BIT
Vsesvit-Review of World Literature
Незалежний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал. Видає ТОВ «Журнал “Всесвіт”» у Києві
vsesvit.vsesvit@gmail.com, vsesvit.journal@gmail.com
www.vsesvit-journal.com
ЗМІСТ
Nota bene
Дмитро Дроздовський.
Майже з нічної бесіди в Тускулумі 4
Поезія
Чарльз Дікенс. Велика Британія Вибрані вірші 7
Рубен Даріо. Нікарагуа Вибрані вірші 21
Три імені, без яких не уявити поетичний канон Молдови
Грігоре Вієру. Вибрані вірші 26
Аркадіє Сучевяну. Вибрані вірші 28
Васіле Романчук. Вибрані вірші 31
Проза. Драма
Юрій Жулавський На срібній планеті. Роман 35
Теннессі Вільямс. США
Скляний звіринець. П'єса 210
Борис Фінкельштейн. Іспанія «О, Венеціє..!» - л0 Venice!7’. Повість 259


Письменник. Література. Життя
Ядвіга Мізінська. Польща
Парасолька над свободою 279
Інтерв’ю Дмитра Чистяка
Крістоф Шоман:
«Виживе Україна - виживе Європа і демократичний світ...» 282
Йон Дяконеску:
«Митець за визначенням - наставник миру...» 285
Лаура Ґаравалья:
«Душею ви вже давно з Європою...» 288
Жан Жоньйо:
«Літературна дипломатія - це справді важливо!..» 290
Дмитро Чистяк
Українська література у франкомовних країнах:
проблеми і перспективи 294
Міхал Роман. Словаччина
Вагомий ужинок письменника і вченого 302
Ярослав Поліщук. Польща
Уроки національного спротиву 306
Ярема Кравець
«Об’єднані Жанною д’Арк» 312
Володимир Скринченко
Таємниця жіночої краси або Портрет герцогині де Бофор 316
Давид Маркіш. Ізраїль
Зоря однополярного світу 320
Дмитро Дроздовський
Цей дивний одеський світ 323
Ярослав Петік
Огляд перекладу повісті Джерома Селінджера «Ловець у житі» 325
На обкладинці:
Ст. 1,4- Саркофаг Людовіка - Битва римлян і варварів, 250-60 рр. н. е., мармур, 150 см. у висоту. Вважається прикладом відходу від класичних канонів - надто емоційний і деталізований. Національний музей Риму. Фото Steven Zucker.
Ст. 2 - Намальований сад, фреска, перенесена з їдальні Вілли Лівії Друзилли, 20-30 рр. до н. е. Місце зберігання - ibid., автор фото - ibid.
Ст. 2 - Два кентаври борються з хижими кішками з вілли Гадріана, мозаїка, 130 р. н. е., Aites Museum (або Старий Музей) в Берліні. Фото Steven Zucker.


МІЖНАРОДНА РАДА ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»:
Мрідула Гош (Індія),
Петер Естергазі (Угорщина),
Марйо Варґас Льйоса (Перу), Олжас Сулейменов (Казахстан)
Видано у співробітництві з
благодійним фондом захисту і розвитку УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ
CHARITABLE FOUNDATION FOR THE SUPPORT AND DEVELOPMENT OF CREATIVE TRANSLATION IN UKRAINE
Шеф-редактор Юрій Микитенко
Головний редактор Дмитро Дроздовський
Редакційна колегія:
Юрій Андрухович, Іван Бондаренко,
Сергій Борщевський, Людмила Грицик, Дмитро Дроздовський, Юрій Кочубей, Віктор Мельник, Юрій Микитенко (голова Редколегії), Марина Новикова, Роман Сенькусь (Канада), Вадим Скуратівський,
Максим Стріха, Рорі Фіннін (Велика Британія), Дмитро Чистяк, Борис Шалагінов, Юрій Щербак
Редакція:
Зінаїда Настенко (гол. бухгалтер), Наталя Мельник (коректор), Лариса Северенчук (дизайн, верстка), Антон Лесик (інтернет-сайт), Ростислав Камерістов (адміністратор соціальних мереж «Всесвіту»)


NOTA BENE
МАЙЖЕ З НІЧНОЇ БЕСІДИ В ТУСКУЛУМІ...
Вдруге Україна зустрічає Новий рік і Різдво Христове у війні.
Вперше за новим календарем: спочатку Різдво, а тоді вже Новий рік.
Час від часу демон непевності розриває наші душі...
Уперше ми відчули, наскільки крихким є наше буття... Буття, у якому немає спільного знаменника, у якому немає плеча підтримки, коли ми один на один із монстром.
Найважливіше, що потрібне нам сьогодні, — мотив «Гетьте, думи, ви хмари осінні» («Contra spem spero!» — Леся Українка).
Зрозуміло: кожному наймиліша його сорочка.
Європейський світ здригається від екологічних катастроф, політичної невпевненості, заскорузлості старих інституцій...
США здригаються від нелегальних мігрантів...
Світ здригається від підступних домовленостей тіньових гравців великої економіки.
Він здригається від неможливості сказати правду на повний голос. Здригається від того, що ми досі не усвідомили різниці між екзистенційною та пропозиційною істиною.
Проте кому цікаві сьогодні терміни?
Світ може зникнути... Дуже швидко...
І ми, розуміючи, що демократія далеко не найкраща форма правління, як переконував мудрий Черчилль, заплющували очі на різні її вади...
4
Розумію, що в демократії стирається межа між фахівцем і неуком...
Голос кожного важливий. А звідси один крок до: «А какая разница?».
І от ми дійшли до розуміння того, що без консолідації політичної волі, без фінансової підтримки, без партнерської взаємодії ми фізично — а ми всі перебуваємо у фізичній реальності — не зможемо перемогти кровожерливого путінського монстра. Монстра, який вбиває щодня — він убив сьогодні в Херсоні, убив на Одещині — убив учора на Харківщині — уб’є завтра в Європі.
Можна довго заплющувати очі на те, що ракета, яка впала на території НАТО, випадкова.
Але колись усе повертається на свої місця. І за все треба платити.
Тоді, в лютому 2022-го року, світ, здається, просто не очікував побачити настільки потужну консолідацію українського суспільства.
Ми всі в очах світової спільноти були як маленькі мурахи чи бджоли: кожний на своєму місці, кожний створював свою соту або свій прохід у тунелі.
Куди вів той тунель?
До свободи, до демократичних цінностей, до правди?
Світ був подивований силою української консолідації: саме ця єдність зберегла Україну


і весь демократичний світ від рашистського монстра.
Можливо, десь підсвідомо світ був переляканий, що Київ окупують впродовж кількох днів. Цього не сталося, бо ми шокували весь світ новою дипломатією, новими нарати- вами, новою формою єдності. І світ зрозумів, що майбутнє за нами.
Сьогодні ми відчули, що таку єдність потрібно підтримувати щоденно, з місяця в місяць, із року в рік.
Історія бачила різне впродовж тисячоліть...
Почитати бодай «Тускулумські бесіди» Цицерона...
Брут, Кассій, Сайрус, Цицерон... Вони хотіли збереження Республіки...
Цезар, який марив себе одвічним володарем імперії, розумів: а навіщо ламати те, що і так буде знищене...
У єдності енергій, старих і молодих, сила теперішнього.
Тільки в єдності спільного «ми» можна перемогти путінського агресора.
А тоді, в лютому 2022 року, ми відкинули стару політику... ми сформували нову демократію й нову міжнародну дипломатію... і епіцентр цього нового світу був в Україні.
Ми зустрічаємо Різдво і Новий 2024 рік знову на війні.
Легко звинувачувати когось у наших поразках. Легко шукати винуватого... Винуватого завжди можна знайти. А хто ж поцінує перемоги?!
Тільки що робити з істиною?
Істина — це правда. Майбутнє світової політики — це правдивість.
А нам — важливо, як ніколи, вірити в те, що світло переможе. Сьогодні, коли весь світ відзначає Різдво Христове, коли ми разом входимо в 2024 рік, — рік зеленого дракона, — потрібно поставити просте запитання: чи зможемо ми перемогти? хто зможе перемогти? чи є в цій війні переможець?
І, здається, найважливіше зараз в іншому — бути разом, розуміти, що це війна не локальна, це не дрібне протистояння політичних спільнот, а боротьба цивілізацій за перемогу або добра, або зла, це війна за утвердження правди або фальшу, за перемогу людського або демонічного.
І ті, хто сьогодні на боці путінської росії, апріорі на боці зла. Історія, яка бачила все і тоді, в часи Цезаря й Брута, і сьогодні, усе розставить на місця. Головне не те, як ми входимо в цивілізаційний катаклізм... Головне те, як ми з нього виходимо.
І нам усім потрібно шукати голос, який буде почутий. Нам усім потрібно шукати новий формат промовляння слова до людства...
А для цього потрібно триматися разом і формувати слово консолідованого духу, на- ратив спротив злу, як би гірко й важко часом не було...
Людське, занадто людське...
Але людина здатна перемогти найбільшу складність на своєму шляху. Ніхто, крім людини... Нічого про Україну без України...
Тож полишмо скепсис і сумнів, увійдімо в Новий 2024 рік із відчуттям усепереможного духу, який не полишатиме нас до остаточної фізичної перемоги над злом.
Насамкінець складаємо слово щирої подяки шляхетному меценату й члену Редколегії «Всесвіту» Вікторові Мельнику за посутню підтримку, яка допомогла виходу в світ цього числа журналу. Дякуємо!
Слава Україні! — Героям слава!
«Всесвіт», Д. Д.
5


и
В той час, як ви, серця огидні, чорні, плекаєте ненависть, в небо ясне орган Любові гімни неповторні підносить. Слухайте: життя прекрасне.
Філософе, ти пізнаєш терпляче таїни світу; хоч життя гнітило й не шкодувало бід тобі, одначе вином є кров твоя і хлібом тіло.
Читайте добірку вибраних віршів Рубена Даріо в перекладі Сергія Борщевського


Чарльз Дікенс
Велика Британія 1812-1870
ВИБРАНІ ВІРШІ
Карина Волошина, мистецтвознавиця
«НІКОЛИ НЕ ОПУСКАЙТЕСЯ ДО ПОЕЗІЇ, ДРУЖЕ» ЖИТТЯ ТА ВІРШІ ЧАРЛЬЗА ДІКЕНСА
Упродовж свого тривалого творчого шляху Чарльз Дікенс опублікував немало літературних максим. Одна з них звучить так: «Ніколи не опускайтеся до поезії, друже»...
І справді, чи можна очікувати інших слів від людини, чий прозовий спадок надзвичайно складно не тільки перерахувати, але й усвідомити? Тим не менше, Дікенс, який ніколи не поважав представників поетичного світу, сам, )однак, писав вірші. Подібних поетичних творів не так і багато, більшість з-посеред них досі залишаються в рукописах.
Сам Чарльз Дікенс постійно наголошував, мовляв «поезії не мають предметної цінності, читайте прозу!». Ми і читаємо передусім прозу всесвітньо-) відомого літератора... Втім, незважаючи на пораду автора «Різдвяної пісні в прозі», я все ж набралася сміливості, щоби бодай трохи відкрити завісу над поетичним доробком генія англомовного світу. Всі наведені варіанти та редакції дікенсівських поезій публікуються українською вперше.
* * *
Чарльз Джон Гаффем Дікенс (07.02.1812-09.06.1870) відомий кожному як масштабний прозаїк, співець соціального антагонізму, поціновувач англійського гумору, творець «західної» концепції відзначення різдвяних свят. На його романах зростали покоління, тоді як самі твори Дікенса виявилися неабияким викликом перекладацькій майстерності. Пригадаймо щонайменше «Життя Девіда Коперфілда, розказане ним самим» або більш ранні «Пригоди 7


Поезія
Олівера Твіста». Перекладацьке опрацювання подібних фоліантів завжди викликало неприховану повагу, навіть гордість різномовних, різнокультурних літераторів. Зрештою, предмет перекладу складно розглядати поза історією творчого становлення автора оригіналу.
Сам Чарльз Дікенс народився в «наполеонівському» 1812 році, коли Британія перебувала під реальною загрозою французького вторгнення. Місце народження цілком прикметне — портово-мануфактурна околиця Портсмута. Батько Чарльза Джон Дікенс працював службовцем у адміністрації Королівського Флоту, оскільки Портсмут уже тривалий час був штаб-квартирою військово-морських сил Великої Британії. Згодом родина неодноразово переїжджала. Зокрема, Дікенси жили в Лондоні та Четемі, де малий Чарльз здобував початкову освіту в баптистській школі.
Ранній період безтурботного дитинства змінився раптовим збіднінням, коли батько отримав покарання у вигляді тюремного ув’язнення за несплату боргів. Дванадцятирічний Чарльз почав працювати на складі вакси, де щоденно впродовж 10 годин наклеював фірмові етикетки. Таким чином, Чарльз заробляв на хліб насущний для цілої сім’ї. Драматичні життєві обставини 1824-го року привели майбутнього письменника до раннього усвідомлення комплексу соціально-економічних проблем Англії, що саме індустріалізувалася.
Коли батько вийшов із «боргової в’язниці», Чарльз ще декілька місяців трудився чорноробом і вимушено спілкувався з представниками «робітничого класу». Мати не звертала увагу на відчайдушні намагання сина полишити шкідливе та виснажливе ремесло. І це в ситуації, коли батьки зуміли швидко влаштувати своє життя, адже Джон Дікенс невдовзі отримав нове призначення по лінії державної служби.
Інтерес Дікенса-письменника до дитячої і надто підліткової тематики, глибинного психологізму «тяжких часів», особливостей невпорядкованого сімейного життя — все це походить з часу роботи на складі вакси. Достатньо пригадати ті ж самі образи Олівера Твіста чи Девіда Коперфілда. Труднощі їхнього особистісного становлення Дікенс змальовував на фундаменті свого персонального досвіду. З батьківського самовдоволення й егоїзму Дікенс так само «писав» трагікомічні картини батьківської індиферентності стосовно дітей.
Як наслідок, системної освіти письменник не здобув. Усе подальше життя він займався самоосвітою, хоча диплом про закінчення Веллінгтонської домашньої академії таки отримав навесні 1827 року. Першим місцем «цивільної» роботи Дікенса вважається адвокатська контора «Еллліс і Блекмор», де майбутній письменник відчув потяг до висвітлення судових процесів. Зрештою, після кожного почутого власними вухами судового засідання, Чарльз писав розлогі твори-роздуми. Інтерес до юридичних колізій множився розвитком філологічних здібностей. Дікенс активно студіював словникарство, 8


Чарльз Дікенс І Вибрані вірші
лексикологію, семасіологію. Його цікавила етимологія як розділ мовознавства. Напередодні 1830 року, допоки дікенсівський стиль життя не був стривожений дилемами «нещасного кохання», інтереси цілком могли привести Чарльза до наукової професії. Так чи інакше, але словник англійської мови, зусиллями Дікенса, поповниться найбільше від часів Шекспіра... Тільки ці зусилля будуть не наукові, а літературні.
Система літературного мислення письменника-початківця розкривалася затяжним особистим «романом» із юридичною казуїстикою. Клерк адвокатської контори добре вивчив особливості формальної логіки, правової термінології. Займаючись словникарством, Дікенс прагнув у всьому вбачати «систему». Звідси походить дікенсівська концепція деталізації художніх образів.
Впродовж 1827-1833 років юнак вивчав стенографію та працював репортером. Не припинив займатися журналістським ремеслом і після виходу першого художнього друкованого твору (оповідання «Обід на Тополиній алеї»). Аж до 1837 року репортер і прозаїк займався переважно політичною аналітикою. В англомовній літературній традиції Дікенса досі розглядають фундатором галузі політичної журналістики, де точний і скрупульозний виклад реальних подій супроводжується філософськими сентенціями автора. Що стосується Дікенса, то його персональна манера філософування кардинально протилежна типовим уявленням про абстрактну мудрість. Письменник намагався будувати аналітичні матеріали навколо цифр або життєвих спостережень. Початково Чарльза навіть вважали «перспективним соціологом». На мою думку, Дікенс усе ж відбувся як «соціолог». Для визнання факту достатньо прочитати романи 1850-1870 років.
Отож, від квітня 1836 до листопада 1837 року Дікенс реалізує проект видання свого першого роману. Те, що в процесі роботи стало «Посмертними записками Піквікського клубу», спочатку задумувалося серією кумедних ілюстрацій, спрямованих на висміювання життя лондонських клерків. Успіх фейлетонного викладу Дікенса дозволив видавцям трансформувати ідею в «роман із продовженнями». Тобто Дікенс творив «серіал», у якому міг ділитися враженнями про поточні суспільно-політичні та економічні справи. Кожен новий фейлетон, хоча і був розділом єдиного роману, але міг сприйматися читачами окремо. Відтак, письменник створив «роман у нарисах» або «журналістський роман». Останнє визначення надовго затрималося в белетристичних лондонських колах. Своїми «фейлетонними» методами підготовки «товстих» романів Чарльз Дікенс запропонував новий і достатньо тривалий тренд взаємодії письменників із періодичними часописами.
Квітень 1836 року став визначальним для біографії прозаїка. Шлюб із донькою головного редактора популярної газети Кетрін Томсон Гогарт забезпечив Дікенсу постійний доступ до комунікації із «брендовими» видавцями.
9


Поезія
Впродовж лютого 1837 — квітня 1839 рр. написано «журналістський роман» із елементами епопеї «Олівер Твіст», відомий українським читачам під заголовком «Пригоди Олівера Твіста». Твір зосередив увагу на законодавчому визначенні бідності, схваленому Парламентом напередодні (в 1834 році). Місцем розвитку подій «Олівера Твіста» стають не лише робітні будинки чи індустріальні нетрі, але і суспільна мораль британського квазіпуританського суспільства. Методологія «журналістського роману» дозволила Дікенсу максимально відобразити свої негативні особисті враження з приводу протестантських норм виховання, дитячої освіти. Юридичний підхід Дікенса проявився детальним описом різноманіття підліткової злочинності, її унормування в Лондоні часів промислової революції.
Квітень 1838 — жовтень 1839 рр.: періодична публікація моралістичного роману «Життя та пригоди Ніколаса Ніклбі». Твір зосередився на критиці системи шкіл-пансіонів, а також на широко осмисленій тематиці «сім’ї». Цікаво, що письменник працював над «Ніколасом Ніклбі» одночасно з періодичними публікаціями розділів «Олівера Твіста».
В березні 1840 — січні 1841 рр. Дікенс пише та одночасно публікує роман «Крамниця старожитностей». Твір вивів письменника на вершину літературної популярності. Трагікомічний сюжет супроводжувався надзвичайною глибиною осмислення «соціальних хвороб». Під прицілом талановитого журналіста та прозаїка опинилася ігрова залежність ключового героя. Також Дікенс зобразив лихварство і різні форми кредитування в якості фону соціально-економічного життя Великої Британії. Його герої одночасно обмежені та благородні, але морально замкнені. Своїми психологічними портретами письменник-соціолог вирішив продовжити тематичну лінію критики так званої «протестантської моралі» (також і відповідної системи освіти).
Лондонський погром, вчинений агресивними бідняками супроти католицької спільноти англійської столиці став лейтмотивом епічного роману «Барнабі Радж» (лютий — листопад 1841 р.). До речі, цей твір здобув найменший успіх серед усього написаного Дікенсом. Тим не менше, «Барнабі Радж» був першим історичним романом письменника, а також логічно продовжив тематику соціологічної критики протестантизму. На біду Дікенса, англійське суспільство надто болюче ставилося до релігійної тематики, оскільки католицизм прямо асоціювався з ірландським або шотландським рухами за самостійність, з економічними конкурентами Британії в межах континентальної Європи. Відвертий комерційний провал цієї книги примусив Дікенса поновити свої публічні контакти з кліриками та функціонерами англіканської церкви. Надалі письменнику довелося докласти багато «журналістських» зусиль, аби відхреститися від звинувачень в «прихованих симпатіях до католицтва». В 1842 р. прозаїк їде з дружиною до США, де пише серію художньо- 10


Чарльз Дікенс | Вибрані вірші
публіцистичних нарисів «Американські есеї». На відновлення творчого потенціалу вплинули також подорожі Італією і Швейцарією.
Нова хвиля захоплень дікенсівською прозою «накрила» англійське суспільство після публікації «Різдвяних повістей». Перша з повістей нині добре знайома українським читачам: «Різдвяна пісня в прозі» (1843). Не менший суспільний резонанс мали «Дзвони» (1844), «Цвіркун за вогнищем» (1845), «Битва життя» (1846), «Одержимий, або Договір із привидом» (1848). Різдвяна проза Дікенса була гучною відповіддю звинуваченням у «підігруванні католикам», орієнтувалася передусім на англіканських читачів. Критика суспільних порядків не прирівнювалася до протистояння державній політиці. Навпаки, незважаючи на апеляцію до дитячої аудиторії, Дікенс заповзявся відстоювати тезу про те, що все (!) насправді залежить від особистості людини, а британська монархія в цьому вимірі здатна надати підданому достатньо, аби він не скотився до підніжжя соціальної драбини. «Різдвяні повісті» засвідчили трансформацію дікенсівського реалізму на ґрунті політично вмотивованої філософії індивідуалізму.
Січень 1843 — липень 1844 рр. літератор віддав написанню та публікації «гостроіндивідуального» роману «Життя та пригоди Мартіна Чезлвіта». Події розгортаються не лише на Британських островах, але і в Північній Америці. З точки зору політики, твір засвідчив культурний пріоритет Британії в спільному англо-американському просторі. Ідея зобразити щось подібне виникла в Чарльза під час згаданої мандрівки Сполученими Штатами. Втім, названа мною «гостра індивідуальність» проявилася намаганням демонструвати моральний дуалізм головних героїв: вони аж ніяк не «погані», але і не «хороші»; вони — звичайні люди, що проявляють свої найгірші якості за певних обставин. Основний індивідуально-психологічний антагоніст твору — феномен «егоїзму» в усіх його розмаїтих проявах.
Від 1 жовтня 1846 р. до 1 квітня 1848 р. Дікенс публікував знаменитий роман «Домбі та Син». Тема роману — сімейні відносини через призму мрій батька про передачу спадку сину. Тим не менше, син гине внаслідок батьківського егоїзму, нездатності батька осмислити реальні інтереси власної дитини. Подальші перипетії презентують читачам різні вектори моральної деградації та, врешті-решт, особистісного оновлення Домбі.
Так чи інакше, але всі попередні романи слугували певним прологом до епопеї, викладеної скрупульозним літератором у романі «Життя Девіда Коперфілда, розказане ним самим». Книга опрацьовувалася впродовж травня 1849 — листопада 1850 рр. Важливо, що виклад матеріалу здійснюється письменником від першої особи. Даний факт пояснюється особливим автобіографічним значенням твору. Девід Коперфілд крок за кроком долає всі труднощі, котрі презентують гіперболізацію життєвих проблем самого Дікенса.
11


Поезія
В будь-якому разі, роман знову наголошує на «максимі», що особистість здатна перебороти сама себе та всі навколишні несприятливі умови. Відтак, суспільство прагне превалювати над вольовою людиною, але далеко не завжди може це здійснити.
Березень 1852 — вересень 1853 рр. пройшли в роботі над романом «Холодний дім». Цей твір виявився авторським підсумком багаторічних юридичних спостережень, своєрідним епілогом репортерської юності. Роман відверто знущається над судовою системою Великобританії, демонструє превалювання казуїстики над здоровим глуздом, стверджує нівелювання принципу «розумності» в правосудді. Продовжуючи суспільно-політичну тему, Дікенс пише свій найбільш оригінальний роман «Тяжкі часи» (квітень — серпень 1854 рр.). Книга знову повертається до суспільно-психологічного фону, вказує на глибину соціальної нерівності в умовах прогресуючої промислової революції. Цікаво, що «суспільне середовище» вкотре стає ключовим «героєм» дікенсівської прози. Десятирічна концентрація автора навколо англіканської філософії ідеалізму завершилася. Що стосується оригінальності «Тяжких часів», то це єдиний роман, дія котрого не зачіпає лондонських нетрів (та й столичного Лондона взагалі), тоді як обсяг твору — найменший серед усіх писань Чарльза Дікенса.
З грудня 1855 до червня 1857 рр. знаменитий автор працював над романом «Крихітка Дорріт», яка ідейно «пішла» набагато далі «Холодного дому» чи «Тяжких часів». Письменник спробував знову атакувати політичні засади британського суспільства. Прикметні назви двох частин роману («Бідність. Частина перша», «Багатство. Частина друга»), в яких літератор намагався обіграти контрасти морального перетворення не тільки людини, але й, що найважливіше, суспільного ставлення до особистості в моменти радикальних перетворень її соціального статусу, ідентичності тощо.
Відродження інтересу до політики провокує також поновлення автором історичних студій. Другий історичний роман Дікенса присвячений часам напередодні та під час Французької революції 1789 року («Повість про два міста» написана в період квітня — листопада 1859 року). Ще яскравішу картину актуальних суспільних протиріч прозаїк намалював у романі «Великі сподівання». Надзвичайна подібність на автобіографічний виклад «Девіда Коперфілда» доповнюється подачею матеріалу від першого обличчя. Однією з ключових сентенцій «Великих сподівань» звучить твердження, що «щастя не в грошах». Робота над публікацією твору зайняла грудень 1860 — серпень 1861 рр.
Наступний успіх Дікенса пов’язаний із написаним у 1864-1865 рр. «Нашим спільним другом». Письменник спробував перейти до динамічних сюжетних ліній, інколи жертвуючи улюбленою надмірною деталізацією. Окремі літературознавці пізніше ризикували назвати твір «романтичним детективом». Тим 12


Чарльз Дікенс | Вибрані вірші
не менше, Дікенс не відходить від тієї ж сентенції, обґрунтуванню якої присвятив «Великі сподівання».
Незадовго до смерті Дікенсу вдалося написати майже половину повноцінного детективного роману «Таємниця Едвіда Друда». Головний герой незавершеного твору — Едвін Друд. Його таємниче зникнення на тлі любовної історії мало завершитися розкриттям вбивства. Якщо вірити знайомим і родичам Чарльза Дікенса, то вбивцею Едвіна Друда мусив стати його рідний дядько. Тематика роману, відтак, мала достатньо «карамазівський» відтінок (хоча і дещо в інакшому контексті).
Чарльз Дікенс пішов із життя 9 червня 1870 року. Сімейний неспокій, розпад відносин із дружиною, постійний пошук додаткових коштів для продовження богемного способу життя — всі ці фактори знищили душевне здоров’я письменника. Вважається, нібито він спілкувався з власними героями, проводив більшість часу в інсценізаціях задуманих сюжетних ліній. Подібною поведінкою Дікенс нагадує літературознавцям майбутнього любителя перевтілень Роберта Льюїса Стівенсона (1850-1894). Так чи інакше, смерть відшукала Дікенса в однозначному амплуа «вікторіанського дивака». Дійсно, творчий запал повністю виснажив романіста, але говорити про психічний розлад усе ж не варто. Треба пам’ятати: для обдумування, логічної побудови, написання подібної кількості творів (ще й настільки грандіозного обсягу) потрібен ясний розум. В наявності останнього Дікенсу, часом емоційному, але надзвичайно талановитому мислителю, дуже складно відмовити.
* * *
Я не дарма акцентувала увагу на визначенні «прозаїк». З огляду на продуктивність письменника в сфері написання соціально-значущих романів, абсолютно немає ніякої дивини в тому, що досі відсутні самостійні українські переклади поетичного доробку Чарльза Дікенса. Певні виключення складають тільки «Зелений плющ» і «Різдвяна пісня».
Поема «Зелений плющ» («The Ivy Green») була включена автором до шостого розділу роману «Посмертні записки Піквікського клубу» (1837). Важливо, що поема початково не мала жодного зв’язку з «тілом» самого роману. Її наявність в «Записках» дозволяє поглянути на специфіку авторського підходу до серійного принципу «журналістського роману» (безумовно, таким романом були «Записки»). Мій переклад базується на маловідомій версії поеми «Зелений плющ», яка готувалася для самостійної публікації та посмертно ввійшла до збірки «The complete poems of Charles Dickens» (Нью-Йорк, White, Stokes & Allen, 1885). Українською варіація представлена вперше.
Версій «Різдвяної пісні» («А Christmas Carol») літературознавці також знають не менше трьох. На основі збірки 1885 р. пропоную переклад невідомої 13


Поезія
українському читачу редакції, що відрізняється від загальноприйнятої у «Посмертних записках Піквікського клубу». На відміну від «Зеленого плюща», варіанти «Різдвяної пісні» написані Дікенсом під час зимових свят 1836-го.
Вірш «Дитячий гімн» («А Child’s Hymn») написаний в 1856 році. Український переклад уперше здійснено за виданням «The Poems and Verses of Charles Dickens» (Нью-Йорк-Лондон, Harper & Brothers Publishers, 1903). Переклад звірено з версією твору, що перебуває у фонді Будинку-музею Чарльза Дікенса в Лондоні.
«Ці речі не помруть ніколи» («These Things Shall Never Die») — продукт 1860-х років. Вірш писався для однієї з театральних постановок, але отримав справжню популярність в англомовному співтоваристві тільки після смерті письменника. Сьогодні твір вважається «ключем» від дікенсівської поезії та репрезентується як ознака прихованого поетичного таланту. Український переклад здійснено вперше на підставі останнього окремого видання «These Things Shall Never Die» (покладене на музику — Collegiate Chorale from Wright State University in Dayton, 2019).
Окремі вірші «Пісня Джорджа Едмундса» («George Edmunds’ Song»), «Пісня Люсі» («Lucy’s Song»), «Пісня сквайра Нортона» («Squire Norton’s Song») належать 1834-1836 рр., коли Чарльз Дікенс спробував себе в ролі лібретиста «Сільських кокеток» — комедійної опери у двох діях.
Незважаючи на шалений успіх опери в Лондоні та Единбурзі (лондонська прем’єра пройшла «на ура» 6 грудня 1836 року), вже в 1843 році Дікенс наголосив, що подібний творчий досвід шкодить його репутації. Надалі письменник вживав немало заходів, аби вилучити надруковані примірники лібрето та навіть думав заборонити виконання п’єси через суд. В 1850-х роках прозаїк казав: «Якби я знав, що в моєму будинку десь прихований примірник «Сільських кокеток» або рукопис моїх віршів і якби я розумів, що не здатен жодним інакшим чином їх знищити, то залюбки спалив би ту частину будинку, де примірник міг би знаходитися».
Суворість Дікенса щодо «легковажних» драматургічних потуг ранніх літературних часів перетворила «Сільських кокеток» на справжню бібліографічну рідкість. Англійські колекціонери й досі полюють за екземплярами лібрето. Мої переклади пісень з опери виконані за музейним текстом 1836 року («The Charles Dickens Museum»).
14


Чарльз Дікенс І Вибрані вірші
ЗЕЛЕНИЙ ПЛЮЩ 1837
О, плющ листочками живими Все повзає руїнами старими. Він їжу всю собі підносить, У камері йому самотньо досить. Каміння й стіни — все розбити! Щоб примху величі задовільнити: Пилюку, створену роками, Приємно поглинає він гілками. Повзе, де ні душі немає — Така рідка рослина, плющ, буває.
Немає крил, однак несеться. Від здобичі в бою не одірветься! Сплітається у вузол міцно — Дружити з дубом буде вже навічно. Мандрує плющ землею хитро, Листочками розмахує так швидко. Обіймам кожним він радіє, Старою цвіллю втішно володіє. Похмурий всюди сон шукає — Така рідка рослина, плющ, буває.
Роки ідуть, біжать століття, Народи сипляться як суховіття... Але ніколи не зав’яне
Сирий зелений плющ — завжди нагряне. В’юнок, в свою добу холодну, Минулим душу тішить благородну. Шалено їсть споруду людства, Заради невгамовності безумства.
Повзе туди, де час ховає — Така рідка рослина, плющ, буває.
15


Поезія
РІЗДВЯНА ПІСНЯ 1837
Мене не турбує тривалість весни! Цвітіння та зло нехай буде нести. Із милістю вкриє підступним дощем, До ранку він все розтріпає ущент! Не знає себе, непостійний цей гном1... Мінлива свідомість не була тим сном: Всміхнеться, скрививши обличчя, тобі І висушить квітку у повній красі.
Нехай літнє сонце додому біжить. Не буду шукати його ні на мить! Затьмарить все хмарою — я розсміюсь, Сердитому настрою не поступлюсь! Це дике безумство малого дитя, Це спорт у гарячці експреса життя. Любов прибуває палка звідусіль — Пізнають чимало невічності біль.
В освітленні жнивної м’якості ніч При ніжному місяці безліч сторіч Солодше для мене у темряві блиск, Ніж ясний розкидистий сонячний диск. Але моє горе — опала листва: Земля під деревами дуже черства. Нехай же осіння багнюка гнилить!
Від кривди у мене серденько болить...
Однак для Різдва я цю пісню глумлю1 2 — Такого сердечного свята... Втоплю Брехню у болоті щосили — ура!
Вітає нас тричі різдвяна пора.
1 Англійській літературі 1820-1830-х рр. притаманне ототожнення сил природи із образом заможного та скупого «гнома». Віршований текст викладається саме від імені «гнома» (від «Природи»).
2 Дікенс навмисне вживає англійський відповідник нашого «глумління». В даному контексті природні сили персоніфіковані «гномом» вдаються до висміювання людських мрій і бажань, уособлених «Різдвом».
16


Чарльз Дікенс І Вибрані вірші
Та ми проведемо цей радісний шум, Відгонимо з милістю від душі сум! Опісля вечері у всіх на столі — У дружбі розстанемось ми на зорі.
Не хоче ховати з погордою він Ні краплі від шрамів погодних руїн: А це не ганьба, бо багато слідів На щоках від холоду буйних снігів. А я заспіваю, аж дах задзвонить, І пісня повсюди моя гомонить: «Вітаємо, привиди наші старі, А втім, почувайтеся як королі!»
ПІСНЯ ДЖОРДЖА ЕДМУНДСА
1836
Осіннє листя, осіннє листя... розкидане навколо нього.
Осіннє листя, осіннє листя... так сумно, що поруч нікого.
Надії зростають з малого дитинства,
Як щільний клубочок на гілці,
Так схожа їх внутрішня сутність гнилиста —
З падінням крокує у спілці.
Осіннє листя, осіннє листя... розкидане навколо нього.
Осіннє листя, осіннє листя... так сумно, що поруч нікого.
Зів’яле листя, зів’яле листя... летить перед тим буревієм.
Зів’яле листя, зів’яле листя... від суму вже будь-хто зомліє.
І справжнє кохання, товариші добрі,
Щасливі моменти — скінчились!
Із подихом вітру в найближчому колі
Відносини щирі змінились.
Осіннє листя, осіннє листя... розкидане навколо нього.
Осіннє листя, осіннє листя... так сумно, що поруч нікого.
Центральна районна
БІБЛІОТЕКА
"Печерська"
17


Поезія
ПІСНЯ ЛЮСІ 1836
Як гарно у вечірній час Узріти сутінкову тінь, . Сховати від усіх пейзаж, Також долини широчінь.
Природи спокій манить так: Холодні роси плачуть в пітьмі, А ніжний вітер, як юнак, Оберігає їх у сні.
Веселий ранок настає: Розсіється густий туман,
І край прокинеться й збагне, Який чудовий дивний стан.
В душі моїй лише одні Думки неясні залишу, Бо знаний світ у темноті Розтане — я ньому пливу.
ДИТЯЧИМ ГІМН 1856
О, вислухай мою молитву, Отче!
І перед тим, як ляжу я у ліжко, Небесний Ангел хай мені шепоче На вушко оберіг спокійно й ніжно.
Мої гріхи тяжкі, лиш Твоя щирість Переважатиме провину кожну. Надіюся лише на Божу милість, Тобі віддам усе, що тільки зможу.
В цю ніч Ти збережи від небезпеки, Від тіні, що вкриває безкінечно. Дай силу спокою — страхи зітерти, Коли паломництво здійсню сердечно.
Ніхто не зміряє Твого терпіння Розмахом бідної людської думки. Ніхто не визначить ціну служіння, Які Господь на себе прийняв муки.
Пробач мені минулого провини, Допоки Ангели прийдуть небесні. Почуй відверті від душі молитви І сили прошу дай мені чудесні.
18


Чарльз Дікенс І Вибрані вірші
ЦІ РЕЧІ НЕ ПОМРУТЬ НІКОЛИ 1860
Прекрасна, світла, радісна, Серцями шлях проторувала, Молитва тиха й лагідна — Любов потоком чарувала. У розпачі про втрачені, Миттєвості душі... Відколи Надією заряджені — Ці речі не помруть ніколи.
На допомогу руку дав Своєму брату у потребі. Ласкавим словом обійняв, — «Ти не залишишся в проблемі». Благання тихі милості
Ледь чути... Де стійкі закони — Печаль у неможливості — Ці речі не помруть ніколи.
Хай не проходить час, знайти Рукам роботу кожним треба. Шанс не втрачай все досягти, Будь сильним, щоб дістатись неба. Хай не згасає висоти Те світло Божої промови.
Почуєш звідти голоси: «Ці речі не помруть ніколи».
ПІСНЯ СКВАЙРА НОРТОНА 1836
Старий і дитина сиділи самі В тіні, де спокійно і тихо, В природній зеленій таємній красі, Де всю широчінь лісу видно. Приємний м’який долітав до них звук Величного дерева шелест.
Від гри вітерця де-не-де чути грюк И хлопчачий тонесенький щебет:
19


Поезія
«Мій батько, скажи, про яку мовлять честь? Добродії в захваті, чую...
Морів і земель — безліччю перехресть, Могили у бурях рахую.
У кожному люди шукають її, Але не знаходять ніколи.
Молю же, дай відповідь, батько, мені —
Яку честь шукають, відколи?»
«Тобі відповім: її назва — ім’я,
У просторі іншому жило:
Тоді з чоловіка ростили бійця, Життя дике битвами вчило.
Колись в обладунках яскравих стояв
Вояк на колінах для дами, Пізніше в абатстві спокійно лежав Забутий минулого снами».
Залізні серця тих величних часів Покрилися цвіллю в могилі.
Позбулися лицарських всіх кайданів, Облишили вчинки сміливі.
Була честь для них головнішим життям, Тепер же вона «не на часі».
Непотребом стала і просто сміттям, Доступним лиш тільки невдасі.
Про перекладачку
Карина ВОЛОШИНА - мистецтвознавиця, співачка, художниця, член Національної спілки журналістів України, лавреат І премії Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута - 2019». Займається художньою ілюстрацією книжок. Здійснила серію портретних реконструкцій середньовічних літераторів. Перекладає з англійської мови. В 2022 р. опублікувала власну поему «Навіяні пісками голоси», присвячену сюжетам давньоєгипетської міфології. У 2023 р. «Всесвіт» надрукував переклади поезій англійського імажиста Річарда Олдінгтона.
20


Рубен Даріо
Нікарагуа
1867-1916
ВИБРАНІ ВІРШІ
Переклад з іспанської Сергія Борщевського
Я той, хто залюбки складав ще вчора пісні наївні й легковажні вірші, будила співом жайвора аврора, в трель солов’я в нічній вслухався тиші.
Сад мрій плекав — цвіли троянди рясно, і лебеді ясніли там у плесі, пливли гондоли, ліри повсякчасно співали і птахи у піднебессі;
сторіччя вісімнадцяте — модерна й стара доба, така беззастережна: могуть Гюго, вигадливість Верлена й жадоба мрій невтолена, безмежна.
Біль я спізнав ще в дні свої дитинні, а юність... чи її спізнав я сповна?..
її троянд я чую дух донині, дух туги — й туга та непогамовна.
Мої чуття, мов кінь, рвалися — з шалом на ньому гарцювала одуріла моя сп’яніла юність із кинджалом... не впала — врятувала Божа сила.
X. Енріке Родо
1
В саду моєму статуя стояла жива, хоча неначе мармурова;
душа її юнача, розбуяла була зичлива, чуйна, загадкова.
Вона боялась світу і назовні ніколи не з’являлась — лиш в годину, коли навкруг весна буяла вповні й мелодію пробуджувала дивну...
В мить боязких цілунків нетривалу, в мить призахідну, в пору розставання, у мить зачарування й мадригалу, і ніжного «кохаю», і зітхання.
Дарує мить солодка і рахманна мотиви кришталеві, таємничі;
відлунять грецькі ноти бога Пана й латинських ритмів звуки войовничі,
й такі ці ритми жваві та нестримні, що в статуї, не гаючись нітрішки, з’являються враз ратиці цапині, а на чолі ростуть сатира ріжки.
21


Поезія
Мов Галатея в Гонгори, спокою Верленова маркіза не давала, божественної пристрасті й людської чутливості з ’ єднавши два начала;
було все щирим виявом натури, все пристрастю було в ті дивні миті без жодних домішок літератури...
і душу мав я найчистішу в світі.
В слоновій кості виникла потреба: звів з неї вежу я в собі самому, та бракувало простору і неба в моїй безодні, в мороці сумному.
Мов губка, що вбирає сіль з морської глибіні, серце так моє безгрішне просякло гіркотою в неспокої, журбі та плотських муках, юне й ніжне.
Та, дякувати Богові за милість, душа Добро обрала як мірило; якщо була в житті моєму прикрість, мистецтво триб його підсолодило.
Відкинув розум всі думки мерзенні, у водах муз скупав я душу чуло, на прощу серце подалось в священні ліси і там гармонію добуло.
О, ці ліси священні! О, глибинний божественного серця струм, що вволю ліси священні ширять! О, всесильний потік родючий, що долає долю!
Реальність у лісах цих ідеальних живе — тут лет Псіхеї й пломінь хіті; внизу ж сатирів блудство інфернальних, там Філомела, п’яна від блакиті, маріння там і пристрасні рулади, що з верховіття лавра линуть всюди; припала Гіпсіпіла до троянди, а хтивий фавн впинається у груди.
Бог жінку переслідує в жаданні, життя там вічне вруниться щомиті, сопілка Пана постає із твані й гармонія всього, що є на світі.
Душа туди несміло та побожно ввійти повинна, скинувши всі шати, ступаючи по терню переможно, й тремтіти і радіти, і співати.
Життя і світло, й істина — безкрає це внутрішнє осяяння троїсте;
«Я — світло, істина й життя!» — волає, немов Христос, до нас мистецтво чисте.
Життя — непояснимий прояв дива, бо світло сліпить, істина — химерна, сувора досконалість неможлива, життєвість ідеалу ефемерна.
У щирості тому й таїться сила: ген, зірка гола мерехтить у мреві, душа джерельця струменем забила — в її дзюрчанні звуки кришталеві.
В джерельце мріяв обернути й зірку душі своєї щирої натуру, додавши вечорів нестяму дику і сповнену страхіть літературу.
Із сині вечорової рахманний, натхненний клич лунає, повний віри: це голос флейти — ніжний і туманний, світання ж голос, наче звуки ліри.
22


Рубен Даріо І Вибрані вірші
Метнула камінь метавка зухвала, стрілу рука пустила очманіло. Той камінь хвиля в морі поховала, ненависті стрілу зламав вітрило.
Будь сильним у життєвій круговерті; лиш внутрішній вогонь нам перемогу дає над люттю, страх долає смерті — до Вавилона... караван, в дорогу!
ПЕГАС
Я осідлав коня, хоч він несміло коцюбився: «Вперед! Життя прекрасне!» Йшло сяйво від його чола незгасне.
Я голий був, а небо голубіло.
Кінь за Беллерофонтом мчав; світило мені знамення Аполлона ясне
й вело до всіх вершин — дороговказне — їх раз по раз долав Пегас уміло.
Я — запалу людського рицар вірний, мені вінець лавровий Мусагет на голову надів; мій кінь покірний
не припиняє свій невтомний лет: нас провідна зоря веде в безмірний лазурний обшир... Коню мій, вперед!
В той час, як ви, серця огидні, чорні, плекаєте ненависть, в небо ясне орган Любові гімни неповторні підносить. Слухайте: життя прекрасне.
XI
Філософе, ти пізнаєш терпляче таїни світу; хоч життя гнітило й не шкодувало бід тобі, одначе вином є кров твоя і хлібом тіло.
Сер вантес однорукий і збіднілий Шекспір перечекати мусять час Таємної вечері, знавіснілий рев юрмищ, Апокаліпсис: Пегас до них вже мчиться прудконогий, білий.
XIII
Spes
Ісусе, муки всі прощав ти і обиди, Сівачу, дай мені свою облатку ніжну, вибачливим — яви цю милість дивовижну — мене до марноти зроби і гніву, й кривди.
Пообіцяй, що жах агонії, що німо підточує мене — лиш плата за провини, й запалить смерть мені зорю нової днини, й почую заклик свій: «Підводься і ходімо!»
1 Spes - надія (лат.)
23


Поезія
ВТІХА «АНГЕЛУСА»
Мить «Ангела Господнього» ранкова, коли сільські до неба линуть дзвони у тиші мрій, моління та Мадонни, і пісня солов’я бринить чудова.
Не відаюча Господа полова враз нишкне... За шибками вечорова вже талька золотіє: це опони, які нам тчуть життєві перепони, вином пропахлі, з плоті всі... тернова путь, на якій ніде нема розради, путь навмання бурхливим океаном,
та човник наш пливе крізь хвиль каскади, хоча зорі не видно за туманом...
(О, дзвін ранковий, сповнений розради!)
IV
ТРОПІЧНЕ НАДВЕЧІР’Я
Надвечір’я безутішне.
В оксамит убралось море.
У жалобі небо вишнє неозоре.
Із безодні стогін чути, звуки жалісні, безсилі.
Це співає вітер лютий, квилять хвилі.
Плаче скрипка в млі — напевно, з сонцем попрощатись хоче. Біла піна молить ревно:
— Зглянься, отче!
А у небі тиша, спокій, і доносить легіт ніжний моря спів — такий глибокий і невтішний.
І наповнюють простори сурм небесних звуки чисті, наче то співають гори голосисті,
наче то здаля, із мрева невиразна лине пісня... Наче то ревіння лева чути грізне.
24


Рубен Даріо І Вибрані вірші
ОСІННЯ ПІСНЯ НАВЕСНІ
Юність любу, цю милість Божу, не вернути бодай на мить! Хочу плакати — і не можу... часом плачу несамохіть.
Пора колись дивовижна у серці моїм була.
Жила тоді юнка ніжна у світі жалів і зла.
Зорею світились очі, мов квітка, був усміх губ. Волосся ж, чорніше ночі — Осердя журби і згуб.
Я, хлопчик, плекав надії, вона ж, нечутка до мрій, з жорстокістю Соломії убила цей запал мій.
Юність любу, цю милість Божу, не вернути бодай на мить! Хочу плакати — і не можу... Часом плачу несамохіть.
А другу я стрів зичливу і лагідну, і чутку;
хоч в пору ту нещасливу не знав, що знайду таку.
Ті ласка й жага гаряча були, наче два крила.
Вакханки нестримна вдача під пеплумом в ній жила.
І мрії приспавши щирі мої на руках своїх, у темряві та зневірі на смерть задушила їх.
Юність любу, цю милість Божу, не вернути бодай на мить!
Хочу плакати — і не можу... часом плачу несамохіть.
А третій вінцем блаженства здавався мій рот — в екстаз так входила в мить шаленства, що серце рвала щораз,
в утіхах непогамовних вбачала весь сенс буття, із пестощів тих любовних підносила майбуття;
із наших двох тіл хотіла земний свій створити Рай, забувши про тлінність тіла — весна промине, та й край...
Юність любу, цю милість Божу, не вернути бодай на мить! Хочу плакати — і не можу!., часом плачу несамохіть.
А інші! У різних інші країнах жили, містах... мої надихали вірші і в серці будили страх.
Принцесу шукав даремно, були мої дні сумні.
Немає кого натхненно оспівувати мені.
Та всупереч всім напастям ще повне життя принад; я, сивий, ще прагну щастя, в трояндовий входжу сад.
Юність любу, цю милість Божу, не вернути бодай на мить! Хочу плакати — і не можу... часом плачу несамохіть...
Та Зорю золоту зострожу!
25


ТРИ ІМЕНІ, БЕЗ ЯКИХ НЕ УЯВИТИ ПОЕТИЧНИЙ КАНОН МОЛДОВИ
З румунсько) переклав Василь Твердохліб
Грігоре Вієру
1935-2009
Румунська мова Limba romana
З причини болю,
Мово, туго й снаго моя, Славу і пісню тобі співаю.
З цієї ж причини
Владі Твоїй, Господи, Поклоняюся.
Кожного дня,
Навіть ранку розпрозореного
Сходить зоря
Мого страждання,
Яку лише мамині очі,
В золотій оправі душі, Здатні розгледіти.
Так,
Я б любив Вітчизну
Так само дуже
Навіть тоді,
Коли б єдиною доброю людиною у ній Була тільки мама, Навіть тоді,
Коли б єдиною її доброчинністю Була лише Румунська мова.
З життям, із тугою-журбою Cu viata, си dorul
Змішався я з життям моїм, Як ніч із ранком молодим.
Змішався я із піснею моєю, Як могила із землею.
Змішався з тугою-журбою, Як кров із водою.
З тобою злився, серце знає, Як той, хто йде, і хто чекає.
26


Грігоре Вієру І Три імені, без яких не уявити поетичний канон Молдови
Лучіан Блага
Lucian Blaga
Се ім’я
має у собі щось таке, що звучить неймовірно красиво — ніби зерна малих посівальників вдаряються об тіло скрипки.
Се ім’я
має у собі щось запаморочливо глибоке — ніби вдивляєшся у дно криниці крізь іншу криницю.
Се ім’я -
Се ім’я
має у собі щось неймовірно світле — ніби споглядаєш зорю крізь іншу зорю.
ніби стріха нашої хати — на кожній літері його ластівка може покласти собі гніздечко із глини: Лучіан Блага.
Горне Sus
Іще живу Mai sint
Васіле Левіцкі
Лауренцію Фулзі
У горах з ялинами Біло зоря зацвіта. Всяка гризота Тут пропада.
Цей вечір золотий ще мій...
І чутно, як на березі в пісках Так ніжно, наче в горах зорі, Мені стікає тиша по очах;
Як промінець із мушлі визирає,
Я бачив вічність —
Б’ючись об зірки світлий лик, І як вода тихесенько спадає
Самотня була.
І мовчазна.
Як мамине молоко.
Росою чистою з пісень нових;
Як хтось в повітрі таємничо
До губ підносить моря шовк, Видобуваючи із нього, як з листочка, Жалів невиданих мотив ізнов.
27


Аркадіє Сучевяну
1952
І все ж...
§i totu§i...
І все ж залишається щось недомовлене Щось, чого повністю вірш не обійме: Зелень не вся акації сповідається, Мить сяйнула — й візьми тепер ув обійми.
Щось написав.Майже нічого.
Ти, що сієш тропи і слів пекторалі, Невисловлене залишилось за кадром. Блискавка блиснула — і шугонула далі.
Поезія — сповідь зізнань прихованих (Не забувай, читачу, не забувай!) Зі всього, що в слові хтів умістити, Потім збереш лише половинний врожай.
Краса — за царствами тридев’ятими - Квітка з вогню і снігів...
Пообіцяв, поете, а вірша не вийшло Такого, в якому би мак зацвів.
Черешня в її стосунку до совісти Con$tiinta cire§ului
Цього вечора поезія пише мною гасла для лебедів, занурює мене у геніальність троянди, запахи якої вловлюю пучками, а замість читання рекомендує зелений шовк трави.
Тим часом у задимленій долині свічада павичі оплакують красу свою марну, надії сорочка майже брутально - починає пахнути потом, а бетховенська глухота зненацька руйнує і форте, й піано, і в роті стає полинно — так ніби ляльку, що говорила, раптом покинули усі слова.
Натомість спостерігаю - на сором заздрості моїй - як непрохана ніким роса опускається на квіти, як росте вгору трава, але не з любові до себе, і як черешні, попри жоден особистий інтерес, вибухають цвітінням.
28


Аркадіє Сучевяну | Три імені, без яких не уявити поетичний канон Молдови
Корабель Corabia
Цей корабель я збудував собі сам, у собі, ріс він день і ніч у мені, як істота.
Хоч він збудований із плоті та крові, Не є він кораблем із плоті та крові.
Що возить він у череві своїм, звідкіль — ілюзії та дим?
У череві із диму та ілюзій він возить слів красоти і божевілля Дон Кіхота - непогрішимого і недосяжного, не од світу цього і неймовірного.
Іншими словами, корабель^ про який кажу, не є таким, як усі кораблі, корабель, про який вам кажу, плаває в іншій — невидимій — частині світу.
Дерево його вироста з моїх обіймів, у черепі компаси його визначаються гравітацією мого серця, навіть слова мої — це тінь його, обернута назовні.
Із воску, каменю й піску моря вчинилися, Але він продовжує їх борознити: плаває водами неходженими, гойдає на хвилях печалі діамант - немовби є справжнісіньким.
Гробар Флоря Groparul Florea
Гробар Флоря виглядає задоволеним: яма, яку викопав, глибока і рівна.
«На тата не натрапляв? — запитує по-гамлетівськи сестра.
Тінь зостається назовні, тінь не можеш забрати з собою. Янгол твій складе її учетверо, увосьмеро, і здасть у склад тіней.
Твоє колишнє село перемістилося під траву і тепер називається іншим селом — єдиною територіальною громадою, яка одночасно існує і не існує, точніше, існує одразу у двох світах як вогнище і зола одного і того ж вогню.
Ти закінчила помирати, Мамо, відтепер більше не помирай.
Поміж нами небо стає скляним.
Поміж нами небо стає демаркаційною лінією, за якою розташована
Адміністративна Палата Господа Бога.
29


Поезія
Персонажі відсутности Personajele absentei
Я залишив тебе у ямі. І кожен кинув на тебе по грудці землі - так чинять у у цих випадках люди завжди, поспішаючи, вони простили тобі, не задумуючись, одностайні в тому, що ти мала померти, і ось ти померла.
А я? А я, повернувшись додому, розмовляв зі слідами твоїми на обійсті: з твоїми тумаками, з дровами у шурі, з лезом сокири, зі всіма іншими трагічними фігурами, що стали зненацька для мене персонажами твоєї відсутности.
Я стояв у потемках, прагнув оговтатися, задихаючись од самотности.
Єдиним порухом я повернув усе навспак, немов покривало, здер зі стіни тиньк, щоб зустріти там того незвичайного дітвака, того золотавого хлопчину із крилами янгола.
Разом з ним, нігтями, ми зрили город
і знайшли поміж каміння і квіток тодішнє сонце - сонце кольору черепиці, запилюжене,
зате дзвінке і пахуче.
Ми налили його в келихи і, уникаючи поглядів один одного, спрагло пили з його священної істоти, поєднані обіймами, ми проплакали так аж до світанку.
Мандруюча мурашка як тріумф Furnica trecand са un triumph
Всю ніч звучав перестук гільйотини дощу. Вранці молоде сонце виглянуло з-за хмар, і ти побачив вибух весни в окремо взятій вербі, що все сяйвом обмила, як кицька личко лапками своїми. Фів-фів, фів-фів, відкриваєш, здивований, поміж гілок пухнастих пташенят, які не все ще сказали світові...
Письмовим столом пробуджена й безборонна мурашка перебігає через листок твого паперу... Щоб побачити душу, що возноситься в небо, виявляється, не край помирати, кажеш собі смиренно, зігріваючись од вогнища звичайних речей, і тоді з’являється думка про літературу як резигнацію.
Врешті, день закочується за обрій малесеньким сонечком у твоїй долоні, а вишукані хмарини змішуються з твоєю ледь наелектризованою кров’ю - добрим провідником до смерти...
зо


Васіле Романчук
1947
Васильок Busuioc
Васильок на вродини, Васильок на поховання. Квітка радости, Квітка прощання...
Господи Благословенний, Як це все умістилось - Життя наше всеньке - Поміж одне стебельце А ще одненьке
Двох васильків тоненьких!
Рана Rana
Щоб не виднілася рана, я квіткою зумів її накрить, але й під квіткою та рана — і ниє, і болить.
Накрив її квіткою білою, що білістю аж яріє, а квітка береться раною, росте собі й червоніє.
Працює у квітці бджілка, чисті меди збирає, сонце у щільники пакує, біль у жало ховає.
Слова Твої
Cuvintele Tale
Тільки Ти, Господи, ніколи не дивишся на нас звисока навіть якщо дивишся на нас з неба високого, з неба Твого високого, звідки й куди може ступити хіба що нога вірша.
Коли спека нестерпна у душах наших, Слова Твої хлібами стають.
Якщо темрява нас покриває, Слова Твої — світлом дивним засяють.
Тільки Ти, Господи, розмовляєш з нами зрозуміло
і лише Тебе Одного можемо збагнути.
Слова Твої
чистотою Своєю
завжди зворушують...
31


Поезія
Мій янгол-охоронець ingerul meu pazitor
Поетові Аркадіє Сучевяну
Одного доброго дня мій янгол-охоронець подарував мені свої крила «Літай, літай!- сказав мені,— гризотами не переймайся, я маю крила запасні.»
І тієї ж миті — диво яке!- я відчув, що й сам стаю янголом-охоронцем.
Янголом-охоронцем янгола-охоронця.
Ми обмінялися крилами.
Відтоді літаємо разом: оремо небо, засіваємо зорями землю. Янголом моїм охоронцем стало Слово.
Цілющі надії Sperante de leac
Мочаю перо у води Прута і пишу слова ці — суміш споминів сумних і цілющих надій: ніхто не має живішої пам’яті, ніж поранене серце...
Мочаю перо у води Прута і пишу:
Я є Басарабія... Я Румунія є... Господи, вчини, Господи, правду, яку Емінеску у мріях для нас леліяв: «Мене мені поверни!»* Мочаю перо у води Прута...
* Останній рядок із поезії Міхая Емінеску «Ода в античному розмірі».
32


І Три імені, без яких не уявити поетичний канон Молдови
Чому саме Вієру, Сучевяну і Романчук?
Від перекладача
Поезія завжди на марші, завжди у русі. Тому її сутності ще ніхто не зловив і не зумів замкнути однією дефініцією. Бо вона завжди тут і там. Завжди «між». Між словом і музикою. Між словом і філософією. Між традицією і модерном. Між детермінованістю й іманентністю. Завжди та сама й завжди інша. Це стосується й нинішньої румунської поезії Молдови. Хто хоче в цьому переконатися, хай відкриє збірку «Потрібна відстань» з віршами сучасних поетів сусідньої держави. Її у 2016-му видала літературна агенція «Піраміда» у Львові. Це міжнародний проект Київської організації Національної Спілки письменників України (упорядник збірки — кишинівський поет, есеїст і перекладач Лео Бутнару). Звичайно, така подача завжди хибує суб’єктивністю, тому і ставлення до неї має бути відповідним.
Моя сьогоднішня добірка перекладів у «Всесвіті» також є суб’єктивною. Вибрано трьох поетів, які, на мою думку, є найбільш репрезентативними у румунській поезії Молдови кінця минулого-початку нинішнього тисячоліть. Без їхніх імен не можна уявити поетичного канону сусідньої країни відповідного періоду. Грігоре Вієру був і залишається найулюбленішим і найпопулярнішим поетом Молдови сьогодні і вчора. Щедро перекладався в Україні.
Аркадіє Сучевяну — чільна постать молдовської поезії кількох останніх десятиліть, неофіційно визнаний король метафори, блискучий есеїст, твори якого є взірцем жанру.
Васіле Романчук — поет, у творчості якого найорганічніше зладовані традиція і модерн, лауреат багатьох літературних премій.
Нарешті, ще три обставини, чисто особисті, чому саме Вієру, Сучевяну і Романчук. З поезії першого почалося моє серйозне вивчення румунської, з другим — три роки навчався на філфаці Чернівецького університету, до хати, у якій народився третій, від мого дому удвічі ближче, ніж до Чернівців.
Василь Твердохліб
Про перекладача
Василь Парфенійович Твердохліб - український журналіст, редактор і віршник.
Випускник філфаку Чернівецького держуніверситету 1976 року.
Віршувати почав під впливом неймовірної краси і сили біблійного слова з його багатошаровою полісемією і симфонізмом.
Крім поезії й есеїстики, пробує писати теологічні етюди.
Багатолітні (понад ЗО років) зацікавлення життям і культурою Республіки Молдово та Румунії переросли у професійний інтерес і тривке румунофільство.
Народився і проживає в селі Новоселиця Дністровського району но Буковині.
33


ПРОЗА « ДРАМА
и
Той вибух жахливий, який катастрофічно викинув нас з землі, зруйнував нам те, що найміцніше в світі, - зруйнував і попсував час. Що є на світі страшніше! Подумать тільки, що тут, де ми пробу- ваємо, нема років, немає місяців днів, наших коротеньких, розкішних земних днів. Годинник каже мені, що проминуло вже більше як сорок годин від тієї хвилини, коли ми впали. Упали ми вночі, а сонце ще не зійшло. Ми сподіваємось, що побачимо його тільки через двадцять з лишком годин. Зійде і піде небом в двадцять дев’ять разів повільніше, як там, на землі. Триста п’ятдесят чотири години буде світити над нашими головами, а далі настане знов ніч, що стоятиме триста п’ятдесят чотири години. Після ночи знов день - і так без кінця-краю, незмінна, без років, без місяців...
Із роману Юрія Жулавського «На срібній планеті»


Юрій Жулавський
Польща
1874-1919
НА СРІБНІЙ ПЛАНЕТІ
Роман
З польської переклали Л. то В Пахаревські Редакція Миколи Зерова
НАВКОЛО МІСЯЧНОЇ ТРИЛОГІЇ
ЮРІЯ ЖУЛАВСЬКОГО
Єжи Жулавський (Юрій Жулавський, пол. Jerzy Zulawski; 14 липня 1874, с. Липовець неподалік від Ряшева — 9 серпня 1915, м. Дембиця) — польський прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, один з основоположників польської науково-фантастичної літератури. Його твори пройняті декадентськими мотивами.
Найстарший з шести синів учасника Січневого повстання 1863 проти царської влади в російській частині секціонованої Польщі Казімєжа Жулавського.
Після гімназії майбутній письменник вступив до Технічного університету Цюриха. 1895-1898 років навчався на кафедрі філософії у Берні, де здобув ступінь доктора філософії, захистивши дисертацію «Проблема причинності у Спінози».
З 1902 року він присвятив себе виключно літературній діяльності. Після 1900 багато подорожував, мав пристрасть лижника і альпініста. З початком Першої’ світової війни пішов добровольцем на фронт. Був редактором журналу «До зброї».
2008 року за ініціативою Анджея Зимняка була заснована літературна премія імені Єжи Жулавського для заохочення польських авторів наукової фантастики — розповідає «Вікіпедія».
Головним його твором вважають місячну трилогію із трьох романів: «На місячній планеті. Рукопис з Місяця» (1903), «Звитяжець» (1910) та «Стара Земля» (1911). Всі три романи видані в українському перекладі з польської 35


Проза • Драма
мови у київському видавництві «Сяйво» у 1927-1928 рр. Перший том переклали Л. та В. Пахаревські за редакцією Миколи Зерова зі вступною статтею Сергія Родзевича, другу книгу переклав С. Сакидон також за редакцією Миколи Зерова, третю — у 1928 р.— В. Томашівський, майбутній знаменитий тлумач Гомера Борис Тен. Всі дослідники місячної трилогії відзначають глибокий філософсько-теологічний дискурс романів, а не лише їхнє фантастичне тло. «Всесвіт» пропонує першу книгу трилогії із зазначеного видання. Якщо читачі журналу висловлять свою підтримку і бажання, редакція готова в найближчих номерах подати наступні два романи з трилогії Юрій Жулавського в українському перекладі.
Прикметна доля художнього фільму за цією літературною трилогією. Постановку здійснив у 1977 р. двоюрідний онук автора Анджей Жулавський. Картина має авангардову стилістику, повний похмурого нуару і атмосферу саспенсу, тривожного передчуття, характерного для А. Гічкока, художню манеру П. Пазоліні. Фільм містить багато натуралістичних сцен насильства і жорстокості, несе суперечливі квазіхристиянські тези. Не виключено, що саме Церква, як вельми потужна у Польщі інституція, доклала зусиль до заборони картини Міністерством культури Польщі нібито за перевитрату бюджету фільму, й переслідувань режисера; та так жорстко, що декорації були спалені у величезній ямі, викопаній на березі Балтики, де й знімався фільм. Тільки у 1987 році, повернувшись із вигнання, режисер спромігся змонтував відзнятий матеріал і випустити фільм. Вирізані або недозняті уривки він коментує по ходу картини — нагадує «Вікіпедія».
Ред. «Всесвіту
Мало не п’ятдесят років проминуло після тих двох експедицій, дійсно найша- леніших за всі, які замислила і здійснила людина. І все те вже зовсім було забуто. Коли, несподівано, в одному часописові в К... з’явилася за підписом асистента невеличкої міської обсерваторії стаття, що нагадала знов чисто-все. Автор статті завіряв, що має в руках певні відомості про долю божевільців, вистріленим п’ятдесят років тому на місяць. Стаття викликала багато галасу, хоч спочатку до неї поставились не цілком поважно.
Хто читав або чув про цей надзвичайний вчинок, той знав, що сміливі авантур- ники загинули, а тепер тільки знизував плечима, коли з’явилася звістка, що ті, померлі, здавалося, зухвальці не тільки живуть, а навіть надсилають відомості прямісінько з місяця. Не зважаючи на це, асистент уперто стояв на своєму і зацікавленим показував конусову, заввишки в сорок сантиметрів, залізну кулю, в якій знайшов писаний на місяці манускрипт. Майстерно розкручувану, всередині порожню кулю, вкриту грубим шаром іржі та жужлю, можна було оглядати 36


Юрій Жулавський | На срібній планеті
й дотикатись до неї. Але рукопису асистент не хотів нікому показувати. Він запевняв, що папери обгоріли і зміст їх він допіру вчитує за допомогою штучних ото- графічних знімків, роблених з великими труднощами та найбільшою обережністю.
Така таємничість викликала підозріння, особливо через те, що асистент до цього часу не казав, як саме він здобув кулю. Але зацікавлення ввесь час і невпинно зростало. Дожидали з певним недовір'ям обіцяних пояснень; а тимчасом почали пригадувати з сучасних тій події писань історію всієї експедиції. І громадянство почало дивуватися, що так видко про неї забуло. Адже-ж в часи експедиції не було жадного часопису — щоденного, тижневого, місячного, — який-би, протягом кількох років не вважав за свій обов’язок у кожному числі скілька шпальт присвятити цій події, такій нечуваній і такій неймовірній. Перед самою експедицією по всій пресі було повно описів підготовчої роботи. Описували мало не кожну шрубу в «вагоні», який повинен був перейти поміжпланетові простори і висадити сміливих божєвіль- ців на поверхню місяця, про який знали до цього часу тільки з знаменитих фотографій, виконуваних протягом цілої низки років у «Licke-Обсерваторії». — Взагалі жваво цікавились всіма деталями цього підприємства. Часописи на першому місці містили портрети та докладні життєписи мандрівників. Велику сенсаціїо зробила тоді звістка про те, що один із них одмовився від участи в останню хвилину: менше як за два тижні до призначеного терміну «від’їзду». Ті самі часописи, що недавно криком-кричали про ввесь план «недоцільної та авантурницької» подорожи, а мандрівників звали божевільцями, яких треба тільки на все життя замкнути до лікарні, — тепер обурювались з приводу «боягузства та зрадництва» людини, яка бажала мати на землі таку саму спокійну, але пізнішу могилу, ніж та, яку знайдуть собі її недоумки-товариші на місяці. А найбільше зацікавлення викликала особа нового завзятця, що сам зголосився зайняти вільне місце. Була така думка, що члени експедиції не приймуть його до свого гурту, бо справді часу вже було дуже мало, щоб новий товариш міг проробити всі оті попередні вправи, яким присвятили там-ті скільки років, добившися кінець-кінцем справді нечуваних наслідків. Оповідалося про їх, ніби вони навчилися в легенькій одежі витримувати сорок градусш морозу так само, як і сорок градусів спеки; цілісінькі дні жити, не ївши й не пивши, і без шкоди для здоров’я дихати повітрям без порівняння рідшим від земної атмосфери на високих горах. І як же всі тоді здивувалися, коли стало відомо, що нового добро- вільця прийнято і він поповнить собою кількість «лунатиків», як їх узивали. А що призводило репортерів до одчаю, то це те, що їм ніяк не щастило добути докладніших відомостей про цього таємничого авантурника. Хоч і як добивалися репортери, а він не пускав їх до себе, навіть не надіслав ні до одного часопису своєї фотографії, не відповідав на запитання листами. Инші члени експедиції так само ані словом не озивалися про його особу. Тільки за два дні до того, як експедиція вирушила в дорогу, з’явилася докладніша звістка, хоч і фантастична трохи. Одному газетному співробітникові пощастило з дуже великими труднощами побачити нового члена 37


Проза • Драма
підприємства, і він зразу-ж подав звістку, ніби то жінка, що пєредяглася в чоловічу одежу. Не дуже-то йняли віри цій поголосці, а зрештою ніколи вже було думати про неї. Наставав рішучий момент. Палке нетерпіння перейшло майже в божевілля. Береги ріки Конго, звідкіля експедиція мала «вирушити в дорогу», аж кишіли людом, що прибув з усіх частин світу.
Фантастична мрія Жюля Берна повинна була нарешті здійснитися через сто з чимсь років по смерти автора.
На узбережжі Африки, за двадцять з лишком кілометрів від берегів Конго зіяла паща великої, готової вже криниці, вилитої з сталі, що мала за кільканадцять годин пустити на місяиь першу кулю з замкненими в ній п’ятьома завзятцями. Особлива комісія наспіх перевірила ще раз складні обрахування. Оглянули ще раз запаси живности та знаряддя: все було як слід, все готове.
Другого дня перед сходом сонця страшний гук вибуху оповістив світ на скілька сот кілометрів навколо, що подорож розпочалася.
Згідно з дуже пунктуальними й докладними обчисленнями куля повинна була під впливом сили вибуху, діючої в перпендикулярному напрямкові, сили притягання землі та сили розгону, набутої від денного обороту землі навколо своєї вісі — накреслити в просторах величезну параболу з заходу на схід і, ввійшовши в визначеному пункті та о призначеній годині в сферу притягання місяця, упасти майже сторч на середину його диску, що дивиться на нас, в околиці «Сінус Медії». Біг кулі, обсервований з різних пунктів землі через цілу низку телескопів, був цілком вірний.
38
Спостерігачам здавалося, що куля летить небом у напрямку з сходу на захід, спочатку значно повільніше, ніж сонце, а далі що-раз дужче, в міру того, наскільки віддалялася від землі. Цей уявний рух був наслідком обороту землі, в залежності від якого куля відставала від землі.
Спостерігали кулю довго, аж поки, недалеко від місяця, вже не можна було вгледіти її через найдужчі телескопи. Не зважаючи на це між замкненими в кулі божевільцями і землею ще деякий час зносини не припинялися. Мандрівники разом з иншими приладаями взяли в дорогу дуже добрий бездротовий телеграф, який, на підставі обчислень, повинен був працювати наіять за триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів, що відділяють місяць від землі. Але-ж обчислення були помилкові. Останню телеграму астрономічні станції одержали з віддалення в двісті шістдесят тисяч кілометрів. Чи то через недостатню силу току, чи через хибну конструкцію апарату, — а телеграфувати з більшого віддалення не можна було; А тимчасом остання телеграма бреніла дуже бадьора: «Все гаразд, нема чого побоюватись». Через шість тижнів, як і було умовлено, вислали другу експедицію. Цим разом у кулю посадили тільки двох людей, але за те вони везли з собою значно більше запасу живности та потрібного знаряддя. Телеграфний апарат у їх був значно дужчий, ніж попередній. Не було сумніву, що його вистачить на те, щоб надіслати звістку з самого, місяця. Тимчасом депеші з місяця не одержано. Останню телеграму мандрівники надіслали тоді, як були недалеко від мети експедиції, саме


Юрій Жулавський | На срібній планеті
перед тим, як упасти на поверхню місяця. Ця звістка була невтішна. Куля, з якоїсь невиясненої причини, збочила з свого шляху і через те ясно було, що вона впаде на місяць не сторч, а косо, під досить гострим кутом. А як кулю не збудовано було на такий випадок, то мандрівники побоювалися, що розіб’ються на смерть. Напевно, так і сталося, бо це вже була остання телеграма.
Через те й залишили думку про нові експедиції. Не можна вже було обманювати себе що-до долі нещасних мандрівників. То навіщо-ж було збільшувати кількість марних жертв? Усіх узяв жаль та сором. Найбільші прихильники «по- міжпланетних зносин» тепер притихли і про такі експедиції вже говорилося й писалося, як про шаленство, що доходить злочинства. Кінець-кінцем за скілька років усю цю подію забулиі на довгий час.
Нагадала про неї, як вже зазначено, тільки стаття невідомого досі, а далі знаменитого асистента невеличкої астрономічної обсерваторії. З цього часу кожен тиждень приносив щось нове. Асистент поволі розсував завісу своєї таємниці і хоч неймовірних було чимало, але до справи починали ставитись що-раз поважніше. Сенсація за короткий час облетіла ввесь культурний світ. Кінець-кінцем асистент оповістив, яким способом опинився в його руках цінний рукопис і як він його перечитав. Він навіть дозволив фахівцям оглядати його звуглілі рештки з дійсно чудовими фотографічними знімками.
Ось як було діло з цією кулею та з рукописом: «Одного дня опівдні, — оповідав асистент, — коли я був занятий записом щоденних метеорологічних спосте режень, служник установи доповів мені, що якийсь молодий чоловік хоче зо мною поговорити. Це був мій колега і добрий приятель, власник сусіднього маєтку. Бачились ми зрідка, бо, хоч і жив він недалеко, а до міста вибирався не часто. Я його затримав тоді і, якнайшвидче впоравшись з роботою, вийшов до йоги, у другу кімнату, де він, як я помітив, нетерпляче мене дожидав. Привітавшись, він зараз-же заявив, що приніс звістку, яка мене безперечно втішить. Він знав, що я вже кілька років завзято працював над дослідженням метеоритів, і прийшов сповістити, що в його на хуторі кілька днів тому впав чималий, здається, метеор. Каменя не знайдено, бо він потрапив у болото і, певно, загруз дуже глибоко, але коли я маю охоту, то він з радістю дасть скількох робітників, щоб його добути. Звичайно, я схотів добути камінь і, звільнившись на кілька днів з обсерваторії, поїхав сам на місце шукати метеора. Але, не зважаючи на певні ознаки та вперту працю, ми не могли нічого знайти. Знайшли тільки великий шматок виробленого заліза, подібного до гарматного набою, присутність якого в цьому місці мене дуже здивувала. Я втратив надію на щасливі наслідки свого розшукування і загадав припинити роботу, але приятель звернув мою увагу на той набій. Дійсно, він мав дивний вигляд. Зверху він вкритий був жужлем, як то буває на залізних метеоритах, коли вони розпікаються, проходячи атмосферу землі. Чи-ж не він і був тим метеором, що впав з неба?
І відразу мене осяяла думка. Я згадав експедицію, що відбулася п’ятдесят років, тому, — історію якої я знав дуже добре. Мушу додати, що я ніколи не поділяв думки
39


Проза • Драма
про безсумнівний загин мандрівників, не зважаючи на безнадійний зміст останньої депеші, яку одержала від них земля. Але ще передчасно було висловлювати якісь непевні міркування. Забрав я тільки кулю і перевіз як-найобережніше додому, майже певний в душі, що знайду в ній цінні вказівки про тих, що загинули. Маючи на увазі іі порівнююче невелику вагу, я відразу догадався, що куля всередині порожня.
Дома з як-найбільшою таємністю я взявся до роботи. Я ні на хвилину не дурив себе надією, бо знав, що. як і були в кулі якісь папери, то вони му- сіли звугліти, коли залізо розпікалося в земній атмосфері. Тим-то й треба було відчинити кулю так, щоб тих можливих рештків не знищити; а може, гадав я собі, з них щось і пощастить здобути.
Робота була дуже важка, тим більше, що я не хотів нікого брати собі в поміч. Міркування мої були дуже хисткі, навіть, скажу по правді, фантастичні і через те не можна було їх передчасно розголошувати.
Я спостеріг, що вершок кулі являє собою шрубу, яку треба було відкрутити. Я міцно всадив кулю вважкий верстак, щоб запобігти струсюванню, яке-б попсувало її цінність, — і взявся до роботи. Шруба заржавіла і ніяк не можна було її розкрутити. Після багатьох зусиль мені пощастило нарешті її зрушити. Пам’ятаю, як той перший рип одкручуваної шруби пройняв мене тремтінням радости і непокоєм — одночасно! Я мусів перервати на якийсь час роботу: так тремтіли мені руки. Повернувся я до роботи за годину, а серце все ще билося.
Шруба посувалася мляво. Коли це раптом я почув дивний свист. Спершу 40
я ніяк не міг зрозуміти, яка причина того свисту. Майже несвідомо я повернув шрубу в противний бік — і свист одразу вщух. Але як тільки я знов трохи відкрутив шрубу, — знов почув свист, хоч на цей раз уже слабший. Зрештою я зрозумів усе. Всередині куля була порожнісінька. Свист походив з того, що повітря пробивалося в середину кулі щілиною, яку утворило розкручування шруби.
Це і впевнило мене в тому переконанні, що, коли куля має в собі папери, то вони не будуть зовсім знищені, бо брак повітря повинен був збергти їх від вогню, коли куля розпеклася, проходячи земну атмосферу.
За скілька хвилин я переконався в справедливості своїх міркувань. Усунувши шрубу, я знайшов у кулі, яку з середини виложено було шаром вог- нетривалої глини, зґорток паперів, які обгоріли, але не згоріли. Я не смів навіть дихати: так боявся попсувати ті цінні документи. Я вийняв їх як-наобережні- ше... — і взяв мене одчай. На обгорілому папері літери були майже непомітні, а до того ще папір був такий крихкий, що мало не розсипався в руках.
Будь що буде, а я вирішив довести діло до краю і таки прочитати текст рукопису. Скілька днів пішло в мене на обмірковування, як взятися до діла. Зрештою я вдався за допомогою до рентгенівських промінів. Я припускав — і, як виявилося пізніше, цілком слушно, — що атрамент, якого вжито до писання, містить в собі мінерали, і таким чином місця, вкриті чорнилом, дадуть більший опір рентгенівським промінням, ніж сам обгорілий папір. Я почав обережно наліплювати


Юрій Жулавський | На срібній планеті
кожен аркуш рукопису на тоненьку перетинку, натягнуту на ряму, і робив рентгенівські фотографії. Таким способом я мав негативи, які дали мені, коли їх було перебито на папір, щось подібне до палімпсестів, де літери, написані з обох боків паперу, зливалися. Було дуже важко їх прочитати, але в кожнім разі не неможливо.
Через скілька тижнів я так далеко зайшов вже з читанням рукопису, що не вважав потрібним далі додержувати таємниці в цій справі. Тоді я й написав свою першу статтю, що сповіщала про подію... Тепер передо мною лежить готовий ввесь рукопис, перечитаний, зре- дактований і переписаний, і я цілком певний, що його написано на місяці рукою одного з п’яти перших мандрівників і надіслано з місяця на землю.
ІЦо-до решти — зміст рукопису говорить сам за себе».
До цього пояснення, яке попередило оголошення тексту рукопису, асистент додав коротеньку історію самої експедиції.
Він нагадав, що перша думка належала ірландському астрономові О’Таморові, а першим її палким і переконаним в успіхові прихильником був молодий, відомий на той час у Бразилії, португальський інженір Петро Фарадоль. Вони знайшли собі третього товариша в особі поляка Яна Корець- кого, який віддав їм до рук усе своє, досить значне, майно, і всі взялися до здійснення вже ясно накресленого плану.
Насамперед вони подали нарис проекту до академії та наукових установ, а тоді закликали до, помочи поважних фахівців, щоб той проект розробити детально. Ідея збудила несподіване співчуття і правдивий захват, незабаром це вже не була справа кількох людей, але всього культурного світу, який побажав послати на місяць своїх представників, щоб одержати докладніші відомості про ту планету. За пропозицією, академій та астрономічних Інститутів уряди спішно надіслали грошову допомогу, а як чимало було й приватних жертв, то за короткий час ініціятори мали в своїх руках кап’італи, з якими можна було вирядити не одну, а кілька експедицій. Так і було ухвалено. Але, як відомо, тільки дві з тих експедицій було виряжено.
Залога першої кулі повинна була складатися з п’яти чоловіка; в тому числі були три автори проекту; четвертай був англієць, лікар Томас Вудбел, а п’ятий — німець Браун, який одначе відмовився в останній момент. На його місце зголосився якийсь невідомий волонтер.
У другій кулі замкнулося двоє братів- французів, на прізвище Ремоньє.
Після цього коротенького історичного нарису асистент докладно спинявся в своїм мемуарі на технічному боці підприємства. Він докладно розповідав, як величезну гармату в формі крицевої криниці; говорив про будову кулі, яку, після прибуття на безповітряну поверхню місяця, можна було-б перетворити в герметично замкнений вагон, що посувається особливим електричним мотором; оповідав про охоронне приладдя, яке повинно було забезпечити мандрівників од струсу, як у момент пострілу, так і підчас спадання на місяць; на сам кінець перелічив усі річі, з яких складалася внутрішня обстановка та устаткування «пересувного покою».
41


Проза • Драма
Місяць — то зовсім не гостинний світ. Астрономам це відомо давно, хоч знають вони його тільки здалеку та ще й однобічно. Не зважаючи на те, що в двадцятому столітті оптичне приладдя надзвичайно удосконалено, — місяць не надається до спроб наблизити його до землі на таку відлеглість, щоб можна було вивчити всі подробиці його поверхні. Обертаючись навколо землі на пересічній відстані триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів, він, за допомоюю стекол, що збільшують в тисячу разів, уявляється відлеглим од землі на 384 кілометри, але й це ще досить значний шматок дороги. А вживати дужчих шкел для вивчення місяця не можна, бо з значнішим збільшенням, через малу прозорість земної атмосфери, матимем такий невиразний образ місяця, що не можливо впізнати на йому навіть гір, які через слабіше шкло видко в деталях.
Зовсім приступна дослідженню тільки одна половина місяцевої кулі, через те, що місяць, проходячи свій путь навколо землі за двадцять сім днів, сім годин, сорок три хвилини та одинадцять секунд, робить за цей час тільки один оборот кругом своєї вісі, — і таким чином завжди повернутий до землі одним тільки боком своєї поверхні. Явище це не випадкове. Місяць не є повна куля, він наближається своїм виглядом до трохи видовженого яйця. Сила земного притягання є причиною, що оте яйце звернене до землі гострим кінцем, та так і ходить круг неї, мов би на прив’язі, неспроможне повернутися иншим боком.
Але і знаної астрономам половини місяцевої поверхні було досить для того, щоб зовсім дискредитувати її в уяві тих, хто марив про залюднення инших, окрім землі, планет. Цю поверхню нашого со- путника, вдвоє більшу від Европи своїм обширом, ми бачимо в телескопах, як безводну і пустельну високорівню, зовсім засіяну безліччю кільцевих гір, подібних своєю формою до велетенських кратерів, що мають звичайно сто кілометрів у поперечникові, і яких вінця підносяться до сімох тисяч метрів по-над околишньою рівниною. На північній частині обернутої до нас півкулі тягнеться низка широких, круглястих площин, що їх перші селенографи прозвали «морями». Ці рівнини, з крутими берегами, утвореними найвищими ланцюгами гір, прорізані в різних напрямках безліччю щілин, походження яких раз-у-раз звертало на себе увагу астрономів, тим більше, що на землі нема нічого подібного. Ці щілини, не раз завдовжки сто з чимсь кілометрів, і два кілометри завширшки, досягають глибини в тисячу і більше метрів.
Коли ми собі уявимо ще, що ця поверхня позбавлена зовсім атмосфери, що день «місячний» триває стільки, скільки наших чотирнадцять днів, і разом з тим є там літом, підчас якого спека доходить до нечу- ваного напруження, а чотирнадцятиденна ніч являє з себе там зиму, значно холоднішу, ніж наші зими підбігунові, то ми будемо мати образ країни, зовсім не привабної для того, щоб обрати її собі «за місце постійного пробування». Коли ж так, то ще більш треба дивуватися саможертві людей, які, накладаючи власною головою, вирядились на цю кулю з єдиною метою збільшити скарбницю людського знання безперечними відомостями про найближче до землі небесне тіло.
42


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Зрештою мандрівники мали замір пробути тільки як найменше часу на цій негостинній півкулі і добратися до другого, одвернутого від землі, боку місяця, де сподівались не без підстави знайти відповідні до життя умови. Справді, більшість учених, що писали про місяць, запевняли, що і на тому боці атмосфера аж надто рідка, щоб можна було дихати, але О’Тамор, на підставі довголітніх дослідів та обчислень, гадав, що знайде там повітря, досить густе для підтримування життя, аі разом з повітрям воду та рослинність, які зможуть дати хоч якусь поживу. З рештою ці сміливі люда були готові навіть умерти, аби тільки вирвати у зоряного неба бодай одну з тих його таємниць, які воно так пильно ховає від людини. Завзяття їх підтримувала думка, що саможертва їх ніяк не залишиться без наслідків, бо вони зможуть спостереженнями своїми поділитися з людьми, що залишились на землі, за допомогою взятого з собою телеграфного апарату.
А що, — думали собі вони часом, зачаровані величністю свого підприємства, — а що, як знайдемо на тому таємничому боці місяця чарівний та дивний рай, світ новий, зовсім одмінний від земного, і проте такий гостинний? Марили вони тоді, як закличуть нових товаришів прибути за ті сотні тисяч кілометрів; як утворять там, на тій ясній кулі, що тихими ночами осяває землю, нову громаду, нову — і може щасливішу — людскість...
А тимчасом треба було рахуватися з тим, що доведеться зробити подорож через укриту горами, позбавлену повітря та води, пустельну високорівню, що посідає всю півкулю місяця, обернуту до землі. Це не дрібниця. Екватор місяця має біля одинадцяти тисяч кілометрів. Таким чином, коли-б вони впали, як сподівалися, на середину обернутого до землі місячного диску, то довелось би їм пройти принаймні три тисячі кілометрів, поки-б вони могли дістатись до країни, де мали надію дихати й жити. Куля з одного боку циліндрична, видовжена, з другого — конусоподібно завершена, була також відповідним способом збудована, щоб її можна було перетворити в щось подібне до закритого автомобілю, і було їй постачено великий запас згущеного повітря, води, живности й палива, якого могло вистачити на п’ять чоловіка на цілий рік, тоб-то, на довший час, ніж потрібно було на те, щоб досягти протилежного боку місяця.
Крім того, мандрівники взяли з собою чимало різного знаряддя, мали бібліотечку... і суку з двома щенятами. То була хороша англійська лягава собака, що належала Томасові Вудбелу, яку перед тим, як вирушити в-дорогу, одноголосна охрестили ім’ям «Селена».
Це все пригадав докладний меморіял асистента в К..., який повинен був стати передмовою до рукопису, що його він видав незабаром.
Самий рукопис написав польською мовою на місяці Ян Корецький, член першої експедиції. Складався рукопис з трьох частин. Вони з’явились в ріжні часи, але звязані в одно органічне ціле і являють собою повість про дивну долю та тяжке перебування людини, яка зазнала катастрофи і викинута була на материк, що висить в блакиті на триста вісімдесят чотири мільйони метрів над землею.
Ось дословний передрук цього рукопису згідно з першим виданням, яке виготував асистент обсерваторії в К...
43


Проза • Драма
ПЕРША ЧАСТИНА РУКОПИСУ
ЩОДЕННИК ПОДОРОЖИ На Місяці, дня...
Горе мое, яку-ж я дату поставлю! Той вибух жахливий, який катастрофічно викинув нас з'землі, зруйнував нам те, що найміцніше в світі, — зруйнував і попсував час. Що є на світі страшніше! Подумать тільки, що тут, де ми пробуваємо, нема років, немає місяців днів, наших коротеньких, розкішних земних днів. Годинник каже мені, що проминуло вже більше як сорок годин від тієї хвилини, коли ми впали. Упали ми вночі, а сонце ще не зійшло. Ми сподіваємось, що побачимо його тільки через двадцять з лишком годин. Зійде і піде небом в двадцять дев’ять разів повільніше, як там, на землі. Триста п’ятдесят чотири, години буде світити над нашими головами, а далі настане знов ніч, що стоятиме триста п’ятдесят чотири години. Після ночи знов день — і так без кінця-краю, незмінна, без років, без місяців...
Як що доживемо...
Сидимо без діла, замкнені в своїй кулі й дожидаємо сонця! О, яка-ж страшна тута за сонцем!
Ніч, правда, ясна, без порівняння ясніша від наших тамтешніх, земних ночей, коли стоїть на небі повниймісяць. Величезне півколо землі непорушна стоїть над нами, в зеніті чорного неба, і заливає білим світлом страшну пустелю навколо нас... Під цим дивним світлом все здається таким таємничим і мертвим... І мороз... Який страшний мороз! Сонця! Сонця!
О’Тамор з того часу, як ми впали, ще не прийшов до памяти. Вудбел, сам покалічений, не відходить од його ні на хвилину. Він каже, що це зворушення мозку, і майже нема ніякої надії. На землі, каже він, я-б його вилікував. А тут, на цьому осоружному морозі, де ми тільки маємо для підживлення запас штучного яєшного, білка та цукру, де ми мусимо зберігати повітря й воду... Це-ж жах втеряти О’Тамора, саме його, душу нашої експедиції!..
Я, Фарадоль та Марта, — навіть Селена з обома щенятами — здорові. Марта, здається, нічого не розуміє й не чує. Поводить тільки очима на Вудбела, занепокоєна його ранами. Щасливий Томас! Як любить, його ця жінка!
Ах, цей мороз! Здається, що наша замкнена куля разом з нами обернеться в крижину. Перо випадає мені, з задубілих пальців. Коли-ж нарешті зійде сонце?
Тієї-ж ночи, 27 годин пізніше.
О’Таморові що-раз гірше. Нема чого дурити себе — це вже агонія. Томас пильнує його, забув свої власні рани і сам так знесилився, що мусів лягти. Марта заступає його біля хорого. Де в цієї жінки береться стільки сили? З того часу, як прийшла до памяти після першого приголомшення від падіння кулі, вона най- Діяльніша з усіх нас. Мені здається, вона ще не спала. Ах, цей-мороз...
Фарадоль сидить посовілий і мовчазний. На колінях у його зібгалася в клубок Селена. Він запевняє, що їм обом так 44


Юрій Жулавський | На срібній планеті
тепліше. Щенят ми, поклали на ліжку побіч Томаса.
Я пробував заснути, але не можу. Не дає мені спати мороз та оте навісне світло землі над нами. Вже видко біль- шеяк половину її диску. Це ознака, що сонце зійде незабаром. Ми не можемо обчислити докладно, коли це станеться, бо не знаємо, в якому саме пункті місяця пробуваємо. О’Тамор зорієнтував- ся-б дуже легко, поглянувши на зорі, але він лежить непритомний. Доведеться Фарадолеві заступити його в цій роботі. Не знаю, чого він зволікається.
Згідно з обчисленнями, ми повинні були впасти на Sinus Medii, але хто знає, де ми в дійсності? На Sinus Medii повинно було у цю пору світити сонце. Напевно, ми впали далі «на схід», як на землі звуть той бік місяця, де для нас сонце буде заходити, але не дуже далеко від середини місяцевого диску, бо земля над нами стоїть майже в зеніті.
Стільки нових вражінь я дістаю тут раз-у-раз, що не можу зібрати їх та впорядкувати. Насамперед, це нечуване, жахливе почування легкости... Ми знали на землі, що місяць, менший від неї в сорок дев’ять раз, в вісімдесят один раз легчий, притягатиме нас у шість раз слабіше, хоч ми і пробуваємо недалеко від осередку його ваги. Але одна річ знати щось, а друга — відчувати. Ми пробуваємо на місяці вже мало не сім.десят годин і ніяк не можемо призвичаїтись до нього. Ми не вміємо пристосувати руху наших м’язів до зменшеної ваги річей ба навіть ваги свого власного тіла. Я швидко підвожуся з стільчика і підскакую на метр угору, а я хотів тільки встати. Фарадоль годин скільки тому хотів зігнути гака з грубого дроту, приробленого до стіни нашого «будинку», — ухопив його рукою і піднісся вгору на руці. Він забув, що важить тепер замісць семидесяти кілограмів тільки тринадцять! Щохвилини хтось із нас кидається дуже річами, хоч і бажає тільки пересунути їх. Забити цвях — майже неможливо, бо молоток, що важить на землі два фунти, тут важить ледве сто сімдесят два грами! Пера, яким я пишу, я майже не почуваю в руці.
Марта оце зараз сказала, що в неї таке вражіння, ніби вона зробилася духом, зовсім позбавленим тіла.
Це дуже добре сказано. Справді, це щось ненатуральне — оте дивне почування легкости... Можна справді подумати, що ти є дух, який прилетів з лиця Землі, що висить на небі, як той місяць, тільки в чотирнадцятеро більший і ясніший від того, який світить ночами на землі. Я знаю, що це все так, а тимчасом здається мені, ніби це все я бачу в-ві сні, або сижу в оперовому театрі на якійсь дивній феєрії. От-от, — думаю я, — впаде завіса, і декорація розвіється, як сон...
Та й те ми добре знали перше, як рушити в дорогу, що земля світитиме над нами, як величезна нерухома лямпа, що висить серед неба. Я раз-у-раз кажу собі, що це-ж така проста річ: місяць проходить свій шлях, обернутий до землі увесь час одним боком, а тому земля повинна здаватися нерухомою тим, хто дивиться на неї з місяця. Так, це все натуральної, а тимчасом жахає мене отой ясний шкля- ний вампир Землі, що нерухомо й уперто втопив у нас очі з самого зеніту от уже сімдесят годин!
45


Проза • Драма
Я бачу її крізь вікно у горішній стіні нашої кулі і простим оком розрізняю темні плями морів та розпечені поверхні суходолів. Повільно посувається передо мною, виходячи по черзі з тіни: Азія, Европа, Америка, зливаючись на краю ясного кола, і заходять, щоб знову з’явитись через двадцять чотири години. Мені здається, що вся земля обернулася в око, розплющене, невсипуще, і уперто, здивовано вп’ялася в нас, що зовсім утікли від неї, перші з усіх її дітей.
В перші хвилини, як ми упали на місяць, скоро прийшли до пам’яти і по- одкру чували залізне накриття, що захищало круглі шиби нашого дому, ми побачили землю над собою. Видко її було майже всю. Тоді вона була подібна до широко розплющеного, завмерлого ока. Тепер на це страшне, нерухоме око мляво насуваються тіняві повіки. І в ту хвилину, коли сонце, не попереджене світанням, вирветься з-за скель, як вогниста та безпромінна куля на червоному небі, те око заплющиться до половини і зовсім закриється, коля сонце стоятиме прямовісно над нами.
Три години пізніше.
Мене покликали до О’Тамора, і я залишив писання, яким заповнюю довгі години, аби якось перебути час. У нас ніколи і в голові не було такої жахливої думки, що ми зостанемося самі, без О’Тамора. Ми готові були до смерти, але своєї власної, не його смерти! А тепер нема порятунку... Томас сам лежить у гарячці і замісць того, щоб ходити коло хворого, сам потрібує догляду. Марта не відходить од їх ні на хвилину, звертається то до одного, то до другого, а ми з Петром стоїмо безпорадні і не знаємо, з чого почати. О’Там ор ще не приходив до пам’яти і, мабуть, не прийде ніколи.
Поверх шестидесяти літ прожив він на землі і то для того, щоб тут...
Ні, ні, не сила моя того слова промовити!.. Це-ж жах! Він!.. І на самому початку!.. Такі ми самотні в цій довгій без краю ночі, що проймає нас без краю лютим морозом. Кілька годин тому Марту нагло охопило почуття безмежної пустки й самотности. Вона кинулась до нас, ла- маючи.руки, благаючи: на землю! на землю! і почала ридати. А далі знов кричала:
— Чом ви не телеграфуєте на землю? Чом ви не подаєте туди звістки? Ви-ж бачите, Томас хворий! Сердешна жінка! — Що мали ми сказати їй!
Так само, як і ми, вона знає, що вже за ста двадцять мільйонів метрів від землі наш апарат перестав функціонувати... Петро нагадав їй про те, а вона почала уперто вимагати, щоб ми поставили гармату, яку взяли з собою з землі на той випадок, як зіпсується телеграфний апарат — так наче послана звістка врятує хворих!
Цей постріл — тепер уже єдиний, останній спосіб сполучення з тими, що лишились на землі.
Я й Фарадоль скорилися їй, і відважились вийти з кулі. Признаюсь, жах пойняв нас перед нашим вчинком. Адже-ж там, по-за стінами, що нас охороняють, зовсім порожньо, безповітряно... Барометр показує навколо нас атмосферу, що її густота не доходить навіть до трьохсотої частини земного повітря. Те, що ця атмосфера взагалі істнує, хоч і така ріденька, подає нам надію, що ми матимемо 46


Юрій Жулавський | На срібній планеті
її на другій половині місяця такою густою, що можна буде дихати. Ох, як же тремтіло серце, коли ми скілька годин тому перший раз виставляли барометр на двір! Спочатку живе срібло дуже впало, і нам здавалося, що воно зовсім зрівняється з поверхнею. Страшний холодний жах стиснув нам горло. Це-ж виходить — абсолютна порожнеча, а з нею і неминуча смерть! Але незабаром живе срібло, знайшовши рівновагу, піднялося в рурці на 2-3 міліметри. Ми зітхнули вільніше, хоч таким повітрям дихати ніяк не можна!
І от ми мали вийти з кулі і поставити гармату в тій порожнечі. Ми зодягли водолазне убрання і, приладнавши до спини резервуари: з згущеним повітрям на запас, стали в зробленому в стіні кулі виїмкові. Марта замкнула за нами щільні двері зсередини, щоб одразу з нами не вийшло звідтіля таке цінне для нас повітря, і тоді ми відкрили зовнішній клапан.
Ногами ми доторкнулися до грунту місяця, і в тій же хвилі нас огорнула страшна тиша. Крізь шкляну маску на обличчі я бачив, що Петро ворушить устами. Я зрозумів, що він розмовляє, але не чув ні слова. Повітря було таке рідке, що не пропускало людського голосу.
Я взяв камінь і кинув його під ноги. Камінь упав повільно, млявіше, як на землі, і зовсім без згуку. Я поточився, як п’яний. Мені здавалось, що я опинився вже в країні духів.
Ми зрозуміли, — нам треба говорити на мигах. Земля, що так недавно живила нас, тепер світилася і помагала нам розуміти один одного.
Ми взяли гармату, що містилася в зовнішньому виїмкові в стіні нашої кулі, ящик з вибуховим знаряддям, окремо для неї пристосованим. Ця робота пішла в нас легко, бо гармата мала тут тільки шосту частину своєї земної ваги.
Тепер доводилося тільки як слід набити дуло, вложивши в кулю картку. При легкости річей на місяці сили вибуху було-б досить, щоб вона залетіла по простій лінії на землю. Але зробити це ми не змогли. Огидний, бридкий, страшний мороз залізними кліщами стиснув нам груди. Адже-ж тут поверх трьохсот годин не світило сонце і тут нема атмосфери остільки густот щоб могла вона такий довгий час зберегти тепло розпеченого за довгий день каміння...
Ми повернулись до кулі, яка нам здалася тепер розкіш ним, теплим раєм, хоч ми й дуже обережно витрачаємо паливо!
До сходу сонця, що огріє цей світ, нема чого поновляти спробу. А сонця нема тай нема!
Коли-ж воно, нарешті, з’явиться і що воно принесе нам?
70 годин 46 хвилин після прибуття на місяць.
О’Тамор помер.
Першого місяцевого дня о 3-тій годині після сходу сонця.
От уже нас четверо. За хвилину рушаємо в дорогу. Все готово: наша куля, з приробленими до неї колесами та мотором, перетворилася в вагон, який повезе нас через пустелю в той край, де можна буде жити... О’Тамор залишиться тут...
Отак утекли ми від землі, але смерть, велика владарка земних племен, перелетіла з нами міжпланетні простори, і в перший же день нагадала нам, що вона коло нас — безжалісна і переможна, 47


Проза • Драма
як завжди. Ми відчули її присутність і всевладу так сильно, як ніколи на землі. Поглядаєм мимоволі один на одного: на кого черга тепер?..
Іще була ніч, як Селена враз зірвалася в кутку, де, звинувшися в клубочок, лежала вже години зо дві і, витягши морду до ясного за вікном півмісяця землі, зазида — проймаюче, жалісно. Всі ми схопилися з місця, немов підкинені внутрішньою якоюсь силою.
— Смерть іде! — скрикнула Марта.
А Вудбел, що почуваючи себе знов краще, зайняв своє місце при ліжку О’Тамора, повільно повернувся до нас.
— Прийшла...
Ми винесли труп із вагона. Але в цьому кам’яному ґрунті неможна викопати могилу. Місяць не хоче приймати наших мерців, — як же прийме він нас живих?
Ми поклали мертве тіло навзнак на твердій місяцевій скелі, обличчям до неба та землі, що сяє на небі і почали збирати каміння зрідка розсипане по площині, щоб зложити з його могилу. Обложили тіло невисоким валом, але ніяк не могли знайти такої великої кам’яної плити, щоб накрити зверху. Тоді Петро сказав в рурку, що з’єднувала наші голови й давала можливість розмовляти:
— Зоставмо його так... Хіба ти не бачиш, що він дивиться на Землю.
Я подивився на трупа. Він лежав навзнак і, здавалось, справді вдивлявся шкляними, розкритими очима в те око землі, що безперестанку жмурилося від блиску сонця, яке незабаром мало зійти, але якого нам ще не було видко.
Нехай залишиться так...
Двох залізних штаб, уламків розбитого рештування, яке підчас надання на місяць не дало розбитися нам, ми зробили хреста і поставили його в кам’яному валі над головою О’Тамора.
Коли-ж мй, зробивши свою сумну роботу мали повертатися до кулі, — сталося щось дивне. Верхогір’я, освітлене мертвим світлом землі, раптом, без ніякого переходу в одну мить стало криваво — червоне, а там зайнялося відразу білим, яскравим сяйвом на тлі все того самого чорного неба. Підніжжя гір через контраст освітлення зовсім почорніли і їх майже не стало видно і тільки найвищі вершки гір, немов би розпалена вогнем біла криця, повисли над нами, повільно, але ввесь час зростаючи. Через відсутність перспективи в повітрі, яка дає на землі можливість відчувати довжину, нам уявилося, що ці ясні плями висять на тлі чорного неба серед зір над самою головою в нас, одірвавшись від скели’стої підвалини, що загубилася десь у сірій темряві. Ми боялися простягти руки, щоб часом не торкнутись пальцями до цих шматків живого світла.
А вони росли та й росли на наших очах і ніби наближались до нас повільним, невблаганим рухом. От уже їх повно в очах, — вже, здається, вони тут зараз, перед нами... Ми відступили мимоволі, забувши, що до цього верхогір’я від нас сотні, а може й тисячі метрів.
Втім Петро озирнувся і скрикнув. Я повернув голову і занімів, вражений новим, нечуваним видовищем на сході.
Над гострим чорним хребтом якихось гір сяяв блідий, сріблястий стовп зодіякального світла. Ми не зводили 48


Юрій Жулавський | На срібній планеті
з його очей, забувши про вмерлого. Коли це через якийсь час, внизу стовпа над самісіньким обрієм, заблищали дрібні, рухливі червоні вогники. Вони іскрилися, підскакували, сплітаючися вінком.
Це сходило сонце, з такою тугою ждане, прагнене животворче сонце, якого О’Таморові не довелося вже побачити!
І ми обоє розплакалися, як діти.
Тепер сонце вже сяє над небосхилом, ясне та біле.
Червоні вогники, що ми їх бачили перед тим, — були протуберанці, велетенські струмки розпечених газів. Вони стріляли на всі боки з сонцевої кулі. На землі, де їх криє від нас атмосфера, їх можна бачити тільки під час повного затемнення сонця. А тут через брак повітря, вони попереджають появу сонця і ще довго, щодня отак попереджатимуть, кидаючи на хвилину кривавий відблиск на гори, перше ніж побіліти в повному сяйві дня.
Тільки через кільканадцять хвилин на місці рухливого вінка червоних вогників, коли вже сяйво зійшло з верхогір’я в долину, білий рубчик сонця з’явився на виднокрузі. Ціла година минула, поки диск сонця зовсім вийшов з-за скель на сході.
Ввесь той час, не зважаючи на страшний мороз, ми готувалися до подорожи, кожна хвилина була дорога яам. Неможна ждати далі. Тепер у же все напоготові.
Зійшло сонце і стало тепліше. Проміні його, хоч і скоса ще падають, але гріють з усієї сили, не слабнучи від того, що їх вбирає в себе атмосфера, як це буває на землі. Дивне явище!..
Сонце горить, як ясна безпромін- на куля, що лежить на горах, немов-би на величезній чорній подушці. Тут, на місяці, тільки дві барви, що невимовно втомлюють око своїм контрастом: біла та чорна. Небо чорне і, хоч настав уже день, всіяне безліччю зір. Навколо нас краєвид дикий, пустельний, жахливий — без лагідного світла, без півтіни, на половину сліпучо-білий від сонячного сяйва, на половину зовсім чорний від тіни. Тут нема атмосфери, яка там на землі надає небові отієї чудової блакитної барви, а сама, світлом насичена, вбирає в себе зорі перед сходом сонця, утворюючи світанок і смеркання) Рожевіє зірницями, вповивається хмарами, оперізується райдугою, утворює ніжний перехід од світла до темряви.
Не створено очі наші для такого світла і такого краєвиду!
Ми пробуваємо на широкій камінній площині, вкритій невеличкими щілинами та невисокими довгастими горбами, що йдуть в північно-західньому напрямкові. На заході (схід та захід нашого світу я зазначаю згідно з дійсним станом річей, а через те, як раз навпаки до того, що ми бачимо на земних мапах Місяця), на заході видно невелике, але дуже круте узгір’я, над яким, з північно-західнього боку, панує висока, аж до неба, щербата вершина якоїсь гори. З півночи ґрунт повільно піднімається але, здається, досить високо. На сході видко багато маленьких щілин, горбів, вирв та ярів подібних до навмисне викопаних ям. На південь стелеться без кінця краю рівна площина. Фарадоль запевняє, на підставі нашвидку зроблених вимірів високости Землі, що ми дійсно пробуваємо на Sinus Medii, куди й повинні були впасти згідно
49


Проза • Драма
з нашими обчисленнями. А я чомусь не йму віри, бо верхогір’я, що оточують цю площину з заходу та з півночи і відомі нам з мап: Мостінг, Зоіуімерінг, Боде та Паллас, не відповідають ні розташуванням, ні височиною тому, що ми бачимо. А зрештою це байдуже! Ми рушаємо на захід, щоб, посуваючись поздовж екватора, де згідно з мапами ґрунт повинен бути найрівніший, перейти місяцеву кулю і досягти того боку.
Небавом від нас не залишиться тут ніякого сліду, крім могили з хрестом, що відзначать навіки те місце, де перші люди вийшли на Місяць.
Прощавай же, могило товариша, перша будово, яку ми спорудили на цьому новому світі! Прощавай, померлий друже, батьку наш дорогий та недобрий, що вивів нас з Землі і покинув на вступі до нового життя. Хрест на твоїй могилі, — немов би штандарт, — свідчитиме, що переможна Смерть, прибувши разом з нами, запанувала вже в цій країні... Ми тікаємо від неї. Ти залишаєшся тут з нею, спокійніший од нас, і дивишся на нерухому землю, що породила тебе, з хрестом уголовах, якому вірно єси служив!
Першого місяцевого дня, 197 годин по сході сонця. Море дощів (Mare imbrium), 11° місяцевої західн довжини, 17° 21’ північної щир.
Нарешті маю змогу зібрати думки! Який страшний, без краю довгий день! Яке страшне сонце, що вже мало не двісті годин палить вогнем з цієї чорної безодні неба! Двадцять годин минуло вже по півдні, а сонце ще й досі стоїть майже сторчово над нашими головами у тумані 50 незгаслих зір, поруч з чорним диском Землі в першій квадрі, в палкому колі атмосфери, насиченої світлом. Дивне оце небо над нами! Все навколо нас змінилося і тільки сузір’я ті самі, що ми бачили з Землі. Але тут, де повітря не заважає зорові, зірок видно далеко більше. Все небо, здається, всіяне ними, як піском. Зорі подвійно блищать, як барвисті крапки — зелені, червоні, сині, не зливаючись у білий кольор, як на Землі. Небо тут, позбавлене барвистого тла повітря, не є гладенька, видовбана баня. Тут почуваєш його незмірну глибину. Не треба вираховувати, щоб дізнатись, яка зоря далі, а яка ближче. Дивлячись на Великий Віз, я почуваю, які дуже далекі деякі з його зірок, коли порівняти їх з иншими, ближчими! А з Землі вони подібні до семи цвяхів, забитих у гладеньку стелю. Молошний Шлях тут не смужка, а товста змія, що в’ється у чорній безодні. Мені здається, ніби я дивлюсь на небо крізь якийсь чарівний стереоскоп. А найдивніше — це сонце серед зір, огняне, страшне, що не затемнює навіть найслабшого із світищ небесних.
Спека страшна. Скелі, здається, от-от почнуть танути й розпливатися, як крига на наших річках в чудові березневі дні. Так довго ми дожидали того сонця й тепла, а зараз мусимо тікати від його, щоб врятувати своє життя. Вже кілька годин стоїмо ми на дні глибокого провалля, що тягнеться від ніг хвилястого верхогір’я Ератостена вздовж А п е ні ну, до середини Моря Дощів. Аж тут на глибині тасячі метрів ми знайшли собі тінь і хоч якийсь холодок.
Сховавшись тут ми, знесилені втомою, спали довгий час, не просипаючись.


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Мені ввижалося в-ві сні, ніби я ще на Землі, в зелених та тінистих гаях, де в свіжій траві гомонить, розливаючись, прозорий струмок. На блакитному небі пливуть білі хмари. Я чую спів пташиний, гудіння комах і голоси людей, іцо повертаються з поля...
Розбудила мене Селена, що гавкала й просила їсти.
Я розплющив очі, але розварений сном, ніяк не міг розібрати, де я, що зо мною робиться і що це за замкнений вагон, в якому ми пробуваємо, що то за такі скелі кругом нас, голі та дикі? Нарешті я зрозумів усе і тоді невимовний жаль стиснув мені груди. А Селена, побачивши, що я вже не сплю, прибігла до мене і, положивши морду на коліна, дивилася на мене своїми розумними очима. В тому погляді я бачив якийсь німий біль. Я мовчки погладив її по голові, а вона почала жалібно скіглити, подивляючись на щенят, що вільно бавились собі в кутку вагону. Ці щенята — Заграй та Леда, — єдині істоти, яким тут весело.
Ба ні! Часом ще й Марта буває весела, як мале звірятко, але тільки тоді, коли Вудбел, ще недужий, простягне руку, щоб погладити її довгі та буйні коси. Тоді її смуглясте обличчя ясніє від усмішки, а великі чорні очі, повні безмежної Любови, не одриваються-від-обличчя коханого, яке ще недавно було таке мужнє й прекрасне, а тепер зів’яло, виснажене гарячкою. Вона робить усе, щоб тільки розважити його, щоб кожним рухом, кожним поглядом сказати йому, що вона його кохає і щаслива з ним навіть тут, де так важко бути щасливим. Несила моя втриматись від болючої заздрости, коли я бачу, як вона припадає своїми повними, вишневими і такими жагучими устами до його худої руки, шиї та обличчя, як цілує повіки його холодних, сталевих очей, а далі, обнявши його голову руками, немов мала дитина, пригортає Її до своїх бездоганно окреслених грудей, і співає йому чудних, незрозумілих для нас, пісень. Чув він їх з цих самих уст, що так палко цілують його, там, на її батьківщині, на Малабарському узбережжі, і тепер, коли слухає їх, чи не сниться йому, як гойдаються пальми і грає синє море?.. Ця жінка в своїй душі нишком принесла сюди для його ввесь той світ, що загинув для нас без вороття.
Ніколи не забуду я того дня, коли я побачив її вперше. Було то незабаром, як ми отримали звістку, що Браун одмовився від експедиції. Сиділи ми тоді вчотирьох у Марселі, в номері отелю, що вікнами виходив на затоку, і розмовляли про відступництво товариша, яке нас усіх дуже вразило.
В цей час нам сказали, що якась жінка негайно хоче нас бачити. Ми ще вагалися, впустити її, чи ні, коли тут вона увійшла сама. Убрана вона була так, як ходять у Південній Індії дочки заможних тубільців. Обличчя її, на прочуд гарне, виявляло і острах, і завзяття одночасно. Ми всі скочили з місця, а Томас зблід і, перехилившись через стіл, пильно став дивитися на неї. Вона стояла біля дверей, похиливши голову.
— Марто! Ти тут! — скрикнув нарешті Вудбел.
Вона надійшла ближче і підвела голову. На виду в неї тепер і сліду не було ні вагання, ні непевности, по ньому 51


Проза • Драма
розіллялося тепер тільки справжнє, південне, жагуче кохання. Повіки важко впали їй на блискучі, чорні зінііці, уста були ледве розтулені і круглі, а повне підборіддя виступило вперед. Марта простягла до Томаса руки і відповіла, дивлячись йому в-вічі з-під спущених повік:
— Я прийшла до тебе і піду за тобою, навіть на Місяць!
Вудбел пополотнів, як неживий. Вхопившись руками за голову, він майже застогнав:
— Це неможливо!
Тоді вона глянула на нас і, впізнавши, певно, вікові, що О’Тамор у нас за ватажка, кинулась йому до ніг, так швидко, що він не встиг стримати її.
— Пане, благала вона, вхопивши. його за одежу. Пане, візьміть мене з собою. Я коханка цього вашого товариша, люблю його, все кинула за-для нього, — нехай же він тепер не кидає мене! Я довідалась, що вам не вистачає одного товариша і приїхала до вас із Індії. Візьміть мене! Вам не буде зо мною клопоту, прислужувати вам буду. Я багата, дуже багата, я дам вам злоіта й перлів, скільки схочете. Батько мій був раджою в Тра- ванкорі на Малабарському березі і залишив мені великі скарби! Я досить дужа, гляньте!
Сказавши те, вона показала засмаглі, круглясті голі рамена.
Фарадоль вжахнувся:
— Але ж до такої подорожи треба підготуватися. Це не те, що мандрівка на пароплаві з Траванкору до Марселю?
На це вона почала оповідати, як потай від Томаса навіть проробляла ті самі вправи, що й ми, не тратячи надії, що в останню годину їй пощастить ублагати нас взяти її з собою. Тепер вона тільки використовує момент і здійснює свій давній замір. Вона знає від Томаса що може знайти собі смерть там, на Місяці, але жити без його не хоче... І знов почала благати нас.
Тоді О’Тамор, що до цього часу усе думав, спитав: Томаса, чи хоче він взяти її з собою, а коли Вудбел, неспроможний слово вимовити, кивнув головою, старий поклав руки на буйні коси дівчини і промовив повільно, з піднесенням:
— Підеш з нами, дочко! Може то бог обрав тебе Євою нового, щасливішого, як земне, покоління.
І досі як жива стоїть у мене перед очима ця сцена.
Але Марта знов кличе мене, Томас у гарячці. Треба дати йому хініну.
Двома годинами пізніше.
Спека не спадає, а ще дужчає. Ми спустилися ще глибше, щоб утекти від її. Поки спека не мине, нічогой думати про дальшу подорож. Жах бере мене, коли я собі згадаю, що ми повинні зробити ще біля трьох тисяч кілометрів, щоб досягнути своєї мети... А хто нам поручиться, що там можна буде жити? Тільки О’Тамор був певен, але його вже немає серед нас.
Дорогомір в нашому вагоні показує, що ми вже проїхали сто шістдесят сім кілометрів, — виходить по одному кілометрові в годину. А посувались ми дуже швидко.
Рушили ми в дорогу о четвертій годині по сході сонця, прямуючи просто 52


Юрій Жулавський | На срібній планеті
на захід. Гадаючи, що пробуваємона Sinus Medii, ми хотіли пробитися на площину між горами Зоммерінг та Шротер, а звідтіля, об’їхавши Зоммерінг з півночи й заходу, наблизитись до рівного місця і по йому посуватися просто в напрямку до гірського перстеня Гамбарт, а далі на захід до Ландсбергу, що стоїть на екваторі.
Грунт був на диво рівний, майже без щілин, і тому вагон посувався швидко. Надія й жвавість влилися в наші серця. Було нам тепло і легко — і тільки згадка про О’Тамора присипляла на хвилину нашу радість. Томас почував себе краще, а Марта була втіленням радости. Почали ми знов будувати рожеві плани. Дорога здавалася недалекою, труднощі невеликими. Нас дивувала дикість мальовничого — при всій мертвотности своїй — краєвиду; і ми намагалися за малою, що лежала перед нами, наперед вгадувати фантастичні з’явища, які нас чекають. Фарадоль почав пригадувати всі досліди та докази О’Тамора, згідно з якими друга половина Місяця повинна була бути країною не тільки не позбавленою умов для життя, а ще й цікавою і пишною на вдивовижу. Безперечно, — говорили ми, — коли там такі самі гори, як оті, що блищать цю хвилину на сонці перед нами край неба, а крім того є ще й зелені рослини та лода, то варто було зробити триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів, щоб побачити цей край! Ми жваво розмовляли, а Томас з Мартою, пригорнувшись, як звичайно, всім тілом один до одного, будували рожеві плани майбутнього життя в цьому раєві. Навіть Селгна почала весело гавкати, почувши жваві голоси, і скакала по всьому вагонові разом з щенятами, що розгулялися.
Так минуло три години. Ми проїхали вже мало не тридцять кілометрів, коли це Фарадоль, що відбував свою чергу біля стерна мотору, спинив вагона. Перед нами йшов угору не дуже високий, круглястий вал скелистий, що тягся з півдня на північний захід. Цей вал можна було переїхати зовсім легко, але треба було пунктуально визначити напрямок, в якому ми повинні їхати. На північному заході підносилося аж до неба, якесь уламчасте верхогір’я, яке ми вважали за верхи кратеру Зоммерінга. Цей кратер, як астрономи на Землі -звуть тутешні кільцеві гори, підноситься тільки на тисячу чотириста метрів над околишньою площиною, — тимчасом верхогір’я, шо обступали нас, здавались нам значно вищими. Але ми гадали, що то оптична омана. Нарешті і таке міркування мало рацію, що ми з своєю кулею впали в північно-західній частині Sinus Medii на площині, звернутій до широкого півкола цирку Фламаріона і маємо тепер праворуч кратер Мостінг завширшки в 2300 метрів. Як-би там не було, а треба було ці гори об’їхати з півночи, щоб не зміняти попереднього плану. Рудбел радив ще раз зробити астрономічні виміри, щоб визначити пункт, в якому ми пробуває- мо, але не маючи охоти витрачати час, ми відклали ию роботу ло гарячішої пори, коли доведеться нам затриматися через велику спеку. І ми скерували свій вагон просто на північ. Дорога ставала усе труднішою. Грунт поволі підіймався вгору. Щоразу ми натрапляли на провалля, які доводилося обминати, або на цілі поля скель подібні до гнейсових, всипані уламкамикаміння. Посувалися ми 53


Проза • Драма
вперед усе млявіше і з великими труднощами. В деяких місцях нам доводилося одягатися в охоронну одежу, виходити з вагону і прочищати дорогу, відкидаючи камінь. Благословляли ми тоді малусилу притягання Місяця, завдяки якій мали змогу легко одкидати й усувати навіть великі уламки скель. Спочатку ця робота навіть тішила нас. Кожен із нас, відкидаючи величезне кйміння, сам собі видавався титаном. Навіть Марта помагала нам. Тільки Томас залишився в вагоні, бо був вельми знесилений. Біль в ранах пройшов, але гарячка верталася щохвилини.
Отак проїхали ми кільканадцять кілометрів од того пункту, де звернули на північ. Ліворуч від нас були дрібні надзвичайно гострі горби, з-за яких випиналися широкі, дуже проваллясті верхогір’я. Грунт перед нами ввесь час піднімався, а з величезного валу стремів лише один гострий штиль. Праворуч, на схід стелився якийсь ланцюг що-раз вищих гір.
Минуло вже двадцять чотири години по сході сонця, коли ми опинились на рівній скелистій площині, по якій можна було швидче посуватися вперед. Вирішили спинитись тут і відпочити. Крім того, чудний вигляд місцевости все х більше нас непокоїв.
Всі ми були майже певні, що пробуваємо в якійсьиншій частині Місяця, а не на Sinus Medii. Треба було нарешті зробити докладні виміри довжини й ширини того місця на Місяці, де ми прибуваємо.
Трохи підживившись, ми взялися зразу до роботи. Петро налагодив астрономічні інструменти. Середина диску Землі відхилена була від зеніту 54
на 6 на схід і 2 на північ. Таким способом ми пробували під 6° західньої довжини і 2° полудневої широкости місяця, а це виходить на кінці Sinus Medii, поруч з кратером Мостінгом. Сумніву тут не могло бути ніякого, бо виміри були дуже докладні.
І от ми вирішили рушати далі, не зміняючи напрямку. Ми вже мали рушити в дорогу, коли це Фарадоль скрикнув:
— А де наша гармата! Ми забули гармату!
І справді: ми тільки тепер згадали, що наша гармата, єдиний і останній спосіб сполучитися з тими, що живуть на Землі, разом з набоєм та кулею, залишилася біля О’Таморовоі могили. Його смерть та похорон так тяжко вразили нас підчас від’їзду, що ми забули взяти з собою таку дорогу для нас гармату. Це була дуже тяжка, дуже болюча втрата, бо після того, як урвався телеграфний звязок, — гармата була останньою ниточкою, що зв’язувала нас з Землею. Ми почували себе такими без краю самотніми, немов би за цю хвилину віддалилися ще на кілька сот кілометрів од Землі, що тепер від нас за сотні тисяч кілометрів.
Спершу в нас була думка — повернутися й забрати забуту гармату. Найбільше обстоював цю думку Вудбел, доводячи її тим, що ми повинні сполучитися з Землею, аби затримати нові задумані експедиції, поки ми не сповістимо, що знайшли тут відповідні до життя умови.
— Коли вже ми повинні загинути, говорив Вудбел, то нащо-ж мають гинута инші? Ви ж добре знаєте, що там, на Землі, брати Ремоньє налагодились в дорогу.


