Тарас Шевченко

•Моє дружнєє посланіє

Вибрані твори

Київ

2008
УДК821

ББК84.4Укр1

Ш37

Ш 37 Шевченко Т. Г.

«...Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори — К.: Країна
Мрій, 2008. — 640 с.: іл. — (Сер. «Бібліотека школяра»)

І8ВМ 978-966-424-093-9

До видання включено вибрані твори видатного поета та
письменника, що виносяться на обов’язкове та самостійне
вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи з
української літератури.

УДК821

ББК84.4Укр1

© Т Крайнікова. Упорядкування,
передмова і примітки, 2008

І8ВМ 978-966-424-093-9

©ТОВ «Видавництво
«Країна Мрій», 2008
Шановні читачі!

Ми з радістю представляємо вам нову серію «Бібліо-
тека школяра». Цілком природно, що першою книж-
кою в ній є вибрані твори Тараса Шевченка «...Моє
дружнєє посланіє».

Серія обійматиме передовсім твори, що виносяться
на обов’язкове та самостійне вивчення за Програмою
12-річної загальноосвітньої школи.

Видання української літературної класики є вкрай
важливою суспільною потребою. По-перше, наші
книжки, сподіваємося, стануть настільними для шко-
лярів, адже нині до вивчення предмету «Українська
література» в школі висуваються високі вимоги: він
визначений як обов’язковий на зовнішньому неза-
лежному оцінюванні. По-друге, йдеться про представ-
лення перлин вітчизняної словесності — в цьому сенсі
наш проект може зацікавити широкі читацькі кола.

Ми, видавці «Бібліотеки школяра», хочемо склас-
ти яскраву картину українського художнього Слова.
І кожне видання — самоцінний фрагмент у цій своє-
рідній літературній мозаїці...

Оборонець правди животворящої...

Українська земля щедра на знаменитих людей: дер-
жавних діячів, митців, учених. Та батьком нації нази-
вають лише Тараса Шевченка. П. Куліш з цього при-
воду слушно сказав: «Були в нас на Вкраїні великі
воїни, були великі правителі, а ти став вище за всіх
їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив
нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села
опановувати: ти вчив нас правди святої животворя-
щої...»

А сам Т. Шевченко, звертаючись до своєї долі, від-
значав:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

(«Доля»)

Слово «просто» в цих рядках означає прямо, некри-
водушно. Саме так пройшов свій життєвий шлях ге-
ніальний син українського народу.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р.
у с. Моринці Звенигородського повіту Київської гу-
бернії (нині Черкаської обл.) у багатодітній родині
кріпаків поміщика В. Енгельгардта. Згодом Шевчен-
ки переїхали до Кирилівки.

Допитливий і меткий, восьмирічний Тарасик роз-
почав учитися. Його першим учителем став дяк
П. Рубан, а першими книжками — граматка, Псал-
тир, Часослов. У посланні «А. О. Козачковському»
(адресоване переяславському лікарю, Шевченковому
приятелю) поет згадував своє дитинство: як за п’ятак
він купив аркуш паперу, зробив з нього книжечку, об-
вів її хрестиками та візерунками з квітками, та й «спи-
сував Сковороду».

Освіченість, знання, культура відтоді й до остан-
ніх днів складали для нього велику цінність. У січ-
ні 1861 р., незадовго до смерті Т Шевченка, вийшов
у світ підготовлений ним «Буквар» для недільних
шкіл. А в планах були ще підручники з арифметики,
етнографії, географії, історії України...

І це в часи, коли навчання для кріпацьких душ аж
ніяк не вважалося першочерговою життєвою потре-
бою! Про це у поемі «Варнак» Т. Шевченко вже на
засланні писатиме:

Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись Богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинен знать невольник.

Таку важку істину Тарас зрозумів рано, бо ще мало-
літнім осиротів: коли йому було дев’ять років, помер-
ла мати, а через два роки не стало й батька...

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться,—

Хоч з гори та в воду! —

писав він у «Думці». І образ сироти з-під його пера
постане ще не раз: це й байстрюк Івась («Катерина»),
і Ярема Галайда («Гайдамаки»), і Варнак з одноймен-
ного твору.
Що ж судилося сироті без роду? Звісно, праця. Пас
вівці, був панським козачком, тобто слугою, супрово-
джував пана Енгельгардта-молодшого до Вільно і Пе-
тербурга.

Петербурзький період його життя розпочинається
у 1831 р. Наступного року П. Енгельгардт уклав чо-
тирирічний контракт із майстром петербурзького ма-
лярного цеху В. Ширяєвим — людиною, за словами
Т. Шевченка, неотесаною і жорстокою. У цього «так
званого кімнатного живописця» здібний самоучка
брав перші уроки з образотворчого мистецтва, під його
керівництвом розписував театри столиці. А в місячні
ночі крадькома поспішав до Літнього саду — малюва-
ти. За таких обставин Т. Шевченко познайомився із
художником (до речі, земляком) І. Сошенком, про що
згадував у повісті «Художник»: «Підходячи до того
місця, де велику алею перетинає поперечна і де серед
богинь та богів Сатурн жере своє дитя, я мало не на-
штовхнувся на живу людину у брудному тиковому
халаті, що сиділа на відрі якраз навпроти Сатурна.

Я зупинився. Хлопчина (бо то справді був хлопчина
літ чотирнадцяти або п’ятнадцяти) озирнувся й почав
ховати щось за пазуху. Я підійшов до нього ближче,
і спитав, що він тут робить.

— Я нічого не роблю,— відповів хлопчина сором’яз-
ливо.— Йду на роботу, та по дорозі до саду зайшов.—
І, трохи помовчавши, додав:— Я малював.

— Покажи, що ти малював.

Він вийняв з-за пазухи чвертку сірого письмового
паперу й несміливо подав мені. На чвертці було до-
сить правильно намічено контур Сатурна.
Довго я тримав рисунок у руках і любувався замур-
заним лицем автора.»

Із цього епізоду розпочинається історія викупу
Т. Шевченка з кріпацтва. До неї, вболіваючи за долю
талановитого юнака, що був панською власністю, до-
лучилися конференц-секретар Академії мистецтв
В. Григорович, художник О. Венеціанов, поет Є. Гре-
бінка, композитор М. Вієльгорський. А вирішальне
значення для справи мала лотерея, на якій був про-
даний портрет учителя царевича, російського поета
В. Жуковського, створений художником К. Брюлло-
вим. Викуп обійшовся в 2500 рублів (це були вели-
чезні кошти!). Тож, 25 квітня 1838 р. Т. Шевченко
одержав відпускну... Годі переоцінити карколомну
зміну, що сталася у його житті — змогу вільно почува-
тися і вільно творити. Йому відкрилися театри столи-
ці, літературні салони, виставки, концерти, він почав
вивчати французьку мову, історію України.

Через місяць після викупу Т Шевченко — сторон-
ній учень Академії мистецтв у класі К. Брюллова. До
свого наставника, друга він проніс повагу через усе
життя —у щоденнику називав його «Великим Кар-
лом», «безсмертним», «палким поетом і глибоким
мудрецем-серцезнавцем». Навчався Т. Шевченко
успішно: за полотна «Хлопчик-жебрак, що дає хліб со-
баці»; «Циганка-ворожка»; «Катерина» здобув срібні
медалі. Академія мистецтв вшанує митця і пізніше —
у 1860 р. присвоїть йому звання академіка-гравера.

Так, Т. Шевченко знаменитий не лише як майстер
поетичного слова, а й пензля. Йому належать чу-
дові акварелі, сепії, графіка — це понад 1200 робіт.
Вражають глибоким психологізмом виконані ним
автопортрети, портрети А. Ускової, Г. Закревської,
Л. Полусмакової та інші. Як художник, він мав вели-
кі задуми — хотів створити (і створював) серію офор-
тів «Живописна Україна». Альбоми під такою на-
звою мали відображати історію України, архітектурні
пам’ятки, мальовничу природу...

На початку навчання в Академії розквітнув також
поетичний талант Т. Шевченка. У щоденнику він зга-
дує появу своїх перших літературних творів, напи-
саних в майстерні К. Брюллова: «Над чим працював
я в цьому святилищі? Дивно й подумати... Я компо-
нував тоді українські вірші, що потім спали таким
страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його ча-
рівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці
свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крові гайдамаків.
У сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче
в гарячому дикому степу наддніпрянському, переді
мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних
гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний мо-
гилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя
безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній
красі своїй... І я задумувався, я не міг одвести своїх
духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покли-
кання — і нічого більше.» Саме це «всемогутнє по-
кликання» призвело його як до великих життєвих
випробувань і страждань, так і до світової слави.

А розпочиналося все з невеликої брошури, що ви-
йшла 18 квітня 1840 р. коштом українського поміщи-
ка П. Мартоса і називалася «Кобзар». Вона й справді
була невелика — до неї увійшло тільки вісім творів:
«Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина»,
«Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ’янен-
ка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На обкладинці
був зображений кобзар із хлопчиком-поводирем.

Цей образ виявився надзвичайно вдалим, бо був
суто українським, зрозумілим і близьким читачу:
в тодішній Україні кобзар був частим і бажаним гос-
тем серед громади, що охоче збиралася послухати
його сумних і славних пісень, дум про козацьку ста-
ровину, оповідей про національних героїв. Це, зре-
штою, був образ митця — людини, чиє «серце по волі
з Богом розмовля». Шевченкова збірка отримала
схвальні відгуки. Як стверджує І. Франко, «всі укра-
їнці побачили в авторі сеї книжечки відразу перво-
рядне світило рідної літератури...»

Тож коли Т. Шевченко у травні 1843 р. прибув до
України, його зустріли як знаменитість. Подорож
принесла чимало цікавих зустрічей і знайомств — із
Г. Тарновським, М. Максимовичем, В. Білозерським,
П. Кулішем, Я. де Бальменом, Г. Закревською, В. Рєп-
ніною. Він побував у рідній Кирилівці, Києві, Чиги-
рині. Півтора десятиліття розлуки з Батьківщиною!
Враження накочувалися на нього — і приносили то
ескізи до «Живописної України», то задуми нових лі-
тературних творів. А в лютому 1844 р. — знову в Пе-
тербург, «город безкраїй», де

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

(«Сон»)

Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою»,
була нетривалою. Навесні 1845 р., закінчивши Акаде-
мію мистецтв і отримавши звання некласного (віль-
ного) художника, Т Шевченко вдруге поїхав в Украї-
ну — оселився у Києві і влаштувався художником Ар-
хеографічної комісії при університеті. По роботі йому
довелося подорожувати українськими землями — на
Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поді-
ллі він малював пам’ятки історії й архітектури. А ще
збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».

У Києві Т Шевченко познайомився і підтриму-
вав дружні зв’язки із М. Костомаровим, М. Гулаком,
О. Маркевичем та іншими учасниками Кирило-Мефо-
діївського братства. Ця підпільна політична організа-
ція мала на меті створення вільного союзу незалежних
слов’янських держав, забезпечення умов для розвою
їхніх національних мов і культур, побудову нового сус-
пільства на засадах християнської моралі, демократич-
них реформ, скасування кріпосного права.

Коли за доносом на братчиків розпочалися аре-
шти, не обминули й Т. Шевченка — це сталося
5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз
поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути
за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опи-
нився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка
відправляють у Петербург до III відділу Імператор-
ської Його Величності Канцелярії для допитів у спра-
ві кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жан-
дармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав
мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю
майбутньою спокутою «за стихи... самого возмути-
тельного содержания». Слід відзначити, що членство
Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не
було доведене, зате достатнім аргументом для цар-
ського «правосуддя» виявилися знайдені під час об-
шуку твори.

Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової
особистості: постраждавши через свою творчість, він...
продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, по-
став поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково,
чи буду...», «Ой три шляхи широкії...», «Садок вишне-
вий коло хати...», «Рано-вранці новобранці...» та ін.).
До своїх побратимів він звертався словами, сповне-
ними стійкості, християнського терпіння і любові до
України:

... Молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її... Бо время люте,
В остатню -тяжкую минущу
За неї Господа моліть.

(«Чи ми ще зійдемося знову?»)

Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі:
вони теж відчули у Шевченкових творах потужний
струмінь патріотизму, нескореної особистої і націо-
нальної гідності. Невипадково на вироку, винесеному
Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий на-
гляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику
Т. Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку
августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона
до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати.
А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге.
Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»

Поета негайно відправляють в Оренбурзький окре-
мий корпус — 8 червня 1847 р. розпочинається його
десятирічне заслання. Далі — Орська фортеця. Вра-
ження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце
служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось
вона, славнозвісна Орська фортеця! — майже про-
казав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, нена-
че Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці.
А страшна пустиня довкола неї здавалася мені роз-
критою могилою, що готова поховати мене живцем.
[...] Серед такої декорації можливе тільки мертве
мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голо-
сні пісні. Під’їжджаючи ближче й ближче широкою,
тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно
вже міг розглядіти фортецю: біла плямка — це була
невеличка кам’яна церква на горі, а червоно-бура
стрічка — то дахи казенних будинків, як-от: казарм,
цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев’яний, на хистких
палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора
площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три
завширшки та валом пропорціональної височини,
а з четвертого боку — Уралом. Ось вам і фортеця. [...]
Ось що оживляло перший план цієї сонної картини:
гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу
до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм
на площі марширували солдати.»

Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з
рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важ-
ко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив
він обов’язково стати хвацьким вояком? Адже в нього
було інше покликання — художника, поета, речника
свого народу. А якраз це його головне єство намагали-
ся знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати
такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко,
криючись, творив «захалявні книжечки»...

Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазарев-
ського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з
ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його
колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому
нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р.
по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській опи-
совій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом
О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писа-
ти акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем,
ескізи з натури, необхідні для складання детальної
карти тоді ще не вивченого Аральського моря... Звіс-
но, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині...»,
«Не тополю високую...», «І широкую долину...», «За-
цвіла в долині...», «У нашім раї на землі...»

Після повернення з експедиції Т. Шевченко обро-
бляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на
квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг,
творив. Але на нього донесли — і 23 квітня 1850 р.
за порушення царської заборони писати й малювати
Т. Шевченка заарештували.

Суд, вирок і виконання вироку були швидкими —
він опиняється у Новопетровському укріпленні на
півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше
на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому
довелося провести сім років. Нагляд за ним був над-
звичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли ко-
мендантом укріплення став майор І. Усков.

З літературних творів цього часу в Шевченковому
доробку — лише повісті російською мовою. За свід-
ченням автора, їх було близько двох десятків, але до
нас дійшло лише дев’ять: «Художник»; «Музикант»,
«Близнецьі»; «Несчастньїй», «Прогулка с удоволь-
ствием и не без морали» та інші. З-поміж них особли-
во велике значення має «Художник»: повість великою
мірою автобіографічна і має цінність для вивчення
епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяєва, викупу
з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйнят-
тя петербурзької атмосфери тощо.

Другий набуток на Мангишлаку — «Журнал», який
вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня
1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник
став для нього вірним співрозмовником, якому випо-
відав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радо-
щі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення
вже йшлося...

Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя
Миколи І (1855 р.), обминула поета — надто важким
був його «злочин» перед російським престолом. Аж
1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл
звільнити Т. Шевченка з військової служби!

Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання,
коли митець був фактично викреслений із суспіль-
ного життя (друкувати його твори було заборонено),
влада заборонила йому в’їжджати до столиці. Тож
у Нижньому Новгороді Т. Шевченку довелося затри-
матися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут
він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля»,
«Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.

У березні 1858 р. Т. Шевченко — в Петербурзі.

Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату,
одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою,
єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р.
він відвідав рідний край...

Але здоров’я було підірване — за 47 років життя він
надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербур-
зі помер Т. Шевченко.

Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Друзі виконали останню волю поета— поховали
Т. Шевченка в мальовничому куточку України — на
Чернечій горі в Каневі. Ця могила — святиня, котрій
має поклонитися кожний українець...

І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири
періоди:

1838-1843 — ранній період;

1843-1847 — період «трьох літ»;

1847-1857 — «невольнича муза» (період заслання);
1857-1861 — пізній період.

Сучасне шевченкознавство теж послуговується
зазначеною періодизацією. Вона дає змогу просте-
жувати становлення художнього світу поета, розви-
ток його тематики, образності, їхню залежність від
біографічних чинників тощо. Тому й в нашому ви-
данні Шевченкові твори подані в такій послідовності.
Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають
ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-
та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де
змальовував статуї античних богів) почав він також
робити етюди у віршувальному мистецтві; з числен-
них спроб у подальшому надрукував лише баладу
«Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання
Шевченкового «Кобзаря».

Жанр балади був популярним у тогочасній літера-
турі: драматична історія з елементами фантастики,
трагічною розв’язкою відповідала естетиці пануючо-
го романтизму.

Шевченкова «Причинна» спирається на віруван-
ня, демонологію українського народу — тож людина
і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої
дівчини-сироти залежить не лише від реального сві-
ту «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок.
Страшні події — смерть причинної та її коханого — роз-
гортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма...

Початкові строфи «Причинної» стали народною
піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої,
думи мої...», «Тяжко-важко в світі жити...», «Тополя»
та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живи-
лася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його
здорові потоки.

До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846),
що належить до другого періоду творчості. Її сюжет
теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна
позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема пансько-
го безчестя поєднана з другою — темою несамовитої
людської жорстокості, породженої кривдою.

Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш по-
тужно виражене соціальне спрямування, хоч фантас-
тичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла
зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг,
цвітом — стала лілеєю. А це символ чистоти, неза-
йманості, невинності.

Мотив перетворення людини на рослину, традицій-
ний для фольклору, поет використовує також і в ба-
ладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої
творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито,
чиї ж то покоси...», героїня Шевченкового твору, не
зазнавши подружнього щастя, перетворюється на
тополю.

У раннього Т. Шевченка (1838-1843) подибуємо
чимало творів з яскраво романтичним героєм — сиро-
тою, покинутою дівчиною, козаком на чужині — людь-
ми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія
зі світом. У думках «Тече вода в синє море...», «Нащо
мені чорні брови...», баладах «Причинна», «Тополя»
поет елегійно розмірковує над людською долею.

Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи
мої...», розуміємо: доля для автора нерідко означає
слово. Воно є носієм історичної пам’яті народу, ін-
дикатором людського сумління, тому Перебендя та
кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.

Поетичний дар дає право митцю «панувати» над
людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями),
називатися батьком громади. Саме так визначає
Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській
культурі («На вічну пам’ять Котляревському»). (За-
стережемо: пізніше він спонукатиме як письменників,
так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»).
А в посланні «До Основ’яненка» молодший побратим
по перу афористично стверджує:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Протягом усієї творчості Т. Шевченко підносив
слово все вище і вище, аж доки не сказав: «Знать, од
Бога /І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»

Такою ж фундаментальною темою у ранній Шев-
ченковій творчості є звернення до героїчного мину-
лого України. До слова кажучи, інтерес до старовини
відомий усім національним літературам часів роман-
тизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пуш-
кіна, В. Скотта.

Однак інтерес Шевченка до історії України не ви-
падає пояснювати лише літературною модою, бо він
був невгасимим, стабільним: твори цього кола про-
блематики є на всіх етапах поетової творчості. Ми-
нувшина цікавила його як невід’ємна частина буття
рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбу-
валося з різних підходів. Приміром, якщо перші його
літературні твори занурені в романтику визвольних
змагань українського народу, то на другому етапі він
пильніше зосереджується на актуальних проблемах,
а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж
роки життя національну історію та майбутнє України
поет ставить у контекст метаісторії людства.
Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім слав-
ні сторінки національної історії: боротьба українців
із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова
ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдама-
ки»), Подих вільного козацького степу віє з його тво-
рів, що прославляють геройство, вірне побратимство,
а головне — служіння Україні. Згадані історичні по-
еми — це хвала лицарському завзяттю, гордість на-
щадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум
за колишніми вольностями, гіркота поразки:

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки ? Гетьмани ?

Де поділося? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?..

(«Тарасова ніч»)

У ранніх історичних поемах змальовані могутні
постаті творців історії — з-під Шевченкового пера
постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта
і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відо-
мо, не є історичною особою — цей образ узагальнює
риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслі-
дував мети достовірно відтворювати факти і події, а
відображав їх духовну суть.

Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина»
(1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем,
об’єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-
терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (ро-
сійського дворянина), людину іншої ментальності.
Він — з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчиз-
ну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна
історія повторюється на рівні окремої людської долі,
внаслідок чого образ Катерини набуває символічного
звучання.

У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. По-
кладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, зви-
чайний: проста дівчина з українського села «полюби-
ла москалика, як знало серденько». Москаль Іван не
такий щирий — він з тих, хто «любить жартуючи, жар-
туючи кине». Так і зробив — Катерина ж залишилася...
з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження,
вигнання з рідної домівки, що було в ті часи пошире-
ною карою покритці. Усе — в ім’я любові. Вона споді-
вається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Мо-
скву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув
її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася...

Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно виви-
щувався — рухався від побутового до онтологічного, від
буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової по-
еми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить
до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у ко-
ханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається
жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зріка-
ється самої себе — стає «наймичкою невсипущою» на
хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє
дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі.
Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує
у своєму творі Т. Шевченко.

У 1857 р., після звільнення з Новопетровського
укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава
не лише образом перших християн, а й образом ма-
тері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за
віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пере-
жити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знахо-
дить їх і продовжує розпочате її сином — стає речни-
ком християнських ідей:

І помолилась в перший раз

За нас розп’ятому. І спас
Тебе розп’ятий Син Марії.
І ти слова Його живії
В живую душу прийняла.
І на торжища і в чертоги
Живого істинного Бога
Ти слово правди понесла.

Образ матері піднімається на щабель духовного
подвигу, подвижництва.

І нарешті, поема «Марія» (1859) — вершина Шев-
ченкових роздумів про материнство. Твір належить
до останнього періоду творчості, позначеного вели-
ким впливом Біблії. У «Марії» йдеться про Богома-
тір. Але автор не дотримується всіх нюансів біблійної
розповіді про неї — натомість звертається до тракту-
вання цього образу в усній народній традиції, сам пе-
реосмислює його. Відтак Богородиця стає в його тво-
рі більш земною, точніше в жінці-матері Т. Шевченко
вбачає божественне.

Як бачимо, Шевченкові твори надзвичайно вза-
ємопов’язані — певні теми знаходять розвиток на всіх
етапах його творчості, сюжети сягають різних епох
людства і нації, образи доповнюються новими смисло-
вими відтінками. У цьому особливість «Кобзаря» — це
надзвичайно цілісна книга.
Таку особливість Шевченкової спадщини можна
простежити й у творах, написаних на історичну те-
матику. Ми вже аналізували ранні історичні поеми
«Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Га-
малія». На другому етапі творчості (1843-1847 рр.)
поет знову гортає сторінки минулого українського
народу — пише поезії «Розрита могила», «Чигри-
не, Чигрине...», містерію «Великий льох», послання
«І мертвим, і живим...» Нині його найбільшою мірою
турбує:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра ??

(«Чигрине, Чигрине...»)

Т. Шевченко переймається питаннями: що принесла
українцям славетна героїка? Де ж позитивні наслідки
звершень державних мужів? Нарешті, які помилки
мала національна історія? Настав час критичного
аналізу цих фатальних помилок, і до такого аналізу
не в останню чергу спонукали Т. Шевченка поїздки
в Україну 1843 р. і 1845 р.

Багатющий матеріал для розуміння історичних по-
глядів митця знаходимо у творі «Великий льох». Він,
сповнений символів, підтекстів, натяків тощо, нале-
жить до жанру політичної поеми-містерії.

Перша з трьох її частин — «Три душі». У ній, шляхом
інакомовлення, йдеться про ключові моменти в історії
України, коли вона втрачала і врешті-решт втратила
свою державність. Причому вони мисляться автором
як переступи народу проти національних інтересів,
як гріхи, за які і в рай не пускають. Перший із них —
підтримка народом Переяславської угоди 1654 р., яку
уклав Б. Хмельницький з російським царем Олексієм
Михайловичем; другий — нерозуміння самостійниць-
кої політики І. Мазепи; третій — рабська покірність
русифікаторським заходам цариці Катерини II.

Із цих фабульних ходів можна виснувати: Т. Шев-
ченко докорінно розходився в поглядах з офіційною
російською історіографією. Тому свого часу йому до-
велося пережити цькування з боку критики «Гайда-
маків»: Коліївщина 1768 р. зазвичай трактувалася як
повстання «розбойників і ворів», а не лицарів волі, як
було це для нього.

Зрілий поет Т. Шевченко глибоко вчитується у хи-
тросплетіння історії «од слова до слова», не минаю-
чи «ані титли, ніже тії коми», і поціновує постаті за
значенням їх діяльності для української справи. Саме
тому в посланні «І мертвим, і живим...» козацьку стар-
шину, гетьманів він грізно називає «рабами, поднож-
ками, гряззю Москви, варшавським сміттям». Із цих
позицій потрібно розуміти його слова з «Розритої мо-
гили», що мовляться від імені України:

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,
Під серцем приспала.

Тому-то вже й пізніше, на засланні, у творі «Іржа-
вець»(1847) він знову картатиме українців, що не
підтримали державницькі задуми І. Мазепи.

Т. Шевченко любив Україну понад усе — понад жит-
тя, яке їй і присвятив. Та що там життя — в одному
з творів він висловив готовність погубити за неї душу,
а для християнина це — найбільша жертва! Але він
не прощав «сукровату кров», усе нице, підле, гниле
в українській натурі.

У поемі «Юродивий», переповідаючи реальний
факт — публічний ляпас чиновнику, автор не без гор-
дості мовить:

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів...

Він не міг змиритися із пасивністю вдачі багатьох своїх
земляків, з неспроможністю чи небажанням «за правду
пресвятую стать / І за свободу!» Його гнівали земляч-
ки «з циновими ґудзиками», «Кирпи-Гнучкошиєнкові»,
«рабов раби», «славних прадідів великих правнуки по-
гані». З таким мізерним людом годі було сподіватися на
відродження України-Руїни. Проте поет невідступно
вірив: «великий льох» — скарбницю духовності укра-
їнського народу — ніхто ніколи не зможе розкопати-
розграбути, а з незнищенних духовних скарбів постане
й національне відродження. «Встане Україна!» — у цьо-
му був глибоко переконаний автор творів «Розрита мо-
гила», «Великий льох», «Холодний Яр».

Як йшлося вище, у Т. Шевченка були ідеї, які він
осмислював протягом усього життя. Думки про укра-
їнську націю, її державність єдналися в його творчому
світогляді з роздумами про мирне співжиття народів,
побудову відносин на основі рівноправності, національ-
ної взаємоповаги, християнського братолюбія. У «Гай-
дамаках» поет, змальовуючи велике дійство боротьби
народу за справедливість, свої людські права, мовить:

І день і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.
Так, серце щемить у нього від кровопролиття, хай
навіть і справедливого... А на засланні (де в нього було
багато друзів-поляків, а найближче товаришував він
із Бр. Залєським), напише рядки, адресовані «ляхам,
друзям, братам»:

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!

Ізнову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

(«Полякам»)

І в «Гайдамаках», і в «Полякам» винуватцями роз-
брату між сусідніми народами митець вважав насам-
перед «ксьондзів, єзуїтів». Це вкрай важливий акцент:
Т. Шевченко не раз гостро критикував офіційну церк-
ву (і не лише католицьку, а й російську православну),
але ім’я Христове було для нього святим.

У поемі «Кавказ», що належить до періоду «трьох
літ», він рішуче не сприймає дволикості молитов «за
кражу, за войну, за кров». Бо це — абсолютна проти-
лежність Господній любові, що нею живиться Шев-
ченкова творчість.

Лірика 1857-1861 рр. («Ісаія. Глава 35», «Молит-
ва», «Росли укупочці, зросли...» та ін.) великою мі-
рою виростає, як говорив Г. Сковорода, «із зерен
Святого Письма». (Втім, звернення до Біблії бачи-
мо в Шевченковій спадщині й раніше — 1845 р. він
написав цикл переспівів «Давидові псалми».) У піз-
ній період творчості Т. Шевченко, пройшовши свою
хресну дорогу, пророкує відродження добра на зем-
лі, побудову нового суспільства на засадах христи-
янської любові, правди і щирості:
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії,
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі,
І пустиню опанують
Веселії села.

Автора цих рядків шанують в усіх куточках
планети: у Буенос-Айресі (Аргентина), Мінську (Бі-
лорусь), Прудентополі (Бразилія), Римі (Італія),
Мангишлаку (Казахстан), Вінніпезі (Канада), Ти-
располі (Молдова), Варшаві (Польща), Москві (Ро-
сійська Федерація), Вашингтоні (США), Ташкенті
(Узбекистан) споруджені йому пам’ятники.

Тарас Шевченко бачив свою Україну незалежною
державою в «сем’ї вольній новій» народів, вірив
в утвердження животворящої правди між людьми.
А для українців його «Кобзар» сам став пам’ятником
Україні, що сягає духовного неба і спонукає людину
поринати до нього.

Тетяна КРАЙНІКОВА
ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

1 Причинна — божевільна; у тексті йдеться про дівчину, зачаро-
вану ворожкою.
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою2 покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли —
Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.

Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!

2 Китайка — синя або червона бавовняна тканина; за народним
звичаєм червоною китайкою покривали загиблих козаків.
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», — каже думка, жалю завдає.
О Боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить.
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти3, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).

«Чи всі ви тута? — кличе мати. —
Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,

3 3 Дніпра повиринали Малії діти — русалки.
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик.
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... Нічичирк...
Схаменулись нехрещені,
Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці
Стала... В серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались
На її уроду...

Треті півні: кукуріку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатир співає.

Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;

Засиніли понад Дніпром

Високі могили;

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.

Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви

Козак виїзжає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не мені, другому...

Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий...

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, Боже!»
Кличе її та цілує...

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть — під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.

Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.

Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.

Нема кому запитати,
За що їх убито.

Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.

Прилітає зозуленька
Над ними кувати;

Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
ДУМКА

Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,
А долі немає.

Пішов козак світ за очі;

Грає синє море,

Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув

Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?

На чужині не ті люде —
Тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».

Сидить козак на тім боці,
Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться —
Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]
ДУМКА

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі дівочі?

Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.

Серце в’яне, нудить світом,
Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

ТАРАСОВА НІЧ

На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає,
Кругом хлопці та дівчата,
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками,
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці,
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує,
Аж лихо сміється...

4 У творі йдеться про історичну подію — Тарасову ніч (25 травня
1630 р.), коли повсталі козаки, очолювані гетьманом нере-
єстрових запорозьких козаків Тарасом Трясилом, перемог-
ли під Переяславом польське військо коронного гетьмана
С. Конецпольського.
«Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться!..

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля,
Зажурилась Україна —
Така її доля!

Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.

Ніхто її не рятує...
Козачество гине,
Гине слава, батьківщина,
Немає де дітись.

Виростають нехрещені
Козацькії діти,
Кохаються невінчані,
Без попа ховають,
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле криє,
Ляхи5, уніяти6

Налітають — нема кому
Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко7 * —

’ Ляхи — поляки.

ь Уніати — прибічники Берестейської унії 1596 р. — об’єднання
православної та католицької церков, віруючі греко-католицької
церкви.

7 Наливайко Северин — один із ватажків козацького повстання
в Україні та Білорусі 1594-1596 рр.

к Павлюга (Павлюк) — Павло Бут, гетьман нереєстрових коза-
ків; 1637 р. очолив народне повстання проти польської шляхти.
Не стало кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга8 —
За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:
«Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю,
Заплаче серденько...
Де поділось козачество,
Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки9? Гетьмани?

Де поділося? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,
Високі могили?..

Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поляки панують.

Грай же, море, мовчіть, гори,
Гуляй, буйний, полем —
Плачте, діти козацькії,
Така ваша доля!»

9 Бунчук — булава з металевою кулькою на кінці та китицею
з кінського волосу; ознака гетьманської влади.
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обізвався пан Трясило:
«А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі
Б’ється пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився.

Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.

Зібрав Тарас козаченьків
Поради прохати.
«Отамани товариші,
Брати мої, діти!

Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи
Наше безголов’я».

«Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров’я!

Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду —
Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата,
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки
Та й не повставали.

Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні круки
Вельможних будити,
Зібралося козачество
Богу помолитись.

Закрякали чорні круки,
Виймаючи очі,
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кривавої,
Що славою стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє,
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.

Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...

Згада козак Гетьманщину,
Згада та й заплаче!

Було колись, панували,
Та більше не будем!..

Тії слави козацької
Повік не забудем!..»

Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.

Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:

«Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запічку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».

[6 листопада1838,
С.-Петербург]
НАВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ
КОТЛЯРЕВСЬКОМУ10

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.

А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.

Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... Пропало...

Згадай добре — серце в’яне,
Чому не осталось?

Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині —
Ніхто не минає.

Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає,
Не мине калину.

Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає,
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, —

10 Поезія написана під враженням од звістки про смерть україн-
ського поета і драматурга, громадського діяча І. Котляревського
(1769-1838).
Серце б’ється, любо...

І світ Божий як Великдень,
І люди як люди!

Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою,
Де дітись, не знає,
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози,
Защебече соловейко —
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм...

Ніби з милим розмовляла...

А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як Бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві, — піде руна11 гаєм,
Піде та замовкне — нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.
Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині —
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, Божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,

11 Руна — луна.
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне — рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш — тепер дивись:

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою12, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.

Все сумує — тільки слава
Сонцем засіяла,
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

12 Де ватагу пройдисвіта Водив за собою... — Йдеться про героїв
твору «Енеїда» І. Котляревського.
Праведная душе, прийми мою мову
Не мудру, та щиру, прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоть на одно слово
Та про Україну мені заспівай.

Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік — човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче,
Сироту усюди люде осміють.

Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе, прийми мою мову
Не мудру, та щиру, прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай.

[1838, С. - Петербург]
КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому
на память 22 апреля 1838 года13

І

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями14,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,
А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.

13 Поема присвячена російському поету В. Жуковському
(1783-1852), що посприяв викупу Т. Шевченка з кріпацтва
(у присвяті згаданий цей знаменний день).

14 Москаль — солдат, військовослужбовець; росіянин.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;

Де жартує з москаликом,
Там і заночує.

Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії —
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили15.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,

15 Катрусю накрили. — За народним звичаєм, дівчині, що наро-
дила позашлюбну дитину, обрізали коси та покривали голову
хусткою (тому її називали покриткою).
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде,
Що хотять, говорять.
Не журиться Катерина —
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.

Не журиться Катерина —
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця16.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася — і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має —
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.

16 Заспіває Гриця — народну пісню «Ой не ходи, Грицю...»
Виглядає Катерина...
Минуло півроку;

Занудило коло серця,
Закололо в боку.

Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише...
Вичуняла, та в запечку
Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запечку
Московського сина.
Чорнобривого придбала...
Мабуть, сама вчила...»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема...
Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде,
Зайде сонце — Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!»
Та й не доказала.

Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;

Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речі недобрії.

Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умів би спинити...

Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині
Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий...

А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,
По тім боці моря,
Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,
Карі оченята,

Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
II

Сидить батько кінець стола,
На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.

Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця
Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,
Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,
Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай.

Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...

А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі
Червону калину?

Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?

Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас...»

Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» — та, як мертва,
На діл повалилась...

Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —
Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила,
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужі люде
Мене заховають;

А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люде не займали.

Ти не скажеш... Ось хто скаже,
Що я його мати!

Боже ти мій!.. Лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»

Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.

За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тільки сина пригортає,
Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,
Пішла... Тілько мріє.

В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати...
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в’яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить...
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.

Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,
А хто її знає?

Єсть на світі воля,
А хто її має?

Єсть люде на світі —
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають —
Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати — сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози —
Лихо виливати;

Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!

Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,
Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски

І чужії люде;

Зострінеться зима люта...

А той чи зостріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе;
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить...

Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —
Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!

«Бреше, — скажуть, — сякий-такий!»
(Звичайно, не в очі.)
«А так тілько псує мову
Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?

Нащо воно? У всякого
І свого чимало...

Цур же йому!.. А тим часом
Кете17 18 лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.

А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де-то моя Катерина
З Івасем мандрує.

За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача™ співають.

Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?

У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій

17 Кете — дайте, подайте.

18 Пугача співають. — Народна пісня «Ой сидить пугач та на
могилонці».
Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?»

«В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!»

Бере шага16, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила
Та синові за гіркого
Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином
З сином ночувала...

Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать. 19

19 Шаг — дрібна монета.
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;

Кого Бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!

А щоб личко не марніло
З чорними бровами,
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,
То й не засміються;

А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —
І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мріє...
Либонь, ідуть москалики...
Лихо!.. Серце мліє...
Полетіла, зострілася,
Пита: «Чи немає
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мьі не знаєм».

І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше — більш ходила...
А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину —
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка
Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця — як гадина
Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє;

А під лісом, край дороги,
Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається;
Коли пустять в хату,
А не пустять, то й надворі
Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, сміючися...
З псами їсти й пити...
Бідна моя головонько!
Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б’ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита;
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...
Одна його доля — чорні бровенята.
Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з Гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка — воду брать...
Мов покотьоло20 червоніє,
Крізь хмару сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє —
Нема нічого: скрізь біліє...
Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле
Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий21,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! Таке лихо,
Що не видно й світа.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти в хату... Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! Дивись лишень,
Які побілілі!»

«Що, москалі?..» — «Де москалі?»
«Що ти? Схаменися!»
«Де москалі-лебедики?»
«Та он, подивися».

20 Покотьоло — дерев’яна дитяча іграшка, що має форму обруча.

21 Карбівничий — лісник, що робить зарубки (карбує позначки)
на деревах.
Полетіла Катерина
І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,
Як один верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»
До їх... Коли гляне —
Попереду старший їде.
«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!
Де ти так барився?»
Та до його... За стремена...
А він подивився,
Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,
Подивись на мене —
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь! Что ж вьі стали?»
«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене...
Я винесу тобі сина».

Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.

Несповита, заплакана
Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!., нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте
Старшому за сина.

Возьміть його... бо покину,
Як батько покинув, —
Бодай його не кидала
Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»
На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,
Плаче, бідне... А москалям
Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.

Біта Катря боса лісом,
Біта та голосить;

То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,
Та в яр... біжить... Серед ставу
Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом —
І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає,
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,
Що неньку сховали —
їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.

Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу —
Серденько спочине.

А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе...
Панське личко, чорні брови...
Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
Ісуса співає22.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші23.

22 Ісуса співає. — Псальма (духовна пісня) «Ісусе мій прелюбезний».

23 Міхоноша — людина, котра носить за сліпим жебраком торбу
для милостині.
Задивляться чорноброві —
І босе і голе.

«Дала, — кажуть, — бровенята,
Та не дала долі!»

їде шляхом до Києва
Берлин шестернею24.
А в берлині господиня
З паном і сем’єю.

Опинився против старців —
Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув... Одвернувся...
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась». — «Какой мильїй!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...

Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

24 Берлин шестернею — карета, запряжена шістьма кіньми.
ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море
Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:
Пішов — та й загинув...
Якби знала, що покине —
Було б не любила;

Якби знала, що загине —
Було б не пустила;
Якби знала — не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою.

Якби знала!..

І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться...
Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!..
Само серце знає,
Кого любить. Нехай в’яне,
Поки закопають,
Бо не довго, чорнобриві!
Карі оченята,
Біле личко червоніє —
Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне,
Брови полиняють.
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.

Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати,
А він її запитає,
Чи не била мати.

Стануть собі, обіймуться —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі...

Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»
Сама собі знає...

Любилася, кохалася,
А серденько мліло —
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло.

Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує...

Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає — сиротою
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люди,
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий —
Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.

«Іди, доню, — каже мати, —
Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —
Будеш панувати».

«Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,
Робила, що знала —
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..

«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько!
Скажи, бо [ти] знаєш...
Мене мати хоче дати
За старого заміж.

Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!

Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити...

Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко!

Щоб додому не вернулась...
Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю».

«Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася:
Людям помагаю.

Твою долю, моя доню!
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала».
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.

«Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля —
Все лихо загоїть.
Вип’єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;

А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою, —
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде...

А за третій, моя доню!
Не питай, що буде...
Та ще, чуєш, не хрестися —
Бо все піде в воду...
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»

Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..
«Ні! Вже не вернуся!»
Прийшла... Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І... і заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися
За синєє море:

По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!

Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема — заплачеш,
До схід сонця, ранісінько,
Щоб ніхто не бачив...

Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю».

Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...

І на диво серед поля
Тополею стала.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА25

Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє

25 Послання адресоване українському письменнику Г. Квітці-
Основ’яненку (1778-1843).
На степу козачім.

На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;

Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...

Вернітеся!» — «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.

Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,
Слава України!

Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.

А до того — Московщина,
Кругом чужі люде...

«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?

Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;

Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;

Заспівав би — був голосок,
Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.

Про старину, про те диво,
Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]
ІВАН ПІДКОВА26

І

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;

Було колись — запорожці
Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися
Могили на полі.

Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.

Було колись добре жити

26 І. Підкова (?-1578) — запорозький козак (до 1577 р.), мол-
давський господар (у 1577-1578 рр.). Воював проти турецько-
татарських загарбників, проте участі в морських походах не
брав.
На тій Україні...

А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
«Ануте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...

А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!

Не в Синопу27, отамани,
Панове молодці,
А у Царград28, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!»

Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

* * *

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

27 Синоп — місто в Туреччині на Чорному морі.

28 Царград (Царгород) — давня слов’янськаназва Константинополя
(Стамбула), що був столицею Туреччини.
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», —
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих —
І... пан над панами!..

Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...

За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду...

Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...

Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні... А я... А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...

А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться
На людей душою —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...

Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...

Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче

Нишком — люди не побачуть,
То й не засміються...

Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —
Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.

Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]
ГАЙДАМАКИ29

Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе... умирає... Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами,
І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота —
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? Гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.

29 Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на
Правобережній Україні XVIII ст. проти феодально-кріпосниць-
кого і національно-релігійного гніту. Найзначнішого розмаху
гайдамацький рух набув у 1768 р. — під час Коліївщини.
Ні, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне — нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? Химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім світі —
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата, — вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну —
Хоч і лихо зострінеться,
Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут... а тут... Тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зострівши, насміються —
Такі, бачте, люди:

Все письменні, дрюковані,
Сонце навіть гудять:
«Не відтіля, — каже, — сходить,
Та не так і світить,

Отак, — каже, — було б треба...»
Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали...

Розумні та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.

«Нехай, — скажуть, — спочивають,
Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства
Високі могили —

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають;

А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори30, —
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»,
А сам плаче, за тобою
І твоя громада

У сіряках!..» Правда, мудрі!
Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте... кричіть собі,
Я слухать не буду
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди —
А я дурень; один собі
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.

Заспіваю — море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю — розвернулась

30 Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан,
паркет, шпори... — Т. Шевченко іронізує над тематикою тогочас-
ної салонної поезії, міщанськими смаками.
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають... А пороги
Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
«Чого, батьки, сумуєте?»
«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна...»

І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани — всі в золоті,
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будовали,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» —
Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки —

Аж Хортиця гнеться —
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.

«Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем,
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля».

Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти!

Будете панами».

Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Похожають, розмовляють;

Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю —
Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає —
Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові,
Піду синів випровожать
В далеку дорогу.

Нехай ідуть — може, найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами.

Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола,
Міркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
«Благослови, — кажуть, — батьку,
Поки маєм силу;

Благослови шукать долю
На широкім світі».

Постривайте... світ — не хата,
А ви малі діти,
Нерозумні. Хто ватажком
Піде перед вами?

Хто проведе? Лихо, діти,
Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!

Тма, мна31 знаю, а оксію32
Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
Ходімо, попросим.

Єсть у мене щирий батько33
(Рідного немає) —
Дасть він мені раду з вами,

31 Тма, мна — склади в церковнослов’янському букварі.

32 Оксія — знак наголосу над складом у церковнослов’янських
книжках.

33 Щирий батько— конференц-секретар Академії мистецтв,
історик мистецтва В. Григорович (1786-1865); сприяв викупу
Т. Шевченка з кріпацтва.
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;

А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.

Любить ЇЇ, думу правди,
Козацькую славу,
Любить ЇЇ — ходім, сини,
На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині;

Заховали б та й сказали:
«Так... якесь ледащо...»
Тяжко, важко нудить світом,
Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..
Ходімо, хлоп’ята,
Коли мені на чужині
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну!»
Добридень же, тату, в хату,
На твоїм порогу,
Благослови моїх діток
В далеку дорогу.

ІНТРОДУКЦІЯ34

Була колись шляхетчина35,
Вельможная пані;

Мірялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З німотою... Було колись...
Та що не минає?

Було, шляхта36, знай, чваниться,
День і ніч гуляє
Та королем коверзує...

Не кажу Степаном

Або Яном Собієським:
Ті два незвичайні —
А іншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревіли,
Сусіди мовчали,

34 Інтродукція — вступ до великого музичного або літературного
твору. Тут: історичний вступ.

35 Була колись шляхетчина... — Йдеться про Річ Посполиту.

36 Шляхта — привілейована суспільна верства у Речі Посполитій.
Дивилися, як королі
Із Польщі втікають,
Та слухали, як шляхетство
Навісне гукає.

«№е ро/у/аіат! №е роху/аіаш!»37 —
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.

Довго таке творилося,
Поки не в Варшаві
Запановав над ляхами
Понятовський жвавий.

Запановав та й думав шляхту
Приборкать трошки... Не зумів!
Добра хотів, як дітям мати,
А може, й ще чого хотів.

Єдине слово «піе роху/аіат»
У шляхти думав одібрать,
А потім!.. Польща запалала,
Панки сказилися... Кричать:
«Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!»
На ґвалт Пулавського і Паца
Встає шляхетськая земля,
І разом сто конфедерацій38.

37 «№е рогхуаіаш! №е рог\уа1ат!» (пол.) —«Не дозволяю! Не до-
зволяю!»

38 Конфедерації— військово-політичні об’єднання польської
шляхти в ХУІ-ХУПІ ст., метою яких було збереження привілеїв
шляхти та католицької церкви. Були спрямовані проти королів-
ської влади, гнобили місцеве населення.
Розбрілись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах

І по Україні39;

Розбрілися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,
Церквами топили...

А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.

ГАЛАЙДА40

«Яремо! герш-ту41, хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип індикам, гусям дай,
Піди до льоху, до корови,
Та швидче, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, біжи в Вільшану:

39 Розбрілись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по
Молдаванах І по Україні... — Йдеться про Барську конфедера-
цію 1768 р.

40 Галайда — «безпритульний, бродяга».

41 Герш-ту (євр.) — слухай-но; чи чуєш?
їмості треба. Не барись».
Пішов Ярема, похиливсь.
Отак уранці жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався...

О Боже мій милий!
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить,
Або чорнобрива в гаю заспіває...

О Боже мій милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порогу;
А не клене долі, людей не займа.
Та й за що їх лаять? Хіба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують... У їх доля дбає,
А сироті треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає або що побачить...
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема — сирота багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть карії очі — як зіроньки сяють,
Білі рученята — мліють-обнімають,
Єсть серце єдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, і мре, й оживає,
Святим духом серед ночі
Понад ним витає.

Отакий-то мій Ярема,
Сирота багатий.

Таким і я колись-то був.

Минуло, дівчата...

Минулося, розійшлося,
І сліду не стало.

Серце мліє, як згадаю...

Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не вітало?

Легше було б сльози, журбу виливать.
Люди одібрали, бо їм було мало.

«Нащо йому доля? треба закопать:
Він і так багатий...»

Багатий на лати

Та на дрібні сльози — бодай не втирать!
Доле моя, доле! Де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися... Не хочеться спать.

Вибачайте, люди добрі:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злидні
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрінемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по світу,
А може... й не знаю.

Лихо, люди, всюди лихо.

Нігде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться —
Гнуться мовчки, усміхаться,
Щоб люди не знали,
Що на серці заховано,
Щоб не привітали.

Бо їх ласка... Нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сироті щоб не снилась,
Не снилась ніколи!

Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмію.

Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не гріє,
Не висушить. Поділюся
Моїми сльозами...

Та не з братом, не з сестрою —
З німими стінами
На чужині... А поки що —
До корчми вернуся,
Що там робиться.

Жидюга
Дрижить, ізігнувшись
Над каганцем: лічить гроші
Коло ліжка, клятий.
А на ліжку... ох, аж душно!..
Білі рученята
Розкидала, розкрилася...
Як квіточка в гаю,
Червоніє; а пазуха...

Пазухи немає —
Розірвана... Мабуть, душно
На перині спати
Одинокій, молоденькій;
Ні з ким розмовляти, —
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!

Ото дочка, а то батько —
Чортова кишеня.

Стара Хайка лежить долі,
В перинах поганих.

Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вільшану.

КОНФЕДЕРАТИ

«Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий... Одчиняй!
Ламайте двері, поки вийде
Старий паскуда!»
«Постривай!

Стривайте, зараз!»

«Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?»
«Я? З панами?
Крий Боже! Зараз, дайте встать,
Ясновельможні (нишком — свині)».
«Пане полковнику, ламай!»
Упали двері... А нагай
Малює вздовж жидівську спину.
«Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортів сину!»
Та натаєм, та натаєм.

А жид зогнув спину:
«Не жартуйте, мості-пане!»
«Добривечір в хату!

Ще раз шельму! ще раз!.. Годі!
Вибачай, проклятий!

Добривечір! А де дочка?»
«Умерла, панове».

«Лжеш, Іудо! Нагаями!»
Посипались знову.

«Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!»
«Брешеш, шельмо!»

«Коли брешу,
Нехай Бог карає!»
«Не Бог, а ми. Признавайся!»
«Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, Боже,
Щоб я був проклятий!..»
«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Літаню співає.

Перехрестись!»

«Як же воно?
Далебі, не знаю».
«Отак, дивись...»

Лях хреститься,
А за ним Іуда.
«Браво! браво! Охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мості-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!»

«Зараз, зараз!»
Ревуть, мов скажені,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.

«Єще Польща не згінела!» —
Хто куди гукає.

«Давай, жиде!»

Охрещений

Із льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає,
А конфедерати,
Знай, гукають: «Жиде, меду!»
Жид не схаменеться.

«Де цимбали? Грай, псявіро!»
Аж корчма трясеться —
Краков’яка оддирають,
Вальса та мазура.

І жид гляне, та нищечком:
«Шляхетська натура!»
«Добре, годі! Тепер співай!»
«Не вмію, єй-богу!»
«Не божись, собача шкуро!»
«Яку ж вам? Небогу?
Була собі Гандзя41,
Каліка-небога,
Божилася,
Молилася,
Що боліли ноги;

На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько,
Поміж бур’янами».

«Годі! годі! Це погана:
Схизмати42 співають».
«Якої ж вам? Хіба оцю?
Стривайте, згадаю...

Перед паном Хведором43
Ходить жид ходором

І задком,

І передком

Перед паном Хведірком».

«Добре, годі! Тепер плати!»
«Жартуєте, пане:
За що платить?»

41 «Була собі Гандзя...» — народня весільна пісня.

42 Схизмати (від грецьк. «схизма» — розкол) — так зневажливо
називали в Речі Посполитій православних, неуніатів.

43 «Перед паном Хведором...» — пісня, перейнята Т. Шевченком
або з усної народної традиції, або з інтермедії.
«Що слухали.
Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай гроші!»
«Де мені їх взяти?

Ні шеляга; я панською
Ласкою багатий».

«Лжеш, собако! Признавайся!
Ануте, панове,
Батогами!»

Засвистіли,
Хрестять Лейбу знову.
Періщили, періщили,
Аж пір’я летіло...
«Єй же богу, ні шеляга!
їжте моє тіло!

Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!»
«Ось ми порятуєм».

«Постривайте, я щось скажу».
«Почуєм, почуєм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе».

«Ні, в Вільшаній...»

«Твої гроші?»
«Мої!., ховай Боже!

Ні, я кажу, що в Вільшаній...
Вільшанські схизмати
По три сем’ї, по чотири
Живуть в одній хаті».

«Ми це знаєм, бо ми самі
їх так очухрали».

«Та ні, не те... вибачайте...
Щоб лиха не знали,
Щоб вам гроші приснилися...
Бачте, у Вільшаній
У костьолі... у титаря...

А дочка Оксана!

Ховай Боже! Як панночка!
Що-то за хороше!

А червінців! хоч не його,
Так що? Аби гроші».
«Аби гроші, однаково!
Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.

Одягайся!»

Поїхали
Ляхи у Вільшану.

Один тілько під лавою
Конфедерат п’яний
Нездужа встать, а курника,
П’яний і веселий:

«Му хуіету, ту 2у]’ету,
Роїзка піе 2£іпе1а»44.

ТИТАР

«У гаю, гаю
Вітру немає;

Місяць високо,
Зіроньки сяють.

44 Му 2у)ету, ту гуіету, Роїзка піе 2§іпе1а (пол.) — «Ми живемо,
ми живемо, Польща не загинула.»
Вийди, серденько, —
Я виглядаю;

Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;

Бо я далеко
Сю ніч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм...

Ох, тяжко, важко!»
Отак, ходя попід гаєм,
Ярема співає,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють; серед неба
Горить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.

А Ярема по долині
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухає...
«Нащо мені врода,
Коли нема долі, нема талану!
Літа молодії марно пропадуть.
Один я на світі без роду, і доля —
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть:
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались? Що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась».

І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
«Оставайсь здорова. В далекій дорозі
Найду або долю, або за Дніпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Ті карії очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара; я в сірій свитині,
А ти титарівна. Кращого вітай,
Вітай, кого знаєш... Така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуєш, що на чужім полі
Поляг головою, — нишком помолись.

Одна, серце, на всім світі
Хоч ти помолися!»
Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись,
Плаче собі тихесенько...
Шелест!.. Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.

Забув, побіг, обнялися.
«Серце!» — та й зомліли.
Довго-довго тілько «серце» —
Та й знову німіли.

«Годі, пташко!»

«Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!., ще раз... ще раз..
Ох, як я втомилась!»
«Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!»
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти коло мене».
Сів, та й обнялися.

«Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?»
«Я сьогодні забарилась:
Батько занедужав;

Коло його все поралась...»
«А мене й байдуже?»
«Який-бо ти, єй же богу!»
І сльози блиснули.

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти!»

Усміхнулась,
Прихилилась головкою
Та й ніби заснула.
«Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра вночі у Чигрині
Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посажу, як паву,
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь».
«А може, й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!»
«Хіба краща є за тебе?»
«Може, й є — не знаю».
«Гнівиш Бога, моє серце:
Кращої немає
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе!»
«Що се ти говориш?
Схаменися!»

« Правду, рибко!»
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цілувались, обнімались
З усієї сили;

То плакали, то божились,
То ще раз божились,
їй Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочці, як золото
І долю добуде,
Як виріжуть гайдамаки
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.

Аж обридло, слухаючи,
Далебі, дівчата!

«Ото який! Мов і справді
Обридло!»

А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте, —
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді... Та цур йому,
А дуже цікаве!

А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;

А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;

То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
«Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!

Мій!..» Аж верби нагинались
Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,
Мої чорноброві,
Не розкажу против ночі,
А то ще присниться.

Нехай собі розійдуться
Так, як ізійшлися, —
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні сльози,
Ні щирі козачі.

Нехай собі... Може, ще раз
Вони на сім світі

Зострінуться... Побачимо...

А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть та розказать...
Бодай не дивиться!

Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті... Будь проклята мати,
І день і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в хаті
Пекельнії діти.

У печі пала

Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: «Хоч жить?
Скажи, де гроші?»

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема ні слова.

«Мало муки!

Давайте приску! Де смола?
Кропи його! Отак! Холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестія! Стривай!»
Насипали в халяви жару...
«У тім’я цвяшок закатай!»
Не витерпів святої кари,
Упав, сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!

«Оксано, дочко!» — та й умер.
Ляхи задумалися, стоя,
Хоч і запеклі.

«Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,
Тепер з ним нічого робить.
Запалим церкву!»
«Ґвалт! рятуйте!
Хто в Бога вірує!» — кричить
Надворі голос що є сили.

Ляхи зомліли. «Хто такий?»
Оксана в двері: «Вбили! вбили!»
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшли. Сам позаду
Бере зомлілую...

Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по Вільшаній
Загавкають та й замовчать.
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить... Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де військо, як море червоне
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить...

Закипить — і розлилося
Степами, ярами;

Лихо мліє перед ними...

А за козаками...

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш — заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.

Із-за лісу, з-за туману
Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його світу,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.

І смерклося, а в Чигрині,
Як у домовині,
Сумно-сумно. (Отак було
По всій Україні
Против ночі Маковія,
Як ножі святили.)
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигоні
Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином,
У темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались — дожидають
Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться. Лягли по долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки. На ґвалт України
Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попід дібровою стоять

Вози залізної тарані;

То щедрої гостинець пані45.

Уміла що кому давать,
Невроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує!

45 Попід дібровою стоять Вози залізної тарані; То щедрої гости-
нець пані. — Йдеться про російську імператрицю Катерину II.
Під час Коліївщини ширилися чутки,що вона підтримує гайда-
маків і надарувала їм ножі для боротьби.
Поміж возами нігде стать:
Неначе в ірій налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли.
Козацьке панство похожає
В киреях чорних, як один,
Тихенько ходя розмовляє
І поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає
нічого, а дивишся — скрізь Головатий. «Коли сам, —
каже, — не повершу, то синові передам».

Старшина третій

Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком46;
таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим,—
каже, — буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли
теє...»

Старшина другий

А Гонта47 нащо? А Залізняк? До Гонти сама... сама
писала: «Коли, — каже...»

46 Залізняк Максим (близько1740-?) — один із керівників
Коліївщини. Загинув на каторзі в Сибіру.

47 Гонта Іван (7-1768) — один із керівників Коліївщини. За нака-
зом польських королівських властей закатований на смерть.
Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та
розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша
швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили
хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили,
що куповали — грошам не пропадать! А то думають,
думають, ні вголос ні мовчки; а ляхи догадаються — от
тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ,
а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна.
Он, чуєте? співають.

Старшина третій

Справді співа щось; піду спиню.

Старшина первий

Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень:
треба, та й годі.

Старшина третій

А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу.
Підкрадьмось, братці, та послухаємо, а тим часом
задзвонять.
Старшина первийідругий

А що ж? То й ходімо!

Старшина третій

Добре, ходімо.

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий
кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з по-
вагою і неголосно.

Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;

І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі —
Наймити татарам,
Турецьким султанам,
В кайданах, в кайданах!
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана;

Будете панами,
Та, як ми, з ножами,
З ножами святими,
Та з батьком Максимом
Сю ніч погуляєм,
Ляхів погойдаєм,
Та так погуляєм,
Що аж пекло засміється,

Земля затрясеться,
Небо запалає...

Добре погуляєм!

Запорожець

Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше.
А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар

Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині,
а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про
батька Максима ушквар.

Гайдамака

Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець

А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли
має чим слухати, та й годі. У нас один старший — бать-
ко Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть.
Співай, старче Божий, не слухай його.

Гайдамака

Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ще ось що;
не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то
роса очі виїсть.
Запорожець

Брехня! Співай, старче Божий, яку знаєш, а то й
дзвона не діждемо — поснемо.

Гуртом

Справді поснемо; співай яку-небудь.

Кобзар

(співає)

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами-лісами.

Ой літає орел сизий,
А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп’ята.

Запорожці ті хлоп’ята,

Сини його, діти,
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать, то й ушкварять,
Аж земля трясеться.

Заспіває — заспівають,
Аж лихо сміється.

Горілку, мед не чаркою —
Поставцем черкає,
А ворога, заплющившись,
Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,
Орел сизокрилий!
І воює і гарцює
З усієї сили —
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу...
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражі ляхи,
Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом,
За ним гайдамаки.

Запорожець

Оце то так! Вчистив, нічого сказати: і до ладу, і прав-
да. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спа-
сибі, спасибі.

Гайдамака

Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець

Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він спі-
вав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде
Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів,
бачиш, різати...

Гайдамака

І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це
так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив
учора! Шкода! Ну, нехай стара в’язне, більше м’яса
буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще
що-небудь про гайдамаків.
Кобзар

До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати,
поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку-другу
тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухай-
те ж, панове громадо!

Ночували гайдамаки
В зеленій діброві,
На припоні пасли коні,
Сідлані, готові,
Ночували ляшки-панки
В будинках з жидами,
Напилися, простяглися
Та й...

Громада

Цить лишень! Здається, дзвонять. Чуєш?.. Ще раз... о!..

«Задзвонили, задзвонили!» —
Пішла луна гаєм.

«Ідіть же ви та молітесь,
А я доспіваю».

Повалили гайдамаки,
Аж стогне діброва;

Не повезли, а на плечах
Чумацькі волові
Несуть вози. А за ними
Сліпий Волох знову:
«Ночували гайдамаки
В зеленій діброві».
Шкандибає, курникає,
І гич не до речі.

«Ну лиш іншу, старче Божий!» —
З возами на плечах
Кричать йому гайдамаки.
«Добре, хлопці, нате!

Отак! Отак! Добре, хлопці!
Ануте, хлоп’ята,
Ушкваримо!»

Земля гнеться,
А вони з возами
Так і ріжуть. Кобзар грає,
Додає словами:
«Ой гоп, таки так!

Кличе Гандзю козак:
«Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцілую;

Ходім, Гандзю, до попа
Богу помолиться;

Нема жита ні снопа,
Вари варениці».

Оженився, зажурився —
Нічого немає;

У ряднині ростуть діти,
А козак співає:

«І по хаті ти-ни-ни,
І по сінях ти-ни-ни,
Вари, жінко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»
«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»
Кричать гайдамаки.
«Ой гоп, того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшків-панків частувать.
Ляшків-панків почастуєм,
З панянками пожартуєм.
Ой гоп, таки так!

Кличе панну козак:
«Панно, пташко моя!

Панно, доле моя!

Не соромся, дай рученьку,
Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,
А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,
А ми посідаймо,
Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!»

«Ще раз, ще раз!»

«Якби таки або так, або сяк,
Якби таки запорозький козак,
Якби таки молодий, молодий,
Хоч по хаті б поводив, поводив.
Страх мені не хочеться
З старим дідом морочиться.

Якби таки...»

«Цу-цу, скажені! Схаменіться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти!» -
Кричить отаман. Опинились;
Аж церков бачать. Дяк співа,
Попи з кадилами, з кропилом;
Громада — ніби нежива,
Анітелень... Поміж возами
Попи з кропилами пішли;

За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
«Молітесь, братія, молітесь! —
Так благочинний начина. —
Кругом святого Чигрина
Сторожа стане з того світу,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голі, босі...
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької краса
У ляха в’яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом січеться; карі очі
В неволі гаснуть; розковать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмі у ляха... Горе, горе!
Молітесь, діти! Страшний суд
Ляхи в Україну несуть —
І заридають чорні гори.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? Де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? Нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляє!
Нема Богдана червонить
І Жовті Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким поділить.
І Альта плаче: «Тяжко жити!
Я сохну, сохну... Де Тарас?

Нема, не чуть... Не в батька діти!»
Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.
Молітесь, братія!»

Молились,
Молились щиро козаки,
Як діти, щиро; не журились,
Гадали теє... а зробилось...
Над козаками хусточки!
Одно добро, одна слава —
Біліє хустина,
Та й ту знімуть...

А диякон:

«Нехай ворог гине!
Беріть ножі! Освятили».
Ударили в дзвони,
Реве гаєм: «Освятили!»
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Розібрали, заблищали
По всій Україні.

ТРЕТІ ПІВНІ

Ще день Украйну катували
Ляхи скажені; ще один,
Один останній сумували
І Україна, і Чигрин.

