/
Author: Перебийніс П. Кирилова С. Толстой О. Буцень О.
Tags: художня література дитяча література вірші календар дитячі книги
Year: 1982
Text
ДВАНАДЦЯТЬ
МІСЯЦІВ
1983
Настільна книга-календар
Для дошкільного
та молодшого шкільного віку
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1982
Січень
Пн. 3 10 17 24 31
Вт. 4 11 18 25
Ср. 5 12 19 26
Чт. 6 13 20 27
Пт. 7 14 21 28
Сб. 1 8 15 22 29
Нд. 2 9 16 23 ЗО
1 січня — Новий рік.
21
січня — День пам’яті
В. І. Леніна.
□ □ □
ЛЕНІНСЬКЕ
СЛОВО
Товаришу Ленін, епоха твоя
Живе, пломеніє, квітує.
Ти чуєш? Народів стомовна сім’я
Серцями тобі салютує...
Ти чуєш напружений голос Землі?
Сталево гримлять космодроми.
Ніколи планети в космічній імлі
Не чули такого ще грому.
Товаришу Ленін, епоха встає,
Космічні ракети на старті.
Епоха немеркнуче слово твоє
Виносить на зоряні чати.
І слово століття долає за мить,
Стрясає намет небокраю,
Між зорями зіркою щастя горить,
Планети життям засіває.
Товаришу Ленін, епоха нова
На крилах народу-титана
У далеч твої непогасні слова
Пророче несе над світами.
ПЕТРО ПЕРЕБЙЙНІС
ПАМ’ЯТНИК ВОЖДЕВІ
Ленін. Таким псевдонімом в
конспіративних міркувань під-
писав один із своїх творів у
1901 році Володимир Ілліч
Ульянов. У нього було ще ба-
гато псевдонімів (понад сто
п’ятдесят), але в партійних ко-
лах і серед робітників з того
часу його знали саме як Лені-
на. Під цим іменем він став
відомий усьому світові. З лю-
бов’ю і глибокою повагою міль-
йони людей на всіх континен-
тах вимовляють ім’я Леніна,
воно безмежно дороге труда-
рям усіх країн.
Січень
З Образ Леніна, його життя
служать взірцем для кожного
із нас. Працювати, вчитися й
будувати життя, як учив Ле-
нін,— найвищий ідеал для лю-
дини нашого часу.
Про життя та революційну
діяльність вождя розповідає
експозиція нової будівлі Київ-
ського філіалу Центрального
музею В. І. Леніна, яка зведе-
на по вулиці Хрещатик, 2.
Нова споруда—це величний
пам’ятник В. І. Леніну від ук-
раїнського народу.
У будівництві брали участь
трудівники Києва і областей
республіки, студенти, учні,
воїни. Обладнувати та оформ-
ляти музей допомагали чис-
ленні колективи Москви, Ле-
нінграда, братніх союзних рес-
публік.
У новій експозиції — близь-
ко 7 тисяч документів і мате-
ріалів.
У фойє музею відвідувачі
побачать мармурову скульп-
туру В. І. Леніна, тематичні
гобелени «Ми будуємо кому-
нізм».
На трьох поверхах у вітри-
нах, на стендах експонуються
Ленінські газети дореволюцій-
ного періоду, більшовицькі
журнали. Представлені також
оригінали перших видань тво-
рів В. І. Леніна, хронікальні
фотографії, фотокопії його до-
кументів, партійних квитків,
облікових карток, анкет, деле-
гатських мандатів, перепус-
ток.
В. І. Ленін завжди підтри-
мував зв’язки з трудящими
України, про це розповідає ба-
гато експонатів.
Гордістю музею є особисті
речі Володимира Ілліча.
Відвідувачі побачать макети
кімнати Володі Ульянова в
симбірському будинку, першо-
го робочого кабінети Голови
Раднаркому В. І. Леніна у
Смольному і багато іншого.
В експозиції представлені
численні моделі підприємств,
які символізують успіхи нау-
ково-технічного прогресу на-
шої Вітчизни — СРСР.
Заключні розділи присвяче-
ні пропаганді й втіленню в
життя рішень XXVI з’їзду
КПРС і XXVI з’їзду Компар-
тії України, планів одинадця-
тої п’ятирічки.
СВІТЛАНА КИРИЛОВА,
директор Київського філіалу
Центрального музею В. І. Леніна.
Січень
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
В ЯКИХ КРАЇНАХ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ
СПІВДРУЖНОСТІ ДІЮТЬ ТИМУРЕВСЬКІ
КОМАНДИ АБО ДИТЯЧІ ОБ’ЄДНАННЯ,
СХОЖІ НА НИХ?
(На запитання журналу «Пионер»
відповідають тимурівці нашої країни)
«Тимурівські команди діють у В’єтна-
мі. їхні справи схожі на справи наших
тимурівських загонів.
Під час війни з американськими агре-
сорами, а потім з китайськими загарбни-
ками поруч з дорослими боролися й діли-
ли увесь тягар життя діти. І в мирний і у
воєнний час піонери-тимурівці піклують-
ся про ветеранів, допомагають сім’ям за-
гиблих воїнів, інвалідам війни. Вони зби-
рають хмиз, возять воду, наглядають за
маленькими дітьми. Якщо школа далеко,
проводжають малюків до школи, непись-
менних вчать грамоти, допомагають до-
рослим на рисових полях».
«На Кубі також є тимурівці. Вони до-
помагають хворим, інвалідам, сім’ям вій-
ськовослужбовців. Працюють за завдан-
ням комітетів захисту Революції. У кож-
ної школи є своя зона тимурівських
справ*.
«В Болгарії тимурівці міста Петрич
допомагають дорослим встановлювати па-
м’ятники загиблим героям — білі кам’яні
піраміди з зірками угорі.
Тимурівці міста Смоляни — часті гості
на прикордонних заставах. Вони упоряд-
ковують територію до свят, виступають
перед прикордонниками з концертами.
В шахтарських селищах тимурівці ви-
бирають шматки вугілля з пустої породи
біля шахти, копають городи самотнім ста-
рим людям, працюють на будовах».
♦В НДР четвертокласники 57-ї школи
міста Дрездена прочитали книгу «Тимур
та його команда» і також створили тиму-
рівський загін. Дівчатка з цього загону
вирішили допомогти фрау Ноак. Підміта-
ли підлогу, витирали пил, ходили до ма-
газину, і все це робили з задоволенням.
Якось дівчатка дізналися, що у фрау Но-
ак багато сил забирає садок. І вони одра
зу ж взялися до роботи: сад невпізнанно
змінився — акуратні охайні алейки, жод-
ної бур’янини... Фрау Ноак дуже задово-
лена роботою тимурівок.
Є в НДР тимурівці й серед другоклас-
ників. Вони посилають у армію посилки
та бандеролі. Допомагають батькам вої-
нів, поки юнаки несуть службу».
♦В Монголії тимурівці вибирають дитя-
чі комітети. Вони складають графіки чер-
гувань у дворах та під’їздах, слідкують
за порядком, садять дерева, миють сходи.
А в селах діти допомагають чабанам та
об’їждчикам коней».
Січень
10
ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ о. м. толстого
ПО ДОРОЗІ ДОДОМУ БУРАТІНО ЗУСТРІЧАЄ
ДВОХ ЖЕБРАКІВ — КОТА БАЗІЛІО
ТА ЛИСИЦЮ АЛІСУ
Уривок з книги «Золотий ключик»
Рано-вранці Буратіно полі-
чив гроші — золотих монет
було стільки, скільки пальців
на руці,— п’ять.
Затиснувши золоті монети в
кулаці, він підстрибцем побіг
додому, приспівуючи:
— Куплю татові Карло но-
ву куртку, куплю багато ма-
ківників, цукрових півників
на паличках...
Коли з очей зник балаган
лялькового театру з прапорця-
ми, що майоріли над ним, Бу-
ратіно побачив двох жебраків,
які понуро брели курною до-
рогою: лисицю Алісу, що
шкандибала на трьох лапах, і
сліпого кота Базіліо.
Це був не той кіт Базіліо,
що його Буратіно зустрів учо-
ра на вулиці, а інший—також
Базіліо і також смугастий.
Буратіно хотів пройти мимо,
але лисиця Аліса сказала
улесливо:
— Добридень, ласкавий Бу-
ратіно. Куди так поспішаєш?
— Додому, до тата Карло.
Лисиця зітхнула ще улесли-
віш:
— Не знаю, чи застанеш ти
тата Карло живим: він зовсім
слабий від голоду та холоду...
—-- А це ти бачила? — Бура-
тіно розтулив кулак і показав
п’ять золотих.
Побачивши гроші, лисиця
мимоволі потягнулася до них
лапою, а кіт раптом широко
розплющив сліпі очі, і вони
блиснули у нього, мов два зе-
лених ліхтарі. Та Буратіно ні-
чого не помітив.
— Добренький, гарненький
Буратіно, що ж ти робитимеш
з цими грішми?
— Куплю куртку татові
Карло... Куплю нову абетку...
— Абетку, ох, ох,—сказала
Аліса, хитаючи головою,— не
доведе до добра ота наука...
От я вчилася, вчилася, а бач,
ходжу на трьох лапах.
— Абетку, — пробуркотів і
кіт Базіліо, сердито пирхнув-
ши у вуса,— через те кляте
навчання я очет“ позбувся...
Січень
На сухій гілці над дорогою
сиділа літня гава. Слухала,
слухала та й крякнула:
— Брешуть, брешуть!..
Кіт Базіліо в ту ж мить ви-
соко підстрибнув, лапою збив
гаву з гілки, видер у неї пів-
хвоста, — насилу вона вирва-
лась і полетіла геть. І знову
прикинувся, нібито сліпий.
— Ви за віщо її так, коте
Базіліо? — здивовано спитав
Буратіно.
— Та очі ж сліпі,— відповів
кіт,— здалося — собака на де-
реві...
Пішли вони втрьох по до-
розі.
— Розумненький, розваж-
ливий Буратіно, чи не бажав
би ти, щоб грошей у тебе стало
в десять разів більше? — каже
лисиця.
— Звичайно, хочу! Та як це
робиться?
— Простіше простого. Ході-
мо з нами.
— Куди?
— До Країни Дурнів.
Буратіно трохи поміркував.
— Ні, я вже, мабуть, зараз
додому піду.
— Будь ласка, ми ж тебе на
мотузку не тягнемо,—сказала
лисиця,— тим гірше для тебе.
— Тим гірше для тебе, —
пробуркотів кіт.
— Ти сам собі ворог,— ска-
зала лисиця.
— Ти сам собі ворог,— про-
буркотів кіт.
— Бо ж твої п’ять золотих
перетворилися б на купу гро-
шей...
Буратіно аж роззявив рота...
— Брешеш!
Лисиця сіла на хвіст, облиз-
нулася :
— Я тобі зараз поясню. У
Країні Дурнів є чарівне поле,
що зветься Поле Чудес. На
цьому полі викопай ямку, про-
кажи тричі: «Крекс, фекс,
пекс», поклади в ямку золо-
тий, засип землею, зверху по-
сип сіллю, полий гарненько і
йди собі спати. На ранок з ям-
ки виросте невеличке деревце;
на ньому замість листя висі-
тимуть золоті монети.
Буратіно аж підстрибнув.
— Брешеш!
— Ходімо, Базіліо, — обра-
жено відворотивши носа, ска-
зала лисиця,— нам не вірять,
то й не треба!..
— Ні, ні,— загукав Бураті-
но,—вірю, вірю!.. Ходімо швид-
ше до Країни Дурнів!..
ОЛЕКСІЙ ТОЛСТОЙ
Січень
ОЖЕЛЕДЬ
Оповідання
Спочатку було тепло, а потім під-
мерзло. Дороги стали блискучими і
слизькими. Бабуся сказала:
— Почалася ожеледь.
Я все-таки вийшов на вулицю.
Дивлюсь, по дорозі біжить хлопчик.
Він біг, біг і — бух! — простягнув-
ся на льоду.
Вітер зірвав з нього шапку, і вона
покотилася по дорозі. Я стояв біля
воріт і голосно сміявся.
Хлопчик встав, сердито подивив-
ся на мене і кинувся наздоганяти
свою шапку.
Я побіг за ним. Мені цікаво було
дізнатися—дожене він її чи ні. Рап-
том я посковзнувся і з усього роз-
маху упав на лід.
Я дуже забив спину. І, знаєте,
мені чомусь зовсім не було смішно.
Нітрішечки.
ОЛЕГ БУЦЕНЬ
МАЛЮЮ СОНЦЕ
Стоїть зима. Кипить зима.
Як мур, моє віконце.
На весну й натяку нема,
А я
Малюю сонце.
Красивим вийшло сонце те:
Сміються очі сині,
Горить волосся золоте,
А ніс
У ластовинні.
Іще червоним я мазнув —
І сонце аж палає.
Мороз у шибку зазирнув.
— Ану облиш! —
Гукає.—
Малюй мене, лише мене,
Бо я владар віднині,
Тож славить царство крижане
Довік
Усі повинні.—
А сонце справжнє морг мені:
— Не бійся, хай поскаче,
Ось я пригрію навесні,
І він тоді
Заплаче.
Малюй усе, що любиш ти,
Що радувати може.—
І на малюнок зирк: — Гляди,
А здорово
Я схоже!
ПЕТРО БОНДАРЧУК
Січень
4 НАРОД ПРИМІЧАЄ
ЗИМА
Зимою сонце крізь сльози посміхається.
В зимові холоди усякий молодий.
Блискавка зимою — на бурю.
Яскраві зірки — на мороз.
Хмари йдуть проти вітру — буде сніг.
Кішка на піч — холод у двір.
Грудень око снігами тішить, та вухо
морозом рве.
Січень — року початок, зими середина.
В лютому зима з весною стрічаються.
Взимку ліс — що другий кожух.
Зібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИЙ
ЩО КРАЙ — ТО ЗВИЧАЙ
В Японії та Австрії за давньою тради-
цією вчать дітей писати і правою, і лівою
рукою.
*
В більшості країн вчать дітей писати
зліва направо. Справа наліво пишуть уч-
ні арабських країн. А в Стародавній Гре-
ції вчили писати перший рядок справа
наліво, а другий — навпаки.
*
В одній із провінцій Індії існує звичай:
якщо учень пропускає заняття без поваж-
них причин, то замість нього повинен від-
відувати школу хтось із членів сім’ї.
*
В Іспанії з давніх часів утвердилося
правило окличні та запитальні знаки ста-
вити в кінці і на початку речення. Іспан-
ські педагоги вважають, що ця традиція
допомагає учням заздалегідь зорієнтува-
тись, якою інтонацією вимовляти при чи-
танні речення.
*
В індійському штаті Мадрас раз на мі-
сяць наступає «дитячий день», коли всією
роботою школи керують самі учні. У них
є свій «парламент», свої «міністри» і «де-
путати». Серед них найавторитетніший —
міністр дисципліни.
Січень
ваппвппа^гвис'и стог/нкАяаппип 15
БУБЛИК БЕЗ ДІРОЧКИ
— Скільки коштує бублик з ве-
ликою діркою? — питає хлопчик
продавця.
— П’ять копійок.
— Аз маленькою?
— Три копійки.
— Візьміть, будь ласка, копійку,
дайте бублик без дірочки, — каже
хлопчик.
МИКОЛА КОЛЕСНИКОВ.
НА УРОЦІ ФІЗИКИ
— Чому краплі, падаючи на га-
рячу плиту, підскакують?
— Бояться обпектися...
«Мені дуже потрібна адреса Аф-
рики або ще якогось континенту...»
(З листа)
Лютий
Пн. 7 14 21 28
Вт. 1 8 15 22
Ср. 2 9 16 23
Чт. З 10 17 24
Пт. 4 11 18 25
Сб. 5 12 19 26
Нд. 6 13 20 27
2 3 лютого — День Радянської Армії
та Військово-Морського Флоту.
2 792-2
ЕСКАДРОН
В походах суворих
По долах і горах
Співав бойовий ескадрон:
— Тремти, лютий ворог,
Зітремо на порох
І виметем геть за кордон!
І вершники в січі
Не раз і не двічі
Щербили ворожі шаблі,
І зорі, як свічі,
Від сонця ясніші,
Займались на рідній землі.
Спинімося, друзі,
У полі чи в лузі,
Де тиша снується, мов сон.
На синьому прузі
В нестримному русі,
Можливо, промчить ескадрон.
Промчить стороною,
Позве за собою,
Напнувши вітрила знамен,
І в серці луною,
Тонкою струною
Бринітиме пісня стремен.
ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИИ
Лютий
19
ТРИ КАСКИ
Оповідання
Є у Андрійка вдома дві кас-
ки. І стоять вони на полиці
поряд.
Одна каска солдатська. Її з
війни привіз дід. Ця каска
врятувала колись його від
смерті. Біг дідусь в атаку —
тоді він іще був не дідом, а мо-
лодим парубком, і попереду
нього розірвалася міна. Розле-
тілися осколки. І один із них
влучив у каску, ударом зва-
лив солдата на землю. Проте
каска виявилася сильнішою.
Живим лишився солдат.
Друга каска батькова, це
мирна каска. Андрійків тато
працює на будівництві брига-
диром. Багато будинків побу-
дував він із своєю бригадою.
І дев’ятиповерховий будинок,
в якому живе Андрійко, та-
кож. Коли хлопчик разом із
батьком їдуть по місту, той по-
казує йому у вікно: «Онде
моя школа, мій Палац культу-
ри. Твій дитсадочок я також
будував». Батькова каска по-
чесна. Її називають золотою.
І нагороджують нею кращих
робітників на будівництві.
Отож обидві каски і стоять
поряд. Дідусева — темна, з по-
дряпинами і вм’ятинами від
куль та осколків. І батьків-
ська — жовтогаряча, весела.
Андрійко мріє про свою кас-
ку, яку він носитиме, коли ви-
росте. Він вірить, що це буде
каска космонавта. Вірніше,
шолом космонавта. І Андрій-
ко неодмінно поставить його
поряд з касками батька та ді-
да. І будуть вони стояти по-
ряд, усі три.
ВАСИЛЬ ХОМЧЕНКО
Лютий
20
ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ'Я
ПРИВІТ ОД ЛЕНІНА
Вперте Михайло Іванович Налі-
ній потрапив до нас після того, як
ми очистили Воронеж од біляків.
Між іншим, знайомство відбулося
при незвичайних умовах. Була хо-
лоднеча. Ми йшли на Касторну.
Якось до хати, де Климент Єфремо-
вич Ворошилов і я зупинились на
відпочинок, кінноармійці приво-
дять двох чоловіків. Вони в шубах,
у шапках.
— В чому справа? — питаю.
Моложавий кінноармієць допові-
дає:
— Будь ласка, товаришу Будьон-
ний, розберіться самі. Хіба не бачи-
те — буржуяки. Та ще й обдурюють.
— Як це обдурюють?
— А ось так... їдуть на санях. Зу-
пиняємо: «Би хто такі?» А вони:
«Ми з Москви, їдемо до Будьонно-
го. Чого це ви до нас чіпляєтесь?»
Це он той, борідка клинцем. «А, до
Будьонного,— кажу я, — давай, да-
вай! Він з вами розправиться ще
краще, ніж ми». Бач, буржуї, ду-
маю, до Будьонного захотіли. Так
ви вже розберіться, що це за птиці.
Наказую запросити отих буржуїв
до нас. Підозрілі пасажири, пере-
ступивши поріг, одразу повеселіша-
ли. Тут я і познайомився з Михай-
лом Івановичем Калініним і Григо-
рієм Івановичем Петровським, яко-
Лютий
го Климент Єфремович довго не ви-
пускав з обіймів.
Під Уманню товариш Ка ліній
заїхав у шосту кавалерійську ди-
візію, якою командував майбутній
Маршал Радянського Союзу Семен
Костянтинович Тимошенко. Після
щирих привітань, братньої зустрічі
в дивізії відбулись короткі мітинги.
Скрізь лунало: «Каліній, Всесоюз-
ний староста приїхав!» Михайло
Іванович за дорученням ВЦВК вру-
чив заслуженим полкам бойові пра-
пори, а бійцям, що відзначились у
боях з Денікіним,— ордени Черво-
ного Прапора.
— Я привіз вам привіт од Лені-
на,— почав свою промову Михайло
Іванович.— Він пишається воїнами
революції. Володимир Ілліч, вся
партія і наш уряд сподіваються, що
ви з честю справитеся з новим во-
рогом Радянської Республіки—пер- 21
шої в світі держави робітників і
селян.
Над полками полум’яніли бойові
прапори, які вручив їм Всесоюзний
староста. Приїзд Михайла Іванови-
ча був для нас справді пам’ятною
подією...
Трудящі допомагали Червоній
Армії всім, чим могли, посилали до
нащих лав кращих своїх синів. Дон-
бас і Харків, Катеринослав і Київ,
Криворіжжя, весь робітничий клас
і трудове селянство України із збро-
єю в руках відстоювали рідну ра-
дянську владу. На Україні було
створено чимало бойових частин,
зокрема 44 і 45 стрілецькі дивізії,
бригаду Котовського і Червону ка-
валерійську дивізію. Ці частини
були гордістю всієї Червоної Армії.
С. М. БУДЬОННИЙ
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ.
«АВРОРА» — «ГРАНМА»
Так називається клуб інтернаціо-
нальної дружби (КІД), створений
при Палаці піонерів міста Бердян-
ська Запорізької області. Назву
свою він отримав на честь двох ко-
раблів. «Аврора» у 1917 році дала
перший залп по Зимовому палацу,
а з палуби «Гранми» у 1956 році
зійшли на берег кубинські револю-
ціонери на чолі з легендарним Фі-
делем Кастро, щоб розпочати бо-
ротьбу за щастя своєї вітчизни. У
жорстоких боях здобули вони пе-
ремогу.
