східній світ
ВОСТОЧНЫЙ МИР DIE WELT DES ORIENTS LE MONDE ORIENTAL THE ORIENTAL WORLD
ОРГАН ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ АСОЦІЯЦІЇ СХОДОЗНАВСТВА
ЛРОФ. Л. ВЕЛИЧКО (ХАРКІВ), ПРОФ. ОЛ. ГЛЯДСТЕРН (ХАРКІВ), якяд. А. КРИМСЬКИЙ (КИЇВ), Я. КОВЯЛІВСЬКИЙ (ХЯРКІВ), ЯКЯД. В. ЛЕВИТ- СЬКИЙ (ХЯРКІВ), ПРОФ. П. РІТТЕР (ХЯРКІВ), Я. РЯППО, ВІДПОВІД. РЕДАКТОР (ХЯРКІВ), ПРОФ. Я. ФЕДОРОВСЬКИЙ (ХЯРКІВ), ПРОФ. я. синяв- СЬКИЙ (КИЇВ), ПРОФ. Я. СУХОВ (ОДЕСА)
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ 19 2 8
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ :


Бібліографічний опис цього видання вміщено в „Літописі Укр. Друку-, Картковому репертуарі** та інших покажчиках Української Книжкової Палати
Укрголовліт № 86/ж. 23/1V 1928.
Зам. 87.
Тираж 60(Х


В. СТАМБУЛОВ
ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕШКОДИ ТУРЕЧЧИНИ ТА ЧУЖОЗЕМНИЙ КАПІТАЛ
Декілька тижнів тому в Туреччині святкували п’ятиріччя Лозанської угоди, т.-т. акта, що поховав осоружну Севрську угоду, ліквідував добу воєнної інтервенції і дав Туреччині потрібний їй перепочинок, одночасно визнавши формально її право самостійно існувати.
Перечитуючи в турецькій пресі статті, присвячені цьому п’ятиріччю, дуже легко переконатися, що існує надзвичайно багато буржуазних турецьких ідеологів, що вважають лозан- ський акт не перепочинком, а дійсним кінцем боротьби з імперіялізмом. На їх думку, Туреччині досить тільки зараз завзято запроваджувати „культурні", на європейський погляд, інституції й порядки, довести свбю „цивілізованість" та здібність до „прогресу", прилучитися до „родини" європейських народів, ну, хоч би увійти у Лігу Націй, щоб враз всі імперіялісти визнали за Туреччиною „святобливе право на місце під сонцем" і раз на завжди відмовилися б від усяких агресивних намірів на неї.
Може, й дрібний, але характерно - показовий штрих, що ілюструє такі настрої, є недавнє пояснення міністра юстиції, Махмуд - Есада, чому Туреччина без жодних змін рецепує європейські кодекси (кримінальний, цивільний та інш.). „Ми ніколи б не здобули такого престижу за кордоном,— заявив міністр, — коли б самостійно розробили свої кодекси, замість того, щоб прийняти ті, що вже чинять. Ця ставка на „престиж в Европі", що ніби-то здібний врятувати Туреччину від нових замахів імперіялістів, міцно вкорінилася в психологію видатної частини турецької буржуазії, яка забула за це п’ятиріччя перепочинку, здавалося б, занадто важку науку, що далася їй в знаки.
Проте, треба думати, що не довго буржуазії доведеться: так безтурботно помилятися. Не треба й говорити, про тг„


4
що імперіялісти, евакуюючи п'ять років тому Стамбул та йдучи на примушене визнання турецької самостійної державносте, й на думці не мали конче відмовлятися від об'єкту своїх давніх домагань. Вони лише розсудливо змінили свої методи, переходячи від воєнних авантур, що завершилися катастрофою, до „мирних" засобів завоювати країну. І Лозанську угоду було складено з таким розрахунком, щоб, накопичуючи перед Туреччиною всілякі труднощі економічні та інші, підготувати й розчистити шлях до майбутнього поневолення країни. І якщо до цього часу імперіялістичні плани до Туреччини були, так би мовити, „на консервації", то тепер ціла низка ознак указує на збільшену активність тих, для кого Туреччина увесь час залишалася ласою здобиччю.
^ За важливіші елементи в цих планах правлять розрахунки на економічні перешкоди, з якими Туреччині довелося стикатися вже на другий день по Лозанському перепочинкові й які набувають в даний момент все ясніших виразніших форм.
Після жахливої розрухи й руйнації, що сталися через імперіялістичну війну, окупацію, блокаду, інтервенцію, побудувати у відсталій країні таке господарство, на якому б дійсно фундувалася незалежна державність, було більш аніж важкою справою. Доводилося водночас відбудовувати зовсім розорене сільське господарство, що є економічною базою країни, відбудовувати зруйновані міста, будувати залізниці, порти, транспорт, творити, починаючи від першого каменя, промисловість. На все це потрібні були величезні капітали, організована сировинна база, достатні кадри кваліфікованої робочої сили та технічно - впорядчий персонал. Яні достатніх капіталів, ні техників, ні впорядників, ні кваліфікованої робочої сили в Туреччині майже не було. Було зрозуміло, що коли молода держава не дасть собі ради в основному завданні, що повстало перед нею, не переборе господарчих труднощів, то вона знову повинна повернутися до полуколоніяльного стану, зробитися здобиччю імперіялістичних держав.
Керуючі кола Туреччини урахували з самого початку, що без допомоги зовні країна не здібна виконати титанічну працю господарчого будівництва. Притягти чужоземний капітал— ось що стало кардинальним питанням в справі цього будівництва. Проте, це питання становить колосальні труднощі й по цей день не розвязане. Керуючі турецькі кола


5
правильно розуміють участь чужоземного капіталу лише на основі обопільної економічної заінтересованосте, без замахів на незалежність країни. Між тим імперіялісти пропонують свою „допомогу" лише з тою умовою, що чужоземний капітал стане господарем в Туреччині.
Був момент, коли можна було припускати, що керуючі турецькі кола знайшли шлях для розвязання важливих і сутужних питань господарчого будівництва. Такий шлях вони вбачали в етатизмі, у безпосередній участі уряду в організації національного господарства. В етатизмі бачили засіб організувати й модернізувати все народне господарство, транспорт, унутрішню й зовнішню торговлю, сільське господарство, промисловість—і боротися з найбільшим ефектом проти фінансової блокади — натиску імперіялістів. Кінець - кінцем в такий спосіб передбачалося дійти участи чужоземного капіталу на дійсно приємних умовах. Саме так і обосновують користь етатизму для сучасної Туреччини багато видатних турецьких діячів. Так, відомий економіст Решид-Савфет - бей у своїй книзі „Економічний та фінансовий баланс Туреччини у 1926 р." пише: „Найвизначніша риса нової орієнтації, що констатується з 1922 р., це є роля ініціятора й впорядчика, яку взяв на себе уряд у банківських, комерційних та промислових підприємствах. Не сподіваючись і досі одержати на чужоземних ринках для народженої промисловости й розвитку залізничої мережі фінансову допомогу на приємних умовах, турецький уряд взяв за обов’язок прямо звернутися до державного бюджету й національних резервів... Основний принцип нової економічної тенденції є, головним чином, організація кредитових установ, роля яких полягає не лише в тому, що вони стають опорою тубільним промисловим підприємствам, але й підготовлюють припустиму форму співробітництва з чужоземним капіталом... Ця полунаціоналізація деяких основних галузей індустрії, що дає змогу урядові успішно контролювати промислову діяльність кра-їни, деякою мірою доповнює брак ініціятиви приватного тубільного капіталу й становить можливу противагу грабіжницьким спробам чужоземного капіталу, що можуть бути скеровані проти турецьких інтересів. Цей спосіб централізації в руках уряду дає змогу дійти до співробітництва з чужоземним капіталом на паритетних умовах".


б
Яле для того, щоб етатизм став дійсно міцним панцером проти замахів чужоземного капіталу, треба, щоб уряд справді став за керовника господарчого життя країни, опанував командні висоти її економіки, обмежив сферу діяльности й свободу чинности приватного капіталу, що його інтерес може одного ліпшого часу стати зовсім протилежним вказаним засадам.
Керуюча турецька національна буржуазія природно уявляє собі дуже обмеженим втручання уряду в господарче життя країни. „Етатизм", що його вона зараз проводить в життя, дуже далекий від „державного капіталізму", який дехто хоче бачити в сучасному господарчому ладі Туреччини, і зовсім не такий, що міг би поставити дійсну противагу імперіалістичним планам чужоземного капіталу.
Підчас визвольної війни керуючі кола Туреччини, репрезентуючи інтереси національної буржуазії, що буйно зростала за младотурецької доби, повинні були спиратися на селянство, без чого була неможлива організація боротьби з окупантами. Лише ця опора на селянство й дала перемогу національній революції.
Після перемоги в табор переможників явилася й портова компрадорська буржуазія, що не брала участи у національній боротьбі, тому що вона усіма своїми інтересами була й залишилась спорідненою з чужоземним капіталом. Це спричинило значні зворушення в керуючих колах, в наслідок чого інтереси буржуазії й було висунуто на чільне місце урядової політики. Буржуазія, замиривши в Лозані, закріпила за собою міцне становисько в країні. Селянство нічого не одержало. І лише через два роки, під загрозою заворушення в країні, довелося заспокоїти селянство одміною ошару (десятина з урожаю, що віддавалася у відкуп).
Провідники керуючої народньої партії, — як один, виходці із буржуазії, — природно виявляли й виявляють інтереси буржуазії, близької їм так ідеологічно, як і соціяльно. По закінченні героїчної доби національної боротьби й боротьби за владу з феодальними елементами (курдське повстання), бій буржуазних революціонерів з портовою й промисловою буржуазією набув прискореного темпу, доходячи до прояв остільки ж потворних, оскільки й неминучих в усякій буржуазній державі. Вчорашні борці за революцію бачать тепер


7
в своїх лавах переважну більшість людей, що ведуть комерційні справи. Надзвичайно яскраво малює це зрощення урядових кіл з буржуазією підприємча діяльність депутатів, членів Народньої партії, видатних урядовців, що проходить зовсім одверто у всіх на очах (участь у акційних правліннях, у всіляких правочинах, у підрядах то - що: справи колишніх міністрів Іхсана та Ялі - Дженані).
Коли ще у 1923 —1925 рр. керуючі кола думали про етатизм, ураховуючи інтереси селянства, то пізніш рішуче взяли гору інтереси буржуазії. Коли б сучасний уряд прийшов до виявлення інтересів лише тої буржуазії, що зараз становить найміцнішу групу, т.-т. буржуазії торговельної, то йому довелося б зовсім зректися етатизму. Яле тому, що керуюча група партії прагне виявляти також інтереси щойно народженої найпрогресивнішої частини буржуазії — промислової, вони обирають середній шлях, т.-т., зовсім відмовляючись регулювати торговлю, беруть на себе ініціятиву й намічають організаційно сприяти урядові в галузі промисловости. Тепер роля держави, кінець - кінцем, полягає лише в тому, щоб підтримувати національний капітал, розчищати та закріпляти плацдарм для його наступної діяльности, оскільки він сам не спроможний зробити це своїми власними силами. Яле на цьому й закінчується роля держави, як „організатора національного господарства“. Держава керує деякими банками, бере участь в інших, експлоатує ряд фабрик та монополій, але й по тому держава не посідає командні висоти турецької економіки. Економічна база країни — сільське господарство— є приватновласницька та дрібновласницька стихія ; унутрішня торговля жодною мірою не регулюється (як на це вказує безперервний зріст дорожнечі та марність урядово - муніципальних спроб боротися з нею) державним апаратом; нарешті, найважливіша царина господарчої діяльности країни — її зовнішня торговля—[цілком охоплена приватним капіталом. В таких умовах оборона країни від наступу чужоземного капіталу зазнає великих перешкод.
Можна сказати, що уряд сам почуває непевність своїх засобів та сил і нетерпляче чекає народження національного приватного капіталу, що мусить посісти порожнє місце, яке береже для нього уряд від замахів чужоземного капіталу. Недавно проведений закон про заоохочування промисловости,


8
заведення охорони митних тарифів, що стоїть на черзі низки інших заоохочуючих законів та засад — все це говорить за те, що уряд робить ставку на звичайний протекціонізм, і полишає думку про істотне етатизування національного господарства.
Протягом минулих п’яти років імперіялізм пильно стежив за Туреччиною й всіляко перешкоджав їй перемогти її економічні труднощі.
Лозанська угода мала в собі низку артикулів, що обмежували свободу турецької економічної політики. Лише через п’ять років (у серпні 1928 р.) Туреччина спромоглася завести потрібні їй охоронні митні тарифи. Над нею висить порозуміння про купони, т.- т. кабальні умови виплати боргів, що завинив старий уряд й по суті вже давно виплатив турецький народ. Порозуміння в питанні проток та деякі інші1 артикули, позбавляючи Туреччину змоги перенести столицю знову до Стамбулу, примушують марно витрачати десятки й сотні мільйонів на відбудову столиці в Янгорі, де немає ані води, ані лісу замість того, щоб повернути ці гроші* на будування промисловости. Наслідком цього індустріяліза- ція країни протягом минулих п’яти років дуже поволі посувалася вперед.
За ці всі роки національний капітал йшов в єдину галузь, де він мав змогу працювати при своїй обмеженості, в галузь, що в той саме час була широким фронтом змички з чужоземним капіталом, а саме — у торговлю і, зокрема, у торговлю зовнішню.
Ця діяльність могла б відогравати значну ролю в справі будівництва національного господарства, коли б вона, з одного боку, накопичувала капітал, а з другого — вела до обміну національних продуктів, придатних до вивозу, на індустріяльне устаткування, потрібне для розвитку промисловости. Яле за браком контролю з боку держави зовнішня торговля ні того, а ні того завдання не виконала. Коли ми звернемося до цифр імпорту, то побачимо, що у 1923 р. було довезено машин та інструментів на 11/3 млн. турецьких паперових лір, тоб-то менше, ніж 1% усього довозу, у 1925 р. — на 51/2 млн. лір, т.-т. на 2°/0 довозу і, нарешті, у 1926 р. — на 10 мілійонів лір, т.- т., приблизно 4%. Коли додати, що від цієї суми треба відрахувати великі суми за довезене ремесниче приладдя*


9
с.-г. машини та машини, що їх вживається в залізничому будівництві, ми побачимо, що промислового устаткування; було довезено протягом усіх цих років дуже мало. Майжи увесь довіз становили готові фабрикати та споживчий крам. Досить вказати, що у 1926 р. було довезено на 72 мільйони тур. паперових лір бавовняних виробів, на 20 млн.— вовняної продукції, на б млн. — шкла, посуду та інш., щоби уявити, з чого складається турецький довіз.
Зрозуміло, що не довозючи машин, Туреччина не могла й будувати нові фабрики або заводи. Ті, що виникли за останні роки, це лише одиниці, питома вага яких у загальній економіці країни дуже незначна. В усякому разі, тепер поруч з річною національною продукцією на 900.000.000 турецьких папер. лір (цю цифру дає Решид - Савфет), що складається мало не цілком із сільсько - господарчої продукції, Туреччина довозить на 235 млн. тур. папер. лір краму, що майже увесь належить до фабрикатів та інших речей вжитку. Пропорція колосальна і вказує, яку велику ролю у господарстві країни відограє зовнішня торговля. Досить подивитйсь на ринки великих торговельних міст, як Стамбул, Смірна й Ангора, щоби переконатись, що фабрикати тубільної промисловости майже нічого не важать. Навіть чудесний бруський шовк, що деякими своїми властивостями позбавлений конкурентів серед європейських шовків, продається лише в деяких небагатьох крамничках та й лежить там десь на маленькій поличці. Інші гатунки тканин — це виключно довізні артиклі. Те ж саме можна сказати про посуд, метальові вироби то-що, все навіть до гвіздка, консервів, паперу — все це не виробляється у самій країні, а довозиться зовні. І навряд чи можна сподіватися, щоб це змінилося протягом ближчих років, бо у дуже ще примітивному стані перебуває турецька промисловість. Правда, преса відзначає успіх деяких фабрик та поступовне, з року в рік, збільшення їхніх оборотів та прибутків. Пояснення цьому можна легко найти в дорожнечі довізного краму, але, з другого боку, є підприємства, що звелися на нівець за останні роки (як от фабрика вовняного альпагу в Ангорі). Що ж до турецького експорту, то він складається головне із тютюну (67 мільйонів лір у 1926 р.),. садовини та городини (34,6 мільйона), вовни (16 мільйонів) та бавовни (12 мільйонів), т.-т. типовий вивіз аграрної країни.


- 10 —
Але може ця торговельна діяльність утворила у Туреччині за ці п’ять років великі капітали, що тепер можна вкласти у промисловість? Цього не було. Коли турецька торговля кому й була на] користь, то тільки не Туреччині.
Останні роки турецькі купці купували свій крам головне в Італії. У 1923 році Туреччина довезла італійського краму на 28і/2 мільйона лір, у 1924 — на 41 млн., в 1925 на ІЗ1^ мільйона. У 1926 та 1927 р., хоч достатніх даних ще й нема але орієнтовні дані вказують на те, що цей довіз ще збільшився. За Італією йдуть Англія, Німеччина, Франція, Сполучені Штати, Чехо - Словаччина. При чому, коли Італія та Англія збільшили свій довіз з 1923 до 1925 року в півтора разу, а Франція та Сполучені Штати у два рази, то для Німеччини він збільшився утричі, а для Чехо - Словаччини — ушестеро.
Такі вагання у провенансі товарів пояснюється тим, що турецька торговля шукає специфічних умов для своїх закупок, а саме: щоб було дешево, хоч і за рахунок якости краму, і щоб був довгореченцевий кредит, хоч і на важких умовах.
До цього часу Італія „щасливо" сполучала ці обидва моменти. До 1925 — 26 р. італійський крам, що не може похвалитися добрим гатунком, був найдешевшим завдяки інфляції та дешевій робочій силі. А до того, коли Манчестер вимагав від турецьких купців заплати готівкою, італійські фірми, шукаючи нових ринків, погоджувались на широкі кредити. Дуже допомагало турецькій торговлі те, що вона легко одержувала кредити в Італії та ще по деяких країнах у 1925 — 26 р., але вже у 1927 р. Туреччина зазнала товарову інфляцію та перешкоди на ринку. Це віщувало серйозну кризу, що й сталася на початку цього року, коли збанкротували такі статечні фірми, що ними „пишалася нація", як Аванбук - Заде та Немлі - Заде, вже не кажучи про дрібніші: Булгурулус, Герсон-Леві, Вахрам Себухіяк, Місак Мерджі- мекіян, Менбікіян та інш. Від поважних турецьких комерсантів доводиться чути, що за 20 — ЗО років їхньої діяльно- сти вони не пам’ятають такого важкого становища.
Турецька преса в подробицях описувала цю кризу, що не ліквідована цілком ще й досі. На її думку, криза обумовлювалася, з одного боку, збільшенням курсу й стабілізацією італійської ліри, тому що турецькі купці одержали кредити


11
за курсом 130 — 150 лір за фунт стерлінгів, а платити були змушені за курсом 85 лір за один фунт стерлінгів. Лише деякі італійські фірми, налякані банкрутством турецьких фірм і поставлені перед фактом абсолютної неспроможносте своїх клієнтів, погодилися на оплату за курсом 110 лір за 1 ф. ст. Яле й такий „великодушний" компроміс вщент зруйнував турецькі фірми. З другого боку, він обумовлювався високою продажною ціною краму, що виходила з важких умов кредиту, нарешті „помилками" самих купців, що брали кредити й поширювали свої обороти в непомірній диспрог порції з власними капіталами.
Як би то не було, криза як слід зворушила турецьку торговлю, зруйнувала або поставила у важке становище найкрупніші фірми та сприяла тому, що накопичені турецькою торговлею капітали перейшли у кешені чужоземних позичальників.
З другого боку, торговельна турецька буржуазія відчула свою залежність від чужоземного капіталу. І тепер, щоб позбавитися кризи, поліпшити своє становище, вона не найшла нічого ліпшого, як знову бити чолом чужоземному капіталові та домагатися від нього знову й знову кредитів на будь-яких умовах. Історія банкрутства Явендук-Заде у цьому відношенні є разюча ілюстрація. Італійці погодилися пролонгувати векселі фірми лише на умові негайної виплати 30% всіх сум, \ Авендук мусив розпродати увесь свій крам у півтора-два рази дешевше собівартости, аби тільки зібрати таку суму. J в наслідку цього банкрутство лише прискорилося.
Оце наслідки першого періоду діяльносте турецького національного, капіталу, що його можна схарактеризувати, як період „торговельний". Яле може бути, що тепер, коли (буде змога завести нові митні тарифи і коли уряд підготовив низку охоронних заходів, відкриються для турецької економіки блискучі перспективи.
Яле й тут чужоземний капітал гав не ловить. Після того, коли він використав, як міг, торговельну діяльність турецького капіталу, він сподівається посісти чільне місце в тій про мисловості, будувати яку дасть їй змогу цей охоронний режим.
Чужоземна економічна преса радить Туреччині „не плигати вище голови", т.-т, не запроваджувати велику промисловість, що конкурувала б з головними статтями довозу, а звернути


- 12 —
увагу на дрібну та середню промисловість, що їхня про- дукція доповнювала б цей довіз. Але є більш одверті міркування.
Отже, у останньому (червень - липень) номері „Журналу східньої торговлі", „Revue commerciale du Levant", що видає Французька Торговельна Палата в Костянтинополі, вміщено* дуже характерну для цього статтю.
Обмірковуючи питання про заведення нового митного тарифу, автор пише: „Економічна політика Туреччини прагне, перед усім, викликати розвиток національної промисловосте й поставити бар'єр деяким предметам чужоземного довозу. Відколи встановлено республіканський режим, були спроби, і не малі, розвинути промисловість з різними наслідками, залежно від того, хто робив ці спроби: уряд чи приватні’ особи. Але треба відзначити, що нові невеличкі промислові підприємства, що їх утворено в наслідок здорової аналізи^ становища й правильного розуміння потреб країни, в більшості випадків мають успіх і нормально розвиваються. Тільки в такий спосіб і поступовно індустрія країни може задовольнити деякі місцеві потреби, а вже після того намірятися вивозити зайвину своєї продукції.
Але чужоземні фабриканти, що мають Туреччину за добрий ринок для багатьох предметів, не повинні нехтувати цей розвитик нової промисловости. Деякі з них вже мусили помітити зменшення своїх оборотів за деякими умовами з Туреччиною. Далі, вказуючи довіз яких саме товарів зменшить нові тарифи (тканини, шовк, шкіри, парфумерія, предмети розкоши то - що), автор радить французьким капіталістам використати цей останній рік (до серпня 1929 року), щоб вивчити становище. „Вже багато чужоземних фабрикантів — пише він — вивчають змогу утворити в Туреччині фабрики або купити воює наявні підприємства; довозючи свої капітали та маючи технічний досвід, вони дали б новий імпульс промисловості й внесли б в країну розквіт. Турецькі підприємці, будемо говорити хоч би воює за тих, що мають досвід, прихильно ставляться до таких комбінацій і лише чекають, щоб з'явився капітал та техніка (Курсив наш — В. С.). Далі автор повідомляє, що французький капітал вже намітив місце, де утворювати таку індустрію — зрозуміло Костянтинопіль, забезпечений шляхами морськими


— 13 -
й залізничими, ринком, робочими руками, близьким вугільним басейном (Гераклея). Звичайно, до всіх оцих міркувань треба додати ще одно, найважливіше, яке автор розсудливо замовчує: Костянтинопіль — місто, до якого легше всього підібратися чужоземним імперіялістам. Утворити у ньому економічне серце країни — найбезпечніше для чужоземних капіталів.
Ось ті плани, що їх плекають імперіялісти що до Туреччини. Взявши у свої руки турецьку торговлю, вони хочуть використати для своїх капіталів Туреччину в цілому. Для цього вони використовують усі її економічні та політичні перешкоди й обплутують її новими.
В той час, коли частина керуючих турецьких кіл покладає надії на страховку різними угодами (італо - турецький пакт), на „престиж" нової Туреччини за кордоном, на приєднання до „європейської родини", імперіялісти незабарно проводять свої наміри. Лише декілька місяців тому імперіялісти в ім’я відбування „фінансового престижу країни", без чого, мовляв, не можна й говорити ні про які кредити, ні про яку фінансову допомогу, ні про яку серйозну участь чужоземного капіталу,—вони, не давши в обмін нічого конкретного, дійшли згоди про купони. За цією згодою Туреччина зобов’язується заплатити старі довги Оттоманської Імперії в розмірі 85000000 тур. золотих лір, тоб-то понад 800 мільйонів карбованців. Щоб сплатити цей довг, Туреччині доведеться протягом перших двадцятьох років платити івід 20 до ЗО мільйонів крб. (або тур. папер. лір) щорічно, тоб * то мало не !/ю загального турецького видаткового бюджету. Починаючи з 1951 року, Туреччина платитиме що - року до 35 мілійонів аж доти, доки не сплатить увесь довг з відсотками, тоб - то, інакше кажучи, країна засуджена платити десятками років такі суми, що їй не під силу.
Ця угода поки ще не має сили (її мусить, з одного боку, затвердити Меджліс, а, з другого, позичальники наприкінці 1928 року). Турецька буржуазія сподівається, що зараз же по ратифікації цієї угоди припиниться фінансовий бойкот Туреччини з боку великого чужоземного капіталу. Але ці поступки, ціною яких за останній час турецькі керуючі кола гадають придбати прихильність чужоземного капіталу, тільки збільшують його апетити.


- 14 —
Імперіялізм вже показує Туреччині свої гострі пазури і вже наявно домагається. безконтрольно панувати в країні.
Немає жодного сумніву, що період перепочинку для Туреччини вже закінчується. Можна лише жалкувати, що частина її керуючих кіл присипляє себе оптимістичними сподіванками на „сердечні почуття" Европи, в той час, коли вже ось - ось країні доведеться знову почати боротьбу за своє самостійне, так економічне, як і політичне існування.
Статтю друкується дискусійним порядком, оскільки редакція не поділяє думок автора про турецький етатизм. Його найбільш характерні прояви — державні монополії, на думку редакції, уявляють собою, з одного боку, засади фіскальні (нафтові продукти, спирт, пиво т. інш.), з другого — спроби притягти чужоземний капітал до будівництва про- мисловости (цукор, сірники), з третього боку — тимчасові засади, щоб обійти лозанські тарифні обмеження. Редакція сподівається в найближчих номерах „Східнього Світу“ вмістити статті та матеріяли, що- висвітлюють зняте автором важливе й інтересне питання.
W. STAMBOULOW
LES DIFFICULTES ECONOMIQUES DE LA TURQUIE ЕТ LE CAPITAL STRANGER
Le nouveau gouvernement turc arrive au pouvoir trouva: le pays completement ruine apres la guerre imperialiste, f’oc- cupation, Ie biocage et l’intervention.
Pour reconstruire Peconomie nationale il fallait avoir un capital enorme. La necessite d’attirer le capital etranger— c’etait la question principale, qui presentait en meme temps des difficultes colossales qu’on n’a pas pu resoudre jusqu’a present.
Les classes dominantes de la Turquie acceptaient le con- cours du capital etranger seulemerit sous condition d’interets economiques mutuels sans empietement sur (’independence du pays. C’est dans un etatisme singulier qu’elles cherchaient un moyen pour lutter contre l’agression economique de Pet- ranger. Mais pour que Petatisme devienne reellement une cui- rasse contre les attentats du capital etranger le gouvernement aurait du se faire reellement maftre de la vie economique du pays et limiter la liberte d’action du capital prive, ce qui etait impossible au gouvernement bourgeois.


— 15 —
Or la bourgeoisie turque en sa qualite de classe dominante ne se representait cette intervention du gouvernement dans la vie economique du pays que dans des limites tres bornees. Elle ne permet au gouvernement que de favoriser Porganisa- tion de Pindustrie. L’etat n’est pas maitre de la vie economique turque et il ne peut pas se defendre contre Pagression du captial etranger.
Mais les imperialistes s'efforcent d’exploiter la Turquie en- tiere pour leurs capitaux. Cest pour да qu'ils tachent de tirer profit de toutes ses difficultes economiques et de lui en procurer encore davantage.


/. /. ЛАНДО
ПРОБЛЕМИ ТРАНСПОРТУ ТУРЕЧЧИНИ
Після перемоги національної революції основним завданням нової Туреччини є влаштування міцного народньо-господарського організму. Ходою господарського розвитку все більш на перший план висуваються проблеми транспорту. Становищем транспорту обумовлено можливості економічного розвитку надалі й тому саме сюди звернено увагу уряду національної буржуазії.
Цілу низку найважливіших питань турецького транспорту звязано з особливостями рельєфу та географічного стану країни. Тому ми вважаємо за доцільне почати наш розгляд саме з цих географічних боків проблеми.
Сучасну турецьку територію цілком розташовано в межах велетенського поясу гірних пасмів, що в широтному напрямкові перехрещує Евразію. В межі Анатолії вони входять порівнюючи невисокими гірними системами Тавру та Понто- Віфінських гір. Небагато вище їх гори, що розташовані по території Східньої Вірменії та Курдистану. Колосальне значіння для турецького транспорту має розміщення різних хребтів та узгір’їв. Понто - Віфінські гори проходять вздовж північного берега Малої Азії, залишаючи поміж собою та морем вузьку узбережну смугу. Більш широку смугу залишають поміж себе та Середземним морем гори Тавра (Головний Тавр). По мірі свого наближення до Егейського моря дві гірні системи зближуються. Треба зауважити, що в західній частині Туреччини гори значно нижчі, ніж на Сході. Зниження це проходить поступовно, починаючися більш як за 200 км. від берега Егейського моря. Окрім того, поміж окремих пасом, що відходять від Султан-Дата до Егейського моря, лежать досить широкі низини.
Таким чином, Азіятська Туреччина не має географічного единства. Країну роздріблено гірними пасмами на різні


— 17 —
відокремлені райони, що не звязані поміж себе й не мають загального географічного центру. Ця обставина наклала глибокий відбиток на політичну та господарчу історію Малої Азії, її вплив на сучасне народне господарство країни почувається ще дуже сильно.
Найважливішим наслідком такого розташовання гір була та обставина, що основна внутрішня частина країни не мала зручних для людности природних виходів до морів. В той же час узбережним районам легше було звязуватися із своїми позаморськими сусідами, ніж з житцями центральних районів півострова. Так, наприклад, довгий час Кілікія була якбй господарчим та культурним продовженням Сирії; Егей- ське узбережжя — Греції. Про останнє ще й досі свідчать грецькі назви узбережних міст. Свою самостійну історію мало також і чорноморське узбережжя.
За природними обставинами Туреччина має два відмінних один від одного райони: узбережний та внутрішній. При цьому у внутрішньому районі можна розпізнавати власно Анатолій- ське узгір’я та, Вірменське нагір’я. Нарешті, Европейська Туреччина також складає невеликий район, що володіє умовами, подібними до західнього узбережжя Малої Азії.
Що до впливу природних обставин'на напрямки шляхів, то тут знов таки відбивається тектоніка країни. Розташовання гірських пасом в широтному напрямку утворює найбільш зручні умови для транспорту по лінії Захід - Схід, бо в цьому напрямку можна користуватися гірними та річковими долинами (особливо біля Егейського узбережжя). Наявність декількох річок, що прориваються з центру країни до Чорного та Середземного морів, не зміняє загальної картини, бо ці річки носять гірний характер і трохи чи не зовсім не судохідні1). Досить велика частина центрального району зовсім не має спаду; річки, що нею протікають, впадають в озера, що здебільша розташовані по кепсько  *)*) Тільки великі річки Туреччини за допомогою штучних споруд можуть бути обернутими в суднохідні. Так, наприклад, було розроблено проекта що до каналізації річки Сакарії. Передбачалося зробити її судохідною на протязі 250 км. Переправи через турецькі річки робляться бродом чи за допомогою примітивних паромів. Містки є лише по головних шляхах. В південній Вірменії для переїздів по річках часто вживають „келекі“ — своєрідні плоти на бурдюках.


- 18
залюднених частинах району. Озера в транСпортовому відношенні, також як і річки, не грають жодної ролі1).
Не вважаючи на те, що природні умови країни зовсім не сприяють розвиткові великих суходільних шляхів, все ж Мала Азія з стародавніх часів перехрещувалася шляхами, що мали колосальне значіння для тодішнього людства. Причина цього криється в особливому географічному розташований Малої Азії — на сполученні двох частин світу: Азії та Европи, двох культур: східньої та середземноморської. До Малої Азії цілком вірне порівняння Зупану: „Півострови—це руки континентів, що їх витягнуто до сусідніх частин земної поверхні".
На сходо - південь від Босфору по напрямку до Перської затоки ішли шляхи, що вже за 4000 років до нашого часу були важливішими шляхами, суходільною' віссю світо- тового товарообороту2). Майже тоді, коли конкуруючі шляхи (морська вісь — Індійський океан — Червоне море — Середземне море чи змішаний суходільно - морський шлях через Сирію) зменшили торговельне значіння турецьких шляхів, їх військове значіння залишалося першоступневим. Колись по Малій Азії неодноразово проходили величезні армії, що посувалися з Азії до Европи чи на зворот (Дарій, Ксеркс, Олександер Македонський та ін.). Своє військове значіння малоазійські шляхи зберегли й до нашого часу; про це свідчить досвід війни 1914—1918 р. р. Але і в цьому відношенні розвиток військової техніки за останній час приніс багато змін. В північно - західньому розі півострова суходільний шлях Европа - Азія перехрещувався з морським шляхом, що вів з Середземного моря до Чорного. По цьому шляху проникли до басейну Чорного моря с початку фінікіянські, а потім грецькі мореплавці, купці та колоністи. Торговельний звязок з берегами Чорного моря був досить міцним, про що свідчать грецькі колонії (Сіноп, Трапезонд,. Іраклія - Ереглі та ін.) на його берегах. Від берегів Чорного моря до міст Егейського моря посувалися кораблі, навантажені хлібом, худобою, солоною рибою, медом та шкірами.
J) Деякі озера, так, наприклад, найвелике озеро Туреччини Ван, мають транспортове значіння лише для прилеглих районів
2) Брестед—„История Египта". М, 1915. Про торговельні зносини за 12 династії. Також, Реклю, т. І —1906 р. Мапа чергування цивілізацій та їх сфер впливу.


— 19
Досить поглянути на географічну мапу, щоб побачити, що й Егейське узбережжя півострова розташовано досить корисно що до найголовніших торговельних шляхів стародавнього світу. Кораблі, що йшли з Сирії та Єгипту до Греції, зупинялися в дорозі по Егейських портах Малої Азії. Через ці ж порти вивозилися до інших країн Середземного моря продукти плодючих річкових долин Мендерис-Чай, Гедис-Чай та ін. Проте своєю транспортовою значимістю Егейське узбережжя на багато поступається перед діягона- левим суходільним шляхом через півострів.
Хода світової історії позбавила Малу Азію багатьох переваг її географічного становища. „Центр світу" перемістився з Середземного моря до Атлантичного океану. Останній рішучий удар малоазіятській транзитній торговлі нанесло прориття Суецького каналу. З цього моменту торговельні зносини поміж Азією та Европою назавжди пере- йщли на морський шлях. Зберіг велике значіння лише один шлях через протоки. Втягнення Росії до світового торговельного обороту на багато збільшило товаровий придпив, що проходив через Костянтинопіль.
Своєї минулої ролі Мала Азія вже, зрозуміло, не поверне, але все ж заміщення гужових трактів незмірно дешевшими та зручними рейковими шляхами знов змогло б побільшити транзитну ролю півострова.
' В галузі транспортового будівництва новому урядові Туреччини необхідно проробити велику та вперту роботу. В проблему достатнього та дешевого транспорту щільно впирається економічний розвиток країни надалі. Од розвя- зування цієї ж проблеми залежить й обороноздатність Туреччини, консолідація її сил. Брак географічного единства з особливою силою висуває саме цей бік проблеми транспорту. Транспортова проблема є центральна економічна та політична проблема сучасної Туреччини. До освітлення становища турецького транспорту та до завдань шляхового будівництва взагалі ми зараз і перейдемо.
Що до шосейних грунтових шляхів, то треба зазначити, що більшість авторів, які торкаються засобів звязку в Туреччині, або зовсім за них не згадують, або згадують лише побіжно. Пояснюється це, напевне, тим, що ті, які пишуть про Туреччину, підходять до неї з міркою європейською, 2*


- 20
тоді як відомо, що шосейно - ґрунтові шляхи в пересуненні товарових мас в Европі порівнюючи беруть невеличку участь. У всякому разі, самостійну ролю транспортових каналів в значній мірі вони зовсім загубили і виконують ролю під'їзних шляхів до залізниць та портів. Зовсім інакше стоїть ця справа в Туреччині.
Досить поглянути на мапу шляхів сполучень, щоб побачити, що шосейно - ґрунтові шляхи в Туреччині ще не сказали» свого останнього слова. Ще дуже значний простір, біля половини країни, примушено ними користуватися як єдиними приступними шляхами.
Загальний протяг головніших шосейних шляхів, за даними „Modern Тигкеу", дорівнюється приблизно до 28000 км. З них в безпосередньому управлінні держави є тільки 8268 км, a penny шляхів передано до окремих вілаєтів. Звернімося зараз до розгляду магістральних трактів1). -----
1. Анатолійсько~Сирійський(Костятиноп\і\ь—Ескі-Шеїр— Конія—Адана—Олександрета—Алепо) — це історичний діяго- налевий шлях через Малу Азію, як ми вже зазначали, в стародавні часи грав ролю основної артерії у зносинах Азії та Европи. Найважко проходимим місцем на цьому шляху є так звані Кілікійські Ворота (прохід Гюлек-Богаз в Кілі- кійському Таврі, височінь проходу —966 метрів). Зараз значіння цього тракту невеличке через залізницю, яку прокладено за маршрутом, що трохи чи не цілком репродукує маршрут тракту.
2. Як би продовженням цього шляху до сходу служить шлях Олександрета — Алепо — Мосул, що сполучає Сирію з Месопотамією. Зараз в межах Туреччини є лише середня частина шляху, що ніби вигинається на північ до Діярбе- кіру. Цим шляхом із східніх вілаєтів вивозяться різні продукти до Сирії. В числі цих продуктів необхідно назвати худобу, що приставляється гоном до Сирійського узбережжя.
3. Сирійсько - Вірменський тракт, що направлюється з Сирії до Діярбекіру, а звідти через Харпут — Арабкир — Ерзин- джан до Ерзеруму. Економічна роля південно - західньої частини цього тракту для внутрішніх вілаєтів країни така
г) Н. Г. Корсун — „Турция". Курс лекций по военной географии, читанных в военной академии РККА. У цій книжці дано голови маршрути, але характеризуються вони тільки з погляду військового.


— 21
сама, що й роля тільки розглянутого шляху. По мірі віддалення його на сходо-північ значіння його змінюється. Біля Ерзеруму він впирається в низку шляхів, що йдуть до Чорного моря. Таким чином, тут він набуває характеру торговельної артерії вже не Середземного, а Чорного моря.
4. Окрім перелічених шляхів, до Середземного моря виходить також Самсун- Мерсинський тракт. Як це можна бачити з самої назви, тракт перехрещує півострів в меридіональному напрямку від моря до моря, сполучаючи Чорноморський та Середземноморський басейни. Зрозуміло, що цей тракт не може мати загальнотранзитного значіння. Він має дуже великий протяг і незручний для переїздів. Зате він проходить через низку сільсько - господарських (Самсун— Юзгад — Кесарія — Мерсина) і виконує дві інші функції : північний відрізок тракту допомагає виходові товарів до Чорного моря, а південний — до Середземного. Цікаво зауважити, що південна частина Самсун - Мерсинського тракту також перехрещує Кілікійський Тавр через прохід Гюлек — Богаз. Ця обставина ще раз підкреслює ведике транспортове значіння цього проходу.
5. Місто Самсун є кінцевий пункт не тільки Самсун-Мер- синського, але й Самсун - Багдадського тракту. Останній перехрещує східню частину Туреччини в діягональному напрямку за маршрутом Самсун — Сивас — Нова Малатія — Хар- пут — Діярбекір - Мардін - Мосул - Багдад. Цей довгий (більш за 1500 км) шлях шосований тільки в своїй північній частині ; в південній він колесний і по деяких дільницях в'ючний. Продовженням цього шляху до заходу є морський шлях Самсун — Костянтинопіль. Таким чином, він звязує Середземноморський район з районами Перської затоки. Тут ми маємо вже не чисто суходільний, а суходільно - морський транзитний гракт. Ті ж причини, що привели до занедбання транзитного шляху Костянтинопіль — Ялепо — Багдад, відбилися й на ньому. Зараз як транзитний шлях він грає зовсім невеличку ролю. Лише окремі дільниці тракту мають значіння як місцеві шляхи для досить великих районів.
6. До сходу паралельно Самсун - Багдадському шляхові йде тракт, що звязує Ерзерум з Багдадові через Бітліс — Дзезире—Мосул. Хиба цієї лінії—її важка проходимість. Низка дільниць шляху є гірні в'юкові стежки. Тому зносини Вірменії


- 22 -
та Месопотамії часто направлюються приступившим круговим шляхом через Діярбекір — Егін — Ерзинджан.
7. Окрім зазначеного тракту, через Ерзерум проходить ще Перський транзитний шлях, що направлюється за маршрутом Тавриз — Баязет — Кепрікей —Ерзерум — Трапезонд. Ця транспортова артерія, через яку Персія має змогу звязува- тися з Чорним морем, має 6к би своїм продовженням морські шляхи, що сполучаються в Трапезонді. Економічне значіння цього тракту для Туреччини значно побільшиться тоді, коли здійсниться передбачений замір приладнання його під вантажні автомобілі. Зараз переважне значіння має тільки його північна частина, що дає гірній Вірменії вихід до моря. Тому що Ерзерум стоїть на роздоріжжі низки шляхів, причорноморський одрізок тракту має змогу притягти до себе порівнюючи значну масу товарів. Про інтенсивність руху по трактах можна гадати за даними, що дає „Modern Turkey", за якими протягом року через Ерзерум пройшло 50000 вантажених верблюдів.
8. Єдиним шляхом, що перехрещує Туречинну в широтному напрямку, є так званий Еостянтинопільський тракт. Про його першоступневу важливість для Туреччини свідчить його маршрут, що йде через низку важливіших господарських центрів країни: Костянтинопіль - Ескі - Шеїр - Ангора - Юзгад - Сивас - Ерзерум - Каре. Далі тракт вже переходить кордон, сполучаючи Каре з Тифлісом. Коли поглянути на мапу шляхів звязку, то можна бачити, що Костянтино- пільський тракт є своєрідна зверхмагістраль, як би хребет турецького шосейно - грунтового транспорту, від якого до півдня та півночи відходять окремі шляхи. Досить зазначити хоч би те, що всі меридіональні головніші шляхи країни перехрещуються, а в деяких випадках сполучаються з Костян- тинопільським трактом. Так, наприклад, збігається з ним в своїй північній частині (Ескі - Шеїр - Костянтинопіль) Анато- лійсько-Сирійський тракт, що його розглянули ми першим. Те саме і з північною дільницею Сирійсько - Вірменського тракту (Ерзинджан - Ерзерум), з Перським транзитним шляхом в районі Ерзеруму та ін. За найважливіші вузлові пункти Костянтинопільського тракту можна вважати міста, що розташовані на роздоріжжі його з меридіональними шляхами: наприклад, Ерзерум-Трапезонд-Тавриз (Перський


— 23 —
шлях), Сивас, Самсун- Багдадський шлях (Іозгаз) Самсун-Мер- синська дорога і низка інших пунктів. Необхідно зауважити, що окрім перелічених шляхів, від Костянтинопільського тракту відходить ще низка шляхів місцевого значіння, що мають невеликий протяг. Так, на північ від нього відходять шляхи до головніших чорноморських портів (до Трапезонду, Орду та ін.), а біля Ангори від нього відходить дуже довгий шлях, що потім розгалужується на півночі до Синопу та Інеболі. Менша кількість невеличких шляхів відходить від тракту на південь, що з'ясовується його віддаленістю від південних берегів півострова та характером місцевостей, що прилягають з півдня (наприклад, пустельне узгір'я на південь від лінії Ескі - Шеїр - Ангора). Два кінці Костянтинопільського тракту супроводжується залізницями. Ця обставина ще побільшує економічну та політичну ролю цих останніх центральних частин тракту.
9. 	Продовженням західнього кінця Костянтинопільського тракту (певніше, північно - західнього, бо кінці тракту на заході, як і на сході, загнуто до півночі) в Европейській Туреччині є шлях Костянтинопіль - Адріянопіль. Зараз його господарське значіння невеличке, тому, що товари в значній мірі відтягаються прокладеною за цим же маршрутом залізницею. До сходо - півночи і до заходо - півдня від залізниці та Костянтинопільсько - Адріянопільського тракту Тракію перехрещує низка невеличких шосейно - ґрунтових шляхів, що мають для Туреччини не стільки економічне, скільки стратегічне значіння. Проте близькість Тракії до найбільшого міського ринку Туреччини, Костянтинополю, приводе до того, що цими шляхами до міського ринку направляється значну частину сільсько - господарчої продукції району—хліб та городину. Цими ж шляхамй в порівнюючи великій кількості приганяється до Костянтинополю худобу на заріз (переважно барани). Окрім розглянутих шляхів, в Туреччині ще є ціла низка шляхів місцевого значіння *). До них належать шляхи, що сполучають собою дрібні міста, наприклад, шляхи Егейського узбережжя.
*) Подробиці див. хоч би на мапі турецьких шляхів звязку, що поміщена в книжці „Modern Turkey". Дуже добре подано основні шляхи Туреччини також на мапі шляхів звязку, що прикладена до зазначеної вище книжки Корсуна.


— 24 —
Що до якости турецьких шосейно - грунтових шляхів, то справа стоїть досить кепської Менш як гІю частина турецьких шляхів є в задовольняючому стані. Це тому, що, по - перше, в цьому винний рельєф території Туреччини. Його вплив, зрозуміло, менш відбивається на Янатолійському узгір'ї, ніж в гірській Вірменії. Важко влаштувати добрий шлях, через значну височінь гір, перевали через них, почасти розташовані дуже високо, а зимою часто занесені глибокими снігами. На півдні з Діярбекіру можна дібратися до Мураду розташованим на височині 1200 метрів перевалом Гаусулін. З інших проходів Ярган-Маден, розташований на височині 1040 метрів, озеро Гьольчик —1140 метрів. Перевал поміж Бітлісом та озером Ван 1900 метрів *). Кількість подібних же прикладів можна було б ще на багато збільшити. Коли до цього додати, що й самий грунт по багатьох місцях незручний у шляховому відношенні, то стане ясним, що умови для шляхового господарства не з кращих.
Проте було б невірним приписувати кепське становище шосейно - ґрунтових шляхів в Туреччині виключно природним умовам. По тих частинах країни, де рельєф та ґрунт зручніші, шляхи все-таки доволі часто погані. Та, крім того, в низці гірних країн ми зустрічаємося з незрівняно ліпшими шляхами, ніж турецькі. Головним провинником був старий турецький уряд,. Його занадто недбале становлення до потреб країни виявилося й тут. Зараз завдання поліпшення шосейно - ґрунтових шляхів стоїть вже перед урядом нової Туреччини. Він вживає низку заходів що до ремонту та до збудування нових шляхів. В 1927 р. з держбюджету відпущено для цього 2гІ2 мільйона лір. Зрозуміло, що не може йти розмова про повернення старим турецьким трактам їх минулого значіння. Старі тракти, як самостійні торговельні артерії, приріченні на вмирання, бо швидко змінюється господарський вигляд країни, змінюються напрямки та величінь товарових припливів та, нарешті, зростає їх міцний конкурент — залізниці. Яле та обставина, що залізниці замінюють старі магістральні тракти Туреччини, ще в більшому ступні висовує питання про необхідність поліпшення мережі шосейних та ґрунтових шляхів, бо останні все в більшій мірі перетворюються в під'їзні шляхи
*) Сиверс — „Язия“.


— 25 -
до залізничих станцій. До того залізниці сами заінтересовані в поліпшенні шосейно - грунтових шляхів для збільшення сфери свого впливу.
Можливо, що поліпшення шосейних шляхів буде стиму- луватися не тільки залізницями, а й автомобілями. На перше січня 1926 р. в Туреччині лічилося тільки біля 4400 і) автомобілів, з них 1100 вантажних. З того часу кількість їх збільшилась. Але роля автомобільного транспорту в Туреччині ще дуже мала. Є багато поважних даних за те, що його роля в народньому господарстві змогла б збільшитися. Багато районів Туреччини заселено слабо, тому тієї товарової продукції, що вони дають чи могли б давати протягом найближчих років, не досить для навантаження залізничої колії. Прокладення залізничих колій до таких місцевостей поки себе не викупає. Корисніше сполучити такі райони з найближчими залізничими шляхами або портами шосейно - автомобільними путями з тим, що необхідно ще взяти на увагу ріжницю поміж вартістю залізничого та шосейно - автомобільного шляху, що в гірських місцевостях дає перевагу останньому. Така „автомобілізація" шосейних шляхів Туреччини можлива не всюди, але є рація передбачити, що вона буде корисною по багатьох місцях. Про „автомобілізацію" шосейних шляхів в низці країн, в тому числі і в таких, що мають умови, подібні до турецьких, доводить, наприклад, Карл Заппер, як про спробу, що в повній мірі себе виправдує 2). Не вважаючи на те, що розвиток автомобільного руху, як підсібного виду транспорту, в Туреччині об'єктивно корисний, економічне становище країни таке, що не можна чекати цього розвитку в найближчі часи.
Зараз основною ланкою в системі турецького транспорту є залізниці. З їх будівництвом звязано головніші питання транспортової проблеми Туреччини.
Нижчезазначена таблиця дає уяву про протяг залізничої мережі в Туреччині, довжину окремих її ланок, а так само про час збудування.
*) „Iahreuch fur das Deutsche Reich 1927“. „Міжнародній огляд", таблиця 70. , ,
2) Карл Заппер — „Всеобщая экономическая географія", crop. 260.


. — 26 —
Протяг Дата в кіло- збудування метрах
І. 	ЗАЛІЗНИЦІ ЕГЕЙСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ
Смірна-Яйдін - Егердир 471 1866
Смірна - Яла - Шеїр - Афіюн кара гісар . . . 422 1893
Монісі - Сома - Пандерма 277 1890
8 розгалужень 144 1870 — 93
1314
II. ЛНЯТОЛІЙСЬКЯ ЗАЛІЗНИЦЯ
Хайдар Паша - Ізмід 92 1888
Ізмід-Янгора . 486 1892
Ескі - Шеїр - Конія 435 1896
Ялаюнд - Кутахія 16 1894
Аріфіс - Яда - Базар 9 1899
1038
III. БАГДАДСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ
Конія-Єнідже 346 1904
Адана - Майдан - Екбер 164 1912
Чолан - Бей - Нісібін-Мардін 511 1913
Топрак - Кале - Олександрета 58 1913
1079
IV. 	ЗАЛІЗНИЦІ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ
Костянтинопіль - Адріянопіль 319 1869
Кюлела - Бургас-Мандира 33 —
Альпулу - Кірклар - Ілі 46 1912
398
V. 	ІНШІ ЗАЛІЗНИЦІ
Адана - Мерсина 67 1886
Бруса - Муданія 41 1892
Ангора-Яхші хан 86 1918
Саракамиш - Каре - кордон 100 1920
Саракамиш - Куркутлу 247 1920
Саракамиш - Хансир 138 1920
Яхші хан - Іседін 39 1925
718
Разом 4547 км *)
Як це хможна бачити з дат збудування, залізнича мережа Туреччини зростала нешвидко. З досить зрозумілих причин особливо поволі мережа зростала за роки 1914 —1925.
*) За даними Бюлетеня Торгпредства СРСР в Туреччині № 7, 1927 р.


— 27 -
Наскільки мала насиченість Туреччини залізницями, видно з таких порівнянь. В той час як на 100 кв. км в Туреччині припадає 0,6 км залізниці, Швайцарія відповідно володіла 11,7 км О- Отже, в Туреччині залізнича мережа була трохи чи не вдвадцятеро менша як в Швайцарії. Коли ж ми візьмемо не гущину залізниць, а відношення залізничої мережі до людности держави, то стан,Туреччини, як країни кепсько заселеної, уявиться в трохи ліпшому освітленні. В той час як в Швайцарії припадало на 10000 жит. 13,7 км залізниць, відповідна цифра для Туреччини була 3,6 км.
Технічний стан турецьких залізниць дуже багато постраждав підчас імперіялістичної війни й особливо підчас національної революції. Трохи чи не всі вітки, що були споруджені підчас війни руськими у Вірменії та німцями в Анатолії, за добу боротьби за незалежність були ґрунтовно розруйновані. Сильно постраждали також інші залізниці. Так, наприклад, на Багдадській колії було висаджено в повітря тунель. Значні кошти пішли вже на їх ремонт та поповнення пересувного складу.
Особливий інтерес утворює розташовання залізниць. Більшу частину залізниць зосереджено в західній частині Малої Азії. Зовсім позбавлено залізниць Чорноморське та трохи чи не все Середземноморське узбережжя (від Мерсинської затоки до Егейського моря). Нарешті, занадто мала залізнична мережа центральних та східніх районів країни. Остання обставина наче найдивніша. Коли ще можна припустити брак рейкових шляхів на північному та південному узбережжях, що можуть обмежуватися морськими шляхами, то для вну- трішних районів, для яких вихід до морів дуже сутужний, залізниці потрібні в першу чергу. Чим же пояснюється таке нераціональне розташовання мережі залізниць, що не відповідає основним інтересам народнього господарства країни ?
Щоб з'ясувати це, необхідно познайомитися з тими загальними умовами, в яких розвивалося народне господарство Туреччини та зокрема її залізниці.
Колись могутня держава, вже протягом цілої низки десятиріч Туреччина розвивалася по спадаючій лінії. Туреччина обернулася на „хору людину", територія якої зменшувалася,  *)*) Ми порівнюємо Туреччину в залізничому відношенні із Швейцарією, тому що остання має подібні умови рельєфу.


- 28 -
а „спадщина" розкрадалася. В період розвитку європейського імперіалізму Туреччина обернулася в типову полуколоніяльну країну. Вона була не стільки суб'єктом, скільки об'єктом світової політики. Одним з важливіших помацків імперіялі- стичних держав в Туреччині були залізниці, на будівництво яких Франція, Німеччина та Англія вкладали досить значні капітали. Загальна сувда капіталів, що їх вкладено в турецькі залізниці до війни, утворювала для Франції — 550 мільйоні^ франків, Німеччини — 466 мільйонів франків, Англії —115 міл. фр. „Той, хто володіє шляхами країни, той володіє країною" ; цю істину добре засвоїли імперіялісти. Зрозуміло, що, обираючи напрямки рейкових шляхів, чужоземні капіталісти менш за все турбувалися про інтереси народнього господарства Туреччини. Франція „держала курса" на Сирію і почасти на Егейське узбережжя; Німеччина мала іншу мету—Месопотамію і т. д. Залежно від співвідношення сил та інтересів окремих капіталістічних груп обиралися й залізничі маршрути.
В той час як великі імперіялістичні держави домагалися закріплення свого впливу в Туреччині через будівництво „своїх" залізниць, Росія вважала, що розвиток турецької залізничої мережі суперечить її інтересам, бо це зміцняло військові позиції Туреччини. Особливо вороже ставилася вона до прокладання залізниць по східніх та центральних вілаєтах*). Ця обставина в значній мірі з'ясовує стан малого обслуговання залізницями внутрішних районів.
Залізниче будівництво в Туреччині почалося на Егей- ському узбережжі концесійним підприємством „Ottoman Smyrna and Aidih railway Company" ще в 1856 році. За цим товариством до залізничого будівництва в Егейському ж районі приступило „Societe du chemin de fer de Smyrne"— Cossaba et prolongements". До цього часу тут прокладено три великих колії: по долині річки Беюк - Мендерес - чай, річки Гедіз - чай та колія, що сполучає Егейське море (Смірну) з Мармуровим морем біля міста Пандерми.  *)*) В 1900 р. поміж Росією та Туреччиною була підписана угода, за якою Туреччина позбавлялася права допускати будь - яку третю державу до будівництва залізниць в Ерзерумському та Трапезондському вілаєтах. Право будівництва залізниць у районі було надано Росії, яка не вико- ристувала його.


- 29 -
Довжина всіх трьох колій вкупі з розгалуженнями досягає 1314 км.
Причини, що примусили чужоземних капіталістів звернути свою увагу в першу чергу на Егейське узбережжя, з'ясуються після ознайомлення з основними рисами економіки цього району.
Узбережність та доступність виходів до моря, зручна берегова лінія та взагалі корисне географічне становище зробили цей район особливо цікавим для чужоземних капіталістів. Окрім цього, сприятливі транспортові обставини тут сполучаються з найліпшими в Туреччині кліматичними умовами. Тому саме Егейське узбережжя вже здавна було найба- гатшим районом країни. Багаті землі району добре використано. В сільському господарстві здавна превалює рільництво. Скотарство займає підлеглий стан; в ньому розвинутий головним чином „робочий напрямок". Довгий час цей район був основною базою турецького хлібного експорту. Ще й досі більша частина засівної площі відводиться під зернові хліба. Проте не рільництво та експорт хліба складають найголовніші багатства району. Вже давно по цінності сільсько-господарської продукції переважного значіння набули інтенсивні культури. Досить вказати на те, що тут виробляється V3 національної продукції тютюну, Vs продукції бавовни, V2 маслини, Vs опію, 8/9 10 фиґ д, нарешті, Vs озюму1)- Окрім того, по лісах району, що займають біля 1 мільйона гектарів, є багато валонейного дубу, що дає добрий чинбарний матеріял.
Зрозуміло, що зазначені ресурси краю не змогли не заінтересувати чужоземних капіталістів. Прокладання залізниць дало зручний вихід його багатствам на світовий ринок; в той же час залізниці допомогли розвиткові засівів інтенсивних культур, збільшенню їх товаровости та загальному поліпшенню техніки сільського господарства. Нарешті, сполучивши плодючі поля з портовими містами, рейкові шляхи утворили добрі умови ддя розвитку в них промисловости, що робить на сільсько - господарській сировині. Зараз, наприклад, в районі Смірни зосереджено 180 підприємств2), з яких більшість як сировину використовує продукцію сільського господарства.
V Складено заданими Бюлетенів Торгпредства СРСР в Туреччині.
2) Бюлетень Торгпредства в Туреччині № 1 —2, 1928 р.


- ЗО -
Другою великою групою рейкових шляхів, що проходять через сучасну Туреччину, є одрізок так званої Берлін - Багдадської залізниці *). Історія цього шляху наробила свого часу багато шуму. Свого основного призначення — ролі головного транзитного шляху поміж Центральною Европою та Азією — ця путь не відограла. Світова війна перервала її закінчення. Але значіння для Туреччини цієї найвеликоТ колії, що перехрещує країну від Костянтинополю до південного кордону, досить велике. Північно - західня частина шляху, що була збудована в першу чергу, обслуговує Ескі - Шеїрсько - Ізмідський район. Нею значна сільсько - господарська продукція краю (хліб, виноград, худоба) направляється до Костянтинополю. Таке ж велике значіння шляху для всієї південно - західньої частини Анатолійського узгір'я, що замкнено поміж пасмами Султан-дага та Ходжа-дата. Усі місцевості, що тяжать до Конії та Афіюн - Карагісара, після прокладення шляху почали розвиватися посиленим темпом. Покажчиком цього може служити той факт, що вже з 1912 року турецький уряд не тільки зміг припинити виплату Анатолій- ському тозариству „кілометричних гарантій" * 2), але й одержав деякі прибутки.
Південно - східній відрізок шляху проходить через одну з найплодючіших місцевостей долини річок Сейхуна та Джи- хана (Аданський район). Захищений від північних та східніх вітрів високими пасмами Тавру, Аданський район має кліматичні умови, що сприяють розвиткові сільського господарства й особливо бавовництву. Засівна площа під бавовною тут швидко зростала. В 1925 р. вона склала біля 1200000 денюмів. Окрім того, в краї розвинуто виноградництво, плодоводство та шовківництво. З моменту прокладення залізниць (Багдадської та розгалужень до портів Мерсина та Олександрети) технічний рівень сільського господарства став швидко підвищуватися. Зараз в районі є багато сучасних сільсько - господарських машин. Залізниці дуже подешевили вихід до ринку товарової частини продукції району.
*) Колію до Конії збудувало Анатолійське товариство, на південь від Конії — Багдадське товариство.
2) Кілометрична гарантія—це прибуток з кілометра збудованого шляху, що його гарантував уряд концесіонерам. По колії Ізмід- Ангора кілометрична гарантія — 15000 франків, по колії Ескі - Шеїр - Конія —13726 фр.


— 31
Залізницю Костянтинопіль- Адріянопіль до сполучення з залізничою мережею Европи збудувало товариство Схід- ніх залізниць, що фінансувалося німецькими та австрійськими банками. її економічне значіння для Туреччини інше, ніж раніш розглянутих шляхів. В протилежність шляхам, що служать переважно каналами для вивозу з прилеглих місцевостей, Костянтинопільсько - Адріянопільська залізниця є провідник промислових товарів, що їх імпортується до Туреччини з Европи. Товари ж, що їх експортує Туреччина в Европу, ідуть переважно дешевшим морським шляхом.
Розгалуження, що відходять від залізниці, мають почасти стратегічне, почасти економічне значіння. Кепсько залюднені внутрішні райони Тракії, головним чином околиці Адріяно- полю, вивозять продукцію свого сільського господарства : хліб, тютюн, худобу то - що. Узбережні райони й особливо причорноморський, що відокремлені від залізниці гірським пасмом, дають перевагу морському шляхові.
Всі залізниці, що ми роглянули, пролягають переважно по західній частині Малої Азії. Центральні та східні вілати обслуговувалися до останнього часу тільки двома коліями. Вілаєти гірної Вірменії перехрещуються залізницею Кур- кутлу - Ерзерум - Саракайиш - Каре, продовження якої поза кордоном включається до залізничої мережі СРСР біля станції Шахтакти. Дільниця шляху на захід від Саракамишу є вузькоколійка. Тому що цю колію не звязано з іншими турецькими залізницями, вона має тільки місцеве значіння. Прокладення шляху допомагало економічному розвиткові краю, полегшивши торговлю з Росією. В обмін на сільсько - господарські продукти, що вивозила Вірменія, вона одержувала з Росії пррмислові товари: цукор, гас, сільсько - господарське знаряддя, текстильні вироби то - що. Таке ж значіння вона • має і зараз що до торговельних зносин між Закавказзям та східніми вілаєтами. З заходу в Центральну Анатолію врізується залізниця Ескі - Шеїр - Ангора, що уявляє з себе південно-західню дільницю колії Хайдар-паша Ангора, яку збудувало Анатолійське товариство.
Внутрішні райони країни своїм економічним розвитком різко відміняються від узбережних. Промисловість тут ще цілком зберегла кустарно - ремесницький характер в незайманому вигляді. Бездоріжжя захистило по менших містах та


- 32 —
на селі кустарів та ремесників від конкуренції капіталістично організованої промисловосте. Сільське господарство носить більш екстенсивний характер, порівнюючи з узбережним. По мірі віддалення від морів його екстенсивність все зростає. На „Далекому сході" Туреччини в Курдистані та по деяких частинах Вірменії переважною галуззю в сільському господарстві є вже не землеробство, а екстенсивне скотарство. В Курдистані скотарство зберегло майже напівкочовий та кочовий характер. Занадто примітивна техніка сільського господарства, знаряддя нічим не відміняються від тих, що вживалися за біблійських часів. По багатьох районах ще зовсім невідомий плуг, землю ореться дерев'яною сохою, а врожай знімається серпом. Землю використано вельми мало.
Недивно, що рівень життя селянства тут занадто низький, і неврожайні роки прирікають його на голодания. Недивно також і те, що товаровість сільського господарства тут зовсім незначна. Вона незначна і в урожайні роки, тому що хліборобові нема куди вивозити свою хлібну зайвину. Досить вказати на те, що в центральному та східньому районах, що займають біля 54% території Туреччини і зосереджують в своїх межах 52,2% її засівної площі (1924 р.), є, за офіційними даними, менш, ніж півмільйона міських житців. Та до того ще й покупна здатність цих міст низька. Значна частина „міських" житців також рільничить. Вивіз хлібної та м'ясної зайвини для внутрішніх районів трохи чи не зовсім неможливий через труднощі та дорожнечу транспорту, тоді як по внутрішній Анатолії, Курдистану та Вірменії багато хлібної та м'ясної зайвини, що гальмує розвиток сільського господарства, що потребує збільшити засівну площу, і Туреччина примушена імпортувати хліб та худобу.
Уряд нової Туреччини, що міцно звязаний з провінційною буржуазією, з буржуазією внутрішніх районів, не міг не звернути увагу на транспортові потреби Центральної Анатолії та Сходу. Звернення уваги до внутрішніх районів країни почувається по всіх нових планах транспортового будівництва. Перші кроки ангорського уряду в справі великого тран- спортового будівництва звязано з концесією Честера. Адмірал Честер ще в 1908 році домагався одержати в Анатолії концесію на спорудження залізниць. Через опір французького капіталу цей замір був задаремний.


- 33 -
Після перемоги національної революції пропозиції Честера знов з’явилися на світ і 9/IV —1923 р. В.Н.З.Т. ратифікувало підпис угоди між урядом та Американсько - Канадською компанією Честера. Підписана концесія відмінялася занадто широким суто „американським" розмахом. Честер зобов’язався перед урядом збудувати біля 4.300 клм. заліз- ничих колій, з тим, що всі Честерівські шляхи треба було прокласти по районах, що розташовані на схід від Ангори. Проте, концесіонери не змогли дістати потрібних капіталів й скоро концесія була ліквідована. Ангорський уряд вирішив власними коштами розвязати транспортову проблему країни.
З початку 1924 р. до 1927 р., уряд асигнував на заліз- ниче будівництво біля 35.000.000 турецьких лір. План роботи, складений від уряду, в головних рисах був такий: в першу чергу треба прокласти колію, що складеться з одрізків Ангора - Цезарея (Кайсарія), Цезарея - Сивас - Самсун та Цезарея - Улукішла (станція на Багдадській залізниці). Таким чином Центральна Анатолія матиме вихід до Чорного та Середземного морів. Потім передбачається центральну, магістраль продовжити до сходу, вздовж лінії Костянтино- пільського тракту, сполучивши її там через Ерзерум з Сара- камиш - Карською залізницею. Намічено також низку інших робіт, як, наприклад, розгалуження від Багдадської залізниці до Діярбекіру, від Ерзеруму до Трапезонду, від Ангори до Ереглі, від Конії до Адалії і т. ін.
Аналізуючи план залізничих робот Ангорського уряду та вважаючи на наявну залізничу мережу Туреччини, можна зауважити одну цікаву обставину. Залізничі колії іноді на диво точно відтворюють маршрути старих торговельних шляхів-трактів. Це явище властиве не тільки турецьким залізницям. І у Франції мережа залізниць в значній мірі відтворює мережу військових шляхів римлян. А римські шляхи в свою чергу прийшли на зміну торговельним шляхам старовини. Це явище ми можемо помітити і в Росії. В європейській частині Союзу також є багато колій, в маршрутах яких спостерігається така ж наступність. В Туреччині маршрут Багдадської залізниці збігається з маршрутом діягонального торговельного шляху Европа - Азія. Маршрути залізниць Хайдар - Паша - Ізмід-Ангора й передбачене далі продовження
З Східній Світ


- 34 —
їх до Ерзеруму ніби повторюють маршрут Костянтинопіль- ського тракту. Колія Самсун - Мерсина відтворює з деякими відхилами Самсун - Мерсинський тракт. Зрозуміло, що таке збігання є не всюди. Зріст нових, особливо промислових, центрів приводить до виникання таких шляхів, що ніколи не мали попередників.
Робота по спорудженню головних намічених планом шляхів почалась одночасово з двох кінців: від Ангори до Це- зареї й від Самсуна на Сивас і Цезарею. Коротка спроба прокладання цих колій привела до деякого розчарування. З'ясувалося, що, по-перше, роботи йдуть дуже забарно й що, по-друге, вони коштують дорожче, ніж це передбачалося. Причини цього різні. Перш за все занадто заважав та подорожчував спорудження рельєф місцевостей.
Прикладом, що показує перешкоди, з якими доводиться боротися залізничому будівництву в Туреччині, може бути хоч би спорудження Самсун - Сиваської колії. Сучасні роботи провадяться тут за розвідками, що їх зробили французи ще в 1912 р. На протязі 26 клм. довелося пробити 11 тонелів та збудувати 9 залізних і б кам'яних мостів. До кінця 1927 р. тут було пробито 20 тонелів1).
Другою причиною, що кепсько відбивається на ході робот, є брак у Туреччині достатнього кадру кваліфікованого та досвідченого інженерно - технічного персоналу.
Забарний темп робот, вкупі з деякими фінансовими труднощами, різко поставив перед урядом питання про нові методи залізничого будівництва. Впертість надалі в бажанні будувати залізниці виключно турецькими руками та коштами2) загрожувала надати залізничій відсталості Туреччини постійного характеру. Разом з цим уряд не міг не бачити, що затримка залізничого будівництва веде до затримки в розвиткові всього народнього господарства. В результаті Туреччина підписала низку угод на будування
*) Бюлетень Торгпредства СРСР в Туреччині, № 2 — 3, 1927.
2) Уряд зробив спробу притягти до залізничого будівництва приватний турецький капітал. Яле до цього часу притягнено лише одну велику фірму Немлі - Заде. Вона вже збудувала 35 клм. колії Самсун- Чершамба; її роботі провадяться зараз далі до Герме. Ця ж фірма одержала концесію на вітку Самсун - Бафра - Ялачам. Як бачимо, національний капітал у цій справі не дав значної допомоги урядові.


- 35 —
залізниць з групами чужоземних капіталістів. За маштабом робот, найвеликою є угода з шведською групою. За угодою шведи зобов'язалися збудувати за рахунок комісаріяту громадських робот дві колії. Одна з них вузькоколійна від Ереглі через Зофран - болу до перехрещення з залізницею Ангора- Цезарея. Таким чином, ця колія, довжиною в 580 клм., сполучає Янгору з Чорноморським вугільним басейном*). Окрім цього, шведи повинні устаткувати в Ереглі порт. Друга колія Келер -Малатія-Яргана-Діярбекір має протяг в 500 клм. Сполучаючи південно - східні країни рейковим „трьохкутни- ком“ з Багдадською залізницею, ця вітка дає вихід до моря (Мерсина) великій кількості хліба, шкір, вовни, худоби й одночасово дозволяє експлоатувати багатіші поклади арган- ської міди. Реченець [виконання робот, починаючи з 1/VI 1927 р., для першої колії 5 років, для другої 51І2 років, на устаткування порту Ереглі 2 роки. Уряд в свою чергу зобов'язався купити 100 локомотивів з тендерами та 1 500 товарових вагонів. Окрім того, коли на протязі найближчих б років Туреччина потрібуватиме паротягів (до 50), то їх повинне поставити шведське товариство. Вартість всього підряду визначається в 55 міл. доларів. Цікаво зауважити, що для виконання підряду фірма відрядила до Туреччини біля 40 інженерів, в тому числі й тих, що провадили будівництво Багдадської колії.
Бельгійська група одержала підряд (18/ХІІ 1926 р.) на збудування колії Цезарея-Сивас-Тургалі довжиною в420 клм. та устаткування Самсунського порту. Реченець виконання робот трьохрічний. Цим рейковим шляхом багаті сільськогосподарські райони Цезареї та Сивасу одержать вихід до Самсунського порту. Надалі, коли вдасться сполучити Ангору з цією колією не круговим шляхом, а безпосередньо через Яхші - Хан та Амасію, то для Ангори залізничий шлях до Чорного моря скоротиться майже вдвічі.
Німецька група одержала підряд (15/VI 1927 р.) на збудування колій Цезарея - Улукішла та Кутахія - Баликесір. Перший шлях сполучить Цезарею (через неї і Самсун) через Багдадську залізницю з Середземним морем. Друга звяже розгалуження Анатолійського шляху з колією Смирна-
*) Між іншим, зауважмо, що прокладення колій з центральних районів до Чорноморського узбережжя одночасово розвязує проблему використання лісових багатств південних ухилів Понто - віфінських гір#
3*


— 36 —
Пандерма. Умови підряду подібні до вищезазначених. Для покриття витрат на залізнице та портове будівництво уряд випускає бони на суму 200000000 лір.
Несумнівно, що перелічені тут умови набагато легші за умови, що їх підписував султан. Головні відміни витікають з того, що тут контрагентом уряду є не концесіонер, а підрядник. Все ж і тут є декілька важких для Туреччини моментів. Наприклад, те, що внески уряду гарантовано прибутками тютюнової, сірникової та спиртової монополії. Туреччині доведеться йти на великі жертви, жорстоко економити, щоб мати змогу акуратно сплачувати внески. Звертає на себе увагу та обставина, що всі перелічені групи належать до націй, що зараз не можуть політично впливати на Туреччину. Це, зрозуміло, не випадково, а є результат політики уряду.
Нарешті, ще одне зауваження, що звязано з залізничо - будівничою політикою Днгори. Як відомо, в цілій низці країн, в тому числі і в Росії, залізнице будівництво служило основою розвиткові металургійної промисловости. В Туреччині ж цього нема. Зростання залізниць тут сприятливо відіб’ється, головним чином, на здобуваній промисловості (вугіль, руди) та на легкій індустрії.
Реальні досягнення залізничого будівництва зараз визначається приблизно в 500 клм. нових колій. Таким чином, залізнича мережа Туреччини складає вже біля 5000 клм. В близькому майбутньому до неї будуть включені нові дільниці з загальним протягом приблизно в 2000 клм. Яле 7 000 клм. ще цілком не задовольняють найнеобхідних потреб країни. И тоді її залізнича мережа ще не буде густою. Коли взяти на увагу сучасну територію Туреччини, видно, що на кожні 100 квадратових кілометрів території буде припадати менш як 1 клм. залізниць (0,9). Це приблизно вшестеро менш, ніж в довоєнній Італії, в 9]І2 разів менш, ніж у Франції, і т. ін. Значить, транспортова проблема в Туреччині ще не так швидко залишить свою гострість.
Все ж збудовані залізниці будуть велетенським кроком уперед. Вони зроблять великий вплив на темп розвитку всього народнього господарства й тим дозволять утворити умови, що сприятимуть розвязати транспортову проблему в Туреччині в ширших розмірах.


— 37 —
I. LANDO
LE PROBLEME DU TRANSPORT EN TURQUIE
L’Asie Mineure, qui servait depuis des siecles de pont entre l’Europe et 1'Asie, a presque perdu ce role a present et ce n’est qu’en construisant de nouvelles voies ferrees qu’elle pourra le regagner. L’importance des routes - chaussees dans la Turquie contemporaine est encore tr£s considerable: presque la moitie de tout son territoire n’a pas de chemins de fer et ne peut se servir que rarement des voies maritimes.
La Turquie a beaucoup de grandes routes, dont plusieures existent depuis des sifccles. A present leur role est presque nul. Seulement la route Tebriz - Trebizonde - Erzeroum continue de jouer un certain role. Tres importante est aussi la route Stamboul - Eskichehr - Angora - Sivas - Erzeroum jusqu’a la fron- Ьёге. Cest pour ainsi dire I’artere principale. Une faible partie de ces routes est en etat satisfaisant. Certaines sections ne sont que des sentiers pratiquables seulement pour les betes de somme: le relief du pays et la negligeance du gouveme- ment des sultans sont la cause de cet etat deplorable des chemins.
Maintenant le gouvernement entreprend des traveaux d’ame- lioration; mais les vieilles routes ne regagneront plus leur role d’autrefois. Les chemins de fer sont la base du transport turc, leur reseau comptait en 1925 environ 41/2 mille kilom., c'est a dire 0,6 kil. pour 100 kil. carres, ou bien 3,6 kil. pour 10 mille habitants. Ils ont ete construits par des capitalistes etrangers, leur direction avait ete dictee par les ^ё^5 des grandes puissances et leur distribution ne correspondait pas aux interets d'etat. Plus d’un quart de tout le reseau se dirige vers la mer Egee pour le service d'exportation. Une autre grande section c’est la ligne Berlin — Bagdad avec ses ramifications, faisant presque la moitie de tout le reseau des chemins de fer turcs. Cest la seule voie ferree qui lie les deux fron^res ext^mes de la Turquie et qui traverse les regions les plus importantes au point de vue economique (Stamboul - Eskichehr - Konieh - Adana).
Les defauts du transport rallentissent le developpement economique du pays.


- 38 —
Mais les traveaux de construction marchent tres lentement et coQtent tr£s cher: la structure du relief (pays montagneux) et le manque d’un cadre de specialistes bien qualifies (inge- nieurs, techniciens etc.) en sont la cause. On a ete force de recourrir a 1’aide technique et financi£re des etrangers. Rvec les diemins de fer nouvellement construits la Turquie possede maintenant un reseau de 5 mille kil.; bientot elle en aura encore 2 mille kil. La question de Telargissement des moyens de transport gardera pendant longtemps son importance pour la nouvelle Turquie: chaque kilometre d'une nouvelle ligne servira au progres du developpement economique du pays.