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Вониждуть од нас телеграфної звістки, а наш апарат не працює. Треба затримати їх хоч на деякий час.
Але повернутися по гармату не легко. Насамперед перед нами величезна подорож і кожна година нам дорога. Крім того, коли робити отакі подвійні проволочки, то вичерпаються запаси харчів і повітря, а тоді ми будемо засуджені на неминучу смерть. І так вже через О‘Тамарову хворість ми мусіли затриматися досить довго, а ми знаємо, що спека й мороз ще не раз затримають нас у дорозі не на один десяток годин. Опріч того, хто з нас може поручитися, що ми знайдемо місце, де залишили гармату?
Фарадоль намагався розвіяти Тома- сові сумніви. Однаково-ж брати Ремоньє не рушать у дорогу, поки не дістануть від нас відомостей. Зрештою ще невідомо, чи вистрілена куля впаде на Землю в такому місці, де її знайдуть. А далі — депеша дуже легко може не дійти до тих рук, для яких її призначено.
Пригадали ми ще й те, що гарматою, збудованою для перпендикулярного стріляння, можна користуватися тільки близько від осередку місяцевого диску, де Земля як раз стоїть в зеніті. На параболічне стріляння з иншого місця Місяця не вистачить сили набою, а хоч-би й вистачило, то ми не маємо способу встановити гармату так пунктуально, щоб -упевнитись, що куля летючи за кривою лінією, не мине своєї мети — Землі. Затримавши цим єдиним пострілом нові експедиції, ми-б не мали вже змоги потім, коли прибудемо на той краєчок Місяця, який видко з Землі, викликати другим пострілом нових товаришів, колй-б пощастило знайти відповідні до життя умови. Таким способом ми були-б засуджені тут на вічну самотність. А тимчасом, якби так сталося, що брати Ремоньє, не зважаючи на все, прибудуть, то вони може привезуть з собою дужчий телеграфний апарат і тоді ми придбаємо товаришів і спосіб сталого сполучення з людьми Землі.
Взявши все це на увагу, ми вирішили не гаяти часу на розшукування гармати, по суті мало придатної для нас і після короткої зупинки рушили в дорогу.
Минуло знов двадцять чотири години, і ми вже мали по-за собою біля ста тридцять кілометрів нашої подорожи. Сонце стояло під кутом 28° над небосхилом, спека усе зростала. В цей час ми спостерегли цікаве явище. Тоді, як стіна вагону, осяяна сонцем, була так розігріта, що аж пашила, бік, від сонця одвернутий, був холодний, як лід. Мороз ми почували що-разу, як тільки в’їздили в тінь беске- тів та скель, на які що-раз частіше потрапляли. Причиною таких раптових змін тепла й холоду є тут брак атмосфери, яка на Землі зменшує силу промінів сонця, але зате, нагріваючись сама, поширює тепло рівномірно і разом з тим запобігає його утраті, через випромінювання.
Через це саме кожна тінь тут є ніччю. Світло, не розпорошене в повітрі, доходить тільки до тих місць, до яких досягає промінь сонця. Коли-б не відблеск від гір, осяяних сонцем, та не світло Землі, то нам-би доводилось запалювати електричну лямпу щразу, як тільки в’їздимо в тінь.
Ми вже переїхали похилу, рівну площину і почали звертати на захід, щоб 55


Проза • Драма
об’їхати кратер Мостінг, що повинен тут бути. Дорога робилася що-разу важча, і тільки з великими труднощами і дуже повільно ми могли посуватися далі.
Ми були в країні гірській і дуже дикій. Краєвид тут зовсім не подібний до альпійських пейзажів. Там поміж хребтами гір, стеляться долини, пророблені водою протягом тисячі років. Тут нема того й сліду. Грунт тут збористий і піднесений, вкритий безліччю глибоких ярів, круглястих, з виступами на краях, або рівними розпорошеними горбами, часом дуже високими. Замісць долин тут цілими милями тягнуться провалля, немов-би вирубані велетенською сокирою, яка розрубала верхогір’я і горби, що йшли за ними. Я певен, що все це щілини в корі Місяця, що була потріскалася та так і застигла.
Нам ні разу не довелось натрапити на слід води, такої могутньої на Землі стихії. Я гадаю, що в цій храїні ніколи не було ні повітря, ані води.
Спочатку нас дивувала безліч каміння, розсипаного на скелистому грунті. Але через кілька десятків годин, коли напруження спеки дійшло до меж, зовсім неможливих, сама собою виявилася сила, що кришить ці скелі замісць води. Ми їхали повз високу скелю, зложену з каменю, дуже подібного до нашого мармору, і от на наших очах від її верха одірвалися величезні, в кількасот метрів, камені і впали в провалля, розбивший на дрібні шматки. Сталося все це серед жахливої тиші. Через відсутність повітря ми не чули грюкоту. Тільки грунт під нашим вагоном затрусився, немов-би Місяць захитався на своїх основах.
Лютий зуб сонця відгриз шматок цього кам’яного світу. Скелі, окуті вночі морозом, як залізним обручем, підчас страшної спеки вдень розбухають з того боку з якого пече їх проміння сонця. У затінку ж раз-у-раз холодно. Нерівномірне розбухання суцільної маси’при- зводить її до зломів та обвалювання.
Цей гострий бескет, що вкрив величезні простори дався нам у-знаки. Ми їхали такими місцями, де наш вагон не міг посуватися на колесах. Тоді ми приладнали до його лапи, які роблять те, що й ноги у звірів, і отак підскакуючи на їх, ми продиралися крізь купи каміння або підіймались на круті узбіччя.
Хоч ми й робили на землі всякі спроби з кулею перетвореною тепер у вагон, але ми не уявляли собі таких труднощів довгої подорожи. Ми переконалися, що як-би сила притягання Місяця та вага на йому, ща наслідком того притягання виникає, були тільки вдвоєбіль- ші, то ми-б загинули серед тих скель, не маючи сили рушити з місця.
Від сходу сонця пройшло вже троє земних днів, а за цей час ми проїхали тільки двадцять кілометрів. Спека робилася нестерпучою. Через задушливе та гаряче повітря в вагоні, та потрусювання підчас руху,. Вудбел знову заслаб на гарячку. Рани, що дістав він їх підчас падання кулі на поверхню Місяця, знов почали йому докучати. Добре, що хоч нас троє зосталося здорових! Я починаю тремтіти, як згадаю про той жахливий струс!
Спочатку, ще в просторах, глухий вибух мін, що були внизу кулі і повинні були зменшити швидкість надання, далі висунуте єдиним натиском кнопки 56


Юрій Жулавський | На срібній планеті
сталеве охоронне рештування і... Ні, цього не мжна описати. Я бачу-тільки в останню хвилину, як Марта схилившись на своєму гамакові, припала устами до уст Томаса, О’Тамор закричав: — «Тепер ми на місці» і... я знепритомнів.
Коли я розплющив очі, О’Тамор лежав у крові. Вудбел теж був закривавлений, Фарадоль і Марта зомліли...
З потрощеного рештування ми потім зробили хреста на О’Таморовій могилі....
Хронометри наші показували дев’яносто вісім годин по сході сонця, коли знесилені втомою та спекою, ми помітили, що наближаємось до верхів тієї кручі, на яку з такими труднощами, пробивалися. За цих четверо земних суток, що складають трохи більше чверти місяцевого «дня», ми мало що спали, вирішили тепер спинитися на деякий час, щоб одпочити. Особливо потрібен був сон та спокій Вудбелові.
Вагона ми поставили в затінку скелі, який охороняв нас від небезпеки попектися живцем під нестерпучим сонячним промінням, а після цього всі полягали спати. Через дві години, я прокинувся зовсім бадьорий. Инші ще спали. Я не хотів будити їх, убрався в повітроохорон- ну одежу і вийшов з вагону обслідувати околиці. Ледве я вихилився з затінку, як почутив, ніби опинився всередині розпеченої гути. Вже не спека, а просто вогонь лився з неба. Грунт палив мені ноги навіть крізь грубу повітррохоронну підошву. І я мусів напружити всю силу волі, щобне повернутися зараз же до вагону.
Ми пробували в неглибокій щілині, що розділяла два круглястих шпилі з суцільного каменю, і кінчалася ніби перелазом, який, наскільки я міг побачити з того місця, де стояв, переходив у площину, що по-за обома шпилями простягалася на захід. Через оті шпилі я нічого не бачив ні на північ, ні на південь. Тільки на схід видко було дорогу, яку ми вже проїхали. Я розглядав кам’янисті поля, вкриті долинами, прірвами, щілинами та шпилями — і ніяк не йняв очам своїм віри, що ми пробилися по їх з своїм великим і важким вагоном.
На Землі, де все вшестеро важче, ніяк цього не можна було-б зробити.
Коли це я почув, що хтось доторкнувся до мене. Обертаюсь: за мною стоїть Фарадоль і робить мені якісь очайдушні знаки. Як і я, він вийшов з вагону в повітро- охоронній одежі, але не взяв з собою рурки де розмови, і ми не могли порозумітися. Я бачив тільки, що він був блідий і чимсь дуже стурбований. Гадаючи, що Томасові зробилося гірше, я мерщій побіг до вагону. Він пішов услід за мною.
Як тільки ми влізли до вагону і поскидали повітроохоронну одежу, Фарадоль сказав, нагнувшись до мене: — Не буди їх і слухай: сталася страшна річ, я помилився.
— Що таке? — скрикнув я, не розуміючи нічого.
— Ми впали не на Sinus Medii.
Де-ж ми тепера?
— Під Ератостеном, на перевалі, що з’єднує цей кратер з місяцевими Апенінами.
Мені потемніло в очах. Я знав з фотографій Місяцевої поверхні, зроблених на Землі, що гірський хребет, на якому ми пробуваємо, уривається майже сторчово над величезною площиною Моря Дощів.
— Як же ми звідціля зійдемо! — скрикнув я з жахом.
57


Проза • Драма
— Тихо! Ніхто того не відає. Моя вина. Ми впали на8іпи8 Ае81.иит. Глянь...
Він посунув до мене мапу і картки з шеренгою чисел.
— Чи не помиляєшся ти? — сказав я...
— На лихо, цього разу не помиляюсь. Та й мої колишні виміри були точні, я тільки забув, що тоді Земля не могла бути в зеніті над центром місяцевого диску. Ти-ж знаєш, що Місяць, обертаючись навколо вісі, підлягає маленьким ваганням, так званим лібраціям, через що Земля не здається зовсім нерухомою на небі, а накреслює невеличкий еліпсис. От я й забув зробити коректив до цього її ухиляння від зеніту і, виходить, за її положенням неправдиво означив місяцеву довжину й широчінь того пункту, з якого ми робили виміри. І тепер за це ми можемо всі заплатити життям. — Заспокойся! — сказав я, хоч і сам тремтів усім тілом. Може нам ще пощастить врятуватися.
Ми взялися перевіряти обчислення. Сумніву не було ніякого. Після зроблених поправок виявилось, що ми впали на Sinus Aestuum під 7° 35’ місяцевої зах. довж. і 13° 8’ північної шир. Просувались ми ввесь час по-під крутими горами край підніжжя велетенського Ератосте- на, маючи перед собою невеликий, але дуже крутий кратер без назви, що стремить у початку Апенін. Виходило, що ми пробуваємо під 11° місяцевої зах. довж. та 15° 51’ півн. шир.
Ми зазначили цей пункт на мапі Місяця. Згідно з малою той поріг, що був за скілька кроків перед нами, піднімається на 962 метри над рівнем Моря Дощів.
Дивна річ! В той час, коли астрономія Землі за сотні тисяч кілометрів може вирахувати височінь кожної гори на Місяці, виміривши за допомогою телескопа довжину тіни, яку він кидає від себе, ми, пробуваючи на цій горі мусіли вдаватись до мали, зробленої на Землі, щоб дізнатись, які тут гори. Відсутність атмосфери, яку можна було покласти в основу обчислень, унеможливлює барометричні виміри височини. Зміна, яку ми спостерегли на барометрі, полягала в тому, що живе срібло в рурці впало так, що зрівнялося з поверхню рідини в посудині. На тій височині, де ми пробували, повітря не було зовсім.
Томас і Марта незабаром прокинулись. Неможна було таїти від них дійсне становище, — і я, як найобережніше, розповів їм, як стоїть справа. Це не зробило
на їх великого вражіння. Томас тільки насупився і прикусив губи, а Марта, наскільки я міг спостерегти її поведінку ведінку, не здавала собі як слід справи з нашого грізного становііща.
— Ну, так що-ж, — озвалася вона, — з’їдемо, як і виїхали, а ні, то повернемось.
З’їдемо, як і виїхали! Боже мій! Та ж ми натрапили на дорогу, яка нас сюди вивела, випадково! А вертатися? Стільки зусиль і стільки марно витрачених годин!..
Вирішили нарешті податися до того перевалу і роздивитися, чи не можна спуститися з його на рівну площину Моря Дощів. Вагон рушив з місця і за скільканадцять хвилин ми вже були над прірвою!
Ми остовпіли, як побачили краєвид, що розгорнувся перед нами. Скеля майже сторч уривалася під нашими ногами. А там унизу, на тисячу метрів нижче, постелилася, скільки око сягало, без 58


Юрій Жулавський | На срібній планеті
кінця й краю рівна площина Моря Дощів з розкиданими по-де-куди верхами гір. Відсутність повітряної перспективи призводила до того, що навіть дуже далекі гори виразно вимальовувались перед нашими очима, відрізняючись своєю яскравою білістю на чорному тлі зоряного неба. Краєвид справді чарівний! На хвилину ми навіть забули про своє грізне становище.
На виднокрузі, на північ стремів перед нами серед незмірної площини, як острів серед моря, величний кратер Ті мо хар іс, заввишки в сім тисяч ступнів; був він за чотириста кілометрів од нас.
На Землі гори, що їх видко здалеку, через непрозорість повітря набувають синьо-блакитного кольору. Тут же верхогір’я на сонці подібне було до розпеченої криці з грубими чорними пасмами тінів і яскравими червоними жилами найтем- ніших скель. Трохи далі на захід, так само виразно вимальовувався на небі верх ще дальшого кратеру Ламберта. З самого заходу обмежували виднокругу усякі шпилі та скелі, що надходять аж до початку ближчого до нас ланцюга Місяцевих Карпат, що окреслюють з півдня Море Дощів.
По-за тим ланцюгом з південного заходу підноситься вгору, спираючись на нижчі взгір’я, неймовірно високе верхогір’я Коперніка, одної з найвищих гір на Місяці. Коли я казав, що Тімохаріс горів, як розпечена криця, то мені вже ні до чого не можна прирівняти те світло, яке било на сотні кілометрів од цього могутнього перстеня скель, що має дев’ят- десят кілометрів у діяметрі. На північному сході, в неомірній далечині стриміли з-за різних шпилів верхи широкого цирку Архимеда. Зі сходу й півдня краєвид замикався з одного боку сліутою піднебесних Апенін, а з другого Ератосте- ном, з’єднаним з Апенінами перевалом, на якому ми й стояли.
А в цій рямі — Море Дощів. Якою страшною іронією бреніла ця назва, вигадана старими астрономами Землі! Жахливо- суха пустеля, холодно-сіра, зорана то тут, то там потворними щілинами, вкрита невисокими довгастими горбами. Стелеться вона на виднокрузі від блискучого Тімохаріса до Ератостена... Ніде
ані сліду життя, ні кущика зеленого! Тільки на сонці, край підніжжя величних кратерів, сяяли чудові, до низкіі дорогого каміння подібні — жовті, червоні й ста- левоенні жили якихсь покладів.
Ми дивилися мовчки, не знаючи, яку нам вибрати дорогу. Діставшись на площину Моря Дощів, мали-б ми перед собою простори, в яких можна було-б швидоо просуватися вперед. Але отут- то й лихо наше: як його туди дістатися? Як зійти з цієї сторчової стіни, заввишки в тисячу метрів?
Порадившись, ми пішли пішки на південь в тій надії, що нам пощастить знайти дорогу по-під кратером Ератостена. Йшли ми вузенькою площиною, стиснутою скелею та прірвою, звернутою до Моря Дощів. В одному місці стежка була така вузенька, що миі вже хотіли вернутися назад, зневірившись у тому, щоб тут можна було пробитися нашим вагоном. На щастя, Марта, яка була з нами, пригадала, що в нас є запас мін, якими можна буде легко висадити в повітря невеличкий скелястий поріг, що заступав нам дорогу. Ми обійшли його, протискаючись в кручах по-над прірвою, 59


Проза • Драма
й пішли далі. Тепер гірський хребет, значно ширший і рівний, підносився звільна вгору. Ми йшли все на південь. Праворуч і ліворуч здіймалися перед нами потворні верхи перстеня Ератостена. Через півгодини, як обійшли поріг, ми спинились над новою безоднею, яка так несподівано розкрилася під нашими ногами, що Петро, які їй йшов попереду і перший виліз на поріг, за яким ховалася від наших очей безодня, — одскочив назад з страшним криком.
Дійсно трудно уявити собі щось жахливіше, ніж оте, що ми побачили.
Посуваючись увесь час на південь, ми дійшли, не знаючи цього, до глибокої щербини, прорізаної в самій грані Ератостена. Праворуч і ліворуч видно було пошарпане верхогір’я. Одно з їх було яскраво-біле під сяйвом сонця, а друге в затінку майже чорне. А перед нами... Ні! Ніхто цього не змалює!., перед нами безодня! Паща-безодня, невимовне страшна, щось таке потворне, хиже в своїй нечуваній величності жаху й мертвоти, що й досі паралізує мене тремтіння тривоги, коли про все це згадую.
Перед нами була середина кратеру Ератостена. Довгий гірський вал, зубчастий як пилка, утворював замкнене коло, що мало скілька десятків кілометрів у ді- яметрі. Це була широка яма, напевно найстрашніша з усіх, які бачило людське око. Кручі, підносячись майже на чотири тисячі метрів над дном цієї прірви, опадали до неї сторч якимись божевільними спадами. Виглядало все це так, ніби в безодню валилися кам’яні каскади, застиглі в своєму скокові. Яр, глибиною в дві тисячі метрів від рівня грунту, відділений від його валом площини Моря Дощів, здавався нам ще глибшим через те, що кругом стояли височенні гори і грубі тіні, мало не зусюди облягали його. На дні того яру стреміли кілька поодиноких, зрідка розкиданих верхопрь, що досягали до половини височини валу. Ми дивились на ту безодню згори, з нашого кам’яного вікна. Звідтіля виривалася через певний час невеличка хмара темносі- рого диму, що розвіювався одразу через відсутність атмосфери і як попіл стелився по підніжжях гір. Не було сумніву, що перед нами був ще не згаслий вулкан.
Яскравий контраст світла й тіни ще збільшував почуття жаху. Увесь східній берег потопав у грубій пітьмі, зливаючись в одну таємничу й темну завісу з чорним небом угорі. Західній край навпаки горів на сонці, як біла стіна, розкреслена темними жолобами, вивершена безліччю незвичайних стовпів, немов би костяних веж, що виступали на тлі чорних плям тіни. З півдня вал видавався через відцалення нижчим і був подібний до брами якоїсь страшної челюсти, що наїжилася своїми кільцями. Під ногами западала безодня. А над усім цим на чорному небі, засіяному зорями, що не миготіли, стояло вогнисте, безпромінне сонце, що-разу ближче до Землі, яка мертво ясніла, зігнута в вузький, гострий серп, що висів над цією долиною, як знак смерти.
Мимоволі мені згадалися Дантові слова:
І вглядів, що я був над краєм Бездонної нещасної долини...
І відразу-ж на той спогад, в мозкові моєму, знесиленому втомою, спекою і жахом, почав зринати образ дантового 60


Юрій Жулавський | На срібній планеті
пекла, яке, звичайно, не могло бути страшнішим од того, що було в нас перед очима! Дим, що крутився на дні величезного казана, здавався мені танком богопроклятих духів, що вилися біля жахливої постати Люципера, образ якого нагадав мені один із вулканічних конусів... Безліч духів, страшна процесія сну ється всюди, по скелистих стоках челюсти пливуть величезні лави, впиваються в глибину чорними жолобами, провалюються, киплять, тиснуть. Деякі хотять піднятися вгору, до світла, до сонця, — одриваються від дна цілими хмарами і спадають знов, як олив’яні випари на місці одвічної кари... А все разом одбивається в цій страшній пустці, що проймає тремтінням.
Голова мені запаморочилась, я почував, що от-от знепритомнію.
Коли це я почув ридання. Я був немов приголомшений; в першу хвилину мені здалося, що я дійсно чую голос засуджених на віки... А тимчасом це не марево було. Справді чути було ридання крізь рурку, що з’єднувала голови нашого по- вітроохоронного убрання. Я трохи прийшов до пам’яти і глянув навколо. Вудбел, обпершись об скелю плечима, стояв блідий, похиливши голову. Фарадоль, рухами своїми подібний до дикого звіря на ланцюзі, ходив занепокоєний, наскільки дозволяв йому ґрунт і довжина рурки, і роздивлявся, ніби шукаючи серед оцих скель дороги і виходу. Марта впала навколішки і тряслася від ридання, викликаного переляком та нервовим зворушенням.
Мене поняв невимовний жаль, я надійшов до неї і і злегенька торкнувся рукою до її плечей. Тоді вона з якоюсь дитячою скаргою почала кричати, як і тієї незабутньої довгої ночи, перед смертю О’Тамора:
— На Землю! На Землю!
І такий глибокий, захоплюючий розпач був в її голосі, що я не міг знайти слів, щоб потішити її. З рештою, що ж робити? — становище наше було дійсно страшне. Я звернувся до Фарадоля:
— Що тепер буде?
Петро знизав плечима.
— Не знаю... Смерть. Зійти звідціля ніяк не можна...
— А як повернутись? — озвався я.
— О, так, так! Повернутись! Повернутись! — ридала Марта.
Фарадоль так наче й не чув її плачу, деякий час дивився просто вперед, а далі відповів, звертаючись до мене:
— Повернутись... хіба на те, щоб, згаявши багато дорогого часу, натрапити на иншій дорозі на таку саму перешкоду. Дивись! — він повернув обличчя на північ і оком показав на неоглядну площину Моря Дощів, що стелилася перед нами, — як би ми могли туди дістатися, то мали б перед собою рівну дорогу, але туди ми дістанемося хіба що... сторч головою...
Я подивився в той бік, куди він показав. Море Дощів, гладеньке, осяяне сонцем, здавалося мені раєм, — особливо, як порівняти його з страшною серединою Ератостена. Починалося воно мало не біля наших ніг, здавалося, так близько, що треба тільки скочити і опинитися там. А тимчасом нас одділяло від цієї жаданої долини тисяча метрів прямовісної скелі.
Ми всі збилися в-купу і почали з невимовною жадобою дивитися на ці простори, що могли врятувати нас.
61


Проза • Драма
Ми не почували ні втоми, ані палких промінів сонця, яке вже ПОЛОВИНОК) диску визирало з-за країв скель над нами.
За хвилину Петро промовив знову:
— Туди ми не дістанемось...
Відповіло йому спазматичне ридання Марти, що вже не мала сили опанувати себе.
Фарадоль не стерпів:
Мовчи! — скрикнув він, ухопивши її за плече, — бо я скину тебе звідціля! І так нам багато клопоту!
Тоді Томас одразу вийшов наперед:
— Облиш, — а ти не плач. Ми будемо на Морі Дощів! Вертаймося по вагон!
І стільки було рішучости і впевнення в цих спокійних, хоч і твердо вимовлених словах, що ми рушили назад — виконати наказ, не сміючи ні противитись, ні питати.
Вудбел ще затримав нас.
— Дивіться, — сказав він, показуючи на зовнішні стоки Ератостена, що спадали до Моря Дощів. Бачяте оту грань, що починається на п’ятдесят метрів нижче підніжжя крутої стіни? Наскільки можна побачити звідціля, вона опадає досить лагідно аж до самої площини. Отам ми зможемо з’їхати вниз...
— Але ж оця стіна... — зашептав я мимоволі, пгоглядаючи на прямовісну скелю, що відділяла нас від розложистого хребта грані, якої ми були не помітили.
— Дурниця! Ми вміємо лазити по скелях. Обійдемо її легко з боку. А вагон?.. вагона спустимо на канатах. Не забувайте, що ми на Місяці, де речі важать вшестеро менше і тому спуститііся з височини в п’ятдесят метрів — це те саме, що з вісьмох метрів на Землі!
Ми зробили як радив Томас. О сто дев’ятій годині по сході сонця почали ми спускатися по крутих узбіччях Ератостена, щоб пробитися до Моря Дощів. Мало не троє земних суток тривало оце спускання в долину, що стелилася в нас під ногами. Більшу частину дороги ми йшли пішки під немилосердним, що-раз простопадні- шим промінням сонця, ледве тримаючись на ногах від знесилення та втоми.
Вагона довелося дійсно спустити на линвах, з кручі в скілька десятків метрів. Йому це не пошкодило, але собаки, замкнені в вагоні, дуже побилися, хоч ми робили це дуже обережно. Скілька разів ми затримувалися, втративши зовсім надію на те, що зійдемо живі в долину. Грань не була такою вигідною дорогою, як це нам здавалося в горі, на певнім віддаленні. Спадала вона вниз поверхами проваллями, які ми мусіли обминати, часом повертаючись назад, — а це нас дуже змучувало, тим більше, що доводилось тягти за собою наш повіз, спускати його на канатах. Нераз брав нас розпач.
Тоді Вудб’ел, хоч і знесилений від гарячки та ран, виявляв найбільше сві- домости й сили волі. Коли ми ще живемо і будемо жити, то це тільки дякуючи йому. За цих три доби, я не знаю, чи спали ми більше, як дванадцять годин, вишукуючи що-раз найбільший затінок, щоб не спекло нас живцем під проміняти сонця. Часами спека робила нас непритомними.
Був саме місяцевий південь і сонце стояло сторчово над нашими головами поруч з чорною кулею Землі оточеною кривавим, насиченим сяйвом атмосфери ободом, — коли ми, виснажені до краю, Дійшли нарешті до площини.
62


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Спека була така страшна, що дихання спиралося в грудях, а кров приливала до очей і била в скронях молотком. Вже й затінок не помагав. Розпечені скелі припікали зо всіх боків, як паща печи в гуті.
Селена голосно позіхала, висунувши язика, щенята жалібно скіглили, нерухомо лежачи в кутку вагона. З нас що-хвилини хтось зомлівав. Здавалося, що смерть спіткає нас на вступі до тієї пожаданої долини.
Треба було тікати від сонця, але куди?
Тоді Марта пригадала, що, як ми сходили з гори, то бачили глибоку щілину, яку тепер од нас заступають нерівності ґрунту. Ми рушили туди і справді за годину швидкого руху знайшли щілину. Це було провалля з стрімкими стінами, що утворилося від долання місяцевої кори, глибиною до тисячі, шириною до двохсот метрів, зовсім не подібне до земних ярів та прірв.
Простяглася та щілина, скільки ми могли бачити звідтіля, на десятки кілометрів, рівнобіжно з смугою Апенін. На мапах Місяця її не позначено. Астрономи певно не зауважили її через тінь, якою вона’майже раз-у-раз оповита, бо недалеко біля неї — високі гори. Нам ця щілина була порятунком. Натрапивши на те місце, де вона починається,, ми швидко в’їхали в глибину її і тут тільки, на тисячу метрів під- поверхню Моря Дощів, знайшли хоч трохи холодку...
Ми дуже добре підкрепилися сном. Тільки Томас, якого підтримувала до цеї пори залізна сила волі, знов заслаб на гарячку. Він такий слабий, що не може поворушитися. Не зважаючи на це, ми годин через двадцять рушили в дорогу.
Сонце починає вже схилятися від зеніту на захід. Там, на площині повинна бути ще страшна спека, але не така принаймні, як кільканадцять годин тому. Зрештою, одпочивши, ми легче зможемо витерпіти її.
Поміркувавши як слід, ми змінили план подорожи. Замісць заходу ми повернемо просто на північ, до полюсу. Виграємо ми тут удвоє. Насамперед ми вже маємо перед собою більше тисячі кілометрів майже рівної дороги через площину Моря Дощів, а це значно прискорює подорож. По-друге, наближаючись до полюсу, ми дістанемось до такого місця, де сонце не стоїть удень так високо над виднокругом, а вночі не так глибоко западає за обрій. Ми сподіваємося знайти там вілпоізіднішу температуру. Ще одно таке полуднє, як сьогодня, і смерть наша була-б неминуча.
На Морі Дощів, 340 годин по сході сонця.
День уже схиляється до заходу. Швидко, через чотирнадцять годин, зайде сонце, що зараз стоїть на заході, над далекими, високими верхогір’ями, підносячись ледве на скілька ступнів над обрієм. Усі нерівності ґрунту, кожен камінь, кожен горбок — кидає од себе довгу, нерухому тінь, що прорізує в одному напрямку ту велику площину, на якій ми були. Скільки сягає око, — нема нічого, тільки безмежна пустеля, смертельна, зорана з півдня на північ довгими кам’яними скибами, по яких упоперек чорніють пас- ми тінів... Далеко, далеко на виднокрузі стремлять найвищі голки шпилів, які ми бачили з Ератостену, а тепер основа їх схована від нас опуклістю місяцевої поверхні.
63


Проза • Драма
В міру того, як ми віддалялися від екватора, шкляна Земля схилялася над нами від зеніту до півдня. Вона вступила тепер у першу квадру і світить так ясно, як сім повних Місяців. Там, куди не доходить слабке сяйво сонця, серебріє її уперте світло. У нас двоє світищ небесних, з яких одно, сильніше, здається через контраст жовтим, а друге синім. Увесь наш світ наполовину ясно-жовтий, на половину сіро-синій. Як глянеш на схід — жовтіє пустиня і далеке верхогір’я місяцевих Апенін. З заходу під перлистим сонцем усе холодне, синє і темне. А над двох- кольоровою пустелею увесь час оте небо з чорного оксамиту, повне різнобарвних, дорогих камінів, екрите чарівним туманом’ дрібного золотого піску...
Ніч наближається. Вона вислала нам свого віщуна, єдиного, що зостався в неї на цьому світі, позбавленому смеркання й вечірньої зорі... Холод іде поперед неї в пустелі, залягає в кожній щілині, в кожному затінкові і терпеливо дожидає, чи скоро сонце піде собі з небосхилу і зникне з пустелі, лишаючи йому і ночі самовладне панування...
Поки ми пробуваємо в повнім сяйві, то в нас і думки навіть немає про присутність цього товариша, а в затшку наше розігріте тіло проймається легеньким то- емтінням, яке свідчить, що він близько.
В нашому закритому вагоні уже не так душно і всі ми тут якісь жвавіші та веселіші. Фарадоль, повний надії, знов будує плани або бавиться з сукою та щенятами. Вудбелові значно краще і він розмовляє тепер з Мартою, стоячи при стерні. Коли я одриваю очі від паперу, то бачу їх обох. Марту я бачу добре. Вона стоїть до мене 64
боком і сміється. Чудово сміється. Уста їй набувають такої форми, наче цілують повітря. Цим усміхом повні її очі і груди, які підносяться дрібними, швидкими рухами. Підчас спеки вдень вона одкрила груди.
Душно було навіть їй, яку спалило індійське сонце. Тепер вона закрилася до самої шиї. Сам не знаю чому, — я мимоволі шукаю очима отих мальовничих, смуглястих і такого теплого тону грудей, і дивно, що мені чогось бракує, коли я її не бачу. Не слід так багато думати про цю жінку, але вона тут справді все виповняє собою. З того часу, як смерть одійшла трохи від нашого вагону, все повітря в йому пройняте нею. Навіть Фарадоль, хоч ніби й грається з собаками, а я знаю добре, що нишком він дивиться на неї. Дратує це мене. Чому Томас не звертає на це уваги? А зрештою — яке мені до того діло...
Вже шістдесят годин минуло, як ми в дорозі. Вагон увесь час росувається вперед. Спимо ми по черзі підчас його руху, і тепер я пишу підчас руху. Затрималися ми тільки трохи, щоб зарядити наново акумулятора нашого електричного мотору. Щоб зберегти паливо, якого нам треба буде більше підчас нічного морозу, ми пустили машину в рух за допомогою згущеного повітря. Доводиться заряжати акумулятори, бо самої батареї підчас швидкого руху не вистачає.
А посуваємось ми вперед ввесь час так швидко, як того дозволяє грунт. Дуже нерівний грунт не відразу дозволив нам взяти курс на північ, коли ми добралися до Щілини Рятунку (Так ми назвали той яр під Ератостеном, який врятував нас од смерти своїм холодком). Під 12° зах. довж. ми натрапили на одну з тих


Юрій Жулавський | На срібній планеті
світляних смуг, що як проміні стеляться від гори Коперніка на сотні кілометрів навколо. Ці смуги, які добре видко навіть крізь слабіші земні телескопи, раз-у-раз дивували астрономів. Це були, як ми наочно переконались, пасма, завширшки в кільканадцять кілометрів, з розтопленої на шкло скелі. Я ніяк не можу зрозуміти, як утворилися ці дивні смуги. Взагалі тут багато, для нас загадок, навіть у таких річах, до яких ми майже доторкаємося руками. Як повстала ота площина, серед якої ми пробуваємо? Як утворилися оці кільця пр з скількома десятками, а часом і сотнями кілометрів у діаметрі, та вали, що підносяться на скілька тисяч метрів? Ми певні в одному: то не згаслі кратери вулканів, як колись думали на Землі. Ми заглянули в середину Ератостена і бачили там вулканічні конуси, які нічим не відрізняються від земних вулканів, але саме оте величезне кільце безперечно ніколи не було кратером! Заперечують це — окрім навіть велетенських його розмірів — і порода скелі, з якої вал утворений і заглиблення дна нижче поверхні площин, що його оточують, і багато ин- ших річей, які ми мали змогу побачити на власні очі.
Щоб зрозумити ці дивні формації, треба мабуть полинути думкою до давноминулих періодів, коли Місяць ще був рідкою, розпеченою кулею, що застигала на поверхні в холодних міжзоряних просторах. Тоді, мабуть, оті потворні вибухи газів, що надсилу всякій людській фантазії їх уявити, надували ще м’яку місяцеву поверхню і утворили величезні пухирі та ґулі. Ці пухирі, лопаючись, зараз же застигали, не встигши розлитися по площині, що їх оточувала. Як слід від них і лишилися оці кільцеві гори. Сонце згодом вищербило їх і поширило, а вулканічні сили видавили в середині деяких з їх конусові кратери. І от вони тепер, не знищені водою, що все нівелює на Землі, свідки тієї чої могутньої сили, для якої тіла планет і вогнисті кулі тільки покірний матеріял на велетенській сковооош одвічного творіння.
Так ясно про все те оповідають мені великі й малі гори, що часто на їх натрапляємо в дорозі, і утворені подібно до їх яри — що, коли я придивляюсь до краєвиду, якийстелеться передо мною, то мені часом здається, ніби це, жовтогаряче від сонячного сяйва, каміння — то все гаряча плинна і мало не жива маса. Мені здається, що от-от вся ця площина почне хвилюватися як море, вигинатися і рости, буяти і, під натиском внутрішніх газів, бризкати в чорне небо первісною лавою, що тяжить в перстеневій, великій горі.
А скільки ж то сот тисяч віків минуло від тих часів! Кора Місяця застигла й потріскалася, а все ще корчиться. Якісь таємничі вогневі сили повипалювали на ній величезні променисті смуги шкляного каменю і там, де колись буяли нескуті творчі сили, тепер панує мертвота і тиша, — така страшна й остаточна, що нас дивує і ніби соромить власне життя серед неї...
До цеї пори ми ввесь час посуваємось по отій ясній смузі з шкляної жили, що йде від Коперніка. Це дуже рівна й вигідна для нас дорога, її північно-східній напрямок нам дуже на руку, бо заведе нас просто на площину між Архімедом та Тімохарісом, на яку нам треба прибути.
65


Проза • Драма
Архімеда поки що зовсім не видко, бо ми на рівному місці. З того боку, де він повинен бути, стоять тільки перед нами дрібні, горби, подібні гористих островів серед моря. Це напевно група кратерів, що зноситься під 11° зах. довж. та 19° півн. шир. місяцевої. Сподіваємося обминути їх перед сходом сонця. А далі на північ, на північ, далі від цієї страшної смуги, де поруч з навісним серпом Землі, просто над головок) випинається в зеніті убійче сонце, як той шалений кінь, вогнистий і несамовитий. О, це не наше земне, жит- тєдатне сонце — ота лінива куля, біла й непромениста. Це якийсь бог, хижий і зухвалий, бог, що нищить і пожирає! А нас четверо — єдині живі жертви, які він собі наглядів на цій площині смерти! Ми мусимо втекти, поки він удруге виплине на чорній, гаптованій золотом шаті небосхилу.
Уриваю писання. Фарадоль, який змінив Томаса, кличе мене до мотору; моя черга ставати біля стерна. Останні вже сплять. Марта, як і звичайно, перегнулася з свого гамака головою на груди тій єдиній серед, нас Щасливій людині.
Першого місяцевого дня, 4 год. по заході сонця, на Морі Дощів, 10° зах. довж., 20° 28’ півн. місяцевої шир.
Вже почалася ніч, довга, — супроти якої коротка земна доба є менша частка, як година супроти земної ночи.. Земля, схилившись до півдня, світить над нами, як великий, ясний годинник. З того, як тінь посувається по її дискові, ми легко можемо установити час. Була підчас заходу в першій чверті, опівночі буде у повні і знов у четверту квадру вступить 66
на сході сонця. Ролю хвилинної стрілки на цьому небесному годиннику відогра- ють частини земного материка. Коли вони заходять в тінь, можна встановити, години, що є ніби хвилинами для тутешньої сімсотдев’ятигодинної доби.
Скоро зайшло сонце, нам одразу стало так холодно, ніби ми з парової лазні вскочили просто до басейну з льодовою водою. Захід сонця подарував нам несподіванку: ми ждали після його тамтешньої ночи, а тимчасом довгий час тривала дав- на ясність, що боролася з сяйвом Землі і нагадувала наше смеркання.
Скінчилася вже шкляна смуга, що була нашою дорогою цілих сто кілометрів, і ми в’їхали в тінь дрібних кратерів, про які я згадував раніше. Ми вже наближалися до двадцятого рівнолежни- ка, посуваючись тепер просто на північ, коли диск сонця, не рожевий від заходу, зовсім ясний та блискучий, як і вдень, почав поволі спускатися за небосхил. І нас нагло охопила страшна туга за сонцем, що зникало і з’явиться до нас тільки через чотирнадцять днів. Ми скупчили- ся всі біля західнього вікна вагону. Марта простягла долоні рук до зниклого світи- ща дня і почала співучим монотонним голосом проказувати індійські гімни, якими факіри вітають на Землі цього ясного бога.
Вудбел часом одповідав їй якимись незрозумілими словами з святих книжок, мабуть пригадуючи собі подібну хвилину в Траванкорі, коли вогневе сонце потопало в безмежному океані.
А тимчасом сонце, сховавшись частиною диску, здавалося, стоїть собі на виднокрузі й дожидає. Сяйво його


Юрій Жулавський | На срібній планеті
освітлювало простягнуті долоні Марти і іскрами грало на її білих зубах, які видко було крізь розтулені червоні уста. Я не міг перебороти в собі вражіння, ніби вони розмовляють обоє — ця жінка і сонце.
За півгодини вже було видко тільки рубчик сонячного диску. Кам’яна пустеля вся почорніла під цим окрайцем білої ясности, немов би перетворилася на море атраменту. Подекуди тільки блищало гладеньке каміння, одбиваючи синє світло Землі. Марта вже скінчила свої гімни і дивилася на пустелю, схиливши голову на плече Томасові.
Дивний смуток поняв нас усіх. Навіть Петро, найменше здатний до почуваннів, занімів і ворушив губами, неначе тихенько відповідав думкам, що зринали в ньому. А я... Ох, як же шалено-швидко промайнуло моє життя на Землі. Дивний танок примар і спогадів захмарив мені очі. Ввижалися мені надвислянські долини й похмурі верхи Татр... і все залюднене незчисленним натовпом знайомих, дорогих, з якими’ я попрощався на віки... На віки!
Коли це сонце нараз погасло. Червоні протуберанці, як дрібні вогнисті язики, тремтіли ще хвилину на небосхилі, нарешті зникли і вони, — а в темряві, що раптом упала на пустелю, було щось таке несподіване, що ми мимохіть збилися докупи, ніби бажаючи оборонитися від того, що на нас наступає, як сірий дикий кіт на подорожнього. Але це був тільки морок, а не ніч. І тієї ж хвилини, коли останній рубець сонця зник, вирвався на заході стовп світла, ніби банею завершений, подібний до чарівного водограю яскравого пилу.
Зодіякальне світло ясніло перед нами так нечувано розкіиіно, як ніколи не бачили його на Землі людські очі. Ми довго дивилися, занімівши, на цей стовп — яскравий, злегка нахилений до півдня, всіяний різнобарвними зорями, які визирали з-за цього космічного пилу, що кружляв біля сонця, а тепер, коли воно зайшло, одбивав нам у вічі його світлом.
Тепер уже все згасло і тільки Земля світить над нами та зорі, чудові зорі, заглиблені в чорному небі, не миготливі,. різнобарвні зорі. Ця різнобарвкість їх не притьмарена повітрям, якого тут нема, така приваблива, що я ніяк не можу до неї звикнути, хоч і світили вони надо мною протягом цілого, такого довгого місяцевого дня.
Земля посилає нам стільки світла, що під її сяйвом ми можемо відбувати нашу подорож без перерви. Це дуже зручно для нас, бо не доводиться витрачати часу і за ніч можна так далеко проїхати на північ, що другого дня ми вже не натрапимо на сторчове проміння сонця. Нас тільки лякає думка про нічний мороз, що уже добре дається нам в знаки.
Грунт знову нерівний, і це примушує нас зайвий раз збочувати та крутитися, запізнюючись з подорожжю Як би не це, то ми б легко впали в якусь прірву, не досить помітну при млявому світлі Землі. Орієнтуємося по зорях, бо з компасом не можемо якось дати собі ради при цьому дивному світлі. Окрім того, металеві стіни вагону зміняють положення стрілки.
На Морі Дощів, 7° 45’ зах. довж. 24° Iе півн. місяцевої шир., о першій годині другої місяцевої доби.
Ліинула вже північ, і ми забули навіть, що таке сонце. Не можемо зрозуміти, як це ми скаржились на його спеку.
67


Проза • Драма
Біля ста восьмидесяти годин минуло від заходу сонця, і ми зазнали такого нечу- ваного морозу, що, здавалося, усі думки позамерзали в голові. Наші груби працюють з усієї сили, а ми, зобгавшись коло їх, тремтимо від холоду.
Пишу, притулившись до груби. Пече мені в плечі, а тимчасом я почуваю, що кров моя від морозу застигає і густішає. Собаки тиснуться нам на коліна і скіглять невпинно, а нас бере вже безголов’я. Дивимося мовчки на себе з якоюсь дивною зненавистю, неначе хтось їз нас винен, що сонце тут не світить і не гріє триста п’ятдесят чотири з половиною години...
Я хтів перемогти себе і занотув’ати скілька вражінь з перебутої по заході сонця подорожи, але бачу, що я нездатен звязати найпростіших думок... Мозок у мене замерз і не надається до роботи, як та машина з криги. В думках проходять передо мною різні образи, і якісь розпачливі виблиски, яких я ніяким способом не можу звязати з собою. Часом я почуваю, ніби я справді сплю. Бачу Марту, Томаса, собак, Петра, грубку — і зовсім не розумію, що це таке, не розумію, хто я такий, де я тут узявся, на віщо...
Справді, на віщо...
Хочу спинитися над цим, пригадати собі, і не можу. Була ж якась причина, що я з цими людьми покинув Землю... Не пам’ятаю. Гнітить мене думання.
Здається, ми стоїмо. Не чути дзичання мотору. Треба піти й подивитись, що сталося, але я знаю, що ні я, ні вони — ніхто цього не зробить. Ми мусіли піти від грубки.
Який бридкий мороз!
Я бачу в вікно якісь скелі, які ясно освітлює Земля. Певно, ми через те стоїмо, що опинилися серед скель... Це все дивно і все байдужісінько...
Що я пишу? Чи не божеволію я справді? Дуже хочеться спати, але я знаю, що як засну, то замерзну і вже не прокинуся... Треба взяти себе до рук, прийти до памяти...
Дивно, що першої ночи на Sinus Aestuum не було такого морозу. Мабуть, там під площиною були якісь вулканічні жили, що трохи нагрівали ґрунт.
Писати, писати, аби не заснути, бо то ж смерть!
Від заходу сонця ми просувались увесь час на північний захід — в що-раз, то дужчому світлі Землі і все більшому морозі. Під 9° зах. довж.; 21° півн. шир., ми
пробились через низенькі, заокруглі вали, що заступали нам дорогу. Ми не зміняли напрямку, простуючи замісць півночи до північного сходу в бік узгір’я, що широко простяглася навколо Архимедовою перстеня, — в тій надії, що може знайдемо там якийсь діючий кратер, а в йому тепло. Ми пробуваємо на грані цього гірського краю, але все тут мертве й холодне. Ми в’їхали в середину якогось чудного пів- кружжя, утвореного з скель, що стоять амфітеатром. Фарадоль робив астрономічні виміри, щоб визначити положення цих гір. З його вимірів виходить, що це високорів- ня, яку звичайно позначають на мапах Місяця літерою Е, а лежить вона під 7° 45’ зах. довж., 24° 1’ північ’ної широти.
Мороз, мороз, мороз... — але треба перемогти себе й не спати.Аби тільки не заснути, бо то смерть! Смерть мусить бути тут десь близенько. Там на Землі повинні уявляти, що сидить вона на Місяці, бо це її царство...
Чого ми стоїмо? Ох, правда! Однаково!
68


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Так, треба себе перемогти. Про що я писав? Ага! оті гори... чудний амфітеатр кілометрів з чотири завширшки, відкритий з півдня. Над ним, як лямпа, висить Земля. Найвища гора, на півночі, просто перед нами. Має, напевно, з тисячу двісті метрів. Як це все жахливо виглядає! Театр для велетнів, для потворних, ведетенських кістяків. Я зовсім не здивувався б, як-би оці кручі вкрилися раптом юрбою величезних мертвяків, які б ішли мляво при світлі Землі і повільно сідали на місця глядачів. Велетенські черепи тих, що посідали найвище, біліли-б на тлі чорного неба, по-між зорями. Мені здається, що я все це бачу. Кістяки велетнів сидять і розмовляють: «Котра година?» «Опівночи. Земля, наш великий і ясний годинник, стоїть на небі у-повні — пора починати»— А далі до нас: «Пора вже починати; умирайте, ми подивимось»...
Я ввесь дріжу...
Palus Putredinis на дні щілини 7° 36’ зах. довж., 26° півн. шир. місяця. Друга доба, 62 год. по півн.
І от сталося. Нас засуджено на смерть, жадної надії на порятунок. Знаємо ми про це вже шістдесят годин... Досить здається часу, щоб призвичаїтись до цієї думки, і проте — ця смерть...
Спокійніше, спокійніше! Все одно, нічого не вдіємо. Треба погодитись з неминучим. Зрештою це ж для нас не несподіванка: вибираючись ще в подорож, там, на Землі, — ми знали, що наряжаємося на смерть. Але чому ж смерть не впала на нас нагло, як грім? Чому з явилася перед нами і наближається так поволі, що можна вирахувати кожен її крок; що знаємо, коли почне хапати нас за горло холодною рукою і душити. .. Так, душити. Ми всі задушимося. Запасу згущеного повітря вистачить нам при найбільшій ощадності ледве на триста годин! А далі... Що-ж робити, треба завчасу приготувати себе до того, що буде далі. Триста годин ще все буде так, як і досі. Будемо спочивати, їсти, спати, рухатися... Протягом цього часу випорожниться останній балон згущеного повітря, єдиний, який ще залишився. Через триста годин — буде на місяці полуднє. Сонце стоятиме досить високо. Буде ясно й тепло, гаряче, навіть, може занадто гаряче. Якийсь час, скілька годин все ще буде, як слід. Далі почнемо потроху почувать якийсь тягар, шум у голові, колотіння серця... У повітрі нашого вагону, не відсвіженоіму кисенем, якого нам бракує, буде повно вуглеквасу, нами видиханого. Тепер ми усуваємо це штучно, а тоді на віщо його усувати, коли в нас не буде кисеню, щоб замінити його? Вуглеквас почне нас отруювати. Приливання крови, важкість, задушливість, сонність... Так, сонність, непереможна сонність. Полягаємо в гамаки, дожидаючи стерти. Марта, певно, вихилиться з свого гамака і по кладе голову на груди Томасові, як і завжди... Далі побачимо сни... Земля, рідні краї, луки, повітря — ох! багато, багато повітря, величезне блакитне, чисте море! А підчас сну задушлива, страшна змора тут, у грудях. Здається, ніби я вже її чую, вгинає ребра, душить горло, стискає серце. Жах поймає. Хотілося струснути її, підвестися, тікати. Всі сни скінчаться. І на Місяці, серед незмірної площини Моря Дощів буде чотири в замкнейому вагоні.
69


Проза • Драма
Hi! не так! В ту хвилину, як нам не вистачить свіжого повітря, одчинимо двері вагону — навстіж. Одна секунда, і будемо в порожнечі. Кров бризне устами, вухами, очима, носом; скілька корчених, розпачливих рухів грудної клітки, скілька шалених ударів серця і — край!
На віщо я пишу це все? Навіщо я пишу взагалі? Нема рації, недоцільно... Через триста годин помру.
За годину пізніше.
Вертаюсь до писання. Треба щось робити, бо ця думка про неминучу смерть жахлива. Блукаємо по вагояу, безглуздо всміхаємося один до одного або розмовляємо про те, до чого нам зовсім байдуже. За хвилину перед цим Фарадоль оповідав, як у Португалії роблять підливку з курячих потрохів з каперсами. В той час ми всі, не виключаючи й його самого, думали про те, що через двісті дев’ятде- сят дев’ять годин помремо.
Власне смерть взагалі не страшна — чого ж ми так боїмося? Однаково ж...
Ох! Яке марне взагалі філософування про смерть! Голосніше, ніж усі мудреці, що проповідують спокій перед загином, промовляє стукання мого годинника в кешені. Я чую тихі дрібні металеві удари і знаю, що це кроки смерти, що з кожною миттю наближається. Буде вона тут раніше, ніж зайде сонце довгого дня, а день той небавом почнеться. Вона не забариться ні на годину.
Ми були саме в середині розташованих амфітеатромскель, задубілі від морозу, коли раптом Фарадоль випадково глянув на стрілку манометру одного з балонік з згущеним повітрям і скрикнув з переляку. Ми всі скочили туди, як 70
наелектризовані, дивлячись, куди показував Петро тремтячою рукою, не маючи сили від жаху вимовити слово.
В одну мить мені стало гаряче: манометр не показував ніякого внутрішнього тиснення. Мені спало на думку, що може через страшний мороз повітря в балоні, вміщеному в стіні, перетворилося в рідину. Я одкру- тив кран, — балон був порожній. Так само другий, третій, четвертий і п’ятий і тільки в шостому, останньому, було повітря.
Нас охопив божевільний жах. Не думаючи ні про причини таємничого спорожнення балонів, ні про те, що робимо, що треба робити і чи взагалі можна зарадити лихові, всі одразу кинулись до мотора, забувши про мороз, утому, сон, про все — пройняті одною тільки думкою: тікати, тікати, — так наче можна втікти від смерти.
За скілька хвилин вагон рушив. Виїхавши з замкненої в скелях площини, ми летіли з усієї сили, без пам’яти на північ, посеред дрібних гір, що стеляться від перстеня Архімеда, залягаючи усю західну частину Багна Гнилизни, яке межує тут з Морем Дощів. Грунт був дуже прикрий і нерівний. Вагон підскакував, трусився, і трусив нас немилосердно, але ми на це не зважали, гадаючи в страшному пароксизмові тривоги й розпачу, що нам пощастить дістатися на другий бік Місяця швидче, ніж вичерпається наш мізерний запас повітря! Яка смішна думка! Повітря нам вистачить ледве на триста годин, а до місяцевого бігуна по простій лінії мало не дві тисячі кілометрів дороги, і половина припадає на край гірський та неприступний!
Мороз стискав нам кров у жилах і спирав дихання в грудях, але ми,


Юрій Жулавський | На срібній планеті
ні на що не зважаючи, безупинно пробивалися через гори, що срібрилися в світлі Землі, через чорні яри, через поля, вкриті горбами — все далі й далі. Навіть про сон, що морив нас недавно, — тепер ніхто уже не думав.
Підчас цієї пекельної їзди так само недоцільної, як і шаленої, нас затримала несподівана перешкода. Ми опинились над щілиною, подібною до «щілини Ря- тунку» під Ератостеном, але без порівняння ширшою й глибшою. Помітили ми її так близько, що ще б трохи, — і ми впали-б до неї разом з вагоном.
Вагон спинився і нас одразу взяла страшна апатія.
Завзяття розпачу, піднесені якиім ми гнали без пам’ята стільки годин, зникло так само швидко, як і з’явилося, відступивши місце невимовному знесиленню та пригнобленню. Відразу стали ми байдужими до всього. На віщо мучитись і напружуватись, коли все те річ марна. Мусимо вмерти.
Ми посідали коло грубки бездіяльні і мовчазні. Мороз докучав нам що-раз страшніше, та ми вже не дбали про це. Однаково як умерти, чи замерзнути, чи задушитися. Минуло доволі часу. Напевно ми б замер-, зли, як би не Вудбел, який перший опам’ятався і почав переконувати нас, що треба серйозно обміркувати наше становище.
— Пошукаймо виходу, способу, як врятуватися, — мовив він. — Хоч би ми його навіть і не знайшли, то знайдемо принаймні те, що взявшись до роботи, не думатимемо на хвилину про смерть, що гнобить нас і знесилює.
Справді порада була добра, але ми тж виснажилися і так замерзли, що поставились до неї цілком байдужно, не відповівши навіть на Томасову пропозицію.
Пам’ятаю, що я дивився на Томаса, бачив, що він щось говорив, але я не зрозумів ні слова. Єдине, що мене.в той момент цікавило: який-то у його оуде вигляд після смерти?
Я вперто дивився на рухи його уст і думкою здирав з їх тіло, далі так само оголював йому череп, ребра, горло, — і дивлячись на людину, мав перед очима кістяка, який, здавалося, говорить до мене з уїдливою гримасою: — Отакі будете всі — незабаром!
Томас, побачивши нарешті, що не вдіє з нами, нічого, сам узявся до мотору і через хвилину вагон, вже їхав по-під широкою щілиною. За півгодини ми доїхали до того місця, де щілина скінчилася. Фарадоль спостеріг це і в захваті очайдуш- ної енергії скочив до мотора і закричав, як шалений:
— Ми можемо об’їхати щілину і їхати далі на. північ, до полюса, туди, де єсть повітря!
Він сміявся і кидався, як божевільний, але коли він хотів вхопитися за стерно, Томас обережно відсунув; його і сказав спокійно, але рішучо:
— Ми не об’їдемо щілини, а в’їдемо в неї.
Петро подивився на його кам’яним поглядом, а то дії раптом, напевно під впливом нервового припадку, кинувся до його і вхопив за горло.
— Кате! — ревів він — душителю! Ти нас хочеш убити, стратити, а я жити хочу, жити! чуєш!? На північ, до бігуна, там єсть повітря!
Він запінився й кричав, а як був дужчий за Томаса, то, поки ми встигли 71


Проза • Драма
допомогти Томасові, повалив його і придавив колінами. Я кинувся разом з Мартою, щоб ухопити несамовитого, і почалася боротьба, підчас якої завзято загавкали собаки. Нарешті ми вхопили його за плечі, але він раптом вирвався у нас з рук, скрикнув і звис безсилий. Томас підвівся з долу змучений і блідий.
Тимчасом вагон нахилився, мене раптом вдарило, і я зомлів.
Коли я прийшов до пам’яти, то побачив, що лежу в гамаку, а Томас стоїть надо мною й натирає мені скроні етером. Марта з Фа- радолем сиділи поруч сонні й мовчазні.
З Томаса людина дійсно енергійна. Коли він боровся з Петром, вагон позбавлений стерна, вдарився передом об скелю. Мене кинуло від цього струсу вперед, і я вдарився головою об стінку вагона і знепритомнів.
Томас і Марта щасливо вийшли з цієї пригоди так само, як і Фарадоль, що лежав непритомний на підлозі, знесилений попереднім нервовим нападом. Тоді Томас, побачивши, що сталося, загадав Марті покласти нас у гамакиу а сам спинив вагона, повернув і в’їхав у глиб щілини. Тут тільки, на самому дні, де як він цілком слушно сподівався, значно тепліше, ніж на повер- хіи, — він узявся до нас. Петро перший прийшов до пам’яти. Він зовсім не пам’ятав свого божевілля, яке нас так тяжко вразило. Нарешті опам’ятався і я.
Тепер вже нам не загрожувала смерть від морозу, бо він у цій безмірно глибокій щілині не такий великий. Видко, надра Місяця, подібно до надер Землі, ще не зовсім позбавлені власного тепла, хоч Місяць, як менший в 49 раз од Землі, мусів і застигати значно швидче.
Томас це передбачав, а через те й спустився в щілину з вагоном, бажаючи, щоб ми могли спокійно порадитись про те, що робити, забезпечені від безпосередньої небезпеки, якою нам загрожував паралізуючий нас мороз.
Ми почали радитись. Спало нам на думку, що може пощастить за допомогою повітряної нагнічуючої помпи так згустити надзвичайно рідку атмосферу, яка нас оточує на Місяці, щоб нею можна було висвіжувати повітря в вагоні. Думка ця осяяла нас, як зірка надії і врятування. Ми негайно взялися здійснювати її з свіжими силами. Але за годину великої, тяжкої праці ми переконались, що це річ неможлива. Атмосфера Місяця тут така ріденька, що коли й зовсім засунути поршня в помпу, вона не згущається ще до такого ступня, щоб нею можна було висвіжити повітря в нашому вагоні і одчинити затички. Пробували ми далі згустити її за допомогою помпи в одному з порожніх балонів, щільно позатикавши шпари, через які втекло повітря, але й цього не можна було зробити.
Знесилені и виснажені, ми покинули марну роботу.
Томас ще потішає нас тим, що може далі на півночі ми знайдемо густішу атмосферу, яка дасть можливість використати нашу помпу, але я знаю, що й він сам цьому не вірить. На всіх величезних просторах Моря Дощів атмосфера буде однакова, ріденька, цеб-то — її майже не буде, а поки ми проїдемо ці простори, наш запас повітря вичерпається і тоді станеться неминуче. Через двісті дев’ятдесят годин ми помремо.
Не зважючи на це, як тільки буде видніше й тепліше, ми вийдемо з цієї щілини 72


Юрій Жулавський | На срібній планеті
й подамося на північ. Не буде мабуть нічого з того... А може... може справді знайдемо десь густіше повітря.
На тому самому місці о 70 год. по півночі.
Встановили нарешті причину, що призвела до витрати наших запасів повітря. Балони попсувалися підчас спускання вагону з Ератостена. Якийсь гострий камінь, що був на дорозі, по якій спускався вагон, глибоко подряпав їх, а внутрішнє тиснення газу їх доконало. Щілини видно. Дивують мене тільки дві річі: насамперед те, що тиснення згущеного повітря не розірвало попсованих мідних балонів, а далі те, що ми не помтіили завчасу втечі повітря... З думки не йдуть мені ці загадки, але шо зміниться в нашому становищі, коли я їх розгадаю?
Я не можу ні про що инше думати. Усе стоїть та й стоїть мені перед очима оте видовище смерти. І найстрашніше те, що вмремо ми, почуваючи себе цілком здоровими. Це найбільший жах з того надзвичайного, Що має впасти на нас. Томас спокійніший за всіх, але я бачу по його поводженню з Мартою, що і він увесь час думає про те, що має статись. Він гладить, їй коси якимсь ніжним, зовсім жіночим рухом руки і дивиться на неї так, немов-би просить пробачення. А вона цілує йому руки, вимовляючи цими лестощами й очима: «Не журися, Томе, все гаразд, ми вмремо разом».
Це їм може й справді якась потіха, що помруть разом, але для мене, скажу по щирості, ця спільність долі зовсім не зменшує її жахливости. Я пробуваю в стані такого зрушення всіх розумових сил, що рефлекси не роблять взагалі на мене ніякого впливу. Я тверезо думаю про все, здаю собі справу з усього, сотню разів кажу собі, що вмираю разом з цими людьми, як добровільна жертва могутньої жадоби знання, що одірвала нас од Землі і кинула на цю негостинну кулю, вмовляю себе, що я повинен скоритись своїй долі і зберегти спокій перед цим неминучим кінцем. І не зважаючи на всі ці тонкі міркування, я почуваю увесь час одно: жах, безмежний, розпачливий жах! Таке воно невблагане і так поволі наближається...
Я ніяк не зрозумію, чом ми не подумаємо про те,, щоб одразу розвязати своє страшне становище? Адже-ж од нас самих залежить — вкоротити собі життя, яке зараз є тільки смішною пародією на життя, великою мукою і тягарем...
За годину пізніше.
Ні, не сила моя зробити це! Не знаю, що мене стримує, але не можу! Може дитяча тута за сонцем, за доброю зорею дня, яка зійде над нами незабаром, а може якась смішна, мало не звіряча любов до життя, хоч такого вже недовгого, а може уламки нерозумної, зовсім безпідставної надії...
Знаю, що ніщо нас не врятує, а так божевільно хочу жити і так... боюсь...
Однаково! — нехай буде, що буде.
Я дуже втомився. Нехай би вже нарешті приходило оте неминуче! Дихаючи я що-разу думаю собі, що вже одним віддихом менше. Однаково!..
На сході сонця.
За годину руіиаємо в дорогу. Західний край щілини вже горить над нами сяйвом сонця. Ми виїдемо на широку пустиню, щоб побачити- ще раз сонце, побачити зорі і Землю, спокійну, осяяну і таку тиху на цьому чорному небі...
73


Проза • Драма
І ми поїдемо на північ.
На віщо? — не знаю. Ніхто з нас не знає. А таки поїдемо. Смерть піде з нами поруч по кам’яних полях, по горах, по долинах, а коли стрілка манометру в останньому балоні з згущеним повітрям дійде до нуля, смерть увійде до вагону.
Ми вже не розмовляємо один з одним. Нема про що розмовляти. Намагаємося тільки робити що небудь, більше мабуть через те, що нещиро соромимося один одного, а для власної розваги, бо яка там робота може зацікавити людину, яка знає, що все, що вона робить, ні до чого.
А далі підемо на зустріч своїй долі!
Друга місяцева доба, 14 година по півдні. На Морі Дощів, 8° 45’ зах. дояж., 32° 16’ півн. широти, між кратерами с — d.
Ми врятувалися! — і порятунок настав так несподівано, таким дивним і... страшним способом, що й досі я не можу опам’ятатися, хоч вже дванадцять годин минуло з того часу, як смерть, що товари- шила нам протягом двох земних тижнів, одвернулась від нас і одійшла.
Одійшла, але не без жертви... Смерть ніколи не відходить без жертви. Коли з ласки або з примусу дозволить жити, кого вже держала в своїх пазурях, то бере собі за них достатній викуп, де тільки його знайде, не розбираючи...
На сході сонця ми рушили в дорогу, проваджені скоріше силою звички, аніж розумною якою потребою.
Ми були певні, що не доживем до вечора цього чудового довгого дня. їхали мовчки, з утомою смерти, що сиділа посеред нас і дожидала хвилини, коли зможе стиснути нас в своїх холодних обіймах. Ми почували її присутність так 74
ясно, немов би це була істота, яку легко вхопити й дотикнутися до неї, і дивувалися, що не бачимо її.
Тепер це все — тільки спогади, але тоді це було найжахливішою, невимовною дійсністю. Я не можу навіть зрозуміти, як здужали ми прожити в такій огидній безпарадній тривозі, з тою невблаганною марою перед очима триста п’ятдесят годин! Я не прибільшу, коли скажу, що ми вмирали кожної хвилини, гадаючи, що мусимо вмерти неминуче, бо порятунку, — особливо такого, — ніхто з нас не сподівався.
Тепер це видається мені страшним сном, і я мушу всі чуття покликати на поміч, щоб упевнитись, що все те сталося на яві.
Не пам’ятаю вже як слід дороги, якою ми їхали. Година за годиною минала, вагон увесь час їхав швидко на північ, а ми немов уві сні дивилися на мінливі краєвиди. Тепер я почуваю, що всі вра- жіння мої зливалися тоді в одно з тим вражінням невблаганої смерти. Не маю тепер сили розметати отой хаос. Все, що я пам’ятаю з тієї дороги, було страшне. Спочатку ми їхали між Palus Putredinis та Морем Дощів, маючи з правого боку околиці горяні та дикі. Ліворуч, на захід розляглася рівна площина, що далі переходила в невисоке хвилясте узгір’я, рівнобіжне до напрямку нашої подорожи. По-за тим узгір’ям ясніли далекі верхи Тімохаріса, освітлені сонячним промінням, що падало просто на гори.
Я добре пам’ятаю грізне й дивне, незлічене багацтво барв того крайобразу. Найвищі шпилі кратеру були білі, але від їх спадали вниз смуги й кола, що грали всіма фарбами веселки. Не знаю, чим це


Юрій Жулавський | На срібній планеті
пояснити. Чи то Тімохаріс, гірське кільце розмірів Ератостена, був колись дійсно чинним, а тепер погаслим, величезним кратером? Чи ці барви були смугами осідаючих на кратерах польових шпатів, трахітів, сірки, лави й попілу? не вмію я розгадати цієї загадки, а тоді навіть не спинявся над нею. Я мав тільки вра- жіння чогось нереального, чогось такого, що нагадувало мені байку про чарівничі краї та про гори з дорогого каміння. Придивляючись до цього яскравого од сонця верхогір’я, подібного до стосу топазів, ру- бинів, аметистів та діямантів я одночасно почував холодну, як лід, мертвоту. Було щось немилосердно суворе та невблагане в цьому гострому сяйві барвистого каміння, в сяйві непритьмареному та незлагід- неному нічим, навіть повітрям... Якийсь дух смерти йшов від цих гір.
Через кільканадцять годин по сході сонця, весь час маючи перед очима верхи Тімохаріса, ми в’їхали в затінок невисокого кратеру Бера. Минувши його, подалися уздовж підгір’я ще нижчого од нього, сусіднього кратера Фельє і виїхали на неомірну, що й оком не вбереш, рівну площину, яка простяглася на шістьсот кілометрів перед нами, аж до північного краю моря Дощів. Прямуючи на північ, ми вже залишили позад себе верхогір’я Тімохаріса, а Замісць його на північному сході з’явився на кінці небосхилу відлеглий, тінями оповитий, вал цирку Архімеда.
У мене відразу з’явилося таке почуття, неначе перед нами стоїть величезна брама, широко розчинена на площину смерти. Безмежний гнітючий жах знов охопив мене. Я хотів задержати вагон, звернути туди, в середину скель, що зникли позад нас, аби тільки не їхати на цю широку площину, якої — я знав — ми не переїдемо живими.
Здається, не в мене самого було таке почуття. Троє останніх теж похмуро дивилися на кам’янисту пустиню, Що простяглася перед нами.
Вудбел похмурий, схиливши голову на груди й стиснувши губи, здавалось Довго міряв оком ту площину, кінця якої не було видно, а далі мляво повів очима на стрілку манометру, пристосованого до останнього балону зі згущеним повітрям. Я мимоволі зробив те саме. Стрілка в невеличкому мідному барабані спускалася повільно, ступнево, але невпинно....
Тоді несподівано промайнула в мене страшна, потворна думка: повітря не вистачить на чотирьох, а на одного може б і вистачило. Один з цим запасом може досягти таких місцевостей, де атмосфера місяця буде така густа, що нею можна буде дихати хоч за допомогою помпи.
Я злякався самої думки про це, і ледве з’явилася вона, хотів її прогнати, але вона була дужча від моєї волі і ввесь час до мене верталася. Я не міг одв’ести очеїї від стрілки манометру, а в вухах весь час бреніло мені: На чотирьох не вистачить, а на одного...
Глянув я нарешті на товаришів, нишком, як той злодій, і — страшна річ! — в очах у них, палких, неспокійних, вичитав ту саму думку. Ми зрозуміли один одного. Нарешті Томас потер рукою чоло і озвався: — Коли доводиться це зробити, то треба робити швидче, поки не вичерпано всього запасу...
Ми знали, про що він казав. Фарадоль мовчки кивнув головою, а я почервонів, 75


Проза • Драма
але не протестував. — Чи будемо тягти жеребок? — знов спитав Томас, з великим зусиллям вимовляючи ці слова. — Але... — тут голос йому затремтів і змінився, набираючи якогось м’якого благального тону. — Але... я хочу попрохати вас, щоб... Марта зосталася живою... також.
Запанувало знов довге, гнітюче мовчання. Нрешті Петро пробубонів:
— На двох не вистачить...
Томас одкинув назад голову, якимсь, гордим, рухом. — Коли так, добре, нехай станеться! Так краще.
Промовивши це, взяв він чотири сірники, одному з їх одломав головку і, сховавши їх в долоні так, що видно було тільки кінці, простягнув до нас руку.
Підчас цієї розмови Марта стояла збоку і не чула нічого. Вона надійшла до нас саме тоді, коли простягали пальці за жеребком, і одразу запитала нас зовсім спокійним голосом:
— Що це ви робите?
А тоді звернулась до Томаса:
— Покажи, що в тебе в руці...
І вийняла в його з долоні сірники, які мали бути вироком смерти трьом із нас, щоб четвертий міг жити. Сталося це все так швидко й несподівано, що ми не встигли перешкодити їй. Від сорому ми почервоніли по самі очі. Ми зрозуміли, що ця жінка впіймала нас на злочині, проказаному егоїзмом, підлотою та боягузством. Ми глянули один на одного і відразу кинулися в обійми, вибухаючи спазматичним, довго стримуваним риданням.
Про те, щоб тягти жеребки, не було вже й мови.
Силою реакції, яка є основним законом людської душі, — взаємна задрість, що викликала її близька, кєминуча, нависла над нами смерть, перейшла тепер в почування якогось тепла й щирости. Нас охопив дивний безмежний спокій. Посідали ми близенько один до одного — Марта притулилася гнучким тілом до грудей Томаса — і почали розмовляти щирим, тихим голоеом про безліч дрібниць, які нас цікавили колись на Землі. Кожен спогад, кожна подробиця мали для нас тепер велике значення: ми почували, що наіиа розмова — то є прощання з життям.
А вагон тимчасом без зупинок біг на північ по незмірній, мертвій площині.
Минали години й доби земні. Стрілка манометру падала ввесь час, але ми вже були спокійні, скорившись своїй долі. Розмовляли, їли, навіть спали, немов би нічого й не сталося. Я почував тільки чудне, прикре тиснення коло серця й горла, як людина, що зазнавши великої втрати, силкується забути про неї — і не має сили забути.
О півдні ми вже були між 31 та 32 паралелями.
Спека, хоч і дуже велика, не докучала вже нам так, як минулого дня, бо над цією широтою Місяця сонце піднімається тільки на шістдесят неповних градусів над небосхил. Земля, що з полудня висіла на небі на тій самій височині, була як «молодик». В цей час безпромінний диск сонця досягнув вогневого обруча земної атмосфери і почав повільно по-за нього заходити.
Перед нами було затемнення сонця, що тривало біля двох годин, тимчасом як на землі люди бачили затемнення місяця.
Ясна обручка земної атмосфери в тій хвилині, як сонце діткнулося до неї, зробилась подібна до вінка кривавої 76


Юрій Жулавський | На срібній планеті
блискавиці, а оточена нею велика чорна пляма була єдиним на небі місцем, де не світили зорі. Минуло біля години, поки диск сонця зайшов за це чорне, смужкою вогню опасоване коло. В цей час вінок робився усе кривавішим та сірішим. З тієї хвилини, як зникло сонце, було так ясно, що видко було зариси небосхилу, що маячив в оранжевому світанні. Чорна пляма Землі скидалась тепер на роззявлену пащу якоїсь страшної криниці, що відбивалася на зоряному небі. Навколо неї вилася криваво-вогнева обводка, що повільно перетворювалася далі в широко розлите сяйво — червоне, помаранчеве і жовте; зникало воно нарешті на чорному тлі слабеньким, білим півсвітлом. А з-за цього полуменистого вінка вистромилися на схід і захід два снопи проміння, два водограї золотистого осяйного пилу: це було зодіякальне світло, що його видко під час затемнення, — подібне до того, яке буває по заході сонця.
Освітлення на місяці тимчасом перетворилося з помаранчового на червоне і здавалося, ніби хто кров’ю полив сувору пустиню, що була перед нами.
Нам довелося спинитись, бо в такому кривавому та світлі не можна було розпізнати дороги. Раз темрявою впав на нас і холод, що почався зразу-ж як зникло сонце. А тимчасом над нами горів розкішним світлом, рогатий вінець різнобарвного вогню. Собаки почали скіглити спершу тихо, а далі усе голосніше та розпачливіше. Скіглиння пронизувало нас холодним тремтінням. Ми згадали ніч перед смертю О’ Тамора, коли Селена так само скігли- ла, віщуючи смерть, що входила до нашого вагону. І от поруч з цією розкішшю на небі ми почули так ясно всю неодмір- ну, страшну безодню нашого становища. Нам здавалося, що оці вогні і сяйво ніби на глум розгорілися над головою тих, що вмирають, і сонце вже не хоче на них дивитися... У балоні ми мали повітря вже тільки на яких двадцять годин.
По двох годинах тьми краєчок сонця почав вибиватися на західньому боці чорного диску Землі, а ясна авреола звузилася і поволі згасала. Побачивши сонце, ми спершу зазнали почуття несподіваного здивування. Ми вже так звикли до кривавої ночи, так уже здавалося, що вона віщує нам ніч глибшу, одвічну, яка огорне нас невдовзі, що світання дня було для нас чимсь незрозумілим. А тепер одразу, не знать чому, повстала надія, що з появою сонця нас має врятувати якесь чудо. — Будемо жити! — закричав я так несподівано і так переконано, що очі всіх звернулися до мене з виразом питання й надії.
І тут справді сталося щось дивне. З ящика, в якому був замкнений наш безужитний тепер, телеграфний апарат, почулося якесь стукотіння. Спочатку ми не пойняли собі віри, але цокотіння чулося все виразніше. Ми кинулись до ящика. Коли одчинили його, то побачили, що апарат справді працює, так ніби дістаючи прислану звідкілясь депешу. Даремно силувалися ми зрозуміти її зміст. Щось зіпсувалося, чи поплуталося, ледве можна було зловити скілька одірваних слів:
Місяць... за годину... від середини диску... під кутом... нехай... Франція... ці... а коли... смерть...
Нас огорнуло безмежне здивування. Фарадоль скочив до апарату і зателеграфував: Хто озивається? Почекали
77


Проза • Драма
трохи, — ніякої відповіли. Петро запитав вдруге, втретє, все без наслідку.
Апарат змовк і стукання більше не чулося. Минуло півгодини цілковитої тиші, ми почали вже думати, що все те була якась незрозуміла омана.
Сонце віійшло вже з-по-за Землі і стало на небі поруч з нею. Знов почалася спека.
Коли це щось майнуло й заблищало перед нами в промінні сонця і одночасно грунт під ногами здрігнувся — немов би стіна, до якої влучив гарматний набій. Ми скрикнули з переляку і здивувалися. Кинувшись до вікна, ми побачили якусь масу з металевим виблиском, що одбив- шись од поверхні Місяця, зробила на наших очах величезну дугу у просторі, ударилася знов далі і знов одбилася вдруге, втретє, вчетверте, велетенським скоком прямуючи на північний захід.
Ми мовчали здивовані, не здаючи собі справи з цього явища, — коли Петро нараз скрикнув:
— Брати Ремоньє!
Тепер з псувалося все. Минуло шість земних тижнів з того часу, коли ми опівночі впали на Місяць, а це той термін, в який мала вирушити за нами друга експедиція. Наш телеграфний апарат стукотів від депеші, яку брати Ремоньє послали на Землю, мабуть близько бувши від Місяця. Він міг і раніше озиватися слабше, та тільки стукотіння всередині ящика, де він був замкнений, лишилося поза нашою увагою. Певно брати Ремоньє не помітили і нашої депеші, бо в останню хвилину були захоплені чимсь иншим, збираючись упасти на Місяць.
Всі оці міркування блискавкою промайнули мені в голові, коли ми, хапаючись 78
і поспішаючи, пускали в рух мотор нашого повозу. За кілька хвилин ми вже мчали з усієї сили в той бік, де куля зникла з наших очей, захоплені єдиною думкою, важливішою в цей момент за всі инші: брати Ремоньє мають при собі повітря!
Швидче, як за півгодини ми доїхали до того місця, де впало нарешті ядро, скілька разів одбившись від ґрунту. Страшне видовище було перед нашими очима: серед розкиданих уламків розбитої кулі лежало два закривавлених, знівечених трупи.
Ми мерщій повдягалися в наші пові- треохорони і, набравши в їх решту нашого запасу, вийшли з вагону, тремтячи від хвилювання, викликаного (нема що таїтися!) не так страшною смертю товаришів, як побоюванням, що їх балони з повітрям попсувалися підчас катастрофи.
Два балони дійсно тріснули і лежали порожні серед потрощених металевих плит, але чотири зостались цілі. Ми врятувалися!
На хвилину ми на радощах збожеволіли, хоч і як не пасувала наша радість до того, що було вколо нас. Але ж ми протягом трьохсот пятидесяти годин умирали, а тепер упевнилися, що житимем!
Тільки певні себе і своєї долі, могли ми подумати про долю, що спіткала братів Ремоньє. Той самий випадок, що врятував нас, спричинився до їх смерти. Простісінький випадок, якась неточність в, обчисленнях призвели до того, що вони впали тут перед нами, а не на середині місяцевого диску, віддаленої від нас приблизно на тисячу кілометрів. Цей випадок дав нам запас повітря, а їх забив, бо спускаючись в цьому місці, вони спадали


Юрій Жулавський | На срібній планеті
на поверхню місяця, не сторч, а під кутом. Куля вдарилася боком об твердий грунт, а як не була там забезпечена охоронним рештуванням, то одскочивши раз, другий, повинна була нарешті потрощитися. Мороз пройняв нас коли ми подумали, що те саме жогло б бути і з нами...
Поховавши як слід трупи серед каміння, ми взялися до їх спадщини. Вибрали з поміж уламків усе, що було придатне для нас, але насамперед попереносили до свого вагону такі дорогі для нас балони з повітрям, а потім — живність, запас води та деяке знаряддя, що не дуже попсувалося. З тремтінням серця шукали ми їх телеграфного апарату в надії сполучитися за його допомогою з людністю Землі. Але надія не справдилася: апарат розбився підчас катастрофи. Така сама доля спіткала і астрономічні інструменти. Мотор кулі ми забрали з собою, хоч він і дуже попсований.
Та яке щастя для нас, що принаймні мідні балони з повітрям не зазнали лиха під час катастрофи!
Забравши добро сердечних братів Ремоньє, ми негайно рушили в дорогу на північ, бо спека, яку перервав холод підчас затемнення сонця, знову зростала. Доводилось шукати якоїсь високої скелі, що могла б уділити нам тіни та прохолоди.
Спинились ми аж тут, поміж невеликими кратерами c-d.
Ці гострі стіжки гір, що майже стикаються підставами безперечно вулканічного походження. Вся околиця, вкрита сіркою, жовтіє в яскравому сяйві сонця. Глибокі жолоби, якими вкрито боки кратерів зверху аж до самого низу, дають дуже добрий захист од пекучої спеки.
Ми врятовані, але пригноблення не кидає нас ні на хвилину. Мимоволі стоять мені перед очима страшні, покалічені трупи Ремоньє. Ми-ж зовсім невинні, що вони загинули, а проте я почуваю, як мене доля- гає совість: їх смерть урятувала нас...
Я втомився від усіх цих подій, я втомився від довгого писання. Треба лягти і спочити трохи перед дальшою дорогою, бо труднощі та небезпека ще не скінчилися.
Я подивився на Селену, що бавилась з своїми щенятами, які дуже повиростали за цих два тижні. Дивна річ: коли нам загрожувала через брак повітря смерть, і ми були вже хотіли позбавити життя трьох із нас, щоб урятувати четвертого, нікому й на думку не спало, що можна було-б забити собак, які також споживали багато повітря, і продовжити таким способом час, що зотався нам на прожиток! Яка б то була страшна річ, коли б ми дійсно когось із нас позбавили життя, зберігши собак, і то тільки через те, що забули про них.
Тепер небезпека минулася, і гаразд, що собаки живі. Своєю тваринною простотою вони більше нагадують нам Землю, ніж ми можемо один одному пригадати її самими собою. З ніжним почуванням дивлюсь я на цих звірят... Такі ми самотні, такі одірвані від Землі... Двох людей вона послала по нас, але ми побачили тільки їх трупи. Ми сподівалися, що, як прибудуть брати Ремоньє, ми матимемо товаришів і разом з тим спосіб сполучитися з Землею. Тимчасом вони врятували нам життя, зате нас засуджено на вічну самотність.
На Морі Дощів, 9° зах. довж., 37° півн. широти, друга доба, 152 год. по півдні.
79


Проза • Драма
Біля ста годин, цеб-то більше чотирьох діб земних ми плентаємось по рівнині, якій, здається, немає кінця й краю! Скільки глянеш оком — не видко нічого, ні одного взгір’я, ні одної гори, на якій затрималося-б око. Жахлива одноманітність краєвиду нудить нас. Якось на Землі я подорожував по Сахарі. Але навіть Сахара видається мені чудовою, розмаїтою країною поруч з тим, що тепер оточує нас! На Сахарі раз-у-раз натрапиш на якісь ланцюги скель, на якісь хвилясті піскові горби, з-за яких незрідка виглядають зелені вершки пальм, що ростуть по розкішних оазах. Над Сахарою блакитне небо, яке через невеличкі перерви осріблюеться світлом, ясніє в сяйві півдня, рожевіє зорею, або заслоняється завісою зоряної ночи. Над Сахарою гуляють буйні вітри і, хвилюючи піскове море своїм рухом свідчать про життя. Тут нема нічого такого. Кам’яна підлога, поорана неглибокими борознами, вивітряна на поверхні від спеки, така страшна, як і оце небо над нами, що майже не одмі- няється протягом трьохсот з лишком годин! Вітер, блакить, зелені рослини, вода, життя — все це уявляється нам якоюсь милою, прехорошою, але фантастичною казкою, що чули ми її або вичитали колись за молодих літ, давно, дуже давно...
За земними розрахунками часу ми пробуваємо на місяці що-йно вісім неповних тижнів, але нам здається ніби цілий вік минув, як ми покинули землю. Поволі звикаємо до нових умов життя. Вже не дивує нас те, що навколо нас. Дивують нас тільки спомини, які оповідають нам, що там, на ясній кулі, що висить над нами за сотні тисяч кілометрів, серед зір на чорному небі, єсть країни, де ми виховалися, такі відмінні від цієї, і такі розкішні, такі нечувано розкішні!..
Ні, люди не вміють цінувати краси землі! Коли-б вони опинилися тут, де ми, — вони любили-б її так, як нині ми любимо її, втрачену навіки, кохану... І так само, як і нам, ввижалась би вона їм у снах, гарячкових, невпокійних, повних упертої, болючої туги... І які-ж важкі оті сни! Прокинешся через кілька годин і бачиш, що сонце стоїть на небі мало не на тому самому місці, де стояло, коли заснув; що вагон наш, не зважаючи на невпинний рух, усе на тій самій пустелі, на тій самій відлеглості від виднокругу — і починаємо думати, що нема тут ні часу, ні простору, а єсть тільки; неомір- ність та вічність!
Щоб розважитись і не збожеволіть в цій пустці, ми оповідаємо один одному усякі довгі, часом дитячі пригоди, або читаємо книжки, що взяли з Землі. Маємо трохи творів природничих, досить повну історію цивілізації, кілька найславетні- ших поетів та біблію. Біблію читаємо часто. Звичайно Вудбел розгортає книжку і гучним, виразним голосом читає розділи з книги або Євангелії...
Ми слухаємо, як бог створив землю для людини, щоб ходила по їй, і місяць, щоб осявав землю вночі; як звелів він ночі заступати день, як вигнав Адама з квітчастого раю в край пустельний та неродючий. Слухаємо, як визволитель зійшов на землю, щоб заплатити за людські гріхи, як з невеликою громадкою вірних ходив він по запашних луках та зелених горах Галілеї, як постраждав і вмер. Слухаємо все це, дивлячись на Землю, 80


Юрій Жулавський | На срібній планеті
подібну до срібного серпа на чорному оксамиті неба, їдучи порожніми, страшними просторами під сонцем, що, мляво посуваючись, забуває визначати нам дні й години...
Марта цілою душею поринає в ці оповідання, а коли Томас скінчить читання, задає йому різні, часом дивні запитання. Всі вони стосуються до нашого сучасного стану. Недавно вона сказала Томасові: «Ми тут з тобою, як Адам з Євою». — Дійсно, вони тут перша пара людей, вигнаних з Землі в пустелю, бо-ж і тих було колись вигнано з раю. А от ми з Петром, хто ми такі? Щось нелюдське є в нашому сучасному існуванні: Томас з Мартою мають самі в собі рацію свого буття, а ми, — на віщо ми живемо?
Пригадую я, що говорили ми на землі, вибираючись в дорогу на небо: подаємось туди для знання! Тепер я бачу, що саме знання не задовольняє людину, коли немає способу закріпити його і переказати иншим. Ми бачимо дива, яких ще од віку не бачила жадна людина і, дивуючись, спостерігаємо, що ми до того байдужні, бо нема кому оповісти про те, що ми бачимо. Через те ми й не вивчаємо багатьох річей, які повинні і могли-б бивча- ти... Ох, як би ж то у нас був спосіб сполучитися з Землею! Без цього наше життя недоцільне. Щасливий Томас і Марта щаслива! — вони живуть для себе!
Бере мене якась страшна гарячка, коли я дивлюсь на їх, коли я думаю про їх. Проживши на Землі тридцять шість років, я, мушу признатися, належав до тих шаленців, для яких існує одна тільки любов: знання і тільки одна туга: за правдою! Тепер я починаю тужити за тією великою таємницею всього життя, яку має в собі жінка, і за тим святим гріхом, в якому ця таємниця виявляється — за коханням...
Ха, ха! — як смішно виглядає погляд, тут висловлений! Я самотній і самотнім буду до самої стерти, що впаде на мене і задушить разом з невикористаним потягом до творчого життя, разом з цим знанням, безумитним, як джерело, що біліє серед скель неприступних та неродючих...
Марта... Не тямлю, для чого написав я це ім’я. Чому мене цікавить ця півдика малабарка, хороша, як те молоде, гнучке звірятко, яку на цей світ, — за сотні тисяч кілометрів од землі, — загнала не невсипуща жага тзнання таємниць, а звичайне, нерозумне кохання до му- щини? — Так, — зовсім вона не цікавить мене, а тимчасом думаю про неї безупинно, уперто, навіть боляче, Тут нас троє чоловіків, дужих, мудрих, а отже не ми принесли на цей світ людину, а вона, ця нерозумна, безсила жінка. З нас має ціну той тільки, кого вона обрала...
Ми вдвох — ніщо і власне услуговуємо тільки цій двійці своїм мозком, як робоча худоба — м’язами.
Власне, це несправедливо. Чому він, чому тільки він, чому саме він?..
Марта казала на Землі, благаючи взяти її з собою на Місяць: «Я буду вам невільниця». А в дійсності ми її невільники, хоч вона нам ніколи нічого не наказує, і ми не стараємося услуговувати їй. Ми її невільники через таку велику й просту річ: мимоволі служимо, хоч не однаковим способом, меті, яку одна вона може здійснити: утворити тут нову людськість.
81


Проза • Драма
Гей! Куди занесла мене моя думка! Ледве мара смерти зникла з-перед очей, а я вже давнім, земним, людським звичаєм думаю про майбутнє, що, може, ніколи не здійсниться. Людськість, нова люд- скість, а тут кругом нас пустиня, а тут країна без повітря, без води, без життя. Місяць ще нічого не дав нам. Живемо й досі тим дрібком землі, що взяли з собою. Не маємо ніяких підстав, які б ствердили нашу думку про те, що знайдемо тут умови для життя. Проїхали вже скільки сот кілометрів і ніде не спостерегли зміни в формах поверхні та в густоті атмосфери. Повітря тут увесь час таке ріденьке, що не здатне навіть удень затьмарити зорі, ані помалювать блакитним кольором чорне небо. На скелистій підлозі ніде не видко, щоб тут була колись і діяла вода.
А тимчасом ми не втрачаємо надії. Майже всі наші розмови починаються упевненим зворотом: «А коли вже приїдемо на той бік... Який буде той бік?» Знаємо ми про це не більше, як тоді, коли вирушали з Землі в цю подорож, цеб-то: не знаємо нічого.
Під Трьома Головами, 7° 40’ зах. довж., 43° 6’ півн. шир. міс., перед північчю другої доби.
Ми пробуваємо на підніжжі гори, що стоїть на піенічній частині Моря Дощів, не подібної до всіх високостів, що бачили досі дорогою. Світло землі, піднесеної тут тільки на сорок з чимсь ступнів над обрієм, падає скоса на скелі, що скидаються на величезний готичний храм або казковий палац велетнів.
Уночі тут значно темніше, ніж там, де земля висіла над нами в зеніті, але і при такому світлі видно все в загальному за- рисі. Це перша гора, що не має форми кільцевого кратеру. Вона більше скидається на руїни такого кільця, знищеного якимсь страшним катаклізмом природи чи то повільною роботою води.
Так, ми мовимо вже: «роботою води», і хоч це тільки слабенький здогад, але ми вчуваємо тремтіння радости, так ніби це правда. Бо, коли тут була вода, то можна сподіватися, що там, далі на «тому боці» вода єсть; а як є вода, то повинно бути й повітря, таке густе, що ним можна дихати. Не зважаючи на мороз, що, хоч і менший проти холоду попередньої ночи, все таки дається нам в-знаки, — ми вийшли на хвилину з вагону і вивчали при скісному світлі землі околиці, шукаючи слідів, які б ствердили наш здогад. Нічого певного ми не знаємо, але безперечно, що цю гору утворено впливом инших причин, ніж ті, які утворили кільцеві гори. Перед нами піднімається стіна, майже сторчова, з трьома могутніми верхами, немов би шматок ціклопічного муру з баштами, що виступають з неї. Ми назвали це місце «Трьома Головами». Стіна простяглася на північний схід і повернута до нас чорним, неосвітленим боком, тільки рівні верхи її біліють, нахилившись до Землі, і скидаються на три срібних каски на чорних головах. Вся гора відрізняється від небесного тла тільки тим, що на її чорноті немає зір, яких повно на небі. Форму її ми розпізнаємо так, як на Землі пізнаємо вночі темні хмари на темній, але зоряній блакиті.
Круг нас абсолютна ніч, бо гора заступає нам Землю. Дорогу освітлюємо ми перед собою електричними ліхтарями.
82


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Це дуже ускладняє подорож. Кожен горбок кидає тут довгу тінь і нам доводиться просуватися як найобережніше, щоб не вскочити в яку яму, або кам’яну щілину, яких тут бачимо все більше й більше.
Здається, небагато ми проїдемо до схід сонця, бо мороз стає більший під кінець ночи і примусить нас затриматися довший час на місці. Ми хотіли доїхати хоч би до верхів Піко, що, згідно з малою, підносяться коло семидесяти кілометрів від нас в північному напрямку; хотіли-б, бо знаємо з досвіду, що біля гір значно тепліше, як на рівному місці. Це явище ми поясняємо вулканічним характером біль- шости гір: повинні бути там десь близько підземні запаси внутрішнього вогню.
Постоявіии трохи на місці, щоб оглянути мотор, ми знов рушили в дорогу. Доводиться облишити писання, бо підчас руху нічого про те й думать. Через нерівний ґрунт та тіні, які кидає світло схиленої до виднокругу Землі, ми всі повинні бути раз-у-раз на поготові. Зі сном тепер ми так улаштувалися, що спить тільки один, а троє вартують. Нині спить Марта. Я чую її рівне, спокійне дихання, бачу при світлі притьмареного ліхтаря її обличчя, що визирає з-під купи хутра. Уста їй трошки розтулилися, ніби до усміху або поцілунку. .. Що сниться їй тепер?..
А! дурниця! Рушаємо в дорогу.
Третя доба, ЗО год. по півночі, на Морі Дощів, 9° 14’; зах. довж., 43° 58’ міс. півн. шир.
Дивні, дивні речі я бачу...
Майже о півночі ми рушили з-під Трьох Голів. Дорога була дуже важка, надто через те, що ми що-разу опинялися в тінях дрібних горбів. Разів два на годину мусіли затримуватися і досліджувати за допомогою електричного світла дорогу, або вимірювати височину зір, що стали тепер для нас єдиним дороговказом. Околишня місцевість, покраяна тінями, нагадує клубок хмар, злегенька посріблених зверху. Неможна нічого розібрати, окрім загальних зари- сів. А в тім... Може власне через те...
За тридцять годин ми проїхали ледве сорок два кілометри і дісталися до якоїсь чудної, сірої смуги, подібної до смуги піску. Вона тягнеться досить далеко на північний захід, злегенька вигнутою дугою, одрізняючись своєю яснішою барвою від темного тла кам’яної пустелі. Оскільки можна додивитися при світлі землі, вона кінчається в групі скель, що здалеку нагадують якийсь фантастичний замок або місто. Місто?..
Ми їдемо цією смутою, бо тут значно рівніша дорога, аніж устелена камінням пустеля, і крім того, вона не зводить нас з наміченого напрямку. Посуваємось досить швидко і група скель, яку видко здалеку, виступає перед нами що-раз виразніше. Тепер вже видко добре окремі камені, фантастично нагромаджені і зовсім подібні до руїн веж та будинків.
Не знаю, що й думати про все це. Силкуюся здати собі справу... Ні, ні! Це справді дуже дивна річ! Якийсь забобонний жах огортає мене...
Невже...
Третя доба, 36 годин на Морі Дощів.
Прокляття! — прокляття! — Коли ми втратимо Томаса... Він був такий виснажений першою гарячкою, а тепер знов... Врятуй його, доле, бо ми вже... Ах, це труп’яче місто!..
83


Проза • Драма
59 год. по півночі, на Морі Дощів, під Піко, 9° 12’ зах. довж., 45° 27’ півн. шир. міс.
Збираю думки... Треба нарешті записати. Я пам’ятаю, як підвів голову від своїх сторінок і, поглянувши на незрозумілі руїни, чи то на гору каміння, мимоволі скрикнув:
— Та це справді, немов-би місто!
Томас, що ввесь час стояв біля вікна і пильно придивлявся до скель, одразу повернувся до мене. На обличчі в нього малювалося зворушення.
— Здається, ти маєш рацію, — промовив він поважно, але голос йому злегенька тремтів. Це справді місто...
— Що?
Ми кинулись до вікон з зоровими трубами. Навіть Петро відійшов од стерна, спинивши вагона, щоб подивитися на це диво. Томас простягнув руку:
— Гляньте, — мовив він, — праворуч. Це ж руїна кам’яної брами. Видко обидва пілястри, а вгорі ще держиться частина арки.. Або оце, в глибині, — хіба це не впіврозвалена вежа? А там, дивіться, якийсь великий будинок з низенькою колонадою на переді і двома зрізаними пірамідами з боків. Я певен, що цей яр, засипаний подекуди камінням, був колись- вулицею. Тепер усе зруйноване й мертве... Місто-труп.
Не вмію окреслити почуття, що опанувало мене.
Що довше я дивився, то все більше впевнявся, що Томас має рацію. В очах у мене виростали все нові видовища, арки й колони, рештки розсипаних мурів і вулиці, встелені уламками будинків. Світло Землі сріблило ці фантастичні руїни. З чорного озера вискакували тіні 84
таємничо, немов би духи. Мене пройняв якийсь невимовний жах. Якісь місяцеві Помпеї чи Геркулан, тільки не з піску викопані, але в пісок розсипані — страшніші, більші, мертвотніші в своєму жахливому спустошенні та в цьому дивному світлі...
Фарадоль знизав плечима і муркнув:
— Так, ці скелі справді подібні до руїн... Але ж тут ніколи не було живої істоти.
— Хто знає, — відповів Томас. Тепер цей бік Місяця не має ні води, ні повітря, але міг все те мати за кілька тисяч віків перед нами, коли куля Місяця швидче оберталася і Земля сходила й заходила на її небі. — Можливо, — шепнув я замислившись.
— Ми ніде не зустріли слідів розмиву, а це свідчить про те, що тут ніколи не було води; це ж свідчить і про відсутність повітря, а коли так, то й життя, — озвався Петро.
Вудбел усміхнувся і показав рукою на ґрунт під нашим вагоном:
А цей пісок? А Три Голови, які ми проїхали недавно? Хіба не були вони подібні до гір, розмитих водою? Ні, неможна запевняти, щоб води тут не було ніколи. Може, тільки одвічна праця морозу та сонячної спеки затерла, знищила те, що збудувала вона.
Деякий час ми мовчали. Потім Вудбел несподівано озвався:
— Мені здається, ми стоїмо перед найцікавішою загадкою, яку будь коли зустрівали на Місяці. Маємо її розгадати. — Як тебе зрозуміти? — спитав я.
— Ану, під’їдьмо до цих руїн, обдивимося їх...
Не знаю чому, але мороз пішов мені по-за шкурою. Це був не жах, але щось


Юрій Жулавський | На срібній планеті
дуже подібне до нього. Ці руїни будинків, чи то скель виглядали, як білі трупи серед неомірної пустелі.
Петро знов незадоволено знизав плечима.
— Дивна фантазія! Шкода часу! Оглядати скелі, що, правда, при світлі Землі трохи подібні до будівель, — але тільки й того...
Не зважаючи на ті слова, ми повернули наш повіз до руїн. Марта дивилася на їх з напруженням і неспокоєм одночасно.
— А що, як це місто умерлих і умерлі збудували його, — зашептала вона, коли вже тільки два кілометри відділяли нас од аркади, що була входом до цієї дивної місцевости.
— Місто вмерлих... напевно, — сказав, усміхаючись Томас, але вір мені, його мусіли колись збудувати живі.
— Або сили природи, — додав Петро і враз зупинив вагона.
Ми скочили до його подивитися, що сталося. Смуга піску скінчилася і перед нами було поле, так устелене великим камінням, що нічого було й думати, щоб доїхати вагоном ближче до міста. Томас, побачивши це, хвилину вагався, а тоді гукнув:
— Піду пішки!
Зразу ми всі почали його відмовляти, не здаючи собі навіть справи з того, на що ми робимо це.
Може то було передчуття, що мало статися... Але він рішучо стояв на своєму. Петро почав лаятись і сказав, що треба бути зовсім божевільним, щоб гаяти час та, вийшовши з вагону, наражатися на страшний мороз за-для фантазій. Я одважувався йти з Томасом, але коли він сказав, що піде сам, не настоював.
Я й досі не знаю, що власне вдержало мене: чи побоювання холоду, чи оте дивне, незрозуміле, але прикре почуття якогось жаху перед містом трупів... Я залишився в вагоні — і вийшло негаразд.
Томас, вийшовши з вагону, пішов просто до фантастичних руїн. Ми, стоячи коло вікна, бачили його в світлі Землі, як на долоні. Посувався поволі, часто нахиляючись, певно, щоб дослідити ґрунт. На хвилину він зник з наших очей в затінку невеличкої скелі. Згодом ми знов побачили його, вже значно далі. Коли враз сталося щось дивне. Вудбел, пройшовши може третину дороги, випростався, став, як укопаний, і раптом повернувся і побіг шаленими скоками назад до вагону.
Ми дивилися на його рухи, не розуміючи нічого. За скілька кроків до вагону він спіткнувся і впав. Побачивши, що він не встає, ми обидва кинулись стурбовані йому на поміч. Поки ми вийшли, минула хвилина часу, бо треба було привязати повітроохорони. Упоравшись з ними, ми нарешті вибігли. Вудбел лежав непритомний. Не було часу довідуватися, що йому таке, — ми вхопили його на руки і мерщій віднесли до вагону.
Коли ми скинули з нього повітроохо- ронну одежу, то побачили щось жахливе. Обличчя йому спухло й посиніло, слина була кривава, кров бігла з уст, з носу, з очей; на опухлих долонях і на шиї були також густі каплі крови, хоч рани ми не могли знайти ніде.
Марта, побачивши цю страшну постать, дико закричала і Фарадолеві ледве вдалося вдержати її, щоб не кинулася на тіло, і трохи заспокоїлась. А я тим часом заходився навертати до пам’яти 85


Проза • Драма
нещасного. Спершу ми думали, що його звалив апоплексичний лрипадок, але коли Петро оглянув його повітро- охоронне вбрання, ми зрозуміли, чому він зомлів. Шкло в масці, чого ми зразу не зауважили, було розбите. Воно розбилося мабуть тоді, коли Томас спіткнувся і впав, а через те повітря втекло з пові- троохорони. Поки ми встигли прибути з допомогою, мало не весь балон вичерпався. Це призвело до вибуху крови, і він зомлів. Але чого біг він, залишилося дпя нас таємницею.
Через досить довгий час нам пощастило нарешті спільними силами повернути йому притомність. Першою ознакою життя був глибокий віддих, спазматичний, після якого йому знов пішла кров з уст. Далі він розплющив очі і, часто дихаючи, ніби з зусиллям, почав дивитися на нас, не розуміючи, що з ним сталося. Одразу він болючо скрикнув, простягаючи руки, немов би одпихаючи щось, і знов зомлів. Ми знов вернули його до життя, але, не до свідомости: почалася гарячка, що віщувала довгу недугу.
Поклавши хорого як найзручніше в гамак, ми рушили знов у дорогу. Про фантастичні скелі, чи про таємниче місто ніхто з нас не думав: так заклопотані були ми цією страшною пригодою і так намагалися як-найшвидче виїхати з цієї осоружної місцевости!..
За двадцять з лишком годин ми доїхали нарешті до стоків Піко, де стоїмо й нині. Пробудемо ми тут аж до ранку. Становище Вудбела ввесь час небезпечне. Кровотеча майже припинилася, але гарячка збільшується ввесь час. Часом він зривається й кидається, неначе поривається тікати, верзе щось і вигукує незрозумілі речення, яких усе згадує ім’я нещасливих братів Ремоньє. Після таких вибухів настає цілковите знесилення. На вигляд він тоді такий блідий, як смерть, і здається, що у всьому тілі в його не лишилося ані краплини крови.
Все це нас надзвичайно хвилює. Марта божеволіє з розпачу й тривоги, але силкується опанувати себе, бо знає, ща її допомога тепер потрібна хорому. Ми потішаємо її, як тільки можем, і не кажемо їй дійсну небезпеку.
В усій цій пригоді є якась загадка. Я ніяк не зрозумію, що примусило Томаса так шалено втікати, а ця втеча рішучо була причиною нещастя. Бо напевно ж маска розбилася тільки тоді, як він упав. Я жалкую тепер, що не спало нам на думку вийти з вагону і обдивитися дорогу, якою він ішов. Може б це помогло вияснити таємницю. Бо мусіло ж там щось бути або статися! Хто- хто, а Томас, що виявив стільки рівноваги і спокою в найсутужніших, найтрудніших обставинах, не піддався б тривозі без причини. Що ж так перелякала його. Що могло взагалі його перелякати у цьому мертвому світі? Він же не пройшов і половини дороги до брам того «мертвого міста».
Під Піко, ї 48 годин по півночі
Нарешті ми зітхнули спокійно: здається, нам пощастить врятувати Томаса. Він заснув, а це ознака, що криза вже минула. Ми поводимось як найтихше, розмовляємо тільки пошепки, щоб не розбудити його. Може його врятує сон.
Боїмося тільки, щоб часом собаки своїм гавканням не наробили галасу, бо розбудити зараз Томаса однаково, що вбити його. Через те, ввесь час хтось 86


Юрій Жулавський | На срібній планеті
із нас чатує біля собак. Як би котрась озвалася, зараз викинули її з вагону. Але на щастя собаки спокійні. Селена, улюблениця Томасова, сидить нерухомо біля його гамака, ніби вартує, очей не зводить з свого хорого хазяїна. Я переконаний, що ця розумна тварина дуже добре знає, в якому стані її власник. По очах її видко, що вона сумує й непокоїться. А як хто з нас даблизиться до хорого, вона тихенько гарчить, ніби попережаючи, що вона тут на варті і не дозволить його скривдити, а далі крутить хвостом, ніби хоче сказати, що вірить нашим приязним замірам і тішиться нашою дбайливістю.
З другого боку гамака сидить Марта. Вже сто годин вона як нежива. Розтуляє уста тільки тоді, коли треба порозумітися з нами що-до чатування коло хворого. Я не уявляю собі більшого горя. Вона не плаче, не нарікає, навпаки спокійна, але цей спокій, ці стиснуті й сухі уста, широко розкриті очі — то такий жах, що серце розривається, коли дивишся на неї. Ми з пошаною ставимось до неї і до її болю. Ми б хотіли потішити її, дати їй надію й бадьорість, але не сміємо навіть наблизитись до неї, заговорити. І дивиться вона на нас зовсім байдужно: ми обходимо її настільки, наскільки помагаємо їй рятувати Томаса. По-за цим ми зовсім не існуємо для неї.
Під Піко, перед сходом сонця дня третього.
Найвище верхогір’я Піко вже заблищало на сонці. Через три-чотири години і тут, в долині, настане день.
Цілу ніч ми бачили перед собою в світлі Землі срібну стіну широкої гори. Тепер ця стіна посіріла й потемиіла, як контраст осяяному сонцем верхогір’ю.
Так само, як і Три Голови, Піко не кратер, а певно величезний уламок зруйнованого кільця гір. Ми стоїмо перед найвищим верхом його, що стремить з північного заходу. Уривається він тут майже сторчово до долини. Аж голова морочиться, коли глянеш на цю страшну височінь, тим вищу, що навколо неї стелеться рівна площина. Верхогір’я підноситься над нею на дві з половиною тисячі метрів.
Трудно вгадати, що спричинилося до розсилання цього гірського перстеня, од якого залишилася тільки баня. Може скеля, утворена з м’якішого матеріялу, покришилася пш впливом змін температури, а може її розмила вода?
Це вже вдруге ми робимо такий здогад в цій подорожі. Тут свідчить про це і околиця, в якій не видко ніде уламків скель, які б мусіли бути, коли б цірозгризли мороз та сонце. Там, де колись мабуть підносився хребет гірського кола, лишилися тільки невисокі горби, що маячать перед нами в невиразному сяйві Землі. Петро, не зважючи на страшний холод, вийшов на хвилину з вагона, щоб обдивитись ґрунт. Він не міг довго затримуватися, але приніс шматок каменю, дуже подібного до пород, що осідають в воді.
Як зійде сонце і осяє ці околиці, може довідаємося про щось певніше.
Томас увесь час спить, вже мало не тридцять годин. Через це ми трохи вільніші, але з другого боку такий довгий сон починає нас непокоїти. Страшно дивитися на це обличчя, — таке мертвотно-бліде воно. Заплющені очі позападали, затяг- лися жовтою, майже прозорою шкурою, уста запалені і безбарвні. Лежить нерухомо — ребра ледве підносяться від рівного 87


Проза • Драма
дихання. Часом мені здається, що я бачу перед собою не живу людину, а труп. Я був би радий, коли-б він прокинувся.
Марта, ввесь час мовчазна, не одходить від ліжка ні на хвилину. Подолана втомою, вона навіть спить сидячи. Але це триває не довго. Зразу-ж прокидається знов і дивиться широко розплющеними очима на хворого, немов би хоче поглядом своїм зробити його здоровим. Я починаю вже боятися за її здоров’я. Не стає нам тільки, щоб і вона захворіла. Але хоч як ми вмовляємо її, — нічого з нею не поробимо. З великими труднощами вдається нам умовити її, щоб їла.
Я турбуюсь, що буде, як Вудбел не прокинеться перед початком нового дня. Ми хотіли зараз рушити далі в дорогу, але боїмося, що збудимо його. Спочатку ми думали звернути од Піка на схід і об’їхати кільце Альп, що становять собою північно-східну межу Моря Дощів, а тепер подаємося просто на північ до велетенського кільця Платона. Петро, докладно розглянувши мапи, гадає, що нам пощастить пробитися через це кільце, просто на Море Холоду, а далі в горяну місцевість, що тягнеться аж до бігуна. Це б дуже нам скоротило дорогу.
На Морі Дощів, 10° зах. довж., 47° півн. міс..шир.,
20 годин по сході сонця, третього дня.
Нарешті наближаємось до кінця нео- мірного Моря Дощів; на подорож по ньому ми витратили мало не два місяці. Тут це, два дні, а там на Землі за цей час Місяць змінявся двічі, двічі сяяв повний і двічі був молодиком.
Вже кілька годин ми бачимо перед собою могутній вал кільця Платона. Східня частина його ясніє на сонці, як величезний білий мур на темному небі; на західньо- му боці ще ніч. Тільки найвищі із шпилів палають, як смолоскипи. Це найпишніше і найвеличніше видовище з усіх, які траплялися нам до цього часу. Але ми так занепокоєні здоров’ям Томаса, що майже не звертаємо уваги на те, що оточує нас.
Томас прокинувся на сході сонця. Він подивився на нас якийсь час здивовано, спробував сісти в гамаку, та сили йому не вистачило. Упав назад безпорадний і тільки Марта підвела його й посадила. Я швидко підбіг до нього з запитанням, чи не треба йому чого. А Петро став до стерна вагона.
Насамперед Томас здивувався, що вже день. Він нічого не пам’ятав за час своєї недуги, забув про пригоду, що спричинилася до його недуги. Я нагадав йому про те. Він трохи подумав, шукаючи слідів у себе в пам’яті, а тоді відразу зблід, — як що можна сказати «зблід» про обличчя і так уже мертвотно-блїде, — і примкнувши очі руками, почав з жахом кілька разів повторяти ті самі слова: «Це було страшно, страшно». Він увесь тремтів.
Коли він заспокоївся трохи, я спробував обережна довідатись, що саме його перелякало і призвело до того фатального втікання, але всі мої зусилля були марні. Він уперто мовчав, або обмежувався уривчастими відповідями і тому я залишив недоцільні запитання, побачивши, що я йому тільки завдаю болю. Замісць того, я мусів докладно оповідати про те, в якому стані ми його знайшли і як проходила недуга. Він слухав уважно, часом тихенько вимовляючи латинські назви лікарські, розпитував про найдрібні- ші деталі та вияви недуги, а вислухавши 88


Юрій Жулавський | На срібній планеті
все, звернувся до мене і промовив, зовсім спокійно, навіть усміхаючись:
— Знаєш, мені здається... я помру.
Я почав рішучо заперечувати, а він тільки похитав головою.
— Я лікар, і нині, коли я притомний, я дивлюсь на свою недугу, як лікар. Дивно мені тільки, що я ще живий. Коли я впав, то, як ти кажеш, розбилося шкло в масці повітроохорону. Як що я одразу не вмер, то тільки через те, що ви мерщій прибігли до мене на поміч, що повітря з мого резервуару не встигло ще зникнути. З того, що ти оповідав про стан, в якому ви знайшли мене, я роблю висновок, що атмосфера в моїм повітроохороні мусіла бути дуже рідка, і кров, в наслідок внутрішнього високого тиснення, почала бігти не тільки з уст, а й з носу, навіть — пробиватися крізь шкіру. Як би ви спізнилися на кілька секунд, ви-б застали безкровний тільки труп. Зрештою мені дивно, як це я, не зважаючи на таку втрату крови, здужав витримати стільки днів гарячкової температури. Хоч гарячка й не могла бути дуже велика, бо як же... з таким браком крови і з такою слабою акцією серця. Але кінець-кінцем я перебув гарячку і живу, хоч це ще не значить, що я буду жити. Немає в мене крови. Подивись, пульса майже не знати. Доторкнися до грудей, чуєш, як серце тіпається? Ледве чути його. На землі б я може й виходився, а тут нема відповідних обставин...
Замовк, змучений, і заплющив очі. Я думав, що він знов засинає, але він, спершись тільки на подушку, з-під приплющених очей стежив за Мартою, яка поралася з ліками, що він сам собі призначив. Безодня жалю в його погляді. Він порушив скілька разів устами а далі, підвівши повіки, сказав тихо, дивлячись мені просто в вічі:
— Ви будето добрі до неї? Правда?
Біль стиснув мені серце, і разом з тим, здавалося, що якийсь нахабний, огидний голос шепоче мені в вухо: як він помре, Марта дістанеться одному з вас, може тобі...
Я спустив очі, сам себе соромлячись, але він, здається, прочитав уже ту думку в мене на обличчі, хоч богом свідчуся, тривала та думка одну лише мить!
Він усміхнувся сумно-сумно і, простягаючи до мене руки мерця, додав:
— Не сваріться за неї. Хай вона сама... шануйте... шануйте...
Не мав снаги докінчити. Трохи згодом, набравшися сили, він сказав жор- ско, гостро змінивши тон:
— Зрештою, я ще може буду жити. Не така вже неминуча моя смерть.
Я поспішив запевнити його, що він житиме, — але сам того не був певен.
По цій розмові минуло кілька годин, але стан його не покращав, навпаки, йому, здається, погіршало. Увесь час сердечні напади, він задихається, зомліває. Не знаю, що буде далі. Зробився він дуже дражливим та вибагливим. Марта не може одійти від його ні на крок. Дивиться він на нас, як на ворогів.
Я пробував ще кілька раз довідатися в нього про причини отого таємничого втікання, але що-разу, як тільки зведу до цього розмову, він зараз же замовкає і очі набирають виразу такої тривоги, що я не маю сили хвилювати його запитаннями. Та й що мені до того? Досить, що сталося нещастя, коли б тільки на тому й окотилося.
Третя міс. доба, 66 годин по сході сонця під Платоном, по дорозі на схід.
89


Проза • Драма
Всі плани Фарадоля помилкові. Пробитися вагоном крізь середину Платонового перстеня — річ неможлива. Мусимо об’їздити ланцюг Альп, а це дуже розтягає нам подорож. Але иншого способу немає.
Більше як тридцять годин минуло од сходу сонця, коли ми спинились під кручами Платонового цирку, проїхавши за цей час сто кілометрів ґрунтом винятково рівним. Велетенський, дев’ятдесят з лишком кілометрів у діяметрі, перстень Платона стремить з північного краю Моря Дощів. На південний схід од його тягнеться смуга місяцевих Альп аж до Болота Хмар, що сполучає Море Дощів з Морем Ясности.
Смугу перериває впоперек тільки в одному місці широка долина, мабуть єдина на цьому боці Місяця. Вона прямує до Моря Холоду, через яке нам треба буде переїхати, прямуючи до полюсу. На захід од Платона на незмірний простір тягнеться берег крутий та високий, зігнутий півколом, в якому ще є глибока Затока Веселки. Самий перстень Платона утворений з гірськаго валу, що оточує внутрішню площину, біля 7500 кілометрів завширшки. Верхи гір, найвищі в східній частині валу, досягають 2500 метрів.
Вистудіювавши все те докладно і розглянувшись у малі, ми спостерегли, що в південному валі Платона, тут же біля встромленого в його невеличкого кратеру, хребет знижується, розпливається, утворюючи щось подібне до широкого перелазу.
От ми й хотіли, згідно з Петровим планом скоротити дорогу, переїхавши через цей перелаз на середню площину, а, перерізавши її в північному напрямкові, знов пошукати виходу до високорівні, що вже лагідно спадає до Моря Холоду.
90
Прибувши під узбіччя Платона, ми легко знайшли місце, вишукане на мапі. Допоміг нам стрільчастий кратер, що стремить над перелазом. Дорога на перелаз не здавалася дуже важкою. Грунт підносився поволі і на йому не видко було нерівних місць. Але ми не зважились одразу рушити в дорогу з вагоном. Треба було спочатку переконатися, чи дійсно можна буде туди проїхати.
Залишивши Вудбела під опікою Марти, ми з Петром удвох пішли вперед пішки. Вагон повинен був дожидати, поки ми вернемося. Ми обійшли кратер в огнищі Платона зі сходу, йдучи ввесь час вгору. Дорога була далеко тяжча, як нам здавалося знизу. Ми натрапляли на кам’янисті поля та провалля, які доводилось обминати. Але ми певні були, що цією дорогою можна проїхати знизу. У нас обох був як-найкращий настрій. Сонце, що стояло невисоко над небосхилом, гріло нас саме в міру і нам було тепло й легко. Навколо нас були чудові краєвиди! Узбіччя скель, попрорізуване чорними як смола тінями, грали на яскравому сонці цілою симфонією чарівних барв. Ми топтались по скарбах, за які на Землі можна купувати королівства й корони: серед круглястого каміння червоніли темні рубіни; жили малахітів блищали здалеку, подібні до муріжків, на яких розсипані уламки оніксів і топазу світилися, як квіти, а часом з якоїсь щілини, куди пробивався промінь сонця, нагло вибухав веселковий водограй блиску, ціла оргія світла, перепущеного крізь велетенські призми гірського кришталю.
Те нечуване багацтво, якоюсь примхою природи, згромаджене в одному місці, спочатку засліпило нас і приголомшило,