Островом Свободи називають Ку-
бу в усьому світі.
Якось вирішили бердянські піо-
нери написати листа на далеку Ку-
бу. «Як живете, друзі? Чим допо-
могти?» — запитували у кубинців
піонери та жовтенята. Розповідали
і про себе: як вчаться; відпочива-
ють, чим захоплюються. Незабаром
надійшла відповідь. Зав’язалося ли-
стування.
Чимало цікавих справ на рахун-
ку кідівців. Із зібраного ними мета-
лобрухту, зокрема, було виготовле-
но й подаровано кубинським тру-
дящим скрепер (машину для будів-
ництва доріг), п’ять бульдозерів.
Юні інтернаціоналісти вивчають
історію Комуністичної партії Куби,
читають книги про боротьбу кубин-
ського народу за незалежність, под-
виги героїв Острова Свободи. Ку-
бинського космонавта Тамайо Мен-
деса бердянські школярі прийняли
в почесні члени КІДу, листуються
з ним.
КІД завжди відгукується на най-
важливіші події часу. Так, на по-
чатку року в клубі був проведений
Тиждень миру. В школах відбулися
мітинги: «Війні — ні!», «Нейтрон-
ній бомбі — ні!»
У в’єтнамське місто Ханой, де бу-
дується Палац піонерів, кідівці на-
діслали понад три тисячі карбован-
ців. Це гроші, одержані піонерами
за здану макулатуру, металобрухт
та лікарські рослини. Своїм ровес-
никам з Анголи і Нікарагуа, де за-
раз народ будує нове життя, школя-
рі Бердянська відправили понад
сто посилок.
Нещодавно в місті проходив весе-
лий ярмарок, і на ньому можна бу-
ло придбати фантастичні іграшки,
виготовлені руками дітей. Виручені
кошти школярі передали до Радян-
ського фонду миру.
Лютий
СПАСИБІ 23
БУКВАРЮ!
Оповідання
Свято «Спасибі букварю!» прохо-
дило у великому актовому залі. На
сцені виступали учні від кожного
першого класу: хто вірші читав про
буквар, хто пісні співав.
Ми вийшли на сцену гуртом,
увесь наш клас. І Юлія Нилівна з
нами. У кожного на грудях велика
літера, весь алфавіт разом зібрався.
Мені дісталася літера X. Я її не
люблю: вона схожа на математич-
Лютйй
ний ікс. А з математикою я не вель-
ми дружу...
Поки ми вишикувались, довелося
поштовхатися — алфавіт у одну ше-
ренгу ніяк не вміщався. В залі по-
чувся сміх.
Юлія Нилівна сказала:
— Не смійтеся, не смійтеся. Ось
ми зараз подивимось, чи грамотні
ви люди, чи добре буквар вивчили.
Перед вами абетка. Давайте скла-
дати слова. Яке перше?
Відразу всі загукали:
— Мама, мама!
Вийшли М і А, а других Мі А не
було.
— Нічого,— сказала Юлія Нилів-
на,— адже ви знаєте, що другий
склад такий же, як і перший. Чи-
таймо разом.
— Ма-ма! Ма-ма!
— Ще яке слово складемо?
— Вітчизна! — так само дружно
загукали із залу.
Для цього слова всі літери були.
Вони вишикувалися в ряд, і школя-
рі прочитали так голосно: «ВІТ-
ЧИЗНА!»— що аж луна покоти-
лася.
Наступним словом, яке схотіли
всі разом прочитати, щоб луна пі-
шла, було—«ЛЕНІН». А потім —
«МИР».
Букви виходили по черзі, а я
стояв і знав, що мені виходити не
доведеться. Адже ніхто не запропо-
нує звичайного слова, як «хобот»,
чи «хом’як», а нічого урочистого,
святкового я не міг придумати.
І ось із залу вигукнули нове сло-
во: «БУКВАР». Решта підхопила:
— Буквар! Буквар!
Всі літери відразу вибігли напе-
ред, тільки місце, де повинна бути
літера К, лишилося порожнє.
Літерою К була Катя з моєї зі-
рочки, тільки вона чомусь залиши-
лась у другому ряду і зовсім не зби-
ралася виходити наперед. Її тягли
за руки, але вона впиралася. Катя
завжди червоніє й ніяковіє невідо-
мо чого.
Я кинувся вперед і став на місце
літери К: повинен же командир зі-
рочки рятувати становище! Один
бік своєї літери X я затулив рукою.
Мені здавалося, що тепер вона зов-
сім схожа на літеру К. Але в залі
загаласували:
— Бухвар! Бухвар!
Усі реготали і вгамуватися ніяк
не могли.
Юлія Нилівна сказала:
— Оце так Мишко! Оце так гра-
мотій!
А я образився: адже Юлія Нилів-
Лютий
на знає, що я б ніколи не написав
«бухвар», а написав би «буквар».
Юлія Нилівна взяла Катю за ру-
ку й підвела до мене.
— Ставай, Катю, сюди, а ти, Миш-
ку, йди на своє місце і гарненько
поміркуй, яке чудове слово почина-
ється з твоєї літери.
Довелося мені повернутися в
хвіст алфавіту, де і належить стоя-
ти невезучій літері X. І ніяке чудо-
ве слово не згадувалося.
Ми вже почали марширувати, ді-
ти із залу плескали в долоні, перші
літери спускалися сходинками в
зал, а я все думав. І раптом згадав!
І як це мені відразу не спало на
думку таке справді чудове, таке по-
трібне слово!
І я загукав щосили, щоб перекри-
чати метушню в залі:
— Стійте! Стійте! Знайшов. Є та-
ке слово!
Стало дуже тихо, і я сказав :
— Це слово — «ХЛІБ»!
І ми, чотири літери, вишикували-
ся на самому краєчку сцени, а всі
діти прочитали:
— ХЛІБ! — і луна покотилася
по залу.
МАЙЯ ФРОЛОВА
ХОТІЛА Б Я
ПІСНЕЮ
СТАТИ
Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Лютий,
26
ПАПЕРОВІ ЖУРАВЛИКИ
Оповідання
Галина Олександрівна нездужала сьо-
годні з самого ранку. На уроці математи-
ки вона навіть виходила з класу. А оце
на урок природи не прийшла зовсім.
Замість неї після дзвінка стала на по-
розі десятикласниця Романа — наша піо-
нервожата. Зайшла, привіталася, кинула
свій портфель на підвіконня і стоїть, че-
кає, поки ми затихнемо.
Якби це зайшла Галина Олександрівна,
то вже давно було б чутно, як осіння му-
ха пролетить класом, а це ж Романа
з десятого класу. Подумаєш, теж мені
вчителька...
Чим би мені зайнятися? Може, намалю-
вати якесь чортеня і застромити його під
комір Круцеві?
А спробую я паперових журавликів ро-
бити! Тихенько пускатиму їх з-під парти
у клас. Тоді навіть Круць не дорікне ме-
ні, що я тишко, Романи побоявся.
Я висмикнув кілька сторінок із альбо-
му для малювання, заховався за спину
Круця і почав вигинати першого журав-
лика. Ось почекаю, коли Романа подиви-
ться в інший бік — тоді й швиргону його
з-під парти.
Журавлик шугонув у прохід між пар-
тами й одразу ж упав, як недолуга кур-
ка.
Всі одразу ж почали вставати з місць,
щоб побачити мого журавлика. Та помі-
тила мою витівку і Романа. Підняла, по-
клала на стіл перед собою і мовчить.
— Івасю, а скільки ти їх ще можеш
зробити? — раптом запитує Романа.
Чомусь не злиться, а говорить так, на-
че просить мене багато їх зробити для
неї.
— Я більше не буду, Романо...— Я на-
пускаю на обличчя побільше винуватості,
щоб повірила і не приставала.
А вона дивиться то на мене, то на жу-
равликів, то знову на мене.
— Я хотіла розповісти вам про наш
колгосп у новій п’ятирічці, але Івась на-
гадав мені про паперових журавликів,—
Романа глянула у вікно, наче щось при-
гадуючи, звела докупи брови на переніс-
сі, так стиснула пальці, аж вони сухо
тріснули.
— Хто з вас чув про Хіросіму? — Ро-
мана глянула на нас — очі в неї зелені,
як молоді акацієві листки.
— Всі чули! — вигукнув Круць і за-
вовтузився, щоб поскрипіти партою. Ро-
мана почекала, поки він заспокоїться,
провела долонею по щоці.
— То й добре. Я теж думала, що про
Хіросіму ви знаєте всі. Тоді я розповім
вам про паперових журавликів.
— А при чому тут паперові журавли-
ки? — здивувався Сашко Боднар.
— А я про це якраз і розповім...
От чудна. Справді, при чому тут мої
журавлики і Хіросіма? На городі бузина,
а в Києві дядько!
— Жила собі на світі японська дівчин-
ка Садако Сасакі. Народилася вона перед
другою світовою війною у місті Хіросіма,
вчилася в японській школі. Гарно вчила-
ся, стрибала через скакалку, допомагала
Лютий
своїй мамі і ніколи не пускала паперових
журавликів на уроках...
Ясно, зараз буде мене виховувати. У
мій город камінці кидає.
— Тридцять три роки тому американці
підступно скинули бомбу на місто, де жи-
ла Садако Сасакі. Першу в світі атомну
бомбу. Мало кому пощастило залишити-
ся живим у тому пеклі. Дуже мало кому.
До цих небагатьох належала і Садако Са-
сакі, дівчинка, якій тоді було стільки ро-
ків, скільки зараз вам. Однак вона важко
захворіла променевою хворобою, від якої
тоді. не було ніякого порятунку...
— Вона вже вмерла? — вихопилося в
Круця, але він цього разу не гигикнув і
не заскрипів партою. Цей Круць вічно
щось як бовкне, аж соромно за нього.
Романа не звернула на Круця уваги.
Просто промовчала, прислухаючись до
тиші в класі.
— У японського народу є таке повір’я:
якщо людина важко захворіла — вона му-
сить робити паперових журавликів. Чим
більше вона їх зробить, тим у неї більше
надії на порятунок. Коли журавликів бу-
де тисяча, тоді, як говорить народне пові-
р’я, хвороба відступить. Не знаю, чи ко-
гось оборонили журавлики від смерті, але
японці чомусь вірять у такий порятунок.
Як у нас вірять в добру ознаку, коли хтось
комусь перейде дорогу в повним відром.
Круць випадково скрипнув партою і
злякався, втягнув голову в плечі.
— Сасакі робила й робила журавликів.
От уже їх сто. Вона не відпочиває, бо тре-
ба не менше тисячі. Садако поспішає, їй
хочеться жити, їй дуже хочеться жити!
Триста, п’ятсот!.. Терпнуть пучки паль-
ців, болять очі, а Сасакі поспішає. Ще
п’ятсот журавликів — і вона житиме.
Про Садако написали тоді наші радян-
ські газети, і багато дітей нашої країни
почали посилати їй своїх паперових жу-
равликів, щоб якось утішити дівчинку.
Романа поправляє коси на голові, і ме-
ні видно, що рука її тремтить. Леся при-
кусила губу і не зводить очей з Романи.
— Вже сімсот. Садако знемагає, зби-
вається з ліку. Але вилітають із лікарня-
ного вікна журавлики, і люди знають —
Сасакі жива! Вже вісімсот. Ще трішки
лишилося протриматися, небагато зали-
шилося. Вже дев’ятсот!
Круць згорбився над своєю партою, си-
дить нерухомо.
На спортивному майданчику гилять
м’яча старшокласники, галасують, але ми 27
не звертаємо на них уваги.
— Та одного ранку не вилетів з вікна
лікарні паперовий журавлик. Садако ле-
жала в ліжку, затиснувши у мертвій руці
свого останнього журавлика, що готовий
був до польоту. Того ж дня увесь світ до-
відався про її трагічну смерть від проме-
невої хвороби.
Романа одвернулася до вікна, дивиться
на зелене поле, залите полуденним сон-
цем.-
А я відчуваю, що червонію від сорому
перед класом за отих своїх журавликів.
Якби знав про цю історію, ніколи б не
дозволив собі такої витівки.
Романа довго мовчала, а потім випро-
сталася, стала ніби вищою, сперлась ру-
ками на стіл. Точно так, як Галина Олек-
сандрівна, коли підсумовує сказане. Вона
колись учила Роману, то цей жест у Ро-
мани — від неї.
— Садако Сасакі поставили у центрі
Хіросіми пам’ятник. Я бачила на фото-
графії : стоїть на постаменті японська дів-
чинка, а з її дитячих рук наче вилітають
і вилітають паперові журавлики. І при-
їздять у Хіросіму діти з усього світу, при-
їздять і наші, радянські діти, щоб поклас-
ти до підніжжя пам’ятника гірлянди сво-
їх журавликів. Оце і все, що я вам хотіла
розповісти, про що нагадав мені Івась.
Романа ще мить постояла, пильно по-
дивилася мені в очі, взяла свій портфель
з підвіконня і вийшла з класу.
Ніхто з нас не квапився встати з-за
парти. Було тихо.
Романа раптом знову з’явилася на по-
розі:
— Я забула вам сказати, що недавно
хтось злий і безсердечний спалив уночі
паперові журавлики, які принесли до па-
м’ятника японські діти. І ще: Садако не
знала, що в наш час будуватимуть мирні
атомні електростанції, які принесуть лю-
дям струм і тепло. До побачення...
Напевне, давно був дзвінок на перерву,
бо в коридорі вже галасували учні, чувся
сміх. Але навіть коли зазирнула до класу
старша сестра Сашка Боднара Лариса з
дев’ятого класу — ніхто не звернув на неї
уваги. Я вийшов з класу останнім: за-
брав зі столу своїх журавликів.
На подвір’ї пустив їх у той бік, звідки
сходить сонце над нашим селом.
ОЛЕКСАНДР КЛУБКОВ
Лютий
РУКАВИЧКА
Українська народна казка
Ішов дід лісом, а за ним бігла со-
бачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту ру-
кавичку та й каже: «Тут я буду
жити!»
Коли це жаба плигає та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти
хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й
мене!
— Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зай-
чик, прибіг до рукавички та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-
скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пу-
стіть і мене!
— Іди!
От уже їх троє. Коли це біжить
лисичка — та до рукавички:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-
скрекотушка та зайчик-побігайчик.
А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пус-
тіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж
суне вовчик — та й собі до рукавич-
ки, питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-
скрекотушка, зайчик-побігайчик та
лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і
мене!
— Та вже йди!
Уліз і той,— уже їх п’ятеро. Де
не взявся,— біжить кабан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій
рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-
скрекотушка, зайчик-побігайчик,
лисичка-сестричка та вовчик-бра-
тик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан.
Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде—та
все в рукавичку! Куди ж ти тут
улізеш?
— Та вже влізу,— пустіть!
— Та що вже з тобою робити,—
йди!
Уліз і той.
Уже їх шестеро, уже так їм тісно,
що й нікуди.
Коли це тріщать кущі, вилазить
ведмідь — та й собі до рукавички,
реве й питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-
скрекотушка, зайчик-побігайчик,
лисичка-сестричка, вовчик-братик
та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я
ведмідь-набрід. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й
так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку!
Вліз і ведмідь, — семеро стало.
Та так же тісно, що рукавичка ось-
ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема ру-
кавички. Він тоді назад — шукати
її, а собачка попереду побігла. Біг-
ла, бігла, бачить — лежить рука-
вичка і ворушиться. Собачка тоді:
«Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуть-
ся з рукавички — так усі й порозбі-
галися лісом.
Прийшов дід та й забрав рука-
вичку.
Лютий
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ТВОРЧІСТЬ ЮНИХ
А СПАТИ ХОЧЕТЬСЯ
«Скажіть, сплять риби чи ні?»
Ні ковдр ані подушок у риб, звичайно,
немає. А спати усе ж таки хочеться: і
риб’ячому мозкові, і м’язам потрібен пов-
ноцінний відпочинок. Річковим рибам
спати більш-менш зручно: на ніч вони
можуть і в пісок заритися, і заховатися
в мулі. А от рибам, які живуть у морі,—
гірше: до дна не допірнеш, скільки не
старайся. І вони, ледь роздувши або стис-
нувши пухир, врівноважують себе у воді
і засинають в найдивовижніших позах:
догори животом, донизу головою...
Восени і взимку життя прісноводних
риб різко змінюється. Коли вода в річці
або в озері охолоджується до семи граду-
сів, риби збираються в спальнях — зиму-
вальних ямах. Скупчившись, вони окуту-
ють себе слизом, щоб захиститися від мік-
робів, і впадають в довгий сон. А деякі
риби на зиму можуть взагалі спати,
вмерзнувши в лід. Так спить знаменита
чорна риба даллія.
Дехто подумає, що в даллії доля неза-
видна. Однак знали б про таку можли-
вість акули, вони могли б даллії позазд-
рити. Вважають, буцімто акул усе життя
мучить безсоння. У них немає плавально-
го пухиря, який підтримує на плаву ін-
ших риб, навіть якщо вони не ворушать
плавниками. От і доводиться міряти оке-
ан, не знаючи відпочинку ні вдень, ні
вночі. Власне, це поки що тільки здогад-
ка. А раптом акули сплять на ходу?
ПОРАДА ТУРИСТАМ
Інколи туристам доводиться напинати
намети просто На льоду. А на його гла-
денькій поверхні, як ви знаєте, не так-то
й легко закріпити ці тимчасові помеш-
кання, щоб їх не знесло вітром.
Можливо, юним туристам сподобається
пропозиція Олега Залужного з Кривого
Рога. Він пропонує ось що.
На металевих стояках, на які напина-
тимуться туристські намети, нарізається
різьба така, як у гвинтах. Причому стоя-
ки ці не обов’язково вгвинчувати в товщу
криги (адже це вимагає великих зусиль).
Просто в крижані вирубуються отвори, в
них закріплюються стояки, й заливають-
ся ями водою. Коли мороз «схопить» во-
ду, стояки будуть закріплені міцно, як
у бетоні.
Експертна рада журналу «Юньїй тех-
ник» відзначила пропозицію Олега За-
лужного авторським свідоцтвом.
Лютий
Арвиста ст’оНнкАаивооиав зі
ЯК Я СОБІ СПІВАЮ
Ніч прийшла в село з-за гаю,
Я вже ліг і так співаю:
Люлі-лю,
Люлі-лю!
Спершу — то для ніг співанка,
Бо набігались від ранку:
Люлі-лю,
Люлі-лю!
А рукам вже спів потому,
Бо аж терпнуть від утоми:
Люлі-лю,
Люлі-лю!
Потім віям я співаю,
А тоді вже й засинаю:
Люлі-лю,
Люлі-лю!
ГРІГОРЕ ВІЄРУ
ДЕ ЖИВУТЬ ЖУРАВЛІ
Петю запитали, де живуть жу-
равлі.
— В небі,— відповів Петя.
«СПОРТСМЕН»
На уроці фізкультури вчителька
запитала учня:
— Який вид спорту тобі найбіль-
ше подобається?
— Купання,— відповів учень.
Березень
Пн. 7 14 21 28
Вт. 1 8 15 22 29
Ср. 2 9 16 23 ЗО
Чт. 3 10 17 24 31
Пт. 4 11 18 25
Сб. 5 12 19 26
Нд. 6 13 20 27
з 7*92-2
8 березня — Міжнародний
жіночий день.
34 УЛЮБЛЕНА ПИСЬМЕНННИЦЯ
Кого б ти не спитав сьогодні — своїх
батьків, учителів, знайомих, друзів у кла-
сі чи у дворі — усі вони добре знають
чудесну дитячу поетесу Наталю Львівну
Забілу. Та й сам ти обов’язково читав її
твори, а деякі навіть знаєш напам’ять.
Наталя Забіла написала дуже багато
віршів. Згадай-но лише її книжки «Скіль-
ки нас?», «Лісова лічилка», «Хатинка на
ялинці», «Пригода з автобусом», «Олі-
вець-малювець», «Наша Батьківщина»,
«Веселим малюкам», «Ясоччина книж-
ка»... Пригадуєш? В них поетеса розпо-
відає тобі про рідну Вітчизну, про її без-
межні простори, а також про різні приго-
ди, що трапляються щодня з тобою й
твоїми друзями; про звіряток, про птахів,
природу... £
Є у Наталі Львівни й вірші для тих,
хто готується стати школярем,— про ве-
селу абетку й про те, як навчитися раху-
вати. Є у неї й казочки та оповідання.
А ті, хто цікавиться далеким минулим
нашої країни, можуть прочитати «Троя-
нові діти» й «Перший крок».
Вже понад п’ятдесят років пише для ді-
тей Наталя Львівна Забіла. Багато родості
принесла вона читачам своїми хорошими
книгами. Твори поетеси знають не лише
в Радянському Союзі, а й за його ме-
жами.
Знають і шанують.
ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ
Березень
35
МАМИНЕ СВЯТО
Восьме березня настало —
Славне свято всіх жінок.
От сьогодні ми й позвали
Наших мам у дитсадок.
Кожній мамі подарунки
Готували малюки:
Малювали їм малюнки,
Вишивали килимки.
Ще й розписаний квітками
Написали ми плакат:
«Хай живуть хороші мами
Всіх дівчаток і хлоп’ят!»
БАРВІНОК
Недавно ще гула метелиця,
іще лежить в низинах сніг,
а вже барвінку листя стелиться
зеленим килимом до ніг.
Воно під снігом і під кригою
всю зиму зелень берегло
і перше стрінуло з відлигою
весняне сонце і тепло.
