/
Author: Компанієць Л. Рубан В. Мащенко І. Канівець В.
Tags: художня література дитяча література вірші календар дитячі книги
Year: 1984
Text
ДВАНАДЦЯТЬ
МІСЯЦІВ
1985
Настільна книга-календар
Для дошкільного
та молодшого
шкільного
віку
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1984
74.1
Д 22
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
1
ІЛЛІЧЕВЕ ІМ’Я
До світла,
до школи,
до книжки
В жовтневу розбурхану ніч
Прослав тобі стежки-доріжки
Під постріл «Аврори» Ілліч.
Радянську країну велику —
Із сонцем і зеленню трав —
Назавше,
Ізмалку довіку
Тобі він у спадщину дав.
Могутня вона і прекрасна,
В ній доля щаслива твоя...
Ніколи, ніколи не згасне
Для нас Іллічеве ім’я!
ЛІДІЯ КОМПАНІЄЦЬ
Січень
4
ОПОВІДАННЯ ПРО В. І. ЛЕНІНА
ПОДАРУНОК
Погано харчувався Ленін. Недо-
їдали й робітники. Щоб якось під-
тримати сили Володимира Ілліча, зі-
брали вони гроші й купили шинки.
Із.домашнього борошна зробили лок-
шину. З цими подарунками прийшли
в Кремль.
Розмовляючи з гостями, Ілліч за-
пропонував:
— Може, чайку?
— Ні, ні. Ми ситі.— І розв’язують
клунок.— Ось і вам дещо принесли.
Володимир Ілліч лукаво примру-
жився:
— Так от чому ви ситі...— Він ви-
рвав з блокнота листок і щось напи-
сав,— Віднесіть, будь ласка, пода-
рунки за цією адресою.
Адреса була короткою: «В дитбу-
динок, дітям».
ГОДИННИК
З годинником Ленін ніколи не роз-
лучався.
Коли Ілліч з’являвся перед робіт-
никами, ті довго аплодували.
І тоді Володимир Ілліч показував
на годинник.
Робітники знали: годинник відлі-
чує час, а час вони уміли цінувати.
І одразу ж всі затихали.
ЛАМПОЧКА
Йшов Ленін кремлівським кори-
дором. Зупинився біля вартового й
запитав: — Вам буде видно, якщо я
викручу в коридорі одну лампочку?
Потім Володимир Ілліч пішов до
свого кабінету і вкрутив її в настіль-
ну лампу. Тьмяно освітила вона ар-
куш паперу.
Володимир Ілліч підсунув лампу
ближче і почав писати. Писав він
про те, що треба зробити, щоб елек-
трична лампочка яскраво світила у
кожному домі, по всій країні.
ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ
На Комуністичному суботнику в
Кремлі Ленін працював нарівні з ін-
шими.
Під час роботи до нього підійшов
фотограф:
— Володимире Іллічу, мене по-
просили вас сфотографувати.
— Іншим разом, товаришу,— ухи-
лився Ленін.— Зараз треба працю-
вати.
Але Леніна все ж сфотографува-
ли. Разом з ним сфотографувалися
курсанти, які працювали з Володи-
миром Іллічем на суботнику. Фото-
граф зумів зробити знімок. Історич-
ний знімок.
ВОЛОДИМИР РУБАЙ
Січень
СИМВОЛИ БАТЬКІВЩИНИ
ГІМН
Над нашою Вітчизною займається
новий день. До найдальших куточ-
ків доносить радіо передзвін куран-
тів Спаської вежі Кремля. Після шо-
стого їх удару над неосяжними про-
сторами Батьківщини могутньо й
урочисто лунає Державний гімн Со-
юзу Радянських Соціалістичних Рес-
публік.
І постає в уяві кожної радянської
людини вся наша величезна країна,
в якій добровільно й рівноправно
згуртувалися в єдину непорушну
сім’ю народи-брати. З цією хвилюю-
чою мелодією зустрічає свій трудо-
вий чи святковий день вся наша
країна.
Історія гімнів своїм корінням ся
гає глибокої давнини. У перекладі з
грецької мови слово «гімн» озна-
чає — урочиста пісня.
Революційний пролетаріат світу
створив свої гімни, в яких втілив
волю до боротьби за краще майбут-
нє. З кінця минулого століття між-
народним пролетарським гімном стає
«Інтернаціонал». Слова його напи-
сав учасник Паризької комуни
французький поет Ежен Потьє. А
французький робітник П’єр Дегей-
тер через сімнадцять років створив
для нього мелодію. І невдовзі пісня
пролетарської солідарності завойо-
вує серця трудящих усього світу.
Коли перемогла Велика Жовтнева
соціалістична революція і народила-
ся перша в світі держава робітників
та селян, постало питання про її
герб, прапор і гімн. 10 січня 1918 ро-
ку при відкритті ПІ Всеросійського
з’їзду Рад як Державний гімн було
виконано «Інтернаціонал». Л з ЗО
грудня 1922 року «Інтернаціонал»
стає офіційним Державним гімном
Союзу Радянських Соціалістичних
Республік.
З 1943 року «Інтернаціонал» зали-
шився гімном Комуністичної партії
Радянського Союзу, а Державним
став гімн, слова для якого напи-
сали поети С. Михалков та Г. Ель-
Регістан на музику композитора
О. В. Александрова. В новорічну ніч
1944 року новий Гімн СРСР уперше
прозвучав по Всесоюзному радіо. Він
народився в час корінного перелому
в ході Великої Вітчизняної війни —
як гімн непереможності нашої дер-
жави.
Минав час. І окремі рядки гімну
змінювалися відповідно до змін, що
відбувалися в нашому житті. Той
гімн, який ми чуємо сьогодні, було
затверджено в 1977 році, тоді, коли
було прийнято нову Конституцію
Союзу РСР.
Всього три з половиною хвилини
звучить Державний гімн Союзу Ра-
дянських Соціалістичних Республік.
Та в них втілено цілу епоху, життя
мільйонів людей, кожного з нас. Сво-
їм Гімном — величавим і могут-
нім — пишається кожен громадянин
Країни Рад і свято береже його у
своєму серці.
ІВАН МЛЩЕНКО
Січень
6
ГІМН
СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ
СОЦІАЛІСТИЧНИХ
РЕСПУБЛІК
Текст С. МИХАЛКОВА і Г. ЕЛЬ-РЕГІСТАНА
Музика О. В. АЛЕКСАНДРОВА
Переклад М. БАЖАНА
Союзом незламним республіки вільні
Навік об’єднала Великая Русь.
Хай квітне, народами створений спільно.
Єдиний, могутній Радянський Союз!
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
Крізь грози світило нам сонце свободи,
І Ленін великий нам путь осіяв,
На битву за правду покликав народи,
Натхнення на труд і на подвиги дав.
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
У звершенні славних ідей комунізму
Ми бачим, країно, майбутнє твоє.
Червоному стягу своєї Вітчизни
Народ наш несхитну присягу дає.
Славимо велич Вітчизни свободної,
Дружби народів опори в віках!
Партія Леніна — сила народная
До комунізму нам вказує шлях!
ПРАЦЮВАТИ
ПО-СТАХАНОВСЬКИ
Герой Соціалістичної Праці 0. Г. Стаханон.
Кожен, хто цікавиться історією нашої Ра-
дянської держави, знає про стахановський
рух. Названо його так на честь вибійника
Кадіївської шахти «Центральна-Ірміне»
Олексія Григоровича Стаханова, який видо-
був за зміну 102 тонни вугілля замість
звичних 7 і перевищив денну норму в 14,5
раза. Було це в 1935 році.
Почин Олексія Стаханова підхопили тру-
дящі всіх галузей народного господарства.
І першими серед перших були ланкова бу-
ряководів Марія Демченко, трактористка
Паша Ангеліна, машиніст паровоза Петро
Кривонос, ткалі Виноградови та багато ін-
ших. По всій країні створювалися стаханов-
ські бригади, дільниці, цехи. Це було почат-
ком руху за комуністичне ставлення до
праці.
Вислів «працювати по-стахановськи» й
досьогодні не втратив свого значення, своєї
ваги. Це і сьогодні означає — працювати
чесно, самовіддано, працювати по-комуні-
стичному.
Січень
7
СЕСТРА ОЛЯ
(Уривок з повісті)
До нового 1888 року залишилося
два дні. Володя привіз із лісу, що
сипів неподалік від Кокушкіна, пух-
насту ялинку і встановив її в мами-
ній кімнаті. Маняша й Митя за-
кружляли навколо лісової красуні,
принесли іграшки й прикраси, які
чіпляли на ялинку ще в Симбірську.
Куплених прикрас було небагато.
Решту виготовляли самі. Найцікаві-
ша прикраса, казала мама, та, яка
зроблена власними руками. Кімна-
та Ані та Олі — Оля гарно малюва-
ла — відразу зарясніла різнокольо-
ровим папером, розкладеним усюди:
і на столі, і на ліжках, і на підлозі,
і на підвіконнях. Одні прикраси ще
тільки вирізали та приміряли, другі
клеїли, треті сушили, четверті вже
розфарбували...
Маняша та Митя, які по-справж-
ньому ще не розуміли тих крутих
змін, що відбулися в житті сім’ї,
сприймали цю передсвяткову метуш-
ню так само радісно, як і в Симбір-
ську.
— Оцього ведмедика мені татко
привіз! — хвалилася Маняша.
— А це Саша випиляв! — спові-
щає Митя, діставши якусь іграшку
з кошика.
— Ні, Володя! — заперечує Ма-
няша.
— Саша!
— Володя!
— Ходімо запитаємо Володю!
— Ходімо.
Митя і Маняша, захопивши іграш-
ку, гупотять до Володі, щоб узнати,
хто з них має рацію, а перед очима
Марії Олександрівни спливає: по-
двійні грати, між якими ходить
озброєний наглядач, а за тими гра-
тами стоїть, змучено усміхаючись,
Саша. Вона, повіривши чуткам, що
цар усіх засуджених до страти поми-
лує, не прощається з ним— яка ж
була легковірна! — а лише прохає
сина: «Будь мужній!» Саша мовчить
і так пильно дивиться їй у вічі, що
той погляд до цього часу попелить
душу... Він знав, що його стратять,
не казав їй про те, жаліючи, і лише
очима, як опісля вона зрозуміла, на-
віки прощався...
Ульянови вперше зустрічали Но-
вий рік не в своєму симбірському
будинкові. Завітала до них рідна се-
стра Марії Олександрівни, тітка Лю-
ба, котра постійно мешкала в Ко-
кушкіно. Менші, Митя і Маняша,
недовго посиділи за столом, після
дванадцятої полягали спати. Оля
сказала, що спати їй зовсім не хо-
четься, і вони разом з Володею пі-
шли до його кімнати. Митя уже спав.
Отож посідавши коло столу, загомо-
ніли про те, що їх чекає в новому
році.
— Моє перше завдання: організу-
вати заняття так, щоб не відстава-
ти від однокурсників. Більше того —
краще від них скласти екзамени.
До речі, я тут написав довжелезного
листа одному приятелеві. Відверто
й чесно виклав усе, як воно було в
університеті. Хотів уже відправити,
а потім Аня прочитала і... ми з нею
посперечалися. Вона так розхвилю-
валася, що я, аби заспокоїти її —
ти ж знаєш, якою вона стала, відко-
ли Сашу страчено,— не схотів від-
правляти того листа. Думав, коли
така справа, з тобою пораджусь. Ад-
же про події, що я описав приятеле-
ві, ти знаєш і краще, ніж Аня, мо-
жеш розібратися: правильно я роб-
лю чи ні, надсилаючи цього листа.—
Січень
8
Володя дістав із шухляди столу не-
заклес.ний конверт, подав Олі.— Чи-
тай. А я піду свічки на ялинці за-
гашу.
Присунувшись ближче до лампи,
Оля пробігла перший рядок листа.
Прочитала сторінку, подумала: «Як
він дотепно викладає події». Та в
міру того, як читала, її, так само,
як колись і Аню, охоплювала триво-
га: а що, як усе це потрапить до во-
рожих рук? Адже не виключено, що
за Володиним листуванням жандар-
ми встановили нагляд. І якщо лист
прочитають в жандармському управ-
лінні, Володі вже не повернутися до
університету, адже тут ущент ви-
сміяно царські порядки.
— Не заснула над моїм тракта-
том? — спитав Володя, повертаючись
до кімнати і пильно дивлячись на
Олю, котра вже закінчила читати.
— Трактат твій і сонного розбу-
дить,— мовила Оля.— Ти дотепно
розповідаєш про виступ студентів.
Але поштою посилати лист, звичай-
но, небезпечно. І знаєш, яка думка
у мене виникла? Якщо ти мав на
меті, щоб якомога більше людей зна-
ло, проти чого ви протестували, то
треба лист таємно розмножити і по-
ширити. Адже це закінчена ли-
стівка!
— Ідея! — зрадів Володя. — Ди-
вуюся, як мені самому не спало це
на думку.
— Тільки не переписуй! — попро-
сила Оля.— Хай так і залишаєть-
ся — лист до друга. Станеш перероб-
ляти — засушиш. А в такому вигля-
ді кожного схвилює, змусить замис-
литись.
— Гаразд, це ми потім обміркує-
мо,— перервав розмову Володя, по-
чувши, що повертаються мама та
Аня.— Ходімо до ялинки!
ВОЛОДИМИР НАНІВЕЦЬ
УРОК МУЖНОСТІ
ШЛЯХАМИ ПЕРЕМОГИ
Дев’ятого травня цього року наш народ
відзначатиме велике свято — славне
сорокаріччя Перемоги, сорокаріччя Миру.
Сорок літ тому прогриміли останні залпи
війни. То були постріли-салюти:
повержений ворог склав зброю, капітулював.
Довгождана перемога була здобута.
Усі тисяча чотириста вісімнадцять
днів Великої Вітчизняної війни,
на всіх фронтах, від Карелії до Кавказу,
у ворожому тилу точилися запеклі
кровопролитні бої з ворогом.
Про найголовніші з битв, де вирішувалась
доля країни, розповість тобі ветеран
Великої Вітчизняної війни
М. Є. ШЕВЧЕНКО.
«ВІДСТУПАТИ НІКУДИ -
ПОЗАДУ МОСКВА!»
Похмурими осінніми ночами 1941 року
над Москвою, оперізуючи місто вогняним
кільцем, палахкотіли заграви. То стріляли
зенітні батареї, відбиваючи нальоти фашист-
ських бомбовозів. А ті все гули й гули в
темному тривожному небі, настирно рвалися
до столиці...
Наступ на Москву, як це замислили гіт-
лерівські стратеги, мав переможно заверши-
ти «блискавичну війну» з нашою країною.
Навіть назву операції дали не просту —
«Тайфун», що, певно, тішило її авторів
грізністю й гарантувало успіх. Та справа,
звичайно, не в назві. Понад мільйон солда-
тів і офіцерів, близько тисячі літаків, 1700
танків, гармати, міномети — ось уся ця ла-
вина ринула на позиції радянських захис-
ників столиці.
Січень
10
У всьому була перевага на боці німецької
армії — в людях, в танках, в літаках. Про
це знав ворог і був упевнений у швидкій
перемозі. Недарма ж за наказом Гітлера
виготовлялися перепустки-запрошення на
парад гітлерівських вояків на Красній пло-
щі, призначений на 7 листопада.
Все розрахували німецькі фельдмаршали
й генерали. На все зважили. Крім одного —
на захист столиці став увесь радянський на-
род. І 7 Листопада відбувся парад на Крас-
ній площі, але парад наших, червоноармій-
ських частин.
«Велика Росія, а відступати нікуди — по-
заду Москва!» — сказав політрук Василь
Клочков своїм легендарним 28 героям-нан-
філовцям. 1 вони не відступили! Вистояли!
Відомий їхній подвиг, відомі подвиги Зої
Космодем’янської, Саші Чекаліна, Віктора
Талаліхіна і ще багатьох і багатьох... Грудь-
ми прикрили рідну столицю воїни, партиза-
ни, ополченці. Страшна лавина спіткнулася,
розбилася об мужність і самовідданість ра-
дянських бійців, військову мудрість коман-
дирів.
Наступ фашистів було зупинено. А 5 груд-
ня 1941 року радянські війська перейшли в
контрнаступ. І покотилася, кидаючи зброю
й спорядження, ворожа армада. Тікаючи під
ударами наших доблесних військ, гітлерівці
кидали автомати, каски, ковані, з широки-
ми халявами чоботи, якими збиралися ви-
топтати все живе на нашій землі.
Ворога було відкинуто від Москви.
Розгром фашистських військ під Москвою
став вирішальною військово-політичною по-
дією першого року Великої Вітчизняної вій-
ни, початком корінного її повороту, першою
поразкою гітлерівців у другій світовій війні.
Але до повної перемоги було ще далеко.
ЦИТАДЕЛЬ НА НЕВІ
Таємний гітлерівський план військового
нападу на СРСР передбачав після окупації
фашистськими військами Прибалтики — за-
хоплення Ленінграда. Не судилося здійсни-
тися тому планові. Та все ж до славного
міста на Неві фашистські орди в кінці серп
ня 1941 року прорвалися. Ленінград був
блокований з суші,— зв’язок з ним підтри-
мувався тепер лише повітрям та через Ла-
дозьке озеро, так званою Дорогою життя.
Почалася героїчна оборона міста, що три-
вала 900 днів і ночей...
Тяжко було солдатам. Мужньо билися за-
хисники-піхотинці й матроси, танкісти й
льотчики. Нев’янучою славою вкрили вони
свої імена. Серед захисників Ленінграда ба-
гато було й з України.
Хоробра ланка винищувачів братів Гара-
мів з Чернігівщини, яка охороняла дорогу
через Ладозьке озеро, стала грозою фашист-
ських льотчиків. З пошаною згадують ле
нінградці й відважного снайпера з Донбасу
Миколу Красношапку...
Тяжко було солдатам. Ще тяжче доводи-
лося мирному населенню. Холодно й голод-
но. Не було палива, не було електрики. Во-
ду доводилося нести з Неви часом за кіль-
ка кілометрів. Люди гинули від бомб і сна-
рядів, вмирали від голоду й виснаження.
Та ніщо не зломило героїчного духу ле-
нінградців. Учасники й свідки історичних
Жовтневих подій, їхні діти — усі стали на
захист міста з клятвою: «Ленінград ворогові
не віддамо, честі своєї не зганьбимо!»
Вони не порушили клятви. Не ступила
ворожа нога на священні площі й проспек-
ти міста Леніна!
У січні 1943 року радянські воїни про-
рвали блокаду, а ще через рік — перейшли
в наступ, розгромили фашистські війська,
звільнили майже всю Ленінградську область
і вступили на землю братньої Естонії.
Увечері 27 січня 1944 року прогримів у
Ленінграді перший салют в честь остаточ-
ного зняття блокади. Вся країна раділа
славній перемозі, увесь світ віддавав належ-
не героїзму ленінградців.
Січень
11
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
— —
ВУЛИЦЯ НЕ ЛЮБИТЬ
НЕСПОДІВАНОК
Саме закінчилися уроки, і гурт малечі ви-
сипав на вулицю. Люся й Іра пильнували
за порядком, допомагали жовтенятам пере-
ходити вулицю. День був сонячний, гарний,
кілька малюків, покидавши портфелі, ганя-
ли у дворі м’яча.
І раптом... Дівчатка просто заклякли, ко-
ли на проїжджій частині побачили постать,
на яку насувався великий автобус.
Але наступної миті Люся отямилась і зі-
рвалася з місця. Іра метнулася на дорогу
слідом за нею.
Дівчатка вихопили хлопчика вже майже
з-під коліс. Різко завищали гальма, і з ка-
біни виглянув сполотнілий водій.
Люся й Іра схопили хлопчика за руку
і підійшли з ним до гурту малечі. Тут же,
на вулиці, пояснили дітям, як треба пово-
дитись на проїжджій частині, на перехре-
стях.
Щоправда, такі випадки в 3-й школі трап-
ляються досить рідко. Адже тут майже в
кожному класі — свій загін юних інспекто-
рів руху. А загін сьомого класу — кращий
в місті і один з кращих в республіці.
Піонери проводять бесіди з молодшими
учнями. Розповідають їм про види транс-
порту, про правила безпеки руху.
Якось провели анкетування в других кла-
сах. Якраз в місті випав сніг (а це у них
на півдні буває досить рідко). Засипало ву-
лиці, стало слизько на дорогах. Юні інспек-
тори захвилювалися — малюки будуть гра-
ти в сніжки, кататимуться на санках.
Запитання в анкетах були різні. Напри-
клад, таке. Ти їдеш з гірки на санках. Сан-
чата перекинулися, ти впав, а вони вико-
тились на проїжджу частину вулиці. Що
ти зробиш?
— Звичайно, побіжу за санками,— відпо-
віли малюки.
І лише два хлопчики написали: «Я схоп-
лю за руку того, хто побіжить за санками».
— Молодці,— похвалила Оля цих хлоп-
чаків. — Треба, щоб усі зрозуміли, як це не-
безпечно — вибігати на проїжджу частину.
Анкетування допомогло перевірити реак-
цію малюків, їхнє вміння зорієнтуватися в
складних, непередбачених ситуаціях. А іце
юні автоінспектори проводять в молодших
класах заліки з правил безпеки руху. І ви-
магають, щоб кожен учень не лише знав
ці правила, як азбуку множення, але й до-
тримувався їх.
Вулиця не любить несподіванок. І щоб
їх не було, щоб не виникало на вулицях
пригод з вини учнів, і виходять на патру-
лювання піонери з 3-ї школи міста Біл-
города-Дністровського — юні помічники пра-
цівників Державтоінспекції,
Січень
Я І МІЙ ТЕЛЕВІЗОР
Оповідання
Вітя Терен мерщій ускочив до хати й
швиденько, доки мати не визирнула з кух-
ні, роздягнувся, гепнувся на стілець біля сво-
го столу й схопив ручку. Коли до нього за-
глянула мати, він уже, низько схилившися,
сопучи, щось писав. Мати підозріло спи-
тала:
— Ти що, тільки-но прийшов від Мить-
ка? Знову весь день витріщалися на екран?
Вітя не зразу підвів голову. Його очі бу-
ли сердиті.
— Еге, де там тільки-но! Лише перед
твоїм приходом забіг до Митька, щоб по-
радитись, як писати твір. Цілий день над
ним мучився.
Мати недовірливо подивилась на нього,
однак мовила примирливо:
— Гаразд, пиши. Та не довго, бо завтра ж
у школу, треба зібратись, а то розлінився
за канікули.
Та про що ж писати? Нічого цікавого не
було в нього на канікулах. Може, вигада-
ти? Он скільки бачив він різних захоплюю-
чих історій по телевізору. Цілий зошит мож-
на списати. Вітя рішуче вивів на папері:
«Ми з татом сіли в літак і полетіли в Аф-
рику полювати на крокодилів». І перо мовби
спіткнулося. З паперу на Вітю вочевидяч-
ки глянули очі Олександри Іванівни, вони
з докором сказали: «То це ти брехати взяв-
ся?» Вітя почервонів, порвав папір. 1 сер-
дито подивився на телевізор, котрий байду-
же блимав на нього більматим великим
оком. Це він, він винен, що Віті нічого пи-
сати! От хай учителька і лає телевізор!
«Я встав вранці, вмився, поснідав, хотів
іти гуляти. І просто так, щоб перевірити,
чи працює, увімкнув телевізор. А там по-
казують мультиплікаційні фільми. І бага-
то! Коли закінчили їх, почався фільм про
пригоди двох хлопців улітку. Хіба я міг
його пропустити? Ну, а тут і обідати час
настав».
Вітя аж усміхнувся задоволено — чисту
правду він пише.
«Після обіду я твердо вирішив піти на
вулицю. Але тут до мене подзвонив мій
друг Митько. Виявляється, його мати після
обіду прийшла з роботи додому, бо захво-
ріла. І витурила Митька гуляти. А йому
дуже хотілося подивитися дорослий фільм.
Та коли б мати й не послала його гуляти,
вона все одно не дозволила б йому дивити-
ся той фільм. А я ж сам дома. То знову
ввімкнув телевізор. Не відмовляти ж гостю
й другові».
Вітько на хвилинку задумався. Чи писати
про вечір усю правду? Рішуче махнув ру-
кою: тільки правду!
«Митько пішов од мене перед самим ма-
териним приходом. Мені було прикро, що
я не виконав обіцянки не стирчати перед
телевізором і сходити погуляти...
Щоб не засмутити маму, швиденько збі-
гав надвір, пройшовся по снігу і став біля
під’їзду подихати свіжим повітрям...»
Вітя скорботно похитав головою. Бо ж і
другого, і третього, і четвертого дня телеві-
зор не відпустив його від себе. По-перше,
на канікули зібрали найкращі передачі, вид-
но, весь рік їх копичили, а по-друге, Мить-
ко унадився до їхньої хати: мати хворіла
і все пильнувала, щоб «не горів даремно
телевізор та не висмалював тобі, хлопче,
очі». Митько хоч і кривився, що у друга те-
левізор чорно-білий, однак мовчки прикипів
до нього. Довелося Віті й самому висиджу-
вати поруч.
А потім їхній телевізор, мабуть, перевто-
мився, бо якогось дня клацнув, кашлянув
і замовк; поволі згас екран, тільки ще
хвильку яскрава зірочка світилася, танула.
Вітя і Митько зітхнули. Підійшли до вік-
на — сонце сяє, мороз тріщить, крига — мов
скло, а онде на майданчику каток зали-
вають! Скала тнулися хлоп’ячі серця: на-
двір, негайно надвір!
Але не так сталося, як гадалось. Коли Ві-
тя вже одягався, а Митько нетерпляче ква-
пив його, в двері задзвонили. На порозі стоя-
ла Митькова мати. Вона попросила сина з
годинку побути вдома, бо їй треба піти до
поліклініки на виписку, а в цей час має
дзвонити по телефону батько.
А в Митька був кольоровий телевізор. Що
то вже за краса! І Вітя не зміг відірватися
від нього до самого приходу Митькової ма-
тері, тітки Поліни, тобто до вечора.
Вітя описав усе це, ще раз зиркнув на
німотний екран, з жалем подумав: «І коли
вже прийде майстер по ремонту?» — й рішу-
че дописав: «Отак телевізор позбавив мене
і Митька канікул».
ВІКТОР КАВА
Січень
/з
Прийшла баба Зима,
Та прийшла не сама —
Привела із собою
Дідуся з бородою —
Довгою, пухнастою,
Білою, сріблястою.
Дідуся Морозом звати,
З ним малі Морозенята
По сніжку гуляють,
Діток забавляють.
ГАЛИНА ДЕМЧЕНКО
Січень
14
* СТОРІНКА-ВЕСЕАИНКА *
ЗАЙЧИК МІСЯЦЯ
НАДГРИЗ
Чи тепер, чи колись
Із солодким хрустом
Зайчик місяця надгриз —
Думав, що капуста.
Місяць скік та й утік
В небо синє-синє,
Не кружок-колобок —
Тільки половина.
Заховався, повис,
Де хмарки, мов хустя...
Зайчик місяця надгриз —
Думав, що капуста.
АНДРІЙ М'ЯСТКІВСЬКЙЙ
ЮНИЙ «НАТУРАЛІСТ»
Вчителька: — Де живе хом’як?
Учень: — У зоомагазині.
ПООБІЦЯВ
— Павлику, будь обережний з мо-
лотком, не вдар себе по пальцях.
— Я не вдарю, мамусю. Гвіздок
тримає Зося.
В ПУСТЕЛІ
— Миколко, ти знаєш, чому в пу-
стелі їздять на верблюдах?
— Знаю, щоб пісок не потрапляв
у черевики.
Січень
ІЗ
2 Ш-4
НАРОДЖЕННЯ АРМІЇ
Оповідання
Тієї ночі шалений лютневий вітер
дув з моря. На всіх заводах безпере-
стану гули гудки. Це Ленін скликав
до Смольного всіх, хто був готовий
боронити свою країну. Вітчизна бу-
ла в небезпеці: німці наступали на
Петроград.
Ленін працював цілу ніч. Він пи-
сав звернення до народу. Інколи він
вставав, підходив до вікна. На по-
двір’ї Смольного горіли вогнища,
стояли кулемети; бійці в сірих ши-
нелях переносили кудись оберемки
шабель, гвинтівки.
Біля одного вогниіца стояв матрос
у чорному бушлаті з піднятим комі-
ром. Він увесь час відвертався од віт-
ру, присідав біля вогнища, грів ру-
ки. І, видно, ніяк не міг зігрітися.
Тоді він випростався й заходився
танцювати.
Ленін помилувався на матроса й
повернувся до письмового столу. Він
ще раз перечитав своє звернення, ве-
ликими літерами написав угорі: «Со-
ціалістична Вітчизна в небезпеці»,—
і швидко вийшов з кімнати в кори-
дор. І лише тут згадав, що ще дуже
рано, що зараз ніч і навряд чи він
знайде когось з Раднаркому.
Тоді, відпочиваючи після свого два-
надцятигодинного робочого дня, Ле-
нін неквапливо пішов коридором.
У цей час в коридорі було зовсім по-
рожньо, і його кроки гучно відлуню-
вали. Біля сходів Ленін зупинився.
Там, на площадці, стояв при куле-
меті молодий солдат, вартовий.
— А що, товаришу, можемо ми
перемогти ворога цим кулеметом? —
спитав його Ленін.
— Звісно, поб’ємо, Володимире
Іллічу,— весело відповів солдат.
— Німця?
— Німця!
— А у нього броньовики, гарма-
ти... сила.
— Все одно поб’ємо, Володимире
Іллічу.
— І я, товаришу, такої ж думки.
Саме так: все одно поб’ємо.
Ленін повернувся й таким же по-
вільним кроком пішов до своєї кім-
нати. Поряд з лампою все ще лежа-
ло останнє зведення з фронту: німці
підходили до Пскова, готували удар
по Петрограду. Якби мати більше та-
ких бійців, як цей кулеметник, як
матрос біля вогнища! А хіба їх ма-
ло? Потрібен тільки час, щоб їх згур-
тувати, створити свою армію.
Але часу мало, ворог рветься до
радянської столиці.
Чорне вікно в кімнаті посвітліша-
ло, заступав ранок. Тривожних гуд-
ків більше не було чути. Ленін при-
слухався. Звідкись здалеку долину-
ла музика. За хвилину вона стала
голоснішою. Мідні труби військового
оркестру грали марш. Пролунала
команда, в широкі ворота Смольного
входила військова частина.
Ленін вдивлявся, стоячи біля вік-
на: бійці були одягнені в короткі ко-
жушки, в круглі шапочки.
Цей одяг видався йому знайомим.
І він згадав: в такому одязі зустрі-
чали його сестрорєцькі зброярі в бе-
резні минулого року, коли він повер-
тався з-за кордону. Тільки тоді у них
не було гвинтівок.
Небо дедалі яснішало. В коридорах
Смольного почулися кроки, голоси.
Рипнули двері, до кімнати зайшов
секретар.
— Це товариші з Сестрорєцька?—
запитав Ленін, все ще дивлячись у
вікно.
Лютий
/А
— Червоногвардійці, робітники з
Сестрорєцького збройного заводу. їх
дев’ять тисяч вісімсот чоловік.
Скільки ж усіх? По тривожному
гудку йшли вночі до Смольного крон-
штадтські матроси, пітерські черво-
ногвардійці, вірні солдати революції...
Котилися, гуркочучи колесами, по-
їзди з червоними військами на Нар-
ву та Псков.
23 лютого 1918 року німцям був
нанесений перший удар. їхній на-
ступ було зупинено.
Цей день став днем народження
нашої армії.
ОЛЕКСАНДР НОНОНОН
До 90-річчя з дня народження М. В. Фрунзе
ХИТРІ СЛІДИ
Оповідання
Це трапилося зимою в Шуї. Біль-
шовики вирішили скликати велику
нараду, щоб обговорити, як далі ве-
сти революційну роботу.
Почали думати, де краще й без-
печніше провести цю нараду?
Фрунзе сказав, що найкраще їм
зібратися в лісі. В місто наїхало ба-
гато царських шпиків, і вони можуть
виявити нараду. Тоді всіх більшови-
ків заарештують і посадять у в’яз-
ницю.
Коли Михайло Васильович закін-
чив говорити, хтось зауважив йому:
— Зараз, Арсеній, в лісі ще не-
безпечніше. Нас можуть по слідах
відшукати. Сніг он який чистий!
На це Фрунзе сказав:
— Звичайно, якщо йти без хитро-
щів, то зможуть і надибати. Але ми
мусимо перехитрувати всіх. Тоді ні
козаки, ні шпики нас не знайдуть.
— Ну, гаразд. Тоді ходімо до лі-
су,— погодилися більшовики.—А ти,
Арсенію, веди нас. Покажи свої
хитрощі.
І ось більшовики подалися за мі-
сто. Вони йшли по одному, по двоє.
Всі були в кожухах, у валянках.
Спершу крокували дорогою, а далі
звернули ліворуч і направилися в
хащу.
Десь через півгодини з міста мча-
ли по цій самій дорозі козаки. Чи то
повідомив їх хто, чи самі вистежили,
тільки їхали вони для того, щоб зло-
вити всіх шуйських більшовиків на
місці наради.
Копі були вгодовані, добрі, і коза-
ки хутко опинилися за містом. День
стояв сонячний. Сніг блищав так яс-
краво, що на нього важко було диви-
.їютиіі
/.9
тися. Вони проїхали верст із шість,
але слідів ніяких не було видно.
Козаки притримали коней, дали
їм заспокоїтися і знову помчали да-
лі. І знов нічого не видно. Тільки в
одному місці, ліворуч від дороги про-
йшов якийсь чоловік. Побачили ко-
заки відбитки ніг і зупинилися. Див-
ляться па сліди й думають: «Напев-
но, чоловік пішов по дрова».
Начальник козаків і каже:
Це зовсім не те. Більшовиків
пішло багато, тому й слідів має бути
багато.
І вони поїхали далі. Але сніг
скрізь чистий, рівний. Коні прито-
милися. Козакам хотілося поверну-
тися в казарму. Тоді один з них ска-
зав начальнику:
Я думаю, більшовики подалися
кудись у інший бік. Не птахи ж во-
ни, щоб перелетіти з дороги,— му-
сять сліди бути.
Мені пе цікаво, що ти дума-
єш! — відрізав грубо козачий на-
чальник,— Я знаю, що вони пішли
цією' дорогою.
Довго ще крутилися козаки: то
далі проїдуть, то вернуться. Але слі-
дів більше так і не знайшли.
Подивилися знову па те місце, де
пройшов чоловік за дровами, і повер-
нулися в місто.
А сліди ті були не однієї людини.
Саме тут і пройшли всі більшовики.
Коли вони зібралися разом, Фрунзе
сказав:
— Я піду до лісу першим, а ви
по черзі ступайте в мої сліди. І ні-
хто пе подумає, що пройшло кілька
душ.
Так більшовики й зробили. Вони
заглибилися в ліс, провели нараду.
А козаки в цей час роз’їжджали на
змилених конях зовсім поряд, але
допетрати не змогли, що більшовики
тут-таки, в лісі.
ДМИТРО ПРОКОФ'ЄВ
БІЛИЙ ПОТЯГ
Ой, стало на пероні
Так зимно недарма:
У першому вагоні
Приїхала Зима.
А у вагоні другім —
Блискучім, крижанім -
Її сестриці Хуги
В кошлатому вбранні.
А в третьому до міста
Прибув їх братик — Сніг.
І був за машиніста
Дідусь Мороз у них.
ЕМІЛІЯ САТЛЛКІНА
ДЕСЬ СПІВАЮТЬ
СНІГУРІ...
Десь співають снігурі
па зорі.
Десь сокочуть,
весен хочуть
шишкарі.
Прислухаюсь, прислухаюсь...
Є?
Нема?
Не згорнула ще,
не склала крил
зима.
Ще весною
за сосною
й не веснить.
Загорнулось все в кожуха —
спить.
ПАВЛО УСЕНЕО
Лютий
20
УРОК МУЖНОСТІ
ТВЕРДИНЯ НА ВОЛЗІ
Зазнавши поразки під Москвою,
німецьке командування вирішило
взяти реванш на іншому фронті й
запланувало «рішучий наступ» вес-
ною 1942 року на Сталінград і
Кавказ. Особливо вабив фашистів
Сталінград — великий промисловий
центр, де було багато військових за-
водів, важливий транспортний ву-
зол, через який до центру країни
йшла кавказька нафта.
...Біле, спокійне, залите сонцем мі-
сто над Волгою, здавалося, іце жило
за законами далекого тилу, коли над
ним з’явилися перші ворожі літаки.
Вони пікірували, скидаючи бомби на
будинки, лікарні, школи. На вокзалі,
в порту вибухали цистерни з бензи-
ном, горіла нафта, каміння, горіла
вода...
Фашистські танки прорвали нашу
оборону і 23 серпня 1942 року ви-
йшли північніше міста до Волги. Пе-
реконані в своїй недалекій остаточ-
ній перемозі, фашистські газети го-
тували спеціальні випуски з повідом-
леннями про захоплення Сталінгра-
да. Тільки випуски ті не вийшли.
Сталінград стояв!
Серед руїн, у вогні й диму билися
на смерть доблесні захисники вол-
зької твердині: росіянин і українець,
грузин і естонець, казах і азербай-
джанець — всі нації, всі народності
великої збратаної дружбою сім’ї —
Союзу Радянських Соціалістичних
Республік.
Безстрашний росіянин сержант
Яків Павлов зі жменькою хоробрих
воїнів майже два місяці утримували
чотириповерховий будинок, що мав
стратегічне значення в обороні мі-
ста. І бомбили їх, і з гармат та міно-
метів обстрілювали, й танки кидали
на героїв фашисти — ніщо не допо-
могло. Будинок Павлова тримався!
Подвиг Гастелло в повітрі повто-
рив на землі українець Михайло Па-
нікахо, морський піхотинець. На йо-
го окоп ішли ворожі танки. Гранати
кінчилися. Лишилося дві пляшки з
запалювальною сумішшю — Михай-
ло замахнувся пляшкою, але в цю
мить куля влучила в неї. Рідина роз-
лилася й спалахнула. Перемагаючи
нестерпний біль, Михайло схопив
останню пляшку й палаючим смоло-
скипом кинувся до ворожого танка.
Танк вибухнув. Загинув і відважний
Данію, як називали його потім това-
риші.
Найбільша в історії другої світо-
вої війни битва тривала 200 днів.
Витримавши ворожий натиск, Ра-
дянська Армія 19 листопада сама
перейшла в наступ. Наші війська
оточили німецьку армію, розгромили
її, взявши в полон тисячі солдатів,
офіцерів і генералів. Серед них і
командуючого — фельдмаршала Нал-
люся. 1 лютого 1943 року Паулюс під-
писав акт про капітуляцію.
Сталінградська битва — одна з
найзначніших військово-політичних
подій, що зробила остаточний пере-
лом у ході Вітчизняної війни.
Увесь світ побачив, що фашизм
приречений. Твердиня над Волгою
стала кладовищем чорних сил фа-
шизму.
Лютий
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
«СПАСИБІ ВАМ, ДІТИ!»
Хто з вас, друзі, не мріс про подвиги?.. Та
що там — мрії! Вам сняться подвиги, сняться
мужні і сміливі, якісь особливі вчинки.
Вам не хочеться чекати дня завтрашнього,
коли Вітчизна доручить незвичайні й відпо-
відальні справи. Ви мрісте про це зараз!
Що ж. і у вашому сьогоднішньому піонер-
ському житті є місце подвигу! Є у вас і
сьогодні такі справи, за які неодмінно по-
чуєте слова: «Спасибі вам, діти!»
У січні 1983 року імена п’ятнадцяти юних
ленінців були внесені до Книги пошани Все-
созної піонерської організації імені В. І. Ле-
ніна. Прізвища хлопчаків і дівчаток вісімде- І
сятих років були записані в золотій книзі
Піонерії поруч з іменами героя громадян
ської війни Мишка Гаврилова, юних борців
за колективізацію Павлика Морозова і Ми-
коли Мяготина, поряд з іменами безстраш
них героїв Великої Вітчизняної війни —
Льоні Голикова, Валі Котика. Марата Казея,
Зіни Портнової...
Хто вони — сьогоднішні герої? Чи справді
їхні справи і вчинки — надзвичайні, винят-
кові?..
Судіть самі.
От хоча б один рядок з Книги пошани
радянської Піонерії: «Іван Ковач — піонер-
шестикласник. Українська РСР — за сміли
вість і винахідливість, виявлені при затри
манні порушника державного кордону...»
«Село наше прикордонне, — розповідає
сам хлопчик.— Тому кожен піонер у нас
вважає себе прикордонником. Звичайно, по-
ки що не справжнім. Але всі ми — члени
загону юних друзів прикордонників і дуже
відповідально до цього ставимося. Я, на
приклад, щодня бігаю два кілометри вздовж
«своєї» прикордонної дільниці, в школі бо-
ротьбою займаюся. У нас — всі так.
Того дня ми з братом працювали на горо-
ді. Бачу: незнайомець у кущах ховається і
місцевість біля самого кордону роздивляє-
ться.
Василю, дивись-но, чужий! — показую
старшому брату.— Сідай на велосипед і жми
на заставу. А я за ним послідкую.
Василь хутко зібрався, а я продовжую
працювати. І на незнайомця поглядаю. Він
посидів-посидів, а далі до мене підійшов.
Заходився розпитувати про дорогу до сусід-
нього села. Я почав плутано пояснювати
йому, а він раптом запитує: «Як можна на
той бік дістатися?»
Тепер сумніву не було: чужа це людина.
Як би, думаю, його затримати довше?.. По-
яснюю, мовляв, неподалік стежка є. Зви-
чайно, стежки там ніякої не було — я його
ближче до застави направив.
Той чоловік далеко не відійшов. Василь
вчасно сповістив прикордонників, і вони
його затримали.
Незабаром приїхав до школи офіцер. На
зборі загону він подякував мені і братові за
допомогу в затриманні порушника кордону.
А що ми особливого зробили? Так вчинив би
кожен член загону юних друзів прикордон-
ників!»
Неабияку мужність виявили й четверте
класник з Чувашії Юрко Андрєєв та Неріюс
Лашас — шестикласник школи № 50 міста
Вільнюса. Вони врятували життя дітям, які
потопали. Обидва нагороджені за мужність
медалями.
Хлопчик з Литви так пояснив свій вчи-
нок: «Якби я не кинувся на допомогу, ме-
не б усе життя мучила совість». І він стриб
ну в у воду — рятувати життя дев’ятирічній
Інзі. Довелося кілька разів пірнати: в тем
ній воді важко було розгледіти дівчинку.
Інга вчепилася за руку, заважала хлопчику,
але він витяг її на берег. А потім захворів.
Лікарі казали, що сили його були вже на
межі і лише неймовірним напруженням во-
лі він зумів перемогти себе...