Юрій Жулавський | На срібній планеті
але швидко ми так призвичаїлись до цього видовища і до цих непотрібних для нас скарбів, що топтались по них, як по звичайних кремінцях.
Чарівне оточення проте справило на нас прехороше вражіння: нам стало весело. Ми забули всі прикрості та клопоти, недугу Томаса, перебуті труднощі та нещастя, небезпеку, яка ще нам загрожує, навіть непевне майбутнє! Ми тішилися, як малі діти, чудовим ранком та чудовими краєвидами. До незручних трохи повітроохорон зовсім призвичаїлись, а думка про небезпеку, якою загрожувала порожнеча, що оточувала нас, не зважаючи на свіжу пригоду з Вудбелом, чомусь не псувала нам ясного настрою.
Використовуючи легкість наших тіл на Місяці при неослабленій силі м’язів, ми переходили через величезні камені, або скакали з високих круч.
Ці вибухи гарного настрою стримувала тільки думка про те, що треба поспішати. Повітря і харчів ми взяли з собою на сорок годин, зовсім не багато, бо могла б трапитись якась несподіванка, що примусила б нас затриматися в дорозі.
Через неповних десять годин ми вже були на перелазі.
Перед нами розгорнулося видовище таємничої середини Платона. Північний вал цирку, відлеглий від нас майже на сто кілометрів, виглядав здалеку, як та величезна, поламана пилка, що наїжилась безліччю гострих шпилів. Перед нами геть аж до того хребта розляглося гладеньке рівне плато, темно-сіре, як те море, застигле й тихе. Тут і там перетинали його тільки трохи ясніші смуги з посіяними на них зрідка низькими кратерами, подібними до неглибоких ямок. Під ногами в нас скеля уривалася дуже круто. Нічого було й думать, щоб проїхати туди вагоном.
Безнадійним смутком повіяло на нас з цього моря смерти. Не можна уявити собі краєвиду, в якому було б більше спокою і більше мертвоти. Навіть скелі тут якось пливуть униз повільно і ніби ліниво, — верхи гір рухаються сонні, величні і такі похмурі в сяйві сонця, немов би знялися вгору мимо власної волі, тільки через те, що їм наказано стояти на варті, обступивши кругом цю страшну, порожню і сіру площину.
Недавня наша веселість зникла без сліду.
Дивно, як впливає краєвид на людське серце! Довго дивився я мовчки, не маючи сили одвести очей від цієї пустки — і що-раз більше стискав жаль моє серце, — не знаю — за чим і за ким... Так мені байдуже стало до всього на світі, до всього нудного, не вартого зусиль, і такою зрозумілою здавалася мені Смерть-рятівниця, що зовсім іще недавно, висячи в мене над головою, таким пекельним жахом сповняла мене.
Я почував, що це видовище мене вбиває, не міг терпіти вже його довше, а тимчасом треба було ведикого зусилля волі, щоб одірватися від нього...
Я повернувся обличчям до півдня і до серпа Землі, що світив на небі. Понад вершком кратеру, який показував нам дорогу, коли ми виходили сюди, а тепер лишився внизу, я побачив перед собою Море Дощів. Велика-велика, переїхана вже, площина! Дивився я на неї так, як колись з перевалу під Ератостеном, — тільки тоді вона лежала передо мною, як невідомий шлях до невідомого, жаданого краю... Тепер вона вже позад мене...
91


Проза • Драма
Була вона сіра, мертва і простора, як і тоді, тільки замісць палаючих на сонці верхів Тімохаріса та Ламберта перед моїм оком чорніли оповиті тінню шпилі: Піко і далі на схід — Пітон.
Серп Землі стояв над цим морем, ближче до обрію, як до зеніту. І такою здавалася мені вся рівна площина, як широкий шлях, що йде від самої Землі. Який страшний, який тяжкий шлях і який далекий! Поки ми проїхали його, двічі сходило над нами сонце, як полум’я ясне й живе, двічі огортала нас морозна, довга ніч. А скільки зусиль, скільки пригод і терпіння! Спускання з Ера- тостена, смертельна полуднева спека, далі уїдливий мороз, а тоді знов оте видовисько Смерти, що товаришувало з нами стільки годин! А потім смерть братів Ремоньє, а далі нещаслива пригода і Томасова недуга. О’Таморовою смертю почалася наша подорож, але ще не скінчилася вона...
Я поринув був у ці похмурі думки і в якусь наглу, непереможну тугу за Землею, що видко її здалеку над непереїханою ще площиною, — коли раптом крик Фарадоля вирвав мене з задуми. Повернувся я швидка певний, що знов сталося якесь лихо, але Петро стояв здоровий біля мене і тільки рукою показував у бік далекого північного валу Платона, я поглянув у тому напрямку, і побачив немов би ріденьку хмаринку, ні! скоріше ріденьку тінь від хмари, що тулилася у підніжжя гір, які ще хвилину тому виразно різьбилися на крайобразі.
Я затремтів на той вигляд так, ніби посувалася не хмарка, а самі гори рушили з місця і йшли перед нами. А Петро тимчасом говорив мені у рурку:
— Хмара! Отже є там атмосфера, єсть повітря. Там можна буде дихати!
92
Шалена радість бриніла в цих повних надії словах.
Справді, понад циєю долиною смерти, як я її назвав, з явився перший промінь життя. Правда, ця хмара ще не свідчить, що тією атмосферою можна буде дихати людині, але в кожному разі безперечно, що повітря там густіше, ніж у знаних нам досі місцевостях, бо як же могли-б там утворюватися хмари і триматися низенько над поверхнею. Тимчасом дими кратерів Ератостена опадали на зЄлМлю, як пісок.
Підбадьорені цим явищем, що живило нам надію знайти на тому боці Місяця, а може й раніше, досить густе повітря, — ми почали спускатися назад до Моря Дощів знов у доброму гуморі, хоч власне мети своєї мандрівки не осягли, тоб-то не знайшли дороги через цирк Платона. Йдучи, ми радилися, що маєм робити далі. Може, на захід від Платона ми і знайшли б місце, яким можна було б вийти на стрімкий берег гірського масиву, але трудно було на те зважитись. Бо коли б нам тут не вдалося, ми мусіли-б проїхати тисячу кілометрів, поки обїха- ли Море Дощів з заходу. Безперчніше відразу звернути на схід. Може пощастить пеїхати згадану вже долину в смузі Альпів, і навіть коли б це було неможливим, то й так, обминаючи весь ланцюг, небагато проїдемо ми зайвого шляху.
З такою постановою зійшли ми в долину. І як же ми здивувалися, коли не знайшли вагону там, де він по винен був стояти! Спочатку ми гадали, що заблудилися, але ні: місцевість була та сама. Добре було видко скелі, під якими ми залишили вагон. Хоч і як були ми зморені, але побігли до них швидко, не вірячи


Юрій Жулавський | На срібній планеті
ще своїм власним очам. Вагона не було. Ми намагалися знайти сліди його колес, щоб угадати, в якому напрямку повинні його шукати, але на скелистому грунті не можна було знайти жадних ознак. Тоді пойняв нас одчай. Харчі, які взяли з собою, ми вже з’їли. Води зосталося дуже мало, а повітря ледве на скільки годин. Фарадоль почав гукати,. Він забув, що єдиною істотою, яка могла б почути його голос, був я, сполучений з ним руркою!
Пішли шукати. Виходили всю околицю, згаявши на те шість годин часу, але повозу не знайшли ніде. Коли вже по безплідних шуканнях повернулися знов на те саме місце, — нам почав докучати голод, води вже не було, а запас повітря кінчався. Безпорадні кинулися ми на землю, дожидаючи смерти. Фарадоль вголос кляв свою долю, а я в дикому розпачі ламав собі голову: що примусило їх виїхати до нашого повороту.
І от промайнула в мене думка, що може Томас утік од нас навмисне, щоб, під впливом хоробливої заздрости, побачити нас у пащі смерти, бо натяк на це спостеріг я в його очах, коли він говорив про свою смерть і про Марту. Мене охопила лють. Я схопився, хотів битися, гнатися за ними, помститися, вбити, — а тим часом...
Тимчасом за кілька кроків од себе я побачив Марту. Вона йшла до нас повільно, усміхаючись крізь шкляну маску на обличчі своїм звичайним, сумним усміхом. Ми скочили обоє до неї і почали кричати з обуренням і радістю. Марта деякий час спокійно придивлялася до наших уст, а коли ми замовчали, заглушені своїм власним голосом, вона почала показувати нам, що нічого не чує! Ми забули, що через брак повітря, вона нас не чує. Злість наша відразу впала і ми почали сміятися, рухами даючи їй зрозуміти, що хочемо повернутися до вагона. Вона одвела нас. Вагон стояв недалеко, за каменем, який його закривав.
Тільки- тепер з’ясувалася справа. Через деякий час по тому, як ми пішли, сонце, зробивши похилу дугу, на небі, зайшло за скелі так, що вагон опинився в затінку. Вудбела почало трясти від холоду. Тоді Марта рушила вагоном і, об’їхавши камінь, спинилася біля його з півдня, де сонце добре гріло, хворого. Ми, повернувшись, здивовані тим, що зник вагон, шукали його далеко і ні одному з нас не спало на думку подивитися під скелю, яка була тут-таки, близенько. Марта бачила нас з вагону, але думала, що ми йдемо далі оглядати дорогу в іншому напрямі і спокійно дожидала нашого повороту. Тільки тоді, як побачила, що ми, повернувшись раз і другий, до вагону не наближаємось, вийшла довідатись, про причину того, ніяк не гадаючи, що ми не можемо знайти вагона. Пригода наша скінчилася сміхом, хоч була страшна і небезпечна.
Вудбела ми застали в досить доброму стані. Поки нас не було, він зомлівав тільки чотири рази. Тепер він спокійніший і каже, що почуває себе краще. Хоч і не видко цього по мертво-блідому змарнілому його обличчю, але, дай боже, щоб він не помилявся. Досить уже жертв для початку...
Рушили в дорогу згідно з уложеним планом. До цього часу ми посуваємося на схід по-під урвищами та кручами Платона, що подіймаються все вище й вище. Незабаром дістанемося до ланцюга Альп.
93


Проза • Драма
З огляду на здоров’я Томаса нам треба дуже поспішати. Що швидче прибуде він до краю, де матиме змогу вийти з вагону, вільно походити і вільно подихати, — тим правдоподібніше його одужання. Будемо їхати день і ніч, аби лиш далі від цієї пустині, аби ближче до полюсу, де, треба думати, почнеться місцевість, не позбавлена повітря та води.
Під Альпами, 3° зах. довж. 47° ЗО’ рівн. міс. шир.,
161 год. по сході сонця третьої доби.
Що далі, то все менше в нас надії врятувати Томаса. Гонимо без памяти, оскільки дозволяє грунт, а до полюсу все ще далеко. А Томас тимчасом згасає на наших очах. Тремтимо з непокою й нетерпливости, а тут ще смуга Альп, переступає нам дорогу, примушує нас триматися південно-східнього напрямку. І виходить, що замісць наближатися до пожаданого нам полярного краю, ми віддаляємось від нього. Незабаром, через кілька годин, доїдемо до гірла Поперечної Долини. Коли-б хоч трохи вдалося звернути на північ! До цього часу над нами ліворуч нависають круті стіни Альп, і супроти них наш вагон подібний до найдрібнішої комахи під муром великої фортеці. З тугою дожидаємо тієї хвилини, коли перед нами одчиниться брама цього муру, а за нею скелястий коридор, довжиною в сто кілометрів, що прямує до Моря Холоду. Ми натрапляємо вже на дрібні, але круті скелі, які стоять як стовпи перед гірлом долини, — ознака, що вже наближаємось до неї.
Вудбел увесь час питає, чи ще далеко. Він хотів би як найшвидче бути на полюсі, а тимчасом ми ще не проїхали й половини дороги від Sinus Astuum. Жах мене бере, як подумаю про це! Він, здається, забув, що це дуже далеко. Він з тугою говорить про край бігуновий, про повітря, воду, так ніби ті речі ми знайдемо завтра ранком, — а тимчасом, можна напевно сказати, що місяцевий ранок не принесе нам нічого. Томас, що більше втрачає сили, то більше вірить в своє одужання. Будує плани майбутнього свого життя з Мартою... Боюся я такої його віри. На Землі кажуть, що то не добра ознака для хорого.
Марта спокійно слухає все те з своїм звичайним смутним усміхом. Скільки горя терпить вона! Гадаю, — їй же видко, що він умирає.
На Поперечній Долині, 82 год. по півдні.
Якийсь внутрішній голос говорить мені, що все це марна річ. Поймає мене розпач, бо хочу я, щоб він жив, тим більше хочу, що у мозкові своєму почуваю огидну, бридку гадюку, яка, всупереч власній моїй волі, шепоче: як він помре, Марта дістанеться одному з вас, може тобі... Ні, ні, він повинен жити, повинен, а коли помре, то я знаю, що й Марта піде за ним. Що тоді, що тоді буде? На віщо ми зостанемося тут? За-для якої мети?.. Нарікав я колись, що ми обоє служимо їм двом, а зараз почуваю, що ця служба то єдине виправдання нашого тут існування. За їх смертю почнеться наше вмирання, бо нічого створити ми собі не зможемо. Наше життя і праця непотрібні нікому, навіть нам самим, — бо... для чого ми маємо жити?..
А що, коли б по його смерти Марта зосталася живою, коли б одному з нас, може мені, обвила руки коло шиї, і так 94


Юрій Жулавський | На срібній планеті
припала устами до уст, як тепер припала до Томаса... Почуваю, немов би якась куля гарячого повітря розривається мені в грудях, стискаючи дихання й вогнем розливаючись по всіх жилах.
Пріч, пріч, навісна думко! — Зрештою тим обранцем міг би бути Фарадоль... Ні! Краще б цієї жінки не було між нами! Я почуваю, що всупереч волі я починаю прагнути Томасової смерти і ненавідити Фарадоля. А вона сидить собі спокійно, очей не одриваючи від обличчя коханого.
Вудбел не хоче вмирати. Він одчайдушно борониться від смерти. Що-хвилини, здається, наперекір своїм думкам, оповідає про те, що буде жити, і нам загадує засвідчити це. Ми як найщиріше посвідчуємо, а Марта киває головою з глибоким переконанням і все каже те саме низьким, співочим голосом: «Так, ти будеш жити... ти мій...»І в цей час очі їй оповиваються якоюсь імлою розкошів та насолоди. Невже вона справді думає, що цей висохлий труп, без краплі крови в жилах, зможе жити?
І чого б я тільки не віддав за те, щоб він жив!
Опівдні ми не спинялись. Насамперед спека була не така велика, як попередніми днями — не дарма ми вже наближаємось до передполярного краю; а по-друге — мусимо поспішати за-для Томаса. Проїхали ми вже багато з того часу, як рушили з-під стоків Платона. Тепер ми на половині Поперечної Долини. Перед заходом сонця повинні добитися до Моря Морозів.
Мало не опівдні, минувіши дрібні, посіяні на плодцині скелясті верхи, ми опинились несподівано біля широкого гирла долини. Крута стіна Альп заламується тут і повертає назад до сходу, перервана щілиною глибокого провалля. Площина Моря Дощів заходить туди широким півколом, звужуючись у справжню долину. На самім початку її підноситься округла високорівня, випнута наперед, скеляста платформа кілька сот метрів заввишки. З другого боку цього півкола стремить величезний Мон-Блан; його шпиль на чотири тисячі метрів підноситься над околишньою площиною.
Деякий час ми вагались, заким в’їхали в ту долину. Налякав нас отой поверх. Коли зустрінемо по дорозі багато таких поверхів, то наша подорож — думали ми — замісць скоротитися, буде ще довша, — бо раз-у-раз доведеться спинатися на круті узбіччя гір.
Фарадоль вийняв знов фотографії місяцевої поверхні. Нераз ми через них помилялися в своїх сподіваннях — останнього разу на Платоні, — але не було иншого способу орієнтуватися в місцевості. Нарешті, поміркувавши трохи, ми наважились спуститися в долину. Приєднався до цієї постанови й Томас. Він намагався з упертістю хорих, які не люблять, щоб їм заперечували, — звернути на північ, бо він певен, що кружна дорога через Болото Туманів уб’є його.
Що зробила з цієї людини хороба? Колись рішучий, притомний і спокійний, раз-у-раз обережний, з міцною волею, розважний; він тепер, як дитина, вередливий став і упертий. Лає нас ні за що, а далі знов перепрошує або благає врятувати його. І проте все це краще, як цілковитий занепад, коли він лежить навзнак цілими годинами, подібний скоріше до трупа, аніж до живої людини. Крім
95


Проза • Драма
того, він дуже багато розмовляє, немов би хоче згуками свого голосу впевнити нас, що він ще живе. Тільки тоді, як хтось з нас забуде і нагадає йому його нещасливу пригоду, він замовкне і почне тремтіти всім тілом, виявляючи велику тривогу... Ми й досі даремно ламаємо собі голову над тією таємницею!..
Було вже по півдні, коли ми спинилися перед горою, що заступає вхід до долини. На превелику силу знайшли дорогу, яка дозволила нам видряпатися на неї.. Ставши на її високості ми ще раз подивилися позад себе на Море Дощів, що має зараз пропасти з наших очей навіки. Що до мене, то признаюся, не без жалю я прощався з цією площиною, хоч і не зазнали ми на ній нічого, крім труднощів, страждання й одчаю... Чудне серце в людини. їхали ми цею площиною два місяці, від місяцевого півдня до пів- ночи, з єдиним бажанням якнайшвидче її переїхати, — і от тепер оглядаємося на неї мало не з тугою...
Долиною їдемо ми досить швидко і легко. Широких поверхів гір вже не зустрічаємо, а дрібніші шпилі, що не заступають усієї долини, можна обминути. Сонце тепер так стоїть на небі, що освітлює обидва береги долини. З одного й другого боку підіймається довгий гірський вал, до чотирьох тисяч метрів заввиитки. Долина, що мала на вступі кільканадцять кілометрів ширини, звужується, що-далі їдемо ми на північний схід. Виходить так, ніби дві великих стіни, наближаючись одна до одної, стискають нас усе дужче... Нам здається, ніби ми їдемо величезним, рівно, під шнур прорубаним коридором. Глянувши вперед, бачимо далекий вихід з цього коридору, що скидається на маленьку, але глибоку щербину в білих скелях, виповнену небом. Не знаю, може то зорова омана, але мені здається, що те небо не таке вже чорне, а зорі на ньому не такі ясні та блискучі. Це повинно свідчити, що над Морем Холоду атмосфера густіша... Наш барометр також доволі підіймається. Коли-б тільки довезти живим Томаса до того краю, де грудям буде досить повітря!
В Поперечній Долині, 168 годин по півдні, третя місяцева доба.
Після сходу сонця ми вже проїхали більше, як п ятсот кілометрів і наближаємося до виходу з долини. Широка колись щілина між скелями звужується все більше і більше, а вали з обох боків усе нижчають. Вихід із щілини на Море Холоду нам видко виразно, і, здається, він поширюється знов, в міру, як ми наближаємось до його, скелі, що утворюють браму, ростуть на наших очах. На заході сонця виїдемо знов на площину, коли-б тільки доїхали ми всі...
О, яким страшним, тернистим шляхом їхали ми сьогодня! Вже кілька десятків годин ми тремтимо від кожного шелесту, поглядаючи на гамак Вудбела — чи не кінець уже?.. Він догорає. Нема в тім ніякого сумніву. Лежить собі тихий і спокійний і тільки дивиться на нас благальними очима, по яких видко, що він так хоче, так жахливо хоче жити! А ми йому нічим помогти не можемо!
Зашкодило йому те, що під час переїзду через щелину було дуже трусько. Ми вже переїхали, мало не дві третини дороги, коли приблизно під 3е східн. довжини наскочили на перешкоду, що ледве 96


Юрій Жулавський | На срібній планеті
не примусила нас повернутися до Моря Дощів. Сонце вже низько стояло над небосхилом і весь західний бік долини пройнявся непроглядною тінню, яку ледве пробивало скоса слабеньке світло Землі. Доводилося триматися підніжжя східного валу, щоб не заблудитися вночі. Вал досягав тут найбільшої височини і могутньо підіймався над нами, майже так само, як сторчовий верх Альп, під яким ми їхали до півдня.
І от на цьому місці ми несподівано побачили за скілька сот кроків перед собою чорну смугу, що зовсім заступала нам дорогу. До цього часу ми не бачили її бо грунт підіймався злегенька. Коли ми наблизились до неї, то виявилося, що то щілина, яка перерізує впоперек обидва вали і дно долини. Її всю вкрила густа тінь і через те ми ніяк не могли уявити собі її глибини. Стіни гір, що мали тисячу метрів височини, були роздерті нею до самого низу.
Безпорадно спинилися ми перед цією новою перешкодою.
На мапі ми бачили цю щілину, що перерізує гори, які відділяють Море Дощів од Моря Холоду, але ніколи не думали, що вона така глибока, щоб прорізувала дно Поперечної Долини, яка лежить на дві-три тисячі метрів нижче поземного рівня околишніх гір. Холодний піт виступив краплями у мене на чолі, коли я побачив цю прірву тут, перед нами. А Петро стиха кляв усе на світі.
Тимчасом Томас, занепокоєний нашою поведінкою і тим, що вагон стоїть на місці, почав допитуватися, що сталося. Ми боялися сказати йому всю правду. А він, мабуть не ймучи віри нашим вигадкам, зібрав останні сили, підвівся і глянув у вікно. Дивився з хвилину, а тоді ліг спокійно і на диво байдужно. З уст йому вирвалося тільки:
— Вони не хотять, щоб я жив...
— Хто? — спитали ми здивовано.
— Брати Ремоньє, — одповів хворий і замовк, приплющивши очі так, ніби вже дожидав смерти.
Ми не говорили з ним більше, навіть не мали часу подумати про значіння тих дивних слів, бо треба було порадитись з Петром, що маємо робити далі, думали вже навіть вертатися до Моря Дощів, коли в Петра промайнула щаслива думка — за допомогою сильного рефлектора освітити дно прірви і подивитися, яка вона глибока. Наблизившись до самого краю, ми пустили промінь електричного світла. Щілина, досить вузенька в цьому місці, була неглибока. Але дно її все було засипане кам’яними уламками, серед яких подекуди стирчали величезні скелі. І було все те подібне до висохлого річища могутнього гірського потоку. Хто скаже, може й справді колись тут ішла вода, використовуючи дорогу, яку утворили инші сили?
Сяйво рефлектора пересувалося по чорному, незграбно нагромадженому каменю, блищало на виступах і гинуло в глибоких щербинах, а ми дивились й ке знали, що робити. Тоді наблизилась до нас Марта.
— Чом не рушаєте в дорогу? — запитала вона таким голосом, неначе давала нам наказ.
А далі додала, показуючи головою на Томаса:
— Я мушу жити для його... при мені тепер не потрібуєте чогось боятись...
97


Проза • Драма
Ми здивовано подивились на неї. Що їй сталося? Ніколи вона не озивалася так до нас. Очі її дивно блищали. У всій постаті, словах і рухах видко було якусь нову і впевнену в собі величність. Ох! яка прекрасна ця жінка! Фарадоль втопив у неї вогневі очі, а мене відразу взяла зненависть до його. Я грубо вхопив його за плечі і закричав, зовсім запінений:
— Хіба ти не бачиш? Нам не можна гаяти часу. Кажи, вперед чи назад?
Петро раптом повернувся до мене і якусь хвилину ми вороже міряли один-одного очима.
Тоді забренів голосний, іронічний і гордий сміх Марти. У мене було почування, неначе шкура їжака вп’ялася мені в серце сотнею шпильчаків. Ми обоє опустили очі вниз засоромлені, а вона одійшла, легенька поводячи плечима. Я почуваю, що починаю ненавидіти її. Ми остаточно вирішили спуститися в щілину і переїхати її по камінню, яким засипане дно. Але це легко було сказати, та важко зробити. Знайшовши в одному місці під східною стіною долини похилість, почали дуже обережно посувати по ній вагона. Але найгірша переправа чекала нас на дні прірви. Сюди не доходила світло сонця й Землі, і ми опинились в абсолютній темряві. Важко навіть розказати про труднощі, що спіткали нас на цих кілька-стах метрів. Рефлектор електричного ліхтаря освітлював тільки вузеньку смугу перед нами. Неможна було ніяк зорієнтуватися. По черзі один із нас ішов попереду пішки, а другий стояв, біля стерна. Вагон ввесь час нахилявся, підскакував, бився об камінь або падав. Загруз був раз так, що ми вже зневірилися, чи пощастить нам його витягти. Кінець-кінцем ми таки добилися до протилежного краю щілини. На наше щастя, грунт тут обвалився, утворивши похилість, по якій ми за допомогою «лап» і вилізли на гору.
На половині похилости ми вже були в світлі сонця. Перехід від тіни до світла був такий різкий, що довелося зажмурити очі перед ясною хвилею, що залиланас одразу. Коли я розплющив очі і глянув кругом себе мені здалося, що цей переїзд через прірву був сон. За скілька сот кроків за собою я бачив край крутого грунту, а між ним і нами була смуга зовсім чорна. В мене було тільки невиразне уявлення, що допіру ми були там на дні тієї, як здавалося тепер, безодні, в тій густій темряві, продираючись межи чорним страшним камінням, що виблискувало перед нами в електричному світлі так раптово і швидко, ніби одразу повстали з небуття і знов в небуття повернулися... жадним способом не можна було повірити в реальність цього переїзду.
Діставшися на поверхню Поперечної Долини, ми спинились на. деякий час — одкрутити «лапи» та подивитись, чи не попсувався вагон. Все було гаразд можна було їхати далі. Все — за винятком здоров я Томасоваго. Струшування вагону так знесилило його, що скілька годин він лежав, як неживий і тільки тихенько постогнував.
Ми вже проїхали чимало, коли це Томас раптом схопився і сів у гамаку. В широко розплющених очах палала знов гарячка. Петро був занятий біля стерна, а ми з Мартою підбігли до нього. Він 98


Юрій Жулавський | На срібній планеті
деякий час блідо дивився на нас, а тоді скрикнув відразу:
— Марто! я умру!
Марта пополотніла і схилилась до нього:
— Ні. Ти житимеш, — промовила вона стиха і вся якось зашарилася червоно- червоно...
Томас похитнув злегенька головою; тоді ще ближче нахилившись до його, вона почала нишком говорити щось по-малабарському. Я не розумів слів, але бачив, що те робить велике вражіння на Томаса. Насамперед проясніло йому обличчя, далі перебіг по ньому невимовно смутний усміх, потім сльози проступили йому на очах і з тихим стогоном він почав цілувати коси похиленої на його груди Мартиної голівки.
Після цього він деякий час полежав спокійно, тримаючи руку Марти в спітнілих і виснажених долонях. А тоді знов почав зриватися й сідати. Певно, бракувало йому повітря.
— Марто! я умру! — повторяв він що-хвилини з тривогою, а вона все відповідала йому: «Ти житимеш». Він заспокоювався після цієї відповіди, як плачуща мала дитина, коли мати покладе йому руку на очі. Але раз, почувши ці слова, одповів:
— Що ж мені з того, коли я не доживу...
А далі додав:
— Вони не дозволяють мені жити... Ремоньє...
Я вже не міг стримати свого зацікавлення і запитав його, що спільного брати Ремоньє мають з його недугою.
Він хвилину вагався, а тоді сказав:
— Тепер однаково... тепер я розкажу вам...
І почав оповідати повільно, тихим голосом, що переривався від колотіння серця й задухи.
— Ви пам’ятаєте, — сказав він — оте місто трупів там серед пустелі, за Трьома Головами? Ще й досі маячить воно передо мною з своїми поруйнованими вежами, впівзаваленими брамами... Я знаю, що помру, але мені шкода, що я його не оглянув. Але, бачите, це було так... Коли я вийшов з вагону, то мусів лізти по розкиданому камінню, подібному до каменю старого римського бруку десь у Швайцарії або в італійських Апеннінах. .. Нарешті я вийшов на рівніше місце. Місто було переді мною, як на долоні. Я вже ясно бачив велика браму з половиною арки та могутніми пілястрами, коли це раптом...
Він ухопив нас за руки і підвівся-на ліжкові... Очі йому широко одкрилися, — мертво-бліде обличчя стало тепер зелене.
— Я знаю, — промовив він — вам здається та й мені здавалося... колись... що єдина правда це знання... оперте на досвіді, яке дається до зрозуміння в математичній формулі, а тимчасом бувають річі незрозумілі і дивні... Можете сміятися з мене, але це не міняє суті річей. Дуже ми мало до цього часу знаємо напевно, дуже, дуже мало...
Замовк на хвилину і глянув на нас, ніби допитуючись, чи не глузуємо ми в душі з його слів, але ми сиділи тихі й замислені. Зітхнув глибоко і провадив далі: перерване оповідання:
— І от... я побачив... дві тіні, — ні! двох людей, трупи чи примари... вийшли вони з-під брами і прямували до мене... Ноги мені затремтіли, я заплющив очі, 99


Проза • Драма
бажаючи одігнати примари, але коли за хвилину подивився знов, побачив за чотири кроки від себе — обох Ремоньє! Стояли обоє, тримаючись за руки, її, закривавлені, опухлі, такі, якими ми знайшли їх, і дивились обидва на мене так страшно... Ви знаєте, що я не боюсь нічого і не маю нахилу до галюцинацій і я кажу вам, що вони там стояли... Зі страху я обернувся в шматок криги. Не міг рушити з місця, не міг одвернутися. Тоді вони почали говорити, так, говорити! А я чув їх голос, хоч і не було там повітря, отак, як чую нині вас...
— І що-ж говорили вони? — запитали ми мимоволі. — Навіщо вам знати це, — мовив він. Досить, що я це чув. О, досить, досить... Розказали мені, як помру я і як помрете ви обоє... Визначили день і годину... І сказали мені ще, що не можна безкарно кидати Землю і зазирати в таємниці, закриті від ока людини. «Краще було вам, — мовили вони, умерти там на Морі Дощів, ніж красти у нас, неживих, повітря і жити життям, призначеним на муку... «Ми мусіли піти за вами, — сказали вони, і я те чув, — і ви винні в нашій смерті, але ж і ви»... Промовляючи це, вони заздрісна виблискували побілілими очима і всміхалися обидва страшними, розпу- хшими устами. В цю хвилину я побачив, що за ними стоїть О’Тамор, блідий, білий, висохлий... Він не всміхався і не говорив нічого, тільки був смутний і з жалем дивився на мене... Я закричав від жаху і, напружуючи всю силу волі, одірвав од грунту задубілі ноги і почав втікати. Забув, забув усе на світі. Спіткнувся, хотів підвестись і встати, але почув, що мені бракує повітря І знепритомнів...
100
Він утомився і замовк, а ми сиділи тяжко пригноблені. В глибині душі я переконаний, що це все було грою фантазії, як і само місто було лише уявленням, викликаним дивним розташуванням скель, — але я якось не смів йому сказати про те. А зрештою... хіба я знаю? Є багато дивних загадок і таємниць. На цю застиглу планету вже прийшли люди і прийшла Смерть. Може з людьми і їх незмінною товаришкою — Смертю, прийшло і те незнане Щось, яке одвічна глузує на Землі з усякого знання, всяких дослідів та досягнень?..
Після цього оповідання він заснув і спав з-півгодини. Прокинувшись запитав нас, де ми тепер. Сказали йому, що ми наближаємось до кінця Поперечної Долини і незабаром прибудемо на Море Холоду. Він слухав і ніби не розумів того, що йому кажуть.
— А так, — сказав він нарешті, — так, так... мені снилося, що я був на Землі...
Далі він звернувся до Марти:
— Марто! Розкажи, як там на Землі.
І Марта почала оповідати. На Землі єсть повітря блакитне, а по йому ходять хмари. На Землі багато, багато води, ціле велике море. На березі моря є пісок і різнобарвні скойки, а далі стеляться луки, на яких квітнуть такі пахучі, солодкі, вільготні квітки... За луками — ліси, в яких повно усяких звірят та співучих пташок. Коли повіє вітер, то море широко хвилює, шумлять ліси і шелестять трави...
Отак оповідала вона з дитячою простотою, а ми слухали її слова, як чудову, чарівну казку... Хворий легенько ворушив устами, немов проказував за нею: «а ліси шумлять і шелестять трави»...


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Ми вже там не будемо, — промовив він голосно.
Марта відповіла йому риданням. Не сила їй була далі стримувати себе. Чолом упала на край гамака і вся тряслася від невпинного, страшного, розпачливого ридання.
— Тихо, тихо, — промовив Томас, гладячи легенька її волосся. Але й його почав огортати жах. Повернувся обличчям до нас і почав знов говорити уривчастим голосом, що ніби з зусиллям виривався йому з грудей.
— Рятуйте мене! Пожалійте! Рятуйте! Я не хочу вмирати! Тут не хочу! Тут так страшно! Рятуйте мене! Я хочу жити... ще жити... Марто...
Заплакав, як жінка і, плачучи, простягав до нас худі, благальні руки.
Що ж ми могли одповісти йому! Як його рятувати? Ми наближаємося до кінця долини і площину Моря Холоду вже бачимо перед собою. Я певен, що переїдемо ми її вже самі без Томаса.
На Морі Холоду, третя місяцева доба, 23 год. по заході сонця.
Кидаю оком на останні слова, що написав іще вдень. Вони уже збулися. На площину Моря Холоду ми виїхали самі. Томас Вудбел помер сьогодня на заході сонця. Така страшна пустка! Усе менше стає нас. Тільки троє лишилося на Місяці.
Не можу ні про що инше думати, тільки про цю тиху, і таку страшну при тім смерть Томаса.
Диск сонця діткнувся нижнім краєм небосхилу, коли ми нарешті, по цілотижневій дорозі, виїхалиі з скелястого коридору. Перед нами простяглася рівна, позолочена останнім промінням сонця, площина. Кажу — позолочена, — бо сонце, чого ми не спостерігали підчас попередніх заходів, схилившись до небосхилу, прибралося в жовту барву і осяяло край чорного неба навколо себе. Це безперечна ознака, що атмосфера тут густіша. Зауважили ми ще й другу річ, дуже важливу: Море Холоду все встелене піском. Безперечно, ця площина була колись дном справжнього моря.
Надія влилася нам в серце особливо через те, що Томас почував себе краще. Ми вже повеселішали, вже здавалося нам, що пташиним летом перелетимо оцю долину, ну і, поки сонце зійде знов, будемо разом з Томасам в Країні Життя, почуємо, як віє вітер, як шумить вода, побачимо зелені рослини...
Та сталося инакше.
Ледве ми проїхали кілька метрів по площині, як Томас попросив спинити вагон. Найменший рух завдавав йому великої муки...
— Хочу одпочити — промовив він слабіючим голосом, — і подивитись на сонце, поки ще не зайшло.
Ми спинились, а він почав дивитися на сонце, яке заливало йому обличчя цілим струмком останнього золотого сяйва. Дивився нерухомо з хвилину, а тоді озвався до Марти:
— Марто, як це воно: «Сонце, ти боже ясний»... Як далі?
А Марта у відповідь на те так само, як і тоді, коли вперше побачила з Місяця сонячний захід, стала, вся осяяна, простягла руки і, підвівши до зникаючого
101


Проза • Драма
світла очі, повні сліз, почала речитативом дивний гімн, що немов розпливався у хвилястому ритмі:
О сонце, ти, боже ясности, — відходиш од нас до краю, якого ми не знаємо.
Сонце, світило небесне, розкоші Землі, ти відходиш, і в смутку залишаєш наші очі, бо маєш світити тим, хто вже визволений від тіла свого.
Хто визволений від тіла свого і в нове ще не вступив, подібний до невольника, що на хвилину випущено його з в’язниці, аби мав день тиші й спокою, заким повернеться до пут і муки.
Бо добрий є він, добрий він — одвічний, невимовний і незрозумілий, хто вчинив день тиші серед боротьби і жаху.
В нім бо джерело і кінець всього сущого, в ньому розлито душі, що скінчили. муку і боротьбу свою, повернувшися в лоно, звідки вийшли перед віками.
Сонце, боже ясности, до ніг його ти відходиш, і в смутку залишаєш тужливі очі наші.
Вудбел слухав і так наче засинав. Але одразу розплющив очі:
— Марто! О’Тамор помер?
— Помер.
— Ремоньє померли?
— Померли.
— І я також умру... І вони... вони... — Показав на нас очима.
— Вони помруть. Ти будеш жити, — відповіла Марта з дивним, глибоким переконанням.
— Так., шептав хворий, але що мені з того...
На хвилину запанувала тиша. Селена стала лапами на гамак і лизала звішену руку хворого. Він побачив це і зробив 102
такий рух рукою, ніби хотів попестити вірну тварину, але видко вже не мав сили.
— Моя, моя собако... — шептав тільки він.
Далі сказав, що хоче подивитись на Землю. Ми повернули його так, щоб міг побачити. Земля саме в першій квадрі стояла по-над скелями на півдні. Він довго дивився, простягаючи руки, з тугою великою до того ясного півкола, по якому саме тоді повільно проходила тінь Індійського Океану з ясним трикутником Індії, що врізувався в неї.
Дивись, дивись! там Траванкор, — закричав хворий.
— Там Траванкор, — як луна промовила за ним Марта.
— Там ми були щасливі...
— Так, щасливі...
Хворий знов почав хвилюватись.
— Марто! чи я піду туди після смерти?.. Бо бачиш, я не хочу., блукати отут по пустині... в тому місті померлих... Марто, чи я піду туди?..
Марта мовчала, схиливши голову, а Томас знов почав допитуватись...
— Марто, чи я піду туди, після смерти... на Землю?
Обличчя в Марти скривилося від болю, але вона перемогла себе і відповіла тихо, крізь сльози:
— Підеш, на хвилину, на день тиші... А там повернешся до мене.
Очі йому вже оповилися білими тінями смерти; долоні безсило спущених рук були сині й холодні. Здрігнувся ще раз і зашептав тихенько:
— Марто, а як там на Землі?..
Марта знов почала оповідати про море, про луки, про квіти, а в його на устах


Юрій Жулавський | На срібній планеті
проступав якийсь болючий, але спокійний усміх і очі повільно заплющувалися.
Розвів очі ще раз, на хвилину, глянув на Землю, на сонце, що вже ясніло тільки вузеньким краєм над пустинею, — зітхнув легенько і вмер разом з останнім сяйвом загаслого дня.
Голосне, шалене ридання Марти залунало в пітьмі, що нагло впала на нас.
Вже поночі викопали ми яму і присипали йому очі піском.
І от знов ми в дорозі вже мало не двадцять годин.
їдемо рівною, піскуватою пустинею. Переїхали вже при виході з Поперечної Долини 50 рівнолежник. Земля стоїть вже тільки на 40° над видноколом, але на щастя нема на цій площині гір, які-б кидали од себе тінь. Як пощастить, то будемо їхати цілу ніч без перерви.
Тяжкий смуток гнітить нас. Марта сидить, знесилена стражданням, а біля ніг її скіглить за своїм померлим господарем Селена. Ми даємо їй їсти, щоб заспокоїти її, але вона не хоче їсти: звикла брати все з Томасових рук.
На морі Холоду, 6° 6’ сх. довж., 55° півн. шир. міс., по півночі, на початку четвертої доби.
Ми їдемо просто на північ, до полюса. Сто сімдесят годин, що минули після смерти Вудбела, ми посувалися в північно- західнім напрямку. Тепер уже могила його зосталася за нами далеко, далеко... Земний тиждень минув, як ми його поховали.
Цілий тиждень пісок сіється через колеса нашго вагону і тільки грюкіт мотору порушує тишу, що панує серед нас. Марта не плаче, сидить німа, стиснувши уста і широко відкривши очі, на яких вже висохли сльози. Селени вже немає.
Після Томасової смерти вона не хотіла їсти, тільки вила цілі години та бігала по вагону, обнюхувала кожну річ, яка належала Томасові, і до якої доторкалася його рука. Нарешті лягла в кутку, знесилившись і сердито гарчала, коли хто з нас хотів до неї наблизитись. Ми боялися, що вона сказиться, і через те, з великим жалем, мусіли її вбити. Та я гадаю, що й так вона б жила недовго.
Яка страшна тиша в нашому вагоні!., бо про що ж ми з Петром можемо говорити? Сталося велике лихо. Смерть Томаса — це не тільки смерть людини, не тільки втрата корисного, вірного і дорогого друга: це велике нещастя, це страшна іронія, що нагло кидає між нами двома цю жінку, до якої ми обидва однаково пориваємось. Не можу глянути на неї без того, щоб не затремтіти від пожадання, і разом почуваю всю огидність мого почуття над свіжою могилою друга. Мені вдається, що дух Томаса ще десь близько, живе в моєму серці, бачить мої думки, але я не можу побороти себе, не можу, не можу! Горить мені мозок, кров грає по всіх жилах, і в очах стоїть мені вона раз-у-раз. Заплющу очі, і бачу її перед собою з якоюсь жахливою, нечуваною виразністю. Я міцно стримую свої думки, як зграю скажених собак, але вони вириваються з рук моєї воли, кидаються на неї всі, без сорому здирають з неї одежу, пестяться і труться об кожну її форму, в’ються біля її тіла і бруднять його огидними ротами, — а що, не зважаючи на все це, вона лишається нерухома й холодна, починаюіь гавкати і хапати її зубами, гризти й шарпати... О, які ж юз


Проза • Драма
негідні мої думки, як же тяжко вони мучать мене!
З Фарадолем робиться те саме. Знаю, почуваю, бачу це. Так само, як я, він знає, що робиться зо мною. Через те ми так глухо, запекло ненавидимо один одного! На віщо брехати на віщо називати річі хорошими наймекнями! Ми обидва негідники, бо вона стоїть між нами. Нас тільки двоє на цьому страшному світі, а щось в глибині наших душ кричить, що один з нас зайвий. Ми зовсім не розмовляємо і не дивимося один одному в вічі. Часом тільки я ловлю погляд Фарадо- ля, страшний погляд, в якому блищить смерть, як пожежа за вікнами понятого огнем будинку.
Чи я боюсь його? Ні! Ні! сто разів ні! — хоч знаю, що кожної хвилини він, сам не знаючи що робить, може вхопити мене з-заду і вбити, — от хоч би й зараз, коли я шалено пишу, а він стоїть за мною і бачить мою одкриту шию... Я тремчу, але не обертаюсь, не хочу ловити один з тих поглядів, в яких, як у люстрі, бачу свою власну підлість. Зрештою я зовсім не боюсь наглої й несподіваної смерти, що може спіткати мене. Смерть тільки тоді невимовна страшна, коли наближається поволі і неминуча — знаю це з власного досвіду. Боюсь я тільки одного, — лякає мене та думка, що він може заволодіти цією жінкою, на яку має не більше прав, ніж я, що може примусити поцілунками почервоніти ще бліде від сліз обличчя, що він може примусити її груди, які ще розриваються від невсипущого ридання, підійматися від пожадливого зітхання. Ах, думати про це не сила моя!
Ми так стежимо один за одним, що Марта справді безпечна, поки ми живемо обоє!
Але часами я скаженію! Я хотів плюнути собі в вічі, а тоді стати перед ним і голосно сказати: — Ходім! Будемо битися за неї! Ми гриземося, як два скажених вовки, — непевні, чи житимемо завтра, непевні, чи житимемо взагалі, вигнанці на цьому світі, боремося за цю, таку згорда-байдужну до нас коханку нашого недавно померлого приятеля. Нехай приходить завтра смерть наша, — ходім, будемо битись сьогодня!
Але я дуже великий боягуз та лицемір, щоб так зробити. О, як я зневажаю себе.
І її зневажаю, і її ненавижу! За хвилину перед цим, коли я здатний був кинутись на неї, примусити її мовчазні смутні уста закричати, а далі задушити той крик разом з життям... Може б так було краще... Ми б залишились самі, без мети, без стимулів до життя, може б ми тоді навіть добровільно померли, але принаймні не було б між нами...
На віщо вона живе? Що її затримує тут? Як вона ще може жити, коли любила Томаса, коли дійсно він був для неї усім на світі і з ним все для неї скінчилося? Ми негідники, але негідниця й вона! Собака, тварина нерозумна, виявила більше любови, бо не пережила стерти господаря, що її вигодував. А та собака не зазнала навіть сотої частини цих лестощів, не знала тисячної частини того кохання, яке виявляв він до жінки! А жінка живе... І хто знає, хто відає, може тими очима, що з вигляду застигли і згасли від горя, поглядає на нас крадькома, може в її мозкові, заповненому образом померлого, повстає вже нишком думка: 104


Юрій Жулавський | На срібній планеті
кого мені вибрати з цих двох живих, щоб виконувати одвічну роботу жінки?..
Може, може є в цьому всьому якась первісна, жива, природою втілена в нашу істоту свята жадоба існування й творіння, що не зважає ні на що, не рахується ні з минулим, ні з майбутнім, — але для мене все це таке страшне, таке огидне і потворне!
Ах, навіщо живе ця жінка!
— А тимчасом я почуваю, що не пережив би її смерти.
На Морі Холоду, 0° ЗО’ сх. довж., 62° півн. шир. міс., четверта доба, 172 години по півночі.
Марта правду говорила Томасові: Ти будеш жити! Ах, як я зразу не зрозумів цього!
Минуло вже три чверти ночи, коли я спостеріг, сидячи біля стерна, що Петро крутиться ввесь час біля мене з таким виразом на обличчі, ніби хоче почати розмову. До цього часу ми обмежувалися тільки найпотрібнішими словами, то й тепер це мене дуже здивувало і разом з тим пригнітило. Я почував, що вже треба нарешті скинути з себе оту навісну, гнітючу втому і вияснити наші взаємні стосунки.
Тоді я запитав його як-найприємніше:
— Чи ти чого хочеш од мене?
— А як-же, а як-же, — зрадів він одразу, сідаючи поруч зо мною, — я хотів поговорити з тобою...
Я помітив, що він силкувався всміхнутися, але обличчя в його спазматично корчилося. Я ненароком глянув на його руки. Він дивно зрозумів мій погляд, почервонів і, вийнявши руки з кешені, поклав їх просто на коліна. А далі, трохи запиваючись, почав: — Так, так, я, бачиш, хотів з тобою... Мені здається, що цієї ночи не треба зупинятися, бо нема великого морозу, дорога рівна і досить ясно, хоч Земля невисоко стоїть над обрієм. Нам треба поспішати, а тому...
Я не одривав од його очей, а він ніяковів усе дужче. Раптом, змінивши тон, він нервово закричав:
— А стонадцять!.. їдьмо без перерви на північ, правда?
— Так... ствердив я, намагаючись бути спокійним.
Знов настала хвилина неспокійного мовчання. Фарадоль схопився і почав ходити занепокоєний. Я добре знав, що йому робиться. Я знав, про що він хоче говорити зо мною, і говорить аби-що, бо не може вимовити слова, яке поставить нас віч-на- віч з питанням, яке нарешті рано чи пізно, а треба буде розвязати. Я злісно радів, що він так мучиться, але згодом, зовсім несподівана взяв мене жаль до нього. Був такий момент, коли я хтів уже кинутись йому на шию і, присягаючись нашою давньою приязню, відступитися за-для нього від цієї жінки, або благати його, щоб погодився на її смерть. Але я переміг себе. Це було б ні до чого. Я почував, що не можна більше одкладати рішучу розмову.
— Ти мені це тільки хотів сказати? — відразу запитав я його.
Він спинився, здивований моїм прихильним голосом, і пронизував мене очима. Далі сумно усміхнувся і повів рукою по чолі. Я бачив, що рука йому тремтіла, немов од пропасниці.
— Так, дійсно, я дуже хотів...
Одразу урвав розмову і глянув на Марту. Вагався ще хвилину, а тоді насупив брови і рвучким, сухим голосом сказав по німець- ки, щоб Марта не могла його зрозуміти:
— Що нам робити з цією жінкою?
105


Проза ■ Драма
Я сподівався тих слів, але вдарили вони мене, як довбнею по голові. Я загальмував вагона, бо кров ударила мені в мозок і в очах потемніло. Серце билося в грудях, а на устах я почував неприємну сухість. Рішучий момент настав.
Я глянув на Фарадоля. Він стояв передо мною блідий, як мрець, і вперто дивився мені в вічі. Цього поглягу я не забуду до смерти! В тому погляді була тривага і підле, мало не собаче, благання і в той же час страшна погроза.
Не відповідаючи ні слова, я одіпхнув його на бік і, сам не знаючи, що роблю, надійшов до Марти, яка сиділа й иіила. Він пішов за мною вслід.
— На віщо ти живеш, жінко?? — спитав я одразу з невимовна смішним, як я тепер думаю, трагізмом, хоч тоді мені, присягаюся небом, зовсім не до сміху було! Марта здивовано подивилася на нас, а тоді, почервонівши, як мак, промовила повільно, злегка тремтячилі голосом, так ніби виправдуючись:
— Я дожидаю Томасового повороту...
Мене взяла злість.
— Досить цих дурних вигадок! — скрикнув я, вирвавши їй з рук роботу, над якою вона схилилась. Не знаю, що сталося-б далі, але в цю мить я повів оком на той шматок полотна: то була дитяча сорочечка.
Я відразу зрозумів усе. Не маючи сили й слова сказати, я тільки простяг руки і показав цю річ Петрові. Він скрикнув і миттю подавсь до стерна.
Ось чому вона так упевнено говорила Томасові перед смертю: «Ти житимеш!» Через те й не пішла услід за ним. Адже ж, за вірою її народу, в дитину, що народилася по смерті батька, втілюється 106
душа померлого. От вона і жде, певна, що з дитиною повернеться до неї Томас, душею своєю облітавши попереду Землю, за якою так тужив, умираючи. Напевно вона оповідала йому цю «веселу новину» і говорила, що дожидатиме його, може як раз тоді, коли розмовляла з ним перед смертю малабарською мовою?
Усе це блискавкою майнуло мені в думках.
Я глянув на неї: плакала тихенько, затуливши обличчя цією сорочечкою, викраяною з білизни померлого. І відразу зо мною сталось щось дивне. У мене було вражіння, наче, що пекло мені в серці, якийсь біль нестерпучий, але одразу впала з очей моїх полуда. Марта здавалася мені вже зовсім иншою. Я так здивовано дивився на неї, немов би вперше її побачив. Це вже не була жінка, за володіння якою я мав хвилину тому битися з моїм приятелем і єдиним товаришем на цьому світі. Це була мати нового покоління, жінка, що перемогла смерть великою таємницею життя й кохання.
Невимовна вдячність влилася в мою душу. Вдячність за те, що через неї ми не будемо самотні, і за те, що вона закрилася величністю материнства від нас, сліпих, що бачили в ній тільки дорогу спадщину по вмерлому. Я мимоволі нагнувся й поцілував їй руку.
Вона здрігнулася, але певно зрозуміла мій поцілунок, бо зараз же підвела обличчя, заплакане, але вже ясне від нової самоповаги.
Чудна натура людська! Хоч усе те не розвязує справи, а тільки відсуває її на деякий час, але ми обоє зараз такі спокійні, немов би все полагоджене. У нас


Юрій Жулавський | На срібній планеті
таке переконання, що ця жінка не належить ні одному з нас, живих, а тільки тому, хто вмер, — і ми шануємо її, не думаючи про те, що може знов настане час, коли...
Але ні, ні! Навіть думати не хочу про це! Тепер тільки на північ, тільки на північ! Під Тимеєм, по сході сонця четвертої місяцевої доби.
Ніколи схід сонця не давав нам такої радости і надії, як цей останній. Попередило його сяйво світанку, явище, якого ми ще не бачили тут на Місяці.
Ніч уже скінчилась, і ми дожидали, що кожної хвилини верх гори, що маячить перед нами в світлі Землі (а це свідчить, що ми наближаємось до краю Моря Холоду) заблищить нагло, першим проміням сонця. Але поки це сталося, ми побачили, що чорне небо на сході набирає барви, значно яснішої, немов би оповилося легенькою, опалево-молошною імлою. Ми думали спершу, що це якимсь незрозумілим способом з’явилося під цією значною широкістю — бо вже минули сороковий рівно- лежник — зодіякальне світло, яке буває біля екватора перед сходом сонця. Але це не зодіякальне світло. Небо сріблилося широко над видноколом, і зорі миготіли в цьому білявому світанні. Незабаром і верхи кратера Тимеєвого, до якого ми наближалися, заясяіли на сонці, але — диво! Заквітли на тлі ночи, як злегка зів’ялі троянди. Сумніву не було. Це сяйво і це рожеве світло віщували нам, що тут повітря досить густе для того, щоб світитися промінням, яке проходить по йому, і рум’янити блідою барвою.
Мене пройняла велика, солодка радість. Я всміхався до Петра, що не одривав очей од цього явища, а далі звернувся до Марти.
— Глянь! — закричав я. — Твоя дитина заявиться на світ там, де можна буде, дихати, як на Землі!
Вона підвела голову і подивилась на схід, який оповивався легеньким, як сон, золотом, що розливалося на обрії, так само, як у наших серцях розливалася надія на нове життя...
Сонце сходило поволі, повільніше, ніж попередніми днями, бо йшло не просто вгору, а дугою, дуже нахиленою до півдня і до Землі, що висіла низько над видноколом. Воно стояло на небі в великому кільці білявого туману, що перетворювався в блакить, а та блакить поволі зникала на чорному тлі неба. Близько від сонця вже не видко було зір. Вони ще зорять далі на небі, але не різними барвами і що-далі, то все більше скидаються на ті миготливі вогники, якими на Землі квітне що-ночи блакить неба...
Ще одна, найбільше дві місяцевих доби, і вже можна буде вийти з цього вагону і повними грудьми дихати першим місяцевим повітрям.
За останню ніч, ми проїхали велику частину дороги. Мороз уночі тут, біля бігуна значно менший, як під екватором, бо сонце тут не заходить так глибоко за небосхил... Тому ми й не затримуємось в дорозі ані на хвилину. Як сонце заходило, ми виїхали на Море Холоду, а зараз ця площина позаду нас.
З західнього боку вже починається країна гір. Тимей стоїть стовпом на межі цєї країни.
Перед нами на північ постелилася площина, що врізується в гори широкою затокою і доходить, як показано на ма- пах, до 68 рівнолежника. Вона не така рівна, як Море Холоду; навпаки, вкрита 107


Проза • Драма
низькими, рівнобіжними узгір’ями, але вони не перешкоджають нам у дорозі, бо знижуються повільно. Нам треба переїхати її ще вдень, а тоді найближча ніч захопить нас у горах. Тоді від нас до полюсу зостанеться біля шостисот кілометрів.
Та що нам ці шістьсот кілометрів, коли ми вже проїхали їх так багато?
Ми повні сили й надії, всі непорозуміння між нами розвіялись, зникли страшні муки, які нас розривали вночі — немов би імла розплилася в сяйві нового сонця. Сили надала нам та благословенна думка, що до пожаданої мети нашої тяжкої подорожи ми веземо початки нового людського життя. І так нам якось гарно, так спокійно, що часом не шкода нам, здається, і покинутої Землі.
Чому ж Томаса немає з нами? Він ділив з нами страждання і чого б я не дав за те, щоб поділитися з ним надією на життя!..
Четверта місяцева доба, 78 годин по сході сонця, 0° 2’ східн. довж., 65° півн. шир.
Гнітить мене якийсь чудний смуток. Не знаю, де він узявся і чого хоче від мене? Подорож одбувається добре, небо над нами вкривається темною блакиттю, крізь яку непорушні до цього часу зорі починають миготіти. Усе вказує, що близько вже «обітована земля», де ми нарешті відпочинемо по нєвимовно-тяжких трудах, які одбуваємо вже четвертий місяць, а я замісць радіти, сумую, що раз більше.
Хто тут винен? Може Земля, якої через кількасот годин ми зовсім не будемо бачити? Може могили, що позначили нашу дорогу по страшній безповітряній пустині Місяця? Може внутрішні події, од яких моя душа ще не прохолода? А може думка за дитину померлого, яка має народитись в незнаній країні і для незнаної долі?
Я спокійний, тільки цей навісний смуток та втома! Мені вже сліпить очі гостре сяйво сонця. Тяжко дивитися мені на ці дикі, безмежні рівняви та круті гори, що стремлять над ними... Ох, хоч би маленька, маніанька копанка води! Хоч одна гілочка, хоч одна зелена травинка!
Околиця виглядає тут немов величезний цвинтар. Ідемо ми дном висохлого кілька віків тому моря, по осілих шарах вапна, серед яких стирчать то тут, то там рештки розмитих водою первісних скель.
Що сталося з морем, яке тут колись хвилювало, випинаючись білою піною до Землі, яка подібна була до золотого диску серед хмар, що звисали над водами?
Тільки берег лишився тут над сухою долиною, крутий, високий, підточений хвилями, яких уже немає. Вітри розвіяли розтерті в порох його уламки. А тепер і вітрів немає. Пустка й мертвота...
Я так хочу доїхати до того краю, де нарешті побачу життя! О, коли б вже швид- че, бо вже несила моя!
З нас трьох мабуть найщасливіша Марта, але що з того? Вона має в собі свій світ. І здається, більше думає за цей світ, ніж за покійного чоловіка. Я бачу не раз, як, сидячи над роботою, вона опускає руки і дивиться кудись в майбутнє, всміхаючись до своїх думок.
Я певен, що очима душі бачить вона вже тепер маленьку рожеву дитину, яка простягає до неї рученята. Часом тільки глибоке зідхання зганяє їй з обличчя цей невимовно-ніжний усміх і слізьми заливає їй очі. Це вона згадує Томаса, який вже не побачить своєї дитини... А далі 108


Юрій Жулавський | На срібній планеті
знов усміхається, бо знає, що як би він не вмер, то не могла б його душа повернутись до неї в дитині.
Марта, захоплена своїми думками, ма- ло-що й розмовляє з нами, але одного разу сказала мені: — Добре, що я пішла сюди за Томасом, тепер я дам йому життя знову.
Як же їй не почувати себе щасливою, коли вона може так говорити про себе?
Четверта доба, 17 годин по півдні, на високорівні перед
Гольдшмідтом, 1° 3’ сх довж., 69° 3’ півн. шир.
Рівнина уже скінчилася. Ми знову в горах, що простяглися до самого полюса. Надзвичайна ця височінь, всіяна кільцевими горбами, серед яких стремлять положисті і високі перстені гір, як, наприклад, величезний Гольдшмідт перед нами і ще вищий Барров, що збігається з ним на сході. Я думаю про те, що оцим дивним горам та землям, по яких хоч ще й не ходила нога людини, люди дали наймення. Смішна думка!
Південь захопив нас сьогодня на верхах кінцевого валу височини. Глянувши круг себе, ми побачили Землю низенько над обрієм, оповиту у легкі випари. Ясне кільце повітря горіло через цю заслону ще червоніше, ніж минулими днями. Тут же над нею, майже дотикаючись до її велетенської чорної кулі, стояло сонце, оточене промінням.
Мені здається, що Земля протягом цих чотирьох місяців упала на небосхил, а ми втікли з-під неї, наближаючись до полюсу. Клімат тут зовсім інший. По півдні сонце, піднявшись невисоко над небосхилом, не пече нас, не засліплює сяйвом. Якимсь смутним, змореним здається це сонце, таким, як і ми... Навколо стеляться довгі тіні... Небо з півночи все дужче блакитніє, зірок з того боку вже не видно, хоч з-півдня вони ще світять білявим сяйвом, розкидані широким колом біля Землі та сонця.
Я втомився надзвичайно. Не зважючи на те, що на Місяці усі речі важать дуже мало, мені здається часом, що моя голова, руки й ноги немов-би з олива. Боюсь, що занедужаю. Такою без краю довгою здається мені ця подорож, що хоч і є вже ознаки її кінця, а мене бере сумнів, чи досягнемо ми коли-небудь своєї мети? Мета? де, яка мета? Ох, як все це важко й смутно!
Марта надзвичайно добра до нас. Мені здається, що, як би не вона, то не хотілося б і ворухнути рукою, щоб повернути стерно вагона до полюсу, до якого ми так пориваємось... Але вона бачить моє знесилення і вміє якимсь теплим, лагідним, святим словом надати мені бадьорости, підтримати мої сили. Чим я заслужив у неї таке спочуття? Чи тою кривдою, яку я зробив їй своїми думками й бажаннями?.. Я такий знесилений, що став байдужний до всього на світі, крім щастя цієї жінки. Я бажав би жити, щоб тільки бути їй потрібним. .. А хто знає, чи буду я жити?
Перед нами гори, — високі, круті гори. Треба переїхати їх. Ці ще инші, і знов инші, бо до полюсу ще далеко...
Не маю вже сили. Навіть писати не можу. Не доберу слів. Забув усе, що хотів сказати. Хотілося б тільки лежати в гамаку і дивитись, дивитись на Марту, що всміхається за кожним разом, скоро подумав про свою дитину.
Щаслива!
Між Гольдшмідтом та Барровом, 161 год. по півдні четвертої місяцевої доби.
109


Проза • Драма
З останньої сили борюся з утомою, що валить мене з ніг. Почуваю, що я хо- рий і боюся цього. Як вони вдвох без мене дадуть собі раду? Дорога стає все гіршою, а ніч, довга ніч наближається. Чи дочекаю я кінця її? Може тепер за О’Тамором та Вудбелом приходить моя черга? Адже ж вони, здається, напророкували...
Не хотілося б мені умирати. Я хотів би ще побачити дитину, яка має народитися, хотів би хоч раз дихнути повними грудьми.
Ох, коли вже скінчиться ця подорож! Гори, по яких ми їдемо, згідно з малою, — остання, найбільша перешкода, що відділяє нас од полюсу. З’їхавши вниз з перевалу, на якому нині пробуваємо, повернемо широким проваллям на захід, попід північними стоками Гольдшмідта, а тоді звернемо знов на північ, проїдемо кільце Халліс і Майн, об’їхавши зі сходу перстень Джойя, переберемося через низьку його відногу, що простяглася до рівнолежника і виїдемо на долину, відрізану від полярної країни лише одною вузенькою смугою гір.
Так показує нашу дорогу мапа. Але мапи тих країв, — їх не гаразд видко з Землі, — дуже неточні. А треба ще мати на увазі, що більшу частину цієї дороги доведеться одбути нам уночі, коли нам не світитиме навіть Земля, яку від нас укриють гори.
З цієї височини нам видно чималу частину місячного світу, але тільки верхи гір блищать на сонці. Долини заливає чорне море тіни. Скоро ми до тих долин спустимось, — зорі будуть єдиним нашим дороговказом.
У голові в мене щось зіпсувалося, чи порвалося. З найбільшим зусиллям 110
волі я можу думати тверезо. Щохвилини з’являються якісь марева, якісь жахливі примари, так ніби в півсні. Чи не гарячка це? Я кусаю собі пальці, аби прийти до пам’яти. Та й це не помагає. Різні образи хвилюють в мене перед очима. Мені ввижається похмуре море з кривавими верхами гір, що пливуть по ньому, а наш вагон видається мені кораблем, який от- от стратимо в цій безодні... Я дуже знесилився. Куди ми попливемо по хвилях цього чорного океану? Може на Землю?.. Ох, правда! Земля зосталася далеко, далеко в небесних просторах. Туди вже не вернемось ніколи, ніколи...
В голові мені гуде страшний млин. Здається, в мене гарячка.
По заході сонця, у щілині між горами.
Я виліз з гамака. Марта загадала мені лягти, але що вона знає! Я мав зробити щось, чи написати, не пам’ятаю; мушу пригадати. Я певен, що втоплюся в темряві, як я того не зроблю... Але що я маю зробити? Чого це так темно? Якийсь набій розірвався мені в голові, мусів розірватися, бо голова мені розбухає, росте. От уже вона завбільшки, як Місяць.
Як смішно, що ми на Місяці! А може це мені тільки сниться? Бо де ж узялися всі ці пси? Де Вудбел? Щось сталося з ним, але що — не пам’ятаю. Звали його: Томас...
Хтось стоїть біля мене і каже мені лягати, — бо в мене гарячка. Гарячка? Все одно. Чому б мені її не мати?.. Чому?..
Перо видається мені неймовірно важким... але важкі стають і пальці. Не тямлю, що все це значить — чую два голоса обіч себе... далі — не можу...


Юрій Жулавський | На срібній планеті
ДРУГА ЧАСТИНА РУКОПИСУ
НА ТІМ БОЦІ
I.
іколи не забуду вражіння, якого я дізнав, розплющивши очі після довгої недуги, що одібрала в мене свідомість під кінець тієї страшної мандрівки по бгзводній та безповітряній місяцевій пустелі. Сьогодні, коли я берусь писати про дальші пригоди наші на тій кулі, ця хвилина так жваво малюється в моїй уяві, наче пройшло відтоді лише кільканадцять годин. Тимчасом, почисливши місяцеві дні, бачу, що на землі минає вже одинадцятий рік від часу, як ми опинилися на поверхні місячній, і десять років, як я вийшов з вагону, замкнений там майже півроку. Тепер ми дихаємо повними грудьми під небом, так само, як на Землі, блакитним, над берегом справжнього бурхливого моря, дивимось яа ліс рослин, дивних і неймовірних, але так само велених і повних властивого їм життя. Сто тридцять чотири рази вже обійшло сонце навколо цього світу на очах наших, і ми вже майже поріднилися з ним. Волосся сивіє, а поруч з нами зростає нове покоління — покоління людей, яке буде вважати за міт оповідання про те, як доступились сюди їх прадіди з землі, що вихилиться для них із-за обрію в образі величної блискучої кулі, коли часом наблизяться вони до країв безповітряної пустелі. Для них це буде цікаве, рідко видане сяйво небесне; для нас це — мати, яку ми кинули на віки, хоч не змогли проте порвати останньої нитки, що в’яже нас із нею — нашої туги.
Пройде ще скілька десятків, або й більше, днів мгсяцевих і помремо всі ми, що на Землі народились, а нове покоління, читаючи колись мій запис, буде напевне довго вважати його за якусь святу книгу, книгу «Виходу», аж поки не з’явиться «критик» і не доведе остаточно, що легенда про походження людей з Землі, то тільки дитяча фантазія з первісних часів людства.
Думаю про це, як про річ цілком звичайну, адже ж і мені вже багато з того, що сам перебув я, здається тільки фантастичним сном. Особливо хворість, підчас якої лежав я цілу місяцеву добу непритомний, утворила в житті моєму дивну перерву, і мені важко було зразу звязати те, що діялось перед нею, з тим, що побачив я коли опритомнів: відрізнити дійсність від химерних мрій. Але справді пробудження моє було аж надто дивне.
Я відкрив очі і нічогісінько не міг зрозуміти з того, що діялось коло мене.
Глянувши навколо, побачив себе серед гір на величезній луці, вкритій на прочуд свіжою, пухкою зеленню. Ціла околиця осяяна була лагідним, трохи притьмареним, подібним до світла Землі відблиском, — як тоді, коли сонце ледве-ледве ще виринає з-за обрію. Тільки голі верхи високих гір палали повним червоним сяйвом. Над ними склепилося блідо-блакитне небо, легенькою імлою 111


Проза • Драма
притьмарене. Дивився довго і не міг уявити собі, — де я. Тоді побачив я на луці двох людей, які йшли поволі, що хвилини нахиляючись, так ніби чогось шукали. Навколо них з веселою гавкотнею підстрибували дві собаки.
Здалося мені відразу, що я на Землі в якійсь невідомій околиці; я думав, де я тут взявся, коли враз згадалась мені наша мандрівка на Місяць і довга подорож в замкненім вагоні по місяцевих пустелях. Ще раз обдивився навколо, наскільки міг я це зробити, не підводячи голови, а вона тяжила мені, наче налита оливом. Де ж дівся вагон? Де ж ті химерні краєвиди, що бачив я через його вікна і які все ще жили в моїй уяві. Хотів покликати людей, що були недалеко від мене,
але враз обгорнула мене така важка втома, що я не міг і голосу добути. Врешті я почав думати, що всі ті нечувані наші пригоди були тільки сном. Збирався мандрувати на Місяць — заснув день на якійсь луці — хто знає, скільки часу я спав? — і снилося мені, що я вже там, змагався з величезними труднощами, втрачав товаришів, загрожувала мені смерть... Дивно тільки, що я не знаю цієї місцевости.
Неясна свідомість важкої хворости почала прокидатись в моєму мозкові. Так, певне, в мене була гарячка і в хоро- бливих мріях мандрував я на Місяці. Як добре, що ця мара згинула. Як легко мені стало, коли подумав, що все це було сном, що я на Землі і ніколи не доведеться мені покинути її. І стало мені так солодко, так млосно, але за хвилину я почув, що мене знову оповиває сон.
Коли я прокинувся вдруге, то помітив, що біля ліжка мого стоять постаті, які я колись бачив, і розмовляють нишком. Здалося мені, що почув: «спить», а на те другий голос відповідає: «буде жити». Здивувало мене це, але не хтілось мені показати, що я не сплю, і, тільки лежачи без руху, почав пильно придивлятись з-під пів-спущених вій, до людей, що стояли надо мною. Хоч здавалося мені, що спав я досить довго, але освітлення місцевости зовсім не змінилося, важко мені було в притьмареному світлі впізнати похилені надо мною обличчя. Згодом, коли очі мої звикли до кволого освітлення, люди здалися мені знайомими, але я не міг пригадати собі їх наймення. Поволі перевів я погляд на гори, які видно було на крайобразі, так само освітлені на верхах, але помітив, що відблиск падав на них тепер з иншого боку.
В цю хвилину побачив між ними щось, що притягла всю мою увагу. Високо між двома горами, стояло величезне сіро-біле коло, на-пів виткнуте з-за обрію.
Дивився я на нього довго, і одразу все зрозумів: то була Земля — там, на небі.
Свідомість, що я справді на Місяці, цілком повернулася до мене і сповнила мене тремтінням. Я голосно скрикнув і зірвався з ліжка. Петро й Марта — це я їх бачив за хвилину над собою — підбігли до мене з виявом живої радости, але я почув великий заколот в голові і знову впав непритомний.
Було то вже останнє зомління за час моєї довгої недуги. Прийшовши до пам’яти, я почав поволі одужувати. Ще проминуло сто з лишком годин, поки я здужав підвестися і стати на рівні ноги. Тимчасом Петро й Марта, дбайливі, як мати, піклувалися надо мною, а я, 112


Юрій Жулавський | На срібній планеті
надто ще слабий, щоб розмовляти й запитувати тільки думав про те, що бачив навколо себе. Я знав уже, що підчас моєї недуги прибули ми в ту пожадану країну, де досить повітря й рослин, але довго ще не могли призвичаїтись до думки, що все те сталося так звичайно. Трудно було мені пойняти віри, що цілий місяць лежав я непритомний, а вагон, посуваючись увесь час на північ, доїхав тимчасом до полюсу, до якого залишалося вже кілька сот кілометрів, коли гарячка звалила мене з ніг.
Справді опинились ми на самому північному полюсі Місяця. Дивна країна! Країна вічного світла й мороку одразу, де нема частин світу, нема ані сходу, ні заходу, ні півдня, ні півночи. Місяцева вісь майже перпендикулярна до площини екліптики, а тому і сонце не заходить тут за обрій, не підіймається на небо, здається тільки, що воно одвічно котиться по обрію. Коли вийдеш на гору, а їх там декілька, це сонце ввижається тобі, немов би червона вогнева куля, яка ліниво волочиться краєм небосхилу. Верхи гір раз-у-раз палають в рожевому сяйві, що падає на них все з иншого боку. З того часу, як світ народився, ці гори ні разу не бачили ночи. За те зелені долини по підгір’ю, ніколи не бачили сонця. Перебувають вони ввесь час в тіні гір, і панує тут одвічний морок і відвічний світанок. На свіжу, темну їх зелень спадають тільки відблиски голого, сонцем зафарбованого верхогір’я і нагадує воно великий вінок блідих троянд, кинутих на траву. І тільки иноді, раз на скілька місяців, сонце, підняте на скілька ліній над обрієм, підчас кругообігу Місяця, блисне в якійсь глибокій щербині між скелями палаючою, барвистою щічкою і стане так на хвилину в воротах гір, як золотистий херувим. Тоді пливе яром велика ріка світла, спадає з скель водограями і позначається на затемненій луці широкою, золотисто-червоною смугою. Минає кілька годин, сонце сідає за гори, знову лагідна півтемрява вповиває тиху долину.
І тільки зрідка через цю пітьму проти сонця над чолами гір з’являється ніжний, подібний до широкої веселки рухливий відблеск, то місяцева зоря бігунова, подібна до земної, як сон до дійсности, — та разом і прекрасна, смутна, як сон...
Є щось дивне і таємниче в цьому блідому сяйві полярних країн Місяця. Пам’ятаю, що коли я дивився на них, то здавалось мені, ніби я вві сні опинився на якихось зачарованих полях Єнісейських. .. Легенькі випари імли блукають там по зелені, як духи; жаден голос не порушує величної урочої тиші. Крім того, панує тут постійно холодна, але погожа весна. Прожили ми в цій країні більше, як півроку, і тільки раз за цей час блідоблакитне небо затяглася хмарами. Дощу не буває там майже ніколи, і тому немає ні озер, ні джерел, ні струмків. Але повітря там настільки насичене водяною парою, що тієї вохкости цілком вистачає для життя й розвитку рослин. Наша трава, дерева й квітки посохли б там напевне, але ці країни біля місяцевого полюсу мають, особливу, властиву їм і до оточення пристосовану флору.
Луки тутешні утворились з дивно- соковитих рослин, які нагадують наш мох і так само, як мох, мають здібність висмоктувати вохкість просто з повітря, тіль- 113


Проза • Драма
ки в значно більшій кількості. Вбирають вони стільки води, що видушуючи кілька паростків, ми діставали по кілька літрів тієї дорогоцінної для життя рідини. Отже питво ми здобували легко; трохи гірше було з їжою. Правда, знайшли ми кілька гатунків соковитих рослин, які можна було їсти, і багато цікавих тваринок, подібних до великих слимаків без шкаролупи, але не було на чому готувати цю страву. Наші взяті з Землі запаси палива швидко вичерпалися, а в цілій великій околиці не знайшли ми нічого, що могло-б нам його замінити. Навіть грубші, здеревілі галузки моху були так насичені вохкістю, що неможна було видибувати з них вогню, а проте, щоб висушити їх в цьому насиченому парою, як у лазні, повітрі, не можна було й думати. Торф, якого ми знайшли там силу, так само був повний води.
Я вже почував себе дужчим і виходив з нашвидку зробленого намету погуляти по площині, коли нам загрожував брак палива. Провадили ми на цю тему довгі наради, робили різні спроби, але все було марно. Петро подав думку, щоб виносити грубіші полупані галузки і витиснутий торф на гори, де світило сонце в надії, що може там вони швидче висохнуть, як у цій сповненій присмерку долині. Але тепло соняшного проміння і там було занадто слабеньке. Через кілька десятків годин торф, з якого ми витисли всю воду, знов стільки вохкости набирав з повітря, що мало не вся праця наша дармувалася.
І ось, офірувавши все дерев’яне знаряддя, без якого ми могли обійтись, розпалили ми велике, останнє вогнище, щоб на ньому спробувати висушити ввесь паливний матеріял, який назбирали в околиці. Коли-б нам удалося, ми б могли підтрлмувати вічний вогонь, підживляючи його що-раз новіш паливом. Але на лихо, і ця надія згинула. Спалили ми все, що тільки можна спалити, а залишилась у нас тільки маленька жменька сухих галузок і торфу. Виявилося, що для того, щоб висушити певну кількість матеріялу, треба спалити його втроє більше. Наш «вічний вогонь» погас через кільканадцять годин. Виграли ми на цьому тільки те, що пустили в рух машину, що заряжає акумулятори вагону.
І довелося нам обходитись без вогню. Повітря, насичене великою кількістю водяної пари, завжди рівномірно загріте, чудово зберігало скупе соняшне тепло, — так що холод ніколи не докучав нам.
Але дуже вже нам було важко звикнути до холодної страви. Лишки запасів, білка й цукру, вміло заготовлених для органів травління, заховали ми старанно на випадок недостачі їжі, як би нам довелося ще мандрувати. Ні на хвилину не кидали ми наміру йти вперед до середини одверненої від Землі місяцевої пів-кулі.
Але поки-що від тієї подорожи стримували нас різні обставини. Насамперед, я ще почував себе занадто слабосилим після перебутої недуги, щоб витримати таку експедицію; крім цього й Марта, що мала незабаром породити дитину, не зважувалась на те. До цього ще прилучався, за браком палива, страх перед довгими, холодними ночами, які мали прийти згодом, коли б ми, відходячи від бігуна, покинули країну вічного півсвітла.
Не вважаючи на всі ті недостачі та побоювання, півроку, перебуті на полюсі, належать до найприємніших спогадів 114


Юрій Жулавський | На срібній планеті
життя мого на Місяці. Полотняний намет, привезений з землі, ми розклали достоту на самій полярній точці, — так що над головами у нас було сузір’я Дракона, до якого належить полярна зоря Місяця. Правда, бачили ми цю зорю, яка була для нас довгий час провідною, раз тільки в зеніті підчас затемнення сонця, коли ми вже лаштувалися в довшу дорогу. Зорі, що на безповітряній пустелі видко їх вдень і вночі, тут не з’являються ніколи, хіба лише сонце сховається за диском землі і коротка ніч огорне ці країни вічного світанку.
В наметі ми тільки спали, а більшу частину часу пробували під голим небом, захоплюючись краєвидами, які все ще не стратили для нас своїх лагідних, звабливих чар, хоч ми потроху і звикли до них. Все там дивно-гармонійне й настроєне в загально-чудовому, спокійному тоні: зелені і рожеві гори, бліде небо над ними і свіже, холодне, насичене чарівними пахощами полярних трав, повітря. І в душі наші сходив спокій... Тепла щирість панувала в нашій невеличкій сем’ї. Всі кривди, пристрасті й непорозуміння відійшли від нас далеко, як ті страшні пустелі, що на са- му-но згадку про них нас проймав жах.
Час минав непомітно; цілими годинами ми розмовляли про Землю, смужка якої все ще з’являлася перед нами — коли була вона вповні — у вигляді сіро-білої хмарки над обрієм; про дорогих товаришів, що сплять серед пустині в тихих могилах, про невідоме майбутнє, що нас чекає. Розмовляли ми про дитину, що мала прийти в світ, про незнані краї, які згодом побачимо, про все, — за винятком одного... Ніколи не торкались ми справи, яка вже раз мало не призвела нас з Петром до сутички, а саме: кому з нас належатиме Марта в майбутньому. Дивно, але здається мені, що в той час ми справді й не думали про це. Принаймні — я не думав. Але тепер, по роках, коли все вже давно вирішилося й довершилось, можу признатись сам собі... Я кохав цю жінку, кохав більше, ніж можу зараз це висловити, хоч те кохання було якесь дивне...
Коли дивився на неї, на обличчя її, ніжне і схудле, з якого ніколи не сходила пів-смутна, пів-мрійна усмішка, на її маленькі й бліді руки, завше заняті якоюсь роботою, здавалась вона мені такою неподібною до тієї Марти, яку я знав колись: вродливої, з вогнем, певної себе і часом зневажливої, і в той-же час почував, як груди мої заливає якесь море безмірної ніжности до цієї доброї і такої нещасної істоти. І так хотілось мені погладити злегенька її волосся, сказати їй, що я ладен зробити все, що в моїй силі, зректися всього, чого жадаю, аби вона хоч трохи була від того щасливіша, що я вдячний їй уже за те, що можу її бачить.
На землі, певне, сміялися б з такої любови. Мене огортає сум тепер, коли думаю про це, бо бачу, що нічого я не міг зробити для неї, хоча й зробив найбільшу жертву, на яку тільки був здатний.
А тимчасом, коли я живу, то тільки завдяки їй. Коли тоді під Барровом я лежав в гарячці, тільки її зусилля повернули мені здоров’я і тепер думка про неї держить мене на світі. Думка ця болюча, але там, на полюсі, вона ще була далеко від мене, я не передчував навіть, як все складеться і тому, кажу, була то най- щасливіша пора життя мого на Місяці.
115


Проза • Драма
Марта трималася ввесь час при мені. Поки був слабий, доглядала мене; коли вже видужав, разом зо мною ходила в долину шукати слимаків на обід, або збирати запашні трави, якими вона потім заквітчувала наш намет.
Коли сили повернулися мені цілком, ми спиналися з Петром на гори, щоб побачити сонце та бліде кола землі на небосхилі, щоб кинути цікавим оком на країни невідомі та таємничі, куди не сягало ще ніколи око людське і в які мали ми заглибитись. Тоді Марта лишалась в наметі; то був уже час, коли великі мандрівки могли їй пошкодити.
Підчас одної такої вправи, Петро показав мені дорогу, якою прибули ми на цю долину і оповів про ті нечувані труднощі, з якими мусів змагатись в гірському краї, серед цілковитої тьми, маючи на руках мене слабого і Марту, все ще безсилу з одчаю по смерти Томаса.
Все повинен я був робити сам, — розповідав мені Петро, — і були хвилини, коли розпука виповняла мою душу. Кілька разів губив дорогу в скелях, часто мусів повертати назад, забившися з возом у сліпі без виходу долини. Думав, що всі ми загинемо. В ці хвилини сумніву, тільки барометр і сповняв мене надією, ба весь час підіймався. Але цілковиту певність віднайшов я тільки, коли ми спустилися в долину за Джоєю. Земні астрономи, охрестивши тим найменням місяцеву гору, і не передчували навіть, що для нас воно матиме значіння буквальне. Тут бо, тут бо тільки, по невимовних трудах та стражданнях, засіяла нам радість.
Ніч поволі ставала яснішою. Були ми вже так близько від полюсу, що сонце, не глибоко під обрієм сховане, розпорошившися в досить густій уже атмосфері, утворювало над поверхнею планети якийсь сірий присмерк, що давав змогу розпізнавати речі. Там я вперше наважився вийти з повозу без повітре- охорону. В першу хвилину голова мені пішла кругом; атмосфера була ще рідка і треба було добре працювати грудьми, щоб можна було дихати. Ніколи, — казав він, — не забуду я того радісного почуття, яке пройняло мене, коли, врешті, зачерпнув я місяцевого повітря.
Потім він оповів мені, яких величезних труднощів він зазнав, діставшися до останньої смуги, що відділяла рівнину під Джойєю, від бігунової країни. На допомогу від Марти не міг сподіватись, особливо, через те, що я, бувши між життям та смертю, потрібував її невпинної опіки; отже мусів сам серед темряви проводити вагон по кручі, засипаній обвітряним камінням.
Через вісімдесят з лишком годин по півночі, зупинився на перевалі. Звідти відкрився перед ним краєвид на полярну країну.
— Здавалося мені, — казав він, — що побачив я землю обіцяну. Перед очима моїми, призвичаєними вже до диких скель і пустинь, лежала ця величезна, зелена рівнина. Від радости я не міг дихати, на очах мені проступили сльози. Крізь сльози дивився я на притьмарені луки, на червоне сонце, яке ми бачили з гори, хоч іще не час було йому зійти на нашому меридіяні.
І коли він все те виповідав, — ненароком ми обоє обернулись до сонця. Стояло воно на обрії в тій стороні, де досі була для нас північ, а незабаром мав бути 116


Юрій Жулавський | На срібній планеті
полудень. На місяцевій півкулі, відверненій від Землі, був день.
Тоді вперше мене охопило непереможне бажання побачити таємничі країни, над якими саме стояло сонце. Кидаючи гори, тільки про це я й думав, а повернувшись до намету, почав планувати дальшу подорож.
Петро теж був тієї думки, що треба заглибитись на південь до середини невідомої півкулі.
— Тут нам добре, — казав він, — і могли б ми врешті пробути тут усе життя; але ще спокійніше можна було б жити на Землі. Дійшли ми до Місяця, щоб дослідити його таємниці, отже ж треба це зробити.
І таким чином, принципово було ухвалено нову подорож. Тільки становище Марти нас спиняло. Чекаючи хвилини, коли вона буде в силі продовжувати мандрівку, ми готувалися в дорогу і збирали запас.
Перш за все переробили ми наш повіз. Не було жодної рації брати з собою таку важку машину. Спочатку намірились ми зняти верхню його половину; тоді б він нагадував глибокий човен на колесах, але. зупинила нас думка, що ми ж можемо опинитись в країні холодних ночей, де наш вагон, щільно замкнений і натоплений, буде для нас безцінним затишком. Відняли ми тільки усю задню частину, яку легко вдалося відшрубува- ти, — де колись були наші склади. Щоб затулити отвір, що повстав з того, ми скористалися з алюмінієвої плити, якою раніш закривали наші склади з середини. Крім того, відкинули ми всі металеві частини, що зміцнювали стіни, а тепер були зайві. Мотор, який взяли колись нещасні Ремоньє ми полагодили на скільки було можна, і установили в повозі на той випадок, коли-б наш зіпсувався.
Всі ці приготування, з полагодженням справи відносно поживи й води, яку все ще треба було видобувати з моху, забрали нам не менш, як три місяці часу. Кінець-кінцем усе було готове.
Вже п’ятий раз стояла Земля вповні від часу, як прибули ми на полярну площину, коли, вертаючись з далекої, самотньої мандрівки, почув я в наметі дитячий плач. Ні один згук в житті моєму не зворушив так глибоко моєї душі, як цей слабенький плач створіння, яке з’явилось на світ, щоб збільшити нашу сім’ю і розважити нашу самотність. Почувши його, я кинув позбирані галузки моху і мерщій подався до намету. На постелі лежала Марта, бліда й виснажена, але променисто радісна. Скидалось на те, що вона й не помітила мого приходу. Вся її увага зосередилась на маленькій істоті, повитій білою хусткою; вона кричала в нестямі, а Марта гарячковим рухом тулила її до повних грудей.
— Мій Томе, мій Томе, мій любий, мій гарний синочку! — шепотіла вона, ледве чутним голосом й сміялась крізь сльози. Біля постелі крутилися обидві собаки й витягуючи цікаві морди, обнюхували те, незнане їм та крикливе створіння.
Глянув я на Петра, і здивував мене його вигляд: сидів в кутку намету зажурений, похмурий. Але тоді я не звернув на це уваги. Я підійшов до Марти, бажаючи їй сказать, що тішусь з її дитини, що благословляю її за той подарунок життя, але не насмілився.
Схопив тільки її маленьку, схудлу руку й прошепотів щось невиразне. Вона 117


Проза • Драма
глянула на мене так, наче тепер тільки мене помітила. Так гірко укололо те мене в серце, бо погляд її сказав мені, що я такий байдужий їй, як тільки може бути байдужою одна людина другій. Несподіваний смуток обгорнув мене, а вона, мабуть, помітила це, бо всміхнулася до мене, так ніби хотіла загладити цей, мимоволі завданий мені біль і промовила, показуючи на дитину:
— Дивись, Томас мій вернувся, мій Томас.
Тоді я зрозумів, що ні один з нас ніколи не володітиме серцем цієї жінки, бо вона віддала його на віки цій дитині, в якій любить не тільки власну кров і власне тіло, але й душу померлого коханця.
Мовчки взявся я готувати страву й питво для Марти. Петро вийшов за мною з намету.
— Що ти думаєш про все це? — спитав мене, коли ми вже опинились на дворі.
Зразу я не знав, що сказати.
— Що ж, син Томаса народився, — пробубонів я через хвилину.
— Так, син Томаса — сказав Петро і замислився.
Я не хотів більше ні про що його розпитувати; я знав, про що він думав.
Так, немов боялися ми торкатись цієї дражливої теми, але з цього часу розмовляли мало не виключно про подорож, до якої готувались. Марта швидко одужувала, здоров’я малого Тома теж не лякало нас, отож вирішили ми рушити в дорогу перед тим, як настане найближча ква- дра Землі. Був це найвідповідніший час, коли на середньому меридіяні протилежної півкулі Місяця, вздовш якого ми мали прямувати до екватора, з першою квадрою розпочинається день. Коли б ми рушили в дорогу в цю пору, ми мали б в своєму розпорядженні два земних тижні, а не знайшовши там сприятливих для життя умов, могли-б перед початком ночи повернутись до полярної країни.
Тимчасом, за два тижні по народженню Тома з’явився молодик, і в той же час затемнення сонця, друге, яке ми спостерігали на Місяці. Першого затемнення там, над пустелею не дослідили зовсім, прибиті жахом смерти, що дивилася нам у вічі. За те тепер ми схотіли як-найкраще скористатися з нагоди. Захопивши з собою астрономічне приладдя, запаковане в малому возикові, якого везли наші собаки, ми піднялися на узгір’я, ближче до полюсу, звідки було видно Землю й сонце.
Видовище було величне, але дослід не дуже нам вдався. Низьке стояння Землі на обрії, при атмосфері, насиченій водяною парою, не давало змоги для точних обчислень, і заважало спостереженням, так що через кілька хвилин, як сонце зайшло за диск Землі, ми кинули астрономічне приладдя, щоб голим оком дивуватись на чарівну гру світла. Земля виднілася перед нами на тлі криваво- золотої зорі, як величезне чорне півколо. Широко круг неї горіло небо, що далі темніючи та виблискуючи зірками. Все те видавалось, як на темній нічній тверді, заграва великої якоїсь пожежі, або земні сполохи, від тамтешніх полюсів перенесене раптом сюди і застигле тут перед нами в якомусь нечуванім пориві.
Вражіння від цього видовища не затерлося й досі і все ще стоїть перед моїми очима. Мені здавалося тоді, ніби це з’явився передо мною почорнілий труп 118


Юрій Жулавський | На срібній планеті
понятої огнем Землі. Було мені страшно і до захвату дивно. Навіть тепер ще, як згадаю часом про Землю, встає вона перед моїми очима в цьому страшному, чорному образі, як я бачив її тоді, і мушу напружувати всю силу уяви, щоб побачити її срібним блискучим щитом.
Не міг довго витримати цього величного, але разом з тим і болючого видовища і став дивитись на зірки, яких не бачив скільки місяців. Сяяли всі над моєю головою блискучі, як іноді у нас на Землі зимніми ночами. Дивився я на них ніжно, як на давніх, добрих знайомих, шукав між ними сузір’я, відомі з дитинства, і думкою питався в них, що чути там на рідній моїй планеті, що видавалася мені, мов жужель у променистій заграві.
Раптом я помітив, що зірки притьмарились в моїх очах. Протер повіки, гадаючи, що сльози, викликані спогадами, застелили мені очі, але те не помогло справі — зірки ставали все блідіші. Помітив те саме і Фарадоль. Ми втратиліі спокій, бо не могли собі з’ясувати те незвичайне, несподіване з’явище. Тимчасом, зірки все гасли, ба, навіть, зоря в тій стороні, де сонце зайшло за диск Землі, ставала все невиразніша та блідіша. Через де-кілька хвилин нас оповила абсолютна беззоряна ніч; тільки в південній стороні позначився легкий червонуватий відблиск. Одночасно ми почули подих вітру, — річ, цілком несподівана для нас в цій околиці. Повні здивування й тривоги, ми стояли, не сміючи рушити з місця.
Врешті затемнення скінчилось і сонце виглянуло із-за кола Землі. Ми догадалися про те скоріше по тому, що вертався день, — крім світанку ми не бачили нічого — ні сонця, ні околишнього краєвиду. Все тонуло в густому, молочно-білому тумані.
Тільки тепер зрозуміли ми все. В Полярній Країні не буває хмар і дощ не йде тому, що повітря ввесь час рівномірно огріте, і немає причини, щоб з нього виділялася водяна пара.
Так буває в звичайних обставинах, але підчас затемнення раптом настала охолода, ось чому зірвався вітер, а водяна пара в холоднішому повітрі осіла туманом.
Це натуральне пояснення несподіваного явища значно нас заспокоїло, але становище наше все таки було дуже прикре. Нам дошкуляв холод, а в цій темряві неможливо було найти дорогу в долину, де стояв наш намет. Особливо хвилювала мене думка про Марту. Але виходу не було; треба було сісти й чекати, поки виясниться.
І справді, незабаром туман почав підійматися. Не пройшло й півгодини, як стало видно долину, — тільки верхи найвищих гір тонули у що-раз густішій хмарі. Почувалось, що піде дощ; не гаючи часу, почали ми спускатися з горбочка. Але не встигли ми спуститись до половини пагорка, як над нами блиснуло і майже одночасно з глухим гуком грому, линула на нас справжня злива. За кілька хвилин ми змокли до нитки. Крізь струмки води, що лилась з неба, нічого не можна було розгледіти; блискавка й грім не вгавали ні на хвилину.
Так пройшло дві години, протягом яких мокрі й холодні тулилися ми разом з собаками під якимсь виступом скелі, який нас, врешті, мало що й охороняв. Як тільки дощ пройшов, повставали ми
119


Проза • Драма
зараз же, щоб рушити назад в дорогу, але тільки вийшли ми з під виступу, так і спинилися, як укопані, вражені тим, що сталося перед нашими очами.
На місці зеленої долини лежало в ногах наших розлоге озеро. Перша думка моя була: що сталось з Мартою й дитиною? Місце, де стояв намет, певне, затопило. Прожогом кинувся до озера, не зважаючи на крики Петра, який хотів мене затримати. Дійшовши до води, пішов бродом. Зразу було не глибоко, але швидко вже стало попояс. Завагався я на хвилину, непевний, чи йти далі, чи вертатись, а тимчасом Петро, скочивши за мною в воду, схопив мене за руку і примусив вернутися на берег.
Моє становище було жахливе. Страшний неспокій за долю Марти, холодним краплистим потом вкрив моє чоло, а все таки я мусів погодитися з Петром, що йдучи озером, тільки сам міг загинути, а Марті нічим не допоміг би.
— Коли Марта завчасу помітила повідь, — сказав мені Фарадоль, — вона заховалася на горбочку, і наша допомога їй непотрібна; ще буде час відшукати її, коли вода спаде. А як не встигла втекти, ми теж нічим їй не допоможемо.
Він говорив те спокійно, навіть, з якоюсь жорстокістю, від якої я ввесь тремтів. Я глянув йому в вічі, і здалося мені, прочитав в них страшну, ревниву думку: «хай краще згине, як колись має стати твоєю».
— Піду їм на поміч, що-б там не було! — скрикнув я.
— Іди — відповів він і спокійно сів на березі.
Я хотів піти, справді, але це легче було сказати, аніж зробити. А врешті — 120
куди ж я мав іти? На середину цього озера? Шукати їх під водою?
Я сів на березі поряд Петра, лихий і повний одчаю, і почав пильно вдивлятися в воду. На поверхні, то тут, то там пливли відірвані, галузки моху, зрештою, вода була рівна й гладенька; ні один подих вітру її не хвилював. Думав я все про те саме: як у такий короткий час стільки води могло вилитися з хмар, і скільки ще мине часу, поки це море висохне і ми зможемо віднайти трупи нашої товаришки й дитини. (Я вже був певен, що вони загинули), — але раптом впало мені в око, що галузки моху пливуть і то досить швидко в один бік. Певно, несла їх якась течія, — це свідчило, що вода, знайшла собі вихід з долини. Це спостереження надзвичайно втішило мене, бо можна було сподіватися, що нам не доведеться довго чекати, поки спаде вода. Щоб переконатися, чи не помиляюсь я в своїх гадках, я пішов берегом в той бік, куди, здавалось, бігла вода.
Пройшовши кілька кілометрів, я натрапив на щось подібне до затоки, яку пройшов бродом. Тепер я вже був певний, що вода спадає: на поверхні видко було піднесені місця, що визирали з води на зразок плескуватих зелених островків.
Все те разом становило надзвичайно гарний і цікавий вигляд, особливо, в гладенькому люстрі води. Між зеленими озерцями відбивалися верхів’я лисих гір, осяяних знову рожевим сонцем. Але в той час я мало звертав уваги на краєвид, пройнятий одною думкою: що з Мартою? Чи не вперше тоді я відчув, яка дорога мені ця жінка і яким страшним горем була б для мене її смерть...


Юрій Жулавський | На срібній планеті
З цією потворною думкою я не міг погодитися. Не міг собі в явити, яким способом могла б вона врятуватися, а проте десь в глибині душі, якимсь недобитком розпачливої надії почував, що вона жива, і біг все швидче вперед, так ніби від того, чи дійду швидко до місця відпливу води, міг залежати її рятунок.
Але я був занадто схвильований, щоб думати логічно — одно тільки твердо знав я, що життя моє без цієї немоєї жінки, без цієї немоєї дитини, нічого не варте, що я ладен ніколи не жадати її для себе, аби лише тим міг її врятувати... Хто знає, чи доля не підслухує часом тихих обіцянок людини...
Пройшло вже дванадцять годин, як ми розлучилися з Петром, коли мене затримала в дорозі бурхлива річка, утворена з води, що пливла широким яром, який, досі не помічений нами, творив ворота полярної долини до незнаної країни місяцевої кулі. Змучений і голодний, сів я на березі, не знаючи, що маю робити.
Тільки тепер я зрозумів, яка невдала була моя гонитва. Розчарований остаточно, випростався я без думки й волі на мохові, з якого ще стікала свіжо опала вода і дивився в небо, таке саме бліде й спокійне, як перед цим злощасним затемненням.
Раптом здалося мені, що хтось кличе мене на ймення. Зірвався на рівні ноги, пильно наслухаючи. За хвилину знову почув голос, тепер вже ясніше. Справді, роздивляючись уважніше, помітив я по другий бік яру, що став тепер річкою, Марту з дитиною на руках; вона здалеку кивала мені. Якесь радісне божевілля охопило мене. Не дивлячись на небезпеку, кинувся в воду і незабаром стояв уже біля неї. Радість затамувала мені дихання, я тільки став поцілунками вкривати її руки, які вона, теж схвильована, не віднімала від моїх уст.
— Мій друже, мій добрий, дорогий друже, — говорила вона, блідими губами, на яких вже починала грати усмішка.
Коли ми трохи заспокоїлись, Марта почала мені оповідати, як підчас катастрофи, помітивши повідь, що підходила до намету, кинулася з дитиною та найдорожчими для нас річами до повозу, що стояв недалечко. Це і врятувало її. Наш вагон, щільно замкнений, після того як де-які важкі речі були з нього викинуті, став досить легким, щоб держатись на поверхні води, яка все збільшувалась від зливи та дощових потоків, що спадали з гір. В гуркоті грому, в мигтінні ненастанних блискавиць, носився наш повіз на хвилях, як колись ковчег Ноїв, тим більше подібний до нього, що мав також врятувати людський рід від загину.
Становище Марти було досить тяжке. Не маючи змоги керувати своїм імпровізованим кораблем, вона здалася на волю хвиль і вітру, а вони кидали її, як шкара- лупину. Злякана несподіваною катастрофою, вона ще хвилювалась за нас і зовсім не уявляла собі, чим все це скінчиться. Коли злива ущухла, вода перестала підійматися, Марта, помітила, що наш вагон пливе в певному напрямкові. Догадалася, що його несе течія, але це її не заспокоїло, навпаки, налякало ще більше. Вагон міг потрапити в якусь щілину, або, в кращому випадкові, його мало б занести так далеко, що мені й Фарадолеві важко було б його знайти.
121


Проза • Драма
Зітхнула легче що-йно тоді, коли через кілька годин помітила, що виткнулись лисини горбочків з-під води. Але всі її зусилля направити свій корабель до одного з горбочків, пропадали марно. Чула вже шум води, яка йшла тим яром, де я зустрів її, вже готувалась, що вагон-корабель помчить її в якусь невідому країну, але щасливим випадком він задержався біля острівка, утвореного виступом скелі над безоднею. Розглянувшися в обставинах, Марта кинула тоді линву через відчинене вікно і зачепилася за виступ скелі, забезпечуючи себе від течії, що могла б знов понести наш вагон. Коли я надійшов — небезпека вже минулася; вода спала, і ковчег стояв на сухому.
Через де-кілька годин на долині лишились тільки невеличкі калюжі, які мали вигляд вікон серед густої зеленої порослі.
Петра ми дожидали ще довго. Довели його до нас собаки, які бігли по моїх слідах. Прийшовши, він глянув на нас підозрілим оком, і, не сказавши ні слова, взявся переглядати врятовані запаси та знаряддя. Чудний чоловік! Живу з ним вже тут одинадцять земних літ, а проте, трапляються хвилини, коли не можу сам собі з’ясувати, що то за людина?
То — надзвичайна якась мішанина відваги, твердости, здібности до жертви — з пристрастю, нахилом до самолюбства, заздрощами, замкненістю та відразою. Знаю лише одно, що роз- важности в ньому немає.
Катастрофа наробила нам досить багато шкоди. В поводі загинули де-які дуже потрібні нам річі; инших ми шукали по всій великій долині з великими труднощами. Намету, який вода занесла 122
не знати де, ми не знайшли зовсім. Щастя наше, що з огляду на майбутню подорож, більша частина нашого майна була вже в середині вагону. Разом з тим, злива дечим стала нам у пригоді. Текуча вода показала нам шлях на південь. Міркування наші були прості: коли вода так швидко відплила, то, очевидно, яр веде до нижче покладених місцевостей і, дуже можливо, що там ми знайдемо якийсь більший водозбір, велике озеро, абоморе, береги, свіжо скроплені дощем. Знайдемо — життя.
Поки надійшов призначений день від’їзду, ми вже були приготовані. Повіз стояв оглянутий коло самого вустя яру, що був нам немов брама до нового світу. Лишалося тільки пустити мотор за допомогою акумуляторів, заряже- них ще тоді, як ми мали огонь. Навіть де-яку частину дороги ми встигли дослідити, вирушаючи на розвідини пішки. Що правда, то була не бита дорога, а надто там, де недавня злива встигла добре порити грунт, але їхати в кожнім разі можна було, і то не наражаючись на прикрі несподіванки. Ми чекали тільки сприятливої хвилини, щоб вирушити вслід за водою, яка йшла все на південь, в незнану країну, повну дивних таємниць природи, в країну, де ніколи не сяє срібне коло Землі, що світить над пустелями.
II.
За сорок годин перед першою квад- рою Землі, ми вирушили в дорогу. На невідомій півкулі Місяця, куди ми подались, була ще ніч, але незабаром сонце мало вже освітити ті країни.
Повні прикрого почуття жалю та непокою, залишали ми полярну країну.