Проф. А. СИНЯВСЬКИЙ
СУЧАСНА ЕКОНОМІКА ЕГІПТУ В ЗВЯЗКУ З РОЗВИТКОМ УКРАЇНСЬКО-ЕГІПЕТСЬКОЇ ТОРГІВЛІ
І. ПІДВИЩЕННЯ ПИТОМОЇ ВАГИ ДЕРЖАВ СХОДУ В ЗОВНІШНІЙ
ТОРГІВЛІ СРСР
Порівняння відомостей про зовнішню торгівлю СРСР з державами Заходу і Сходу свідчить про збільшення питомої ваги зовнішьої торгівлі СРСР з державами Сходу: до війни 2.600 мл.— зі Сходом 330 м., або 13%, а 1926/27 р. з 1480 м., 219,5 —15%.
Торгівля СРСР з державами Сходу за останні роки значно зростає.
1924/25 р 1.149.072 тонн на суму 178,996 тис. крб.
1925/26 1.119.421 „ „ „ 209.269 „
1926/27 1.378.526 „ „ „ 219.549 „
1927/28 5.604.097 „ „ „ 134,033 „
Підвищення з 1924/25 р. до 1925/26 р. складало 20%, 1925/26 р. до 1926/27 р.— 5%, а порівняння відомостей за 5 міс. 1927/28 р., з 1 - го жовтня до 1-го березня, з 1926/27 р. за ті ж місяці — по тоннажу 554.499 і на суму 96.083 — свідчить про підвищення товаровиміну в розмірі 40%.
-
3 1/Х-1926 1/111—1927
р. до Р-
3 1/Х—1927 1/ІІІ-1928
р. ДО
Р-
Експорт
Імпорт
Товаро¬
оборот
Експорт
Імпорт
Товаро¬
оборот
Туреччина
7 146
5.054
12.230
6.817
6.619
13.436
Егіпет
3.087
8.557
1,1.644
3.497
13.858
17.355
Персія *
18.274
‘ 12.554
30.828
28.959
27.684
56.643
Афганістан
1.529
2.241
3.770
2.348
3.219
5.567
Зах. Хіна
5.313
3.910
9.223
4.497
4.629
9.126
X і н'а . . ....
8.469
10.561
19.033
6.630
10.786
17.417
Монголія
1.285
3.910
5.195
2.019
5.883
7.902
Танну-Тува . . .
268
105
373
457
352
809
Япанія
3.087
8.557
11.644
3.497
13.858
17.355
Всього ....
48.191
47.892
96.083
59.599
74.434
134.033


- 40 -
Порівнюючи також відомості про зовнішню торгівлю держав Близького, Середнього і Далекого Сходу, повинні теж зробити висновок, що значний розвиток набувають торговельні звязки з державами Близького Сходу !).
Геополітичний стан Близького Сходу є сприятливий для розвитку торговельних зносин з СРСР і зокрема УСРР*  2). Тут, на Чорному морі, можна мати безпосередні морські зносини. Надзвичайно важливим фактором було побільшення рейсів Радторгфлоти на Середземному морі. Встановлено рейси до Аравії і до Перської затоки уперше після світової війни.
Невеликі порівнюючи заходи, в звязку з тими особливостями природно - історичного значіння країн Близького Сходу і УСРР, вже дали свої певні наслідки що до поширення торговельних зносин та до збільшення питомої ваги країн Близького Сходу в нашій торгівлі зі Сходом. Як вище було зазначено, торгівля з державами Сходу до війни складала 330 міл. з загальної суми зовнішньої торгівлі СРСР 2.607 м., т.-т. 13%. За 1926 рік з загальної суми зовнішньої торгівлі СРСР 1.480 тис. на Схід припадає 219,5 м., або 15%. Найменше торговельного обороту припадає на Далекий Схід, де сталося, за відомих обставин, зменшення торгівлі з Центральною Хіною, і найбільше збільшилися торговельні зносини з Персією в розмірі на 26 міл., т.-т. на 86%, а далі з Егіптом зі збільшенням на 6 міл., т.-т. на 55%, і через випадкові причини сталося незначне підвищення з Туреччиною тільки на 1 міл., або коло 9%.
Торгівля СРСР поширюється в нові райони—до Аравії, Сирії, Палестини, Ірака і через іракські торговельні фірми безпосередньо з Басрою. 1928 року товари багдадські фірми закупили, замість транзиту через Персію, безпосередньо'на Олександрію до Басри... Іде розвиток звязків на Середземному морі, які знайдуть ще більше поширення із проектованим турецьким урядом встановленням вільної зони у Костянтинополі.
Для УСРР особливе значіння має розвиток торговельних зносин з країнами Середземномор’я, як найближчими. Тут,
*) Д. І. Шмаргонер. „Экономические взаимоотношения СССР со странами Востока.” Стр. 2"-ая.
2) Я. Синявський. „УСРР та Близький Схід в світлі геополітики” crop. 58. Проблема торговельних звязків.


— 41 —
в наслідок світового розподілу праці, можуть встановитися, на базі найсприятливих умов для задоволення обопільних потреб з найбільшою користю, найщільніші взаємини. Тому нам потрібно вивчити умови самої торгівлі з цими країнами.
Звертаючи особливу увагу на держави, що за останні 1926/27 р.р. збільшили товарооборот з СРСР, повинні відзначити надзвичайний поступ, що вимагає особливого вивчення торговельних звязків в торгівлі з Егіптом. Експорт Росії до Егіпту 1913 р. складав 890.866 егіпет. фунт, з загальної суми експорту 27.900.000 ф., т.-т. 3,9 всього експорту, а за останній 1927/28 р. експорт СРСР до Егіпту складав 806.000, що абсолютно менше експорту довійськового, але ж відносно питома вага експорту СРСР, що взагалі зменшився до Егіпту, піднеслася.
И. ОСНОВНІ ПРОЦЕСИ ПІСЛЯВОЄННОЇ ЕКОНОМІКИ ЕГІПТУ
Роки імперіялістичної війни позначилися значним розвитком капіталізму колоніяльних і напівколоніяльних країн Сходу.
Подих капіталістично - промислового розвитку підсилив національний торговельний капітал, і місцева буржуазія, утворюючи „національну" промисловість, ставить і національні гасла певної емансипації, визволення з - під імперія- лістичного утиску.
Так зростала промисловість в Індії, де Велика Британія примушена була зробити, побоюючися захоплення індуського ринку від Япанії, значні поступки індуській буржуазії, дозволивши встановити охоронні мита, що значно сприяло піднесенню індійської промисловости, особливо текстильної.
Брак підчас війни англійського постачання і тоннажу допоміг розвиткові національної промисловости і інших колоній, переважно на Індійському й Великому океанах.
В Егіпті англійська політика йшла іншими шляхами. Египет був базою і театром воєнних дій, країною, що постачала і сировиною і людським складом англійську армію.
Митна політика, що була знаряддям в руках чужоземних, банків, режим капітуляцій давили на місцевий національний капітал, скеровуючи його в найменше небезпечний для Англії бік експансії: національний капітал Егіпту, що зростав підчас* світової війни і після її закінчення, іде на оволодіння


- 42 —
новими,бавовняними плантаціями, землями під високі культури та під забудови в містах. Поширюється і земельну велику власність, аграрну і міську власність і будівництво.
Митна політика продовжує стояти на сторожі англійських інтересів і в галузі промисловости, а так само і в галузі сільського господарства, хоч вживається і інших заходів, щоб підкерувати англійському впливові основну галузь всього господарства Егіпту — бавовництво. Егіпетському бавовнику доводиться плисти, шукаючи собі приміщення на текстильних фабриках метрополії, до Янглії, а не перероблюватися на фабриках Егіпту. Останні тільки роки національно егіпетський капітал розпочав боротьбу за розвиток своєї промисловости, хоч, правда, тільки в первісній стадії.
Обробіток бавовника вже провадиться на текстильних фабриках Олександрії, Каїру та інш.
Вже складаються капітали так само для утворення національних банків, як, наприклад, банку „МІЗР“, завдання якого є виключно сприяти розвиткові егіпетської промисловости.
Ліга егіпетських промислових підприємств, що існує з 1926 року, охоплює промислові підприємства з капіталом 40 міл. фунтів стерлінгів і 200 тис. робітниками (з загальної кількости 600 тис.1).
г) На базі економічних інтересів утворилися і класові групування Егіпту, ті об'єднання, що керують в визвольній „національній" боротьбі Егіпту. Егіпетська буржуазія під проводом партії ВАФД, що ґрунтується на міській торговельно - промисловій буржуазії і егіпет- ській середній бюрократії та інш., ставить серед інших національних гасел і проблему утворення національної промисловости. Платформа покійного Заглул-паші і сучасних керівників Мустафа - Нахас - паші, Баракат - паші, Віса - Баса - бея та інш. мала б на меті об’єднати інтереси і торговельно - промислового капіталу і дрібної буржуазії. Партія „Трудової демократії" на чолі з Ахмедом - беєм, Махмудом- Некраші та іншими ставить радикальніші проблеми, але поки-що менше має впливу. Серед робітників безземельних селян і наймитів швидко зростає авторитет ще радикальніших робітничих організацій, що є під впливом комуністичних ідей. Вже складаються комуністичні організації, яких так побоюються англійські дозорці Егіпту. В складі егіпетського парламенту переважаюча роля належала партії ВАФД, що мала 162 мандати і тільки 5 депутатів ватоністів, крайніх лівих націоналістів, а решта, як буде з’ясовано далі, з груповань, що залежать від англійського капіталу.


— 43 —
Ця система панування Англії і високі мита стоять на сторожі розвитку егіпетської національної промисловости так, як цього хтіли б проводирі егіпетської буржуазії під проводом партії ВАФД, бажаючи емансипуватися від поневолення чужоземному фінансовому капіталу.
Фінансовий капітал Англії вже завчасу подбав про під- керування собі економіки Егіпту, захопивши Судан, що є ключем до найбільшого багатства Егіпту, до бази його на- роднього господарства — іригаційної системи. Англійська політика ставить під залежність від Судану цілий Егіпет з його системою зрошення.
Англійці продовжують вкладати великі кошти на проведення сітки іригаційних спорудь, щоб ще щільніше поставити в залежність від англійців зрошення Егіпту1).
Але більшу частину капіталу егіпетської пануючої класи вкладено в сільсько - господарські культури2). Власники земельної ренти, що досить значно диференцюється, в боротьбі національно - егіпетської буржуазії проти англійського імперіялізму не можуть перейти певної межі, побоюючися тяжких економічних для себе наслідків3). Ці елементи, по- ступаючися вимогами національного суверенітету, обстоюють постійну угоду і зближення з англійцями. Вони складають групу великих землевласників, що об'єднуються з бюрократами і компрадорами в партії лібералів - конституціоналістів і репрезентують інтереси великої земельної власности, так штучно підкерованої інтересам англійського капіталу.
Навіть найопозиційна недавно партія ВАФД повинна була капітулювати перед англійськими вимогами, бо і вона врешті
*) 1924/25 року англійський парламент асигнував на іригаційні споруди 13 міл. фунт, стерл. і далі іде вкладання англійського капіталу на споруди в Судані.
2) Постійна залежність поземельної ренти від експорту бавовни примушує землевласників шукати певних заходів для стабілізації ринків. Разом з тим у наслідок великого врожаю бавовни в Америці за останні два роки егіпетська бавовна залишалася реалізована не вся, і коло 200 тис. квінталів| бавовни залишилося на складах.'*, „Економіст Ежіпсієн" за березень 1928 р.
3) 92% егіпетського експорту складає бавовник. За останні 3 роки експорт бавовни в наслідок конкуренції суданської бавовни зменшився з 65.733.935 егіп. фунт. 1924 р. до 48.341.000 егіп. фун. 1927 р. „Ежіпсієн Економіст" за березень 1928 р.


- 44 —
залежить від фінансового капіталу англійців, що підсилив себе утворенням іригаційної сітки, цілої іригаційної системи Судану, що впливає на постачання іригаційних споруд Егіпту.
Така залежність виявилася, між іншим, і в останніх подіях в Егіпті. Відомий законопроект „про право прилюдних зборів", що мав на меті полегшити їх дозвіл, передавши справу дозволу з центру, де верховодять англійські радники, до міських і сільських мерів, зустрів протест англійської влади „самостійного" Егіпту. Коли прийшла справа до англійського ультиматуму і було з Лондону наказано військовим пароплавам іти до Егіпту, прем’єр, лідер £ЗАФД’а, Нахас - паша, т.-т. егіпетська буржуазія, капітулювала, виявивши не тільки побоювання Егіпту перед збройною силою англійського імпе- ріялізму, але ж і економічну залежність представників значної більшости егіпетського парламенту, звязаних інтересами поземельної ренти і відсотками на капітал, підпорядкований англійському капіталу.
Таким чином, ні партія „Вафд-ель-Мисрі" поміркованої буржуазії, ні радикальніші елементи національної буржуазії, переважно егіпетської молоди, що групуються коло партії „Хизб - ель - Батані", не можуть протичинити впливу англійського капіталу, що спирається на земельну велику власність і велику егіпетську буржуазію, заінтересовану економічно у зносинах з англійцями (ліберально - конституційну партію „Иттихад").
Егіпет — країна дрібного землеволодіння: 82% сільських господарств не мають і 2 гектарів землі, 7% мають від 2 до 20 гект. і лише 0,7% мають дільниці понад 20 гект.х). Цю силу ще не зорганізовано і не використано належно. В наслідок організації комуністичної партії, вплив якої збільшується зі збільшенням фабрик і заводів і робітничої класи, в лютому 1927 р. до парламенту було обрано вже одного комуністичного депутата * 2).
х) 1918 року „рантьє“, що мали ренту від капіталу, вкладеного в с.-г. культури, було 15 —20"/п всієї людности. Нагромадження, що склалися підчас війни, і післявоєнні прибутки на постачаннях пішли переважно на поширення площі під культури бавовника—збільшилася целика земельна власність.
2) Склад парламенту егіпетського на підставі виборів 22 травня 1927 р. був такий : „опозиційних" партій : „Вафд-ель - Мисрі"—162 депутат., партії „Хизб - ель - Батані"—5 ; комуністичної — 1; урядових, що одверто


- 45
III. АНЯЛІЗА НЯРОДНЬОГО ГОСПОДАРСТВІ ЕГІПТУ А. Сільське господарство
Основою народнього господарства Егіпту залишається ще сільське господарство.
В наслідок економічної політики, що провадить уряд під впливом пануючих верств, продовжується процес ди- ференціяції, що приводить майже до бавовняної монокультури. Зменшується площі засіву під рижом, тютюном, зерновими хлібами.
Егіпет вже не може покривати власних потреб в хлібі, в зернових культурах. Потрібується довіз їстивних продуктів.
Заходи до побільшення площі бавовнику і підвищення якости його починається вже 1890 року, коли уряд заборонив дальше поширення тютюну. Разом з тим фіскальна політика мала на меті підвищити митні прибутки з тютюну, шо і піднеслися серед інших прибуткових джерел на третє місце.
У наслідок всіх заходів бавовник поволі стає монокультурою. 4/5 всієї людности Егіпту працює у сільському господарстві, а це майже те саме, що більша частина людности працює коло культури бавовника.
Площа під бавовником, коли порівняти 1888 р., значно
зросла 1): 1888 р. 1925 р.
850.000 фед. 1.924.000 фед.
Не вважаючи на коливання, що є на ринку бавовника, останній рік все ж сприяв розвиткові бавовника в Егіпті. Кон'юнктуру минулого року не можна вважати за постійну і забезпечену. Розвивається продукція штучного шовку (єдвабу), що замінює бавовняні вироби, а що до Егіпту властиво, зростає конкуренція гарної якости суданської бавовни.
Англійський капітал поширює в Судані площу під бавовником, проводяться дальші роботи поширення іригаційної сітки і зрошення території Судану для культури бавовника.
стоять за оборону англійського режиму: Иттихадистів — 7, і партії лібе- ралів-конституціоналістів, т.-т. великих землевласників, а так само бюрократів, компрадорів, великих капіталістів, що обстоюють постійну угоду — 38.
J) Бавовник з 4-го місця площею послідовно переходить на перше: було під кукурудзрю 1926 р. 775 т„ пшеницею —573 т, бавовником—751 т., під бобами — 198 т., під рижем —194 т., під ячменем — 151 т., цукровою тростиною — 23,5 т. гектарів.


- 46 -
Збільшено площу під бавовником в Судані:
1926/27 р 105.622 фед-
1927/28 135.000 „
Конкуренція суданського бавовника збільшується, і Англія поширює свої закупки у Судані, а тому іде зменшення закупок у Егіпті.
1926 р. Англія закупила у Егіпті . 1.110.437 кантар.
1927 „тільки 821.254 „
і того ж 1927 „ закуплено у Судані .... 474.738 „
Таким чином, більше одної третини бавовника закуплено у Судані.
Разом з тим зростають і торговельні звязки Англії з Суданом за рахунок Егіпту.
1926 року англійський імпорт до Судану складав 4.827.654 ф. ст.
„ „ „ експорт „ „ 4.161.012 „ „
1927 „ „ імпорт * „ 5.258.957 „ „
„ „ „ експорт . „ 4.797.928 „ „
Властиво в Судані на долю Англії припадає 37% імпорту
1 77% експорту, а на Егіпет припадає вже тільки 30% імпорту і 10,8% експорту.
Егіпетський бавовник загрожується і загальною конкуренцією штучного єдвабу, бо зменшується попит на кращі гатунки бавовни, і збільшенням площі під бавовництвом у сусідньому Судані.
Відчуваючи конкуренцію, егіпетський уряд вживає низки заходів до підвищення культури бавовнику.
Видається премії за засів кращих гатунків бавовнику „гуаді“ і „маарад" замість поширеної у Егіпті культури „за- келаридіс".
Заборонено під загрозою штрафу змішувати різні гатунки бавовнику. Вживається заходів до поширення вживання штучного угноєння і переходу від двохрічного плодозміну до трьохрічного.
Видається фінансову підтримку торговельним товариствам з великими оборотами. Вже видано значні кошти на зрошення і асигновано на будівельні работа на Нілі на 1927/28 р*
2 м. фунт. ст.J) і ЗО тис. фунт. ст. на водогін в Гаребі на
0 Егіпетський фунт дорівнює 1 ф. стерл. 6і/2 пенса.


— 47 —
Нижньому Егіпті. Вже в минулому році вживається заходів, щоб запобігти зниження цін підчас збору врожаю і потреби для продуцента зараз же викидати на ринок бавовну за низькими цінами для заготівлі бавовни у великому маштабі, щоб допомогти фелахам і регулювати та підвищити ціни.
Можна подати відомості про ціни на бавовну за 1927 р.
Ціна в Ліверпулі: Гатунок за келаридіс Січень . . . 13,95 Березень . . 13,95 Вересень . . 20,30
(в кантарах) Травень . . 19, Липень . . . 17,30 Листопад . .18,8
Кантар дорівнює 44,928 кілограм.
Ціни на егіпетську бавовну, що є найкращою (довга нижня тканина, особливо придатна для ниток), могли б бути завше вищими, бо через його властивості попит на світовому ринкові є постійним. Це мало б бути економічним і природним стимулом до поширення її монокультури. З другого боку, слабий ще розвиток народнього господарства Егіпту, залежність від чужоземного капіталу і через все більшу конкуренцію Судану ставить під постійну загрозу дальшу тенденцію монокультури перед побоюванням можливої кризи в разі зниження цін. Реальною є потреба для Егіпту забезпечувати потрібний імпорт основним продуктом свого експорту — бавовною.
Проте, взагалі треба відзначити, що експорт егіпетської бавовни збільшується, і поширюється ринки її збуту. Найбільший експорт припадає на країни найбільшого розвитку бавовняної текстильної промисловости — на Англію, Німеччину, Чехію, Францію.
1924/25 р. 1925/26 р. 1926/27 р.
Експорт до Янглії в паках .... 430 т. 402 т. 443 т.
„ до Німеччини 27.900 22.600 48.300
Заходи до підвищення врожаю бовавника також позначається певними наслідками. Врожай бавовнику в мільйонах кантарів:
1924/25 р. 1925/26 р. 1926/27 р.
7,27 8,0 8,68
Поширення^ постійних ринків збуту є актуальна проблема сучасної політики Егіпту. За планом розгортання культури.


48 -
бавовника в СРСР, поруч зі збільшенням постачання фабрик власним бавовником на певний час ще передбачається довіз кращих гатунків бавовнику. Тому обопільні інтереси егіпет- сько - радянські можуть утворити на базі нашого імпорту бавовни поширення і взагалі експортно - імпортових взаємин.
Егіпет вживає заходів до підвищення інших культур, що їх, відповідно до природних умов, можна поширити, щоб мати певну рентабельність. В січні 1927 р. вимагалося 5 тис. фунт, стерл. для проведення урядових заходів до поширення культури шовківництва, яка мала б відповідні умови для свого розвитку, але ж треба мати на увазі, що у Егіпті трудно боротися з паразитами, що нищуть тутові дерева. Безумовна також конкуренція, з якою трудно буде боротися егіпетському шовку із старими продуцентами — Хіною та Япанією, а так само і поширенням штучного єдвабу. Також вживається заходів до підвищення культури цукрової тростини. Треба визнати за безумовне, що при певних організаційних заходах і політиці єдина цілком економічно виправдана є лінія на бавовняну монокультуру з підвищенням її якости і можливим зниженням цін, забезпечивши Егіпет на обмін продуктами споживання, яких вже бракує для Егіпту (продуктів хліборобства і скотарства). ^
Дійсно поруч з зростанням- експорту бавовни спостерігається певне підвищення імпорту продуктів сільського господарства.
У наслідок всього, що було з’ясовано, в галузі постачання продуктів споживання їстивних іде процес, що вже ясно позначився. Великі господарства з значним устаткован- ням, ведучи більш - менш інтенсивне господарство, побільшують площу під бавовником і культурами, що їх можна перероблювати на місцевих фабриках і заводах. Дрібне сільське господарство все більше спадає на споживче зі зменшенням товарової маси, і вже, незалежно від зросту індустріялізації і збільшення робітництва, збільшується попит на продукти хліборобства і скотарства.
По скотарству Егіпет є країна дефіцитна. В Егіпті бракує пасовиськ, м’ясо негарної якости. Молочне господарство не має бази. Корови дають 4 — 6 літрів молока і в Егіпті споживається буйволове, верблюже, козине молоко, а рогата худоба є переважно робочий реманент.


- 49 -
1909 р. імпорт м’яса складав.. . . 834.504 ф. ст.
1910 „ „ „ . . 949.020 „ „
1920 „ „ „ „ . . 2.080.793 „ „
т.-т. за 10 років зріст підвищився на 200%.
Б. Розвиток індустріялізації Егіпту
У Егіпті мало сприятливих умов для розвитку обробної промисловости, бо нема корисних копалин, потрібує він ще довозу кам'яного вугілля, що постачає переважно Англія. 1921 року було довезено на 1.000.000 ф. стерлінгів переважно для транспорту. Не використано ще також і водоспадів, що могли б дати хоч невелику допомогу. Егіпет постійно потрібує довозу не тільки кам'яного вугілля, але й нафти і дерева. Тому всі ці продукти можуть мати постійний ринок для збуту в Егіпті.
На перешкоді розвитку промисловости, крім браку енергетичних ресурсів, як вже з'ясовано, стоїть і вся система господарювання англійського капіталу. Він стоїть на сторожі своїх інтересів і використовує разом з іншим чужоземним капіталом ті привілеї, що ще залишилися неліквідованими. Оплачуючи податки з землі і нерухомости, чужінці не платять податку з прибутків від підприємств; залишається* 8°/0 мита на всі продукти імпорту, а так само і на тютюн.
Брак капіталу стоїть в Егіпті на перешкоді індустріялізації, яка вимагається інтересами місцевого капіталу, що шукає незалежности, і значним зростом людности, великим аграрним перенаселенням. Промислову людність Егіпту враховується в 4.300 тис., т.- т. 25°/о всієї людности. Зріст резервної армії, аграрне сільське перенаселення, сприяє урбанізації.
РОЗПОДІЛ ЛЮДНОСТИ НА ГАЛУЗІ ПРОМИСЛОВОСТИ (1927 р.)
Гірнича промисловість, нафтова .... 4.600
Текстильна промисловість 8.400
Хутр, і вироблення шкіри 2.000
Деревообробна промисловість 10.500
Керамічна 10.000
Метальова 31.000
Хемічна 1.000
Харчова 40.000
Одягу 80.000
Будівельна 100.000
Транспорт 5.000
Інші 2.900


- 50
З 	галузей промисловості!, що не можуть забезпечити місцеве споживання, треба відзначити будівельну, т.- т. потребу в цементі, якого що * року потрібується 150 тис. тонн., з яких існуючі у Каїрі та Олександрії фабрики і заводи можуть дати 90 тис. тонн. Розвиток будівництва поширює ринок збуту цементу і наш цемент міг би мати певний попит.
Крім загальних умов, розвиток текстильної промисловосте натраплює на значну конкуренцію європейської текстилі і почасти вже американської, а так само на брак капіталів і особливі для Егіпту несприятливі умови. Справа в тому, що розведення гірших гатунків бавовнику в егіпетських умовах не є вигідне й рентабельне. Виробляти з егіпетської бавовни кращі гатунки, що потрібується переважно на тонкі вироби та на нитки, теж було б корисно тільки для вироблення особливо дорогих гатунків матерії, але ж прибутковість всякого підприємства в умовах Егіпту може базуватися тільки на широкому попиті.
В Егіпті поширено невеликі ткацькі майстерні, в яких працює по 5 — б робітників, тільки в Олександрії та Дамі- єтті є 2 ткацьких фабрики, що їх устатковано відповідно до вимог сучасної техніки, де працює велика кількість робітників; ця продукція дає 70°/0 всіх виробів текстилю Егіпту. Єдина значна прядільня — це „Філятюр націонали д’Ежіпт" в Олександрії, з 40 тисячами веретен з річним переробітком 50.000 кантарів бавовника.
Своєї продукції в текстилі Егіпту бракує і що - року довозиться найменше 3.000 бавовняного товару, 230.000 кілограмів вовняного і 300 кілограмів єдвабу.
Текстильну промисловість Егіпту взагалі можна поширити. Вживається різних заходів до її розвитку, утворюється для підготовки кваліфікованих робітників робітничі школи, кращі з цих в „Меггалі та Асуані“.
З інших галузей промисловосте, що мають цілком сприятливі умови для свого розвитку, треба відзначити паперову промисловість, що може спертися на дуже дешевий свій матеріял — рижову солому.
Також мають змогу розвиватися на базі дешевої сировини шкляна промисловість і продукція штучного угноєння.
Цілковито протекційна система почнеться з 1930 року, коли Егіпет звільниться від досі ще чинних угод в наслідок


- 51
старого становища Егіпту, шо обмежують розвиток місцевої промисловости. Вже скасовано деякі експортні мита, щоб підвищити заінтересованість в експорті, досягнено зменшення мита на сировину, яку можна переробити на експорт.
Крім капіталу, що концентрується і шукає приміщення в промисловості під гаслом національного визволення, може впливати і пролетаризація селянства, а так само й міської людности.
За відомостями, правда, досить застарілими (1917 р.), рахувалося, що в сільському господарстві працювало 2.314.159 чол. Другу категорію складали „без певної праці"—5.378.076. Крім того, хатніх робітників було 2.353.506.
Безумовно іде збільшення працюючих в промисловості і торгівлі, а так само і в сільському господарстві. Економічна діялектика розвитку Егіпту, вплив чужоземного капіталу, що стоїть на перешкоді розвитку місцевої промисловости, позначається утворенням досить численної класи безземельного пролетаріяту, наймитів. Зріст промисловости сприяє збільшенню робітничих кадрів, а разом і міського пролетаріяту. Утворилася значна економічна база для розвитку егіпетської промисловости і соціяльна — егіпетський пролетаріят, що стає ініціятором і має стати головним фактором визвольної боротьби Егіпту. Зріст пролетаріяту за 20 років — значний. Протягом 20 - ти років йшов розвиток будівництва залізничого, іригаційного, муніципальних підприємств, електричних трамваїв, газових заводів і розвивалася, хоч і кволо, як вже було зазначено, промисловість.
Становище егіпетських банків зростало і особливо зміцнилося після того, коли було вжито заходів до знищення спекуляції бавовною. Програма поширення кредитних установ виходить з завдань підвищення промисловости. Уряд підтримує банк МІЗР, якому уряд допомагав робити позики з метою підвищення тих галузей продукції, що вже існували, і організації нових.
Головніше підприємство, засноване банком МІЗР, є т-во „Пур ле гранж е ля комерс дю котон", це товариство бже має дві фабрики і зараз працює над будівлею двох нових — великої прядільні і ткацької фабрики.
4*


— 52 —
В. Зовнішня торгівля та її еволюція за останні роки
Зріст зовнішньої торгівлі Егіпту йшов з кінця 80 років невпинно. З 1!384 до 1913 обороти зовнішньої торгівлі постійно зростали з перевищенням експорту, але експорт збільшився за ЗО років вдвоє, а імпорт утроє.
Коли приняти імпорт 1884 р. — за 100, то в 1885 —1894 буде 104, 1895 — 162, 1905 — 1913 — 302.
За останні роки йшло наближення до рівноваги між еспор- том і імпортом, що перевищував експорт на 1.523.561 ф. ст.
Період світової війни відбився позитивно на зовн. торгівлі Егіпту. Порівнюючи з довоєнним, збільшився загальний оборот і встановилося перевищення експорту над імпортом, як це з'ясовується нижче.
Роки
Імпорт в міл. ег. фунт, ст
Експорт в міл. ег. фунт. ст.
Перевищення
Експорту
над
імпорт.
Імпорту
над.
експорт.
1914
20,8
24,8
4,0

1915
18,4
27,0
8,6
—
1916
30,0
37,4
7,4
—
1917
33,1
41,0
7,9
-
1918
51,1
45,3
—
5,8
1919
47,4
75,8
28,4
—
1920
101,5
85;4
—
16,1
1921 .....
55,5
36,4
—
19,1
1922
43,3
48,7
5,4
—
1923
45,3
58,4
13,1
—
1924
50,7
65,7
15,0
—
1925
58,2
59,2
1,0
—
1926
52,4
41,8
—
11,6
З наведеного ясно, що політика Егіпту в зовнішній торгівлі може й повинна ставити за завдання боротьбу за активний баланс. В осередку уваги фіскально - економічних заходів є знаходити певні засоби до підвищення експорту, в підвищенні митних оплат з імпорту, чому й на імпорт


- 53 -
накладається такі мита, які б не перешкоджали розвиткові промисловости.
Після тяжкого 1921 р. тільки 1926 року Егіпет зазнав пасивного балансу.
Дналіза розвитку народнього господарства Егіпту свідчить, що Егіпет країна аграрна з характерним з'єднанням примітивних форм господарства з високо - капіталістичними, що вона надзвичайно залежна від світового господарства і цін на бавовну, в наслідок чого з'являється і тенденція в господарстві Егіпту до монокультури бавовника.
В наслідок зазначеної еволюції збільшується питома вага в експорті бавовни, що стає базою народнього господарства Егіпту, а в імпорті — продуктів хліборобства, зернових, борошна, бобових то-що, худоби, продуктів скотарства, цукру — у звязку з збільшенням людности.
Значне фінансове нагромадження в наслідок світової війни поставило перед егіпетською буржуазією проблему розвитку „національної промисловости", яка, за останні роки послідовно поширюючися, збільшує попит на кам’яне вугілля, нафту, лісові матеріяли то - що. Саме збільшення робітничої класи підвищує попит на їстивні продукти хліборобства, скотарства, на цукор, іде постійне шукання ринків збуту бавовни, в чому заінтересована і феодальна аристократія і буржуазія, що особливо після війни скупчила значні латифундії, плантації бавовнику.
На такому економічному і політичному тлі розгортається відновлення та поширення нашої торгівлі з Егіптом.
IV. ТОРГІВЛЯ УСРР З ЕГІПТОМ
Сучасна коньюнктура дуже сприятлива для розвитку торгівлі УСРР з Близьким Сходом і країнами Середземномор'я.
Дле держави Близького Сходу що до нашого імпорту мають ще незначне місце. Турція, з якою найбільші були зносини, мала нашого довозу 1.856.000, або 2,4% всього експорту УСРР. Наш імпорт з Близького Сходу з 1925/26 р. послідовно збільшується.
Підвищується питома вага імпорту Туреччини: з загальної суми нашого імпорту 84.594.004 на Туреччину припадає 5,531 тис., т.-т. 6,5% загального імпорту; в 1926/27р. 8.088.160 к. проти 5,531.200 к. за попередній 1925/26 рЛ 1.856.200 за 1924 рік*


— 54 -
Особливе збільшення виявляється в зрості експорту до Туреччини та Егіпту. З'являється в наслідок певних засобів нові ринки, хоч невеликі, як Аравія, Сирія, Палестина.
Сприятливе географічне розташування УСРР при Чорному морі, що втворило ще до війни з Одеси перший експорто- вий порт кол. Росії, знайшло значне підсилення для розвитку торговельних зносин в заходах Радвлади, що ставить Чорне море на перше місце у зносинах з Близьким Сходом. Проведення в життя 1927 р. устава про прямі й мішані заліз- ничі й водні перевозки на Близький Схід сприятливо вплинуло на поширення торговельних зносин. Побільшилася конкурентна здібність продуктів нашого експорту на Схід через спрощення транспорту, а так само через зниження прозозної плати і збільшення скорости приставки вантажів до портів призначення на Близькому Сході. Значно збільшується експорт і до Егіпту.
Експорт до Егіпту із СРСР, що складав у 1927 року 4,5 мільйонів, вже за перші три квартали 1928 року дає 7,2 мільйонів карбованців, з тим що в цьому експорті велике значіння має УСРР, постачаючи цукор, кам'яне вугілля, борошно, ліс, рибу.
СКЛЛД ЕКСПОРТУ ДО ЕГІПТУ
Назва товару
1926/27 р.
1925/26 р.
1924/25 р.
Кільк.
Тис. крб.
Кільк.
Тис. крб.
Кільк.
Т. к.
Пшениця (тонн)
545,0
54,2
—
—
—
—
Жито „
996,0
82,2
—
—
-
—
Борош.пшен.,,
2.395,0
194,7
—
' —
—
—
Сіно
17,0
0,7
—
-
—
—
Картопля
769,0
227,9
66,0
3,3
—
—
Цукор „
199,100
2,846,0
1.000
140,1
—
—
Кам. вугілля „
100
21,800
—
—
—
—
Бринза „
1,2
0,6
—
—
—
—
Макарони „
10,0
3,7
—
—
—
—
Крохмаль „
16,0
3,7
—
— '
—
—
Ковбаса
0,6
6,5
—
—
—
—
Кабак-насін. „
325
6,5
—
—
—
-
Масло кор. „
0,2
0,3
—
—
—
—


- 55 -
Назва товару
1926/27 р.
1925/26 р.
1924/25 р.
Кільк.
Тис. крб.
Кільк.
Тис. крб.
Кільк.
Т. к.
Фризи дубові тонн
15,4
0,9




Клей „
8,1
—
—
—
—
—
Товар (рогата худоба) гол. . . .
378
42,5
—



Вівці
600
40,8
—
—
—
—
їстивні продукти.
—
—
0,2
0,1
—
—
С.- г. машини . .
—
—
1,8
0,5
—
—
Ліс
—
—
--
4,5
- 0,6
Разом . .
—
5.075,2
144,0
—
4,5
0,6
Зростає в експорті до Егіпту і загальна сума експорту
1924/25 р. 1925/26 р. 1926/27 р.
0,6 144 5,075,2
(в тис. крб.) і номенклатура. Егіпет починає дорівнювати Туреччині в експорті з України на Близький Схід1):
ЕКСПОРТ УСРР
До Туреччини 1924/25 р. . . 26,47
1925/26 „ . . 2669,4 1926/27 „ . . 5251,5
До Егіпту 1924/25 р. . . 0,6
1925/26 „ . . 144,1
1926/27 ,, . . 5.075,3
Аналізуючи номенклатуру експорту України до Егіпту за 1926 р., можна з’ясувати, що на ньому відбивається з’ясована вище тенденція егіпетського імпорту. За 1926 р. ми спостережемо таку номенклатуру експорту України до Егіпту:
Пшеницю, кукурудзу, квасолю, чечевицю, товар (велику рог. худобу), вівці, ікру, рафінад і цукор, картоплю, макарони крохмаль, конд. вироби, масло кор., сир, бринзу, мед і т. далі — взагалі продукти хліборобства, скотарства і нашої сільсько - господарської індустрії.
Навіть в тяжких умовах перешкод і неналагоджень на ринках Егіпту продукти України взагалі, і не тільки їстивні,
Відомості про зовнішню торгівлю з Егіптом досить дрібні є в „Віртшафт Дінст", „Віртшафт унд Статистик", „Геополітик", «Економіст Ежіпсієн", „Економіст" і в довідниках „Статистишес Ярбух фюрдас Дейче Райх" 1927 р. і англійських, а про торг УСРР в матеріялах Українсько - Східньої Палати.


56 -
а так само ліс і кам’яне вугілля, знаходили постійний ринок (1924/25 р. ліс — 4,5 т. шт. на суму 0,6 т. (1925 — 26 р.), навіть мали попит сільсько-господарські машини 1,8тонн на суму 0,5т.).
Ще більше позначається характер експорту з відомостей за 1927 рік що до продуктів сільського господарства і їх переробки:
Пшениця (тонн). . .
. 545,0
54,2
тис. крб.
Жито „ . . .
99f,0
82,5
99 9»
Бор. пшен. „ . . .
. 2395,0
194,7
91 99
Сіно „ . , .
17,0
0,7
99 99
Картопля „ . . .
. 796,0
27,9
99 99
Цукор
. 19910,0
2846,9
*9 99
Бринза „ . . .'
1.2
6,0
99 П
Макарони
10,0
3,4
99 99
Крохмаль „ . . .
16,0
3,7
99 99
Ковбаса „ . . .
0,6
0,5
99 99
Кабак-насін.,, . . .
32,5
6,5
99 99
Масло кор. „ . . .
0,2
0,3
99 99
Фризи дуб. „ . . .
14,5
0,9
99 9 9
Клей „ . . .
8,1
5,1
99 99
Товар (вел. рог. худ.) гол. 387
42,5
99 19
Вівці
600
4,8
19 99
Всього .... 3275,2 тис. крб.
Цукор, як продукт експорту до Етіпту, стоїть на першому місці. Звичайний довіз його до Егіпту складає 80 —120 тис. тонн і має тенденцію збільшуватися, незалежно від росту власної цукрової промисловости. Коливання в довозі залежить від врожаю цукрової тростини. До Егіпту довозять цукор з давніх імпортерів — Бельгія, Голандія, Ява, а з нових — Чехословакія, Румунія. Після Яви, що постачає на егіпетський ринок 60°/0, другим конкурентом нашим є Чехословакія, що довозить 20°/0, а решта припадає на інші країни.
Друге по значінню місце в нашому експорті належить кам’яному вугіллю, що складає в імпорті Егіпту значну статтю імпорту. До війни до Егіпту довозилося на 11 —13 м. крб., а зараз, в звязку з розвитком промисловости, їде збільшення і довозиться найменше 21 м. к. Перше місце, як імпортерові,, належить Англії, що 1927 р. з загальної кількости довозу 1.387 тис. тонн на суму 2.702 тис. ф. ст. імпортувала 1.249 тонн на суму 1.856 тис. англійських фунтів.
Кам’яне вугілля потрібується і для постачання пароплавів, що переходять Суецький канал, і для егіпетських заліз¬


- 57 -
ниць, що все поширюються, і для індустрії і для інших потреб людности, тому в Егіпті наше кам'яне вугілля кращих гатунків може знайти собі постійний ринок збуту, як дехто вираховує до 100 тис. тонн за умовою проведення асортименту імпортованого вугілля до вимог ринку, що вимагає понад 85°/0.
Третє місце по значінню в експорті належало пшениш- ному борошну. До війни з України до Одеси вивозилося на суму 1,5 м. крб. Постачають борошно до Егіпту переважно — Австралія, Канада, Індія, Румунія, Франція та інш. Експорт борошна всіх держав складає 300 тис. тонн і 40 тис. тонн інших зернових хлібів. Можливості експорту борошна до Егіпту значні. Збільшився експорт борошна до Егіпту, особливо з того часу, коли егіпетські фірми, що були заінтересовані в довозі борошна з СРСР, добули від егіпетського уряду встановлення диференціяльних ставок імпортового мита, залежно від гатунків імпортованого радянського борошна.
1926/27 року з УСРР до Егіпту було довезено борошна на 194,7 крб., а 1927/28 року за перші 10 м. на 669,3 крб.
Можливість нашого експорту та інш. продуктів сільського господарства і, зокрема, скотарства, з'ясується і з розгляду сучасного становища господарства Егіпту.
Безумовно може мати поширення експорт лісу і виробів з дерева, потрібних у господарстві Егіпту. Найбільше потрі- бується ялина, менше сосна, а держави; що постачають Егі- пет лісом, були Південно - Славія, Румунія, Америка і Туреччина.
Егіпет імпортує приблизно до 700 тис. куб. метрів будівельного лісу що - року.
Значний попит Егіпту є і на скриньки для пакування яєць, фініків, помаранчів, що вже зауважила місцева промисловість Одещини.
З продуктів обробної промисловости, що мають попит в Егіпті, треба відзначити каустичну соду, а так само кондитерські вироби.
З продуктів нашого імпорту із Егіпту, звичайно, на першому місці стоїть бавовна. Поширення торговельних зносин з Егіптом призвело до відкриття в Егіпті представництва Текстиль - імпорту, що пожвавило звязки з цією країною. Якість егіпетської бавовни забезпечує попит, як матеріялу для виробітку ниток і кращих гатунків бавовняної тканини-


- 58 - -
Імпорт егіпетського бавовника до СРСР збільшується, складаючи за перші три квартали 1927 р. 14.800 тис., а 1928 р. (жовтень - червень) імпорт побільшується до 25,6 м., хоч споживається і егіпетську бавовну в розмірі 8°/0 при 25°/0 американської і 67°/о радянської. За перспективним планом розгортання текстильної промисловости на ближчі 5 років можливе значне побільшення імпорту егіпетської бавовни.
Розгляд сучасної коньюнктури господарства Егіпту з’ясує перспективи розвитку імпорту егіпетської бавовни до СРСР і його важливість для Егіпту в звязку з конкуренцією суданської бавовни і зменшенням вимог англійської і французької текстильної промисловости, вважаючи на заведення нових машин для обробітку бавовнику з коротким волокном.
Вже зараз СРСР закуповує егіпетської бавовни на суму більшу, ніж його купувала царська Росія. Потреба для Егіпту знайти сталий ринок збуту бавовни може стати базою ще щільніших зносин і поширення нашого експорту до Егіпту, що також з’ясується з вивченням сучасної коньюнктури народ- нього господарства Егіпту.
Розгляд сучасної торгівлі України з Близьким Сходом свідчить про зростання питомої ваги Егіпту в експорті України, бо вже 1926/27 р. значно підноситься, занявши друге місце на Середземноморському Сході після Туреччини.
В експорті до Егіпту перші місця мають продукти хліборобства — борошно, пшениця, жито, а загальною сумою експорту на першому місці стоїть цукор, а з інших продуктів кам’яне вугілля, т.-т. продукти, що є основною номенклатурою в експорті України, але її треба далі проробити, щоб докладніше вивчити ту еволюцію господарства, яку переживає Егіпет.
Економіку Егіпту за останні роки характеризується значним підвищенням, що пояснюється підвищенням попиту і шуканням ринків для продуктів, потрібних для господарства СРСР. Тому детальне вивчення ринку Егіпту і експортово- Імпортових взаємин між СРСР і зокрема УСРР є одною з актуальних проблем нашої зовнішньої торгівлі.


- 59 -
PROF. A. S1HIAWSKY
LES PROBLEMES ECONOMIQUES DE L’EGYPTE ET LE DEVELOPPEMENT DE SON COMMERCE AVEC
L’UKRAINE
En confrontant les chiffres du commerce exterieur de l’CIRSS avec TOccident et 1’Orient on peut constater l’accroissement du poids specifique pour le commerce exterieur de l’URSS avec les etats orientaux, l’Egypte par exellence.
Pour la RSSU sont de la plus grande importance les rapports commerciaux avec les pays de la Mediterrannee les plus rapproches. Cest pour cela que nous devons etudier les conditions du commerce avec ces pays.
Les conditions economiques de TEgypte se sont ameliorees notablement. pendant ces dernieres annees: la demande de nouveaux produits et la recherche de nouveaux marches devien- nent plus grandes, surtout pour les produits dont a besoin l’URSS.
L’etude detaillee des marches de 1’Egypte et de ses rapports d’exportation et d’importation avec l’CIRSS et la RSSG surtout est un probleme actuel pour notre commerce exterieur


Д. ВАЗОНОВ
ТОРГІВЛЯ В ЗАХІДНІЙ ХІНІ
ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО ЗАХІДНЮ ХІНУ
Через обширність території Західньої Хіни, національну рябизну, неоднаковість побутових, економічних та соціяльних умовин по її окремих округах (дао - тайствах) майже неможливо охопити в одному нарисі всі сторони життя цього краю. В цій статті ми обежимося спробою висвітлити деякі сторони його економічного життя, що нас найбільше цікавлять.
Західня Хіна, через своє географічне положення й напрямок головних товговельних шляхів, тяжить економічно переважно до СРСР і, коли, деякі округи всеж почувають, до певної міри, близкість Індії (Кашгар, Яркенд, Хотан) і, по части, Східньої Хіни (Урумчи), то Ілійський край, Тарбагатайське (Чугучакське) дао - тайство і Хінський Алтай, віддалені більш як на дві тисячі верстов на північ від Індії, відділені від неї узгір'ям, що непрохідне мало не в усі пори року, вони завше економічно й культурно тяжили до Росії ра>ііш, тяжать і тепер до СРСР. Звязок Західньої Хіни зі Схід- ньою Хіною обмежується лише купівлею там речей хінського хатнього вжитку, релігійного культу, шовкових тканин та чаю (чай до 1914 р. йшов транзитом через Росію).
Напрямок головних шляхів сполучення, збут усієї продукції скотарства (тваринна й шкіряна сировина, худоба й коні) у Росію та десятирічна окупація Ілійського краю російським військом у другій половині минулого сторіччя, що її вплив виявлявся у весь дореволюційний період,— це все поруч з нерівноправними договорами і консульською юрисдикцією обертали край у додаток до руського капіталістичного господарства.
Не вважаючи, проте, на неподільне господарювання руського торговельного капіталу і руських купців, що було легко, бо в краю не було власного торговельного капіталу, щоб


- 61
міг брати участь у зовнішній торгівлі, не вважаючи на значні руські облоги, іноді навіть з артилерією, як було в Кульджі, вплив царської Росії був лише в містах, де він захоплював лише верхівки місцевої людности, що цілком залежала від російської торгівлі. Цікаво, що навіть ця частина місцевої мусульманської людности, що частково підпадала російському впливові, надсилала своїх дітей вчитися не до Росії, а до ріднішої їй Туреччини.
Вплив царської Росії був поверховим і не виходив поза межі міських центрів. А за кочовників та про людність сіл та деревень нічого було й говорити.
Не вважаючи на значні облоги, консульську юрисдикцію й інші переваги, царський уряд не в силах був боротися з еміграцією із Росії до Західньої Хіни прикордонної людности, рідної тим племенам, що її залюднювали. Західня Хіна (в першу чергу Тарбагатай та Ількрай) була обітована земля для усіх безправних та прибитих племін, життя яких на російській території іноді робилося неможливим, бо царський уряд відбирав у них пасовиська та брутально ламав віковий лад їхнього життя.
Жовтнева революція принесла й Західній Хіні повну незалежність, визволила її від втручання руських урядовців, купців та консулів в її життя, суд, а іноді й побут, і звичаї.
Те, що зник руський приватний торговельний капітал, а разом з ним і конкуренція краевому купецтву, сприяло утворенню місцевого великого торговельного капіталу, порівнюючи за короткий реченець. Зрість і розвиток національних культур в межуючих радянських автономних і союзних республіках значно прискорили так розвиток національного самовизнання окремих залюднюючих край племін, як і взагалі прискорили процес культурного розвитку краю. І коли раніш киргизи й козаки емігрували із Росії до Західньої Хіни, то тепер ми спостерігаємо оборотне явище.
Зміна співвідношень громадських сил на місці, виникнення на громадській арені нових клас і сил, а головніше — хінська революція, примушує хінську владу, хоч і поступово але все ж таки йти за життям і взятися реформувати адміністративну систему, суд і податковий апарат. Не вважаючи на всі спроби ігнорувати центральну хінську владу (Пекінську) і паралізувати вплив хінської революції, не вважаючи на


- 62 -
жорстокий терор проти всіх, хто намагався занести сюди нові революційні ідеї зі Сходу, Сінь - Цзянські хінські колонізатори примушені йти на реформи, звичайно, дбаючи пристосувати їх до потреб хінської колонізації.
Можна бути певними, що під впливом двох революцій^ що впливають на Сінь - Цзян з усіх боків, тут швидко почнуть розвиватися соціяльно - економічні процеси, що долучать цей досі відірваний від усього світу край до культурніших форм господарства й побуту.
Тим більший мусить бути й наш інтерес до процесів і подій, що там розгортаються.
З КИМ ТОРГУЄ ЗАХІДНЯ ХІНА
Три етапи. Розквіт торгівлі царської Росії. Світова війна 1914 р. та її вплив на зовнішню торгівлю краю. Американські й япанські товари на ринку. Початок Радянської торгівлі. Протокол 1920 р. Зміцнення торговельних звязків краю з СРСР
Зовнішня торгівля Західньої Хіни, як і увесь її економічний розвиток, пройшов у XX сторіччі три головні етапи, а саме: до світової війни 1914 р., з 1914 р. по 1920 рік і сучасний після 1920 року, що різко відрізняються один від одного.
Протягом усього довоєнного періоду руська торговля посідала пануюче місце в краї. В перші роки після евакуації руським військом Ілійського краю (1881 р.) та встановлення „нормальних" звязків з Західньою Хіною, руські купці завозили сюди реекспортні товари, головне хінський чай, перероблений на руських чаєрозвісних фабриках, і вивозили з краю срібло.
За даними довоєнного руського дослідника, підполковника Федорова]) у 1885 р. до Росії було вивезено краму тільки з Ількраю на суму 1.197.355 карбованців, в тому числі срібла на суму 1.156.760 крб.; в 1886 р. було вивезено товарів на суму 1.215.150 крб., в тому числі срібла на суму 1.155.000 крб. Руські торговці зовсім не цікавились сировинними можливостями краю, але вже у дев'яностих роках головна маса краму, що довозився із Росії, це були вироби  *)*) Відомостей за торгівлю з усією Зах. Хіною найти неможливо, а тому здебільша наводитимемо найхарактерніші перевірені цифри й дані за торгівлю з Ілійським краєм.


— ет¬
руської промисловості^. Тоді ж руська торгівля охопила й сировинний та скотарський ринок краю.
Проте, поруч з руською торгівлею, Західня Хіна мала значні товарообороти із Східньою Хіною. Була розвинена торгівля й поміж поодинокими Сінь - Цзянськими округами.. Східня Хіна постачала Західню Хіну шовками, речам хінського хатнього вжитку та релігійного культу, частково, чаєм та іншими товарами, що їх не вироблялося в Росії. Деякі західньо - хінські округи (Турфан, Хотан, Аксу, Уч-Турфан, Куча, Яркенд і Кашгар), що мали розвиненіші кустарні промисли, постачали увесь край килимами, матою (кустарні бавовняно - паперові тканини), вишивками, сап'яном, кустарним посудом для кухні, кошмами, метальовими виробами та інш. речами першої, за місцевими побутовими умовами, потреби, які не вироблялися в інших округах краю. Проте, приблизно до 1900 р. із Східньої Хіни до Ілійського краю довозилося не тільки перелічені вище товари, але й мануфактуру й інші промислові товари, що конкурували з руськими. 1 лише з цього року (1900) можна вважати, що руська торгівля витиснула усіх своїх конкурентів, полишивши їм тільки те, що не могла постачати сама. За даними того ж таки Федорова, у 1898 р. довіз товарів із Східньої Хіни по Ілій- ському дао-тайству сягав суми лише в 984.174 крб., з яких 539.174 крб. припадало на чай.
Після 1900 року руська торгівля неподільно панувала на ринку, і до 1914 року досягла свого апогею, майже урівноваживши свій експортово - імпортовий баланс.
Руська торгівля почала пристосовуватися до потреб місцевого ринку і постачати його і тими речами, що раніш постачали виключно місцеві кустарні промисли, як от: кумгани, глиняний посуд, грубі тканини та інш. Місцева кустарна промисловість, не спромігшись конкурувати з фабричними виробами, що їх довозилося з Росії, почала підупадати. А через це дуже скоротилася й торгівля поміж окремими Сінь - Цзянськими округами. Торгові звязки збереглися поміж тими округами, для яких Ілійський край, Тарбагатай і Кашгарія були транзитними шляхами для вивозу від них до Росії сировини і довозу звідти промтоварів.
З початком європейської війни 1914 року картина різко змінилась. Довіз товарів з Росії скоротився до мінімуму,


- 64 -
тому що усе промислове виробництво йшло на ВІЙСЬКОВІ потреби, імпорт же до Росії західньо - хінських товарів значно збільшився. Торговельний баланс краю став активний. Разом з цим на Ілійських ринках стався значний товаровий голод. Мануфактура, залізо, цукор та все, в чому ринок раніш залежав виключно від Росії, зникло, стало об’єктом спекуляції. Географічне положення краю та брак шляхів сполучення не давали змоги швидко нав’язати торговельні звязки з іншими промисловими країнами (Япанія, Сполуч. Штати). Торговельна криза затягнулася і стала руйнуючою для людности.
Таким становищем нарешті скористувалися Східня Хіна, Спол. Штати і Япанія. їхні товари почали поступовно наповнювати ринок. Появились япанська й східньо - хінська бавовняно - паперова мануфактура, американські бритви та галантерія, японські сірники, цукор, шкіряні товари, вовняні тканини то - що.
Одноразово на ринках почали з’являтися й конкуренти - заготівники, що скуповували тут високо - цінну й мало містку сировину, як от: кишки, хутрину то-що, одправляючи їх на схід.
На момент Жовтневої революції руська торгівля в краю була суто експортовою й однобічною. З Росії до краю нічого не завозилося, вивозилося ж до Росії лише худобу та шкіряну сировину. Скупівля кишок, хутрини та вищих гатунків тонкої вовни перейшла вже до рук східніх купців. Ці товари упливали до Америки та Япанії. Оплата усіх заготівель паперовими грішми обезцінила карбованець і удорожила сировину.
З Жовтневою революцією й початком громадянської війни будь-яка наша торгівля з Сінь-Цзяном зовсім припинилася. Припинення торгівлі з Росією по-перше, збільшило товаровий голод на місцевих ринках, а, по - друге, викликало грошеву кризу, що не припинилася й по сей день. Грошева криза виникла в наслідок того, що з ринку зникли російські забезпечені тверді грошеві знаки в золоті й банкнотах, що відогравали до революції велику ролю не лише в зовнішній, але й у внутрішній торгівлі краю. Місцеві грошеві знаки ніколи не відогравали значної ролі в товарообороті, а були ніби-то розмінними знаками до руського золота та срібла у зливках.


- 65 -
Товарова інтервенція зі сходу збільшилася, намагаючися заповнити порожнечу, що сталася після того, як Росія зникла з ринку. Ціни на промтовари ще більш зросли, що пояснювалося, з одного боку, великими транспортовими витратами на приставку товарів зі Східньої Хіни в’юками та валками через пустелю Гобі, а, з другого боку, все більшою спекуляцією промтоварами. Почали появлятися філії чужоземних фірм, що заготовляли високоцінну й маломістку сировину, як от —хутрину та кишки, взагалі все те, що витримувало далеку дорогу через пустелі та високі транспортові витрати. Замість панівного раніш російського карбованця став з’являтися майже невідомий до того мексиканський долар.
До 1919 року торгівля зі Сходом помалу налагодилась, проте, через незручні шляхи сполучення та далеку відстань, товаровий голод не ліквідовано, а лише трохи зменшено.
Купівельна здатність людности безперервно падала, бо не було кому заготовлювати худобу та велику й дрібну шкіряну сировину, — головні джерела прибутків людности. Великі фірми, що раніш мали своїх представників у Росії, стали відкривати філії у Шанхаї та Тянь - Цзіні. Поступово припинилися з ними усякі торговельні звязки.
Голод на метальові вироби, мануфактуру, меблі, стру- менти та інші важкі товари, що раніш довозилися з Росії і тепер остаточно зникли з ринку, сприяв розвиткові знову кустарних промислів, що було зовсім підупали. Цьому сприяла й частина руської білогвардійської еміграції, що, шукавши заробітку, взялася за ремісництво і запровадила в краю кращі за колишні способи обробітку заліза, дерева й шкіри. Виникли нові й завдовільніші слюсарні, теслярні й інші майстерні. Але запроваждення нових кустарних промислів і поліпшення тих, що існували раніш, так само, як і торгівля зі Сходом, не могли ліквідувати товарового голоду, а тільки до деякої міри зменшили його.
До 1920 року ціна на худобу, продукти скотарства та шкіряну сировину, за браком попиту на них, упала до повного обезцінення. Людність збідніла вкрай. Джут (ожеледиця— найбільша біда скотарів) зимою 1918 —1919 року1)  * 5*) Найбільш потерпіли від джуту Ілійське та Тарбагатайське дао — тайства:
5 Східній Світ


- 66 -
винищив по різних районах краю від ЗО до 80 °/0 великої й дрібної худоби і вщент зруйновував всіх скотарів, а це ще більше знизило й без того невисоку купівельну здатність людности. А до того ще й спалахнула у Східній Хіні громадянська війна ; вона зробила небезпечними торгові шляхи, що сполучували Сінь-Цзян зі Сходом, бо там стали часто грабувати купецькі валки, і призвела' до того, що американсько-япанська торгівля краю перестала розвиватися. Цукор, залізо та метальові вироби а так само і деякі гатунки мануфактури зробилися рідкістю, цінністю, а кустарні промисли почали виробляти нечувану ніколи кількість виробів. Але не всі. Наприклад, виробництво килимів зовсім підупало за браком фарб та інших допоміжних матеріялів, що не виготовлялися на місці, а так само за браком попиту на них.
На жаль, не можна дістати точних цифр, що характеризували б торгівлю всієї Західньої Хіни зі Східньою. За досить певними відомостями, торгівля краю зі Східньою Хіною, за роки найбільшого розквіту, не перебільшувала 3 У2 мілійонів золотих карбованців.
До 1924 року американсько - япанська торгівля, що почала підупадати вже з 1920 року, звелася на нівець.
Тому, що припинився довіз товарів із Росії, а так само- припинилася завжди непевна торгівля зі Сходом, треба було б сподіватися на збільшення товарообороту поміж поодинокими Західньо - Хінськими округами. Але тому, що тоді влада обмежила рух всередині Сінь - Цзяну, внутрішній товарооборот не тільки не збільшився, а мало не зовсім припинився.
Повна руйнація людности, в наслідок припинення торгівлі із зовнішнім світом, значно зменшила прибутки скарбниці та окремих урядовців і змушувало західньо - хінську владу шукати нові торговельні шляхи. Під натиском все більшого незадоволення зруйнованих скотарів, побоюючись заворушень, що могли виникнути на цьому грунті, краєва влада повинна була у 1920 р. піти на пропозицію СРСР,' розпочати переговори про локальну торговельну угоду.
В наслідок не довгих переговорів у другій половині 1920 року появився так званий Ілійський Торговельний Протокол, що утворив ґрунт для більш - менш налагодженої торгівлі з нами не лише для Ілійського краю, ім’ям якого його складено, але й для усієї Західньої Хіни.


— 67 -
1920 року почався третій і останній етап господарчого розвитку краю, що остаточно оформився до 1924 року. Період з 1921 до кінця 1923 р. був найважчим для місцевого господарства. Цей період відзначився повним обезціненням худоби й шкір сировини, при повному товаровому голоді і надзвичайно високих цінах на промтовари.
Місцеве купецтво не відразу орієнтувалося. Старі звязки з Росією було зламано. Зникли не тільки торговельні доми, з якими торгувало Західньо - Хінське купецтво, але й увесь знайомий йому російський громадський лад. Філії різних фірм давно там перестали існувати. Провокаційні чутки, що ширили білі емігранти, залякували місцеве купецтво і примушували його вичікувати. Товарова криза в СРСР позбавляла нас змоги кинути великі партії промтоварів на західньо - хінські ринки і тим самим розвязати всі сумніви купецтва. Торгівля сінь - цзянських купців зі Сходом, що трохи налагодилася, тріщала по всіх швах. Так йшло (з невеличкими змінами) аж до 1924 року.
Те, що наприкінці 1924 року появилися значні партії радянських товарів на Ілійських та Тарбагатайських ринках, стався повний розрив торгівлі зі Сходом, тому що остаточно закрилися шляхи сполучення через сусідню провінцію Гань- Су, розвилася торгівля на наших Середнє-Азійській та Нижнєгородській ярмарках та зміцнилася нова радянська тверда валюта-червінець, примусило місцеве купецтво змінити свій фронт що до нас. На початку 1925 р. воно взялося спішно ліквідувати свої бездіяльні представництва та філії у Шанхаї та Тянь-Цзіні і розпочало утворювати їх у СРСР. Наприкінці 1925 року всі більші місцеві фірми вже мали свої постійні представництва в Ташкенті, Москві і найближчому прикордонному центрі — Алма-Ата (кол. Вірний). Всі вони, майже без вийнятку, відкрили великі бі- жучі рахунки по наших банках. На той час місцеві купці і влада вже ясно зрозуміли, що добробут краю залежить виключно від його торгівлі з Радянським Союзом. Почалось щось подібне до прощі до СРСР. До нас потяглись всі великі й середні купці, а так само і численні товариства — нове явище в місцевому торговельному житті.
Збільшення й-зріст торговельних звязків із Союзом потягли за собою й частий перехід на нашу територію, як
5*


68 -
погоничів худоби-, провідників товарових валок, продавців та інші значні маси людности, що дуже сприяли зміцненню культурних звязків поміж нашими Середнє - Азіятськими республіками і рідною їм людністю Західньої Хіни.
На початок 1926 року япансько - американська і німецька торгівля у Сінь-Цзяні остаточно збанкрутувала. Звязок зі Східньою Хіною майже унеможливився, і в усякому разі став дуже ризикований. Радянська торгівля почала посідати перше місце. На ринок почали поступати значні партії радянських промтоварів. Спекуляція майже цілком припинилася. Появилися в достатній кількості мануфактура, сірники, цукор, шкло, фарфор - порцеляна, калоші й інші товари. Бракувало на ринку лише заліза, залізних виробів та залізяного товару.
Майже зовсім припинилася торгівля зі Східньою Хіною, і це призвело навіть до деяких курйозів. Напр., на ринку значно бракує шовкових тканин (чесунчі, фанчі та інш.), чаю, речей хватнього вжитку та релігійного культу, що завше і переважно довозилися із центральної Хіни. За весь 1926 р. зі Східньо! Хіни прибула лише одна партія япанського чаю, шовків та фосфорних сірників, усього щось 2000 пудів, що, звичайно, не могло задовольнити попиту на ці товари.
У 1927 р. ця торгівля зовсім завмерла.
На 1927 р. Ілійське купецтво не тільки порвало всі свої торгівельні звязки зі Сходом, але, мавши за собою дворічний досвід більш - менш планового звязку з нами, воно й не уявляє собі в даний час інших напрямків торговельних шляхів та інтересів, як не торговельні звязки з СРСР.
ЯК ТОРГУЄ ЗЛХІДНЯ XIHR
Товаровимін. Барани та плиточний чай—мірило цінностей. Кредитовий характер більшости правочинів. Закабаления виробників сировини великими купцями. Роля срібла у степу. Срібло - товар. Торгівля по містах та в степу. Спроба Юлдузьких калмиків визволитися з-під кабали великого купецтва, відкривши у себе державні крамниці.
Умови й способи торгівлі у Західній Хіні різко типові.
Кочовницьке життя більшости людности, переважність скотарства і його головна роля в економіці краю, брак сталої грошевої системи і єдиних правних норм надають за- хідньо- хінській торгівлі дуже своєрідного характеру. Проте,


- 69
останнє десятиріччя зробило в цьому досить великі зміни, сильно порушивши зміцнені сторіччями торговельні традиції* Це значною мірою пояснюється прискоренням темпу переходу кочових калмиків та (частково) киргизів до хліборобства, а так само і подіями останніх двох десятиріч, що сильно відбилися й на цьому, далекому від центру хінської революції, краї.
Одна з найхарактерніших рис місцевої торгівлі — це різність умов торгівлі по містах та в степу. І зовсім окремо стоїть зовнішня торгівля краю.
Торгівля по містах частково визнає гроші і як мірило цінностей і як розрахунковий знак. Частково тому, що головну масу правочинів провадиться в кредит, під великі, відсотки, з остаточним разрахунком не грішми, а різною сировиною, вовною та худобою, з тим, що й тут гроші не завжди є мірило цінностей, тому що в основу багатьох правочинів покладається зливкове вагове срібло, плиточний чай та барани.
Правочини за готівку, за яких гроші є і мірило цінностей і розрахунковий знак, бувають лише в міській торгівлі, в узькому розумінні цього слова, і виключно у роздрібній.
Гуртово - роздрібна й гуртова торгівля мають здебільша кредитовий і майже завжди товаровиміновий характер, з тим, що гроші мають значіння лише дисконтової одиниці вартости промтоварів і сировини. Техніка таких правочинів звичайно така: купець - гуртовик роздає свої товари для реалізації у степу дрібнішим купцям (що звичайно в кабальній залежності від нього) під 3 — 50/0°/о місячно, із зобов'язанням сплатити довг сировинними товарами. Яле, визначаючи кількість сировини, що поізинна поступити взамін виданих промтоварів, береться місцеву грошеву одиницю. В Ількраі — тецзу (біля 20 червонних копійок), а по всіх інших округах — лан (біля 50 коп.), що є в данім разі мірило цінностей. Самих же тезів і ланів як грошевих (розрахункових) знаків в данім разі нема.
Значно рідше бувають гуртові правочини в кредит з частковим розрахунком місцевими грошевими знаками або чужоземною валютою і зовсім нема правочинів цілком за готівку.
Торгівлі за готівку в містах теж нема з двох головних причин. Перша — брак сталої грошевої одиниці, що сталй б


— 70 —
за об'єкт награмадження. Розмаїті західньо - хінські грошеві знаки нічим не забезпечені, не мають довір'я у міського купецтва так тепер, як і ніколи не мали. Царські банкноти на значні суми, що переховують деякі купці, зовсім знецінено.- Царське банкове срібло та золоті монети, що були на момент революції, потроху розпорошилися, упливли на Схід та Індію. Єдина валюта, що може посісти місце царського карбованця — наш червінець, але його заборонено вивозити із СРСР. Банківське радянське срібло та червінці, що поступають пачкарсьтвом через кордон, по - перше, в незначній сумі, а, по-друге, як всякий пачкарський товар, стають об'єктом спекуляції та біржової гри. Правочинів За готівку не складається ще й тому, що нема -банків, що регулювали б грошевий оборот та брали на відсоткову сохо- рону (біжучі рахунки, реченцеві вклади, депозити) лишки грошевого обороту та нагромадження.
Дане становище не може задовольнити так велике купецтво, що безпосередньо виступає на союзних ринках, як і • наші госпоргани, що виступають на місцевих ринках. Перші, в правочинах, що укладають в СРСР, там і закінчують всі розрахунки і лишки від одержаних за продану сировину й худобу сум залишають на біжучих рахунках в наших банках та їхніх прикордонних філіях,— Джаркентській й Бахтинській філіях Держбанку. R наші ж госпоргани, що не можуть цілком оплатити всі свої заготівлі радянськими промтоварами, ще недавно повинні були робити переказові операції з мексиканськими доларами через Шанхайські та Тян- Цзінські банки, де зберігалися їхні валютні резерви. В даному разі просто перераховувалося певну суму з нашого біжучого рахунку на рахунок купця, здебільша в тому самому банкові. Мексиканського долара в натурі зовсім нема на західньо-європейському ринкові. Треба відзначити, що мексиканського долара за довоєнних часів зовсім не знав ринок.
Тепер у переказових операціях через східні банки відбувається мало не вся участь центральної Хіни у Ілійській торгівлі.
Все вищенаведене примусило наші госпоргани на перші місяці збільшеного товарообороту завозити частково срібло для розрахунків по проведених заготівлях. І коли, як ми бачили, в останні десятиріччя минулого сторіччя руські купці закупали у краю значну кількість срібла (1885 року


- 71 -
на 1.155.760 карб.; 1886 р. на 1.155.000 карб.), то у 1925/26 господарчому році наші госпоргани довезли 400 пудів срібла на суму понад 384.000 крб.
Торгівля у степу серед скотарів краю, що ведуть мало не кочовницьке життя, має зовсім інший характер. Там ми маємо товаровимін, що наближається до первісної мінової торгівлі, в якому майже невідомі гроші, як мірило цінностей.
У степу торгують, видаючи завдатки виробникам сировини- різними потрібними їм промтоварами за декілька місяців, іноді сезонів до поступлення (збору або стрижки) тої чи іншої законтрактованої сировини. Роздається завдатки під сировину або безпосередньо великим купцам краю через продавців або ж дрібним купцям, що цілком залежать від гуртовика. Так поміж собою, як і з міськими купцями, скотарі у товаровиміні всі обмінювані цінності переводять на баранів. Баран і досі є в степу мірило цінностей, а іноді й розрахунковим товаром. Але й тут останніми двома десятиріччями сильно змінилося співвідношення цінностей. Щоб порівняти, наведу умови мінової степової торгівлі, що їх відзначив підполковник Федоров. Стосуються вони 1902 — 1903 років (Підполковник Федоров—„Опыт воєнно - статистического описання Илийского края". Вид. Штабу Туркестан, воєнної округи. 1903 року., ч. II, стор. 50).
„Торгівля у степу провадиться двічі на рік: наприкінці червня за ягня дають вперед 10 аршин ситцю, даби або кретону з умовою одержати у січні або березні ягня вже 8 — 9 місяців. У вересні або жовтні за дворічного барана дають 15 —16 аршин матерії. Баранів збирають на початку весни, звичайно у березні місяці, коли їх вже можна гнати на пашу".
Для великої рогатої худоби й коней Федоров так само наводить таку таблицю, що стосується того ж таки часу:
Віл 7 років ціниться 7 баранів
Корова з телям б „
Корова без теляти 4 „
Бузівок б-ти років .' б „
Кінь 5-ти років 7 „
„ добрий не старший за 10 років ... 10 „
„ старий до 7 „
„ 4-х років від 4 до 5 — б „
Два жеребки однолітки З барани


- 72 —
За незміною співвідношень цінностей на велику худобу для коней у 1925 році ми мали такі співвідношення:
Дворічне лоша З — 4 барани
Робочий кінь, не старіший за 7 років
від 12 до 15 баранів „ до 10 рокік . . . „ 8 до 10
Кінь понад 10 років до 8 „
У 1926 році велика рогата худоба в степу подорожчала приблизно на 10 —15°/0, робочі коні—на ЮО°/0 і коні іншого віку — на 50°/0. Так швидко й значно зросли ціни на коней через те, що купецтво й наші госпоргани почали багато заготовляти худоби для СРСР.
Вищенаведене стосується переважно торгівлі в степу поміж киргизами й частково калмиками (Бораталінський район, Кунгез, Текес, Тарбагатай). Калмики нарівні з баранами за мірило цінностей та іноді розрахунковий знак мають також і плиточний чай. Ллє після розриву торговельних звязків зі Сходом старі запаси плиточного чаю швидко вичерпалися, а нових партій його, що йшли з СРСР, не вистарчало. Це призвело до зменшення плиточного чаю у степу.
Змінилися також і співвідношення цінностей, що наведено у тій таки цитаті з Федорова, при закупівлі баранів на бавовняно - паперову мануфактуру через здешевлення баранів.
Нове у торгівлі в степу — це те, що, коли у період 1900 — 1906 років (Богоявленський, „Западный застенный Китай") срібло тільки почало появлятися у кочовників, то тепер воно набуло там право громадянства, нарівні з баранами,, мануфактурою й плиточним чаєм. Почасти в кочові райони почали проникати й місцеві грошеві знаки (урумчинські лани), але роля їхня поки - що незначна.
Срібло в степу має обіг не монетою, а зливками особливої форми, так званими урумчинськими ямбами, вагою від 4 фун. 20 зол. до 4 фун. 60 золотників.
Срібло кочовники нагромаджують, як порівнюючи маломісткий і досить цінний товар, в якому можна зберігати лишки й нагромадження. Срібло завше зберігається у „Земельному банкові" т.-т. по затишних місцях закопується у землю.


; 73
Останніми роками наші госпоргани активно виступили на західньо - хінських ринках, особливо на Ілійських, Тарба- гатайських та Кашгарських. Але, звязатися безпосередньо в основними виробниками сировини, а особливо з великими, поки - що ніхто із чужоземців не може. Причина тому полягає у вікових традиціях, напівфеодальному побутовому ладіг за якого старі фірми, що глибоко пустили у степу коріння, поки - що неподільно там господарюють.
У степу торгівлю ведуть монопольно декілька великих купців, що мають філії своїх торговельних домів по всіх важливіших містах Західньої Хіни (Мусобаїв - Кульджа - Кашгар, Чанишев - Чугучак, Алмазбеков та інш.). Ці купці орудують в степу або безпосередньо, або через продавців, або через інших дрібніших купців, яким вони дають в довг промтовари і тим закабаляють їх, зберігаючи в такий спосіб свою монополію.
Кочовник, за такої системи видачі завдатків під сировину та худобу за декілька місяців вперед, а іноді й за декілька сезонів, ніколи не виходить з довгу, залишаючись у постійній кабалі у великого купця або його агентів. При цьому ще багато важать патріярхальні взаємини, торгові звязки, що тривають десятиріччями і, головніше, брак конкуренції поміж купцями: — сфери впливу поділено, ніхто не сміє вдертися в чужу „батьківщину". Коли ж появляється нова особа із сторонньої організації, вони усі разом намагаються всіма засобами випхати конкурента.
Але останнім часом ми спостерігаємо новий етап у розвитку степової торгівлі, звязаний з загальним прочинком поодиноких народностей, що складають собою Західню Хіну.
Кочовник, не бувши ніколи купцем і не вмівши торгувати, помічає, що ціни на сировину та худобу у степу і в містах різняться найменш у двічі, а іноді й більш. Він зрозумів, що являється об’єктом безсоромної експлоатації і намагається уникнути її, між іншим, організуючи власні товаровимінові крамниці.
Перший приклад дав регент Торгоутського ханства- (автономне калмицьке ханство), організувавши щось на взірець державної крамниці, до якої забов’язав своїх підданців здавати вовну й сировину.
Спочатку калмики, думавши, що їхній правитель не їм хоче в такий спосіб допомогти, а збільшити своє власне


— 74 —
майно, скуповуючи задурно у них їхнє добро, опиралися цій новині. Проте, досвід кількох перших місяців переконав калмиків, що це для них корисно. У квітні — травні 1926 р. торгоутський хан запропонував представникам радянських госпорганів купити у нього через цю крамницю великі партії баранів та вовни, що належали усьому племені. Ханський досвід, оскільки можна судити за першими наслідками, цілком удався і є дуже характерний, як перша спроба скасувати ті форми торгівлі, що утворилися протягом сторіч.
Друге значне явище у торгівлі Західньої Хіни — це утворення великих торговельних фірм з багатомільйоновим капіталом.
Процес концентрації великого торговельного капіталу розпочався, приблизно, з 1900 року. Тоді прогресивніше купецтво почало думати про переробіток на місці ко.човниць- кої сировини, взялося удосконалювати свої кустарні шкіряні заводи та будувати нові могутні підпріємства (Мусабаїв у Кульджі та інш.), технічно досконалі.
І третє явище — це утворення товариств, зовсім невідомих поміж купцями - мусульманами до 1914 року. Торгівля спілкова улюблений спосіб торгівлі хінців.. У краї немає жодної великої хінської фірми — одноособової. Але проміж торговців - мусульман — це нове явище.
ПОДАТКОВА СИСТЕМА І МИТЯ. БРАК ПРАВЫ ИХ НОРМ
Безліч податків та брак патентів на право торгувати. Ліцзин, скасування його у 1892 році'і запровадження знову у 1909 р. Таможенні мита. Брак вексельового права й правних норм.
У Західній Хіні розпізнається три головні види торговельних податків і мита: — таможенні мита, бажа і ліцзин.
До 1917 року руська торгівля також, як і торгівля чужоземних організацій та фірм, через нерівноправні договори, була зовсім вільною від будь-якихунутрішніх та зовнішніх податків та мита. З 1917 року, після того, як СРСР відмовилася від усіх нерівноправних договорів, радянські товари оподатковуються звичайним усім хінським кордонам митом у розмірі від 5 до6°/о фактурної вартости товарів ; такий самий відсоток мита накладається й на сировину, що ми вивозимо .із Західньої Хіні.


- 75
Заохочена нашим прикладом, хінська влада наважилася завести податки й мита й на всі товари чужоземних організацій та фірм, що виступали на західньо - хінських ринках. Хінська влада оподаткувала товари й американських („Бренер Бросс") і німецьких („Фавст") фірм, що торгують на західньо - хінських ринках. А там, де ще збереглися чужоземні залоги (англійський у Кашгарі), хінці ще змушені поступатися.
Ллє до скарбниці не завжди поступають законні 5 — 6°/0. Вважаючи на те, що товар майже завжди цінують митні урядовці за цінами ринку, то, беручи мито, припускається великі вагання вверх і вниз, залежно від того, скільки заінте- совані урядовці в цьому правочині, т.-т. від сум хабару. Спритні мастаки вміють зводити суму митних оплат до 11;2—2% фактурно! вартости товару. Звичайно, представники госпорганів СРСР ніколи не укладають таких огидних пра- вочинів і повністю сплачують всі мита.
Мито за сировину, що вивозиться, звичайно оплачує не покупець, а продавець,тому що сировинуздебільша продається франко - радянський прикордонний пункт. Тому при експорті часто можна спостерігати значні ламання митних законів.
Як не погано поставлено справу збору мита в Західній Хіні, але в порівнянні з унутрішнім митом (ліцзином), її ще можна терпіти. Є ще деякі відсоткові норми, деякі загальні закони", що деякою мірою обмежують сваволю урядовців.
Із ліцзином справа стоїть значно гірше, хоч би вже тому, що його здається на одкуп приватним особам. Тому, що завше з одкупниками у спілці дехто з великих адміністраторів, то для одкупника відкрито широке поле незаконних і некараних чинностей. Природно, зацікавлений адміністратор ніколи не стане проти інтересів своєї кешені і покриє, хоч яке, беззаконство своїх спільників - співучастників. Часто буває, що ліцзином не один раз обкладається той самий товар, начеб-то через „не оформленість" виданих різними установами документів. / -
Ще у 1925 році можна було спостерігати випадки, коли поборці ліцзину заперечували „оригінальність" документів, поданих від деяких організацій та фірм, що торгують у СРСР та з СРСР. Спершу місцева влада намагалася було підтримувати незаконні претенсії одкупників. Але опісля, видимо з наказу забитого у липні 1926 року Ду-Дзюна


— 76 —
Яна (що був прибічником встановлення близьких торгівель- них звязків з СРСР) ці спроби припинилися й більше не спостерігалися.
Ліцзин стягається не тільки там, де укладено правочина, але й по всьому шляху, де проходить товар, а так само і коли його перепродують далі. Поки товар дійде до покупця, то ліцзин значно зростає, дорівнюючи іноді основній вартості товару.
За даними Федорова, ліцзин у Сінь - Цзіні було скасовано 1892 року. Тепер ліцзин знову береться. Встановити точно, коли його встановлено, дуже трудно. Видимо, це виникло у 1910—11 році, бо у 1909 році ліцзину ще не справлялося.
Державі ліцзин дає дуже мало і надзвичайно негативно впливає на розвиток сінь - цзянського внутрішнього товарообороту. Природно, що це викликає велике незадоволення так поміж людністю, як і поміж купецтвом. За скасування ліцзину борються не лише в Західній Хіні, але й у Східній. Треба думати, що ліцзин доживає свої останні роки, бо владу рано чи пізно обставини змусять скасувати цей податок, що гальмує торгівлю та збагачує лише одкупників.
Нарешті береться й так звану баоюу (або лодішуй). Це є оплата за право продавати на міських, сільських та степових базарах. Баоюу береться виключно при правочинах продажу великої й дрібної худоби та коней. Звичайно, що оплату береться із розрахунку 6% продажної ціни. Баж- хани (управління) також, як і ліцзин, здається на одкуп,
На зовнішній торгівлі бра,ння бажі майже не відбивається. Бажа гальмує виключно внутрішню торгівлю і також, як і ліцзин, викликає велике незадоволення людности.
І тому товари, що їх довозиться з - за кордону до Захід- ньої Хіни, зокрема з СРСР, від одного мита та ліцзину дорожчають приблизно на 11 °/о, а сировина та худоба, що експортується з краю,— на 8°/0. Перша цифра складається з 5 — 6°/0 митних оплат, що платить безпосередньо той, хто імпортує, і приблизно стільки ж ліцзину платить купець, що купив товар. Я вивіз сировини, худоби та інших продуктів місцевого господарства обходиться дешевше (до 8°/0), тому що і те і те оплачують сами купці, що мають значну „знижку” за невеликі „подарунки” митним урядовцям, що безпосередньо незацікавлені у тій сумі мита, що поступить державі (митниці експлоатує держава).