— А якби ти не вмів плавати? — спитали
Неріюса.
— Кликав би на допомогу...
Кликав би!.. Як кликав людей Олег Єфре-
мов, коли, збираючи в лісі листя шовковиці,
побачив лісову пожежу, яка вже підступи-
ла до хлібного поля. Три кілометри без пе-
репочинку пробіг хлопчик до піонерського
табору. А потім біг назад — вів людей ря-
тувати колгоспний врожай. Разом з усіма
Лютий
23
гасив вогонь, не зважаючи на опіки, на
втому.
Тепер його ім’я записане в Книзі пошанн
поруч з іменем земляка — п'ятикласника з
Молдавії Дмитра Банташа, який допоміг за-
тримати небезпечного злочинця.
От іце два прізвища: /Килдиз Амажанова,
четвертокласниця з Киргизії, попередила ви-
бух газопроводу, а Сейбут Кеііжесарпн вря-
тував у негоду отару колгоспних овець..
Негода — хіба може це слово передати всю
силу того бурану, який раптово налетів на
степ!.. День відразу перетворився на ніч, за
ща кроки нічогісінько не видно!.. Але не
розгубився хлопчик, погнав овець у гори,
сховав в ущелині і цілу піч об’їжджав ота-
ру. Інколи, щоб не замерзнути, злізав з коня
і біг поряд... Чи з'являлася у хлопчика дум-
ка кинути овець? Ні. Хіба міг він не вико-
нати справу, яку йому доручили?
Ці дівчатка і хлопчики виявили свій піо-
нерський характер у вчинках, ім’я яким —
подвиг. І це не просто високі слова. Візь-
міть словник і прочитайте: «Подвиг — вчи-
нок, який потребує від людини граничного
напруження волі і сил. пов'язаний з подо-
ланням надзвичайних труднощів...»
А чи знаєте ви. скільки важить одна ко-
робочка з кущика бавовни?.. П'ять грамів —
і навіть менше. А Тимур Мапсуров з Узбе-
кистану зібрав за літо п'ять тонн бавовнп.
Тепер підрахуйте, скільки разів доторкну-
лися до цих коробочок руки хлопчика. Міль
йоп! Мільйон коробочок з пухнастим білим
золотом (як іноді називають бавовну) зі-
брали спритні руки Тпмура. Хіба це не
спражпін подвиг?..
Андрій Корнилов з Фрунзе, Тамара .Лоб-
жанідзе з Кутаїсі та Євген Сопіи з Курська
занесені до Книги пошани за успіхи в тех-
нічній творчості. Бонн винахідники, нагоро-
джені медалями ВДІІГ СРСР. а Тамара має
авторське свідоцтво за винахід, який зберіг
державі їй тисяч карбованців.
Шестикласниці Таня Нікітіна з Ленін-
града і Маррпт Геррец з Талліпа — за від-
мінні успіхи в навчанні, за активну участь
у піонерській роботі і досягнення в худож-
ній творчості.
Ці хлопчики і дівчатка вони такі ж. як
і ти. друже. Дехто з них виявив себе в муж-
ніх, благородних вчинках. Інші — в натхнен-
ній праці, в безкорисливій любові до своєї
Батьківщини, в потребі постійно приносити
радість людям.
За все це і почули вони від людей: «Спа-
сибі вам. діти!»
ВОЛОДИМИР ЧПСТЯКОВ
РУКАВИЧКИ
Рукавички, рукавички,
Чом у вас погана звичка?
Чом учора тишком-нишком
Заховалися під книжку?
Чом носили вуглячок.
Наробили дірочок?
Вранці ж впали у корито.
Бабця мусила сушити.
Потім влізли у рукав.
Ледве з татком розшукав.
А оце під частоколом
Загубили ви Миколу,
Мусить він ходить без вас,
Щоб провчити вас хоч раз!
ВОЛОДИМИР ЛАДИЖЕЦЬ
Жютнй
21
До 200-річчя з дня народження братів Грімм
БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ
Казка
Один чоловік мав осла, який бага-
то років покірно возив йому ланту-
хи до млина. Та під старість сили
покинули осла і він став нездатний
до роботи. Тоді господар почав дума-
ти, як би здихатися його, щоб не го-
дувати. Зрозумів осел, що лихим віт-
ром віє, втік від господаря та п по-
дався до Бремена. Там думав він
стати вуличним музикою. От про-
йшов він трохи і бачить — лежить
при дорозі пес гончак, висолопив
язика і насилу дихає, наче після
важкої гонитви.
Осел його й питає:
Агов, Хапку, чого ти так важ-
ко сопеш?
Ох,— відповів пес,— старий я
став, що не день, то більш занепа-
даю па силі, на полювання ходити
вже не можу, от мій хазяїн надумав
мене вбити. А я втік від нього. Але
як же мені тепер на хліб собі заро-
бити?
— Знаєш що, — сказав осел, — я
йду ось до Бремена, хочу там стати
музикою. Гайда зі мною, то й ти
влаштуєшся музикантом. Я гратиму
на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і вони пі-
шли далі разом. Недовго вони йшли,
коли дивляться — сидить при доро-
зі кіт, і такий сумирний, наче три
дні не їв нічого.
— Ось і кіт-воркіт! — гукнув
осел. — Гей, старий воркоте, що з то-
бою приключилося, чого насупився,
наче середа на п’ятницю?
А чого ж мені веселому бу-
ти? — відповів кіт.— Постарів я, зу-
би затупились, уже радніший би на
лежанці погрітися, ніж ганяти за
мишами, от хазяйка, бач, і надума-
ла мене втопити. Я ледве втік од неї.
Т що тепер мені робити? От коли б
хто дав добру пораду.
— Гайда з нами в Бремен, ти ж
мастак давати нічні концерти, от і
станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пі-
шли далі втрьох. Ось ідуть троє вті-
качів повз одну оселю, а там на во-
ротях сидить півень і кукурікає, аж
луна розлягається
— Чого розкукурікався, наче тебе
ріжуть? — запитав осел. — Що там
таке сталося в тебе?
— Та це я кукурікаю на гарну го-
дину,— відказав півень,— бо завтра
неділя, завітають гості, і наша гос-
подиня звеліла куховарці відрубати
мені ввечері голову, а завтра звари-
ти суп, гостей частувати. От я і гор
лаю, поки ще можу.
— Слухай, гребенястий, — мовив
осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-
таки краще, ніж отут прийняти
смерть. Голос у тебе гарний, а як
підеш із нами, то ми разом утнемо
такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони
вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один
день не дійти. Надвечір вони добу-
лися до великого лісу і вирішили
там переночувати. Осел і пес лягли
під великим деревом, кіт заліз на
гілля, а півень вилетів на самий вер-
шечок, бо там почував себе найбез-
печніше.
Але перш ніж заснути, він пильно
озирнувся на всі чотири боки, і йому
Люпіии
25
видалося, ніби вдалині блимає сві-
тельце. Він гукнув до своїх товари-
шів, мовляв, десь тут недалеко є осе-
ля, коли видно світло.
— То чого ж ми тут сидимо? —
сказав осел.— Ходімо туди, бо при-
тулок під деревом зовсім нікудиш-
ній.
Пес додав, що на вечерю не зава-
дило б кілька маслаків та трохи м’я-
са на них, і друзі вирушили в доро-
гу, туди, де блимало світло. ТІЇ о
ближче вони підходили, то все ясні-
шало, більшало те світло, аж нарешті
опинилися біля розбійницького до-
му — це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, пі-
дійшов до вікна і заглянув у дім.
- Ну, сірий, що там видно? — за-
питав півень.
- Ого, що я бачу! — відповів
осел,— Стіл накритий білою скатер-
тиною, на столі предобрі наїдки й
напої, а навколо сидять розбійники
і п’ють-їдять собі.
- От би й нам так! — сказав пі-
вень.
І почали вони радитися, як їм
звідтіля розбійників прогнати. Ду-
мали, думали і нарешті придумали.
Осел передніми ногами стане на під-
віконня, пес вискочить на осла, кіт
на пса, а півень злетить котові на
голову. Постававши так, вони в один
голос завели свою музику: осел ревів,
пес гавкав, кіт нявчав, півень куку-
рікав. Потім усі як гунуть крізь
вікно в кімнату, аж шибки забряж-
чали.
Від цього гвалту перелякані роз-
бійники посхоплювалися з-за столу,
бо думали, що то якась мара, і, до
краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі
за стіл і почало напихатися так, ніби
хотіло наїстися на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів на-
їлися, напились, то погасили світло
і полягали спати, кому де зручніше.
Осел ліг на купі гною, пес за двери-
ма, кіт на припічку біля теплого по-
пелу, а півень на сідалі. А що в до-
розі всі добре натомилися, то скоро
міцно поснули.
Десь після півночі розбійники по-
бачили здалеку, що світло в домі по-
гасло і все начебто затихло, то ота-
ман і каже:
— Та чого ми полякалися?
І послав одного подивитися, що
там в домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля
хати все тихо, зайшов на кухню сві-
тити світло, побачив, як у темряві
світяться котячі очі, і подумав, що
то дві жарини. Тоді взяв сірника і
хотів запалити та тицьнув котові в
око. Але кіт таких жартів не любив.
Він стрибнув розбійнику просто в об-
личчя, засичав, почав дряпатися.
Розбійник страшенно злякався, ки-
нувся навтікача, а за дверима пес
схопився й угородив йому зуби в но-
гу. Розбійник надвір, а тут осел як
хвицне його. А від галасу прокинув-
ся й півень на сідалі та як крикне:
«Кукуріку!»
Тікає розбійник щодуху, прибігає
до отамана та й каже:
— Ох, пане отамане, там таке ро-
биться! В хаті сидить страшнюща
відьма! Як засичала на мене, як уче-
пилась довгими пазурами — всю пи-
ку подряпала, а в дверях чоловік з
ножем як штрикне мене в ногу! А на-
дворі якесь чорне чудовисько як упе-
ріщить мене довбнею! А вгорі сидить,
мабуть, суддя, бо кричить: «Розби-
шаку сюди!» То ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близь-
ко підійти до свого дому.
А наші четверо музикантів так
уподобали те місце, що не захотіли
більше нікуди йти.
БРАТИ ГРІММ
Лютий
26
ЦІКАВА ЗУСТРІЧ
ПОДОРОЖ У КРАЇНУ
ТЕЛЕВІЗІЮ
Рідко тепер знайдеш квартиру, де б пе
було телевізора. Легкий дотик пальця до
клавіші. Засвічується екран. І... прямо до
вас додому приходять і улюблені казкарі,
і новини з різних континентів, і навіть кар-
тини зоряних світів. Диво? Так! Але воно
звично називається «телебаченням». Ну, а
коли спробувати зазирнути по той бік екра-
на? Ні, не за панель телеприймача, а здій-
снити мандрівку на телестудію. Поцікави-
тися, як створюються телепередачі.
У самому центрі Києва знаходиться вели-
кий чотириповерховий будинок, на фасаді
якого написано: «Телецентр». Давайте під-
німемося сходами на третій поверх і уві-
йдемо до однієї з телевізійних студій. Але
спершу погляньмо на табло, чи не світиться
напис: «Тихо! Передача». Коли є таке за-
стереження, то треба зачекати: значить, три-
ває репетиція або передача і стороннім вхід
до павільйону заборонений. Та нам поща-
стило: студія вільна.
Що ж таке телевізійний павільйон? Це ве-
личезна видовжена кімната, яка... висить!
Так-так, мов клітка для пташок. Стелі сту-
дійного павільйону підвішують до могутніх
перекрить головного приміщення. І стіни
цих двох споруд ніде не стикаються, між
ними існує так звана «повітряна подушка» —
знов-таки для того, щоб ізолювати кімнату
від сторонніх звуків. Іноді студії «саджа-
ють» на спеціальні пружинні фундаменти,
немов залізничні вагони. До яких тільки
хитрощів не вдаються конструктори і архі-
тектори, щоб вибудувати... тишу!
Завершується підготовка до репетиції пе-
редачі. Обережно: прямо на вас з-під висо-
ченної стелі насувається вогненне око про-
жектора! їх там дуже багато, світильників,
під самим перекриттям. Адже як і у фото
графії чи в кіно, так і на телебаченні саме
світло «малює» зображення.
Здивує вас і підлога. Здається, що вона
| пружинить під ногами. Це справді так; до
складу розчину, яким заливають підмурок
студійного павільйону, додається гума. Та
головна вимога до такого покриття, щоб во-
но було ідеально рівним.
Давайте озирнемося навколо. Стіни сту-
дії теж незвичні. Вони викладені світлими
дірчастими плиточками. Це потрібно, щоб
заглушити небажану луну, інакше б звук
ішов до ефіру немов «з бочки».
А звідки починається шлях звуку? Зви
чайно ж. від мікрофонів. Іноді телеглядачі
бачать їх, наприклад, на дикторському сто-
лику під час ведення випуску новин. Або ж
учасник передачі ходить по студії з мікро-
фоном в руках, від якого тягнеться довгий
шнур. Але в більшості передач мікрофон до
кадру не потрапляє. Його підвішують на
спеціальних довгих металевих жердинах,
схожих на колодязний журавель. Мікрофон
телевізійники так і прозвали «журавель».
А ось і головні «дійові особи» кожної сту
дії — телевізійні камери. В залежності від
величини павільйону їх буває від двох до
шести. Більшість камер встановлені на пе-
ресувних «ногах» — штативах, що дозволяє
операторам вільно котити їх гладенькою під
логою. Одна може бути змонтована на спе-
ціальному крані і забезпечуватиме огляд
майданчика з верхньої точки. Проте, коли
передача складна, з багатьма учасниками і
великими декораціями, переміщення камер
утруднюється. Тут на виручку операторам
приходить спеціальна конструкція «очей» ка-
Лютиц
28
мери — телеоб’єктивів, так званих трансфор-
маторів. З їхньою допомогою, не зрушуючи
з місгія камери, можна здійснювати плавне
наближення до місця дії чи віддалятися від
неї. укрупнювати обличчя. Об’єктиви такого
типу особливо часто застосовуються під час
передач за межами студії: зі стадіонів, площ,
концертних залів тощо, тобто звідти, де пе-
ресувати камери нерідко просто неможливо.
У телевізійній студії кілька дверей-воріт
і лише одне вікно. Але веде воно не на ву-
лицю, а в апаратну. Зайдемо й ми до цієї
кімнати. Уявіть собі, що у вашій квартирі
замість однієї із стін суцільна піраміда з
телевізорів, а перед ними на столі безліч
кнопок і важелів. Це — робоче місце голов-
ного творця передачі — режисера та його
першого помічника — асистента. Телевізори
перед режисером не зовсім звичайні, їх на-
зивають контрольними моніторами. З ефіру
передачі на них не приймаються. Від кожної
зі встановлених у студії телекамер па свій
монітор по кабелю подається зображення.
Одна камера, наприклад, показує одразу
всіх учасників, інша бере тільки ведучого,
третя подає заставку з назвою передачі...
В залежності від змісту асистент за коман-
дою режисера з кількох картинок обирає
потрібну і, натискаючи відповідні кнопки на
пульті, направляє їх на вихідний монітор.
Саме це зображення і бачать телеглядачі на
екранах своїх телевізорів. Майже в кожній
передачі є кіновставки: це події, заздале-
гідь відзняті кінооператорами, або ж уривки
з художніх чи документальних фільмів. Ці
стрічки зі спеціальної проекційної демон
струються не на біле полотно екрану, як
у звичайному кінотеатрі, а на об’єктив теле
камери, і по кабелю подаються на один з
моніторів режисера.
Та повернемося знову до режисерського
пульта. На ньому, крім кнопок для переми
кання телекамер, є ще чимало різних при-
строїв. Зокрема, існує внутрішній зв’язок
(так званий «тихий») з телеоператорами, бо
саме за вказівками режисера чи асистента
узгоджуються їхні дії. При потребі керів-
ник передачі може звернутися одночасно і
до всіх присутніх в студії по системі «голос
ного зв’язку» — через гучномовці. Але зро-
бити це можна лише під час репетиції. Ко-
ли ж передача йде в ефір, гучномовці служ-
бових команд у студії відключаються, і до
зайнятих у павільйоні працівників вказівки
режисера надходять тільки через навушні
телефони.
Є на пульті і група кнопок, за допомогою
яких можна творити на екрані чудеса. Це
так звані «спецефекти». Кадр можна «роз
різати» наполовину або на чверті, ввівши
туди додаткові зображення. Інші прийоми
дають можливість «стерти» кадр, поступово
замінити одну картину іншою, домогтися
появи зображення з кружечка... Па сучас-
ному телевізійному пульті змонтовано близь-
ко п’ятдесяти «спецефектів», котрі в руках
справжнього майстра значно збагачують
творчу палітру передач.
Поруч з режисерським пультом (а іноді —
й в окремій кімнаті) розміщене господар-
ство його колеги по звуку.
В технічній апаратній уважно стежать за
станом складних пристроїв інженери і тех-
ніки.
Як бачите, щоб долинули до вас через
ефір випуски новин або «Вечірньої казки»,
па телестудії щоденно трудяться спеціалі-
сти майже п’ятдесяти професій, безперебій-
но працює складна апаратура. Така вона.
Країна Телевізія..
ІВАН МАЩЕНКО
Лютий
29
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ХОРОБРИЙ ЗАЙЧИСЬКО
Існує таке переконання, яке вже
склалося віками: ведмідь — добро-
душний, вайлуватий; лисиця — хит-
ра й лукава; заєць — улюблений ге-
рой народних казок — безпорадний і
боязкий.
Безпорадний... Це правда. Нічого
не вдієш. Таким створила його при-
рода: заєць — вегетаріанець, і все
влаштоване в нього так, що навіть
такий маленький хижак, як лисиця,
може його образити.
А от чи боягуз?.. Злякайте, скажі-
мо, ведмедя. Раптово. Шумом, тріс-
котнявою. Зірветься той з усіх чоти-
рьох і так дремене... Але далеко не
втече. Пробіжить зо сто метрів і впа-
де, мов неживий. Ледве потім отя-
миться з переляку.
Вовк і лисиця також летять, мов
очманілі, як налякаються. А от за-
єць — ні! Якщо його наполохати сон-
ного, він спершу ніби вибухає в по-
вітря, а далі мчить стрімголов, як і
всі. Але... не більше, як сто кроків.
Там він зупиняється, підводиться на
задні лапи, оглядається назад. На
його жвавій мордочці, у великих
круглих очицях мовби написано:
— Який це телепень ледве не за-
душив мене?..
І якщо це буде людина без рушни-
ці, він втікати не буде, а спокійні-
сінько пострибає собі в гущавину.
Коли ж зустрінеться з вовком або ли-
сицею — звихриться, і тільки його й
бачили.
Але, тікаючи від ворогів, заєць за-
вжди біжить по кривій — щоб спо-
стерігати одним оком за своїм напад-
ником.
Від лося, оленя або косулі заєць
взагалі нікуди не побіжить. Зали-
шиться на місці, щоб попастися у
компанії рогатих красенів.
Отже, коли вам скажуть, що заєць
боягуз, не вірте! Природа створила
його вегетаріанцем, тому бійка з хи-
жаками — не для нього. Головна за-
яча зброя — мужність і ноги.
СЕМЕН НАСЬКО
.1 нпн иії
ІІО
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА
ЙДЕ зима
В галстуку синичка
Сіла на осичку.
Здивувались птиці:
— В галстуку синиця,
Закриває шию,
Хоч іще не віє.
Коли дятел з бука
Телеграму стука:
— Йде зима борами,
Дід Мороз — річками,
їх синичка вздріла —
Галстук начепила.
МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ
У нашої бабусі
Сидить дід в кожусі.
Проти печі гріється,
Без водиці миється.
ГРАМОТА ПІШОХОДА
Вчителька: — Діти, як треба пере-
ходити вулицю?
Учень: — Вулицю найкраще пере-
ходити гуртом.
Лютий
:и
Березень
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 З
4 5 6 7 8 9 10
II 12 ІЗ 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 ЗО 31
8 березня — Міжнародний жіночий день.
З ТП -4
Ой березню, мій березню!
Скільки рясту у березі!
Та вже в тебе, квітнів брате,
Вся долина в квіти вбрата!
Нарву рясту при долині,
Бо в матусі свято нині,
їй, найкращій в білім світку.
Подарую першу квітку.
А вже потім,
А вже потім —
Геть усім на світі тьотям,
Всім бабусям — у петлиці,
Всім дівчаткам — у косиці,
Нарву рясту пребагато,
Бо в усіх сьогодні свято.
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
Березень
:і4
УРОК МУЖНОСТІ
ПЕРШИЙ САЛЮТ
ПЕРЕМОГИ
Якщо знайти в музеї військову
карту 1943 року, то можна побачити
на ній так званий курський виступ,
що утворили наші війська, просу-
нувшись далеко вперед. Він не да-
вав спокою гітлерівським генералам,
які сподівалися саме тут завдати
ударів з півдня і півночі, оточити
велику групу радянських військ,
відплативши таким чином за пораз-
ку під Сталінградом.
Цій операції гітлерівське команду-
вання надавало великої ваги. В опе-
ративному наказі № 6 від 15 квітня
1943 року писалося: «Вона має за-
вершитися швидким і вирішальним
успіхом... На напрямку головних уда-
рів повинні використатися кращі
з’єднання, найкраща зброя, кращі
командири й велика кількість боє-
припасів».
У глибокій таємниці гітлерівці
сконцентрували на вихідних пози-
ціях кращі свої дивізії, майже поло-
вину усіх наявних танків, дві трети-
ни літаків.
Але в бою перемагають не лише си-
лою, а й умінням. Ще до того, як Гіт-
лер підписав наказ № 6, у Москві, в
Ставці, проходила нарада, на якій бу-
ли Й. В. Сталін, маршали Г. К. Жу-
ков і О. М. Василевський, генерал
А. І. Антонов. Вони прийшли до ви-
сновку, що найможливішим районом
наступу фашистів буде Курська ду-
га. Дані нашої розвідки, донесення
підпільників і партизанів підтверди-
ли: наші полководці не помилились.
У ту липневу ніч на командному
пункті Центрального фронту нерво-
ве напруження зростало з кожною
хвилиною. За словами полонених,
фашистський наступ мав розпочати-
ся на світанку п’ятого. Вірити чи не
вірити? Залишається якась година.
Завдавати чи не завдавати упере-
джувальний удар? На терези постав-
лені тисячі життів, а може, й сама
доля операції?
Представник Ставки маршал Жу-
ков та командуючий фронтом гене-
рал К. К. Рокоссовський вирішують—
попередити! О пів на третю нічне не-
бо запалахкотіло від пострілів гармат
і «катюш». Вогневий шквал застав
зненацька гітлерівські війська, зав-
дав величезних втрат, гнітюче впли-
нув на моральний стан вояків вер-
махту.
Та все ж, із запізненням, але в
наступ фашисти пішли. Почалася
знаменита Курська битва, що закін-
чилася нашою повною перемогою.
Особливо активно діяли танкові
частини й авіація. У повітряних боях
брав участь і старший лейтенант
Олександр Маресьєв, з якого пись-
менник Б. Полевой писав образ ге-
роя книги «Повість про справжню
людину». Поряд з радянськими льот-
чиками воювали й французькі льот-
чики з ескадрильї «Нормандія».
5 серпня в честь визволення Орла
та Бєлгорода в Москві вперше нічне
небо освітилося різнобарвними вог-
нями салюту, які з того часу стали
славною традицією.
Березень
35
Не називаю її раєм,
тії хатиночки у гаї
над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
і, повиваючи, співала,
свою нудьгу переливала
в свою дитину... В тім гаю,
у тій хатині, у раю,
я бачив пекло... Там неволя,
робота тяжкая, ніколи
і помолитись не дають.
Там матір добрую мою
ще молодую — у могилу
нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(а ми малі були і голі),
і не витерпів лихої долі,
умер на панщині!.. А ми
розлізлися межи людьми,
мов мишенята. Я до школи
носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Т. Г. ШЕВЧЕНКО
Березень
36
ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ
Оповідання
Сьогодні у мене день народження.
Хіба ж є дні, кращі за цей? Мене
вітатимуть вдома, в школі, бабуся
пиріг до класу принесе — пригоща-
ти моїх однокласників. Юлія Нилів-
на неодмінно за щось хороше похва-
лить.
Для мене заспівають пісеньку про
крокодила Гєну.
А в неділю зійдуться до нас мої
друзі — Сергійко, Ромка, Наталка,
будемо веселитися, скільки зама-
неться.
По дверях ляпають долоньки. Це
Оля, моя сестричка, намагається від-
чинити двері. Гуде в замкову шпа-
ринку:
— Мишко, ау!
Мама вмовляє її:
— Зачекай, Олечко, нехай Мишко
поспить.
Сьогодні мені на другу зміну. Де-
який час, доки до школи прибудо-
вують новий корпус, ми навчатиме-
мося після обіду. Можна й поніжи-
тися в ліжку. Але мені зовсім не хо-
четься вилежуватися в такий день.
— Я не сплю! — гукаю. — За-
ходьте!
Двері розчиняються. Нікого не
видно.
І раптом з-за дверей викочується
опецькувате цуценя. Хтось підштовх-
нув його до мене.
Воно падає на бік, задирає догори
передні лапи. Дивиться на мене
чорними очицями. Живе! Справжні-
сіньке!
Хіба може таке бути, щоб мені на
день народження подарували цуце-
ня? Таке трапляється тільки в книж-
ці про Карлсона й Малюка.
Безліч разів я канючив: купіть
цуценя! Хоча б на двох із Сергій-
ком — один день воно поживе в ньо-
го, другий — у мене.
Та ліпше було мені про це й мови
не заводити...
І ось — цуценятко!
Я кидаюсь до нього, хапаю на ру-
ки. Воно не виборсується, мабуть,
утямило, що тепер — моє!
Мама й Оля причаїлися за двери-
ма, в шпаринку підглядають.
Я одразу здогадався, біжу до них,
цілую.
Мама каже:
— Татові дякуй. Примчав з відря-
дження удосвіта і цуценя привіз...
Тато на роботі. Коли він прийде,
я подякую йому сто разів! Вибігаю
на балкон, піднімаю цуценя високо
вгору — дивіться всі! А воно не ска-
вулить, не боїться, таке гарне, смир-
неньке цуценятко.
І тут на подвір’ї знялося ревище.
Я здригнувся, ніби хтось зненацька
підкрався до мене й дав штовхана.
Хіба можна сьогодні плакати, в та-
кий день?!
Мені взагалі якось не по собі, коли
хто плаче. Якщо рюмсаєш сам, то
знаєш чого.
А от чому обливається слізьми ін-
ша людина?
Коли плачеш сам, то певен, що
тебе невдовзі пожаліють, допомо-
жуть. А іншу людину? Хто пожаліє
її, хто поможе?
Пускаю цуценя на підлогу, хутко
натягаю спортивну форму — і гайда
на подвір’я.
Плаче Катя. Вона стоїть посеред
дитячого майданчика, поруч — її
молодші братик і сестричка. Вони
допомагають їй рюмсати.
Березень
— Ти чому, Катько, плачеш? —
питаю дівчинку.
Вона відповідає не одразу, ще кіль-
ка хвилин реве щосили, тоді вгамо-
вується й понуро мовить:
— Я стрічку нову загубила. Тіль-
ки вчора купили. Всі кущі обниш-
порила — ніде нема.
Через якусь там стрічку я нізащо
не став би плакати. Але Катю я ро-
зумію: всі в нашому будинку знають,
що мама її сварить за найменшу
дрібницю.
Я мчу додому, налітаю на маму.
— Катька стрічку загубила! Онде
в дворі плаче. Буде їй дома!..
Мама дістає з шафи стрічку — ши-
року, в клітину, шелестливу. Це най-
перша Олина стрічка.
Я за ту стрічку й біжка до Каті.
Та вона тільки зиркнула на неї і в
руки не взяла.
— Зразу видно, що не моя, моя —
блакитна...
Що робити? Галопом — до Натал-
ки, моєї однокласниці. Ходити до
неї, хоча ми в однім під’їзді живемо,
я соромлюся.
Але ж людина плаче — і я забуваю
про той сором.
Наталка витягає всі свої стрічки,
серед них є блакитні. Тепер ми йде-
мо до Каті разом.
Катя бере одну стрічку.
— Ця схожа...— одразу повеселі-
шала вона.
Як гарно, коли сяє сонечко, круже-
ляють хмарки в ясному небі і ніхто-
ніхто більше не плаче. І цуценя ди-
буляє по квартирі. Бабуся приготу-
вала смачний обід. І батьки в мене
такі чудові, і друзі в класі, і Юлія
Нилівна. Ще й день народження у
мене сьогодні!
Найщасливіша я в світі людина!
МАЙЯ ФРОЛОВА
ВЕСНА
Ось іде весна ланами,
перелогами, лісами.
Де не ступить — з-під землі
лізуть паростки малі.
Як опустить вниз правицю —
зеленіє скрізь травиця.
Як лівицю підведе —
всюди листя молоде.
На берізку гляне зблизька —
у сережках вся берізка,
до верби підійде — ба! —
в білих котиках верба.
А як здійме руку вгору
до блакитного простору —
з кожним помахом руки
линуть з вирію пташки.
Розквітають в луках квіти,
.* .
зеленіють В ЛІСІ віти.
Все зелене, молоде...
За весною літо йде!
НАТАЛЯ ЗАБІЛА
Березень
38
І
Багато книжок для дітей оформив Володи-
мир Васильович Голозубов. Особливо він лю-
бить ілюструвати книжки для малюків. На-
певне, кожному з вас, коли ви були зовсім ма-
ленькі, мама чи бабуся наспівували таку лі
чилочку: «Два півники, два півники горох
молотили. Дві курочки чубарочки до млина
носили. Цап меле, цап меле, коза насипає.
А маленьке козенятко на скрипочку грає...»
Пригадуєте? А казку про Івасика, чи про
солом’яного бичка або Рукавичку? І, ма-
буть, у багатьох з вас є хоча б одна кни-
жечка з цими казками й пісеньками, яку
оформив художник Володимир Васильович
Голозубов. їх видавництво «Веселка» випу-
стило багато. Серед них: «Рукавичка», «Ча-
рівна скринька», «За горою золотою», «Два
півники»... В цих красивих книжечках з до-
тепними картинками звірі й птахи зовсім
як люди: живуть у біленьких хатиночках,
господарюють, мелють у млині зерно на бо-
рошно, весело танцюють. І все вони роб-
лять так весело й моторно, що малюнки хо-
четься подовгу розглядати. Якщо ви уважно
ТАЛАНТ ЛЮБИТИ ДІТЕЙ
Ілюстрації В. В. Голозубова до книжок, які вийшли
у видавництві «Веселка».
Березень
40
придивитеся до цих ілюстрацій, то побачите,
як влучно передав у них художник дух і
зміст української народної казки, приповід-
ки. Бо в кожній казці про тварин розпо-
відається перш за все про людські харак-
тери, і наші з вами також. Художник зма-
льовує безліч властивих побуту людини де-
талей і розповідає нам значно більше, ніж
у казці. Це допомагає домислити події, про
які йдеться, та уявити собі все якомога кон-
кретніше. Не трудно помітити, що малюнки
ніби рухаються, як живі. Художник так
майстерно будує композицію кожного ма-
люнка, що й справді складається враження
руху, дії, наче в мультфільмі. До того ж
кожний герой має свій, власний характер:
які хитрі очиська у Лисиці, що позбит-
кувалася над Журавлем; а яким несимпа-
тичним виглядає ледаче сороченя, страшною
і бридкою Баба-Яга...
Оскільки всі ці казки й пісеньки — усна
народна творчість, Володимир Васильович
і оформив їх, виходячи з народних худож-
ніх традицій. Колорит ілюстрацій, тобто ко-
льорове вирішення, такий, як у народній
вишивці або розписній кераміці — глечиках,
тарілках, макітрах. Барви для цих виробів
брали натуральні: робили їх з кольо-
рових глин, соків та відварів різних трав
і квітів.
Малюнки В. Голозубова своїми лініями,
ритмом і винахідливістю нагадують ті, яки-
ми селяни прикрашали стіни своїх хат, печі
або вишивали на рушниках.
Недаремно книжка «Два півники» у 1971
році на Міжнародній виставці ілюстрацій
дитячої книги в Братиславі здобула почес-
ний приз «Золоте яблуко». А в 1977 році
на Міжнародному конкурсі «Мистецтво кни-
ги» в Лейпцігу видавництво «Веселка» одер-
жало за неї бронзову медаль.
Свій шістдесятирічний ювілей Володимир
Васильович Голозубов зустрічає, сповнений
пошуків, нових цікавих задумів. І юні чи-
тачі з нетерпінням чекають його книжок —
святкових, яскравих, самобутніх.
ОЛЕСЯ АВРАМЕНКО
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
МІСТО МАЙБУТНЬОГО -
ЯКЕ ВОНО?
Широким проспектом, забудованим нови-
ми світлими спорудами, крокували два хлоп-
ці. Не дуже поспішали, бо до початку занять
у гуртку було ще доволі часу. Повз них мча-
ли автомобілі, гуркотіли автобуси, трамваї...
— Зелені мало,— сказав один із них.—
От коли б замість проїжджої частини —
сквери й сади.
Розмову цю продовжили в гуртку раціо-
налізаторів, на станції юних техніків.
— Давайте спробуємо разом розробити
проект міста майбутнього. Щоб у ньому бу-
ло багато зелені, сонця, чистого свіжого по-
вітря.
Гуртківці взялися до роботи. А коли на-
решті всі проекти розглянули, то виявилося,
що Сашків — найцікавіший. Звичайно, гурт-
ківці дещо змінили, доробили разом. Так
народився спільний проект юних вороши-
ловградців «Місто майбутнього».
Оригінальні, цікаві за вирішенням висо-
кі будівлі. Перший поверх зовсім вільний
від людей. А під будинками їздять машини.
Теж незвичайні. І про це подумали юні
мрійники. Замість звичного для всіх бен-
зину в машинах як пальне використовува-
тимуть воду. Або водень. Ніяких газів, що
отруюють повітря.
Замість звичних для кожного сьогодні
транспортних шляхів — сади і парки.
Сашко підрахував, що на такій площі,
яку займає Ворошиловград, можна було б
розмістити майже 20 мільйонів чоловік. При
цьому 70 процентів площі можна засадити
парками, скверами, садками.
Проект «Місто майбутнього» на обласно-
му конкурсі юних раціоналізаторів, який
проводить газета «Молодогвардієць», завою-
вав диплом І ступеня.
Березень
42
ЗИМІ КІНЕЦЬ
Радіють береги:
Розтанули сніги!
На схилах річкових
Струмки дзвенять, мов сміх.
Парад свій відкрита
Лавина льодова,
Воді наперекір
В танок пустився вир.
Десь хлюпнув окунець...
Ура! Зимі кінець!
ВАСИЛЬ СТРУТИНСЬКИЙ
Березень
43
РУЧАЙ
Снаги не стало у снігів
Від подиху весни.
З’явивсь ручай і задзвенів:
— А спробуй, дожени!
Зайняв півшляху, гомінкий,
Співа: — Тепер мене
Тимко, мій приятель прудкий,
І той не дожене!
Та засміявсь малий Тиміш,
Пустився навздогін.
— Навіщо вулицею мчиш,
Звертай!—
Гукає він.—
Зрадів — розливсь рікою ти,
Співаючи пісні,—
А люди шляхом перейти
Не можуть навесні.
— Дарма! — видзвонює
ручай.—
Біжу собі — і край...—
Тимко розгнівався: — Стривай!
Хлоп’ята, переймай! —
І де взялися хлопчаки.
У кожного в руці
Широка дошка, чи дрючки,
Чи добрі камінці.
Ручай все більшає!
Аж ось
Зробили діти гать,
І пустунові довелось
До яру повертать.
Ішли колгоспники в поля...
Хоч танули сніги,
Посеред вулиці земля
Не в’язла до ноги.
БОГДАН ЧАЛИЙ
Березень
44
НАРОД ПРИМІЧАЄ
ЧОМУ ТАК ГОВОРЯТЬ!
ВЕСНА
Травнева роса краща од вівса.
Весною вода — влітку трава.
Весною чути, як трава росте.
Грак на горі — весна на дворі.
Весна відмикає дерева й води.
Ранній переліт жайворонків —
на теплу весну.
Соловейко затьохкав — вода почала спадати.
Доки талий сніг боки не підмочить —
ведмідь з барлогу не вискочить.
ГОСТИНЕЦЬ
В давнину це слово мало трохи не-
сподіване для нас значення — «тор-
говий шлях». По такій дорозі їздили
з товарами багаті гості — купці. У
польській мові це древнє значення
дожило й до наших днів. «Оозсіпіес»
і зараз означає «битий шлях».
Отже, спершу гостинцями назива-
ли різні товари, що прибували по
«гостинцях» (дорогах). Далі — пода-
рунки, які привозили заїжджі гості,
потім — різноманітні дари, переваж-
но дрібниці, солодощі, ласощі тощо.
Березень
4.»
Ц І К А В И Н К И ЗВІДУСІЛЬ
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ
ЕНЕРГІЯ КРИКУ
Англійські вчені підрахували зву-
кову енергію, яку виділяють глядачі
на стадіоні під час матчу. Якщо сто
тисяч болільників, наприклад, одно-
часно загорлають: «Го-о-ол!», то цієї
енергії вистачить, щоб закип’ятити
два літри води. Тобто можна напої-
ти кавою усю команду-переможицю.
* * *
Про «неуважність» вчених складено ба-
гато усмішок.
Одна з них розповідає, буцімто францу-
зький учений Ампер ішов якось Парижем,
поринувши у роздуми. Аж раптом на очі
йому трапила гладенька чорна дошка.
Учений дістав з кишені крейду і, ніскільки
не дивуючись, звідки та дошка посеред ву-
лиці могла взятися, заходився обчислювати.
Навіть коли дошка зрушила з місця, уче-
ний не звернув на це уваги. Він продовжував
писати на ній і тоді, коли за чудернацькою
дошкою довелося не тільки йти, а й бігти!
Як виявилося потім, за дошку «неуважно-
му» вченому правила задня стінка карети.
Однак поміркуємо над цим прикладом
краще. Те, що, на перший погляд, свідчить
про неуважність, говорить якраз про... ви-
няткову зосередженість учених! Адже не-
уважним вважають того, хто, помічаючи
дріб’язкове, не зауважує головного. Голов-
ним же для Ампера було не те, на чому він
пише, а те, що він пише!
* * *
Видатного фізика Альберта Ейнштейна
спитали, ким би він став, якби міг почати
життя спочатку.
— Водопровідником, — відповів Ейн-
штейн.— Дуже добра професія: незалежна,
щодня бачишся з новими людьми...
Відповідь ученого потрапила в газети.
Не минуло й кількох днів, як він отри-
мав листа. В ньому повідомлялося, що мрія
вченого збулася і він може вважати себе
водопровідником їхнього міста. Щоправда,
лише почесним — більшого довірити учено-
му водопровідники не могли. Звісно ж, вся-
ка справа майстра любить.
Березень
46
< СТОРІНКА-ВЕСЕАИНКА
КОМАР
Бідолаха комар застудився:
З джерела студениці напився.
Обмотав собі хусткою шию,
П'є гарячий відвар з деревію,
Бо дзижчати не може ніяк,
Лиш тихесенько чхає в кулак.
ЯРОСЛАВ БЕНЗ
Березень
4 7
Квітень
П н Вт Ср Чт 11т €б Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 ЗО
12 квітня — Всесвітній день авіації
та космонавтики.
22 квітня — день народження В. І. Леніна.
4 711-4
СЛОВО ПРО МАТІР
(Уривок з поеми)
Міста, міста...
Москва.
Симбірськ.
Саратов.
Самара.
Нижній Новгород.
Казань...
Усю Росію виходила мати,
їй випало доріг —
і не сказать!
Вона
їх не за атласом
вивчала —
за долями
Квітень
50
усіх дітей своїх,
бо раз у раз
дороги вистелила
любов’ю материнською
для них.
Життя давило
тягарем урочим.
А скільки днів
скидалися
на ніч!..
Але майбутнє
близилось пророчо,
І мама з дітьми
йшла йому навстріч!
Та сил забракло...
Стільки ж пережито!
Здоров’я відмовляти почало.
Та й ноги — теж...
їх в кров,
напевне,
збито
дорогами,
що змірять довелось.
І втома зла,
багаторічна втома
на неї
навалилась без жалю...
Вона вже більше
не виходить з дому.
Лежить у ліжку.
Молодість свою,
своїх дітей
пригадує щоночі,
бо їй тепер
не спиться по ночах.
Поплакати б!
Та виплакала очі...
Та й нащо їй
'якась гірка печаль?!
Адже вона зробила —
що зуміла:
на ноги
всіх дітей своїх
звела,
а отже —
прожила життя
щасливо,
пречисто і пречесно
прожила!..
Не стало мами...
Та для всіх лишився
Її життя
немеркнучий огонь.
Лиш рік
не дочекалась мама сина —
Росія
дочекалася
його!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
Квітень
51
СОНЯЧНІ
ЗЕРНЯТА
Кажуть у народі,
Що в буремну ніч
Сонячні зернята
Висіяв Ілліч.
Сонячні зернята —
Ленінські слова,
Про щасливу долю
Мрія вікова.
Кожен їх пагінчик
Вижив, не зачах —
Проросли зернята
У людських серцях.
Хтось доніс цареві:
Так, мовляв, і так,
Сонячні зернята —
То тривожний знак.
Біймося проміння
Сонячних зернят
Більше, ніж багнета,
Кулі і гармат.
Кажуть, цар від злості
Засичав, як змій:
«Знищу, заморожу
В тундрі крижаній!»
Та не погасити
Вранішню зорю!
Ленінців, тим паче,
Не здолать царю!
ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИЙ
Квітень
52
БЕЗСТРАШНІ ГЕРОЇ,
або
ЧИ Є ЛЮДИ, ЯКІ НІЧОГО
НЕ БОЯТЬСЯ?
Мабуть, це і справді страшно —
летіти в невідомий, повний таєм-
ниць і несподіванок міжзоряний
океан. Сотні небезпек підстерігають
там людину — і зустріч з метеорита-
ми, і радіоактивне випромінювання,
і відсутність атмосфери, і багато ін-
шого.
Отож ті, хто летять у космос, якісь
особливі люди?
Ні, зовсім звичайні. Але дещо
особливе у них все-таки є. Як і у всіх
першопроходців.
Коли через чотири місяці, 6 серп-
ня 1961 року, слідом за Юрієм Гага-
ріним у космос полетів Герман Ти-
тов, світ знову здивовано ахнув.
Більше доби пробув Герман Степа-
нович у космосі, зробивши 17 обер-
тів довкола Землі, і пролетів 700000
кілометрів.
Титов знімав кіноапаратом Землю,
спостерігав з допомогою медичних
приладів за станом свого організму.