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Вона вже була нам відома, ми знали, що вона нам може дати, тимчасом, все, що чекало нас, було таємницею і здогадом. Знову мали ми зазнати палючого сонця довгих днів і нічних морозів, яким кінця й краю не видно — знову доведеться нам переходити межигір’я, гори, а може й пустелі, подорожуючи до краю, який, ми не знали навіть, чи прогодує він нас. Особливо непокоїв нас брак палива. Що станеться тоді, — думали ми, — коли запаси наших акумуляторів витратяться несподівано швидко, швидче, ніж нам пощастить знайти горючий матеріял і пустити в рух машину, щоб знову їх зарядити. Чи ж встигнемо повернутися пішки до ночи в Полярну Країну, щоб забезпечити себе перед наступаючими холодами, тим загрозливішими для нас, що ми не матимем вогню. Була хвилина, скоро після того, як ми вирушили в дорогу, коли ми хотіли, налякані цією думкою, повернутись на полярні луки, щоб провести там усе життя, гріючись під слабеньким теплом розпорошених в атмосфері косих проміннів сонця і животіти, як земні тварини, вохкими слимаками та жабуринням. Але ми недовго вагались; цікавість і надія перемогли. Запасів живности повинно було вистачити надовго; взяли ми з собою трохи торфу в надії, що в сонячних країнах нам пощастить висушити його на стільки, щоб розпалити вогонь. Врешті вирішили в найгіршому випадкові, коли витратимо весь заряд наших акумуляторів, повернутися до Полярної Країни.
В перші дві-три доби, нічого цікавого нам не трапилось. Межигір’я скінчилося, і ми вибралися на площину подібну до полярної, але значно більшу. І на ній видно було сліди недавньої зливи. В проміннях сонця, що саме-саме сходило, то тут, то там блищали великі, але мілкі калюжі. Звернула нашу увагу зовсім відмінна від полярної флора, хоч відійшли ми від бігуна ледве на кільканадцять кілометрів. Серед знайомого вже нам жабуріння, значно дрібнішого, ніж на полюсі, що жевріло іржавою фарбою, стреміло високе бадилля, зрідка розкидане, але таке покручене, як у нас молоде листя папороти. Нічний холод тут уже відчувався; в цій місцевості уже бувають справжні ночі, але тому, що сонце западається лише на кілька градусів, вони бувають ще досить ясні. Грілися ми, як на землі гріються візники, — вимахуючи руками, — коли Марта подала нам думку наламати бадилля і розпалити вогонь.
Не зволікаючись взялися ми до роботи. Та як же здивувався я, — коли перша ж зламана бур’янина почала в моїх руках розвиватись, корчитися в якихось судорогах, ні дать, ні взять, жива істота. Я кинув її на землю з криком тривоги й жаху. Тільки прохоловши трохи і притлумивши перше вражіння, почав я досліджувати ту надзвичайну рослину. Обрізав одну з них ножем і побачив, що то довге, м’ясисте листя скручене двома способами — спочатку в рурку, а потім у «слимака», зовсім подібне до рулонів англійського тютюну, брунатне на колір, з внутрішньою плівкою утвореною із якоїсь задеревілої луски. Внутрішня сторона того листя була ясно-зелена, вкрита численими рожевими жилками. Вся рослина, поки була жива, мала здібність рухатися, як наші мімози. Але 123


Проза • Драма
найбільше зацікавило мене те, що всі ті звинені рослини були значна тепліші від оточення. Вочевидячки, їх організм, наслідком якогось хемічно-біологічного процесу, виробляв в: собі багато тепла, потрібного під час холодних ночей. Все те було дуже цікаве, але надія розпалити багаття знову розвіялась. Очима, повними туги, ми звернулися до червоного сонця в сподіванні, що скупе його проміння незабаром огріє невеселу місцевість.
Крім холоду докучав нам ще й инший клопіт, а саме вагання, яку нам вибрати дорогу. Мали ми їхати в той бік, куди подалася вода з полярних лук, але не так легко було те розпізнати в долині, залитій під час зливи. Коли ми міркуючи оглядали місцевість, Петро помітив якийсь великий, білого кольору предмет, віддалекий від нас на кілька сот метрів. Зацікавившись, пішли до нього і знайшли наш намет, що, підхопленій повіддю, тільки тут затримався на невеличкім пагорку. Дуже зраділи ми, натрапивши на нього: по-перше, був він у нас один і дуже ми його потребували; по-друге, ми тепер вже знали, в якому напрямі відійшла вода. Намет дістався до цієї долини тим-же межгір ям, яким прибули і ми. Отже, лінія, проведена від входу межгір я до нашого намету, в головному позначала напрям дощового потоку. Лінія та йшла на південь з невеликим відхиленням до заходу.
Посуваючись в цей бік, натрапили ми на круте, вузьке межигір’я гірське, а пройшовши ще одну невеличку долину, добралися до широкої зеленої долини, яка сягала просто на південь.
З обох боків її підіймалися високі ланцюги гір всіяні кратерами, подібними до тих, що вкривають безповітряну півкулю Місяця. Гірські верховини були вкриті снігом; сніг, що випав мабуть вночі, місцями ще вкривав долину, поволі танучи в проміннях ледве піднесеного над обрієм сонця. Вода, що текла з нього, творила веселий і бистрий потік, що вився по рівняві.
В цій долині ми вирішили затриматись на деякий час, переконавшися, що дальша наша подорож у таку ранню пору призведе лиш до того, що ми будемо мерзнути в цій місцевості, де все більше позначається різниця між середньою температурою дня й ночи.
Коли ми рушили знову, Сонце пройшло майже третю частину своєї денної дороги. Було тепло й ясно. Сніг зовсім зник в долині, а те покручене бадилля, що переважало тут над повзким мохом, почало, під впливом сонячного тепла, розвиватися в величезні, різних відтінків зелені листи. Форма їх була надзвичайно різноманітна: одні нагадували величезні віяла, обвішані ніжною бахромою, другі — розписані різними фарбами, серед яких переважали червона і темно-блакитна, нагадували якісь казкові пав’ячі пера. Були там і такі, що мали вирізні краї, як акантове листя. Були рослини, що їх лист звинувшися в кільця, творив великі лійки і рослини, вкриті довгим жо- віто-зеленим волоссям, що спадало з двох боків до самого ґрунту. Коротше сказати, була там як-найбільша розмаїтість кольорів і форм, і все жило, рухалося і вилося від найменшого дотику.
Над берегом струмка тягнулося знову жабуріння, наполовину затоплене в його кришталевих хвилях, так ніби ржаво-зелені вужі, обвішані, наче квітами, сніжно-білими і дуже пахучими 124


Юрій Жулавський | На срібній планеті
кружальцями. В иншому місці, де вода розливалася ширше і течія була непомітна, розвивалася ніжна ряска з мішечків, в яких перебула нічний мороз, і ніжна легенька, тремтяча сітка, подібна до най- тоншого мережева з синьо-блакитного й зеленого шовку.
Ми були зачаровані тим дивним багатством рослинности. На кожному кроці спостерігали ми щось нове і гідне уваги. З гущавини почали виходити на сонце предивні створіння, подібні до довгих ящірок, з одним оком і кількома парами ніг. З зацікавленням придивлялися до нас і швидко зникали, тільки наближався наш повіз. Собаки кинулися за одною із тих тварин і зловили її. Ми відняли у них ту здобич, — але звірятко було вже неживе; тільки на трупі могли ми дивуватися надзвичайно цікавій його будові, зовсім відмінній від органічної структури на Землі. Кістяк обмежувався довгим кільцем, утвореним з рухливих кружків, що містилися тут же під шкірою з обох боків. Череп складався з міцних щелепів, а мозок містився під хребтом в середині кільця. Те, що здавалося нам ногами, уявляло з себе дні низки кружкових безостих вусиків, за допомогою яких тварина плазувала по поверхні надзвичайно швидко.
Значно пізніше знайшли ми на Місяці ще багато инших дивоглядних тварин, та жодна не зацікавила нас так, як ця перша, надзвичайно характеристична для тутешньої фавни.
Взагалі вся наша подорож цією долиною була ніби чарівним сном, повним несподіваних, фантастичних образів. Години минали за годинами, а краєвиди все змінялися. Місцями долина звужувалася, творячи скелисті щілини, через які ми з труднощами пробивалися тут же над берегом потоку, який вже ставав величенькою шумливою річкою, або знов в’їздили ми на широкі круглясті площини, де вода розливалася великими озерами з зарослими або голими — пісковатими — берегами. Все більше тварин зустрічали ми в дорозі. В глибині води кружляли дивні тваринки; в повітрі літали якісь ящірки, здалеку схожі на птахів з товстими шиями і довжелезними хвостами. Але найдивні- ша річ! — всі ці тварини на Місяці — німі. Немає тут безлічи живих голосів, що бре- нять по луках, полях та лісах на Землі. Тільки, коли подихне вітер, шелестить величезне листя тутешніх рослин — тільки вони та ще дзюрчання струмків порушують одвічну глухоту краєвиду.
Буйна рослинність дуже перешкоджала нам посуватися вперед. Що-хвилини доводилося нам зупинятися та виплутувати колеса з бадилля, що вповивало осі і заважало нам рухатися, иноді ми мусіли продиратися через такі хащі, що віз в них за малим не спинявся зовсім. Не раділи ми тим мимовільним зупинкам — і без того наша подорож відбувалася поволі; ми мусіли спинятися, щоб їсти, спати, досліджувати місцевість, шукати харчів і палива. їжі знаходили- ми доволі. Не можна оцінити тієї послуги, яку робили нам наші собаки з своїм тваринним інстинктом. Оббігаючи зарослі вони знаходили м’ясисті рослини, які можна було їсти. Далеко гірше стояла справа з паливом. Правда, торф, який ми мали з полярної країни, висох і горів досить добре, але ми мусіли поводитись з ним обережно, бо запас його був невеличкий, 125


Проза • Драма
а по всій околиці не можна було знайти нічого, щоб нам той торф заступило, коли яаш запас вичерпається. Такого дерева, як є на землі, тут немає зовсім, а ці широченні рослини-листя такі соковиті, що швидче варяться на вогні, аніж горять. Це нас дуже турбувало, особливо, тому, що торфяні болота, що вкривають мало не всю площу Полярної країни, лишились далеко позад нас.
Тимчасом, надходив місячний полудень і треба було вирішити: чи їхати нам далі, чи, маючи на увазі брак палива, повернути, поки настане ніч, до Полярного Краю. Спочатку думали ми зупинитися на другій думці. Особливо Марта, яка боялася холодних ночей з огляду на маленького Тома, намовляла нас вернутись. Я теж погоджувався на поворот, — але Петро уперто стояв на свойому.
— Повернутися тепер, — казав він, — це все одно, що назавжди залишитися коло Полюсу. Згодьтесь з тим, що тепер акумулятори наші заряжені, того заряду вистачить, щоб іще раз зробити таку подорож і повернутися, — але що, що далі? Коли б нам знову схотілося податися до инших країв місяцевих, як потім здолаємо зарядити вичерпані акумулятори, не маючи вже вогню?
— Але ж подорож на південь теж ні до чого не доаеде, — вставив я, — а тим часом, нам загрожують морозні ночі, яких ми теж не зможемо перебути без вогню. — Можемо знайти паливо, заким впаде ніч...
— А можемо і не знайти...
— Так, але це тільки припущення, тимчасом, як на полюсі ми його напевне ніколи не знайдемо. Врешті — у нас ще є трохи торфу. Маючи цей запас, перебудемо якось ніч, а наступний день ввесь присвятимо на те, щоб знайти паливо.
Ми не могли сперечатись з Петром, — він мав цілковиту рацію — і тому подалися вперед на південь, до екватора.
Через кілька годин пополудні небо оповилося хмарами і впав ливний дощ. То був вельми пожаданий для нас гість, бо відсвіжив гаряче і задушливе повітря. Як тільки поспливали дощові струмки і сонце виглянуло з хмар, ми нараз почули якийсь гомін. Спочатку ми гадали, що то струмок, але згодом побачили, в чому річ. Були ми як раз в такому місці, де долина, повертаючи на захід, робила велике коліно, і частина її зникала з-перед очей. Коли ж ми підійшли до завороту, перед нами з’явився розлогий і величний крайобраз.
За кілька сот метрів перед нами, долина раптом уривалася, спадаючи широкими терасами до неокраяної рівені, що тяглася до самісінького обрію. Потік сніжними каскадами стрибав по цих терасах, утворюючи на них цілу низку озер, і, нарешті, докотившися до поверхні великої рівнини, виблискував на ній покрученою срібною стрічкою і гинув десь у безмежній долині. Куди око сягало, скрізь бачили ми рівну й плескувату країну, і тільки недалечко від гранітних гір, підносилися досить рідко розсипані округлі згір’я, виповнені водою, як чаші. Такі невеликі озерця тільки з нижчими берегами виднілися по всій площині. Ближчі нагадували великі пав’ячі очі, дальні — були подібні до перлів, густо нашитих на синьо-зеленому оксамиті. Між ними, як срібні стрічки, то вужчі, то ширші вилися потоки, а може, навіть, і великі річки.
126


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Ми вийшли з вагону, і, ставши край тераси, довго, в глибокому мовчанні, дивилися на той дивний край, що постелився перед нами. Перша заговорила Марта. — Під’їдьмо туди, там так гарно!
Справді, там було гарно, але чи буде нам в Тій долині зручно? Мимохіть питали ми себе, готуючись спускатись по крутих скелях вниз, у долину.
Коли ж по багатьох трудах та стараннях, ми опинилися долі, — ми залишили наш повіз на березі струмка і заходилися шукати будь-якого палива. Ми пройшли всю околицю вздовж і впоперек, накопали глибоких ям, в надії напасти на торф або яку-небудь жилу кам’яного вугля, назривали силу найрозмаїтіших рослин, випробовуючи чи не здадуться на опал, — і все на, даремно. Вже от-от мало зайти сонце, коли, знесилені і повні одчаю, ми залишили всі наші спроби й шукання.
Становище ставало дуже скрутне, і ми почали вже шкодувати, що так легковажно кинули полярний край. Жах проймав нас на саму-но думку, що станеться з нами вночі. Торфу мали обмаль; треба було його витрачати дуже обережно, щоб вистачило на цілу ніч. Коли ми переглянули наш запас, то виявилося, що на добу залишається нам невеличка жменька, якою можна було наповнити лише маленьку, переносну грубку. — Але ж ми померзнемо, коли палитимем так мало, — скрикнула Марта, коли ми їй показали заготовлену порцію.
Петро знизав плечима.
— Коли палитимем більше, замерзнемо іще швидче, бо не стане торфу. Що-ж? доведеться добре вкриватись.
— І нащо ми виїхали з полярної країни! — закину ла Марта. Том не стерпить холоду, він такий маленький.
— Ах, Том, — прошепотів Петро крізь зуби.
Вже тоді я зауважив, що кожна згадка про дитину дуже його дратувала. Боліло це мене з двох причин: насамперед, мені подобався той прегарний хлопчина, а по-друге, шкода було Марти. Жагучо прив’язана до дитини, вона болісно відчувала нелюбов до неї Петра; я не раз бачив, як вона кидала на нього погляд, в якому докір змішувався з інстинктивним страхом. Ще помітив я, що вона ніколи не кидала дитини на Петра, а мені довіряла її часто, коли сама бувала чимсь занята.
— Том не найважніша персона серед нас, — пробубонів Петро, хоч би він і вмер...
Марта, звичайно, мовчки зносила такі вихватки, але на цей раз зірвалася на рівні ноги, і кинулась до Петра з палаючими очима.
— Слухай ти! — кричала в нестямі, — Том — найважніша персона, і він не замерзне, бо перше я вб’ю тебе і твоїми кістками витоплю грубку!
Проговоривши те, блиснула перед його очима маленьким індійським кинжалом з гострим отруєним кінцем. Я не знав досі, що вона має при собі таку страшну зброю.
Петро мимоволі подався назад. Намагався спершу посміхнутися, але в голосі й, погляді Малабарки була така страшна, невблаганна загроза, що він побілів і даремне силкувався укрити своє замішання.
Я голосно, хоч і ніяково засміявся, щоб якось полагодити справу.
127


Проза • Драма
— Марта дбає про сина. Мовчи, краще, — скрикнув я. — Ходім, Петре, подумаєм, як врятуватись від нічного морозу, щоб зберегти власні кістки!
План мій був дуже простий. Ми викопали спільними силами велику яму, в якій наш повіз міг легко поміститись, а вкотивши його туди, прикрили його землею й нарізаним довкола листям. Тепер ми могли сподіватись, що вагон не витрачатиме багато тепла, ї огріти його буде лекше.
Сонце вже зайшло, коли ми скінчили роботу. Але до вагону ми не входили — після довгого дня повітря було тепле й приємне. Широка, червона вечірня зоря поволі освітлювала площину, яка наче танула в пітьмі, а на площині блищали живим сріблом тільки ближчі озера. Де-які з них від зорі видавались налитими кров’ю.
Ми посідали на горбочку, близько од вагону, але розмова якось не йшла. Остання подія дуже вразила нас всіх. Перекинувшись де-кількома словами, ми замовкли і тишу порушував тільки гомін водограїв та голос Марти, що, колишучи дитину, співала якихсь дивних, журливих індійських пісень.
Задумлива прислухався я до того співу, дивлячись, як згасають у тьмі прозорі озера, коли раптом легенький поклик Петра вирвав мене з задуми. Допитливо глянув я на нього, а він витягнув руку до долини і сказав: — Дивись!
В долині діялося щось дивне. В міру, як темніло небо, Земля все яснішала. Зразу так ніби жменька дрібних, блакитних іскорок розсипалася над берегом струмка. Згодом їх стало більше і ще більше. Замигтіли праворуч, ліворуч, всюди.
За півгодини вся долина виблискувала, наче виткана блакитним туманом — зоряною імлою. Озера видавалися на ній чорними плямами.
Марта перестала співати: і разом з нами дивилась на те незрозуміле з явище.
Тільки згодом я догадався, що то була фосфоресценція тих дивних листових рослин, що вкривали тут простори. їх внутрішня сторона виблискувала, як гниле дерево в гущині наших лісів.
Це тривало недовго. Ледве встигли ми надивитись, на цю надзвичайну красу, як вогники почали гаснути один за одним. Листя закривалося і звивалось від холоду на двохтижневий сон.
Впала густа роса. Настала пора увійти під захист нашого вагону.
Нїч була морозна, але ми перебули її непогано, з нашим запасом торфу. З повозу ми не виходили ні, на хвилину, щоб не витрачати тепла. Крізь вікна ми не могли бачити, що робиться надворі, бо як я вже казав, наш вагон було вкрито землею та листям. За час цієї двохтижневої ночи, ми були відрізані від усього світу.
І тільки, як наші календарні годинники: вказали нам, що має зійти сонце, я зважився виглянути на світ божий. Щоб забезпечити себе від холоду, я вбрався в повітроохорону, її товсті, відповідно улаштовані стіни дуже гарно зберігали тепло. Вийшовши з двигуна, я переконався, що обережність моя була зовсім не зайва.
Глянувши на долину, осяяну першими проміннями сонця, не міг її зразу впізнати. Товстий шар блискучого від морозу снігу вкривав усю місцевість. Частина озер щезла під снігом, на инших блищали 128


Юрій Жулавський | На срібній планеті
непрозорі шиби льоду. Здавалося мені, що мене перенесено в якийсь арктичний край. Я мерщій повернувся до повозу, щоб попередити Петра і Марту, що виходити ще не можна. Ця зима впливала на нас погано, бо запас торфу вже кінчився. Справді, за всю довгу ніч, ми не натерпілись так від холоду, як на початку дня, коли власне настала «весна». Ще три земних доби мусі- ли ми чекати, залишившись врешті зовсім без огню. Але по трьох добах, кінець-кінцем, сонце перемогло. Розтав сніг, розлившися потоками, озера виступили з берегів, струмки переповнилися, і коли ми згодом вийшли на світ, в долині, з якої стекала вода, вже розвивалось на сонці велике листя, і тільки верхів’я гір були вкриті білими килимами.
З думкою про дальшу подорож ми вже не розлучались, але треба було почекати, поки долина трохи підсохне. Тимчасом, ми знову заходилися шукати палива. Підчас одної з експедицій з цією метою, ми випадково натрапили на глибоку яму, викопану вдень в надії найти торф або вугілля. Яма вщерть була повна води. Я байдуже минув її, коли Петро, мабуть чимсь дуже вражений, став і пильно придивлявся до неї. Я вже одійшов далеко, коли його голос долинув до мене.
— Яне, — кричав він, — помахуючи рукою, — іди-ж швидче, дивись.
Я застав його на вколішках; одною рукою спирався він на край ями, другою подавав мені знаки. Обличчя, похилене над ямою, все горіло.
— Що сталось? — Запитав я.
Замісць відповіди, він зачерпнув рукою води якогось брудно-жовтого кольору, підніс мені до носа. — Нафта! — скрикнув я радісно, почувши знайомий гострий дух.
Петро, урочисто посміхнувшись, кивнув головою. Щоб переконатись, що ми не помиляємося, я вмочив в рідину хустку і запалив. Вона загорілася ясним червоним полум’ям, на яке ми дивились немов на веселку, що віщувала нам нове життя. Ми мерщій пішли до Марти, щоб поділитися з нею радісною новиною.
Те, що ми відшукали нафту, мало для нас величезне значіння. Тепер уже ми могли сміливо податися на південь, або й залишитись на місці, не боячись холодних ночей, не звикаючи до холодної страви. Декілька днів присвятили, ми, щоб зібрати якомога більше цієї благословенної рідини. З цією-ж метою викопали ми ще кілька глибоких ям, і збирали ропу, куди тільки можна. Перше як настало полуднє, всі наші резервуари були вже повні. Тепер ми відбули справжню нараду — що робити далі. Найбезпечніше булоб залишити на місці, недалеко від нафтових джерел, але ми не могли побороти бажання йти далі, до моря, яке здавалось нам, повинно було бути не за горами. Крім зацікавлення, вабило нас ще й те, що на морському узбережжі, ми знайдемо клімат, пом’якшений впливом великого водозбору і менше підлеглий денним хитанням, не вважаючи, що ми наближаємось до екватора. Врешті, ми мали такий величезний запас палива, що могли відважитись зробити пробну подорож, бо ми були певні, що на випадок несприятливого повороту річей — зможемо повернутись до нафтових джерел, до яких, посуваючись вперед за течією струмка, легко буде нам повернути 129


Проза • Драма
назад. Цей день і наступну ніч пробули ми в тому самому місці, на краю «Долини Озер», як назвали ми цю велику площину, відкладаючи нашу подорож до слідуючого дня, в тій надії, що буде нам значно вигідніше мати перед собою 300 з лиш- нім соняшних годин, підчас яких не доведеться нам переривати нашу подорож через нічний мороз. Але за те, як тільки зарожевів сніг, не чекаючи навіть, поки сонце зійде, ми рушили в дорогу, хоч мороз і давався нам у знаки.
Ранішні, або краще сказати по-тутешньому, весняні водії застали нас за сто кілометрів від місця, де ти були, рахуючи по земному більше як шість тижнів. Зразу ж заклопотало нас те, що почали танути сніги; грунт розмяк до того, що не можна було їхати.
Але ми незабаром згадали, що, коли приладнати стерно, а колеса замінити на віяла, то наш вагон легко перетвориться на корабель, тоді не тільки не страшна нам буде повідь, а навпаки, ми моглй-б її використати, пустивши його на хвилі переповненого вщерть потоку. Думка ця була надзвичайно вдала, особливо тому, що оця течія була ниткою, яка мала нас довести до моря. При цьому ми зберігали силу палива, бо велика течія несла нас так прудко, що нам не доводилось вико-, ристовувати віял, щоб прискорити рух.
Протягом цілого місяцевого дня, пробули ми на хвилях, тільки зрідка прибиваючись до берега чи то для відпочинку, чи то для того, щоб дослідити цікаву місцевість. Поки опала повідь, ми відійшли вже так далеко, що потік перейшов у велику річку, корито якої було аж надто глибоке для нашого невеличкого корабля. Краєвиди й характер місцевости в дорозі мінялися ввесь час. Певний час пливли ми серед безліежного і, як нам здавалося, сухого степу, вкритого скупою і непоказною рослинністю, що зовсім не нагадувала розкішних зарослів над потоком. Щось нез- тірносмутне було розлите в одностайному крайобразі цієї місцевости.
Круглясті верхів’я, по вінця налиті водою; округлї озерця в низьких скелястих берегах, серед подібних до могил горбочків, лишилися вже далеко за нами. Праворуч і ліворуч тяглася жовто-зелена площина, тільки місцями вкрита невелики луками фіолетового цвіту або платочки жовтого піску, що вкривали пагорки. Ріка розливалася тут широка і текла так ліниво, що ми пустили мотор, який давав рух віялам, і підганяв наш корабель.
Було вже по полудні, коли ми наблизились до пасма скелистих гір, що оточували цей степ з півдня. Скелі стискували з обох боків річку протягом кількох кілометрів, через те подорож наша ставала небезпечною. Течія рвала нас що-хвилини й кидала наш корабель на рифи. І тільки тому, що наш повіз, якого ми перетворили в човен, був надзвичайно міцно збудований, — ми вийшли цілими з води. Тут же, за великою брамою, річка розливалася розлогим озером, береги якого, створені з маленьких горбочків, вкритих на прочуд розкішними рослинами з цілою низкою заток, творили один з найкращих краєвидів, які ми бачили коли на Місяці.
Ще не перепливли ми через озеро, як небо, майже ввесь час погідне, вкрилось раптом темними хмарами. Спочатку ми зраділи тому, бо нестерпуча спека дуже вже нас замучила, але швидко почали ми 130


Юрій Жулавський | На срібній планеті
тривожитись тим, опасуючись бурі. Вже здалеку було чути сильний грім, а небо від півдня все ясніло кривавими блискавками. Ледве встигли ми, подавшись в бік заховатись в невеличкій, вкритій горами, затоці, — як буря розгулялась на добре.
Я знав на Землі жахливі бурі тропічних країн, але нічого, такою мірою потворного, не міг собі уявити. Оглушливі громи зливались в один невпинний гуркіт; блискавки раз-у-раз натягалися перед очима, немов струни якоїсь вогненної арфи, між небом і Землею. Дощ... ні! то не був дощ! Потоки води, що лилася з хмар, перетворили всю атмосферу в якесь висяче озеро, скажений вихор рвав його. Повітря, мішаючись з дощем, прискаючи хвилями вгору, так насичене було електрикою, що само собою іскрилося і тоді дивне, чудне видовище було перед нашими очима; під криваво-червоними знизу хмарами хвилювала атмосфера з прозорого вогню, повна крапель, що нагадували струмені розтопленого металу.
Хвилинами буря раптово стихала; хмари, як розірвана на двоє заслона, відкривали блакитне небо й сонце, та, ледве встигали ми трохи відпочити, як небо чорніло знову, громи починали гуркотіти, здіймався вихор, і дощові потоки спадали з хмар на землю.
Все це з перервами тяглося щось коло 40 годин. Змучені, перелякані, приголомшені, дивилися ми на ці пекельні запаси вогню, води й повітря, прив’язавши наш човен-вагон до, якихось стрімких скель, боячись, щоб затока, скакаючи під нами, як дикий звір в агонії, не викинула нас на середину озера, на поталу вітрові й хвилям.
Нарешті все стихло, і небо прояснилося, тільки вщерть налиті потоки, шуміли поміж горбів і пінили розбурхану поверхню озера.
Вода розлилася страшенно. Довелось нам чекати більше, як дванадцять годин, поки вода опала принаймні настільки, щоб можна було зважитись на дальшу подорож. Тепера ми пливли значно швид- че, бо течія переповненої річки значно збільшилася. В дорозі нам зустрічались на кожному кроці сліди страшного спустошення: величезні полоси ґрунту були позмивані, величезні рослини з надзвичайно прплутаним листям та м’ясистими стовбурами, що утворювали побережний ліс, лежали пошарпані вихром на клоччя. З кожної щілини клекотіли фонтани каламутної води; по долині тут і там стояли неглибокі калюжі, над якими купчилась безліч найрізноманітніших, переважно потворних, подібних до гадюк, звірів.
Нині, коли ми на Місяці вже акліматизувалися, ми знаємо, що ці страшні бурі — то явище щоденне, в найточнішому розумінні цього слова. Повстають вони з причини нечуваних спек полуденних і, не вважаючи на весь свій жах і буяння, становлять як найбільше добро для цих країн, відсвіжаючи атмосферу та од- воложуючи пересохлу поверхню. Коли-б не вони, життя тут було-б неможливе.
Не буду оповідати про нашу надвечірню подорож, — підчас її нічого особливого не сталося. Тільки краєвиди мінялися перед нашими очима, а з ними й рослинність, хоч слід зазначити, що флора тут далеко одноманітніша, ніж на Землі, — тут немає виразно розмежованих смуг-поясів.
131


Проза • Драма
Вже запалав вечір, коли ми доїхали до місця, де річка, втративши попередню течію, почала широко розливатися, то тут, то там лисніючи обмілинами. То була справжня перешкода нашій подорожі. Нам спало на думку — чи не віщує це нам недалекого вже вустя.
Побачимо море, — казали ми собі, поглядаючи на сонце, так наче хотіли себе впевнити в тому, що ще вистачить дня, щоб дійти до тої пожаданої мети нашої подорожи.
Та пливти нам ставало все важче. Ми не раз сідали на мілизні, поки не вирішили знов переробити наш корабель на повіз і їхати далі суходолом. Сонце сідало, коли ми опинилися на піскуватих пересипах, вкритих ріденькою травою. Вже прочували, що за ними десь недалеко море; вже видавався нам глухий шум хвиль, а повітря немов насичене було гострими пахощами морської води. А тому нетерпляче, не зважаючи на присмерк, ми ввесь час їхали вперед.
Морок усе густішав, коли ми опинилися врешті на верхів’ях піскуватих пересипів. Ми напружували зір, щоб побачити море, але нічого вже не було видко. Перед нами миготіла тільки площина, вкрита дивними фосфоричними рослинами; зі сходу, звідки чути було якесь плюскотіння, так ніби хвилі набігали на берег, повзла біла імла, немов би якісь духи блукали по осяяних луках. Ми не знали зразу, що нам робити: лишитись на цілу ніч на горі, чи спуститися вниз, — коли раптом, вітер, несподівано зірвавшись, розвіяв плазуючі пасма імли й відкрив струмочок, який біг коло нас за кілька десятків кроків від нас по кам’яних порогах в невеличкий природній басейн з пологими берегами. На одну хвилину побачили ми це, бо знову густа пітьма вкрила воду і тільки плюскіт та дзюрчання доходили до нашого вуха. Нас здивувала ця надзвичайно густа імла і ми рушили в напрямку до басейну. Через хвилину ми опинилися в густій теплій пітьмі. Колеса нашого возу гуркотіли по каменю.
Коли вітер знов розігнав пітьму, ми побачили, що опинилися над берегом одного з басейнів. Теплий, вільготний подих залоскотав нас по виду.
— Теплі купелі! — скрикнули ми разом з Фарадолем.
Справді, десь близько мабуть били гарячі джерела, бо вода, що відпливала струмками й розливалася по басеймах, мала 20 з чимсь градусів Цельсія. Поночі ми не мали змоги дослідити місцевости. Вирішили тільки скористуватися з щасливої нагоди й пробути холодну ніч над цією водою, що дасть нам певну кількість тепла.
Ніч перебули ми досить неспокійно. Через чотири земних доби по заході сонця, випав густий сніг і холодний вітер повіяв з такою силою, що нам довелось спустити наш повіз у воду, щоб забезпечити себе від холоду. Темрява була цілковита. Часами тільки, коли вітер розганяв на хвилину імлу з води, бачили ми блискучі зорі на горі і тоді ж нашим очам з’являлась широка смуга блакитного світла, що посувалася вздовж обрію. Здивувало нас те явище, бо не зникало протягом ночи, не зважаючи на те, що фосфоричні рослини, які ми вважали за причину цього світла, давно вже згорнулися. Те сяйво загасло тільки опівночі, чи не тому, що мороз, на певнім 132


Юрій Жулавський | На срібній планеті
віддаленні од теплих джерел, мусів бути дуже сильний.
Та поки те настало, нас збентежила инша річ. А саме, опівночі ми почули велике хвилювання води разом з глухим підземним громом. Майже одночасно вгляділи ми на сході криваву пожежу, що зносилась стовпом у гору. Через декілька годин вона згасла, але незабаром розжеврілася знову та так і держалась на небі з малими перервами чотири земних доби, подібна до страшного, пекельного духу, що з’явився серед тьми і ночи над сніжною пустинею.
Температура води в басейні, що поверхня його ввесь час хиталася від постійних струсів грунту, трохи піднеслася і ми терпіли не так від холоду, як від того, що нам було вже занадто душно.
Вже вночі, поки тривало те пожа- рисько, що спочатку непокоїло нас, навіть вразило, догадалися ми, що десь недалеко від нас є вулкан і що власне ми бачили його вимет. Про це ж говорили нам і тепловоді басейни, що найчастіше трапляються теж по вулканічних місцевостях.
Денне світло ствердило наші здогади. Спочатку, хоч досвіток вже й почався, нам нічого не вдалось побачити, бо через холод ми не покидали сажалки, а імла закривала нам краєвид. Тільки, через сорок годин по сході сонця, вийшли ми з вагону, приставши до кам’яного берега. Ще де-кілька кроків — в густому теплому тумані, — і враз немов розступилася чарівна завіса і широкий краєвид з’явився нам перед очима.
Стали ми як укопані, повні радости і дива. Двадцять-тридцять метрів нижче, за два-три кілометри від нас — було море.
То його хвилі, блискучі від дрібних тваринок, світили нам ніч цілу крізь темряву й тіні. Тепер ми бачили його виразно. Непрозора, вкрита коло берега льодом, а далі схвильована і рухлива, позолочена сонцем водяна просторонь ішла від наших ніг десь по саму лінію горизонту.
В першу хвилину ми були так зачаровані тим пожаданим віддавна краєвидом, що не могли одірватися від нього. Тільки згодом, наситивши очі тим величним видовищем, не баченим з часу, як покинули Землю, — почали ми роздивлятись по околиці. Від заходу, серед, безмежних рівнин, зоріло широко розлите, довгими пісковатими косами перетяте гірло ріки, що на її хвилях перебули ми більшу частину останнього дня нашої подорожи. На сході краєвид був дикий, і різноманітний. Насамперед, вабив до себе величезний вулкан, вкритий снігом на вершечку. Він панував тут над усіма околишніми, такими скелястими, узгір’ями. Південні, покоти тих гір, спадаючи до моря, чорніли густими лісами з величезних, дивно-покручених рослин, що саме- саме прокидалися з нічного сну. Ближче до нас, серед химерних фантастично нагромаджених скель та розкиданих терасами задимлених озер, били водограями незчисленні гейзери, оповиті білою парою. Поточок, який вони творили, спадав з поверху на поверх, з площини на площину, сполучав басейни і, щось нашіптуючи далі зеленим зарослям, теряю- чись серед них, прямував до моря.
Такий кінець судився нашій Одиссеї.
133


Проза • Драма
III.
Десять земних років минуло 3 того часу, як ми прибули на беріг моря, де живемо й досі. Мало що змінилося за цей час. Море гуде так само, і що-ночи довго зоріє нам іскристими хвилями; від часу до часу відбуваються вибухи вулкана, якому ми дали ім’я Отамора в пам’ять нашого дорогого друга; так само б’ють гейзери і струмки дзюрчать по каміннях, — тільки на одному з басейнів нині підноситься на палях зимовий будиночок, а нижче, над берегом моря видко курінь, в якому ми перебуваємо літні години; тільки на піскуватому березі, або на луках бавиться нині четверо дітей, що збирають мушлі та квіти, або граються з кількома собаками, які народилися вже на Місяці.
І ми вже звикли до цього світу. Не дивують вже нас довгі холодні ночі, ані дні, підчас яких так ліниво посувається сонце і дихає з неба сутим вогнем; страшні пополудневі спеки, що регулярно — кожні сімсот дев’ять годин —- проносяться над нашими головами, перестали проймати нас тривогою. Фантастичний і дикий краєвид, рослинність, така відмінна од земної, потворні і недолугі місяцеві звірята, — на все те ми дивимось, як на речі добре знані і природні. Натомісць Земля стає в наших спогадах чимсь подібним до сну, що був і минувся, залишивши по собі тільки якийсь невловимий, туж- ливомрійний слід в нашій уяві.
Сідаємо инколи над берегом моря і розмовляємо про неї — довго, довго. Оповідаємо одно одному про короткі земні дні, про гаї і птахів, про людей і країни, в яких вони живуть, говоримо про різні речі, дрібні і відомі, — так ніби то щось 134
безмірно цікаве і існує тільки в байках. Том тепер уже великий і досить розумний хлопець, і слухає він всього того, як казки. Він ніколи не був на Землі...
Кінець-кінцем улаштувалися ми тут на життя зовсім непогано. На підніжжях Отамора на сипкому, вулкановому споді знайшли ми рослини, що їх товсте і дуже міцне коріння могло бути досить добрим будівельним матеріялом, що міг від біди замінити земне дерево. Висушене й обчищене од здеревілої луски, велике листя, надзвичайно міцне й тривале заміняє нам шкіру, а з волокна инших рослин, ми тчемо собі щось подібне до товстого і м’якого полотна. В долині по той бік річки ми знайшли після довгих шукань цілі поклади рудого Вугілля і нафтові джерела, ближчі від перших. Залізо, срібно, мідь, сірка й вапно зустрічаються тут у великій кількості; море дає нам безліч прегарних мушлів і бурштин, що відрізняється від земного тільки пломенисто-червоним своїм кольором... Море переважно постачає нам поживу: живуть тут найрізноманітніші скойки, які можна їсти, і щось подібне не то до риб, не то до ящірок, досить смашних і корисних. Крім цього, збираємо в піску або в зарослях яйця — ні одна з тутешніх тварин не з’являється на світ живою, а всі несуть яйця, що витримують найбільший холод і дуже скоро дають зародок у сонячному теплі. Часом ми готуємо собі смашні й споживні страви з деяких рослин, які зустрічаються тут на кожному кроці. Спочатку прикро нам було без м’ясної страви, але зараз ми вже звикли. У всіх звірів тутешніх м’ясо ликувате й смердюче, і їсти його зовсім не можна. Собаки тільки ним не гидують.


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Пройшло скілька днів місяцевих, поки ми якось розгосподарились. Насамперед заходилися ми шукати будівельною матеріялу та палива, потім почаіи будувати на палях, зроблених з міцного коріння, будиночок на зиму, на тому самому місці — в теплому ставку, де перебули нашу першу ніч у вагоні. Закінчивши цю найважливішу роботу, почали ми робити довгі мандрівки по місцевості, переважно пішки, маючи при собі во- змка з запасами та знаряддям, якого везли наші собаки. Собаки тут для нас єдині робочі тварини. З тварин місяцевих, ми держимо тільки великих, крилатих ящірок, що несуть нам великі смашні яйця.
Иноді їздили ми морем, пливучи попід берегом. Узбережжя тут на захід плескувате й пісковате, зате на схід врізаються в море численні з вулканічних гір утворені півострови, відділені один од одного затоками, що глибоко заходять у суходіл. Мало не кожна така експедиція, чи то по воді, чи по суходолу, приносила нам якийсь пожиток. Раз-у-раз ми знаходили щось нове, що могло нам придатися, а не знаходили, то принаймні досліджували властивості і таємниці цієї місцевости, в якій нам, мабуть, доведеться і вмерти.
Через тринадцять місяцевих діб, тобто по земному через рік нашого перебування над морем, знали ми вже зовсім добре околицю, а крім будинку, де ми жили, у нас були вже майстерні, склади, хлів для собак, одно слово все, що потрібно було нам до життя. Закінчилась пора гарячкової, настирливої праці; нас поволі оповивала нудота, і ще гірша від неї туга — за покинутою Землею. То були для нас жахливі часи; пригадую собі хвилини, коли ми не могли дати собі ради. Вдень ми одвідували околицю, блукаючи самопасом по горах, або робили запаси харчів, але вночі нас мучив одчай. Замкнені в маленькому будинкові над поверхнею теплого ставка, бездіяльні й ліниві, силкувалися ми спати яко мога більше. Але і це не завжди вдавалося нам. Сиділи ми тоді мовчки, знесилені нудотою й сумом, лихі один до одного. Велика і несумнівна правда, — ніщо так погано не впливає на взаємовідносини людей, як страждання і нудьга. На жаль переконався я в тому не раз.
Можна було правда за що-небудь взятися, — запровадити якісь поліпшення в господарстві, подбати про майбутнє, але. думка про те, що нас засуджено тут на вмирання, одбирала в нас охоту до того. Люди на Землі навіть не знають того, що більша частина їх енергії залежить від думки, инколи нез’ясованої собі самим, що працюють вони не тільки для себе, а ще й для тих, що прийдуть за ними. Людина хоче жити — от і все. А тим часом невблаганна смерть стоїть перед її очима й як би людина не знайшла виходу, якогось засобу дурити ту смерть, а може тільки себе, то я певен, ніяка инша думка, крім страшного я умру, не могла-б зародитися в голові людській. Є різні ліки — є віра в безсмертя душі, є віра в безсмертя людства і людських діл! Людина вчинками своїми простягає в майбутність своє існування; і сягаючи думкою в ті віки, коли її не буде, уявляє собі, що навіть і тоді лишиться якийсь слід від її праці, — отже у власних думках людина стає свідком того майбутнього, на яке вже не буде дивитися живими очима. Але для цього треба їй знати, що 135


Проза • Драма
після неї існуватимуть люди, які, коли й не згадають її імени, то принаймні будуть користуватися з її праці, не знаючи про те.. Це конечна умова, щоб у майбутньому залишилися її діла. Людське діло, без тої свідомости розпочате і довершене, лишається мертвим.
Всі ці думки дуже прості й природні, та з’ясував я їх собі тільки на Місяці, підчас тих довгих, бездіяльних та безнадійних ночей на початку нашого пробування коло моря.
Не раз я думав собі: як добре було-б дослідити межі тієї великої води, проїхати цю місцевість вздовж і впоперек, вивчити її річки й гори, поробити мали, описати рослини, звірів, мінерали, але зараз же спливало мені на думку саркастичне питання: що і кому з того прибуде? І справді, кому що прибуде — думав я, — кому розповім я те, чого дізнаюсь, кому я залишу те що пишу? Томові? Але ж малий Том так само вмре, як і я, правда, трохи пізніше, — але це не міняє справи. Буде останньою людиною в цьому світі, на якому ми перші. З ним — все і закінчиться...
Ця свідомість паралізувала всі мої вчинки, і тоді, коли я брався вивчати цей край і це море, яким Місяць налитий мов срібна чаша, сухим дном обернена до Землі, і тоді, коли я думав поставити собі міцніший будинок, улаштувати нові й кращі майстерні, город, звіринець, одно слово, піднести добробут нашого малого господарства.
От тоді-то і зрозуміли ми з Петром, що треба покласти початок нового людства і наші очі знову звернулись до Марти.
Так виправдую я себе тепер, і проте почуваю добре, що то був злочин і самолюбство. Знав я це і тоді, — але... але... Людина хоче жити будь якою ціною, хоче жити — оце й усе!
В нашій постанові було щось страшне, особливо тому, що зробили ми її холодно й тверезо. Принаймні що до мене!
Я дуже прив’язався до Марти, кохав її сильно, тихо й ніжно, але той час, коли я жадав її для себе, для власного щастя, минув уже давно, і як мені здавалося часом, безповоротно. Чому минув? — не знаю. Инколи здавалося мені, — тільки тому, що вона мене не любить і не полюбить уже ніколи... цілком захоплена пам’яттю померлого коханця, що таємно потім воскрес в її синові.
Ні, не про Марту думав я тоді, але про дітей, про веселих дівчаток, з якими Том зможе одружитися, підрісши і таким способом дасть початок новому людству. Мріяв про те, як про найбільше щастя; тоді наша праця не була би марна; все, щоб ми відкрили або зробили, використало-б нове покоління, що має опанувати Місяць.
Не скажу, щоб ці мрії не обходили мене особисто. Навпаки, коли я думав про дітей, я мимоволі уявляв собі, що це мої діти, а за їх веселими, радісними личками сяяла тиха і лагідна постать Марти, моєї Марти... Тяжкі, ба навіть болісні були ці мрії, такі далекі від здійснення.
А потім знову я докоряв собі, усвідомлюючи всю негостинність, всю непридатність для людей місяцевого світу. Яку долю матиме тут прийдешнє людство, що ми утворили так легкодумно тільки на те, щоб мати мету для власної праці і зміст власного життя? Життьові умови на Місяці вже були остільки мені відомі, що я не вагався й хвилини: людина не зможе 136


Юрій Жулавський | На срібній планеті
тут розгорнутися так, як на Землі. Людина тут завжди буде прибувцем і натрут- нем, що прийшов сюди і розташувався, непрошено і запізно. Бо, не вважаючи ні на що, місяцевий світ вимирає.
Приглядаючись до тутешнього життя, що займає таку нечувано малу частину поверхні планети, — до рослин, наче-б то поставних і буйних, але менше життєповних, як земні, до звірів, таких химерних, а проте скарлілих і кволих, я не можу позбутися вражіння, що дивлюся на останню розкіш за ходового сонця. Життя тут уже перестало розвиватись. Воно вже достигло, переспіло навіть і мовчки жде кінця. І проте природа, працюючи тут без порівнання більше, ніж на Землі (бо Місяць, як менший, раніш од неї охолов і перше став «світом») не здолала виробити собі розумної істоти, а коли навіть і виробила, то її пора вже минулася остаточно. Чи ж не найкращий це доказ, що Місяць — особливо тепер — не сприятливий для людськато племени?
Людині тут завжди буде тісно і вбого.
Такі міркування прокидалися в мені, — але почуття у людини завжди сильніше від абстрактної думки: не вважаючи ні на що, я прагнув усім серцем, щоб тут після нас були люди. Иноді я сам себе дурив і силкувався виправдати своє самолюбне прагнення тим, що хочу людства за-для Тома, щоб його врятувати від найстрашнішої долі: бути самотнім і останнім. Але це неправда: я бажав нового покоління для самого себе. Не знаю, що думав Петро, як почував і міркував він, але гадаю, що те саме почуття, те саме бажання огортало і його. Та проте немало часу пройшло, поки начали ми з ним про те розмовляти. Пам’ятаю було якось о заході сонця. Марта з Томом на руках пішла до Теплих Ставів, а ми мовчки сиділи на морськім узбережжі.
Петро довго дивився в слід Марті, а тоді тихенько, почав рахувати місяцеві дні, які ми вже тут прожили. — Двадцять третій раз заходить сонце, промовив ти голосно.
— Так! — одповів я неуважно, — двадцять третій, коли помислимо дні, які перебули на полюсі, де. сонце не заходило...
— А що далі? — спитав Петро.
Я знизав плечима.
— Нічого. Ще кільканадцять разів зайде сонце, а може кількадесят або кількасот, і буде кінець. Том залишиться сам.
— Не про Тома мовиться, — сказав він, і за хвилину додав:
— В кожнім разі, зле!
Досить довго мовчали, а потім Петро почав знову:
— Марта...
— Так, Марта, — промовив і я.
— Треба щось вирішити?
Здалося мені, що в голосі його пролунала нота, добре пам’ятна мені з часу жахливої нашої мандрівки через Море Холоду по смерти Вудбела. Глухий бунт збудився в мені. Глянув я йому в вічі і з притиском сказав: — Так, треба.
Він посміхнувся якось чудно і нічого не одповів. Того дня ми більше не торкалися цієї справи.
Довга ніч пройшла в мовчанці й нудоті. Том трохи нездужав; занепокоєна Марта не одходила від нього. Дивилися ми на її безмірну матерню ніжність і хто знає, чи не тоді саме зародився в нас несвідомо
137


Проза • Драма
гидкий план визискати її любов до дитини, щоб примусити її вдовольнити наші прагнення. В кожнім разі, ця ніч внутрішньої пустки і нудьги переконала нас, що треба неодмінно щось «вирішити».
Другого дня, вранці, вирушили ми з Петром до лісу біля підніжжя Отамора. Підчас цієї мандрівки ми обміркували всю справу остаточно; один з нас мав одружитися з Мартою, другий мав пообіцяти не ставати йому на дорозі. — Один з нас! — проказав я сам собі ці слова з якимось тужливим і болючим непокоєм. Вони бреніли, як погроза в устах Петра. Не знаю, може я помилявся, але так мені здалося... Марта мала вибирати між нами, і тільки коли б вона остаточно на те не погодилася, ми мали тягти жеребки. Правда, Петра зразу настоював на тому, щоб доля сама вирішила справу, запевняючи, що Марта не захоче вибирати але я твердо стояв на своєму і добився таки, щоб раніше дізнатися про думку Марти. З неохотою погодився на те він і, коли врешті сказав: «Гаразд!», на устах йому грала загадкова усмішка, а в очах з’явилися лихі вогники.
Вернувшись до дому, ми ще довго зволікалися з рішучою розмовою, такі були ми певні, що Марта буде проти того, що ми мали їй запропонувати. Ввесь час
Петро ходив зажурений і похмурий, удаючи, що він чимсь заклопотаний, а я блукав над морем з серцем, повним неясного страху. Того ж дня мала вияснитися доля нас усіх.
Врешті надійшло полуднє, задушливе і пекуче. Сонце, що світило з неба вже сто з лишком годин, пекло нестерпуче. По всій околиці від нього в’янули 138
рослини, сподіваючись вільготних дощів. Над морем з південназахідного краю, там, де сонце пройшло вже над екватором, клубочилмсь густі хмари. По коротких годинках спокою, підчас яких повітря висіло над нами застигле й важке, зривався вже хвилинами шалений вихор, налітав і бив хвилею в морське побережжя, куйовдив ліси, ламав перлисті водограї гейзерів, і вив серед скель, віщуючи звичайну пополудневу бурю.
З літньої хижі на березі, ми перенеслися до печери в околиці гейзерів, що звичайно була нам захистом підчас бурі. Сиділи ми всі троє під входом до неї, а малий Том, спираючись на коліна матери, силкувався піти самотужки, — коли Петро пройняв мене поглядом, а далі з виразом раптової рішучости, звернувся до Марти. Я почув, як моє серце прискорено забилося в грудях і щось здушило мені горло. Буря наближалася, а вона завжди турбувала нас; але того дня наші нерви були напружені особливо, нас чекала рішуча й важлива розмова з Мартою. Особливо на Петрі відбивався той незвичайний стан; зіниці його очей поширились і відблискували неспокійно, груди йому здіймались в нерівнім віддиху, а на щоках горіли червоні плями. Вдивлявся я в нього, затамувавши дух, а він без жадних підготувань і вступної розмови, запитався у Марти:
— Марто, кого з нас ти волієш?
Марта, несподівано почувши те питання, відразу здається, не зрозуміла, про що мова... Глянула здивовано на мене, на нього, знову на мене і гордо знизала плечима.
Петро спитав іще раз:


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Марто, кого з нас ти волієш?
Погляд його, уперто прив’язаний до неї, мабуть сказав їй більше, ніж само питання, бо раптом, все зрозумівши, вона зблідла і з легким криком зірвалася з місця. В руці у неї знову блиснув ніж, яким вона вже раз загрожувала Петрові.
— З вас? нікого, — скрикнула вона. Петро подався вперед.
— А проте мусиш вибрати... і вибереш! — сказав він: з притиском.
Очі їй, в німому розпачі, затріпотіли, як птахи, пройняті жахом. Здалося мені, що на хвилину, на одну коротку хвилину, задержались на моїм обличчі з якимсь благанням, сумнівом — хоч певно, то була омана, бо в ту ж мить, ніби обороняючись, вона піднесла руку з ножем вгору і твердо вимовила: — Ні, не виберу; цікаво, хто з вас насмілиться наблизитись до мене. Не хочу ні одного!
І знову пам’ятаю, здалося мені, що останній вираз пом’якшав в її устах, а очі їй знов збіглися з моїми.. Певно, і то була омана... Я був тоді надто зворушений... Я хочу вірити, що я помилився!
Том, коли його мати встала, сів на землю й здивовано приглядався до тієї сцени. Тепер Петро доторкнувся рукою до його голови. Марта це помітила.
— Геть! — закричала тривожно — геть! Не підходь до нього! він мій!
Петро не рухався. Ледве дотикаючись рукою головки малого, він дивився на Марту з саркастичною посмішкою.
— А що буде з Томом? — спитав він нарешті.
Марта завагалась.
— З Томом? Що буде з Томом? — повторила безвладно.
— Так, ми всі повмираємо, а він зостанеться сам...
Ці слова вдарили її як грім. Відкрила широко очі наче побачила прірву, про яку досі не думала; зітхнула глибоко і сіла, наче почула, що сил їй не вистачає.
— Так, що буде з Томом, — промовляла пошепки, дивлячись на дитину з безпорадною розпукою.
А Петро тоді почав її вмовляти, що через любов до дитини, мусить вибрати одного з нас. Не захоче ж вона прирік- ти на загибель свого улюбленого сина, призначити його на страшну, самотню смерть, а перед тим, на іще страшніше самотнє життя? Що ж він робитиме після нашої смерти? Покинутий, смутний, здичавілий, блукатиме по горах, по морському узбережжі, остання людина, єдина людина на цій планеті, людина, що думатиме лише про єдине і невблаганне — про смерть.
Будуть хвилини, коли він проклинатиме матір, що дала йому житя. Не маючи з ким говорити, він забуде людську мову. Слова, яких навчився від нас, губитиме одне по однім, як непотрібні гроші в пустелі, де за них нічого не можна купити. Може, і збережеться йомув пам’яті кілька останніх, непотрібних, слів, звуками яких милуватиметься довго, хоч це, певно будуть страшні слова, що виявляють загрозу, самотність, пустку і смуток. Коли западеться в одчай, — ніхто його не потішить; коли чого потребуватиме, ніхто йому не допоможе. Коли заслабне, біля ліжка йому стоятиме тільки одна жахлива примара — примара голодної смерти. Ба навіть собаки наші щасливіші за нього; вони будуть тут 139


Проза - Драма
множитись і плодитись, — але вони покинуть свого пана, що не зможе дати їм наказу. Один тільки, може, найвірніший, який був йому приятелем і товаришем самотности за браком людини, побуде з ним довше, — аж нарешті і він, вражений мертвими очима, повними останньої розпуки, яких закрити не буде кому, почне скіглити з жахом і тривогою. Инші собаки вже, здичавілі, збіжаться на цей голос і... справлять собі бенкет із ще теплого трупа останньої людини на Місяці.
Говорив він ще довго, малюючи ввесь жах, на який Том буде засуджений по нашій смерти, а я — скарай мене боже! — допомагав йому знущатися з цієї жінки й переконував її, що за-для Тома мусить вибрати одного з нас...
Марта вислухала все те, не кажучи ні слова, тільки на її обличчі, спочатку здивованому, малювалися одне за одним: жах, розпука, пригноблення, і незмірна туга.
З південного боку вже було чути перший, далекий грім наступної бурі... Марта сиділа німа.
Коли ми врешті скінчили і Петро запропонував їй одружитися з одним з нас, здавалося, що зразу не почула навіть питання. І тільки, коли він спитав вдруге, затремтіла і підвела голову, наче прокинулася зі сну. Глянула на нас, а потім промовила глухо ледве вимов ляючи слова:
— Знаю, вам не про Тома ходить, — але все одно.
Ваша правда... Я для Тома... зроблю... все...
Нервово зітхнула і замовкла.
— Браво! — скрикнув Петро — це розумно! Ну, додав, схиляючись до неї, — кого ж з нас волієш?
Я стояв обіч й дивився на Марту. Вона одступила казад, наче пройнята огидою, але в цю ж мить опанувала собою й подивилась на нас. І знову, знову, вже в третє, здалося мені, що погляд її затримався на хвилину на мені, погляд бідної, загнаної лані.
Вся кров із стисненого серця кинулася мені в мозок. Мусів і Петро перехопити цей погляд, бо раптом, зблід і повернувся до мене з виразом якоїсь страшної затятости.
В цю-ж мить Марта вибухла раптовим, довго стримуваним риданням і кинувшись на землю, почала голосити:
— Томасе, мій Томасе, мій добрий, любий Томасе!
Кликала мертвого, так наче він міг врятувати її від живих.
Петро пересмикнувся нетерпляче. — Нема чого говорити, нема чого чекати. Тягнімо жеребок.
Я ще хотів опиратися. Душно було мені й страшно. Небо вкрилося вже хмарами. Над морем раз-по-раз перелітали блискавиці. Малий Том, побачивши, що мати плаче, заплакав і собі.
Я наблизився до Марти.
— Марто...
— Марто... знов мовив я, злегка торкаючись долояею її плеча.
— Геть! Геть! — закричала вона, — ви обидва мені осоружні.
— Тягнімо жеребок! — поспішався Петро.
Я оглянувся. Він стояв за мною, держачи в руці хустку з двома кінцями.
— Хто витягне вузлика, той візьме її — і він глянув на Марту, що все ще лежала на землі.
140


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Зо мною діялось щось страшне. В голові у мене було ясно, я почував себе навіть спокійним, тільки не вистачало мені повітря, так наче хтось навалився мені на груди. Я дивився на два кінчики хустки, що стирчали в Петровій долоні й насамперед зацікавив мене рубчик, в одному місці трохи обірваний... Далі пригадалася мені инша сцена на Морі Дощів, там ми так само мали тягти жеребки — на смерть, як тепер на... кохання! Петро знов нетерпливився.
— Тягни! — закричав він.
Я глянув на його. Обличчя йому перекосилося, очі вперто не відривалися від моїх. І я зразу зрозумів все одразу. Коли я витягну жеребок, то муситиму ту ж мить убити цю людину, бо инакше уб’є мене він. Ненароком ухопився за кеше- ню, шукаючи зброї. Але враз мені спало на думку, що так само легко може жеребок випасти Петрові. Що-ж тоді? Чи матиму я досить сили, щоб зректися цієї коханої жінки, знаючи, що всю справу розв’язав марний випадок? Чи не збунтуюсь я проти нього?
Чоло моє вкрилося краплистим потом.
Коли-б знаття, що Марта воліє мене, що в неї до мене більше серця, аніж до Петра, я-б не чекав долі. Але так...
Вона ж сказала хвилину тому: — Осоружні обоє, обоє...
Маю вчинити над нею насильство і для того забити: людину... чи то схилити чоло перед випадком?
Глянув на Марту. Вона вже не плакала, сиділа тихо, задивилась на море, і наче не бачила, що ми тут, за кілька кроків...
Страшний, безмірний, болючий жаль до цієї жінки стиснув мені серце.
Ледве мить одна перебігла, як рука моя була вже к кешені, і, знайшовши револьвера, я вже вибирав божевільним поглядом, кого маю вбити: Петра, Марту, себе чи Тома, що став мимовільною причиною муки для Марти.
Але кінець кінцем по нєчуванім напруженні нервів все в мене розвіялось. Зісталась тільки байдужість... і гордість. Рука випустила револьвер.
— Тягни! — засичав здавленим голосом Петро.
— Ні! — відповів я з несподіваною рішучістю.
-Що?!
— Не будемо тягти жеребка.
Він ще не розумів мене. Сягнув рукою до кешені іту-ж мить я почув, як ляснув наставлений курок револьвера. А, так приготувався і він. — Я не помилився. Блискавичним рухом я вхопив його за обидві руки. Він перегнувся назад і забився в залізному стискові, в очаху нього був жах...
Я почув розпачливий крик Марти. Зразу здалося мені, що затремтіло в ньому щось, немов би радість, але потім подумав, що Вона може боїться за Петра. Глянув на нього; він дивився мені в вічі з безсилою, розпачливою лютістю. Здалося мені, чекав смерти. Я посміхнувся і хитнув головою.
— Ні, не те... Бери її собі — промовив і пустив його.
В першу хвилину він занімів здивований. Божевільно подивився на мене, а потім силувано усміхнувся. — Ти шляхетний... спасибі тобі! Правда, я молодший.. цілком слушно... Але... — тут він знизив голос, — але ти обіцяєш, що ніколи... ніколи...
141


Проза • Драма
Знову показав рухом в бік Марти.
Я подивився йому в вічі.
— Так, знаю, не треба... Дякую тобі, ти... швидко промовив.
Мене взяла невимовна огида. Петро завагався, потім швидко повернувся і підійшов до Марти. Глянув на неї і я, знову зустрілися наші очі, але тепер погляд її був повний безмежної погорди, а, може й зненависти. Вона одвернулася в ту ж мить, як помітила, що я дивлюсь на неї.
— Марто, маю бути твоїм чоловіком, — сказав Петро.
— Знаю. — Вона сказала те байдужим голосом.
— Марто.
— Що?
— Буря наближається.
— Бачу.
Петро нервово зітхнув.
— Іди, сховаємось в печері.
В очах у нього жевріла страшна, звіряча пристрасть.
Слова виривалися через силу крізь стиснень зуби, його била пропасниця.
На Марту я не зважився глянути. По ¬ чув тільки її голос, здавлений, байдужий.
— Добре... Іду...
Петро ще завагався.
— Марто, віддай мені спершу твій ніж.
Вона кинула ним об землю, аж вістря задзвонило на камені і, не оглядаючись, ввійшла до печери, Петро схопивши Тома на руки, скочив за нею.
І в ту-ж мить сліпуча блискавка пролетіла по чорному небу і глухий, луною продовжений гуркіт грому оповістив про початок бурі. Починалася злива, шо мала вихолодити пересушену сонцем місяцеву поверхню.
142
Голова мені пішла кругом; я впав на каміння, зайшовшися глухим нелюдським риданням.
Наді мною котилися невпинні громи, і весь світ затьмився від шаленої зливи...
Так склалося наше життя на Місяці....
IV.
Так почалося моє самотнє життя. Мої відносини з Петром ніколи не були щирі, а тепер, в присутності Марти, я ніколи не міг себе побороти, щоб бути таким навіть, як колись. Щось сталося між нами; якийсь жаль взаємний і сором... хіба я знаю? І Марта стала зовсім інша. Схудла, поблідла, споганіла навіть; зосередже- нав собі, маломовна і, здавалося, уникала мене. Більшу частину часу проводила сама з Томом. Тільки присутність дитини впливала на неї добре, і похмуре її обличчя на хвилинку променіло усмішкою щастя. Син для неї був — все, про нього тільки і думала вона. Часто брала його на коліна й пестила його довго й жагуче, або оповідала йому різні, дивні пригоди, яких він і зрозуміти не міг; оповідала йому про Землю, покинуту далеко, далеко вблакиті, про батька, що лежав в могилі серед страшної пустелі, про себе... Петро був заздрісний. Завжди лихий на дитину, тепер часом дивився на Тома такими очима, що, знаючи його вдачу, я боявся, щоб він якось не скривдив малого. Крім того він. заздрив і мені, хоч я всіма силами намагався не дати йому до того приводу. На одинці з Мартою ніколи не лишався спочатку, і навіть рідко коли в його присутності розмовляв з нею. Кожного разу, звертаючись до Марти, я почував на собі його погляд — неспокійний, хижий.


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Тяжке було життя моє і Марти, але він мабуть був найнещасливіший з нас трьох? Марта мала принаймні потіху з дитини, у мене було моє горде, хоч марне задоволення, задоволення, що дає його добровільна жертва, — тоді як Петро, змучений ревнощами обік пожаданої, але байдужної жінки, ніде і ні в чому не знаходив підтримання й розваги... Я мимоволі одійшов од нього, а Марта, улягаючи всім його бажанням, на кожному кроці давала йому відчути, що вважає його лише за знаряддя, що має допомогти їй дати товариство людей її власному синові. Ніколи я не бачив, щоб вона звернулася до його з якимсь теплішим, щирим словом; коли він вкривав їй руки або обличчя поцілунками, не боронилася, але сиділа нерухома, випростана й баду- жа, тільки в очах у неї відбивалися иноді утома і відраза.
А проте він любив її по своєму, і всіх заходів уживав, щоб добитись взаємносте, так наче цього можна було добитись! Траплялися хвилини, коли він загрожував їй і силкувався їй показати всю свою над нею перевагу, — але вона дивилась на його байдужно й спокійно; не тремтіла з жаху, але і не опиралась. Коли що наказував, виконувала без нарікання, але і без усмішки так само, як і тоді, коли просив чого небудь. Це доводило його до розпуки. Я бачив, що Петро хотів иноді викликати з її боку бунт і зненависть, щоб тільки вирвати її з цієї страшної байдужосте. Пробував навіть останнього ресурсу — нападався на Тома. При мені не смів доторкнутися до дитини, я сказав йому одного разу, що коли він вчинить найменшу кривду дитині, я його застрілю, а він знав, що від того пам’ятного полудня — я раз- у-раз маю при собі револьвера. Але коли мене не було — бив Тома. Дізнався я про це значно пізніше і випадково; Марта, не кажучи ні слова, погрозила йому тоді ножем, якого я їй повернув, піднявши його тоді, коли вона, входячи до печери, кинула ним об землю.
Иншим разом, не знаючи, що йому робити, Петро падав їй до ніг і ридаючи просив змилуватися над ним.
Я був раз непомітним свідком такої сцени. Я саме вертався з самотньої мандрівки до далеких нафтових джерел, коли, наближаючись до дому, почув підвищений голос, а далі плач Петра. Марта сиділа на лаві в садочку, який ми розвели на горбочку, звідки відкривався нечува- но пишний краєвид на згір’я й море, — а в ногах у неї, на піску, лежав Петро. Зложені руки він поклав на її коліна, і молився до неї обличчям, поглядом, голосом.
— Марто! — казав він, — Марто, змилуйся надо мною, чи ж ти не бачиш, що діється зо мною! Це ж щось жахливе... Я шалію за тобою, я божеволію, а ти... ти...
Якесь спазматичне ридання переривало йому мову.
Марта навіть не затремтіла.
— Ти чогось хочеш від мене, Петре? — спитала через хвилину.
— Хочу твого кохання!
— Ти ж мій чоловік...
— Кохай мене!
— Добре. Кохаю тебе...
Казала те повільно, спокійно і так байдужно, що мене аж мороз пройняв.
Петро зірвався на рівні ноги.
143


Проза • Драма
— Жінко! Не дратуй мене, — зашипів він.
— Добре, не буду тебе дратувати.
Петро схопив її обома руками за плечі.
Безсила лютість скривила йому обличчя. Мимоволі я схопив револьвера, кров ударила мені в голову, але я почував, що рука моя не затремтить.
— Ти хочеш мене бити, Петре? спитала Марта знов таким голосом, як би казала: Може хочеш напитися води?
— Так, я буду тебе бити, товкти, мордувати, аж поки...
— Добре, бий мене, Петре...
Він застогнав і відступив назад, хитаючись, мов п’яний.
Я підійшов ближче, щоб своєю присутністю припинити цю сцену.
Бачити що-дня, що-години пригноблений смуток Марти, відчувати внутрішню жахливу боротьбу Петра було мені надзвичайно важко; а що й вони почасти уникали мене, правда, кожний з иншої причини, — то життя наше і уло- жилося в той спосіб, що більшу частину довгих місяцевих днів я проводив в цілковитій самотності. Звик до того поволі. Врешті, думкою про майбутнє міг вже тепер заповнити пустку й нудоту, на які сам себе засудив добровільно. Правда, колись я инакше уявляв собі одруження одного із нас з Мартою; марив я про якесь лагідне, тихе, хоч і не позбавлене смутку життя, про новий, щирий звя- зок, який об’єднає нашу маленьку сім’ю, про довгі розмови, які ми проводитимемо тихим голосом, пройняті турботою про щастя й вигоди тих, що мають жити після нас. Але хоч дійсність знищила всі мої прекрасні мрії, то все ж дала мені єдиний безцінний скарб: надію на нове покоління. Я вже любив це прийдешнє покоління, тих не моїх дітей ще раніш, ніж вони прийшли на світ. Підчас довгих, самотніх мандрівок, я думав про них невпинно. Для них збирав я запаси, досліджував місцевість, записував спостереження, для них витяг з пороху й упорядкував привезену з Землі книгозбірню; для них робив цеглу і випалював вапно, щоб збудувати муровану кам’яницю і влаштувати маленьку астрономічну о’бсерваторію; для них топив з руди залізо, або виковував із срібла, що знаходив тут в великій кількості, ріжний посуд, вироби’в шкло, папір та инші, потрібні культурній людині, матеріяли. Так невимовно тішився тими дітьми, що тільки мали народитися. Здавалось мені, що як прийдуть вони на світ, щось неодмінно зміниться на краще, що їх усмішки й щебетання розвіють врешті цю задушливу атмосферу, яка панувала серед нас.
Чекати довелося недовго. Менше як за рік народилися у Марти близнята: дві доньки. Народилися вони на світ вночі. Коли почув я з другої кімнати, де сидів з Томом, їх перший слабенький плач, зірвався, повний шаленої радости, але в цю ж мить такий страшливий, нестерпучий біль стиснув мені серце, що я почав гризти пальці, щоб побороти ридання, які виривались з моїх грудей, а сльози полилися з очей моїх.
Том здивовано дивився на мене, прислухаючись одночасно до голосів, які доходили до нас з иншої кімнати.
— Дядечку, — промовив врешті (так завжди він звав мене)— дядечку, що це там плаче, це мати?
144


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Ні, дитино, це не мама плаче, це — таке маленьке немовлятко, як ти, ще менше.
Том став поважний і почав думати.
— А звідки ця дитина, а на що вона? — спитав знову.
Я не знав, що йому на те сказати. Він, тимчасом, придивився уважно до мене.
— Дядечку, а ви чого плачете? — спитав він раптом.
Справді, чого я плакав?
— Бо дурний! — сказав я гірко, відповідаючи швидче на власні думки, ніж йому.
Хлопча кивнуло головкою надзвичайно поважно.
— А неправда! Я знаю, що дядя зовсім не дурний. Мама так не казала. Мама, казала, що дядя добрий, дуже добрий, тільки... тільки...
— Тільки що? Як тобі казала мама?
— Забув...
В ту-ж мить відчинилися двері і на порозі став Петро. Був блідий, і видко, схвильований. Посміхнувся до мене гірко, але щиро, вперше за рік і сказав: — Дві доньки...
А потім додав:
— Яне, прошу тебе, Марта хотіла, щоб ти привів їй Тома.
Я ввійшов до кімнати, де лежала хвора. Побачивши сина, витягнула до його обидві руки.
— Томе! піди ж і подивись! маєш дві сестрички, дві зразу. Це для тебе! Ти мені вибачиш, Томе, правда? пробачиш. Але це для тебе, тільки для тебе, мій найдорожчий, єдиний, мій любий синку! — казала вона уривчастим голосом, пригортаючи дитину до грудей.
Том замислився.
— Мамо, а що я робитиму з цими сестричками? — Що схочеш, мій маленький, будеш їх бити, кохати, дряпати, пестити, все — що тобі сподобається. А вони слухатимуться тебе й працюватимуть за тебе, коли виростуть, знаєш?
— Марто! що кажеш! — скрикнув Петро. — Марто! це — мої діти.
Вона подивилась на нього холодно:
— Знаю, Петре, що це твої діти...
Петро зробив рух, наче хотів кинутися на неї, але переміг себе, і, наблизившись до ліжка, сказав, як міг лагідніше:
— Це — наші діти, Марто. Невже в тебе нема ані слова для мене, нічого?..
— Авжеж. Дякую тобі.
Потім знову почала пестити й жагуче цілувати ясну голівку сина:
— Мій Томе, мій наймиліший, коханий, золотий синочку! — Петро вибіг з світлиці, як ошалілий, а мені робилося душно. Було щось божевільне в цьому виключному коханні матери.
Народження цих двох дівчаток — Ділі й Рози — небагато внесло змін в наше життя, хоч ми так і дожидали їх. Відносини між Мартою й Петром увесь час були однакові. Я давно вже спочував Марті, але тепер почав глибокий жаль відчувати до нужденної Петрової долі. Він весь якось спохмурів; в кожному слові його, в кожному рухові видко було незмірну смертельну втому й пригноблення. Молодший від мене на кільки років, він похилився й посивів; в запалих очах світився в нього якийсь недобрий огонь. Ніколи не міг би я припустити, що один рік життя може так зламати цей міцний організм, що переможно, краще від нас усіх, вийшов із нечуваних 145


Проза • Драма
труднощів подорожи через безповітряну пустелю. Безперечно причиною того була Марта, хоч і не міг я її винуватити. Кохала того першого, що помер, по-за ним та його сином не було місця в її серці, — в цьому було все нещастя.
Мені видається навіть, що вона не любила дочок. Клопоталася про них дбайливо, але видно було, що робила те тільки з думкою про Тома. Мали вони в її очах значіння дорогих іграшок для синочка, яким не треба шкодити, рідких звіряток, що вимагали обачности й догляду, бо втрата їх могла б бути безповоротна. Навіть спосіб, яким висловлювалася вона про дочок, свідчив про те; казала завжди: Томові дівчатка. Петро безпорадно дивився на це і хмурився ще більше.
Але хоч як там у нас велося, — а діти завдали багато клопоту Марті, і якось само склалося так, що Том разураз був під моїм доглядом. Я знайшов собі товариша. Дитина була дуже розумна і надзвичайно розвинена. Розпитував він у мене про різні речі і розмовляв зо мною, як дорослий. Згодом я так полюбив його, що не мав вже сили обійтися без його товариства. За скільки одиноких місяцевих днів я звик разураз блукати. Тепер на всі, навіть далекі мандрівки, брав з собою Тома. Марта довіряла мені його з охотою, знаючи, що зо мною йому буде безпечно, навіть безпечніше, як дома, бо вітчим ледве-ледве терпів його. Улаштував я возика і призвичаїв шість дужих собак ходити в упряжі. Зробилися ми тут дуже легкі на вагу, а тому собаки легко й прудко перевозили нас з місця на місце. Иноді робили ми й довші мандрівки, що тяглися два місяцевих дні, або й більше. Тоді, маючи на увазі холодні ночі, брав я повіз, який можна було щільно замкнути; рухався він електричним мотором і мав добрі грубки; я переробив його з нашого старого вагона значно поменшивши розмір. В середині містились: я і Том, дві великих собаки, а крім того запас харчу й палива.
Так мандруючи, об’їхали ми з Томом майже ввесь північний беріг осередкового моря на Місяці і доходили на схід і захід так далеко, що повітря починала рідшати, показуючи близькість Великої Пустині і примушуючи нас до повороту. Найдальшим пунктом на заході, до якого доходили, було Гумбольтове море, низина, що містилася більш-менш під тією місяцевою широтою, як і Море Холоду. Море те инколи можна спостерігати з Землі підчас сприятливих лібрацій Місяця, як малу, темну хмарку на крайньому правому рубчикові верхньої частини сріблястого диску. І вже звідти побачили ми Землю, що витикалася з-за обрію. Задержався я тут на всю довгу, двохтижневу ніч, щоб мати змогу надивитись на цей рідний, покинутий світ, якого я так давно не бачив.
Коли зійшло сонце, повна Земля стояла на небі (ми були на 90 меридіяні, що спадається з західним краєм видимої поверхні Місяця). Коли побачив я цей блискучий, рожевий диск і помітив чіткі зариси Европи, охопила мене така невимовна, непереможна туга за цією планетою, яка палала на небі, що не міг собі дати ради. Здалося мені, — що, вигнаний з раю, я знов побачив по довголітній мандрівці його золотий відблиск, і простягнув до його руки несвідомим наївним дитячим рухом непереможного прагнення дістатися туди хоч би раз 146


Юрій Жулавський | На срібній планеті
іще, бодай — перед смертю. Але згадалась мені Земля такою, якою я бачив її востаннє в Полярному краї: зчорніла, як труп, на тлі пожежі — і раптом пойняв мене сум.
Всі нещастя, всі лихі пристрасті і біди, що переслідують там од віку людський рід, не виключаючи й грізної їх королеви — невблаганої смерти, — прийшли сюди за нами на цю планету, досі таку тиху й спокійну в своїй мертвоті: скрізь погано людині, бо скрізь носить вона в собі зародки нещастя...
Похмуру мою тугу розвіяв голос Тома. Стояв він біля мене, прокинувшись за хвилину до того з довгого сну, і дивився на невідоме, блискуче коло на небі: — Дядечку, що це? промовив він врешті, витягуючи рученьку.
— Ти ж знаєш — це Земля. Не раз казав я тобі, що завезу тебе, звідки видно її і покажу тобі. Та ти-ж бачив її, коли ми сюди приїхали, — хіба не пам’ятаєш? — Ні, я не бачив цієї Землі. Та була инша, така з одного боку рогата, а ця кругла.
— Ні, це та сама Земля, дитинко.
Том на хвилину замислився.
— Дядечку!
— Що?
— Я вже знаю, це вона мабуть виросла, або розвинулася, як те велике листя.
Я намагався, як умів приступніше, з’ясувати йому, чого вона змінилася. Том слухав неуважна, очевидно не розуміючи того, що я казав. Зрештою знов перебив мене запитанням:
— Дядечку, а що то таке Земля?
Я оповідав йому, може сотий раз, що там є моря, гори, грунт, такі, як на Місяці, тільки значно більші і кращі; що там багато будинків, побудованих один коло одного і звуться вони містами, а в тих містах живе багато людей і малих дітей; казав йому, що ми звідти прибули на Місяць; і я, і мама, і Петро, і його батько, що вже помер і обидві старі собаки — Заграй і Леда, з якими він так любить бавиться. Коли я скінчив, Том, що слухав мене з великим захопленням, зробив хитре личко й, погладивши мене по бороді, сказав:
— Це вже я знаю, а тепер, прошу тебе, не жартуй, тільки скажи мені по правді, що це таке, ота Земля?
Обидві собаки, піднявши морди, теж з зацікавленням придивлялись до блискучого кола на небі.
Через кільканадцять годин по сході сонця, ми подалися назад.
Землю, притьмарену сяйвом дня, видно було нам тільки як сіро-попелясту круглу хмарку, що витикалася з-за обрію.
Иншим разом ми відбули велику подорож на південь. Морське узбережжя, поспішаючи ламаною смугою більш- менш по-між п’ятдесятим і шістдесятим градусом широти, в околиці 140° схід- ньої довготи подається нараз до екватора, утворюючи довгий і вузький, кілька кілометрів завширшки, півострів, а може і просмуг, що сполучається з материком полудневої півкулі. Бажаючи переконатися в тому, помандрував я тією вузькою косою, але не зміг проїхати далі 30° широти. Далі не пустив мене неможливо суворий клімат. Ночі, не зважаючи на близьке море, були такі холодні, що нагадували мені холоднечу безповітряної пустелі, а підчас жахливої спеки вдень сливе без перестану греміли страшні стихійні бурі грунт був скелистий, вулканічний і зовсім голий. Ні одної рослини, ніякого 147


Проза • Драма
життя, нічого, — тільки жахлива, мертва пустеля між двома безкраїми морями, серед яких де-не-де стирчали гострі чуби вулканічних островів, оповиті хмарою диму або кривавим відблиском вогню.
Підчас цієї експедиції була хвилина, коли я вже жалкував, що взяв Тома з собою, бо боявся, щоб ми обоє там не стратили життя.
Круті гори посередині просмугу не давали нам можливости продовжувати там нашу подорож, а тому ми подалися вздовж східнього берега, де біля стін диких і химерних скель, тяглася, кількасот метрів завширшки, низька рівнина. Наближалося полуднє, і морський приплив, що виникає з притягання сонця, надзвичайно повільний, але значний, погнав воду з такою силою, що поверхня його майже зрівнялася з поверхнею узбережжя. Наляканий думкою, що море затопить ці місця, де ми перебували, я дивився, чи не пощастить нам збочити й вийти на якусь круту скелю, коли раптом зірвалася буря, попереджена несподіваним шквалом зі сходу.
Величезні хвилі почали кидатись об берег, одна з них вдарила в наш повіз і відкинула його на кількадесят кроків у бік під скелистий паркан. Не пам’ятаю, щоб коли в житті я пережив таку смертельну тривогу, як у ту мить. Учепившись за вивітрені камені ногами й одною рукою, — в другій я держав переляканого, тремтючого хлопця. Підо мною було розлютоване, шаленоспінене море, а над головою була роззявлена дощова паща з громом та хмарами. На щастя уламок скелі захищав мене від безпосередньої навали урагану, бо в иншому разі, я напевно б поринув в безодню разом з каменями, що, одірвані вихром з верхів я, градом сипалися навколо. Пекельна тривога про повіз, залишений внизу, погіршував моє страшне становище. Коли б шалені хвилі зірвали ланцюг і затягли воза, або розбили його об скелі, або тільки попсували мотора, ми б неминуче загинули, бо пішки, не маючи запасів харчу, не маючи де заховатися від холоду, ми б не дісталися додому.
Тому, як тільки видряпався я на місце, де можна було вигідно обпертись ногами, я посадив Тома під камінням, прикривши його добре і прив’язавши в той спосіб, щоб його не зірвав вихор, сам повернувся вниз, щоб краще закріпити воза. З великими труднощами пощастило мені затягти його в щілину, де до його не досягали хвилі.
Кілька годин перебули ми з Томом, дожидаючи кінця бурі. Налякана дитина тулилася до мене і з плачем допитувалася, чого ми сюди прийшли? Я не вмів йому відповісти, чого ми прийшли сюди, бо давно вже не вмію сам собі одповісти, чого ми взагалі прийшли на Місяць...
Навчений гірким досвідом, я вже був обачніший підчас повороту й вибрав дорогу, яка б не так безпосередньо трималася морського берега.
Зрештою це був один тільки випадок, коли нам, у мандрівці, трапилась велика небезпека. Всі инші подорожі відбували ми весело і без пригод.
Мали ми також великого й міцного човна. Другий мотор електричний, з якого мали колись користуватись нещасливі брати Ремоньє, ми полагодили разом з Петром і вмістили його в човні, щоб 148


Юрій Жулавський | На срібній планеті
він двигав гвинта. Цей човен використовували підчас рибальства, крім того, ми з Томом не раз їздили ним підчас вечірньої тиші в море.
В одну з таких мандрівок, я відкрив острів, який мене дуже зацікавив. Вже здалеку я звернув увагу на його зарис.
Всі острови, які я спізнав до цього часу, були або випнутими з морського дна вулканами, або шпилями затоплених водою кільцевих гір.
Що-ж до цього острова, то він зразу зробив на мене вражіння частини суходолу, що його поглинуло море. Острів цей був досить великий, плескуватий і тільки в південно-західній його частині було пасмо гір невисоких, зруйнованих одвічним впливом дощу та вітрів. Береги були круті, пощерблені ударами хвиль, бо море на широкому просторі навкруги було таке мілке і так обмілинами вкрите, що нам важко було дістатись до берега, дарма, що наш човен неглибока сидів У воді.
А місцевість була цікава, зовсім не подібна до инших, відомих нам на Місяці. Насамперед я звернув увагу на цілком одмінну рослинність; не така розкішна, як де-інде, відзначалася вона без порів- нання більшою різноманітністю гатунків. На цих скількох квадратових кілометрах землі зустрів я ледве три, чотири кущі, відомих мені з инших місць, але за те дуже багато рослин, яких я не бачив ніде. Всі були на диво смутні і здрібнілі. Дивлячись на них, не міг я побороти вражіння, що маю перед собою рештки завмерлого покоління, витісненого зусюди, яке, чудом якимось, задержалось тут і свідчило про життя на Місяці багато, багато віків тому, коли тут, де тепер море, був іще суходіл, а вода заливала инші місцевості
Те саме подумав я, побачивши тварин, що жили на цьому чудному острові. Небагато їх було, але ті, що зустрілись мені, також відрізнялись від усіх, яких я знав до цього часу. Було щось старече й смутне в їх вигляді та поведінці.
Коли я проходив повз них, вилазили з нір недолугі і кволі потвори й дивилися на мене розумно і обережно, але без страху. Тільки собака, якого я взяв з собою, завдав їм страху. Вони почали ховатися від нападу, напів жалібно, на- пів гнівно сапаючи. Це був єдиний як я переконався, голос, що на нього були вони здатні. Том був зо мною, як звичайно. Він усьому тому дивувався і раз-у-раз ставав на місці, зацікавлений або якимсь кольоровим камінцем, або запашною рослиною, що розташуванням листочків нагадувала земні квіти. Ледве одійшов я від нього на кількадесят кроків, коли почув крик:
— Дядечку, дядечку, іди-но сюди, подивись які гарні палиці!
Повернувся я до нього й побачив, що хлоп’я сидить на землі серед безлічи білих, тонких, довгих кісток. Я почав придивлятись до них; не знаю на Місяці тварини, якій би могли вони належати.
Нахилившись, я помітив серед них дивні річі: був то шматок грубої, з одного боку міцно здертої мідяної бляхи, яка нагадувала формою широкий ніж. Серце шалено забилося в моїх грудях: коли я не помилявся і коли ця річ справді є штучний вироб, то значить, були таки на Місяці колись, може 149


Проза • Драма
задовго перед нашим прибуттям сюди, розумні істоти.
Згадалося мені те страшне місто вмерлих, яке зустріли ми на Морі Дощів, пам’ятне страшним випадком, що призвів до Вудбелової смерти. Покинули ми тоді ті скелі, які так облудно нагадували нам руїни, де колись може бреніло життя, та так ми й не довідалися, чим саме вони були: дивною іграшкою природи, чи таки звалищами міста, завмерлого століття тому. І от тепер я знову знахожу річ, що свідчить про існування тут розумних тварин задовго перед нашим прибуттям.
І я заходився досліджувати острів.
Оглянув його весь вздовж і впоперек, зазирнув до скелистих печер в гірському пасмі, але ніде не знайшов нічою, що могло б мене переконати в справедливості моїх здогадів. Правда, здавалося мені, що в де-яких печерах я натрапив на сліди якоїсь доцільної праці; на березі невеличкого ставка знайшов два чи три шматочки скам’янілого кореня, вкритого якимись ніби карбами; гребля, за допомогою якої струмочок розливався в став, мала вигляд штучно збудованої. В другому місці лежало каміння одне на одному, немов би рештка зваленого муру, але все це могло бути просто випадком, або наслідком роботи несвідомих, хоч і дотепних тварин. Адже-ж на Землі, наприклад, бобри роблять цікаві будинки.
Так і не розвязав я тоді найважнішої загадки, але в кожному разі, упевнився в думці, — з’явилася в мене вона одразу, — що цей острів є останок суходолу, що загинув у морі і дає приблизне уявлення про місяцевий світ і життя, що розвивалося на ньому в первісну добу.
150
Назвав я цей острів Цвинтарним. Я любив навідуватись сюди і дивитись з верхів’я гір тутешніх на розлоге, осяяне сонцем море, що під його хвилями загинули, мабуть, рештки цього суходолу, загинуло життя — хто знає — може дивне й багате...
Перед моїми очима стояли на обрії верхи далеких вулканів, над якими панував хмарний, мало не завжди вкритий загравою величезний стіжок О’Тамора... Море шуміло припливом, здіймаючись до лінивого сонця, що ледве-ледве просувалося небом, а я, заколисаний тим величним і безмежним шумом, що нагадував собою трохи шелест від крил летючого часу, а трохи таємничий голос людської душі, заглиблений в пів-сні, в півяві — я мріяв, скільки-скільки минулося на цім світі, без мислячого свідка і безповоротно.
Коли тут виникло життя? Може тоді ще земля, виснучи в холодних просторах, застигала допіру на поверхні, а сонце, з причини швидкого обертання місяцевої брили, що втихомирилося і зменшилося — лише тепер бистро проносилося над суходолами і морями, посилаючи молодому, розбуялому життю короткі ночі і короткі дні без холоду та нестерпучої спеки? Тоді й Земля не стояла над страшною пустелею стерти, а кружляла по місяцевому небі, сходячи й заходя- чи... Може тоді ще зовсім не було безповітряної та безводної пустелі?
Адже-ж довгі віки нечувано довгі віки мертвоти минули на цій планеті, що, повернувшись раз на завжди до Землі, втратила повітря, а з ним і воду, і так рішуче затерла сліди давнього життя, що


Юрій Жулавський | На срібній планеті
нині здається, ніби була вона пустелею від початку світу!
Так принаймні гадав колись Томас.
Я заплющував очі і уявляв собі, ніби в невпинному й одноманітному лоскоті морських хвиль чую голоси первісного життя. Ліси, утворені з буйних дерев, не потрібують ще гнутися і звиватися в рури перед страшними нічними морозами і шумлять-шумлять, заколисані вітром. Крізь їх гущавину продираються тварини, величезні на зріст і сильні, батьки здрібнілих тепер на цьому світі нащадків, на гілках лопотять крилами могутні ящури... Вечір. Вітер спадає на хвилину, і над імлистими випарами встає величезне, криваве, ясне коло Землі.
І хто знає, хто знає, чи не дивились на схід цього світла з мурів величезних міст та струнких веж — розумні очі? Чи не простягалися до нього якісь руки, одірвані від мудрої праці, щоб зустріти хвилю срібного яггола-охоронця, що освітлює темні ночі?
Хто знає, чи тут, на Місяці, не припускалося часом, що на цій величезній кулі, повислій на небі, є також розумні істоти, чи не робилися тут здогади, які вони на вигляд, як живуть? І мимоволі уява моя поверталася в инший бік; відривалася від Місяця, як птах з клітки і стреміла далі, на сотні тисяч кілометрів в просторах, туди, до тієї Землі, яку моя туга так приоздоблювала і малювала такою чарівною, — отак як сонце малює, спадаючи, снігові верхів’я гір.
Звичайно, мрії мої на Цвинтарному Острові розганяв Том, якого нетерпели- вила моя мовчанка.
Тоді ми повертали додому, де Марта так нетерпляче дожидала свого хлопця.
Тут уже Том не належав мені. Мати, зануджена довгою розлукою, брала сина в обійми, а коли кінчалася безліч цих палких обіймів та поцілунків, сідала з ним на порозі і починала свою вічно ту саму повість про молодого, прекрасного й доброго Англійця, його батька, за яким вона пішла на Місяць і який тепер спить під пісками великої й тихої Місяцевої пустелі. Кінець кінцем вона оповідала вже більше для себе самої, аніж для сина, і гарячі рясні сльози крапали на ясну голівку дитини.
Петро, прибитий і пригноблений, порався біля хати, або йшов доглядати дівчаток.
Я, непотрібний нікому, зникав собі десь, щоб думати на самоті, або захожу- ватись коло якоїсь роботи.
Години минали за годинами, сонце сходило й заходило, минали земні роки, — так тяжко було лічити їх на Місяці, — виростав Том і дівчатка вже ‘бігали за ним по луках, тільки для мене нічого не змінилось.
Старим звичаєм тинявся я самотою по всій пустельній країні місяцевій. Довгими годинами перебував на Цвинтарнім Острові, а коли повертався додому, бачив смутну, мовчазну Марту і Петра, який нагадував швидче привид, ніж живу істоту.
І тільки тута за землею все дужчала в моїх грудях і росла з літами, поки не зробилася нестерпучим важким ким тягарем. Боронячись від неї, я думав про нове покоління, гаряче брався до роботи, але в хвилинах перерви, коли змучений 151


Проза • Драма
і виснажений, падав на землю, вона поверталась, всєпере-можна, невблаганна, малювала мені бліді обличчя товаришів моїх тут і барвисті сни про тих, кого я кинув навіки...
V.
Там, де є роки, зазначені змінними своїми порами і сонцем, якого диск підіймається і заходить на склепінні небеснім, — на Землі — вже кінчився сьомий рік, як ми дістались на Місяць, коли Марта спостерегла, що має стати матір’ю втретє. Появи сина ждала вона нетерпляче, призначивши його на раба Томові. Вона не крилася з тим, — навпаки, тільки помітила, що по довгій перерві знов стане матір’ю, сказала нам:
— Тепер тільки заспокоюсь, коли дам Томові нарешті слугу й невільника...
Казала це на вигляд спокійно, так ніби мова була про річ цілком природню, але я зауважив в її голосі якусь дивну, досить складну ноту.
Було в нім щось, — ніби поклик дорогою ціною купленого тріумфу, щось, ніби зітхання робітника, що скидає з плечей добровільно повзятий на себе тягар, скидає його з відразою і радістю одночасно, бо доніс його туди, куди хотів, і не упав, не скинув його раніше.
Петро, зламаний остаточно, давно уже мовчки терпів жорстокість Марти, що ранила його кожним словом, кожним вчинком, і то так непомітно та невблаганно, немов би робила те несвідомо, несамохіть, тільки як знаряддя якоїсь жахливої фатальности. Але в ту хвилину, по словах Марти він глянув на неї згаслим поглядом і саркастично всміхнувшися, простяг руку до Тома. Схопив хлопця за плече, потяг до себе і почав придивлятись до нього. Том розумово був досить розвинений, але як на свій вік, мав кволий вигляд. Вітчим відкотив широкий рукав його сорочки, оголив дрібне дитяче плече, вдарив злегка по спині, перебігши рукою по ліктях і колінах, стукнув його в груди, знов посміхнувся і, держачи руку над головою переляканого хлопця, почав поволі цідити слова, весь час пильно приглядаючись до Марти.
— Так... Том досить дужий, щоб верховодити над дівчатами, але брат його може бути сильнішим.
Марта зблідла і невпокійно глянула на хлопця.
Але невпокій її тривав недовго. В блискучих очах дитини вона вичитала мабуть те, що, мабуть, споконвіку позначалося у всіх творців нового порядку, бо лише посміхнулася і відповіла коротко:
— Том буде дужчий, хоч би той другий народився і більший за нього.
Справді, Том уже тоді, мале шестилітнє хлоп’я, виявляв надзвичайну спритність та енергію. Розвивався він дуже швидко і якимсь надзвичайним способом дуже відмінним од того, як збуджується звичайно душа дитини там, на Землі. Передчасно став виявляти самодіяльність і мав розум остільки розвинений практично, що часом дивував нас надзвичайно. Не було у нього ані сліду тієї мрійности земних дітей, безперечно вельми звабливої, але разом і небезпечної якимсь штучним піднесенням чуття. Том натомісць був тверезий, такий тверезий, що в мене навіть серце боліло, коли я дивився на цю ясноволосу 152


Юрій Жулавський | На срібній планеті
дитячу голівку, в якій думки не перервані і не поплутані розпливчастими мріями, текли такими спокійнііми, ясно окресленими струмками, як то буває під лисим черепом старого діда.
Поза тим хлопчик мав досить серця: матір любив надзвичайно, був дуже приязний до мене, тільки Петра не виносив. Повсякчас певний себе і розважний, як батько, в присутності Петра бував заляканий і зніяковілий. Врешті, не знаю, чи відповіднихвиразів ужив я, щоб змалювати те, що мусіло діятись в душі цієї дитини в присутності вітчима, завжди мовчав при ньому і то так уперто, що здавалось, швидче пішов би на муку, а ніж відкрив уста. Тільки очі в нього неспокійно бігали. В його поведінці був якийсь жах, але була і впертість, і завзяття, і зненависть, і огида.. Петро це почував, в здається мені, вже тоді сам боявся цієї чудної дитини.
Марта мала рацію. Том не був одним із тих, кого створено на те, щоб комусь покорятись. Забагато в його було твердого, світовладного духу англійського і занадто поломінної крови гордих Траванкор ських раджів.
Тому я був певен, що коли б йому мав народитися брат, та хоч би навіть був більший і фізично від нього дужчий, він бігтиме за ним так само покірно і так само дивитиметься йому в вічі, як ці двоє дівчаток — Ділі та Роза.
Але брат не народився; натомісць з’явилася третя дівчинка, яку ми назвали Адою.
Без радости і зворушення зустріла Марта народження цієї дитини.
— Томе! — сказала вона через якийсь час, коли ми ііа її бажання привели хлопчика до ліжка — Томе, ти не матимеш уже брата... Але маєш за те три сестрички. Том не питав уже, як при народженні перших дівчаток, що має робити з сестричками, тільки глянув на Ділю і Розу, що тримались за руки в кутку, як звичайно, поглядаючи на хлопчика очима, повними кохання й подиву, доторкнувся пальцем легенько до маленької, новонародженної істоти, що несамовито кричала, і сказав, поважно киваючії головою:
— Вистачить, мамо, вистачить...
—_Томе! — обізвався тоді я, прикро вражений словами Марти і поведінкою дитини — мусиш бути до них добрим.
— А для чого? — запитав він по- дитячому.
— Щоб тебе любили, — відповів я.
— Вони й так мене люблять...
— Так, ми дуже любимо Тома, — озвались дівчатка майже одноголосно.
— Бачиш, Томе, — казав я далі тоном проповідника, — вони кращі за тебе, бо тебе люблять, хоч ти може не завжди того заслуговуєш. Але ця мала, може, і не любитиме тебе.
Том нічого не відповів і я помітив, що подивився він на дитину знехотя і знизав дрібними бровенятами.
Врешті може це й добре сталося, що не народився брат — був-би або невільником йому, або ворогом.
Залишивши світлицю і пізніше ще, через де-який час, довго думав я над страшною іронією людського існування, яка прийшла слідом за нами з Землі. на Місяць. Згадався мені О’Тамор, сердешний, шляхетний мрійник, як він гадав, що тут, на Місяці, від дітей 153


Проза • Драма
Томаса й Марти, захованих від лихого впливу земної «цивілізації», виросте ідеальне покоління, що не матиме тих хиб і не знатиме тієї різниці, яка буває причиною одвічного нещастя людського на Землі! Дивлюсь я на цих дітей і здається мені, що шляхетний мрійник О’Тамор забув, що потомство людини завжди складатиметься з істот людських, які носять в своїх грудях зародки всього того, що стало ганьбою земних поколінь. І чи не найжахливіша то іронія, що людина ворога свого переносить сама в собі навіть на зорі, що світять на небі?
Добре, що Том не має брата. Пізніше принаймні настане доба братовбійчих війн і неволі, а ми тимчасом помремо і не доведеться нам на те дивитися.
А дівчатка... Так, мені здається, що дівчаток створено на те, щоб коритися. Може не розумітимуть на-віть своєї кривди, щасливі, коли їх брат, чоловік і хазяїн, буде иноді до них ласкавий. Що до Лілі й Рози — я певен у цьому. Ада ще мала (має ледве три роки, як числити по-земному), щоб можна було робити якісь правдоподібні здогади про майбутні відносини її до стариюі’о брата. Спостерігаю лише, що вона не любить його так, як старші. І Том до неї теж байдужніший.
Уважно придивлятись до зростання і духовного розвитку цих чотирьох дітей — то є за останні часи моя найм- мліша, хоч і смутна розвага. З боку фізичного вони прекрасно пристосувалися до умов місяцевого світу, такого чужого і нестерпного для нас, що прибули з Землі, хоч і живемо ми тут стільки літ. Надто це стосується до регулювання сну, що дається нам надзвичайно важко.
Протягом довгого дня ми мусимо спати мало не стільки, як і протягом ночи. Це дуже незручно, бо майже третину дня, коли сонце стоїть на небі, ми витрачаємо на сон, зате дві третини ночи сидимо без сну, змучені холодом, темрявою і ще гіршою від них, нудьгою. Діти, народжені тут, сплять серед дня дуже мало: годину, найбільше дві, за те сплять майже цілу ніч з невеличкими лише перервами.
Через кільканадцять годин по заході сонця їх боре непереможна дрімота. Ко- ли-ж і трапиться, що вони прокинуться серед ночи, то не більше, як на дві-три або чотири години, після чого сплять знову, так, як у нас на Землі ховрах, сплять, поки перший легенький відблиск на небі не оповістить про новий день.
І клімат тутешній перебувають значно краще ніж ми.
Спека не втомлює їх до незмоги і не викликає того роздражнення або дрімоти, як у нас.
Але найбільше дивує мене те, що діти краще терплять холод, як ми, старші. Вранці, коли холод дошкуляє найбільше, діти, прокинувшись з довгого сну, вибігають часто на двір, і, навіть, заходять далеко від дому, в той час, як ми тільки в крайньому разі виходамо тоді з хати.
Ініціятором тих мандрівок завжди буває Том. Обидві старшенькі дівчатка вибігають тільки за ним, так само, як і старий Заграй, і виходять, мабуть, вони з того самого почуття сліпої любови. Цей пес і ці дівчатка — то нерозлучні товариші Тома...
154


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Спочатку я думав, що діти ідуть бавитися в снігу, що починає швидко танути по сході сонця, або сковзаються на березі замерзлого моря. Але швидко переконався, що вся ця мала ватага під проводом Тома, виходить так рано на полювання. Дивна річ, як нам не прийшло те в голову! Всі тутешні тварини сплять вночі, закопуючись в землю, щоб сховатися від холоду. Том сам це дослідив і за допомогою Заграя, що має чудовий нюх, вшиукує під снігом нори різних тваринок і вбиває їх раніш, аніж вони прокинуться. М’ясом тутешніх тварин, як я вже згадував вище, живитися не можна, але за те шкірки їх дають нам чудове й міцне хутро, або роговий матеріял дуже подібний до черепахового. Полювання вдень звязане з багатьома труднощами, бо звірята навчилися вже не довіряти нам так само, як і собакам, що їх переслідують. Уявіть же собі моє здивування, коли одного ранку Том приніс мені кільканадцять шкурок, серед яких кілька було свіжих, а решта старанно виправлені! Мабуть, ці належали до давнішої здобичи. Хлопець бачив, як ми здирали з забитих тварин шкірки, чистили їх гострими мушлями, вичинювали їх сіллю, яку в великій кількості знаходили над берегом моря, — і все це зробив власноручно і не гірше від нас!
От який він спритний! В вісім років він знав уже докладно всі наші майстерні і розумів мету й значіння кожного устаткування, придатність кожного знаряддя й матеріялу. Я взяв на себе обов’язок учити його, але він не мав великої охоти до науки. Цікавить його все те, що має практичне застосування, все инше мало його обходить. Хотів я навчити його географії Землі, історії людства, хтів познайомити його, з приступними для нього найкращими творами земних письменників, але швидко помітив, що все те зовсім не цікавить хлопця, такого уважного в инших царинах. Зразу я не кидав науки, маючи на думці, що мені пощастить розбудити в ньому історичний інтерес та естетичне почуття і тільки тоді зложив зброю, коли він мені, по одній із розмов, поставив таке питання:
— Дядечку, нащо ти мені про все це оповідаєш?
Я не знав, що йому на те відповісти. Та й справді — на що? А він питав далі:
— Все це, про що ти мені говориш, існує на Землі, яку я бачив лише раз підчас мандрівки, і нагадує вона велику, блискучу кулю, з якої ти, здається, прибув сюди? Чи так?
Так, це все є на Землі, звідти прийшов я і звідки взагалі походять люди...
Хлопець подивився на мене, так ніби вагаючись, чи висловити свою думку і, зрештою, сказав з заклопотаним виразом:
— Але ж я не знаю, чи все те правда.
Вразило мене це зауваження, зрештою, цілком природне у дитини, якій оповідається про річі, що діються на далекій і тільки раз баченій планеті. — Чи ти коли бачив, що я говорю неправду?
— Ні, ні, ніколи! — заперечив він жваво і потім додав:
Але от тепер я не можу переконатися, що ти мені кажеш правду.
Я вийняв з кешені годинника.
— Ти знаєш, що це таке? Годинник... Чи ти гадаєш, що я, або Петро, або твоя мати, зможемо зробити таку машинку?
155


Проза • Драма
Бачиш книжки, яких ми тут не друкуємо, астрономічне приладдя, яке не ми зложили. Отже, звідки б це тут взялося, коли-б ми не принесли того з Землі. А коли ми прийшли сюди з Землі, то повинні ж ми знати, що там є і що там було.
Хлопчина замислився.
— Але ж правда, я ніколи не дістануся на Землю? Що?
— Ні, ніколи.
— Тоді знаєш що, дядечку, навчи мене краще робити такі зшитки і збільшені шкла, а не кажи мені про те, кудою треба їхати з якоїсь там Европи до Америки, або, що робив той Олександер Македонський і отой другий, Наполеон...
Я мусів в душі погодитись з тим, що Том має рацію. Ніколи він там не був і не буде, так навіщо й говорити йому про те, що мене цікавить тільки тому, що я походжу з Землі. Ці відомості ніколи не стануть йому в пригоді; а коли часом він сам або його нащадки захотять дізнатися про Землю, про яку вони матимуть лише невиразні відомості, що то мати людського покоління, та що бачити її можна лише, як зорю, з окраїн смертоносної пустелі, — так залишаться ж тут книжки, які ми привезли з собою, — книжки для майбутньої людности Місяця неймовірніші, аніж для земних людей найхимерніші байки з «Тисяча одної ночи».
З цього часу вирішив я вчити Тома тільки того, що матиме для нього реальну вартість в майбутньому його житті на Місяці. До цього він виявляв надзвичайне бажання.
Пожадливо хапав всі відомості, коли розумів, що матиме з них користь. Так, 156
наприклад, астрономія на початку мало його обходила, і захопився він нею тоді тільки, коли я йому довів практичну користь, яку він матиме, виміряючи віддалення зір.
Я переконаний в тому, що коли б ми не забрали з собою книжок, які залишаться після нас для наступних поколінь, загинула-б навіки вся ідеальна сторона привезених з Землі здобутків людського духу, бо вони не зберіглися при допомозі безперечно здібного, але надзвичайно тверезого Тома. А я проте повсякчас думаю про майбутнє покоління. Я б хотів, щоб то були не дикуни. Нехай знають, що дух людський могутній, що він творить великі й прекрасні річі, що він шукає бога в золотому поросі зірок і себе самого — в клітинах тіла, що він здібний палко жадати правди з а-для правди і краси за-для самої краси, та що є він справжнє знарядця в життьовій борні людини з природою, що його оточує; хай же вміє наступне покоління цінити його і користатись з його сили.
Я поспішаюсь сказати про все те Томові, хоч він, на жаль, не хоче цього слухати, — так поспішаюсь, неначе боюсь, що не вистачить мені часу. Бо коли я вмру, коли помремо всі ми люди, що прийшли з Землі, вчителем і пророком місяцевої людности буде він, її патріях, та ще ці старі книжки, разом з людьми із далекої планети, занесені на цей світ.
Коли я йому оповів, що він мусить бути пильним і учитись не тільки того, що йому до вподоби, бо в майбутньому йому доведеться виховувати нове покоління, — Том подивився на мене здивованими очима і запитав:


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— А ти, дядечку, що ти в той час робитимеш? Адже ж ти все вмієш? — Я тоді вже не житиму.
— Хто ж тебе вб’є?
Том не розумів, що є инша смерть, природня. Він бачив убитих звірів, і сам їх убивав, але не бачив, щоб хто вмирав. Почав я тоді витолковувати йому всю неминучість смерти. Слухав мене уважно, а далі, раптом, перепинив мене, вигукуючи:
— То й Петро помре?
— Умре, синочку, як і я, як і твоя мати, як ти сам, кінець-кінцем.
— Я не вмру, бо нащо б мені це здалося?
Я засміявся мимоволі з цього дитячого зауваження, і знов почав йому доводити, що смерть не залежить від людської волі, але Том був неуважний, мабуть, думав про що инше.
Врешті, обізвався тихо й наче вагаючись:
— Дядечку, коли Петро помре, то хай він перше помре, раніше від нас усіх, хай помре незабаром. Бо він же зовсім непотрібний. Тоді б ти один залишився з нами і мамою, і було б нам добре...
Я вилаяв хлопця за ці слова, кажучи, що нікому не треба бажати смерти, а тим більше Петрові, бо він же батько його сестричок, Ділі й Рози. Том подивився хмуро і зітхнув, а потім обізвався з докором.
— Чом же ти, дядечку, не батько моїм сестричкам? Я волію тебе, аніж Петра, і мама теж... Петро непотрібний.
Я почув, як якісь найглибші найпота- ємніші фібри затремтіли в мені, і одночасно мене охопив жах. То була думка, що за останні часи і мені все частіше приходила до голови.
Не можу обвинувачувати себе: я додержав свого слова, я витримав добровільно обрану, таку нечуваносмішну ролю доброго вчителя чужих дітей, але що я поборов, що я перетерпів, — того вже я тепер розказати не зможу.
Бо я ж мав перед своїми очима цю жінку, єдину на цьому світі, таку дорогу мені, і знав, що вона нещасна, инколи тішачи себе облудною надією, що може зо мною була б вона щасливіша. Були такі хвилини, коли, дивлячись на Петра, я мимоволі стискав револьвер вкешені, і такі, коли я кусав собі пальці, бо що далі не витримаю, не стерплю.
Але я витримав і все перебув. Витримав, хоч часто кров кидалась мені в вічі, спазми стискали мені груди; перебув, хоч неможна собі уявити такої спокуси, яка б уві сні або в дійсності не мучила, не брала менеї.
Того пам’ятного дня, коли ми мали тягнути жеребок, кому належатиме Марта, я думав, що, відмовляючись від неї, я заспокоюсь і з часом забуду її. Але даремно минали літа, даремно блукав я далі від неї по місяцевій поверхні, даремно присвячував себе вихованню Тома і думкам про майбутнє покоління, — вона лишається для мене такою ж дорогою, як там, в полярній країні, коли після довгої, тільки завдяки їй перебутої хо- роби, ходив я разом з нею по запашних луках, розмовляючи про звичайні, але повні значіння речі. М’язи й стегна маю все ще дужі і міцні, але духом я старіюсь, і сам те почуваю. Туга за Землею бентежить мої думки і все більший смуток
157


Проза • Драма
огортає мене. Не тільки дивлюсь крізь сльози на все, але навіть думаю в сльозах. І тільки любов моя не хоче старітись і слабнути в мені, — навпаки, зростає в мені разом з літами та що-раз глибшою тугою. Знаю, що я смішний, проте навіть сміятись з себе не можу.
Иноді намагаюсь над собою глузувати. Кажу собі брутально, що кохаю Марту тільки тому, що вона єдина жінка на Місяці, і не мені належить; що це почуття, високе лише крізь призму людського духу, є по суті, ніщо инше, як грубий, звірячий інстинкт, і багато, багато инших річей, — але в сотий раз виложивши все те перед собою, мимоволі шукаю очима Марти і почуваю, що з охотою дав би себе прибити на хресті, щоб викликати тим хоч одну лагідну усмішку на її устах.
В людині навіть серед пустелі, навіть на иншій планеті, на рівні з иншими дикими інстинктами, живе також почуття права й правоти. Не знаю, чи це наслідок виховання, чи якоїсь духовної організації, але це певно, що воно існує і озивається голосно, навіть, там, де нема нікого, хто б міг заперечити його мовчанці.
Марта належала Петрові. Я погодився з цією думкою, і вона, так чи инакше, стримувала мене не раз від руху, який би я в иншому разі зробив. Я намагався так далеко відійти від неї, щоб від себе самого віддалити підозріння, що хочу їй подобатися. Врешті, і вона не шукала мого товариства; я навіть примітив, що присутність моя впливає на неї погано — завдаючи їй якогось невпокою.
Але все це змінилося після того, як народилась наймолодша дівчинка і коли 158
настав цілковитий розрив між Мартою і Петром. Через дві місяцеві доби по народженню найменшої дитини якось перед заходом сонця сиділи всі ми разом, що з нами траплялося не часто, і мовчки дивились на широке море. Вечірнє сонце золотило воду, злегенька порушену вітром, а в тіні скель вже починалася фос- форизація. Сніг на верхів’ї Отамора закривавився від сонця, а на чорній хмарі диму, що висіла над кратером, миготіли темно-червоні відблиски. Мовчанку порушила Марта. Не міняючи пози, не відриваючи очей від далекого моря, вона почала говорити, на вигляд спокійно, як завжди, але я помітив, що голос їй тремтів на початку:
— Я допустилася великого злочину, — почала вона, — бо не додержала слова, що подала моєму померлому чоловікові, і з охотою спокутую це сотні тисяч літ в тисячі нових втілень. Але ви знаєте, що зробила я те тільки для його сина, в якому він сам живе для мене. Ніколи я з цим не крилась. Що думали ви і які були у вас наміри — це мене не обходить; я хотіла, щоб Том мав сестер і брата. .. Правда, брата він не має, але він має три сестри, і я вважаю, що мій обов’язок я виконала. Тяжкий був мій обов’язок, — ти знаєш про те, Петре. Жаль мені тебе, бо ти помилявся, думаючи, що можеш стати для мене чимсь більшим... Не моя тут провина. Але тепер — всьому край. Я маю знов свою волю. Не питаю, чи ви... чи ти, Петре, захочеш дати-мені її, я сама беру її собі. Віднині я тобі уже не жінка... Зітхнула глибоко і замовкла.
Так несподівано захопила вона нас своїм тоном і словами, що сиділи ми


Юрій Жулавський | На срібній планеті
де який час мовчки, не вміючи дати відповідь. Та й яку ж відповідь можна було б дати? Вона навіть не чекала Її.
«Беру собі волю... Віднині тобі не жінка».
Дивне вражіння справили на мене ті слова. Ще хвилину дзвеніли в моїх ушах, як гасло нового життя, як обіцянка, якої не смів сподіватися, як... ні! не вмію сказати, що сталось зо мною! Здалося мені, що ці слова стирають все смутне, що минуло. В грудях по- чуа якусь повноту, кров швидче стала обертатися в моїх жилах.
Я глянув на Марту.
Вона сиділа нерухомо й тихо, задивившись в море і тільки під застиглою, незмірна смутною усмішкою уста її тремтіли так, ніби вона мала розплакатися.:
«Беру собі волю»...
Так хвилину тому мовили її уста.
Але очі її і усмішка говорили про те, що бере її собі не як крила до лету, а як саван до могильного спокою, що свобода для неї не є сяйво майбутнього дня, а смеркання, яке приносить з собою відпочинок...
На повіках заблисли їй сльози і крізь ті сльози вона дивилася вперто в далечінь на позолочене сонцем місяцеве море.
Сердце болісно стислося в моїх грудях. Я зрозумів, що- можна відвернутися від минулого, але стерти його не сила.
Тимчасом Петро озвався сухо:
— Мені байдуже.
І за хвилину додав:
— Що ти думаєіи робити з собою?
— Нічого... Пожити ще трохи для Тома... для дітей. А далі...
— Для дітей, — проказав, як луна, Петро.
Саме тоді від узбережжя бігли обидві дівчинки, веселі, радісні з фартушками, повними назбираних камінців, мушлів та янтарю. Кликали голосно Тома, що тут же будував якісь млини на струмочку. Петро тихо повів на їх очима.
— Для дітей... — ще раз промовив він і підпер голову руками...
Пам’ятаю цю мить, як сього дня. Сонце вже було на обрії і світло з золотого ставало пурпуровим. Легкий вітрець приносив нам з гострим духом водяних рослин гомін хвиль, що розбивалися піною на березі та дзвінкі дитячі голоси.
Раптом Марта підвелася і звернулася до Петра.
— Петре, пробач, — промовила низьким і теплим, голосом, якого я вже давно не чув від неї — пробач, я може... була несправедлива, пробач, але я... не могла, я не можу... Шкода мені, що мав таке життя через мене...
Простягла до нього руки.
Петро теж підвівся, глянув на неї, на простягнені її руки, знову на її обличчя і раптом вибухнув страшним спазматичним сміхом.
— Ха-ха-ха! це добре, так одним словом за стільки літ! ха-ха-ха! хочеш волі, — чудова думка, може нового обранця? Ха-ха-ха! «Петре, пробач! — Віднині я тобі не жінка!»...
Він сміявся, мов несамовитий і вигукував різні, незрозумілі слова. Далі перестав, одвернувся і пішов до дому.
Марта стояла хвилину збентежена, з виразом покори і відрази на обличчі, аж нарешті і її нерви не витримали,
159


Проза • Драма
і вона вибухла голосним, невтримним плачем — перший раз від тієї бурі, коли стала дружиною Петра.
Мовчки одікшов я, ще більше пригнічений, аніж звичайно.
Довгу чотирнацятиденну ніч ми перебули, майже не розмовляючи. Другого дня все ніби ввійшло в норму. Зранку заходилися ми коло звичайної що-денної праці, навіть розмовляли по-колишньому, не згадуючи навіть про «розлуку», яка від того вечора стала справжнім фактом. Відносини між Мартою й Петром увесь час були такі, що нам всім стало легче, коли вони урвалися. Особливо це відбилося на Марті. Не скажу, щоб вона стала веселішою, але принаймні не видно було на ній давнього примусу; розмовляла з нами вільніше, навіть до Петра стала краща, хоч він так брутально відкинув її єдині щирі слова, з якими вона до нього звернулася.
А що робилося з ним? Це, мабуть, навіки лишиться для мене таємницею.
Зовні приїняв все байдуже, і несподіваний вибух того вечора, коли Марта з ним порвала, — то був єдиний вияв прихованих його почувань. А тимчасом, скільки жалю, образи, болю мусіло зібратися в пристрасній душі цієї людини! І скільки сили волі він повинен був виявити, щоб все те побороти і укрити в собі! Бо не вважаючи ні на що, він любив її і любить іще й до цього часу; в цьому я цілком певен.
Перший же день після розлуки він прийшов до мене перед полуднем, саме коли я повернувся з морської мандрівки і прив’язував човна на березі. Якийсь час ходив неспокійне, наче хотів мені щось сказати, але не знав, як почати. Потім, наче раптово відважившись на щось, ухопив мене за руку і сказав, дивлячись мені в вічі:
— Пам’ятаєш обіцянку, яку ти мені дав, коли я брав Марту?
Глянув я на його здивовано, не знаючи, чого він хоче. Він вів далі:
— Ти дав мені слово, що ніколи не будеш прагнути Марти для себе, ніколи! Пам’ятаєш?
Я мовчки кивнув головою.
Петро гірко усміхнувся.
— Зрештою, як знаєш. Це смішно. Як знаєш... Тільки перше — пусти мені кулю в лоб. Останні слова проговорив глухо, з такою болючою жагою, що я ввесь затремтів.
Я хотів йому щось відповісти, заспокоїти його, але він, не дожидаючи того, одвернувся і подався геть.
Від цього часу почалася для мене найстрашніша борня й мука. Марта справді не належала вже нікому, але я почував, що простягнути по неї руку було б подвійним злочином: злочином перед нею, яка жадала тільки тиші, скинувши осоружне ярмо і живучи згадками про покійного коханця та турботами про сина — злочином супроти Петра, такого пригніченого та нещасного, що кожна кривда, яку б я йому зробив, чимсь більшим, ніж злочин, була-б підлотою. А проте, траплялись хвилини й обставини, коли я вагався і мусів вжити усієї волі, щоб не застрілити Петра, як він сам собі бажав, та не розпочати з Мартою нового життя. Така спокуса надходила саме тоді, коли я бачив, що Марта все краще до мене ставилася. Усміхалась до мене 160


Юрій Жулавський | На срібній планеті
часто, і, як колись, називала мене своїм «приятелем», а в моїй голові вже роїлись мрії, що коли-б не Петро, ми могли-б бути з нею щасливі. На щастя, швидко я приходив до тверезої думки.
Адже ж Марта, — думав я, — тільки тому до мене прихильна, що я ніколи не ставав між нею і спогадами про померлого, про єдиного її коханця, що я ніколи не знущався над святим її почуттям, не доторкнувся до її тіла, не пожадав душі її, бо все те вона віддала довіку тому, хто лежить тепер під пісками Моря Холоду. Коли-б же я побажав чогось більшого...
Страшне, облудне коло!
Не зважаючи на ті міркування, я не раз був близький до шаленого вчинку...
Якось улаштували ми втрьох мандрівку на верхів’я кратера Отамора. Дівчаток залишилими ми під доглядом Тома, якому можна вже було доручити їх цілком.Продершися з боку моря через рослини і пройшовши їх величезних здеревілих листовиків, ми дісталися на похилу площину, що вся заросла плескуватим листвяним мохом. Вже не раз ми тут бували. Забажалося нам забратися вище, щоб помилуватися на краєвид, який мусів бути прегарний з верхів’я цієї найвищої в околиці гори.
Далі дорога була нелегка, бо треба було швидко вгору глибокою щіжною, що вгорі мало не по береги була засипана снігом. Тут, на місяці, легче йти такою дорогою, ніж на Землі, бо тіло людське тут важить в шість раз менше, але не зважаючи на те, йти було дуже важко.
Через кільканадцять годин напруження, ми опинилися під самим зрубом кратеру; спинатися далі було неможливо.
Вище танув сніг від гарячої пари, що ненастанно підіймалася з величезної лійки вулкану; береги її стреміли тепер над нами, а вода, стікаючи, замерзала од вітру і вкривала скелі шкляною льодовою корою, на якій не сила була вдержатися. Переконавшися в тому, що далі йти не можна, сіли ми на снігу, щоб відпочити перше, ніж спускатися, І глянули на крайобраз.
Він був справді незрівняний. Тут же, перед нашими очима — за масивами лісів, що чорніли коло наших ніг, у безмежну далечінь стелилося море, барвне всіма кольорами веселки, засіяне острівцями, що нагадували звідси маленькі, чорненькі крапочки серед осяйного простору. Де-які з них, більші розміром, видавалися плямами, з кольоровим, як пав’ячі очі, рубчиком. Ліворуч, у східньому напрямі з-поза велетенських верховин показувались почорнілі верхів’я та кільця менших кратерів гористої країни, а серед них, то тут, то там поблискувала блакитна стяга глибоко врізаної в суходіл затоки. Праворуч, по-за гейзерами, що про них свідчила тільки маленька хмара білявої мли, розлягалася широка рівнява, перерізана важкою течією ріки, на якій далі, мов на шнур нанизані, виднілися — на пасмах зелених гір покладені озера.
Сиділи ми досить довго, зачаровані видовищем, коли, несподівано, збентежив нас глухий підземний грім. Пара, що підносилась над кратером, почорніла, збилася величезним клубом, з якого мало не відразу почав сипатись на нас дрібний, задушливий попіл. Треба було вертатись, як-найшвидче, бо вочеви- дячки, наближався вибух вулкану. Але 161


Проза • Драма
втекти ми вже не встигли.Були ми саме на середині того жолобу, яким підіймалися на верхогір’я і який кінчався безпосереднє над лісом, коли раптом з страшним гуркотом затремтіли скелі, на всі боки посипалося з них каміння, а хмара диму, що досі була чорна, заблищала кривавим сяйвом. Не було часу гаятись. Як найшвидче заховалися ми в найближчій щілині, з тремтінням сподіваючись хвилі, коли можна буде спускатись в долину.
Небо над нами, вкрите густими клубками диму, нагадувало пекельну вогневу пащу; глухий грім не вгавав ні на хвилину, а повітря, насичене сіркою та дрібним попілом, душило нас і пекло наші легені. Зверху почала вже падати гаряча жужелиця, укриваючи круг нас брудний сніг чорними плямами. Тепер ми вже мусіли утікати з нашої щілини, якою хутко мчали потоки з талого снігу, змішані з попелом та землею.
Вибух був досить великий, а струс грунту, який ми відчували, розходився далеко навкруг підніжжя гір, бо коли вітер, розігнавши на хвилину задушливу пару і хмару попелу, відкрив нам світ — ми побачііли люре, бурхливе й спінене.
Зачепившися за кручу, що сторчала як ріг у розвилині, де щілина наша розходилася двома глибокими ярами, оборонившися від вулкану за виступами навислих скель, пересиділи ми кільканадцять годин, непевні свого життя та здоров’я. Марта весь час хвилювалася за дітей. Правда, Том уже знав, що землетрус, то є з’явище досить звичайне і не вельми страшне в цій місцевості, можна було покластись на його розум та обачність, але Марту так само, як і мене гнітила дум162
ка, що коли ми загинемо, діти, покинуті на самих себе, загинуть неминуче. Петро був байжий і спокійний, або принаймні удавав себе спокійним.
Кінець-кінцем трохи стихло. Сильний віте, зірвавшися з моря, прочистив трохи повітря і поволі розігнав поріділу завісу. Камінний доці стих, і ми зітхнули вільніше і вже збирались в путь, коли враз почули над своїми головами якийсь великий гомін і сичання. Петро вискочив перший із захисту, щоб подивитись, що то таке, але тільки ступив на кам’яному виступі, як страшений, жахливий крик вирвався йому з грудей: з гори прудко мчав шалений потік лави! Я бачив, як Петро хтів повернутися до нас, але ту ж мить завила буря, що попереджала цю вогняну зливу, і як мітлою змела його з-перед наших очей. Зразу ми, навіть, не знали, що з ним сталося.
Задушливий, нестерпучий жар повіяв на нас, обидва яри переповнилися рідкою ясно-червоною масою, що з гуркотом мчала вниз каскадами, вогню та каменю. На місці неможна було лишатись ані хвилини. Коли-б вимет вулкану спо- тужнів, — лава могла б перейняти нам шлях повороту, виповнивши поперечні заглиблення обох ярів, або ще гірше, — потрощити і понести наш камінний острівець так, як течія переповненого потоку зносить на своєму шляху острівці намулу. Тому, не думаючи вже про Петра, я вхопив на руки Марту, занімілу з переляку і почав, як тільки міг, спускатися вниз, чіпляючись за пошарпаний і вивітрений хребет між обома ярами.
Як ми спускалися тоді, тепер навіть згадати страшно. Скелі, об які


Юрій Жулавський | На срібній планеті
розбивалися пекельні хвилі, тремтіли під моєю ногою, як поміст корабля, що пов- ною силою пару іде проти вітру і хвилі. Страшний жар кожну мить міг спалити нас живцем. Марта зомліла на моїм плечі, і це дуже утрудняло всі мої рухи. До того ж я мусів ще з усієї сили пильнувати, щоб не посковзнутися, бо кожний хибний крок був би нам смертю.
Якимсь чудом мало не задушений, мало не засліплений гарячим димом та виблисками лави, приголомшений невимовним шумом і побитий летючим з гір камінням, дістався я з Мартою в долину, з якої вийшли кількадесят годин тому, — скільки саме — цього я зараз не можу сказати.
Але ми були врятовані. Лава пішла узбіччями через ліс, що задимував в одну хвилину, і залишила посередині величезний трикутник, якого вершиною була наша лука і шпиль над нею, а основою морський берег, що тягнувся не менше, як на тисячу метрів під нами.
Насамперед я взявся приводити до пам’яти Марту.
Як тільки вона розплющила очі і переконалася, що нам вже не загрожує небезпека, зараз же почала розпитувати про Тома. Я заспокоїв її, що Том дома, добре себе почуває, і що ми його незабаром побачимо, раніш, ніж настане полуднє. Тоді вона простягла до мене руки і почала говорити, як колись у Полярній Країні, коли я знайшов її після поводі:
— Мій друже, мій добрий друже!
В голосі її було щось таке нечувано- лагідне та солодке, що я затремтів всім тілом, і якісь спазми, просто з серця, вхопили мене за горло. Я нахилився до неї обличчям, щоб мене не зрадили мої очі, а вона тоді взяла мою голову в свої долоні й пригорнула до грудей:
— Тобі я вдячна за своє життя, більше: за життя Тома, якому ми ще потрібні. Ти добрий...
Груди в неї були відкриті, бо, приво- дячи її до пам’яти, я розірвав сукню під шиєю. Я доторкнувся чолом до цих грудей і почув на голові своїй сльози, що бігли їй з очей.
Жага загорілася в мені. Передо мною була ця жінка, така ще прекрасна, така дорога і пожадана, — досить було витягнути руку, обняти Її, покрити поцілунками, задушити в обіймах... Кров засліпила мені очі, задудніла в ухах. Я почував тепло і ніжність її тіла, його пахощі сп’яніли мене, я одурів, ошалів... Адже ж ми тепер, — блискавкою пронеслося в моєму мозкові, — єдині люди на цій планеті, бо Петро напевне лежить мертвий десь між камінням...
— А, врешті що мені до Петра, що мені до всього на світі, коли вона... Неви- словлений спокій, невимовне щастя розлилося тихою хвилею по всій моїй істоті.
Ні!
Зо всієї сили одірвався я і відскочив від неї.
Петро, може, лежить в цю хвилину десь на скелях; закривавлений, ледве живий, жде порятунку, а я...
Марта глянула на мене і — зрозуміла.
— Твоя правда, — сказала вона, немов би одповідаючи мені, хоч я не сказав ні слова, — твоя правда, піди і пошукай Петра...
Потім встала і стиснула мені руку.
— Спасибі тобі, — сказала тихенько.
163


Проза • Драма
Петра я знайшов не далеко від того місця, звідки скинув його вітер. Лежав, зачепившись за гострий камінь, що врятував його від огневого потоку, до якого він міг скотитися, — лежав непритомний, але ще з ознаками життя.
Я заніс його додому і спільними силами нам з Мартою пощастило навернути його до життя.
Вже чимало часу пройшло від цієї події, а я, пам’ятаючи хвилину власної слабости, все сильніше змагався, щоб воля моя завжди панувала над всіма иншими силами, що творять людську душу. А Петро? Сидить, як і звичайно, мовчазний і похмурий на порозі хати і — не знаю, може, жаліє часами, що не загинув тоді на узбіччю Отамора.
Моє уже все скінчиться незабаром. Скоро мене не потрібуватимуть навіть оці діти. З тією думкою я вже почав копати собі могилу на Цвинтарному Острові.
VI.
По шости днях.
Дивлюсь на останні слова, написані кілька день тому; очі мої темнять не сльози, — бо вже давно вони висохли, — а гарячий пісок жаху і розпуки. Не для себе спорудив я могилу на Цвинтарному Острові.
Чому? Чому?
Одвічне, безглузде, а таке страшне питання — без відповіди!
Зістався я сам.
Сам один з чотирма дітьми, що тут народилися, з чотирма не моїми дітьми. Я став останньою людиною на Місяці із тих, що прибули з Землі. Ті двоє, Марта і Петро пішли за О’Тамором, за Ремоньє, за Вудбелом. А я живу.
Це доля, якої я жахався найбільше — і найменше сподівався.
І подумати тільки, як швидко це все сталося! Шість днів місяцевих — півроку земного. Хто б міг тоді сподіватися! А тимчасом вже в третє зійшло ліниве сонце над цим морем, як я поховав їх. Тепер я самотний, так жахливо самот- ний, що серед ночи, зриваюсь з постелі, а вдень лякаюсь шелесту і тіні, що кидають мені під ноги розвіяні вітром дивовижні рослини.
Так, я одинокий. Адже ж ці діти — це не мої ближні. Це істоти з иншої планети в полному значінні цього слова.
Чого-б не дав я, — аби лише мати поруч себе хоч на мить, одну Марту або Петра!
Коли захворіла Марта, я і в думці не мав, що все так жахливо скінчиться.
Я давно вже знав, що її організм виснажений всім, що вона пережила, чого зазнала, знесилений постійним смутком, і проте та думка була од мене так далеко, далеко!
Вже весь останній день перед смертю Марта нездужала. Тихіша, ніж звичайно і замисленіша, мало це цілий день була вона з дітьми на березі моря. Гралася з Томом, пестила навіть дівчаток, дуже здивованих таким незвичайним виявленням материного почуття. О-півдні, коли я прийшов до моря сказати, що час вже вертатись до дому, бо незабаром надійде буря, вона усміхнулася до мене і сказала скілька раз:
— Час уже вертатися, час вертатися...
164


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Всі ці дрібні деталі так яскраво стоять в моїй пам’яті, так настирливо набиваються мені на пам’ять, що тепер, коли я пишу, вона в мене перед очима. Я бачу кожний її рух, чую її голос і не йму віри, що її вже справді немає, і що ніколи вже я не побачу Її.
Йдучи до дому, вона взяла найменшеньку Аду за руку і все питала її, чи любить вона Тома... Дівчинка уперто похитувала голівкою.
— Ні! Не люблю!
Марта засмутилася.
— Чому не любиш? Чому? Адочко?
— Бо Том недобрий. Він, хоче, щоб я слухалась, його.
— Це не гарно, казала мати, — треба слухатись Тома і любити його, бо ти ж його...
— Ні. Я не Томова. Ділі й Роза — Томові. А я — своя. Я голосно засміявся з цієї дитячої відповіди, але у Марти заблищали сльози на очах.
— Не можна бути своєю, не можна, — шепотіла Марта сама до себе. — Але все таки щиро поцілувала дівчинку.
По полудню вона довго розмовляла з Томом. Закликавши його до себе, почала оповідати йому про батька, повторюючи бо зна який раз безліч подробиць, що з їх склалась якась дивна байка, якесь поетичне величання померлого коханця. Томас був людиною енергійною і шляхетною, але в спогадах Марти образ його став якимсь пів- божественним втіленням всього великого, прекрасного і доброго.
Нагадувала Томові, щоб був добрий до сестер. Це спинило мою увагу тому, що рідко чув я з її уст таку науку.
Над вечір Марта почала скаржитись на загальну слабість: кружило ся в голові, боліли кості. Звичайно всі недуги терпіла вона мовчки, так що тільки на обличчі її ми могли побачити, що вона зле себе почуває, бо ніколи ні слова не казала нам про те, не шукаючи в нас ні співчуття, ні допомоги. Навіть коли ми допитувались, бачучи иноді, що вона має недобрий вигляд, вона хитала головою і говорила з усмішкою:
— Нічого мені не треба. Або: це пройде, ще не вмру, я ще потрібна Томові.
Тому то і занепокоїло мене, що цього вечора вона жалілася на болі. Глянув я на неї пильніше і тепер тільки спостеріг, в світлі надвечірнього дня, що обличчя в неї горить, а очі запали і закруглились. Вони не втратили давнього свого сяйва: пролиті сльози ї повсякчасний смуток, що гриз її, не здолали їх притьмарити, — але тепер вони жевріли якимсь нездоровим полум’ям, зовсім не подібним до їх давньої зоряної ясности.
Коли сонце зайшло, Марта, що лягла більше з знесилення, ніж того, що по- трібувала спати, — почала непокоїтись і зриватися з ліжка. Видко було, що вона в гарячці. Кликала дітей, які вже спали, то знов виправдовувалась ледве зрозумілим шепотом — перед собою, а може перед духом Томаса, що мабуть увижався їй, за своє життя, за порождения тих бідолашних дівчаток, ба навіть за свою любов до них, якої не здолала цілком перемогти й побороти. Здається, вона переконана була, що вся матерня її любов мала належать виключно синові, а кожний вияв її до дівчаток завдавав кривди Томові і пам’яті померлого.
165


Проза • Драма
Трохи згодом вона ніби заспокоїлася. Сиділи ми обидва з Петром біля її ліжка, пригноблені і збентежені надзвичайно, особливо тому, що не маючи лікарської допомоги, почували себе безпорадними перед цією хворобою. Марта довго дивилась на нас великими очами, а потім несподівано запитала, чи зайшло вже сонце? Я відповів їй, що вже почалася довга місяцева ніч.
— А, правда! — сказала вона притомнійте. На дворі темно, а тут горить світло... Не помітила зразу. А там, над Морем Холоду, що тепер там?
— Там тепер день. Допіру зійшло сонце.
— Так, зійшло сонце... І світить тепер над Томасовою могилою, правда? І те саме сонце з його могили прийде до нпс сюди, вранці?
Я мовчки кивнув головою.
— Те саме сонце... казала знову хвора. І тільки подумати, що так що-дня, протягом стількох місяцевих днів, те сонце дивилось на могилу, а далі на мене тут, живу, і знову ішло на могилу оповідати про те, що бачило тут!
Закрила очі руками і почала тремтіти всім тілом.
— Який жах! — промовила скільки разів.
Петро спохмурнів і похилив голову. Здалося мені, що на пожовклому, зів’ялому обличчі його я помітив кривавий рум’янець, що вчервоннв навіть поморщене чоло.
Мабуть і Марта спостерігла те, бо звернулась до його.
— Я не хотіла тобі, Петре, робити прикрости... тепер...
166
Врешті — ти невинуватий... Хіба ти б зміг примусити мене стати твоєю дружиною, коли б я сама не схотіла... за-для Тома...
Замовкла, глибоко віддихуючись. Через хвилину озвалась знову.
— Хотілось би мені діждати ранку. Так страшно блукати в темряві і шукати дорогу туди на пустелю. Коли тут настане день, над Морем Холоду буде сяяти Земля. Я б воліла при її світлі стати над могилою, бо не знаю, чи посміла би в повному сонячному сяйві глянути...
— Марто! Що ти кажеш? — скрикнув я мимоволі.
Глянула вона на мене і відповіла коротко:
— Я умру...
Опівночі я справді почав боятись, що вона може померти. Мучила її недуга, якої ми не могли навіть назвати. Бачили ми тільки надзвичайний занепад її на силах, що разом з повсякчасним поворотом гарячки не віщував нічого доброго.
Врешті що таке всі ті лікарські назви? Я знаю, яка то недуга, знаю її надто добре: ім’я їй — життя! Будить людину з несвідомости, пеститься з нею, грається, а серед забавок рве її, шарпає, мордує, гнітить, поки нарешті — зморить її і знівечить. З цією хворобою всі ми народжуємося і немає на неї ліків, — крім смерти.
Петро майже не відходив від ліжка Марти. Дивлячись на його понуре, нерухоме обличчя, хоч і занепокоєний я був недугою Марти, я мимоволі замислився над тим, які почуття криються під звичайною його маскою. На лихо, я мав дізнатися про це надто швидко!