І той минув — день Маковія,
Велике свято в Україні.
Минув — і лях, і жидовин
Горілки, крові упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нічого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганці ляжуть спать.
Лягли, і в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а Іуди
Ще лічать гроші уночі,
Без світла лічать бариші,
Щоб не побачили, бач, люде.
І ті на золото лягли

І сном нечистим задрімали.
Дрімають... навіки бодай задрімали!
А тим часом місяць пливе оглядать
І небо, і зорі, і землю, і море,
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб Богові вранці про те розказать.
Світить білолиций на всю Україну,
Світить... а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вільшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує?
Побачимо потім, а тепер не ту,
Не ту заспіваю, іншої заграю;
Лихо — не дівчата — буде танцювать.
Недолю співаю козацького краю:
Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,
Щоб і діти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними
Могили синіють.

Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Сльозами дрібними
їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;

А унуки? їм байдуже,
Жито собі сіють.

Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.

І день і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! З високого неба
Сховайся за гору, бо світу не треба;
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
І Альту, і Сену, і там розлилось,
Не знать за що, крові широкеє море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мій друже, щоб не довелось
На старість заплакать...

Сумно-сумно серед неба
Сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,
Може, з вечорниці.

Іде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.

Може, дівчина не любить
За те, що убогий?

І дівчина його любить,
Хоч лата на латі,
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.

Чого ж смутний, невеселий
Іде — чуть не плаче?

Якусь тяжку недоленьку
Віщує козаче.

Чує серце, та не скаже,
Яке лихо буде.

Мине лихо... Кругом його
Мов вимерли люде.
Ані півня, ні собаки:
Тілько із-за гаю
Десь далеко сіроманці
Вовки завивають.
Байдуже! Іде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вільшану на досвітки —
До ляхів поганих

У Черкаси. А там третій
Півень заспіває...

А там... а там... Йде Ярема,
На Дніпр поглядає.

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято
По всій Україні сю ніч зареве;
Потече багато, багато-багато
Шляхетської крові. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля; козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —
О Боже мій милий — блисне булава!»
Так думав, ідучи в латаній свитині,
Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,
Підняв гори-хвилі; а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,
Нічого не бачить;
Одна думка усміхнеться,
А друга заплаче.

«Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут... а тут... що ще буде?
Може, ще загину».

А тим часом із байрака
Півень — кукуріку!
«А, Черкаси!.. Боже милий!
Не вкороти віку!»

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;

Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! Погуляєм
Та хмару нагрієм!»
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє.

А найперша Медведівка
Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,
І кров полилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує,
А Залізняк в Смілянщині
Домаху гартує48,

У Черкасах, де й Ярема
Пробує свячений.

«Отак, отак! Добре, діти,
Мордуйте скажених!

Добре, хлопці!» — на базарі
Залізняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.

А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе. «Добре, сину,
Матері їх хиря!

Мордуй, мордуй: в Раю будеш
Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, діти!»

І діти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди;

Всіх уклали, все забрали.
«Тепер, хлопці, буде!

Утомились, одпочиньте».

Улиці, базари

Крились трупом, плили кров’ю.
«Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали

48 Домаха — шабля.
Нехрещені, кляті душі».
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залізняк гукає:

«Чуєш, хлопче? Ходи сюди!
Не бійсь, не злякаю».

«Не боюся!» Знявши шапку,
Став, мов перед паном.

«Відкіля ти? Хто ти такий?»
«Я, пане, з Вільшани».

«З Вільшаної, де титаря
Пси замордували?»
«Де? Якого?»

«У Вільшаній;

І кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаєш».
«Дочку, у Вільшаній?»
«У титаря, коли знавав».
«Оксано, Оксано!» —
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.

«Еге! ось що... Шкода хлопця,
Провітри, Миколо!»
Провітрився. «Батьку! брате!
Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло
Тряслося та мліло!»
«Добре, сину, ножі будуть
На святеє діло.
Ходім з нами у Лисянку
Ножі гартувати!»
«Ходім, ходім, отамане,
Батьку ти мій, брате,
Мій єдиний! На край світу
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане...
На край світу, пане...
На край світу, та не найду,
Не найду Оксани!»
«Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? Я не знаю».

«Яремою».

«А прізвище?»
«Прізвища немає!»
«Хіба байстрюк? Без прізвища...
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде...
Нехай буде Голий,
Так і пиши!»

«Ні, погано!»
«Ну, хіба Бідою?»
«І це не так».

«Стривай лишень,
Пиши Галайдою».

Записали.

«Ну, Галайдо,
Поїдем гуляти.

Найдеш долю... А не найдеш...
Рушайте, хлоп’ята».

І Яремі дали коня
Зайвого з обозу.

Усміхнувся на воронім
Та й знову у сльози.
Виїхали за царину;
Палають Черкаси...
«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»
«Гайда!»

Простяглася
По діброві понад Дніпром
Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибає на конику,
Козакам співає:
«Гайдамаки, гайдамаки,
Залізняк гуляє».

Поїхали... А Черкаси
Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне,
Сміються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду
Нашорошив уха;
їде собі, люльку курить,
Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.
Зелена діброва,
І темний гай, і Дніпр дужий,
І високі гори,
Небо, зорі, добро, люде
І лютеє горе —
Все пропало, все! Нічого
Не знає, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Ні, не плаче: змія люта,
Жадна випиває
Його сльози, давить душу,
Серце роздирає.

«Ой ви сльози, дрібні сльози!
Ви змиєте горе;

Змийте його... тяжко! Нудно!
І синього моря,
І Дніпра, щоб вилить люте,
І Дніпра не стане.
Занапастить хіба душу?
Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? Подивися,
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирає,
Або в пана у кайданах
У склепу конає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вільшану.

Кличе його: «Серце моє,
Обніми Оксану!
Обнімемось, мій соколе!
Навіки зомлієм.

Нехай ляхи згнущаються, —
Не почуєм...» Віє,
Віє вітер з-за Лиману,
Гне тополю в полі —
І дівчина похилиться,
Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться.
Забуде... і може...

У жупані сама пані,
А лях... Боже, Боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розірветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моє!
Оксано, Оксано!

Де ти ділася, поділась?»
І хлинули сльози;
Дрібні-дрібні полилися.
Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам
Каже опинитись:

«У ліс, хлопці! вже світає,
І коні пристали:
Попасемо». І тихенько
У лісі сховались.
ГУПАЛІВЩИНА

Зійшло сонце; Україна
Де палала, тліла,
А де шляхта, запершися
У будинках, мліла.
Скрізь по селах шибениці;
Навішано трупу —
Тілько старших, а так шляхта -
Купою на купі.

На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;
Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися
Діти та собаки —
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі,
І весело в хаті!
«Уб’єм брата! Спалим хату!» —
Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.

В сльозах росли та й виросли;
Замучені руки
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки
Лісами, ярами,
А за ними і Галайда
З дрібними сльозами.
Вже минули Воронівку,
Вербівку; в Вільшану
Приїхали. «Хіба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки
Й Вільшану минають.
Питається у хлопчика:
«Що, титаря вбили?»
«Ба ні, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Оті ляхи, що там лежать,
І Оксану вкрали.
А титаря на цвинтарі
Вчора поховали».
Не дослухав... «Неси, коню!»
І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув!
А сьогодні, коли й умру,
З домовини встану
Ляхів мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!

Де ти?»

Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко-важко сіромасі
Боротись з нудьгою.
Догнав своїх. Боровиків
Вже хутір минають.
Корчма тліє з стодолою,
А Лейби немає,
Усміхнувся мій Ярема,
Тяжко усміхнувся.
Отут, отут позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогодні... Та й жаль стало,
Що лихо минуло.
Гайдамаки понад яром
З шляху повернули.
Наганяють півпаробка.
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах;
На плечах торбина.
«Гей, старченя! Стривай лишень!»
«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака».
«Який же поганий!

Відкіля ти?»

«З Керелівки».
«А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?»
«І озеро знаю,
Отам воно; оцим яром
Втрапите до його».
«Що, сьогодня ляхів бачив?»
«Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.
Зате ж їх і били,

І я й батько святим ножем;

А мати нездужа,
А то й вона б».
«Добре, хлопче.
Ось на ж тобі, друже,
Цей дукачик, та не згуби».
Узяв золотого,
Подивився: «Спасибі вам!»
«Ну, хлопці, в дорогу!
Та чуєте? Без гомону.
Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро
Й ліс попід горою,
А в лісі скарб. Як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям. Може, льохи
Стерегти осталась
Яка погань».

Приїхали,
Стали кругом ліса;

Дивляться — нема нікого...
«Ту їх достобіса!

Які груші уродили!
Збивайте, хлоп’ята!

Швидче! швидче! Отак! отак!» —
І конфедерати
Посипалися додолу,
Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;
Козакам нівроку,
Найшли льохи, скарб забрали,
У ляхів кишені
Потрусили, та й потягли
Карати мерзенних
У Лисянку.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

Смеркалося. Із Лисянки
Кругом засвітило:
Ото Гонта з Залізняком
Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють
Отак курить. Гнилий Тікич
Кров’ю червоніє
Шляхетською, жидівською;
А над ним палають
І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,
Кричать: «Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!»

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,
Другий проклинає;

Той молиться, сповідає
Гріхи перед братом,
Уже вбитим. Не милують,
Карають, завзяті.

Як смерть люта, не вважають
На літа, на вроду
Шляхтяночки й жидівочки.
Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,
Ні мала дитина
Не остались — не вблагали
Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської й жидівської.
А пожар удвоє
Розгорівся, розпалався
До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:
«Кари ляхам, кари!»
Мов скажений, мертвих ріже,
Мертвих віша, палить.
«Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!

Крові море... мало моря...
Оксано! Оксано!

Де ти?» — крикне й сховається
В полум’ї, в пожарі.

А тим часом гайдамаки
Столи вздовж базару
Поставили, несуть страву,
Де що запопали,
Щоб засвітла повечерять.
«Гуляй!» — загукали.
Вечеряють, а кругом їх
Пекло червоніє.

У полум’ї, повітані
На кроквах, чорніють
Панські трупи. Горять крокви
І падають з ними.

«Пийте, діти! пийте, лийте!
З панами такими,
Може, ще раз зострінемось,
Ще раз погуляєм».

І поставець одним духом
Залізняк черкає.
«За прокляті ваші трупи,
За душі прокляті
Ще раз вип’ю! Пийте, діти!
Вип’єм, Гонто, брате!
Вип’єм, друже, погуляєм
Укупочці, в парі.

А де ж Волох? Заспівай лиш
Нам, старий кобзарю!

Не про дідів, бо незгірше
Й ми ляхів караєм;

Не про лихо, бо ми його
Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,
Щоб земля ломилась, —
Про вдовицю-молодицю,
Як вона журилась».

(Кобзар грає й приспівує.)

Од села до села
Танці та музики:
Курку, яйця продала —
Маю черевики.
Од села до села
Буду танцювати:
Ні корови, ні вола —
Осталася хата.

Я оддам, я продам
Кумові хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку під тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками,
Танцювать та гулять
Таки з паробками.
Ох ви, дітки мої,
Мої голуб’ята,
Не журіться, подивіться,
Як танцює мати.
Сама в найми піду,
Діток в школу оддам,
А червоним черевичкам
Таки дам, таки дам!

«Добре! добре! Ну, до танців,
До танців, кобзарю!»

Сліпий вшкварив — навприсядки
Пішли по базару.

Земля гнеться. «Нумо, Гонто!»

«Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,
Поки не загинем!»

«Не дивуйтеся, дівчата,
Що я обідрався;

Бо мій батько робив гладко,
То й я в його вдався».

«Добре, брате, єй же богу!»
«Ану ти, Максиме!»
«Постривай лиш!»
«Отак чини, як я чиню:
Люби дочку абичию —
Хоч попову, хоч дякову,
Хоч хорошу мужикову».

Всі танцюють, а Галайда
Не чує, не бачить.
Сидить собі кінець стола,
Тяжко-важко плаче,
Як дитина. Чого б, бачся?
В червонім жупані,
У золоті, слава є,
Та нема Оксани;

Ні з ким долю поділити,
Ні з ким заспівати;
Один, один сиротою
Мусить пропадати.

А того, того й не знає,
Що його Оксана
По тім боці за Тікичем
В будинку з панами,
З тими самими ляхами,
Що замордували
Її батька. Недолюди,
Тепер заховались
За мурами та дивитесь,
Як жиди конають,
Брати ваші! А Оксана
В вікно поглядає
На Лисянку засвічену.
«Де то мій Ярема?» —
Сама думає. Не знає,
Що він коло неї,
У Лисяиці, не в свитині —
В червонім жупані,
Сидить один та думає:
«Де моя Оксана?

Де вона, моя голубка
Приборкана, плаче?»
Тяжко йому.

А із яру
В киреї козачій
Хтось крадеться.

«Хто ти такий?»
Галайда питає.

«Я посланець пана Гонти.
Нехай погуляє,
Я підожду».

«Ні, не діждеш,
Жидівська собако!»
«Ховай Боже, який я жид!
Бачиш? Гайдамака!

Ось копійка... подивися...
Хіба ти не знаєш?»

«Знаю, знаю», — і свячений
З халяви виймає.

«Признавайсь, проклятий жиде,
Де моя Оксана?»
Та й замахнувсь.

«Ховай Боже!..

В будинку... з панами...

Вся в золоті...»

«Виручай же!
Виручай, проклятий!»
«Добре, добре... Які ж бо ви,
Яремо, завзяті!

Іду зараз і виручу:
Гроші мур ламають.

Скажу ляхам — замість Паца...»
«Добре, добре! Знаю.

Іди швидче!»

«Зараз, зараз!

Гонту забавляйте

З півупруга, а там нехай.

Ідіть же гуляйте...

Куди везти?»

«У Лебедин!

У Лебедин — чуєш?»
«Чую, чую».

І Галайда

З Гонтою танцює.

А Залізняк бере кобзу:
«Потанцюй, кобзарю,
Я заграю».

Навприсядки

Сліпий по базару
Оддирає постолами,
Додає словами:

«На городі постернак, постернак;

Чи я ж тобі не козак, не козак?

Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
Чи я ж тобі черевичків не куплю?
Куплю, куплю, чорнобрива,
Куплю, куплю того дива.
Буду, серце, ХОДИТЬ,
Буду, серце, любить.

Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого —
Лиха доля така,
Іди ж, доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,
А я — так до шинку.
Вип’ю чарку, вип’ю другу,
Вип’ю третю на потугу,
П’яту, шосту, та й кінець.
Пішла баба у танець,
А за нею горобець,
Викрутасом-вихилясом...
Молодець горобець!
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулі тиче:
«Оженився, сатано, —
Заробляй же на пшоно;
Треба діток годувать,
Треба діток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не гріши,
Та в запічку колиши,
Та мовчи, не диши».

Як була я молодою преподобницею,
Повісила хвартушину над віконницею;

Хто йде — не мине,
То кивне, то моргне.
А я шовком вишиваю,
В кватирочку виглядаю:
«Семени, Івани,
Надівайте жупани,
Та ходімо погуляймо,
Та сядемо заспіваймо».

Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу

І... гу!

Загнув батько дугу,
Тягне мати супоню;
«А ти зав’яжи, доню».

«Чи ще? чи годі?»

«Ще, Ще!

Хоч погану! Самі ноги носять».

«Ой сип сирівець

Та криши опеньки:

Дід та баба,
То й до ладу, —
Обоє раденькі.

Ой сип сирівець
Та криши петрушку:

Ой сип сирівець
Та накриши хріну:
Ой сип воду, воду
Та пошукай броду, броду...»

«Годі! годі! — кричить Гонта,
Годі, погасає.

Світла, діти!.. А де Лейба?
Ще його немає?

Найти його та повісить.

Петелька свиняча!

Гайда, діти! Погасає
Каганець козачий».
А Галайда: «Отамане!
Погуляймо, батьку!
Дивись — горить; на базарі
І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!»
«Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!
Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!
Думають, жартую!»
Заревіли гайдамаки:
«Добре, батьку! Чуєм!»
Через греблю повалили,
Гукають, співають.

А Галайда кричить: «Батьку!
Стійте!., пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:
Там моя Оксана.
Годиночку, батьки мої!

Я її достану!»
«Добре, добре!.. Залізняче,
Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами...

А ти, сизокрилий,
Найдеш іншу».

Оглянувся —
Галайди немає.

Ревуть гори — і будинок
З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,
Пеклом запалало...

«Де Галайда?» — Максим кличе.
І сліду не стало...

Поки хлоп’ята танцювали,
Ярема з Лейбою прокрались
Аж у будинок, в самий льох;
Оксану вихопив чуть живу
Ярема з льоху та й полинув
У Лебедин...

ЛЕБЕДИН

«Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.

Батька ляхи замучили,
А мене... боюся,
Боюсь згадать, моя сиза...

Узяли з собою,
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла...
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову, —
Вдвоє, втроє б витерпіла
За єдине слово!

Вибачай, моя голубко!
Може, я грішила,
Може, Бог за те й карає,
Що я полюбила —
Полюбила стан високий
І карії очі —
Полюбила, як уміла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволі —
Ні, бабусю, а за його,
За милого долю.

Карай, Боже! Твою правду
Я витерпіть мушу.

Страшно сказать: я думала
Занапастить душу.

Якби не він, може б... може,
І занапастила.

Тяжко було! Я думала:
«О Боже мій милий!

Він сирота — хто без мене
Його привітає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?

Хто обійме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сироті убогому
Добре слово скаже?»
Я так думала, бабусю,
І серце сміялось:
«Я сирота: без матері,
Без батька осталась,
І він один на всім світі,
Один мене любить;
А почує, що я вбилась,
То й себе погубить».
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала:
«Нема його, не прибуде,
Одна я осталась...»
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неї,
Зажурилась.

«Бабусенько!

Скажи мені, де я?»
«В Лебедині, моя пташко,
Не вставай: ти хвора».
«В Лебедині! Чи давно я?»
«Ба ні, позавчора».
«Позавчора?.. Стривай, стривай...
Пожар над водою...

Жид, будинок, Майданівка...
Зовуть Галайдою...»
«Гал ай дою Яремою
Себе називає

Той, що привіз...»

«Де він, де він?

Тепер же я знаю!..»
«Через тиждень обіцявся
Прийти за тобою».

«Через тиждень! через тиждень!
Раю мій, покою!

Бабусенько, минулася
Лихая година!

Той Галайда — мій Ярема!..

По всій Україні
Його знають. Я бачила,
Як села горіли;

Я бачила — кати ляхи
Трусилися, мліли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий і відкіля він,
І кого шукає!..

Мене шукав, мене найшов,
Орел сизокрилий!

Прилітай же, мій соколе,
Мій голубе сизий!

Ох, як весело на світі,
Як весело стало!

Через тиждень, бабусенько...
Ще три дні осталось.

Ох, як довго!..
Загрібай, мамо, жар, жар,
Буде тобі дочки жаль, жаль...

Ох, як весело на світі!

А тобі, бабусю,
Чи весело?»
«Я тобою,
Пташко, веселюся».

«А чом же ти не співаєш?»
«Я вже одспівала...»
Задзвонили до вечерні;

Оксана осталась,

А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.

Через тиждень в Лебедині
У церкві співали:
Ісаія, ликуй! Вранці
Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхів кінча; з Залізняком
Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.
Вона виглядає —
Виглядає, чи не їде
З боярами в гості —
Перевезти із келії
В хату на помості.

Не журися, сподівайся
Та Богу молися.

А мені тепер на Умань
Треба подивитись.

ГОНТА В УМАНІ

Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи:
«Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі».

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Тілько звір виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі...

Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зострічають...
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.

Треба кров’ю домальовать,
Освітить пожаром:
Сонця мало, рясту мало
І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли то з вас буде
Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,
Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.

Так і буде.

Гайдамаки
Гуляють, карають;

Де проїдуть — земля горить,
Кров’ю підпливає.

Придбав Максим собі сина
На всю Україну.

Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:

З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного;

За титаря ляхам платить,
За батька святого;

За Оксану... Та й зомліє,
Згадавши Оксану.

А Залізняк: «Гуляй, сину,
Поки доля встане!

Погуляєм!»

Погуляли —
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;

Затопили, закричали:
«Карай ляха знову!»
Покотились по базару
Кінні пагоб/одаг49;

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря

49 Кінні пагосіот — польська кіннота.
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.

Кричать удвох: «Добре, діти!
Отак їх, проклятих!»
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза єзуїта

І двох хлопців: «Гонто, Гонто!
Оце твої діти.

Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.

Чого ж ти став? Чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть...»
«Убийте пса! А собачат
Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь:
Що, ви католики?»
«Католики... бо нас мати...»
«Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!»
Зібралась громада.

«Мої діти — католики...

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,
Панове громадо!

Я присягав, брав свячений
Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..»
«Будем різать, тату!»
«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;

А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга». Махнув ножем —
І дітей немає50!

Попадали зарізані.

«Тату! — белькотали. —
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми...» — та й замовчали.
«Поховать хіба?»

«Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,

50 Махнув ножем — І дітей немає! — Убивство І. Гонтою рідних
синів не є історичним фактом.
Що вас породила?..

Ходім, брате!»

Взяв Максима,
Пішли вздовж базару,
І обидва закричали:
«Кари ляхам, кари!»
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.

Базиліан школу,
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
«Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує, —
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..

Валіть стіни!»

Гайдамаки
Стіни розвалили —
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
«Де ви, людоїди? Де ви поховались?
З’їли моїх діток — тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись... Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару; я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

Де я прихилюся?»

Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи:
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!

«Гуляйте, сини!

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється!—
Залізняк гукає. — Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!»

І кобзар ушкварив:

«А мій батько орандар, .

Чоботар;	'

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати мої, соколи,
Привели

І корову із діброви,
І намиста нанесли.

А я собі Христя

В намисті,

А на лиштві листя

Та листя,

І чоботи і підкови.

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З паробками постою,
Постою.

Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!

Всі гуляють. А де ж Гонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.

А хто такий

У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,

Через мертвих переступа,
Криється в пожарі

За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.

І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху;
Свячений виймає,
І свяченим копа яму.

А Умань палає,
Світить Гонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші гайдамаки:
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату,
Й не дивиться, ніби чує:
«Ми не ляхи, тату!»
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче:
«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?

На чужому полі

Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,
А то я ховаю».

Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
«Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!

Сука мати не придбала
Нової постелі.

Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.

Простіть, сини! Я прощаю,
Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,
І мені те буде.

І мене вб’ють... коли б швидче!
Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз,
Ще раз погуляю!..»

Пішов Гонта, похилившись;

Іде, спотикнеться,

Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.

Утер очі... Тілько мріє
В диму, та й сховався.
ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! Якби ти вернулось,
Проміняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало.
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла.
Сусіди од страху, од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дід колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменні люде
Тії речі прочитають.
Вибачай, дідусю —
Нехай лають: а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину,
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхетською
Кров’ю наповзли
Україну та й замовкли —
Ножі пощербили.

Нема Гонти; нема йому
Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.
Один тілько брат названий
Оставсь на всім світі,
Та й той — почув, що так страшно
Пекельнії діти
Його брата замучили,
Залізняк заплакав
Вперше зроду; сльозй не втер,
Умер неборака.

Нудьга його задавила
На чужому полі,
В чужу землю положила:
Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки
Залізную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,
Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. «Спочинь, батьку,
На чужому полі,
Бо на своїм нема місця,
Нема місця волі...

Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,
Сльози утирає.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу
Могила осталась.

Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває...

Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава.

А тим часом стародавню
Січ розруйновали:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.

Ревуть-завивають:
«Поховали дітей наших,
І нас розривають».

Ревуть собі й ревітимуть,
їх люде минули;

А Україна навіки,
Навіки заснула.

З того часу в Україні
Жито зеленіє:
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить;

Така Божа воля.

Тілько часом увечері,
Понад Дніпром, гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи, співають:

«А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

ПЕРЕДМОВА (уривок)

...Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить
собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать
його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як
боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш:
«Слава Богу, що минуло»,— а надто як згадаєш, що ми
одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить,
а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що
батьки їх помилялись, нехай братаються знову з сво-
їми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом,
покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря
і до моря — слав’янська земля. Про те, що діялось на
Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих лю-
дей; надрукованого і критикованого нічого не читав,
бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину виду-
маний, а смерть вільшанського титаря правдива, бо
ще є люди, котрі його знали. Гонта і Залізняк, отамани
того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як
вони були,— за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров
буде, коли зачина розказувать, що-небудь таке, що не
сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди
брешуть, то й я з ними».

Т. Шевченко
ГАМАЛІЯ

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,
Та на сей бік за нами.

Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами,
Неси Ти їх з України.

Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем».

Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу, застогнав широкий
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові
Тую журбу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.

«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

« Хортице-сестро? »
Загула
Хортиця з Лугом: «Чую, чую!»
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки:

«У туркені, по тім боці,
Хата на помості.

Гай, гай! Море, грай,
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості.

У туркені у кишені
Таляри, дукати.

Не кишені трусить,
їдем різать, палить,
Братів визволяти.

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

Пливуть собі, співаючи,
Море вітер чує.

Попереду Гамалія
Байдаком керує.
Гамалію, серце мліє:
Сказилося море,
Не злякає! І сховались
За хвилі — за гори.

Дрімає в харемі — в раю Візантія51.
І Скутар52 дрімає; Босфор клекотить,
Неначе скажений; то стогне, то виє:
Йому Візантію хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре: буде тобі горе;
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! — реве синє море. —
Хіба ти не знаєш, яких я несу
Гостей до султана?»

Так море спиняло
(Любило завзятих чубатих слав’ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрімала.
Дрімав у харемі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму Бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

«О милий Боже України!

Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там —

51 Дрімає в харемі — в раю Візантія. — Йдеться про столицю
Османської імперії Стамбул.

52 Скутар — передмістя Стамбула, де розташовувався султан-
ський палац, великі мечеті.
Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти,
В залізах руки принести,
І перед всіми у кайданах
Стать козакові...»

«Ріж і бий!
Мордуй невіру-бусурмана!» —
Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє:
Скутар скаженіє!

«Ріжте! бийте!» — на фортеці
Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги,
Козацтво преться без ваги —

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі —
По пеклу гуляє,
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає.

«Вилітайте, сірі птахи,
На базар до паю!»
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:
Не бачила стара мати
Козацької плати.

Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.

Темно всюди, як у будень,
А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм
їдять мовчки сало

Без шашлика. «Засвітимо!»
До самої хмари

З щоглистими кораблями
Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,
Витріщає очі,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.

Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає —
І на ножах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливе літає.
Ніхто на світі не втече!
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться, зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки — та й потягли,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому,
Так, буцім гуляють,
Та, звичайне запорожці,
Пливучи співають:

«Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія:
«Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити!»
Вилітали запорожці
На лан жито жати,
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
«Слава тобі, Гамаліє,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!»

Пливуть співаючи; пливе
Позад завзятий Гамалія:
Орел орлят мов стереже.
Із Дарданелів вітер віє,
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Галату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не кликнув в море на ралець.
Пливуть собі, а з-за хвилі
Сонце хвилю червонить,
Перед ними море миле
Гомонить і клекотить.

Гамаліє, вітер віє...

Ось-ось наше море!..
І сховалися за хвилі —
За рожеві гори.

[Жовтень - перша половина листопада 1842]
НАЗАР СТОДОЛЯ
Малороссийская дня Тараса Шевченка

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

ХОМА КИЧАТЬІЙ - сотник.

ГАЛЯ — дочь его.

СТЕХА — молодая ключница у Кичатого.

НАЗАР СТОДОЛЯ— друг его.

ГНАТ КАРЬІЙ - друг его.
ХОЗЯЙКА на вечерницах.
Слепой кобзарь, жидьі-музьїканти,
молодив козаки, и девушки,
и сватьі от чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии,
близ Чигирина, в козацкой слободе,
в ночь на Рождество Христово.

АКТ ПЕРВЬІЙ

Вечер. Внутренность светлици,
багато убранной коврами и бархатом.
В стороне стол, покритий дорогим ковром;
кругом скамьи под бархатом, окаймленние золотом.
На столе стоят фляги, кубки иразние кушанья;
горят восковие свечи.

Стеха убирает стол.

СТЕХА

(Отходит от стола.) Усе! Здається, що все. Стри-
вай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина,
свинина, ковбаса, вишнівка, слив’янка, мед, венгер-
ське — усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень
гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж
сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки коля-
дують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! Ста-
ростів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо,
що то з того буде. Негріте залізо не зогнеш! А якби
не крився та пораявся б зо мною отак тижнів за два
до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на
самісінький святвечір та й ластиться: «І сяка й така,
і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се,
і те, і трете, й десяте». Побачимо, побачимо, як попа-
деться нашому теляті вовка піймати. (Помолчав). Не
сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, ду-
має, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е,
ні! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її»,— каже.
Та і що-таки той поганий хорунжий? А полковник хоч
старий — нехай йому добре сниться — так же пан!..
Оце б то вона й стямилася! Іншому — дзусь, а я — так
візьмусь. Дівці дівку недовго збить з пантелику, а ще
таку, як моя панночка,— і-і! Та вже ж, як кажуть, пій-
мав не піймав, а погнаться можна. Тоді, як теє-то, вже
ж і погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далі й нічо-
гісінько. Та й Назар таки не раз спасибі скаже.

Избоковьіхдверей вьіходитГаля.

СТЕХА

А що? як прибрано?.. Тим-бо й ба!

ГАЛЯ

Що це ти, Стехо, робиш? Хіба у нас сьогодні гості,
чи що?
СТЕХА

Та ще й які гості, якби ви знали!

ГАЛЯ

Які ж там гості і відкіля?

СТЕХА

Угадайте.

ГАЛЯ

Чи не з Чигирина?.. Так?

СТЕХА

Із Чигирина, та хто такий?

ГАЛЯ

Які-небудь старшини?

СТЕХА

То-то бо й є, що не старшини, і...

ГАЛЯ

Та хто ж такий? Може... та ні! Сьогодні не такий
день. А мені тато учора і говорив щось таке.

СТЕХА

Говорив, та не договорив. А я знаю,— тільки не скажу.

ГАЛЯ

(Обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя!

Скажи, не муч мене.

СТЕХА

А що дасте? Скажу...

ГАЛЯ

Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую,
тільки скажи.
СТЕХА

Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти
сьогодні на вечерниці.

ГАЛЯ

Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

СТЕХА

Оце ще! Хіба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Впол-
голоса). Сьогодні прийдуть старостй.

ГАЛЯ

(В восторге). Від Назара! Від Назара!

СТЕХА

Та там вже побачите, від кого.

ГАЛЯ

Хіба ж не від Назара, Стехо? Що ж, оце мене і справ-
ді лякаєш?

СТЕХА

Я вас не лякаю, я тільки так кажу.

ГАЛЯ

Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

СТЕХА

(Лукаво.) Я нічого не знаю. Де мені, ключниці, віда-
ти про панські діла?

ГАЛЯ

Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу і та-
тові скажу.

СТЕХА

Що ж ви скажете?
ГАЛЯ

Що ти мене перелякала... Теперечки не дам байбара-
ка. А що, поживилась?

СТЕХА

Оце які-бо ви боязкі! Вже і повірили!

ГАЛЯ

Ну, що ж? Від Назара?

СТЕХА

Та від кого ж більш? Вже пак не від старого Моло-
дая, нашого полковника.

ГАЛЯ

Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я
зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще його
козаки слухають. Тільки у його, паскудного, і мови,
що про наливку та про вареники.

СТЕХА

А хіба ж се й не добре?

ГАЛЯ

Звісно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мій Назар,
мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про
Наливайка, Остряницю та про синє море, про татар
та про турецьку землю. Страшно-страшно, а хороше,
так що слухала б не наслухалась його та все дивилась
би в його карі очі. Мало дня, мало ночі.

СТЕХА

Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опісля, може, і
обридне.
ГАЛЯ

О, крий Боже! До самої смерті, поки вмру, все диви-
лась би та слухала його. Скажи мені, Стехо, чи ти лю-
била коли, чи обнімала коли козацький стан високий,
що... дрижать руки, мліє серце? А коли цілуєш... що
тоді? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге
поет и плягиет).

Гой, гоя, гоя!

Що зо мною, що я?

Полюбила козака —

Не маю покоя.

Я його боялась...

Що ж опісля сталось?

На улиці пострічалась
Та й поцілувалась.

А мати уздріла...

Яке тобі діло!

Віддавайте заміж,
Коли надоїла!

СТЕХА

Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

ГАЛЯ

Та од тебе ж. Хіба ти забула, як на улиці, на тій
неділі, танцювала? Тоді ще тата не було дома... Зга-
дала?

СТЕХА

Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.
ГАЛЯ

(Торопливо.) Ох, лишечко! Хтось іде! (Убегаеш).

СТЕХА

Хто там?

ХОМА

(За дверью.) Я, я! Відчиняй мерщій.

Стеха отворяет дверь.
Входиш Хома, отряхиваясь.

ХОМА

Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

СТЕХА

Кого не було?

ХОМА

Кого? Гостей!

СТЕХА

Яких гостей? Од пол...

ХОМА

Цс!., еге ж.

СТЕХА

Ні, не було.

ХОМА

Гляди ж, анітелень!.. Отець Данило, спасибі, роз-
рішив. Не забудь тільки завтра вранці послать йому
вишнівки. Знаєш? Тієї, що недавно доливали. Нехай
собі п’є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не
злякались, бува, завірюхи? А вітер неначе стиха.
СТЕХА

Злякаються вони! Де ж пак! І в горобину ніч53 при-
їдуть для такої панночки, як наша.

ХОМА

Звичайно, звичайно.

СТЕХА

Іще пак, такий старий... а панночка...

ХОМА

Сама ти стара, сороко безхвоста!

СТЕХА

Дивись! Зараз і розсердились. Хіба я на вас?

ХОМА

Так що ж, що не на мене? Так на мого... ну... полков-
ника.

СТЕХА

Е, бач що! А панночка? Чи ж ви з нею говорили? Що
вона?

ХОМА

А що вона? Її діло таке: що звелять, те й роби. Воно
ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить,
що любов і все таке прочеє... дурниця, нікчемне. Ти
вже, думаю, розумієш?

СТЕХА

Та се розумію, та, з якого кінця почати, не знаю. Вона,
бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна.
Ось і сьогодні мені говорила. «Моли,— каже,— Стехо,

53 Горобина (горовина) ніч — грозова ніч.
Бога, щоб швидше я вийшла заміж за Назара,— поло-
вину добра свого віддам!»

ХОМА

А ти й повірила!

СТЕХА

А чому ж і ні? Вона така добренька.

ХОМА

Дурна ти, дурна! А як же я сам тобі все добро віддам,
тоді що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкает ее). То-то
бо і є, дурочка ти безсережна!

СТЕХА

Що мені робить, коли я дурочка?

ХОМА

А то, що велять. Чуєш? усе, що в мене є, твоє.

СТЕХА

Не треба мені вашого добра; я і без нього була б щас-
лива, якби ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зро-
битесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так
вбиваюсь за вами, а ви... (Притворно грустит).

ХОМА

От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так
і зроблю.

СТЕХА

Чи мало що люди обіщають, коли їм припаде нужда?

ХОМА

Годі не знать що базікать. Піди лишень до Галі та по-
говори з нею хорошенько по-свойому, і коли теє... то
завтра і між нами онеє.
СТЕХА

Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле.

І я тільки гріх на душу візьму.

ХОМА

Який тут гріх? Дурниця все те!

СТЕХА

Забожіться, що женитесь, тоді, їй-богу, все зроблю!
А без мене, кажу вам, нічого не буде, їй-богу!

ХОМА

От же, їй-богу, далебі!

СТЕХА

Женитесь?

ХОМА

Еге!

СТЕХА

На мені?

ХОМА

Як коржа, так коржа! - Як спечемо, так і дамо. Уже
ти мені в печінках сидиш з своїми витребеньками.

СТЕХА

Які тут витребеньки?

ХОМА

Ну, добре, добре! тільки слухай. Треба діло сконпону-
вати так, щоб вона не знала, від кого старости; а то — чого
доброго, усе піде шкереберть.

СТЕХА

Та вже мені не вчиться, як ділом повернуть. Наго-
ворю такого дива моїй панночці — що твій кобзар.
Старий, скажу, чоловік, як подумаєш, усім, усім луч-
че від молодого. Молодий... та що й казать? нікуди не
годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а ста-
рий — тихий-тихий і покірний.

ХОМА

Так, так! О, ти дівка розумна! Іди ж до Галі та, гляди,
гарненько побалакай з нею.

СТЕХА

А потім чи можна мені буде піти на вечерниці?
Я вже зовсім упоралась. Пустіть, будьте ласкаві, хоч
в послідній разочок.

ХОМА

У тебе тільки й на думці, що вечерниці. О, вже мені
та Мотовилиха!

СТЕХА

Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга,
чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жарту-
єте з молодицями, так я й нічого!

ХОМА

Іди ж, іди та поклич мені Галю, а затим сама пола-
годь рушники.

СТЕХА

Та вже усе напоготові. (Уходиш.)

ХОМА

Злигався я з дияволом... (Оглядьівается.) Що ж? Не
можна без цього. У такому ділі, як не верти, треба або
чорта, або жінки. (Немного помолчав.) Чого доброго!
ще, може, й мене обдурить, тоді і остався на віки вічні
в дурнях. Та ні, лиха матері! Аби б тільки ти мені сво-
їми хитрощами помогла породниться з полковником,
а там уже що буде — побачимо. Іш ти, мужичка! куди
кирпу гне! Стривай!

Продолжительное молчание.

Думай собі, голубко, та гадай, що... а воно зовсім не
так буде. Закинь тільки удочку, сама рибка піде. Шут-
ки — тесть полковника!.. А що далі — се наше діло. Аби
б через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-небудь
Черкасах, а може, у самому Чигирині, гуляй собі з пол-
ковничою булавою! І слава, і почот, і червінці до себе
гарбай: все твоє. А пуще всього червінці. їх люде по
духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться... Ха-
ха-ха! От тобі й сотник54! Ще в Братськім55 серце моє
чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно,
а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурні,
дурні! Хіба ж як говорим про огонь, так і лізти в огонь?
Або як про чорнобриву сироту, так і жениться на їй?
Брехня! Від огня подальш. Женись не на чорних бро-
вах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш
чоловіком, а не дурнем.

Входиш Галя.

ГАЛЯ

(Весело). Добривечір, тату! Де це ви так довго бари-
лись? Ви мене кликали, чи що?

54 Сотник— в Україні ХУІІ-ХУІІІст. особа, яка очолювала
сотню — військову й адміністративно-територіальну одиницю.

55 Братський — Київський братський монастир або школа при
ньому.
ХОМА

Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всі
стрічки почіпляла? Та нехай! Поки буде і сих. По-
слухай. Мені треба поговорити з тобою об важнім
ділі. Ти знаєш, ми сьогодні старостів сподіваємось?

ГАЛЯ

Сьогодні! На первий день празника,— на самісіньке
Різдво?

ХОМА

Так що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив. Гляди
ж, не піднеси гарбуза.

ГАЛЯ

Як се можна! Хіба він дуже старий, чи що? Ось по-
слухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха.
Сміх, та й годі!

ХОМА

А що тобі вона наговорила?

ГАЛЯ

Каже, буцімто старі... та ні, не скажу, далебі, не ска-
жу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

ХОМА

Хіба ж не правда? Старий чоловік краще молодого.

ГАЛЯ

Та й вона те ж казала.

ХОМА

А тобі як здається?

ГАЛЯ

Як-таки можна? То старий, а то молодий.
ХОМА

Так, по-твоєму, молодий — краще?

ГАЛЯ

Ото ж пак!

ХОМА

Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що
батькова правда, а не твоя. Ну що молодий? Хіба те,
що чорні уси? та й тільки ж. Не вік тобі ним любу-
ваться: прийде пора — треба подумати об чім і другім.
Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонів.
Кому ж се звичайніше? Полковниці... се я так, при-
міром, говорю... а не якій-небудь жінці хорунжого; бо
у його тільки й худоби, тільки й добра, що чорний ус.
Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.

ГАЛЯ

Та я й не хочу, щоб на мене другі дивились.

ХОМА

Не знать що верзеш ти! Хіба ти думаєш, що не об-
ридне цілісінький вік дивиться на тебе одну? Хіба ти
одна на Божім світі? Є й кращі тебе. Того і гляди, що
розлюбить.

ГАЛЯ

Назар? Мене? О, ні! Ні, ніколи на світі!

ХОМА

Я й не кажу, що воно справді так буде, а так, напри-
клад, щоб ти тямила, що ми всі на один шталт шиті.

ГАЛЯ

О, ні! Не всі! Він не такий, він не розлюбить.
ХОМА

А що ж? Хіба він тобі побожився?

ГАЛЯ

Атож!

ХОМА

А ти й повірила!

ГАЛЯ

Я і без божби повірила б.

ХОМА

Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обі-
щає, той нічого не дає? Ой, схаменись та послухай
батьківського совіту. Добре, що я вже такий — що обі-
щав, те й зроблю. Ну, не дай я тобі приданого,— що
тоді, га? Пожалуй, він і так тебе візьме: мало яких
дурнів нема на світі? Та що ж в тім? Подумай, що тоді
ти робитимеш?

ГАЛЯ

Те, що і всі роблять,— заробляла б.

ХОМА

А що лучче: чи самій робити, чи дивитися, як другі
на тебе роблять?

ГАЛЯ

Як кому.

ХОМА

То-то і горе, що ти ще дурне. Я тобі б і багацько дечо-
го сказав, та ніколи: того і гляди, що старости на поріг.
А чи єсть у тебе рушники?
ГАЛЯ

(Весело.) Є, є! Як я рада! В мене серце не на місці.Чи
й вам так весело?

ХОМА

Весело, дуже весело. Іди ж, та не забудь сказати, що
коли прийдуть колядовати, так щоб гнали їх у поти-
лицю.

ГАЛЯ

За що ж? Се ж діло законне! Та воно ж і раз тільки
в году!

ХОМА

А старости раз на віку.

ГАЛЯ

Справді, щоб не помішали... Ще й законної речі не
дадуть сповнити. Так побіжу ж я і скажу, щоб заперли
ворота і хвіртку. (Уходиш).

ХОМА

(Ходиш задумавшись.) Здається, діло добре йде. Вона
думатиме, що Назар свата, здуру і согласиться; старо-
сти не промовляться; весілля можна одкинути аж геть
до того тижня; а через таку годину і нашого брата, му-
жика, угомониш, щоб не брикався, не то що дівку. Коли
б тільки який гаспид не приніс того горобця безперо-
го! Тоді пиши пропало. Нароблить бешкету! (С важ-
ностию.) А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж
моя дитина, моє добро, слідовательно, моя вдасть, моя
і сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се
діло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже
треба плошати, бо береженого Бог береже, або — як
там ще кажуть — рівніш згладиш, тісніш ляжеш.
ГАЛЯ

(Вбегает в восторге.) Приїхали, приїхали!

ХОМА

(Вздрогнув.) Оце ж, як ти мене злякала! Піди у свою
кімнату та прийдеш, як кликну

ГАЛЯ

Чого у кімнату? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.

ХОМА

Незвичайно: закон не велить.

ГАЛЯ

Ну, так я піду.	(Уходиш).

Хома сважностиюсадитсязастол.
За дверью стучат трираза.

Входятдва свата схлебоми,
низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

СВАТЬІ

Дай Боже, вечір добрий, вельможний пане!

ХОМА

Добривечір і вам. (Дает знак свату. Тот кланяєш-
ся. Хома шепчеш ему на ухо и потом продолжает.)
Добривечір, люде добрі! Просимо сідати; будьте
гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи
зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки
або, може, вольнії козаки?

СВА Т

(Тихо покашливает.) І рибалки, і вольнії козаки.
Ми люде німецькії, ідемо з землі турецької. Раз
дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу това-
ришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень
шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходи-
ли, нічого не знайшли. Аж гульк — назустріч нам іде
князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі:
«Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві,
покажіте дружбу. Трапилась мені куниця — красна
дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все
думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати;
тоді, чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам:
хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого
хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам,
по всім городам, по усіх усюдах, і в Німеччину, і у
Туреччину; всі царства і государства пройшли, а все
куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: «Що за
диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої
шукати». Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче:
«Де вже,— каже,— я не з’їздив, в яких царствах, в
яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч
красної дівиці, не видав». Пішли ми вп’ять по сліду
і якраз у се село зайшли; як його дражнють, не зна-
ємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці,
ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки
на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір
ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і муси-
мо піймати; тут застряла наша куниця, — в вашій
хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а
ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю
куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи
оддасте, чи нехай ще підросте?
ХОМА

(Притворно с сердцем.) Що за напасть така! Відкі-
ля се ви біду таку накликаєте! Галя! чи чуєш? Галю!
порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими
ловцями-молодцями.

Галя виходиш на средину светлици,
останавливается и, стьідливо потупив глаза,
перебираєш пальцами передник.

ХОМА

Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили?
Мене, старого, з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так
ось же що ми зробімо: хліб святий приймаємо, добро-
го слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали,
буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю,
вас пов’яжемо. Прийшов і ваш черед до ладу слово
прикладать. Ну, годі ж тобі, дочко, посупившись, сто-
яти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов’яза-
ти? Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може,
нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла
шити — в’яжи ж, чим знаєш,— хоч мотузком, коли
ще й він є.

Галя уходиш в свою светлицу и немедленно
возвращается, неся на серебряном блюде
два вьішитьіе полотенца,
и кладеш на хлеб, принесенньїй сватами;

потом подходит к отцу и низко кланяєшся

и целует руку;

потом берет блюдо с полотенцами
и подносит сватам —
сперва одному, потом другому.

Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.
СВА Т

Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і
усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано
вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца
и перевязьівает через плечо одному и другому,
потом отходит и робко поглядьівает на двери.

ХОМА

(К Гале.) Догадався, догадався! Ти хочеш і князя
зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, ма-
буть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся,
не втечеш!

СВАТ

Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

ХОМА

Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо
сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та поба-
лакаємо дещо. А тим часом ти, Галю, не гуляй, в кор-
ді меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси
з привітом і з ласкою.

Сватьі чинно садятся за стол.

Галя принимает от отца чарку и флягу
и подносит старшому свату. Сват не принимает.

СВАТ

Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви
нас не потруїли... Призволяйтесь самі. (Кланяєшся.)

Галя, посматривая на отца робко и стьідливо,
подносит к губам и подает свату.
СВАТ

(Подняв чару.) Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим
молодим щастя, і багатства, і доброго здоров’я, щоб і
внуків женити, і правнуків дождати...

Свата прерьівает хор колядников под окнами.

Все слушают со вниманием. Хома сдосадою
покручивает усьі;

Галя весело посматривает на окно.

Сват в продолжение колядки повторяєш:
Гарно колядують наші козаки!

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить Творець,
Що мир погибає,
Архангола Гавриїла
В Назарет посилає.

Благовістив в Назареті —
Стала слава у вертепі.
О прекрасний Вихлієме!
Отверзи врата Едема.

ХОМА

(КГале, с сердцем.) Я ж тобі наказував, щоб нікого не
пускали! Задумалась, забула!

Входиш Назар с молодими козаками.

НАЗАР

Дай, Боже, вечір добрий! Помагай-бі вам на все добре!
Все козаки повторяют то же.

Назар, не снимая шапку, в ужасе останавливается;
посматривает то на гостей, то на Галю.

Все молчат.
ХОМА

(Смешавшись.) Спасибі, спасибі... Милості просимо.
Просимо сідати.

Молчание продолжается.

Галя, ульїбаясь, украдкой поглядьівает на Назара.

НАЗАР

Сядемо, сядемо, аби було де; ми гості непрохані.
Може, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли.
(Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник
послав мене з грамотами в Гуляйполе! (Глядя на Галю.)
Весело, весело! Наливай швидше горілки, і я вип’ю за
твоє здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя в ужасе, роняет поднос и флягу.

ХОМА

(В бешенстве.) Хто сміє знущаться над моєю до-
чкою?

НАЗАР

Я! Хіба не бачиш? Я, Назар Сто доля! Той самий, за
кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий,
якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під
ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й са-
мому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?

ХОМА

Пізнав. (Равнодушно.) Що дальш?

ГАЛЯ

Хіба ж не ти прислав?
ХОМА

Мовчи! Геть собі!

НАЗАР

(Останавливает Галю.) Стривай, стій тут! І тебе об-
манюють?

ХОМА

Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана
за чигиринського полковника.

НАЗАР

(С презрением.) Полковника! Учора була моя, сьо-
годні полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

ГАЛЯ

(Падая на руки Назара.) Чую! О, чом мені не поза-
кладало!

СВАТ

Осмілюсь доложить...

НАЗАР

Мовчи, поганець, шипотиннику!

ХОМА

Віддай мені дочку мою. (Робко подходит к Назару.)

НАЗАР

Геть, Юда!

ХОМА

(В ужасе.) Прохор, Максим, Іван, Стехо! Гей, хто
там є? Возьміть його, харцизяку,— він уб’є мене!

НАЗАР

Нехай Бог тебе поб’є, дітопродавець! (К Гале.)
Галю! серце моє! Промов мені хоч одно слово: ти не
знала — за кого? Скажи: не знала?

ГАЛЯ

(Приходиш в себя.) Не знала, їй-богу, не знала!

НАЗАР

(К Хоме.) Чи чуєш ти?

ХОМА

Не чую; я оглух!

НАЗАР

(К гостям.) Люде добрі, коли ви не оглухли, так по-
слухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм
батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його
правда? Чи чесний же він чоловік? Правдивий, га?

Гости молчат.

ГНАТ

(Подходит к Назару.) Він не чоловік. Кинь його:
таке ледащо не стоїть путнього слова! (Берет его за
руку.)

НАЗАР

Стривай! Ні, він чоловік, він називав мене сином.
(К Хоме.) Правда?

ХОМА

Не тобі вчити, як мені кого називати. Я її батько,
а не твій: так у моїй волі оддать її, за кого схочу.

НАЗАР

А як же вона не захоче, тоді що?
ХОМА

Я заставлю.

НАЗАР

Чи можна ж кого заставить утопиться або по-
віситься? Хіба ти Бог, що маєш силу чудеса тво-
рить? Хіба ти дявол, коли ти не маєш жалю до
рідної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, і ти
замість його кладеш каменюку. Слухай: і ти ж ко-
лись був молодим, і ти ж мав коли-небудь радість
і горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли
тобою кепкували?

ХОМА

Го-во-ри!

НАЗАР

(В исступлении.) Так ти глузуєш надо мною! Хіба я
не стопчу тебе, як жабу? Брехун! (Бьістро подходит
к нему и хватаєш его за горло.)

ГАЛЯ

(Схватив руку Назара.) Що ти робиш? Убий мене,
на, ріж.

Назар молча опускаєш руки.

ХОМА

(Подбегает к сватам.) Ви бачили? Хотів мене заду-
шити!

Сватьі молчат.

ГНАТ

(К Назару.) Ми не так розплатимося іншим часом.
Ходім з сього базару.
НАЗАР

Не піду! Мене відсіль ноги не винесуть.

ГНАТ

Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

ГАЛЯ

Боже мій, Боже мій! вони знущаються надо мною!

ХОМА

Не знущаються, а торгуються.

ГНАТ

Годі, брате, ходім: ми опізнились.

НАЗАР

Стривай, не опізнились. (Подходит к Хоме). Прости
мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловік. Прости або
заріж мене, тільки не кажи, що вона не моя, не кажи!
Дивись: я гетьману ніколи не кланявсь. (Падаєш на ко-
лени). Для спасенія своєї душі, коли у тебе в серці є Бог,
для угоди всіх святих, коли ти віруєш у кого, для спасе-
нія твоєї дитини, коли вона тобі мила, зглянься на мене!
Нехай старости з своїм хлібом йдуть додому. Христом-
Богом молю, не занапасти її, бідної! Кращої її нема; за
що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий
обухом — не треба мені її: тільки дай дочці своїй ще по-
жити на світі, не заїдай її віку, вона не виновата!

X о м а, дрожа, посматривает на гостей.

ГНАТ

(Бьістро подбегает к Назару.) Кого ти просиш? Кому
кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе після сього
й дивиться не хочу; прощай!.. Кланяється дяволу! Він
тебе кип’ячою смолою напоїть! (Хочеш идти.)

НАЗАР

(Удерживает его.) Постій, дай ще слово скажу.

ГАЛЯ

(Обнимает ноги отца.) Ви покійній матері, як вона
умирала, біля домовини обіщали мене видать за На-
зара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнівила? За що
мене хочете убить? Хіба ж я не дочка ваша? (Залива-
ется слезами.)

НАЗАР

Камінь! Залізо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде!
Для тебе все пекло визову... ти жди мене. (Гале.) Бідна,
бідна! в тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько!
Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна!
(Целует ее.) А я ще бідніший тебе: у мене й ката нема,
нікому і зарізати! Прощай, моє серце, прощай! Не за-
баримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара.

Он целует;Хома силишся ввірвать ее.

Назар отталкивает его и снова целуетГалю.

НАЗАР

(К сватам.) Розкажіть полковнику, що бачили і що
чули. Скажіть, що його молода при ваших очах цілу-
валась зо мною.

Галя обнимает его и целует.

Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко!
(Целует ее.) Я знаю, що мені робить. Я знайду правду.
Прощай! Вернусь, сподівайся.

Галя падаєш без чувств.

Назар, закрьів лицо руками, удаляется.

Гнат и козаки за ним. Хома и сватьі подбегают к Гале.

АКТВТОРОЙ

Внутренность простой хатьі, опрятно убранной.
На столе горят свечи.

Хазяйка прибираєш около печки.

ХОЗЯЙКА

Господи, Господи! Як подумаєш, коли ще ми діву-
вали, зачуєш де-небудь вечерниці, так аж тини трі-
щать; а тепер... От скоро і треті півні заспівають, а
вечерниці ще й не зачинались. Нехай воно хоч і свя-
то, звісно — колядують, а все-таки час би. Ні, що не
кажи, а світ перемінився. Хоть би і запорожці... Ну,
які вони запорожці? Тьфу на їх хисть, та й годі! Чи
такі були попереду? Як налетять, було, з своєї Січі,
так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе ко-
трий, так до землі не допустить, так і носить... Ой-
ой-ой! Куди то все дівалось?.. (Покачавши грустно
головой, поет.)

Зоря з місяцем над долиною
Пострічалася;

Дожидалася до білої зорі,

Не діждалася;

Я додому прийшла, гірко плакала,
Не молилася,—

Нерозумная, неутішная,
Положилася.

Ой не спала ж я, все верзлась мені
Нічка темная,

І вишневий сад, очі карії,
Брови чорнії.

На зорі-зорі я прочнулася

І сказала так:

За Дунай-ріку чорнобривий твій
На гнідім коні

Полетів орлом!.. Я все плакала,
Все сміялася.

І додому козаки, з-за Дунай-ріки,
Заверталися.

Не вернувся мій... Молоді літа
За що трачу я?

Зоря з місяцем пострічалася —
І заплачу я.

Точнісінько моя доля! Неначе сю пісню про мене зло-
жили. Де мої молоді літа? І сліду нема, мов поверх води
поплили. (Помолчав.) Що ж се справді ніхто не йде?
А вже мені ся навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь
і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи!
Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий
чоловік... Не взяв би він собі в ключниці не молоду, а ро-
зумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! А то...
як та дзиґа, так і снує. Як то він дочку свою ще пристро-
їть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде лю-
буватися його лисиною замість ясного місяця? Ох, ох!
старі, старі! Сидіть би вам тілько на печі та жувать кала-
чі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же бак, чи не
так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче
стежку через полковничий садок. Та й дурний би був,
коли б не протоптав. Про себе скажу, що... теє... Хтось
іде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

ВходятНазар иГнат.

ХОЗЯЙКА

Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким ві-
тром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

ГНАТ

Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться,
і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?

ХОЗЯЙКА

Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!

ГНАТ

Ну годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спли-
ве! Невже треба переймать, що поверх води пливе?
У тебе сьогодні вечерниці?

ХОЗЯЙКА

Хіба ж наші вечерниці для вас? Ви так тільки при-
йшли — посміяться.

ГНАТ

Так-таки і посміємося, коли буде весело.

ХОЗЯЙКА

(Глядя на Назара.) Буде весело, та не всім.

ГНАТ

Ну, се вже опісля побачимо. А поки — ке нам
чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам
пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не
дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщій!

ХОЗЯЙКА

Зараз. (Отходя.) Бідненький Назар! (Достаєш
с полки флягу с вином и закуску и ставиш на стол.)

Назар печально
смотрит на Игната.

ГНАТ

(К хозяйке.) Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та
мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило!
А ми тим часом побалакаємо, що треба.

ХОЗЯЙКА

Що се, Бог з вами! Хіба я відьма?

ГНАТ

Я так, навмання сказав. Заткни пальці в уха. Чи вто-
ропала?

ХОЗЯЙКА

А!., ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по
Стеху. (Надевает свиту и уходит.)

ГНАТ

(Посмотрев ей вслед.) Пішла. Ну, що ж дивишся на
мене, мов не пізнаєш?

НАЗАР

Тепер би й рідного батька не пізнав.

, ГНАТ

Розумні люди усе так роблять: і в хоромах, як у хаті
мужик. (Наливаєш рюмку и подносит.) Не хочеш?
Як хочеш! А я совітував би чарочку-другу адамових
слізок, як казав було отець економ. Не забув Брат-
ський монастир?

НАЗАР

Ні, скажи лучче, нащо ти мене повів сюди?

ГНАТ

На те, щоб побалакати з тобою як з козаком, а не
з бабою. За козацьку волю і розум! (Вьіпивает.)

НАЗАР

Щасливий ти чоловік!

ГНАТ

Ти щасливіший мене.

НАЗАР

О, якби ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Ігнате, мені
тут душно.

ГНАТ

Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрі весе-
ляться, та посовітуємся, куди йти.

НАЗАР

Мені одно, куди не поведеш.

ГНАТ

Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?

НАЗАР

Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки вер-
не. Хіба ж моє горе смішить тебе?

ГНАТ

Смішить.
НАЗАР

А я думав — ти добрий чоловік.

ГНАТ

А я думав — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи мені,
чого ти дурієш? Де твій розум? Чи стоїть же жінка,
хоч би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть
вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?

НАЗАР

Стоїть.

ГНАТ

Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон
золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба
дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку ми-
ліша усіх жінок на світі.

НАЗАР

Ти мене, Ігнате, морочиш, а мені тепер треба щирого
Друга.

ГНАТ

Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то
й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

НАЗАР

Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна
і говорить, і думать.

ГНАТ

Ось що. Перш усього випий горілки. Вона і без мене
наведе тебе на розум. (Наливаєш рюмку.) Чи не забув
ще ти, як розумно розсужда латинський віршник... як
пак його... ну, той, за якого мене в Братстві випарили
різками, як отець ректор піймав у мене за халявою
його мудрі вірші. Він каже: «Дурниця все, опріч горіл-
ки, а іноді і жінка під руку». Оце так! (Вьіпивает).

НАЗАР

(Презрительно.) Бідний ти, сердешний чоловік! Я ду-
мав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того,
що має скотина. О, якби ти зміг заглянути сюди (указьі-
вает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! Може,
ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш.
Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-
небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не
муч мене: в мене від горя серце рветься! Нехай вже ті
сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоло-
вік. (Сучастием смотрит на него.)

ГНАТ

Так, я чоловік, а ти й справді баба; ще раз тобі скажу:
казна за чим вбиваєшся.

НАЗАР

Нема у тебе серця, камінь ти!

ГНАТ

Як хочеш, так і думай, а я нещасніший од тебе, не-
щасніший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти
її кохаєш; а я?.. І я, дурний, колись любив і к гадинам-
жінкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був
і жизнь оддать за них... І що із того? Чи хочеш знати?

НАЗАР

Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серці.

ГНАТ

А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий
нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згадаєш.
(Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: далебі,
не полеппа. Дурниця все: і товариство, і любов — цур їм!
Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським ві-
ршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять со-
роки чорноброві, вип’єм, пожартуєм, і, вір мені,— вся дур
із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

НАЗАР

(Вставая из-за стола.) Та і я ізвідав горе, та нічому
не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дяво-
ла. (Хочеш идти.)

ГНАТ

Куди ж ти?

НАЗАР

З тобою холодно, піду у пекло погріться.

ГНАТ

Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.

НАЗАР

Найду й сам.

ГНАТ

(Удерживает его.) Ти і справді хочеш іти? Скаже-
ний, ти з глузду з’їхав!

НАЗАР

Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не по-
слухаю. Пусти мене.

ГНАТ

Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?

НАЗАР

(Вспьільчиво.) Мовчи, а то тут тобі й амінь.
ГНАТ

(Не вьіпуская руки Назара.) Так і я зумію, та що по-
тім? З холодним мертвецем у домовину?

НАЗАР

Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин
до полковника.

ГНАТ

Чого?

НАЗАР

Уб’ю його!

ГНАТ

А як не вб’єш, тоді що? Чи не мусиш ублагати його
відкинуться від Галі? Га?

НАЗАР

Так чи не так, а я піду.

ГНАТ

До дявола в гості? Чи не лучче ж, замість пузатого
полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не
хмурся, та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти
сьогодні нічого путнього не видумаєш.

НАЗАР

Що дальше?

ГНАТ

(Осматриваясь.) Чи глухі тут стіни? (Вполголоса.)
Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?

НАЗАР

(Немного помолчав, жмет руку Гната.) Прости,
мене...
ГНАТ

Ну, ЩО ще?

НАЗАР

Ти певний друг!

ГНАТ

Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

НАЗАР

Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

ГНАТ

Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-
небудь пізно вечером у садок, хоть, може, й не
одна?

НАЗАР

З ключницею.

ГНАТ

Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який
червінець?

НАЗАР

Два.

ГНАТ

Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на
словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про
мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх ви-
гадано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.

НАЗАР

Нічого не пожалую, усі віддам, що в мене є. Де тіль-
ко ключницю побачу?
ГНАТ

Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за
те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба,
а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою до-
брих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

НАЗАР

Знаю.

ГНАТ

Сю корчму і днем люди, хрестячись, обходять, а вно-
чі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати;
тільки порайтесь моторніш.

НАЗАР

А як вона не захоче — що тоді?

ГНАТ

Хто? Ключниця чи...

НАЗАР

Та й та, й друга.

ГНАТ

Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключ-
ниця за червінця піде колядувать хоть до самого сата-
ни; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світа;
а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя,
а там і сам гетьман не більший од чабана. Адже ти не
виписувавсь із запорожців?

НАЗАР

Ні.

ГНАТ

Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе ку-
рінним отаманом?
НАЗАР

Сокорина.

ГНАТ

Знаю! О, голінний56, завзятий чоловік! В кірці води
дявола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось
іде.

НАЗАР

О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

ГНАТ

Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь
козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за
шинкарочку. Пьют.

ХОЗЯЙКА

Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту
Стеху!

ГНАТ

А що, змахнула пил з місяця?

ХОЗЯЙКА

Смійтесь, а воно й справді погода утихомирилась.

ГНАТ

Оце ж тобі за труди. (Подаєш чарку.)

ХОЗЯЙКА

Цур йому, як я втомилась!.. Ні, спасибі, не під силу...
Хіба вже для вас. (Пробуєш понемножку. Гнат знака-
ми просиш. Она, є притворстве усилий и кривляний,
вьіпивает, а остальньїе капли хлещет в потолок.) Щоб
вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдает чарку.)

56 Голінний — здібний, охочий до чогось.
ГНАТ

(Подносит Назару; тот отказьівается знаком.)
Не хочеш — як хочеш. А мені здається, що і на світі
нема такого горя, якого б не можна було утопити
в чарці горілки. Чарка, друга і — чорта у воду. Так,
Катерино?

ХОЗЯЙКА

Як кому іншому, то й кварта не поможе.

ГНАТ

(Назару). А ти справді не будеш пить?

НАЗАР

Не буду.

ГНАТ

Вольному воля, а спасенному Рай. За твоє ж здо-
ров’я! (Вьтивает.) Праведно співається в тій пісні,
що каже: коли б мужику не жінка, не знав би він ску-
ки, коли б не горілка, де дівать би муки? Так у горілку
її, прокляту, у горілку! Розумний чоловік тебе виду-
мав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться.
Ну, ще ж одну, та й годі вже. (Наливаєш.) Чи втямки
тобі, як ми втікали з Братського на Запоріжжя та на
дорозі зустріли одну чорнобривеньку і ти чуть-чуть
був не проміняв запорозької волі на її чорні брови?
Бач? ти забув; а я так все за прошедше знаю та й, що
буде, одгадаю.