Із перемогою і славою
весна з’являється на світ.
І квітне радістю яскравою
барвінковий зірчастий цвіт.
Березень
ВСЕ НЕ ТАК...
Сьогодні все навкруг —
не так...
Чомусь задача —
непроста,
чомусь цукерка —
несолодка,
проміння сонячне —
холодне,
і навіть
запахуща диня
чомусь не пахне зовсім
нині...
У чому ж річ?
Скажу вам прямо:
образилась на мене
мама...
Піду
пробачення попрошу —
хай знову стане все
хорошим!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
Березень
І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ
37
9 БЕРЕЗНЯ 1814 РОКУ НАРОДИВСЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКО
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу,
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Березень
38 СПІВЕЦЬ ЛЮБОВІ І. МУЖНОСТІ
Пам’ятаю, яка була радість у видав-
ництві «Веселка», коли приносили теле-
граму з Харкова: «Завтра буду у вас.
Скучив. Чекайте. Багмут». І на зустріч з
Іваном Адріановичем сходилися не тільки
видавці, а й чимало дитячих письменни-
ків. Бо ті кілька днів, які письменник гос-
тював у Києві, були сповнені серйозних і
веселих розмов. Іван Адріанович, на ви-
гляд похмурий, насправді був тонким,
доброзичливим гумористом.
І розповісти йому було що. Ще замо-
лоду, до війни, він невтомно подорожував
по нашій країні, був знаним і шанованим
альпіністом. Йому підкорилося чимало
вершин. І про ті свої важкі, часто ризи-
ковані, але прекрасні подорожі письмен-
ник яскраво розповів у книжках «Подо-
рож до Небесних гір», «Карелія», «Вер-
хівці засніжених тундр».
У грізні роки Великої Вітчизняної вій-
ни Іван Багмут — солдат Червоної Армії.
За мужність і стійкість нагороджений
двома медалями «За відвагу». В одному
з боїв був тяжко поранений, втратив но-
гу. Та не втратив оптимізму, віри в доко-
нечну перемогу добра над злом. І на бо-
ротьбу за світле майбуття людства він
поставив своє гостре й сердечне перо пись-
менника.
Особливо багато пише Іван Адріанович
для дітей. Згадує своє голодне й холодне
дитинство — і юні читачі одержують
справжні перлини — оповідання «Шма-
ток пирога», «Злидні». Приїздить до ни-
нішніх школярів, буває на уроках, на га-
рячих піонерських зборах, будує разом з
хлопчиками та дівчатками маленьку греб-
лю — і з’являються лагідні, усміхнені й
повчальні книжки «Гарячі джерела»,
«Блакитне плесо». А то ще пам’ять по-
вертає письменника до його довоєнних
мандрівок — і тоді пише він схвильовану
й глибоку повість «Господарі Охотських
гір», де показує становлення Радянської
влади на далекій суворій Півночі...
Десь невдовзі по війні у Київському
суворовському училищі з’явився високий
чоловік із кущуватими бровами, що при-
кривали уважні, добрі очі. Спираючися на
паличку, він ходив одлунистими коридо-
рами, сидів на уроках, розмовляв подовгу
з суворовцями, їздив з ними на військові
навчання в поле, слухав палкі розмови
про майбутню службу. До нього звикли,
йому звіряли потаємні мрії... І як же бу-
ли здивовані й порадувані суворовці, ро-
ли прочитали книжку «Щасливий день
суворовця Криничного» — книжку про
їхні будні й свята.
І такі всі повісті, оповідання, романи
незабутнього Івана Адріановича Багму-
та — добрі й мужні, сердечні й серйозні,
сповнені щирого бажання, щоб виросли
діти справжніми громадянами нашої Віт-
чизни — славними трудівниками й не-
зламними захисниками рідної землі.
ВІКТОР КАВА
ЯБЕДНИК
Уривок з повісті «Щасливий день суворовця Криничного»
Коли суворовці з відділення капі-
тана Єгоровського висипали з ли-
жами на плац, Юрко Череда піді-
йшов до свого офіцера-вихователя.
— Я хочу щось вам сказати, —
пошепки промовив Юрко, озираю-
чись навкруги.
Капітан насторожився.
Березень
— Тільки щоб ніхто не знав, що
це я вам сказав.
— Що таке? — спокійно спитав
Микола Леонідович.
— Вчора після перевірки Ігор
Криничний передав Маслюку пачку
цигарок, — сказав Юрко і глянув
капітанові у вічі, очікуючи подяки.
Микола Леонідович враз похмур-
нів. Потім холодним поглядом оки-
нув хлопця і суворо сказав:
— Суворовець Череда Юрій, ска-
жіть, як називають того, хто доно-
сить на товариша?
Юрко зблід і закліпав очима.
— Відповідайте! — зажадав ка-
пітан.
Юрко мовчав, почуваючи, як хо-
лоне спина.
— Я чекаю відповіді,— сухо про-
мовив офіцер.
— До... донощик, — заїкаючись,
прошепотів хлопець, не в силі гля-
нути у вічі вихователю.
— І ви вважаєте, що бути доно-
щиком,— це гарно? Ви хочете, щоб
товариші знали вас як ябедника?
— Я... я... не хотів... Але Ігор
зробив погано...
— Ігор зробив дуже погано. Його
буде за це покарано... А ви? Ви гар-
но зробили?
У Юрка від хвилювання пересох-
ло в горлі.
— Я... я хотів зробити гарно,—
хрипко промовив він.— Я ж проти
того поганого, що зробив Ігор...
— Те, що зробили ви, ніколи не
вважалося гарним вчинком,— ска-
зав капітан.— Ви б товаришували
з хлопцем, який ябедничає на вас?
Юрко мовчав. 39
— Як би ви почували себе,—про-
довжував капітан,— коли б я зараз
сказав перед усім відділенням, що
ви наябедничали на товариша. Га?
Офіцер помітив, як у хлопця
блиснули сльози.
— От бачите, Череда, ви хочете,
щоб ніхто не дізнався про ваш вчи-
нок. А хіба хорошого вчинку люди-
на соромиться?
У Юрка порожевіло обличчя.
— Я присягаюсь... клянусь, що
ніколи, ніколи в житті не зроблю
більш такого! — з почуттям промо-
вив хлопчик.
— Що ж ви повинні були зроби-
ти, побачивши, що ваш товариш
Березень
40 схибив? — продовжував він. — Ви
повинні були сказати йому, що він
робйть погано. Спинити його. Умо-
вити не робити цього. Оце було б по-
товариському. А ви? Чому ви нічо-
го не сказали Ігорю, побачивши, що
він робить погано?
— Я на нього був сердитий сьо-
годні.
— От бачите, суворовець Череда,
ви сказали мені про Ігоря, щоб по-
мститися на ньому, щоб я наклав
на нього кару. Це негарно. Це не
по-товариському! Правильно я ка-
жу? Ваш обов’язок вчасно спинитн
товариша, коли він робить щось по-
гане. Та це не все. Адзйе Ігор міг
вас і не послухатись,— сказав офі-
цер.— Як би ви мали поводитись,
коли б він вас не послухав?
— Як? — хлопчик подумав. —
Ударити за всіма правилами бок-
су! — не будучи впевненим, що від-
повідає правильно, промовив Юрко.
Микола Леонідович усміхнувся.
— Ну... битися суворовцям не ли-
чить. Що повинна була зробити лю-
дина свідома, відверта і мужня?
Юрко замислився.
— От тоді ви повинні доповісти
мені, заявити своїм товаришам, але
голосно, не соромлячись нікого! —
продовжував офіцер. — Візьмімо
приклад: старший по відділенню
доповідає мені про всі провини су-
воровців, і я за це не соромлю його,
як вас. У чому ж тут різниця? А
ось у чому: старший по відділенню
доповідає мені одверто, голосно,
при всіх, а ви почали з попереджен-
ня, щоб я нікому не розповідав про
те, що повідомлення зробили ви.
Старший по відділенню доповідає,—
підкреслив Микола Леонідович,— а
ви доносите.— От у чому різниця.
Юрко, почувши слово «доносите»,
знову густо почервонів.
— Ви кажете, що Ігор зробив по-
гано. Правильно кажете! Так не со-
ромтесь про це сказати голосно! Ви-
криваючи погані вчинки товариша,
ви робите для нього корисну послу-
гу. Ви допомагаєте йому виправити
помилку, стати кращим? Так? Але
викривати треба одверто, а не ниш-
ком, із-за рогу. Так?
— Так, — повеселів Юрко. — А
тільки Ігор тоді на мене сердитиме-
ться,— додав він не так уже весело.
— Чому?—заперечив капітан.—
Ні. Коли Ігор знатиме, що товариші
засуджують його вчинок, він біль-
ше так не робитиме. Усвідомивши
свою провину, він тільки подякує
вам, що ви вчасно його застерегли.
А коли він не зрозуміє вашої допо-
моги і знову піде хибним шляхом,
то вам нічого жалкувати за таким
товаришем.
— Так от,— продовжував Мико-
ла Леонідович,— я нічого не знаю
про вчинок Ігоря. Я забув і сьогод-
нішню розмову з вами, нібито ми й
не говорили зовсім. Але сьогодні ви
повинні виправити і свою, і Ігореву
помилку. Подумайте, як це зроби-
ти. Але зробіть так, як це належить
громадянину і суворовцю! Ось так-
то, Юрчику,— м’яко сказав вихова-
тель,— іди катайся на лижах і по-
думай.
ІВАН БАГМУТ
Березень
41
ДЕСЯТЬ РОБІТНИКІВ
Оповідання
Зайшов я колись до одної
жінки в хату. Одаркою звали
жінку. Дивлюсь, у неї в хаті
так чисто, гарно так: діти
умиті, чисто одягнені, обід
зварений.
— Як ви встигаєте все поро-
бити? — питаю я в Од арки.
А вона каже:
— Як же мені не встигнути!
У мене служить аж десять
добрих робітників. Вони ме-
не слухають: що не скажу —
зроблять, один одному пома-
гають!
— Які ж то у вас робітники?
— А ось вони!—засміялась
Одарка і поклала на стіл сво-
їх десять пальців.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
Березень
ЗВИЧАЙНА ЧАРІВНИЦЯ
Усі ви, напевно, читали або чули казку
Шарля Перро «Попелюшка». Пригадуєте,
там Попелющина тітонька, добра фея, до-
торком чарівної палички перетворює зви-
чайнісінькі, буденні речі на незвичайні,
казкові? А от чи знаєте ви, що є люди,
під руками яких відбуваються не менші
дива? Про одну таку чарівницю я хочу
розповісти вам. Хто ж вона? Як жила, у
чому черпала натхнення? З чого все в неї
почалося? А почалося все в неї, як і у
нас з вами, з дитинства.
Жила собі у місті Києві, на старовин-
ній вулиці Стрілецькій, дівчинка Валя.
Як усі діти, вчилася в школі, любила спі-
вати, захоплювалася спортом, брала
участь у шкільних виставах, багато чи-
тала. Але найбільше подобалось їй малю-
вати, особливо героїв улюблених казок.
Своїх казкових друзів оселяла вона у ве-
личних палацах, які сама й клеїла з кар-
тону. Було там усе як насправді: золоті
шпалери, розкішні гобелени, прегарні ки-
лими, різьблені меблі. Дарма, що все це
було намальоване кольоровими олівцями
на звичайнісінькому папері!
Коли все було готове, розпочиналася
захоплююча гра, у якій брали участь не
лише герої усіх знайомих їй казок, а й
вона сама. Куди тільки не переносила
дівчинку фантазія! Не раз побувала вона
і у тридев’ятім царстві, де, як відомо, в
усі часи жили Кощей Безсмертний і вог-
недишні змії...
Рік за роком непомітно спливало ди-
тинство. Ось Валя вчиться вже в Київ-
ському університеті, вивчає мови, як і
раніше, співає, багато читає й малює, ре-
дагує студентську стіннівку, що виходить
англійською мовою.
Одного разу, вже дорослою, блукала
Валентина Сергіївна Чаус біля підніжжя
Карадагу — Чорної гори, і раптом поба-
чила ящірку. І уявилося художниці, що
Березень
вдарилася ця ящірка об землю і перетво-
рилась на хазяйку Мідної гори. Нахили-
лася Валентина Сергіївна до ящірки і зди-
вувалась невимовно — перед нею на землі
лежав зеленавий корінець... Але як до-
сконало створила його природа! Здавало-
ся, зараз майне ящірка серед каміння
смарагдовою блискавкою і не наздожене
її ніяка сила. І подумалося тоді жінці:
«Який талановитий скульптор — при-
рода! »
Відтоді й почалося. Де б не бувала во-
на, скрізь і завжди шукала чудернацькі
корінці, наросні, напливи на корі. Кожній
цікавій знахідці раділа, як дитина, і без 43
кінця-краю дивувалася й захоплювалась
нерукотворними тими дивами. Спочатку
не наважувалася втручатися, хіба що під-
чищала трохи, але одного разу таки зва-
жилася і не пожалкувала: природа щед-
ро віддячила талановитій жінці. У спів-
авторстві з природою створила художни-
ця безліч дивовижних речей: картин, пла-
кетів, аплікацій, скульптур, ваз. Як ко-
лись, не давали їй спокою казки. Як у
далекому дитинстві, мандрувала вона
уявними горами й долинами, стрічалася
там зі Змієм Гориничем, лісовиками, різ-
ними звірятами. І оживали під вправни-
ми руками художниці прості-простісінькі
матеріали: дерев’янки, тріски, корінці,
сухе листя, зів’ялі квіти.
Так здійснилася її дитяча мрія — по-
бувати в усіх землях, справжніх та уяв-
них, помандрувати казковими горами-до-
линами. Але нецікаво було їй блукати
там самотою, от і вирішила вона запроси-
ти з собою людей — нас з вами. Зібрала
все, створене протягом багатьох літ, і по-
казала киянам, своїм землякам. Побачив-
ши її твори, дорослі й малі забували про
свої щоденні турботи і прикрощі й пере-
носилися думкою у ліс, де водила свій
останній танок мила Снігуронька, де грав
на сопілці замріяний Лукаш. Дивилися
люди — і раділи разом з художницею, і
дякували їй за щедрість її людяного, зро-
зумілого й близького всім таланту, за те,
що вона своїми тендітними руками тво-
рить те, що, здавалося б, під силу лише
справжній добрій чарівниці.
ЛЮДМИЛА КАТКОВА
Березень
44
ДО 70-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕНІ
УКОЛИ
— На уколи! Перший клас!..
— Ви почули? Це — до нас!..
Я уколів не боюсь.
Що ж: як треба — уколюсь!
Ну, подумаєш — уколи!
Раз! — і швидко укололи...
Хто уколів тих боїться?
Лиш лякливих страх пройма.
Особисто я до шприца
Завжди ставлюсь жартома!
В кабінет я поспішаю
Увійти поперед всіх:
Я сталеві нерви маю
Чи не маю зовсім їх!
І коли б же хтось та знав би,
Що й квиток свій на футбол
Я охоче проміняв би
На іще один укол!..
— На уколи! Перший клас!..
— Ви почули? Це — до нас!..—
Чом же я держусь за стіни?
Бо... тремтять... уже... коліна...
САШКОВА КАША
Живе на світі Саша,
У роті в Саші — каша.
Та каша не гречана
І навіть не пшоняна.
Не манка,
45
РГІЯ МИХАЛКОВА
Не вівсянка,
Не з рису каша та,—
Ні, з ранку в роті в Саші
Слова звичайні наші,
Звичайна мова наша,
Знайома і проста.
Усе, що можна сміло
Сказати зрозуміло,
Красиво,
чисто,
ясно,—
Як кажуть всі підряд,—
Сашко наш так коробить,
Що й сам не зна, що робить:
Він вимовить словечко —
І сам тому не рад!
Він скаже: «До побачення!»
А чуєм: «Телебачення».
Спитає: «Де калоші?»
А чути: «Нехороші!»
А вголос прочитає —
Йде кругом голова:
Щоразу він ковтає
І літери, й слова.
І так він поспішає
Читать,
писать,
сказать,
Немов хтось потопає,
А він мчить рятувать.
Він може, та не хоче
По-людськи вимовлять.
Потрібен перекладач
Його перекладать!
СЕРГІЙ МИХАЛКОВ
ЖИВІ ЛІХТАРИКИ
НАРОД ПРИМІЧАЄ
Того дня засидівся я на лісовому озері
допізна. Вирішив тут і заночувати.
Ніч стояла тепла, погожа. Обіперся я
об стовбур осики і начебто й задрімав,
але щось раптом ніби штовхнуло мене.
Підняв я голову і занімів. З темряви ди-
вилися на мене дві жовтуваті зіниці.
Якийсь звір втупився просто мені в очі.
А поодалік, за кущами шипшини зачаїв-
ся іще один, а далі ще...
Що за халепа? Звідки вони звалилися
на мою голову? Стукнув я палицею по
дереву, а ті звірі анітелень. Не бояться
мене та й годі! Набрався я сміливості,
підійшов обережно ближче і... ледве не
розреготався. Виявляється, то засвітили
свої ліхтарики жучки-світлячки. Взяв я
одного світлячка у руки, щоб роздивити-
ся краще, а він горить на долоні жовто-
зеленим вогником. Здається, ось-ось руку
обпече. А поряд, на кущі торішнього лис-
ту, сидять не ворушаться ще зо два де-
сятки таких самих ліхтариків.
Через тиждень прийшов я до знайомого
озера знову. Але мої знайомі ліхтарики
чогось ледве тліли. А з самого ранку за-
волокло небо чорними хмарами. Задощи-
ло на увесь день.
І я зрозумів: ліхтарики своїм світін-
ням попереджали мене про те, що завтра
буде дощ. А пізніше в одній з книжок я
знайшов підтвердження своїм здогадам.
Виявляється, на сонячну погоду світляч-
ки горять яскравіше, а на негоду—тьм’я-
ніють і бліднуть.
ВІКТОР ПРИХОДЬКО
ВЕСНА
Весною чути, як трава росте.
Весна відмикає всі джерела й води.
Ранній приліт жайворонків — на теплу
весну.
Ластівка весну починає, соловей літо
кінчає.
Грак на горі — весна надворі.
Багато березового соку — літо дощове.
Рясно цвіте в’яз — на урожай гречки.
Ліс одягається — сіяти пора.
Зібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИИ
Березень
СТОРІНКА □□□□□ПО 47
ЯКА ПОГОДА?
— Стефчо, яка там погода сьо-
годні? — запитала мама.
Той виглянув у вікно.
— Не знаю, мамо. Такий туман,
що нічого не розгледиш...
ПОЯСНИВ...
— Чому спочатку ми бачимо
блискавку, а потім вже чуємо грім?
— Тому що наші очі знаходяться
попереду вух!
З газети болгарських піонерів
*Септемв рійне»
МИ З ТАТОМ
Іво каже своїм друзям:
— Тато і я — сила! Разом ми
знаємо все.
— Скажи тоді, що важче — літр
води, чи літр молока?
— О, це одне з питань, на які від-
повідає мій тато.
Березень
Квітень
Пн. 4 11 18 25
Вт. 5 12 19 26
Ср. 6 13 20 27
Чт. 7 14 21 28
Пт. 1 8 15 22 29
Сб. 2 9 16 23 ЗО
Нд. З 10 17 24
12 квітня — Всесвітній день
авіації та космонавтики.
22 квітня— 113 років
з дня народження В. 1. Леніна,
4 792-2
БІЛЯ ВОГНИЩА
Оповідання
Було це давно. В Росії відбувалася
Жовтнева революція. Озброєні робітники
разом з революційними солдатами й мат-
росами прогнали буржуїв і взяли владу
в свої руки. Головою першого в світі Ра-
дянського уряду вони обрали Володимира
Ілліча Леніна — свого найкращого друга
і товариша.
Одного разу, пізно вночі, солдати і ро-
бітники, які охороняли Смольний, де тоді
містився уряд, грілися біля вогнища.
Червоні язики полум’я освітлювали суво-
рі обличчя людей, броньовики та кулеме-
ти, що стояли біля будинку. А сам буди-
нок ніби розтанув у густій темряві ночі.
У вікнах давно вже погасли вогні, тільки
в одній кімнаті на третьому поверсі сві-
тилося.
Там — кабінет Леніна.
— А Ленін ще не спить,— сказав пі-
терський робітник Микола Іванов, поправ-
ляібчи на шкірянці кулеметні стрічки.
Усі, хто сидів біля багаття, глянули на
освітлене вікно.
— Ілліч сьогодні увечері виступав пе-
ред солдатами, — тепло усміхнувшись,
промовив латиський стрілець Янош Брик-
шне.
Російський селянин Сергій Гусєв, що
сидів ближче до багаття, підкинув у во-
гонь дров і прогув басом:
— Мені теж пощастило сьогодні вдень
побачити товариша Леніна... Наші селяни
відібрали землю в поміщика,— казав він
далі, помовчавши.— А виорати та засія-
ти її — нічим. От і вирішили всім селом:
іди, мовляв, до самого Леніна. Він скаже,
як бути!
Дрова у вогні тріщали і розсипали іск-
ри на всі боки.
Заговорив Степан Гордієнко, солдат-ку-
леметник з України:
— На світанку стоїмо з дружком на
варті біля кабінету Леніна. Спати хочеть-
Квітень
ся, аж очі злипаються. Раптом відчиня-
ються двері — виходить Володимир Ілліч.
Пальто наопашки, в руці — чайник за-
лізний.
— Доброго ранку, товариші! — вітає-
ться.
— Доброго ранку, товаришу Ленін! —
рідповідаємо.