— 77 —
Нещадно грабуючи людність усіма видами податків та <мита, західньо-хінська влада за це надає їй повну „волю" торгувати. Торгувати може будь-хто, чим і з ким захоче. Жодних спеціяльних дозволів, жодних податків з прибутків, додатків на право торгувати, податків на обороти то - що нема. .1 коли у розвинених капіталістичних країнах дрібні й великі торговці борються за пом’якшення патентних та інших таких оплат, то у Західній Хіні не настоюють на запровадженні їх. Сінь-цзянська влада вже неодноразово намагалася завести патенти і взагалі дозвільну систему торгівлі, але з цього поки - що нічого не вийшло.
Державна монополія тільки є на торгівлю сіллю. З давніх давен у Західній Хіні заведено соляну монополію, що не здається на одкуп, і її експлоатує сама держава. Для цього по всіх великих містах є спеціяльні контори на чолі (по сполученню посади) з відповідальними урядовцями, що продають сіль великими партіями купцям і скотарям. Людність купує сіль вже у купців.
Розмаїтість податків, система справлення, що припускає можливість масових беззаконств, хабарництво урядовців — викликає незадоволення, бо це все сильно гальмує розвиток, головним чином, унутрішнього сінь - цзянського товарообороту.
В наслідок цього значною мірою товарообороти поміж -поодинокими сіньцзянськими округами весь час падають, а поміж деякими й зовсім припинилися.
Менше, але теж значно, гальмують вони й зовнішню торгівлю. Тепер західньо - хінське купецтво за головне завдання має боротися, щоб упорядкувати податки, звести їх до якихсь сталих, суворо обумовлених законом норм.
Д ще сильно відбивається на розвиткові так унутрішніх» як і зовнішніх товарооборотів повний брак правних норм. Західня Хіна у всьому є країною беззаконства. Тут не- гарантовані найелементарніші права так окремої особи, як .і юридичних осіб. Д коли до цього додати, що хінська .революція 1910 —1911 року зовсім не відбилася на Західній Хіні і що тут ще в силі стародавні закони, що під натиском нових течій на Сході вже Почали „здавати", що влада За- хідньої Хіни не визнає жодних новин і законів, що запроваджує влада .Центральної Хіни, то матимемо повну картину.


- 78
Яле, на вважаючи на ці всі незручності, так радянські господарчі організації, як і місцеве купецтво розвивають торговельні обороти краю з СРСР. У 1926/27 році товарооборот дорівнював понад 20.000.000 золотих карбованців.
Це пояснюється тим, що, як ми вже писали вище, Захід- ня Хіна після розриву, через хсвітову війну й революцію, торговельних звязків з Росією пережила серйозну економічну кризу. Влада й купецтво добре знають, що добробут краю та й їхній залежить виключно від близьких та регулярних торговельних звязків з СРСР, і всі свої зусилля скеровують до цього. Так звану Ілійську угоду (протокол), розповсюджено де - факто, без спеціяльної на це умовлености, на усю За- хідню Хіну, і цього поки - що досить.
' Не вважаючи на те, що нема зовсім жодних сталих писаних законів, що губернатори окремих провінцій (дао - тайств) є суддями й виконавцями, що часто - густо бувають сами заінтересовані в розглядуваній справі, досі, поки-що не.було.жодного випадку великих непорозумінь, серйозних ламань інтересів радянських господарчих організацій, що виступають на західньо - хінських ринках.
Успішний розвиток зовнішніх торговельних оборотів Західньої Хіни, головне з радянськими госпорганами,— це незаперечний факт. Життьові інтереси примушують хінську владу уважно ставитися до інтересів радянських торговельних організацій, що виступають на західньо-хінських ринках. 1
ГРОШЕВА СИСТЕМА
Брак єдиної грошевої одиниці, реально забезпеченої. Урумчинські лани, ілійські лани і тецзи. Ямбове срібло. Мексиканський долар. Царське карбоване золото, царські банкноти, їхня роля раніш і тепер.
Червінець і його роля.
Для того, щоб остаточно вияснити умов** торгівлі у Західній Хіні, треба сказати декілька слів про її грошеву систему.
Перш за все у Західній Хіні немає єдиної фактичної обов'язкової для всіх дао - тайств грошевої одиниці. Нарівні з всесінь - цзянським так званим урумчинським ланом (біля 65 коп. червонних) майже кожне дао - тайство ще недавно мало свій грошевий знак, свою грошеву одиницю. Так, Кашгарська округа має так званий кашгарський срібний лан, Ілійський — мав ілійський лан і тецзу і т. д. Основний


— 79
знак виміну у степу — це товари, переважно барани та пли- точний чай, вартість якого, вагаючись, власно й є товаровим курсом. В округах, що близько були звязані у до* воєнні часи з Росією, за основний грошевий знак був руський золотий імперіял, нарівні з яким царські банкноти, що їх обмінювалося на золото, посідали поважне місце. Так було в Ілійському дао-тайстві, в Тарбагатайському, частково в хінському Длтаї. В Кашгарському краї, що межує з Індією, порівнюючи тісно звязаному з нею, нарівні з руським золотом та банкнотами мали обіг і англійські фунти стерлінгів. У степу, як ми вже казали, за об’єкт нагромадження було ямбове срібло. По всіх межуючих з Росією округах руські гроші приймалися найохоче; ними оплачувалося великі й дрібні покупки, аж до пачки сірників або цигарок.
Тепер мало не всі західньо - хінські округи більш менш „визнають" урумчинський лан. У Тарбагатайській та Ілій* ській округах місце царського карбованця посів радянський червінець, а у Кашгарі нарівні з кашгарським срібним ланом на ринку є й урумчинські лани, й радянські червінці, і англійські фунти.
Найцікавішою ще недавно була „грошева система" Ілій- ського краю, мавши на собі сліди різних історичних 'епох. Тут одночасно йшли кредитки, що друкувалися на місці, вартістю в одну, дві або чотири ілійські тецзи, урумчанські лани, срібні ямби, царське карбоване золото, царські банк* ноти (тепер вже не ходять), радянські банкноти і казначей* ські білети, а поруч з ними банкноти колишнього русько- азіятського банку, що теж тепер не ходять. Характерною для Хіни обставиною було те, що кожен банк, іноді навіть приватні особи й притони мають право випускати свої знаки, правда, приймати їх не обов’язково, Цим широко користувався колишній русько - азіятський банк, видрукувавши велику партію своїх банкнотів, що їх анулювала Жовтнева революція.
Після боротьби, що тяглася досить довго, сінь-цзянська влада таки вилучила з обігу місцеві провінційні, в тому числі й ілійські, грошеві знаки. В обігу залишилися нічим незабезпечені, друковані без усякого обмеження, урумчин* ські лани; старі хінські срібні монети, що ще не зовсім


— 80 -
• зникли з ринку, не мають великої ваги, крім того,царське золото (як товар), радянський червінець, радянський казначейський знак і срібло у зливках. Зрозуміло, що урумчинські лани, не маючи під собою жодної бази, не користуються у купців і людности довір'ям. Урумчинський лан має обіг лише по містах, але й там його у себе довго не затримують й намагаються як-найшвидше замінити на щось певніше,— радянський червінець, золото, срібло або товар. Дле золота обмаль, срібла бракує, радянський червінець заборонено вивозити із СРСР, і він не може тому відогравати значну ролю. На сцену появляється „умовно" мексиканський долар, що відо- грає значну ролю у зовнішній торгівлі.
Характерно, що майже нікому з місцевих купців мексиканський долар в натурі невідомий, майже ніхто з них його ніколи не бачив. На місцевому ринкові навряд чи можна найти хоч би сотню реальних мексиканських доларів.
Всі операції з мексиканським доларом провадиться переказами через Шанхайські банки, де вони зберігаються на біжучих рахунках банків, або окремих купців - банкирів.
Незабезпеченість місцевих грошевих знаків, обмаль золота й срібла, трудність операцій з мексиканським доларом примушують людність і купців звертати свою увагу на наш радянський червінець. Не вважаючи на те, що червінців на ринку дуже мало, і що, як всякий пачкарський товар, він стає об'єктом спекуляції, червінець вже відограє значну і майже рішаючу, ролю на ілійських, тарбагатайських. і, частково, на кашгарських ринках. Місцеві купці, укладаючи великі правочини з представниками радянських госпорганів, фіксують їх виключно у червонному карбованці. Проміж себе й з нашими госпорганами вони розраховуються зде- більша виключно теж радянськими червінцями. Свої обороти та запасні капітали вони воліють краще тримати на біжучих рахунках у наших радянських банках.
Тому, що вони заінтересовані зберегти постійний сталий курс червінця, вони сами вживають заходів, щоб усунути його невсталеність.
Завдяки червінцеві, що міцно вкорінився в прикордонних з СРСР округах Західньої Хіни, торговельні звязки і взаємини між цими, нерозривно одна з одною економічно звязаними країнами, значно спростилися.


- 81 —
D. VASONOV
THE TRADE IN WESTERN CHINA
The russian private capital reigned in those districts (Dao - tai) of Western China, which border upon our frontier (Hi- country, Dao-tai of Tarbagatai, China-Altai). It was so till 1914 before the beginning of the imperialistic war. This war changed entirely the economics of the former empire of Russia. For want of merchandise the export to Western China stopped. From that time the English and the Japanese capital began to progress in the Western China districts bordering upon our frontier. A great many English and Japanese trade - houses were opened which imported their merchandises from the East.
After the Chinese revolution all the ways from the East became very dangerous (a great brigandage sprang up there) and the trade with Western China through the East was annihilated. Western China remained completely without merchandise, the export of raw materials became also impossible. A great crisis arose. With the economic development of the Soviet - Union its trade - institutions began to renew the commercial relations with Western - China and the economic crisis in Western China diminished. The Soviet trade with Western China is now continuing to progress.


Проф. А. СУХОВ
ДО СПРАВИ КЛІМАТИЧНОЇ Й ГОСПОДАРЧОЇ ДЕГРАДАЦІЇ БЕЗСТ0К0ВИХ КРАЇВ ЕВРАЗІЇ
На дуже округлені цифри краї Евразії, що не мають стоку до океянів, мають 15 мільйонів кв. километрів, аба 30°/о усієї території суходолу. Сюди належать радянська й хінська Середня Язія, далі — більша частина Передньої Азії, Монголії й Тибету, а так само басейни європейських і закавказьких притоків Каспію. Коли не рахувати басейну Волги (коло 1,5 мільйона кв. кілометрів) і деяких далеко менших районів, то решта безсточних просторів Евразії, що складають майже одноцільний кусок, являють, рівняючи до їхнього історичного минулого, картину безсумнівного занепаду.
За стародавніх часів і ще в середні віки ми застаємо тут чимало великих і малих держав з численною людністю і часто - густо з розвиненою культурою. Ці держави часто грали видатну ролю в світовій історії (напр., Сирійсько - Палестинські держави, Персія, різні монголо - тюркські імперії, царства й т. ін.). Тепер людина втратила багато місцевостей, що віки тому були в культурному стані. То там, то тут у пустелях ми знаходимо руїни стародавніх міст, водогорів і зрошувальних каналів. Де раніш були плодові сади й засіви, там поширилась на просторі, не тіснячись, залишаючи багато місця межи собою, сухолюбна флора півпустель і пустель, а то, ще гірше — гуляють літучі піски, „ліу-ша“, хінців. Гуляють і засипають і старі, давно покинуті, руїни і селитьби, де досі б'ється пульс життя. На перекази про загинулі під пісками міста багата Центральна Язія (див. додаток в кінці статті), і ці міста часом виходять з - під сипких хвиль, що затопили їх, свідчачи про далеке минуле. Швед Свен-Гедін досліджував останки гуно - хінського центру Лау- лану (Сх. Туркестан), наш Козлов знайшов ціле мертве


- 83 -
місто Харахото (Півд. Монголія), яке зараз знову засипають піски, і т. д.J). Монгольський письменник XVI віку Мірза Мухамед Хайдар оповідає навіть, що скарби таких мертвих міст планово розробляв східньо - туркестанський правитель Аба - Бакр2).
Безсумнівні докази того, що людство далеко одступило перед пустелею, примусило науку зняти питання про причини цього явиська. Найдужче поширено думку, що основний чинник цього — погіршання клімату безстокової Евразії, збільшення посушливости. За цим поглядом осадів у без- стокових краях поступовно меншає. В наслідок цього меншає пасовиськ і культурних земель, і людність повинна або вимирати, або шукати нових місць для життя. При невпинному погіршенні клімату Центральна Азія, Іран, Аравія та ін. зробилися ареною запеклих воєн різних народів за територію, що все меншала, гідну для заселення. Кожне плем’я було змушене або знищити своїх конкурентів, або загинути під їх ударами, або, нарешті, податися геть з району, рокованого природою на висихання. Ця теорія з’єднала собі багато прихильників надто тим, що дозволила, очевидно, пояснити походження не тільки невпинних усобиць у розглядуваній частині Азії, а й різних „великих переселень народів" і нагодів кочовників, що відограли таку велику ролю в світовій історії. Нагадаємо для ілюстрації бороненого твердження про масовий рух, що повторювався не раз, семітичних племен з Аравії в напрямку до Месопотамії, Сирії - Палестини й Єгипту. Останньою ланкою еміграційного процесу були побіденні походи арабів, що закінчилися заснуванням Арабського халіфату. Другий аналогічний приклад — повторні переселення тюрко - монгольських народів з Центральної Азії на Західній Сибір, Европу, Хіну та Індію. Переселення ці, подібно до семітичних, мали характер завоювання. Гунни за Атилл, монголи за Чингизидів і Тиму- ридів та ін. навели свого часу жах на найдальші країни й „монголізували" більшу частину Евразії.
Отже, коли є правильний засновок про погіршання, що тягнеться тисячоліття. клімату безсіткових крале Евразії, ми мали б дуже цікавий випадок залежности історичного процесу від фізико-географічного. Коли ж, як і гадають оборонці цієї теорії, це погіршення не перестало, а йтиме
б*


- 84 —
й далі, то господарча й політична доля вражених прогресивною посушливістю місцин показується явно безнадійною. Нема що й казати, в якій мірі наш Союз, до складу якого належать Узбекистан, Казакстан, Турменістан, Азербайджан, безстокові частини Західнього Сибіру та інші „роковані" території, заінтересований в перевірці доказів, що подають прихильники цієї теорії.
Щоб дати нашому аналізові потрібну ясність, подамо кілька фактів, з якими не доводиться споритися. Перш за все, як це підкреслює в своїй цікавій праці Ербетт3), безперечна річ, що в плейстоценову добу, що скінчилася, най- певніше, 15 тисяч літ тому4), клімат нині посушливих місцин Евразії був далеко вогкіший, ніж тепер. Зокрема в Хінській Центральній Азії було більше останків старого середземноморського океану Тетісу, що в третинному періоді поділився на частини в наслідок енергійного постання гір. Такі теперішні солоні пустелі, як, напр., „Цайдам", були ще залиті водою, а озера, подібні до Лоб - Нору, що зберігся й досі, мали далеко більшу просторінь. Так само площа Каспійського й Аральського морів явно поменшала з тих пір, про що говорять старі береги, що лежать терасами далеченько від теперішніх. Цілком зрозуміло, що зменшення одкритих водяних просторів, будучи наслідком переваги випарування над осадами, знову таки й собі ще дужче зменшило суму осадів в Центральній Азії (і хінській, і радянській). Не забудьмо, що початок неоліту деякі дослідники рахують яких 10 —12 тисяч літ до наших часів5). Таким чином, останні стадії зникання найбільших останків Тетісу могли спостерігати вже досить культурні племена. Недурно ж хінці цілком слушно звуть славнозвісну монгольську пустелю не Ша-мо тоб-то „піщане море", а Хан-Хай, тоб-то „висхле море". Варто тут ізгадати кумедне твердження Ф. фон- Шварца6), ніби це серединно - монгольське море цілком непорушно існувало до 4000 року до початку нашої ери. \ ось несподівана катастрофа, а саме трус, зробила пролім у горах, що оточували море кругом. Тоді це море ринуло на захід, затоплюючи величезні простороні. Це й був відомий „всесвітній потоп", про який згідно оповідають вави- лоняни, євреї й стародавні греки. З того часу ніби - то й повчалося фатальне погіршення клімату Центральної Азії. Нема


- 85 -
що й казати, що тут ми у сфері фантазії, що, правда, перевдяглася в мантію науки.
Такі самі явиська радикального висихання водяних басейнів ми бачимо в Ірані. Досить глянути на першу-ліпшу мапу Персії, де серед усякої „дешт“ (пустельна рівнина) можна знайти солоні болота (гамун) або неглибокі солоні озера, оточені солоними, тепер безводними, зонами і стародавніми береговими терасами на кілька ярусів.
Отже, з кінця плейстоцені/ до цього часу загалом зменшилася площа внутрішніх водяних басейнів безстокової Евразії. Цього заперечувати не доводиться. Проте це ще не значить, що за ввесь згаданий період процес цей ішов в одному напрямку. Може бути, з якогось часу ми спостерігаємо й противні явиська. Звернімося знову до фактів. На цей раз ми не дістаємо одностайної відповіди для всіх, що цікавлять нас, країн. Так, у Тибеті деякі безстокові озера повисихали, видно, дуже недавно7). Зате рівень Каспійського моря в V — VI віках нашої ери, напевне, був нижчий, ніж тепер. Це доводить чимало фактів8). Так, в V — VI віках на південному сході Каспія було цвітуче торгове місто Сокона, або Абоскун. Нині на його місці — руїни Гумуш-Тепе. І от останки деяких стародавніх будівель Сокони знаходять тепер під водою кілометрів за ЗО від берега. Так само частина спорудженого одночасно муру Дербенту (на західньому березі) — тепер під водою. Отже, нині Каспій безперечно більший па розмір, нілс 1400 літ тому.
Є вказівки й на те, що Каспій за XII віку до теперішнього часу побільшав. Принаймні, на певній відстані од берега біля Баку стоять руїни Караван-Сараю, належні архітектурою до XII віку. Все це красномовно говорить про довгочасне збільшення площі моря за останні півтори тисячі літт Коли ж звернемось до найновіших, вже науково поставлених, спостережень над Каспієм9), то побачимо картину безперестанних змін. В кожному разі, 1853 року середній рівень Каспія був мінімальний за останні 70 — 80 літ, одстаючи від максимального рівня 1882 року майже на 90 сантиметрів. Що до Аралу, Ісик-Куля й Балхаша наш географ Л. Берг10) точно дізнався, що рівень їх з кінця XIX віку піднявсяг Балхаш з його поверхнею в 20 з гаком тисяч кв. кілометрів (більш од Ладозького озера) має для


- 86 -
нас особливий інтерес. Справді, Берг дізнався, що непроточний Балхаш, що лежить серед напівпустель і пустель, має солодку воду. На його гадку, „Балхаш в теперішньому його вигляді — порівнююче молоде озеро: корито його раніш було сухе, солі, що одклалися раніш на дні, покрилися з часом субаеральними (нанесеними вітрами та ін.) одкла- дами, а тоді це корито знову наповнилося водою". На користь свого пояснення Берг дуже доказово посилається на вражаючу видову бідність тваринного населення озера. Будь воно старіше, воно було б заселене далеко різноманітніше. Небіжчик Г. І. Танфільєв уважав цей аргумент особливо переконуючим. Отже в епоху прогресивного погіршання клімату, про яке говорить теорія, воскресло до нового життя, певніше, родилося наново, величезне озеро, більше Ладоги розміром. Це робить в гіпотезі ще більший пролім, ніж навіть повищання рівня Еаспія за останні півтори тисячі літ, зазначене раніш. Нарешті, Г. І. Танфільєв підкреслив цілковиту бездоказовість тверджень про висихання західньо- сибірських безстокових озір11).
Висновок з вищесказаного ясний : принаймні, в радянській середній Азії з сумиоюними радянськими територіями не видко за історичний період ознак безперестанного погіршання клімату — збільшення посушливости, оскільки мова йде про зменшення площі внутрішніх водойм.
Може бути, що деяка відмінність нашої Середньої Азії від хінської й Ірану пояснюється тим, що круг першої немає суцільного гірного бар'єру. Тимчасом такий бар'єр, що оточує низину й одгороджує її від повітряних течій з океанів, може сприяти висиханню її. Дійсно, частина випарів такої низини неминуче втрачається, ЇЇ несуть геть верхові атмосферні течії, і вона не повертається на ту саму територію опадами. А разом з тим вода з океанських вітрів осідає дощем, снігом і т. ін. на повітренному боці гірських кряжів. Переваливши, далі, через гори, повітряні течії, і без того збіднілі на пару, спускаїочись униз, зогріваються й несуться далі суховіями, знову спричиняючись до дужчого випарування. Не можна сказати, щоб такі міркування, на перший погляд цілком бездоганні, задовольняли цілком, коли глибше придивитися, проблемі. Ербет в цитованій вже праці слушно зазначає, що звичайно такі висновки про дефіцит опадів


- 87 -
ґрунтуються на даних плювіометру (дощоміру) та евапорометру (мірника випарування). Тимчасом цифри першого відбивають дійсність цілком, а цифри другого стосуються тільки до одкритої водяної поверхні. Насправді ж посушливі місцини з їхніми сипкими пісками, жорствою та ін. майже враз вибирають усю воду на глибину, неприступну практично для безпосереднього випарування. Тому водяні баланси, що подається для таких місцевостей, не мають рішаючого значіння. Додамо, що глибинну воду може використовувати і дика, і культурна рослинність.
Будь - що - будь, радянська безсіткова Евразія у кращих орографічних умовах, ніж позарадянська. Аэ/c до південних меою її доходять кінець - кінцем навіть вітри Атлантики, не натикаючись по дорозі на дуже великі перешкоди.
Справедливість вимагає зазначити, що прежня теорія про невпинне висихання не тільки безстокових країв, а й усієї Евразії12) відступає місце теорії про хвилюватий або пуль- суватий хід процесу. За цим поглядом, який боронять надто американці Пампеллі й Хентінгтон13), за періодами дужчання тюсушливости йдуть періоди багатші на опади, але загалом на протязі тисячоліть посушливість зростає. Не претендуючи на вичерпний виклад аргументації обох американців, спинімося на деяких моментах.
Хентінгтон присвячує в свойому „Пульсі Азії" цілий розділ історії Каспія і сусідніх з ним озір. Треба сказати, що американський учений надає занадто великої ваги свідченням грецьких істориків та географів, що або зовсім не бували на Каспії, або ж вивчили саму південну частину його. При цьому ніхто з цих останніх теж ніяких хоч скільки - не- будь точних вимірів не робив, і часто вони просто приймали на віру свідчення тубільців. До речи, грецький географ Страбон, що писав коло початку нашої ери, сам розумно зауважив14), що „треба дуже обережно ставитися до всіх відомостей про ці країни, що лежать так далеко від нас; особливо це стосується відомостей про відстані". Цієї ради російський учений Ханіков, а за ним і Хентінгтон, на жаль, не послухалися і сміло зробили з цифр Страбона, в яких той сам сумнівається, висновок, ніби-то рівень Каспійського моря 1800 — 2000 літ тому був вищий од теперішнього на 26 метрів. Ще необережніше поставився Хентінгтон до слів


- 88 -
Геродота, що писав про Каспій в V віці до нашої ери. Єдина згадка Геродотова15) про розміреного моря говорить ось що: „Каспійське море відокремлене від інших, будучи завдовжки 15 день плавби на веслах, а завширшки, в най- ширшому місці,— 8 день". Отже, ми, нічого не знаючи пра абсолютні числа, все-таки бачимо відношення між довжиною й шириною — 2 до 1. В суті речи й зараз ми помічаєма приблизно те саме відношення (максимальна довжина 1215, ширина 560 кілометрів). Ербет слушно зауважує, що здумай ми навіть ґрунтуватися на словах Геродота, а він ніколи не бував на Каспію, то найскорше треба б було зробити, висновок, що в моря залишилися ті самі, що й були, пропорції і обриси, що можливо тільки, коли залишаються колишні розміри. Що ж робить Хентінгтон? Невідомо, звідки він бере, ніби Геродот вважає, що довжина Каспія вшестеро більша од ширини. Ербет ніде не знайшов такого в Геродота, та й ніхто цього не знайде. Таємниця походження цитати є на сумлінні американського вченого. Взагалі каспійська серія доказів Хентінгтона явно банкротна, і ніякої „пульсації рівня Каспія" в дусі нової теорії вивести з неї не можна. Не менш спірні й іранська, лоб-норівська та інші серії, які вкрай скритикували Свен-Гедін та інші вчені — знавці Азії.
Окрім спостережень над зміною рівня й розмірів внутрішніх водоймів, є й інші дані, які з великою користю мощна узяти для аналізи проблеми про зміну клімату цікавих для нас територій. Я говорю головно про висновки з вивчення зміни ґрунтів і рослинности, доведеної, правда, переважно для степових країв, суміжних із безстоковими місцинами СРСР, а не саме для цих місцин. Проте, вважаючи на таке сусідство, отже, і кліматична взаємочинність за цими висновками, набирає певного значіння.
Надто цікаві кліматичні фази, що встановив К. І. Лиси- цин10) для придонських степів із їхнім часто піщаним підгрунтям. Ці степи, в суті речи, належать вже до складу 8-ої „Аральської" або Туркестанської кліматичної провінції Зупа- на 17), а тому багато чого, що стосується до них, можна прикласти до певної міри й до більш „корінних" частин провінції.
Комбінуючи здобутки роботи українських учених, В. І. Кро- коса та 3. Ф. Мірченка 18), з даними К. І. Лисицина, маємо*


- 89 —
таку от картину. Всього для східньо - європейської низини В. І. Крокос і 3. Ф. Мірченко встановили, в плейстоцені чотири обледеніння і максимальне було третє. З кожним наступом ледовця наступали й сильні висушливі вітри, що- віяли на теперішні степи. Ці вітри, віючи на тисячокілометровім фронті, швидко висушували масу флювіоглаціяльних (річно - ледовцевих) окладів, що збиралися перед ледов- цем, і виносили з них на південь і південний схід дрібні пилеві частки. З оцих от часток і склалися чотири яруси „льосу". Там, де ледовцеві вітри натикалися на вже по сталі грунта, вони або засипали їх „льосом" (через це бачимо тут три межильосові поховані черноземні межишарівки), або, коли ці грунта були пухкі, розвіювали й руйнували їх.
Кліматичні й ґрунтотворні наслідки кожного відступу ледовця були інші: вогкіший клімат і „спокійне" постання ґрунтів від каштанових до підзоляних.
З погляду наведених вище узагальнень розгляньмо кліматичні фази в історії донських степів. В період таяння й відступу (третього, найдужче розвиненого) ледовцевого покрову клімат спершу був далеко вогкіший од сучасного. Ліси й озера займали більшу частину краю. Потім клімат став дещо сухіший, і на зміну лісам прийшов степ (перша гумусово - степова фаза). Умови для життя трав'яного покрову були дуже добрі. Зокрема, навіть на пісках потворилися родючі чорноземлюваті й каштанові супіски то-що. Останки, їх ми місцями знаходимо й тепер.
Настання четвертого обледеніння *) гостро змінило клімат на гірше (сухість, сильні вітри). З густого травостій стаа рідким, і тоді вітер почав свою руйнуючу роботу. Гумусся і дрібнозем піскових ґрунтів вітер здебільша одвіяв і поніс геть пилом, і тому донські та, звичайно, і астраханські, і інші близькі піски зазнали того самого сортування, що й флювіо - глаціяльні одклади. В наслідок цього вони втратили свою звязаність. Вітер намітав кучугури (піскові могили),, видимав улоговини й гнав піщані хвилі — дюни й бархани — на сусідні рівнини з цупкішими ґрунтами. У цю льосово-
*) Лисицин нічого не говорить про четверте обледеніння, вважаючи за останнє третє. Тому гостру зміну клімату — посухішання його —він не мотивує. Тільки- коли Крокос і Мірченко дізналися про четверте обледеніння, справа стала цілком ясна.


— 90
степову фазу колишню рівнину заступив ландшафт з гостро виявленими позитивними й негативними^ формами рельєфу. Замість рівного степу з зеленим килимом „злаків" та інших трав стала хвиляста піскова пустеля з типовою для не! рідкою сухолюбною рослинністю.
З відходом і четвертого ледовця, тоб-то здійсним початком сучасної постлейстоценової епохи, клімат наших степів, зокрема донських, знову став вогкіший (друга гумусово - степова фаза), проте на цей раз піски заселялися повільніше, ніж за першої гумусово - степової фази. Тим що піски збідніли на дрібні частки, якими живляться рослини, на їх могли селитися тільки найневибагливіші форми. Корінням своїм вони звязували пісок, здержуючи його рух. Надземне коріння рослин і собі захищало пісок од вітру. Що густіший ставав цей покров, то менш рухливий ставав пісок. Рівнобіжно йшов процес створення ґрунту. Перегниле коріння, стебла й листя вік за віком збагачували верхні шари піску на гумус. Разом з тим діяльність коріння вела до здріблення силікатних часток. Коротше кажучи, дрібнозему помалу все більшало, а це вело до зміни чинного водяного режиму верхніх шарів ґрунту. Спершу пісок порівнююче швидко пропускав крізь себе дощову й снігову воду, а тому на йому могли виживати або дуже сухолюбні форми, або такі, що мали дуже розвинену кореневу систему, в яких коріння доходило до вогких шарів, що лежали глибоко. Таке ми бачимо й тепер у піщаних степах пустельного типу, які починають „заспокоюватися" од руху.
Помалу частину води, а при малих опадах — і всю воду, стали задержувати ґрунтові горизонти, збагачені на дріб- нозем. Знову минули віки — і там, де раніш по берегах Дону й віток його стелилася гола пустеля, по якій гуляли піщані хвилі, знову з’явився степ, а як де, де ґрунтова вода стояла недалеко від денної поверхні,— навіть і ліс.
Читач, звичайно, зверне увагу на протилеоюність Лиси- цинсько - Крокосівськог будови Хентінгтонівській. Постлей- тоценову добу характеризується за фактами для наддон- ських, отоюе, і для частини, принаймні, середньоазійських просторів, як епоху прогресового розвитку рослинного покрову. Там, де дика флора має тенденцію до такого розвитку, •більшають відповідно шанси розвитку й культурної флори.


— 91
Докази в оборону думки, що кліматичі, а значить і господарчі перспективи радянських територій, „рокованих“ теорією погіршання клімату, добрі, не обмежуються самими наведеними. Російські й українські лісники й ґрунтознавці давно довели, що ліс наступає на степ, тоб - то, що на зміну рослинного стоваришення, яке витрачає менше води, іде таке, що витрачає її більше. Під впливом цієї зміни типові степові чорноземлі обертаються в деградовані чорноземлі (лісові суглинки) — переходові до підзолів. Наступ лісу на степ помічається в Союзі по всій межі лісу й степу, поскільки людина не втручається в цей процес, вирубуючи ліси. Щоб підійти до розвязання цікавого для нас питання про зміну клімату в радянській Середній Азії, важне посування лісу на південь у Західньому Сибіру і навіть у північній смузі Казакстану19). Тут ліс посувається почасти в безстокових краях, до яких належать межиріччя Західнього Сибіру, напр., славнозвісний Барабинський степ, де лежить велике солоне озеро Чани (коло 3 тисяч кв. кілометрів). Танфільєв от каже, що навіть трудно сказати, чого більше в Барабі — лісів (березових) чи безлісних дільниць.
Розуміється, усім відомо, що ліси заміняють степ в значній мірі в наслідок поступовного вищолочування степових ґрунтів, чому ліси ростуть на дільницях, що дренуються найдужче, звідки солі вимиваються найлегше20). Проте перемога такого рослинного стоваришення, якому треба більше води, досить переконуюче говорить проти погіршання клімату на окраїнах радянського Середньоазійського безстокового краю. Це саме дозволяє поставитися дуже критично і до твердження, ніби клімат даного краю в цілому гіршає.
З розширення лісової зони ціною степової виходить ще одне. Як довів американський лісник Зон21), ліс — дуже важний „транспортер" води з океанів в глибину суходолу. Справді, з океанських вітрів вода, що вони несуть в собі, осідає поволі на всій путі їх од берегу в середину суходолу. Ця вода почасти випаровує знову з поверхні землі і порівнююче легко знову переходить в атмосферу. Проте чимала частка опадів проходить в такі глибокі шари, що є неприступними для звичайного випарування. І ось лісові породи з своєю широксгй глибоко розгалуженою і кореневою системою діють як смоки на водяні фонди глибинних підґрунтових


- 92 —
горизонтів. Середня береза з 200 тисячами листу випаровує на день 60 — 80 кілограмів води. Середня липащось 20022). Взагалі ліс збагачує повітря на водяну пару в кілька разів енергійніше, як одкрита водяна просторінь, така сама розміром. Ясно, що вітри, що проносяться над лісами, набираються вогкости, і місцевості, що лежать далі на їх дорозі, дістають більше опадів, ніж тоді, коли лісів нема. Тому довгочасне насування лісу на степ в напрямку до Середньої Азії треба вваоюати за чинник поліпшення клімату.
Отоюе, беручи до уваги всю суму наведених поки,-що фактів, рішуче не мооюна погодитися з теорією погіршання безстокових країв Евразії, принаймні, для країв, налеоюних до складу СРСР. Проте є й інші факти, що ніби-то говорять за цю теорію. Отже, людина підчас історичного життя роду людського все - таки відступила перед пустелею в багатьох місцях безстокових країв Евразії, в тому числі й радянських. Далі, прямо на наших очах більшає площа літу- чих пісків навколо Каспія й навіть на Дону. Якже його погодити явиська такої деградації із згаданим оптимістичним прогнозом? Чи не розходиться тут теорія з практикою так, що остаточно ховає оптимістичну теорію з усіма її, на по- зір, слушними, але, очевидно, хибними по суті доказами? А разом з тим песимістичну „теорію погіршання клімату", яку відкидає автор статті, поки - що не досить кріпко аргументовану, ніби - то потверджують ці безспірні факти.
Такі сумніви цілком законні, та тут забувається про діяння людської громади, що, свідомо чи несвідомо, зміняє діяння інших чинників. В нашому випадку ми маємо діло майже виключно з несвідомим втручанням людини в життя природи.
Перш за все спинімося на одному з тверджень, що визнають прихильники теорії погіршання клімату: безконечні усобиці, про які говорить історія, викликані ніби-то зменшенням придатної для хліборобства й "скотарства площі і дужчою конкуренцією племен за поменшалу територію. Вже тут напрохується домисел, що, може, усобиці були не наслідкома причиною, в кооюному разі — не тільки наслідком. Дійсно, порівнюючи, даймо, історію нашої удільної доби з описом середньовічних монголо - тюркських свар, напр., в Мірзи Мухамед Хайдара,— особливої ріжниці ми не знаходимо; і в нас, і в монголо-тюрків ми бачимо безліч походів


— 93 —
одних князів на землі других, з тим що ворога руйновано немилосердно.
Таку саму приблизно картину являє феодальна доба в Західній Европі. Очевидно, підношений особлцвий розцвіт «усобиц» в Середній Азії, викликаний певним соціяльним ладом, а саме удільно - феодальним, що привів до однакових наслідків у Західній Европі, у нас і в Середній Азії при різному природному середовиську з різними тенденціями розвитку.
Проте за подібности соціяльних явиськ в трьох порівнюваних районах різність природного середовиська мала велику вагу у відновленні зруйнованого господарства, насамперед — рільництва й скотарства. В європейських умовам земля, цілком придатна для обробітку, була, так би мовити, готовим даром природи. Звичайно, закинуті надовго ниви заростали часом чагарником і навіть лісом, але розчистку лісових площ не можна рівняти до відновлення культурної площі в умовах посушливого клімату. Через зруйнування зрошувальних споруд (гребель, головних каналів), руйнованих „з чуттям і толком", нерідко цвітучі оази оберталися в пустелю. Нагадаємо, правда, з .нової історії, як бухарці 1795 року з наказу еміра Маснаура зруйнували мервську Султан - бендську греблю. Проте и без навмисного зруйнування й псування ірігаційна система легко занепадала вже через саме знищення людности в країні. Бо ж великі зрошувальні споруди, будучи продуктом організованої праці численної людности, щоб робота їх була правильна, потребують і далі організованої праці тої самої людности. А коли через різанину країна ставала малолюдною й у ній панувала со- ціяльна розруха, ірігаційна система, рахована на много- люддя й соціяльний лад, сама руйнувалася. Тимчасом переможці й завойовники чинили без огляду. Коли військо грізного Чингізхана взяло приступом Самарканд (1219 р.), там вирізано більш півмільйона люду. Тоді таки у Мерві, за переказом, знищено майже півтора мільйона душ. В Балсі й Баміяні (північ Яфганістана), які спіткала така сама доля, не зоставлено каменя на камені23). Трудно, звичайно, доводити, що ці цифри вбитих точні — східна фантазія дуже схильна^ прибільшувати. Та нема чого сумніватися в тому, що кожного разу різанина була „сумлінна", а до


- 94
того.по ній виводили десятки тисяч полонених кваліфікованих ремесників і майстрів та здорової дужої молоди — в Монголію, Сибір і Хіну. Приклади такого поголовного винищення ми бачимо і в пізніші часи.
Подвиги Чингізхана аніскільки не жорстокіші од подвигів хрестоносців, коли вони взяли Єрусалим, а то й росіян за взяття Казани. Нарешті, європейці, стикаючись з кольоровими расами, показали такі нищительні здібності, що вразили були б і стародавнього Чингізхана. Проте, як він із своїми наступниками, так і Тамерлан, і багато інших помагали в умовах Середньої Азії Іранові та ін. пустелям боротися з людиною. Вони сміло могли б повторити слова гунського владаря Атилли: „Де кінь мій ступив, там трава не росте".
Від середньоазійських усобиць перейдемо до „находів", або „переселень, народів". Цілком не протендуючн дати вичерпні пояснення усім випадкам таких находів, вкажемо тільки на те, що так зване „велике переселення народів11 припало на добу господарчого й політичного розкладу римської імперії, а монгольське завоювання — на добу господарчого занепаду комплексу Халіфат-Візантія—„велика дорога з варягів у греки" й т. д. Спинімось коротко на цих двох подіях.
Переходи народів з Азії в Европу й назад спостерігалися в історії не раз, але, коли ці людські хвилі натрапляли по дорозі на дужі державні витвори, вони розбивалися й повертали назад. Римська імперія в пору своєї могутности побідно одбивала натиски германських та інших племен і тільки в V віці, остаточно роз’їдена з середини рабовсласни- цькою системою та іншим соціяльним лихом, стала легкою здобиччю „варварів". Цікаво зазначити, що аналогічна хвиля ринула з глибини Середньої Азії на Хіну на шість - сім віків раніш цього. Це були хіунгну хінських літописів.
Хіна по багатьох віках упертої боротьби одкинула хіунгну на захід, в степи нинішньої радянської Европи (кінець І віку нашої ери). Саме оці хіунгну, або гунни, об’єднавши під своєю владою силу фінських племен, потіснили в кінці IV віку германців, що, одступаючи, вломилися в Римську державу24). Коли ми візьмемо до уваги, як кінець - кінцем усі, що наступали, варварські племена (переважно мисливці й скотарі)


- 95 —
повинні були числом уступати людності Римської імперії4 (в пору розцвіту до 120 мільйонів душ), то стане ясно, щог збережи вона колишню силу, жодного б наступу не припустила. Навпаки, подібно до Хіни, Рим примусив би всю хвилю повернути назад, як це й бувало в його історії раніше. Таким чином, довгість дороги, що пройшЛи варвари на Захід у V віці, і розміри їх руїнництва пояснюється не якоюсь своєрідною кліматичною катастрофою в безстоко- вих районах Евразіг, а історичними (соціяльними й господарчими) умовинами, що склалися сприятливо для варварів.
Монгольський наступ на Захід в XIII й дальших віках так само не був зовсім без прецедентів. Досить згадати, як не раз приходили в степи над Волгою, Доном, Дніпром і Дунаєм різні монгольські кочовники, що були за історичні ланки, які сполучили гуннів і монголо - татар (болгари, авари, хозари, угри, кумани, печеніги, половці та інші). Проте всі ці переходи не вразили рішуче господарчо - політичних утворів, що лежали здовж оси Багдад-Візантія — Дніпро й т. д., поки вона була битою дорогою для товароміну між азійським Південним Сходом і Европою.
Цю, переважно суходільну, вісь в наслідок користання компасом (в європейських морях з кінця X віку) і поступу корабельної техніки замінено на водяну вісь : Червоне море — Олександрія — Венеція. В наслідок цього швидко захиріли Арабський Халіфат і Візантійська імперія. Економічна криза викликала політичні заколоти й ослаблення державної сили. Олексій Комнен грабує свій рідний Костянтинопіль 1081 року,, а ще раніш, 1076 року, турки - сельджуки захоплюють Малу Азію й Сирію - Палестину. Хрестові походи й безконечні війни, сполучені з ними, руйнували далі країни, що процвітали недавно. Зокрема, 1204 року побожні хрестоносці, яких надихали венеційці, і собі сплюндрували християнський Костянтинопіль.
Цілком зрозуміло, що Київська Русь, спинившися замість битої дороги світового товаровиміну на бічній, теж господарчо й політично занепала. Суздальські князі підбивають під себе Київ, а 1169 року Андрій Боголюбський плюндрує „матір міст руських" не менш безцеремонно й дужче, ніж хрестоносці Костянтинопіль і Сиріє - Палестинські міста. Монголи, що найшли в XIII віці, мали діло не з дужимиг


— 96 —
дероюавами, а тільки з тінню їх. Ніякою особливою „масовістю" від інших попередніх переходів монгольських народів ця „навала" не відрізнялася. Уяву сучасників і істориків вразила переважно величезна руїна, що заподіяли монголи в повойованих ними країнах, які недавно процвітали. Проте, такі наслідки, як і підчас „великого переселення народів", пояснюються не безліччю людських мас, що сунули вперед, а внутрішньою гнилістю державних витворів, історичних мерців, що жили далі по інерції до першого товчка. І тут для пояснення історичної катастрофи не треба припускати попередньої кліматичної катастрофи. Зміна в техніці транспорту й здвигнення віси світового товаровиміну досить пояснюють все, що сіпалося.
Нарешті скажімо кілька слів про розвіювання пухких ґрунтів та обернення їх в літучі піски на величезних просторах, включаючи наддонські степи, що спостерігається й тепер. Тут доводиться говорити про „культурну фазу дефляції" (як каже відомий ґрунтознавець Полінов), тоб-то розвіювання, викликаного не природними чинниками, а господарчими причинами. Сюди насамперед належить насіння без міри худоби й нераціональний обробіток землі, а так само й вирубування лісів25). Поки земельне багатство незмірно велике, то хоч би й як по - хижацьки господарювала людина, з цього не може бути ніяких лихих наслідків. Череди рогатої худоби, табуни коней, отари овець переходять з місця на місце. Нехай собі десь на супісках і пісках вони й розбивають копитами й ратицями ґрунт, але на таку дільницю скотина потім багато літ не потикається, і природа швидко загоює завдані їй рани. Так само й з розорюванням легких ґрунтів. Як тільки врожай гіршає, хлібороб кидає старе поле й вибирає собі нове, яке йому впало в око. Ввесь цей добробут кінчається з збільшенням людности, худоби й площі, яку культивується. А як почалася земельна тіснота, тоді всяка хижацька експлоатація землі, надто пухких ґрунтів, має вже пагубні наслідки. Пухкі ґрунти, що їх ввесь час розбиває скотина або рік за роком розпушується оранкою, швидко втрачають гумус і дрібнозем, що дають їм звяза- ність, і задержують воду у верхніх шарах. Одно слово, сама людина підготовлює, розуміється, мимо своєї волі, дільницю •для повстання літушх пісків. А раз вони десь повстали —


97
горе всім угіддям і селитьбам, що лежать по сусідству з ними на дорозі вітрів. Сипучі хвилі засипають і ховають під собою усе. Додамо, що людина, потребуючи лісоматеріялів, що їх обмаль в степах, без жалю вирублює невеличкі, що трапляються тут, ліски і цим нищить природні заслони, що стають на перешкоді шкідливій роботі вітрів, які переносять піски. Мало того, лісами в степах заростають звичайно саме піски. Отже, вирубуючи ліс, людина не тільки розчищає дорогу для тих, що вже є, літучих пісків* а ще й збільшує родовища їх.
В Астраханській губерні, на Дону та в інших місцях на очах у теперішнього покоління літучі піски одвоювали од людини багато сотень тисяч десятин1 землі, всупереч тенденції клімату скорше кращати, ніж гіршати. Цілком можливо, й навіть безсумнівно, що і в минулі часи в різних країнах Середньої Азії, Ірану та інш. багато разів відбувалися такі самі процеси ґрунтової деградації, викликані не зміною клімату, а хижацьким господарюванням. Таким чином, куль- турна дефляція — це один соціяльний чинник господарчої деградації посушливих зон, про яку забуває величезна більшість дослідників.
Які ж висновки можна зробити з усього наведеного? Перш за все ми приходимо до висновку, що основні причини вікової господарчої розрухи в безсшокових краях радянської Азії а, може, і в інших безсіткових краях Азії, не належать до чинників „космічнихтоб-то таких, на які людина впливати не може. Навпаки, аналіза усіх головних доказів за й проти переконує нас в соціяльному характері походження природної й господарчої деградації. А коли це так, то людське суспільство, тим більш — соціялістичне, усвідомивши це походження, цілком в силі усунути шкідливі чинники. Воно може й повиннр, озброєне всіма здобутками науки й техніки, почати плановно боротися за перетворення природної обстанови й господарства в краях, які попередні покоління привели мало не до загину.
УВАГИ:
1. D-r Sven Hedin *,Three Gears Exploration in Central Asia, 1899 — 1902, в „The Geogr. Journal" March 1903. P. K. Kosloff „The Mongolia — Szechuan Expedition" в „Т. Geogr. J". October 1909.
7 Східній Світ


98
2. Mirza Muhammad Haidar „Tarikh і Rashidi". An englich version by N Elias, London 1898.
3 Francois Herbette ,,Le ргоЫёте du dessSchement de 1‘Asie int6rieure“ в „Analles de G6ographie" 15/1 1914.
4. Louis V. Pirsson and Charles Schuchert „А Textbook of Geology1* New — York 1924, V. II, p. 672.
5. В. Никольский. „Очерки первобытной культуры11. Москва—Петроград, 1923, стр. 145 — 146.
6. Franz von Schwarz „Sintfluth und Volkerwanderungena Stuttgart 1904.
7. D-г Sven Hedin „Journeys in Tibet 1906 — 8“ в „The Geogr. Journ11. April 1909, passim.
8. Ellsworth Huntington „The pulse of Asia11 London, Boston and New-Jork 1907 Розд. XVII.
9. Див., напр., проф. Н. М. Енипович — „Каспийское море и его промыслы". Берлин — Петербург. 1921, стор. 2 — 5.
10. Проф. Г. И. Танфильев—„География России, Украины11 и т. д. Ч. II, вып. 3. 1924, стр. 298 — 306.
И. Там таки, стор. 282 —284.
12 Напр. Р. Kropotkin „The Dessication of Bur — Asia* в „Geogr. Journ11, 1904, p. 722-746.
13. Особливо Huntington, Op. cit.
14. Strabo, Lib XI, Cap. VII, 1.
15. Herod. I, 203.
16. h. И. Лисицын. „О фазах дефляции в песчаных пространствах С. В. части области Войска Донского". Ежегодник по геологии и минералогии, т. XVI, вып. 2 — 3.
17. Проф. Ал. Зупан. „Основы географии11. СПБ. 1899.
18. Див. особливо В. И. Ерокос. „Материалы к характеристике почвогрунтов" в № 10 — 11 „Журнала научно - исследовательских кафедр в Одессе11 за 1924 г.
V. J. Krokos Le loess et les sols fossiles du sud — ouest de Г Ukraine (доповідь на IV з’їзді ґрунтознавців у Римі 1924 р.), Харків, 1924.
Мгрчинк Г, Ф. „Из истории послетретичного периода в России11 в „Научных Известиях". Сб. IV. Москва. 1922.
19. Проф. К. Д. Глинка. „Почвоведение". 2 изд. Петроград. 1915. Стр. 609 — 17, 633 — 637, 641 —648.
20. Напр. Г. И. Танфильев. „Пределы лесов на Юге России11. Труды Экспедиции Лесного Департамента. 1894 г.
Про те саме писали Докучаев, Висоцький та ін.
21. Див. мій реферат про роботу Зона в №8 — 9 „Лесного Журнала" за 1915 р.
22. Chodat R „Principes de botanique" Geneve 1907 p. 323 ta Lehrbuch der Botanik їїігНосЬ5СІіи1еп(колективнийтвірбагатьохавторів), Jena 1913, p. 165-
23. Див., напр., L6on Cahun „Ietroduction a I’historie de l’Asie. Turcs et. Mongols des origines a 1405“ Paris 1896, p.p. 287 — 88, 312.
24. Ibidem, p.p. 92—99 Krause T. E. А. у своїй „Gechichte Ostasiens" Gottingen 1925, вважає (див. т. І, стор. 304 — 305) тотожність хіунгну або хсіунгну із пізнішими гуннами тільки ймовірною, але не доведеною.


99
25. 	Аверьянов Ф. А. „Пески Астраханской губ. Причины их образования и борьба с ними" в „Сборнике статей по песчаноовражным работам". Вып. I, 1913, стор. 351. Сухов А. А. „Пески перваго Донского Округа" (рукопис в портфелі Наркомзема РСФРР, звіт про досліди пісків 1916 року).
ДОДАТОК
ПРО ЗАГИН МІСТА КАТАКА
Оповідання
(З книги Мірзи Мухаммад Хайдара, ч. і, розд. 3)
Одної п’ятниці, після молитви шейх Джемал - уд - Дин казав народові казання. Кінчаючи, він сказав: „Я вже часто проповідував вам і давав добрі поради, та ніхто з вас не слухався мене. Тепер мені одкрито, що бог посилає на це місто велику біду. Божеський розказ дозволяє мені піти звідси і врятуватися од біди, що грозить місту. Отже, це моє останнє казання вам. Прощайте й пам’ятайте, що ми стрінемося знову тільки в день воскресіння мертвих".
Сказавши це, шейх зійшов з катедри. Муедзин пішов за ним і попросив дозволити йому йти з ним з міста разом. Шейх згодився. Пройшовши три варсаки, вони пристали, і муедзин випрохав дозвіл вернутися за якимсь ділом в місто, обіцяючи повернутися негайно: Проходячи повз мечеть, він сказав сам до себе: „Востаннє зійду на гору й покличу до вечірньої молитви". От він і зійшов на мінарет і проголосив вечірню молитву. В цей час він побачив, що з неба щось падає, ніби сніг, тільки сухе. Скінчивши свій заклик і помолившися, муедзин зійшов униз, але не міг одчинити двері мінарету й вийти. Тоді він знову зійшов нагору і, оглядаючись кругом, побачив, що йде пісковий дощ такий здоровий, що все місто поховане під піском. Далі, трохи згодом, він помітив, як гора піску все росла й росла, так що, нарешті, з піску стримів тільки самий верх мінарету. Тоді, ввесь тремтячи від страху, він вибрався з вежі на пісок. І к півночі він догнав шейха й розказав йому усе. Шейх зразу ж устав і пустився в дорогу, кажучи: „краще держатися далі від гніву божого". Вони побігли бігом геть відти, а місто й до цього дня поховане в піску. Інколи повіє вітер і одкриє мінарет або верх бані на мечеті. Часто бува теж,
7*


100 —
що сильний вітер одкриє якийсь дім. Коли хтось зайде туди, він застає все в повному порядку, хоч од хазяїна дому зосталися самі білі кості. Зате неживим речам ніякої шкоди не сталося.
A. SOUKHOFF
UEBER DIE KLIMATISCHE UND WIRTSCHAFTLICHE DEGRADATION DER ABFLUSSLOSEN LAENDER EURAS1ENS
Der Verfasser formuliert folgendermassen. seine Hauptthese, nachdem er verschiedene Theorien und Hypothesen gepruft hat: die Hauptursachen dieser, seit Jahrhunderten fortschreiten- den, wirtschaftlichen Degradation in den abflusslosen Gegen- den Eurasians, welche jetzt der Sowiet-Union angehoren, sind nicht aussdhliesslich kosmischer Natur, d. h. nicht solche, dia von Mensdien nicht uberwunden werden konneni
Im Gegenteil, eine umstandliche Analyse aller Beweisfiihrun- gen pro und contra uberzeugt ihn, dass diese Degradation so- zialen Ursprungs ist.
Die sozialistische Gesellschaft, ausgerustet mit alien wissen- schaftlichen und technischen Errungenschaften, wird im Stande sein einen planmassigen Kampf fur die (Jmwandlung der Natur und der Wirtschaft in diesen von den friiheren Generationen fast ganz ruinierten Landern durchzufuhren.


УМАР АЛЇЄВ
ВЕРХОВИНЦІ ПІВНІЧНОГО КАВКАЗУ У РАДЯНСЬКІЙ ОБСТАНОВІ
Верховинців Північного Кавказу за часів царату механічно залічено до тої групи народностей, яку засуджено до вимирання. Це були нікому непотрібні „інородці", що можна їх терпіти постільки, поскільки вони не виявляли прагнення до організованого поліпшення матеріяльних умов життя, до національно - культурного розвитку. Всі життьові обставини північно - кавказьких верховинців провадили їх до економічного й культурного ослаблення. Загнані у неродючі гори, придатні лише до обмеженого скотарства, відчуваючи земельну тісноту, позбавлені промислування, верховинці з цих умов перебували за часів царату у надзвичайно низькому культурному стані. Як не малий був культурний розвиток російського селянина, проте, він у культурному відношенні на цілу голову стояв вище за середнього верховинця. Після колишньої високої культури (наприклад, у черкесів), яку стверджують пам'ятники старовини у місцях первісного оселення верховинських народів, верховинці, що їх переміг після впертого опіру російський імперіалізм, дійшли до стану напівдикунства, в якому й далі штучно затримував їх царський уряд. Верховинців позбавлено було національної школи, національної освіти народніх мас, змоги розвитку національного письменства й літератури. Яле й російська письменність через російську школу була приступною лише для небагатьох економічно міцних громадських верхів, що зблизилися з царизмом. Яле ж залишилися у силі стародавні верховинські інститути консервативнрго характеру: потужне мусульманське духівництво з могутнім адатом, міцна влада верхнього шару, що економічно заневолював трудові маси; закріпачення жінки. Все це утворило своєрідний побут, що тримав у кайданах забобонів і неуцтва верховинське суспільство, що до


102 —
того фізично вимирало від пранців й туберкульози й частих голоднеч, як наслідок укладу життя під гнітом царату. За часів Єрмолова й Паскевича царські генерали серйозно висовували проблему або повного вигнання „непокірливих* верховинців із Росії, або остаточного їхнього знищення. аНприкінці XIX й початку XX століття тільки „незручність перед Европою* не дозволяла „культурному* російському управлінню на Кавказі продовжувати Єрмолівські методи до верховинських народностей, але нові засоби адміністрування так само мало сприяли добробуту їх, як і старі. Для верховинських аулів невідомі були лікарні, лікарі, фельдшери, акушерки. У такій величезній країні, як Чечня, понад 300.000 місцевої людности, за царських часів не було жодної лікарні. Не краще стояла справа з охороною здоров’я в інших верховинських місцевостях, як Кабарда, Інгушетія, Карачай. На всю верховинську людність, понад мільйон, наприкінці царського періоду для верховинців було найбільше 80 шкіл з викладанням російською мовою. До середньої школи діти верховинців поступали в одиноких випадках. Університет і взагалі вища школа для них були майже неприступна. Верховинські дівчата й верховинські дівчатка у школі— це було рідке явище, що дивувало всіх. Найздатливі й догод- ливі перед царизмом верхні шари людности проводили своїх дітей через військову царську школу, через військову царську службу з тим, щоб їх остаточно зрусифікувати, зробити їх російськими дворянами й російськими поміщиками, пануючими серед своїх закріпачених братів—верховинських селян. Така була корисна царська політика що до верховинців. Кавказька царська адміністрація витравлювала з верховинського громадського організму національну думку, національну свідомість. Зрозуміло тому, що над мовами верховинців, які могли б бути могутнім фактором національного самовизначення й національно - культурного розвитку, було встановлено найсуворіший нагляд, й верховинці за царів, за винятком Північної Осетії, не могли побачити свого письменства, своєї друкованої книжки, своєї газети. Під впливом поневільної русифікації помалу почали стиратися зовнішні національні ознаки окремих верховинських груп. Вони тонули в загальній масі людности російських губерень, областей, часто замінюючи своє старе племінне ім’я на назву округи або повіту.


103 -
Червоний Жовтень перекинув потворну політичну будову російського царизму на Кавказі, а разом з цим розпочав нову еру для кавказьких верховинських народів, які масами стали прагнути до революційного руху. Заслуги верховинців у цьому русі безперечні, й їх засвідчив, наприклад, такий знавець національно - революційного руху на Кавказі, як тов.
І. 	В. Сталін. Здобутки цього руху так само безперечні.
Жовтень приніс верховинцям перш за все гасло національного й політичного самовизначення, а радянська влада, що повстала в процесі революції, здійснила це гасло. Верховинські народи, що втрачували вже своє національне ім'я у сірому людському морі царської імперії, воскресли, як політично вільні національні державні організми. У наслідок нової політики й проведеного незабаром районування Північно-Кавказького краю утворилися верховинські автономні краї з визначеними територіяльними кордонами, з повним внутрішнім самоуправлінням, з можливістю дальшого само- бутного економічного й культурного розвитку. Земельну тісноту, що мучила верховинців у недавньому минулому, усовувалося. їм прирізано (справедливіше сказати, повернуто належні за правом) дільниці на площині й тим самим дано змогу вийти з вузького скотарського господарства, що їх сковувало. Проведене скрізь землевпорядження прискорило нові господарчі процеси. Загальне господарче оживлення у всьому Союзі поширилося й на верховинські автономні краї, бо й тут піднесено питання про реконструкцію народ- нього господарства верховинців, перевід його на нові рейки, коли промислове використання народніх багатств території автономій повинно мати найголовнішу ролю. В цьому напрямкові дещо зроблено й багато передбачено у п'ятилітньому реконструктивному плані. Але й те, що вже зроблено до десятиріччя Жовтневої революції, яскраво визначає господарчі досягнення верховинських визволених народів, в яку б галузь народнього господарства ми не заглянули.
1. 	Змінився стан сільського господарства. У гори прийшли нові системи хліборобства. Відзначилися зернові, городні, й садові культури. Верховинське село почало вживати удосконаленого плуга, сіялку, жатку, молотарку й трактора й вигнало назавжщі стародавню соху та мотигу. До попередніх культур кукурудзи й ячменю прилучилася культура пшениці


— 104 -
й городини, які раніше верховинцеві були невідомі. Непомітно разом з цим до вжитку у народньому харчуванні почали входити й нові продукти. Продукцію сільського господарства верховинців вже експортується.
Тепер верховинці падковито й енергійно розвивають своє сільське господарство, ніби відбудовуючи його далеке минуле, колись спостережене у черкесів, коли, за свідченням істориків, у місцях теперішньої Південної й Середньої Кубанідини були суцільні сади й хлібні плантації.
2. Покладено початок промисловості верховинських країн на зміну колишньої дрібної спорадичної й одноманітної кустарної промисловости, яку переважно приводилося у рух руками верховинців. У національну промисловість тепер вкладається досить великі капітали. Електрифікується край за допомогою таких великих споруд, як Гізель-Дон у Півн. Осетії або Баксан - Буд у Кабардинському краї, які дозволять у майбутньому розвиватися національній промисловості американським темпом. Відстала людність, призвичаєна раніш до скотарства, помалу втягується до промислового виробництва. Повстають кадри національних робітників на виробництві, й розпочато нагромадження кваліфікованої національної робітничої сили через школи фабзавучу на підприємствах краю та через широке розвинення мережі професійної освіти у самих краях.
3. Будівництву нового верховинського суспільства сприяє в автономних верховинських краях енергійне кооперування людности. Кооперація в різних її формах — кредитовій, сільсько - господарчій, промисловій, споживчій — вкорінилася в товщі народні, внесши разом з поліпшенням матеріяльного достатку й інші „невагомі" цінності, що сприяють зміні старого побуту й підсиленню громадської самосвідомости.
4. З матеріяльним ростом верховинського села паралельно поліпшуються соціяльні умови верховинського побуту. Перш за все ми бачимо велике прагнення верховинської суспільносте до фізичного оздоровлення верховинського села. Коли в дореволюційний час в аулі невідомо було про лікарню й про лікаря й задовольнялися знахурами, то тепер лікарська й санітарна мережа в автономних краях, число лікарень і ліжок, амбулаторій, медичного персоналу дуже показне й у всякому разі не менше, а в деяких випадках


105 —
і 	вище за російські округи Північного Кавказу. Для боротьби з туберкульозою та пранцями організовано низку диспансерів, провадяться періодичні експедиції вглиб гір, у віддалені аули, де хороба міцно вкорінилася. Питання соціяльних хороб серед верховинців вміщено до програми краєвих конференцій охорони здоров'я, теоретично й практично вивчається верховинськими науково - дослідними інститутами (є й такі). Проблема фізичного оздоровлення верховинців — це одна із найважливіших проблем, що цікавить передове верховинське суспільство. Дуже важливо, що у питаннях охорони здоров'я велику участь беруть жінки - верховинки, і слід вважати, що задовольняюче розвяжеться одночасно з остаточною емансипацією верховинської жінки й повним на практиці зрівненням її у правах із чоловіком, що вже буде незабаром. Соціяльні хороби (пранці, туберкульоза, гонорея то-що), що так шкодять верховинському селу, здебільша є наслідки безглуздого старого побуту, скупчення забобонів, браку акушерської допомоги, брудного фізичного стану верховинських дітей, заборони жінці лікуватися у лікаря, завчасні подружжя, многоженство. З розкріпаченням жінки помалу знищується старі забобони й запліснілий побут. І тепер ми вже бачимо, що передова дівчина - верховинка не тільки зневажає заборону звичаю звертатися до лікаря, але й сама прагне стати лікарем і лікувати у свойому селі. Для дівчат- верховинок організовано у Владикавказі спеціяльний медичний технікум, й років через два у верховинських селах будуть свої власні фельдшериці - верховинки, до яких не посоромиться звернутися за меддопомогою з найстародав- нішими пуританськими поглядами верховинська баба. Велику культурну роботу провадиться у горах. Зупинімося докладніше на народній освіті. Від стану її залежить й дальший темп господарчого й культурного розвитку. Звичайна статистика освітлює це питання. За переписом 1920 р, письменність верховинської людности пересічно становила лише 7,7%, тоді, як письменність російської людности краю доходила до ЗО,2%. '
Це свідчення цілком відповідає тому принципові, якого тримався царський уряд до освіти верховинських мас. У 1927- 28 р. радянська_влада впертою роботою доводить цю письменність верховинців до 32,35°/0. Правда, це значно вище 60°/0


106
середньої письменности всієї людности Півн.- Кавказького Краю до того моменту, але в обох випадках треба констатувати незрівняні перешкоди й труднощі/Шкільна мережа в автономних краях надзвичайно розвинулася, коли її розглядати відповідно до історії розвитку школи в цих краях. У 1914 р. було всього для верховинців Півн. Кавказу найбільше 80 початкових шкіл; у 1925-26 р. ми їх маємо у всіх верховинських краях 545, у 1926-27 р. 654. Охоплення дітей шкільного віку (від 8 до 11 років): у 1925-26 р.— 24,9’/о> у 1926-27 р.—27,6°/0, у 1927-28 р.— 32%. До 1924 р. професійних учбових закладів в автономних верховинських краях зовсім не було. В цьому році їх відкрито 18. Яле у 1925-26 р. їх було вже 31; у 1926-27 р.— 55, а у 1927-28 р. їх було 74, де вчаться коло 3.000 юнаків і підлітків з місцевої людности. У кожному автономному краї є по одному технікуму. Потім у всіх краях організовано сільсько - господарчі школи (в Осетії й Кабарді — сіль-госп. технікуми). Крім того, відкрито загальноверховинські технікуми: індустріяльний, кооперативний, медичний для жінок і відкривається з початку нового академічного року — ветеринарний технікум. Для задоволення потреби у закінченій вищій профосвіті верховинське суспільство організувало у м. Владикавказі (культурний центр верховинського сектору) сільсько - господарчий інститут і педагогічний інститут, де є досить студентів верховинців. Крім того, багато верховинців є студентами в інших вузах як у межах Кавказького Краю, так і за його кордонами. Тепер число студентів верховинців доходить до 700 чоловіка, а по робфаках, які у верховинських умовах є підготовчим ступенем для верховинської молоди, підготовлюється до вузів понад 1000 чоловіка.
Говорячи про освіту наших автономних верховинських країв, ми окремо повинні виділити факт утворення письменства, друку й літератури. В дореволюційні часи верховинські народи, за винятком Південної Осетії, не мали свого письменства. Цей брак у вищих громадських колах поповнювали арабським письменством, що набуло право громадянства у горах з часу, коли верховинці стали магометани. Тому арабське письменство було мовою переважно релігії, мусульманського духівництва й духовної школи, бо мусульманське суспільство дозволяло лише таку школу. Крім муллів, через


107
арабську школу проходили частково привілейовані верхи верховинського суспільства, у яких були й кошти, й час до довгого й важкого вивчення арабської мови й письменства. Для бідноти арабська школа була й неприступною, й зайвою. Тому арабська письменність серед верховинців мала аристократичний характер, до низів вона не доходила й практичного вжитку у них мати не могла. Проте, верховинське фанатичне духівництво потрапило у горах надати арабізмові значної ваги, вкорінивши у масах переконання, що арабське письменство це є мова святого письма, релігії, й тому заслуговує на велику пошану, як письменство священе. Це має значіння, як покажчик тих труднощів, на які при- йшлось зважити Радянській освіті. У свою чергу й російська мова, як мова уряду, урядових і урядничих зносин, мова адміністрації за часи царату, без сумніву, мала ширше розповсюдження серед верховинського суспільства (переважно у верхах його), але до низових мас вона не дійшла. Російська школа, як ми вже знаємо, була рідким явищем у верховинському селі, й, взагалі, відсоток верховинських дітей у цій школі був надзвичайно малий, й тому не можна говорити, що російська мова й російське письменство мало серйозне значіння у верховинському селі. Взагалі ж це село було неписьменним і стосовно до російського, й до арабського письменства. Верховинське селянство цілком було неписьменне. Арабська школа для світської письменности була для нього некорисна, а російської не давав царський уряд, в інтереси якого зовсім не входила широка освіта вільнолюбного верховинського народу.
Справа про національне й політичне самовизначення верховинських народів, що виникнула з початку Жовтневої революції, висунула, як необхідний наслідок, питання про національне письменство, й поскільки швидко революційно було розвязано" перше питання, так само швидко розвязали питання про верховинське письменство. Тепер питання про графіку верховинських мов закінчено не тільки в тому розумінні, що всі основні верховинські народності надали своїм мовам відповідне листовне оформлення, але й в тому розумінні, що це зовнішнє оформлення проведено як науковіше.
За підставу абеток верховинських мов взято латинську графіку. Її простота, технічні вигоди, звязок з європейськими


108 —
культурними мовами привели до того, що творці нових верховинських абеток ще до засідання Тюркологічного з'їзду, який розробив підстави нової тюркської абетки на латинській основі, почали використовувати латинську графіку. З 1924 р. на латинську графіку перейшли Півн. Осетія й Інгушетія; з 1925 р. — Чечня, з 1926 р. — Кабарда й пізніше за всіх Адагея.
Зрозуміло, що ці перші абетки не можуть бути удосконаленими й вони потребують дальшого розробітку. Й тому, одночасно з утворенням графіки верховинських мов, ми бачимо безперервну роботу що до удосконалення цієї графіки за латинською основою, яка зближає ці мови з європейськими й між собою. Питання про графіку письменства верховинських народів остаточно поставлено на наукову базу, як колективну наукову творчість, з часу організації Всесоюзного Комітету Новотюркської Абетки (НТА) й організації його філії на Північному Кавказі, з початку 1927 р. Цьому багато сприяла організація Центрального Видавництва народів СРСР (Центрвидав), зокрема, особливо його філії на Північному Кавказі під назвою „Північно - Кавказьке Краєве Національне Видавництво" (Крайнацвидав). Робота цих двох установ надзвичайно швидко дала позитивні наслідки, бо в них, як у фокусі, було зосереджено й теорію, й практику питання про розвиток верховинського письменства. Коли Краєвий Комітет НТА, переважно, розробляв це питання з методичного боку, поглиблюючи питання латинізації й уніфікації графіки верховинського письменства, підготовлюючи робітників в цій галузі, наближаючи нову латинізовану графіку до широкого вжитку у школі, радустановах й національному діловодстві нацкраїв, то Крайнацвидав через численні випуски різних видів літератури нацмовами в латинській графіці просунув нове письменство у народні маси.
В справі міжверховинського зближення, шляхом уніфікації верховинської графіки, зроблено деякі кроки наперед. Різні верховинські народності, навіть з тих, які живуть по окремих автономних краях, складають що до мови об'єднані групування, яких можна обслуговувати єдиною абеткою, єдиною графікою й єдиним письменством. Такі групування є: Інгушсько- Чеченське, Черкеське, Тюркське (карачаївці, балкарці, інгуші та інші). Тепер за цим принципом мовних


109 —
групуБаиіь складається річні плани Крайнацвидавництва, й це сприяє здешевленню видавничої національної продукції. Краєвий Комітет HTfl, крім організаційної роботи що до прикладання нової графіки до вжитку у країнах, провадить наукову роботу удосконалення кожної окремої верховинської мови або кожної окремої мовної групи, з одного боку, а з другого — опрацювання можливих модусів для об’єднання нових верховинських абеток. Питання латинізації й уніфікації є об’єктом роботи спеціяльних конференцій, яких декілька було скликано у краї, термінологічних комісій, що працювали у багатьох краєвих центрах і в низці верховинських наукових товариств, серед яких найголовніше місце має філологічна секція Півн.- Кав. Краевого Верховинського Науково-Дослідного Інституту (відкрито у лютому 1927 р.).
Отже, в справі утворення й розвитку верховинського національного письменства, національної літератури, в справі наукового оформлення верховинських мов, як знаряддя національного письменства, як засоба, щоб прилучити культурно відсталі верховинські народності до широкої культурної течії, що є у нашому Союзі, в умовах верховинської дійсносте зроблено надзвичайно багато. Ця робота сама по собі вказує на серйозність і глибину тих процесів, які тепер виявляються у товщах колись гнаних і відкинених народів, що, нарешті, знайшли належне для .себе місце, перейшовши через гарт революції. Як підсумок на підставі латинської графіки, ми маємо значну культурну роботу в автономних верховинських краях Північного Кавказу в галузі утворення літератури національними мовами.
У 1920 р. видано було всього 2 видання розміром в 10 друков. аркушів (осетинською мовою); в 1924 р.—14 назв, розміром 76 друк, аркушів чеченською, інгушською, карачаївською, адигейською мовами; у 1925 р. — 28 назв, розміром 102 друк, аркушів (тими самими мовами); в 1926 р.— 45 назв, розміром 373 друк, аркушів; в 1927 р.— 88 назв, розміром 376 друк, аркушів. Всього за цей час видано 197 назв, 814 друк, аркушів при тиражі до 1.500.000 примірників.
У всіх автономних краях (7) є національні газети, а у Півн.- Осетинському краї навіть 2 газети,, що їх друкується рідною мовою за латинською графікою; вони мають річний


по -
тираж понад 10.000 примірників. Потреби верховинського суспільства, яке культурно розвивається, надзвичайно великі й різноманітні що до видаваної для них національної літе- ратури. Ось як, наприклад, було складено видавничого плана Крайнацвидаву за минулий операційний рік: а) видання шкільної літератури — 96 друк, аркушів, б) політично- освітня робота — 73 друк, аг куш., в) парторганізаційна робота — 54 друк, аркуш., г) комсомольська література — 32 друк, аркуш., ґ) жіночий рух— 18 друк, аркуш., д) антирелігійна пропаганда —19 друк, аркуш., е) науково-популярна література — 25 друк, арк., ж) сільсько - господарська література — 20 друк, аркуш., з) художня література — 15 друк, аркуш., и) кооперативна література —16 друк, аркуш., к) видання словників — 28 друк, аркуш., л) на позапланові видання — 95 друк, аркушів, Увесь план на 1928- 29 рік визначився в 534 друк, аркуш.
Видавничий план на 1928-29 операц. рік складено приблизно в тих самих рисах й приблизно в тих самих числових розмірах.
Зауважуємо, що видавничі плани за кількістю своїх видань далеко не відповідають справжнім потребам в національній літературі автономних країв. Ми ще не настільки заможні, щоб вичерпно задовольнити на місцях жадобу до книги й газети, жадобу до школи, хати - читальні, клубу, кооперативу, аул - ради то - що. Ллє найперші потреби в цій галузі, у міру змоги, задоволено. Через лікпункти, школи для малописьменних, хати - читальні та ін. пройшло неписьменних націоналів і стало письменними за новою абеткою понад 100.000 чоловіка. Передплатниками наших національних газет, як вказує спеціяльна статистика, є, переважно, трудове верховинське село: середняк, наймит та ін., саме ті верстви людности, яких із зневаженням ігнорував царський уряд. З цієї дійснд народньої трудової товщі виходить верховинець - письменник, верховинець - перекладач, верховинець - літератор, публіцист, кореспондент, сількор і робкор. Верховинську газету видається інтересно, загальноприступно й літературно. Вона знаходить й читача, й письменника. Осетинську газету „Растзінадт" розповсюджено навіть у Північній Америці серед робітників, що емігрували туди ще до революції.


Ill
Зауважмо, між іншим, що випуском верховинських друкованих видань зацікавилися за кордоном. Ми маємо декілька запитань від наукових товариств (Німеччини й Англії), в тому числі від Кембриджського Університету, про надіслання видань Крайнацвидаву верховинськими мовами. Для буржуазної Европи та Америки з імперіялістичними поглядами на пригнічені колоніяльні народи, яких тримається у чорному тілі і „терплять" постільки, поскільки з них можна одержувати прибуток, наше соціялістичне будівництво, де нема ріжниці між головними й пригніченими народами, а є співробітництво, уявляється чимось надзвичайним, незрозумілим.
Перше верховинське письменство, як і слід було цього сподіватися, переважно, перекладне. Три чверті виданого друкованого матеріялу для націон. країв — це переклади з російської: підручників, наукових підсобників, популярних книжок із сільського господарства, статутів, програм, правил, інструкцій. Це все — література утилітарного характеру. Основний тип автора цієї доби — перекладач - націонал. В цій категорії літературних робітників - націоналів є досить досвідчених діячів, які на своїй особі винесли перші тягощі прикладання рідних мов до нового курсу життя. Але тепер з новим верховинським читачем народжується й автор оригінальних творів.
Молода верховинська преса в цьому напрямкові, без сумніву, відограє велику ролю.
Кавказькі гори у радянських обставинах змінили свій попередній видогляд. Тут провадиться нове будівництво, перед яким зупинилися б здивовані владарі старого царського світу, що засудили мешканців цих гір на зубоження та вимирання.
Але верховинці виявили багато творчих сил, як це видно із всього викладеного. И дальший їхній розвиток безперечний ...


112 -
UMAR ALIJEW
DIE BERGBEWOHNER DES NORDLICHEN KAUKASUS, ALS BURGER DER SOWJET-UNION
Der Verfasser schildert zuerst die traurigen Verhaltnisse, in welchen die Bergvolker des nordlichen Kaukasus unter dem Zarismus kummerlich leben mussten.
Die Oktoberrevolution hat ihnen das Motto der nationalen und politischen Selbstbestimmung angekundigt und die Sowiet- Regierung hat es zu Wirklichkeit gebracht. Ein neues Leben begann. Das ganze System der Landwirtschaft veranderte sick: neue Getreide-, Obst- und Gartenkulturen, neue Maschinen, Traktoren u. s. w. auf neu zugemessenem oder vielmehr zuriicker- stattetem Ackerboden. Fur die Griindung der Industrie wird auch gesorgt und grosses Kapital fur die Elektrifikation be- stimmt. Die Kooperierung der Volksmassen verbreitet sich und wird immer starker.
In den sozialen und politischen Verhaltnissen Iassen sich auch grosse Fortschritte merken: Gesundheitspflege, Sanitats- massregeln, Volksaufklarung, Schulwesen, Presse — uberall ver- spiirt man einen ungeheueren Unterschied, wenn man die jetztigen Verhaltnisse mit den vorrevolutionaren vergleicht.
Die schopferischen Krafte der kaukasischen Bergbewohner („Gorzi") sind erwacht, und ihre produktive Entfaltung ist gesichert.