СТЕХА

(Вбегает второпях.) Ох, моя матюнко, як утомилась!
Шуточки? Оббігала усі усюди! (Осматриваясь.) Ах,
Боже мій! я і не бачу. Добривечір вам! От вже й не
думала й не гадала! Спасибі, спасибі, не погнушались
наших слобідських вечерниць. Так уже й не здивуйте:
у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигирині.

ГНАТ

Так у вас ще краще.

СТЕХА

Годі-бо вам сміяться.

ХОЗЯЙКА

Чи прийде ж хто?

СТЕХА

Як же? Усі прийдуть.

Гнат берет заруку хазяйку и отводит в сторону.
Назар встаєш из-за стола и подходит к Стехе.

ГНАТ

(К хозяйке.) У мене щось голова розболілась; піду
подивлюсь, який місяць. Чуєш? А про кобзаря, ма-
буть, і забули. Збігай лишень. Без його і гульня не
гульня.

ХОЗЯЙКА

Стехо! ти звала Кирика?

СТЕХА

Моя матіночко! І забула. Я зараз збігаю.

ГНАТ

Вп’ять де-небудь застрянеш... Збігай лучче сама.

ХОЗЯЙКА

Добре.

Хозяйка иГнат уходят.
НАЗАР

(Берет заруку Стеху.) У мене просьба до тебе, Стехо.

СТЕХА

Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночці, щоб ви-
йшла до вас, як пан засне. Та тепер тільки не те вже,
що перше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром
зробилось.

НАЗАР

Се не помішає; мені тільки одно словечко сказати.
(Дает ей червонец.) На тобі; ще й плахта буде, коли
услужиш.

СТЕХА

(Принимает червонец.) Не придумаю, як би се зро-
бити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей
не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала,
як просила! Ні, таки на свойому поставив старий
сатана.

НАЗАР

Так ти зробиш? Дожидати?

СТЕХА

Зроблю, зроблю, тільки...

НАЗАР

Не бійсь! Більш копи лиха не буде. А коли хочеш,
так і ти з нами. Ну лишень чкурнем.

СТЕХА

Куди з вами?

НАЗАР

Туди, де лучче жити, де будеш ти панією, а не ключ-
ницею: чи второпала?
СТЕХА

Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають,
що як вони багаті, так усе і їх.

ГНАТ

(За сценою.) Катре, Катре! А погледи, що се на місяці?
Голос хазяйки. Хіба не знаєте? Брат брата на вила
підняв.

ГНАТ

Як же се? Далебі, я не чув.

ХОЗЯЙКА

Нехай у хаті розкажу, я змерзла.

В продолжение отого разговора Назар
обьясняется со Стехой знаками и шепотом.

Стеха делает утвердительний знак
и отходит.

ВходятГнат и хозяйка.

СТЕХА

А хіба ж ви сього не знаєте?

ГНАТ

Або забув, або і зовсім не знав; не згадаю.

СТЕХА

Так ось, бачите, як воно. Як Христа дочитались,
старший брат на Великдень, коли ще добрі люде на
утрені стояли, пішов підкинуть волам сіна, та за-
мість сіна проткнув вилами свого меншого брата:
так їх Бог так і поставив укупці на місяці, на вид
усьому хрещеному миру, щоб бачили, що і скотині
гріх їсти у такий великий празник, поки пасок не
посвятять, а не то що людям.

ХОЗЯЙКА

(Насмеиїливо.) Ач, як мудро прочитала!

ГНАТ

Чудо, не дівка! Розумна і красива. (Обнимает Стеху.)

СТЕХА

(Притворно.) Що се, які справді безстидні оці го-
родські козаки! Усе б їм знущаться над нами, та й
тільки.

Гнат целует ее.

Ну! от іще видумали що! Неначе се звичайно! Пус-
тіть, далебі закричу.

С шумом входят к о з а к и и девушки.

В ТОЛПЕ

Ай да Стеха! От моторна: і тут успіла. А старий Ки-
чатий!..

СТЕХА

(Вьірьіваясь.) Ну, що? поживились? Не бійсь, таки
не довелось поцілувати. Хто там горло дере, що успі-
ла? Вони тільки так, нічого не зробили.

ГНАТ

(К козакам.) Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?

ГОЛОСА

І кобзар, і музики.

ГНАТ

А останнє: випить і закусити?
ГОЛОСА

Як без сього? Усе є.

ГНАТ

А, та й бравії ж молодці! Що твої чигиринці! (К де-
вушкам.) Котора ж із вас піде зо мною танцювати?

ГОЛОСА

Пропустіть, пропустіть — музики йдуть.

Входятмузьїкантьі-жидьі.

Впереди слепой старик с кобзою.

Девушки и козаки в беспорядке расступаются.

В продолжение суматохи Назар
разговаривает с Гнатом.

ГНАТ

Будь-бо веселіший, не показуй виду. Стеха зуміє од-
караскаться од них, тільки нам з тобою треба попере-
ду утікати. Я, пожалуй, хоч і зараз піду, а ти зостанься
тут поки — так, для виду. Та чуєш: не дуже довго же-
нихайся, а мерщій в корчму; я там буду.

НАЗАР

Добре, тільки і ти проворніше.

ГНАТ

За мене не бійсь. Дивись, старії знакомії! Кузьма,
яким се побитом тут опинились?

ОДИН ИЗ КОЗАКОВ

З хуторів до церкви, а вечерниці по духу чуємо.

ГНАТ

Молодці! А ви, жидова, як сюди зайшли?
ЖИД

А так, сляхом. У Цигирині нема заробітку, а ми
продули, що у пана Кицатого весілля буде, так і
прийсли сюди.

ГНАТ

(В сторону.) Жидівське ухо! (Громко.) Ануте ж!
Учистьте запорозького козачка. (К козакам.) А з вас
хто бойчіший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бу-
вало на Запоріжжі! (Тихо Назару.) Годі, не дурій. Я ж
кажу, усе буде добре.

НАЗАР

Чи буде, чи ні, тільки зділай милость, не бався тут,
іди швидше.

ГНАТ

Поспіємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь
ласкав, таким сумним: все зопсуєш. Подивимся ко-
зачка, та й годі.

Удаляются в глубину и разговаривают между собою.
Музьїкантьі заиграли.

Один козак вьіскакивает из толпьі и пляшет козачок.
Гнат и Назар любуются.

ГНАТ

Ай да молодець! От жвавий! Що твій запорожець!

Танец кончается.

Ну, веселітеся ж, люде добрі, іуляйте, хлопці, а нам уже
годі, пора їхать: до Чигирина не близько, а до світу треба
буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дівчата! Про-
щай, хазяйко! А де ж та... Кичатого? (Стеха прячется
между козаками. Гнат, поймав ее, целует.) Прощай, сер-
дечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!
СТЕХА
(Вьірьіваясь.) Ай-ай-ай! Закричу, їй же то богу, закричу.

Назар и Гнатуходят.
Хазяйка провожает их.

СТЕХА
(Охораиіиваясь.) Що за народ такий сі козаки! Усе
б їм цілуваться. Неначе й помоглось. (Кхозяйке.) Тіт-
ко, тітко! анумо ми з тобою. (Пляшет и поет.)

Через гору піду,
Скриюсь за горою...

На біду,
Де піду,
Козаки за мною.

Той почне говорить,
Той сережки судить.
Кого знаю,
Привітаю,
Хто сережки дарить.
Ах, сережки мої,
Мої золотії!

Сердітеся,
Дивітеся,
Вороги лихії!

ХОЗЯЙКА
(Вьірьіваясь.) Ох, мої зозуленьки! По старості літ
мені б і не подобало.
Стехамежду тем шалит с козаками, хватая заруку
молодого козака, и, вертясь, приплясьівает.

ХОЗЯЙКА

Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи ні?

СТЕХА
(Пляшет и поет.)

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,
На базарі була,
Черевички купила,
Три червінці дала,
А четвертий пропила
І музику найняла.

Що ж ви, родимець би вас вбив! Тільки дурно гроші
берете! Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Він один лучче усіх
цих голодранців.

Вьіходит кобзарь.

Ось він, мій голубчик. Ну лишень яку-небудь пі-
сеньку з приговорками або казочку-страховиночку,
щоб цілу ніч не заснулось.

КОБЗАРЬ

Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що
любиш.

ГОЛОСА
Казку! Казку!
ДРУГИЕ

Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще
не танцювали.

ПЕРВЬІЕ ГОЛОС А

(И с ними Стеха паче есех.) Натанцюєтесь іще, поки
до третіх.

СТЕХА

До півнів ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку,
тітко?

ХОЗЯЙКА

Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слу-
хать страшно буде.

КОБЗАРЬ

Коли казку, так казку; мені все одно.

В ТОЛПЕ

Перещебетала-таки, цокотуха.

ДРУГОЙ ГОЛОС

Ач яка!

СТЕХА

А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садишся на скамейку.

Кругом него с шумом и хохотом
толпятся в беспорядке козаки и девушки.

СТЕХА

(Подносит кобзарю рюмку вина.) Випий, дідусю,
для смілості.
КОБЗАРЬ

(Вьтивши.) Спасибі тобі, дівко! (Прокашлявшись.)
Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усів не мара-
ти, слов не пропускать, другим не мішать.

Общий легкий шепот и смех.

СТЕХА

Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина,
щоб я злякалась.

ГОЛОС

Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собі.

ДРУГОЙ

А то виженем!

СТЕХА

А хто б посмів! Сотник вас усіх перевішає.

ГОЛОС

Дзусь йому, мурому! Гляди, щоб на одній осичині не
повісили тебе з сотником.

ХОЗЯЙКА

Та замовчіть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, ді-
дусю, кажи; їх не переслухаєш.

КОБЗАРЬ

(Прокашлявшись.) У венгерській стороні, у це-
сарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока;
а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не
птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч
літ, не молодіє, не старіє, а тілько дедалі зліє; їсть
вона од схід до захід сонця — не хліб печений, не
курей і не яку-небудь людську страву, а трощить
маленьких дітей за те, що коли ще вона була у Ту-
реччині важкою, так їй сказав арменський знахар,
що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте,
в тисячу раз краще її. От вона, справді, як родила
дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі
і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбира, хоть хре-
щені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх,
та й годі,—і дівчаток, і хлопчиків...

СТЕХА

(Бьістро.) І хлопчиків! Ах вона триклята баба! Щас-
тя її, що я не знаю тієї гори.

ГОЛОС

А що б ти зробила?

СТЕХА

Що? Задушила б.

ГОЛОС

Куди тобі, погане!

ДРУГОЙ

Ти й за двері сама боїшся вийти.

СТЕХА

Хто, я?

В ТОЛПЕ

Та не мішай же слухать. Не хто ж більш, ти!

СТЕХА

Я боюсь? Хочеш, зараз піду на гробовище? А коли
хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
В ТОЛПЕ

Прудка дуже! За поріг не вийдеш — умреш.

СТЕХА

Я умру! Що ставиш?

В ТОЛПЕ

Мої музиканти на всю; а ти?

СТЕХА

Піввідра слив’янки, три куски сала і паляниця.

В ТОЛПЕ

Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з пан-
ського льоху.

СТЕХА

Та вже де не візьму, до сього вам діла нема, а по-
ставлю. Де мій байбарак? (Надевает верхнєє пла-
тнеє.) Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я
вернусь, так тоді докажеш, дідусю; а то я і не хочу.
(Уходиш.)

КОБЗАРЬ

Добре.

В ТОЛПЕ

А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю
з груби, або що хочеш, тільки з корчми.

СТЕХА

(За сценою). Добре, добре.

ГОЛОС

От дівка голінна, так-так!

ДРУГОЙ

Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...
ТРЕТИЙ

Так подумають, що козак.

ХОЗЯЙКА

Вже козир-дівка, не вам рівня. От же, й піде; тоді
плати.

ГОЛОС

Або слив’янку пий, а салом і паляницею закусуй.

ХОЗЯЙКА

Побачим, побачим, чия візьме. Чого сидіти? Щоб
недаром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче.
Ану, вдарте, та не по-жидівськи, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается.

Козак с девушкою вьіходят танцовать.

Музьїкантьі заиграли, и пляска началась.
Занавес тихо опускаєшся.

АКТ ТРЕТИЙ

Внутренность развалин корчмьі.

Стеньї без потолка и несколько
уцелевших стропил.

Все занесено снегом и освещено луною.

Несколько минут молчания.

Вдали сльїшна песня, потом ближе, ближе,
иявляєшся Стеха,робко припевая:
«Ах, сережки!..»

Она останавливается у развалившейся печи
и сробостью осматривается кругом.
СТЕХА

Як страшно! Де ж вони? І коней теж не видно. Чи
не махнули вони собі? То-то буде добре! За два чер-
вінці продать своє щастя... (Осматривает следьі.)
Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони
обманили та другим шляхом?.. От тобі й сотничка!
Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там.
Розкажуть, що я помогла,— тоді усе продало. (По-
спешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несеш на руках Галю.

СТЕХА

Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?

НАЗАР

(Опустив Галю.) Нічого не бійсь. А коні тут?

СТЕХА

Ні, я не бачила.

НАЗАР

Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слобо-
ду, чи не зустрінеш на дорозі.

ГАЛЯ

Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: тато про-
кинеться! Біжи-бо!

СТЕХА

Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу.
(Поспешно вьіламьівает из печи изразец.)

ГАЛЯ

Що ти робиш?
СТЕХА

Зараз. Се од вовків. (Бистро удаляется.)

ГАЛЯ

Ходім на дорогу: мені тут страшно.

НАЗАР

Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніх-
то не ввійде.

ГАЛЯ

(Грустно.) Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила...
Боже! На зорі прокинеться тато... Ох, Назаре, Назаре!
що я наробила!

НАЗАР

Лучче нічого не можна було зробить.

ГАЛЯ

Тато мене проклене.

НАЗАР

Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко?
Візьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по
снегу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніжень-
ки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкла-
дивает ее ноги в свою шапку.) Оттак тепліш (целует
ее), тепліш, моє серденятко.

ГАЛЯ

О мій голубчику, мій сокіл ясний! як мені тепло, як
мені весело!.. Тільки я боюсь: тато мій такий серди-
тий.

НАЗАР

Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не
бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...
ГАЛЯ

Коли? Що подумав? Може, недобре?

НАЗАР

Не то що недобре, та не тепер згадувать об чім-небудь
недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що за-
втра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя,
моя доля. (Кладеш ей на колени свою голову. Галя переби-
раєш его волосьі. Назар, подняв голову, с нежностью смо-
трит ей в очи.) О мої очі, мої карі! Поглядіть на мене,
мої зорі ясні! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не каза-
ла батькові, що підеш заміж за полковника? Не казала?

ГАЛЯ

Оп’ять! Який же ти справді!.. Я заплачу. Адже ж
він нічого мені не говорив о полковникові, так як же
б я йому сказала?

НАЗАР

Бідненька! Він продав тебе, а ти нічого й не знала.
Прости його. Нехай Бог милосердний на тім світі за
се його осудить і покарає.

ГАЛЯ

Я молитимусь за його гріхи. Може, Бог йому
простить.

НАЗАР

Молись за кого хочеш, тільки не розлюби мене, моя
галочко... Я вмру тоді.

ГАЛЯ

Який ти чудний! Ти думаєш, що я тільки так тебе лю-
блю... Ні, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що ро-
блю... Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що?
Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти — так
се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого
воно се так. Коли зостанусь одна на самоті, то все про
тебе думаю, думаю, і мені приставиться, що ти в Чиги-
рині перед гетьманськими хоромами на вороному коні
гарцюєш, а усі гетьманші, полковниці ні на кого більш
і не дивляться, опріч на тебе... У мене в очах так і по-
темніє... Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане.
Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

НАЗАР

Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти го-
вориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются,
целуются.)

Ще, ще один, останній раз. (В изнеможении кладеш
ей голову на колени.)

ГАЛЯ

Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весе-
ло? скажи мені, Назаре.

НАЗАР

(Не поднимая голови.) Увесь вік!

ГАЛЯ

Куди ж ми поїдемо?

НАЗАР

У рай.

ГАЛЯ

Я се знаю; та де ж він?

НАЗАР

(Подняв голову.) Не питай мене тепер; я нічого не знаю.
Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні бать-
ка твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як
ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу
та високу, розмалюю її усякими красками — і чорними,
і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряд-
жу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім
кріслі, мов кралю, і довго, довго, поки вмру, все лю-
буватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні,
я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть
не посміє і в хату нашу заглянуть.

ГАЛЯ

(Грустно.) Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страш-
но стало, і серце так защеміло, так заболіло, неначе
чує недобру годину або яке горе.

НАЗАР

Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цілім світі.

ГАЛЯ

Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важ-
ко, так гірко... Я усе думала про тата.

НАЗАР

Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай — і весело
буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький
город... От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось;
тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго, дов-
го там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать,
а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні
діла козацькі, про Саву Чалого, про Свирговського, про
всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі мені вигоду-
єш сина, молодця чорнобрового, пошлемо його в Січ;
там поставлю його перед козацькою громадою і скажу:
«Любуйтеся, дивітеся: се мій син. Мені його вигодува-
ла, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

ГАЛЯ

Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки
болить. Мені здається, що тато вже прокинувсь і мене
шукає.

НАЗАР

Бог зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні,
і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевер-
нуть. Не журись же, моя ластівко!

ГАЛЯ

Знаєш що? Ходім додому, розбудимо його, станем
перед їм на коліна... Він нас простить: він мене лю-
бить.

НАЗАР

Хіба ж я його не просив, хіба ж не ставав перед ним
на коліна! Адже ти бачила?

ГАЛЯ

Бачила, ти просив... Назаре, він мій батько.

НАЗАР

Лучче б не знать такого батька.

ГАЛЯ

Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій
чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що
покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле
мій сизокрилий! (Обнимаются и целуются.)

НАЗАР

О моя радість, мій сон чарівний! Не журись, сер-
денько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і
вітер. А ніч-то, ніч! Неначе празникує наше щастя.
Тиха, світла, як твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь
тут одна. Я піду подивлюсь на дорогу.

ГАЛЯ

Ні, не боюсь.

НАЗАР

Чого ж ти знов зажурилась?

ГАЛЯ

Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона
мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то
запорозький старшина ночував, а на другий день
найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав
сина свого Тимофія, як козаки везли його з Мол-
давії, покритого червоною китайкою; і що тут за-
порожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не
жив: усе ніччю ходять мертві жиди... Ух, як страш-
но тут!

НАЗАР

Тобі твоя нянька Бог зна чого наговорила.

ГАЛЯ

Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься
зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку
розрізнитися з тобою.

НАЗАР

Я не піду... Ти не змерзла?

ГАЛЯ

Ні, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и
целует.) О моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.
НАЗАР

Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій
шапці. (Она надевает шапку. Назар любуєшся.)

Чудо!.. Чорні уси, шаблю дамаську, пістоль за
пояс — і козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мій чор-
нобривий!

ГАЛЯ

(Надевает ему шапку.) Отак краще! Постій, я
пришпилю стьонжку. Знаєш, як на весіллі бува у
молодого?

НАЗАР

Се ти ще й завтра зробиш...

ГАЛЯ

Ох, тривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою
і хустку, що для тебе вишивала. (Винимает из-за па-
зухи белий, шитий красним шелком плашок и подаєш
Назару.) Що, хороша? Я сама вишивала і гроші на
шовк сама заробляла.

НАЗАР

Спасибі, серце моє.

ГАЛЯ

Чи не заспівать оце пісню про хусточку, що я в Чи-
гирині у дядини чула?

НАЗАР

Коли весела, заспівай.

ГАЛЯ

Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же,
(Виходиш на край сцени.)
Назар стоит задумавшись.

ГАЛЯ

Чого ж ти зажурився? То не треба було бі співать...

НАЗАР

Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй
хустку). Завтра знову подаруєш.

ГАЛЯ

Нащо вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я
другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю коли. (Пла-
че, помовчавши.)

НАЗАР

Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

ГАЛЯ

Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш,
та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле
сизокрилий, скажи, моє серце!

НАЗАР

Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливіший на
світі.

ГАЛЯ

Ба я щасливіша за тебе. Ніколи ж не буду співать
про хустку: цур їй!

НАЗАР

Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.
Дивляться одно на другого і цілуються.
Хома і Стеха крадуться із-за стіни.

ХОМА

Сюди! Ось де вони! Сюди!

ГАЛЯ

Батько!.. Пропала я!

СТЕХА

(Пробігає коло їх.) Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає
шаблю. Хома торопко веде на його челядь.

Стеха ховається.

ХОМА

(Скаженіє.) Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб’ята! (До
челяді). Киями його, собаку! Чого ж стали? Беріть,
рвіть його!

Челядь торопіє.

НАЗАР

Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.)
Ти чого хочеш?

ХОМА

Смерті твоєї, злодію!

НАЗАР

Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли
хочеш.

ХОМА

Я рук паскудить не хочу. Беріть його! О пес пога-
ний! Я розірву тебе!

Б’ються на шаблях.
ГАЛЯ

(Пада між ними на коліна.) Тату, тату! Убий, убий
мене! Винна я; я прогнівила тебе... Убий же мене,
таточку, та не бери з собою!

ХОМА

Цить, кошеня крадене!

НАЗАР

(Хомі.) Цить, сатано люта!

ХОМА

Дочку оддай!

ГАЛЯ

Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!

ХОМА

Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!

ГАЛЯ

Топчи, души мене: я твоя дитина!

ХОМА

(До челяді.) Беріть його! Я вас перевішаю! Я вас зо-
лотом окую!

Челядь поривається на Назара.

ГАЛЯ

Одурить! Одурить!

ХОМА

Не одурю! Не скавучи, зінське щеня!

Напада на Галю.

Назар заступа її.

Челядь напада на Назара ззаду і крутить йому руки.
ХОМА

Ха-ха-ха! Вовче, вовче! чому ж ти не рвеш нас?

НАЗАР

Цить, жабо погана!

ГАЛЯ

(Перед Хомою на колінах.) Тату, тату, кате мій! Я ро-
зірву тебе — я день і ніч плакатимусь на тебе! Танцю-
вать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму— не
вбивай його! Я за полковника піду...

НАЗАР

Галю!

ГАЛЯ

Ні, ні... (Зомліла, падає.)

ХОМА

(До челяді.) Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха соба-
ка, а ви тим часом шкуру зніміть.

Челядинець замахнувсь києм на Назара.

ХОМА

Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи
єсть у кого вірьовки, пояс або налигач — що-небудь,
скрутить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

СТЕХА

(Падає коло Галі зомлілої.) Ох, моя пташечко,
моя лебідочко! Чи ж я знала, що так станеться? Про-
кинься, моя зозулечко, моя ластівочко!
ХОМА

Отак добре! Тепер зав’яжіть йому рот. От, до ладу;
у його, здається, ще й хустка у руці. Чи не весільна?
Добре, здалась-таки на що-небудь.

Зав ’язують хусткою рот.

ХОМА

Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть і лютий, та, може,
видержить. А вже як вовча тічка нападе... а вовки зда-
лека поживу чують... от буде снідання, начисто геть-
манське! Тепер положіть його на білу перину — нехай
проспиться та подума, з ким жартує.

Челядь кладе Назара на сніг.

ХОМА

(На Галю.) А ця учаділа... Возьміть її додому... Про-
чумається.

Челядь бере на руки Галю і несе з собою.

СТЕХА

(Бере Хому за руку і веде його за Галею.) А що? Ска-
жеш, що не люблю тебе?

ХОМА

Спасибі, спасибі. (До Назара.) Оставайсь здоров,
приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобі присняться
рушники.

Хома з Стехою шепнуться і пропадають.
Назар тихо стогне.

Незабаром чути за сценою гомін.
Голос Хоми (здалека.) Киньте її. В’яжіть його!
ГНАТ

(За сценою.) Я тебе зв’яжу, недовірку проклятий!

Незабаром вибігає Галя і кидається до Назара.

ГАЛЯ

Орле мій, серце моє! (Розв’язує хустку.)

НАЗАР

Душно мені, душно!

ГНАТ

(Веде за груди Хому.) Останній раз говорю: оддаси
Галю за Назара чи ні?

ХОМА

Ні!

ГНАТ

Здихай же, собако скажена! (Заміривсь шаблею.)

ХОМА

Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то...

ГНАТ

Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю.

(До челяді.) Копайте яму. (Цілить пістолем.)

ХОМА

В’яжіть його!

Тим часом Галя розв ’язує руки у Назара.

НАЗАР

О доле моя! Серце моє!
ГНАТ

Копайте яму! (До Хоми, прицілившись.) Лукавий
чоловіче, за що без сповіді ти себе губиш і мене з со-
бою? Прощайсь з білим світом, молись Богу. (До На-
зара.) Назаре, брате мій, друже мій! поховай мене.
Прощай! А ми...

НАЗАР

Стривай!

ГАЛЯ

(До Гната.) Стривай!

НАЗАР

Пусти його, не варт він того. Не напасти душі своєї.
(До Хоми.) Іди, лукавий чоловіче, іди, куди знаєш. Не
поміг тобі Бог занапастить мене; а я чужої крові не
бажаю. Іди собі!

ХОМА

(Пада перед Назаром.) Назаре! сину! батьку рідний!
Заріж мене, замуч мене, на конях розірви, та не про-
щай! (Падає до ніг і плаче.) О, я лукавий, лукавий!
О, я грішний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце
моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я світа не паскужу!
(Знову плаче.) Боже мій, Боже мій!

НАЗАР

(Підводить його.) Устань, молися Богу, грішний.
Коли прощають люде, то Бог милостивіший за нас.

ХОМА

(Вставши, утирає сльози.) О сльози, сльози! Чом
ви перше не лилися? Назаре, я чернець... спокутую
в рясі мої беззаконія! Бери моє добро, бери мою
Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обніміться, по-
цілуйтеся, діточки мої. Я хоч і грішний, а все-таки
батько.

Назар і Галя обнімаються.

Боже вас благослови!

[Січень 1843, С.-Петербург]
РОЗРИТА МОГИЛА

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті57,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.

Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань

57 Степи мої запродані Жидові, німоті... — Землі Запорозької Січі
після її зруйнування (1775 р.) дісталися колоністам.
* * *

Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає,
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава... і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута... рута...
Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.

А надію...

Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.

Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі,
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув...
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.

Не рвіть, думи, не паліте,
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.

Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги...
Може, зорю переліг той,
А на перелозі...

Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне...
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!

Може... може... а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розів’ється —
І слово забуте,
Моє слово тихо-сумне,
Богобоязливе,
Згадається — і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі58.

19 февраля 1844. Москва

58 Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. — Т. Шевченко
звертається до Б. Хмельницького (його гетьманською резиден-
цією був Чигирин).
СОН

(Комедія)

Духь истиньї, его жмір-ь
не можегь пріяти,
яко не видить его, ниже знаеть его.

Иоанна, глава 14, стих 1749.

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,

59 Духь истиньї, его же мірь
не можегь пріяти,
яко не видить его, ниже знаеть его.

Иоанна, глава 14, стих 17. (старослов.) —
Духа правди, що Його світ
прийняти не може,
бо не бачить Його та не знає Його.

Івана, глава 14, вірш 17.
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;

Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай,— каже,—
Може, так і треба».

Так і треба! бо немає
Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте
Та якогось Раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!

Шкода й праці, схаменіться.
Усі на сім світі —

І царята, і старчата —
Адамові діти.

І той... і той... А що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую.
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у Раї,
Усюди Божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —

Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.

А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.

Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібного росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все-то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.

І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.

І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину...

Одпочину... Аж слухаю —
Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

О люде поганий!

Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?

Кому я що заподіяв?

Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили

І галичі силу
Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? Те знає...

Вседержитель... А може, ще
Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;

Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,
Аж злякавсь я... «Ура! ура!
Ура!» — закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!

Що горите?» — «Зкой хохол!
Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палатьі».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де тьі здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ти
Й говорить не вмієш
По-здешнему?» — «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію,
Та не хочу».— «Зкой чудак!
Я всі входи знаю,
Я тут служу, коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввести тебе. Только, знаєш,
Ми, брат, просвищенни,—
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.

Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,
На квиток повірив
Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!

За богами — панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.

І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,
Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли —
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..

Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!., ура!, ура! а-а-а...»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло,
Тіль[ки] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;

А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!

Як-то воно зробилося
З калюжі такої

Таке диво?.. Отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.

І дзиґарі теленькають.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває60!

А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.

Кінь басує — от-от річку,

60 Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! — Т. Шевченко
описує пам’ятник Петру І на Сенатській площі в Петербурзі.
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.

Стою, замираю...

А тим часом тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидйме:

«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом61!

О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!

І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.

України далекої
Може, вже немає.

Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.

Може, Москва випалила
І Дніпро спустила

61А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! —
Йдеться про наказного (тимчасового) гетьмана Павла Полуботка
(бл. 1660 — грудень 1724). Російський цар Петро І, незадоволений
політикою Павла Полуботка, викликав його до Петербурга і ув’яз-
нив у Петропавлівській фортеці, де він і помер.
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:

«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!

На Страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужйну
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»

Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало,
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже моштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.

А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати,
Та підписувать, та драти
І з батька і брата.

А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.

Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;

До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне —
Я перелякався

Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.

Чудне якесь!., таке тілько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.

8 іюля 1844
С.-Петербург
ЄРЕТИК62

(Шафарикові)63

Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди; нагрілися
Й полягали спати,
І забули сірий попіл
По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє

Іскра огню великого.

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,
Часу дожидає,

Злого часу. Тліла іскра,
Тліла, дожидала
На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.

Отак німота запалила
Велику хату. І сім’ю,
Сім’ю слав’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.

62 Єретик— людина, яка відступилася від церковних догм.
У творі Т. Шевченка йдеться про ідеолога чеської Реформації
Яна Гуса (1371-1415), засудженого на смерть інквізицією.

63 Шафарик Павел-Йосиф (1795-1861) — чеський і словацький
поет, учений, громадський діяч.
Полилися ріки крові,
Пожар загасили.

А німчики пожарище
Й сирот розділили.
Виростали у кайданах
Слав’янськії діти,
І забули у неволі,
Що вони на світі!

А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла,
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих.
І дождалась... Прозрів єси
В попелі глибоко
Огонь добрий смілим серцем,
Смілим орлім оком!

І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі...
І слав’ян сім’ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного,
Перелічив трупи,
А не слав’ян. І став єси
На великих купах,
На розпутті всесвітньому
Ієзекіїлем,
І — о диво! трупи встали
І очі розкрили,
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихої любові
Навіки і віки!

І потекли в одно море
Слав’янськії ріки!

Слава тобі, любомудре,
Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді. Твоє море
Слав’янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!

Привітай же в своїй славі
І мою убогу

Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса.
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками

Отакими, як констанцький

Єретик великий!

Мир мирові подарують
І славу вовіки!

Камень, его же небрегоша зиждущіи,
сей бьість вь главу угла:
оть Господа бьість сей,
и єсть дивень во очесьхь нашихь.

Псалом 117, стих 22м.

«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І Рай у найми оддає!

Небесний Царю! Суд Твій всує,

І всує царствіє Твоє.

Розбойники, людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу,
І силу, і волю.

64 Камень, его же небрегоша зиждущіи, сей бьість вь главу угла:
оть Господа бьість сей, и єсть дивень во очесьхь нашихь.

Псалом 117, стих 22. —

Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каме-
нем. Від Господа сталось це, і дивне воно в очах наших.

Псалом 117, вірш 22.
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,
Одностайне стати
За Євангеліє правди,
За темнії люде!

Нема кому! Боже! Боже!

Чи то ж і не буде?

Ні, настане час великий
Небесної кари.

Розпадуться три корони
На гордій тіарі!

Розпадуться! Благослови
На месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки!»

Отак у келії правдивий
Іван Гус думав розірвать
Окови адові!.. і диво,
Святеє диво показать
Очам незрящим. «Поборюсь...
За мене Бог!., да совершиться!»
І в Віфліємськую каплицю
Пішов молиться добрий Гус.

«Во ім’я Господа Христа,
За нас розп’ятого на древі,
І всіх апостолів святих,
Петра і Павла особливе,
Ми розрішаємо гріхи
Святою буллою сією
Рабині Божій...»

«Отій самій,
Що водили по улицях
В Празі позавчора;
Отій самій, що хилялась
По шинках, по станях,
По чернечих переходах,
По келіях п’яна!
Ота сама заробила
Та буллу купила —
Те[пе]р свята!.. Боже! Боже!
Великая сило!

Великая славо! зглянься на людей,
Одпочинь од кари у світлому Раї.
За що пропадають? за що Ти караєш
Своїх і покорних, і добрих дітей?

За що закрив їх добрі очі,
І вольний розум окував
Кайданами лихої ночі!..
Прозріте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмішище ченцям!
Розбойники, кати в тіарах
Все потопили, все взяли,
Мов у Московії татаре,
І нам, сліпим, передали
Свої догмати!., кров, пожари,
Всі зла на світі, войни, чвари,
Пекельних мук безкраїй ряд...
І повен Рим байстрят!

От їх догмати і їх слава.
То явна слава... А тепер
Отим положено конглавом:
Хто без святої булли вмер —
У пекло просто; хто ж заплатить
За буллу вдвоє, ріж хоч брата,
Окроме папи і ченця,
І в Рай іди! Конець концям!
У злодія вже злодій краде,
Та ще й у церкві. Гади! гади!
Чи напилися ви, чи ні
Людської крові?.. Не мені,
Великий Господи, простому,
Судить великіє діла
Твоєї волі. Люта зла
Не дієш без вини нікому.
Молюся, Господи, помилуй,
Спаси Ти нас, святая сило,
Язви язик мій за хули
Та язви мира ізціли.

Не дай згнущатися лукавим
І над Твоєю вічно-славой,
Й над нами, простими людьми!..»

І плакав Гус, молитву дія,
І тяжко плакав. Люд мовчав
І дивувався: що він діє,
На кого руку підійма!
«Дивіться, люде: осьде булла65,
Що я читав...» — і показав
Перед народом. Всі здрогнули:
Іван Гус буллу розідрав!!

Із Віфліємської каплиці
Аж до всесвітньої столиці
Луна, гогочучи, неслась.
Ченці ховаються... Мов кара,
Луна в конглаві оддалась —
І похилилася тіара!

Зашипіли, мов гадюки,
Ченці в Ватикані,
Шепочеться Авіньйона
З римськими ченцями,
Шепочуться антипапи,
Аж стіни трясуться
Од шопоту. Кардинали,
Як гадюки, в’ються
Круг тіари. Та нищечком,
Мов коти, гризуться
За мишеня... Та й як паки?

Однієї шкури
Така сила... а м’ясива!
Аж здригнули мури,
Як згадали, що у Празі
Заґелкали гуси
Та з орлами летять биться...

65 Булла — папська грамота, що скріплювалася круглою метале-
вою печаткою.
Конглав схаменувся,
Зібрав раду. Положили
Одностайне стати

Против Гуса. І в Констанці
Всіх ворон скликати!

Та стерегти якомога
І зверху і здолу,
Щоб не втекла сіра птаха
На слав’янське поле.

Як та галич поле крила —
Ченці повалили

До Констанця; степи, шляхи,
Мов сарана, вкрили

Барони, герцоги і дюки,
Псарі, герольди, шинкарі,
І трубадури (кобзарі),
І шляхом військо, мов гадюки.

За герцогинями німота;
Хто з соколами на руках,
Хто пішки, верхи на ослах —
Так аж кишить! Все на охоту,
Мов гад у ірій, поспіша!
О чеху! Де твоя душа??

Дивись, що сили повалило —
Мов сарацина воювать
Або великого Аттіпуі

У Празі глухо гомонять,

І цесаря, і Вячеслава,
І той собор тисячоглавий
Уголос лають! Не хотять
Пускать в Констанц Івана Гуса!
«Жив Бог! жива душа моя!
Брати, я смерті не боюся!
Я докажу отим зміям,
Я вирву їх несите жало!..»
І чехи Гуса провожали,
Мов діти батька...

Задзвонили у Констанці
Рано в усі дзвони.

Збиралися кардинали,
Гладкі та червоні,
Мов бугаї в загороду,
І прелатів лава.

І три папи, і баронство,

І вінчані глави;

Зібралися, мов Іуди,
На суд нечестивий
Против Христа. Свари, гомін,
То реве, то виє,
Як та орда у таборі,
Або жиди в школі...

І всім разом заціпило!..

Мов кедр серед поля
Ливанського, у кайданах
Став Гус перед ними!

І окинув нечестивих
Орліми очима.
Затрусились, побіліли,
Мовчки озирали
Мученика. «Чого мене —
Чи на прю позвали?

Чи дивиться на кайдани??»
«Мовчи, чеше смілий...» —
Гадюкою зашипіли,
Звірем заревіли.

«Ти єретик! ти єретик!

Ти сієш розколи!

Усобища розвіваєш,
Святійшої волі

Не приймаєш!..» — «Одно слово!»
«Ти Богом проклятий!

Ти єретик! ти єретик!.. —
Ревіли прелати. —
Ти усобник!..» — «Одно слово».
«Ти всіми проклятий!..»
Подивився Гус на папи
Та й вийшов з палати!..

«Побороли! побороли!..» —
Мов обеленіли.

«Автодафе! автодафе!..»66 —
Гуртом заревіли.

І цілу ніч бенкетовали
Ченці, барони... всі пили
І, п’яні, Гуса проклинали,
Аж поки дзвони загули.

І світ настав... Ідуть молиться

66 Автодафе — урочисте оголошення та виконання вироку інквізиції.
Ченці за Гуса. З-за гори
Червоне сонце аж горить.

І сонце хоче подивиться,
Що будуть з праведним творить?!

Задзвонили в усі дзвони,

І повели Гуса

На Голгофу у кайданах

І не стрепенувся...

Перед огнем; став на йому

І молитву діє:

«О Господи милосердий,

Що я заподіяв

Оцим людям? Твоїм людям!

За що мене судять!

За що мене розпинають?

Люди! добрі люди!

Молітеся!., неповинні —

І з вами те буде!

Молітеся! люті звірі

Прийшли в овніх шкурах

І пазурі розпустили...

Ні гори, ні мури

Не сховають. Розіллється

Червонеє море

Крові! крові з дітей ваших.

О горе! о горе!

Онде вони! в ясних ризах,
їх лютії очі...

Уже крові...» — «Пали! пали!..»
«Крові! крові хочуть!

Крові вашої!..» І димом
Праведного вкрило.

«Молітеся! молітеся!

Господи, помилуй,
Прости Ти їм, бо не знають!..»
Та й не чути стало!

Мов собаки, коло огню
Кругом ченці стали.
Боялися, щоб не виліз
Гадиною з жару
Та не повис на короні
Або на тіарі.

Погас огонь, дунув вітер
І попіл розвіяв.

І бачили на тіарі
Червоного змія
Прості люде. Пішли ченці
Й Те Оеит67 співали,
Розійшлися по трапезах
І трапезували

І день і ніч, аж попухли.
Малою сім’єю

Зійшлись чехи, взяли землі
З-під костра і з нею
Пішли в Прагу. Отак Гуса
Ченці осудили,

67 Те Вешп — католицька молитва
Запалили... Та Божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел із-за хмари68
Замість гуся і розклює
Високу тіару.

Байдуже їм, розлетілись,
Мов тії ворони,
З кровавого того свята.

Ченці і барони
Розвернулись у будинках
І гадки не мають —
Бенкетують та інколи
Те Бейт співають.

Все зробили... Постривайте!
Он над головою

Старий Жижка з Таборова69
Махнув булавою.

10 октября 1845
с. Марьинское

68 ...Вилетить Орел із-за хмари... — Йдеться про німецького цер-
ковного реформатора Мартіна Лютера (1483-1546).

69 Жижка Ян (1360-1424) — талановитий полководець; вождь
гуситів, що мали своїм центром місто Табор.
ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
(Містерія)

Положиль еси нась [поношеніе]
сосвдомь нашьімь, подражненіе
и поруганіе сущьімь окресть нась.
Положиль еси нась вь притчу
во язьїцьхь, покиванію главьі вь
людехь.

Псалом 43, ст. 14 и 15.

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидче розкопали,
Тойді б у Рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові Бог:
“Тойді у Рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”».

І

Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала,
Отут, було, на цвинтарі
Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком70
У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок,
Онде клуня. А там мені
І фіг і родзинок —
Всього мені понадає
І на руках носить...

А з гетьманом як приїдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють, було, за мною.
Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові
Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене
Любили й вітали.

І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
Не сказала. Уродлива
Та ще й чорноброва.
Всі на мене залицялись
І сватати стали,
А у мене, як на теє,
Й рушники вже ткались.

70 Юрусь — син Б. Хмельницького Юрій. Був гетьманом
у 1659-1663 та 1677-1681 рр.
От-от була б подавала,
Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою...
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь — г етьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,
Що він їхав в Переяслов
Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду... Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в Рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла

В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила71.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних... Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!

І в тій хаті поставили
Царя ночувати,

71 Як Батурин славний Москва вночі запалила... — Йдеться про
знищення московським військом 1 листопада 1708 р. за наказом
О. Меншикова столиці І. Мазепи Батурина та всіх його мешкан-
ців. Під час цих подій загинув соратник І. Мазепи батуринський
полковник Дмитро Чечель.
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини... а він мені
Махає рукою.

Каже коня напоїти,
А я й напоїла!

Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині,
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.

Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,
Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила...

Що цареві московському
Коня напоїла!..
III

А я в Каневі родилась.
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;

І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи... і меж ними
Цариця сиділа.

Я глянула, усміхнулась...
Та й духу не стало!

Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!

От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?

«Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.

Як що буде робитися,
Відтіль буде чути».
Схопилися, білесенькі,
І в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.

ТРИ ВОРОНИ
1

Крав! крав! крав!

Крав Богдан крам.

Та повіз у Київ,
Та продав злодіям
Той крам, що накрав.

2

Я в Парижі була

Та три злота з Радзивілом
Та Потоцьким пропила.

З

Через мост идет черт,
А коза по воде.

Бьіть беде. Бьіть беде.

Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторон і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали,
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.

1

Оце тобі, а це тобі.

Я оце літала

Аж у Сибір та в одного
Декабриста вкрала
Тро[хи] жовчі. От, бачите,
Й є чим розговіться!

Ну, а в твоїй Московщині
Є чим поживиться?

Чи чортма й тепер нічого?

[3]

3... сестрица, много:
Три указа накаркала
На одну дорогу...

1

На яку це? На ковану?

Ну, вже наробила...

З

Да шесть тисяч в одной версте
Душ передушила...

1

Та не бреши, бо тілько п’ять,
Та й то з фоном Корфом.
Ще й чваниться, показує
На чужу роботу!

Капусниця! закурена...

А ви, мості-пані?
Бенкетуєте в Парижі,
Поганці погані!

Що розлили з річку крові
Та в Сибір загнали
Свою шляхту, то вже й годі,
Уже й запишались.

Ач, яка вельможна пава...

2іЗ

А ти що зробила??

1

А дзуськи вам питать мене!
Ви ще й не родились,
Як я отут шинкувала
Та кров розливала!
Дивись, які! Карамзіна,
Бачиш, прочитали!

Та й думають, що ось-то ми!
А дзусь, недоріки!

В колодочки ще не вбились,
Безпері каліки!..

2

Ото яка недотика!
Не та рано встала,
Що до світа упилася...
А та, що й проспалась!

1

Упилася б ти без мене
З своїми ксьондзами?

Чортма хисту! Я спалила
Польщу з королями;

А про тебе, щебетухо,
І досі б стояла.
А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала,
Не запродавала?

Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою...
Та й тойді ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю...
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими... а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі... на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.

І славного Полуботка
В тюрмі задушила.
Отойді-то було свято!
Аж пекло злякалось.
Матер Божа у Ржавиці
Вночі заридала.

З

И я таки пожила:
С татарами помутила,
С мучителем покутила72,
С Петрухою попила73
Да немцам запродала.

1

Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила

У німецькі кайдани —
Хоч лягай та й засни.

А в мене ще, враг їх знає,
Кого вони виглядають.
Вже ж і в крепость завдала,
І дворянства страшну силу
У мундирах розплодила,
Як тих вошей розвела;
Все вельможнії байстрята!
Вже ж і Січ їх бісновата
Жидовою поросла.

Та й москаль незгірша штука:
Добре вміє гріти руки!

І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.

Ото указ надрюкують:
«По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»

72 Мучитель — російський цар Іван IV Грозний (1530-1584).

73 Петруха — російський цар Петро І (1672-1725).
Тепер уже заходились
Древности шукати
У могилах... бо нічого

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько.

Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим
Льохом поспішають.
Трошки, трошки б підождали,
І церква б упала...
Тойді б разом дві руїни
В «Пчеле» описали...

2 і З

Чого ж ти нас закликала?
Щоб на льох дивиться?

1

Таки й на льох. Та ще буде
Два дива твориться.

Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!

Другий буде... оце вже наш!
Катам помагати.

Наш вже в череві щипає...
А я начитала,
Що, як виросте той Гонта,
Все наше пропало!

Усе добро поплюндрує
Й брата не покине!

І розпустить правду й волю
По всій Україні!

Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре
Кайдани готують!

2

Я золотом розтопленим
Заллю йому очі!

1

А він, клятий недолюдок,
Золота не схоче.

З

Я царевьіми чинами
Скручу ему руки!..

2

А я зберу з всього світа
Всі зла і всі муки!..

1

Ні, сестриці. Не так треба.
Поки сліпі люде,
Треба його поховати,
А то лихо буде!

Он, бачите, над Києвом
Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином
Земля затряслася?

Чи чуєте? Застогнала
Гора над Чигрином.
О!.. Сміється і ридає
Уся Україна!

То близнята народились,
А навісна мати
Регочеться, що Йванами
Обох буде звати!

Полетімо!.. — Полетіли

Й, летячи, співали:

1

Попливе наш Іван

По Дніпру у Лиман

З кумою.

2

Побіжить наш ярчук

В ірій їсти гадюк
Зо мною.

З

Как хвачу да помчу,
В самьій ад полечу

Стрелою.

ТРИ ЛІРНИКИ

Один сліпий, другий кривий,
А третій горбатий.

Йшли в Суботов про Богдана
Мирянам співати.

1

Що то сказано, ворони.

Уже й помостили,
Мов для їх те сідало
Москалі зробили.
2

А для кого ж? Чоловіка,
Певне, не посадять
Лічить зорі...

1

Ти то кажеш.

А може, й посадять,
Москалика або німця.

А москаль та німець

І там найдуть хлібець.

З

Що це таке верзете ви?

Які там ворони?

Та москалі, та сідала?

Нехай Бог боронить!

Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.

Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити.

2

А може, й так! Так на чорта ж
їх на горах ставить?

Та ще такі височенні,
Що й хмари достанеш,
Як вилізти...

З

Так от же що:
Ото потоп буде.

Пани туда повилазять
Та дивиться будуть,
Як мужики тонутимуть.
1

Розумні ви люди,
А нічого не знаєте!
То понаставляли
Ті фігури он для чого:
Щоб люди не крали
Води з річки та щоб нишком
Піску не орали,
Що скрізь отам за Тясьмою.

2

Чортзна-що провадить!
Нема хисту, то й не бреши.
А що, як присядем
Отутечки під берестом
Та трохи спочинем!

Та в мене ще шматків зо два
Є хліба в торбині,
То поснідаєм в пригоді,
Поки сонце встане... —
Посідали. — А хто, братця,
Співа про Богдана?

З

Я співаю. І про Яси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді
Нам сього дня вони стануть!
Бо там коло льоху
Базар люду насходилось,
Та й панства не трохи.
От де нам пожива буде!
Ану, заспіваєм!

Проби ради...

1

Та цур йому!

Лучше полягаєм

Та виспимось. День великий.
Ще будем співати.

З

І я кажу: помолимось
Та будемо спати.

Старці під берестом заснули;

Ще сонце спить, пташки мовчать,
А коло льоху вже проснулись
І заходилися копать.

Копають день, копають два,
На третій насилу
Докопалися до муру
Та трохи спочили.

Поставили караули.

Ісправник аж просить,
Щоб нікого не пускали,
І в Чигрин доносить
По начальству. Приїхало
Начальство мордате,
Подивилось. «Треба,— каже,—
Своди розламати,
Вернєй дело...» Розламали,
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!

Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!

Якби в форменних, то добре:
Вони б ще здалися...
Засміялись... А ісправник
Трохи не сказився!
Що нічого, бачиш, взяти,
А він же трудився!

І день і ніч побивався
Та в дурні й убрався.
Якби йому Богдан оце
У руки попався,
У москалі заголив би,
Щоб знав, як дурити
Правительство!! Кричить, біга,
Мов несамовитий.

Яременка* в пику пише,
По-московській лає
Увесь народ. І на старців
Моїх налітає.

«Вьі што делаете, плутьі!!»
«Та ми, бачте, пане,
Співаємо про Богдана...»
«Я вам дам Богдана,

* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові па-
лати.
Мошенники, дармоедьі!
И песню сложили

Про тако[го] ж мошенника...»
«Нас, пане, навчили...»
«Я вас навчу!.. Завалить им!»
Взяли й завалили —
Випарили у московській
Бані-прохолоді.

Отак пісні Богданові
Стали їм в пригоді!!
Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали.

Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають.

Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков - домовину

Нема кому полагодить!!

На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!

Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.

Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам... Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України
Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
НАЙМИЧКА

ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане —
Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене
І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата...

Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба

Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:

«Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла,
Та синів двох привела,
В китаєчку повила
І на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моїх діток забавляй.
Ти, жовтенький пісок,
Нагодуй моїх діток;
І скупай, і сповий,
І собою укрий!»
І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,
Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.
А потім побралися,
Худоби діждалися,
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —
Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно
В добрую годину

І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!
II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце, в небесах
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачся,
Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?

Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу
їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра цього?..»
«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»
І разом схопились
Та до воріт... Прибігають —
Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом
Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.

«А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,
І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище...»

Чудно якось
Діється між нами!

Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах
Кумів назбирали
Та ввечері й охрестили
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова
У розкоші купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.

«А що ж,— каже,— возьмім, Насте».
«Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава Богу, —
Підтоптався. Так що ж тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату,
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Так отак хіба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо —
Отоді й за плату,
Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку».
«Просимо ж у хату».
Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села.

І у хаті, і надворі,
І коло скотини,
Увечері і вдосвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати;
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє
Й сорочечку білу
Що день божий надіває.
Грається,співає,
Робить возики, а в свято —
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.

Не зна Марко, чого вона
Так його цілує —
Сама не з’їсть і не доп’є,
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться —
То вона вже скочить,
І укриє, й перехрестить,
Тихо заколише;

Бона чує з тії хати,
Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички
Ручки простягає

І мамою невсипущу
Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,
Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,
І сліз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима-діда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує
І восени не ночує
Ні під хатою, ні в хаті...
Кого-небудь треба сватать!
«Кого ж би тут?» — старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости: «Треба Марка
Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать».
Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!..»
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:
«Мати... мати... мати!»

V

Через тиждень молодиці
Коровай місили
На хуторі. Старий батько
З усієї сили

З молодицями танцює

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжжачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай, бігає, а самого
Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють...

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
«Ні, Марку, ніяко
Мені матір’ю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь...»

Чистим серцем
Поблагословила

Свого Марка... заплакала
Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.
Музикам робота

І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,
У міщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей не стало
На молебствіє Варварі.

Носила-носила,
Кіп із вісім заробила
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого;

І перстеник у Варвари
Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,
Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;

Наповали й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина
Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?
За що поважають?

О Боже мій милосердний!
Може, вони знають...

Може, вони догадались...
Ні, не догадались;

Вони добрі...»

І наймичка
Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря провожала,
Так, як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,
Та після Першої Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на призьбі. Перед ним
З собакою унучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю:
«А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту забула взяти?..
Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»
Аж зирк — і наймичка ввійшла
На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.
«А Марко в дорозі?» —
Ганна діда питалася.
«В дорозі ще й досі».
«А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...
Так щось тяжко стало!»
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару,
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині, а дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого

Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить нездужала.
«А ось ще осталось
Півбубличка!»
Й по шматочку
Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина
їй ноги умила

Й полудновать посадила.
Не пила й не їла

Стара Ганна.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»
«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст наняти

Миколаєві святому
Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»
Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.

Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили —
Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,
Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї
І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що день, що година,
Ледве чути, питається:
«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає,
Не поспіша до господи —
Воли попасає.

Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчі золотої

І червону добру хустку
З білою габою.

А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі — червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав’яру з Дону —
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
«Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже!
Насилу діждала!»
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,
Занози ховає

Мережані, а Катруся
Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»
«Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:
«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,
Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,
Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!

13 ноября 1845
в Переяславі
КАВКАЗ

Искреннему моєму Якову де Бальмену74

Кто дасть главе моьй воду,

И очесьмь моимь источникь сльзь,
И плачуся и день и нощь о
побиьнньїхь...

Иеремии. Глава 9, стих 1.

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея75

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

74 Граф Яків де Бальмен — офіцер, художник, письменник, това-
риш Т. Шевченка; загинув під час бойових дій російської армії
на Кавказі.

73 Прометей — у давньогрецькій міфології титан, що викрав
з Олімпу вогонь для людей, за що був жорстоко покараний
Зевсом.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.

Не нам на прю76 з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу

76 Пря (церк. - слов.) — суперечка
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Чурек77 і сакля78 — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.

77 Чурек — хліб кавказьких горців.

78 Сакля — житло горців.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..

І од глибо[ ко]ї тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрмі а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,

І просто в Рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей... не негрів... а таких,
Таки хрещених... но простих.
Ми не гішпани; крий нас, Боже,
Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!

За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед обра[зо]м Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!., і як плестй
Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розкриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сіятиму — нехай ростуть
Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш...

І могили, степи, море,
І мене згадаєш.

18 ноября 1845
в Переяславі
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,
ІНЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ
МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ
МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Аще кто речеть, яко люблю Бога,
а брата своего ненавидить, ложь єсть.
Соборно [е] послание Иоанна.

Глава 4, с. 20™

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,
Правдою торгують.

І Господа зневажають,
Людей запрягають

79 Аще кто речеть, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить,
ложь єсть.

Соборно[е] послание Иоанна. (Глава 4, с. 20) —

Як хто скаже: «Я Бога люблю»,
та ненавидить брата свого,
той неправдомовець.

Переше собране послання св. апостола Івана
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнйва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає

І на небі, а не тілько
На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!

І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.

Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!

І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Танка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже,—
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!., поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!

У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.

Правда!., правда, наїдались.
А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.

Гірше ляха свої діти
Її розпинають.

Заміс [т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!., за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.

Отака-то наша слава,
Слава України.

Отак і ви прочитай [те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили

Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.

Благословить дітей своїх
Твердими руками

І діточок поцілує
Вольними устами.

І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,

І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845
Вьюнища
ДАВИДОВІ ПСАЛМИ80

1

Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого,
І з лютим не сяде.

А в законі Господньому
Серце його й воля
Навчається, і стане він,
Як на добрім полі
Над водою посажене
Древо зеленіє,
Плодом вкрите. Так і муж той
В добрі своїм спіє,
А лукавих, нечестивих
І слід пропадає,
Як той попіл над землею
Вітер розмахає.

І не встануть з праведними
Злії з домовини,
Діла добрих оновляться,
Діла злих загинуть.

12

Чи Ти мене, Боже милий,
Навік забуваєш,

80 Шевченкові твори є переспівами з Псалтиря — однієї з книг
Старого Завіту, авторство якої приписується давньоіудейському
царю Давиду.
Одвертаєш лице Своє,
Мене покидаєш?

Доки буду мучить душу
І серцем боліти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
І сміятись!.. Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
«Я його подужав».

І всі злії посміяться,
Як упаду в руки,
В руки вражі, спаси мене
Од лютої муки.
Спаси мене, помолюся
І воспою знову
Твої блага чистим серцем,
Псалмом тихим, новим.

43
Боже, нашими ушима
Чули Твою славу,
І діди нам розказують
Про давні кроваві
Тії літа: як рукою
Твердою Своєю
Розв’язав Ти наші руки
І покрив землею
Трупи ворожі. І силу
Твою восхвалили
Твої люде і в покої,
В добрі одпочили,
Славя Господа!.. А нині!..
Покрив єси знову
Срамотою свої люди,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть!.. Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим.

Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідям,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,
На нас головами,
І всякий день перед нами
Стид наш перед нами.
Окрадені, замучені,
В путах умираєм,
Не молимось чужим богам,
А Тебе благаєм:
Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги,
Поборов Ти першу силу,
Побори ж і другу,
Ще лютішу!..81 Встань же, Боже,
Вскую82 будеш спати,

81 Поборов Ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!.. —
Це авторське привнесення у біблійний текст. Т. Шевченко має
на увазі гніт шляхетської Польщі (перша сила) і кріпосницької
Росії (друга сила).

82 Вскую (церкв.-слов.) — чому, доки.
Од сльоз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову.

52
Пребезумний в серці скаже,
Що Бога немає,
В беззаконії мерзіє,
Не творить благая.
А Бог дивиться, чи є ще
Взискающий Бога.
Нема добретворящого,
Нема ні одного.
Коли вони, неситії
Гріхами, дознають?
їдять люди замість хліба,
Бога не згадають,
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самі себе бояться
Лукавії люде.

Хто ж пошле нам спасеніє,
Верне добру долю?

Колись Бог нам верне волю,
Розіб’є неволю.

Восхвалимо Тебе, Боже,
Хваленієм всяким;
Возрадується Ізраїль
І святий Іаков.
53

Боже, спаси, суди мене
Ти по Своїй волі.

Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.

Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
А Бог мені помагає,
Мене заступає
І їм правдою Своєю
Вертає їх злая.

Помолюся Господеві
Серцем одиноким
І на злих моїх погляну
Незлим моїм оком.

81

Меж царями-судіями
На раді великій
Став земних владик судити
Небесний Владика.
«Доколи будете стяжати
І кров невинну розливать
Людей убогих? а багатим
Судом лукавим помагать?
Вдові убогій поможіте,
Не осудіте сироти
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих». Не хотять
Познать, розбити тьму неволі,
І всує Господа глаголи,
І всує плачеться земля.

Царі, раби — однакові
Сини перед Богом,
І ви вмрете, як і князь ваш
І ваш раб убогий.

Встань же, Боже, суди землю
І судей лукавих.

На всім світі Твоя правда.

І воля, і слава.

93

Господь Бог лихих карає —
Душа моя знає.

Встань же, Боже, Твою славу
Гордий зневажає.

Вознесися над землею
Високо, високо,
Закрий славою Своєю
Сліпе горде око.
Доки, Господи, лукаві
Хваляться, доколи
Неправдою? Твої люди
Во тьмі і неволі.

Закували... Добро Твоє
Кров’ю потопили,
Зарізали прохожого,
Вдову задавили

І сказали: «Не зрить Господь,
Ніже теє знає».
Умудрітесь, немудрії,
Хто світ оглядає,
Той і серце ваше знає
І думи лукаві.
Дивітеся ділам Його,
Його вічній славі.
Благо тому, кого Господь
Карає меж нами,
Не допуска, поки злому
Ізриється яма.

Господь любить свої люди,
Любить, не оставить,
Дожидає, поки правда
Перед ними стане.

Хто б спас мене од лукавих
І діющих злая?

Якби не Бог поміг мені,
То душа б живая
Во тьмі ада потонула,
Проклялась на світі.
Ти, Господи, помагаєш
По землі ходити.
Ти радуєш мою душу
І серце врачуєш,
І пребудет Твоя воля
І труд Твій не всує.
Вловлять душу праведничу,
Кров добру осудять.
Мені Господь пристанище,
Заступником буде,
І воздасть їм за діла їх
Кроваві, лукаві,
Погубить їх, і їх слава
Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучше в світі,
Як укупі жити,
Братам добрим добро певне
Пожить, не ділити?

Яко миро добровонне
З голови честної
На бороду Аароню83
Спадає росою
І на шитії омети
Ризи дорогої;
Або роси Єрмонськії
На святії гори
Високії Сіонськії
Спадають і творять
Добро тварям земнородним,
І землі, і людям,—
Отак братів благих своїх
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихім,
В сім’ї тій великій,
І пошле їм добру долю
Од віка довіка.

83 Аарон — іудейський первосвященик, брат Мойсея.
136

На ріках круг Вавилона,
Під вербами в полі,
Сиділи ми і плакали
В далекій неволі

І на вербах повішали
Органи глухії,

І нам стали сміятися
Едомляне злії:
«Розкажіть нам пісню вашу,
Може, й ми заплачем.
Або нашу заспівайте,
Невольники наші».

Якої ж ми заспіваєм?..

На чужому полі
Не співають веселої
В далекій неволі.

І коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужині.

І язик мій оніміє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом’янути
Тебе, наша славо.

І Господь наш вас пом’яне,
Едомськії діти,
Як кричали ви: «Руйнуйте,
Руйнуйте, паліте
Сіон святий!» Вавилоня
Дщере окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани!

Блажен! блажен! Тебе, злая,
В радості застане
І розіб’є дітей твоїх
О холодний камень.

149

Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим;

Во псалтирі і тимпані84
Воспоєм благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, славословлять,
Хвалять ім’я Боже,
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніє язикам
І в науку людям.

Окують царей неситих
В залізниє пута
І їх славних оковами
Ручними окрутять,
І осудять губителей

84 Во псалтирі і тимпані... — Під супровід музичних інструментів.
Судом своїм правим.
І вовіки стане слава,
Преподобним слава.
19 декабря 1845
Вьюнища
* * *

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.

А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

21 декабря 1845
Вьюнища

ТРИ ЛІТА85

І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрі думи,
О холодний камень
Розбивають серце наше
І співають амінь,
Амінь всьому веселому
Однині довіка,
І кидають на розпутті
Сліпого каліку.
Невеликії три літа
Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,

85 У вірші, написаному напередодні нового 1846 р., Т. Шевченко
підбиває підсумки трьох літ — 1843,1844,1845.
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тії добрі сльози,
Що лилися з Катрусею
В московській дорозі,
Що молились з козаками
В турецькій неволі,
І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали...86
Поки не підкрались
Злії літа; та все теє
Заразом украли.

Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую,
Класти в домовину,
Жаль великий, брати мої;
Тяжко годувати
Малих діток неумитих
В нетопленій хаті,
Тяжке лихо, та не таке,
Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги продається
Та з його й сміється.

“Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катру-
сею В московській дорозі... — Поет згадує героїв ранніх творів
«Катерина», «Гамалія», «Мар’яна-черниця».
От де лихо! От де серце
Разом розірветься!
Отаке-то злеє лихо
Й зо мною спіткалось:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили...
А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь —
Бодай не казати,
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,
Сльози молодії.

І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Отаке-то, що хочете,
То те і робіте:
Чи голосно зневажайте,
Чи нишком хваліте
Мої думи; однаково
Не вернуться знову
Літа мої молодії,
Веселеє слово.

Не вернеться... І я серцем
До вас не вернуся.
І не знаю, де дінуся,
Де я пригорнуся,
І з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
І перед ким мої думи
Буду сповідати?
Думи мої! літа мої,
Тяжкії три літа,
До кого ви прихилитесь,
Мої злії діти?

Не хилітесь ні до кого,
Ляжте дома спати...
А я піду четвертий год
Новий зострічати;
Добридень же, новий годе
В торішній свитині,
Що ти несеш в Україну
В латаній торбині?
«Благоденствіє, указом
Новеньким повите».

Іди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.

22 декабря 1845
Вьюнища
ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
25 декабря 1845
в Переяславі
ЛІЛЕЯ

«За що мене, як росла я,
Люде не любили?

За що мене, як виросла,
Молодую вбили?

За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
«Брате мій, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.

Моя мати... чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла,
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.

І прокляли його люде,
Будинок спалили...
А мене, не знаю за що,
Убити не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.