.— Як себе почуваєте?
— Дякуємо, чудово!
І тут же запитуємо:
— Котра година, Володимире Іллічу?
Ленін вийняв кишенькового годинника
і відповідає:
— Чотири. Що, зміну чекаєте?
— Так, пора...
Ілліч сховав годинника і пішов по
окріп.
— Почекай, почекай, Степане. Ти ка-
жеш, бачив Леніна рано-вранці? — зупи-
нив Гордієнка Іванов.
— Так! — відповідає солдат-українець.
— Ви, батеньку, бачили Володимира
Ілліча вдень?
— Так! — підтверджує селянин Гусєв.
— Ти, Яноше, бачив Леніна увечері в
своєму полку?
— Так!—погоджується латиський стрі-
лець.
— Виходить, Ленін без зміни працює.
Без сну і відпочинку.
— Виходить, так,— погодилися всі і
знову з любов’ю глянули на освітлене
віконце.— Для всього народу працює.
ПАВЛО МАКРУШЕНКО
ЮНОМУ ДРУГОВІ
Зашуми весною, зелен-луже,
Теплий вітре, шелести в гіллі!
Юний мій товаришу, мій друже,
Жить тобі на цій легкій землі!
Бачить, як струмки біжать з узгір’я,
Як Каховка водам стеле путь,
Як великі і малі сузір’я
Над твоєю школою цвітуть.
Слухать, як проходять теплі грози
У травневій далі голубій,
Як гудуть гарячі паровози
На далекій станції новій.
їсти хліб з дорідної пшениці,
Воду пить, де грають голубки,
І саджати в землю до зірниці
Від посухи золоті дубки.
На Дону, на Волзі, на Дунаї —
Все твоє, на все життя твоє,
Де весна сторіками гуляє,
Де в труді Вітчизна устає.
Де метал клекоче в домнах дужо,
Де кують в артілі ковалі.
Юний мій товаришу, мій друже,
Жить тобі на світлій цій землі.
АНДРІЙ МАЛИШКО
Квітень
СТАРТОМ
...Я лишився сам серед числен-
них приладів. І тільки радіо зв’язу-
вало мене з навколишнім світом.
ПРО ЩО Я ДУМАВ
ПЕРЕД
Звичайно, я хвилювався — тільки
робот не хвилювався б у такі хви-
лини і за таких обставин. Але ра-
зом з тим був переконаний, що по-
літ закінчиться успішно, що нічого
такого, чого б не передбачили наші
вчені й техніки, не трапиться. Був
упевнений в досконалості ракети,
скафандра, приладів, зв’язку із Зем-
лею, якості їжі. Очевидно, і в мені
були впевнені. Все це, разом узяте,
й називається «готовністю до кос-
мічного польоту».
Про що я думав, сидячи в кріслі
космічного корабля перед стартом?
Уже була перевірена техніка зв’яз-
ку. Лилась музика: друзі потурбу-
валися, щоб я не відчував самотно-
сті. Залишилося шістдесят хвилин
-.«вільного часу».
Ще не підрахована швидкість
людської думки. А яку відстань мо-
же вона подолати за годину! Зга-
дав про далекий-предалекий день,
коли мені пов’язували піонерський
галстук. Я узнав, що слово «піо-
нер» означає «розвідник», «перший,
хто. прокладає дорогу». Шкода, що
не всі ми зберігаємо до кінця днів
своїх, як найдорожчу пам’ять, пер-
ший піонерський галстук...
Мені пощастило знову стати піо-
нером, першою людиною, яка відір-
веться від Землі, яка подолає вла-
ду її тяжіння. З усіх найсміливі-
ших людських мрій ця споконвіку
вважалася найфантастичнішою, не-
здійсненною.
Двигуни ракети були ввімкнені в
9 годин 07 хвилин. Одразу ж поча-
ли рости перевантаження. Мене
буквально вдавило в крісло. . Як
тільки «Восток» пробив щільні ша-
ри атмосфери, я побачив Землю.
Корабель пролітав над широкою си-
бірською рікою. Чітко вирізнялися
островки на ній і освітлені сонцем
лісисті береги.
Але найкрасивішим над усе був
обрій — різнобарвна, осяяна усіма
кольорами райдуги смуга, що від-
діляла Землю у світлі сонячного
проміння від чорного неба. Була
помітна опуклість, округлість Зем-
лі. Здавалося, що вся вона опереза-
на ніжно-блакитним серпанком,
який через бірюзовий, синій та фіо- 53
летовий переходить в синьо-чорний.
О 10 годині 25 хвилин автоматич-
но був ввімкнутий гальмувальний
пристрій. Корабель увійшов у щіль-
ні шари атмосфери. Крізь шторки,
що прикривали ілюмінатори, я ба-
чив багряний відблиск полум’я, яке
шаленіло навколо корабля. Неваго-
мість зникла, перевантаження зно-
ву притиснули мене до крісла. Во-
ни збільшувалися й були сильніші,
ніж при зльоті.
О 10 годині 55 хвилин, через 108
хвилин після старту, «Восток» бла-
гополучно опустився на поле кол-
госпу «Ленінський шлях» біля села
Сміловки. У своєму жовтогарячому
скафандрі я, напевно, виглядав
дивно.
Перші земляни, жінка і дівчинка,
боялися до- мене підійти ближче.
Це були Ганна Якимівна Тахтарова
та її внучка Рита.
Потім з польового стану прибігли
механізатори, ми обнялися, розці-
лувалися. За ті дві неповних годи-
ни, які я провів у космосі, радіо до-
несло й сюди, і у всі кінці Землі
звістку про запуск. Моє прізвище
вже було відоме тим, хто мене зу-
стрів.
«Восток» спустився в декількох
десятках метрів від глибокого яру,
в якому шумували весняні води.
Корабель почорнів, обгорів, але то-
му здавався мені ще кращим і рід-
нішим, аніж до польоту.
ЮРІЙ ГАГАРІН.
Льотчик-космонавт СРСР.
Герой Радянського Союзу
Квітень
54
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
ДРУЖИМО І МРІЄМО
Далеко за межами нашої країни відома
Ульяновська ордена Леніна середня шко-
ла № 1. Звідусіль на її адресу йдуть лис-
ти. Понад шістсот тисяч відвідувачів з
усіх куточків земної кулі щороку приїз-
дять сюди, щоб віддати шану великому
вождеві пролетаріату.
Написали в Ульяновськ листа й київ-
ські школярі з 6-ї середньої школи, яка
носить ім’я соратника вождя світового
пролетаріату П. К. Запорожця. Почалося
листування. Піонери з Ульяновська роз-
повідали київським друзям про свою рід-
ну школу, про місто над Волгою.
ЛИСТ КИЇВСЬКИХ ПІОНЕРІВ
Дорогі друзі>
Піонерський загін 4-го класу середньої
школи № 6 імені П. К. Запорожця м. Києва
хоче з вами дружити і листуватись.
В нашому загоні 24 піонери, 4 ланки. Як
і всі піонери Радянського Союзу, наш загін
брав активну участь у марші «Піонери
всієї країни справі Леніна вірні».
Тепер трохи про нашу школу. Вона знахо-
диться в центрі міста. їй понад сто років.
З її стін вийшло багато нині відомих всій
нашій країні прекрасних людей найрізно-
манітніших спеціальностей. У 1920 році цю
школу закінчив нинішній президент Акаде-
мії наук СРСР А. П. Александров.
Соратник В. І. Леніна по «Союзу боротьби
за визволення робітничого класу» Петро Ку-
•зьмич Запорожець теж навчався в цьому
приміщенні, і його ім’я носить школа.
Ми активно готувалися до 110-ї річниці
від дня народження В. І.'Леніна, вивчали
життя і діяльність П. К. Запорожця, знайо-
мились із творчістю М. Островського. Загін
бореться за присвоєння йому імені М. Ост-
ровського — автора книги «Як гартувалася
сталь».
Ми заздримо вам, що ви живете там, де
народився і провів свої дитячі та юнацькі
роки В. І. Ленін.
Мріємо відвідати місто, яке знає весь світ.
Просимо вас, розкажіть нам більше про ньо-
го, про Меморіал, присвячений великому
вождю.
І УЛЬЯНОВЦІ ВІДПОВІЛИ
Здрастуйте, дорогі київські друзі!
Ми одержали вашого листа і також хоче-
мо потоваришувати з вами.
У нашому загоні 37 чоловік, чотири лан-
ки. Ми боремося за право носити ім’я Воло-
димира Хазова.
Це наш земляк, випускник танкового учи-
лища. Воював на фронтах Великої Вітчиз-
няної війни. Загинув під Сталінградом. Ио-
КвІТЄНЬ
му присвоєно звання Героя Радянського
Союзу.
У вересні у нас була естафета, і ми посіли
друге місце. А в листопаді відбулись ленін-
ські читання про дитячі та юнацькі роки
Володимира Ілліча. На шкільній матема-
тичній олімпіаді ми зайняли трете місце.
І були дуже задоволені: адже в олімпіаді
брали участь і старшокласники.
Ми дуже пишаємось тим, що живемо в
місті, де народився і жив Володимир Ілліч,
його молодші сестри і брат.
Ульяновськ до 1920 року мав назву Сим-
бірськ, він був заснований у 1648 році.
В 1970 році місто нагородили орденом Ле-
ніна.
В Ульяновську багато пам’ятних місць,
пов’язаних з дитячими та юнацькими ро-
ками життя В. І. Леніна. Чудовим пам’ят-
ником є Ленінський меморіал. На вулиці
Леніна зберігся будинок, де Ульянови жили
в 1878—1887 роках. Тепер там будинок-
музей В. І. Леніна.
Ми також хочемо більше дізнатися про
ваше місто, школу, загін. Будемо чекати
наступного листа.
ЩЕ ОДИН ЛИСТ
З УЛЬЯНОВСЬКА
Три роки тому ми вперше прийшли у цю
школу. Ми вже знали, що тут колись вчи-
лися брати Ульянови. Тоді це була гімназія.
Колишні випускники згадали, де саме був
розташований сьомий клас, де стояла пар-
та, за якою сидів Володя Ульянов. Тепер
цей клас — меморіальний. Наш перший у
житті урок був Ленінським. Це шкільна
традиція.
Новачки після першого дзвінка йдуть
з усіма покладати квіти до пам’ятника
В. І. Леніну, а потім на екскурсію по па-
м'ятних ленінських місцях.
Спочатку нас повели у шкільний музей і
розповіли про шкільні роки Володі Ульяно-
ва. Дивувалися ми'тоді, що цю цікаву екс-
курсію вела також школярка. В музеї ми
побачили картини, що їх подарували нам
художники. Всі довго роздивлялися числен-
ні призи, завойовані спортсменами школи
в різних змаганнях. Багато про що дізнали-
ся ми цього першого свого навчального дня.
Було що ввечері розповісти вдома, хоча в
багатьох з нас і батьки навчалися в цій
школі.
Потім ми ще багато разів приходили в
шкільний музей. У листопаді нас приймали
в жовтенята. І це відбувалося в актовому
залі, в якому колись Ілліч блискуче скла-
дав випускні екзамени... Але на все життя
нам запам’яталася та мить, коли по черзі
в меморіальному класі ми сідали за парту
Ілліча •— останню парту в першому ряду,
біля вікна.
Тепер вже ми вчимося в новому примі-
щенні школи, бо в будинку колишньої гім-
назії лишилися тільки учні 1—3-х класів.
Ми пишаємося тим, що навчаємось у та-
кій славетній школі. „
Школі, де учився Володимир Ілліч Ленін.
Квітень
56 ПИСЬМЕННИК І ГРОМАДЯНИН
Правдивий і щирий, совісливий і непо-
ступливо чесний, простий і скромний----
таким постає й міцно зберігається в па-
м’яті письменник Віктор Семенович Близ-
нець. Його дитинство випало на трагічно-
героїчні роки Великої Вітчизняної війни
та сувору повоєнну пору. Він належав до
багатостраждального покоління «дітей
війни», і згодом, коли розквітнув талант
прозаїка, цей час всенародного подвигу
закарбувався на сторінках його оповідань
і повістей у драматичній величі, в обра-
зах повнокровних, у слові художньо ва-
говитому й натхненному.
«Дітей війни», яких так добре знав про-
заїк, бачимо в повістях «Мовчун», «Древ-
ляни», «Землянка», «Партизанська гарма-
та». Юним персонажам цих творів автор
передав і свій душевний досвід, і своє
зачудоване ставлення до краси світу, за-
тьмареного війною. «Ойойкове гніздо»,
«Паруси над степом», «Женя і Синько»,
«Звук павутицки», «Як народжується
стежка» — в цих книгах Віктор Близнець
талановито малює розмаїту й цікаву краї-
ну дитинства в мирний час, віддає симпа-
тії допитливим і громадсько активним
натурам, котрі прагнуть утвердитись на
ниві суспільних інтересів.
Талановитому перу Віктора Близнеця
належить художньо-документальний ро-
ман «Підземні барикади», в основу якого
покладено діяльність більшовицького під-
пілля в місті Миколаєві в 1908 році, ро-
боту таємної друкарні, що випускала ре-
волюційну літературу. А ще лірико-ро-
мантична повість «Вибух», де розказано
про грозовий переддень Жовтня, вславле-
но подвиг в ім’я соціалістичного перетво-
рення дійсності. І, звичайно, не можна не
скласти слів подяки письменнику, котрий
древню пам’ятку «Повість минулих літ»
обробив і переклав із давньоруської на
сучасну літературну мову так, що цей
нетлінний шедевр став набутком широких
читацьких кіл.
Віктор Близнець проспівав правдиву
пісню мужності й героїзму радянських
людей. І хоч за віком йому не випало
воювати з німецькими фашистами, проте
талановиті його книги дають підстави
вважати письменника мужнім воїном.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
ПРО ДЯДЬКА ДАНИЛА, ЯКИЙ ЛІТАВ
НА МОТОЦИКЛІ
Трохи химерне оповідання
Тут же, край поля, стоїть новень-
кий дядьків комбайн — «Колос».
У нього дуже помітна кабіна, чер-
вона. Вона пофарбована такою пур-
пурово-вишневою фарбою, що за три
гони видно: дядько Данило пливе
хлібами на своєму «Колосі».
Ось Дядько вже залив пальне в
бак, підкачав масла в сальники. За-
раз поведе комбайн і буде косити
високий, розкішний хліб, оглядати
безмежні лани зі своєї просторої
червоної кабіни, і сонце вишневою
райдугою спалахуватиме на його
радіаторі. А я? Зв’яжу зараз вузли-
ка і потьопаю хтозна-чого додому.
Квітень
Та що я, найгірший чоловік на
землі?
Дядько, мабуть, побачив, як я за-
здрісно, аж з пекучими сльозами
на очах, поглядаю на комбайн.
Питає:
— Ти, видно, хочеш допомагати
мені, Бориску, правда?
— Хочу! Ой як хочу, дядечку!
Пустіть хоч скраєчку в кабіну!
— Ні,— солідно відмовляє дядь-
ко.— Що тобі кататися? Ти вже не-
малий, скоро он сам жито під но-
сом коситимеш. Тобі ми дамо сер-
йозну роботу. Будеш у мене диспет-
чером. Ти чув, що таке диспетчер?
Це командарм на жнивах!..
Дядько повів мене до вагончика.
Там було душнувато. За день, наче
в духовці, настоялося густе гаряче
повітря. Дядько відчинив широке
вікно, на цілих півстіни, і з степу
одразу повіяло у вагончик легень-
ким вітерцем, і стало далеко-дале-
ко видно навкруги — квадратні ла-
ни, лісосмуги, вершечки будівель
на станції.
— Ось апаратура,— показав Да-
нило Іванович на лаву з телефона-
ми.— Це селектор, зв’язок з усіма
службами колгоспу. Одягай навуш-
ники. Бери Журнал і ручку. Ди-
вись: через кожні п’ятнадцять хви-
лин повинна підходити до мого
комбайна машина. Рівно через п’ят-
надцять! Вивантажувати зерно. Як-
що запізниться на секунду — дзво-
ни на колгоспний тік. Викликай за-
пасну машину, чуєш, Бориску! А
тих, хто запізнився, записуй у жур-
нал. Ми потім з них спитаємо, у
нас на жнивах суворо. Поглядай у 57
степ. Якщо я махну прапорцем,
значить — добрий намолот, у бун-
кері повно зерна, треба ще транс-
порт, хай дають додатковий. Дзво-
ни й проси в головного диспетчера.
Одне слово, ти командир, ти полко-
водець тут, від тебе залежить ритм
і хід нашого наступу, нашої битви
за врожай, і добре, що ти нагодився
зараз, бо наш диспетчер та на лихо
захворів учора... Ну, як? Все тобі
зрозуміло? Справишся?
Що вам казати: мені все зрозу-
міло. А от чи справлюсь?..
Дядько квапливо побіг до ком-
байна. Його могутній «Колос» роз-
вернувся на шляху і врізався в гус-
тий лан пшениці.
Я сам у вагончику. Оглянувся.
Одів навушники.
Чую: щось у телефоні шарудить,
потріскує, попискує. Озиваються
чиїсь далекі голоси. Хтось когось
викликає, хтось вимагає цементу,
хтось інший — води трактористам
у поле. Кипить, не вщухає робота
на всіх полях і токах колгоспу!
Не збігло й п’ятнадцяти хвилин,
як до комбайна підкочує машина.
Вона прилаштовується до самого
борту «Колоса», під широку трубу-
шнек. Дядько повернув ручку — і в
кузов полилось, посипалось гаряче,
недавно змолочене зерно. Воно аж
відсяває жаром-блиском на сонці.
Я записую в журнал номер маши-
ни. Добре у нас почалося, з випере-
дженням графіка. Комбайн відпли-
ває далі й далі, тільки шнек та чер-
вона кабіна майорять над хлібами.
Квітень
58 Ще пробігло п’ятнадцять хвилин—*
і нова машина під бункером. Все
йде чудесно!
Та я все-таки викликаю колгосп-
ний тік. Гукаю в мікрофон: «Алло,
алло, хто там?» І бринить мені у
відповідь обережно: «Алло, я вас
слухаю». Ні, це не голос, це голо-
сок, так тільки ластівка витінькуе
весною до сонця... Ось воно ще раз:
«Алло, я вас слухаю». Стривай, та
це ж Тая Пасічна, з нашого класу,
відмінниця, вона сидить попереду
мене, і її довга руденька коса так
і мелькає в мене перед оком.
— Таю! — вигукую щосили (а го-
лос чомусь зривається, наче я в опо-
лонку вскочив).— Таю, як там у те-
бе? Порядок в танкових військах?
— Порядок! — каже вона (і чую:
теж зраділа).— Я тобі машини ви-
силаю! Точно за графіком!
— Ну дивись! — насуплюю бро-
ви.— Не підводь! А то я знов тобі
накидаю жуків у портфель, як було
цією весною.
— А я тобі носа втру промокаш-
кою. Пригадуєш?
Аж до вечора ми перегукуємося.
Такий мені добрий, такий приєм-
ний голос її, що я не відриваюсь від
телефону, не помічаю, як і вечірні
сутінки лягли на поля, як закінчи-
лась наша зміна. Дядько Данило
підкотив на «Колосі» до вагончика,
увімкнув фари, освітив мене і весе-
ло прокричав:
— Агов! Де тут мій помічник?
Вилазь, потисну тобі руку. Добре,
просто на славу ми сьогодні попра-
цювали. Молодець! Завтра приходь.
Хліб уже скосили, в степах лежа-
ли руді й горбаті, як верблюди, ко-
пиці соломи.
Ми помили руки. Дядько завів
мотоцикл. І тут я... Давненько зби-
рався, але тільки зараз у мене
спурхнуло:
— Дядьку Даниле! Даниле Івано-
вичу! Візьміть мене! Ну хоч раз про-
катайте на мотольоті! На задньому
сидінні, хіба вам жаль! Ми б з ва-
ми... так високо-високо над селом,
над нашою грушею, а ще краще над
школою, де вчителі і Тая...
Дядько пригладив мокрі вуса, по-
думав (а в очах усміх і якась насто-
рога). Коротко мовив:
— Добре, сідай. Тільки ж дивись,
прив’язуйся ременем і міцно дер-
жись за мене.
Ну, тут мені говорити не треба!
Я туго прив’язався ременем і обома
руками вчепився за дядька. Силою
тепер не одірвете! Та коли мото-
цикл ревнув і круто помчав з гори,
живіт мені підтягле і серце чогось
застукало в горлі. Я навіть зажму-
рився, проте ненадовго, бо відчув:
одірвалися!.. Летимо! Глянув, справ-
ді, ми в повітрі!
Під нами швидко майнув краєць
Квітень
ставка, верби зеленими горбочками
покотились назад, городи застриба-
ли й кудись побігли, а ось і школа
наша, ось її червона покрівля, а он-
он!
А он на стежці вона — Золота
Гривка! Вітер налетів, полоще її
плаття й коси, обвіває її, а вона
сміється, рада веселому вихрові і в
небо з-під руки дивиться. «Таю!
Космічний привіт тобі, Гривко! Це
я, командир на жнивах, диспетчер
Боря! В кіно сьогодні підемо?..»
Диви, а то хто?! Вибігає з-за плоту
низенька жіночка, обтрушує руки
хутенько і кулаком трясе в небо:
— Данило! Данило, щоб тебе му-
ха вкусила! Чи ти здурів на ста-
рість? То сам, а це вже й дитину в
небо тягнеш! Ану повертай, повер-
тай до двору, мені, бо як візьму міт-
лу, до самого турка гнатимусь!