— Страшно було в польоті? — за-
питали космонавта, коли він повер-
нувся на Землю.
— Мені, як і кожній людині, не
чуже почуття страху,— відповів Ти-
тов.— Але я з дитинства вчився во-
лодіти собою і переборювати страх
змалечку.—Він запам’ятав той випа-
док, що трапився з ним у ранньому
дитинстві, на все життя.
Якось увечері родина сільського
вчителя Степана Павловича Титова
сиділа вдома. Була зима, і за вікна-
ми мела хурделиця. Герман дивився
у вікно, спостерігав, як снігові вихо-
ри металися по подвір’ю. Зрідка про-
бивалося світло місяця. Було таєм-
ниче й трошки моторошно.
Батько взяв скрипку. Музика ніби
злилася з виттям завірюхи.
І раптом хлопчик побачив, як по
заметах промайнула і зникла якась
зловісна тінь.
Герман скрикнув і заплакав.
Дізнавшись в чім справа, батько
одягнувся. Наказав одягтися й си-
нові.
Герман опирався, але під суво-
рим поглядом батька взяв пальто і
вийшов надвір.
На подвір’ї вони кілька разів обі-
йшли те місце, де хлопчикові приви-
ділася зловісна фігура.
— Примарилося тобі, синку, —
спокійно сказав батько.— Якби тут
хтось був, ми побачили б на снігу
сліди. Вітер так хутко не замете їх.
А слідів нема.
З цими словами батько повернув
додому. І страху в хлопчика як і не
було.
Відтоді Герман Степанович Титов
не знав випадку, коли чогось без
причини лякався. В хвилину небез-
пеки він передусім намагався зрозу-
міти: що ж там, за темним «вікном»
страху? І, зрозумівши, вмів побороти
в собі ганебне і розслаблююче по-
чуття.
Чим більше людина знає, тим віль-
ніша вона від марновірства і забобо-
нів, тим менше вірить в різних чор-
тів та відьом, тим сміливіша вона.
Шо зовсім недавно люди смертельно
боялися блискавки й грому, думаю-
чи, що це бог посилає на землю свій
Квітень
53
караючий меч. Ще зовсім недавно
люди від страху падали ниць, коли
бачили сонячне затемнення. Ще не-
давно виття вітру в димарі люди при-
ймали за бешкети нечистої сили.
Але сьогодні ми знаємо, що таке
блискавка і сонячне затемнення,
знаємо і не тремтимо від страху.
І все ж людей, які нічого не боять-
ся, нема. Просто є люди, які уміють
побороти в собі свої страхи і бути
сильнішими за них.
Герої, сміливі та відважні люди —
це ті, які уміють спокійно поводи-
тися за будь-яких обставин. Йому
хочеться втекти, заплющити очі, за-
ховатися, але він знає, що цього ро-
бити не можна, і вчиняє так, як під-
казує йому розум.
Сміливі люди — це ті, хто в най-
незрозумілішій, несподіваній і кри-
тичній обстановці не втрачають го-
лови і холоднокровно володіють со-
бою.
Наступними за Германом Титовим
у космос полетіли одразу два кос-
монавти. 11 серпня 1962 року на
«Востоке — 3» — Андріян Ніколаєв,
12 серпня 1962 року на «Восто-
ке — 4» — Павло Попович.
Повернувшись на землю, Павло
Попович так відповів на питання
кореспондента однієї з газет:
— Якщо людина нічого не боїть-
ся, то, вибачте мені, вона не зовсім
нормальна.
Всім нормальним людям буває
страшно, усім до одного. Але, щоб
сказати про те, що ти, навіть став-
ши космонавтом і злітавши у космос,
все одно, як і будь-хто інший, від-
чуваєш звичайний страх, треба бути
воістину сміливою людиною.
КОСТЯНТИН КУРБАТОВ
МАЙСТЕР ПОРТРЕТА
Про життя художника Дмитра
Григоровича Левицького ми знаємо
дуже мало. Та відомо, що воно було
довгим і не дуже щасливим. Знаме-
нитий російський портретист наро-
дився в Києві 1735 року в сім’ї гра-
вера Григорія Левицького. Змалку
під наглядом батька писав ікони.
А потім, коли збудували за проектом
архітектора Растреллі Андріївську
церкву, Дмитро Левицький потрапив
до групи живописців, що оздоблюва-
ли цей храм. Там він і познайомився
з видатним російським художником
А. П. Антроповим, який взяв його
з собою до Петербурга. В Петербур-
зі молодий киянин досить швидко
став визнаним майстром портрета,
його навіть називали «першим пенз-
лем Росії». І справді, Дмитро Гри-
горович Левицький створив десятки
прекрасних полотен.
Творчі пошуки митця були для
свого часу передовими. Це єднало
його не тільки з видатними худож-
никами-сучасниками, а також з лі-
тераторами. Левицький близько то-
варишував з Державіним, з поетом
Капністом, байкарем Дмитрієвим,
багато років дружив з визначним
суспільним діячем, просвітителем
Новиковим. Дмитро Левицький, ЄДИ-
НИЙ з живописців XVIII сторіччя,
створив велику галерею образів ро-
сійських літераторів. Сучасники ка-
зали, що його портрети надзвичайно
правдиві й життєві.
Пензлю Д. Г. Левицького нале-
жить один з кращих портретів вели-
кого французького просвітителя й
філософа Дені Дідро. Зараз це по-
лотно експонується в Женеві, у пуб-
лічній бібліотеці. Чим же так при-
ваблює портрет Дені Дідро? Худож-
ник змалював його в домашньому
Квітень
54
Левицький Д. Г.
Портрет князя М. Г. Рєпніна.
халаті, без парика, який на той час
був необхідним предметом у вбранні
дворянина. З картини дивиться втом-
лений, доброзичливий чоловік, який
задумався про щось своє. Саме вмін-
ня виявити в людині значно більше,
ніж це можна побачити з першого
погляду, й цінували у творчості
Дмитра Левицького передові люди
того часу.
За парадний портрет архітектора
А. Ф. Кокорінова — директора Ака-
демії художеств — митець був удо-
стоєний звання академіка живопису.
А ще є в доробку художника чу-
дова серія портретів смолянок. Це
були юні інститутки першого в Ро-
сії світського 1 навчального закладу
1 Нецерковного.
для жінок. Таких портретів раніше
ніхто не писав. Дівчатка були зоб-
ражені в русі: вони танцювали, гра-
ли на музичних інструментах... Коли
дивишся на ці портрети, то здається,
ніби художник підгледів усе це в
житті, ніби дівчата не здогадуються,
що їх малюють. Так, наприклад, Не-
лідову Левицький написав на фоні
театральної декорації. Вона танцює
старовинний танець менует.
Постава дівчини жива й невиму-
шена. І важко не замилуватися гра-
ціозністю її рухів, безпосередністю
усмішки.
На одному з автопортретів худож-
ника (1785) ми бачимо вже немоло-
дого Левицького. Не можна сказати,
що це уславлений і вдоволений со-
бою майстер. Навпаки, невимовна
тривога бринить в його очах. Мож-
ливо, в цьому передчуття подаль-
шої трагічної своєї долі? Через
два роки після написання цього
портрета, Левицький залишає Ака-
демію художеств, де майже двадцять
років виховував молодих митців. Ху-
дожник почав сліпнути. Він довго
хворів і не міг працювати, як раніше.
За останні сорок років життя ми зна-
ємо дуже мало портретів, що нале-
жать пензлю Левицького. У 1822 ро-
ці Дмитро Григорович Левицький
помер. Така трагічна доля видатно-
го митця, творчість якого — верши-
на розвитку російського реалістич-
ного мистецтва портрета XVIII сто-
ліття.
ОЛЕСЯ АВРАМЕНКО
Квітень
55
ПЕРШИЙ КРОК В КОСМОС
Кожний день у нього був чітко розпла-
нований. О шостій годині підйом, ранкова
гімнастика, потім сніданок. О сьомій хлоп-
чик вже купався в морі. Він запливав так
далеко, що берег був схожий на маленьку
риску. А коли стомлювався, лягав на спи-
ну й вдивлявся в небо. Десь пропливали
шаланди рибалок, моторки, шлюпки, великі
пароплави. Море було обжите людьми, ста-
ло своїм, звичним. А чи можна зробити та-
ким небо?
З годину поплававши, хлопчик хутко вдя-
гався й поспішав до школи. А після занять
біг у спортклуб на тренування з гімнасти-
ки. Вечори присвячував музиці й матема-
тиці. Він ще не знав, яку дорогу собі обра-
ти: кожна книжка відкривала перед ним
щось нове, досі незнане. Але, мабуть, по-
над усе його вабило небо...
Неподалік від місця, де тренувався хлоп-
чик, був невеликий аеродром. Великі гідро-
літаки, схожі на чудернацьких птахів, один
за одним злітали над морем. Хлопчику кор-
тіло побувати на аеродромі, познайомитися з
пілотами, роздивитися, як влаштовані літаки.
Але аеродром був відгороджений, пропус-
кали на його територію лише по перепуст-
ках. Однак хлопчик знайшов вихід. Він
зв’язував одежу в тугий вузол, закріплював
на голові, запливав далеко в море й захо-
див на аеродром з берега.
Пілоти швидко звикли до допитливого й
кмітливого хлопчика. Він подовгу спостері-
гав, як готують гідролітаки до вильоту, охо-
че виконував нескладні доручення. Якось
хлопчик порізав ногу і кілька днів не при-
ходив на аеродром. Льотчики занепокоїли-
ся. А коли він з’явився нарешті, закидали
його питаннями: «Що скоїлося? Чого так
довго не приходив?»
І ось одного разу його взяли з собою в
політ. Потім ще раз і ще... Але якось...
Вони вже поверталися додому, коли з мо-
тором щось трапилося. Довелося сісти на
воду. На обрії біліли вітрила шаланд, до
берега було кілометрів з п’ять. Рації на гід-
ролітаку не було. Тоді, в 20-ті роки, облад-
нання в авіації було дуже недосконале. Пі-
лоти мовчки подивилися один на одного:
вже смеркало, вітер роздмухував хвилі, си
ноптики обіцяли уночі шторм. А плавали
обидва пілоти дуже кепсько.
— Я попливу на берег і скажу, щоб при-
слали катер,— порушив мовчанку хлопчик.
— Ти що?! П’ять кілометрів!.. Ще вто-
пишся...— захвилювалися пілоти.
Хлопчик лише посміхнувся. А через дві
години гідролітак було доставлено на берег,
де на нього чекали хлопчик і два механіки
аеродрому.
Начальник загону міцно потиснув руку
їхньому рятівникові й дав розпорядження
виписати йому перепустку, яка давала хлоп-
чикові право проходити на аеродром в будь-
який час.
— Як тебе звати?
— Сергій. Сергій Корольов.
Так було зроблено перший крок у кос-
мос. Далі були роки напруженої роботи.
Він став Головним Конструктором косміч-
них кораблів. Він перший споряджав лю-
дину у невідомі світи.
Висота. Небо. Космос. Все стало сьогодні
звичним, буденним. Борознять повітряні про-
стори літаки та космічні кораблі, як моря —
шаланди і теплоходи...
Будь-яка мрія може здійснитися, якщо
в неї дуже-дуже повірити!
ФЕЛІКС ГАЛЬПЕРІН
Квітень
56
УРОК МУЖНОСТІ
ОЙ, ДНІПРО, ДНІПРО...
Розгромивши фашистів на Кур-
ській дузі, радянські війська пере-
йшли в наступ широким фронтом.
Відступали гітлерівці, «вирівнювали
фронт», як силкувалися втішити сол-
датів генерали, похвалялися зупини-
ти росіян на Дніпрі.
На одній з нарад у Берліні гітле-
рівський фюрер пихато заявив, що
скоріше Дніпро потече назад, аніж
руські його подолають. За його на-
казом було споруджено так званий
«Східний вал», який простягнувся
від Балтійського до Чорного моря.
Гітлерівці хотіли виграти час, а для
цього розраховували нав’язати ра-
дянським військам позиційну війну.
Та їхні задуми не здійснилися. Вій-
ська Центрального фронту уже у ве-
ресні 1943 року визволили Чернігів
і вийшли до Дніпра. У жорстоких
боях пробивалися до славної ріки
війська Воронезького фронту. На-
шим воїнам активно допомагали пар-
тизани й місцеві жителі. Просува-
лися вперед й інші фронти, визволя-
ючи від ворога рідну землю.
На початку жовтня наші війська
прорвали «Східний вал» гітлерівців,
у 23 місцях з ходу форсували Дні-
про й закріпилися на його правому
березі.
Слова загальновідомої пісні про
Дніпро тепер зазвучали по-новому:
ми прийшли до тебе, Дніпре!
Незабаром почалася вирішальна
битва за Київ. Ще хоробріше, ще
винахідливіше билися радянські бій-
ці. Наші солдати і офіцери навчили-
ся воювати грамотно, сміливо, рі-
шуче.
У ніч на 6 листопада бої вже то-
чилися на околиці міста. На Хреща-
тик увірвався танк старшини розві-
дувальної роти Никифора Шолуден-
ка. Герой загинув у бою, але його
товариші виконали завдання коман-
дування — підняли над будинком
ЦК Компартії України прапор пере-
моги.
У вуличних боях за Київ поруч з
радянськими бійцями хоробро били-
ся воїни 1-ї Окремої чехословацької
бригади під командуванням полков-
ника Людвіка Свободи, який перед
наступом звернувся до них зі слова-
ми: «Бийтеся за Київ так, як ви би-
лися б за Прагу й Братіславу!»
6 листопада 1943 року столиця
України, славне древнє місто було
звільнене від фашистської погані.
Спроби гітлерівців перейти в
контрнаступ зазнали цілковитої не-
вдачі. Плацдарм довжиною по фрон-
ту майже півтисячі кілометрів став
вихідним районом для нових ударів
по фашистських військах.
Квітень
СВЯТА КНИГА
Оповідання
Після зимових канікул у Касі за-
хворіла мама, і її поклали в лікарню
на операцію. Касин тато завжди був
допізна на роботі в колгоспі, і Касю
забрала до себе баба Марта. Вона
сказала, що, може, трохи виправить
Каська, бо він не такий, як у добрих
людей діти. І пам’ять, мовляв, у ньо-
го коротка, і неслухняний.
Більше тижня не приходив він до
мене додому, тільки у школі й бачи-
лись.
— Не пускає нікуди баба,— скар-
жився. І невеселий такий став.
- Може, вона тебе ще й б’є?
питав я.
— Ні, не б’є,— крутив Кася голо-
вою і шморгав носом.
Було, як я згодом довідався від
нього, гірше.
Одного разу на великій перерві
мене хтось сіпнув за рукав.
Я оглянувся. Переді мною з порт-
фелем у руці стояв Кася.
— Куди це ти, додому вже зібрав-
ся? — питаю.
— Ні. Іди сюди,— тягне він мене
в куток,— щось розкажу.
Відійшли від гурту хлопців.
— Не піду я більше до баби, до
вас піду,— рішуче заявив він і, огля-
нувшись, миттю дістав із портфеля
невеличку, але товсту, у засмальцьо-
ваній палітурці, з хрестом на ній,
книжку.
Я аж рота розкрив від подиву.
— Де ти взяв її?
— У церкві,— прошепотів Кася.
— А чого ти там був?
— Баба водила. Тільки ти про це
нікому. Я лише тобі...
Ми відійшли далі в куток кори-
доре, і Кася, збиваючись, розповів
мені все, як було, по порядку.
Забравши Касю до себе, баба на-
казала йому у всьому її слухатись,
бо вона любить свого внучка і хоче,
щоб і він був таким, як і в людей,
хорошим хлопчиком, щоб гарно вчив-
ся, слухався тата й маму. А для
цього треба молитися богу, він доб-
рий, усім помагає. І мама тоді швид-
ше видужає.
Кася сказав, що бога немає, що
його видумали попи, щоб людей за-
дурювати. Так він чув від свого
тата.
Баба розсердилася і назвала Касю
і його тата дурнями. Бог є, і все на
світі від бога. Треба тільки помоли-
тися йому, гарненько попросити, і
він усе зробить, він всемогутній.
Увечері того ж дня баба показала
Касі, як молитися, і він нишком
Квітень
58
попрохав у старенького дерев’яного
бога, що висів на покуті у бабиній
хаті, щоб він зробив його маму ду-
жою і щоб вона завтра ж повернула-
ся з лікарні.
Але ні другого, ні третього дня
мама додому не прийшла, і в лікар-
ні сказали, що лежати їй ще довго.
Тоді Кася поскаржився на бога
бабі, а вона відповіла, що, мабуть,
Кася погано молився. Ось вони пі-
дуть у суботу до церкви і там помо-
ляться, всім святим по свічці постав-
лять, і бог милосердний зглянеться
на них.
— Так учням же не можна до
церкви,— став відмовлятись Кася.
Баба нагримала на нього, ще й на-
звала телям.
У суботу вони пішли до церкви.
Баба весь час тримала Касю за руку
і наказувала все робити так, як
вона.
Кася вирішив ще раз перевірити
бога і тому не сперечався.
При вході в церкву вони купили
кілька тоненьких свічок і, запалив-
ши їх, приліпили перед кожною іко-
ною.
Потім баба молилася і била покло-
ни, а Кася дивився, як батюшка, по-
говоривши про щось із дяком, кадив
кадильницею, ходячи поміж бабів.
Касю дуже зацікавило — в чому
батюшка ходить, яке на ньому взут-
тя. Покинувши бабу, він став ходи-
ти слідом за ним, аж поки не роз-
дивився: батюшка був у битих ва-
лянках, без калош. Касю це здивува-
ло, він думав, що батюшка повинен
ходити і зимою й літом босий, як
Ісус Христос на картині. А так —
який же він святий!
Через те, що Кася ходив слідом за
попом, від диму з кадильниці у ньо-
го закрутило в носі, і Кася кілька ра-
зів голосно, на всю церкву чхнув. На
нього звідусіль зашикали, але Кася
не звернув на це уваги і, коли ба-
тюшка зупинився перед однією іко-
ною, сіпнув його за ризу.
— Діду піп, діду піп, а навіщо ви
таким смердючим кадите, аж у вічі
заходить?
Піп не зрозумів його і поцікавив-
ся, чого він хоче. Але вдруге Кася
не встиг запитати: між ним і батюш-
кою виросла баба.
— Звиняйте, отче, дурне дитя,—
промовила вона до попа, а на Касю
нагримала: — Біда мені з тобою. І в
кого ти такий удався?
Всю дорогу додому баба сварила
Касю, казала, що він не тільки не
відмолився, а нових гріхів у церкві
набрався, і, аби бог відпустив їх,
треба посповідатися й прийняти при-
частя.
— А як це «причастя»? — запитав
Кася.
— Підемо в неділю, й побачиш,—
відповіла баба.— Батюшка буде мед
давати і проскурку.
Кася, як і я, ніколи не причащав-
ся і не їв проскурки й тому вирішив
піти до церкви в неділю.
— Дуже смішно це — сповідати-
ся,— розказував він.Піп накрив його
посеред церкви якимсь позолоченим
ряденцем з хрестами і спитав:
— Грішний, отроче?
— Ні,— відказав Кася.
— Не украв? Не убив?
— Не крав нічого, батюшко, а го-
робця убив колись із рогатки,—чес-
но признався Кася.
— Отпущаю,— відказав піп.
Кася не зрозумів.
— Що? — перепитав з-під рядна.
Батюшка розсердився.
— Гріх отпущаю, осле. Бога ніко-
ли не прогнівив?
— Ні, батюшко,— відповів Кася,—
бо тато казав, що його немає.
Піп ще раз назвав Касю ослом і
більше ні про що не питав. Зняв із
Квітень
60
нього те ряденце і дав із позолоче-
ної чаші маленьку ложечку меду.
Але Кася запевняв, що то зовсім не
мед, а якась кисленька наливка, бо
мед не такий.
Розглядаючи все у церкві, Кася
примітив, що майже всі, хто там
був, дідусі і бабусі, підходили до тов-
стої книги з золотим хрестом на па-
літурці, яка лежала на невеличкому
столику посередині, і, хрестячись,
цілували її.
— Чому ту книжку цілують? —
запитав він бабу.
Баба пояснила, що то свята книга,
в ній про всіх святих написано, і, ко-
ли поцілувати її, святі допоможуть
тій людині, бо вони помічники божі.
Ось тоді й вирішив Кася нишком
узяти ту книжку собі й кожного дня
цілувати її, щоб святі допомогли йо-
го маму швидше вилікувати, а ще
щоб уроки за нього вчили.
Два дні цілував він книгу потай
од баби і просив святих, щоб одужа-
ла й прийшла на допомогу мама,
щоб учителька не питала його уро-
ків. Але святі ніби й не чули його
і нічого не хотіли допомагати. Ма-
ма, як і раніше, лежала в лікарні, а
Касі вчителька в ці дні поставила
аж три двійки.
«Значить, неправда то все про бо-
га і про святих»,— переконався Кася
і вирішив усе розказати мені.
— Ну й молодець,— похвалив я
Касю.— А де ж тепер ти цю книжку
подінеш?
— Віддам бабі і скажу, що все то
брехня.
Таке рішення мені теж здалося
правильним, і я схвалив його.
Із школи ми вийшли разом і на
вулиці розпрощались. Кася пішов до
баби, а я додому.
Та не встиг я, пообідавши, сісти
за уроки, як Кася на поріг. Серди-
тий, очі червоні, як у білого кроля.
— Що трапилось? — питаю.
— А те,— шморгнув носом Кась-
ко. — Баба за церковну книгу від-
лупцювала, назвала страшним гріш-
ником, то я втік. І додому боюсь іти,
щоб батько не добавив. Може б, я у
вас... Скажи матері.
Я розповів усе своїй мамі. Вона
довго сміялася з Касиної вигадки і,
звичайно, дозволила залишитись у
нас. Так він і жив у нас, аж поки
його мама з лікарні не повернулася.
Правда, того ж дня баба приходи-
ла забирати Касю до себе, та він від-
мовився.
— Мені з Льонькою краще,— від-
казав.— І в церкву я більше не піду,
бо ні бог, ні всякі святі нічого не до-
помагають. Мама ж і досі в лікарні,
а вчителька мені кожного дня двій-
ки виставляє. Буду сам уроки вчити.
ІВАН КИР1Й
Квітень
61
КОЛИСКОВА ДЛЯ ЗАЙЧИКА,
ЩО НАРОДИВСЯ
В ЛЮСТЕРКУ
Ти набігався, вухатий,
Коло двору, коло хати,
По травиці, по деревах,
По стежинах янтаревих,
По городі, по баштану,
По широкому майдану,
По шибках сусідки Олі,
По квітках бабусі Полі,
Ще й по стінах у хатині,
Ще й у котика по спині...
То й зболіли в тебе ніжки,
То й схотілося до ліжка.
Тож поспи тепер.
Навколо тиша —
Я тебе в люстерку
Заколишу.
ДМИТРО ЧЕРЕДНИЧЕНКО
НАРОД СКАЖЕ, ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Землю прикрашає сонце, а людину — праця.
Зерно дозріває в землі, а людина — в труді.
Відкладай неробство, та не відкладай діла.
Роботу, розпочату шовком, не закінчуй гру-
бою ниткою.
Зроблено наспіх — зроблено насміх.
Квітень
62
* СТОРІНКА-ВЕСЕАИНКА *
ЖАРТІВЛИВІ ПИТАННЯ
Чого на ярмарку не купиш?
Доки біжить заєць у лісі?
В який горщик не можна налити
води?
Квітень
63
Травень
ІІн Вгп Ср Чш 11 пі Сб Нд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
ІЗ 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 ЗО 31
1 травня — День міжнародної
солідарності трудящих.
9 травня — День Перемоги.
19 травня — День піонерії.
5 711-4
ПЕРШОТРАВЕНЬ
День Першотравня. Сонце, співи,
Колони, барви прапорів,
Мов хвиль дніпрових переливи,
Що я ще змалку полюбив.
Неначе п’ю якісь я чари,
Народу вільного співець.
І серця власного удари
Я злив з мільйонами сердець.
Ми засвітили щастя зорі,
Будуючи Комуни світ.
І піснею в пісеннім хорі
Я Першотравню шлю привіт!
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
Травень
6*6*
Автограф на рейхстазі
Юні друзі! Ось і травень — осяя-
ний усмішками, весняними квітами,
прапором нашої великої Перемоги.
Давно закінчилася війна. Відгримі-
ли останні її залпи. Поросли травою
польові аеродроми, звідки я, військо-
вий льотчик, піднімався в небо і на
які разом з друзями-однополчанами
повертався з бойових завдань.
Та ще й досі, буває., вигукнеш уві
сні: «Вгорі худі!» —і рвонеш на се-
бе уявний штурвал. «Худими» про-
звали ми ненависних «месершмітів».
Знову й знову зринають в пам’яті
повітряні бої, кожний наш крок до і
Перемоги...
А в перемозі я не сумнівався ні
хвилини. Ні тоді, як курсантом Том-
ського льотного училища почув про
віроломний напад гітлерівців на на-
шу країну, ні тоді, як брав участь у |
тяжких боях під Харковом, ні тоді,
як потрапив у полон. Я завжди твер-
до вірив, що дійду, долечу до Берлі-
на. Навіть там, у полоні. Фашисти
покалічили і мене, і моїх друзів-
льотчиків, щоб ніколи не змогли під-
нятися в небо. Та погано вони знали
радянських людей. Віра в перемогу
допомогла мені втекти з полону, пе-
рейти лінію фронту і всупереч забо-
роні лікарів знову стати льотчиком,
знову громити ворога на бойовій
своїй машині — «штурмовику» 1л-2...
Наближався кінець довгої війни.
Бої вже точилися у лігві ворога. Ба-
гатьом тоді хотілося вижити і зали-
шити свій автограф на стіні рейхста-
гу. Я теж мріяв про це. З цією дум-
кою і бомбив у повітряних боях во-
рожі танкові колони й ешелони, ви-
конував відповідальні розвідувальні
завдання.
І от заповітний час перемоги на-
став. Але розписатися на стіні рейх-
стагу мені так і не судилося. Адже
я льотчик. Це зробив піхотинець,
один із тих, кого я не раз прикривав
з повітря, кому допомагав іти впе-
ред. Він зробив це не лише за мене,
а й від імені усіх радянських людей,
які боролися проти фашизму, проти
війни. Нині мир знову треба захища-
ти. Бережіть його, бо немає на Землі
нічого дорожчого за нього.
ІВАН ДРАЧЕНКО,
Герой Радянського Союзу,
поєний кавалер ордена Слави
Травень
(і 7
УРОК МУЖНОСТІ
НАСТУП НА БЕРЛІН
Звільнила Радянська Армія рідну
землю. Але ворог ще був сильний.
Треба було остаточно розгромити
його, визволити народи Європи від
фашизму.
І ось увійшли до Берліна! Бува-
лими загартованими воїнами. На
гімнастерках поруч з нашивками за
рани сяють медалі й ордени. Тисячі
кілометрів пройшли бійці з боями
від Сталінграда до Берліна, де кож-
ний метр коштував крові, а то й
життя...
Фашисти зосередили для оборони
своєї столиці максимум сил і засо-
бів. Максимум з можливого. Було
наказано захищати місто за будь-
яку ціну.
Тільки ніякі накази, ніякі споді
вання на «секретну» зброю не могли
вже врятувати фашизму. Радянське
командування розуміло надзвичайну
складність операції й дуже ретельно
її підготувало. Воїни, що також
усвідомлювали важливість останньої
битви, були охоплені бойовим пат-
ріотичним духом, поривалися в бій.
Розпочався штурм Берліна.
Ще до світанку 16 квітня 1945 ро-
ку на ворожу оборону хлинув справж-
ній ураган бомб і снарядів.
Гітлерівські позиції залило море
вогню й сталі. Суцільною стіною стоя-
ли курява й дим.
В небі в смертельній каруселі кру-
тилися винищувачі. У повітряних
боях було знищено 475 ворожих лі-
таків. Свій 62-й літак збив над Бер-
ліном відважний радянський сокіл
Іван Кожедуб, нагороджений після
закінчення війни третьою Золотою
Зіркою Героя.
Люто й відчайдушно оборонялися
гітлерівці, кидалися в контратаки.
Але історія відлічувала вже їхні
останні дні, останні години.
2 травня вранці генерал, що ко-
мандував обороною Берліна, заявив
про беззастережну капітуляцію гар-
нізону й звернувся по радіо до військ
із закликом складати зброю.
Всього 16 днів вистачило радян-
ським військам, щоб оволодіти го-
ловним містом фашистської Німеч-
чини.
Над поверженою ворожою столи-
цею замайорів червоний прапор. Пра-
пор Перемоги! Прапор Миру!
Травень
68
СИМВОЛИ БАТЬКІВЩИНИ
ГАЛСТУК
Піонерський галстук — це частина
революційного прапора, з яким тру-
дящі йдуть на битву з капіталом. Як
і прапор, галстук червоного кольо-
ру — кольору крові, що пролили ро-
бітники на барикадах. Три кінці гал-
стука символізують три покоління:
комуністів, комсомольців і піонерів,
їхню дружбу й вірність справі рево-
люції.
Та галстук не завжди був таким.
Спочатку він був чотирикутний. Йо-
го складали вдвоє, як косинку, й ви-
в’язували на шиї. Таким галстуком
користувалися навіть для сигналіза-
ції під час змагань. Але якось міські
піонери прийшли в гості до сільських
дітей, щоб прийняти їх у піонери.
І тут з’ясувалося, що у підшефних
немає галстуків. Хтось запропонував
чотирикутні галстуки розрізати по
діагоналі. Так і зробили.
З того часу галстуки шиють три-
кутними.
Травень
69
На цій сторінці, юний друже,
ти познайомишся з віршами
поетів-фронтовиків
Платона Микитовича Воронька,
Миколи Івановича Карпенка,
Грицька Пилиповича Бойка
та Жумагалі Саіна.
ДОБРИДЕНЬ, КИЄВЕ!
Подай же руку, місто Київ,
Бо наша дружба — назавжди...
Через літа, через завії
Я, твій земляк, прийшов сюди.
Я згадую криваві рани,
Твій гнів святий, твій лютий біль,
Ішли до бою партизани,
І я із ними йшов на бій.
ДВА БРАТИ-СОЛДАТИ
Верталися з фронту
Два брати-солдати,
Вертались додому,
До рідної хати.
Курилась, пилилась
Знайома дорога.
Два брати-солдати
Дійшли до порога.
Стрічала їх мати.
Вітала їх мати.
Вклонилися рідній
Два брати-солдати.
Гукала їх мати:
Ідіть спочивати!
Два брати-солдати
Не йдуть спочивати.
Мішечки скидають
Два брати-солдати,
На трактор сідають
І — в поле орати.
Працюють, воюють
За жито багате
На рідному полі
Два брати-солдати.
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
Травень
70
Я в лісі жив, не спав ночами,
Сніг замітав мої сліди...
Твої боління та печалі
Моїми стали назавжди.
Нас побратали наші муки
І в боротьбі пролита кров...
Тобі я нині тисну руку.
На вічну дружбу і любов.
ЖУ МАРАЛІ САЇІ1
СОЛДАТСЬКИЙ ОБЕЛІСК
Стоїть солдатський обеліск.
На обеліску сонця блиск.
Ти принеси сюди, як всі,
Осінні айстри у росі.
Під обеліском зупинись:
Солдатській славі поклонись...
В спокої села і міста...
Солдат не сходить із поста,—
Щоб стяг радянський ми несли,
Трудились,
Вчились і росли!
ГРИЦЬКО БОЙКО
* * *
Мороз. Засніжило. Зима.
Земля як дзвін тверда.
Щербатий місяць крадькома
У вікна загляда.
Біліє даль у всі кінці,
і птаство уляглось,—
Лиш хвастовиті горобці
Все гомонять про щось.
І згадка круглим коліщам
В минуле забіжить —
Про зими ті, що в битвах нам
Судилось пережить.
Про біль і горя щедрий шмат
В солдата на війні,
Як грів нам руки автомат
В пекельному вогні.
Як бинтувала заметіль
Поранені лани...
Я й досі ще іду звідтіль —
З минулої війни.
МИКОЛА КАРПЕНКО
Травень
ВСЕ-ДЛЯ ДІТЕЙ
Зворушлива дружба єднала Віру Євгенів-
ну Карасьову з малими киянами. Її, відому
російську радянську письменницю, малі чи-
тачі знають і люблять повсюди, але київ-
ським школярам і дошкільникам вона таки
найближча. Бо в Києві народилася, тут на-
вчалася, тут прожила більшу половину свого
життя. І щодня зустрічалася з дітьми. Ді-
ти — її постійне піклування, її творчий світ,
її герої.
Життя Віри Карасьової було напружене,
часом дуже нелегке (перед Великою Віт-
чизняною війною і в час війни жила в Ле-
нінграді, перестраждала жахливу фашист-
ську блокаду), а ще — сповнене невтомної
праці, і праця та знову ж таки пов’язана
з дітьми: вчителювала, була співробітником
київських дитячих газет та журналів, упро-
довж не одного десятиліття писала й писа-
ла. Вірші, оповідання, повісті — і все для
дітей і все про дітей.
Твори Віри Євгенівни полюбилися малим
читачам одразу ж, як тільки почали з’явля-
тися в друку. По війні письменниця повер-
нулася до міста свого дитинства й юності,
в Києві на повну силу розгорнувся її своє-
рідний письменницький талант. Одна по од-
ній виходять її книжки («Синя чашка», «Те-
ремок», «Маланка прийшла до школи», «Про
Людочку та інших малят», «Бабусині внуч-
ки», «Тасина вербичка», «Підсніжники» й
інші), і кожну стрічають малі читачі з ра-
дістю й зачарованістю, мов найлюбіший по-
дарунок. І ніякого в тім дива: книжки при-
ваблювали простотою й високою художні-
стю, не вигаданістю, а достеменною прав-
дою. Сама ж була людиною надзвичайної
щирості й доброти,— такі її й книжки.
Все, чим живе дитина, що цікавить її з
перших років, знаходить майстерне відтво-
рення в оповіданнях письменниці. Вона гли
боко розуміє дитину, любить її, віддає теп-
ло доброго серця. Кожен твір Віри Євгенів-
ни припадає дітям до смаку, вчить любити
добро. Та чи не найдужче вражають їх су-
ворі й правдиві оповідання про Ленінград
воєнних років: про героїзм оборонців міста
Леніна, про мужність, з якою переживали
надлюдські злигодні дорослі й малі ленін-
градці. Письменниця сама була свідком того-
часних подій, і не випадково стали вони го-
ловною темою її творчості. Ленінградські
оповідання (їх кілька десятків) склали знач-
ну за смисловою й художньою вагою книжку
з простою й точною назвою: «Так і було».
Не одне, позначене майстерністю і доку-
ментальною точністю, оповідання написала
Віра Карасьова про Володимира Ілліча Ле-
ніна. Зібрані в книжці «Світле віконце»,
ці твори додають до образу улюбленого вож-
дя нові рисочки, які ще і ще раз засвід-
чують його велич і велику людяність.
Про що б не писала Віра Євгенівна,—
про нашу героїчну історію чи славну су-
часність, — вона завжди домагається висо-
кої художньої правди. Недарма її опові-
дання відзначалися преміями імені Мико-
ли Трублаїні та Олександра Копиленка.
Нинішнього року письменниці було б уже
вісімдесят, та вона не дожила до цього
ювілею, померла в 1983 році. І ми зараз зга-
дуємо її з вдячністю й теплотою. І її книж-
ки беруть до рук все нові читачі.
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕККО
Травень
ПО ДОЛИНАХ І ПО ГОРАХ
Оповідання
Мама зайшла за мною в школу, і
ми разом пішли додому. Мені було
хороше, бо я люблю ходити з моєю
мамою. Я схотів, щоб мамі теж стало
весело, і почав думати: що ж їй таке
цікаве розповісти?
От якби я одержав п’ятірку з пись-
ма, напевно, мама відразу повеселі-
шала б.
Але ж п’ятірки з письма я не мав,
і треба було щось придумати, може,
навіть вигадати.
І я сказав:
Наша вчителька Марина Воло-
димирівна звеліла прийти мені за-
втра в школу обов’язково з автома-
том.
— Це ж для чого? — здивувалась
мама.
Я бачу, що вона всміхається, і роз-
повідаю їй:
— Бо в нас буде репетиція. Наш
перший клас готує до свята виста-
ву про червоних партизанів грома-
дянської війни, а всі партизани по-
винні мати зброю.
А білі солдати у вас будуть? —
питає мама.
- Та ти що! Хто ж захоче бути
білим солдатом?! Марина Володими-
рівна сказала: «Обійдемось без них.
Будемо багаття в лісі палити, пісні
партизанські співати, про подвиги
червоних бійців розказувати. Але
зброю все одно треба мати».
— А дівчатка теж беруть участь у
виставі? — питає мама.
— Звичайно, ні. Вони танцювати-
муть і вірші читатимуть.
— Читати хороші вірші — теж ці-
каво,— сказала мама.
Вдома я відпочив і сів робити уро-
ки. Але тепер мені вже не було так
радісно. Справа в тому, що я сказав
мамі лише половину правди, а другу
половину вигадав. Вистава парти-
занська у нас буде, але я в ній не
виступатиму. Я буду лише читати
вірші.
А з автоматами мають прийти
Льоня з Сашком, обидва Валерки і
Мишко Іванов. Та інші хлопці.
Травень
А мені ніякого автомата брати з
собою не треба.
Коли я про все це згадав, мені зро-
билося так прикро, що я заплакав.
Мама побачила, що я плачу, зляка-
лася і почала розпитувати, що в ме-
не болить і коли заболіло.
Я спочатку відповів, що нічого не
болить. А потім згадав, що каже ба-
буся, коли я її не слухаю, і сказав,
що в мене болить душа, і пояснив
мамі, чому вона болить, яке в мене
горе.
Але мама сказала, що це горе ду-
же маленьке, навіть зовсім не горе
і що буде в нашій школі ще багато
всіляких свят і вистав, і я ще буду
грати і партизанів, і льотчиків, і,
можливо, навіть космонавтів... І як-
що Марина Володимирівна вибрала
мене читати вірші, значить, я гарно
їх читаю. І це навіть приємно. Але
автомат мама порадила все-таки взя-
ти: може, у когось з хлопчиків нема
зброї і моя знадобиться.
Я погодився. Автомат у мене но-
вий, тільки довелось його трошки
почистити і протерти.
І я все зробив. Хай знають хлопці,
що я вмію берегти зброю і поводи-
тися з нею.
Вранці мама повела мене до шко-
ли. Дорогою ми наздогнали Марину
Володимирівну. Привіталися, і мама
запитала, як у мене справи з ариф-
метикою. Марина Володимирівна
сказала, що непогано. Я подумав, що
тепер мама, напевно, спитає про
письмо, і вирішив краще втекти в
клас... Я вже зайшов у під’їзд, а ма-
Травень
7-/
ма й досі стояла і розмовляла з Ма-
риною Володимирівною.
У класі майже нікого ще не було.
Я відразу засунув свій автомат під
парту, щоб хто-небудь його не пола-
мав до репетиції, і почав виймати
з ранця книжки і зошити.
Скоро прийшла моя сусідка Олен-
ка і теж почала спорожняти свою
сумку. І раптом я бачу, що вона ви-
ймає білу пов’язку, на якій нашито
червоний хрест.
Вона каже:
Я буду санітаркою в партизан-
ському загоні. Пов’язку я пришпилю
собі на рукав.
«Значить, дівчатка теж виступати-
муть»,— подумав я. і мені стало ще
прикріше. Потім почалися уроки. А
коли вони закінчились. Марина Во-
лодимирівна сказала:
Хто зайнятий у виставі, нехай
залишиться на репетицію, решта мо-
же йти додому.
Але я додому не пішов. Я сів на
свою парту і вирішив подивитися ре-
петицію. Марина Володимирівна спи-
тала:
— У всіх є зброя?
І виявилося, що у Мишка Івано-
ва нічого нема: ні гвинтівки, ні ав
томата, ні пістолета.
Призначимо його кашоваром,
каже Валерка. У Валерки ж новень-
ка гвинтівка, йому добре.
Я бачу, що Мишко зовсім скис, і
мені стало його шкода. Витяг я з-під
парти мій гарний начищений авто-
мат. даю йому і кажу:
На, Мишку! Бий ворогів! Бо
рись за Радянську владу!
Мишко взяв автомат і просто за-
сяяв від радості. А Марина Володи-
мирівна мене питає:
— А ти ж як будеш? У тебе є за-
пасна зброя?
Я їй відповідаю:
— Для чого мені зброя, якщо я
буду читати віршик?.. Я ж у парти-
занській виставі участі не беру... Ме-
не не взяли...
— Чому не береш участі? У мене
записано, що ти партизанський роз-
відник. Може, ти не хочеш бути роз-
відником?
- Хочу! — кажу я.— Дуже хо-
чу! — Мені навіть подих трошки пе-
рехопило від щастя. А Мишко вже
віддає мені мій автомат.
— На. Тобі ж він самому потрі-
бен.
Але я кажу йому:
Ні, Мишку, я автомат у тебе не
візьму. Нема в мене такої звички,
щоб спочатку дати, а потім забрати.
В мене вдома ще пістолет є. Для
розвідника вистачить.
— Правильно,— погодилась Мари-
на Володимирівна,— у розвідку кра-
ще ходити з пістолетом. А тепер,
діти, давайте почнемо репетицію.
І ми повсідалися, наче біля вогни-
ща, і заспівали партизанську пісню.
Дуже стару пісню. Ту, яку ще мамин
дідусь співав. Але мою найулюбле-
нішу:
По долинах і по горах
Йшла дивізія у бій,
Щоби з бою взять Примор’я —
Білих армій форт міцний...
ВІРА КАРАЄВОНА
Травень
< а
ЛЮДИНІ ПОТРІБНА КАЗКА
Юрія Федосійовича Ярмиша я знаю давно:
ми разом училися на факультеті журналісти-
ки, потім довго поруч працювали в дитячих
журналах, разом виїздили на зустрічі з чи-
тачами... Та щоразу, коли беруся за нові
твори письменника, ніби відкриваю для се-
бе нового Юрія Ярмиша. Скільки вигадки і
фантазії в його казках, як добре він знає
дитячу психологію, як тонко відчуває при-
роду... І всі твори Юрія Ярмиша пройняті
щирою любов’ю до маленького читача, бать-
ківським прагненням виростити хлопчиків
та дівчаток патріотами, інтернаціоналістами,
працелюбами, чулими, сердечними людьми.
Народився Юрій Федосійович Ярмипі 25
травня 1935 року в славному місті Дні-
продзержинську. Змалечку відчув він по-
тужний ритм робітничого міста, спізнав
справжніх трудівників. Письменник і зараз
приїздить до Дніпродзержинська, зустріча-
ється з металургами, вагонобудівниками, хі-
міками, котрі потім стають героями його
казок — диво-богатирями, велетами.
