/
Author: Качалова Т.Г.
Tags: українська література видавництво веселка народний календар дванадцять місяців свята для молодшого шкільного віку
Year: 1977
Text
иадз
ш
НАСТІЛЬНА
КНИГА-КАЛЕНДАР
Для дошкільного
та молодшого шкільного
віку
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
КИЇВ 1976
372
Д22
і
© Видавництво «Веселка», 1976,
70802—135
ДМ206(04)—76 9Ь76
НАМ УЖЕ ШІСТДЕСЯТ
Нам уже шістдесят, а здається, учора
Гримів незабутній великий той рік:
У світ ненависний стріляла «Аврора»,
І промінь прожектора небо розсік.
Од променя — промінь, од променя —
промінь •—
І падає чорна, обвуглена ніч.
Весна всю планету розбуджує громом,
І з світом трудящим говорить Ілліч.
Червоно знаменами квітнуть майдани,
І кров’ю червоною квітнуть сніги.
Нева ще скрипить шкарубкими льодами,
Земля тільки марить рясними садами,
Та видно вже людям широкі шляхи.
Та видно вже людям у ленінськім слові
І в промені тім, що весь світ перетяв,
Безмежжя ланів, і великі будови,
І наше сьогоднішнє вільне життя.
І так це давно, та здається, учора
Коваль, хлібороб йдуть світанку навстріч...
Відлунює й нині у серці «Аврора»,
Й сьогодні говорить з народом Ілліч.
5
2
Нелегко було тобі, новий наш світе,
Руїни і пустки, куди не ступи...
І першого трактора бачили діти,
Як вів комсомолець в широкі степи.
Бабуся лякалась:
— А що воно, сину,
Уранці над полем так лунко гуло?
— Приїхала поле орати машина! —
Втішало бабусю вечірнє село.
Од хати до хати розносились вісті:
— Він межі зорав, де росли чагарі...
— Як виросту, мамо, піду в
трактористи...—
Раділи за діток батьки й матері.
Колоссям важким колихалися гони,
Як дума народна, як пісні мотив...
Крізь маєво квітів і стягів червоних
З радянським народом Ілліч говорив.
З
— Пустіть мене, мамо, у небо літати...
— Невже тобі, сину, замало доріг?—
Задумався син:
— У сімнадцятім тато
За нашу Радянську державу поліг...
Приснився мені у будьонівці сірій,
Поглянув на ниви, промовив:
«Краса...»
Матусю, лелеки злітають у вирій,
Я ж хочу пілотом злетіть в небеса.
І вивчився хлопець, став дужим,
крилатим,
І гордо він злинув всім грозам навстріч,
І сином-героєм гордилася мати,
З портрета привітно всміхався Ілліч.
4
Але на священні радянські кордони
Пішли вороги — почалася війна.
І відступу горе, і спалена хата,
Розстріляна мати і зрубаний сад...
Але у бою не здолати солдата,
Коли комуністом назвався солдат!
І це вже давно, а неначе учора:
На нивах широких, над хвилями рік
У ворога знову стріляє «Аврора»,
І промінь прожектора небо розсік.
І никне фашист
Під радянським багнетом,
І воїни йдуть новим будням навстріч.
Квітчається цвітом травневим планета,
І з світом трудящим говорить Ілліч.
5
Міста і заводи зростають з руїни,
Стоїть, як твердиня,
Радянський Союз,
Росія цвіте,
Казахстан і Вкраїна,
І пісню про щастя співа Білорусь...
І зводяться нові будови гранітні,
Садами колишеться даль-далина,
І Юрій Гагарін
Злітає над світом,
І слава про нього усюди луна.
їдуть юні на ВАМ,
як солдати у наступ,
І сяють змагання ясні маяки,
І Партія -кличе народи до щастя,
1 правдою світить в далекі віки.
Шляхи пролягли через землю широку,
І сонце проміння ясне простеля,
І так, як тоді,
Вікопомного року,
Вслухається в ленінське слово земля.
Летіли роки — незагнуздані коні...
І от сорок першого гожа весна,
АНДРІЙ М’ЯСТКІВСЬКИЙ
Січень-ткач полотна білі
Тче, щоб землю одягти.
Стелить з пуху заметілі,
Щоб посіви зберегти.
Одягає шати срібні
Кожній липі і дубку,
Пританцьовуючи дрібно
Од морозу на льодку.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
1 СІЧНЯ —
НОВИЙ РІК.
21 СІЧНЯ —
ДЕНЬ
ПАМ’ЯТІ В. І. ЛЕНІНА.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА
ЧЕТВЕР
П'ЯТНИЦЯ
СУБОТА
НЕДІЛЯ 2
РУКАВИЧКИ
Вітер завиває в комині. Раз у раз шарпає
двері, кидає у вікна сухим снігом.
Катруся тулиться до холодної печі, ближ-
че підсовує каганець. Вічко за вічком на-
низує пряжу та все приміряє: чи гарні
будуть рукавички? Від її легенького поди-
ху хитається вогник, і довга тінь погойдує-
ться на стіні. Дівчинці здається: хтось не-
чутно стоїть у неї за спиною і то сховаєть-
ся, то раптом вигляне з-за плеча.
Страшнувато одній у хаті. Мати пішла
до комнезаму. Сказала, виходячи з дому:
Січень
9
«Побудь, дочко, сама, Я хутенько справ-
люсь, послухаю, що там люди балакати-
муть, та й назад. Хтось із повіту в село
приїхав. На санках, з вишитим прапором.
Про землю начебто говоритимуть, про до-
помогу одиноким солдатським жінкам. Мо-
же, й про нас з тобою щось скажуть». Мати
подала їй маленьке сито, де в них лежали
клубки пряжі. «Ось тобі нитки й шпиці.
Сиди й доплітай рукавички; воно буде кло-
пітніше, не так сумно». Потім одяглась і
побігла селом крізь бурю, обв’язавшись
зверху теплою хусткою.
Катя хукає на пальці, бо почали мерзну-
ти, і згадує, як вони прощалися минулої
зими з рідним татрм-кінногвардійцем. Він
приїхав у село на два дні, привіз їм паля-
ницю смачного солдатського хліба й повну
коробку сірників, мама так зраділа тим
сірникам — буде в хаті вогонь, не треба
бігати й позичати в людей по селі. А тато
сказав стурбовано: їхню кавалерійську ди-
візію перекидають на північ, ближче до
Петрограда; там білі офіцери разом з ні-
мецькими генералами щось недобре замиш-
ляють, коли б не новий похід на Пітер.
Попрощались вони за воротами, на вулиці;
татко притиснувся до Каті колючим лоскіт-
ливим лицем і сказав поспішливо: «Ну, по-
магай матусі, дочко! Знаю, ти в мене біль-
шовичкою ростеш». Поїхав тато. Довго кінь
його бив копитами сніг на санній дорозі...
Була від тата потім одна єдина звістка з
фронту, писав він про тяжкі бої під Пско-
вом, а далі ні чуток, ні звісток, нічого.
І стали маму називати в селі одиначкою
або солдатською жінкою.
«Де ж той Псков? — думає Катя.— Десь
за Москвою, кажуть. По дорозі до Леніна».
Уявляє собі Катя: от вона візьме вдяг-
неться тепло і вирушить в дорогу. Тільки
доплете рукавиці, щоб не холодно в руки
було. А в степах — кучугури снігу, замело
хутори і села, тільки димарі стирчать. Все
сховалось під глибокими заметами: ліси,
станції, розбиті й голодні міста. По всій
країні гуляє хуртовина. І в Москві ж, на-
певно, вулиці снігом засипало. Тато часто
говорив про Леніна: простий він, душевний,
найкраща людина для всіх бідняків на
світі.
«Це ж і в Леніна у хаті холодно»,— з
тривогою думає Катя.
Приміряє на себе рукавички. Теплі, хо-
роші виходять. А що, як зробити їх біль-
шими? Як на таткову руку, скажімо.
Бачить Катруся: не топлено в кімнаті,
морозом замурувало вікна, а Ленін схилив-
ся над картою, про щось тривожне замис-
лився. Мабуть, він думає про заводи, які
лежать в руїнах, думає про дітей-сиріт і
безпритульних, а після війни й розрухи
стільки блукає голодних по всій країні!
І, може, згадує Ленін Катрусину маму:
тяжко їй жити самій; без хліба, без коня-
чини, а тут ще нове лихо звалилося — ні
листів, ні звісток із фронту від господаря
дому.
«А може, — подумала раптом Катя й
схвильовано глянула на вогник,— а може,
це він, Ленін, послав гінця у їхнє село?
З повіту послав! На санях, з червоним пра-
пором. Мама казала: про землю говорити-
муть, про допомогу самотнім жінкам. Або ж
ні — сам Ленін, може, приїхав! В газетах
писали: він їздить! Він часто їздить на за-
води. 1 в одне село під Москвою прибув
якось з Надією Костянтинівною і на сходці
виступав. Катя й фото бачила: благеньке
пальтечко на Іллічу, простий селянський
картузик. А рукавиці? Ні, не бачила Катя
рукавиць у Леніна.
Вона спохватилася, підсунула ближче
каганчик. Замелькали ,шпиці в її руках, ве-
селіше завертівся клубок.
Сипало снігом у вікна. Хитався вогник
од хатнього вітру. А Каті ніби тепліше
стало. Пальці зігрілись; добре й затишно
їй на душі. Вічко за вічком нанизує вона
пряжу та все приміряє: чи гарні будуть ру-
кавички? І щасливо посміхається: теплі,
пухнасті виходять! І великі, як на татову
Руку.
Червоною ниткою вишиває Катя слова:
«Дорогому Іллічу».
ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
Січень
10 Наш піонерський збір
Любий друже! Сьогодні ми уро-
чисто відкриваємо наш перший піо-
нерський збір. Ми зустрічатимемося
щомісяця, і я вірю, що зустрічі ці
будуть цікавими для тебе.
Щойно розпочався новий, 1977
рік — рік особливий і знаменний.
Нашій з тобою Вітчизні минає шіст-
десят. І кожний новий збір так чи
інакше буде пов’язаний з цією ви-
значною датою. Ти побачиш, яких
успіхів досягла за ці роки наша
Вітчизна, як живе, працює й при-
множує її успіхи наш великий на-
род, як нарівні з дорослими дбають
про славу рідної країни юні ленін-
ці — твої ровесники.
Наші збори відбуватимуться в
музеях і на великих будовах, в піо-
нерських таборах і в школах... Ти
зустрінеш цікавих людей — тих са-
мих, що трудом своїм звеличують
Вітчизну, придбаєш собі нових хо-
роших друзів.
А зараз запрошуємо тебе на наш
перший піонерський збір до залів
музею Київського заводу «Арсенал».
КАЛЕНДАРНЕ
В МУЗЕЇ «АРСЕНАЛУ»
Будинок цей особ-
ливий. Будинок-історія. Будинок-па-
м’ятник. Пам’ятник стійкості арсе-
нальців — мужніх захисників рево-
люції.
Давайте підійдемо ближче. Торк-
немося долонями цих старих обпале-
них стін. Ось вони — незагойні рани
від куль і снарядів, що лишились на
вічну згадку про подвиг.
Вже більше двохсот років героїчно-
му «Арсеналу». І нинішнє покоління
свято береже пам’ять про подвиг сво-
їх дідів і батьків. В будинку, де від-
бувалися бої за владу Рад, нині
музей. Багато попрацювали молоді
арсенальці разом з ветеранами над
його створенням. Часточку своєї ду-
ші вклали вони в кожен експонат, в
кожен стенд.
Давайте ж пройдемося залами му-
зею й познайомимося з подіями, що
відбувалися в цих стінах 1917—1918
років.
Ось пожовклий аркуш газети
«Вестник». Він повідомляє про зброй-
не повстання в Києві 1 листопада
1917 року. Тоді арсенальці стояли на
смерть, і ніяка сила не змусила їх
відступити. Вони перемогли, але во-
рог не втрачав надії на відновлення
старого ладу. Буржуазним націона-
лістам вдалося захопити найважли-
віші життєві центри міста й оголосити
себе верховною владою на Україні.
Важкий іспит випав на долю захис-
ників «Арсеналу» в січні 1918 року.
Робітники збудували барикади й при-
готувалися до вирішального бою з
Центральною радою. І головним міс-
цем битви стала старовинна форте-
ця — той самий будинок, де нині
знаходиться музей.
З численних картин і репродукцій
дивляться на нас учасники тих січне-
вих подій. Ось він — нескорений «Ар-
Січень
сенал», маленький острівець Радян-
ської влади в Києві. Оточені з усіх
боків, голодні, без зброї, боєприпасів,
арсенальці вперто оборонялися. Ці-
ною величезних зусиль вдерлися на
завод петлюрівці. Жорстокою була
розправа.
Але за Дніпром уже гриміли гар-
мати. То поспішала на поміч повстан-
цям Червона Армія.
В музеї ми довідуємося й про те, як
піклувався про арсенальців В. І. Ле-
нін. Як постійно цікавився станови-
щем на заводі, допомагав добрим
словом, порадою. Це за його наказом
було подано матеріальну допомогу
сім’ям повсталих робітників заводу.
Є в музеї ще один цікавий доку-
мент. Це лист робітників-арсенальців
до Володимира Ілліча, де вони зано-
сять вождя до своїх списків почесним
токарем-металістом. Символічний
верстат В. І. Леніна й зараз стоїть
на заводі. А в той день, коли молодих
юнаків і дівчат посвячують в арсе-
нальці, через зал проносять червоний
прапор з написом «Завод «Арсенал»
ім. В. І. Леніна». Під прапором кро-
кують ветерани, які прийшли на за-
вод ще на початку XX століття, учас-
ники повстання 1917—1918 років. І ті,
кому випало щастя примножувати
славні традиції «Арсеналу», стають
на коліна. Вони цілують священний
прапор і дають клятву завжди бути
гідними високого звання арсенальця.
ОЛЕКСАНДР КРАСНОЩОКОВ
Січень
12 СВЯТО В ЛІСІ
Дід Мороз почав лашту-
ватися в дорогу. Вій поспішав до одного
дитячого садка на новорічний ранок. Звісно,
для дідових старечих ніг цуть неблизька.
Отож і вирушив Дід Мороз ще з ночі, щоб
вчасно прибути в гості до дітвори. А в лісі—
кучугури скрізь, замети...
На ту пору якраз місяць ясний на небо
виплив і в лісі зробилося видно, як удень.
Зрадів Дід Мороз—веселіше буде йому
лісовими стежками пробиратися. Вибрався
старий із хащів. Аж бачить — попереду на
узлісся семеро зайців вибігло.
— Гей, довговухі, ану біжіть-но сюди! —
погукав їх Дід Мороз.
Підбігли зайці. Вухами так і прядуть,
очима так і косять. Бояться, щоб у торбу
не піймав.
— Ну, як справи, куцохвості? — нагнув-
ся до них Дід Мороз.— Чого засумували?
Ану ж бо шукайте мерщій найгарнішу
ялинку — я вам зараз новорічну ніч влаш-
тую.
Зраділи зайці. Пострибали поміж дерев,
придивляючись, де найкраща ялинка росте.
Скоро наглянули на пагорбі струнке та
пишнозелене дерево. Погукали Діда Мо-
роза.
— Оце так красуня!—замилувався він.—
Отут ми й справимо наше свято.
І заходилися вони водити навколо ялин
ки таночок та притупувати. Весело стало,
гамірно...
Аж раптом сніг у них під ногами як за-
ворушиться, як затріщить гілля! Зайці —
врозтіч, а Дід Мороз аж присів від неспо-
діванки.
Коли це вилазить з-під снігу якась здо
ровенна волохата голова та як зареве на
увесь ліс:
— Ви що тут виробляєте? Спати не
даєте...
А то під ялинкою ведмежий барліг був,
і зайці своїми танцями розбуркали госпо-
даря. Тому-то й ревів так сердито кудла-
тий.
— А, це ти, Михайле Івановичу! — огов-
тався Дід Мороз.— Ти вже пробач, старий,
що ненароком потурбували. Я тут цим ку-
цохвостим новорічне свято улаштував.
— О, я теж люблю танцювати! —пожва
вішав ведмідь і став вилазити з барлога.
Виліз, миролюбно подивився на переляка-
них зайців і раптом, незграбно перебира-
ючи лапами, став танцювати.
І розпочалося таке веселе свято, що
на той гамір позбігались усі звірі, позлі
тались пташки. Ну й розваги та веселощі
пішли! Хтозна, скільки б вони веселилися,
коли б не сорока-білобока. Як застрекоче
вона, як закричить! Це вона помітила, що
хитрий лис у Діда Мороза торбу з пода-
рунками поцупив. Оглянувся старий довко-
ла — і руками об поли вдарив.
— Тримайте злодія! Держіть!..
А лиса вже й слід прохолов.
Сів Дід Мороз на пеньок та й зажурився.
Ну як же він тепер на новорічний ранок
піде? Де візьме подарунки для дітвори?
— Не побивайтеся, дідусю,— стали вті-
шати його звірі,— ми вас виручимо.
І позносили Дідові Морозу, хто що мав.
Білка — горішків, ведмідь — меду, їжа-
чок — яблук... А потім зробили санки, й
семеро зайців прудко помчали Діда Мороза
в гості до дітвори.
Порозходилися лісові звірі та пташки.
Тільки ведмідь ще трохи постояв. Він за-
думливо смоктав лапу і, мабуть, думав,
чи ж встигнуть зайці доставити Діда Мо-
роза на новорічний ранок вчасно. Затим
почвалав до барлога досипати зиму.
І довго ще мурмотів у своїй норі. Ма-
буть, згадував, яка гарна була та новоріч-
на ніч.
ВАЛЕНТИН БОГАЄВСЬКИЙ
Січень
13
ЧОТИРИ БАЖАННЯ
Митько накатався
на саночках з обледенілої гори і на
ковзанах по замерзлій річці, прибіг
додому розчервонілий, веселий і каже
батькові:
«Ой як весело взимку! Я хотів би,
щоб весь час зима була!»
«Запиши твоє бажання в мою ки-
шенькову книжку»,— сказав батько.
Митько записав.
Настала весна. Митько досхочу на-
бігався за барвистими метеликами по
зелених луках, прибіг до батька й
каже:
«Яке це диво — весна! Я бажав би,
щоб весь час весна була!»
Батько знову дістав книжку й зве-
лів Митькові записати своє бажання.
Прийшло літо. Митько з батьком
вирушили на сінокіс. Весь довгий
день розважався хлопчик: ловив ри-
бу, збирав ягоди, перекидався в дух-
мяному сіні.
Увечері сказав батькові:
«Сьогодні я повеселився досхочу!
Я бажав би, щоб літу кінця не було!»
І це Митькове бажання було записа-
не в ту саму книжку.
Надійшла осінь. В саду збирали
червонобокі яблука й жовті груші.
Митько був у захопленні й мовив
батькові:
«Осінь — найкраща пора року!» То-
ді батько дістав свою записну книж-
ку і показав хлопчикові, що він те ж
саме говорив і про весну, і про зиму,
і про літо.
КОСТЯНТИН УШИНСЬКИИ
ТРИ ЛИЖНІ
Хочеш — вір, а хочеш — ні,
Ми проклали три лижні
У глухий зимовий ліс —
В царство кленів і беріз.
Перша звивиста лижня
Другу й третю обганя.
То Левко для диких кіз
Сіна в’язочку повіз.
А по другій по лижні
Мчати випало мені.
Прихопив я для зайців
І капусти, й пагінців.
Третя — Грицева лижня,
Перші дві наздоганя
Серед глоду і ялиць...
Постривай, а де ж це Гриць?
— Ей! — гукнули ми.— Агов!
—...ов!— лиш відгомін пішов.
А тим часом спритний Гриць
Годував з руки синиць.
ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИЙ
Січень
14
РЕЛІКТОВІ РОСЛИНИ
Багато тисяч років
тому на Європу й Північну Америку
сунув з півночі величезний льодовик.
Повільно наповзали льодові гори на
квітучі поля й ліси, зрізали горби та
скелі, несли на собі мільйони тонн
піску, каміння, грунту. Від їх крижа-
ного дихання гинули рослини, втікали
тварини, летіли на південь птахи. По-
одинокими острівцями залишилися
зеленіти серед крижаної пустелі рос-
лини в місцях, що їх обминула кіло-
метрова товща льоду. У гірських уло-
говинах, на підвищеннях, біля само-
го краю льодовика пережили вони
зледеніння і згодом, коли льодовик
відступив, заселили землю, що звіль-
нилася від криги. Такі рослини бота-
ніки називають зараз реліктовими.
У перекладі на нашу мову «релікт»
означає залишок.
Шуміли колись у наших лісах роз-
ложисті крони секвой. Давно вже не-
має їх на нашій землі. А от у Калі-
форнії залишилися їхні нащадки.
Секвойї живуть дуже довго. Деякі ді-
йшли до нас ще з часів єгипетських
фараонів (тобто цим деревам вже
кілька тисяч років). Вони ще й досі
тягнуться вгору, виростаючи заввиш-
ки з телевізійну вежу.
На гігантських пнях секвойї буду-
ють ресторани й кафе. А одного разу
влаштували навіть танцювальний
майданчик.
У нас реліктові рослини зберегли-
ся на Далекому Сході, куди не до-
повз величезний льодовик. Коркове
та оксамитове дерева, славнозвісний
женьшень, лимонник, плоди якого
знімають утому,— усі вони залиши-
лися від лісів, що у більш теплі часи
росли на території нашої Батьків-
щини.
Реліктові рослини ростуть і на Ук-
раїні. Незабудка, пролісок сибір-
ський, липа широколиста, дуб... Рос-
ли вони ще за часів мамонтів та
шерстистих носорогів, печерних левів
та великоротих оленів. Ростуть вони
і в наш час — свідки минулих часів.
Може, в майбутньому, коли люди-
на навчиться керувати кліматом, в
наших лісах зашумлять величезні
секвойї, виросте корінь жень-шень.
Повернуться на свою прабатьківщину
й інші релікти. А поки що зеленіють
вони в оранжереях та ботанічних
садах.
Родичку гігантських секвой — ме-
тасеквойю — висадили нещодавно у
відкритий грунт в Ботанічному саду
Академії наук УРСР. Дуже давню
рослину гінкго — сучасницю величез-
них ящерів — можна побачити у пар-
ку «Олександрія» міста Білої Церкви.
Ну, а далекосхідний лимонник дедалі
частіше розводять у своїх садках
аматори-садоводи.
ВОЛОДИМИР УТКІН
Січень
15
ОСТЯЦЬКА ГОНКА ь
о
Було це багато століть то-
му на Далекій Півночі. Відважний мисливець
Тунк-покс помітив лося й кинувся навздогін. Ря-
туючись, звір метнувся у вибалок. Тунк-покс — за •
ним. Захопившись, не помітив пенька, припоро-
шеного сиігом, і зламав лижу. Що діяти? Справж-
ній мисливець не випустить здобич. І Тунк-покс
погнався за звіром на одній лижі. І наздогнав.
Цю легенду дуже люблять остяки, народність, що
живе иа Півночі. Остяцькі діти змагаються в гон-
ках иа одній лижі. Спробуйте й ви, діти.
На рівній місцевості відмірте дистанцію завдовжки
50 метрів. Станьте вздовж стартової лінії й
по команді починайте рухатися вперед. Ковзати
треба лише на одній лижі, відштовхуючись пали-
цями. Вільною ногою торкатися снігу забороняєть-
ся. Торкнувся — програв. Хто перший прийде до
фінішу?
О
О
С
Й
Загадки • Вікторини • Смішинки
Надворі — горою,
А в хаті — водою.
Сивий віл
Випив води повен діл.
Бігло два пси,
Позадирали носи.
Який океан найглибший?
Чи е у корабля ребра?
КМІТЛИВИЙ РИБАЛКА
Рибалка у вутлім човні
Поплив сміливо у море.
Аж раптом — біда:
В човні вже по вуха вода
І ще прибуває — ой, горе!
Але зміркував риболов:
Попорпавсь в кишені просторій,
Ножа нагострив,
Дірку в днищі зробив,
Та й випустив воду всю в море!
ДЖОН БЕННЕТТ
Січень
І
Осідла зав’югу лютий,
Як гривастого коня.
Візьме зброю, сріблом куту,
Всіх в путі переганя.
Поспішає він на свято
Через ниви і гаї
Славну Армію вітати
З днем народження її.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
23 ЛЮТОГО —
ДЕНЬ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ
ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОГО
ФЛОТУ.
ПОНЕДІЛОК 7 14 21
ВІВТОРОК 1 8 15 22
СЕРЕДА 2 9 16 23
ЧЕТВЕР 3 10 17 24
П'ЯТНИЦЯ 4 II 18 25
СУБОТА 5 12 19 26
НЕДІЛЯ 6 ІЗ 20 27
28
І
ЗІРКА РАД
а шапці солдата
полум’яніє червона зірка. Це ембле-
ма Радянської Армії, її переможний
знак.
Радянський солдат — захисник ми-
ру. Тому й сяє так яскраво славна
солдатська зірка. П’ять променів чер-
воної зірки осявають світлим полу-
м’ям Великої Жовтневої соціалістич-
ної революції п’ять материків землі,
вказують шлях усьому людству до
свободи й щасливого життя.
Ясне світло червоної зірки засяяло
на початку громадянської війни. Тоді
народи нашої країни взялися до
зброї, щоб утвердити Радянську
владу.
В квітні 1918 року газети писали,
що Радянською владою встановлено
нагрудний знак для червоноармійців.
Креслення знака нині затверджено.
Це зірка з золотими обідками, в цент-
рі червоного поля — золоте зображен-
ня плуга і молота.
7 травня 1918 року було видано на-
каз Народного комісаріату у воєнних
справах, який оголосив червону зірку
головним знаком радянських солдатів.
Вперше на шинелях і гімнастерках,
а згодом на шапках й кашкетах ра-
дянських солдатів червона зірка з’я-
вилася у військах Московського вій-
ськового округу.
Солдати перших червоних полків
були погано озброєні й погано обмун-
дировані. їм не вистачало патронів
і хліба. Але вони мужньо зносили
незгоди, сміливо йшли в бій за праве
діло й твердо вірили в перемогу.
В усіх битвах їм яскраво сяяла чер-
вона зірка. Захисникам Радянської
Вітчизни вона була дорожчою за
власне життя-
МИКОЛА ЧЕРНИКОВ
Лютий
ЛЮДИНА З ЛЕГЕНДИ
З Микитою Федоровичем Карацу-
пою я зустрівся, коли він приїздив у
гості до воїнів західного кордону. Не-
можливо забути його теплий погляд,
його рівний, спокійний голос, його
простоту й сердечність. І не скажеш,
що у цієї людини за плечима справж-
нє легендарне життя, його подвигами
на кордоні й сьогодні захоплюються
хлопчаки. Книжки про нього зачитую-
ться до дірок. І багато хто на питан-
ня: «Ким би ти хотів стати?» — від-
повідає коротко й чітко: «Карацу-
пою!»
Так, Микиту Федоровича Карацупу
можна назвати людиною з легенди.
Подумайте: 467 затриманих шпигунів
і диверсантів, 129 убитих у боях во-
рогів — такий його бойовий рахунок.
А в яких сутичках з ворожими лазут-
чиками він брав участь! Важких,
небезпечних... І виходив перемож-
цем.
Якось Карацугіа із своєю вівчаркою
Інгусом обходив дільницю. Ніч вида-
лася на рідкість темною. Мрячив дощ.
І раптом собака потяг у кущі й вивів
прикордонника на широке поле. На
землі — сліди. їх багато. Навколо все
затоптано, так що й не визначиш,
скільки ворогів перейшло кордон.
Інгус потягнув уперед. Почалося
переслідування. Карацупа був тоді
молодий, повний сил, і пробігти де-
сять-п’ятнадцять кілометрів не стано-
вило для нього труднощів. Погоня
тривала вже дві години. Вже й Інгус
притомився. Та зупинятися не можна.
Лютий
Карацупа визначив, що вороги йшли
до залізниці.
Порушників прикордонник наздо-
гнав у молодому дубняку. Дощ уже
вщух. Крізь хмари виглянув місяць.
Карацупа спустив з повідка Інгуса і,
піднявшись на горбок, вигукнув:
— Стій! Руки вгору!
І тут же, не давши опам’ятатись
бандитам:
— Загаїнов, заходь справа! Коз-
лов, Лаврентьєв — зліва. Решта —
ні з місця! Оточуйте, друзі! Інгус,
бери!..
Ватажок банди метнувся в кущі,
та Інгус одразу схопив його за ногу.
Бандит заволав від болю й підняв ру-
ки. Решта теж злякано зупинились.
Так і стояли вони — Карацупа з Ін-
гусом і дев’ять порушників.
— Вперед! — скомандував Карацу-
па.— Руки не опускати! Вбік — ні
кроку! Загаїнов, Козлов, стріляти без
попередження...
Один з бандитів усе ж хотів пірну-
ти в кущі, та Інгус кинувся на нього.
Другий намагався вихопити з-за па-
зухи наган—вівчарка скочила і мерт-
вою хваткою вчепилася в руку.
Уже біля застави Карацупа зустрів
прикордонників. І тільки тут поруш-
ники зрозуміли, що Карацупа їх пе-
рехитрив.
...Герой Радянського Союзу пол-
ковник Микита Федорович Карацупа
зараз у відставці, живе й працює в
Москві. Та серце, як і раніше, тяг-
неться до кордону. Він зустрічається
з молодими воїнами, виступає перед
піонерами. Йому пишуть ветерани-
прикордонники і школярі. Естафету
батька прийняв його син Анатолій
Микитович Карацупа, офіцер-прикор-
донник однієї з застав західного кор-
дону.
Служба триває!
ЄВГЕН ЛЮБЧЕНКО
Лютий
УЛЮБЛЕНИЙ
Коли ви були ще зовсім маленькими і
ходили у дитячий садок, вже тоді мама,
бабуся чи вихователька читали вам вірші
поета Платона Микитовича Воронька. При-
гадуєте, як починається казка «Чотири
вітри»?
Наша Оля по сніжку
Біта в білім кожушку.
І не взнаєш, де сніжок,
А де білий кожушок...
Мабуть, ви й досі пам’ятаєте ці вірші. Бо
слова в них легкі, мов перший сніжок, ла-
гідні, мов весняне сонечко, добрі, мов літній
дощ, щедрі, мов осіння пора.
Багато чудових книжок написав поет для
дітей. Серед них «Читаночка», «Сніжна зі-
ронька горить», «Облітав журавель», «Всім
по сім» та інші.
Своїми віршами Платон Воронько навчає
любити рідну Вітчизну, бути відданими
справі Леніна, мужніми, чесними, праце-
любними. З високим поетичним піднесенням
ПОЕТ МАЛЕЧІ
розповідає поет про героїку громадянської
та Вітчизняної воєн.
Коли гітлерівські загарбники напали на
нашу Батьківщину, Платон Воронько вою-
вав у партизанському з’єднанні С. А. Ков-
пака. Партизани любили свого командира,
молодого, веселого, сміливого, любили спі-
вати пісень, які він для них складав. На
своєму бойовому шляху, на партизанських
стежках Платону Вороньку довелося стрі-
нути знедолених, але нескорених дівчаток
і хлоп’ят. Він їм присвятив багато віршів,
поем: «З Німеччини в Чернеччину» «Порт-
рет», «Піонер Величко», «Казка про Чугай-
стра». Поет щиро вболіває за долю дітей
і хоче бачити усіх веселими та щасливими.
У 1976 році Платону Микитовичу Воронь-
ку було присуджено літературну премію
імені Лесі Українки, якою відзначаються
високохудожні твори для дітей.
21
МАРІЯ ЄВТУШЕНКО
Вручення премії імені Лесі Українки Платону Вороньку.
На фото (зліва направо): письменники Д- В. Павличко, В. Р. Коломієць,П. М. Воронько,
В Я. Бровченко, Голова Держкомвидаву УРСР А. Я. Пащенко, директор музею Лесі Українки
Л. М. Скрябінська, письменники Б. И. Чалий, В. І. Кава, Ю. Ф. Ярмиш.
Лютий
22 СТРИБОК
дин корабель обі-
йшов навколо світу й повертався до-
дому. Була тиха погода, весь народ
був на палубі. Серед людей крути-
лась велика мавпа і розважала їх.
Мавпа ця корчилась, стрибала, роби-
ла смішні гримаси, передражнювала
людей, і видно було — вона знала, що
нею забавляються, і від того ще біль-
ше розходилася.
Вона підскочила до дванадцятиріч-
ного хлопчика, сина капітана кораб-
ля, зірвала з голови в нього капелюх,
одягла на себе і швидко вилізла на
щоглу. Всі засміялись, а хлопчик за-
лишився без капелюха і сам не знав,
сміятись йому чи сердитись.
Мавпа сіла на першій перекладці
щогли, зняла капелюх і почала зуба-
ми й лапами рвати його. Вона ніби
дратувала хлопчика, показувала на
нього і викривлялась. Хлопчик по-
грозив їй і крикнув на неї, але вона
ще лютіше шматувала капелюх. Ма-
троси голосніше почали сміятись, а
хлопчик почервонів, зняв куртку й ки-
нувся за мавпою на щоглу. В одну
мить він виліз по вірьовці на першу
перекладку; але мавпа ще меткіше
і швидше за нього в ту саму хвилину,
коли він думав схопити капелюх, під-
нялась ще вище-
— Так не втечеш же ти від мене!—
вигукнув хлопчик і поліз вище.
Мавпа знов підманила його, поліз-
ла ще вище, але хлопчик уже розпа-
лився і не відставав. Так мавпа і
хлопчик за одну хвилину добрались
до самого верху. На самому вершечку
мавпа витягнулась на всю довжину і,
ухопившись задньою рукою1 за ві-
рьовку, почепила капелюха на кінець
1 У мавпи чотири руки.
останньої перекладки, а сама вибра-
лась на верхівку щогли і звідти кор-
чилась, показувала зуби й раділа.
Від щогли до кінця перекладки, де
висів капелюх, було аршинів зо два,
а тому дістати його не можна було
інакше, як випустивши з рук вірьовку
й щоглу.
Але хлопчик дуже розпалився. Він
кинув щоглу і ступив на перекладку.
На палубі всі дивились і сміялися з
того, що виробляла мавпа і капітан-
ський син; та як побачили, що він ви-
пустив вірьовку і ступив на переклад-
ку, погойдуючи руками, усі завмерли
від страху.
Коли б він хоч трошки оступився,
то розбився б ущент об палубу. Та
хоч би він навіть і не оступився, а ді-
йшов до кінця перекладки і взяв
капелюх, то важко було б йому по-
вернутись і дійти назад до щогли. Усі
мовчки дивились на нього і ждали,
що буде.
Раптом серед людей хтось ойкнув
від страху. Хлопчик від цього крику
отямився, глянув униз і захитався.
В цей час капітан корабля, хлоп-
чиків батько, вийшов з каюти. Він ніс
рушницю, щоб стріляти чайок. Він
побачив сина на щоглі і зразу ж при-
цілився в сина й закричав;
— У воду! Стрибай зараз у воду,
застрелю!
Хлопчик хитався, але не розумів:
— Стрибай, бо застрелю!.. Раз,
два...
1 як тільки батько крикнув «три»—
хлопчик розмахнувся і стрибнув го-
ловою вниз.
Мов гарматне ядро, шубовснуло
тіло хлопчика в море, і не встигли
хвилі закрити його, як уже двадцять
молодців-матросів стрибнули з ко-
рабля в море. Секунд через сорок —
вони довгими видалися всім — вири-
нуло тіло хлопчика. Його схопили і
підняли на корабель. Через кілька
Лютий
23
ЛЕВ ТОЛСТОЙ
хвилин у нього з рота й носа потек-
ла вода, і він почав дихати.
Коли капітан побачив це, він рап-
том закричав, немовби щось його ду-
шило, і побіг до себе в каюту, щоб
ніхто не бачив, як він плаче.
Лютий
24 Наш піонерський збір
Рік тому, в лютому 1976 року,
на XXV з’їзді нашої партії юні
піонери Країни Рад дали урочисту
клятву:
«Тут, у Москві, у серці нашої ба-
гатонаціональної Батьківщини, в
цьому залі, де працює історичний
XXV з’їзд Комуністичної партії
Радянського Союзу, ми, юні піоне-
ри, перед лицем комуністів, усього
радянського народу, піонерською
честю й вірністю Червоному стяго-
ві, всі, як один, клянемося:
Дорогою партії йти
ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!
Любій Вітчизні служити
ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!
Гідною зміною старшим бути
ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!
Дружбу братерську кріпити
ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!
Як заповідав великий Ленін жити
ЗАВЖДИ НАПОГОТОВІ!»