Та ми вже не чуємо. Ми летимо
далі, далі над степом, над широким
світом ланів і стежок, ось я шепну
дядькові на вухо, і, дивись, ми до
самого Чорного моря махнемо!
А ви кажете: не буває такого...
На вогонь і воду клянусь: дядько
літає! На простому мотоциклі лі-
тає. Ну, може, той мотоцикл із сек-
ретом, із таємничими крилами, та
все одно — літає.
І в мене буде. Приїжджайте на
той рік в гості. Я ціле хазяйство на
моторчиках заведу. У мене сам
портфель до школи бігатиме, а п’я-
тірки на дрібних коліщатках виска-
куватимуть! Подивитесь!
Ми з дядьком ще не таке втнемо.
ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
ДО 200-РІЧЧЯ ПОЛЬОТУ ПЕРШОЇ £0
ПОВІТРЯНОЇ КУЛЬ БРАТІВ МОНГОЛЬФ'Є
«АД АСТРА!»
Цікаво відзначити, що у
1782 році відомий французь-
кий вчений, математик і аст-
роном, академік Лаланд пи-
сав: «Остаточно доведена ціл-
ковита неможливість для лю-
дини піднятися або навіть
триматися в повітрі, досягти
цього за допомогою рухливих
крил...»
Тим більша заслуга скром-
них співвітчизників вченого
братів Монгольф’є, які на прак-
тиці довели безпідставність
його твердження.
А трапилося це 1783 року
в невеликому французькому
містечку Анноні. Брати Мон-
гольф’є, старший Жозеф і мо-
лодший Етьєн, були вельми
шанованими і досить заможни-
ми людьми в місті. Вони воло-
діли паперовою фабрикою. І
раптом по місту пролетіла чут-
ка, що фабриканти дивачать:
роблять з паперу якісь вели-
чезні міхи, наповнюють їх ди-
мом, і нібито ті міхи навіть
літають у повітрі.
Городяни попросили Жозе-
фа і Етьєна показати їм цю
дивовижу. І брати призначили
перший прилюдний політ кулі
на 5 червня 1783 року. До
цього дня вони старанно готу-
Квітень
60 валися і збудували велику ку-
лю з тканини, проклеєної для
щільності папером. Посереди-
ні куля була укріплена ще й
поясом із цупкої тканини, а
від нього відходили мотузки,
за які можна було утримува-
ти кулю під час наповнення її
димом.
Знизу, біля горловини, Ві яку
мало заходити гаряче повітря,
брати приробили дерев’яну ра-
му. Куля вийшла з триповер-
ховий будинок заввишки і ва-
жила понад 200 кілограмів.
І ось настав призначений
день. На площу зійшлися ледь
не всі мешканці Аннона — і
старі, й малі. Люди зачудова-
но дивилися на купу розма-
льованої матерії і не розумі-
ли, що ж буде далі. А поруч
готувалося вогнище. Брати по-
яснили глядачам, що зараз во-
ни наповнять цю оболонку зви-
чайнісіньким гарячим димом
і вона розправиться, роздує-
ться і злине вгору.
Городяни хоча і поважали
братів Монгольф’є, але, слуха-
ючи їх, сумнівалися й відвер-
то підсміювались.
Але ось запалало вогнище.
Вісім помічників взялися за
бокові мотузки, а Жозеф і
Етьєн помістили горловину
кулі над вогнищем. Гаряче по-
вітря почало наповнювати обо-
лонку, і вона, заворушившись,
мов жива істота, стала підні-
матися із землі, розправляти
свої зморшки, рости вгору. Не-
забаром над натовпом вирос-
ла велетенська куля, більше
одинадцяти метрів у діаметрі.
На ній було написано величез-
ними літерами «Ад астра!»,
що в перекладі з латинської
означає «До зірок!».
Натовп захвилювався, бача-
чи, як вісім чоловік ледве
стримують це чудисько. І тоді
Жозеф скомандував, щоб по-
мічники відпустили мотузки.
Куля вирвалася і полетіла
вертикально в небо. Площа ах-
нула! Такого ще не бачив ні-
хто. Люди раділи, дивувалися,
вітали братів з успіхом. День
був тихий, і куля швидко під-
німалася над містечком, все
зменшуючись. Вона злинула
майже під самісінькі хмари,
на цілу версту. Коли тепле по-
вітря в ній охолонуло, куля
втратила підйомну силу і по-
чала повільно, як парашут,
спускатися. Першими наздо-
гін за нею кинулися, звичай-
но, хлопчаки. А слідом за ни-
ми — і дорослі. Куля опусти-
лася недалеко, за кілометр від
місця запуску, і радощам лю-
дей не було меж. Раділи і бра-
ти Монгольф’є. Нарешті їхня
мрія збулася!
Так 5 червня 1783 року Жо-
зеф і Етьєн Монгольф’є і їхнє
маленьке містечко Аннон на-
завжди увійшли в історію аві-
ації.
ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО
Квітень
СО ТВОРЧІСТЬ юних
ТРУБИ XX СТОРІЧЧЯ
«Охорона зовнішнього середовища — одне з
найважливіших завдань нашого часу. Є чимало
інженерних проектів, автори яких хотіли б удоско-
налити фабричну трубу: підняти її якомога вище.
Мені здається, можна взагалі обходитися без тра-
диційних труб, які є, напевно, на кожному вели-
кому виробництві. Уявіть собі замість труби
шланг з великою кулею. У верхній частині кулі
є отвір. Гарячий заводський дим надуває кулю
і піднімає його на велику висоту. Там і залиша-
ється шкідливе повітря, яке виходитиме із отвору
в кулі».
КОСТЯНТИН ВАСИЛЬЄВ,
м. Моспіно Донецької області
Ідея Кості Васильєва сподобалася фа-
хівцям своєю простотою й оригінальністю.
Хоча, на жаль, є тут і свої недоробки.
Юний винахідник не зумів продумати до
дрібниць свою пропозицію. Тому цікава
ідея вимагає ще подальших роздумів і
винахідницьких рішень. З якого матеріа-
лу, скажімо, можна буде виготовити таку
кулю та шланг до неї? Адже матеріали
повинні бути стійкі до шкідливих газів
і достатньо міцними, щоб утримати кулю
при сильних поривах вітру. Крім того,
шланг мусить бути легким, мати невели-
ку теплопровідність, інакше гаряче повіт-
ря охолоне і не зможе підняти кулю. Сло-
вом, питань ще багато. Але головне —
оригінальна й цікава ідея — є!
Пропозиція Костянтина Васильєва бу-
ла відзначена авторським свідоцтвом
журналу «Юньїй техник».
ПОЖЕЖНИЙ ЕЛЕКТРОМОБІЛЬ
Незвичайний пожеікний електро-
мобіль створили японські вчені. Він
має аж двадцять чотири колеса і
може легко пересуватися по схо-
динках у будинках, долаючи знач-
ні підйоми та спуски.
РОСІЙСЬКІ ІМЕНА В ШВЕЙЦАРІЇ
Саша, Миша, Соня, Лариса та ін-
ші російські імена стали зараз мод-
ними в Швейцарії, ними часто на-
зивають новонароджених. У місті
Цюріху, скажімо, найчастіше зуст-
річається ім’я Таня.
СКІЛЬКИ РОКІВ ГАЧКОВІ?
20 тисяч років — запевняють ар-
хеологи. І це не голослівні припу-
щення. їх вони підтверджують різ-
ного роду археологічними знахід-
ками. А от риболовецька сітка, вва-
жають вчені, набагато молодша за
гачок. їй «всього» 10 000 років.
Квітень
□ИИИОЕа 6ИГВИСТД СЛ»РІИКАЯО1Я®ОИВ 63
«ВИНАХІДНИКИ»
— От коли б я був винахідни-
ком,—сказав Зденек,—то винайшов
би таку машину: натиснув на кноп-
ку — і уроки зроблені!
— Ай-ай-ай-ай! Як не соромно,—
похитала головою бабуся.— Так го-
ворити можуть лише нероби. Он Іт-
ка,— вона ласкаво подивилася на
онучку,— зараз скаже, що б вона
винайшла.
— Що-небудь таке, щоб натиска-
ти цю кнопку,— відповіла Ітка.
ПРИДУМАВ
Ітка заходить до кімнати і ба-
чить, що її брат Іржі, котрий зараз
хворіє, не лежить, а стрибає у ліж-
ку.
—. Що це ти робиш?—здивувала-
ся Ітка.
— Я випив ліки, а на пляшці на-
писано: «Перед вживанням збовту-
вати». А я забув збовтати.
8 чеських журналів «Піонер»
та «Огнічек»
Травень
Пн. 2 9 16 23 ЗО
Вт. З 10 17 24 31
Ср. 4 11 18 25
Чт. 5 12 19 26
Пт. 6 13 20 27
Сб. 7 14 21 28
Нд. 1 8 15 22 29
1 травня — День міжнародної
солідарності трудящих.
9 травня — День Перемоги.
19 травня — День піонерїі.
5 792-2
66
син
Там, де Лаври золота, кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.
То горить велике серце світу,
Що в каміння жилами вросло.
А в старих очах
тремтить сльозина,
Що зусильна пропекти броню.
Стала мати і впізнала сина
В клекотанні Вічного вогню!
ДМИТРО ПАВЛИЧКО
67
ЄДИНИЙ ВАРТОВИЙ
Оповідання
З якогось часу фашистські
літаки майже щодня проліта-
ли якраз над нашим партизан-
ським табором. Кожного ран-
ку табуном, а найчастіше, по-
одинці, на схід пропливали
величезні транспортні літаки.
Увечері повертали назад і ле-
тіли над нашим лісом до зух-
валості низько.
Партизани кілька разів від-
кривали по літаках вогонь,
але літаки швидко зникали за
деревами. Стрільба не давала,
ніяких наслідків.
У таборі жив дід Антип і
його сімнадцятирічний онук
Федько-кулеметник. Дід Ан-
тип кожного разу кидав літа-
кові вслід:
— Літаєш, щоб на тобі пір’я
облетіло!
Федько мовчав, але частіше
за всіх пускав літакові вслід
довгу кулеметну чергу.
Якось дід і онук довго ради-
лися, ходили чогось поза та-
бором, дивилися на верхівки
дерев. А потім дід, що працю-
вав конюхом у загоні, поїхав
на день у своє село. Село було
майже цілком спалене фашис-
тами. На дідовому дворіїщі ли-
шився лише один осокір, на
якому кожного літа жив чор-
нокрилий лелека.
Дід заліз на дерево, зруйну-
вав старе гніздо і забрав коле-
со, на якому було намощене
лелечине гніздо.
Федько, видряпавшись на
найвищу сосну поблизу табо-
ру, влаштував те колесо на са-
мому вершечку. Нижче на тов-
стому гіллі, зробив неширокий
поміст. До колеса він прикрі-
пив ручний кулемет. Тепер ку-
лемет, закріплений на колесі,
легко повертався в усі боки.
Федько засів на сосні. Та лі-
таки в той день, мов навмис-
не, йшли стороною, далечень-
ко від табору. Так було і дру-
гого дня.
Третього дня Федько спус-
тився на землю, щоб поїсти, і
в цей саме час літак пройшов
над сосною так низько, що,
здавалося, мало не зірвав
Федькового колеса. Ох, і шкріб
же чуприну партизан! Після
цього і ночував на помості.
Вже дід подавав йому й суп
на сосну по шворці.
І Федько свого дочекався.
Якось на шостий чи сьомий
Травень
68 день важкий ширококостий лі-
так з’явився якраз над Федь-
ковою сосною. Дуло кулемета
швидко набілилося прямісінь-
ко йому в голову.
Разів зо три диркнув куле-
мет. Літак схитнувся, зачми-
хав димом, блиснуло під кри-
лом рухливе полум’я. За мить
літак зник з-перед очей, а ще
за хвилину почувся важкий
удар об землю і страхітливий
вибух.
— Ура! — закричав Федько
на своїй сосні і з радощів ма-
ло не звалився на землю.
Ще днів з десять просидів
партизан у засідці,— та літа-
ки більше не літали над на-
шим лісом. Відбили їм охоту.
Згодом Федько покинув своє
колесо.
В загін кожного дня прихо-
дили нові партизани. Табір
весь час зростав. Сосна з ста-
рим колесом на верхівці вже
була не за табором, а майже
посеред табору. Та на неї ні-
хто не звертав уваги.
Якось навесні, коли до на-
шого лісу повернулися бажані
гості — птахи, на Федьковій
сосні оселилися лелеки.
Лелеки мостили на колесі
гніздо. Партизани спостеріга-
ли їхню роботу і радісно по-
сміхались. Особливо радів дід
Антип.
— Що не говори, а лелека—
розумний птах. До людей гор-
неться. Не в село спалене ле-
тить, а туди, де люди... Так-
то...
І дід Антип походжав гордо-
вито, хазяйським оком окидав
весь табір. Він почував себе,
мабуть, як удома.
Минуло кілька тижнів. Ле-
лека годинами простоював на
гнізді. Втягнувши одну ногу,
він вартувар коло своїх діток.
Одного ранку партизани за-
лишили свій старий табір. Все
було складено на вози, стар-
шини ще раз перевірили, чи
нічого не забуто в таборі.
Вже майже збиралися руша-
ти, коли Федько раптом уда-
рив себе долонею по лобі і про-
жогом кинувся на лелечину
сосну..
— Ти куди?
— За колесом. Може, через
новий табір літаки літатимуть.
— Я тобі дам колесо,— за-
кричав на онука дід.—Не чі-
пай лелеки! Я тобі нових деся-
теро коліс, коли треба, здобу-
ду...
Федько повагався якусь
мить і поліз униз.
За півгодини завмер, обез-
люднів колись гомінливий і
рухливий табір.
Тільки на високій сосні за-
лишився сторожувати леле-
ка — єдиний вартовий.
ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ
Травень
70
ПЕРШОТРАВЕНЬ
Хитає вітер зелені віти,
І тільки сниться зимовий час.
Радійте, діти, співайте, діти,—
Це Перше травня прийшло до нас!
Ідуть колони людей веселих,
І їхні кроки — як шум ріки,
їм сонце квіти під ноги стеле,
І У руках їх — квітки, квітки...
Лунають сурми, б’ють барабани,
Веселі люди, весела путь.
Ідуть колони, шумлять майдани,
І самольоти вгорі гудуть.
Хитає вітер зелені віти,
І тільки сниться зимовий час.
Радійте, діти, співайте, діти,—
Це Перше травня прийшло до нас.
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
Рік тому, на травневому Пленумі ЦК КПРС,
було прийнято Продовольчу програму СРСР
на період до 1990 року. І разом
з усім радянським народом включилися
у її виконання піонери та школярі
нашої країни.
ПРОДОВОЛЬЧА ПРОГРАМА —
НАША УДАРНА СПРАВА
На жнивах минулого року відмінно
працювали піонери села Чернявки Оратів-
ського району Вінницької області. Кожна
зернина, кожен колосок був у них на об-
ліку. На дорогах, по яких проїжджали
машини з хлібом, біля комбайнів, на то-
ку, на фермі — скрізь можна було поба-
чити заклопотаних і стурбованих юних
чернявчан.
«Дбайливе ставлення до продуктів, їх
економія — це ознака високої культури
споживання», — так записано в Продо-
вольчій програмі. І ця культура, на дум-
ку піонерів Чернявки, починається із сум-
лінного ставлення до своїх обов’язків, до
своєї праці.
У таборі праці та відпочинку «Світа-
нок» на Сумщині не люблять сидіти
склавши руки. Піонери та школярі виро-
щують помідори, огірки, капусту... Заго-
товлено вже понад 20 тонн гіллячкового
корму.
♦Ми допомагаємо розвантажувати ма-
шини з зерном, сушимо його. В першу
зміну працюють учні молодших класів,
а в другу — старших...»
«Хоч зараз і канікули, та ми щодня
зустрічаємося з однокласниками. Ми зби-
раємо в полі огірки, помідори. Дівчатка
просушують на току жито, пшеницю.
Хлопці заготовляють на зиму зелену ма-
су для тварин...»
З таких-от листів ми дізнаємося про
справи піонерів та школярів нашої рес-
публіки. Про те, що небайдужі наші діти
до справ загальнонародних, державних.
Про те, що Продовольча програма стала
для них ударною піонерською справою
номер один.
НА МАРШРУТАХ XI
ПІОНЕРСЬКОЇ П’ЯТИРІЧКИ
Як ви гадаєте — де працюють механіз-
ми та машини, виготовлені з металу, зіб-
раного піонерами республіки?
Виявляється, у всіх кінцях Радянського
Союзу.
Піонерські тепловози, наприклад, випу-
щені заводом імені Жовтневої революції,
можна зустріти і в Підмосков’ї, і в Сибі-
ру, і на Кавказі, й на Уралі. На будовах
України, Білорусії, Узбекистану та Мол-
давії працюють піонерські баштові крани.
В Киргизії, Таджикистані, Казахстані, в
Російській Федерації допомагають хлібо-
робам кукурудзозбиральні комбайни, в
Забайкаллі і Воркуті — вугільні комбай-
ни.
Борознять води морів та океанів піо-
нерські кораблі.
Збір металобрухту в республіці продов-
жується.
Травень
ТРОХИ ПРО ТЕЛЕВЕЖІ
Коли під’їжджаєш поїздом чи на-
ближаєшся літаком до незнайомого
міста, то нерідко перше, що ти ба-
чиш із вагонного вікна або через
ілюмінатор,— це телевізійна вежа.
А знаєте, скільки таких-от щогл
нараховується сьогодні на земній
кулі? Понад десять тисяч! Але є
серед них справжні рекордсмени
висоти — своєрідні Гуллівери серед
земних споруд. І першою називають
Останкінську телебашту в Москві.
Спочатку її передбачали змонту-
вати зі сталевих конструкцій. Саме
такою є знаменита 300-метрова ве-
жа в Парижі, споруджена близько
століття тому французьким інжене-
ром Олександром Ейфелем. Однак
металевий велетень не дуже пасу-
вав би нашій столиці, яка славить-
ся своїми білокам’яними будівля-
ми. І тоді вирішили для Москви
створити башту із залізобетону. Її
проект розробив архітектор-конст-
руктор Микола Васильович Нікітін.
Ви, мабуть, знаєте, що перш ніж
побудувати будь-який будинок, по-
трібно укласти фундамент. І чим
вищою передбачається споруда, тим
глибшим риють котлован, аби міц-
нішою була опора для стін. Остан-
кінська телевежа сягає у височінь
понад півкілометра. А от фунда-
мент її заглиблено у грунт всього
на чотири метри. Так чи не впаде
цей велетень?
«Ні!» —- категорично заявив ін-
женер М. В. Нікітін. І навів дуже
простий, але переконливий при-
клад. Він взяв добре відому всім
іграшку «ванька-встанька» й запро-
понував охочим звалити її набік.
Це нікому не вдалося. А чому? Бо
основна вага іграшки знаходиться
внизу. Ось за цим принципом роз-
раховано і Останкінську телевежу:
три чверті її маси (а вона важить
55000 тонн!) припадає на фунда-
мент і на десять нижніх «ніг»-опор.
Незвичайним був і сам хід спо-
рудження московської телебашти.
Суцільнобетонована споруда (а до
того ж ще й висока) буде міцною
лише за умови, коли під час її бу-
дівництва бетон укладатиметься
безперервно шар за шаром без жод-
них інтервалів. І от з 20 квітня
1965 року до 31 серпня 1966 року
тривав 500-добовий штурм висоти!
За цей час двічі змінювалися про-
холодні весни й жаркі літа, були
осінні зливи та зимові заметілі. Але
вдень і вночі, за будь-яких погод-
них умов йшло укладання розчину
до тих пір, поки не досягли 384-мет-
рової висоти (це розміри майже
120-поверхового будинку!).
На цю бетонну стрілу спеціальни-
ми потужними кранами «посади-
ли» ще й 148-метрову металеву ан-
тену вагою 23 тонни. А на самому
вершечку змонтовано флагшток, до
якого прикріплюють червоний пра-
пор нашої Вітчизни.
В Останкінської телевежі є ще
один секрет міцності. Тут на допо-
могу конструкторам прийшло від-
криття, яке ще до війни зробив
юний технік Серьожа Волков.
Якось граючись, він складав баш-
точку із звичайних котушок від ни-
ток. Але споруда виходила хист-
кою, раз по раз розвалювалася. І то-
ді Серьожа здогадався продіти че-
рез середину нитку й туго її натяг-
ти. Котушки притиснулися одна до
одної, й башточка стала міцною.
Хлопцеві видали авторське свідоц-
тво, присудили всесоюзну премію.
З тих пір цей принцип застосову-
ють при спорудженні високих веж.
Зрозуміло, Серьожина іграшка з
Травень
котушок і Останкінська телевежа
різняться між собою так само, як
паперовий кораблик і справжній
пароплав. І все ж... московську
башту немовби у міцній упряжці
утримують 150 сталевих канатів,
туго натягнутих всередині бетоно-
ваного ствола. З величезною си-
лою стягують ці п’ятисантиметрові
♦струни» — верхівку і фундамент,
забезпечуючи пружність і стійкість
бетонованій стрілі.
І ось у 1967 році, напередодні пів-
вікового ювілею Великої Жовтневої
соціалістичної революції, з антен
540-метрової Останкінської телеве-
жі пішли в ефір передачі. Вони ся-
гають на відстань до 150 кілометрів,
і дивляться їх понад 12 мільйонів
жителів Москви та Підмосков’я.