Зимою люде... Боже мій!

В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте,
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий
Святий Боже милий!»
І заплакала Лілея,
А Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

[25 липня, 1846 Київ]
ІЗ ЦИКЛУ «В КАЗЕМАТІ»
Моїм соузникам посвящаю

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись.—
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]
VI

Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.

На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру. А найменший -
Молоду дівчину.

Посадила стара мати
Три ясени в полі.

А невістка посадила
Високу тополю.

Три явори посадила
Сестра при долині...
А дівчина заручена -
Червону калину.

Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.

Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину...

А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

[VI	I]

Н. КОСТОМАРОВУ87

Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

87 М. Костомаров (1817-1885) — український і російський
історик, фольклорист, письменник, публіцист, член Кирило-
Мефодіївського братства; був у дружніх стосунках із
Т. Шевченком.
Кого я там, коли покинув?

І батько й мати в домовині...

І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь — твоя, мій брате, мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

1847, мая 9
[С.-Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

[Між 19 квітня і ЗО травня 1847,
С.-Петербург]

IX

Рано-вранці новобранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дівча одно пішло.
Подибала стара мати
Доню в полі доганяти...
І догнала, привела;
Нарікала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.

Минули літа, а село
Не перемінилось.

Тілько пустка на край села
Набік похилилась.

Коло пустки на милиці
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.

А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.

Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!

А довелось... Ні до кого
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає.

А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.

[Між 19 квітня і ЗО травня 1847,
С.-Петербург]

XII

Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.

То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]
N. N.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога........

Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь88 вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Убирала мої сльози
І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
[Друга половина 1847,
Орська фортеця]

“Плоскінь — волокно, призначене для прядіння.
ІРЖАВЕЦЬ89

Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко...90
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.

Ой пожали б, якби були
Одностайне стали

Та з фастовським полковником91
Гетьмана єднали.

Не строміли б списи в стрісі
У Петра у свата.

Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий...92
Не плакала б Матер Божа
В Криму за Украйну.

Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,

89 Іржавець — село в Полтавській губернії (нині Черкаської
обл.), в якому, за переказами, знаходилася чудотворна ікона, що
плакала над долею України.

90 Гордієнко Кость (?-1733) — кошовий отаман Запорозької Січі.

91 Фастовський полковник — Семен Палій (40-і рр. XVII ст. — 1710).

92 ...Прилуцький Полковник поганий — Галаган Гнат (?-1748).
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя93.

Заступила чорна хмара
Та білую хмару.

Опанував запорожцем
Поганий татарин.

Хоч позволив хан на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.

У наметі поставили

Образ Пресвятої

І крадькома молилися...

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?

93 На нове горе-Запорожжя. — Йдеться про Олешківську Січ,
утворену після зруйнування Запорозької Січі.
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали —
Про все розказали.

Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!

Оніміли з переляку
Сліпі небораки.

Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли... І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будовати.

Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали

І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали.
Чули, чули запорожці
З далекого Криму,
Що канає Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужині
Мурзи завдавали.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими,
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.

І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.

[Кінець червня - грудень 1847,
Орська фортеця]

ПОЛЯКАМ

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було94,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,

94 А унії не чуть було... — Берестейська унія 1596 р. — об’єднання
православної і католицької церков.
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Те Веиш! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
[Після 22 червня 1847-1850,
Орська фортеця - Оренбург]
ВАРНАК95

Тиняючи на чужині
Понад Елеком, стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зострілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали,
І розмовляли, сповідались
Один другому.— Довгий вік! —
Старий промовив,— Все од Бога!
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік.

І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині
В неволі.— І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,

95 Варнак — каторжник.
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Іноді нагріє.

І потечуть з очей старих
Сльози молодії,
І умитеє сльозами
Серце одпочине
І полине із чужини
На свою країну.

— Багато дечого не стало,—
Сказав старий.— Води чимало
Із Ікви в [море] утекло...
Над Іквою було село,
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я.
Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята. Покусали
Не одного мене малі.
Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов’я
І я учуся. Слізьми! Кров’ю!
Письмо те полилося... Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись Богу
Та за ралом спотикатись,
А більше нічого

Не повинен знать невольник.
Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі —
Не дає. І в москалі,
Проклята, не голить.
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала...

А паничів у гвардію
Поопреділяла...

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!

Отож працюю я за ралом.

Я був убогий сирота.
А у сусіда виростала
У наймах дівчина. І я...
О доле! Доленько моя!
О Боже мій! О мій єдиний!
Воно тойді було дитина,
Воно... Не нам Твої діла
Судить, о Боже наш великий!
Отож вона мені на лихо
Та на погибель підросла.
Не довелось і надивитись,
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить...

А довелося...
Накупили
І краму, й пива наварили,
Не довелося тілько пить.
Старої пані бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма.
Минуло, годі... Недоладу
Тепер і згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пішов я в писарі в громаду.
То сяк, то так минає год,
Пишу собі, з людьми братаюсь
Та добрих хлопців добираю.
Минув і другий. Паничі
На третє літо поз’їзжались,
Уже засватані. Жили

В дворі, гуляли, в карти грали,
Свого весілля дожидали
Та молодих дівчат в селі,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничі. Ждемо,
І ми ждемо того весілля.
Отож у Клечальну неділю
їх і повінчано обох,
Таки в домашньому костьолі.
Вони ляхи були. Ніколи
Нічого кращого сам Бог
Не бачив на землі великій,
Як молодії ті були...

Заграла весело музика...
їх із костьола повели
В возобновленнії покої.
А ми й зостріли їх і всіх,
Княжат, панят і молодих,
Всіх перерізали. Рудою
Весілля вмилося. Не втік
Ніже єдиний католик,
Всі полягли, мов поросята
В багні смердячому. А ми,
Упоравшись, пішли шукати
Нової хати, і найшли
Зелену хату і кімнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата,
Було де в хаті погуляти
І одпочити де було.

Мене господарем обрали,
Сем’я моя щодень росла
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча, кров лилась.
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердія і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотілося мені?

Ходив три года я з ножами,
Неначе п’яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списі
Спряжеш дитину на огні
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тойді бувало,
І все докучило мені...

Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом...
Вже на світ займалось,
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі...
О Боже мій милий!

Який дивний Ти. Я плакав,
До полудня плакав.

Та так мені любо стало:
І малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись
Та суда, суда людського
У людей просити.

[Перша половина 1848,
Орська фортеця]

* * *

У Бога за дверми лежала сокира.
(А Бог тойді з Петром ходив
По світу та дива творив.)

А кайзак на хирю96
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг по дрова
В зелену діброву,
Древину вибравши та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця.
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі дерева
Великолітні, мов трава

96 А кайзак на хирю... —А казах на біду....
В покоси стелеться, а з яру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива,
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза97, до Аралу98
Кипіла в озерах вода,
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала
І пожарище не вгасало.

І мер[к] за димом Божий світ

На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла,
Де город був або село —
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось.
Тілько одним-одно хиталось
Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур’ян колючий та будяк,

97 Тингиз (казахськ.) — море.

98 Арал — «Аральське море» (прим. Т. Шевченка).
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді.
Мов степ до Бога заговорить.
Верблюд заплаче, і кайзак
Понурить голову і гляне
На степ і на Карабутак?-*,
Сингичагач99 100 кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині...

Одним-єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.

І кайзаки не минають
Дерева святого.

На долину заїзжають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами

99 Карабутак — «невеличка річка» (прим. Т. Шевченка).

100 Сингичагач — «одно дерево» (прим. Т. Шевченка).
Дерево благають,
Щоб парости розпустило
У їх біднім краї.

[19 червня - 25 листопада 1848 р.,
Раїм]

* * *

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить...
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.

[Перша половина 1849,
Косарал]
* * *

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан.

Аж страх погано
У тім хорошому селі.
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани...

Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.

Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.

А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

[Друга половина 1848,
Косарал]

* * *

Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.

— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають,
І що тойді їм діється,
Я й досі не знаю.

І не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись.

[Друга половина 1848
Косарал]
* * *

І широкую долину,

І високую могилу,
І вечернюю годину,
І що снилось-говорилось
Не забуду я.

Та що з того? Не побрались,
Розійшлися, мов не знались.
А тим часом дорогії
Літа тії молодії

Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє —
Я в неволі, ти вдовою,
Не живем, а тілько ходим
Та згадуєм тії годи,
Як жили колись.

[Друга половина 1848,
Косарал]

* * *

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.

Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.

І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поціловались.

Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.
[Перша половина 1849,
Косарал]
* * *

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. — Це моє!
Моє! — І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. — А подивіться!
Моє найкраще над всіми! —
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, Боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого.
Щасливая!..

Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.

А ти,
Великомученице! Села
Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: — Он байстря
Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.

І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами на морозі
Де-небудь під тином.
[Перша половина 1849,
Раїм]
ХУДОЖНИК

Великий Торвальдсен101 начал своє блестящее ар-
тистическое поприще вьірезьіванием орнаментов
и тритонов с рьібьими хвостами102 для тупоносих
копенгагенских кораблей. Герой мой тоже, хотя и не
так блестящее, но тем не менее артистическое попри-
ще начал растиранием охрьі и мумии в жерновах и
крашеньем полов, крьіш и заборов. Безотрадное, без-
надежное начинание. Да и много ли вас, счастливцев
гениев-художников, которьіе [иначе] начинали? —
Весьма и весьма немного! В Голландии, например,
во время самого блестящего золотого ее периода,
Остаде, Бергем103, Теньер104 и целая толпа знамени-
тих художников (кроме Рубенса и Ван-Дейка105) в
лохмотьях начинали и кончали своє великое попри-
ще. Несправедливо би било указнвать на одну толь-
ко меркантильную Голландию. Разверните Базари106
и там увидите то же самое, если не хуже. Я говорю
потому — хуже, что тогда даже политика наместни-
ков святого Петра требовала изящной декорации

101 Торвальдсен Бертель (1768-1844) — данський скульптор.

102 Тритони — казкові морські істоти з тулубом людини і риб’я-
чим хвостом.

103 Ван-Остаде Адріан (1610-1685), Берхем Клас (1620-1683) —
голландські художники.

104 Теньєр — Тенірс Давид (1582-1649) — фламандський художник.

105 Рубенс Пітер-Пауел (1577-1640), Ван-Дейк Антоніс (1599—

1641) — видатні художники фламандської школи.

106 Базарі Джоржо (1511-1574) — італійський художник і вчений.
для ослепления толпьі и затмения еретического
учення Виклефа и Гуса107, уже начинавшего воспи-
тьівать неустрашимого доминиканца Лютера108. И
тогда, говорю, когда Лев X и Леон II109 спохватились
и сьіпали золото встречному и поперечному маляру и
каменщику, и в то золотое время умирали великие ху-
дожники с голоду, как, например, Корреджио110 и Цам-
пиери. И так случалося (к несчастию, весьма нередко)
и всегда и везде, куда только проникало божественное
животворящее искусство!

[Случается] и в наш девятнадцатьій просвещенньїй
век, век филантропии и всего клонящегося к пользе
человечества, при всех своих средствах отстранить
и укрьіть жертвьі,

Карающей богине обреченной.

За что же, вопрос, зтим олицетворенньїм ангелам,
зтим представителям живой добродетели на земле
вьшадает почти всегда такая печальная, такая горькая
доля? Вероятно, за то, что они ангельї во плоти.

Зти рассуждения ведут только к тому, что отдаляют
от читателя предмет, которьій я намерен ему предста-
вить как на ладони.

107 Віклеф Джон (XIV ст.), англієць; Гус Ян (ХІУ-ХУ ст.), чех —
церковні реформатори.

108 Лютер Мартін (1483-1546) — німецький церковний рефор-
матор, основоположник лютеранства.

109 Лев X і Юлій II (у Т. Шевченка помилково Леон II) — римські
Папи XVI ст., що витрачали великі кошти на мистецькі картини
і на будівлі.

110 Корреджо Антоніо Аллегрі — італійський художник.
Летние ночи в Петербурге я почти всегда прово-
дил на улице или где-нибудь на островах, но чаще
всего на академической набережной. Особенно мне
нравилось зто место, когда Нева спокойна и, как
гигантское зеркало, отражает в себе со всеми по-
дробностями величественньїй портик Румянцев-
ского музея, угод сената и красньїе занавеси в доме
графини Лаваль. В зимние длинньїе ночи зтот дом
освещался внутри, и красньїе занавеси, как огонь,
горели на темном фоне, и мне всегда досадно бьіло,
что Нева покрита льдом и снегом и декорация теря-
ет свой настоящий зффект.

Любил я также летом встречать восход солнца на
Троицком мосту. Чудная, величественная картина!

В истинно художественном произведении єсть что-то
обаятельное, прекраснеє самой природи,— зто возвьі-
шенная душа художника, зто божественнеє творчество.
Зато бьівают и в природе такие чудньїе явлення, перед
которьіми позт-художник падает ниц и только благода-
рит творца за сладкие, душу чарующие мгновения.

Я часто любовалея пейзажами Щедрина111, и в осо-
бенности пленяла меня его небольшая картина «Пор-
тичи перед закатом солнца». Очаровательное произ-
ведение! Но оно меня никогда не очаровьівало так,
как вид с Троицкого моста на Вьіборгскую сторону
перед появлением солнца.

Однаждьі, насладившись вполне зтою нерукотвор-
ною картиною, я прошел в Летний сад отдохнуть.
Я всегда, когда мне случалося бнвать в Летнем саду,

1,1 Щедрій Сильвестр — російський художник-пейзажист.
не останавливался ни в одной аллее, украшенной мра-
морньїми статуями: на меня зти статуй делали самое
дурное впечатление, особенно уродливий Сатурн, по-
жирающий такое же, как и сам, уродливое своє дитя. Я
проходил всегда мимо зтих неуклюжих богинь и богов
и садился отдохнуть на берегу озерка и любовался пре-
красною гранитною вазою и величественною архитек-
турою Михайловского замка.

Приближаясь к тому месту, где большую аллею пере-
секает поперечная аллея и где в кругу богинь и богов
Сатурн пожирает своє дитя, я чуть бьіло не наткнулся
на живого человека в тиковом грязном халате, сидящего
на ведре, как раз против Сатурна.

Я остановился. Мальчик (потому что зто действи-
тельно бьіл мальчик лет четьірнадцати или пятнадцати)
оглянулся и начал что-то прятать за пазуху. Я подошел
к нему ближе и спросил, что он здесь делает.

— Я ничего не делаю,— отвечал он застенчиво,— Йду
на работу, да по дороге в сад зашел.— И, немного помол-
чав, прибавил: — Я рисовал.

— Покажи, что тьі рисовал.

И он вьшул из-за пазухи четверку серой писчей бу-
маги и робко подал мне. На четвертеє бьіл назначен до-
вольно верно контур Сатурна.

Долго я держал рисунок в руках и любовался запач-
канньїм лицом автора. В неправильном и худощавом
лице его бьіло что-то привлекательное, особенно в гла-
зах, умньїх и кротких, как у девочки.

— Тн часто ходить сюда рисовать? — спросил я его.

— Каждое воскресенье,— отвечал он,— а если близко
где работаем, то и в будни захожу.
— Тьі учишься малярному мастерству?

— И живописному,— прибавил он.

— У кого же тьі находиться в ученьи?

— У комнатного живописна Ширяева.

Я хотел расспросить его подробнее, но он взял в од-
ну руку ведро с желтой краской, а в другую желтую
же обтертую большую кисть и хотел идти.

— Куда тьі торопишься?

— На работу. Я и то уж опоздал, хозяин придет, так
достанется мне.

— Зайди ко мне в воскресенье поутру, и если єсть
у тебя какие-нибудь рисунки своей работьі, то прине-
си мне показать.

— Хорошо, я приду, только где вьі живете?

Я записал ему адрес на его же рисунке, и мьі рас-
стались.

В воскресенье поутру рано я возвратился из всенощ-
ной своей прогулки, и в коридоре перед № моей квар-
тири встретил меня мой новий знакомнй, уже не в
тиковом грязном халате, а в чем-то похожем на сюртук
коричневого цвета, с большим свертком бумаги в руке.
Я поздоровался с ним и протянул ему руку. Он бросил-
ся к руке и хотел поцеловать. Я отдернул руку: меня
сконфузило его раболепие. Я молча вошел в квартиру,
а он остался в коридоре. Я снял сюртук, надел блузу,
закурил сигару, а его все еще нет в комнате. Я вншел
в коридор, смотрю, приятеля моего как не бнвало. Я
сошел вниз, спрашиваю дворника: — Не видал тако-
го? — Видел,— говорит,— малого с бумагами в руке, вьі-
бежал на улицу. — Я на улицу,— и след простнл. Мне
стало грустно, как будто я потерял что-то дорогое мне.
Скучал я до следующего воскресенья и никак не мог
придумать, что бьі такое значил внезапьш побег мо-
его приятеля. Дождавшись воскресенья, я во втором
часу ночи пошел на Троицкий мост и, полюбовав-
шись восходом солнца, пошел в Летний сад, обошел
все аллеи,— нет моего приятеля. Хотел бьіло уже
идти домой, да вспомнил Аполлона Бельведерского,
т. е. пародию на Бельведерского бога, стоящего осо-
бнячком у самой Мойки. Я туда, а приятель мой тут
как тут. Увидя меня, он бросил рисовать и покраснел
до ушей, как ребенок, пойманньїй за кражею варенья.
Я взял его за дрожащую руку и, как преступника, но-
вел в павильон и мимоходом велел трактирному за-
спанному гарсону принести чаю.

Как умел, обласкал моего приятеля и, когда он пришел
в себя, я спросил его, зачем он убежал из коридора.

— Вьі на меня рассердились, и я испугался,— отве-
чал он.

— И не думал я на тебя сердиться,— сказал я ему. —
Но мне неприятно бьіло твоє унижение. Собака тол ько
руки лижет, а человек зтого не должен делать. — Зто
сильное вьіражение так подействовало на моего при-
ятеля, что он опять бьіло схватил мою руку. Я рассме-
ялся, а он покраснел, как рак, и стоял молча, потупя
голову.

Напившись чаю, мьі расстались. На расставанье
я сказал ему, чтобьі он непременно зашел ко мне или
сегодня, или в следующее воскресенье.

Я не имею счастливой способности сразу разгадьівать
человека, зато имею несчастную способность бьістро
сближаться с человеком. Потому, говорю, несчастную,
что редкое бьістрое сближение мне обходилося даром, в
особенности с кривими и косими. Зти кривне и косне
дали мне знать себя! Сколько ни случалось мне с ними
[встречаться], хоть би один из них порядочннй чело-
век.— Начисто дрянь. Или зто уж моє такеє счастье.

Всего третий раз я вижу моего нового знакомого, но
я уже с ним еблизилея, я уже к нему привязалея, уже
полюбил его. И действительно, в его физиономии
било что-то такое, чего нельзя не полюбить. Физио-
номия его, сначала некрасивая, с часу на час делалась
для меня привлекательнее. Ведь єсть же на свете та-
кне счастливие физиономии!

Я пошел прямо домой, бояся, чтоби не заставить
приятеля своего ждать себя в коридоре. Что же? Вхо-
жу на лестницу, а он уже тут, в том же коричневом
сюртучке, умитий, причесанньїй и ульїбающийся.

— Ти порядочннй скороход,— сказал я,— Ведь ти еще
заходил к себе на квартиру? Как же тьі успел так скоро?

— Да я торопилея,— отвечал он,— чтоби бить дома,
как хозяин от обедни придет.

— Разве у тебя хозяин строгий? — спросил я.

— Строгий и...

— И злой, ти хочешь сказать?

— Нет, скупой, хотел я сказать. Он побьет меня,
а сам рад будет, что я опоздал к обеду.

Ми вошли в комнату. У меня стояла на мольберте
[копия] со старика Веласкеса112, что в Строгановой
галереє, и он прильнул к ней глазами. Я взял у него
из рук сверток, развернул и стал рассматривать. Тут

112 Веласкес Дієго (1599-1660) — іспанський художник.
бьіло все, что безобразит Летний сад, от вертлявих,
сладко ульїбающихся богинь до безобразного Фра-
клита и Гераклита113, а в заключение несколько рисун-
ков сбарельефов, украшающих фасадьі некоторьіх
домов, в том числе и барельєфи из купидонов, укра-
шающие дом архитектора Монферрана, что на углу
набережной Мойки и Фонарного переулка.

Одно, что меня поразило в зтих более нежели сла-
бих контурах, зто необьїкновенное сходство с ори-
гиналами, особенно контури Фраклита и Гераклита.
Они внразительнее били своих подлинников, прав-
да, и уродливеє, но все-таки на рисунки нельзя било
смотреть равнодушно.

Я в душе радовался своей находке. Мне и в голо-
ву тогда не пришло спросить себя, что я буду делать
смоими больше нежели ограниченними средства-
ми с зтим алмазом в кожуре? Правда, у меня и тогда
мелькнула зта мисль, да тут же и окунулась в посло-
вице: «Бог не без милости, козак не без доли».

— Отчего у тебя нет ни одного рисунка оттушеван-
ного? — спросил я его, отдавая ему сверток.

— Я рисовал все зти рисунки поутру рано, до восхо-
да солнца.

— Значит, ти не видал их, как они освещаются?

— Я ходил и днем смотреть на них, но тогда нельзя
било рисовать: люди ходили.

— Что же ти намерен теперь делать: остаться у меня
обедать или идти домой?— Он, с минуту помолчав
и не подьімая глаз, едва внятно сказал:

113 Геракліт — очевидно, йдеться про зображення давньогрецького
філософа Геракліта.
—	Я остался бьі у вас, если вьі позволите.

—	А как же тьі после разделаешься с хозяином?

—	Я скажу, что спал на чердаке.

—	Пойдем же обедать.

У мадам Юргенс еще посетителей никого не бьіло,
когда мьі пришли, и я бьіл очень рад. Мне неприятно бьі
бьіло встретить какую-нибудь чиновничью вьіутюжен-
ную физионпмию, бессмьісленно ульїбающуюся, глядя
на моего, далеко не щеголя, приятеля.

После обеда я думал бьіло повести его в Академию
и показать ему «Последний день Помпеи», но не все
вдруг. После обеда я предложил ему или идти погулять
на бульвар, или читать книгу. Он вьібрал последнее, я
же, чтобьі прозкзаменовать его в зтом предмете, заста-
вші читать вслух. На первой странице знаменитого ро-
мана Диккенса «Никлас Никльби» я заснул, но в зтом
ни автор, ни чтец не повинньї,— мне просто хотелось
спать, потому что я ночью не спал.

Когда я проснулся и вьішел в другую комнату, мне
как-то приятно бросилась в глаза моя отчаянная студия:
ни окурков сигар, ни табачного пеплу нигде не бьіло за-
метаю, везде все бьіло убрано и виметено, даже палитра,
висевшая на гвозде с засохшими красками, и она бьіла
вичищена и блестела как стекльїшко; а виновник всей
зтой гармонии сидел у окна и рисовал маску знамени-
той натурщицьі Торвальдсена — Фортунатьі.

Все зто бьіло для меня чрезвьічайно приятно. Зти
ус луги ясно говорили в его пользу. Я, однак© ж, не
знаю почему, не дал ему заметить моего удовольствия.
Поправил ему контур, проложил тени, и мьі отправи-
лись в «Капернаум» чай пить. «Капернаум», сиречь
трактир «Берлин» на утлу Шестой линии и Академи-
ческого переулка,— так окрестил его, кажется, Пиме-
нов114 во времена своего удалого студенчества.

За чаєм рассказал он мне про своє житье-бьітье.
Грустньїй, печальний рассказ. Но он рассказал его
так наивно-просто, без тени ропота и укоризньї. До
зтой исповеди я думал о средствах к улучшению его
воспитания, но вьіслушавши исповедь, и думать пере-
стал: он бьіл крепостной человек.

Меня так озадачило зто грустное открьітие, что я по-
терял всякую надежду на его переобразование. Мол-
чание длилось по крайней мере полчаса. Он разбудил
меня от зтого столбняка своим плачем. Я взглянул на
него и спросил, чего он плачет?

—	Вам неприятно, что я...

Он не договорил и залился слезами. Я разуверил его
как мог, и мьі возвратились ко мне на квартиру.

Дорогой встретился нам старик Венецианов115. По-
сле первьіх приветствий он пристально посмотрел на
моего товариша и спросил, добродушно ульїбаясь:

—	Не будущий ли художник?

Я сказал ему: — И да, и нет.— Он спросил причину.
Я обьяснил ему шепотом. Старик задумался, пожал
мне крепко руку, и мьі расстались.

Венецианов своим взглядом, своим пожатием руки
как бьі упрекнул меня в безнадежности. Я ободрился
и, вспомнив некоторьіх художников, учеников и вос-

1,4 Пименов Микола (1812-1864) — скульптор, вихованець
Академії мистецтв.

1,5 Венеціанов Олексій (1780-1847) — видатний російський
художник.
питанников Венецианова, увидел, правда, неясно,
что-то вроде надеждьі на горизонте.

Ргоіе^е116 мой ввечеру, прощаясь со мною, просил
у меня какого-нибудь зстампика срисовать. У меня
случился один зкземпляр, в то время только что на-
печатанньїй,— «Геркулес Фарнезский», вьігравиро-
ванньїй Слюджинским по рисунку Завьялова117, и еще
«Аполлино» Лосенка118. Я завернул оригинальї в лист
петергофской бумаги, снабдил его итальянскими ка-
рандашами, дал наставление, как предохранять их от
жесткости, и мьі вьішли на улицу. Он пошел домой,
а я к старику Венецианову.

Не место, да и некстати распространяться здесь об
зтом человеколюбце-художнике; пускай зто сделает
один из многочисленньїх учеников его, которьій по-
дробнее меня знает все его великодушньїе подвиги на
поприще искусства.

Я рассказал старику все, что знал о моей находке, и про-
сил его совета, как мне действовать на будущее время,
чтобьі привести дело к желаемьім результатам. Он, как
человек практический в делах такого рода, не обещал
мне и не советовал ничего положительного. Советовал
только познайомиться с его хозяином и по мере возмож-
ности стушевьівать его настоящее жесткое положение.

116 Ргоіе§е (фр.) — протеже — особа, що перебуває під чиїмось
покровительством.

117 Слуджинський Франц — гравер. Зав’ялов Федір — російський
художник XIX ст.

118 Лосенко Антон (1737-1773) — художник, педагог Академії
мистецтв.
Я так и сделал. Не дожидаясь воскресенья, я на другой
день до восхода солнца пошел в Летний сад, но, увьі, не
нашел там моего приятеля; на другой день тоже, на тре-
тий тоже, и я решился ждать, что воскресенье скажет.

В воскресенье поутру явился мой приятель и на во-
прос мой, почему он не бьіл в Летнем саду, сказал мне,
что у них началася работа в Большом театре (в то
время Кавос119 передельївал внутренность Большого
театра) и что по зтой причине он теперь не может по-
сещать Летний сад.

И зто воскресенье мьі провели с ним, как и прошед-
шее. Ввечеру уже, расставаясь, я спросил имя его хо-
зяина и в какие часьі он бьівает на работе.

На следующий же день я зашел в Большой театр
и познакомился с его хозяином. Расхвалил безмерно
его припорохи и потолочньїе чертежи собственной
его композиции, чем и положил прочньїй фундамент
нашему знакомству.

Он бьіл цеховой мастер живописного и малярного
цеха, держал постоянно трех, иногда и более замара-
шек в тикових халатах под именем учеников и, смо-
тря по надобности, от одного до десяти нанимал,
поденно и помесячно, костромских мужичков — ма-
ляров и стекольщиков,— следовательно, он бьіл
в своем цеху не последний мастер и по искусству, и по
капиталу. Кроме помянутьіх материальньїх качеств,
я у него увидел несколько гравюр на стенах, Одрана120

1,9 Кавос Альберт (1801-1863) — архітектор, будівник імпера-

торських театрів Росії.
и Вольпато12’, а на комоде несколько томов книг, в том
числе и «Путешествие Анахарсиса Младшего». Зто
меня ободрило. Но, увьі! когда я ему издалека намек-
нул об улучшении состояния его тикових учеников,
он удивился такой дикой мьісли и начал мне доказьі-
вать, что зто не повело бьі ни к чему больше, как к
собственной их же гибели.

На первьій раз я ему не противоречил, да и на-
драєно бьіло б уверять его в противном: люди мате-
риальньїе и неразвитьіе, прожившие свою скудную
юность в грязи и испьітаниях и кое-как вьшолзшие
на свет Божий, не веруют ни в какую теорию. Для
них не существует других путей к благосостоянию,
кроме тех, которьіе они сами прошли, а часто к зтим
грубьім убеждениям примешивается еще грубейшее
чувство: меня, дескать, не гладили по головке, за что
я буду гладить.

Мастер живописного цеха, кажется, не чужд бьіл
отого античеловеческого чувства. Мне, однако, со
временем удалось уговорить его, чтобьі он не препят-
ствовал моєму ргоіе^е посещать меня по праздникам
и в будни, когда работьі не бьівает, например, зимою.
Он хотя и согласился, но все-таки смотрел на зто как
на баловство, совершенно ни к чему не ведущее, кро-
ме погибели. Он чуть-чуть не угадал.

120	Одран — прізвище кількох французьких граверів по міді
(з XVI по XVIII ст.).

121	Вольпато Джованні (1738-1803) — італійський гравер
XVIII ст.
Минуло лето и осень, настала зима. Работьі в Боль-
шом театре бьіли оконченьї, театр открьіт, и очарова-
тельница Тальони начала свои волшебньїе операции.
Молодежь из себя ввіходила, а старичье просто бес-
новалось. Одни только суровьіе матроньї и отчаянньїе
львицьі упорно дулися и во время самьіх неистовьіх
аплодисментов с презрением произносили: — Мапуа-
і§ §епге,— а неприступньїе пуританки хором восклик-
нули: — Разврат! разврат! открьітьій публичньїй раз-
врат! — И все зти ханжи и лицемерки не пропускали
ни одного спектакля Тальони. И когда знаменитая
артистка согласилася бьіть ргіпсеззе ТгоиЬескоу —
они первьіе оплакивали великую потерю и осуждали
женщину за то, чего сами не могли сделать при всех
косметических средствах.

Карл Великий122 (так назьівал покойньїй Василий
Андреевич Жуковский покойного Карла Павловича
Брюллова) безгранично любил все прекрасньїе ис-
кусства, в чем бьі они ни проявлялись, но к совре-
менному балету он бьіл почти равнодушен, и если
говорил он иногда о балете, то не иначе, как о сахар-
ной игрушке. В заключение своего триумфа Тальо-
ни протанцевала качучу в балете «Хитана». В тот же
вечер разлетелася качуча по всей нашей Пальмире,
а на другой день она уже владьічествовала и в пала-
тах аристократа, и в скромном уголке коломенского
чиновника. Везде качуча: и дома, и улице, и за ра-
бочим столом, и в трактире, и... за обедом, и за ужи-

122 Карл Великий — Карл Брюллов (1799-1852) — видатний ро-
сійський художник, учитель Шевченка-художника.
ном,— словом, всегда и везде качуча. Не говорю уже
про вечера и вечеринки, где качуча сделалась необ-
ходимьім делом. Зто все ничего — красоте и юности
все зто к лицу, а то почтенньїе матери и даже отцн
семейств — и те туда же. Зто просто бьіла болезнь
св. Витта в виде качучи. Отцьі и матери вскоре опо-
мнились и нарядили в хитан своих едва начитав-
ших ходить малюток. Бедньїе малютки, сколько вьі
слез пролили из-за зтой проклятой качучи! Но зато
зффект бьіл полньїй, зффект, дошедший до спеку-
ляции. Например, если у амфитриона не имелося
собственного карапузика, то вечеринка украшалася
карапузиком-хитаном, взятим напрокат.

Свежо предание, а верится с трудом!

В самьій разгар качучемании посетил меня Карл Ве-
ликий (он любил посещать своих учеников), сел на
кушетке и задумался. Я молча любовался его умной
кудрявой головой. Через минуту он бьістро поднял
глаза, засмеялся и спросил меня:

— Знаєте что?

— Не знаю,— ответил я.

— Сегодня Губер (переводчик «Фауста»)123 обещал
мне достать билет на «Хитану», пойдемте.

— В таком случае пошлите своего Лукьяна к Губеру,
чтобьі он достал два билета.

— Не сбегает ли зтот мальїй? — сказал он, показьі-
вая на моего протеже.

123 Губер Едуард (1814-1847) — російський поет.
— И очень сбегает, лишите записку.

На лоскутке серой бумаги он написал итальянским
карандашом: «Достань два билета. К. Брюллов».
К атому лаконическому посланню я прибавил адрес,
и Меркурий мой полетел.

— Что зто у вас, модель или слуга? — спросил он,
показьівая на затворяющуюся дверь.

— Ни то ни другое,— отвечал я.

— Физиономия его мне нравится — не крепостная.

— Далеко не крепостная, а между тем... — Я не до-
говорил, остановился.

— А между тем, он крепостной? — подхватил он.

— К несчастью, так,— прибавил я.

— Барбаризм! — прошептал он и задумался. После
минути раздумья он бросил на пол сигару, взял шля-
пу и вншел, но сейчас же воротился и сказал:

— Я дождусь его: мне хочется еще взглянуть на
его физиономию,— и, закуривая сигару, сказал: —
Покажите мне его работу.

— Кто вам подсказал, что у меня єсть его работа?

— Должна бить,— сказал он решительно.

Я показал ему маску Лаокоона, рисунок окончен-
ннй, и слепок Микель-Анджело, только проложен-
ньій. Он долго смотрел на рисунки, т. е. держал в ру-
ках рисунки, а смотрел — Бог его знает, на что он
смотрел тогда.

— Кто его господин? — спросил он, подняв голову.
Я сказал ему фамилию помещика.

— О вашем ученике нужно хорошенько подумать.
Лукьян обещался угостить меня ростбифом, прихо-
дите обедать.
Сказавши зто, он подошел к двери и опять остано-
вился:

— Приводите его когда-нибудь ко мне. До свидания!
И он вьішел.

Через четверть часа возвратился мой Меркурий
и обьявил мне, что они, т. е. Губер, хотели сами зайти
к Карлу Павловичу.

— А знаешь ли тьі, кто такой Карл Павлович? —
спросил я его.

— Знаю,— отвечал он,— только я его никогда в лицо
не видел.

— А сегодня?

— Да разве зто он бьіл?

— Он.

— Зачем же вн мне не сказали, я хоть бьі взглянул на
него, а то я думал, так просто какой-нибудь господин.
Не зайдет ли он к вам еще когда-нибудь? — спросил
он после некоторого молчания.

— Не знаю,— сказал я и начал одеваться.

— Боже мой, Боже мой! Как бьі мне на него хоть
издали посмотреть! Знаєте,— продолжал он,— я,
когда йду по улице, все об нем думаю и смотрю на
проходящих — ищу глазами его между ними. Пор-
трет его, говорите, очень похож, что на «Последнем
дне Помпеи»?

— Похож, а тьі все-таки не узнал его, когда он бьіл
здесь. Ну, не горюй, если он до воскресенья не зайдет
ко мне, то в воскресенье мьі с тобой сделаем ему ви-
зит. А пока вот тебе билет к мадам Юргенс: я сегодня
дома не обедаю.

Сделавши такое распоряжение, я вьішел.
В мастерской Брюллова я застал В. А. Жуковского
и М. Ю. графа Виельгорского. Они любовались еще
не оконченной картиной «Распятие Христа», писан-
ной для лютеранской церкви Петра и Павла. Голова
плачущей Марии Магдалиньї уже била окончена, и
В. А. Жуковский, глядя на зту дивную плачущую кра-
савицу, сам заплакал и, обнимая Карла Великого, це-
ловал его, как бьі созданную им красавицу.

Нередко случалось мне бьівать в Зрмитаже вместе
с Брюлловьім. Зто бьіли блестящие лекции теории
живописи, и каждьій раз лекция заключалась Тенье-
ром и в особенности его «Казармой». Перед зтой кар-
тиной надолго, бьівало, он останавливался и после
восторженного, сердечного панегирика знаменитому
фламандцу говаривал:

— Для зтой одной картини можно приехать из Аме-
рики.

То же самое можно теперь сказать про его «Распя-
тие» и в особенности про голову рьідающей Марии
Магдалиньї.

После обьятий и поцелуев Жуковский вьішел
в другую комнату. Брюллов, увидевши меня, ульїб-
нулся ипошел за Жуковским. Через полчаса они
возвратились в мастерскую, и Брюллов, подойдя ко
мне, сказал, ульїбаясь: — Фундамент єсть. — В зто
самое время дверь растворилась, и вошел Губер, уже
не в путейском мундире, а в черном щегольском фра-
ке. Едва успел он раскланяться, как подошел к нему
Жуковский и, дружески пожимая ему руку, просил
его прочитать последнюю сцену из «Фауста», и Гу-
бер прочитал. Впечатление бьіло полное, и позт бьіл
награжден искренним поцелуем позта. Вскоре Жу-
ковский и граф Виельгорский вьішли из мастерской,
и Губер на просторе прочитал нам новорожденную
«Терпсихору», после чего Брюллов сказал:

— Я решительно не еду смотреть «Хитану».

— Почему? — спросил Губер.

— Чтобьі сохранить веру в твою «Терпсихору».

— Как так?

— Лучше веровать в прекрасний вьімьісел, нежели...

— Да тьі хочешь сказать,— прервал его позт,— что
моє стихотворение вьіше божественной Тальони.
Мизинца, ногтя на ее мизинце не стоит, Богом тебе
божусь! Да, я чуть бьіло не забьіл: мьі сегодня у Алек-
сандра едим макарони и стофатто с лакрима-кристи.
Там будет Нестор, Миша еіс., е€с., и, в заключение,
Пьяненко. Едем!

Брюллов взял шляпу.

— Ах, да! Я и забнл... — продолжал Губер, вьінимая
из кармана билетьі: — вот тебе два билета, а после
спектакля к Нестору на биржу (так в шутку назива-
лись литературньїе вечера Н. Кукольника).

— Помню,— отвечал Брюллов и, надевая шляпу, по-
дал мне билет.

— И ви с нами? — сказал Губер, обращаясь ко мне.

— И я с вами,— ответил я.

— Едем! — сказал Губер, и ми вьішли на коридор.
Лукьян, затворяя двери, проворчал:

— Вот тебе и ростбиф!

После макарон, стофатто и лакрима-кристи компания
отправилась «на биржу», а ми, т. е. я, Губер и Карл Вели-
кий, пошли в театр. В ожидании увертюри я любовался
произведениями моего ргоїе^е. (Для всех орнаментов
и арабесок, украшающих плафон Большого театра, ри-
сунки бьіли сделаньї им по указаниям архитектора Ка-
воса. Зто сообщил мне не сам он и не честолюбивьій
его хозяин, а машинист Карташов, которнй присут-
ствовал постоянно при работах и по утрам рано угощал
чаєм моего протеже.) Я хотел бьіло сказать Брюллову
про арабески своего ученика, но увертюра грянула. Все,
в том числе и я, устремили глаза на занавесь. Увертюра
кончилась, занавесь вздрогнула и поднялась, начался
балет. До качучи все шло благополучно: публика дер-
жала себя как и всякая благовоспитанная публика.
С первьім ударом кастаньєт все вздрогнуло и затрепе-
тало. Аплодисменти тихо, как раскатьі грома вдали,
пронеслись по зале, потом громче и громче, и — качуча
кончена, и гром разразился. Благовоспитанная публи-
ка, в том числе и я, грешньїй, взбеленилась, ревет, кто
во что горазд: кто браво, кто <1а саро, а кто только стонет
да ногами и руками работает. После первого припадка
взглянул я на Карла Великого, а у него, бедного, пот ка-
тится,— работает руками и ногами и что єсть духу кри-
чит: — Ва саро! — Губер тоже. Я немного перевел дух
да и себе ну валять за учителем. Мало-помалу ураган
начал стихать, и в десятий раз вьізванная чаровница
вьшорхнула на сцену и после нескольких самих граци-
озньїх приседаний исчезла. Тогда Карл Великий встал,
витер пот с чела и, обращаясь к Губеру, сказал:

—	Пойдем на сцену, познакомь меня с ней.

—	Пойдем,— сказал Губер восторженно, и мьі пошли
за кулисн. За кулисами уже роилась толпа поклонни-
ков, состоящая большею частью из почтенннх лисин,
очков и биноклей. Мьі и себе пристроились ктол-
пе. Не без труда просунулись мьі в центр зтой мас-
сьі. И боже, что мьі там увидели! Порхающая, легкая,
как зефир, очаровательница лежала в вольтеровских
креслах с разинутьім ртом и раздутьіми, как у араб-
ской лошади, ноздрями, а по лицу, как мутньїе ручьи
весной, текут смешанньїе с потом белила и румяна.

— Отвратительно! — сказал Карл Великий и обра-
тился вспять. Я за ним, а бедньїй Губер — воистину
бедньш! — он только что кончил приличньш случаю
комплимент и, произнося фамилию Брюллова, огля-
нулся вокруг себя, а Брюллов исчез. Не знаю, как он
вьшутался из бедьі.

Оставался еще один акт балета, но мьі оставили
театр, чтобьі не портить десерта капустой, как вьіра-
зился Брюллов. Не знаю, посещал ли он балет после
«Хитаньї», знаю только, что он никогда не говорил
о балете.

Обращаюсь к моєму герою. После слов, сказанньїх
мне Брюлловьім: «Фундамент положен», в воображе-
нии моем надежда начала принимать более определен-
ньіе формьі. Я начал думать, чем бьі лучшим занять
моего ученика,— домашние средства мои ничтожньї.
Я думал об античной галереє. Андрей Григорьіч (смо-
тритель галерей), пожалуй, и согласился бьі, да в га-
лереє статуй так освещеньї, что рисовать невозможно.
После долгих размьішлений я с двугривенньїм обра-
тился к живому Антиною, натурщику Тарасу, чтобьі
он в неклассньїе часи пускал моего ученика в гипсо-
вьій класе. Так и еделано. В продолжение недели (он
и обедал в классе) нарисовал он голову Люция Вера-
124, распутного наперсника Марка Аврелия, и голову
«Гения», произведение Кановьі124 125. Потом перевел я его
в фигурньїй класе и велел ему на первьій раз нарисо-
вать анатомию с четьірех сторон. В свободное время
я приходил в класе и поощрял неутомимого труже-
ника фунтом ситника и куском колбасьі, а постоянно
он обедал куском черного хлеба с водою, если Тарас
водьі принесет. Бьівало, и я полюбуюсь Бельведер-
ским торсом, да не утерплю и сяду рисовать. Див-
ное, образцовое произведение древней скульптури!
Недаром слепой Микеланджело ощупью восхищал-
ся зтим куском отдьіхающего Геркулеса. И странно,
некий господин Герсеванов в своих путевьіх впечатле-
ниях так художнически верно оценивает педантичес-
кое произведение Микеланджело «Страшний суд»126,
фрески божественного Рафазля127 и многие другие
знаменитьіе произведения скульптури и живописи, а
в торсе Бельведерском видит только кусок мрамора,
ничего больше. Странно!

После анатомии еделал он рисунок Германика
и танцующего фавна, и в одно прекрасное утро я его
представил Карлу Великому. Восторг его бнл нео-
писанний, когда Брюллов ласково и снисходительно
похвалил его за рисунки.

124 Люцій Вер — повірник римського імператора Марка Аврелія
(II ст.).

125 Канова Антоніо (1757-1822) — італійський скульптор.

126 «Страшний суд» — фреска Мікеланджело в одному з храмів
Рима.

127 Рафаель Санті (1483-1520) — великий італійський художник.
Я в жизнь мою не видел веселеє, счастливее челове-
ка, как он бьіл в продолжение нескольких дней.

— Неужели он всегда такой добрьій, такой ласко-
вьій? — спрашивал он меня несколько раз.

— Всегда,— отвечал я.

— И зта красная — любимая его комната?

— Любимая,— отвечал я.

— Все красное! Комната красная, диван красний,
занавеси у окна красньїе, халат красний и рисунок
красний,— все красное! Увижу ли я еще его когда-
нибудь так близко?

И после зтого вопроса он начинал плакать. Я, разу-
меется, не утешал его. Да и какое участие, какая уте-
ха может бить вьппе зтих счастливнх, зтих райских,
божественних слез? — Все красное! — повторял он
сквозь слезьі.

Красная комната, увешанная большею частию вос-
точннм дорогим оружием, сквозь прозрачньїе крас-
ньїе занавеси освещенная солнцем, меня, привьікшего
к зтой декорации, на минуту поразила, а ему она оста-
лась памятною до гроба. После долгих и страшних ис-
пнтаний забил он все: и искусство, духовную жизнь
свою, и любовь, отравившую его, и меня, искреннего
друга своего,— все и все забьіл; красная декорация
и Карл Павлович били его последним словом.

На другой день после зтого визита встретился
я с Карлом Павловичем, и он спросил у меня адрес,
имя и фамилию его господина. Я сообщил ему. Он
взял извозчика и уехал, сказавши мне: — Вечером
зайдите!

Ввечеру я зашел.
— Зто самая крупная свинья в торжковских туф-
лях — зтими словами встретил меня Карл Павлович.

— В чем дело? — спросил я его, догадавшись, о ком
идет речь.

— Дело в том, что вьі завтра сходите к зтой амфи-
бии, чтобьі он назначил цену вашему ученику.

Карл Великий бьіл не в духе. Долго он молча ходил
по комнате, наконец плюнул и проговорил:

— Вандализм! Пойдемте наверх,— прибавил он, об-
ращаясь ко мне, и мьі молча пошли в верхние комна-
тьі, где помещалась его спальня, библиотека и вместе
столовая. Он велел подать лампу, попросил меня чи-
тать что-нибудь вслух, а сам сел кончать рисунок —
сепию «Спящая одалиска» для альбома, кажется,
Владиславлева.

Мирньїе занятия наши, однако ж, продолжались не-
долго. Его, как видно, все еще преследовала свинья
в торжковских туфлях.

— Пойдемте на улйцу,— сказал он, закрьівая рису-
нок.

Мьі вьішли на улицу, долго ходили по набережной,
потом вьішли на Большой проспект.

— Что, он у вас теперь дома? — спросил он меня.

— Нет,— отвечал я,— он у меня не ночует.

— Ну, так пойдемте ужинать. — И мьі зашли к Дели.

Я видел немало на своем веку разного разбора рус-
ских помещиков: и богатьіх, и средней руки, и хуто-
рян. Видел даже таких, которьіе постоянно живут во
Франции и в Англии и с восторгом говорят о благо-
состоянии тамошних фермеров и мужичков, а у себя
дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много
оригиналов в зтом роде, но такого оригинала, русско-
го человека, которьій бьі грубо принял у себя в доме
К. Брюллова, не видал.

Любопьітство моє в сильной степени бьіло возбуж-
дено; я долго не мог заснуть, все думал и спрашивал
сам себя, что зто такое за свинья в торжковских туф-
лях. Любопьітство моє, однако ж, охладело, когда
я на другой день поутру стал надевать фрак. Благо-
разумие взяло верх. Благоразумие говорило мне, что
зта свинья не такая интересная редкость, чтобьі из-за
нее жертвовать собственньїм самолюбием, хотя дело
требовало и большей жертвьі. Но вот вопрос: а если
и я, по примеру моего великого учителя, не видержу
пьітки,— тогда что?

Подумавши немного, я снял фрак, надел своє по-
вседневное пальто и отправился к старику Венециа-
нову. Он практик в подобньїх делах, ему, верно, не раз
и не два приходилось иметь стьічки с зтими оригина-
лами, стьічки, из которьіх он [вьіходил] с честью.

Венецианова я застал уже за работою. Он делал ту-
шью рисунок собственной же картини «Мать учит
дитя молиться Богу». Рисунок зтот предназначался
для альманаха Владиславлева «Утренняя заря».

Я обьяснил ему причину несвоевременного визи-
та, сообщил адрес амфибии, и старик оставил рабо-
ту, оделся, и мьі вьішли на улицу. Он взял извозчика
и уехал, а я возвратился на квартиру, где уже и застал
моего веселого, счастливого ученика. Веселость его
и счастливость как будто омрачались чем-то. Он бьіл
похож на человека, желающего поделиться с при-
ятелем великою тайной, но и боится, чтобьі зта тайна
не сделалась не тайной. Прежде чем я снял пальто и
на-дел блузу, я заметил, что с моим приятелем что-то
так, да не так.

— Ну, что же у тебя новенького? — спросил я его.—
Что тьі делал вчера ввечеру? Как поживает твой хо-
зяин?

— Хозяин ничего,— отвечал он, запинаясь. — Я читал
«Андрея Савояра», пока не легли спать, а потом зажег
стеариновую свечу, что вьі мне дали, и рисовал.

— Что же тьі рисовал? — спросил я его.— С зстампа
или так что-нибудь?

— Так,— сказал он краснея. — Я недавно читал сочи-
нения Озерова, и мне понравился «Здип в Афинах»,
так я пробовал компоновать...

— Зто хорошо. Тьі принес с собой свою компози-
цию? Покажи мне ее.

Он вьшул из кармана небольшой сверток бумаги
и, дрожащими руками развертьівая его и подавая мне,
проговорил:

— Не успел пером обрисовать.

Зто бьіло первое его сочинение, которое с таким тру-
дом решился он показать мне. Мне поправилась его
скромность или, лучше сказать, робость: зто верньїй
признак таланта. Мне поправилось также и самое со-
чинение его по своей несложности: Здип, Антигона
и вдали Полиник, только три фигурьі. В первьіх опи-
тах редко встречается подобньїй лаконизм: первона-
чальньїе опьітьі всегда многосложньї. Молодое воо-
бражение не сжимается, не сосредоточивается в одно
многоговорящее слово, в одну ноту, в одну черту. Ему
нужен простор, оно парит и в парений своем часто
запутьівается, падает и разбивается о несокрушимьій
лаконизм.

Я похвалил его за вьібор сценьї, посоветовал читать,
кроме поззии, историю, а больше всего и прилеж-
нее срисовьівать хорошие зстампьі, как, например,
с Рафазля, Вольпато или с Пуссена, Одрана. — И те
и другие єсть у твоего хозяина, вот и рисуй в свобод-
ное время, а книги я тебе буду доставать.— И тут же
снабдил его несколькими томами Ги лиса («История
древней Греции»),

— У хозяина,— проговорил он, принимая книги,— кро-
ме тех, что на стенах висят, у него полная портфель зс-
тампов, но он мне не позволяет рисовать с них: боится,
чтобьі я не испортил. Да... — продолжал он, ульїбаясь,—
я сказал ему, что вьі водили меня к Карлу Павловичу
и показьівали мои рисунки, и что... — тут он запнулся,—
и что он... да, впрочем, я сам тому не верю.

— Что же? — подхватил я. — Он не верит, что Брюл-
лов похвалил твои рисунки?

— Он не верит, чтобьі я и видел Карла Павловича,
и назвал меня дураком, когда я его уверял.

Он хотел еще что-то говорить, как в комнату вошел
Венецианов и, снимая шляпу, сказал усмехаясь:

— Ничего не бьівало! Помещик как помещик! Прав-
да, он меня с час продержал в передней. Ну, да зто
уж у них обьічай такой. Что делать, обьічай — тот же
закон. Принял меня у себя в кабинете. Вот кабинет
мне его не понравился. Правда, что все зто роскошно,
дорого, великолепно, но все зто по-японски велико-
лепно. Сначала я повел [речь] о просвещении вооб-
ще и о филантропии в особенности. Он молча долго
меня слушал со вниманием и наконец прервал: — Да
вьі скажите прямо, просто, чего вві хотите от меня
с вашим Брюлловьім? Одолжил он меня вчера. Зто
настоящий американский дикарь! — И он громко за-
хохотал. Я бьіло сконфузился, но вскоре оправился
и хладнокровно, просто обьяснил ему дело.

— Вот так бьі давно сказали, а то филантропия! Ка-
кая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! —
прибавил он самодовольно. — Так вві хотите знать
решительную цену? Так ли я вас понял?

Я ответил: — Действительно так.

— Так вот же вам моя решительная цена: 2500 ру-
блей! Согласньї?

— Согласен,— отвечал я.

— Он человек ремесленньїй,— продолжал он,— при
доме необходимьій... — И еще что-то хотел он гово-
рить, но я поклонился и вьішел. И вот я перед вами,—
прибавил старик, ульїбаясь.

— Сердечно благодарю вас.

— Вас благодарю сердечно! — сказал он, крепко по-
жимая мне руку. — Вьі мне доставили случай хоть
что-нибудь сделать в пользу нашего прекрасного ис-
кусства и видеть, наконец, чудака,— чудака, которьій
назьівает нашего великого Карла американским ди-
карем. — И старик добродушно засмеялся.

— Я,— после смеха сказал он,— я положил свою леп-
ту, теперь за вами дело, а в случае неудачи я опять об-
ращуся к Аглицкому клубу. До свидания пока!

— Пойдемте вместе к Карлу Павловичу,— сказал я.

— Не пойду, да и вам не советую. Помните посло-
вицу: «не вовремя гость хуже татарина», тем паче
у художника, да еще и поутру,— зто бьівает хуже це-
лой ордьі татар.

— Вьі меня заставляєте краснеть за сегодняшнее
утро,— проговорил я.

— Нисколько. Вьі поступили, как истинньїй хрис-
тианин. Для труда и отдьіха мьі определили часьі,
но для доброго дела нет назначенньїх часов. Еще раз
сердечно благодарю вас за ваш сегодняшний визит.
До свидания! Мьі сегодня обедаем дома, приходите.
Бельведерского, если увидите, тащите и его за со-
бой,— прибавил он уходя. Бельведерским назьівал
он Аполлона Николаевича Мокрицкого128, ученика
Брюллова и страстного поклонника Шиллера. На
улице расстался я с Венециановьім и пошел сообщить
Карлу Павловичу результат собственной дипломатии,
но, увьі, даже Лукьяна не нашел. Липин, спасибо ему,
вьіглянул из кухни и сказал, что они ушли в портик.
Я в портик — и там заперто. (Портиком називалось
у нас здание за теперешним академическим садом,
где помещались мастерские Брюллова, барона Клод-
та129, Заурвейда130 и Басина131). Через Литейньїй двор
я вьішел на улицу и, проходи мимо лавки Довициели,

128 Мокрицький Аполлон (1810-1870) — художник, товариш
Т. Шевченка.

129 Клодт Петро (1805-1867)— скульптор, професор Академії
мистецтв, один з авторів пам’ятника князю Володимиру
в Києві.

130 Заурвейд Олександр (1783-1844)— художник, професор
Академії мистецтв.

131 Басін Петро (1793-1877) — художник, професор Академії
мистецтв.
увидел в окне кудрявьій профиль Карла Великого.
Увидя меня, он вьішел на улицу.

— Ну что? — спросил он.

— Где вві сегодня обедаете? — спросил я.

— Не знаю, а что?

— А вот что,— говорю я,— пойдемте к Венецианову
обедать. Он вам такие чудеса расскажет про амфи-
бию, каких вві, наверное, никогда не сльїхали да ни-
когда и не усльїшите.

— Хорошо, пойдем,— сказал он, и мьі отправились
к Венецианову.

За обедом старик рассказал нам историю своего
сегодняшнего визита, и, когда дошла речь до амери-
канского дикаря, все мьі захохотали, и обед кончился
истерическим смехом.

Между Большим и Средним проспектом, в Седьмой
линии, в доме Кастюрина нанималася большая квар-
тира Обществом поощрения художников для своих
пяти пансионеров. Кроме комнат, занимаемьіх панси-
онерами, там еще бьіли две учебньїе зальї, украшенньїе
античними статуями, как-то: Венерой Медицейской,
Аполлоном, Германиком и группою гладиаторов. Зтот
приют (вместо гипсового класса под покровительством
Тараса-натурщика) я прочил для своего ученика. Кро-
ме сказанньїх статуй, там бьіл еще человеческий ске-
лет, а познание скелета для него бьіло необходимо, тем
более, что он наизусть рисовал анатомическую статую
Фишера, а о скелете не имел понятия.

С такою-то благою целью, на другой день после
обеда у Венецианова, сделал я визит бьівшему тогда
секретарю Общества В. И. Григоровичу и испросил
у него позволения моєму ученику посещать пансио-
нерские учебньїе зальї.

Обязательньїй Василий Иванович дал мне в виде
билета на вход записку к художнику Головне, живу-
щему вместе с пансионерами в виде старшиньї.

Не следовало бьі мне останавливаться [на таком]
жалком явлений, как художник Головня, но как он яв-
ление редкое, тем более редкое между художниками,
то я скажу о нем несколько слов.

Сильно, резко нарисованная фигура Плюшкина
бледнеет перед зтим антихудожником Головнею.
У Плюшкина по крайней мере бьіла юность, а следо-
вательно и радость, хоть не полная, не ликующая ра-
дость, но все-таки радость, а у зтого бедняка ничего
и похожего не бьіло на юность и на радость.

Он бьіл пансионером Общества поощрения ху-
дожников, и, когда он, по конкурсу Академии худо-
жеств, должен бьіл исполнить программу на вторую
золотую медаль (сюжет программьі бьіл: Адам и
Ева над трупом своего сьіна Авеля), для исполне-
ния картиньї понадобилась женская модель; а ее в
Петербурге не легко, а главное, не дешево достать
можно. Парень смекнул делом и отправился к ще-
дрому покровителю художников и тогдашнему пре-
зиденту Общества поощрения художников Кикину
просить воспомоществования, т. е. денег для наем-
ки натурщицьі, и, полупивши сторублевую ассигна-
цию, зашил ее в тюфяк, а первозданную красавицу
написал с кукльї, которую употребляют живописцьі
для драпировок.
Кто знает, что значит золотая медаль для молодого
художника, тот поймет отвратительную душонку юно-
ши-скаредьі. Перед ним Плюшкин просто мотьіга.

Зтому-то нравственному уроду представил я при
записке моего нравственно прекрасного найденьїша.

На первьій раз я сам вьінул из шкафа скелет, уса-
дил его на стуле в позиции самого отчаянного кути-
льі и, легкими чертами назначивши общее положе-
ние скелета, предложил ученику своєму нарисовать
подробности.

Через два дня я с великим удовольствием сравнивал
его рисунок с анатомическими литографированньїми
рисунками Басина и находил подробности отчетливее
и вернее. Но зто, может бьіть, увеличительное стекло
виновато, в которое я смотрел на своего найденьїша.
Как бьі то ни бьіло, только мне его рисунок нравился.

Он продолжал в разньїх положеннях рисовать ске-
лет и, под покровительством натурщика Тараса, ста-
тую повешенного Аполлоном Мидаса.

Все зто шло своим чередом, и своим же чередом
зима уходила, а весна близилась. Ученик мой заметно
стал худеть, бледнеть и задумьіваться.

— Что с тобой?— спрашивал я его. — Здоров ли тьі?

— Здоров, — отвечал он печально.

— Чего же тьі плачешь?

— Я не плачу, я так.

И слезьі ручьем лилися из его вьіразительньїх пре-
красних очей. Я не мог разгадать, что все зто значит,
и начинал уже думать, не стрела ли злого амура пора-
зила его непорочное молодое сердце, как в одно почти
весеннее утро он сказал мне, что ежедневно посещать
меня не может, потому что с понедельника начнутся
работьі и он должен будет опять заборьі красить.

Я как мог ободрял его, но о намерениях Карла Пав-
ловича не говорил ему ни слова, и более потому, что
сам я положительно ничего такого не знал, на чем бьі
можно бьіло основать надежду.

В воскресенье посетил я его хозяина с тем намере-
нием, что нельзя ли будет заменить моего ученика
обьїкновенньїм простим маляром.

— Почему нельзя? Можно,— отвечал он,— пока еще
живописньїе работьі не начались, а тогда уж извини-
те: он у меня рисовальщик, а рисовальщик, вьі сами
знаєте, что значит в нашем художестве. Да вьі как по-
латаєте,— продолжал он,— в состоянии ли он будет
поставить за себя работника?

— Я вам поставлю работника.

— Вьі?— с удивлением спросил он меня. — Да из ка-
кой радости, из какой корьісти вьі-то хлопочете?

— Так,— отвечал я,— от нечего делать, для собствен-
ного удовольствия.

— Хорошо удовольствие — зря сорить деньгами!
Видно, у вас их и курьі не клюют? — И, ульїбнувшись
самодовольно, он продолжал: — Например, по сколь-
ку вьі берете за портрет?

— Каков портрет,— отвечал я, предугадьівая его
мьісль,— и каков давалец. Вот с вас, например, я более
ста рублей серебра не возьму.

— Ну, нет, батюшка, с кого угодно берите по сту
целковьіх, а с нас кабьі десяточек взяли, так зто еще
куда ни шло.
— Так лучше же мьі сделаем вот как,— сказал я,
подавая ему руку. — Отпустите мне месяца на два ва-
шего рисовальщика, вот вам и портрет.

— На два? — проговорил он в раздумьи,— на два
много, не могу. На месяц можно.

— Ну, хоть на месяц, согласен,— сказал я. И мьі, как
баришники, ударили по рукам.

— Когда же начнем? — спросил он меня.

— Хоть завтра,— сказал я, надевая шляпу.

— Куда же вьі, а могарьічу-то?

— Нет, благодарю вас, когда кончим, тогда можно
будет. До свидания!

— До свидания!

Что значит один бьістрьій месяц свободи между мно-
гими тяжелими, длинньїми годами неволи? В четве-
рике маку одно зернншко! Я любовался им в продо-
лжение зтого счастливого месяца. Его вьіразительное
юношеское лицо сияло такою светлою радостию, таким
полньїм счастием, что я, прости меня, Господи, позави-
довал ему. Бедная, но опрятная и чистая его костюми-
ровка казалась мне щегольскою, даже фризовая шинель
его казалась мне из байки, и самой лучшей рижской
байки. У мадам Юргенс во время обеда никто не посма-
тривал искоса то на него, то на меня,— значит, не я один
в нем видел такую счастливую перемену.

В один из зтих счастливьіх дней мьі шли вдвоем
к мадам Юргенс и встретили на Большом проспекте
Карла Павловича.

— Куда ви? — спросил он нас.

— К мадам Юргенс,— отвечал я.

— И я с вами. Мне что-то вдруг єсть захотелось,—
сказал он и повернул с нами в Третью линию.
Карл Великий любил изредка посетить досужую ма-
дам Юргенс. Ему нравилась не сама услужливая мадам
Юргенс и не служанка ее Олимпиада, которая бьіла мо-
делью для Агари покойному Петровскому132, ему пра-
вилось, как истинному артисту, наше разнохарактерное
общество. Там он мог видеть и бедного труженика, се-
натского чиновника, в единственном, весьма не с иго-
лочки вицмундире, и университетского студента, то-
щего и бледного, лакомившегося обедом мадам Юргенс
за деньгу, полученную им от богатого бурша-кутилн за
переписку лекций Фишера. Тут многое он видел такое,
чего не мог видеть ни у Дюме, ни у Сен-Жоржа. Зато
всегда, когда он приходил, внимательная мадам Юргенс
предлагала ему в особой комнате накрьітьій стол и осо-
бенное какое-нибудь кушанье, наскоро приготовленное,
от чего он, как истинньїй социалист, всегда отказьівал-
ся. В зтот же раз не отказался и велел накрить стол в
особой комнате на три прибора и послал Олимпиаду к
Фоксу за бутьілкой Джаксона.

Мадам Юргенс земли под собой не сльїшала,— так
забегала, засуетилась, что чуть-чуть бьіло свой новий
парик не сдернула вместе с чепцом, когда вспомнила,
что надо чепец переменить для столь дорогого гостя.

Для нее он бнл действительно дорогой гость. С того
самого дня, как он в первьій раз посетил ее, нахлеб-
ники стали множиться со дня на день. И какие на-
хлебники! Не шушера какая-нибудь — художники,
да студенти, да двугривенньїе сенатские чиновники,

132 Петровський Петро (1814-1842) — художник, учень
К. Брюллова, товариш Т. Шевченка по Академії мистецтв.
а люди, для которьіх нужна бьіла бутьілка Медоку
и какой-нибудь особенньїй бефстек.