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Вранці Марта була дуже неспокійна і тільки перше світло дня її заспокоїло.
Ще побачу сонце! — казала вона і силкувалась усміхнутися блідими устами.
Тепер я сам сидів біля хворої, бо Петро, зморений довгим безсонням, послухався врешті моєї поради і ліг спати в сусідній кімнаті. Ранішнє світло пробивалося через шибки з грубого, на Місяці виробленого шкла, а світло від лямпи жовтіло все більше й більше. Сніг лежав на полі, як звичайно, і коли вітер трохи розігнав пару, що ввесь час підіймалася над теплими ставками, стало видко крізь вікна велику, блискучу площину. В цьому гострому й холодному сніжному відбиткові нового дня, що боровся з жовтим мертвіючим світлом лямпи, я дивився на Марту і вже був певен, що вона незабаром одійде від нас навіки. За цю двохтижневу ніч змінилася вона до невпізнання. Обличчя їй витяглася і зблідло, уста, такі повні, червоні й пожадливі, синіли блідою барвою смерти, згаслі очі з невиразним смутком дивились з-під спущених, майже прозорих, сіткою дрібних жилок вкритих повік.
Я сперся чолом на край ліжка й кусав пальці, щоб не прорватися жахливим, жіночим плачем, що накипав мені в грудях.
Тимчасом уже дніло. Туман, ще недавно сірий, проходив перед вікнами — порушений вітром — легкими, сніжно-білими примарами. І то густішав він, заступаючи денне світло, то знов перетворювався на легкі, та прозоро-ви- тягнені постаті, що з’являлися несподівано, клали поклони перед вікном і... проходили далі. Тоді видко було між їх смугами білі поля і перлисті, оповиті хмарою колонки Гейзерів і далі над ними, на тлі ясноблакитного неба, конус О’Тамора, що вже рожевів першими проміннями сонця.
Марта спитала про дітей, але, почувши, що вони ще сплять, не дозволила їх будити.
— Нехай сплять, — шепотіла вона, — ще їх побачу... поки зійде сонце. Тимчасом добре, що так тихо. Далі вона звернулась до мене:
— Ти будеш їм завжди опікуном — правда?
— Буду, — відповів я голосом, повним сліз.
— І не покинеш їх ніколи?
— Ні.
— Присягаєшся?
— Так. Присягаюсь.
Вона простягла до мене руку:
— Ти добрий, мій друже! — прошепотіла вона. Я умру спокійно, бо знаю, що ти про них не забудеш.
Я схопив її руку й притис до уст. Пальці їй злегенька затремтіли, наче хотіла стиснути мою долоню. Од них віяло таким холодом, що навіть мої гарячі губи не могли їх розігріти.
— Хотіла б. ще перед смертю сказати тобі, — почала через хвилину, що ти був мені... дорогий. За це я ще більше корила себе, ніж за те, що була дружиною Петра... Може... коли б була твоєю, замість його, життя на Місяці пішло б инакше, може я жила б і досі...
Говорила все те тихим, приглушеним голосом, а в мені раптом зірвалася буря. Я заридав, як мала дитина і вкриваючи руки її божевільними поцілунками —
167


Проза • Драма
кидав їй крізь сльози слова кохання, що були так довго в мені укриті. Тепер тільки побачили вони світ, тільки тепер визволилися — перед коханою, що мала небавом умерти.
Вона трохи перехилилася і поклала другу руку мені на голову.
— Тихше, — казала вона, — тихше!.. Я знаю... Не плач... Так, як сталося, так — краще. Ти був мені дорогий за свою шляхетність, за свою любов до Тома, врешті — я сама не знаю, за що... але може б я не була для тебе доброю, коли б ти став межи мною і тим померлим, який один тільки мав право на мене. Тихше, не плач. Тепер ти знаєш. Гадаю, що Томас простить мені, що я те почувала, і тепер, в годину смерти, сказала тобі... Така була я нещаслива!..
Замовкла знесилена, а я, сховавши обличчя на її грудях, увесь тремтів од внутрішнього ридання.
Але через хвилину, вона почала знов:
— Хай буде... Скажу вже тобі всю правду. В-останне я розмовляю з тобою... Тоді в те полуднє...
Хвора замовкла на хвилинку, наче несподіваний сором перед обличчям навіть смерти, здавив їй голос, але я знав, про яке полуднє вона казала.
Мовчала деякий час, злегка тільки рухаючи губами, а далі, з раптовим вибухом, піднесла руки до чола і озвалася покликом:
— Чом ти тоді не вбив Петра?
В ту ж мить я почув за собою придушений стогін. Було в ньому щось таке жахливе, що я мимоволі зірвався і повернув голову. В дверях, обпершись об одвірок, стояв Петро, блідий, як мрець, 168
і дивився на нас широко розплющеними очима. Мабуть стояв він так довго і чув усе, що говорила мені Марта.
Коли помітив, що я його вгледів, ступив непевно кільки кроків наперед і забубонів щось незрозуміле. Марта, з приглушеним стогоном відрази, одвернулася до стіни.
— Вибач., простогнав Петро — вибач.. . я ненароком... я не хотів...
В цю хвилину з другої кімнати долетіло тупотіння і дитячі голоски.
— Діти! — скрикнула Марта і витягла руки. Але дівчатка несміливо задержались на порозі і тільки Том припав до неї; вона взяла його голову тремтячими руками і пригорнула до себе.
Петро глянув на те і ступив до мене:
— Ти обіцяв їй — і він показав головою на Марту, — пам’ятати про всіх дітей, про всіх! однаково...
І перше, ніж я міг одповісти, вражений тим несподіваним зауваженням, він уже зник із світлиці.
Соняшний промінь продерся крізь блукаючу по-під вікнами імлу, позолотив горішні шибки і зоряним снопом вбіг в задушливу атмосферу кімнати. Марта лежала нерухомо, втопивши згасаючі очі в сонячну пляму; пляма спускалась по стіні все нижче і як янгол сходила до її подушок. Дівчатка на вшпиньках почали наближатись до ліжка, здивовано вдивляючись в бліде, нерухоме обличчя матери.
Я задихався; в роті я почував якусь палючу гіркість. Цей новий день приходив до мене як немилосредний, болючий глум, бо я знав, що з ним почнеться пустка, що по ньому мені залишиться тільки


Юрій Жулавський І На срібній планеті
минуле. Хвилини проходили в мовчанці...
Несподівано Том скрикнув:
— Дядечку, дядечку, я боюся! Мама так страшно дивиться!
Я обернувся; промінь сонця, падаючи на подушки, осяяв обличчя Марти, застигле й мертве, яке все ще дивилося на сонце шкляними очима.
— Мати ваша померла... — прохрипів я якимсь чужим, здавленим голосом до дітей; тепер вони тиснулися залякані й здивовані коло ліжка. Потім я нахилився і закрив їй очі.
В цю-ж мить пролунав постріл. Я кинувся до дверей: Петро лежав в сусідній кімнаті на підлозіз прострі- леною скронею, а в руці йому димував револьвер.
Я захитався на порозі, мов п’яний.
Нині обоє лежать у могилі... Я сам вирядив їх в останню дорогу: оповив їх тіла великими саванами, витканими з рослин, напоєних живицею, і власними руками, зніс до човна, яким мав завезти їх на Цвинтарний Острів. В човні, біля мене і двох померлих, сіло четверо дітей. Троє старших скупчили- ся біля тіла матери. Том, здивований і переляканий виглядом смерти, мовчки сидів в ногах материного тіла; Ділі й Роза хапали саван своїми рученятами і з плачем кликали матір, наче нагадували їй про пестощі, на які така скупа була вона за життя. Тіло Петра лежало в човні самотнє. Тільки найменша з дівчаток підповзла до нього і, гладячи рученькою товсту тканину, що вкривала його тіло, шепотіла тихенько:
— Бідний тато, бідний...
Чудова погода сприяла смутній нашій подорожі. Сонце, що стояло ще невисоко над обрієм, освічувало величезний, спокійний простір моря, ледве зораний легеньким вітерцем. Перед нами маячіли далекі острови, оповиті прозорою, блакитною імлою. І ніколи ще в житті не відчував я так яскраво й так болючо цієї немилосердної і страшної іронії, яка є в красі природи, байдужої на радість, як і на біль людини. Я віз у човні дві останні людські істоти, що прибули зо мною на цю планету, що знали, як і я, мою рідну Землю, віз їх мертвих, щоб покласти в могилі, яку викопав для себе, і потім зостатися самотним, самотним до віку, а сонце сяяло, спокійне, прекрасне й величне, сяяло так само як і тоді, коли щасливою дитиною я бавився в його промінні на тій далекій від мене отчизні.
З човна їх поніс я обох на плечах до могили, яку викопав на згір£ї в найкращій околиці Острова. Легкі були ці трупи, в шість раз легші, ніж бувають на Землі, а все ж угинався я під тим тягарем. І нічого дивного тут немає! Я ж ніс в домовину рештки мого гіркого щастя!
Марту я поховав в гробі, який призначив був для себе. Петрові викопав другу могилу, трохи нижче.
І житиму далі... Правда, не раз, коли тягар невимовної туги гнітить мене і ламає, мене сповняє страшна спокуса — піти геть з цієї кулі єдиною, що лишилась мені, дорогою, тією, якою вже пішли передо мною шестеро: О’Тамор, двоє Ремоньє, Вудбел, Фарадоль і Марта, — але тоді згадую я присягу, що дав умираючій, що не кину 169


Проза • Драма
її дітей. Для них мушу жити. Тепер я засуджений на життя, так само, як за її життя був засуджений на кохання. Найкращі в світі річі стали для мене найстрашнішим болем і найгіркішим стражданням. Дні мої належать цим дітям. Намагаюсь з усіх сил і завжди думати про них, працюю з ними, вчу їх, пригортаю до себе, бережу й розвиваю, бо, далебі, на мені, бездітному, тяжить духовне батьківство та опіка над місяцевим поколінням.
А вночі я вертаюсь на Землю, розмовляю з небіжчиками. Щось, видно, попсувалось, щось надірвалося в моєму мозкові, — чи то не біль, що йде з серця, притьмарив його імлою, бо те, що є в дійсності, здається мені сном, а сонні мрії стали для мене дійсністю.
Я тужу за снами. Уві сні я ходжу по Землі, ніжно цілую її дерева, квіти, навіть порох і каміння — і, здається мені, ніколи божевільна гордість спізнати таємниці зоряних просторів не одривала мене від неї.
Часами знову приходять до мене померлі товариші.
Попереду, як завжди йде сивий О’Тамор, і винуватать себе, — він, втілення добрости — що легковажно вивів нас на цю пустельну кулю, лямпу, запалену серед неба для Землі. Далі бачу братів Ремоньє. Вини нарікають, що пішли за нами і знайшли тут смерть. Вудбел з’являїться блідий і питає, що зробили ми з Мартою? Чи була з нами щаслива? Петро опові- ає, мені уві сні те, що за останні роки життя читав я тільки в його очах: про свою дику, жагучу любов до Марти, що жерла його, як вогонь пожирає жменьку стружок; він говорить мені про свою жорстоку долю, яка не дала йому ані одної хвилинки щастя, а замісць того примусила його цілими роками бачити відразу, зневагу та призир- ство в очах пожаданої і дорогої жінки, якою він володів; примусила мовчати і гамувати в серці всю любов, ввесь біль і ображену чоловіцьку гордість; він розказує мені, яка пекельна мука краяла його серце тієї останньої ночи, коли бачив мене з обличчям, укритим на її грудях і пізніше, коли приставляв револьвер до скроні.
І весь цей похід смутних душ замикає — Марта. Стає перед моїми очима — тиха, з болізною усмішкою на устах, і дякує мені за те, що я був людиною, хоч инколи, здається, я бачу в її очах докір собі, що не був... Така прірва смутку й жалю в мені...
І так всі ті душі розмовляють зо мною... І хоч нічого веселого мені не кажуть, але так добре знати мені, що я серед свої х, серед рідних і близьких.
Бо те нове покоління місяцевих людей, що виростає круг мене, якесь од- мінне та инакше. Це ще діти, а проте я почуваю, що вони творять для себе инший світ і що для мене, прибулого з Землі, той світ завжди буде чужий, так само, як мій світ незрозумілий і недоступний для них, що народилися на Місяці.
І проте я, брат тих по місяцевій поверхні розкиданих домовин, — я мушу жити з тими, для кого ця могила стала отчизною... І хто знає, скільки ще житиму...
170


Юрій Жулавський | На срібній планеті
ТРЕТЯ ЧАСТИНА РУКОПИСУ
СЕРЕД НОВОГО ПОКОЛІННЯ
І.
полярній країні.
Це покоління уже дозріває, і я серед нього що-раз менше
потрібний і що-раз смутніший... От і подався я в Полярну Країну дивитись на Землю і бути одиноким...
Від нашого ВИХОДУ з Землі Утраченої минуло вже двісті дев’ятнадцять місяцевих днів, і шістдесят сім — і від стерти Марти й Петра.
Дивно мені, що я не вмираю...
* * *
І ось знов живу я на Полюсі. Безмірна туга за моєю отчизною, Землею, що-раз більше мене мучить. Перед її лицем я забуваю навіть про те покоління, яке доручила мені Марта в хвилину стерти. Але воно живе там над морем і щасливе. Коли я покинув його, прокидалося в йому весняне почуття любови. Надто розкішна і надто... болісна було мені дивитися на ту весну.
Тут — тиша і самотність, і спогади...
* * *
Знов було затемнення сонця, і Земля чорна як труп на золотистих веселках, і злива, і повідь...
Від ВИХОДУ нашого днів місяцевих двісті двадцять шість.
Якийсь неспокій виповняє мене, — що діється з дітьми Марти? Треба буде йти знов туди — до моря — і подивитися, чи не потребують мене?
Снився мені прикрий сон і вві-сні бачив я Марту.
* * *
Побував я в країні Теплих Ставів після семи місяцевих днів неприсутности. Привела мене туди турбота про дітей Марти.
Том уже чоловік своїх сестер, Ділі й Рози.
Дивна річ, як дрібніють люди на Місяці! Том уже дорослий, а ледве достає головою моїх пліч. Ада, здається, буде ще менша.
Підчас мого побуту над морем був жахливий вибух Отамора, найбільший з усіх, які я пам’ятаю.
Південна частина кратера посунулася до моря. Це було дня місяцевого двісті тридцять восьмого від ВИХОДУ нашого, — вибух розпочався о чотирнадцятій годині по полудні.
Коли я йшов від них, Роза сподівалася дитини. Аду взяв з собою — занадто була вона там самотна. Потрібує зараз моєї опіки більше, ніж коли. Який жах, що я не смію ще вмерти!
Прибув я до Полярної Країни на двісті п’ятдесят перший день місяцевий від нашого ВИХОДУ
Том намагався вдержати мене, коли я відходив, але я бачив, що він радіє моєму відходові. Том самовладний і неохоче дивився на пошану до мене серед його жінок. Радий, що Ада пішла зо мною;
171


Проза • Драма
не люблять її, бо вона не хоче підлягати йому, дарма, що то ще дитина.
Минають години, бліді й холодні, як світло незримого сонця на полюсі — довгі, довгі! безмежний ряд годин...
З великими труднощами обчисляю час. Розмовляю мало, і Ада при мені мовчить. Просиджує цілі години на зеленому мохові і водить смутними дитячими очима по рожево осяяних верхогір’ях.
А я?
Не знаю вже й сам, справді...
Я давно вже перестав жити тепереш- ністю, а тим більше — майбутнім. Зате раз-у-раз оглядаюся на минуле і невпинно дивлюсь в образи моїх спогадів.
Невеселе товариство! Сумний я там, над морем і смутний тут, де бачу Землю на краю обрію.
Вже багато часу пройшло, як я написав цю останню нотатку. Ада виростає, і починає нудьгувати за родиною; бачу це по ній, але не хоче признаватися в цьому.
І я гадаю, що, не вважаючи ні на що, вже час повернутись до Моря. Я старіюся, і, коли б я вмер в цій пустелі та самотині, Ада була б засуджена на погибель. За-для неї я повернуся знову, але, далебі, який би я був радий зостатися тут і вмерти, дивлячись на Землю!
Я і так уже боюсь, що ця дитина задовго жила зо мною, мовчазним і смутним пустельником. Чудна ця дитина — а ще чудніше, що ми, в нашій самотності, замість наблизитись один до одного, все більш стаємо чужими взаємно. Вона дивиться на мене широко розкритими очима і бачу я, що думає про різні річі, але не каже мені про те.
Чи можу я собі признатись? Я так довго вже тут з цією дівчиною, а проте 172
не призвичаївся до неї, — навпаки, дратує мене її присутність, так хотів би я бути сам і без перешкод думати про минуле... про Землю...
А все таки треба вертатись до Тома, до дітей Томових, що дивитимуться на мене здивовано й перелякано, — на старого, сивого чоловіка, що прибув колись з Землі, і потім довго жив на самоті.
Треба вертатись. Вертатись нам треба, Адо...
Ще не вільно мені вмерти...
II.
Над морем при Теплих Ставах.
Від ВИХОДУ нашого місяцевих днів чотириста дев’яносто два, це приблизно тридцять вісім земних літ. Дуже давно я не записував нічого на цих листках, сього дня беруся за них, щоб занотувати смерть Рози.
Вмерла, страшна річ, з вини свого чоловіка й брата, колись улюбленого мого вихованця Тома, що розсердившися, вдарив її камінюкою по голові!
Друга жінка Томова і старші його діти прийняли цю подію мовчки; здається їм, що він має право вбивати всіх, хто його не слухає. Тільки Ада, що завжди тримає себе оддалік від Томової родини, виступила тепер проти злочинця. Без вибуху, без крику, з грізним обличчям і піднесеними руками пішла на нього, а він подався назад боязко, хоч міг одним ударом руки звалити її, бо дужчий він і сильніший.
Але вона затрималася в двох кроках від нього і, вказуючи однією рукою на теплий труп жінки, затрясла другою над його головою і закричала:


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— За кров твоєї дружини проклинаю тебе від імени Старого Чоловіка!
(Старим чоловіком звуть мене тут тепер).
Том перелякався, але через хвилину подивився на мене, все ще похмурого і враженого, понурим поглядом, а далі звернувся до Ади, силкуючись надати твердости своєму голосові:
— Роза була моєю, я мав право робити з нею все, годувати її або вбити. Чому була вона неслухняна?
Цей жахливий випадок і цей мимовільний злочин, — бо й на хвилину не маю в думці, щоб Том ударив дружину з наміром убити її — з’ясували мені одразу три річі, які я доти не уявляв собі.
Насамперед, тираннія Тома... Здається мені, що то моя, моя провина, бо я виховував його і не зумів зробити з нього иншого. Врешті може не треба було жити самотно в Полярній Країні і кидати цих людей на призволяще...
Далі — здивувала мене Ада. Я бачу з її вчинку та і з инших випадків, які тільки тепер мені спадають на думку, те, на що досі не звертав уваги, а саме — на особливі її відносини до брата й його родини. Мені здається, що вони ненавидять одно одного, і разом — ті бояться цієї дівчини, наймолодшої з першого покоління тутешніх людей. Вона держиться на віддаленні від них, і серед них вона немов-би духівниця, — хоч не знаю, чи добре цей вираз з’ясовує річ.
Жаль мені Ади, бо вона одинока і одинокою, здається, зостанеться завжди на цьому світі, такою як і я; а ще більше мені її шкода, що я не зміг бути для неї тим, чим може повинен був стати: добрим батьком і приятелем. У нєї-ж супроти мене більше якоїсь забобонної пошани, аніж любови. Мабуть і тут моя провина.
А третє, що мене налякало найбільше, бо найбільше мене стосується: вони вважають мене... Але ні, може я помиляюсь... Що з того, що Ада проклинала Тома моїм іменем? Я ж тут старіший, мабуть тому... А проте колії б і так? Невже я винен і в тому ідолопоклонстві? Як чудно вони вимовляють цей вираз, яким узивають мене: «Старий Чоловік»...
Сьогодні знову приснився мені сон, який вже багато років мучить мене і робить те, що все більше чужим почуваю себе на цьому світі...
Снилося мені, що я був на Землі.
Але сьогодня то був дивний сон.
Навколо мене були люди, з якими я розмовляв з великим зацікавленням про державні справи народів, про поступ. Казано мені, що межі деяких країн змінилися від часу, коли я залишив Землю, що тепер вже инші права і багато підупало з давніх вірувань. Дуже зацікавився я всім тим, і хотів після довгої розлуки обдивитись Землю власними очима, щоб переконатись, який вона має вигляд.
Зібрався я в дорогу й пішов через знайомі мені колись околиці й міста! Справді, багато де-чого перемінилося. Льотом птаха перелітав я над землею й дивувався, що на місці давніх столиць побачив руїни, там де були родючі лани — пустелі, згарища, а там, де колись простягались пустелі, зустрічав я воду або зорані поля та луки, що оточували нові столиці, повні руху й життя. Иноді я зупинявся, і заходив до домівок людських і розпитував про річі за моїх часів, але вже ніхто 173


Проза • Драма
не зміг мені оповісти. Крутили лише головами й казали: «Нічого не знаємо про це», або «ми забули».
Охопив мене жах і жаль невимовний, бо я знав, що Земля це вже инша, і зовсім неподібна до тієї, яку знав я. Мабуть — думав я вві-сні — минули вже не літа, а віки з того часу, як пішов я звідси. На Місяці так важко рахувати довгі, подібні один до одного дні — я мабуть загубив їх в пам’яті... Дістався я на землю, якої я не знаю і яка мене вже забула.
І зразу я почув себе таким страшно нещасним! Чужий на Місяці, до якого не зміг пристосуватись. Чужий на Землі, на яку повернувся запізно!.. Де ж тепер я знайду собі місце?
Летів далі в повітрі з безмірною пусткою на серці, а тимчасом після короткого дня наставала ніч. Вже перші зірки заблищали на небі, коли, піднесений внутрішньою силою льоту, я опинився над неокраяною рівнявою океану. Піді мною котилися хвилі, наче потворні, переливчасті горбочки якоїсь тварини з блискучою та слизькою лускою, а в хвилях відбивався туман золотистого небесного світла.
Я глянув круг себе: тільки тут нічого не перемінилося. Вода ця була однаковісінько незмірна, як і колись, і така сама рухлива.
Але коли я так думав, спостеріг, що море якось чудно здіймається вгору й підносить свої хвилі. Тепер тільки я помітив, що прямо надо мною стоїть Місяць вповні, а через океан до нього йде величезна хвиля припливу. Злякався я примар цього світу там на горі, і хотів кудись тікати, де блиск його не дістає, але раптом забракло мені сил. Я почув, що падаю на хвилю припливу, а вона все росте, все росте, підкидає мене вгору до Місяця, вигинається в якісь дивовижні, нечувано довгі шиї з гривами, гарчить здавленим сміхом, і все вище, все вище мене підкидає. З почуттям незмірного жаху я оглянувся на Місяць; він ріс в моїх очах, все ближче, надувався, сягав вже до половини обрію і от все небо вкрилося ним, наче срібносірим шоломом. Здавалось мені, що я добачаю вже на його краях вихилені голівки хирних нащадків Марти і чую їх злісний сміх та крики:
— Вертайся до нас, вернись до нас, Старий Чоловіче! Ти бо вже не земний.
Розпач, жах, огида і страшне жадання залишитись на Землі, хоч вона мене не хоче й знати, все це враз прийшло, як буря в моїх грудях; страшенний крик вирвався з мого горла, я напружив усі сили, щоб дати опір хвилям, що кидали мене в простір, хапав руками воду, бив об повітря ногами...
Даремно! Враз почув, що Земля, за- місць того, щоб бути під моїми ногами, уже над моєю головою, а я падаю знов на Місяць.
Страшний сон! а ще страшніша дійсність...
Від нашого ВИХОДУ пройшло п’ятсот один місяцевий день.
Том на кораблі з двома старшими синами подався в подорож на південь шукати нових місць. З оповідань його міркую, що добрались вони сливе до екватора. Жахливі, тропічні бурі задержали їх дальшу морську експедицію. І так ні з чим мусіли повернутися.
Том по повороті довго розмовляв зо мною. Багато говорив про матір, про Розу і жалів, що вона померла. Далі згадавши 174


Юрій Жулавський | На срібній планеті
свою мандрівку і описавши незмірні її труднощі, якось замислився і потім додав, що боїться, коли б це не остання його подорож.
Справді — дивлюсь на його і не розумію нічого...
Людина ця, проживши ледве половину мого віку, вже стала дідом. На Землі був би тільки в розцвіті сил. Тут люди раніш розвиваються і швидче старіються. Тим дивніше, що я живу.
Я сказав йому про це, а він подивився на мене, і сказав по хвилі вагання:
— Так, але Ада і мої діти кажуть, що ти Старий Чоловік.
Як дивно слова ці забреніли в його устах.
— Але ти, промовив я, ти, що знаєш мене з часів свого дитинства, — що ти кажеш про мене?
Том не відповів нічого.
Через чотирнадцять місяцевих днів по смерти Рози помер Том. Залишив дванадцятеро дітей, п’ятеро від перишої дружини, і семеро від Ділі. Я поховав його сам на Цвинтарному Острові біля могили Марти, Петра, Рози, і наймолодшої, тринадцятої його дитини, що померла ледве народившись.
Ділі — по смерти чоловіка в страшному розпачі. Здається мені, що й вона незабаром піде за ним.
Одна Ада спокійна.
Патріярхом нечисленної місяцевої людности тепер Ян, старший син Тома і Рози, що одружився з дочкою Ділі.
А я... мене вже давно не рахують...
* * *
Ада з глибоким переконанням сказала мені сьогодня, що я не вмру ніколи... Не знаю, чи вона божевільна так само, як і все це місяцеве покоління, що слухає її і мабуть вірить, що я й справді якийсь чудний виняток серед людей...
* * *
Бо справді — для чого я ще живу?
Ділі вмерла.
З першого місяцевого покоління серед живих, залишилася сама Ада.
Від ВИХОДУ нашого місяцевих днів п’ятсот сімнадцять...
* * *
Мене оповиває жах, бо справді навколо мене діється щось, чого я не можу і не хочу розуміти...
Ця людська громада підчас бурі, страшнішої ніж звичайно, що сполучилася з жахливим виметом Отамора — ця громада прийшла до моєї оселі з офірою, на чолі з своєю жрицею Адою, якій, видимо, самотність та довге перебування в Полярній Країні відібрали розум. Вже від часу страшного вбивства Рози, яке її надзвичайно збентежило, я помітив, що їй у голові сталося щось недобре, а тепер бачу, що вона божевільна зовсім. Але це бачу тільки я! — Вони її шанують і вважають за натхненну! І сьогодні під її шаленим приводом, — страшно сказати! — вони молилися до мене, щоб я стримав бурю, вихор і заспокоїв землю, що хиталася в їх під ногами... Так, вони справді вважають мене за...
О! який же я самотній в товаристві цієї божевільної та цих карликів, що ледве заслуговують на назву людей!
* * *
Така страшна байдужість поймає мене часом... Заходився я сьогодня 175


Проза • Драма
впорядковувати мою книгозбірню, давно вже вкриту порохом, папери і раптом взяла мене охота спалити все те і навіть оці мої записки.
Не спалив. Але книжки й папери так і лишились розкидані на підлозі — лежать без ладу перед моїми очима, а в мене рука не підводиться їх попідіймати.
Хай так і зостаються. Коли я умру, — напевне ніхто їх і не рушить...
III.
Стільки днів, стільки незмірно- довгих днів і ночей...
Здається мені, що я згубив їм ліки... Так тяжко числити дні, подібні один до одного, як краплі води, дні, за якими не встигає йти мій старий земний годинник — і спиняється в своєму ході раніше, ніж сонце підійметься на полуднє. Лише серце моє позначає своїми вдарами кожну частку доби, а коли я його запитаю, яка година, воно од- повідає незмінно: година невгамовної туги; а коли спитаю, скільки пройшло тих годин, одповідає: занадто багато, занадто!
Так, так! Твоя правда, невсипуще, самотнє серце?
Забагато цих годин, занадто туги, занадто вже життя...
Вже давно посивіло моє волосся... А як давно? Хіба я знаю? Там, на Землі вже, мабуть, пройшло кілька десятків років від часу, коли я поклав перших покійників до перших могил на Цвинтарному Острові. Тепер їх. більше. Я тут копав могилу для Тома, для Ділі, для Рози, а вони були ще дітьми, коли я вже хилився; навколо мене зростають вже правнуки тих, що прибули зо мною на цей світ з Землі, — а я все живу!
Це так надзвичайно дивно, що иноді я вже не розумію власної істоти; я ладен припустити, що таки правду говорить поширена між місяцевим людом легенда, ніби я загалом не умру ніколи...
Пригадую собі — на Землі, на моїй укоханій, навіки втраченій Землі, читав я раз в книжці одного природника, що смерть — явище незрозуміле і випадкове і зовсім не виникає з умов життя. Жах проймає мене, коли подумаю, затямивши ті слова, вона могла-б забуті про мене і не прийти...
* * *
Коли я не помиляюсь, вже поверх пятидесяти літ минулося з того часу, коли з померлими тепер товаришами я покинув Землю.
З тих людей, яких я знав, уже мало хто зостався живий; ті, що в дитинстві чули про безумців, що вирядились у подорож на Місяць, тепер посивіли і, можливо, забули імена тих загиблих, як там на Землі думають, подорожників.
П’ятдесят років! Скільки-ж то річей з того часу мусіло змінитися на Землі... Може б я відомих колись околиць вже й не впізнав тепер! І пам’ять моя вже слабне... Живе в ній ще багато подробиць, що ними я милуюсь з ніжністю довгими годинами задуми, але бачу, що з кожним днем вони стають все мозаїкою з дорогоцінних, тугою моєю осяяних камінців, мозаїкою, що вже розсипається і гине.
І тепер я складаю ту мозаїку наново; камінці, що погубив протягом довгих років, виповняю якоюсь смутною мрією і знову змінюю образи, граючись 176


Юрій Жулавський | На срібній планеті
на старості літ тими скарбами спогадів, як дитина — калейдоскопом.
І такі перлисті ці спогади, коли дивлюся на них крізь сльози!
О! коли-б мені один день, одну тільки годину там на Землі! Коли б побачити ще людей, таких справжніх, до мене подібних людей! О! Коли б почути шум лісу: сосен, лип, і дубів, коли б побачити ще розпущені на вітер кісники берез, побачити на луках трави, увібрати в себе пахощі земних трав та квіток, почути спів пташок, подивитись, як лани вкриваються на весні зеленою озиминою, або влітку хвилюють золотистим колосом!
Багато ще де-чого мусіло змінитися на Землі, але ще-ж є там люди, і птахи, й рослини!
Иноді пригадується мені золота думка, що душа людська визволена з тіла, може довго мандрувати по світові, по зорях і сонцях.
Колись, малим хлоп’ям, живучи ще на Землі, мріяв я про подорож по зоряному просторові, тепер прагнув би бути тільки на Землі, вічно, вічно на Землі! А коли иноді огортає мене страх, що Земля стала инша, одмінна від тої, яку знав я п’ятдесят років тому, — тоді я пригадую, що там ще існують люди, ліси, співочі пташки, луки і розквітлі рослини... Цього вистачить моїй душі, коли б тільки вільно було їй опинитися там...
Як давно вже не чув я співу птахів!
А пам’ятаю, пам’ятаю ще такі ранки, повні по вінця пташиного співу... Світанок; Сіріє помалу небо, блідне і от... уже рожевіє на сході — тиша! — чути лише шелест великих перлин роси, що спадають з листу дерев. Раптом перше уривчасте цвірінькання, далі друге в ин- шій стороні, і третє і четверте... Ще хвилина тиші, а потім наче всі дерева, всі кущі — ожили; чути цвірінькання, тьохкання, свист, гомін — відразу ще можна розпізнати окремі голоси: тут чорний дрізд, там з лісу чути крик сойки, тут ближче — горобці, шпаки, вгорі жайворонок, — а далі чути вже тільки величезний, радісний, дзвінкий хор; повітря тремтить від його, і здається дрі- жать квітки і трави... На світі тимчасом все яснішає, небо що-раз більше рум’яниться, аж от нарешті і сонце виплисає на небесне склепіння.
А тут сонце сходить ліниво й тихо... Хотілось би припустити, що це тому, що його не кличуть ніякі голоси... Спів пташок не звеселяє кількагодинного сірого світанку, підчас якого вся місцевість лежить іще скута морозом і вповита снігом. Сонце тут, на Місяці, сходить мертвим світлом і в бездонній глушині. Тільки інколи тут подасть голос людина, що прибула з далекої зорі, — розбуджена дитина заплаче тихенько, або здичавілий пес, закостенілий від морозу, завиє в ямі, з якої надвечір іще вигнав якусь тутешню потворку.
І цілий день, без краю довгий день, панує тиша хіба тільки вітер зірветься, збудить море, засвистить в скелях, або широка горлянка вулкану заричить, відповідаючи йому гучним громом...
* * *
Так жваво встало мені на думці, все, що я пережив. Перекидаю пожовклі сторінки моїх записів, а коли на хвилину примкну повіки, — мені видається, я чую 177


Проза • Драма
гуркіт вагону, що везе нас через страшні місяцеві пустелі; ввижається мені, знов бачу я чорне небо і яскраву на ньому Землю, ці велетенські гори, подібні до вугілля — в тіні, мінливі, всіма кольорами веселки мальовані — в сонячному сяйві, — що пливе, безпромінне, серед різнобарвних зір, до вигнутої що-раз вужчим серпом — Землі. А потім згадуються мені ті перші роки, перебуті вже тут, над берегом моря. Заплющивши очі, я бачу Марту, смутну й бліду, Петра і тих розкішних дітей, яких тепер також немає. Тільки Ада жива, але здається мені, вона не пам’ятає вже батьків, хоча з того, що від мене про них чула, оповідає багато з химерними додатками новому поколінню. Вона була ще дуже мала, коли вони вмерли. Тепер, після мене, вона найстаріша у цьому світі, і ці карли шанують її так саме, як і мене, з тою відміною, що мене до того ще й бояться. Хто знає — чому? Ніколи бо нічого лихого я їм не зробив.
Правда, я не вмію поводитися з ними, як з рівними, собі людьми. Часами вони роблять на мене вражіння чудних розумних звірят. Вже перше народжене тут покоління одрізнялося від нас, що прибули з Землі. Том і його сестри навіть ставши дорослі, мали вигляд дітей — проти мене, їх зріст, як і сили, пристосувалися до обставин тутешнього світу: меншої його маси та зменшеної ваги. Посеред цього племени, що живе тепер навколо мене, я справжній велетень. Онуки Марти, люди вже дорослі (дивно, як швидко дозрівають тут люди) сягають мені головами ледве до пояса і гнуться під вагою тих річей, які я легко підкидаю однією рукою. А проте, не вважаючи на ту слабосилість, 178
вони дуже здорові і витривалі що до холоду і спеки.
Довгими ночами вони здебільшого сплять, але, коли треба, вміють працювати на найбільшому морозі, працювати з завзяттям, яке мене просто дивує.
Душа у цих карлів дуже бідна. Що сталося з тими окрушинами цивілізації, яку ми привезли з собою! Дивлюсь навколо себе і здається мені, наче я опинився поміж якимись істотами на половину людськими. Вони вміють читати й писати, вміють добувати з руди метали, ставити пастки і ткати одяг, користуються вогнем, розуміють навіть вжиток різного знаряддя, розмовляють зо мною досить чистою польською мовою, розуміють досить добре зміст книжок писаних французькою та англійськими мовами, але між собою вживають якоїсь дивної говірки, змішаної з слів польських, англійських, малабарських і португальських, а під тісними їх черепами пливуть думки важкі й ліниві; здається з надзвичайними труднощами звязують вони їх у слова, допомагаючи собі рухами обличчя і рук, як дикуни десь у глибині Африки або у Південій Америці.
І такий безмежний смуток бере мене, коли дивлюсь на це третє покоління прибулих з Землі людей. Смуток тим більший, що почуваю свою перевагу над цими, не можу побороти почуття погорди до цих бідних пів-людей, а разом з тим почуваю, що і я співучасник довершеного злочинства. Бо ми таки справді споне- вірили злочинна людське плем’я, перенісши його у власній особі на Місяць і дозволивши йому множитись на цій не для людей створеній планеті. Природа


Юрій Жулавський | На срібній планеті
однаково невблаганна і тоді, коли з тріумфом поступає вперед, і виконуючи свій од віку укоханий чин розвитку, творить невпинно нові що-раз вищі форми і тоді, коли, ображена, вертає назад і відбирає те, що створила. Даремно я змагався з нею, жадаючи в Місяцевому поколінні зберегти дух на тій височині, до якої дійшов він на Землі. Єдиний, а в той же час і несподіваний наслідок моїх змагань була та пошана, сполучена з страхом, яку це покоління почуває до мене. Я в їх очах не тільки велетень, але й таємна істота, яка знає те, чого вони не знають, і розуміє те, чого вони не розуміють.
До того-ж і Ада все оповідає їм, що на півночі є країна, де ніколи не заходить сонце, а далі за тією країною іде безмежна і смертельна пустиня, над якою зоріє величезна золотиста зоря, і що з тієї зорі дістався я на Місяць. Хіба цього мало, щоб запаморочити бідний мозок тутешніх карликів? Не були вони там ніколи і ніколи не бачили ясної Землі, але Ада була в полярній країні зо мною і оповідає їм тепер про її дива, а вони слухають її, затаївши дух і боязко позирають на мою проти них таку величезну, сиву постать.
І я серед них самотний!
Ніч: не вмію, на жаль, як ці місяцеві люди, проспати триста годин одразу, і через те сиджу і мислю. Живу я сам в старій оселі, яку збудував колись з Мартою та Петром вкупі; протягом дня вештаються тут навколо ставу карли і придивляються до мене з цікавістю, хоч знають мене з дитинства. Не розумію чому ні один з них не зважиться зайти до мене. Тільки Ада одвідує мене в певні години дня, приносить поживу, порядкує і коли застане мене дома, то спитає що-небудь, а далі посидить мовчки на порозі кілька годин і йде собі, залишаючи мене знов самого.
Здається, що вона уважає ці відвідини, як своєобов язок що до мене і виконує його немов якусь церемонію належної «Старому Чоловікові» пошани
Причинна ця жінка. На вигляд зовсім спокійна і в повному ніби розумі, але має якусь маніякальну думку, не знать звідки взялась в її мозкові. Здається їй — що з мене якась надзвичайна істота, що володіє цим Місяцевим Світом, а вона — моя жрекиня і пророчиця люду цього, який вірить їй, немов святій.
Якийсь міт, якась нова, фантастична релігія створилась в її недолугій голові, складена з думок святого Письма і моїх оповідань про Землю та про наше прибуття на Місяць. Ада розповсюджує її серед дітей Тома, а вони вірять їй більше, аніж мені.
На початку я силкувався довгий час запобігти поширенню цього міту, в якому не останнє місце займає моя особа, але врешті переконався, що тут я зовсім безсилий. Довго тлумачив я Аді, що я, як і батьки її, яких вона ще мусить пам’ятати, така сама людина, як инші люди на Місяці, а що коли більший і дужчий, то тільки тому, що народився на иншій — більшій — планеті, на Землі. Ада слухала мене уважно, мовчки, а коли мені врешті терпець увірвався, зашепотіла, поглядаючи на мене з хитрою усмішкою:
— А як же ти, Старий Чоловіче зміг дістатися сюди з Землі і перенести батьків моїх, чого ніхто инший не зробив би? Звідки знаєш ти все, чого ніхто инший 179


Проза • Драма
ие знає? а головне, чому ти не вмираєш, як инші?
Нагримав я на неї і заборонив їй раз на завжди розповсюджувати байки про мене, але це не помогло. Через декілька годин я чув, як вона говорила Янові, що є тепер патріярхом місяцевого люду і який ішов до мене в певній справі:
— Старий Чоловік гнівається, Старий Чоловік не хоче, щоб знали, що він є... Старий Чоловік.
Ян дуже засмутився.
— Це погано, дуже погано, а я саме хотів просити його, щоб він переніс під мій будинок камінюку, якої я разом з синами не можу зрушити з місця.
— Треба його вблагати, — сказала Ада — принесіть тільки багато слимаків, салати і бурштину, я йому це віддам. А головне — тут вона притулила пальця до уст — не кажіть нічого при ньому! бо він того не хоче!
Я вийшов з-за рогу, звідки чув усю ту розмову, знов нагримав на Аду і подався до оселі Яна, щоб зробити, чого він хотів. Відходячи, я чув іще, як Ада шепотіла збентеженому патріярхові:
— А бач! він чує і знає все!
Звідки взялося в цієї жінки це божевілля — не знаю, але з певністю скажу, що то суть і основа її істоти, причина великого її почитування серед місяцевого люду. Поки жило ще перше покоління, Роза й Ліля боялися її, і навіть Том, який і мене не дуже слухався, тремтів перед нею. Нині — діти його не насмілилися б суперечити їй.
Мене обурює це баламутство, що робить Ада в бідних головах онуків Марти, а тимчасом я почуваю до неї великий жаль. А надто тому, що в цьому спокійному її божевіллі, бачу хвилинами якісь проблиски свідомости, підчас яких вона, мабуть, відчуваючи, що живе в мріях, напевне тяжко страждає...
Пригадую собі такий випадок:
Було вже за північ, коли Ада прийшла до мене. Здивували мене її одвідини в таку незвичайну пору, особливо тому, що мороз тут, не жартує і виходити з дому вночі — річ і не приємна, і не звичайна.
Ада застала мене похиленого над якоюсь книжкою, і щоб не перешкоджати мені, сіла тихенько на ослові в кутку.
Я бачив, що вона має охоту розмовляти зо мною, але навмисне не звертав на неї уваги. Ада сиділа деякий час мовчки, врешті, бачучи, що я не звертаю на неї уваги, підійшла до мене, і легенько доторкнулась долонею мого плеча:
— Пане...
Я швидко обернувся. Так ніколи вона не зверталась мене. З уст її я чув звичайно: Старий Чоловіче. І дивна річ почувши цей виразе «Пане»—: я зазнав надзвичайного почуття; був тут відтінок радости, що хтось забалакав до мене по-людському, а поруч того, якесь обурення, що хтось сміє так звертатись до мене. — Пане... знов промовила Ада.
— Чого хочеш, дитино? — спитав я її як найлагідніше. Я мусів це питання декілька разів повторити, поки вона відповіла нарешті.
— Я хотіла тебе запитати... я хотіла б знати...
— Що?
— Пане! Я нічого не знаю — скрикнула вона відразу з такою трагедією 180


Юрій Жулавський | На срібній планеті
в голосі, з таким розпачем в очах, — що коли я глянув на неї, завмерло на устах моїх суворе зауваження їй, що вона не повинна була так багато розповідати місяцевим людям.
А вона говорила далі:
— Я нічого, нічого не знаю... І хотіла тебе прохати, щоб ти мені врешті сказав, що це все значить, хто ти такий і що таке — ми? Бачу, що ти одинокий і старий, дужий і величний, але, здається мені часом, що пам ятаю моїх батьків, і що були вони також инші, як нині ми, подібні до тебе...
Вона замовкла, а за хвилину почала знов, дивлячись мені в вічі:
— Скажи мені, хто ти і що таке ми?
А мені робилося щось дивне. Здавалось мені справді, що на це її питання, я вже давав їй відповідь не раз, але мене охопило бажання говорити, говорити по-людському до цієї жінки, що тільки тепер по-людському до мене озвалася. Мене пойняла якась чулість. Я почував, як серце моє м’якшає, а сльози тиснуться на оці, я не міг відразу видобути голосу з своїх грудей.
Через хвилину я озвався на її слова самим відгомоном:
— Хто я?..
Здалося мені, що власне, я сам цього добре не знаю.
А Ада говорила знову:
— Так, хто ти, Пане... Звемо тебе всі Старим Чоловіком, але я сьогодня думала, і саме прийшла спитати тебе... Скажи мені правду, чи ти — справді Старий Чоловік? ‘
Це тутешнє моє ім’я, яке вона сама колись поширювала — тепер вимовляла вона з забобонним острахом, на хвилинку затримуючи і кожним разом знижуючи голос.
— Я хочу знати, — казала Ада далі — чи ти справді звідти з тієї Землі, яку я бачила, прийшов сюди і чи справді ти можеш все зробити, що схочеш, і чи справді ти не помреш ніколи, а ми, коли б ти нас покинув, повернувшись на Землю, чи справді ми були б засуджені на згубу, як гадаємо ми?
Вимовивши все те одним духом, вона втопила в мене свої неспокійні блискучі очі. Що міг я їй відповісти? Ще хвилину до цього хотівя їй відкрити всю душу, ще раз сказати від щирого серця все те, про що вже стільки разів оповідав: про Землю, про те, як прибули ми сюди, про померлих наших товаришів, — але коли я прислухався до її слів, я зрозумів одразу, що все це буде даремно, бо вона хоче щоб я ствердив лише її думку, що я — Старий Чоловік, тоб-то, згідно з її розумінням, якась надзвичайна істота. Обгорнув мене знов смуток і довго не міг я підшукати потрібних слів.
— Навіщо ти мене питаєш? — сказав я врешті. Я-ж говорив тобі не раз...
_ Так... але я б хотіла, щоб ти мені сказав... правду!
Згадалось мені, як багато-багато років тому, з такими-ж словами звернувся до мене Том, коли я показував йому Землю і оповідав йому, що звідти прийшов на Місяць. — «Дядечку, скажи мені тепер правду!»— казав тоді Том.
— Скажи мені, — настоювала Ада,—скажи, чи це правда, що ти дістався сюди з моїми батьками, з тієї величезної зорі, яку ти звеш Землею?
181


Проза • Драма
Вона вхопила мене за руку і дивилась на мене пломенистими очима. Ще ніхто не бачив її такою.
— Скажи мені! — говорила, підвищуючи голос, — бо я те саме кажу цим людям, а вони вірять тобі!
Останні слова Ада вимовила з якимсь криком в серці, вони мене просто злякали. Ніколи я не гадав, що в цій зосередженій, божевільній, старій уже дівчині, може відбуватися така боротьба і палати таке почуття. «Вони вірять тобі!»— В цих словах містилася в цю хвилину вся дивна трагедія її життя. Вона створила Місяцевому людові нову, химерну ідолопоклон- ську релігію і тепер, коли прокинувся в ній несподіваний сумнів у всьому, що сама виголошувала, — прийшла до мене, щоб почути з уст моїх слово потвердження, бо ... «вони вірять мені!» В цьому викрикові немов би бреніла скарга, що ці люди такі бідні й марні перед мною, а заразом і прохання — не віднімати од них тієї їх віри.
Довго дивився я на неї і, здається мені, на очах тоїх були сльози.
— Адо, а ти повіриш тому, що скажу тобі зараз? — Повірю, повірю!
Я завагався на хвилину: чи не відмовитись мені від свого земного походження? Коли б вони думали, що я народився на Місяці, як вони, вони може б перестали вважати мене за вищу істоту? Але враз, здалося мені нечуваною потворністю відмовитися від Землі, коли тільки я подумав про те, — піт виступив мені на чолі. Хай буде, шо буде, а я вирішив витлумачити Аді, що з мене справді стара людина, але не Старий Чоловік в їх розумінні, що вони мусять це зрозуміти, 182
хоч би й болючою здалась їм втрата розповсюдженого забобону.
— Дійсно, я прийшов з Землі, — почав я, але Ада не дала мені докінчити.
— Так це правда? — закричала вона — правда?
Я кивнув головою. В цю-ж мить я почув, що Ада вхопила мене за ноги.
— Дякую тобі, Старий Чоловіче, і даруй мені — благаю — що я посміла... Тепер я вже знаю, що ти — Старий Чоловік!
Здивований я поглянув на неї. В очах її за хвилину ще притомних і розумних, знову палав той таємничий вогонь, що її пожирав, руки їй тремтіли, а на щоках проступили гарячкові рум’янці.
— Спасибі тобі, Старий Чоловіче — все своєї говорила вона, — тепер я піду і повім людові...
І не встиг я ще опам’ятатися, як її вже не було.
Зникла так швидко, що я не встиг ні затримати її, ані покликати. Ада — божевільна, але мене дивує, що Томові нащадки так безсумнівно вірять її словам. Дивно мені, що всі ці байки знайшли в них такий сприятливий грунт...
Не раз думаю, як все це сталося. Може й я сам тут трохи винен: занадто відокремлювався я від місяцевого племени, а спостерігши, що воно оточує легендою мою особу, зразу вважав те за дитинство і не намагався заглушити її в зародкові. Коли врешті, вражений, почав я з легендою боротися, було вже пізно.
Ще за життя Томового, я помітив, що серед його дітей починають ширитися якісь фантастичні чутки про мене. З випадково почутих міркувань, я довідався; що моє знання і мою надзвичайну


Юрій Жулавський | На срібній планеті
супроти їх силу вони вважають за якесь надприродне явище. Мали мене принаймні за всесильного чорнокнижника. Правда, Том не поширював цієї думки, але, оскільки я знаю, і не перечив їй. Мене-ж спочатку це тільки тішило.
Але по Томовій смерти справа значно погіршала. Здається мені, що тепер вони уважають мене більше, ніж за чорнокнижника. Вони гадають, що я все знаю і все можу, а коли не завжди роблю це, то тільки тому, що не хочу. Так вони прохали мене, щоб я одвернув бурю, кажучи, що, на жаль, Аді це не вдається, хоч вона і чинила моїм іменем і тепер послала їх до мене, бо я все можу!
Иншим разом Ян питався мене з таємничим виглядом, коли я наміряюсь покинути їх і одійти на Землю Ада напророкувала їм, що це станеться неминуче, а вони бояться мого відходу.
То певна річ — з великим і болючим смутком дивлюсь я на те, що діється в головах цього покоління. Але нічого не можу тут порадити...
Чи то, може, мені тільки не хочеться змагатися з цією наївною темнотою? Все мене мучить, все гнітить мене. Я радий, як пощастить мені забути на хвилину про те, де я і що робиться круг мене і, — приплющивши очі — мріяти про Землю.
Там є люди — справжні люди — і такі ліси, такі птахи і такі запашні квітки на луках...
О! там...
І тільки хотілося б мені мерщій піти звідси на завжди. Коли-б же я міг, як вони вірять, — повернутися на Землю! Я божеволію тут на саму лише думку про Землю. За що б я не взявся, ця думка раз-у-раз повертається до мене і вночі не дає мені спокою. Тільки засну, встають перед моїми очима різні,, фантастичні картини, — але всі вони — варіяції однієї теми: Земля! Земля! Земля!
Колись, як я ще жив там, були то для мене різні землі, країни, народи, суспільства, — тепер все це з’єдналося в одну думку, одну любов і тугу. Не можу уже розпізнати в далечині років та простору ні держав, ні людей інакомовних та інако- вірних; навіть людскість уся в душі моїй зливається в неподільну єдність з тваринами, рослинами та цілою брилою земною, — і так все те блищить і сяє в моїй думці, як там з чорного неба — над пустелями!
Земля! Земля! Земля!
* * *
Згадав я сьогодня Тома, з тих щасливих часів, коли він, дитиною, був моїм нерозлучним товаришем та другом. Думав про нього довго — і зараз, в тиху, морозну місяцеву ніч рояться перед очима самотного — барвисті образи з його хлоп’ячих літ.
Що б не казати, — а то була єдина людина з нового покоління, яку я справді любив. І так надзвичайно обходило мене все, що його торкалося.
Розвивався він надзвичайно швидко, мабуть піл впливом життьових умов тутешнього світу. Коли мав чотирнадцять років, був уже дорослою і дозрілою людиною. Дві старші дівчинки також підростали. Дивився я на них, як на квітки, що починали розцвітати, несвідомі своєї вроди, — але вже запашні; так інстинк- това передчували, що вони звабливі 183


Проза • Драма
і що виповняє їх якась таємниця, виростає незрозуміла якась міць, і тому цінні вони, пожадані й святі.
Поведінка їх що-до Тома значно змінилася. Раніш — це були дві прислужниці, два малесеньких метелика, які все кружляли коло його ясноволосої головки, все шукали випадку, щоб сподобатись йому, або бути на щось здатними.
Він знав свою велику перевагу над сестрами й вважав її за річ цілком при- родню. Нерозважливо ставився до дівчаток. Коли иноді траплялось йому, в хвилину незвичайної чулости, погладити буйне й м яке волосся одної з них, або навіть поцілувати, то робив він це завжди з виглядом доброго володаря, який ласкаво нагороджує прихильність своїх підвладних, але дбає й про те, щоб зіпсувати їх занадто частими виявами свого монаршого вдоволення. Таке відношення Тома до сестер вражало мене прикро з самого початку, і я не раз робив хлопцеві догани, бачучи, як безоглядно користується він їх послугами зате — тільки дозволяє їм себе кохати. Не передбачав я, що принаймні на певний час все це цілком зміниться.
В цю пору, про яку кажу, дівчатка стали обережніші у виявиявах свого кохання до брата, і навіть, як мені здалося, почали його уникати. Часами лише, коли він цього не бачив, кидали на нього крадькома боязькі погляди, червоніючи що-разу, як він наближався до них. В міру того, як вони віддалялись від Тома, ставали все ніжніші й щиріші одна до одної.
Зміна ця сталася швидко, і якось так непомітно, що спостерігши її, я не міг собі уявити, коли це все сталося. Знав я тільки, поглядаючи на тих трьох, міркуючи по земному, дітей, — що на моїх очах зайшла зміна, доконана природою, що хоче творити, хоч би пізніше і мала помститься на знаряядях і наслідках своєї великої волі.
Це вже не були рідні брат і сестри: то були дві жінки і чоловік...
Самі вони, само собою, ще не розуміли того. Том силкувався по-старому поводитися з сестрами, але йому доводилося важко. В їх товаристві він втрачав певність в собі і збивався. Зрозуміло було, що ці тихенькі і ніжні дівчатка мали тепер перевагу над ним, майбутнім володарем Місяцевого світу. Тепер замісць служити йому вони користалися з його послуги. Том носив їм поживу, дбав про їх одяг, вигоди, розваги, збирав для них кольорові мушлі й бурштин, а вони вплітали їх у коси, возив їх човном по морю, коли ставало на погоді. Звичайно ці мандрівки відбувалися в моєму товаристві, бо, дивна річ! — дівчата, які виховані були разом з Томом, і досі досі цілісенькі дні проводили з ним разом, не хотіли тепер на одинці пускатися з ним в дорогу. Не раз хотів я, як старший і досвідченіший, гребти замісць Тома, але він не згоджувався на це. Я зауважив, що не стільки йому йшло про те, щоб зберегти мої сили, скільки показати перед сестрами свою силу й спритність.
Одвічна комедія відогравался на моїх очах, але я з радістю дивився на неї. Здавалось мені, що я маю перед собою трьох пташенят, тримаючи руку на їх серцях і знаю, що серця ці колотяться і розумію навіть, чого вони самі ще не розуміють. Бодай чи не єдина це була доба в моєму 184


Юрій Жулавський | На срібній планеті
житті по смерти Марти, коли я по чував себе майже щасливим... Якийсь подих, весняний і свіжий, йшов на мене від цих дітей, в яких довершувалася таємниця життя й кохання.
І це вже сьогодня давні-давні спогади! З ніжністю викликаю їх у пам’яті, бо так небагато я мав таких днів, так мало я можу згадати з радістю і без болю... Але — знову ця страшна іронія життя! Любов Тома до Ділі й Рози — бо обох він кохав однаково — ця любов, що поглядаючи на неї, я почував ніжність в серці, привела на світ оте хирне покоління, яким поволі залюднюється околиця Теплих Ставів.
Що-разу, як спаде мені це на думку, мене підкидає, наче я в кошику троянд знайшов огидне гробацтво.
Врешті, може я й несправедливий до цих карлів.
Вони насамперед бідні, такі бідні, що коли дивлюся я на них, моя людська гордість аж в’ється від болю.
Том ще був над ними, як небо. Пам’ятаю його дрібну, шляхетну постать... Енергійний був і розумний, і в очах йому світилося те, що так важко побачити в погляді його дітей: душа.
Занадто все це болить мені, мені важко спокійно про все те писати.
Чому це все так сталося? Дивне питання, на яке не можна знайти відповіди. Тому, за-для чого ми прибули сюди, задля чого помер Томас, покинувши Марту між нами двома, за-для чого я зрікся її, хоч ближчий був її серцю, для чого умерла вона, а я живу? Все те талося з якоїсь фатальної і невблаганної необхідности, що запалює і гасить зорі, і дбає про волю та щастя людини не більше, як вітер про те зернятко морського піску, що пориває з собою.
Перечитую знову те, що записав на цих сторінках останньої ночи і мимоволі питаю себе, на віщо і для кого пишу?
Колись, занотовуючи пригоди з нашої подорожи через мертву пустелю, і пізніше, описуючи перші літа життя нашого на Місяці, я думав, що залишу ці нотатки місяцевим людям, — нехай знає прийдешнє покоління, як дісталися ти сюди і що довелось нам перетерпіти і перебороти, поки нам удалося знайти відповідні умови для життя. Але тепер... Ця думка викликає тільки сміх! Місяцеві люди, такі, як вони є, ніколи цього не читатимуть. Та я навіть не хочу, щоб вони читали те коли-небудь. Що їм до цього? Яке їм діло до моїх переживань, почуттів та болів? Хіба-ж вони могли-б їх зрозуміти? Чи ж вони побачили-б у цих сторінках щось більше, як фантастичну і не зовсім ясну для них повість? А врешті, навіщо їм дізнаватись, коли-б і могли навіть все те зрозуміти, що вони лише звироднілі пагони прекрасного племени, що розумом своїм владає над далекою і прекрасною зорею? Від хвилини, в яку б зрозуміли це, вони мусіли б тільки тужити, соромитись і страждати, як болію я, коли поглядаю на них.
Нехай же тутешня людскість забуде з часом, чим була колись на иншій планеті і хай ніколи не страждає на «метафізичну тугу».
Ці записки я пишу сьогодня для себе. Коли б я міг мріяти про те, щоб переслати його якимсь чудодійним способом 185


Проза • Драма
на Землю, писав би їх в формі листа до тих братів моїх по духу, що лишились там, вітав би і благословляв на кожній сторінці широкі земні лани, збіжжя, квіти і овочі, ліси й сади, птахів і людей, все, все, що нині в моїх спогадах таке невимовна дороге мені!
Але, на жаль, я знаю, що цього не буде ніколи, що ні одного слова не можу послати на Землю, до якої, лину тільки думкою й поглядом, — коли часами, подоланий тугою, вибираюсь до Полярної Країни, щоб побачити мою осяйну отчизну над пустелями.
Отже я пишу для себе. Розмовляю сам із собою, як усі старі люди. А коли мені иноді на коротку хвилину пощастить викликати в собі оману, що все це пишу для людей, що зосталися на Землі, — то серце моє швіздче б ється в грудях і чоло мені палає, бо здається тоді мені, що нав’язую якусь нитку межи собою, і рідною моєю планетою, віддаленою од мене на тисячі кілометрів.
З якою радістю я тоді змалював би найдрібніші подробиці мого тутешнього життя, сповідався-б думками, скаржився на болі та відзначив рідкі, короткі радощі! Тільки... радощів тих — було так небагато!
* * *
Отже писав я про єдину весну, що була на цій кулі, — коли прокидалося кохання в Томові і його сестрах. Може треба було мені зостатися тоді з ними... Але мені здавалось, що коли відійду від них на короткий час, наказавши, щоб нічого поважного у моїй відсутності не робили, — то протягну цю свіжість і весну; я гадав, що повернуся я в літню пору в’язати дозрілі снопи...
Я, старий безумець! — не менше диво було б задержати камінь, що летить в безодню, — одвернувшись від нього. Життя пішло своїм звичайним шляхом.
Коли прибув я до Моря по кількох місяцевих днях, перебутих в Полярній Країні, Том зустрів мене з дивною повагою і ввів мене до старого будинку, де колись жили ми з ним разом.
— Це твоя оселя, сказав він, — така, якою ти її кинув. Ми ні до чого не доторкалися, тільки Ада жила тут, поки тебе не було, та два старих пси, яких ти залишив.
_— А ти? Спитав я — а старші дівчата? де-ж ви жили?
Том оглянувся. Я повів очима за його поглядом і тільки тепер помітив, що недалечко, серед гущавини, над берегом другого теплого ставу, трохи вище, стояв новий, майже закінчений уже будинок.
— Я збудував собі нову хату, — сказав Том. — На віщо? спитав я з мимоволь- ним дивуванням. Том завагався, врешті глянув на старших дівчат, що саме підходили до нас і сказав, дивлячись мені прямо В ВІЧІ:
— Це — мої жінки.
— Котра? спитав я, майже несвідомо. Настала мовчанка. Том звісив голову, а дівчата дивились на нас збентежено.
— Котра з них? ще раз спитав я певніше.
— Я їх обох кохаю, — відмовив Том — і обидві — мої! Сказавши те, взяв дівчат за руки і привів до мене. — Благослови нас, Старий Чоловіче!
186


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Тоді то вперше він назвав мене тим найменням, що нині приросло до мене, здається, на завжди.
З цього часу в нашому житті зайшли зміни на око непомітні, по суті-ж вельми значні. В тісному нашому товаристві щось урвалось. Том з своїм подружжям творив окрему, замкнену в собі родину, і в міру того, як збільшувалося молоде покоління, її вузли стягувалися міцніше. Я й Ада зосталися осторонь. Що-день відчував я, що стаю все менш потрібним на цьому світі; щогодини зростала в мені туга за моїм світом, таким далеким і таким одмінним од цього, — а життя тимчасом пливло повз мене невтримною течією.
Не радо згадую я про пізніше життя Тома з сестрами. Не був він добрий до них, хоч вони кохали його незмінно до останнього зітхання. Забагато вимагав від них і занадто був деспотичний. Навіть я втратив давній вплив на нього. Почасти ті прикрі стосунки і спричинилися до другої моєї подорожи в Полярний Край — на цей раз удвох з Адою.
По другім же моїм повороті — здається — і почав я останній акт моєї місяцевої трагедії, що точиться і по цей день. Страшна смерть Рози, божевілля Ади, далі смерть Тома і Ділі, — і ця непогамовна туга моя за Землею, ця страшна самотність, що зростає з кожним днем, дарма, що все збільшується люду на Місяці.
Том дочекався від двох своїх дружин численних нащадків: шестеро синів і семеро дочок, з них наймолодша вмерла за кілька днів після народження. І ще за життя батьків Ян, старший син Рози, маючи біля п ятнадцати земних років, одружився з дочкою ЛІлі. Згодом, повироставши, инші діти побралися парами. Тепер, по смерти Тома, є вже двадцять шестеро його онуків — і двоє прав- нучат, дітей найстаршого Янового сина, жонатого вже допіру два роки. Разом сорок два чоловіка; вони заселяють цю кулю, все далі на захід, вздовш морського берега. Разом з ними розвивається «цивілізація». Виростають будинки, кузні, загороди для собак.
Я зостався в давньому будинкові на Теплих Ставах і тут уже мабуть залишуся до смерти, — коли б тільки вона не гаялась! І так уже я — виняток на цьому світі, де люди, пересаджені з Землі, так рано спіють і так передчасно умирають...
IV.
Здається мені, що був би я щасливий, коли б міг дати земним людям, хоч якусь- звістку, що я тут живу і думаю про них. Це так мало, а як я прагну це зробити. Це-ж жах, коли подумаю, що стільки сот тисяч кілометрів, така просторонь міжпланетна, не перебута ніколи, відділяє мене від тієї брили з каміння й глини, де я народився!
О, наскільки ж щасливіші від мене ці карлики, що тільки й думають, як би улов на морі випав щасливіше, та щоб салата краще виросла, та щоб здичавілі собаки не пошарпали з загородах ящірок, які несуть яйця...
* * *
Сьогодні я пробув кілька годин на Цвинтарному Острові. Колись я любив сидіти там і думати про минувшину застиглої нині місяцевої кулі; тепер знов буваю там часто, але, сидячи на зеленому горбочкові, вкритому могилами над 187


Проза • Драма
морем, думаю тільки про Марту, Петра, Тома і про себе, — чей же нарешті і я спочину тут коло них. Сьогодня, коли я так сидів там і дивився на тиху гладь моря, охопив мене такий безмірний жаль, такий невгамовний смуток, що я почав плакати як дитина і простяг руку до могил, і благав, щоб вони розкрились, заговорили до мене, або взяли мене до свого товариства.
Я почуваю, що далі жити мені — не годиться. І що мене власне держить на цьому світі? Біль, тугу, жаль, найгіршу самотність — все уже я перетерпів — і давно непотрібний я нікому, — час піти геть!
Так, час одійти. Хочу тільки ще раз побачити Землю, подивитись на цю ясну кулю, що висить у блакиті, обриси суходолів, над якими звільна пересуваються білі плямки хмар, хочу ще раз напружити; очі: може впізнаю той край, де я народився — а тоді...
Поки я веслував, вертаючись до берега, намір мій дозрів. Піду в Полярну Країну, щоб хоч подивитись на Землю.
З цією постановою я наближався додому, плануючи в думках цілу подорж, міркував над тим, як мені налагодити все потрібне для неї.
На порозі літнього будиночку я зустрів Аду. Прийшла в звичайний час, і не заставши мене дома, терпеливо дожидала мого повороту.
Серце в мене таке повне було надією знов побачити Землю, побачити хоч би і здалеку, що не міг я вдержатись і поділився з Адою своїм наміром.
— Слухай! — сказав я їй, коли вона привітала мене незабаром уже я піду од вас!
Вона подивилась на мене з тією таємничою, маніякальною повагою, якої звичайно додержувала в моїй присутності, і за хвилину одповіла.
— Знаю, Старий Чоловіче, що підеш, коли захочеш, але...
Спосіб поводження зо мною тутешніх людей, до якого я здавалося мусів би вже призвичаїтись, ніколи може не справляв на мене такого прикрого вражіння, як справив у ту мить. На одну хвилину стиснулось у мене серце почуттям невимовної самотности й болю, а далі, одразу пойняла мене лють.
— Досить уже тих комедій! — закричав я, топнувши ногою об поріг дому — піду, коли мені подобається І куди захочу, але нічого не має тут ні таємного, ні надзвичайного! Іди до Яна і скажи йому, що на завтра рано хочу мати собак для повозу;— збираюсь в Полярну Країну.
Ада не сказала ні слова і пішла виконувати мій наказ.
Годин через дві, я помітив якийсь незвичайний рух перед будинком. Ян і його брати, з дітьми і жінками, зібралися з непокритими головами, поглядаючи мовчки й збентежено на двері. З групи вийшла Ада і стала на порозі. Була вона у параднім одінню; мала якийсь вінок на голові; низки величезних криваво-червоних дукачів та блакитних перлів звисали їй з шиї аж до пояса. В руці тримала посох, зроблений з собачих кісток, щільно набитих на довгий мідяний прут.
— Старий Чоловіче! Хочемо говорити з тобою!
Невимовна злість зірвалася в мені. В першій хвилі я хотів схопити повішений на стінці батіг і розігнати цю голоту, що з такою помпою прийшла сюди до мене, але згодом жаль мені їх стало:
188


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Що ж винні вони...
Вгамував я себе, вийшов і став перед хатою, вирішивши в душі, ще раз покликати їх до здорового розуму.
Невиразний гомін, поклики згоди зараз же вщухли, скоро я став на порозі. Серед тиші-чути було лише плач наймолодшого внука Янового та збентежений
шепіт матери: тихо, тихо, бо Старий Чоловік розгнівається.
Почуття якогось безмірного жалю пройняло мене.
— Чого ви хочете від мене! — запитав я, одсуваючи Аду на бік.
Тоді Ян виступив наперед. Дивився мені в-вічі з виразом безпорадного й заляканого карла, і нарешті, — глянувши по-за себе, так наче зачерпнувши відваги від товаришів, сказав:
— Хочемо прохати тебе, Старий Чоловіче, щоб ти ще не йшов від нас.
— Так! так не йди ще! — проказали за ним всі тридцять чоловіка. Був у них в очах такий страх і таке благання, що я почув розбуджене в мені спочуття.
— І що вам од цього? — обізвався я, більше запитуючи себе, ніж їх.
Ян подумав хвилинку, а далі почав поволі, з видимим зусиллям замикаючи в вислів своє розвіяне, неясне почуття:
— Ми були б тоді самі... Прийшла-б довга ніч і мороз, о! лютий мороз, він кусається, як пес, а ми були-б самі... Далі б зійшло сонце, а тебе-б не було з нами, Старий Чоловіче... Ада — і тут він глянув на «пророчицю», що стояла біля нього, — Ада казала нам, що ти знаєшся з Сонцем і ще з иншою зорею, більшою за Сонце, таємною, иноді чорною, а иноді зоряною, — вона її бачила, коли була з тобою там, на півночі... Казала, що ти звідти прийшов і говориш до цієї зірки, коли її побачиш, святою мовою, такою, якою ми повинні з тобою розмовляти. Ми боїмося, щоб ти там не повернувся на ту зорю, бо ми-б тоді зосталися самі. Так от ми і прохаємо.
— Так, так, благаємо тебе, зостанься з нами! — прохали карлиці і карлики, в одну душу з Яном.
Деякий час я стояв мовчазний, зовсім не знаючи, що їм сказати... Чоловіки й жінки згуртувалися тісним колом біля мене, простягали руки й благали голосом, в якому бреніла тривога:
— Зостанься з нами! Зостанься!
Я почував, що даремно було б повторяти їм те, що я казав стільки разів: що я — звичайна людина, не обдарована ніякими таємними силами, і так само, як вони, підлягаю смерти. Я не знав, що маю робити, в ухах моїх бреніли невпинно, подібні до слів молитви, голоси: «Зостанься з нами!».
Я глянув на Аду. Вона стояла збоку в своєму пророцькому одягові з величчю та повагою в усій постаті, але здалося мені, що на устах її я помітив якусь посмішку — напівглумливу, напівсмутну.
— На що ти привела їх сюди? — запитав я.
Вона посміхнулася і підвела на мене спущені досі очі:
— Ти-ж чуєш, Старий Чоловіче, чого вони бажають від тебе.
Навколо безупинно бреніло: «Зостанься з нами!»
Це вже було занадто.
— Ні, не зістанусь, — скрикнув я твердим тоном. — Не зостанусь, бо...
189


Проза • Драма
І знову не знав, що казати. Як витлумачити їм, що я йду глянути на Землю, величезну й осяяну, за якою нудьгую, — без того, щоб не впевнити їх тим самим, що я — якась надзвичайна істота?..
Тепер круг мене настала тиша... Глянув я на них — і — хто-б пойняв цьому віри, — я побачив, що ці карлики плачуть, плачуть на саму думку, що я покину їх. Вони вже не благали, не просили, — але в їх поволочених слізьми очах, коли дивились на мене, пробивалася якась собача покора і одчай, сильніші від крику.
Шкода мені стало їх.
— Я піду від вас, — сказав я лагідніше, але ще не зараз. — Можете спати спокійно:
Почув я щось ніби зітхання полег- кости із тридцяти грудей.
— А як коли виберусь в дорогу, додав я, натрапивши на несподівану думку, туди, на північ, де зоріє найкраща зоря, про яку ви чули від мене й від Ади, то візьму вас з собою, щоб ви могли її побачити і потім оповідати своїм дітям і внукам.
— Ти Могутній, Старий Чоловіче! Могутній і ласкавий — відповіло мені безліч радісних голосів. — Не йди тільки від нас на цю зорю, про яку кажеш!
— Як би то я міг туди піти! — зітхнув я мимоволі, — але, на жаль, — я тільки людина, така як і ви.
Серед натовпу карлів повстав рух і жвавість. Вони переглядались між собою і, здалося мені, що на їх широких вустах я помітив щось подібне до хитрої усмішки. Та посмішка говорила: «Знаємо вже, знаємо! Ада казала нам, що з якоїсь незрозумілої нам причини Старий Чоловік не хоче, щоб ми знали, що він... Старий Чоловік.
190
Знов охопила мене байдужність; одвернувся я і пішов до хати. Перед хатою загомоніли — і я бачив крізь вікно, як усі купчилися біля Ади, а вона щось жваво оповідала, мабуть, про мене та про мою надзвичайність. Незабаром уже зайде сонце, і місяцева людність давно вже розійшлась по своїх хатах, що стеляться довгою низкою на південний захід. Через кілька годин вони заснуть і певне маритимуть про подорож, що обіцяв їм Старий Чоловік, та про Землю, — велику, дивну зорю, про яку знають лише з оповідань.
* * *
Через якийсь десяток годин я буду єдиною істотою, що не спатиме на Місяці.
Але поки-що скрізь іде життя. Я бачу з вікна, як перед Яновою хатою пораються старші його сини, недалеко від них жінки, поспішаючи, кінчають заготовляти поживу перед недалекою вже ніччю.
Не знаю, чи добре це я роблю, що лишаюсь на деякий час серед цих людей. Кінець-кінцем нема про що думати: я дав їм обіцянку, що зостанусь.
Але потішся, старе моє серце! Зостануся я вже недовго... Ще кілька днів, що найбільше — кільканадцять іще довгих місяцевих ночей, і я таки подамся в дорогу до Полярної Країни, щоб там закінчити своє життя, споглядаючи далеку Землю.
Ці люди, знаю, пам’ятаючи мою обіцянку, захочуть піти зо мною. Ну, що ж, візьму кількох із них, нехай побачать Землю, а далі повернуться до братів своїх без мене.
Занадто вже велика туга гнітить мене! Жалкую навіть, що схилився на їх


Юрій Жулавський | На срібній планеті
прохання і приобіцяв їм зостатися тут. А як і боюся чого часом, то тільки, — що потім не вистачить мені сил і снаги відійти в ту країну, де я матиму перед очима Землю!
Але ні! снаги мені вистачить, вистачить! Сам иноді дивуюсь невитрачено- сти свого організму. Лише кількох років бракує мені до сотні, а здається мені, що кожен день замість вичерпувати мої сили й знесилювати життєздатність, зміцнює мене що-раз дужче.
І знов мимоволі думаю про цю смішну й полохливу легенду, що поширилась серед тутешнього люду: що я ніколи не вмру.
Страшна, жахлива думка! бо, на жаль, тільки; фізична природа людини може призвичаїтись до того, що суперечить їй; душа-ж — ніколи! Мій біль і туга не тільки не зменшуються з роками, а навпаки зростають — невпинно, надмірно.
Я проганяю цю думку від себе, а тимчасом з любов’ю й насолодою думаю про те, що через кілька місяцевих днів побачу Землю. Серце моє так палко й дивно тремтить в моїх грудях, неначе-б мені двадцять років і я збираюсь іти на побачення з моєю коханою, з Беатріче, з якою тільки вві сні насмілювався розмовляти.
Але я знаю — кохана моя буде холодна, німа й далека, і я тільки простягатиму в розпуці до неї тужливі руки і тільки кликатиму її крізь несходимі небесні безодні, а вона — ні голосу мого не почує, ні жадної думки, жадного спогаду не присвятить мені.
Це дивна й страшна річ мати предмет своєї туги на небі. Здається мені, що до цієї далекої, невидної звідси, моєї рідної зорі прив’язано мене довгою ниткою, зачепленою за серце; вона може тягтися без кінця, але ніколи не урветься. І от прив’язаний до недосяжного для мене світу, я почуваю, що той грунт, по якому ступаю, — чужий мені і буде чужим довіку.
Яка страшна річ — любов до зір. Бо Земля тепер для мене — це ж тільки зоря, яку я кохаю по-над усе на світі. Як що є духи, що з величних і блискучих світів, з палаючих сонць спадають на темні планети, то як же вони мусять страждати, яких найгостріших мук мають зазнавати.
Скільки разів на день проказував я собі, що ці місяцеві карли, якими я гордував, а далі зглянувся на них і які немов-би плазують передо мною, Старим Чоловіком, — сто раз щасливіші від мене.
От і тепер, закінчивши роботу, снуються коло своїх домачків і усміхаються самі до себе з задоволенням. Ян, що за природнім правом старшинства є їх патріярхом, закличе їх перед вечерею так, як наказав я робити багато років тому, щоб разом прочитати кілька розділів з призначених мною книжок. Раніше, коли живий був Том, я сам головував на цих вечірніх зборах, тлумачив їм біблію або инші книжки, призначені до читання, і провадив довгі розповіді про Землю і людей, — але тепер я не з’являюсь навіть на місці зборів, коло хреста, якого значіння вони ледве розуміють. На що мені говорити з ними, коли кожне моє слово вони тлумачать зовсім навпаки, до кожної правди прикладають відразу фантастичні та дитячі легенди.
Але скажу ще раз — хіба винні вони? Чи ж вони винні, що все, що вони чують,
191


Проза • Драма
застосовують до себе, бо не зугарні полинути думкою по-над той суходіл, на якому живуть. Що ж винні вони, коли слухаючи з книги Буття, думають про свого діда, Петра, могилу якого на Цвинтарному Острові бачили і знають, і дивляться на мене очима, повними жаху? Те, що люди можуть жити на иншому світі, на якийсь зорі, подібний до тих, що сяють вночі над ними, вони вважають за річ, якій треба вірити, бо так сказав їм я, але уявити собі вони цього не можуть.
Я все зробив, скільки мав сили, щоб збудити душу цих людей, опустив руки тільки тоді, коли переконався, що все те даремна праця. Через те я не повинен нарікати на себе, але я почуваю на собі страшний тягар відповідальности за цей занепад людського племени, що доручене було мені.
І знов іронія життя: вони вважають себе за щасливих, а я до розпуки дохожу, уболіваючи над ними, а своїми піклуваннями тільки збільшую собі біль та муку...
V.
Знов роки минули на Землі з того часу, як я в останнє переглядав ці сторінки. Сьогодня одкриваго свої нотатки, щоб записати дату, коли я покидаю країну над морем. Кінець-кінцем я йду до Полярного Краю на завжди, — так мені здається. Від ВИХОДУ нашого місяцевих днів шістсот дев’яносто один.
* * *
Все вже налагоджено; наш старий вагон, наполовину зменшений і поправлений, я виповнив запасами живности й палива, якого мені вистачить на довгий час перебування в Полярній Країні — може на довше, ніж буде мені потрібно... бо я вже старий...
Я мав вирушити сьогодні рано, але трапилась подія, що принаймні на один місяцевий день затримає мій від’їзд.
Ось у чому справа: з часів Томової мандрівки на південь, в напрямкові до екватора, що за неї Том мало не заплатив життям, я суворо заборонив робити такі екскурсії, бо знав наперед, що вони ні до чого не доведуть, тільки даремне наражатимуть мандрівників на небезпеки. Досі свято слухались мого наказу, а я певний був, що і завжди так буде, особливо тому, що тутешнє покоління не вельми відважне і всю свою увагу звертає на практичні, що-денні потреби.
Але я помилявся. Мабуть і сюди передалася з Землі і в грудях тутешніх карликів тліє іскра вогню, що там кличе людей до культурного поступу і шукання нових земель за океаном. Від якогось часу я помітив, що дехто з чоловіків тужливим оком поглядає на південь, за далеке море. Запитували мене колись, що там таке, за цим морем. Я відповів їм, що не знаю, але вони, наскільки я міг прочитати те з їх обличчя, не повірилиі мені. Певно, підозрювали, що я не хочу їм сказати.
Останню ніч я перебував з Яном біля нафтових джерел, готуючи запаси до подорожі в Полярну Країну. Коли вранці я повернувся до моря попрощатись з місяцевим людом і поблагословити його перед тим, як піду кінчати своє життя далеко від цих околиць, мені розказано, що троє чоловіків, найдужчих і найвідваж- ніших з усієї тутешньої людности, користуючись з моєї відсутности, вирушили 192


Юрій Жулавський | На срібній планеті
вночі по замерзлому морю, щоб дійти ранком до протилежного берега на південній півкулі.
Шалений замір! Я певен, що не вернуться ніколи, але, не зважаючи на це, мушу скоритися благанням Яна та Ади і почекати ще день, щоб поблагословити і їх, коли повернуться. .. перед моїм відходом.
Запитав я дружину Каспра, найстаршого з трьох авантурників, чого вони пішли на південь. — Відповіла: хотіли побачити, що там є... Инших пояснень не вміла дати.
Шкода цих людей, бо загинуть безперечно, а вони енергійні — і довели те.
* * *
Нарешті настав день від’їзду. Сонце зійшло вже скілька годин тому, крига тане; швидко сяду до мотору і подамося на північ.
Без почуття жалю прощаюся з цією країною, хоч і знаю, що не вернусь сюди вже ніколи.
Кидаю ще погляд на могилу Марти на далекому острові і так чудно мені на серці...
Вчора над вечір я пробув кілька годин на цій могилі. Тяжко було мені розлучатися з нею, це єдине, що я люблю на цьому світі. Взяв з неї грудку землі; притисну її до уст, коли вмиратиму в далекій країні.
Час уже в дорогу... Місяцевий люд збирається, щоб попрощатись зо мною. Не ремствують, не налягають, — знають, що так повинно бути. Адам, Ян та два їх брати мають ще товаришити мені в дорозі до Полярної Країни. Не міг я того їм одмовити.
Тамті троє ще не повернулися, і певне не повернуться ніколи. Але не дожидатиму їх далі. Врешті усі так пригноблені моїм від’їздом, що про них вже і не згадують. Тільки Ян згадав про них, коли сходило сонце і додав:
— Нещастя спіткало їх, — вирушили в дорогу, не спитавшися ради в Старого Чоловіка.
Йому відповів раптовий плач серед зібраної круг нього громадки.
— З цього часу не буде вже кого питати! — казаж вони, ридаючи і тиснучись до мене.
Отже здається, ці люди люблять мене. Дивне відкритгя — в цю останню хвилину!
Все одно! час вирушати!
В дорозі, на Рівнині Озер.
З полегкістю дихаю в цю хвилину, коли подумаю, що за мною лежить моє місяцеве життя, а передо мною тільки коротке перебування в Полярній Країні, у тій першій (колись) пристані нашій на Місяці, а далі — смерть перед обличчям Землі, моєї улюбленої світосяйної отчизни.
Поволі все стає сном: моє минуле життя і люди, що кинув їх над морем; все це гине в якійсь срібній та сонній імлі, серед якої в душі моїй горить полум’янисте коло Землі.
Я став нетерпеливий, — і такий радий був би побачити її як-найскоріше, щоб заспокоїти мою тугу. Вже ніч, а сон не торкається моїх повік. Намагаюся своїм писанням скоротити довгі години.
От зупинились ми на ніч тут, де Петро колись був знайшов перше нафтове джерело. Скільки це років пролинуло
193


Проза • Драма
від того часу? І мимоволі знов повертаюсь думкою до того минулого життя, що лежить уже по-за мною. Встають перед моїми очима померлі товариші мої, і Марта, і перші її діти, які всі також померли... Ах! Геть ці спогади, вони тільки бентежать мене тепер, коли мені потрібні сили, щоб добратись до краю, де я побачу Землю!
З тугою рвався я до цієї подорожи, а все ж, мушу те визнати, важкі були для мене останні хвилини прощання. Таке дивне серце людське і така сила звички! Видко, і до тюремних ґрат можна призвичаїтись. Останнього ранку, коли я кінчав записувати попередню нотатку, я побачив цілий натовп людей, що збиралися перед моїм будинком. Ставали мовчки, похмурі й смутні, і чекали. Порахував я їх з вікна; були всі, за винятком тих трьох. Повіз стояв напоготові. Тоді глянув я ще раз на цей куток, де прожив більше, як п’ятдесят років, і не бажаючи, щоб колись тутешні ідолославці шанували цей дім, як місце перебування Старого Чоловіка, підпалив його власними руками зо всім, що лишилось в ньому, чим користувався колись, — і вийшов до згромадженого люду. Ясне полум’я бухнуло за мною крізь вікна й двері.
То було моє похоронне вогнище.
Короткий немов приглушений крик зірвався з уст громади, коли я став перед ними. Поглядали на дім в огні, на мене, але ніхто не рушив з місця, щоб гасити вогонь; почували, що я так хочу... Всі мовчали.
Сьогодня, я в останнє серед вас, — почав я, щоб сказати що-небудь, бо серед тієї тиші, порушуваної тільки потріскуванням полум’я, мене охопив 194
смуток та пригноблення. — Іду від вас, — казав я далі, в країну, куди вже давно намірявся йти. Не думаю, щоб коли небудь сюди повернуся, але коли ви захочете, можете відвідати мене, поки не умру.
Карлики все дивились мовчки на палаючі крокви даху й на мене; у де-кого очі були повні сліз.
Зітхнув я глибоко, бо якийсь тягар навалився мені на груди.
Всі ви виросли на моїх очах, — знов почав я, добираючи слів, — жили ви досі зо мною, а тепер самі давайте собі раду. Пам’ятайте, що ви люди, пам’ятайте!
Голос урвався мені в грудях.
— Нераз навчав я вас — не забувайте того! Залишаю вам книжки, святу книгу, привезену з Землі, де пишеться, як створено світ, про визволення й призначення людини; читайте її часто й живіть, як слід.
Знов зупинився, почуваючи, що кажу про річі банальні та безужитні.
Тоді якась молода жінка виступила з натовпу і заговорила:
— Старий Чоловіче, заким відійдеш, скажи, чи добре, коли чоловік б’є жінку?
Ті слова були немов-би гасло. В одну мить мене оточив рій жінок та чоловіків, і почали мене питати жалібними голосами:
— Старий Чоловіче, скажи, чи добре, щоб брат запрягав брата молодшого до праці тільки тому, що той слабосиліший?
— Скажи, чи діти мають право вигонити батьків з хати, яку самі батьки колись збудували?
— Скажи, чи справедливо, щоб один із людей казав: Це мої поля — і не дозволяв збирати з них хліб. — Чи справедливо, щоб один у одного відбирав дружину?


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Щоб псував знаряддя?
— Щоб мстився за подіяну кривду?
— Щоб оббріхував инших для власної хористи?
— Скажи, чи це справедливо?
— Скажи, за ким підеш, бо і ти і книжки учили нас не чинити так, а тимчасом такі що-денні вчинки наші!
Страшний біль стиснув мені серце.
Покидаючи цих людей, я бачив ясно, якими шляхами піде далі їх розвиток. Багато де-чого шляхетного з духу людського загинуло по дорозі на Місяць, зате все лихо прийшло сюди з нами!
— Це зле! — одмовив я нарешті. — Коли це діється під моїм оком, що ж буде тоді, коли я піду від вас?
— Так на віщо ж ти йдеш? — одповів мені хтось.
Було те таке просте і разом страшне питання.
— На віщо я відхожу?
Я похилив голову, як обвинувачений, не знаючи, що відсказати.
Серед загальної тиші було чути тільки тріщання палаючого будинку та приглушений віддаленням рик вулкану.
Натовп не озивався більше. Мабуть зрозумів, що почував в цю хвилину і я, — що від’їзд мій — неминуча потреба, конечність долі, якій годі вже опиратись.
— Може ще коли вернусь до вас. Живіть поки-що в згоді і по людському, — пробубонів я, почуваючи, шо завдаю їм брехні так само, як і собі.
— Не вернешся! — обізвалась Ада, яка досі мовчала. А далі, повернувшись обличчям до всіх присутніх, додала піднесеним голосом:
— Старий Чоловік покидає вас!
Було щось жахливе в цьому лементові, що одним тремтінням пройняв всю громаду.
— Так мусить бути! — сказав я глухо.
За годину пізніше я був уже в повозі, прямуючи на північ з Адою та трьома її братаничами.
* * *
Вже четвертий місяцевий день, як ми в дорозі.
Сонце з’явившись вранці, не пішло вже стовпом вгору, але покотившись на небосхилі, ледве посувається по ньому рум’яне, підняте лише на кілька ступнів над синьою смужкою гір на південному сході. Це свідчить, що ми наближаємося до мети нашої подорожи. На півночі росте передо мною гірське пасмо; бачу вже голим оком найвищі, вічним сонцем осяяні шпилі і межигір’я серед них, що є немов війстя до Полярної улоговини. Як б’ється серце...
Не буде кінця сьогодняшньому дневі, бо в ту мить, як сонце повинно зайти для цієї місцевости, ми вже будемо на Полюсі, в країні вічного світанку, де разом бувають схід і захід, полудня і північ, для всіх мередіянів, в один узол пов’язаних під нашими ногами.
І тоді я побачу Землю!
% % %
В полярній країні.
По чотирьох місяцевих днях подорожування, саме в годину, коли сонце мало заходити в околицях Теплих Ставів, настала велика хвилина: ми продерлися межигір’ям крізь пасмо гір, що становить пограничний мур Полярної улоговини.
195


Проза • Драма
З надзвичайним зворушенням вступав я в цей край втупивши очі в ту сторону неба, де за хвилину мала з’явитися земля, а коли несподівано враз побачив її в щілині межи скелями, — то такий захоплений я був цим видовищем, що не зважав, спочатку, як тримаються мої сопутники. Тільки за хвилину, вставши з колін (бо навколішки вітав я свою далеку отчизну, простягаючи руки до неї як дитина до матери), глянув я на свій почет. Ян, його два брати і старший син, що прибули сюди зо мною, стояли круг мене без шапок, скам’янілі, з святим жахом на обличчях, нерухомим поглядом впиваючись у півколо Землі. Ада стояла попереду й простягла руки до Пустельної Зорі.
Пройшло чимало часу, заким вона звернулася до задуманих своїх товаришів.
— Звідти прийшов він, — мовила здавленим голосом, наче не хотіла, щоб я чув, — і туди вернеться, коли довершиться час. Падайте ж ниць перед Землею!
І вони впали ниць перед обличчям Землі, по якій ходили батьки їх.
Підвівшись не сміли наблизитись до мене, а коли я, врешті, опам’ятавшись, покликав їх і почав ще тремтячим голосом тлумачити їм з’явище, яке вони мали перед собою, — збилися коло моїх ніг, злякані, пойняті жахом, неначе непевні, чи не піднесуся я за хвилину над їх головами, — чи не полечу блідим повітрям ген-ген, до тієї яскравої Зорі!
Ох! коли б я міг те зробити!
І раптом, коли я звертався до них — незрозумілий їм — несподівано ударила мені в голову думка і я замовк, поглядаючи на Землю. Я відчув, що не маю що сказати цим людям, які обступили тут мене.
І вони мовчали довго, аж, нарешті, згуртувавшись трохи далі від мене, почали штовхати один одного ліктями і шепотіти:
— Дивись дивись! Він прийшов звідти, — казали один до одного, показуючи, мабуть, на Землю.
— Тоді, коли ще тут не було нікого...
— Так... Він привіз сюди діда Петра і дружину його Марту.
— А одного, який був батьком нашого діда, залишив в пустелі мертвого. Так учить Ада.
— Цього немає в святих книгах. Там тільки говориться про Адама, то ніби Петро...
Тихше! Те святе письмо є инше... Його він теж приніс звідти...
— Так, все зробив він; для перших людей, він створив тут море, і сонце, і ставки...
Я швидко обернувся, почувши останні слова, і розмова, що провадилася у-півголоса, відразу стихла.
Хотів я нагримати на них, але зараз же спало мені на думку, що всі силкування мої марні. Я сказав їм тільки, щоб нап’яли шатро, бо ми тут пробудемо довше.
І линуть від цієї хвилі години, позначені незримим сонцем на рум’яних верхів’ях гір — для них, здається, поволі, для мене аж надто швидко!
Така дорога мені ця Полярна Країна! Сама-но думка про можливість мого повороту на берег моря до Теплих Ставів проймає мене болем і жахом... Перебуваючи тут, я маю вражіння, ніби я на самісінькім порозі Місяцевого світу, ніби один тільки крок тут через міжзоряну 196


Юрій Жулавський | На срібній планеті
просторінь до Землі — і, далебі, більше вабить мене до себе ця безмежна, мертва пустеля, що починається передо мною, за тими горами, аніж залюднене надмор’я, в якому я так довго жив.
Навіть могила Марти на Цвинтарному острові не тягне мене туди. Я маю її тут, круг себе більше, як там... Тут вона серцем належала мені, хоч ніколи про те не було й слова межи нами; тут вона стояла біля мого ліжка, коли я хворів, тут ходила зо мною по зелених, пухких луках, або підіймалася на рожеве верхів’я, — а там... була вона дружиною иншого, там дивився я лише на її біль і приниження, понижений сам і змучений в-край.
Добре мені тут, в Полярній Країні, так добре, як тільки може бути людині, що втратила все, навіть Землю під ногами, і повиснувши на мертвому камені серед небесного простору, живе тільки минулим та думкою про те, що не повернеться ніколи.
Тихше, тихше, старе, непоправне і невтишиме моє серце! От перед тобою блискуче коло Землі, от тобі ті самі луки, по яких ти блукало з нею — з тією чужою і тепер мертвою... Перед недалекою уже домовиною — чого ще треба тобі, старе моє серце?..
О, брати мої там, на ясній кулі, що світить в цю хвилину перед моїми очима!
О, брати мої далекі, брати мої незнані, над усе мені найдорожчі!
О Земле! Зоре найясніша, радосте очей моїх! Світло, що гориш над пустелями!
Земле, Земле! розкішний раю, найдорожчий клейноде, ясний ізмарагде, оправлений в блакить моря, плетенице з квітів, запашне кадило, арфо дзвінка пташиними голосами!
О Земле! Земле! отчизно моя, мати моя витрачена!
Ридання мені виривається з старих нужденних грудей і сліз вже немає, щоб оплакувати тебе, зоре, засвічена над пустелями! світе, з усіх світів найгідніший любови!
От простягаю до тебе руки — я, найдальший, найнещасніший з синів твоїх, єдиний, якому з ласки своєї з’являєшся тепер в цій золотій постаті, зоре серед усіх зір небесних!
Глянь, я молюся тобі, покинутий і са- мотний, я, що мене ти знала дитиною, мене, що постарівся далеко від твого матірнього лона...
Земле!
Пробач, що пішов я від тебе, пойнятий безумною жадобою знання, яку ти зростила в мені, поваблений срібним обличчям мертвого світу, що багато-багато віків ти одірвала від себе, щоб світив твоїм ночам і колихав твої моря!
Благаю тебе я, син твій марнотратний, якому ти дала всі добра — високу поставу і мислячий дух, квіти — щоб тішив ними свої очі, птахів — щоб упивався їх піснями, братів — щоб мав з ким ділити свій біль і радість; син марнотратний і суворою покараний карою, що вже не може повернутися до тебе і найгіршим стати із дітей на твоєму широкому лоні:
Земле!
Не забувай про мене! світи очам моїм, поки гаряче більмо жаданої смерти засліпить мій зір.
П’ю, вбираю твоє сяйво всією своєю істотою! Упиваюсь ясністю твоєю до нестями, до шалу!
197


Проза • Драма
Світло твоє, таке велике і щедре від морської блакиті, від снігових верхогір’їв, від зелених ланів, від дрібного та блискучого листу на деревах, від куб- ків-квіток, від роси, що сяє по луках, від селянських стріх та від гостро-стрільча- тих веж церковних, від людських облич- чів, що в задумі дивляться в небо — сотні тисяч миль перебігло воно до мене через одвічну пустелю і стало тепер мені всім: блакиттю твоїх морів, твоїми зелено- врунними ланами, сяйвом роси, барвами квітів і відблиском людського духа, від- зеркаленого у звернених до неба очах.
О Земле! Земле моя!
О! Коли ж то мій дух, визволений з тіла, зможе піти по тих променистих струнах — між тобою і цим страшним світом, і припавши до твоїх грудей тихим подувом, поцілує все те, що так полюбив і за чим тужить так незмірна!..
О, Земле!
VI.
В мене таке передчуття, що я скоро вже помру. Ця думка витає коло мене; повне нею повітря, повне нею криваве проміння сонця і небо видається мені подібним до тихого, м’якого савану, а Земля світить на йому, як срібна лямпа в могильному склепі. Ніколи ще не почував я так яскраво, як тепер, що незабаром умру.
Без болю, без жалю і турботи, думаю про те, але що найдивніше — без радости, яку повинно-б збудити в моїм серці це остаточне визволення.
Здається мені, щось залишилося ще мені зробити, щось надзвичайно просте, але дуже важливе, — тільки не можу здумати! І це гнітить мене і через це не тішить мене смерть-визволителька, що чую, уже кружить надо мною...
Уві сні я виразно чую, як кличуть мене звідти, з Землі. А я — теж уві сні — відповідаю їм що-разу: прагну до вас, але не знаю дороги...
Чи-ж не через безповітряну пустелю веде дорога на Землю?
Недавно я був на горі, звідки дивилися ми; колись з Петром на затемнення сонця, а далі на озеро, що виповнило всю полярну улоговину.
Взяв був з собою Аду в цю мандрівку. Сама напросилась зо мною. Бачучи, що часто ходжу на околишні гори, щоб подивитись або на Землю, або на пустиню, яку видно звідси на краю небосхилу, вона домагалась, щоб я взяв її коли-небудь з собою, бо їй хочеться побачити те, на що я дивлюся і за чим тужу.
Ідучи сьогодня зо мною, Ада убралася у найурочистіші жрецькі щати, а Янові сказала, що йде дивитись на батьківщину Старого Чоловіка. В дорозі мене смішив її поважний вигляд; коли я дивився на неї, мені здавалося, що вона сходить на гору для якоїсь великої і святої офіри. Я певен, що те саме думали люди, яких я залишив в наметах долі. Дивились на неї з пошаною і навіть з жахом.
Мовчки сходили ми на гору. Сміх, який мене брав у долині, коли я дивився на урочисте вбрання Ади, одлетів кудись далеко від мене — я забув, навіть, що ця жінка йде зо мною. Я дивився на Землю, що поволі вставала над обрієм, в міру того, як я здіймався все вище, — на Сонце, що стояло, як червона куля, з протилежного боку на обрії. В ногах моїх сте198


Юрій Жулавський | На срібній планеті
лився килим з якихсь рослин, рожевих од сонця; а над головою було бліде, застигле небо.
Дивного вражіння дізнав я. Здавалось мені, що, вступаючи на цю гору, я відхожу на віки від місяцевого люду та від цього завмерлого світу; здавалось мені, що я справді — якийсь таємничий Старий Чоловік, і виконавши нині свій важкий обов’язок, повертаюсь до Зорі, до небесної своєї отчизни... А сонце палає за мною — червоне, і прощається зо мною на цім світі, що був для мене лише тягарем та стражданням, а Земля встає передо мною величезна, промениста, готова прийняти мене до свого лона...
Я вже стояв на вершку гори в безмірі надзвичайно чистого повітря, коли, глянувши на Землю, побачив ясний клинок Европи, що посувався по ній. Видко було її до краю, хоч якісь хмари, пересуваючись над Францією та Англією — тьмарили її контури... Але широкі, польські рівнини блищали мов срібне, виполіроване люстро, з одного боку одмежоване темною смугою Балтійського моря, а з другого — темним ланцюгом Карпат, що сяяли сніговими верхами, немов разком дорогоцінних перлів...
Таке несподіване та чарівне було те видовище мого рідного краю на небесній блакиті, що цілу хвилину простояв я, затамувавши віддих, увесь обернувшися в зір, і враз несподівано зайшовся плачем, як мала дитина, упавши ниць на поверхню місяцевої гори.
Коли, по де-якім часі я підвівся і заспокоївся трохи, — мені впало в око, що Ада стоїть навколішках біля моїх ніг, і буйні сльози біжать їй по обличчі.
— Що тобі? — спитав я мимоволі.
Вона, замісць відповісти, охопила мене руками за коліна і вибухла голосним плачем. За хвилину серед ридань я зміг почути уривчасті слова:
— Ти нещасливий, Старий Чоловіче! — промовила вона.
— І ти тому плачеш?
Вона не сказала вже ні слова і тільки, вгамувавши плач, дивилась на золотисту Землю.
Знову настало довге мовчання.
Врешті Ада підвела голову і глянула мені в вічі дивним, проникливим поглядом.
— Тут на Місяці все таке смутне і нещасливе, навіть, ти, — промовила вона. Для чого ти прийшов сюди? Для чого... з цієї Зорі?
— Не знаю.
Я сказав правду: справді, не знаю, чом я не вмираю?
В ту ж мить жах мене охопив, бо знову промайнула в думці та страшна місяцева легенда, що я ніколи не вмру.
Ада тимчасом, трохи помовчавши, обізвалася якимсь глибоким, здавленим голосом, немов сама собі відповідаючи:
— Ти — Старий Чоловік. І проте нещасний.
— От саме тому, — одповів я несвідомо.
Спускаючись через де-який час з гори, я знов пережив оману, що слізьми виповнила мої очі. Скоро лише, повертаючись з гори, я побачив намет Яна і його товаришів, що стояв на тому ж місці, де колись був наш, то здалося мені на хвилину, що в цьому наметі дожидають мене Марта з маленьким Томом на грудях, а Петро журиться, як звичайно, але ще молодий і не такий ще зламаний життям, як пізніше на морському березі.
199


Проза • Драма
Цю чудову фантазію мого старечого почуття, грубо і різко розвіяли карлики, що метушились коло намету.
Побачивши їх, я спинився в ході з почуттям якоїсь раптової внутрішньої огиди. Ада зауважила це.
— Ти не хочеш іти до них, Старий Чоловіче? — запитала вона.
Що я мав їй од повісти? Мимохіть оглянувся я на Землю; я був уже в долині, і тільки краєчок її маячив на обрії.
Ада, перехопивши мій перелітний погляд, жахнулась, і тоді благальна зложила руки:
— Ні, ні, ще не зараз! Ти ще їм потрібний.
Вона боялася, щоб я не вернувся туди, до моєї батьківщини.
— Невже ти гадаєш, що я можу повернутись на Землю, — запитав я.
— Можеш все, що захочеш, — одпові- ла Ада, — але... ти ще не захочеш...
Прийшовши до намету, стомлений і стурбопаний, я ліг спати, але сон мій був дуже неспокійний. По-перше, кілька годин не давало мені заснути шепотіння моїх товаришів за полотняною, стіною, які, оточивши Аду, розпитували її про мене, про те, що я робив, що казав. Дуже мене ті голоси дратували, а коли я кінець-кінцем заснув, снились мені далекі часи, Марта, Місяцева пустеля і Земля... Земля!..
Мучать мене ці сни...
Хотів би я вже зостатися сам. Товариство цих людей, що прийшли сюди зо мною, мучить мене і гнітить. Здається мені, що ввесь час вони стоять між мною та Землею і якусь тінь кидають мені на душу...
А їм тимчасом і думки нема від’їжджати! Розташувалися собі табором 200
у долині, хазяйнують та роблять запаси, так ніби мали-б тут вікувати! Невже вони дурять себе думкою, що згодом умовлять мене повернутися?
Хто його знає, чи немає в тім руки Ади? Що-разу все більше дивує мене ця жінка... Иноді я вже вагаюсь, чи справді вона божевільна, остільки її вчинки й слова з’являються передо мною в новім освітленні. Бо й справді, чи це не дивом здається, що ця божевільна найрозумніша з усіх людей, що тут народилися?
А зрештою, чого все це мене обходить? Адже-ж я людина з иншого світу, людина — скінчена цілком, виснажена, змучена всім, що довелось пережити.
О! Як би ці люди захотіли врешті дати мені спокій і залишити мене самого!
Земле моя, Земле! ти не знаєш, як важко жити мені без тебе і як бажав би я вмерти! Хоч завтра, сьогодня, зараз...
* * *
Що це я за блюзнірство написав! Вчора ще хотів я вмерти, а сьогодня хочу жити, мушу ще хоч скільки місяцевих днів прожити, а тоді хай буде, що буде! Якийсь шум стоїть мені в голові; а в грудях якась невисловлена й розкішна повінь. Так, це так, мушу це виконати, мушу!
Хвала тобі, Небо, що в мене є старий наш вагон і доволі поживи й запасу.
А тимчасом, це так просто! Дивно, чому раніш я не подумав про це.
О Земле! брати мої улюблені! ще не такий я одірваний від вас і покинутий, як думав недавно — маю спроможність переслати вам звістку про себе, і хоч би мені довелось життям наложити, — зроблю це, і нехай бог мені поможе!