Другою у нашій країні за висотою
є телевежа у Києві, споруджена де-
сять років тому. Та зводили її зов-
сім інакше, аніж московську. Коли
в Останкіні шар за шаром укладав-
ся розчин бетону і таким чином
башта росла вгору, то київські бу-
дівельники почали... з кінця. Спер-
шу змонтували антени, а далі за до-
помогою спеціальних підйомних
пристроїв «підставляли» металеві
конструкції, зварювали їх і виштов-
хували вгору. Перший «крок» київ-
ської башти в небо складав усього
90 сантиметрів — трохи ширше за
середній крок людини... А всього за
час зведення київської телевежі бу-
ло здійснено сотні цих дуже склад-
них, до міліметра вивірених пору-
хів, аж поки верхівка не досягла
380-метрової позначки.
Зараз у нашій країні більше деся-
ти телевізійних башт, вищих від
знаменитої Ейфелевої. А радянські
вчені уже розробляють проект те-
левежі до кілометра заввишки.
ІВАН МАЩЕНКО.
головний директор програм
Українського телебачення
74
НЕ ТАКА, ЯК УСІ
Марія Гріпе — відома шведська письменниця. Вона написала для дітей
понад двадцять книг. В одній із них — «Хуго та Юсефіна» — передана атмосфера,
цькування, недовіри та заздрощів, що панують нині у шведських школах.
«Не така, як усі» — уривок з цієї книги.
Юсефіна все думає і думає.
У школі вона щодня дізнається про
щось нове. Але найважливіше відкриває
для себе на перервах та після уроків.
Уроки, які задає їм учитель Фрьокен,
легкі, над ними не треба довго маруди-
тися, а ось уроки товаришів—складніші.
Вдень і вночі вона ламає над ними голову.
Раніше Юсефіна вважала, що досить їй
лише піти до школи — відразу ж перезна-
йомиться з усіма дітьми в селищі. Одна-
че, виявилося, що все це не так просто.
Вона була впевнена, що легко навчиться
грати в усі їхні ігри і діти приймуть її
до свого гурту. Та минає час, а її ніколи
й нікуди не приймають.
Усі хочуть дружити з Гюннель, бо в її
батька є невеликий магазин. Він торгує
там кондитерськими виробами, й Гюннель
може брати у нього, чого душа забажає.
Іноді Гюннель приносить з собою цілий
пакет ласощів. Тоді вона стоїть на верх-
ніх східцях шкільного ганку, задоволена
собою і горда, мов королева. І ніхто не
має права стояти поруч. Якщо ж комусь
заманеться туди піднятися, вона б’є смі-
ливця, відштовхує ногами, і вже тоді —
все, кінець, на віки вічні він залишається
у неї в немилості.
А вона стоїть там знову одна. Довго
порпається в пакеті й пильно поглядає
вниз, на збуджені обличчя дітей. Усі роз-
махують руками, аби якось привернути
її увагу, й кричать навперебій:
— А мені даси? А мені даси?
— Ти ж мене знаєш! Адже ми з тобою
завжди...
Врешті-решт Гюннель зупиняє на ко-
мусь свій вибір і підкликає щасливця.
Іноді вона може передумати — саме тієї
миті, коли він до неї підійде. Тоді Гюн-
нель віддає цукерку комусь іншому. А
нещасний, зганьблений на очах у всіх,
повинен зникнути геть.
Одного разу Юсефіна теж опиняється
серед такого натовпу. Не тому, що вірить в
удачу. Просто їй цікаво було подивитися.
Гюннель саме підняла над головою ко-
робочку з драже. Раптом її погляд зупи-
нився на Юсефіні, і в ньому спалахнув
небезпечний вогник.
— Гей, ти, так-так, ти, в коричневому
плащі! Підійди-но сюди! Юсефіна чи як
там тебе!
Юсефінине серце тьохкає — Гюннель
кличе її! Невже коробочка дістанеться їй?
А Гюннель торохтить над головою ко-
робкою. Спокуса надто велика, і дівчин-
ка пробирається до ганку, повільно сту-
пає зі сходинки на сходинку.
— Стань на коліна і попроси гарнень-
ко! — наказує Гюннель.
Юсефіна ані з місця. Вона не розуміє,
що від неї хочуть. Всі з острахом і ціка-
вістю чекають, що буде далі.
Гюннель підходить впритул до Юсефі-
ни й тиче коробочку просто під ніс.
— Глянь, майже повна. І все це буде
твоїм, якщо станеш на коліна і скажеш:
«Мила, дорога Гюннель, дай мені трохи
цукерок, хоч я така погань і взагалі мот-
лох допотопний!» Ну, кажи!
Нарешті Юсефіна отямлюється. Вона
кидається геть із ганку, а всі навкруги го-
лосно кричать і сміються. Юсефіна зго-
рає від сорому та ганьби.
— Тьху,— плюється Гюннель, скаже-
ніючи на сходах.— Я ненавиджу тебе!
...Осінь. Що не день, то холоднішає.
Вночі йшов дощ, ранок сирий і туманний.
Юсефіна заходить на шкільне подвір’я, і
всі відразу'ж обертаються до неї.
— Хлопці, дивіться, небо яке сіре! —
починає один.
Травень
— Ще б пак, як же небу не бути сірим, 75
коли у неї рукавички сірі! — підхоплює
інший.
— Тут ти правий,— повільно, багато-
значно промовляє Гюннель. І, примру-
живши очі, підходить до Юсефіни.
Юсефіна, як завжди, не тямить себе
від страху, хоче втекти, але заціпеніло
стоїть на місці.
Гюннель кидається на неї, мов коршун.
— Ах, так у тебе рукавички сірі? Ану
давай їх сюди, я сказала!
Галас навколо потроху стихає. Усім ці-
каво, чим це закінчиться.
— Давай їх сюди, я сказала!
Юсефіна опирається з усієї сили, але
Гюннель все-таки вдається стягнути з неї
рукавички. З переможним виглядом вона
високо піднімає їх, щоб усі бачили. Діти
кричать: «Ура!» Потім вона кидає обидві
рукавички в калюжу й топче їх ногами.
«Навіщо Гюннель це робить? Хіба так
можна?!» — Всі відступають від неї на
кілька кроків — дітям цікаво й боязко.
— На тобі! На тобі! Ось вони! — злісно
кричить і б’є Юсефіну мокрими рукавич-
ками. По обличчю, по руках. А Юсефіна
як прикипіла, не може зрушити з місця.
Навряд чи вона взагалі розуміє, що діє-
ться.
Несподівано лунає чийсь гнівний окрик.
Хтось різким рухом відтягує Гюннель на-
зад, так що вона втрачає рівновагу й па-
дає в калюжу.
Це Хуго, хлопчик із Юсефіниного кла-
су, її постійний і вірний захисник.
— Ти що, очманіла?! Чому ти на неї
накинулась?! Як не соромно, вона ж ма-
ленька, менша від тебе! — обурено гово-
рить Хуго.
Гюннель поволі опам’ятовується. Підво-
диться з калюжі, обтрушується, примру-
жує очі — вдає, ніби нічого не трапилось.
Але зараз це у неї не виходить.
Діти полегшено зітхають і розходяться
по своїх класах.
МАРІЯ ГР1ПЕ
Травень
76
ЧОВЕН
Оповідання
Хто ж із справжніх рибалок не
мріяв про власний човник!..
І пішов я до теслі:
— Будь ласка, злагодьте мені
човника! Що ж то за риболовля —
без власного човна?
— Справді, — погодився тесля.—
Але для цього ділз дерева підходя-
щого треба.
І я пішов до лісника:
— Відпустіть мені, будьте ласка-
ві, дерева, щоб човен побудувати.
— Гаразд, — каже лісник, — від-
пущу, однак при умові, що спиляє-
мо тобі на човен одне, а ти нато-
мість посадиш десять дерев, аби ліс
наш не меншав. Згода?
Ще б пак! Мені дуже кортіло ма-
ти нарешті свого човника! Я вже
уявляв, як сиджу у ньому аж по-
серед річки і одну за одною висми-
кую з води рибу, та все... отакець-
ку завбільшки!..
Отож спиляв лісник стару у пів-
тора обхвата сосну. А я замість неї
посадив не десять, а всі двадцять
саджанців.
Сосонки були пухнасті, схожі трі-
шечки на зелених їжачків.
У майстерні стовбур розпиляли і
витесали гладенькі пахучі дошки.
Потім змайстрували ребристий кар-
кас майбутнього човна. Далі обши-
ли його гнучкими дошками. Насте-
лили корму і лавочку для сидіння.
Витесали два легеньких весла.
А до весел коваль викував два
залізні кочети. Пропік жигалом у
бортах дві діри. Кочети вставили в
діри, весла завели в кочети — чо-
вен готовий! Але спускати його бу-
ло ще рано. Так він потече і затоне.
Розіклав я на березі багаття. Роз-
топив у цебрі чорну смолу. Зашпак-
лював усі щілини між дошками ззов-
ні і зсередини. І просмолив. А за-
тим пофарбував човник у зелений
колір, а білилом зробив напис:
«Чайка». Так я назвав його. І став
чекати, доки він висохне.
Славний удався човник — легень-
кий і остійний. Скільки хоч хи-
тай — не перевернеш!
Прокинувся я раненько. Захопив
іще звечора наготовлене рибальське
начиння — і до річки, де на мене
чекав мій човник. Вигріб аж на се-
редину річки. Начепив черв’яка на
гачок, закинув у воду... Ловися,
рибко, велика й малень... Гоп! І пір-
нув поплавок під воду!
Наловив я риби. Наварив юшки.
І покликав на юшку лісника, теслю
та коваля. Гості юшечку сьорбали,
рибалку підхвалювали. А я сказав:
— Спасибі вам за човника!
А вони дякували за хліб-сіль і за
добре слово.
...Якось я навідався на узлісся —
як там мої саджанці? А там уже
справжній гай зеленіє!
ОЛЕГ ОРАЧ
ЖАЙВОРОНКОВІ ПІСНІ
Оповідання
Цікаво, де живуть жайворонкові няному степу, на зеленому роздол-
пісні? лі, й жайворонок ніколи не розлу-
Жайворонкова пісня живе у вес- чається з нею. Коли спить уночі бі-
Травень
77
ля сірої грудки землі, то й пісня
спить разом із натомленою пташ-
кою. Жайворонок оберігає її від хо-
лодного вітру, від студеної роси,
оберігає від дощу, бо пісня—то най-
дорожче, що в нього є, то душа пта-
шина. І, ще до сходу сонця пробу-
дившись, жайворонок на прудких
крилах підносить свою щиру пісню
у блакитне привілля небес.
Бо живе на світі жайворонок за-
ради своєї пісні. Ось вона дзвенить
над степом, і кожне її колінце на-
поєне світлом, пронизане радістю.
А поблизу звучить пісня другого
жайворонка, третього, лунає безліч
пісень, і здається, що їхні звуки
спадають на землю чистими перла-
ми. Спадають у родючий чорнозем
перлами, а з них оце повиростали
і виростають рясні сходи жита, пше-
ниці, трави по лугах, квіти по бай-
раках. І чим завзятіше співають
жайворонки, тим дружніше коло-
сяться ниви.
Ось тут, біля степової кринички,
де навесні впав разок жайворонко-
вої пісні, зацвів-задимів ніжними
рожевими квітами бузьків огонь.
А побіля старого дуба, що височіє
на сільській околиці, синіми пе-
люстками сміються й сміються фі-
алки.
Уздовж дороги, що стелиться по-
між озимини, теж упали разки
жайворонкових пісень, проросли
трепетними сокирками—скільки їх
сяє, скільки мерехтить!
Якби не водилось жайворонків,
то, мабуть, земля ніколи б не була
така прекрасна!
А восени жайворонки зі своїми
чудотворними піснями відлітають
до вирію. Сиротіють без них степи
й небеса, сиротіють людські душі.
Зима, білі сніги, метуть хурдели-
ці, січе пороша, від морозу лунко
тріскається лід на річці. Де забари-
лась весна, чому не квапиться в
рідні краї?
Та ось повернулась із вирію вес-
на, а з нею повернулись додому й
жайворонки. Прилетіли не самі, а
разом із своїми піснями. Бо пісні
жайворонкові на чужині скучали
за нашими степами, за привіллям.
Ось вони злетіли в піднебесся і за-
звучали — одна, друга, третя! Без-
ліч пісень зазвучало над рідною
землею, і їхні звуки, напоєні сон-
цем, пронизані радістю, посіялись
додолу, впали на родючий грунт.
І з того посіву зійшло, зазеленіло,
забуяло, заквітло — від обрію до
обрію!
Ось тут жайворонки посіяли ряс-
ну пшеницю, тут із їхніх пісень про-
росло жито, а ген із чарівних пта-
шиних звуків зазеленіла лугова м’я-
та, запахло чебрецем, засивіло по-
лином. Сіються над землею жайво-
ронкові пісні, віщуючи врожай і
достаток.
Така, здається, непримітна сіра
пташка, а здатна оновити світ свої-
ми піснями!
Співай, щасливий жайворонку,
над степами у піднебессі!
ЄВГЕН ГУЦАЛО
Травень
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
КВІТИ І ШСНІ
Іду полем, а квітів безліч. Квітів яскра-
вих, радісних, буйних. Вітрець їх коли-
ває, вони хитають голівками і ваблять до
себе. Зелень свіжа й чиста.
Вже озимина зросла мало не по коліна.
Ярі хліба, мов той зелений шовк, просла-
лися перед очима. А трави, густі, пахучі,
шелестять під ногами.
Травень — незабутній місяць розквіту
і щастя. В травні ми здобули остаточну
перемогу над страшним ворогом — ні-
мецькими фашистами. Для радянського
народу це місяць слави нашої зброї.
Спинимось тут на узліссі і послухаємо
пташиних пісень. Кожна пташка славить
травень, і кожна славить на свій голос.
Часом він буває і не дуже приємний, але,
напевне, пташці здається, що вона співає
найкраще. Жовта з чорними плямами
іволга кричить, мов кішка. Такий уже в
неї верескливий голос, у цієї красуні. За-
те далеко чути. Не всім же бути соло-
в’ями!
Деркач дере одноманітно на ближніх
луках. Майже цілу добу не вгаває він.
Вже позліталися всі пташки, і доки не
вивелись пташенята і не почалися родин-
ні турботи, чоловіки розважають своїх
жінок піснями. А самички затаїлись і ти-
хо, вдоволено сидять на гніздах, висиджу-
ють малят.
Узлісся, луки, болото аж гудуть від ра-
дісних пісень!
ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕНКО
СКІЛЬКИ ВАЖАТЬ ЗНАННЯ?
В одному з історичних документів роз-
повідається, що в епоху римського імпе-
ратора Калігули учні, які користувалися
пергаментом, написане злизували язика-
ми.
Згодом почали користуватись пемзою.
Пергамент, що виробляли з шкіри тварин,
був твердий, і. стирання камінчиками йо-
му не шкодило.
Однак справа ускладнилась з виник-
ненням паперу. Та ось понад двісті років
тому відомий англійський хімік Дж. Прі-
стлі попробував стерти шматочком каучу-
ку проведену олівцем лінію. Через кілька
років у магазинах з’явилися гумові куби-
ки — предки сучасної гумки. Згодом роз-
почалось виготовлення гумок, які стира-
ли написане не тільки олівцем, а й чор-
нилом.
* * *
Екзамени з’явилися в школах у серед-
ні віки. Слово «екзамен» в перекладі на
латинську мову означає «вага», «стрілка
ваги».
Виходить, що з допомогою екзаменів
зважували знання учнів.
Складали екзамени не лише учні, але
й ті особи, які йшли на державну служ-
бу: чиновники, лікарі, судді, вчителі, пи-
сарі та інші.
Вперше в Росії наказав запровадити
екзамени для дворянських синів, які
йшли на військову службу, Петро І.
Травень
□ПШвИВО^АГВИГТА СТОРІНКАаИИИОаИ 79
ЧУДО-ЮДО
Оглядаються всі люди —
І дорослі й дітлахи:
Що за диво, чудо-юдо
Вранці суне од ріки?
Вісім ніг, голів тринадцять,
А хвостів аж одинадцять!..
АНАТОЛІЙ КОВЕЛЬСЬКИЙ
(пзгпдоз ч&пжід
хпн -кігід V “нидій! чхкзад
чхНзан ‘ііїиоігх тзвд чііїді)
Круторога корова
чорний лантух поколола:
із дір просо потекло —
усе поле залило!
(ЇСІОЄ ‘ЧЇІКЗТЩ)
Змій стальний,
а хвіст — лляний.
Де не літає —
Червень
Пн. 6 13 20 27
Вт. 7 14 21 28
Ср. 1 8 15 22 29
Чт. 2 9 16 23 ЗО
Пт. З 10 17 24
Сб. 4 11 18 25
Нд. 5 12 19 26
1 червня — Міжнародний день
захисту дітей.
б 792-2
82
ЧЕРВЕНЬ
Ходить літо
Білим світом
Від двора і до двора,
А за літом —
Червень слідом
Спілі ягоди збира.
І солодкі, і червоні
Обриває тут і там,
Не сороці, не вороні —
Куштувать дає шпакам.
— Ну, які вони? — питає.—
Чи сподобались, чи ні?
І збирає-вибирає
Найспіліші та смачні
У найбільший козубок
Для малят у дитсадок,
Запашні та соковиті —
Щедрим сонечком налиті.
ТАМАРА КОЛОМІвЦЬ
Червень
83
мишко
Оповідання
Він жив у цьому ж селі Відваж-
ному, хлопчик Роланд Ридель.
Батько помер. Мати ж якось поїха-
ла до Ставрополя. Цілісінький день
простояв хлопчик біля хвіртки, ви-
глядаючи її, але мати не повернула-
ся. Люди сказали хлопчику, що во-
на померла від розриву серця і бу-
цімто там, у Ставрополі, її й похо-
вали. Роланд лишився сам. Омелян
Костянтинович добре знав його
батька — Карла Карловича, пре-
красного фахівця-нафтовика, дуже
жалів Роланда.
— Давай-но, мати, візьмемо його
до своєї компанії. Де дев’ятнад-
цять, знайдеться місце й для двад-
цятого!
Звичайно нові діти дуже швидко
освоювалися в дружному колективі
Деревських. З Роландом так не тра-
пилося. Його не прийняли до гур-
ту, його обминали, не хотіли з ним
гратися.
Якось Олександра Аврамівна по-
мітила, що у Роланда заплакані
очі.
— Тебе хтось образив? — занепо-
коєно запитала вона.
— Ні, ні...— злякано й квапливо
заперечив хлопчик.— Ніхто мене
не ображав.
Але Олександра Аврамівна не
повірила Роланду й поділилася
своїми сумнівами з Валею.
— Мамочко... — почала Валя. —
Мені, звичайно, неприємно, але ді-
ти незадоволені. Вони кажуть:
«Нам самим нічого їсти, а мама
прийняли німця. Німці — наші во-
роги, вони — фашисти...»
Спалахнула Олександра Авра-
мівна, посуворішали завжди ласка-
ві добрі очі.
— А ти, така доросла, розумна
дівчина, бачиш, чуєш, як обража-
ють мале дитя, і мовчиш! — вона
сердито подивилася на Валю.
— Так я... я не знала. Адже Ро-
ланд і справді німець.
— Якщо побачу, що хтось збит-
кується над хлопцем, вуха пообри-
ваю. Так і перекажи всім! — при-
грозила Деревська.
А наступного дня увечері повер-
талася вона, стомлена, з роботи. Зу-
пинилася біля паркану, непомітно
спостерігаючи за хлопчаками. Вони
грали у війну. «Воювали», озброєні
палицями й іграшковими пістоле-
тами, «червоноармійці» з «фашис-
тами».
— Я також хочу грати з вами...—
несміливо звернувся Роланд до
Сані.
Саня насупив світлі брови:
— Ні, тобі не можна з нами гра-
ти. Ти—німець, ти фриц, айн, двай,
драй, а німці наші вороги, значить,
і ти...
Мати не дала йому закінчити.
Рвонула до себе хвіртку й, схопив-
ши Саню за руку, стисла її з такою
силою, що він скривився.
Червень
84 — Стій тут! Стій і не рухайся!—
прикрикнула на нього. — І ви всі
стійте!
Хлопчики розгублено перезира-
лися. Траплялося так, що нашко-
дять, не послухаються, — мати й
розгнівається, бувало, інколи й ві-
ником замахнеться, але такої сер-
дитої ніколи її не бачили. Стояли
принишклі, перелякані, ревнували
до новенького, до німецького хлоп-
чика Роланда, котрого ласкаво при-
тискала вона до себе.
— Сідайте! — наказала мати.
Вони посідали півколом на землі.
З хати вийшли дівчатка — Валя,
Ліда, дві Ніни, Аня, Рая.
— Слухайте мене, діти! — заго-
ворила неголосно мати.— Роланд—
німець, це правда. Але батьки його
не фашисти, а радянські люди. І во-
юємо ми не проти німців, а проти
фашистів.
Мати шкодувала, що зараз немає
Омеляна, він, як їй здавалося, кра-
ще, переконливіше пояснив би дітям
їхню провину. Але нічого, знайшла
й вона потрібні, що йшли від душі,
слова:
— Немає поганих націй, є погані
люди. А Гітлер вважає, що всі пога-
ні, окрім німців, — тому він і фа-
шист. А хороші, справжні, порядні
люди поважають всі нації й дру-
жать між собою. Ось ти, наприк-
лад,— вказала вона очима на одно-
го -хлопчика,—узбек. А ти мордвин,
а ти — єврей. А ви, дівчатка, укра-
їнки. Хіба я вирізняю когось із вас?
Ви всі дорогі мені, всі мої діти. Так
і в нашій країні — всі нації рівні,
всі дружать між собою... А той, хто
коли-небудь образить цього хлоп-
чика, — Деревська підвищила го-
лос,— той мені не 'син, та мені не
дочка. Ясно? Тепер ідіть, грайтеся.