І юні ленінці свято дотримують
своєї клятви.
Лютий
26
НАФТУСЯ
Багато води на поверхні Землі: моря,
озера, річки, струмки. Але й у надрах води
чимало.
Часто буває так: на поверхні суша, а
заглибишся метрів на дваднять-тридцять
у землю — і потрапиш у справжнє підземне
озеро.
На півострові Мангишлак, де відбував
заслання поет Т. Г. Шевченко, води об-
маль — це, як кажуть, напівпустеля, а на
глибині 20—ЗО метрів — скільки завгодно.
Нещодавно відкрили ціле підземне водосхо-
вище, і на поверхню по свердловинах по-
текла чиста прохолодна вода. Зрошують
нею поля, використовують її на виробницт-
ві, слугує вона людині у побуті. Є у над-
рах і гаряча вода. Підігріта підземним
теплом, кипить вона у підземних порожне-
чах, і час від часу, як із величезного чай-
ника, виривається на поверхню височенний
стовп кип’ятку з парою. Тремтливим при-
марно-білим деревом б’є він на десятки
метрів угору і опадає гарячим дощем, за-
повнюючи кам’яні западини, даючи початок
гарячим струмкам. А потім гарячий фонтан,
який зветься гейзером, знову піднімається
над поверхнею і так день у день, через
хвилину, через півгодини, через місяць...
Деякі навіть раз на рік. На Камчатці, де
гейзерів дуже багато, поблизу них навіть
узимку росте зелена трава, люди миються
у гарячих басейнах, обігрівають кип’ятком
свої житла, готують у ньому їжу.
Трапляються у надрах і мінеральні во-
ди. З давніх-давен дізналися люди про
їх цілющі властивості. Від багатьох хвороб
допомагають вони. Зараз на тих місцях, де
б’ють з-під землі мінеральні джерела, по
ставлено санаторії та будинки відпочинку.
Мінеральні води розливають у пляшки
і відправляють у всі кінці Радянського
Союзу.
Багато мінеральних вод має і наша рес-
публіка. Є у нас власні нарзани, єсентуки,
боржомі. Та, мабуть, найславніша між них
закарпатська мінеральна вода з ласкавою
назвою «нафтуся». Насичена могутньою си-
лою нафти, найкраще від усіх мінеральних
вод світу допомагає нафтуся хворим на
печінку або нирки. Звідусіль їдуть до її
джерел хворі і повертаються додому здо-
рові й працездатні.
ВОЛОДИМИР УТКІН
Лютий.
До б рі поради
ЩО НАЙВАЖЛИВІШЕ?
ьогодні ти разом
з мамою готуєш обід. Одягнувши
фартушка й хустинку, ти йдеш на
кухню й берешся до роботи. Що ж
тепер найважливіше — знаєш?
По-перше, чисті руки!
Пам’ятай, жодна добра господарка
не почне варити обід, готувати вече-
рю чи сніданок з брудними руками.
Тож не шкодуй ні води, ні мила.
Мий руки як слід!
По-друге, чиста ганчірка!
Вона знадобиться тобі дуже часто:
прихопити з плити гарячу сковорідку
чи зняти кришку з гарячої каструлі,
змести зі столу крихти чи витерти во-
ду. Та й мало на що ще! Коли поряд-
куєш на кухні, чиста ганчірка неод-
мінно має бути під рукою.
По-третє, чистий рушник для по-
суду!
Без чистого, сухого рушника тобі
не обійтися.
Треба прибрати за собою на кухні,
коли скінчиш роботу. Вимити, витерти
й поставити на місце той посуд, яким
ти користувалася, поки готувала обід.
Для цього тобі й знадобиться чистий
рушничок!
По-четверте, чистий стіл!
Стіл, на якому ти готуєш,—твоє ро-
боче місце. На ньому не повинно ле-
жати нічого зайвого, нічого такого,
що б тобі заважало.
А на столі мусить бути ось що:
Дошка. На неї ти покладеш овочі,
м’ясо й інші продукти, які тобі зна-
добляться; гострий ніж, яким ти все
це різатимеш; чиста ложка, щоб
куштувати їжу; сіль в слоїчку, накри-
тому кришкою. І нарешті, про це ти
знаєш,— чиста ганчірка.
Лютий
28
СНІЖИНКА
Тоненькі сніжинки
на мене сідають.
Мене за ялинку,
напевне, вважають.
Не знають сніжинки
смішинки тоненькі,
що я не ялинка,
а просто Оленка!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
ВОВКИ ТА ГУСКА
Біжать дорогою го-
лодні вовки, зубами ляскають. А на-
зустріч кума Лисичка.
— Куди, вовчики-братики, зібра-
лися?
— На полювання, кумасю.
— То й мене візьміть з собою.
— Гаразд, Лисичко,—кивнули вов-
ки,— іди до нашої компанії!
Вже сонечко в небі високо підбило-
ся, припікати почало. А здобичі ні-
якої. Підводить вовкам животи з го-
лоду. Вже й на Лисицю скоса погля-
дають.
І раптом...
Вовки аж очі повитріщали: попере-
ду дурна Гуска неспіхом з лапки на
лапку перевалюється!
Схопили її вовки, швидко лапи й
крила скрутили. Сіли собі й мовчки
кожен думає: «Тут і мені на зуб не
вистачить, а ще приятелю половину
віддай. Хай що буде — сам її об-
скубу!»
— Я,— сердиться один Вовк, пер-
ший Гуску побачив, я з’їм!
— Ач який! Ти з Лисицею язика
чесав, коли я вже на неї кинувся!
— Брешеш!
— Ні, правду кажу!
Скочили звірі на рівні ноги, вищи-
рилися. Один на одного вовками див-
ляться, зубами клацають, ось-ось у
бійку кинуться. Тільки шерсть поле-
тить.
— Хай йому грець! Так недовго
й головою накласти! — нарешті опа-
м’ятався один Вовк.— Краще послу-
хаємо, що нам кума Лисиця скаже,
хай вона розсудить!
Глянули звірі, а слід Лисиці вже й
вітер розвіяв. Разом з нею і Гуска
зникла.
ЮРІЙ ЯРМИШ І
Лютий
Болгарська казка
Зустрів якось Вовк Коня та й каже:
— Захотілося мені конини. З’їм
тебе.
— Ну що ж, кумцю, — зітхає
Кінь,— їж мене. І батько твій любив
попоїсти кінського м’яса.
— Мій батько? Ти його пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Як його не пам’ята-
ти! Такий порядний був... Ніколи не
їв коней з підковами. Завжди знімав,
перше ніж з’їсти.
— І я, як батько,— сказав Вовк,—
дай зніму з тебе підкови. З якої ноги
почати?
— Твій батько починав із задньої...
— Ну то й я почну з задньої... Да-
вай ногу!
Підняв Кінь ногу. Нагнувся Вовк,
щоб зняти підкову, а Кінь як брикне
кованим копитом! Аж свічки засвіти-
лися Вовкові в очах. Ледь живий до
лісу доповз.
Лютий
31
НАНАЙСЬКИЙ «ПАРОВОЗ» Ь
я.
О
с
р£ ататися на ковзанах умі-
ють майже всі, а ковзатися спиною вперед мало
хто може. Нанайські діти (нанайці — народність,
що живе на півночі нашої країни) придумали ве-
селу гру, яка допомагає швидко навчитися ковза- •
тися спиною вперед.
На ковзанці відміряють дистанцію завдовжки 50
метрів. Діти розбиваються на пари й стають об-
личчям один проти одного. Спершу ковзаються,
тримаючись за плечі, а потім, коли добре навчать- С
ся, за руки.
Сигнал! Пари вирушають у путь, весело мчить
нанайський ♦паровоз». Той, хто ковзає обличчям
вперед, — ♦машиніст». Він допомагає товаришу
утриматися на льоду і пильнує, щоб не зіткнутися ф
з другим ♦паровозом».
Дистанцію закінчено, і ♦паровоз» без зупинки від-
правляється у зворотну путь. Тепер ♦машиністом»
стає другий учасник гри.
Перемагає пара, яка швидше від усіх поверну-
лася назад. Й
о
Загадки • Вікторини • Крутиголовки
Дерев’яне, а не полінце,
шість дірочок має,
весело співає.
Не гавкає, не кусає,
а в дім не пускає.
Йдучи по лініях, які з’єднують кола, прочитайте відоме прислів’я.
Лютий
0
В нас березень — ласкавий син
Усіх на світі мам.
Він їм усім одним один
Допомагав би сам.
Та є у мам свої сини —
Дорослі чи малі —
Завжди у помочі вони
Всім мамам на землі.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
8 БЕРЕЗНЯ —
МІЖНАРОДНИЙ ЖІНОЧИЙ
ДЕНЬ.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК І
СЕРЕДА 2
ЧЕТВЕР З
П'ЯТНИЦЯ 4
СУБОТА 5
НЕДІЛЯ 6
7 14 21 28
8 15 22 29
9 16 23 ЗО
10 17 24 ЗІ
II 18 25
12 19 26
ІЗ 20 27
МАМИНЕ СВЯТО
Восьме березня настало,—
Славне свято всіх жінок.
От сьогодні ми й позвали
Наших мам у дитсадок.
Кожній мамі подарунки
Готували малюки:
Малювали їм малюнки,
Вишивали килимки.
Ще й розписаний квітками
Написали ми плакат:
«Хай живуть хороші мами
Всіх дівчаток і хлоп’ят!»
БАРВІНОК
Недавно ще гула метелиця,
Ще в вибалках не станув сніг,
А вже барвінку листя стелеться
Зеленим килимом до ніг.
Воно під снігом і під кригою
Всю зиму зелень берегло
І перше стрінуло з відлигою
Весняне сонце і тепло.
Із перемогою і славою
Весна з’являється на світ,
І квітне радістю яскравою
Барвінковий зірчастий цвіт.
НАТАЛЯ ЗАБІЛА
Березень
9 березня 1814 року народився Тарас Григорович Шевченко
35
СОН
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана-сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку під снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий —
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
Та й усміхнулася небога.
Прокинулась — нема нічого.
На Йвася глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Березень
36
СЕРЦЕ ЧАПАЯ
У те, що Чапаєв загинув, довго не
вірили. Казали, що начебто він зов-
сім не потонув у річці Урал, доплив
до протилежного берега. А там на
нього очікував бойовий кінь. На спи-
ні в коня сяяло сріблом сідло, а до
нього було прив’язано все, що потріб-
но командирові в бою: шабля гостра,
рушниця влучна і бурка з папахою.
Накинув Чапай на плечі бурку, чорну
папаху на голові поправив і сів у
сідло. Підняв шаблю і, мов стріла,
полетів на ворожі полчища — тільки
пил з-під копит! Порубав він білих
усіх до одного, шаблю в піхви сховав
і сказав біднякам: «Живіть відтепер
щасливо! Вороги ваші більш не під-
німуться. А якщо іноземні буржуї
заявляться — мене гукніть. Не дам
вас скривдити! Шаблю й коня завжди
триматиму напоготові».
А ще є й така розповідь: коли во-
рожа куля Чалая наздогнала, то на-
чебто встиг він мовити слово про-
щальне товаришеві, який плив поряд.
І просив слово те особисто Леніну
переказати. Товариш виконав наказ.
Приїхав до Москви і сказав Леніну:
«Командир наш Чапай-молодець ве-
лів мені в свою смертну годину пови-
нитися перед вами, дорогий Ілліч,
що не вдалось йому уберегти свій за-
гін від нападу козачого, загинули в
нерівному бою найсміливіші червоні
соколи». А Ленін відповів: «Нема в
тому Чапаевої провини. Він і його
Березень
1
соколи по-геройськи билися за владу
Рад. Такі люди не вмирають. Серце
Чдпая безсмертне. Воно битиметься
в грудях кожного червоного воїна.
І здолати нашу Армію ніхто не
зможе!»
Була така розмова чи не була —
хтозна! Одне точно відомо: нові ко-
мандири повели дивізію далі, усе
вперед та вперед. І в грудях їхніх би-
лися серця сміливі й благородні, як
у Чапая. Помстилися вони за смерть
улюбленого начдива, прогнали білих
бандитів, скинули їх у Каспійське
море. З перемогою повернулися ча-
паєвці додому.
І після громадянської війни про-
довжував Чапай битися за волю тру-
дового народу: і з фашистами в Іспа-
нії — там безстрашно воював баталь-
йон його імені, і у Велику Вітчизняну,
коли наші солдати, по-чапаєвськи
відважні й мужні, грудьми заступили
Вітчизну від страшної фашистської
небезпеки. Жоден ворог не зміг по-
долати їх!
А нині приходять в нашу армію
молоді солдати, онуки і правнуки ча-
паєвців. Стають вони під бойові чер-
воні знамена, клянуться по-чапаєв-
ськи служити, по-чапаєвськи захи-
щати Радянську Батьківщину.
І Батьківщина знає: не принизять
вони слави і доблесті чапаєвської, не
відступлять у бою, бо в грудях кож-
ного з них б’ється безсмертне серце
Чапая.
ВОЛОДИМИР РАЗУМНЕВИЧ
Березень
38
НАЙВИДАТНІШИЙ БАЙКАР
УКРАЇНИ
Не раз, бувало, ма-
ма так сумно-сумно заспіває: «Стоїть
гора високая, а під горою гай...»
І нам ввижається той гай, широка
долина, по якій плине в далеч тиха
річечка, сонні верби, що схилилися
в смутку над водою, де в’яжуться
край берега човни... Та мало хто здо-
гадується, що подібна картина справ-
ді була перед очима поета багато-ба-
гато років тому, коли він проїжджав
поблизу старовинного Седнева на
Чернігівщині. А тоді-то самі собою й
склалися рядки:
До тебе, люба річенько.
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться.
Не вернеться вона!..
Покладені згодом на музику, схви-
льовані рядки перелилися в пісню.
Вона стала народною, її широко ви-
конували на Україні, за її межами,
а сам автор пісні Леонід Іванович
Глібов (1827—1893), хворий на аст-
му й серце, майже сліпий від тяжкої
хвороби, доживав свої останні літа
в Чернігові. Щоправда, з допомогою
друзів він дістав посаду управителя
земської друкарні, був душею літера-
турно-мистецького життя в місті: його
«четверги» охоче відвідували літера-
тори й артисти, до нього тяглася мо-
лодь...
Малий Льолик, як називали Леоні-
да Глібова в родині, з дитинства ко-
хався в природі, любив квіти, різні
рослини. Його навіть нарекли за це
жартома «Квітчастий король». Та й
вірші, які поет згодом написав, зокре-
ма для вас, діти, оспівували, гарну
українську природу — «Квіткове ве-
сілля», «Зимна пісенька», «Веснянка»
тощо.
1 народився Леонід Глібов у чарів-
ному краї — на Полтавщині, в селі
Веселий Поділ, що купалося у виш-
невих садках. Дитячі й молоді його
літа минули в селі Горби, на тій же
Полтавщині, серед розкішної приро-
ди. З книжкою в руках (найчастіше
це був Шевченків «Кобзар» або «Бас-
ни» Крилова) годинами просиджував
хлопець під улюбленим явором над
мрійливою річкою. Тут народилися
і перші його байки «Вовк і Кіт», «Ле-
бідь, Щука і Рак», «Жаба й Віл».
А 1863 року вийшла перша збірка ба-
йок поета, що принесла йому велику
славу.
Протягом 1890—1893 рр. найвидат-
ніший байкар України написав понад
п’ятдесят віршованих творів для ді-
тей — загадки й відгадки, жартівливі
пісеньки та акростихи. Слава Леоні-
да Глібова як дитячого письменника
ще за його життя переступила межі
України.
Твори Леоніда Глібова—байки для
дорослого читача і вірші для дітей
відзначаються щирістю, дотепністю,
досконалістю художньої форми. Вони
оспівують природу, людей праці, ви-
сміюють гнобителів народу.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИЙ
Березень
ЧИЖ ТА ГОЛУБ
Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось у сільце попав;
Сердега в клітці рветься, б’ється...
А Голуб бачить та сміється:
— А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна...
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні... оце! —
Аж гульк — і сам піймавсь в
сільце...
Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!
ЛЕОНІД ГЛІБОВ
«КОТИЛАСЯ ТАРІЛОЧКА...»
Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі.
Нам тієї тарілочки
Чому не любить —
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла баба — сама чорна
І чорний жупан,—
Заховала тарілочку
У синій туман.
Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі сонце ясне
На весь світ одно.
Чорна баба — нічка темна:
Із давніх-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
ЛЕОНІД ГЛІБОВ
Березень
40 Наш піонерський збір
Сьогодні мн починаємо розмову
про ударну піонерську п'ятирічку—
про її основні напрямки і завдання.
А ще на нас чекає зустріч з бу-
дівниками Байкало-Амурської ма-
гістралі.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
З метою активнішого залучення
юних ленінців республіки до тру-
дових справ розпочато ударну пі-
онерську п’ятирічку. Вона є складо-
вою частиною Всесоюзного маршу
піонерських загонів.
«Партія твердо вірить, — сказав
Л. І. Брежнєв на XXV з’їзді
КПРС,— що молодь, комсомольці
впишуть нові славні сторінки в лі-
топис комуністичного будівництва».
Твій почесний обов’язок, юний
піонере, стати поруч з батьками й
взяти активну участь у виконанні
рішень XXV з'їзду КПРС. Добре
й відмінно вчитися -— одне з найго-
ловніших твоїх завдань, бо без гли-
боких знань не можна вирости ак-
тивним помічником партії й комсо-
молу, майбутнім господарем країни.
МАГІСТРАЛЬ ВІКУ
Багато великих бу-
дов було в нашій країні за роки Ра-
дянської влади — молодь будувала
Комсомольськ-на-Амурі, Дніпрогес,
Магнітку, підкорювала казахстанську
цілину, споруджувала Братську ГЕС.
Але такої величезної будови ще не
знала історія.
А почалася Байкало-Амурська ма-
гістраль у квітні 1974 року, коли пря-
мо з Кремлівського палацу в далекі
сибірські широти вирушив перший
ударний комсомольський загін імені
XVII з’їзду комсомолу. Йому належа-
ло розпочати будівництво залізниці
довжиною в три тисячі сто сорок п’ять
кілометрів.
На шляху молодих будівельників
стоять грізні перешкоди: Байкаль-
ський хребет, скелясті береги Північ-
ного Байкалу, Північно-Муйський
хребет, відроги Станового хребта.
Гори й тайгу прорізають ріки Ле-
на, Кіренга, Вітім, Олекма, Зея, Се-
лемджа, Амур, Бурея, Аргунь, сотні
менших річок. У північних районах,
де земля скована вічною мерзлотою,
майже нема доріг, навіть стежок ні-
хто ще не проклав. Заважають буді-
вельникам величезні болота, через
які треба прокласти насип, а крізь
гори необхідно пробити тунелі, най-
довший із яких матиме п’ятнадцять
кілометрів.
Та комсомольці й молодь усіх брат-
ніх республік успішно розпочали бу-
дівництво магістралі. Минув лише
рік, а вже від станції БАМ до Тинди
пішов перший поїзд, подолавши пер-
ших сто вісімдесят кілометрів непро-
хідної тайги. І діти невеликого сибір-
ського міста, які досі не бачили
справжнього поїзда, мали змогу по-
кататися у вагонах.
А згодом було збудовано величез-
ний міст через широку й швидку річку
Березень
41
Амур біля легендарного Комсомоль-
ська-на-Амурі. За ним взимку мину-
лого року піднявся над річкою Леною
красень-міст, і 24 грудня пішов пер-
ший поїзд до селища Зоряного, що
розташоване в Іркутській області.
Багато ще треба зробити для того,
щоб пішли швидкі поїзди від Тайше-
та до берегів Тихого океану. Десанти
лісорубів вилітають вертольотами в
дику тайгу — і слідом тягнеться ши-
рока просіка. Згодом за ними йде
будівельна техніка, і на місці колиш-
ніх глухих місць, де бродили тільки
ведмеді та мисливці з пастухами, що
випасали оленів, виростають станції,
селища, школи й клуби.
Нелегко молодим будівельникам
обживати сибірський край. Влітку
заважають їм комарі та мошка, сто-
їть сорокаградусна спека. А взимку
лютують сорокаградусні морози, за-
метілі. Але ніхто не може спинити
комсомольців на дорозі до Тихого
океану.
Пройде вісім років, і поїзди побі-
жать по новій магістралі від станції
Тайшет аж до берегів Тихого океану,
і оживе величезний край, відродже-
ний руками героїв сімдесятих років,
які проклали залізничну колію до не-
обжитих надр півночі нашої великої
країни.
ЛЕОНІД ГОРЛ АЧ
Березень
«ЗВІДКИ ТИ, ХЛОПЧЕ?»
Оповідання
Коли наш загін виса-
див у повітря ешелон із танками, фашисти
розлютилися. Вони оточили нас у заболо-
ченому лісі. Відбивалися ми, доки не лиши-
лося півзагону й обмаль набоів, а потім
змушені були розподілитися на групи й
«просочуватися» крізь ворожу облогу.
Група з десяти чоловік, якою командував
я, залягла увечері на колишньому торфо-
вищі. Не встигли вмоститися гаразд, коли
затріщали кущі, й перед нами з’явився
хлопчина років дванадцяти.
— Звідки ти, хлопче? Куди йдеш? — пи-
таю здивовано.
Він побачив червоні стрічки на наших
кашкетах і впевнено мовив:
— До вас. Батька шукаю. Захаром Да-
денком його звати.
Ми посмутніли. Захар два дні тому за-
гинув...
— А чого це він тобі так нагально по-
трібен? — цікавлюся.
— Та поліцаї бігають по селу, чи не па
лити збираються. А в нас ще троє хлопців
і мати хвора. То я до батька за поміччю...
Ми розгублено переглянулися. Мені пе-
рехопило горло.
— Знаєш, — мовлю, прокашлявшися, —
батько твій у розвідці. Повернеться десь
вночі. Правда, мн цієї ночі збираємося в
«гості» до фашистів... Та не турбуйся: ки-
нем ракету, покажем, де ми... Слухай, а як
тебе звати?
— Маркіян Хочете, я вас виведу лісом
у тил фашистам? Оцією канавою. Тут не-
глибоко, по пояс вам буде хіба. Нею я до
вас ішов.
Ми згодилися... Вирушили вдосвіта. Вже
при підході до фашистів один партизан по-
сковзнувся. Німці почули плескіт води, від-
крили вогонь. Мн змушені були відступати.
Вони кинулися в погоню.
Вибігли на маленьку галявину н зупини-
лися, як укопані. У ранкових сутінках ле-
жала перед нами довга смуга болотяного
озера... Машинально рахую партизанів. Ли-
шилося вісім зі мною...
— Товариші, — кажу тихо, — займемо
останню оборону...
Усі ствердно кивнули. «А Маркіян? Піп
робити з ним?» — мовби вкололо мене.
Хлопцеві очі оббігають партизанів і зупи-
няються на мені. Великі, повні сліз, пере-
ляку, здивування...
— Це я, я винен! Повів вас тою клятою
канавою...
— Ні в чому ти не винен, хлопче. Всяке
буває... Ми хочемо, щоб ти врятувався і
розповів про нас...
— Ні, ні,— захлинається він сльозами.—
Я з вами, з вами!..
— Це — наказ! — Роззираюся. Де ж йо-
го сховати? Може, он у тій глибокій виям-
ці? Прнкндатн глицею...— Маркіяне, гайда
сюди, — сягаю рукою праворуч, де стояв
хлопець. І хапаю повітря...
Поміж сосонками, нуртуючи туман, майо-
рить його сорочина.
— Куди тн? Вернися! — притишено гу-
каю.
— Дядьки партизани, що я знайшов! Сю-
ди! — чую у відповідь.
Коли прибігаємо, бачимо, що Маркіян
стоїть біля гостроверхого конуса, що ви-
пнувся з болота. Справжній намет з моху.
— Ми всі тут порятуємося,— радо бли-
щать хлопцеві очі.— Мн з хлопцями колись
тут пасли худобу і ховалися в намети...
Я вийняв ножа, розрізав мох.
— Ану, Пинводо,— кажу щуплому пар-
тизанові,— стань сюди.
Став він, я стулив розріз. Щез чоловік.
Степан Цьось скидає свою заячу шапку,
подає мені.
— На. І з усіх познімай та позашвир
гуй в озеро. Хай думають, що ми потону-
ли... Тільки далі одійдн від схованок...
Ось уже закриваю я останнього парти-
зана. Мимоволі міркую, звідки ці «намети»
взялися. Згадую пухирі на озері й утям-
люю: болотний газ видув «намети», а сонце
висушило.
Розрізаю черговий «намет», кажу лагідно
Маркіяну:
— Лізь, рятівнику наш.
А він — ні з місця. Зіщулився, кліпає
очима.
— Дядьку, це останній «намет»,—шепоче.
Мене мов облили крижаною водою. Силь-
но штовхаю Маркіяна в «намет». Він сту
пив крок і одсахнувся.
— Дядьку, тут просторо! Ставайте, а я
біля ваших ніг притулюся.
Щойно став я, коли мені мовби чорну
хустку накинули на очі. От поганець, обду-
рив мене! Розтулив схованку, і моя нога,
що збиралася стати назовні, повисла в по-
вітрі.
Кроків за двадцять у тумані бовваніла
голова у високому німецькому кашкеті. Ось
вона повернулася до мене, і я смикнув
стулки.
Березень
43
Березень
Мене втримало тільки одне, у таких само
«наметах» затаїлися мої товариші. Якщо
фашисти побачать мене, вони все зрозу-
міють .
А фашисти блукали по березі, герготали,
пострілювали. Що з Маркіяном?.. Я продов-
бав иожем дірочку, жадібно припав до от-
вору. Фашисти хилиталися край озера.
Де ж хлопець?..
Не знаю, чому мій погляд прикипів до
трьох сосонок, що купкою стояли непода-
лік од мене. Напружую зір і... бачу Маркія-
нову голову під сосонками. Жах і нена-
висть до фашистів проймають мене...
І враз хлопцева голова повернулася...
Я полегшено зітхнув. Але тут почулися кро-
ки. Й мене знову мовби обсипало колючим
снігом—до сосонок ішов, тримаючи пара-
белум у руці, офіцер... Я просунув у дірку
ствол автомата...
Фашист пройшов так близько від Маркі-
яна, що зачепив одну із сосонок. І почва-
лав до озера. Маркіянова голова знову во-
рухнулася. Ворухнувсь і я, зняв пальця з
спускового гачка. І глянув на озеро. Фашис
ти й досі тицяли пальцями в наші головні
убори, певно, не могли дійти згоди: чи ми
потопилися, чи дивом вислизнули з їхніх
рук. Урешті рясно покропили кулями наші
шапки та картузи, розділилися на даі групи
й подалися в обхід озера.
Коли їхні голоси заглухли, я мерщій до
Маркіяна. Те, що побачив, досі стоїть пе-
ред очима. Маркіян, розпростерши руки
і впершися ними в береги болотяного про-
валля, по шию занурився у баговиння. Ви
тяг його, притулив до себе бліде обличчя,
слова не можу мовити.
— Ой дядьку, як лячно було,— схлипнув
нараз Маркіян і припав до мене.
Тут і решта партизанів вибралися, об-
ступили нас, гладять хлопця одвиклими
від ласки руками.
Під прикриттям туману перебралися у
сухнй ліс і опинилися на волі... Ось і наша
запасна база, де намічений збір груп. Па-
даємо на м’яку траву, блаженно розкидає-
мо руки, відхекуємося. Лише Маркіян сто-
їть. Смикаю його за сорочину.
— Лягай, хлопчику,— стелю свою фу-
файку.
— Ні, я піду... До торфу. Там, певно,
батько вас і мене чекає...
Силоміць саджаю хлопця. Присовуються
всі партизани.
— Маркіяне, — кажу м’яко. — підемо,
тільки спочити^ ж треба.
— То правда,— хитає він головою, і його
очі самі заплющуються.— Я троньки-тронь-
ки подрімаю... Тільки ви мене розбудіть...
хутко...
Степан Цьось знімає піджака, вкриває
хлопця. Ми сидимо біля нього, і на наших
обличчях, обвітрених, закіптюжених, згру-
білих, проступає ніжність упереміш із жур-
бою.
— Товариші,— мовлю тихо,— сходимо, як
стемніє, в Маркіянове село, заберемо сім’ю
в ліс. Ну, заразом і поліцаїв попатраєм.
Партизани мовчки кивають.
Спить Маркіян, і між бровами у нього
поволі розправляється скорботна зморшка.
У верховітті озивається зозуля. Вона лун-
ко кує Маркіянові довгі роки. І щасливі.
ВІКТОР КАВА
ЖИВИЙ КАПЕЛЮХ
Котик Васько сидів на підлозі біля
комода й ловив мух.
А на комоді, з самого краю, лежав
капелюх. І ось Васько побачив, що
одна муха сіла на капелюх. Він як
підскочить — і вчепився кігтями в ка-
пелюх. Капелюх зсунувся з комода,
Васько зірвався і як полетить на під-
логу, а капелюх — бух! — і накрив
його зверху.
А в кімнаті сиділи Володя і Вадик.
Вони розмальовували картинки і не
бачили, як Васько потрапив під ка-
пелюх. Вони тільки почули, як позаду
щось упало. Володя оглянувся і по-
бачив на підлозі біля комода капе-
люх. Він підійшов, нагнувся, хотів
підняти капелюх і раптом як закри-
чить: «Ой-ой-ой!» — і мерщій від
нього.
Березень
— Чого ти? — запитує Вадик.
— Він жи-жи-живий!
— Хто живий?
— Ка-кап-пелюх!
— Що ти! Хіба капелюхи бувають
живі?
— По-подивись сам!
Вадик підійшов ближче і став ди-
витися на капелюха.
Раптом капелюх поповз прямо до
нього. Він як закричить «Ой!» — і
скік на диван.
Володя — за ним.
Капелюх виповз на середину кім-
нати і зупинився. Діти дивляться на
нього і трусяться від страху. Тут ка-
пелюх повернувся і поповз до дивана.
— Ай! Ой! — закричали діти.
Зіскочили з дивана — і бігом з
кімнати. Прибігли на кухню і двері
за собою зачинили.
— Що ж це за капелюх такий? 45
Чого це йому заманулося по кімнаті
повзати? — каже Вадик.
— А може, його хтось за мотузку
смикає?
— Ну, піди подивись.
— Ходімо разом. Я візьму кочер-
гу. Якщо він до нас полізе, я його
кочергою стукну.
— Почекай, я теж кочергу візьму.
— Та у нас другої кочерги немає.
— Ну, я візьму лижну палицю.
Вони взяли кочергу і лижну пали-
цю, трохи відчинили двері й зазирну-
ли в кімнату.
— Де він? — запитує Володя.
— Онде, біля столу.
Капелюх лежав біля столу і не
ворушився.
— Ага, злякався!—зраділи діти.—
Боїтьсй лізти до нас.
— Зараз я його пострахаю,— каже
Володя.
Він став стукати по столу кочергою
і кричати:
— Ей, ти, капелюх!
Але капелюх не ворушився.
— Давай наберемо картоплі і бу-
демо в нього картоплею стріляти,—
каже Вадик.
Вони набрали з кошика картоплі
і стали кидати в капелюх. Кидали,
кидали, раптом Вадик влучив. Капе-
люх як підскочить вгору, як закри-
чить:
— Няв!
Дивляться, а з-під капелюха вису-
нувся сірий хвіст.
— Васько! — закричали діти.
Вадик схопив Васька і давай його
обнімати:
— Васько, любий, як же ти під ка-
пелюх потрапив?
Але Васько нічого не відповів.
Він тільки пирхав і мружив очі від
світла.
МИКОЛА НОСОВ
Березень
46
ТАДЖИЦЬКИЙ ХОКЕЙ
О
Зими в Таджикистані не Й
буває, з ковзанами та лижами діти не знайомі.
А в хокей грають. Тільки не на льоду, а на траві.
Виберіть рівний майданчик, де не дуже густа тра-
ва. З вовни зробіть м’яча й обтягніть його шкірою, ф
За формою м’яч схожий на огірок, а розміром
трохи більший від тенісного м’яча. Дерев’яні
ключки-човгани діти теж роблять самі.
Майданчик ділять на дві частини, а по краях
виривають рівчачки, щоб добре було видно межі
поля. Скраю кладуть камінці або забивають па- й
лиці,— так помітніше. Тепер можна починати. О
Діти розділяються на дві команди, кладуть у цент-
рі поля м’яч і пригортають його землею. Це місце
називається хок. За сигналом судді двоє гравців
швидко розгрібають хок човганами. Гравець, кот-
рий перший знайшов м’яч, сильним ударом поси-
лає його товаришам по команді. Ті підхоплюють
і женуть до... своєї лінії. За правилами човганбози, е-<
так називають гру, м’яч треба закинути за свою
лінію і не дозволити цього суперникам. §
Команда, яка більше разів завела м’яч за свою гх
лінію, оголошується переможцем.
Добрі поради
ВАШІ ЗУБИ
Цукерки, тістечка, морозиво, печиво, ва-
рення — скільки на світі смачних ласощів,
їх люблять і маленькі діти, і школярі, і
навіть дорослі.
Тільки іноді у деяких хлопчиків і дівча-
ток починають боліти зуби, як тільки вони
з'їдять морозиво чи цукерки. Що ж робити?
Невже зовсім відмовитися від ласощів? Ні,
ми про це не говоримо; їжте на здоров’я
ваші улюблені цукерки. Тільки давайте роз-
беремося, як досягти того, щоб ваші зуби
не боліли від солодкого.
Перше і найпростіше: попоїв — добре
прополощи водою рот. Але найголовніше —
двічі на день чистити зуби. Це необхідно
і ось чому. За ніч на зубах з’являється
жовто-білий наліт. Якщо його не зняти, то
зуби будуть шершаві, некрасиві і може
з’явитися неприємний запах. Тому зуби
чистять уранці. Для чого ж чистити зубн
ввечері? Рештки їжі, що лишаються в роті
на ніч, почнуть розкладатися, в них будуть
розвиватися мікроби—це псуватиме ваші
зуби. Особливо старанно слід чистити зуби
на ніч, коли ви поїли солодке.
А чи вмієте ви правильно чистити зуби?
Чи у всіх є свої зубні щітки?
Для дітей виготовляють спеціальні ди-
тячі щітки невеликих розмірів. Є також
і спеціальні дитячі зубні порошки й пасти.
Ви можете вибрати на свій смак.
Перед тим як вичавити зубну пасту на
щіточку або набрати на неї зубний поро-
шок, треба змочити її водою. Рухи щіточки
по зубах краще робити вертикальні або по
колу. Не забудьте почистити не тільки пе-
редні, а й кутні (задні) зуби. їх треба чис-
тити і з боку щік, і з боку язика. А потім
прополощіть рот чистою водою.
А знаєте ви, скільки зубів у людини?
У дітей — 20. Це молочні зуби. До 14 років
усі вони випадають,! на їх місці вироста-
ють постійні. Діти іноді помилково вважа-
ють, що чистити молочні зуби ие слід —
однаково випадуть. Та молочні зуби теж
можуть боліти. І тому потребують догляду.
А коли зуби все ж болять від солодкого
чи холодного? Вихід один — до зубного лі-
каря. І не треба боятися. Якщо звернутися
до лікаря вчасно, ніякий біль не страшний.
Березень
47
Загадки • Крутиголовки • Смішйнки
Брат з братом через дорогу живуть,
а один одного не бачать.
ПОЛІЧІТЬ!
Посадив ведмідь в лісочку
Шість берізок, три дубочки.
Рахувати сам не вмів
І зозулю попросив.
Почала вона літати,
Почала вона кувати,
Та не може полічить.
Ану ж ви допоможіть!
ЛЮДМИЛА САВЧУК
ЯКБИ...
Якби усі-усі моря
Та злить в одне між гір;
Якби з усіх-усіх дубів
Та зріс один до зір;
Якби з усіх-усіх сокир
Однісіньку зробить;
Якби з усіх-усіх людей
Богатиря зліпить;
Якби сокиру ту до рук
Узяв той богатир
І дуба-велетня зрубав
Та в море кинув з гір,—
Ото булькнуло б!
Білий, як сніг,
надутий, як міх,
лопатами ходить,
а рогом їсть.
Березень
Квітень — славний квітникар.
Сонячно і рясно
Уквітчав нам календар
Першим цвітом — рястом.
Космонавтам склав букет
В їхній день на славу
1 під Леніна портрет
Проліски поставив.
ТАМАРА КОЛОМКЦЬ
12 КВІТНЯ —
ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ
АВІАЦІЇ І КОСМОНАВТИКИ.