И зто весьма естественно. Если платят четвертак за
то, чтобьі посмотреть даму из Амстердама, то почему
же не заплатить тридцать копеек, чтобн посмотреть
вблизи на Брюллова? И мадам Юргенс вполне зто
понимала и по мере возможности пользовалась.

Ученик мой молча сидел за столом, молча и бледнея
вьшил стакан Джаксона и молча пожал он руку Карла
Великого и на квартиру пришел молча, а дома уже,
не раздеваясь, упал на пол и проплакал остаток дня
и целую ночь.

Еще неделя оставалася его независимости, но он на
другой день после описанного мною обеда свернул
в трубки свои рисунки и, не сказавши мне ни слова,
вьішел за двери. Я думал, что он пошел по обьїкнове-
нию в Седьмую линию, а потому и не спрашивал его,
куда он идет. Пришло время обеда,— его нет, и ночь
пришла,— его нет. На другой день я пошел к его хозя-
ину, и там нет. Я испугался и не знал, что думать. На
третий день перед вечером он приходит ко мне более
обьїкновенного бледньїй и растрепанньш.

— Где тьі бьіл? — спрашиваю я. — Что с тобою? Тьі
болен? Тьі нездоров?

— Нездоров,— едва внятно отвечал он.

Я послал дворника за Жадовцевьім, частньїм лека-
рем, а сам принялся раздевать его и укладьівать в по-
стель. Он, как кроткий ребенок, повиновался мне.

Жадовцев пощупал у него пульс и посоветовал мне
отправить его в больницу. — Потому,— говорит,— что
горячку при ваших средствах дома лечить опасно.
Я послушался его и в тот же вечер отвез своего бед-
ного ученика в больницу св. Марии Магдалиньї, что
у Тучкова моста.

Благодаря влиянию Жадовцева, как частного лека-
ря, больного моего приняли без узаконенньїх фор-
мальностей. На другой день я дал знать его хозяину
о случившемся, и форма бьіла исполнена со всеми
аксессуарами.

Я посещал его каждьій день по несколько раз, и вся-
кий раз, когда я вьіходил из больницьі, мне станови-
лося грустнее и грустнее. Я так привнк к нему, я так
сроднился с ним, что без него я не знал, куда мне
деваться. Пойду, бьівало, на Петербургскую сторону,
сверну в Петровский парк (в то время еще и [не] на-
пинавшийся), вийду к дачам Соболевского и опять
назад в больницу, а он все еще горит огнем. Спраши-
ваю у сиделки:

— Что, не приходит в себя?

— Нет, батюшка.

— Не бредит?

— Одно только: красний и красний!

— Ничего больше?

— Ничего, батюшка.

И я опять вьіхожу на улицу, и опять прохожу Тучков
мост и посещаю дачу г. Соболевского, и опять возвра-
щаюсь в больницу. Так прошло восемь дней. На девя-
тьій он пришел в себя, и, когда подходил я к нему, он
посмотрел на меня так пристально, так вьіразительно,
так сердечно, что я зтого взгляда никогда не забуду.
Хотел он сказать мне что-то и не мог, хотел протянуть
мне руку и только заплакал. Я ушел.
В коридоре встретившийся мне дежурньїй медик
сказал, что опасность миновала, что молодая сила
взяла своє.

Успокоенньїй добрьім медиком, я пришел к себе на
квартиру. Закурил сигару, сигара как-то плохо курится,
я бросил ее, вьішел на бульвар. Все что-то не так, все
чего-то недостает для радости. Я пошел в Академию,
зашел к Карлу Павловичу,— его нет дома. Вьіхожу
на набережную, а он стоит себе у огромного сфинкса
и смотрит, как по вскрьівшейся Неве скользит ялик
с веселими пассажирами и за ним тянется длинная
тоненькая серебряная струйка.

— Что, вьі бьіли у меня в мастерской? — спросил он
меня, не здороваясь.

— Не бьіл,— отвечал я.

— Пойдемте.

И мьі молча пошли в его домашнюю мастерскую.
В мастерской застали мьі Липина. Он принес с све-
жими красками палитру и, усевшись в спокойньїе
кресла, любовался еще не вьісохшим подмалевком
портрета Василия Андреевича Жуковского. При вхо-
де нашем бедньїй Липин соскочил, переконфузился,
как школьник, пойманньш на месте преступления.

— Спрячьте палитру, я сегодня работать не буду,—
сказал Карл Павлович Липину и сел на его место. По
крайней мере, полчаса молча смотрел он на своє про-
изведение и, обращаясь ко мне, сказал:

— Взгляд должен бьіть мягче. Его стихи такие мяг-
кие, сладкие. Не правда ли?

И, не дав мне ответить, продолжал:

— А знаєте ли вьі назначение зтого портрета?
— Не знаю,— отвечал я.

Еще минут десять молчания. Потом он встал, взял
шляпу и проговорил:

— Пойдемте на улицу, я расскажу вам назначение
портрета.

Вьійдя на улицу, он сказал:

— Я раздумал, об зтих вещах не рассказьівают пре-
жде времени. Притом же я вполне уверен, что вьі не
любопьітньї,— прибавил он шутя.

— Если вам так хочется,— сказал я,— пусть зто оста-
нется загадкой для меня.

— Только до другого сеанса. Ну, что ваш протеже,
лучше ли ему?

—	Начал приходить в себя.

—	Стало бьіть, опасность миновала?

—	По крайней мере, так медик говорит.

—	До свидания,— сказал он, протягивая руку,— За-
йду к Гальбергу. Едва ли он, бедньїй, встанет,— при-
бавил он грустно, и мьі расстались.

Меня чрезвнчайно заинтересовал зтот таинственньїй
портрет. Я издалека догадьівался о его назначений, и
как ни сильно хотелось мне убедиться в истине моей
догадки, однако я имел столько мужества, что даже
и не намекнул о ней Карлу Великому. Правда, в одно
прекрасное утро сделал я визит В. А. Жуковскому, под
предлогом полюбоваться сухими контурами Корне-
лиуса и Петра Гессе133, а на самом деле, не проведаю ли
чего о таинственном портрете. Однако ж, я ошибся.

133 Корнеліус Петер (1783-1867), Гессе (Гесс) Петер — німецькі
художники.
Кленц, Валгалла, Пинакотека134 и вообще Мюнхен
заняли все утро, так что даже о Дюссельдорфе не
бьіло поминуто ни одного слова, а портрета просто на
свете не существовало.

Восторженньїе похвали германскому искусству не-
забвенного Василия Андреевича бьіли прерваньї при-
ходом графа М. Ю. Виельгорского.

—	Вот вина и причина теперешних хлопот ваших,—
сказал Василий Андреевич, указьівая на меня графу.

Граф с чувством пожал мне руку. Я сделал уже про-
ект на вопрос, как вошел слуга и проговорил какую-то
незнакомую мне превосходительную фамилию. Я на-
шел свой проект неудобоисполнимьім, раскланялся и
вьішел, как говорится, с носом.

А между тем молодое здоровье брало своє. Ученик
мой, как тот сказочньїй пресловутьій богатьірь, ожи-
вал и крепчал не по дням, а по часам. Он в какую-ни-
будь неделю после двухнедельной горячки стал на
ноги и ходил, придерживаясь за свою койку, но так
скучно и невесело, что я, невзирая на наставление
медика не говорить с ним об отвлеченньїх предметах,
спросил его однаждьі:

—	Тьі здоровеешь, тебе весело, чего же тьі скучаешь?

—	Я не скучаю, мне весело, но я не знаю, чего мне
хочется... Мне хотелось бьі читать.

134 Кленц, Валгалла, Пінакотека... — Йдеться про мюнхенську
школу німецького мистецтва XIX ст. Архітектор Кленце Лео
(1784-1864) на замовлення баварського короля Людвіга І спо-
рудив Валгаллу— круглий будинок з мармуру. Пінакотека —
картинна галерея (з грецьк.).
Я спросил у медика, можно ли ему дать читать что-
нибудь.

—	Не давайте, тем более чтения серьезного.

—	Что же мне с ним делать? Сиделкой его я не могу
бьіть, а более помочь ему нечем.

В атом тяжелом раздумье вспала мне на память
«Перспектива» Альберта Дюрера135 с русским толко-
ванием, котирую я во время оно изучал, изучал, да
и бросил, не добравшись толку. И странно, я вспо-
мнил о путанице Альберта Дюрера и совсем забьіл
о толковом прекрасном курсе линейной перспективи
нашего профессора Воробьева. Чертежи зтого курса
перспективи у меня били в портфели (правда, в бес-
порядке). Я собрал их и, сначала посоветовавшись
с медиком, отдал их ученику своєму вместе с цирку-
лем и треугольником и тут же прочитал ему первьій
урок линейной перспективи. Второй и третий уроки
перспективи мне уже нечего било толковать ему: он
как бистро внздоравливал, так бистро и понимал зту
математическую науку, не знавши, впрочем, четнрех
правил арифметики.

Уроки перспективи кончились. Я просил старшего
медика виписать его из больници, но медик гигие-
нически растолковал мне, что для окончательного
излечения ему необходимо еще пробить под меди-
цинским надзором по крайней мере месяц. Скрепя
сердце я согласился.

135 Дюрер Альбрехт (1471-1528) — німецький художник і гравер,
автор теоретичних праць.
В продолжение зтого времени часто я встречался
с Карлом Павловичем, видел раза два или три пор-
трет Василия Андреевича после второго сеанса. В раз-
говоре с Карлом Павловичем замечал неумьішленньїе
намеки на какой-то секрет, но, не знаю почему, я сам
отстранял его откровенность. Я как будто чего-то бо-
ялся, а между прочим почти угадьівал секрет.

Тайна вскоре открьілась. 22 апреля 1838 года поутру
рано получаю я собственноручную записку В. А. Жу-
ковского такого содержания:

«Милостивьій государь N.N.1

Приходите завтра в одиннадцать часов к Карлу
Павловичу и дождитесь меня у него, дождитесь меня
непременно, как бьі я поздно ни приехал.

В. Жуковский.

Р. 5. Приведите и его с собою».

Слезами облил я зту святую записку и, не доверяя ее
карману, сжал в кулаке и побежал в больницу. Швей-
цар, хотя и имел приказание пропускать меня во все
часьі дня, на зтот раз, однако ж, не пустил, сказавши:—
Рано, ваше благородне, больньїе еще спят. — Меня зто
немного охолодило. Я разжал кулак, развернул за-
писку, прочитал ее чуть-чуть не по складам, бережно
сложил ее, положил в карман и степенньїми шагами
воротился на квартиру, в душе благодаря швейцара за
то, что он остановил меня.

Давно, очень давно, еще в приходском училище,
украдкою от учителя читал я знаменитую перелицо-
ванную «Знеиду» Котляревского и
Коли чого в руках не маєш,
То не кажи, що вже твоє.

Зти два стиха так глубоко мне врезались в память,
что я и теперь их, повторяй, часто применяю к делу.
Зти-то два стиха и пришли мне на память, когда
я возвращался на квартиру. И в самом деле, знал ли
я наверное, что зта святая записка относится к его
делу? Не знал, только предчувствовал, а предчув-
ствие часто обманьївает. А что, если б оно и теперь
обмануло? какое бьі я страшное Сделал зло, и кому
еще? Любимейшему человеку! Я сам себя испугался
при зтой мьісли.

В продолжение зтих длиннейших суток я раз двад-
цать подходил к двери Карла Павловича и с каким-то
непонятньїм страхом возвращался назад. Чего я бо-
ялся, и сам не знаю. В двадцать первьій раз я решился
позвонить, и Лукьян, виглянувши в окно, сказал: —
Их нет дома.— У меня как гора с плеч свалилась, как
будто я совершил огромньїй подвиг и наконец вздох-
нул свободно.

Бодро вьіхожу я из Академии на Третью линию,
и [тут] как тут Карл Павлович навстречу. Я совер-
шенно растерялся и хотел било бежать от него, но
он остановил меня вопросом:

— Вьі получили записку Жуковского?

— Получил,— едва внятно ответил я.

— Приходите же ко мне завтра в одиннадцать часов.
До свидания! Да... если он может, приведите и его с
собой,— прибавил он, удаляясь.

— Ну,— подумал я,— теперь ни малейшего сомне-
ния, а все-таки:
Коли чого в руках не маєш,
То не кажи, що вже твоє.

Прошло несколько минут, и зто мудрое изречение
вьшарилось из моей весьма непрактической голови.
Мною овладело непреодолимое желание привести
его завтра к Карлу Павловичу. А позволит ли медик?
Вот вопрос. И чтобьі разрешить его, я пошел к док-
тору на квартиру, застал его дома и рассказал ему
причину моего внезапного визита. Доктор привел
мне несколько фактов умопомешательства, причи-
ною которьіх бьіли внезапная радость или внезапное
горе.— А тем более,— заключил он,— что ваш протеже
не совсем еще оправился после горячки.— На такие
аргументи отвечать било нечем, и я, поблагодарив-
ши доктора за добрий совет, откланялся и вншел на
улицу. Долго шлифовал я мостовую без всякого наме-
рения. Хотел било зайти к старику Венецианову, не
скажет ли он мне чего определеннее, но било уже за
полночь, а он не наш брат холостяк,— следовательно,
и думать нечего о полунощном посещении. Не пойти
ли мне, подумал я, на Троицкий мост полюбоваться
восходом солнца? Но до Троицкого моста не близко,
а я начинал уже чувствовать усталость. Не ограни-
читься ли мне безмятежньїм сидением у сих огром-
ньіх сфинксов? Ведь все равно та же Нева. Та же, да
не та. И, подумавши, я направился к сфинксам. Сев-
ши на гранитную скамью и прислонясь к бронзовому
грифону, я долго любовался на тихоструйную краса-
вицу Неву.

С восходом солнца пришел на Неву за водой ака-
демический швейцар и разбудил меня, приговаривая
вроде поучения: — Благо еще люди не ходят, а то по-
думали б, какой гулящий.

Поблагодарив гривенником швейцара за услугу,
я отправился на квартиру и заснул уже настоящим,
как говорится, хозяйским сном.

Ровно в одиннадцать часов явился я на квартиру
Карла Павловича, и Лукьян, отворяя мне двери, ска-
зал: — Просили подождать,— В мастерской в глаза
мне бросилась только по славе и Миллерову зстампу
знаемая знаменитая картина Цампиери «Иоанн Бого-
слов». Опять недоумение! Не по случаю ли зтой кар-
тини пишет мне Василий Андреевич? Зачем же он пи-
шет: «приведите и его с собою»? Записка бьіла при мне,
я достал ее и, прочитавши несколько раз розі зсгірШш,
немного успокоился и подошел к картине поближе, но
проклятое сомнение мешало мне вполне наслаждаться
зтим в вьісшей степени изящньїм произведением.

Как ни мешало мне сомнение, однако ж я не заметил,
как вошел в мастерскую Карл Великий в сопровождении
графа Виельгорского и В. А. Жуковского. Я с поклоном
уступил им своє место и отошел к портрету Жуковского.
Они долго молча любовались великим произведением
бедного мученика Цампиери, а я замирал от ожидания.
Наконец Жуковский вьінул из кармана форменно сло-
женную бумаїу и, подавая мне, сказал:

— Передайте зто ученику вашему.

Я развернул бумагу. Зто бьіла его отпускная, засви-
детельствованная графом Виельгорским, Жуковским
и К. Брюлловьім.

Я набожно перекрестился и триждьі поцеловал зти
знаменитьіе рукоприложения.
Благодарил я, как мог, великое и человеколюбивое
трио и, раскланявшись как попало, вьішел в коридор
и побежал прямо к Венецианову.

Старик встретил меня радостньїм вопросом: — Что
нового? — Я молча вьінул из кармана драгоценньш
акт и подал ему.

— Знаю, все знаю,— сказал он, возвращая мне бумаїу.

— Да я-то ничего не знаю! Ради Бога, расскажите
мне, как все совершилося?

— Слава Богу, что совершилося, а мьі сначала пообе-
даем, а потом и примусь рассказьівать. История длин-
ная, а главное — прекрасная история.

И, возвьіся голос, он прочитал стих Жуковского:

Дети, овсяньїй кисель на столе, читайте молитву!

— Читаєм, папаша,— раздался женский голос, и в со-
провождении А. Н. Мокрицкого вьішли из гостиной
дочери Венецианова, и мьі сели за стол. За обедом,
против обьїкновения, как-то бьіло шумнеє и веселеє.
Старик воодушевился и рассказал историю портрета
В. А. Жуковского, и почти не упомянул о собственном
участии в зтой благородной истории. Только в заклю-
чение прибавил:

— А я только бьіл простим маклером в зтом велико-
душном деле.

А самое-то дело бнло вот как.

Карл Брюллов написал портрет Жуковского, а Жу-
ковский и граф Виельгорский зтот самий портрет
предложили августейшему семейству за 2500 руб-
лей ассигнациями и за зти деньги освободили моего
ученика, а старик Венецианов, как он сам внразился,
разьіграл в зтом добром деле роль усердного и благо-
родного маклера.

Что же мне теперь делать? Когда и как мне обья-
вить ему зту радость? Венецианов повторил мне то
же самое, что и врач сказал, и я совершенно убежден
в необходимости зтой предосторожности. Да как же
я утерплю! Или прекратить свои посещения на неко-
торое время? Нельзя, он подумает, что я тоже забо-
лел или покинул его, и будет мучиться. Подумавши,
я вооружился всею силою воли [и] пошел в больни-
цу Марии Магдалиньї. Первьш сеанс я вьідержал как
лучше не надо, за вторьім и третьим визитом я уже на-
чал его понемногу приготовлять. Спрашивал медика,
как скоро его можно виписать из больницьі, и медик
не советовал торопиться. Я опять начал мучиться не-
терпением.

Однаждьі поутру приходит ко мне его бивший хозя-
ин и без дальних околичностей начинает меня упре-
кать, что я ограбил его самим варварским образом,
что я украл у него лучшего работника и что он через
меня теряет по крайней мере не одну тисячу рублей.
Я долго не мог понять, в чем дело и каким родом я по-
пал в грабители. Наконец он мне сказал, что вчера
признвал его помещик и что рассказал ему весь ход
дела и требовал от него уничтожения контракти; и что
вчера же он бнл в больнице, и что он [больной] ниче-
го про зто не знает.

— Вот тебе и предосторожность! — подумал я.

— Чего же ви теперь от меня хотите? — спросил
я у него.

— Ничего, хочу узнать только, правда ли все зто.
Я отвечал: — Правда.— И мьі расстались.

Я бьіл доволен таким оборотом дела. Он теперь уже
приготовлен и может принять зто известие спокой-
нее, чем прежде.

— Правда ли? Можно ли верить тому, что я слн-
шал? — таким вопросом встретил он меня у дверей
своей палатьі.

— Я не знаю, что тьі сльїшал.

— Мне говорил вчера хозяин, что я... — И он оста-
новился, как бьі боясь окончить фразу, и, помолчав
немного, едва сльїшно проговорил: — что я отпущен!..
что вьі... — И он залился слезами.

— Успокойся,— сказал я ему,— зто еще только похо-
же на правду.— Но он ничего не сльїшал и продолжал
плакать.

Через несколько дней вьшисался из больницьі
и поместился у меня на квартире, совершенно счаст-
ливьій.

Много, неисчислимо много прекрасного в боже-
ственной, бессмертной природе, но торжество и ве-
нец бессмертной красоти — зто оживленное счастием
лицо человека. Возвьішеннее, прекраснеє в природе я
ничего не знаю. И зтою-то прелестию раз в жизни моей
удалося мне вполне насладиться.

В продолжение нескольких дней он бьіл так счаст-
лив, так прекрасен, что я не мог смотреть на него
без умиления. Он переливал и в мою душу своє без-
граничное счастье. Восторги его сменялись тихой,
улнбающейся радостью. Во все зти дни хотя он и
принимался за работу, но работа ему не давалась, и
он, бьіло, положит свой рисунок в портфель, вьінет
из кармана отпускную, прочитает ее чуть не по
складам, перекрестится, поцелует и заплачет.

Чтобн отвлечь его внимание от предмета его радос-
ти, я взял у него отпускную под предлогом засвиде-
тельствования ее в гражданской палате, а его каждьій
день водил в академические галерей. А когда бьіло
готово платне, я, как нянька, одел его, и пошли мьі
в губернское правление. Засвидетельствовавши дра-
гоценньїй акт, сводил я его в Строганова галерею, по-
казал ему оригинал Веласкеса, и тем кончились в тот
день наши похождения.

На другой день, часу в десятом утра, одел я его сно-
ва и отвел к Карлу Павловичу, и как отец любимого
енна передает учителю, так я передал его бессмертно-
му нашему Карлу Павловичу Брюллову.

С того дня он начал посещать академические клас-
сьі и еделалея пансионером Общества поощрения
художников.

Давно уже я собирался оставить нашу Северную
Пальмиру для какого-нибудь смиренного уголка гос-
теприимной провинции. В текущем году желаемнй
уголок опростался при одном из провинциальннх
университетов, и я не преминул воспользоваться им.
Во время оно, когда я посещал гипсовьій класе и меч-
тал о стране чудес, о всемирной столице, увенчанной
куполом Буонаротти,— в то время, если бн мне пред-
ложили место рисовального учителя при университе-
те, я бросил бн карандаш и воскликнул: — Стоит ли
после зтого изучать божественное искусство! — А те-
перь, когда уравновесилось воображение со здра-
внм смислом, когда в грядущеє не сквозь радужную
призму, а так просто смотришь, то против воли ле-
зет в голову поговорка: «Не сули журавля в небе, а
дай синицу в руки».

Еще зимою мне следовало отправиться на место,
но кое-какие собственньїе делишки, а в особенности
дело ученика, теперь уже не моего, а К. Брюллова,
меня задержали в столице, потом болезнь его и про-
должительное вьіздоровление и, наконец, финансьі.
Когда все зто пришло к благополучному концу, я, как
сказал уже, приютил своего любимца под крилом
Карла Великого и в первьіх числах мая оставил, и на-
долго оставил, столицу.

Оставляй возлюбленного моего, я передал ему
свою квартиру с мольбертом и прочею мизерною
мебелью и со всеми гипсовьіми вещами, которьіе
тоже нельзя бьіло взять с собою. Советовал ему до
следующей зимьі пригласить товарища к себе, а зи-
мой приедет к нему Штернберг, которьій бьіл тогда в
Малороссии и с которьім я условился встретиться у
одного общего знакомого нашего в Прилуцком уез-
де и при зтой встрече [собирался] просить добрей-
шего Вилю, по возвращении в столицу, поселиться
с ним на квартире, что и случилось к величайшей
моей радости. Советовал еще ему посещать Карла
Павловича, но осторожно, чтобьі не надоедать ему
частими визитами, не манкировать классами и как
можно больше читать, а в заключение просил его
писать мне чаще письма, и писать так, как он бьі пи-
сал отцу родному.

И, поручивши его покрову предвечной матери,
я расстался с ним, и, увьі, расстался навеки.
Первьіе письма его однообразньї и похожи на
подробньїй монотонний дневник школьника, и только
для меня они интересньї, ни для кого больше. В после-
дующих письмах начали проявляться и склад, и гра-
мотность, а иногда и содержание, как, например, девя-
тое письмо.

«Сегодня, в десятом часу утра, свернули мьі на вал
картину распятия Христова и с натурщиками отпра-
вили в лютеранскую Петропавловскую церковь. Карл
Павлович поручил мне сопровождать ее до самой церк-
ви. Через четверть часа он и сам приехал, при себе велел
натянуть опять на раму и поставить на место. Так как
она не бьіла еще покрита лаком, то издали и не показьі-
вала ничего, кроме темного матового пятна. После обеда
пошли мьі с Михайловьім136 и покрили ее лаком. Вскоре
пришел и Карл Павлович; сначала сел он на передней
скамейке; недолго посидевши, он перешел на самую по-
следнюю. Тут и мьі подошли к нему и тоже сели. Долго
он сидел молча и только изредка проговаривал: — Ван-
дал! Ни одного луча свету на алтарь.— И для чего им
картина? — Вот если бьі,— сказал он, обращаяся к нам
и показьівая на арку, разделяющую церковь,— если бьі
во всю величину зтой арки написать картину «Распятие
Христа», то зто бьіла картина, достойная богочеловека.

О, если бн хоть сотую, хоть тисячную долю мог я пе-
редать вам того, что я от него тогда сльшіал! Но ви сами
знаєте, как он говорит. Его слова невозможно положить

136 Михайлов Григорій (1814-1867) — художник, учень
К. Брюллова, товариш Т. Шевченка.
на бумаїу, они окаменеют. Он тут же сочинил зту коло-
ссальную картину со всеми мельчайшими подробностя-
ми, написал и на место поставил. И какая картина! Ни-
колая Пуссена137 «Распятие» — просто суздальщина138, а
про Мартена и говорить нечего.

Долго он еще фантазировал, а я слушал его с бла-
гоговением; потом надел шляпу и вьішел, а вслед за
ним и я с Михайловьім. Проходя мимо статуй апос-
толов Петра и Павла, он проговорил: — Куклн в
мокрьіх тряпках! А еще с Торвальдсена! — Проходя
мимо магазина Дациаро, он вмешался в толпу зевак
и остановился у окна, увешанного раскрашенньїми
французскими литографиями.— Боже мой,— поду-
мал я, глядя на него,— и зто тот самьій гений, кото-
рьій сейчас только так високо парил в области пре-
красного искусства, теперь любуется приторньїми
красавицами Гревидона139. Непонятно! А между про-
чим, правда.

Сегодня в первьш раз я не бьіл в классе, потому что
Карл Павлович не пустил меня, усадил нас с Михай-
ловьім за шашки двоих против себя одного и проиграл
нам коляску на три часа. Ми поехали на острова, а он
остался дома дожидать нас ужинать.

Р. 8. Не помню, в прошедшем письме писал ли я вам,
что я в сентябрьский третной зкзамен переведен в на-
турний класе за «Бойца» номером первим.

Если би не ви, мой незабвенннй, и через год меня

137 Пуссен Ніколи — французький художник XVII ст.

138 Суздальщина — виріб, виготовлений грубо, по-ремісницьки.

139 Гревідон П’єр (1782-1860) — французький художник і літо-
граф.
бн не перевели в натурний класе. Я начал посещать
анатомические лекции профессора Буяльского. Он
теперь читает остов. И тут вьі причина, что я знаю
наизусть остов. Везде и везде вьі, мой единственньїй,
мой незабвенньш благодетель! Прощайте!

Всем существом моим преданньїй вам N. №»

Я намерен досказать его историю собственньїми
его письмами, и зто будет тем более интересно, что
в своих письмах он часто описьівает занятия и почти
вседневньїй домашний бьіт Карла Павловича, кото-
рого он бьіл и любимим учеником, и товарищем. Для
будущего биографа К. Брюллова я со временем издам
все его письма, а теперь помещу только те, которьіе
непосредственно касаются его занятий и развития на
поприще искусства и развития его внутренней вьісо-
конравственной жизни.

«Вот уже октябрь месяц в исходе, а Штернберга все
нет, как нет. Я не знаю, что мне делать с квартирою.
Она меня не обременяет, я плачу за нее пополам с Ми-
хайловьім. Я почти безвьіходно нахожусь у Карла
Павловича, только ночевать прихожу домой, а иногда
и ночую у него, а Михайлов и на ночь домой не при-
ходні. Бог его знает, где он и как он живет. Я с ним
встречаюсь только у Карла Павловича да иногда в
классах. Он очень оригинальньїй, доброго сердца че-
ловек. Карл Павлович предлагает мне совсем к нему
перейти жить, но мне и совестно, и, боюсь вам ска-
зать, мне кажется, что я свободнее при своей кварти-
ре, а во-вторьіх, мне ужасно хочется хоть несколько
месяцев прожить вместе с Штернбергом, потому соб-
ственно, что вьі мне так советовали, а вьі мне дурного
не посоветуете.

Карл Павлович чрезвьічайно прилежно работает над
копиею с картини Доменикино «Иоанн Богослов».
Копию зту заказала ему Академия художеств. Во вре-
мя работьі я читаю. У него порядочная своя библио-
тека, но совершенно без всякого порядка. Несколько
раз мьі принимались дать ей какой-нибудь толк, но
только все безуспешно. Впрочем, недостатка в чтении
нет. Карл Павлович обещался Смирдину140 сделать
рисунок для его «Ста литераторов», и он служит ему
всею своєю библиотекою. Я прочитал уже почти все
романьї Вальтера Скотта и теперь читаю «Историю
крестовьіх походов» Мишо. Мне она нравится лучше
всех романов, и Карл Павлович то же говорит. Я на-
чертил зскиз, как Петр Пустинник141 ведет толпу пер-
вьіх крестоносцев через один из германских городков,
придерживаясь манери и костюмов Реча. Показал
Карлу Павловичу, и он мне строжайше запретил брать
сюжети из чего бьі то ни бьіло, кроме Библии, древней
греческой и римской истории.— Там,— сказал он,— все
простота и изящество, а в средней истории — безнрав-
ственность и уродство.— И у меня теперь на кварти-
ре, кроме Библии, ни одной книги нет. «Путешествие
Анахарсиса» и «Историю Греции» Гилиса я читаю у

140 Смірдін Олександр — відомий російський видавець і книго-
торговець XIX ст.

141 Петро Пустельник — чернець, якому приписують організацію
першого «хрестового походу».
Карла и для Карла Павловича, и он всегда слушает с
одинаковьім удовольствием.

О, если бн вві видели, с каким вниманием, с какой
сердечною любовию кончает он свою копию! Я про-
сто благоговею перед ним, да и нельзя иначе. Но что
значит волшебное, магическое действйе оригинала!
Или зто просто предубеждение, или время так оча-
ровательно стушевало зти краски, или Доменики-
но... Но нет, зто грешная мьісль, Доменикино никог-
да не мог бьіть вьіше нашего божественного Карла
Павловича. Мне иногда хочется, чтобьі скореє уне-
сли оригинал.

Как-то раз за ужином зашла речь о копиях, и он ска-
зал, что ни в живописи, ни в скульптуре он не допус-
кает истинной копии, т. е. воссоздания, а что в словес-
ной поззии он знает одну-единственную копию,— зто
«Шильонский узник» Жуковского, и тут же прочитал
его наизусть. Как он дивно стихи читает! Ей-богу,
лучше Брянского и Каратьігина142.

Кстати, о Каратьігине. На днях случайно зашли мн
в Михайловский театр. Давали «Тридцать лет, или
жизнь игрока» — пересоленная драма, как он вьіра-
зился. Между вторьім и третьим [актом] он ушел за
кулисьі и одел Каратьігина для роли нищего. Публи-
ка бесновалась, сама не знала отчего. Что значит кос-
тюм для хорошего актера!

Тальони уже приехала в Петербург и вскоре начнет

142 Брянський Яків, Каратигін Василь — відомі театральні ак-
тори XIX ст.
свои волшебньїе полетьі. Он, однако ж, что-то ее не
жалует. Ах, если бьі скореє Штернберг приехал! Я, не
видавши, полюбил его. Карл Павлович для меня
слишком колоссален и, несмотря на его доброту и
ласки, мне иногда кажется, что я один, Михайлов
прекрасньїй и благородний товарищ, но ничем не
увлекается, никакая прелесть его, кажется, не чарует;
а может бить, я его не понимаю. Прощайте, мой не-
забвенннй благодетель!»

«Я в восторге! Давно и так нетерпеливо ожидаемнй
мною Штернберг наконец приехал. И как внезапно,
нечаянно! Я испугался и долго не верил своим глазам:
думал, не видение ли. Я же в то время компоновал зс-
киз «Иезекииль на поле, усеянном костями». Зто било
ночью, часу во втором. Вдруг двери растворяются,— а
я углубился в «Иезекииля» и двери забьіл запереть
на ключ,— двери растворяются, и является в шубе
и в теплой шапке человеческая фигура. Я сначала
испугался и сам не знаю, как проговорил: — Штерн-
берг? — Штернберг,— отвечал он мне, и я не дал ему
шубу снять, принялся целовать его, а он отвечал мне
тем же. Долго ми молча любовались друг другом, на-
конец он вспомнил, что ямщик у ворот дожидается,
и пошел к ямщику, а я к дворнику — просить пере-
нести вещи в квартиру. Когда все зто било сделано,
ми вздохнули свободно. И странно! Мне казалося,
что я встретил старого знакомого или, лучше ска-
зать, вижу вас самих перед собою. Пока я расспра-
шивал, а он рассказьівал, где и когда он вас видел,
о чем говорили и как рассталися, пока все зто бьіло,
и ночь минула. И мьі тогда только рассвет замета-
ли, когда увидели от подсвечника упавшую ярко-
голубую тень.

—	Теперь, я думаю, можно и чаю напиться,— сказал он.

—	Я думаю, можно,— отвечал я, и мьі пошли в «Зо-
лотой Якорь».

После чаю уложил я его спать, а сам пошел сказать
о моей радости Карлу Павловичу, но он тоже спад. Де-
лать нечего, я вьішел на набережную и не успел пройти
несколько шагов, как встретил Михайлова, тоже, ка-
жется, всю ночь не спавшего. Он шел с каким-то госпо-
дином в пальто и в очках.

—	Лев Александрович Злькан143,— сказал Михай-
лов, указьівая на господина в очках.

Я сказал свою фамилию, и мьі пожали друг другу
руку. И я сказал Михайлову о приезде Штернберга,
и господин в очках обрадовался, как прибьітию давно
жданного друга.

—	Где же он? — спросил Михайлов.

— У нас на квартире,— отвечал я.

— Спит?

— Спит.

— Ну, так пойдем в «Капернаум», там, верно, не
спят,— сказал Михайлов.

Господин в очках в знак согласия кивнул головою,
и они, взявшись под руки, пошли, и я вслед за ними.
Проходя мимо квартири Карла Павловича, я заметил
в окне голову Лукьяна, из чего и заключил, что маз-

143 Елькан Олександр — театральний критик і фейлетоніст
30-60-х рр. XIX ст.
стро уже встал. Я простился с Михайловьім и Зль-
каном и пошел к нему. В коридоре я [встретил его]
со свежей палитрой и чистими кистями, поздоро-
вайся с ним и возвратился назад: теперь я не только
вслух, и про себя читать бьіл не в состоянии. Похо-
дивши немного по набережной, я пошел на квартиру.
Штернберг еще спал; я тихонько сел на стуле против
его постели и любовался его детски-непорочньїм ЛИ-
НОМ. Потом взял карандаш и бумагу и принялся рисо-
вать спящего вашего, а следовательно, и моего друга.
Сходство и вьіражение вьішло порядочное для зски-
за, и только я очертил всю фигуру и назначил склад-
ки одеяла, как Штернберг проснулся и поймал меня
на месте преступления. Я сконфузился, он зто заме-
тил и засмеялся самим чистосердечньїм смехом.

— Покажите, что вьі делали? — сказал он вставая.

Я показал. Он снова засмеялся и до небес расхвалил
мой рисунок.

— Я когда-нибудь отплачу вам тем же,— сказал он
смеясь и, вскочив с постели, умнлся и, развязавши
чемодан, начал одеваться.

Из чемодана, из-под белья, вьшул он толстую порт-
фель и, подавая ее мне, сказал:

— Тут все, что я сделал прошлого лета в Малорос-
сии, кроме нескольких картинок масляними красками
и акварелью. Посмотрите, если время позволяет, а мне
нужно кое-куда сьездить.— До свидания! — сказал он,
подавая мне руку. — Не знаю, что сегодня в театре, я
ужасно за ним соскучился. Пойдемте вместе в театр.

— С большим удовольствием,— сказал я,— только
ви зайдите за мною в натурний класе.
— Хорошо, зайду,— сказал он уже за дверями.

Если бьі не пришел за мною Лукьян от Карла Пав-
ловича, мне обед и на мьісль не пришел бьі, мне даже
досадно бьіло, что для Лукьяновского ростбифа я до-
лжен бьіл оставить портфель Штернберга. За обедом я
сказал Карлу Павловичу о моем счастии, и он пожелал
его видеть. Я сказал ему, что мьі условилися с ним бнть
в театре. Он изьявил желание сопутствовать нам, если
дают что-нибудь порядочное. К счастью, втот день
на Александрийском театре давали «Заколдованньїй
дом». В конце класса Карл Павлович зашел в класе,
взял меня и Штернберга с собою, усадил в свою коляс-
ку, и мьі поехали смотреть Людовика XI. Так кончилея
первьш день.

На второй день поутру Штернберг взял свою толстую
портфель, и мьі отправились к Карлу Павловичу. Он бьіл
в восторге от вашей однообразно-разнообразной, как он
вьіразился, родиньї и от задумчивьіх земляков ваших, так
прекрасно-верно переданннх Штернбергом.

И какое множество рисунков и как все прекрасно.
На маленьком лоскутке серенькой оберточной бумаги
проведена горизонтально линия, на первом плане ве-
тряная мельница, пара волов около телеги, наваленной
мешками. Все зто не нарисовано, и только намекнуто,
но какая прелесть! — очей не отведешь. Или под тенью
развесистой вербьі у самого берега беленькая, соломой
крьітая хатка вся отразилася в воде, как в зеркале. Под
хаткою старушка, а на воде утки плавают, вот и вся кар-
тина, и какая полная, живая картина!

И таких картин или, лучше сказать, животрепещу-
щих очерков полна портфель Штернберга. Чудньїй,
бесподобньїй Штернберг! Недаром его поцеловал
Карл Павлович.

Невольно вспомнил я братьев Чернецовьіх144. Они
недавно возвратились из путешествия по Волге
и приносили Карлу Павловичу показать свои рисун-
ки: огромная кипа ватманской бумаги, по-немецки
аккуратно перьішком исчерченная. Карл Павлович
взглянул на несколько рисунков и, закривши порт-
фель, сказал, разумеется, не братьям Чернецовьі-
м: — Я здесь не только матушки Волги, и лужи по-
рядочной не надеюсь увидеть.— А в одном зскизе
Штернберга он видит всю Малороссию. Ему так
поправилась ваша родина и уньїльїе физиономии
ваших земляков, что он сегодня за обедом постро-
ил уже себе хутор на берегу Днепра, близ Києва, со
всеми угодьями в самой очаровательной декорации.
Одно, чего он боится и чего никак устранить от себя
не может,— зто помещики или, как он назьівает их,
феодальї-собачники.

Он совершенное дитя, со всею прелестию дитя!

И сегодняшний день мьі заключили спектаклем;
давали Шиллеровьіх «Разбойников». Опери почти не
существует, изредка появится или «Роберт», или «Фе-
нелла»145. Балет или, лучше сказать, Тальони все унич-
тожила. Прощайте, мой незабвенньїй благодетель!»

144 Григорій і Никанор Чернецові — російські художники
XIX ст.

145 «Роберт», «Фенелла» — опери французьких композито-
рів XIX ст. Джакомо Мейєрбера («Роберт-Диявол») і Даніеля
Обера («Фенелла»).
«Вот уже более месяца, как ми живем вместе с не-
сравненньїм Штернбергом, и живем так, как дай Бог,
чтобьі братья родньїе жили. Да и какое же он доброе,
кроткое создание! Настоящий художник! Ему все
ульїбается, как и он сам всему ульїбается. Счастли-
внй, завидний характер! Карл Павлович его очень
любит, да и можно ли, знавши, не любить его?

Вот как мьі проводим дни и ночи: поутру, в девять
часов, я ухожу в живописньїй класе. (Я уже делаю
зтюдьі масляними красками и в прошедший зкза-
мен получил третий номер). Штернберг остается
дома и делает из своих зскизов или рисунки акваре-
лью, или небольшие картини масляними красками.
В одиннадцать часов я или захожу к Карлу Павловичу,
или прихожу домой и завтракаем с Штернбергом чем
Бог послал. Потом я опять ухожу в класе и остаюся
там до трех часов. В три часа ми йдем обедать к ма-
дам Юргенс. Иногда и Карл Павлович с нами, пото-
му что я почти каждьій день в зто время заставал его
у Штернберга, и он часто отказьівалея от роскошного
аристократического обеда для мизерного демокра-
тического супа. Истинно необикновенннй человек!
После обеда я отправляюся в классн. К семи часам
в классн приходит Штернберг, и ми йдем или в театр,
или, немного погулявши по набережной, возвращаем-
ся домой, и я читаю что-нибудь вслух, а он работает,
или я работаю, а он читает. Недавно ми прочитали
«Вудсток» Вальтера Скотта. Меня чрезвьічайно за-
интересовала сцена, где Карл II Стюарт, скрьіваю-
щийся под чужим именем в замке старого баронета
Ли, открнваетея его дочери Юлии Ли, что он король
Англии, и предлагает ей при дворе своем почетное
место наложницн. Настоящая королевская благодар-
ность за гостеприимство! Я начертил зскиз и показал
Карлу Павловичу. Он похвалил мой вьібор и самьій
зскиз и велел изучать Павла Делароша146.

Штернберг недавно познакомил меня с семейством
Шмидта. Зто какой-то дальний его родственник, пре-
красний человек, а семейство его — зто просто благо-
дать Господня. Мьі часто по вечерам бьіваем у них, а по
воскресеньям и обедаем. Чудное, милое семейство!
Я всегда вьіхожу от них как будто чище и добреє. Я не
знаю, как и благодарить Штернберга за зто знакомство.

Еще познакомил он меня с домом малороссийского
аристократа, того самого, у которого вьі с ним встре-
тились прошедшее лето в Малороссии. Я редко там
бьіваю и то, собственно, для Штернберга: не нравит-
ся зтот покровительственньїй тон и подлая лесть его
неотесанннх гостей, которнх он кормит своими рос-
кошньїми обедами и поит малороссийскою сливян-
кой. Я долго не мог понять, как зто Штернберг терпит
подобньїе картини. Наконец дело открьілось само со-
бой. Он однаждн возвратился от Тарновских147 совер-
шенно не похож на себя, т. е. сердитий. Долго молча
ходил он по комнате, наконец лег в постель, встал
и опять лег; и зто повторил он раза три, наконец успо-
коился и заснул. Слншу — он во сне произносит имя
одной из племянниц Тарновского. Тут я начал догадн-

146 Деларош Поль (1797-1856)— французький художник
XIX ст.

135 Тарновські — українські поміщики-меценати, суспільні діячі.
ваться, в чем дело. На другой день Виля мой опять от-
правился к Тарновским и возвратился поздно ночью
в слезах. Я притворился, будто не замечаю зтого. Он
упал на диван и, закрьів лицо руками, рьідал как ребе-
нок. Так прошло по крайней мере час. Потом поднялся
он с дивана, подошел ко мне, обнял меня, поцеловал
и горько ульїбнулся, сел около меня и рассказал мне
историю любви своей. История самая обьїкновенная.
Он влюбился в старшую племянницу Тарновского,
а та хоть и отвечала ему тем же, но в деле брака пред-
почла ему какого-го льісого доктора Бурцева. Самая
обьїкновенная история. После исповеди он немного
успокоился, и я уложил его в постель.

На другой и третий день я его почти что не видел:
уйдет рано, придет поздно, а где он проводит дни,
Бог его знает. Пробовал я с ним заговаривать, но он
едва мне отвечает. Предлагал посетить Шмидтов, но
он отрицательно кивнул головою. В воскресенье по-
утру предложил ему поехать в оранжерей Ботаничес-
кого сада, и он, правда, принужденно, но согласился.
Оранжерей на него подействовали благодетельно. Он
повеселел, начал мечтать о путешествии в те волшеб-
ньіе края, где растут все зти удивительньїе растения,
как у нас чертополох.

Вьійдя из оранжерей, я предложил пообедать на
Крестонском в немецком трактире. Он охотно согла-
сился. После обеда мьі послушали тирольцев, посмо-
трели, как с гор катаются, и поехали прямо к Шмидту.
Шмидтьі в тот день обедали у Фицтума (инспектора
университета) и на вечер там осталися. Мьі туда,
нас [встрелили] вопросом с восклицанием — где мьі
пропадали? У Фицтума, насладившись квинтетом
Бетховена и сонатою Моцарта, где солировал знаме-
нитий Бем148,— часу в первом ночи возвратилися на
квартиру. Бедньїй Виля опять задумался. Я не уте-
шаю его, да и чем я его могу утешить?

На другой день, по поручению Карла Павловича, я по-
шел в магазин Смирдина и между прочими книгами
взял два номера «Библиотеки для чтения», где помещен
«Никлас Никльби», роман Диккенса. Я думаю устроить
литературньїе вечера у Шмидтов и пригласить Штерн-
берга. Как затеяно, так и сделано. В тот же день, после
вечерних классов, отправились ми к Шмидтам с книга-
ми под мншкой. Видумка моя била принята с востор-
гом, и после чая началося чтение. Первнй вечер читал
я, второй Штернберг, потом опять я, потом опять он, и
так ми продолжали, пока кончили роман. Зто имело
прекрасное влияние на Штернберга. После «Никласа
Никльби» таким же порядком прочитали ми «Замок
Кенильворт», потом «Пертскую красавицу» и еще не-
сколько романов Вальтера Скотта. Часто просижива-
ли ми за полночь и не видали, как и рождественские
праздники наступили. Штернберг почти пришел в себя,
по крайней мере работает и меньше грустит. Даст Бог, и
зто пройдет. Прощайте, мой отец родной! Не обещаюсь
писать вам в скором времени, потому что праздники
наступают, а я уже сделал себе по милости Штернбер-
га, кроме Шмидтов, еще некоторне знакомства, и зна-
комства, которьіе следует поддерживать. Сделал я себе

148 Бем Йосиф (1795-1876) — відомий у XIX ст. скрипаль.
к празднику новую пару платья и из английской байки
пальто, точно такое, как у Штернберга, чтобьі недаром
нас Шмидтьі називали Кастором и Поллуксом. А к вес-
не думаєм заказать себе камлотовьіе шинели. У меня
теперь деньги водятся. Я начал рисовать акварельньїе
портрети, сначала по-приятельски, а потом и за деньги,
только Карлу Павловичу еще не показнваю,— боюся.
Я больше придерживаюсь Соколова, Гау149 мне не нра-
вится — приторно-сладкий. Думаю еще заняться фран-
цузским язиком, зто необходимо. Предлагала мне свои
услуги одна пожилая вдова с тем, чтоби я ее сина учил
рисовать. Взаимное одолжение, но мне оно не нравится:
во-первьіх, потому, что далеко ходить (в Зртелев пере-
улок), а во-вторьіх, возиться два часа с избалованньїм
мальчуганом — зто тоже порядочная комиссия. Лучше
же я зти два часа употреблю на акварельний портрет
и заплачу учителю деньги. Я думаю, и вьі скажете, что
лучше. У Карла Павловича єсть Гиббон150 на француз-
ском язике, и я не моїу смотреть на него равнодушно.
Не знаю, видели ли ви его зскиз или, лучше сказать, не-
большую картину «Посещение Рима Гензерихом». Те-
перь она у него в мастерской. Чудная! как и все чудное,
что внходит из-под его кисти. Если не видали, то я сде-
лаю небольшой рисунок и пришлю вам. «Бахчисарай-
ский фонтан» тоже пришлю. Зто, кажется, еще при вас
начато?

149 Соколов Петро, Гау Володимир — художники-портретисти
XIX ст.

150 Гібон Едуард — англійський історик XVIII ст., автор «Історії
занепаду і зруйнування Римської імперії».
Ах, да! чуть-чуть бьіло не забьіл. Готовится нео-
бьїкновенное собьітие: Карл Павлович женится, по-
сле праздника свадьба. Невеста его — дочь рижского
почетного гражданина Тимма. Я не видел ее, но, го-
ворят, удивительная красавица. Брата ее я встречаю
иногда в классе: он ученик Заурвейда, чрезвьічайно
красивий юноша. Когда все зто совершится, то опи-
шу вам с самомельчайшими подробностями, а пока
еще раз прощайте, мой незабвенньїй благодетель!»

«Вот уже два месяца, как я не писал вам. Такое дол-
гое молчание непростительно, но я как будто народ-
но вьіжидал, пока кончится интересньїй зпизод из
жизни Карла Павловича. В последнем письме писал
я вам о предполагаемой женитьбе. Теперь опишу вам
подробно, как зто совершилось и как разрушилось.

В самий день свадьбьі Карл Павлович оделся, как
он обьїкновенно одевается, взял шляпу и, проходя че-
рез мастерскую, остановился перед копией Домени-
кино, уже оконченной. Долго стоял он молча, потом
сел в кресло. Кроме его и меня, в мастерской нико-
го не бьіло. Молчание длилось еще несколько минут.
Потом он, обращаясь ко мне, сказал:

— Цампиери как будто говорит мне: «не женись, по-
гибнешь».

Я не нашелся, что ему сказать, а он взял шляпу и по-
шел к своей невесте. Во весь зтот день он не возвра-
щался к себе на квартиру. Приготовлений к праздни-
ку не бьіло совершенно никаких, даже ростбифа Лу-
кьян не жарил в зтот день,— словом, ничего похожего
не бьіло на праздник. В классе я узнал, что будет он
венчаться в восемь часов вечера в лютеранской церк-
ви св. Анньї, что на Кирочной. После класса взяли мьі
с Штернбергом извозчика и отправились на Кироч-
ную. Церковь уже бьіла освещена, и Карл Павлович
с Заурвейдом и братом невестьі бьіл в церкви. Уви-
дя нас, он подошел, подал нам руку и сказал: — Же-
нюсь.— В зто самое время в церковь вошла невеста, и
он пошел ей навстречу. Я в жизнь мою не видел да и не
увижу такой красавицьі. В продолжение обряда Карл
Павлович стоял, глубоко задумавшись. Он ни разу не
взглянул на свою прекрасную невесту. Обряд кончил-
ся, мьі поздравили счастливьіх супругов, проводили
их до каретьі и по дороге заехали к Клею, поужинали и
за здоровье молодьіх вьшили бутьілку Клико. Все зто
происходило 8 генваря 1839 года. И у Карла Павлови-
ча свадьба кончилась бутьілкой Клико. Ни в тот, ни в
последующие дни не бьіло никакого праздника.

Через неделю после зтого собьітия встретился
я с ним в коридоре, как раз против квартири графа
Толстого, и он зазвал меня к себе и оставил обедать.
В ожидании обеда он что-то чертил в своем альбоме,
а меня заставил читать «Квентин Дорварда»151. Толь-
ко что я начал читать, как он остановил меня и до-
бо льно громко крикнул: — Змилия! — Через минуту
вошла ослепительная красавица, жена его. Я неловко
поклонился ей, а он сказал:

— Змилия! На чем мьі ©становились? Или нет, са-
дись тьі сама читай. А вьі послушайте, как она мастер-
ски читает по-русски.

151 «Квентин Дорвард» — роман видатного англійського пись-
менника Вальтера Скотта (1771-1832).
Она сначала не хотела читать, но потом раскрьіла
книгу, прочитала несколько фраз с сильньїм немецким
вьіговором, захохотала, бросила книгу и убежала. Он
позвал ее опять и с нежностью влюбленного просил ее
сесть за фортепиано и спеть знаменитую каватину из
«Норми». Без малейшего жеманства она села за ин-
струмент и после нескольких прелюдий запела. Голос
у нее не сильньїй, не зффектньїй, но такой сладкий, ча-
рующий, что я слушал и сам себе не верил, что я слу-
піаю пение существа смертного, земного, а не какой-
нибудь воздушной фей. Или зто магическое влияние
красоти, или она действительно хорошо пела, теперь
я вам не могу сказать основательно, только я и теперь
как будто сльїшу ее волшебньїй голос. Карл Павлович
тоже бьіл очарован ее пением, потому что сидел он
сложа руки над своим альбомом и не сльїшал, как во-
шел Лукьян и два раза повторил: — Кушанье подано.

После обеда на тот же стол подал Лукьян фрук-
ти и бутьілку лакрима-кристи. Пробило пять часов,
и я оставил их за столом и ушел в класе. На прощанье
Карл Павлович подал мне руку и просил приходить
к ним кажднй день к обеду. Я бнл в восторге от такого
приглашения.

После классов встретил я их на набережной и при-
соединился к ним. Вскоре они пошли домой и меня
пригласили к себе. За чаєм Карл Павлович прочи-
тал «Анджело» Пушкина и рассказал, как покойньїй
Александр Сергеевич просил его написать с его жени
портрет и как он бесцеременно отказал ему, потому
что жена его косая. Он предлагал Пушкину с самого
его написать портрет, но Пушкин отплатил ему тем
же. Вскоре после зтого позт умер и оставил нас без
портрета. Кипренский изобразил его каким-то денди,
а не позтом.

После чаю молодая очаровательная хозяйка виучи-
ла нас в «гальбе-цвельф» и проиграла мне двугривен-
ньш, а мужу каватину из «Норми» и сейчас же села за
фортепиано и расплатилась. После такого великолеп-
ного финала я поблагодарил очаровательную хозяйку
и хозяина и отправился домой. Зто уже било далеко
за полночь. Штернберг еще не спал, дожидался меня.
Я, не снимая шляпьі, рассказал ему свои похождения,
и он назвал меня счастливцем.

— Позавидуй же и мне,— сказал он. — Меня пригла-
шает генерал-губернатор Оренбургского края к себе
в Оренбург на лето, и я бнл сегодня у Владимира
Ивановича Даля, и ми условились уже насчет поезд-
ки. На будущей неделе — прощай!

Меня зто известие ошеломило. Я долго говорить не
мог и, придя в себя, спросил его:

— Когда же зто ти так скоро успел все обделать?

— Сегодня,— отвечал он,— часу в десятом присьілает
за мною Григорович. Я явился. Он предлагает мне зто
путешествие, я соглашаюсь, отправляюся кДалю,—
и дело кончено.

— Что же я буду без тебя делать? Как же я буду жить
без тебя? — спросил я его сквозь слезн.

— Так, как и я без тебя,— будем учиться, работать
и одиночества не заметим. Вот что,— прибавил он,—
завтра мьі обедаем у Иохима. Он тебя знает и просил
меня привести тебя к себе. Согласен?

Я отвечал: — Согласен,— и мьі легли спать. На дру-
гой день ми обедали у Иохима. Зто сьш известного
каретника Иохима, веселий, простой и прекрасно
образованньш немец. После обеда показьівал он нам
своє собрание зстампов и, между прочим, несколько
тетрадей только что полученньїх превосходнейших
литографий Дрезденской галерей. Так как зто бьіло
в субботу, то мьі и вечер провели у него. За чаєм как-
то речь [зашла] о любви и о влюбленньїх. Бедньїй
Штернберг как на иголках сидел. Я старался пере-
менить разговор, но Иохим, как нарочно, раздувал
его и, в заключение, про самого себя рассказал сле-
дующий анекдот:

— Когда я бьіл влюблен в мою Адельгейду, а она
в меня нет, то я решился на самоубийство. Я решился
умертвить себя угаром. Приготовил все, что следует,
как-то: написал записки нескольким друзьям, и меж-
ду прочим ей (и он указал на жену), достал бутьілку
рому и велел принести жаровню с холодним угольем,
лучиньї и свечу. Когда все зто бьіло готово, я запер на
ключ двери, налил стакан рому, вьіпил, и мне начал
грезиться «Пир Валтасара» Мартена152. Я повторил
дозу, и мне уже ничего не грезилось. Уведомленньїе
о моей преждевременной и трагической смерти дру-
зья сбежались, вьіломали двери и нашли меня мерт-
вецки пьяного. Дело в том, что я забьіл уголья зажечь,
а то бьі непременно умер. После зтого происшествия
она сделалась ко мне благосклоннее и, наконец, ре-
шилась сделать меня своим мужем.

152 Мартен Джон (1789-1854) — англійський живописець і гравер.
Рассказ свой заключил он добрьім стаканом пунша.

Иохим мне чрезвьічайно понравился своей мане-
рой, и я вменил себе в обязанность навещать его как
можно чаще.

Воскресенье мьі провели у Шмидта, в одиннадцать
часов возвратились на квартиру и уже раздеваться
начали. Штернбергу понадобился носовой платок, он
сунул руку в карман и вместо платка вьінул афишу.

— Я и забьіл! Сегодня в Большом театре маскарад,—
сказал Штернберг, развертьівая афишу— Поедем!

— Пожалуй, поедем: спать рано,— сказал я, и, на-
девши вместо сюртуков фраки, поехали сначала к
Полицейскому мосту в магазин костюмов, взяли ка-
пуцини, черньїе полумаски и отправились в Большой
театр. Сияющий зал бистро наполнялся замаскиро-
ванной публикой, музика гремела, и в шуме общего
говора визжали маленькие капуцини. Скоро сдела-
лося жарко, и маска мне страшно надоела, я снял ее,
Штернберг тоже. Может бить, иньїм показалось зто
странннм, да нам-то какое дело!

Мьі пошли в верхние боковне зали вздохнуть от
тесноти и жару. Нас, хоть би на смех, не преследо-
вала ни одна маска. Только на лестнице встретил
нас Злькан, тот самий господин в очках, что встре-
тился мне однаждьі с Михайловнм. Он меня узнал,
Штернберга он тоже узнал и, хохоча во все горло,
заключил нас в свои обьятия. В зто время подошел
к нему молодой мичман, и он отрекомендовал нам,
називав его своим искренним другом Сашею Обо-
лонским. Бьіл уже третий час, когда мьі поднялись
наверх. В одной из бокових зал накритий стол и жу-
ющая публика возбудили во мне аппетит. Я зто со-
общил Штернбергу шепотом, а он вслух изьявил со-
гласие. Но Злькан и Оболонский против зтого про-
тестовали и предложили ехать к неизменному Клею
и поужинать как следует.

— А то,— прибавил Злькан,— здесь не накормят,
а возьмут вдесятеро.

Мьі единодушно изьявили согласие и отправились
к Клею.

Мне молодой мичман понравился своєю разбитною
манерою. До сих пор встречался я только со своими
скромними товаришами, а светского юношу еще в пер-
вьій раз увидел вблизи. Каламбурами и остротами так
и сьшлет, а водевильньїх куплетов без счету,— просто
прелесть юноша! Мьі просидели у Клея до рассвета, и
как удалой мичман бьіл немного подгулявши, то мьі
взяли его к себе на квартиру, а с Зльканом расстались
в трактире.

Вот как я ньшче живу! По маскарадам шляюся,
в трактире ужинаю, деньги как попало трачу, а давно
ли, давно ли сияло над Невою то незабвенное утро,
в которое вьі меня в первьій раз увидели в Летнем
саду перед статуей Сатурна? Незабвенное утро, не-
забвенньїй мой благодетель! Чем я и как я достойно
возблагодарю вас? Кроме чистой сердечной слезьі-
молитвьі, я ничего не имею.

В девять часов я, по обьїкновению, пошел в класе,
а Штернберг с гостем осталися дома; гость еще спал.
В одиннадцать часов зашел я к Карлу Павловичу
и получил милейший вьіговор от милейшей Змилии
Карловньї. До второго часу играли мьі в «гальбе-
цвельф». Она хотела, чтобьі я до обеда оставался
с ними. Я уже начал бьіло соглашаться, но Карл Пав-
лович заметил, что манкировать не должно, и я, скон-
фуженньїй по уши, пошел в класе. В три часа я опять
явился, а в пять часов оставил их за столом и опять
ушел в класе.

Так проводил я все дни у них, как вьішеописанньїй,
кроме субботьі и воскресенья. Суббота бьіла посвяще-
на Иохиму, а воскресенье — Шмидту и Фицтуму. Вьі
замечаете, что все мой знакомьіе — немцьі, но какие
прекрасньїе немцьі! Я просто влюблен в зтих немцев.

Штернберг в продолжение недели хлопотал о своем
путешествии и, верно, что-нибудь забьіл, зто в его на-
туре. В субботу мьі отправилися к Иохиму, встрети-
ли там старика Кольмана153, известного акварелиста
и учителя Иохима.

После обеда заставил Кольман ученика своего
показать нам свои зтюдьі с деревьев, на что ученик
неохотно согласился. Зтюдьі еделаньї черньїм и бе-
льім карандашом на серой бумаге, и еделаньї так
превосходно, так отчетливо, что я не мог налюбо-
ваться ими. За один из зтюдов он получил вторую
серебряную медаль, и добрьій Кольман, как торже-
ство ученика своего, хвалил зтот рисунок до небес
и всем святьім божилея, что он сам не нарисует так
прекрасно.

Так как Штернбергу оставалось только дня два, не
более, провести с нами, то Иохим и спросил у него,

153 Кольман Карл (1786-1847) — художник-аквареліст.
как он намерен распорядиться зтими днями? Штерн-
берг, кажется, об зтом и не подумал. И Иохим пред-
ложил вот что: завтра, т. е. в воскресенье, посетить
Строганова и Юсупова галерей, а в понедельник Зр-
митаж. Проект бьіл принят, и на другой день заеха-
ли мьі к Иохиму и отправились в галерею Юсупова.
Доложили князю, что такие-то художники просят
позволения посмотреть его галерею, на что вежливьій
хозяин велел сказать нам, что сегодня воскресенье
и прекрасная погода, а потому и советует нам, вместо
изящньїх произведений, насладиться лучше велико-
лепною погодою. Нам, разумеется, осталося поблаго-
дарить князя за обязательньїй совет и больше ничего.
Чтобьі не вьіслушать подобного совета и у Строганова,
мьі отправились в Зрмитаж и часа три наслаждались,
как истинньїе поклонники прекрасного искусства.
Обедали у Иохима, а вечер провели в театре.

В понедельник поутру Штернберг получил запис-
ку от Даля. Владимир Иванович писал ему, чтобьі он
в три часа бьіл готов к вьіезду. Он поехал проститься
со своими друзьями, а я принялся укладьівать его че-
модан. К трем часам мьі уже бьіли у Даля, а в четьіре
мьі поцеловались с Штернбергом у Средней рогатки,
и я один возвратился в Петербург, чуть-чуть не в сле-
зах. Думал бьіло заехать к Иохиму, но мне хотелось
уединения и не хотелось ехать к себе на квартиру:
я боялся пустотьі, которая меня поразит дома. Отпус-
тив у застави извозчика, я пошел пешком. Простран-
ство, пройденное мною, не утомило меня, как я зтого
ожидал, и я долго еще [ходил] по набережной против
Академии. В квартире Карла Павловича светился
огонь. Огонь вскоре погас, и через минуту вьішел
он с женою на набережную. Я, чтобьі не встретиться
с ними, ушел к себе и, не зажигая огня, разделея и лег
в постель.

Я теперь почти не бьіваю дома: скука и пустота без
Штернберга. Михайлов опять поселился со мною
и по-прежнему не сидит дома. Он тоже где-то позна-
комилея с мичманом Оболонским, вероятно, у Зль-
кана. Он часто приходит ночью, и если Михайлова
нет дома, то он ложитея спать на его постели. Юноша
зтот мне начинает менее нравиться, чем прежде: или
он действительно однообразен, или зто мне так кажет-
ся, потому что я сам теперь на себя не похож. И в са-
мом деле, классьі посещаю по-прежнему исправно,
но работаю вяло. Карл Павлович зто заметил; мне
зто досадно, и я не знаю, как исправиться. Змилия
Карловна со мною по-прежнему любезна и по-пре-
жнему играет со мною в «гальбе-цвельф». Вскоре по-
сле от-ьезда Штернберга он велел мне приготовить
карандаши и бумагу. Он хочет нарисовать 12 головок
с женьї своей в разньїх поворотах для предполагае-
мой картиньї из балладьі Жуковского «Двенадцать
спящих дев». Бумага и карандаши лежат, однако ж,
без всякого употребления.

Зто бьіло в конце февраля; я, по обьїкновению,
обедал у них. В зтот роковой день она мне показа-
лась особеннно очаровательною; за обедом потче-
вала меня вином и бьіла так любезна, что когда про-
било пять часов, то я готов бьіл забьіть про класе,
однако ж, она сама мне про него напомнила. Делать
бьіло нечего, я встал из-за стола и ушел, не проща-
ясь, обещаяся зайти из класса и непременно обьі-
грать ее в «гальбе-цвельф».