Або ні, зачекайте... — затримала
вона дітей.
— Роланд... А ти не проти, якщо
ми будемо називати тебе Миш-
ком? —’ голос матері затремтів.—
Так звали мого брата, який загинув
на війні.
Роланд знічено, спідлоба поди-
вився то на матір, то на дітей, а во-
ни вже посміхалися йому привітно
і відкрито, зазирали винувато в очі,
вигукуючи:
— Він згоден, згоден!
...Наступного дня, повертаючись
з роботи, мати знову побачила гру
у війну.
Мишко сидів на пеньку, на голові
в нього красувався зроблений із га-
зети червоноармійський шлем, на
ньому була намальована червона
зірочка. Хлопчик час від часу обе-
режно торкався її рукою, і обличчя
його світлішало.
— По фашистах вогонь!—коман-
дував він.
...Багато років минуло відтоді.
Живуть зараз в мирі і злагоді бра-
ти та сестри Деревські. У тих, хто
грав колись у «червоноармійців» і
«фашистів», уже дорослі діти. Але
давній урок, даний їм колись ма-
тір’ю, вони запам’ятали на все жит-.
тя. І все життя виконують її запо-
віт — поважати всі нації, всі наро-
ди — великі й малі.
ІРИНА ШКАРОВСЬКА
Червень
МИРНОГО НЕБА ВАМ, ДІТИ!
85
Коли доводиться розповідати сьо-
годнішнім школярам, що вулицю
мою висадили в повітря й спалили,
а місто, чудовий наш Київ, хотіли
знищити дощенту, мої слухачі не
завжди вірять мені. Літа минулої
війни, жах ворожого вторгнення
далеко позаду — і їм здається, що
так, як тепер, було завжди. Зав-
жди були красиві будинки, просто-
рі класи, заводи, лікарні, музеї...
Наше радянське життя дарує стіль-
ки впевненості кожному, що люди-
на змалку звикає до високих зако-
нів соціалістичного співжиття.
Бачиш, як народна держава дбає
про своїх громадян, і самому хо-
четься вірити, що справді-таки ско-
ро в світі ніде не лишиться більше
несправедливості й голоду. А не-
справедливості ж таки ще доволі—
та іще й спрямованої в майбутнє.
Чому — в майбутнє? Бо сьогодні
на світі живе 250 мільйонів ваших
ровесників, дітей до 14-річного ві-
ку, які ніколи не ходили й не ходи-
тимуть вже до школи. На жаль, це
офіційна статистика, не вигадки, і
цифри ці тим страшніші, що діти, не-
письменні сьогодні, ввійдуть у тре-
тє тисячоліття нашої ери зовсім мо-
лодими людьми. Молодими—та не-
освіченими, хворими, позбавленими
всіх скарбів епохи, більшості досяг-
нень цивілізації. Один лише при-
клад: ви звикли до телевізора, спе-
ціальних дитячих передач, а в Аф-
риці один телевізор припадає на
500 жителів. До якої з капіталі-
стичних країн ви б не приїхали —
всюди побачите маленьких носіїв
валіз, чистильників взуття, малих
кур’єрів, а то й просто безпритуль-
них. Це життя без дитинства; їх
усе трудяще людство прагнуло б за-
хистити, для цього і встановлено
Міжнародний день захисту дітей,
день боротьби за дитяче щастя.
У більшості з вас зараз каніку-
ли; ви тішитеся літнім теплом, чи-
таєте цікаві книги, допомагаєте
старшим у праці, рушаєте в походи.
Хай же радість життя й віра в май-
бутнє завжди будуть з вами!
Ціла країна піклується про вас,
дорогі друзі. Будьте ж гідними цієї
турботи. Хай ніяка війна не торк-
неться вас! Швидше зростайте і всі
сили присвятіть праці для добра
країни, для добра тих, хто живе
поряд з вами й житиме після вас!
ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ.
заступник голови
Українського республіканського
комітету захисту миру.
Червень
86
ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ'Я
ЯК КОТОВСЬКИЙ СЛУЖИВ У ПАНА МАЦАПУРИ
Бувальщина
Жив колись пан Мацапура. Не
було багатіїпого пана в одеських
степах. Скільки він мав землі — і
сам до пуття не знав. Скільки в ота-
рах овець — і сам злічити не міг.
А до того ж сади, виноградники,
баштани. Словом, багач на всю гу-
бу! Та найбільше пишався Мацапу-
ра своїми рисаками, чорногривими
жеребцями, такими прудкими, що
обганяли й вітер.
Жив, наживався Мацапура, аж
тут революція. Об’явився в одесь-
ких степах відчайдушний отаман
Котовський, піднялися за ним се-
ляни, громлять панські маєтки, ни-
щать добро награбоване. Як ніч —
палають у степу багряні заграви.
Не спить Мацапура. «Ох, пропа-
дуть мої коні! — крутиться пан.—
Що ж його вдіяти? Як добро збе-
регти? Кого ж найняти, щоб і коні,
і маєток охороняв?
Поїхав Мацапура у місто охорон-
ця собі наймати. Ходить по ярмар-
ку. А там люду як маку! І всі тов-
пляться біля загорожі, гудуть, кри-
чать — нічого не втямиш. Пропхав-
ся туди й Мацапура. Дивиться, аж
тут виступає силач. Стоїть за кана-
тами височенний чолов’яга, черво-
ним поясом підперезаний, на голо-
ві — кудлата овеча шапка. Розсту-
пилась юрба, повели на цепу здоро-
венного бика, чорного, як ніч, з лю-
тими очима. Роздратували бика і
пустили. «Ну, розтопче він сила-
ча»,— подумав Мацапура. Бик за-
ревів, зігнув шию і кинувся на сила-
ча. А той схопив за роги його —
раз! — і повалив на землю.
«От би мені такого охоронця!» —
подумав Мацапура.
Підійшов Мацапура до незнайом-
ця та й каже:
— Чоловіче добрий, а чи не на-
йнявся би ти до мене коней догля-
дати і маєток мій стерегти?
— А чого ж? — хитро глянув на
панка силач.— Людина я вільна,
коней люблю, можу й послужити.
Тільки що буду мати з того?
— Дам жменю золота!
•— Е, ні! — каже незнайомець.—
Дешево купуєш. Даси повну шапку
золота — піду,— і підставив силач
величезну, як добрий казан, шапку.
Чухає пан потилицю: «Торбу зо-
лота? Збожеволіти можна!» Та що
зробиш? Не буде сторожа — все
добро за вітром полетить.
Сипле Мацапура золото, а в само-
го руки дрижать.
— Повну сип, не жалій,— смієть-
ся козарлюга.— Колись, пане, скви-
таємось! — А сам думає: «Ти з бід-
них висмоктав, а я бідним поверну!»
Вдарили по руках та й поїхали
у панський маєток. Показав Маца-
пура свої конюшні. А там такі стай-
ні — як палаци. Похвалився пан і
своїми рисаками.
Червень
— Знамениті коні! — прицмок-
нув козарлюга. А сам думає: «Ти
на бідних катався, та скоро й бідні
на твоїх рисаках покатаються».
Дав Мацапура охоронцеві рушни-
цю, дав три пістолі, наказав не спа-
ти до ранку, стерегти конюшні,
стіжки пшениці і весь маєток. Зачи-
нив пан на засув чавунні ворота, а
сам пішов спочивати. Вперше за-
снув Мацапура спокійно. Спить, ко-
ли це чує серед ночі: іржать його
коні, щось гупотить у дворі.
У чому був, вискочив Мацапура.
Господи! Його охоронець, той чоло-
в’яга дебелий, відчинив усі стайні,
відв’язав коней і жене їх з двору.
— Ти куди?! — захрипів Маца-
пура.
— На волю! — сказав чолов’яга
та як свисне.— За мною, вороні!
Кинувся пан за табуном, у самій
сорочці гнався, біг темним степом,
як вовкулака, поки дух не забило.
Та хіба зловить піший кінного!
Від люті гриз Мацапура землю.
Мов скажений, повернувся додому.
Тільки у двір — горить стіжок пше-
ниці. Горить, аж гоготить, на весь
степ іскри кидає.
І подався чимдуж Мацапура у
місто, де стояв загін біляків. І впав
офіцерам у ноги: «Пожалійте, до-
бродії! Врятуйте мене від розбою!
Хто ж, як не ви, за бідного багача
заступиться? »
— Так-то воно так,— відказують
офіцери,— тільки страшно у степ
носа потикати. Гуляє там червоний
отаман Котовський. Раніше він пі-
ший бився, а тепер, кажуть, кіннот-
ників у нього ціла армія.
— Я вам дорогу золотом усте-
лю! — б’є поклони Мацапура.
Почули офіцери про золото — очі
розпалилися. Пішли біляки у засід-
ку. Всю ніч у соломі проспали, а
вранці зловили дядьків, що йшли
на ярмарок, і провели до маєтку:
—= Ось хто, Мацапуро, добро твоє
нищить!
З кулаками налетів Мацапура
на зв’язаних дядьків.
— Бийте їх, голодранців! — вере-
щить.— Стріляйте, щоб не зазіхали
на панське.
Аж тут з тріском розчинилися
ворота, і влетів у дщр загін черво-
них вершників.
— Котовський! — заволали офі-
цери і, як миші, кинулися врозтіч.
Глянув Мацапура на переднього
вершника, командира загону, і
...обімлів. На його, Мацапуриному,
найкращому жеребці гарцював той
самий чолов’яга, котрого він днями
найняв на ярмарку. Григорій Ко-
товський!
ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
Червень
МАМИН ТРАКТОР
«БЕЛАРУСЬ»
Ловка вдача у матусі,
Руки вправні,
І вона
Кожен гвинтик «Беларуси»
На зубок, як кажуть, зна.
Щось ввімкне,
На щось натисне,
Враз машина ожива.
А над нею пташка висне
І співаночку співа.
Весну й літо в мене — гульки,
В мами ж — праця дотемна.
Ні огріху,
Ні кривульки,—
Мов шнурочок, борозна!
...Сяде сонце за ярами,
Змовкне птах... Рілля пашить...
Вдома я чекаю маму,—
Мама з поля не спішить:
Трактор свій вона жаліє,
Не покине навмання,
А почистить
І помиє,
Наче доброго коня.
ЛІДІЯ КОМПАНІЄЦЬ
ШПАК НА ЧУЖИНІ 89
Втік рябенький шпак від стужі
В ситну даль на чужині.
Теплу воду п’є з калюжі,
Тільки де ж його пісні?
Серцем рветься він додому
В дивокрай квітучих віт,
Де в садочку молодому
Словом «мама» тішив світ.
Він нудьгує по смерічці,
Де сусіди-горобці.
По селу, по тихій річці,
По шпаківні на стовпці.
По Альошиній сестричці
У віночку золотім.
Навіть трошечки по киці,
Що ганялася за ним.
ГЕОРГІЙ ЛАДОНЩИКОВ
Червень
КАЛАТАЛО
Туки-таки... По кімнаті
ходять ходики окаті.
Туки-таки, туки-так —
біга стрілка золота.
В тій хатинці із металу
проживає Калатало,
і товчеться, і кахика —
туки-таки, туки-тики.
І сказала Киця: — Няв!
Я не витерплю ні дня.
Утечу я на край світу.
В коридорі буду жити! —
Навіть Лампа прошептала:
— Майте совість, Калатало! —
І сказав Буфет поважний:
•— Ви до інших неуважний!
Відпочиньте!
Сядьте!
Станьте!
Хоч на хвильку!
Хоч на мить! —
І зітхає Калатало:
— Вам мене не зрозуміть...
Туки-таки!.. Для людей
я вистукую години.
Я кажу їм: — Час іде.
Не забудь про це, людино!
Час минає, час мина.
Поспішай! Потрібно встигнуть
за життя усе пізнать,
всі шляхи, ремесла, книги,
і природу, і людей...
Не марнуй хвилин безцінних!
Час минає, час іде
невловимо, безупинно...
Мій школярику, спіши!
Вчись у тата, вчись у мами.
Треба встигнуть залишить
по собі хорошу пам’ять,
добру славу,
добрий слід,
добре діло на землі! —
Стрілка бігає по колу.
Туки-таки! Вже пора...
Туки-таки! Час до школи!
І — ні пуху ні пера...
ІРИНА ЖИЛЕНКО
Червень
91
РІЧЧИНА
ХВОРОБА
Спека висмоктала воду, й річка
схудла. На тому місці, звідки вода
відійшла, чого тільки не валялося!
Іржаві консервні банки, покруче-
ний дріт, щербаті пляшки, надколо-
ті цеглини... Навіть поламана дитя*
ча коляска — і та тут.
Ніколи Сергійко не бачив річку
такою непривабливою. Соромно ста-
ло йому за хлопців, за себе, за
всіх../ Навіть здалося, що річка хво-
ра, жалібно охає і просить у людей:
«Вилікуйте мене, приберіть хламіт-
тя, допоможіть причепуритися. Пі-
дуть дощі, я стану повноводою, і
моєї хвороби знову ніхто не помі-
чатиме. Дуже вас прошу, поспішай-
те!»
Сергійко закотив холоші і негай-
но взявся до роботи. «Друзі обов’яз-
ково прийдуть,— думав він,— поба-
чать, що я працюю, і захочуть допо-
могти. Річчина хвороба виліковна».
ВАСИЛЬ СТРУТИНСЬКИИ
Червень
ЛІТО
Літній день рік годує.
Літом кожен кущик ночувати пустить.
Літо дощове — зима сніжна.
Літнім ранком невеличкий дощик—вдень
гарна погода.
Дощ без вітру — на тривалу негоду.
Чим сильніша роса, тим жаркіший день.
Яскрава веселка — на негоду.
Квіти сильно пахнуть — перед дощем.
Мурашки ховаються в гнізда — на дощ.
Західний вітер—плаксун, дощ приносить.
Зібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИЙ
АВТОРУЧКА І ПРОМОКАЛЬНИЙ
ПАПІР
З чого розпочалась історія авто-
ручки? Спочатку з’явилося гусяче
перо. Однак воно не було надто
зручним. Адже перо треба було
часто вмочати в чорнильницю, а це
забирало багато часу. Тоді в мета-
леву трубку з одного кінця почали
вставляти заглушку, а з другого
гусяче перо. Трубка заповнювалася
чорнилом, і писати можна було
значно довше. Це й була перша
примітивна авторучка.
Винахідником сучасної кулько-
вої авторучки став угорський ху-
дожник і журналіст Л. Віро. В 1938
році він та його брат (за професією
хімік) отримали патент на кон-
струкцію ручки, в якій чорнило по-
давалося до кульки напругою порш-
ня. А в Австрії почали замінювати
рідке чорнило пастою, яка при до-
тику з повітрям швидко висихала.
Такими авторучками користуються
сьогодні в усьому світі.
Промокальний папір з’явився ли-
Червень
ше в минулому сторіччі. На одній з
англійських фабрик через недогляд
одного з робітників було випущено
партію паперу, що вбирав чорнило.
Розгніваний фабрикант пригрозив
винуватцеві великим штрафом, і
робітник, намагаючись якось ви-
правдатись, запропонував підпри-
ємцеві реалізувати папір як промо- 93
кальний. Фабрикантові сподобала-
ся ідея робітника. Згодом, як свід-
чать документи, фабрикант нажив
на цьому великий капітал.
Незабаром промокальний папір
здобув світову славу і став у приго-
ді школярам усього світу.
ЛІС-ГОДУВАЛЬНИК
Все далі й далі в глибини Азії
просувалося непереможне військо
Олександра Македонського. І хоча
назустріч йому виходили величезні
армії, розбігалися вони, розгромле-
ні вщент. Браві грецькі вояки фор-
сували широкі ріки, перетинали па-
лючі пустелі, продиралися крізь лі-
сові нетрі. Тікали від завойовників
місцеві жителі, захопивши майно і
худобу. Палали ниви...
Але і у великого завойовника по-
чалися свої труднощі. Військо голо-
дувало. Не вистачало харчів. Воїни
полювали на дичину, збирали яго-
ди, плоди, грабували селян.
Якось один із загонів вийшов до
лісу. Був він величезний і густий.
На розлогих деревах з лапатим лис-
тям побачили греки зелені плоди-
круглячки, під зеленою шкіркою
яких ховалися тверді горіхи. Зго-
лоднілі воїни скуштували горіхів:
плоди виявилися дуже смачними і
поживними. Військо отаборилося
поблизу лісу й почало заготовляти
припаси. А що горіхів було дуже
багато, їжі вистачило всім.
Повернувшись з походу, греки
привезли горіхи на батьківщину, а
вже звідти розселилися вони по
всій Європі. Тому-то й названо їх
грецькими.
Ліси, що нагодували грецьке вій-
сько, дожили до наших днів. Зна-
ходяться вони у Киргизії, де займа-
ють тисячі гектарів гірських схилів
і долин. Зараз тут організовано дер-
жавний заповідник.
ВОЛОДИМИР УТКШ
Червень
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
ВІЛЬХА
Про те, що різні дерева й трави
кожний по-своєму насіння розсіває,
Павлику відомо давно. Жолуді, на-
приклад, сойки та миші розносять
у схованки по лісах і перелісках.
Насіння сосни й ялини, ніби верто-
льотики, за вітром розлітається. Ві-
тер розносить насінини-парашутики
кульбаби, іван-чаю. Високій з дріб-
ними жовтими квітками траві-чис-
тотілу руді мурахи розселятися до-
помагають. Лопух і череда своїми
колючками за звірині шубки вчепи-
тись намагаються. Траплялося Пав-
лику бачити, як квіти розрив-трави
вистрілюють своє насіння на кілька
метрів. А ось чому вільха завжди
понад ручаями та річками росте,
Павлик не відразу зрозумів.
Спочатку він думав, що просто
дерево це воду любить і тому тіль-
ки на берегах боліт та річок селить-
ся. Але потім з’ясував, що це не
зовсім так.
Жив у Пав лика вдома чиж. Був
він увесь зеленувато-жовтий, на го-
лові чорний капелюшок. Прокидав-
ся він раніше від усіх, вмощувався
у Павлика на подушці і починав
свою дзвінку пісеньку: «Ціві-тів,
тіві-ців!» їв він просо та коноплю,
але над усе любив вільхові шишеч-
ки. Тому Павлик підвішував ши-
шечки у клітці на жердині, і чиж,
перекинувшись головою вниз і вче-
пившись лапками за дротяну стелю,
вилущував дзьобом круглі зернята.
Якось весною, коли у вибалку ще
лежав сніг, зібрався Павлик до гаю.
Струмок, який влітку легко можна
було переступити, перетворився на
річку, і Павлик довго брів берегом,
поки не трапилась йому зв’язана з
двох колод кладка. Якось-таки пе-
ребрався він через струмок, набив
повні кишені вільховими шишечка-
ми. Місток із колод не дуже надій-
ний—того й дивись вода знесе. Так
що їжі для чижа хтозна-коли ще
можна буде роздобути.
Вдома висипав він здобич у вели-
кий пакунок, а кілька шишечок у
клітку поклав. Чиж спостерігав за
Павликом з книжкової шафи. Він
підлетів до відчинених дверцят,
тицьнув дзьобом в шишки раз, удру-
ге і повернувся на шафу. Павлик
здивувався: «Ласощі чомусь не спо-
добались!» Витрусив він на долоні
з пакунка кілька шишечок і раптом
помітив — шишечки розкрилися, і
ніякого насіння там уже нема.
Виявилося, що в ніч, коли почала
прибувати вода в струмку, всі віль-
хові щишечки розкрилися і крихіт-
ні горішки-зернятка загойдалися на
мілкій прозорій хвилі. Тепер вони
будуть плисти за течією, поки вода
не почне спадати. Тоді зернята за-
тримаються десь на лузі, там і про-
ростуть. Мине кілька років, і зашу-
мить у цьому місці на вітрі новий
вільховий гайок. Вільха — дерево
невибагливе, росте швидко, і дере-
вина її для всякого діла придатна.
АНАТОЛІЙ МОРОЗОВ
Червень
□□ІЗОПЕВО БАРВИСТА Є7»РІЖАваяавввО 95
У рибалки зірвалася рибина. Знайди, яка.
ОЛЕНЦІ НІКОЛИ
Мама зібралася на город та й каже
Оленці:
— Напишеш у зошиті два рядки пали-
чок, тільки дивись мені, пиши рівненько
і чистенько. Потім підеш у магазин, ку-
пиш хліба, пообідаєш та гарненько наго-
дуєш Тарасика.
— Добре, мамочко, все зроблю, як ти
сказала,— відказує Оленка.
Не встигла мати хвіртку зачинити, як
до Оленки забігла її подружка Наталоч-
ка з новенькою лялькою. Оленка як по-
бачила, що лялька кліпає очима, враз
про материн наказ забула. Вже й обідати
час, а Оленка все Катрусю колише і спі-
ває їй колискових пісень.
Тарасик узяв двадцять копійок, які за-
лишила мати, та й пішов купувати хліб.
Тяжко Тарасику цілу хлібину нести. Сів
він відпочити. А неподалік гуси траву
щипали. Побачили вони Тарасика. Чи то
чубчик золотенький їм сподобався, чи
оченята небесного кольору, а може, біла
сорочка в червону клітинку? Хто знає?
Тільки всі гуси прибігли до Тарасика.
— Гусю-гусю! — гладить Тарасик гусе-
нят по голівках, а вони потроху хлібець
щип та щип.
Аж ось і мама прийшла. Та й питає
Оленку:
— Ти все, доню, зробила, що я тебе
просила?