Лррф. ОД. ЛАДИЖЕНСЬКИЙ
АДАТ, ШАРІЯТ І МАСЛАГАТ У ВЕРХОВИНЦІВ
КАВКАЗУ
(Продовження)
II. Середродове право
Засадами середродових взаємин є безумовна підлеглість молодших старшим, поважання старих людей, підлеглість жінок чоловікам, спільність майна усіх членів великої родини, крім речей особистої потреби, що були індивідуальною власністю кожного: чи то чоловіка, чи то жінки1). Головою роду був найстарший чоловік, що його авторитет був дуже великий. У його присутності молодь повинна була стояти, а долітні члени роду сідали лише на запрошення старішого. Усякі спори між членами роду вирішав голова роду. І тепер нам підчас експедиції в Кабарду та Абадзехію не раз доводилося чути вираз: „Хай наш корінь нас розсудить". Тобто— хай нас розсудить голова роду. Тепер, не зважаючи на те, що члени одного й того самого роду живуть не вкупі, як колись, але окремими родинами, часто навіть по різних аулах, проте вони у важливих випадках свого життя звертаються до старшого в роді. Судитйся в загальнодержавних судах членам того самого роду вважають за сором. Сміття із хати виносити не треба. У важливих випадках старший у роді радиться із старими людьми; бо кожний із них користується великою повагою від молодших, у роді має майже необмежену владу2  * * * * * 8). Старі жінки теж
*) Див. 3. Ванети: „Индивидуализм и коллективизм в родовом быту у осетин41. „Известия Осетинского Института Краеведения", вып. 2, 1926, стр. 387-431.
2) 	Тепер, після праці Ієринга, історики первісного права запере¬
чують, неначе родова організація була побудована на засадах єдино-
властя. Римський рід, кажуть найновіші романісти, мав республі¬
канські організації, сами_члени роду брали участь у проробленні певних
постанов і подавали один одному допомогу та поміч. М. Ковалевський
зазначає, що й у інших законодавствах, напр., у германському або
8 Східній Світ


114
користуються великою повагою й є присутніми підчас вирішення важливих справ. Нежонаті сини не є повноправні члени роду. Доки син невідокремлений, він повинен підлягати батькові. У праці „Обычное семейное право черкес" ми детально зупинюцалися на майновому та трудовому праві всередині роду, а тому тут про це говорити не будемо.
За цілком правильним зазначенням Гроссе, „форма господарства має рішучий вплив на форму та могутність так родини, як і усього роду..." Так рід, як і родина найбільше зберігають свою стійкість і міць господарськими інтересами. Рід досягає найбільшої своєї могутности, складаючи одну господарчу власницьку одиницю (Гроссе „Форма семьи и форма хозяйства". М., 1898). «
Рід—це не лише приватно - правна, але й публічна'орга- нізація1). Він судить і карає своїх членів, він зобов'язує їх виконувати низку громадських обов’язків. Кожний член роду ніколи не повинен йти проти інтересів усього роду. У переважної більшосте кавказьких верховинців існує екзогамія, тоб - то женяться вони з дівчатами з іншого роду. Жінку не вважають за повного члена роду її чоловіка, аж поки народиться дитина. Та й після того у багатьох відносинах її
слов’янському, не можна найти підтвердження монархічної організації роду. Звичаєве право кавказьких верховинців взагалі та звичаєве право дагестанців зокрема дає нові докази республіканського устрою родових союзів. Особи, що записували звичаєве право дагестанців, як, напр., Цветков або Сотніков, кажуть : „головування, крім пошани та поваги, не є сполучене з жодними правами. Коли за рідких випадків особи з міцною вдачею орудували майже деспотично своїм тохумом, то здебільшого за головою його визнавалося право давати поради та вказівки. Поведінка, не погоджена з такою порадою, не мала інших наслідків, крім загального незадоволення" (Цветков). „Поради у голови тохуму просили, коли треба було одружитися або видати дочку заміж. За вбивства, покалічення голова тохуму влащтовує замирення та частування. У всіх випадках життя він слідкує за поведінкою членів,, навчає їх або висловлює їм догану. Якщо член тохуму не послухає його ради, старшина не вживає проти нього жодних заходів; так було колись, так продовжується до цього часу". („Закон и обычай на Кавказе", т. II, стр. 153). Такий самий стан ми особисто спостерігали в Кабарді, Осетії, Карачаї та Адизі.
*) Тому неправильно гадає проф. М. А. Райснер, зазначаючи & своїй цікавій книжці „Право", що неначе б „усередині роду жодного- права немає".


115
охоронює її перший рід, до якого вона може вдаватися по матеріяльну допомогу; він же пильнує, щоб чоловік не марнував її речі, що вона одержала як посаг. У разі смерти чоловіка вдова повинна вийти заміж за його брата або іншого родича (левірат1). У разі розводу жінка повертається до своєї першої родини та забирає усі речі з собою. Коли розвід стався з волі жінки та без хотіння чоловіка, то її родичі повинні повернути калим, що його заплатив чоловік.
Звичайно гадають, неначе у верховинців жінка — це річ, що її чоловік купує у її батька (платить калим). В „Адатах кавказских горцев" т. II, стор. 113 ми читаємо, що жінка у чеченців та інших племен у всьому підлягає чоловікові, як свому законному панові. Вона мусить працювати на нього, зносити покірно покладену на ню кару, усією своєю поведінкою виявляти невільницьку покору. Але цікаво, що особиста залежність кавказької жінки з давніх-давен існує поруч з деякоюЛЇ майновою самостійністю. Так, напр., у сванетів жінка зберігає право власности на посаг. Без її згоди чоловік не має права привласнювати її речей. Він не господар, а лиш управитель майна своєї жінки. У чеченців передана батьком частина калиму дочці та подарунок від нареченого складає особисту власність заміжньої жінки. Коли чоловік прогайнував жінчине майно, то його родичі заступаються за покривджену. У пшавів та хевсурів жінчиних речей (сатавно) не можна продати або передати кому; в разі розводу вони залишаються жінці. У осетин не менше третини так званого іраду (калиму) переходить у власність жінки, а в разі розводу залишається їй і лиш у деяких верховинських народів, напр., у аварців, усе жінчине майно переходить у повну власність чоловікову.
Тут треба трохи спинитися на понятті калиму. Ніхто, натурально, не може заперечувати, що калим спочатку був платою за наречену. Із економічного боку це можна пояснити, як винагороду за робітницю, що її відповідна родина виховала, від нової родини, що придбала ту робітницю 2).
*) У картельських племен левірату не було.
2) Це підтверджується тим, що у деяких 'верховинців калиму не платять, коли замість виданої заміж жінки родина одержує від нареченого чи його родичів іншу. У збірнику адатів північної Табаса- ранії ми читаємо: „Коли чоловік, сватаючи дівчину з іншої родини,
8*


- 116
В цьому розумінні калим існує не лише на Кавказі, але скрізь у суто рільницьких або скотарських країнах. Так, напр., В. Танаєвський у цікавій статті „Покупка жены" (№ 5 — б журналу „Вятская жизнь" за 1923 р.) описує плату за наречену у Великоросії. По різних місцях її зовуть неоднаково: „запрос, припрос, выкуп, принос, ссуда" і навіть „калим" (у Сулавській, Троцькій, Радянській, Святогор- ській та Гладовській волостях Вятської губерні ]). Яле в калимові, крім компенсації витрат на виховання робочої сили, переданої іншій родині, були так само елементи того, що в римському праві зветься передподружнім даром. Плата калиму визначала, що наречений має серйозний намір. На калим часто купували речі в особисту власність жінки. Як ми вже зазначали, інститут самостійної власности жінки розвинений у багатьох племен Кавказу. М. Ковалевський виводить його з византійських впливів через Південний Кавказ. Ото він зазначає, що у судебнику Мехітора Гаша в арт. арт. 46 та 81 говориться, що, утиснена у своїй особистій свободі, жінка в майновій сфері здебільшого самостійна : вона має право орудувати своїм посагом. В разі  * *)умовиться у свою чергу видати за когось із членів цієї родини свою сестру або дочку, то тоді „пол - пулі" (плата за наречену) не вноситься. Такий обмін називають „баш-баша". Буває, що при такому обміні одна із жінок долітня, а друга недолітня. У такому разі чоловік, що одружився з дорослою, доплачує умовну суму грошей тій родині, з якої він її узяв. Коли дві родини взаємно посватали дочок та одна з посватаних умре до вчинення весільного договору, то наречений може вимагати, щоб замість її дали йому іншу з цієї родини („Сборник сведений о кавказских горцах", вып. 8, стр. 31 — 72,— адати Самурської округи).
*) На існування калиму вказують і весільні пісні Нижньогородських, Калузьких та інших селян, напр.:
... „торгуйся, торгуйся, братец, не отдавай меня дешево.
Проси за меня сто рублей, за мою кочинку — тысячу.
За мою красу — сметы нет".
(Див. А. Смирнов : „Очерки семейных отношений по обычному праву русского народа" у „Юридическом Вестнике" 1877, кн. IX — X). На це вказують весільні звичаї — викуп постіли нареченої, викуп весільної валки перед рогаткою підчас в’їзду до села. Викуп нареченим нареченої у родичок її —„стапленниц и вопленниц", купівля дружкою місця для молодого за весільним столом поруч з молодою то - що.


117
розводу вона отримує його назад та половину приросту від нього за час спільного життя з чоловіком. Про це кажуть ще арт. арт. 63, 67 та 225 Кодексу грузинського царя Вахтанга. Через Вірменію та Грузію ці засади перейняли, гіа думку Ковалевського, верховинці Північного Кавказу1). Інший славновідомий дослідник звичаєвого верховинського. права проф. Ф. І. Леонтович пояснює деяку майнову незалежність верховинок впливом родового побуту. На його думку, та родина, що видала колишньому свому співчленові посаг, вважає його під охороною свого роду. Як ми зазначали вище, поруч із цим вона (родина), до деякої міри охоронює й особовість жінки, бо хоч жінка після шлюбу стала членом іншої родини, проте не вийшла цілком із-під захисту своїх кревних родичів2). Третє пояснення деякої майнової са- мостійности верховинки подає Умар Ялієв у своїй книзі „Кара-Хаук" Він наводить, що магометанське юридичне навчання (фикх) склалось під впливом не лише римського права, але й наступних його змін. Це право вивчали в сирійських школах3). Та хоч там як, а верховинка мала самостійне право на речі, що принесла до дому чоловіка, і в разі розводу отримувала їх назад. Яле все, що вони заробляли після подружжя, вважалося за власність чоловіка4). В разі розводу жінка залишалась лише зі своїм посагом. Я оскільки головний тягар робіт у гірських краях несли жінки, то виходила нечувана експлоатація жіночої праці. Я тому друга сесія одинадцятого скликання ВЦВК постановила, на прохання Кабардино - Балкарської, Карачаївської та Ой- ратської автономних країв, що підчас розриву шлюбу на терені тих країв, кожний із дружин понад майно, належне йому особисто, має ще право одержати половину майна,
*) Проф. Іванюков і акад. Ковалевський: „Подорож по Сванетії" у „Вестнике Европы" 1886 р.
2) Проф. Ф. І. Леонтович : „Вдати кавказских горцев", Одеса, 1882, т. І и II. Материалы по обычному праву Северного и Восточного Кавказа.
3) Умар Влієв „Кара-Хаук" (Очерк исторического развития горцев Северного Кавказа), Р. н/Д. 1927.
4) У картвельських-племен жінка в разі розводу одержувала по одній корові за кожний рік, спільно прожитий із чоловіком, опріч за перші два роки.


- П8 —
придбаного спільною працею, коли подружнє життя було не менш року (Збірник Узаконень 1927 р., № 79). Нарешті, новий кодекс про подружжя, родину та опіку встановив, що по всій РСФРР жінки мають право одержати частину майна, придбаного родиною на протязі її подружнього життя *).
Але повернімося до розвинення родового устрою верховинців 1 2).
Стати членом роду можна, крім народження від якогось члена роду та виходу заміж за члена роду, ще й через штучне» споріднення. Часто приймають у члени роду й колишніх кровників. Вони, щоб припинити ворожнечу між родами, просять прийняти їх до того ж роду, якого покривдили. Коли ушкоджений рід згодиться помиритися, то вчиняють обряд всиновлення. Приклавши уста до грудей матери забитого, вбивця стає її приймаком 3). Обряд цей символізує, немов вона годувала приймака своїми грудьми. Є й інший спосіб усиновити вбивцю: він іде до могили забитого, лягає на ню, а члени роду забитого приставляють кинжал до
1) 	Див. нашу статтю „Общность имущества супругов по новому Кодексу о браке, семье и опеке и обычное право кавказских горцев. „Северо - Кавказский Край“, 1927, кн. 7.
-) Тепер соціологія навчає, що роди склалися взагалі через походження їхніх членів від одного прародича, як доказували прихильники т. зв. патріярхальної теорії. На підтвердження цього положенням. Кова- левський наводить низку постанов родового права Дагестану: „Почати
з цього,— каже він,— що не всі роди носять генетичне найменування : багато людей приймає ті чи інші прозви залежно від характеру їх праці (напр., у ювелірів кубачинців назва аулу Кута-Гасал визначає: Кута — замок до рушниці, а Гасал — ім’я відомого майстра - золотаря), або за місцем походження (у колишньому Кюринському ханстві, у селищі Куренд, рід, що його заселює, зветься легерар, бо складається з вихідців із кубинського села Легер. Так само рід курар у селищі Нютюк перейняв свою назву від імени Тюринського аулу Курар, якого вихідці вважають себе членами зазначеного роду).
3) Подібний звичай можна найти так само у найрізніших народів. „У кафірів, сіапошів,— каже Пост,—найгірша ворожнеча припиняється після того, коли хтось поцілує ліві груди кому із ворогів, бо це, мовляв, те саме, що випити молоко дружби... Символічне ссання у інших, як відомо, є разом одною формою адоптації. Так тут утворюється споріднення, подібно до того, як воно складається між ворогуючими сторонами та підчас примирення, напр., у бареа“ (Пост „Зачатки государственных и правовых отношений". Москва, 1921, стр. 217).


119
грудей винного. Потім, проказавши певні формули, йому дарують провину, і він стає членом нового роду 1).
Є ще третій спосіб стати членом нового роду — через „аталицтво". По-татарськи аталик визначає „батько". Ата- лицтво є у тому, що верховинці дуже часто віддають своїх дітей на виховання навіть у інші аули. І лише досягши повноліття вихованці повертають на батьківщину. Між ата- ликом (емчеком) та родичами вихованців виникає неначе б штучне споріднення. Вихованець часто так звикає до своїх вихователів, що вважає їх ріднішими від справжніх батьків. Бували навіть випадки, коли виникала кревна помста між батьками та аталиком, і вихованець ставав на боці цього роду та мстив за нього своїм кревним родичам (випадки ці наводить Дубровін—„Война и владычество русских на Кавказе")* Аталицтво виникає з двох причин: по - перше, за тих небезпечних часів, коли кожен верховинець міг сподіватися одержати допомогу в разі нападу або переслідування лише від родичів, натурально всі прагнули мати впливових родичів по різних аулах. Аталики були такими штучно створеними родичами. Та, по-друге, зайнятий вічно війною та грабунком, гірський феодал не мав змоги сам виховати своїх дітей, а віддавав їх чужим людям. Вважали, що поза рідним домом діти набудуть суворішого життєвого гарту та стануть ліпшими вояками.
Нарешті, штучне споріднення створювалось ще через так зване кунацтво. Кунак визначає „приятель", ^ле цене просто знайомий. Кунаки мали давати допомогу один одному й особливо ласкаву гостинність2). Не одвідати чи не допо¬
*) Цей звичай теж досить розповсюджений між багатьма народами. Барест на стор. 189 —190 своїх „Исследований по истории права" описує, як за старовинним чешським правом „вбивця з’являється сам - дванадцять, босий, без пояса та лягає на могилу. Найближчий родич забитого торкається кінцем шпаги проміж пліч вбивці та тричі каже йому: „Ти в моїй владі, як був у твоїй владі мій брат" (або взагалі родич). Вбивця тричі відповідає: „Я в твоїй владі, але во ім’я бога прошу тебе помилувати моє життя". Після цього месник проговорює голосно: „Во ім’я бога я лишаю тобі життя".
2) 	Гість теж є тимчасовим родичем. Коли гість умирав, то господар одержував у спадкоємство усі речі, що були при гостю. КЬли гостя вбивали, то господар мусив мстити за його кров. Це було пережитком від того часу, коли вважали, що в домі не може бути не родич та, приймаючи когось до дому, тим самим визнавали його за родича.


120
могти в лиху годину серед аталиків і кунаків вважалось за великий сором.
Тепер аталицтво майже цілком вивелось, але кунацтва існує. Великі родові родини, як старослов'янські задруги,, розкладаються на звичайні родини: чоловік, жінка та діти. Майно вважають приналежністю родини. Виділяючи сина, коли той одружується, йому дають частину майна на господарство та, коли потрібно, кошти на оплату калиму. Видаючи дочок заміж, їм дають потрібні домашні речі. Розділяючи двір, в разі смерти батьків або з інших причин, усі невиділені сини одержують нарівно. Дочки, за шаріятом, одержують удвічі, навіть утричі менше. За старими ада- тами дочка не одержувала нічого. Наша юридична посло- виця „Сестра при брате не вотчинница" безщадно здійснюється у тубільців у справах спадкоємства. Старший син має право вибрати собі з батьківських речей що схоче, але це йде за рахунок поділюваного майна. Годувати непрацездатних літніх членів родини мають невиділені діти, що мешкають із ними. Крім спадкування за законом, верховинці знали до революції спадкування за заповітами. Було у звичаю приділяти певні кошти на громадські корисні справи (ремонт мостів та шляхів, на мечеть, на бідних). Великі кошти призначались на влаштування поминок. За віруванням усіх первісних народів, і в тому числі кавказців, небіжчик житиме на тім світі так само, як жив на землі. Там він потребує їжі та питва, слідкує за тим, що відбувається на землі, допомагає підчас війни, мстить ворогам. Тому, з погляду звичаєвого права, юридичні взаємини не припинюва- лися від смерти. Була ціла низка прав та обов'язків що до померлих. От чому, наприклад, треба було влаштовувати поминки. Вважали, що небіжчик їсть разом із гістьми. Великою зневагою вважали зарізати собаку на гробі небіжчика. Це визначало немов нагодувати його псячиною. Не виявити належної поваги до пам’яти померлого — вважали небезпечним, бо це могло викликати з його боку жорстоку кару. І в нашій мові збереглися пережитки цих поглядів, так, наприклад, вираз: „через-чур“ визначає, що хтось перейшов межі, які встановив і охороняв пращур-чур. Небіжчиків звичайно ховали на межі володіння, вважаючи, що вони охоронюють ці межі.


- 121
Крім повноправних членів родини, були ще й неповноправні, позашлюбні жінки та діти. Так, наприклад, у осетин існував інститут тимчасових дружин, так званих „номулус". Вони могли попасти туди з нижчих станів. Верховинці, у яких був феодальний лад, суворо слідкували, щоб ніхто* не одружувався з дівчатами нижчих станів. Виходити заміж за членів нижчих станів теж вважали за погане. Дітей, що- народить княгиня від не князя, вважали за „тума“ ; вони не мали князівських прав. Незаконних дітей у осетин звали „кавдосардами", що точно визначає „народжені у стайні". Незаконні діти мусили виконувати найважчу роботу, отримували найгірші кусні їжі, їм увесь час говорили про їхнє низьке походження.
За магометанським законом можна було мати до чотирьох жінок. Яле рідко хто мав навіть дві. Звичайно кожний верховинець мав лише одну. Коли ж і було більше, то кожна із них мешкала в окремому домі. У кавказців, крім осетин, не було теж, як у хінців, юридично старшої головної жінки, якій решта жінок мала підлягати 1). Діти від різних  * зВ адатах, зібраних проф. Леонтовичем, ми читаємо : „Жонатий вже
з однією жінкою, може взяти декілька інших, але ці є неначе служниць Я сини їхні, у порівнянні з синами першої жінки, не мають частини в майні, а задовольняються лише тим, що їм дадуть. Тому такі другорядні жінки не бувають із добрих родин“. „Ядаты осетин“, 1836 року, crop. 31. Яле очевидно, той, що записував це, мав на увазі номулусів та кавдосардів, а не справжніх жінок. Номулуси — це конкубіни „іменнГ. жінки“. їхні діти „кавдосарди" були крепаками. Взагалі ж у осетин здавен — моногамія. Здебільшого осетини християни. У магометанських верховинців усі жінки рівні. Коран підкреслює рівноправність жінок навіть у взаєминах чисто інтимних. „Коли хто має одну жінку,— читаємо в шаріяті,— то з 4-х ночей одну він повинен провести біля неї, а на три ночі має собі волю. Коли ж хто має чотири жінки, то біля кожної is них має провести одну ніч. Із цього вилучається, між іншим, час хо- роб та подорожи. Жінка має право звільнити чоловіка від ночи* їй призначеній, тоді він може йти, куди хоче. Однаково дозволяється одній жінці віддавати свою ніч на користь іншій, на що передовсім треба окремої згоди чоловіка. У визначену ніч для одної жінки чоловік не має права йти попереду до інших жінок, хіба лише до одних хорих жінок, що він мусить навіть конче зробити". Торнау, „Мусульманское законоведение", стр. 148 — 149.
Яле, як зазначає Н. Львів у цікавій статті „Домашняя семейная жизнь дагестанских—торцев аварского племени", у вып. 3 „Сборник сведений о кавказских горцах" — між заміжніми тубільцями існує зви-


122
жінок мали однакові права. Проте, натурально, діти від лю- бішої жінки були в ліпшому стані.
Чоловік міг легко розвестися з жінками без усяких приводів.
Але при цьому він втрачував калим і мусив повернути родичам жінки все, що жінка принесла з собою із свого дому. Жінка могла кинути чоловіка лише у разі його імпотенції протягом року. Коли ж чоловік заперечував свою імпотентність, він, за кабардинськими звичаями, мусив доказати здатність до coitus в присутності родичів жінки. Приводом до розводу у всіх черкес було засвідчене усіма сусідами та родичами жінки жорстоке поводження з нею чоловіка. Коли ж жінка залишала чоловіка без поважних причин, то її рідня мусила повернути йому калим, що він дав за неї. Коли ж жінка була невірна свому чоловікові, то вона підлягала покаранню1). Тут ми переходимо до санкцій середродинних (серед- родових) правовзаємин.
Середродові (та середродинні) правовзаємини, як усякі правовзаємини, мусили мати санкцію. Такою була влада старших, що могли карати порушників середродинного миру. Правда, верховинець не мав тої patria potestas, тієї батьківської влади, що була в римського домовладики. Інтереси його жінки здебільшого охоронювали її когнати2). Що до
чай женити своїх синів, незалежно від одруження їх перед тим з пристойною до їх стану дівчиною, з жінками нижчого стану, все одно
і дівчатами чи вдовицями. Хоч такі подружжя виникають за всіма правилами шаріяту, що зобов’язує чоловіка виконувати подружній обов’язок до всіх своїх жінок однаково, але батьки намагаються переконати синів у тому, що непристойно жити з такими жінками. Одруження з ними відбувається без оповіщення та обходиться без усякого весілля — празника. Ці жінки — „чара -хараб“, або „кхо - бух- хараб“, що визначає — безталанний, немічний, перебувають у такому становищі, як осетинські номулуси та їхні діти, як зазначив Львів, їх не зараховується до родини, в якій вони родилися (стор. 21). Яле такий порядок існує лиш у Дагестані.
!) Записи цих звичаїв для нас зробили вчитель з аулу Кармо-Хаби (Каміномістського) міської нагірньої округи Кабардино-Балкарської автономної области Таліб - Кашажов та вчитель із аулу Тахтомукай Пара- нук Керим, яким висловлюю свою справжню подяку.
2) Хоч Леонтович у другому томі адату § 101 каже, що за осетинським звичаєвим правом, в разі чоловік уб’є жінку, її когнати не мали лрава мстити за кров, але ми надибували приклади протилежних ■явищ, про них є багато й в інших записах у того самого автора.


123
своїх дітей, то верховинці мали майже необмежену владу. Так, наприклад, у Терекемському Маголі, Кайтаго - Кабаса- ринській, Гунібській окрузі батько майже не відповідав за вбивство свого сина або доньки*). У деяких наїбствах він мусив платити лише невеличку пеню (двох биків) на користь громади або, вірніш, на користь володаря - феодала. Так само було й серед осетин. Леонтович пише, що батьки мали необмежену владу що до своїх дітей * 2). У надморських черкесів батько мав право вигнати непокірного сина з дому без виділу йому з майна. Коли ж цей і далі поводився негідно, то батько мав навіть право просити приятелів1 або найняти когось, щоб забили сина3). За звичаями кумиків, записаними у 1865 р., якщо батько забивав сина або доньку, то ніхто не мав права мстити йому за це4). Такого права надавав батькам навіть статут грузинського царя Вахтанга на початку XVIII ст. „Лише бог суддя між батьком та сином"—було сказано там5). Інгуші мотивували звільнення від відповідальности за вбивство батьками дітей тим, що „ніхто не є собі ворог". І дійсно, до вбивства серед родини та роду доходило дуже рідко, бо цьому перечило по- кревне почуття та економічні міркування: родові було дуже
-1) Ядати Дагестану. Стор. 337, § 12.
2) Леонтович, т II, стор. 26. Таку владу описує Гроссе в „Формах
семьи", стор. 156 —163, у бедуїнів, кафрів, гетентотів, бечуанів та інших африканських народів. ' '
3) Тамо ж, стор. 52, т. І. Я у дагестанців рід тохум міг виключити з-поміж себе негідного члена. Зібравшись разом, вони складають в такому разі після довгих нарад спеціяльний папір на ім’я свого члена, що його виключають. Документ цей зветься „зорконкогат“. Зміст його приблизно такий: „Ми, родичі такого-то тохуму, відокремлюємо від себе отакого за погану поведінку. Що би з цього часу не трапилось з ним, ми за це не відповідаємо. Коли його хто заб’є або він кого, ми за кров не платимо, ні крови шукати не будемо. Обікрадуть його або він кого, ми ані платити, ані вимагати плати не будемо. Коли залишиться після нього яке майно, ми на це майно претендувати не будемо. Та й він від нас теж не спадкоємець. Віднині він не може входити до складу нашого тохуму, в посвідчення чого ми, присягнувши на святому Корані, прикладаємо до цього паперу свої пальці. Родичі отакого-то і такий-то“. Після цього виключений з тохуму не користувався захистом своїх родичів та становище його було дуже важке. Див. Ковалевський — „Закон и обычаи на Кавказе". Том II, стор. 157.
4) Тамо ж, стор. 212, т. II.
п) „Современный обычай и древний закон", Т. I, стор. 191 й далі.


124 —
не пожиточно позбавлятися робочих рук та захисника у разі війни. Яле, як справедливо зазначає Ковалевський, це цілком не визначало, неначе батько за звичаєвим правом чинив законно, похвально, вбиваючи свою дитину. Його не карано лише тоді, як не було хто би помстився. Якщо ж було кому, то мстили. Так, брати від одної матери оголошували „канли" братам від іншої матери. Коли родич одної жінки забив родича другої жінки того самого чоловіка, то родичі цієї останньої вимагали заплатити за кров або оголошували канли чоловікові, що вбив її. І це було не новим звичаєм, як гадає проф. Дірр1), а випливало із засади, що підчас екзогамії жінка ніколи не виходить цілком з-під охорони своїх когнатів. Так, напр., у чеченців Владикавказької округи чоловік, що вбив жінку, мусив заплатити батькам її 85 корів, коли у неї не було дітей. Коли ж були, то платив лише 12 корів. (Очевидно вважали, що на решту корів мають право її діти2). Вбивця жінки втрачав усяку громадську повагу та не міг на люди показуватися. Я в багатьох аулах Дагестану батька, що вбив свою дитину, вважали за звичайного вбивцю (Ядати Дагестану, стор. 337, §. 12). В такому разі обов'язок кревної помсти покладено було на найближчих родичів чоловікових. У деяких округах, як, наприклад, Куринській, батько відповідав за вбивство сина або доньки лише тоді, коли вони були виділені та мали свої родини (стор. 115, § 43, тамо ж). Тоді вбивця мусив платити викуп родичам чоловіка (або відповідно жінки) забитого. По деяких місцях, як, наприклад, в Даргинській окрузі, батько, що вбив сина, мусив платити канли решті синів (тамо ж, стор. 225, § 47), зрозуміло, лише коли вони мешкають окремо3). Проф. Дірр даремно вважає, що в деяких громадах батько платить синам навіть і коли мешкає з ними разом; але ті, що мешкають укупі та провадять спільне господарство, як мають платити один одному канли? Ядже виплачує його не окрема особа, а все господарство напасника (і всьому
*) Prof Dr Apolf Dirr: „Ausdem Gewohnheitsrecht der kaukasischen Bergvolker"— Zeitschrift fur vergleichende Rechtswissenchaft, 1925, Bd. 41.
2) Леонтович : „Адаты“. T. II. стр. 115.
3) А. Леонтович наводить записи про те, що діти мстили батькові за вбивство брата чи сестри (т. II, стор. 96). „Право канли трапляється у Чечні між батьком і дітьми, та часто були випадки, що коли батько вбивав якого сина, то інші брати мстили батькові“.


125
господарству покривдженого). Більш, ніж дітовбивці, відповідають вбивці батьків. їм мстили родичі забитого, якщо не простили та не всиновили їх знову. Убивця матери платить за кров не лише батькові, але й когнатам своєї матери. В Кайтаго - Кабасаринській окрузі дім убивці батька спалювали, його браття мали право переслідувати його, як взагалі вбивцю. Вбивцю ж матери рідні його браття не мали переслідувати, і він платив менший викуп, ніж хто вбив сторонню особу. Крім викупних грошей, батьки дітовбивці мусили платити штраф на громадські потреби. Але це правило про штраф, натурально, є порівнюючи нове, бо виникло, коли поруч із кревними союзами почали виникати союзи територіяльні. Підчас феодалізму поміщики були заінтересовані, щоб не вбивали їх робітників, селян та воїнів. Та не лише князі й начальники вважали за потрібне карати за вбивство співчлена родини, але й громада не ставилась до цього байдуЖе. Часто вбивцю свого близького родича виганяли з аулу. Він ставав абрекомх). Сванети та балкарці чіпляли на шию батьковбивці ланцюг із каміння, що нагадує побиття камінням, про яке каже біблія.
Отже ми бачимо, що загальноправові норми про кару за вбивство співчлена тої самої родини або того самого роду по різних місцях далеко не однакові*  2  *). Але скрізь у верховинців вважають,, що члени того самого роду, навіть голова родини, не мають права без підстави наступати на життя своїх родичів. Такої батьківської влади, як звичайно ми розуміємо старовинну римську patria potestas, у верховинців давно не існує, та і влада над жінкою обмежена че¬
г) Ябреки були й у старовинній Греції. В Одисеї оповідається про- якогось Теоклимена, що говорив Телимакові: „Я втік з Яргосу, мого рідного міста, після вбивства громадянина та члена з мого роду. Мене пізнали, і тепер мені треба блукати серед людей".
2) Ця неоднаковість не лише випливає з ріжниці правних переко¬
нань різних народів Кавказу, але з неоднакового розуміння закону тими, що записують. Звичайно, точно встановлено лише засади зви¬
чаєвого права. Деталі ж дуже мінливі та невизначені. Це добре зауважили сами збирачі адатів. Так, наприклад, у збірнику адатів верховинців Північного Кавказу (Нерноморської лінії, Кубанського таТерського краю) 1848* року ми читаємо: „У племен, що живуть на північному схилі Кавказького пасма, не можна найти визначености прав, точности в постановах та в умовах громадського життя". Том II, вип. 2, стор. 231, -Збірн. Леонтовича. 4


126
рез екзогамію родичами жінки. Яле, з другого боку, ми бачимо, що члени одного й того самого роду мають право карати навіть смертю (кревна помста) своїх родичів, що заподіяли злочини. Крім за вбивство, строго карали за чужо- любство. Так, наприклад, по деяких наїбствах колишньої Яварської округи існувало правило, що коли хто застука свою жінку, маму, дочку, сестру, племінницю, онуку або тітку in flagranti, то мусить забити не лише винну, але й її коханця, і тоді жодної плати за кров не повинен вносити. Коли він уб’є або ранить мужчину, а родичку лишить живою, то мусить поклястися разом із 25 найближчими родичами, що застав чужолюбця при половому акті. Коли чужо- любець утече непокараним, то між ним та ошуканим чоловіком виникає кревна помста. Коли цей родичку простить, а чужолюбця вб'є або ранить, то між ошуканим та родом забитого теж виникає стан кревної ворожнечі. По деяких місцях, як, напр., у верхньому Кайтазі, чужолюбець міг оженитися зі своєю коханкою, помирившися з її колишнім чоловіком, виплативши йому калим. Яле ошуканий чоловік мав право не віддати жінки, а забити її. Проф. Дірр повідомляє, що йому в 1904 році розповідали, як у Дагестані одну зрадницю задушено межи двома дошками. За магометанським законом за спокусу дівчини належало сто ударів, а за спокусу заміжньої жінки — побиття камінням !). Така суворіша кара за спокусу заміжньої жінки ґрунтувалася на погляді, що спокуса жінки порушує священні права чоловіка. І в російському дореволюційному „Уголовном Уложении" за полові злочини проти заміжніх карано суворіше, ніж за такі ж злочини проти дівчат.
У верховинців взагалі дівчата мають більшу волю, ніж заміжні. Дівчата можуть ходити по воду, танцювати на вечер- ницях з чоловіками (але не сидіти й не стояти з ними). Заміжнім забороняється виходити на люди без крайньої потреби поза двором. Магометанська приказка каже: „Для чоловіка увесь світ йому дім, а для жінки її дім — це весь її
J) Jugnball: Das magometaniche Becht, s. 269. Торнау: „Изложение начал мусульманского законоведения", Спб., 1850г стр. 465: „За чужо- ложство належить джельд, тоб-то сто нагаїв, коли нема обтяжливих обставин ; кетль — кара на горло -- належить ва чужолюбство з мамою* сестрою, донькою або гявра з правовірною".


— 127
світ". У гостину заміжня жінка першого року ні до кого ходити не може. Через рік може бувати лише у своїх близьких родичів. Спочатку після весілля молода має жити не в домі чоловіка, а переховуватись десь. Викрадення наречених та утаювання їх є пережитком первісного стану, коли за часів екзогамії крали наречених і мусили їх утаювати. Верховинська жінка й досі перебуває у поневоленому стані. У присутності чоловіків вона не має права стояти. Усю важку працю покладено на жінок, хоч поступовно й чоловіки з колишніх джигітів та воїнів беруться до рільництва та ремісництва. Яле й тепер ще можна бачити, що верховинець їде, а жінка веде за повід коня. Верховинці, у яких нема синів, а самі дочки, кажуть, що в їх взагалі нема дітей. У осетин, правда, погляд на доньок доброзичливіший. У ди- горців існує пословиця : „Ліпше доньку — ніж нічого"1).
Жінка повинна була бути, безумовно вірна чоловікові,, що проте не мусив платити їй тим самим. Зрада чоловіка з чужою жінкою не була лихим вчинком супроти власної жінки, а лише супроти чоловіка чужої жінки та її родичів.. Жінка не мала права подавати ніяких претенсій за зраду свого чоловіка, але сама мусила додержувати абсолютної вірности свойому владареві - чоловікові. Це стосується й до черкешенок, про яких (як ми зазначали у статті „Обычное семейное право черкес" — № 2 — 4 „Бюллетеня Северо - Кавказского Краевого Горского Научно - Исследовательского Института") була неправдива думка про припустимість у них полових зносин з чужим чоловіком. У низки гірських племен, як, напр., у інгушів, чоловік відрізував (відкушував) зрадниці ніс, потім виганяв її та вимагав від її родичів вернути калим та заплатити штраф, загалом 48 корів2). Цей звичай відрізувати ніс існував у багатьох племен Кавказу !), але поступовно він щезав. Кревну помсту проти спокусника останніми роками почав усе частіше заміняти викуп, а, крім цього,  *)*) Яле не треба переменшувати значіння жінки в домашньому побуті. Толстой в „Хаджи - Мурат" цілком правильно зазначив, що суворий джигіт деколи може боятися своєї жінки. Верховинець рідко буває вдома, заходити до кухні узденеві було соромом, у виховання дітей батько не повинний був втручатися, а тому, коли замість рідної мами була мачуха (а за кабардинською поговіркою „Серце мачухи холодніше від гірського снігу"Х дітям було погано,
2) Грабовський : „Інгуші", стор. 52 — 54.


- 128
старшина аулу стягав штраф з винного. Про це детально писав Леонтович у своїх „Адатах" та Каргіньов у „Сборнике сведений о Кавказе“ (II, стор. 274, 275), куди ми й відсилаєм, хто цікавиться цим. Але нашим завданням є встановити тут засади звичаєвого верховинського права.
Значно менші кари за зраду накладали у надморських черкесів, де взагалі, як це підкреслюють багато дослідників, були вільніші полові зносини. У шапсугів, абадзехів та бже- духів ошуканий чоловік міг продати жінку спокусникові або комусь іншому або вигнати ЇЇ, не повертаючи калиму. Взагалі у надморських черкесів, що були під впливом культурніших народів, звичаї були м’ягші, ніж у інших верховинців, навіть, ніж у одноплемінних з ними кабардинців.
Підсумовуючи сказане що до середродового права, ми бачимо, що за ламання його каралася середродова влада. А сама ця влада звязана була адатами. Але згодом, як посту- повно родовий устрій підпадав впливам феодалізму, ісламу, а потім російського права, владу голови роду (родини) обмежували князь, громада, духівництво та, нарешті, російське законодавство. Проте ще й досі вона дуже міцна і на неї доводиться дуже вважати.
(Далі буде).  *)*) Ллє ця обставина, що за зраду суворо карали і що жінок тримали майже запертими, все ж не визначає, що вони були дуже цнотливі. У творі „Краткое описание обычаев, существующих между туземцами Ингушевского округа 60-х годов" ми читаемо: „Тубільна жінка, а особливо дівчина, жагуча, доступна та безстидна... Рідко тубільна дівчина, досягши віку 20-ти років, виходить заміж, зберігши дівоцтво. Більшість з них стає жертвою любощів, легковірности та спокусливого обдурення розпусної молоди". В III Дагестанському збірнику надруковано низку легенд і казок про невірних жон. Безспірно, і думка збирача адатів, „усмирителя" Кавказу в 60 роках та легенди перебільшують розпусність гірянок. Російське офіцерство в часи Шаміля настроєно було, у відміну від офіцерства 40-х років (Лєрмонтов то - що), до верховинців негативно. В легендах проте та анекдотах легковажність звичаїв натурально перебільшено. Ллє ясно теж однобокий і протилежний погляд, що його висловив 3. Ванеті, про осетин. Він лише: „Тут молодь цілком позбавлена радощів амура (натурально до шлюбу), бо в цьому родовому оточенні цілком неможливі романтичні стосунки серед молоди. Охоронювач чистих звичаїв, бачучи це, мусить знайти повне задоволення" — „Индивидуализм и коллективизм в родовом быту осетин" — „Известия Осетин. Института Краеведения", 1926, кн. 25, стр. 409.


Л ЦУКЕРМАН
СУЧАСНА ВІРМЕНІЯ
Навряд чи яка ще частина території Радянського Союзу зазнала такої економічної руїни за часи з 1914 до 1921 р., як Вірменія. Після імперіялістичної та громадянської війн, коли Вірменія зазнала й безладної демобілізації старої царської армії, й національної різанини, й турецької навали, господарство країни було зруйновано вщент в усіх своїх оснівних галузях. Під засівною площею залишилось найбільше 1U, від худоби — лише 11в; занепала система зрошення, культури бавовника та винограду перевелися на нівець. Стали бавовно-очисні та конякові заводи, не працювали і мідяні заводи та рудні.
Взагалі погані шляхи сполучення стали зовсім непрохідні через банди, так свої, як і ті, що вдиралися з Туреччини. Невгавала збройна боротьба з турками за пасовиська, що переганяють влітку свої череди в Деліжанський та Баязетський повіти. По деяких частинах Вірменії, як, наприклад, Зангезурі, не було ніякої влади. Ще до 1923 року по горах вешталися дашнацькі загони. Один із дашнацьких авантурників, зовсім раніш непомітний, офіцер Нжде тероризував низку повітів східньої Вірменії та Курдистану. Він навіть оголосив себе „владарем Вірменії".
Мідні копальні Зангезура та Алаверди не працювали. Коли там,нарешті, розпочали роботу знову,то сусідні селяни з’їхалися подивитися на те, чого вони вже не сподівалися бачити...
Обезлюдніла уся Араратська долина. Вірменське селянство, боючись турецько-курдських наскоків, трималося подалі від прикордонних місць.
Така руйнація ще ускладнялася хвилею голодних вірменських втікачів з Туреччини.
От за таких надзвичайно важких умов почалося господарче будівництво^ вірменської СРР — невеличкої, гірської малородючої країни.
9 Східкій Світ


— 130
Що таке Радянська Вірменія?
Вона складається з дев'ятьох повітів, що межують з Грузією, Азербайджаном, Туреччиною та Персією. Людність Вірменії становить 925 тисяч. Центр - Ерівань.
Надзвичайно різняться між собою по різних частинах Вірменії її кліматичні, економічні та побутові умови. В низинах полонинах — жаркий, задушдивий клімат, болотяні рижові поля, малярія, москити. Вище — сади, без краю повні винограду, хмелю, грецьких горіхів. Але вже проїхавши години три автом, мандрівник переходить з пустельної арарат- ської низини на величезну височінь. Там серед голих, крутих гір блищить голубе гірське озеро Севан, що дев'ять місяців на рік неприступне для туристів. Після двогодинного спуску з Гюнійського перевалу біля озера Севан починаються межігір'я Деліжану та Караклісу з густими сосновими лісами, що нагадують Тироль. Щоб проїхати від Ері- вани до Горису—усього 200 кілометрів — треба витратити три-чотири дні. Деякі частини Вірменії, наприклад, повіти Даралагеський та Зангезурський, майже неприступні для проїзду. Пустелі Арарата та Арпачая переходять у багатий на воду край Лорі - Бомба к і далі у кам'янисту, дику, неродючу Зангезурську високість—„Адові Ворота”, як звуть її тутешні мешканці.
Бездоріжжя, виключно високий відсоток непридатних земель та порівнююча бідність на копалини, майже повна відсутність палива та невикористана водна енергія — все це гальмує розвиток народнього господарства.
Тепер господарство Радянської Вірменії перебуває в стані далеко ще не закінченої, але всебічної та глибокої перебудови. Ця перебудова йде водночас по лінії меліорації, електрифікації, будівництва шляхів, індустріялізації та інтенсифікації сільського господарства.
На місці старої Вірменії, що була колоніяльною глушиною царської Росії, з примітивним скотарством, рільництвом та первісною технікою, яка залишалася непррушною в процесі визиску країни торговельним капіталом, тепер за допомогою цілого Радянського Союзу будується нова Радянська Вірменія. Будується на основах раціонального використання усіх її природних багатств засобами сучасної європейської техніки. Звідси й характерне для сучасної Радянської


131
Вірменії одночасне існування в її економіці різко протилежних формацій: від кочового скотарства до соціялістично - організованих великих фабрик на білому вугіллі.
Основна галузь господарства Радянської Вірменії це сільське господарство.
Сільське господарство Вірменії в цілому переживає період відбудови. За часи війни господарство було остільки зруйноване, що, не вважаючи на безперервне відбудовче піднесення, що почалося з першого року радянської влади, важкі наслідки цієї руїни ще й досі не можна було цілком усунути.
Щоб відбудувати сільсько - господарче виробництво потрібні відповідні засоби: реманент, худоба, справна іригаційна система, а саме ці ресурси й було знищено або зведено на нівець. Посівна площа, не вважаючи на щорічне поширення, відстає від довоєнної на 6,5°/0. Це є наслідок, з одного боку, незабезпечености господарства живим та мертвим реманентом, а з другого — що частина ріллі (подеяких селах до 15°/0) стояла не орана цілими роками. Щоб знову культивувати ці землі, природно, треба часу й витрат.
Оливкові та технічні культури, зокрема бавовник, що досягли та навіть перебільшили довоєнні урожаї, стали зменшуватись. Це пояснюється тим, що у Вірменії, де обмаль хліба, корисніш засівати хлібні культури. Вони дають селянинові більше користи, ніж інтенсивні. Це пояснюється кволістю зрошувальної системи, що обмежує врожай бавовни та інших технічних культур.
Садів та виноградників ще не відновлено ні в якій мірі.
Заморозки 1925 та градобій 1926 року затримали відбудовчу роботу. І її ледве чи закінчать за п'ять років.
Скотарство відновлено значною мірою. Швидким темпом іде розплід дрібної худоби, і її кількість перевищує вже довоєнний рівень. Велика худоба ще не досягла довоєнних норм, але ріст її йде швидким темпом. Гуртова продукція сільського господарства загалом у 1927 — 28 році становить, за довоєнними цінами, 90,5°/0 довоєнної продукції.
Як ми бачимо, гуртову продукцію відновлено не в такій мірі, як відновлено засівну площу та кількість худоби. Це пояснюється, порівнюючи, незадовільним урожаєм головних культур та тим, лщ не повністю відновлено другорядні галузі господарства й відстає виробничий контингент.
9*


— 132
Коли можна сказати, що процес відновлення сільського господарсвта Вірменії вже закінчується і переходить до реконструктивного періоду, то цього не можна сказати за промисловість. Вірменська промисловість водночас переживає й відновний і реконструктивний процес. У Вірменії з самого початку радянської влади проведено оснівну перебудову всієї промисловости. Відбудовувати почали лише мідяну промисловість, яка була зовсім зруйнована до того часу. Всі копальні й рудні було залито водою, заводське майно розкрадено, зруйновано будівлі, а робітники розійшлися по селах.
Мідяна промисловість Вірменії становила найрозвинену частину місцевої промисловости. Концесійні підприємства, що за довоєнних часів влаштували французи, були добре технічно устатковані. Наприклад, на місцевих кафанських руднях, у Зангезурському повіті, французи, не зважаючи на дешеву робочу силу, ставили перед війною нові закордонні машини. Вони хотіли в такий спосіб поширити виробництво й забезпечити продовження концесій.
А тому в мідяній промисловості в першу чергу й постало питання відновити технічне устаткування.
Друга велика галузь промисловости — винно-коньякова — майже не потерпіла. Завод „Арарат" зовсім не пошкодовано, а припинив він свою роботу головне через катастрофічне скорочення виноградників. Тепер, в міру піднесення вино- градництва, відновлення в цій галузі посувається вперед. Деякі заводи ще на консервації, а оснівний завод працює з навантаженням до 70°/0.
Бавовно - очисна промисловість не зазнала відновного періоду: нерентабельні дрібні бавовно - очисні заводи зліквідовано з самого початку, і всю роботу скупчено на двох нових великих заводах. Продукція цих заводів зараз вища за довоєнну.
Шкіряна промисловість теж розпочала свою роботу, скуп- чивши все виробництво на великих заводах.
Одночасно виникають і нові галузі промисловости: текстильна, миловарна та олійна, карбідна. Будується електростанції. Ці галузі промисловости почали розвиватися лише за останні часи й на загальний розвиток країни поки - що не впливають. Головними галузями ще залишаються: мідяна, вартість її, валової продукції на 1927 — 28 рік становить


133
55,4°/о довоєнної, спирто - коньякова — б5°/0 довоєнної та бавовно - очисна — 88°/0. Всі ці три галузі промисловосте складають 60°/0 вартосте гуртової продукції цензової промисловосте, до 1927 — 28 року дорівнює 13,4 млн. довоєнних карбованців.
Повне відновлення вірменської промисловосте гальмує низка причин так економічних, як і суто фінансових.
План на 1927 — 28 рік складено з розрахунком значно збільшити промисловість й наблизити її до довоєнного рівня.
Інші галузі господарства, як от рибальство, мисливство, лісоводство, дрібне та ремесничо - кустарне виробництво розвиваються досить інтенсивно, але, порівнюючи з оснівними галузями господарства, великих цифр ще не дають.
Центральне місце в системі економічних заходів відновити народне господарство Вірменії посідають капітальні вклади.
Проблема розвитку народнього господарства Вірменії висувала питання повної реконструкції усього господарства, що до війни було колоніяльним додатком старої царської Росії, окраїнною територією, де переважали відсталі форми господарства.
Радянська влада одержала у спадщину від дашнацького уряду лише мізерні залишки й без того незначних фондів. Зруйнована країна не мала власних коштів на відновлення народнього господарства. В справі індустріялізації й відновлення основного капіталу країни на допомогу Вірменії прийшов загальносоюзний бюджет.
Капітальні вклади за чотири роки з 1924 по 1928 становлять 54,5 млн. карб, (без вкладів в залізничий транспорт та звязок і витрат на відбудову Ленінакану). Вклади ці розподілялися в такий спосіб: промисловість — 15,8 млн., сільське господарство — 11,9 млн., велике електробудівництво — 5,3 млн., комунальне господарство — 5,5 млн., житло - будівництво— 8,4 млн., будівництво шляхів — 3,6, соціяльно- культурне — 4 млн. карб.1).
Оснівні капітальні витрати на сільське господарство йшли на іригацію, та меліорацію, що є основною передумовою підняти засушливі райони Вірменії. При вірменському малоземеллі та наявносте великих засушливих районів меліорація  *)*) Народне господарство Вірменії наприкінці відбудовного періоду. Вид. Дёржплану СРРВ.


134 -
та ~ проведення нових каналів для зрошення були першим заходом в справі відновлення господарства Вірменії. Було прокопано низку каналів: Ечміадзінський. Евджилярський, Ширакський. Проведення цих каналів дає змогу як - найбільш поліпшити умови сільського господарства в Араратській та Арпачайських низинах.
Друге завдання це було утворити велику промисловість, побудувавши низку великих заводів і заложивши соціялі- стичну підвалину для розвитку промисловости ВСРР. Електрифікація Вірменії це є найважливіше питання економічної політики уряду. Розвинути вірменську промисловість, базуючись на електрифікації, є цілком природна думка, бо там немає мінерального палива, а багато гірських водоспадів та річок.
За останні роки побудовано Ериванську та Ленінакан- ську електростанції та закладено велику Дзорагеську гідростанцію, потужністю на 22 тис. кіловат.
Величезні суми йшли на житлове будівництво. Це пояснюється тою кризою, що виникла у Вірменії в наслідок руїни цілої низки міст підчас війни та великого припливу втікачів із Туреччини та реемігрантів з інших країн. Житлове будівництво особливо інтенсивно розвивається в Ленінакані та Ерівані.
У вірменському бюджеті ясно видно, як підтримує вірменське народне господарство Закавказька федерація та Союз. В загальній сумі прибуткової частини бюджету в 9.600 тис. карб, на 1926 — 27 р., підтримка Закавказької федерації та Союзу становила 3.700 тис. карб.
Розвиток народнього господарства Вірменії йде швидким темпом. Вірменія, бувши в довоєнні часи одною з найвідсталіших колоніальних частин царської імперії, що зберегли в основному форми натурального господарства, за хижацьких способів колоніяльної експлоатації пережила чимало років національних усобиць, голоду й руїни. За радянської влади вона починає швидко лікувати свої рани і відбудовувати народне господарство.
Усі п’ять укладів нашої господарчої структури яскраво виявляються у Вірменії, де поруч із соціялістичними фабриками, електростанціями існує натуральне господарство, що не знає обміну (курди - кочовники, гірські вірменські сельця в Зангезурі та Даралагезі). Натуральні форми господарства


135 —
починають потроху відмирати, але не через хижацьку експло- атацію чужоземного капіталу, а тому, що їх втягується в систему сільсько - господарчої кооперації, що набуває особливої ваги в розвитку народнього господарства Вірменії.
Система сільсько - господарчої кооперації сприяє переходу натурального та дрібно - товарового господарства селянської Вірменії до соціялізму. Зруйноване, збідніле вірменське селянство, що до війни було цілком під владою та визиском хижацького дрібно торговельного капіталу, який переживав період первісного капіталістичного накопичення, тепер притьмом кооперується і зовсім звільняється від визиску приватного капіталу. Росте водночас і споживча й сільсько - господарча кооперація. У посередницькому обороті за 1927 р. кооперативний сектор по селу становив 67,6%, а приватний —27,9%.
В торговельному обороті відсоток кооперації з 1924 до 1927 р. збільшився з 53 до 67,6, а частка приватного капіталу за цей час зменшилася з 38,6% до 27,9%.
Число всіх членів споживчої кооперації по Союзу Айкооп зросло з 1924 р. до 1927 з 46 до 105 тисяч чол., в тому числі у селі з 27 до 72 тис. чол. Обороти низової мережі в селі зросли з 6 млн. у 1924-25 р.р. до 20 млн. у 1927-28 р.2).
Ці цифри яскраво характеризують процес кооперування Вірменії й показують, як просунулася вірменська кооперація на село. Приватний капітал витискується з усіх галузів народнього господарства.
Як ми вже вказували, в торговому обороті на селі його частка знизилась до 27,9%, а у місті його питома вага у 1927—28 р. становить 27,1 °/0, а у 1924 — 25 р.—була ще 36,1%.
В цензовій промисловості частка приватного капіталу зовсім мізерна,— 105 тис. карб., що становить менше ніж 1% вартости гуртової продукції цензової промисловости.
Розвиток вірменського народнього господарства йде по лінії індустріялізації, інтенсифікації сільського господарства та його кооперування, що випирає приватний капітал та поступовно переводить основну масу вірменського селянства від найвідсталіших форм господарчого побуту до початкової колективізації.
2) Народ. Госп-Вірменії наприкінці відбудовчого періоду. Вид. Держплану СРРВ.


136 -
L. ZUCKERMANN
DAS HEUTIGE ARMENIEN
ftrmenien gehort zu denjenigen Teilen der Sowjet - Union, die zur Zeit des imperialistischen und des zivilen Krieges (1914 — 21) am meisten gelitten haben. Wirtschaftlich wurde es ganz vernichtet. Die grosse Zahl der armenischen Fliicht- linge aus der Turkei hat diesen Verfall noch vermehrt.
In solchen schweren okonomischen Verhaltnissen musste die junge armenische Sowiet- Republik ihren wirtschaftlichen sowjetistischen Neubau durchfiihren. Und flrmenien hat diese Wiedergeburt ausserordentlich weit gebracht und die nationale Wirtschaft erhoht.
Die Entwickelung der heutigen armenischen nationalen Wirtschaft wird unter dem Banner der Industrialisation, der Inten- sifikation der Landwirtschaft und der Kooperierung die Bevol- kerung durchgeflihrt.


Л. ВЕЛИЧКО
ФРИТЬЙОФ НАНСЕН ПРО РАДЯНСЬКУ ВІРМЕНІЮ
(Акт обвинувачення проти Антанти та Ліги Націй)
У відомому ляйпцізькому видавництві „Ф. А. Брокгауз" тільки-що вийшла нова книжка Фритьйофа Нансена (водночас із норвезьким виданням): „Ошуканий нарід"—дослідча мандрівка по Грузії та Вірменії Ф. Нансена, верховного комісара Ліги Націй. Німецьке видання має ще один підзаголовок „від видавництва" : Фритьйоф Нансен про Радянську Вірменію. „Акт обвинувачення проти Антанти та Ліги Націй".
Цей новий твір Ф. Нансена вартий пильної уваги. Навіть більше, його варто вивчати, як своєрідне, але важливе політичне явище.
Книжку написано в наслідок мандрівки Нансена по Радянській Вірменії влітку 1926 року, за дорученням Ліги Націй. Повість про це доручення, як виконав його Нансен та про дальшу долю дорученої „верховному комісару" справи, є остільки ж цікава й навчаюча, оскільки й ганебна сторінка діяльности Ліги Націй. В цьому й є політичний інтерес книги Нансена. Але це не вичерпує всіх цінностей його книги. Нова книжка, як і всі його друковані твори, є зразком сумлінного досліду. Вся вдача Нансена, його зірка спостережливість великого мандрівника, величезна ерудиція великого вченого, всебічність його наукових інтересів виявились і в його закавказьких спостереженнях. І з цього боку книга надзвичайно інтересна, а деякі частини ставлять справжню й велику наукову цінність. В книзі, природно, відбилися й хи- бливості добре нам знайомої прекрасної особи Фритьйофа Нансена. Чесна та щира й гуманна людина, в підході до основних здобутків пролетарської революції, Нансен виявляє безпорадність та-простосердність. Вільний від класової зне- нависти, він все ж у полоні буржуазної ідеології. Звідси й


138 —
неправильні оцінки, простосердні помилки, невміння пояснити багато позитивних явищ радянської дійсносте, які він визначає все ж чесно й навіть ретельно.
Розбирати книжку Нансена ми й почнемо з оцих її позитивних та негативних властивостей. Це дійсно б порушувало належну повагу до такої рідкої своєю виразністю праці, присвяченої Радянському Закавказзю, коли б ми обмежилися лише політичним її боком, хоч який він і гострий та знаменний. Цей бік праці буде головним об'єктом нашої статті, яле до нього ми звернемося пізніш.
Нансен об'їхав Закавказзя за маршрутом Батум — Тифліс — Ерівань. Із Ерівани він зробив низку мандрівок по Радянській Вірменії, і виїздив її вздовж і впоперек. Читач мимоволі проникається глибокою повагою, стежучи в оповіданні Нансена за цими мандрівками. Не тільки в салон - вагоні або в авті, але часто - густо верхи й пішки, мандрував з невтомною енергією цей семидесятирічний старик, ожвавлений чистими й некорисними спонуканнями.
Нансен описує свої мандрівки по Закавказзю, не як легковажний турист. Він малює природу часто художньо й блискуче (стор. 62, 73 та багато інш.). Гостро зарисовує він типи й обличчя (курди, перси, тюрки на пароплаві, „словесний портрет" тов. Ерзінджана, Наркомзем СРРВ та інш). Ллє завше й усюди допитливий погляд ученого намагається пройти вглиб, дослідити, дійти самої сута. Наприклад, в Батумі він їде оглядати нафтопровід. Його художнє почуття вразила могутність цієї споруди, її світова вага. Яле дослідника не задовольняє поверхова відповідь інженера про пропускну здатність нафтопроводу. Він довідується в книжках, знаходить протиріччя й відмічає їх, щоб пізніш з'ясувати питання. З вікон вагону він милується з гір, межігір, гірських річок. Просто й яскраво виказує він свої глибокі вра- жіння. Яле як учений, ставить питання, чому межігір’я Кавказу мають в розрізі форму латинського v, чому вони вузькі, круті, чому часто зустрічаються глибокі каньйони із сторчовими стінами. І великий дослідник льодової доби робить дуже цінні й цікаві спостереження, прийшовши до висновку, що льодова доба на Кавказі тривала недовго (стор. 65, 67 та інш.). Його увагу звертають на себе не тільки красоти Кури, Ярагви та інших кавказьких річок. Він відзначає їхню


139 —
мул кість і шукає її причини. Звязує це із мало не повним браком озір (різка протилежність гірським ландшафтам Швейцарії, Скандинавії, Шотляндії), шукає причини, виявляючи глибоке знання й невимушену легкість наукової аналізи, малює картину минулого й сучасного кавказької водної системи.
Його цікавить звязане з конкретною метою мандрівки до Вірменії питання, чи часто були зміни клімату цієї частини Вірменії і чи не в цьому треба шукати перетворення у безкраї пустелі деяких її районів, раніш родючих. І любо читати, як просто й для кожного зрозуміло (от від кого треба вчитися справжньої наукової популяризації) викладає він глибоко продумані, критично перевірені міркування, наводячи обширну літературу й порівнюючи з усім раніш назбираним матеріялом (стор. 131 й дальші).
Нансен відвідує найстародавніші будівлі Закавказзя — церкви поблизу Тифлісу, у Мухеті, в Ечміадзіні, в Лорі та інш. Він зразково історично - архітектурно їх описує. Це не безплідні, сухі звітні нотатки і не „радість" гулящого „аматора старовини". Його спостереження пройняті й звязані науковою думкою, бажанням на місці, на справжніх зразках стародавньої вірменської архітектури, виявити, чи правий був Стржиговський, що висловлює у своїй праці „Die Вап- kunst der Armenier und Europa" єретичну думку про вплив вірменської церковної архітектури на Західню Европу через Візантію. Як пройнявся цією думкою Нансен, видко з того, що він усюди шукає матеріялів, щоб скласти собі самостійну думку в цьому питанні (стор. 77, 146 — 8, 150, 186,213, 219, 220, 278 — 9 та інш.). Правда, проникливий вчений в даному разі працює на глибокого простосердного романіста: Нансен, зібравши рішаючі, на його думку, дані, що доводять науковість гіпотези Стржиговського, висуває вклад, внесений вірменською творчістю в споруду храмів св. Софії в Царго- роді, св. Петра в Римі, в ранішню готику (Аахен), як додатковий матеріял, щоб обґрунтувати право вірменського народу на активну подяку від імперіялістів, об’єднаних в Лізі Націй. Нехай зворушливо, але це —трагічно смішно.
Повість про мандрівку Нансена в цілому є повчаючий зразок виключно-сумлінної наукової підготівлі й опрацювання. Як приклад, можна навести нарис історії Вірменії від


140
стародавніх часів, що подає Нансен наприкінці книги. Він починає нарис, глибоко досліджуючи питання, звідки походить вірменський нарід. Складаючи цей дослід, Нансен притягає до цього не тільки великий етнографічний та історичний матеріял, але й багатющі антропологічні дані, додавши до них і невидруковані ще до цього часу наслідки рсзкопів та дослідів, що зробили радянські вірменські вчені проф. Бе- дешан, проф. Калантар, т. т. Тер-Акоп’ян та Лаладжак. 1 в наслідок цього вийшла надзвичайно цінна праця, що чудесно оздоблює „Мандрівку по Грузії й Вірменії". І такі монографічні екскурси розсипано щедрою рукою великого вченого у його знакомитій новій* книзі.
* *
*
Тепер перейдемо до „радянських вражінь" Нансена. Вони потребують деяких попередніх уваг. Фритьйофа Нансена знають у нас дуже широкі кола працюючих. Його ім’я у нас заслужено поважають, не тільки як ім’я великого вченого. Ми знаємо і бережемо у нашій вдячній пам’яті ім’я Фритьйофа Нансена, найнекорисливішого й істино чоловіколюбного діяча чужоземної допомоги селянам радянських республік, що голодували в тяжку годину великого неврожаю, як наслідку доби інтервенції та блокади. Ми ніколи не забудемо, що Нансенівські організації, у протилежність АРА і деяким іншим — працювали через органи радвлади, з повним обопільним довір’ям, чому і вся допомога Нансенівських організацій ішла найправильнішим шляхом, а саме — діставалася тим, хто найбільш її потребував. Радянська Україна мала за щастя подякувати самого д-ра Нансена і його співробітників (промова т. Петровського на вшануванні Фр. Нансена у Харкові).
Але ми стикалися й стикаємося іноди й тепер з неправильною оцінкою цього найбільшого й бездоганно чистого чо- ловіколюбця, як „приятеля Радянського Союзу". Це не вірно. Фрітьйоф Нансен „найбільша душа Европи", як зве його Ромен Роллан, не вважає існування радянської влади препоною до того, щоб співчувати й виявляти активно таке співчуття до громадян СРСР, коли вони бідують і страждають. Так було і в голодну добу. Так він ставиться й до вірмен, що переселяються до Радянської Вірменії й стають радянськими


141
громадянами. Для чоловіколюбця Нансена „немає ні елліна, ні юдея". Він однаково охочий клопотатися й збирати гроші як для радянських громадян, так і для запекліших ворогів Жовтнево! революції, для російських контр-революційних емігрантів. Нансен стоїть на чолі організації, що утворила Ліга Націй, щоб піклуватися ними. А це тому, що Нансен не зрозумів й не намагався зрозуміти Жовтневої революції. Нансен не ворог радянській владі, але він її зовсім не розуміє. Він дуже дружньо говорить про знайомих йому її представників, але він не вбачає й не розуміє в них людей принципу, людей Жовтня. Він чесно констатує досягнення Жовтня, але часто,, щиро й простосердно дивується їм, не розуміючи, так таки зовсім не розуміючи, що ці здобутки органічно випливли із Жовтневої революції і є природний наслідок пролетарської диктатури.
Доказів тому можна знайти в його новій книзі десятками. Наведімо найбільш яскраві. Нансен був за почесного гостя на відкритті Ширакського каналу. Він чудово - мальовничо, живо, динамічно описує цю історичну подію, в якій виявився інтузіязм творчости й міцна спайка поміж владою й працюючими. Це все він побачив, відчув, попам’ятав. Він дав правдиву картину захоплення мас, які тільки вчора переживали криваві погроми, нечувану руйнацію, жах поголовної різанини, а сьогодні були при завершенні великого творчого діла, що обіцяє розквіт і нове щасливе життя. Нансен гостро лопам’ятав і рукою митця, серцем великої й чесної людини, передав зворушливі своїм драматизмом зарисовки натовпу селян, що не одну добу сиділи біля розгалуження каналу» чекаючи моменту, коли потече животворна вода ... І от вода побігла. А ці діти — кругом сироти, спасені рештки від мільйона вірмен, що загинули в Туреччині підчас війни, ці діти, ще за місяць посадили городи й сади і цілу добу чекали, сидючи біля каналу, води... і ось вода побігла... А цей потік юнаків, дівчат, дідів, червоноармійців, що линули до місця свята через тунель, яким за годину повинні були ринути води Арпачаю, потік, що притиснув до мокрої стіни радіючого, захопленого загальним, ентузіязмом Нансена, потік, що заштовхав і затер другого старика, який, на велике здивовання Нансена, був Голова Уряду Радянської Грузії... Все це Нансен бачив, відчув, попам'ятав... Але не


142 -
зрозумів. Він не зрозумів, і не намагався зрозуміти, чому на свято зійшлася вся людність долини Арпачаю, чому так раділи червоноармійці, що не сіятимуть тут, ані жатимуть, він не зрозумів, чому у радіючому натовпі злилися старий й малий, неписьменна бабуся й комсомолець, що пишається своїм знанням, пастух і нарком, робітник та інженір. Він бачить і констатує в споруді Ширакського каналу чудову роботу інженерів, чудесне й швидке здійснення заходів уряду, але ж революції, що спорудила канал, він не бачить. На оце око прозірливий учений—сліпий (стр. 164 — 170).
І 	ще приклад... Нансен не один раз у своїй книзі говорить про історію й долю меншовистського уряду Грузії, влади муссаватистів у Азербайджані, та особливо багато говорить про дашнацький режим у Вірменії. Вражає між іншим те, що він зовсім не торкається питання про нафтові інтереси Англії та інш. Це ще можна пояснити тим, що він не хоче дратувати тих, від кого „верховний комісар Ліги Націй14 завжди вимагає грошей для тих або інших груп, яким потрібна допомога. Але ось що важливе. Він приходить до висновку, що лише радянська влада забезпечила Грузії й Вірменії мир та можливість спокійно розвиватися. „Цей кінець бурхливої зміни подій був, звичайно, потрібний і неминучий, щоб привести країну до спокійного життя44, пише він (стор. 109). Полишені на себе ці республіки не могли б оборонятися від могутніх сусідів44. Але ось що він говорить далі: „За таких обставин, долю грузин, а так само і вірмен, мабуть, дійсно найліпше забезпечувало приєднання до російської дероюави. Але вони потребують при цьому вільного й самостійного самоврядування, яке вони тепер і мають. Воно керує їх внутрішніми справами, забезпечує розвиток їхньої своєрідної культури і дає їм незалежне життя. Вони повинні зберегти свою власну мову й свої власні установи, і не підлягати такому гнітові, як за старого царського уряду, з його безталанними русифікаторськими спробами (курсив усюди наш).
Отже, для Нансена радянська влада у Грузії й Вірменії рівнозначна „приєднанню їх до російської держави44. Він бачить і чесно констатує, що ці країни за радянського ладу мають всі права самоврядування, але він не бачить сути радянської державности. В незалежності радянської Грузії й


143 -
Вірменії він вбачає лйше добру волю центрального радянського уряду „російської держави",а не вислід принципової політики революції. А тому він і попереджає не робити помилок царського уряду. Нансен рішуче й абсолютно не зрозумів й не намагався зрозуміти національної політики радянської влади і, проникливий і мудрий спостережець, тут виявив себе сліпим.
І тому не дивно, що ми у нього стикаємося' с такими тирадами.
Нансен присутній на урочистому засіданні Ленінаканської ради з приводу відкриття Ширакського каналу. Промови: Голова Вірменського ЦВК, Голова ЦВК Грузії. На трибуні— Голова ЦВК Азербайджану. Він починає свою промову російською мовою, але згодом переходить на рідну — турецьку мову. Нансен нотує:
„Промова була безсумнівно хороша. Промовець мав великий успіх... Я був здивований, що тут так приймали турецьку мову, бо раніш азербайджанські татари були смертельними ворогами вірмен, і ще не так давно вони вчинили вірменам криваву різанину в Баку. А тепер проміж них панує побратимство, приязнь та згода11 (crop. 172).
Нансен обідає у якомусь еріванському погрібку „з музикою". Оркестра грає вірменські, російські, а потім турецькі й курдські мотиви. Нансен пише:
„Я був здивований, що тут грають музики запеклих ворогів, а публіка охоче слухає. Мене запевняли, що тут уже більш не існує національної ворожнечі, саме від часів запровадження радянської системи. Тутешні люди мені говорили: „Тепер ми всі брати". Алея маю сумнів, щоб це було- дійсно дуже глибоко" (стр. 171).
Нансен бачить і чесно записує те, що бачить. Він не одвертається від фактів. Яле він „не певний". Не певний тому,, що не розуміє. Зраджуючи тут свою наукову звичку доходити сути, основних причин, він спостерігає лише на поверхні. Нансен не сприймає класової природи національної політики радвлади, не бачить, що братерство поміж „вірме- ном" і „татарином" є братерство працюючих.
Так само зрозуміле його простосердне здивовання перед „демократизмом радянських керуючих кіл".
„Дивнбрдо якої міри зробився демократичним тут побут. Поблизу від мене в ресторані сиділи декілька юнаків.


144 -
Одного з них я впізнав. Це був керовник справ якогось На- роднього Комісаріяту, тоб-то людина досить високого стану. Біля того ж таки столику сидів його шофер, між іншим, один із усього товариства обідав, не знявши кепки з голови. Взагалі його поведінка була не дуже „салонною", але він брав участь у загальній розмові, говорив голосно й висловлював свої думки дуже впевнено" (стор. 171).
Нансен знову здивований. І знову не утрудняє себе вдуматися в основну причину демократичности радянського побуту, що не вперше зупиняє його увагу. Він, що у всяких інших явищах, які дратують його допитливу спостережливість, доходить самої сути, повної ясности, тут навіть не питає, чому? Йому не спадає на думку навіть довідатись, до якої класи належить цей юнак „високої посади". В радянській країні Нансен не додивився диктатури пролетаріяту, як основи низки фактів, що його „вразили".
„Найбільша душа Европи"— Нансен наскрізь чужа для нас людина. Він не вільний від пристрасти. Жовтнева революція його не притягає, він від неї інстинктивно відштовхується інстинктом своєї класи. Це ввесь час почувається у його книзі, це почувається в темі його оповідання про його розмову з вірменським католікосом (стор. 217), почувається в холодно-посмішкуватому записі про радянського санітарного лікаря, що робив огляд на пароплаві, на якому Нансен прибув до Батуму. „На облавок піднявся руський лікар у білому санітарному халаті, у високих руських чоботях, у білій блузі радянського фасону, підперезаний паском. Він увесь час смикав з паска блузу, випростував спину, випинав груди. Людей вишикували в одну лаву. Лікар ходив взад і вперед по фронту, увесь час смикав блузу й перелічував людей. Нарешті, він установив, що двох немає"Г.. (стор. 53).
Тон, як кажуть французи, робить музику...
* *
*
Яле ця чужа для нас людина — справжня велика людина. Він хоче бути об'єктивним і в основному цього він досягає. Він відзначає, іноді влучно помічаючи, негативні риси нашого побуту (напр. невміння берегти час — стор. 74, 173 то-що), але й не замовчує наші досягнення. Він реєструє їх дуже чесно й ретельно.


145 —
Дещо хочеться навести.
Нансен зі звичайним для нього „здивованням” констатує, що одна з найдавніших й дорогоцінніших пам’яток старовини у Грузії — церква св. хреста поблизу Тифлісу — зберігається від руїни: „рештовання, поставлене навкруги бані, доводить, що вживається заходів зберегти пам’ятку” (стор. 77). Він відмічає, що у Ечміядзині за радянської влади побудовано новий великий будинок для бібліотеки та музею (стор. 211). Те ж саме пише він про ериванський музей (стор. 153), університет, сільсько - господарчу вищу школу (стор. 154) то - що.
Але це летючі нотатки. їх багато. Найбільшої ваги має його оцінка наслідків роботи радвлади у Вірменії, яку він вивчав — у звязку з метою, його поїздки — пильно й серйозно.
„Маленька країна була спустошена війною й революцією й до того ж її людність збільшилася декількома стами тисячами біженців із Туреччини. Жодна країна в світі так не потерпіла від війни. Але п’ять років упертої й енергійної роботи (1921 —1926) значно поліпшили становище: по деяких частинах краяни зараз становище краще, ніж було до війни". (стор. 132).
Подаючи далі (стор. 132 —135) аналіз стану народнього господарства Радянської Вірменії, Нансен відмічає, що відновлено й поширено зрошуючу систему, збільшено бавовництво (1925 р. збір на 50°/о більший за довоенный), запроваджено нові високі культури (тютюн з 1921 р.), утворено досвідну базу для розвитку шовківництва, землевпорядження (раніш у вірменських селян у одному господарстві окремих клаптів землі бувало до 45, а тепер найбільше шість) і т. ін. Відзначаючи досягнення, він указує й хиби. Деякі його зауваження надзвичайно влучні. Так, напр., він помічає, що скрізь у Вірменії поля не угноюється, а гній іде на паливо. Він каже, що дуже невигідно так використовувати гній у країні, де на 800000 гектаріц (1925 р.) землі, що йде під оранку, .350000 гектарів лісу, здатного для розробки. Поганий обробіток землі (дерев’яним плугом) та виснаження грунту (землю не угноюється) призводить до низької врожайности : 650 кіло з гектара на сухих землях та 1300 — 1400 на землях зрошених.
Нансен прирівнює- цю врожайність до норвезької, де за значно гірших кліматичних і ґрунтових умов з гектара
10 Східній Світ


146 —
пересічно збирають 1900 кіло озимої пшениці або 2010 кіло* жита.
Він рекомендує яко мога збільшити кількість худоби, використавши для скотарства гірські пасовиська. Він відмічає,, що неудосконаленість обробітку землі на бавовняних плантаціях спричинює дорожнечу місцевої бавовни (1 кб. 37 кгк кіло у 1924 р., 1 кб. 24 кп. в 1925 р., коли ціна американської бавовни 1 кб. 18 кп. франко Москва).
Разом із чужоземними інженерами - фахівцями, що його^ супроводили, Нансен уважно вивчає будівництво тиранського каналу. І от висновок нансенівської комісії: „Вся робота — загата, тунель і канал — робить хороше вражіння. Наш вельми досвідчений фахівець Дюпон, не криючись, похваляє роботи. Ось його висновок: „ретельно продумано,, розумно спроектовано, добре виконано. Роботи проведено надзвичайно ощадно". Далі йдуть розрахунки вартости робіт (стор. 170). Ми так звикли до того, що наше будівництво хибує саме на невміння вести ощадно роботу, що дійсно приємно почути таку оцінку.
Відвідавши нову текстильну фабрику, побудовану за, рад- влади, Нансен особливо відмічає робітничий клуб при фа1- бриці. Робітники подарували йому декілька шматків тканин- Нансен спочатку „перелякався — як же приставити такий вантаж до Норвегії". „Яле я був зворушений дружньою зустріччю робітників і відправив подарунок додому. І добре: мені було. Тканини вказалися дуже хорошого гатунку, і ми користуємося ними що-дня11.
Так ретельно він записує на сторінках своєї книжки всі* помічені факти господарчого й культурного відродження Радянської Вірменії. Його прозорливе око помічає хиби й досягнення. Він заїздить на радянську молочну ферму (стор. 190), їде оглядати санаторій (188), помічає автобуси — „несподіваність" (стор. 190). їде в громадський сад в Ері- вані. І відмічає історичну долю цього саду. Основа його — прекрасний стародавній сад Перського генерал - губернатора- Після руського завоювання сад перейшов у приватну власність. „Коли утворилася радянська республіка, уряд націоналізував сад, сполучив його з іншими приватними садами й зробив громадський парк, що утримується державним, коштом" (стор. 229). Нансен звичайно не схвалює цього..