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Умру в пустелі, в повнім сяйві моєї Зорі-матери! але раніше...
Аби мені лише знайти її! її тільки й маю на думці? про неї мрію, і далебі, не знаю, чи прагнув я коли в житті побачення з коханою жінкою так, як сьо- годня прагну знайти її, цю гармату, яку залишили ми п’ятдесят років тому біля могили О’Тамора!
Коли вперше це спало мені на думку, я ошалів від радощів: здалося мені, що мене осяяло якесь диво, і вказує мені спосіб, порозумітися з братами моїми, що лишилися на Землі!
Бо справді, п’ятдесят земних років живу тут, а ще й досі не подумав про те, що там, на Sinus Aestuum, серед кам’яної пустелі біля могили О’Тамора, стоїть націлена прямісінько в диск Землі гармата, яка чекає тільки іскри, щоб викинути дорученого їй листа, крізь міжзоряні простори, на Землю.
Так, я подамся в Мертву пустелю шукати цієї гармати, піду шукати трупа старого О’Тамора в скелистій могилі; це він її там пильнує п’ятдесят літ, дивлячись на Землю порожніми западинами очей. Знаю, що вже не вернуся з цієї мандрівки; занадто бо вже я старий і занадто змучений, а головне, не маю куди й чого вертатись. Смерть погордувала мною, не захотіла прийти по мене сюди над море, то я піду на зустріч їй в той страшний край, де, справді, повинна бути її оселя.
І спочину там на віки, біля О’Тамора та вистріленої гармати, на скелях, під ясною — в зеніті — кулею Землі. Коли б уже скорше!
Але перше... Серце шалено б’ється мені в грудях. Перше згорну я ці записи, цю книгу болю, яку хотів був покинути майбутнім місяцевим людям, притисну її до грудей, поцілую і пошлю в набої, немов, у сталевому конверті, вам, далекі мої брати, вам, брати мої улюблені!.. Мрію про це, а голова мені горить, — мрію, як там, на Землі знайде хтось сталевий мій набій, може всього через скільки тижнів, — а може через роки, через віки! — а відкривши вийме з неї сувій паперю... Будете тоді, браття мої незнані, читати, що писав я з безнастанною думкою про вас і про спільну матір нашу Землю; ви її знаєте в зелені, в розкошах квіток, у зимових ранках, а я її знаю, як світло небесне, пречисте і спокійне, що палає од віку над країною тиші й смерти!
Брати мої, ви не знаєте, яка прекрасна мати ваша, коли дивишся на неї через безодню небес! І не знаєте ви, як тужу я за нею і за вами, як проклинаю те небо, що лягло межи нами, хоч таким сяйвом оздоблює воно мою отчизну.
* * *
От як це сталося:
Сонце зійшло вже втретє над пустелею і втретє Земля зчорніла новиною з того часу, як ми прибули до Полярної Країни після довгої та важкої подорожи, — коли це Ян, знайшовши мене зажуреного на верхів’ю гори, заговорив раптово:
— Старий Чоловіче, час уже вертатися!
Я здрігнувся від цих слів; я так потонув у думках про Землю, що не зрозумів тих слів відразу, подумав, що він кличе мене повернутися туди, звідки я прийшов?
А він говорив далі:
— Нас дожидаються жінки й діти... Пора вже вертатись над море, до теплих 201


Проза • Драма
ставів, до наших полів і загород, Старий Чоловіче!
Говорив несміливо, неначе-б питав, а не бажав іти, але в голосі його і в обличчі я прочитав тверду постанову.
І відразу ухопив мене жаль за серце: ці люди; прибули сюди зо йною і думають тепер вертатися, думають про свої сем’ї, про родовище, за яким тужать і яке невдовзі побачать — а я?. — Мій дім, моя сім’я і родовище там — на небі! Не повернутись мені до них, не жити там ніколи. Моя туга за ними, напевне, сто раз гіркіша, ніж туга цих людей за частиною Місяцевої поверхні, за узбережжям місяцевого моря! Заздрість огорнула мене...
— Повертайтесь! — відповів я сухо.
— А ти? — скрикнув Ян, надзвичайно здивований, вражений, відсахнувиши- ся від широкого помаху моєї руки, — як я показав йому шлях на південь, — і звівши на мене очі...
— Я зостанусь тут. Я ж говорив вам, беручи вас в дорогу, що, виїхавшм, уже не повернусь ніколи.
— Так, — тихо промовив Ян, — але я думав, що може згодом, може... Тут не добре жити людям...
— Так вертайтесь. Я зостаюся.
Тепер він не сказав ні слова, схилив лише голову, немов би хто ударив його по шиї й швидко одійшов, до Ади — подумав я зразу — за порадою.
Я не помилився. Через хвилину прийшла місяцева пророчиця. Я вже приготувався до якоїсь смішної сцени з додачею різних прохань, заклять, навіть плачусцени подібної до тої, що відбулася перед тим, як ми рушили в дорогу... І як же я здивувався, коли Ада прийшла, самотна й тиха, нічого не запитуючи, нічого не прохаючи, і сказала тільки:
— Зостаєшся тут на Землю дивитися, Старий Чоловіче!
Я мовчки кивнув головою.
— Але туди ще не підеш? — Сказавши це, вона показала рухом голови на Землю та на мертву місяцеву пустелю, що лежала перед нею. Мимоволі я глянув в той бік, і тоді раптом майнула в мене думка, що я міг би податися в пустелю, через яку пробивався з товаришами п’ятдесят років тому, щоб хоч на короткий час, перед тим, як вмерти з виснаження, почувати себе ближче до Землі, мати її просто над головою. Сьогодні ця думка мене захопила цілком, і позбутися її я не можу. Але тоді, як вона з’явилась вперше, я зараз же її переборов, уважаючи за неможливу, так наче смерть уже стояла за моєю спиною і неспромога була мені купити те, за що треба було б заплатити життям.
— Туди не підеш? — ще раз спитала пророчиця.
Я завагався.
— Ні, ще ні...
— Так... то може-б ти ще повернувся з цими нещасними людьми до моря? Вони так прагнуть, щоб ти був серед них.
— Ні! — відповів я гостро, — бачучи, що починаються благання. — Я залишусь тут...
— Як хочеш, Старий Чоловіче. Вони дуже страждатимуть, — але... Як схочеш ти, так і зробиш. Коли повернуться самі, запитають їх ті, що лишились дома: а де Старий Чоловік, на якого дивились ми з малих літ? Вони тільки похилять голови і відкажуть: ВІН покинув нас...
202


Юрій Жулавський | На срібній планеті
— Але, як хочеш. Вони знають, що ти — гість серед них і що прийде хвилина, коли повинні будуть порядкувати самі...
— Ти залишишся в їх, — сказав я, — і будеш управляти ними. Ян, навіть і той слухається тебе і поважає.
— Ні, я не зостанусь з ними.
Я глянув на неї здивовано, а вона по хвилині вагання, схилилася до моїх колін:
— У мене прохання до теб’е, Старий Чоловіче!
— Кажи.
— Не проганяй мене!
— Що?
Не проганяй мене. Дозволь зостатись з тобою.
Зо мною тут: в Полярній Країні?
— Так. З тобою в Полярній Країні.
— Але для чого? Що-ж ти тут робитимеш? Там твої ближні, над морем?
— Я знаю, ти не мій ближній, бо ти походиш з Зір; я знаю, те, але дозволь мені...
Я замислився над цим чудним проханням.
— Для чого ж, для чого ти хочеш зостатись зо мною? — спитав я вдруге, тут же недобре, тут невесело.
Ада похилила голову і сказала глибоким приглушеним, але твердим голосом:
— Бо я люблю тебе, Старий Чоловіче!
Я мовчав, а вона через хвилину, говорила далі:
— Знаю, що кари гідне моє зухвальство. Я не смію говорити тобі, що люблю тебе... Та коли-ж я не вмію инакше назвати те, що почуваю... Батьків своїх я майже не пам’ятаю. Пригадую тільки, що були вони нещасливі. На тебе дивлюся змалку і бачу в тобі якусь величність, якесь сяйво, якусь міць, щось таке, чого я не знаю, але знаю, що це з зір прийшло до тебе.
Замовкла, а коли, зачудований, я прислухався до її слів, що ще бреніли, вона почала знову:
— Але й ти був нещасливий, і такий самотний, самотний все своє життя, як і я. Не знаю, для чого прийшов ти з тієї ясної Зорі на Місяць... Так схотів ти. Знаю, що робиш все, що захочеш — ти сам собі довліваєш... Але, я хочу служити тобі і бути з тобою до останку. Не проганяй мене. Ти великий, ти добрий і мудрий!
Сказавши це, схилилась знов до моїх ніг і так уже зосталась з чолом на моїх колінях.
— А коли ти захочеш уже одійти, вернутись до своєї блискучої отчизни небесної, — знов почала вона через де-який час, — то я випроважу тебе аж до краю тієї великої та мертвої пустелі, попрощаюсь з тобою і буду довго, довго дивитись у слід за тобою, Старий Чоловіче, аж поки зникнеш з очей моїх, а тоді вернуся до людей на морськім узбережжі і скажу їм тільки: Він уже одійшов... Потім умру.
На той час, як Ада говорила те якимсь незнаним мені мрійним шептанням, місяцеві люди, підкравшись близько, прислухались до її слів, затамувавши віддих...
І раптом я почув здавлений голос Яна:
— Старий Чоловік одійде від нас... на Землю!
А далі плач. — Дивний, проймаючий, приглушений плач!
І дивно! Звичайно, турбував і сердив мене цей плач антропоморфів, а тепер, не знаю, чи тому, що слова Ади збентежили 203


Проза • Драма
мене, чи то подіяла на мене думка про остаточну мою подорож на пустелю під ясною Землею, але плач цей вразив мене дуже; я відчув і смуток і жаль.
Я звернувся до них, а Ян, осмілений моїм поглядом, зробив кілька кроків вперед і сказав, дивлячись мені в вічі:
— Старий Чоловіче! Чи це вже так неминуче? Чи там уже тебе дожидають? Чи ти обіцяв їм, що прийдеш? А ми мусимо зостатися сами?
В цю мить наче грім ударив мене в голову. Одна блискавка, одна думка:
Гармата!
Так, так! Гармата! Там, на могилі О’Тамора, там, у пустелі!..
Все пішло мені обертом перед очима. Обома руками притиснув я серце, наче боявся, що воно мені розірве груди.
Очі втопив я в рубчик Землі, яку ще видно було над обрієм, а через голову промайнула якась шалена блискавка: подорож, пустеля, гармата, постріл, брати мої на Землі, ці записи... а далі сіра імла, в якій все потонуло... І я зрозумів: смерть!
Я зовсім забув, де я, що діється коло мене. Вони занімілі дивилися на мене з надзвичайним здивуванням, але я не бачив їх. Наче крізь сон долетів до мене голос Ади:
— Ідіть собі! Старий Чоловік розмовляє з Землею. Невдовзі він покине нас.
Коли я трохи опам’ятався з першого вражіння, яке ця думка на мене справила, я спостеріг, що я зостався сам.
Я зрозумів, що це моє покликання, що я мушу йти в пустелю, знайти гармату, послати Землі останню звістку і останнє привітання — і потім умерти в пустелі.
Через де-який час я сповістив Аду і Яна про свою постанову; вислухали її з похиленими головами, але без слова опору, ніби вже підготовані до того.
Про негайний поворот до Моря вони вже не гадають. Хочуть лишитися тут до години мого від’їзду.
Тепер, коли я стану лицем до Землі, маю Сонце праворуч; заким воно пройде пів круга і стане по лівій стороні, несучи день на пустельну півкулю, — я вирушу в дорогу.
* * *
От і скінчилася моя Місяцева трагедія! Тепер вже я тут, де вперше побачив на Місяці луки, зелені рослини і життя; тоді прибув я, довершивши подорож через мертву пустелю, — тепер вибираюся, щоб перебути її вдруге і в останнє.
Похмуро в серці моєму, але спокійно. Кидаю погляд на минуле життя, і здається мені, що час уже зробити підрахунок в своїй совісті. Хотів би я, як це роблять земні люди, готуючись до смерти, висповідатися, але дивна річ! На уста мої тиснеться лише недоля моя. Невже це те саме?
Так от, Боже, ти, що однаково наслухаєш і наймізернішого гробака, і гуркіт планет, що летять в просторах, ти що бачиш мене тут на Місяці, як колись на Землі, — прийми мою сповідь, — і я признаюсь тобі, що був грішний і нещасливий!
Як був я дитиною, тісно було мені на Землі, яку ти створив для мене, і я линув невгамовною, тужно-окриленою думкою до тих планет, далеких, блискучих на тверді небесній, тікав від лестощів матери, щоб марити про дива, які ти створив — не для мене! Був я грішний і нещасливий!..
204


Юрій Жулавський | На срібній планеті
Коли я підростав і вбирав в себе ті крихти знання, які ти дозволив здобути людям, — вся душа моя криком кричала: «мало!» і снила про зривання семерних печаток та розсування заслон, що ти закрив своєю рурою... Грішний я був і нещасливий...
А ледве став я мужем, мене охопила жадоба полинути в простори — так ніби стоячи на Землі, не був я в безмір’ї всесвіту і не літав над безоднями — і скористався я з можливости і з легким серцем покинув свою матір-кормилицю за-для срібного Місяцевого диску, що вабить до себе сноход. Грішний був я і такий я тепер нещасливий...
Дивився я на смерть товаришів і друзів, змагаючись з собою в душі, а ладен був боротись з ними за ковток повітря, потрібний, щоб урятувати життя, або за жінку, що нікому не належала з тих, хто простягав до неї руки... А коли я став свідком її нещастя, якого сам був винуватцем, я не зробив нічого, щоб визволити її. Грішний був я і нещасливий...
Лишився я самотний в цьому страшному світі, куди занесла мене моя власна воля, і маючи довірене мені молоде покоління людей, не зумів збудити в ньому духу, а ні звернути його очей до неба... Навпаки, замісць любити їх, я гордував нещасними і дозволив, щоб шанували мене на той час, кали тобі тільки належить шаноба... Грішний був я і нещасливий...
А тепер, зламаний болем, розбитий тугою, кидаю тих, що доля доручила моєму проводу і опіці, і йду по останню смутну втіху — умерти перед лицем Землі!..
Грішний я, господи, і нещасливий...
Життя моє розламалося на дві великі частини і одна з них була — поривання до невідомого, а друга — була біль за втраченим... І обидві — сповнені страждання і туги... Я прагнув, — і не досягнув.. Бо тільки один нікчемний крок ступив я у Всесвіті і, навіть, не знаю таємниць планети, на якій пробуваю. Даремно я все оддав на жертву, даремно пройшов я блакитну просторонь, пустелю страшнішу від Земних, даремно кілька десятків років жив на цій срібній кулі: загадкою лишилося круг мене все, як і п’ятдесят років тому.
А за чим тужу нині — того, знаю, не осягну ніколи...
І це все життя моє!
О, вже час, пора вже всьому тому закінчитись...
З ніжністю і замилуванням дивлюся я на пустелю, на яку незабаром випрова- жу свій повіз, щоб бути самотнім до самої смерти!..
Ці останні люди, яких бачу, залишаться тут...
Напевне зійдуть на гору і довго ще будуть дивитися вслід за мною, за чорним повозом, що зникне в ранковім сяйві сонячнім, а потім вернуться до свого народу і скажуть: Старий Чоловік уже одійшов...
Із цього, з цих слів, виросте тут згодом у прийдешності легенда, як і з нашого прибуття у цей світ!
Грішний я...
Наближається хвилина од’їзду...
VII.
На морі холоду.
Я сам, — і таким нелюдським жахом проймає мене ця безмірна самотність 205


Проза • Драма
і тиша. Здається мені, що я вже вмер і пливу в цьому повозі, мов у хароновому човні до якоїсь незнаної країни.
А проте, я знаю-ж це бездоріжжя і бачив ці гори, що встають передо мною на обрії. Я проїздив там давно-давно, багато років тому! Тоді поривались ми до життя, а тепер...
Доле! дай мені ще стільки сили, щоб зміг я доїхати до могили О’Тамора! Нічого вже більше я не благаю в тебе.
Обіцяв я місяцевому людові, що коли вистачить у мене сил повернутись з пустелі, заживу вже серед них до кінця свого життя, але знаю, що з пустелі я не вернуся...
Хоч може тепер моя присутність на Теплих Ставах потрібніша, як коли...
Як що це правда...
Дивну і страшну звістку почув я в хвилину од’їзду. Слухайте ж мене, земні люди.
Вже мав я сідати до повозу і прощався з зібраною круг мене громадкою, коли раптом при вході в долину я спостеріг двох людей. В першу хвилину подумав, що це омана, але скоро переконався, що це справді так; двоє карликів швидко наближались до нас.
Ян теж помітив їх і скрикнув:
— За нами послали! Трапилося щось недобре!
Справді, передчуття його справдилось, посли з Помор’я принесли дивну і страшну звістку. Невдовзі по моїм від’їзді з околиці Теплих Ставів, відважні авантурники, що я вважав їх за пропащих, — повернулися з подорожи на південну півкулю. Але вернулось їх тільки двоє. Третій — ніколи вже не вернеться. І тих двоє принесли такі відомості, що відразу ж було ухвалено послати за мною до Полярної Країни і вмовити мене приїхати на море.
Двоє обраних посланців рушили вгору за течією ріки, а далі, керуючись давніми оповіданнями Ади< дістались на узгір’я, над рівниною Озер, і звідси, продираючись гірськими щілинами, щасливо і досить хутко потрапили до Полярної улоговини.
Нетерпляче я слухав це оповідання, бажаючи, зрештою, довідатись детально про те, що примусило їх відважитись на таку надзвичайну подорож?
Нарешті, посланці, що я й Ада мусіли їх підганяти, почали, перебиваючи один одного, розповідати нам історію аван- турної подорожи.
З безладних виразів та домішуваних до розповідь міркувань я зрозумів тільки, що при сильному ходовому вітрі, на санях з поставленими вітрилами, троє авантурників, як вихор промчали за ніч замерзле море і на сході сонця були вже на протилежному березі у південній півкулі. Це було ясно, але далі важко було зорієнтуватися в їх речах. Взагалі ж, усе те було таке незвичайне.
Поміж гір, на широких долинах, там живуть якісь дивні істоти на пів-люди, на пів-звірі; ховаються вони від моря в глибоких ямах, викопаних навкруги давніх пів-зруйнованих і не знати вже коли покинутих міст. З цими-от надзвичайно хижими істотами мусіли подорожні змагатися; в цій борні загинув лише один товариш, а двоє перемогли за допомогою вогнепальної зброї.
Повертаючись до-дому, вони тікали з нелюдським жахом, бо ці істоти завзято гнались за ними по льоду. — То лихі 206


Юрій Жулавський | На срібній планеті
потвори! — казав оповідач, здрігаючись на саму згадку, — малі, але дуже сердиті! Ми мусіли тікати, бо їх багато, дуже багато, і вони лихі! Мають от такі довгі руки і дзьоби, замісць уст. Каспра схопили от-таким довгим шнуром і розірвали, а потім затягли трупа в глибоку яму, де вони живуть: Там країна прекрасна, але ці почвари злі! Товариші бідного Каспра розказували нам про це. Ті почвари гналися за ними, але в них були санчата з мотором і пси; вони встигли втекти хоч і з великими труднощами. О! там дивна країна! дуже дивна — за морем, на півдні... Там стоять великі башти, але зруйновані, якісь величезні машини чи майстерні, але зіпсовані і порослі травою. Ті почвари пильнують їх і моляться тим баштам, хоч, здається, не знають, що мають робити з ними. Живуть в ямах і дуже люті.
Даремно я розпитував, щоб мати якісь певніші ознаки тих істот, що живуть за місяцевим морем, посланці нічого не могли мені більше сказати. Почув тилькі я історію повороту подорожніх з-за моря, жахливу, повну небезпек і трудів, Одисею! Вітер не сприяв їм підчас повороту, і ночи не вистачило їм, щоб перебути море. Лід почав уже танути, коли перелякані подорожні щасливо добрались до якогось маленького пустельного острова і там пересиділи цілий день, ховаючись у ямах від страшної тропічної спеки та дожидаючи ночи й моразу, щоб їхати далі по кризі. Другої ночи вихор кинув їх далеко на захід, а як на те — ще мотор зіпсувався в кінці подорожи, — отже, змагаючись з невимовними труднощами, мусіли вони йти пішки морським узбережжям, а собаки тягли по піску порожні сані.
І от, дійшовши до околиці Теплих Ставів, почули, що Старого Чоловіка вже немає.
— Чого-ж ви хочете від мене? — запитав я, вислухавши це дивне оповідання.
— Рятуй нас, Старий Чоловіче! рятуй, — в один голос закричали обидва посланці... — Погано нам без тебе і нещастя спадає на наші голови! Ці почвари напевне переїдуть море, коли вже дізнались про наше існування, і будуть боротися з нами, гнобити нас, мучити! Ох! їх більше! багато більше, як нас!
Склавши благально руки, вони кинулись до моїх ніг; я відчував запитливі, неспокійні погляди Янові та його братів, — тільки Ада була нерухома і на вигляд байдужна.
А я стояв, до глибини душі зворушений, непевний, що сказати, що робити, вражений не так можливим нападом тих істот на місяцеві колонії людські, як самою звісткою, що тут живуть якісь та ще й розумні, як здається, істоти. Був момент, коли я вже думав зректися останнього щастя, укоханого наміру — переслати звістку про себе вам, земні брати мої, — щоб залишитись серед місяцевого покоління, дізнатись, що таке ці дивні та потворні народи, що живуть по той бік моря і, що про їх існування я довідався тільки тепер, по п ятдесятлітньому моєму тут перебуванню, і в разі потреби боронити від них нащаддя моїх померлих друзів.
Але моє вагання тривало недовго. Якийсь безмежний смуток охопив мене. І яке мені діло до місяцевого люду, що прибув сюди з Землі, і до тих рештків якихся старожильщв місяцевих, що живуть, як кроти, в ямах, навколо зруйнованих міст, 207


Проза • Драма
де колись сиділи, мабуть, їх гордовиті предки? Нехай жеруть один одного, нехай боряться, хай нищать один-одного... Що мені до того? Старий вже я, і не знаю, чи вистачить у мене сили, щоб одбути далеку, передсмертну подорож на безповітряну пустелю — на що ж їх марнувати тепер за-для безглуздого жалю, чи то за-для нерозважної цікавости? А хто поручиться мені, що оповідання цих двох шаленців — правдиве? Може там стоять не міста, а вивітрені скелі? Може ті. потворні перво- жильці лише нерозумні тварини? Старий вже я і не маю часу впевнятися в тому, бо треба мені вмерти там, біля могили О’Тамора, в повному сяйві Землі.
— Несила вже моя вам допомогти, — зашептав я зрештою, — самі думайте про себе. Жде мене неминуча подорож, а шлях мій иншій, ніж ваш.
— Я знала, що ти так відповіси! — озвалася Ада, коли вже я підніс ногу на східці до вагону.
Але Ян іще вхопив мене за коліна:
— Заприсягнись нам тільки, — закричав він, — коли вже инакше бути не може, заприсягнись, що повернешся до нас з тієї пустелі, куди їдеш! Будемо дожидати тебе і думка про тебе підсилюватиме нас у борні, яку нам доведеться провадити!
Я завагався.
— Якщо вистачить сил і життя: повернусь!
Ада звернулася до громади:
— Він повернеться, — але туди!
Сказавши те, вона простягла руку до рубчика Землі, що сяяв над обрієм.
Я був уже в середині вагону і тримав руку на стерні, коли долетіли до мене останні її слова:'
— А сюди прийде знов тільки через віки, через віки... коли довершиться...
* * *
На Морі Дощів під Трьома Головами.
Жахливу подорож перебув я, прямуючи до вас, брати мої! Кам’яний жах охоплює мене, коли подумаю про цю безодню самотности та про ті переправи через гори, щілини, через великі і мертві пустелі. Я плив морями темряви, один, і пекла вогненні маю ще перед собою, спеки сліпучі, і немилосердні морози. І пустку... пустку...
Иншим шляхом дістався я сюди, ніж той, яким ми колись їхали, — але таким же страшним. Боячись незабутньої загрозливої щілини в поперечній долині, я, щоб не загрузнути в ній, пішов кругом з Моря Холоду, через перстень Платона з заходу і таким способом добрався до тієї великої долини, що доведе мене до підніжжя Ератостена.
На що мені оповідати вам про всі труднощі дотеперішньої моєї подорожи? Либонь гірші ще речі чигають на мене далі!..
Був я уже на тому місці, де колись ми побачили Місто Померлих. Але пустеля там рівна і тепер я там не доглянув нічого, — жодної скелі, жодного сліду.
Чи не одурили тоді нас почуття, чи може тепер я помилився у вимірах і здалека обминув те прокляте місце?
Чи може та валка трупів згорнула тимчасом свої кам’яні намети і пішла собі далі, в пустелю — на неокраяні рівнини смерти?
Жах іде за мною, жах — передо мною, а між ними я з своєю страшною останньою самотністю...
Сонце встає блискуче, сяють різнобарвні зорі на чорнім,, оксамитовім 208


Юрій Жулавський | На срібній планеті
небі — і страшно, страшно. Для чого маю шукати я Міста Померлих — знайду його хутко, знайду незабаром... чи ж це не Край Смерти навколо мене?
* * *
Під Ератостеном.
Ще останнє, коротке зусилля... Остання гора, останнє верхів’я. Об’їду його з заходу і півдня, і тоді дістануся на Sinus Aestuum, а звідти, з кам’яної могили старого О’Тамора...
Дикі, пошарпані кручі передо мною, і Земля, сливе уже в зеніті, розпускається повнею, як велетенський квіт, — і сонце тут же під нею...
Повітря і живности ще вистачає, — коли-б тільки вистачило сил. Убуває їх мені що-раз більше... раптово, несподівано. .. Знаю вже, що умру тут. Спати я вже не можу давно, — навіть, уночі, навіть підчас полуденної спеки. В-останнє, коли я заснув — десь серед Моря Дощів — якісь голоси та привиди переслідували мене уві сні. Спочатку мені здавалося, ніби чую за собою крики зоставленого тут люду, що благає мене повернутися і боронити його від місячан-старожильців, які вже переїхали екваторіяльне море, палять їм хати і забивають жінок та дітей... Заледве заснув я, одігнавши ті примари, як перед мене з’явилися постаті моїх померлих друзів. Вітали мене серед себе, кликали назавжди приставати до їх гурту і — тінню серед тіней — блукати з ними по одвічній пустелі... А, нарешті, снилося мені, що мене кликано з Землі, і то був єдиний голос, якому я відповідав усією своєю істотою...
Прокинувся я і йду на той голос, земні брати мої, і знаю, що вже не засну, — хіба що вві сні останньому дозволено мені буде примкнути повіки на завжди..
Уже недовго... чи так?., недовго ждати.
* * *
Над могилою О’Тамора — в останню годину.
Дяка господеві найвищому: я знайшов дорогу до того місця... проклятого... де наша нога вперше діткнулася місяцевого ґрунту — і благословенного, бо звідси я можу послати на Землю звістку про себе.
Стою над тілом старого О’Тамора і дивуюся, бачучи, що він молодший від мене, живого. Літа пройшли над ним, не діткнувшися його, як легкий вітер над гранітними скелями. Тут, у цій безповітряній пустелі, немає тління: старий
О’Тамор має той самий вигляд, як і тоді, коли ми його тут заставляли — невпинно дивиться на блискучу Землю своїми широко розплющеними мертвими очима. А я, що молодим та повносилим одійшов від його могили, стою тепер над ним з сивою по пояс бородою, рештками сивого волосу на черепі, і жахом у пригаслих очах.
Надто довго я жив, старий О’Таморе! Занадто довго!
Я знайшов гармату: готова і незіпсова- на. Дожидає мене поверх пятидесяти літ. А я дописую останні слова, а там замкну мої папери до набою, що понесе їх до Землі.
Запас живности вичерпаний, повітря стане ледве на дві-три години. Мушу поспішати.
Од ВИХОДУ нашого місяцевих днів сімсот сім.
О Земле! Земле утрачена!
На тім уривається рукопис, знайдений у кулі, що впала з місяця.
209


Проза • Драма
Теннессі Вільямс
США
1911-1983
СКЛЯНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
П’єса
З англійської переклав Максим Стріха
ТЕННЕССІ ВІЛЬЯМС І ЙОГО «СКЛЯНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ»
(декілька слів від перекладача)
Уже майже 80 років твори американця Теннессі Вільямса не сходять зі сцен театрів Америки та Європи (зокрема, й українських). Письменника було вшановано за життя двома Пулітцерівськими преміями, а посмертно оголошено (разом з Юджином О’Ніллом та Артуром Міллером) класиком американської драматургії XX століття. Проте шлях драматурга до визнання був непростим, а його життя — аж ніяк не встеленим трояндами.1
Томас Ланьєр Вільямс (таке справжнє ім’я письменника) народився 26 березня 1911 року в Коламбусі, штат Міссісіпі, в родині дрібного комівояжера’ Його батько Корнеліус Коффін Вільямс мав славний серед південців родовід, де значилися й двоє губернаторів колоній, але добряче випивав, бив дружину Едвіну, яка жила спогадами про минуле, і відверто не любив старшого сина. Батька дратували постійні хвороби Томаса (через дифтерію той мало не загинув, а потому ще рік мусив поволі оклигувати вдома), і травми дитячих років дадуть сюжети для багатьох майбутніх п’єс драматурга.
Коли Томасу виповнилося 7, родина переїхала до Сент Луїса. Тут минули його дитинство і юність — між лютою тиранією батька й лагідною тиранією матері, яка, попри злидні, поводилася, наче аристократка зі старого Півдня, і нізащо не бажала визнати своєї життєвої поразки. Саме під впливом її мрійливості Томасовим притулком від брутального навколишнього світу стала література. У 14 він починає писати, у 16 здобуває свій перший літературний гонорар — 5 доларів за нарис у газеті.
У 18 Томас розпочав університетські студії з журналістики. Але вибухнула катастрофа Великої Депресії і батько, якого завжди дратувала синова непрактичність, забирає його з університету і влаштовує у великий універсальний магазин взуття. Томас починає жити подвійним життям — удень працює 1 На світлині: Теннессі Вільямс на відзначенні 20-х роковин Бродвейської прем’єри «Скляного звіринця» (1965)..
210


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
дрібним клерком, вночі — пише вірші. Тільчи через дев’ять років, пройшовши багато пригод і здолавши численні перешкоди, він у 1938-му отримує нарешті ступінь бакалавра мистецтв в університеті Айови.
В студентські роки Томас Вільямс на додачу до віршів та оповідань почав писати п’єси, які ставили різні аматорські університетські театри. Тоді ж народилося і його літературне ім’я: «Теннессі» його охрестили спершу університетські товариші через виразний акцент південця. Але молодий письменник прийняв його ще й тому, що в ньому відлунювало ім’я улюбленого поета- вікторіанця Альфреда Теннісона.
Проте жодний професійний театр п’єс Теннессі Вільямса не приймав, жодне видавництво не бралося їх друкувати. Молодий письменник перебивався випадковими заробітками. Його особисте життя теж не складалося. Зазнавши невдач із кількома жінками, він наприкінці 1930-х остаточно усвідомив свою гомосексуальність. Але зі стабільними коханцями йому попервах теж не щастило — у 1940 році танцюрист Кіп Кірнан залишив його і одружився з жінкою. Ще однією невигойною травмою була сестра Роуз, тендітна красуня, яку він дуже любив, і яка з дитячих років хворіла на шизофренію, що з часом прогресувала.
На цьому тлі єдиною значною перемогою стало здобуття в 1939 році премії на конкурсі молодих драматургів. Теннессі Вільямс переїздить до Нью- Орлеану і пише п’єсу «Битва ангелів», за яку отримує грант Рокфеллера на 1000 доларів. Але прем’єра п’єси в Бостоні наступного року не мала успіху.
Тим часом зовсім погано стає з сестрою — після невдалої й граматичної операції лоботомії, якою тоді лікарі по-варварському намагалися зняти в пацієнтів нервове збудження, вона зостається назавжди прикутою до ліжка. Саме тоді в письменника починаються серйозні проблеми з алкоголем і залежністю від заспокійливих препаратів, які не полишали його до кінця життя.
На цьому безрадісному тлі проривом у 1944 році стає успіх відверто автобіографічної п’єси «Скляний звіринець», поставленої в Чикаго. Її прем’єра наступного року на Бродвеї виявилася тріумфальною і принесла авторові престижну премію Нью-Йоркського кола театральних критиків.
До нових п’єс Вільямса публіка й критика ставиться вже прихильно. У 1948 році він отримує Пулітцерівську премію за п’єсу «Трамвай “Жадання”», прем’єра якої з 23-річним Марленом Брандо і 38-річною Джессікою Тенді на Бродвеї в постановці Еліа Казана за рік перед тим мала оглушливий успіх. Екранізація обох п’єс у 1950-51 рр. зробила славу письменника всеамериканскою, а потім — світовою. В 1955 р. ще одну Пулітцерівську премію отримала «Кішка на розпеченому даху». У 1959 гучний успіх має «Солодкий птах юності», ще через два роки — «Ніч Ігуани».
Проте душевного спокою це письменнику не принесло. Теннессі Вільямса переслідує страх, що він, слідом за сестрою, збожеволіє. Його коханець, актор і військовий моряк за часів Другої світової Френк Мерло, стосунки з яким тривали з 1947 по 1962 рік, допомагає йому долати дедалі частіші напади депресії, але врешті-решт не витримує і йде від письменника. Наступного року Мерло помирає від раку легень — і Вільямс тяжко переживає його смерть.
Врешті-решт, у 1969 р. молодший брат Дейкін, що був батьковим мазунчиком, на противагу нелюбому Томасові, кладе Теннессі до психіатричної лікарні, щоб допомогти тому позбутися залежності від алкоголю й снодійного.
211


Проза • Драма
Під його впливом Теннессі робиться католиком (хоч дід письменника був священником єпископальної церкви).
П’єси Теннессі Вільямса останніх 15 років його життя вже не мають великого сценічного успіху. Однак за незаперечні заслуги минулого його ім’я з’являється в 1979-му в Залі слави американського театру.
У лютому 1983 року 71-річного Теннессі знайшли мертвим у номері нью-йоркського готелю: він випадково вдавився пластиковою закривачкою від пляшечки для очних крапель, яку мав звичку тримати в роті, закрапуючи очі. Вважають, що це сталося, бо письменник був у стані сп’яніння...
Теннессі Вільямс залишив по собі величезну спадщину. Вона охоплює кілька десятків повноформатних п’єс та одноактівок, два романи, три збірки віршів, спогади, збірку есеїв, численні оповідання. Але для нових поколінь він лишається насамперед автором кількох драматургічних шедеврів, серед яких найвідоміший, безумовно,— «Трамвай “Жадання”». Український переклад Богдана Бойчука надруковано у «Всесвіті», № 9-10 за 2012 р., (див.: https://www. vsesvit-journal.com/old/content/view/1029/41/), і поставлено в Ужгороді Сергієм Архипчуком; новий переклад Тетяни Некряч (уже під назвою «Трамвай “Бажання”» — хоч сама перекладачка наполягала на варіанті «Трамвай на ймення Жага») поставлено на сцені Національного академічного театру імені Івана Франка у 2020 р. Іваном Уривським.
Проте «Скляний Звіринець» не набагато поступається цій п’єсі своєю славою і сценічним успіхом. Всі характери й ситуації своїх персонажів Вільямс списав із членів власної родини. Авторитарна й любляча мати Аманда, яка живе минулим і зазнає невдач у всіх своїх починаннях; беззахисна й безпорадна, крихка, наче її улюблені скляні звірятка, у товариство яких вона тікає від жорстокої дійсності, сестра Лаура; сам герой-оповідач Том, який ночами пише вірші і дивиться фільми, а вдень пропадає від безнадійності існування дрібного клерка у великому універсальному магазині, і врешті-решт робиться жорстоким, щоб остаточно не загинути самому; навіть легковажний батько, який давно покинув родину й присутній у п’єсі тільки на фотографії — всіх їх, а разом із тим із безпросвітну атмосферу найманого помешкання в будинку, де «живе нижча верства середнього класу», — письменник змалював із власного життя, і через те все це вийшло особливо сумним і пронизливим.
Свій переклад автор зробив для постановки Ірини Аркушенко на камерній сцені Національного академічного театру імені Івана Франка, прем’єра якої відбулася 11 листопада 2013 року (головну роль Аманди Вінгфілд з блиском зіграла Ірина Дорошенко). Попри складність драматургічного матеріалу й понад тригодинну тривалість вистави вона вже понад десятиліття не сходить з репетурару, і за цей час відбулося понад 100 її показів. Нову прем’єру з використанням цього ж перекладу готували на лютий 2022 року в Харківському театрі юного глядача — але завадила велика війна.
Проте п’єса Вільямса, де крихкий світ ілюзій зіштовхується із жорстокою дійсністю, продовжує жити власним життям — і зараз читачі «Всесвіту» можуть оцінити її ще й як позначений глибоким психологізмом літературний текст, який, безумовно, матиме ще багато театральних втілень.
Максим Стріха
212


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ДІЙОВІ ОСОБИ
АМАНДА ВІНГФІЛД — мати. Ця маленька жінка наділена величезною любов’ю до життя, але не вміє жити й відчайдушно чіпляється за минуле й далеке. Актриса повинна ретельно створити характер, а не задовольнитися готовим типажем. Вона зовсім не параноїк, але її життя — суцільна параноя. В Аманді багато привабливого й багато смішного, її можна любити й жаліти. їй, поза сумнівом, притаманне довготерпіння, вона навіть здатна на свого роду героїзм, і хоча від нерозуміння часом вона жорстока, в душі її живе ніжність.
ЛАУРА ВІНГФІЛД — дочка. Не зумівши налагодити контакт з дійсністю, Аманда що є сили тримається за ілюзії. Становище Лаури набагато серйозніше. Вона в дитинстві перенесла важку хворобу: одна нога в неї трохи коротша від іншої і вимагає спеціального взуття — на сцені цей недолік повинен бути ледве помітний. Звідси — її дедалі більша відстороненість від усього й усіх, так що врешті-решт вона сама стає схожою на скляну фігурку зі своєї колекції і не може через надмірну крихкість покинути поличку.
ТОМ ВІНГФІЛД — син Аманди й ведучий в п’єсі. Поет, який служить у великому складі-магазині взуття. Його гризе сумління, але він вимушений чинити безжально — інакше йому не вирватися з пастки.
ДЖИМ О’КОННОР — гість. Милий і цілком звичайний молодий чоловік.
Місце дії — вулиця в Сент-Луїсі.
Час дії — Тепер і тоді.
В дощу не бачив навіть рук таких тонких...
Е. Е. Каммінгс
Скляний звіринець» — п’єса-спогад, тому ставити її можна із значним ступенем свободи щодо усталених методів. Її тонкий, крихкий матеріал неодмінно передбачає вмілу режисуру й створення відповідної атмосфери. Експресіонізм й інша умовна техніка в драмі переслідує одну-єдину мету — якомога ближче підійти до правди. Коли драматург використовує умовну техніку, він зовсім не намагається зняти з себе обов’язок мати справу з реальністю, пояснювати людський досвід, — в усякому разі, не повинен цього робити; навпаки, він прагне або повинен прагнути знайти спосіб якомога правдивіше, проникливіше і яскравіше виразити життя яким воно є. Традиційна реалістична п’єса із справжнім холодильником і шматочками льоду, з персонажами, які висловлюються так само, як висловлюється глядач, — це те ж саме, що й пейзаж в академічному живописі, вона наділена тією ж сумнівною 213


Проза • Драма
гідністю — фотографічною схожістю. Зараз, мабуть, усі вже знають, що фотографічна схожість не відіграє важливої ролі в мистецтві, що правда, життя — словом, реальність — цє єдиним цілим, і поетична уява може показати цю реальність або вловити її істотні риси не інакше, як трансформуючи зовнішній вигляд речей.
Ці нотатки — не просто передмова до саме цієї п’єси. Вони висувають концепцію нового, пластичного театру, який повинен прийти на зміну вичерпаним засобам зовнішньої правдоподібності, якщо ми хочемо, щоб театр, як частина нашої культури, знову повернув собі життєвість.
ЕКРАН. Між первинним текстом п’єси і її сценічною редакцією є тільки одна істотна відмінність: у другій немає того, що я в порядку експерименту зробив у першотворі. Я маю на увазі екран, на який за допомогою чарівного ліхтаря проектуються зображення й написи. Я не жалкую, що в постановці, яка нині йде на Бродвеї, екран не використовується. Приголомшлива майстерність міс Тейлор дозволила обмежитися в спектаклі найпростішими аксесуарамй. Проте я думаю, що декому з читачів цікаво буде знати, як виникла думка про екран. Тому я відновлюю цей прийом у друкованому тексті. Зображення і написи проектуються з чарівного ліхтаря, розташованого за кулісами, на частину перегородки між передньою кімнатою і їдальнею: в решту часу ця частина не повинна нічим виділятися.
Мета використання екрану, вважаю, очевидна — підкреслити значення того або іншого епізоду. В кожній сцені є момент або моменти, які найважливіші в композиційному відношенні. В п’єсі, що складається з окремих епізодів, зокрема в «Скляному звіринці», композиція або сюжетна лінія можуть іноді вислизнути від глядачів, і тоді замість продуманої архітектоніки з’явиться враження фрагментарності. Причому справа може бути не стільки в самій п’єсі, скільки в бракові уваги з боку глядачів. Напис або зображення на екрані посилить натяк у тексті, допоможе доступно, легко донести потрібну думку, укладену в репліках. Я думаю, що, крім композиційної функції екрану, важлива і його емоційна дія. Будь-який наділений уявою постановник може самостійно знайти зручні моменти для використання екрану, а не обмежуватися вказівками в тексті. Мені здається, що можливості цього сценічного засобу набагато ширші за використані саме в цій п’єсі.
МУЗИКА. Інший поза літературний засіб, використаний у п’єсі, — це музика. Нехитра крізна мелодія «Скляного зві- ринця» емоційно підкреслює відповідні епізоди. Таку мелодію почуєш у цирку, але не на арені під час урочистого виходу артистів, а на віддалі й коли думаєш про щось інше. Тоді вона здається нескінченною, то пропадає, то знову звучить у голові, заповненій якимись думками, — найвеселіша, найніжніша і, мабуть, най- сумніша мелодія на світі. Вона виражає видиму легкість життя, але в ній звучить і нота незбутньої, невимовної печалі. Коли дивишся на дрібничку з тонкого скла, думаєш, яка вона чарівна і як легко її зламати. Так і з цією нескінченною мелодією — вона то виникає в п’єсі, то знову стихає, ніби звіяна мінливим вітром. Вона немов нитка, якою пов’язані ведучий — 214


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
він живе своїм життям у часі і просторі — і його розповідь. Вона виникає між сценами як пам’ять, як жаль за минулим, без якого немає п’єси. Ця мелодія належить переважно Лаурі і тому звучить особливо ясно, коли дія зосереджується на ній і на витончених крихких фігурках, які ніби втілюють її саму.
ОСВІТЛЕННЯ. Освітлення в п’єсі умовне. Сцена немов у серпанку спогадів. Промінь світла раптом падає на актора або на якись предмет, залишаючи в тіні те, що позірно здається центром дії. Наприклад, Лаура не бере участі в сварці Тома з Амандою, але саме вона залита в цей момент яскравим світлом. Те ж саме справедливе й щодо сцени вечері, коли в центрі уваги глядача повинна залишатися мовчазна фігурка Лаури на дивані. Світло, що падає на Лауру, відрізняється особливою цнотливою чистотою і нагадує світло на старовинних іконах або на зображеннях мадонн. Взагалі в п’єсі можна широко використовувати таке освітлення, яке знаходимо в релігійному живописі — наприклад, у Ель Греко, де фігури ніби світяться на порівняно туманному тлі. (Це дозволить також ефективніше використовувати екран.) Вільне, засноване на творчій фантазії вживання світла дуже цінне, воно може додати статичним п’єсам рухливості й пластичності.
СЦЕНА 1
Помешкання Вінгфілдів — у тильній частині схожого на вулик будинку, велетенського нагромадженні житлових комірок, що розквітає неначе нарости бородавки в перенаселеному середмісті, залюдненому представниками нижчого прошарку середнього класу, і є виявом прагнення цієї найчисельнішої і безнадійно уярмленої частини американського суспільства уникнути плинності й розшарування, існувати й діяти як одна цілісна доведена до автоматизму маса.
Помешкання розвернуте в бік завулку, до нього входять через пожежний вихід, у самій назві якого випадково звучить поетична правда, бо всі ці величезні будинки завжди горять у повільному й невблаганному вогні людського розпачу. Пожежний вихід — сходи до нього згори і сходи від нього вниз — є частиною декорації.
Сцена — це пам’ять, і через це вона нереалістична. У пам’яті — чимало поетичної вільності. Вона відкидає одні деталі й перебільшує інші, відповідно до тих почуттів, які вони викликали, бо пам’ять міститься переважно в серці. Тому й інтер’єр доволі тьмяний і поетичний.
Коли завіса підіймається, публіка бачить темну, похмуру тильну стіну будинку, де винаймають житло Вінгфілди. Цей будинок, розташований паралельно до вогнів рампи, впирається з обох сторін у темні, вузькі проходи, каньйони яких губляться в переплетенні мотузок для білизни, нагромадженні сміттєвих баків і в ґратах сусідніх пожежних виходів. Саме цими проходами актори виходять на сцену і йдуть з неї під час дії. Наприкінці вступного монологу Тома крізь темну стіну починає поступово просвічувати інтер’єр помешкання Вінгфілдів на першому поверсі.
На авансцені — вітальня, яка також служить спальнею для Лаури, диван 215


Проза • Драма
розкладається в ліжко. Далі в глибину — їдальня, відокремлена широкою аркою чи другим просценіумом з прозорими вибляклими портьєрами (або другою завісою). На старомодній етажерці у вітальні — багато прозорих скляних звірів. Велика фотографія батька висить на стіні вітальні, лицем до публіки, ліворуч від проходу до їдальні. На цій — обличчя дуже гарного молодого чоловіка у військовій фуражці часів Першої Світової війни. Він мужньо посміхається, навсу- переч усьому, наче говорячи: «Я завжди посміхатимуся».
Публіка бачить і чує вступну сцену в їдальні через прозору тильну стіну будинку і через прозорі портьєри, які закривають прохід до їдальні. Протягом цієї сцени тильна стіна поволі підіймається вгору і зникає з очей публіки. Вона опуститься знову лишень наприкінці п’єси, під час фінального монологу Тома.
Оповідач у п’єсі — неприхована умовність. Йому дозволені будь-які вільності, що слугують досягненню мети.
З провулку що ліворуч входить ТОМ, одягнений матросом з торговельного судна, повільно йде сценою до пожежного виходу. Тут він зупиняється і запалює сигарету. Він звертається до публіки.
ТОМ: Так, у мене купа фокусів і в кишені і в рукаві. Але порівняно з фокусником з цирку в мене все навпаки. Він показує ілюзію, схожу на правду. А я підношу вам правду в приємній обгортці ілюзії.
Насамперед, я повертаю минуле. Я перенесу вас у той дивовижний час, коли величезний середній клас Америки змушений був рушити по атестат зрілості 216
в школу для сліпих. Чи то очі їх зрадили, чи то вони самі не вірили власним очам, але, так чи інакше, вони намагалися намацати пальцями пекучі Брайлеві літери економіки, що розпадалася.
В Іспанії була революція. Тут — лишень крики і замішання.
В Іспанії були кров і руїни Герніки. Тут були заворушення робітників, часом із насильством, у колись таких мирних Чикаго, Клівленді, Сент-Луїсі.
Таке соціальне тло п’єси.
[МУЗИКА]
П’єса — це мої спогади.
Тому вона тьмяно освітлена, сентиментальна й не реалістична.
У спогадах усе відбувається ніби під музику. Ось чому за лаштунками звучить скрипка.
Я у цій п’єсі оповідач і водночас дійова особа. Інші дійові особи — це моя матір Аманда, моя сестра Лаура і наш гість, який з’явиться в останніх сценах.
Він — найреалістичніша дійова особа п’єси, бо він — посланець із реального світу, від якого ми примудрилися відгородитися. Та оскільки я плекаю поетичну слабкість до символів, то для мене він для мене теж символ: те безнадійно запізніле, але гаряче очікуване «щось», задля чого ми живемо. Є й п’ята дійова особа, яка з’являється тільки на збільшеній фотографії над каміном.
Це — мій батько, який давно нас покинув. Він був телефоністом і закохався в широкий світ: покинув роботу в телефонній компанії і подався шукати чогось небаченого... Востаннє він подав


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
вісточку кольоровою поштівкою з Ма- цатлана, що на тихоокеанському березі Мексики. У ній було послання з двох слів:
«Привіт! — Бувайте!» — і жодної адреси.
Гадаю, все інше ви зрозумієте з п’єси...
[Голос АМАНДИ чути з-за портьєри.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘Ou SONT LES NEIGES’. 1
Він відхиляє портьєри й проходить углиб сцени.
АМАНДА й ЛАУРА сидять за розсувним столом. Те, що вони їстимуть, буде видно з рухів, хоч ані їжі, ані посуду немає. АМАНДА сидітиме обличчям до публіки, ТОМ і ЛАУРА будуть обернені до публіки в профіль.
Інтер’єр повільно освітлює м’яке світло і крізь серпанок ми бачимо АМАНДУ й ЛАУРУ за столом у глибині сцени, ТОМА з ними ще немає]
АМАНДА [кличе] Том!
ТОМ: Так, мамо.
АМАНДА: Ми не можемо прочитати подячну молитву, поки ти не прийдеш до столу!
ТОМ: Вже йду, мамо. [Злегка вклоняється і йде, за кілька секунд займає своє місце при столі.]
АМАНДА [до сина]: Рідний, не лізь у тарілку пальцями. Треба щось підсунути — зроби це скоринкою хліба. І пережовуй! Пережовуй! У тварин такі шлунки, що можуть перетравити до решти будь-що, але людина повинна пережовувати їжу, перш ніж проковтну1 «Де ж торішній сніг?» - рефрен з «Балади про пань минулих часів» Франсуа Війона (прим.перекл).
ти її. їж повільно, отримуй від цього насолоду. Добра їжа має багато вишуканих відтінків смаку, і щоб відчути їх, треба потримати її у роті. Тому пережовуй ретельно — і дай можливість попрацювати слинним залозам!
[ТОМ рішуче кладе уявну виделку й відсувається у стільці від столу.]
ТОМ: Через ці твої повчання як треба їсти я не відчуваю смаку жодного ковтка страви. Мені хочеться скоріше все це відбути й піти, бо ти наче яструб стежиш за кожним моїм ковтком. Я хворий — в мене пропав апетит — через усі ті розмови — травлення в тварин — слинні залози — жування!
АМАНДА [безтурботно]: Вдача наче в зірки з Метрополітен опера! [ТОМ підводиться й рушає до авансцени.] Тобі ніхто не дозволяв вийти з-за столу.
ТОМ: Я запалю сигарету.
АМАНДА: Ти забагато палиш.
[ЛАУРА підводиться.]
ЛАУРА: Я принесу десерт.
[ТОМ упродовж подальшого діалогу стоїть із сигаретою біля портьєри.]
АМАНДА [підводячись]: Ні, сестро, ні, сестро — сьогодні ти будеш господинею, а я чорношкірою служницею.
ЛАУРА: Я вже встала.
АМАНДА: Сідай назад, маленька сестро. Я хочу, щоб ти була свіжою і гарненькою, коли прийдуть молоді люди!
ЛАУРА: Я не чекаю ніяких молодих людей.
АМАНДА [йдучи до маленької кухоньки. Піднесено]: Часом вони приходять, коли на них найменше чекаєш! Чуєш, я пригадую, як однієї неділі по обіді в Синій Горі... [Входить до кухоньки.]
217


Проза • Драма
ТОМ: Я знаю, що буде далі.
ЛАУРА: Я теж. Але нехай розповідає.
ТОМ: Знову?
ЛАУРА: їй подобається про це розповідати.
[АМАНДА повертається з вазою із десертом.]
АМАНДА: Однієї неділі по обіді, коли ще ми жили в Синій Горі, до твоєї матері прийшло сімнадцятеро молодих чоловіків! Сімнадцятеро! Чуєш, часом нам бракувало стільців, аби їх усіх порозсаджувати. Ми мусили посилати негра до парафіяльного будинку по розкладні стільці.
ТОМ [залишаючись за портьєрою]: І як ти розважала тих молодих чоловіків?
АМАНДА: Я тямилася на мистецтві розмови!
ТОМ: Певно ж, поговорити ти вміла.
АМАНДА: Повинна вам сказати, що дівчата в наші дні знали, як і про що говорити.
ТОМ: Справді?
[НА ЕКРАНІ: АМАНДА-ДІВЧИНА СТРІЧАЄ ГОСТЕЙ НА СХОДАХ.]
АМАНДА: Вони знали, чим розважити молодих людей. Тоді дівчині не досить було мати гарненьке личко і зграбну фігурку, хоч і ними мене Бог не обділив. Вона мала бути ще й меткою на розум і гострою на язик.
ТОМ: То про що ж ви говорили?
АМАНДА: Про все важливе, що діялося на світі! Ніколи нічого грубого, буденного чи вульгарного.
[Вона звертається до ТОМА так, наче він усе ще сидить на порожньому стільці при столі, хоча він залишається біля портьєр. Він грає цю сцену, ніби гортаючи якусь книгу.]
Мої гості були джентльменами — всі! Поміж моїми гостями були найвизначніші молоді плантатори Дельти Міссісіпі — спадкові плантатори!
[ТОМ знаком запускає музику, промінь світла падає на АМАНДУ Її очі світяться, на щоках рум’янець, голос робиться глибоким і замріяним.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘Ou SONT Les NEIGES’ — «Та де ж торішній сніг?»]
Серед них був молодий Чамп Лафлін, який потім зробився віце-президентом Банку Плантаторів Дельти.
Був Гедлі Стівенсон, який утопився в Місячному озері, залишивши удові сто п’ятдесят тисяч у державних цінних паперах.
Були брати Кутріри,— Веслі й Бейте. Бейте був серед моїх найпалкіших залицяльників. Він посварився з тим шаленим хлопцем Вейнрайтом. Вони стрілилися в казино Місячного озера. Бейтсу прострелили шлунок. Він помер у кареті швидкої по дорозі в Мемфіс. Його вдові теж лишилася непогана спадщина — вісім чи десять тисяч акрів. Вона одружила його з собою — він ніколи не любив її — в ніч, коли він помер, у нього знайшли мою картку! А ще був той хлопець, через якого губили розум усі дівчата Дельти! Той красень Фітцк’ю з Зеленого графства!
ТОМ: А що він лишив удові?
АМАНДА: Він так і не одружився! Красно дякую, ти говориш так, наче всі мої колишні залицяльники вже поскладали руки в домовинах!
ТОМ: А хіба не він єдиний з усіх згаданих ще живий?
АМАНДА: Той хлопець Фітцк’ю подався на Північ і розбагатів — його 218


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
називають Вовком Волл Стріт! Він неначе той давній Мідас, перетворював на золото все, до чого доторкався!
А я могла б стати Місіс Данкан Джей Фітцк’ю — затямте! Але я вибрала вашого батька!
ЛАУРА [підводячись]: Мамо, дозволь мені прибрати на столі.
АМАНДА: Ні, люба, позаймайся зі схемою своєї друкарської машинки. Чи повправляйся трохи в скорописі. Будь свіжою і гарненькою! От-от почнуть з’їз- дитися молоді чоловіки. [По дівочому стрімко рушає до кухоньки.] Як ти гадаєш, скількох нам сьогодні доведеться розважати?
[ТОМ жбурляє газету вниз і зі стогоном підстрибує.]
ЛАУРА [залишившись у їдальні сама]: Мамо, я не вірю, що прийде бодай один.
АМАНДА [повертаючись, легковажно] Що? Не віриш, що прийде бодай один? Ти, певно, жартуєш!
[ЛАУРА нервово сміється. Потім, скрадаючись, прослизає між напівроз- чиненими портьєрами й тихо опускає їх за собою. На її обличчя падає яскравий промінь світла, позаду — виблякле гаптування завіси.]
[МУЗИКА: тихо звучить тема ‘СКЛЯНОГО ЗВІРИНЦЯ’.]
Не прийде жоден молодий чоловік? Неможливо! Хіба в нас почалася повінь чи налетів торнадо!
ЛАУРА: Мамо, немає ані повені, ані торнадо. Просто я не тішуся таким успіхом, як ти, коли жила в Синій Горі... [ТОМ знову стогне. ЛАУРА дивиться на нього зі слабкою, ласкавою усмішкою. Її голос трохи тремтить.]
Мама боїться, що я залишуся старою дівою.
СЦЕНА ПОРИНАЄ В СУТІНЬ ПІД МЕЛОДІЮ ‘СКЛЯНОГО ЗВІРИНЦЯ’.
Музика.
СЦЕНА 2
‘Лауро, невже тобі ніколи не подобався жоден хлопець?’
Сцена темна, на екрані висвітлено сині троянди.
[Поступово стає видно постать ЛАУРИ, екран гасне.
Музика змовкає.
ЛАУРА сидить на легкому оздобленому слоновою кісткою стільчикові біля столика з вигнутими ніжками.
На ній легке бузкове кімоно, а волосся підібрано з чола стрічкою.
Вона миє й протирає свою колекцію скляних звірів.
На пожежних сходах з’являється АМАНДА. ЛАУРА, затамувавши подих, прислухається до її кроків, відсуває свої забавки і сідає перед схемою клавіатури друкарської машинки — пряма й ніби загіпнотизована.
З АМАДОЮ щось сталося. Це написано в неї на обличчі, коли вона підіймається до сходового майданчика: вона виглядає похмуро, розпачливо і трохи абсурдно.
На ній — дешеве пальто, що імітує вельвет, з імітацією хутряного коміра. Її капелюшкові п’ять чи шість років, такі жахливі споруди носили наприкінці двадцятих, в руках вона тримає великий чорний шкіряний ридикюль 219


Проза • Драма
з нікельованими застібками й ініціалами. Це її святкове вбрання, так вона зазвичай вдягається, йдучи на збори шанованого товариства «Дочок Американської Революції».
Перш ніж увійти, вона зазирає крізь двері..
Копилить губи, вибалушує очі, підносить їх угору і хитає головою.
Тоді повільно заходить у двері. Побачивши материн вираз обличчя, ЛАУРА нервовим рухом прикладає палець до вуст.]
ЛАУРА: Привіт, мамо, я тут... [Нервово показує на схему на стіні. АМАНДА прихиляється до одвірка й пильно дивиться на ЛАУРУ мученицьким поглядом.]
АМАНДА: Обман? Скрізь обман? [Вона повільно знімає капелюшок і рукавички, дивлячись так само смиренно й страдницьки. Дозволяє капелюшку й рукавичкам впасти на підлогу — трошки дії.]
ЛАУРА [невпевнено]: Мамо, як пройшли збори? [АМАНДА повільно відчиняє свій ридикюль і видобуває звідти білого носовичка, який обережно струшує і яким обережно торкається своїх губ і ніздрів.] Мамо, ти не була на зборах товариства «Дочок Американської Революції»?
АМАНДА [тихо, майже нечутно]: — Ні, не була. [Тоді гучніше.] В мене не було сили йти до «Дочок Революції». По правді, не було й відваги! Я ладна була навіки провалитися крізь землю! [Вона повільно підходить до стіни і знімає схему клавіатури друкарської машинки. Тримає її хвильку перед собою, дивлячись лагідно і скорботно, — а потому закушує губу і розриває аркуш надвоє.]
220
ЛАУРА [тихо]: Мамо, навіщо ти це зробила? [АМАНДА робить те ж саме зі схемою стенографічних символів.] Навіщо??
АМАНДА: Навіщо? Навіщо? Лауро, скільки тобі років?
ЛАУРА: Мамо, ти знаєш, скільки мені.
АМАНДА: Я гадала, що ти доросла, але, напевно, я помилялася. [Повільно підходить до софи й сідає, дивлячись на ЛАУРУ]
ЛАУРА: Мамо, прошу, не дивися на мене так.
[АМАНДА заплющує очі й схиляє голову. Пауза: рахунок до десяти.]
АМАНДА: Що нам робити, що буде з нами в майбутньому?
[Знову пауза — до десяти.]
ЛАУРА: Мамо, щось сталося? [АМАНДА тяжко зітхає і знову виймає носовичка. Торкається кутиків очей.] Скажи, щось сталося?
АМАНДА: За хвилину все буде гаразд, просто мене приголомшило [пауза- рахунок до п’яти.] — життя...
ЛАУРА: Мамо, скажи мені нарешті, що сталося!?
АМАНДА: Як ти знаєш, сьогодні я повинна була вступити на посаду в шанованому товаристві «Дочок Американської Революції» [НА ЕКРАНІ: БЕЗЛІЧ ДРУКАРСЬКИХ МАШИНОК.] Але по дорозі зайшла до Бізнес-коледжу Рубікама, щоб повідомити про твою застуду, а заодно учителів розпитати про твої успіхи.
ЛАУРА: О-о-о...
АМАНДА: Я підійшла до вчительки машинопису і представилася як твоя мати. Але вона не пам’ятала про тебе. Вінгфілд,.. — сказала вона. — У нас у школі немає нікого з таким прізвищем!


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
Я запевнила її, що така є, що ти відвідуєш заняття з початку січня.
"Напевно,’ сказала вона, "ви говорите про ту жахливо боязку маленьку дівчинку, яка зникла зі школи, провчившись лишень кілька днів?’
"Ні,’ відповіла я, "Моя дочка Лаура ходить до школи кожного дня вже шість тижнів!’
"Вибачте,’ — сказала вона. І взяла журнал відвідувань, де було твоє прізвище, надруковане без жодної помилки, і були позначені всі дні твоєї відсутності, аж поки вони не вирішили, що ти назавжди залишила школу.
А я все ще наполягала, "Ні, тут напевно якесь непорозуміння. Якась помилка в записах!’
А вона сказала: "Ні — тепер я добре її пригадую. В неї трусилися руки й вона не могла влучати в потрібні клавіші! Під час першого тесту на швидкість вона зовсім розклеїлася — шлунок попросився назовні і її довелося буквально тягнути до вбиральні! Після того ранку вона більше до школи не з’являлася. Ми дзвонили їй додому, але ніхто не брав слухавку — я ж тоді, здається, працювала в Феймоуза й Барра, демонструючи ці, — О-о-о!
Мені стало так погано, що я не могла триматися на ногах!
Я мусила сісти, й вони дали мені склянку води!
П’ятдесят доларів за навчання, всі наші плани — і мої надії на те, що ти матимеш з чого жити — все, все пішло за вітром. [ЛАУРА тяжко зітхає і незграбно підводиться. Вона підходить до патефона й накручує його.]
Що ти робиш?
ЛАУРА:Я... [Випускаєручкуйповертається на місце.]
АМАНДА: Лауро, де ти ходила тоді, коли удавала, наче ходиш до бізнес- коледжу?
ЛАУРА: Просто гуляла.
АМАНДА: Неправда.
ЛАУРА: Правда. Я просто прогулювалася.
АМАНДА: Прогулювалася? Прогулювалася? Взимку? Наражаючись у легкому пальтечку на певне запалення легень? Де ти гуляла, Лауро?
ЛАУРА: Багато де — найчастіше в парку.
АМАНДА: Навіть тоді, коли застудилася?
LAURA: Мамо, це було менше з двох лих. [НА ЕКРАНІ: ПАРК УЗИМКУ] Я не могла повернутися. Мене там знудило просто на підлогу!
АМАНДА: Хочеш сказати, що від пів на восьму й до п’ятої ти щодня блукала парком, бо хотіла, аби я думала, що ти далі вчишся у Бізнес-коледжі Рубікама?
ЛАУРА: Це не було аж так страшно. Я заходила в різні місця, щоб зігрітися.
АМАНДА: Куди заходила?
ЛАУРА: В художній музей і в будиночки птахів у зоопарку. Я щодня навідувалося до пінгвінів! Інколи я обходилася без обіду й ходила в кіно. Останнім часом по обіді я здебільшого була в оранжереї, в тому великому скляному будинку, де вирощують тропічні квіти.
АМАНДА: І все це ти робила лишень для того, щоб обманути мене? [ЛАУРА дивиться під ноги.] Навіщо?
ЛАУРА: Мамо, коли ти засмучена, в тебе такий жахливий стражденний вираз обличчя, наче в богоматері на картині в музеї!
221


Проза • Драма
АМАНДА: Замовкни!
ЛАУРА: Я не могла на це дивитися.
[Пауза. Шепіт струн.
НАПИС: ЧЕРСТВА СКОРИНКА ПРИНИЖЕННЯ’.]
АМАНДА [безпорадно крутить у руках великий ридикюль]: То що ми збираємося робити решту життя? Сидіти вдома й дивитися, як за вікном проходять паради? Розважати себе скляним звіринцем? Без кінця програвати зачовгані платівки, які залишив нам батько як болючий спогад про себе? Ми не схотіли ділової кар’єри — відмовилися від неї, бо нас знудило на нервовому ґрунті! [Знеможено сміється.] Значить, нам лишається тільки все життя від когось залежати? Я надто добре знаю, що стається з незаміжньою жінкою, нездатною знайти роботу. Я надивилася на такі жалюгідні речі на Півдні, коли нещасних старих дів, що живуть з ласки сестриного чоловіка чи братової дружини, насилу терплять,— вділивши їм якусь мишоловку замість кімнати; — маленькі схожі на пташок жінки без власного гнізда — вони все життя споживають черству скорину приниження!
Чи такого майбутнього ми собі прагнули? Але, присягаюся, нічого іншого я не бачу!
Не надто приємно, правда ж? Звісно — деякі дівчата одружуються!
[ЛАУРА нервово тре руки.]
Невже тобі ніколи не подобався жоден хлопець?
ЛАУРА: Один подобався. [Підводиться.] Я нещодавно натрапила на його фото.
АМАНДА [зацікавившись]. Він подарував тобі своє фото?
ЛАУРА: Ні, воно в шкільному щорічнику.
222
АМАНДА: [розчаровано]: Значить — колишній однокласник.
[НА ЕКРАНІ: ДЖИМ, УЛЮБЛЕНЕЦЬ ШКОЛИ, ЗІ СРІБНИМ КУБКОМ У РУКАХ.]
ЛАУРА: Так. Його звати Джим. [ЛАУРА бере важкий щорічник зі столика на вигнутих ніжках.] Ось він у «Піратах Пензанса» \
АМАНДА [неуважно]: У чому?
ЛАУРА: В опереті, яку ставили старшокласники. У нього був чудесний голос, ми сиділи в класі через прохід щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці. Тут він зі срібним кубком за дебати! Бачиш, як він усміхається?
АМАНДА [неуважно]: У нього мабуть весела вдача.
ЛАУРА: Він називав мене — Сині Троянди.
[НА ЕКРАНІ: СИНІ ТРОЯНДИ.]
АМАНДА: Чому він тебе так називав?
ЛАУРА: Пам’ятаєш: мені видалили гланди, і він запитав, коли я повернулася в клас, що зі мною було. Я сказала «винні гланди», а йому здалося «сині троянди!» Відтоді він, коли бачив мене, то гукав: «Привіт, Сині Троянди!» Я не зважала на дівчину, за якою він упадав. Емілі Мей- зенбах. Вона одягалася краще від усіх у школі. Сказати по правді, більше вона нічим мене не вразила... У відділі хроніки тут сказано, що вони заручилися. Це було шість років тому! Значить, вони вже побралися.
АМАНДА: Дівчата, нездатні до ділової кар’єри, зазвичай одружуються
1 Надзвичайно популярна в англомовному світі оперета на музику Артура Саллівана і текст Вільяма Гілберта, прем’єра якої відбулася в 1879 р. (прим, перекл.).


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
з якимись гарними чоловіками. [Підводиться окрилена.] Сестро, ось що ми зробимо!
[ЛАУРА сміється переляканим, непевним сміхом. Вона швидко бере скляну іграшку.]
ЛАУРА: Але ж, мамо...
АМАНДА: Що? [Дивиться на фотографію.]
ЛАУРА [перелякано, ніби просячи вибачення]: Я ж — каліка!
АМАНДА: Дурниці! Лауро, я казала тобі ніколи, ніколи не вимовляти цього слова. Ти не каліка, в тебе просто є маленький недолік — майже непомітний до того ж! Коли в людини є невеличка вада на кшталт твоєї, то вона намагається розвинути інші речі, щоб її надолужити — виробляє уміння причарувати — бути рухливою — і ще раз причарувати! Ось що ти повинна робити! [Вона знову повертається до фотографії.] Одну річ твій батько робив чудово — він умів причарувати!
[Том робить знак скрипалеві за лаштунками.]
ПІД МУЗИКУ СЦЕНА ПОРИНАЄ В ТЕМРЯВУ
СЦЕНА З
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ПІСЛЯ ФІАСКО’
[ТОМ говорить, стоячи на майданчику пожежних сходів.]
ТОМ: Після фіаско з Бізнес-коледжем Рубікама ідея запросити молодого чоловіка в гості до Лаури стала відігравати дедалі більшу роль у маминих розрахунках. Вона зробилася нав’язливою. Наче якийсь архетип «колективного неусвідомленого», образ молодого гостя оселився в нашому маленькому помешканні...
[НА ЕКРАНІ: БІЛЯ ДВЕРЕЙ МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК ІЗ КВІТАМИ].
Рідко який вечір у домі минав без натяку на цей образ, цей привид, цю надію.
Коли його й не було згадано, його присутність однак відчувалася в маминому заклопотаному погляді, у зляканій поведінці сестри, неначе готовій весь час вибачатися — відчувалася, неначе вирок, що впав на Вінгфілдів!
Мама була людиною не лишень слів, а й діла теж.
То ж вона почала робити обдумані кроки у визначеному напрямі. Наприкінці зими і на початку весни — зрозумівши, що на те, аби причепурити гніздо і вбрати в пір’я пташку, потрібні будуть гроші, — вона повела шалену телефонну кампанію, видзвонюючи передплатниць типового жіночого журналу «Супутниця господині» — одного з тих журналів, де друкуються з продовженням творіння літературних дам, які мислять образами ніжних, наче дві чашечки, грудей, осиних талій, повних пружних стегон, очей у димці осінніх вогнищ, пальців, що пестять і заспокоюють ніби музичні струни, тіл, величних, немов етруські статуї.
[НА ЕКРАНІ: ОБКЛАДИНКА ГЛЯНЦЕВОГО ЖУРНАЛУ.
АМАНДА входить з телефоном на довгому шнурі. На неї спрямовано світло, сцена затемнена.]
АМАНДА: їда Скотт? Це Аманда Вінгфілд! Вас не було на зборах «Дочок революції» минулого понеділка! Я сказала собі: її напевно замучив той гайморит! Як ваш гайморит? Жахливо! Нехай небо
223


Проза • Драма
зглянеться над вами! — Ви справжня великомучениця, так, так, справжня великомучениця!
Я тут помітила, що закінчується ваша передплата на «Супутницю». Так, закінчується на наступному числі, люба! — саме коли вони починають друкувати з продовженням цей чудовий новий роман Бессі Гоппер. Моя люба, цього не можна пропустити! Ви ж пам’ятаєте, як усіх захопили її «Звіяні вітром»? Просто з дому не можна було вийти, не дочитавши до кінця. У всіх на язику була Скарлет ОТара! А цю книгу критики вже порівнюють зі «Звіяними вітром». Це «Звіяні вітром» повоєнного покоління! — Що? — Підгоріло? — Люба, їх не можна перетримувати на вогні, погляньте на них, а я побуду на дроті! Господи — здається, вона поклала слухавку!
[ЗАТЕМЕННЯ. НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘НЕВЖЕ ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО Я В ЗАХВАТІ ВІД «КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ВЗУТТЯ»?’
Перед тим, як з’являється світло, чути роздратовані голоси ТОМА й АМАН- ДИ. Вони сваряться за портьєрою. Перед нею стоїть ЛАУРА, заламуючи руки, на обличчі в неї жах. Промінь світла падає на неї упродовж усієї сцени.]
ТОМ: Господи Боже, та...!
АМАНДА [різко]: Може ти, врешті... ТОМ: Що я повинен робити?
АМАНДА: Вибирати слова! Не в моїй... ТОМ: О-о-о!!!
АМАНДА: ... присутності! Ти що, з глузду з’їхав?
ТОМ: Так, і ти мені помогла!
АМАНДА: Яка тебе муха вкусила, ти, ти — дорослий — дорослий ІДІОТЕ!
ТОМ: Дивися! У мене в житті нічого, нічого немає!
АМАНДА: Говори тихіше!
ТОМ: Немає нічого, що я міг би назвати СВОЇМ! Усе...
АМАНДА: Не кричи!
ТОМ: Вчора ти забрала мої книжки! Ти не замислювалася...
АМАНДА: Так, я віднесла цей жахливий порнографічний роман назад до бібліотеки. Ця огидна книжка цього брудного містера Лоуренса... [Том дико сміється.] Я не можу контролювати ці виплоди хворого розуму й людей, які... [Том дико регоче.] АЛЕ Я НЕ ДОЗВОЛЮ ПРИНОСИТИ ЦЕЙ БРУД В МОЮ ОСЕЛЮ. НІ, НІ І ШЕ РАЗ НІ!
ТОМ: Твою оселю! А хто за неї платить, хто працює, неначе раб...
АМАНДА [раптом звискуючи]: Та як ти СМІЄШ!
ТОМ: Ні, ні, я не можу нічого сказати! Я тільки мушу...
АМАНДА: Дозволь мені сказати...
ТОМ: Я більше не хочу слухати! [Він рвучко розсуває портьєри. Глибину сцени освітлює тьмяне червоне мерехтіння.]
[На голові в АМАНДИ металеві бігуді, вона вдягнула дуже старий халат, завеликий для її тендітної фігурки,— пам’ятку, залишену невірним містером Вінгфілдом. На розсувному столі — друкарська машинка з заправленим аркушем і розкладені рукописи. Напевно, перед сваркою він працював. Перекинутий стілець лежить на підлозі. Червоне світло відбиває на стелю жестикулювання їхніх тіней.]
АМАНДА: Ні, ти слухатимеш...
ТОМ: Ні, вже нічого не слухатиму, я йду геть!
АМАНДА: Ні, ти зараз же повернешся...
ТОМ: Ні, піду геть! Бо я...
224


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
АМАНДА: Підійди до мене, Томе Вінг- філд! Я ще не все сказала!
ТОМ: А пішла ти...
ЛАУРА [розпачливо]: Том!
АМАНДА: Ти вислухаєш мене, і годі вже зухвальства! Мій терпець от-от урветься!
[Він повертається до неї.]
ТОМ: А хто я такий, мамо? В мене що, немає терпіння, яке теж може урватися? Я знаю, тобі здається неважливим усе те, що я роблю — і що я хочу робити. Тобі здається, що це одне і те ж. А ти ніколи не думала...
АМАНДА: Я думала, що ти робиш щось таке, чого сам соромишся. Ось чому ти так поводишся. Я не вірю, що ти кожного вечора ходиш у кіно. Ніхто не ходить у кіно щовечора. Ніхто, будучи при розумі, не ходить у кіно так часто, як ти удаєш, ніби це робиш. Люди не йдуть у кіно майже опівночі, і не сидять там до другої ранку. І не повертаються, спотикаючись і бурмочучи щось собі під ніс, наче маніяки! А потім ти спиш три години і йдеш на працю. Уявляю собі, як тобі там працюється, коли ти млявий, сонний, геть вибитий із колії.
ТОМ [люто]: Так, я справді вибитий з колії!
АМАНДА: А яке ти маєш право ризикувати своєю роботою — ризикувати тим, що тримає на світі всіх нас? Що ми робитимемо, якщо ти...
ТОМ: Послухай! Невже ти вважаєш, що я без тями люблю роботу у найбільшому в місті складі-магазині взуття? [Він загрозливо наближається до її тендітної постаті.] Невже ти вважаєш, що мені подобається «Континентальне взуття»? Невже ти вважаєш, що мені хочеться провести п’ятдесят п’ять років там — у целулоїдному палаці! — з лампами денного світла! Знаєш, часом мені хочеться, аби хтось узяв залізного ломика й вибив мені з голови мізки! Це краще, аніж кожного ранку чути від тебе це прокляте: «Підведися й посміхнися!», «Підведися й посміхнися!» — кажу я собі,— «Щастить же мертвим!». Але я прокидаюся, встаю, іду на працю! За шістдесят п’ять доларів на місяць я відмовляюся від усього, про що я мріяв, від усього, чого прагнув. А ти кажеш: «Егоїст!», «Тільки про себе думаєш!». Мамо, якби я думав тільки про себе, то був би вже там, де й він — УТІК БИ! [Показує на батькове фото.] Утік би так далеко, як лишень дозволять залізниця й пароплави! [Поривається піти, вона хапає його за руку.] Відпусти мене, мамо!
АМАНДА: Куди ти йдеш?
ТОМ: Я йду в кіно!
АМАНДА: Я не вірю в цю брехню!
ТОМ [наближається до неї й нависає над її крихітною фігуркою, вона злякано відсахнулася]: Я йду в притон до курців опіуму! Так, до курців опіуму, до повій і кримінальників. Мамо, я тепер у банді в Хогана, я найманий убивця, я ношу гвинтівку в футлярі від скрипки! Я в Долині в мене кілька власних борделів! Мене називають Убивця, Убивця Вінгфілд, я веду подвійне життя,— звичайного чесного працівника складу-магазину вдень, і всюдисущого царя злочинного світу вночі. Я вчащаю до казино і програю там величезні статки в рулетку! Я ношу пов’язку на оці й фальшиві вуса, часом клею зелені баки! В таких випадках мене називають
225


Проза • Драма
по іспанському Ель Дьябло — Диявол! О, я можу розповісти тобі дещо, від чого ти не спатимеш! Мої вороги хочуть висадити цю оселю в повітря динамітом. Вони хочуть, щоб ми всі однієї ночі злетіли аж під небо! Я буду тільки страшенно щасливий від того, і ти теж! Ти полетиш на мітлі до своєї Синьої Гори з сімнадцятьма залицяльниками! Ти гидка — стара — відьма!
[Робить декілька лютих і незграбних рухів, хапає пальто, кидається до дверей, відчиняє їх. Нажахані жінки дивляться на нього. Його рука застрягає в рукаві пальта, коли він намагається його одягнути. На мить цей одяг здається підрізаним крилом. З лютим стогоном він намагається натягнути пальто, розриває його на плечі, скидає і жбурляє в кімнату. Пальто вціляє в етажерку з Лауриною колекцією скелець, чути звук розбитого скла. ЛАУРА скрикує, ніби поранена.
МУЗИКА. МОТИВ: ‘СКЛЯНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ’.]
ЛАУРА [розпачливо]: Мій скляний — звіринець... [Затуляє обличчя руками і відвертається.]
[Але АМАНДА все ще надто приголомшена словами ‘гидка відьма’ і ледве чи помітила, що відбулося. Нарешті мова повертається до неї.]
АМАНДА [трагічним голосом]: Я не буду з тобою розмовляти — поки ти не вибачишся! [Вона проходить за портьєри й опускає їх за собою. ТОМ залишається з ЛАУРОЮ. ЛАУРА знесилено прихилилася до камінної полиці, відвернувши обличчя. Якийсь час ТОМ розгублено дивиться на неї. Тоді йде 226
до етажерки, опускається на коліна й починає збирати розкидані скельця, позираючи на ЛАУРУ так, наче він хоче щось сказати, але не знає, що.]
Чути мотив ‘Скляного звіринця’
СЦЕНА ЗАТЕМНЮЄТЬСЯ
СЦЕНА 4
В помешканні Вінгфілдів темно. Надворі починає сіріти.
Басовитий церковний дзвін вибиває п’яту саме тоді, коли починається дія.
[Том з’являється в глибині проходу. Після кожного урочистого удару дзвону на вежі він трусить маленьким калатальцем, наче підкреслюючи людську нікчемність порівняно зі стриманою силою й величчю Всевишнього. Калатальце й непевна хода виказують, що він напідпитку.
Коли від піднімається кількома сходинками до майданчика пожежного виходу, всередині з’являється світло. ЛАУРА в нічній сорочці дивиться на порожнє ліжко Тома в передній кімнаті.
ТОМ намагається знайти в кишенях ключі, при цьому видобуває з них купу різного мотлоху, включно зі стосиком квитків до кіно й порожньою пляшкою. Нарешті він виймає ключ, але, коли він намагається вставити його в замкову шпарину, той вислизає з пальців. Він засвічує сірника й нишпорить під дверима.]
ТОМ [гірко]: Ще провалиться крізь щілини!
[ЛАУРА відчиняє двері.]
ЛАУРА: Том! Том, що ти робиш?
ТОМ: Шукаю ключ від дверей.
ЛАУРА: Де ти був увесь цей час?


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ТОМ: Я був у кіно.
ЛАУРА: Увесь цей час у кіно?
ТО М: Була дуже довга програма. Фільм з Гарбо, тоді Міккі Маус, тоді про мандрівників, кіножурнал з новинами й огляд нових картин. А тоді грав орган і тут-таки збирали на молоко для вбогих — а закінчилося все жахливою бійкою між товстою пані й білетером!
ЛАУРА [наївно]: І ти мусив відсидіти все до кінця?
ТОМ: Авжеж! Ага, я забув! Була ще велика естрадна вистава! І головним там був Чарівник Мальволіо. Він показував чудові фокуси, дуже багато, такі як із переливанням води між карафами. Спершу вона перетворювалася на вино, потім на віскі. Я знаю, що то було саме віскі, бо йому потрібен був помічник з публіки, і я викликався, аж двічі! То був справжній «Бурбон», вироблений у Кентуккі. Чудовий хлопець, сувеніри роздавав. (Витягає з кишені блискучу шаль, розфарбовану в кольори веселки). Він це подарував мені. Це чарівна шаль. Візьми її собі, Лауро. Накриєш нею клітку з канаркою — і отримаєш акваріум із золотими рибками. А тоді накриєш золотих рибок — і вони розлетяться канарками... Але найдивовижніший фокус був з домовиною. Ми забили його цвяхами в домовині і він видобувся звідти, не вийнявши жодного цвяха. [Входить досередини.] Це фокус якраз для мене — хто допоміг би мені видобутися з моєї домовини! [Падає в ліжко й починає скидати черевики.]
ЛАУРА: Цсссс!
ТОМ: Чого це ти на мене цитькаєш?
ЛАУРА: Маму розбудиш.
ТОМ: Нічого, нічого, це відплата за всі її «Підведися й посміхнися!» [Влягається, стогнучи.] Не треба багато розуму, щоб тебе забили цвяхами в домовині, Лауро. Але мало хто може видобутися звідти, та ще й не вийнявши жодного цвяха.
[Наче у відповідь світло падає на батьків портрет на стіні.
СЦЕНА ПОРИНАЄ В ТЕМРЯВУ
Відразу потому: годинник на церкві б’є шосту. На шостому ударі в кімнаті Аманди дзвенить будильник і за кілька секунд чути її голос: «Підведися й посміхнися! Підведися й посміхнися! Лауро, піди й скажи своєму братові: Підведися й посміхнися!»]
ТОМ [повільно сідає]: Я підвівся — але посміхатися мені не хочеться.
[Робиться світліше.]
АМАНДА: Лауро, скажи своєму братові, що кава готова.
[ЛАУРА прослизає в передню кімнату.]
ЛАУРА: Том! Уже майже сьома. Мама нервує. [Він тупо дивиться на неї. Вона благально:] Том, заговори сьогодні до мами. Помирися з нею, вибачся, заговори!
ТОМ: То вона перестала розмовляти зі мною.
ЛАУРА: Ти тільки попроси вибачення, й вона знову розмовлятиме.
ТОМ: Ну не розмовляє — це що, така вже трагедія?
ЛАУРА: Ну будь ласка!
АМАНДА [з кухоньки]: Лауро, ти збираєшся зробити те, про що я тебе попросила, чи мені вдягнутися й вийти самій?
ЛАУРА: Іду, іду — тільки пальто вдягну! [Нервовими, різкими рухами натягає безформного фетрового капелюшка, благально дивлячись на ТОМА. Кидається 227


Проза • Драма
по пальто. Пальто — одне з Амандиних: нашвидкуруч перешиті рукави закороткі для Лаури.] Масло і що ще?
АМАНДА [виходячи з кухоньки]: Лише масло. Скажи, нехай запишуть його на рахунок.
ЛАУРА: Мамо, в них робляться такі обличчя, коли я про це прошу...
АМАНДА: Шляхи непрості ламають кості, але вираз обличчя містера Гарфін- келя нас не обходить! Скажи йому, що його кава холоне.
ЛАУРА [від дверей]: Зроби те, про що я тебе прошу, зробиш, зробиш, ТОМ?
[ТОМ похмуро дивиться вбік.]
АМАНДА: Лауро, або йди зараз же, або взагалі не йди!
ЛАУРА [вибігаючи]: Іду-іду! [За мить її зойк знадвору. ТОМ підхоплюється й біжить до дверей. Вбігає перелякана АМАНДА. ТОМ відчиняє двері.]
ТОМ: Лаура?!
ЛАУРА: Все гаразд. Я послизнулася, але все гаразд.
АМАНДА [збуджено позираючи їй услід]: Якщо хтось зламає ногу на цих пожежних сходах, я через суд стягну з домовласника все, що в нього є, аж до цента! [Зачиняє двері. Згадує, що не розмовляє з сином, і повертається до своєї кімнати. Коли ТОМ мовчи приходить по свою каву, вона повертається до нього спиною і дивиться у вікно, за котрим клаптик сірого бляклого неба. Світло падає на її обличчя, і воно, немолоде і водночас дитяче, стає схожим на гострі й злі карикатури Дом’є.
ДОЛИНАЄ МУЗИКА: AVE MARIA
ТОМ похмуро й розгублено дивиться на її відвернуту постать і шумно всідається за стіл. Кава ще дуже гаряча: він сьорбає її і мусить виплюнути назад у горнятко. Почувши, що з сином недобре, АМАНДА затамувала подих і напівповернулася. Тоді опанувала себе й знову повернулася до вікна.
ТОМ дме на каву, позираючи вбік на матір. Вона прокашлюється. ТОМ прокашлюється. Намагається підвестися. Знову сідає, чеше собі голову, знову прокашлюється. АМАНДА кашляє. ТОМ підносить горнятко обома руками, щоб подути на нього — й очі його кілька секунд пильно дивляться на маму понад вінцями горнятка. Тоді він ставить горнятко й незграбно і нерішуче підводиться зі стільця.]
ТОМ [хрипко]: Мамо! — Вибач мені, мамо. [АМАНДА схлипує, їй перехоплює подих. Обличчя її перекривлюється. Вона плаче, немов дитина.] Я шкодую за тим, що сказав, я зовсім не те мав на увазі.
АМАНДА [схлипуючи]: Моя самовідданість зробила мене відьмою, я гидка вже навіть для власних дітей!
ТОМ: Ні, мамо, ні.
АМАНДА: Я так хвилююся, не сплю, нервую!
ТОМ [лагідно]: Я розумію.
АМАНДА: Я сама билася з життям всі ці роки. Тепер ти моя єдина підмога й надія. Ти не маєш права програти!
ТОМ [лагідно]: Намагатимуся, мамо.
АМАНДА [дуже піднесено]: Намагайся — й ти ПЕРЕМОЖЕШ! [Ця згадка перехоплює їй подих] У тебе ж купа всіляких талантів! Обоє моїх дітей — незвичайні діти! Невже ти думаєш, що я цього не знаю? Я така горда! Така щаслива, така вдячна за це, але — пообіцяй мені одну річ, синку!
228


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ТОМ: Яку, мамо?
АМАНДА: Пообіцяй, синку, що ти ніколи не зробишся п’яницею!
ТОМ [повертається до неї, посміхаючись]: Я ніколи не зроблюся п’яницею, мамо.
АМАНДА: Я так боялася, що ти почнеш пити! З’їж, прошу, що-небудь!
ТОМ: Спасибі, мамо, я тільки каву.
АМАНДА: Може, печива з пшеничних пластівців?
ТОМ: Ні, мамо, тільки каву.
АМАНДА: Ти ж не можеш цілий день працювати натщесерце. Не ковтай так жадібно — в тебе ще є десять хвилин! Надто гаряче питво викликає рак шлунку. Додай вершків.
ТОМ: Ні, дякую!
АМАНДА: Щоб остудити.
ТОМ. Ні, дякую, я люблю чорну.
АМАНДА: Я знаю, але це не йде тобі на користь. А ми повинні за будь-яку ціну триматися. У наші складні часи ми можемо покладатися лише одне на одного... Ось чому це так важливо... Том! Я відіслала сестру, щоб обговорити дещо з тобою. Якби ти не заговорив перший, я заговорила б до тебе. [Сідає.]
ТОМ [лагідно]: Про що ж, мамо, ти хотіла поговорити?
АМАНДА: Про Лауру!
[Том повільно ставить свого кухля.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ЛАУРА.’ МУЗИКА: ‘СКЛЯНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ’]
ТОМ: — О, — про Лауру...
АМАНДА [доторкаючись до його рукава] Ти ж знаєш Лауру. Вона така тиха, але в тихій ковбані... Вона все помічає і, мені здається, про все думає. [Том запитально дивиться на матір.] Кілька днів тому я ввійшла й побачила, що вона плаче.
ТОМ: Через що?
AMANDA: Через ТЕБЕ.
ТОМ: Мене?
АМАНДА: їй здається, що тобі тут погано.
ТОМ: Чому їй так здається?
АМАНДА: Чому їй так здається? Ти справді поводишся дивно! — Зрозумій, я не докоряю! Я знаю, що твої прагнення не обмежуються магазином, — що ти, як і кожен на цьому широкому світі, повинен чимось жертвувати, але, Том, життя — непроста річ, і воно вимагає від нас — спартанської витривалості! У мене в серці стільки такого, про що я не можу тобі розповісти! Я тобі ніколи про це не казала — але я любила твого батька...
ТОМ [тихо]: Я знаю, мамо.
АМАНДА: І тебе люблю — і коли я бачу, що ти його наслідуєш... Допізна десь затримуєшся — і — ти справді ж пив того вечора, коли з’явився в такому жахливому стані! Лаура каже, що ти ненавидиш наше помешкання і що ти тікаєш вечорами, аби лишень його не бачити! Це правда, Том?
ТОМ: Ні. Ти кажеш, що маєш на серці багато такого, про що не можеш розповісти. Те ж саме й мене стосується. В мене теж є на серці багато такого, про що я не можу розповісти тобі. Тож давай поважати однин одного.
АМАНДА: Але ж, Том, чому тобі ніколи не сидиться вдома? Куди ти ходиш вечорами?
ТОМ: Я — ходжу в кіно.
АМАНДА: Чому ти так часто ходиш у кіно, Том?
ТОМ: Я ходжу до кіно, бо я люблю, коли щось відбувається. У мене на роботі 229


Проза • Драма
нічого не відбувається, й тому я ходжу в кіно.
.АМАНДА: Але ж, Том, ти ходиш туди аж надто часто!
ТОМ: Я люблю, коли багато пригод.
[АМАНДА виглядає спантеличеною, а тоді ображеною. А він, коли починається знайома інквізиція, знову робиться різким і нетерплячим. До АМАНДИ знову повертається її войовничий настрій.
НА ЕКРАНІ: ВІТРИЛЬНИК ПІД ПІРАТСЬКИМ ВЕСЕЛИМ РОДЖЕРОМ.]
АМАНДА: Більшість молодих людей шукають пригод, просуваючись по службі.
ТОМ: Це означає, що більшість молодих людей не працюють у складі-магази- ні взуття.
АМАНДА: На світі безліч молодих людей працюють у магазинах, в конторах, на фабриках.
ТОМ: Чи всі вони шукають пригод, просуваючись по службі?
АМАНДА: Або шукають, або обходяться без них! Не кожен схибнувся на пригодах.
ТОМ: Чоловік від природи наділений інстинктом любити, полювати, змагатися — але жодному з цих інстинктів немає місця в магазині взуття!
АМАНДА: Чоловік наділений
інстинктом! Не кажи такого! Люди позбулися інстинктів! Інстинкти є в звірів! Але дорослим християнам вони не потрібні!
ТОМ: А що потрібно дорослим християнам, мамо?
АМАНДА: Вищі речі! Речі з царини розуму й духу! Тільки тварини потурають інстинктам. Але ж ти вищий від них — від мавп чи свиней...
ТОМ: Я не певен.
АМАНДА: Не жартуй так. Однак я не про це хотіла з тобою поговорити.
ТОМ [підводячись] У мене обмаль часу.
АМАНДА [штовхаючи його в плечі] Сядь.
ТОМ: Мамо, ти хочеш, щоб я отримав догану за запізнення?
АМАНДА: У тебе ще є п’ять хвилин. Я хочу поговорити про Лауру.
[НАПИС: ‘ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ’.]
ТОМ: Гаразд! То що з Лаурою?
АМАНДА: Ми повинні подумати про її майбутнє. Вона на два роки старша від тебе, але в неї в житті ще нічого не було. Вона пливе за течією й нічого не намагається робити. Це мене страшенно лякає.
ТОМ: Здається, вона з тих, кого називають домашніми створіннями.
АМАНДА: Я не знаю, хто такі домашні створіння, але мені їх шкода. Якщо тільки цей дім не власний, із власним чоловіком!
ТОМ: Що?
АМАНДА: Я бачу вогненні, наче у пророцтві зі Святого письма, літери на стіні так ясно, як твій ніс перед моїм обличчям! Це жахливо! Ти дедалі більше нагадуєш мені свого батька. Він завжди зникав без жодних пояснень! — А потім покинув нас! Написав «Бувайте!» Зваливши все на мене. Я бачила той лист, який ти отримав від судноплавної компанії. Я знаю, про що ти мрієш. Я ж не сліпа.
Гаразд, рушай. Але спершу лиши когось замість себе.
ТОМ: Що ти маєш на увазі?
АМАНДА: Я маю на увазі те, що, як тільки в Лаури з’явиться хтось, хто про неї дбатиме, хто з нею одружиться, як тільки вона матиме свій дім і буде незалежна, ти зможеш рушити туди, 230


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
куди схочеш, куди лишень тебе вітер занесе на суші чи на морі.
Але доти ти повен дбати про сестру. Я не говорю про себе — я вже стара і нічого не значу. Я говорю: про сестру, бо вона молода й потребує опіки.
Я влаштувала її в бізнес-коледж — цілковитий крах! Вона так злякалася, що її там знудило.
Я привела її в молодіжну лігу при церкві. Ще одне фіаско. Вона ні до кого не промовила ані слова, ніхто не промовив ані слова до неї. А зараз вона тільки бавиться зі своїми скельцями й прокручує зачовгані платівки. Чи це нормально для дівчини?
ТОМ: А що я можу зробити?
АМАНДА: Перестань говорити про себе! Я, я, я — тільки від тебе й чути!
[ТОМ підводиться і йде по пальто. Воно негарне й мішкувате. Надіває шапку з навушниками.]
А де твій шарф? Візьми вовняний шарф! [Том роздратовано виймає його з шафки, обкручує навколо шиї й туго зав’язує кінці.] Том! Я ще не сказала, про що я хочу тебе попросити.
ТОМ: Я запізнююся
АМАНДА [рішуче ловлячи його за руку — а тоді пересилюючи ніяковість]: У твоєму складі-магазині є ж якісь пристойні молоді чоловіки?
ТОМ: Немає!
АМАНДА: Хоч хтось же має бути!
ТОМ: Мамо... [Намагається вивільнитися.]
AMAHflDA: Знайди когось порядного — щоб не пив — і запроси його до сестри!
ТОМ: Що?
АМАНДА: До сестри! Нехай вони зустрінуться! Познайомляться!
ТОМ [рвучись до дверей]: Хай йому чорт!
АМАНДА: Зробиш? [Він відчиняє двері. Благально.] Зробиш? [Він рушає вниз.] Зробиш? Зробиш, любий?
ТОМ [знизу]: ГАРАЗД!
[АМАНДА нерішуче зачиняє двері, на обличчі в неї тривога й слабка надія.
НА ЕКРАНІ: ОБКЛАДИНКА ГЛЯНЦЕВОГО ЖУРНАЛУ Світло падає на АМАНДУ при телефоні.]
АМАНДА: Елла Картрайт? Це Аманда Вінгфілд! Як ви, люба?
Що з вашими нирками?
[Пауза — порахувати до п’яти.]
Жах!
[Пауза — порахувати до п’яти.]
Ви — справжня великомучениця, моя люба, ви справжня великомучениця!
Я тут щойно побачила в себе в записнику, що ваша передплата на «Компаньйон» вже закінчилася. А я знаю, що ви не захочете пропустити чудесний роман, який вони починають друкувати з продовженням з цього номера. Це Бессі Мей Гоп- пер, перша її річ після «Медового місяця втрьох»
Правда ж, то була дивовижна й захоплива книга? А ця, гадаю, буде ще краща! Дуже вишукана, для світського товариства. Вона вся про перегони на Лонг Айленді!
ЗАТЕМНЕННЯ.
СЦЕНА 5
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘БЛАГОВІЩЕННЯ’. Напис гасне, музика змовкає.
[Весняний вечір, починає сутеніти. В оселі Вінгфілдів саме закінчили вечеряти. АМАНДА й ЛАУРА, обоє в світлих 231


Проза • Драма
платтях, прибирають тарілки зі столу в затемненій глибині сцени, їхні рухи схожі на танок або ритуал, а самі вони бліді й нечутні, наче метелики.
ТОМ, у білій сорочці й білих штанях, підводиться з-за столу й підходить до пожежного виходу.]
АМАНДА [Коли він проходить повз неї]: Синку, зробиш мені послугу?
ТОМ: Яку?
АМАНДА: Зачешися! Ти такий гарний, коли не розкуйовджений! [Том падає на диван із вечірньою газетою. Величезний заголовок: ‘Генерал Франко перемагає в Іспанії!’] Я хотіла б, аби ти був схожий на батька лишень в одному.
ТОМ: В чому ж?
АМАНДА: Він завжди дбав про свій вигляд. Ніколи не дозволяв собі бути неохайним. [Він кидає газету й рушає до пожежного виходу] Куди ти йдеш?
ТОМ: Піду випалю цигарку.
АМАНДА: Ти забагато палиш. Пачку на день, а вона коштує п’ятнадцять центів. Скільки ти міг би заощадити на місяць? П’ятнадцять на тридцять, скільки це буде, Том? Ти сам дивуєшся, скільки міг би заощадити. Досить, щоб заплатити за вечірні курси бухгалтерів при університеті Вашінгтона. Подумай, як це було б корисно для тебе, синку.
[ТОМА ця думка не вразила.]
ТОМ: Краще вже я куритиму. [Виходить на сходовий майданчик, зачиняючи за собою скляні двері.]
АМАНДА [гостро]: Я знаю! В тім то й біда. [Залишившись сама, дивиться на портрет чоловіка.]
[ТАНЦЮВАЛЬНА МУЗИКА: ‘ВСЕ НА СВІТІ ЖДЕ СВІТАНКУ!’]
ТОМ [до публіки]: Через прохід від нас була Танцювальна зала «Парадіз». Весняними вечорами її вікна були відчинені й надворі було чути музику. Інколи там вимикали все світло, окрім великої скляної кулі, що звисала зі стелі. Вона повільно оберталася й освітлювала сутінь ніжними кольорами веселки. Оркестр грав вальси, танго, або якісь повільні й чуттєві ритми. Парочки тікали звідти у відносне безлюддя проходів. Було видно, як вони цілуються за сміттєвими баками й телеграфними стовпами.
Так вони винагороджували себе за те, що їхнє життя, як і моє, проминає без подій і пригод.
Але того року пригоди й події назрівали. Вони чекали на всіх цих дітей за рогом.
Вони висли в тумані над резиденцією Гітлера в Бергтесгадені, чаїлися в складках Чемберленової парасольки. А в Іспанії були кров і руїни Герніки!1
А у нас тут — тільки гарячі танці й гарячі напої, танцювальні зали й кіно, і секс, що немов світильник освітлював світ короткими, оманливими спалахами...
Тим часом увесь світ рив бомбосховища!
[АМАНДА відривається від споглядання фото і теж виходить назовні.]
АМАНДА [зітхаючи]: Майданчик пожежних сходів — погана заміна веранди. [Розкладає газету на сходинці * і
1 У 1937 р. Гітлер зміцював свою владу в Німеччині, уряд Великої Британії на чолі з Чемберленом фактично не протидіяв цьому, а в квітні німецькі літаки, надіслані Гітлером на допомогу франкістам, по-варварському бомбардували баскійське місто Герніку
і розстрілювали з кулеметів тих мешканців, які намагалися втекти, що стало сюжетом відомої картини Пабло Пікассо (прим, перекл.).
232


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
і всідається з грацією і стриманим кокетством, як колись всідалася в крісло-гой- далку у веранді над Міссісіпі.] На що ти дивишся?
ТОМ: На місяць.
АМАНДА: Що, вже народився місяць?
ТОМ: Он він сходить над «Делікатесами Гарфінкеля».
АМАНДА: Справді! Тоненький місячний серпик. Ти вже загадав бажання?
ТОМ: У-гу.
АМАНДА: А що ти загадав?
ТОМ: Таємниця.
АМАНДА: Таємниця, кажеш? Ну, то і я тобі свого не скажу. Буду така ж таємнича, як і ти.
ТОМ: Я знаю, що ти загадала.
АМАНДА: Ти знаєш, що у мене в голові?
ТОМ: Ти ж не сфінкс.
АМАНДА: У мене справді немає таємниць. Я скажу тобі, чого я попросила. Успіху й щастя для моїх любих дітей! Я завжди прошу цього, коли народжується місяць. І в інший час прошу цього теж.
ТОМ: Я думав, що ти загадала прихід молодого чоловіка.
АМАНДА: Про що це ти?
ТОМ: Ти що, забула, як просила мене привести гостя?
АМАНДА: Я колись висловила була припущення, що було б непогано, якби ти познайомив сестру з якимось порядним молодим чоловіком з твого складу-магазину взуття. Напевно, я говорила про це не раз.
ТОМ: Ти весь час це повторювала.
АМАНДА: Ну і?..
ТОМ: Невдовзі ВІН з’явиться.
АМАНДА: Хто?
ТОМ: Молодий чоловік!
[БЛАГОВІЩЕННЯ СУПРОВОДЖУЄ УРОЧИСТА МУЗИКА. АМАНДА підводиться.
НА ЕКРАНІ: ГІСТЬ З БУКЕТОМ.]
АМАНДА: Хочеш сказати, що ти запросив у гості порядного молодого чоловіка?
ТОМ: Авжеж. Я запросив його на обід.
АМАНДА: Справді запросив?
ТОМ: Справді!
АМАНДА: Ти запросив, а він що — погодився?
ТОМ: Погодився!
AMANDA: Ось так новина!.. Це — чудово!
ТОМ: Я гадав, що тобі це буде приємно.
АМАНДА: Це вже напевно?
ТОМ: Певніше не буває.
АМАНДА: Скоро?
ТОМ: Дуже скоро.
АМАНДА: Ради Бога, не томи, розкажи про все докладно.
ТОМ: Про що?
АМАНДА: Звісно, я хочу знати, коли він прийде!
ТОМ: Він прийде завтра.
АМАНДА: Завтра?
ТОМ: Авжеж, завтра.
АМАНДА: Але ж, Том!..
ТОМ: Що, мамо?
АМАНДА: На завтра я не встигну...
ТОМ: Що не встигнеш?
АМАНДА: Приготуватися! Чому ти не зателефонував тоді ж, коли запросив його, щойно він погодився? Тоді б я встигла.
ТОМ: Не роби з цього такої події.
АМАНДА: Ох, Том, Том, звісно, для мене це подія. Я хочу, щоб усе сяяло.
233


Проза • Драма
Не можна лишати все як є. Господи, що ж мені придумати?
ТОМ: Не розумію, навіщо ти мусиш щось придумувати.
АМАНДА: Ти нічого не розумієш! Не можна приймати молодого чоловіка у свинарнику. Треба почистити срібло з мого весілля, напрасувати на стіл скатертину і серветки з монограмами! Треба помити вікна й повісити свіжі фіранки! А ще ж одяг! Нам же треба щось одягнути!
ТОМ: Мамо, через того хлопця не треба здіймати таку веремію!
АМАНДА: Ти що, не розумієш, що це перший молодий чоловік, із яким ми знайомимо твою сестру! Це жахливо й не справедливо, що до твоєї нещасної крихітки сестри ніколи не ходили в гості молоді чоловіки! Том, ходімо в хату! [Відчиняє скляні двері.]
ТОМ: Навіщо?
АМАНДА: Я хочу попросити тебе про дещо.
ТОМ: Якщо ти хочеш зробити з цього велику бучу, я вмиваю руки і скажу йому, щоб не приходив!
АМАНДА: Ти нічого такого не зробиш. Ніщо так не ображає людей, як скасоване запрошення! Це просто значить, що я працюватиму по-каторжному. Ми виглядатимемо не блискуче, але перевірку пройдемо. Іди в хату. [Том зі стогоном заходить.] Сідай.
ТОМ. Куди саме накажеш сісти?
АМАНДА: Богу дякувати, що я купила цей новий диван! І торшер, хоч за нього ми ще виплачуємо! Надінемо на меблі ситцеві чохли, так воно виглядатиме жвавіше! Звичайно, краще було б поклеїти нові шпалери... Як звати твого молодого чоловіка?
ТОМ: О’Коннор.
АМАНДА: Раз він ірландець і католик, у пісну п’ятницю треба подати рибу! Я приготую бік лосося з підливою! Що він робить? Він працює в твоєму магазині взуття?
ТОМ: Звичайно! Інакше ж я...
АМАНДА: Том, а він — не п’є?
ТОМ: Навіщо ти мене про це питаєш?
АМАНДА: Бо твій батько пив!
ТОМ: Давай про це не будемо!
АМАНДА: То він п’є?
ТОМ: Скільки я знаю, ні!
АМАНДА: Це треба знати напевно! Найменше я бажаю своїй дочці хлопця, який п’є!
ТОМ: Чи не забігаєш ти трохи наперед? Містер О’Коннор ще ж навіть не з’явився на сцені!
АМАНДА: Але завтра з’явиться. Щоб познайомитися з твоєю сестрою. А що я про нього знаю? Нічого! Краще стара діва, аніж дружина п’яниці!
ТОМ: О Господи!
АМАНДА: Тихше!
ТОМ [нахиляється до матері й шепоче] : Скільки хлопців знайомляться з дівчатами, а потім не одружуються!
АМАНДА: Говори серйозно, тут не до жартів!
[Бере щітку для волосся.]
ТОМ: Що ти хочеш зробити?
АМАНДА: Хочу дати раду твоїй чуприні! А на якій посаді твій молодий чоловік у складі-магазині?
ТОМ [похмуро погоджуючись зі щіткою й допитом]: Цей молодий чоловік завідує у нас відвантаженням товару, мамо.
234


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
АМАНДА: Звучить цілком поважно, напевно, й ти зміг би отримати таку посаду, якби схотів.
А ти знаєш, скільки йому платять?
ТОМ: Гадаю, десь вісімдесят п’ять доларів на місяць.
АМАНДА: Не надто розкішно, а проте... ТОМ: На двадцять більше, аніж мені. АМАНДА: Це я добре пам’ятаю! Але для одруженого чоловіка вісімдесят п’ять доларів — це тільки...
ТОМ: Мамо, містер О’Коннор неодружений.
АМАНДА: Але ж він може одружитися! Колись у майбутньому.
ТОМ: Розумію,— плани на майбутнє.
АМАНДА: Ти — єдиний з усіх відомих мені молодих людей нехтуєш тим, що майбутнє стає теперішнім, теперішнє — минулим, а минуле ятрить вічними докорами, якщо ти нічого не планував!
ТОМ: Я подумаю над цим і вирішу, як мені чинити.
АМАНДА: Не будь зарозумілий із власною матір’ю! Розкажи краще про цього, — як його звати?
ТОМ: Джеймс Ді О’Коннор. Ді значить Делані.
АМАНДА: Ірландець за батьком і за матір’ю! Як це мило! А він не п’є?
ТОМ: Хочеш, я йому просто зараз зателефоную і запитаю?
АМАНДА: Про такі речі можна дізнатися, лишень діючи дуже обережно й вибираючи для того слушний час. Коли я ще дівчиною жила в Синіх Горах, і була підозра, що молодий чоловік п’є, то дівчина, яка звернула на нього увагу — якщо така була — могла принагідно розпитати священика з його церкви, чи його батька — якщо в нього був живий батько — і так розвідати про його вдачу. Така обачливість рятувала молоду жінку від можливої трагічної помилки!
ТОМ: Тоді чому ж ти зробила трагічну помилку?
АМАНДА: Цей невинний погляд твого батька міг будь-кого обдурити! Варто було йому усміхнутися — й усі були зачаровані!
Найгірше для дівчини — це потрапити в чари принадної зовнішності! Сподіваюся, цей містер О’Коннор не надто вродливий.
ТОМ: Ні, не надто вродливий. Він увесь у ластовинні, й ніс у нього замалий.
АМАНДА: А чи не виглядає він надто по-простацькому?
ТОМ: В жодному разі. Я сказав би, що в міру по-простацькому.
АМАНДА: Найголовніше в чоловікові — це твердість.
ТОМ: Це ти, мамо, казала завжди.
АМАНДА: Зате ти ніколи не казав нічого такого і, я підозрюю, ніколи про таке навіть не замислювався.
ТОМ: А ти не стався до мене з такою підозрою.
АМАНДА: Принаймні, я сподіваюся, що той твій хлопець уміє домогтися свого.
ТОМ: Здається, він справді працює над собою.
АМАНДА: Звідки ти про це знаєш? ТОМ: Він ходить у вечірню школу.
АМАНДА [засяявши]: Чудово! І що він там робить, тобто що він вивчає?
ТОМ: Радіоінженерію й ораторське мистецтво!
АМАНДА: Значить, він знає, чого хоче досягти в цьому світі! Той, хто 235


Проза • Драма
вивчає ораторське мистецтво, напевно прагне стати колись керівником!
А радіоінженерія — то справа майбутнього!
Обидві ці речі вельми промовисті. Саме про таке повинна знати матір, коли до її дочки навідується молодий чоловік. Байдуже, з якими намірами.
ТОМ: Хочу тільки попередити: він нічого не знає про Лауру. Я не хотів, аби він подумав, що в нас є якісь далекосяжні наміри. Я просто сказав йому: приходь до нас на обід. Він відповів: гаразд. Оце й уся розмова.
АМАНДА: Авжеж! Ти красномовний як устриця. Коли він побачить, яка вона мила й гарненька, то дякуватиме долю, що його запросили на обід.
ТОМ: Мамо, ти покладаєш на Лауру завеликі надії.
АМАНДА: Що ти хочеш чим сказати?
ТОМ: Лаура здається нам милою й гарненькою, бо вона рідна для нас і ми її любимо. Ми навіть не помічаємо, що вона каліка.
АМАНДА: Ніколи не кажи: каліка! Ти знаєш: я заборонила вживати це слово!
ТОМ: Але факти — річ уперта, мамо. Вона каліка — і це ще не все.
АМАНДА: Що значить: це ще не все’?
ТОМ: Лаура дуже відрізняється від інших дівчат.
АМАНДА: Я вважаю, що в цьому її перевага.
ТОМ: Зовсім ні — в очах інших людей — чужих — вона страшенно ляклива і живе у своєму власному світі, тому іншим вона може здатися дивакуватою.
АМАНДА: Не кажи так.
ТОМ: Факти — річ уперта. Вона дивакувата.
236
[У ТАНЦЮВАЛЬНІЙ ЗАЛІ ПОЧИНАЄ ЗВУЧАТИ ТАНГО — МІНОРНО Й ПЕВНИМ ЧИНОМ ЗЛОВІСНО.]
АМАНДА: Дозволь запитати тебе: чим же дивакувата?
ТОМ [м’яко]: Вона живе в своєму власному світі, мамо — в світі маленьких скляних іграшок... [Підводиться. АМАНДА стривожено дивиться на нього, все ще тримаючи в руках щітку.] Вона прокручує старі платівки і — це либонь і все... [Оглядає себе в дзеркалі й рушає до дверей.]
АМАНДА [гостро]: Куди ти йдеш?
ТОМ: Я йду в кіно. [Виходить крізь скляні двері.]
АМАНДА: Знову це кіно щовечора! [Йде до дверей слідом за ним.] Я не вірю, що ти щовечора ходиш до кіно! [Він уже пішов. АМАНДА хвильку дивиться з тривогою йому вслід. Потім життєва сила й оптимізм повертаються до неї й вона відходить від дверей. Підходить до портьєри.] Лауро! Лауро! [ЛАУРА озивається з кухоньки.]
ЛАУРА: Так, мамо.
АМАНДА: Облиш тарілки і підійди до мене! [З’являється ЛАУРА з кухонним рушником. Грайливо.] Лауро, ходи-но сюди, подивися на місяць і загадай бажання!
[НА ЕКРАНІ: МІСЯЦЬ.]
‘ ЛАУРА [входячи]: Місяць — як місяць...
АМАНДА: Маленький срібний черевичок місяця. Поглянь через плече і загадай бажання!
[ЛАУРА виглядає спантеличено, наче її щойно розбудили. АМАНДА бере її за плечі й повертає в бік дверей.] Ну ж! Ну ж загадай бажання!


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ЛАУРА: Що ж мені загадати, мамо?
АМАНДА [голос її тремтить і на очі раптом набігають сльози]: Щастя! Удачі!
[Скрипка звучить на високих нотах, сцену огортає темрява.]
СЦЕНА 6
[НА ЕКРАНІ: УЛЮБЛЕНЕЦЬ ШКОЛИ.]
ТОМ: Тож наступного дня я привів Джима до нас на обід. Я трохи знав його ще зі старших класів школи. Там Джим був загальним улюбленцем. Його відзначала неймовірна ірландська доброзичливість і любов до життя, він був завжди вимитий і вичищений, наче китайська порцеляна. Він наче перебував увесь час у променях світла. Він був зіркою в баскетболі, головував у клубі дебатів, був президентом випускного класу й співав головні чоловічі партії в оперетах, які ставили в нас щороку. Він ніколи не ходив повагом, — завжди біг або підстрибував. Здавалося, ще трохи — й він подолає закон всесвітнього тяжіння. Він з такою швидкістю мчав крізь свою юність, що за логікою в тридцять мав би вже опинитися в Білому Домі. Але після школи брати перешкоди стало, очевидно, складніше. Він помітно сповільнився. Через шість років після випуску він працював на посаді, не набагато кращій від моєї.
[НА ЕКРАНІ: КЛЕРК.]
В усьому нашому складі-магазині взуття я приятелював тільки з ним. Я був потрібен йому як людина, що пам’ятала про його колишню славу, що бачила його переможцем на баскетбольному майданчику і зі срібним кубком за дебати. Він знав про мою таємницю: коли в складі-магазині не було метушні, я замикався в одній із кабінок душової і працював там над віршами. Він називав мене Шекспіром. І коли інші хлопці з магазину сприймали мене з підозріливою ворожістю, Джим ставився до мене з гумором. Поступово це його ставлення вплинуло й на інших, їхня ворожість зникла й вони почали посміхатися мені, як люди посміхаються смішному на вигляд псові, що перетинає їхній шлях на безпечній відстані.
Я знав, що Джим і Лаура були знайомі ще в школі, я чув, як Лаура із захватом говорила про його голос. Я не був певен, чи Джим пам’ятає її. В старших класах Лаура була настільки ж непомітна, наскільки Джим викликав загальний захват. Якщо він і пам’ятав Лауру, то, певно ж, не як мою сестру, бо коли я запросив його на обід, він широко усміхнувся й сказав: «А я й не знав, Шекспіре, що в тебе є рідня!»
Тепер йому належало пересвідчитися в цьому.
[ГЛИБИНА СЦЕНИ ОСВІТЛЮЄТЬСЯ.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘КРОКИ ЛУНАЮТЬ ДЕДАЛІ БЛИЖЧЕ’.
Вечір п’ятниці. Близько п’ятої, стоїть та пора пізньої весни, коли «в небі розсипано вірші». М’яке жовте світло в помешканні Вінгфілдів. АМАНДА наче каторжна працювала, готуючись до візиту гостя. Наслідки приголомшливі. Новий торшер під абажуром з рожевого шовку стоїть на видноті, ліхтар з кольорового паперу закриває кріплення старої лампи на стелі, на вікнах вітер ворушить білі нові фіранки, на кріслах і дивані ситцеві чохли, дві новісінькі подушки покладено 237


Проза • Драма
на диван уперше. На підлозі — відкриті коробки і м’ятий обгортковий папір.
ЛАУРА стоїть посередині з піднятими руками, АМАНДА присіла біля неї, припасовуючи нове плаття, відкрите й призначене саме для такого випадку. Плаття кольорове й старосвітське. Зачіска ЛАУРИ змінилася: вона м’якша й більше їй пасує. Тонка, неземна краса впала на ЛАУРУ: вона наче прозоре скло, яке на мить освітив мимобіжний промінь.]
АМАНДА [нетерпляче]: Чому ти тремтиш?
ЛАУРА: Мамо, я просто дуже нервую від усіх цих приготувань!
АМАНДА: 3 якої такої причини ти нервуєш?
ЛАУРА: Від усієї цієї метушні! Ти поводишся так, наче має відбутися щось дуже важливе!
АМАНДА: Я не розумію тебе, Лауро. Тобі ж не може подобатися сидіти увесь час вдома, а коли я намагаюся щось для тебе влаштувати, ти опираєшся. [Підводиться.] Тепер поглянь на себе. Ні, постривай! Зачекай хвильку, — в мене є ідея!
ЛАУРА: Що цього разу?
[АМАНДА бере дві пуховки, якими кладуть на обличчя пудру, загортає їх у носовички і вкладає ЛАУРІ за пазуху.]
ЛАУРА: Мамо, навіщо це?
АМАНДА: їх називають «веселі обманщики»!
ЛАУРА: Я не хочу їх носити!
АМАНДА: Ти БУДЕШ!
ЛАУРА: Навіщо?
АМАНДА: Бо гірка правда полягає в тому, що в тебе пласкі груди.
ЛАУРА: Це виглядає так, наче ми лаштуємо пастку.
238
АМАНДА: Кожна гарненька дівчина — це пастка, гарненька пастка, і саме такою її хочуть бачити чоловіки!
[НАПИС: ‘ГАРНЕНЬКА ПАСТКА]
А тепер, юна леді, погляньте в дзеркало! Краще не буває! Тепер я мушу привести до ладу себе! Ти здивуєшся, коли з’явиться твоя мати! [Весело наспівуючи, йде за портьєри. ЛАУРА повільно підходить до високого дзеркала й пильно дивиться на себе. Вітер колихнув білі завіси досередини повільним, вишуканим рухом із легким і печальним зітханням.]
АМАНДА [з-за сцени]: Ще не вечір... [ЛАУРА повільно повертається перед дзеркалом, на обличчі в неї занепокоєння.]
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ЦЕ МОЯ СЕСТРА, ПРИВІТАЙМО її СКРИПКАМИ!’ МУЗИКА.]
АМАНДА [сміючись]: Я зараз тобі щось покажу! Моя поява — це буде видовище!
ЛАУРА: Про що ти, мамо?
АМАНДА: Можеш трошки потерпіти? Ти все побачиш!
Я розшукала дещо в старій валізі. Мода за цей час не надто й змінилася.
[Розсуває портьєри.]
А тепер поглянь на свою матусю!
[Вона вбрала дівоче плаття з жовтавої вуалі із голубим шовковим поясом. В руках у неї букетик нарцисів — наче ожила легенда її молодості.]
[Гарячково]: У цьому платті я відкривала котильйон, я двічі виграла в ньому приз за кек-уок у Сансеті, а якоїсь весни я вбрала його на губернаторський бал у Джексоні! Як я пливла у ньому крізь бальну залу, Лауро!


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
[Припіднімає край плаття й робить декілька танцювальних кроків по кімнаті.]
Я одягала його в неділю, коли приходили молоді чоловіки! Я була в ньому, коли зустріла твого батька. Тоді всю весну в мене була пропасниця. Переміна клімату Східного Теннессі на Дельту Міссісіпі ослабила мій опір хворобам і я весь час трохи температурила — не надто серйозно — саме вміру, щоб виглядати яскравою і запаморочливою. На мене сипалися запрошення — прийняття по всій Дельті Міссісіпі! «Полеж у ліжку», — казала мама — «в тебе гарячка».— Але я не слухала її. Я ковтала хінін і поспішала, бо ввечері танці! Удень довгі прогулянки верхи! Пікніки! Як там чудово у травні! Рясно квітнув кизил, і скрізь нарциси! Тієї весни я божеволіла від нарцисів. Нарциси зробилися моєю манією. Мама казала: «Зупинися, для твоїх нарцисів уже немає місця!» А я приносила все нові й нові. Щойно побачивши їх, я кричала: «Спиніться! Спиніться! Он нарциси!» Мої молоді чоловіки допомагали мені збирати їх! Це вже стало як приказка: Аманда і її нарциси. Врешті-решт вони стояли в усіх вазах, скрізь по всьому домі. Що, немає більше ваз? Гаразд, я триматиму їх у руках! І тоді я — [Зупиняється перед фотографією. МУЗИКА.] зустріла твого батька! Гарячка від пропасниці й нарциси, а тоді — цей хлопець...
[Вона вмикає лампу під рожевим абажуром.]
Сподіваюся, вони прийдуть до того, як почнеться дощ.
[Вона йде в глибину сцени й ставить нарциси у вазу на столі.]
Я дала твоєму братові трохи зайвих грошей, вони з містером О’Коннором зможуть приїхати на таксі.
ЛАУРА [змінившись на обличчі]: Як, ти кажеш, його звати?
АМАНДА: О’Коннор.
ЛАУРА: А ім’я?
АМАНДА: Не пам’ятаю. Здається, Джим!
[ЛАУРА похитнулася і вхопилася за крісло.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘НЕ МОЖЕ БУТИ!’]
ЛАУРА [ледве чутно]: Не може бути!
АМАНДА: Таки Джим! Усі Джими, яких я знала, були дуже милі!
[ЗЛОВІСНА МУЗИКА.]
ЛАУРА: Ти певна, що його звати Джим О’Коннор?
АМАНДА: Певна. А що?
ЛАУРА: І Том його знає ще зі школи?
АМАНДА: Він про це нічого не казав. Здається, вони познайомилися в магазині.
ЛАУРА: У нас із Томом у школі був знайомий Джим О’Коннор. [Тоді через силу.] Якщо Том веде на обід саме його — тоді вибач мені, але я не вийду до столу.
АМАНДА: Що за дурниці?
ЛАУРА: Ти питала, чи мені подобався колись якийсь хлопець. Пам’ятаєш, я показувала тобі фото?
АМАНДА: Те, в шкільному щорічнику?
ЛАУРА: Це був саме той хлопець.
АМАНДА: Лауро, Лауро, ти любила його?
ЛАУРА: Не знаю, мамо. Знаю тільки, що не зможу сидіти з ним за столом!
АМАНДА: Це напевно не він! Це було б надто неправдоподібно. Але так це чи ні, ти вийдеш до столу. Інакше я тобі не вибачу.
239


Проза • Драма
ЛАУРА: Вибачиш, мамо.
АМАНДА: Я не маю наміру вибачати твої дурощі, Лауро. Я забагато натерпілася вже і від тебе, і від твого брата!
Отож сідай і чекай, поки вони з’являться. Том забув ключа, тому впустиш їх, коли вони прийдуть.
ЛАУРА [в паніці]: Ні, мамо, двері відчиниш ти!
АМАНДА [безтурботно]: Я буду зайнята на кухні!
ЛАУРА: Мамо, прошу, відчини двері, не змушуй мене це робити!
АМАНДА [йдучи до кухоньки]: Я ще повинна приготувати підливу для лосося! Боже,— стільки дурної метушні — через якогось молодого чоловіка!
[Двері зачиняються. ЛАУРА залишається сама.
НАПИС: ‘ ЖАХ!’
Вона стогне і вимикає лампу — напружено сідає на край дивану, зчепивши пальці.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ!’
ТОМ і ДЖИМ з’являються перед пожежними сходами і піднімаються на майданчик. Чуючи їхнє наближення, ЛАУРА панічно підхоплюється й намагається сховатися за портьєрами.
Дзвінок у двері. ЛАУРІ перехоплює подих, вона хапається за горло. Звучать барабани.]
АМАНДА [гукає]: Лауро, дитино, відчини!
[ЛАУРА дивиться на двері, не роблячи жодного руху.]
ДЖИМ: Здається, таки встигли до дощу.
ТОМ: Угу. [Знову нервово дзвонить. ДЖИМ насвистує і витягає сигарету.] 240
АМАНДА [дуже радісно]: Лауро, це твій брат із містером О’Коннором! Ти їм відчиниш, рідна?
[ЛАУРА біжить до дверей кухоньки.]
ЛАУРО [здушеним голосом]: Мамо, відчини двері!
[АМАНДА виходить з кухоньки й розлючено дивиться на ЛАУРУ. Владно показує на двері.]
ЛАУРА: Будь ласка!
АМАНДА [розлючено, пошепки]: Що з тобою, дурепо?
ЛАУРА [розпачливо]: Будь ласка, відчини сама!
АМАНДА: Лауро, я казала, що не потерплю такого. Чому ти вирішила збожеволіти саме зараз?
ЛАУРА: Ну будь ласка, будь ласка, відчини!
АМАНДА: Відчини, бо я не можу!
ЛАУРА [розпачливо]: Я теж не можу!
АМАНДА: Чому?
ЛАУРА: Мені погано!
АМАНДА: Мені теж погано — від твоїх дурощів! Чому ти й твій брат не можете бути нормальними людьми? Ці вічні примхи й вибрики!
[ТОМ довго дзвонить у двері.]
Ці безглузді ходіння до... Ти мені можеш пояснити... [Солодким голосом] ВЖЕ ЙДЕМО! ЗАЖДІТЬ СЕКУНДУ! — чому ти боїшся відчинити двері? Скажи мені, Лауро!
ЛАУРА: О-о-о... [Повертається з-за портьєр. Кидається до патефона, гарячково крутить ручку й ставить платівку.]
АМАНДА: Лауро Вінгфілд, відчини негайно двері!
ЛАУРА: Зараз, мамо!
[Приглушений, недосконалий запис ‘Дарданелли’ розряджає напругу й дає їй


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
сили рухатися. Вона прослизає до дверей і обережно відчиняє їх.
ТОМ входить з гостем, ДЖИМОМ О’КОННЕРОМ.]
ТОМ: Лауро, це Джим. Джим, це моя сестра Лаура.
ДЖИМ [входячи всередину]: Не знав, що в Шекспіра є сестра!
ЛАУРА [відступаючи від дверей, тремтячим голосом]: Доброго... Доброго вечора!
ДЖИМ [приязно подаючи руку]: Привіт!
[ЛАУРА боязко торкається її своєю.]
ДЖИМ: У вас холодна рука, Лауро!
ЛАУРА: Я там патефон заводила...
ДЖИМ: Напевно, слухали класичну музику! Поставили б гарячий свінг, то вмить зігрілися б!
ЛАУРА: Вибачте, прошу... я ще не закінчила з моїм патефоном... [Незграбно повертається й біжить у передню кімнату. На хвильку затримується біля патефона. Потім кидається, затамувавши подих, за портьєри, наче сполохана лань.]
ДЖИМ: [усміхаючись]: Що з нею?
ТОМ: 3 Лаурою? Вона страшенно боязка.
ДЖИМ: Кажеш, боязка? Зараз рідко зустрінеш боязку дівчину. Але ти ніколи не казав, що в тебе є сестра.
ТОМ: Ну ось, тепер ти знаєш, що є. Хочеш подивитися газету?
ДЖИМ: Угу.
ТОМ: Тобі дати сторінку з коміксами?
ДЖИМ: Ні, спорт! [Проглядає новини.] Старий Діззі Дін не в формі.
ТОМ [байдужим голосом]: Справді? [Запалює сигарету й повертається до пожежного виходу.]
ДЖИМ: Ти куди?
ТОМ: На терасу.
ДЖИМ [йде за ним]: Знаєш, Шекс- піре, хочу запропонувати тобі оборудку!
ТОМ: Яку оборудку?
ДЖИМ: Уступлю тобі курс, який я слухаю.
ТОМ: Який?
ДЖИМ: Ораторське мистецтво! Ми ж з тобою не для складу-магазину взуття створені.
ТОМ: Дякую на доброму слові! Але чим тут може зарадити ораторське мистецтво?
ДЖИМ: Воно відкриє шлях до керівних посад!
ТОМ: От воно що...
ДЖИМ: Мені воно дуже допомогло.
[НА ЕКРАНІ: КЕРІВНИК ЗА СТОЛОМ.] ТОМ: У якому сенсі?
ДЖИМ: В усіх! Задумайся, яка різниця поміж нами з тобою і з чолов’ягою в офісі просто під нами? Мізки? Ні! Здібності? Ні! Тоді що ж? Лишень одна маленька штучка...
ТОМ: Яка це маленька штучка?
ДЖИМ: Найважливіше — це вміти триматися. Вміти зберігати гідність, говорячи з будь-ким, на будь-якому соціальному рівні!
АМАНДА [з-за сцени]: Том!
ТОМ: Так, мамо.
АМАНДА: Це вже ви з містером О’Коннором?
ТОМ: Це ми.
АМАНДА: То всідайтеся там зручніше.
ТОМ: Так, мамо.
АМАНДА: Запитай у містера О’Коннора, чи не хоче він помити руки?
ДЖИМ: Ні, дякую, я про все подбав у магазині. Том...
241


Проза • Драма
ТОМ: Що?
ДЖИМ: Містер Мендоза говорив мені про тебе.
ТОМ: Прихильно?
ДЖИМ: А як ти думаєш?
ТОМ: Не знаю...
ДЖИМ: Тебе виженуть з роботи, якщо ти не прокинешся.
ТОМ: Я вже прокидаюся.
ДЖИМ: Не бачу жодних ознак.
ТОМ: Вони всередині.
[КАРТИНА НА ЕКРАНІ: ЗНОВУ ВІТРИЛЬНИК ПІД ВЕСЕЛИМ РОДЖЕРОМ.]
ТОМ: Я збираюся змінитися. [Він спирається на перила і говорить, стримуючи збудження. На його обличчі відбивається мигтіння реклам фільмів по другий бік проходу. Він схожий на мандрівника.] Я саме на порозі такого майбутнього, де не буде місця для універмагу з містером Мендозою, і навіть для вечірньої школи з курсом ораторського мистецтва.
ДЖИМ: Про що це ти розводишся?
ТОМ: Я втомився від кіно.
ДЖИМ: Від кіно?
ТОМ: Так, від кіно! Поглянь [Жест убік чудес Гранд Авеню.] Вся та блискуча публіка тішиться пригодами, — вони все захопили собі! Знаєш, що відбувається? Люди, замість жити, ходять у кіно. Голлівудським героям перепали всі пригоди в Америці, а всі решта в Америці сидять у темних залах і на них дивляться! Звісно, поки немає війни. Бо тоді вже пригод на всіх буде вдосталь! Тоді вони стануть стравою для всіх, а не лише для красеня Гейбла. Тоді люди вийдуть з темної зали, аби і їм перепало трохи пригод. Гаразд! Тепер наша черга побачити Острови Південних 242
Морів, влаштувати сафарі, скуштувати екзотики. Але в мене обмаль терпіння, я не хочу чекати аж так довго. Я втомився від кіно, я хочу життя! Я поїду.
ДЖИМ [недовірливо]: Поїдеш?
ТОМ: Так.
ДЖИМ: Коли?
ТОМ: Скоро!
ДЖИМ: Але ж куди?
[ПОКИ ТОМ ДУМАЄ, ТЕМА В МУЗИЦІ НІБИ НАМАГАЄТЬСЯ ВІДПОВІСТИ НА ЦЕ ЗАПИТАННЯ. ТОМ НИШПОРИТЬ ПО КИШЕНЯХ.]
ТОМ: Я закипаю зсередини. Я знаю, на вигляд я сонний, але всередині в мені все кипить! Коли я клопочуся з цими черевиками, я здригаюся від думки, що життя коротке, а я його марную на це! Я не знаю, на що його слід марнувати, але точно що не на черевики, якщо це тільки не черевик на нозі в мандрівника. [Знаходить документ.] Поглянь...
ДЖИМ: Що це?
ТОМ: Членська посвідка.
ДЖИМ [читає]: Спілка Моряків Торговельного Флоту.
ТОМ: Я заплатив внесок за цей місяць замість рахунку за електрику.
ДЖИМ: Ти пошкодуєш, коли вони вимкнуть світло.
ТОМ: Тоді мене вже тут не буде.
ДЖИМ: А що буде з твоєю матір’ю?
ТОМ: Я наче мій батько. Байстрюк і син байстрюка! Бачиш, як він вишкірився? Він завіявся від нас уже шістнадцять років тому!
ДЖИМ: Облиш, нікуди ти не поїдеш. Як до цього матір поставиться?
ТОМ: Тссс! —
Мама йде! Мама нічого про це не знає!