Під час війни родина Юрія Ярмиша ева-
куюється на Урал. На власні очі побачив
майбутній письменник сиві гори, познайо-
мився з’ людьми сибірського гарту — муж-
німи, працьовитими, вірними в дружбі. Це
вони в роки двоборства радянського народу
з фашизмом разом із своїми побратимами
з України, Білорусії, інших республік пе-
ретворили Урал в кузню зброї, що перемо-
лола на порох фашистську армію.
Ще гриміли гармати, палали фронти, во-
рог задкував у своє лігво, коли Юрій Яр-
миш разом з батьками переїздить до Дрого-
бича — треба було відбудовувати зруйнова-
ний гітлерівцями прикарпатський край.
Юрій Ярмиш був зачарований мальовни-
чими верховинами, добрими талановитими
трудівниками. І зненавидів підступних бан-
дитів-бандерівців, які заважали будувати
нове життя, вбивали активістів, знущалися
з мирних жителів.
Шкільні роки Юрій Ярмиш завжди зга-
дує з ніжністю. Він мав багато вірних дру-
зів. Разом з ними блукав по горах, замрія-
но слухав пісні, якими одлунювали Карпа-
ти, зачаровано спостерігав, як вправні руки
гуцулів тчуть небаченої краси килими... По-
тім — навчання в університеті, праця в
древньому й вічно молодому Києві.
Як передати все бачене, почуте, пережи-
те? Ця думка ще з шкільних років не поли-
шала Юрія Ярмиша.
Я певен, що саме казка дозволила Юрію
Ярмишу — талановитому й чулому від при-
роди — на повну силу показати велетнів-ро-
бітників і звитяжців-воїпів, мужність моря-
ків і сміливість дітей, багатобарвне розмаїт-
тя природи... Тож не випадково юні читачі
пе лише нашої республіки, а й братніх рес-
публік захоплюються книжками письменни-
ка: «Цікавий промінець», «Два майстри»,
«Ведмежа і Полярна Зірка», «Капітанова
люлька», «Лісові балакуни».
«Людині потрібна казка, як каска на ви-
падок бою»,— дуже точно й образно сказав
поет Петро Осадчук. І особливо потрібна
вона дітям. Адже казка озброює їх вірою
в доконечну перемогу добра над злом, збу-
джує дитячу фантазію, кличе брати при-
клад із справжніх героїв.
ВІКТОР КАВА
Травень
7 (і
Хто це хлюпочеться у воді, аж ве-
села луна ген за море котиться?
Звідки це чути:
— Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
То малі слоненята Біф і Діф ку-
паються у найпрохолоднішому чисто-
му озері. Бо в їхній країні — Афри-
ці — почалася найбільша африкан-
ська спека.
Плескалися Біф і Діф, обливали
один одного водою зі своїх малих хо-
ботів і не знали, що хтось за ними
стежить.
А то був крокодил Алігатор, що
їхній дзвінкий сміх почув і аж з-за
моря-океану приплив.
Дивився він на веселих слоненят,
потім до озера підповз і каже:
— Ой, яке озеро гарне. І воно все
ваше! А в мене, найкращого замор-
ського Алігатора, нема такого...
І з очей його на пісок покотилися
сльози — великі, наче квасолини.
— Не плачте, дядьку Алігаторе! —
сказали йому Біф і Діф.— Ідіть до
озера, купайтесь собі на здоров’я!
Місця всім вистачить.
А самі побігли наввипередки до
лісочка зеленим листячком поласу-
вати. Наїлися досхочу й знову до
озера повернулися.
А звідти — ой лишенько! — страш-
на паща визирає.
Лютує зелений крокодил:
— Геть звідси! Тепер це не ваше, а
моє озеро!
— Чи вам не сором, дядьку най-
кращий заморський Алігаторе? — аж
плачуть Біф і Діф.
— От і не сором. Бо в мене най-
гостріші зуби!
Зазирнули слонята у пащу. Справ-
ді — отакенні злі зуби стирчать!..
Позадкували вони від заморсько-
го страховиська.
А крокодил плескався в озері, фур-
кав і реготав їм навздогін:
- Було озеро ваше, тепер моє!
І попленталися Біф і Діф у дале-
кі лісові нетрі. Туди, де ліани міцни-
ми сітками пообплітали дерева, куди
навіть сонечко не зазирає крізь ве-
лике пальмове віття.
І залишилися там жити.
Та от знову почалася страшенна
спека. Така, якої навіть у Африці
ні люди, ані звірі ще не бачили.
Не витримали Біф і Діф. Покину-
ли лісові нетрі і до свого найпрохо-
лоднішого чистого озера подалися.
Алігатор їх ще здалеку побачив.
Гострі зуби вишкірив, регоче, аж за-
хлинається:
— Було озеро ваше,— га-га,— те-
пер моє!
І на самісіньке піщане найпрохо-
лодніше дно пірнув. Лежить, ні-
житься.
Травень
А коли випірнув, від здивування
ледь водою не захлинувся.
Над озером не колишні слоненята
стояли, а вже дорослі великі слони
Біф і Діф. То здалеку крокодилові
вони здалися малими, як колись...
Ану вилазьте з озера! — сказав
Біф.
— І мерщій! — додав Діф.
Ні, ні.— затявся Алігатор,— це
моє озеро, не ваше.
Що?! — скрикнув Біф.— Як-то
«моє»? А наше — ні?
І прогнали слони того Алігатора
в ного далеку заморську країну.
Поповз він, плаче гірко.
Сльози великі, мов картоплини, на
жовтий пісок котяться.
Біф набрав у хобот води, линув
на Діфа. Діф почекав, доки відвер-
неться Біф.
А далі — ну поливати один одно-
го! Тільки хлюпання над озером
чути.
А руді мавпи закричали:
— І ми хочемо!
А смугасті зебри попрохали:
І нам жарко!
Навіть сонечко й те зітхнуло:
— І мені самому вже спека до-
шкуляє!
Стали тут звірята всі разом у озе-
рі купатися, борюкатися, обливатися.
А тоді Біф і Діф набрали повні
хоботи прозорої води та й почали
сонечко поливати. Такі барвисті во-
Та ні Біф, ні Діф вже не йняли
віри крокодилячим сльозам...
Зайшли вони в своє рідне найпро
холодніше і найчистіше озеро:
дограї над світом піднялися — уся
Африка: і кучеряві негренята, і
пташки, й звірята разом під прохо-
лодним дощиком пішли у веселий
Травень
78
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
Малюнок-жарт
Три
Розставте правильно кубики,
і ви прочитаєте слово,
яке дуже люблять школярі.
Червень
11 її Вт Ср Чіп Нін (б ||<|
1 2
З 4 5 6 7 В 9
10 II 12 ІЗ 14 15 16
17 ІВ НІ 20 21 22 23
24 25 26 27 2В 29 ЗО
1 червня — Міжнародний день
захисту дітей.
6 711-4
ПІОНЕРСЬКА ЗАСТАВА
Тут, біля застави,
В строю, як завжди,
На варті стоять
Кипарисів ряди.
Радянський наш герб
На смугастім стовпі.
- Це дім незвичайний,—
Всі скажуть тобі.
Тут дружно живе
Піонерський загін.
Кордон берегти наш
Навчається він.
І срібним промінням
Виблискує герб.
Навік в нім з’єдналися
Молот і серп.
А нижче герба
Три п’ятірки підряд,
Тепер — це девіз
Піонерів-орлят:
«Учитись на п’ять!
І трудитись на п’ять!
І рідний кордон
Лиш на п’ять захищать!»
Допитливі очі
І мужні серця —
Недарма п’ятірки
Горять, мов сонця.
Якщо ж доведеться
На ворога стать,
Він знатиме, що то —
Учитись на п’ять!
І що означає
трудитись на п’ять!
І рідний кордон
Лиш на п’ять захищать!
ЛЕОНАРД КОНДРАШЕНКО
Червень
82
ТАНЕЦЬ
В білохмарки — ясна сукня
З торочками золотими.
В чорнохмара — темна-темна
Оксамитова габа.
А ходімо погуляєм,
В чистім небі затанцюєм!
Засурми в сопілку, вітре!
Громе, вдар у барабан!
Сиві сутінки прибігли
Подивитися на танець,
В пітовхотні перевернули
Повну балію дощу.
ЯН РАЙ НІС
Я БЕРУ СВОЄ
ВІДЕРЦЕ
Я беру своє відерце
І біжу мерщій по воду,
Бо чекають на городі
Помідори й огірки.
Цілу ніч вони не спали —
Раннє сонце виглядали.
Хочуть їсти, хочуть пити,
Та не вміють говорити.
Ні очей, ні вух не мають,
Та мене вони впізнають,
їх щоранку напуваю,
їм я пісеньку співаю.
Помідори червоніють.
Бо подякувать не вміють.
А зелені огірки
Тулять листя до руки.
ГАННА ЧУБАЧ
Червень
8:і
Орден Вітчизняної війни.
Має два ступеня.
Заснований 20 травня 1942 року.
СИМВОЛИ і ]
В дні великих всенародних свят і в дні
скромних родинних торжеств груди наших
славних ветеранів прикрашають ордени
і медалі. Це дуже високі й почесні
нагороди. Ними вшановує Батьківщина
кращих з кращих своїх синів і дочок.
В різні часи були встановлені ці
відзнаки. Орден Червоного Прапора, орден
Леніна, медаль Золота Зірка Героя
Радянського Союзу, орден Червоної Зірки,
медаль Золота Зірка Героя
Соціалістичної Праці, орден «Знак
Пошани» — запроваджено ще до Великої
Вітчизняної війни. Вони вручалися за
мужність на фронтах
Орден Олександра Невського.
Заснований 29 липня 1942 року.
Орден Кутузова. Має три ступеня.
Заснований 29 липня 1942 року.
Орден Суворова. Має три ступеня.
Заснований 29 липня 1942 року.
Орден Богдана Хмельницького.
Має три ступеня.
Заснований 10 жовтня 1943 року.
Червень
84
БАТЬКІВЩИНИ
громадянської війни, за трудові звитяги
в мирному будівництві, за видатні
заслуги перед Батьківщиною. Ними
нагороджують найдостойніших і сьогодні.
А коли настав грізний час Великої
Вітчизняної війни, Батьківщина покликала
на подвиг нові покоління радянських
людей. В боях за нашу Велику Перемогу
розкрилися таланти воєначальників,
мужність і героїзм солдатів та
офіцерів. Тоді ж народилися нові відзнаки
воїнської доблесті.
З орденами, заснованими в роки Великої
Вітчизняної війни, познайомишся ти
на цій сторінці.
Орден «Перемога».
Заснований 8 листопада 1943 року.
Орден Нахімова. Має два ступеня.
Заснований 3 березня і 944 року.
Орден Ушакова. Має два ступеня.
Заснований 3 березня 1944 року.
Орден Слави. Має три ступеня.
Заснований 8 листопада 1943 року.
Червень
ЯЛ
В одного попа був наймит Іван.
Попи, як звичайно, наймитів годува-
ли погано. Хліб давали завжди чер-
ствий.
Якось увечері один багатий при-
віз дитину хрестити. Тут Іван поди-
вився, де служанка хліб поклала, що
привіз цей багатий, хлібину забрав,
у свою конурку заніс та й думає:
«Що я за дурний — тільки один
хліб їм? Стій! Подамся за сметаною
в підвал».
Прислуга замріялась у хаті, Іван
за хлібину і спускається у підвал.
Сів біля сметани і їсть. Але в темря-
ві накапав иа землю сметаною. На ра-
нок матушка одкриває підвал і ба-
чить, що хтось сметану поїв. Матуш-
ка і починає попу жалітись:
— У нас Іван шкодить.
Піп зазиває Івана і каже:
Іване, що ж ти починаєш шко-
дити?
Іван і каже:
- Я ніколи, батюшко, не шкодив,
а тепер чого б я став шкодити.
Піп і каже:
— Ну що ж там — святі були?
— А хтозна,— каже Іван,—може,
й святі.
На другий день Іван теж так зро-
бив. Тільки взяв перед тим церков-
ний ключ і макітру сметани та й пі-
шов до церкви. Приходить до церк-
ви, відкриває і починає губи святим
у церкві сметаною мазати. Понама-
зував усім по одному разу, а Мико-
лаєві-угоднику, так як він старший
за всіх, вимазав і бороду. Закрив
церкву і пішов.
На ранок матушка спустилася у
підвал, а там макітри зовсім немає.
Вона до попа:
— Іван знов краде, заніс навіть
макітру.
Закликає піп Івана:
— Іване, це ти наробив?
Іван каже:
- Ні.
Піп знову.
Чого ні. що ж там, хіба святі
були?
Іван каже:
— Авжеж, святі.
Червень
8(І
А попові якраз треба було до утре-
ні йти. Сторож, як звичайно, задзво-
нив. Піп заходить у церкву, глядь -
всі святі в сметані.
Закриває піп церкву і каже сторо-
жеві:
Не дзвони, тут не в тім діло.
Прибігає додому і каже матушці:
Погані справи: святі сметану
поїли.
І от піп з матушкою й Іваном
ідуть до церкви. Матушка говорить:
— Стій, Іване! Бери батіг.
Іван бере, доходять вони до церк-
ви, одкриває піп церкву. Зайшли.
Матушка й каже:
— Бий усіх святих по одному ра-
зу, а Миколая-угодника двічі. Це він
направив їх.
Іван шмагає всіх святих по разу,
а Миколаю-угоднику три рази од пи-
сав.
Пішли додому.
На другу ніч Іван узяв ключ од
церкви, обережно одкрив її, усіх свя-
тих познімав і поховав на горище.
Піп на ранок прокидається (якраз
був празник), заходить у церкву —
ні одного святого немає. Піп зля-
кався:
«Що таке? Святі втекли з церкви».
Прибігає додому і кричить:
— Іване, ти не бачив?
— Що? — каже Іван.
- Та святі пішли з церкви.
— Бачив,— каже Іван.— Вони за-
йшли в двір, хотіли вас бачить, але
ви спите, то й не стали будить, обі-
дились та й пішли.
Піп зразу вискакує на вулицю, аж
іде жінка по воду.
— Слухай, ти не бачила?
Бачила! Ось вони за гірку пі-
шли,— говорить жінка.
А за гору йшли селяни ділить зем-
лю, так що жінка не знала, про кого
піп питає.
Піп ускакує в двір і кричить:
— Іване, сідай верхи, скоріш до-
ганяй святих; що хочуть, дам, аби
вернулись!
Іван сідає на коня і їде на бугор.
Заїхав Іван на бугор, бачить, там зі-
брались селяни, щоб ділити землю.
Посидів Іван з ними, покурив і їде
назад.
— Ну що? — питає піп.
- Та вони, батюшко, обіжаються.
Сказали так: «Не будем вертатися,
поки піп не заплатить за кожного
по три карбованці, а за Миколая-
угодника шість карбованців, та ще й
четверть горілки і макітру варени-
ків із сметаною». Сказали, що при-
йдуть, тільки вночі, щоб ніхто не ба-
чив, а то буде совісно.
Піп і каже:
— Гаразд! Поганяй скоріш і ска-
жи, що все буде зроблено, тільки хай
вертаються.
Іван поїхав на бугор, поговорив з
селянами, вернувся й каже:
— Сказали: вернемося, тільки
вночі. Хай готує горілку і закуску
серед двору.
Піп усе наготував. Приготував і
гроші, дожидається.
Матушка поставила макітру варе-
ників.
Ждуть... Уже північ, а святих не-
ма й нема.
Піп і говорить:
— Іване, я піду засну, а ти мене
тоді збудиш, як прийдуть. І піп за-
хропів.
Іван із сторожем повечеряли варе-
никами із сметаною, забрали святих
з горища, пообмивали і порозвішу-
вали їх знову в церкві, а самі лягли
відпочити.
Піп прокинувся, схопився:
«Що таке, що Іван мене не бу-
дить? »
Дивиться, що Іван спить, а варе-
ники з’їдені, і будить Івана:
— Іване, Іване, вставай!
Іван прокидається. Піп питає:
— Де ж святі?
— Еге, вони вже були тут, попи-
ли, поїли і мене почастували та пі-
шли в церкву.
— А чого ж ти мене не збудив?
— Я хотів будити, а Миколай-
угодник і каже: «Не буди батюшку,
тільки кріпко заснув — буде обіжа-
тись».
Червень
88
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
МОРЕНИЙ ДУБ
З давніх-давен цінували люди меб-
лі та прикраси, зроблені з мореного
дуба. Надто вже вишукані, міцні й
красиві вони виходили.
Дуб «морився» на дні водоймищ.
Спочатку річка підмивала береги:
у воду сипався пісок, сповзала гли-
на, а разом з ним зсувалися п де-
рева. що росли на берегах. Деякі з
них падали на дно на тому ж місці,
де сповзали. Інші вода відносила
вниз по течії або до озера, куди впа-
дала річка. Вони намокали, важчали
і теж тонули. Стовбури дерев посту-
пово заносило піском та мулом, і ле-
жали вони під водою довгі-довгі ро
ки. Деревина дубів поступово ущіль-
нювалася. і чим більше минало ча-
су. тим міцнішим ставало дерево.
Потім русло переміщувалося, озе-
ра пересихали. А стовбури залиша-
лися на суходолі, де їх і знаходили
люди. Робили з них чудові меблі, які
не боялися ані вологи, ані плину ча-
су, ані коливань температури. Ще б
пак. Адже деревина, з якої їх роби-
ли, пройшла гартування і водою, і
температурою, і часом.
Багато таких дубів знаходять у нас
в Західній Україні, в районах лісо-
вої та лісостепової частини України.
Знаходять їх і в інших куточках на-
шої Батьківщини.
А от у Польщі, в Тарнувському
воєводстві, було знайдено цілий ліс
мореного дуба — майже дві тисячі
кубометрів. Його зрізав, переніс і
відклав у западину величезний льо
довик, який вкривав колись більшу
частину Європи.
Володимир утиш
Червень
89
ГРЯДКА
Тут екскаватор землю рив —
Глибокий котлован зробив.
А землю в яр до озера
Машина повідвозила.
На цьому місці стане дім.
Дитсад поселиться у нім.
А там, де будуть діти,
Рости повинні квіти...
Будова тільки почалась,
Стоїть, задумався Івась,
Що скоро вже кінець весни,
А далі піде літо...
Хто ж садить квіти восени,
Коли вже прийдуть діти?..
Часу не марнуватиме,
Скопає зараз грядку
Сестричка екскаватора —
Івасева лопатка.
ТАМАРА КОЛОМ І Єї (Ь
ТВОРИТИ ВЛАСНИЙ СВІТ!
Чого приховувати! Іноді трапляється та-
ке: тато чи мама, почитавши на ніч дитині,
вкладають її спати, а тоді, притискаючи
книжечку дочки чи сина до грудей, на-
вшпиньки прокрадаються на кухню, щільно
причиняють за собою двері і починають гор-
тати сторінки...
Бачили б ви батьків у цю мить!
Обличчя осяває прозора й щаслива усміш-
ка, губи ворушаться, наче пробують на смак
кожне слово, а ноги самі собою починають
витанцьовувати.
Це тато чи мама, читаючи книжку своєї
дитини, на якусь мить забувають про до-
рослі справи й турботи і повертаються в да-
леку-далеку, але завжди таку звабливу
Країну дитинства...
Книжок, наділених цією чарівною власти-
вістю, у поетеси Тамари Опанасівни Коло-
мієць, яка в цьому році стрічає свій полу-
день віку, дуже багато.
Народилася Тамара Опанасівиа в родині
службовців у місті Корсуні-Шевченківсько-
му 9 квітня 1935 року. Після закінчення
школи продовжила навчання в Київському
Червень
90
державному університеті, потім працювала
на видавничій роботі в журналах «Украї-
на» та «Дніпро», в газеті «Радянська Украї-
на», видавництві дитячої літератури «Ве-
селка». Зараз комуніст Т. Коломієць — від-
повідальний секретар комісії Спілки пись-
менників по роботі з молодими.
Чи не з перших днів, коли Т. Коломієць
навчилася читати, її супроводжувала кни-
га. Тож не дивно, що вона обрала назавжди
своїм життєвим шляхом літературу. Буду-
чи «дорослим» поетом, Тамара Опанасівна
з усім своїм душевним складом: веселою
енергією, невичерпною вигадливістю й не-
стримним потягом до гри — не могла обми-
нути дитячу літературу. Саме цей вид лі-
тератури уповні давав поетесі вихід для всіх
отих поривань і навіть жартівливих пусто-
щів, котрі, на жаль, розуміють далеко не
всі дорослі. Перша книжечка дитячої поезії
«Пастушок» побачила світ у 1961 році і від-
тоді Т. Коломієць вже не зраджує їй ніко-
ли. Та й де ще, як не в дитячій літературі,
можна так самовіддано грати словом, вига-
дувати, творити свій власний світ!
А далі одна за одною виходять інші книж-
ки Тамари Коломієць: «Хиталочка-гойда-
лочка» (1965), «Помічники» (1966), «Не-
добрий чоловік Нехай» (1967), «Біб-боби-
ще» (1968)... Та годі й лічити — веселих,
дотепних, усміхнених дитячих книжок у
Тамари Опанасівни більше десятка! Але
поетеса не втратила дитячої непосидючості
й завзяття і сьогодні. Тож зрозуміло: нас
чекає ще багато щасливих зустрічей з її
чудовими книжками!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
РУЧАЙ
Біжить-шумить ручай.
Агов, не поспішай!
Куди тобі, малому,
В дорогу невідому!
— А я упертий зроду,
Несу до річки воду,
А там не забарюся —
До моря доберуся.
Таку роботу маю —
Я море напуваю!
ВІТРИСЬКО
— Чом, вітриську, розходився,
Хазяйнуєш у саду?
— Це я в листі заблудився
1 дороги не знайду.
— А навіщо трусиш сливи
У некошену траву?
— Бо удався нелінивим,
Без роботи не живу!
- Ой вітриську, робиш шкоду!
Угамуйся хоч на мить!
Краще геть піду з городу,
В чистім полі буду жить! —
Звісив з тину босі ноги,
Свиснув — листя полягло.
І за мить вподовж дороги
Покурівся за село.
ЛИПЕНЬ
Липа, липа зацвіла! -
Засурмила всім бджола.—
Гей, злітайтеся, подруги,
У гайок на край села.
Там уже не видно віт,
А лише пахучий цвіт.
Наберем багато меду.
Вирушаймо ж у політ! —
Бджоли з пасіки летять,
Липі крону золотять.
І здається, що у липи
Віти струнами бринять.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
Червень
91
МАЛЕНЬКИЙ КАМЕРІРЕ
Оповідання
Було йому років десять, не більше. Волос-
ся мав чорне, коротко стрижене. Лице за-
смагле, а в темних очах ховалися доросла
серйозність і настороженість.
Ми побачили його в дешевому ресторані,
який містився в кількох тісних залах у са-
мому центрі старого Рима- Ми бували там
двічі на день — обідали й вечеряли. Зал,
відведений для туристів, був на другому по-
версі, і, щоб потрапити туди, треба було
пройти повз задушливу, повну різних запа-
хів кухню, потім повернути праворуч і під-
нятися вузенькими крученими сходами. І
щоразу, коли ми проходили, кухарі з роз-
пашілими обличчями, спритно орудуючи
каструлями і ножами, проводжали нас по-
глядами, в яких світилося задоволення: «О.
в синьйора є клієнти, тож справи йдуть не-
погано...»
Паш маленький камеріре, а точніше, про-
сто служка, одразу ж з’являвся в залі і не-
дорослому, статечно ходив від одного столу
до другого, пильно дивився, чи не треба
щось подати чи прибрати. Щохвилини він
то біг до кухні, то йшов назад, несучи якусь
страву.
Ми одразу звернули увагу на маленького
трудягу.
Хтось із моїх товаришів довідався, що
хлопчина — найстарший у великій робітни-
чій сім'ї, вчитися нема за що. а тих мізер-
них лір, які заробляє він тут і батько на
заводі, не вистачає на життя. Малий му-
сить працювати з ранку до глибокої ночі,
аж доки не порозходяться останні відвіду-
вачі.
Безперестану бігає він вузенькими схо-
дами то вгору, то вниз. Під кінець робочого
дня в нього ниють ноги і тремтять ще не
зміцнілі тоненькі рученята.
Нам розповіли, що одного разу він спі-
ткнувся й сторчма полетів униз по східцях.
На щастя, у руках тоді нічого не було, тож
відбувся лише криваво-червоними синцями
та розквашеним носом, зіпсував білий під-
жак і більше тижня кульгав на праву ногу.
Старші камеріре посміялися з нього, а
власник ресторану пригрозив, що негайно
вижене, якщо хлопець спіткнеться ще раз.
Добре, хоч синьйор не знав, що батько хлоп-
ця бере участь у страйках і співчуває ко-
муністам.
Нелегко жилося хлопцеві, не радували
його ні білий піджак, ні чорні штани, ні
блискучі черевики. Тому він завжди був
мовчазний, серйозний і якийсь наїжачений.
Я згадав свого малого внука. Того року
він пішов у перший клас. Яке це було свя-
то в нашому домі! Всі раділи: його тато,
мама — моя донька, ми з дружиною — дід
і бабуня Прийшла в гості його вихователь-
ка з дитсадка, співала з онуком гарних пі-
сень про рідний Київ, про школу...
— Бамбіно!..— гукали то один, то другий
відвідувач.
— Камеріре! Камеріре!..— репетували їх-
ні жінки, неначе на пожежу.
Маленький камеріре старався догодити їм,
як тільки міг. Казали, що тиждень тому
якийсь джентльмен дав йому нізащо ляпа-
са, так що хлопець аж заточився. 1 ніхто
не заступився за нього...
Я знову згадав онука. Коли я збирався у
подорож, він притулився до мене й запитав:
— А ви там, в Італії, що будете робити?
— У нас будуть зустрічі з робітниками,
службовцями... Нам покажуть славнозвісні
музеї, картинні, галереї.
— А школярів ви побачите?
— Певно, що й школи відвідаємо.
Онук зрадів, кинувся до книжкової шафи
і дістав з полиці невеличкий значок.
— Дідусю, подаруй цей значок італійсько-
му першокласникові... Добре?
Я пообіцяв неодмінно виконати його до-
ручення. Та, подорожуючи по Італії, ми
відвідали чимало міст, але ніде не зустріча-
лися із школярами.
Червень
92
Якось під час вечері маленький камеріре
зупинився біля мене. В залі не було стар-
ших камеріре. Я дістав значок мого внука
і простягнув йому:
— Візьми на згадку. Це від мого внука...
Хлопець збентежився. На смаглявому об-
личчі виступив рум’янець. Він озирнувся і,
не побачивши старших офіціантів, трохи за-
спокоївся, взяв значок і швидко заховав до
кишені.
— Граціє, сеньйор... Граціє...
Я не встиг йому пояснити, що ми не
сеньори, себто не пани, а просто — товари-
ші. радянські люди, як він миттю зник.
Коли ми виходили з ресторану, я поба-
чив, іцо ваш маленький камеріре крадько-
ма розглядає значок і лице його сяє непри-
хованою радістю і душевним теплом. На
значку світилися два ордени Леніна та Зо-
лота Зірка міста-героя Києва.
Минуло більш як півроку. Настала вес-
на. Вулиці й парки «вічного» міста вкрили
ся буйною зеленню та розмаїтими квітами.
Сліпучо-голубе небо мліло й чарувало, наче
влітку.
- Завтра ти підеш зі мною,— якось уве-
чері сказав хлопцеві батько. - Ти вже не
маленький, мусиш усе знати. Ми підемо на
першотравневу демонстрацію. Нас збираєть-
ся багато...
До півночі хлопець так і не заснув. Його
здивувало батькове запрошення.
Батько встав рано. Син уже одягнувся,
як па свято — в білу сорочку з краваткою,
в піджак, який заради свята дістала із ша-
фи мати...
Дорогою до них приєдналися батькові то-
вариші но роботі — колишні учасники руху
Опору Вони належали до гарібальдійських
загонів, очолюваних комуністами.
У батька на грудях спалахнув червоний
бант, і хлопець дістав з кишені той значок,
на якому було зображено два ордени Лені-
на і Золота Зірка міста-героя Києва. Він ще
не знав, що означали ці символи, але твер-
до пам’ятав: вручив йому цей сувенір кия-
нин із далекої країни, яка зветься СРСР.
ПЕТРО ЧИЧКАПОВ
ПРОСТА АРИФМЕТИКА
Якщо
дві руки
до лопати
додати,
а потім додати
бажання завзяте,
а потім
відняти від них
неохоту,
помножити все
на веселу роботу,
зібрати
дітей
і дорослих усіх
і порівну все
розділити на них,
то будемо мати
один результат:
зелений
співучий,
заквітчаний сад!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦІ.КИЙ
Червень
93
ЧОМУ ТАК ГОВОРЯТЬ!
НАРОД П РИМІЧАЄ
Хороше слово, правда? У кожного
школяра воно пов'язане з якимись
приємними спогадами. Це і цікаві
подорожі по рідному краю, веселі
ігри, розваги, несподівані відкрит-
тя... А що означає це слово — знаєте?
В перекладі на латинську мову
воно означає «собачата» («каніс» —
«собака»), Я вже бачу, як ви здиво-
вано здвигаєте плечима: яке, мовляв,
відношення мають канікули до со-
баки. А от послухайте. «Канікулою»
називали древні римляни зірку Сі
ріус. Вони вважали її псом «небес-
ного мисливця» Оріона. А коли Ка-
нікула уперше з’являлася над гори-
зонтом, в Римі розпочиналися най-
спекотніші дні літа. Тому в цей час
оголошувалася перерва в усіх запят
тях — тобто починалися канікули.
ЛІТО
Літній день рік годує.
Сонечко пригріє — все дозріє.
Сонце світить крізь доіц — на зміну погоди.
Сіль відсиріла — на дощ.
Влітку вдосвіта маленький дощик — буде
гарна погода.
Чим р’ясніша роса, тим жаркішим буде за-
втрашній день.
Яскрава райдуга — на бурю.
Конай криницю на щавелевому місці — во-
да з’явиться.
Сонце сідає в туман — чекай дощу.
Яскраво горять світлячки — на гарну погоду.
Червень
94
* СТОРІНКА - ВЕСЕЛІЇ ІІКЛ *
ЗІ ШКІЛЬНИХ ТВОРІВ
«Батьки Іллі Муромця були про-
стими колгоспниками».
«Він стояв і брязкотів зубами».
«З-за куща визирнули заячі вуха».
«Мисливець широко заплющив
очі й вистрілив».
Якось один чоловік почастував вов-
ка хлібом:
— Ну й смачний! — похвалив вовк.
Далі й питає:
— А де ти його взяв?
— Та де взяв! Землю виорав...
— І все?
— Ні, потім посіяв жито...
— І вже маєш хліб?
— Та ні, — каже чоловік. — По-
чекав, поки жито зійшло, виросло,
поспіло. Потім я його вижав, змоло-
тив, намолов борошна, замісив тісто
й аж тоді напік буханців.
— Що смачний хліб, то смач-
ний! — сказав вовк.— Та скільки ж
коло нього походити треба!
— Твоя правда, — сказав чоло-
вік.— Клопоту багато. Але без тру-
да нема плода.
г ЄрвеНЬ
95
Липень
Пн Вт €р Чт Нт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 II 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 ЗО ЗІ
28 липня — День Військово-Морського
Флоту
7 711-4
СИМВОЛИ БАТЬКІВЩИНИ
Якось мені довелося зустріти світанок на
одному з кораблів Тихоокеанського флоту.
Екіпаж вишикувався на палубі, рівняючись
на прапор, що повільно підіймався в ран-
кове небо Батьківщини. Світанок у Радян-
ську країну приходить звідси, і перші сур-
мачі грають тут, і найперший підйом радян-
ського прапора знаменує початок дня для
всієї країни.
Я написав слово «знаменує» і подумав —
воно від того ж кореня, що й «знамено»: ми
позначені, ознаменовані безсмертним
державним полотнищем, прямокутником тка-
нини яскраво-червоного кольору з Серпом.
Молотом і Зорею.
Мені доводилося бачити вимпели — ма-
ленькі знамена, що побували в космосі на
борту наших «Востоков» і «Союзов», знаме-
но СРСР, зображене на плечі скафандра у
космонавтів. Батьківщина, все. що означає
велике це поняття,— не лише місце на зем-
ній кулі, де ми народились і живемо, це ще
і час. Ми родом з часу Великого Жовтня,
ми — з-під Червоного Знамена, молодого і
славного. Таких небагато знамен на світі.
Що можна сказати іще? Нагадати вам, як
хвилює вигляд Червоного прапора СРСР,
що майорить далеко від дому,— чи то на ко-
раблі, який зайшов у чужий порт, чи то
над входом у наше зарубіжне представни-
цтво? Нагадати, що піонерські галстуки на-
ші, комсомольські та партійні квитки теж
одного кольору з прапором? Ви це знаєте.
Ви чудово розумієте, що таке колір рево-
люції, колір крові, пролитої в ім’я свободи
і справедливості, колір ранкової зорі,— не
лише розумієте, але й серцем приг маєте це.
І неодмінно розумієте, хто друзі, хто воро-
ги нашого знамена.
Я бачив, як наш прапор палили. Було це
у Вашінгтоні, навпроти Білого дому, але
жоден з поліцейських, що спостерігали за
тим. як спалювали наш прапор, не втрутив-
ся. З палаючим шматком червоної тканини
Липень
08
в брезентовій рукавиці підстрибував якийсь
блондин, і на згині його руки в білому колі
чорніла свастика,— наш прапор спалювали
американські нацисти, виражаючи цим свою
згоду з нинішньою політикою їхньої країни.
Одне з найстрашніших вражень мого жит-
тя — згадка про те, як горів червоний пра-
пор. Бачачи чужу ненависть, я учився і
власної, тому що є образи, прощати яких
не можна; є війни без перемир’я.
Не знаю іншого знамена, яке було б
таке ж просте з вигляду і ставлення до яко-
го так недвозначно розділяло б людство.
Червоний прапор — той самий, який було
піднято в дні перших робітничих і селян-
ських повстань, став символом першої пе-
ремоги робітників і селян. Всі ті, проти кого
здійснювалась ленінська революція, назавж-
ди зненавиділи наш прапор.
Я бачив, як зберігається прапор на наших
підводних човнах, що йдуть на багато міся-
ців у похід; бачив, як установлюють прапор
на місці майбутнього будівництва; бачив,
як плачуть олімпійські чемпіони під флаг-
штоком, по якому на знак перемоги повіль-
но здіймається червоний прапор. А пам’я-
таєте, як майоріло наше знамено над Крас
ною площею і переможці жбурляли до під-
ніжжя Мавзолею повергнуті прапори фа-
шистських армій — в той самий, незабутній
Парад Перемоги?
Я пам’ятаю, як осліплий в застінках го-
лова Компартії США Генрі Уїнстон торкав
ся в Нью Йорку радянського прапора й го-
ворив про значення єдності трудящих у бо-
ротьбі за свої права. Знамено перших кому-
ністів. знамено давніх повстань, як здійсне-
на мрія, зійшло на найвищий державний
флагшток.
Завершуючи ці замітки, я подумав про
зміст життя, про репутацію кожного з нас.
про те, як солдати, що врятували людство,
і робітники, що достроково виконали план,
і космонавти, ідучи до далеких зірок, опус-
каються на коліно і цілують червоне полот
нище — в мить присяги і в мить торжества.
ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ і
ШТОРМ
Оповідання
Красиве місто Жданов. Великий
порт на Азовському морі. Приходять
сюди кораблі з різних держав. Вони
розвантажують товари, приймають
на борт нові вантажі, які везуть на-
зад з Радянського Союзу, і через Кер-
ченську протоку, через Чорне море
повертаються додому.
Азовське море, влітку звичайно
спокійне й ласкаве, восени часто ро-
биться примхливим, підступним. Як
розхвилюється, як розходиться —
тримайсь! Та цього осіннього дня на-
чебто ніщо не віщувало негоди. В
небі — сонце, на морі — штиль. В
Ждановському порту стояло грецьке
судно «Григорус», завантажувалося
вугіллям. Робота наближалася до
кінця, і помічник капітана вже по-
думував, коли ж дати сигнал про під-
готовку до відплиття. Але з берега
досі не повернувся капітан. А затри-
мався він не тому, що не поспішав
повертатися додому. І, звісно, не для
того, щоб наостанку помилуватися
красою приморського міста. Капітан
був діловою людиною, бізнесменом.
Він оглядав вугільні штабелі й ба-
чив, що це дуже хороше вугілля.
І думав, що непогано було б узяти
якомога більше такого вугілля з со-
бою. Він прикидав, як би це краще
зробити, адже «Григорус» і без того
вже навантажений під саму зав’язку.
Капітан підійшов до судна і гук-
нув своєму помічникові:
— Будемо вантажити вугілля на
палубу. Обгородити її дерев’яними
щитами! — наказав.
Команда заходилася встановлюва-
ти щити, стягуючи їх сталевими тро-
сами. А капітан стояв на березі та
спостерігав. «Хоча б не розігрався
шторм.— подумки повторював він.—
Липень
99
Хоча б не було шторму...» Працівни-
ки порту попередили його про пога-
ний прогноз погоди на найближчу
добу. Перевантажений корабель
втрачає стійкість, тому для нього
сильна бовтанка особливо небезпеч-
на. Але, з іншого боку, зайві тонни
вугілля обіцяють такий прибуток,
ради якого варто піти на ризик.
Сонце тим часом хилилося до за-
ходу. І коли навантажений до краю
«Григорус» готовий був віддати
швартови, почало сутеніти... Разом
з капітаном на борт сухогруза під-
нявся лоцман Олександр Іванович
Бунєєв. Без лоцмана в Азовському
морі і тим більше в Керченській про-
тоці не обійтися. Він як свої п’ять
пальців знає фарватер — морський
шлях, по якому рухається судно.
Відхилившись од фарватеру, можна
або на мілину сісти, або об підводні
рифи розбитися. А ще до держав-
ного кордону СРСР грецьке судно
повинен був супроводжувати при-
кордонний наряд — сержант Борис
Поліщук і єфрейтор Япіс Плотка.
Як і належить, лоцман одразу по-
прямував до капітанського містка.
Прикордонники зайняли свої місця
на палубі. Сухогруз, набираючи
швидкість, ліг на курс.
Подув свіжий північно-західний
вітер — норд-вест. Море не було те-
пер таким бездоганно гладеньким,
як вдень. Хвилі нетерпляче штовха-
ли судно в бік. Вони робилися все
більшими, все нахабнішими. Бідний
«Григорус» злякано тремтів при кож-
ному поштовху і все глибше клював
носом, здіймаючи перед собою стов-
пи водяного пилу.
«Та-ак,— подумав сержант Полі-
щук. — Обстановочна! Видно, цей
рейс буде дуж-же цікавим. Можна
навіть сказати — пригодницьким!»
За два роки служби сержант доб-
ре вивчив підступний характер Азов-
ського моря. І зараз йому було ціл-
ком ясно: наближається буря.
— Янісе,— сказав він своєму на-
парнику.— Будь, друже, обережним.
Шторм починається, а шкаралупка
ця ненадійна.
Давно погасло світло в кубрику, ли-
ше біля входу залишився горіти чер-
говий ліхтар. Команді, однак, не спа-
лося. Спробуй засни, коли судно то
злітає на вершину водяної гори, то
шугає з неї в чорну прірву, креня-
чись з борту на борт. Капітана за
жадібність лаяли на всі заставки.
Шкода, що він цього не чув. А втім,
капітан і сам тепер вже картав себе
за те, що. перевантаживши «Григо-
рус», прирік його на таке небезпечне
плавання.
«Швидше б світанок,— думав ка-
пітан.— Швидше б, швидше... Може,
стихне. Вранці будемо в Керчі...»
Так думав капітан. А в цей час
лоцман Бунєєв напружено вдивляв-
ся з рубки в просвердлену тьмяним
прожектором темряву і теж думав:
«Де ж сигнальний буй? Чому його
досі не видно, хоча за часом мусив
би уже з’явитися? Мабуть, боковий
вітер збив нас вбік од фарватеру. Ну
й посудинка, цей «Григорус»! І при-
лади на ньому допотопні...»
Лоцман на кілька градусів змінив
курс судна. Невдовзі попереду на-
решті заблищав довгожданий сиг-
нальний буй. Олександр Іванович
уточнив по ньому координати, пере-
вірив напрям руху.
Розвиднілось, але мла не розсія-
лася. Вона просто з чорної зробила-
ся сірою. А вітер все дужчав і гнав
на судно здоровенні свинцеві вали.
Гігантська хвиля раптом люто наки-
нулася на «Григорус» і накренила
його на лівий борт. Затріщали, за-
скрипіли дерев’яні щити. Вугілля
з’їхало по палубі ліворуч і вперед.
Під його вагою ніс корабля остаточно
Лігпень
1О<)
І
занурився у воду. Хвилі переко-
чувалися через палубу, заливали ма-
шинне відділення. Двигуни раптом
замовкли, і судно застопорило хід.
— Все,— сказав Поліщук.— При-
їхали.
Радіотелефонний зв’язок на «Гри-
горусі» було порушено. Помічник
капітана вибіг на капітанський мі- і
сток і почав подавати сигнали не-
безпеки з ракетниці. Одна по одній
зникали ракети в густій пелені ту-
ману, аж поки не закінчилися пат-
рони. Це означало, що допомоги че-
кати нізвідки.
І тоді страх, важкий, липучий,
противний, заповз на корабель, став
на ньому господарем, підкорив собі
всю команду на чолі з капітаном.
Вода заповнила й кубрик. Люди
висипали на палубу, чіпляючись за
що попало, тільки б не змило за борт.
Капітан покинув рубку. Непевними
кроками спустився він по сходинках,
бухнувся на коліна й почав молити-
ся. Команда попадала на підлогу
слідом за ним.
— Та вони збожеволіли! — закри-
чав Поліщук, перекриваючи свист
вітру і гуркіт хвиль. — Олександре
Івановичу, скажіть, що я наказую
команді негайно зайняти свої місця
і почати розвантажувати вугілля.
Лоцман передав через мегафон
розпорядження сержанта англій-
ською мовою. Та де там — греки про-
довжували молитися, благаючи бога
про порятунок. І Олександр Івано-
вич Бунєєв цілком прийняв на себе
управління судном. Він був досвід-
ченим моряком, колишнім морським
офіцером. Ставши до штурвала, Бу-
нєєв утримував «Григорус» проти
хвиль так, щоб його не перекинуло.
— Янісе! Негайно до шлюпок! —
скомандував сержант.— Не підпус-
кати до них нікого. Зрозумів?
— Єсть! — відповів Плотка.