22 КВІТНЯ —
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
В. І. ЛЕНІНА.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА
ЧЕТВЕР
П'ЯТНИЦЯ І
СУБОТА 2
4 II 18 25
5 12 19 26
6 ІЗ 20 27
7 14 21 28
8 15 22 29
9 16 23 ЗО
НЕДІЛЯ 3 10 17 24
50
РОЗПОВІДІ ПРО ЛЕНІНА
Підходячи до дому,
Володя й Оля побачили біля паркана
хлопчика.
— Ти до нас? — запитав Володя.
— Я до головного вчителя Улья-
нова.
— Це наш тато,— жваво підтвер-
див Володя.—Але доведеться почека-
ти, він повернеться увечері. Навіщо
він тобі?
— В школу мені треба, вчитися.
— А як тебе звуть?
— Іваном.
...За обідом мама підкладала Вані
найбільші шматки. Ваня уминав за
обидві щоки й розповідав, що він
давно, ще з весни вирішив учитись.
А батько не пускав до школи — наві-
що, каже, мордвину вчитися.
Увечері приїхав Ілля Миколайович.
Ваня вийшов з його кабінету щасли-
вий.
Володя побіг до батька.
— Таточку, як добре, що ти запи-
сав Ваню до школи.
— Ні, він запізнився, — відповів
Ілля Миколайович.
Володя увесь спалахнув, підійшов
ближче до батька.
— Він дожене хлопців, таточку
Ми йому допоможемо — я і Оля. Я
слово даю.
Зморшка на чолі у Іллі Микола-
йовича розправилась, вуст торкнула-
ся посмішка.
— Саме цього я й чекав від тебе.
МАРІЯ ПРИЛЕЖАЄВА
Квітень
ЗЕМЛЯНИ
51
Прекрасний наш зелений світ
Ще кращим стане в плині літ:
Ні чвар, ні воєн на Землі,
Народи дружні й доброзичні.
І міжпланетні кораблі,
Немов трамваї, людям звичні.
У час дозвілля будь-куди
Лети, пливи чи пішки йди!..
Кого-кого, а школяра
Найдужче дальня даль чарує:
Набив в рюкзак собі добра
І по Галактиках мандрує!
Чумацьким Шляхом крок у крок
Ідуть земляни між зірок.
А в надвечір’ї при вогні
Усядуться туристи —
В космічній млі земні пісні
Дзвенять напрочуд чисто.
І струменить земний димок,
І різномовність, мов струмок,
Видзвонює у тиші:
Араб, іспанець, білорус,
Індус, датчанин чи француз —
Брати щонайрідніші.
Прекрасний наш зелений світ
Ще кращим стане в плині літ.
А розбрат, чвари хтось готує —
То вирвім геть, немов бур’ян.
Хай на землі життя квітує
Достойне імені землян!
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
Квітень
52
Пасажирам на станції об’являється:
— Поїзд кур’єрський на Марс
відправляється!
Будем за розкладом точним диспетчера
Ми на Венері в одинадцять вечора.
Нам обіцяють вечерю і бал
Там, на Сатурні, де в зорях вокзал.
Можем Чумацьким Шляхом пройти,
Можемо Сонце навкруг обійти.
Ми перетнемо Велику Ведмедицю,
Райдужно наша дорога простелиться.
Рушив із місця небесний експрес,
Блиснув, мов іскра, й за хмарами щез.
Вбігла сеньйора й схвильовано мовить:
— Ах, на швидкий запізнилась я знову!
— Ви не турбуйтесь: за чверть десь
години
Новий кур’єрський у небо полине.
— Дуже вам вдячна!—сказала
туристка.—
Якось без поїзда вже обійдусь,
Я не спішу, тут до Місяця близько,
І на тролейбусі я доберусь!
ДЖАННІ РОДАР1
ПОЇЗД МАЙБУТНЬОГО
Квітень
ЗАКОХАНИЙ
у життя і дітей
З малих літ хлопець мріяв про под-
виги, про далекі мандри. Та й хто з
нас не мріяв про це? Але не кожно-
му щастило здійснити свою мрію.
А от Миколі Трублаїні життя посміх-
нулося...
Народився Микола Трублаїні
(Трублаєвський) 25 квітня 1907 року
в селі Вільшанці, що на Вінниччині.
Згодом, кинувши навчання в Неми-
рівській гімназії, юний Трублаєвський
тікає на фронт — боронити свій край
від навали інтервентів. Але йому не
пощастило — обірвався з приступки
вагона, пошкодив ногу й змушений
був повернутися додому...
Після закінчення громадянської
війни Микола Трублаєвський працює
в комнезамі (комітет незаможників),
бореться з куркульськими бандами.
Він — організатор комсомольського
осередку в селі Скритському, завіду-
вач районного сільбудинку, потім —
сількор, штатний співробітник він- 53
ницької газети «Червоний край».
Закінчивши курси журналістів у
Харкові, молодий газетяр працює
у «Вістях». Неспокійна вдача, праг-
нення до невідомого, незвіданого при-
водять Миколу Трублаєвського на
Далеку Північ, в Арктику. Він здій-
снює два рейси на криголамі «Ф. Лит-
ке», вирушає на Землю Франца-ГІо-
сифа, подорожує в Сибіру, Криму, на
Кавказі, по рідній Україні. Враження
від тих мандрів лягають в основу йо-
го численних нарисів та оповідань,
друкованих під псевдонімом Труб-
лаїні.
Піклуючись про здійснення не тіль-
ки власних мрій, а й мрій своїх чита
чів, Микола Трублаїні організовує
при Харківському Палаці піонерів
Клуб юних дослідників Арктики.
Звідси діти вирушали в близькі й да-
лекі захоплюючі мандри...
Війна перервала мирне життя й
світлі задуми письменника. Однак, як
і в юності, він рветься на фронт —
бере участь у боях, пише про подвиги
радянських бійців у військовій газеті
«Знамя Родиньї».
Осколком бомби 4 жовтня 1941 ро-
ку Миколу Трублаїні було поранено,
а вночі з 5 на 6 жовтня він помер
у санітарному поїзді.
Хоч і коротким було життя пись-
менника, він встиг здійснити свої мрії.
А його твори — «Мандри Закомари-
ка», «Вовки гоняться за оленями»,
«Лахтак», «Шхуна «Колумб» стали
улюбленими книгами наших дітей.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКЙЙ
Квітень
54
ПРИГОДИ
В ПІВДЕННИХ ВОДАХ
пека забиває па-
мороки. Велетень машиніст Галкін
стоїть під віндзейлем, заплющив очі
й підняв голову догори і, здається,
віддав би не знати що, щоб тільки
простояти під хвилею палубного по-
вітря зайву хвилину. Віндзейль — це
довжелезний мішок, простягнутий
звідси ген аж над дахом адміраль-
ської каюти, вище від рівня капітан-
ського містка. Гостроверху шапку
Квітень
над цим мішком зроблено так, щоб
вона захоплювала в нього вітер,—
вітер віє навіть найгарячішими й
штильовими днями від руху паропла-
ва,— і посилала його до машинного
відділу.
У таку саме спеку, коли море, по-
дібне до гарячих драглів, своїм ви-
глядом наганяло сонну нудьгу на па
лубну команду, а в машині на пів-
сотню градусів розпечене живе срібло
вже не притягало уваги машиністів,
Яша засліпленими від поту очима за-
примітив якесь страховище, що за-
стряло на залізному поруччі...
За кілька хвилин страховище було
в хустинці серед машиністів під вінд-
зейлем.
Обережно витрушене з хустинки, в
цупких руках Волкова воно набуло
вигляду здоровенного травистого ко-
ника сіруватого кольору.
- І де він тут узявся в морі?
Велетенський коник був живий і
намагався таки добре тріпатись.
Волков засміявся. Це було видно
по його очах. Звук заглушала маши-
на, а щоки заливав піт. У нього ви
ник геніальний план.
— Хлопці, везімо цього чорта з со-
бою на острів Врангеля. Коли потра-
пимо в кригу, покажемо його вченим,
що будуть із нами, і скажемо, що
там піймали. Потім мовчатимемо, по-
ки знову не повернемось до Влади-
востока...
— Єсть!
По цій ухвалі Яша витер руки
клоччям і відніс коника нашому біо-
логові Багорову.
— Єгипетська сарана, — визначив
він.— Вона попала до нас із пустелі, 55
залетівши далеко в море, 3 ними це
трапляється.
А нагорі хлопці милувалися з риб-
птахів, зграї їх попадалися щодалі
частіше. Бувало, що вони виринали
з води кількома десятками і навіть
до сотні й мчали на своїх прозорих
крильцях над хвилями, пірнаючи да-
леко від судна.
Якось уранці електрик розповів, що
одна залетіла до нього в каюту через
ілюмінатор і він, пошкодувавши її, ви-
кинув назад у море. Ми були лихі на
старого за його м’якосердість. Ад-
же нам так кортіло розглянути її.
«Вовки» заспокоювали нас. (Забув
попередити: «вовком» у нас зветься
кожний моряк, що плещеться у соло-
ній воді щонайменше чверть століття.
Троє чи четверо наших моряків, без-
перечно, мають право на цю почесну
назву). Вони казали, що в океані
риб-птахів буде ще більше, вони не
раз залітатимуть на палубу.
В океані ми якось бачили акул. їх
кілька з’явилося з лівого борту і не-
довгий час проводили судно. Вночі
якесь морське страховище протягом
десяти хвилин ішло разом із судном
і від швидкого бігу майже до полови-
ни вискакувало з води. Сперечались:
котрі казали — акула, а котрі — дель-
фін.
Але поки зібралися викликати ек-
спертів, усіх старих моряків, страхо
вище зникло.
Прийшов боцман і довго лаявся,
що ми його обдурили....
МИКОЛА ТРУБЛА1НІ
Квітень
56 Наш піонерський збір
Сьогоднішній день — особливий. Ми
з вами — в одному із залів Київсь-
кого музею В. І. Леніна. Наш піо-
нерський збір, присвячений дню на-
родження Володимира Ілліча Лені-
на, проводить директор музею Світ-
лана Кирилівна Кирилова.
Ленін. Так підписався в 1901 році під
одним із своїх творів молодий російський
революціонер-марксист Володимир Улья-
нов. Багато ще було в нього імен (понад
150), та з того часу соратники по партії
й робітники знали його як Леніна.
Під цим іменем увійшов він в історію,
став відомий усьому світу як людина криш-
талевої чистоти й надзвичайної принципо-
вості, непримиримості до експлуататорів
і глибокої любові до трудящих усього світу.
В. І. Ленін ріс в демократичній, передо-
вій сім’ї свого часу, де вихованню дітей
приділяли багато уваги. Саме у великій
дружній родині Ульянових формувались
основні риси ленінського характеру: чес-
ність, принциповість, твердість, простота
й скромність, сердечність у взаєминах з
людьми.
Володя зростав міцним, життєрадісним,
допитливим хлопчиком. Вже п’яти років
умів добре читати. До гімназії вступив, ко-
ли йому виповнилось дев’ять з половиною
років. Учився з великою охотою. В гімназії
був першим учнем і з класу в клас перехо- }
див з похвальними грамотами.
Ніколи не відмовлявся допомогти одно-
класникам розв’язати важку задачу, і то-
вариші дуже поважали Володю. Але він
не зазнавався, завжди був простим і скром-
ним.
Ще в дитинстві Володимир Ілліч привчив
себе до самодисципліни. Він умів так орга-
нізувати свій день, що часу вистачало і на
відпочинок, і на читання.
Володя був невтомним заводієм веселих
ігор та розваг. Та коли гра переходила в
сварку, а то й бійку, вій рішуче казав:
— Це не гра, а бешкетництво! Я не граю!
Захоплювався Володя грою в шахи, кро-
кет, виконував складні вправи на трапеції.
А ще він чудово плавав і катався на ков-
занах.
Володя із задоволенням трудився: поли-
вав дерева й квіти в саду, майстрував різні
іграшки для малюків.
Дуже любив слухати, коли мама сідала
грати на фортепіано, і на все своє життя
зберіг цю любов до музики. Зачарований
«Апасіонатою» Бетховена, Володимир Іл-
ліч сказав якось: «Готовий слухати її що-
дня. Дивовижна, неземна музика. Я завжди
з гордістю, можливо, наївною, думаю: ось
які чудеса можуть робити люди!»
Ще в старших класах гімназії Володя
перечитав усе те найкраще, що мали ро-
сійська й зарубіжна література, його при-
ваблювали герої з мужніми й вольовими
Квітень
57
характерами, такі як Спартак, Гарібальді,
Тарас Бульба... Знав Володимир Ілліч май-
же всі вірші Некрасова, твори Салтикова-
Щедріна, Тургенєва, вивчав праці Бєлін-
ського, Герцена, Добролюбова, Чериишев-
ського. Особливо високо цінив Ленін роман
«Що робити?» Чернишевського, який про-
читав у 15 років і який мав на нього вели-
кий вплив.
Вже в юнацькі роки Володя цікавився
політикою' і в колі товаришів був найак-
тивнішим співрозмовником на політичні те-
ми. В нього пробуджувались революційні
погляди на суспільне життя. Це виявлялось
і в його письмових учнівських роботах.
Великим авторитетом для Володі був
старший брат Саша. Це він познайомив
Володю з марксистською літературою.
Тяжко сприйнявши страту любимого бра-
та, Володя ще більше пройнявся твердою
рішимістю продовжувати справу револю-
ціонерів. Але він обрав інший шлях бороть-
би із царським самодержавством.
Олександр Ульянов та його однодумці
вважали, що досить вбити царя, і народ
позбудеться гніту й рабства. Володимир
Ілліч думав інакше. Він розумів, що тільки
повалення царизму може дати народові
справжню волю.
Володя знайшов у собі мужність пережи-
ти невтішне горе — втрату старшого брата.
Він наполегливо готувався до випускних
іспитів і успішно закінчив гімназію.
«Вельми талановитий, постійно старанний
і акуратний, Ульянов у всіх класах був
першим учнем і на закінчення курсу наго-
роджений золотою медаллю як найдостой-
ніший за успіхами, розвитком і поведін-
кою».
Таку характеристику видано Леніну по
закінченні гімназії.
Влітку 1887 року Володимир Ілліч із
сім’єю залишив рідне місто Симбірськ і пе-
реїхав до Казані, де він вступив до універ-
ситету.
На цей час він уже чітко знав, що треба
робити. Він поставив перед собою благо-
родну мету: присвятити все своє життя ве-
ликій справі революції, справі визволення
трудящого люду од вікового рабства.
У грудні 1887 року за участь в револю-
ційному виступі казанського студентства
Володимира Ілліча було заарештовано й
посаджено в тюрму, а потім відправлено
на заслання.
Леніну йшов тоді вісімнадцятий рік.
І шлях революційної боротьби, який обрав
В. І. Ленін, привів наш народ до Великого
Жовтня, поставив нашу Батьківщину на
чолі всесвітнього прогресу за комунізм.
СВІТЛАНА КИРИЛОВА
Квітень
58
ПРО ВОРОНА,
ЯКИЙ УМІВ РОЗМОВЛЯТИ
Десь, колись иа одній
фермі жив ворон, і звали його Сам-цілий-
день. Цілісінькими днями сидів він на роз-
логому зеленому дереві й вигукував: «Сам-
цілий-день, сам-цілий-деиь».
Одного разу фермер сказав до своєї
дружини:
— Я тільки те й чую, як Сам-цілий-день
повторює: «Сам-цілий-день та сам-цілий
день».
— Я навчу його кільком новим словам,—
мовила дружина,— і він відганятиме ку-
рей від нашого порога.
Вона вийшла з дому, підступила до дере-
ва й загукала:
— Киш-киш, забирайтесь геть! Киш-киш!
Воронові сподобались нові слова.
Якось до фермера завітали друзі.
— Киш-киш, забирайтесь геть! — закри-
чав ворон.
Друзі обдивились усе навколо, та нікого
ие побачили.
— Киш-киш, забирайтесь геть! Киш-
киш! — галасував птах із розлогого зелено-
го дерева.
— Ну що ж, і підемо! — сказали друзі.
І пішли.
Незабаром фермерова дружина довіда-
лась про те, що накоїв ворон:
— Ох, ох! Доведеться мені навчити його
кільком новим словам. Тоді він буде при-
вітним із нашими друзями,— запевнила во-
на чоловіка, підбігла до розлогого зеленого
дерева й загукала до ворона:
— Заходьте, будь ласка! Заходьте, будь
ласка!
Воронові сподобались нові слова.
Одного разу, коли фермерова дружина
збирала в лісі ягоди, до їхнього будинку
причвалав волоцюга.
— Заходьте, будь ласка! Заходьте, будь
ласка! —загорлав ворон.
— Дякую, дякую, друже! А чи можна
мені трохи попоїсти?
— Заходьте, будь ласка! Заходьте, будь
ласка! — повторював ворон із розлогого зе-
леного дерева.
Волоцюга зайшов до будинку й сів за
стіл. Вій із’їв, що тільки побачив: усе м’ясо,
всі соління, усенький хліб і ввесь пиріг —
усю фермерову вечерю.
Коли виявилося, що накоїв ворон, фер-
мер підбіг до розлогого зеленого дерева й
зарепетував:
— Не кажи нічого! Не кажи нічого!
А дружина і собі:
— Саме так! Саме так!
Ворону сподобались нові слова.
Якось фермерова корова забрела в йо
го ж пшеничне поле. Сусіда побачив коро-
ву в пшениці й пішов розповісти про це
хазяям. Але ворон закричав:
— Не кажи нічого! Не кажи нічого!
Сусіда огледівся, та нікого не побачив.
— То ти вже повідомив фермера? — поці-
кавився він.
— Саме так! Саме так! — почулося з
розлогого зеленого дерева.
Тож сусіда вернувся додому, а корова
тим часом випасла всю пшеницю. Фермер
та його дружина дуже розсердились. Вони
підбігли до розлогого зеленого дерева й
почали його трусити. Фермер здійняв був
лемент, та жінка мовила: «Ш-ш-ш-ш!»
І вони посідали на землю, щоб добре все
обміркувати.
Вони думали й думали. Фермер дивився
на дружину, а вона на нього. Нараз обоє
підхопились на ноги й загукали до ворона:
— Сам-цілий-день, сам-цілий-день!
Ще й зараз на великому розлогому дере-
ві сидить ворон і повторює:
— Сам-цілий-день, сам-цілий-день!
А фермер та його дружина, коли чують
цей погук, почуваються цілком щасливими.
ЕНН ДЕВЕНДОРФ
Квітень
59
ЗЕРНЯТКО
В землю я посіяв
Зернятко ласкаве,
І нагріло землю
Сонечко яскраве.
Звідусіль постукали
Радісні дощі:
«Як живеш там, зернятко?
Гей, виходь мерщій!»
...Вийшов замість зернятка
Колос молодий,
Під дощем умився він
І напивсь води...
Дивиться-дивуеться
Сонце з висоти:
«Любе, миле зернятко,
Та хіба ж це ти? »
СВІТЛАНА ДОЛЖЕНКО
ВЕСНЯНЕ
Першу ластівку весняну
Сонце привітало,
Піднялось над полем зрану,
На сурмі заграло:
— Прокидайтесь, прокидайтесь,
Пора зеленіти,
Квітам-перлам розпускатись,
Врунитися житу,
А ячменю молодому
Відрощувать вуса,
Хлопчаку рости, малому,
На радість матусі.
ВАСИЛЬ ДМУХАВ
Квітень
60
НА ВРОЖАЙ
Зачастили дощі
у зелений наш край.
І радіють усі:
— На врожай,
на врожай!
А синиця в саду,
мов співуча струна,
щиру пісню веде:
- Це ж весна,
це весна.
Дід сміється у вус,
ой, чудова пора:
— Все це,— каже дідусь,—
для добра,
для добра.
І веселка вгорі
нас вітає здаля,
що вологу несе
на поля,
на поля.
Ти у поле виходь,
на дощі не зважай.
Кажуть люди у нас:
— На врожай,
на врожай.
МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ
Квітень
ДІТИ ЧІЛІ
61
Уривок
Хосе, Габрієля,
Хуан і Вісенто—
То діти Мірейї
І Пабло Сарм’єнте.
Вночі поліцаї
Вломились в їх дім
І тату сказали:
— Збирайся! Ходім!—
Щодня і щоночі
В тюрмі його били,—
Та волі Сарм’єнте
Кати не зломили:
Він друзів не видав
І мужньо все зніс,—
Бо він — непохитний,
Бо він — комуніст!
У мами Мірейї
Іще одне горе:
Мала Габрієля
Вже тиждень, як хвора.
Погіршало дуже
Увечері їй...
До лікаря мама
Зібралась мерщій...
Вісенто спиняє:
— Ой мамо, не треба!
Кругом патрулі...
Я боюся за тебе...—
І вийшли швиденько
Вони за паркан.
Окутав їх скоро
Вечірній туман.
А через годину
З-за темної брами
З’явився Вісенто...
Чого ж він без мами?..
— Не прийде вже мама...
Лежить на землі...
На вулиці вбили
її патруль-
на Огненну Землю
Від берега Чілі
Пливе корабель,
Розтинаючи хвилі.
Дітей, що зазнали
І страхів, і бід,
Везуть у новий
Інтернат для сиріт.
У Чілі вже кілька
Таких інтернатів,
Де хунта готує
Майбутніх солдатів.
Нагаї, і карцер,
І окрики злі
У школі-казармі
Узнають малі...
Ми вірим, Вісенто,
Тебе, як і тата,
Ніякий диктатор
Не зможе зламати!
Хто жив у квітучий,
Замріяний час —
В тих вогник надії
У серці не згас!
Ще буде Вісенто
Писать на плакаті:
«Геть з Чілі магнатів
Сполучених Штатів!»
На іншім плакаті
Напише Хуан:
«Всі шахти — трудящим!
Земля — для селян!»
ГРИЦЬКО БОЙКО
Квітень
62
ЯЛИКА-ТАУСМА *
О
с
V й О
У туркменських дітей є
весела й доступна всім гра — ялика-таусма. Кожен
може перевірити власні сили й дізнатися, як ви- ф
соко він здатний стрибнути.
Знайдіть розлоге дерево й прив’яжіть на різній
висоті носові хусточки. А тепер починайте діста- Ь<
вати. Можна розбігатися з певної віддалі, можна
стрибати з місця. Головне — дістати хусточку. Але Й
торкатися листя й гілок забороняється. В цьому
разі стрибок не зараховується.
Хто торкнувся хусточки, повішеної на найвищій
гілці, оголошується чемпіоном.
Згодом гру можна ускладнити. Хусточки ие при-
в’язують, а накидають на гілки. Треба стрибнути
й зняти хусточку, не зачепивши при цьому листя
й гілок. Хто набере найбільше хусточок, той і
переміг. О
ВОЛОДИМИР КУХАЛАШВІЛІ
Квітень
Цікавинки звідусіль
63
П’ять переплетених різноколірних
кілець на олімпійському прапорі —
символ єдності й дружби спортсме-
нів п’яти континентів: Європи (го-
лубе), Азії (жовте), Австралії (зеле-
не), Америки (червоне), Африки
(чорне).
Радянські боксери вперше завоюва-
ли олімпійське золото в Мельбурні.
Серед переможців був Володимир
Енгібарян з Єревана. Але він не був
першим олімпійським чемпіоном з
Вірменії. Більш як півтори тисячі
років назад такого ж успіху досяг
вірменський цар Варасдатес.
Загадки • Загадки • Загадки
ДОЗОРЕЦЬ
Хто це ходить у дозорі
І пильнує в небі зорі,
З високості дрібно-дрібно
Розсипає сяйво срібне?
ГАННА ЗРАЛКО
Ішов довгов’яз,
У землю зав’яз,
Там шерхіт почув
І радо гукнув:
— Великі й малі,
Вилазьте з землі!
ГРИГОРІЙ ХРАП АЧ
Квітень
щаїїіж
А чим же місяць травень
Поміж братами славен?
Святковими піснями
І громом над полями.
Іде і весело співа,
Дощами землю полива.
Не з лійки-поливалки,
А з грозової хмарки.
ТАМАРА КОЛОМіеЦЬ
1 ТРАВНЯ—
ДЕНЬ МІЖНАРОДНОЇ
СОЛІДАРНОСТІ ТРУДЯЩИХ
УСЬОГО СВІТУ.
9 ТРАВНЯ—
ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ.
19 ТРАВНЯ —
ДЕНЬ ПІОНЕРИ.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА
ЧЕТВЕР
П'ЯТНИЦЯ
СУБОТА
НЕДІЛЯ І
2 9 16 23 ЗО
З 10 17 24 ЗІ
4 II 18 25
5 12 19 26
6 ІЗ 20 27
7 14 21 28
8 15 22 29
ПЕРШЕ ТРАВНЯ
уло це багато років
тому, при царі. Поліція арештувала Леніна,
його надовго засадили у в’язницю, а потім
відправили на заслання в Сибір, далеко
від залізниці, в глухе село Шушенське.
Приїхала до нього і я з матір’ю. Крім Ле-
ніна, в тому ж селі жили й інші засланці:
один — фінський робітник — Оскар, дру-
гий — польський робітник — Промінський.
Ось настав день Першого травня.
Нам дуже захотілось посвяткувати Пер-
ше травня. Втрьох — Ілліч, я і Промін-
ський — пішли до Оскара, повсідались у ха-
ті, де жив Оскар. і почали дружио співати
першотравневу робітничу пісню:
День настал весельїй мая,
Прочь с дороги, горя тень!
Песнь, раздайся удалая!
Забастуем в зтот день!
Заспівали ми по-російськи, заспівали
ту ж пісню по-польськи й вирішили піти
після обіду відсвяткувати Травень у поле.
Як надумали, так і зробили. Пішло нас
у поле своїх аж шість чоловік, бо Промін-
ський захопив своїх двох синків...
Сніг тільки-но розтав. Коли знайшли у
полі сухий пагорбок, Промінський зупинив-
ся, витяг з кишені червону хустку, розпра-
вив її на землі і став на голову. Діти за-
вищали од захоплення.
Увечері зібралися всі у нас. Промінський
прийшов' з дружиною і чотирма дітьми.
Співали цілий вечір революційні пісні. Спі-
вала і моя мати, і дівчинка Парася, що
жила у нас.
А ввечері ми з Іллічем ніяк не могли
заснути: все мріяли про великі робітничі
демонстрації.
Минуло багато років. Тепер Перше трав-
ня у нас в Країні Рад вільно святкують
мільйони робітників і колгоспників Вони
святкують свою перемогу.
Із спогадів Н. К. КРУПСЬКОІ
Травень
ПІОНЕРСЬКИЙ ГАЛСТУК
67
і
і
і
і
}
Як пов’яжеш галстук,
То гордися ним,
Він одного кольору
З прапором ясним.
А під рідним прапором
В бій ідуть полки,
За Вітчизну борються
Браття і батьки.
Як пов’яжеш галстук,
Ти — світліш лицем...
На скількох він дітях
Мічений свинцем!..
Піонерський галстук...
Що знайдеш рідніш!
Він од крові юної
Став ще червонілі.
Як пов’яжеш галстук,
То гордися ним,
Він одного кольору
З прапором ясним.
СТЕПАН ЩИПАЧОВ
Травень
68
А* “•
Розчинилися двері — ой, леле! —
Значить, справдились мамині сни.
Хто це входить у сірій шинелі?
— Це наш тато приїхав з війни!
ЦЕ НАШ ТАТО
ПРИЇХАВ З ВІЙНИ
Став він, руку до шапки приклавши:
— Вже походам і битвам кінець!
От і я в розпорядження ваше —
Сталінградського полку боєць.
От я й дома. Чи думали, ждали?
Ну, а я вже й діждатись не міг.—
І хитнулись на грудях медалі,
Що аж зайчик по стінці пробіг!
...От і ніч... Ледве блима гасниця...
— Мамо, спатоньки тата клади.
За всі ночі нехай одіспиться,
Натеплиться за всі холоди.
А ми спати сьогодні не зможем
Цілу ніч, поки буде світать,
Тільки б тиші ніхто не тривожив,
Тільки б солодко татові спать.
ВАЛЕНТИН БИЧКО
Травень
ПЕРША АТОМНА УКРАЇНИ
Батько привіз додому
телевізор і заходився його встановлювати.
Сергійко відклав книжку з малюнками,
вмостився зручніше й приготувався диви-
тись передачу. Раптом блимнула лампочка,
і хлопчик занепокоївся.
— Татку, а що як погасне світло... То
й «На добраніч, діти!» не побачимо.
Батько всміхнувся.
— Не погасне! На Україні тепер діє
атомна електростанція, перший реактор
якої має потужність мільйон кіловат.
— Мільйон кіловат? А це багато, татку?
Татусь примружив очі, подумав.
— Пам’ятаєш нашу екскурсію на Київ-
ську ГЕС?
— Ага. Там велика красива гребля!
— Так от. На Дніпрі споруджено шість
таких електростанцій. Це Київська, Канів-
ська, Кременчуцька, Дніпродзержииська,
Дніпрогес і Каховська ГЕС. Тож якщо взяти
половину з них, то якраз потужність трьох
гідростанцій і рівнятиметься роботі одного
лише реактора Чорнобильської атомної
електростанції...
— От так сила! — Сергійко й про теле-
візор забув.— Тату, ти розкажи мені про
Чорнобильську атомну.
— Розказати? Гаразд, слухай!
Ще зовсім недавно над тихою Прип’яттю,
притокою Дніпра, шумів височезний ліс.
Нечасто навідувалися сюди люди: хіба що
вряди-годи проходили лісники або заносило
якогось туриста чи рибалку-любителя.
Та незабаром над річкою почали зупиня-
тись геологи. А потім у 1970 році ожив цей
глухий куточок Полісся. Сюди з’їжджались
фахівці на спорудження першої атомної
електростанції України.
Приїздили будівельники Братської ГЕС
і Ленінградської атомної станції. Київської
і Канівської ГЕС, Трипільської і Ладижин-
ської ДРЕС, прибували й з інших будов,
які на той час вже були споруджені. За-
лізницею і по Дніпру, машинами й літака-
ми везли сюди будівельні матеріали та різ-
не обладнання. Прибували вантажі з Моск- 69
ви й Києва, Ленінграда й Світловодська,
Вишгорода й Дніпродзержииська, Донець-
ка і Львова...
Близько тридцяти заводів країни надси-
лають на Чорнобильську атомну матеріали
й устаткування. В спорудженні цієї гранді-
озної будови бере участь фактично вся
країна.
Над віковічним сосновим лісом на соро-
каметрову висоту піднявся головний корпус
станції. А на двадцятиметрову глибину
увійшов у землю велетенський круглий ре-
актор, де за нержавіючою сталлю, чавуном
і свинцем, бетоном і водою, графітом та
іншими захисними матеріалами знаходити-
меться ось та приборкана сила атома, яка
й вироблятиме електричний струм.
Перший реактор потужністю в мільйон
кіловат почав діяти в 1975 році, а бу-
дівництво другої черги в самому розпалі.
Над будівельним майданом навіть у тихі
ясні дні стоїть синювате марево. То дишуть
на повні груди потужні велетенські двадця-
титонні БєлАЗи, МАЗи, КРАЗи...
Лунає передзвін найпотужнішого крана-
велетня. Уперше в нашій країні для Чорно-
бильської АЕС був виготовлений унікальний
пересувний портальний кран, який спро-
можний підняти вантаж в 640 тонн.
Недалеко від станції на березі Прип’яті
виросло молоде місто атомобудівників. Во-
но зростало разом з будовою і прийняло
назву річки. Місто Прип’ять. Тут нині вже
близько тридцяти тисяч населення. Поряд
з житловими будинками й корпусами гурто-
житків—магазини та їдальні. Милують око
корпуси шкіл, дитячих садків, лікарень.
Ближчим часом здіймуться дев’ятиповер-
хові будинки, буде завершено будівництво
проспекту, спорудження торгового центру,
профтехучилища, плавального басейну і
стадіону. Закладають уже парк культури
й відпочинку.
Місто, де живуть ті, що примушують
атом працювати на мир і щастя всіх людей,
має бути красивим.
ОЛЕГ ВЕРНИГОРА
Травень
70
ВАСЬКОВА БОМБА
Коли почалася Велика Вітчизняна війна,
наша авіаційна ескадрилья в перші ж дні
боїв з . фашистами зазнала тяжких втрат.
Потяглися довгі шляхи відступу. Десь за
Києвом до нашої частини прибився хлоп-
чисько років шести-семи. Звали його Вась-
ком. Він згодом розповів, що з бабусею
евакуювався з Фастова. На станції Дарни-
ця їхній ешелон розбомбили фашистські
літаки.
Бабуся загинула, а Васько якимсь
чудом виліз із палаючого вагона і біг доти,
поки не впав знесилений біля шосе.
Наш ескадрильний кашовар єфрейтор
Хванько підібрав малого, нагодував його і,
накривши шинелею, підсадив на автомаши-
ну, де Васько миттю заснув.
І, поки Васько спав, ми за ніч перебазу-
валися на новий аеродром, де вже стояли
наші літаки, що перелетіли сюди уве-
чері.
Коли загув перший літак, Васько вмить
прокинувся і, ледь розплющивши очі, стриб-
нув з машини й чкурнув до лісочка.
Хванько, що порався біля похідної кухні,
тільки головою похитав: «Як налякали про-
кляті фріци дитину». І лагідно гукнув до
хлопчика, котрий вскочив до окопу під ве-
ликою сосною:
— Васю! Та ти не бійся. Це ж наші лі-
таки мотори пробують, зараз полетять Гіт-
лера бомбити...
— Гітлера?—недовірливо виглянув Вась-
ко з окопу, і очі його потемніли.— А від
мене отому клятому Гітлерюці пілоти мо-
жуть повезти бомбу?
Травень
71
— Та де ж ти її візьмеш? — посміхнувся
кашовар.
І тут з-за кухні виступив сержант Пархо-
менко, знаменитий на всю ескадрилью
зброяр. Він усе бачив і чув, тому рушив
просто до Васька, нахилився, подав йому
руку, допоміг вилізти з окопу і серйозно
сказав:
— Ходім. У мене є така бомба. Для са-
мого Гітлера бережу.
Попрямували вони уздовж лісочка, і тіль-
ки тепер Васько роздивився, куди він по-
трапив. Утямив, що поле конюшини—то
зовсім не поле, а польовий аеродром, з яко-
го вже почали здійматися літаки. А між
дерев то тут, то там стояли прикидані гіл-
ками великі двомоторні бомбардувальники,
над ними мерехтіли натягнуті велетенські
маскувальні сіті з чудернацькими жовтаво-
зеленуватими плямами, щоб фашистські
літаки-розвідники не помітили аеродрому
з висоти.
Все це було дуже цікаво, і в інший час
Васька звідси за вуха не відтягнули б. Але
зараз, крокуючи за сержантом, він тільки
окинув літаки широко розплющеними очи-
ма й нетерпляче запитав:
— Де ж вона, ота бомба для Гітлера?
— А ось, глянь праворуч.
Васько мерщій обернувся і помітив у яру
серед дерев величезну чорну бомбу в дере-
в’яній решітці-оправі.
— Ось вона, голубонька, — мовив сер-
жант і гукнув до механіків та зброярів, що
поралися біля бомбардувальника.— Хлопці,
допоможіть підвісити «подаруночок» Гіт-
лерові!
Бійці підкотили бомбу до літака.
— Яка ве-ли-чезна! — протягнув задово-
лено Васько. Нітрохи не боячись, підступив,
погладив бомбу. І раптом стурбовано за-
питав: — А звідки Гітлер знатиме, що це
від мене?
— І то правда,— почухав потилицю сер-
жант. І поцікавився.— Ти ще в школу не
ходив?
— Ні.— зніяковів Васько,— бабуся обіця-
ла восени повести, коли жива була... В пер-
ший клас... Але я трохи читати й писа-
ти вмію. Бабуся мене навчила, як жива
була...
— Тоді на,—подав сержант Васькові гру-
дочку крейди, - підпиши бомбу... І за себе,
і за бабусю. Щоб Гітлер твою бомбу з ін-
шими не переплутав...
Васько взяв крейду, закусив губу, намор-
щив чоло і почав старанно виводити великі
букви.
Коли через хвилин п’ятнадцять сержант
і механіки підійшли до бомби, на чорному
металі білів виведений незміцнілою дитя
чою рукою напис:
«БОНБА ДЛЯ ГІТЛІРА»
— Здорової — вигукнув сержант поемі
хаючись.— Якби ще й підпис для певності...
— Я не вмію підписуватися,— знітився
Васько, але нахилився, намалював зірочку
й вивів літеру «В». і
— От тепер все зрозуміло!"—задоволено
сказав сержант.