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
АМАНДА [виходячи з-за портьєри]: Де ви всі?
ТОМ: На терасі, мамо.
[Вони заходять досередини. Вона підходить до них. ТОМ видимо шокований її виглядом. Навіть ДЖИМ трохи заскоче- ний. Він уперше зустрівся зі жвавістю дівчат з Півдня, й, попри курс ораторського мистецтва у вечірній школі, приголомшений потужним потоком світськості.
ДЖИМ намагається відповідати в тому ж дусі, але не встигає за веселим сміхом і теревенями АМАНДИ. ТОМ далі розгублений, але ДЖИМ, оговтавшись від першого шоку, реагує дуже тепло. Він посміхається й жартує, і цілком підкорений господинею.
НА ЕКРАНІ: АМАНДА — ДІВЧИНА.]
АМАНДА [грайливо усміхаючись, струшуючи вкладеними по-дівочому локонами]: То ви і є той містер О’Коннор? Не треба церемоній. Мій хлопчик стільки розповідав про вас. Я врешті-решт сказала йому: Том, заради всього святого, приведи це втілення чеснот до нас на вечерю! Я хочу побачити цього милого молодого чоловіка зі складу-магазину взуття. Бо краще раз побачити, аніж без кінця чути, як ти співаєш йому хвалу!
Я не знаю, чому в мене син такий відлюдько — на Півдні ми не такі!
Сідайте — і мені здається, що трохи більше повітря тут не завадить. Том, лиши двері прочиненими. Хвильку тому я відчула приємний повів вітру. Де ж він подівся?
Ммм, уже так спекотно! А це ж іще не справжнє літо. Коли справді почнеться літо, доведеться бити байдики, буде не до роботи. А зараз — у нас дуже легка вечеря. Я гадаю, що легкі страви більше пасують до цього сезону. Як і легкі плаття. Легкі плаття й легкі закуски — для теплої погоду. Ви знаєте, наша кров узимку робиться густою, — і потрібен час, щоб пристосуватися, коли приходить весна...
Вона так швидко прийшла цього року. Я не чекала. Але ось — і вже майже літо! Я побігла до валізи й видобула легке плаття. Жахливо давнє! Майже історичне! Але в ньому чуєшся так добре, і в ньому не жарко...
ТОМ: Мамо...
АМАНДА: Що, любий?
ТОМ: Як щодо вечері?
АМАНДА: Любий, запитай сестру, чи вечеря готова! Ти ж знаєш, що за вечерю відповідає вона! Скажи їй, що голодні хлопці чекають.
[До Джима]
Ви вже познайомилися з Лаурою?
ДЖИМ: Вона...
АМАНДА: Відчинила вам двері? То значить, ви вже знайомі. В наш час така гарна й мила дівчина, як Лаура, рідко буває ще й доброю господинею. Але Лаура, Богу дякувати, не тільки гарна, але й хазяйновита! Я — ні. І ніколи не була. Я ніколи не вміла приготувати щось складніше від поживи небесних ангелів. Адже на Півдні в нас було багато слуг. Все, все проминуло! Все, що було доброго, розвіялося за вітром! Я не була готова до того, що принесе мені життя. Всі мої залицяльники були сини плантаторів, тож я була певна, що моя родина матиме добрий кавалок ґрунту й багато слуг. Але жінка передбачає, а чоловік визначає,— коли трохи переінакшити цю стару приказку. Я одружилася не з плантатором! Я одружилася з чоловіком, який працював 243


Проза • Драма
у телефонній компанії! З отим джентльменом із мужньою посмішкою! [Вказує на фото.] З телефоністом, який закохався в довгі відстані. Зараз він десь мандрує, і я навіть не знаю, де! Але кому цікаві усі ті мої прикрості?
Розкажіть краще про себе? Сподіваюся, у вас у житті все гаразд! Том!
ТОМ [повертаючись]: Так, мамо?
АМАНДА: Вечеря вже майже готова?
ТОМ: Мені здається, що вечеря вже на столі.
АМАНДА: Дай погляну... [З грацією підводиться й зазирає за портьєри.] О, чудово! — Але де ж сестра?
ТОМ: Лаура погано себе почуває і сказала, що краще буде, коли вона не вийде до столу.
АМАНДА: Що? — Нісенітниці! — Лауро? Лауро!
ЛАУРА [з-за сцени, тихо]: Так, мамо.
АМАНДА: Ти справді мусиш вийти до столу. Поки тебе не буде, ми не сядемо!
Заходьте, містер О’Коннор. Сідайте тут... Лауро!.. Лауро Вінгфілд!
Люба, ти змушуєш нас чекати! Поки ти не прийдеш, ми не можемо прочитати подячну молитву!
[Бічні двері тихо відчиняються і входить ЛАУРА. їй справді погано, губи в неї тремтять, очі широко розплющені й дивляться з жахом. Вона нетвердою ходою наближається до столу.
НАПИС: ‘ЖАХ!’
Надворі налітає весняна гроза. Білі фіранки розвіюються в кімнату, чути скорботне зітхання, падає густа синя сутінь.
ЛАУРА раптом заточилася — і з тихим стогоном хапається за крісло.]
ТОМ: Лауро!
АМАНДА: Лауро!
ЛУНАЄ ГРІМ. НАПИС: АХ!’]
[Розпачливо] Лауро, тобі погано? Том, любий, допоможи сестрі пройти у вітальню.
Лауро, відпочинь там на дивані. Ось і маєш!
[До гостя.]
їй стало погано від стояння біля гарячої плити! — Я казала їй, що сьогодні надто спекотно, але вона...
[Том повертається. ЛАУРА на дивані.]
Лаурі вже краще?
ТОМ: Так.
АМАНДА: Що там? Дощ? Такий приємний прохолодний дощ!
[Злякано позирає на гостя.]
Я гадаю — ми вже можемо — почати подячну молитву...
[Том важко дивиться на неї.]
Том, любий, — ти прокажеш молитву!
ТОМ: О...
‘За цю й кожну ласку Твою’
[Вони схиляють голови, АМАНДА кидає нервовий погляд на ДЖИМА. У вітальні ЛАУРА, простягнувшись на дивані, затискає руками губи, намагаючись заглушити ридання.]
.. .восхвалімо Святе Боже Ймення...
СЦЕНА ПОРИНАЄ В СУТІНЬ
СЦЕНА 7
НА ЗГАДУ
Через півгодини. У глибині сцени, зараз відокремленій опущеними портьєрами, щойно закінчили вечеряти.
[ЛАУРА все ще лежить на дивані, підібравши від себе ноги, її голова спочиває 244


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
на блідо-голубій подушці, її очі широко розплющені й загадково пильні. Новий торшер під рожевим шовковим абажуром кидає м’яке світло на її обличчя, виявляючи ніжну, неземну красу, яка зазвичай лишається поза увагою. Звучить рівне мурмотіння дощу, але після початку сцени він швидко вщухає й закінчується. Повітря назовні починає світитися, щойно визирає місяць. За хвилю потому, як починається сцена, світло в обох кімнатах починає блимати й гасне.]
ДЖИМ: Гей ви там, пані лампочко! [АМАНДА нервово сміється.
НАПИС: ‘ПОСЛУГИ ВІДІМКНЕНО ЗА НЕСПЛАТУ!]
АМАНДА: Де був Мойсей, коли погасли вогні? Ха-ха, містере О’Коннор, ви знаєте відповідь?
ДЖИМ: Ні, мем! Де ж він був? АМАНДА: В темряві!
[ДЖИМ догідливо сміється.]
Всі сидіть, я засвічу свічки. Як добре, що вони стоять на столі. А де сірники? Хто з вас, джентльмени, запалить мені сірника?
ДЖИМ: Я.
АМАНДА: Дякую, сер.
ДЖИМ: Прошу дуже, мем!
АМАНДА: Напевно, вибило запобіжники. Містере О’Коннор, ви можете замінити перегорілий запобіжник? Бо я напевно не зможу, а Том цілковитий нуль у механіці.
[ЗВУКИ: ВОНИ ПІДВОДЯТЬСЯ, ГОЛОСИ ЛУНАЮТЬ БЛИЖЧЕ ДО КУХОНЬКИ.]
Будьте обережні, не перечепіться об щось. Я не хочу, щоб наш гість зламав собі шию. Бо ще скаже: ось так гостини!
ДЖИМ: Ха-ха! Де у вас запобіжники?
АМАНДА: За плитою праворуч. Ви щось бачите?
ДЖИМ: Хвилинку...
АМАНДА: Електрика — така загадкова річ! Це ж Бенджамен Франклін запустив змія і прив’язав до нього ключ, щоб отримати грозову електрику?
Ми живемо в такому загадковому світі, правда ж? Дехто каже, що наука розгадує загадки. А я вважаю, що вона тільки вигадує нові!
Ну як, знайшли?
ДЖИМ: Так, мем. Але з ними, здається, все гаразд.
АМАНДА: Том!
ТОМ: Так, мамо?
АМАНДА: Пам’ятаєш, кілька днів тому я давала тобі рахунок за світло. Щодо нього вже приходило нагадування...
[НАПИС: ‘ОСЬ ТОБІ Й МАЄШ!’]
ТОМ: Ну, пам’ятаю...
АМАНДА: Ти часом не забув за ним заплатити?
ТОМ: Взагалі то...
АМАНДА: Значить, забув! Я мусила б таке передбачити!
ДЖИМ: Місіс Вінгфілд, напевно, Шекспір написав на тому рахункові вірш.
АМАНДА: Я мусила б таке передбачити, а я йому довірилася! В цьому світі за недбальство доводиться дуже дорого платити!
ДЖИМ: Можливо, той вірш здобудеться на десятидоларову премію!
АМАНДА: А ми муситимемо пробути решту вечора в дев’ятнадцятому столітті, коли Едісон ще не винайшов лампочки розжарювання.
ДЖИМ: Свічки — це моє улюблене світло.
245


Проза • Драма
АМАНДА: Це показує, що ви — романтик. Але це не вибачає Тома.
Принаймні, ми впоралися з вечерею. Це було дуже люб’язно з їхнього боку: дати нам повечеряти, і тільки тоді занурити в довічну пітьму. Правда ж, містере О’Коннор?
ДЖИМ: Ха-ха!
АМАНДА: Том, на покару за твою недбалість ти допоможеш мені з тарілками.
ДЖИМ: Давайте я вам допоможу.
АМАНДА: Ні в якому разі!
ДЖИМ: Невже я ні на що не придатний?
АМАНДА: Ви? [Співучим голосом.] Містере О’Коннор, за багато років ніхто, ніхто не подарував мені стільки втіхи, як ви сьогодні!
ДЖИМ: Ах, місіс Вінгфілд, облиште!
АМАНДА: Я аніскілечки не перебільшую! Але ми забули про бідненьку Лауру! Ходіть складіть їй товариство у вітальні! Візьміть цей старовинний прегарний підсвічник — він з вівтаря церкви «Небесний спочинок». Тільки трохи розплавився, коли церква згоріла. Навесні в неї влучила блискавка.
Тоді Джонс знову почав проповідувати, то він казав, що церкву було знищено бо єпископальна громада влаштовувала в ній вечірки з картами.
ДЖИМ: Ха-ха.
АМАНДА: Може, ви переконаєте Лауру випити трохи вина? Гадаю, воно піде їй на користь! Ви можете прихопити і келихи і підсвічник зразу?
ДЖИМ: Авжеж, я ж супермен!
АМАНДА: А ти, Том, надівай фартух!
[Двері в кухоньку зачиняються під веселий сміх AM АНДИ, мигтливе світло наближається до портьєри.
Коли він входить, ЛАУРА нервово сідає. Спочатку вона говорить дуже тихо й затинаючись, напруга перебування наодинці з чужим для неї майже нестерпна.
НАПИС: ‘Я НЕ ДУМАЮ, ЩО ВИ МЕНЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ!’
На початку сцени, поки ДЖИМОВА сердечність не розтопить параліч її страху, ЛАУРИН голос звучить ледь чутно й уривчасто, так, начебто вона щойно збігла вгору стрімкими сходами.
ДЖИМ поводиться шляхетно й з гумором. Граючи цю сцену, слід пам’ятати, що вона, попри її зовнішню незначу- щість, є кульмінацією таємного внутрішнього життя ЛАУРИ.]
ДЖИМ: Ви дозволите, Лауро?
ЛАУРА [тихо]: Заходьте. [Прокашлюється.]
ДЖИМ: Як ви себе почуваєте? Вам краще?
ЛАУРА: Так, дуже дякую.
ДЖИМ: Це для вас. Трохи легкого вина. [З підкресленою галантністю простягає їй келиха.]
ЛАУРА: Дякую.
ДЖИМ: Випийте — тільки дивіться, не сп’янійте!
[Щиро сміється. ЛАУРА непевно бере келих і боязко всміхається.]
Де мені поставити свічки?
ЛАУРА: О, будь-де...
ДЖИМ: Можна тут, на підлозі? Не заперечуєте?
ЛАУРА: Ні
ДЖИМ: Я розстелю газету, щоб віск крапав на неї. Я люблю сидіти на підлозі. Ви не проти?
ЛАУРА: О, ні.
ДЖИМ: Дасте мені подушку?
246


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ЛАУРА: Що?
ДЖИМ: Подушку!
ЛАУРА: Ось... [Швидко дає йому одну з двох.]
ДЖИМ: А як ви? Вам подобається сидіти на підлозі?
ЛАУРА: О, так...
ДЖИМ: Тоді чому ви не сідаєте, як я?
ЛАУРА: Я — сяду...
ДЖИМ: Беріть подушку! [ЛАУРА бере подушку. Сідає по інший бік від підсвічника. ДЖИМ сидить по-турецькому і підбадьорливо посміхається до неї] Я вас ледве там бачу.
ЛАУРА: А я вас — бачу...
ДЖИМ: Я знаю, але так нечесно. Я ж у світлі рампи! [ЛАУРА підсуває свою подушку ближче.] Ось зараз бачу краще! Вам зручно?
ЛАУРА: Так.
ДЖИМ: Мені теж. Краще не буває. Хочете гумки?
ЛАУРА: Ні, дякую.
ДЖИМ: А я, з вашого дозволу, потішуся [Задумливо розгортає пакетик із жувальною гумкою і піднімає її перед собою.] Тільки подумайте, скільки заробив той хлопець, який уперше винайшов жувальну гумку. Неймовірно, правда? Будинок тієї фірми — один з найвідоміших у Чикаго. Я бачив його позаминулого літа, коли їздив на виставку «Століття прогресу!». Ви були на «Столітті прогресу»?
ЛАУРА: Ні, не була.
ДЖИМ: То була фантастична виставка. Найбільше вразив мене Павільйон Науки. Він дає уявлення про майбутнє Америки. Воно буде ще дивовижніше, аніж наш час! [Пауза. Усміхається до неї.] Ваш брат каже, що ви боязка. Це правда, Лауро?
ЛАУРА: Я — не знаю...
ДЖИМ: Здається, ви належите до старосвітського типу дівчат. А це дуже симпатичний тип. Гадаю, ви не думаєте, що я так кажу через вас особисто?
ЛАУРА [квапливо, намагаючись приховати розгубленість]: Здається, я теж пожувала б гумку, — якщо ви не заперечуєте. [Прокашлюється.] Містере О’Коннор, а ви — ще співаєте?
ДЖИМ: Я? Співаю?
ЛАУРА: Я пам’ятаю, який у вас був чудовий голос.
ДЖИМ: А коли ж ви мене чули?
[ГОЛОС ЗА СЦЕНОЮ ЗВУЧИТЬ ПІД ЧАС ПАУЗИ]
ГОЛОС [за сценою]: Ревище вітру страшне,
В дорозі не спинить мене!
Чекає кохана
Далека й жадана
За тисячі й тисячі миль!
ДЖИМ: То ви кажете, що чули, як я співав?
ЛАУРА: Так! Так, і дуже часто. Я не думаю — що ви мене пам’ятаєте.
ДЖИМ [усміхається, ніби щось пригадуючи]: Знаєте, мені зразу здалося, що я бачив вас раніше. Здалося, щойно ви відчинили двері. Я навіть мало не назвав вас на ім’я. Але то було не ім’я — і я стримав себе, перш ніж його вимовив.
ЛАУРА: То було — Сині Троянди?
ДЖИМ: [стрепенувся. Широко усміхаючись]: Сині Троянди! — Ну звичайно ж, Сині Троянди! Воно крутилося в мене на язиці, як тільки ви відчинили двері!
Дивні жарти підкидає наша пам’ять, правда ж? Я чомусь не пов’язував вас 247


Проза • Драма
зі школою. Але я бачив вас саме там, у школі. І я навіть не знав, що ви сестра Шекспіра! Господи, вибачте.
ЛАУРА: На це я й не сподівалася. Ми ж майже не були знайомі!
ДЖИМ: Але ж ми з вами тоді спілкувалися, правда?
ЛАУРА: Так, часом ми перемовлялися.
ДЖИМ: А коли ви мене впізнали?
ЛАУРА: О, ще раніше!
ДЖИМ: Коли я ступив на поріг?
ЛАУРА: Коли я почула ваше ім’я, то подумала, що це, напевно, ви. Я знала, що ви з Томом були трохи знайомі ще в школі. А коли ви прийшли до нас, я переконалася, що це таки — ви.
ДЖИМ: А чому ж ви нічого про це не сказали?
ЛАУРА [їй перехоплює подих]: Я не знала, що сказати. Я була надто — заскочена!
ДЖИМ: Господи Боже! Це ж навіть кумедно!
ЛАУРА: Справді? Хоча...
ДЖИМ: А були в нас якісь спільні уроки?
ЛАУРА: Були.
ДЖИМ: А які?
ЛАУРА: Співи — ми співали в хорі!
ДЖИМ: О-о!
ЛАУРА: Я сиділа в класі через прохід від вас.
ДЖИМ: О-о!
ЛАУРА: Щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці.
ДЖИМ: Тепер і я пригадую — ви завжди запізнювалися.
ЛАУРА: Так, і мені було так важко підніматися сходами. Я носила спеціальне взуття, й воно так стукало...
ДЖИМ: Я ніколи не чув ніякого стукоту.
ЛАУРА [щулячись від згадки]: А для мене то наче грім лунав!
ДЖИМ: А я ніколи навіть не помічав.
ЛАУРА: І всі вже встигали розсістися. Я повинна була пройти перед ними всіма. Я сиділа на задній парті й повинна була простукотіти, коли всі на мене дивилися...
ДЖИМ: Не можна бути такою вразливою й переляканою.
ЛАУРА: Знаю, але я саме така. Для мене завжди було таке полегшення, коли починали співати.
ДЖИМ: Ну, тепер я вже вас чітко пригадую. Я називав вас Сині Троянди. А чому я вас так називав?
ЛАУРА: Колись я пропустила заняття, бо мені видаляли гланди. А ви запитали потім: чому мене не було? Я відповіла, що винні гланди, а вам почулося: сині троянди. І після того ви завжди мене так називали...
ДЖИМ: Сподіваюся, ви не образилися.
ЛАУРА: Ні — мені це подобалося. Розумієте — в мене ніколи не було багато знайомих...
ДЖИМ: Скільки я пам’ятаю, ви завжди були самі.
ЛАУРА: Мені — мені не щастило на друзів.
ДЖИМ: Не розумію, чому.
ЛАУРА: Просто все погано для мене почалося...
ДЖИМ: Ви маєте на увазі...
ЛАУРА: Так, і це мене страшенно ні- тило...
ДЖИМ: Ви не повинні були цим перейматися!
248


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ЛАУРА: Я знаю, але що вдієш... ДЖИМ: Ви так боялися людей!
ЛАУРА: Я намагалася не боятися, але не виходило...
ДЖИМ: ... себе пересилити?
ЛАУРА: І ніколи так і не вийшло!
ДЖИМ: Я гадаю, що від полохливості можна поступово позбавитися.
ЛАУРА [печально]: Напевно,— але...
ДЖИМ: На це потрібен час!
ЛАУРА: Так...
ДЖИМ: Люди не такі вже жахливі, коли роздивитися їх ближче. Ось про що вам треба пам’ятати! І в кожного власні проблеми, не лише у вас, а практично в кожного. Вам здається, що проблеми тільки у вас, що тільки вас життя обділило. Але подивіться навкруг, і ви побачите купу людей, яких воно обділило так само, як і вас. Наприклад, я, коли виходив зі школи, був певен, що за ці шість років піду значно далі, аніж опинився зараз. Ви пам’ятаєте, яку чудову статтю вмістили про мене в «Смолоскипі»?
ЛАУРА: Так! [Підводиться і йде до столика.]
ДЖИМ: Написали, що я приречений на успіх в усьому, за щоб не взявся!
[ЛАУРА повертається зі щорічником.] Господи Йсусе! «Смолоскип»! [Побожно бере його в руки. Вони усміхаються один до одного. ЛАУРА примощується поруч із ним і вони починають гортати щорічник. ЛАУРИНА боязкість топиться в його сердечності.]
ЛАУРА: Ось ви в «Піратах Пензанса»!
ДЖИМ: [замислившись]: У тій опереті я співав головну баритонову партію.
ЛАУРА [гаряче]: І — співали блискуче! ДЖИМ [протестуючи]: Ну що ви...
ЛАУРА: Так, блискуче, блискуче!
ДЖИМ: Ви мене слухали...
ЛАУРА: Усі три рази!
ДЖИМ: Неймовірно!
ЛАУРА: Так!
ДЖИМ: Усі три вистави?
ЛАУРА [опускаючи погляд]: Так.
ДЖИМ: Навіщо?
ЛАУРА: Я — хотіла попросити у вас — автограф на програмці.
ДЖИМ: А чому ж не попросили?
ЛАУРА: Бо навколо вас завжди юрмилося стільки друзів, що в мене ніколи не було нагоди...
ДЖИМ: Вам слід було тільки...
ЛАУРА: Так, але я думала — що ви можете подумати — що я...
ДЖИМ: Думали, що я можу подумати, що ви — що?
ЛАУРА: Ну...
ДЖИМ [тішачись спогадові]: В ті дні жінки брали мене в облогу.
ЛАУРА: Ви були жахливо популярні!
ДЖИМ: Авжеж!
ЛАУРА: Ви так — приваблювали до себе...
ДЖИМ: Старші класи зіпсували мене.
ЛАУРА: Усім — ви подобалися!
ДЖИМ: І вам теж?
ЛАУРА: І мені — так — і мені теж [Охайно загортає книгу, яку тримає в руках.]
ДЖИМ: Ось воно як! — Дайте програмку, Лауро. [Лаура простягає йому програмку, він розгонисто на ній розписується.] Пізно — краще аніж ніколи!
ЛАУРА: О, яка приємна несподіванка!
ДЖИМ: Мій підпис зараз небагато вартий. Але одного дня — можливо — він зросте в ціні! Одна річ, коли тебе обділило життя, інша — коли ти сам 249


Проза • Драма
у житті зневірився. Мене обділено, але я не зневірився. Мені двадцять три роки. А скільки вам?
ЛАУРА: У червні буде двадцять чотири.
ДЖИМ: Це зовсім небагато!
ЛАУРА: Небагато, але...
ДЖИМ: Ви закінчили школу?
ЛАУРА [насилу]: Не закінчила.
ДЖИМ: Покинули займатися?
ЛАУРА: Отримала погані оцінки на випускних іспитах. [Підводиться й кладе на місце книжку й програмку. Стиснутим голосом.] А як поживає — Емілі Мейзенбах?
ДЖИМ: Та німкеня на всю голову?
ЛАУРА: Чому ви так її називаєте? ДЖИМ: Бо вона справді німкеня. ЛАУРА: Ви вже — за нею не впадаєте? ДЖИМ: Я ніколи з нею не зустрічався.
ЛАУРА: У відділі хроніки писали, що ви заручені.
ДЖИМ: Я знаю, але я не брав цього в голову: пишуть — і нехай!
ЛАУРА: То це була — неправда?
ДЖИМ: Заручини відбулися тільки в оптимістичній уяві Емілі.
ЛАУРА: О-о.
[НАПИС: ‘ЩО ВИ РОБИЛИ ПІСЛЯ ШКОЛИ?’
ДЖИМ запалює сигарету й, невимушено обпершись на лікті, посміхається ЛАУРІ так щиро й тепло, що вона починає світитися з середини, наче свічник з вівтаря. Вона залишається біля столу і, щоб приховати хвилювання, крутить у руках одне зі своїх скелець.]
ДЖИМ: [після кількох задумливих затяжок]: Що ви робили після школи? [Здається, що вона його не чує.] Агов! [ЛАУРА підводить погляд.]
Я запитав, що ви робили після школи, Лауро?
ЛАУРА: Нічого особливого.
ДЖИМ: Щось же ви робили ці шість довгих років.
ЛАУРА: Робила.
ДЖИМ: То що саме?
ЛАУРА: Ходила на заняття в бізнес- коледжі...
ДЖИМ: І як успіхи?
ЛАУРА: Не дуже — не дуже добре. Я мусила піти звідти, мене там — нудило...
ДЖИМ [добродушно посміюється.]: А зараз що ви робите?
ЛАУРА: Не роблю нічого — особливого... Ні, прошу, не думайте, що я сиджу собі й зовсім нічого не роблю! Моя колекція скла забирає багато часу. Бо скло потребує уваги й догляду...
ДЖИМ: Про що ви — яке скло?
ЛАУРА: Про свою колекцію — я її збираю... [прокашлюється і відвертається, ховаючи напад давнього страху.]
ДЖИМ [різко]: Знаєте, в чому біда з вами?
Комплекс неповноцінності! Знаєте, що це таке? Так кажуть, коли хтось занизько себе оцінює!
Я це розумію, бо в мене він теж був. Звісно, не в такій гострій формі, як у вас. Я потерпав від нього, аж поки не зайнявся ораторським мистецтвом, поставив собі голос, а потім виявив, що маю схильність до природничих наук. Доти я й не уявляв, що маю якісь особливі здібності.
Я ніколи цього спеціально не вивчав, але в мене є приятель, який каже, що я розумію психіку людей незгірш від фахового лікаря-психоаналітика.
250


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
Я не кажу, що це правда на всі сто, але я справді тямлюся на людській психіці, Лауро! [Виймає з рота гумку] Вибачте, Лауро, я завжди випльовую її, коли смак закінчується. Не хвилюйтеся, я загорну її в папірець, я знаю, як важко відчищати її від підошви черевика...
Ось чому я думаю, що це головна ваша біда. Брак віри в себе як в особистість. Я зробив цей висновок на підставі ваших слів і певних власних спостережень. Наприклад, це стукотіння, яке в школі здавалося вам таким жахливим. Ви сказали, що через нього боялися навіть зайти в клас. І що ви зробили? Ви покинули школу, відмовилися від освіти через стукотіння, якого, скільки я пам’ятаю, фактично не було! У вас лишень маленький фізичний недолік. Майже непомітний! Але в тисячі разів збільшений вашою уявою!
Знаєте, що я вам дуже пораджу! Думайте, що хоча б у чомусь ви вищі від інших!
ЛАУРА: У чому ж я вища?
ДЖИМ: Лауро, роззирніться навколо себе! Навколо вас живі люди, світ повен звичайних людей. Всі вони народилися і всі умруть!
І хто з них має бодай десяту частину ваших сильних рис! Чи моїх! Або чиїхось ще!Уфф...
Кожен вищий від інших бодай чимось. А дехто — багато чим!
[Неусвідомлено позирає на себе в дзеркало.]
Треба лишень зрозуміти, чим саме! Візьмімо для прикладу мене.
[Поправляє, дивлячись у дзеркало, краватку.]
Я цікавлюся електродинамікою. Я вивчаю радіоінженерію в вечірній школі, після дня доволі відповідальної роботи в магазині. Я відвідую курс ораторського мистецтва.
ЛАУРА: О-о-о-ххх!
ДЖИМ: Бо я вірю в майбутнє телебачення!
[Знову обертаючись до неї.]
А я хочу досягнути успіху разом з ним. Для цього я мушу стояти на твердому ґрунті! У мене вже є потрібні зв’язки, і як тільки буде налагоджено виробництво телевізорів, ми разом помчимо на всіх парах!
[Його очі сяють.]
Знання! Гроші! Влада! На цій трійці тримається демократія!
[Його промова динамічна й переконлива. ЛАУРА заворожено дивиться на нього, і навіть її страх розчинився в цілковитому захваті. Раптом він широко усміхається.]
Ви скажете, що я забагато про себе думаю!
ЛАУРА: Ні-і-і-і!
ДЖИМ: Тепер давайте про вас. Є щось таке, чим ви цікавитеся найбільше?
ЛАУРА: Є — я вже вам сказала — я збираю скло [Вибух дівочого сміхуна кухоньці.]
ДЖИМ: Я не зовсім розумію, про що ви говорите. Яке скло?
ЛАУРА: Маленькі скляні фігурки, здебільшого це для краси!
Як правило це маленькі скляні тваринки, найменші тваринки на світі. Мама називає їх «скляним звіринцем»!
Ось одна з них, коли вам цікаво. Ця — з найдавніших. їй майже тринадцять років.
[МУЗИКА:(СКЛЯНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ”.
Він простягає руку.]
Обережно — вони ламаються навіть від подиху!
251


Проза • Драма
ДЖИМ: Краще мені тоді їх не брати. Я надто незграбний.
ЛАУРА: Не бійтеся, я вам її довіряю!
[Ставить скельце йому на долоню.]
А зараз — будьте з ним ніжні. Подивіться крізь нього на світло — він любить світло! Бачите, як він увесь сяє?
ДЖИМ: Справді сяє!
ЛАУРА: Я їх не розрізняю, але це мій улюблений.
ДЖИМ: А кого він зображає?
ЛАУРА: Бачите цей ріг у нього на чолі попереду?
ДЖИМ: То це єдиноріг?
LAURA: Угу!
ДЖИМ: Але ж єдинороги давно всі вимерли?
ЛАУРА: Я знаю!
ДЖИМ: Бідолаха, напевно, йому дуже самотньо.
ЛАУРА [усміхається]: Якщо й самотньо, він на це не нарікає. Він стоїть на поличці з кониками, в яких немає рогів, і вони не сваряться.
ДЖИМ: Звідки ви знаєте?
ЛАУРА [жваво]: Я ніколи не чула, щоб вони посварилися.
ДЖИМ: [широко усміхається]: Кажете, ніяких сварок? Це просто чудово! Куди мені його поставити?
ЛАУРА: Поставте його на стіл. Час від часу вони всі люблять опинитися на новому місці!
ДЖИМ: [потягуючись]: Погляньте, яка в мене довга тінь, коли я потягнуся!
ЛАУРА: Справді, вона розтягується через усю стелю!
ДЖИМ: [підходячи до дверей]: Здається, дощ перестав. [Відчиняє двері на пожежні сходи.] Звідки ця музика?
ЛАУРИ: 3 танцювальної зали «Пара- діз» навпроти.
ДЖИМ: Хочете трохи потоптати килим, міс Вінгфілд?
ЛАУРА: О...
ДЖИМ: Як ваші танці на цей вечір? Дайте поглянути на список запрошень. [Роздивляється уявну картку.] Всі вже розписано! Що ж, доведеться просто когось викреслити! [ЛУНАЄ ВАЛЬС.]. Чуєте, вальс! [Вальсує сам, робить кілька поворотів і простягає руки ЛАУРІ.]
ЛАУРА [здавленим голосом]: Я — не вмію танцювати!
ДЖИМ: Знову ці комплекси! А ви спробуйте!
ЛАУРА: Я наступатиму вам на ноги!
ДЖИМ: Я ж не скляний.
ЛАУРА: А як — як треба починати?
ДЖИМ: Довірте це мені. Руки покладіть сюди.
ЛАУРА: Так?
ДЖИМ: Трохи вище. Гаразд. Не напружуйтеся так, головне — розслабтеся.
ЛАУРА [здавлено сміється]: Легко сказати — розслабтеся. Я боюся, ви мене з місця не зрушите.
ДЖИМ: Чому ви такі певні? [Починає повільно кружляти з нею.]
ЛАУРА: Господи Боже, вам це вдалося!
ДЖИМ: Сміліше, Лауро, сміліше.
ЛАУРА: Я...
ДЖИМ: Ну ж бо!
ЛАУРА: ... намагаюся!
ДЖИМ: Не напружуйтеся — рухайтеся вільно!
LAURA: Я намагаюся, але —
ДЖИМ: Розслабте спину! Ось так значно краще.
ЛАУРА: Справді?
252


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ДЖИМ: Значно, значно краще!
[Рухається з нею по кімнаті в незграбному вальсі]
ЛАУРА: Виходить!
ДЖИМ: Ха-ха!
ЛАУРА: Неймовірно!
ДЖИМ: Ха-ха-ха!
[Раптом вони наражаються на стіл. ДЖИМ зупиняється] На що це ми налетіли?
ЛАУРА: На мого столика.
ДЖИМ: Щось із нього впало? Мені здається...
ЛАУРА: Так.
ДЖИМ: Сподіваюся, це не той маленький скляний коник з рогом?
ЛАУРА: Це був він.
ДЖИМ: Як прикро — розбився?
ЛАУРА: Просто тепер він став як усі інші коники.
ДЖИМ: Він позбувся свого...
ЛАУРА: Рогу!
Не має значення. Може, це на щастя.
ДЖИМ: Ви ніколи мені не пробачите. Адже це було ваше улюблене скельце.
ЛАУРО: У мене немає нічого надто улюбленого. І не робіть зі своїм ластовинням з цього трагедії. Скло б’ється так легко, навіть коли ви дуже обережні. Навіть від руху на вулиці етажерка здригається і скельця падають з неї.
ДЖИМ: І все ж мені страшенно прикро, що це через мене.
ЛАУРА [усміхається] Я щойно уявила, що йому зробили операцію. Видалили ріг, аби він не чувся таким — диваком серед інших!
[Обоє сміються.]
Зараз він буде як усі інші коники, в яких немає рогу.
ДЖИМ: Он як, це дуже забавно!
[Раптом робиться серйозним]
Я радий, що у вас є почуття гумору. Знаєте, ви — сказати б — зовсім інша. Разюче інша, аніж усі, кого я знаю!
[Він говорить тихо, затинаючись від щирого хвилювання]
Ви не ображаєтеся, що я вам це говорю?
[ЛАУРА не може вимовити ані слова] Інша в доброму розумінні...
[ЛАУРА боязко киває, дивлячись убік.]
З вами почуваєшся так, наче... я не знаю, як про це сказати! Зазвичай я можу зразу все визначити й окреслити, але тут не можу знайти потрібного слова!
[ЛАУРА підносить руку до горла й прокашлюється. В руці в неї єдиноріг. Він говорить іще тихіше.]
Вам хтось казав, що ви красива?
[ПАУЗА: МУЗИКА.
ЛАУРА повільно підводить здивовані очі й хитає головою.]
Ви справді красива! Дуже по-інакшому від усіх інших. І від того ви ще краща.
[Його голос робиться низьким і хрипким. ЛАУРА відвертається, майже тратячи свідомість від нових почуттів.]
Я хотів би, аби ви були моєю сестрою. Тоді я навчив би вас вірити в себе. Інакші люди не схожі на звичайних людей, але інакшості не треба соромитися. Бо звичайні люди не такі вже й цікаві. їх — сотні й тисячі. А ви — одна. Вони ходять скрізь. А ви є тільки тут. Вони — як звичайна трава, а ви... ви — Синя Троянда!
[НА ЕКРАНІ: СИНІ ТРОЯНДИ.
МУЗИКА ЗМІНЮЄТЬСЯ.]
ЛАУРА: Але ж таких троянд — не буває...
ДЖИМ: А ви є! І ви красива!
253


Проза • Драма
ЛАУРА: Чим же я красива?
ДЖИМ: Усім — повірте мені! У вас красиві очі... красиве волосся... красиві руки...
[Бере її за руку.]
Ви думаєте, що раз мене запросили на обід, то я повинен бути чемним. Я справді міг наговорити вам, Лауро, багато чого не надто щирого. Але зараз я говорю вам дуже щиро. Я побачив у вас цей комплекс неповноцінності, який заважає вам чутися зручно з іншими людьми. Хтось повинен навчити вас вірити в себе й пишатися собою, замість лякатися, сахатися й червоніти... Хтось повинен. .. поцілувати вас, Лауро!
[Його рука повільно рухається по її руці до плеча.
МУЗИКА БУРХЛИВО ПОСИЛЮЄТЬСЯ
Раптом він пригортає її до себе й цілує в губи.
Коли він її відпускає, ЛАУРА опускається на диван, дивлячись осяяно й здивовано.
ДЖИМ відходить у бік і нишпорить у кишені, шукаючи сигарету.
НАПИС НА ЕКРАНІ:‘ НА ЗГАДКУ’.]
Дурень я!
[Запалює сигарету, уникаючи дивитися на неї.
Вибух дівочого сміху АМАНДИ з кухоньки.
ЛАУРА повільно підводиться й розкриває долоню. На ній усе ще маленька надбита скляна тваринка. Вона дивиться на неї ніжно й зачудовано.]
Останній дурень!
Мені не слід було цього робити — мене занесло вбік. Хочете сигарету? А, ви ж не палите...
[Вона дивиться перед себе, не чуючи запитання.
Він обережно сідає поруч із нею. Вона без слів дивиться на нього — очікуючи. Він напружено кашляє і відсувається вбік, розуміючи непевність ситуації й усвідомлюючи, що зараз має відчувати вона.
Ніжно.]
Може — хочете м’ятного льодяника?
[Не схоже, аби вона його почула, але очі її сяють ще яскравіше.]
Ось він — «Здорове життя» називається!
В мене не кишені, а справжня аптека. Бо куди б я не йшов...
[Кидає льодяника в рот. Але зразу ж ковтає його, вирішивши викласти все як є. Говорить повільно, добираючи слова.]
Лауро, якби в мене була така ж сестра, як ви, я зробив би те ж саме, що й Том. Я запрошував би друзів, щоб її з ними познайомити. Запрошував би тих, хто може її оцінити.
Але зі мною він зробив одну-єдину помилку.
Може, мені не слід таке казати. Може, ви мене запросили просто так. Але коли й не просто так — тут немає нічого поганого. Але в моєму випадку річ у тім — що я не маю права...
Я не маю права попросити ваш телефон і сказати, що зателефоную. Я не маю права передзвонити й запросити на побачення.
Я вирішив, що краще пояснити це прямо, аби не було непорозумінь і образ. [Пауза. Повільно, дуже повільно ЛАУРА переводить погляд з нього на іграшку в себе на долоні.
АМАНДА знову весело сміється з кухоньки.]
254


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
ЛАУРА [тихо] Ви — більше — не прийдете?
ДЖИМ: Ні, Лауро, я не можу.
[Він підводиться з дивану.]
Як я вже казав, я маю зобов’язання, Лауро. І я не можу ними легковажити.
Я вже давно зустрічаюся з дівчиною на ім’я Бетті. Вона, наче ви, прив’язана до домівки, вона католичка, ірландка, і з багатьох-багатьох причин нам добре разом.
Я познайомився з нею минулого літа під час нічної прогулянки по річці в місячному світлі на пароплаві «Меджестік».
І ми — закохалися з першого погляду!
[НАПИС: ‘КОХАННЯ!’
ЛАУРА трохи похитнулася вперед і схопилася за ручку дивану. Але він не помічає, поглинутий виключно власними справами.]
Я закохався — і став новою людиною!
[Поволі хилячись уперед і вчепившись у бильце дивану, ЛАУРА видимо змагається з внутрішньою бурею. Але ДЖИМ не помічає цього, вона вже для нього далеко.]
Кохання — це справді величезна сила!
Кохання — змінює все на світі, Лауро!
[Буря трохи стишується і ЛАУРА відхиляється назад. Він знову помічає її.]
Сталося так, що в Бетті захворіла тітка, її викликали телеграмою і вона мусила їхати в Сентрейлію. І тут Том запросив мене на обід — і я просто прийняв запрошення, не знаючи, що ви... що він... що [Розгублено змовкає.]
Дурень я останній!
[Знову сідає на диван.
Відблиск свічок з вівтаря на ЛАУРИНОМУ обличчі тьмяніє.
В її погляді тепер безмежна втома. ДЖИМ скоса позирає на неї.]
Скажіть, прошу—хоч що-небудь. [Вона кусає губи, щоб не тремтіли, а тоді сміливо усміхається. Знову розкриває долоню з надбитою скляною іграшкою. Тоді ніжно бере його руку і підносить її врівень зі своєю. Тоді обережно перекладає єдинорога в його долоню, а тоді закриває скельце його пальцями.] Навіщо ви... це робите? Ви хочете подарувати його мені, Лауро? [Вона киває.] Нащо?
ЛАУРА: На... згадку...
[Нетвердою ходою вона підходить до патефона і, схилившись, крутить ручку.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ЧАСОМ УСЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПОГАНО!’
ЧИ ЗОБРАЖЕННЯ ГОСТЯ, ЯКИЙ ВЕСЕЛО МАХАЄ РУКОЮ НА ПРОЩАННЯ.
В цю мить у передню кімнату весело влітає АМАНДА. Вона несе фруктовий пунш у старосвітській карафі з різьбленого скла й тарелю із золотою облямівкою і намальованими маками, на якій мигдалеве печиво.]
АМАНДА: Як ви тут? Правда ж, повітря після дощу таке приємне? А я вам, дітки, принесла трохи почастуватися.
[Грайливо звертається до молодого чоловіка.]
Джим, а ви знаєте цю пісеньку про лимонад: «Лимонад, лимонад, лимонаду кожен рад, найлюбіша із принад, старій діві п’ється влад!»
ДЖИМ [силувано]: Ха-ха! Ні — ніколи не чув.
АМАНДА: Що з тобою, Лауро! В тебе такий серйозний вигляд!
ДЖИМ: У нас була серйозна розмова.
255


Проза • Драма
ДЖИМ: Чудово! Значить, ви вже добре роззнайомилися!
ДЖИМ: [невпевнено]: Ха-ха! Можна сказати, що так.
АМАНДА: Ви, сучасні молоді люди, значно серйозніші, аніж моє покоління. Я дівчиною була така весела...
ДЖИМ: Ви й тепер не змінилися, місіс Вінгфілд!
АМАНДА: Сьогодні я наче повернулася в молодість. Це — завдяки вам, містере О’Коннор!
[Трусить головою від сміху. Розбризкує лимонад.]
Оооо! Посвятила сама себе!
ДЖИМ: Дозвольте...
АМАНДА [Ставлячи карафу]: У мене тут знайшлося трохи вишень. Я їх укинула сюди з кісточками!
ДЖИМ: Не варто було так перейматися, місіс Вінгфілд.
АМАНДА: Перейматися? Що ви, я отримала море задоволення! Я через вас так вишпетила на кухні Тома! Вам напевно тут гикалося! Чому він так довго не знайомив вас із нами? Він уже давним-давно мусив би привести вас сюди! Ну, тепер ви знаєте дорогу, і я хочу, щоб ви приходили до нас частіше, а не вряди-годи. Ми будемо прекрасно проводити час разом. Я це передчуваю!
Ммм, яке повітря! Таке свіже, і місяць такий гарний!
А зараз я зникаю — я знаю, де моє місце, коли в молодих людей... серйозні розмови!
ДЖИМ: О, не йдіть, місіс Вінгфілд. Я насправді вже зібрався відкланятися.
АМАНДА: Вже зараз? Ви жартуєте! Вечір тільки-но почався, містере О’Коннор!
256
ДЖИМ: Ви ж знаєте, яке в мене життя.
АМАНДА: Розумію: ви молодий старанний службовець і повинні дотримуватися режиму. Гаразд, сьогодні ми вас відпустимо раніше.
Але тільки за умови, що наступного разу ви затримаєтеся довше.
Який вечір для вас найзручніший? Напевно, субота, раз ви так працюєте?
ДЖИМ: Я повинен відбувати дві зміни, місіс Вінгфілд. Ранкову і вечірню!
АМАНДА: Вашому цілеспрямованості можна тільки позаздрити! То ви працюєте й вечорами?
ДЖИМ: Ні, мем, не працюю, але — Бетті! [Рішуче йде по свого капелюха. Оркестр у танцювальній залі починає грати ніжний вальс.]
АМАНДА: Бетті? Бетті? Хто така Бетті?
[У небі зловісно гуркоче.]
ДЖИМ: Просто дівчина. З якою я зустрічаюся... [Він чарівливо всміхається. Небо падає]
[НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘НЕБО ПАДАЄ’.]
АМАНДА [мало не задихнувшись]: Оххх... І це серйозне захоплення, містере О’Коннор?
ДЖИМ: Ми збираємося побратися в другу неділю червня.
АМАНДА: Ооо — як мило! Том ніколи не казав, що ви збираєтеся одружитися.
ДЖИМ: Я не хвалився цим у нашому магазині. Ви ж знаєте, які там люди. Ще почнуть обзивати Ромео, й підпускати різні жарти.
[Зупиняється перед овальним дзеркалом, щоб надіти капелюха. Він ретельно поправляє верх і криси, щоб надати йому потрібного вигляду.]


Теннессі ВІЛЬЯМС І Скляний звіринець
Це був чудесний вечір, місіс Вінгфілд. Тепер я знаю, що розуміють під словами «Південна гостинність».
АМАНДА: Не варто дякувати.
ДЖИМ: Я не хочу, аби здалося, наче я тікаю, але я справді пообіцяв Бетті зустріти її на вокзалі, а, поки я туди примчу, потяг якраз прибуде. А деяким жінкам дуже не подобається, коли їх змушують чекати.
АМАНДА: Так, я це знаю — жіноча тиранія!
[Простягає руку.]
До побачення, містере О’Коннор. Бажаю вам удачі, щастя й успіху! Усіх їх зразу! І Лаура теж бажає! Правда, Лауро?
ЛАУРА: Так!
ДЖИМ [беручи її за руку]: Бувайте, Лауро. Я справді берегтиму цю пам’ятку наче скарб. А ви не забувайте доброї поради, яку я вам дав.
[Підносить голос до крику.]
Бувай, Шекспіре! Ще раз дуже дякую вам обом, леді. — Добраніч!
[Широко усміхається і швидко вискакує за двері.]
Вперто зберігаючи люб’язну міні, АМАНДА зачиняє за гостем двері. Потім повертається, приголомшена. Вони з ЛАУРОЮ не наважуються поглянути одна на одну. ЛАУРА схиляється і накручує патефон.]
АМАНДА [тихо]: Часом усе закінчується погано.
Не думаю, що мені зараз хочеться слухати платівку. Отже, наш молодий чоловік заручений і збирається одружуватися! ТОМ!
ТОМ [з глибини]: Так, мамо?
АМАНДА: Вийди сюди на хвильку, я хочу тебе розсмішити.
ТОМ [входить із печивом і склянкою лимонаду]: А наш молодий чоловік уже вшився?
АМАНДА: Молодий чоловік відбув завчасно. Який жарт ти встругнув із нами!
ТОМ: Що ти маєш на увазі?
АМАНДА: Ти не казав, що він заручений і одружується!
ТОМ: ДЖИМ? Заручений?
АМАНДА: Він щойно нам про це повідомив!
ТОМ: Чорт забирай! Я не знав...
АМАНДА: Все це виглядає дуже дивно. ТОМ: Що тут дивного?
АМАНДА: Ти ж казав, що він твій кращий друг у твоєму складі-магазині взуття?
ТОМ: Казав, але ж звідки я міг знати!
АМАНДА: Дуже дивно, що ти не знав про те, що твій кращий друг збирається одружитися!
ТОМ: В магазині взуття я працюю, а не збираю відомості про людей!
АМАНДА: Ти ніколи ні на що не звертаєш уваги! Ти живеш мріями й ілюзіями!
[Він іде до дверей.]
Куди ти йдеш?
ТОМ: Я йду в кіно.
АМАНДА: Йди, що тобі ще лишається потому, як ти виставив усіх нас дурнями! Зусилля, приготування, витрати! Новий торшер, килимок, Лаурине плаття! Навіщо? Щоб розважити трохи чужого нареченого! Йди в кіно, йди! Не згадуй про нас, про самотню матір, і про сестру, безробітну каліку! Нехай ніщо не перешкоджає твоїм егоїстичним розвагам! Йди, йди, йди — в кіно!
257


Проза • Драма
ТОМ: Гаразд, я піду! Чим довше ти кричатимеш мені про мій егоїзм, тим швидше я піду, і піду не в кіно!
АМАНДА: Хоч на місяць — ти, егоїстичний мрійник!
[Том жбурляє склянку на підлогу. Вискакує на пожежні сходи, грюкнувши дверима. ЛАУРА скрикує, поранившись скалкою.
З танцювальної зали лунає музика. ТОМ підходить до перил й у відчаї хапається за них, підставляючи підняте обличчя під промені місяця, що пробиваються крізь ущелину проходу.
НАПИС НА ЕКРАНІ: ‘ТО Ж БУВАЙТЕ...’
Заключний монолог ТОМА супроводжується пантомімою всередині. Її видно наче крізь звуконепроникне скло. АМАНДА намагається розрадити ЛАУРУ, яка скулилася на дивані. Тепер, коли ми не чуємо недолугостей материної мови, її постать наділена гідністю й трагічною красою.
Темне волосся ЛАУРИ приховує її обличчя, і тільки наприкінці промови вона піднімає його, щоб посміхнутися матері. Рухи АМАНДИ, коли вона заспокоює дочку, повільні й схожі на танець. Наприкінці промови вона позирає на хвильку на батькове фото, а тоді йде за портьєри. Коли ТОМ закінчує монолог, ЛАУРА задуває свічки, завершуючи тим п’єсу]
ТОМ: Я не подався на місяць, я вирушив значно далі, бо час — це найдовша відстань між двома точками. Невдовзі потому мене вигнали зі складу-магазину взуття, бо я записав вірш на коробці від черевиків.
Я покинув Сент-Луїс. Я востаннє зійшов униз пожежними сходами і рушив услід батькові, намагаючись в рухові віднайти те, що я втратив у просторі... Я багато мандрував. Міста пролітали, наче мертве листя,— яскраве, але вже зірване з гілки.
Я хотів десь зупинитися, але щось гнало мене далі й далі.
Воно завжди налітало на мене неочі- кувано, заскочивши раптовістю. Інколи то була знайома мелодія. Інколи — якесь прозоре скельце, коли я брів сам вечірньою вулицею чужого міста. Я пройшов повз освітлену вітрину крамниці, де продавали парфуми. На вітрині було безліч маленьких скляних різнокольорових слоїчків, схожих на кавалочки розбитої веселки.
Тоді раптом моя сестра доторкнулася мого плеча. Я озирнувся і побачив її очі...
О Лауро, Лауро, я намагався втекти від тебе, але виявилося, що я прив’язаний до тебе сильніше, аніж сам думав!
Я витягнув сигарету, я перейшов вулицю, я забіг в кіно чи в бар, замовив склянку, заговорив до першого-ліпшого стрічного, — але ніщо не могло загасити твоїх свічок!
[ЛАУРА схиляється над свічками.]
— а тепер світ освітлюють блискавки! Задми свої свічки, Лауро — тепер бувай!
[Вона задмухує свічки.]
СЦЕНА ПОРИНАЄ В ТЕМРЯВУ
258


Борис Фінкельштейн
Іспанія
«О, ВЕНЕЦІЄ..!»
“О VENICE!”
Повість
Від редакції
Мета проекту “Future Perfect” — офіційно зробити англійську мовою міжнародного спілкування в Україні, відкрити кожному українцю нові можливості для професії та особистого розвитку, допомогти конкурувати на світовому ринку та отримувати високу зарплату.
На початку листопада Денис Шмигаль, Прем’єр-міністр України, зазначив: «Уряд планує запустити всеосяжну й доступну програму з вивчення англійської мови. Відкриту для кожного, незалежно від фінансового стану чи місця проживання. З індивідуальним підходом і відкритим доступом до освітніх ресурсів. Про це розповів під час презентації національної програми з популяризації англійської мови в Україні. Президент України Володимир Зеленський подав до Парламенту законопроект, який офіційно закріплює її статус як мови міжнародного спілкування в Україні. Уже зараз українці, які володіють англійською мовою, мають переваги на ринку праці. Це вища зарплата, більше кар’єрних можливостей, здатність швидше розвиватися і в разі потреби здобувати новий фах. Українці створюють конкурентні продукти та сервіси, які здатні підкорити світ. Англійська мова буде двигуном їх просування, драйвером успіху та запорукою самореалізації для тисяч людей».
За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, 88 % опитаних вважають, що українці мають обов’язково вивчати англійську мову. Окрім того, трансформація статусу англійської як мови міжнародного спілкування в Україні — це важливий крок до членства в ЄС, що дасть змогу підвищити конкурентоспроможність українського бізнесу, науки, освіти інновацій та органів влади.
Саме тому Президент України ініціював запуск національної програми Future Perfect, що сформує попит на англійську мову серед українців. Координуватимуть мовну програму Міністерство цифрової трансформації України, Міністерство освіти і науки України й Міністерство культури та інформаційної політики України.
259


Проза • Драма
«Президент озвучив конкретну мету для ВВП України — трильйонна економіка. І наша ціль — збільшити доходи країни в понад 5 разів. У нас мають створюватися інноваційні компанії з великою доданою вартістю, що коштуватимуть мільярди. їх створюють люди, які швидко навчаються, здобувають нові знання й розвивають навички. Один із кроків для досягнення цієї цілі — знання англійської мови. 56 % українців хочуть підвищити рівень володіння іноземною мовою. Програма Future Perfect стане одним із драйверів змін на цьому шляху. Щоб українці могли говорити зі світом спільною мовою, обмінюватися досвідом та ділитися інноваційними ідеями»,— підкреслив Михайло Федоров, Віцепрем’єр-міністр з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій — міністр цифрової трансформації.
Програма “Future Perfect” передбачає продукти та сервіси, що допоможуть вивчити англійську в зручному та доступному форматі. Перші з них — платформа Empower та платформа для вивчення мов Promova.
«Наша глобальна мета — посилити Україну, українців і все українське, зокрема, за рахунок виходу на глобальний ринок. Й англійська мова — один з необхідних для цього інструментів. Нині 49% опитаних українців не мають жодних навичок з англійської мови. І це вказує на те, що близько половини опитаних громадян можуть втрачати додаткові можливості, які можна було б використовувати як для особистісного розвитку, так і для розвитку держави. І цей пробіл може бути заповнений, зокрема, завдяки змінам в освіті. Тож на державному рівні сприятимемо вивченню англійської мови на всіх рівнях освіти і в будь-якому віці, починаючи від дошкільнят», — зазначив Оксен Лісовий, міністр освіти і науки України.
Знання англійської — це ширші перспективи для пошуку роботи чи здобуття освіти. Крім цього, володіння мовою дає змогу споживати велику кількість контенту в оригіналі — літературу, кіно, наукові праці, канали іноземних лідерів думок тощо. Для підприємців англійська мова відкриває можливості переговорів без посередників, що може суттєво пришвидшити процеси та зберегти важливий контекст.
(Джерело: https://mon.gov.ua/ua/news/future-pefect-v-ukrayini-startuye-nacionalnij- proyekt-z-populyarizaciyi-anglijskoyi-movi).
З огляду на такі інновації, які були представлені українським громадянам восени 2023 р., журнал «Всесвіт» вирішив запропонувати нашим читачам у якості матеріалу, який може допомогти в поліпшенні англійської мови, переклад повісті «О, Венеціє!..» Бориса Фінкельштейна, який у 2023 р. був опублікований у Великій Британії в однойменному книжковому виданні (London: Waterloo Press).
Англомовний переклад, який підготував Майкл Пурсглав (Michael Pursglove), друкуємо поруч із українським джерелом, щоб наші читачі могли в разі потреби порівняти художні засоби й у такий спосіб поліпшити знання з англійської мови. Переклад М. Пурсглава вважаємо надзвичайно точним стосовно оригіналу й конгеніальним.
260


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє .!» “О Venice!”
Борис Фінкельштейн у Великій Британії:
презентація англомовного перекладу книжки “О Venice!” в Чичестерському університеті
Коли починається війна, культурна активність може здаватися неефективною. Насправді, співпраця в царині культури в такі періоди актуальна, як ніколи, — усі військові конфлікти ґрунтуються на зіткненні ідеологічних і культурних наративів.
У жовтні цього року в Університеті Чичестера відбулася презентація книжки “О Venice!” нашого постійного автора Бориса Фінкельштейна. Англійською мовою твори переклали Майкл Пурсглав (Michael Pursglove) та Алан Моррісон (Alan Morrison). У презентації також взяла участь редакторка перекладу д-р Наомі Фойл (Naomi Foyle), иіекспірознавець д-р Дункан Солкечд (Duncan Salkeld) і головнийредактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовсъкий (онлайн із Києва).
Борис Фінкельштейн у Великій Британії представив англійський переклад своєї збірки прози «О Венеція!» (Waterloo Press, 2023). Під час презентації відбувся діалог із редакторкою книжки, докторкою Університету Чичестера Наомі Фойл, викладачкою літературної творчості письма в цьому Університеті, заступницею директора “Waterloo Press ” та лауреаткою премії імені Григорія Сковороди 2014 року за поезію та есе про Україну.
Наомі також представила дві інші книжки сучасної української літератури від “Waterloo Press”: роман Марії Міняйло «Діти Града» (2022) в перекладі Майкла Пурсглава та Наталії Пнюшкової, виданий безпосередньо перед вторгненням російських військ до України, а також «Політ над Чорним морем» (2014) Ігоря Павлюка, поетична збірка лауреата премії Британського ПЕН-клубу (вірші переклав Стів Комарницький).
“О Venice!” — збірка малої прози, що художньо переосмислює класичні твори європейських літератур, від «Венеціанського купця» Шекспіра до «Декамерона» Джованні Боккаччо. Докторка Лоренца Джанфранческо (Lorenza Gianfrancesco), викладачка історії пізнього середньовіччя та ран- ньомодерного часу в Університеті Чичестера, назвала книжку Бориса Фінкельштейна «інтроспективною новелою про ностальгію, розчарування та надію... [представляючи] подорож, яка поєднує час, простір та емоції».
Під час презентації було порушено питання про антисемітизм і репрезентацію цього питання у «Венеціанському купці», психологічні наслідки дискримінації, переслідування та пригнічення, метамодернізм та екзистенційні загрози, які зараз постають перед Україною.
Наомі Фойл зазначила: «Ми щиро сподіваємося, що ця книжка та інші подібні видання допоможуть підняти український моральний дух і міцно зберегти Україну на світовій мапі!»
Усі кошти від продажу книжок Б. Фінкельштейна були перераховані на допомогу ЗСУ.
Реакція публіки була напрочуд теплою,
Редакція вдячна Уміту Озтурку (Umit Ozturk) з “Euro Mediterranean Resources Network”, який приїхав на презентацію з Брайтона та подбав про світлини з цієї прекрасної події!
261


Проза • Драма
262


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
«О, Венеціє..!»
О Venice!
Translated by Michael Pursglove
О, Венеціє..., місто казкове!
Ти для радості в світі живеш! Молодятам - любов світанкову, А закоханим - щастя даєш!
Пісня з фільму «Труффольдіно з Бергамо» О Venice! Town of romance, For joy in the world you live!
Love for the young you enhance, To all lovers you happiness give!
From the 1976 TV musical film Truffaldinofrom Bergamo
Переднє слово автора
Повість «О, Венеціє...!», принаймні частково, написана на історичних фактах, про які добре відомо автору. Інша її частина викладена на підставі особистого досвіду, який випливає з припущень про те, що поведінка несумлінних позичальників мало залежить від часу, а більше від таких особистих якостей людини, як чесність, порядність, сумлінність та обов’язковість. Прохання автора — не шукати аналогів у світовій літературі, оскільки кожний прозаїк, поет чи драматург, як і художник чи композитор, має повне право створювати в мистецтві свій власний світ. І він, цей світ, цілком реальний не тільки для нього, а й для Вас, мої любі читачі.
А може, й узагалі реальний...
З повагою Борис Фінкельштейн, січень 2022 р.
Author’s Preface
The story “О Venice” is, at least in part, based on historical facts known to the author. The rest is based on personal experience, starting from the proposition that the behaviour of unscrupulous borrowers does not much depend on time but more on the personal qualities of the person, such as honesty, probity, scrupulousness and duty. Please do not seek the well-known analogues in world literature, insofar as every prose writer, poet, playwright, as well as graphic artists and composers, have full rights to create their own world in art. And this world is completely real not only for him but also for You, my dear readers.
And, perhaps, it is generally real...
Yours, Borys Fynkelshteyn January 2022
263


Проза • Драма
Параграф 1
3 самого ранку 15 липня 1616 року Шломо сидів у фотелі перед порогом свого будинку в Амстердамі. Була п’ятниця, до Шабату лишалося ще багато часу — весь довгий літній день.
Шломо було багато років — близько вісімдесяти; він уже фізично змарнів і рідко встав із фотелю. Тому йому прислужував слуга — підносив напої, стежив, щоб сонце не світило в обличчя, передавав усні послання від численних домочадців, які мешкали у великому будинку, й службовців, які вже почали працювати в конторі, розташованій у прибудові. Незважаючи на вік, Шломо нічого не забував, і надалі керував домом та справами, поступово залучаючи до цього онуків, правнуків та племінників. Втім, у них у роду всі жили довго.
124 роки тому його прадід Барух Халеві змушений був виїхати з Іспанії до Провансу, потім до Венеції, започаткувавши нову європейську гілку роду, а також розгалужену мережу міжнародної торгівлі. Барух прожив 92 роки; у 54 роки, вже у вигнанні, в нього народився син, теж Барух, майбутній батько Шломо. Шломо був третім сином. Згідно з давньою традицією ім’я Барух отримували лише найстарші сини. Але зараз саме Шломо став найстаршим у родині.
Доля розпорядилася так, щоби він пережив усіх у своєму поколінні.
Шломо провадив торговельні відносини, керував банківським будинком, був значним акціонером організованої в 1602 Голландської Ост-Індської компанії, яка здійснювала торгівлю з країнами
1
In the early morning of 15 July 1616 Shlomo was sitting in an armchair in the doorway of his Amsterdam house. It was Friday — lots of time before the Sabbath: a whole summer’s day.
Shlomo was old in years — about eighty. He was frail in health and rarely got out of his chair, and so a dedicated servant saw to his needs, bringing him drinks, made sure the sun did not shine in his face, conveyed oral messages from the large household which inhabited, the vast building. And from staff already at work in the office situated in the annex. Despite his age he forgot nothing and continued to run the house and businesses, gradually involving his grandsons, great-grandsons and nephews in this. Moreover, the whole family were long-lived.
A hundred and twenty-four years earlier his great-grandfather, Baruch Halevi, was forced to leave Spain for Provence, and then for Venice, which gave rise to a new European branch of the family and also to a widely dispersed network of international trade. Baruch lived to be ninety-two, and at the age of fifty-four, already in exile, he had a son, also called Baruch, the future father of Shlomo. Shlomo was a third son. According to ancient tradition only eldest sons took the name Baruch. But now it was Shlomo who had become the eldest in the family.
It had pleased Fate to let him outlive his whole generation.
Shlomo worked in trade, headed a banking house and was a major shareholder in the Dutch East India Company, founded in 1602, which traded with the countries of South Asia and South- East Asia. Together 264


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
Південної та Південно-Східної Азії. Вже два роки він із групою однодумців, серед яких були не тільки євреї, готував створення Вест-Індської компанії, яку планували спрямувати на торгівлю з країнами Американського континенту та Африки. Молода республіка семи об’єднаних провінцій, яка формально стала незалежною лише 1581 року, давала такі можливості. Єврейська громада Амстердама традиційно підтримувала правління Династії Оранських і брала активну участь у суспільному, фінансовому та політичному житті. Віротерпимість та співпраця різних релігійних конфесій мала сприятливий вплив на економіку країни, яка швидко промислово та економічно розвивалася, долаючи обмеження середньовіччя. Не дивно, що думки його в цей прекрасний літній ранок були переважно про справи.
Проте якийсь несподіваний рух на дорозі привернув увагу поважного літнього чоловіка.
До маєтку під’їхала карета, запряжена кіньми, й зупинилася перед брамою. Кучер відкинув підніжку і з неї, спираючись на руку молодого чоловіка, насилу вийшов літній чоловік із довгою сивою бородою і попрямував до Шломо. Коли підійшов ближче, той його упізнав. Старий друг — Тев’є з Венеції.
Колись Шломо мешкав і працював там, але 20 років тому був змушений виїхати спочатку до Далмації, а потім сюди, до Амстердама. Вони товаришували вже 40 років, але останні 20 лише обмінювалися листами з ділових питань, що передаються періодично через торгових агентів.
Тев’є приїхав разом зі своїм спадкоємцем, старшим онуком, щоб докладно with a group of likeminded people, among whom there were not only Jews, for two years he had been working on the creation of a West Indian Company which would trade with the countries of the American continent and Africa. The young republic of seven united provinces, which had only become independent in 1581, presented such opportunities. The Jewish community of Amsterdam traditionally supported the ruling House of Orange and took an active part in social, financial and political life. Religious tolerance and cooperation on the part of different faiths had a beneficial effect on the economy of the country, in which industrial and economic development overcame the constraints of mediaeval practice. It is not surprising that Shlomo’s thoughts on that fine summer morning centred on business affairs.
However, unexpected movement on the road attracted the attention of the venerable old man.
A carriage and two drove up to his house and halted before the gates. The coachman let down the footstep and a very elderly man with a long grey beard got down with difficulty, leaning on the arm of a young man and made his way to Shlomo. When he got closer Shlomo recognised him as his old friend Tevye from Venice.
Shlomo had once lived and worked there, but twenty years previously had been forced to leave and go first to Dalmatia and then to Amsterdam. They had been friends for forty years, but for the last twenty had merely exchanged business letters which were passed on by trading agents.
Tevye had come together with his heir, his eldest grandson, in order to discuss 265


Проза • Драма
обговорити питання участі капіталу майбутньої торгової компанії. Слуга приніс додаткове крісло, розгорнув над їхніми головами парусиновий балдахін від яскравого сонця, що починало припікати, приніс прохолодні напої, й старі знайомі почали бесіду. Обмінявшись першими новинами, вони перейшли до днів минулих і Шломо, несподівано для себе, почав довгу розмову...
questions of capital investment in a future trading company. A servant placed another armchair and set up a canvas baldachin above them to protect them from a sun which was beginning to scorch; he brought cold drinks and the old men began to talk. Having exchanged the latest news, they turned to past events and Shlomo found himself unexpectedly talkative.
Параграф 2
Липень у Венеції — найспекотніша пора року, а рік 1596 р. від Р.Х. видався навдивовижу теплим.
20 років тому Шломо був іще міцним, мешкав і працював на території Єврейського району Венеції Каннаре- джо (по-місцевому Getto Nuovo — Нова плавильня), але всі колеги та клієнти вже тоді ставилися до нього як до старшого. Аж надто він був серйозний і поважний.
Шломо провадив торговельні та фінансові відносини через Банкірський Дім, до якого він і кілька заможних членів єврейської громади вклали свої кошти на умовах повної фінансової відповідальності.
Найсвітліша Республіка Венеція захищала права купців і банкірів, і справи рухалася добре. Але в 1595 році помер 88-й Дож Венеції Паскуале Чиконья, з яким у Шломо були чудові ділові контакти. Паскуале керував Республікою з 1585 року, мав значний авторитет, був умілим і майстерним політиком. Головне, він уважно стежив за дотриманням законів та захистом торговельних шляхів та привілеїв.
2
July in Venice is the hottest time of the year, but 1596 was unusually hot.
Twenty years ago Shlomo was still strong; he lived and worked in the Jewish area of Venice, Cannareggio (known locally as Ghetto Nuovo — New Ghetto), but all his colleagues and clients treated him as an elder statesman. He was formidably serious and thorough.
Shlomo conducted his trade and financial affairs through a banking house in which he and several substantial members of the Jewish community had invested in conditions of total financial accountability.
The Most Serene Republic of Venice protected the rights of merchants and bankers, and his affairs went well. But in 1595, the 88th Venetian Doge, Pasquale Cicogna died; Shlomo had had an excellent business relationship with him. Pasquale had ruled the Republic since 1585 and enjoyed great authority among the people. He was a skillful and bold politician. The main thing was that he was assiduous in maintaining the law and protecting trade routes and privileges.
266


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
Наступного 89-го Дожа — Маріно Трімані — ледь обрали після 70 турів голосування. Він перебував на той час при владі трохи більше року й значною мірою залежав від Сенату та його виконавчого органу — Ради десяти. Як виявилося, такі обставини не сприяли правильному веденню справ.
Ця історія почалася одного прекрасного липневого ранку, коли до Шломо звернувся венеційський купець, юнак на ім’я Анжело, син збіднілого аристократичного роду, і попросив кредит розміром 3000 дукатів терміном на один місяць для торгових справ. У заставу він пропонував старовинне палацце на Великому каналі. Це була звичайна справа, всі папери стосовно застави не викликали сумніву, бентежила лише особистість позичальника, відомого своїм гультяйством і нерозважливою поведінкою гульвіси. Анжело прийшов на зустріч у супроводі друзів Бартоломео та Луїджі, таких самих гульвіс, і молодого англійського аристократа Роджера, який навчався в Падуан- ському університеті та жваво цікавився особливостями венеційського законодавства та правил торговельних операцій.
Шломо навів довідки. Справді, Анжело вів торгівлю, три його кораблі перебували у плаванні й мали прибути з товарами найближчим часом. Щоправда, з псувалася пікантна подробиця: вся ця компанія сповідувала одностатеві стосунки, але, зрештою, це була їхня особиста справа й до позики прямого стосунку не мала.
Що ж, вирішив Шломо, ризик невіддільний від банківської справи, й Анжело здобув кредит. Як з’ясувалося пізніше, він дуже недооцінив компанію молодих гольтіпак.
The next Doge, the 89th, Marino Trima- ni, was elected with great difficulty after seventy ballots and had already been in power for almost a year. He was heavily dependent on the Senate and his executive organ — the Committee of Ten. As it turned out, such arrangements did not mean business was properly run.
This story began on a splendid July morning, when a young man called Angelo, a scion of an impoverished aristocratic family, turned to Shlomo and requested 3,000 ducats credit for one month in order to pursue a trading business. As security he offered an ancient palazzo on the Grand Canal. This was usual in business; all the papers concerning the security were in order; only the character of the borrower gave rise for concern — he was famous for his drinking bouts and dissolute behaviour. Angelo came to the meeting accompanied by his friends Bartolomeo and Luigi, who had similar reputations in society to Angelo, and by Roger, a young English aristocrat who was studying at Padua University, and who had a keen interest in the details of Venetian legislation and trading rules.
Shlomo made inquiries. Angelo was indeed in trade; three of his ships were at sea and were due to arrive with their cargoes in the near future. Admittedly, one piquant detail became clear: all three were gay but, when all was said and done, that was their personal affair and did not bear directly on the loan.
Shlomo decided that risk was inseparable from banking, and Angelo was granted credit. As became clear later, Shlomo gravely underestimated this trio of tricksters.
267


Проза • Драма
У них був інший план, а всередині нього й третій, і жоден із них не мав на увазі чесного облаштування справ.
Параграф З
З давніх-давен не було кращого способу зіпсувати стосунки, ніж позичати гроші.
Як відомо з сивої давнини, позичальник бере в кредит чужі гроші, причому на певний час, а віддавати має власні кошти й назавжди. Принаймні такий вигляд це має в його розумінні. Компанія освічених молодих людей, пов’язаних між собою любовними стосунками та спільними бенкетами, добряче витратившись, збиралася розв’язати свої фінансові проблеми в нестандартний спосіб.
План був такий: 1) Бартоломео, удаючи з себе забезпечену людину, одружується з багатою спадкоємицею з материкової частини Республіки Венеція й використовує її придане для погашення численних боргів молодих гульвіс перед іншими знатними родинами Венеції; 2) Гроші, потрібні для здійснення цього задуму, отримує Анжело в кредит у єврейського Банкірського Дому як єдиний, хто має матеріальну заставу, але без наміру будь-коли повернути кредит або передати закладене під заставу майно; 3) Задля цього вони хотіли скористатися в суді старовинним і багато років не згадуваним законом про неможливість відчуження родових гнізд венеційської аристократії на рішення одного, навіть законного власника. Малося на увазі, що для цього потрібно було рішення всіх повнолітніх членів роду. 4) Луїджі
They had a second plan, within which was a third; none of them meant an honourable conduct of their affairs.
3
Throughout history there was no better way of ruining relationships than borrowing money.
As has been the case from time immemorial, the borrower takes another’s money on credit for a fixed time, but has to hand over his assets forever. At least, so it seemed to him. The group of educated young men, linked by sexual ties and joint debauchery, having overspent considerably, decided to solve their financial problems in unorthodox ways.
This was the plan: 1) Bartolomeo would assume the role of a carefree man and marry a rich heiress from the mainland of the Venetian Republic and would use her dowry to extinguish the numerous debts owed by the dissolute young men to other notable Venetian families. 2) Angelo would get the money needed for this enterprise on credit from a Jewish banking house, he being the only one of them who had material assets to offer as security, but without any intention of paying off the debt or handing over the pledged property. 3) To this end they intended to deploy in the court an ancient and long-unused law on the impossibility of alienating the homes of Venetian nobility at the behest of a single proprietor, even a legal proprietor. It was understood that to do this, the agreement of all adult members of the family was needed. 4) Luigi was entrusted with 268


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
доручалося спокусити 16-річну незаміжню дочку банкіра Шломо, єдину його спадкоємницю Девору й після весілля використати її спадщину на потреби його найліпших друзів. Ця частина плану вже почала реалізовуватися ще до звернення по кредит через підкупленого слугу, який зіграв на життєвій недосвідченості юнки; 5) Самого ж банкіра Шломо мали прибрати за допомогою найманих убивць і грошей, позичених у нього ж.
Девора повірила пристрасним промовам Луїджі і втекла до нього, переодягнувшись юнаком і захопивши з собою фамільні коштовності покійної матінки.
Підкуплений слуга, побоюючись розплати, прийшов на службу до Анжело, але потім вирішив заробити ще раз і продав усю інформацію Шломо.
Це все було викладено на суді, хоч і не змінило вироку. Бартоломео успішно одружився з багатою спадкоємицею, й подальша доля їх не відома. А ось із убивством Шломо сталася прикрість...
Параграф 4
Уже зійшов місяць і спалахнули зірки на оксамитово-чорному італійському небі, коли Шломо вийшов зі своєї контори й попрямував додому. Незважаючи на тепле літо, вночі від каналів було відчутно вогкість і холод. Тому Шломо накинув темний плащ-накидку з кептарем.
Вулиця була безлюдна й не освітлювалися; він майже зливався з темними, закопченими кам’яними стінами. На перехресті із темряви виринули двоє. seducing Deborah, the unmarried sixteen— year-old daughter of Shlomo, his only heir, and with using her inheritance to help out his bosom friends. This part of the plan began to be implemented through a suborned servant even before the application for credit, taking advantage of the young girl’s inexperience in worldly matters.
5) Shlomo himself was to be killed, using hired killers and the money lent by him.
Deborah believed Luigi’s passionate talk and ran away with him, disguised as a boy and
taking with her the family valuables of her late mother.
The suborned servant, fearful of revenge, came into service with Angelo but then decided to add to his earnings by selling all he knew to Shlomo. This was set out in court, although it did not change the court’s decision. Bartolomeo successfully married a rich heiress and their subsequent fate is not known. But as for the murder of Shlomo, a problem arose.
4
The moon had risen and the stars had begun to shine in the velvet-black Italian sky when Shlomo left his office and set off home. Despite the warm summer, the canals exuded damp and cold, so he put on a dark cloak — a cape with a hood.
The street was unlit and deserted; he almost merged with the dark soot-smeared walls. At a crossroads two figures emerged from the darkness...
“Are you the Jew Shlomo?” one of them stepped forward and asked.
269


Проза • Драма
«Ти еврей, Шломо?» — запитав чоловік, який зробив крок назустріч.
Шломо обернувся спиною до стіни й лівою рукою розстебнув плащ на грудях. Чоловік, котрий поставив запитання, брудно вилаявся, зробив різкий рух, і в слабкому місячному світлі блиснув оголений клинок.
Далі напад.
Шломо швидко зірвав плащ, крутнув його на лівій руці і відбив удар шпаги, а правою рукою вихопив з-за спини стилет і, зробивши крок назустріч, застромив його в живіт нападника. Потім різко висмикнув і відступив до стіни.
Нападник упав головою вперед, шпага випала з руки й упала, брязнувши на брукованій бруківці.
Шломо підібрав її, відкинув плащ, поклав стилет у ліву руку і прийняв позицію.
Свого часу батько наполіг на тому, щоб Шломо брав уроки у знаного вчителя фехтування. У торговельних поїздках траплялося різне, й Шломо мав певний досвід. Зараз цей досвід знадобився.
Другий нападник, що не чекав такої відсічі від уже неюного єврея, втік, сховавшись у темряві, а Шломо підібрав плащ і покрокував далі, прихопивши з собою шпагу. Вдома він розглянув її й виявив монограму на ефесі з літерою W. З того часу він вечорами виходив надвір лише в супроводі озброєного слуги.
Вдома Шломо виявив зникнення Девори та сімейних коштовностей, і, сповнений сумнівів, провів безсонну ніч.
Вранці дещо прояснилось але спокою це не додало. Він міг би вимагаті7пове|к нення дочки й покарання спокусника, 270
Shlomo put his back to the wall and with his left hand undid his cloak button at his chest. His questioner swore obscenely, executed a quick movement, and a naked blade flashed in the pale moonlight.
Then he attacked.
Shlomo quickly furled the cloak, wrapped it round his left arm and with it parried the sword thrust. With his right hand he drew a stiletto from behind his back and, taking a step forward, drove it into the stomach of his assailant. Then he swiftly pulled it out and retreated to the wall.
His attacker pitched forward onto his head; the sword fell from his unclenched hand and clattered onto the paved road.
Shlomo picked it up, threw off his cloak, transferred the stiletto to his left hand and stood in readiness.
In his time his father had insisted he take lessons from a well-known fencing master. On business trips all sorts of things happened and he had a certain amount of experience. Now it paid off. Not expecting such resistance from an elderly Jew, the second assailant turned and ran, disappearing into the darkness, while Shlomo picked up his cloak and went on his way, taking the sword with him. At home he examined it and discovered a monogram — W — on the hilt. From that moment he only went out in the evenings when accompanied by an armed servant.
At home he had also discovered the disappearance of Deborah and the family valuables.
Full of doubt, he had a sleepless night.
In the morning things had become somewhat clearer, but this afforded him no peace. He could demand the return of his daughter
г-


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!"
але за тих умов ніяк не міг перешкодити її бажанню прийняти християнство й бути пошлюбленою зі своїм коханим за церковними звичаями.
Через два дні спливав термін кредиту, гроші не було повернуто, ба більше — промайнула чутка про загибель кораблів Анжело в несамовитому штормі.
Шломо негайно подав до суду на відшкодування збитків за рахунок застави. Анжело з друзями найняли адвоката й почали шантажувати Дожа, який керував судом: «Віддати єврею родове гніздо — це все одно що вирізати в мене фунт живого м’яса разом із серцем»,— так сказав Анжело під час суду.
Суд відклали наступного дня, але ввечері посланець Дожа привів Шломо на зустріч із ним.
«Шломо»,— сказав Маріно Трімані: «Звичайно, це шахрайство, але рішення буде проти тебе. Я нічого не зможу для тебе зробити, інакше вони спричинять громадське занепокоєння й це позначиться на твоїх одноплемінниках. Поїдь на якийсь час, поки цієї історії не забудуть. Згодом повернешся».
«Ні»,— відповів Шломо: «Я не повернуся. Але якщо Республіка перестала підтримувати закон у фінансових відносинах, то, думаю, слід забути про кредит, який ви хотіли взяти у євреїв для розширення Арсеналу. За таких умов ніхто не дасть вам грошей».
Підійшовши до будинку, він побачив Девору, що стояла біля дверей. Луїджі обібрав і вигнав її. їй не було куди йти.
Шломо відчинив двері, дозволив увійти до будинку й більше ніколи не говорив із нею про це. Наступного дня and the punishment of her seducer, but in these circumstances he could not prevent her desire to adopt Christianity and to be joined with her lover according to the rituals of the Church.
After two days the credit deadline passed. The money had not been returned and, moreover, it was rumoured that Angelos ships had foundered as a result of a violent storm.
Shlomo immediately applied to the court for the reinstatement of losses relating to the pledge. Angelo and his friends hired a lawyer and began to blackmail the Doge, the president of the court. “To give away my home to a Jew is the same as cutting out a pound of my flesh, together with my heart,” Angelo told the court.
The court was adjourned to the following day, but that evening an emissary of the Doge brought Shlomo to a meeting with him.
“Shlomo,” said Marino Trimani, “of course, this is skulduggery, but the judgment will go against you. I wont be able to do anything for you. If it does not, they will cause civil disturbances and that will have implications for your co-religionists. Go away for a time, until this business is forgotten. Then you can come back.”
“No,” replied Shlomo, “I will not come back. But once the Republic has ceased to uphold the law in financial matters, you will have to forget about credit you expected from the Jews for expanding the Arsenal. In such circumstances no one will give you money.”
When he got home, he found Deborah weeping and standing by the door. Luigi had robbed her and thrown her out. She had nowhere to go.
Shlomo opened the door and let her into the house. He said nothing more to her about this matter. The next day they left for
271


Проза • Драма
вони поїхали до Далмації. Шломо купив будинок, відновив старі торговельні зв’язки, й вони мирно жили деякий час. Через 6 місяців їх відвідав Фернандо — двоюрідний племінник із родини марра- нів, нових християн — вродливий і статний юнак 25 років.
Він уже встиг послужити солдатом у колоніях і нині шукав собі громадянську ниву для подальшої праці. Фернандо з дитинства подобалася Девора. Луїджі не зачепив її — його не цікавили жінки, тільки пограбував, проте Девора на його наполягання вже встигла прийняти християнство. Вона все розповіла Фернандо, але це його не збентежило, і через два місяці він попросив у Шломо руки дочки, сказавши, що серце його й так належить їй.
Шломо не заперечив, і вони побралися.
Якось за столом Шломо розповів Фернандо про невдалий замах і подарував шпагу з монограмою. Весілля було призначено через шість місяців, а поки Фернандо поїхав разом зі старим вірним слугою своєї родини, сказавши, що їдуть вони у серйозних торговельних справах і скоро повернуться.
Параграф 5
Вечоріло, коли двоє вершників під’їхали до таверни на території Domini di Terraferma — материкової частини Північної Італії, що перебувала під керівництвом Венеційської Республіки.
Було досить холодно — кінець листопада. Ця таверна була відомим на узбережжі ласим місцем: гра в кості, кохання 272
Dalmatia. Shlomo bought a house and reestablished his old trading links. For some time they lived peacefully. Six months later they were visited by Fernando, a great nephew from a Marrano family, newly Christianized, a stately, handsome young man of twenty-five.
He had already served as a soldier in the colonies and was now looking to civilian life to further his activities. Fernando had liked Deborah since childhood. Luigi had not touched her — he had no interest in women and merely robbed them; however, at his insistence, Deborah had become a Christian. She told Fernando everything, but this did not faze him, and after two months he asked Shlomo for her hand, saying that his heart belonged to her.
Shlomo made no objection and they were betrothed.
At table Shlomo once told Fernando about the unsuccessful attempt on his life. And gave him the monogrammed sword. The wedding was fixed for six months later. Meanwhile, Fernando went away with an old and trusted family servant, saying they had important trading business and would soon be back.
5
Darkness was falling when two horsemen approached a tavern in Domini di Terrafirma, the continental part of Northern Italy, controlled by the Venetian Republic.
It was the end of November and fairly cold. This tavern was known along the coast as a wild place: gambling, love for sale,


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!"
за гроші, підозрілі угоди, злодії та розбійники. Тому слід бути обережним.
Старший вершник залишився з кіньми, тримаючи їх під вуздечки, молодший зайшов усередину. Там було шумно, брудно й весело. За окремим столом тривала велика гра в кості. Чоловік приєднався до гравців і зробив ставку. Кості, метал, добре одягнутий юнак у короткому плащі й зі шпагою на перев’язі. Ось він кинув кості зі срібної склянки й виграв знову. Несподівано новий гравець схопив кістки зі столу, зважив у руці та голосно, перекриваючи загальний шум, вигукнув: «Кості фальшиві, негіднику!».
Потім розвернувся і вліпив банку- вальнику повноцінний лясний ляпас. Той схопився за зброю.
«На вулицю, на вулицю!» — закричав господар побіля шинквасу, і весь натовп гравців і роззяв вивалив на вулицю, утворивши кільце.
Звук сталі, супротивники вихопили з піхов шпаги.
Ображений напав першим. Він розраховував на кірасу, яка в нього була під плащем, тому не боявся зустрічного удару.
Знову прибулий відбив шпагу супротивника, впав на одне коліно, і знизу вгору з поворотом кисті, самісінько в нижній виріз кіраси всадив свою шпагу. Та увійшла легко майже на всю довжину й застрягла десь на рівні шиї.
Це був смертельний бойовий прийом іспанської піхоти проти важко озброєного кирасира під час пішого бою. Його супротивник помер тієї ж хвилини. Німе запитання залишилося в його застиглому вигляді. Молодий чоловік нахилився, dubious deals, thieves and bandits. Care was needed there.
The older horseman stayed with the horses, holding them by the bridle; the younger one went in. Inside it was noisy, dirty and cheerful. There was a big gambling game going on at a separate table. The newcomer joined the gamblers and placed a bet. The dice were being thrown by a well-dressed young man in a short cloak, with a sword slung by his side. He threw the dice from a silver goblet and again won. Unexpectedly the new player grabbed the dice from the table, weighed them in his hand and, in a loud voice which drowned out the general noise, shouted: “The dice are rigged. The swine.”
Then he turned round and gave the banker a resounding slap in the face. The banker reached for his weapon.
“Into the street! Into the street!” yelled the landlord from behind the bar and the whole crowd of gamblers, along with curious onlookers, spilled out and formed a circle.
There was a clatter of steel and the opponents drew their swords fronl their scabbards.
The offended party made the first attack. He was relying on the cuirass which he wore under his cloak and was therefore unconcerned by the first blow
The new arrival disarmed his opponent, sank forward onto one knee and, with a twist of the wrist, thrust his sword through the lower slit in the cuirass. It went in easily, practically the whole length of it, until it reached his opponents neck.
This was a manoeuvre practised by Spanish infantry against heavily armed cuirassiers during a running battle. His opponent died almost instantly. An unspoken question was written on his frozen features.
273


Проза • Драма
щось прошепотів йому на вухо і плюнув на задубле тіло. Потім він різко підвівся, залишивши в небіжчикові застряглого меча, стрімголов продерся через онімілий натовп, скочив у сідло свого коня, й тільки стукіт копит двох коней, котрі бігли зледенілим шляхом, пролунав у морозному повітрі.
Параграф 6
За розмовами сонце непомітно опинилося майже в зеніті.
Ставало спекотно, люди похилого віку зайшли до будинку й далі бесідували за обіднім столом.
«До речі, Шломо, Луїджі було вбито в поєдинку з Фернандо. А ти знаєш, як склалася доля в інших учасників цих подій 20 років тому?» — спитав Тев’є.
«Я знаю лише про родину Фернандо та Девори»,— відповів він. Вони одружилися і з того часу живуть щасливо, в любові та злагоді. У них уже шестеро дітей; Фернандо представляє нашу компанію на всьому узбережжі Далмації. Старшому онуку 18, він тут і, сподіваюся, з часом замінить мене. До речі, коли Фернандо повернувся, він мені все розповів. Я б не схвалив, якби знав наперед».
«Чому?, — Запитав Тев’є: Хіба не сказано, око за око ..У. Та й підлість щодо беззахисної дівчини має бути покарана подвійно».
«То правда,— відповідав Шломо: — Але з віком розумієш, що забрати можна тільки те, що дав сам. Не ти дав життя цьому негіднику, не тобі його й забирати. 274
The young man bent down, quietly whispered something into his ear and then spat on the cooling body. Then he got up, leaving the sword still embedded in the body, quickly pushed his way through the stunned crowd, leapt onto his horse and only the rattle of the two horses’ hooves on the frozen ground resounded in the icy air.
6
As they spoke, the sun rose almost to its zenith.
It was getting hot and the old men went into the house and continued their conversation over dinner.
“So then, Shlomo, Luigi was killed in a duel with Fernando. But do you know anything of
the fate of the other participants in these events of twenty years ago?” asked Tevye.
“I only know Fernando and Deborah’s side,” Shlomo replied. “They married, and have lived happily, in love and harmony, ever since. They already have six children; Fernando is our company representative for the Dalmatian shore. My eldest grandson is eighteen; he’s here and will, I hope, replace me in time. By the way, when Fernando returned, he told me everything. I would not have approved had I known in advance.”
“Why’s that?” Tevye asked. “Don’t they say: an eye for an eye? And abuse of a defenceless girl should be punished twice over.”
“That is so,” replied Shlomo. “But you must understand that, with age, you can only get back what you’ve given. I didn’t give life to that bastard, and I can’t take it away.


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
Непопулярна в наші жорстокі часи думка, але вже вибачай..
«Чому ж, — відповідав Тев’є: — От із рештою учасників цього шахрайства вас і розсудив Б-г. Через кілька місяців корабель, на якому перебував Анжело, був атакований, захоплений і потоплений алжирськими піратами. Анжело втрапив у рабство, судячи з усього, як галерник на піратській галері, через деякий час надійшла вимога про викуп, сума була великою, родичам, щоб заплатити, довелося продати те саме палаццо, що значилося в тебе в заставі, бо кредиту їм ніхто не дав. Гроші були сплачені, але Анжело не повернувся, загинув у полоні від не відомої нам причини, тож, як ти сказав, хто дав, той узяв.
А ось із молодим англійським аристократом зовсім інша історія: він тієї ж осені 1596 року одразу ж написав п’єсу, у якій описав події у вкрай спотвореному вигляді. До речі, він і себе зобразив як одного з дійових осіб. На початку 1597 року Роджер повернувся до Англії, а в 1598 році п’єса була поставлена в лондонському театрі для всіх охочих.
Він іще багато написав, безумовно, талановитий був чоловік.
Але з певної причини все під псевдонімом, своїм прізвиськом у коледжі, що означає: «той, хто стрясає списом» (Shake spear). Він брав участь у повстанні графа Ессекса, був засланий, а потім його пробачив після смерті королеви Єлизавети новий король Яків І. Він помер у 1612 році у віці 35 років, вочевидь, від «французької хвороби» — сифілісу, і його 26-річна дружина з певної причини скоїла самогубство через тиждень після його смерті».
An unpopular thought in these cruel times of ours, but forgive me...”
“How so?” replied Tevye. “The Lord has settled accounts for you with the other participants in this skulduggery. Six months later the ship, with Angelo on board, was attacked, seized and scuttled by Algerian pirates. Angelo was enslaved and, by all accounts, made to row a pirate galley. Sometime later a ransom demand was received. The sum demanded was very high. In order to pay it, his relatives had to sell the very palazzo that was part of the pledge, because no one gave them any credit. The money was paid, but Angelo did not return. He died in captivity of unknown causes. So, how was it you put it? Whoever gave, took back.”
It was a totally different story with the young English aristocrat. In that same autumn of 1596, in the immediate wake of events, he wrote a play in which he described, in extremely distorted form, these events. Incidentally, he put himself in the play as one of the characters. At the beginning of 1597 Roger returned to England, and in 1598 the play was put on in a popular London theatre.
He wrote a great deal, being an extremely talented man, but all of it under a pseudonym, which echoed his college nickname: Shake spear. He took part in the rebellion of the Earl of Essex, was exiled, then pardoned, after the death of Queen Elizabeth, by the new king, James I. He died in 1612 at the age of thirty-five, apparently from the “French disease,” syphilis, and his twenty-six- year-old wife took her own life a week after his death.
275


Проза • Драма
«Так, — відповів Шломо: мені казали наші торговельні агенти. Одного разу навіть передали листа від цього аристократа, у якому він повідомляв, що шкодує про помилки молодості».
Як бачиш, «не судіть, щоб і вас не судили» — люди всі різні. І вони почали обід, а потім розпочався Шабат і душі їх заспокоїлися після спогадів.
“Yes,” replied Shlomo. “I’d heard this from our trading partners Once they gave me a letter
from this aristocrat, in which he expressed regret for the mistakes of his youth.”
“So ‘Judge not, lest ye be judged’. People are all different.” And they went to dinner. Then came the Sabbath and their souls found consolation in their memories.
Післямова автора
Шановні читачі,
Ви прочитали мою версію подій, що відбувалися понад 400 років тому. Вона не гірша й не краща за будь-яку іншу, позаяк побудована на окремих фактах і безлічі здогадів, як це завжди буває з історичними подіями, віддаленими від нас тривалим періодом часу. Усі герої моєї повісті існували насправді.
Усі ми пов’язані в людській спільноті, усі від Адама та Єви, але для багатьох моїх літературних героїв я є прямим нащадком, успадковував певні їхні генетичні риси, і тому краще розумію причини їх учинків, джерела почуттів та емоцій та основні правила поведінки. Вам, напевно, цікаві подальші долі героїв, їхніх родин та родів.
Повідомляю те, що мені вдалося дізнатися більш-менш точно: нідерландська гілка роду Халеві успішно розвивалася, провадила бізнес, брала участь у суспільно-релігійному житті протягом тривалого часу, в 1941-1945 роках була майже повністю знищена під час Голокосту. Частина її представників ще раніше у 18-му столітті мігрувала
Author’s Afterword
Dear readers,
You have read my version of events which took place more than four hundred years ago. It is no better, and no worse, than any other version, because it is based on individual facts and a good deal of speculation, as is often the case with historical events after a prolonged lapse of time. All the heroes of my story genuinely existed.
We are all part of the human community, everyone, from Adam and Eve, but for many of my literary heroes I am a direct descendant, having inherited some of their genetic characteristics, and I therefore have a better understanding of their motives, the sources of their emotions and their behaviour. You may be interested in the subsequent fate of my heroes, their families and their relatives.
I am relating what I have succeeded in establishing, more or less accurately: the Dutch branch of the Halevi clan flourished, went into business and participated in social and religious life for many years. It was almost entirely wiped out by the Holocaust. In the eighteenth century part of the family migrated to Austria 276


Борис Фінкельштейн І «О, Венеціє..!» “О Venice!”
до Австрії; 1787 року за указом імператора Йосипа II, була змушена змінити родове прізвище на німецьке, потім до Німеччини, потім до Польщі, потім опинилася на теренах Російської імперії й осіла в Україні.
Автор є нащадком саме цієї гілки роду Халеві. Далматинська гілка (християнська) жила мирно, до турецького наступу на Далмацію в 1645 році, а потім перебралася до міста-республіки Дубровник, де змішалася з місцевими купецькими прізвищами. Нащадки їх, напевно, й дотепер мешкають у Хорватії. where, by decree of Emperor Joseph II, they were obliged to adopt a German surname. Then they moved to Germany, then Poland, then the Russian Empire, settling in Ukraine.
The author is a scion of that branch of the Halevi clan. The Christian Dalmatian branch lived peacefully until the Turkish attack on Dalmatia in 1645, and then moved to the city-state of Dubrovnik, where they intermarried with local merchant families. Their descendants, apparently, still live in the Republic of Croatia.
• ■
Borys Fynkelshteyn VX//
О Venice!
Translated into English by Michael Pursglove and АІлп Mnrricnn
277


ПИСЬМЕННИК • ЛІТЕРАТУРА • ЖИ1
...саме драматичні події в Україні привернули увагу французької публіки до знедоленої країни, її народу її культури й письменства зокрема. Звісно, французький народ, який давно всім серцем уболіває за мир і демократію та ненавидить війну й диктатуру, глибоко вражений і розчулений цією боротьбою...
Із розмови Дмитра Чистяка з Крістофом Шоманом


Ядвіга Мізінська
Польща
ПАРАСОЛЬКА
НАД СВОБОДОЮ
Із польської переклало Мирослава Остап'юк
Рецензія на книгу Лесі Степовички «СЕРЦЕ В ПОЛОНІ» Поезія, поетичні перегуки». («SERCE W NIEWOLI». Переклад польською Тадей Карабович, видавництво «Нарація». Люблін, 2022)
Треба мати велику відвагу, навіть геройство, аби в наш час, в якім панує фемінізм, зізнатися публічно, що перебуваєш в неволі. Одним із гасел, проголошених в цивілізованому світі, є свобода і звільнення. Особливо «звільнення жінок».
Що є свобода, «вольность»? Це надмірно вживане слово є похідним від слова «воля», але це лише абревіатура од «вольної волі». Лише вільна воля, привілей людини-Творця, може бути вільною. Разом з тим — обмежена доброю волею. Інакше вона обертається на сваволю. На внутрішню анархію.
Право на волю не є правом найвищим. Над ним простирається Право на Кохання. Парасолька над свободою. Свобода без кохання означає самотність. В ім’я кохання люди накладають на себе різні пута. Особливо — сердечні пута. Спілкування з іншим є його прирученням. Так, як в «Маленькому принці» Антуана де Сент-Екзюпері, хлопчик в пустелі стрічає Лиса, який просить його з ним подружитися, але ставить умову аби він до нього не одразу наближався, аби терпляче витримав час, поки вони не звикнуть одне до одного, поки Принц його не приручить. Звичка — то «друга натура». Аби до неї прийти, треба «з’їсти пуд солі». Спробувати її смак, полюбити не лише сіль, а також і гіркоту. Інакше отримаємо нудоту.
Поезія Лесі Степовички є апофеозом пристрасті.
Ти мене посадив на голку
ти мене зробив наркоманкою твої листи — то наркотики без яких я не можу жити
дай скоріше дозу
вколи мені в вену
своє слово
де трішки ласки...
Мало хто зараз звертається до категорії пристрасті, поети задовольняються оспівуванням 279


Письменник • Література • Життя
звичайного кохання. Або відчувань смислових і еротичних. Вистачить дрібного подиху вітру, аби ті відчування розвіялися і змінилися на свою протилежність, гіркоту, розчарування, і навіть ненависть.
Звернімося до прози Рене Декарта, до його трактату «Пристрасті душі». Хоча він створив похвалу раціоналізму, у формулі Cogito ergo sum, одначе не цурався сильних пристрастей. І не розглядав «емоції» рівня дощового черв’яка.
Вірші Лесі Степовички могли би комусь здатися чимось анахронічним. Проте в них немає банальних емоцій на рівні інстинкту. В цій поезії панують дві королівські особи: Серце і Душа.
Читаєш у моєму серці
як Фройд — сновидіння своїх пацієнток
рвеш мою душу
як Ростропович свою віолончель...
Однак і панування Серця і Душі не приносить щастя. їхні імена — страждання, біль, журба і самотність.
Боляче дивитися
як чисте прозоре озеро
дичавіє, тужавіє,
замулюється дрімучою ряскою забуття,
обертається на болото, як сольну партію соловейка заміняє жабиний хор.
Раніше соловейко співав, як мені жити, а нині звідусюди линуть огидні квакання про китайський вірус та його вселенські наслідки.
Думка поета така:
Боляче відчувати,
як оберемок степових ромашок і чорнобривців на очах усихає, в'яне, маліє, вивітрюється, розсипається на пил.
Боляче опинитися на самоті
посеред безкрайньої людської пустелі
під палючим сонцем
з простягнутими руками, в яких колись буяли радісні квіти...
Поетка скаржиться на біль і страждання, на ностальгію і самотність, однак, зрештою обирає ... пристрасть!
280


Ядвіга Мізінська | Парасолька над свободою
Обнялася із Сонцем палко, занурилася
в жар вогненних протуберанців і згоріла за мить.
Спопелилась
від близькості й надміру щастя. Моє ніжне сонце вбиває...
Якщо порівняти Лесю Степовичку з її польськими сусідками, миттєво згадується Марія Павліковська-Ясножевська. Обидві прекрасні поетки — то шанувальниці палких і запальних пристрастей, чиї ліричні героїні готові на самопожертву — навіть без взаємності. Можна сказати — залюблені в Любов.
На тлі загальної нелюбові і людської байдужості, прорахованих псевдопо- чуттів, неприязні до «жіночних чоловіків», нібито їхніх конкурентів, обидві поетки перебувають в опозиції.
За браком дистанції вони виступають на користь прощення. Також і для їхніх «мучителів».
Всі просили пробачення, добрі душі, що зла не вчинили, малі діти, що грались в молитву, щиросерді, приязні друзі, хоч не знали, за що вибачатись, бо не мали й тіні провини.
«Бог простить і я вам прощаю» — промовляли тричі навзаєм.
І лиш той панок солодкавий, многослівний, улесливий фацет, хто завдав найбільшого болю, хто підступно і холодно зрадив, не озвався й словечком.
Пристрасті душі — вимагають великодушності...
їх брак — то малодушність. Звуження кровеносних судин і хвороба Серця. «Улесливі хлопці» не вчиталися у слова Лиса, які він сказав маленькому принцу: «Ми завжди маємо відповідати за тих, кого ми приручили». Ми разом з Лесею Степовичкою прощаємо їм. Бо ж «не відають, що творять»...
А справа поетова — творити поезію...
Люблін, 6 квітня 2023
Про автора
Ядвіга Мізінська, професор, завідувач кафедри філософії культури Інституту філософії Університету Марії Кюрі-Склодовськбі в Любліні. Автор багатьох книг, серед яких «Посмішка Йово», «Імена долі», «Ставлення до депресії», романів «З диво», «Жуньчик» та інших. Член Товариства письменників Польщі.
281


КРІСТОФ ШОМАН: «ВИЖИВЕ УКРАЇНА - ВИЖИВЕ ЄВРОПА
І ДЕМОКРАТИЧНИЙ СВІТ...»
Наш співрозмовник Крістоф Шоман (1963 р. н.) - відомий французький письменник, науковець і громадський діяч. Доктор педагогічних наук, перебуває но викладацькій і видавничій роботі, яку поєднує з композиторською, письменницькою та виконавською творчістю. Керує «Видавництвом Крістофа Шомано» то виконує обов'язки віце-президентв Спілки видавців Нормандії. За його літературною редакцією французькою мовою опубліковано низку українських авторів, зокрема торік в перекладі Дмитра Чистяка Антологію української поезіїХІХ-ХХІ ст. «Сонячні кларнети», а також двотомну «Історію українського народу» М. Грушев- ського, які здобули численні відгуки читачів, презентувалися но французькому та бельгійському телебаченні, на радіо «Франс Кюльтюр», у провідній бельгійській («Ле Суар»), французькій («Уест-Франс»), швейцарській пресі («Ліберте») пресі, на численних літературно-мистецьких заходах (зокрема у Стразбурзькому університеті) на підтримку України. Розпочато переклад цих знакових книжок італійською, албанською та іншими мовами. Нині ж до друку готується «Антологія української літератури ХІ-ХІХ ст.» і низка інших видань...
Дмитро Чистяк: Любий Крістофе, щиро дякую за підтримку міжнародних проектів Київської організації Національної спілки письменників України, за солідарність із українським народом і радий вітати з новою нагородою, медаллю «за жертовність і любов до України» Української православної церкви Київського патріархату. Як виникла ідея публікувати українських авторів у Вашому видавництві?
Крістоф Шоман: Загалом завжди цікавився довколишнім світом і людьми, тому здебільшого був прихильним до «чужинецьких» проектів (хоча для мене вони геть не чужинецькі, а органічні частки великої панорами Людства).
До вподоби мені й публікація двомовних книжок, із оригіналом і перекладом, аби франкомовний читач міг збагнути не лише смисл твору, але й відчути му- зичність першоджерела. Ось чому коли Ви звернулися через одного з наших авторів, паризького палеографа, до мене, відразу ж погодився на публікацію Вашої поетичної збірки саме у двомовному форматі. Таким чином «Надсадний сад = Verger inassouvi» вийшов у світ 2012 року і став першою ластівкою з майбутньої серії видань української літератури.
282


Інтерв’ю Дмитра Чистяка | Крістоф Шоман. «Виживе Україна - виживе Європа і демократичний світ...:
Д. Ч.: А далі — моє «Поле вечірнє і ранкове» (2013) про трагедію Голодомору за мотивами творів Павла Тичини і вибране Ігоря Павлюка «Поліська магма»... Аж ось від початку збройної агресії попри уривчастий зв’язок через бомбардування Ви надрукували Антологію української поезії «Сонячні кларнети» і оновлене видання двотомної «Історії українського народу» академіка Михайла Гру шевського. Чи зможуть зацікавити ці книжки франкомовного читача і чи маєте вже відгуки про них?
Clarinettes solaires
Anthologic de h po&ic ukrutnienne
tnla rbiuu. ct IraJuKj
|wlch. Trhy*ri*k
K. ПІ.: Мусимо відзначити, що саме драматичні події в Україні привернули увагу французької публіки до знедоленої країни, її народу, її культури й письменства зокрема. Звісно, французький народ, який давно всім серцем уболіває за мир і демократію та ненавидить війну й диктатуру, глибоко вражений і розчулений цією боротьбою, а тому, будучи прихильником гуманістичних ідеалів, франкомовний читач із щирим інтересом ставиться до української культури. Добре було би, щоби це зацікавлення протривало довше за новинну хроніку. Хай там як, а наші видання не раз представлялися на літературно-мистецьких заходах і скрізь їх приймали дуже тепло й щиро.
: Російська агресія круто змінила наше життя. Деякі фахівці кажуть навіть про геноцид української цивілізації. Яке сприйняття війни в Україні у французькому суспільстві й у літературних колах зокрема?
К.Ш.: Під час презентаційних турів, спілкуючись із друзями-письмен- никами, зауважив, що не лише у слов’янських країнах до французької мови і літератури ставляться з глибокою повагою, але й французам дуже близькі слов’янські культури, зокрема красне письменство, музика й малярство, адже відчуваємо — це наші кузени. Може, через пристрасний, а водночас сентиментально-ностальгійний відтінок наших культур? Хай там як, агресія російського диктатора проти українського народу сильно травмувала французьку громадськість. Адже французи прихильно ставилися і до України, і до Росії, тож їх глибоко вразив напад нащадків царського режиму на мирних сусідів. Таке враження, що слов’янська спільність, спільність духовна і культурна нищиться, що один із наших кузенів хоче вбити свого брата, також нашого кузена. У нашій родині — братовбивство, до того ж, безпідставне, божевільне, неприйнятне. Гнітюче враження через усе це ша- ленство, нікчемство і гидкість. Як узагалі державець (зрадивши чи зне-
Precis d 'histoire de I 'Uki навидівши свій народ, адже послав на смерть десятки тисяч російських синів) може прагнути знищити націю, чи не найближчу до своєї? Для нас це незрозуміле, неприйнятне божевілля, ледь не самогубство. Саме так сприймають у Франції цю безпідставну війну. І, звісно, французи захоплюються силою, витримкою, шляхетністю українців і постаттю Президента, який ризикував життям, але не полишив управління державою, як на те сподівався ворог.
ГпкЬсІИП rtftue Сі ргоспкЧг
гем k I’M I chvMiak
Д. Ч.: Ваша підтримка української культури та перекладних проектів для нас безцінна. Чого можна чекати в цій царині найближчим часом?
283


Письменник • Література • Життя
К.Ш.: Все це дуже люб’язно, але насправді просто роблю свою справу, віддаюся давньому захопленню — кортить поширювати те, що здається вартим поширення. Залишаюся відкритим до пропозицій, які сприятимуть ширшому розголосу української літератури й історії серед франкомовних читачів. Приміром, поряд із антологією «Сонячні кларнети» планую надрукувати двомовне видання двадцяти найцікавіших віршів про кохання з української творчої спадщини.
Д.Ч.: Чи могли би порекомендувати сучасних франкомовних
авторів для представлення українській читацькій аудиторії?
К.Ш.: До мене як до видавця майже щодня потрапляють нові рукописи, та й кілька десятків книжок виходять у світ щороку, тому, на превеликий жаль, не маю досить часу для відстежування усіх новинок у книгарнях. А втім, шануючи своїх авторів (адже відкриття цікавого твору — неабияка втіха впродовж років, і ця втіха не вичахає), часто дивуюся тим авторам, котрих нині відзначають престижними преміями чи вихваляють у ЗМІ, адже зсередини знаю французьку книжкову «промисловість», що має спродати певну кількість видань для виживання, для забезпечення справжньої армії працівників, «фабрики» авторів, яких підносять «свої» критики у медіа, хоча більшість таких імен напевне забудеться за 10-20 років. Мені для втішання справжньою французькою літературою досить відкрити сторінки майстрів минувшини, адже вимогливість, якість отих писань досі не перевершили, та криниця — незглибима, ті скарби — світові. Маю на оці Флобера, Гюго, Бальзака, Золя... Цих авторів завжди радо читаю і перечитую. «Французька мова», словник, синтаксис, невичерпні мовні глибини, все — там. Але й у XX сторіччі перечитую справжніх класиків — Камю та Жіоно, витонченого Жана д’Ормессона, казкового Ромена Гарі (двічі лауреата Гонкурівської премії), таємничого Патріка Модіано, смаковитого Марселя ІІаньйоля з його вкрай зворушливою прозою та драматургією. А ось авторам XXI століття ще належить скласти іспит перед Історією...
Чи гадаєте Ви, що Україна одного дня зможе долучитися до Європейського союзу і стати органічною часткою європейської цивілізації?
К. Ш.: Як на мене, Україна вже, до того ж, дуже давно є частиною європейської цивілізації. У вашій країні почуваюся цілком по-європейському, як і в Празі, Варшаві та Будапешті. Сподіваюся, відразу після війни, звільнившись від кігтів північного ведмедя, демократична й незалежна Україна приєднається до великої родини європейських гуманістичних демократій. Адже саме за цінності гуманізму й демократії йде нині боротьба, саме їх прагне знищити Путін для збереження своєї тиранії. Дарма що в нас різні кольори прапорів, маємо гуртом вистояти супроти диктатора, який прагне знищити українську демократію, а заразом — послабити й розколоти демократичну Європу. У планах Кремля війна в Україні — спосіб знищення Європи. Ось чому європейці, і французи зокрема, об’єднують зусилля для допомоги Україні — аби вона якнайшвидше вийшла із цього бою переможною. Виживе Україна — виживе Європа і демократичний світ! І радо привітаємо наших слов’янських кузенів-українців у розширеному Євросоюзі! ■
284


ИОН ДЯКОНЕСКУ: «МИТЕЦЬ ЗА ВИЗНАЧЕННЯМ - НАСТАВНИК МИРУ...»
Наш співрозмовник Йон Дяконеску (1947 р. н.) - відомий румунський письменник, науковець і громадський діяч. Вищу освіту здобув но філологічному факультеті Бухарестського університету, де згодом захистив дисертаційне дослідження. Тривалий час перебував на викладацькій роботі в Університеті м. Крайово, де викладав курси риторики, політичної комунікації, теорії міжнародних відносин тощо. Мов численні відрядження за кордоном, де знайомив зацікавлених із румунською то світовою літературою то культурою. Автор численних поетичних збірок, романів, перекладних видань і культурологічних нарисів, перекладених багатьма мовами (зокрема українською у 2017-му вийшли друком його вибрані твори «Безлітнє» у видавництві «Саміт-книга»), відзначених численними нагородами, зокрема Премією м. Трієсте то «Золоте перо» (Північно Македонія). Нині очолювано ним Міжнародно літературно академія ім. Міхоя Емінеску (серед її засновників - Нобелівські лауреати Воле Шоінко то Чеслав Мілош) - поважна установо, яко згуртувала довколо себе видатних діячів європейської науки та культури. Член Румунської академії, Молдовської академії наук, Європейської академії наук, мистецтв і літератури в Парижі то Європейської академії наук і мистецтв у Зальцбурзі, Йон Дяконеску бере участь у волонтерському русі но підтримку України.
Дмитро Чистяк: Любий Йоне! Ваша багатоманітна міжнародна діяльність викликає величезну повагу. Заснована Вами Міжнародна літературна академія імені Міхая Емінеску під егідою Нобелівських лауреатів у галузі літератури, Міжнародний фестиваль поезії у Крайові, координаційна робота Європейської академії наук, мистецтв і літератури в балканському регіоні... Уся ця масштабна діяльність поєднується у Вашій особі з великим літературним хистом. Чим нині опікуєтеся?
Йон Дяконеску: Любий Дмитре, ти знаєш, ми знаємо, що і культура загалом, і поезія — це ДИВОВИЖНІ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ всіх нас. Вони — ЛІКИ ДЛЯ душ, які люблять красу і почуття цього світу, але можуть обернутися й то- ледською крицею, а можуть гоїти найтяжчі рани. Нині працюю над новим міжнародним фестивалем поезії Міхая Емінеску у Марамуреші неподалік від кордону з Україною — це давній та багатий на традиції край... Із крайніх видань маю дещо важливе — днями повернувся з мандрівки Італією, де у видавництві «І Конвівіо» вийшов у світ мій роман «Я — птах», присвячений Константіну Бранкузі, з передмовою талановитої італійської поетки Цинції
285


Письменник • Література • Життя
Демі. А ще маю зауважити, що наші друзі, поети з усього світу, а також твої колеги — члени Міжнародної літературної академії імені Міхая Емінеску й Томітанської академії при Констанцькій митрополії, долучаються до руху на підтримку миру в річищі нового гуманізму.
Д. Ч.: Ваша літературна творчість здобула щиру прихильність українських читачів після виходу у світ вибраних поезій «Безлітнє» у моєму перекладі. Багатоманітна
науково-організаційна діяльність на підтримку української культури сприяла обранню Вас іноземним членом Академії наук вищої освіти України. Яке Ваше творче кредо у ці драматичні часи?
Й.Д.: Спершу наше життя вразила пандемія, а тепер серед гнітючої моральної кризи — моторошна війна прийшла на землю цивілізованої Європи. А ми ж мали жити і творити, навертатися до Бога, натомість усе людство, вся природа перебуває на межі знищення — але не зневіра, а осуд і опір мають живити нас тепер.
Д. Ч.: Російська агресія проти України разюче змінила наше життя. Деякі фахівці ведуть мову про геноцид української європейської цивілізації. Як сприймається війна румунським суспільством?
Й.Д.: Війна в Україні — це війна, яка вражає всі народи нашої планети. Смерть кожної людини — трагедія для всього людства, бо все суще пов’язане. Для мене, людини віруючої, війна між країнами християнської віри — це братовбивче віроломство. Вбивають мирних людей, убивають дітей, зни-
286


Інтерв’ю Дмитра Чистяка | Йон Дяконеску: «Митець за визначенням - наставник миру..;
щено школи — і заради чого? Румунія оплакує свою сестру, співчуває весь цивілізований світ. І він має зробити все, щоби мир повернувся, щоби нарешті у світі запанувало справжнє братерство, адже кожне життя — цінне і неповторне.
Д. Ч.: Ваша підтримка української культури в румунських засобах масової інформації, а також через міжнародні зв'язки Фестивалю Поезії імені Міхая Емінеску та залученість у спільну духовну роботу через православні церкви Балкан і Константинопольський Патріархат, наповнює моє серце щирою вдячністю. Київська організація Національної спілки письменників спільно з установами-партнерами, зокрема Європейською академією наук, мистецтв і літератури, заснувала Науково-дослідний інститут міжнародної літературної дипломатії, до роботи якого долучилися й Ви. Які подальші ініціативи в цьому напрямку видаються Вам доречними?
Й.Д.: Створення такої установи під європейською та українською егідою дуже важливе — залюбки долучуся до її роботи. Цього року учасники Міжнародного фестивалю поезії імені Міхая Емінеску одностайно підтримали відозву «Слова миру в час війни» і братимуть участь у підтримці України й надалі. Поезія зраненим птахом з оливною гілкою прилетить у різноманітні країни, щоби донести правду про війну та посіяти зерна миру. Адже справжні поети — оборонці демократії та свободи. Колись Ейнштейн у листі до доньки писав, що потрібна бомба любові в часи війни. Вірю, що нас чекає ще багато плідної роботи — і нехай найвідоміші поети світу маніфестують, прилучаться до цього руху, нехай у Парижі й Римі, у Крайові й Подгориці майстри слова несуть правду про війну і наближають мир, адже мають нарешті згадати, що поезія має історичну місію. А з поверненням миру згадають, що справжня творчість — ангельський дар, що місія митця — любов, у якій тільки й можливе справжнє буття. Адже митець за визначенням — наставник миру, творець прийдешніх світів..."
287


ЛАУРА ҐАРАВАЛЬЯ: «ДУШЕЮ ВИ ВЖЕ ДАВНО З ЄВРОПОЮ...»
Продовжуємо наші інтерв'ю з зарубіжними письменниками, які підтримують Україну. Наша гостя - вже знана і в Україні італійська письменниця і громадсько діячко Лаура Ґаравалья, адже вона відвідувала Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів імені Григорія Кочуро в Києві й Ірпені два роки тому (де мала неабиякий успіх її поетична збірка «Симетрія перлини») й відтоді сприяє поширенню української культури, зокрема на очолюваному нею Міжнародному фестивалі поезії «Європа у віршах» у мальовничому Комо, у проектах Європейської академії наук, мистецтв і літератури та Національної спілки письменників України. З початком війни, окрім потужної інформаційної підтримки (завдяки якій легендарна «Кар'єре делло сера» вмістила шпальту й із моєю розповіддю про європейську культуру України), пані Лаура долучилася до перекладу Антології української поезії, яка вийшла друком у світ італійською, о також планує видати «Історію українського народу». Михайла Грушевського...
Дмитро Чистяк: Щиро дякую Вам, Лауро, за увагу та посутню підтримку української культури. Перед початком російської агресії Ви мали нагоду відвідати Київ. Які враження про цей візит?
Лаура Ґаравалья: Мене вразила гостинність українців, одразу відчула себе вдома. А які враження від незабутнього Софійського Собору, оті золоті бані на блакитному тлі нагадують український прапор... Горда, що мала аудієнцію у Його Святості Патріарха Філарета з нагоди вручення Ордена Кирила і Мефодія за культурну діяльність. Вразила любов читачів до поезії, зокрема до італійської поезії, та й до зарубіжного письменства загалом. Гадаю, душею ви вже давно з Європою.
Д. Ч.: Презентація Вашої збірки поезій «Симетрія перлини» (Київ: Саміт-Книга, 2019) у Київському 288


Інтерв'ю Дмитра Чистяка | Лаура Ґаравалья: «Душею ви вже давно з Європою...:
національному університеті імені Тараса Шевченка й Національній спілці письменників України стала знаковою подією культурного життя. Недарма академік Павло Мовчан назвав її «відкриттям» Міжнародного фестивалю письменників-перекладачів імені Григорія Кочура.
Л.Ґ.: Дуже зворушена словами Павла Мовчана. Гадаю, поезія — спосіб розкриття світу, відмінний від технічних і філософських наук. Вона оприявлює смисли сущого, проникає углиб, знаходить відповіді на онтологічні запитання й прокладає містки між людьми, адже розкриває сили почуття. Наш фестиваль поезії у Комо «Європа у віршах» створювався саме задля єднання поетів і шанувальників поезії, коли завдяки перекладам сприяють розвиткові культури слова та ближчому знайомству з культурою різноманітних країн.
Д. Ч.: Російська агресія стала для багатьох тяжким випробуванням. Як сприймають війну в Україні в італійських культурних колах?
Італійці глибоко вражені війною: все наче сімдесят літ тому. Мої друзі-письменники засуджують агресію. Хоча дехто вважає, нібито влада не надає росіянам правдивої інформації про перебіг війни. І хоча всі розуміємо, що швидкого рішенця не буде, сподіваємося на нього.
Д. Ч.: Ваша підтримка української культури викликає щиру повагу. Які найцікавіші проекти запланували найближчим часом?
Л. Ґ.: Я очолюю поетичну серію у видавництві «І ква- дерні дель бардо», яким керує Стефано Донно, де вийшла друком і Ваша франко-українська книжка «Море у камені», й роман Олександра Коротка «Місячний хлопчик», а щойно завершили роботу над перекладом Антології української поезії «Сонячні кларнети», упорядкованої спільно з Європейською академією наук, мистецтв і літератури. Сподіваюся, це стане відкриттям для італійського читача, адже у вас стільки дивовижних поетів, і не лише класики як Тарас Шевченко чи Леся Українка, але й плеяда сучасних авторів.
Д. Ч.: Традиційне питання — чи бачите Ви Україну в Європейському союзі?
Авжеж, гадаю, Україна має стати частиною Євросоюзу. Ваша ментальність, ваша велика культура — європейські. Адже поділяєте ідеали демократії, свободи й прав людини, як і більшість європейців...»
289


ЖАН ЖОНЬИО: «ЛІТЕРАТУРНА ДИПЛОМАТІЯ -
ЦЕ СПРАВДІ ВАЖЛИВО!..»
Наш співрозмовник Жан Жоньйо (1954 р. н.) - знаний бельгійський письменник і громадський діяч. Закінчив Вищу школу міжнародних перекладачів при Монсько- му університеті та Національний інститут видовищних мистецтв (факультет кіно, радіо й телебачення) у Брюсселі. Працював на бельгійському телебаченні (зокрема, вів низку історичних програм). Автор збірок новел («Корпус митниці», «Мародери темного»), романів («Слово Мод», «Торік у Сінт-Ідесбольді»; Премія ім. Орюста Мішо Королівської академії французької мови то літератури Бельгії; Премія Бельгійських Бібліотек) то інших творів, перекладених італійською, румунською та українською, сценаріїв документальних фільмів і коміксів. Також виступає як культурний оглядач, координатор творчих майстерень із написання новел, радіожурноліст (щотижнева програма «Між рядками») і засновник Інтернет-родіо «Книжковий простір», був головним редактором одного з найповажніших літературно-громадських часописів Бельгії, «Моржіноль», очолював Франкомовну секції ПЕН-центру Королівства Бельгія, де нині перебуває на посаді Почесного Голови.
Долучився до інформаційної компанії на підтримку України в умовах російської агресії, зокрема сприяючи виступам українських культурних діячів у паризькому «Ле Монд», бельгійському «Ле Суар», но радіо й телебаченні.
Дмитро Чистяк: Любий Жане! Ваша багатоманітна діяльність на міжнародній арені, зокрема у франкомовній культурній спільноті, викликає щире захоплення... Колись на чолі легендарного часопису «Маржіналь», а нині — як Почесний голова франкомовного ПЕН-центру Бельгії та Президент Фундації Моріса Карема й невтомний організатор численних культурних ініціатив, Ви стали незамінною постаттю Королівства Бельгія... Гадаю, варто розпочати з короткого огляду нинішніх Ваших проектів...
Жан Жоньйо: Мушу зауважити, що справді, моя літературна діяльність — досить розмаїта. Збірки оповідань, два романи, численні статті й відгуки, монографія «Майстерність Слова» про незабутнього секретаря Королівської академії французької мови і літератури Бельгії Жака Де Деккера належать до традиційного письма. Але є ще й письмо звукове у вигляді довгих радійних (або ж у форматі відео через Ковід) інтерв’ю з письменниками, 290