Поліщук, схопивши лопату, почав
викидати за борт вугілля. В промок-
лому наскрізь одягу, на пронизливо-
му вітрі йому було жарко — ось як
він працював. Греки все молилися і
зовсім не збиралися допомагати при-
кордонникові. Велетенська хвиля на-
крила палубу. В паніці команда
«Григоруса» кинулася до шлюпок.
— Назад! — крикнув єфрейтор і
виставив уперед автомат
Натовп розгублено зупинився.
Сержант наказав капітану судна
піти в каюту.
— Решті членів екіпажу взяти ло-
пати й скидати вугілля в море. Всім
до одного! Інакше загинемо... Олек-
сандре Івановичу, перекладіть!
Чи то греки злякалися цього за-
стереження, чи то до них почала
повертатися свідомість, але на цей
раз вони послухалися і разом з сер-
жантом запрацювали лопатами. Ми-
нали години, однак вугілля зменшу-
валося повільно — надто вже багато
його було. Хвилі так само жбурляли
сухогруз з боку на бік, погрожуючи
Липень
102
викинути його на мілину. Але перш
ніж завести двигуни, треба було лік-
відувати крен і викачати воду з ма-
шинного відділення. І тут Поліщук
згадав, що на задній стінці капітан-
ської рубки він бачив заткнуті за
скоби сокири. Вихопивши одну з
нпх, сержант заходився гарячково
рубати туго натягнутий трос, що
утримував щити. Трос грізно дзвенів
і не піддавався, а сержант, зціпив-
ши зуби, рубав, рубав, рубав...
І сталь не витримала — трос лоп-
нув. З тріском вивертала й трощила
щити шалена хвиля, змиваючи вугіл-
ля в морську безодню. А сержант
вже рубав другий трос. Нарешті по-
валилася огорожа і біля правого
борту. Хвилі розчистили палубу, і
«Григорус» полегшено вивільнив ніс
з водяного полону.
Настала ніч. Була вона не менш
тривожною, ніж попередня. Сухо-
груз безпорадно бовтався серед
хвиль, а люди відкачували воду з ма-
шинного відділення, налагоджували
двигуни. Тільки вдосвіта корабель
ожив. А тут і вітер стих, так само
несподівано, як і налетів. Зійшло
сонце, і хвилі, хоча ще й не зовсім
уляглися, однак втратили всю свою
злість. Тепер вони начебто заграва-
ли з «Григорусом»: чого, мовляв, ти,
дурнику, злякався — це ми просто
так, пожартували.
Капітан вийшов зі своєї каюти і
рушив було до капітанської рубки.
— Відставити, пане капітан! —
сказав сержант.— Ви свої повнова-
ження втратили. До приходу в Керч
прошу знаходитися в каюті. Олек-
сандре Івановичу, ведіть судно в
порт.
— Повний вперед! — розпорядив-
ся лоцман. Судно взяло курс на Кер-
ченську протоку.
Тихо підходив «Григорус» до пор- ,
тового причалу. Попереду на палубі
стояв сержант Поліщук, на кормі —
єфрейтор Плотка. Грецький сухо-
груз у Керчі чекали ще два дні то-
му, і тепер його зустрічала група
офіцерів та прикордонний наряд. Ось
судно швартується, сержант Полі-
щук сходить на берег.
Доповідаючи начальству обстанов-
ку, він узяв під козирок. І всі поба-
чили, що долоні у нього закривавле-
ні. Негайно послали по лікаря. Той
глянув і ахнув:
— Голубе мій! Та у тебе ж зовсім
шкіри на долонях не залишилось!
Чим же ти її так зітер?
— Лопатою, — сказав сержант. 1
додав, ледь помітно усміхнувшись: -
Рейс був пригодницький.
Поки лікар у кабінеті начальника
порту бинтував Поліщуку руки, сер-
•жант заснув. Утома виявилася силь-
нішою від болю. Сидячи в кріслі,
міцно спав Борис Поліщук і не знав,
що капітан «Григоруса» просить до-
зволу попрощатися з ним, щоб подя-
кувати мужньому прикордоннику за
врятування судна і команди.
— На жаль, не можна,— сказали
капітанові.— Відпочиває сержант.
— Ну дозвольте я хоч погляну на
нього,— наполягав капітан.
Його провели в кабінет начальни-
ка порту. Вперше побачивши свого
рятівника без головного убору, капі-
тан здивувався, який той юний. Він
сказав про це офіцерові, що стояв
поряд.
— А в морі ви не помітили цьо-
го? — запитав офіцер.
— Ні, — похитав головою капі-
тан. — В морі він був старший за
мене.
Наступного ранку «Григорус» по-
кидав Керченський порт. Він ішов
до нейтральних вод, і на палубі його
стояли юнаки в зелених кашкетах —
радянський прикордонний наряд.
ТЕТЯНА ПОЛИНОВА
Липень
103
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ЮНІ ПОМІЧНИКИ ДАІ
Зараз ми вже до них звикли, а десять
років тому, коли загони юних інспекторів
руху тільки створювалися, хлопчики й дів-
чатка в яскравій голубій формі, з білими
портупеями, аксельбантами одразу ж при-
вертали увагу перехожих. Здивовані погля-
ди, поблажливі й навіть дещо глузливі по-
смішки — що там гріха таїти, не сприйма-
ли їх серйозно. Мовляв, чи я сам не знаю,
як переходити вулицю?
Та в тому-то й річ, що всі начебто обізна-
ні з правилами дорожнього руху, усвідом-
люють різницю між червоним і зеленим, але
аварії все ж таки трапляються. Причина?
Мабуть, зайва самовпевненість, одвічна люд-
ська переконаність: зі мною нічого не тра-
питься. А трапляється саме з такими: пе-
реконаними, самовпевненими.
Сьогодні ми не можемо несерйозно стави-
тися до юних помічників державтоінспекції.
Це закономірно, бо люди обізнані, які добре
виконують свою справу, не можуть не ви-
кликати поваги. А вони добре знають пра-
вила руху, марки й технічні характеристи-
ки автомобілів, можуть розпізнати будь-який
дорожній знак, на ділі допомагають попере-
дити порушення правил дорожнього руху.
Скільки безтурботних малюків та недба-
лих бешкетників застерегли від біди юні
інспектори руху!
У підшефних дитсадках вони постійно
проводять заняття, готують різноманітні
конкурси, вікторини, ігри з протипожежною
тематикою. В загонах також створено агіт-
бригади, які виїжджають на концерти зі
спеціальними програмами. Загони ЮІР в
школах оформляють куточки безпеки руху,
тематичні стіннівки, «блискавки», фотовік-
торини.
Зараз в республіці діє 12 тисяч загонів,
що об’єднують понад 160 тисяч школярів.
Створюються міські штаби ЮІР. Славиться
своїми справами штаб при Сєвєродонецько-
му Палаці піонерів Ворошиловградської об-
ласті. Робота проходить в найрізноманітні-
ших формах: це і фестивалі агітбригад
«Світлофор», рейди «Школа», «Перший раз
у перший клас», і свята «Твій друг — вело-
сипед», «Здрастуй, літо».
Влітку в багатьох областях республіки
працюють табори, де піонери не лише від-
почивають, а і вдосконалюють свої знання —
працівники ДАІ знайомлять своїх помічни-
ків з обладнанням патрульних автомобілів,
розповідають про роботу вартових правопо-
рядку.
Звертаючись до наших юних помічників,
хочу висловити щиру вдячність за таку по-
трібну сьогодні, важливу для держави ро-
боту по попередженню аварій на дорогах.
Пам’ятайте, що у нас спільна благородна ме-
та — відвести від людей небезпеку. Успіху
вам, друзі!
В. м. ВОЛОШИН,
начальник відділу
Управління ДАІ МВС УРСР
Липень
104
ЯК НАРОДИЛАСЯ КНИГА
Книги нас оточують скрізь: і вдома, і в
школі, і в бібліотеці... Здається, що вони
існували завжди. Але цікаво, що було тоді,
коли на світі ще й гадки про книжки не
мали?
...Побачила древня людина, який чудовий
довкола неї світ — і склала про це пісню.
Проспівала й одразу ж забула її. І дуже
шкода тієї забутої пісні, бо вона була най-
першою і, мабуть, гарною.
Потім людина побачила стадо диких би-
ків — бізонів і порахувала їх. Зраділа, що
зуміла полічити, і позначила на землі кіль-
кість цих тварин. Але тут повіяв вітер і зі-
тер ті позначки.
І тоді людина збагнула, що треба навчи-
тися записувати побачене й придумане так,
щоб воно залишалось надовго і щоб про ньо-
го могли дізнатися інші.
Люди пробували писати на різних мате-
ріалах. Чудовим матеріалом виявилась гли-
на. З неї можна виліпити будь-яку фігурку,
посуд, навіть дім збудувати А ще з глини
можна зробити таблички і на них записува-
ти важливі відомості. Та от біда: глина тріс-
кається на сонці, кришиться. Та й незруч
но носити за собою весь час такі таблички...
На чому тільки не пробували писати на-
ші далекі предки! І на корі — березовому
лубі, і на тканині — шовкові, і на залізних
пластинах, і навіть на пальмовому листі —
папірусі. В Єгипті, на берегах Нілу, це ли-
стя нарізали тонкими смужками, склеюва
ли, висушували, скручували в сувої і брали
з собою в далекі подорожі.
Справді, пальмове листя виявилось зруч-
ним матеріалом для письма, але ж пальми
ростуть не скрізь... І люди винайшли перга-
мент — дуже тонку, спеціально вичинену і
відбілену шкіру тварин. Ось тоді вперше й
народилося таке диво, як книги. Вони ста-
ранно писалися від руки, прикрашалися різ-
ними малюнками. Обкладинку виготовляли
з дерев’яної дошки, обтягнутої товстою шкі-
рою, оздоблювали її дорогоцінним камінням
золотою застібкою. Та коштували книги ду-
же дорого: за одну книгу можна було ви-
міняти череду корів або табун коней. Зро-
зуміло, що такі дорогі книги могли бути
лише у дуже багатих людей. А потрібні во-
ни були не лише багатіям, адже знання
необхідні всім. Як же зробити книгу дешев-
шою, доступнішою?
Треба було навчитися робити книги швид-
ко, акуратно і у великих кількостях.
І ось у XVI столітті російський першодру-
кар Іван Федоров зумів освоїти слов’янське
книгодрукування і випустив у світ першу ти-
сячу однакових книг. Але тут виникло ще
одне завдання: мало видавати книги — по-
трібно ще й навчити людей грамоти. І ось
Іван Федоров видав у Львові першу слов’ян-
ську азбуку, а пізніше — граматику та інші
підручники. Так почало поширюватися
книжне знання.
Ну, а як же люди винайшли папір? Та
можна сказати, що випадково. Засипали у
мукомолку паростки бамбука — того самого,
що з нього вудочки роблять,— перетерли їх,
додали клею і одержане тісто притиснули
пласким каменем. Потім камінь підняли,
лист просушили і так, зовсім несподівано
для себе, побачили, що одержали нову ре-
човину, на якій дуже зручно писати.
Тепер, звичайно, папір виготовляють не з
бамбукових паростків, а з інших порід дере-
ва і навіть з ганчір’я. Зі старого паперу —
макулатури — теж виходить чудовий папір,
на якому друкують і дитячі книжки з ма-
люнками, і дорослі — без малюнків, і газети,
й зошити, й листівки...
Ось який довгий і важкий шлях пройшла
книга, перш ніж стала такою, якою ти ба-
чиш її тепер.
Мине час, ти виростеш і, може, теж на-
пишеш свою книгу. Ми не знаємо, про що
вона буде,— про космічні подорожі, про кві-
ти чи про важливе наукове відкриття. Але
ми віримо, що це буде дуже потрібна лю-
дям і дуже цікава книга.
ГАННА ВОЛОДИМИРСЬКА
Липень
польовик
Польовик-польовичок,
золотий капелюшок,
золота борідка,
вуса, наче щітка.
Солом’яні постольці
топчуть землю звично.
В нього дзвоник у руці,—
колосок пшеничний.
Дзінь-дзелень,
дзінь-дзелень,—
дзвонить дзвоник
всенький день.
Кличе він щоліта
косарів косити.
ПАВЛО МОВЧАВ
КОВАЛІВНА
— Звідкіля ти?
— Із Стеблева.
— А чия ти?
— Ковалева.
В мене тато — коваль,
І дідусь був коваль,
І мій брат — коваленко.
— А як звуть тебе?
— Оленка.
— Ну, бувай!
Рости здорова,
Ковалівно чорноброва!
ЛІДІЯ КОМПАНІЄЦЬ
Липень
106
ЦІКАВА ЗУСТРІЧ
ЗА КАЗКОВИМ ПОРОГОМ
Є на Поділлі затишне місто Хмельни-
цький, А в ньому — звичайнісінький па пер
ший погляд будинок. Біля входу — звичай-
на дошка, на ній напис: «Хмельницька об-
ласна дитяча бібліотека імені А. О. Жда но-
ва». Та варто відчинити двері, переступити
поріг, і відчуття буденності зникає. За по-
рогом зеленіє сад. а в тім саду в будь-яку
пору року витьохкує соловейко. Не простий
соловейко — електронний.
Отак, під солов’їний спів, і заходять сюди
читачі —школярі і навіть дошкільнята. Ад-
же в цю бібліотеку приймають і зовсім ма-
леньких дітей. Ідуть малята — хто з мамою,
а хто й сам.
Всіх читачів чекають тут, всім радіють,
але найбільше все-таки — малятам. Як за-
тишно, ошатно оздоблено читальний зал для
найменших читачів! Стільчики розмальова-
ні, аж самому кортить сісти! В кутку — ко-
льоровий телевізор, а поряд, на тумбочці,
всім добре відомий товстун Карлсон. Той.
що живе на даху. Хіба ж утримаєшся, щоб
не підійти, не взяти в руки, тим більше, що
в цій бібліотеці дозволяється брати до рук
все — і книжки, і малюнкй, і іграшки. Під-
ходить дитина, бере в руки Карлсона, а він
раптом оживає і звертається до неї: «Я най-
кращий в світі читач. Я ніколи не псую кни-
жок, не гублю їх. Сторінки перегортаю,
взявши за ріжок двома пальцями...» Хіба
після цього наслиниш пальця? Хіба порвеш
книжку? Та ніколи.
В іншому читальному залі, для старших
школярів, і обладнання інше. Па кожному
столі навушники — стомився, можеш послу-
хати музику, можеш слайди подивитися.
Добрати їх допоможе бібліотекар
От і поспішають щодня до бібліотеки ді-
ти. Як до рідної домівки йдуть. Тут і уроки
вчать, і розважаються, і в гуртках пра
цюють. Найцікавіший з них — «Фотон». Так
названо гурток технічної творчості школя-
рів. Названо не випадково. Фотон — то фі-
зична частинка, яка не має маси спокою.
Не знають спокою і фотонівці, керовані та
лановитим педагогом, людиною доброю і
щедрою на вигадку Іваном Івановичем Дех-
тярем. Учитель за покликанням, він завжди
поряд із своїми вихованцями. Багато ро-
ків тому після закінчення інституту приїхав
він в одне з сіл Хмельниччини — Бала му
тівку і став працювати там директором шко-
ли. Молодий, завзятий, дуже скоро згурту
вав навколо себе школярів, показав їм, на
що здатна наука. Кілька місяців дружної
праці, і над Баламутівкою злетів вертоліт,
зроблений руками гуртківців, а за рік-пів-
тора па подвір’я школи вийшов робот —
ТУП-І. Відбувалося це тоді, коли наука
Липень
10 7
кібернетика була ще, як то кажуть, у зарод-
ку і займалося нею лише ще небагато на-
уковців.
Минув якийсь час, і їхній робот, обійшов-
ши виставки нашої країни, помандрував за
кордон — у Швейцарію та США.
Війна на якийсь час відірвала Івана Іва-
новича від улюбленої справи, та ледь оду-
жавши після тяжкого поранення, він знов
повертається до своїх вихованців...
У 1971 році хмельниччани вирішили збу-
дувати нову бібліотеку для дітей області.
Івану Івановичу запропонували взяти участь
у проектуванні приміщення для неї. З ра-
дістю береться він за діло, разом з архітек-
торами розробляє проект приміщення ново-
го гуртка, керівником якого йому запропо-
нували бути.
1 от настав день відкриття нової бібліо-
теки, окрасою якої вже багато років є кім-
ната, вимріяна Іваном Івановичем,— кімна-
та казок. Все в ній незвичайне, все збуджує
уяву. Туї можна зустрітися з електронним
Колобком, який котиться сам собою, як і
годиться казковому Колобкові, можна поба-
чити чарівну лампу Аладдіна, помилуватися
андерсенівською танцівницею-лялькою, що,
неначе жива, кружляє під музику. І все
це — справа рук фотоні вців.
Але найбільшою окрасою Кімнати казок
є все-таки робот КІВЕР, кібернетичний ли-
цар, у грудях якого б’ється нехай електрон-
не, але чутливе серце. Він багато вміє. Ба-
чить. Ходить. Говорить. Навіть дівчинку від
хлопчика може відрізнити. При зустрічі він
вітає дітей і бажає їм здоров’я. А серце
його в цей час тріпотливо блимає з-під ли-
царського обладунку. Може, декому здаєть-
ся, що серце — зайва для кібернетичної ма-
шини деталь, Іван Іванович вважає, що не
зайва...
Він переконаний, що без чутливого серця
не повинно бути жодної людини, навіть
штучної.
Серце КІВЕРА працює в унісон з серця-
ми його творців. А їхні неспокійні серця,
як завжди, у пошуку. Космонавт Г. Т. Бе-
реговий запропонував фотоні вцям зробити
штучний супутник. Вони мріють, що він
колись злетить у космос. А як виправити
помилку інженера Гаріна — зробити мирний
гіперболоїд? Виправляти чужі помилки важ-
ко, але чому б не спробувати? І фотонівці
пробують. Інакше їм не можна, все спону-
кає до цього, все надихає, і насамперед при-
клад їхнього вчителя — Івана Івановича
Дехтяра.
ЛЮДМИЛА КАТ НОН А
Липень
108
НА ДОБРАНІЧ
Оповідання
Перед його норою заходило на ніч
сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів,
кар’єр густо засинів, сосна угорі зо-
лотіла.
— Ліс потемнів, кар’єр посинів, а
ти золотієш,— сказав він сосні. З но-
ри вилазити не хотілося, а тут забо-
ліло вухо, наче нічого було тому ву-
хові зараз робити — але заболіло.
— Ковбаси наївся, і магазинної, і
так домашньої з часником,— куди я
піду? В норі тепло? Тепло. Вухо бо-
лить? Болить. От і лежи. Слухай
собі небо над сосною, мугикай собі
що хоч, не хоч — не мугикай.
Коров’як бджоли не любили. Уно-
чі, коли бджоли не літали, коров’як
так було зацвітав своїм старим іржа-
вим тілом, тягнувся з усіх сил —
з-під старого раптом вилазило моло-
де, і цвіло молоде золотим, аж бли-
щало, але бджоли й того не любили.
— Понюхаю тебе сам, — сказав
лис коров’яку. І хоча з нори вилази-
ти не хотілося — виліз. Став на пі-
сок, побілений сонцем за літо, пісок
залоскотав лисові лапи, і він ліг по-
грітися на тепленькому. Погрівся.
Тоді пригнув лапою собі до носа ко-
ров’як, нюхнув його верхню квітку,
під нею понюхав нижчу, під нижчою
ще нижчу, під нижчою ще нижчішу,
під тією найнижчішу, а попід най-
нижчішою найнайнайнижчішу, вже
при самій землі на піску.
Сосні зробилося млосно.
— Не обдуриш,— сказав лис ко-
ров’яку,— бо твоя верхня квітка най-
солодша!
В кар’єрі сплескувалась риба, над
лісом летів літак.
— Лети, лети! От залізу в нору,
і ти мене вже більше цю ніч не по-
бачиш,— сказав лис літаку.
Літак, видно, розсердився, бо роз-
вернувся посеред неба над темним
лісом у синім кар’єрі — прозолотив-
ся лише його хвіст нарівні з сосною.
Вухо давало себе ще знати. Лис
засміявся з літака:
— Лети. На добраніч. Лети, бо
хоча хвіст ще у сонці, а треба ж то-
бі десь ночувати.
І літак полетів.
По той бік води під скелею важко
дихали високі БілАЗи. Ті БілАЗи —
лисове щастя: в обідню пору, коли
хлопці з БілАЗів підполуднують на
гранітних каменюках, лис вже ле-
жить за їхніми спинами в полинах.
— Я тут,— каже хлопцям лис.—
Ніби ви не знаєте, що я лежу за ва-
шими спинами у полинах? Знаєте,
бо лишите мені на граніті магазинну
і так з часником домашню, щоб по-
тім дивитись на мене з БілАЗів, як
я на граніті їм, а часник викидаю
собі під лапи...
Лис кинувся за джмелем. Цей
джміль давно морочив лисові голо-
ву, бо дуже хотів вижити лиса з но-
ри і самому жити у ній. Джміль
знав, що ця нора була не лисова, а
борсукова. Але ж лис зайняв її пер-
Липень
109
шим! Лис зайняв її, коли ще мати
була жива.
Джміль надувся і покотився тіка-
ти — навіть літати як слід не умів!
Тікай, бо дожену! — закричав
йому лис, а сам ліг на лапи у коро-
в’яку і далі не побіг.— Не обдуриш!
Бо ти заманюєш мене, я знаю куди...
Джміль заманював лиса до гусака.
На тому тижні джміль прилетів на
обід саме тоді, коли лис повернувся
від БілАЗів, і коров’як зустрічав йо-
го, як прилетів джміль, намалював
крилами перед лисячим носом нору
і сказав, що нора — його. Лис, довго
не думаючи, дихнув на джмеля час-
ником і заліпив йому лапою. Джміль
трохи було оглух, але не впав, збив
пелюстку з коров’яку і подерся на
небо.
Так ти ще й мій коров’як об-
биваєш! — і лис по-справжньому ки-
нувся за джмелем, бо знав, що
джміль довго у небі не пролетить.
Джміль — не літак. І догнав його,
правда, вже у селі за кар’єром в ка-
люжі, де саме купався гусак: джміль
з розгону і втоми впав за гусаком
у калюжу, а лис наскочив на гуса-
ка — гусак саме точив дзьоба об во-
ду, і лисові від того точеного дзьоба
засвітилося в очах... Прощально-жов-
то засвітився коров’як...
Сергій Іванович Проць саме тоді
йшов зі школи. Сергій Іванович хоча
і був сьогодні, першого вересня, пер-
піачком і вчителька так його і назва-
ла, кинувся з новим портфелем у ка-
люжу, підгилив ногою гусака, підхо-
пив лиса на руки і побіг додому.
Гусак подивився вслід новій мокрій
формі Сергійка — Сергія Івановича,
побовтав лапою в калюжі скаламуче-
ним небом і знову почав точити
дзьоба, не забуваючи поглядати і на
джмеля, що обсихав на портфелі.
— Я т-тобі дам!
Мамо...
Не мамай! Лисенятко до ха-
ти а портфель?
Мамо...
А яке ж воно мокре, та мале,
та жовтеньке... Іди ж мені зараз же
по портфель! Ось прийде тато...
Сергій Іванович пішов по порт-
фель: з портфеля, з мокрого буква
ря, на Г — дивився гусак, а па Д —
кудись убік дивився джміль.
Не заманиш!—сказав лис.—
Ось прийде зі школи Сергійко і ля-
же біля мене, отут біля нори на піс-
ку, па тепленькому... Ти думаєш що:
коров’як з БілАЗами, літак із сос-
ною — це собі так?..
В кар’єрі сплескувалась риба, і від
того срібного сплескування лисові
зарябіло в очах, рябіло доти, аж до-
ки коров’як не сказав лисові «на доб-
ра ніч».
М ИКОЛ 4 ВІН ГРА НОВСЬКИЙ
Липень
ПО
< СТОРІНКА - ВЕСЕЛИНКА *
ХТО ГАРНО СПІВАВ
— Хто це гарно так співав?
— Ми із татом, брате!
— Ну, а хто невлад пищав?
— То, напевно, тато...
ГРИЦЬКО БОЙКО
Яка пора дня зараз,
як ви гадаєте: день чи ніч?
МУХА КУРЯВУ ЗНЯЛА
Сіла муха на машину
Відпочити на хвилину.
Повезла машина муху,
По дорозі мчить щодуху.
Муха крильцями тріпоче.
Муха весело дзумкоче.
Запишалася мала!
— От я куряву зняла!
ГРИЦЬКО БОЙКО
Липень
111
Серпень
Пн Віп Ср Чґп Піп Сб Нд
12 3 4
5 6 7 8 9 10 II
12 ІЗ 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 ЗО ЗІ
8 711-4
ЗЕРНО
Били його на токах залізних,
Пересипали в ночах запізних,
Жаром термітним пекли під боки
Щитом броньованим толочили,
І випивали останні соки,
І виминали двожильні жили.
В землю ввігнали за мить єдину
Зеренце, зерно, хлібну зернину.
Воно ж, як людина, забувши втому,
Чекало весни й молодого грому.
Зросло, підвелось, перейшло
обніжками
Перед руїнами, біля хати,
Й пошкандибало зеленими ніжками
Людину погодувати.
АНДРІЙ МАЛИШКО
Серпень
114
ОЛЕНЬ І ЙОГО ТОВАРИШ
Казка
Заманулося молодому оленю по бі-
лому світу помандрувати, нові міс-
ця побачити.
— Охота гірше неволі,— сказав
йому батько.— Відмовляти не буду,
але знай: не легко тобі, синку, дове-
деться. Що не кажи — чужа сторо-
на. Хто його зна, як там... Може, й
горя зазнаєш...
— Нічого!.. Я буду не сам, а з
вірним другом. Він ніколи не зали-
шить мене в біді.
— Це добре, що в тебе такий на-
дійний товариш. Розкажи-но, синку,
щось про нього.
— Що ж розповідати? Ну от, при-
гадую, йшли ми по вузенькій гір-
ській стежині... Раптом дорогу нам
загородив великий камінь. І ніяк йо-
го не обійдеш. Я запропонував по-
вернутися назад, але мій товариш
уперся плечем і скинув камінь у прі-
рву. От він який.
Твій товариш сильний,— похва-
лив старий олень.— Та все ж я буду
турбуватися про тебе, синку.
— ...Додому ми поверталися ін-
шим шляхом. І там — треба ж! —
з дерева на мого товариша впала
рись. Чи треба тобі казати, який це
страшний звір? Але мій товариш не
розгубився, скинув рись зі спини і
переміг її у відкритому бою.
— Молодець! Нічого не скажеш,
молодець! Побороти рись не так-то
просто. Сумніву нема, твій товариш
відважний і спритний. Це дуже гар-
ні якості. І все ж я турбуватимусь
про тебе, синку.
— А ось послухай ще про нього,—
продовжував молодий олень.— Гуля-
ли ми якось неподалік від річки і нам
нестерпно захотілося пити. Але по
дорозі до водопою товариш зупинив-
ся і принюхався. «Я чую в очеретах
дух якогось хижака!» — прошепотів
він мені, і ми помчались, мов ві-
тер.
— Мені приємно знати, що твій
друг ще й розумний і обережний.
Але все одно я буду тривожитися,
поки не побачу тебе, синку, вдома.
— ...А потім ми відпочивали в гу-
стій ліщині. Бачимо: вовк переслідує
лань і ось-ось наздожене її, бідола-
ху. Мій товариш не всидів у кущах.
Він кинувся навперейми вовкові і
так садонув його рогами, що той
ледве дух не спустив.
— Це найкраще, що ти міг сказа-
ти про свого товариша,— зрадів ста-
рий олень.— Твій товариш благород-
ний. Тепер, синку, я спокійний за
тебе.
ВЕН І АМІН РОСІН
Серпень
11.5
ГАЇ ШУМЛЯТЬ
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся,
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
Як музика.
ПАВЛО ТИЧИНА
Серпень
1 НІ
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ЩО ОЗНАЧАЄ СЛОВО
«ОПТИМІСТ»?
Київське водосховище часто називають
ще Київським морем: воно простяглеся па
десятки кілометрів. Як і на справжньому
морі, тут бувають шторми. Хвилі тоді високі
й круті, тому особливо небезпечні для су-
ден. Через те спортсмени, які тренуються
в місцевому яхтклубі, негайно повертають
до берега, тільки-но помітять, що наближа-
ється негода.
Цьому правилу навчають і початківців,
які вперше потрапляють до табору яхтсме-
нів Київського Палацу піонерів. Метеороло-
гія (наука про погоду) — одна з основних
дисциплін, яку мусять знати спортсмени.
А перед тим, як поїхати до табору, вони
вивчають ще й навігацію, лоцію, будову
яхти, вітрила.
Восьмирічним-дев’ятирічним дітлахам і в
звичайному таборі не завжди легко: чіткий
режим, розлука з рідними. А у яхтсменів
і дисципліна суворіша, і розлука з домом
триваліша: 52 дні на морі. Але тим-то й
привабливий парусний спорт, що він допо-
магає виробити твердий характер, гартує
волю.
В таборі немає жодної дівчинки. Це чо
ловічий вид спорту. Тут і першокласник,
і десятикласник тренуються поряд. Хлоп’я-
та вчаться у старших пересилювати страх,
труднощі, невдачі. Проходять школу муж-
ності.
Кожний день у таборі розпочинається з
плавання. Потім — тренування. Піднімають
вітрила «Оптимистьі», «Кадетьі», «ОК». Це —
класи яхт. Найменші ходять на «Оптимис-
тах».
Старші хлопці так і називають малюків —
оптимістами.
— Ти знаєш, що означає слово «оп-
тиміст?» — запитала я у десятирічного
Альоші.
— Звичайно,— посміхнувся він,— це лю-
дина, яка дивиться на життя радісно.
Щодня у Альоші — якісь маленькі ра
дощі. Щодня він відкриває для себе щось
нове. Спершу він не міг виконати жодного
відкрепювання (це спеціальна вправа для
м’язів живота). А зараз він робить двадцяті,
таких вправ. Хлопчик навчився спокійно
перевертатися у воді разом з яхтою, «діли-
тися», як тут кажуть. В змаганнях з пере
садкою Альоша був перший у своїй десятці.
Він добре вправлявся не лише з власпою
яхтою, яку знав як свої п’ять пальців, але
й пересівши на «Оптимистьі» суперників,
вів їх відмінно.
В таборі Альоша знайшов собі друзів.
А дружба тут розпочинається не зі слів:
«Як тебе звати?», а з фрази: «Давай допо-
можу».
Яхтсмени Київського Палацу піонерів
відомі не лише в своїй республіці, але й у
всій країні. Віктор Сасін, наприклад, був
чемпіоном Радянського Союзу серед юніорів.
Він також тренується тут, у таборі.
Зовсім поряд, в яхтклубі «Водник», почи-
нався шлях олімпійського чемпіона з парус-
ного спорту Валентина Манкіна. Його «Бі-
лий трикутник» — настільна книга Альоші.
Я запитала якось у хлопчика, яка в нього
заповітна мрія.
- Ходити на яхті класу «Звездньїй»,—
відповів Альоша.
Саме така яхта у Валентина Манкіна
ВАЛЕНТИНА ЯКОВЛЄВА
Серпень
її;
Ігор Павлович, учитель історії, не
раз водив нас — учнів Ковалівської
середньої школи — до Семенкового
яру. Там під час війни був партизан-
ський табір. На місці колишніх зем-
лянок, викопаних на пологому схилі,
нині позалишалися лише порослі
кущами ями. А на горі, де партизани
поховали своїх полеглих у бою по-
братимів, тепер височіє пам’ятник.
Щовесни ми прибираємо біля нього
опале листя, сіємо квіти, лагодимо,
якщо потрібно, й фарбуємо паркан.
А на початку минулого літа, ми вже
на канікулах були, прибіг до мене
Сергійко і ще з порога запитує:
— Ти чув що-небудь про парти-
занське джерело?
— Не чув,— кажу здивовано.
— Сто разів були в Семенковому
яру, а хоч би хто поцікавився, де
партизани воду брали. Сьогодні ді-
дусь Петро розповів, що на дні яру
було колись джерело з дуже смачною
водою. Ще в революцію, коли чер-
воні партизани з біляками воювали,
вони біля того джерела табір стави-
ли. Відтоді й називається воно пар-
тизанським.
— А куди ж тепер джерело поді-
лося? — недовірливо запитую у Сер-
гія.
— Вмерло,— відповідає він.
— Як це? Хіба джерела вмира-
ють? — дивуюся я.— Ти, Сергію, не
вигадуєш?
— От Хома невірний. Дідусь роз-
повів, що джерела, як і люди, старі-
ють і вмирають. Вони замулюються,
заростають всячиною. Спочатку пере-
творюються на невеликі болітця, а
потім зовсім щезають.
Але їх можна оживити.
Отоді й вирішили ми за це діло
взятися. Спершу самі до лісу виру-
шили, але тільки дарма довгу дорогу
зміряли. На дні глибокої яруги, густо
зарослої чагарями, було вогко і про-
холодно. Поблукали ми там, попола-
зили, а джерела так і не знайшли.
Вирішили просити допомоги в ді-
дуся Петра, бо він під час війни пар-
тизаном був і де те джерело із землі
пробивалося, напевно, пам’ятає. Ви-
слухав нас дідусь уважно і навіть
похвалив: хороше діло надумали ро-
бити. Хоча він і старенький, ходити
йому важко, але погодився допомог-
Серпень
118
ти. За дідусевою порадою взяли ми
гумові чоботи, лопати, сокиру, відра
і рано-ранесенько, ще до схід сонця,
подалися до лісу. Години через три
дісталися на місце. Спустилися на
дно яру. Дідусь на пеньок сів пере-
почити, пригадувати почав:
— Джерело не на дні було. Воно
із схилу вибивалося. Т росли поряд
із ним дві берези — стара й молода.
Заходилися ми потрібне місце шу-
кати. І знайшли незабаром. Тільки
старої берези вже не було — її хтось
зрізав, а молода стала високою і тов-
стою. Ступив дідусь на сухе листя
між пнем і березою — під ногами во-
да заплющала.
— Здається мені, що отут воно й
було,— сказав він.
Ми з Сергійком добряче впріли,
доки джерело розчистили. Чого тіль-
ки в ньому не було: різні бляшанки,
гільзи від патронів, якесь іржаве за-
лізяччя, напівперегнилі гілки, а най-
більше — листя опалого. Воно зле-
жалося, за роки почорніло й тхнуло
болотом.
Дідусь також спочатку до роботи
взявся, але ми відібрали в нього ло-
пату й кликали лише тоді, коли тре-
ба було якусь пораду дати.
— Розчищайте, доки до білого піс-
ку не дістанетесь,— увесь час повто-
рював дідусь. І все хапався нам
допомагати.
Нарешті й пісок на лопатах з’я-
вився, хоч вода була ще каламутна —
аж чорна. Далі ми ту воду відрами
вичерпували, згодом іще трохи лопа-
тами попрацювали і знову — за від-
ра. Коли геть пристали, дідусь за-
пропонував перепочити, а разом і по-
обідати.
Після обіду ми джерела не впізна-
ли. Вода очистилася, зробилася про-
зорою, як сльоза. А поміж торішнім
листям пробивався схилом до дна
яру ледь помітний струмочок.
Потім ми принесли довгі кілки,
які раніше натесав дідусь. Вбили їх
один біля одного по краю джерела
обухом сокири в землю. І вийшла
кругленька криничка.
— Отепер партизанське джерело
майже таке, як було колись,— ска-
зав дід Петро, вішаючи на кілочок
берестяного ковшика.
Покуштували ми воду — і ахнули.
Смачна — аж солодка! Т крижана —
в зуби заходить.
А коли на святкування визволен-
ня села від фашистів в Семенковому
яру зібралися колишні партизани,
дідусь Петро і нас з Сергійком на
ту зустріч взяв.
Бабуся Ганна — вона під час вій-
ни була партизанською куховар-
кою,— коли криничку і берестяного
ковша на кілочку побачила, тільки
руками сплеснула, а потім довго
мовчки стояла і плакала. До джере-
ла підходили колишні партизани,
пили воду, хвалили, що така ж смач-
на, як і колись. Добрим словом зга-
дували того, хто партизанське дже-
рело оживив. А ми на діда Петра
дивилися, чекали, що він усім роз-
каже, що то наша робота. Але він
мовчав і тільки ледь помітно усмі-
хався.
ВІТАЛІЙ КУЗОВИК
Серпень
119
ПРО БЕРІЗЧИНИХ ДРУЗІВ
ТА ВОРОГІВ
Казка
Зажурилася в лісі Берізка, гілки
схилила, листя згорнула. Всі навкру-
ги радіють: квіти цвітуть, пташки
співають, кожна билинка, кожен ку-
щик причепурилися, тільки Берізка
сумна стоїть.
Хтось коріння моє обгризає,—
пожалілася вона сусіду Пневі,—
і листя хтось моє об’їдає...
Подивився Пень на всі боки, ба-
чить — під деревом їжак прогу-
люється.
Гей! — крикнув Пень серди-
то.— Це ти у Берізки коріння обгри-
заєш?
— Фр! — обурився їжак. — Що
мені — їсти нічого? Я й мишей лов-
лю, і хробаків, я навіть... навіть зі
змією справлюся. Навіщо мені ко-
ріння обгризати?
— Хто ж тоді цим займається?
— Може, цей? — показав їжак на
Борсука, котрий біля своєї нори
нишпорив.
— От видумали,— образився Бор-
сук.— Я під деревами личинок їм,
а коріння не займаю. Може, то Кріт
і Землерийка? Вони завжди у землі
длубаються.
— Е, ні, — запротестували Кріт
і Землерийка,— ми їмо жуків та хро-
баків, а дерев не займаємо.
Задумався Пеньок: хто ж це Бе-
різку губить? Адже не тільки корін-
ня у неї обгризають, а й листя об’ї-
дають.
Ні їжак, ні Борсук, ні Кріт
із Землерийкою до листя не добе-
руться. Ось птахи — ті скрізь всти-
гають: і на ріллі копаються, і на гіл-
ках дерев скачуть. Побачив Пень
Шпаків і гукнув їм:
— Гей, пернаті! Чи то не ви Бе-
різці шкодите?
— Що-що? — здивувалися Шпа-
ки.— Щоб ми, птахи, дереву шкоди-
ли? Та ніколи!
Вирішили тоді звірі та птахи під-
стерегти шкідника. Сховалися в ку-
щах і чекають. Годину чекають, дві
чекають, уже й потомилися чекати,
а шкідник не з’являється. Стало со-
нечко за ліс ховатися, захотілося
всім спати.
їжак хоча й нічний звір, а теж
знічев’я розпозіхався. Хто де сидів,
там і заснув.
І от тільки вони поснули, вибрав-
ся з-під корча жук Травневий Хрущ.
СерНСНЬ
120
Вусами поворушив, лапами потер
і закричав по-своєму, по-жучиному:
Гей, вилазьте із щілинок,
З-під сосонок, з-під ялинок.
Час настав, сюди скоріше.
Вдосталь є смачної їжі!
І зразу ж з усіх боків задзижчало,
загуділо.
Зум-зум-зум-зум-зум-зум,
Ми завжди готові, кум!
А Хрущ ще гучніше зазиває, на-
вколо Берізки в’ється.
Солоденькі тут листочки,
Налітай, сини і дочки.
Тьоті, дяді, баби з дідом,
Пригощайтеся обідом!
Хмарою налетіли Хрущі на Беріз-
ку, обсіли, обліпили, і листя за ними
не видно.
Затремтіла бідолашна, зарипіла.
Почув їжак — Борсука штовхнув,
прокинувся Борсук — Крота й Зем-
лерийку розбудив.
— Так ось хто Берізку губить! —
закричали звірі.
— Держи їх! Лови! — зняли галас
Шпаки.
Налетіли Граки, Дрозди, Зозулі та
як почали Хрущів хапати.
Зум-зум-зум-зум-зум-зум-зум,
Ой, куди ж тікати, кум? —
заметушилися жуки.
- Під дерева ховайтеся! Під де-
рева,— скомандував Хрущ.
Хрущ під дерева, а там на них
їжак з Борсуком чекають. Хрущі
у землю, а тут їх Кріт і Землерийка
хапають. Всіх до одного половили.
Розгорнула Берізка листочки, роз-
прямила гілки і вклонилася своїм
вірним друзям.
ІРИНА ПРОКОПЕННО
ГАРБУЗ
От чудасія: гарбуз на яблуні-папі-
ровці. Ніхто не підсаджував — сам
виліз.
— [то ухитрився! — мовить Олег.
Гарбуз величезний, як баняк, в
якому баба Параска варить підсвин-
кові картоплю. Гілляка аж пригну-
лася під його вагою.
— Як він зумів?
Я мовчу. Хрумкаю соковиту папі-
ровку і мовчу. Та Олег і не чекає
відповіді. Йому й так зрозуміло:
гарбузиння спочатку сп’ялося на
тин, потім дотяглеся до нахиленої
гілляки, повилося по ній. На гарбу-
зинні зацвіла квітка, з якої і зав’я-
зався гарбуз.
А все ж незвичайно: серед білявих
яблук отаке смугасте барильце.
Олег сміється:
— Хоч і виліз на яблуню, та яблу-
ком не став.
А мені щемно: це ж уже почалася
осінь...
ЄВГЕН ШМОРГУН
Серпень
/?/
ПОРТАЛЬНИЙ КРАН
У порту, коли світає,
Кран зарядку починає,
Піднімає для розминки
Трактор, наче соломинку,
І несе його помалу
До судна біля причалу.
Затаїв дихання трактор,
Хоч і мав крутий характер;
Сперечатись тут не гоже —
В морі кран скупати може,
Ну, а силу і характер
На полях покаже трактор.
АНАТОЛІЙ КАЧАН
ГОРІХ
Оповідання
Він ріс у нашому дворі поміж
каштанами й кленами. Чи його по-
садив хто, чи сам посіявся — ніхто
не знав. Стояв високий, стрункий,
з розлогими вітами, на яких серед
пахучого листя зеленіли ще дрібні
кульки горіхів.
Раптом я побачив, як до горіха,
злодійкувато оглядаючись, підійшов
хлопець і здоровенною палицею за-
ходився гамселити по гіллю. Він на-
магався збити недозрілі плоди. Де-
рево шелестіло, сипалося листя...
Мені здавалося, що воно тихо стогне
від болю й незахищеності.
Хлопець був старший за мене, але
я вже не думав про це. Швидко ки-
нувся до нього й вихопив з його рук
палицю.
— Ти нащо дерево нівечиш? —
закричав я.— Хіба не бачиш, що го-
ріхи зелені? А скільки гілок пообби-
вав...
— А ти хто такий?..— витріщив
очі бешкетник.— Воно що — твоє?..
Моє! — розпалився я. І раптом
додав примирливо: — Моє і твоє.
Достигнуть — тоді й приходь, пола-
суємо горіхами.