Не минуло й п’яти хвилин, як про бомбу
для Гітлера знала вся ескадрилья. Наступ-
ної ночі бомбардувальник вилетів на бойо-
ве завдання. Авіарозвідка повідомила, що
захоплена ворогом станція Фастів вщент
і забита ешелонами з гітлерівськими солда-
тами, танками, самохідними гарматами.
Бомбардувальник з великої висоти, вим-
кнувши двигуни, так тихо спланерував на
станцію, що фашистські зенітки відкрили
вогонь тільки тоді, як він уже був на бо-
йовому курсі. Шаліли зенітки, снаряди роз-
ривалися з усіх боків, білі щупальця про-
жекторів сліпили очі. Але пілот і штурман
мужньо йшли на ціль. І лиш коли в пере
хресті прицілу з’явилися залізничні колії
з ешелонами, штурман натиснув кнопку.
Від літака відірвалася й стрімко шугонула
вниз величезна Васькова бомба.
Гухнуло, аж літак струснуло, злетіли в
повітря ешелони, почали вибухати й зали-
вати все навколо вогнем цистерни з паль
ним. Скоро вся станція корчилася в лютому
полум’ї.
Екіпаж покаліченого зенітками бомбар-
дувальника з великими труднощами дотяг
нув до свого аеродрому.
Змучені пілот, штурман і радист ледве
вилізли з кабіни. їх зустрічав командир
ескадрильї. Трохи збоку стояли кашовар
Хванько та сержант Пархоменко. Раптом
від них відокремилася в темряві маленька
постать, і пролунав тоненький Васьків го
лос:
— Дядечку пілот, ви скинули мою бомбу
на Гітлера?
Пілот зупинився перед Васьком і якусь
хвильку мовчав. Від станції Фастів ще ду-
же далеко до Берліна. Але пілот ні на мить
не сумнівався, що настане час розплати,
і на вороже лігво, на голову Гітлера посип
лються радянські бомби.
— Чого мовчите? — сказав командир ес-
кадрильї.
Травень
І тоді пілот приклав руку до шолома й
відрапортував Васькові:
Так точно! Завдання виконано.
1 нагнувшись, підхопив Васька на руки.
Від пілота пахло бензином та порохом.
Васько, стомлений довгим чеканням, приту-
лив біляву голівку до шкірянки пілота,
щасливо усміхнувся і якось ураз, наче на
руках у матері чи бабусі, заснув.
— Товаришу капітан! — спробував було
доповісти пілот командирові ескадрильї,
але той пошепки зупинив його.
— Ви уже доповіли. А зараз тихо, хай
Васько поспить. І всі мерщій в санчастину
на перев’язку! Спасибі, хлопці!
І суворий капітан обняв усіх трьох —
і пілота, і штурмана, і стрільця-радиста.
Кашовар Хванько та сержант Пархомен-
ко з гордістю дивилися на геройський екі-
паж. Потім Пархоменко забрав Васька з
рук пілота. І вони з Хваньком заспереча-
лися, хто з них завтра почне навчати Вась-
ка грамоти...
Десь на сході зажевріла зоря, віщуючи
початок нового тяжкого воєнного дия.
ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО
ЧЕРВОНИЙ БАНТ
Чудовий бант, вогнистий бант
Розквітнув на долоні,
Немов усміхнених троянд
Пелюсточки червоні.
Дивлюсь то зблизька, то здаля,
Затамувавши подих:
Мій бант горить і не згоря,
Як на будьонівці зоря,
Задимлена в походах.
Святковий бант із кумача,
Мов квітка у букеті.
Він схожий з тим, що в Ілліча
Зоріє на портреті.
ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИИ
Добрі поради
ПРО МОЛОКО
Не печене, не варене —
на столі сніданок
Відгадай цю загадку!
Важко?
Трошки поміркувавши, ти все ж та-
ки скажеш: «Молоко!»
Ось саме про молоко зараз Ліде мова.
З
ЗАПАМ’ЯТАЙ:
Молоко не підгорить, якщо перед
кип’ятінням каструлю сполоснути хо-
лодною водою.
Ну, а як вже й трапиться такий
гріх — підгорить молоко, не сумуй, бі-
ді можна зарадити: проціди його
через подвійний шар марлі в інший
посуд.
Повтори це кілька разів, доки не
зникне присмак горілого.
Марлю щоразу прополіскуй в теп-
лій воді.
Молоко довше зберігається, якщо
його кип’ятити з невеличкою доміш-
кою цукру чи питної соди.
Зберігати молоко потрібно в фаян-
совому, глиняному чи емальованому
посуді.
Травень
МОРЕТРУС
«Цунамі» — японське слово. Япон-
ське — тому що найбільше від цих
хвиль страждає Японія.
Уявіть собі, що десь у глибинах
океану відбувся підземний поштовх.
Ні з того ні з сього задіяв підводний
вулкан, піднялось і осіло дно. Від
цього поштовху на поверхні океану
здіймається водяна гора. Вона росте,
потім осідає, й високі хвилі колами
розходяться у всі боки.
Підійшовши до берега, вони налі-
тають на нього. З гуркотом мчать в
глиб материка потоки води, змивають
будинки, затоплюють міста.
1960 року 24 травня хвилі цунамі
висотою близько 10 метрів налетіли
на східне побережжя Японії. Було
зруйновано 50 000 будинків, пошко-
джено 2000 суден, залишились без
житла 150 000 чоловік.
Висота хвиль цунамі часто досягає
20—ЗО метрів.
За їхнім виникненням тепер уваж-
но стежать вчені. Лихо можна попе-
редити. Про пересування хвиль у всі
кінці океану летять телеграми: «25
червня о 16 годині ЗО хвилин у вашо-
му районі передбачається хвиля ви-
сотою близько трьох метрів...» Одер-
жавши телеграму, мешканці залиша-
ють будинки, йдуть в глиб берега, на
височини.
Тривога! Йде цунамі!
СТАНІСЛАВ САХАРНОВ
Травень
74 Наш піонерський збір
До нас на піонерський збір заві-
тав дорогий гість — наш земляк,
льотчик-космонавт Павло Романо-
вич Попович. Він хоче поділитися
своїми спогадами про щасливий
і світлий день — 9 Травня 1945 ро-
ку. В той час Павлу Романовичу
було стільки ж років, скільки тобі
зараз, але день нашої великої Пе
ремогп над фашистськими загарбни-
ками він запам’ятав на все життя.
А далі ми продовжимо нашу роз-
мову про піонерську п’ятирічку.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Кожна дружина щороку визначає
свій ударний об’єкт. Обрати його
допоможе піонерська ініціатива
кожної дружини, загону, ланки. По-
думайте, що ви можете зробити для
свого міста, села, школи, мікрорайо-
ну. Найважливіше, на вашу думку,
хай і стане завданням року.
Визначивши ударний об’єкт Піо-
нербуду, рада дружини має дати
конкретні завдання усім загонам,
шкільним предметним гурткам та
гурткам юних техніків.
9 ТРАВНЯ 1945 РОКУ
Дорогі друзі! Понад
тридцять років минуло, але й досі
хвилююся, згадуючи той незабутній
день.
Дев’ятого травня було тепло й со-
нячно. Ми, хлопці, після уроків на
вигоні грали в футбола. Завзята була
гра, аж лоби спітніли. Раптом бачи-
мо — від школи щодуху біжить учи-
тель військової справи, вимахує ру-
кою, щось збуджено вигукує! «Пере-
мога! Перемога!» — долинуяб до нас.
Враз облишили м’яча, застигли, хто
де був. Дивимося широко відкритими
очима на вчителя, не віримо. А в гру-
дях народжується бурхлива, незві
дана досі радість.
Зірвалися з місця, кинулися по до-
мівках, щоб повідомити чудесну но-
вину. Мчу я вулицею, аж курява за
мною встає, і не впізнаю свого рід-
ного Узина. Чоловіки й жінки, діди
й бабусі, діти — усі висипали на ву-
лицю. Лунають радісні вигуки, іс-
крять щасливі сльози, злинають у
голубе небо веселі пісні...
Згори долинуло потужне гудіння.
Здригнулося моє серце — літаки! Де-
в’ять бомбардувальників і чотири ви-
нищувачі пливли у високості. Припав
до них очима. З першого класу мріяв
я стати льотчиком, та не простим, а
винищувачем. Жодного повітряного
бою, котрі часто спалахували над
Узином, не пропускав. Ляжу горі-
лиць — так і здається, що ти сам пі-
діймаєшся в небо, стаєш учасником
бою, та й менше небезпеки, якщо
близько впаде палаючий літак, — і
захоплено стежу за боєм. Як радію,
було, коли наш літак збиває фашист-
ського!
Дивлюся на винищувачі, які круж-
ляють навколо бомбардувальників,
кружляють завзято, весело, і втям-
люю — це ж літакам не треба більше
Травень
бомбити фашистів, збивати їхні «ме-
сери» та «юнкерси», бо зовсім немає
війни... І здригаюся од думки, а як
же тепер із моєю мрією? Хіба ж по-
трібні будуть у мирний час винищу-
вачі?.. Та за хвильку посміхаюся сам
із себе. А охороняти кордон нашої
Вітчизни? 1 я буду на своєму вини-
щувачі пильнувати, щоб жоден ворог
не перелетів кордон, щоб ніколи біль-
ше війна не ступила на нашу рідну
землю!..
Ось і наш двір. Вскакую, вигукую:
«Перемога!!»
Мати підводить радісне обличчя,
усміхається до мене. Вона ліпить ва-
реники. А вареники у нас варили на
найбільші свята...
ПАВЛО ПОПОВИЧ
Травень
76
дощ
СОНЦЕ
знаєш, чому йде
дощ? Земля чорна і просить умити її.
Дощ ллє з неба, вмиває землю, і вона
стає зелена-зелена.
У сонця багато-ба-
гато прутиків світла. Ними воно під-
ганяє каченят до річки.
ДОРОГА
Дорога добра. Вона
всім дозволяє ходити по ній. Вона
чекає на нас біля воріт, щоб довести
до дідуся на баштан. Дорога завжди
лежить і тільки на горбі підводиться,
щоб глянути на небо: чи не збирає-
ться на дощ?
ОЗЕРО
Добре озеру. Си-
дить собі цілісінький день у воді і
купається.
СПИРИДОН ВАНГЕЛІ
Травень
Цікавинки звідусіль
ЕЛЕКТРОННИЙ УПОРЯДНИК
Нкі слова найчасті-
ше вживаються в російській мові? На
це питання може дати відповідь час-
тотний словник сучасної російської
мови, його упорядник — електронно-
обчислювальна машина. Працюючи
над словником, машина вивчила міль-
йон слововживань. «Читала» уривки
з творів Шолохова, Федіна, Гайдара,
Пришвіна...
Найбільш поширеними виявилися
слова: людина, країна, радянський,
труд, путь.
ЛІЧИЛКА
Якось бігло через ліс
Вісім кіз.
П’ять були з них білі-білі,
Ну а інші — сірі-сірі.
Скільки ж бігло через ліс
Сірих кіз?
БОРИС БІЛЬШАНСЬКИЙ
ТІ
Травень
РОСІЙСЬКА ГИЛКА £
о
Г илка відома в Росії з
давніх-давен. Люблять її діти за простоту й до- О
ступність, але вимагає вона швидкості й сприт-
ності.
Грати можна. на будь-якому рівному майданчику.
Проведіть лінію — це кін, потім на віддалі 50 мет-
рів від неї — другу — городок. Площа між коном
і городком називається полем. Беріть тенісний
м’яч і битку (палицю метрової довжини, завтовш- Еч
ки в п’ятак) і починайте.
Одна команда розташовується в городку, а друга
в полі. Капітан городошної команди сильним уда-
ром битки посилає м’яч угору. Поки гравці польо-
вої команди намагаються зловити м’яч, суперники
стрімко біжать з городка до кону і назад. Якщо
вони встигнуть повернутися, доки суперники злов-
лять м’яча, то одержать очко й право на повтор-
ний удар. Але польова команда не ловить гав.
Хутко зловлено м’яч, влучно поцілено ним у
гравця, що біжить. Тоді команди міняються міс-
цями. А якщо промах? Якщо гравець городошної О
команди спритно вивернувся? Доводиться невда-
хам знову ловити м’яч і бути більш точними. При
цьому не обов’язково, щоб гравець, зловивши м’я-
ча, сам робив «постріл». Бій може швидко пере-
дати м’яч спритнішому товаришу по команді.
Перемагає команда, яка набере більше очок.
ОЛЕКСАНДР ДЗЯТКО
Травень
Загадки • Крутиголовки • Загадки
79
ЗНАЙДІТЬ ПОМИЛКИ, ЯКІ НАВМИСНО ЗРОБИВ ХУДОЖНИК
Білі ягнички
Збіглись до річки,
Довго блукали,
Швидко пропали.
Що воно за диво,
Ви лиш подивіться:
Скільки ніжок має,
А ходить боїться.
Травень
81
У червня, у художника
Пензлики з кульбабки,
Палітра — з подорожника,
А фарби — сонця крапки.
Блука, не знає втоми він
Від сходу і до заходу,
Де пройде — там червоними
Стають між листям ягоди.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
1 ЧЕРВНЯ —
ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА І
ЧЕТВЕР 2
П'ЯТНИЦЯ З
СУБОТА 4
НЕДІЛЯ 5
6
7
8
9
10
II
12
ІЗ 20
14 21
15 22
16 23
17 24
18 25
19 26
82
5 **У*1'
Всім, хто в поле
Вийшов нині.
ЛІТО
Заховало
Тінь під віти.
Відпустило
В небо вітер.
Одягло
Вінок з колосся
І присіло
На покосах.
Гори хліба
Дарувало
Тим, що землю
Засівали.
І котило
Жовті дині
ГАННА ЧУБ АЧ
Червень
ХЛІБ З РОСОЮ
83
Г\оли Дору зовсім ма-
ленький був, він завжди за столом мані-
жився. То цього їсти не хоче, то того.
Погано їв Дору. Якось мати запитала
Дору.
— Хліба з маслом хочеш?
— Ні!
— А хліба з варенням?
— Не хочу!
Почув цю розмову батько й питає:
— А ти хліба з росою хочеш?
— З чим? — не зрозумів Дору.
— З росою,— пояснив батько.
Дору почухав потилицю — не знає, що
його відповісти. Ніколи він не чув про хліб
з росою.
— Хочу хліба з росою! Хочу!
— Добре,— погодився батько.— Тільки
тобі до ранку доведеться почекати. Вранці
на винограднику якраз роса буває.
Рано-вранці батько розбудив Дору. Піш-
ли вони на виноградник. А над виноград-
ником ще й сонце не зійшло.
— Почекай,— сказав батько.— Поки що
лопату бери. Давай попрацюємо. Як сонце
зійде — найкраща роса буде.
Батько поклав під виноградний кущ сні-
данок, що з дому захопив,— окраєць хліба,
бринзу й цибулю. Потім дав у руки синові
маленьку лопатку, а собі взяв велику. По-
чали вони працювати. Дору землю довкола
кущів розпушує, батько — теж. Дору бур’ян
викидає, батько — теж. Дору гілки, що до
землі припали, піднімає, батько — теж. До
ладу вони працюють, на славу.
— А хліб з росою? — запитує Дору.—
Мені їсти хочеться
Саме в цей час над виноградником сонце
зійшло. Поки сонце зійшло, батько з сином
допрацювати встигли.
— Тепер і попоїсти можна,—сказав бать-
ко. Простиг він Дору окраєць хліба, а на
яьом-у роса так і золотиться.
— Ну, як, добрий хліб? — запитав бать-
ко й додав:— 3 росою.
— Добрий, — сказав Дору. — Справді,
добрий.
Дору зголоднів і смачно вминав хліб.
1 дійсно, хліб був дуже добрий! З ранко-
вою росою’!
ГР1ГОРЕ ВІ€РУ
Червень
84
Р.В.Р.
Уривки
Хлопчики Димко та Жиган переховують
пораненого червоного командира. Незна-
йомцеві загрожує небезпека — за ним по-
лює запеклий бандит Головень. Як же вря-
тувати пораненого? Що діяти? І Жиган ви-
рішує пробратися до міста, де якраз стояли
червоні.
Багато несподіванок чекало на хлопчину
в дорозі, але до міста він таки дістався.
На кривих вуличках його зразу ж зупи-
нив патруль і показав штаб. Сонний чер-
воноармієць відповів неохоче:
- Яку ще там записку! Приходь уран-
ці. — Але, помітивши хрестики спішного
алюру, папірця взяв і покликав: — Гей,
там!.. Де черговий?
Черговий поглянув на Жигана, розгорнув
записку і, помітивши в лівому кутку літери
«Р.В.Р», зразу ж присунув світло. І тільки
прочитав — до телефону: «Командира!.. Ко-
місара!», а сам квапливо заходив по кімнаті.
Увійшли двоє.
— Не може бути!— здивовано скрикнув
один.
— Він!.. Звичайно, він!— радісно перепи-
нив другий.— Його підпис, його бланк. Хто
привіз?
І тільки тепер усі погляди звернулись до
притихлого в кутку Жигана.
— Який він?
— Чорний... у чоботях... і зірка в нього
приліплена, а з неї червоний прапорець.
— Еге, еге, орден!
— Тільки швидше б,— додав Жиган,—
скоро світатиме... А тоді бандити... вб’ють,
коли знайдуть.
І що тут знялось тільки! Забігали всі,
задзвонили телефони, затупали коні. І се-
ред усієї тієї метушні розібрав стомлений
Жиган кілька разів повторювані слова:
«Звичайно, армія!.. Він!.. Реввійськрада!»
Заграла швидко-швидко сурма, і від кін-
ського тупоту задрижали шибки.
Червень
85
— Де? — поривчасто відчинивши двері,
ввійшов озброєний маузером і шаблею ко-
мандир.— Це ти, хлопче?.. Васильченко, з
собою його, на коня...
Не встиг Жиган отямитись, як хтось ду-
жими руками підняв його з землі й посадив
на коня. І знов заграла сурма...
А незнайомий і Димко з тривогою чека-
ли й чуйно прислухались до того, що дієть-
ся навколо.
— Іди краще додому,— кілька разів про-
понував незнайомий Димкові.
Але на того наче впертість яка найшла.
— Ні,— похитав він головою,— не піду.
Вибрався з щілини, розворушив солому,
закидав нею вхідний отвір і проліз назад.
Сиділи мовчки, було не до розмов. Захо-
див вечір. У сараї різкіше та різкіше про-
глядала темна порожнеча осілих кутків.
1 непомітно розпливалися в ній залишки
світла, що' пробивалось крізь щілини.
— Слухай!
Димко затремтів навіть.
— Чую!
І незнайомий міцно стиснув йому плече.
— Але хто це?
За селом, у полі, затріщали постріли,
часті, безладні. І вітер доніс їх сюди без-
звучним бахканням іграшкових гармат.
— Може, червоні?
— Ні, ні, Димку! Червоним рано ще.'
Все змовкло. Минула ще година. І тупіт,
і крики, що сповнили невелике село, донес-
ли до сараїв тривожну вість про те, що
хтось уже тут, поряд.
Голоси то наближались, то віддалялись,
але ось залунали близько-близько.
— І по льохах? І по клунях? — спитав
чийсь різкий голос.
— Скрізь, — відповів другий. — Тільки
здається мені, що швидше тут де-небудь.
«Головень!»—упізнав Димко, а незнайо-
мий простяг руку, і блиснув у темряві хо-
лоднувато-спокійний наган.
— Темно, пес їх забери!
— Темно! — повторив хтось.— Тут і в’язи
собі скрутиш, я поліз був у один сарай, а
на мене дошки згори... мало не по довбешці.
— А місце таке підходяще. Чи не лиши-
ти довкола з п’ятеро хлопців до світанку?
— Лишити.
Трохи відлягло. Прокинулась надія. Крізь
одну з щілин видно було, як спалахнуло
неподалік вогнище. Майже до самих зава-
лених дверей підійшла коняка й нехотя
пожувала жмут соломи..
Світанок не займався-'довго...
Забриніла нарешті зірниця, помутніли
зорі.
Тара-та-тах! — прорізало раптом повіт-
ря.— Тара-та-тах! Ба-бах!.. Тіу-у, тіу-у...—
завищало понад сараями.
І крики, і тупотіння, і луна, що задзвені-
ла від розряджених обойм «льюїсів» — все
це так зненацька врізалось, розбило досвіт-
ню тишу і разом з нею й довге чекання.
І, не маючи сили більше стримуватись, за-
плакав Димко голосно-голосно.
— Чого ти. дурний? — радісно спитав
той.
— Та це ж вони...— відповів Димко, по-
сміхаючись, але не перестаючи плакати.
І ще не змовкли постріли за селом, ше
лементували десь, коли затупали коні біля
сараїв. І знайомий задирливий голос за-
горлав:
— Сюди! Ту-ут!
Одлетіли снопи геть. Прорвалося світло
в щілину. І хтось спитав тривожно й квап-
ливо:
— Ви тут, товаришу Сергєєв?
І народу тут скільки з’явилось звідкі-
лясь — і командир, і комісар, і червоноар-
мійці, і фельдшер із сумкою! І всі гоготіли
й гукали щось зовсім безглузде.
— Димку,— захлинаючись від гордощів,
поспішав.розповісти Жиган.— я встиг... на-
зад на коні летів... І зараз оце з зеленими
також зітнувся... в саму гущу... Як рубонув
одного по довбешці, так той і впав!..
— Ти брешеш, Жигане... Неодмінно бре-
шеш... У тебе й шаблі ж нема,— відповів
Димко й засміявся крізь не просохлі ще
сльози.
АРКАДІЙ ГАЙДАР
Червень
ЧЕРЕШНЯ З ПУРПУРОВИМИ СЕРЦЯМИ
Багато років тому, коли я був маленький,
на нашій вулиці жив чоловік, який ніколи
не казав неправди.
Він жив самотиною у маленькому будин-
ку, вифарбованому в зелений колір.
У дворі росла черешня, весною вбирала-
ся вона у білий цвіт і о тій порі, коли
достигали плоди, єдина у всьому кварталі
лишалася неторкана.
У чоловіка був ще великий червоний пі-
вень. Він спав на черешні, і весною здава-
лося, що у дерева, обсипаного білими кві-
тами,— велике пурпурове серце.
Вулиця ставилася до чоловіка шанобли-
во, а ми, діти, питали самі в себе: чому він
не йде в цирк і не показує себе, як отой,
що важить триста кілограмів і зі штанів
якого можна пошити корабельне вітрило?
Збереться люд, розхапає квитки, а запро-
шувачі будуть гукати:
— Сюди, сюди, люди! Незвичайний ат-
ракціон, неповторний номер, небачений у
світі—чоловік, який ніколи не казав не-
правди!!!
Вечорами, коли зайде сонце і коли в чер-
вонуватій імлі все набирає непевних обри-
сів, він сідав у дворі і гомонів з півнем.
Про що вони говорили, ніхто не знав. Тіль-
ки раз ми чули, як він спитав у півня:
— Ну, що скажеш? Що ти скажеш на
це?
І ось одного разу півень зник. Чоловік,
який ніколи не казав неправди, повернув-
шись додому, не знайшов його на черешні.
Він обдивився увесь двір, але півня так
і не знайшов. Тоді чоловік сів на своє звич-
не місце і став дивитися на зорі.
Уся наша вулиця, дізнавшись про те, що
півень зник, почала розмірковувати, хто б
це міг його вкрасти. Очевидячки, це вчини-
ла людина не з нашої вулиці. Але ж могла
бути і з нашої, і це найдужче схвилювало
усіх нас.
— Просто забіг кудись, — мовив чоло-
вік.—Не бідкайтеся за якимось там півнем.
Але вулиця незвично притихла, тільки то
тут, то там чути було плач дітей.
Настала темна ніч. Не видно було ні мі-
сяця, ні зірок—може, і їх хтось украв.
Другого дня сусіди, які жили зліва, при-
несли чоловікові пурпурового півня і ска-
зали, що знайшли його у своєму дворі.
Чоловік сказав, що То не його півень. Але
вони запевняли, що його.
Червень
Лишили півня і тільки-но пішли, як сусі-
ди, що жили справа, принесли ще одного
пурпурового півня і сказали, що він залетів
на їхню шовковицю.
— Сидить на шовковиці і їсть ягоди,—
пояснили вони.— А як наївся, то зробився
важкий, і ми його спіймали.
До вечора у дворі чоловіка, який ніколи
ие казав неправди і де росла тільки одна
черешня, набралося одинадцять півнів. Ве-
ликі, вогнисті й поважні.
Люди посадили їх усіх на черешню, і в
черешні стало одинадцять великих пурпу-
рових сердець..
А другого дня надвечір півень того чоло-
віка, який ніколи не казав неправди, повер-
нувся. Чоловік щасливий стояв у дворі і
повертав півнів людям з нашої вулиці.
Всі раділи, що півень знайшовся.
Лише я не знав, що думати про чоловіка,
який ніколи не казав неправди, тому що
вранці бачив, як він купував на базарі ве-
ликого пурпурового півня...
СТАНІСЛАВ СТРАТІЄВ
ЗЕЛЕНА ПОВІНЬ 87
Гей, розлилась по селу і по місту
Повінь зелена з зеленбро листу!
Наче у річці весняна вода,
Грає, вирує верба молода.
Зашумували на вулиці клени,
Вулиця тоне у листі зеленім.
Зашумували в дворах явори,—
В листі усі потонули двори...
Повінь зелена гуляє навкруг.
Хвилю свою покотила й на луг,
Вже он дістала до лісу й до гаю.
Як я туди доберуся — не знаю?
Сяду у човник, мабуть, при вітрилі,
Так і пливтиму по листячку-хвилі.
МАРІЯ ПОЗНАНСЬКА
ПТИЦЯ
Тріпоче серце пійманої птиці.
В руках моїх не чує доброти;
— Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!
— Хіба потоки загубили воду?
Хіба в полях уже зерна нема?!.
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.
— Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко
Від мене взяти кілька зеренець?
— Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!
— Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
Червень
88 Наш піонерський збір
Ось і прийшло піонерське літо.
Ти добре попрацював цього на-
вчального року і перейшов до на-
ступного класу. Попереду стільки
вільного часу, цілих три місяці. В те-
бе сила-силенна планів. Ти мрієш про
подорожі й походи, про несподівані
зустрічі та знайомства... Ну, а коли
так, то готуйся швидше в дорогу. На
нас чекає гостинний Артек, що роз-
кинувся на березі Чорного моря
біля самого підніжжя Ведмідь-гори...
Але, навіть відпочиваючи, ти не
забуваєш про свої піонерські спра-
ви. Наша розмова про ударну піо-
нерську п’ятирічку продовжується.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Допомога тваринникам — ударна
справа юних ленінців. Піонерські
супутники учнівських виробничих
бригад повинні брати активну
участь у вирошуваині кормових
культур, збиранні жолудів, заготівлі
гіллячкового корму, вирощенні кро-
лів. Піонери повинні взяти шефство
над колгоспними кроле- та птахо-
фермами.
ХІБА Ж ЦЕ
КОЛИСЬ ЗАБУДЕТЬСЯ?-
Чотири брезентових
намети, столи і лавки, збиті з дощок,
гасові лампи й вісімнадцятеро перших
мешканців — так починався піонер-
ський Артек. Дітлахів до табору при-
возили на підводах. Вони були погано
вдягнені й напівголодні. Але серця
цих дітей, ровесників Великого Жовт-
ня, були сповнені любові до Батьків-
щини і справжньої піонерської ро-
мантики. Теплими літніми вечорами,
сидячи навколо вогнища, співали во-
ни революційних і піонерських пісень,
мріяли про майбутнє. Тут відпочива-
ли колись Тимур Фрунзе і Гуля Коро-
льова, Іван Туркенич і Володя Дубі-
нін, Рубен Ібаррурі і Вітя Коробков,
Лілія Карастоянова і Радик Руднєв.
їхні імена носять кращі піонерські
загони табору, на них рівняються сьо-
годнішні юні артеківці.
Червень
В КОЛІ БІЛЯ ВОГНИЩА 89
іскристого
Уривок
В колі біля вогнища іскристого,
В пломені вечірньої зорі,
Бесіду вели від серця чистого
Юні піонери-школярі.
— Плавати я буду океанами,
Бурі не боятимусь і скель,
Бо, йдучи протоками незнаними,
«Ленін» я назву свій корабель.
Навряд чи впізнали б нинішній
багатоповерховий Артек ті перші його
мешканці. Сьогодні — це просторі че-
пурні корпуси, свій стадіон і басейн,
свій морський порт, своя кіностудія...
Багато, дуже багато змінилося тут з
тих далеких часів 1925 року. Та зав-
жди незмінними є й будуть та ж сама
вірність дружбі і піонерській роман-
тиці, та ж сама атмосфера щирості
і довір’я, яка панує між дітьми різ-
них національностей і рас. На все
життя залишається в пам’яті перебу-
вання в Артеку. Близькі й далекі
походи, цікаві зустрічі, фестивалі, по-
дорожі по Чорному морю... А смак
сипкої печеної картоплі... А пісні біля
вогнища... Хіба ж це колись забу-
деться?
Скінчиться літо. Роз’їдуться по до-
мівках юні артеківці. Але надовго
запам’ятається дітям цей привітний
куточок землі, де світить таке щедре
сонечко і народжується така щира
дружба.
— Полечу я в небі поміж зорями,
І вітри з дороги не зіб’ють,
Бо тому шляхи стають прозорими,
Хто тримає Ленінову путь.
— Ще не знаю, правди не приховую,
Ким я буду у майбутні дні,
Та учусь по ленінському слову я,
Значить, буде діло і мені.
У життя дорога нам простелена.
Є у нас і сила, і снага.
Будемо учитися у Леніна —
Ленін скрізь в житті перемага!
І слухали віти зелені
Тих слів дзюркотливе тепло,
І ймення уславлене — Ленін —
Луною над лісом пливло.
ВАЛЕНТИН БИЧКО
Червень
РЯТІВНИЙ СТРУМОЧОК
йшов лісом. День
був спекотний, жаркий, навіть птахи
й ті замовкли. Дуже хотілося пити.
«Що це? — зупинився я.— Ніби же-
бонить тоненька цівка води, невже
десь близько струмок?» Обернувся,
щось ніде не видно його прикмет.
І тут я глянув собі під ноги і мало
не засміявся. Та це ж мурашки, му-
рашиний струмок! Ось він в’ється,
струменіє, обтікаючи дерева, пні й
колоди. Я присів навпочіпки, в ніс
шпигнув запах оцту. Серед опалого
листя, злежалої глиці, серед лісових
трав і квітів руді мурахи протоптали
тоненьку стежечку. По ній загони му-
рашок спішать на допомогу рідному
лісу, який зазнав лиха. Навкруги, на-
че краплі дощу — клац, клац, падає
з дерев гусінь-листоїди, тільки шерхіт
стоїть від роботи цих нещадних шкід-
ників.
Бережіться, зубаті пильщики, під-
ступні ненажери, не буде вам пощади!
Чуєте, хоробре мурашине військо йде
на вас війною!
Течуть від дому-мурашника, біжать
на всі боки мурашині струмки. Я пі-
шов уздовж одного такого струмка.
От від нього відокремилася тоненька
ниточка, ось вона підкотилася до тов-
стелезного стовбура старої липи, ось
уже мурашки хоробро лізуть на
штурм, вверх по стовбуру, по гіллі і
зникають у кроні дерев. І тут мураши-
ний струмок ниточка за ниточкою роз-
чинився, зник серед дерев-велетнів.
Ні, не знищити наших лісів незлі-
ченним полчищам шкідників, завжди
будуть жити, зеленіти і радувати
нас здоровою силою наші могутні
ліси.
І так буде завжди, доки тектимуть
в них такі цілющі, рятівні струмки.
АЛЬБЕРТ САХАРОВ
Червень
ДУМАЮ...
Думаю, думаю, думаю...
Ліплять під стріхою гнізда
малі серпокрильці —
навіщо?
Човен гойднувся на хвильці —
чому це?
Сіються в небі зірки,
наче дощик,
вітер хмаринку полоще —
навіщо?
Думаю, думаю, думаю...
Світиться місяць,
тихо зозуля кує
на узліссі.
Світиться срібна
хмаринка-перлинка,
падає крапля,
немов намистинка —
навіщо?
Сніг випадає узимку —
чому це?
Думаю, думаю, думаю...
Загадок стільки!
А я ще так мало знаю...
Виросту скоро
і все розгадаю.
МУСА ГАЛІ
Червень
92
МІЙ ДРУГ АЛІ
На узбецькій сонячній землі
я зустрівся з хлопчиком Алі.
Він далеко в полі за селом
пас отару з татком-чабаном.
Бавився з вітрами, наче птах,
і на сонці, на вітрах засмаг.
Я сказав йому:—Салям алейкум!—
Зняв Алі червону тюбетейку,
вишиту шовками, дуже гарну —
і подарував мені на згадку.
Подружили ми на довгі роки
з Алішером — другом чорнооким.
Добрих друзів я не забуваю,
часто я листи їм надсилаю.
І летять вони, мов журавлі,
в край узбецький, де живе Алі.
МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ
Червень
93
Цікавинки звідусіль
ОСТРІВ ВУЛКАНІВ
В групі Канарських островів, роз-
ташованих в Атлантичному океані бі-
ля берегів Африки, є цікавий острів
Лансароте. його площа всього 836
квадратних кілометрів, але цей клап-
тик суші буквально засіяний вулка-
нами їх більше двохсот. Більшість
з них давно не діє. Найсильніше
виверження зареєстровано 1730 ро-
ку. Чверть острова була охоплена
вогнем і димом. Виверження тривало
цілих шість років. Більша частина
острова вкрилася лавою, де не міг
зачепитися навіть лишайник. З висо-
ти пташиного польоту здається, що
в Атлантиці знаходиться невеликий
шматочок Місяця — так Лансароте
поритий численними кратерами. Не
дивно, що на острові вулканів зніма-
лося кілька фільмів про Місяць.
Червень
94
ЗВИКАЙ ДО ВОДИ
і ігри—для дітей, що зов-
сім не вміють плавати. Вони допоможуть звикнути
до води, перемогти страх перед нею. Але грати
можна лише в присутності дорослих.
Виберіть місце, де вода не вище колін, і починайте.
Руки на поясі, ноги разом. Хто швидше простри-
бає 5 метрів?
Ляжте на воду, руками зіпріться на дно. Рухай-
теся вперед, допомагаючи собі тільки руками. Но-
ги спокійно лежать на поверхні води. Хто швидше
пройде на руках 5 метрів?
Двоє кидають один одному м’яч, а третій нама-
гається перехопити. Перехопив — кидай в когось
із гравців. Якщо не промахнешся, тоді інший
займе твоє місце. А дав маху — граєш далі.
о
о
о
Загадки • Скоромовки • Крутиголовки
КІНДРАТ
ВБРІД
БРІВ
Кіндрат
Вбрід
Брів,—
Зустрів
Бобрів.
Зустрів
Бобрів»—
Бобри —
У рів.
Кіндрат
Добрів,—
Змокрів
СТО НІЖОК
У стоніжок
По сто
Ніжок.
Всі сто
Милися,
Всі стомилися.
Добрів.
ТРИЦЬКО БОЙКО
Червень
Що важче: сто кілограмів пір’я,
сто кілограмів заліза
чи один центнер зерна?
Стоять коні на припоні, 95
Не їдять, не п’ють,
А все гладшими стають.
Чи знаєте ви назви квітів, намальованих тут? Які з них
підходять до лісового букета, а які до садового?
Червень
Липень — пасічник в брилі.
Липи будячи від сну,
Підлива нектар бджолі
В кожну квітку запашну.
Походжа туди й сюди,
Бриль, як сонце, підніма,
Пахнуть солодко меди
Поміж квітами всіма.
ТАМАРА КОЛОМіеЦЬ
31 ЛИПНЯ—
ДЕНЬ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОГО
ФЛОТУ СРСР.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА
ЧЕТВЕР
П'ЯТНИЦЯ І
СУБОТА 2
НЕДІЛЯ З
4 II 18 25
5 12 19 26
6 ІЗ 20 27
7 14 21 28
8 15 22 29
9 16 23 ЗО
10 17 24 ЗІ
Ленін у Розливі. Малюнок А. Резниченка
Липень
99
БІЛЯ ОЗЕРА РОЗЛИВ
За Ленінградом є стан-
ція Розлив. Неподалік од станції невелике
озеро... Весною, коли розтане сніг, озеро
розливається, стає великим, поймає водою
луки. Тому й зветься те місце Розливом.
Влітку, до липня, виростає на луках висо-
ка трава. Настає час косити її.