Інтерв’ю Дмитра Чистяка | Жан Жоньйо: «Літературна дипломатія - це справді важливо!..:
істориками, філософами, ба навіть авторами коміксів. У кожній розмові (вони є на сайтах www.espace-livres. be, http://espacelivresedmondmorrel.blogspot.com, www. edmondmorrel.be) намагаємося виявити, яким чином вивершується творчість, чим вона живиться — розглядаємо розмаїті літературні явища як спосіб світорозуміння. Серед подальших планів — повість або роман, де головний герой нагадує мого батька, очитаного, але мовчазного і загалом депресивного чоловіка. Він уже з’являвся в низці новел, тому глибше вглядаюсь у зображення дійсного й уявного, саме в такому розрізі проступає справжня сутність людського. Серед інших проектів — роман про навколосвітню експедицію (зокрема й до України) бельгійського автобронедивізіону під час Першої світової війни, де історія поєднується з вигадкою — розпочав я цю тему у збірці «Бельгії» (2019, Видавництво «Кер»). Пильно стежу за екранізацією своєї новели «Готельний сервіс», яка має вийти на екрани вже навесні. А ще один
не лише літературний проект надзвичайно мені любий — відвідати Україну та нарешті представити видану збірку новел «Сп’яніння від книжок» (видавництво «Пінзель», 2022, переклад Івана Рябчія), славень читанню, мистецтву слова та свободі думки — без них не уявляю існування сучасної людини.
Д. Ч.: Ваша літературну творчість здобула успіх і серед українських читачів — із виходом збірки «Сп’яніння від книжок», а також після друку новел у журналах «Київ» і «Всесвіт». За підтримку української культури Вас нагороджено Грамотою Київської організації Національної спілки письменників України... Яке нині Ваше творче кредо?
Ж. Ж.: Надзвичайно зворушив мене вихід цьогорічної збірки, а також друк у Вашому перекладі новели «Сліди» у бельгійському номері журналу «Всесвіт» (2015, № 9-10). На жаль, в Україні був лише раз — у Львові, на щорічному конгресі Міжнародного ПЕН (2017), де радо стрівся з Андрієм Курковим (автором теплої передмови до моєї української книжки) та почесними гостями Полом Остером і Філіппом Сендсом. Моє кредо, коли йдеться про Україну (а проти неї розв’язано нелюдську агресію) — і далі приступними нам мирними засобами поширювати те, чого можуть нас навчити українська історія, українське письменство, зокрема щодо передумов цієї війни. Ось чому у засобах масової інформації сприяв публікації інтерв’ю з Андрієм Курковим (відомим у нас посланцем миру), Іваном Рябчієм (видавцем і перекладачем «Тентена») і Вами (а крім поетичної й перекладацької творчості стільки робите для поширення української історії та літератури у франкомовному світі...). Згадати б хоча б наше спільне інтерв’ю: https://youtu.be/lNGBykM-xPI. Як на мене, письменницька солідарність у країнах франкофонії, у Європі й загалом у світі — надзвичайно важлива і її слід усіляко підтримувати. Звісно, міжнародний ПЕН — структура, що координує цей процес, але безперестанна робота має вестися і в плані інформування щодо нових видань із історичної та літературної україністики, до чого долучилися і ми з серією інтерв’ю.
291


Письменник • Література • Життя
Либонь, саме література (хоча її історичність — художня) проникає у наш час значно глибше від будь-якого іншого засобу комунікації. Тому в тоталітарних країнах саме книжки першими кидали у багаття — слово становить для них найбільшу загрозу. Ось чому, визначаючи своє творче кредо, зауважу, що джерело і сенс літературної творчості для мене такий: письменство — неодмінний спосіб осягнення дійсності. А боротьба письменника за право на свободу триває щохвилини — про це не можна забувати.
Д. Ч.: Російська агресія проти України разюче змінила наше життя. Деякі фахівці ведуть мову про геноцид української європейської цивілізації. Як сприймається бельгійським суспільством війна в Україні?
Ж. Ж.: Передусім хочу звернути увагу на слова «європейська цивілізація». Саме вони, як на мене, найбільше й промовляють до Бельгії (наша держава — серед співзасновників Європейського співтовариства у 1957-му), саме в них — ключ до розуміння російської агресії проти України. Не можу сказати про всіх бельгійців, але скажу про відчуття, які притаманні більшості моїх співвітчизників, та й загалом європейців. Належу до покоління, що народилося через десятиліття після перемоги у Другій світовій війні, а тому ніколи не було свідком війни на теренах європейського співтовариства. Власне, серед завдань побудови єдиної Європи було й таке — через розвій економічних зв’язків убезпечитися від нових конфліктів після Першої та Другої світових воєн. В одній новелі згадую про діда, який постраждав від газової атаки у Першу світову, а ще — про славетний виступ Віктора Гюго на Світовому конгресі миру 1849-го, коли письменник звернувся зі зворушливим закликом до народів світу, з ідеєю розбудувати європейську спільноту, з єдиною монетою! Зауважу — з такою пропозицією звернувся саме письменник! Можна згадати і слова Жана Монне: «Якби все можна було почати знову <йдеться про створення Європейського співтовариства^ то почав би зі сфери культури...». І хоча цей вислів не задокументовано, але його часто згадують, і вже цього досить, аби переконатися в його нагальності. Ті жахливі картини, що доходять до нас із України, втеча цивільного населення, численні переселенці — все це викликає розпачливі спогади моїх батьків і дідів. У цьому моторошному повторенні Історії — лиха
доля, супроти якої слід боротися, викриваючи її, показуючи історичні передумови та олюднюючи її — а саме цим переймається письменство.
Д. Ч.: Ваша підтримка української культури шляхом виступів у засобах масової інформації викликає в українців щиру подяку. Київська організація Національної спілки письменників спільно з установами-партнерами, зокрема Європейською академією наук, мистецтв і літератури, 292


Інтерв’ю Дмитра Чистяка | Жан Жоньйо: «Літературна дипломатія - це справді важливо1..:
заснувала Науково-дослідний інститут міжнародної літературної дипломатії, до роботи якого долучилися й Ви. Які подальші ініціативи в цьому напрямку видаються Вам доречними?
Ж. Ж.: Літературна дипломатія — це справді важливо, і радо долучаюся до цієї ініціативи. Культура загалом і література зокрема — унікальні способи розгляду історії та сучасності, адже олюднює великі суспільні зрушення. Знову ж таки згадаю Віктора Гюго: чи не в «Знедолених» читаємо найжахливіший опис бою при Ватерлоо? Усім серцем, усією силою мистецтва він дає нам зрозуміти, засвоїти трагедію воєнного протистояння через її олюднення. Письменники, які справді присвятили себе літературній дипломатії — саме вони наближають мир, якого прагнемо всі ми. Література — це опір, мені це очевидно. Про це йдеться в новелі про неминучість справедливості з перекладеної моєї збірки. Що ж до майбутніх ініціатив, то їх може бути багато (інтерв’ю, переклади, відгуки, видання) і в комплексі вони розширять поле нашої спільної свідомості — невідворотного опору війнам. Літературні проекти мають сприяти обмінам, кращому пізнанню культур, активній солідарності — колоквіуми та літературні зустрічі, збори в регіональних відділеннях міжнародного ПЕН, ініціативи з перекладу української літератури... Таким чином далі шириться неуникненна роль письменників у невпинному пробудженні людської свідомості.
Д. Ч.: Чи може Україна стати частиною європейської цивілізації та Європейського союзу?
Ж. Ж.: Не будучи фахівцем у галузі технічних процедур щодо набуття членства у Євросоюзі, про це мову не вестиму. Але всім серцем хочу, щоби Україна долучилася до нього в будь-якій прийнятній для неї формі. І твердо переконаний, що так буде, згадуючи про обох дідів, які дивом вижили у Першій світовій війні, але потім діда по батькові розстріляли на початку Другої світової за участь у русі Опору. Вони цього не побачили, але досі єдиний європейський прапор із золотими зірками на синьому тлі десятиліттями оминає поля війни... ■
293


Дмитро Чистяк
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА У ФРАНКОМОВНИХ КРАЇНАХ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ
Після відновлення Україною незалежності літературні взаємини із франкомовними країнами вийшли на новий рівень, хоча слід відзначити й певні проблеми у рецепції доробку вітчизняних авторів, тож ідентифікація здобутків на цьому полі видається нам актуальною для вироблення подальших перспектив поширення української літературної спадщини за кордоном. Звісно, і в XIX ст., і на поч. XX ст. траплялися поодинокі успішні видавничі проекти, пов’язані з рецепцією української літературної спадщини. Варто згадати бодай спільну роботу Марка Вовчка і її французького співавтора Жюля Етцеля над виданням надзвичайно успішної повісті для дітей «Маруся», що витримала понад 20 накладів і нещодавно знову побачила світ за редакцією І. Дмитри- шин (Maroussia; Париж: Лярматтан, 2008), як, до речі, й менш відомий твір «Мандрівка на крижні» (Voyage en gla^on; Париж: Лярматтан, 2009).
На окрему увагу й аналіз заслуговує й вагома франкомовна «Антологія української літератури», видана Українським соціологічним інститутом у Празі у 1921 р. за редакцією Михайла Грушевського, більшість текстів якої увійшла згодом до франкомовної «Антології української літератури від XI до XX ст.» заходом європейського відділу НТШ (Київ-Париж: Видавництво ім. Олени Теліги, 2004). Згадаймо також франкомовні літературознавчі видання Іллі Борщака «Україна у західноєвропейських літературах» (L’Ukraine dans la litterature de 1’Europe occidentale. Діжон, 1935) та «Український історичний переказ “Історія Русів”» (La legende historique de 1’Ukraine Istorija Rusov. Париж: Інститут слов’янських студій, 1949), Софі де Корвен-Пйотровської «Бальзак і слов’янщина» (Balzac et le monde slave. Париж, 1933) та Марі Шеррер «Українські думи» (Les Doumy ukrainiennes. Париж: Друкарня К. Клінксік, 1947)
Проте саме II пол. XX ст. позначена посиленням інтересу до української літературної традиції у франкомовному світі. Щоправда, низка видань, підготовлена у Києві редакцією зарубіжної літератури видавництва «Дніпро» (вибрані твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Довженка, А. Малишка, М. Рильського, П. Тичини, П. Загребельного, О. Гончара тощо), чи в Москві у видавництві «Радуга» (як-от роман П. Загребельного «Євпраксія») із залученням вітчизняних чи емігрантських перекладачів французькою мовою так і не потрапила на франкомовний книжковий ринок, але навіть якби потрапила туди, то з огляду на низький художній рівень більшості перекладів навряд чи здобула там успіх. Прикрий факт стався у видавництві «Дніпро» у 2014 році: на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» вийшло 294


Дмитро Чистяк І Українська література у франкомовних країнах: проблеми і перспективи
друком так зване «нове видання» Шевчен- кового «Кобзаря», у французькому перекладі «Вікторії Куликової» накладом 1000 примірників. Насправді таємнича псевдо-перекладачка пані Куликова нічого для цього видання не перекладала, післямови та приміток не писала, адже йдеться про недолугий репринт видання 1978 р., цього разу без зазначення перекладачів Анрі Абріля, Ніни Нассакіної, Олександра Карвовського і Казиміра Шиманського та коментатора чл.-кор. АН УРСР Є. Кирилюка. Замість них є лише псевдо-перекладачка Куликова! До того ж, видання рясніє грубими друкарськими помилками... Прикро, що цей факт порушення авторського права не зауважили в Державному комітеті і анонімне плагіаторське видання потрапило до бібліотечної системи.
Натомість успішним радянським видавничим проектом можна вважати видання Тараса Шевченка «Вибрані твори» в авторитетній серії «Поети нашого часу» (Випуск 110) паризького видавництва П’єра Сеґерса 1961 р. під егідою Національної комісії УРСР при ЮНЕСКО, із 45-сторінковим переднім словом М. Рильського й О. Дейча в перекладах видатного французького поета Ежена Ґійвіка. Ім’я Кобзаря постало у цій серії поруч із такими поетами як Ґеорґ Тракль, Стефан Малларме, Моріс Метерлінк, Рабіндранат Таґор, Емілі Дікінсон, Райнер Марія Рільке і Волт Вітмен. Звичайно ж, іще Г. П. Кочур зауважував лексичну надлишковість, порушення принципу еквілінеарності, деконцентра- цію поетичного змісту, а також відмову від збереження основних ритмічно-мелодичних особливостей шевченкової мови, однак поетичний талант Е. Ґійвіка зумів передати дискурсивний зміст на високому естетичному рівні. Зауважимо, що саме це видання мало найбільший розголос і залишається приступним для франкомовного читача в найбільших французьких книгозбірнях та в букіністичній торгівлі — як, до речі, й переклад шевченкової повісті «Художник» у провідному франузько- му видавництві «Ґаїмар» (Le peintre. Париж: Ґаїмар, переклад М. Ґійріка і Ж. Ляфон, 1964).
Підготовлене ж діаспорною громадою видання «Тарас Шевченко, 1814-1861. Його життя і творчість» (Taras Chevtchenko, 1814-1861. Sa vie et son oeuvre; за редакцією Аркадія Жуковського і Калени Угрин, Перша українська друкарня Франції, 1964 р.; 2-ге ре- принтне вид. — Видавництво Дю Дофен, 2004 р.), хоч і подає комплексне відтворення шевченкового слова від переспівів першої половини XX ст. (серед яких є й талановиті варіанти «Садок вишневий коло хати...» Фернана Мазада, «Минають дні» Мирослави Маслов, «Мені однаково...» Шарля Тійяка), але переважна більшість перекладів, виконана не літературними перекладачами, залишаються інтерлінеаріями, які можуть хіба постати джерелом для подальших поетичних версій, адже, подеколи відтворюючи формальні особливості оригіналу, не здатні дорівнятися до поетичного хисту Е. Ґійвіка чи Ф. Мазада.
Серед інших знакових видань II пол. XX ст. слід назвати переклади творів Івана Багряного «Гетсиманський сад» (Le Jardin de Gethsemani. Париж: Нувель Едісьйон Латін, 1961), Василя Барки «Жовтий князь» (Le prince jaune. Париж: Монд ан- тьє, 1981), Олеся Бердника «Зоряне братство» (La confrerie etoilee. Париж: Фідес, 1985), Ольги Вітошинської «Забута королева. Анна Ярославна, королева Франції» (La Reine oubliee. Anna Yaroslavna, Reine de France. Париж-Мюнхен: УВУ, 1990), «Вибрані поезії» (Poesies choisies, 1970) та «Мойсей» (Moise, 1969) Івана Франка та драм «Касан- дра» (Cassandre, 1974) і «Камінний господар» (LAmphiryon de pierre, 1974) Лесі Українки в аматорських перекладах Андрія Свірка (Брюссель: Амнібель), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби (Internationalisme ou russification? Париж: Перша українська друкарня Франції, 1980), «Спогади» Петра Григоренка (Memoires. Париж: Едісьйон де ля Ренесанс, 1980), «Книга буття українського народу» Миколи Костомарова (Le Livre de la Genese du peuple ukrainien. Париж: Інститут слов’янських студій, 1956), «Тіні забутих 295


Письменник • Література • Життя
предків» Михайла Коцюбинського (Les chevaux du feu. Париж: Перша українська друкарня Франції, 1970), «Поезії» Євгена Маланюка (Poesies. Париж: Перша українська друкарня Франції, 1965), «Моє свідчення» (Mon temoignage, 1970) та «Голодування» (Une greve de la faim, 1977) Анатолія Марчен- ка (Париж: Сей), «Більмо» Михайла Осадчого (Cataracte. Париж: Фаяр, 1974), «У карнавалі історії» (Au carnaval de 1’histoire. Париж: Сей, 1978) та «Відповідь Александру Солже- ніцину» (Reponse a Alexandre Soljenitsyne. Ля Тур Деґ: Едісьйон де Льоб, 1991) Леоніда Плюща, «Вірші» Миколи Руденка (Poemes. Кан: Емнесті Інтернешнл, 1984), «Марія» (Mariya. Париж: Едісьйон дю Сабліє, 1955) Уласа Самчука, «Вогняний птах» Яра Славутича (Lbiseau de feu. Едмонтон: Видавництво де Де Монд, 1976), «Лихо з розуму» Вячеслава Чорновола (Le Malheur d’avoir trop d’esprit. Париж: Перша українська друкарня Франції, 1974) та «Вершники» Юрія Яновського (Les cavaliers. Париж: Іаїмар, 1957, за редакцією Луї Араґона).
Слід також відзначити літературний збірник за редакцією Мирослави Маслов «Нова літературна хвиля в Україні» (La nouvelle vague poetique en Ukraine. Париж: Перша українська друкарня Франції, 1967; художні твори та есеї Ліни Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, В. Симоненка, Г. Кириченка, І. Жилен- ко, Л. Скирди, В. Голобородька, Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Коваля, І. Дзюби й І. Світлич- ного), брошуру Леоніда Новиченка «Тарас Шевченко, великий український поет» (Taras Chevtchenko, un grand poete ukrainien. Париж: ЮНЕСКО, 1982), збірки наукових конференцій «Сковорода, український філософ» (Skovoroda, philosophe ukainien. Париж: Інститут слов’янських студій, 1976), «Леся Українка» (Lessia Ukramka. Париж-Мюнхен: Нова Сорбонна, Париж III — УВУ, 1983), «Іван Франко» (Ivan Franko. Париж-Мюнхен: Нова Сорбонна, Париж III — УВУ, 1977), «Україна. 1917-1932. Національне відродження» (Ukraine. 1917-1932. Renaissance nationale. Париж — Мюнхен — Едмонтон: Національний інститут східних мов і цивілізацій, УВУ, Канадський інститут українських студій, Університет Альберти, 1986), «Україна та Франція у XIX ст.» (L’Ukraine et la France au XIXe siecle. Париж-Мюнхен: Нова Сорбонна, Париж III — УВУ, 1987).
Окремо слід відзначити докторські дисертації Жаклін де Ла Шеврільєр «Студія над християнськими темами в кількох билинах київського циклу» (Etude sur les themes chretiens dans quelques bylines du cycle de Kiev. Кембрідж, 1951), Емманюеля Райса «Максим Рильський і його місце в українській літературі» (Maksym Ryl’s’kyj et sa place dans la litterature ukrainienne. Париж: Друкарня Cop- бонни-IV, 1972), Оксани Ашер «Драй-Хма- ра і школа українських неокласиків» (Draj- Chmara et lecole neo-classique’ ukrainienne. Вінніпег: Друкарня Університету Манітоба, 1975), Ольги Вітошинської «Два Дон Жуани: французький і український» (Deux Don Juan — fran^ais et ukrainien. Париж: Сорбонна, 1976), Жана-Іва Ле Ґійю «Слово про Ігорів похід: передмова, спроба реконструкції та видання тексту, історичні та мовні коментарі» (Le dit de la campagne d’lgor: introduction, essai dedition-reconstruction de texte, notes historiques et linguistiques. Монреаль: Друкарня Квебекського університету, 1977), Еміля Крюба «Михайло Коцюбинський (1864-1913) та українська проза його доби» (Mychajlo Kotcjubyns’kyj (1864-1913) et la prose ukrainienne de son temps. Лілль: Друкарня Універистету Лілль-Ш, 1982), науково-популярну брошуру О. Шульгіна та Д. Дорошенка «Тарас Шевченко: його життя і творчість 1814-1861» (Tarass Chevtchenko: sa vie et son oeuvre, 1814-1861. Монреаль: Український комітет у Канаді, 1961) тощо.
Етапним стала підготовка фундаментальної 1202-сторінкової франкомовної праці «Антологія української літератури від XI до XX ст.» (Anthologie de la litterature ukrainienne du Xie au XXe siecle), підготовленої Науковим товариством Шевченка у Європі за редакцією Мішеля Кадо, Аркадія 296


Дмитро Чистяк І Українська література у франкомовних країнах: проблеми і перспективи
Жуковського, Віктора Коптілова, Еміля Крю- ба й Ірен Попович, видану у 2004 р. у київському Видавництві імені Олени Теліги. Видання постає компендіумом більшості наявних (а зчаста — спеціально підготовлених) франкомовних відтворень українського письменства від «Слова про Закон і Благодать» до поезії Юрія Андруховича. Цінними постають біо-бібліографічні довідки про авторів із короткою соціокультурною характеристикою їхньої творчості, що подають адекватну культурно-історичну панораму українського літературного процесу, без ідеологічних викривлень, характерних для радянської традиції. Поряд із тим, маємо зауважити: прикро, що таке фундаментальне видання не вийшло друком у французькому видавництві й не було належним чином представлене у франкомовних засобах масової інформації, адже саме воно могло би постати основою для подальших науково-мистецьких проектів і явити українську літературну традицію як органічний процес утвердження культурної семіосфери. Водночас доводиться констатувати, що більшість представлених перекладів несуть передусім інформативну, а не естетичну функцію, оскільки виконані не професійними літераторами, а популяризаторами українського художного слова здебільшого з кіл української еміграції. Натомість поодинокі спроби залучення французьких пись- менників-перекладачів як співавторів до вже підготовлених підрядників дають адекватний результат (як-от у випадку з Еженом Ґійвіком чи Франсуа Мазадом, перекладачами поезії Тараса Шевченка).
Певну прогалину у сприйнятті франкомовним читачем українського літературного процесу заповнила науково-популярна праця Ольги Вітошинської «Маленька історія української літератури» (Petite histoire de la litterature ukrainienne; Париж: Перша українська друкарня Франції, 1996), що вже стала бібліографічною рідкістю. Серед інших здобутків сучасного французького літературознавства — монографії професорів Інституту східних мов і цивілізацій Ольги Мандзюкової-Камель «Театр в Україні: від початку XVII ст. до кін. XIX ст.» (Le theatre en Ukraine: du debut du XVIIe siecle a la fin du XIXe siecle. Париж: Лярматтан, 2018) і Тетяни Сирочук «Інтелектуальне та літературне життя в Україні у добу Просвітництва» (La vie intellectuelle et litteraire en Ukraine au siecle des Lumieres. Париж: Оноре Шампіон, 2010).
Однією з найактивніших популяриза- торок української літератури у франкомовних країнах постає професорка Інституту східних мов і цивілізацій Ірина Дмитришин, співдиректорка (спільно з Ярославом Лебе- динським) видавничої серії «Українська присутність» (Presence ukrainienne) в одному з провідних паризьких видавництв «Лярматтан» (L’Harmattan). У її доробку — видання збірки Миколи Рябчука «Від Малоросії до України» (De la Petite-Russie a 1’Ukraine. Париж: Лярматтан, переклад спільно з Ярославом Лебединським, 2003), творів Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» (Douze cercles. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2008) та «Лексикон інтимних міст» (Lexique de mes villes intimes. Guide de geopoetique et de cosmopolitique. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2021), автобіографічної повісті Анастасії Лисивець про трагедію Голодомору «Скажи про щасливе життя» (Raconte la vie heureuse. Париж: Лярматтан, 2009), романів Сергія Жадана «Донбаська дорога» (La route du Donbass. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2013) й «Anarchy in the UKR» (Anarchy in the UKR. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2016).
Також у перекладах Ірини Дмитришин французькою мовою вийшли у світ романи Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (Explorations sur le terrain du sexe ukrainien. Париж: Інтер- валь, 2015), Марії Матіос «Солодка Дару- ся» (Daroussia la douce. Париж: Ґаїмар, 2015) й Андрія Кокотюхи «Аномальна зона» (Zone danomalie. Неї-сюр-Сен: Мішель Ляфон, 2016), «Оповідання/Жизня» Андрія Сенцо- ва (Recits. Париж: Лярматтан, 2017), роман «Фелікс Австрія» Софії Андрухович (Felix Austria. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2018), українські народні казки «Рукавичка» (La moufle.
297


Письменник • Література • Життя
Париж: Лярматтан, переклад із Фредерік Жанн-Бессон, 2009) та «Півник і зернятко» (Le coq et lepi de ble. Париж: Лярматтан, 2010).
Окремо слід відзначити публікаційну роботу Ірини Дмитришин із упорядкування низки науково-популярних і наукових видань. Серед них — антологічна збірка «Україна очима українських письменників кінця XIX — І пол. XX ст.» (L’Ukraine vue par les ecrivains ukrainiens de la fin du XIXe a la premiere moitie du XXe siecle. Париж: Лярматтан, 2006, переклади упорядниці з творів від Марка Вовчка до Василя Симоненка), збірка оповідань «Новини з України» (Nouvelles d’Ukraine. Париж: Маґеллан, 2012 — сюди увійшли твори А. Куркова, О. Забужко, Ю. Андруховича, Т. Прохаська, С. Жадана, М. Матіос), оновлений переклад документальної збірки Андреа Ґраціозі «Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932-1933 роки» (Lettres de Kharkov, la famine en Ukraine, 1932-1933. Лозанна: Нуар сюр Блан, 2013, переклад укладача спільно з Анаїс Бутей-Бокобза та Домініком Неґре- лем), «Донбаська антологія» (Anthologie du Donbas. Париж: Лярматтан, 2018, переклад Марти Старінської), історичний нарис Гуль- нари Бекірової «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941- 1991 роки)» (Un demi-siecle de resistance: les Tatars de Crimee de la deportation au retour, 1941-1991. Париж: Лярматтан, 2018. переклад із Максімом Дешане й Мартою Ста- рінською), а також найновішої збірки «Чорнобиль. Жити, Осмислити, Зображувати» (Tchernobyl. Vivre, Penser, Figurer. Париж: Лярматтан, 2021, упорядкування спільно з Галею Акерман), куди увійшли зокрема тексти Юрія Андруховича, Тамари Гун до- рової, Маркіяна Камиша та Ліни Костенко. Подіями паризького наукового життя стали опубліковані в серії «Українська присутність» видавництва «Лярматтан» збірки міжнародних колоквіумів (зокрема й статей літературознавчого характеру), проведених в Інституті східних мов і цивілізацій «Микола Гоголь, Тарас Бульба і Україна» (31 травня — 2 червня 2007 р.) (Nicolas Gogol, «Taras Boulba» et 1’Ukraine, 2016) та «Великий Голод в Україні — Голодомор: пізнання й визнання» (30 листопада 2013 р.) (La grande famine en Ukraine-Holodomor, connaissance et reconnaissance, 2016).
Серед українських прозаїків найвідо- мішим у Франції вочевидь можна назвати Андрія Куркова. Після роману «Смерть стороннього» (Le pingouin. Париж: Видавництво Ліана Леві, переклад Наталі Арманьє, 2000) вийшли друком романи «Добрий ангел смерті» (Le cameleon. Париж: Ліана Леві, переклад Наталі Зейтунян-Бєлоус, 2001), «Любий друг, товариш небіжчика» (L’ami du defunt. Париж: Ліана Леві, переклад Наталі Зейтунян-Бєлоус, 2002), «Закон равлика» (Les pingouins nbnt jamais fro id. Париж: Ліана Леві, переклад Наталі Арманьє, 2004), «Останнє кохання президента» (Le dernier amour du president. Париж: Ліана Леві, переклад Анні Епельбойн, 2005), «Нічний молочар» (Laitier de nuit. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2010), «Садівник із Очакова» (Le Jardinier d’Otchakov. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2012), «Форель а 1а ніжність» (Truite a la slave. Ліана Леві, переклад Анні Епельбойн, 2013), «Щоденник Майдану» (Journal de Maidan. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2014), «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» (Le Concert posthume de Jimi Hendrix. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2015), «Вільнюс. Париж. Лондон» (Vilnius, Paris, Londres. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2018). Поза тим французькою вийшли оповідання А. Куркова «Новорічні несподіванки» (Surprises de Моё1. Париж: Ліана Леві, переклад Поля Лекена, 2010) та «Вид на Північ» (Face Nord. Париж: ЛайтМотив, 2014), а також казка «Чому їжачка ніхто не гладить» (Pourquoi personne ne caresse le Petit Herisson. Париж: Бореалія, переклад Емілі Маж, 2019).
Українська класична література представлена епізодично. Слід передусім відзначити коментований переклад Ярослава 298


Дмитро Чистяк І Українська література у франкомовних країнах: проблеми і перспективи
Лебединського «Слова про Ігорів похід» (Le dit de la campagne d’lgor. Париж: Лярматтан, 2001), а також переклад Олеся Маслюка вибраної малої прози Миколи Хвильового «Дорога і ластівка» (La route et 1’hirondelle. Монако: Видавництво дю Роше, 1993) і повість Івана Нечуя-Левицького «Запорожці» (Les Zaporogues; Париж: Бле сюр Жен, 2016, переклад Даніель Бертьє). Значно ширше представлено сучасну українську прозу. Серед інших перекладених прозових творів сучасних українських письменників — романи «Московіада» (Moscoviada; Лозанна: Нуар сюр Блан, 2007, переклад Марії Ма- ланчук) та «Перверзії» Юрія Андруховича (Perversion; Лозанна: Нуар сюр Блан, 2015, переклад Марії Маланчук), «Пізнавши плід» (Les Parias d’Eden; Париж: Робер Лаффон, 1997, переклад із російської Крістофа Ґлоґов- ського), «Далекий простір» (Espace lointain; Вільнав д’Орнон: Аґюлло, 2017, переклад із литовської Марґарити Баркаускайте-Ле Борнь) і «Маша або 4й Рейх» (Macha ou le IVe Reich; Арль: Акт Сюд, 2020, переклад із литовської Мішель Кан) Ярослава Мельника, «Культ» Любка Дереша (Culte; Париж: Сток, 2009, переклад Оксани Мізерак), «Коротка історія тракторів в Україні» Марії Левиць- кої (Une breve histoire du tracteur en Ukraine; Париж: Де Tepp, 2008, переклад з англійської Сабіни Порт), «Київ-Париж у пошуках застиглого часу» Богдана Образа (Kyiv- Paris; Париж: Лярматтан, переклад Максіма Дешане, 2018), «Оформляндія» Маркіяна Камиша (La zone; Париж: Арто, 2016, переклад Наталії Іванишко) та прозовий етюд Дмитра Чистяка «Поле вечірнє і ранкове» (Champ: soir et matin; Руан: Видавництво Крістофа Шомана, 2013, переклад автора).
Останніми роками активізувалася робота з представлення у Франції та франкомовних країнах української поезії. У 1996 р. вийшла друком збірка Ігоря Калинця «Коронування опудала» (Le couronnement de lepouvntail. Беврі: Дім поезії Нор-па- де-Кале, 1996, переклад Романа Бабовала). У 2010 р. з’явилося франко-українське видання Олексія Довгого «Келих троянд» (Le calice de roses; Париж: Лярматтан, Серія «Поети п’яти континентів», переклад Івана Рябчія та Дмитра Чистяка), а в 2012 р. — франко-українська збірка Дмитра Чистяка «Надсадний сад» (Verger inassouvi; Руан: Видавництво Крістофа Шомана, переклад автора). У 2015 р. у цьому ж видавництві вийшли друком вибрані поезії Ігоря Павлюка «Поліська магма» (Magma Polesien), а в 2022 р. — четверте видання антології української поезії «Сонячні кларнети» (Clarinettes solaires; переклад Дмитра Чистяка), куди увійшли твори 50 авторів від Павла Тичини до сучасних молодих поетів.
У 2014 р. збіркою «Заповіт» Тараса Шевченка (Testament; Париж: ІКС, переклад Дмитра Чистяка, передмови Станіслава Довгого, Дмитра Чистяка, Юрія Мосенкіса, Дмитра Горбачова, Олени Соломарської; музика Д. Крижанівського, М. Лисенка, Г. Верьов- ки, Л. Остріна, Д. Бонковського, Ю. Мей- туса, Г. Гладкого) відкрилась серія видань Європейської академії наук, мистецтв і літератури спільно з Малою академією наук України під патронатом акад. Станіслава Довгого з представлення нотних творів відомих українських композиторів на вірші українських поетів із дотриманням ритмомелодики оригіналу. У подальшому в перекладі Дмитра Чистяка в цій серії вийшли твори Дмитра Павличка «Два кольори» (Mes deux couleurs, 2015, музика О. Білаша, К. Домін- чена, В. Губи, А. Ярмолюк) та Бориса Олійника «Сива ластівка» (Mon soleil blanc, 2015, музика І. Поклада, І. Карабиця, О. Білаша, П. Майбороди), а згодом, у паризькому ви- давнитві «Сіжіллер» за тим самим принципом — твори Івана Франка «Пора це великая єсть!» (Le temps memorable est venu!, 2016, музика Д. Січинського, М. Лисенка, Я. Степового, А. Кос-Анатольського, Г. Майбороди, П. Полякова, Б. Лятошинського) та Івана Драча «Вулканний етюд» (Etude volcanique, 2017, музика Володимира Губи). До 200-ліття Тараса Шевченка у паризькому видавництві «Бле е жен» за редакцією Тетяни Сирочук 299


Письменник • Література • Життя
вийшла у світ збірка Тараса Шевченка «Кобзар», до якої ввійшли 8 творів із першого видання 1840 р. з вилученням цензурних купюр у перекладах Дарії Кларінар, Жюстін Горецької, Енґеррана Массі, Софі Сайо й Тетяни Сирочук. Його перевага — розгалужена система приміток до пояснення українських культурних реалій, переклад яких у тексті здебільшого не наводиться. Через це інформативна функція виступає на перший план, затіняючи естетичну, а цілковите недотримання ритмічно-мелодичної структури оригіналу навряд чи можна вважати вмотивованим, що загалом наближає відтворення до підрядкового тексту. Окремо слід відзначити переклади Дарії Кларінар, що характеризуються вишуканішою мелодичні- стю й тоншою увагою до відтворення образно-символічного рівня художнього твору.
З нагоди обрання дійсними членами Європейської академії наук, мистецтв і літератури та вшанування Великою премією ЄАНМЛ у галузі поезії французькою в перекладі Дмитра Чистяка і Ніколь Лоран-Катріс у серії «Поети п’яти континентів» культового видавництва «Лярматтан» було опубліковано вибрані поезії Олександра Коротка «Червона жабка серця» (La grenouille rouge; 2017) та Павла Мовчана «Срібна кров» (Sang argente, 2018). У 2021 р. вийшла у світ фран- ко-італійська білінгва вибраних поезій Дмитра Чистяка (Лечче: І квадерні дель Бардо, переклад автора і Лаури Іаравальї).
Останніми роками пожвавилося відтворення французькою мовою творів українських драматургів. У ювілейному 2016-му Ольга Мандзюкова-Камель здійснила новий коментований переклад «Украденого щастя» Івана Франка (Париж: Лярматтан). Того ж року вийшла друком окремим виданням драма Неди Нежданої «Потойбіч пекла» (Maidan Inferno; Париж: Леспас ден Енстан, переклад Естель Делявенна за участю Крісто- фа Фетр’є і Тетяни Сирочук). А у 2019 р. у цьому ж видавництві за редакцією Домініка Дольм’є та Неди Нежданої вийшла у світ антологія сучасної української драматургії «Від Чорнобиля до Криму» (De Tchernobyl а la Crimee; переклади Естель Делявенна, Мак- сіма Дешанне, Ірини Дмитришин, Бльоен Ізамбар, Ширин Мелікоф, Алексі Нортіля, Юлії Нозар, Емер Езеля і Тетяни Сирочук), де опубліковано твори Павла Ар’є, Неди Нежданої, Сергія Жадана, Олега Миколайчука, Олександра Ірванця, Олександра Віт- ра, Дмитра Тернового, Рината Бекташева, Анни Багряної. У 2020 р. у цьому ж видавництві окремими книжками опубліковано п’єси Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді» (Hymne de la jeunesse democratique; переклад Ірини Дмитришин) та Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів» (Au debut et a la fin des temps; переклад Юлії Нозар та Алексі Нортіля). Три п’єси київського франкомовного автора Анатоля Планіди (Степаніщева) «Дивак» (Le Bizarre), «Там, де небо обіймає море» (La ой le ciel embrasse la mer) та «Льох» (Le Cachot) вийшли друком у паризькому видавництві Сент-Оноре.
Українську кінодраматургію представляє Віктор Гресь із кіносценарієм «Запорізька Іліада: Тарас Бульба» (L’lliade zaporogue: Taras Boulba; Париж: Лярматтан, 2008) у перекладі відомого паризького кінознавця Любомира Госейка, автора знакової «Історії українського кінематографу. 1896-1995» (Histoire du cinema ukrainien, 1896-1995; Жієр: A Die, 2001). До того ж, відомо про брошуру Бар- телемі Аменґаля «Майстер із соняшником, Олександр Довженко» (Le maitre au tournesol, Alexandre Dovjenko; Французька Кінематека, 1999), опубліковану з нагоди ретроспективи кінотворів митця.
Вочевидь проведена нами інвентаризація основних перекладів українських авторів у франкомовному культурному ареалі (що охоплює Францію, Бельгію, Канаду та Швейцарію), свідчить про істотну роботу з представлення вітчизняної літератури. Водночас варто зробити деякі застереження. До наведеного вище переліку не ввійшли твори представників більшості франкомовної діаспори, а також французьких авторів, що зверталися до української тематики, 300


Дмитро Чистяк І Українська література у франкомовних країнах: проблеми і перспективи
які становлять беззаперечний інтерес для українського та франкомовного філолога, оскільки зчаста їхні твори постають цінним джерелом із представлення образу України за кордоном. Натомість проаналізований нами матеріал свідчить про широку дискретність представлення української художньої та філологічної спадщини у франкомовних країнах. Спроби системного подання вітчизняної літературної традиції, до яких удались в антологічних збірках Михайло Грушевський (1921) та НТШ у Європі (2004), не здобули належного розголосу, вочевидь через неспри- ятиві соціокультурні чинники. На часі — підготовка оновленої «Антології української літератури від XI до XXI ст.» і серії панорамних антологічних збірок поезії, драматургії, есеїстики за діахронічним чи тематичним принципом, проте, на нашу думку, до роботи над ними неодмінно слід залучити франкомовних літературознавців і письменників-перекла- дачів — у співпраці з українськими науковими, культурними, зокрема й літературними, державними і громадськими інституціями, з огляду на потребу в органічному та системному входженні маловідомої ще літератури у франкомовний культурний ареал.
Загалом після проведеної аналітики доводиться констатувати, що інвентаризація перекладеного українського красного письменства доводить: брак системної роботи в цьому напрямі як із боку держави (дипломатичного корпусу зокрема), так і з боку новітніх культурних інституцій (Український інститут, Український інститут книги, Український культурний фонд) призводить до лише поодиноких відтворень класичної літературної спадщини, до превалювання масового сегменту й недостатнього представлення поезії, драматургії та культурологічної есеїстики, що певною мірою збіднює й неадекватно відтворює новочасний український літературний процес, а класичну спадщину — й поготів.
Поряд із тим, поодинокі приклади успішного представлення нашої літератури (переклад поезії Кобзаря Еженом Ґійві- ком, перекладацька діяльність Ірини Дми- тришин, антологія сучасної української драматургії з ініціативи Неди Нежданої) свідчать про потребу в ширшому залученні до культурних ініціатив франкомовних письменників-перекладачів та інших учасників літературного процесу. Однак нагальною видається вироблення чіткої державної стратегії з популяризації української художньої (а також наукової, зокрема філологічної) літератури — для формування адекватного представлення культурної семіосфери України за кордоном, що не може обмежуватися сегментом масової белетристики, адже та не передає потужну духовну традицію, якою й має утвердитися наша держава у колі європейських культурних ареалів, де франкомовний світ посідає одне з чільних місць. ■


Міхал Роман
професор Пряшівського
і Бансько-Бистрицького університетів (м. Пряшів, Словаччина).
ВАГОМИЙ УЖИНОК
ПИСЬМЕННИКА І ВЧЕНОГО
Київ: ТОВ «АЛЬЯНТ», 2023 (762 стор.)
Михайло Наєнко — автор багатьох фундаментальних монографій з питань теорії та історії української літератури (понад ЗО), більш, ніж 800 літературно-критичних статей, розвідок, рецензій, автор ряду підручників для вищих шкіл та поетичних, прозових і драматургічних творів. Він упорядкував і підготував до друку для сучасних читачів кілька монографій Д. Чижевського, які вийшли за кордоном, «Історію українського письменства» С. Єфремова, книжку Ю Лавріненка про розстріляне віродження та багатьох письменників України. Його наукові статті виходили не лише в Україні, але й в Росії, Білорусії (до окупації українського Криму), Польщі, Чехії, Словаччині, Словенії, Німеччині. СІНА. Канаді, Індії та інде. Про його роботи писали в різних країнах світу, в тому числі і в Словаччині (І. Яцканин, В. Жемберова та автор цих рядків). Наш поет, перекладач і літературозна- вець-шістдесятник Сергій Макара присвятив Михайлу Наєнку один із своїх теплих віршів («Слово до братів»).
302


Міхал Роман | Вагомий ужинок письменника і вченого
Нагадаємо читачам, що М. Наєнко після закінчення семирічки попрацював кілька років у конторі колгоспу рідного села Гуляйполе Черкаської області Потім навчався в Лубенському с/г технікумі (зараз коледж), в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де був свідком і неодноразовим учасником літературних починань авангардних шістдесятників (І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, І. Дзюба, Є.Сверстюк, А. Горська й ін.). Шістдесятники запропонували своїми творами нову концепцію для українського мистецтва, яку студент М. Наєнко сприймав активно і робив тоді свої перші літературні кроки.. Крім лекцій в університеті, він відвідував з власної ініціативи недільні курси, організовані музеями Києва, зустрічався з художниками, музикантами, артистами, які допомогли йому зрозуміти красу і силу різних видів мистецтва. Все те йому знадобилось потім у роботі педагога в Київському музичному училищі імені Глієра (нині — інститут), чи пізніше — на різних посадах в редакціях журналів «Знання та праця», «Українська мова і література в школі» та й ще пізніше, коли перейшов на роботу старшого наукового співробітника Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН України, де займав також посаду вченого секретаря цього Інституту. Після захисту кандидатської і докторської дисертацій з питань прози 20-х років XX ст. та українського літературного романтизму перейшов на викладацьку роботу, зайнявши посаду завідувача кафедри теорії літератури філологічного факультету Київського університету, а через кілька років обрали його на посаду декана цього ж факультету. На ній попрацював 10 років. Тут розгорнув велику педагогічно-наукову та організаторську роботу. Ініціював відкриття кількох нових кафедр і нових спеціальностей, серед них, зокрема, спеціальність «Літературна творчість». Сприяв цьому і тодішній голова НСПУ Юрій Муш- кетик. Студентам, майбутнім письменникам України, читають лекції та ведуть семінари провідні українські письменники і літературознавці. Він сам написав для них (та не лише для них) чудову, оригінальну монографію «Інтим письменницької праці» (2003, 2013). Це щось досі невидане в українській культурі. Такий тип праці бракує Словаччині і деяким іншим країнам.
Працюючи на посаді професора і декана факультету, М. Наєнко багато позитивного зробив для того, щоб славісти Європи та світу більше дізналися про історію та сучасні досягнення української літератури від найдавніших часів до сучасності та одночасно сам слідкував та вивчав теоретичні праці світових авторів з питань літературознавства. Він не лише доповідав на славістичних з'їздах, різних наукових конференціях, але й читав курси лекцій студентам — славістам з питань української літератури дома та за кордоном, встановлював творчі зв’язки із славістичними кафедрами, намагався, щоб у кожному столичному університеті Європи та світу була спеціальність з україністики. Так він «допоміг», ініціював, щоб україністика була відкрита в столичних університетах країн колишнього СРСР. Чи діють вони й зараз, коли Росія віроломно напала на Україну і веде страшну, брутальну війну, мені не відомо. Але знаю, що М. Наєнко активізував творчі зв’язки з україністами в Польщі, Болгарії, Чехії, Словаччині, Хорватії, Сербії, Німеччині, Австрії, США, Канаді, Індії та інде. Мені донині запам’ятався його виступ на науковій конференції в Банській Бистриці з питань слов’янського романтизму (2003). Доповідь «Романтична містерія Т. Шевченка «Великий льох»: умовні форми зображення героїв національної історії» для мене залишилася 303


Письменник • Література • Життя
незабутньою. Вона викликала інтерес не лише у присутніх на конференції, але й їх бажання надрукувати дальші його статті у словацьких та чеських журналах і збірниках, як наприклад, «Дукля», альманах «NITRA», «Opera slavika», збірник «Slovensko-ukrajinske vzt’ahy z vyskumu lingvistiky, literarnej vedy, prekladu a kulturnych kontaktov» (Пряшів) та інші. Докладніше про свої поїздки і лекції за кордон розповів М. Наєнко у книзі «Озон зарубіжжя» (2013). Це спогади не лише про особисті враження, зустрічі, лекції, але й про науковий озон, яким надихався і використав потім у своїх наступних роботах. Він не копіював погляди закордонних теоретиків літературознавства, але творчо використав, збагатив їх своїми власними думками, висновками. Може, і це змусило його повернутись до того набутку, яке українська літературна наука набула протягом століть, але під час радянського режиму була заборонена. Тому в період незалежності України вдався до перевидання робіт Д. Чижевського, С. Єфремова, Ю. Лавріненка, до оновлення роботи заснованого в Київському університеті професором Володимиром Перетцом філологічного семінару «Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства», в якому беруть участь не лише філологи України, але й інших країн, у тому числі й із Словаччини, Чехії та видання наукових збірників його матеріалів.
М. Наєнко належить до тих радянських літературознавців України, хто намагався подолати догми соцреалізму і вийти на шлях норм світової літературної науки. Знаю, що це не був легкий шлях, бо й сам щось таке зажив. Це його намагання виявилось уже під час писання кандидатської праці в період радянського режиму, яка не була прийнята до захисту, бо не відповідала нормам соцреалізму і комуністичної партійності, і треба було написати і захистити нову роботу, щоб стати кандидатом філологічних наук. Предметом його дослідження була творчість Г. Косинки та українського романтизму взагалі. Вважаємо, що М. Наєнко не резигнував і написав новаторські дослідження з цієї проблематики, як свідчать його книги «Краса вірності. У творчому світі О. Гончара» (1981), «Спогад про красу вірності» (1998), «Романтиичний епос» (1988, 2000), «Григорий Косинка» (1989) та інші, в яких не лише захистив цей художній стиль чи напрям, що бере свій початок в українських міфах, піснях, давніх літературних творах («Слово про похід Ігоря», «Енеїда» І. Котляревського, «Кобзар» Т. Шевченка та авторів початку XX ст., але й утвердив та розвинув його постулати.
Другою темою, яка хвилювала М. Наєнка (як підтверджують його бібліографічні довідники) була історія українського літературознавства та критики. Вони чи не найбільше зазнали деформацій за радянських часів і він намагався переосмислити цей набуток, дати йому правильну оцінку в монографічних роботах »Українське літературзнавство» (1997), «Історія українського тературоз- навства» (2001, 2003) та в дальших роботах.
Третя тема, яка не давала спокою М. Наєнкові, полягала в прагненні була написати свою, авторську історію української літератури від найдавніших часів по сучасності. Відомо, що в минулому вже були спроби українських авторів написати авторську історію української літератури (І. Франко, М. Грушев- ський, Б. Лепкий, С. Єфремов, Д. Чижевський), але вони вже в чомусь застаріли і не відповідають сучасним вимогам науки про літературу. Як свідчить «Бібліо- графічнй довідник» М. Наєнка (2023), вихід його монографії «Художня література України» (2005, 2008, 2012) привітали та позитивно оцінили славісти
304


Міхал Роман | Вагомий ужинок письменника і вченого
не лише України, але й Польщі, Словаччини, Чехії, Канади, США, Німеччини, не кажучи вже вже про студентів та широкі маси читачів в Україні. Я мав змогу поділитися своїми думками з приводу її виходу не лише на сторінках нашого часопису «Дукля», але й в чеському журналі «Opera slavika», в київських часописах «Всесвіт», «Дивослово», «Українська літературна газета». Останнє видання цієї історії можна вважати за унікальне видання; воно в багатьох відношеннях перевершує досі академічні видання історії української літератури.
Коли гортаємо сторінки останнього «Бібліографічного довідника» (2023) М. Наєнка, то довідуємось, що майже нема визначного українського письменника, про якого б щось він не написав. Зрозуміло, що найчастіше писав про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Гончара, авторів розстріляного відродження, шістдесятників, про проблеми сучасного літературного процесу тощо.
М. Наєнко інколи писав (і зараз пише) художні твори — прозові, поетичні і драматургічні. їх перелік був би великий. Для прикладу наведемо лише деякі: «Очі — в зорях ніч» (переспів поезії Є. Гребінки «Очі чорні»), «До неба — пішки», «Отець Антоній» (драматичні твори), «Ромашка» (збірник ліричних творів) тощо.
Ще на один жанр його літературної творчості хочеться звернути увагу. Це спогади, спогади-роздуми не лише про свій шлях від дитячих років до сьогоднішнього дня, але й про суспільно-культурне життя України («Вечірні світанки...»). Також грунтовні спогади про О. Гончара, І. Драча, М. Вінгра- нов-ського, І. Дзюбу, С. Йовенко, Гр. Тютюника, Б. Олійника, Ю. Мушкетика, А. Дімарова, М. Рильського та інших, творчість і діяльність яких автор розглядає в контексті літературних і суспільно-політичних процесів радянської доби та періоду української незалежності. Неперевершені, як на мене, спогади «Озон зарубіжжя» (2019), в яких, крім іншого, добре слово сказав і про пряшівську кафедру української мови та літератури, про відділ українстики в Банській Бистриці та їх викладачів, але й — розчарування, коли свого часу керівництво філософського факультету Коменського університету в Братиславі відмовилось відкрити у себе спеціальність з україністики. У книжці маємо докладну інформацію про україністику в Празі, Брно, Оломоуці (Чехія). В «Озоні зарубіжжя» М. Наєнко завів читача у різні країни світу, в яких йому довелось побувати, читати доповіді чи й відпочивати ще за радянських часів.
М. Наєнко цікавився й літературним життям русинів-українців Словаччини, не кажучи вже про празьку українську громаду та її поетичну школу. Його статті чи висловлювання про творчість С. Макари, І. Яцканина, М. Невр- лого, як наприклад, «Три погляди на поезію Сергія Макари», мають для нас велике значення. Хочемо йому за те щиро подякувати.
На закінчення варто сказати, що М. Наєнко — учитель з великої літери; він любить повну авдиторію, любить студентів, не читає лекції з паперу, але вільно розповідає, як артист перед глядачами, і не лише про українську літературу, творчість того або іншого письменника, але й інших авторів світу. У нього чудова пам’ять, багато пам’ятає, знає багато пісень, віршів, висловлювань літературних класиків і тим завжди захоплює своїми виступами присутніх глядачів.
Дякуємо Вам, пане професоре, за все, що Ви зробили для української культури дома та у світі, для пропагації пряшівської української літератури, сприяли тому, аби українське слово доходило частіше до людей світу і зичимо Вам міцного здоров’я, щастя і добра на многая і благая літ. ■
305


Ярослав Поліщук,
профессор Познанського університету імені Адама Міцкевича (Польща)
УРОКИ НАЦІОНАЛЬНОГО СПРОТИВУ
Дилеми пострадянської ідентичності
Донедавна Україну й Білорусь досить часто порівнювали, причому не без слушності, оскільки не викликають сумнівів численні аналогії поміж цими молодими державами пострадянського простору. Проте події останніх років оприявнюють не тільки разючі відмінності, а й дають підстави для певного протиставлення. Оскільки українці за короткий час зуміли пережити шок, мобілізувати сили та успішно протистояти російській агресії, остільки білоруси переважно спостерігали, як їхня країна втрачає суб’єктність, стає повним васалом агресора та, зрештою, стає співвідповідальною за брутальну війну, нав’язану Україні та світові. За винятком окремих осередків опозиційної думки (до того ж, розосереджених і територіально, і організаційно, і ментально), білоруське суспільство не тільки не зуміло протидіяти злу, а й не виробило виразної позиції щодо російсько-української війни. Непросто визначити, якою мірою білоруси визнають слушними дії їхньої влади чи, навпаки, вважають їх неправильними й злочинними: пасивність та абстрактний пацифізм завжди можна трактувати двозначно.
Передумови актуального білорусько- українського (не)порозуміння можна осягнути лише за умови, якщо заглибимось у тенденції пострадянського світу, що значною мірою спровокували сучасні кризи та конфлікти. Адже від 1991 року, відколи колишні радянські республіки здобули незалежність, існує більш чи менш явно виражена інтрига, пов’язана з їхнім вибором стратегії розвитку. Однак увесь цей час залишалася — більш чи менш явно виражена, часто закамуфльована, ряджена в шати «слов’янського братерства» — загроза російської експансії, що значною мірою нівелювала прагнення молодих держав до самостійного й демократичного розвитку. У цій російській загрозі, що тепер є цілком очевидним, рушійною силою виступали імперські амбіції: вони постулювали в Росії й частково Білорусі успіх реваншистської політичної партії, на совісті якої розв’язання повномасштаб- ної війни з Україною.
Ілюзії нездійсненого комунізму немалою мірою визначили нестійкий та суперечливий розвиток країн посткомуністичного блоку в 90-і роки минулого століття, оскільки базова суперечність була закладена в самому суспільному проекті: приймаючи модель західної демократії, водночас не відмовлятись від радянської риторики рівності та соціальної солідарності; культивуючи особисту свободу, не осуджувати обмеження свободи та прояви тоталітаризму в минулому. Таким чином, період суспільної трансформації лише частково виконав свою функцію: він сприяв утвердженню нових засад існування суспільства при одночасному збереженні віджилих і спрофанованих колективних уявлень про цінності.
Характерним показником суспільних настроїв є рефлексія інтелектуалів, до якої
306


Ярослав Поліщук | Уроки національного спротиву
й звернемося в цій статті. Вона заторкує найбільш вразливі проблеми колективного та індивідуального самоусвідомлення й реагування на поточні події. Українські інтелектуали активізували свої зусилля в цьому напрямку після Революції гідності 2013-2014 років, що дала неймовірний поштовх вільній думці й самоідентифікації. Період повномасштабної війни, що триває від 24 лютого 2022 року, лише загострив постановку тих самих наріжних питань, про що можуть свідчити недавно видані антології «Воєнний стан» (упор. Є. Лопата, А. Любка, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2023) та «Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» (упор. В. Рафєєнко, Львів: Вид. Старого Лева; Варшава: Нова Польща, 2023. їх можна вважати своєрідним показником мобілізації національного духу спротиву.
Своєю чергою, для білоруських інтелектуалів приводом, що спонукав до роздумів та оцінок, став період масових протестів 2020 року. Характер їхньої рефлексії зручно відстежити на прикладі антології «Ми прокинемось іншими...» (упор. Ія Ківа, Чернівці: Meridian Czernowitz, 2021), що була перекладена й дбайливо видана українською. На жаль, ця колективна збірка не дочекалася належного розголосу з огляду на воєнні події, які витіснили з публічного простору інші теми. Так само відійшла на другий план і проблема білоруського шляху, що так гостро була поставлена в 2020 році. Очевидно, що російсько-українська війна призведе до переосмислення (найімовірніше, радикального) цієї проблеми в недалекому майбутньому.
Білоруська невизначеність
Тривалий час білорусам удавалося уникати однозначних відповідей на трудні питання цивілізаційного вибору. Ця особливість навіть підбудовувала ілюзорні уявлення про феноменальний шлях цієї пострадянської республіки, який нібито може слугувати прецедентом для інших. Проте з часом невизначеність і марґінальність білоруського проекту ставала все більш обтяжливою та тривожною. Виявилося, що благословенний «третій шлях», окреслений політичною елітою країни (залишимо тут без коментарів питання, чи він був зумовлений щирою вірою в можливість особливого шляху, чи радше слугував предметом своєрідної інформаційної маніпуляції та пропаганди), перетворюється на дорогу в глухий кут. Тоді стали частіше прислухатися до голосів письменників, учених, журналістів, котрі давно виявляли стурбованість із приводу невизначеного стану країни, що застигла у просторі й часі, відстаючи від сусідів у своєму розвитку.
Роздуми про недавнє минуле, в якому була зроблена фатальна помилка та відбувся збій системи розвитку, неодмінно присутні в актуальних текстах білоруської літератури. Так чи інакше, вони відсилають нас — як до базового пункту, з якого почалася підміна понять, до раннього пострадянського періоду, тобто 90-х років XX ст. Акцент на оцінці 1990-х років доволі прикметний, якщо взяти до уваги, що саме в цей період відбувається виразне (і пев- ною мірою незворотнє) відчуження російської, української та білоруської культурних матриць, які раніше були тісно взаємопов’язані. Наскільки цей процес очевидний, можна дискутувати, проте в художній літературі трьох країн він позначився цілком виразно. У знакових творах східнослов’янських авторів певною мірою проявилося несприйняття капіталістичних відносин, реформ та вільного ринку, а також відобразилося характерне для перехідного періоду засилля бюрократії, корупції, бандитизму. Однак особливо гостро цей стан страху й дезорієнтації, що межує з апокаліптичним відчуттям, виражений у російському дискурсі. Іншою прикметною тенденцією стала ностальгія за радянським минулим. Нерідко вона поєднується з ностальгією за втраченим ладом, що багатьом видається катастрофічним щодо наслідків.
Питання про білоруську колективну свідомість як своєрідну «сіру пляму», що почала окреслюватися в 1990-і роки, зовсім не банальне. Воно завжди виникає, коли пробують 307


Письменник • Література • Життя
розмірковувати про пострадянське суспільство, в якому, між іншим, взаємодіють протилежні за змістом тенденції, на чому свого часу наголошувала Світлана Алексієвич. З одного боку, помітний творчий чинник, що сприяє формуванню сучасної політичної нації та спонукає до переосмислення культурної спадщини. Саме тому в полі дискусійної уваги неминуче опиняються проблеми функціонування білоруської мови, історичного минулого народу, канону національної культури XX ст. та под. З іншого боку, у випадку Білорусі надто виразно проявився інерційний чинник, що зумовив ностальгійне апелювання до радянського минулого, а також спроби його реконструкції в новому геополітичному укладі. Не можна недооцінювати й фактор зовнішнього впливу. Зафіксований у радянський період статус білорусів як «меншого брата», що незмінно перебуває в полі впливу російської цивілізації й залежний від неї, загамував рух до набуття власної суб’єктної ролі в період державної незалежності республіки Білорусь.
Межовий час
Події 2020-го року, означеного масовими протестами та створенням національного фронту спротиву Білорусі, були багатообіця- ючими. Вони мали змінити на краще життя самих білорусів, але також реактуалізувати сприйняття країни поза її кордонами, тобто вивести нарешті Білорусь із сірої зони непевності й безперспективності. Ішлося зокрема про відновлення діалогу інтелектуальної еліти з простим народом, який був неможливим раніше, адже ці спільноти користувалися різними мовами — не тільки в переносному сенсі слова, але й нерідко буквально, коли білоруську сприймали як екзотичну мову малої групи інтелектуалів. Амплітуду такого уявного діалогу можемо відтворити з інтерв’ю, есеї, поезії білоруських інтелектуалів, що зібрана в антології «Ми прокинемось іншими». Вона досить широка — від ейфорійних заяв та патріотичного пафосу до глибокого розчарування та зневіри. Голоси білоруських інтелектуалів відображають особливості національного світосприйняття сусідів. Вони прикметні й у іншій площині, оскільки по-своєму характеризують конфлікт «русского мира» — не лише з Україною, а й зі світом демократичних цінностей в цілому.
Автори білоруської антології не були звичайними статистами, проте активними учасниками подій 2020 року. Вони не лише зацікавлено коментували події, а й самі були лідерами, організаторами та натхненниками громадянських акцій. Добре, що в книзі вміщено, крім інтерв’ю та есеїв, також вірші: ці твори слід оцінювати не тільки як художні тексти, а й як приватні документи, що фіксують емоції й переживання білоруської опозиції в її протистоянні з автократичним режимом Лукашенка. Серед авторів — імениті письменники, журналісти, правозахисники, але також — молоді активісти протестного руху. Це Уладзімір Арлов, Марія Мартисєвич, Дмитрій Строцев, Ганна Сєвєринець, Альгерд Бахаре- вич, Таццяна Нядбай, Андрей Хаданович, Юля Цімафєєва, Уладзь Лянкєвич, Вальжина Морт. Звісно, в центрі уваги їхніх розмислів — доля рідної Булорусі, проте не тільки: автори також торкаються широкого кола насущних питань, від яких неможливо відмежуватися в сучасному світі, слідуючи своєрідній традиції білоруської літератури відособлення, ізоляції та дистанціювання від реалій.
В оцінці білоруського спротиву 2020 року можна помітити прослідки романтичних ілюзій патріотичної інтелігенції, що мають коріння в історії XX ст. (принагідно завважимо, що доля білоруського культурного відродження була не менш «розстріляною», ніж українського). Водночас завважуємо наскрізний мотив співпричетності та відповідальності мистців за долю сучасної Білорусі. Помітне також застереження щодо травми, яке повторюється й акцентується в кількох текстах антології. Ідеться про травму колективної свідомості білорусів, яка значною мірою сформувала національну ідентичність та пов’язана з масовим терором періоду Другої світової війни. Однак травматичний досвід XX століття був значно масштабнішим: 308


Ярослав Поліщук | Уроки національного спротиву
він обіймає і Першу світову війну та революцію, і період сталінських репресій, і пізніші утиски білоруського руху. У радянській, міцно оцен- зурованій, версії історії, на жаль, все звелося до травми війни, причому в масовій свідомості білорусів саме вона є визначальною особливістю сприйняття минулого.
Нарешті, сучасні репресії, що показали брутальну основу авторитарної влади Лукашенка, є логічним продовженням старої радянської практики поневолення народу. Чи не стали вони можливими через неза- своєння уроків радянського тоталітаризму? Це безсумнівний доказ того, що несправедливе, криваве й цинічне минуле продовжує переслідувати сучасних білорусів. Схоже, що тяжіння цього минулого учасники протестів 2020 року таки недооцінили. Вальжина Морт стверджує, що білоруси мають своєрідну нелюбов до минулого, причиною чому є факт пізнання історії винятково за радянськими підручниками, на сторінках яких зумисно фальшовано правду. І навпаки, через художню літературу, як-от книжки Алеся Адамовича й Світлани Алєксієвич, можна було пізнати альтернативну версію минулого, засновану на народній пам’яті.
В умовах, коли травматичний досвід минулого не був засвоєний, доводиться заповідати його на майбутнє, коли таке пізнання вже не буде асоціюватися з небезпекою. Справді, за сприяння режиму Лукашенка трудну історію XX століття або замовчували, або фальшували. У Білорусі не відбулося критичного переосмислення минулого, і це одна з ключових проблем, яка стоїть на заваді руху білоруського суспільства до демократії й гуманістичних цінностей. Табуювання національної пам’яті — це той чинник, який відрізняє білоруський досвід останнього часу від українського. Тут, власне кажучи, починається лінія категоричного розриву, адже усвідомлення та засудження злочинів комуністичної влади в Україні все-таки відбувається, хоча й із виразним запізненням, тоді як у свідомості білорусів досі існує табу на такого роду іспитування минулим. Так чи інакше, питання критичного перегляду минулого залишається для білоруського народу актуальним, хоча вчергове його штучно виключили з порядку денного. Так сталося, що сьогочасні проблеми витіснили на марґі- нес рефлексію над минулим. Парадоксально, що радянський період білоруси досі оцінюють переважно позитивно; більше того, він вважається базовим для формування нації. Саме тому дискусії про радянську спадщину видаються не на часі, а проте саме ця спадщина зумовила застійні й реставраційні тенденції в суспільно-культурному житті періоду незалежності. Критичний перегляд радянської історії — з її масовими репресіями, депортаціями, страшними злочинами проти людяності, захланною державною брехнею, дискримінацією особи й цілих народів — усе ще уявна перспектива. Що такий перегляд вкрай необхідний і є, зрештою, умовою роз- блокування суспільної кризи та проведення успішних реформ, добре свідчать приклади сусідніх країн Балтії чи України.
Ілюзія «третього шляху»
Криза білоруського національного проекту ще більше поглибилась після 2020 року, коли владі вдалося локалізувати та нівелювати протестні настрої в суспільстві. Очевидно, що досі не знайдено такої формули білоруської ідентичності, яка була б переконливою та консолідувала цю спільноту. Вище вже вказано на марґіналізацію історичної пам’яті. Варто додати також чинник марґіналізації білоруської мови та етнічної культури, що призвело до системного розмивання спільних цінностей. З іншого боку, насаджувана владою модель ідентичності апелює більше до радянського минулого, ніж до майбутнього. У цьому вона ялова й безперспективна, бо органічно пов’язана з концепцією радянської людини та виразно протистоїть білоруській самобутності. Ще більш брутально й цинічно Росія насаджує культ радянщини в окупованій частині України, осягаючи масштаб геноциду супроти українського населення в 2022-2023 рр.
309


Письменник • Література * Життя
Білоруси не були втягнуті у відверту війну, проте розчинення білоруського державного проекту в «русском мире» йде шаленими темпами, і процес цей, очевидно, має незворотні наслідки. Незважаючи на великий сплеск масової солідарності, проявленої білоруськими активістами в 2020 році, важливі аспекти національної ідентичності залишаються не обговореними та дискусійними. Схоже, білоруські інтелектуали змирилися з таким станом речей: констатуючи незворотні втрати у мовній політиці, вони песимістично ставляться до перспектив рідної мови. І тут, як видається, знову потрапляють в ілюзію «третього шляху», не усвідомлюючи, що мовно-культурна асиміляція однозначно веде до втрати білоруської суб’єктності — не тільки на рівні держави, а й на рівні культури. Дискусія щодо повернення гідності білоруській мові нині зайшла в глухий кут, причому це сталося на тлі масових протестів 2020 року. Один із популярних мотивів, який звучав у цей час, полягав у толеруванні російської як мови спротиву: таку позицію відстоював зокрема російськомовний поет Дмітрій Строцев. Мартисевич зокрема підкреслює, що прикметою громадянської нації, яка формується, є білінгвізм на кшталт шотландського. Українцям, які тепер чудово знаються на тонкощах політичного маніпулювання російською мовою як підставою захоплення територій сусідніх держав, не треба доводити, наскільки ризикованими є подібні оцінки. Хай вони видаються благодушними і наївними в устах письменників, правозахисників чи журналістів, зорієнтованих на європейські норми та звичаї, проте в актуальних умовах повзучої російської анексії Білорусі є просто-таки небезпечними.
Спроба білоруської революції обернулася болючою поразкою, однак гострі суперечності, які викликали цей рух, не були зняті з порядку денного. Повномасштабна війна Росії в Україні стала черговим іспитом для білоруських інтелектуалів. Слід додати, що війна загнала їх у глухий кут. Голоси представників білоруської еліти лунають нечасто, розрізнено й надто слабко, їх не чути в загальному інформаційному шумі наших днів. Не завважимо й ретельного аналізу воєнних подій, а він дуже знадобився би білорусам — як умовний сценарій того, що незадовго може стати реальністю також у їхній країні (легковажно було б не прораховувати шансів перекидання збройного конфлікту також на білоруські терени). Війна не привела до консолідації опозиційних сил, хоча мала би спонукати до цього. Непростий пошук білоруського шляху в майбутнє триває.
Ілюзія «третього шляху»
Тим часом в Україні набуття колективної ідентичності увійшло в гостру й радикальну фазу, що стало можливим через брутальну воєнну агресію сусідньої держави, прикриту фальшивою риторикою про «братній народ». Прикметно, що в актуальних текстах українських авторів можемо спостерігати ті ж таки наріжні проблеми, які ми завважили в їхніх білоруських колег. Вони напряму пов’язані з творенням колективної ідентичності на руїнах радянського цивілізаційного досвіду, який необхідно системно переосмислити. Однак рефлексія українських інтелектуалів виразно відмінна від роздумів білорусів: вона відвертіша, сміливіша, радикальніша. Як видно, українські автори вже перейшли «точку кипіння» й позбулися ілюзій щодо російського сусіда та спільного радянського минулого.
А спільне проблемне тло, відстежене на прикладі антологій «Воєнний стан» та «Війна 2022», з одного боку, та збірки «Ми прокинемось іншими», з іншого, охоплює три важливі площини: 1) історичної спадщини та її деколонізації, тобто системного перегляду історії; 2) рідної мови, її офіційного та приватного статусу, а також сфери її вживання; 3) сприйняття суспільних запитів на рівні індивіда — його активної суб’єктності та емоційного переживання дійсності. Це принципові моменти само- рефлексії людини на межі розуміння дійсності, яку не можна прийняти. Молодий письменник, а тепер воїн Артем Чех закликає співгромадян: «Згадувати і мріяти, ловити хоч би зрідка силу моменту, коли, схоже, більшість когнітивних 310


Ярослав Поліщук | Уроки національного спротиву
і сенсуальних функцій після усіх цих важких місяців уже відімкнені як рудиментарні». Екстремальні умови виживання в кривавій війні, в якій ворог поставив під сумнів саме існування нації й держави, диктують відповідний тон і настрій: вірші, щоденники чи есеї, написані в цей період, цікаві саме як індивідуальне вираження колективної травми й мобілізації духу. Вони фіксують різний градус емоційної напруги, проте не викликають сумнівів щодо волі спротиву та стійкості українців, які протистоять жорстокому російському агресорові.
Можна констатувати, що в умовах повно- масштабної війни відбулася рішуча консолідація українців навколо спільних цінностей, причому в прискореному режимі. Цей час схиляє не до зосередженої рефлексії, а до відчайдушного й рішучого опору, адже йдеться про безпеку й життя кожної людини, родини, цілого народу. Тому, як твердять українські інтелектуали, травми минулого відступають на другий план, з’являється нова вивільнена енергія, що дає силу до боротьби. Так, Софія Андрухо- вич в есеї з парадоксальною назвою «До війни я була письменницею» зізнається: «Коли я була письменницею, я досліджувала травму, почуття провини й тоталітаризм, який нищив людські життя в XX столітті. Зараз кожен українець потерпає від почуття провини, що робить занадто мало — роблячи більше, ніж можливо. Травма розпанахала кожного з нас усередині, але, тісно сплавившись із відчуттям спільності й турботою про інших, вивільнила енергію, недоступну в нормальному стані».
Унікальність досвіду, здобутого у війні, вирізняє українців, а також спонукає до пошуку нової мови для вираження поточних переживань. На цьому тлі підлягає знеціненню старий досвід, що єднає в пам’яті страшної кривди війни. Здавалося б, варто його освіжити, і білоруська пам’ять Другої світової війни може в цьому контексті бути корисною. Однак травматичне переживання минулого не єднає українців та білорусів. Чому? Можливо, через те, що для перших воно втрачає сенс, відходить на другий план під тиском актуальних подій та переживань, які домінують у публічному просторі. Для других (білорусів) травма минулого ще не набула нового рівня осмислення: вона лишилася багато в чому непроговореною (на рівні літературних творів та кінофільмів, але без залучення ширшого пласту приватної пам’яті, родинних оповідей, усних історій тощо). Тому-то криза нерозуміння й роз’єднаності українців та білорусів триває.
Війна оголює почуття й переживання, проте водночас сприяє звільненню від давніх стереотипів. Один із них — уявлення про спорідненість та спільний шлях східнослов’янських народів. Під тиском масової радянської, а потім російської пропаганди цей міф утілився в фальшивому, внутрішньо спустошеному гаслі «братніх народів». В Україні воно однозначно спрофановане. Жахливі російські злочини, що відкрилися світові в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі тощо, остаточно переконують: маємо справу з абсолютним злом, яке можна побороти тільки активною протидією, а не закликами до гуманізму й братерства. Разом із усвідомленням цього зла приходить розуміння неможливості будь-якого спілкування з агресором, будь-якого сентиментального тону, що нагадує колишні зв’язки.
Відмінність українського та білоруського проектів у цьому плані особливо вражаюча, причому вона набула такої якості саме в останні роки (переважно після початку війни в 2014 році). На тлі рішучості українців, що вирішили будувати власну ідентичність на цінностях демократичного світу, поєднаних із осмисленням національної культури та історії, примарною видається перспектива білоруського проекту, що принципово не позбувається російської культурної матриці й залишається невизначеним, значною мірою (більшою чи меншою, тут не так важливо) в орбіті «русского мира». Лишається сподіватися, що дух національного спротиву, явлений під час масових політичних протестів 2020 року, не пропав марно, він акумулюється в майбутній рух, який — уже в повоєнних умовах — охопить Білорусь і призведе до рішучих змін її статусу російського сателіта. ■
311


Ярема Кравець
«ОБ’ЄДНАНІ ЖАННОЮ Д’АРК»
Леся Українка та Юрій Клен на сторінках ліонського бюлетеня «Приятелі Жанни д’Арк» (грудень, 2021).
Французькомовне Лесезнавство має свої певні цікаві здобутки: пам’ятаємо про паризький симпозіум, що відбувся у квітні 1982 року, організований УВУ та Сорбонною, на якому було проголошено понад п’ятнадцять наукових доповідей. Знаємо про розділ «Леся Українка» у сарсельській антології української літератури ХІ-ХХ ст. (2004 року видання). Відомо нам і про окремі бельгійські французькомовні видання поетеси і драматурга, ініційовані українським бельгійцем Андрієм Свірком (1920-1994), а також ті оцінки творчості Лесі Українки, поодинокі переклади її віршів, що з’являлися у різних французькомовних виданнях та періодиці вже з початку XX століття. Широко про це говорилося, зокрема, в нашій обширній публікації «Французькомовне прочитання Лесі Українки: критика, переклади», поміщеній у виданні «Волинь філологічна: текст і контекст. Універ- сум Лесі Українки. Збірник наукових праць. Вип. 22, Луцьк, 2016, С. 288-313.
Пропоноване тут повідомлення цікаве насамперед підтвердженням постійного існування літературної спадщини Лесі Українки у сфері інтересів французькомовних науковців.
Окремі аспекти творчості Лесі Українки та Юрія Клена зацікавили авторів грудневого за 2021 рік (номер 52) видання «Le Porche» («Портик») «Бюлетеня приятелів Жанни д’Арк і Шарля Пеґі (Росія, Польща, Фінляндія, Естонія)», видання, започаткованого в Ліоні ще понад 25 років тому.
У передньому слові до читачів цього номера Ів Авріль, засновник і скарбник бюлетеня, зазначив, що його 52 номер відрізняється від попередніх принаймні двома особливостями: найперше значною кількістю реферативних викладів. А також тією обставиною, що 2020 рік був роком сотої річниці канонізації Жанни д’Арк. «Ця подія, зазначив Ів Авріль, посприяла друкові значної кількості праць різних жанрів — духовних, історичних, навчальних, розповідних у формі есеїв, творів поетичних, казок, романів, театральних п’єс. Наш бюлетень повинен був здійснити вибір того, що ми поважали найцікавішим» [1, С. 1]. До слова сказати, у бюлетені, окрім Лесі Українки та Юрія Клена, подана, як зазначалося, канадсько-англійська стаття «Маруся. Степова Жанна д’Арк», ініційована Вірджіні- єю Шевальо, працівницею бібліотеки Орлеанського центру Жанни д’Арк. Це наукове дослідження науковиці Ксені Кібужинської університету міста Торонто під повною назвою «Степова Жанна д’Арк. Маленька українська селянка — героїня Третьої Республіки» є французьким перекладом Іва Авріля із англомовного видання, що з’явилося 2004 року у нью-йоркському Columbia University Press як один із розділів монографії «East Europe as monographs», Праця Ксені Кібужинської відкривала перший тематичний розділ цього бюлетеня — «Жанна д’Арк». Далі упорядники видання запропонували цікавий триптих презентації трьох постатей української літератури, дотичних до тематики бюлетеня — Леся Українка, Микола Зеров (його переклад «Прощання з Мезою» Шарля Пеґі, в якому йдеться про монолог Жанни, яким вона 312


Ярема Кравець | «Об’єднані Жанною д’Арю
прощається із місцями, що були свідками її змужіння), Юрій Клен.
Ромен Весерманн, ліонський науковець, головний редактор бюлетеня, розлогою подачею «Жанна д’Арк в українській поезії» першими абзацами своєї наукової розвідки (далі містився Р.1: 1901: Жанна Лесі Українки”) згадав про найновіші українські дослідження, присвячені французькій героїні:» Жахлива воєнна актуальність і моє прочитання лаконічних, але дуже цікавих студій Оксани Кіт, молодої пошуковиці про «Жанна д’Арк в українському красному письменстві та україномовних перекладах». Французький науковець ознайомився із окремими публікаціями О. Кіт (2012-2022 рр.), подаючи їх перелік у короткій бібліографічній анотації до преамбули свого дослідження.
«Перший вірш української літератури, в якому згадується Жанна д’Арк, безперечно, належить великій письменниці Лесі Українці», — такими словами розпочав своє наукове повідомлення Ромен Весерманн. — <...>. Її українське прагнення незалежності пов’язувалося із зростаючим захопленням революційними ідеями. Тому й не дивно, що Леся Українка, яка любила торкатися великих тем світової літератури, захопилася постатею Жанни д’Арк, перейшовши далі до легенди про Грааля та міфу про Дон Жуана. Леся Українка є, безперечно, другою національною фігурою української літератури після Шев- ченка«. [1, С. 89-90].
У наступних рядках автор розділу звернув увагу на наступні вузлові питання:
— культурний місячник «Молода Україна (1900-1903), де 1901 року друкувався вірш Лесі Українки, повторений наступного року у виданні «Відгуки», Це видання, нагадав Ромен Весерманн, дістало позитивний відгук авторитетного щоденного львівського видання «Діло», (13 квітня 1902 року)- його уривок міститься у праці французького літературознавця («Йдеться тут про багату й різноманітну добірку віршів дуже симпатичної і талановитої української поетки. Більшість із них народилися на галицько-буковинському ґрунті під час перебування поетки в Карпатах. Подання книжки неймовірно гарне, шиковне, у стилі «Art nouveau», видруковане удвох барвах»).
Наступний абзац був переказом твору «Віче», як давнього спогаду про юні роки, спогаду дітей, які забавляються серед руїн Луцького замку.
«Чому наш вірш належить до циклу названого «Невольницькі пісні»? Насамперед це стосується теми пісні. Щодо рабів — це радше не ідеалізовані щодо старших осіб діти, а українські прихильники незалежності, а навіть соціалісти — революціонери віч-на- віч із царським гнітом, гнітом національним і реакційним. Нагадаймо собі, пише дослідник, текст «Голос російської ув’язненої», надісланий 1896 року французьким інтелектуалам.
На завершення цього лесезнавчого дослідження, вдало обрамленого двома світлинами української поетеси (1890 та 1896 років), французький науковець (і в даному випадку перекладач твору) зазначив, що текст «Віче» подано першою публікацією, «орфографія якої дуже близька до сьогоднішньої» [1, С. 92], а сам переклад цього твору Лесі Українки «є першим перекладом цього вірша французькою мовою і навіть взагалі першим французьким перекладом її твору» [Ibid].
Зазначимо добре знання автора розділу лесезнавчих видань трирівневого циклу творчості Лесі Українки, розуміння тексту «Віче», що особливо бачимо у коментуванні тих змін й уточнень, які вносила авторка після 1901 року, а також в окремих поясненнях, які подавав Ромен Весерманн як перекладач до французького прочитання вірша української поетки.
І на закінчення цієї цікавої студії бачимо вагомий рефрен французького науковця:
«Дев’ятнадцятилітня Леся ідентифікує себе з іншою французькою героїнею — Шарлоттою Корде, ще одним виявом тієї ж ідеї у психології молодої письменниці: ідеї про те, що треба звільнити приречену на ярмо націю і вбити тирана. Однак бачимо, що 1901 року, тридцятирічна Українка радше повертається 313


Письменник • Література • Життя
до Жанни- дитиною вона потайки виконувала її роль серед чудових романтичних обрисів закинених руїн» [1, С. 102].
Третій розділ українського триптиху ліонського бюлетеня названий «1933-1936: німецько-українська Жанна» повністю присвячений Юрію Кленови (Освальду Бурґгард- ту). Ліонський дослідник, докладно викладаючи життєвий і творчий шлях Юрія Клена, звернув увагу на важливіші події біографії українського неоромантика:
— Освальд Бурґгардт перейшов через найбільші трагедії початку XX століття:
Перша світова війна, російська революція, сталінські репресії, Друга світова війна.
— Юний Освальд виростав у багатомовному середовищі: німецькою розмовляла його сім’я, російська звучала у школі, українська серед місцевого люду, а польською спілкувалися поміщики.
— Перебуваючи як німецький колонізатор під час першої світової війни на північному засланні, Юрій Клен не знав, що його студію «Нові обрії в царині дослідження поетичного стилю» (1915 р.) рекомендували підручником для тогочасних університетів.
— Із Брест-Литовським миром 1918, коли Україна на короткий час стає незалежною, Освальд Бурґгардт бере активну участь в українському культурному Відродженні, вступивши у групу «неокласиків». Після не дуже тривалої педагогічної роботи (викладач німецької мови в українській АН; викладач перекладознавства у Київському лінгвістичному інституті) у жовтні 1931 року разом із сім’єю покидає Україну і зупиняється у Мюнстері.
— На велику шкоду радянському урядові Бурґгардт першим у Західній Європі розвінчує штучний голод, організований 1932-1933 в Україні. Саме 1933 року він вперше використовує український псевдонім Юрій Клен — корінний німець, Бурґгардт, бачив світ українськими очима, відчував його українським серцем.
—1939 року Бурґгардт як офіцер-перекла- дач мобілізований до вермахту.
Цей дивак, незважаючи на військові чини, при кожній нагоді захищає український народ, викликаючи тим самим обурення начальства, викриваючи навіть жорстокості нацистів, провіщаючи їм остаточну поразку! У січні 1942 року внаслідок запалення легенів покидає фронт, а у війську дуже задоволені, що знайшлася причина, аби позбутися такого надокучливого офіцера Бурґгардта.
— Саме у Мюнстері («можливо, найспо- кійнішому куточку світу», як писав Освальд) Бурґгардт написав більшість віршів, що увійшли в добірку «Каравели».
Серед них, зазначає французький літературознавець, німецький вірш «Жанна д’Арк», що не задовільнив автора. Уроджений в німецькому середовищі, вихований в рідній німецькій мові, перебуваючи серед німецько- мовного населення, Бурґгардт відчуває себе повністю українським поетом. Він переробляє німецьку версію, настільки розширює її, що перетворює її на найголовніший твір добірки- повністю завершений, наймогутні- ший, найбільш філософський, чи радше найбільш історіософічний. Таким чином, пише Ромен Весерманн, французьке середньовіччя змішується із сучасною Україною. Для поета Україна потребує таку героїню як войовнича хоча і суперечлива Жанна д’Арк — пастушка, але і проводирка, яка високо несе білу лілею (символ чистоти, Діви та королівства).
— Маємо цікаве явище білінгвізму — два тексти Жанни д’Арк: «український варіант пропонує нам побожну героїню із почуттям патріотичного обов’язку, натхненну свободою і готовою до самопожертви. Німецька версія також оспівує патріотизм, але тяжіє до містицизму: Жанна виступає індивідуумом, який противиться насильству, однак ця Жанна знаряддя в Господніх руках, вона належить до високоосвічених аристократів. У задумі твору Клена особа Жанни дозволяє на певний синтез між героїчною скандинавською баладою вікінгів і настроєм особистого звіряння провансальської пісня з посвятою трубадуру Бертрану де Борну», Неокласики (а між ними і Клен своїм віршем) 314


Ярема Кравець | «Об’єднані Жанною д’Арю
пропонують яскравий приклад того, як література розвивається із літератури. Звісно, для непідготовленого читача важко прокласти собі дорогу пізнання через складне плетиво історичних та мистецьких натяків, але неокласицизм — це більше ніж форма: це духовний зв’язок із Європою».
Бюлетень «Портик» подавав своїм читачам перший французький переклад німецького вірша Бурґгардта із докладним лексичним аналізом тексту, гармонії і настрою викладу, певної фонетичної гри між словами, багатством використання алітерацій та асонансів. Автор лаконічно переповідав сюжет твору, наголошуючи на особливому гармонійному викінченні цього німецького тексту.
Стосовно українського вірша, він є єдиним віршем такої величини, який Бурґгардт створив лише катреном. «Він розпочинається історією Жанни своїми першими шістьма частинами, а далі, із сьомою частиною діяння Жанни перенесені в Україну, вони збагачені деякими образами давньої української поезії».
Ромен Весерманн наголошує: «Україна потребує рятівника схожого на Жанну (VII), через трагічний стан країни (VIII) і невмолимі запити часу (IX). З’являється схожа паралель із «Мойсеєм» Івана Франка, до слова сказати великого приятеля Українки. Для Бурґгардта йдеться не про моральний ехетріит потрібний Україні, але про особу державницьку і войовничу» [1,С. 118].
Як і при аналізі німецької версії про Жанну д’Арк, французький літературознавець подавав докладне прочитання поетичної майстерності Юрія Клена, наголошуючи на використанні різних видів української метрики.
Нагадуючи слова Наталії Полонської- Василенко, яка у своїх спогадах про Юрія Клена (1967) зазначала, що обидві поеми треба читати так, як їх читав сам поет — «тихим голосом, без афектацій, але з почуттям» [1, С. 119], Ромен Весерманн ще раз звернувся до твору Освальда Бурґгардта:» Жанна в українській поемі більше переконана свого покликання — у дійстві твору не бачимо сумнівів, а лишень ностальгійні спогади про давнє селянське життя. Українською мовою навіть не маємо згадки про смерть на вогнищі. Можна зазначити у цьому творі органічну силу українського слова; його пластичність, лаконічність, енергійність особливо хвилюють у цих дуже трагічних воєнних часах» [1, С. 138]. -
20 лютого 2023 р.


Володимир Скринченко
ТАЄМНИЦЯ ЖІНОЧОЇ КРАСИ або
ПОРТРЕТ ГЕРЦОГИНІ ДЕ БОФОР
Він обезсмертив її, цей дивовижний англійський художник Томас Гейнсборо»,» Напевно, осягнув він таємницю жіночої краси і втілив усю чарівність прекрасної половини Англії XVIII століття у портрет — у неземний образ герцогині де Бофор» Тиха грація й витончена скромність, загадкова півусмішка вологих уст та чисто англійська вишуканість цієї вельможної леді уособлюють саму поезію і привабливість молодості, «Её глаза — как два тумана, / Полуулыбка, полуплач, / Её глаза — как два обмана, / Покрытых мглою неудач,,,» — ці зворушливі поетичні рядки Миколи Заболоцького на посвяту до іншої — Олександри Струйської, з портрета Федора Рокотова, можно віднести й до чарівної леді з туманного Альбіона — герцогині де Бофор, І здається, що під прозорою її шкірою відчувається пульс тої самої «блакитної крові», якою так пишалася гордовита англійська знать! Майже на сорок років пережила вона геніального творця свого портрета та увійшла в історію світової культури, проте лишилася у серці мільйонів своїх шанувальників. Мабуть, тому й вічне мистецтво, що, увібравши у собі ауру минулих епох, нагадує нам про сучасне, та ще й спроможне зазирнути у майбутнє.,.
ТОМАС ГЕЙНСБОРО ТА ЙОГО ЧАС
Не віриться, нібито художник творив свій шедевр «заради скоринки хліба», як він стверджував колись. Адже портретам присвятив Гейнсборо усе своє життя — він написав їх більше 700. Напружена праця й примхи вельможних замовників виснажували його та навіть доводили до розпачу. «Мене нудить від портретів» — збурювався іноді художник.
Однак, працював, не покладаючи рук...
Томас Гейнсборо жив і творив у золоту добу англійського живопису XVIII століття. І у блискучому сузір'ї своїх колег — Вільяма Хогарта й Джошуа Рейнольдса, Джорджа Ромні та Джона Констебля — він був зіркою найвищого ґатунку.
Портретний живопис Англії осяяний віртуозним мистецтвом Антоні- са Ван Дейка, великого голландського художника, котрий чимало працював на англійського короля Карла І. Він створив неповторний, романтичний стиль у портретах придворної знаті, який дещо ідеалізує її аристократизм, вишуканість образу й підкреслену елегантність. Творчість великого голландця й стала провідною зіркою для Томаса Гейнсборо.
316


Володимир Скринченко І Таємниця жіночої краси або Портрет герцогині де Бофор
Однак у мистецтві Гейнсборо йшов своїм шляхом: він уперто нехтував класичними теоріями сучасних йому художників і невтомно шукав своє у методах живописної майстерності. Джерелом його творчої наснаги були люди — герцоги й лорди, герцогині і графині, та навіть — «дами півсвіту», як тоді називали довгоногих красунь-актрис. Особливістю таланту художника була спроможність створити портрет-шедевр з людей звичних, нічим не значущих, що не відрізняються від решти. Але він шанував театр і людей театру — геніального актора Девіда Гарріка та видатного драматурга Річарда Шерідана, портрети яких у творчому спадку митця посідають особливе місце.
Живописній манері Гейнсборо була властива віртуозна легкість, тонка світлотіньова гра, дінамічність дрібних різнокольорових мазків, начебто прозорих, але з примхливими відтінками, які переливаються з одного у другий, даючи той невловимий рух життя, відчуття мінливості, що неможливо передати іншим чином. Новаторство Гейнсборо виявилося й у використанні у полотнах холодних блакитних кольорів як домінуючих. На думку митця, саме це створювало вишукану тональність палітри, підкреслюючи шляхетність духу та одухотвореність його художньої моделі. Але це заперечував його колега у мистецтві сер Джошуа Рейнольдс, президент Королівської академії Англії.
Любов Гейнсборо до живопису та музики сприяли виявленню найтонших кольорових гармоній, музичного ритму творів його мистецтва. Закоханий у природу, він вже на початку своєї творчої біографії створює своєрідний тип портретної композиції, збагаченої пейзажним фоном, гармонічно співзвучним настрою героїв його портретів, причому природа дедалі стає ідеальним середовищем для цього. Невипадково вважали, що істинним покликанням портретиста Гейнсборо було саме відображення природи. Митець залюбки передає типові для англійського національного пейзажу вологу атмосферу і розсіяне світло, які суттєво зм'якшують контури предметів. Протягом життя він невтомно працював над сільськими пейзажами, відтворюючи насичені кольори золотих нив, густу зелень лісових узлісь, живописних парків і прозорих гаїв. Образи природи Гейнсборо суттєво вплинули на розвиток англійського живопису XIX століття, зокрема на мистецтво Констебля.
317


Письменник • Література • Життя
Серед багатьох шедеврів митця — портрет Сари Сіддонс, актриси-примадонни театру Друрі-Лейн, неперевершеної виконавиці ролі леді Макбет на європейській сцені. Цікаво, що цей портрет йому ніхто не замовляв. Художник малював його за власним бажанням, завдячний талантові актриси. У Гейнсборо чимало шедеврів, але таких значущих, як портрет Сари Сіддонс — одиниці. Як митець Гейнсборо у 1780-ті рр. XVIII століття піднявся на новий якісний щабель. Саме тоді ним були створені найвизначніші жіночі портрети, яким властива щира простота й глибока психологічна насиченість образів поряд із поетичністю. Романтична привабливість художніх моделей Гейнсборо наводить на думку, що й сам він, певно, причетний до світської тусовки тогочасного Лондона. Але б тоді його частіше згадували у мемуарах, листах і плітках тої доби. Та на жаль...
Тяжкувато художнику у Лондоні. Англійська нудьга... Він цілковито пізнав лицемірство столичних звичаїв — але ж у глибині душі лишався провінціалом. А у Лондоні життя його минало у художній майстерні, серед пензлів і мольбертів, у Шомберг-Хаусі, куди нікого не запрошував, оскільки особисте життя його не дуже склалося. Скупість дружини, яка рахувала кожний пенні у його кишені, психічні розлади у обох доньок, що не мали наречених навіть при багатстві й славі їхнього батька, все більше засмучували художника. Він все більше відчував душевну потребу у відпочинку, у мандрах до рідного краю, до Суффолка, де щасливий був колись, на світанку життя, де пройшло його дитинство...
Якось, зустрів він під час своїх натурних сеансів з живопису юну леді небаченої краси. Вона увійшла у пейзаж та у серце художника. Ця юна леді на ймення Маргарет стала його музою та дружиною. Її доля, однак, схвилювала ще й декого — поважного джентльмена, герцога де Бофор, який лишив їй у спадок річну ренту у 200 фунтів (за тим часом — справжнє багатство). Є й свідчення, що підтверджують батьківство герцога де Бофора по відношенню до Маргарет. (Головне, що рента акуратно сплачувалася їй протягом усього життя банком Хоурів у Лондоні — адже там обізнані були щодо таємниць своїх клієнтів).
Родове коріння герцога де Бофор походить від знаменитого Франсуа де Бофора, онука французького короля Генріха IV, постаті легендарної — лідера Фронди, одного з героїв романів Олександра Дюма «Двадцать років потому» й «Віконт де Бражелон». (Не випадково Маргарет натякала, що в її жилах тече королівська кров).
Напевно, і портрет герцогині де Бофор виник не випадково...
ПУЛЬС «БЛАКИТНОЇ» КРОВІ
Дочка адмірала Боскауен вона вийшла заміж за герцога де Бофор в 1766 році. Портрет герцогині де Бофор («Портрет дами у блакитному») посідає чільне місце серед шедеврів світового живопису у зібранні Ермітажу (Санкт-Петербург).
В ньому ще відчувається вплив Ван Дейка, але...
Як Вам вдалося це чудо, пане Томасе?
Звідки цей тремтливий подих моделі? Складається враження, що пасма волосся не пензлем виконані, а вимальовані м'яким олівцем. Тканина одягу 318


Володимир Скринченко І Таємниця жіночої краси або Портрет герцогині де Бофор
герцогині зливається з її шкірою, з її тілом в єдине ціле. Тонка шия красуні начебто неспроможна витримати увесь тягар зачіски, а голова її ледь схиляється, мов екзотична квітка. Білі пір'я, лазурова стрічка на її капелюшку й напудрене волосся облямовують її обличчя наче своєрідним ореолом...
Хто підказав Вам цю вишукану кольорову гамму, цю гармонію холодно-блакитних мерехтливих тонів, завдяки чому цей портрет і справді здається блакитним, адже це «Portrait of a Lady in Blue», як кажуть в Англії. Світлі, сяючі кольори переливаються, немов вода, віддзеркалюючи небесну далечінь. Тиха грація й витончена скромність, загадкова півусмішка вологих уст та чисто англійська вишуканість цієї вельможної леді уособлюють саму поезію і привабливість молодості. І здається, що під прозорою її шкірою відчувається пульс тої самої «блакитної» крові, якою так пишалася гордовита англійська знать!
Позираючи цей портрет, мимоволі відчуваєш своє хвилювання та сльози на очах...
МИ НЕ ПРОЩАЄМОСЯ...
Наприкінці 1780-х рр. XVIII століття, у переддень свого 60-річного ювілею, талант Гейнсборо був у розквіті. Але митця не полишало передчуття раптової смерті, тому й зобов'язав свого друга Річарда Шерідана бути присутнім на його похоронах. Доля була до нього безжалісною: він полишив цей світ у серпні 1788 року (за діагнозом лікарів — від раку).
Майже на сорок років пережила герцогиня де Бофор геніального творця свого портрета та померла у глибокій старості — 1828 року. Художнику жаль було розлучатися з мистецтвом. Та наостанок він казав: «Ми усі йдемо на небеса, і Ван Дейк разом з нами».
Незадовго до смерті завітав до нього сер Джошуа Рейнольдс, президент Королівської академії Англії. Вони, нарешті, помирилися, ці друзі-суперники...
Данину шаноби до памяті покійного та біль утрати висловив Рейнольдс у своїй XIV промові до студентів Королівської академії. Віддаючи належне генію Томаса Гейнсборо, сер Джошуа, однак, не радив молодим художникам брати за еталон неординарні творчі принципи сера Томаса та іти по його стопах у мистецтві.
Однак час винесе свій вердикт. Мистецтво Гейнсборо, його експерименти з кольором передбачили численні досягнення імпресіоністів, вплинули на творчість митців молодого покоління — Джона Констебля та Ежена Делакруа.
Начебто, усе...
Але ми не прощаємося з Вами, пане Томасе! Адже частка Вашої душі лишилася у цьому шедеврі — портреті герцогині де Бофор.
Як Вам вдалося це чудо, пане Томасе?
Ви обезсмертили її, цю загадкову леді з туманного Альбіона, своїм магічним пензлем. І вона зобов'язана Вам своєю вічною молодістю...
Вона увійшла в історію світової культури, проте лишилася у серці та пам'яті мільйонів своїх шанувальників.
Але ми не прощаємося з Вами, пане Томасе!
Адже мистецтво вічне... ■
319


Давид Маркіш
Ізраїль
ЗОРЯ
ОДНОПОЛЯРНОГО
СВІТУ
Спеціально для журналу «Всесвіт»
Переклад Юрія Буряка
Годинник Судного дня» показує максимальне наближення стрілок до 12 — до точки ядерної катастрофи. Під’їжджаємо... Це не тріумф науково-технічних досягнень, це торжество варварства наших прямоходячих сучасників.
Що краще: палиця із цвяхом на кінці чи атомна бомба? Це як подивитися... Метод порівняння, що проклюнувся в нашому середовищі ще в допотопні часи і процвітає по сьогодні, безглуздий; що краще — яблуко чи груша? Хто гірший — Толстой чи Достоєвський? Будь-який суб’єкт буття є унікальним і не піддається порівнянню з іншим. Порівняння веде до конкуренції, суперництва, образливої риторики. Слова б’ють, подібно до каменя з Давидової пращі, й пускають кров.
Не дефіцитом культури знеможений наш світ. Навпаки: різноманіття дрімучих родових і племінних культур планети, позначеної шрамами кордонів, веде до аґресивного нерозуміння людьми один одного. Сьогодні, за всеохопно- го поширення доступних кожному засобів зв’язку, ідеї — від найбезглуздіших до бритвено небезпечних — безперешкодно розлітаються, обезглужджуючи або озлоблюючи споживачів новин та поглядів. Вибірково використовуючи цю систему, політичні зловмисники з успіхом вливають у вуха та душі простаків і йолопів солодку отруту пропаганди. Життя сповзає до урвища дорогою, вистеленою фейками. Слово втрачає своє первісне значення, втрачає вроджену красу. Вільна гра уяви обертається сольними партіями політичних шулерів на «міжнародній арені», притрушеній закривавленим пісочком. То що ж це за дійства, в захопленні своєю ганебною роллю, ведуть — за рідко якими винятками — диктаторські «гравці» для зневаженої публіки? У що, ставлячи на кін життя людей і долі держав, вони грають? У покер — крапленими картами? У «наперстки»? Блюзнірське обезсмислення понять сприяє глобальному ошуканству і свідчить про вбогість масової культури, заточеної на обожнювання жалюгідних кумирів шоу-бізнесу та наочні досягнення технічного прогресу: польоти на Місяць чи спорудження надбомби.
320


Давид Маркіш | Зоря однополярного світу
Гуманітарна освітня культура врятує світ — якщо, звичайно, в неї вийде... Лихо в тому, що строката мозаїка безлічі ідеологій, замішаних на обмежених і куцих общинних культурах, створює досить-таки потворну картину. Спроба глобалізації, побудованої на комерційній основі, не дала відчутних плодів: бейсболка з написом «Я люблю кока-колу» на макітрі людожера з нетрів Амазонки ні на крок не змінила нашого світу на краще. Канібал з його специфічними смаковими пристрастями, пожираючи ближнього свого, дотримується традицій племені — і це, безперечно, вільний прояв культури. І ніжний багатоженець із гаремом стоїть на варті культурних звичаїв свого народу. І богобоязливі гімалайці, що затягують своїх підупалих старих, що конають, на священну гору, стерв’ятникам на роздзюбування, виконують культурний закон погребу — важливу складову будь-якої культурної спадщини. А культивоване до сьогодні «повітряне поховання» — похорон немовлят, незайманиць і вбитих блискавкою в кронах дерев!
З боку такі дивні підходи наших близьких сусідів по планеті до питань життя та смерті можуть видатися дикими, якщо не жахливими. Стривайте! Людина обдарована свободою вибору, обмеженою лише законами, породженими культурою. «Десять заповідей» — звід законів, прийнятих більшістю людства. Авторство цього споконвічного культурного зводу приписується Богові — отже, культура і є Бог? Кожен гомо сапієнс вільний сам собі відповісти на це запитання. А що ж до людожера, то в його очах представники юдео-християнської цивілізації мають вигляд недоумків і нездарисьок: адже будь-якому неупередженому спостерігачеві ясно, що з’їсти ворога — це дуже добре з будь-якого погляду... Ну, що ж, про смаки, як кажуть, не сперечаються.
Хоч би там як, розкид людських культур широкий і багатобарвний, і далеко не всі з них можуть стати в пригоді порятункові світу від краху. А єдина культурна основа для всіх, зібрана з поглядів великих мислителів-гуманістів — од ветхих часів Еклезіаста до наших дурних днів — спроможна. У XXI столітті густа мережа загальноосвітніх установ поширена по всьому населеному світу, і систематичне залучення дитини до основ загальносвітової гуманітарної культури має починатися з першого класу школи. Перше щеплення цієї культури має стати так само обов’язковим, як вакцинація дітей проти дифтериту; перша врятує від смертоносної хвороби, друга захистить від смертоносного здичавіння. Новонароджений з’являється на світ чорно-білим — добро і зло в душі немовляти сусідить на рівних, і тільки шліфування культурою визначить подальшу пропорцію цих фундаментальних складових будь-якого характеру.
Глобалізація культурних навичок — тяжке завдання, але підйомне. Світ ще й не те бачив: прозірливий корабел Ной уберіг життя від смерті. А ось приклад свіжіший: у двох світових війнах минулого століття люди, все ж таки, не загризли один одного до останнього екземпляра — а могли б і впоратися. Тепер, на порозі Третьої світової, перспективи куди похмуріші: не на благородний розум залишається сподіватися — де його взяти? — а на прихід нового Ноя.
Надію, яка ледь жевріє, підтримує наївний, а тому такий пронизливий схлип душі: «А раптом?!» А раптом пронесе, втрамбується як-небудь? Може, так, а може — ні. Але якщо і вціліємо, врятуємося найдивовижнішим чином, окалину всепоглинальної дикості зможемо збити лише добродійним впливом 321


Письменник • Література • Життя
культури. Чи це можливо? Хочеться сподіватися: надія завжди вмирає передостанньою.
Антиутопія набагато життєздатніша за утопію: «1984» Джорджа Орвелла настав і чатує за вікном, а «Міста сонця» Кампанелли ось уже чотириста років не видно за хмарами. А проте, зберігається місце і для утопії на задвірках нашого розуму. Для здійснення утопічного, на перший погляд, проекту «Вакцинація культурою» конче потрібного є одна обов’язкова умова: однополярність нашого світу. Відмовившись від небезпечного суперництва озброєних до зубів світових держав, ми позбудемося реальної загрози великої війни — останньої перед кінцем світу. За майже вісімдесят років Ялтинська угода Рузвельта, Чер- чілля та Сталіна дійшла дозрілого віку й зробилася непридатною. Сьогодні людством має стернувати одна держава — найвільніша, наймогутніша й най- багатша у світі, керована осудними й відповідальними політичними керманичами.
За ті ж самі насотані воєнною кров’ю десятиліття (а мир — усього лиш перепочинок між війнами) спорохніла і Організація Об’єднаних Націй, рішення про створення якої ухвалено було 1945-го, в тій самій Ялті, тією ж трійкою керівників антигітлерівської коаліції. Головне завдання ООН, до складу якої увійшли спочатку п’ятдесят держав, було однозначне: спільними зусиллями об’єднаних на базі цієї організації народів раз і назавжди убезпечити наш світ від майбутніх війн. Миру — мир!
Сьогодні ООН, з її 193 членами, перетворилася на реєстратора воєн та торгову арену для політичних меркантильних порахунків. Причина цього загальновідома: згубне суперництво між «великими державами» за світове лідерство. І під акомпанемент ядерних загроз і виття сирен ракетних атак світ провалюється крізь землю.
Все є можливим — крім того, що є неможливим і про що ми маємо як- найрозмитіше уявлення. Однополярний світ, якщо ми до нього доживемо, силовим рішенням відведе від одурених народів занесений над їхньою шиєю дамоклів меч війни. І тоді глобальна «вакцинація культурою» стане досяжною — за допомогою вибудованої заново ООН, звільненої від чиновницького засилля й такої, що набула нового пульсу. ■
Листопад 2023
322


Дмитро Дроздовський,
головний редактор
ЦЕЙ ДИВНИЙ ОДЕСЬКИЙ СВІТ...
Рецензія на: Korotko Alexander. Bera and Cucumber. Translator: Michael Pursglove. London: Glagoslav Publications, 2023.
«Бера і Огірок» українського письменника Олександра Коротка - книжка малої прози, яка сьогодні здобуває особливу значущість в аспекті концепту «м’якої сили» А. Еткінда. У 2023 р. видання побачило світ в англійському перекладі в Лондоні у видавництві «Glagoslav Publications» (замовити книжку можна на сайті видавництва: https://glagoslav.com/shop/bera-and- cucumber-by-alexander-korotko/).
«Бера і Огірок» — книжка оповідань, головним героєм яким доцільно визначити одеське буття. Він представлений особливою мовою, властивою саме цьому місту, а також особливою психологією, що виявляє етичні цінності й розкри¬
ває антропологічний вимір маленької людини. Одеський простір в оповіданнях
цієї збірки репрезентовано в категоріях Іншості.
Сьогодні в контексті повномасштабного вторгнення Одеса стала одним із символів української незламності: місто, яке довгий час перебувало в дискурсі впливів російської (імперської, радянської) політики, в парадигмі «Південної пальміри» (Санкт-Петербург — Північна Пальміра), сьогодні стало об’єктом військових атак і ракетних обстрілів, що забрали життя в багатьох людей. На тлі такого вияву незламності, що демонструє Одеса, книжка «Бера і Огірок» репрезентує особливий екзистенцій ний вимір міста, що реалізується в поведінці персонажів, у їхньому мовленні, в зображенні краєвидів тощо. Йдеться про Іншість як визначальний маркер такої ідентичності: дивна мова (перекладач М. Пурсґлав обрав у англійському перекладі химерну мову, яка є художньо створеним конструктом), незвичні герої, які ніби не мають особливо виразних характерів, проте постають тими, хто зберігає пам'ять і традиції.
Одеса в книжці показана як місто традиції, і це не традиція Російської імперії, а традиція маленьких спільнот, які мають різну ґенезу, проте які об’єднані спільним 323


Письменник • Література • Життя
бажанням витворити комфортний ойкуменічний простір, який існує не в парадигмі агресії, війни, заздрості. Люди тут живуть із відчуттям готовності допомагати одне одному, причому не акцентуючи на цьому. В оповіданнях показано дискурс дозвілля й побуту, де немає місця героїчному, де немає високої амплітуди в змінах психоемоційних станів, немає надмірності й показовості, немає фальшу та манірності. Водночас саме такий простір видається доцільним описати в координатах антропогенної реальності, коли суб’єкт (людина) не протистоїть об’єкту (природі), а перебуває з ним у голі стичних відносинах.
Саме такими показані персонажі оповідань у збірці «Бера і Огірок»: вони з’єднані зі світом моря, з пляжами й одеськими двориками, які постають продовженням їх ідентичності. Ідентичність персонажів збірки не вичерпується антропологічним, а розпросторює себе в загальних абрисах спільноти, у вимірах одеських ландшафтів і моря, що постає виразним маркером одеського дискурсу (образ моря в експресіоністський спосіб винесено на обкладинку англійського перекладу, який опубліковано в Лондоні восени 2023 р.).
Одеська ідентичність у книжці представлена як ідентичність, яка експлікує себе в бажанні сформувати невидимі форми взаємної підтримки, виявляючи себе в радості від зовнішнього світу, в єдності з Іншими. Щоденний плин речей передбачає стабільний вияв радості до світу. Одесити — люди, яка переймаються дрібницями, проте саме з цим дрібниць і формується найважливіше: любов між персонажами, довіра, здатність насолоджуватися світом як простором добра, гармонії та щастя. Концепт щастя буквально розлитий у самій природі: житті персонажів перетинається з морем, їх світ доповнюється стихіями й енергіями, що йдуть від сонця й моря. Важливим концептом у книжці постає концепт радості: якщо ти вмієш цінувати інших, ти радітимеш просто від спілкування з ними, бо кожний є унікальним. І спілкування персонажів між собою дає можливість наповнитися унікальною енергією іншого. У книжці реалізована особлива філософія радості від кожної прожитої хвилини (античний концепт «цінуй кожну мить життя»). Крім того, в оповіданнях в особливий спосіб представлено ніцшеанську філософію «вічного повернення». Персонажі ніби перебувають в одвічному просторі, який замкнений, проте не є обмеженим у плані вияву духу. Безкінечність людського єства позначена духовним зв’язком персонажів зі світом природи. З цього виникає уявлення про одвічний коло обіг енергії у світі, перетікання усіх в усе. Персонажі справді часом видаються вкрай подібними: вони ніби проекції одне одного, постійно доповнюють одне одного.
О. Коротко створив образ «маленької людини», яка, проте, аж ніяк не є типом «маленької людини», що традиційно репрезентований у російській літературі. Персонажі цієї книжки — архетипні аніми й анімуси, які живуть в енергіях любові й радості від усвідомлення, що їхній світ безпечний і гармонійний. Саме в такій парадигмі доцільно схарактеризувати психологію одеських персонажів, котрі розповідають читачам різні історії. Світ, зображений у книжці, є світом стабільності й умиротвореності. Тож представлений простір миру, гармонії, затишку й щастя протистоїть дискурсу війни, у який сьогодні змушена увійти Одеса, героїчно змагаючись за своє право бути в ціннісному бутті українського світу й протистоячи тим, хто прагнув протягом століть вписати одеський дискурс у парадигму російського імперського дискурсу. ■
324


Ярослав Петік,
старший науковий співробітник
музею видатних діячів української культури
ОГЛЯД ПЕРЕКЛАДУ ПОВІСТІ ДЖЕРОМА СЕЛІНДЖЕРА
«ЛОВЕЦЬ У ЖИТІ»
ТТ овець у житі»1 (“Catcher in the Rye”) — найбільш відома робота аме-
««У Ариканського письменника Джерома Девіда Селінджера, який був визнаний класиком ще за життя. Повість описує кілька днів з життя бунтівного шістнадцятирічного підлітка Голдена Колфілда і дає зріз суспільства Америки відповідного періоду, а також слугує за своєрідний «програмний твір» молодіжного нігілізму.
Ця книга сильно вплинула на світогляд багатьох людей, зокрема на рух гіппі, пізніх бітників, а також, після свого перекладу, вона стала відома і на теренах колишнього СРСР, зокрема, в Україні. Твір був популярним серед творчої інтелігенції на початку вісімдесятих та в період «відлиги». І це не дивно. Повість резонує із світовідчуттям молодих інтелектуалів у закритому (пост) соціалістичному суспільстві, де духовне безсилля є сусідом суспільного відчуження та гострих екзистенційних переживань.
На початку книги Голдена Колфілда виключають (у котрий раз) зі школи і він вирішує влаштувати собі імпровізовані канікули в Нью-Йорку перед тим як повернутися до батьків. Голден достатньо інтелектуально розвинений але не докладає зусиль до навчання через своє гостре неприйняття правил та норм оточуючого суспільства. Підліток підсвідомо налаштований на бунт (хоча сам можливо цього не розуміє) і тому перетворює майже кожну свою комунікацію з іншими в гостру полеміку або провокацію. Колфілд безперечно є непересічною особистістю схильною до тонких рефлексій та духовних переживань. Впродовж повісті Голден знаходиться у жорсткому конфлікті з оточуючим світом, що виявляється як в його спілкуванні з іншими людьми так і у внутрішніх монологах.
Підліток веде постійну атаку на «фальшиве» доросле суспільство пронизане лицемірством та моральним квієтизмом. На жаль, він не будує жодної позитивної програми для розвитку власної індивідуальності у суспільстві, а тільки «руйнує». Це веде його до неприємної розв’язки. Подібні ідеї та життєві періоди були в житті багатьох людей, але у Колфілда цей конфлікт виявляється особливо гостро і в кінці книги він опиняється в психоневрологічному санаторії.
1 Дж. Д. Селінджер. Ловець у житі. - 3 англійської переклав Олексій Логвиненко. Київ, Bookchef, 2022.
325


Письменник • Література • Життя
Втім, не можна сказати, що підхід молодого бунтівника не має жодного сенсу. Протягом книги Голден стає жертвою як фізичного насилля так і лицемірної «пасивної» агресії оточуючих. Крім того, підліток має романтичні погляди на життя, а майбутнє життя комерційного працівника видається йому страшною пасткою. Подібні погляди властиві багатьом молодим людям, але Голден Колфілд є крайнім випадком, дитиною, яка відмовляється пристосовуватись до світу («дорослішати»).
Можна стверджувати, що внутрішній монолог протагоніста це «вижим- ка» молодіжного нігілізму, який виникає під час зіткнення ще зовсім молодої «напів дитячої» душі з реальним дорослим світом. Відповідно, сприйняття книги читачем сильно змінюється з віком. В підлітковому віці співпереживаєш головному герою через згаданий потужний резонанс, а в більш зрілий період приходиш до висновку, що повість описує (не дивлячись на симпатичного протагоніста) цілком патологічний суспільний процес.
Конфлікт Голдена з оточуючим світом це симптом краху цінностей, тобто нігілізму, який, зокрема, розглядав філософ Фрідріх Ніцше. В системі філософа крах цінностей необхідний для побудови нових, але Колфілд «застряг» на середині цього шляху, цілковито занурившись у нігілістичну поведінку.
Таким чином, головна суть «Ловця у житі» це досконалий опис цієї нігілістичної поведінки. Селінджер надзвичайно талановитий письменник і цю задачу він виконує. Історія Голдена це глухий кут, але як і багато інших класичних творів він цінний тим, що вчить читача не потрапляти в аналогічну пастку.
Всі згадані деталі фабули важливі для розуміння перекладу, оскільки вони зумовлюють те, що перед перекладачем стоїть надзвичайно складне завдання. Окрім того, щоб передати текст повісті добре з чисто філологічної точки зору, автор перекладу має обережно окреслити його ідеологічне наповнення.
Чи вирази та вислови внутрішнього монологу Колфілда підкреслюють його характер? Як щодо конфлікту з оточуючими? Хто правий в цій ситуації? Чи можна сказати, що монолог є свідченням хворобливого стану свідомості чи, навпаки, це програма дій для послідовників? Чи варто взагалі залишатися нейтральним щодо цього конфлікту?
Переклад Олекси Логвиненка повісті Селінджера вперше виконаний ще за радянських часів. Автор перекладу вже, на жаль, пішов з життя в 2016 але останній передрук книги українською здійснений в 2022 році.
У вісімдесятих назва повісті була перекладена наслідуючи російський зразок — «Над прірвою у житі». Але надалі книга видавалась з назвою ближчою до англійською оригіналу — «Ловець у житі» (“Catcher in the Rye”). Вираз про «ловця» походить від одного з монологів Голдена, де він, міркуючи про власний життєвий вибір, стверджує що єдина заняття яке йому було б до вподоби це ловити дітей які бігають в полі жита над прірвою, не давати їм впасти в прірву. Образ є відсилкою на один з віршів Роберта Бернса.
Момент глибоко метафоричний. Саме це зумовлює складність перекладу. Зрозуміло, що прірва символізує «нігілістичний поворот» який зробило життя молодого Колфілда. Це означає, що герой один з тих дітлахів, якого, на жаль, ніхто не зловив? Чи це своєрідне попередження для читача, невеличкий «ключ» до того що відбувається з Голденом протягом твору? Хто є «Ловець»?
326


Ярослав Потік | Огляд перекладу повісті Джерома Селінджера «Ловець у житі:
Сам термін відсилає як до популярного американського виду спорту так і до численних християнських сюжетів. Ісус Христос та апостоли були «ловцями душ», які рятували грішників з профанного гріховного життя за допомогою віри.
Бейсбольну рукавичку-пастку, яка належала його молодшому брату, Колфілд описує в одному з епізодів на початку книги. Його брат помер в дитинстві, що спричинило у героя нервовий зрив. В кінці повісті, Голдена рятує він необдуманої втечі його молодша сестра.
Ці два епізодичні герої, очевидно, відсилають до дітлахів з метафори про поле та до пронизуючого творчість Селінджера образу молодості, який поєднує в собі наївність та глибоку мудрість.
Отже, «ловцем» стала сестра Колфілда? Чи дитяча мудрість та щирість це загалом єдиний засіб проти нігілістичного світогляду?
Перекладати «Ловця» є надзвичайно складним заняттям також через велику кількість сленгу та нецензурної лайки. Селінджер не є примітивним провокатором — кожне використання подібної лексики це художній прийом який підкреслює походження та світовідчуття Голдена, а також окреслює вже кілька разів згадуваний конфлікт з оточуючим середовищем.
З точки зору сьогоднішнього читача текст письменник не є вже таким нецензурним але треба мати на увазі що терміни накшталт “goddamn” («клятий», «чортів»), якими рясніє повість, на момент написання книги були нецензурною лайкою на рівні “f-word”. Отже, перекладачу треба обрати вірний тон та перенести цю лексику в іншу мову та часовий період.
Переклад Логвиненка не є ідеальним. В основному, лексика передана адекватно. Але можна сказати, що багато чого в тексті Селінджера, особливо згадані «вузлові моменти» щодо нігілізму, тільки проблематизується. Але сама ця проблематизація досить цікава. Автор перекладу наділив протагоніста живою українською мовою. Іноді складається враження, що читаєш про сучасного українського школяра, а не американця.
Нецензурні вирази передаються достатньо жорстко і сміливо, не можна сказати, що перекладач залишає «гострі» моменти для цензурних «ножиць».
На мою думку, одним з основних мінусів перекладу є широко використовуване застаріле слово «каналія», яким перекладач передає лайку Колфілда. Це слово належить іншій епосі, а для читачів з колишнього СРСР взагалі є меметичним виразом, який відсилає до відомого радянського фільму і тому руйнує «наративний ритм».
До «ідеологічних» мінусів я би відніс невелике викривлення психологічного портрету головного героя. В українському перекладі Колфілд відчувається значно «простішою» особистістю ніж в оригіналі. Голден дійсно використовує багато «молодіжної» лексики але автор спеціально побудував образ людини дуже молодої але інтелектуальної, яка за зовнішніми грубощами ховає власну недосвідченість. В перекладі Логвиненка видається що справа йде про хвацького парубка, чий конфлікт скоріше класово-соціальний ніж екзистенційний.
Але ця деталь надзвичайно суб’єктивна. Інший читая може вважати, що таке прочитання оригіналу більш правильне.
Загалом переклад читабельний, хоч і не геніальний. Український текст такий же цікавий та глибокий матеріал, як і оригінальна книга. Втім, справжньому поціновувану, який володіє англійською мовою варто перечитати в оригиналі. ■.
327


«Всесвіт» - журнал іноземної літератури. № 9-12, вересень-грудень, 2023 Засновник: ТОВ «Журнал «Всесвіт».
Свідоцтво про державну реєстрацію ЗМ1: КВ № 19840-9640 ПР від 04.03.2013
Телефон-факс: (+380 44) 537 22 05
e-mail: vsesvit.vsesvit@gmail.com - шеф-редактор;
vsesvit.journal@gmail.com - головний редактор
www.vsesvit-journal.com
Адреса редакції журналу «Всесвіт»:
Україна, 01054, Київ, вул. Олеся Гончара, 52, оф. 7.
Дизайн, набір та верстка комп’ютерного центру журналу «Всесвіт».
Підписано до друку 15.12.2023 Формат 70 х 100/16.
Зам. № 23-197. Ціна - за каталогом МЗУ.
Друк: ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф». Київ, вул. Віскозна, 8. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців: серія ДК № 2715 від 07.12.2006.