147
Ллє й не ганьбить. Прекрасний парк громадського кори* стування — незаперечний факт.
Наприкінці — загальна оцінка становища у Радянській Вірменії (стор. 326). Радянська влада почала свою роботу з 1921 р. „В країні панувала нужда. Вірменія була спустошена війною. Переповнена втікачами. В - осени почався справжній голод. Люди вмирали сотнями. По вулицях Ері- вани та Олександрополя (тепер Ленінакана) валялися трупи. Яле взялися енергійно за роботу, й навіть здається неймовірним те, чого спромоглися досягти за такий короткий час з такими мізерними коштами. Там, де панували без- ладдя., нуэюда й голод, навели порядок. Тепер все у Вірменії ростеу громадське будівництво розвивається під енергійним керівництвом".
Коли б у книзі Нансена про Радянську Вірменію була тільки те, що ми коротко відмітили, вона мала б велику цінність. Яле ця книга, як ми вказували вище, є щось і інше: „акт обвинувачення проти Янтанти та Ліги Націй". Да нього ми й перейдемо.
* *
*
Чотири документи. Перший — меморандум, поданий у ве* ресні 1924 рг тодішньому англійському прем'єрові Макдональду від Стенлея Болдвіна (сучасний консервативний прем'єр) та Ясквіта, теперішнього поміркованого лідера лі* беральної партії. Другий — оповідання Нансена про доручення, що дала йому Ліга Націй. Третій — звіт Нансена Лізі Націй про виконання цього доручення („Scheme for the Settlement of Armenian Refugees. General Survey and Principal Documents" вид. секретаріяту Ліги Націй. Женева. 1927)., 1 четвертий — оповідання про безуспішні клопоти Нансена про допомогу вірменським втікачам і його „акт обвинувачення."
Передаємо наведений Нансеном текст меморії Болдвіна й Ясквіта.
Вони звернулися до Макдональда з пильним поданням про потребу асигнувати з державних коштів Англії можливо велику суму на влаштування вірменських втікачів, що збилися в Греції й ла_Балканському півострові. Болдвін і Асквіт обґрунтовували це таким пактами:
10*


148 —
„Великобританія повинна широко допомогти вірменським втікачам:
1. Тому, що вірменам було обіцяно волю, щоб спонукати їх підтримати на час війни справу союзників, і тому, що вони так сильно потерпіли за цю справу.
2. Тому, що підчас війни і після замирення державні діячі союзних держав неодноразово зобов’язувались забезпечити визволення й незалежність вірменському народу.
3. Тому, що . Великобританія несе частину відповідаль- ности за рішуче вигнання вірмен з Туреччини після зруйнування Смирни.
4. Тому, що п’ять мільйонів фунтів стерлінгів (в турецькому золоті), депонував турецький уряд в 1916 р. в Берліні, і ці гроші перейшли після замирення у власність союзників; це були здебільша (а може й виключно) вірменські гроші.
5. Тому, що зараз становище втікачів нестерпуче і лягає на відповідальність західніх держав../
Далі ставиться питання: що ж можна зробити для вірменських втікачів? І відповідається : є... змога виявити наші почуття й нашу відповідальність, поліпшити жахливе становище, в якому перебувають розпорошені рештки турецьких вірмен. Иайвигіднішим місцем розселити їх — це є, без сумніву, Радянська Вірменія. Місцевий уряд готовий піти назустріч у цій справі і полегшити її../
Далі наводить план переселення вірменських втікачів до Радянської Вірменії, трудніший і дорожчий за той, якого виробив Нансен після своєї подорожи до СРРВ за допомогою урядової комісії.
Меморію закінчено так:
„На нашу думку, обов’язком Великобританії є рішуче підтримати цей план. Ми вважаємо за свій обов’язок внести пропозицію, щоб Британський уряд, не вагаючись, асигнував належні суми".
Поруч з підписом покійного Асквіта красується підпис нинішнього консервативного прем’єра: „Стенлі Болдвін".
Британський уряд вніс відповідну пропозицію до Ради Ліги Націй.
Передаємо слово Нансенові:
„В розпорядженні Ради Ліги Націй був план, що його виробили представники вірменських втікачів, де передбачено


149. —
переселення пятидесяти тисяч втікачів до т. з. Сардарабат- ської пустелі у Радянській Вірменії. Цей край після споруди штучної зрошувальної системи забезпечив би їм існування. У Ради Ліги Націй просилося відповідних коштів, приблизно в сумі п'яти мільйонів доларів. Для того, щоб з'ясувати завчасно здатність цього плану або інших можливостей переселити й розмістити втікачів у Радянській Вірменії, було визнано за необхідне провести обслідування на місці,піславши туди експертів. Здавалося надзвичайно бажаним найти змогу здійснити цю справу. Тоді можна було б сподіватися хоч що-небудь зробити для вірменських втікачів, яким західньо - європейські держави та північно - американські Сполучені Штати дали стільки зобов'язальних обіцянок, що їх ствердила й Ліга Націй".
Нансен не розповідає, як він вагався взяти на себе цей обслід. Але це за нього розповіли інші. Один німецький публіцист писав з приводу його вагань: „Славетний філантроп відмовлявся піти на запросини Ліги Націй. Що тут виявилося : нова й невідома досі риса вдачі Нансенової або гіркий досвід, що зробив його недовірливим? Звичайно, останнє. Друг людства не довіряв офіційним друзям людства. Проте врешті він відважився поїхати до Вірменії, не бажаючи уникнути того, що він вважав за свій людський обов'язок".
З цього моменту для Нансена почалася найтяжча сторінка його громадського Лиття. Семидесятирічний старик відправився у важку мандрівку для обсліду, який треба було провести у суворих умовах пустельних глушин Вірменії.
„Булсг ухвалено послати до Вірменії комісію. До складу комісії увійшли такі особи: англійський інженер Дюп'ї, колишній радник єгипетського міністерства праці, видатний знавець іригаційних робіт, француз Ірль, рекомендований від французького міністерства рільництва, глибокий знавець сільського господарства у субтропічних краях, італійський інженер Піо-Льо-Савіо, експерт іригаційних споруд, рекомендований від італійського комісара в справах еміграції. Норвежець капітан Квіслінг взяв на себе секретарювання, а я — керівництво комісією, — розповідає Нансен.— Я звернувся листовно до комісара чужоземних справ Чічерина, просивши дозволу для комісії поїхати в Ерівань і провести потрібні досліди у Радянській Вірменії. Відповідь була дуже сприятлива. Було поставлено лише дві умови: ми повинні їхати


150 -
не як представники Ліги Націй, яку Радянський уряд не визнає, і повинні провести нашу роботу у співробітництві з комітетом, що його виділить Вірменський уряд. Ми погодилися на обидві ці умови, здійснили нашу мандрівку і виконали нашу роботу у Вірменії. Радянсько - вірменський уряд зустрів нас щиро й гостинно. Його комітет і радянські інженери улегшили нашу роботу". .
В наслідок цієї спільної роботи Сардарабатський план відкинуто і натомість висунуто два дешевші й технічно швидші для виконання проекти.
Перший проект зросити Кіррський край, провівши канали із Санги. Другий проєкт передбачав дренаж та осушку обширної болотяної місцевости уплинь річки Кара-Су".
Повернувшись із Радянської Вірменії, Нансен негайно береться до роботи і подає в Секретаріят Ліги Націй низку детальних звітів, що потім їх видав секретаріят під зазначеним вище заголовком.
Після цього почалася трагедія. Нансен не гає ні одного дня. Закінчивши підготовчу роботу, він їде з своїми планами та звітами до Женеви, щоб там як-найшвидше одержати обіцяні гроші й взятися за роботи осушки й зрошення, готуючи нові родючі землі для розселення втікачів, жахливу нужду яких і вимиранню він бачив в Греції, їхавши до Радянської Вірменії. Яле в Женеві змінилися обставини. Болд- він, тепер вже Великобританський прем’єр, має інший настрій. Його вже не цікавить доля вірменських втікачів. Його вже не турбує почуття відповідальности за злочинну провокацію 1914 року, в наслідок якої страшною смертю загинуло мільйон вірмен, а решту засуджено на вигнання. Англійський консервативний уряд вже організує наступ на Радянський Союз. У звязку з цим він ліквідує й свою останню „обіцянку вірменам", як зліквідував усі попередні. Що ж до інших впливових в Женеві урядів, то жоден з них не виявляє інтересу до країни, де немає ані нафти, ані золота.
Нансен протестує, Нансен з жагою вимагає виконати обіцяне. Його в Женеві вислухали увічливо, але холодно і залишили його протести ... в архівах Секретаріяту Ліги Націй.
Тоді Нансен, стара простосердна людина, наважився звернутися до сумління буржуазного суспільства, до громадської думки капіталістичних країн. Він написав цю книгу


151
про „Ошуканий нарід", написав її, як акт обвинувачення .проти Ліги Націй.
Передамо йому слово для обвинувачення:
„З повним нерозумінням я питаю, які ж була наміри тих, хто почав всю цю справу (обслід, підготовку переселення)? Невже це дійсно були лише порожні фрази? Порожні фрази без усякої серйозної основи? Але нехай так поводився уряд Болдвіна. Але Ліга Націй? Невже й Ліга Націй не має почуття відповідальности ? Відряджаючи свого верховного комісара в справах втікачів, не вважаючи на те, що він двічі відмовлявся й вагався обслідувати можливість влаштувати вірменських втікачів у Вірменії, Ліга Націй свідомо припинила тим самим всякі інші можливі спроби знайти інші реальні засоби допомогти вірменським втікачам. J мені і усім здавалося зовсім неймовірним, щоб Ліга Націй взяла на себе таку ініціятиву й не довершила справи. Невже Ліга Націй вважає, що вона тепер виконала свій обов'язок, невже вона думає, що, кинувши розпочату справу допомоги вірменським втікачам, вона не підірвала усього свого престижу, особливо на Сході. Горе вірменському народові через те, що він дозволив втягнути себе у європейську політику. Було б йому у стократ ліпше, коли б його ім’я ніколи не вимовили уста європейських дипломатів".
Трагедія Нансена глибоко хвилює. Втрата простосердної віри у гидку імперіялістичну оману Ліги Націй, у вдаване чоловіколюбство імперіялістичних хижаків — доля не тільки Нансена. Ці ілюзії розбиваються у мільйонів людей. І чим швидше вони розіб’ються, тим краще для людства. Але Нансен, обвинувачуючи й ремствуючи, помиляється в одному. Він пише книгу про „обманутий нарід", але з - під його пера виходить книга про обманутого великого й простосердного гуманіста. Працюючий вірменський нарід, робітники й селяни Радянської Вірменії, й ті робітники й селяни, що шукають й знаходять собі притулок й приклад своїй праці в соціалістичній батьківщині всіх трудящих вірмен, у Радянській Вірменії, не сподівались на „чоловіколюбство" сера Болдвіна та інших імперіалістів, що торгували кров’ю і готові кожного дня і часу знову розпочати цей людобійний торг. А що до престижу Ліги Націй, то та гидота, що схвилювала й обурила-Нансена, є лише одним з найменших злочинів


152 -
цієї імперіялістичної організації, суть якої остаточно виявилася в її ролі у справі раззброєння.
У Радянському Союзі книга Нансена зустріне достойну оцінку. Вона ще зміцнить ту глибоку повагу, яку вже давно^ має від нас цей великий вчений й чиста людина. Цього року на Ленінградському З’їзді Товариства Аероарктики радянське суспільство з особливою любов'ю ще раз вітало на радянській землі Фритьйофа Нансена.
В числі його великих заслуг перед наукою й людством працюючі ніколи не забудуть самовідданої й некорисливої роботи семидесятирічного обманутого імперіялістами „верховного комісара Ліги Націй" у пустелях і болотах Радянської Вірменії. Ми гадаємо, що, коли робітники й селяни Вірменії власними силами й засобами здійснять проекти, що їх розроблено спільно з комісією Нансена, вони назовуть один із каналів, що проведуть живущу воду у пустелю, ім'ям щирого друга людства Фритьйофа Нансена.
L. WELITCHKO
FR. NANSEN. VOYAGE EN ARMtiNIE SOVIETIQUE
(Jn acte d’accusation contre PEntente et la Societe des Nations
Ce nouveau livre du grand savant et du vaillant explora- teur est une ceeuvre remarquable a tant de points de vue, qu’if est presque impossible d'en preciser tout Pinteret dans un bref .appergu. Mais sa valeur principale, que notre article signale a P attention de Popinion publique sovietique, se trouve dans son but politique et humanitaire et dans le drame tres intime et tres personnel de Pillustre phylantrope, dont ce livre est le temoignage, lie a la tragedie sanglante du peuple armenien, victime des intrigues des imperialistes et de sa bourgeoisie nationale. C'est le bluf inoui monte en 1924 par le gouveme- ment anglais, le trucquage £honte du payement de la „dette d’honneur" aux armeniens exportes de PAsie Mineure en Grece et у perissant dans un denQment absolu sous les auspices de la Societe des Nations, qui fut la cause premiere de ce voyage*


153 —
entrepris par le grand homme septagenaire avec Telan d'un jeune heros. „La plus grande ame de l’Europe“, selon Гех- pression connue de Romain Rolland, fut engagee dans une entreprise honteuse, dont le but humanitaire, qui у assura Taide du grand phylantrope, ne fut qu’une machination tene- breuse des meneurs de la Societe des Nations.
Cest un spectacle inoubliable et saisissant que Г oeuvre si consciencieuse pretee par Nansen avec l’aide des specialistes, dorrt il s’est fait accompagner, pour etudier sur place les moy- ens de preparer en Armenie Sovietique des terrains arables pour Installation des refugies armeniens, qu’on projetait d’y transporter de la Grece. Ce beau spectacle se change en drame, quand cette oeuvre est interrompue par 1’accueil indifferent, prepare a Nansen apres son retour a Geneve, et le refus glacial de seconder cette entreprise, dont Baldwin et consorts furent les premiers promoteurs et dont la Societe des Nations assuma solenellement le patronage. Nansen lutte des- ёзрёгете^ pour remettre a flot le projet sombre dans la mare sombre de 1’intrigue britannique, il ne parvient pas a intёгёsseг les gens de Geneve au sort du „petit peuple, ne possёdant ni or ni рёЬго1е“, comme il constate avec une iro- nie amere. En dёsёspoir de cause il lance ce cri tragique d’une consience икёгёе a jamais par les souffrances des ёгтдгё^ armeniens et Гindiffёrance ёЬо^ёе des grands meneurs des etats de TEntente et de la Sociёtё des Nations. C'est ainsi qu*il est venu a faire de son livre un acte d'accusation contre Timperialisme. „Un peuple Ь*отрё“—ainsi Nansen a intitute cette oeuvre, qu*il a ecrit pour plaider en appel pardevant Горіпіоп publique la cause des arnrreniens dёpёrissant en Grece a la suite des crimes des in^rialistes. Effort perdu a Tavance, саг Горіпіоп publique de la bourgeoisie ne fut nullement ётие ni par le sort de ce peuple, „ne possedant ni or, ni рёЬх)1е“, ni par la mauvaise foi des gouvernements de l'Entente et du Conseil de la Боа^ё des Nations.
Le gouvernement Soviёtique de ГЯгтепіе avec l’aide fra- ternelle du gouvernement de TUnion assure les moyens пё- QQssalres pour creer la pгospёritё dans ce pays dёvastё par la guerre imperialiste et Tintervention.


Проф. ОЛ. ГЛАДСТЕРН
МОНГОЛЬСЬКА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ
І
Тимчасовий Російський уряд по Лютневій революції дістав у спадок від царського уряду разом із іншим і монгольську справу. Формально цю справу ніби то розвязано 1915 р. підписанням угод що до Монголії: угодою Росії з Монгольським урядом 21 жовтня 1912 р. з протоколом до неї; декларації й нот Росії й Хіни про визнання автономії Зовнішньої Монголії — 23 жовтня 1913 року й потрійної угоди {Росія, Хіна, Зовнішня Монголія) — 25 травня 1915 р.!).
Зазначеними актами встановлено політичний статут Зовнішньої Монголії, форми її звязку з Хіною і залежности від Росії. Утворений ними стан зберігся до Лютневої революції і в насталий по ній період. Уряд, що взяв владу у Росії по лютому, по інерції спирався в своїх взаєминах з Монголією на згадані вище акти.
Який же режим встановлено актами 1912, 1913 й 1915 р. ?
Угода 1912 р. з Монголією визначила форму сприяння Росії Монголії. „Імператорський Російський уряд поможе Монголії зберегти автономний лад, що вона завела, а так само право держати своє національне військо, не допускаючи на свою територію хінського війська й колонізації своїх земель хінцями", говорить арт. І угоди.—„Коли б Монгольський уряд визнав за потрібне укласти окрему угоду з Хіною або іншими чужоземними державами, то новою угодою в жодному разі не можуть бути зламані або змінені артикули цієї угоди й протоколу без згоди на те імператорського Російського уряду"*  2), стверджує артикул 3 положення арт. 1.
*) Дати по старому стилю.
2) Угоди й протокол оголошено в .^Збірці законів і розпоряджень" за 1912 р., № 255.


155 -
Перед укладенням цієї угоди сталися бурхливі події в Монголії, бурхливі на маштаб звичайно напівглухого монгольського степу. Революція, що спалахнула в Хіні в кінці 1911 р., і скинення по тому манчжурської династії не могли не озватися в Монголії. Переворотом в Хіні скористались монгольські князі й виголосили в Урзі 18 листопада 1911 р., тоб-то тижнів через п’ять по Учанському перевороті (в Хіні), незалежність Північної Монголії.
Конспіративні плани одділити Монголію від Хіни ще раніш роїлися у голові монгольських князів, невдоволених колонізаційним натиском хінців на Монголію, все дужчим впливом хінського торгового капіталу в Монголії, хазяїну- ванням представників Хінського уряду — амбанів;]).
Внутрішні ускладнення в Хіні надали потуги монгольським князям, пхнули їх на „революційний“ крок і піддержали в них й далі рішучість. Та, звичайно, головне джерело князівської рішучости було за межами Монголії й Хіни. Російсько-Монгольська угода 21 жовтня 1912 р., ясно показує, яка „третя сторона" була заінтересована в монгольських змінах. Невдоволення монгольських князів, власників степів, худоби, а почасти й людей енергійно використано для зміни монгольської зовнішньо - політичної орієнтації.
Одділення Північної Монголії від Хіни стало фактом. В Урзі 18 листопаду 1911 р. порозліплювано „оповіщення ханів і впливових князів 4-х аймаків Холхи" про те, що „ми, монголи, віднині не підлягаємо манчжурським і хінським урядовцям, владу яких цілком зноситься, і гони в наслідок цього повинні податися на свою сторону" 4).
„Подалися на свою сторону" хінський амбань в Урзі, пізніш — амбань в Улясутаї, а хінські твердині в Кобдо довелося брати силою, після облоги. Східня Монголія об’єдналася із Західньою. Уся зовнішня Монголія, що втратила найвищого пана в особі хінського богдихана, стала безнаглядною в міжнародньо - політичному відношенні.
Правда, „Великим Ханом Північної*  * Монголії" зразу ж по перевороті князі й лами оголосили Чжебцуна - Дамбу-
3) Цікаві подробиці про змогу монгольських князів і переворот подано в книзі Майського — „Сучасна Монголія". Іркутське, 1921 року, crop. 254.
*) Тамо ж.


156 —
Хутухту, та все-таки за цим бучним титулом ховалася несила князівської Монголії одборонити справжню самостійність. За листопадовим переворотом 1911 р. не йшов у Монголії, до того ж рідко залюдненій, широкий народній рух. Одвернувшися від Пекіну, Урга мусила обіпертися на Петербург.
Угода 21 жовтня 1912 р. визначила взаємини Російського й Монгольського урядів. Доданий до неї протокол визначає права й привілеї російських підданих в Монголії. Російський уряд старався утворити умови, сприятливі для проникнення в Монголію російського капіталу й російського впливу. Російським підданим гарантировано „право вільно проживати й переходити з місця на місце по всіх місцях Монголії, торгувати, промислувати та провадити інші справи"' (арт. 1 протоколу).
Російським підданим полишено „право в усякий, час довозити й вивозити, не платячи довізного й вивізного миша, усякого роду продукти землі й промисловости Росії, Монголії, Хіни та інших країн і вільно торгувати ними, не платячи згодного щппа, податків або інших оплат"ь) (арт. 2). Російським банкам відкрито поле діяльносте в Монголії: дозволено їй заводити там філії і „провадити там всякого роду фінансові й інші операції" (арт. 3).
Монгольський уряд зобов’язався не давати „ніяким офіційним або приватним товариствам, закладам чи особам у Монголії „монопольних прав в торгівлі або промисловості" (арт. 5), але „російським підданим дається право укладати угоди з Монгольським урядом в справі експлоатації гірнич- них і лісових багатств, рибальства то - що" (арт. 7). І вони ж мають право не тільки набувати дільниці, щоб заводите торгово-промислові заклади, будувати доми, крамниці, склепиг а й „орендувати для орання ваканцьові землі" (арт. б5  6).
Російським підданим дано або полишено їм і інші пільги,, якими вони раніш користувалися (плавба судами, пасовиська, сіножаті то-що) — арт. арт. 12—15 Угоди.
Так званий капітуляційний режим в повній мірі заведено для автономної Монгольської держави. Право заводите
5) Курсив наш.
6) Характерне застереження включене до цього артикулу: „Само собою розуміється, що всі ці дільниці набуватиметься й найматиметься для вищезазначених потреб, а не з спекулятивною метою".


157 -
екстериторіальні російські факторії дано артикулом 9 Угоди. Дано й право заводити російську, отже, чужоземну, згля- дом Монголії — пошту (арт. 10). Не скасовано консульської юрисдикції. Заведено мішані судові комісії — з консульських представників і агентів Монгольського уряду або хошун- ських князів — розсуджувати справи між російськими підданими й монголами або хінцями (арт. 16).
Хіна, шарпана внутрішньою боротьбою, не могла -стати на перешкоді російсько - монгольському зближенню. Юань Ші - кай, зайнятий задушенням хінської революції, мусив погодитися із новим станом речей в Монголії. З другого боку, міжнародня ситуація (особливий інтерес Японії й почасти Сполучених Штатів до Монголії) підказували російському урядові зайняти умірковану позицію в справі формальних прав Хіни на Монголію.
Довгі переговори Росії й Хіни скінчилися декларацією і обміном нотами 23 жовтня 1913 р.7). Хінському урядові не зоставалося нічого іншого, як „висловити спочуття" „засадам, які Російський уряд бере за основу своїх взаємин Хіни зглядом Зовнішньої Монголії", як говориться у вступній ча-. стані декларації. А засади ці в тому, що „Росія визнає, що Зовнішня Монголія є під сюзеренітетом Хіни", а „Хіна визнає автономію Зовнішньої Монголії" (арт. арт. 1 і 2 декларації). В якій формі сполучити „сюзеренітет" Хіни й „автономію" Монголії? Визначаючи виключне право Зовнішньої Монголії самім урядувати всередині автономної Монголії й рішати всі справи цієї країни, що стосуються торгу й промисловости, Хіна зобов'язується не втручатися в ці справи і тому не посилатиме війська у Зовнішню Монголію, не держатиме там жодних цивільних або воєнних органів влади і утримуватиметься від усякої колонізації цієї країни", відповідає арт. З Декларації (курсив наш). Але тим, що Зовнішня Монголія вважається під сюзеренітетом Хіни, то „вельможа, командирований від Хінського уряду, може проживати в Урзі, маючи при собі потрібний підлеглий штат і варту". Хінському урядові дозволено „держати в деяких місцевостях Зовнішньої Монголії... агентів для оборони інтересів своїх підданих" (ніби консульських урядовців для оборони хінців,
7) 	Див. текст у Собрании узаконений и распоряжений правительства* 1913 р., № 270, відділ І.


158 -
а не для урядування монголами). Росія теж зобов’язалася „не держати війська в Зовнішній Монголії, за винятком консульської варти, не втручатися в будь-яку галузь урядування цією країною й утримуватися від її колонізації".. Росія визнала, що „територія Зовнішньої Монголії є частка території Хіни" — в ноті російського посла в Хіні на ім'я хінського міністра закордонних справ того самого числа.
Остаточно формально розвязано „справи, повсталі в наслідок нового стану речей, що утворився в Зовнішньої Мон- голії", в потрійній угоді Росії, Хіни й Монголії, до якої привело трьох контрагентів „щире бажання розвязати спільним порозумінням" повсталі труднощі8). В цій угоді Зовнішня Монголія бере участь, як сторона. Вона „визнає над. собою сюзеренітет Хіни" (арт. 2).
Але не тільки Росія, а й Хіна, „визначають автономію Зовнішньої Монголії, що є частка хінської території". Ця „Автономна Монголія не має права укладати з чужозежними державами міжнародні угоди, що стосуються політичних і* територіяльних справ" (арт. 3). В таких справах Хінський уряд умовлятиметься з Російським урядом переговорами, в яких влада Зовнішньої Монголії братиме участь" (курсив наш) (арт. 2 цитованої вище ноти російського посла і арт. 2 Потрійної Угоди).
Проте, за урядом Зовнішньої Монголії Росія й Хіна визнають право „укладати з чужоземними державами міжнародні договори й угоди в усіх справах, що стосуються до* торгу й промисловости Автономної Монголії" (арт. 5 Потрійної Угоди). З другого боку, щоб підкреслити васалітет Монголії зглядом Хіни, ухвалено, що пишний і важний титул „Богдо-Чжебцун Дамба Хутухта Хан Зовнішньої Монголії" дарує найвищому правителеві Монголії президент Хінської республіки (арт. 4) і що „в усіх урочистих або офіційних оказіях хінському вельможі9) дається перше почесне місце" (попереду російського представника). Йому таки дано право приватної авдиєнції в „Його Святейшества Богдо Чжебцун Дамба Хутухта Хана", що, втім, дано й російському представникові (арт. 9).
8) Текст в „Собрании узаконений и распоряжений правительства",. 1915 р., № 221.
9) Див. вище, ст. III Декларації 23 жовтня 1913 р., відділ І.


159 —
Давши хінському представникові право на всіляку шанобу, не дали хінським купцям усіх торгових пільг. В торговому відношенні їх почасти зрівняно з росіянамй — їх звільнено від плати довізного мита (але не вивізного). Противно росіянам (арт. 2 російсько - монгольського протоколу 21 жовтня 1912 р., що лишився в силі), хінці „повинні платити всіх видів заведені й ті, що можуть бути далі заведені, в автономній Зовнішній Монголії внутрішні торгові податки, які плататимуть монголи Автономної Зовнішньої Монголії" (арт. 12 Потрійної угоди). Відповідно до „виключного права" Автономного уряду Зовнішньої Монголії „орудувати всіма справами свого внутрішнього урядування" (арт. 5 Потрійної угоди), хінський представник не мав жодної юрисдикції, в тому числі й судової, над монголами. Вони, монголи Автономної Зовнішньої Монголії,, ніде в угодах, що ми розглянули, не записані хінськими підданими або громадянами. Порядок розсудження судових справ (де сторона—хінець або росіянин), заведений Потрійною Угодою (арт. арт. 15 і 16), відповідає інститутові екстериторі- яльности чужоземців. Становисько російських і хінських підданих — це становисько екстериторіяльних чужинців.
II
Статус Великої Монголії визначився остаточно до середини 1915 р. Ми утримуємося в цьому нарисові від докладної правної аналізи його. Становисько Монголії і взаємини її з Хіною і Росією, звязок Росії, Хіни й Монголії, встановлений угодами 1912, 1913 й 1915 р.р., мають великий інтерес і з правного боку. Утворені взаємини юридично складні, але з політичного боку ситуація ясна.
За заміною звязків, що в'язали Монголію з Хіною слабими договорними нитками, ішло прикріплення Монголії до Росії.
Політичний вплив Росії в Монголії зростав коштом хінського; якщо Хіни й не витіснено зовсім з Монголії, то її роля там стала другорядною. Недурно ж Хіна, „сюзерен Монголії", висловлює згоду прийняти добрі послуги Росії для встановлення своїх взаємин із Великою Монголією", перерваних листопадовим повідомленням 1911 р. (арт. 4 російсько - хінсько!_декларації 23 жовтня 1913 р.). Політична позиція, що зайняла Росія в Монголії, мала, на думку автора


160 —
монгольських угод, сприяти економічному наступові російського купецтва на Монголію. Офіційний політичний вплив використано на те, щоб утворити для російського капіталу привілейоване становисько в Монголії. Передбачено навіть надалі концесії на експлоатацію гірничних і лісових багатств, рибальства то - що.
Це не вина творців угод, протоколів, декларацій, що проектам їхнім не судилося здійснитися. Широка програма економічного завоювання Монголії мало пасувала російському „пошехонському" капіталові, російським купцям, „ташкентцям" в торгівлі. Способи діяння наших торгових' культуртрегерів примусили представника Російського міністерства фінансів у Монголії, добромисного урядовця Балабана, писати: „Де б ви ні бували в Монголії, скрізь чути нарікання на російських купців, та ще говориться, що при хінцях (розгромлених по Листопадовому перевороті 1911 р., що повтікали, кинувши на призволяще свої товари. О. Г.) було легше. Хінці брали 36% (прибутку? О. Г.) і не доводили до остаточної масової руїни, бо монгола все-таки мали за клієнта, потрібного, щоб продавати свої товари. Росіяни ж на це не вважають і байдужо дивляться на розор своїх клієнтів" 10  *).
Цифри російського довозу в Монголії й вивозу з неї (за даними митниці), які подав І. Майський, свідчать про цілковиту нездатність дореволюційного російського купецтва опанувати монгольський ринок. Ось дуже красномовна табличка п):
Довіз в Монголії
Вивіз
до Монголії
Разом
1913 рік . .
1914 „ . . 1916 „ . .
8.403.000 крб.
8.427.000 „
11.461.000 	„
2.689.000 крб.
4.484.000 „
2.429.000 „
11.092.000 крб.
12.911.000 „
13.890.000 .
1913 р., наступного по подіях 1911—1912 р., вже мали силу угода 21 жовтня 1912 р. й протокол. Російський торг у Монголії користався спеціяльними пільгами, даними йому актами 1912 р. Його привілейованого майже монопольного становиська на монгольському ринку (по тому, як хінці
10) 	Балабан. Монголія, стор. 138 —140. Цит. по „Сучасній Монголії" М а й с ь к о г о, ст. 207.
п) Майський, цит. твір, стор. 208.


161
\
пішли геть) не використано, щоб охопити монгольський ринок12  13) і задоволити ввесь монгольський попит.
Вищенаведені цифри свідчать про те, що за роки 1913— 1915 обороти російсько - монгольського торгу реально не побільшали. Але, всупереч гадці Майського1ъ\ треба думати, що війна, яка вибухла в середині 1914 р., безперечно, вплинула на дальші обороти російсько - монгольського торгу. Це видно по цифрах довозу з Монголії й вивозу до Монголії за 1915 р.
Проти попередніх років 1915 року довіз в Росію з Монголії був більший на 3 міл. карб., а вивіз до Монголії одночасно зменшився приблизно на 1 міл. крб. Це пояснюється тим, що більше купувалося в Монголії худоби для російської армії й людности. Клопіт за м’ясо одсунув на другий план справу планового й рівномірного розвитку російсько - монгольского торгу: не тільки експорту з Монголії, а й — що ваоїсніше для нормального часу — імпорту до -Монголії. М’ясна справа зайняла поважне місце вже через рік після початку війни. 1915 р. навіть утворено державну організацію, так звану „Монгольську експедицію" (з відомим мандрівником П. Е. Козловим на чолі), що головним чином заготовлювала й гнала з Монголії худобу. Це було свого роду відродження старого казенного російського торгу на межах Хіни і в Хіні, модернізованого й припасованого до потреб часів війни.
„Монгольська експедиція" оперувала аж до самої Жовт- -невої Революції і якийсь час по ній. Криза на м’ясо була перманентна. Вона давила на російсько - монгольський торг безперестанку.
Під цим зглядом знаменне, яке значіння надавало м’ясній справі російське дипломатичне представництво в Монголії., В листуванні російського дипломатичного агента у Урзі із міністерством закордонних справ (матеріяли, що ми розробили в архіві кол. Іркутського генерал - губернатора, потім — Іркутського краевого комісара) знаходимо надзвичайно цікаву телеграму. 25 вересня 1917 року російський дипломатичний
12) Увесь річний оборот зовнішнього торгу в Автономній Монголії І. М а й с ь к и й рахує приблизно у 50 міл. крб. „Сучасна Монголія4*, ст. 208.
13) Тамо ж.
11 Східній Світ


162 —
агент Орлов в телеграмі до Іркутського краевого комісара І4)^ кричить пробі: монгольське джерело м’яса вичерпується. Якщо взяти до уваги, що запаси худоби в Монголії дуже* обмежені, що, в наслідок більших закупок з Росії останніми; роками, вони швидко меншають і не поповнюються природним приростом, то те, скільки споживає м’яса тут тубільна людність, річ далеко не байдужа: що менше остання тратитиме його на підтримання свого власного існування, то більше* зостанеться його для вивозу в Росію. Тому треба б всіма способами помагати монголам перейти на дешевий борошняний режим, що з економічних причин тут рік-у-рік все* дужче розвивається ...“
Дипломатичний агент жаліється далі на перешкоди, що чинять продовольчі комітети прикордонних ІЗ Монголією^ районів провозові грузів хліба, на те, що комітети захоплюють ці грузи.
У вересні 1917 року, у дні перед грозою, з чола дипломатичних агентів в Монголії не сходить клопіт за м’ясо. Мета наша, подаючи оці факти, які розкривають одну з важливих; причин краху російських торгових планів зглядом Монголії,. Зовсім не була обілити, виправдати російських торгових діячів^ Характеристика, що дали Балабан і Майський методам і правилам російського торгу Монголії, цілком відповідала дійсності.. Факти, відомі авторові цих рядків, і його особові спостереження, потверджують картину, що її подали згадані дослідники російсько - монгольського торгу. Переважно дрібний,, хижацький капітал, що прийшов до Монголії, не в силі був. здійснити великодержавної Програми Петербурського уряду. Та він і не мав цього на меті. Справжнім колонізатором був. завжди російський селянин, а не російський капітал. Я до* значної хліборобської колонізації в Монголії справа тоді ще* не дійшла.
III
У Тимчасового російського уряду було багато клопоту: на Близькому Сходові — Босфор і Дарданели, на Далекому Сході — сумнівний союзник Японія, що закріпляв у колоті.
н) Лисгування російського дипломатичного агента в Монголії з російським міністерством закордонних справ посилалося в копіях іркутському генерал - губернаторові, а потім Краевому комітетові Тимчасового уряду, що замінив генерал-губернатора.


163 —
світової війни свої позиції в Манчжурії, на південь від Байкалу— Монголія. Стан у Монголії 1917 року став дуже гострий. До труднощів міжнароднього характеру долучилися ускладнення, спричинені революцією. В іншому місці 15) я подав картину „внутрішньої боротьби" в російських колоніях у Монголії по Лютневій революції. Люта боротьба між дипломатичними й консульськими представниками Тимчасового уряду, з одного боку, і демократично - ліберальними верствами російських колоній в Монголії — з другого точилася із змінним успіхом і, наскільки дозволяють судити архівні матеріяли, що ми маємо в свойому розпорядженні, затихла в середині літа 1917 року. Можливо, що тут відограло ролю й деяке „розчарування" поміркованих груп (ядра російських колоній в Монголії), спричинене „ексцесами" революції. Доти боротьба була досить буйна і не без „ексцесів": арешти, скинення з посад, усунення від справ, розпуски зачепили й високих осіб і громадські організації. Російське чиновництво в Монголії держалося кріпко за дореволюційний status quo, Тимчасовий уряд підтримував „легальність" проти революції. Мотив був в російської дипломатії в Монголії, що перейшла до Тимчасового уряду в спадок від царського, і в самого Тимчасового уряду один: всякі революційні новини, „самочинні діяння" громадян - обитателів, недосвідчених у міжнародній політиці, шкодять російській справі в Монголії,, хитають становисько, закріплене колись договорами, загрожують цілковитим крахом Росії в Монголії.
R клопоту в Тимчасового уряду було багато. Відповідно до своєї внутрішньої політики — відкладаючи пекучі справи, що зняла революція, „до Установчих зборів", Тимчасовий уряд непохитно тримався і в зовнішній політиці тактики: жодних змін. Зберегти за всяку ціну всі позиції, що зайняла Росія за царського уряду. Правити за всіма векселями, виданими царському урядові, хоч би це були векселі безгрошеві й безнадійні, векселі, щоб одвести очі, вирвані під тиском і погрозою; правити навіть тоді, коли „платій" вже здоровший, дужчий, сміливіший і платити не хоче...
Хіну тяжила ситуація, утворена колоніяльними міжнарод- німи угодами другої половини XIX й початку XX століття..  * і1Г’) О. Гладстерн. „1917 рік в Монголії". „Східний Світ", № 1, 1927
і окремим відбиткбм7
11*


164 -
Хінці виросли за роки їхньої революції й світової війни, їх дратувало понижуюче становисько Хіни серед інших держав. Хінські трудові маси відчували несправедливість чужоземного утиску. Вони могли сподіватися на спочуття російської революції. Але уряд Лютневої революції не був здатний ні на який революційний акт. Ось приклад. Коли в Хині заносилося на монетну реформу, то міністр закордонних справ Тимчасового уряду,- п. Терещето, телеграфував російському послові в Пекіні: „Будьте ласкаві нагадати Хінському урядові й Вашим товаришам, що за силою декларації 1895 року Росії повинні бути дані усі права в справі нагляді/ за прибутками Хіни або керування ними1*), які могли б бути дані якійсь чужоземній державі в звязку з проектом монетної реформи" * 17). І для більшої певности міністр телеграфує теж і російському послові в Токіо: „Будьте ласкаві нагадати міністрові закордонних справ, коли говоритимете з ним, про право Росії за декларацією 1895 року і просіть його мати на увазі цю декларацію в звязку із запропонованою організацією монетної реформи. В цій справі ми діятимем у згоді з нашимисоюзниками“,тоб-тоз Англією, Францією,Японією 18).
Посланники робили за прикладом міністрів: „Я опротестував правила, що видали хінці про в’їзд чужоземців, які вимагають показувати паспорти з фотографічними картками і з візою хінських консулів. Я наказав скасувати видані на місцях розпорядження, як противні екстериторіяльності й праву найдужчого сприяння роісянам в Хіні", — повідомляє міністерство посол в ПекініІ9).
15-го жовтня 1917 року російський посол протестує проти ламання хінцями прав екстериторіяльности. Хінці просто пробували завести в себе ті самі паспортні формальності, що існували по всіх інших країнах, які брали участь у війні. Але ж — quod licet Iovi, non licet bovi.
Боязнь Тимчасового уряду втратити щось з позицій дореволюційної Росії поширювалася, звичайно, й на Монголію. Були підстави чекати несподіванок з цього боку. Хоч Хінський
1в) Курсив наш.
17) Таємна телеграма 28.7.1927 р., Ns 3408, Ярхів Іркутського Краевого комісара тимчасового уряду,
18) Телеграма таємнича 28.7. 1927 р. № 3409.
10) Таємна телеграма російського посла в Пекіні 15. 10. 1917 р, № 654.


165 -
уряд свого часу і „м’ав щире бажання розвязати спільною згодою різні справи, виниклі в наслідок нового стану речей, що утворився в Зовнішній Монголії", проте діяли у Пекіні (і не тільки в Пекіні) сили, готові заворушитися, щоб повернути колишній лад, тоб - то звязок Монголії з Хіною. За абсолютно кріпку не можна було вважати Потрійну угоду про Зовнішню Монголію. Російська дипломатія ще до Лютневої революції дуже пильнувала кожний крок Хінського уряду в монгольській справі. 1915 року в Російського міністерства закордонних справ збудило підозру ви- ряження до Урги місії Хінського уряду, що мала передати печать Хутухті. З цього приводу міністерство телеграфує російському послові в Пекіні: „...Річ не в тому, скільки часу місія пробуде в Урзі, а в тому, щоб вона не мала характеру звичайної в Хіні інвеститури підвладних їй чужорідних владарів. Ми не можемо й не хочемо радити Монгольському урядові повернутися до стану, що був до відокремлення Монголії й підписання актів, що визначають нині державно - правний стан Автономної Монголії20) “.Я через місяць, ЗО грудня 1915 року, те саме міністерство телеграфує російському дипломатичному агентові в Урзі: „Проти самого по собі заві- тання до Пекіну монгольських вельмож із взаємними подарунками Юан Ші - каю ми не можемо нічого сказати ... але монголам треба сказати про некоректність їхнього поступку, що виявилася в ухваленні постанови в справі їхніх взаємин із Хіною, в якій вони нам так багато завдячують, — без попередньої ради із нами" 21).
Закид монголам невдячности.
Ревне береже теж „державно - правний стан Автономної Монголії" іТимчасоЕий уряд. Коли в Пекіні влітку відограється чергова парламентська організаційна комедія (а скільки їх там було!) і беруться творити там „Національну раду", то пекінський представник Тимчасового уряду, посол Кудашев, що зайняв у цій справі позицію свого уряду, телеграфом повідомляє його: „Телеграфую до Урги : „Національну раду", що її проектує Хінський уряд, яка має виконувати функції
20) Таємна телеграма міністра закордонних справ 12 листопаду 1915 р. № 5857.
21) Таємна телеграма міністра закордонних справ ЗО грудня 1915 р. К2 6638.


166 —
Установчих зборів, складатиметься з представників усієї Хіни, по п'ять від кожної провінції, в тому числі й од Зовнішньої Монголії. Коли ... за представників будуть призначені тутешні діячі, як це було в останньому розпущеному парламенті, то шкоди це нам не зробить, і ми зможемо обмежитися, за колишнім прикладом, протестом для оборони принципу автономної Монголії. Але коли б Хінський уряд, щоб приєднати собі Монголію й підкреслити звязок із Хіною, попросив би її уряд вислати своїх делегатів, і Монголія, врадувана цим, погодилася на це, то, на мою думку, тим самим може бути захитаний принцип самостійности Монголії..."
Звичайно, справи не обходиться без „третьої держави". Вже 1916 року російський посол в Пекіні, Крупенський, звертав увагу міністерства на підступи япанців. Повідомляючи про прохання Хінського уряду (до Російського уряду) вплинути на монголів, щоб вони прийняли хінську місію 22), Крупенський додав: „Япанці тут (в Пекіні. О. Г.) стараються вну- шити хінцям, що одмова монголів пояснюється інтригами Росії23)".
Ця сама „третя держава" фігурує й 1917 року. Тоді монгольський міністр закордонних справ просив російську владу „приставити яко мога швидше до Кяхти з Москви зброю", потрібну, щоб відбивати напади „ватаг розбійників", що появилися „на всіх кордонах Зовнішньої Монголії". Міністр закордонних справ монгольського уряду „попереджає, що дальше зволікання задоволення цього прохання примусить монгольський уряд знайти інші способи, бо справа оборони кордонів — дуже важлива"24). „Я боюся",— зауважує від себе дипломатичний агент в Монголії в телеграмі до міністерства закордонних справ 27 вересня 1917 року,— „що монголи куплять зброю в япанців, яких в Урзі значно побільшало за останній час25).
Небезпека загрожувала і з цього боку. Та найбільше клопоту завдавало уперте намагання хінців заснувати в Урзі
23) Див.вище.
23) Таємна телеграма російського посла в Пекіні до міністерства закордонних справ 9. 11. 1916, № 690.
-4) Таємна телеграма дипломатичного агента в Монголії 27. 9. 1917 р. № 205.
-5) Тамо ж. Курсив наш.


167 -
'свій банк. Як вже відомо, російські кредитові заклади дістали .„право заводити в Монголії свої філії і робити всякі фінансові й інші операції, як з окремими особами, так і з установами й товариствами (арт. з протоколу 21 жовтня 1912 року).
Це право не вдовольнило наших „монголістів" : засновано й одкрито в кінці 1915 року „Монгольський національний банк" з концесії монгольського уряду, що переходила з рук до рук і яку, нарешті, реалізував Сибірський Торговий банк. Не зупиняючись тут на історії цього банку, грандіозних планах його фундаторів, яким не судилося здійснитися, зазначімо, що Банк не виконав найважнішої своєї функції — емісійної. Банку монгольський уряд дав право випускати банкноти й розмінну монету. Банк „цим правом не скористався". На це жаліється російський дипломатичний агент в Монголії свойому міністрові26). Через це саме, на думку дипломатичного агента, „домагатися, щоб не допускалося одкривати хінських банків, дуже трудно" 27). Очевидно, монгольський уряд й монгольський ринок потребували банкноти й розмінної монети.
Російський уряд заперечував одкриттю в Монголії хин- ських банків або філій з двох причин: по - перше, він бачив у них небезпечного конкурента „Монгольському національному банкові" і, по друге — а це найголовніше — хінський банк у Монголії визначав відродження й усталення економічного впливу Хіни в Монголії. Тим, що російський торгне в силі був задовольнити монгольський ринок, то хінський купець помалу вертався на своє місце в Монголії, що залишалося вільне. Хінський банк став би був для нього підпорою, фінансовою оперативною базою.
Спроби почати в Урзі операції Хінського банку, доти марні, стають по Лютневій революції все упертіші й рішучіші. Як підготовний захід, ведеться підкоп під російський паперовий карбованець. Вже 24 березня 1917 року, тоб-то через три із чимсь тижні по революції, монгольське міністерство закордонних справ, очевидно, на домагання російського дипломатичного представника, розсилає монгольським державним закладам таке повідомлення: „По державному
21І) Таємна телеграма дипломатичного агента в Монголії міністрові закордонних справ“5г 4. 1916 р., № 109.
27) Там таки.


168 —
переворотові в Росії банки в Хіні підняли' ціну на російські? кредитові карбованці. Тимчасом чути, що останнім часом підступні хінські купці ширять чутки, ніби-то російських кредитових білетів зовсім не прийматиметься. Баламутячи в такий спосіб голови, згадані підступні особи мають великий зиск. Жителі не повинні віддаватися цьому ошукові й віддавати кредитові карбованці, що є в них, за дешеву ціну" 28).
Хінські банкіри поспішають до Урги. Через місяць із- чимсь вже розноситься звістка, що вони наближаються. „Вважаючи на потвердження з приватних джерел чуток з Калгану членів хінського банку, міністр закордонних справ (монгольський — О. Г.) запитав мене, чи гадає Тимчасовий уряд підтримати в Пекіні протест монгольського уряду проти відкриття філії", телеграфує до Петрограду російський дипломатичний агент в Монголії29). А через кілька день у пекінських газетах з'явилася звістка про те, що в Урзі одкрито вже філії хінського банку. З цього приводу російський посол в Пекіні,. Кудашев, негайно заявив хінському урядові протест. „У відповідь на писану заяву місії..., зроблену в додаток до попередньої словесної, що таке заснування (філії банку — О. Г.) буде зламанням арт. 5 Потрійної угоди, Вай Цзяокбу (хінське міністерство закордонних справ) відповіло, що заснування філії є виключно торгове підприємство, а тому не втручатиметься у внутрішнє урядування в Монголії" 30).
Справді, в арт. 5 Потрійної угоди „Росія й Хіна визнають. .. за автономним урядом Зовнішньої Монголії виключне право орудувати всіма справами свого урядування, а так само й укладати з чужоземними державами міжнародні договори й угоди в усіх справах, що стосуються до торгу й промисловости Автономної Монголії". Але навряд одкриття банку або філії банку можна прирівняти за державним значінням до відкриття звичайного торгового підприємства. В міжнародній практиці діяльність чужоземних кредитових закладів у даній країні допускається з дозволу уряду країни, який дається що - разу або обумовлюється міжнародньою- угодою. Промовчання в договорі про кредитові заклади не
28) Таємна телеграма дипломатичного агента в Урзі 24.3.1917 р., № 61..
Таємна телеграма дипломатичного агента в Монголії 3. 5. 1917 р.„
№ 92.
30) 	Таємна телеграма посла в Пекіні б. 5. 1917 р., № .418.


169 —
значиїь зовсім дозволу їхньої діяльности, як це намагаються довести хінці31). Право російських кредитових закладів од- кривати філії в Монголії оговорено expressement в російсько- монгольському Протоколі 21 жовтня 1912 року (арт. 3); аналогічної постанови зглядом хінських банків у жодній з угод про Монголію 1912 —1915 р.р. немає.
Звичайно, за того стану, що утворився, юридичний спір має тільки академічне значіння. Та й монголи не дуже-то поспішали стати хінцям на перешкоді у здійсненні їхніх банківських планів. 8-го травня дипломатичний агент У Монголії, Орлов, „порадив міністрові закордонних справ (монгольському— О. Г.) видати оповіщення, що обіг в Монголії банкнотів філії Хінського банку в Урзі забороняється і що осіб, в яких їх знайдуть, штрафуватиметься. Церен-Дорджі відповів, що він вже рішив видати таке оповіщення"...32) Орлов „пояснив" монгольському урядові, що „за солідарно- сти хінських купців і зосередження в їхніх руках усього торгу банкноти легко можуть стати ходовою монетою, яку вільно приймається на розмін, і що для боротьби з ними треба найрішучіших заходів" 33).
Ми ані крихти не сумніваємося в готовості російського дипломатичного агента боротися проти хінського банку, хінської солідарности, хінських банкнотів. І заходи, що запропонував він, досить рішучі. Та чи видав монгольський уряд оповіщення, згадуване в переговорах Орлова з монгольським міністром закордонних справ, ми не знаємо.
Протест монгольського уряду проти відкриття філії Хінського Банку заявлено Хінському вельможі в Урзі 6 червня.
Російський дипломатичний агент в Урзі напосідав на монгольський уряд. Він і собі спирався на інструкції свого міністерства. „Тимчасовий уряд, — телеграфував Орлову заступник міністра закордонних справ з Петрограду ще 10 травня,— держіться в справі відкриття в Урзі філії Хінського банку погляду, наведеного в телеграмі колишнього міністра закордонних справ (очевидно, Мілюкова — О. Г.) № 654. Ми
31) Таємна телеграма російського дипломатичного агента в Монголії до міністерства закордонних справ 7. 6. 1917 р., № 116.
32) Таємна телеграма дипломатичного агента в Монголії міністрові закордонних справ'9ГБ. 1917, № 117.
33) Там таки.


170 —
•підтримаємо відповідним чином Монгольський уряд в Пекіні і жадаємо від його, щоб він додержував даних Монгольському національному банкові прав"84).
Тимчасовий Уряд „тримався погляду", „відповідним чином підтримував в Пекіні" монгольський уряд, а хінський представник в Урзі простісінько повертає ноту протесту монгольському міністрові закордонних справ, „очевидно, навіть не запитавши хінський уряд".
Другого дня монгольський міністр закордонних справ, Церен - Дорджі, „порадившись" з російським дипломатичним агентом, шле знову ноту протесту проти відкриття в Урзі філії Хінського Банку. „Коли її буде знову повернено, то міністр гадає заявити Ян Ші - Чао (що виконував обов’язки хінського вельможі в Урзі — О. Г.), що зміст .ноти буде доведений до відому хінського уряду мимо нього, а з ним, як із тим, що одмовляється виконувати свої безпосередні обов’язки — бути за посередника між двох урядів, він рве зносини">85).
Ми не знаємо, чи уперто не хотів Ян - Ши - Чао „бути за посередника між двох урядів", але через місяць із чимсь (16 липня 1917 року) монгольський міністр „послав в о. хінського вельможі третю ноту, вимагаючи закрити філію банку, вислати урядовців і передати будинок банку монголам"36).
Монголи протестують, Тимчасовий уряд з Петрограду їх підтримує, а віз, тоб-то.банк, ані руш.
Тимчасовий уряд, „вірний зобов’язанням, даним союзникам", залишався вірний традиціям дипломатії свого попередника. Ніщо тут не змінилося. Залишено цілком status quo дореволюційний. На місцях—у Пекіні, Урзі, Токіо — сиділи ті самі виконавці, долютневі дипломати. Тимчасовий уряд виконував програму - максимум, маючи засобів... мінімум. Спирався Тимчасовий уряд в своїй зовнішній політиці на паперові договори і на свою безсилість.
\
ЗА) Таємна телеграма міністра закорд. справ дипломатичному агентові в Монголії 10. 5. 1917, № 2109.
35) Таємна тел. дипломатичн. агента Орлова міністрові закордонних справ 10. 6. 1917 р., № 119.
36) Таємна тел. дипл. агента Орлова міністрові закорд. справ 20. 7. 1917 р., № 151.


171
Уряд, що вийшов з революції, над усе боявся революції— надто в зовнішніх справах. Тут і шлося второваною дорогою, спотикаючися. Спіткнувся Тимчасовий уряд і на монгольських справах. Хінський банк в Урзі купував, продавав, міняв, приймав, видавав хінські банкноти. Жодні клятви з берегів Неви не помагали...
Prof. A. GLADSTERN
THE MONGOLIAN POLICY AND THE RUSSIAN PROVISORY GOVERNMENT
After the February - Revolution the provisory government of Russia inherited from the tsar - government also the Mongolian question. The tsar government had obtained from the autonomous Outer-Mongolia many economical privileges and established in this country the rule of capitulations. It was a strongly imperialistic policy. The provisory government continued the diplomatic traditions of its predecessor. There were no changes. The government from its side provided by all means to conserve the prerevolutionary „status quo‘\ But in accomplishing its programme - minimum the provisory government. was also provided only with a minimum of means, having for its foreign policy only the support of paper treaties and its own powerlessness. It failed also in the Mongolian question. Mongolia did not aquit itself of its duties imposed by the tsar - government. The protests of the provisory government were in vain: Mongolia paid no attention to them.


В. ДУБРОВСЬКИЙ
ПРО ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМИН УКРАЇНИ ТА ТУРЕЧЧИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.
Вже доводилося згадувати на сторінках „Східнього Світу“ про те, як важливо для правдивого висвітлення історії України— на тлі її міжнародніх зносин, звязків та боротьби — до повнити взаємини між історичною трійкою—Росія—Польща— Україна ще й взаєминами між Україною та Близьким Сходом, особливо з Туреччиною1)- Проте не зайвим здається присвятити трохи уваги проблемі вивчення взаємин України й Туреччини у другій половині XVII ст., бо якраз в цей період зносини між цими двома країнами стають найбільш активними й рухливими з боку політичного.
Традиційна епічна з невеличкими антрактами боротьба козаків з турецько - татарською колоніяльною смугою північного Черномор'я, що перетинала їм торговельні шляхи на південь та заважала територіяльній експансії Запорізької республіки, після революції 1648 р. під впливом нового фактора (існування нової держави — гетьманської України) замінюється спробами усталити й полагодити взаємини України з її могутнім південним сусідом. Ми бачим, як на протязі півсторіччя після цього, у звязку з бурхливими подіями, швидко виникають і зникають різноманітні форми державно - політичних стосунків між Україною й Туреччиною: військова спілка цих двох держав, підданство, війна, замирення, нейтралітет то-що. Яле всі зносини за цих часів, поза старими побутовими рисами, набувають нового характеру: це державно-правні та міжнародньо-правні акти, які провадяться звичайним дипломатичним шляхом. У концерті держав східньої Европи взаємини України з Туреччиною  *)*) „Східній Світ“, 1928 р., № 2, стор. 155 — 156.


173 -
ъ той час відогравали не аби-яку ролю. Лише з утратою українськими гетьманами права й звичаю безпосередніх дипломатичних зносин з чужоземними державами, зокрема з Туреччиною, цей період напруженої політичної гри з Туреччиною знаходить своє природне закінчення (переломним моментом можна вважати 1657 р., коли долю України вирішено без їх представників). Залишаються знову лише побутові прикордонні та економічні стосунки, бо міжна- родню політику України у XVII ст. вже роблять в Москві й Петербурзі.
Простежімо стисло ті факти, які потверджують думку про важливість вивчення цього чинника й цього моменту в історії України. У 1648 р. з самого початку свого повстання Б. Хмельницький діє у спілці з татарами, підданцями Туреччини, й розбиває вкупі з ними поляків біля Княжих Байраків. У 1649 р. бачимо його знову під Зборовим вкупі з таіарами проти польського короля, але хитання хана примусило тоді Б. Хмельницького на мирову угоду з Польщею. Ведучи вперту боротьбу з польським панством, Б. Хмельницький шукає опертя собі в оточуючих державах, а в першу чергу бачить можливість підтримки з боку[ Туреччини, — він навіть згоджується віддатися під зверхність і опіку султана турецького й зав'язує тісні зносини з турецькими підданцями — господарем молдаванським і семиго- родським князем. У 1650 р. султан визнає Б. Хмельницького своїм васалом, стверджуючи це гіевною інвеститурою (грамота й кафтан). Погром козацького війська у 1651 р. під Берестечком стався у наслідок несподіваної зради татар та тимчасового полонення їми Б. Хмельницького. У 1652 р. знову Б. Хмельницький вкупі з татарами б’є поляків на Поділлі, але під Жванцем татари ще разградили козаків.
Перехід Б. Хмельницького в підданство Москві (1654 р.) примушує татар вже одверто виступити у 1654 — 55 р. проти нього. Але незадоволений з поведінки Москви Б. Хмельницький незабаром знову розпочинає з Туреччиною переговори про спілку, а може й протекцію. Отже, вся діяльність Б. Хмельницького, його одверто туркофільська, всупереч всім традиціям того часу, орієнтація вперше організувала протягом 9 років державно - політичні взаємини між Україною й Туреччиною!


174 —
Ів. Виговському пощастило налагодити дружній нейтралітет Туреччини й Криму підчас його політичного звороту від Москви та навіть з допомогою татар погромити повсталих проти нього пушкарівців у 1658 р. Влітку 1659 р. вкупі з татарами Виговський розбиває московське військо під. Конотопом. Проте несподіваний напад запоріжців на Крим одлучає татар од Виговського. Сутичка між московсько - козацьким і польським військом під Чудновим (1660 р.)* так само не обійшлася без участи татар на боці Польщі на цей раз.
Після обрання на гетьманство П. Тетері й І. Брухове- цького й розколу України на дві частини, бачимо, що татари беруть участь у громадянській війні на боці Тетері й поляків, пройшовши вкупі з королем і козаками маршем аж до Глухова. Коли у 1665 р. Правобережна Україна позбавилася польської зверхности, тамтешній гетьман Опара потвердження своєї влади одержує від кримського хана. Цим Правобережна Україна стала під турецько - татарську зверхність. Услід за цим П. Дорошенко зміцнює цей звязок, ставлючи себе у безпосередню залежність від султана й розгортаючи великий план об'єднання всієї України під протекторатом Туреччини (1665 —1668). Міцні звязки з Туреччиною, які зав'язав був П. Дорошенко, спричинилися, до того, що султан Махмуд IV у 1672 р. зробив великий похід на Україну проти Польщі, завоював Поділля, взяв Кам’янець, заснувавши туттаким чином особливий Подільський пашалик. Бучацька угода 7,'Х 1672 р., що сталася в наслідок цієї військової кампанії, була моментом найвищого’ успіху спільної україно - турецької дипломатії й стратегії- Далі йде досить швидкий розклад цього політичного альянсу й повільне втягування України в становище московської колонії. П. Дорошенко зазнав у боротьбі з І. Самой- ловичем низку невдач, Туреччина й Крим не дали достатньої й вчасної допомоги,— отже момент зречення П. Дорошенка своєї гетьманської влади (1676 р.) можна вважати крахом спроби політичного сполучення України з Туреччиною. Яле Подільський пашалик існував ще аж до 1699 р.
Перебування Юрася Хмельниченка у Стамбулі при султанському дворі (1672 —1677 р.р.), висування його Туреччиною у 1677 р. на гетьмана всієї України, за прикладом.,


175 -
П. Дорошенка, навіть турецький похід 1678 р. на Україну й: облога їми Чигирина,— все це, як стало видко потім, були останні зайві напруження. У 1681 р. Модква уклала з Ту* реччиною мирну угоду, за якою розмежовувалася сфера впливу на Україну цих двох держав (до Дніпра — Москви, до Богу — Туреччини, а посередині — нейтральна спустошена зона). Ю. Хмельниченко, як непотрібна вже у політичній грі особа, зійшов зі сцени у 1681 р., а колонізаційні заходи волоського воєводи Дуки, васала Туреччини (1681—1683 р.р.), не дали на Україні помітних наслідків.
Агресивний період турецької політики закінчився. Після цього бачимо вже зворотну навалу : заходи Я. Собеськога проти Туреччини й московський похід на Крим (1687 р.). Спроби Петрика за допомогою татар у 1692, 1693 і 1696 р р. вчинити на терені України опір проти Мазепи й Москви були занадто слабим відгуком минулої тюркофільської орі- єнтації в українській міжнародній політиці. Після цього Україна в походах Петра 1(1695 — 1699 р.р. і далі) виступає проти татар і турків цілком вірно—вже на боці Москви. Зрада Мазепи^й шведська війна пройшли вже без допомоги та участи татар. Проте Туреччина була місцем, де Мазепа з Карлом шукав порятунку після невдачі. Отже, спогад про добрі взаємини з Туреччиною ще був живий, і ми бачимо, що серед строкатих, заплутаних і мінливих подій другої половини XVII ст. на Україні на кожному кроці активно в них вміщувалася владна рука Стамбулу. Гетьманщина, особливо правобережна, вступає у найщільніші стосунки з султанською державою й Кримським Ханством. Безперечно, що участь чужоземців у збройній боротьбі на Україні, їх панування та заходи відбивали класові взаємини в українському суспільстві, поруч з інтересами чужоземних союзників або господарів. Автентичні документи дали би змогу висвітлити й цей бік історії того часу.
Отже, дипломатичні зносини, що відбувалися у формі відповідних нот, пропозицій, угод, поточного листування, приїзду й від'їзду послів то - що, воєнні дії, які, без сумніву, супроводжувалися спільними стратегічними планами, взаємною інформацією про хід військових подій, наказами, реля- ціямито-що, прикордонні митно-торговельні акти й різні казуси, змішані паритетнГ'суди то-що,— все це, коли б залишився


176 —
цілим архів старої гетьманщини (було знищено у Батурині у 1708 р.; від другої половини XVII ст. з українських архі- валій збереглися лише розрізнені поодинокі документи), повстало б перед нашими очима, як дорогоцінне рясне джерело для вивчення взаємин України й Туреччини у цей час. Історія першого періоду гетьманщини позбавлялася б того однобічного освітлення, яке маємо нині (взаємини лише з Польщею й Росією).
Справді, подивимося на те, якими джерелами користувалася досі українська історіографія для з'ясування турецько - українських взаємин та оскільки повно вона їх змальовує. М. Костомаров відомості про перебування Б. Хмельницького, напередодні його повстання, у Криму та про угоди його з ханом бере з „Літопису Величка", з „Collectanea Sekow- skiego. Wojny z ottomanami z powodu kozakow", з літопису Гра- бянки, з „Bellum scythico-cosacicum" Иох. Пасторія і т. п.2), Для описання зносин Б. Хмельницького з Туреччиною після перших перемог у 1648 р. Костомаров користується: „Аппа- lium Poloniae... etc." Коховського та „Wojna domowa" Твардов- ського3). Про формування великої допоміжної татарської армії у 1649 р. він пише за Пасторієм таза „Storiadelle guerre civili di Polonia di don Alberto Vimina Bellunese" 4).
Про стосунки з татарами підчас Зборовського трактату Костомаров бере відомості знову з Коховського, Твардов- ського, Пасторія, Грабянки, з „Пам'ятної книжки" Я. Миха- ловського, „Літопису" Єрліча, з „Історії Польщі" Рудов- ського, з „Старожитностей" Грабовського та інших польських старих істориків і джерел з неістотними додатками до них з „Пам'ятників" Київської Комісії5). Зміст і обставини зносин Б. Хмельницького з Туреччиною й Кримом він з'ясовує на підставі тих же джерел з випадковими додатками архівалій з московської Збройної Палати6) чи з якихсь рукописів Архіву Міністерства Закордонних Справ7).
2) М. Костомаров. „Богдан Хмельницкий14, т. І, вид. З, Спб., 1870, ст. 84 — 89.
3) Op. cit., т. II, ст. 61 — 62.
4) Ibid., ст. 102-103.
s) Ibid., ст. 168-173 і 187.
6) Ibid., ст. 248 - 253.
7) Ibid., ст. 283.


177 —
Стосунки між ними підчас Берестечка знову малюються за згаданими польськими творами з додатком уривку з якогось польського рукопису з Архіву Міністерства Закордон. Справ8). Незгода між Б. Хмельницьким і ханом викладається за І. Рудовським, Твардовським та „Пам'ятниками", що видав Войціцький9). Про втечу хана оповідається за Грабянкою, Грондським, Твардовським, Рудовським10). Про полон Б. Хмельницького у хана й мотиви цього Костомаров пише за свідченням Виговського (Акти ЮЗР, III, 468 — 469), за „Пам'ятниками" Войціцького та за „Літописом" Самовидця11). Зносини Б. Хмельницького з Туреччиною та Кримом, підчас його переговорів з Москвою про підданство їй, освітлюється за Твардовським і за літописами: „Краткое истор. описание о Мал. России" та „Краткая история о бунтах Хмельницкого" (перекл. з польської12). Переговори Б. Хмельницького з ханом у 1655 р. Костомаров реферує майже цілком за Грабянкою (є дрібна згадка за польський рукопис з Арх. Мін. Закорд. Справ13). Далі за роки 1656 — 57 р. згадок про зносини з Туреччиною і Кримом у згаданій праці Костомарова ми не маємо.
Отже, дуже важливий бік справи — політичні й військові взаємини України з Туреччиною за часів Б. Хмельницького Костомаров викладав майже виключно за польськими письменниками та документами, які що до цього, звичайно, легендарні й у всякому разі непевні. Він не використав для цієї праці (за відомими обставинами свого життя) навіть московських архівних матеріялів, які хоч теж мають для цього не завжди першорядне значіння, але, мабуть, були б певніші. Костомаров, мабуть, відчував велику прогалину, яку мала його праця про Б. Хмельницького, що майже не освітлювала його взаємин з султаном і ханом. Тому не дивно, що, як тільки він розшукав у Моск. Архіві Мін. Закорд. Справ винятково декілька важливих паперів (грамоти султана до Б. Хмельницького з 1650 р. та 1655 р. та листи до
8) Ibid., ст. 317-318.
9) Ibid., ст. 324-326- lu) Ibid., ст. 336.
п) Ibid., ст. 379.
13) Op., cit., т. IIIlct. 85. 13) Ibid., ст. 225 —^229.
12 Східній Світ


178 —
нього Б. Хмельницького), він написав статтю, в якій текстуально навів ці документи, надаючи їм особливої ваги 14). Проте, хоч ці документи і мають першорядне значіння, але їх занадто мало, щоб ' освітлити у всій повноті взаємини України з Туреччиною за дев’ять років Хмельниччини. Для періоду після Хмельницького Костомаров уже використовує у деякій мірі московські архіви для описання турецько - татарських стосунків до України. Так можна пригадати: про допоміжне татарське військо Виговському15), про дії татар під Чудновим 16), про договір Юр. Хмельницького з Махмед- Гіреєм 7/X 1661 р.17), про допомогу татар Чарнецькому у його походах на Україну 18), про зносини Брюховецького з ханом19), про події татар за Дорошенка20), про підданство Дорошенка Туреччині21), про війну Дорошенка з татарами проти Я. Собеського у 1667 р. і про договір між ними22), про намір Брюховецького піддатися під Туреччину23), про посольство від нього до Дндріянополю24), про умову спілки Дорошенка з Туреччиною (за копією у справах Приказу у Москві).— „Трудно решить~теперь, в какой степени подлинно это дошедшее до нас условие и имело ли силу в свое время..."—зауважує Костомаров25) і далі про другу Чигиринську війну, про султанську грамоту Дорошенкові26), про зимовку татар у 1671 —72 р. на Україні27), про похід турок на Поділля28), про напад татар на Україну за Дорошенка 29),
и) Костомаров. „Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты". Зібр. творів, кн. 5, т. XIV, ст. 605 —613.
15) Костомаров. „Гетманство Выговского", ст. 39 sq. „Основа", 1861 р., № 4 і 7 окр. відб. Спб., 1862.
16) Його ж. „Гетманство Юр. Хмельницкого" ст. 132 —134 у збірн. творів, кн. 5.
17) Ibid., ст. 151 — 152.
18) Його ж. „Руина". Зібр. творів, кн. 6, ст. 32.
19) Ibid., ст. 40.
2°) Ibid., ст. 50 sqq.
21) Ibid., ст. 81.
22) Ibid., ст. 93, 94 — 97.
23) Ibid., ст. 106.
24) Ibid., ст. 113.
25) Ibid., ст. 150 — 152.
26) Ibid., ст. 155 - 156.
27) Ibid., ст. 175 — 176.
28) Ibid., ст. 215 — 228.
29) Ibid., ст. 252—259.


179
про похід Ю. Хмельницького з турками й татарами на Україну до Чигирина30), про спроби Туреччини колонізувати Правобережну Україну31) і т. д.
У деякій мірі використав московські архіви для характеристики стосунків України й Туреччини С. Соловйов у своїй „Истории России". Яле ж перебування Б. Хмельницького у Криму по весні 1648 р. він також викладає за літописом Величка32), події 1649 р. за польськими істориками й джерелами33). Про татар під Берестечком у 1651 р. він вже пише за кримськими статейними списками з Московського Архіву Мін. Закорд. Справ 34), теж про взаємини Криму до Б. Хмельницького —1653 р.35  36), про спілку Виговського з Ханом30), про похід Виговського з ханом під Конотіп і про вихід звідти37), про поразку Шереметева під Чудновим у 1660 р. та полон його у Кримуз8), про напад татар у 1662 р.39), про Дорошенкове підданство Туреччині й навалу татар у 1666 р.40), про посольство від Брюховецького до султана у 1668 р. з проханням прийняти у підданство41), про настановлення від татар Суховієнка на запорозького гетьмана42), про агресивні виступи Москви проти Туреччини у звязку з Українськими справами43), дро великий похід турецького війська на Поділля у 1672 р. та про заходи проти нього у Москві й на лівобічній гетьманщині44  * *), про навалу турок і татар на Україну у 1674 р.4Г)), про підданство Ю. Хмельницького султанові і облогу турками Чигирина4G), про
3") Ibid., ст. 290 — 295 і далі про другу Чигиринську війну.
31) Ibid., ст. 327 sqq.
32) С. Соловйов. „История России", кн. 2, т. X, ст. 1562—1563.
33) Ibid., ст. 1587 — 1588.
м) Ibid., ст. 1611.
Зй) Ibid., ст. 1677.
36) Op. cit., кн. З, т. XI, ст. 9.
37) Ibid., ст. 47 — 50.
Ibid., ст. 88.
39) Ibid., ст. 102.
4U) Ibid., ст. 174 — 178.
41) Ibid., т. XII, ст. 365 — 366.
42) Ibid., ст. 371.
43) Ibid., ст. 400 — 406.
44) Ibid., ст. 441 sqq.
4Й) Ibid., ст. 469, 474-475.
*>) Ibid., т. XII, ст. 834 — 835, 840 - 841.
12*


180 —
посольство Москви до Криму у 1679 р. у звязку з українськими справами і про мирну угоду47), про Кримські походи Голіцина й Самойловича48) та багато інших.
Але ж все це побіжні згадки. Навіть з цих чуток, переказів та ін., які залишилися у московських стовпцях і справах про взаємини України й Туреччини, береться лише мимохідь те, що стосується основної теми оповідання Соловйова— „Истории России". Така випадковість, неповнота, несистематичність відомостей про взаємини України та Туреччини в „Истории России" явище цілком природне. Притім коли б хто і використав всі чисто матеріяли в цьому питанні з московських архівів, все б цей матеріял залишився неповним що до повноти й правдивости, бо він є відбитком відомостей про два дієві фактори — Україну й Туреччину — у третій державі — Москві, а не автентичні документи про зносини між ними (Україною та Туреччиною) безпосередньо, які здебільшого могли залишитися і для Москви і для Польщі зовсім невідомими.
У VIII томі монументальної „Історії України - Руси" ак. М. Грушевського, присвяченому Хмельниччині, про стосунки Б. Хмельницького з Туреччиною та Кримом, так само не багато знаходимо нового. Про переговори Б. Хмельницького по весні 1648 р. М. Грушевський пише на підставі щоденника Михаловського та вістей від московських послів у Криму (за актами ЮЗР, ч. III, ст. 172 і 281), з тим, що сам автор визнає це оповідання Кунакова за легендарне49). Далі він користується що до цього важливим, але коротким переказом відомостей турецького хроніста Наіма - Челебі у праці Смирнова „Крымское ханство" (ст. 539)50). Про угоду Б. Хмельницького з татарами в тому, щоб вони не полонили українців, М. Грушевський пише так само за московськими звістками (Акти Московськ. гос., ч. II, ст. 338, 346) та зз збіркою Шайнохи (№ 17)51). І далі: про татарське військо при Б. Хмельницькому за „Пам'ятною книжкою" Михалов-
47) Ibid., ст. 850-856.
**) Ibid., т. XIV, ст. 1005 sqq., 1018 sqq.
49) М. Грушевський. „Історія України - Руси“, т. VIII, ч. 2, ст. 487—483.
5°) Ibid., ст. 493.
61) Ibid., ст. 510.


181
ського52), про те, що ніби-то Махмудові IV допоміг на престол сісти Б. Хмельницький (за Голинським), притім 'ак. М. Грушевський цілком справедливо зауважує: „мусилийти також жваві пересилки з кримською ордою, мабуть і з Кон- стянтинополем,— але про них, на жаль, не маємо ніяких певних звісток, тільки далекі і баламутні поголоски53), про зустріч польських послів з Б. Хмельницьким та Тугай - Беєм під Львовим54), про мотиви тюркофільської політики Б. Хмельницького доводиться лише будувати теорії й згадки за відсутністю певних джерел 55), про орієнтацію ж самої Туреччини й Криму що до Б. Хмельницького доводиться користуватися чутками через декілька рук (за Михайловським56), з серії листів Б. Хмельницького до Криму за короткий час, досі доводиться користатися лише єдиним57), хоч складні обставини переговорів того часу дуже потребують вияснення ; про угоду короля з ханом під Зборовим (за польськими джерелами58), про посольство від Б. Хмельницького — у 1650 р. до Порти та спілку з ханом („...тісний союз з ханом вводив Україну в систему держав, в головах котрої стояла Порта../', пише М. Грушевський59), про намір Б. Хмельницького воювати з ханом проти султана G0).
Таким чином, через відсутність що до взаємин України й Туреччини достатніх українських архівалій, через непевність польських та неповноту московських джерелG1), єдиним шляхом для з'ясування цієї проблеми в історії України другої  * **)г'2) М. Грушевський. „Історія України - Руси”, т. VIII, ч. 3, ст. 21.
Ibid., ст. 59. л) Ibid., ст. 90 — 92.
®) Ibid., ст. 132 — 137.
50) Ibid., ст. 135.
г,?) Ibid., ст. 171 sq.
г,н) Ibid., ст. 201 sqq, особл. ст. 208.
v>) Ibid., ст. 239 — 240.
**) Ibid., ст. 249.
01) 	До речи, треба зауважити, що в Ярхіві Мініст. Закорд. Справ, що нині переховується у Древлесховищі в Москві, є фонд турецьких справ, досі не вповні використаний для історії України. Опис цього фонду за № 224 під заголовком : „Турецькаго Двора дЪламъ, грамотамъ, трактатамъ и ратификаціямь реестры” складається з трьох частин: 1) „Министерскимъ и посольскимъ турецкаго й россійскаго дворовъ дЪламъ старыхъ и ыовыхъ л'Ьтъ съ 1512 по 1763 годъ въ трехъ реест- рахъ состоящим”, 2) „Бывшей съ,1712 по 1744 годъ въ ретранжаменгЬ


182 —
\
половини XVIi ст. залишається — розробіток державних архівів Туреччини, власне Стамбулу (а потім Угорщини та Румунії). Можна з певністю твердити, що час для цього вже прийшов (достатній попередній розробіток історії України, широкий рух сходознавства в УСРР, культурний звязок з державами, близького Сходу).
Справа використання архівного фонду Туреччини дуже важлива як для нас, так і для турків. І ми й вони зацікавлені у науковому вивченні спільного минулого двох народів на підставі автентичного матеріялу. Це завдання можна провести плановим порядком. З боку радянсько - українського виконати його могла б довгоречінцева археографічна експедиція до Стамбулу. Без сумніву, спільними силами Всеукраїнської Наукової Асоціяції Сходознавства та Археографічної Комісії УАН можна було - б реалізувати це завдання, звичайно, за згодою відповідних органів як з нашого боку, так і з турецького. Чим скоріше буде винонано цю роботу, тим скоріше буде висвітлено одну з найцікавіших епох минулого співжиття народів на південному сході Европи.
(переименованном потомъ КрЪпостью св. Янны) Комиссіи дЪламъ о изогЬдованіи обидь отъ турковъ и татаръ россіянамь нанесенныхъ" 3) „Взятымъ в1737г.въ городЪ ХотинЪ при заарестованіи Колчак-Паші оригинальнымъ на турецкомъ язык’Ь письмамъ и разнымъ бумагам". Для вивчення турецько-українських взаємин особливий інтерес має третій розділ цього фонду. В ньому, між іншим, є: декілька султанських грамот та указів пашам (1654—1710 р.р.), листи до турецьких пашів від польських вельмож та шляхти (1729—1737 р.р.), листи до Колчак-Паші ,від ханів кримських, від верховних візирів, бендерських сераскірів, волоських та мултанських господарів, від французького резидента де - Вільнева (№№ 24, 40), 327 рапортів, списки турецького війська, чернетки листів турецькою та татарською мовою (без перекладу), нарешті, серед 96 грамот турецьких султанів та візирів за 1615—1739 р.р. зустрічаємо грамоти до українських гетьманів — Б. Хмельницького (№№ 26, ЗО, 32), П. Дорошенка (№№ 36,42, 43, 46, 47, 48), до царя Федора Михайловича з приводу П. Дорошенка (JST® 49), до Мазепи (№ 77), до Язовського й Кам’я- нецького пашів з приводу миру з Росією (№ 52). Деякі з них ще й досі не перекладено. Отже, якщо цей матеріял з турецького архівного фонду, що випадково потрапив до Москви, свідчить за свою важливість для історії України, то можливості, які одкриються після обсліду архівних фондів Туреччини, Угорщини й Румунії, можуть бути занадто цікавими і навіть надзвичайними.


183 —
W. DOUBROWKSY
LES RELATIONS ENTRE L’UKRAINE ET LA TURQUIE PENDANT LA SECONDE MOITIE DU XVII SDiCLE
II est necessaire de completer le tableau des rapports mu- tuels de la triade historique — la Russie, la Pologne, ГСІкгаїпе— par un tableau analogue des rapports entre ГСІкгаїпе et le Proche Orient, specialement la Turquie, afin de pouvoir elu- cider reellement l’histoire de l’Ukra'ine, de ses luttes et de ses relations internationales. II faut etudier a fond le probleme des relations entre ГСІкгаїпе et la Turquie pendant la seconde moitie du XVII siecle, car c’est precisement durant cette pe- riode, que les rapports politiques entre cei deux puissances devenaient de plus en plus vifs et actifs.
Rpres avoir trace l’histoire de ces relations en citant les historiens (N. Kostomarow, S. Solowiow, M. Hrouchewsky), qui les avaient etudie, et les sources, ou ils avaient puise, l’auteur finit par conclure ainsi„Puisque nous n’avons pas de mate- riaux suffisants dans les archives ukramiens, et les sources moscovites et polonaises sont tres incompletes et incertaines, le seul chemin, qui nous reste pour etudier ce probleme, c’est d’etudier les archives d’etat en Turquie, a Stamboul specialement, et puis en Hongrie et en Romanie".
„La question des recherches dans les archives de la Turquie est tres importante et pour ГСІкгаїпе et pour la Turquie. Mais on peut accomplir cette tache seulement en l’organisant systhematiquement“.
„L’CIkraTne sovietique pourrait deleguer a Stamboul une, expedition archeologique pour un sejour prolonge. CInissant les forces de la Societe Цкгаїпіеппе des Etudes Orientales et de la Commission archeologique de l’Academie des Sciences Сікгаї- nienne, on aurait pu realiser ce travail, bien entendu alvec le concours bienveillant des autorites de l’un et de l’autre cote. C’est seulement, quand ce travail sera accompli, que la periode si interessante dans le passe de ces deux peuples voisins du Proche Orient sera completement eclaireeM.