В таку пору року 1917 і приїхав до Роз-
ливу Ленін. Тепер, після липневих днів, йо-
му доводилось ховатися від ворогів, від
шпигунів Тимчасового буржуазного уряду,
політика якого була ворожа народові.
Володимир Ілліч оселився за озером.
Йому приготували житло: в копиці сіна
розчистили місце, де можна було знайти
захисток від дощу,— вийшов курінь.
Але Володимирові Іллічу така квартира
не дуже сподобалась. Він пішов у ліс, на-
рубав міцних гілок, наламав віття і спо-
рудив курінь по-своєму: недалечко від чи-
малої берези ввіткнув гілки в землю, на-
крив їх зверху зеленим віттям і обіклав
з усіх боків сіном. Стало просторіше.
Хазяйство у Володимира Ілліча було не-
величке: бляшаний чайник, казанок, сокира,
пилка й коса.
Став Ленін жити в курені.
Найулюбленіше його місце було біля ве-
ликого пенька в заростях вільшини. Ленін
сідав там, клав на пеньок аркуші паперу
й писав. Кущі заступали його з усіх боків.
Щовечора з’являвся на озері човен. Це
вірна людина везла Леніну нові газети й
листи з Петрограда.
Володимир Ілліч читав листи, уважно
переглядав газети і все, що його цікавило,
відзначав синім олівцем.
Вороги тим часом шукали Леніна, але не
могли знайти. В своїх газетах вони писали,
що Ленін вилетів аеропланом за кордон,
що він переховується в морі на підводному
човні.
Ленін читав і сміявся:
— Ото блазнюкиї
В ті часи дуже важко було з харчуван-
ням, і в Леніна інколи не водилось навіть
хліба. Проте Ілліч часто й забував про їжу;
згадував, що дуже голодний, лише тоді, ко-
ли йому зі станції приносили поснідати.
Володимир Ілліч косив траву, сушив сіно,
а перед дошем складав його в стіжки.
Якось піднялася з-поза лісу величезна хма
ра й заступила півнеба. Володимир Ілліч
став хапатись: почав складати сіно в стіжки.
Блискавка роздерла хмари, гримнув грім
Та коли полив дощ, сіно було вже зібране.
Після дощу стало свіжіше, запахло кві-
тами, вологим сіном, землею. Знов забли-
щало проти сонця озеро.
А вже пізно ввечері до берега пристав
човен.
Це приїхав товариш Орджонікідзе. Він
ішов стежкою поміж кущами і не бачив
Леніна. Коли Володимир Ілліч вийшов до
нього з-за кущів, Орджонікідзе насупився:
невідома якась людина... Звідки вона? Чого
никає побіля житла Леніна?
Володимира Ілліча й справді трудно було
впізнати: бороду й вуса він поголив, кепку
низько насунув на лоба.
Ленін привітався, але Орджонікідзе ще
таки не впізнавав його. Тоді Володимир
Ілліч весело ляснув його по плечу:
— Що, товаришу Серго, не впізнаєте?
Тільки тепер Орджонікідзе впізнав Ле
ніна.
Вони пішли в курінь. Серго приїхав пе-
редати Володимирові Іллічу важливі вісті.
Не все можна було писати в листах. Лист
міг потрапити до рук ворогів чи зрадників.
Довго розмовляв тої ночі Володимир
Ілліч з товаришем Серго, а вранці несподі
ваний гість виїхав до Петрограда.
* * *
Наприкінці серпня полили дощі. Улюбле-
не місце Леніна — поміж кущами вільши-
ни—вже було непридатне для роботи. Пень
стояв мокрий, слизький: він заріс по краях
дрібними грибками і аж навіть немовби
розпух.
Настала холодна погода. Центральний
Комітет партії організував переїзд Володи-
мира Ілліча з Розливу до Фінляндії.
І курінь спорожнів. Ленін поїхав.
Стоїть тепер на тому місці пам’ятник -
курінь, споруджений з граніту.
Зарості вільшини вже стали деревами.
Не видно тільки великої берези, але з її
кореня виросли три молоденькі, тонкі бе-
різки — донечки її.
А в усьому іншому не змінились ті місця,
дорогі серцю кожної радянської людини.
ОЛЕКСАНДР КОНОНОВ
Липень
100
КОРАБЛИК-ГЕРОЙ
Він був невеличкий і синій, як шма-
точок безхмарного неба. Зачаїться
десь біля берега, в Дніпрових ха-
щах — його й не видно фашистам.
«Потонув «Желєзняков» од наших
снарядів»,— думають вороги, та тіль-
ки візьмуться лагодити переправи,
а він вигулькне несподівано — й ну
поливати вогнем.
Якось радист на «Желєзнякові»
упіймав тривожний сигнал. То просив
допомоги «Альбатрос». На борту
«Альбатроса» було повно дітей, жі-
нок, поранених бійців. їх перевозили
далі від фронту, в тил. А тут, де не
візьмись, фашистські літаки. Скинули
на пароплав бомби, і почав той тону-
ти. Підплив «Желєзняков» до «Аль-
батроса», забрав усіх пасажирів та
команду й подався до гирла річки.
А на воді—міни всюди. По берегах—
ворожі батареї. Здавалося, немає да-
лі путі. Та обстріляв «Желєзняков»
фашистів з усіх своїх гармат і куле-
метів, проскочив до моря й щасливо
доплив аж до портового міста
Єйська...
Стоїть зараз легендарний кораблик
у Києві на високому постаменті.
Плюскоче внизу Дніпро. І салютують
корабликові судна, що тут проплива-
ють... І приходять йому вклонитися
звідусіль люди.
ВАЛЕНТИНА БАЙКОВА
Липень
ВІРНА ПОКЛИКАННЮ
Байдужою до віршова-
ного слова вона не була ніколи. Ще дів
чинкою зачарували її поетичні рядки Шев-
ченкового «Кобзаря». Пробудили фантазію.
Захотілося самій віршувати. Римувала, на
співувала подружкам власні пісні. Підрос-
ла, вже вирощувала буряки в рідному кол-
госпі, а про поезію не забувала. Стала сту-
денткою технікуму — надрукувала у газеті
свого першого вірша. Працювала в тилу
під час Великої Вітчизняної війни — і мрія-
ла стати письменницею. Потім знову на-
вчання, а в 1946 році — перша книжечка
«Мій квітник»..
І от вже понад тридцять років пише для
вас, друзі, Марія Авакумівна Познанська,
дарує свої щирі й жваві вірші.
Хочете дізнатись, як будується метро?
Будь ласка, Марія Авакумівна у вірші «Шо
я знаю про метро» передасть слово синові 101
метробудівця.
А інший хлопчик з поеми «У колгоспі
«Перемога» може розповісти багато цікаво-
го про рідний колгосп і про його трудів-
ників. І як розповісти! Неквапливо, з по-
чуттям власної гідності, з любов’ю до рід
ної землі, справді по-господарськи.
Любите звірят? Що ж, відкрийте книж
ку «Дуровська залізниця» або полиньте
думкою в Асканію-Нову.
Письменниця любить гумор, її вірші до-
тепні й життєрадісні, сповнені руху. Навіть
квіти і найдрібніші комахи мають свої
почуття.
І про складні речі вміє поетеса розповіс-
ти просто і дохідливо. Недарма один з роз-
ділів її книжки «Щоб ти був щасливим»
називається «Любій малечі про серйозні
речі». В ньому мова йде про ті славні руки,
що сіють, тчуть, будують, шиють, лікують.
Словом, про золоті руки.
І окремо хочу нагадати вам про дві пое-
ми: «Валя Котик» і «Жоржини цвітуть».
З глибокою материнською ніжністю опові-
дає в них Марія Авакумівна про Валю
Котика і Казика Гапоненка — юних месни-
ків, що стали улюбленими героями радян-
ської дітвори.
Марії Авакумівні Познанській мине цьо-
го року 60 літ від дня народження. А твори
її — мудрі і на диво юні, бо відчувається
в них дитяча безпосередність і щирість.
Відкрийте будь-яку книжку поетеси, при-
гадайте вже знані вірші, прочитайте нові,
і ви переконаєтесь у цьому самі. І давайте
разом побажаємо Марії Авакумівні міцно-
го здоров’я, нових творчих злетів!
ГРИЦЬКО БОЙКО
ЛАСКАВО ПРОСИМО В НАШ ДІМ
Ласкаво просимо в наш дім!
Він, знаю, до вподоби всім.
Це не звичайний дім, дивись:
У ньому дах — небесна вись,
А стіни — із живих ялин,
Що дістають аж до хмарин!
Долівка в домі цім — з трави.
В ній квітів — скільки хочеш, рви!
Червоні, жовті, голубі —
Нарви їх на букет собі.
Послухай і пташиний спів —
Найкращу пісеньку без слів,
Що не змовкає ні на мить:
Весь день між вітами дзвенить.
Отож скоріш до нас іди!
Вгадай, це хто біжить сюди?
Сто хлопчиків і сто дівчат
Тебе зібралися стрічать.
Скидай з-за спини рюкзачок,
Ходім в наш табір, новачок!
МАРІЯ ПОЗНАНСЬКА
Липень
102 ВІТРИСЬКО
— Чом, вітрисько, розходився,
Хазяйнуєш у саду?
— Це я в листі заблудився
І дороги не знайду.
— А навіщо трусиш сливи
У некошену траву?
— Бо удався нелінивим,
Без роботи не живу!
— Ой вітриську, робиш шкоду!
Угамуйся хоч на мить!
— Краще геть піду з городу,
В чистім полі буду жить! —
Звісив з тину босі ноги,
Свиснув — листя полягло.
І за мить вподовж дороги
Покурівся за село.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
Липень
103
СОНЦЕ, СОНЕЧКО ТА СОНЯШНИК
Починався чудовий літній день. У трикут-
них листках переливалися всіма барвами
райдуги крапельки роси, співали птахи,
тягнулися квіти до Сонця, а над ними басо-
вито гудів Джміль:
— Ж-ж-жарко... ж-ж-жарко...
Йому й справді було жарко, дуже жарко
літати з квітки на квітку і збирати сік —
нектар.
— Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорсто-
ке,— прогудів Джміль.
Почуло це Сонце та й каже:
— Кожен день я проміння на землю по-
силаю, щоб черешні дозрівали, щоб пташки
співали, щоб люди бронзовіли, а він... він
мене жорстоким назвав...
Образилося Сонце та й сховалося за
хмару. Похмуро на світі стало, квіти пе-
люстки згорнули, птахи замовкли, мурахи
входи та виходи своїх домівок закривати
почали.
— Що робити? Що робити? Як без Со-
нечка нам жити?— зашепотіли дерева.
— Я тут, ось я,— сказав хтось тоненьким
голоском, і всі побачили жучка, маленького,
червонокрилого, якого і справді Сонечком
звали.
— Хто ти?— здивувалися всі.
— Я — Сонечко.
— А ти можеш землю зігрівати? — спи-
тали дерева.
— Ні,— відповів жучок.
— А можеш так зробити, щоб черешні
поспіли?
— Ні, не можу...
— А щоб люди засмагли?
— І цього не вмію,— зітхнуло Сонечко,—
я тільки попелиць знищую, кліщиків паву-
тинних та інших дрібних шкідників.
— І на тому тобі, Сонечко, спасибі/—
вклонилися дерева і знов зашепотіли:
— Що робити? Що робити? Як без Со-
нечка нам жити?
— Може, я допоможу? — спитав Соняш-
ник. Він теж був на Сонце схожий: кругла
голівка у жовтогарячих проміннях.
— А ти можеш землю зігрівати? — спи-
тали дерева.
— Ні, — відповів Соняшник.
— А можеш так зробити, щоб черешні
поспіли?
— Ні, не можу.
— А щоб люди засмагли?
— І цього не вмію,—зітхнув Соняшник,—
я тільки олією людей годую.
— І на тому тобі, Соняшник, спасибі,—
вклонилися дерева.
А Джміль знов загудів:
— Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули,
ж-ж-жаль.
— Жаль? — обурилися дерева. — А хто
Сонце образив, хто його жорстоким назвав?
Все ти, все ти, Джмелю!
Вони так розхвилювались, так розгойда-
лись, аж вітер піднявся.
Розігнав вітер хмари, виглянуло Сонце,
посміхнулося привітно. Зраділи дерева,
пташки защебетали, квіточки розкрилися,
а Джміль над ними загудів:
— Ж-ж-жарко... але не дуже, але не
дуже...
ІРИНА ПРОКОПЕНКО
Липень
104 Наш піонерський збір
У нас на зборі — юні берендеї
з міста Петрозаводська та юні дру-
зі природи з шкільних лісництв на-
шої країни. Ми поговоримо про рід-
ну природу, про дбайливе ставлення
кожної людини до всього живого.
Один з об’єктів ударної піонерсь-
кої п'ятирічки — операція «Земля
в цвіту». Головною метою цієї опе-
рації і є боротьба за охорону та збе-
реження рідної природи.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Операція «Земля в пвіту» об’єднує
справи тих, хто охороняє природу,
дбає про її збагачення. Ви можете
стати учасниками походу «За ле-
нінське ставлення до природи», рей-
ду «Малим річкам — велику воду».
Кожна дружина за п’ятирічку по-
винна виростити 500 плодових дерев
кращих сортів, 1000 декоративних
дерев та кущів. Ваше завдання —
продовжити садіння горіха волось-
кого, кущів кизилу та інших цілю-
щих ягід, охороняти й доглядати
посаджені раніше дерева й кущі,
створити при кожній школі теплиці
для вирощування квітів.
ЗНАЙОМТЕСЬ — БЕРЕНДЕЇ
«Коли хочеш лиши-
ти після себе добру пам’ять на зем-
лі — посади дерево»,— говорить на-
родна мудрість.
Є в місті Петрозаводську шкільне
лісництво з казковим іменем «Берен-
дей» — охоронець лісів. Лісництво
створено при республіканській станції
юннатів. Посвячення в берендеї від-
бувається в лісі, біля яскравого вог-
нища. Кожен, хто вступає в цю спіл-
ку друзів лісу, птахів і звірів, наки-
дає на плечі ведмежу шкуру, стає
на березовий пеньок і дає клятву
бути вірним другом і охоронцем всьо-
го живого.
Володіння у сьогоднішніх беренде-
їв величезні. 582 гектари лісу в запо-
віднику Кивач. Петрозаводські юні
лісники висадили на вулицях 200 мо-
лодих дубів, заклали плантацію кед-
Липень
рів, ведуть спостереження за карель-
ською березою, голубою ялиною, кед-
рами.
В своєму лісництві берендеї відре-
монтували сотні дуплянок, відкрили
пташині їдальні. Розіслали в різні
школи країни 150 посилок з насінням
карельської берези.
Слава про справи лісництва ви-
йшла за межі нашої Батьківщини. На
Міжнародному конкурсі шкільних
лісництв у Болгарії лісництво «Берен-
дей» зайняло перше місце. В конкурсі
брали участь юні друзі природи з 50
країн. З Софії берендеям надіслали
премію — кінокамеру.
І тепер вони знімають фільм, голов-
ні герої якого — ведмеді й лосі, дроз-
ди й іволги, берези й кедри і, звичай-
но, сувора краса рідної Карелії.
ГАЛИНА ЮРК1НА
СПРАВИ ШКІЛЬНИХ 105
ЛІСНИЦТВ КРАЇНИ
У перший день но-
вого навчального року липецькі шко-
лярі садять ліс. Це вже стало тради-
цією. Деревця вирощують заздале-
гідь — з насіння столітніх дубів і со-
сен. Зараз гаї й діброви займають в
області більш як чверть мільйона гек-
тарів.
* * *
Новорічну ялинку
можна прикрашати щороку в шкіль-
ному дворі, якщо її виростити й до-
глядати за нею,— вирішили юннати
Слоутської середньої школи на Украї-
ні. Так і зробили: ялинка стоїть пе
ред школою. Скільки ж буде врято-
ваних ялинок, якщо в дворі кожної
школи діти виростять одну, постійну,
й будуть прикрашати її щороку на
новорічне свято!
* * *
Найпівденніший со-
сновий бір Радянського Союзу, що
розкинувся на тувинській землі, ра-
зом з дорослими лісниками охороня-
ють від пожеж, порубок і хвороб
юні лісоводи Балгазинської середньої
школи.
За завданням вчених Головного
ботанічного саду АН СРСР школярі
села Балгазин прищеплюють кедр на
сосну і роблять це так вправно, іцо
майже всі гілочки кедра прижива-
ються.
Липень
106
КОМУ що сниться
Всім у всьому світі
щось хороше сниться.
Грушам — сняться груші,
жовті і солодкі,
хмарам — вітер дужий,
саду — прохолода.
Теплим ластів’ятам
сниться небо синє,
стежці коло хати
сниться ліс осінній.
Сниться дощик свіжий
огіркам на грядці,
дві долоньки ніжні
ляльці в ліжку сняться.
А татусю й мамі
сниться сон далекий,
що вони так само,
як і я,— маленькі.
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
Липень
Цікавинки звідусіль
107
Багато в лісі кульбабок — сигнал
тривоги: грунт дуже затвердів і дере-
ва можуть захворіти. Ці ділянки лісу
бажано обминати до тих пір, доки ін-
ші рослини не розпушать землю.
Рослини й тварини володіють від-
чуттям часу. Кожен з них, підкоряю-
чись ритмові біологічного годинника,
прокидається в певний час. Соловейко
і жайворонок-юла прокидаються
близько двох годин ночі. На початку
третьої години — перепілка, польовий
жайворонок, зозуля, іволга, кропив-
ниця, горихвістка. О 4 годині виліта-
ють на роботу шпаки, трясогузки;
близько шостої прокидаються го-
робці.
Липень
108
ДОЩИК І СОНЦЕ
ПЕТРО БОНДАРЧУК
ж „
Дощик
Шлях ремонтував:
Срібні цвяшки
Забивав.
Цюкав, цюкав
Сім годин,
Цвяшки гнуться
Як один.
Ні одного
Не забив,
Тільки руки
Натрудив.
Від такої
Неудачі
Серед шляху
Сів і плаче.
Вийшло сонце
З хмари-хати,
Стало дощика
Втішати:
— Годі плакати
Тобі,
Витри очки
Голубі,
Ось візьми-но
Рушничок,
Мій маленький,
Мій хороший,
Дощичок...
Липень
Добрі поради
109
Троянди й гвоздики добре зберіга-
ються в підсолодженій воді. Троян-
дам потрібен 10-процентний розчин
цукру, а гвоздиці — навіть 15-про-
центний.
Яйце з надтріснутою шкаралупкою
витікає. Щоб зберегти його, насип у
киплячу воду 1—2 чайні ложки солі
і вже тоді поклади в окріп надбите
яйце.
Щоб зрізані квіти зберігалися яко-
мога довше, не став їх в дуже холод-
ну воду. Вода має бути відстояною.
Щоб сіль завжди була сухою, до
дай до неї 8—10% картопляної муки
або поклади кілька зернинок звичай-
нісінького рису.
Щоб лимон не висох, треба, не зні-
маючи шкуринки, покласти його в хо-
лодну воду. Воду міняють двічі на
день.
Якщо хочеш, щоб м’ясний бульйон
був наваристим, м’ясо клади в ка-
струлю, коли вода ще холодна. М’ясо
віддасть свої соки, і суп буде міцні-
шим.
Липень
110
ВЧИСЯ ПЛАВАТИ
О
Ці ігри — для дітей, які
вміють трошки триматися на воді. Грати можна
лише в присутності дорослих. Вибирають місце,
де вода по пояс чи трохи вище.
Двоє беруть третього за руки і везуть до берега.
Той допомагає ногами. Чия трійка швидша?
Один везе другого до берега. Той допомагає нога- ь,
ми й підгрібає вільною рукою. Яка пара виявить-
ся спритнішою? С
На віддалі 3—5 метрів від води кладуть іграшки
(це—ціль). Діти заходять у воду по пояс чи трохи
глибше й пливуть до берега, штовхаючи поперед
себе м’яч. Досягнувши берега, піднімаються на
коліна й кидають м’яч у ціль.
Гру можна ускладнити: м’яч кидають, лежачи на
воді.
О
Є
Крутиголовки • Крутиголовки • Крутиголовки
П’ЯТЬ ВІДМІННОСТЕЙ
ДВА З ДВАНАДЦЯТИ
Знайдіть, чим відрізняються одна
від другої ці дві картинки.
Два з дванадцяти паперових зміїв
однакові. Які?
Липень
Смішинки-веселинки
111
* * *
Побачивши в зоопарку жирафу, ма-
лий Славко сказав:
— От добре, що я на неї не схожий?
— А то чого?
— Еге, довелося б щодня мити таку
довгу шию?
ВІСІМ І ОДИН
Вісім
Друзів-дошкільнят.
Вісім
Вудок у хлоп’ят.
Вісім
В них було гачків,
Вісім
Свіжих черв’ячків.
Вісім
Вже пройшло годин,—
А бобир
На всіх
Один.
ГРИЦЬКО БОЙКО
Липень
Руки в серпня пахнуть полем,
Сонцем, житечком доспілим,
Бо багато, як ніколи,
На жнивах у нього діла.
Там, де ниви урожайні,
Де дорідний колос гнеться,
Він жнивує на комбайні,
Хоч і досі серпнем зветься.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
21 СЕРПНЯ —
ДЕНЬ ПОВІТРЯНОГО ФЛОТУ
СРСР.
ПОНЕДІЛОК І 8 15 22 29
ВІВТОРОК 2 9 16 23 ЗО
СЕРЕДА 3 10 17 24 ЗІ
ЧЕТВЕР 4 II 18 25
П'ЯТНИЦЯ 5 12 19 26
СУБОТА 6 ІЗ 20 27
НЕДІЛЯ 7 14 21 28
114
Захвилювалися поля.
На повен голос
озвався перепел здаля:
— Налився колос!
Кигиче чайка на льоту:
— Знімайсь негайно:
в твою пшеницю золоту
зайшли комбайни.
Піднявся перепел
і глядь —
нема пшениці,
лише наметами стоять
в полях копиці.
ОБЖИНКИ
Тепер пильнуй, щоб сірником
ніхто не грався.
І сторож-перепел з ціпком
в обхід подався.
А пшеницям нема ніде
кінця і краю.
Ще день — і перепел дійде
до небокраю.
Спасибі, стороже! Прийшла
пора спочинку,
лети до нашого села
справлять обжинки.
АНАТОЛІЙ КАЧАН
Серпень
115
НА ЖНИВАХ
— Готово? — питає мене Захар Івано-
вич.
— Готово! — відгукуюсь я і стрибаю на
раму гарячого від спеки «Бєларусика».
Захар Іванович пускає трактор. Машина
тихенько вуркотить і котиться дорогою, за
нами починає бігти, ворушитися трос, і я
бачу: трос підіймається вгору, натягується
в повітрі, немов струна, а нам із скирти ма-
хають руками, сигналять: «Давай!.. Давай-
те! Протягуйте далі!»
Ми від’їжджаємо далеченько, і вже видно
мені з кабіни, як суне на гребінь скирти
велика сітка соломи. Скиртувальники роз-
ступаються, готові прийняти її.
— Аго-о-ой! — гукають вони.
Тепер моя черга.
Я бігом спускаюсь до рами, за яку
зачеплено трос. Він аж бринить у по-
вітрі.
Захар Іванович завжди застерігає мене:
— Дивись, без балощів! Ти на роботі!
Обережно мені!
Я справді обережно, навіть з деяким
острахом, б’ю ключем по замку. Трос від-
літає і з силою відскакує назад, а потім
скручується на дорозі широкими кільцями,
лягає в гарячий пил. А на скирті, я бачу,
вже розв’язали сітку, чоловіки втоптують
нову купу соломи, вилами розправляють її,
втрамбовують, щоб рівно лежала.
Захар Іванович круто розвертає на шля-
ху «Бєларусика».
Ми швидко мчимо, і нам видно все поле,
де зараз не вщухають жнива. Там, у полуд
невій спеці, в хмарах білої куряви, яка ви-
сить над полем, гуркочуть і гуркочуть ком-
байни, вони йдуть один за одним, підбира-
ють густий, добре вистояний хліб. До ком-
байнів мчать машини, і дядько Захар гукає
мені:
— Дивись, як ллється зерно! Красиво,
правда, синок?
Я знаю, врожай добрий, люди аж брон-
зові, аж світяться від щастя, всі заклопо-
тані і радісно витирають піт: вродило! А
зерно ллється в кузов машиии, ллється
густим потоком і відсяває на сонці чистим
Серпень
116
золотом. Будуть колгоспні засіки повні
хлібом!
Я не день і не два працюю з Захаром
Івановичем і бачу: дядько любить мене,
пускає до себе в кабіну, дозволяє навіть
покрутити руля. І мені соромно признатися,
чого мені страшно хочеться. А кортить ме-
ні... хоч на хвилинку покинути трактора
і побігти туди, де кладуть сітку, і вчепити-
ся за неї, і поїхати, поїхати аж на самий
вершечок, на гребінь, де стоять скирто-
прави.
Я прошусь у дядька, кажу, що збігаю
поп’ю води, ну й трошки подивлюсь, що
з того боку скнрти робиться. А дядько ви-
тирає долонею піт і дивиться на мене з
прихованим усміхом: він все розуміє!
— Смаляй, — каже, — тільки ненадовго,
ти ж у мене права рука, помічник.
Я зриваюсь і біжу до подавальниць, щоб
встигнути.
І я встиг. Якраз жінки нагромадили нову
сітку соломи. Зачепили трос. Тепер, я знаю,
хтось з чоловіків, тих, що стоять на скирті,
махне рукою Захару Івановичу: «Обереж-
но! Поїхали!»
Я чіпляюсь за сітку. Жінки не відганя-
ють мене, знають — це свій, помічник на
жнивах. Хай прокатається. Хтось навіть
ляскає мене ззаду по штанцях, сміється:
держись! І я впираюсь ногами в дерев’яну
перекладину. Чую: повзе, натягується дріт.
От він шарпнув сітку і — потяг! Потяг її по
землі, а потім нагору, на скирту, поволік її
крутою виритою в соломі траншеєю. Тут
ще спекотніше, сонце обливає мене жаром,
і я держусь за сітку, підіймаюсь все вище
й вище.
Мене тягне вгору, і я бачу, як внизу піді
мною опускається степ, як все далі стелить-
ся дорога і лісосмуга, як широко розступа-
ються пшеничні лани. Вже згори, з неба,
бачу маленькі комбайни, вони в золотих
ореолах куряви, а он машини, трактори,
підбирачі біжать, снують на квадратних
гонах стерні.
Я вже пливу немовби в самому небі, мені
аж дух забиває від тієї високості, під но-
гами шарудить солома, а попереду бли-
щить, подзвонює натягнутий дріт.
— Еге-е-ей! — лунають міцні чоловічі
голоси.
Трос завмирає.
Я відскакую вбік. Мені гукають:
— Ану, Льоню, розв’яжи сітку!
Видно, Захар Іванович вже здав назад,
трос послабився, і я легко зняв з гачка
верхній повідок, який оперізував сітку.
Купа соломи розвалилася. Я стрибнув на
неї, солома аж пашить від сонця, вона га-
ряча і б’є в ніздрі сухим гіркуватим духом
стебла. Я качаюсь в соломі, руками й но-
гами розгрібаю її, а скиртувальники смі-
ються з мене, вони бачать, що я сп’янів від
пахощів сонця.
Вони беруться за роботу, втоптують,
вкладають солому, а я перекинувся через
голову і відповз трохи вбік, щоб не зава-
жати їм.
Став над краєм скирти, оглянувся. Оце
висота! Видно звідси наше село, і не село,
а білі дрібненькі коробочки хат; видно ста-
вок, греблю, білу башту насосної станції,
тоненьку нитку дороги, що веде в сусіднє
селище до нашої школи,- І степ видно на-
вкруги—до самого, здається, Чорного моря!
Я б ще дивився на село й степи, та хо-
четься і вниз покотитися, ось так — кала-
чиком, через голову, по тому глибокому слі-
ду, який вигребла сітка. І я спочатку поїхав
з гори на штанях, а тоді сторч головою, це
просто блаженство — падати й пірнати в
пухку солому, зробити собі кубло або ляг-
ти зверху, по-королівському розкинувши
руки й ноги, а тоді знов — лицем у соло-
м’яну пахощі
...Я біжу до трактора. Дядько Захар —
він виглядає з кабіни — витирає піт і злег-
ка пересміхається:
— Ну що? Побував на небі?
— Побував! — відказую, захекавшись.—
Ох і далеко видно! До самого Єгипту.
— Залазь в кабіну,—говорить Захар Іва-
нович.— У нас ще роботи-роботи. До само-
го вечора.
Я вмощуюсь коло дядька. Захар Іванович
пригладжує невеликі чорні вуса і повагом
звертається до мене:
— М-да... От восени почимчикуєш ти в
школу. А дорога степом, степом стелиться
і рівно кругом як на долоні. Глянеш з до-
роги: стоять на рівнині золоті гори — одна,
друга, третя. Хтось чужий спитає: «Що то
за гори, хлопче?» А ти скажеш: «То скирти
пшеничної соломи». — «Хто ж їх такі високі
вивершив?» А ти скажеш: «Наші колгосп-
ники. І ми з дядьком Захаром теж». Пра-
вильно я говорю?
— Правильно! — засміявся я.
— Ну що ж, поїхали! Зачепи трос.
Ми вдвох сидимо в кабіні. Від’їжджаємо,
а за нами біжить, струною натягується дріт,
і виростає край шляху висока, золота від
сонця, духмяна гора соломи.
ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
Серпень
ВІРШІ ПРО РЕМЕСЛО
Човен зробив я,
Потім — весло...
Так починалось
Моє ремесло.
Його здобувають
У праці завжди.
А потім помалу
Я дім спорудив.
Та налетіла
Неждано біда.
Дім на світанку
Змила вода.
Човен розбила,
Весло занесла,
Лиш не добралася
До ремесла.
Лишилось зі мною
Моє ремесло.
Човен зробив я,
Потім весло.
Поклав на галяві
В покоси траву.
Дім спорудив
І у ньому живу.
Живу і лелію
Своє ремесло.
...А ви не стругали,
Хлоп’ята,
Весло?
Можна без човна
Прожить,
Без весла.
Та кепсько
Мужчині
Без ремесла.
МИКОЛА ПАЛАГУТА
Серпень
118
ЯК ТЕЛЯ ПЛАНЕР З’ЇЛО
Що робить пілот, коли
висхідні потоки кінчаються, а долетіти до
аеродрому висоти не вистачає?
Тоді — нічого не поробиш — ми вибирає-
мо ближче до якогось села підходяще поле
або вигін, сповіщаємо по радіо на аеродром
свої координати, випускаємо повітряні галь-
ма, сідаємо й ждемо, поки з аеродрому
на виручку прилетить літак-буксируваль-
ник.
Але не завжди так добре виходить. Якось
Серпень
119
раз відома київська планеристка Алла Ку-
деліна попала в несприятливий район по-
годи, де зовсім зникли висхідні потоки. На-
тисла вона на кнопку мікрофона, щоб
передати керівникові польотів, де сідати
буде, а рація не працює. Видно, акумуля-
тор розрядився. А тут ще й зручної пло-
щадки поблизу не видно, довелося сідати
далеко в полі. Може, це й краще, подумала
вона, менше дітвори набіжить... А то ці
хлопчаки! Так і дивись, щоб, бува, чого з
планером ие накоїли.
Вилізла Алла з планера, зачинила кабіну
й мерщій у село, на пошту. Треба ж в ае-
роклуб зателефонувати — висилайте, мов-
ляв, буксирувальник мерщій, бо доведеться
ночувати у полі. А до села з півгодини хо-
ду. Нарешті дісталася, розшукала пошту,
додзвонилася. А сама хвилюється: «Як там
планер?» Поспішає назад, вибігає з яру —
ніби все гаразд: біля планера нікого немає,
тільки телятко звідкись взялося — пасеть-
ся недалечко. Та що воно може зробити
з тим планером?
Алла зупинилася (куди поспішати?) й
стала польові квіти рвати. Але що це? Теля
обійшло навколо планера, наблизилося до
хвоста, принюхалося до рулів, а потім...
жувати їх почало.
— Ой лишенько! — закричала планерист-
ка.— Що ти робиш?—і бігом до планера
А до нього ж ще далеченько. А теля
собі спокійнісінько стоїть, і здалеку вндно,
як полотняна обшивка, покрита запашним
авіаційним лаком-емалітом, швидко зникає
з рулів.
Прибігла захекана дівчина до пла-
нера, а від руля поворотів один кістяк за-
лишився. Як закричить, як замахає на теля
рукою, а воно ще й маленькі ріжки виста-
вило, битися збирається: видно, йому пла-
нер до смаку прийшовся і, покінчивши з
рулем, воно до крила збирається перейти.
Вхопила Алла хворостину, відігнала, на-
решті, теля, сіла та й заплакала.
А тут літак з’явився на обрії. Пілот по-
мітив у полі планер, прямо з ходу на посад-
ку зайшов, поспішає, щоб до заходу сонця
на аеродром повернутися. Сів, підрулив до
планера, буксирну вірьовку дістає, з кабіни
вилазить, і дивно йому: завжди весела й
усмішкувата Алла сидить біля планера й
гірко плаче.
— Що трапилось? — занепокоївся пілот.
— Планера мого те... те... теля з’їло! —
ще гірше залилася дівчина.
— Що ти за нісенітницю плетеш? — роз-
сердився пілот.— Хіба теля може такого
велетенського та ще й металевого планера
з’їсти? Це ж тобі не стіжок конюшини!
— А ви на хвоста погляньте! — не вгаває
дівчина.
Обійшов пілот навколо крила, глянув на
руль та й присвиснув: лише де-не-де зали-
шилася пожована обшивка, самі ребра
стирчать. А осторонь смачно ремигає теля,
ще й на планера апетитно позирає, чи не
можна там ще чим-небудь поласувати.
— От так діла! — здивувався пілот.—
Скільки літаю, а ще й разу не чув, щоб те-
ля планера з’їло! Ну, нічого, не горюй.
Зараз злітаю на аеродром, візьму техніка,
перкаль, емаліт, і він- тобі за ніч наново
руля перетягне.
Наступного дня Алла повернулася на
аеродром на відремонтованому планері. А
ми довго жартували над нею. Та жарти
жартами, але коли мені доводиться теж сі-
дати в полі, я перш за все дивлюся, щоб
телят поблизу не було, бо чого доброго ще
й до мого планера доберуться.
ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО
Серпень
120 Наш піонерський збір
СПРАВИ
ТВОЇХ РОВЕСНИКІВ
У нас на зборі письменник Броні-
слав Адамович. Він розкаже нам
про героя-партизана Василя Короб-
ка. Цього року минає 50 років з дня
його народження.
А ще ми поговоримо про справи
юдеемівців Яреськівської середньої
школи на Полтавщині та ударну
піонерську п’ятирічку.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Шефство над спорудженням та
збереженням пам’ятників борцям за
встановлення Радянської влади, ге-
роям громадянської та Великої
Вітчизняної воєн, пам’ятників піо-
нерам-героям повинно стати спра-
вою честі юних ленінців республіки.
Червоні слідопити продовжують
свої пошуки, стають ініціаторами
встановлення меморіальних знаків
на місцях історичних подій героям,
які загинули за Батьківщину.
В таборі ЦК ЛКСМУ «Молода
гвардія», що в місті Одесі, буде
створено лінійку-меморіал молодо-
гвардійської слави. Будівництво йо-
го стане ударним об’єктом піонер-
ської п’ятирічки.
деемівці. Тебе,
звичайно, не здивує це слово... Так
називають юних друзів міліції. Та-
кі помічники дорослих є і в Яресь-
ківській школі на Полтавщині. В
гуртку юних друзів міліції школярі
вивчають правила вуличного руху.
Члени гуртка самі виготовили діючі
макети, стенди, випускають газету
«Світлофор».
В школі діти обладнали автоклас.
Тут вони проводять захоплюючі ігри
з правил вуличного руху.
Всі юдеемівці — члени клубу ав-
томобілістів, що працює при Яресь-
ківській школі.
На вулицях села завжди чергує
піонерський патруль. А під час
жнив яреськівські юдеемівці патру-
люють на дорогах, по яких перево-
зять зібраний врожай.
Н. ВОЙЧЕНКО
Серпень
121
«П Р И й Н я т И!»
На лісовій галявині зібрались на комсо-
мольські збори молоді партизани. Секретар
комсомольської організації Марія Скрипка
читає заяву Васі Коробка про вступ до
комсомолу. Хтось кинув:
— Та він же малий ще!
— Зате бойовий, — спокійно відповіла
Марія.