Незнайомець глипнув на мене, по-
стояв трохи, певно, вирішував, що
йому робити далі, потім махнув ру-
кою:
— А-а-а... Нехай росте. Бувай!
І пішов своєю дорогою.
А мені стало радісно, гарно. Я пі-
дійшов до горіха й тихенько йому
сказав: «Рости, горішку. Рости й не
бійся. Я тепер тебе завжди захища
тиму».
ВІКТОР ЗАБЛОЦІКІІП
Серпень
122
Хазяйка білизну
Сушила в дворі,
На вільному вітрі,
На літній жарі.
Білизна як слід
У небо зметнулася
Пара,
Із пари зробилася
Хмара.
І дощик із хмари
ГЕОРГІЙ ГРАУБІН
Просушилась,
Ні краплі води
Не лишилось.
Бризнув,
І знов намочив
Білизну.
Казка
*
Одного разу Зебру запросив у го-
сті Лось. Тоді Зебра ще була не сму-
гаста, а біла. Прийшла Зебра до
Лося у ліс, а там берізки, сосни,
ялинки ростуть. Зебрі найбільше сос-
на сподобалася. Лось подарував їй
соснову шишку і мовив:
— Зернятко з шишки поклади в
землю, і виросте тобі сосна.
Посадила Зебра зернятко, полива-
ла його, і скоро воно проросло. Щоб
ніхто, бува, не затоптав деревце,
Зебра обгородила його тичками і за-
любки відпочивала біля нього.
Якось видався дуже спекотний
день. Натомившись, Зебра прилягла
під огорожею й заснула. А сонце
пекло й пекло так, що потемніла
шкіра на Зебрі. Білі смуги залиши-
лися тільки там, де була тінь від
тичок.
Відтоді Зебра смугаста.
ІРИНА СОЛДАТЕНКО,
учениця 3-го класу. '
Серпень
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
УРОК
Оповідання
ПОМІДОР І ОГІРОК
Казка
Колись давно Помідор та Огірок
були однакові — біленькі. Якось По-
мідор прийшов до Огірка та й каже:
— Дивись, який я повненький та
Часто в розмовах можна почути приказ-
ку: сивий, як лунь. Але, мабуть, не всі
знають, що воно таке — сивий лунь. Не
знав цього і я, хоча не раз і не два чув ту
приказку.
Але згодом вичитав, що лунь — це хижий
птах. Є їх кілька видів: польовий, степовий,
болотяний і луговий. Та назва «сивий» най-
більше пасує до польового луня. Старий
самець має попелясто-сірі крила й спину,
білу голівку, майже білий живіт.
гладенький. А ти? Тонкий та довгий,
як палиця.
Аж позеленів Огірок від образи,
коли почув такі слова. Але змовчав.
Як-не-як, а Помідор гість, товариш.
Повернувся Помідор додому, згадав,
іцо він наговорив Огіркові, і так йо-
му соромно стало, аж почервонів
увесь.
Наступного дня товариші помири-
лися, але Огірок так і залишився
зелений, а Помідор — червоний.
САШКО ВАСИЛИК,
учень 2-го класу.
Серпень
Навчившись відрізняти луня від інших пта-
хів, я почав спостерігати, як він полює.
І ось що помітив: він завпеди вилітає в один
і той же час і дотримується облюбованого
маршруту. Політ його досить незвичайний —
птах так рідко махає крилами, що здається,
ніби він дуже втомився й ось-ось упаде.
А насправді лунь пильно вишукує здобич:
мишей, ящірок, дрібних пташок.
Якось блукав я в лузі серед високої та
густої трави. Полудневе сонце вже переста-
ло припікати, але повітря було ще гаряче.
Стомившись, я ліг горілиць. Тихо шепотіло
різнотрав’я, у блакитному небі пропливали
маленькі білі хмаринки. Непомітно для себе
я задрімав.
Прокинувся від пронизливого крику яко-
їсь пташки. Підхопився. Наді мною літали
луні. Літали не безладно, а мовби трьома
поверхами. Найвище, десь метрів за сто над
землею, летів старий досвідчений птах, тро-
хи нижче — троє молодих, а ще нижче —
стара самиця. Що воно за парад такий? По-
чав спостерігати.
Старий лунь вправно хапав із землі здо-
бич, злітав угору і кидав її. Молоді луні
намагалися зловити, але спочатку це їм не
вдавалося. Тоді здобич підхоплювала сами
ця, що летіла нижче. Піймавши, вона піді-
ймалася вгору, а самець займав її місце
внизу, і навчання тривало далі. Нарешті
один молодий лунь таки зумів упіймати
здобич, і батько хутко почав шукати нову.
Щодалі йому довелося робити це частіше
та частіше, все спритніше підхоплювали
здобич діти. Та раптом у небі сталося щось
дивне. Двоє кмітливіших молодих птахів що-
разу спритно ловили здобич, не даючи її
третьому. Ніби насміхалися з його непово-
роткості. Тоді розгніваний батько стрімго-
лов кинувся вниз і відігнав бешкетників.
Тепер засвоїти науку полювання мав тре-
тій молодий лунь. На це пішло десь із пів
години.
«Скільки ласки й суворості, наполегливо
сті й терпіння,— подумалось мені,— потріб-
но батькам, щоб навчити дітей уму-розуму».
ГНАТ МАЙСТРЕНКО
Ц І К А В И Н К И ЗВІДУСІЛЬ
ПЕРШИЙ УНІВЕРСИТЕТ В РОСІЇ
Закінчувався серпень. Спекотливе літо по-
золотило верхівки дерев. Старі клени міни-
лися бронзою й золотом у ранкових проме-
нях сонця. Михайло Васильович походжав
по тихій своїй лабораторії, прислухаючись
до неспокійних думок. Кому він передасть
знання, набуті за довгі роки невтомної пра-
ці? Відповідь може бути лише одна — треба
створити в Москві університет і широко
відчинити його двері для всіх верств росій-
ського народу.
Отак 1755 року було створено в Росії пер-
ший університет. Академік Ломоносов не
шкодував сил для поширення наук. Він
мріяв про підкорення земних надр, атмос-
ферних висот, північно-морських просторів.
Вдивляючись в обличчя своїх студентів, він
з надією думав про майбутнє російської
науки.
Серпень
126
А»
ТЕПЛИЙ ДОЩИК
З дому на дощик
Вибіг наш котик.
Дощик на дотик
Теплий, як котик.
РЕ
РЕВА
Плаче ридма рева,
Бо злякалась лева.
Не реви, будь ласка,
Я не лев — а маска!
МІСЯЦЬ
соль
СОЛОМІЙЧИНА СОПІЛКА
Соломійчина сопілка
Забриніла, наче бджілка:
— Соль-соль-соль — солить
доволі,
хочу меду, а не солі.
ЛЯ
КУРКА І ЛЯЛЬКА
Курка кудкудакала,
лялька лялялякала.
Місяць у місті кожух
замовляє.
З Місяця кравчик мірку
знімає.
— Буде пошитий кожух
аж за місяць
— Чому аж за місяць? —
Дивується Місяць.
НЕЧЕМНА ДІВЧИНКА ФА
Фа співала: Фа-Фа-Фа!
По фАалки в ліс прийшла,
СІМЕЙКА
Тих фАалок так шукала,
що фіалки потоптала.
Без фіалок в лісі темно,
фе-фе-фе як неприємно!
Сірників сімейка ціла
у коробці торохтіла:
— Ні в неділю, ані в будень
з дітьми гратися не будем!
ОКСАНА СЕНАТОВИЧ
Серпень
127
Вересень
Пн Він (р Чіп Піп Сб Ну
1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО
1 вересня — День знань.
9 711-4
В сизому тумані,
В сині димовій —
Яблука рум’яні,
Груші медові.
Вміє надаряти
Сотнями дарів
Осінь, щедра мати,
Всіх трудівників!
Линуть птичі зграї,
Шелестять гаї...
Школа відчиняє
Двері нам свої.
Вийдуть нас зустріти
Друзі-вчителі...
Принесім їм квіти
З рідної землі!
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Вересень
130
До 70-річчя з дня народження Володимира Бандурака
ПІД ВИСОКИМИ ТАТРАМИ
(Уривок з повісті)
Надвечір, коли ми лошаками бри-
кали по пасовиську, хтось із пастуш-
ків раптом вигукнув:
— Хлопці, глядіть-но, наш профе-
сор іде!
— Де? — радісно заблищали очі
в хлоп’ят.
— А он з того лісу прямує...
До нас справді наближався швид-
ким кроком невисокий кремезний чо-
ловік з рудуватою борідкою.
В одній руці він ніс капелюх, а в
другій — невеличкий плетений козу-
бець, ущерть наповнений суницями.
— Це ж він у вашій школі дітей
учить, так? — питаю хлопців.
— Е, ні,— відповідають мені.— Он
бачиш той будиночок з ганком? Отам
він живе. А сам він нетутешній,
з Росії.
«Це, певно, про нього вуйко Анд-
жей дєдьові вчора говорив»,— дога-
дався я.
— А чому ви його професором на-
зиваєте?
— Його всі так у нас називають.
Мабуть, тому, що він щось завжди
пише й пише...
— А я його зву просто дядею Во-
дею,— сказала Ягенка.— Я часто в
дяді Воді і тьоті Наді буваю. Вони
у моєї цьоці Терези хату наймають.
Тим часом жвавий чоловік набли-
зився до нашого гурту.
— Здрастуйте, хлоп’ята! — весело
привітався він, злегка гаркавлячи.—
А я вам з лісу гостинця несу, при-
мружив очі й посміхнувся.— Приго-
щайтесь...
Пастушки зам’ялись, несміливо
перезирнулися.
— Беріть, беріть, — припрошував
професор, щедро обділяючи всіх чер-
воними ягодами.— Колись і мене по-
частуєте, правда? А ти чого хова-
єшся, хлопчику? — раптом помітив
мене.— Еге, та це ж у вас новенький!
Як тебе звати?
— Юра...— видушив я з себе.
— Хороше ім’я. Гм, але воно не
гуральське. Звідкіля ж ти, хлопчику?
— Він з Гуцулії,— загомоніли па-
стушки.— Це син Петра Шафраню-
ка, що на вуглярні робить.
— Знаю, знаю, — замислився на
мить професор, неначе щось прига-
дуючи. Потім знову примружив одне
око, посміхнувся: — Бачу, подружи-
ли з гуцуликом, хлоп’ята? Дружіть,
дружіть, бо хороша дружба — вели-
ка справа.
І раптом до Ягенки:
— Хлоп’ята не кривдять?
Дівчинка зніяковіло опустила го-
лову:
— Вони ж хороші...
— Хороші, кажеш? — професор
весело потріпав її за вухо.— Молод-
Вересень
і:а
ці! А до нас чому не заходиш? Тьотя
Надя вже скучила за тобою.
Ягенка знітилась, почервоніла.
— Вона хвору цьоцю доглядала,—
обстали за дівчинку пастушки.
— Я завтра до тьоті Наді навідаю-
ся,— прошепотіла Ягенка.
— І ви заходьте, хлоп’ята, на ве-
лосипеді покатаєтесь.
Розділивши між нас гостинця,
професор привітно кивнув нам голо-
вою і швидко пішов стежкою до бу-
динку під горою. А я дивився йому
вслід, і в грудях схвильовано кала-
тало серце. Так само жваво і трохи
сумно озивалося воно в мене завжди
тоді, коли я розлучався надовго з
рідним дсдиком.
— Який же він хороший, цей ваш
професор! — глянув я на притихлих
пастушків.
— Його в нас усі люблять,— ска-
зала Ягенка.— І тьотя теж хороша.
Вона мене по-російськи читати
вчить.
— Я буду його теж, як і ти, Яген-
ко, називати дядею Водею...
Того вечора я довго вовтузився на
своїй лежанці та все думав про доб-
рого професора з далекої Росії. При-
йде в суботу дєдьо з вугля рні, роз
питаю в нього про дядю Водю. З та-
кою думкою я й заснув.
ВОЛОДИМИР БАНДУ РАК
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ЧИ КЛИКАТЬ РИБКУ
ЗОЛОТУ?
В .залі було тихо. Юні авіатори і космо-
навти спостерігали за роботою станції «Фо-
тон-3». Станція політала по кімнаті й м’яко
опустилася на гладеньку поверхню «космо-
дрому», або, простіше кажучи, звичайнісінь-
кого столу... І відразу потрапила під зливу
запитань учасників республіканського тиж-
ня науки, техніки і виробництва для дітей
та юнацтва, які на зимових канікулах зібра-
лися в Києві.
— Який протиметеоритний захист у стан-
। ції, якщо вона опиниться на планеті без
атмосфери?
— Яка маса «Фотона-3»?
Восьмикласники Єнакіївської середньої
школи № 2 Донецької області Андрій Козо-
рєзов і Руслан Майборода, захищаючи про-
ект «Фотона-3», ледве встигали відповідати.
Виявляється, вони не врахували всі неспо-
діванки, які можуть зустрітися станції у
міжзоряному просторі.
В Олега Турлюна, учня Високопольської
середньої школи № 10 Херсонської області,
проблема земна, але вона теж пов’язана
з небом. «Взагалі, такого апарата ще не іс-
нує,— розказував про свій винахід, сільсько-
господарський дирижабль «Таврія», Олег
Турлюн.— Ми придумали його самі і в сво-
єму гуртку виготовили модель. А почалося
все з того, що на одному із занять ми заду-
। мались: «Який вклад може внести у Продо-
| вольчу програму наш гурток? Що ми мо-
жемо запропонувати, щоб збільшилися вро-
жаї?» Тоді-то й з’явилась ідея поливального
агрегата-дирижабля, який рятував би посіви
під час посухи, розпилював рідкі добрива.
Вересень
132
Та найменше відкриття треба обдумувати
до дрібниць, щоб усе там було доречним.
І над «Таврією» її творцям треба ще пра-
цювати.
У секції агропромислового комплексу
успішно захистив свою роботу — модель
установки «Соляріс-2» — восьмикласник
Хмельницької середньої школи № 8 Микола
Бондар. Установка призначена для сушіння
зерна з використанням сонячної енергії. Ре-
дакція журналу «Техника в сельском хо-
зяйстве», ознайомившись з технічною доку-
ментацією «Соляріса-2», направила її на
розгляд у Всесоюзний інститут електрифі-
кації сільського господарства.
А скільки серйозних, складних завдань
ще попереду. Таких, які можуть навіть
здатися комусь неймовірними. Але ж справ-
жні відкриття найчастіше народжуються
за обставин, коли кажуть: «Це неможливо
і під силу хіба що золотій рибці...»
ЛЮДМИЛА ЯНОВСЬКА
ШЕФИ ГАЗОПРОВОДУ
«Візьмемо шефство над трасою газопро*
воду «Уренгой—Ужгород»,— запропонували
піонери та школярі Іллінецької середньої
школи.— Допоможемо озеленити та благо-
устроїти трасу, станції, навколишню тери-
торію».
Ця пропозиція була надрукована в рес-
публіканській піонерській газеті. І сотні за-
гонів відгукнулися на заклик школярів. Ото-
ді-то й розпочалася в республіці нова опе-
рація під назвою «Голуба траса».
Відразу до штабу операції почали надхо-
дити повідомлення з різних областей про
зв’язки піонерів та жовтенят з будівельни-
ками.
А що ж іллінецькі піонери? Лише ідею
подали? Ні, виявилося, що люди вони ділові.
Зазеленіла поруч з компресорною стан-
цією алея Піонерської і Комсомольської
слави. Посадили її школярі. А як приємно
зайти в обідню перерву до робітничої їдаль-
ні; на стінах — гарні малюнки, на столах —
свіжі квіти, вишивані серветки. Все це зроб-
лено руками іллінецьких піонерів.
І це ще не все. До кожного свята четвер-
токласники готують будівельникам спеці-
альні випуски стіннівки. А сьомий клас
зібрав змістовну й цікаву бібліотеку для
працівників пересувної механізованої коло-
ни № 255.
Траса й сама часто-густо навідується до
школярів. Цікаво, що працюють на будів-
ництві представники багатьох національно-
стей: з усіх республік Радянського Союзу,
з братніх країн. І ці зустрічі — ніби свято
і для дорослих, і для школярів.
Газопровід «Уренгой—Ужгород» — цент-
ральна будова XI п’ятирічки. А кому ж не
хочеться бути в центрі головних подій свого
часу? Жовтенятам і піонерам, зокрема, дуже
хочеться. І беручи участь в операції «Голу-
ба траса», вони й справді потрапляють у са-
мий вир подій.
Вересень
133
З ЧОГО ПОЧИНАЮТЬСЯ
ВІДКРИТТЯ
У Вінницькій Малій Академії наук — все,
як в академії справжній. Тут свої прези-
дент і віце-президент, цікаві пошуки та від-
криття.
Раз на рік відбувається захист дисертацій.
А проблеми юні науковці вирішують най-
різноманітніші: з питань фізики, енергети-
ки, біології, фармакології. Але найбільше
цікавляться школярі дослідженнями, пов’я-
заними з основними технічними культура-
ми, які вирощуються на Вінниччині й мають
велике значення в економіці сільського гос-
подарства.
Кілька років тому Український науково-
дослідний інститут кормів передав юним до-
слідникам цінну колекцію люцерни. Вона
була зібрана в шістнадцяти країнах світу
і налічувала 46 сортів.
Насіння висіяли на ділянках обласної
станції юних натуралістів. Чаклували над
кожною стеблинкою. Досліджували, спо-
стерігали. І ось — результат: зразки всіх
сорока шести сортів люцерни експонуються
нині на ВДНГ в Москві. А колгоспи області
незабаром одержать перші кілограми насін-
ня, багатого на каротин зеленого корму.
Звіти про дослідницьку роботу юні нау-
ковці надсилають до координаційного цент-
ру, який знаходиться у Вінниці, при стан-
ції юних натуралістів. Роботою центру ке-
рують відомі вчені, діячі науки. Спільні
зусилля вчених і школярів дають хороші
результати.
На площі 135 гектарів було висаджено
минулого літа лікарські рослини — горицвіт,
наперстянку крупноцвітну, морену красиль-
ну, мелісу... Всього ЗО видів лікарських
рослин.
Учні Ново-Фастівської середньої школи
Погребищенського району засіяли лікарськи-
ми рослинами парк і спільно з сільрадою
оголосили його заповідним. У координацій-
ному центрі МАН зберігається карта, скла-
дена школярами, на якій позначено всі ді-
лянки лікарських рослин, що ростуть у селі
та навколишніх лісах і ярах.
Дбають про красу рідного Поділля при-
родолюби Барського, Тульчинського районів.
А заспівувачами в цій добрій справі — чле-
ни Малої Академії наук. Сьогодні вони —
юні натуралісти, а завтра, можливо, великі
дослідники.
ЗІНАЇДА ЛЕЩЕПКО
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
СТЕПОВА СТОРОЖА
Високо-високо злітають над степом жай-
воронки. І то завмирають на одному місці,
дрібно тріпочучи крилами, то раптом пада
ють вниз... і співають, співають. Здається,
що все навколо завмерло, слухаючи. Не ше-
лесне листочок на тополі, не захвилюється
ковила. Лише степові мешканці, здається,
досхочу вже наслухалися жайворонкових
пісень, звикли до них. Кожен робить своє.
Перепілка в порохняві купається — курява
аж до неба! Байбак понапихав собі повні
сінький рот зерна і дріботить до нірки. Хов-
рах, ніби стовпчик, завмер на горбочку, со-
лодко на сонечку мружиться.
Але що це? Змовкли несподівано жай
воронки. Попадали, склавши крила, в пору-
ділу траву. І така запанувала тиша, що на-
сторожилося все навколо.
Обтрусившись хутенько, майнула через
дорогу й зачаїлася під листком коров’яка
перепілка. Шуснув до своєї нірки ховрах.
А байбачок так і не наважився вилізти зі
свого сховища: сидів, вистромивши з-під
землі носа, і блискав очицями.
Над степом ширяв сокіл-балабан, видив-
лявся здобич. Тільки навряд чи пощастить
цього разу хижакові.
Вчасно помітили сокола жайворонки. Са-
мі в пшениці поховалися і всіх польових
звірят та птахів про небезпеку попередили.
Жайворонки — ніби степова сторожа. Зго-
ри їм все видно.
ВІКТОР ПРИХОДНІЇ)
Вересень
134
НОВОСІЛЛЯ
Новосілля! — гарне слово.
Значить це, що дім готовий.
Дім веселий, дім блищить,
Біля школи височить.
Сяє чистими шибками
Між зеленими дубками.
Ми із мамою і татом,
Із сестрою й меншим братом
Поселились на дев’ятім.
Як зведеш до неба очі —
Ясні зорі мерехтять.
Кажуть, що вони щоночі
На будинку нашім сплять.
Сплять вони там, а чи ні,—
Невідомо те мені.
А от сонечко над нами —
Хоч дістань його руками.
ОЛЕКСАНДР БРОДСЬКИЙ
ЛАНКОВИЙ
І „ ..
Оповідання
П’ятеро хлопчиків і четверо дівча-
ток — це і є ми, друга ланка. Дівчат-
ка у нас — ого які! Бідові і не рюм-
си! Анітрохи не гірші за хлопців.
А хлоп’ята взагалі молодці.
Нас прийняли у піонери минулого
року. Мені подобається бути піоне-
ром. Особливо радісно було в перші
дні. Червоний галстук — це чудово.
Пов’яжеш на шию — і відразу наст-
рій піднесений. Всі на тебе дивлять-
ся. І салютувати приємно. Зовсім не
те, що традиційно вітатися.
У нашій ланці всі піонери активні.
А найвинахідливіший — це Отть.
Тільки він має одну невеличку ва-
ду — не всі слова вимовляє так, як
пише. Напише: «Кінь пасеться на
лузі», а читає: «Кінь пасеться на ву-
зі». Смішно, правда? Ми також по-
первах сміялися, але потім...
Отть сказав:
— Знаєте, зробити модель кораб-
ля-трищогловика — дрібниця! Або,
якщо хочете, вітак. Вітак, а зробити
ще простіше. Чи парову машину з
цивіндрами — чух-чух-чух! Усе, що
хочете. Це дуже просто. Треба тівки
взятися.
Ми слухали. Навіть дівчаткам бу-
ло цікаво. Тоді спитали:
— А ти б узявся?
— Це дуже просто! — відповів
Отть.
І ми обрали Оття ланковим.
Почали з корабля. Робота аж ки-
піла. Майстрували на першому збо-
рі, на другому. На третьому Отть
сказав:
— Чудово! Тепер візьмемося за
вітака!
— Як це за літак? — здивувалися
ми.— Спочатку треба корабель закін-
чити.
Вересв'н ь
135
— Закінчимо після вітана,— від-
повів Отть.
Ми засперечалися, однак заходи-
лися будувати модель літака. І літак
у нас також добрий виходив. Зоста-
лося ще тільки крила і пропелер
приладнати.
— Годі! — сказав Отть.—Час уже
братися за парову машину.
— А як же літак? — запитали ми.
— Вітак закінчимо після парової
машини, — рішуче заперечив нам
Отть.
— А корабель?
— Після того, як буде готовий ві-
так.
Бачите, яка каша заварилася! До-
велося узятися за парову машину.
Ми й її майже закінчили. Відмінно
впоралися, тільки вона ще чух-чух-
чух не робила.
— Чудово!—похвалив нас Отть.—
Дарма, вона у нас пізніше зачухкає.
Так, ми ще автомобіля не робиви.
Почали майструвати автомобіль.
— Поки може бути й без ковіс,—
учив нас Отть.— Ковеса зробити —
це дуже просто! Я маю чудову про-
позицію: зима на носі, треба ставати
на вижі. У піонерській дружині бу-
дуть змагання, візьмемо участь, ви-
боремо перше місце. Навчимося хо-
дити на вижах краще від усіх.
— Гаразд,— погодилися ми. І на
наступному зборі ланки гаряче взя-
лися за справу...
— Ходіння на вижах — спорт...—
почав Отть.
Ми сиділи і слухали. Отть наче
з книжки все читав, тільки не так
цікаво, за вікном кружляли перші
сніжинки.
— На сьогодні досить,— оголосив
Отть і притулив долоню до рота, щоб
не позіхнути.— Наступного разу бу-
де практика.
Ми прийшли на збір з лижами.
Тільки Отть з’явився без лиж.
— Знаєте що,— сказав він,— да-
вайте у щось пограємо, щоб веселі-
ше було. А то все вижі та вижі.
Крізь шибки було видно, як тре-
нуються інші ланки. А ми сиділи
піонерській кімнаті, грали у хрести-
ки-нулики. Нам також було цікаво,
але на лижних змаганнях ми зайня-
ли найостанніше місце...
І так було не раз. Коли знову ого-
лосили про піонерський збір, я туди
не пішов. Вирушив з вудками на
річку. Рибу ловити цікаво, принайм-
ні цікавіше, ніж коптіти на наших
зборах. Другого дня зі мною рибали-
ли Атс і Рейне, згодом надійшов
Енн, а потім і дівчатка.
— Хороша ідея, — похвалив
Отть. — Рибальський збір ванки. —
Це чудово!
— Ніяких зборів не треба,— запе-
речила Анні.— Краще просто риба-
лити.
...Життя пожвавішало. Я зняв піо-
нерський галстук. На рибалку можна
ходити й без нього. Щоправда, я ду-
же полюбляю салютувати, та як зга-
даю, що зиму ми змарнували, сором-
но стає.
Піонери нашої ланки і не поміти-
ли, як почалася нова осінь. А з нею—
і перший піонерський збір. Хотів я
з цього збору утекти, передумав: пер-
ший можна й витримати, адже він
звітно-виборчий.
— Знаєте що...— розпочав Отть.
— Не знаємо! — перебили ми
його.
Почали обирати нового ланкового.
Я нікого не пропонував: це, зреш-
тою, байдуже, все одно ланка в нас
невезуча — за що не візьмемося, ні-
чого до ладу не виходить.
Новим ланковим обрали Енна.
Анні йому на рукав нашила по-
в’язку.
На наступний збір я, звичайно, не
з’явився. Що я там не бачив?
Вересень
136
Пішов на спортивний майданчик
і очам своїм не повірив: побачив там
нашу ланку! Хлоп’ята тренувалися
з бігу.
— Вибачте,— сказав я,— що тро-
хи запізнився.
— Гаразд, — відповів Енн. — Тре-
нуйся з нами!
Невдовзі почали стрибати через
планку. Всі взяли висоту, тільки
Отть не зміг її подолати.
— Ну то й що,— махнув він ру-
кою.— Спробуємо тепер стрибки у
довжину.
— А коли ти візьмеш цю висоту?—
запитав Енн.
— Потім,— відповів Отть.
— Давай краще зараз,— наполіг
Енн.
Отть почав заперечувати, однак
пішов стрибати. Стрибав кілька ра-
зів поспіль. І зрештою перестрибнув
через планку.
...Добре бути піонером. Слово че-
сті. А надто у нашій ланці. На лиж-
них змаганнях мц вибороли друге
місце в дружині. І самодіяльність у
нас найкраща.
Але найвеселіше у нас на зборах.
Учора закінчили майструвати радіо-
приймач. Знаєте, такий, з навушни-
ками. Тепер слухаємо його по черзі.
Радіоприймач стоїть у нас на столі
між кораблем і літаком. Дивишся
і радієш: одна річ краща за іншу.
Авжеж, піонери нашої ланки —
хлоп’ята відмінні. А Отть... Уявляє-
те, вчора він морочився біля парової
і машини, і вона зачухкала. А тоді
враз дивно загурчала і замовкла.
— Молодець! — похвалили ми От-
тя.— Може, ти тепер і до автомобіля
колеса зробиш?
— Звичайно, зроблю,— погодився
Отть.— Тільки спершу парову маши-
ну закінчу.
Щоправда, слово «зроблю» Отть
вимовив не зовсім так, як він його
пише, та це не біда. Адже тепер у
Оття тільки в цьому слово розхо-
диться з ділом.
ХЕЙНО ВЯЛІ
Вересень
1В7
ЗОЛОТІ ГРУШІ
Оповідання
Йшлося до осені. Понад дорогами
ген аж до річки Висі лежало на
бур’янах і на плотах бабине літо.
У Висі вже не купалися, але на пля-
жі були люди: лагідно й тихо котить
свої води річка. Задумливо миють у
воді ледь поруділі коси верби. Гел-
готливі гуси кидають донизу пера,
і вони, ніби ранній теплий сніг, ле-
жать на березі.
В садках знімають фрукти. У Де-
м’яненків груша ще молода, лише
третій рік родить. Проте плоди доб-
рі: великі, мов кулаки, соковиті —
бджіл та ос не віднадиш. Затишно і
в саду. Трава лоскітно торкається
ніг, і коли тягнешся до гілляки з гру-
шами, трава пружно випрямляється
з-під п’ят, ніби відштовхує. А гіл-
ляка, звільнена од важких плодів,
радо підстрибує вгору, аж до голубо-
го осіннього неба.
Згори падає сонце, сліпуче, але не
гаряче, лагідне. Так наче не всією
рукою торкають тебе його промені,
а лише легенько, пучками. Гарно...
І раптом Дем’яненко почув зітхання.
Чи, може, вчулося. Мабуть, гілляка
померхлим листям зашелестіла, чи,
може, на велосипеді прошурхотів
хтось повз пліт по теплому поросі?
Проте огледівся. І побачив за пар-
каном хлопчика. Маленького, біля-
вого, з чубчиком, що спадав на лоба.
Той дивився на дядька і мружився.
Очі — великі, блискучі, наче в них
саме сонце впірнуло. Від того вони
мінилися і здавались безкінечно гли-
бокими.
Дем’яненко вибрав з плетеного ко-
шика найкращу грушу, витер її до-
лонею, відігнав ос і подав хлопчи-
кові. Той глянув на дорослого вдяч-
но, але не зрадів. Він дивився на
маківку дерева, де вигравали в про-
мінні, аж бриніли, золоті груші. Во-
ни похитувалися, і разом з ними гой-
далося у верховітті велике сонце.
Дорослий подумав, що хлопчик
хоче тих груш з вершечка. Він по-
трусив дерево, але плоди не падали.
Упали інші, але ті, золоті, висіли.
— Дядечку, — з якимось жалем
промовив малий.— Не трусіть, не
треба... Вони поб’ються...
— Та як же я їх дістану? — роз-
вів руками Дем’яненко.— Ондечки
як високо... Та вони всі добрі. Візь-
ми-но покуштуй, — він простягнув
малому іще одну грушу. Хлопчик
взяв, але поклав її поряд з кошиком.
— Дядечку, а можна я вилізу ту-
ди, аж до сонця? Я зніму їх.
— Гм? — здивувався чоловік. —
А воно й справді: груша молода, тен-
дітна, ти худенький — витримає.
Підсадили хлопчика, і той подерся
швидко, вправно, як білченя.
— Це ж де так навчився? — спи-
тав Дем’яненко.
— На вербах. Я коло Висі живу,—
відповів малий.— Там ще вільхи є.
І зараз коло них гарно, як на свято.
Він неквапливо познімав груші
і обережно зліз з дерева. Акуратно
поклав плоди в кошик і зібрався йти.
Узяв з собою лише ту, що йому да-
вали допіру.
— Стривай, — здивувався дорос-
лий.— Чого ж не береш золоті?
— Ні,— похитав головою малий.—
Мені стане й цієї. А то так... Гарно
дуже, я й захотів вам допомогти.
І пішов, наче застрибав по дорозі
сонячний зайчик.
Дорослий, як оце перед тим хлоп-
чик, солодко зітхнув. Справді гарно...
ГЕОРГІЙ ЖМУРМО
Вересень
138
Осінь
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світе, та не гріє
Сонце золоте.
Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.
Темная діброва
Стихла і мовчить;
Листя пожовтіле
З дерева летить.
Хоч би де замріла
Квіточка одна;
Тільки й червоніє,
Що горобина.
Здалека під небом,
В вирій летючи,
Голосно курличуть
Журавлів ключі.
яків щоголів
Небокрай
Небокрай — це неба край,
спробуй край той відшукай!
Я ішов, ішов, ішов —
краю неба не знайшов.
За селом стоять жита,
а в житах — дорога,
а дорога поверта
до млина старого.
За млином колгоспний сад,
а за ним — кошара,
а над ними нависа
отакенна хмара.
Дощ із хмари як сипне —
миттю вимочить мене.
Дощик, дощик, постривай.—
Я втечу до хати!
...Треба завтра небокрай
знову йти шукати.
ОЛЕГ ОРАЧ
Вересень
139
НАРОД П РИМІЧАЄ
ОСІНЬ
Осінь іде — дощі за собою веде.
Вологе літо й тепла осінь — на довгу зиму.
Пізній листопад — на сувору тривалу зиму.
Грак відлетів — скоро сніг піде.
Плаче жовтень холодними сльозами.
Жовтневий грім — на малосніжну зиму.
Багато жолудів на дубі — буде холодна зима.
РІПКА
Казка
Був собі дід Андрушка, а в нього—
баба Марушка, а в баби — донечка
Мінка, а в дочки — собачка Хвінка,
а в собачки — товаришка, киця Вар-
варка, а в киці — вихованка, мишка
Сіроманка.
Раз весною взяв дід лопату та мо-
тику, скопав у городі грядку велику,
гною трохи наносив, грабельками під-
пушив; зробив пальцем дірку та й
посадив ріпку. Працював дід не мар-
1 но: зійшла ріпка гарно. Щодень
ішов дід у город, набравши води по-
вен рот, свою ріпку поливав, їй до
життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу
така, як мишка, була, потім, як бу-
ряк, потім, як кулак, потім, як два,
а наприкінці стала така, як дідова
голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати.
! «Час,— каже,— нашу ріпку рвати!»
Пішов він на город — гуп-гуп! Узяв
ріпку за зелений чуб: тягне руками,
уперся ногами,—мучився, потів увесь
день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: «Ходи,
бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати
поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда —
за плече. Тягнуть, аж піт тече. Сми-
кає дід ріпку за гичку, смикає баба
діда за сорочку, працюють руками,
упираються ногами. Промучилися
увесь день, а ріпка сидить у землі,
як пень.
Кличе баба дочку Мінку: «Ходи,,
доню, не біжи, нам ріпку вирвати по-
можи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда—
за сорочку, дочка бабу — за торочку.
Тягнуть руками, упираються ногами.
Вересень
140
Промучились увесь день, а ріпка си-
дить у землі, як пень.
Кличе дочка собачку Хвінку: «Хо-
ди, Хвіночко, не біжи, нам ріпку
вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда —
за сорочку, дочка бабу — за торочку,
собачка дочку — за спідничку. Тяг-
нуть руками, упираються ногами.
Промучились увесь день, а ріпка си-
дить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку?
«Ходи, Варварочко, не лежи, нам
ріпку вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда —
за сорочку, дочка бабу — за торочку,
собачка дочку — за спідничку, киця
собачку — за хвостик. Тягнуть і ру-
ками, і зубами, упираються ногами.
Промучились увесь день, а ріпка си-
дить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку:
«Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку
вирвати поможи!»
Пішли вони на город — гуп-гуп!
Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за
сорочку, дочка бабу — за торочку,
собачка дочку — за спідничку, киця
собачку — за хвостик, мишка ки-
цю — за лапку.
Як потягли — та й покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку,
дід — на бабу Марушку, баба — на
дочку Мінку, дочка — на собачку
Хвінку, собачка — на кицю Варвар-
ку, а мишка — шусть у шпарку!
ІВАН ФРАНКО
Вересень
141
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ
* * *
Чарлз Дарвін присвятив своє жит-
тя вивченню тварин. Слава про ньо-
го розійшлася така, що від цікавих
не рятувала навіть сільська глуши-
на, у якій вчений любив писати свої
книжки.
Якось тамтешні фермери виріши-
ли покепкувати з видатного вченого.
Вони прийшли до нього й поспитали,
переморгуючись:
— Сер, кажуть, що ви великий
учений. То чи не порадили б нам,
що мусимо робити, аби наші корови
давали більше молока?
— Раджу завести більше котів,—
не зморгнувши й оком відказав по
хвильці Чарлз Дарвін.
І тут же пояснив:
— Корови тим більше дають мо-
лока. чим більше поїдають конюши-
ни. Конюшини росте тим більше, чим
більше вона дає насіння. Насіння
тим більше, чим краще запилили ко-
нюшину джмелі. А джмелів тим біль-
ше, чим менше мишей, котрі розо-
рюють їхні влаштовані в землі гнізда.
А мишей ловлять, шановні сусіди,
звичайнісінькі коти.
Фермери повернулися по домівках
присоромлені.
Таке буває з усяким, хто нама-
гається глузувати з розумнішого за
себе.
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
КОРОВА... В ЗООПАРКУ
В Мюнхенському зоопарку серед інших
екзотичних тварин з різних кінців світу
з’явилася... звичайнісінька корова на ім’я
Глорія. Корова як корова. Чим же вона за-
служила на таку «честь»? Та нічим особли-
вим, відповідають адміністратори, просто
далеко не всі в Мюнхені знають, звідкіля
береться молоко. Відзначено, що під час
доїння Глорії біля її загінки збирається
більше відвідувачів, ніж поряд з жирафами
або ведмедями.
ЧОРНА ЩУКА
Так називається ця надзвичайно рідкісна
порода риб. Нещодавно вона виявлена в ра-
дянських арктичних водах і біля побережжя
Аляски. Чорна щука впадає в сплячку до-
сить дивно. Вона замерзає! І так спить де-
сять місяців, А в коротке полярне літо ожи-
ває і з’являється в прибережних водах Чу-
котки.
Вересень
івг
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА
ДЯТЕЛ
БУЛКА З МАСЛОМ
Що за гамір?
Що за стук?
Що за птах
Заліз на сук?
Дзьоб, немов сокира,
Лущить кору сіру.
Гатить
Стоїть і гірко плаче Надя:
— Віддайте булку з маслом, дядю!
— Та я ж не брав, дівчатко миле...
— А ви на неї, дядю, сіли!
ГРИЦЬКО БОЙКО
Вересень
143
Жовтень
Пн Вт <]р Чт Піп сб Ну
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 II 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 ЗО 31
6 жовтня — День учителя.
7 жовтня — День Конституції СРСР.
29 жовтня — День народження комсомолу.
10 711-4
КОМСОМОЛЕЦЬ
...Бій одлунав... Жовто-сині
знамена
затріпотіли на станції знов...
і до юрби полонених
сам курінний підійшов...
Аж до кісток пропікає очима...
Хлопці стоять перед ним,
як мерці...
П’яно хитається смерть перед
ними,
Холодно блима наган у руці...
— Є комсомольці між вами!..
Я знаю!..
Кожного кулі чекає печать! —
...Стиснуто губи в останнім одчаї.
Всі полонені мовчать...
— Всі ж ви такі, як і я,
чорнобриві!..
Жалко розстрілювать всіх!..
Гляньте навколо... і сонце, і ниви...—
Відповідь — сміх...
— Ну, так пощади не буде нікому!
Вас не згадає замучений край!..—
Вийшов один... і сказав курінному:
— Я комсомолець... Стріляй!..
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
Жовтень
146
СИМВОЛИ БАТЬКІВЩИНИ
НАШ
Багато художників пробували створити
перший радянський герб, але у них не ви-
ходило. А герб був дуже потрібний! І яко-
мога скоріше: адже держава існувала, а пе-
чатки у неї ще не було. Не було тому, що на
державній печатці повинен бути зображений
державний герб. І ось одного разу до кабі-
нету Володимира Ілліча Леніна увійшов ке-
руючий справами Ради Народних Комісарів
Володимир Дмитрович Бонч-Бруевич.
У Володимира Ілліча відбувалося важли-
ве засідання. Та Бонч-Бруєвич знав: справа,
у якій він зайшов, дуже і дуже важлива.
І справді: тільки-но Бонч-Бруевич поклав
на стіл невеличкий аркуш паперу з малюн-
ком, Володимир Ілліч Ленін, Яків Михайло-
вич Свердлов, Фелікс Едмундович Дзержин-
ський і всі, хто був у кабінеті, схилилися
над аркушем і почали його уважно розгля-
дати.
Це був новий герб. Золотий вінок із ко-
лосків пшениці, в середині якого на тлі про-
міння вранішнього сонця — перехрещені
серп і молот. А посередині, мовби перекри-
ваючи усе це,— гостролезий меч.
Чому художник намалював меч — усі ро-
зуміли: молода Радянська Республіка боро-
лася з багатотисячними ворожими арміями.
ГЕРБ
І всі знали — боротьба буде тривала й за-
пекла: капіталісти нізащо не примиряться
з існуванням соціалістичної держави. Та всі
знали й інше: до останньої краплини крові
боротиметься народ, який завоював свободу.
Ось чому художник намалював меч — він
немовби підкреслював, що ми будемо захи-
щати свою вільну Батьківщину.
Звичайно, це розумів і Ілліч. І все-таки
він сказав, що меч треба зняти з герба. Зня-
ти тому, що воювати ми будемо не зав-
жди — проженемо ворогів із нашої землі
і почнемо мирно трудитися. Зброя нам по-
трібна доти, поки в вороги. А герб нашої
Республіки житиме вічно.
Ленін закреслив меч і сказав, що в усьо-
му іншому герб хороший.
Герб і справді був хороший: колоски, мо-
лот, серп, сонце — символи праці та миру.
Згодом, коли у 1922 році наша країна
стала Союзом Радянських Соціалістичних
Республік, був затверджений новий рисунок
герба. А перший герб лишився гербом Ро-
сійської Радянської Федеративної Соціалі-
стичної Республіки — однієї з п’ятнадцяти
республік нашого Радянського Союзу.
ЮРІЙ ДМИТРІЄВ
Жовтень
147
УЧИТЕЛЬ І УЧНІ
Оповідання
Під гіллястою липою сидів Старий
Учитель, записував до школи дітей.
На зеленій галявині було тихо.
Новачки ніяковіли, чувся стриманий
шепіт батьків.
До вчителя підійшов сивий дідусь.
Учитель пильно подивився на ді-
дуся, заплющився на мить і знову
глянув йому у вічі.
Він пізнав свого першого учня.
Шістдесят років тому під цією
липою він записував його до школи.
— Остапе, це ти? — тихо запитав
Старий Учитель.
— Я, вчителю... Привів онука...
малого Остапа.
Старий Учитель і його перший
школяр обнялися й поцілувалися.
Остап зітхнув і тихо промовив:
— Роки йдуть, учителю...
Старий Учитель заплакав. Задум-
ливий, схвильований, з тремтячими
сльозинками в очах, він довго сидів
мовчки, дивився на маленького
Остапа.
Над гіллястою липою синіло літ-
нє небо, в квітках хмелю гули бджо-
ли, на далекому обрії тремтів синій
ліс — як і шістдесят років тому.
— А тепер, любі мої учні,— про-
мовив Старий Учитель рівним, тіль-
ки трохи схвильованим голосом,
хто ж мені скаже, для чого людині
треба вчитися?