Проф. Є. КАГАРОВ
КОМУНІСТИЧНИЙ РУХ У ПЕРСІЇ В VI—IX СТОЛІТТЯХ НАШОЇ ЕРИ1)
Комуністичний рух, що охопив з початку VI - го століття нашої ери всю Персію і що його визнав шах Кавад І (489— 531) за державний принцип, відомий в науці під назвою „маздакізму“ і являє собою одну з найцікавіших сторінок у всесвітній історії культури, тим цікавішу, що широким колам вона майже зовсім невідома. Не вважаючи на жорстоку розправу, що вчинив над комуністами син Кавада — Хосров І Анушарван у 528 — 529 р.р., вони продержались у віддалених місцевостях Персії, як, наприклад, в Адербейджані, протягом багатьох століть серед постійних гонінь та переслідувань. Цього мало: в IX-му столітті виникає новий могутній підйом комуністичного руху, який захитав майже всю Персію, його з великими труднощями придушив халіф - ал - Мута- сим у 837 році. Але й після цього розгрому комуністичні ідеї ще довго жили серед людности Адербейджану. Про них було чути ще у Сельджуцьку добу (XII століття), і навіть пізніше: „маздакізм“ дожив аж до наших днів.
В перший раз спробував скласти історію маздакізму великий німецький орієнталіст Теодор Нельдеке (Noldeke) у 1879 р. у своїй праці: Geschichte der Perser und Araber zur Zeit der Sasaniden aus Tabari Leyden 1879, crop. 455 — 467. Потім в коротких рисах її викладає Броун (Е. G. Browne) в його literary History Of Persia I, London 1902, crop. 166—172, далі фон - Везендонк (Die Mazdakiten. Eine kommunistische religiose Bewegung im Sasaniden reich. Der Neue Orient, VI, H. I,
a) Термін „комунізм*1 вживається у статті проф. Кагарова, як і у за- хідньо - європейських дослідників, в умовному розумінні. З марксистського погляду вчення маздакістів не можна, зрозуміло, назвати комуністичним. Це один з багатьох випадків революційного руху, що висовували програму первісного комунізму.


185 -
Berlin, 1919) і Саїд Мухаммед - Ялі - Джемал - Заде у перському журналі Kavah (Берлін, 1920, №3,4/5). Короткі відомості про Ма- здака і маздакізм подає F. Spiegel, Eran Altertumskunde, Leipz. 1871—78, И, 232 — 235 і Reynold Я. Nicholson, Encyclop. of Relig and Ethics VIII, 1915, 508 — 510. Нарешті, три роки тому, на підставі критичного порівнювання всіх джерел, історію маздакізму реконструював датський дослідник Яртур Христенсен (Я. Christensen. Le regne du roi Kowadh I et Ie com- munisme Mazdakite (Det Kgl. Danske Vide en skabernes Selskab, Historisk filolog. Meddelelser IX. 6, Kobenhavn, 1925).
З наслідками цих праць (за винятком статті Саїда Мухаммед - Ялі - Джемалзаде, яка за мовою мені неприступна) я й хотів би зазнайомити читачів*).
Виголошення комуністичної доктрини й проведення її в життя приписується нашими джерелами Маздакові, синові Бамдада (Bamdadh). Про місце народження й особу Маз- дака нам нічого певного не відомо. Більшість арабо - перських джерел повідомляє, що рідним його містом була Паса (Pasa) у провінції Фарс; інші джерела називають Істахр і Та- вриз; але Кристенсен*  2) вважає, що справжньою батьківщиною Маздака могло бути місто Мадарая на березі р. Тигру, там, де тепер є Кут - Ель - Ямора (Qut - еі - ЯтагаЬ).
Докладніші є наші відомості про суть вчення Маздака й його соціяльну установку. Воно було найкращим відбитком або „згустком" тих громадських прагнень, які росли й розвивалися у Персії на межі V і VI століть нашої ери. Маса людности перської монархії відчувала важкий економічний утиск: вона цілком перебувала під владою феодальних ханів, зажерливого зороастрійського духівницта й жорстоких урядовців - самодурів. Ці умови породжували притиснутий заколот у селянській й наймитській масі, що у 490 р. набув форми відкритого повстання. „Злидні з приводу голоду, пише Кристенсен, як найбільш підкреслювали неоднаковий розподіл добра в цьому перському суспільстві, де вся влада без винятку була у руках вельможного панства. Злидні ж надавали сміливости пригніченому народові3).
*) Порів. так само F. Rosenberg, Notices de la litter parsie. Petesbourg, 1909, 51 наст.
2) Christensen,-p—100
3) Там таки, стор. 105


186 —
У цей самий час й виступає Маздак зі своїм ученням, в якому він проголошує про потребу рівномірного розподілу майна й землі між всіма людьми й розкріпачення жінки. Я не буду зупинятися тут на філософських, космологічних і есхатологічних поглядах Маздака, які надзвичайно подібні до маніхейства *). Для нас цікаве є його соціяльне вчення.
У більшості історічних пам'ятників соціяльна доктрина Маздака набуває тенденційности, що відбиває собою настрій вищих клас перського суспільства, які із запеклою ненавистю ставилися до маздакізму.
Ось, наприклад, кілька витягів з твору шейха Ібн - Ель - Атира (Acupa - Ibn - el - Atir), що в загальних рисах іде за Табарі, й з інших джерел.
„Царювання Кава да, сина Фіруза ... У його дні з’явився Маздак, що придумав нове вчення... Він зробив спільними між людьми рухоме й нерухоме майно, жінок, служників та служниць, щоб ніхто не мав лишків ні в чому. Число його спільників зростало й збільшувалося, як серед простого народу, так і між знатними, й швидко досягло до 10-х тисяч. Маздак брав жінку, у кого хотів, і передавав її іншому; так само, він робйв і з майном, і з служниками, і з служницями, і з іншими володіннями та багатствами. Він набув сили, й маса його послідовників все збільшувалася. Сам цар Кавад зробився його спільником. Одного разу Маздак сказав Ка- вадові: „Сьогодні моя черга іти до твоєї жінки, матери Ано- шарвана“. — „Візьми її“,— сказав цар. Царевич Аноширван кинувся на коліна перед Маздаком, роззув його власними руками, цілував йому ноги й благав не торкатися його матери. Мадзак залишив їй спокій.
Інші арабські та перські джерела, що виходять з царської хроніки сасанідів, відомі під пехлевійською назвою „Хвадай - намаг“ (книга владик), подають нам наступні дані про вчення Маздака й про соціяльну революцію у Персії. Маздак запевняв, що всі люди мають рівне право на власність і на жінок (Крстенсен, 28). Він виголосив спільність майна й родини, кажучи, що це було б благочестивою справою, приємною богові. Він підбурював нижчі верстви народу проти вищих клас. „Різного роду чернь змішувалася
*) Там таки, стор. 100 —103


187 —
з людьми шляхетної крови. Тим, хто важився на чуже майно, було легко посісти його, злочинцям — робити насильства, розпутникам — задовольняти свої бажання й мати полові зносини з найшляхетними жінками, про яких вони не сміли б і мріяти, і всі люди зазнали надзвичайного лиха" (там таки, 29). Маздак навчав: „Кожна людина бажає задовольнити свої потреби коштом ближнього, і тому люди вдаються до насильства. Але ми бачимо такий стан речей і відбираємо від багатіїв їхній скарб на добро біднякам ; ми повернемо бідноті лишки багатіїв" (там таки, 32). Натовп руйнує комори із зерном під впливом промов Маздака. Простий нарід вклоняється йому, як пророкові (там таки, 48). Він навчає, що нерівність сталася через насильство й що ніхто не має більшого права на багатство, на жінок, на рухоме майно в порівнянні з іншими. Наслідуючи це вчення, нарід віддається ексцесам, захоплює майно, викрадає жінок, чинить всілякі злочини (там таки, 49).
Кавад засвоює собі вчення Маздака й вважає, що через нього він зробить людство щасливим (там таки, 51).
У низці джерел ми знаходимо вказівку на те, що Маздак був гуманним, забороняв зайве кровопролиття й вживання м'яса до їжі, вимагав м'якого обходження з ворогами (там таки, 103 — 105). За припущенням А. Крістенсена, ма- здакісти прагнули не до усуспільнення жінок, а до розкріпачення жінки, до встановлення нових, вільніших і гнучкіших форм подружжя (mariage d'un caractere plus libre, там таки, 106).
Анекдоту про матір Аношарвана, яка повинна була стати полюбовницею Маздака, але позбавилась цього завдяки втручанню сина, оповідає Абул - Фарадж (Abu'l - Faradj), Бі- руні (Biruni), Ібн - Ель - Атир (Acup - Ibn - el Atir) і Абдул - Фіда. Цю анекдоту про приниження Аношарвана пояснюється, як видно, бажанням хроніста знайти особовий момент ненависти царя Хосрова або Хосроя — Аноширвана до маздакістів. За Christensen'oM (там таки, 69), анекдота походить від арабської традиції царства Ніга, яке підлягало Персії (там таки, 76 й наступні).
Що спонукнуло царя Кавада приєднатися до маздакізму? Східні хроністи в jibOMy питанні зовсім не погоджуються між собою. Одні вважають поводження перського царя щирим,


188
інші пояснюють його лукавством, що виникло від страху. Th Noldeke *) вважає, що Кавад увійшов у спілку з новою сектою, щоб перемогти силу феодальної шляхти й духівництва. Цього погляду тримаються й найновіші дослідники: Бровн*  2  *), Везендонк*), але Крістенсен4) не погоджується з ними й доказує, що перехід Кавада І до маздакізму був цілком щирим без усякої політичної мети, і він стався виключно під впливом гуманного ідеалізму Маздака і через вдачу та особові переконання царя.
Але думку Крістенсена треба визнати за помилкову. Со- діяльно - політичні причини переходу перського царя до нового руху (боротьба з феодальним панством і жрецтвом) ясні: у Табарі й інших точно зазначається, що маздакізм був проти панства і його економічного впливу (Noldeke, 154, Christensen, 111 й наст., 122 й наст).
Перепустимо подробиці про скинення царя від шляхти і зороастрівського жрецтва, про втечу його з ув'язнення й про повернення на престол (Christensen, Ш й наст.). Перейдемо до історії трагічної розправи з Маздаком і його спільниками (за Кавади І, що зрадив нове вчення, або за сина його Хосроя І Аношарвана — в цьому наші джерела розбігаються). Ось оповідання одного з халіфатських істориків (XII ст.) „Коли Аношарван воцарився у Персії, він дозволив всім захрдити до його палацу. Війшов до нього Маз- дак, а за ним Мюнзир (один із супротивників Маздака). Аношарван сказав: „Так, мав я два щирих, завітних бажання. О, коли б господь здійснив мені їх". Маздак запитав: „А що це за бажання, о владарю?" Цар відповів: „Я бажав би, щоб ця благородна людина, тоб-то Мюнзір, стала правителем і одержала владу, а по-друге, щоб всіх маздакістів було перебито". Маздак сказав: „Але, чи маєш ти змогу перебити всіх людей". Цар виголосив: „Ах, ти тут, повіїн син! Клянуся богом, що не зник ще запах твоєї панчохи з мого носу з того часу, коли я цілував тобі ногу!"
„И забили Маздака за царським наказом, розп'явши його на хресті".
*) Th Noldeke (цит. твір, стор. 143—142, увага 3 й 461).
2) Е. G. Browne (цит. твір, І, стор. 171).
;J) О. G. von Wesendonk (цит. твір).
4) 	Я. Christensen (цит. твір, стор. 107 і наступні).


189 -
„Потім шах Аноширван поклав на себе корону і, вийшовши до народу, сказав до нього промову. Він хвалив і прославляв* бога, згадав про те, що нарід піддався розпутству у своїх вчинках, релігії й дітях, і заявив, що він все це виправить".
„Й забито маздакістів в місцевості між Джазером та Нахраваном одного ранку 10.000 чоловіка й розп'ято їх".
Так закінчує літописець своє оповідання про цю разючу спробу повернутися до первісного комунізму темної доби раннього середньовіччя на Сході.
В оповіданні Таса alibri Хосрой, звертаючись до тих, хто був навколо нього, зокрема до Маздака та Ель-Мунзера, говорить, що він просив у бога за три речі: дати царську владу, настановити Ель-Мунзира на царя Арабії й викорінити єретиків (Christensen, 50). »
Розгром маздакістського руху у 528 — 529 р.р. не підлягає сумнівові, хоч подробиці, зрозуміло, мають легендарний характер. Проте жорстока розправа перського царя не могла безслідно знищити маздакізму. Навпаки, у віддалених провінціях Персії, зокрема, у майже неприступному узгір'ї Адер- бейджану, спільники Маздака знову збираються із силами; тут маздакістські ідеї не тільки зберігаються, але їх де-далі поглиблюється й розповсюджується, зустрічаючи велике співчуття серед вільнолюбного народу країни.
У 808 р. на чолі маздакістського руху стає Джавідан. Перед своєю смертю у 816 р. він урочисто передає керівництво маздакістами свойому видатному учневі Папакові, або, за арабською вимовою того часу, Бабекові, який енергійно взявся за справу визволення перського народу від його ворогів - феодалів і аббасидів. Один із сучасних дослідників Th NoldeKe вважає за основну рису комуністичних ідей Маздака їх релігійний характер.
Проф. П. К. Жузе у своїй недавній праці „Папак і* па- пакізм. До історії комуністичного руху в Адербейджані в IX ст. після Р. X." („Известия Бакинского Университета 1921"), вказує, що в програмі й діяльності перських комуністів пізнішого періоду (XI ст.) релігійний елемент не грав майже жодної ролі. „Зовсім не можна назвати жодного випадку, говорить він, який вказував би на релігійну підставу численних висгушв-папакістів та інших споріднених їм комуністів проти абасидської влади" (стор. 207).


190 —
Я додержуюся у дальшому викладанні статті проф. Жузе („Известия Бакинского Государств. Университ. 1921й, 209 й наст.).
Біографічні відомості, що дійшли до нас, про нового проводиря комуністичного руху свідчать, що цей проводир пригноблених був сам бідняк. Під його керівництвом число комуністів і тих, що співчувають їм, дійшло величезних розмірів. В одному Адербейджані воно перевищувало 300 тисяч чоловіка.
Організація вступила у звязок з іншими революційними організаціями того часу, наприклад, з візантійською. Військо,, що було відряджене проти Папака, він розбив, а головко- мандувача війська полонене. Ці успіхи дали хурамітам - комуністам нових спільників. Правда, у 833 р. бен Мус’аб наніс комуністам в околицях Хамадана значну поразку. Але з призначенням на посаду командувача армії проти папакі- стів турка ал-Афшина справа комуністів погіршала. У 835 р. ал-Афшин на чолі свойого війська вирушив до Бада, де було зосереджено ядро комуністичної армії й штаб її проводиря. Завдяки вжитим заходам — організації розвідки, окремих допоміжних загонів то - що, йому пощастило розбити двох полководців Папака й обкласти з усіх боків червону столицю. У квітні 837 р. Бад було взято приступом, зруйновано до щенту й цілком спалено. Папакістів, що попали в руки ал - Афшина, перебито разом з їхніми родинами, за винятком Папака й його родини, яких суворий переможець взяв із собою до Багдаду, як трофей. Інтересно зауважити, що сам Папак, за свідченнями джерел, що їх, зрозуміло, не можна запідозрити у співчутті комунізмові, виявляв до полонених разючу гуманність: салдатів він звільняв на волю, а з жінками й дітьми „благородних" поводився так чемно, що коли його колишні полонені довідалися про близьку страту Папака, „вони почали бити себе в обличчя, кричати й голосно плакати". На питання ал - Афшина, що це значить, жінки відповіли: „Він так чемно з нами поводився".
Звістку про взяття твержі папакістів і полонення Папака було одержано у столиці халіфа, серед мусульманського панства, з радістю й радінням. На другий день після привозу Папака до резиденції халіфа, грізного проводиря комуністів було покарано на смерть разом з його братом.


191
Хоч організації папакістів було розгромлено, комуністичні ідеї в Адербейджані продовжували жити протягом всіх наступних століть.
Prof. Е. KAGAROW
DIE KOMMUNISTISCHE BEWEGUNG IN PERSIEN Ш VI—IX JHR. N. CHR.
Der Verfasser gibt eine kleine Skizze der zur Zeit von Schach Kawad I (489 — 531) unter der Fiihrung von Masdak entstandenen und vom Sohne Kawad’s Chosroi I. Anuschirwan im 528 — 29 aufs grausamste unterdriickten religios - politischen Bewegung des so genannten „Masdakismus", dessen Lehren mit den Ideen eines primitiven Kommunismus eine gewisse Verwandtschaft batten (Abschaffung von Privateigentum, Gleich- stellung der Frauen den Mannern).
Masdak selbst wurde gekreuzigt und mehr, als 10.000 Masda- kisten gemetzelt. Aber seine Ideen, welche ihre Verbreitung den Freiheitsbestrebungen des von den feodalen Herrschern und der fanatischen Geistlichkeit unterdriickten und ruinierten Volkes verdankten, wurden nicht getotet; sie lebten weiter in den entferntesten Gegenden des Perserreiches, besonders in Azerbeidschan (unter Papak im IX Jhr.), wobei die religiose Farbung dieser Lehre vor der politischen zuriicktrat. Kommu- nistische Ideen sind noch spater lange Zeit in Azerbeidschan lebendig geblieben.


А. КОЦЕВАЛОВ
ДЕЯКІ ДАНІ ПРО НАУКУ Й ЛІТЕРАТУРУ В ГРЕЦЬКИХ КОЛОНІЯХ ПІВНІЧНОГО ПОБЕРЕЖЖЯ ЧОРНОГО МОРЯ
Греки, закинені на північний берег Євксіну, що він'у свідомості еллінів найдавніших часів ототожнювався з кінцем світу, з таємничою країною смерти, жили далі розвиненим духовним життям, підтримуючи культурний звязок з Грецією і грецькими колоніями Малої Азії. За всю античну добу грецькі колонії північного Чорномор'я, не вважаючи на часті війни з варварами, що, оточивши, постійно на них напирали, а іноді загрожували роздушити ту або іншу грецьку державу, були надалі огнищем культури: північна Чорномор- щина була батьківщиною деяких відомих філософів і учених; житці Херсонесу і Боспору цікавилися своїм минулим і турбувалися тим, щоб це минуле не було пущено в непам'ять; чорноморські греки були досить добре ознайомлені з творами поетів метрополії і мали своїх поетів. В Ольвії народився відомий філософ III віку до нашої ери Біон. Як свідчить Діоген Лаєрцій 1)і Біон Бористеніт говорив про себе, що його батько, пущений з кріпацтва, торгував рибою, а мати до одруження повіювала (за Атенеєм, що покликується на Нікія Нікейського, матір'ю Біона була даконська гетера Олімпія2), батька за якийсь злочин підчас збирання податків продано до неволі з усією родиною, його, Біона, купив один ритор, перед смертю цей ритор залишив Біонові своє майно, і він, спаливши й розірвавши писання свойого добродія, приїхав до Атен і віддався філософії. Мабуть, Біон не був серйозним мислителем, а швидше дотепним софістом з невсталеним світоглядом, оскільки можна гадати з того, що спочатку він був прихильником Академії, потім приєднався до кініків, потім слухав атеїста Теодора, а наприкінці став наслідувачем перипатетика Теофраста. Біон, за словами


193 —
Діогена, залишив чимало нотаток, а так само корисні г важливі речення. Сфер, молодший сучасник Біона, за. Плутархом Борістеніт, а за Діогеном Лаєрцієм Боспорянин, ученик Зенона і Клеанфа, довго жив при дворі Птоломея Філопатора; він допомагав Клеомену в його планах відновити стародавню Спарту3). Свіда говорить про історика Посейдонія Ольвіо- лоліта, що залишив твори про явища океану, про тирську землю, а так само, коли це та сама особа, атицьку і лівійську історію4). Схоліяст до Аполлонія Родоського (II, 660) пише, що Діонісій Ольвійський (’Офісно;— v. 1. ’AXpiocvo;) свідчить, що широкі й низькі береги називалися Ахіловими бігами. Бос- порські володарі опікувалися науками. Як оповідає Філо- страт5), один боспорський цар, одержавши старанну грецьку освіту, приїхав до Смірни ознайомитися з Ионією і попросив до себе видатного тогочасного софіста Полемона, щоб поговорити з ним. Але Полемон на прохання царя кілька разів відповідав ухильно, доки цар сам не прийшов з 10 талантами платні. Цим царем міг бути Савромат І (93/4 р.— 123/4 р. нашої ери), Котис II або Ройметалк. Навіть за доби упадку деякі ольвіополіти з любов’ю вивчали твори Платона, захоплюючись непримушеністю Платона і його мовою,— пишною і близькою до гомерівської і таким чином особливо зрозумілою ольвіополітам того часу, ревним ве- личником Гомера0). В Ольвії Діон Хрисостом зустрів одного юнака, що звався Калістратом. Він студіював риторику і філософію настільки серйозно, що навіть висловлював бажання виїхати разом з Діоном7). Проте філософи і учені чорноморських колоній мали досить спромоги працювати і на батьківській ниві. У IV — III ст. в Боспорі на роздоріжжях учив Смікр 46). Один боспорський напис І сторіччя нашої ери8) говорить: „Оберігаючи й мудрість і чудну вдачу, ти згинув, Стратонік, залишивши сльози опечаленому батькові. Боговитий друже, дорогий попереднім, майбутні сторіччя дізнаються з (твоїх) книг про твою незмірну принадну мудрість. Стратонікові, синові Зенона, свойому владареві, спорудив пущений з кріпацтва Сосій стелу для пам’яти". З цього напису ми довідуємся, що на Боспорі в І сто- 'літті н. е. жив філософ Стратонік, залишивший по собі твори. Сосій, що спорудив свойому владареві пам’ятника, як видно із ремінісценцій епітафії, був начитаною людиною;
ІЗ Східній Світ


194 —
на думку В. В. Латишова, він грав таку саму ролю при Стратонікові, як Тирон при Цицероні. В одній боспорській епітафії І сторіччя н. е.9) мй читаємо: „Тут підо мною, подорожній, вісімнадцятилітній любитель слова (Щт cpt'Xoc) Ге- ліодор, однойменник батькові". Проте Геліодор, будучи лю- бителем слова, тоб-то словесности, літератури (litterae), ледви чи був філологом в цьому значінні слова, як це розуміють Ератосфен, Светоній, Сенека, тоб-то ученим, що пояснює й критикує авторів.
Про існування в Херсонесі історіографії свідчить одині декрет з другої половини III і не пізніш II сторіччя до н. е.10)„ що постановляє увінчати Сіріска, сина Геракліда за те, що він,, „явища (eTCicpavsiat) (богині) Діви трудолюбиво описавши, прочитав, і про ставлення до царів Боспору розповів, і колишні приязні взаємини до міст дослідив": На думку М. М. Ростовцева п), херсонесити, що мусили тоді безперервно відбивати скитів, які загрожували самій території Херсонесу,, в подяку за чудесну допомогу богині в одній сутичці зі скитами, постановили вшанувати богиню, оголосивши в літературній^ формі як останній випадок її епіфанії, так і всі. інші, засвідчені в храмовім переказі; фрагментом декрету, що ним за пропозицією батька Сіріска Геракліда доручалось Сіріскові скласти доповідь про епіфанії Діви, є, на думку М. І. Ростовцева, напис Ios PEI, 343. Оповідання про* ці епіфанії давало повну воєнну історію Херсонесу, бо херсонесити дуже вірили в те, що богиня Діва завжди помагає в боях свойому місту12). Розгляд випадків допомоги богині Діви в боях з варварами привело Сіріска до вивчення взаємин- між Херсонесом, боспорськими царями і вільними понтій- ськими містами, натуральними союзниками Херсонесу в боротьбі зі скитами.
Багато аналогій праці Сіріска, як видно, дає історія оголошення і загальний характер відомої храмової хроніки міста Лінду на острові Родосі (99 р. до нашої ери), виданої від Блінкенберга13). На початку хроніки говориться про пропозицію Гагесітіма обрати комісію з двох осіб, що мала скласти і оголосити список посвячень в храмі з відповідними надписами цих посвячень, а так само навести ті чудеса богині, в результаті яких були ці посвячення. Одним з членів в комісії був Тімахід, син Гагесітіма, філософ і поет. Отже.


195 -
ініціативу оголошення історичного дослідження і в Лінді, так само, як у Херсонесі, взяв на себе батько автора. Услід за декретом на тій самій стелі є доповідь. Крім каталогу храмової ризниці, в доповіді вміщено оповідання про три чудесні з’явлення богині, з яких два стосується до воєнних подій.
Переказ про епіфанії мав велике значіння в історії грецьких громад. Що збереглись оповідання про чудесні з’явлення богів, цьому сприяв перед усім місцевий патріотизм і місцеві храмові традиції. Потім храмову і народню легенду сприймала поезія і риторизована історіографія та переробляли її історики в роді Сіріска, що часто-густо перекручували традицію, ускладняючи її і приєднуючи до основної фабули мотиви, перейняті із зовні (пор. оповідання про епіфанію Діоскурів в грецькій і римській Італії, метаморфозу версії про активне втручання Аполона при наступі Бренна на Дельфи в Коському декреті, у Юстіна та у Павсанія). Епі- фанія божества грала велику ролю не тільки в політичному і воєнному, але і в культовому житті античности, даючи привід присвячувати божеству, установлювати грища в пошану божества 14).
Мабуть, Боспор також мав своїх місцевих істориків. Одно з джерел Страбона, з якого Страбон запозичив екскурси» добре знає історію Боспору з найдавніших часів, а особливо добре історію так званих тиранів V і VI стор., до яких він ставиться з великою симпатією; таким джерелом, на думку М. І. Ростовцева 15), найправдоподібніше, могла бути місцева історична праця або праці, що трактували історію боспор- ських тиранів. До подібного джерела сходить, на думку Міннза и;), також докладне оповідання у Діодора про боротьбу Євмела з Сатіром (XX, XXII —XXVI).
Чорноморські греки любили музику й поезію. Мемнон,, підчас війни з Левконом, відправив до Левкона разом зі своїм послом Архібіядом відомого олінфського кіфарода Арістоніка для того, щоб посол міг ознайомитися з числом людности в той час, коли, підчас привалювання корабля до берега, кіфарод стане виявляти своє мистецтво і житці поспішно будуть збиратися до театрів17). Фрагментарний херсонеський декрет II стор. до н. е.18), в якому вихваляється когось за те, що він єі>оохф/у)зє [xat xav хє evSajMav хаі xav] avaaxpocpav s;k[axxov хє xat тгрєтсои]зау xat xs^vat TceTcfonrjxat, МОЖ-
13*


— 196
ливо складено в пошану заїжджого софіста або поета - декламатора. Ми маємо стелу флейтниці з Мірмекіуму IV стор. до н. е.19). Псевдо - панатенейська ваза VII crop, з Керчи з малюнком змагання флейтистів і панатенейська ваза VII стор. з ЕлізаветськоІ з малюнком музикантів, граючих на лірі, також, мабуть, свідчить про те, що чорноморські греки цікавилися музикою. В одному написі з Пантикапею II стор. н. е.20) говориться, що небіжчика за життя осолоджували музи. В склепі Сорака (III стор. н. е.) на картині, що малює небіжчика між своєю родиною, Сорак держить ліру. В Ольвії, відновленій після гетського погрому, за словами Діона Хрисостома7), майже всі знали Іліяду на пам’ять. Але цим і обмежувалось знайомство ольвіополітів того часу з грецькою поезією. Інших поетів (напр., Фокіліда), не знали вони навіть по імени. Що до цього, говорить Діон, ольвіополіти засліплені і не припускають навіть можливости існування будь-якого іншого поета, крім Гомера. Про пристрасть ольвіополітів того часу до Гомера свідчить цей факт: Коли Діон, навівши одно речення Фокіліда, став доводити, що воно одно має більше значіння, ніж ціла Іліяда та Одйсея і що в ньому більше користи, ніж у всіх оповіданнях про Ахілові скоки, його напади і голос, співбесідник Діона Калі- страт сказав: „Гостю, справа в тім, що ми тебе любимо й дуже шануємо — інакше жоден бористеніт не стерпів би подібних нападінь на Гомера і Ахіла: другий, як ти бачиш, наш бог, а першого ми шануємо майже нарівні з богами".
Вірші Гомера на Боспорі були об’єктом екзерцицій навіть для учнів-різьбярів; у всякому разі в одному фрагменті21), що відтворює половину 242 вірша X пісні Іліяди з двома помилками, В. В. Латишов схильний бачити цю екзерцицію.
Чорноморські греки мали також своїх поетів. З одного фрагментарного х$рсонеського напису за римських часів22) видко, що в Херсонесі були змагання вістунів, трубачів і поетів і що на одному з цих змагань переміг один поет, що писав епіграми, два поети, що подали найліпші похвальні пісні, і, може бути, один комічний поет або комічний актор. Один херсонесит за римських часів, іменем Ксанф, якого складач його епітафії називає, між іншим, мудрим в Музах (6 зосрос £v Моиоаїс23), мабуть, також писав вірші. Пам’ятник з Пантикапею з малюнком ліри і книжкової скриньки24),


197
можливо, належить поетові. Про існування в Ольвії місцевих поетів, навіть за доби упадку, свідчить Діон Хрісостом7), що в нього ми читаємо: „Справді, їх поети згадують тільки Гомера у своїх віршах (ev тої; 7roY]p.aatv), що читають і за інших випадків, а зокрема перед боєм завжди зворушують ними громадян".
До нас дійшло досить велике число віршів місцевих греків, вирізаних на кам'яних плитах або нашкрябаних на керамічних виробах (graffiti). Деякі з них в такий чи в інший спосіб стосуються громадських грищ (сюди належить один фрагментарний ольвійський напис25) не пізніш початку IV стор. до н. е., що складається з 3 віршів, гексаметра, пентаметра й неповного гексаметра, який в українському перекладі звучить: „Я говорю, що славетний Анаксагор, син Де- магора вистрілив із луку на далекість 280 сажнів, а син Фільта...", фрагмент віршованого напису в пошану переможців або переможця на грищах в Херсонесі2G) II стор. н. е., нарешті, гімн в пошану Гермеса захисника грищ, палестр, що його попереджував, на думку В-. В. Латишова, список переможців, II стор. н. е., що містив 5 елегійних двовіршів27), інші є присвячувані написи (в Ios PE2 І, 179, Ольвія, кінець IV століття, Клеомброт присвячує Гераклові і народові, що їм збудував вежу, 3 елегійні двовірші, в ольвійському фрагментарному написі III стор. до н. е. Ios PE2 І, 186 Нікодром, склавши обов'язки гімнасіярха, присвячує дари Гермесові і Гераклові, 3 ел. дв., один ольвійський декрет, що стосується до ‘часу між 475 і 460 р.р. до н. е. М. І. Ростовцев і В. В. Латишов відновлюють, як присвячений напис, можливо, Атені28), І ел. дв., в одному віршованому боспорському написі II половини IV стор. до н. е.29) Фаномах присвячує статую свого батька Фебові (2 ел. дв.), в одному написі30) царя Нотиса І вихваляється за відкриття джерела, 2 ел. дв., на одному кіліксі IV стор. і на одній лямпочці VI в. з Березани ми находило метричні написи, що визначають призначення кіліксу і лямпочки31), є фрагменти метричних написів непевного змісту32).
Найдавніший надмогильний напис, що стосується до V стор. до н. е. і написаний pouaxpocpirjSov, належить Боспорові (І ел. дв.33). За цим написом Jfiyjb 2 написи IV ст.— один з Пантикапею (І ел. дв.) і один з Фанагорії (2 гексаметри34), фрагмент бос-


198 -
порського напису початку НІ стор. або кінця IV стор. (З гекса- метри35), боспорський фрагмент тієї ж доби (2 ел. дв.46), напис І стор. до н. е. з Ольвії (4 ел. дв.36), боспорський надгробок І стор. до н. е. (З ел. дв.37), епітафія з Німфею ГлікаріІ дружини Дсандра, в якій до уст подорожнього, що напився води з вином з джерела біля могили, вкладується похвалу Глікарії (2 ел. дв.38), і боспорський напис, що його В. В. Латишов списує у всякому разі до часу римського панування (2 ел. дв.39). Численні епітафії римських часів, за винятком 4 написів з Херсонесу, належать Боспорові. З хер- сонеських епітафій 3 написано в гексаметрах (усього 24 гек- саметри40), одну в елегійних двовіршах (4 ел. дв.41). На Бо- спорі в епітафіях найчастіш находимо елегійні двовірші (20 віршів42), всього 64 елегійних двовіршів). Крім того, вживаються ямбічні триметри (в 3 віршах43), всього 23 ямбічні триметри). Не всі складачі віршів мали однаковий хист версифікації. Іноді у віршах вживається на незаконному місці короткий склад замість довгого (Ios PE II, 286,v. З ’Діфаоб TroXiijTtv, los РЕ И, 419, v. 6 aepTjv &йуатєр<х), іноді довгий замість короткого (Ios РЕ2І, 195, 1 o^So^xovTa oppiac, Ios PE И, 419, 4 в graffito на кіліксі з Березани31) хиХііі). Невдалим є гексаметр 300 И Др 29, стр. стр. 88 — 93, v. З і пентаметр ИАК 54, стр. 78, v 2.
(В. В. Латишов, припускаючи, що за цього випадку помилку зробив різбяр, виправляв текст, переставляючи слова).
II, 370 другий вірш, на думку автора, здається, повинен був бути гексаметром, але не вдався йому. Також не зумів складач викласти гексаметрами епітафію Ios PE2 І, 479. У віршах 300 И Др 28, стор. 71 (Боспор римських часів) у другому і четвертому рядку легко взнати пентаметри, але третій вірш, зберігшийся ліпше від першого, рішуче не вкладається в гексаметр, а швидше в ямбічний триметр. Напис ИДК 45, стор. 16, № 7 (Боспор, II половина І стор. н. е.) не укладується в рамки розмірів, звичайних при складанні епітафій. Нарешті, graffito на лямпочці з Березани31), на думку автора, безумовно повинно було бути віршом, але який розмір мав на увазі автор, важко сказати.
Звичайно, епітафії давніших часів елегантніші; боспорські епітафії римських часів або одноманітні, або пишномовні. Іноді одні епітафії складувано на взірець інших місцевих


199
\
'епітафій. Епітафія ИАК 10, стор. 50, № 51 подібна до Jos PE IV, 218; перші два рядки епітафії Ios PE IV, 256 майже тотожні з початком епітафії Ios PE II, 299; через те, що в Ios PE II, 86 доричні форми вживаються тільки в кінці напису, то В. В. Латишов припускає, що цю епітафію складено з двох інших епітафій, з яких одна була дорична. У віршах північного побережжя Чорного моря, зокрема у віршах римських часів, ми наводимо велике число запозичень від поетів метрополії. Ця обставина, з одного боку, свідчить про досконале знайомство чорноморських греків з грецькою поезією, з другого — це не на користь самостійності місцевих поетів і їх талановитості. Багато запозичень з Гомера, вислів т)дєа xeSva (ИАК 54, стр. 72, N° 5) можна знайти у Гезіода (Ор. 697), рідке слово 8єатсоаиуо<; (в прозаїчній частині напису ИАК 54, стр. 72. №5) в уривку Тиртея у Paus 4, 14, 5, аналогії до зоШххро<; в розумінні „та, що розділяє з Корою ліжко одного чоловіка" (ИАК 14, стор. 125,126, N° 47, V. 13) ми находимо у Евріпіда (Her. І про Амфітріона, співложника Зевса) і у Luc. Deor. dial. VI, 5 (про Іксіона). Особливо багато подібних висловів в Anthologia Palatina і в збірниках КаіЬеГя і Preger’a: епітафія Ios PE IV, 221 наслідує одну епітафію, приписувану Сімонідові Кеоському (Anth. Раї. VII, 516); в такому самому значінні, що й ИАК 14, стор. 125, N° 47, v. 13, дієприкметник 6 атгєі'рас (=6 7гатт)р) вживається з одній епітафії, що її приписують Антіпатрові Сідонію, (Anth. Pal. VII. 164), вислів ^арраріхф atjxaxt (ИАК 54, стор. 77, N° 7) знаходимо також у Preger’a и), дієслово оХізЬаІш про смерть (300 ИДр 28, стор. 71) у КаіЬеГя45), ИАК 14, стор. 125. 126, № 47, v. 23 [ (Ь ^]ov££<;, dpifjvwv v5v Хт^ахг, 7гаиєх16оорр.(оу є паралель до КаіЬеІ 345, 3 p-'/jxep єр.*/), &pT)v[a>v ^тсотсаиео, X[y)]!;ov •o8opp.a>v, ИАК 54, стор. 76, № 7 tcotjxov єісєатхаахо до Anth. Pal. VII, 106 atSrjV етиєатгааахо.
Що до змісту, то в чорноморських метричних написах можна зауважити такі сентенції, порівняння, епітети, що не є зовсім шаблонні: вірші 7 і 8 Ios PE2 І, 482 висловлюють таку думку: не треба, щоб жінки терпіли муки, «родячи дітей, якщо ці вмирають ще молоді і цим тішать тільки Плутона, а не батьків (яких вони тішили б, залишаючись жити, а смертю_своєю опечалюють їх); ИАК 3, стор. 37, NTs 4 [Гт)] ExoOta... 'Exaxatov xovSe хехє[о&є] [AJrjvatou [тфєі'оуха


200 -
В. В. Латишов захищає своє читання [AJirjvai'ou [7u]vetWcor. (= „пахнущего Ленеем, т. е. вином") проти Cronert’a, що- пропонує читати [Z]irjvato[u] o[io]v siovxa*, таким чином, на думку В. В. Латишова, в епітафії відзначається, що Гекатей відправився на той світ по-п'яному; ИАК 14, стр. 125, JSfe 47 оригінально пояснюється смерть синопськоТ діви Теофіли- Дід украв її, побачивши Персефону, ліпшу від справжньої Персефони, і побажавши її мати за свою дружину: у віршах^ 20 — 23 тої самої епитафії проводиться ріжницю між Аїдом і. Плутоном: „Теофілу... не Аїд обняв страшними долонями,, а Плутон запалив весільне світло смолоскипів, прийнявши^ в палац дуже бажану дружину";
300 ИДр 29, стр. 88 — 93, v. v. З, 4 покійниця, що від її* імени складено епітафію, говорить про себе:
„Вниз мене звів не дівою й не дружиною злий Дїд,. і образом милих дітей я не любувалася"; отже одружену жінку, що не має дітей, автор епітафії не вважає за жінку в повному розумінні того слова; у херсонеському гімні в. пошану Гермеса27), Гермесові дається кілька епітетів, яких нема в грецькій поезії, хоч вони і мають аналогії (XftoviW TTpuxavtc, tcXooto86ty]c, іуа&шу 8шт<орхаі aocptTjc).
УВАГИ
1. IV, 7, 46 — 51.
2. XIII, с. 61.
3. Plutarchus, Cleomenes, II, XI, Diog. Laert. VII, VI.
4. Muller, FHG, III. p. 172.
5. Vitae Soph., I, c. 25, IV:
6. „Діон Хрисостом. Бористеніцька промова** (р. XXXVI), V. II р. 5S
Dind.
7. Ibidem, р. 48.
8. „Известия Археологической Комиссии, 54, стр. 72, № 5.
9. Jos РЕ II, 86, v. 5. 6.
10. 	Ios РЕ2 I, 344.
И. Сириек — историк Херсонеса Таврического, ЖМН Пр. 1915,. апрель, отдел классической филологии, стр. 151 —170.
12. Див. в декреті в пошану Діофанта (Ios РЕ21,352, v. 23.24): „Діва,, що завжди охороняє Херсонеситів, і тоді помагаючи Діофантові..
13. Blinkenberg, La chronique du temple Lindien. Explor. arch, de Rhodes. Fondation Carlsberg VI. 1912.
14. Докладніш про ліндійську хроніку і про епіфанії божеств див. в цитованій вище статті М. І. Ростовцева про Сіріска


201
15. М. И. Ростовцев. Страбон, как источник для истории Боспора^ Сборник в честь В. П. Бузескула, стр. 15.
16. Minns, Scythians and Greeks in South Russia, Cambridge 1913,, crp. 626.
17. Полнен, V*, 44.
18. los PE2 I, 348.
19. ИАК 23, стр. 44, № 29.
20. Ios PE II, 197.
21. Ios PE IV, 409.
22. Ios PE2 I, 433.
23. Ios PE2 I, 482.
24. А. В. С. I, p. 279.
25. Ios PE2 I, 195.
26. Ios PE2 I, 434.
27. Ios PE2 I, 436.
28. Ios PE2 I, 270.
29. Ios PE II, 9.
30. Ios PE II, 37.
31. Записки Одесского Общества Истории и Древностей, 23, стр. 26.. № 26: YjourcoTos %6Xi£ єірЯ cptXv] TuvovTt tov olvov. Ibidem, t. 28, протоколы* crp. 88: wg XuXvov zl[xi, y.al cpatvco &[eoTa]iv xav&p(07toiaiv.
32. Напр., ИАК 3, стр. 51, № 17, Боспор. Ill в. до н. з.
33. ИАК 10, 63, № 66, доповнення ИАК 23, стр. 63.
34. ИАК 54, 78, № 8. Ios PE II, 370 (см. також Ios PE IV, crop. 291)~
35. ИАК 3, стр. 37, № 4.
36. Ios PE2 І, 226.
37. Ios PE II, 286.
38. ИАК 37, стор. 14 — 22.
39. Ios PE II, 171.
40. Ios PE2 І. 479 (?). 516. 519.
41. Ios PE2 І, 482.
42. Ios PE II, 86. 167. 197. 298. 299. 383. 419 (фрагментарне). 911.. 182 і. IV, 218. 221, 256. 317. 391. ИАК 10,стр. 72, № 77. 14, стр. 120, №42. 14, стр. 125. 126, № 47. 54, стр. 72, № 5. 54, стр. 77, №7 (фрагментарне). 300 ИДр 29, стр. 88 - 93.
43. ИАК 10, стр. 50, № 46. 10, стр. 66, № 69. 14, стр. 125, № 47. Останній напис є об’єднання 4 самостійних і віршів; з цих віршів другий складається з 4 ямбічних триметрів.
44. Inscriptiones дгаесае metricae, № 282.
45. Kaibel, Ер. № 587 и № 155.
46. Епитафію Смікра, „який був великий на віру, що у нього справедливість природньо вкоринилася у розум, що його виховали музи й що, він учив на роздоріжжях" видано в „Известиях Академии Ист. Мат. Культ.", II, 1922. сс. 93. 94.


202
A. KOTSEWALOW
LA SCIEECE ET LA LITTERATURE DANS LES COLONIES GRECQUES DU PONT-EUXIN
Les colonies grecques situees au Nord de la Mer Noire, malgre les guerres qu’elles menaient saris cesse avec les bar- bares environants, resterent toujours des foyers de civilisation et continuerent leurs relations avec l’Hellade et les colonies grecques de l’Asie Mineure. Le Nord du Pont-Euxin a ete la patrie de plusieurs philosophes et poetes, par ex. Bion et Sphere de Borysthene, Poseidonius d’Olbie. Le philosophe Stra- tonique (I. s. apres n. e.), qui a laisse quelques ouvrages, vivait au Bosphore. Les olbiopolites meme au temps de la decadence lisaient avec enthousiasme les auvres de Platon.
Les habitants de Chersonese et de Bosphore etudiaient diligemment leur passe et songeaient a ce qu’il ne fut pas oublie.
Syrisque de Chersonese, honore par les decrets du 111. ou II. s. av. n. e., avait ecrit un traite, qui resumait Thistoire de sa ville natale. Cln historien du pays a ete d*apres M, Rostowzew une des sources pour Strabon.
Les grecs du Pont-Euxin aimaient beaucoup la musique et la poesie; les cytharedes et les poetes - declamateurs venus de Tetranger у trouvaient toujours un bon accueil. Les colonies avaient aussi leurs propres poetes. Dans les inscriptions, assez nombreuses, dont les plus anciennes remontent jusqu’au V. s. av. n. e. on trouve beaucoup de vers empruntes des poetes de la metropole (Homere, Hesiode, des poesies lyriques, qu'on trouve dans TAnthologia Palatina).


Проф. Д. ГОРДЕЕВ
Н. Я. МАРР
(До 40-річчя його науково-літературної діяльности)
Цього 1928 року сповнилось 40 років з того часу, як вийшла перша друкована праця академика Н. Я. Марра — і по всьому
нашому Союзу, в наукових установах і організаціях, як і на сторінках не тільки наукової, а й широко-громадської преси відзначено було цей незвичайний ювілей. Чотири десятиріччя науково - літературної творчої напруженої праці дали величезний найко- штовніший скарб із сотень монографій, дослідів, статтей, рецензій і нотаток з різних галузей гуманітарних дисциплін, переважно з кавказознавства, орієнталістики, за - гального мовознавства і історії мате- ріяльної культури.
І разом з тим _науково - освітня, організаційна, адміністративна і громадська діяльність широкого розмаху. Наукові


204
громадські заслуги Н. Я. Марра надзвичайно різнобічні й далеко переросли навіть дуже великий академічний маштаб.
Роки війни й революції, хоч як тяжко було працювати в злиднях і нестатках, не зламали Н. Я., а лише напруже- ніше загострили його наукові шукання на шляхах поширення й поглиблення „яфетичної теорії", що її він створив,, і інших дослідницьких праць. Саме за останні півтора десятка років Н. Я. з найбільшого сучасного кавказознавця,. основоположника нової школи, робиться творцем нової методи, нового побудовання загального мовознавства, ув’язаного з історією матеріяльної культури, і в цьому розумінні: він виходить на світову арену. Цими ж роками він для створення колективної планомірної роботи в річищі нових наукових течій закладає перші в Академії Наук, колишньої Російської, тепер Союзу РСР, гуманітарні науково-дослідні інститути: Кавказький Історико - Археологічний в Тифлісі,, що виріс із Анійського археологічного підприємства, і яфетидологічних розвідок, що згодом був перейменований в. Яфетичний.
Н. Я. Марр — один із найголовніших реорганізаторі колишньої Археологічної Комісії, шо її було перетворено' й поширено в Академію Історії Матеріяльної Культури.. Вже кілька років він стоїть на чолі цієї складної й нової наукової установи. Опріч адміністративної роботи в академіях, ювілянт стоїть тепер на . чолі чи бере участь у керовництві такими важливішими установами, як: Державна* Публічна Бібліотека в Ленінграді, де він має посаду директора; Кавказький відділ КІПСУ в Академії Наук СРСР, що» він заклав його і керує ним; Центральне Бюро краєзнавства; Науково-Дослідний Інститут порівняльної історії літератур і мов Заходу і Сходу при Ленінградському Державному Університеті; Ленінградський Східній Інститут і Інститут Етнічних і Національних КуЛбтур Народів Сходу СРСР* в Москві.
За браком місця я не перелічую інших установ і організацій, де він бере більш-менш активну участь. Зокрема, відзначімо його участь в об’єднанні наукових робітників,, як Голови Центрального Бюра секції наукових робітників. СРСР.


205
Нижче я дозволю собі, коротко викладаючи історію етапів ^наукового шляху ювілянта, спинитися попутно на його красивій і цікавій біографії*).
З походження гібрид (батько шотляндець, мати гурійка), Н. Я. народився і прожив свою молодість в Західній Грузії, в складній і строкатій обстанові схрещення різних етнічних угруповань, станових і громадських стосунків. Уже родинні умови, де батько й мати не мали спільної мови і в розмові вживали своєрідної мішанини перекручених російських і грузинських слів, а так само побутове, багате на різні мови оточення, поклали свій відбиток на жвавого і вразливого хлопця ще з дитинства його. В гімназії (Кутаїс) він відзначається здібностями і інтересом до мов, найбільше до стародавніх. Багато шляхів вабили до себе юнака, що бурхливо і зовсім незвичайно прожив свої гімназіяльні роки, повний захоплення. Він поставив перед собою мету — з’ясувати походження рідної грузинської мови і, всупереч порадам друзів, обирає факультет східніх мов, де зразу вивчає мови з чотирьох розрядів: кавказького, арабсько - персько - турецького, семітичного і санскритсько - персько - вірменського і тим закладає міцний грунт для дальших широких і різноманітних дослідів. Ще студентом Н. Я. мимоволі спричинився до незадоволення свого професора грузинської мови, що не міг переварити ні лінгвістичних, ні літературно - історичних його висновків (про це сам Н. Я. розповідає в журналі „Огонек"). В такій обстанові, „в самотності, в науковому підпіллі свого роду", ювілянт написав свою першу працю „Природа и свойства грузинского языка", що її було ви- друковано 1888 року в грузинській газеті. В цій праці вперше було зформульовано думку про спорідненість грузинської мови з семітичними. Але тоді шукання молодого орієнталіста в цій галузі петербурзькі наукові кола зустріли „більш, ніж скептично". „Умови оточення в академічному житті" скерували працю Н. Я. найближчими дальшими роками на інший шлях — він офіційно робиться вірменістом і грузино- знавцем і працював спочатку як приват-доцент, а потім на
г) Є два автобіографічні нариси Н. Я. Один в академічному „Довіднику" (ювілейне видання Якадемії Наук 1889 — 1914 р.р., т. III, ч. II, ПТГ, 1917, crop. 18 — 28). Другий написано для широких мас читачів в журндлі .„Огонек", в серії нарисів: „Советская страна должна знать своих ученых".


206
відповідній катедрі Східнього Факультету. Цей період відзначається переважно дослідницькими працями з вірмено - грузинсько! словесности, літератури й філології, а так сама численними експедиціями (на Кавказ, Афон, Сінай і до Єруса- ліму) та початком археологічних робіт в Ані. До того як з'явилася друга праця із серії „етапів" розвитку яфетичної теорії: „Предварительное сообщение о родстве грузинского языка с семитическими" (1908 р.), Н. Я. опублікував понад 100 друкованих праць, серед яких такі капітальні праці, як „Сборник притчей Вардана" в трьох томах (магістерська дисертація), видання й дослідження грузинського тексту Іпо- літова „Толкование Песни Песней" (докторська дисертація), „Хитон господень в книжных легендах армян, грузин и сирийцев", „Крещение армян, грузин, абхазов и аланов св. Георгием (арабская версия)", „Арк-аун", низка томів із серії „Текстов и разысканий по армяно - грузинской филологии", що її він заснував, граматика стародавньої вірменської мови, і „Основные таблицы к грамматике древне - грузинского* языка".
На початку 1909 року Н. Я. обрано на ад’юнкта Академії Наук, і це дає йому змогу поглибити й поширити діяпазои своїх наукових шукань, що вже на той час набули загально- кавказького розмаху і простиралися до країн ближнього* Сходу і візантійського світу. На той час уже остаточно зміцніло археологічне підприємство в Анійському городищі, де що-року провадилося систематичні розколини, організовувалося спеціяльні експедиції, планомірно вивчалося пам’ятники матеріяльної культури Кавказу. Це дало грунт для того, щоб з іншого боку підійти і до пам'ятників мови та літератури, а так само переглянути традиційні історичні побудови кавказьких національних колективів. Все більшого інтересу набирають безписьменні корінні мови Кавказу (мегрельська, лазька, сванська, абхазька, дагестанських верховинців і верховинців середньої частини головного кряжу), а так само і мови мішаного типу (осетинська) та ін. Коло дослідів обіймає й мови стародавньо - письменні, клинописні (новоеламську, халдську). Ця праця над безписьменними й стародавньо - письменними яфетичними мовами мала наслідком перегляд самого підходу до філологічної роботи над літературними кавказькими мовами — вірменською й


207 -
грузинською; і в звязку з цим з'явилася стаття „Кавказоведение и абхазский язык" (1916 р.), що підносила низку принципових питань з кавказознавства.
Того ж 1916 р. Н. Я. відкриває яфетидів на Памірі (вершики, або буришки), а потім і в Піренеях (баски). Перед Н. Я. розвернулась картина, де островками жили яфетиди, що збереглися в окремих гірських районах. Він накреслював, на підставі вивчення стародавніх письменних мов (етруської, лідійської та інших), мов гібридних (вірменської, албанської) і відкладень доеллінських в грецькій мові і до- римських в латинській, виявити стародавнє яфетичне населення на всіх просторах від Еспанії до Паміру. Виявилося, що яфетичні мови є реліктові, стоять не ізольовано і звя- зані не тільки з семітичними мовами, як про це гадали раніше, а в тій чи інший мірі споріднені з мовами різних країн і різних епох, з тим, що сами яфетичні мови дійшли різних стадій формації.
Перед Н. Я. відкривались величезні перспективи дослідницьких шукань, поглиблюючи й поширюючи їх. Ці нові етапи припадають саме на останні передреволюційні роки і на перші роки революції. Ці роки перейдено тернистим шляхом. Відірваність Н. Я. від Кавказу, а з ним до того часу найтісніше ув'язувалися основні наукові праці, смерть багатьох товаришів-учених і учнів, що вже були чи мали бути його співробітниками, фактичний і ідеологічний відхід інших груп учнів- кавказців, зруйнування налагодженого Янійського археологічного підприємства (через городище пройшов 1918 року фронт, а потім воно відійшло до Туреччини) і, нарешті, в родині його — смерть меншого сина і довголітня, майже безвісна, розлука із старшим сином... Читаєш праці Н. Я. за ці роки і бачиш, як віра в цінність науки, як творчий імпульс дослідницької роботи захоплювали, підтримували Лого і кликали до нових досягнень. 1920 р., підчас закордонної командировки, він видає в Ляйпцігу працю (російською мовою, а згодом вийшов і німецький переклад) і в ній підсумовує досягнені на той час результати: „Яфетический Кавказ и третий этнический елемент в созидании средиземноморской культуры" (передруковано в зазначеному збірнику, стор. 31 і лалі) — новий, важливий етап в науковому шляху Н. Я.


208 —
Минають роки громадянської війни та руїни, і Н. Я. бере активну участь у будуванні нового життя на нових принципах. По лінії громадській — я вже зазначив. По лінії науковій— провадиться поширення й поглиблення матеріяльної бази (вивчання нових мов, напр., чуваської та інших надволзьких і приуральських, сибірських, хінської та інших далекосхідніх, берберської, готентотської та інших африканських) і виробляється нові методи яфетидології (див. зазначений збірник: „По этапам развития яфетической теории"— останні статті — і „Классифицированний перечень печатных работ по яфетидологии", що склав Н. Я. Марр і вмістив цінну передмову. Видав Комітет вивчання мов і етнічних культур народів Сходу ,СРЧСР, № 7, Леніград, 1926 р. Додатки у звітах Акад. Наук СРСР за 1926 — 1927 р.р.). Нова аналітична абетка, що її остаточно зформував Н. Я., робиться не лише зручним і могутнім знаряддям для наукових праць, але подекуди запроваджується до вжитку і в широких масах (Абхазія).
Разом з основними роботами з мовознавства провадяться етнологічні дослідження (переважно в КІПС) і дослідження з історії матеріяльної культури, напр., „Средства передвижения, орудия самозащиты и производства в доистории" {в справі ув’язки мовознавства з історією матеріяльної культури), вид. Кавказ. Істор.- Археол. Інституту, Лен., 1926, „Лингвистически намечаемые этапы развития человечества и их увязка с историей материальной культуры" (Сообщения Акад. Истор. Матер. Культ., I, стор. 37 — 70) і з краєзнавства (напр., Краеведение, вид. Асоціяції гірських краєзнавчих організацій Північного Кавказу, Махач-Кала, 1925), „Задачи и роль изучения нацменьшинств в краеведении", журнал „Краеведение", т. IV вип. I, стор. 1—20, та інші). В процесі боротьби різних метод в краєзнавстві все більше місце посідає соціологічний підхід, боротьба з формальною методою за матеріялістичну постановку науки про мову та ті гуманітарні науки, що межують з цим. Тут сталося погодження висновків яфетичної теорії з марксистськими засадами. (В цій справі див. журнал „Новый Восток", № 22, статті : Асфендіарова — „Проблема нации и новое учение о языке" [стор. 169 і далі] і В. Аптекаря—„Яфетическая теория Н. Я. Марра і марксизм" [стор. 189 і далі]). Всупереч традиційному


209 -
уявленню, що колись була давня єдність людської мови — прамова — і уявленню про мовні типи „расового" походження яфетидологія, озброєна палеонтологією мови та іншими підсобними дисциплінами, висуває теорію „розвитку людської мови з посуванням від численних незвершених мов до менш численних звершених". Ця еволюція, як і саме виникнення зформованої звукової мови, є результат творчости людства в процесі праці за певних громадських умов. Творення нових мовних форм звязано з розвитком соціяльних форм. Так оформлюється моністичне побудовання вчення про мову (див. зазначений збірник. „По этапам развития яфетической теории" і останнє друковане докладне викладання у вид. Азербайджанського Університету курсу лекцій: „Яфетическая теория, программа общего курса учения о языке" (Баку, 1927 р.).
У найближчий до нас післяреволюційний період, відзначений останніми етапами яфетичної теорії,— основної наукової справи Н. Я. Марра,— наука має від нього, опріч цього,' багато різних дослідницьких етюдів, поглиблених студій з окремих спеціяльних питань, думок і рецензій, статтей, словникових праць (напр., абхазо - російський словник) і таких капітальних праць, як „Грамматика древнелитературного грузинского языка" (Леніград, 1925 р.) та видання Грузинського синаксаря (Patrologia Orientalis, t. XIX, f. 5, 1927).
Більшість наукових робітників, кому щастить святкувати такі ювілеї, цими роками підсумовують зроблене і працюють в річищах налагоджених, визнаних дослідів. З дивною, чисто юнацькою енергією, рішучістю і ентузіязмом Н. Я. підходить до нових, назрілих проблем, і для розвязання їх не відступає перед труднощами. Де треба, „діловито засучує рукава" для чергової роботи, де відважно, як „прославлені корсари - яфетиди, енісхи та етруски", „рушає" „в безмежне, широке море, не маючи на думці намітити" гавань на другому березі", де запрягає яфетичних коней, щоб подорожувати по Афревразії. Невтомно шукає він, „стикаючись з людьми і з природою, на вулицях, базарах, в пустелях і на морях, в горах і степах, коло річок і струмочків, верхи і в вагоні, та тільки не в кабінеті", і знаходить свої „творчі мовознавні думки". Він спускається в глибини по перли, що їх заповіли найдавніші культури, і, як яфетичний Гільгамеш, торкається чарівної трави, що зветься „людина робиться юною". І це — трава безсмертя.
14 Східній Світ


210 -
ProfD. GORDEJEW
AKADEMIKER N. J. MARK
(Zum 40-jahrigen Jubilaum seiner wissenschaftlichen uncf litterarischen Tatigkeit)
Diese kurzgefasste Biographie des grossen, ausserordentlich vielseitigen Gelehrten und Sprachforschers von universaler Bedeutung, Professor Nikolaj Jakowlewitsch Marr, Mitglied der Akademie der Wissenschaft der Sowjet - Union, Direktor und Vorsitzender einer ganzen Reihe von meistens von ihm selbst er- schaffenen wissenschaftlichen Instituten, .erzahlt die hauptsach- lichsten Momente seines unermudlichen arbeits - und erfahrungs- reichen Lebensganges und beschreibt seinen glanzenden Auf- stieg vom geistrdichen Spezialisten auf dem Gebiete der kau- kasischen Sprachen zum Begriinder und Haupte seiner eige nen „Japhetitischen Theorie", welche eine ganz neue Epoche fur die Sprachwissenschaft verspricht.


В. СЕРЕДА
ЯФЕТИЧНА ТЕОРІЯ Н. Я. МАРРА Й МОВОЗНАВСТВО
За останніх років поруч з традиційною індоєвропейською теорією мовознавства що - раз більше фігурує так звана яфетична теорія Марра, що має покласти нові підвалини,, вказати нові шляхи науковому мовознавству так в його основних засадах, як і в розвязанні суміжних з ним широких питань, що одночасно цікавлять і мовознавців, і істориків, і антропологів, і етнологів і т. д.
Поступовий, почасти еволюційний, а почасти й революційний розвиток теорії Марра зазнав таких 3-х етапів: виникнувши в 1888 році ще в студентській праці, вона знайшла своє завершення в 1908 році в „Основных таблицах грамматики древнегрузинского языка" як конкректна частина порівняльної лінгвістики особлива „яфетична сім’я кавказьких мов". За другого свого періоду ця теорія, все більше по- ширюючися в звязку з припливом нового матеріялу, поширює свій уплив і діяпозон з Кавказу на Середземномор’я. Тут яфетична сім’я вже виступає як підшар мов Середземномор’я. Ця стадія найяскравіше репрезентована в книзі „Яфетический Кавказ і третий этнический элемент в созидании Средиземномбрской культуры" (1920). Тут гґоступовно накреслюються вже принципові суперечності і непогодження з індоевропеїзмом, що набули собі остаточного оформлення в 1922 — 24 р. р. в повідомленні Академії Наук під заголовком: „Индоевропейские языки Средиземноморья" (1924). Ця праця зробила теорію Марра антитезою основним принциповим засадам європейської лінгвістики, і цю антитезу дається зформулювати так: так звані расові мови суть просто різні стадії в розвиткові єдиного мовного процесу, і ніякої расової мови, прамови, ніякої сім’ї мов не існує. Індоєвропейська сім’я мов це є просто подальшій стан тих самих яфетичних мов. Цим закінчується коло розвитку яфетичної теорії, що 14*


212 —
пройшла шлях від окремого часткового лінгвістичного учення до загальної науки про мову, що, на думку автора цієї теорії і її прихильників, покликана заступити собою панівну нині індоєвропейську лінгвістику.
Методологія яфетичної теорії, покладена в її основу, має деякі відмінні риси. В протилежність до формальної методи індоєвропейської лінгвістики з її притиском на фонетиці й морфології тут більше уваги віддається словникові й явищам семантичного порядку. Статистичній методі індоєвропейського мовознавства з її синхронізмом, що вивчає явища в площині горизонтального розрізу, протиставляється динамічний погляд яфетичної теорії, що оперує діяхронічною методою, що розглядає і досліджує мовні явища в вертикальному розрізі, як суцільний і єдиний діялектичний процес, що. в ньому й виявляється картина трансформації мови за різних епох мовної творчости. Спроба реконструкції передісторичного стану мови, що, як відомо, належала ще Нуаре, набула собі остаточного здійснення й оформлення за допомогою діяхронічної методи в так званій палеонтології мови, що їй яфетична теорія надає великої ваги. Друга особливість яфетичної методи є то, що вона припускає найсуворішу обумовленість мовних явищ процесами соціяльного, тоб-то з рештою господарчого життя суспільства. Індоєвропейська теорія мовознавства, переважно, досліджує мову, сприймаючи її як індивідуальний, психофізіологічний процес, почасти знаходить собі супротивників вже в своїх власних колах в особі соціологічного напрямку індоєвропеїстики. У противність до цього яфетична теорія досліджує мовні факти, як виображення і відбиток матеріяльної культури й суспільности. Марр називає свою теорію суспільно - матеріялістичним настановленням і цілеспрямованістю науки про мову. Процес розвитку мови мислиться не еволюційно, а мутаційно, в щільному звязкові з переворотами в суспільних стосунках.
Відкриття і практичне вживання металів через переворот в господарчому житті і зміни в суспільних формах спричинилося до схрещування передісторичних мов Европи — яфетичних мов —- і наслідком цього виникла %так звана індоевро- песька сім'я мов, що аж ніяк не становить собою будь — якої расової цілости. Мова ■— явище надбудовного порядку, обумовлене матеріяльним наокружним оточенням, насамперед


213 —
економічним. Для яфетистів мова не є природно - історичний, а суто соціяльний процес мовного творення. Це мовне творення обумовлюється формами господарчого оточення, а це останнє й собі залежить від ступеня розвитку виробництва. Натурально форми соціяльно-виробничих стосунків знаходять свій відбиток в мові.
Звукова мова корениться не в індивідуальному бутті людини, а в колективі. Вона виникає з трудової пісні в звязку з переходом до виготовлювання знаряддів виробництва. Досліджуючи вплив на мовну творчість класових відносин саме поняття національної, позакласової, позастанової мови, Марр відгортає як ненаукове, оголошуючи їх просто фікцією („По этапам", стор. 315).
За рахунок ваги внутрішніх законів розвитку мови центр переноситься на обумовленість мовних явищ соціяльно-економічними факторами* в господарчому зосередженні людських мас, в праці коло утворення спільної матеріяльної бази.
Гостро розрізняється мову тварин від мови людської; в протилежність до першої, що оперує простими звуками, остання має фонеми, тоб - то відпрацьовані людством членопо- дільні звуки, сполучені з працею мозкового апарату. Першою- мовою людства була мова жестів і міміки, що стверджується; й фактами анатомії, етнології й мовознавства.' З розвитком форм суспільства вона натурально мусила еволюціонувати. Звукова мова почалася з цілих слів — нерозчленованих звуків, а дальшій їх розвиток, сполучаючися з розвитком голосових засобів людини, закінчується розкладом на первісні односкладові елементи. Щоб зазначені примітивні звукові комплекси могли перетворитися на членоподільні звуки, була потрібна систематична праця. Виникнення звукової мови, на Маррову думку, належить до кінця раннього палеоліту (Марр. „Средства передвижения", стор. 44 — 45). Як сказано вище, на Маррову думку, прамова, і прабатьківщина відогравали і відограли лише ролю робочих гіпотез. Мова, або, правильніше кажучи, безконечна кількість звукових мов, виникає по всій смузі розселення доісторичного людства круг Середземномор’я і далі на Схід. Індоєвропейські мови становлять собою розвиток багатьох яфетичних мов. В усякому разі, будь - які расові—мови, за Марровою теорією, відпадають. Ролю міграцій, що забирає велике місце у індоєвропеїстів,


214
хоч і не заперечується, але вона значно меншає. Так звані сем'ї мов суть просто групи мов' різних типологічних систем. Поняття „прамова", „прабатьківщина", „прараса" заступлено поняттям про племінні (національні) мови, обумовлені перетворенням примітивних господарчих груп на диференційованіші і стабільніші. Племінні мови, належачи до одної системи, споріднені між собою, хоч і виявляють деякі відрізнення в межах даної типологічної формації. Всі мови належать до одної з 3-х відомих систем: аморфної, аглютинативної й флективної, але яфетична теорія приймає їх як три стадії єдиного діялектичного мовного процесу, що послідовно заступають одна одну. Яфетисти говорять не про мову, не про прамову, а про велику кількість прамов, про „прамов- ність". Від цієї первісної багатоформности йде шлях до майбутньої єдиноформности, до єдиної світової мови.
Маррова теорія, сполучена з марксизмом єдністю діялек- тичної методи, застосованої тут до дослідження лінгвістичних явищ, і трактує ці явища суто матеріялістично. Проте підчас дискусії, що розгорнулася в історичній секції Ленінградського Інституту Марксизму (21 - го січня — 1-го лютого 1928 року), вказувалося на деякі недоговореності, неточності, неясності у цій теорії з марксівського погляду, що припускає цій темі, а саме—на невиразність поняття племени в яфетичній теорії, що припускає існування племен примітивів, що становлять собою класові витвори, а це протиречить Енгель- совому положенню про те, що класи виникають лише після розпаду родового укладу. В яфетичній теорії спостерігається також занадто велике важення безпосереднього впливу со- цяльно - економічних факторів на мовні явища. В цілому яфетична теорія виходить з низки методологічно однакових або близьких з марксизмом, передумов.
Велика суспільна вага яфетичної теорії, сполученої з добою пролетарських і колоніяльних революцій, полягає в тім, що вона протиставляє себе великодержавній європейській лінгвістица, що робить на користь імперіялістичної ідеології. Маррова теорія навпаки, є знаряддя розкріпачення пригнічених імперіялізмом і європейською наукою колоніяльних і малих народів, що їм і їх мовам надається що-раз більшої уваги, що-раз більше їх вивчається і досвіди їх дослідження використовується не для вузьких питань, а для всього мовознавства в цілому.


215
В цілому, з марксівського погляду, найважливіші такі засади й положення яфетичної теорії — матеріялістичне і дія- лектичне трактування мовних явищ, діяхронічна метода, наука про соціяльне трудове походження мови і, нарешті, сприймання її і її розвитку як єдиного діялектичного процесу.
W. SEREDA
AKADEMIKER N. MARR’S JAPHETITISCHE THE0R1E UND DIE SPRACHWISSENSCHAFT
Es werden in dem Entwicklungsgange dieser Theorie drei Etappen unterschieden. Die aus einer Studentenarbeit (1888) entstandenen und 1908 erschienenen: „Grundtafeln der ver- gleidienden Grammatik der alt - georgischen Sprache", wo die „japhetitische Familie der Kaukasischen Sprachen“, als ein besonderer konkreter linguistischer Begriff aufrtritt, bilden die erste Stufe. Die zweite findet ihren abgeschlossenen Ausdruck im Werke „Der japhetitische Kaukasus und das dritte ethnische Element im Bildungsprozess der mittellandischen Kultur“.(1920). Die dritte, wo Akad. N. Marr schon ganz entschieden, als prinzipieller Gegner der Grundanschauungen und Methoden der Indogermanistik auftritt, wird in ihren Hauptziigen in sei- nem Berichte (1924): „Die indo - europaischen Sprachen des Mittelmeergebietes", dargestellt.
Der statistisch - synchronistischen Methode der Indogermanistik stellt er seine dynamisch - diachronistische entgegen und betrachtet die Spracherscheinungen in ihrer Abhangigkeit von den sozialen und wirtschaftlichen Lebensprozessen. Er selbst bezeichnet seine Theorie, als eine sozial - materialistische Ergan- zung der Sprachwissenschaft. Vom marxistischen Standpunkte aus betrachtet, ergeben sich folgende Hauptthesen der japheti- tischen Theorie: die materialistisch dialektische Behandlung der Spracherscheinungen, die diachronistische Methode, die Lehre von der Entstehung der Sprache, und schliesslich die Wahrnehmung ihrer Entwicklung, als eines einzigen dialekti- schen Prozesses.


Проф. В. КОЛОКОЛОВ
КІЛЬКА УВАГ ПРО ХАРАКТЕР ХІНСЬКОЇ МОВИ
Хоч мовознавство й залічило хінську мову до гурту „кор- невих", т.-т. тих, що не мають „формантів" (форм слова) і орудують лише формами „словосполучень", проте серед учених синологів нема ще єдиносталої думки про це.
Самі хінці у свойому письменстві за минулих часів аж. ніяк не згадують про „граматику". Вони навіть терміну свого не знали, поки запозичили його від християнських місіонерів. Я не мавши на його відповідного словного еквіваленту, приточили до свого розуміння назву „ВНФЯ" (тут Н складове),, що визнача „теорія словесности", „правила словесних творів". Ще у 1910 р. хінський урядовець, маючи заступити яку адміністративну посаду, мусів знатися на тому і як скласти; офіційний папір, і як скомпонувати хрію; про граматику ж навіть не згадувано.
Що - правда, тепер серед усяких довідних книг про мову є і граматики; та вони, одне, що вводять в оману, до того ж є просто переклади німецьких, англійських граматик і лише правлять за хінські.
Ця стаття має на увазі розглянути справу латинізації хінського письма і близьку до цього справу „граматизації"’ хінської мови.
Відомо, що хінці вживають на письмі єрогліфи, т.- т. знаки,, що з походження свого є відображення речей, своєрідні спрощені малюнки більше чи менше умовні. З первісних єрогліфів, числом 223 — 244, деякі й досі ще зберегли примітивну образовать, як от єрогліфи: сонце, гора, око, рот,, то-що. Яле з віками з тих єрогліфів повелася велика сила всяких їх комбінацій, так званих „ідеографів", щоби визначати абстрактні ідеї та розуміння. Ось так два єрогліфи: „ґрунт", „сокира", сукупно визначають „межа", „прокладати межу" (літ. „рубати землю").


217 —
Більшість мов (як гадають чимало вчених) постали, фонетично еволюціонуючи, з односкладових коренів якоїсь прамови. В такому разі хінська мова не є коренева, як і усяка,, скажім, європейська. Я що й справді мови фонетично розвинулися з односкладових коренів, того доводять хінські джерела, що, мовляв, найдавніші письмена, єрогліфи, завжди визначали лише один склад. Вони затримали в собі свій складовий характер і далі, ставши ідеографами,—комбінаціями єрогліфів, затримали його й досі в так званому фонетико- єрогліфічному письмі. Я це останнє є третій стан у розвитку хінського письма, до чого спричинилася, на мою думку, со- ціяльно - економічна еволюція хінського життя, потреба класифікувати явища й конкретні речі. Скажімо так. Ми маєм у вжитку обмежену кількість письмен - малюнків, нехай 300, на найнеобхідніші речі в оточенні — на рибу, птицю, дерево то - що. В процесі життя наспіла потреба розрізняти усякі гатунки риб, наприклад, у торгівлі. Фонетично мова дає собі раду з цим; за зоровим сприйманням надає кожному ґатункові фонетичну назву, „фонетично оформлює". Я як же їх написати ? Невже на кожне нове слово вигадувати й пись- мено? То їх би намножилось так, аж нарешті й розум людини їх не опанував би. Так от хінці надумали, не збільшуючи числа первісних єрогліфів, пристосувати їх, комбінуючи всяко, на потребу й тогочасну, й майбутніх віків. Завдання це подолали вони таким чином.
Як лише нове розуміння придбало фонетичне оформлення, т.-т. виникало й нове слово, то, щоби написати його, використовували вже існуючі єрогліфи. /
Комбінували єрогліф „родового" слова з єрогліфом, що його вимова була омонімна з новим „видовим" словом, і ця комбінація вже й стала ідеографом на це „видове" слово. Пояснімо це конкретним прикладом. Був уже єрогліф на „родове" слово риба, наспіла потреба в єрогліфі на „видбве" — акула, фонетично шато. Склад то в цьому слові визначав також кобра (гадюка), на це слово був і єрогліф. Узявши родовий єрогліф риба, додано до його, як фонетичний складник,, єрогліф кобра — то, що надав своє читання і всьому сполученню, а читання єрогліфу риба скасовано. Т. ч. скомбінований ідеогрдф^г- ліворуч риба, праворуч кобра, читати його треба ТО — значив він, у згоді до вимог усної мови>


218 -
шула. Складу ША не визначено, бо хінське письмо вважає на зорове сприяння.
Тому що в цьому ідеографі родова частка є риба, то й весь ідеограф визнача якусь рибу, а як серед риб назва акула має в собі звуковий склад ТО („гааТО"), отже й ^есь ідеограф має визначати акула.
Чимало єрогліфів з часом загубили своє первісне значіння і правлять тепер лише за фонетичні означники.
За таким ото „принципом" у хінському письмі дотепер утворено біля 50000 ідеографів. І далекосхідні азійці вважають цю систему письма за легкочитальну й універсальну.
Отже, яка взаємозалежність межи хінськими звуковою та писаною мовами?
Хоч хінська усна мова й багата на звуки, але її письмо, через складність письмових знаків, звичайно намагалася визначати розуміння по змозі одним знаком, що фонетично відповідав одному ж і складові (кореневі). Хоч як комбінуючи лад і кількість звуків у складі, утворюючи й двоскладові, зрідка більшескладові слова, все ж постало у мові сила омонімів і фонетичний діяпазон її (кількість звукоскладо- вих комбінацій) невеликий, напр., у пекінському діялекті 450 складів.
Цього досить у щоденному вжиткові людности. Аджеж доведено, що, напр., англійський робітник вживає пересічно всього 500 — 600 слів. А інтелігентські кола. в Хіні велико використали можливості письма, культивуючу чим дуж „єрогліфічну" мову. З того постали провалля межи усною загальнонародньою та книжковою мовами велика путанина і зросла до такої міри, аж навколо цієї справи з початком цього сторіччя'знялася завзята боротьба.
Ось кілька прикладів - пояснень :
1) 	Склад пСіньи і комбінації з ним в усній мові:
Усно, вухом (і в літерній транскрипції) слова ці розрізнити можливо. В письмі на кожне з їх є також і окремий знак; але вже читати всі ті знаки слід лише одним складом Сінь.
Односкладові Сінь
Двоскладові Сінь - ді
серце
новий
палі^во
чай - сінь Сінь - ку
попрацювати
і т. ін.


219
2) Два омоніми (колишні) усної мови визначали: 1. „кінь",
2. 	„лайка"; маючи окремі єрогліфи, пристосувалися до потреб практики і тепер вимовляються:
MMR чи М*А (кінь), MRA (лаяти).
3) 3 іншого боку справа складнішає через абстрагування чи поширення змісту ідеографу, що надзвичайно втрудняє користання зі словника. Ось так склад — омонім ВН (Н — скла дове) має залежно від змісту 31 єрогліф, а ще ж один з - між тих ідеографіє має такі значіння : „риса, нарис, лінія, письмено, словесність, твір з певної нагоди, прикраса, зовнішність, красний, цивільний, синій з червоним“. В цьому разі ВН є знак образовий, щоби визначати ідею про перехрещені лінії, абстраговану від конкретного вигляду зморщок на обличчі літньої (отже вченої) людини. Решта його значінь не самостійні. Бо так у сполученні з іншими складами
ВН — ІА визначає
ШОУ - ВН ХУ — ВН
вн — дзи
і т. ін.
красний
риски на долоні
смуги на тигровій шкурі
письмена
Через отакі плутанину і складність книжна мова мусила поступитися перед усною й як коли почала визначати слова й більше, ніж одним ідеографом. Це стало наче місток над проваллям, який сполучає книжну й народню мови. Цим містком і рушило нове явище в хінській мові — Бай-хуа (зрозуміла мова).
Через 5000 років свого історичного існування хінська мова тепер — це хаос усеможливих наріч, діялектів; тому іноді аж сумнів бере, чи й пішла хінська мова від одного кореня. Одинока спільна ланка, що єднає вколо себе всі ріжниці, є письменність, і вона дає надію, що пощастить утворити єдину державну мову.
В давнину деспотична влада через урядницьку ієрархію накидала всім розмовляти мовою володаря. Нарід дотепно найменував ту мову: Гуань-хуа (урядницька, начальницька мова).
Тому, як джерело тії мови була імператорова резиденція, то й лексика, до речи, не вельми й рясна, значно складалася з термінів геральдики, підлесливих висловів то - що. Фонетично Гуань - хуа залежало від місцевости столиці; а вона


220
знов же мінялася від усяких політичних розрухів. Нарештіг створилося два Гуан-хус£\ північне з осередком у Пекіні,, й південне, що тяжило до Шанхаю та Нанкіну. Ці обидва Гуан-хуа серед 400 мільйонів людности досить поширені, хоч не відсотково, так абсолютно. ^На ці мови урядовців, учених і взагалі інтелігенції, природно^ звернули увагу й європейці, передусім англійці та французи; є багато під- ручників і всяких книжок про Гуань-хусі.
Що ж до суто народньої мови, то вона така строката, аж ледвГ чи й можливо опанувати ввесь її конгломерат. Шанхайський ріксшя жодного слова не втямить з мовиріксшь пекінського, кантонського, й навпаки. Або ще дивніше: селянин з лівого берега Хуанхе (Жовта річка) і селянин з правого не розуміють один одного, маючи різні мови. Тут у пригоді стає лише третя мова — жаргон обох.
Але хінці поволі ознайомлюються з Европою та звертають до європейського розвитку. Інтелігентська заможніша молодьг що виховалася на Густь-obya після прощі за море, повертається непримиренна до ції мови. Зрозумілі політичні причини того. Та й психологічні: аджеж ні лексика Туань-хуа, дуже вбога, не гідна охопити кола європейських знань, уяв, ні завізний темп її не вженеться за хутким бігом сучасної цивілізації.
Перемога Япанії над Росією вчинила великий у Хіні ефект на користь руху проти Гуапь-хуа: Річ у тому, що Яианія, в числі „великих реформ", пристосувала запозичене в хінців єрогліфічне письмо до вжитку та висловлення всеможливих європейських розумінь і уяв у науці, техніці то - що. І то ось як: вдоїло комбінуючи 2—3 — 4 єрогліфи, пощастило створити еквіваленти європейським термінам. Наприклад, термінові „Краніологія" відповідає комбінація цих єрогліфів : 1) голова,. 2) накривка, 3) наука; слово „консерватизм" має єрогліфи ^ 1) охоронити, 2) зберегти, 3) головний, 4) принцип.
Використовуючи спільне письмо, хінці перейняли такі япанські терміни, й лише надали їм хінської вимови; поруч розвивався і власний отакий словотвір, переважно з іні- ціятиви студентства, що вчилися в Европі.
Перша революція хінська, збуривши трон, ще посунула справу. І хоч серед консервативної бюрократії тримався Гуань - хуа, але що-далі, в обставинах нового життя, він губив свою недоторканість і суцільність.