Класові кончились, захожу я, по обещанию, к ним.
Меня в дверях встречает Лукьян и говорит, что барин
никого принимать не приказали. Я немало удивил-
ся такому превращению и пошел к себе на кварти-
ру. Против обьїкновения, застал я дома Михайлова
и удалого мичмана. Вечер пролетел у нас в веселой
болтовне. Часу в двенадцатом они пошли ужинать,
а я лег спать.

На другой день поутру из класса захожу я к Карлу
Павловичу, вхожу в мастерскую, и он встречает меня
весело такими словами:

— Поздравьте меня, я холостой человек!

Сначала я его не понял, но он повторил мне еще раз.
Я все еще не верил, и он прибавил совсем не весело:

— Жена моя вчера после обеда ушла к Заурвейдо-
вой и не возвращалась.

Потом он велел Лукьяну сказать Липину, чтобьі тот
подал ему палитру и кисти. Через минуту все бьіло
подано, и он сел за работу. На станке стоял неокон-
ченньїй портрет графа Мусина-Пушкина. Он принял-
ся за него. Как ни старался он казаться равнодушньїм,
работа ему сильно изменяла. Наконец, он бросил па-
литру и кисти и проговорил как бьі про себя:

— Неужели зто меня так тревожит? Работать не
могу.

И он ушел к себе наверх.

Во втором часу я ушел в класе, все еще не совсем
уверенньїй в случившемся. В три часа я вьішел из
класса и не знал, что делать: идти ли мне к нему или
оставить его в покое. Лукьян встретил меня в кори-
доре и разрешил моє недоумение, сказавши: — Барин
просят обедать.— Обедал я, однако ж, один, а Карл
Павлович ни до чего не дотронулся, даже за стол не
садился, жаловался на головную боль, а сам курил
сигару. На другой день он слег в постель и пролежал
две недели. В зто время я не отходил от него. В нем
по временам показьівался горячечньїй бред, но он
ни разу не произнес имя женьї своей. Наконец, он
начал поправляться и в один вечер пригласил брата
своего Александра и просил его рекомендовать ему
адвоката, чтобьі хлопотать о формальной развод-
ной. Теперь он уже внходит и заказал Довициели
большой холст — думает начать картину «Взятие
на небо Божией матери» для Казанского собора,
а в ожидании холста и лета начал портрет во весь
рост князя Александра Николаевича Голицьіна
и Федора Ивановича Прянишникова. Старик бу-
дет изображен в сидячем положений, в андреевской
ленте и в сером фраке.

Не пишу вам о слухах, какие ходят о Карле Пав-
ловиче и в городе, и в самой Академии. Слухи са-
мьіе нелепьіе и возмутительньїе, которьіе повторять
грешно. В Академии общий голос назьівает автором
зтих гадостей Заурвейда, и я имею основание тому
верить. Пускай все зто немного постареет, и тогда
я вам сообщу мой подозрения, а пока скопятся и вьі-
работаются материальї, прощайте, мой незабвенньїй
благодетель!

Р. 8. От Штернберга из Москвьі получил я письмо.
Добрьій Виля! Он и вас не забьівает, кланяется вам
и просит, если случится вам встретить в Малороссии
племянницу Тарновского, госпожу Бурцеву, то засви-
детельствуйте ей от него глубочайшее почтение. Бед-
НЬІЙ Ви ля, он все еще ее помнит!»

Следующее за зтим письмо я не помещаю, потому что
оно, кроме нелепьіх сплетен и самой гнусной клеветьі,
адресованной на имя Карла Великого, ничего в себе
не заключает, а такие вещи не должньї иметь места
в сказаний о благороднейшем из людей. Несчастное
его супружество кончилось полюбовной сделкой, т. е.
разводом, за которьій он заплатил ей 13 000 рублей
ассигнациями. Вот и весь интерес письма.

«Петербургского серенького лета как не бьівало.
На дворе сьірая, гнилая осень, а в Академии нашей
блистательная виставка. Что бьі вам приехать взгля-
нуть на нее? А я на вас бьі полюбовался. По части
живописи из ученических работ особенно замеча-
тельного ничего нет, кроме программьі Петровского
«Явление ангела пастухам». Зато скульптори отли-
чились — Рамазанов и Ставассер154, особенно Ставас-
сер. Он исполнил круглую статую молодого рибака,
и как исполнил! Просто прелесть, особенно вьіраже-
ние лица — живое, днхание затаившее лицо следит
за движением поплавка. Я помию, когда статуя била
еще в глине, Карл Павлович нечаянно зашел в каби-
нет Ставассера и, любуясь его статуєю, посоветовал
ему вдавить немного нижнюю губу рибака. Он зто

154 Рамазанов Микола, Ставассер Петро — російські художники-
скульптори.
сделал, и вьіражение изменилось. Ставассер готов
бьіл молиться на великого Брюллова.

О живописи вообще скажу вам, что для одной кар-
тини Карла Павловича стоило приехать из Китая,
а не только из Малороссии. Чудо-богатьірь за один
присест и подмалевал, и кончил, и теперь угощает
алчную публику своим дивньїм произведением. Ве-
лика его слава и необьятен его гений!

Что мне вам про себя самого сказать? Получил
первую серебряную медаль за зтюд с натури. Еще
написал небольшую картину масляними краска-
ми — «Сиротка мальчик делится милостьшей с со-
бакою под забором». Вот и все. В продолжение лета
постоянно занимался в классах и рано по утрам хо-
дил с Иохимом на Смоленское кладбище лопухи и
деревья рисовать. Я более и более влюбляюсь в Ио-
хима. Ми с ним почти каждьій день видимся, он по-
стоянно посещает вечерние классн, хорошо сошелся
с Карлом Павловичем, и часто бьівают друг у друга.
Иногда ми позволяем себе прогулки на Петровский
и Крестовский острова с целью нарисовать черную
ель или белую березу. Раза два ходили пешком в
Парголово, и там познакомил я его со Шмидтами.
Они летом живут в Парголове. Иохим чрезвнчайно
доволен зтим знакомством. Да кто не будет доволен
зтим знакомством. Да кто не будет доволен семей-
ством Шмидта!

Расскажу вам еще одно презабавное происшествие,
недавно со мною случившееся. В одном зтаже со мною
поселился недавно какой-то чиновник с семейством.
Семейство его — жена, двоє детей и племянница,
прекрасная девушка, лет пятнадцати. Каким родом
я узнал все зти подробности, я вам сейчас расскажу.

Вві помните хорошо вашу бьівшую квартиру: из
крошечной прихожей дверь отворяется на общий ко-
ридор. Однаждьі я отворяю зту дверь, и представьте
моє изумление! Передо мною стоит прекрасная де-
вушка, сконфуженная и раскрасневшаяся до ушей.
Я не знал, что сказать ей, и, с минуту помолчавши,
поклонился, а она, закрьів лицо руками, убежала
и скрьілась в соседней двери. Я не мог понять, что бьі
зто значило, и после долгих догадок и предположе-
ний пошел в класе. Работал я плохо, мне все мешала
загадочная девушка. На другой день она [встретилась
мне?] на лестнице и вспьіхнула, как и прежде, я тоже
по-прежнему остолбенел. Через минуту она захохо-
тала так детски, так чистосердечно, что я не утерпел
и начал ей вторить. Чьи-то шаги посльїшались на
лестнице и уняли наш смех. Она приложила палец
к губам и убежала. Я тихо поднялея по лестнице
и вошел в свою квартиру, еще больше озадаченньїй,
чем в первнй раз. Она мне несколько дней покою не
давала. Я поминутно вьіходил в коридор в надежде
встретить знакомую незнакомку, но она если и вьі-
бегала на коридор, то так бьіетро пряталась, что я не
успевал ей кивнуть головою, а не то чтобьі порядочно
поклониться. В таком положений прошла целая не-
деля. Я уже начал бьіло ее забивать. Только слушайте,
что случилось. В воскресенье, часу в десятом утра, вхо-
дит ко мне Иохим, и отгадайте, кого он ввел за собою?
Мою таинственную раскрасневшуюся красавицу.

— Я у вас поймал вора,— говорил он смеяся.
При взгляде на загадочную шалунью я сам сконфу-
зился никак не меньше пойманного вора. Иохим зто
заметил и, вьшуская руку красавицьі, лукаво ульїбнул-
ся. Освобожденная красавица не исчезла, как можно
бьіло предполагать, а осталася тут же и, поправивши
косьіночку и косу, осмотрелась и проговорила:

— А я думала, что вві как раз против дверей сидите
и рисуєте, а вві вон где, в другой комнате.

— А если бьі против дверей он рисовал, тогда бьі
что? — сказал Иохим.

— Тогда бьі я смотрела в дьірочку, как они рисуют.

— Зачем в дьірочку? Я уверен, что товарищ мой на-
столько вежлив, что позволит оставаться в комнате
во время работьі.

И я, в подтверждение слов Иохима, кивнул головою и
предложил стул гостье. Она, на мою вежливость не об-
ратив внимания, обратилась к стоявшему на станке не-
давно мною начатому портрету госпожи Соловой. Толь-
ко что она начала приходить в восторг от нарисованной
красавицьі, как посльїшался резкий голос в коридоре:

— Где же зтоонапропала! Паша!!!

Гостья моя вздрогнула и побледнела.

— Тетенька,— прошептала она и бросилась к дверям,
у дверей остановилась и, приложив пальчик к губам,
с минуту постояла и скрьілась.

Посмеявшись атому оригинальному приключению,
отправились мьі с Иохимом к Карлу Павловичу.

Приключение зто само по себе ничтожно, но меня
оно как будто беспокоит; оно у меня из голови не
вьіходит, я об нем постоянно думаю; Иохим иногда
подтрунивает над моей задумчивостью, и мне зто не
нравится. Мне даже досадно, зачем он случился при
зтом приключении.

Сегодня я получил письмо от Штернберга. Он со-
бирается в какой-то поход на Хиву и пишет, чтобьі
не ждать его к праздникам, как он прежде писал,
в Петербург. Мне скучно без него. Он для меня ни-
кем не заменимьій. Михайлов уехал к своєму мич-
ману в Кронштадт, и я уже более двух недель его
не вижу. Прекрасний художник, благороднейший
человек и, увьі, самий безалаберньїй! На время его
отсутствия я пригласил к себе, по рекомендации
Фицтума, студента Демского. Скромний и пре-
красно образованннй и, вдобавок, бедньїй молодой
поляк. Он целнй день проводит в аудитории, а по
вечерам занимается со мною французским язиком
и читает Гиббона. Два раза в неделю, по вечерам,
я хожу в зал Вольного зкономического общества
слушать лекции физики профессора... Хожу еще,
вместе с Демским, раз в неделю слушать лекции
зоологии профессора Куторги155. У меня, как вьі
сами видите, даром время не проходит. Скучать со-
вершенно некогда, а я все-таки скучаю. Мне чего-то
недостает, а чего — я и сам не знаю. Карл Павлович
теперь ничего не делает и почти дома не живет. Я с
ним вижуся весьма редко, и то на улице. Прощайте,
мой незабвенньїй, мой благодетель! Не обещаюсь
вам писать вскоре: время у меня проходит скучно,
монотонно, писать не о чем, и я не хотел би, чтобн

155 Куторга С. С. — професор зоології Петербурзького університету
XIX ст.
вьі дремали над моими однообразньїми письмами
так, как я теперь дремлю над зтим посланием. Еще
раз прощайте!»

«Я обманул вас: не обещал писать вскоре, а вот не
прошло еще и месяца после последнего моего посла-
ння, я опять принимаюсь за послание. Собьітие по-
торопило. Оно-то обмануло вас, а не я. Штернберг
заболел в хивинском походе, и умньїй, добрьій Даль156
посоветовал ему оставить военньїй лагерь и возвра-
титься восвояси, и он совершенно неожиданно явил-
ся передо мною 16 декабря ночью. Если бьі я бьіл
один в комнате, то я принял бьі его за видение и, разу-
меется, испугался бьі, но мьі бьіли с Демским и пере-
водили самую веселую главу из «Брата Якова» Поль
де Кока157, следовательно, явление Штернберга мне
показалось почти естественньїм явлением, хотя удив-
ление и радость мой от зтого нисколько не уменьши-
лись. После первьіх обьятий и лобзаний отрекомен-
довал я ему Демского, и как еще бьіло только десять
часов, то мьі отправились в «Берлин» напиться чаю.
Ночь, разумеется, прошла в расспросах и рассказах.
На рассвете Штернберг изнемог и заснул, а я, до-
ждавшись утра, принялся за его портфель, такую же
полную, как и прошлого года он привез из Малорос-
сии. Но здесь уже не та природа, не те люди. Хотя все
так же прекрасно и вьіразительно, но совершенно все

156 Даль Володимир (1801-1872) — російський лексикограф,
етнограф, письменник.

157 Поль де Кок — французький письменник-романіст XIX ст.
другеє, кроме меланхолии, но зто, может бьіть, отра-
жение задумчивой души художника. Во всех портре-
тах Ван-Дейка господствующая черта — ум и благо-
родство, и зто обьясняется тем, что Ван-Дейк сам бьіл
благороднейший умница. Так и я толкую себе общую
зкспрессию прекрасних рисунков Штернберга.

О, если б вві знали, как весело, как невьіразимо би-
стро и весело мелькают для меня теперь дни и ночи.
Так весело, бистро, что я не успеваю внучивать мини-
атюрного урока г. Демского, за что и грозит он вовсе
от меня отказаться. Но, Боже храни, я себя до зтого
не доведу. Знакомства наши не уменьшились, все те
же, но все они расцвели, так повеселели, что мне про-
сто не сидится дома. Хотя, правду вам сказать, дома
у меня тоже не без прелести, не без очарования. Я го-
ворю о соседке, о той самой воровке, что у дверей
поймал Иохим. Что зто за милое, невинное создание.
Настоящий ребенок, и самий прекрасний, неиспорчен-
ннй ребенок. Она ко мене каждий день несколько раз
забежит, попригает, полепечет, и внпорхнет, как птич-
ка. Просит меня иногда рисовать ее портрет, но никак
более пяти минут не внсидит — просто ртуть. Недавно
понадобилась мне женская рука для дамского портрета.
Я попросил ее подержать руку, она, как добрая, согласи-
лась. И что ж вьі думаєте? — секунди не подержит спо-
койно. Настоящий ребенок. Так я билея, билея и, нако-
нец, должен бнл пригласить модель для руки. Что ж ви
думаєте? Только что я усадил модель и взял палитру в
руки, вбегает в комнату соседка, как всегда резвая, сме-
ющаяся, и только увидела натурщицу, вдруг окаменела,
потом заридала и, как тигренок, бросилась на нее. Я не
знал, что и делать. По счастью, случилась у меня мали-
новая бархатная мантилья той самой дами, с которой я
портрет писал. Я взял мантилью и накинул ей на плечи.
Она опомнилась, подошла к зеркалу, полюбовалась на
себя с минуту, потом бросила на пол мантилью, плюну-
ла на нее и вьібежала из комнатьі. Я отпустил модель, и
рука по-прежнему осталась незаконченною.

Три дня после зтого происшествия не показьівалась
соседка в моей квартире. Если встречалась со мной
в коридоре, то закривала лицо руками и убегала в
противоположную сторону. На четвертий день, толь-
ко что я пришел из класса домой и начал приготов-
лять палитру, как входит соседка, скромная, тихая,—
я просто не узнавал ее. Молча обнажила по локоть
руку, села на стул и приняла позицию изображаемой
дами. Я, как ни в чем не бнвало, взял палитру, кисти
и принялся за работу. Через час рука била окончена.
Я рассьшался в благодарности за такую милую услу-
гу, но она хоть бьі ульїбнулась, встала, опустила рукав
и молча вьішла из комнатн. Меня зто, признаюся вам,
задело за живое, и я теперь ломаю голову, как вос-
становить мне прежнюю гармонню. Так прошло еще
несколько дней, гармония начала видимо восстанов-
ляться. Она уже не бегала от меня в коридоре, а иног-
да даже и улнбалась. Я уже начинал надеяться, что
вот-вот дверь растворится и влетит моя птичка крас-
ноперая. Дверь, однако ж, не растворялась и птичка
не показьівалась. Я начинал беспокоиться и приду-
мнвать силок для коварной птички. И когда рассе-
янность моя стала делаться несносною не только мне
самому, но и добрейшему Демскому, в зто самое вре-
мя, как ангел с неба, является ко мне Штернберг из
киргизской степи.

Теперь я живу совершенно одним Штернбергом
и для одного Штернберга, так что если б соседка не
попадалась мне иногда в коридоре, то, может бьіть,
я бьі и совсем ее забьіл. Ей ужасно хочется забежать
ко мне, но вот горе: Штернберг постоянно дома, а если
уходит со двора, то и я с ним ухожу. На празднике она,
однако ж, не утерпела, и так как нас по вечерам дома
не бьівает, то она замаскировалася днем и прибежала
к нам. Я притворился, что не узнаю ее. Она долго вер-
телася и всячески старалася показать, чтобьі я узнал
ее, но я упорно стоял на своем. Наконец, она не вьі-
терпела, подошла ко мне и почти вслух сказала:

— Несносньїе, ведь зто я!

— А когда вьі снимите маску,— сказал я шепотом,
тогда я узнаю, кто вьі.

Она немного замялася, потом сняла маску, и я отре-
комендовал ей Штернберга.

С того дня у нас пошло все по-прежнему. С Штерн-
бергом она не церемонится точно так же, как и со
мною. Мьі ее балуєм разньїми лакомствами и обраща-
емся с нею, как добрьіе братья с родною сестрою.

— Кто она такая? — однаждьі спросил меня Штерн-
берг.

Я не знал, что отвечать на зтот внезапньїй вопрос.
Мне никогда и в голову не приходило спросить ее об
зтом.

— Должно бьіть, или сирота, или дочь самой беспеч-
пой матери,— продолжал он.— Во всяком случае она
жалка. Умеет ли она хоть грамоте?
—	И отого не знаю,— отвечал я нерешительно.

—	Давать бьі ей читать что-нибудь,— все бьі голова не
совсем бнла праздна. А кстати, узнай, если она читает,
то я ей подарю весьма моральную и мило изданную
книгу. Зто «Векфильдский священник» Гольдсмита158.
Прекрасний перевод и прекрасное издание.

А минуту спустя продолжал он, обращаясь ко мне с
ульїбкою:

—	Тьі замечаешь, я сегодня чувствую себя в припад-
ке морали. Например, вопрос такого рода: чем могут
кончиться визитьі зтой наивной резвушки?

По мне пробежала легонькая дрожь, но я сейчас же
оправился и отвечал:

—	Я думаю, ничем.

—	Дай Бог,— сказал он и задумался.

Я всегда любуюся его благородной, детски-безза-
ботной физиономией, но теперь зта милая физионо-
мия мне показалася совсем не детской, а созревшей
и прочувствовавшей на свою долю физиономией. Не
знаю почему, но мне невольно на мьісль пришла Тар-
новская, и он как бн подстерег мою мьісль, посмотрел
на меня и глубоко вздохнул.

—	Береги ее, мой друг, — сказал он, — или сам берегись
ее. Как тн сам себя чувствуешь, так и делай, только
помни и никогда не забивай, что женщина — святая,
неприкосновенная вещь и вместе так обольстительна,
что никакая сила воли не в силах противостать зто-
му обольщению, кроме только чувства самой возвьі-

158 «Векфільдський священик» Голдсміта — англійський сенти-
ментально-моралістичний роман.
шенной евангельской любви. Оно одно только может
защитить ее от позора, а нас от вечного упрека. Во-
оружись же зтим прекрасним чувством, как рьщарь
железньїм панцирем, и иди смело на врага.

Он на минуту замолчал.

— А я страшно постарел с прошлого года,— сказал
он, ульїбаясь.— Пойдем лучше на улицу, в комнате
что-то душно кажется.

Долго молча мьі ходили по улице, молча возврати-
лись на квартиру и легли спать.

Поутру я ушел в класе, а Штернберг остался дома.
В одиннадцать часов я прихожу домой и что же вижу?
Вчерашний профессор морали нарядил мою соседку
в бобровую с бархатним верхом и с золотою кистью
татарскую шапочку и какой-то красний шелковнй,
татарский же, шугай, и сам, надевши башкирскую
остроконечную шапку, наигрнвает на гитаре качучу,
а соседка, что твоя Тальони, так и отделнвает соло.

Я, разумеетея, только всплеснул руками, а они хоть
бн тебе глазом повели — продолжают себе качучу, как
ни в чем не бьівало. Натанцевавшись до упаду, она
сбросила шапочку, шугай и вьібежала в коридор, а мо-
ралист положил гитару и захохотал как сумасшедший.
Я долго крепилея, но наконец не внтерпел и так чи-
стосердечно завторил, что примо заглушил. Нахохо-
тавшись до упаду, уселись ми на стульях один против
другого, и, с минуту помолчав, он первнй заговорил:

— Она самое увлекательное создание. Я хотел било
нарисовать с нее татарочку, но она не успела наря-
диться, как принялася танцевать качучу, а я, как тьі
видел, не утерпел и, вместо карандаша и бумаги, схва-
тил гитару, а остальное тьі знаешь. Но вот чего тьі не
знаешь. До качучи она рассказала мне свою историю,
разумеется, лаконически, да подробности едва ли она
и сама знает, но все-таки, если б не зта проклятая ша-
почка, она бьі не остановилась на половине рассказа,
а то увидела шапку, схватила, надела — и все забьіто.
Может бьіть, она с тобою будет разговорчивее, вьі-
спроси у нее хорошенько, ее история должна бьіть
самая драматическая история. Отец ее, говорит она,
умер в пропілом году в Обуховской больнице.

В зто время дверь растворилась, и вошел давно не
виданньїй Михайлов, а за ним удалой мичман. Ми-
хайлов без дальних околичностей предложил нам
завтрак у Александра. Мьі переглянулися с Штерн-
бергом и, разумеется, согласились. Я заикнулся бьіло
насчет класса, но Михайлов так неистово захохотал,
что я молча надел шляпу и взялся за ручку двери.

— А еще хочет бьіть художником! Разве в классах
образуются истинньїе великие художники? — торже-
ственно произнес неугомонньїй Михайлов. Мьі согла-
сились, что лучшая школа для художника — таверна,
и в добром согласии отправились к Александру.

У Полицейского моста мьі встретили Злькана, про-
гул ивающегося с каким-то молдаванским бояром
и разговаривающего на молдаванском наречии. Мьі
взяли и его с собой. Странное явление зтот Злькан:
нет язьїка, на котором бьі он не говорил, нет общества,
в котором бьі он не встречался, начиная от нашей бра-
тии и оканчивая графами и князьями. Он, как ска-
зочньїй волшебник, везде и нигде: и на Английской
набережной, у контори пароходства — приятеля за
границу провожает, и в конторе дилижансов или
даже у Средней рогатки — тоже провожает какого-
нибудь задушевного москвича, и на свадьбе, и на
крестинах, и на похоронах, и все зто в продолжение
одного дня, которьій он заключает присутствием
своим во всех трех театрах. Настоящий Пинетти. Его
иньїе остерегаются, как шпиона, но я в нем не вижу
ничего похожего на подобное создание. Он, в сущнос-
ти, неумолкаемьій говорун и добрьій мальїй и, вдоба-
вок, плохой фельетонист. Его еще в шутку назьівают
Вечньїм Жидом, и зто он сам находит для себя прилич-
ньім. Он со мною иначе не говорит, как по-французски,
за что я ему весьма благодарен, зто для меня хорошая
практика.

Вместо завтрака у Александра мьі плотно пообеда-
ли и разошлися восвояси. Михайлов и мичман у нас
переночевали и поутру уехали в Кронштадт. Святки
прошли у нас бьістро, значит весело. Карл Павлович
велит мне приготовляться к конкурсу на вторую зо-
лотую медаль. Не знаю, что-то будет. Я так мало еще
учился, но с Божиею помощию попробуєм. Прощай-
те, мой незабвенньїй благодетель. Не имею вам ниче-
го сказать более».

«Уже и масленица, и великий пост, и наконец празд-
ники прошли, а я вам не написал ни одного слова. Не
подумайте, мой бесценньїй, мой незабвенньїй бла-
годетель, что я забиваю вас. Боже меня сохрани от
подобного греха. Во всех помьішлениях, во всех на-
пинаннях моих ви, как самое светлое, самое отрадное
существо, присутствуете в моей благодарной душе.
Причина же моего молчания очень проста: не о чем
писать — однообразие. Нельзя сказать, чтобьі зто од-
нообразие бьіло скучное, монотоннеє,— напротив,
дни, недели и месяцьі для меня летят незаметно. Ка-
кое благодетельное дело труд, особенно если он на-
ходит поощрение! А я, слава Богу, в поощрении не
нуждаюсь: на зкзаменах я постоянно не сажусь ниже
третьего №. Карл Павлович постоянно мною дово-
лен — какое же может бьіть отраднее, существеннее
поощрение для художника? Я безгранично счастлив.
Зскиз мой на конкурсе приняли без малейшей пере-
меньї, и я уже принялея за программу. Сюжет я полю-
бил, он мне совершенно по душе, и я весь ему предал-
ся. Зто сцена из «Илиадьі» — Андромаха над телом
Патрокла. Теперь только я совершенно понял, как
необходимо изучение антиков и вообще жизни и ис-
кусства древних греков и как мне в зтом случае фран-
цузекий пригодилея. Я не знаю, как [благодарить] до-
брого Демского за зту услугу.

Мьі очень оригинально встретили праздник Хрис-
това Воскресения с Карлом Павловичем. Он днем
еще говорил мне, что намерен идти к заутрене в Ка-
занский собор, чтобьі посмотреть свою картину при
огненном освещении и крестньїй ход. Ввечеру велел
он подать чай в 10 часов, чтобьі незаметнее прошло
время. Я налил ему и себе чаю, он закурил сигару,
лег на кушетку и начал читать вслух «Пертскую кра-
савицу», а я ходил взад и вперед по комнате, только
я и помню. Потом сльїшу неясно, как будто гром, ра-
скрьіваю глаза — в комнате светло, лампа на столе
едва горит, Карл Павлович спит на кушетке, книга на
полу лежит, а я лежу в креолах и слушаю, как из пу-
шек стреляют. Погасивши лампу, я тихонько вьішел из
комнатьі и пошел к себе на квартиру. Штернберг еще
спал. Я умьілся, оделся и вьішел на улицу. Люди уже
с освященньїми пасхами виходили из Андреевской
церкви. Утро бнло настоящее праздничное. И знаєте,
что меня больше всего занимало в зто время? Совест-
но сказать, а сказать необходимо, необходимо потому,
что мне грешно бьіло бьі скрьівать от вас какую бьі
то ни бьіло мисль или ощущение. Я бнл в зто время
настоящий ребенок. Меня больше всего занимал тог-
да мой новий непромокаемнй плащ. Не странно ли?
Меня тешит праздничная обнова. А если подумать, так
и не странно. Глядя на поли своего блестящего пла-
ща, я думал: давно ли я в затрапезном, запачканном
халате не смел и помишлять о подобном блестящем
наряде, а теперь! Сто рублей бросаю за какой-нибудь
плащ. Просто Овидиево превращение! Или, бнвало,
промнслишь как-нибудь бедную полтину инесешь
ее в раек, не вьібирая спектакля. И за полтину, бнва-
ло, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачу-
ся, что иному и во всю жизнь свою не придется так
плакать и так смеяться. И давно ли зто било? Вчера,
не дальше,— и такая чудная перемена. Теперь, напри-
мер, я уже иначе не йду в театр, как в кресла и редко
когда в места за креолами, и йду смотреть не что по-
пало, а норовлю попасть или на бенефис, или на по-
вторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь, но
всегда с вибором. Правда, что я утратил уже тот не-
притворннй смех и искренние слези, но мне их по-
чти не жаль. Вспоминая все зто, я вас вспоминаю, мой
незабвенньїй благодетель, и то святое утро, в которое
вас сам Бог навел на меня в Летнем саду, чтобьі взять
меня из грязи и ничтожества.

Праздник встретил я в семействе Уваровьіх. Не по-
думайте графов — Боже сохрани, мьі еще так високо
не летаем. Зто простое, скромное купеческое семей-
ство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай
Бог, чтобьі все семейства на свете бьіли таковьі. Я при-
нят у них как самий близкий родной. Карл Павлович
тоже их нередко посещает.

Праздник провели ми весело. В продолжение не-
дели ни разу не обедали у мадам Юргенс, а все в
гостях — то у Иохима, то у Шмидта, то у Фицтума,
а вечера или в театре, или у Шмидта. Соседка наша
по-прежнему нас посещает, и все такая же шалунья,
как и прежде била. Жаль, что она не может служить
мне моделью для Андромахи: слишком молода и
субтильна, если можно так виразиться. Я удивля-
юсь, что зто за женщина ее тетенька. Она, кажется, и
не думает о своей шалунье-племяннице. Она иногда
у нас бесится часа два сряду, а тетеньке и нуждушки
нет. Странно! Штернберг досказал мне ее историю.
Матери она не помнит, а отец ее бнл какой-то бед-
ннй чиновник и, как кажется, пьяница, потому что,
когда они жили в Коломиє, то он каждьш день при-
ходил из должности «краснехонькой» (как она сама
виразилась) и сердитий, и если у него били деньги,
то он посьілал ее в кабак за водкою, а если денег не
било, то поснлал ее на улицу просить милостиню,
а вицмундир носил всегда с прорванннми локтями.
Тетка ее, теперешняя покровительница, а его родная
сестра, иногда приходила к ним и просила его, чтобьі
он Пашу отдал ей на воспитание, но он и сльшіать
не хотел. Долго ли они так жили в Коломиє, она не
помнит. Только однаждьі зимою он из должности
не пришел ночевать на квартиру, она одна ночевала
дома и ничего не боялась. На другую ночь он тоже
не приходил, а на третий день уже пришел за нею от
отца из Обуховской больницьі служитель. Она по-
шла к нему, и служитель дорбгой ей рассказал, что
отца ее будочники ночью подняли на улице и отпра-
вили в часть, а из части уже на другой день в горяч-
ке привезли его в больницу и что прошлой ночью
он ненадолго пришел в себя, сказал свою фамилию,
рассказал, где его квартира, и просил привести ее к
себе. Больной отец не узнал ее и прогнал и себя. Тог-
да она пошла к тетке и осталась у нее.

Вот и вся ее грустная история.

На днях подарил ей Штернберг «Векфильдского
священника». Она схватила книгу, как дитя хватает
хорошенькую игрушку, как дитя, поиграла ею, посмо-
трела картинки и бросила на стол, а уходя и не вспо-
мнила окниге. Штернберг решительно уверен, что
она безграмотна, я то же думаю, судя по ее печальному
детству. У меня даже родилася мьісль (если она дей-
ствительно безграмотна) вьіучить ее по крайней мере
читать. Штернбергу мьісль моя понравилась, ион
вьізвался помотать мне. И он так уверен в ее безгра-
мотности, что в тот же день пошел в книжную лавку
и купил азбучку с картинками. Но благой проект наш
только проектом и остался, вот почему. На другой
день, когда мьі хотели приступить к первой лекции,
приехал из Крьіма Айвазовский159 и остановился у нас
на квартире. Штернберг с восторгом встретил своего
товарища, но мне, не знаю почему, на первьій раз он
не понравился. В нем єсть, несмотря на его изящньїе
манери, что-то не симпатическое, не художническое,
ачто-то вежливо-холодное, отталкивающее. Порт-
феля своей он нам не показьівает, говорит — оставил
в Феодосии у матери, а дорбгой ничего не рисовал, по-
тому что торопился застать первьій заграничньїй па-
роход. Он прожил с нами, однако ж, с лишком месяц,
не знаю по каким обстоятельствам, и в продолжение
зтого времени соседка нас ни разу не посетила: она
боится Айвазовского, и я его за зто готов каждьій день
проводить за границу. Но вот моє горе: с ним вместе
и мой бесценньїй Штернберг уезжает.

Еще прошло несколько дней, и мьі проводили мое-
го Штернберга до Кронштадта. Около него собралось
нас человек десять, а около Айвазовского ни одного.
Странное явление между художниками! В числе про-
вожавших Штернберга бьіл и Михайлов. И одолжил
же он нас! После дружеского веселого обеда у Стевар-
та он заснул богатьірски. Мьі его хотели разбудить, но
не могли и, взявши пару бутьілок Клико, отправились
с Штернбергом на пароход. На палубе «Геркулеса»
вьіпили вино, вручили нашего друга г. Тьіринову (на-
чальнику парохода), простились и возвратилися уже
вечером в трактир. Михайлов уже полупроснулся.
Мьі принялися рассказьівать ему, как провожали мьі

159 Айвазовський Іван (1817-1900) — відомий художник-мариніст.
Штернберга,— он молчал, и как бьіли на пароходе,— он
все молчал, и как вьіпили две бутьілки Клико. — Него-
дяні — проговорил он при слове «Клико»,— не разбу-
дили товариша проводить!..

Скучно мне без моего милого Штернберга, так скуч-
но, что я не только от квартири, где мне все его напо-
минает, даже от резвой соседки своей готов бежать.
Не пишу вам теперь ничего больше — скучно, а я вам
не хочу навести скуку своим монотонним посланием.
Примусь лучше за программу. Прощайте».

«Лето так у меня бистро промелькнуло, бистреє,
чем у праздного денди одна минута. Я после вистав-
ки едва только заметил, что оно уже кануло в веч-
ность. А между прочим, в продолжение лета ми
с Иохимом несколько раз посещали на Крестовском
острове старика Кольмана, и под его руководством
я сделал три зтюда: две ели и одну березу. Добрейшее
создание зтот Кольман! ПІмидтн возвратились уже
в город, и они-то мне напомнили своими упреками,
что уже прошло лето. Я их ни разу не посетил: дале-
ко, а у меня все дни и ночи били отданн программе.
Зато как они искренне поздравляли меня с успехом.
Да, с успехом, мой незабвенньїй благодетель! Какое
великое дело для ученика программа! Зто его про-
бний камень, и какое великое для него счастье, если
он на зтом камне оказался не поддельннм, а истин-
ннм художником. Я зто счастье вполне испнтал. Не
могу описать вам отого чудного, отого беспредельно
сладкого чувства. Зто продолжительное присутствие
всего святого, всего прекрасного в мире в одном че-
ловеке. Зато какое горькое, какое мучительное состо-
яние души предшествует зтой святой радости,— зто
ожидание. Несмотря на то, что Карл Павлович уверял
меня в успехе, я так страдал, как страдает преступник
перед смертной казнью, нет, больше. Я не знал, умру
ли я или остануся в живьіх, а зто, по-моему, тягостнее.
Приговор еще не бьіл произнесен, и в ожидании зто-
го страшного приговора зашли мьі с Михайловьім к
Дели сьіграть партию в бильярд, но у меня дрожали
руки, и я не мог сделать ни одного шара, а он, как ни
в чем не бьівало, так и режет. А ведь он тоже бьіл под
судом — его программа стояла рядом с моєю. Меня бе-
сило такое равнодушие, я бросил кий и ушел к себе
на квартиру. В коридоре встретила меня смеющаяся,
счастливая соседка.

— Что? — спросила она меня.

— Ничего,— ответил я.

— Как ничего? А я убрала вашу комнату, как для
светлого праздника, а вьі йдете такой скучний.

И она тоже хотела сделать скучную мину, но никак
не могла. Я поблагодарил ее за внимание и просил
в комнату. Она так детски-непритворно [стала] уте-
шать меня, что я не утерпел, расхохотался.

— Ничего еще не известно, зкзамен еще не кончил-
ся,— сказал я.

— Так зачем же вьі меня обманули, бессовестньїй!
Если б я знала, не убирала б и комнату.

И она надула розовенькие губки.

— У Михайлова,— продолжала она,— небось я не
убрала. Пускай себе со своим мичманом валяются,
как медведи в берлоге; мне какое дело.
Я поблагодарил ее за предпочтение и спросил ее, будет
ли она рада, если Михайлов медаль получит, а я нет.

— Я ему руки переломаю, глаза вьщарапаю, я его
убью до смерти!

— А если я?

— Я тогда сама умру от радости.

— За что же мне такое предпочтение? — спросил я ее.

— За что?.. За то... за то... что вьі меня обещалися зи-
мою грамоте учить...

— И сдержу слово,— сказал я.

— Идите же в Академию,— сказала она,— и узнайте,
что там делается, а я вас по дожду в коридоре.

— Зачем же не здесь? — спросил я.

— А если придет мичман, что я тогда буду делать?

— Правда,— подумал я и, не говоря ни слова, вьі-
шел в коридор. Она замкнула дверь и ключ спрятала
в карман.

— Я не хочу, чтобьі они без вас вошли в вашу комна-
ту и что-нибудь испортили.

— С чего она взяла, что они у меня что-нибудь
испортят,— подумал я,— так просто, детский каприз.

— До свидания! — сказал я, спускайсь по лестни-
це. — Пожелайте мне счастья.

— От всей души! — сказала она восторженно и скрьі-
лась. Я вьішел на улицу. Я боялся войти в Академию.
Академические ворота мне показалися разинутою
пастью какого-то страшного чудовища. Побродивши
до поту наулице, я перекрестился и пробежал в страш-
ньіе ворота. Во втором зтаже, в коридоре, как тени у
Харонова перевоза, блуждали мой нетерпеливьіе то-
варищи. В толпу их и я вмешался. Профессора уже
прошли из циркля в конференц-залу. Ужасная мину-
та близилась. Андрей Иванович (инспектор) вьішел
из круглой зальї, я ему первьій попался навстречу,
и он, проходя мимо меня, шепнул мне: — Поздрав-
ляю,— Я в жизнь свою не сльїхал и не усльїшу такого
сладкого, такого гармонического звука. Я стремглав
бросился домой и в восторге расцеловал мою соседку.
Хорошо еще, что никто не видел, потому что зто бьіло
на лестнице. Хотя я здесь ничего предосудительного
не вижу, но все-таки слава Богу, что никто не видел.

Так или почти так совершился зтот душу потрясаю-
щий зкзамен. И все то, что я вам написал теперь, зто
только темний силузт с живой природи, слабая тень
настоящего происшествия. Его ничем нельзя вира-
зить: ни пером, ни кистью, ни даже живими словами.

Михайлову зкзамен не удался. Боже сохрани, если
би со мной случилось подобное несчастье, я би с ума
сошел, а он, как ни в чем не бьівало, зашел на квар-
тиру, надел теплое пальто и уехал к своєму мичману
в Кронштадт. Я не знаю, что у него за симпатия к зтому
мичману. Я в нем совершенно ничего не нахожу при-
влекающего, а он от него без души. Сначала, правда,
он и мне понравился, но зто ненадолго. А бедньїй мой
учитель Демский! — вот истинно симпатический че-
ловек. Он, бедньїй, болен, и неизлечимо болен: чахот-
ка в последнем периоде. Он еще ходит, но едва-едва
ходит. На днях зашел поздравить меня с медалью,
и ми с ним провели вечер в самой сладкой дружес-
кой беседе. Он мне предсказнвал моє будущее с таким
убеждением, так натурально живо, что я невольно ему
верил. И бедньїй Демский, он и не подозревает своей
болезни. Он так искренно увлекается своим будущим,
как может увлекаться только полньїй здоровья юно-
ша. Счастливец, если можно назвать мечту счастьем!
Он говорит, что главное и самое трудное уже уничто-
жено, т. е. нищета, что он не обязан уже просиживать
ночи над перепиской лекций за какой-нибудь рубль,
что он теперь совершенно независим от нищетьі, мо-
жет предаться своей любимой науке, что он, если не
превзойдет своего идола Лелевеля160 в отечественной
истории, то по крайней мере сравняется с ним, что бу-
дущая его диссертация откроет ему все средства осу-
ществить свои блестящие надеждьі. А между тем бед-
няк кашляет кровью и старается зто скрьіть от меня.
И, Боже мой, чего бьі я не отдал за осуществление его
пламенньїх желаний! Но, увьі, совершенно никакой
надеждьі,— едва ли проживет он и до вскрьітия Невьі.

В минуту самьіх сердечних излияний Демского
с шумом створилася дверь, и вошел удалой мичман.

— Что, Мишка у себя? — спросил он, [не снимая]
шапки.

— Он вчера еще уехал к вам,— отвечал я.

— Значит, мьі с ним разьехались. Пусть его прогуля-
ется. А между прочим, я у вас ночую.

И он вошел в комнату Михайлова. Я ему подал све-
чу. Что мне бьіло делать? Я Демскому предложил по-
стель Михайлова в совершенной надежде, что у нас ее
пикто не завоюет. Демский заметил моє невьігодное
положение, ульїбнулся, взял шапку и протянул мне

160 Лелевель Йоахим (1786-1861) — польський історик.
руку. Я тоже молча взял шапку и вьішел с ним на ули-
цу, предоставив мичмана самому себе. Проводивши
Демского до его квартирьі, я весьма неохотно возвра-
тился назад, и что же застаю дома? Соседка моя не
знала, что меня дома нет, и забежала в мою комнату,
а удалой полураздетьій мичман схватил ее и хотел
бьіло дверь на ключ запереть, но в зто время я подо-
шел к двери и помешал ему. Соседка ввірвалась у него
из рук, плюнула ему в лицо и убежала.

— Настоящая ртуть,— сказал мичман, утираясь.

Меня зта сцена оскорбила, но я зтого не дал ему за-
метать, и как еще бьіло не поздно, то без церемонии
оставил его на квартире, а сам пошел искать лучшего
товарища коротать осенний вечер.

Визитьі мой товаришам бьіли неудачньї, я кланялся
только замкам дверей, к Шмидтам идти бьіло поздно,
Карла Павловича тоже не бьіло дома, и я не знал, что
с собою делать. Меня мучил проклятий мичман, я не-
навидел его. Не знаю, бьіла ли то ревность или просто
чувство отвращения к человеку, которьій поругал свя-
тое чувство скромности в женщине. Женщина, какая
бьі она ни бьіла, мьі ей обязаньї если не уважением, то
по крайней мере приличием, а мичман пренебрег и то и
другое. Он просто пьян или в глубине души мерзавец.
Я как-то невольно верую в последнее.

В квартире Карла Павловича засветился огонь,
и я зашел к нему и у него переночевал. Карл Павлович
заметил, однако ж, моє ненормальнеє состояние, но
бьіл так любезен, что не еделал мне ни одного вопро-
са, велел мне сделать постель в одной комнате с собою
и сам стал читать вслух. То бьіла книга Вашингтона
Ирвинга «Христофор Колумб». Читая, он тут [же]
импровизировал картину, как неблагодарньїе испан-
цьі вьіводят с баркаса на берег обремененного цепя-
ми великого адмирала. Какая грустная, поучительная
картина. Я предложил ему лоскуток бумаги и караи-
даш, но он отказался и продолжал читать.

Так однаждьі во время ужина, рассказьівая своє пу-
тешествие по древней Злладе, он набросал чудную
картину под названием «Афинский вечер». Карти-
на представляла афинскую улицу, освещенную ве-
черним солнцем. На горизонте вчерне оконченньїй
Парфенон, но еще леса не убраньї. На первом плане,
среди улицьі, пара буйволов везет мраморную статую
«Река Илис» Фидия. Сбоку сам Фидий, встречаемьій
Периклом и Аспазией и всем, что бьіло славного в пе-
рикловьіх Афинах, начиная со знаменитой гетерьі
и до Ксантиппьі. И все зто освещено лучами заходя-
іцего солнца. Великолепная картина! Что «Афинская
школа» перед зтой животрепещущей картиной? А он
именно потому только ее и не исполнил, что уже су-
ществует «Афинская школа». И сколько подобньїх
картин он оканчивает или вдохновенньїм словом, или
вершковим зскизом в своем весьма невеликолепном
альбоме. Так, например, прошедшей зимой он начер-
тил несколько самих миниатюрнмх зскизов на одну
и ту же тему. Я ничего не мог понять и только дога-
дьівался, что великий мой учитель замьішляет что-то
великое. И я не обману лея в своих догадках.

Ньінешнее лето я стал замечать, что он до восхо-
да солнечного ежедневно начал уходить в свою мас-
терскую, в портик, в своей серой рабочей куртке, и
оставался там до самого вечера. Один Лукьян только
знал, что там совершается, потому что он приносил
ему воду и обед. Я тогда работал над программой
и не мог предложить ему услуг книгочия, хотя я бьіл
уверен, что он охотно принял бьі такую услугу, по-
тому что он любит чтение. Так прошло три недели.
Я трепетал от нетерпения. Никогда он так постоянно
не посещал свою студию. Должно бьіть, что-нибудь
необьїкновенное. Да и что обьїкновенное создает та-
кой колоссальньїй гений!

Однаждьі я перед вечером отпустил натурщика, хо-
тел вийти на улицу. В коридоре встретился мне Карл
Павлович с небритой бородою. Он пожелал видеть
мою программу. Я с трепетом ввел его в свой кабинет,
он сделал несколько неважних замечаний и сказал: —
Теперь пойдем смотреть мою программу,— И мьі шли
в портик.

Я не знаю, рассказьівать ли вам о том, что я там уви-
дел? Рассказать я вам должен, но как я расскажу не-
рассказьіваемое?

Створив двери в мастерскую, мне представилось
огромное темное полотно, натянутое на раму. На по-
лотне черной краской написано: «Нач. 17 июля». За
полотном музикальний ящик играл хор ноблей из
«Гугенотов»161. С замиранием сердца прошел я за по-
лотно, оглянулся, и у меня дьіхание захватило: передо
мною стояла не картина, а со всем ужасом и величием

161 «Гугеноти» — опера французького композитора XIX ст.
Джакомо Мейєрбера.
живая осада Пскова. Вот где смьісл крошечньїх зски-
зов. Вот для чего он прошедшее лето делал прогулку
в Псков. Я знал о его предположении, но никогда не
мог вообразить себе, чтобьі зто так бьістро исполни-
лось. Так бьістро и так прекрасно! Пока я сделаю для
вас небольшой контур с зтого нового чуда, опишу вам
его, разумеется, весьма ограниченно.

На правой стороне от зрителя, на третьем плане кар-
тини, взрьів башни; немного ближе пролом в стене
и в проломе — рукопашная схватка, да такая схватка,
что смотреть страшно. Кажется, сльїшишь крики и звон
мечей о железньїе ливонские, польские, литовские и
Бог знает еще о какие железньїе шлемьі. На левой сто-
роне картини, на втором плане, крестньїй ход с хоругвя-
ми и иконой Божией матери, торжественно-спокойно
предшествуемьій єпископом с мечом святого Михайла,
князя псковского. Какой удивительньїй контраст. На
первом плане, в середине картини, бледньїй монах с
крестом в руке, верхом на гнедой лошади. По правую
сторону монаха издмхающий белнй конь Шуйского,
а сам Шуйский бежит к пролому с поднятнми вверх
руками. По левую сторону монаха благочестивая ста-
руха благословляет юношу или, лучше сказать, маль-
чика на супостата. Еще левее девушка поит водою из
ведра утомленннх воинов, а в самом углу картини по-
луобнаженньїй умирающий воин, поддерживаемьій
молодою женщиною, бить может, будущей вдовою.
Какие чуднне, разнообразнне зпизодн! И я вам их и
половини не описал. Моє письмо било бьі бесконеч-
но и все-таки не полно, если би я вздумал описьівать
все подробности зтого совершенства искусства.
Удовольствуйтесь на первьій раз хоть зтим прозаи-
ческим очерком в вьісшей степени позтического про-
изведения. Со временем пришлю вам контур с него,
ивьі тогда яснеє увидите, что зто за божественнеє
произведение.

О чем же мне еще писать вам, мой незабвенньїй
благодетель? Я так редко и так мало пишу вам, что
мне совестно. Упреки ваши, что я ленив писать, не со-
всем справедливьі. Я не ленив, а не мастер об обьіден-
ной жизни своей рассказьівать увлекательно, как зто
другие умеют делать. Я недавно (собственно для пи-
сем) прочитал «Клариссу»162, перевод Жюль Жанена,
имне поправилось одно предисловие переводчика,
а письма такие сладкие, такие длинньїе, что из рук
вон. И как зто достало терпения у человека написать
такие бесконечньїе письма. А письма из-за границьі
мне еще менее понравились: претензии много, а толку
мало, педантизм и больше ничего. Я, признаюсь вам,
имею сильное желание виучиться писать, да не знаю,
как зто еделать. Научите меня. Ваши письма так хо-
роши, что я их наизусть вьіучиваю. А пока овладею
вашим секретом, буду вам писать, как сердце продик-
тует, и моя простосердечная откровенность пускай
пока заменит искусство.

Переночевавши у Карла Павловича, я часу в де-
сятом весьма неохотно пошел к себе на квартиру.
Михайлов уже бьіл дома и наливал в стакан едва

162 «Клариса» — роман англійського письменника XVIII ст.
Семюела Річардсона.
проснувшемуся мичману какое-то вино, а моя ве-
треная соседка, как ни в чем не бьівало, вьіглядьі-
вала из моей комнатьі и хохотала во все горло. Ни-
какого самолюбия, ни тени скромности. Простая ли
зто, естественная наивность, или зто следствие улич-
ного воспитания,— вопрос для меня неразрешимьій,
неразрешимьій потому, что я к ней безотчетно при-
вязан, как к самому милому ребенку. И, как насто-
ящего ребенка, я посадил ее за азбучку. По вечерам
она твердит складьі, а я что-нибудь черчу или с нее
же портрет рисую. Головка просто прелесть! И за-
мечательно что? С тех пор, как она начала учиться,
перестала хохотать, а мне смешно становится, ког-
да я смотрю на ее серьезное детское личико. От не-
чего делать в продолжение зимьі я думаю написать
с нее зтюд при огненном освещении, в таком точно
положений, как она сидит, углубившись в азбучку
с указкою в руке. Зто будет очень миленькая карти-
на — а 1а Грез163. Не знаю, совладаю ли я с красками?
В карандаше она порядочно вьіходит.

На днях я познакомился с ее тетушкой и весьма ориги-
нально. По обьїкновению, в одиннадцать часов утра возв-
ращаюсь я из класса; в коридоре встречает меня Паша и
именем тетеньки просит к себе на кофе. Меня зто изу-
мило, я отказьіваюсь. Да и в самом деле, как войти в не-
знакомьій дом и прямо на угощение? Она, однако ж, не
дает мне виговорить слова, тащит меня за рукав к своим
дверям, как упрямого теленка. Я, как теленок, упираюсь

163 Грьоз Жан-Батіст (1725-1805) — французький художник.
и уже чуть-чуть не освободил свою руку, как растворила-
ся дверь и явилася на помощь сама тетенька. Не говоря
ни слова, схватьівает меня за другую руку, и втаскивают
в комнату, двери на ключ — и просят бьіть как дома.

— Прошу покорно, без церемонии,— говорит запи-
хавшись хозяйка,— не взьіщите на простоте. Пашень-
ка, что же тьі рот разинула? Неси скореє кофей!

— Сейчас, тетя,— отозвалась Паша из другой комна-
тьі и через минуту явилась с кофейником и чашками
на подносе, настоящая Геба. Тетя тоже немного сма-
хивала на Тучегонителя.

— Нам с вами давно хотелося познакомиться,— так
начала гостеприимная хозяйка,— да все как-то слу-
чаю не випадало, а сегодня, слава Богу, я таки по-
ставила на своем. Уж ви нас извините за простоту.
Не угодно ли чашечку кофею? Давно что-то нашей
охтянки не видать, а в лавочке сливки — такая дрянь.
Да что будешь делать? Ко мне Паша давно уже при-
стает, чтобьі я познакомилася с вами, да вн-то такой
нелюдим, настоящий затворник, и в коридор-то ви
лишний раз не виглянете. Кушайте еще чашечку. Ви
с нашей Пашенькой просто чудо сотворили. Ми ее
просто не узнаєм: с утра до ночи за книжкой, води
не замутит, так что даже любо. А вчера, вообрази-
те наше удивление, достала с картинками книжку,
ту самую, что ваш товариш подарил ей, раскрьіла и
принялася читать, правда, еще не совсем бойко, но
понимать совершенно все можно. Как бишь назива-
ется зта книга?

— «Векфильдский священник»,— сказала Паша, ви-
ходи из-за перегородки.
— Да, да, священник. Как он, бедньїй, и в остроге
сидел, как он и дочь свою беспутную отьіскивал. Всю
книжку, как єсть, прочитала, куда и сон девался.— Кто
вьіучил тебя? — спрашиваю я ее. Она говорит — вьі.
Вот уж, правду сказать, одолжили вьі нас. Кирило
Афанасьич мой если не в должности, так дома сидит за
бумагами. Настанет вечер, мьі и примемся за молчанку,
и вечер тебе годом кажется. А теперь, да я просто и не
видала, как он пролетел! Не угодно ли еще чашечку?

Я отказался и хотел уйти. Не тут-то бьіло. Самим не-
церемонним образом хозяйка схватила меня за руку
и усадила на своє место, приговаривая: — Нет, у нас,
не знаєм, как у вас, так делают — вошел и вьішел. Нет,
просим покорно побеседовать с нами да закусить, чем
Бог послал.

От закуски и от беседьі я, однако ж, отказался, ссьі-
лаяся на боль в животе и на колотье в боку, чего у ме-
ня, слава Богу, никогда не бьівало. А дело в том, что
мне нужно бьіло идти в класе,— первьій час уже бьіл
на исходе. На честное слово я бьіл отпущен до семи
часов вечера. Верньїй данному слову, в семь часов ве-
чера я явилея к гостеприимной соседке. Самовар уже
бьіл на столе, и она меня встретила со стаканом чаю
в руках. После первого стакана чаю она отрекомендо-
вала меня хозяину своєму, как она вьіразилась, лисо-
му в очках старичку, сидевшему в другой комнате за
столиком над кипою бумаг. Он встал со стула, попра-
вил очки и, протянувши мне руку, сказал: — Прошу
покорно, садитесь. — Я сел, а он снял с носа очки, про-
тер их носовим платком, надел их опять на нос, сел
молча на своє место и по-прежнему углубилея в свои
бумаги. Так прошло несколько минут. Я не знал, что
мне делать, положение моє становилось смешньїм.
Хозяйка, спасибо, меня виручила.

— Не мешайте ему,— сказала она, вьігляднвая из
другой комнатьі. — Идите к нам, у нас веселеє.

Я молча оставил трудолюбивого хозяина и перешел к
хлопотунье хозяйке. Смиренница Паша сидела за «Век-
фильдским священником» и рассматривала картинки.

— Видели нашего хозяина?— сказала хозяйка. —
Вот он всегда такой, так он привик к зтим бумагам,
что минути без них не проживет.

Я сказал какой-то комплимент трудолюбию и попро-
сил Пашу, чтобьі она читала вслух. Довольно медлен-
но, но правильно и внятно прочитала она страницу из
«Векфильдского священника» и бьіла награждена от
тетеньки стаканом чаю внакладку и панегириком, ко-
торого и на трех страницах не упишешь, а мне, как мен-
тору, кроме бесконечной благодарности, предложено
бьіло рому с чаєм. Но как он бьіл еще у Фогта и Паша
должна бьі ним сбегать, то я отказался от рому и от чаю,
к немалому огорчению гостеприимной хозяйки.

В одиннадцатом часу поужинали, и я ушел, давши
обещание навещать их ежедневно.

Не могу вам ясно определить, какое впечатление
произвело на меня зто новое знакомство, а первое
впечатление, говорят, весьма важно в деле знаком-
ства. Я доволен зтим знакомством потому только,
что знакомство моє с Пашей до сих пор казалось мне
предосудительньїм, а теперь как бьі все зто устрани-
лось и наша дружба как будто бьі скреплялась зтим
нечаянно-новьім знакомством.
Я стал бьівать у них каждьій день и через неделю
бьіл уже как старий знакомьій или, лучше сказать,
как свой семьянин. Они мне предложили у себя стол
за ту самую цену, что и у мадам Юргенс, и я изменил
доброй мадам Юргенс и не раскаиваюсь: мне наску-
чила беззаботная холостая компания, и я охотно
принял предложение соседки. У них мне так хорошо,
тихо, спокойно, все зто по-домашнему, все зто так
в моем характере, так в гармонии с моєю миролюби-
вою натурой. Пашу я називаю сестрицей, а тетень-
ку ее своей тетенькой називаю, а дяденьку никак не
називаю, потому что я его только и вижу за обедом.
Он, кажется, и по праздникам ходит в должность.
Мне так хорошо у них, что я почти никуда не внхо-
жу, окроме Карла Павловича. У Иохима не помию
когда и бьіл, у Шмидтов и Фицтума тоже. Сам вижу,
что нехорошо я делаю, но что же делать: не умею
врать перед добрими людьми. Недостаток светского
образования, ничего больше. В следующее воскре-
сенье сделаю им всем визитьі и вечер у Шмидта про-
веду, а то как би и в самом деле не раззнакомиться.
Все зто ничего, все зто как-нибудь уладится, а вот
моє горе: не могу поладить с Михайловнм, т. е. соб-
ственно не с Михайловьім, а с его сердечним другом
мичманом: он почти каждую ночь ночует у нас. Зто
би еще ничего, а то наведет с собою Бог знает каких
людей, и напролет всю ночь — карти и пьянство. Не
хотелось би мне переменять квартири, а, кажется,
придется, если зти оргии не прекратятся. Хоть би
( Кореє весна настала,— пускай би себе ушел в море
зтот несносннй мичман.
Начал я зтюд с Паши красками при огне. Очень
миленькая вьіходит головка, жаль только, что прокля-
тий мичман мешает работать. Хотелось бьі к празд-
нику кончить и начать что-нибудь другеє, да едва ли.
Я пробовал уже у соседок расположиться с работой,
да все как-то неловко. Мне так поправилось огненное
освещение, что, окончивши зту головку, я думаю на-
чать другую,— с Паши же — весталку. Жаль только,
что теперь нельзя достать бельїх роз для венка, а зто
необходимо. Но зто еще впереди.

Паша начинает уже хорошо читать и полюбила чте-
ние. Зто мне чрезвьічайно приятно, но я затрудняюсь
в виборе чтения для нее. Романи, говорят, нехорошо
читать молодим девушкам, а я, право, не знаю, поче-
му нехорошо. Хороший роман изощряет воображение
и облагораживает сердце, а сухая какая-нибудь умная
книга, кроме того, что ничему не научит, да, пожалуй,
еще и поселит отвращение к книгам. Я ей на первьій
раз дал «Робинзона Крузо»164, а после предложу пу-
тешествие Араго или Дюмон-Дюрвиля165, а там опять
какой-нибудь роман, а потом Плутарха166. Жаль, что
нет у нас переведенного Базари, а то би я ее позна-
комил и со знаменитостями нашего прекрасного ис-
кусства. Хорош ли мой план, как ви находите? Если
имеете что-нибудь сказать против него, то сообщите

164« Робінзон Крузо» — роман англійського письменника Даніеля
Дефо (1660-1731).

165 Араго Жак, Дюмон-Дюрвіль — французькі мандрівники на-
вколо світу (XIX ст.), що залишили описи своїх подорожей.

166 Плутарх (бл. 46-бл. 127) — давньогрецький письменник.
мне в следующем письме, и я вам буду сердечно бла-
годарен. Меня она теперь занимает, как будто что-то
близкое, родное. Я на нее, грамотную, теперь смотрю,
как художник на свою неоконченную картину, и ве-
ликим грехом считаю для себя предоставить ей самой
теперь вьібор чтения или, лучше сказать, случай чте-
ния, потому что ей не из чего вибирать. Лучше бьіло
не учить ее читать. Я надоел вам своими соседками,
но что делать? По пословице: «У кого что болит, тот
о том и говорит».

А если правду сказать, то у меня теперь и говорить
больше не о чем. Нигде не бьіваю и ничего не делаю.
Не знаю, что-то мне судьба готовит будущее лето,
а я его не без трепета ожидаю. Да и можно ли его
ожидать иначе,— будущее лето должно положить на-
стоящий фундамент избранному мною или, лучше
сказать, вами поприщу. Карл Павлович говорит, что
вскоре после праздников будет обьявлена программа
на первую золотую медаль. Со мной чуть-чуть не дела-
ется обморок при одной мисли об зтой роковой про-
грамме. Что, если мне удастся? Я с ума сойду. А вьі?
Неужели вьі не приедете посмотреть трехгодовую
виставку и взглянуть на мою одобренную программу
и на смиренного творца ее, как на своє собственное
создание? Я уверен, что ви нриедете. Напишите мне
о вашем приезде в следующем письме, и я буду иметь
благовидннй предлог отказать Михайлову от кварти-
ри. Мичман, кажется, и ему уже надоел. Хорошо еще,
что я имею приют у соседок, а то пришлось би бегать
собственной квартири. Напишите, сделайте милость,
что ви приедете, тогда я все разом покончу.
Прощайте, мой незабвенньїй благодетель. В следующем
письме сообщу вам о дальнейших успехах моей ученицьі
и о следствиях предстоящего конкурса. Прощайте.

Р. 8. Бедньїй Демский уже из комнатьі не может
ввійти. Не пережить ему весньї».

По получении зтого письма я написал ему, что не
квьіставке, а, может бнть, и к святой неделе приеду
к нему в гости и что приеду к нему прямо на квартиру,
как Штернберг приезжал. Я написал ему зто для того
собственно, чтобьі избавить его от неотвязчивого мич-
мана. Я, правду сказать, опасался за его еще не уста-
новившийся молодой характер. Чего доброго, как раз
может сделаться двойником беспардонного мичмана.
Тогда прощай все — и гений, и искусство, и слава, и все
очаровательное в жизни. Все, что она бьіла ужасно не в
духе, ежели ей не удавалось составить. Примерьі зти, к
несчастию, весьма и весьма даже нередки, в особеннос-
ти у нас в России. И что за причина? Неужели одно пья-
ное общество может умертвить всякий зародьіш добра
в молодом человеке? Или тут єсть еще что-нибудь для
нас непонятное? А впрочем, народная мудрость вьівела
одно заключение: скажи, с кем тьі знаком, и я тебе скажу,
кто тьі таков. А Гоголь, вероятно, тоже не без основания,
заметил, что русский человек, коли хороший мастер,
то непременно и пьяница. Что бьі зто значило? Ничего
больше, я полатаю, как недостаток всеобщей цивилиза-
ции. Так, например, сельский или другой какой писарь
в кругу честньїх безграмотних мужичков — все равно,
что Сократ в Афинах, а посмотрите — самое безнрав-
ственное, беспросьшно-пьяное животное, потому имен-
но, что он мастер своего дела, что он один-единственньїй
грамотей между сотнею простодушньїх мужичков, на
счет которьіх он упивается и распутничает; а они только
удивляются его досужеству и никак не могут себе рас-
толковать, что бьі такое значило, что такой умнейший
человек и такой великий пьяница. А простакам и невдо-
мек, что он один между ними мастер письменного или
другого какого дела, что нет ему соперника, что даваль-
цьі его навсегда останутся ему верни, потому что кроме
него не к кому обратиться, и он себе, спустя рукава, кое-
как делает своє дело, а легкие заработки пропивает.

Вот, по-моему, одна-единственная причина, что
у нас, коли мастер своего дела, то непременно и горь-
кий пьяница. А кроме зтого, замечено, что и меж-
ду цивилизованньїми нациями люди, вьіходящие из
круга обьїкновенньїх людей, одаренньїе внісшими ду-
шевними качествами, всегда и везде более или менее
бьіли чтителями, а нередко и усердньїми поклонни-
ками веселого бога Бахуса. Зто уже, должно бить, не-
пременное свойство необьїкновенньїх людей.

Я лично и хорошо знал гениального математика на-
шего О[строградского]167 (а математики вообще люди
неувлекающиеся), с которьім мне случилось несколь-
ко раз обедать вместе. Он, кроме водьі, ничего не пил
за столом. Я и спросил его однаждьі:

—	Неужели вьі вина никогда не пьете?

—	В Харькове еще когда-то я вьшил два погребка, да
и забастовал,— ответил он мне простодушно.