Першим підвів руку... дідусь Остап.
Підвів і зніяковів.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
Жовтень
148
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ГОСПОДАРІ ШКОЛИ
...Перший «А» готувався до обіду.
Біля кранів юрмилася малеча. Дів-
чаткам пробитись до води було важ-
кувато, бо всі підступи до кранів за-
йняли хлопці.
- Атака! — попереджав Сашко і
затискував кран долонею. Вода, що
била звідти потужною цівкою, обли-
вала всіх, хто стояв поруч.
З другого крана атаку вів Микол-
ка. І от вже за кілька хвилин біля
їдальні утворилися справжнісінькі
калюжі. Вони могли б перетворити-
ся й на річку, але втрутилась приби-
ральниця тітка Настя.
— Що ж це ви, шибеники, тут нако-
їли? На вас же нитки сухої немає...
— А ми це... гралися, бій вели,—
виправдовувались Сашко й Микола.
— Яка там гра! Ви на себе поди-
віться, вояки. Та онде на підлогу
гляньте...
Тітка Настя ще довго вичитува-
ла б хлопчакам, якби не підійшли до
них кілька піонерів з сьомого класу.
— Давайте ганчірку, ми прибере-
мо,— звернулась Наталка, голова ра-
ди загону, до прибиральниці.— А з
вами,— вона суворо подивилася на
малюків,— ми поговоримо згодом, а
зараз — марш обідати!
Першокласники побігли до їдаль-
ні, а піонери заходилися витирати
підлогу.
Наступного ж дня у першому «А»
з’явились семикласники.
— Ми запрошуємо вас на екскур-
сію,— сказала Наталка.
— Ура! — закричали жовтенята.—
А куди підемо — в кіно чи в парк?
— Ні, підемо на екскурсію по
школі.
Це було трохи дивно, адже кожен
першокласник гадав, що школу свою
вже добре знає. Але пішли охоче.
Спершу піонери завели малят у
кабінети географії, хімії, математики,
в фізичну лабораторію. В піонерській
кімнаті першокласникам показали
велику карту, яка називалась «Зона
піонерської дії».
— Ось бачите — червоні прапор-
ці, — сказала Наталка. — Ними по-
значені об’єкти, над якими шефствує
наша дружина.
— А що таке об’єкти? — запитала
Тетянка.
— Це, по-перше, шкільний спор-
тивний майданчик, який ми самі спо-
руджували. Далі — підшефний дит-
садок, для якого і ти, Тетянко, не-
щодавно іграшку зробила. А ще —
сквер нашого мікрорайону, де ми са-
дили кущі і дерева.
— Отож червоними прапорцями
позначені ті місця, де ми, піонери,
щось зробили своїми руками,— до-
дав Вітя, член ради дружичи.—
Жовтень
149
Розумієте тепер, що таке наш піо-
нерський об’єкт.
— Розуміємо,— сказали малюки.
Цікаво розповідали піонери про
свою роботу в зоні піонерської дії.
Про тимурівців, які шефствують над
ветеранами війни та праці. Про
парк і сквер, де піонери розбили нові
клумби і посадили квіти та дерева.
І раптом Сашко сказав:
— Ми теж хочемо вам допомагати.
Дайте й нам об’єкт, жовтенятський.
— Гаразд, — погодились піонери і
повели малят до їдальні.
— Ось, — сказали вони. —Це й
буде ваш об’єкт. — І показали на
крани.
— А що ж нам тут робити? —
здивувались малюки.
— Перш за все треба добре закру-
чувати кран, а то, бачите, вода тече.
А ми підрахували: якщо всі крани
в нашій школі погано закриті, то за
добу з них витече близько 500 літрів
води. От і стежте за тим, щоб ніхто
не бавився водою, щоб не витікала
вона марно. Ну, що — згодні взяти
такий об’єкт?
— Згодні, згодні! — закричали
першокласники.
Після того дня вже ніхто не роз-
бризкував воду біля кранів.
І за електролампочками почали
слідкувати першокласники. Це вже
за власного ініціативою. Всі поверхи
оббігають, в усі куточки зазирнуть.
Але якщо побачать, що горить мар-
но лампочка, обов’язково вимкнуть її.
...Ось так в 30-й житомирській
школі піонери навчили своїх друзів-
жовтенят економії і бережливості.
Люблять юні житомирчани свою
школу. Хто побуває в ній, завжди
дивується, як тут чисто, затишно.
Учні завжди слідкують за тим, щоб
ніхто не псував шкільного майна, не
смітив, не ламав дерева.
Створили школярі й свою ремонт-
ну бригаду. Це якраз перед літніми
канікулами було. Добре працювали
піонери. Протягом літньої трудової
чверті вони відремонтували понад
240 парт, 192 столи, 240 стільців.
...Переступає поріг школи нова-
чок-першокласник. Його бере за ру-
ку старший товариш-піонер. Він ве-
де малюка чистими коридорами, за-
водить в кабінети, лабораторії, в піо-
нерську кімнату, їдальню, спортзал.
— Дивись,— каже він новачку.—
Це — твоя школа, твій дім на цілих
десять років. Бачиш, як тут гарно,
затишно. Дбай і ти про свій дім, не
сміти, не псуй меблі. Будь в школі
справжнім господарем.
ГАЛИНА СТОЯНОВА
Жовтень
150
УРОК МУЖНОСТІ
ГЕРОЇНЯ
Зараз вона бабуся. І звертаються до неї всі
шанобливо — Марія Захарівна. А тоді, сорок
років тому, бійці називали її просто Мару-
сею. Вона була санінструктором: виносила
з поля бою поранених, перев’язувала їм ра-
ни, намагалася хоч якось полегшити їхні
страждання.
Коли 424-ий полк, де служила Маруся
Щербаченко, вийшов до Дніпра, командир
роти сказав: «Ти, дівчино, зостанешся на
лівому березі». І тут Маруся вперше не по-
слухалася свого командира: «Нізащо,— від-
повіла вона.— Я була разом з вами увесь
час, залишуся і тепер».
В перший човен сіло дванадцять бійців.
Маруся була тринадцятою. Сіявся дрібний
холодний дощ. Поривчастий вітер здіймав на
Дніпрі хвилі, шарпав їхній човен, заливав
обличчя бійців крижаною водою.
Неподалік від правого берега човен неспо-
дівано сів на мілину. Маруся перша стриб-
нула в холодну воду й пішла на берег. За
нею — всі бійці.
Не встигли вони зайняти оборону, як гіт-
лерівці вже побачили їх і кинулися в на-
ступ.
То були страшні бої! Попереду — висота,
на якій — вороги, позаду — Дніпро. Згори
скидають бомби фашистські літаки, навколо
дзижчать кулі, рвуться снаряди й міни. Зда-
валося, нічого живого не могло залишитися
на цьому клаптику землі, де на смерть стоя-
ли наші воїни. І серед них — Маруся. Вона
тягла на собі до човнів поранених, перев’я-
зувала їх, а потім знову повзла туди, де
чулися стогони, де був передній край.
Коли з’явилися фашистські танки, один
з бійців сказав; «Марусю! Ми мужчини, ми
будемо битися до кінця. А ти... Ти ж зовсім
дівчинка... Тільки занапастиш себе. Бери
човна, пливи на лівий берег. Хоч розкажеш
нашим, як ми трималися-й вмирали за Бать-
ківщину».
Але Маруся не залишила своїх товаришів.
Згодом вдарила з лівого берега наша арти-
лерія, підійшло підкріплення, покотилося
над Дніпром-Славутою голосне «ура!».
Тільки тоді відчула Маруся, як вона вто-
милася. Де стояла — там і заснула: на хо-
лодній землі, в мокрій одежі.
Сто шістнадцять поранених солдатів та
офіцерів винесла з поля бою Маруся Щер-
баченко. За цей подвиг їй було присвоєно
звання Героя Радянського Союзу.
НАТАЛЯ ШЕВЧЕНКО
Жовтень
151
Б’ЮТЬ У КРИЦЮ
КОВАЛІ
Як у нашому селі
В крицю вдарять ковалі,
Як у небі голубому
Закурличуть журавлі,—
Так і знай: не за горами
Із пахучими вітрами,
З солов’їними піснями
Йде весна по всій землі.
...Того ранку у селі
Не кували ковалі:
Мого діда серед ночі
Вбили кляті куркулі.
До осінньої пори
Журно шепчуть явори,—
Поховали мого діда
На колгоспівській землі.
В сорок другому в селі
Не кували ковалі:
Мого брата в ніч осінню
Поліцаї повели...
Постріл тишу розірвав.
Похилилася трава,
І у матері від горя
Посивіла голова.
В сорок третьому в селі
Засмутились ковалі:
Нам до хати із сільради
Чорну звістку принесли:
Десь під Харковом в маю
Впав мій батько у бою,
Покотились сльози в мами
На голівоньку мою.
...Одкуріли роки злі,
Йде весна по всій землі,
Знов у кузні на світанку
З СИНІВСЬКОЮ ЛЮБОВ’Ю...
Було це в грозовому 1941 році, коли по-
чалася Велика Вітчизняна війна радянсько-
го народу з гітлерівськими загарбниками...
Було це тоді, коли з боями відходили
з рідної закривавленої землі червонозоряні
солдати, полипіаючи напризволяще матерів,
дружин і дітей, але твердо вірячи у своє
повернення і в неминучість своєї перемоги...
І було тоді Борисові Олійнику всього
шість літ, коли він, тримаючись за материну
руку, провів далеченько за село ще зовсім
молодого батька, що йшов на війну...
Збігли роки — в горі, нестатках, тривозі...
І нарешті прийшла до радянських людей
весна Перемоги!.. Засяяла вона сонячним
промінням і над Борисовим рідним селом —
Зачепилівкою, що на Полтавщині, але вкупі
з нею перелетіла через поріг материної хати
жалобна звістка — не повернувся до сина
батько. Не випаде вже хлопчикові спізнати
батькову любов — лишиться у спадок йому
тільки вишита голубим по білому сорочка,
кишеньковий годинник з римськими цифра-
ми на циферблаті та ще пам’ять, розмита
й розтривожена часом і відстанню в багато-
багато літ...
Мабуть, ніколи ще не було в нашій країні
стільки сиріт і матерів-удовиць, як після
тієї страшної війни...
Мабуть, ніколи ще не лягав на плечі жін-
ки-матері такий тягар, як у ті голодні й хо-
лодні повоєнні роки...
Мабуть, ніколи ще не була такою боліс-
ною їхня материнська любов до дітей, як
тоді...
І це відчув своїм серцем Борис Олійник.
Жовтень
/З?
Він був у матері один, до того ж дуже схо-
жий на батька, і вона берегла й заступала
його в усьому. Навіть дозволяла, коли всі
повкладаються спати, засвічувати гасничок
і брати до рук олівця, щоб віршувати й вір-
шувати до світанку...
Випестуваний і підтриманий материною
теплою рукою, Борис Олійник закінчив шко-
лу, вступив до Київського університету на
факультет журналістики. В студентські ро-
ки, сповнені високих мрій і поривань, роз-
квітла його поетична творчість. Уже перші
схвильовані рядки дихали любов’ю до ма-
тері, образ якої поет порівнював з усім доб-
рим і чесним у житті. Цей образ він підніс
до символу Матері-Батьківщини, осяяної
сонцем, овіяної пахощами хліба — всього
того, без чого не може бути життя на землі:
І котилось над містом
Пахуче, високе, рожеве,
Тепле сонце,
Як матір’ю спечений хліб.
Захистивши диплом, молодий журналіст
Борис Олійник почав свій трудовий шлях
у газеті «Молодь України», потім працював
у журналах «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна»,
в редакції щомісячника «Романи й повісті»
видавництва «Дніпро», заступником голови
правління Спілки письменників України та
Київської організації СПУ. Друзі-письмен-
ники виявили поетові-комуністові Борису
Олійнику високе довір’я — його обрали зго-
дом секретарем правління Спілки письмен-
ників України та секретарем Спілки пись-
менників СРСР, секретарем парткому Київ-
ської організації СПУ. Він — кандидат у
члени ЦК Компартії України, депутат Вер-
ховної Ради УРСР.
У своїй творчості Борис Олійник піднявся
до найвищих поетичних вершин. Він пода-
рував своїм читачам понад п’ятнадцять
книг, кожен рядок яких сповнений синів-
ської любові до рідного українського народу,
до народів-братів Радянського Союзу, до
Комуністичної партії, до матері-Вітчизни.
Творчість Бориса Олійника відзначена
Державною премією СРСР, Державною пре-
мією УРСР ім. Т. Г. Шевченка та Респуб-
ліканською комсомольською премією ім.
М. Островського. Саме за збірку віршів для
юних читачів «Сива ластівка», що вийшла
у видавництві «Веселка» в 1979 році, поет
був удостоєний звання лауреата Шевченків-
ської премії.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИЙ
Б’ють у крицю ковалі.
Я — з ковальської сім’ї,
Молот взяв до рук своїх,
Як ударю срібнодзвонно —
Аж луна понад гаї!
Спи спокійно, діду мій,
Спи спокійно, батьку мій,
Спи, мій брате, не всоромлю
Я ковальський рід міцний.
Я на повну міць свою
В сталь дзвінку невтомно б’ю.
Те, що ви не докували,
Я з синами докую!
* * *
Наче арки святкові,
Дуги райдуг ясні.
По траві, по шовковій,
Мчить хлоп’як босоніж.
У куценьких штанчатах,
З батіжком у руці,
Він біжить — аж на п’ятах
Виграють промінці.
Дід сказав йому вчора,
Що веселка красу
Із далекого моря
П’є, як сонце росу.
Хоче він в тому морі
На човні поплисти
І веселку прозору
У село принести...
Щось в хлоп’яті русявім
Єсть знайоме, моє...
А веселка над ставом
Перевесла снує.
БОРИС ОЛІЙНИК
Жовтень
153
*
ЛІСОВА СІМЕЙКА
Лісом дощик поблукав
Та й подавсь до міста,
Лісова родина.
Там, де дощик загубив
Загубивши поміж трав
Голубе намисто.
Намистинки голубі
Вибігли шукати
Молоді й старі гриби:
Тато гриб, мама гриб.
Діти грибенята.
Придивися до слідів
І знайди стежину,
Де гуляє між кущів
Голубінь у ямках,
Йдуть вервечкою гриби:
Тато — в шапці, мама — в шляпці,
Малюки — в панамках.
На поляні, де дуби
Стережуть їх хату,
Витанцьовують гриби:
Тато — гуп, мама — туп,
Тупці — грибенята.
ГРИГОРІЙ УС АЧ
НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ
Оповідання
Довгі та моторошні Кузьці перші
лісові ночі. Доки шарудить сіном,
ладнаючи постіль у своїй маленькій
хатинці під поріжком, нічого йому,
крім того шарудіння, не чути: у лісі
здається тихо, мирно, притуляйся
бочком до Однокрила, заплющуй очі
й спи. А як тільки вляжеться й сіно
знишкне, приходять до нього всякі
страхи — великі, малі й ще менші.
Ліс видається тоді величезним чор-
ним чудовиськом, що підкрадається
до сторожки, зазирає у вікно, ниш-
порить попід стріхою, обнюхує порі-
жок і мацає своєю волохатою лапою,
хто там є.
Удвох з Однокрилом, звісно, весе-
ліше, не те що минулого літа, одна-
че страшненько. Однокрилові що?
Поїв, погрався своїми блискітками і
спати. Як той постоялець! А Кузьці
розсадник сторожувати треба. Тут
наслухай та наслухай.
Ба, чути!
Цок, цок, цок,— по стовбурі, по
гіллі, по листі...
Хрясь — і зачаїлося щось біля са-
місінького поріжка.
Кузька наїжачився (а Однокрил
спить!) і завмер, не дихаючи: хто
це?
А воно ніхто. Суха гілочка на де-
реві одломилася, падала на землю і
чіплялася за живе гілля. А упав-
ши — принишкла. От і все. І можна
спати.
Але — що це знову? Трава торіш-
ня зашелестіла. Спершу далеко, по-
тім ближче, ближче. Ось уже зовсім
нібито поруч!
Кузька підхопився на тремтячих
лапах (а Однокрил спить!), вигнув
спину дугою і загарчав. Не дуже го-
лосно, але не дуже й тихо, а так,
щоб страховисько оте трав’яне, якщо
воно вже близько, почуло і втекло
геть, а якщо далеко, хай краще не
чує і йде собі своєю дорогою.
А це й не страховисько ніяке, а
миша в траві крадеться до зернини
вареної пшениці, що Данило вранці,
по рибу йдучи, загубив із торби. Зна-
йшла, з’їла і подалася стежечкою
вперед, до річки: може, старий ще
одну зернину загубив?
Заснув Кузька аж удосвіта. І то
ненадовго, бо почув крізь сон, як по-
близу щось важко засапало й ска-
зало:
— Хр-ро! Хр-ро!
Кузька виборсався з-під порога
(Однокрил спить), огледівся й за-
вмер од переляку: край розсадника,
високо підкидаючи землю довгим
писком, рився величезний вепр.
Виверне молоденьке деревце, хрум
корінець — і плямкає, а іклами кла-
цу-клацу — наче хтось камінь об ка-
міні, товче... Кузька вже хотів був
шаснути назад, під поріг — хто ж
подужає таке одоробало! — та не
встиг: від ранкової прохолоди те ста-
лося чи з переляку — чхнув! Вепр
перестав жувати, незграбно, всім
своїм тулубом повернувся до Кузь-
ки й погрозливо хрюкнув. Це розсер-
дило Кузьку: шкодить та ще й по-
грожує?!
Він дзвінко загавкав і кинувся на
злодія, забігши збоку. Доки вепр
вайлувато обернувся до нього пере-
дом, Кузька встиг укусити його за
задню ногу й відскочити. Вепр за-
крутився на всі боки, люто хрюкав
і цілився підчепити Кузьку іклами.
А Кузька навколо нього — як поко-
Жовтень
155
тьоло: то за ногу, то за хвіст ухопить
розбійника, аж той кувікає від болю.
На гвалт виліз із-під порога Одно-
крил. Підскоком, махаючи здоровим
крилом, він теж підбіг до вепра й
сердито каркнув.
Той на нього навіть не глянув, а,
влучивши мить, підкинув Кузьку
писком угору так високо, що він по-
летів, як м’яч.
Цього Однокрил уже не стерпів —
скочив вепрові на шию й з усієї сили
клюнув його поміж вуха...
Хтозна, як би все це скінчилося,
коли б із сторожки не вибіг Дани-
ло — сонний, у самій білизні й з
рушницею в руках. Побачивши бій-
ку, вигукнув:
— А, то це ти, розбишако довго-
пиский! — Клацнув курками, підняв
рушницю вгору і шарах! шарах! —
із обох цівок, так що полум’я з них
сягнуло до півгруші, а дим огорнув
сторожку зо всіх боків, наче вона го-
ріла.
Вепр кинувся навтьоки. Однокрил
ще трохи й проїхався по ньому, тоді
зіскочив на землю і разом з Кузькою
пішов до сторожки.
— Молодці, хлопці! — похвалив їх
Данило.— Бачте: хоч і слабенькі, та
сміливенькі, та вдвох, а воно вже й
гурт! — і погладив обох.
А в лісі тріщало галуззя під рати-
цями втікача, чвакало багно на боло-
ті, все далі й далі, і незабаром стало
зовсім тихо.
Однокрил поліз у кубло й одра-
зу ж заснув. А Кузька ще довго чхав
од порохового диму, у вухах йому
дзвеніло від пострілів, і весь він
тремтів од недавнього страху та вто-
ми. Тоді вклубився гарненько в сіні
і так заснув, солодко похропуючи.
ГРИГ1Р тютюнник
Жовтень
156
ЦІКАВА ЗУСТРІЧ
ЯК ОЖИВАЮТЬ МАЛЮНКИ
Мультфільми люблять дивитися, мабуть,
всі, але понад усе, звичайно, діти. Захоплено
стежите ви за пригодами улюблених героїв,
намагаєтеся попередити їх про небезпеку,
полегшено зітхаєте, коли все закінчується
добре. Ви знаєте, що на екрані стрибають,
бігають, метушаться не справжні, а нама-
льовані зайці, ведмедики й ляльки. Але як
же так виходить, що вони оживають?
Виявляється, що цими секретами люди
оволоділи давно. Якось древньоєгипетський
цар, фараон, наказав намалювати художни-
ку воїна, який умів би вітатися. Довго
міркував художник, як йому бути, і нарешті
придумав. На одній із стін піраміди він
намалював воїнів, які стояли один за од-
ним. В першого з них лише трішечки була
піднята рука, у другого трохи вище, а ос-
танній простягав руку догори.
Коли фараон проїжджав повз піраміду,
то крізь високі колеса своєї колісниці бачив
не багатьох, а лише одного воїна, і йому
здавалося, що той піднімає руку в знак при-
вітання. За цим принципом, через багато
років, і був створений мультиплікат.
Двадцять чотири рази на секунду міня-
ється малюнок на екрані, і завдяки цьому
ми бачимо рух. Тепер давайте-но підрахує-
мо, скільки картинок повинен намалювати
художник для того, щоб у нього вийшов
коротенький мультиплікат на десять хви-
лин. Виходить величезна цифра — чотирна-
дцять тисяч чотириста малюнків. Але на-
справді їх роблять набагато більше.
Як добре було б, якби художник міг змах-
нути чарівною паличкою і сказати: «Раз,
два, три — лялько, оживи!» Але чарівної
палички в нього немає, а замість неї —
пензлі та олівці.
Одній людині не під силу намалювати
цілий мультфільм, тому у головного худож-
ника-постановника багато помічників. Спер-
шу мультиплікатор на вощеному папері-
кальці малює всі рухи мультяшки. Буде ге-
рой скакати чи лазити, залежить саме від
нього. Згадайте, як це робив древньоєгипет-
ський майстер.
Далі другий художник обводить малюнки
й перемальовує їх на прозорі аркуші — це-
лулоїд. Третій художник розфарбовує їх,
заливає фарбою там, де це потрібно за ма-
люнком. Фарба у нього також спеціальна.
Вона так і зветься — мультиплікаційна.
Ну от, герої вигадані, намальовані, роз-
фарбовані. Тепер можна знімати їх на кіно-
плівку? Ні, поки ще рано. Адже зайці чи
мишенята бігають не на порожньому міс-
ці — чистому білому аркуші паперу. Вони
гуляють по місту або в лісі неодмінно на
якомусь тлі. Його також малюють, але не на
прозорих целулоїдних аркушах, а на картоні.
Ось тепер можна вже складати пронуме-
ровані малюнки, накладати їх на тло й зні-
мати на кіноплівку по черзі. Знімає на кіно-
плівку оператор.
Над мультиплікатом працюють не лише
художники. Перш ніж з’являться на світ
мультяшки, перш ніж будуть збудовані для
них іграшкові будиночки, намальовані яскра
ві декорації, треба, щоб прийшов казкар
і придумав казку. В кіно такий казкар на-
зивається сценаристом. Саме він вигадує всі
пригоди, записує їх на папері, приносить на
кіностудію і віддає режисеру.
Що ж робить режисер? Він не пише ка-
зок, як сценарист, не малює картинок, як
художник, і навіть не знімає камерою, як
оператор, але якраз він в мультиплікагі
найголовніший. Він придумує, як з казки
зробити фільм, як потрібно все намалювати
і розказати про це глядачам. Без нього про-
сто нічого б не вийшло.
Але ось режисер відповів, що і як треба
робити, оператор все відзняв. Отже, тепер
фільм можна везти до кінотеатру й демон-
струвати? Ні, чогось тут іще не вистачає.
Чого ж? Звичайно, звуків і музики.
Композитор написав музику для майбут
нього фільму, актори оживлять своїми голо-
сами мультгероїв і тільки тоді по-справж
ньому почнуться пригоди.
Десять хвилин ви дивитиметеся мультиплі-
кат, який люди найрізноманітніших професій
.знімали цілий рік, і якщо фільм вам сподо
бався, значить, він вийшов хороший.
ВІКТОР КАЛАІПНИКОВ
Иіовтень
/Л7
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
Якось Едісон дав завдання спів-
робітникові обчислити об’єм колби
електричної лампочки. Через декіль-
ка годин він застав його за складни-
ми математичними обчисленнями.
— Що ви робите? — поцікавився
він.
— Обчислюю об’єм лампи, містер
Едісон,— відповів вельми вчений по-
мічник.
Едісон, не сказавши й слова, взяв
порожню колбу лампи, наповнив її
водою і вилив у мензурку — посуди-
ну з позначками.
Так по-різному можна підходити
до розв’язання будь-якої справи.
ВІРНІ ПОМІЧНИКИ
Щоб швидко й дешево перевірити надій-
ність трьох мільйонів телеграфних стовпів,
міністерство поштового зв’язку Швейцарії
вдалося до цікавого експерименту.
Роботу виконували тридцять собак-вівча-
рок, які мають винятковий нюх. Обнюхуючи
стовпи, вони можуть безпомилково визначи-
ти стан будь-якої деревини.
Жовтень
158
* СТОРІНКА-ВЕСЕАИНКА *
«Ілля Муромець нічого не робив,
тільки бився з Солов'єм-розбійни-
ком».
«На столі стояв глечик з молоком
і бутербродами».
«Спортсмени бігли, відштовхую-
чись задніми ногами».
НА УРОЦІ ЗООЛОГІЇ
Вчителька: — Діти, чим нам допо-
магають птахи?
Учень: — Птахи нам допомагають
дзьобати комах.
Який автомобіль везе буряки
на цукрокомбінат, а який —
на ферму?
З ШКІЛЬНИХ ТВОРІВ
«Південна частина Гренландії по-
крита ескімосами».
Жовтен ь
II 12 13 14 15 16 17
І« 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 ЗО
7 листопада — 68-ма річниця Великого
Жовтня.
Листопад
Пн Вт Ср Чіп Пт €б Нд
1 2 З
4 5 6 7 8 9 10
Музей В. І. Леніна •
Ми бачим місто Петроград
В жовтневий славний час.
В цю ніч на бій за владу Рад
Повстав робочий клас.
Біжить матрос, біжить солдат —
Ось тягнуть кулемет.
А на стіні висить плакат:
«За владу Рад — вперед!»
З червоним прапором полки
Ішли в ту славну ніч.
Поперед всіх — більшовики,
Що їх послав Ілліч.
Так в жовтні впав
державний лад
Буржуїв і дворян,
Так народилась влада Рад
Робочих і селян.
Нелегко це було здобуть
І побороть панів,
Та Ленін бачив світлу путь
І нею людство вів.
І правдою своїх ідей
Учитель, більшовик,—
Усіх працюючих людей
Він об’єднав навік.
Яка нам рідна кожна річ,
Збережена під склом,—
Та річ, яку тримав Ілліч,
В руці зігрів теплом!
Дарунок земляків своїх,
Бійців червоних дар —
Шинель, шолом. Прийняв він їх
Як перший комісар.
Перо. Його він в руку брав,
Писав оцим пером.
На цей годинник поглядав,
Йдучи у Раднарком.
Ось крісло, де сидів Ілліч,
І лампа на столі.
Із нею, мабуть, кожну ніч
Він працював в Кремлі.
І тут із друзями не раз
В них бесіди ішли...
Весь кабінет, як був в той час,
В музей перенесли.
І раптом бачим ми ряди
Знайомих нам дітей.
Це юні ленінці сюди
На збір прийшли в музей.
Під прапор Леніна вони
Врочисто всі встають,
І клятву Леніну вони
Піднесено дають:
«Клянемось так на світі жить,
Як вождь великий жив.
Країні рідній так служить,
Як Ленін їй служив.
Клянемось в нашому житті
Невпинно до мети
Вперед по ленінськім путі
За партією йти!»
СЕРГІЙ МИХАЛКОВ
Листопад
162
КРОКИ
Шурхоче каштанове листя,
Асфальт під ногами гуде.
На свято
Під марші врочисті
Мій Київ робочий іде.
Він сяє шибками,
Він кличе
На площу багряну свою.
І Києва мужнє обличчя
Я в людях його пізнаю.
Від стін цегляних «Арсеналу».
«Ленкузні» широких воріт
Крокують
Батьки із синами,
І кроки
Відлунює світ.
ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС
Л истопад
163
СВЯТО В АУЛІ
Свято Жовтневе. Потік кумача.
Став наш аул причепуреним,
світлим.
Листя пожовкле високих чинар
Падало в річку, занесене вітром.
Шелест знамен. Партизан ордени.
Коні на скачках — неначе у казці.
Жарти, і бубон, і видзвін зурни,
Ніжні дівчата і вихором — танці.
Раптом — неначе до бою сигнал —
Змовкли всі люди аулу гірського.
То зазвучав «Інтернаціонал»:
Діти співали із хору шкільного.
Звідав усе я в своєму житті,
Скільки всього я забув і забуду,
Тільки той спів, що крилато злетів,
В серці своїм пронесу я повсюди.
А піонери, що разом із ними
Дружно співали в нашім аулі,—
Скільки із них не вернулось з війни,
В битві упали від вражої кулі!
Всі ми в той трудний, нерадісний
день,
В час, коли горе нам горло стискало,
Вірили твердо в братерство людей,
В гордий порив «Інтернаціоналу».
Скільки в житті усього я спізнав,
Та не забув я ні в грому, ні в гулі
День, як співав «Інтернаціонал»
Там, біля школи, в осіннім аулі.
КАЙСИН КУЛІЄВ,
лауреат Державної премії СРСР
СЛІД
Оповідання
Якась пташина вдарила в шибку,
а баба Ганна аж стрепенулася. Чи
не привиділося, бува? Але пташина
вдарилася вдруге, і тут бабі сяйнула
думка: напевно, звістка буде, атож.
Баба Ганна підійшла до вікна,
глянула надвір. А й справді: де й
узялися коло похилої хвірточки не-
знайомі дітлахи. Про щось між со-
бою перемовляються, на вікна бабині
позирають, либонь, зайти хочуть.
Баба Ганна заквапилася до две-
рей, переповнена внутрішнім неспо-
коєм.
Дітлахи вже зайшли на подвір’я,
нерішуче зупинилися перед ганком.
— Добридень, бабусю! — майже
водночас, на п’ять голосів, привіта-
лися вони до неї.
— Доброго вам здоров’я, дітки
мої, доброго, любі,— вклонилася ста-
ренька.— Які ж ви всі чепурні та
гарні! Звісточку мені якусь принес-
ли? Чи просто перевідати?
— Ми, бабуся,— мовило смагляве й
карооке дівчатко,— четвертокласни-
ки. Хочемо над вами шефство взяти.
— А ще,— жваво докинув кирпа-
тенький білочубик, — ми — червоні
слідопити.
Бабуся запросила дітей до хати:
— Чого ж це ми? Заходьте, діточ-
ки, в хату, раз так. Гостями будете.
У хаті баба Ганна посадила дітей
на лаві, заклопоталася:
— Чим же вас, дорогеньких моїх,
пригощати?
Листопад
164
— Ми ж, бабо, недавно обідали,—
сказав Антось-білочубик.
Та баба Ганна відчинила шафку,
дістала банку з вишневим варенням,
запросила піонерів ближче до столу.
— Аякже, аякже, — примовляла
вона тихо, лагідно.— Ви ж у мене
такі гості...
Вона ще в сіни сходила і внесла
глечик молока. З печі вийняла ско-
вороду з рум’яними млинцями. А ді-
ти роздивлялися бабину хату. Лад
ладком! Чистенько, затишно. Чепур-
ні завісочки на вікнах, ліжко -
охайно заслане, з горою подушок на
блакитному ліжнику. На стіні в тем-
них рамах портрети двох чоловіків
у рушниках: дядько з вусами й зов-
сім ще юнак, безвусий і ясноокий.
Обоє мов дві краплі води. Авжеж,
батько й син. Це вони не поверну-
лися додому з війни.
— Ой, дівчата, слід! — скрикнула
враз і тут же затулила рота долонею
дівчинка з лляними кісками, тонень-
ка, як очеретинка.
— Ти чого, Тосю? Який слід?—не
зрозуміла тих слів Маринка.
— Наснилося тобі, чи що? — спи-
тав і Антось, але вже й сам побачив
на підлозі, на жовтій фарбі слід чи
то від чобота, чи то від черевика —
хіба розбереш? То, мабуть, бабуся
фарбувала та й наступила ненав-
мисне.
Доки вони смакували густим, як
мед, варенням з млинцями, запива-
ючи холодним молоком, баба Ганна
Листопад
165
сиділа край столу, ніжно дирилася
на дітвору, на їхні червоні галстуки.
Потім журно подивилася на стіну,
на портрети в рамах. Підвели очі
й діти.
— На Никифора, чоловіка мого,—
мовила баба Ганна стиха,— похорон-
ку прислали, а синок Андрійко —
той пропав безвісти. А мені не ві-
риться. Ні. Он у Якимівни, сусідки
моєї, на сина Марка й похоронка
була, а він, Марко, після війни до-
дому прийшов.
Баба Ганна важко зітхнула. Зі-
тхнула котрась із дівчат. Антось мо-
вив авторитетно:
— Ми, бабусю, знайдемо вашого
Андрія.
— Та що ти, синку? — з надією
подивилася на нього старенька й за-
хитала головою.— Ой, ні! Де вже
теперечки?..
— Ми ж червоні слідопити,—
якось особливо промовив Антось.—
Ми вже постараємося.— І, глянувши
додолу, спитав: — Бабо Ганно, а ви
самі підлогу фарбуєте?
— Авжеж, синку,— поспіхом від-
повіла старенька.— А хто б же? Са-
ма. Уже й звикла. З тих часів...
— А ви, бабо,— знову сказав Ан-
тось,— ви онде... ви, мабуть, насту-
пили на фарбоване й забулися. Слід
ондечки...
Баба Ганна повернула голову,
придивилася, куди показував Ан-
тось, посміхнулася гірко.
— Ой дітоньки ви мої дорогень-
кі! Слідочку тому вже сорок і один
рік. Адже то слід мого синочка. Ан-
дрієчка мого. Ось я вам розкажу...
Діти принишкли, слухають бабу
Г анну.
Перед самісінькою війною пере-
бралася її родина із старої розвалю-
хи в оцю, тоді ще нову хату. Пожити
в ній так і не довелося, бо почалася
війна. Спершу забрали Никифора,
господаря, тоді, під саму осінь, сина
Андрія. А напередодні вони затіяли
фарбувати підлогу. До половини ді-
йшли, а тут... Вбігає Андрій у хату:
। «Мамо, я йду на війну!..»
—- Благословила я його, а вже як
виплакалась, знову фарбувати захо-
дилася. Та й бачу: слідок його, Анд-
рієчків, зостався. Я знову плакати,
а мені наче хто каже: «Не чіпай
його, сліду оцього, не зафарбовуй, бо
слід у хату, а не з хати. Повернеть-
ся. Нехай хоч поранений-скалічений,
а повернеться».
Баба Ганна зітхнула глибоко-гли-
боко і докінчила сумно:
— Отак, дітоньки мої, все мені
мріється, все сниться: заходить до
хати Андрійко... Заходить... Коли
вже однією ногою він тут, то неод-
мінно й другою стане.
Діти поглядали то на бабу Ганну,
то на її зморшкуваті щоки, по яких
котилися одна за однією сльози, то
на двері. їм усе здавалося: от-от
розчиняться двері навстіж і пока-
жеться зовсім юний Андрій. Зайде,
зупиниться коло порога, зніме з го-
лови запилюжену пілотку з ясно-
червоною зіркою, низько-низенько
вклониться й винувато мовить:
— Ось і я. Добрий день, мамо!
Пробачте мені, що я так довго йшов
до вас...
І КОСТЯНТИН ДОМАРОВ
Листопад
166
СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
ШКІЛЬНИЙ дзвоник,
ЯКИЙ ВМИКАЄТЬСЯ САМ...
Над входом до 5-ї чернівецької школи
висить годинник. Не простий, а електрон-
ний. Палають на чорному тлі червоні лам-
почки, складаючись у великі цифри,— і ко-
жен може прочитати, який зараз точний час.
Школярі вже так звикли до цього годин-
ника, що навіть не всі пам’ятають, що ви-
готовив його саме Володя. Врешті-решт, по-
думаєш — електронний годинник! Таких за-
раз хоч греблю гати у кожному місті. Тож
нічого дивного, якщо хлопчик виготовив ще
один...
Але це не зовсім так, бо годинник уні-
кальний. По-перше, він працюватиме, якщо
навіть світло в школі вимкнути. Інші, за-
водські годинники в такому випадку зупи-
няються, а цей — іде. А по-друге, це не про-
сто годинник, а ще й автомат програмованих
сигналів. По-простому кажучи, звичайний
шкільний дзвоник. Тільки в багатьох шко-
лах вмикають дзвоник чергові, а цей вми-
кається сам. Кнопка натискається лише
один раз — на перший урок. А всі інші дзво-
ники самі розпишуться за спеціальним роз-
кладом. Без помилки покличе дзвоник і на
малу перерву, і на велику, і на кожний
УРОК.
Розробив, сконструював і виготовив цей
прилад сам Володя.
А почалося все з того, що хлопчик розі-
брав таткову електробритву. Було йому тоді
п’ять років, і тато, звісно, жахнувся, поба-
чивши, що залишилося від його бритви. Та,
на превеликий подив, не встиг тато й ре-
мінця витягти, як хлопчик зібрав її знову.
І не просто зібрав, а так, що бритвою можна
було ще й голитися.
Довелося татові купити Володі електро-
конструктор, щоб той за телевізор чи холо-
дильник не взявся. А за кілька днів син
уже демонстрував власноручно виготовлений
детекторний радіоприймач... Одне слово,
днями й ночами міг Володя щось розбирати,
конструювати, паяти. З цього почалося його
захоплення. Скільки різних електронних
іграшок він виготовив — і не злічити. Ось
ця, наприклад. Називається: «Кодова елек-
тронна схема». Тобто електронний замок.
Коли його демонстрували на виставці робіт
юних техніків області, ніхто з відвідувачів
. не міг відкрити цей замок. Володя навіть
сам показував, як набрати код — а повто
рити за ним нікому не вдалося. Ось яка на-
дійність цього замка!
Або ще одна «іграшка». Якось хлопчик
сів і підрахував, скільки електроенергії вдо-
ма витрачається марно. Вийшла мама з кух-
ні, наприклад, а світло вимкнути забула.
Або — всі сидять, чай п’ють, а в іншій кім-
наті телевізор працює — навіщо?.. Отоді й
розробив хлопчик схему автоматичного ке-
рування електричною системою квартири.
Тепер світло вдома у нього ніхто не вмикає.
Заходить людина в квартиру — а в коридорі
лампочка сама спалахує. Перейшли з кори-
дори до кімнати — в коридорі світло гасне,
а в кімнаті вмикається. І все самостійно,
без втручання людини. Повна, так би мови-
ти, автоматизація. До того ж система може
підрахувати, скільки людей зайшло в кім-
нату і скільки з неї вийшло — щоб не зали-
шити когось у темряві. Гасне світло тільки
тоді, коли в кімнаті вже немає нікого.
Відтоді, як Володя змонтував цю «іграшку»
у себе вдома, батьки мало не вдвоє менше
платити за світло стали. І думає Володя за-
раз про те, яка ж буде економія електро-
енергії, якщо цю схему по всій країні за-
провадити!..
Листопад
167
СПІВЕЦЬ КРАСИ Й ДУХОВНОСТІ
Погляньте на цього могутнього старця.
Красивого, мудрого, із владним поглядом ка-
рих очей. Таким бачив себе один з титанів
епохи італійського Відродження Тіціан Ве-
челліо. Таким знали його сучасники. Таким
постає він через століття у своїх картинах
і перед нами.
Тіціан Вечелліо, венеціанський художник,
жив у 1485/90 1 —1576 роках. Протягом май-
же півсторіччя він був главою венеціан-
ської школи живопису. За своє довге життя
художник створив багато чудових картин.
Серед них безліч портретів. Молодший су-
часник Тіціана, живописець, архітектор, ав-
тор першої в світі історії мистецтва, Джор-
джо Базарі згадував, що могутні володарі
Європи давали митцю безліч замовлень, щи-
ро вшановували його, запрошували до своїх
королівських дворів, писали листи, в яких
зверталися до Тіціана з великою повагою:
1 Точна дата народження митця невідома.
«Дорогий друг...» А ще зазначав Базарі, що
не було такого славетного чоловіка, волода-
ря або знатної дами, що їх би не зобразив
Тіціан.
В портретах художник уславлював силу,
красу і високу духовність людини, її розум
і талант. Серед них — «Юнак з рукавич-
кою», «Портрет Іполіто Рімінальді», «Порт-
рет Федеріко Гонзаго»... Ці парадні, вели-
чаві, повні внутрішнього благородства кар-
тини наочно відбивають уявлення філософів
та мислителів Відродження про освічену
й вільну особистість.
Тіціана Вечелліо по праву вважають од-
ним з найвидатніших колористів світового
живопису. Інакше кажучи, художник вірту-
озно володів кольором. Він думав і бачив
барвами, вони в його творах ясні, соковиті,
насичені сонцесяйною силою. І форму бу-
дував майже виключно кольором, а не лі-
нією, малюнком, як більшість художників.
Фарбу ж наносив не лише пензлем, а й на-
віть втирав її пальцями.
В своїх творах митець звертався до най-
різноманітніших жанрів: тематичної карти-
ни, портретів, пейзажів...
У той час велику роль в житті людини
відігравала релігія. Тому в живописі зде-
більшого відображалися релігійні й міфоло-
гічні сюжети, а не життя, яким воно було.
Тіціан належав до таких майстрів, що у каз-
кових сценах втілювали правду життя, своє-
рідність людських характерів і стосунків, як,
наприклад, в картині «Динарій кесаря».
А твори на тему давньогрецької міфології
він називав «поезіями» («Венера з люстер-
ком», «Даная», «Вакх і Аріадна») — такі во-
ни поетичні і піднесені.
Висока майстерність та зміст творів Ті-
ціана Вечелліо по духу своєму були орга-
нічним втіленням поглядів та переконань
передових людей свого часу. «...Тіціан, при-
красивши своїми чудесними картинами Ве-
нецію, мало того, цілу Італію та інші краї-
ни, заслуговує любов і пошану митців»,—
писав про великого художника Джорджо
Базарі.
ОЛЕСЯ АВРАМЕНКО
Листопад
168
Тіціан Вечелліо. Портрет дожа.
БАБУСИНІ ЧОБОТИ
Оповідання
Кілька жінок та дідів ще топталися по
хаті. Бабуся лежала на лаві. Горіла свічка.
Пахло оливою та воском. Петрусь виглядав
з печі. А коли стало моторошно — заховався.
Ще раз визирнув з-за комина тоді, коли
остання жінка вийшла за двері. Ні людей,
ні бабусі вже не було. Синій дим попід вік-
нами. Під піччю обізвався цвіркун. Надворі
темніло. Петрусь вкрився рядном з головою
й заснув. Прокинувся вранці. Тихо.