— Хто рекомендує? — запитали з гурту.
Підвівся високий худорлявий юнак, ко-
лишній токар-москвич.
— Я рекомендував піонера Василя Ко-
робка. Про його бойові діла ви, товариші,
знаєте. Правда, про останній Васин подвиг
ще не всім відомо. Вважаю своїм обов’яз-
ком розповісти...
І перед комсомольцями живо постали
картини минулого бою.
Напередодні партизанська розвідка до-
несла, що німці послали проти їхнього за-
гону великий підрозділ поліцаїв. Та вночі
народні месники оточили карателів. За си-
гналом командира бійці кинулись в атаку.
Захоплені зненацька, поліцаї в самій білиз-
ні вибігали з хат і тут же падали,, підкошені
партизанськими кулями. Розвиднілось. Ва-
ся Коробко раптом побачив, що четверо
поліцаїв, тягнучи за собою станковий куле-
мет, пробираються до горба за околицею.
Звідти село мов на долоні «Зараз як
ушкварять з горба по наших,— майнула у
Васі думка.— Ні, гади, не вийде». І він
прицілився з автомата. Клацнув затвор.
Пострілу немає. «Скінчились патрони». Ва-
ся вихопив з кишені револьвер. У ньому
залишилось три патрони. Але з такої дале-
кої відстані в поліцаїв не влучити. І Вася
побіг слідом.
Один з поліцаїв зупинився, прицілився
в хлопця з автомата, та Вася звалив його
влучним пострілом. Другим убив ще од-
ного карателя. В пістолеті лишилась одна
куля. «В кого послати цю, останню?» Обид-
ва поліцаї раптом лягли на землю і повер-
нули кулемет у Васин бік. Зараз свинцева
злива скосить хлопця. В цю мить він випус-
тив третю кулю в навідника і з кинджалом
в руці кинувся до останнього поліцая. Той
не витримав, підхопився і чимдуж помчав
геть. За хвилину він зник у густому сос-
няку. Забравши станковий кулемет, покину-
тий поліцаями, Вася повернувся в загін...
Скінчивши розповідь, партизан промовив:
— Пропоную Василя Коробка прийняти
до лав комсомолу!
Підвівся сивоусий партизан з орденом
Червоного Прапора на грудях, який він
одержав ще в роки громадянської війни.
— Я теж рекомендую Васю,— промовив
старий комуніст.— Не раз ми з ним ходили
на бойове завдання. Ану, скажи, Василю,
скільки вже ешелонів ти підірвав?
Вася зніяковів:
— Та... три.
— Чули?! — задоволено посміхнувся пар
тизан.— Тож як по-вашому, доріс він до
вступу в комсомол?
— Доріс! Прийняти! — загомоніли всі.
У Васі радісно закалатало серце. Від
хвилювання він навіть не чув, що говорили
навколо. Побачив лише дружно піднесені
руки. Це голосували за нього. І хоч Васи-
леві ще не вистачало років до вступу в
члени ВЛКСМ, за самовідданість і хороб-
рість комсомольці загону прийняли Васю
Коробка в свої ряди.
БРОНІСЛАВ АДАМОВИЧ
Серпень
122
ЛІСОВА СІМЕЙКА
Лісом дощик поблукав
Та й подавсь до міста,
Загубивши поміж трав
Голубе намисто.
За намистом голубим
Вибігли із хати
Молоді й старі гриби:
Тато-гриб,
Мама-гриб,
Діти-грибенята.
Придивися до слідів
І знайди стежину,
Де гуляє між кущів
Лісова родина.
Там, де дощик розгубив
Намистини в ямках,
Йдуть вервечкою гриби:
Тато — в шапці,
Мама — в шапці,
Малюки — в панамках.
До вечірньої зорі
Бродять по стежинках
У росі — гриби старі,
Молоді — в росинках.
На поляні, де дуби,
Стережуть їх хату,
Витанцьовують гриби:
Тато — гуп,
Мама — туп,
Тупці — грибенята.
ГРИГОРІЙ УС АЧ
Серпень
ЯКІ Ж ви ЩАСЛИВІ!
123
Сьогодні до школи вперше прийшли ма-
люки.
Завтра їм починати навчання, а сьогодні
їх привели матері, щоб познайомити з учи-
телями.
Матері пішли додому. Діти залишились
з учителями на зеленій галявині, під висо-
кою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні
зустрічає десяте покоління своїх вихован-
ців. Випустить оцих малюків — і мине сорок
років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі вчителя дивлять-
ся в чорні, сірі, блакитні очі своїх вихо-
ванців.
— Діти, ви бачили, як задовго до світан-
ку сходить ранкова зоря? — запитав Іван
Пилипович.
— Ні, не бачили,— відповіли діти.
— А не бачили ви, як соловейко п’є
росу?
— Ні, не бачили...
— А як джміль чистить крильця, перш
ніж злетіти з квітки, в якій він спав уночі?
— Не бачили...
— А чи бачили ви, як весела комашка-
сонечко в теплий зимовий день вигля-
дає спросоння з-під кори, чи не настала
весна?
— Не бачили...
— Які ж ви щасливі, діти...— сказав Іван
Пилипович.— Щасливі, бо побачите багато
прекрасного. Я повезу вас на берег ставка,
і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми
сядемо в кущах, затамуємо подих і побачи-
мо, як соловейко, прокинувшись, п’є крап-
линку роси. Побачимо, як комашка-сонечко
з-під кори виглядає і зачудовано дивиться
на сніг.
Ви щасливі, діти, бо все це побачите...
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
Серпень
124
ЗОЛОТИЙ кінь
Дорослі стомлювались за день на роботі
і вести коней иа ночівлю доручали нам,
хлопчакам.
Весело мчати на швидкому коні! У вухах
вітер свище. Солодко завмирає серце.
Та був у нас один кінь — Мишко, на яко-
го ніхто не хотів сідати. Такий вже він був
худющий—самі ребра та шкіра. Але від-
пускати Мишка самого без верхівця не
можна. Дорога—лісом. Заверне, хитрюга,
в хащі — шукай тоді тиждень, доки на село
не вийде.
Засперечалися ми якось між собою, ко-
му ж сьогодні вести Мишка на ночівлю.
І випало їхать мені. Не встиг я й слова
сказати, скочили хлопці на коней, тільки
закуріло. Що тут робити? Зліз я на Миш-
кову спину й спересердя уперіщив його
лозиною. Ех, як розгнівається мій Мишко,
як брикне! Так і полетів я сторч головою
додолу. Буцнувся об кам’янистий шлях,
свідомість втратив.
Коли ж трохи прийшов до тями, чую,
хтось наче водить мені по обличчю вогкою
ганчіркою. Розплющив очі — стоїть наді
мною Мишко. Це він губами мене обмацу-
вав. Бач ти, не втік!
Спробував я звестися — а в ногах ніби
ножем ріже. Не встану та й годі! Впав на
землю і хоч плач. Коли бачу, згинає мій
Мишко передні ноги, на коліна стає. Я
спершу перелякався — що це з ним? А він
у мій бік оком косить, очікує. Невже ДОПО-
МОГТИ мені хоче? Ото чудасія! Від здиву-
вання навіть забув про біль у ногах. Зліз
я якось на Мишкову спину, а кінь зафоркав
тихесенько й обережно звівся на ноги.
От тобі й Мишко, думаю. Такий моло-
дець! Тільки куди ж тепер мені їхати? На
лобі величезна гуля сяє, лікті до крові роз-
дерті... Найкраще, мабуть, додому. Та тіль-
ки простоїть тоді мій Мишко цілісіньку ніч
у стайні, сухе сіно жуватиме.
І завернув я на пасовисько. Ще здаля
побачив хлопців. Вони вже встигли відвести
коней і поверталися додому. Я об’їхав їх
стороною, щоб, бува, не скривдили вони мо-
го друга.
Повернувшись, я про все розповів дома.
А батько й каже:
— Та то не дивина, синку. Мишко ж ці-
лих два роки з фашистами воював. У пар-
тизанському загоні на ньому поранених во-
зили. Це санітари його так привчили... Зо-
лотий кінь!
ВІТАЛІЙ КОСТЙЛЬОВ
Серпень
Загадки
Ухопився за дріт,
Покотився у світ,
Потяг близняток
Цілий десяток.
125
Дзьобан-дзьобанець,
Червоний гребінець,
Червона борода,
Поважна хода.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
Серпень
126
ХТО НАЙМЕТКІШИЙ ь
а.
тт « °
! І ю гру дуже люблять ДІТИ £
Дагестану, республіки, розташованої на Кавказі. О
Називається гра «торгіо гвенд».
На землі проводять лінію, на якій кожен копає
собі ямку, розміром трохи більшу за м’яч, яким
будуть грати. А грати можна футбольним, волей-
больним, тенісним — взагалі будь-яким м’ячем.
Кожний гравець стає за два кроки перед своєю
ямкою, але так, щоб в неї міг потрапити м’яч,
Який котить ведучий. Ведучий стоїть за 10—15
метрів від ямок і намагається закотити м’яч в
ямку когось з гравців.
Влучив — хазяїн ямки хапає м’яча, а всі тікають. •
Треба поцілити м’ячем в одного з утікаючих, і то-
ді він стане ведучим. Промахнувся — сам стаєш
ведучим. Ну, а якщо ведучий не зумів вкотити м’яч
у ямку? Він робить це доти, поки не доб’ється С
успіху.
{ікавинки звідусіль
орвезький профе-
сор Карл Родал радить: «Стрибай-
те і смійтеся якомога більше». Сміх
і стрибки зміцнюють м’язи грудей
і шлунка, поліпшують роботу леге-
нів. Це своєрідна зарядка для всьо-
го організму. Навіть дорослим про-
фесор пропонує «згадати дитинст-
во», придбати скакалки й стрибати
не менше трьох хвилин на день.
НЕЗВИЧАЙНИЙ БАРОМЕТР
Медузи знають про
наближення шторму за 15 годин до
його початку. Цим вони завдячу-
ють крихітним камінцям, які пла-
вають у «вусі» медузи,— маленькій
кульці на тоненькій стеблинці. Ка-
мінці труться об нервові закінчен-
ня, і медуза чує грізний гуркіт
шторму, що наближається.
Серпень
127
Смішинки-веселинки
ПІСЛЯ УРОКІВ
ХИТРИЙ ІВАСЬ
— То кого ж сьогодні викли-
кали?
— Тебе, матусю.
— Івасю, ти вже такий великий,
а примушуєш малого Петрика нес-
ти і твого портфеля.
— Хай вчиться допомагати стар-
шим.
НА УРОЦІ
Вчитель розказує учням:
— Місяць дуже великий. На ньо-
му могли б розміститися мільйони
людей.
Малий Петрик зітхнув.
— Чого це ти зітхаєш? — здиву-
вався вчитель.
— А що робитимуть ті бідні
люди, коли місяць стане серпи-
ком?
Серпень
і
У вересня щедра рука.
— Заходьте! — він з двору гука.
І яблука трусить з гілок,
І сипле в портфелі сливок,
Солодкий зрива виноград —
І кожен з нас вересню рад.
Бо щедра, ой щедра рука
У вересня-садівника.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
1 ВЕРЕСНЯ —
ПОЧАТОК НАВЧАННЯ В ШКОЛІ.
ПОНЕДІЛОК
ВІВТОРОК
СЕРЕДА
ЧЕТВЕР І
П'ЯТНИЦЯ 2
СУБОТА З
НЕДІЛЯ 4
5 12 19 26
6 ІЗ 20 27
7 14 21 28
8 15 22 29
9 16 23 ЗО
10 17 24
II 18 25
130
НАЙПЕРША КНИЖКА
Як краплин у Дніпрі,
Як зірок угорі,
Як листви на гіллі,—
Стільки книг на землі!
Є великі й малі,
Є легкі і важкі.
На полицях, в столі —
Наші друзі книжки.
Та одна серед них —
Перша книга із книг:
Ту, що звем «Букварем»,
Ми найперше берем.
Наче ключ срібляний
Дав мудрець нам у дар:
Дивосвіт чарівний
Одімкне нам «Буквар».
Від найпершого дня
Дуже любий нам він,
Бо веде до знання,
До вабливих таїн.
Йде у школу школяр,
В зорі усміх сія...
Хай живе твій «Буквар» —
Перша книжка твоя!
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
Вересень
131
СТАРА
Наша школа — нова. Стару зруйнувала
бомба під час війни. Залишилась невелич-
ка прибудова. Там старшокласники займа-
ються військовою справою. А ще там —
Музей бойової слави.
Від старої школи залишились парти, ши-
рокі, важкі, з чорними кришками. Вони
стоять в кожному класі попереду новеньких
зручних столиків. В нашому класі — теж.
Коли нас розсадили за столики, стара
парта лишилась порожньою.
Юлія Нилівна пояснила, що сидіти за
цією партою — нагорода за найкращі спра-
ви і вчинки. За нею колись сидів Валя
Костирик, який з дев’ятого класу пішов на
фронт і загинув. І в інших класах парти
не звичайні: за ними сиділи діти, котрі ге-
роїчно захищали нашу Батьківщину від
фашистів.
Ми ходили в Музей бойової слави, бачи-
ли фото Валі Костирика. Тільки воно дуже
старе, обличчя майже не розгледиш.
І раптом Юлія Нилівна запропонувала
посадити за цю парту Наташу й Валерку.
Ну, Наташу зрозуміло — відмінниця. А Ва-
лерку за що?
Ми так і сказали Юлії Нилівні, але вона
не згодилась.
— Наташу я пропоную не тому, що вона
відмінниця. Адже багато з дітей навчаються
добре, а якшо трохи підтягнуться, то будуть
ПАРТА
й не згірш Наташі. Гарно вчитися — в цьо-
му нема нічого особливого,— ви зобов'яза-
ні, це ваш обов’язок перед батьками, шко-
лою й Батьківщиною. Так я кажу?
Хіба з Юлією Нилівною не згодишся?
Вона про все завжди правильно говорить.
— Так! — закричали ми.
— А пропоную я Наташу тому, що вона
не побоялася пересісти до Валерки й допо
магає йому перевиховуватися.
— А Валерку за що? — Бодька тут як
тут зі своїм запитанням. Та про це ми всі
хотіли запитати.
— Валерку за те, що він твердо вирішив
переламати свій поганий характер й по
чав виправлятися. В людині це — найголов-
ніше.
Ми подумали й знову погодились. А Ва-
лерка почервонів і почав відмовлятися. Та
потім вони з Наташею сіли-таки за парту
Валі Костирика.
Іноді я дивлюсь на цю парту — і раптом
мені здається, що там не Валерка й Ната-
ша. а Валя Костирик сидить. На фото він
такий худенький, плечі зовсім не богатир-
ські.
Валя Костирик" начебто завжди з нами,
в нашому жовтенятському класі.
МАЙЯ ФРОЛОВА
Вересень
132
ПІДПОРУЧИК ЖАДАНІВСЬКИЙ
Шість кроків од вікна
до дверей, стільки ж від дверей до вікна.
І чотири — від стінки до стінки. В крихітне,
під самісінькою стелею віконце не проби-
вається ані промінчика. Камера-одиночка—
вузька і темна, схожа на труну. Ні звуку.
Страшна, зловісна тиша повисла над Шліс-
сельбурзькою в’язницею.
Вранці арештанта ведуть на прогулянку.
Поволі шкандибає він через подвір’я, ку-
таючись в діряву шинелю з бубновим ту-
зом на спині. Одноманітно бряжчать кай-
дани...
Під час однієї з таких прогулянок зу-
стрівся в’язень з начальником тюрми.
— Стрункої — горлає арештантові нагля-
дач.— Зняти шапкуі
А той, ніби й не чує, йде собі мовчки
далі.
— Стій, кажу тобі! Зняти шапку!
Ані пари з вуст. Далі байдуже ковзає
поглядом по розлюченому обличчю тюрем-
ника й каже твердо:
— Без шапки ні перед ким з вас я не
стоятиму. Затямте це собі назавжди.
Тоді його на місяць садовлять до карце-
ру. Слизькі й мокрі стіни. Темно, хоч в око
стрель. Навіть кайдани покриваються ір-
жею. їжа — черствий хліб та вода. Але
в’язень відмовляється і від цього — оголо-
шує голодовку. Ледь живого випускають
його з карцеру.
Та невдовзі — знов голодовка. І так без
кінця. Камера — карцер, карцер — камера...
А він же тяжко хворий — страшенно му-
чать сухоти. Звідки ж беруться у нього си-
ли для боротьби? Він протестує проти сва-
вілля начальства в’язниці, не дозволяє
звертатися до себе иа «ти», захищає това-
ришів-каторжан, з яких знущаються тю-
ремники. Хто ж вій, цей невисокий на зріст,
кволий, змучений невиліковною хворобою,
але незламний духом чоловік? Це Борис
Петрович Жаданівський, революціонер, ко-
лишній підпоручик царської армії.
...У листопаді 1905 року в Києві спалах-
нуло повстання саперів. Солдати кількох
рот четвертого й п’ятого батальйонів з руш-
ницями й бойовими патронами рушили ву-
лицями Києва — спершу Васильківською,
потім Жилянською. «Хай живе воля!» —
вигукували солдати. Музиканти, котрі при-
єднались до них, грали «Марсельєзу». Ро-
бітники, студенти, гімназисти вітали демон-
странтів, ставали поряд з ними, кидали їм
букети осінніх квітів. А попереду солдатів
з шаблею наголо крокував юний підпору-
чик Борис Жаданівський. Раптом, наче
з-під землі, з’явилися козачі сотні. Пролу-
нали постріли. На бруківку полилася кров.
Царські стражі жорстоко розправилися з
повстанцями. Важко пораненого Жаданів-
ського товариші сховали у вірних людей
на фермі Політехнічного інституту. Але
жандарми знайшли його й кинули до кам’я-
ної фортеці «Косий Капонір». Суд присудив
Жаданівського до розстрілу, який потім
було замінено вічною каторгою.
І от— Шліссельбург. А до цього були—
«Косий Капонір», Лук’янівська і Смолен-
ська тюрми. Після Шліссельбурга — Орлові
ський централ, Херсонська тюрма.
Минали дні, місяці, роки... Людина, за-
мурована в кам’яному мішку до кінця своїх
днів, позбавлена неба й сонця, свободи і
щастя, бунтувала. Товариші по каторзі
називали його «Борис Петрович».
Він палко мріяв про революцію, про те,
що братиме в ній активну участь. Мрія його
збулася. Він дожив до свободи, став актив-
ним учасником революції, став більшови-
ком. Він загинув у квітні 1918 року, у
збройній сутичці з гайдамаками й білогвар-
дійцями.
Багато років спливло відтоді, але жива
пам’ять про героя-революціонера.
Вулицю в Києві, якою вів повсталих са-
перів юний підпоручик, названо його ім’ям.
У Ялті, на березі Чорного моря, стоїть
гранітна стела. На ній викарбувано імена
героїв революції, які віддали життя за пе-
ремогу Радянської влади в Криму. Серед
них — ім’я Бориса Петровича Жаданів-
ГІ'Ї
ІРИНА ШКАРОВСЬКА
Вересень
КРАЇНА —
БУДОВА ОДНА
Зі школою поряд — будова.
Тут кожне вікно — екран.
І видно усім
Чудово,
Як спритно
Працює
Кран.
Бере він бетонні блоки
І легко
До хмар
Несе.
Це навіть під час уроку
Побачити можна все.
А поверхи — третій, п’ятий—
З’являються, мов з води.
Перерва — то всі
Хлоп’ята
Хутенько біжать сюди.
В кабіну шоферську лізуть
І тягнуться до керма.
Хлопчиськам —
Аби залізо,
Милішого їм нема.
«Закінчимо достроково!» —
Читають плакат
Гуртом.
Здається, й повітря навколо
Насичене тут
Трудом.
В риштованнях,
Дзвоні металу
Країна — будова одна.
Наочним посібником
Стала
Хлоп’ятам оцим
Вона!
ЙОСИП КУРЛАТ
Вересень
134
ПІОНЕР-РОЗВІДНИК
ВОЛОДЯ ДУБІНІН
Якщо ви потрапите
в місто Керч, місто двох морів —
Чорного й Азовського — і, прогулюю-
чись головною вулицею Леніна, пе-
ретнете вулицю Маршала Ворошило-
ва, то на розі вам впаде в очі синя
табличка:
ВУЛИЦЯ ВОЛОДІ ДУБІНІНА
Якщо ж ви захочете дізнатись до-
кладніше про те, чиїм іменем названа
ця вулиця, підіть у музей. Там, у за-
лі, де зібрані матеріали про славних
кримських партизанів, ви побачите
портрет хлопчика років тринадцяти-
чотирнадцяти. З-під упертого, високо-
го й чистого лоба на вас глянуть ду-
же великі, веселі й допитливі очі. Це
портрет Володі Дубініна, «нашого
Володі», як любовно називають, зга-
дуючи його, в Керчі, ім’я керченсько-
го піонера ввійшло в історію без-
страшної боротьби радянських людей
за визволення Криму, за встановлен-
ня миру в усьому світі.
Це ім’я занесено в «Книгу поша-
ни піонерської організації ім. В. І. Ле-
ніна».
...6 червня 1951 року перед школою
імені Володі Дубініна встановлено
меморіальне бронзове погруддя юно-
го героя: завзято підведена голова
підлітка, погляд його з допитливою
відвагою спрямований у далечінь.
Кінці піонерського галстука розкидав
порив зустрічного вітру.
Таке саме погруддя, але зроблене
з білого мармуру, було встановлено
влітку 1951 року на Берлінському
фестивалі молоді серед живописних
і скульптурних портретів, що зобра-
жали юних героїв — борців за вста-
новлення миру і щастя в усьому світі-
Нині це погруддя встановлено у
Москві, в Історичному музеї, на по-
стійній виставці «Комсомол у Вітчиз-
няній війні 1941 — 1945 рр.».
Ось чиїм ім’ям названа школа в
місті Керчі і вулиця, що веде від гори
Мітрідат до моря.
Іменем Володі Дубініна названо
багато піонерських загонів і дружин.
На Уралі, в Свердловську, Будинок
піонерів Орджонікідзенського району
теж носить ім’я славного піонера. Йо-
го ім’я присвоєно Будинку піонерів у
Темрюку та в інших містах.
...Сотні листів надходять у Керч:
в школу імені Володі Дубініна, юним
землякам піонера-героя і його матері.
Пишуть керчанам піонери не тільки
нашої країни — з Далекого Сходу,
з Естонії, Латвії, Вірменії... Шлють
листи в Керч і чехословацькі діти —
школярі Карловарської області, піо-
нери Польщі.
В одному з листів до Володиної
матері сімферопольські піонери 7-ї
середньої школи писали: «Ми хочемо
миру і відмінним навчанням добиває-
мось його, а якщо треба буде, зуміє-
мо, як Володя Дубінін, стати на за-
хист Вітчизни».
ЛЕВ КАССІЛЬ,
МАКС ПОЛЯНОВСЬКИЙ
Вересень
135
НОВОСІЛЛЯ
Новосілля! — гарне слово.
Значить це, що дім готовий.
Дім веселий, дім блищить,
Біля школи височить.
Сяє чистими шибками
Між зеленими дубками,
Ми із мамою і татом,
Із сестрою й меншим братом
Поселились на дев’ятім.
Як зведеш до неба очі —
Ясні зорі мерехтять.
Кажуть, що вони щоночі
На будинку нашім сплять.
Сплять вони там а чи ні,—
Невідомо те мені.
А от сонечко над нами —
Хоч дістань його руками.
ОЛЕКСАНДР БРОДСЬКИЙ
Вересень
136 Наш піонерський збір
Казки Павлиських школярів
ЧОМУ оля
НЕ ЗІРВАЛА КВІТКИ?
гано-вранці першо-
класниця Оля йшла до школи. Біля
дороги вона побачила квітку ро-
машку.
Ой, яка красива квітка! Оля вже
простягла руку, щоб зірвати квітку
й понести її до школи. Та раптом
побачила на пелюсточці краплинку
роси. А в краплинці горить сонечко,
і блакитне небо, й зелена нива, й ви-
сока тополя — все в краплинці. Зади-
вилась Оля на краплинку роси й не
зірвала квітки.
МАРІЯ ВОРОБЙОВА
Сьогодні ми продовжимо розмову
про об’єкти ударної піонерської п’я-
тирічки.
А ще — на иас чекає цікава зу-
стріч. У нас в гостях — жовтенята
з Павлиської середньої школи ім.
В. Сухомлинського, що на Кірово-
градщині. Це — дуже допитливі,
спостережливі й здібні діти. І ви
самі в цьому переконаєтеся, прочи-
тавши їхні твори.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Триває збір металобрухту на рей-
ки та тепловози для БАМу. Місто
й станцію Ургал на Байкало-Амур-
ській магістралі будує наша респуб-
ліка. І піонерія України пошле ді-
тям Ургала бібліотечки, ігротеки,
обладнання для кабінетів та зроб-
лене власними руками наочне при-
ладдя.
Ради піонерських дружин продов-
жать змагання між загонами за
активну участь у всесоюзних акціях
«БАМу—піонерські рейки!», «Міль-
йон — Батьківщині!».
ЛІСОВІ дзвіночки
Зацвіли квітки—лі-
сові дзвіночки. В кожній пелюсточ-
ці — маленький молоточок. Як тільки
повіє вітер, молоточок доторкнеться
до пелюсточки й дзвонить. Дзвін пли-
ве над лісом.
ВАЛЕНТИНА ОМЕЛЬЧЕНКО
Вересень
ВТРАЧЕНИЙ ДЕНЬ
У одного батька було троє синів —
маленьких хлоп’ят. Якось увечері
батько питає хлопчиків:
— Розкажіть, як ви сьогодні про-
жили день.
Юрко відповів:
— Я сьогодні посадив дерево.
Батько сказав:
— Ти сьогодні добре прожив день.
Миколка відповів:
— Я сьогодні зайчика намалював.
— Ти теж непогано прожив день,—
сказав батько.
Петрик відповів:
— Я сьогодні в м’яча грав... і мо-
розиво з’їв...
— У тебе сьогодні втрачений
день,— посмутнів батько.
ВАДИМ ШАПОВАЛ
Вересень
138
рослини-мандрівники
«Ходить гарбуз по городу, питаєть-
ся свого роду...» — співається в жар-
тівливій українській пісеньці, яка
розповідає про родичів гарбуза: ди-
ню, огірочки, бараболю, квасолю, бу-
ряки, морковицю, біб.
А чи й справді вони родичі?
Наука ботаніка об’єднує найбільш
близькі рослини у роди та види.
Вид — це ім’я рослини. Рід — її пріз-
вище. Прізвище та ім’я рослинам
дають латинські, бо латинська мова
у вчених вважається міжнародною.
Жовта диня, наприклад, зветься ку-
куміс мело. А найближчий родич ди-
ні — огірок, теж кукуміс, але вже
сатівус.
Є й родини рослин, що складають-
ся з найбільш близьких родів. До
родини гарбузів, таким чином, справ-
ді належить диня — «гарбузова гос-
подиня», а також огірочки та кавун.
А от бараболя, тобто картопля, ніяко-
го відношення до родини гарбузів не
має. її родичі — помідор і паслін.
Родич морковиці — звичайний буряк,
а родичі квасолі — біб та горох. їхня
родина так і зветься — бобові.
Бувають родичі досить близькі, а
бувають і далекі. Дикі предки гарбу-
за та дині ростуть у Мексіці, а бать-
ківщина огірків та кавунів — пекуча
пустеля Калахарі в Африці. Барабо-
лю та помідор привезли до нас з Пів-
денної Америки. А морковиця при-
йшла з Середземномор’я. З Азії на
нашу землю потрапили буряки, ква-
соля, цибуля, часник, пшениця, рис...
Різними шляхами приходили вони
до нас. Колись люди не вміли удоб-
рювати свої поля та городи. Вони
просто кидали насіння у грунт, а коли
Вересень
139
грунт втрачав родючість, переходили
на нове місце. Переселяючись, люди
брали з собою насіння, і мандрувало
воно разом з людьми на сотні й тися-
чі кілометрів.
Радо зустріли люди заморських
гостей, що їх привезли мореплавці,—
помідори, какао. А от картоплі спо-
чатку не пощастило. Ніхто не знав,
що саме треба споживати. Пробува-
ли їсти зелені кульки з насінням,
але вони такі гіркі, що люди назвали
їх «чортовим яблуком». То ж не див-
но, що селяни відмовлялися садити
картоплю, а коли власті примушува-
ли їх засаджувати нею лани, вони
бунтували, — знищували картоплю,
вбивали панів та царських службов-
ців. Так і увійшли в історію ці бунти
під назвою — «картопляні».
А от гречка швидко розповсюдила-
ся по селянських нивах. її привезли
наші предки з Візантії, яку вони зва-
ли Грецією. Тому-то й названо гречку
гречкою.
Соняшник потрапив до нас як де-
коративна рослина і довго прикрашав
тільки квітники та оранжереї. Згодом
люди навчились видобувати з його
насіння смачну олію, і соняшник пе-
рейшов з гурту декоративних рослин
до лав рослин сільськогосподарських.
Різними шляхами потрапляли росли-
ни на наші поля та городи. Люди від-
бирали для посіву насіння від най-
кращих рослин, що не боялися ані
спеки, ані холодів.
Поступово рослини змінилися на-
стільки, що стали зовсім не схожі на
своїх диких предків. І ростуть поряд
на наших полях та городах пришель-
ці з різних далеких країв — кавун,
огірки, картопля, квасоля і служать
людям-
ВОЛОДИМИР УТКІН
Вересень
140
Добрі поради
УМІЙ СЕБЕ ЗАГАРТУВАТИ
На шкільному подвір’ї — гомін.
Купками зібралися однокласники.
Обмінюються враженнями про кані-
кули.
Гаряче обговорюють четвертоклас-
ники події цього літа. Перебиваючи
всіх, Сашко намагається довести, що
найкращий відпочинок був у нього.
Він гостював у бабусі в селі й роз-
поряджався своїм часом як заманеть-
ся. Вранці спав скільки схоче, не ро-
бив зарядки. Снідав, обідав і вечеряв
знов-таки, коли захочеться.
— Купався, загорав? — питають
учні.
— Ні.
— Певне, в селі нема де?
— Ні, є річка й чималенька.
— І в м’яча не грав?
— Ні!
Виявляється, весь свій вільний час
Сашко присвятив улюбленому занят-
тю — читанню. Читав, лежачи в ліж-
ку, і зранку, і перед сном. Вечорами
ще дивився телепередачі, від початку
й до кінця.
Четвертокласники гуртом намага-
лися довести Сашкові, що книжки —
це добре, але відпочинок — не тільки
читання й телепередачі. Та Сашко
стояв на своєму.
1 був неправий. Лише дружба з
сонцем, повітрям і водою — цими чу-
довими супутниками літа,— фізкуль-
тура, режим дня загартовують орга-
нізм, оздоровляють його, дають йому
запас бадьорості, якого вистачає на
цілий навчальний рік-
Сашкові ж буде дуже важко після
такого «відпочинку» вставати ранком
щодня в один і той же час. Зрозумі-
ло, він не робитиме ранкової гімнас-
тики й водних процедур. А без них до
школи прийде млявий, сонний і на
уроках буде неуважний. І додому із
школи повернеться стомлений.
Пам’ятайте, друзі! Лише додер-
жання режиму дня, дружба з фіз-
культурою, щоденні прогулянки на
свіжому повітрі збережуть ваше
здоров’я, допоможуть успішно вчи-
тися.
Вересень
МУДРЕ РІШЕННЯ
Ескімоська народна казка
У великому селищі
Наукані жив маленький хлопчик Та-
нута. Він мав прирученого горностай-
чика, якого дуже любив.
Одного разу до батька здалека
приїхав гість. Прибулець та господа-
рі розповідали одне одному новини,
пили чай, довго вели бесіду. Гість
увесь час милувався горностаєм: йо-
му сподобався окатий звірок, що без-
боязно сидів на плечі хазяйського
синка.
— Який гарний горностайчик! Це
твій?
— Мій! — з гордістю відповів Та-
нута.
— Він тебе слухає?
— Слухає.
— А чим ти його годуєш?
— Годується він сам: мишей ло-
вить,— пояснив малий господар,— я
його тільки інколи частую м’ясом.
Він мій друг.
— Чудовий горностайчик! Віддай
його мені, — попрохав прибулець, —
у мене вдома мишей багато.
Недобре, коли молодший старшого
не слухає. Та ще гірше, коли госпо-
дар відмовляється виконати прохан-
ня гостя.
Але ж за все найгірше — друга зра-
дити!.. Замислився малий чоловік:
як бути?
— Знаєш,— раптом каже він гос-
теві зраділо,— краще ти принеси сво-
їх мишей сюди! '
Вересень
142
ЛЕЛО Ь
ТТ О
Ц я гра відома в Грузії е
з давніх часів. За народними повір’ями, у пере-
можців гри лело збільшується врожай. Так у ле-
гендах вшановується снла, спритність, мужність.
М’яч для гри в лело грузинські діти роблять самі. •
Шкіряну оболонку набивають травою, вовною чи
ганчір’ям. На рівній місцині гравці проводять дві
лінії на віддалі 50 метрів одна від одної (це — Сі,
поле), розбиваються на дві команди й починають §
грати.
М’яча ведуть в будь-який спосіб — руками чи но-
гами, як зручніше. Можна грати кулаком або
головою. Дозволяється виривати м’яч у суперника, •
але при цьому не можна штовхати чи бити його,
збивати з ніг чи ставити підніжки. Лело — гра
лицарська, тут дозволяється тільки чесна спортив-
на боротьба. Це змагання з швидкості й спритнос- О
ті, кмітливості й хоробрості. Хто більше разів
доставив м’яч за лінію, той і переміг.
Цікавинки звідусіль
ЛІКУЄ МУЗИКА
Музика займає багато місця в
нашому житті. Проте дуже мало
відомо, як вона діє на організм
людини. Як показали досліди, темп
і тембр музики впливають на діяль-
ність серця. Наприклад, швидка му-
зика збільшує частоту серцевих ско-
рочень на 4—5 ударів на хвилину.
Під дією музики в спортсменів змі-
нюється частота пульсу, тиск крові,
температура шкіри. Музика поліп-
шує пам’ять.
Зараз музику використовують
при лікуванні деяких захворювань.
З’явилося навіть слово — «музоте-
рапія».
Вересень
Загадки • Смішинки • Загадки
143
ЧОГО ЖУРИЛОСЯ СОВЕНЯТКО?
Совенятко дуже плаче:
Хоче вчитись, та дарма —
Вдень нічого не побачить,
А вночі занять нема...
* * *
Є чарівник у школі в нас,
Ану впізнайте, хто він!
Озветься — тиша йде у клас,
Озветься ще раз — гомін.
Щоб не спізнились на урок,
Нам голос подає...
Біла рілля, чорне насіння,
Лиш той посіє, хто розуміє.
Вересень
Лісами жовтень сам іде,
Ще й у сопілочку гуде —
У різьблену, калинову:
— Чи птахи всі полинули?
Чи до зими готові
Дерева і звірята? —
Це жовтню-лісникові
Усе потрібно знати.
ТАМАРА КОЛОМіеЦЬ
2 ЖОВТНЯ-
ДЕНЬ УЧИТЕЛЯ.
29 ЖОВТНЯ —
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
КОМСОМОЛУ.
ПОНЕДІЛОК 3 10 17 24
ВІВТОРОК 4 II 18 25
СЕРЕДА 5 12 19 26
ЧЕТВЕР 6 ІЗ 20 27
П'ЯТНИЦЯ 7 14 21 28
СУБОТА 1 8 15 22 29
НЕДІЛЯ 2 9 16 23 ЗО
146
І, ®
ВЧИТЕЛЬЦІ
Сяє вдалині вогник у вікні,
Мов ясна зоря, сходить над селом.
Бачиться мені, віриться мені:
Вчителька моя й досі за столом.
Зошити свої дітвора здала —
То вразливих душ повісті малі.
Двійка школяра, горе школяра
Зморшкою лягли на її чолі.
А з вікна пливе золотий пилок,
Сонячним струмком сяє в темноті.
Вчителько моя, скільки помилок
Виправили ви в кожному житті!..
Нам ростить міста й хліб на цілині,
Вам—навчать дітей і радіть за них:
Прийдуть восени, підуть навесні
По шляхах космічних, по шляхах
земних.
ЛЮДМИЛА МЕНЗУЛ,
учениця Чечельницької середньої школи
Вінницької області
Жовтень
РІДНИЙ КИЇВ
147
Ось я йду ДО школи.