167 Остроградський Михайло — відомий український і росій-
ський математик XIX ст.
Немногие, однако ж, кончают двумя погребками,
анепременно принимаются за третин, нередко и за
четвертий и на зтом-то роковом четвергам кончают
свою грустную карьеру, а нередко и самую жизнь.

А он, т. е. мой художник, принадлежал к категории
людей страстньїх, увлекающихся, с воображением
горячим, а зто-то и єсть злейший враг жизни само-
стоятельной, положительной. Хотя я и далеко не по-
клонник монотонной трезвой аккуратности и всед-
невно однообразной воловьей деятельности, но не
скажу, чтобьі и я бьіл открьітьій враг положительной
аккуратности. Вообще, в жизни средняя дорога єсть
лучшая дорога, но в искусстве, в науке и вообще в де-
ятельности умственной средняя дорога ни к чему,
кроме безьіменной могильї, не приводит.

В художнике моем хотелося бьі мне видеть самого
великого, необьїкновенного художника и самого обьїк-
новенного человека в домашней жизни, но зти два ве-
ликие свойства редко уживаются под одной кровлей.

Сердечно желал бьі я предвидеть и предотвратить
все вредно действующее на молодое воображение мо-
его любимца, но как зто сделать,— не знаю. Мичмана
я решительно боюся, да и от соседки нельзя ожидать
ничего доброго. Зто ясно как день. Теперь еще зто
могло бьі кончиться разлукой и слезами, как обнк-
новенно кончается первая пламенная любовь, но при
содействии тетушки, которая ему так понравилась
с первого разу, кончится все зто факелом Гименея
и, дай Бог мне ошибиться, развратом и нищетой.

Он мне прямо не говорит, что он влюблен по уши
в свою ученицу, да и какой юноша прямо откроет зту
священную тайну? По одному слову своей обожаемой
он бросится в огонь и в воду, прежде чем внговорит ей
словами своє нежное чувство. Таков юноша, любящий
искренно. А бнвают ли юноши, любящие иначе?

Чтобн хоть сколько-нибудь отвлечь его от соседок,
с умьіслом не упоминая об них ни слова, я советовал
ему посещать как можно чаще Шмидта, Фицтума
и Иохима, как людей, необходимьіх для его внутрен-
него образования, навещать старика Кольмана, кото-
рого добрьіе советьі по части пейзажной живописи
ему необходимьі, и каждьій Божий день, как храм,
как светильник прекраснейшего искусства, посещать
мастерскую Карла Павловича и во время зтих посе-
щений сделать для меня акварелью копию с «Бахчи-
сарайского фонтана». А в заключение описал ему всю
важность предстоящей программьі, для которой он
должен посвятить всего себя и все свои дни и ночи до
самого дня зкзамена, т. е. до октября месяца,— такой
срок и такого рода занятие мне казались достаточньї-
ми, чтобьі хотя немного охладить первую любовь,—
и что если мне нельзя будет на все лето остаться в
столице, то к осени я непременно опять приеду соб-
ственно для его программьі.

Письмо моє, как я и ожидал, имело своє доброе дей-
ствие, но только вполовину: программа ему удалась,
а соседка — увьі! Но зачем прежде времени подьімать
завесу таинственной судьбьі? Прочитаєм еще одно
и последнее его письмо.

«Волею или неволею, не знаю, а знаю только то, что
вьі меня жестоко обманули, мой незабвенньїй бла-
годетель. Я дожидал вас как самого дорогого моєму
сердцу гостя, а вьі,— Бог вам судия... И зачем бьіло
обещать? А сколько бьіло хлопот мне с моими жиль-
цами! Насилу вьіжил. Михайлов, правда, сейчас же
согласился, но неугомонньїй мичман дотянул-таки
до самой весньї, т. е. до страстной недели, и на рас-
ставаньи мьі чуть бьіло с ним не поссорились. Он не-
пременно хотел остаться и на святую неделю, но я
решительно сказал ему, что зто невозможно, потому,
говорю ему, что я вас дожидаю.

— Зка важная фигура ваш родственник! И в трак-
тире может поселиться! — сказал он, покручивая
свои глупьіе усьі. Меня зто взбесило, и я готов уже
бьіл наделать Бог знает каких дерзостей, да, спаси-
бо, Михайлов остановил меня. Я не знаю, что ему
особенно понравилось в нашей квартире, вероят-
но, только то, что она даровая, не нанятая. Зимой,
бьівало, Михайлов по несколько ночей дома не но-
чует и днем изредка заглянет и сейчас уйдет. А он
только и вьійдет пообедать да напиться пьяньїм и
опять лежит на диване — или спит, или трубку ку-
рит. Последнее время он уже бнло и чемодан с бе-
льем перетащил, и когда уже совсем я ему отказал
от квартири, так он все еще приходил несколько
раз ночевать,— просто бессовестньїй. И еще одна
странность: до самого его вьіезда в Николаев (он
переведен в Черноморский флот) я его каждьш ве-
чер, возвращаясь из класса, встречал или в кори-
доре, или на лестнице, или у ворот. Не знаю, кому
он делал вечерние визитьі. Но Бог с ним,— слава
Богу, что я от него избавился.
Какие успехи сделала в продолжение зимьі моя уче-
ница, просто чудо! Что если бьі начать ее учить в своє
время,— из нее могла бьі бьіть просто ученая. И какая
она сделалась скромная, кроткая, просто прелесть.
Детской игривости и наивности и тени не осталось.

Правду сказать, мне даже жаль, что грамотность,
если зто только грамотность, уничтожила в ней зту
милую детскую резвость. Я рад, что хоть тень той ми-
лой наивности осталась у меня на картине. Картинка
вьішла очень миленькая. Огненное освещение, прав-
да, не без труда, но удалось. Прево предлагает мне сто
рублей серебром, на что я охотно соглашаюсь, только
после виставки. Мне непременно хочется предста-
вить мою милую ученицу на суд публики. Я бьіл бьі
совершенно счастлив, если б вьі не обманули меня
в другой раз и приехали к вьіставке, а она в ньшеш-
нем году особенно будет интересна: многие художни-
ки — и наши, и иностранцьі из-за границьі — обещают
прислать свои произведения, в том числе Орас Верне,
Гюден и Штейбен168. Приезжайте, ради самого Апол-
лона и девяти его прекрасних сестриц169.

До сих пор моя программа идет тупо. Не знаю, что
дальше будет. Композицией Карл Павлович доволен,
больше ничего не могу вам о ней сказать. С будущей
недели примусь вплотную, а до сих пор я ее как будто
бегаю. Не знаю, что зто значит. Ученица моя,— и та

168 Верне, Гюден, Штейбен — художники XIX ст.

169 Аполлон — у давньогрецькій і давньоримській міфології бог
мудрості, покровитель мистецтва; дев’ять його сестер — музи,
покровительки мистецтв.
уже начинает понукать меня. Ах, если б я вам мог рас-
сказать, как мне нравится зто простое доброе семей-
ство. Я у них как сьш родной. Про тетушку и говорить
нечего: она постоянно добрая и веселая. Нет, угрюмьш
и молчаливьій дядюшка, и тот иногда оставляет свои
бумаги, садится с нами около шумящего самовара и
исподтишка отпускает шуточки, разумеется, самьіе
незамьісловатьіе. Я иногда позволяю себе роскошь, ра-
зумеется, когда лишняя копейка зазвенит в кармане:
угощаю их ложей третьего яруса в Александринском
театре, и тогда всеобщее удовольствие безгранично,
особенно если спектакль составлєн из водевилей.
А ученица и модель моя несколько дней после такого
спектакля и во сне, кажется, поет водевильньїе купле-
ти. Я люблю или, лучше сказать, обожаю все прекрас-
неє как в самом человеке, начииая с его прекрасной
наружности, так само, если не больше, и возвьішенное,
изящное произведение ума и рук человека. Я в восхи-
щении от светски-образованной женщиньї и мужчи-
ни тоже. У них все, начиная от виражений до движе-
ний, приведено в такую ровную, стройную гармонню,
у них во всех пульс, кажется, одинаково бьетея. Дурак
и умница, флегма и сангвиник,— зто редкие явлення,
да едва ли они и существуют между ними, и зто мне
бесконечно нравится,— ненадолго, однако ж. Зто,
может бить, потому, что я родилея и вирос не между
ними, а грошовим воспитанием своим и подавно не
могу равняться с ними, и потому-то мне, несмотря на
всю очаровательную прелесть их жизни, мне больше
нравится семейннй [бьіт] простих людей, таких, на-
пример, как мой соседи. Между ними я совершенно
спокойньїй, а там все чего-то как будто боишься. По-
следнее время я и у Шмидтов чувствую себя неловко
и не знаю, что бьі зто значило. Бьіваю я у них почти
каждое воскресенье, но не засиживаюсь, как зто пре-
жде бьівало. Может бьіть, зто оттого, что нету мило-
го незабвенного Штернберга между нами. А кстати,
о Штернберге. Я недавно получил от него письмо из
Рима. Да и чудак же он препорядочньїй! Вместо соб-
ственньїх впечатлений, какие произвел на него веч-
ннй город, он рекомендует мне: и кого же вьі думає-
те? — Дюпати170 и Пиранези171. Вот чудак! Пишет, что
у Лепри видел он великий собор художников, в том
числе и Иванова172, автора будущей картиньї «Иоанн
Предтеча проповедует в пустьше». Русские художни-
ки подтрунивают исподтишка над ним, говорят, что
он совсем завяз в Понтийских болотах и все-таки не
нашел такого живописного сухого пня с открьітьіми
корнями, которьій ему нужен для третьего плана сво-
ей картиньї. А немцьі вообще в восторге от Иванова.
Еще встретил он, в кафе Греко, безмерно расфран-
ченного Гоголя, рассказьівающего за обедом самьіе
сальньїе малороссийские анекдоти. Но главное, что
он встретил при вьезде в вечньїй город, в виду купола
св. Петра и в виду бессмертного великана Колизея,—
зто качуча, грациозная, страстная, такая, как она єсть
в самом народе, а не такая чопорная, нарумяненная,

170 Дюпаті Шарль — французький письменник XVIII ст.

171 Піранезі Джованні Баттіста — італійський архітектор і гравер
XVIII ст.

172 Іванов Олександр (1806-1858)— видатний російський
художник.
как ее видим на сцене. «Вообрази себе,— пишет он,—
что знаменитая Тальони копия с копни с того ориги-
нала, которьій я видел бесплатно на римской улице».
Но для чего мне делать виписки? Я пришлю вам его
письмо в оригинале. Там вьі и про себя кое-что не-
безьштересное прочитаєте. Он, бедньїй, все еще вспо-
минает о Тарновской. Вьі ее часто видите. Скажите,
счастлива ли она со своим зскулапом? Если счаст-
лива, то не говорите ей ничего про нашего друга, не
тревожьте пустим воспоминанием ее тихого семей-
ного покоя. Если же нет, то скажите ей, что друг наш
Штернберг, благороднейшее создание в мире, любит
ее до сих пор так же искренно и нежно, как и прежде
любил. Зто усладит ее сердечную тоску. Как бьі че-
ловек ни страдал, какие би ни терпел испьітания, но
если он усльїшит одно приветливое, сердечное слово,
слово искреннего участия от далекого неизменного
друга, он забнвает гнетущее его горе хоть ненадолго,
хотя на час, на минуту. Он совершенно счастлив, а ми-
нута полного счастия, говорят, заменяет бесконечньїе
годи самих тяжельїх испитаний.

Прочитивая зти строки, ви улнбнетесь, обожаемьій
мой друже, и, чего доброго, подумаєте, не терплю ли
и я какого-нибудь испьітания, потому что так красно
рассуждаю об испьітании. Божусь вам, у меня ника-
ного горя, а так что-то взгрустнулось. Я совершенно
счастлив, да и может ли бить иначе, имея таких дру-
зей, как вьі и милий незабвенньїй Виля? Немногим из
людей вьшадает такая сладкая участь, как випала на
мою долю. И если би не ви, пролетела бьі мимо меня
слепая богиня, но вьі ее остановили над заброшенньїм
бедньїм замарашкой. О, Боже мой, Боже мой! я так
счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажет-
ся, я задохнуся от зтой полнотьі счастия, задохнуся
и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь
горе, хоть ничтожное, а то, сами посудите, что бьі я ни
задумал, чего бьі я ни пожелал, мне все удается. Все
меня любят, все ласкают, начиная с нашего великого
мазстро, а его любви, кажется, достаточно для совер-
шенного счастия.

Он часто заходит ко мне на квартиру, иногда даже
и обедает у меня. Скажите, мог ли я тогда думать о та-
ком счастии, когда я в первьій раз увидел его у вас
в зтой самой квартире? Многие и весьма многие
вельможи-царедворцьі не удостоеньї такого великого
счастия, каким я, неизвестньїй нищий, пользуюсь.
Есть ли на свете такой человек, которьій не позавидо-
вал бьі мне в настоящее время?

На прошедшей неделе заходит ко мне в класе, взгля-
нул на мой зтюд, сделал наскоро кое-какие замечания
и вьізьівает меня на пару слов в коридор. Я думал, что
и Бог знает какой секрет, и что же? Он предлагает мне
ехать с ним вместе на дачу к Уваровьім обедать. Мне
не хотелось оставить класе, и я начал бьіло отгова-
риваться, но он мой резоньї назвал школьничеством
и неуместньїм прилежанием и [сказал?], что один
класе — ничего не значит пропустить.

— А главное,— прибавил он, я вам дорогою прочи-
таю такую лекцию, какой вьі и от профессора естети-
ки никогда не усльїшите.

Что я мог сказать на зто? Убрал палитру и кисти,
переоделея и поехал. Дорогой, однако ж, и помину не
бьіло об зстетике. За обедом, как обикновенно, бьіл
веселий общий разговор, а после обеда уже началась
лекция. Вот как бьіло дело.

В гостиной, за чашкой кофе, старик Уваров завел
речь о том, как бьіетро летят часи и как мьі не доро-
жим зтими алмазними часами.— Особенно юноши,—
прибавил старик, глядя на енновей своих.

— Да вот вам животрепещущий пример,— подхва-
тил Карл Павлович, показьівая на меня: — он сегодня
оставил класе, чтоб только побаклушничать на даче.

Меня как кипятком обдало, а он, ничего не заме-
чая, прочитал мне такую лекцию о всепожирающем
бнетролетящем времени, что я теперь только почув-
ствовал и понял символическую статую Сатурна,
пожирающего детей своих. Вся зта лекция бьіла про-
читана с такой любовью, с такой отцовской любовью,
что я тут, в присутствии всех гостей, заплакал, как ре-
бенок, уличенньїй в шалости.

После всего зтого, скажите, чего мне еще недоста-
ет? Вас! Только одного вашего присутствия недостает
мне. О! дождусь ли я той великой радостной минути,
в которую обниму вас, моего родного, моего искрен-
него друга! А знаєте что? Не напишите вьі мне, что вьі
приедете ко мне к святой, я непременно посетил би
вас прошедшею зимой. Но, видно, святьіе в небе по-
завидовали моєму земному счастию и не допустили
зтого радостного свидания.

Несмотря, однак© ж, на всю полноту моего счастия,
мне иногда бнвает так невьіносимо грустно, что я не
знаю, куда укриться от зтой гнетущей тоски. В зти
страшно продолжительньїе минути одна только оча-
ровательная моя ученица имеет на меня благотворнеє
влияние. И как бьі мне хотелось тогда раскрьіть ей мою
страдающую душу, разлиться, растаять в слезах перед
нею... Но зто оскорбит ее девственную скромность,
и я себе скореє лоб разобью о стену, чем позволю оскор-
бить какую бьі то ни бьіло женщину, тем более ее, ее —
прекрасную и пренепорочную отроковицу.

Я, кажется, писал вам прошедшей осенью о моем на-
мерении написать с нее весталку в репсіапі прилежной
ученице. Но зимою трудно бьіло достать лилии или бе-
лой розьі, а главное, мне мешал несносньїй мичман. Те-
перь же зти препятствия устраненьї, и я думаю между
делом, т. е. между программою, привести в исполнение
мой задушевний проект, тем более зто возможно, что
программа моя немногосложна, всего три фигурьі. Зто
Иосиф толкует сни своим соузникам173 — виночерпию
и хлебодару. Сюжет старий, избитнй, и позтому-то
нужно хорошенько его обработать, т. е. сочинить. Ме-
ханической работьі тут немного, а впереди еще с лиш-
ком три месяца времени. Вьі мне пишете о важности
моей, бить может, последней программн и советуете
как можно прилежнее изучить ее, или, как ви говорите,
проникнуться ею. Все зто прекрасно, и я совершенно
убежден в необходимости всего зтого. Но, единствен-
ннй мой друже, я боюся виговорить: «Весталка» меня
более и постоянно занимает, а программа — зто второй

173 Йдеться про біблійного героя Йосифа, що, перебуваючи в
темниці, тлумачив сни двох разом із ним ув’язнених царедвор-
ців єгипетського фараона — придворного виночерпія і придво-
рного хлібодара.
план «Весталки». И как я ни стараюсь поставить ее на
первьій план,— нет, не могу, уходит, и что бьі зто зна-
чило — не знаю. Думаю прежде окончить «Весталку»
(она у меня уже давно начата). Окончу, да и с рук до-
лой, тогда свободнее примуся за программу.

Программа! Я что-то недоброе предчувствую с моєю
программой. И откуда берется зто роковое предчув-
ствие? Не отказаться ли мне от нее до следующего
года? Но потерять год времени! Чем вознаградится
зта потеря? — Верньїм успехом. А кто поручится за
зтот успех? Не правда ли, я болен? Я, действительно,
немножко как будто бьі рехнулся, я становлюсь по-
хожим на «Метафизика» Хемницера. Бога ради, при-
езжайте, восстановите мою падающую душу.

Какой же я бессовестньїй згоист! На каком основа-
ний я почти требую вашего визита? Во имя какой ра-
зумной идеи вьі должньї оставить ваши занятия, ваши
обязанности и ехать за тисячу верст для того только,
чтобьі увидеть какого-то полуидиота?

Прочь недостойное малодушне! Ребячество, ни-
чего больше, а я уже, слава Богу, допущен к про-
грамме на первую золотую медаль. Я уже человек
кончающий... нет, нет, художник, начинающий
свою, бьіть может, великую карьеру. Мне стидно
перед вами, мне стьідно самого себя. Если только
не имеете крайней надобности, то, Бога ради, не
ездите в столицу, не приезжайте по крайней мере,
до тех пор, пока я не окончу мою программу и мою
задушевную «Весталку». А тогда, если приедете,
т. е. к вьіставке, о, тогда моя радость, моє счастие
будет бесконечно.
Еще одно и странное, и постоянное моє желание: мне
ужасно хочется, чтобьі вьі хоть мимоходом взглянули
на модель моей «Весталки», т. е. на мою ученицу. Не
правда ли, странное, смешное желание? Мне хочет-
ся показать вам ее, как самое лучшее, прекраснейшее
произведение божественной природи. И, о самолю-
бне! — как будто и я споспешествовал нравственному
украшению зтого чудного создания, т. е. вьіучил русской
грамоте. Не правда ли, я бесконечно самолюбив? А кро-
ме шуток, грамотность придала ей какую-то особенную
прелесть. Один маленький недостаток в ней, и зто ма-
ленькое несовершенство недавно я заметил: она, как
мне кажется, неохотно читает. А тетенька ее давно уже
перестала восхищаться своей грамотницей Пашей. По-
сле праздников дал я ей прочитать «Робинзона Крузо».
Что ж бьі вьі думали? Она в продолжение месяца едва-
едва прочла до половини. Признаюсь вам, такое равно-
душие меня сильно огорчило, так огорчило, что я начал
уже раскаиваться, что и читать ее вмучил. Разумеется,
я ей зтого не сказал, а только подумал. Она же как буд-
то подслушала мою думу. На другой же день дочитала
книгу и ввечеру за чаєм с таким непритворньїм увлече-
нием и с такими подробностями рассказала бессмерт-
іюе творение Дефо своей равнодушной тетеньке, что
я готов бнл расцеловать свою умницу-ученицу. В зтом
отношении я нахожу много общего между ней и мною.
На меня иногда находит такое деревянное равнодушие,
что я делаюся совершенно ни на что не способен. Но
со мною, слава Богу, зти припадки непродолжительньї
бнвают, а она... и что для меня непонятно: с тех пор, как
оставил меня неугомонньїй мичман, сделалась как-то
особенно скромнеє, задумчивее и равнодушнее к кни-
га. Неужели она?.. Но я зтого допустить не могу: мич-
ман — создание чисто антипатическое, жесткое, и едва
ли может он заинтересовать женщину самой грубой ор-
ганизации. Нет, зто мьісль нелепая. Она задумьівается
и впадает в апатию просто оттого, что ее возраст такой,
как уверяют нас психологи.

Я вам надоедаю своей прекрасною моделью и уче-
ницей. Вьі, чего доброго, пожалуй, подумаєте, что
я к ней неравнодушен. Оно, действительно, на то по-
хоже. Она мне чрезвьічайно нравится, но нравится,
как что-то самое близкое, родное, нравится, как самая
нежная сестра родная.

Но довольно о ней. А кроме нее, в настоящее время
мне и писать вам больше не о чем. О программе те-
перь писать еще нечего, она едва подмалевана, да и по
окончании ее я вам писать не буду. Мне хочется, что-
бьі вн о ней в газете прочитали, а больше всего мне
хочется, чтобьі сами ее увидали. Я говорю с такою са-
моуверенностью, как будто уже все кончено, остается
только медаль взять из рук президента и туш на тру-
бах прослушать.

Приезжайте, мой незабвенньїй, мой сердечний друг!
Без вас мой [триумф] неполньїй будет, потому непо-
ЛНЬІЙ, что вьі один-единственньїй виновник моего на-
стоящего и будущего счастья.

Прощайте, мой незабвенньїй благодетель! Не обе-
щаю вам писать вскоре. Прощайте!

Р. 8. Бедньїй Демский и вскрьітия Невьі не дождал-
ся: умер, и умер как истинньїй праведник, тихо, спо-
койно, как будто бьі заснул. В больнице Марии Маг-
далиньї мне часто удавалося наблюдать за последни-
ми минутами угасающей жизни человека, но такого
спокойного, равнодушного расставанья с жизнью я не
видел. За несколько часов перед кончиной я сидел
у его кровати и читал вслух какую-то брошюру легко-
го содержания. Он слушал, закривши глаза, и по вре-
менам едва заметно приподнимались у него угльї рта,
зто бьіло что-то вроде ульїбки. Чтение продолжалось
недолго. Он раскрьіл глаза и, обратя их на меня, едва
сльїшно проговорил:

— И охота же вам на такие пустяки дорогеє время
тратить. И, переведя дух, прибавил:

—	Лучше бьі рисовали что-нибудь, хоть с меня.

Со мной, по обьїкновению, бьіла книжка, или так
назьіваемьій альбом, и карандаш. Я начал очерчивать
его сухой, резкий профиль. Он опять взглянул на
меня и сказал, грустно ульїбаясь:

—	Не правда ли, спокойная модель?

Я продолжал рисовать. Тихонько растворилася
дверь, и в дверях обернутеє чем-то грязньїм пока-
залося грязное лицо квартирной хозяйки, но, увидя
меня, спряталося, и дверь притворила[сь]. Демский,
не раскрьівая глаз, ульїбнулея и дал знак рукою, что-
бьі я наклонилея к нему. Я наклонилея. Он долго мол-
чал и, наконец, едва внятно, со вздрагиванием, про-
говорил:

—	Заплатите ей, Бога ради, за квартиру. Даст Бог,
сквитаємся.

Со мною не бьіло денег, и я тотчас пошел на квар-
тиру. Дома меня, не помню, что-то задержало,
тетушкин кофе или что-то в зтом роде,— не помию.
Пришел я к Демскому уже перед закатом солнца.
Комната его бьіла освещена ярко оранжевим светом
заходящего солнца, так ярко, что я должен бьіл на
несколько минут глаза зажмурить. Когда я раскрьіл
глаза и подошел к кровати, то под одеялом уже
остался только труп Демского, в таком точно поло-
жений, как я его оставил живьім. Складки одеяла не
сдвинулись с места, ульїбка на пол-линии не изме-
нилась, глаза закрити, как у спящего. Так спокойно
умирают только праведники, а Демский принадле-
жал к сонму праведников. Я сложил ему на груди
полуостьівшие руки, поцеловал его в холодное чело
и прикрьіл одеялом. Нашел хозяйку, отдал ей долг
покойника, просил распорядиться похоронами на
мой счет, а сам пошел к гробовщику. На третий день
пригласил я священника из церкви св. Станислава,
взял ломового извозчика, и с помощью дворника
винесли и поставили скромний гроб на роспуски
и двинулися с Демским в далекую дорогу. За гробом
шел я, патер Посяда и маленький причетник. Ни
одна нищая не сопутствовала нам, а их немало встре-
чалося дорогою. Но зти беднне тунеядцн, как голо-
дньїе собаки, носом чуют милостиню. От нас они не
предвидели подачи и не ошиблись: ненавижу я зтих
отвратительньїх промншленников, спекулирующих
именем Христовим. С кладбища пригласил я па-
тера на квартиру покойника, не с тем, чтобьі триз-
ну править, а затем, чтобн показать ему скромную
библиотеку Демского. Вся библиотека заключалась
в небольшом, едва сколоченном ящике и состояла из
пятидесяти с чем-то томов, большею частию исто-
рического и юридического содержания, на язьїках:
греческом, латинском, немецком и французском.
Учений патер весьма неравнодушно перелистьівал
греческих и римских классиков весьма скромного
издания, а я откладьівал книги только на француз-
ском язьіке. И странно, кроме Лелевеля, на поль-
ськом язьіке — только один крошечньш томик Миц-
кевича174, самого лубочного познанского издания,
больше ничего не бьіло. Неужели он не любил своей
родной литературьі? Не может бьіть! Когда библио-
тека бьіла разобрана, я взял себе французские книги,
а все остальньїе предложил ученому патеру. Добро-
совестньїй патер никак не соглашался приобрести
такое сокровище совершенно даром и предложил
на свой счет положить гранитную плиту над прахом
Демского. Я со своей сторони предложил половину
издержек, и мьі тут же определили величину и фор-
му плити и надпись сочинили. Надпись самая нехи-
трая: «ЬеопагсІ Оетзкі, тогі. аппо 18...». Покончив-
ши все зто и взявши всякий свою долю наследства,
мьі рассталися как давнишние приятели.

Странно, однако ж, неужели покойньїй Демский не
нриближал к себе и сам не приближался ни к кому,
кроме меня? В квартире его я никогда никого не
встречал, но когда виходили ми с ним на улицу, на
улице часто встречались его знакомьіе, по-приятель-
ски здоровались, а некоторьіе даже пожимали ему

17,1 Міцкевич Адам (1798-1855) — видатний польський поет, діяч
національно-визвольного руху.
руку. И все зто бьіли люди порядочньїе. И то правда,
так назьіваемьій порядочньїй человек посетит ли тру-
женика бедняка в его мрачной лачуге? Грустно! Бед-
ньіе порядочньїе люди!

Прощайте еще раз. Не забивайте меня, мой незаб-
венньїй благодетель».

Из зтого пространного и пестрого письма я вичи-
тал, во-первьіх, что художник мой, как и следует бьіть
истинному художнику, в вьісокой степени благород-
ний и кроткий человек. Простьіе люди не могут так
искренно, так бескорнстно прилепляться к таким
горьким, всеми покинутим беднякам, каков бнл по-
койник Демский. В зтой прекрасной, бескористной
привязанности я ничего не вижу особенного; зто
обьїкновенное следствие взаимного сочувствия ко
всему великому и прекрасному в науке и в челове-
ке. По своей природе и по завещанию нашего боже-
ственного учителя ми все должньї бить таковьі. Но,
увьі, весьма и весьма немногие из нас соблюли свя-
тую заповедь его и сохранили свою божественную
природу в любви и целомудрии. Весьма немногие!
И потому-то нам и кажется необьїкновенньїм чем-
то человек, любящий бескорнстно, человек истинно
благородний. Ми, как на комету, смотрим на такого
человека и, насмотревшись досита, чтоби наше гряз-
ное, себялюбивое существо не так резко самим нам
бросалось в глаза, начинаем и его, чистого, пачкать,
сначала скрьітой клеветой, потом явной, а когда и зта
не взяла, обрекаем его на нищету и страдания. Зто
еще счастье, если запрем в дом умалишенннх, а то
просто вешаем, как самого гнусного злодея. Горькая,
но, увьі, истина!

Я, однако ж, некстати зарапортовался.

Второе, что я вьічитал из нескладного письма моего
возлюбленного художника,— зто то, что он, сердеч-
ний, сам того не замечая, влюбился по уши в свою хо-
рошенькую вертлявую ученицу. Зто в порядке вещей,
зто хорошо, зто даже необходимо, тем более худож-
нику, а иначе закоптится сердце над академическими
зтюдами. Любовь єсть животворящий огонь в душе че-
ловека, и все, созданное человеком под влиянием зтого
божественного чувства, отмечено печатью жизни и по-
ззии. Все зто прекрасно, но только вот что: зти, как на-
зьівает их Либельт175, огненньїе души удивительно как
неразборчивьі в деле любви. И часто случается, что ис-
тинному и самому восторженному поклоннику красо-
ти вьшадает на долю такой нравственно безобразний
идол, что только дим кухонного очага ему впору, а он,
простота, курит перед ним чистейший фимиам. Очень
и очень немногим зтим огненним душам сопутствовала
гармония. От Сократа, Бергхема и до наших дней одна
и та же безобразная нескладица в обнденной жизни.
И, к большому горю, зти огненньїе души влюбляются
совсем не по-кавалерийски, а хуже всякого самого ми-
зерного пехотинца, т. е. на всю жизнь. Вот что для меня
непонятно и чего я боюся в моем художнике.

Пожалуй, и он, по примеру всемирньїх гени-
ев, закабалит свою нежную, восприимчивую душу

175 Лібельт Кароль (1807-1875) — польський філософ і теоретик
мистецтва.
какому-нибудь сатане в юбке. И хорошо еще, если он,
подобно Сократу и Пуссену, шуточкой отделается от
домашней сатаньї и пойдет своєю дорогой, а в проти-
вном случае— прощай, искусство и наука, прощай,
поззия и все очаровательное в жизни, прощай навеки.
Сосуд разбит, драгоценное миро пролито и с грязью
смешано, а лучезарньїй светильник мирной артистичес-
кой жизни погас от ядовитого дьіхания домашней медя-
ницьі. О, если бн могли зти светочи мира обойтись без
семейного счастия, как бьі прекрасно бьіло! Сколько бьі
великих произведений не потонуло в зтом домашнем
омуте, а остались бьі на земле в назидание и наслажде-
ние человечеству. Но, увьі! и для гения, вероятно, как и
для нашего брата, домашний камин и семейньїй кружок
необходим. Зто, верно, потому, что для души, чувству-
ющей и любящей все возвьішенно-прекрасное в при-
роде и в искусстве, после високого наслаждения зтой
обаятельной гармонией необходим душевний отдьіх, а
сладкий зтот успокоитель утомленного сердца может
существовать только в кругу детей и доброй, любящей
жени. Блажен, стократ блажен тот человек и тот худож-
ник, чью так несправедливо назьіваемую прозаическую
жизнь осенила прекрасная муза гармонии. Его блажен-
ство, как господний [мир], необьятно.

В наблюдениях своих по делу семейного счастия
я вот что заметил. Замечание моє относится вооб-
ще к людям, но в особенности к вдохновенннм по-
клонникам всего благого и прекрасного в природе.
Они-то, бедньїе, и бьівают тяжкою жертвою своего
обожаемого идола — красоти. И их винить нельзя,
потому что красота вообще, а красота женщинн в
особенности, действует на них всесокрушительно.
Иначе и бьіть не может, а зто-то и єсть мутньїй,
всеотравляющий источник всего прекрасного и
великого в жизни.

— Как так? — закричат неистовьіе юноши.— Кра-
савица Богом создана для того только, чтобьі
услаждать нашу исполненную слез и треволнений
жизнь.— Правда, назначение ее от Бога такое, да она-
то или, лучше сказать, мьі ухитрилися изменить ее
вьісокое божественное назначение и сделали из нее
бездушного, безжизненного идола. В ней одно чув-
ство поглотило все другие прекрасньїе чувства,— зто
згоизм, порожденньїй сознанием собственной все-
сокрушающей красоти. Мьі еще в детстве дали ей
почувствовать, что она будущая раздирательница и
зажигательница сердец наших. Правда, мьі ей только
намекнули, но она так зто бьістро смекнула, так глу-
боко поняла и почувствовала зту будущую силу, что
с того же рокового дня сделалася невинной кокет-
кой и домогильной поклонницей собственной кра-
соти. Зеркало сделалося единственньїм спутником
ее жалкой одинокой жизни. Ее не может переменить
никакое воспитание в мире. Так глубоко упало слу-
чайно брошенное нами зерно себялюбия и неизлечи-
мого кокетства.

Таков результат моих наблюдений над красавица-
ми вообще, а над привилегированньїми красавицами
в особенности. Привилегированная красавица ни-
чем не может бьіть кроме красавицьі — ни любящей
кроткою женою, ни доброй, нежной матерью, ни даже
пламенной любовницей. Она деревинная красавица
и ничего больше. И бьіло бьі глупо с нашей стороньї
и требовать чего-нибудь больше от дерева.

Вот почему я и советую любоваться зтими прекрас-
ними статуями издали, но никак с ними не сближать-
ся, а тем более не жениться, в особенности художни-
кам и вообще людям, посвятившим себя науке или ис-
кусству. Если необходима красавица художнику для
его любимого искусства, для зтого єсть натурщиць!,
танцовщицьі и прочие мастерицьі цеховьіе, а в доме
ему, как и простому смертному, необходима добрая,
любящая женщина, но никак не привилегированная
красавица. Она, привилегированная красавица, на
одно только мгновение осветит яркими ослепитель-
ньіми лучами радости мирную обитель любимца Бо-
жия, а потом, как от мелькнувшего метеора, так от
зтой мгновенной радости и следа не останется. Краса-
вице, как и истинной актрисе, необходима толпа по-
клонников, истинньїх или ложньїх, для нее все равно,
как для древнего идола: бьіли бьі поклонники, а без
них она как и древний кумир,— прекрасная мрамор-
ная статуя и ничего больше.

Не всякое слово в строку,— говорит наша пословица,
бьівают же исключения и между красавицами: приро-
да бесконечно разнообразна. Я глубоко верую в зто
исключение, но верю как в самое необьїкновенное яв-
ление; потому я так осторожен в своем веровании, что
прожил уже между порядочньїми людьми с лишком
полвека, а такого чудного явлення не случилось мне
видеть. А нельзя сказать, чтобьі я принадлежал к чис-
лу мизантропов или к числу беспардонньїх хулителей
всего прекрасного. Напротив, я самьій неистовьій по-
клонник прекрасного как в самой природе, так и в бо-
жественном искусстве.

Недавно со мною вот что случилось. Далеко, очень да-
леко от порядочного или цивилизованного общества, в
захолустьи, почти необитаемом, досталось мне случай-
но прозябать довольно не короткеє время, и в зто са-
мое захолустье залетела, только не случайно, светская
красавица,— такою, по крайней мере, она впоследствии
сама себя називала. Вот я знакомлюсь, а я, нужно вам
заметать, на знакомства не очень туг. Знакомлюсь, на-
блюдаю новую знакомку-красавицу, и — о чудо из чудес!
Ни тени сходства с прежде виденньїми мною красави-
цами. — Не одичал ли я в зтой пустине? — думаю себе.
Нет, во всех отиошениях прекрасная женщина: и умная,
и скромная, и даже начитанная, и, что назнвается, ни
тени кокетства. Мне совестно самому стало моей на-
блюдательности, и я всякую недоверчивость в сторону
и делаюся не то что поклонником,— зто ремесло мне не
далось,— а делаюся добрим, искренним приятелем. Не
знаю, за что, но и я ей понравился, и ми сделались по-
чти друзьями. Я не навосхищаюсь моим открьітаем, так
даже, что в старом сердце пошевелилось [нечто] больше
обнкновенной простой привязанности, и я чуть-чуть
било не сьіграл роль водевильного старого дурака. Слу-
чай спас, и самий обнкновенньїй случай. Однаждн по-
утру,— я бьіл принят ими в доме как свой, так что они
меня часто на утренний чай приглашали,— так однаждьі
поутру я заметил у нее над самим затьілком в мелкие
косички заплетенньїе волоси. Мне зто открнтае не по-
правилось. Я прежде думал, что у нее естественно зави-
ваются волоси на затьілке, а зто вот что. И зто-то самое
открьітие остановило меня к признанню в любви. Я сно-
ва стал простим добрим приятелем. Почти ежедневно
разговаривая о литературе, музьіке и прочих искусствах,
с образованной женщиной совестно же сплетничать. В
зтих разговорах я заметил, и то уже на другой год, что
она весьма поверхностна и о прекрасном в искусстве
или в природе говорит довольно равнодушно. Зто не-
много поколебало мою веру. Далее, нет на свете на не-
мецком и русском язьіке такой книги, которой бьі она не
читала, и ни одной не помнит. Я спросил причину. Она
сослалася на какую-то женскую болезнь, которая отши-
бла у нее память еще в девицах. Я простодушно пове-
рил. Только замечаю: какие-нибудь пошленькие стиш-
ки, читанньїе ею еще в девицах, она и теперь читает на-
изусть. После зтого мне стало совестно говорить с нею о
литературе, а после зтого вскоре я заметил, что у них ни
одной книжки в доме, окреме памятной на текущий год.
По вечерам зимою она играла в карти, если собиралась
партия, но зто из приличия, а того и не замечал, что она
бьіла ужасно не в духе, ежели ей не удавалось составить
партию,— у нее сейчас же начинала страшно голова бо-
леть. Если же партия собиралась у мужа, то она, как ни в
чем не бьівало, садилась около стола и смотрела в картьі
игроков, как бьі в свои собственньїе картьі, и зто милое
занятие часто продолжалось у нее далеко за полночь. Я,
как только напиналась зта бездушная сцена, сейчас же
уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую пре-
красную женщину за таким бесчувственньїм занятием.
Я тогда совершенно разочаровьівалея, и она казалась
мне тогда полином или, вернее, настоящей привилеги-
рованной красавицей.
И если бьі продлилось ее уединение еще год-другой
в зтом темном углу без кровожадньїх обожателей, т. е.
без львов и онагров, я уверен, что она бьі одурела или
сделалась бьі настоящей идиоткой. Состояния полу-
идиотки она уже достигла, а я-то, я-то, простофиля,
вообразил себе, что вот, наконец, открьіл Зльдорадо176,
а зто Зльдорадо — просто деревинная кукла, на кото-
рую я впоследствии не мог смотреть без отвращения.

Прочитьівая зту грозную сентенцию красавицам,
иной подумает, что я второй Буонаротти в зтом
роде,— ничего не бьівало. Такой же самьій поклон-
ник, как и любой из леопардов, а может бьіть, еще и
неукротимее. А дело в том, что люблю открьівать мой
убеждения во всей их наготе, несмотря на чин и зва-
ние. Притом же я зто делаю теперь собственно для
друга моего художника, а не с намерением печатать
своє мнение о красавицах. Боже меня сохрани от зтой
глупости. Да меня тогда сестра родная готова б бьіла
повесить на первой осине, как Иуду-предателя. Впро-
чем, она не красавица; ее нечего опасаться.

Где же начало зтого зла? А вот где: начало в вос-
питании. Если нежньїх родителей Бог благословит
красавицей дочечкой, они сами начинают ее портить,
предпочитая ее другим детям, а об образовании своей
любимицьі они вот [что] думают и даже говорят: —
Зачем напрасно убивать дитя над пустою книгою?
Она и без книги и даже без приданого сделает себе

176 Ельдорадо — фантастична країна в іспанських легендах і каз-
ках; в переносному значенні — земний рай.
блестящую карьеру.— И красавица, действительно,
делает блестящую карьеру. Предсказание родителей
сбьілось, чего же больше. Зто начало зла. А продо-
лжение (я, впрочем, не уверяю, а только предпола-
гаю), продолжение вот где.

Наше любезное славянское племя хотя и причис-
ляется к семейству кавказскому, но наружностию
своєю немногим взяло перед племенами финским
и монгольским. Следовательно, у нас красавица —
явление весьма редкое. И зто редкое явление, едва
только из пеленок, мьі начинаем его набивать сво-
ими нелепьіми восторгами, себялюбием и прочею
дрянью и, наконец, делаем из нее деревинную куклу
на шарнирах, наподобие той, какую живописцьі упо-
требляют для драпировок.

В странах, которьіе Бог благословил породою пре-
красних женщин, там они должньї бьіть обьїкновен-
ньіми женщинами, а обмкновенная женщина, по-
моему, єсть самая лучшая женщина.

К чему же зто я развел такую длинную рацею о раз-
дирательницах сердец человеческих, в том числе
и моего? Кажется, в назидание моєму другу. Но я ду-
маю, что зто наставление будет для него совершенно
лишнее. Да и весталка его, сколько мог я заключить
из его описаний, едва ли способна залезть поглубже
в сердце художника, которьій так прекрасно чувству-
ет и понимает все возвьішенно-прекрасное в приро-
де, как мой приятель. Зто должна бить бьістроглазая,
курносенькая плутовка, вроде швеи или бойкой гор-
ничной, а подобньїе субьектм не редкость, и они со-
вершенно безопасньї.
А вот такие субьектьі, как ее шелковая тетушка, они
гоже не редки, но чрезвьічайно опасньї. Тетушка ее,
хотя и сладко он ее описьівает, напоминает мне гого-
левскую сваху, которая отвечает на вопрос искателя
певестьі, оженит ли она его: — Ох, оженю, голубчик!
Да так ловко, что и не усльїшишь.— Приятель мой,
разумеется, не имеет ничего общего с гоголевским
героєм, и в зтом отношении я за него почти не спаса-
юсь. Огонь первой любви хотя и жарче, но зато и ко-
ропе. Но опять, как подумаю, нельзя и не опасаться,
потому что зти удивительньїе браки без усльїшанья
очень часто случаются не только с умньїми, но даже
с осторожньїми людьми, а в друге моем я большой
осторожности не предполагаю, зта добродетель — не
художника. На всякий случай, я написал ему пись-
мо, разумеется, не назидательное (Боже меня со-
храни от зтих назидательньїх посланий). Я написал
ему дружески-откровенно, чего я опасаюсь и чего он
должен опасаться, указал ему без церемонии на ми-
лую тетеньку, как на самую главную и самую опас-
ную западню. На письмо моє я не получил, однако
ж, ответа, вероятно, оно ему не понравилось. А зто
худой знак. А впрочем, в продолжение лета он бьіл
занят программой, так немудрено, что мог и забьіть о
моем письме.

Прошло лето, прошел сентябрь и октябрь месяц,
приятель мой ни слова. Читаю в «Пчеле»177 разбор
виставки, бойко написанньїй, должно бьіть, Куколь-
ником. «Весталку» моего друга превозносят до небес,

177 «Северная пчела» — щоденна петербурзька газета.
а о программе ни слова. Что бьі зто значило? Не-
ужели она ему не удалась? Я написал ему еще пись-
мо, прося его обьяснить мне своє упорное молчание,
о программе и вообще о его занятиях не упоминая
ни слова, зная из опьіта, как неприятно отвечать на
приятельский вопрос: — Каково идет работа? — когда
работа идет скверно. Через месяца два получил я на
письмо моє ответ, ответ лаконический и крайнє бес-
толковьій. Он как бьі стьідился или боялся вьісказать
мне откровенно то, что его терзало, а его что-то ужас-
но терзало. Между прочим, в письме своем он наме-
кает на какую-то неудачу (вероятно, на программу),
которая его чуть в гроб не свела, и если он существует
на свете, то существованием своим он обязан добрим
своим соседям, которьіе в нем приняли самое живое,
самое искреннее участив, что он теперь почти ниче-
го не работает, страдает и душевно, и физически и не
знает, чем все зто кончится.

На все зто я [смотрел], разумеется, как на преувели-
чение. Зто обьїкновенно в молодьіх восприимчивьіх
натурах: они всегда делают из мухи слона. Мне хо-
телося узнать что-нибудь обстоятельнее о его поло-
жений; меня что-то беспокоило. Но как, от кого? От
самого его я толку не добьюсь. Я обратился к Михай-
лову, прося его написать мне все, что он знает о моем
друге. Обязательньїй Михайлов не заставил долго
ждать своего оригинального и откровенного посла-
ння. Вот что написал мне Михайлов.

«Друг твой, брат, дурак, да еще какой дурак. От со-
творения мира не бьіло еще такого необьїкновенного
дурака. Ему, видишь ли, не удалась программа, что
же он сделал с отчаяния, вот уже не отгадаешь: же-
нился, ей-Богу, женился. И знаешь, на ком? На сво-
ей весталке, да еще на беременной! Вот потеха: бе-
ременная весталка. И, как он сам говорит, беремен-
ность именно и заставила его жениться. Но не думай,
чтобьі он сам бьіл причиной зтого греха. Ничего не
бьівало, зто бестия мичман напакостил,— она сама
созналась. Молодец мичман! Накуралесил да и уехал
себе в Николаев, как ни в чем не бьівало. А твой-то
великодушний дурак и — как кур во щи. Куда, го-
ворит, она теперь денется? Кто ее приютит теперь,
бедную, когда родная тетка вьігоняет из дому? Взял
да и приютил. Ну, скажи сам, видал ли тьі подобно-
го дурака на белом свете? Верно, и не сльїхал даже.
Правду сказать, беспримерное великодушне или,
вернее, беспримерная глупость. Зто все еще ничего,
а вот что до бесконечности смешно: он написал с нее
свою «Весталку», с беременной, да как написал! про-
сто прелесть! Такого, такой наивно-невинной пре-
лести я еще не видьівал ни на картине, ни в природе.
На вьіставке толпа от нее не отходила. Она сделала и
публике такой шум, как, помнишь, когда-то сделала
«Девушка с тамбурином» Тьіранова178. Превосходная
вещь! Сам Карл Павлович перед нею много раз оста-
навливался, а зто что-нибудь да значит. Ее купил ка-
кой-то богатьій вельможа и хорошо заплатил. Копий
и литографий с нее — во всех лавках и на всех пере-

178 Тиранов Олексій — російський художник XIX ст., учень
К. Брюллова.
крестках, одним словом, успех полньїй. А он, дурак,
женился. На днях я заходил к нему и нашел в нем
какую-то неприятную перемену. Тетушка, кажется,
его прибрала к рукам. У Карла Павловича он никог-
да не бьівает,— вероятно стьідится. Начал он со своей
женьї и не со своего дитяти Мадонну с предвечньїм
младенцем, и если он кончит так хорошо, как начал,
то зто превзойдет «Весталку». Зкспрессия младенца
и матери удивительно хороша. Как зто ему не уда-
лась программа, я удивляюсь. Не знаю, допустят ли
его, как женатого, будущий год к конкурсу; кажется,
нет. Вот все, что я могу тебе сообщить о твоем бестол-
ковом друге. Прощай! Карл Павлович наш не совсем
здоров; весною думает начать работать в Исаакиев-
ском соборе.

Твой М.»

Невьіразимая грусть овладела мною по прочтении
зтого простого приятельского письма. Блестящую
будущность моего любимца, моего друга я видел уже
оконченною, оконченною на самом рассвете лучезар-
ной славьі, но помочь горю уже бьіло невозможно.
Как человек, он поступил неблагоразумно, но в вьі-
сокой степени благородно. Будь он простой живо-
писец-ремесленник, зто собьітие не имело бьі на его
занятия никакого влияния, но на него, на художника,
на художника истинно пламенного, зто может иметь
самое гибельное влияние. Потерять надежду бьіть по-
сланньїм за границу на казенний счет — зтого одного
достаточно, чтобьі уничтожить самую сильную знер-
гию. На свой счет побивать за границей — об зтом
ему теперь и думать нечего. Если усиленньїй труд
и даст ему средства, то жена и дети отнимут у него зти
бедньїе средства прежде, нежели он подумает о Риме
и его бессмертньїх чудесах.

Итак,

Италия, счастливьій край,
Куда в волшебном упоеньи
Летит младое вдохновенье
Узреть мечтательньїй свой рай,—
зтот счастливьій, очаровательньїй край закрьілся
для моего друга навсегда. Разве какой необьїкно-
венньїй случай раскроет ему двери зтого не мечта-
тельного рая. Но зти случай весьма и весьма даже
редки. У нас перевелися те истинньїе покровители,
которьіе давали художнику деньги, чтобьі он ехал за
границу и учился. У нас теперь если и рискнет ка-
кой-нибудь богач на подобную роскошь, то из одно-
го только детского тщеславия: он берет художника с
собою вместе за границу, платит ему жалованье, как
наемному лакею, и обращается с ним как с лакеєм,
заставляет его рисовать отель, где он остановился,
или морской берег, где жена его принимает морские
ванньї, и тому подобньїе весьма нехудожественньїе
предметьі, а простофили барабанят: — Вот истинньїй
любитель и знаток изящного, художника с собою во-
зил за границу! — Бедньїй художник! Что в твоей
кроткой душе совершается при зтих неистовьіх глу-
пьіх возгласах? Не завидую тебе, бедньїй поклонник
прекрасного в природе и искусстве. Тьі, как говорит-
ся, бьіл в Риме и Папьі не видал, и слава, что тьі бьіл
за границею, тебе должна казаться жесточайшим
упреком. Нет, лучше с котомкой идти за границу, не-
жели с барином ехать в карете, или вовсе отказаться
видеть

Мечтательньїй свой рай,
а приютиться где-нибудь в уголку своего прозаичес-
кого отечества и втихомолку поклоняться божествен-
ному кумиру Аполлона.

Глупо, удивительно как глупо распорядился сво-
єю будущностию мой приятель. Вот уже недели две,
как я ежедневно прочитнваю откровенное письмо
Михайлова и все-таки не могу убедиться в истине
зтой непростительной глупости. До того не верится,
что мне приходит иногда мьісль побивать самому в
Петербурге и собственньїми глазами увидеть зту от-
вратительную истину. Если бьі зто бьіло каникуляр-
ное время, я и не задумался бьі, но, к несчастию, те-
перь учебньїе месяцьі, следовательно, отлучка если и
возможна, то только двадцативосьмидневная, а в по-
ловину отих дней что я могу сделать для него? Ровно
ничего,— увижу разве только то, чего бьі не желал и
во сне видеть. Подумавши хорошенько и оправив-
шись от первого впечатления, я решился ждать, что
скажет старий Сатурн, а между тем завести посто-
янную переписку с Михайловьім. На его письма я
потерял на-дежду, а надежда на письма Михайлова
совершенно не сбилася. Рассчитивая на Михайлова,
я упустил из виду, что зтот человек менее всего спо-
собен к постоянной переписке, и если я получил от
него ответ на моє письмо, и так скоро, как и не ожи-
дал, то я должен бил считать зто осьмим чудом, и по
одному письму никак не должно било рассчитнвать
па постоянную переписну. Делать нечего, ошибся, да
и кто же не ошибается? Сгоряча я написал ему не-
сколько писем и в ответ не получил ни одного. Зто
меня не остановило, я — еще, и чем далее, тем чув-
ствительнее. В ответ ни слова. Наконец, я вьішел из
себя и написал ему грубое и самое недлинное письмо.
Зто подействовало на Михайлова, и он прислал мне
ответ такого содержания:

«Удивляюся, как у тебя [хватает] терпения, време-
ни и, наконец, бумаги на твои уморительньїе, чтоб не
сказать глупьіе, письма. И о ком тн пишешь? О дура-
ке. Стоит ли он того, чтобьі о нем думать, не только
писать, да еще такие уморительньїе письма, как тьі
пишешь? Плюнь тьі на него,— пропавший человек,
ничего больше. А чтобьі тебя утешить, то я вот еще
что прибавлю: он вместе с женою и мамашею, как он
ее величает, начал тянуть проволоку, т. е. принялся
за сивуху. Сначала он повторял все свою «Вестал-
ку», и повторял до того, что и на толкучем переста-
ли брать его копии; потом принялся раскрашивать
литографии для магазинов, а теперь не знаю, что он
делает. Вероятно, пишет портрети по целковому с
рьіла. Его никто не видит, забился где-то в Двадця-
тую линию. В угоду твою я пошел его отьіскивать на
прошлой неделе. Насилу нашел его квартиру у са-
мого Смоленского кладбища. Самого его не застал
дома, жена сказала, что на сеанс ушел к какому-то
чиновнику. Полюбовался его неоконченной «Ма-
донной» и, знаешь ли, мне как-то грустно стало: за
что, подумаешь, пропал человек. Не дождавшися его
самого, я ушел, и с хозяйкой не простился — мне она
показалась отвратительною.

Карл Павлович, несмотря на болезнь, начал работать
в Исаакиевском соборе. Доктора советуют ему оста-
вить работу до будущего года и уехать на лето за грани-
цу, но ему не хочется расставаться с начатой работой.
Что тьх не приедешь хоть на короткеє время в Питер,
хоть только [взглянуть] на чудеса нашего чудотворца
Карла Павловича? Да и своим бьі дураком полюбовал-
ся. Тьх, кажется, тоже женилея, только не признається?
Не пиши ко мне, отвечать не буду. Прощай!

Твой М:».

Боже мой! Неужели одна-единственная причина,
зта несчастная женитьба, могла так внезапно, так бьі-
стро уничтожить гениального юношу! Другой причи-
ни не бьіло. Печальная женитьба!

С нетерпением ожидал я каникул. Наконец, зкзаменьх
кончились, я взял отпуск, и марш в Петербург. Карла
Павловича я уже не застал в Петербурге. Он, по сове-
ту врачей, оставил работу и уехал на остров Мадеру179.
С большим трудом нашел я Михайлова. Зтот оригинал
никогда не имел своей постоянной квартири, а жил
как птица небесная. Я встретил его на улице об руку с
удалим мичманом, теперь уже лейтенантом. Не знаю,
каким родом он очутилея снова в Петербурге. Я не мог
смотреть на зтого человека. Поздоровавшись с Михай-
ловнм, я отвел его в сторону и начал спрашивать адрес

179 Острів Мадера — острів в Атлантичному океані, кліматичний
курорт для людей, хворих на легені і серце.
моего приятеля. Михайлов сначала захохотал, а потом,
едва удерживая смех, он обратился к мичману и сказал:

—	Знаешь ли, чью квартиру он спрашивает? Своего
любимца N. N.

И Михайлов снова захохотал. Мичман ему вто-
рил, но неискренно. Михайлов бесил меня своим
неуместньхм смехом. Наконец, он опомнился и ска-
зал мне:

—	Твой друг живет теперь в самой теплой кварти-
ре, на седьмой версте. Его, видишь ли, не допустили
к конкурсу, так он, недолго думавши, спятил с ума, да
и марш в теплое место. Не знаю, жив ли он теперь.

Я, не простясь с Михайловьхм, взял извозчика и от-
правилея в больницу Всех скорбящих. Меня к больно-
му не пустили, потому что он бьхл в припадке бешен-
ства. На другой день я его увидел, и если бьх не сказал
мне смотритель, что № такой-то — художник N. N.. то
сам бьі я никогда его не узнал,— так страшно изменило
его безумне. Он меня, разумеется, тоже не узнал, при-
нял меня за какого-то римлянина с рисунка Пинелли180,
захохотал и отошел от решетчатьхх дверей.

Боже мой, какое грустное явление — обезображен-
ньхй безумием человек! Я не мог и несколько минут
пробьхть зрителем зтого печального образа, простился
со смотрителем и возвратилея в город. Но несчастньхй
друг мой не давал мне нигде покоя, ни в Академии, ни
в Зрмитаже, ни в театре, словом, нигде. Его страшньхй
образ везде преследовал меня, и только ежедневное

180 Йдеться про італійського художника XV-XVI ст. Пінеллі
Домініка.
посещение больницьі Всех скорбящих мало-помалу
уничтожило первое ужасное впечатление.

Бешенство его с каждьім днем становилось слабеє
и слабеє, зато и сильї физические бьістро исчезали.
Наконец, он уже не мог подняться с кровати, и я сво-
бодно мог входить к нему в комнату. По временам он
как будто приходил в себя, но все еще меня не узна-
вал. Однаждьі я приехал поутру рано: утренние часьі
бьіли для него легче. Застал я его совершенно спокой-
ного, но такого слабого, что он не мог рукою пошеве-
лить. Долго он смотрел на меня, как будто что-то при-
поминая. После долгого задумчивого, умного взгляда
он едва сльїшно произнес моє имя, и слезьі ручьями
хльшули из его просветлевших очей. Тихий плач пе-
решел в рьідание, в такое душу терзающее рьідание,
что я и не видел, и дай Господи не видеть никогда так
страшно рьідающего человека.

Я хотел его оставить, но он знаками остановил меня.
Я остался. Он протянул руку; я взял его за руку и сел
около него. Рьідания мало-помалу утихли, катилися
одни крупньїе слезьі из-под опущенньїх ресниц. Еще
несколько минут — и он совершенно успокоился и за-
дремал. Я потихоньку освободил свою руку и вьішел
из комнатьі, в полной надежде на его вьіздоровление.
На другой день, также рано поутру, приезжаю я в боль-
ницу и спрашиваю попавшегося мне навстречу его
сторожа: — Каков мой больной? — И сторож мне отве-
тил: — Больной ваш, ваше благородне, уже в покой-
ницкой. Вчера как уснул поутру, так и не проснулся.

После похорон я оставался несколько дней в Пе-
тербурга, сам не знаю для чего. В один из зтих дней
встретился мне Михайлов. После рассказа о том,
как он провожал вчера мичмана в Николаев и как
они кутнули на Средней рогатке, речь зашла о по-
койнике, о его вдове и, наконец, о его неоконченной
«Мадонне». Я просил Михайлова проводить меня на
квартиру вдовьі, на что он охотно согласился, потому
что ему самому хотелося еще раз посмотреть на нео-
конченную «Мадонну». В квартире покойника мьі
ничего не встретили, что бьх свидетельствовало о пре-
бьівании здесь когда-то художника, кроме палитрьі с
засохшими красками, которая теперь заменяла разби-
тое стекло. Я спросил о «Мадонне». Хозяйка не по-
няла меня. Михайлов растолковал ей, чтобьі она по-
казала нам ту картину, которую когда-то смотрел он
у них. Она ввела нас в другую комнату, и мьі увидели
«Мадонну», служившую заплатой старьім ширмам.
Я предложил ей десять рублей за картину; она охот-
но согласилась. Я свернул в трубку своє драгоценное
приобретение, и мьі оставили утешенную десятью ру-
блями вдову.

На другой день я простился с моими знакомьіми и,
кажется, навсегда оставил Северную Пальмиру. Не-
забвенньїй Карл Великий уже умирал в Риме.

4 октября 1856.
ЩОДЕННИК (УРИВКИ)

1857

Июня 12

Мне следовало бьх начать свой журнал со времени по-
священия моемо в солдатский сан, сиречь с 1847 года.
Теперь бьі зто бьіла претолстая и прескучная тетрадь.
Вспоминая зти прошедшие грустньїе десять лет, я сер-
дечно радуюсь, что мне не приніла тогда благая мьісль
обзавестись записной тетрадью. Что бьі я записал в ней?
Правда, в продолжение зтих десяти лет я видел даром
то, что не всякому и за деньги удастся видеть. Но как
я смотрел на все зто? Как арестант смотрит из тюрем-
ного решетчатого окна на веселий свадебньїй поезд.
Одно воспоминание о прошедшем и виденном в про-
должение зтого времени приводит меня в трепет. А что
же бьіло би, если бьі я записал зту мрачную декорацию
и бездушних грубих лицедеев, с которьіми мне приве-
лось разьігрьівать зту мрачную монотонную десятилет-
нюю драму? Мимо, пройдем мимо, минувшее моє, моя
коварная память! Не возмутим сердца любящего друга
недостойньїм воспоминанием, забудем и простим тем-
них мучителей наших, как простил Милосердий Чело-
веколюбец своих жестоких распинателей. Обратимся к
светлому и тихому, как наш украинский осенний вечер,
и запишем все виденное и слишанное и все, что сердце
продиктует.

Нннешний вечер ознаменован прибьітием парохода
из Астрахани. Но как собьітие сие совершилось до-
вольно поздно, в девятом часу, то до следующего утра
я не получу от него никаких известий. Важного ниче-
го я и не ожидаю от астраханской почтьі. Вся пере-
писка моя идет через Гурьев-городок. А через Астра-
хань я весьма редко получаю письма. Следователь-
но, мне от парохода ждать нечего. Не вздумает [ли]
батько кошовьій Кухаренко написать мне? То-то бьх
одолжил меня старьхй черноморец. Замечательное
явление между людьми зтот истинно благородний
человек. С 1847 года, по распоряжению вьхсшего на-
чальства, все друзья мой должньх бьхли прекратить
со мною всякое сношение. Кухаренко не знал о таком
распоряжении. Но так [же] не знал и о моем место-
пребьхвании. И будучи в Москве во время коронации
депутатом от своего войска, познакомился со стари-
ком Щепкиньхм и от него узнал о месте моего заклю-
чения. И, благороднейший друг! написал мне самое
искреннее, самое задушевное письмо. Через девять
лет и не забьхть друга, и еще в несчастии друга. Зто
редкое явление между себялюбивьхми людьми. С зтим
же письмом, по случаю, как он пишет, по случаю по-
лучения им Станислава первой степени, прислал он
мне на поздравку 25 рублей серебром. Для семейного
и небогатого человека большая жертва. И я не знаю,
чем и когда я ему воздам за зту искреннюю, нелице-
мерную жертву.

14 июня

Солдати — самое бедное, самое жалкое сословие в на-
шем православном отечестве. У него отнято все, чем
только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним
словом, все. Ему простительно окунуть иногда свою
сирую, одинокую душу в полштофе сивухи. Но офице-
рьі, которьім отдано все, все человеческие права и при-
вилегии, чем же они разнятся от бедняка солдата? (Я
говорю о Новопетровском гарнизоне.) Ничем они, бед-
ньіе, не разнятся, кроме мундира. И добро бьх еще бьіли
так назьіваемьіе старьіе бурбони. А то ведь юноши и вос-
питанники кадетских корпусов. Хорошо должно бьіть
воспитание? Бесчеловечное воспитание. Зато дешевеє.
А главное, скорое. Восьмнадцатилетний юноша, уж он
офицер. Восторг и загляденье матери и опора дряхлого
отца. Жалкая мать и глупьій отец.

17	[июня]

Свобода и дорога меня совершенно поглотили. Спа-
сибо еще Кулишу, что догадалея прислать книг, а то-то
я не знал бьі, что с собою делать. В особенности благода-
рен я ему за «Записки о Южной Руси». Я зту книгу ско-
ро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшеб-
но живо напомнила мою прекрасную бедную Украйну,
что я как будто с живьіми беседую с ее слипьіми лирньх-
ками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший
труд. Бриллиант в современной исторической литера-
туре. Пошли тебе Господи, друже мой искренний, силу,
любовь и терпение продолжать зту неоцененную книгу.
Прочитавши в первьій раз зту алмазную книгу, я дерз-
нул бьхло делать замечания, но когда прочитал в другой
и в третий раз, то увидел, что заметки мой — заметки
пьяного человека и ничего больше. Окреме Суботова,
т. е. наечет места бьхвшего дома Богдана Хмельницкого.
Но такое ничтожное пятньхшко не должно бьхть заме-
чаемо на драгоценной ткани.
18	[июня]

Сегодня я, как и вчера, точно так же рано пришел на
огород, долго лежал под вербою, слухал иволгу и, нако-
нец, заснул. Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвон-
ковую Криницю и потом Вьідубецкий монастьірь. А по-
том — Петербург и свою милую Академию. С недавнего
времени мне начали грезиться во сне знакомьіе, давно
не виданньїе предмети. Скоро ли увижу все зто я на-
яву? Сновидение имело на меня прекраснеє влияние
в продолжение всего дня, а тем более, что сегодня гу-
рьевскую, т. е. оренбургскую, почту ожидали. К вечеру
действительно почта приіпла, но ни мне, ни обо мне ни-
чего не привезла. Опять я спустил нос на квинту. Опять
тоска и бесконечное ожидание. Неужели от 16 апреля
до сих пор не могли сделать в корпусном штабе наечет
меня распоряжения? Холодньїе, равнодушнне тирани!
Вечером возвратилея я в укрепление и получил прика-
зание от фельдфебеля готовиться к смотру. Зто резуль-
тат давно ожиданной почти и с таким трепетом ожидан-
ной Свободи. Тяжело, невиразимо тяжело! Я одурею,
наконец, от зтого бесконечного ожидания.