— Бабусю! — гукнув за звичкою.
Ніхто не відповів. Бабуся щоранку ходи-
ла по воду. Йому здавалося, що вона от-от
увійде з повним відром води й скаже: «Спи,
Петрусю, спи. Ще рано. Та й у хаті не
встигла натопити».
Петрусь довго дивився на двері. Бабуся
не входила. Тоді хлопчик перевів погляд на
портрет батька. Батько суворо хмурив брови
з-під шапки з п’ятикутною зіркою.
Дядько Гаврило кілька разів казав: «Зні-
ми, бо як німці побачать, то...» Але бабуся
так і не зняла.
Пригадує хлопець, як батько йшов на
війну. Взяв його на руки і сказав: «Вели-
кий рости, чемний, слухай маму й бабусю.
Жди мене, я повернусь. Зрозумів?»
Петрусь ствердно кивнув головою.
Бабуся і мати плакали, а Петрусеві було
байдуже. Батько говорить, що повернеться,
то чого ж плакати? Батько завжди говорив
правду.
Зайшов кульгавий дядько Гаврило. «Так
що? Йдеш?» — «Іду»,— відповів батько. «Ну
і дурень»,— буркнув дядько Гаврило.
«Моє місце на фронті»,— різко відповів
батько.
Потім пішла на війну й мама. Вона мед-
сестра. Людей лікує.
Петрусь лежав на печі і мріяв про фронт.
Коли підросте, то розшукає батька і разом
з ним битиме фашистів. От коли б тільки
дали йому рушницю.
Бабуся часто розповідала Петрусю про
батька та маму, про війну, про битви між
нашою армією і фашистськими полчищами.
Якось прийшли вони з бабусею від дядь-
ка Гаврила. Бабуся лягла в ліжко й почала
стогнати. Не захотіла навіть їсти білого пи-
ріжка, що дала дядина Пріська. Нічого не
хотіла відповідати Петрусеві, лежала неру-
хомо.
Минали дні, а вона так і не видужала.
Петрусь подавав їй воду, сидів біля неї.
Бабуся гладила хлопця по русявій голівці
і плакала.
А потім прийшли в хату люди. Пахло
воском і оливою. У сінях стругали дошки,
пиляли, забивали цвяхи.
Поклали бабусю в домовину і понесли з
хати.
...Хлопчик зліз з печі. Долівка холодна.
А за шибками завиває хурделиця. У хаті
порожньо, холодно. Хлопчик відчинив мис-
ник. Порожньо. Знову забрався на піч.
Вкрився рядном. Хлопцеві чомусь стало
страшно. А коли надворі почало темніти,
вирішив піти до дядька Гаврила. Колись
вони ходили з бабусею в гості. Дядина Прі-
ська частувала ковбасою і смачними пиріж-
ками. І хліб у дядька чистий, без жолудів
і без полови.
Петрусь натрапив під полом на бабусині
чоботи. Подивився на них та й здивувався.
Як же це так? Бабуся пішла по воду, а чо-
боти залишилися? Мабуть, забула взути.
А надворі ж зима. Холодно. А може, бабуся
вернеться за чобітками?
Петрусь вирішив залишити чоботи. Нехай
бабуся взується.
Хлопчик знайшов батькові кожушані ру-
кавиці. Натягнув їх на ноги, підв’язав. Одяг
стару куфайку, батькову шапку.
Ледве відчинив двері.
— Ого, скільки снігу! — аж вигукнув.
Ступив кілька кроків і провалився у сніг
по пояс. Вигрібався руками. Знову шурхнув
по пояс. Ось і вулиця. То тут, то там за-
Листопад
1.70
блимали підсліпуваті вікна хаток. Десь да-
леко загавкав собака.
Петрусь пішов ліворуч. Там у кінці села
живе дядько Гаврило. Коли б швидше ді-
йти. У дядька тепло. Дядина Пріська по-
частує пиріжками, ковбасою і чистим хлі-
бом. А там, може, бабуся повернеться. Бо
забула ж чоботи. Вона знає, де Петрусь.
Пішов до дядька в гості. А годі вже він ба-
бусю нізащо не пустить з хати. Сам буде
носити воду.
Ось і дядькова хата! Зрадів хлопець.
Високий дощаний паркан. Нові ворота.
Біля воріт два дуби. І сніг хтось відкидав
з дороги.
Петрусь довго вовтузився біля хвіртки.
Нарешті відчинив. Вікна високо. У хаті сві-
титься. Петрусь обізвався:
— Дядьку, відчиніть!
У хаті гомін, співи.
— Дядьку, це я, Петрусь. Прийшов у
гості.
Не чути.
— Дядьку...
Хлопець потягся рукою до вікна. Високо.
Не дістане. Та й солома заважає. Хата доб-
ре втеплена.
Петрусь підійшов до дверей.
— Дядьку Гаврило... Це я, Петрусь.
Ніхто не виходив.
Хлопчик довго стукав. Стомився. Змерз.
Сів на поріг перепочити. Вгорнувся в ку-
файку. Тепло, приємно... Ось і бабуся при-
йшла. А Петрусь з печі: «Я так і знав, що
ви прийдете. Чоботи ж під полом! Я був
У дядька. Дядина Пріська частувала чистим
хлібом. А на печі, бабусю, вже тепло... Я не
пущу вас, бабусю, нікуди не пущу... І мама
теж повернеться, он я бачу її у вікно. Вона
йде до хати... Я погукаю, бабусю, погукаю...
Мамо, мамочко... Йди сюди, йди, йди, йди...
Ми ось тут у хаті удвох з бабусею. Мамо,
мамочко... Йди додому... Де ж це ти була,
мамо? Казали ж, що ти на війні, а ти вдо-
ма! Я так і знав, так і думав, що ти повер-
нешся».
Хтось загримав кулаком у вікно, аж шиб-
ка дзенькнула.
— Відчиніть! Дитина замерзла!!!
Тіло пекло, немов вогнем. Вдихав непри-
ємний гострий запах.
— Тріть ноги... Людоньки! Босий...
— Як тобі не соромно, Гавриле,— дзвенів
жіночий голос.— Не забрав хлопця і не ска-
зав нікому.
— Якщо вже я староста, то, гадаєш, му-
шу збирати жебраків по всьому селі?
— Ти ж один родич в нього... Ще баба
лежала на лаві, а ти забрав і скриню, і дро-
ва, і останній мішок картоплі.
— Я забрав не задаром. Он скільки го-
дував їх! І сюди приходили. Давав їсти...
Далі Петрусь нічого не чув... Він почав
провалюватися у якусь нескінченну чорну
безодню. Провалювався довго, не знати
скільки, і з тієї безодні здалеку раз у раз
долинали чиїсь голоси: «Горить дитина...
Диви, жар який... Третій день до тями не
приходить... Хтозна чи й виживе...»
Щось гупало над головою — наче хтось
у важезних чоботях ходив по горищу...
Потім запанувала німа холодна тиша.
І враз хлопця огорнула тепла м’яка хви-
ля, і він почув:
— Петрику!.. Синку!.,
Петрусь розплющив очі.
Над ним схилився високий чоловік у шап-
ці з зіркою і з автоматом на плечі.
— Тату! Татоньку!..— закричав Петрусь
і не почув власного голосу.
— Синку!.. Отямився... Живий...— при-
гортав його до грудей тато.
— А... а дядько Гаврило де? — роззир-
нувся Петрусь по незвично порожній, з го-
лими стінами дядьковій хаті.
— З німцями втік... запроданець...— скре-
готнув тато зубами.— Ну нічого... далеко не
втече...
Петрусь хвильку помовчав, тоді звів на
тата очі:
— А бабуся?.. Чи повернулася за чобіть-
ми?.. Я їй у хаті лишив... під полом...
Тато нічого не відповів, тільки ще дужче
пригорнув сина до грудей...
МИКОЛА ПРЯДКО
Листопад
171
ПЕР-ПРОСТАК
(Шведська дитяча пісенька)
В неділю встав наш Пер-простак.
Палєрі-лєрі-ле!
На торг подався Пер-простак.
Палєрі-лєрі-лє!
Корову збув він там за так.
Палері-лері-ле!
Купив він скрипку за п’ятак.
Палєрі-лері-ле!
Тепер на ній він виграє:
« П алєрі-лєрі-лє!»
Листопад
172
ДОЩИК
(Англійська дитяча пісенька)
Дощику, лий на травицю!
Дощику, лий на клена!
Лий на дзвінку черепицю,
Лиш не на мене!
ОКРАЙЧИК МІСЯЦЯ
(Французька дитяча пісенька)
МИШКА МУСІ
(Шотландська дитяча пісенька)
Жила собі на світі Мус —
Манюня мишка Мусі,
І жив на світі Круглий Сир,
І котик Пусі-Вусі.
Сказала мишка:
— Пане Сир,
Зайдіть до мишки Мусі.
Я б і сама до вас зайшла.
Якби не Пусі-Вусі.
БЕЗ ТРУДА НЕМА ПЛОДА
(Німецька дитяча пісенька)
Знають мами,
Знають тата,
Знають це всі діти:
На безногому ослоні —
Мудра річ сидіти.
І від голки мало толку,
Як згубила вухо голка.
Так і руки без труда
Не надбають нам плода.
Ослику, ослику,
Поспішай!
їдемо, їдемо
В дивокрай.
А що із мандрівочки
Привезем?
Дві скибочки сонечка
Та окрайчик місяця —
От і все.
Листопад
173
Чому?
Не скажу — і не просіть! —
Чом усі
Тигри гарчать: «гарррі»,
Ворони кричать: «каррр!»,
Коні харчать: «харрр!»,
Двері риплять: «раррр!»
Не скажу — і не просіть! —
Чом усі
їжаки сопуть: «фррр!»,
Літаки ревуть: «дррр!»,
Трактори гудуть: «тррр!»,
Катери пливуть: «шррр!».
І не взнати вам, повірте,
нізащо,
що
тигри гарчать,
ворони кричать,
коні харчать,
двері риплять,
щоб
навчити хлоп’ят,
щоб
навчити дівчат
«РРР!» нелегке
вимовлять.
ПЕТРО ВИСОЦЬКИЙ
Листопад
174
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *
НАЙУЛЮБЛЕНІШИЙ ПРЕДМЕТ
— Який твій найулюбленіший пред-
мет? — запитав дідусь у онука.
— Телевізор! — відповів онук.
А ДЕ Ж ЮРКО!
На уроці малювання вчителька за-
питала в Петька:
— Що це таке зображено на твоє-
му малюнку?
— Пустун Юрко, який впав з де-
рева.
— Дерево-то я бачу, а де ж Юр-
ко?
— Він вдарився і побіг додому.
Зібрав та записав
БОРИС СЛЮСАР
СКАКАЛКА
Я — Наталка,
ти — Оленка.
Я — велика,
ти — маленька.
Як захочу,
тільки скочу —
навіть хату
перескочу.
Я по колу
стриб та стриб! —
на одній нозі,
як гриб.
Ще й на другій —
стрибу! стрибу! —
вже мені
немає стриму.
Все скачу,
скачу,
скачу,—
цілий світ
в очах.
кручу.
ВОЛОДИМИР ЛУЧУК
Листопад
175
Грудень
II н Вт Ср Чт ііігі Сб Ну
І
2 3 4 5 6 7 8
9 10 II 12 ІЗ 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
ЗО ЗІ
25 грудня — встановлення
Радянської влади на Україні.
ЗО грудня — утворення Союзу
Радянських Соціалістичних
12 711-4
* * *
Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна... шкода волі!
Діти нудяться в хатині.
Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? —
Все вони питають.—
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти...
Десь зима та не скінчиться!» —
Нарікають діти.
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє,—
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Грудень
178
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ — СПРАВИ ДЕРЖАВНІ
«ВСІМ! ВСІМ! ВСІМ!
ВСІМ МАЛЯТАМ-ЖОВТЕНЯТАМ!
Сьогодні у «Країні сонячних зайчиків»
ви зустрінетесь з «Мальвінкою»,
побуваєте в «Світі казок», побачите
«Дива без див», дізнаєтеся, «Що? Де?
Коли?» відбувалося, відбувається
й відбуватиметься в майбутньому,
ВСІ! ВСІ! ВСІ! ПОСПІШАЙТЕ
ДО «КРАЇНИ СОНЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ».
РАДА ДРУЗІВ ЖОВТЕНЯТ»
Це яскраве оголошення привернуло не
тільки мою увагу. Ніхто не міг пройти повз
нього спокійно — всі зупинялись, читали,
посміхалися. Але найчастіше біля нього спи-
нялися малята — учні молодших класів. Ди-
вилась я на них і думала: «Ну, чим не зай-
чики? Справжні зайчики-стрибайчики...»
І ще думала: «Цікаво, що ж то за країна
така, куди цих стрибайчиків запрошують
сьогодні?»
Аж ось до мене підійшла знайома дівчин-
ка — Мілана, привіталась. Звичайно, перше,
про що я її спитала,— це про країну, яка
так мене зацікавила.
В дівчинки аж очі зайнялися.
— «Країна сонячних зайчиків»? О, це в
нас клуб такий, жовтенятський. Цікавий!
І давай мені розповідати. І про конкурси,
і про вікторини, і про різні розваги. Почув-
ши нашу розмову, до нас підійшли Мілани-
ні подруги — і кожна згадувала щось своє,
цікаве, незвичайне.
Отже, є у школі № 171 міста Києва клуб
з веселою назвою «Країна сонячних зайчи-
ків». Існує він давненько — перші його від-
відувачі вже закінчили школу, а колишня
старша піонерська вожата вже кілька років
викладає у школі, та ще й позашкільну та
позакласну роботу із школярами проводить.
Вона — перший порадник, друг, наставник
старших піонервожатих школи.
До чого ж цікавий цей клуб! Тут кожен
з малят може займатися тим, що йому най-
більше до вподоби. Любиш спорт — іди в
секцію «Богатирі», подобається тобі руко-
ділля — відвідуй секцію «Мальвінка». До-
питливих, цікавих ждуть секції «Що? Де?
Коли?» та «Дива без див», а веселих, співу-
чих — «Співай, грай, веселися!»
Дуже люблять жовтенята свій клуб, свою
веселу потішну «Країну сонячних зайчи-
ків», кожну секцію залюбки відвідують. Та
коли їх запрошують у «Світ казки», де
драмгуртківці показують свої вистави, всі
стрімголов мчать туди — в актовий зал. Ну
й цікаво ж там буває! До новорічних свяг.
наприклад, спеціально для першокласників
гуртківці підготували таємничу й захоплю-
ючу виставу. Називалась вона «Новорічна
казка». Які пристрасті розгорілися в залі!
Як палко бажали малята допомогти добрим
героям — Діду Морозу, Снігуроньці, піоне-
ру Петрику — знайти ключі від новорічної
ялинки. Так хотілося їм швидше повернути
дітям Новорічне свято, яке надумали вкра-
сти злі чародії. Закінчилась «Новорічна каз-
ка» спільним карнавалом — призи за костю-
ми одержали і актори, і шанувальники...
От як багато цікавого почула я від старшо
класників про «Країну сонячних зайчиків».
— А хто ж усім цим займається? — спи-
тала я.— Це ж таки не просто — двічі на
тиждень підготувати заняття кількох секцій.
— Над клубом шефствують старшоклас-
ники,— відповіли мені.— Але якщо чесно,
то охочіше беруться до діла піонери.
На початку цього навчального року вони
взяли зобов’язання взяти участь у роботі
клубу «Країна сонячних зайчиків». І слово
своє тримають. Вони навіть іще одну секцію
започаткували. В ній жовтенята знайомлять-
ся з життям та діяльністю Володимира Іл-
ліча Леніна.
Заняття проходять дуже цікаво. Спочат-
ку діти слухають живий голос Леніна, по-
тім музику, яку він любив, а вже після цьо-
го починається розмова про життя Ілліча.
Розмова невимушена, довірча. Така не за-
будеться ніколи.
Отак небуденно, з вигадкою працює піо-
нерська дружина і комсомольці 171-ї київ-
ської школи. Охоче й щедро діляться стар-
ші з малюками своїм дозвіллям. Вчиться
малеча на їхньому прикладі, як треба дру-
жити, турбуватися про менших, слабших.
Грудень
179
ПУТІВКА ДО ВОЛГОГРАДА
Оповідання
За тиждень до канікул Лідія Іва-
нівна повідомила, що нашому класу,
як правофланговому, виділено путів-
ки до Волгограда. ІЦо тоді в класі
зчинилося! А найдужче галасував
Петько, ще й підстрибував.
Лідія Іванівна затулила вуха, а
тоді руками замахала:
— Припиніть. Ти ж, Петре, не ду-
же-то радій, бо виділено лише шіст-
надцять путівок, і поїдуть найкращі
учні — активісти.
— От тобі й на,— розчаровано мо-
вив Петько й сів за парту. Стихли
й інші учні, прикидаючи, напевно,
чи мають якусь надію поїхати до
Волгограда.
— Отож і подумайте, хто поїде на
екскурсію, а завтра на зборах затвер-
димо склад групи,— усміхнулася Лі-
дія Іванівна й залишила клас.
Першим, як не дивно, захвилю-
вався Петько:
— Буде все ж таки неправильно,
якщо мене не візьмуть. Ти, Володю,
як голова ради загону, скажи Лідії
Іванівні, що мене треба включити до
списку задля виховного моменту.
Після цієї поїздки я, може, найкра-
щим з-поміж вас стану!
— Жартівник знайшовся! — обу-
рилася Валя.— Це ж не до лісу тобі
прогулянка, а поїздка до Волгогра-
да — святині всього радянського на-
роду! Ех, ти!
— Книжок, Валентино, не чита-
єш! — вів Петько своєї.— Відстаю-
чих треба заохочувати, до рівня пе-
редових підтягувати. Ось візьміть
мене з собою, тоді й побачите, як я
вчитимусь!
Я мало не задихнувся: Петько обі-
цяє виправитися! Й отак одразу! Та
всі ми з ним панькаємося ще з пер-
шого класу: Оля й Валя з мов його
підтягують, а я — з математики...
Інакше б у другорічники потрапив.
А скільки зборів проведено, де
Петька пробирали то за бешкети, то
за пропуски уроків, то знову ж таки
за те, що вчитися не хоче.
Тепер ось, виходить, однієї поїзд-
ки досить, щоб він став «ідеальним»?
Оце-то так!
Слово взяв Володя.
— Клас у нас справді непоганий.
Більшість учнів добре вчиться, і всі
корисні справи, за які нас нагоро-
джено, спільно робилися. До Волго-
града поїде лише шістнадцять, най-
кращих. Давайте прикинемо, кого
пошлемо, щоб завтра перед Лі-
дією Іванівною ніхто руками не роз
водив.
— А може, краще так зробити,
щоб ніхто не поїхав? — раптово втру-
тилася в розмову товстенька Віра,
яка більше трійки ніколи не одержу-
вала.— Чи це не наш девіз: «Один за
всіх, всі за одного»?
— Не вийде так, Віронько,— під-
вівся з-за парти тишко Гриць.— То-
бі то що,— ледачому і в будень свя-
то, як каже мій батько, а активістів
класу треба преміювати. Візьмімо
Володю. Вчиться відмінно, голова ра-
ди загону, спортсмен. Товариш хо-
роший... Чого б йому не поїхати до
Волгограда? Або Іра. Добре вчиться,
спортсменка. На останніх змаган-
нях,— згадайте, тоді, як ми перемог-
ли,— хто команду виручив? Вона.
Хоч і ногу підвернула, а з дистанції
не зійшла. Тепер про тебе, Петре...
Та Петько і слухати не захотів. За
портфеля — й ходу, ще й дверима
хряснув, аж шибки задзеленчали.
Отакий він у всьому!
Грудень
180
Ми без нього визначили, хто по-
їде до Волгограда. Звичайно ж, кра-
щих учнів у класі більше шістнад-
цяти, але ті, хто не увійшов до спис-
ку, духом не занепали — мовляв, зго-
дом ще будуть путівки.
З школи вийшов я пізненько. Тіль-
ки-но дістався до тролейбусної зу-
пинки, глянув — Петько стоїть. Ме-
не чекає, чи що? Таки мене, бо одра-
зу ж заходився клянчити:
— Вітю, а може б, ти про мене
слово замовив? Як друг, га?
— Знов за рибу гроші! — розгні-
вався я.— Хіба ти не чув, що туди
активісти їдуть?!
— Не думай, що мені так уже
кортить на ту екскурсію. Виросту,
сам куди схочу подамся.— І Петька
чомусь потягнуло на відвертість.—
Знаєш, Вітю, батьки хочуть відпра-
вити мене на канікули в село. Щоб
бабуся трохи підучила з математи-
ки. Вона вчителькою була до пенсії.
Не вірять, бачиш, у твої здібності.
Кажуть, поганенько щось ти мене
підтягуєш. А от бабуся, мовляв, за
мене візьметься. Тільки коли ж я
відпочиватиму? — У Петьковому го-
лосі забриніли сльози.
— Не так ти, Петре, втомився, щоб
скиглити, — відрубав я і попро-
щався...
Увесь вечір я думав про Петька.
Навіть коли ми з татом розгадували
кросворд. Так якось було його шко-
да. Тато помітив, що я стривожений,
і поцікавився:
— Еге, щось трапилось?
І я розповів йому всю історію з пу-
тівками.
— Чи правильно це буде, що одні
поїдуть, а інші залишаться? —запи-
тав я тата.
Він замислився.
— Ти знаєш, напевно, що я час од
часу приношу додому преміальні
гроші,— почав він.
— Знаю, — підтвердив я. — Тоді
мама купляє нам позачерговий торт.
Тато усміхнувся:
— А звідки ті гроші беруться,
знаєш?
Я тільки плечима здвигнув.
— На нашому заводі,— вів далі
тато,— працює багато трудових ко-
лективів. Усі вони укладають між со-
бою договори на соціалістичне зма-
гання, звичайно, кожен колектив
прагне вийти переможцем. У колек-
тивах — менші підрозділи, які та-
Грудень
181
кож між собою змагаються. Виборює
першість і кожен робітник чи служ-
бовець. Навіщо таке змагання?
Та щоб кращого було видніше,
щоб кожний показав, який він, коли
йдеться про спільну справу. І ось
переможцем визначили нашу брига-
ду. Вручають нам перехідний черво-
ний вимпел, яким ми дуже пишає-
мося, а також грошову премію. Як
ти гадаєш, ми ділимо її порівну? За-
раз так воно і є, а от раніше... Ще
навіть два роки тому ми й мріяти
про це не могли, бо працювали з на-
ми два ледарі-прогульники. Ось їх
ми й позбавляли премії. Бувало, що
через них і ми не вправлялися зі
своєю роботою. Довго з ними моро-
чились. Вмовляли, щоб бригаду не
підводили, і соромили, що за них
працювати доводиться, про совість
робітничу нагадували... І що? Один
з них тепер гарний робітник, а от
другого після чергового прогулу ми
попросили піти з бригади.
— Яке ж це має відношення до
поїздки у Волгоград, до Петька?
Пряме. Адже навчання — най-
перший обов’язок учня, його робота.
«Хто не працює, той не їсть» — це
гасло народилося разом з Радян-
ською владою, але й досі не втратило
сили. Тільки тоді йшлося справді
про шматок хліба, а зараз в це гасло
вкладається набагато більше. Прига-
дуєш, торік наш бригадир їздив до
Індії? Безплатно, бо завком нагоро-
див його путівкою. І всі ми раділи
з того: заслужив наш Іван Петро-
вич цю путівку чесною, самовід-
даною працею! Ти збагнув, до чого я
веду?
...Так, я збагнув, добре збагнув,
що скажу Петькові вранці.
АНАТОЛІЙ ДАВИДОВ
ЯК ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
НОВИЙ РІК ВИРЯДЖАЛИ
Грудень
182
Ступив Новий рік на Землю, а йо-
го дванадцятеро братів хлібом-сіллю
зустрічають.
— Знаю вас, — каже, — ви — два-
надцять братів, дванадцять місяців.
Який у вас клопіт?
— А ти вислухай,— одказують.—
Колись люди міряли час од літа до
літа, од зими до зими. Ще й понині
кажуть не «скільки років», а «скіль-
ки літ, скільки зим». Вони й гадки
не мали ні про місяці, ні про роки,
ні про осені, ні про весни. Знали
тільки тепло й холод. А почали ско-
тарством займатися, землю орати —
по-іншому до всього придивлятися
стали. Пішов сік у беріз під корою —
то вже білокорий березень настав.
З’явилися квіточки — квітень. Трава
на випасах зазеленіла — пора трав-
ня прийшла, комашня-черва з’яви-
лася — червень на порі, липа зацві-
ла — липень на дворі...
Всі місяці ручкалися з Новим ро-
ком, а липень докинув:
— Або ще й кивнем мене назива-
ють,— всміхається, а сам гарний,
стрункий, з липовим цвітом і бджо-
лами на капелюсі. Далі несподівано
заіржав і нараз конем став. Головою
киває, гривою, хвостом метляє. Коні
цієї пори неспокійні — гедзів одга-
няють. Кресонув копитом — і знову
на легіня перекинувся.
— А ви — серпень?..— мовив Но-
вий рік.— Женця по брилю й серпу
знати.
— То так,—осміхнувся серпень,—
Тільки я тепер на комбайні жнивую.
Нас неважко пізнати: за кожного
його вбрання й зріст говорять. Осін-
ні — в багряних плащах, зимові —
сиві; грудень — землю студить, кри
жані мости будує, січень — з батіж-
ком, а лютий місяць — норовом кру-
тий...
— Може, через те й лютий, що від
горшка два вершки,— понуро обі-
звався найменший з-поміж братів.
Познайомилися вони, далі мову
ведуть.
Все як є розказують.
— Ділити рік на місяці люди тіль-
ки тоді почали, як стали коло землі
ходити, орати, сіяти. Що ж їх спо-
нукало ще точніше лік часу вести?
А от що. Скажімо, зібрали урожай.
А як його так розподілити, щоб до
наступного урожаю вистачило? Коли
орати? Коли сіяти? Стали люди до
всього пильно придивлятися: коли
птахи відлітають, коли вертаються,
коли хмари дощ носять... Багато вір-
них прикмет спостерегли. Зрештою,
у пригоді їм став Місяць. По ньому
й сякий-такий календар злагодили.
Міняється Місяць: то росте він, то
Грудень
183
старіє. А як дванадцять разів Місяць
дідом і молодиком побуває, то всі
пори року пройдуть, знов рік на ко-
ло своє стає. Відтоді й ми, двана-
дцять місяців, дванадцять братів, по
черзі правимо, від Місяця й самі мі-
сяцями називаємось.
Та місячний календар виявився
неточним. Він кінчався на одина-
дцять днів раніше за земний рік.
«Будемо міряти час по Сонцю»,—
сказали люди. Сонячний календар
виявився куди точнішим. Лік неточ-
ностям у ньому пішов уже не на дні,
а на години. Але з роками вони на-
копичувалися, перетворювалися на
добу, доба — на тиждень, тиждень —
на місяць... Чому ж так? Та тому,
що рік — це повний оберт Землі на-
вколо Сонця. А доба — оберт Землі
навколо самої себе. Так от, рік на
Землі складається з 365 діб і «хво-
стика» — 5 годин, 48 хвилин і 46 се-
кунд. Куди ж той «хвостик» діти?
Адже ні до дня, ні до ночі його не
доточиш. Як бути? І так, і сяк муд-
рували, аж поки домовились раз на
чотири роки до найменшого брата,
до лютого, додавати день складений
з отих «хвостиків». Так виник висо-
косний рік...
Все, здавалося б, добре у тому ка-
лендарі. Та от біда: місяці в ньому
нерівні, числа місяців щороку пере-
стрибують з одного дня тижня на
інший, робочих днів то меншає в ро-
ці, то більшає.
Як бути?
Давно вже вчені люди пропонують
навести в календарі раз і назавжди
порядок: щось зробити з отим одним,
а у високосні роки — двома «зайви-
ми» днями. Звідки ж вони беруться?
А ось звідки. Рік — це п’ятдесят два
тижні по сім днів та ще один день:
52X7+1=365 діб. Через цей один,
а у високосні роки два дні (дру-
гий — той, що набігає із щорічних
«хвостиків») і кривиться середа 'на
п’ятницю, і бігають дні по тижнях,
і котиться календар, наче криве ко-
лесо... Чи не можна, бува, щось при-
думати, аби всі брати порівну пра-
вили, аби найменший наш не обра-
жався? Ну, забалакалися ми. Пора
тобі й в дорогу, заждалися вже тебе
дорослі і малі.
З тим поскидали шапки, вклони-
лися гостеві дванадцять місяців
і провели Новий рік у дорогу.
ТАРАС КІНЬКО
/ 'рудень
184
НАРОД П РИМІЧАЄ
ЗИМА
Сніг на дворі — зерно в коморі.
Багато снігу — багато хліба.
Осінь підганяє — зима не жде.
В зимові холоди всякий молодий.
Грудень снігами тішить, але вухо морозом
рве.
Багато інею взимку — на врожай.
Яскраво світять зорі — на мороз.
Шумить ліс — чекай відлиги.
Блискавка зимою — буде буря.
Пухнатий іній — на хорошу погоду.
З ДОБРИМ РАНКОМ!
Донечко, з добрим ранком!
Глянь за вікно, маленька.
Котик на нашім ганку
З чорного став біленьким,
Сніг йому в очі диха,
Котик кумедно чмиха.
Вуха сховавши в іній,
Диба трамвайчик синій.
З неба летять троянди —
Щічки дітей квітчають.
Мама прасує банти,
Поки співає чайник.
Тато вмиває доню.
Доня сміється: «Тату!
Треба купити поні —
В саночки запрягати».
Сонце прийшло до ганку,
Котику в очі диха...
Донечко, з добрим ранком!
Донечко, з першим снігом!
ІРИНА ЖИЛЕНКО
Грудень
185
От і настав Новий рік! А з ним
і зимові канікули. Попереду — лиж-
ні походи, кіно, театри... І, звичайно,
шкільний новорічний карнавал. Як
хочеться, щоб пройшов він весело,
цікаво. Тільки ж, як відомо, само со-
бою ніщо не робиться, отже кожному
з вас доведеться потрудитися, щоб
цікаво оформити шкільний зал, при-
думати для карнавалу якесь особли-
ве вбрання.
Найпростіше зробити маски, тіль-
ки не звичайні які закривають лич-
ка, а маски-шапочки.
Погляньте на цей малюнок. Прав-
да ж, гарненьке зайченя? Спробуйте
зробити собі таку маску. Це зовсім
просто.
До смужки білого хутра або ткани-
ни пришийте довгі вушка — от вам
і зайченя. Приблизно так можна по-
шити маску котика, лисички, песи-
ка тощо.
Поміркуйте — може, вам спаде на
думку щось іще.
А ось перед вами жабеня. Кумед-
не, правда? Очі витрішкуваті, «ро-
тик» усміхнений, аж самому смія-
тись хочеться. Робиться ця маска
так.
Два однакових півкола з очима,
вирізані із зеленого паперу, склейте
між собою, пришийте резиночку —
і маска готова.
Шапочку-маску пташки також
зробити неважко, і тут можна фанта-
зувати скільки завгодно. Хочете бу-
ти лелекою, синичкою або снігурем—
Грудень
186
будь ласка! Змінюйте лише форму
дзьоба, колір паперу та одяг.
А може, хтось мріє перетворитися
на казкову Жар-птицю? Одягніть
найяскравіше, найошатніше із своїх
суконь, з паперу, який пасував би
до неї по кольору, зробіть шапочку
і прикрасьте її блискітками, «дощи-
ком», бісером — що в кого є.
До речі, щоб інші маски також
були виразнішими, треба потурбува-
тися і про відповідне вбрання. Зай-
ченяті, наприклад, краще одягнути
білий светрик або кофтинку, жабе-
ня дуже прикрасить зелене плаття,
сарафан або гольфик. Можна надіти
й зелені колготки. Лисичці й котику
можна зробити хвости.
Тепер поміркуємо над оформлен-
ням залу. Звичайно на Новий рік
його прикрашають сніжинками та
купленими в магазині гірляндами.
Давайте додамо до цього ще надувні
гумові кульки. «До чого тут куль-
ки?» — можливо, здивується хтось
із вас. Не поспішайте! Погляньте на
малюнки. Бачите, кульки ці не про-
сті, вони казкові. Як вам подобаєть-
ся цей пінгвін? А це ж хто? Вгада-
ли — це дівчинка з блакитним волос-
сям. Мальвіна.
Бачите — для людини вигадливої
немає нічого неможливого. Трохи ко-
льорового паперу, серпантину, «до-
щику», конфетті і, звичайно, фанта-
зії — і ваш шкільний зал перетво-
риться на казковий палац.
ОЛЕНА МАКАРЕНКО
Грудень
187
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
МІЦНИЙ ГОРІШОК
Місцеві власті Беллоус-Фолса
(СІЛА) вирішили висадити в повіт-
ря старий міст, оскільки він, на їхню
думку, міг розвалитися в будь-яку
хвилину. Тим, кому хотілося бути
присутнім при цьому видовищі, за-
пропонували квитки — гроші мали
відшкодувати частину витрат, пов’я-
заних з будівництвом нового мосту.
І ось — перший вибух! Міст лише
здригнувся. Другий... Так само без
наслідків. Після третього вибуху
розчаровані глядачі почали вимага-
ти, щоб їм повернули гроші.
ЗОЛОТИЙ дощ
Поблизу болгарського міста Рудо-
зем під час сильної грози блискавка
влучила в старезний дуб. Дерево
розлетілося на друзки, й на землю
полився... золотий дощ. Виявляється,
в дуплі було сховано глиняний по-
суд, наповнений турецькими золоти-
ми монетами XVII ст. Місцеві жи-
телі зібрали «золоті краплини» й пе-
редали їх у державну казну.
Грудень
188
* СТОРІНКА-ВЕСЕЛИНКА *•
Грудень
189
ЗМІСТ
Компанієць Л. Іллічеве ім’я . . . 4 Курбатов К. Безстрашні герої, або чи є лю-
Рубан В. Оповідання про В. І. Леніна . 5 ди, які нічого не бояться? . 53
Мащенко І. Гімн . • 6 Авраменко 0. Майстер портрета . 54
Гімн Союзу Радянських Соціалістичних Рес- Гальперін Ф. Перший крок в космос . 56
публік 7 Урок мужності . . 57
Працювати по-стахановськи 7 Кирій І. Свята книга 58
Канівець В. Сестра Оля. Уривок з повісті 8 Чередниченко Д. Колискова для зайчика, що
Шевченко М. «Відступати нікуди — позаду народився в люстерку ... 62
Москва!» Цитадель на Неві . ... . 11 Народ примічає 62
Стоянова Г. Вулиця не любить несподіванок 12 Сторінка-веселинка ... 63
Кава В. Я і мій телевізор . . 13 Сосюра В. Першотравень 66
Демченко Г. По сніжку 14 Драченко І. Автограф на рейхстазі , , 67
М'ястківський А. Зайчик місяця надгриз 15 Урок мужності . . . 68
Бойко Г. Булка з маслом 15 Галстук 69
Кононов 0. Народження армії. Переклад з Воронько П. Два брати-солдати 70
російської Л. Буцень 18 Саїн Д. Добридень, Києве! Переклад з ка-
Фрунзе М. Хитрі сліди. Переклад з росій- захської С. Тельнюка 70
ської Т. Качалової 19 Карпенко М. «Мороз. Засніжило. Зима...» 71
Саталкіна Е. Білий потяг 20 Бойко Г. Солдатський обеліск . 71
Усенко Б. Десь співають снігурі . 20 Пархоменко О. Все — для дітей . 72 1
Урок мужності і < 22 Карасьова В. По долинах і по горах 73
Чистяков В. «Спасибі вам, діти!» . 23 Кава В. Людині потрібна казка . 76
Ладижець В. Рукавички 24 Ярмиш Ю. Крокодил, який гірко плакав . 77
Брати Грімм. Бременські музиканти. Пере- Сторінка-веселинка . ... . 79
клад з німецької С. Сакидона .... 25 Кондрашенко Л. Піонерська застава . 82
Мащенко 1. Подорож у країну Телевізію . 28 Чубач Г. Я беру своє відерце 83
Пасько С. Хоробрий зайчисько ЗО Райніс Я. Танець. Переклад з латиської
Стельмах М. Йде зима . 31 Т. Коломієць 83
Пархоменко О. Березню, мій березню 34 Символи Батьківщини . 84
Урок мужності . ... 35 Як святі сметану їли. Українська народна
Шевченко Т. «Не називаю її раєм...» 36 казка 86
Фролова М. Щасливий день 37 Уткін В. Морений дуб ..... 89
Забіла В. Йде весна 38 Коломієць Т. Г рядка ..... 90
Авраменко 0. Талант любити дітей 40 Творити власний світ . 90
Місто майбутнього — яке воно? 42 Коломієць Т. Ручай. Вітрисько. Липень . 91
Струтинський В. Зимі кінець . . 43 Чичканов П. Маленький камеріре .... 92
Чалий Б. Ручай 44 Костецький А. Проста арифметика 93
Народ примічає . 45 Чому так говорять? .... 94
Чому так говорять ... 45 Народ примічає . . . . . 94
Цікавинки звідусіль 46 Сторінка-веселинка . . . 95
Невигадані історії 46 Коротич В. Прапор . 98
Бенза Я. Комар 47 Полякова Т. Шторм . , 99
Костецький А. Слово про матір. Уривок з Волошин В. Юні помічники ДАІ . 104
поеми 50 Володимирська Г. Як народилася книга . 105
Скомаровський В. Сонячні зернята . 52 Мовчан П. Польовик 106
190
Компанієць Л. Ковалівна . 106
Каткова Л. За казковим порогом 107
Вінграновський М. На добраніч . 109
Сторінка-веселинка ...................... 111
Малишко А. Зерно . 114
Росін В. Олень і його товариш 115
Тичина П. Гаї шумлять 116
Нковлєва В. Що означає слово «оптиміст»? 117
Кузовик В Партизанське джерело 118
Прокопенко І. Про берізчиних друзів та во
рогів . ... 120
Шморгун Є. Гарбуз 121
Качан А. Портальний кран 122
Заблоцький В. Горіх 122
Граубін Г Хмарка. Переклад з російської
О. Пархоменка . 123
Солдатенко І. Чому зебра смугаста? . 124
Василюк С. Помідор і огірок . 125
Майстренко Г. Урок 125
Цікавинки звідусіль . 126
Сенатович О Музична абетка 127
Рильський М. Вересень . 130
Бандурак В. Під Високими Татрами. Уривок
з повісті . 132
Яновська Л. Чи кликать рибку золоту? . 133
Сорока Л. Шефи газопроводу 134
Лещенко 3. З чого починаються відкриття 134
Приходько В. Степова сторожа 134
Брооський О. Новосілля 135
Вялі X. Ланковий . . . . 135
Жмурко Г. Золоті груші 138
Щоголів Я. Осінь 139
Орач О Небокрай 139
Народ примічає ...........................140
Франко 1 Ріпка Українська народна казка 141
Невигадані історії 142
Сторінка-веселинка . . , 143
Сосюра В. Комсомолець ... 146
Дмитрієв Ю. Наш герб. Переклад з росій-
ської Г. Колесника . 147
Сухомлинський В. Учитель і учні 148
Стоянова Г Господарі школи , 149
Уроки мужності.............................. 151
Чайковський Б. З синівською любов’ю . 152
Олійник. Б. Б’ють у крицю ковалі . , 152
Олійник Б. «Наче арки святкові.. » . , 153
Усач Г. Лісова сімейка 154
Тютюнник Г. Нічний злодій , 155
Калашников В. Як оживають малюнки 157
Невигадані історії . 158
Цікавинки звідусіль . 158
Сторінка-веселинка . 159
Михалков С. Музей В. І . Леніна. Уривок.
Переклад з російської Н. Забіли та М. При-
гари 162
Перебийніс П. Кроки . 163
КулієвК. Свято в аулі. Переклад з казахської 164
Домаров К. Слід 164
Шкільний дзвоник, який вмикається сам 167
Авраменко О. Співець краси й духовності 168
Прядко М. Бабусині чоботи 170
Пісеньки народів світу . 172
Висоцький П. Чому? , 174
Сторінка-веселинка 175
Українка Л. «Літо краснеє минуло...» 178
«Всім! Всім! Всім!» .... 179
Давидов А. Путівка до Волгограда 180
Кінько Т. Як дванадцять місяців Новий рік
виряджали 182
Народ примічає . 185
Жиленко І. З добрим ранком!..............185
З Новим роком! 187
Цікавинки звідусіль 188
Сторінка-веселинка 189
ВІДГАДКИ
Стор. 31 Кіт
Стор. 63 Розуму
В порожній
Доки стане сил
Стор. 79 Канікули
Стор. 111 Вовк
Коза
Ніч
Стор. 159 Перша — на цукрозавод.
Друга — на ферму.
Стор. 189 Школа
Напій
Кава
Хурделиця
Обкладинка і шмуцтитули
Світлани Давидівни Кім
Малюнки:
А. П. Василенка, І. А. Вишинського,
В. В. Голозубова, В. А. Євдокименка, В. М. Ігнатова,
Є. 0. Ільницького, І. Н. Козіної, 0. Є. Коркіщенко.
0. І. Кошеля, Є. Є. Котляра, Ю. Г. Куди,
Л. Ф. Кузнецової, 0. В. Лялюшко, 0. М. Міщенка,
А. М. Походенка, В. Є. Савадова, Н. І. Селіванової,
В. 0. Соломащенко, Л. Л. Харлампієва,
В. Г. Ширяєва.
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ
1985
НАСТОЛЬНАЯ КНИГА-КАЛЕНДАРЬ
(На украинском язьіке)
Для дошкольного и младшего
школьного возраста
Киев «Взсзлка»
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Н. Л. Забіля, В. І. Кава,
Т. П. Коломієпь. В. 3. Нестайко, Б. Й. Чайковський
Редактор Т. Г. Каналова. Художній редактор І. І. Литвин.
Технічний редактор Ф. Н. Резник. Коректори Л. В. Островська, С, В. Гордікж
Інформ. бланк № 2903
Здано на виробництво 21.04.84. Підписано до друку 26.09,84. Формат 84Х108/ів-
Папір офс. № 1. Гарнітура звичайна нова. Друк офсетний. Умови, друк, арк,
20,16+1 вклд. (1.68) =21,84. Умови, фарб.-відб. 90,51. Обл.-вид. арк.
17,42+Івклд. (1,38) =18.80. Тираж 100 000 пр. Зам. № 711-4.
Ціна 1 крб. 50 к.
Ордена Дружби народів видавництво «Веселка», 252050,
Київ 50. Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас».
290005, Львів-5, Зелена, 20.
І крб. 50 к.