В цей ранковий час дітей на вулиці, ма
буть, більше, ніж дорослих. Йдуть з порт-
фелями школярі—у кожного свій маршрут.
А знаєте, скільки шкіл у Києві? Аж по-
над триста! А незабаром буде ще більше,
бо щороку будуються все нові й нові.
Школи є різні. Я знаю одного хлопчика,
який вчиться в музичній школі, бо хоче
стати музикантом. Після школи він вчити
меться ще в Київській консерваторії. Це не
кожен може, для цього треба мати хист.
І щоб стати художником, теж треба мати
хист. Такого хлопчика я також знаю, він
добре малює й зараз. А після школи піде
вчитися в Київський художній інститут.
У Києві є багато різних інститутів—хто
ким хоче бути, може в той інститут і йти,
або в технікум чи училище. Можна стати
й інженером, і лікарем, і вчителем або
просто хорошим і вмілим робітником.
Можна навіть стати великим ученим —
тільки для цього треба Ще багато вчитися
і взагалі бути дуже розумною людиною.
У нас у Києві є Академія наук — там в
різних науково-дослідних інститутах пра
цюють учені.
Вони розробляють всілякі наукові питан-
ня, щоб ще більше знати, ніж люди знали
досі. Вони допомагають нам підкоряти при-
роду, боротися з хворобами...
От одного разу я почув, що в Києві є
такий науковий інститут — імені Патона.
Я тоді дуже здивувався—адже в Києві є
великий міст через Дніпро — міст Патона.
Чому ж таким іменем зветься і міст, і на-
уковий інститут?
І от, виявляється, що був такий академік
Патон, який вивчав, як треба будувати
мости і як за допомогою електрики зварю-
вати сталь. Він керував науковим інститу-
том. де все те вивчали. В цьому інституті
винайшли, як можна побудувати суцільно-
зварний міст, себто зовсім без заклепок
і гайок. Таких мостів раніше робити не
вміли. От і побудували вперше такий міст
через Дніпро А коли академік Патон по-
мер, його іменем назвали і цей чудовий
міст, і той інститут, де він працював, а по-
тім став працювати його син, також вели-
кий вчений; він очолює зараз Академію
наук України.
НАТАЛЯ ЗАБІЛА
Жовтень
148
ники надіслали
вологодські
пухнастий плед.
Одержуючи такі
на ім’я Володимира
то різних посилок,
цукор (з харчами ті
ходили й інші пода(
ло, текстильники
рився.
— Та що ви, Володимир Ілліч,— заспо-
коювали Леніна товариші по роботі.— Од
щирого серця ж ідуть подарунки, од душі
вдячної.
Жовтень
149
— Так-то воно так,— погоджувався Ле-
нін.— Але ж, розумієте, незручно, ніяково.
Все це од старих часів, од давніх традицій:
панові — носили, попові, даруйте мені, но-
сили... З цим час кінчати. Покласти край,—
суворо повторював Володимир Ілліч.
І от якось Ленін одержує листа. Лист
іздалеку, з Гомельської області, з міста
Клинців, від робітників Стодольської су-
конної фабрики.
Читає Володимир Ілліч лист, поздоровля-
ють робітники Леніна з близькою п'ятою
річницею Жовтневої революції, бажають
доброго здоров’я, а нижче: «Посилаємо то-
бі до свята... скромний подарунок нашого
виробу».
І пишуть, який то подарунок — відріз
сукна.
Під листом стоять підписи. Та не два, не
три, а цілих чотириста.
Хотів Володимир Ілліч розсердитись, та
потім передумав. Вирішив не засмучувати
робітників перед святами.
Взяв Володимир Ілліч перо, папір і напи-
сав робітникам таку відповідь:
«Дорогі товариші!
Щиро дякую вам за привітання і пода-
рунок. По секрету скажу, що подарунків
надсилати мені не слід. Прошу про цю
секретну просьбу якнайширше розповісти
всім робітникам...
Ваш В. Ульянов (Ленін)».
Одержали в Клинцях ленінський лист,
прочитали.
Вдоволені робітники. Гарний лист, теп-
лий, з вдячністю.
Проте довелося робітникам і замисли-
тись. Зрозуміли вони: не схвалює подарун-
ків Ленін. І щодо просьби, хоча вона і сек-
ретна, теж вірно розібралися, що й до чого.
Прийняли робітники просьбу Володимира
Ілліча як бойовий наказ. Всім про неї в
Клинцях розповіли. Та не тільки в Клин-
цях, а ширше — по всій окрузі.
А якось один із стодолрських робітників,
Степан Шерстобитов, їздив у рідне село,
аж під Мінськ, і там розказав про Леніно-
ву просьбу.
Засмутились, звичайно, селяни. Саме зби-
рались вони до Нового року послати в по-
дарунок Володимиру Іллічу кадубець за-
пашного меду. Але просьба є просьба —
довелося селянам зважити на неї.
Сталося так, що в ті ж дні і в тому ж
самому селі був на побивці червоноармієць
Іван Додонов. Вернувся Додонов у свою
частину, привіз і туди просьбу товариша
Леніна.
Закінчився у червоноармійців строк
служби, роз’їхалися вони по різних селах
і містах і теж усюди про секретну просьбу
товариша Леніна розказали.
Передавалася та просьба з уст в уста
Ходила по дальніх і ближніх місцях. Ді-
йшла і до наших днів.
От і я вам розказав про неї. А ви в свою
чергу теж про неї розкажіть. Тільки пам’я-
тайте — просьба була секретна.
Ну, а подарунки? Що ж, перестали робіт-
ники й селяни надсилати подарунки това-
ришеві Леніну? Ні. Надсилали й далі.
В чому ж річ?
Важко збагнути. Батьківщина наша —
країна величезна. Може, не всі про цю
просьбу знали. А може, з якоїсь іншої
причини.
СЕРГІЙ АЛЕКСЄЄВ
Жовтень
150
БАРВІНОК ІДЕ ДО ШКОЛИ
Літо-літечко летіло,
Лепетало, лопотіло,
Гнало пагіння густе.
Наш город, мов гай, росте!
Зранку грають в «третій лишній»
Огірки, хлоп’ята втішні.
Біля тину Буряки
Грають в кеглі й городки.
Грають Хроники в футболе,
А Редиски — водять коло.
Молоденькі Гарбузи
Грають в «довгої лози».
Біля кущика суріпки
В скельця граються дві Ріпки.
Злізши верхи на дрючок,
Мчить з іржанням Кабачок.
«Хмеля» Кріп повів з Горохом...
Заховався аж під мохом
Хитромудрий Пастернак,
Та знайшли його однак.
А Барвінок — в «цурки-палки»,
Як ушкварить — в небі скалки.
Хрін бурчить: «Тихіше бий,
Це ж змагання, а не бій!..»
Всяк до серця мав роботу
І трудився всмак, до поту,
Бігав, порпався, стрибав,—
Не злічити всіх забав.
Раптом — жайворонка голос,
Мов зерно розсипав колос.
Падав срібний голосок
На город і на лісок.
— Діти, діти, годі гратись!
Час до діла, дітки, братись!
Книги, зошити беріть.
Завтра в школу!
Фіть- фіть-фіть!
Буде школа в лісосмузі.
В ній директор — мудрий Крук,
Кандидат усіх наук.
Вас, Барвіночку Хрещатий,
Будуть Одуди навчати
І граматиці, й лічбі,
Щоб і людям, і собі...
Щоб, із буковок почавши,
До наук тягнувся завше
Наш Барвінок бойовий,
Що город уславив свій!
БОГДАН ЧАЛИЙ
Жовтень
МИШКА ТА ГОРОБЧИК
Удмуртська народна казка
Б ули собі Мишка та
Горобчик. Обоє сіренькі, обоє мотор-
ненькі, обоє спритненькі. Завжди во-
ни одне одному в поміч ставали, ра-
зом раду радили.
Якось надумали друзі посіяти пше-
ницю. Роздобули зерна.
Мишка писочком землю зорала,
Горобчик заволочив її лапками. І за-
сіяли вони поле пшеницею.
Славна вродила пшениця! Гороб-
чик цвірінькає не нацвірінькається,
а Мишка все лапками на радощах
потирає.
Почали вони жнивувати. Мишка
гострими зубками пшеницю вижала,
а Горобчик обмолотив її крильцями.
Ось як любенько вони попрацювали!
Зібрали вони врожай, заходилися
ділити його на дві рівні купки. Діли-
ли-ділили, та одна зернина все зайва
зостається. Мишка й каже:
— Моя зернина! Коли я землю
орала, писок собі подряпала.
— Еге ж! — наїжився Горобчик.—
А мені, гадаєш, легко було крильця-
ми пшеницю молотити? Досі ще одпо-
чити не можу, усі крильця собі
обстрьопав.
Годину сперечаються, другу спере-
чаються — раптом Горобчик ухопив
зернинку та й полетів геть. Он, бач,
який!
І досталися обидві купки зерна
Мишці- Добре вона стала жити. А Го-
робчик проковтнув своє зернятко і
зостався ні з чим. Усю зиму голодний
прострибав. А не крадь!
Жовтень
Я
152 Наш піонерський збір
Сьогодні ми разом з письменни-
ком Євгеном Гуцалом завітаємо до
села Сурсько-Михайлівка, що на
Дніпропетровщині. Тут живуть і
працюють представники близько
двадцяти різних національностей —
люди роботящі й доброзичливі. Ми
погостюємо в них, познайомимося з
ними ближче, дізнаємося, за що
так поважають і шанують у нас в
країні цих простих сільських тру-
дарів.
І як завжди — розмова про зав-
дання піонері! в ударній X п’яти-
річці.
ПІОНЕРСЬКА П'ЯТИРІЧКА
Піонерський дозор бережливості
має бути створений при кожній
школі. Юні ленінці стежать за збе-
реженням шкільного майна, поряд-
ком у приміщеннях та на території
школи, шефствують над вулицями,
скверами, будинками, подвір’ями
мікрорайону.
ВЕЛИКА РОДИНА
В степовому Дніпро-
петровському краю, там, де маленька рі-
чечка Сура впадає до більшої своєї посес-
три Мокрої Сури, розкинулось мальовниче
село Сурсько-Михайлівка.
В центрі села височить Меморіал Слави.
Тут поховані радянські воїни, які віддали
своє життя в грізні дні боїв з гітлерівськи-
ми загарбниками. На гранітних стелах ви-
карбувано безліч імен. Пайчадзе, Адашія,
Лосєв, Футуров, Довженко, Бубнов, Пуш-
кін, Шевцов, Сандаров, Сулейманов, Дура-
лазов, Санаєв... Грузини, росіяни, українці,
башкири, таджики, узбеки, азербайджанці.
Ті, хто воював з фашистами за це україн-
ське село.
Вічний спокій героїв-побратимів оберігає
гранітний Воїн-визволитель із прапором у
руці. Навесні тут цвітуть півники, співають
солов’ї, а восени розквітають айстри.
Щороку сюди, на братську могилу своїх
братів, батьків, чоловіків навідуються рід-
ні. Приїжджають із Москви, Ленінграда,
Києва, Грузії, Таджикистану, Уралу. Бо
вся наша велика країна в дні Великої
Вітчизняної війни захищала від ворогів
Жовтень
153
степове село Сурсько Михайлівну. І захис-
тила, відстояла її нинішній мирний день.
В дружбі — наша сила, наша неперемож-
ність. Цей закон нашого життя свято шану-
ється в Сурсько-Михайлівці. Тепер тут жи-
ве й працює понад вісімнадцять різних на-
ціональностей. Кого тільки не зустрінеш
тут! Українець, росіянин, білорус, латиш,
вірменин, молдаванка, татарка, циган, бол-
гарин, грек, угорець, осетин, поляк, удмурт
ка, комі...
У Сурсько-Михайлівці кілька шкіл, і всі
учні добре знають цю статечну літню лю-
дину— Миколу Васильовича Гаркушу, пов-
ного кавалера ордена Слави. Він форсував
Дніпро, коли Радянська Армія визволяла
Україну від фашистів. Форсував річку Віс-
лу, коли фашистських загарбників гнали з
Польщі. А також брав участь у штурмі
Берліна.
Болгарин Димитр Деньков — шофер, во-
дить машину ГАЗ-51. В жнива доставляє
зерно від комбайнів на тік, підвозить ком
бікорми в свинарник. Є в нього й далекі
рейси — в Київ або в Керч. А то відвозив
сурсько-михайлівських школярів у Гені-
чеськ — тут, у міжколгоспному піонерсько-
му таборі, вони відпочивали разом з дітьми.
І які приїхали з Уралу, Волгн, Терека,
Кури.
Антанас Марцинкус — литовець. Наро-
дився в селі Ляляй, має шість сестер і чет-
веро братів. Брати й сестри зостались удо-
ма, а він, Антанас, після служби в армії
приїхав жити в Сурсько-Михайлівку. Кміт-
ливий механізатор, працює на тракторі.
Хто його друзі, хто його товариші? Та всі
ті, з ким трудиться в колгоспі. Насамперед
Микола Чистокленов, його напарник, якого
придніпровські степи поманили із Далекого
Сходу,— і юнак приїхав на той дружній
поклик.
У шорки Ольги Кирпань і українця Ми-
коли Кирпаня троє дітей — Таня, Світлана.
Миколка. Миколці лишень три роки. Риса-
ми свого обличчя він — викапана мама-
шорка, й коли недавно з далекої Гірської
Шорії, розташованої в горах Ала-Тау, при-
їжджала у гості в Сурсько-Михайлівку
Мари Василівна, бабуся, то Миколка охоче
слухав її казки про мисливців, які полюють
на хутрового звіра.
Як упевнено водить трактор і комбайн
циган Микола Матасай! Його предки спо-
конвіку не знали іншої техніки, крім моло-
та та ковальського горна, а їхній нащадок
тепер один із шанованих у колгоспі меха-
нізаторів.
Осетин Асламбек—будівельник, він зво-
див не одну громадську споруду, ставив ха-
ти своїм односельцям. Валентина Мишльон,
білоруска, уже не перший рік завідує тва-
ринницькою фермою.
Для стількох представників різних наро-
дів Сурсько-Михайлівка стала рідною до-
мівкою! І кожен із них може повторити
слова, які сказав завідувач першої дільни-
ці місцевого колгоспу «Комуніст» Геннадій
Васильович Васенін:
— Тут я пустив коріння, звідси я вже ні-
куди не поїду.
І здається, що в гостинну Сурсько-Ми-
хайлівку приїхали й тут живуть щасливо
Вірменія, Литва, Латвія, Гірська Шорія,
Молдавія...
І, так само Сурсько-Михайлівка вільно
роз’їжджається по світах. Є її сини й доч-
ки в Москві та Ленінграді, в Києві та Дні-
пропетровську, на Уралі та на Далекому
І Сході.
Бо поняття родини народів-братів, яке
склалось в умовах Радянської влади, дуже
широке.
1 найменування йому—радянський народ.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
Жовтень
154
* * ♦
Гай без листя, поле голе,
в тумані усе змінилось.
Колесом за сині гори
сонце тихе закотилось.
Лине стоптана дорога,
їй примарилось, приснилось,
що вже зовсім-зовсім трохи
ждать на зиму залишилось.
Ой, і сам я на узліссі
вчора бачив крізь тумани:
жереб’ям маленьким місяць
запрягався в наші сани.
СЕРГІЙ ЄСЕНІН
Жовтень
155
СИНИ
Дві жінки брали з криниці воду. До них
підійшла третя.
Сивенький дідусь присів на камінчик пе-
репочити.
Ось одна жінка й каже іншим:
— Мій синок спритний і сильний. Ніхто
його не подужає.
— А мій співає, як соловейко. Ні в кого
такого голосу немає,— каже друга.
А третя мовчить.
— Чого ж ти про свого сина нічого не
скажеш? — питають її сусідки.
— Що ж сказати? Нічого особливого в
ньому немає.
Ось набрали жінки повні відра й пішли.
І старенький за ними, йдуть жінки, зупи-
няються. Болять руки. Хлюпає вода. Ло-
мить спину.
Раптом назустріч три хлопчики. Один
через голову перекидається, колесом хо-
дить. Милуються ним жінки. Другий соло-
вейком заливається, пісню співає. Заслуха-
лися жінки.
А третій до матері підбіг, взяв у неї
важкі відра й потягнув.
Питаються жінки у старенького:
— Ну що? Як вам наші сини?
— А де ж вони? — відповідає старий.—
Я лише одного сина бачу.
ВІРА ОСЄЄВА
Жовтень
156
ЗАЄЦЬ І ТРЕЗОР
анок був холоднува
тий. Зелену траву вкрив білий іній. З гі-
лочок звисали прозорі крижинки. Вигляну-
ло з-за обрію сонце, і крижинки замерехті-
ли всіма барвами веселки.
Лісник Сергій Іванович, попоравшись по
господарству, зупинився на подвір’ї й за-
милувався красою сьогоднішнього ранку.
Підбіг пес Трезор, глянув на Сергія Івано-
вича, ніби сказав: ходімо в ліс! Сергій Іва-
нович погладив його.
— Що, Трезор, пройдемося трохи, поди-
хаємо свіжим повітрям?
Пес весело заскавулів, замахав хвостом.
Сергій Іванович зайшов до кімнати, для
годиться взяв рушницю, патронташ з набо-
ями, мисливську сумку.
В лісі було чудово. На деревах подекуди
тремтіли золотаві листки. Земля була вкри-
та товстим шаром листу, він тихо шумів
під ногами.
Враз Трезор кинувся вбік, і за хвильку
його гавкіт долинув від лісового озера.
Сергій Іванович бігцем наблизився до
озера і помітив — по білому прибережному
піску мчить заєць, а за ним летить, вису-
нувши язика, Трезор.
Побачивши перед себе людину, заєць зу
пинився. І — кинувся у воду, вправно пере-
бираючи лапками, почав відпливати від
берега. Пес бовтнувся слідом. Він швидко
наздогнав зайця. Ось-ось схопить за довгі
вуха.
І тут сталося несподіване. Заєць різко
крутнув назад і з води виплигнув просто
на спину собаки.
Трезор ошелешено мотнув головою, спро-
бував дістати зайця зубами, але той, вче-
пірившись лапами в шерсть, сидів на без-
печній відстані.
Тоді Трезор описав півколо і поплив до
берега.
Коли він був од берега метрів за три,
заєць напруживсь і зробив такий чудовий
стрибок, що опинився на піску. Ще кілька
стрибків, і він зник у чагарнику.
Трезор вибрався на берег, обтрусився й
винувато побрів до Сергія Івановича.
Тон усміхнувся:
— Не журися, Трезоре! Такі артисти рід-
ко трапляються!..
ГНАТ МАЙСТРЕНКО
Жовтень
157
РОДИЧІ ЗМІЯ ГОРИНИЧА
Обробляючи землю чи після великих ДО-
ЩІВ знаходили люди в глибоких ярах чиїсь
величезні кістки.
Побурілі, потріскані, часто грубші за
людські, викликали вони страх і здиву-
вання.
«То кістки людей-велетнів, що жили ко-
лись на нашій землі»,—казали деякі. «Ні,—
заперечували їм інші,— це не велетні, а
жахливі птахи та дракони. Знишили їх
колись наші давні предки».
«А може, це кістки богатирів? — думали
треті.— Чи ж мало їх полягло в кривавій
борні за рідну землю?»
Зацікавились незвичайними кістками і
церковники.
— Що тут міркувати,— сказали вони.—
Була велика повінь, яку наслав господь на
Землю за гріхи людські. Врятувався тільки
праведний Ной з сім’єю. А у корабель, тоб-.
то ковчег свій, взяв він усяких тварин. Ну,
а ті, що не влізли в ковчег, ясна річ, пото-
нули. Ці кістки належать саме їм.
Та ось нарешті кістками зацікавились
вчені. І виявилося, що кістки ці залишили
величезні тварини, що жили на Землі ще
до того, як з’явилися на ній люди. Різними
були ті тварини. Одні з них мали маленьку
зміїну голівку на гнучкій шиї, товстий блис-
кучий тулуб і довжелезний хвіст. Мали во-
ни два мозки, один, як і належить, у голові,
а другий ззаду, біля хвоста. Декотрі з них
були довші за сучасних кнтів. Інші носили
на собі товстий костяний панцир, прикра-
шений гострими рогами, і мали рогатий
хвіст.
Були такі, що ходили на задніх лапах,
підпираючись, як кенгуру, товстим могутнім
хвостом. Жахливі хижі ящери були такі
високі, що, якби жили зараз, змогли б за-
глядати у вікна третіх поверхів Вони роз-
правлялися б з нашими слонами, як кішка
з мишкою.
Восьмиметрові летючі ящери шугали у
повітрі, неначе справжні дракони, полюючи
на здобич, а в морі жили численні морські
ящери з ікластими пащами, .пазуристими
лапами, крокодилячими хвостами.
Згодом на Землі з’явилися величезні но-
сороги, перед якими сучасні носороги ви
глядають маленькими й немічними, сабле-
зубі тигрн, печерні ведмеді, велети птахн.
Усі вони жили колись і всі вони вимер
ли, залишивши нам тільки свої кістки,
часом навіть скам’янілі яйця й скам’янілі
сліди.
Вчені вивчають ці залишки й відновлю
ють по них зовнішній вигляд давніх тварин.
Зараз ми можемо знайомитися не тільки
з їхніми кістками, а й з малюнками —
портретами цих давніх істот. Так що біб-
лейські герої тут ні до чого.
ВОЛОДИМИР УТКІН
Жовтень
158
М’ЯЧ У «КАЗАНІ» ь
О
ю гру дуже люблять ка- Й
захські діти. Давайте й ми спробуємо вивчити її О
правила.
Вирийте яму — «казан», у яку може вільно помі-
ститися футбольний м’яч, а навколо неї — малень-
кі ямки-гніздечка для тенісного м’яча. Скільки
дітей грає, стільки й гніздечок.
Діти з палицями в руках стають біля ямок-гиізде-
чок спиною до «казана» й займають оборону.
Один гравець водить палицею тенісний м’ячик і в
зручний момент намагається закинути його в «ка-
зан». Охоронці «казана» перешкоджають йому,
але якщо ведучий влучив у ціль, захисники по-
винні швидко помінятися ямками. Зз цю коротку
мить «стрілок» займає чиєсь місце біля ямки-
гнізда. І Акщо він виявиться спритним,— м’яч
навколо «казана» водитиме потерпілий. А ні —
починає все спочатку.
Гру можна ускладнити. «Стрілок» намагається не
тільки закинути м’яч у «казан», але й торкнутися
палицею дна ямки-гніздечка у когось з гравців.
Еи
О
Й
О
о
й
о
Цікавинки звідусіль • Добрі поради
Гігантський скат,
якого рибалки вважають хижаком,
насправді дуже мирна риба. У ньо-
го навіть зубів нема, а їжу він втя-
гує в себе крізь зябра. Живляться
скати виключно планктоном — ор-
ганізмами тваринного і рослинного
світу, які населяють товщу морської
води.
ПОГОВОРИМО ПРО КАРТОПЛЮ
Картоплю, зварену
«в мундирі», легко обчистити, якщо
одразу після варіння її обілляти
холодною водою.
А молоду картоплю треба чисти-
ти так: помий її, поклади в торбин-
ку з цупкої тканини, всип туди
пригорщу крупної кухонної солі,
зав’яжи торбинку і протягом кіль-
кох хвилин покатай її по столу.
Побачиш, якою чистою стане твоя
картопля. Тобі залишиться тільки
покласти її в каструлю й варити.
Жовтень
159
Загадки • Вікторини • Смішинки
Брат у сестри питається:
— Чим літечко кінчається?
— А тим воно кінчається,
Чим осінь починається.
У вінку зеленолистім,
У червоному намисті
Видивляється у воду
На свою хорошу вроду.
ВОЛОДИМИР ОКУНЬ
ШВИДКИЙ
Рак мале відерце
Взяв.
— Принесу води! —
Сказав.
Рік і другий, третій
Збіг —
Рак ступає
На поріг.
Із відеречком води--
Молодчина
Хоч куди.
— Я швидкий! —
Себе хвалив.
Та спіткнувсь —
І все розлив.
Вусом рак поворушив:
— Ех, навіщо я спішив?
ДМИТРО СОЛОДКИЙ
Жовтень
А славний місяць листопад
Все листя обтрусив підряд,
Замів стежини чисто,
Прикрасив кожне місто —
Уся країна в прапорах,
Вони як пломінь на вітрах.
Це — революції парад
Прийма червоний листопад.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
7 ЛИСТОПАДА —
60-та РІЧНИЦЯ ВЕЛИКОГО
ЖОВТНЯ.
ПОНЕДІЛОК 7
ВІВТОРОК І 8
СЕРЕДА 2 9
ЧЕТВЕР 3 10
П'ЯТНИЦЯ 4 II
СУБОТА 5 12
14 21 28
15 22 29
16 23 ЗО
17 24
18 25
19 26
НЕДІЛЯ 6 ІЗ 20 27
162
Листопад
НА МОСТУ
163
Повстання почалось уночі.
Ніч була чорна, грізна. Ліхтарі на
вулицях не світились. На Неві тем-
ним громадищем височів більшовиць-
кий крейсер «Аврора». Вогні на ньо-
му були погашені, а дула гармат
обернені до Зимового палацу.
В темряві розлягались далекі по-
стріли, тріскотіли мотоцикли, з гур-
котом сновигали по бруку вантажні
машини; на них стояли з гвинтівками
солдати й матроси.
Горіло багаття на вулицях. Черво-
ногвардійці грілись біля вогню, него-
лосно перемовлялися, ждали наказу
наступати. Загони озброєних робітни-
ків на той час уже зайняли всі мости
через Неву.
На одному мосту стояв молодий
петроградський робітник Андрій Кру-
тов. З ним разом охороняли міст іще
восьмеро червоногвардійців. Коман-
дував ними старий більшовик, якого
вони всі звали Василем Івановичем.
Двічі за ніч той міст обстрілювали
білогвардійці, але червоні одігнали
їх пострілами, не сходячи з місця.
Через .міст можна було ходити лише
із спеціальними перепустками.
Та в одного чоловіка перепустки
не було, і все-таки його пропустили.
Коли він підійшов аж до застави,
Василь Іванович ступив до нього з
револьвером у руці й спитав суворо:
— Ваша перепустка!
Чоловік зупинився й відгорнув під-
нятий комір пальта. Щока в нього
була туго підв’язана хусткою. Він ти-
хо сказав щось Василеві Івановичу.
Той відійшов набік і взяв під козирок.
Чоловік з підв’язаною щокою про-
йшов швидким кроком повз Андрія
на міст і зник у темряві.
А начальник застави повернувся на
своє місце, став біля Андрія. Він не
мовив ні слова і все поглядав у той
бік, куди подався незнайомий. Там,
за рікою, часом глухо гриміли по-
стріли.
Нарешті Крутов не витримав і спи-
тав:
— Що ж, показав він тобі пере-
пустку?
Василь Іванович відповів повагом:
— Ні. Він не встиг її одержати.
Він переховувався весь час... Спочат-
ку в Фінляндії, потім тут. А зараз іде
ось до Смольного.
Потім додав, і Андрієві причувся
у нього в голосі страх:
— Подумай тільки: він пройшов
сюди повз війська білогвардійців. Йо-
го ж могли... ти розумієш, його мог-
ли вбити!
Вперше чув Андрій, щоб його ко-
мандир говорив таким голосом.
Він зазирнув Василеві Івановичу в
обличчя і спитав:
— Та хто ж це був?
І командир червоногвардійської за-
стави відповів:
— Володимир Ілліч Ленін-
ОЛЕКСАНДР КОНОНОВ
Листопад
164
ДАВНЯ КАРТИНА
Я бачу:
Картина
Висить на стіні...
Розвихрені коні
Летять по стерні.
У гривах вітри молоді загули.
А хлопці в тачанці,
Неначе орли.
Боєць з кулеметом
Зіллявсь назавжди.
Боєць — то дідусь мій,
Такий молодий.
Він гучно сміється,
Він щось промовля.
Стріляє,
Стріляє,
Стріляє,
Стріля!
І ворогу
Вже не піднять голови...
Побережися,
Дідусю,
Живи...
Та ні,
Він не чує,
Він робить своє,
І ось похитнувся...
Та знову
Встає!
А коні
В безсмертя летять,
Мов роки.
Втекти від червоних
Спішать біляки.
Заграва встає
У диму і вогні...
Розвихрені коні
Летять по стерні...
МИКОЛА ПАЛАГУТА
Листопад
і
165
АВТОР «ПИЛИПКА»
«У нього очі наче во-
лошки в житі. А над ними з-під драного
картузика волосся білявими житніми ко-
лосками. Це— Пилинко...»
Навряд чи знайдеться серед юних читачів
хоч один такий, що не знав би цих рядків.
Адже вони так гарно, так майстерно й ви-
разно малюють портрет хлопчика з опові-
дання «Пилинко», що його написав понад
п’ятдесят років тому Андрій Головко.
А скільки захоплення викликає у нас
оповідання «Червона хустина»!
Обидва твори, щирі й схвильовані, стали
шедеврами української дитячої літератури,
читаються й перечитуються мільйонами ді-
тей в Радянському Союзі. Не меншою по-
пулярністю користуються у юних читачів
оповідання Андрія Головка «Товариші» та
«Інженери».
Народився Андрій Васильович Головко
1897 року в селі Юрки на Полтавщині.
Змалку любив неозору далину степів: удо-
ма лише спав та їв іноді, а то все — на
псьолських луках, степових гонах з това-
ришами...
Восьми років Андрійка віддали до шко-
ли. Навчання йому сподобалося — багато
хлопців, шумно, весело. Але час був неспо-
кійний і тривожний — час революції 1905
року. Грізні події примусили задуматися
ще малого хлопця над складними питання-
ми життя.
Згодом Андрій Головко вступає до Кре-
менчуцького реального училища. Та невдов-
зі його виключили як «неблагонадійиого»,
і він повертається в село й учиться далі
самотужки.
В роки першої світової війни юнак до-
бровільно йде на фронт, а повернувшись
через два роки, вчителює по селах. У цей
час багато думає, шукає, пише...
1919 року виходить перша книжка Андрія
Головка—збірка віршів «Самоцвіти». На-
ступного року поет йде в Червону Армію,
воює проти Врангеля, Махна. В І92І році
повертається до вчителювання, але нена-
довго— згодом віддається цілком літера-
турній творчості.
1923 року виходить перша збірка опові-
дань Андрія Головка «Дівчинка з шляху»,
де був надрукований і славнозвісний «Пи-
линко». Через рік з'являється друком «Чер-
вона хустина», а потім — «Інженери».
Широкого визнання здобув письменник
своїми романами «Бур’ян», «Мати», «Артем
Гармаш».
Помер автор «Пилинка» в Києві у роз-
квіті творчих сил, але повісті його та опо-
відання для дітей і молоді сягнули далеко
за межі рідної України.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИЙ
пилипко
Скорочено
У нього очі наче волошки в житі.
А над ними з-під драного картузика во-
лосся — білявими житніми колосками.
Це — Пилипко.
А ще — сорочечка, штанці на ньому із
семірки, полатані-полатані. Бо — бідияки.
І хата ген за тином розваленим така ж
полатана і вбога. А за нею до левади —
клаптик городу — курці ступити ніде... Це
так було, так є. І є ще десь у степу шмат
«панської» землі (як революція стала —
з комітету дали), і иа ній зараз хвилюється
жито і пшениці ярої смужечка. Колосочка-
ми тихо так: ш... ш... А жати чи то ж до-
ведеться? Іде громадянська війна. В окрузі
гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають
Листопад
1 АА назад- на стаРе повертають...
Ось і до них у Михнівку сьогодні всту-
пили...
* * *
У хаті поночі...
Бриніла десь муха у миснику в павутин-
ні. Хлипала мати, до припічка притулив-
шись... У Пилипка тремтіли руки, і горлян-
ку немов петлею здавило. Та він не
плакав...
Надворі чулося гупання ніг од улиці.
Повернули в двір. Попідвіконню пройшли
й загуркотіли з криками в двері.
— Одчини! Ач, прищулився.
— Бий прикладом!
В хату ввалилося кілька німців та гайда-
маків, забрязкали зброєю.
— Де хазяїн?
— Я,— озвався батько хрипло якось.
— Ну, от тебе нам і треба,— сказав один
з гайдамаків і підійшов до порога,— світло
дай!
Мати, злякана, засвітила світло, і, як
несла каганець до столу, руки її дрібно
тремтіли...
— Кажи, тільки правду. Де син?
Батько здвигнув плечима.
— Не знаю. Де людські, там і мій. Не
хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.
Гайдамака аж зубами заскреготів.
— А-а, не знаєш ти! Ми ось язика тобі
розв’яжемо,— кинув зло.
Батько стояв з похиленою головою. Враз
гайдамака крикнув і рукою замахнувся...
І сталося щось страшне. Зойкнув і, як під-
цюкнутий, упав батько. А на нього мерщій
на голову один сів, другий замахнувся
чимсь блискучим і вдарив, ще... ще...
Так було довго. Батько раптом притих.
Тоді бити кинули.
— Хай одсапне,— сказав один і звернув-
ся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб
і тобі всипали?.. Одімкии скриню.
Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули
врешті.
— Злидота така, нічого й потягти! —
сердито грюкнув один віком і лайнувся зло.
Потім до батька підійшов і чоботом під
бік ударив.— Вставай, розлягся!
Батько, побитий, скривавлений, підвівся,
стогнучи, на ноги.
— йди, йди, слоияєшся.
Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь
муха в павутинні. А попідвіконню гупання
ніг з подвір’я на вулицю. І мати тужила
й ламала руки слідом за ними...
Пилипко враз кинувся і з плачем побіг
з хати.
...Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще
з улиці зазирнув у вікно. Тихо На полу
сиділа мати, як була — простоволоса й за-
плакана. Очима нерухомо дивилась кудись
у куток. Біля неї спали — розкидалися ді-
ти. Килинка голову на коліна їй поклала.
Сплять... А як прокинуться?
Листопад
167
Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату ие
зайшов. Мерщій — шмиг у конюшню. Щось
довго возився, а згодом вивів коня і, кра-
дучись та прислухаючись, повів на город,
далі картоплею аж на леваду... Тиша. Тоді
взявся за гриву й став йогою коневі на ко-
ліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за
поводи й пірнув у коноплях...
Назустріч із сутіні враз вискочила по-
стать і гукнула, клацнувши рушницею:
-— Хто такий?
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пи-
липко, хоч і злякався, аж похолонув увесь,
усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
— Ньо! Ньо!..— і скочки подався у степ...
Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха
цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали со-
баки десь іззаду. Потім — далі, тихше...
Уже саме гупання копитів та хлібів шелес-
тіння чулися Пилипкові, а він усе летів,
прихилившись коневі до шиї, і все ногами
бив та смикав за поводи...
...В гущавині поміж дерев гасли вогнища.
Біля одного сиділа купка партизанів, кури
ли й грілися. Коиі злякано захропли иа
вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній,
підвівсь на стременах і враз — бах! бах! —
угору.
— Встава-ай! — пручнувся крик його, за-
лунав по лісу...
* * *
Вибили німців із села. Вранці, як сонце
з-за левад глянуло, воно було вільне. З ле-
вад поверталися партизани, зморені, на від-
починок.
Товпа оточила їх. З радісними криками,
з блискучими очима тиснулись люди до них.
Гладили шиї коням, до стремеи тулилися...
— Збавителі ви наші...
— Уже й не думали, що живі будемо...
Один із партизанів підвівся на стременах
і руку підніс. Товпа враз притихла А він
сказав:
— Та наробили були б кати прокляті, як-
би не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опів-
ночі до нас аж у ліс: «Німці в нас. Ря
туйте!»
Очима він пробіг по товпі, між дітвору,
мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі
загомоніли — дивувались, допитувались:
хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притих-
ли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Облич-
чя заплакане, а з-під хустки вибилось пас-
мами волосся. Підбігла й затужила:
— Хлопця немає... Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
— Уночі ще ие стало. Я враиці — до ко-
июшиі, аж і коия немає. Ну, думаю,—пасти
повів. Коли ж уранці, як уже німці одсту
пили, прибіг кінь, мокрий увесь, і грива в
крові... Убито ж його, синочка мого, убито...
Партизан перехилився з сідла.
— Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він
і є. До Розкопаної Могили ще їхав з нами,
а як в атаку кинулись, мабуть, тоді і заби
то його.
Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня,
понісся з ними за село в степ шукати. А
мати за ними з тужінням кинулась, і бать-
ко, блідий, побитий, тихо слідом пішов
Партизани на конях цепом розсипались.
Ось зупинився один, рукою замахав. І до
нього кинулись інші. З коней устали — на-
гнулись. Не видко в житі.