221
Південні елементи поміщалися з північйими, не утворивши єдности. Молоде покоління, що обслуговувало пресу, заходилося культивувати япанізовані ідеографні терміни. У спе- ціяльних часописах вимагалося революції в мові та походу, проти ідеографії. Посунули наперед школу. Замість давніших почали видаватися підручники модернізованою мовою. Ось у 1918 році по урядових початкових школах заводиться в обов’язкову практику хінську абетку і Бай-хуа.
Як же Бай-хуа твориться?
На граматичних засадках Гуань-хуа, правда, примітивних, замість потрібного лексичного мотлоху, заводиться слова, утворені чином „ідеографізації" відповідних європейських термінів ; узагальнюється багато провінціялізмів. Це наче не хитро.
Але дві речі затримують цей процес: 1) консерватизм кінців, особливо серед давніших літератів, що не хочуть раптом відсахнутйся від своїх давніше надбаних знань, які їм таки й важко дісталися. А хінець любить виявити свою освіту, цитуючи з давнього письменства, з Конфуція; 2) багато часописів ще використовують таких колишніх фахівців, бо їх як більше, то вони й дешевші. Ще ж і книжний стиль бере менше місцяг стисліший; кореспонденція, телеграф — дешевші. В популярніших часопйсах книжну мову розшифровується поруч через Бай-хуа.
Проте Бай-хуа ще не знищує діялектичність мови. Тут хіба, допоможе абетка, і ось як: коли скрізь, по всіх школах Хіни, змалку навчатимуть однаково вимовляти літери хінської абетки, вона стане за засіб додаткової звукової надежности, як підрядкова транскрипція під ідеографи Бай - хуа. Це призведе єдину вимову скрізь у Хіні, Хіна заговорить одною мовою, й потреба вживати ідеографів зникне.
Почнеться нова прогресивна доба в історії розвитку хінської мови.
Але хто зна, ще кілька десять років мине до уніфікації усної мови, без чого неможливо ніяк реформувати хінське 'Письмо. І справді: займенник „я“, в ідеографії однаковий, однаково й розуміється і в Пекіні, і в південному Гуань-хуа; а написаний літерами він дає: в Пекіні БО, в Півд. Гуань- хуаЛЕ, хоч ИЕ в Пекіні визначає „гуска".
Є ще інша рада_ в цій справі, знов же за япанцями. Поки ле можна скасувати всі ідеографи, слід скоротити їх кількість,


222 -
а збільшити їх попарні комбінації. І япанське міністерство народньої освіти в останній час зменшило кількість потрібних у повсякденному вжитку ідеографів до 1900 штук1).
І в Хіні тепер, як я знаю, працює комісія в цій справі; поки-що вона вважає за мінімум потреби 1500 знаків. Вона ж констатувала, що найчисленніші шари неграмотної людности здолають засвоїти цю кількість, навчаючися протягом б місяців 4 години щоденно.
Й окремі хінські вчені працюють у цій справі. Варта уваги стаття Лу-Фей-Гуей у журналі „ГОУ — Юскань", 1922 р., ч. 1, crop., 5. Автор пропонує спростити техніку в написанні найуживаніших ідеографів, не витрачаючи на кожну більше шости рухів.
Тимчасом, поки ці проекти здійсняться, тому, хто має вивчити хінську мову, треба як-найшвидше пристосуватися в цій справі, маючи на увазі кострубатість хінського письма- Найважніша тут річ — хінські словники.
Хінці споконвіку компонували свої словники на засадах енциклопедичности. Єрогліфи гуртувалися за родовим розумінням чи елементом. Сучасний хінський словник має 214 родових категорій, у кожній першим є самостійний родовий єрогліф, потім з додатками видових єрогліфів, одного чи кількох.
Єрогліф - складник може займати частини в комбінації: ліву, праву, нижню, верхню, іноді в деформованому вигляді- У родових категоріях видових комбінацій бува всяка кількість, аж до 1000. Користати зі словника таким чином:
1) 	встановити родовий єрогліф; 2) полічити кількість рисок у решті складників; 3) у відповідній категорії, йдучи у зростаючому числом рисок напрямі, відшукати даний єрогліф. Найважче тут бува встановити родовий елемент.
Вчені віддавна працюють у справі — раціоналізувати чи спростити класифікацію єрогліфів. У 40-х роках минулого сторіччя Каллері запровадив думку класифікувати єрогліфи не за родовим означником, а за іншим складником, що й дістав собі назву „фонема" чи „фонетика", бо здебільше він надає лише спосіб читати весь єрогліф. їх не так багато— за Каллері 1042 групи. Справу його далі розробляв.  *)*) Проф. Позднеєв. Журнал Військ. Академії РСЧА. 1925/26 р. 4


223
російський вчений, акад. В. П. Васільєв, що запровадив? у класифікації графічну систему та склав перший хінсько - російський словник.
Prof. V. KOLOKOLOV
NOTES ABOUT THE CHARACTER OF THE CHINESE
LANGUAGE
The author examines the „latinising" of the Chinese writing and the „grammaticising" of the language, the origin and development of the literary and popular dialects and their mutual relations and upholds the necessity of uniforming the pronunciation and of simplifying the classification system of words and hieroglyphs in the dictionaries.


А. САФАРОВ
ТАТАРСЬКИЙ ТЕАТР
(З приводу 25 - річного ювілею)
В 1926 році татари Поволжя святкували ювілей 25-річчя татарського театру1).
Вселякі народні видовища різних тюрко-татарських племен: 'бій верблюдів, баранів, перегони (бейги, кош, сабан туй), боротьба людей, бій півнів то - що, масові гуляння існували ще за давніх часів, існують вони й тепер. Ллє в даному разі мова йтиме про татарський театр.
Коли за початок татарського театру вважати час утворення серед татар аматорських гуртків, що їх закладали учні мектебів, медресе, літературних та сімейних вечорів, то театр починає функціонувати раніш як 25 років тому. Коли ж за початок вважати час організації професійних татарських артистичних труп, то театр татарський виникає значно пізніше, а саме після революції 1905 року.
Вперше була зорганізована артистична трупа, до складу •якої входили так звані прогресивні татари — учні та вчительство. Трупа ця звалась „Сейяр - Трупаси"—трупа мандрівників— і мала за мету відвідувати найбільші місця оселення татар.
З перших же днів свого існування „Сейяр - Трупаси" в своїй роботі мала багато перешкод. Мусульманське духівництво з муфтієм на чолі, з зрозумілих його інтересів, ставило на цьому культурно - освітньому шляху силу перешкод. Вони виносили „фетву“, що ніби Коран забороняє мусульманам брати участь у різних видовищах та виставах. Мулли в мечетях провадили шалену агітацію проти театру, прагнучи артистів показати мусульманському народові „гяурами". Вже нічого було й говорити, що жінкам - татаркам зовсім не  *)*) „З історії татарського театру"— В. Муртизина і Т. Ченакая. .Москва, вид. Нар. СРСР, 1926 р.


225
дозволялося підходити до театру. Ці поважні мусульмани використовували для заборони театру не тільки Коран, але й царську поліцію й жандарів.
В російсько - мусульманських колах виявляється навіть ціла політична подія з приводу цього. Реакційна чорносотенна татарська преса в свою чергу старанно провадила агітацію проти театру. Знущання над артистами дійшло краю. Яле ж „Трупа - сейяр" боролася з усіма цими перешкодами і продовжувала своє діло. Буде цікаво привести декілька фактів з часу цієї боротьби з журналу „Маглюмат", (1908 р., № 10, стор. 205і): .. „До редакції надходить сила листів, в яких говориться про антишаріятські дії з боку мусульман при масових видовищах" і „Сабан-Туй", в них же проситься вжити відповідних заходів. Слідкувати за цим повинні мули, виконуючи обов'язок „Улляма"...
„Отже, напр., мулли цілком компетентні не припускати на вулицях гри на будь-яких музичних інструментах, співів, піяцтва то - що. Вони повинні впливати на мусульман бесідами та відповідними промовами по мечетях, і Коли ж все цене поможе, мулли повинні звернутись за допомогою до сільських старост, соцьких, десятських і нарешті до поліцаїв. .."
В тому ж журналі „Маглюмат" за 1909 рік, № 28, стор. 660 під назвою „Фетва про татар" пишуть: ...„Муфтію Мухамед- Яру Сутанову від мусульман міста Казани прохання. Серед мусульман з'явився до цього часу невиданий театр. З приводу цього ми звернулись до авторитету „Шаріята" за поясненням „Улляма"—духівництва, що вирішили, як зазначено в цій „Фетві": „Просимо вірність цього ствердити та перекласти на російську мову, щоб можна було її надіслати до кого слід. (?)"
Фетва:— „За останній час серед татар з'явився театр, де беруть участь також і мусульманки. На підставі нижчезазна- чених 4-х „аяйтів Корана" (стихи Корана) перебувати мусульманкам разом з чужими чоловіками, відкривати свою косу, шию, а так само танцювати забороняється шаріятом, про що й даємо цю „Фетву". (Підписали двадцять один мулла). Редакція от таку „Фетву" вважає за вірну й цілком правильну.
*) „Маглюмат*)  **—знання, орган Мухамеданського духовного зібрання, видав, в. м. Уфа,Тснуёз 1 січня 1908 р., 2-тижневик.
.15 Східній Світ


226 —
Першими історичними .героями утворення театру є: Ка- реїв, Іманський, Сакаїв, Болгарський, Шамілев, Болгарська,. Байкіна (нині заслуж. народня артистка), Кемаль, Гизату- ліна, Самітіна, Боязітова та інші.
Татарський театр з’явився, і попри всі перешкоди не вмер лише тому, що в утворенні його взяла участь найактивніша частина татар — студенти, вчительство, що в свою чергу вийшло з селянських та робітничих кіл. З початку татарський театр не мав сталого репертуару. П’єси брались здебільша російські і перекладались на татарську мову. Цілком природно, що „Женитьба" або „Ревизор" Гоголя на татарській мові все ж не були цілком зрозумілі татаринові, бо його власне життя, його власні бажання й думки ні в якій мірі не відбивалися в цих п’єсах. Почасти цей факт фанатики мусульмани використовували для своєї агітації проти театру. Досить важко зараз встановити, в якому місті й коли саме вперше піднято було завісу татарської сцени. Яле ж ще в 1905 році в густо залюднених татарами містах: Оренбурзі, Уфі, Казані, татарська молодь почала влаштовувати літературні вечори по клубах, читальнях та інших прилюдних місцях. Так, в Уфі такий гурток вперше поставив драму „Уч хатин белян турмуш" (життя з трьома жінками) Г. Гіесхакова. Сюжет п’єси взято з татарського життя: сумно живеться багатому мусульманинові з одною жінкою. До того ж ще дітей нема від неї. Бажалося йому дістати другу, та це й не важко: жінку можна купити й не дорого: свасі ситцю на плаття, муллі фунт чаю та витрати на свято — ось і все. Друга жінка Хайя і діти має й молода, але через де - який час теж обридла. До того ж „Шаріят" дозволяє мати аж 4 жінки. Розходитись з першими — це гріх, а ще двох можна взяти. Далі, інтрига, заздрість, сварка між жінками, нарешті трагедія.
В інших містах влаштовує вечори татарська молодь разом з російською й ставлять п’єси — і російські, й татарські разом.
Яле після серед татарської молоди великих міст виникає думка зорганізувати постійну артистичну трупу, яка роз- їжджала б по всіх містах на гастролі. Ось з таких перших примітивних гуртків нарешті й склалася перша „трупа Сейяр", виключно з учнів Медресе, яких виключено було за страйк,, за боротьбу та за вимагання шкільних реформ.


227 -
Трупа ця вперше відвідує міста Бузулук, Самару, Симбірськ, Казань, Уфу, Нижній Новгород підчас ярмарку* Рязань, Крим, Кавказ, Туркестан та інші. Що не час, то склад трупи „Сейяр" все збільшується, репертуар її поновлюється свіжими п’єсами на татарській мові, вона таки організує філіяли трупи „Якот“, „Шеркет" (кампанія), „Нур“ (світло), і таким чином до 1917 року таких організованих труп вже є до 20-ти.
Після Жовтневої революції та за часів громадянської війни більшість цих труп, що провадили систематично свою роботу, зникає. Дле згодом аналогічні гуртки починають організовуватися в татарських частинах Червоної армії. Так, наприклад, було зорганізовано артистичну трупу при казанському ревкомі, при штабі Туркестанської армії, при політвідділі Першої армії й при штабі 5 - ої армії, але всі ці трупи не ввесь час були на одному місці, а їх відряджу- вали на інші фронти, в інші місця, як великий чинник агітації за радянську владу серед татарської людности.
Після громадянської війни всі ці трупи зосереджуються біля Комісаріяту Народньої Освіти Татреспубліки і поступово перетворюються в державні драматичні театри, і вже з цього часу починається зовсім нова ера татарського театру, з новим репертуаром, в якому ми маємо багато п’єс ідеологічно відповідних сучасному життю.
І вже тепер культурний рівень татарського театру піднято на довжну височінь майже по всіх центрах Союзу, залю- джених татарами, і вже нема чого турбуватися, що театр не найде глядача, навпаки, татарські театри що - разу все більше й більше відвідуються. І це помічається не лише по великих центрах самої татарської республіки, а навіть такі великі міста, як Харків, так само мають більш - менш постійний драматичний татарський гурток, що періодично влаштовує татарські вистави. Округова інспектура народньої освіти утримує спеціяльного керовника - режисера.
і Татарський театр має зараз свойого постійного глядача: татарську трудову масу. Через те й є надія, що театр цей розвиватиметься й надалі.


228 -
A. SAFAROFF
LE THEATRE TATAR
Les tatars du Powolgie ont celebre en 1926 le 25-meanni- versaire de leur theatre national. Quelques compagnies d’ama- teurs se sont transformees peu & peu en compagnies stables, qui donnaient des representations en visitant les villes et les provinces peuplees de tatars: Orenbourg, Bouzoulouk, Samara, Simbirsk, Kazan, Oufa, Nijni - Nowgorod, Riasan, la Crimee, le Caucase, le Tourkestan.
On jouait d’abord des morceaux traduits du russe, mais deja en 1905 a Oufa a ete mis en scene le premier drame tatar: „La vie avec trois femmes" de Ghieskhakow. L’opposi- tion religieuse, qui citait le Koran et interdisait aux femmes de jouer au theatre, a ete rompue, et apres la revolution d’Octobre 1’existence du theatre national tatar est garantie.


НАЗАР’ЯИ - ІРАНЦЕВ
ПЕРСЬКИЙ ТЕАТР
Одна із найцікавіших, але одночасно й найменш досліджених галузів культурного життя Персії є, без сумніву, її театр. Писали про перський театр дуже мало. Коли говорили про перський театр, то лише про одну його частину — релігійні містерії „таазіє". На ці містерії дивилися, як на єдине або як найбільш глибоке виявлення артистичних тенденцій й можливостей перського народу.
Це — помилка.
Перський театр має в своїх джерелах щось інше, справжнє масове, надто міцно пов'язане з життям — це народній театр комедії. Проте, перш ніж говорити про цей важливий аспект перської драматургії, до речи буде зупинитися на „таазіє", як на певному етапі розвитку театральних (умовно) форм, що по суті своїй цілком заслуговують на увагу.
Даазіє", як ще не зовсім зорганізована містерія, вперше виходить на кін історії у XI сторіччі. Основою її утворення стало вбивство Хюсейна (син зятя Мохомеда — Алі) ватагами халіфа Єзіда, в пустелі Кербеля (Арабський Ірак). Історичний факт, що його опоетизувала фантазія азіята, барвистими фарбами малює ті муки і ту страдальницьку смерть, що припала на долю імам-Хюсейна та його челяди (70 — 72 ч. ч.) на березі Єврата, де напав на його зрадливий ворог.
Численні версії тої самої легенди й повторюють щорічно містерії шиїтів.
Через історичні умови „таазіє" небавом після народження вмирає, вірніш, уходить у підпілля і вдруге розгортається лише у XVI ст., в епоху войовитих лицарів шиїзму — Сефевидів.
Спочатку духівництво намагалося протиставити „таазіє" заповіти Коранулроте, збагнувши її політичну несилу і оцінивши ролю містерії в справі поглиблення релігійного


230 —
фанатизму, воно небавом стає пасивним глядачем й часто - густо само бере деяку участь в організації „таазіє" х)
До 1927 року в Тегерані існував „Тек’є- Доуле" (Державний театр містерій). Його знищила модернізація. Тепер „таазіє" міститься на майданах, під повітками чайханів, по дворах каравансараїв, по резиденціях багатіїв — всюди, де є місце для бутафорських баталій, сантиментальних жестів і переможного фанатизму.
„Тек’є" — місце, де відбувається містерія, прикрашається килимами, порцеляною й різними брязкальцями, і підчас Махарему перські багатії прикладають усіх зусиль, щоб масою непотрібного різного посуду й пишнотою показати світові своє багатство.
Не складні й нечисленні атрибути шиїтської містерії;
1. Великий двір, обвішаний національними прапорами й кольоровим ганчір’ям.
2. Імпровізовані ложі для вищого духівництва, значних урядовців та представників чужоземних держав, яких часто запрошують на „таазіє".
3. Сотні „простого люду" за вірьовкою поблизу сцени (умовної).
4. Нашвидку збитий дерев’яний поміст—„тахт", на якому грають „прем’єри" й з якого коментується не завжди зрозумілий зміст „таазіє".
5. Замість декорацій, емоційний вплив на глядача—сльозами, просьбою, проповідями, а деколи й міцною лайкою оскаженілого „режисера".
5. 	Байдужий натовп ремісників, дрібних крамарів та нероб- мусульман інших категорій,— в ролі глядачів.
7. Продавці шербуту та солодощів.
А все останнє мусить доповнити глядач.
Він мусить волати до своєї гуманности, любови, мусить перейнятися трагедією Хюсейна й, бачучи, як переодягнений в „шимро" прикажчик жене поперед себе сиріт імама, мусить побиватися, рвучи на собі одяг. Коли ж це у нього не виходить, то він мусить видушити сльозу й декілька разів вдарити себе випещеними руками по голові. Цього вимагає етикет, той самий, що часто - густо заміняє перському аристократові етику.  *)*) Ми маємо на увазі вище духівництво.


231
Отут і все.
Було б помилкою думати, що лише завдяки релігійному фанатизмові, сліпій вірі, шиїтська містерія дійшла до наших часів. Вона, безумовно,, має в собі тенденції соціологічного порядку, що втратили свій зміст та вульгаризувалися протягом довгого часу.
Сьогодні „таазіє“ — парадокс.
Я чи ж таким воно було в XI сторіччі ?
Звичайно, що ні.
Подія в пустелях Керебелє — не випадкове явище. Це, на на наш погляд, одно із' природних частин довгої й упертої боротьби за халіфат, боротьби, в якій перси (шиїти) намагалися звязати запеклий деїзм іслама зі стародавньо - персидськими, арійськими елементами. Поразка й смерть Хю- сейна в свій час мусили визначати поразку національної культури й занепад політичної свободи Персії (нашу думку як-найкраще потверджує навіть сама алегорія перських містерій: люди, що вмирають від снаги, спис ворога — замість води; вбивство невинного імам-заде бузувірами то-що).
На нашу думку, цей погляд на „таазіє“ досить правильний й слід було б у серйознішій дослідній статті розробити питання розвитку та виникнення „таазіє".
Нараховується біля 90 —100 редакцій „таазіє" („мерсіє"). Писаних текстів, що деякі з них належать відомим письменникам, мало, а більше усних переказів. Всі вони написані на смерть Хюсейна, одноманітні й примітивні. Коли ж додати до цього, що постійних театрів майже нема (по всій країні їх лише декілька), то стане зрозумілим, що „таазіє" не витримує жодної критики, як хоч би до деякої міри оформлена вистава.
. Наприкінці скажемо, що все-таки протягом багатьох віків в умовах мусульманської Персії релігійна містерія була єдиною цариною, де можливі художні шукання перської маси, що її досвід мусив урахувати новий перський театр.
Згадуючи за народній театр комедії, за невеличкі групи комедіянтів, „ашугів“ й танцюристів, що на їхню працю дивились, як на смішне, непотрібне, жалюгідне й бездарне кумедіянство, не можна не Процитувати авторитетного дослідника перського мистецтва Ганнібала, що, між іншим, Повопить:


232 —
„Коли, з одного боку, ми спостерігаємо в Персії явища,, що були в Европі в середнєвіччі (містерії), то, з другого, в перському народньому театрі є досягнення аналогічні ультра- модерністичним течіям західнього сценічного мистецтва" (цитата із його доповіди).
„Ridento costigat mores" — це девіз народньої комедії в Персії. Віддавши весь трагічний матеріял містерії, перська комедія скупчила в собі все найвеселіше, з деяким ніжним ліризмом та тонким сердечним гумором. Ця комедія, художньо переломлюючи, відображає всі події й явища громадського життя. Ущіпливим сарказмом, сатирою, а часто й цинічнок> поглумкою перська маса бичує хиби й моральну порожнечу багатіїв. Невеличкі групи комедіянтів, що складаються із міської бідноти та тих, хто примушений носити машкару актора „між справою", дають свої вистави всюди, де є навколо їх юрба. Повні ідентичних, в їхньному розумінні драматичної дії, підходу до глядача й засобів впливу на нього, примушують нас погоджуватися з автором наведеної вище цитати.
Відсутність декорацій, суфлера, безпосередня близькість до глядача все ще робить перську комедію дивовижною, все це підкреслює, що художній інстинкт одного із народів Сходу просто підказав йому те, чого лише після довгих шукань дійшли крайні-ліві новатори західньої драматургії^
Перська комедія це—глибоко народне видовисько. П’єси— це наслідок народньої творчости або колективної імпровізації акторів. Це — масовий театр, що рябіє політичними шаржами й дотепними памфлетами, й тому не дивно, що „вищі" класи перського суспільства ставляться до нього з презирством, а подекуди передають це почуття й деяким дослідникам, що від них недовірлива вулиця ховає свій театр.
Окрім бродячих труп, що дають свої вистави то на базарних майданах, то в кавярнях, то на покрівлі лазні, існують різні типи „артистів-одинаків".
Із них найбільш популярними й визнаними є співаки - міми, а найбільш „занехаяними"— „мутруби". Ашуги (співаки- оповідачі) утворили протягом багатьох сторіч багату на- родню (усну) літературу. їхні ліричні вірші, епічні пісні, легенди, драматичні казання мають різні теми й варіяції.. Вони захоплюють своєрідністю й барвністю. В піснях ашуга,.


233 -
в його переконуючих рухах, в його виразних очах — все коло життя. Коли ашуг уміло передає будь-яке оповідання або пісню, то в цьому немає європейської високодумности, бо >„слова його й почуття йдуть із душі", бо він вийшов із народу, не маючи „школи", він сам пережив все те, про що співає
Співці й оповідачі це — безумовно невідділювана частина перського театру, перської драматургії, але їхня роля більша за саме сценічне мистецтво, вона охоплює й етнічну царину. Пересуваючись з одного кінця країни в другий,^ вони мимоволі вивчають всі моменти громадського життя, відбивають його в своїх творах, за традицією передають їх із роду в рід і через те є носіями й охоронцями народньої творчости.
Нарід бачить в ашугу сполучення поета, музики й актора. Ашуг також дає йому відповіді на різні прояви його художньої істотности... Він з ашугом забуває свої негоди й весело, по - дитячому, сміється . . .
„Мутруб"—танцюрист, „мутрубе" —танцюристка.
Релігія особливо гостро ставиться до цього роду мистецтва..
Через утиски танок убив в собі нечувану акробатику, відійшов від життя й напнувся чадрою легкодухости. В ми- стерії, посеред акторів вулиці, на будь-якому бенкеті, ви не побачите танцюристки, не побачите танку, бо він легалізований лише там, куди ходять лоскотати нерви. Але ж тепер звертається багато уваги на відродження національної хореографії, і слід думати, що/ґреба небагато часу, щоб „грішні" рухи „кривляк" посіли своє почесне місце в перському театрі.
Це все доводить, що поодинокі моменти, поодинокі форми, сценічного мистецтва в Персії, або, як ми їх звали—перський народній театр — все ще перебувають в первісному стані, не вважаючи на своє багатолітнє існування. Трудно говорити про напрямок, художнє оформлення, спеціяльне обличчя актора, розподіл робіт або про постійні маски. Все це поки - що кипить в загальному казані і говорити про це все,, як про щось, що має чітку облямовину, це значить не досліджувати перський театр, а приназначати його долю.
Конечність нового театру почувалася ще в 60-их роках минулого сторіччя. Торгова буржуазія починає серйозно обмірковувати справу перенести театр з майдану на сцену. І в. цьому вона переходить на стопроцентну бульварну європеїзацію, нехтуючи барвами „хлопського" театру.


234 -
ft тому не можна вважати сучасний перський театр наслідком еволюції містерій або народнього театру. Театр із самого початку модернізації прямує на Захід, показуючи своєму глядачеві брудний фарс поруч з вічним „Тартюфом" і рідко розуміючись на ріжниці поміж ними.
Перське духівництво, добре розуміючи соціяльну суть та ріст театру, веде проти нього глуху, незриму боротьбу, підвалиною для якої є релігійна догматика. До цього ще долучається нівелююча цензура місцевої влади, що, побоюючись критики, дозволяє до вистави ту або іншу п’єсу, керуючись особовими міркуваннями. Доля цілого театру або окремої постави, особливо в провінції, залежить виключно від примхи чиновника — самодура. Природно, що поставлений в такі умови театр мусив обмежити свою діяльність і замість критично - виховничого організуючого психіку фактора зробитися місцем легкої розваги.
Першим насмілився скинути з себе цю оболонку один із найкращих драматичних колективів Персії, що зорганізувався в Тегерані років дванадцять тому. І протягом цих років він поставив ряд значно кращих п’єс на сцені .тегеранського „Гранд-Отелю".
Репертуар цієї трупи переважно складався із творів ново- перських драматургів (Мелькош - хан, Лхундов та ін.). Взагалі цей репертуар можна поділити на три цикли: національно-історичний, сатиричний та революційний. Перший цикл побудовано на класиках („Йосип та Зюлейка", інсце- новка із „Шах - Наме"). Сатиру побудовано на взірець наших „оглядів", вона охоплює всі куточки життя, критично пре- ломлює їх й особливо легко бичує вищі кола політичними шаржами й влучним памфлетом. Революційних п’єс мало. Можна не помиляючись сказати, що цей театр вперше після формальної модернізації влив у зміст нового перського театру суто національний колорит і наблизив театр до мас так змістом, як і цінами.
Матеріяльна незабезпеченість та конфлікти з цензуровими органами ускладняють роботу й цієї трупи, в наслідок чого вона не може утворити системи й її постановки цілком випадкові.
До речи, декілька слів про ролю вірмен (перських)-в справі розвитку перського театру.


235
Ще у 70-х роках вірменський театр Закавказзя, що живився виключно суто націоналістичною, шовіністичною літературою свого часу, перекидається в Тавриз — одно із перських міст — на місцеву аматорську сцену і стає піонером академічного театралізму. Наприкінці 80-х років, коли в Тегерані точилися балачки вже про утворення постійного театру, в Тавризі існувала вже дужа драматична трупа (вірменська), яка від псевдохудожніх та суто шовіністичних п’єс переходить до більш побутових. Тоді ж для Музафедін - шаха, що зацікавився цією новиною, була поставлена побутова комедія славетного вірменського драматурга Сундук'яна - „Пепо". Підбадьорені шахом браття Панвелян (організатори першого драмгуртка в Тавризі) взялися до перекладу на перську й тюркську мови Мольєра. І незабаром в Тавризі поставлено першу перську виставу, що відносно відповідала вимогам європейського театру х).
В Персії й по ,цей день немає постійного, добре устаткованого театру, що мав би хоч трохи кваліфіковану трупу. Окремі шматки драматичних творів класиків, оповідання ашугів, акробатичні танки, досвід трупи „Гранд-Отель"— це все тепер ураховується й систематизується в Персії як ніколи. Багато уваги, реальних і раціональних заходів надається справі організації постійного державного театру в столиці й його філіям на провінції. Гадаємо, що в близькому майбутньому ми побачимо в Персії самобутній національний театр, що може й повинен бути покажчиком художніх можливостей та соціяльних шукань глибоко - артистичного народу.
Торкнувшись перського театру, ми хотіли в цій статті торкнутися ще й кіно в Персії.
Завдання просунути радянську кінопродукцію на східні і зокрема близько - східні ринки, це не нове завдання. Яле це завдання й по сей день не має ще досить повного й всебічного вирішення. Країни Близького Сходу ще й досі живляться кіно - покидьками Заходу. Колоніяльні фільми, в яких неодмінно правий буває „сахиб" в білій корковій шапці, та старі, приношені репродукції картин типу „Монте - Кристо", не тільки вульгаризують естетичні потреби східнього глядача,
J)^ Це було цілою подією. За організацію взявся сам „валиет". Квитки розсилав багатіям-його секретаріат і коштували вони від 50 до 100 карбованців кожний.


236
але вбивають, в ліпшому випадкові присипляють всі проблеми здорових соціяльно - політичних тенденцій; охолоджують й нівелюють тисячні маси. Схід 1), де ще не проведена межа поміж канатним танцюристом і „великим німим" не має рельєфного кінокритерія. Люди приходять дивуватися на „дивовижні тіні" і, самі цього не помічаючи, підпадають, під вплив європейських фільм.
Носильники, кустарі, службовці, всі ті, що завше відвідують 52 кіно Туреччини й 10 кіно Персії, що-дня прося- каються розумінням своєї нікчемности й могутністю Заходу.
Чи думає тепер Персія про утворення національного „кіно"?
Чи може це кіно уникнути впливів? Ні. Просунути нашу кінопродукцію в країни Сходу, зокрема в Туреччину й Персію — це питання треба поставити дуже гостро.
Д чи ми маємо багато таких фільм, що годяться для Близького Сходу? Мало, дуже мало.
На жаль, треба сказати, що більшість „східніх" фільм нашого виробництва не тільки позбавлені художньої та со- ціяльної цінности, але інколи копіюють (умовно) європейські картини, з жалюгідними спробами ідеологічного виправдання. Треба тільки викинути від будь - якої з них декілька незначних сюжетних та режисерських деталі в, щоб вона одразу зробилася безсистемним нагромадженням фарб, дурницею.
Винятків мало.
„Очі Індонезії", „Мінарет Смерти", „Княжни Ширванські", екранізований Дюшен і нарешті гальванізація Лермонтовської романтики Держкіном Грузії характеризують абсолютну неписьменність в царині орієнталістики, надмірне захоплення модною „екзотикою", недооцінки громадського значіння фільми із життя сходу і очевидну легкодумність деяких кіно - режисерів.
За купою всього цього сміття поза увагою режисера залишені господарчі взаємини дореволюційного села, національні авантури, революція, визвольний рух на Закордонному Сході та багато іншого потрібного й корисного.
Не бувши скептиком, ми бачимо й з радістю відмічаємо великі досягнення радянського кіно, але, говорячи про переважну більшість радянських фільм, повинні визнати, що вони себе не виправдали.  *)*) Ми маємо на увазі Закордонний Схід.


237
Треба дати правдивий й, переконуючий фільм про Схід — для Сходу.
Східній глядач - мусульманин, що вихований на арабських казках та фарсі „з роздяганням", підходить до кіно з окремим лише йому властивим поглядом. Він реагує сильніш та інтенсивніш, ніж європеєць. Він наївно вірить та щиро обурюється. Творючи східній (експортний) фільм, треба брати на увагу психіку й художні потреби східньої маси, вивчити її побут, вміло проводити ідеологічний стрижень картини, а сама картина ще має пройти через органи цензури. Треба вміти показати персові його самого, оточення його щоденного життя і показати так, щоб він не запідозрив, що це „лише картина", а щоб він глибоко переконався й взявся критикувати.
Усна народня література й історичні події, добре підібраний етнографічний матеріял та живе „сьогодні" могли б стати невичерпаним джерелом тем для авторів східніх сценарій.
Ми гадаємо, що було б потрібно й сучасно притягти до роботи над східніми картинами наукові кола сходознавців, а можливо й утворити спеціяльний кабінет східнього кіно.
Без цього трудно утворити дійсно художньо та ідеологічно виправданий східній фільм, в якому тепер відчувається нагальна потреба.
G. NAZARIAN -IRANTZEW
LE THEATRE PERSAN
Apres une esquisse succinte du developpement du theatre persan, dont les sources premieres sont Ie drame religieux („Tazie“ — les mysteres qui remontent jusqu’au XI siecle et represented le massacre du khalif Ali et de ses fils Hassan et Hussein) et la comedie populaire satyrique melee de danses et de chants, Pauteur raconte les vicissitudes des premieres compagnies d’acteurs - amateurs, qui ont commence a jouer a Teheran dans la saile du „Grand - Hotel" il у a d’ici une dou- zaine d’annees avec un repertoire mixte, et finit par expliquer l’importance de creer en Perse des cinemas avec un repertoire adapte au gout_du peuple persan.


ОВАНЕС ОВАНІСЯН
Poes і е traduite de I’armenien par Paul Titchlna,
* *
*
На Алагяз горі, горі - висоті Сніг верхівлю всипав, завіяв путі.
Одкрийтесь дороги! Падіте під ноги !
Піду я, знайду я — любу Яр у висоті.
Ой на горах трудно: жовтіє в очу,
Об біле каміння серце посічу.
Вічний подорожній! Світ мені порожній!
Яр мою хорошу бачити хочу.
Привидилась кохана : плакала вночі,
Плакала - ридала, по голові б'ючи :
Ой горо Лудана! Пусти до милодана!
Як махнув же їй рукою — бігла плачучи ...
Що за птах-пташина там, де камінь-яр? Серце кров'ю сходить, серце як пожар... Дайте мені крила! То ж не птах, то мила ! Полечу я, дожену — мою любу Яр.
З вірменської П. Тичина


РАБІНДРАНАТХ ТАҐОР
ПОЕМКА ПРОЗОЮ
(З бенгальської мови переклав проф. П. Г. Ріттер)
Краплею по краплі, перетворившись дощем, клониться з неба хмара, неначе щоб земля її затримала : так жінки звідкись приходять, щоб їх прикували до землі. їм світ невеличкої простори, небагато в ньому людей.
У таких його межах повинна міститися уся їхня доля, усі їх страждання, усі острахи. Тому й мають вони на голові серпанок, на руці — обручку, навколо двору — стіну. Жінки ніби цариці обмеженого раю.
* *
*
Яле якого бога радісний посміх нагадує ця маленька безупинно рухлива дівчинка, що народилась у нашому сусідстві. Мати, сердючись, зве її „ледащо", а батько, сміючись, зве її „чортеня".
Наче струмок біжучого водоспаду вона йде, перестрибуючи через кам'яні пороги. Серце тремтить їй завжди, немов лист бамбукового гаю.
Сьогодні я бачив, як ця спритна дівчинка стояла на веранді, спираючись на поруччя, мовляв, веселка —лук Індри *) після зливи. Її великі, великі чорні очі сьогодні не моргають весело. Вона, як пташечка, що сидить на гилДі тамалового*  2) дерева, попустивши крила у похмурий день.
*) Старовинний мітологічний образ: давні індуси вважали веселку за лук бога громовика Індри. Вона йде з мурашника, де заховалася змія, але її можна бачити лише тоді, коли Індра натягяє тятиву, йдучи на геройські події. Пор. елегію Калідаси „Мегха-дута" І, 15, Див. проф. Павло Ріттер. „Хмара - вістун" (Megha - diita), старовинна індійська елегія Калідаси. Харків, 1928, видання ВУНАС.
2) Тамалове (tamala), дерево (Xantochymus pictorius) має дуже темний стовбур і біленькі квітки.


240
* *
*
Декілька днів тому сонячна спека була величезна. Обрій здавався блідий, листя дерев, безнадійно мертве, посохло, пожовкло.
У той час раптово чорна велетенська розпатлана хмара розгорнула свій намет з краю до краю неба. Останній черговий промінь сонячного Заходу блиснув, мов меч, що витягли з пихів. Опівночі я бачив, як усі двері й вікна тремтіли й гуркотіли із лязгом; вихор вхопив за чуба сон всього міста.
Я підвівся й побачив: ліхтар на вулиці світив крізь густі струмки дощу, подібно смутним очам п’яного. Яле дзвін церковний доходив ніби вкритий серпанком.
Уранці злива ще збільшилась і сонце не зійшло. ,
* *
*
Під отаку-то зливу моя маленька сусідонька стояла мовчки на веранді, спираючись на поруччя. І! сестра підійшла до неї та й каже: „Мати кличуть".
Я вона тільки вперто хитнула головою, аж коса їй розвіялась. Підійшов до неї брат з паперовим човником, сіпнув її за руку, але вона відштовхнула його. Проте брат настоював, щоб вона з ним гралася. Тоді вона вдарила його.
* *
*
Дощ ішов та йшов. Морок ще густіший став, але дівчинка стояла нерухома. На світанку віків, на початку створіння перше слово вимовила мова вод1) і проспівав голос вітру. І через мільйони мільйонів віків те слово, що його не згадаєш і не забудеш, у такому дощевому дзвоні долучало до дівчинки та покликало її. І, почувши цей дзвін, вона загубилась у безмежності.
Який безмежний час, який величезний світ, скільки віків гралося на землі життя? Уся ця далечінь, уся ця величність дивились у той день в обличчя цієї маленької сприт- ливої дівчинки, у сутінку хмар під лагідний шум дощу.
Я тому вона стояла нерухома, розкривши свої великі, великі очі, неначе постать самої вічности. ^
*) Натяк на первісні елементи створіння пор. Ріг-Веда, X, 129, .Див. „Східній Світ", 1927 р., № 1, ст. 188. Мій переклад цього гімну.


241
Увага. Бенгальський текст цієї „Поемки прозою" надруковано вперше в індійському журналі „Sabuj patra" 1920 р., потім передруковано в Лондоні (Bulletin of the School of Oriental Studies, 1921. Vol 2 Part 1) у статті S. К. Chaterji, Bengali Phonetics з додатком фонетичної транскрипції тексту і з англійським перекладом. Є літографоване видання бенґ. тексту „Образцы бенгальской литературы" М. Тубянского (Издание института живых восточных языков. Ленинград, 1923 г.) і його російський переклад у № 1 журналу „Восток", Ленинград (1922 г.).
Я користувався лондонським виданням бенгальського тексту.
RABINDRANATH TAGORE
Prose poem translated from Bengali by prof. Paul Bitter. The text of this little prose poem was published in the „Sabuj - Patra“ for Bhadra and ftshvin, Bengali year 1326 and reproduced in the Bulletin of the School of Oriental Studies. London Institution, 1921, vol. 2, part II.


Нотатки
ЧОРНІ КЛОБУКИ
За рух словенських племен у X ст. поляни та сіверяни, міняючи хозарську орієнтацію на візантійську, були змушені вступити в контакт з печенігами, що оселилися на шляхах до моря та Візантії, але в кінці цього ж сторіччя з-за цих шляхів у печенігів почалася боротьба на Дніпрі з варягами. Підчас цієї боротьби і в процесі її будувалася київська держава. Після 1036 року роля печенігів підупала, але на Середньому Дніпрі розвинулась та ж боротьба двох головних впливів — з одного боку, Візантії та варягів, а з другого— хозар та бувших з ними в контакті степовиків (узи-торки, потім половці). Після ослаби впливу в Києві Візантії та варягів значіння тут та військову силу мають поруч з половцями та в боротьбі з ними (в перші часи 40 — 70 р. р.) переважно перед ними ті степовики, що їх називають загальним ім’ям „Чорних Клобуків". Хто вони? Д. А. Расов- ський в новій праці „О роли Черных Клобуков в истории Древней Руси" („Seminarium Kondanovianum", І, Прага, 1927) зовсім вірно відмічає велику ролю „чорноклобуцької людности степу" в житті Київської Руси XII ст. як політичну, так і культурну. Але він значно залежить від літописного погляду, заперечуючи підлеглість цих степовиків київському князеві, про прив’язаність їх до князівської лінії (старших Мономаховичів), про єдність та згоду їх з киянами (київською громадою). Уважний аналіз літописних даних дає змогу бачити командну ролю цих степовиків в житті Києва та київського князівського столу (Іпагп, р. 1147, 1149, 1150, 1151, 1159, 1169 та інші), уміння їх використовувати київські взаємини для своєї мети (р. 1159, 1169, 1192 та інші) і взагалі самостійність їхньої політики у використованні князів та їх боротьби, незалежно від київської громади та її бажань і інтересів (1150, 1169 та інші); вони відограють


243 —
головну ролю в обранні князя київського (1146, 1149, 1150, 1159 та інші); в усуненні його (1150 та інш.), в „думі" князя (1147, 1150 та інш.); взагалі це сила велика і могутніша за киян („Київська громада", або, точніш, її торгові верхи — 1195 та інші). Не можна також погодитися з поглядом Ра- совського, що об'єднує всі ці племена в одне збірне ім'я „Чорних Клобуків" і стверджує, що, мовляв, „Чорні Клобуки" — „скалки тюрків, узів, печенігів та берендеїв" (слідом за Голубовським, що говорить те саме в монографії „Печенеги, Тюрки и Половцы", Киев, 1884, стр. 148 — 149). Перш за все літопис знає етнічну особливість печенігів та тюрків, згадуючи за перших за часи від 915 аж до 1169 р. а за других — від 985 до 1235, т.-т. відокремлює їх і в XII віці від інших степових племен. Теж слід сказати і за берендеїв (що їх, звичайно, літопис називає „Берен- дичи"); племінну відокремленість їх також дуже яскраво уявляє літопис, відрізняючи їх від інших племен на протязі часу з 1067 р. і до 1185 р. включно (Іпагп) з перервою від 1121 р. (року вигнання їх із Руси) до 1139 р., а в Лав- рентієвському літопису ще і в 1206 р. Цю племінну відокремленість берендеїв особливо помітно в оповіданнях Іпатівського літопису за роки: 1121 (де вони яскраво відрізняються від печенігів та тюрків), 1139 (де зазначається рух їх одних од землі угрів в кількості 30000), також роки 1146, 1151, 1160, 1169, 1185. Проте термін „Чорні Клобуки" з'являється на сторінках літопису лише з 1146 р. і вживається в Іпат. літопису до 1196 р. включно, а в Лаврентієв- ському ще і в 1202 р. Оця ріжниця — і дуже значна — в датуванні моментів вживання цих етнічних термінів, що зустрічається в літопису, одночасно з іншими, при літописному повідомленні про племінну ріжницю трьох головних зазначених народів, говорить на користь того, що „Чорні Клобуки" — не збірне ім'я і у всякім разі не „скалки" цих племен. Далі в оповіданнях—особливо за 1150 р. (2 рази) і 1151 р.— дуже наочно визначається територію „Чорних Клобуків", простором невелику і далеку від степу, недалеко від Києва, поблизу Ольшаниці й Стугни, на північ од Роси і в бік Білгороду. Розуміється, що ця територія була лише такою для о_дного, порівняно, невеличкого племени і що певне її географічне визначення („в'еха в Чорные Клобуки" 16*


244 —
і т. ін.) могло бути пристосовано лише до одного відповідного племени, а не до всієї маси степової людности, розкиданої на великих просторах степу обох берегів Дніпра, аж до моря. Правда, зустрічається в літопису вживання імени „Чорні Клобуки" в розумінні до деякої міри збірному (напр., 1162, 1169 та інші), але це швидше назвисько — „pars pro toto", вживання — замість перераховування племен всіх — найхарактернішого імени і важливішого в даний момент племени, бо одночасно літопис чітко відмічає етнічні назви інших степових племен та народів. Тому поки-що слід приєднатися до гіпотези Маркварта1), що робить спробу ототожнити „Чорних Клобуків", як одно лише із племен наших степовиків XII ст. з кипчацьким племенем „Кара - Берклі" (що визначає „чорношапочні"), що її підтримує й акад. В. В. Бартольд2). Рух цього племени зі степу до Києва слід віднести на 3G р. р. XII віку після ослаблення нормансько - візантійського впливу в Києві, через деякий час після разгрому тут степовиків 1121 р.
Залишається ще питання, в якій мірі правий Расовський, називаючи „Чорних Клобуків" тюрками. Якщо розуміти це ім’я в збірному розумінні, то безсумнівна тут наявність елементу і не тюркського, в першу чергу кавказько - яфетичного, у нащадків хоч би тих „Касогів", що прийшли в Чернігівську землю в 1023 —1024 р. р. І із тих племінних «азов XII ст., що ми їх маємо в літопису, здається з ними швидше всього можна звязати тих „Киуев", „Куев, Ковуєв", що. їх літопис називає під 1151, 1162 і 1185 р. р., поскільки звязує їх саме з Чернігівською територією. За наявність цього кавказького етнічного елементу говорить і міський характер деякої частини степовиків, такі згадки про 6 міст „Берендичів" (1177 р.), також тяжіння тих самих „беренди- чів" до міст (1159), історія з Кунтувдеєм (1192 р.) і т. ін. Таким чином, крім коуїв, можна поставити питання і про яфетичне походження або тільки етнічне з яфетидами змішування ще і берендеїв. Увагу лінгвістів повинні охопити і імена берендеївських вождів, як Бастій (1170 — 71 р.), Чек- ман, Тошмам і Моначук Гагровичі (1169, 1173 р. р.), Тудор
*) W. Band und J, Marquart. „Osttiirkische Dialektstudien". Berlin, 1914. Marquart. „Ueber das Volkstum der Komanen.
2) „Русский Исторический Журнал", кн. 7, Петроград, 1921.


245 -
Сатмазович, Каракос Мнюзович і Карас-Кокей (1159 р.) та інші. Можна гадати, що яфетидологи зможуть установити звязок берендеїв з яфетидами. Та ще слід пригадати, що примушений в боротьбі з коаліцією із чернігівців, суздаль- ців і половців (що їх, мабуть, організували східньо - хозарські крамарі), спираючись в першу чергу на берендеїв (також як і на „Чорних Клобуків", тюрків і угрів), Ізяслав Мстиславович, може, в звязку з цим побачив себе примушеним зробити певний політичний акт,— одружитися з абхазькою царівною (див. Іпат. 1153, 1154), не тільки як з представницею племен тилу половців, а і, можливо, як з соплемінницею свого найбільшого опору на Київському столі — берендеїв. У всякому разі цей шлюб не був звичайною випадковістю або примхою досить старого князя і показував на реальний звязок Ізяслава з Кавказом і його мешканцями, а цей звязок слід бачити перш за все у військовій спілці при допомозі одного з найближчих географічних племен, швидше всього берендеїв і коуїв згадай. (1151 р.).
Що ж до побіжно згаданих в літопису племен кастичів (Іпат. 1160 р.), турпеїв (Іпат. 1150 р.) і боутів (Нікон. 1206), то перших з них слід вважати за гилку чи рід берендеїв, других — тюрків і третіх — також, мабуть, берендеїв. Проте це далеко не всі степові племена даної доби, а лише органі- зованіші в воєнному відношенні і ближчі географічно до Руси.
Ролю і переважний вплив берендеїв і „Чорних Клобуків" на київські справи ми бачимо "до 80 р. р. XII ст., після чого, з вокняжінням на довгий час в Києві Святослава Всеволодовича Чернігівського (що його політичну орієнтацію бачимо хоч би із справ Кунтувдея —1190 —1192 р. р.), значіння їх зменшується, — на першому плані тепер стоять половці, потім з самого початку XIII ст. особливо тут впливові, так що в 1203 р. до них примушений був звернутися навіть і Рюрик, що був до цього часу спільником „Чорних Клобуків". В звязку з цим у літопису поступово зникають імена відомих нам степовиків: 1169 р. — останній для печенігів, для тюрків по суті —1173 (1185 й 1235 р. р. випадкові згадки про них), берендеї в останній раз фігурують в 1185 р. і в Лаврент. літопису ще в 1206 р. і за „Чорні Клобуки" згадується до—1196 р, (Іпат.) і навіть до 1202 р. включно (Лаврент.).


246 —
З початку XIII ст. політична роля всіх їх в історії Київської держави, очевидно, підупала; навряд чи незгадування їх імен з кінця першого десятиріччя XIII ст. можна з’ясувати тільки особливостями історії нашого літописання за цей час. Це швидше покажчик перемоги на Дніпрі східніх крамарів, за допомогою половців, Чернігова та Суздаля; недовгочасний опір Романа Волинського, що спирався на іншу орієнтацію, прийшов швидко.
Проф. В. Пархоменко


ЗБІРКА ІНКРУСТОВАНОЇ ІС ДАМСЬКОЇ БРОНЗИ МУЗЕЮ МИСТЕЦТВ УКР. АКАД. НАУК1)
Техніка інкрустації метальових речей срібними й золотими дротиками й платівками має глибоку давність (стародавній Вавилон, егейська культура).
За середніх віків мусульманського сходу головним місцем відродження цієї техніки була північна Месопотамія, де центром виробництва бронзового й мідяного посуду стає м. Мосул (на півн. березі Тигру). Поблизу м. Мосулу були величезні мідяні поклади Маден Капур, що викликали до життя окрему корпорацію майстрів на металі (цьому сприяла й заборона Корану вживати посуд з дорогоцінниго металу). Розквіт виробництва припадає на XIII століття (час панування мосульських атабеків, серед яких позначається атабек Пулу, 1233 —1259). Мосульські вироби розходились по всьому мусульманському Сходу й Заходу й вплинули (цьому сприяли й майстри мосульські, що переїжджали до інших країн) на місцеве виробництво різних країн (Персія, Сирія, Єгипет) своєю технікою й особливостями свого орнаментального й композиційного стилю (поширення назви „Мосульських бронз" на вироби різних країн).
Почавши з обмеженої кількости розкішно прикрашених коштовних зразків, споживачами яких були переважно султани, могутні сановники (вживались так само як дарунки чужоземним володарям), це виробництво метальового посуду поволі поширюється, охоплює все більші кола, поста- чаючи свої вироби на загальний ринок. У XV столітті виробництво починає занепадати, і в XVI стол. вже дуже рідко можна зустрінути зразки інкрустованого посуду.
]) Ця нотатка являє собою автореферат доповіди М.'Вязьмітіної, прочитаної у ВУНЯС, у Харкові, 28 липня 1928 р.


248 -
Збірка музею складається з 18 речей (2 тарілі, 4 чаші, 4 тази, 3 свічники, 4 кунгани, 1 акваманіл). З 12 речей з арабськими написами 2 датовано (таз ім'ям та титулами мосульського атабека Лулу, акваманіл — початком XIII стол.).
На основі ствердженої з літературних даних аналізи ма- теріялу, техніки, форми, орнаментальної композиції й загального стилю речей та аналогій з виданими зразками.— речі зі збирки Музею Мистецтв УАН можна розподілити на
2 групи: 1) східню — персько - месопотамську і 2) західню— сиро - єгипетську.
Перша у свою чергу розподіляється на 3 підгрупи: 1) Найстаріші речі (2 кунгана й 1 свічник) можна датувати кінц. XII і поч. XIII стол., належать до Північної Персії та Вірменії. Прикметні ознаки — характерна форма кунганів, рельєфний орнамент, скромне вживання інкрустації, переважно червоної міди.
2) Власно мосульська група. Сюди належать: 1 великий таз з гербами й титулами мосульського атабека Лулу, 2 мал. чаші й 1 кунган. Характерний для мосульської групи орнамент, фігурні сцени, відсутність натуралістичного відображення квітів, композиція з медальйонів.
3) Перська група (2 чаші і 1 великий таз) Перська школа почала існувати з XIV стол., відродилась під впливом єгипетського метальового виробництва, яке зазнало розквіту саме в XIV столітті. Позначається своєрідним стилем; одна
3 головних прикмет — надзвичайне почуття природи, пейзажне тло для фігурних сцен, напівнатуралістичний характер рослин та квітів, наявність монгольських типів. 1 чаша і 1 таз вел. датувати можна XIV стол., друга чаша пізніше за XIV стол.
Друга група західня — сиро - єгипетська.
Сюди належать: 1 кунган, 1 свічник, 2 тарілі, 2 півсферичні тази XIII — XIV стол.
Зразки цієї групи позначається майже цілковитою відсутністю людських постатей (рідко зустрічаються міцні постаті): головну частину орнаменту утворюють написи монументальним почерком тумар, напівнатуралістичне відображення квітів (велика квітка іриса). За, так би мовити, виробничу марку цієї групи служать круглі медальйони з літер навкруги розртки - вертуна чи круглі медальйони з


249 —
птиць, гірляндів квітів чи листя навкруги тої ж розетки - вертуна.
Орнаментальні й сюжетні мотиви метальового посуду дуже поширено й в інших галузях мистецтва того часу на Сході: в кераміці, тканині, рельєфних кам!яних фризах, в прикрасах з слонової кістки, дерева то - що.
Величезна кількість мотивів властива стародавньому мистецтву Сходу й має вже велику традицію. Новий оригінальний вклад в орнаментику — декоративне арабське письмо.
Марія Вязьмітіна


ВУГІЛЬНІ РЕСУРСИ ХІНИ
Заплутаність та протиріччя статистичних відомостей усякого роду про Хіну проявлялися завше особливо різко тоді, коли йшло про природні багатства країни, зокрема про запаси вугілля. 3to останні роки питання про хінські ресурси вугілля (як і взагалі копалин) притягло до себе збільшену увагу. Ціла низка спеціяльних досліджень з цієї галузи, переважно з боку американців, видимо, дозволяє вже мати справу з даними, що більш - менш наближаються до сфери реальности. Маючи в собі значні розходження, все ж таки вони подають досить чітку картину, що дає основу судити про паливну енергетичну базу Хіни, де вугіль, звичайно, відограє головнішу ролю.
Порівнюючи з підрахунком вугільних ресурсів Хіни, що зробив американський інженер Н.Ф. Дрейк на 996, 162 млрд. тонн і яку цифру визнав за найпринятнішу Міжнародній геологічний конгрес у 1913 році, наслідки дальших вилічувань є дуже мізерні. Імперське Геологічне Бюро Япанії, зокрема його директор — К. Іноуйє, визначає запаси лише цифрою 39,565 млрд. тонн. Так само В. X. Йонг, базуючись наданих Хінського Геологічного Комітету (Ceological suvrey of China), називає цифру 23,435 млрд, тонн, як абсолютно точно відомих вугільних запасів і додає, що навіть при найбільшому оптимізмі цю цифру можна збільшити не далі, як до 40 — 50 млрд. тонн.
Після всіх цих даних, що різко змінили повоєнну думку про величезні запаси вугілля в Хіні, зовсім несподівані є найостанніші підрахунки, що знову підняли цифру вугільних багатств Хіни до дуже значних розмірів. Звіт, його’ нещодавно випустив Хінський Геологічний Комітет, складений С. V. Hsieh’oM про гірничу промисловість країни, на основі всіх попередніх даних і детальних доповнюючих досліджень, подає зовсім нову картину вугільних ресурсів Хіни. Так, напр., запаси провінції Шенсі, цієї головної вугільної бази


251
Хіни, звіт визначає в 127,115 млрд. тонн, тоді, як раніш Фуллер і Клеп, два американські геологи, що безпосередньо обслідували провінцію, визначали її вугільні ресурси в 190,909 млрд., Уонг — в 5,830 млрд., Іноуйє—в 1,200 млрд., а Дрейк — в 714,340 млрд. тонн (дуже мізерні цифри Уонга та Іноуйє пояснюється тим, що вони обидва брали на увагу лише ті райони, де вже здобували або почали здобувати вугіль); запаси в провінції Шенсі звіт вилічує в 6,968 млрд. тонн, в порівнянні з 132,727 млрд. тонн Фуллера та Клепа.
В цілому всі вугільні ресурси Хіни цей звіт визначає 217,626 млрд тонн. На кожного мешканця, отже, припадає приблизно 549 тонн вугільних запасів (за даними Уонга — 94 тонни, Дрейка — 2,330 тонн). Щоб порівняти, зазначімо, що в Спол. Штатах на одну людину припадає 34,274 тонни запасів вугілля, в Япанії —150 тонн.
Наведені дані цього звіту дають поки - що найобоснова- нішу характеристику вугільних багатств Хіни. Вони переважають, як бачимо, вугільні ресурси сучасної Німеччини (163 516 млрд. тонн), але значно уступають Канаді (819,465 млрд. тонн).
На який період можуть забезпечити Хіну її вугільні ресурси? Це, звичайно, є в безпосередній залежності від темпу індустріялізації країни. У Хіні тепер здобувається й витрачається, за наявністю понад 200 вугільних підприємств, 20 — 25 мільйонів тонн вугілля на рік; Сполучені Штати витрачають на рік біля 700 млн. тонн. Вжиток вугілля на одну людину становить для міст Хіни від 0,20 до 1,5 тонн на рік; остання цифра сама сягає тої кількости вугілля, що витрачається в Сполучених Штатах за рік на одного мешканця лише на хатнє опалення. Загальний же вжиток вугілля на одну людину у Сполучених Штатах — 5,5 тонн на рік, а в Новій Англії — навіть 7 тонн.
Коли ж припустити для Хіни вжиток вугілля на одну людину рівний цьому вжиткові у Сполучених Штатах, то хінських ресурсів вугілля вистачило б на 100 років, тоді як для Сполучених Штатів цей речінець становить 6230 років.
В. К - чер


НАЙСТАРІШИЙ КРИМСЬКИЙ МУЗЕЙ
Найстарішим музеєм у Криму є Теодосійський археологічний музей, що його засновано у 1811 році. Пізніш, у 1871 р., до його приєднано галерею Яйвазовського.
Музей за останній рік поширив свою роботу: розпочато новий доісторичний відділ музею, при галереї розгорнуто новий відділ — 69 картин художника К. Ф. Богаєвського (графіка, олія, акварель).
Тепер музей має відділи: доісторичних культур, стародавнього світу (пам'ятки елліно - римської культури) та се- реднєвіччя (пам'ятки генуезької, вірменської, єврейської й татаро - турецької культур).
У галереї є: збірка картин І. К. Яйвазовського, збірка картин К. Ф. Богаєвського та теодосійських художників — Лагоріо, Волошіна, Феслера та Латрі. Цього року при музеї заново обладовано фотографічну лабораторію.
У 1926—27 році до музею поступили два багаті монетні скарби: один знайшли, прокладаючи водогін, у самій Те- одосії—750 дрібних срібних монет, а другий знайшли, працюючи у винограднику, теж під Теодосією, у ньому є 135 дрібних боспорських монет. Пробиваючи плантаж у одному з виноградників у Коктебелі, випадково розрито готські могили; там знайдено й передано до музею три стародавні перстні. Серед інших речей, що ними поповнено музей, є речі, що притягують до себе високо - науковий інтерес: стародавній надгробок, що своєю формою нагадує мусульманський пам'ятник, мармурова візантійська капітель, перероблена на чашу, справжній малюнок Когельхена, що ви- ображає Теодосію з неіснуючими вже генуезькими баштами та мечетями.
Музей протягом року відрядив три експедиції: в Оттузи — провести археологічні розвідки, у Седжеут на Чорну балку — зібрати матеріяли на неолітичній стоянці та у Коктебль — на те саме. Крім того, були ще поодинокі виїзди в район:


253 —
обслідувати готські могили, розкопані у Коктеблі, фотографувати пам’ятки то - що.
Під наглядом музею відремонтовано стародавню мечеть у Карагозах, у місті перекладено частину східнього муру Дорбе, що загрожував завалитися. Складено археологічну мапу Теодосійського району й на ню нанесено всі в археологічному відношенні цінні пам’ятки.
У минулому році музей улаштував виставку сучасного мальовництва (брало участь 48 художників); це було великою подією в художньому житті міста.
Музеєві передано із державного музейного фонду гравюри, і це дає змогу незабаром утворити при картинній галереї гравюрний кабінет.
Музей та гаЬерею протягом року відвідало понад 12 тисяч чоловіка.
М. Г.


СУЧАСНА РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА В ЯПАНІІ
В Япанії два великі видавництва розпочали видавати сучасну російську, головним чином, художню літературу. Видавництво Хейбонсшя видає серію книг з сучасної художньої літератури світу в 48 томах, з яких 20 присвячено япанській. Решту — 28 томів призначено на сучасну художню літературу Росії, Німеччини, Франції, Англії та Америки.
Сучасну російську літературу буде подано як - найширше. їй приділяється 7 томів, в той час як на художню літературу Америки, Англії, Німеччини та Франції по 5 томів.
Кожен том матиме 20 — 25 друкованих аркушів.
Зміст і - го тому сучасної російської художньої літератури такий:
Як вступ — провідна стаття Н. Катакамі — про розвиток російської літератури. Потім М. Горкій—„Песня о соколе*, „Макар Чудра", „Коновалов". А. Серафимович —„Ледоход*. Нікітін — „Ночной пожар".
У II - му томі будуть уміщені оповідання : Касаткіна, Степного, Нізового, Яковлева, Ярового й потім Л. Сейфуліної — „Виринея" і „Перегной".
У III - му томі: Всев. Іванов — „Бронепоїзд", повісті
Б. Пильняка і Лідіна.
В IV - му томі: твори Аросева, Гладкова, К. Федіна і Ле- бединського — „Неделя".
В V-му томі: Бебель—„Конармія", повісті й оповідання П. Романова, Вяч. Шішкова, Новікова і Леонова.
В VI- му: Фадеев — „Розгром". Каверіна —„Мастера и подмастерья".
І в останньому VII - му томі: Семенов—„Голод" і твори Новікова - Прібоя і Ляшко.
Друге видавництво Дайтсі-Спохо видає збірку романів сучасних російських письменників у 18 томах за редакцією Наборі і Катакамі.
В цій збірці російських романів будуть подані твори :


255
М. Горкій „Сорок лет", Л. Сейфуліна „Железный поток", Бібік „К широкой дороге", Д. Толстой „Хождение по мукам", К. Федін „Города и годы", Лебединський „Комиссары", Леонов „Барсуки", С. Семенов „Копейка" і „Голый человек", Вольнов „Повесть о днях моей жизни", Всев. Іванов „Голубые пески", Ф. Гладков „Цемент"; крім цього, в цій збірці будуть подані окремі оповідання Б. Пильняка, Л. Сейфуліної, Яковлева і П. Романова.
Крім художньої літератури, видавництво Дайнці-Спохо по відділу критико - теоретичному видає книги таких російських авторів: П. Когана, В. Фріче, Д. Луначарського, Н. Бу- харіна, Г. Плеханова (статті про Толстого) та інші.
Це видавництво має видати в повному перекладі збірники „Вопросы искусства в свете марксизма", „Ленин и искусство" і „Пролетариат и искусство".
Окремою книгою має вийти стенограма диспуту, що відбувся у Москві в Малому театрі —„Вопросы литературы и драматургии".
' Варто б вжити заходів, щоб ознайомити япанців також з новою українською літературою.
М. Г.


ТВОРИ ЛЕНІНА ЯПАНСЬКОЮ МОВОЮ
За останні роки япанські видавництва розпочали важку роботу в справі видання творів Леніна япанською мовою. Так, 1926 р. одне пролетарське видавництво розпочало видавати вибрані твори Леніна в 10 томах; крім цього, видано значну кількість окремих писань Леніна окремими книжечками. Останнім же часом два япанські видавництва („Кібо- каку“ та „Доджін") в Токіо видали: 1. Ленін. „Что делать?". Токіо, 1927. Видання „Доджін". 2. Ленін. „Детская болезнь левизны в коммунизме". Токіо, 1927.
Слід відзначити, що цензура дуже попсувала, покалічила переклади.
М. Г.


ХРОНІКА
ДІЯЛЬНІСТЬ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ АСОЦІЯЦІЇ СХОДОЗНАВСТВА
Після літньої перерви з 1 - го жовтня б. р. знову розпочалася праця у нашій Асоціяції. Відбулися організаційні збори членів Політико-Економічного та Історико - Етнологічного відділів Асоціяції, де було обговорено плани роботи на 1928/29 операційний рік. На цих зборах було зачитано й перші доповіді; в політико - економічному відділі — Л. Ве- личка на тему: „Фритьйоф Нансен про радянську Вірменію", а в істо- рико - Етнологічному відділі — проф. В. Зуммера на тему : „Кирилівський заповідник у Києві" та проф. А. Федоровського: „Про роботу в британському Музеї підчас закордонної командировки". Складено план дальших наукових досліджень та доповідей у секціях та семінарах кожного окремого відділу. Розпочалася нормальна наукова праця і в філіях ВУНАС у Києві та Одесі.
В кінці вересня з Маріупільщини повернулася експедиція ВУНАС, успішно закінчивши свою роботу доснідування мови маріупільських греків. Тепер члени експедиції опрацьовують зібраний ними матеріял, готуючи його до друку. Передбачається видати роботи експедиції окремим збірником та заслухати доповіді окремих членів експедиції на з’їзді •ВУНАС. (Докладніш про роботу експедиції див. далі).
26 жовтня в наукову подорож до Туреччини виїхала група членів ВУНАС у складі: проф. А. Гладстерна, Вс. Зуммера, А. Сухова, поета Павла Тичини і письменника т. Певромайського. Ця подорож наших членів повинна зміцнити наукові і культурні звязки УСРР із Туреччиною. Група поставила своїм завданням зазнайомитися з роботою турецьких наукових, літературних і культурних організацій, зокрема, поставити питання про співробітництво турецьких та українських істориків у справі вивчення взаємин Туреччини та України у XVII та XVIII сторіччях.
Повернувся з наукової командировки до Англії голова Археологічної Секції ВУНАС проф. А. Федоровський. Про його роботу за кордоном повідомимо на сторінках нашого журналу.
Як відомо вже з попереднього номеру журналу, Асоціяція приступила до організації Музею Сучасного Побуту й Культури Східніх Народів. Деякі експонати з Середньої Азії вже зібрано; це зробив член Асоціяції М. Погребецький, що цього року мандрував до Узб. СРР та Туркменської СРР. Доручено також деяким членам нашої Асоиіяції збирати відповідні експонати на Кавказі. Отже, справа організації Музею посувається, і можна сподіватися, що Музей буде відкрито протягом року.
37 Східній Світ


258 —
Вжито належних заходів і для поширення видавничої роботи ВУНАС. Регулярне видання журналу „Східній Світ“ на 1928/29 рік забезпечено. Журнал виходитиме б разів на рік, розміром 18 друкованих аркушів. До 1 січня 1929 року вийде ще одне число (№ 6) журналу.
Вийшов у світ твір проф. Курца про торговельні взаємини Хіни з Росією у XVIII ст. Цими днями окремими виданнями виходять праці проф. П. Ріттера, переклади з санскритської мови : „Хмара - Вістун“ — старо - індійська елегія та „Похождения десяти юношей"— роман Дандина.
Провадиться регулярний постійний обмін науковими виданнями з усіма сходознавчими установами СРСР і з багатьма науковими установами за кордоном.
В цьому році на Курси Східніх мов при ВУНАС у Харкові прийнято на 1-й курс понад 200 слухачів. Тепер загальна кількість слухачів на Курсах (разом Із слухачами старших курсів), становить понад 250 чоловіка. Отже, в цьому році Курси значно розгорнули свою роботу. Мате- ріяльно на 1928/29 рік Курси забезпечено від Наркомосвіти.
Значно зростає наукова книгозбірня ВУНАС. За останні тижні надійшли цінні книжки, між іншим: повне зібрання ґрунтовних видань Рос. Географічного Т - ва по Сходу (40 назв), книжки та журнали по сходознавству з Америки (Спол. Шт.), Індії, Індонезії, Німеччини, Англії,. Япанії та ін. Значну більшість цих нових придбань книгозбірні одержано в обмін на видання ВУНАС.
ЕКСПЕДИЦІЯ ВУНАС ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ МОВИ МАРІУПІЛЬСЬКИХ ГРЕКІВ
Розгортаючи планову роботу вивчання грецької нацменшости УСРР,. ВУНАС, за допомогою ЦК нацмен при ВУЦВК, відрядила влітку 1928 р. спеціяльну експедицію на маріупільщину й Сталінщину для збирання матеріялів з мови й побуту маріупільських греків. Ця частина людности Маріупільщини й Сталінщини, що коло-її походження ще й досі не стихли наукові суперечки (згадаймо теорію готського походження мар. греків), збуджує великий науковий інтерес з погляду історичного, краєзнавчо - етнографічного й зокрема діялектологічного. Останню ознаку, мимо свого суто наукового інтересу й ваги, звязану з найпе- кучішими практичними питаннями грецької людности й національної політики, й покладено насамперед в основу роботи цьогорічної експедиції. Репрезентована в своєму складі фахівцями - еліністами (керовник експед.—дійсний член ВУНАС проф. Гавриленко, проф. Ленінградського Університету Соколов, дослідник грецької мови й збирач пісень і казок— Д. С. Спірідонов (Центральний музей Тавриди, Симферопіль), експедиція, працювала від 1-го серпня до 18 вересня 1928 р. Почасти сконцентрувавши раніш зібраний матеріял, почасти провадячи призбирування на місцях, експедиція охопила здобутими матеріялами такі лінії грекомовних сіл Маріупільщини та Сталінщини: 1) Ялта — Гурзуф, 2) Сартана — Чермалик, 3) Чердакли—М. Янисаль, 4) Анадоль (пізнішого переселення) 5) Стилафуна (Костянтинопіль) — Б. Янісоль, 6) Б. Кара- куба — М. Каракуба — Волноваха.


259 —
Робота членів експедиції була безпосередньо звязана з попередньою працею їхньою в цій галузі від Ленінград. Університ., Центр. Музею Тавриди, Маріуп. музею Краєзнавства. Прихильне ставлення місцевих органів влади (Окрбюро нацмен, Музей Краєзнавства) чимало сприяло роботі експедиції. Кілька інформаційних бесід, що їх зробив керовник експедиції (на курсах грецьких вчителів, в сільрадах, з представниками партосередку й сільського культактиву), відбилися в відповідних постановах і безпосередній підтримці експедиції в її роботі. Поруч із зацікавленням самої людности все це спричинилося до того, що експедиція за не що й довгий час своєї праці здобула чималий діялектологічний і казково - пісенний матеріял, — крім суто діялектичних записів до граматичного костяка маріуп. говірок (фонетика, морфологія почасти синтакса й лексика). Зібрано коло 200 пісень, казок, прислів’їв то-що. Об’єктом спеціального вивчання була мова грецького вчительства.
Зібраний матеріял, розроблятиметься й готуватиметься до друку в постійній Науковій Комісії ВУНАС для дослідження маріупільських греків з погляду діялектолог. та краєзнавчого, що її Правління ухвалило утворити після звітної доповіди й за пропозицією керовника мар. експедиції. До складу Комісії, крім спеціялістів - членів експедиції, мають увійти представники зацікавлених органів влади й установ (ЦК нацмен, Рад. нацмен і т. д.).
Крім розроблення й поповненння здобутого матеріялу, Комісії надається також функції науково - консультаційного бюра при ВУНАС в наукових питаннях, звязаних з грецькою нацменшістю УСРР.
Деяка частина матеріялу майже готова до друку, решту розробляється. Через керовника експедиції, а нині Постійної Комісії для досл. мар. греків — встановлено науковий звязок з Грецією (підчас наук, командировки 1927 р.), а тепер мається зав’язати стосунки з центрами дослідження новогреків у Німеччині й Франції (підчас наук, команд. Укрнауки в 1928 р.— жовтень — січень) і обробити частину матеріялів за кордоном.
Розроблення матеріялів може прислужитися до висвітлення низки суто наукових питань краєзнавчого, діялектологічного й історичного характеру, як от шляхи переселення маріуп. греків і їхня первісна батьківщина, місце мар. говірок в загальн. грецькій діялектології; окремі загальномовні й діялектологічні питання, як от вплив російськ. мови на грецькі говірки, відношення мар. говірок до говірок Криму й Кавказу, а в звязку з цим має висвітлитися й питання про елінізацію й викладову мову в школах Маріупільщини та Сталінщини. Мовне питання й мовна боротьба в сучасній Греції не може не цікавити українських вчених і саму грецьку людність СРСР, як це й видно з постанов учительського активу Півн. Кавказу й міжокругової конференції грецьких вчителів Маріупільщини й Сталінщини, що цілком стали на бік т. званої „демотики“ літературної мови, що виросла з живих джерел нар. говірок, проти архаїстичної, муміфікованої Катаревуси - прокрустова ліжка грецького народу й культури.
Наукові здобутки експедиції мають підперти ці принципові прагнення й подати матеріял до висвітлення проблеми про літературу й мову
17*


260 -
в СРСР, а зокрема про шкільну мову й місце й ролю загальної грецької мови (демотики) та місцевих говірок в шкільнім плані, шкільному житті та літературі.
Здобутки маріупільської експедиції, після оброблення матеріялів, що провадять нині члени Комісії, будуть темами для доповідей на майбутньому з’їзді ВУНАС в 1929 р. . х
З КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ СХОДУ Туреччина
Конгрес турецької преси. Нещодавно в Костянтинополі закінчив свою роботу щорічний конгрес турецького друку під проводом редактора „Серветі Фунун“ Ахмед - Ахсана - бея.
На конгресі заслухано доповідь про діяльність Товариства друку за минулий рік. Доповідь зробив голова Правління Хажі Тарікбей.
Конгрес підкреслив потребу звернути увагу на кращу організацію газетних кореспондентів, а так само ухвалив посилити діяльність каси допомоги газетам.
В наслідок перевиборів обрано новий центральний комітет.
Національна кінематографічна продукція в Туреччині. Турецький уряд вирішив узяти під свою опіку кінематографічну національну продукцію, що досі її не було. Поки - що в Костянтинополі організується студію.
Конгрес турецьких огсінок. У Костянтинополі відбувся щорічний
конгрес спілки турецьких жінок. Обрано нову раду в складі 20 осіб.
\
Персія
Латинізація перської абетки. В газеті „Туфан“ надруковано інтересну статтю під назвою „Європеїзація письменности". Автор критично ставиться до перської абетки, запозиченої в арабів, і яка не відповідає духові перської мови. Він зазначає, що багато літер для перської мови зовсім зайві, як, наприклад: дві різні літери для визначення перського „х“ (латинського ,,h“), чотири літери для звука „з“, три літери для звука „с“ і т. д.
Уміння правильно вживати ці однаково вимовлювані літери становить велику трудність. Автор подає паралель між вивченням латинської абетки і арабської, віддаючи перевагу першій. Перські діти, зазначає автор, після кількалітнього навчання ледве-ледве вміють читати по складах, а їм же доводиться ще засвоїти й правила ортографії, етимології та синтакси, нескладні в перській мові, але дуже ускладнені „арабщиною".
Автор згаданої статті вимагає найскоршого перегляду питання про перську абетку.
Розкрепачення персіянки. З відома Різа - Шаха поліції дано неофіційне розпорядження не забороняти персіянкам ходити вулицями з чоловіками, їздити автомобілями і фаетонами з некритим верхом, а так само відвідувати громадські місця розваги.


261
Незабаром має вийти розпорядження шаха про заборону персіянкам носити чадру.
Палестина
Новий єврейський національний театр в Палестині. Організація нового єврейського національного театру в Палестині дуже видатний факт в культурному житті країни. На чолі театру стоїть відомий режисер Данієльс. Для першої вистави було поставлено „Юдита“ Гебеля в новій обробці та перекладі Якова Горовиця. Спектакль був дуже вдалий. Старосирійські хори та широке використування пантоміми, властивої Сходові, додали йому своєрідного східнього характеру.
С и р і я
Періодичні видання у Сирії. Офіційна статистика подає такі дані про кількість періодичних видань у Сирії, невеликій країні з неписьменною здебільшого людністю. У столиці виходять 17 щоденних газет, 23 щотижневих газет та журналів та 1 місячник. В провінції — 17 щотижневих (або 2, 3 рази на тиждень) і найменш 12 щомісячних журналів. Правда, ця кількість що-дня змінюється, тому що в жодній країні не практикується так широко конфіскація періодичних видань, як у Сирії.


БІБЛІОГРАФІЯ
D-r. F. E. A. Krause. Professor an der (Jniwersitat Heidelberg „Geschi- chte Ostasiens“ Gottingen". 1925 p. 2 томи, 888 сторінок з 2-ма картами.
Книга, що рецензується, за думкою автора, гайдельберзького професора Краузе, повинна поповнити пропуск, який є у всесвітній науковій літературі в галузі нової й найновішої історії Східньої Азії (Хіна, Япанія, Корея). Одночасно ґрунтовніше вивчення європейськими вченими перводжерел вимагало перегляду стародавньоїйсередньої історії С Азії.
Як же автор потрапив виконати свої завдання ? Обмежімося розглядом відділів, присвячених Хіні (до 2/3 всієї книги).
Перш за все кидається в очі повна або майже повна відсутність економічного аналізу. Цього аналізу, зрозуміло, не можна замінити перерахуванням торговельних шляхів, портів і найважливіших товарів, що подається в деяких місцях книги для різних епох. Коли б справа обмежувалася історією стародавніх часів, про які залишився мізерний цифровий матеріял, то було б з півбіди, але поважний проф. Краузе, особливо скупий на „економіку" у найновішій історії. Тут він, правда, каже про хінські борги, відкриття банків, про митниці, залізничі концесії, оренду металзаводів чужоземцями то - що, але все це подається в самих загальних рисах. Про розміри зовнішньої торгівлі й індустрі- ялізації Хіни, а разом з цим про зріст хінської робітничої класи, читач залишається у повному невіданні. Тут відчувається міцніший вплив упередженого погляду Краузе на історію Хіни в цілому й на теперішню революцію. Краузе прибільшує консерватизм хінського соціяльного ладу й хінської культури.
Самі революції, яких у хінському минулому було багато, він вважає скерованими, переважно, до виправлення ухилів від „справжньо хінських" норм, відхилень, що внесли розкладені династії.
Найкращою формою правління для Хіни автор вважає монархічну, з умовою міцної влади імператора. Він визнає, що республіка, навіть буржуазна, суперечить хінському духові.
Взагалі, на народній дух і його загадкові властивості професор багато звертає уваги.
На стор. 195 тому II ми читаємо „Як завершення всієї будови (Хінської) культури, принцип імператорської влади залишається живим, поки взагалі існуватимуть справжні хінці". На стор. 216 повторюється ту саму думку й підкреслюється „факт" суперечення нової республіканської форми бажанням більшости народу. На стор. 371 ми зустрічаємо, нарешті, справжній гімн імператорській владі. „Могутній володар дав би.