Как бистро и горячо исполняется приказание аресто-
вать, так, напротив, вяло и холодно исполняется прика-
зание освободить. А воля одного и того же лица. Испол-
нители одни и те же. Отчего же зта разница? В 1847 го-
ду в зтом месяце меня на седьмне сутки доставили из
Петербурга в Оренбург. А теперь, дай Бог, на седьмой
месяц получить от какого-нибудь баталионного коман-
дира приказание отобрать от меня казенньїе вещи и пре-
кратить содержание. Форма, но я не возьму себе в толк
зтой бесчеловечной форми.
19	[июня ]

В детстве, сколько я помию, меня не занимали солда-
ти, как зто обьїкновенно бьівае[т] с детьми. Когда же
я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне
зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому
воинству. [...] И нужно же бьіло коварной судьбе моей
так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув
меня в самий вонючий осадок зтого христолюбиво-
го сословия. Если бьі я бнл изверг, кровопийца, то
и тогда для меня удачнее казни нельзя бьіло бьі при-
думать, как сослав меня в Отдельньїй Оренбургский
корпус солдатом. Вот где причина моих невьіразимьіх
страданий. И ко всему атому мне еще запрещено ри-
совать. Отнято благородней[шу]ю часть моего бедно-
го существования. Трибунал под председательством
самого сатаньї не мог бьі произнести такого холодно-
го, нечеловеческого приговора. А бездушньїе испол-
нители приговора исполнили его с возмутительною
точностию.

Август-язьічник, ссьілая Назона к диким гетам, не
запретил ему писать и рисовать. А христианин Н[и-
колай] запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один
из них палач-христианин! И христианин девятнад-
цатого века, в глазах которого виросло огромнейшее
государство в мире, виросло на началах Христовой
заповеди. Флорентийская республика — полудикая, ис-
ступленная средневековая христианка, но все-таки
как материальная христианка она поступила с своим
строптивнм гражданином Дантом Альгиери. Боже
меня сохрани от всякого сравнения себя с зтими ве-
ликомучениками и светочами человечества. Я только
сравниваю материального грубого язьічника и полуоза-
ренную средневековую христианку с христианином де-
вятнадцатого века.

Не знаю наверное, чему я обязан, что меня в продол-
жение десяти лет не возвели даже в чин унтер-офицера.
Упорной ли антипатии, которую я питаю к сему приви-
легированному сословию? Или своєму невозмутимо-
му хохлацкому упрямству? И тому и другому, кажется.
В незабвенньїй день об"ьявления мне конфирмации,
я сказал себе, что из меня не сделают солдата. Так и не
сделали. Я не только глубоко, даже и поверхностно не
изучил ни одного ружейного приема. И зто льстит моє-
му самолюбию. Ребячество — и ничего больше. Майор
Мешков, желая задеть меня за живое, сказал однаждьі
мне, что я, когда буду офицером, то не буду уметь в по-
рядочную гостиную войти, если не виучусь, как следу-
ет бравому солдату, вьітягивать носка. Меня, однако ж,
зто не задело за живое. И бравьій солдат мне казался
менее осла похожим на человека, почему я и мьісли бо-
ялся бьіть похожим на бравого солдата.

Вторая, и не менее важная причина моего неповьіше-
ния. Бездушному сатрапу и наперснику царя пригрези-
лось, что я освобожден от крепостного состояния и вос-
питан на счет царя, и в знак благодарности нарисовая
карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать,
казнится неблагодарньїй. Откуда зта нелепая басня —
не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась.
Надо думать, что басня зта сплелась на комфирмации,
где в заключении приговора сказано: «Строжайше
запрегпить писать и рисовать». Писать запрещено
за возмутительньїе стихи на малороссийском язьіке.
А рисовать — и сам верховний судия не знает, за что
запрещено. А просвещенньїй блюститель царских по-
велений непоясненное в приговоре сам пояснил, да и
прихлопнул меня своим бездушним всемогуществом.
Холодное, развращенное сердце.

20	[июня]

Странно еще вот что. Все зто неисповедимое горе, все
роди унижения и поругания прошли, как будто не ка-
саясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опит,
говорят, єсть лучший наш учитель. Но горький опит
прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что
я точно тот же, что бнл и десять лет тому назад. Ни
одна черта в моем внутреннем образе не изменилась.
Хорошо ли зто? Хорошо. По крайней мере, мне так
кажется. И я от глубиньї души благодарю моего Всемо-
гущего Создателя, что он не допустил ужасному опиту
коснуться своими железньїми когтями моих убежде-
ний, моих младенчески светлнх верований. Некоторне
вещи просветлели, округлились, приняли более есте-
ственньїй размер и образ.

26	[июня]

Но почему же не верить мне, что я хотя к зиме, но
непременно буду в Петербурге? Увижу милне моє-
му сердцу лица, увижу мою прекрасную Академию,
Зрмитаж, еще мною не виденний, усльїшу волшеб-
ницу оперу. О как сладко, как невнразимо сладко
веровать в зто прекрасное будущее. Я бнл бьі равно-
душний, холодний атеист, если би не верил в зтого
прекрасного бога, в зту очаровательную надежду.
Десять лет неупражнения в состоянии сделать
и из великого виртуоза самого обьїкновенного ка-
башного балалаешника. Следовательно, о живописи
мне и думать нечего. А я думаю посвятить себя без-
раздельно гравюре акватинта. Для зтого я поля-
гаю ограничить своє материальное существование
до крайней возможности и упорно заняться зтим
искусством.

Из всех изящньїх искусств мне теперь более все-
го нравится гравюра. И не без основания. Бьіть хо-
рошим гравером, значит бьіть распространителем
прекрасного и поучительного в обществе. Значит
бьіть распространителем света истиньї. Значит бьіть
полезньїм людям и угодньїм Богу. Прекраснейшее,
благороднейшее призвание гравера. Сколько изящ-
нейших произведений, доступних только богачам,
коптилось бьі в мрачньїх галереях без твоего чудот-
ворного резца? Божественное призвание гравера!

Мне кажется, что для нашего времени и для нашего
среднего полуграмотного сословия необходима сати-
ра, только сатира умная, благородная. Такая, напри-
мер, как «Жених» Федотова или «Свои люди — со-
чтемся» Островского и «Ревизор» Гоголя.

Мне здесь года два тому назад говорил Н. Данилев-
ский, человек, стоящий верьі, что будто бьі комедия
Островского «Свои люди — сочтемся» запрещена на
сцене по просьбе московского купечества. Если зто
правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей
цели. Но я не могу понять, что за расчет правитель-
ства покровительствовать невежество и мошенниче-
ство. Странная мера!

1 июля

А сегодня действительно в Петергофе праздник.
Великолепньїй царский праздник! Когда-то давно,
в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того бьіл очаро-
ван рассказами об том волшебном празднике, что,
не спросясь хозяина (я бьіл тогда в ученьи у маляра,
или так назьіваемого комнатного живописна, некое-
го Ширяева, человека грубого и жестокого) и прене-
брегая последствиями самовольной отлучки (я знал
наверное, что он меня не отпустит), с куском черного
хлеба, с полтиною меди в кармане и в тиковом хала-
те, какой обьїкновенно носят ученики-ремесленники,
убежал с работьі прямо в Петергоф на гулянье. Хо-
рош, должно бьіть, я бьіл тогда. Странно, однако ж,
мне и вполовину не понравился тогда великолепньїй
Самсон и прочие фонтаньї и вообще праздник, против
того, что мне об нем наговорили. Слишком ли силь-
но бьіло воспламенено воображение рассказами, или
я просто устал и бьіл голоден. Последнее обстоятель-
ство, кажется, вернее. Да ко всему зтому я еще уви-
дел в толпе своего Грозного хозяина С ПЬІШНОЮ своєю
хозяйкой. Зто-то последнее обстоятельство вконец
помрачило блеск и великолепие праздника. Ия, не
дождавшись иллюминации, возвратился вспять, со-
вершенно не дивяся бьівшему. Проделка зта сошла с
рук благополучно. На другой день нашли меня спя-
щим на чердаке, и никто и не подозревал о моей само-
вольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал
чем-то вроде сновидения.

Бьістрьій переход с чердака грубого мужика-маляра
в великолепную мастерскую величайшего живопис-
на нашего века. Самому теперь не верится, а действи-
тельно так бьіло. Я из грязного чердака, я, ничтожньїй
замарашка, на крьілья[х] перелетел в волшебньїе зальї
Академии художеств. Но чем же я хвалюся? Чем я до-
казал, что я пользовался наставлениями и дружеской
доверенностью величайшего художника в мире? Со-
вершенно ничем. До его неуместной женитьбьі и по-
сле уместного развода я жил у него на квартире, или,
лучше сказать, в его мастерской. И что же я делал?
Чем занимался я в зтом святилище? Странно поду-
мать. Я занимался тогда сочинением малороссийских
стихов, которше впоследствии упали такой страшной
тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивньїми
произведениями я задумьівался и лелеял в своем
сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадньїх
гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастер-
ской, как в знойной дикой степи на[д]днепровской,
передо мною мелькали мученические тени наших
бедньїх гетманов. Передо мной расстилалася степь,
усеянная курганами. Передо мной красовалась моя
прекрасная, моя бедная Украйна во всей непорочной
меланхолической красоте своей. И я задумьівался, я
не мог отвести своих духовньїх очей от зтой родной
чарующей прелести. Призвание, и ничего больше.

Странное, однако ж, зто всемогущее призвание. Я хо-
рошо знал, что живопись — моя будущая профессия,
мой насущний хлеб. И вместо того чтобьі изучить ее
глубокие таинства, и еще под руководством такого
учителя, каков бьіл бессмертньш Брюллов, я сочинял
стихи, за которьіе мне никто ни гроша не заплатил
и которне, наконец, лишили меня свободьі, и которьіе,
несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение,
я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумьіваю
иногда о тиснении (разумеется, под другим именем)
зтих плаксивих, тощих детей своих. Право, странное
зто неугомонное призвание.

8 [июля]

... Рядовой Скобелев, несмотря на своє прозва-
ние, бнл мой земляк, родом Херсонской губернии.
И в особенности мне памятен по малороссийским
песням, которьіе он пел своим молодим мягким те-
нором удивительно просто и прекрасно. С особенньїм
же вьіражением он пел песню:

Тече річка невеличка

З вишневого саду.

Я забьівал, что я в казармах слушаю зту очарова-
тельную песню. Она меня переносила на берега Дне-
пра, на волю, на мою милую родину. И я никогда не
забуду зтого смуглого полунагого бедняка, штопаю-
щего свою рубаху и уносившего меня своим безьіс-
кусственньїм пением так далеко из душной казарми.

14 [июля]

...В великороссийском человеке єсть врожденная
антипатия к зелени, к зтой живой блестящей ризе
ульїбающейся матери природи. Великороссийская
деревня — зто, как вьіразился Гоголь, наваленньїе
кучи серьіх бревен с черньїми отверстиями вместо
окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зе-
леного не увидишь, а по сторонам непроходимьіе
леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно, вьіру-
билась на большую дорогу из-под тени зтого непро-
ходимого сада. Растянулась в два ряда около боль-
шой дороги, вьістроила постояльїе дворьі, а на отле-
те часовню и кабачок, и ей ничего больше не нужно.
Непонятная антипатия к прелестям природьі.

В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже
город укрьіли свои бельїе приветливьіе хатьі в тени
черешневих и вишневих садов. Там бедньш неулн-
бающийся мужик окутал себя великолепною вечно
ульїбающеюся природою и поет свою уннлую задушев-
ную песню в надежде на лучшее существование. О моя
бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я
вздохну твоим живительннм, сладким воздухом? Ми-
лосердий Бог — моя нетленная надежда.

23 [июля]

Для человека-материалиста, которому Бог отказал
в святом, радостном чувстве понимания Его благода-
ти, Его нетленной красоти, для такого получеловека
всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая
болтовня. Для человека же, одаренного зтим боже-
ственним разумом-чувством, подобная теория также
пустая болтовня, и еще хуже — шарлатанство. Если
би зти безжизненньїе учение зстетики, зти хирурги
прекрасного, вместо теории писали историю изящ-
ннх искусств, тут била би очевидная польза.
28 [июля]

Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрас-
но верно гармонировала зта очаровательная пустин-
ная картина с очаровательннми стихами Лєрмонто-
ва, которьіе я невольно прочитал несколько раз как
лучшую молитву Создателю зтой невьіразимой гар-
монии в своем бесконечном мироздании. Не доходи
укрепления, на каменистом пригорке я сел отдохнуть.
И глядя на освещенную луной тоже каменистую до-
рогу, и еще раз прочитал:

Вьіхожу один я на дорогу,

Предо мной кремнистьій путь блестит.

Ночь тиха, пустиня внемлет Богу,
[И] звезда с звездою говорит.

Отдьіхая на камне, я смотрел на мрачную батарею,
високо рисовавшуюся на скале, и многое, многое
вспомнил из моей прошлой невольнической жизни.
В заключение поблагодарил Всемогущего Челове-
колюбца, даровавшего мне силу души и тела пройти
зтот мрачннй, тернистий путь, не уязвив себя и не
унизив в себе человеческого достоинства.

13 [августа]

... Что всего интереснее било для меня в зтой Пу-
бличной библиотеке — зто «Русский вестник», жур-
нал, уже несколько лет издаваемьій, а я его сегодня
в первий раз вижу. В какой же я дикой пустине про-
зябал до сих пор.

Первая книжка «Русского вестника» за 1856 год попа-
лась мне в руки, оглавление мне понравилось. Там бьіли
виставлень! имена Гоголя, Соловьева, Аксакова, имена,
хорошо известньїе в нашей литературе. Я развертьіваю
книгу, и мне попалась литературная летопись. Читаю,
ичто же я читаю? Наша славная-преславная Савор-
Могила раскопана. Нашли в ней какие-то золотне
и другие мелочи, не говорящие даже, действительно ли
зто бьіла могила одного из скифских царей.

Я люблю археологию. Я уважаю людей, посвятив-
ших себя зтой таинственной матери истории. Я впо-
лне сознаю пользу зтих раскапьіваний. Но лучше бьі
не раскапьівали нашей славной Савор-Могильї.

27 [августа]

Ночи лунньїе, тихие, очаровательно позтические
ночи! Волга, как бесконечное зеркало, подернутая
прозрачньїм туманом, мягко отражает в себе очарова-
тельную бледную красавицу ночи и сонньїй обрьівис-
тьій берег, уставленньїй группами темньїх деревьев.
Восхитительная, сладко успокоительная декорация!
И вся зта прелесть, вся зта зримая немая гармония
оглашается тихими задушевньїми звуками скрипки.
Три ночи сряду зтот вольноотпущенньїй чудотво-
рец безмездно возносит мою душу к творцу вечной
[гармонии] пленительньїми звуками своей лубочной
скрипицьі. Он говорит, что на пароходе нельзя дер-
жать хороший инструмент, но и из зтого нехорошего
он извлекает волшебньїе звуки, в особенности в мазур-
ках Шопена. Я никогда не наслушаюсь зтих общесла-
вянских, сердечно, глубоко уньїльїх песен. Благодарю
тебя, крепостной Паганини. Благодарю тебя, мой слу-
чайньїй, мой благородний. Из твоей бедной скрипки
вьілетают стоньї поруганной крепостной души и сли-
ваются в один протяжний, мрачннй, глубокий стон
миллионов крепостньїх душ. Скоро ли долетят зти
пронзительньїе вопли до твоего свинцового уха, наш
праведний, неумолимьій, неублажимнй Боже?

Под влиянием скорбних вопиющих звуков зто-
го бедного вольноотпущенника пароход в ночном
погребальном покое мне представляется каким-то
огромним, глухо ревущим чудовищем с раскрнтой
огромной пастью, готового проглотить помещиков-
инквизиторов. Великий Фультон! И великий Ватт!
Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя
в скором времени пожрет кнутьі, престоли и коро-
ни, а дипломатами и помещиками только закусит,
побалуется, как школьник леденцом. То, что начали
во Франции знциклопедистн, то довершит на всей
нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя.
Моє пророчество несомненно.

28 [августа]

Теперь только я в по л не чувствую, как глубоко во
мне засела казарма со всеми ее унизительннми по-
дробностями. И такой бистрий и неожиданний
контраст мне не дает еще войти в себя. Простое че-
ловеческое обращение со мною теперь мне кажется
чем-то сверх'ьестественннм, невероятньїм.

5 [сентября ]

Мне теперь много нужно прочитать. Я совершенно
отстал от новой литератури. Как хороши «Губернские
очерки», в том числе и «Мавра Кузьмовна» Салтикова,
и как превосходно их читает Панченко (домашний ме-
дик Сапожникова), без тени декламации. Мне кажется,
что подобние, глубоко грустньїе произведения иначе и
читать не должно. Монотоннеє, однообразное чтение
сильнеє, рельєфнеє рисует зтих бездушних, холодних,
отих отвратительних гарний. Я благоговею перед Сал-
тиковнм. О Гоголь, наш бессмертньїй Гоголь! Какою
радостию возрадовалася би благородная душа твоя,
увидя вокруг себя таких гениальньїх учеников своих.
Други мой, искренние мой! Лишите, подайте голос за
зту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За зтого
поруганного бессловесного смерда!

17 [сентября]

Поутру начал рисовать портрет Е. А. Панченка, до-
машнего медика А. Сапожникова. Не успел сделать
контури, как позвали завтракать. После завтрака пошел
я в капитанскую светелку с твердим намерением про-
должать начатий портрет, как начал открнваться из-за
горн город Чебоксари. Ничтожньїй, но картинний го-
родок. Если не больше, так по крайней мере на полови-
ну будет в нем домов и церквей. И все старинномосков-
ской архитектурьі. Для кого и для чего они построенн?
Для чувашей? Нет, для православия. Главннй узел мос-
ковской старой внутренней политики— православне.
Неудобозабнваемьій Тормоз по глупости своей хотел
затянуть зтот ослабевший узел и перетянул. Он теперь
на одном волоске держитея.

26 [сентября]

Стариннн[е] нижегородские цер[к]ви меня просто
очаровали. Они так мили, так гармонически пестрн,
и отвратительная погода не дает мне рисовать их.
Я, однако ж, сегодня перехитрил упрямую погоду.
Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и
нарисовая из окна Благовещенский собор. Древней-
шая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время
ее построения. Но от кого? К пьяньїм косматьім жре-
цам не хочется мне обращаться, а больше не к кому.
Нижний Новгород во многих отношениях интерес-
ньій город и не имеет печатного указателя. Дико!
По-татарски дико!

З [октября]

Русские люди, в том числе и нижегородцн, многим
одолжились от европейцев и, между прочим, словом
клуб. Но зто слово совершенно не к лицу русскому
человеку. Им бьі лучше бьіло одолжиться подобньїм
словом, а оно, верно, существует в китайском язьіке,
одолжиться бьі у китайцев и японцев, если они отрину-
ли своє родное слово посиделки, удивительно верно изо-
бражающее русские дворянскиесборища. У европейцев
клуб имеет важное политическое значение, а у русских
дворян зто даже и не мирская сходка, а просто посидел-
ки. Они собираются посидеть за ломберними столами,
помолчать, поесть, випить, и если случай поблагопри-
ятствует, то и по сусалам друг друга смазать.

16 [октября]

У Якоби же встретился я и благоговейно познакомил-
ся с возвращающимся из Сибири декабристом, с Йваном
Александровичем Анненковьім. Седой, величествен-
ньій, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает
и тени ожесточения против своих жестоких судей, даже
добродушно подтрунивает над фаворитами коронован-
ного фельдфебеля, Черньїшевьім и Левашевьім, предсе-
дателями тогдашнего верховного суда. Благоговею перед
тобою, один из первозванньїх наших апостолові

23 [октября]

... Вечером часу в 9-м встретился я с А. К. Шрейдер-
сом. Он сообщил м[н]е, что обо мне получена формен-
ная бумага на имя здешнего воєнного губернатора от
командира Оренбургского Отдельного корпуса. Для
прочтения сей бумаги зашли мьі в губернаторскую
канцелярию к правителю канцелярии, милейшему
из людей, Андрею Кирилловичу Кадинскому. Бумага
гласит о том, что мне воспрещается вьезд в обе столи-
цьі и что я обретаюсь под секретним надзором поли-
ции. Хороша свобода. Собака на привязи. Зто значит,
не стоит благодарности, в[аше] в[еличество].

Что же я теперь буду делать без моей Академии?
Без моей возлюбленной акватинти, о которой я так
сладко и так долго мечтал.

10 [декабря]

Сегодня вечером Варенцов возвратился из Петер-
бурга и привез мне от Кулиша письмо и только что
отпечатанную его «Граматку». Как прекрасно, умно
и благородно составлен зтот совершенно новий бук-
варь. Дай Бог, чтобн он привился в нашем бедном на-
роде. Зто первнй свободньїй луч света, могущий про-
никнуть в сдавленную попами невольничью голову.

Из Москви Варенцов привез мне поклон от Щеп-
кина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок,
его книгу «О времени происхождения славянских
письмен» с образниками древнего славянского
шрифта. Сердечно благодарен О[сипу] Максимо-
вичу] за его бесценньїй подарок. Зта книга удиви-
тельно как пополнила современную нашу истори-
ческую литературу.

18 [февраля]

Проездом из Києва в Иркутск посетили меня земляки
мой Волконский и Малюга. Они едут в званий медиков
заслуживать казне за воспитание. Какая нелепость поси-
лать молодих медиков в такую даль от центра просвеще-
ния. Где средства на будущее развитие? Варварство!

Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок — псевдо-
ним некоей Маркевич и что адрес ее можно достать
от Данила Семеновича Каменецкого, поверенного
Кулиша в Петербурге. Какое возвншенно прекраснеє
создание зта женщина. [...] Необходимо будет ей на-
писать письмо и благодарить ее за доставленную ра-
дость чтением ее вдохновенной книги.

1 [марта]

На имя здешнего губернатора от министра внутрен-
них дел долучена бумага о дозволений проживать мне
в Петербурге, но все [е]ще под надзором полиции.

6 [марта ]

Я слишком плотно принялея за свою «Видьму», так
плотно, что сегодня кончил, а работн било порядоч-
но, и, кажется, порядочно кончил. Переписал и слегка
поправил «Лилею» и «Русалку». Как-то примут зем-
ляки мой мою невольническую музу?
НЕОФІТИ181 182

Поема

Сія глаголеть Господь: сохраните судь
и сотворите правду, [приближися бо]
спасеніе моє приіти, и милость моя
[открьіется].

Ісаія. Гл. [56]. С. 1.

М. С. Щепкину™2.

На память 24 декабря 1857.

Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!

Привітаєш; убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету,
І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

181 Неофіт — новонавернений, тобто новий прибічник певної ре-
лігії. У поемі — перші християни.

182 Щепкін Михайло (1788-1863) — знаменитий російський ак-
тор; підтримував дружні взаємини з Т. Шевченком.
574

І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

Давно вже я сижу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся та на поле,
Та на ворону на хресті
На кладовищі. Більш нічого
З тюрми не видно. Слава Богу
Й за те, що бачу. Ще живуть,
І Богу моляться, і мруть
Хрещені люде.

Хрест високий
На кладовищі трохи збоку
Златомальований стоїть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
І намальовано: розп’ятий
За нас Син Божий на хресті.
Спасибі сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я...
Такая доленька моя!

Сижу собі та все дивлюся
На хрест високий із тюрми.
Дивлюсь, дивлюся, помолюся:
І горе, горенько моє,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. І тюрма
Неначе ширшає. Співає
І плаче серце, оживає,
І в тебе, Боже, і в святих
Та праведних твоїх питає,
Що Він зробив їм, той святий,
Той Назорей183, той Син єдиний
Богом ізбранної Марії,
Що Він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,
Во узи кували.

І главу Його честную
Терном увінчали?

І вивели з злодіями
На Голгофу-гору;

І повісили меж ними —
За що? Не говорить
Ні сам сивий Верхотворець,
Ні його святії —
Помощники, поборники,
Кастрати німиє!

Благословенная в женах,
Святая праведная Мати
Святого Сина на землі.
Не дай в неволі пропадати,
Летучі літа марне тратить.
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море

183 Назорей — Ісус Христос. У місті Назореї минуло його дитинство.
Сльози кровавої лила,
Так, як і Ти. І прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп’ятого Сина!..
Ти Матер Бога на землі!
Ти сльози матері до краю,
До каплі вилила! Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.

І

Не в нашім краю, Богу милім,
Не за гетьманів і царів,
А в римській ідольській землі
Се беззаконіє творилось.
Либонь, за Декія-царя?
Чи за Нерона-сподаря184?
Сказать запевне не зумію.
Нехай за Нерона.

Росії
Тойді й на світі не було,
Як у Італії росло

184 Нерон (37-68) — римський імператор, переслідувач христи-
янства.
Мале дівча. І красотою,
Святою, чистою красою,
Як тая лілія, цвіло.
Дивилася на неї мати
І молоділа. І дівчаті
Людей шукала. І найшла.
Та, помолившись Гіменею
В своїм веселім гінекею,
В чужий веселий одвела.
Незабаром зробилась мати
Із доброї тії дівчати:
Дитину-сина привела.
Молилася своїм Пенатам
І в Капітолій принесла
Немалі жертви. Ублагала
Капітолійський той синкліт,
Щоб первенця її вітали
Святії ідоли. Горить
І день і ніч перед Пенатом
Святий огонь. Радіє мати:
В Алкіда син її росте,
Росте, лицяються гетери
І перед образом Венери185
Лампаду світять.

II

Тойді вже сходила зоря
Над Віфлеємом186. Правди слово,

185 Гіменей, Пенати, Венера — боги у давньоримській міфології.

186 Віфлеєм — місто в стародавній Палестині, де народився Ісус
Христос.
Святої правди і любові
Зоря всесвітняя зійшла!
І мир і радость принесла
На землю людям. Фарисеї,
І вся мерзенна Іудея
Заворушилась, заревла,
Неначе гадина в болоті.

І Сина Божія во плоті
На тій Голгофі розп’яла
Межи злодіями187.1 спали,
Упившись кровію, кати,
Твоєю кровію. А Ти
Возстав од гроба, слово встало,
І слово правди понесли
По всій невольничій землі
Твої апостоли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід,
Та ще гетери молодії,
Та козлоногий п’яний дід
Над самим Аппієвим шляхом
У гаї гарно роздягнись,
Та ще гарніше попились,
Та й поклонялися Пріапу.
Аж гульк!.. Іде святий Петро
Та, йдучи в Рим благовістити,

187 На тій Голгофі розп’яла Межи злодіями. — За Біблією, Ісуса
Христа розп’яли на Голгофі (пагорбі поблизу Єрусалима) між
двома розбійниками.
Зайшов у гай води напитись
І одпочити. — Благо вам! —
Сказав апостол утомленний
І оргію благословив.

І тихим, добрим, кротким словом
Благовістив їм слово нове,
Любов, і правду, і добро,
Добро найкращеє на світі,
То братолюбіє. І ситий
І п’яний голий отой Фавн,
І син Алкід твій, і гетери —
Всі, всі упали до землі
Перед Петром. І повели
До себе в терми на вечерю
Того апостола...

IV

І в термах оргія. Горять
Чертоги пурпуром і златом,
Куряться амфори. Дівчата
Трохи не голії стоять
Перед Кіпридою і влад
Співають гімн. Приуготован
Веселий пир. І полягли
На ложах гості. Регот! Гомін!
Гетери гостя привели
Сивобородого. І слово
Із уст апостола святого
Драгим єлеєм потекло.
І стихла оргія. А жриця
Кіприди, оргії цариця,
Поникла радостним челом
Перед апостолом. І встала,
І всі за нею повставали,
І за апостолом пішли
У катакомби. І єдиний
Твій син Алкід пішов за ними
І за апостолом святим,
За тим учителем своїм.
А ти весела вийшла з хати
На шлях із гаю виглядати
Свого Алкіда. Ні, нема.
Уже й не буде. Ти сама
Помолишся своїм Пенатам,
Сама вечерять сядеш в хаті.
Ні, не вечерять, а ридать,
Ридать, і долю проклинать,
І сивіть, кленучи. І горе!

Умреш єси на самоті,
Мов прокаженна!

V

На хресті
Стремглав повісили святого
Того апостола Петра.
А неофітів в Сіракузи
В кайданах одвезли. І син
Алкід, твоя дитина,
Єдиная твоя родина,
Любов єдиная твоя,
Гниє в неволі, в кайданах.
А [ти], прескорбная, не знаєш,
Де він канає, пропадає!
Ідеш шукать його в Сибір,
Чи теє, в Скіфію... І ти...
І чи одна ти? Божа Мати!
І заступи вас і укрий!
Нема сім’ї, немає хати,
Немає брата, ні сестри,
Щоб незаплакані ходили,
Не катувалися в тюрмі
Або в далекій стороні,
В британських, галльських легіонах
Не муштровались! О Нероне!
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святиє мученики. Діти
Святої волі. Круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах. І... тебе простять.
Вони брати і християни,
А ти собака! Людоїд!

Деспот скажений!

VI

Аж кишить
Невольника у Сіракузах
В льохах і тюрмах. А Медуза
В шинку з старцями п’яна спить.
От-от прокинеться... І потом,
І кров’ю вашою, деспоти,
Похмілля справить.
Скрізь шукала
Дитину мати. Не найшла
І в Сіракузи поплила.
Та там уже його в кайданах
Найшла, сердешная, в тюрмі.
Не допустили й подивитись,
І мусила вона сидіть
Коло острога. Ждать, і ждать,
Як Бога з неба виглядать
Свойого сина, аж поки-то
Його в кайданах поженуть
Бульвар мести.

А в Римі свято.
Велике свято! Тиск народу,
Зо всього царства воєводи,
Преторіане і сенат,
Жерці і ліктори стоять
Круг Капітолія. І хором
Співають гімн і курять дим
З кадил і амфор. І з собором
Іде сам кесар. Перед ним
Із бронзи литую статую
Самого кесаря несуть.

VII

Непевне видумали свято
Патриції-аристократи
І мудрий кесарів сенат.
Вони, бач, кесаря хвалили
На всі лади, що аж остило
Самим їм дурня вихвалять,
То, заразом щоб доканать,
Вони на раді й присудили,
Щоб просто кесаря назвать
Самим Юпітером, та й годі.
І написали воєводам
По всьому царству: так і так.
Що кесар Бог. Що більш од Бога!
І майстрові дали кувать
Із бронзи кесаря. До того
Так, нотабене, додали,
Що бронзовий той кесар буде
І милувать. Сердешні люде,
Неначе в ірій, потягли
У Рим на прощу. Приплила
Із Сіракуз і та небога
Благати кесаря і Бога.

І чи одна вона? Мій Боже!
Прийшло їх тисячі в сльозах,
Прийшло здалека.

Горе з вами!
Кого благати ви прийшли?
Кому ви сльози принесли?
Кому ви принесли з сльозами
Свою надію? Горе з вами,
Раби незрячії! Кого?
Кого благаєте, благії,
Раби незрячії, сліпії!
Чи ж кат помилує кого?
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі...

VIII

Перед Нероном,
Перед Юпітером новим,
Молились вчора сенатори
І всі патриції, і вчора
Лилася Божа благодать.
Кому чи чином, чи грошима,
Кому [в] аренду Палестину,
Байстрятам дещо. А кому
Самі благоволили дать
Свою підложницю в супруги,
Хоча й підтоптану. Нічого,
Аби з-під кесаря. А в кого
Сестру благоволили взять
У свій гарем. І се нічого.
На те він Бог, а ми під Бога
Себе повинні підкладать,
Не тілько сестер.

Преторіане помолились,
Преторіанам дав указ,
Щоб все, що хочуть, те й робили,
А ми помилуємо вас.
І ви, плебеї-гречкосії,
І ви молилися, та вас
Ніхто не милує. Не вміють
Вас і помиловать гаразд!
IX

На третій день уже пустили
Молитися за християн.

І ти приходила, молилась,
І милосердий істукан
Звелів везти із Сіракузи
У Рим в кайданах християн.

І рада ти, і весела
Кумирові знову
Помолилась. А кумир той,
Юпітер той новий,
Ось побач, якеє свято
Буде завдавати

В Колізеї. А тим часом
Іди зострічати

Свого сина. Та не дуже
Радій лиш, небого.

Ще не знаєш ти нового
Ласкавого бога.

А поки що з матерями
Алкідова мати

Пішла його зострінути,
Святих привітати
На березі. Пішла єси,
Трохи не співаєш
Та кесаря-Юпітера
Хвалиш-вихваляєш:
— От Юпітер, так Юпітер!
Не жаль і назвати
Юпітером. А я, дурна,
Ходила благати
У Афіни Юпітера.

Дурна, більш нічого! —
І нищечком помолилась
Кесареві-богу.

Та й пішла понад болотом,
На Тібр поглядає.

А по Тібру із-за гаю
Байдак випливає
Чи галера. На галері
Везуть твого сина
З неофітами в кайданах.
А твоя дитина

Ще й до щогли прикована —
Не неофіт новий,
А апостол великого
Христового слова.

Отакий-то він. Чи чуєш?

У путах співає
Твій мученик.

— Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим.

Во псалтирі і тимпані
Воспоєм благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, славословять,
Хвалять ім’я Боже.
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніє язикам
І в науку людям.

Окують царей неситих
В залізніє пута,
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять.

І осудять неправедних
Судом своїм правим,
І вовіки стане слава,
Преподобним слава.

X

А ти на березі стояла,
Неначе темная скала.
Не слухала і не ридала,
А Алілуя подала
За матерями християнам.
Мов дзвони, загули кайдани
На неофітах. А твій син,
Єдиний твій! Апостол новий,
Перехрестившись, возгласив:

— Молітесь, братія! Молітесь
За ката лютого. Його

В своїх молитвах пом’яніте.
Перед гординею його,
Брати мої, не поклонітесь.
Молитва Богові. А він
Нехай лютує на землі,
Нехай пророка побиває,
Нехай усіх нас розпинає;

Уже внучата зачались,
І виростуть вони колись.
Не месники внучата тії,
Христові воїни святиє!

І без огня, і без ножа
Стратеги Божії воспрянуть.
І тьми і тисячі поганих
Перед святими побіжать.
Молітесь, братія.

Молились,
Молилися перед хрестом
Закуті в пута неофіти,
Молились радостно. Хвала!
Хвала вам, душі молодиє!
Хвала вам, лицарі святиє!
Вовіки-віки похвала!

XI

І в Рим галера приплила.
Минає тиждень. П’яний кесар,
Постригти сам себе в Зевеса,
Завдав Зевесу юбілей.
Ликує Рим. Перед кумира
Везуть возами ладан, миро,
Женуть гуртами християн
У Колізей. Мов у різниці,
Кров потекла. Ликує Рим!
І гладіатор і патрицій —
Обидва п’яні. Кров і дим
їх упоїв. Руїну слави
Рим пропиває. Тризну править
По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй,
Мерзенний старче. Розкошуй
В своїх гаремах. Із-за моря
Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим
Тебе уб’ють. Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб’ють обухом.

XII

Другий день
Реве арена. На арені
Лідійський золотий пісок
Покрився пурпуром червоним,
В болото крові замісивсь.
А сіракузьких назореїв
Ще не було у Колізеї.

На третій день і їх в кайданах
Сторожа з голими мечами
Гуртом в різницю привела.
Арена звірем заревла.
А син твій гордо на арену,
Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,
Зареготавсь. І леопард
Із льоху вискочив на сцену,
Ступив, зирнув... І полилась
Святая кров. По Колізеї
Ревучим громом пронеслась
І стихла буря. Де ж була?
Де ти сховалась? Чом на його,
На кесаря свого святого,
Не кинулась? Бо стерегли,
Кругом в три лави оступили
Зевеса ліктори. За ним,
Твоїм Юпітером святим,
Залізну браму зачинили.
А ти осталася одна,
Одна-однісінька надворі.

І що ти зможеш? — Горе! Горе!
О горе лютеє моє!

Моя ти доленько! Без його
Що я робитиму? До кого
Я прихилюся?.. — І небога
Кругом зирнула, і о мур,
Об мур старою головою
Ударилась, і трупом пала
Під саму браму.

XIII

З позорища увечері
У терми сховався
Святий кесар з лікторами.
Колізей остався
Без кесаря і без римлян,
І ніби заплакав
Одинокий. Мов гора та
На полі, чорніє
Колізей той серед Риму.
Тихо, тихо віє
Із-за Тібра, із Альбано
Вітер понад Римом.
А над чорним Колізеєм,
Ніби із-за диму,
Пливе місяць круглолиций.
І мир первозданний
Одпочив на лоні ночі.
Тілько ми, Адаме,
Твої чада преступниє,
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанім раї.
Гриземося, мов собаки
За маслак смердячий,
Та тебе ще зневажаєм,
Праотче ледачий!

XIV

Трохи одпочила
Стара мати недобита.
Живущую силу
Сила ночі оживила.
Встала, походила
Коло замкнутої брами
Та щось шепотала.
Чи не кесаря святого
Нишком проклинала?
А може, й так. Тихесенько
До брами підкралась,
Послухала, усміхнулась
І щось прошептала,
Якесь слово. І нищечком
Коло брами сіла
Й зажурилась. Незабаром
Брама одчинилась.

І на возах, на колесницях
Із Колізея, із різниці,
Святиє вивезли тіла;

І повезли на Тібр. Тілами
Святих убитих годували
Для царського-таки стола
У Тібрі рибу. Встала мати,
Кругом оглянулась, взялась
За биту голову руками
І тихо, мовчки за возами
Марою чорною пішла
На Тібр. А скіфи сіроокі,
Погоничі, рабов раби,
Подумали — сестра Морока
Із пекла вийшла провожать
У пекло римлян. Поскидали
У воду трупи та й назад
З возами скіфи повертали.
І ти осталася одна
На березі. І ти дивилась,
Як розстилалися, стелились
Круги широкії над ним,
Над сином праведним твоїм!
Дивилась, поки не осталось
Живого сліду на воді.

І усміхнулася тойді,
І тяжко, страшно заридала,
І помолилась в перший раз
За нас розп’ятому. І спас
Тебе розп’ятий Син Марії.

І ти слова Його живії
В живую душу прийняла.

І на торжища і в чертоги
Живого істинного Бога
Ти слово правди понесла.
1857,8 декабря
Нижний Новгород
ЮРОДИВИЙ

Во дні фельдфебеля-царя188
Капрал Гаврилович Безрукий189
Та унтер п’яний Долгорукий190
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
Оці сатрапи-ундіра.

А надто стрижений Гаврилич
З своїм єфрейтором малим191,
Та жвавим, на лихо лихим,
До того люд домуштровали,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім...

І «благосклонні пребивали
Всегда к єфрейторам своїм».
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби!

Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,

188 Во дні фельдфебеля-царя... — За царювання Миколи І.

189 Капрал Гаврилович Безрукий — київський військовий, волин-
ський і подільський генерал-губернатор Д. Бібіков (1792-1870).

190 Та унтер п’яний Долгорукий... — харківський, чернігівський
і полтавський генерал-губернатор М. Долгоруков (1792-1847).

191 3 своїм єфрейтором малим... — Йдеться про правителя бібі-
ківської канцелярії М. Писарєва.
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.

Не сотні вас, а міліони
Полян, дулебів і древлян
Гаврилич гнув во время оно.
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм профосам п’яним
У наймички сатрап-капрал.
Вам і байдуже. А меж вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якийсь дурний оригінал,
Що в морду затопив капрала192,
Та ще й у церкві, і пропало,
Як на собаці.

Так-то, так!
Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,

192 Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала ...—
Т. Шевченко використав реальний факт: у Петрозаводську
чиновник М. Матвєєв дав публічний ляпас олонецькому ци-
вільному губернатору М. Писарєву, за що був відправлений
на каторгу. У поемі ці події пов’язані з генерал-губернатором
Д. Бібіковим.
Що царство все оголосив —
Сатрапа в морду затопив.
А ви — юродиві — тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря. А бивий
Фельдфебель ваш, Сарданапал,
Послав на каторгу святого,
А до побитого старого
Сатрапа «навсегда оставсь
Преб лагоскл онним ».

Більш нічого
Не викроїлось, і драму
Глухими, темними задами
На смітник винесли, а я...
О зоре ясная моя!
Ведеш мене з тюрми, з неволі,
Якраз на смітничок Миколи,
І світиш, і гориш над ним
Огнем невидимим, святим,
Животворящим, а із гною
Встають стовпом передо мною
Його безбожнії діла...
Безбожний царю! Творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землі?

А ти, Всевидящеє око!
Чи Ти дивилося звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали?.. А Ти не знало?
І Ти дивилося на них
І не осліпло! Око, око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі...
Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас —
Споборники святої волі —
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям напоказ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...

[Грудень 1857
Нижній Новгород]

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858

Нижній Новгород]

МУЗА

А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла... І я...

О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала.
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила...

Мов живущою водою
Душу окропила.

І я живу, і надо мною
З своєю Божою красою
Гориш ти, зоренько моя.
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! Положи
Свого ти сина в домовину,
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858

Нижній Новгород]
СЛАВА

А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!

Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?

У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо та тихо
Пожартуєм, чмокнемося,
Та й поберемося,
Моя крале мальована.

Бо я таки й досі
За тобою чимчикую.
Ти хоча й пишалась
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі,—
Та мені про те байдуже.
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути.

[9 лютого 1858
Нижній Новгород]
СОН

Марку Вовчку193

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового194,
Ще копу дожинать пішла.
[13 липня 1858
С.-Петербург]

193 Марко Вовчок (Маркович Марія, 1833-1907) — українська та
російська письменниця, перекладачка.

194 Лановий — наглядач за польовими роботами у поміщика.
* * *

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного195,
Та візантійство196 прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
1858,22 ноября
[С.-Петербург]

195 Любить царя свого п’яного... — Йдеться про Олександра II.

196 Візантійство — офіційна російська православна церква.
ІСАІЯ197. ГЛАВА 35
(Подражаніе)

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святиє
Лугй зелені, берегй!

І честь Кармілова і слава
Ліванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим,
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею підбитим,
Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі,
Дива Господнії побачать.

І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива,—
Се Бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!

197 Ісаія — біблійний пророк, тобто релігійний проповідник
і оратор.
Тойді, як, Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячі прбзрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії,
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.

І пустиню опанують
Веселії села.

25 марта 1859
[С.-Петербург]
МАРІЯ
(Поема)

Радуйся, Тьі бо обновила еси зачатьія
студно.

Акафіст Пресвятій Богородиці. Ікос 10.

Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку Твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої — убогий
Остатню лепту подаю.

У Йосипа, у тесляра
Чи в бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Рідня була. Отож небога
Уже чимала піднялась,
Росла собі та виростала
І на порі Марія стала...
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, і струг покине
Та й дивиться; і час мине,
А він і оком не мигне

І думає: — Ані родини!
Ані хатиночки нема,
Одна-однісінька!.. Хіба...
Ще ж смерть моя не за плечима?..—
А та стоїть собі під тином
Та вовну білую пряде

На той бурнус йому святешний
Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним
І попасти і напоїть,
Хоч і далеко. Так любила ж
Вона той тихий Божий став,
Широкую Тиверіаду,
І рада, аж сміється, рада,
Що Йосип, сидячи, мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став іти; іде, сміється,
А він сидить та все сидить,
За струг сердега не береться...
Коза нап’ється та й напасеться.
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під гаєм,
І смутно, сумно позирає
На той широкий Божий став,
І мовила: — Тиверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо!
Якая доля вийде нам
З старим Іосифом? О доле! —
І похилилась, мов тополя
Од вітру хилиться в яру.
— Йому я стану за дитину.
Плечми моїми молодими
Його старії під опру! —
І кинула кругом очима,
Аж іскри сипнули з очей.
А з добрих молодих плечей
Хітон полатаний додолу
Тихенько зсунувся. Ніколи
Такої Божої краси
Ніхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Згнущалася над красотою!
О доленько! Понад водою
Ходою тихою пішла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую!
І зникла в темному гаю.
О світе наш незаходимий!
О Ти, Пречистая в женах!
Благоуханний зельний крине!
В яких гаях? В яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховаєшся од спеки
Огнепалимої тії,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святії думоньки твої?
Де ти сховаєшся? Нігде!
Огонь заклюнувся вже, годі!
Уже розжеврівся. І шкода,
Даремне сила пропаде.
До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Вже пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком. Та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде.

Увечері, мов зоря тая,
Марія з гаю вихожає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сіяє,
Аж сліпить очі. Підняла
На той Фавор свої святиє
Очиці кроткіє Марія
Та й усміхнулась. Зайняла
Козу з козяточком з-під гаю
І заспівала.—

«Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий Боже, в твоїм раї
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?»

Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня взяла
І веселенькая пішла
На хутір бондарів убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Ніби дитину, на руках
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
І цілувала. Козеня,
Неначе теє кошеня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з козеням
Трохи, трохи не танцювала
І не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину.
Зострів її і привітав

І тихо мовив: — Де ти в Бога
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим;
Ходімо, доненько.— Який?
Який се гость? — Із Назарета
Зайшов у нас підночувать.

І каже, Божа благодать
На ветхую Єлисавету
Учора рано пролилась,
Учора, каже, привела
Дитину, сина. А Захарій
Старий нарек його Іваном...
Так бачиш що! — А гость роззутий,
Умитий з кущі вихожав
В одному білому хітоні,
Мов намальований сіяв,
І став велично на порозі,
І, уклонившися, вітав
Марію тихо. їй, небозі,
Аж дивно, чудно. Гость стояв
І ніби справді засіяв.
Марія на його зирнула
І стрепенулась. Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потім гостя молодого
Просила, ніби повела
Очима в кущу. Принесла
Води погожої з криниці,
І молоко і сир козлиці
їм на вечерю подала.
Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась
Та дивувалася, дивилась,
І слухала, як молодий
Дивочний гость той говорив.
І словеса його святиє
На серце падали Марії,
І серце мерзло і пеклось!

— Во Іудеї не було, —
Промовив гость, — того ніколи,
Що нині узриться. Равві,
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо
І в житницю соберемо
Зерно святеє. Я Месію198
Іду народу возвістить! —
І помолилася Марія
Перед апостолом199.

Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Йосип праведний сидить
Та думає... Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію...

Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тиверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі собі прийшли
Додому.

Жде його Марія,
І ждучи плаче, молодії
Ланити, очі і уста
Марніють зримо. — Ти не та,
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота! —
Промовив Йосип. — Диво сталось
З тобою, доненько моя!

198 Месія — в іудейській релігії — посланець Божий, рятівник
людства від зла; у християнстві — Ісус Христос.

199 Апостол — учень Ісуса Христа, проповідник його вчення.
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то... — Й не вимовив: уб’ють
На улиці. — І заховаймось
В своїм оазисі. — І в путь
Марія нашвидку збиралась
Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,
Несе з торбиною на плечах
Нову коновочку старий.
Спродать би то та молодій
Купить хустиночку до речі,
Та й за повінчання оддать.
О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідниє раби
І досі мерли би. О муко!
О тяжкая душі печаль!
Не вас мені, сердешних, жаль,
Сліпі і малиє душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиє. Уб’ють,
Заріжуть вас, душеубійці,
І із кровавої криниці
Собак напоять.

Де ж подівсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та подививсь
На брак той славний і преславний,
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть ані його, ані Месії,
А люди ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного. Маріє!
Ти, безталанная, чого

І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей Його? Нічого,
Ніже апостола того,
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили -
Якби не вкрив, не заховав!
В Єрусалимі говорили
Тихенько люде, що стяли
У городі Тиверіаді
Чи то якогось розп’яли
Провозвістителя Месії.
— Його! — промовила Марія,
І веселесенька пішла

У Назарет. І він радіє,
Що наймичка його несла
В утробі праведную душу
За волю розп’ятого мужа.

Ото вони собі ідуть,
Прийшли додому. І живуть
Повінчані, та не веселі.

Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сінях. А вона,
Пренепорочная Марія,
Сидить собі коло вікна
І в поле дивиться, і шиє
Малесеньке сороченя —
Комусь то ще?

— Хазяїн дома? —
Надворі крикнуло. — Указ
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогодня, сей же час!
Ви на ревізію у город,
У город Віфлієм ішли. —
І зник, пропав той тяжкий голос.
Тілько руна в яру гула.

Марія зараз заходилась
Пекти опрісноки. Спекла,
В торбину мовчки положила
І мовчки за старим пішла
У Віфлієм.— Святая сило!
Спаси мене, мій Боже милий! —
Тілько й промовила. Ідуть,
Сумуючи, собі обоє.

І вбогії перед собою
Козу з козяточком женуть,
Бо дома ні на кого кинуть.
А може, Бог пошле дитину
В дорозі; от і молоко
Сердешній матері. Скотина
Іде, пасучися; рядком
Ідуть за нею батько й мати
І починають розмовляти
Поволі, тихо.— Семіон
Протопресвітер,— Йосип мовив, —
Такеє-то пророче слово
Сказав мені. — Святий закон!
І Авраама і Мойсея!
Возобновлять мужі єсеї.

І каже, поти не умру,
Поки Месію не узрю! —
Чи чуєш ти, моя Маріє?
Месія прийде! — Вже прийшов,
І ми вже бачили Месію! —
Марія мовила.

Найшов
Опріснок Йосип у торбині,
Дає та й каже: — На, моя дитино,
Поки що буде, укріпись,
До Віфлієма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь. —
Та й сіли на шляху гарненько
Полудновать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. І глядь!
Сховалося, і смеркло в полі.
І диво дивнеє! ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива. Аж здрогнув
Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Віфліємом, боком,
Мітла огненная зійшла.

І степ і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,
Марія сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
І Пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп’ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу,
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани його убогі
Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано
У Віфліємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во Іудеї. Гомонить

І тихне люд.— О люди! люди! —
Чабан якийсь біжить, кричить.
—Пророчество Ієремія,
Ісаія збулось! збулось!

У нас, у пастирей, Месія
Родився вчора! — Загуло
У Віфліємі на майдані:
—Месія! Іісус! Осанна! —
І люд розходивсь.
Через час
Чи через два прийшов указ
І легіон з Єрусалима,
Од того Ірода. Незриме
Й нечуте сталося тойді.

Ще діточки сповиті спали,
Ще купіль гріли матері,
Намарне гріли: не купали
Маленьких діточок своїх!
Ножі солдати сполоскали
В дитячій праведній крові!
Такеє-то на світі сталось!
Дивітеся ж, о! матері!
Що роблять іроди-царі!

Марія навіть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
І нам Спасителя спасли.
Од Ірода. Нагодували,
І напоїли, і дали
Кожух і свиту на дорогу,
І, небораки, додали
Ослицю дійну. І небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели
Вночі тайнйми манівцями
На шлях мемфіський. А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І нарожденного Месію.

Якби де на світі хоть раз
Цариця сіла на ослицю,
То слава б стала про царицю
І про великую ослицю
По всьому світу. Ся ж несла
Живого істинного Бога.
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотів у Йосипа купить,
Та здохла ти: мабуть, дорога
Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє спить
У пелюшках долі, під вербою,
Дитяточко. А меж лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная Мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату
Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночі.
З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очима
На теє дивляться. За ними
На голому піску стоять
По шнуру піраміди вряд,
Мов фараонова сторожа,
І ніби фараонам знать
Вони дають, що правда Божа
Встає вже, встала на землі.
Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти
У копта вовну. А святий
Іосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малій дитині.
Минає рік, коло хатини
В повіточці своїй малій
Той бондар праведний, святий,
І гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти і не співаєш,
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина,
І як його од зол спасти?
Од бурь житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
І невеличке козеня
У сінях граються. А мати
Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось і сам старий іде
З ціпочком тихо попід тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: — Доню, не журись.
Царя вже Ірода не стало.
Чогось увечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь,
Такеє-то мені сказали.

Ходімо, — каже, — у свій гай,
У свій маленький тихий рай!
Ходім додомоньку, дитино.
— Ходім, — сказала та й пішла
На Ніл сороченята прати
В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати
На річці прала ті малі
Сорочечки. А потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись
До сходу сонця, по торбині
На плечі взявши, а дитину
Удвох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна єдиная їх доля
Отой гайочок! І не знать,
Де він кохався. І хатина,
Все, все сплюндровано. В руїні
їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зострівся гость святий. Бур’ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу...
Долготерпєнієм окуй,
В сльозах кровавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась
У тій криниці. Горе нам
Було б, іскупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без Матері, і ми б не знали
І досі правди на землі!

Святої волі! Схаменулась
І тяжко, важко усміхнулась,
Та й заридала. Полились
На цямрину святиє сльози
Та й висохли. А їй, небозі,
Полегшало.

Єлисавета,
Стара вдова, у Назареті
З малим синком своїм жила,
Таки з Івасем. Та й була
Якась рідня їм. Вранці-рано
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
І за святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці
В сусіди, в наймички проситись!

Дитяточко собі росло,
З Івасем-удовенком гралось.
Уже чимале підросло.
Якось вони собі гуляли
Удвох на улиці, знайшли
Дві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі, і здорові,
Аж любо гля[ну]ть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася —
Івась у коники і[г]рався —
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зостріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку.— Злий!
Недобрий чоловік, лихий!
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь! —
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились

Ще в перший раз младенчі сльози
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,
В бур’ян, в садок, поцілувала
Та коржиком погодувала,
Свіженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собі, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло
Таки ж у неї на колінах.
Отож і спить собі дитина,
Мов янгеляточко в Раю.

І на єдиную свою

Та Мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо; ангел спить,
То щоб його-то не збудить.
Та й не догледіла. Неначе
Окропу капля, як огонь
На його впала, і воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марія втерла, сміючись,
Щоб він не бачив. І небозі
Не довелося одурить
Малого сина. Подивилось
І заридало.

Заробила

Чи то позичила вдова
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела,
У ієсейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру і розуму. Івась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собі й ходили в школу
І вчились вкупочці. Ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає; самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у бур’яні
Та клепку теше. Помагало
Святому батькові в трудах.
Якось по сьомому годочку —
Малий вже добре майстрував —
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь,
Який-то з його майстер буде!
Які-то люди з його будуть!
Та взявши відер, кандійок,
І батько, й мати, і воно
Пішли на ярмарок у самий
Самісінький Єрусалим.
Хоч і далеко, так спродати
Дорогше можна. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять собі та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побігло десь. Шукає сина
Та плаче мати. І не чуть,
Де ділося. У синагогу
Зайшла благать благого Бога,
Щоб син її найшовсь. Аж глядь,
Межи раввінами дитина,
Її хлоп’яточко, сидить
І научає, неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать! за правду згинуть!
Без правди горе! — Горе вам,
Учите лі-архієреї! —

І дивувались фарисеї
І книжники його речам.
А радость Матері Марії
Неізреченная. Месію,
Самого Бога на землі
Вона вже зріла.

Спродались,
Во храмі помолились Богу
І веселенькі у дорогу
Додому рушили вночі
По холодочку.

Виростали
І вкупі вчились, ростучи
Святиє діточки. Пишались
Святиє тії матері
Своїми дітками. Із школи
Путем терновим розійшлись
Обидва. Божії глаголи,
Святую правду на землі
І прорекли, і розп’ялись
За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,
А твій меж люди. А за ним,
За Сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попідтинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи.

Бо за Сином
Святая Мати всюди йшла,
Його слова, його діла —
Все чула, й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На Сина дивлячись. А він
Сидить, було, на Єлеоні,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед ним,
Сіяє в золотім вісоні
Ізраїльський архієрей!
Романський золотий плебей!
І час і два мине, не встане,
На матір навіть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На іудейськую столицю.
Й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці,
Тихесенько. І принесе
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з його хітона,
Зашиє дірочку та знову
Під смокву піде. І сидить
І дивиться, о Всесвятая!
Як Син той скорбний спочиває.
Але ось і дітвора біжить
Із города. Його любили
Святиє діточки. Слідком
За ним по улиця[х] ходили,
А іноді й на Єлеон
До його бігали малії.

Отож прибігли. — О святії!
Пренепорочниє! — сказав,
Як узрів діток. Привітав
І цілував, благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус. І веселенький
З своїми дітками пішов
В Єрусалим на слово нове,
Поніс лукавим правди слово!
Не вняли слову! Розп’яли!
Як розпинать Його вели,
Ти на розпутії стояла
З малими дітьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтікали.
— Нехай іде! Нехай іде!
Отак і вас він поведе! —
Сказала дітям. І упала
На землю трупом.

Розп’ялась
Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!
Вдову давно вже поховали
В чужій позиченій труні
Чужії люде. А Івана
Її зарізали в тюрмі200.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась
Одна-однісінька! Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати Його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І Ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зійшлись
Вночі круг Тебе сумовати.

І Ти, великая в женах!

І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!

200 А Івана Її зарізали в тюрмі. — За Біблією, Іванові Хрестителю
відтяли голову.
І похвала Тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем Твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду. Амінь.

[27 жовтня - 11 листопада 1859
С.-Петербург]
МОЛИТВА

Царям, всесвітнім шинкарям,
І дукачі, і таляри,
І пута кутії пошли.

Робочим головам, рукам
На сій окраденій землі
Свою ти силу ниспошли.

Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!

24мая[1]860
СПБ

* * *

Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жилй!

Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий принести.

25 іюня [1860

С.-Петербург]
ЗМІСТ

Оборонець правди животворящої

(Т. Крайнікова)............................... 5

Ранній період творчості (1838-1843)

Причинна..................................... ЗО

Думка («Тече вода в синє море...»)........... 37

Думка («Нащо мені чорні брови...»)........... 38

Тарасова ніч................................. 40

На вічну пам’ять Котляревському.............. 46

Катерина..................................... 50

Тополя....................................... 76

До Основ’яненка.............................. 83

Іван Підкова................................. 87

Гайдамаки.................................... 94

Інтродукція.............................. 103

Галайда.................................. 105

Конфедерати.............................. 109

Титар.................................... 114

Свято в Чигирині......................... 122

Треті півні.............................. 136

Червоний бенкет.......................... 141

Гупалівщина.............................. 148

Бенкет у Лисянці......................... 152

Лебедин.................................. 163

Гонта в Умані............................ 168

Епілог................................... 179

Передмова (уривок)....................... 183
Гамалія......................................... 185

Назар Стодоля................................... 192

Другий період творчості (1843-1847)

Розрита могила.................................. 261

«Чигрине, Чигрине...»........................... 263

Сон («У всякого своя доля...») (Комедія)......... 266

Єретик.......................................... 286

Великий льох (Містерія)......................... 300

Наймичка........................................ 320

Кавказ.......................................... 339

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам
моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє
посланіє........................................ 346

Давидові псалми..................................355

1. «Блаженний муж на лукаву...».............. 355

12. «Чи Ти мене, Боже милий...».............. 355

43.	«Боже, нашими ушима...».................. 356

52.	«Пребезумний в серці скаже...»........... 358

53.	«Боже, спаси, суди мене...».............. 359

81. «Меж царями-судіями...».................. 359

93. «Господь Бог лихих карає...»............. 360

132. «Чи є що краще, лучше в світі...»....... 362

136. «На ріках круг Вавилона...»............. 363

149. «Псалом новий Господеві...»............. 364

«Минають дні, минають ночі...»................... 366

Три літа........................................ 367

Заповіт («Як умру, то поховайте...»).............371

Лілея............................................372
Творчість періоду ув’язнення

та заслання (1847-1857)

Із циклу «В казематі»..........................375

III. «Мені однаково, чи буду...»........... 375

VI.	«Ой три шляхи широкії...».............. 376

[VII	]. Н. Костомарову («Веселе сонечко ховалось...»).. 377

VIII.	«Садок вишневий коло хати...»........ 378

IX.	«Рано-вранці новобранці...»............ 379

XII.	«Чи ми ще зійдемося знову?»........... 380

N. N. («Мені тринадцятий минало...»)............ 381

Іржавець...................................... 383

Полякам («Ще як були ми козаками...»).......... 386

Варнак.......................................... 388

«У Бога за дверми лежала сокира...»........... 394

«За сонцем хмаронька пливе...»................ 397

«І виріс я на чужині...»........................ 398

«Не тополю високую...»..........................400

«І широкую долину...»...........................401

«Зацвіла в долині...»...........................401

«У нашім раї на землі...».......................403

Художник........................................405

Щоденник (уривки)...............................556

Творчість періоду після заслання (1857-1861)

Неофіти. Поема..................................575

Юродивий........................................596

Доля............................................ 599

Муза............................................600
Слава....................................... 602

Сон («На панщині пшеницю жала...»).......... 603

«Я не нездужаю, нівроку... »................ 604

Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)................ 605

Марія (Поема)............................... 607

Молитва..................................... 633
Літературно-художнє видання

Шевченко Тарас Григорович

...Моє дружнєє посланіє

Вибрані твори

Відповідальний редактор Н.В. Ворош
Технічний редактор Г.М. Горобець
Комп’ютерна верстка Р.О. Марчишин

ТО В «Видавництво «Країна Мрій»
м. Київ, вул. Лугова, 9
тел./факс: +38 044 502 25 73

Електронна пошта: іп£о@кга]іпатгіу.сот.иа

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників,
розповсюджувачів видавничої продукції

ДКМ2077 від 27.01.2005

Ексклюзивним дистриб’ютором книжок
видавництва «Країна Мрій»

є ТОВ «РДЦ «Ексмо-Україна»: м. Київ, вул. Лугова, 9;

тел./факс: +38 044 501 91 19

Електронна пошта: заІе.икгФекзто.сот.иа

Підписано до друку 26.06.2008. Формат 84x108/32.

Друк офсетний. Папір офсетний.

Умов. друк. арк. 33,6. Обл.-вид. арк. 23,4. Гарнітура «Шкільна»
Наклад 4000. Замовлення № 4309.

Надруковано з наданого оригінал-макету у ТОВ «Фактор-Друк»
61030, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел.: (057) 7-175-185.
Видавництво «Країна Мрій»
пропонує школярам

До видання
включено
вибрані
вірші, поеми
та драматичні
твори видатної
літераторки,
без яких
палітра
української
літератури
втратила б свої
найяскравіші
барви.

До серії «Бібліотека школяра» входять вибрані
твори інших українських письменників та поетів.
Серед них:

Іван Франко

Іван Котляревський

Іван Карпенко-Карий

Іван Нечуй-Левицький

Григорій Квітка-Основ’яненко
Марко Вовчок та ін.
Чудовий посібник для додаткових занять
та закріплення вивченого у школі матеріалу.
Вичерпні за змістом і водночас лаконічні
довідкові матеріали з основних предметів
шкільної програми: література, географія,
культурологія, фізика, хімія, Всесвітня історія,
астрономія, зоологія, біологія тощо. У всіх
розділах — яскраві малюнки та фотографії.
Ці докучливі «Чому...» знайомі всім батькам.
У книжці дитина знайде відповіді більш
ніж на 1 300 запитань. Книжка поділена
на вісім розділів, у яких міститься багато
цікавої інформації. Тут є розповіді про Землю
і Всесвіт, світову історію і людське тіло.
Чудові ілюстрації допоможуть здійснити
захоплюючу подорож у світ знань.
Для дітей шкільного віку.

ь нена^гсж^

їаши І- НЄ і

ЧСШНІ

лижд^ь^жнеє ^ю еа ан іе. .

ен/оа