— Знайшли! загомоніли в товпі.
— Диви, диви —на руки взяли.
Двоє партизанів підвелися в житі й по-
малу несли щось. А за ними вели коней
інші по межі. Підбігла мати й припала до
дитини. А вітер ніс понад житами уривки
її тужіння.
Ближче, ближче... Товпа зашуміла, схви-
льована:
— Ну що? Що?
— Живий?
— Живий! У голову поранений.
Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки
спинаючись, очима великими кииулись до
хлопця, що на руках несли. І дихання за-
таїли. І иа них глянули сині очі, наче во-
лошки в житі. Волосся — житні колоски
біляві, і по ньому стікала кров на обличчя
бліде, на сорочку полатану-полатану.
АНДРІЙ ГОЛОВКО
Листопад
168 Наш піонерський збір
«Нашій Батьківщині — шістде-
сят» — така тема сьогоднішнього
піонерського збору. І в гостях одна
з перших піонерок. нині відома ди-
тяча письменниця Ірина Шкаров-
ська.
А ще ми з вами продовжимо на-
шу розмову про ударну X п’яти-
річку.
ПІОНЕРСЬКА П’ЯТИРІЧКА
Дбають піонери й про своїх мо-
лодших друзів — жовтенят.
Вони створюють клуби жовтенят,
обладнують для них у кожній школі
ігрові майданчики, ігротеки. Особ-
ливою турботою оточують піонери
жовтенятські групи початкових шкіл.
Разом з жовтенятами піонери бе-
руть шефство над дитсадками. Вони
озеленюють територію дитячих сад-
ків, садять там квіти. В подарунок
малечі виготовляються іграшки.
ШІСТДЕСЯТ РОКІВ ТОМУ...
Багата, щедра та не-
осяжна наша велика Батьківщина. Все е в
нас: високі гори, непрохідні ліси, ковилові
степи, альпійські луки, повноводні річки,
незамерзаючі озера. До революції все це
належало царю, поміщикам і капіталістам.
Важко жилося народу в ті часи. Від зорі
до зорі гнув спину на поміщицькому полі
селянин; в містах — на фабриках і заводах
робітників нещадно експлуатували хазяї.
Робітники жили в сирих підвалах, їх пере-
слідували штрафами, вони не мали змоги
прогодувати сім’ю. Навіть їхні маленькі
дітки змушені були працювати.
Ще гірше жилося трудовому люду на
околицях царської Росії. Українцям, біло-
русам, узбекам, киргизам. їх пригнічували
російські поміщики, фабриканти й місцеві
пани, куркулі, баї. Царські чиновники зне-
важливо називали їх «інородцями», заборо-
няли вчитися на своїй рідній мові. Так було
до революції.
Не раз народ повставав проти своїх гно-
бителів. Але цар і його сатрапи по-звірячо-
му розправлялися з бунтарями. На їх боці
була сила: солдати, котрих примушували
стріляти в повсталих, в’язниці, куди кидали
борців за свободу.
В тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році
почалася світова війна, яку розв’язали ка-
піталісти різних країн. Багато горя й стра-
ждань принесла вона робітникам і селянам.
Росії. Терпець їхній увірвався. Народ по-
встав і скинув з престолу царя Миколу
II. Але владу захопили капіталісти і по-
міщики. Вони створили Тимчасовий уряд.
Цей уряд не дав народу иі хліба, ні
миру.
Партія більшовиків, яку створив і якою
керував Володимир Ілліч Ленін, закликала
народ продовжувати боротьбу і встановити
владу трудящих.
І от у тисяча дев’ятсот сімнадцятому ро-
ці, двадцять п’ятого жовтня, в нашій країні
відбулася Велика Жовтнева соціалістична
революція. Крейсер «Аврора», що стояв на
Неві, поблизу Зимового палацу в Петрогра-
ді, дав залп. Це був умовний сигнал до
штурму палацу, в якому перебували мініс-
три Тимчасового уряду.
О дванадцятій годині ночі революційні
загони робітників, червоиогвардійців, ма-
тросів розпочали наступ. Обстрілявши палац
з рушниць і кулеметів, вони зняли засади
юнкерів і увірвались в Зимовий. Але й там
Листопад
169
тривав бій, вороги стріляли в повсталих з
усіх кутків. Нарешті офіцерів, котрі охоро-
няли палац, було знищено. Комісар Вій-
ськово-революційного комітету В. А. Анто-
иов-Овсєєнко ввійшов у залу, де за довгим
столом сиділи міністри.
Він сказав їм:
— Ім’ям революції оголошую Тимчасо-
вий уряд позбавленим влади!
Революція перемогла. Це сталося завдяки
партії більшовиків на чолі з великим Ле-
ніним.
А двадцять шостого жовтня о шостій го-
дині вечора закінчив свою роботу II Все-
російський з’їзд Рад. Він прийняв ленінські
Декрети про мир і землю й створив Радян-
ський уряд — Раду Народних Комісарів,
яку очолив Володимир Ілліч Ленін.
Шістдесят років минуло з того знамен-
ного дня. Шістдесят років існує перша в
світі робітничо-селянська держава. Шістде-
сят років живуть у мирі, злагоді, вільному
труді, будують комунізм республіки могут-
нього Радянського Союзу!
Листопад
170
НІКОЛИ НЕ ЗГАСНЕ
Уривок
Настало Сьоме листопада — свято, про
яке Інка так довго й радісно мріяла. Але
те, що вона побачила увечері в місті, пере-
вершило всі її мрії. Хіба могла вона уяви-
ти собі цю величезну, завбільшки як щогла,
електрифіковану цифру «10», встановлену
на будинку окружкому партії? Минулого
року її не було, Інка пам’ятає точно.
А вогнисті стрічки ілюмінацій, що окрес
лили будинки, вулиці, сади й парки, оркест-
ри на балконах, веселі юрби на майдан-
чиках!
Ось поволі їде грузовик, і сидять у ньому
комсомольці заводу імені Артема. Юнак у
фраку й у циліндрі вигукує на всю вулицю:
— Алло! Алло! Панове громадяни! його
величність світовий капітал хоче знищити
всіх комунарів і звертається за допомогою
до Другого Інтернаціоналу.
Інший хлопчина, зображаючи, очевидно,
угодовця з Другого Інтернаціоналу, так са-
мо голосно відповідає:
— Не хвилюйтесь, панове капіталісти,
Радянський Союз буде знищений, для того
існують гази.
А комсомольці насмішкувато співають:
Не страшні нам ваші гази,
Чум-чара, чура-ра,
Ми вам скажемо одразу:
Ку-ку!
А це що таке? З правого боку вулиці їде
ще один грузовик, і в ньому стоять люди
в сірих бушлатах, в круглих сукняних шап-
ках. На руках і ногах у них справжні
кайдани.
Та Іиці анітрохи не страшно. «Каторжни-
ки» регочуть, підштовхують один одного
руками, закутими в ланцюги. Інка знає, що
це комсомольці-харчовики їдуть до свого
клубу «Харчосмак» ставити інсценівку з
дореволюційного життя.
Навколо стільки цікавого, нічого ие хо-
четься прогавити, а це важко учаснику свя
та, який ие стоїть иа панелі, не вдивляєть-
ся, а сам крокує в піонерському строю в
юнгштурмівському костюмі.
В юнгштурмівському костюмі й без паль-
та! Ось який теплий, чудовий вечір випав
на честь великого свята — десятиліття
Жовтия!
— Раз-два, лівою! Лівою! — командує
Рем.
Він крокує справа, без шапки, задерши
патлату голову.
- Поруч з ним, намагаючись потрапити в
ногу, підтюпцем поспішає Сима— в ста-
Листопад
171
ренькому чоловічому пальті й червоній ко-
синці. Вітер тріпоче й розвіває її коси.
А попереду строю, з прапором загону в
руках, виступає сам голова базової ради
Димка Логвиненко. Обличчя в нього суворе,
губи міцно стулені й вигляд такий, мовби
веде він полк червоногвардійців на бій з
біляками. Праворуч від Димки марширує
барабанщик Вася Янченко. Так, Вася Ян-
ченко, який завжди з таким кислим вигля-
дом відповідає уроки, цей самий Вася зараз
невпізнаний. Усміхається иа весь рот пере-
хожим, дітям, рухомим фігурам у вітринах
магазинів. Кепка хвацько зсунута набакир.
І причина всього цього — піонерський бара-
бан, який висить у нього иа грудях. Немає
в школі, немає в цілому Січневому районі
та, напевне, в усьому Києві такого ба-
рабанщика! В строю Вася і барабан —
одне нероздільне ціле, звучна, пустотлива
істота.
Коли барабанщик замовкає, піонери за-
чинають пісню. Співають вони оглушливо
дзвінко, так, що чути, мабуть, на лівому
березі Дніпра.
Зараз вони йдуть до своїх підшефних, иа
Брест-Литовське шосе, в дитбудинок імені
ПІ Інтернаціоналу. І співають вони свою
любиму пісню. Пісню про юного барабан-
щика, який ішов в атаку попереду всіх з
веселим другом-барабаном, з вогнем біль-
шовицьким у грудях.
їм по тринадцять, чотирнадцять літ. Зви-
чайно, вони не встигли ходити в атаки і
брати участь в боях. Про громадянську
війну й про революцію знають тільки з роз-
повідей старших і з книг. Та червоне зна-
мено революції, якому присягали батьки,
урочисто й переможно розвівається над
їхнім дитинством. І, хоч не чути гуркоту
гармат й канонад, давно відгриміли бої і
рідне иебо голубіє над містом,— виспівую-
чи цю пісню, піонери відчувають себе сол-
датами.
Ми йшлр крізь гуркіт канонади,
Крізь свисти смертельних вітрів,—
заспівують Сима н Рем.
А всі підхоплюють:
Ми йшли боронить барикади
Спартаківців, смілих борців.
Попливли вулиці, заквітчані кумачевими
знаменами й транспарантами, балкони, при-
крашені килимами, натовпи гуляючих з
прапорцями, червоними трояндами в петли-
цях.
Ось і Брест-Литовське шосе. Дитбудинок
імені III Інтернаціоналу.
ІРИНА ШКАРОВСЬКА
Листопад
172
НАЩО ДУБАМ ЛИСТЯ ВЗИМКУ?
Уже ліс і не жовтий. Уже він без-
листий. Стоїть в тумані. Гуде поти-
хеньку вгорі. Там, у верховітті, ходить
зима, носить в синій пелені завірюху.
Тільки дуби брунатні. Міцнолисті во-
ни. Аж весною роздягнуться, хоч і не
мерзнуть. Взимку всі дерева в лісі
густимуть на стужі голим віттям. А
дуби шумітимуть їм про весну.
Ось нащо дубам листя взимку.
ГРИГІР тютюнник
Листопад
173
Загадки • Загадки • Загадки
Жовтобокий карапуз
Йшов городом та й загруз,
Бо насіння стільки має,
Що аж боки роздимає.
Через те й загруз...
ГРИГОРІЙ ХРАП АЧ
У вагоні світло, чисто,
За вагоном — темнота...
Довго їдемо під містом,
Раптом поїзд виліта
З підземелля на Дніпро.
Гарне в Києві...
ВАЛЕНТИН КИРИЛЕНКО
і
Листопад
174
БЕР Д
О
На
поляні проводять коло
діаметром 1,5—2 метри, а в центрі кладуть ка-
Є
О
мінь чи забивають дерев'яну цурку. Це фортеця,
а по-вірменськн — «берд». ©
Діти розділяються на дві команди. Одна розташо-
зується навколо фортеці — це нападаючі. Напада-
ючі намагаються проникнути в фортецю, захопити
її. Захисники не пускають і намагаються доторк-
нутися до нападаючого, щоб вивести його з гри.
Нападаючі можуть брати захисників у полон. Для
О-
О
Є
цього вони повинні виманити захисника подалі
від фортеці, а потім спритно обійти його, пробіг-
ти між ннм і фортецею. Полонений вибуває з гри.
Якщо нападаючий проникне в фортецю, а захис-
ники не зуміють ДО НЬОГО доторкнутися, фортеця Еч
вважається взятою. Після цього команди міняють-
ся місцями. С
•О
Загадки • Крутиголовки • Весел инки
Які літературні герої заховалися під цими масками?
Листопад
175
На морозі стоять голі,
Потепліє — вдягнуть льолі.
МИХАЙЛО хижко
Не служили в моряках,
А в моряцьких тільниках.
МИХАЙЛО ХИЖКО
ГЛИБОКА РІЧКА
В Люди запитала раз Марічка:
— А у вас в селі глибока річка?
— Ой, глибока ду-же! — каже Люда,—
Як лягти, то з головою буде...
СТЕПАН ГРИЦЕНКО
Листопад
і
Дорожний майстер грудень
Мости будує всюди,
Вкриває ріки кригою.
Воює із одлигою:
Дороги підморожує
Ще й снігом припорошує,
Щоб на дзвінких санчатах
Новому року мчати.
ТАМАРА КОЛОМІЄЦЬ
б ГРУДНЯ—
ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ.
26 ГРУДНЯ —
60-а РІЧНИЦЯ ПРОГОЛОШЕННЯ
РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
НА УКРАЇНІ.
ПОНЕДІЛОК 5 12 19 26
ВІВТОРОК 6 ІЗ 20 27
СЕРЕДА 7 14 21 28
ЧЕТВЕР І 8 15 22 29
П'ЯТНИЦЯ 2 9 16 23 ЗО
СУБОТА 3 10 17 24 ЗІ
НЕДІЛЯ 4 II 18 25
178
РАДЯНСЬКИЙ ГЕРБ
Радянський герб — символ єдності
й дружби багатонаціональної Радян-
ської держави, до якої входять п’ят-
надцять союзних республік. Розказу-
ють, що Володимир Ілліч Ленін за-
просив якось до себе представників
народу і своїх соратників.
— Треба вирішити, яким буде наш
герб, герб першої у світі країни ро-
бітників і селян,— сказав він.
Довго радилися. І дійшли згоди.
Насамперед нехай буде зображена на
тому гербі земна куля. Як символ
того, що настане день і новий лад за-
панує на всій землі І щоб його не-
одмінно освітлювало яскраве промін-
ня сонця, яке символізує мир і щастя
всіх трудящих. А над ним хай буде
червона п’ятикутна зірка, що свідчи-
тиме про робітничу і селянську міць.
Решту, що треба було для герба,
дали делегати народу. Коваль приніс
зі своєї майстерні молот, батрак —
сніп пшениці, селянка—серп, ткаля—
червоне полотно...
І справді, вдивіться в герб СРСР—
все це є на ньому.
Державний герб Радянського Сою-
зу був затверджений в 1922 році.
За Конституцією на Державному
гербі СРСР зображено серп і молот
на земній кулі, обрамлений тугими
колосками, перевитими червоною
стрічкою з написом «Пролетарі всіх
країн, єднайтеся!» — мовами кожної
з п’ятнадцяти республік.
Грудень
• * *
Ходить дід білобородий
Полем, лісом, переліском,
Застилає ріки льодом,
Виграє сріблястим блиском.
На берези сипле іній,
Укрива дерева пухом,
Луки, ниви і долини
Білим вкутує кожухом.
Скрізь дідуся носять ноги,
Всіх провіда на хвилинку.
Відпочине із дороги,
Ставши важно під ялинку.
ЯКУБ КОЛАС
/луже рано Настуся встала і навшпинь-
ках вийшла до кухні. Куховарка Маруся
ще лежала на своїй широкій скрині.
— Що це тн сьогодні схопилась ні світ
ні зоря? — спитала вона, підвівши з подуш-
ки голову.
—-Та так чогось не спиться, тіточко,—
відповіла Настуся. Насправді ж її триво-
жила думка: а що,, як Максима вже немає
в корпусі? Може, його вивезли кудись
уночі?
Накинувши холодайку, вона метнулась
із кухні.
— Куди це тн?—здивувалась Маруся.
— В сарай побіжу, по дрова.
Перед світанням злегка підмерзло, земля
пошерхла і вкрилася тоненькою крижаною
кіркою. У дворі було порожньо й мертво.
Тільки в кутку, біля підвалу, на мить спа-
лахнув вогннк: то вартовий, одвернувшись
од вітру, запалював цигарку.
Настуся зітхнула з полегшенням. Раз вар-
товий біля підвалу, значить, Максим іще
там. Та чн жнвнй він? Чн давали йому хоч
питн?
НАСТУСЯ
Уривок
Носячи із сарая до кухні оберемки дров,
Настуся щоразу скоса поглядала на варто-
^^^^ле запитувати про в’язня не відва-
Ларуся теж устала, розто-
готувати панам сні-
і
агато
маленька Настуся після сгсс^Н
ха та недобра тітка Мари^И
ку до генерала Павлів
покоях та няньчит^Я
Зою. Пихата нан^Я
я
я
я
А і иі< і спо^Я
на чолі з своїм геш^И
ють, вбивають робітників _
строєний народ готується^Я
нього вирішального бою. ^Як
Одного разу до генералов-^Я
вели скривавленого молодоИ
Настя приголомшена—лнше.Я
Максим! Син залізничника д.Я
1 дівчннка вирішує будь-що визі
сима, якого зачинили до ген'
погреба.
Настуся одягла її, умн-
анною кашею. Життя
Ьм, ніби нічого й не
І була там десь гли-
ста голодна поранена
МГ подзвонила з покоїв,
^ніданок. Маруся відразу
Гоботяща, покірна, вона
іогоджатн панам і все бо-
генеральшу.
|Ко! — забідкалася вона. —
а до кавн! Доведеться в
1
иідскочнла. В погріб? Ад-
ивалі, де сидить Максим!
І по тнх же сходах, тільки
Кожна б озватися до Мак-
|і жнвнй...
к, тіточко! — швидко ска-
у та сірники, дівчннка
ріечиком у руках і набли-
г°.
І б треба,— не дивлячись
Настуся.— Відчиніть.
181
Вартовий мовчки відімкнув здоровенний
висячий замок і відхилив важкі ковані две-
рі. Настуся хотіла була запалити свічку,
але роздумала і стала навпомацки сходити
вниз.
Опинившись иа рівному місці, вона ки-
нулася ліворуч і намацала двері, засуну-
ті важким залізним засувом. Замка иа за-
суві не було. Дівчинка припала губами до
тонесенької щілинки й обережно покли-
кала:
— Максиме!
За дверима почувся шурхіт. «Живий!» —
зраділа Настуся і тільки хотіла озватися
знову, як нагорі щось грюкнуло. Дівчинка
прожогом кинулася до дверей навпроти.
Відсунула засув, зайшла у підвал і, за-
світивши свічку, поставила її иа виступі
стіни.
В жовтуватому мерехтливому світлі по-
стали замшілі цегляні стіии, а попід ними
діжки з огірками, капустою, ящики та
бочки.
Нагорі, під самою стелею, сіріло невелич-
ке віконце без шибок, з напіврозламаною
рамою. Віконце виходило в глухий прову-
лок, по якому рідко проходили люди. А
що, коли б?.. Настуся зміряла очима від-
даль.
Так, до вікоиця можна дістатись, якщо
залізти на бочки і покласти зверху два-три
ящики. А на дверях, за якими сидить Мак-
сим, немає замка! Треба мерщій привести
сюди Максима, він вилізе через вікоице і
врятується!
Настуся похапцем налила в глечик верш-
ків і вислизнула на сходи. Постояла хвиль-
ку, прислухалась — тихо. Тоді, поставивши
глечик иа підлогу, підійшла до протилеж-
них дверей, налягла на засув і відсунула
до самого кінця.
— Максиме! — знову покликала вона.
— Я тут! — почула вона біля самого
вуха.
Вона вхопила його за руку і потягла за
собою.
— Сюди,—шепнула, заводячи в генераль-
ський погріб. — Тут є віконце... Тікайте
швидше...
Максим оглянувся навколо: підняв свіч-
ку, иа мить освітивши бочки в кутку підва-
лу, і зараз же погасив її. В сірій півтемря-
ві Настуся відчула міцний потиск Макси-
мових рук і вискочила иа сходи. Засунувши
засуви на обох дверях, вона поволі підня-
лась нагору.
Серце їй завмирало.
Що, коли вартовий про все догадається?
Що, коли він зараз схопить її тут на по-
розі.
Настуся міцио притиснула до грудей гле-
чик із вершками, щоб вартовий ие помі-
тив, як у иеї трусяться руки. Але той бай-
дуже перебіг очима по дівчинці і знову на-
вісив иа двері великий замок.
— Що з тобою? — аж руками сплеснула
куховарка, коли дівчинка поставила перед
иею глечик із вершками.— Та в тебе лице,
як стіиа, біле!
— Голова болить, — пробелькотіла На-
стуся.
— Ну посидь, я сама панам сніданок
однесу.
Настуся зайшла в «дєтську», знесилено
опустилася иа підлогу біля Зої і почала пе-
ребирати іграшки, не бачачи нічого перед
собою.
Що з Максимом? Чи виліз вій із підва-
лу? Чи ніхто його не помітив? Вся похоло-
нувши, вона щомиті чекала пострілів з
вулиці, крику. Але скрізь було тихо. Па
ни спокійно снідали в їдальні. Зараз гене-
рал закінчить сніданок і скаже привести
Максима иа допит. Максима не знайдуть,
здійметься галас... І тут зразу виявиться,
хто його випустив... Треба тікати, поки все
не викрилось!..
Дівчинка вибігла в кухню і почала га-
рячково натягати на себе одежину.
— Я надвір вийду, тітко... Голова кру-
титься...— уривчасто промовила вона
— Іди, дочко, іди, може, тобі полегшає,—-
обізвалася куховарка.
За мить Настуся була вже на вулиці.
Добігши до повороту в провулок, куди ви-
ходило віконце підвалу, вона зупинилася
Щось ніби магнітом тягло її туди. Хоч бн
одним оком глянути на те віконце! Настуся
тихенько прокралася провулком попід сті-
ною корпусу.
Віконце було нижче поверхні землі,' в
глибокій ямі. Дівчинка озирнулась —* чи
не йде хто позаду? — і нахилилась над
віконцем.
З чорного отвору ие доносилося жодно-
го звуку. Тільки у вікні стирчав свіжий
уламок прогнилої рами.
«Утік! Утік!» — забилася радісна дум-
ка.
Тепер і Настусі нічого більше гаятись. На
Сінну вона вже не піде. Вона побіжить
прямо на станцію, в депо, розшукувати
дядька Йосипа.
ІННА ХРИСТЕНКО
Грудень
182
ДІДИ МОРОЗИ
Гугуце знає, звідки беруться Діди Морози.
У них є своя країна, хмари в ній тремтять
від холоду, а сонце не світить, тому що
воно в нас. А їм лишається лише скалка од
місяця та кілька зірок. Всілякі Діди Моро-
зи живуть у тій країні — і старі, і малі,
і зовсім манюні. Бабуня Зима виводить їх
так- розсипле крихітки по снігу, накриє
кожну шапкою, а на ранок гульк, із кри-
хітки маленький Дід Мороз виростає. Про-
сто з шапкою на голові. Три дні бабуня
Зима тримає їх у своїй хаті й годує сні-
жинками, потім чекає, коли в них під но-
сом вуса та білі бороди повиростають. По-
тім випускає їх у двір—самі ростіть! — і
виводить нових.
Маленькі Дідн Морози ганяються один
за одним по снігу, їздять з гори на санча-
тах і кидають шапками в білих ведмедів.
А хто лишається вдома, той ліпить сніго-
вих лялечок.
У школу Діди Морози їздять на оленях
і вивчають там тільки географію та чужі
мови, щоб знати всі на світі мови й доро-
ги. А пишуть вони не на чорній дошці, а
на білому снігу.
Найстаріші Діди Морози працюють на
фабриці іграшок. Ця фабрика без даху,
щоб, бува, ніхто з Дідів Морозів не роз-
танув.
Перед Новим роком, коли сніг засипає
будинки, Діди Морози кладуть іграшки в
торби й сідають верхи на оленів.
У полі олені прокладають собі дорогу
ногами, а в лісі—рогами. Діди Морози
нікого не бояться. Навіть вовків, бо вовки
в них служать замість собак. їдуть вони,
їдуть і добуваються до білої стайні. Там на
них ждуть білі коні з величезними очима,
які уночі дорогу бачать.
Олені біжать назад, на північ, у царство
Зими, а білі коні везуть Дідів Морозів: ко-
го — на схід, кого — на захід, кого — на
південь. Тільки сніг рипить під полозами
саней, та заметіль патлає їм білі бороди,
якими вони підганяють своїх коней. У всі
села та міста везуть Діди Морози подаруй
ки дітям.
Спорожнять Діди Морози свої мішки,
повиучують напам’ять всі віршики, які діти
читатимуть на ялинках, всі пісеньки всіма
мовами та й повернуться додому. Там вони
співають один одному дитячі пісеньки, чи-
тають віршики й чекають не дочекаються,
коли ж знову прийде Новий рік.
А тим часом хмари в їхній країні трем-
тять від холоду, а в небі світить лише скал-
ка од місяця та кілька зірок.
СПИРИДОН ВАНГЕЛІ
Грудень
187
Загадки • Загадки • Загадки
МОРОЗИЩЕ-ДІД
За дверима білими —
холодище, лід.
Там живе, ховається
Морозище-дід.
У його квартирі повно
є завжди
Різної, хорошої й свіжої їди.
ЛЮДМИЛА УЛЬЯНИЦЬКА
ХТО ВОНА
Прийшла до нас бабуся
У білому кожусі.
Поля причепурила —
Пухнастим снігом вкрила.
Вгадайте — хто вона,
Бабуся чепурна?
ГАННА ЗРАЛКО
Грудень
188
ЗИМОВА КАЛИНА
Все жахав мороз калину:
— Побілієш ти, як сніг,
Заморожу до загину.—
Заморозити ж не зміг.
Червоніла, пломеніла,
Грона жевріли, як жар.
Не лякалась, не біліла —
Не калина, а пожар.
А коли прибігли діти,
Любо мовила вона:
— Ви мене в коші беріте,
Я морожена — смачна.
Зустрічали з пиріжками
Свій Новий щасливий рік...
І солодкими цівками
Лився їм на губи сік.
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
Грудень
189
Грудень
НОВИЙ РІК
Новий рік, Новий рік
Йде, мов добрий чарівник.
На річках скляні мости,
В шапках заячих хати.
І ялинка в добрий час
Увійшла у зал до нас.
Сяє, міниться весь зал,—
В нас сьогодні карнавал.
Все навколо — мов у казці:
Коля — в масці, Оля — в масці,
Я — зозуля, зайчик — Вітя,
А вовки — Андрійко й Митя,
Галя — пава, Петрик — лось,—
Скільки тут звірят зійшлось!..
А Дідусь Мороз в торбинці
Нам усім приніс гостинці.
Ми казки йому читаєм,
І з Снігуронькою граєм,
І співаєм, і танцюєм,—
Он як весело святкуєм!..
Новий рік, Новий рік
Йде, мов добрий чарівник.
На річках скляні мости,
В шапках заячих хати.
Сніг лягає на поріг,
Місяць хмарку взяв на ріг,
Заздро дивиться в наш зал —
Хоче теж на карнавал.
ЛЕОНІД КЛЮШЕВ
- --
ЗМІСТ
М’ястківський А. Нам уже шістдесят . . . 4
Коломієць Т. Січень............................. 7
Близнець В. Рукавички........................... 8
Наш піонерський збір............................10
Богаєвський Б. Свято в лісі.....................12
Ушинський К. Чотири бажання. З російської 13
Скомаровський Б. Три лижні .... 13
Уткін В. Реліктові рослини......................14
Остяцька гонка ................................ 16
Загадки, вікторини, смішинки .... 16
Коломієць Т. Лютий..............................17
Черников М. Зірка Рад. З російської ... 18
Любченко Є. Людина з легенди .... 19
Євтушенко М. Улюблений портрет малечі . . 21
Толстой Л. Стрибок. З російської .... 22
Наш піонерський збір . . 24
Уткін Б. Нафтуся................................26
Добрі поради....................................27
Костецький А. Сніжинка..........................28
Ярмиш Ю. Вовки та гуска.........................29
І я, як батько. З болгарської ЗО
Нанайський паровоз..............................31
Загадки, вікторини, крутиголовки . . . . 31
Коломієць Т. Березень...........................33
Забіла Н. Мамине свято..........................34
Забіла Н. Барвінок . 34
Шевченко Т. Сон.................................36
Разумневич В. Серце Чапая. З російської . 36
Чайковський Б. Найвидатніший байкар України 38
Глібов Л. Чиж та Голуб..........................39
Глібов Л. «Котилася тарілочка» . . 39
Наш піонерський збір............................40
Кава В. «Звідки ти, хлопче?» .... 42
Носов М. Живий капелюх. З російської 44
Таджицький хокей ...............................46
Добрі поради................................... 46
Загадки, крутиголовки, смішинки .... 47
Коломієць Т. Квітень............................49
Прилежаєва М. Розповіді про Леніна. З російської 50
Пархоменко О. Земляни...........................61
Родарі Д. Поїзд майбутнього. З італійської , 52
Чайковський Б. Закоханий у життя і дітей 53
Трублаїні М. Пригоди в південних водах . 54
Наш піонерський збір........................... 56
Девендорф Е. Про ворона, який вмів розмовляти.
З англійської.............................. 58
Долженко С. Зернятко ... 59
Дмухар В. Весняне . . ... 59
Сингалвський М. На врожай ... 60
Бойко Г. Діти Чілі (уривок) .... 61
Ялика-таусма................................... 62
Кухалашвілі В. «Адмірал» .... 62
Цікавинки звідусіль . .... 63
Загадки ......................................63
Коломієць Т. Травень....................65
Крупська Н. Перше травня. З російської . 66
ІЦипачов С. Піонерський галстук. З російської 67
Бичко Б. Це наш тато приїхав з війни ... 68
Вернигора О. Перша атомна України 69
Гончаренко Б. Васькова бомба ..... 70
Скомаровський В. Червоний бант .... 72
Добрі поради.................... . 72
Сахарнов С. Моретрус. З російської . 73
Наш піонерський збір..........................74
Вангелі С. Дощ. Сонце. Озеро. Дорога. З молдав-
ської .......... 76
Цікавинки звідусіль 77
Більшанський Б. Лічилка 77
Російська гилка 78
Загадки, крутиголовки 79
Коломієць Т. Червень . . ... 81
Чубач Г. Літо.................................82
Біеру Г. Хліб з росою. З молдавської ... 83
Гайдар А. Р. В. Р. (уривки). З російської 84
Стратієв С. Черешня з пурпуровими серцями.
З болгарської.............................86
Познанська М. Зелена повінь .... 87
Павличко Д. Птиця.................... . . 87
Наш піонерський збір . 88
Сахароз А. Рятівний струмок . . . . 90
Муса Галі. Думаю. З башкирської ... 91
Сингалезький М. Мій друг Алі . ... 92
Цікавинки звідусіль . . ... 93
Звикай до води................................94
Загадки, скоромовки, крутиголовки ... 94
Коломієць Т. Липень..................97
Кононов О. Біля озера Розлив. З російської . 99
Байкова Б. Кораблик-герой...........100
Бойко Г. Бірна покликанню...........101
Познанська М. Ласкаво просимо в наш дім 101
Коломієць Т. Вітрисько..............102
Прокопенко І. Сонце, Сонечко і Соняшник . 103
Наш піонерський збір ....... 104
Костецький А. Кому що сниться .... 106
Цікавинки звідусіль . ... 107
Бондарчук П. Дощик і сонце..........108
Добрі поради . . 109
Вчися плавати . . ПО
Крутиголовки .110
Смішинки веселинки .... 111
Коломієць Т. Серпень ........................113
Качан А. Обжинки.............................114
Близнець Б. На жнивах........................115
Палагута М. Вірші про ремесло . . . 117
Гончаренко В. Як теля планер з’їло . . 118
Наш піонерський збір.........................120
Усач Г. Лісова сімейка........................ 122
Сухомлинський В. Які ж ви щасливі . . . 123
Костильов В. Золотий кінь......................124
Загадки ................................. ... 125
Хто найметкіший?...............................126
Цікавинки звідусіль ..... 126
Смішиики-веселинки ....... 127
Коломіець Т. Вересень ... ... 129
Пархоменко О. Найперша книжка .... 130
Фролова М. Стара парта........................ 131
Шкаровська І. Поручик Жаданівський . . . 132
Курлат И. Країна — будова одиа .... 133
Кассіль Л., Поляновський М. Піонер-розвідник
Володя Дубінін. З російської . . 134
Вродський О. Новосілля . ... . 135
Наш піонерський збір.................136
Уткін В. Рослини-мандрівники ..... 138
Добрі поради.........................140
Мудре рішення. З ескімоської . . .141
Лело.................................142
Цікавинки звідусіль ... . 142
Загадки, смішинки .............................143
Коломіець Т. Жовтень.................145
Мензул Л. Вчительці..................146
Забіла Н. Рідний Київ . 147
Алексєев С. Секретна просьба . ... 148
Чалий В. Барвінок йде до школи ... 150
Мишка та горобчик. З удмуртськеє . . . 151
Наш піонерський збір.................152
Єсенін С. «Гай без листя...».........154
Осєєва В, Сини. З російської.........155
Майстренко Г. Заєць і Трезор . .156
Уткін Б. Родичі Змія Горинича .... 157
М’яч у «казані»..........................158
Цікавинки звідусіль......................158
Добрі поради ..................................158
Загадки, вікторини, смішинки.............159
Коломіець Т. Листопад....................161
Кононов О. На мосту. З російської ... 163
Палагута М. Давня картина . . . . 164
Чайковський Б. Автор «Пилипка» ... 165
Головко А, Пилипко (скорочено) , . . , 165
Наш піонерський збір.....................168
Шкаровська І, Ніколи не згасне (уривок) . 170
Тютюнник Г. Нащо дубам листя взимку? . . 172
Загадки .......................................173
Берд .... .... 174
Загадки, крутиголовки, смішинки . . . 174
Коломіець Т. Грудень...........................177
Радянський герб............................... 178
Яку б Колас. «Ходить дід білобородий...»
З білоруської............................ .179
Христенко І. Настуся (уривок) .... 180
Вангелі С. Діди Морози. З молдавської . . 182
Костецький А. В грудні....................183
Діденко В. Сніжинки.......................183
Цікавинки звідусіль ...... 183
До новорічного карнавалу ... 184
Санна кавалерія...........................186
Бітез Г. Що сталося? З сербо-лужицької . . 186
Загадки .......................................187
Воронько П. Зимова калина . . . . 188
Клюшев Л. Новий рік ... . . 189
ВІДГАДКИ
Стор. 15 Сніг
Мороз
Лижі
Тихнй
Є, називаються
вони шпангоути
Стор. 31 Сопілка
Замок
Сім раз одмір,
один раз одріж
Стор. 47 Очі
Гусак
Стор. 63 Місяць
Дощ
Стор. 79 Туман
Стілець
Стор. 95 Однаково
Гарбузи
Стор. 125 Електровоз
Півень
Стор. 143 Дзвоник
Книга
Стор. 159 Літерою О
Калина
Стор. 175 Дерева
Зебри
Стор. 187 Холодильник
Зима
Макет І шмуцтитули
Володимира Тарасовича Гончаренка
Малюнки:
А. П. Василенка, І. А. Вишинського,
В. Г. Горбачова, В. М. Григор’єва,
К. Б. Григор’евої, Н. О. Григорової,
В. А. Євдокименка, В. М. Ігиатова,
М. І. Компаиця, Н. Д. Котел,
Є. Є. Котляра, В. Ю. Легкобита,
О. І. МІ кори, О. М. МІ щемка,
О. М. Прахової, А. 1. Резничеика,
В. Є. Савадова
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ, 1077
Настольная киига-календарь
(На украннском язнке)
Для дошкольного
н младшего школьного возраста
Издательство «Веселка»,
Кнев, Бассейная, 1/2
Редактор Т. Г. Качалова. Художній редактор
Г. Ф. Мороз. Технічний редактор В І. Дмухар.
Коректори Є. П. Карлаш, В. В. Богаєвський. Здано
на. виробництво 24. V. 1976 р. Підписано до друку
23. IX. 1976 р. Формат 84Х108,/ів. Папір офс. № 2.
Фіз. друк. арк. 12. Обл.-внд. арк. 17,23. Умозн. друк,
арк. 20,16. БФ 34596. Тираж 150 000. Зам. 1145. Ціна
1 крб. 5 коп. Вкдавинцтзо «Веселка, Київ, Басей-
на, 1/2. Львівська книжкова фабрика «Атлас» рес-
публіканського виробничого об’єднання «Поліграф-
книга» Держкомвндаву УРСР, Львів, Зелена, 20.