263 -
зрозуміло, інший напрямок всім реформам й міг би також утворити військо, що мало б пошану вже через свою численність. У країні нема імператора якраз у час кризи, бо новий переворот скинув владу, яка єдина могла б стримати державу від розпаду. Могутній імператор добився б у Хіні такого прогресу, що в Европі повитріщали б очі. Отжеж, володар, що є під охороною неба, у Хіні — всемогутній".
Коли, за Краузе, монархічний принцип так укорінився в хінські народні маси, й коли він є таким життьово - потрібним для країни, то зрозуміло, що теперішні революціонери зовсім перестали бути хінцями (Т. П. стор. 175). За особливий гріх хінських лівих поруч з їхнім республіканізмом автор вважає їх відмовлення від релігії Конфуція, суть якої є у безмежній авторитарності. „Через це втрачується, взагалі, пошана до старовини, до традиції, що ламає .етичні засади хінського народнього духу" (стр. 209). Не варто цитувати незлічених місць, що вихваляють конфуціянство.
Коли читаєш дифірамби ідеям імператорської влади й релігії у Хіні, то не можна позбавитися вражіння, що проф. Краузе, аналізуючи хінську історію, увесь час думає про Німеччину, що . поради хінцям він хоче пристосувати до своєї батьківщини. Чи не до німців стосується такий вислів (т. І, стор. 23): „Коли б історія не вчила нас нічому іншому, крім певної пошани до традиції, як потрібного чинника культури, то вже цим одним було б доведено цінність вивчення минулого". Пошана до традиції, тоб - то до форм, що встановилися протягом віків, — ось основна ідея книги. На стор. 311, т. II, автор відверто проводить паралель між майбутнім відновленням Хіни й Німеччини за їхніми попередніми дореволюційними засадами. За наявною тенденційністю цього твору важко сподіватися від автора розуміння революційних процесів і в минулому і в сучасному. Він не хоче бачити розшарування села, збеззе- мелювання села, класової структури суспільства то - що.
Революційний рух для нього — це є справа переважно релігійних сект, яким він, правда, приписує й політичну мету. Безпомічність автора при цьому часами досягає рекордових розмірів. Яле революціонерів Краузе часто лає зовсім не академічно. Розкриємо, напр., т. І, стор.159— 161, де говориться про комуністичні реформи Ванг-Ян - Ші (XI століття нашої ери). Гостро критикуючи давно померлого Ванга, професор скеровує свою гостру критику проти комунізму взагалі. Навпаки, навіть таку запеклу реакціонерку, як знана манчжурська імператриця — вдова Тцу - Сі, нерідко він характеризує прихильно. Нема чого вже й казати, як прихильно ставиться Краузе до Юан - Ши - Кая, до цього німецького юнкера у хінському виданні, що спробував зробити монархічний переворот.
Після наведеного не дивно, що автор схвалює кожний контр - революційний акт. Показовий є його стосунок до генерала By - Зан - Кея, що з’єднався з манчжурами, які напали на Хіну, де одночасно із зовнішньою війною вибухла революція (1644 р.). .Це було зроблено, зрозуміло, із - за патріотизму. Ядже ж для боротьби проти звірячости Лі - цзу - ченг, а (вождя революціонерів) потрібна була міцна армія. Закли^ каючи чужоземців—манчжур—Вузан - Кей з двох лих вибрав найменше ... Ядже ж хінці без цього не повернулися б до порядку.


264 -
Отже, Ву-Зан-Кей, передаючи державу міцним варварам, спаса» її з рук безсумлінного розбійника". Ось де можуть знайти для себе „виправдання" наші російські й українські контр - революціонери, ще приводили до себе на допомогу німців, англофранцузів, поляків та інш, Краузе — це справжній ідеолог „інтервенції за запрошенням".
Отже, політичне обличчя гайдельберзького професора Краузе цілком виразне. З цим обличчям цілком гармонує надзвичайно висока оцінка ролі різних імператорів в історії. Час від часу всю історію викладається, як виключно результат діяльности їх разом із міністрами, полководцями й мудрецями".
Наш автор відмічається, між іншим, і тим. що часто не зводить кінців з кінцями. Яскравим прикладом цього є характеристика манголів, що він її дає у І томі. Загалом він схиляється до того, щоб вважати їх виключно руїнниками без усяких здібностей до будь - якого культурного життя (стор. 170 та інш.). Яле ми читаємо у нього й про те, як монголи уміли налагодити й забезпечити свої шляхи, як вони що до своєї віротерпимости перевищували тодішніх європейців, як монгольські монархи Кублай, Якбар та інші сприяли процесові хінської, індійської й середньоазійської цивілізації (стор. 184, 195, 352, 353,359 та інш.).
Другий приклад — стосунок Краузе до манчжурської династії.
З придавленням хінської революції „наступила (немов) для Хіни довга доба щастя й добробуту* (т. І, стор. 207).
Така оцінка примушує читача сподіватися від Краузе доказів, більш - менш певних. Яле факти є річ уперта, й автор volens - nolens повідомляє :
1) про те, що манчжурам треба було 40 років, щоб скорити країну,
2) що антиманчжурський рух вже наприкінці XVIII століття допровадив до повстання (т. II, стор. 51), 3) про низку революційних рухів у XIX столітті та інш.Ц
Не будемо втомлювати читача дальшими прикладами про те, як автор суперечить сам собі. Варто тільки зауважити про досить сміливе запевнення, ніби-то німецький уряд ніколи з егоїстичною метою не використовував хінської розрухи (т. II, стор. 225), а потім опис про захоплення Німеччиною Кіао-Чао.
З характерних рис книги згадаємо також й про особливу нелюбов Краузе до япанців. Япанські товари скрізь оцінюється, як погані. Япанська політика — як фальшива й несумлінна. Япанців він називає „вискочками" серед інших народів (т. II, стор. 278), а союз Янглії з Япа- нією визнається за зраду білій расі (там-таки).
Висновок з нашого розгляду очевидний. Праця поважного професора майже не цінна. Винятком є досить вдалі екскурсії до етнографії і нариси про деякі стародавні мандрівки до Хіни. Вона наскрізь реакційно-тенденційна. Вона не поповнює пропуску в науковій всесвітній літературі. До речи, назви на карті сучасної Хіни подано зовсім в іншій транскрипції, ніж у тексті.
Очевидно, видавництво використало готове кліше не провіривши його придатности. Це рідкий засіб у науковій літературі.
А. Сухое


265 -
Б. Л. Вяткин. „Городище Яфрасиаб". Вид. Голов науки Наркомосу УзРСР, стор. 65, з ілюстраціями в тексті, ціна 1 крб. 14 коп.
Нещодавно наша досить бідна література про Яфрасіяб збагатилася на нову книжку, що об’єднує в собі перші більш-менш систематизовані відомості про те місце, де ще за домусульманських часів був стародавній Самарканд. Цей колишній інтересний центр великої культури,— про час заснування якого і нарід, що його заселював, ми не маємо жодних певних історичних відомостей,— уже давно привернув до себе увагу археологів, що й розпочали там свої розколини, не закінчені ще й досі. Про ці розколини, що не мали систематичного характеру, ми маємо лише короткі повідомлення по різних журналах.
В. Л. Вяткін протягом довгого часу бере участь у розколинах на Яфрасіябі й має змогу безпосередньо на місці передивитись і дослідити величезну кількість матеріялу; тому нам надто інтересно зазнайомитись з його спостереженнями про знахідки на Яфрасіябі.
На початку книги автор знайомить читачів з топографією колишнього Яфрасіяба, розташованого на північ від Самарканду. На його місці, площею в 175 кв. дес., залишилось тільки штучний горб цитадели в північному кутку, 4 ряди валів на місці колишніх мурів (1 зовнішній й 3 внутрішніх), рештки башт, сліди ариків і водозборів.
Описуючи план колишнього міста, автор ставить питання про значіння внутрішніх стін і приходить до висновку, що вони належали до різних діб і є доказ тому, що протягом довгого часу місто поволі зростало й потребувало нової площі; він намічає місце, де повинні були б бути 4 міських зовнішніх брам (зазначених у арабських письменників), характеризує зрошення міста, зазначаючи на наявність, крім ариків, ще й великих ям для зберігання води —хаузів і колодязів. На основі своїх орієнтовних розколин перед революцією він намічає місце деяких викритих пунктів, як от: собору, лазні, монетного двору, ганчар- ських дворів і підземних приміщень. Зазначаючи на відсутність монументальних будівель, він припускає, що тодішні будинки могли бути валькові, з необпаленої цегли, або каркасні, тиньковані й розмальовані всередині червоуою фарбою, можливо з округлим склепінням і вікнами в ньому.
Явтор зазначає, що багато подібного до Яфрасіябу матеріялу дають і його навколишні місцевості.
З усіх знайдених на Яфрасіябі речей немає жодної датованої. Проте там знайдено багато окремих монет і навіть цілих скарбів, що дає змогу датувати час існування Яфрасіябу з IV по к. XIII стол.
Подавши відомості про топографію Яфрасіябу, автор переходить до характеристики окремих груп знахідок, що були зроблені на поверхні або в різних нашаруваннях міста, присвячуючи кожній групі від IV2 ДО 10 стор. Знахідки, які характеризує автор, переважно різні керамічні вироби, теракотові статуетки, осуарії (загадкові глиняні похоронні урни), глиняний полив’яний і неполив’яний посуд, „очажки" х),
1) Назву цю, за словами автора, він вживає, бо її дуже поширено серед місцевих дослідників.


266 -
теракотові плити, конічний посуд та різні шкляні вироби. (Тут якось мимоволі постає питання, а чи були ж на Афрасіябі інші знахідки, крім керамічних і шкляних? Автор про це нічого не каже).
Описуючи окремі групи, автор подає цікаві відомості про матеріял, техніку виробу, форми, основні орнаментальні мотиви та композиційні схеми, можливий час походження й зникнення. Недостатність фактичних даних (як от: точного знання обставин находження речей —осуарії, теракотові статуетки,— відсутність систематичних розколин на Афрасіябі і дуже невелике несистематичне число розколин в інших місцях Туркестану) часто не дає авторові змоги точно визначити ,час походження й призначення речей, яке для багатьох груп ще й досі не з’ясовано.
Зазначаючи на групи речей неясного призначення, автор наводить іноді різні думки, критикує їх і робить одночасово свої припущення, намічаючи тим шлях для дальшого докладного дослідження поставлених питань.
Так, поставивши питання про призначення теракотових статуеток, він звертає увагу на те, що вони завжди необроблені з відворотної сторони й не пристосовані для того, щоб стояти (не мають підставок), тому вони не можуть бути іграшками або хатніми божками. Аналогія ж з танагрськими статуетками дає авторові змогу припускати, що афра- сіябські статуетки звязані з погребальним культом, як і ті головки, що наліплювались до осуаріїв. Статуетки ці, каже автор, клали на труну з покійником. Але автор тут же признається, що зовсім немає фактів, які б стверджували це припущення, бо невідомо жодної статуетки, яку б знайдено в могилі (правда, і могил домусульманського часу теж не знайдено).
Про призначення рельєфних теракотових плит автор не подає власної думки, відкидаючи різні припущення, що вони ніби є покришки або підставки для „очажків“ або покришки для посуду.
Цікаві думки автора про „очажки14 й конічний посуд.
В очажках, як і в осуаріях, зазначає автор, дуже поширене вживання архітектурних елементів орнаменту (колонки, фріз, арочки); на передніх плитках .очажків4* він навіть вбачає наслідування порталам монументальних пам’ятників мусульманського будівництва, орнаментальні колонки в округло вигнутій внутрішній стінці нагадують йому внутрішність якої - небудь великої будівлі, тераси або навіть храму. Така подібність до будівлі поріднює „очажки44 з осуаріями, а внутрішні й зовнішні прикраси, може бути, відповідають тодішньому прикрашуванню будинків з середини й зовні.
Автор не погоджується з думкою, що „очажки44 ці могли бути готовими поличками, що вставляли в стіну, бо вони робилися переважно з вогнетривалої глини, і, очевидно, були звязані з культом огню (часто закопчені, облиті маслом); в них, мабуть, ставили світники з негаснучим огнем. „Очажки44 ці дуже нагадують сучасні „чирадони44, що їх ставлять на мазари (могили святих) і запалюють у них світники або свічки.
Велике поширення в Середній Азії, а так само і поза її межами надзвичайно міцних і тривалих глиняних виробів відмінної форми з конічним загостреним тулубом і коротким горлом з вузьким отвором,


267 —
що їх знаходять у великому числі на значній глибині й у верхніх шарах Афрасіябу, давно вже заінтересувало наукову думку. Призначення цього посуду викликало багато суперечок серед дослідників. Автор, наводячи 4 думки, заперечує їх, роблячи слушні зауваження. Він додержується тої думки, що цей посуд уживали підчас війни, наповнюючи його палкою речовиною й кидаючи у ворожі табори. На доказ цього, він наводить деякі відомості про можливість такого вживання з .мусульманської літератури, де згадується про спеціяльні військові частини, що мали назву „нафт-ангоз" (той, хто кидає нафту); про таке кидання на ворогів огню у греків є вказівки й у європейській літературі. На військове значіння цих виробів може нагадує, зауважує автор, і самий напис „фахт“ (= перемога) на одному зразку.
Зовсім новим у книзі В. Л. Вяткіна є повідомлення про неполи- в’яний і полив’яний афрасіябський посуда). По різних музеях СРСР є збірки афрасіябського посуду, особливо великі ці збірки в Туркестана але вони мало чи майже зовсім не опрацьовані й досі не описані. Тому дуже цінна спроба В. Л. Вяткіна дати перший систематичний опис цього посуду. В історії мусульманської кераміки ще багато темних сторінок, і, особливо, ця неясність почувається що до переходового періоду від перших років Ісламу до середньовіччя. Тим паче заслуговує на увагу така своєрідна й зовсім відмінна кераміка, як полив'яна кераміка стародавнього Самарканду, розквіт якої припадає на епоху Саманідів (IX — X ст.), а так само неполив’яний посуд з рельєфним орнаментом і мальований—типу трипільської кераміки. Знаходження цього останнього типу в Самарканді та його околицях не може не привернути уваги дослідників, бо знову таки наявно стверджує думку про якусь суспільність культур Азії й Східньої Европи ще за тисячоліття перед н. д.
Цінні вказівки автора що до матеріялу, з якого робили посуд, глиняних фарб й старих орнаментальних мотивів. Бажалося б тільки, щоб свій опис автор робив докладніше, особливо що до характеристики окремих 3-х груп, на які він поділяє полив’яний посуд, бо іноді побіжна їх характеристика, не бувши гарно ілюстрована, залишає багато неясностей у читача, шо мало знає або зовсім не знає про цей посуд. Треба було б неодмінно подати профіля форм, загалом кажучи, система тичніше ілюструвати речі, подаючи загальний вигляд речи (осуарії) або хоч реконструкції її, коли немає цілих зразків („очажки"). Не кажучи вже про саму якість ілюстрацій, треба було б більш звязувати їх з текстом і подавати упорядкованіші написи, бо іноді написи ці характеризують або одну яку-небудь рису посудини, кожний напис іншу1), іноді малюнок не відповідає написові2). На ілюстрування книжок з мистецтва треба звертати особливу увагу, бо словами не можна створити тої уяви, що дає ілюстрація, часто навіть словесний опис не  * 50*) „Блюдо в V9 нат. велич."; „блюдос письмом"; „домусульманская чашка" ; „чашка с лиственным орнаментом" (стор. 44 — 45, мал. № 48,
50, 51, 52).
Ll) Стор. 54, мал. 65.


268 —
дає правильної уяви речи, залишаючи вільне поле для різних комбінувань, а цього в науковому творі не повинно бути.
Загальна картина культури Яфрасіябу, яку можна утворити з книжки Л. В. Вяткіна, така. Усі знахідки, що характеризує автор, місцевого походження являють собою продукт національного місцевого виробництва (наявність печей для обпалювання посуду, форм для штампування головок і рельєфних плиток, карбування монет; немає тільки вказівок на наявність майстерень для вироблення шкла, існування яких можна припустити для Намазги, поблизу Яфрасіябу). Найархаїчнішими з них можна вважати неполив’яний посуд трипільського типу. Початок виробництва окремих груп речей припадає на часи раніш заснування й заселення Яфрасіябу і його треба шукати десь в іншому місці. Деякі з речей зникають з початком Ісламу (теракотові статуетки), деякі живуть і пізніше й навіть дуже поширені („очажки“ кінчаючи XIII стол., конічний посуд, шкло).
На Яфрасіябі ми не можемо простежити еволюції виробництва окремих груп речей. Заселення його сталося в пору розквіту досить високої культури, що мала вже свою досконалу техніку, певний комплекс форм, орнаментальних мотивів і композиційних схем. Цю культуру автор вважає за согдійську за ім’ям цих давніх насельників Туркестану, що жили там задовго до арабів і в перші часи їх панування. Звичайно, протягом часу ця культура переживала різні впливи, але простежити їх, за браком певного знання, ще дуже трудно. Особливо сприяти розвиткові Яфрасіябу,— цьому великому культурному й промисловому центру,— повинен був звязок з іншими культурними центрами Персії, Малої Язії, який, підкреслює автор, відкрив Іслам, що спричинився до великого духовного піднесення серед подоланих народів.
Наприкінці можна пожалкувати, що автор не додає до своєї книги жодної бібліографії. Я це треба було б зробити, бо ми бідні не тільки на літературу про Яфрасіяб, а навіть і на будь - які вказівки на неї.
Вважаючи книгу В. Л. Вяткіна за загальний огляд знахідок на Яфрасіябі, ми сподіваємося від нього ще докладніших розвідок з різних намічених у книзі груп. м Вязьмітіна
Семенов. Новый этап Китайской революции, ГИЗ. 1927 г., тир. 5000, ц. 1 р. 40 к., crop. 168. Явтор кількох статтей та найкращої популярної брошури про Хіну, нарешті, виступив перед світовим сходознавством з великим науковим твором.
Півйічна експедиція 1926 — 27 р. відограла величезну ролю в історії хінської революції тим, що, по - перше, винесла, революційні сили з півдня в басейн Яндзе, а, по - друге, виявила справжнє обличчя своїх ке- ровників реакційної, по сути, дрібної буржуазії півдня й передала кермо революції до рук дійсно революційної класи — пролетаріяту.
Отже, від закінчення цієї експедиції влітку 1927 року справді починається новий етап хінської революції, про який доклано пише т. Семенов.
Перші ЗО сторінок присвячено загальній та історичній частині. Найцікава частина книжки починається з 31 стор. з розділу „Становище


269
хінського робітника**. Тут є багато даних, яких досі не було в радянській пресі.
Значну частину книги (crop. 49 —128) присвячено становищу на селі. Тут ще більше фактичного матеріялу. В цих 100 сторінках (31 —128) полягає головна частина книги, бо дані розділи (від робоч. руху після відходу буржуазії) присвячені подіям після зради Чан - Кай - Ші, мають в значній мірі інформаційний характер, хоч там теж є багато цікавих та нових матеріялів.
В звязку з загальним захопленням сходознавчих кіл проблемою аграрної революції на Сході, найважливою зараз частиною книжки є* безперечно, її частина, присвячена селу.
Тут з першої ж (49) сторінки ми бачимо не зовсім звичайну класифікацію селянських господарств. Т. Семенов відносить до парцелярного господарства володіння аж до 20 му... Дрібне господарство сягає у нього аж до 40 му, а середняк може володіти 75 му. Беручи на увагу порівняльну родючість ОДНОГО му (приблизно V10 дес.), ми не можемо погодитись з автором, що 2 десятини на родину є парцелярне господарство. Автор базується лише на порівняльній площі (му Vis—V20 дес.) й тому, безперечно, помиляється.
Проте, треба відзначити, що такий розподіл все ж краще розподілу деяких авторів, що вважають господарства понад 50 му за поміщицькі.
Дані що до становища селянства не розходяться з тими, що вже були надруковані в інших працях, а лише підкреслюють всю його безпорадність.
Треба жалкувати, що автор, розбираючи питання про феодалізм, не зробив ріжниці між півднем та північчю. Тоді йому, мабуть, не при- йшлося б виступити проти твердження т. Івіна, порівнюючи Аньхой з Гуаньсі (стор. 73 — 74). З цифр, що їх наведено в праці, цей зріст диференціяції та ваги поміщиків з півночи на південь різко помітний, проте автор не робить висновка, що випливає з цих даних.
Суперечне твердження'автора про характер спілки Сяо-Хун-Дзю (мала червона секта) на стор. 113, де він її зве бандитською. В „Красных Пиках** Івіна якраз Сяо-Хун-Дзю виступає, як класова організація села, а Тао-Хун-Дзю, як куркульсько -Шеншівські наймити. Беручи на увагу характер інформації про селянські спілки на півночі (в наведених Івіном даних теж є багато про „бандитизм** Сяо-Хун-Дзю), яка безперечно виходить з ворожих до нас лав, ми повинні погоди- дитися якраз з Івіним, а не з Семеновим.
Незначні помилки є на стор. 121, де назву спілки Тянь - Шень -Хуо (спілка небесної брами) перекладено як „красные пики**. Там же „мук- денський генерал**, якого автор зве протягом трьох рядків то „Чжан - чин-ху** то „Чжан-хин - хун“, є лише добре відомий прихильник У-Лей - Фу — Джан- Джі-Гун, один з небагатьох доюилійців, що разом з проводирем вирішили обстоювати незалежність Хонані, не приєднуючись ані до Гоміндану, ані до Аньгодзюну.
Не вважаючи _на—ці дрібні помилки, треба відзначити загальну важливість цього вкладу до радянського сходознавства.


270 —
Ще раз підкреслюємо, що головна вага книги — в рядках, присвячених селянському рухові та становищу на селі. І проминути ці рядки тому, хто вивчає шляхи революції на Сході, ніяк не можна.
М. Барановский и С. Шварсалон. Что нужно знать о Китае. Изд. Моек. Рабочий, 1928, ц. 2 р., стр. 406, тир. 6000, з малюнками та мапою.
Радянська література дуже бідна на довідники. І лише з цього боку можна визнати вартим доброї уваги цей довідник. На жаль частину його складено так, що випадковість матеріялу кидається у вічі.
Довідник починається з мапи. Many видано ще до реорганізації провінції Доюилі, проте Дзиндоюоуської окремої округи нема, а Тянь- дзінь одмічено, як повітове місто. Мабуть, автори передбачали реорганізацію за півроку вперед...
На мапі нема маштабу, отже користуватися нею дуже важко. Назви „Чунцин“ на мапі немає, хоч місто нанесено. Втім на північний схід від Ченду в тій самій провінції є два міста — Шуньцин та Суйдін, які мають таку велику вагу, що про них нема чого було навіть написати в самому довіднику. Така ж справа в Хунані, де є таке ж, як Суйдін, славнозвісне місто Баодин, а проте нема (і в довіднику нема) центра південної Хунані—Хеньяну.
Провінцію Дзілінь названо „Гиринь", хоч дві інші провінції мають хінські назви „Финшянь“ та „Хейлщдзянь". Назви ж „Цзилинь“ в довіднику нема.
Хаоху показано в складі Хіни.
Якщо користуватися умовними означеннями при мапі, то Пекі н - Калган - Суйюанська або Дзиньханська залізниці будуть „приватні або інші", а Дзянсійська (провінційна) та Південно - Манджурська (концесійна) державні...
Як на мапі, так і в довіднику зовсім нема нових назв міст. Весь довідник повний „фу“ та „джоу“ проте того, як тепер звуть Баодін. або той же Чунцин, нема ні в довіднику, ані на мапі.
На стор. 12 селян, що посідають 30 — 50 му землі, автори звуть куркулями та „реакційним елементом, що люто протидіє аграрній революції". Я 50 му — це в найкращих умовах відповідають нашим 10 десятинам 1 — Н/з дес. на душу — кулак... Ясно, що після цього автори можуть називати господаря, що має більш од 50 му, поміщиком.
На внутрішній обгортці книжки надруковано „транскрипцію провадив проф. А. І. Іванови. Цікаво було б знати, що сталося з книжкою — чи тут дуже багато друкарських помилок, чи перегляд транскрипції був. досить поверховий, чи, нарешті, це просто гра на імені відомого синолога, бо ж, справді, не можна допускати таких помилок: стор. 29 — „Бай - Чун-си1\ стор. 154 ряд. 7 „Бай - Цзун-чи“, ряд. 18 „Бай-Чун- Си*. Відомий прихильник маршала Фен-Ю-Сяна — Ліу-Ю-Фен фігурує на crop. 94 та 143 як „Лу-Ю-Фени, а на стор. 137 як „Ли - Юй - Фен“. Не менш відомий Лі-Мін-Дохун на стор. 95 „Ли-Міт-Цзин“ і т. ін... Рекорд, мабуть, побили Хуан - Дзі - Джан, який на стор. 102 був „Гуан - Чи-Сяна, а на стор. 404 став „Хуан-Дзи-Сяни та Чен-Дзянь, який на стор. 154 є Чен-Цянь, а на стор. 288 та 405 нагло стає „Чен- Чими на Гуандунський зразок, хоч в передмові до 3 видання автори пишуть:


271
„передаючи хінські імена, ми вживали одноманітної системи, бо лише тоді можна уникнути плутанини в іменах та назвах. Правдивою транскрипцією слід вважати транскрипцію північно - мандаринського дія- лекту“. Що ж до того, що в „правдивій" транскрипції із сторінки на сторінку плутають „ч“ та „чж“, „ю“ та „юй", „з" та „е“,—це вже хай залишиться на совісті авторів. Хотілося б лише спитати авторів, чи нема звязку між такими особами: Ли-Пен-Чен (134ст.) та „Ли-Пин- Сян" (ст. 135) „Ся-Доу-инь“ (ст. 101) та „Сяо-Ду-ин" (ст. 210), „Чэнь Дяо - кань“ (94) та „Чен Тяо шань" (ст. 286) і т. інш. до безмежности ...
В таблиці „Дубані та провінційна влада Хіни" (стор. 94) певно перескочив рядок, бо дубань Жехо — Тан -10 - Лін опинився дубанем Гуансі замісць Лі - Дзун - Женн. З другого боку шеньджаном Жехо вже з причин зовсім невідомих автори призначили Лю - Шан - Ціна, проти своїх же власних тверджень (ст. 144), що „Лю - Шан - Цін* пекінський мінземпрац з 20 червня 1927 р.
На думку авторів, генерал 10 - Чен (до речи це лише на стор. 326, бо на стор. 24 він же—„Юй-Чоісени), подався до демісії в квітні 1928 р, (це знов на стор. 326, бо на стор. 24 він командує „корпусом" в середині вересня 1927 р.), коли його в вересні ж таки 1927 р. разом з йога X армією полонили Шаньсійці. Ще сторінку 24 можна пояснити тим; що дані стосуються до часу якраз перед полоном, але що до стор. 326, то, зрозуміло, генерал, який подався на демісію, не може ані армією командувати, ані в полон іти.
Це що до словникової частини книжки. Справді, гарна частина книжки „Економічні та географічні відомості", „Хронологія" та „Бібліографія". Проте, ці відділи охоплюють лише 64 сторінки з чотирьохсот сторінок довідника.
Можна сказати, що так, як він є, довідник настільки ж заплутує читача, скільки йому допоможе. Книжка має дуже багато цінного ма- теріялу, але розібратися в ньому під силу лише досвідченому сходознавцеві, якого не злякають всі зазначені помилки. Рядовий читач не зможе знайти багато нового, ціна ж довідника дуже висока, щоб його можна було вживати з метою, яку вказують автори.
Сергей Далин — Очерки революции в Китае. Изд. Моек. Рабочий, тираж 7000, 282 стр., ц. 1 р. 80 к. Року не зазначено. Дата на передмові 23/ХІ —1927 р.
„Нариси революції" назвав автор свою книжку. Він підкреслює це в передмові. І справді, ця книжка — не науковий твір, а збірка нарисів. Збірка вражінь з „путей—дорог китайских". Вже друга книжка того ж автора з характером нарисів, після „В рядах китайской революции", рецензований твір ще більш загострює цю форму, майже зовсім уникає загальнотеоретичних міркувань, повний досить невитриманих та не зовсім правдивих тверджень. Натомість він захоплює, як саме життя, як сама революція, що не йде шляхом теоретично - обміркованої думки, а кипить вогнем сьогоднішнього дня, який весь — у збоченнях, помилках, перебільшеннях, що взаємно касуються. І важко, малюючи картину цього дня, уникнути тих збочень, помилок, перебільшень. Один збочується в той бік, другий в інший, а справа тих.


272 -
хто десь за кілька сот або тисяч верстов слухає й чатає обох, вирішити,—де об’єктивна правдивість. *
Лише так можна підходити до книжки Даліна. Автор— свідок, а не суддя, і свідок зовсім непристрасний. Його книжка — сирий матеріял, який можна проробити лише підходячи критично. З самого початку книжки ми бачимо таке твердження: наприкінці серпня 1926 р. Суп- Чуан - Фан ще хитався : чи виступити за, чи проти Чан-Кай - Ші, з яким він був звязаний дружбою на шкільній лаві в япанській військовій академії *.. то - що (crop. 7). Чен - Дзю - Мін та Фен - Ю - Сян теж були звязані дружбою з Сунь - Ятп - Сеном та У - Лей - Фу, проте ані хвилі не вагалися, коли їх класа стала вимагати їх зради. Отже не можна серйозно ставитися до цього твердження, як і до кількох інших далі, в тексті. Але книжка — не в цих помилках, не в невтриманій транскрипції з наївним зауваженням на стор. 282 щодо „Чжан-Кай-Ші“, а в фактах, безперечних фактах, мало сказати, — наведених в книжці, з яких складено цілу книжку. І перед цими фактами блідне невтримана транскрипція, бліднуть теоретичні помилки сходознавця - практика, що справді писав ці рядки в лавах хінської революції.
Автор бачить на вулиці Сунь-Ят-Сена в місті Нанкіні об’яву про переторг на податкову посесію. „Оригінальна буржуазна революція, де буржуазія одержує владу з переторгу", зазначує він. „І цей конкретний документ4... казав про неминучий удар проти селянства, робітничої класи, міської бідности". Цього документа наведено, а разом наведено (частково) й статути робітничих спілок. І так, наближаючись від Кантона до Уханя, читач разом з автором бачить зріст обох сил, що зустрілися в смертній боротьбі в наслідок Великого північного походу. Символом здається фотографія на стр. 125 „Червоні списи", де вишикувано озброєне селянство, але в поле зору помалу висувається салдат з сонячною кокардою. А незабутні характеристики членів Уханського уряду (стор. 239) та героїв Чгндану (стор. 223). Не можна перелічити всіх прикладів та фактів,які назавжди врізуються в мозок, ніби читач сам їх бачив.
Трошки дивує лише портрет Чан-Кай-Ші. „Маленька людина", „маленький офіцерик", „розсипається бісером перед всіма, хто має будь - яку силу", „дрібнотравчатий політик"— і з цієї характеристики автор робить висновок, що „випадковий герой революції, він буде недовго героєм контр-революції". Сун-Чуан-Фан володів Шанхаєм трохи більше року, У - Лей - Фу — Пекіном — теж. Правда, Чан Кай Ші щотижня уходить та приходить, але він все ж залишився керовником (хоч інколи й поза лаштунками) реакційного Гоміндану. Певно, що суворий присуд автора викликало обурення проти зрадника, а Чан-Еай-Ші, хоч злодій, хоч авантурник, хоч розсипається бісером (а ці дані є не лише в одного т. Даліна), все ж має хоч які індивідуальні властивості, щоб стати хінським Бонопартом на місце У-пей-фу, якого всі визнають за талановитого політика. Хінський капітал залишив У-Лей-Фу та став за Чан - Кай - Ші — це щось важить.
Та ще зазначаю, що всього одмітити в рецензії не можна, бо довелося б передрукувати всю книжку — так вона сповнена фактичного матеріялу. Підкреслюю лише, що можна сперечатися з твердженням


273 -
автора, але про сувору критику не можна й думати. Це не науковий твір, а відбиток життя, відбиток революції.
З цього боку зрозумілим стає те, що автор уживає сучасні хінські назви міст (от як Таю, який автор зве Даюй, а кабінетні синологи назвали б Наньан за джерелами, сучасними кол. (Санкт-Петербургові) та інші.
Книгу добре ілюструвано фото - знімками, від чого вона ще більше стає подібною до одного великого фотознімка з сучасної Хіни, що живе та бореться.
Чунгожень
„Новый Восток". Журнал Научной Ассоциации Востоковедения при/ЦИК’е СССР. Книга 22-га. Москва.
Черговий 22-й номер журналу „Новый Восток41, як завше, визначається своїм багатим і різноманітним змістом.
Надзвичайно актуальною змістом і цінною своїми висновками — що до передбачених перспектив розвитку япанського агресивного імпе- ріялізму у Південній Хіні, поруч з виявленням активности з боку національної хінської буржуазії в справі залізничого будівництва та її намірів в цій галузі — є стаття А. Канторовича „Железно - дорожное строительство и железно-дорожный конфликт в Манчжурии". Ця стаття як би доповнює й продовжує відому працю А. Канторовича „Иностранный капитал и железные дороги Китая", що вийшла у 1926 році, Хода великої хінської революції за останні два роки дала, зрозуміло, ділу низку нових важливіших фактів і змінила співвідношення сил імперіялістичного оточення у Хіні, висунувши знов на авансцену хінських подій Япанію. Даючи ґрунтовний огляд господарчих передумов залізничого будівництва в Манчжурії, що є в процесі активної хінської колонізації, а так само історично аналізуючи ходу цього будівництва за першу чверть нашого сторіччя, автор переходить до докладного викладу япанських залізничих планів в Манчжурії, здійснення яких всіляко гальмують представники місцевої хінської влади, і зазначає реальні успіхи хінського залізничого будівництва. Автор статті констатує факт, що протягом останніх 2 — 3 років „новостроющиеся китайские железные дороги уже не являются простыми под’ездными путями японских ж.-д. предприятий, а, наоборот, имеют целью создание конкурирующих этим предприятиям самостоятельных китайских предприятий". Не вважаючи на всі зовніші, видимі ознаки збільшення япанського імперіялізму у Північній Хіні і Манчжурії, автор на підставі цілої низки даних економічних, політичних, фінансових та мін*- народньо - політичних приходить до висновку, що в дійсності „перспективы японского империализма в Манчжурии бледнеют и что тенденция исторического развития со всей определенностью направлена на сокращение и даже полное устранение японского влияния". Але в той самий час, до моменту остаточного розвязання япано-хінського конфлікту на Далекому Сході, цей „конфликт и, в частности, конфликт железнр-дорожных интересов Японии и Китая в Манчжурии, будет неизбежно углубляться".
.18 Східній Світ


274 -
Цікавою є ризикова своїм змістом спроба М. Шасса дати більш- менш сталу конструкцію торговельного та платіжного балансу Хіни1 в його послідовному історичному розвиткові, починаючи з 1871 року і до наших часів. Покликаючись неодноразово на недостатність і не- вивіреність цифрових даних, автор статті „Торговый и платежный балансы Китая" проте переходить до цілої низки остаточних висновків, в даному питанні. Не вважаючи на приблизний характер вирахувань автора і чисто орієнтовне значіння наведених цифр, ледве чи можна заперечувати його загальний висновок. Висновок цей полягає в тому,, що чужоземний капітал виступав і виступає й нині, як основний рушій у розвитку довозу до Хіни чужоземних товарів, тоб-то „создание китайского рынка для иностранных товаров шло прежде всего за счет инвестиций этого же иностранного капитала".
Стаття I. Райснера „Десять лет внешней политики Афганистана",, що являє опрацьовану доповідь, яку зачитано в секції індознавства НАС, не є в цілому чимсь новим і значним в літературі про Афганістан, разом з тим вона дає цільний систематичний нарис підсумкового характеру в даному питанні і деколи подає деякі відомості з періоду' перших років незалежного існування Афганістану, які, видимо, не було> ще надруковано (взаємини Афганістану з Бухарським еміратом підчас громадянської війни у радянській Росії).
Вступна стаття К. „Японская интервенция в Шандуне", статті: Вл. Брауде „Советско - японские экономические взаимоотношения",. Пав. Левина „Внешняя торговля Японии и торговые взаимоотношения ее с Германией" і А. Іванова „О научной работе в Китае" — чергова велика дань тому інтересові, який виявляє редакція журналу „Новый Восток" до питань політики, економіки та культури країн Далекого Сходу.
40-річчю наукової діяльности акад. К. Я. Марра присвячені цінні статті І. Бороздіна, С. Асфендіярова, Л. Міріанца та В. Аптекаря, що характеризують його наукові праці, зокрема, його наукову методологію в галузі лінгвістичних дослідів.
Відзначімо статті: В. Дитякіна „Восточный вопрос во второй
половине XIX века в освещении Маркса и Энгельса" (статтю не закінчено) та проф. А. Лодиженського „Обычное семейное право черкес", що звертають на себе увагу своїм ретельним науковим розробітком. Великий інтерес викликає нова публікація Деніке „Термез" — наслідки робіт спеціяльної Археологічної Експедиції Музею Східніх Культур у 1927 році.
Як завше, змістовний відділ „Критика и библиография" та „Хроника".
Проте, ми не можемо повністю солідаризуватися з великою статтею бібліографічного характеру М. Целіщева „К вопросу об исследовательской работе по Востоку", що присвячено критичному аналізові JsfeKs 1, 2, 3, 4 —5 журналу „Революционный Восток*, як органа науково - дослідчої Асоціяції при Комуністичному Університеті Трудящих Сходу ім. Сталіна. Не входячи в суперечки з автором цієї статті, що,, на нашу думку, трохи тенденційна, ми сподіваємося дати свою оцінку журналові „Революционный Восток* у найближчому номері нашого., журналу. В. Федоров


275
„Бібліографія Востока", вип. 1. Історія (1917 — 1925). За загальною' редакцією проф. Д. Н. Єгорова. Вид. Наукової Ясоціяції Сходознавства при ЦВК СРСР, 1 — 299, ціна 3 крб. 25 к.
Нарешті, по довгій сподіванці з'явився вип. 1 „Библиографии, Востока". Облік і бібліографія сходознавчої літератури від 1917 року й до тепер є, без сумніву, одна із невідкладніших потреб, що її задовольнити так важливо для нас, широко науково розроблюючи проблеми сучасного сходознавства. Без того обліку, не склавши систематичної картотеки про сходознавчу літературу, зокрема, не склавши бібліографічного покажчика-довідника про найновішу літературу про Схід (від 1917 р.), годі й думати, щоб у найближчий час цілком науково уґрунтувати вивчання Сходу, яке має таку значну питому вагу у програмах і планах праці не тільки самих "'сходознавчих ВУЗ’ів,^ а й низки наукових, науково - дослідчих і господарчих установ і організацій скрізь по Союзу РСР.
Перший випуск „Библиографии Востока" містить критичні ’ огляди понад 1500 книжок і часописних статтей майже виключно російською мовою, що повиходили за 1917 —1925 р. р. включно і є наслідок низки попередніх праць обліково - довідного змісту. Певно, що в тій великій і складній сґіраві було не минути огріхів і хиб, так є вони й у першому випускові „Библиографии Востока*. Так, ось нема вказівок на книгу проф. Ф. Баллода „Надволзькі Помпеї", 1923 р. Деякі критичні огляди занадто стислі, але годі мати з них яку повну уяву про дану працю. Отакий огляд про книгу М. Тинишпаєва „Материалы к истории киргиз - казацкого народа*, вип. І, в Ташкенті, 1925 р.. Зміст цієї книги жодним чином не встановлює генеалогію киргиз-козацьких родів, без чого ніби не можна належно розуміти історію киргизького народу. Явтор цієї книги наводить підсумки попередніх наукових досліджень з історії і перед’історії тюрко - татарських народів взагалі в звязку з історією Руси й робить цікаву спробу ув’язати історію киргиз - козацького народу із стародавнім минулим Росії на ґрунті історичної/тюрко-татарської стихії.
Дарма про деяку неповність, часом, оглядів про ті чи інші книжки, чи часописні статті, слід уважити забарну працю, що проробили впорядники „Библиографии Востока", за надзвичайно цінну. До першого випуску додано абетковий и предметовий покажчики, теж і попередній систематичний перелік російських книжок і часописних статтей про Схід, що з’явилися в 1926 р. і першому півріччі 1927 р. Опріч, доданого випису використаних журналів, весь випуск І „Библиографии Востока" має 35 розділів, присвячених чи окремим країнам. Сходу чи групам їх; окремі розділи присвячено допоміжним наукам і історії наук, загальним історичним працям, яфетидології, вавилонському культурному колу, хеттам, стародавньому Іранові, егейській культурі, геленізму, ісламу, буддізму, також* імперіялізму, колоніяльній і національній справам (у історичному аспекті), рукописам, звітам, науковим установам і музеям.
„Библиографий Востока" повинна бути на столі не лише в наукою вих робітників у царині сходознавства.Висловлюємо надію, що незабаром. 18*


276
вийде в світ продовження цієї книжки, в якій буде подано спис літератури за час після 1927 р., включаючи українську літературу.
В. Федоров
„Handes Amsorya44. 1927 р. № 11 — 12 (ювілейний збірник).
Конгрегація мхітаристів у Відні є один з найважливіших у світі центрів вірменознавства. В 1911р. вона святкувала 100-річний ювілей з дня свого заснування (1811) і, одночасно з цим, 25-річчя вірменського журналу „Handes Amsorya44 (1887), що видає конгрегація. Об’єднаний ювілей, між іншим, було відзначено виданням спеціяль- ного збірника за участю майже всіх видатних вірменістів, вірменів та невірменів.
В звязку з 40-річчям „Handes Amsorya“ в 1926 р., який є тепер центральним органом в галузі вірменознавства, конгрегація видала ювілейний випуск того ж самого журналу (№ 11 —12 за 1927 р.), до участите якому запросила всіх європейських вірменістів із невірменів. Отже, було складено досить солідний том (стор. 609 — 984, з 15 таблицями) журнального формату, в якому вміщено 34 статті німецькою, французькою та італійською мовами. Статті згруповано по відділах : 1) письменство з підвідділами: а) біологія, Ь) патрологія, с) агіологія й d) класика; 2) мова; 3) історія та географія ; 4) мистецтво.
Відділ письменства, в підвідділі біології, розпочато із статті проф. Ф. Маклера „Les traducteurs armeniens ont-ils connu et utilise l’hebreu44, яка стосується проблеми перекладу святого письма вірменською мовою, 'з тим, що на підставі низки прикладів з різних книжок біблії автор подає негативну відповідь на висунуте їм питання.
Статті С. Еврінгера „Das Nomen gentilicium der Braut im armeni- schen Hohenliede44 й Ф. Герклоця „Zu Textgeschichte von loh 753 — 8" (Erzahlung von der Ehebrecherin) bei den Armeniern" та інш., стосуються деяких подробиць, що до вірменської Біблії.
Поза вузько - вірменознавчі інтереси виходить в підвідділі бібліології остання стаття Ф. Цорелля „Ursprung und Eigenart des georgischen Bibeltiberzetzung“, що трактує про взаємини між вірменською та грузинською Біблією.
У підвідділі патрології відзначімо статтю /. Руккера „Cyrillus von Alexandrien und Timotheus Aelarus in der alten armenischen Chris- tenheit“. Вона цінна тим, що стосується до питання про значіння Кирила Олександрійського й Тимофія Елура у вірменській христологічній літературі; це питання інтересувало й інтересує вірменістів і по цей час. На жаль тільки, автор, як видно, не ознайомлений зовсім з спе- ціяльною, досить великою, літературою в цій галузі вірменською мовою. До питання про взаємини вірменської й сирійської версій „Заперечень проти Халкедонського собору44 Тимофія Елура стосується стаття проф. І. Лебона „Version агтбпіеппе et version syriatiqua de Timoth^e Elure44. Відділ агіографії репрезентовано статтею боландиста І7. Петерса „Cine sainte агтбпіеппе оиЬНёе, Sainte Marie la jeune (cm.. 902 — 903)“ та І.Сімона „Ой etquand furent prononcSes les Oratio- nes in Xhr Martyres de S. GrSgoire de Nvsse44, а відділ класики — статтею


277 —
проф. I. Фалда/mi „Sulla versione armena dei sepolcri di Ugo Foscolo". Відділ мови репрезентовано статтями: Е. Рота „Die Bedeutung des Rrmenischen*, проф. І. Карета „Rlarodiens et Proto - Basques. Contribution a PSthnologie сотрагёе des peuples asiatiques et liby—hesp6- riens“. P. Блашпитайнера vRrmenisch і — sh „herrschen*4 und seine Verwandtschaftsverhaltnisse", проф. R. Мейє „Sur arew, aregakn et paylakn" та інш.
З приводу всіх* цих статтей лінгвістичного-змісту можна сказати, що поскільки всі вони, взагалі, цінні поданими в них матеріялами й зауваженнями, постільки деякі з них, як, напр., праці Карета, Мейє і, особливо, Лідена, мають й певну хибу, що виявляється у цілковитій неувазі до яфетидологічної літератури, чого, правда, не можна сказати про статтю Р. Блайхштайнера, що є в цьому відношенні щасливим винятком.
У відділі історії та географії ми знаходимо статті: проф. С. Леман- Гаупта „Die alteste Kunde iiber Rrmenien“. В. Белька „Beitrage zur (Jrgeschichte Rrmeniens**, -проф. С. Вебера „Bemerkungen zur palastinen- sischen Ortskunde aus altarmenischen Schriftsteller", проф. І. Маркварта „Skizzen zur historischen Topographie und Geschichte von Kaukasien. Das Itinenar von Rrtaxata nach Rrmastica aufder romischen Weltkarte'* та інш.
З цих заголовків легко зауважити, що всі статті історичного й географічного або історично - географічного змісту стосуються до самих різноманітних питань з історії й історичної географії Вірменії, а почасти й вірменської історично - географічної літератури, з тим, що деякі з них цікаві для халдознавців (Леман - Гаупт) і грузинознавців (Маркварт) ; шкода тільки, що й у цих статтях не використано відповідної літератури не тільки вірменської, але навіть і російської.
Нарешті, останній відділ містить в собі 3 статті мистецькознавчого змісту: 1) А. Баумштарка „Еіп mitzverstande Motiv armenischer Weitgerichtsdarsteiungen“, 2) А. Мерка „Die Miniaturen des armenischen Evangeliar Nr 697 der Wiener Mechitharistenbiblothek (з двома таблицями)1*, і 3) І. Швігера „Neue Wege zur Erforschung von (Jrsprungsfragen altar- manischer Kirchenbauten** (з 10 таблицями й 10 рисунками в тексті) з них остання особливо цінна, бо вона накреслює нові шляхи в справі вивчення питання про походження вірменського церковного будівництва, якого, правда, трактується без усякого звязку з питанням про найближче рідне грузинське — церковне будівництво, а це в сучасний момент зовсім неможливо, коли не сказати більше — методологічно неприпустимо.
Збірник, що рецензується, об’єднав майже всі накращі сили європейського вірменознавчого світу й подає читачеві досить великий і різноманітний матеріял у всіх галузях вірменознавства й почасти гру- зинознавства.
Він має характер академічний, мало відбиваючи сучасні питання вірменського культурного життя. Проте, цього завдання він собі й не. ставить.
Л. Меліксет - Беков


278
Tsuneyoshi Tsudzumi. Rhameniosigkeit des japanischen Kunststieles. Zeitschrift fiir ftsthetik und allgemeine Kunstwissenschaft XXVIj. Stuttgard 1928, стор. 46 — 60.
Можна з певністю сказати, що ця невеличка стаття є чи не найкраще з того, що до цього часу ми маємо в літературі про япанське мистецтво. Етюд написав япанець, що закінчив західньо - європейську мистецтвознавчу школу й досконало опанував новіші методи сучасного мистецтвознавства. Явтор говорить сам про себе, пре свою країну й про Ті культуру, що нею він цілковито захоплений. У небагатьох словах подано стільки, скільки не дають великі томи, які написали про мистецтво Далекого Сходу європейці, бо ж ці останні можуть підійти до яванського мистецтва тільки зовні, як зацікавлені глядачі або захоплені естети, тоді, як для япанця його наука є автобіографія. Статтю написано остільки образно, остільки яскраво й сконцентровано, що її можна б скоріше назвати художнім твором, аніж ученим трактатом, усіма властивостями якого вона визначається. Читаючи, утворюється вражіння, що зазираєш у япанське життя, бо стаття сама є її шматочок. Я втор базується на пам’ятниках малярства й визначає, що япанське малярство не знає рями. Тоді, як картина європейця замкнена в собі й закінчена, і її ряму проказує ця основна особливість художньої композиції, в япанському малярстві ряма є чимсь зовнішнім і її обрямлення дає умовну вирізку з безкінечної природи, яка владно панує в япанському мистецтві. Явтор поглиблює свої спостереження, порівнюючи їх з іншими просторовими мистецтвами, а так само з літературою й музикою. Природа посідає зовсім відмінне місце в япанському житті. Нас вражає ця органічна здібність до суцільної синтетичної концепції життя, до якої з захватом поривається західньо- європейське мистецтвознавство. Те, за що йому доводиться змагатися так запекло, легко дається людині Сходу, в якій серйозна •європейська школа не знищила його самобутности, а лише спричинилася до її поглиблення.
і/. Врунов
М. Р. Verueuil. L’art a Java. Les temples de la periode classique. Indo - Javanaise. Paris et Bruxeles 1927 (Vanoest) 90 стор. 4" + 90 фототипічних таблиць.
Храми на острові Ява відкрито всього якихось 150 років тому; їх дослідили нещодавно, деякі з них були навіть реставровані найостан- німи часами. Ця публікація є надзвичайно своєчасна. Вона ставить за мету зовсім не археологічну точність і повноту: автор вибрав чотири найкращі пам’ятники й публікує їх у власних прекрасних фотографіях. До того автор є добрий мистецтвознавець і історик культури. Зміст поділяється на вступ (стор. 5 — 6), історичний нарис Яви (стор. 7 —12). розділи „брахманізм і буддізм" (стор. 13 — 25) і „архітектура й скульптура. Утворення індо - явайського стилю“ (стор. 27 — 38); далі йде опис самих пам’ятників (стор. 39 — 82), бібліографія {стор. 83 — 84) і список ілюстрацій (стор. 85 — 88). У вступі автор зазначає, що він цікавиться, головне, вивченням скульптури й подає свій основний погляд


279 -
?на „класичне" мистецтво Явй, за яким індійський стиль істотно змінився під впливом тропічної природи з її бурхливими контрастами, що лротирічать індійському спокою й сталості. Особливо цінні розділи книги, присвячені індійській релігії й Ті звязкам з мистецтвом Індії. Лвтор зокрема підкреслює, як основу індійської релігії, цей подвійний рух між богом і людиною, коли бог знижується ступенями до подоби людини, і аналогічно людина підноситься до божества. Отже, немає протилежности між душею й тілом, що так характерно для європейця. Індійська релігія, говорить автор, є філософія індійського мистецтва. Проте дальша канонізація наказів мистецтву від релігії має в собі загрозу застиглости й занепаду. Особливо цінні, цікаві й плодотворні авторові спроби найти міст між релігією й мистецтвом Індії, простежити ті конкретні звязки, що між ними є. Тут автор подає декілька надзвичайно цінних загальних спостережень. Індійський храм не має практичного призначення: його призначено не для народу, а для божества, якому слугують у середині його представники культу. Зокрема характерно, як навкруги храму засновуються села й міста, відмінно від -європейських храмів, що їх будують у містах. Храм споруджується навіть не для культу й молитви, він являє собою, головним чином, місце прощі. Між архітектурою й скульптурою, яка є втілення уявлень про божеський світ, існує зовсім виключний тісний звязок. Чотири репродуковані пам’ятники належать до VII—X в.в. У тексті подано детальний, докладний і дуже змістовний опис їх, зокрема великої уваги надано ступі в Борободурі, йому присвячено таблиці 3 — 66. Показано еволюцію індійського мистецтва в індо - явайське, де до індійського •стилю приєднано свою місцеву традицію. Що це дійсно є місцеві елементи доводить те, що виконавці були місцеві майстри, які повинні були несвідомо внести свою інтерпретацію індійського стилю. Скульптура Яви живіша, порівнюючи до індійської. Сцени не мають на меті утворити вражіння реальности, проте вони дають його, але вражіння реальности неземної. У мистецтві Яви спостерігається надзвичайна •одність стилю, не вважаючи на подвійність> його коріння. До того ж, каже автор, мистецтво Яви дало пам’ятники, що їх треба залічити до найкращих творів Далекого Сходу. Книга справляє чудове вражіння, вона добре подає пам’ятники, має надзвичайно цінні й доречні коментарії до них, а, головне, автор , дає надзвичайно продуману й послі- .довну інтерпретацію пам’ятників мистецтва Яви, маючи до того широкий досвід у царині історії мистецтва й культури. Явторові хіба можна закинути те, що він занадто багато уділяє уваги індійській основі в •стилі мистецтва Яви, і тому недостатньо підкреслено ті глибокі відміни, що є між Явою й Індією. Це можна вже стверджувати що до храмів у Джанді Каласані, Джанді Ме,нду й Прамбанані, але зокрема що до ступи в Борободурі, що має низку основних для нього стилістичних прикмет, зовсім протилежних будівництву Індії. Зазначімо тут на той горизонталізм, що панує в Борободурі, розпластаність по зеленій поверхні, підкорення їй архітектурних мас, чого ми не знайдемо в Індії, а так само на зовсім^ відмінні співвідношення цілого й частин, що на 51ві мають значно більше самостійности. Зазначена книга має вартість


280 -
не тільки для тих, хто вивчає мистецтво Яви, але й для історика індій¬
ського світового мистецтва.
Я. Брунов
Н. Gluck und Е. Diez. Die Kunst des Islams. (Propylaen — Kunstge- schiehte, V) Berlin, 1925. (Текст crop. 1 — 100. 525 — 617); на crop. 115 — 524 ілюстрації на крейдованому папері -f XX окремих таблиць, що подають речі художньої промисловости й пам’ятники малярства, серед них багато кольорових). Головний акцент цього видання лежить на ілюстраціях, гарно виконаних на багатьох таблицях, що репрезентують основний зміст тому. Текст є лише додаток до них. Це особливо стосується до стор. 525 — 617, де подано „каталог ілюстрацій” (стор. 525 — 600), у ньому є короткі відомості про всі репродуковані пам’ятники й відповідно до них літературні вказівки. Далі йде цінний предметовий покажчик до всього тому на стор. 601 — 619. Власне, і текст перед таблицями задумано, як вступ до сприймання пам’ятників мистецтва Ісламу. Не можна не вітати цю основну композицію книги, яка здобуває собі в виданнях з мистецтва чим-раз домінантніше місце. Треба, проте, зазначити на одну дуже істотну, принципіяльну хибу в доборі ілюстративного матеріялу згаданого тому. Впадає в око дуже невеличка кількість планів: лише декілька планів ми знаходимо настор.103 і далі. Прекрасні таблиці книги, розраховані на естетичне милування знятками, як картинами, і зовсім не дають потрібної уяви про- архітектурні пам’ятники. Треба більше планів (і не тільки планів, але й розрізів), і, головне, треба згрупувати фотографії по найважливіших пам’ятниках, аж ніяк не розпорошуючи їх на окремі фрагментарні види, як це трапляється в зазначеному томі історії світового мистецтва. Текст написали два відомі учні й наступники знаменитого віденьського- вченого Йосипа Стржиговського. Головний акцент справедливо припадає на архітектуру. Природно, що загальні теорії Стржиговського покладено в основу викладу, що, таким чином, дає змогу провірити їх: на прикладі мистецтва Ісламу.
Основний налад дає вступ Глюка (стор. 9 — 13), з ним тісно звя- зано розділ „про передумови й джерела мистецтва Ісламу” (стор. 14 — 18). За основну рису мистецтва Ісламу визнається його .мандрівницький дух”, який пояснює надзвичайну легкість засвоєння чужих культур і форм мистецтва, безоб’єктність і орнаментальність, а так само „ідею про безкінечність”, що лежить в основі мусульманського формоутворення. Панує „абстрактний дух пустелі”. Ярхітектуру розуміють, зовсім інакше, аніж у нас. і замість властивої європейцеві „тілесної и просторової виразности” панує двір, відкрита заля або „позбавлене виразности прагнення до розширення простору” („ricthtungslose Weit- ranmigkeit”). У відміну до загального погляду, що надає особливого значіння перській архітектурі для архітектури Ісламу, автор підкреслює ролю арабів і тюркських племін, як мандрівників. Персія є третій елемент, що визнає й Глюк. Явтор говорить про одність мусульманської культури й мистецтва й групус в останніх розділах матеріял за географічною ознакою. Дальший виклад поділяється на „архітектуру арабських і турецьких країн” (стор. 19 — 50) і на статтю Діца про архітектуру*


281
„перських країн і Індії* (crop. 51 —* 68). Два останні розділи трактують про мусульманську художню промисловість (crop. 69 — 90, Діц) та мініятуру (стор. 91 — 100, Глюк). Обминаючи основні принципіяльнг методологічні заперечення, які більше стосуються Стржиговського, ніж авторів цього тому, доводиться зазначити необґрунтованість основної думки про „мандрівницький" характер мусульманської архітектури й на звязане з цим штучне переміщення центра тягару з Персії на арабів і турків. Глюк наводить багато правильних спостережень, наприклад, коли він говорить про „необмеженість* і „відсутність спрямованости* мусульманської архітектурної композиції, проте разом з цим цілком помилково, наприклад, вважає, що турки прагнули „кубічної геометричної закономірности*, „ясних тілесних просторових кришталів*.
Визначення перського елементу в мусульманському мистецтві зовсім неясне й незрозуміле: „вільніше почуття природи й абстрактно - декоративна елегантність* (?). Думкою Стржиговського, що пошкодила виразності й ясності викладу, є припущення недоводжуваних впливів народнього мистецтва, яке зовсім не збереглося. Удалі спостереження арабських рельєфів дохристиянської доби та орнаментів Мшатти. Діц доходить до висновку, що „новоперське* мистецтво утворено об’єднанням двох течій: 1) давньо-східньої традиції, що ще триває й 2) індо - будійського впливу через Бактрію. До цього впливу належить, зокрема, відома форма двох оболонок^ бані одна над одною. У чому принцип цього новоперського мистецтва залишається неясним. В Індії, запевняє той же автор, нема єдиного стилю, яку Персії, панує „еклектичний стиль*, що об’єднує перські й індійські елементи. За цим цілком помилковим твердженням іде безкінечний перелік різних стилів по місцевостях. Брак надзвичайно цікавих мусульманських пам’ятників Хіни — є велика прогалина в книзі. Основні хиби тексту є брак послідовнога систематичного аналізу й нез’ясованість основних принципів мистецтва Ісламу. Том дуже цінний своїм ілюстративним матеріялом і комента- ріями до нього. н Врунов
іїроф. Б. Я. Денике. Искусство Средней Азии. (Художественная культура Востока СССР, вып. 2), Москва, 1927. Центральное Издательства народов СССР. Предисловие проф. И. Н. Бороздина, стр. 52 текста, стр. 4 примечаний, 23 иллюстрации. Обложка Н. Шифрина. Цена 2-руб.
Мистецтво Середньої Азії вивчене мало, у багатьох своїх пам’ятниках є визначне: звідси треба виводити походження низки форм і технічних способів. На книгу проф. Б. П. Деніке, який уже давно провадить у Середній Азії дослідчу роботу, чекали давно й нетерпляче. Ці сподіванки, проте, вона задовольняє лише почасти.
Книгу автор закінчив ще в лютому 1925 року та вона спізнилась, друком на два роки. Автор це зазначає, проте дивно якось читати тепер : „Єдину спробу описати пам’ятники Узгену зробив Щербина - Крамаренко*, тоді як Узгенові присвячено дві праці Б. М. Засипкіна та інш. Дещо з нової літератури не зазначено і в пізніших „Примечаниях*.
Авторові якось—недовподоби його роля піонера. Бажаючи базуватися на матеріялі, що вже ввійшов до наукового вжитку, звязуючи


— 282
•ще недосліджені сер.-азійські пам’ятники з уже опублікованими (Зарре, та інш.) перськими, він часто цим ламає перспективу, пам’ятник вихідний і першорядний підпорядковуючи, як похідний випадковому другорядному.
За традіцією (Саладен, Зарре, Діц) мистецтво Середньої Азії вважається за відгалуження перського. На жаль, і автор відмовляється в оцій своїй книзі від завдання вирізнити в мистецтві Туркестану турецькі риси,—завдання, що його вже накреслив автор як у першій своїй книзі „Искусство Востока* (стор. 150), так і в дальших своїх доповідях (на Московській нараді у справі вивчення культури й мистецтва турецьких народів). Вирізнення турецького мистецтва із загально - ісламського — чергове наукове завдання: „мистецтво мандрівників (араби, турки) ближче характеризує основний дух мистецтва Ісламу, аніж традиції мистецтва осілих персів: і не в ній, не в традиції оаза. а в примітивних способах мистецтва пустелі треба б шукати вихідних форм*. (Статті Глюка в колективній „Kunst des Islam“ з „Propylaen — Kunstgeschichte**, книгу датовано 1925 р. і ми вправі думати, що вона відома авторові). Мистецтво Середньої Азії,—Туркестану,— країни, де турецькі народи живуть і звідки вони вийшли на світову арену,— набуває в цьому відношенні виключного значіння. Проте автор, розповівши за акад. Бартольдом про історичну долю Сер. Азії, починає потім хронологічний опис пам’ятників мистецтва, залишаючи читачеві самому вже доходити того, якому з народів Сер. Азії належить той або той пам’ятник. Проте вже й тепер можна зазначити, що декорація будівель візерункового обмурування з цеглин, поставлених на ребро, з внутрішнім запевненням з різьбяної полив’яної теракоти або штампованого гіпсу за турецьких Караханидів є, очевидно, турецький спосіб. Потурчений монгол Тімур, особово втручаючись у будівництво свого часу, споруджує будівлі, що „розмірами на багато переважають перські зразки**,— аналогії для них можна шукати тільки в сельджуцькому Мерві. Влада узбеків переносить культурний центр з Самарканду до Бухари, де утворюється нові форми (ніші келій у медресе, що виходять на площу; зрізані кути внутрішніх дворів; потрійна ніша порталу) і нову гаму кахляного обмурування, яку потім засвоюють пізні медресе Самарканду й Ташкенту і т. д.
Присвячуючи свій виклад переважно пам ятникам архітектури, автор досліджує їх, головне, з погляду орнаментального убору, не торкаючись конструкції: так, повідомляючи про кількість орнаментальних мотивів на мавзолеї Ісмаїла Самангда або узгенських мавзолеях, автор не зазначає, що в першому вжито кутові ніші з нервюрами, а в останніх можна простежити перехід від передісламського центричного типу до ісламського портального (Б. Н. Засипкин), і под.
Книга вужча за свою назву, бо говорить лише про архітектуру: додаток 9-ти сторінок, що повинні охопити й малярство й різьбярство й всі галузі прикладного мистецтва — є суто формальний.
Поза всім цим, як перша спроба об’єднати й підсумувати наше знання про мистецтво Середньої Азії, книга ще довго не втратить своєї вартости. Вс. Зуммер


283
Kiriuth tirpher. „Quarterly Bibliographical Review of the Jewish National and university Library in lerusalem Fourth Year Number three — four. Jerusalem March 1928.
Кірят Сефер—періодичний бібліографічний збірник національної бібліотеки й єврейського університету в Єрусалимі, 4-й рік видання № 3 — 4, березень 1928 р. Єрусалим. Єврейською мовою.
Збірник починається інформаційними відомостями про характер книжок, що їх одержала бібліотека, кількість яких досягає на 1 XII — 1927 року 173.ІІІ томів.
Відділ „Бібліографія" охоплює книжки, що їх видано, як натерені самої Палестини, так само і по різних країнах світу єврейською та іншими східніми й західніми мовами.
Серед літератури, що її видано в Палестині, звертають на себе увагу такі книжки, що присвячені Радсоюзу.
Разом з виданням Палестинської Компартії „7-е Листопада*, що присвячено 10-тим роковинам радвлади, ми знаходимо такий твір: Іеборгіягу Ізраїль „Митойх Гаапейхо*—„Скрізь переворот*, роман на З частини, про життя євреїв на Україні за часи пролетарської революції 1917 —1920 р.р.
Далі виділяються книжки російських письменників, що їх перекладено єврейською мовою, серед яких є:
Максим Горкий—„Фома Гордеєв".
Мережковський Д.— „Юліян Отступник".
Тургенев — „Ася“.
Короленко—„Сон Макара*.
Сейфуліна — „Лице землі" та інші.
З книжок, що їх видано в СРСР, зазначено тільки одну „Восстание декабристов*—М. М. Покровського. Це свідчить, що ніякого культурного звяз'ку з СРСР ще не встановлено.
Помітім ще книжку Rimscha, Hans Russland jenseits der Qrenzen 1921 —1926. Jena. Frommann, 1927. Автор доповнює свою попередню книжку „Громадянська війна в Росії й еміграція 1917 —1921 р.р. „Наводячи відомості про життя різних угрупувань російської політичної еміграції, що сягає двох мільйонів, він вважає їх становище за безнадійне за одірваністю від батьківщини і робить висновок, що єдиним шляхом врятувати еміграцію лишається спільна праця з радвладою.
Взагалі, в цьому збірнику зустрічаються досить цікаві книжки з різних мов європейських та східніх. Тільки бракує літератури української. Всеукраїнська Наукова Асоціяція Сходознавства, що ставить своїм завданням всемірне вивчення країн Сходу, повинна вжити заходів до регулярного книгообміну з Єрусалимським університетом, щоб цим самим, дати обопільну змогу ознайомитися з досягненнями в галузі сходознавчої науки по цих країнах.
Переходячи до оцінки змісту цього збірника, необхідно, перш за все, зауважити, що поруч з цікавими й цінними відомостями про літературу, про єврейство та про єврейську літера^ ру, для журналу характерна лизка статтей та нотаток клерикального напрямку.
Нон - Муса


284 —
*Северная Азия*. Громадсько - науковий журнал, №№ 1, 2, 3 за 1928 р. Журнал „Северная Язия44 виходить у світ уже 4-ий рік. Видає його у Москві Т - во для вивчення Уралу, Сибіру та Далекого Сходу разом із Комітетом Сприяння Народностям Північних Країн при Президії ЦБК РСФРР та Головнаукою РСФРР. Журнал присвячується всебічному вивченню природи, людности та економіки Уралу, Сибіру й Далекого Сходу. Відповідно до цих завдань і розподіляється матеріял у журналі.
Проте, коли у наведених числах журналу знаходимо багато цікавого матеріялу про природу й людність Північної Язії, то цього ніяк не можна сказати про відділ економіки в журналі. Статтей економічного* змісту в журналі надзвичайно не багато. Про всебічне вивчення економіки Північної Язії не може бути й мови. Отже, поширити й поглибити роботу економічного відділу журналу — це, на нашу думку, одне з найголовніших завдань редакції. Північна Язія із своїми невичерпаними природними багатствами, великими економічними можливостями дає багато цікавого матеріялу і для економіста. Дослідження економіки Півн. Язії — це актуальна й найпекучіша робота.
Залишаючи це зауваження, треба сказати, що журнал в інших своїх відділах містить багато цікавих статтей. В ньому беруть участь автори майже з усіх місць Північної Язії й подають рідкі цінні відомості про цю замало до цього часу досліджену країну.
При кінці журналу в усіх числах вміщується відомості про останні новини з урало - сибірської літератури. Це ще збільшує цінність журналу, бо комплект його може бути одночасно й за бібліографію Північної Язії.
Журнал видається на гарному папері, старанно й чепурненько. Ціна журналу (1 карб. 50 коп.) трошки зависока, беручи на увагу розмір журналу (менше 10 аркушів). /
Кость Котко. „Сонце поза мінаретами44. Видання Книгоспілки,. 138 стор. Ціна 1 карб. 50 коп.
Вищенаведена книжка містить 15 коротких оповідань з життя сучасної Туреччини. Явтор був у 1927 р. в Туреччині й вражіння з цієї подорожи він і подає у книжці. Кость Котко — це відомий у нас в УСРР письменник-юморист. Його фейлетони, переважно в газеті „Комуніст44,, вже давно звертають на себе увагу й змістовним юмором і своєю високою художністю.
Отже і всі його оповідання про Туреччину теж надзвичайно жваво написано. '
Правда, нариси з життя Туреччини поверховні. Яле ж у своїй передмові автор попереджує, що він був в країні лише 5 тижнів. Зрозуміло, що за такий короткий час важко зробити якісь глибокі дослідження.
Явтор також попереджає, що читач не знайде в книжці й про робітничу Туреччину, якої він не бачив і не міг побачити. Явтор вважав себе за лояльного гостя Турецької держави й тому не хотів втручатися до тих справ, де він ніяк не може погодитися з політикою уряду.


— 285
Проте, ми не можемо не закинути авторові одної хиби. В книжці ,дуже мало оповідається про сучасний побут в Туреччині, зокрема, про стан турецької жінки. Ми знаємо, що революція в Туреччині міцно захитала підпори старого побуту Туреччини і внесла багато нових реформ. Розкрепачила вона й турецьку жінку. Між тим, про це автор майже нічого не оповідає. Його коротеньке оповідання на цю тему „Дещо про жінку" будить інтерес, але не задовольняє його.
Сподіваємось, що Кость Котко, після своєї нової подорожи до Туреччини продовжить свої художні нариси. Перша книжка дає нам право сподіватися, що більш докладне ознайомлення автора з побутом чнової Туреччини збагатить українську художню письменність і сходознавчу літературу цінною працею.
М. Спаська ії


ЗМІСТ
Crop-
В. Стамбул ов— Економічні перешкоди Туреччини та чужоземний калітал З'
І. Ландо — Проблеми транспорту Туреччини 16
П р-О ф. А. Синявський — Сучасна економіка Егіпту в звязку
з розвитком українсько - єгипетської торгівлі . 39
Д. Вазонов — Торгівля в Західній Хіні 60
Проф. А. Сухов — До справи кліматичної та господарчої деградації безстокових країв Евразії 82
У мар Алієв — Верховинці Північного Кавказу у радянській
обстанові 101
Проф. О. Ладиженський — Адат, шаріят і маслагат у верховинців Кавказу (продовження) 113-
Л. Цукерман—Сучасна Вірменія 129~
Л. Величко — Фритьйоф Нансен про Радянську Вірменію. . . 137
Проф. Ол. Гладстерн — Монгольська політика тимчасового
російського уряду 154
В. Дубровський — Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст 172
Проф. Е. К а г а р о в — Комуністичний рух у Персії у VI — IX ст.
н. ери 184
A. Коцевалов — Деякі дані про науку й літературу в грецьких
колоніях північного побережжя Чорного моря 192
Проф. Д. Гордеев — Н. Я. Марр. До 40-річчя його науково -
літературної діяльности 203
B. Середа — Яфетична теорія Н. Я. Марра й мовознавство. . . 211
Проф. В. Колоколов — Кілька уваг про характер хінської мови 216
А. Сафаров — Татарський театр 224
Г. Н а з а р ' я н - І р а н ц е в — Перський театр 229-
Ованес Ованісян — Вірш. Переклад прозою з вірменської
мови Павла Тичини 238
Рабіндранатх-Тагор — Поемка прозою. Переклад з бенгальської мови проф. П. Ріттера 239
Нотатки; Чорні клобуки—П роф. В. Пархоменко. Збірка інкрустованої ісламської бронзи у Музею Мистецтв У АН—М. В я з ь- м і т І н а. Вугільні ресурси Хіни — В. К р - ч е р. Найстаріший кримський музей — М. Г. Сучасна російська література в Япанії — М. Г. Твори Леніна япанською мовою — М. Г. . . . 242
Хроніка; Робота Вунас. Експедиція Вунас на Маріупільщині. З
культурного >риття Сходу 257
Бібліографія 262


TABLE DES MATIERES
Page
W. Stamboulow. — Les difficultes 6conomiques de la Turquie et
le capital Stranger 14
I. Lando — Le probleme du transport en Turquie 37
Prof. ft. Siniawsky — Les probISmes Sconomiques de I'Egypte
et le dSveloppement de son commerce avec I’UkraTne 59
D. Wasonov — The trade in Western China 81
Prof. ft. Soukhoff — (Jeber die klimatische und wirtschaftliche
Degradation der abflusslosen Lander Eurasiens 100
Umar ftlijew — Die Bergbewohner des nordlichen Kaukasus, als
Burger der Sowjet - Union 112
Prof. ft. Ladyjensky — L’adat, le chariat et le maslagat chez les
montagnards du Caucase (Suite) 113
L. Zuckermann — Das heutige ftrmenien 136.
L. W e 1 і t s c h к о--Fr. Nansen. Voyage en ftrnrtenie Sovtetique . . 152
Prof. ft. Qladstern — The mongolian policy and the russian provisory government 171
W. Doubrowsky — Les relations entre I’Ukraline et la Turquie'
pendant la seconde moitte du XVII siecle 183-
Prof. E. Kagarow - Die kommunistische Bewegung in Persien im
VI —IX Jhr. n. Chr 191
ft. Kotsewalow — La science et la litterature dans les colonies
grecques du Pont-Euxin 201
Prof. D. G о г d e j e w — ftkademiker N. J. Marr 210»
W. Sereda — ftkademiker N. Marr’s japhetitische Theorie und die
Sprachwissenschaft 215*
Prof. V. К о 1 о к о 1 о v — Notes about the character of the Chinese
language 223
ft. Safaroff —Le theatre tatar 228.
G. Nazarian-Iranzew — Le theatre persan . 237
Owaness Owanissiane — PoSsie, traduite de TftrmSnien par
Paul Titchina 238.
Rabindranath Tagore — Prose poem, tamslated from Bengali
by prof. Paul Ritter 241
Miscellanees: Les Kloboukis noirs. Prof. W. Parkhomenko. Les bronzes incrustSs islamiques au MusSe des ftrts de I’ftcadSmie des Sciences Ukralnienne a Kiew. M. W і a z m і t і n a. Les res- sources de charbon en Chine. B. Kr-cher. Le plus ancien mus6e en Crinrtee. M. G. La litterature russe contemporaine au Japon. M. G. Les oeuvres de Lenine en Japonais. M. G. . . 242
Chronique 257'
Bibliographic . . . ....... ✓ 262.


ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
СЕКТОР ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ
ПРИЙМАЄТЬСЯ ПЕРЕДПЛАТУ HR 1929 РІК HR НАУКОВО - громадський ЖУРНАЛ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ АСОЦІЯЦІЇ СХОДОЗНАВСТВА
„СХІДНІЙ СВІТ"
ВИХОДИТЬ б РАЗІВ НА РІК
„СХІДНІЙ СВІТ*—ЄДИНИЙ В УСРР СХОДОЗНАВЧИЙ ЖУРНАЛ ЗМІСТ ЖУРНАЛУ: ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА. ПРАВО. ІСТОРІЯ. ЕТНОГРАФІЯ, МОВОЗНАВСТВО, ЛІТЕРАТУРА, АРХЕОЛОГІЯ. МИСТЕЦТВО. БІБЛІОГРАФІЯ СХОДУ
В журналі беруть участь:
АЙзеншток Є., Акчокракли О., Берлаціна К., проф. Бороздін І., акад. Бузескул В., Бурксер Е., Броун В., проф. Вайсман Й., Величко Л., проф. Гавриленко В., проф. Гладстерн А., проф. Гордеев Д., Державін В , проф. Дложевський С , Дубров- ський В., проф. Загоровський М., проф. Зуммер В., Івановська Т., проф. Кагаров Є., К о стан К., проф. Колоколов В., Ковалівський А., Константинопольський М., Коцевалов А., акад. Кримський А., Кручінін П., проф. Лодижеиський А., акад., Левитський В., Лозієв П., проф. Моргілевський І., Назар'ян - Іранцев Г., Ні польська Е., НовицькиЙ М., проф. Пархоменко В., Поляков В., Панч П., Потапов А., проф. Петрунь Ф., Пущенко Ф., проф. Ріттер П., Ряппо Я., проф. Синявський А., проф. Сухов Ол., Стамбулов В., Сафаров А., Тичина П., проф. Федоровський Ол., Федоров В., Цукерман Л., Крончер В., Шамраєвський Я. та інші
ПРИНИМАЕТСЯ ПОДПИСКА
. НА НАУЧНО - ОБЩЕСТВЕННЫЙ ЖУРНАЛ
ВСЕУКРАИН. НАУЧНОЙ АССОЦИАЦИИ ВОСТОКОВЕДЕНИЯ
„СХІДНІЙ СВІТ"
(ВОСТОЧНЫЙ МИР)
ВЫХОДИТ 6 РАЗ в год
СОДЕРЖАНИЕ : ПОЛИТИКА, ЭКОНОМИКА, ПРАВО, ИСТОРИЯ, ЭТНОГРАФИЯ ЯЗЫКОВЕДЕНИЕ, ЛИТЕРАТУРА, АРХЕОЛОГИЯ, ИСКУССТВО, БИБЛИОГРАФИЯ
ВОСТОКА
В журнале принимают участие:
АЙзеншток И., Акчокраклы О., Берладина К., проф. Бороздин И., акад. Бузескул В., Бурксер Е., проф. Вейсман И., Величко Л., проф. Гавриленко В., проф. Гладстерн А., проф. Гордеев Д., Державин В., Дложевский С., Дубровский В., проф. Загоровский Н., проф. Зуммер В , Ивановская Т , проф Кагаров Е., Коста н К, проф» Колоколов В., Ковалевский А., Константинопольский М., Коцевалов А, акад Крымский А., Кручинин Н., проф. Лодыженский А., акад Левит- ский В., Левитский Л., Лозиев П., проф. Моргилевский И., Назарян - Иранцев Г., Никольская Е., Новицкий Н., проф. Пархоменко В., Поляков В., Панч П , Потапов А., проф. Петрунь Ф., Пущенко Ф., проф. Риттер П., Ряппо Я , проф. Синявский А., проф. Сухов А , Стамбулов В., Сафаров А., Тычина П., проф. Федоровский А., Федоров В., Цукерман Л., Крончер В., Шамраевский Я. и др.
ЦЕНА: На 1 год — 8 рублей, на б мес.*— 4 руб. Отд. номер 1 руб. 50 к.
РЕДАКЦИЯ : X а р ьк о в, ул. Либкнехта, X» 33
Передплату надсилати на адресу: Харків, Сергі- ївська пл., Московські ряди, И, Періодсектору ДВУ