— Все, мамочко, тільки хліб купував
Тарасик, бо мені саме було ніколи.
— Малесенький мій, і не важко було
тобі хліб нести? — гладить мама сина по
голівці.
— Ні, мамочко, мені гуси допомагали.
— А як же вони тобі допомагали? —
дивується мати.
— А вони важку половину хліба з’їли,
а легеньку я сам приніс додому.
МИКОЛА КОЛЕСНИКОВ
Липень
Пн. 4 11 18 25
Вт. 5 12 19 26
Ср. 6 13 20 27
Чт. 7 14 21 28
Пт. 1 8 15 22 29
Сб. 2 9 16 23 ЗО
Нд. 3 10 17 24 31
7 792-2
31 липня — День
Військово-Морського
Флоту.
КАНІКУЛИ
«Канікули! Канікули! —
співає все навколо.—
Канікули, канікули,
канікули у школі!»
А що таке канікули?
Це — літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти,
бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
з густих лісів приносити
горіхів повні відра.
Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини
і зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину...
Це час, коли за друзями
ми скучим — як ніколи,
і нам страшенно схочеться
скоріше
знов до школи!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИИ
РЮКЗАК НА ВИРІСТ
99
Оповідання
І
Василинка побачила в подружки
новий рюкзак і схаменулась: як же
вона поїде до піонерського табору
без рюкзака? Тому й поспішила
мерщій до мами на село.
Відколи перевели корів на луки,
там вона буває майже цілий день.
Маму Василинка побачила біля
піднавісу, де вона розмовляла з
бригадиром ферми та ветеринар-
ним лікарем. Чогось тільки була
сердита й, чути, виговорювала обом
чоловікам.
— Я вас просила допомогти вилі-
кувати, а не забирати корову! А ви
зразу машиною по Зорянку прита-
рабанили!
Василинка побачила й винувати-
цю. Червоної масті, з білою зіроч-
кою на лобі, Зорянка самотньо сто-
яла перед оберемком сіна, але не
їла.
— Біда, доню, з коровою,— зітх-
нула мати, спровадивши бригадира
й лікаря. — Напоролась десь на
шпичак і ногу пробила наша Зорян-
ка... Хоч би де взяти оберемок зеле-
ного корму.
— А чого ж не привезуть?
— Сама знаєш: паша нині добра,
всі корови напасаються, тому й не
підвозять. Та й де візьмеш у цю га-
рячу пору людину, щоб косила тра-
ву одній корові? Хто буде морочи-
тись? Згаємо час, то не буде ані мо-
лока, ані м’яса...
Василинка вже не стала турбува-
ти матір своїм клопотом про рюк-
зак і, щоб не плутатись під ногами
в дорослих, подалась додому.
Дорогою звернула увагу, що на
схилах яру корови збили траву так,
що аж куріло. Тільки великий кущ
глоду стояв, ніби зелений острівець.
Дівчинка завернула туди подивити-
ся, чи поспіли ягоди, і помітила під
кущем траву, яка вибивалась крізь
колючки глоду й тягнулась до сон-
ця. Завдяки колючкам і зберігся
цей зелений острівець на тирло-
вищі.
Василинка подумала: коли б Зо-
рянці жменьку такої трави, напев-
не б їла. Спробувала потягти траву
за чуба—піддалася, і досить легко.
Проте, коли Василинка простроми-
ла руку під гілку, колючка глоду
таки вжалила її в палець.
— Ти ще й колотися будеш? —
розсердилась вона і, відвівши ко-
лючки глоду, почала шматувати під
кущем траву.
— А що, не дав? — спитала Ва-
силинка, коли біля куща лежав
уже цілий оберемок.— Ось і відне-
су Зорянці, нехай собі їсть!
Зорянка, ніби дякуючи, лизнула
шорстким язиком руку дівчинці, а
тоді почала потроху жувати гости-
нець.
— Бач, їсть, — надійшла й ма-
ти.— Але ж як її мені рвати, коли
вже треба бігти зустрічати групу з
паші?!
Василинці стало ще більше шкода
Зорянки, але трави в кущі глоду
вже не було. Хіба гайнути до річ-
ки?
— Нащо це ти рвеш? — побачив
на березі Василинку дід Павло,
який сидів тут з вудками.
— У корови нога хвора, не може
вона піти на пашу...
— Руками важко, — похитав го-
ловою дід.— Якщо не полінуєшся,
ось ітиму додому, то ходімо, візь-
Липень
00 меш серп. Він хоч і старий, але жа-
тиме!
— Обережно тільки, — повчав
старий.— Бо хоч і тупуватий, але
може врізати. Як пожнеш і не зра-
ниш руки — приходь, я його підго-
стрю.
Хтозна, чи справді турботи Васи-
линки допомогли, але корова наче
повеселішала. І якось увечері по-
вернулась додому веселішою й ма-
ма.
— Приміряй ось рюкзак, чи піді-
йде? — подала вона доньці обно-
ву.— Була б і забула черіез отой
клопіт на фермі, так вожата ваша
нагадала.
Василинка перевірила кишеньки,
ремінці.
Рюкзак виявився трохи завели-
ким.
— Нічого, мамо, що великий. Як-
раз добрий, бо й траву у ньому
можна носити!
— Коли вже, доню? Час збира-
тись і до піонерського табору...
— Мені, мамо, перехотілось їха-
ти... А путівку віддамо Каті, її ма-
ма бідкалась, що не пощастило
взяти.
Путівку Василинка занесла Каті
ранком, а потім з рюкзаком пода-
лась по траву. Коли прийшла із сві-
женьким кормом, знову побачила
ветеринарного лікаря біля Зорянки.
Зробивши укол, він чимсь замазу-
вав корові рану. А Зорянка ніби
вже легенько спиралася на хвору
ногу.
— Спробуй завтра ранком трохи
попасти її,— порадив Василинці лі-
кар.
Накульгуючи, Зорянка таки піш-
ла на.пашу. Василинка повела ЇЇ на
шлях, де на узбіччі зеленіли чима-
лі латки добрячої паші.
Повела дівчинка корову й на-
ступного дня. І там же провела ма-
шину з дітьми, які відправлялись
до табору. Побачила, як майоріли
на білих кофтинах червоні галсту-
ки, на очі мимоволі навернулися
сльози.
Не помітила, звідки надійшла й
мама.
— Як вона тут, пасеться доб-
ре? — спитала.
— Ага,— дівчинка похапцем ви-
терла очі.— І на ногу вже стає смі-
ливіше.
— Чого там, добре стає!—погла-
дила мама по косах дочку.— Лікар
каже: діло пішло на поправку.
Вранці сьогодні вже й молочко до-
бавила.
Потім дістала хусточку й подала
Василинці.
— На, доню, витри лице й очі.
Бач, мабуть, запорошила чимось...
— Еге, мамо, запорошила. Ондеч-
ки машина проїхала, таку куряву
зняла...
— О, мало й не забула,— вже ві-
дійшовши, мама зупинилась.
— Бригадир пообіцяв допомогти
з путівкою в табір...
— Що?
— На другу зміну... Хвалився,
що на південь, до самого моря...
ОЛЕГ ВЕРНИГОРА
Липень
НА КАМБУЗІ
101
Оповідання
Дядя Костя нарізав хліб власно-
ручно. Чистою ганчіркою протирав
дерев’яний стіл, складав скраю па-
ляниці й акуратно, без поспіху кра-
яв. Чергові брали шматки, розкла-
дали у красиві плетені хлібниці,
розносили по столах.
Хліба вистачало всім. І не тільки
хліба. Всього було досхочу у вихо-
ванців інтернату: і смачного бор-
щу, й котлет чи биточків, і млинців
з сиром, повидлом...
Та повар, наповнюючи стравою
супниці, жодного разу не забував
нагадати: «У тарілки наливайте
стільки, щоб все було з’їдене. Кра-
ще добавить, ніж викинути!»
Дядя Костя колишній кок (так на
флоті називають поварів), воював,
був тяжко поранений, у нього й за-
раз погано згиналася ліва нога.
Огрядний, завжди одягнений у бі-
лий накрохмалений халат, він ви-
сочів над вмонтованими в електро-
піч котлами та жаровнями. Повар-
ський ковпачок, під яким можна
було б сховатися від дощу купі діт-
лахів, ледь тримався на його го-
лові.
Діти любили повара. Набігається,
бува, хтось на спортивному майдан-
чику, пити захочеться, мчить не в
корпус, а на кухню.
— Дядю Костю, кваску б!
Той мовчки націдить кварту хліб-
ного квасу і подає малюкові:
— Здоровий будь, юнго, пивши!
Мешкав повар у невеликому бу-
динку неподалік інтернату. Одина-
імїм жив, бо сім'я —дружина й се-
син Павлик — загинула в
Нргівгреді, під час війни. Учні час-
Иатувалися до дяді Кості. Для
молодших він в садку гойдалку зро-
бив, старшим накупляв ігор різ-
них—шахи, настільний більярд, те-
ніс... Та найдужче школярі любили
той час, коли повар саджав їх чай
пити. Діти смакують духмяний на-
пій з материнкою чи смородинови-
ми пагонами, заїдають печивом або
тортом, а дядя Костя їм морські
пригоди розповідає...
Не всім вихованцям інтернату,
зрозуміло, подобалося чергувати в
їдальні, та було чимало й таких,
що радо йшли туди. Тому хочеться
картоплю почистити, дівчата, гля-
ди, вже вареники ліплять, наймо-
лодшим цікаво млинці переверта-
ти...
— А ви б гурток юних кулінарів
організували!—порадив якось дяді
Кості директор школи.
Невдовзі дядя Костя одяг гурт-
ківців у такі ж, як і в нього, біло-
сніжні халати, елегантні ковпачки.
Читав їм лекції, вчив готувати
страви... А на Жовтневі свята, як
всі школярі та вихователі сіли за
столи, повар промовив до них своїм
гучним голосом:
— Святковий обід приготували
вам, друзі, члени гуртка юних ку-
лінарів. Смачного!
Обід вдався на славу. Авторитет
гуртківців зростав. А тут ще ви-
явився справжній талант — п’яти-
класник Юрко Пушик. Шибайголо-
ву, організатора майже всіх набігів .
на сусідські сади, Юрка наче підмі-
нили. Дуже йому до душі припала
дружба з такою солідною людиною,
як дядя Костя. •
Коронним номером юного куліна-
ра стали страви з картоплі. Він міг
Липень
так спекти картоплину, що й не здо-
гадаєшся, як це можна зробити:
зверху рум’яна, наче яблуко пече-
не, а всередині, як масло. І смач-
на — пальці оближеш!..
Сьогодні в їдальні чергував Юр-
ків клас.
Тільки столи протерли, зайшла
санітарна комісія на чолі з Петь-
ком Жовтобрюхом. В руках у Петь-
ка чиста серветка. Оглянув пильно
їдальню, а тоді провів серветкою по
столу, який Юрко щойно витирав.
Підніс серветку вгору, а на ній мас-
на пляма.
— Зрозуміли? — холодно промо-
вив до своїх супутників, а тоді вже
до п’ятикласників.— Столи ще раз
протерти, а оцінку за санстан, га-
даю, доведеться знизити!
Небувалий випадок! Навіть дядя
Костя вийшов з кухні.
Подивився на серветку, на столи.
Мовчки повернувся на своє робоче
місце.
— Продрайте так, щоб, як дзер-
кало блищали! — вже аж звідти оз-
вався.
Довелось-таки по-новому столи
протерти.
Нагодувати чотири сотні дітей —
справа нелегка.
Чергові добряче ухекалися. Сіли
й собі обідати, дядя Костя видав їм
премію — по кухлю квасу. Ще й
транзистор ввімкнув.
Полилася ніжна мелодія.
— Ні, ви бачили, як цей Жовто-
брюх носа закопилив, коли я йому
відбивну приніс? — почав Юрко.—
Чого мало цибулі смаженої по-
клав? Я, правда, пожалів її задава-
ці, — зізнався, вминаючи котлету,
добряче приправлену смаженою ци-
булею.
Дядя Костя здивовано подивився
на свого вихованця. А той вів далі:
— Та це ще не все. Компот я йо-
му розвів водою з-під крана...
Й без того червоне обличчя пова-
ра налилося пурпуром.
— А що? Нехай не командує, по-
думаєш... санітар знайшовся.
Юрко вкинув непочатий шматок
хліба в тарілку з недоїденим бор-
щем й хотів збирати посуд, та міц-
на рука дяді Кості посадила його
на стілець.
— Ти куди хліб вкинув? — хо-
лодно запитав повар.—Чи не знаєш
нашого правила: окремо шматочки
збираємо, а тоді сушимо, а з них
квас робимо! Щоб хліб не пропа-
дав! Хліб!
— Дядю Костю? І це ви із-за яко-
гось шматка? — обурився Юрко.
— Не тільки! Ти як обійшовся з
Петьком? Та хіба тепер тебе можна
на камбуз пускати! А щодо недої-
деного шматка, так знай, саме його
не вистачило у Ленінграді моєму
синові, щоб вижити. В останні дні
блокади помер Павло з голоду. А
якби йому цей шматочок хліба...
— Дядю Костю! — зблід Юрко.—
Я...
Повар його не чув. Пішов на кух-
ню. Вмить обм’яклий, згорблений,
одинокий...
— Знайшли із-за чого обража-
тись, а ще друзі! — вів своє Юрко,
шукаючи в учнів співчуття, а як
глянув на них, підхопився.— Я ж
не хотів...— І вискочив стрімголов
з їдальні.
АНАТОЛІЙ ДАВИДОВ
Липень
103
СЛАВЕТНІ ВІТРИЛЬНИКИ
РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ
Кожна морська держава має власну
історію військово-морського флоту. У на-
шої країни, як і у багатьох.інших, перші
сторінки цієї історії займає вітрильний
флот. Це — і ладді древніх слов’ян, і кар-
баси поморів, і багато інших суден. Але
дідусем російського флоту», як ви, напев-
но, знаєте, вважають ботик Петра І. Ще
зовсім юним знайшов царевич цей човен
у коморі свого діда. Відремонтував його
разом з майстром-німцем. І ще довгі ро-
ки вітрильник був флагманом його потіш-
ної флотилії. А пізніше, коли завдяки зу-
силлям Петра І був створений могутній
і сильний російський флот, цар наказав
берегти цього «діда» — родоначальника
таких славних нащадків.
А нащадки й справді були славними!
Вони відзначилися у численних морських
битвах у славу Росії. Відкрили багато не-
знаних досі островів та земель. А пізніше,
після перемоги Великої Жовтневої соціа-
лістичної революції, вітрила радянських
кораблів стали символом миру та дружби
між народами. Сьогодні під цими вітри-
лами ведуть науково-дослідну роботу ра-
дянські вчені, проходять морську практи-
ку майбутні моряки.
Перерахувати всі ці кораблі, розказати
про кожен з них неможливо на сторінках
календаря. Розповімо про найславетніші...
Корабель «ОРЕЛ». Перший росій-
ський вітрильник. Він уславився в боях
за вихід Російської держави до Каспій-
ського моря.
Бриг «МЕРКУРИЙ». Брав участь в
багатьох морських битвах. Біля протоки
Босфор вітрильник прийняв бій з двома
величезними турецькими кораблями (1829
рік) і примусив їх відступити.
. Фрегат «ТІАЛЛАДА». Був побудо-
ваний для закордонних виїздів царської
сім’ї. Пізніше, під командуванням адмі-
рала Нахімова, уславився у багатьох бит-
вах і експедиціях: брав участь у вряту-
ванні балтійської ескадри Ф. Ф. Белінсга-
узена, в Кримській війні.
Шлюпи «ВОСТОК» и «МИРНЬІИ».
На них Белінсгаузен та Лазарєв у 1819—
1826 роках відкрили Антарктиду.
Барк «КРУЗЕНШТЕРН». Учбове
судно радянських моряків. На його борту
проходять практику курсанти з усіх учи-
лищ нашої країни.
Фрегат «ПАЛЛАДА».
Корабель «ОРЕЛ».
ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МАЯКОВСЬКОГО
Встав
хлопчина
вранці-рано,
Підійшов до тата.
— ДОБРЕ
що,
а що
ПОГАНО? —
хочу я спитати.
Таємниць
не маю я,—
слухайте, малята,—
ось вам книжечка
моя
з відповіддю
тата.
— Як вітри
в саду шумлять
і як
грім гуркоче,
в час такий
іти гулять,—
ПРЕПОГАНО, ХЛОПЧЕ.
Дощ ущух,
ясніє обрій.
Сонце
В ЦІЛІМ світі.
ЦЕ —
й ДОРОСЛИМ
ДУЖЕ ДОБРЕ
дуже добре
й ДІТЯМ.
Якщо
лазиш
ти
в калюжі,
чорний,
наче нічка,—
ясно,
це
ПОГАНО ДУЖЕ
ДЛЯ ТВОЙОГО ЛИЧКА.
Якщо
хлопчик
любить
мило,
Липень
часто чистить зуби,—
ЦЕЙ ХЛОПЧИНА
ДУЖЕ МИЛИЙ,
ПОДИВИТИСЬ ЛЮБО.
А від тих
відвернеш очі,
хто малят б’є нишком,—
ЗАБІЯКУ
Я НЕ ХОЧУ
НАВІТЬ
ВСТАВИТЬ В КНИЖКУ.
Цей гукає:
— Не чіпай
тих,
хто менший зростом! —
ВІН ХОРОШИЙ,
ТАК І ЗНАЙ,
ПРЕЧУДОВИЙ ПРОСТО!
А якщо
ти все подер —
м’яч і книжку
в клоччя,
СКАЖЕ
КОЖНИЙ ПІОНЕР:
ПОГАНЕНЬКИЙ ХЛОПЧИК.
Якщо хлопчик
любить труд,
до книжок охочий,
про такого
пишуть тут:
ВІН —
ХОРОШИЙ хлопчик.
Як від гави
карапуз
утікати стане,—
цей хлопчисько —
БОЯГУЗ.
ЯСНО — ЦЕ ПОГАНО.
Цей — малий,
зате хоробро
гонить
грізну птицю.
СМІЛИВИЙ ХЛОПЧИНА —
добре,
ЦЕ В ЖИТТІ ЗГОДИТЬСЯ.
Хто, вмастивши одяг
в бруд,
лізе у ковбані,—
про такого
кажуть тут:
ВІН ПУСТУН ПОГАНИЙ.
Цей от
чистить черевики,
миє
сам
калоші.
ВІН
ХОЧА ЩЕ Й НЕВЕЛИКИЙ,
А ЦІЛКОМ ХОРОШИЙ.
ХАЙ
ЦЕ ЗНАЄ
КОЖЕН СИН,
КОЖНЕЄ
МАЛЯТКО:
виросте
із сина
свин,
якщо син —
свинятко.
Хлопчик
зрозумів умить,
вирішив негайно:
«БУДУ
ДОБРЕ ВСЕ РОБИТЬ
Й НЕ РОБИТЬ ПОГАНО»
ВОЛОДИМИР МАХНОВСЬКИЙ
Липень
108
ПРО СЕРЙОЗНІ РЕЧІ
ПОМИЛКОВИЙ виклик
Ранок. Розпочинається наше ці-
лодобове чергування. Ввімкнувся
мікрофон, і диспетчер служби 03
оголошує, якій бригаді виїжджати
на виклик. З моменту виклику ми
можемо бути на підстанції лише
чотири хвилини: 'взнаємо адресу,
ім’я хворого, перевіряємо інстру-
менти. Сідаємо в машину. Боротьбу
за чиєсь життя веде поки що наш
водій. їдемо зі швидкістю 100 кіло-
метрів на годину. На приладах за-
горається червоний квадрат — от-
же, над машиною увімкнулася синя
лампа — мигалка.
Ми встигли вчасно. Хворому на-
дано невідкладну допомогу. Біля
нього в палаті тепер інші лікарі, а
ми — знову в машину.
Треба дізнатися по рації про на-
ступний виклик. Минає день, минає
ніч. Інколи у нас немає часу навіть
перекусити, а про сон і взагалі го-
ворити нічого.
І знову сигнал «Тривога!». Біжи-
мо до машини. Тільки б не запізни-
тись! Хлопчик упав на скло, силь-
но порізався, й не можуть зупини-
ти кров. Мчимо по місту зі швид-
кістю 120 кілометрів на годину,
вмикаємо сирену, на ходу готуємо
інструменти... Скреготять гальма
зустрічних автомашин —нам дають
зелену вулицю.
Але що це? На вулиці, звідки на-
дійшов сигнал небезпеки, в невели-
кому дворику на нас чекає весела
компанія підлітків. Вони просто за-
ливаються від сміху, бачачи резуль-
тати свого розиграшу.
Миколка всього-на-всього палець
порізав ножичком, а приїхала ціла
«швидка допомога»! Смішно...
Дивлюся на хлоп’ят, на їхні без-
думні обличчя. Що це? Легковаж-
ність? Підлість? Напевно, тільки-
но повставали, поснідали і вийшли
погуляти. Про що думали вони?
Про те, що буде веселий переполох?
Завчасно радуючись йому, вони на-
віть не заховалися, коли увірвалась
у двір наша машина.
І от стоїмо ми перед хлопцями —
три стомлених дорослих чоловіки.
У нас було важке чергування — 17
викликів, один важчий за інший.
Але ми повинні бути сильними, ми
повинні бути готовими допомогти в
будь-яку хвилину. І ми поспішали
сюди, а нас обманули. Чому?
Пізніше ми дізналися, що в цей
самий час на нашу підстанцію на-
дійшов терміновий виклик, і жод-
ної бригади на місці не виявилося.
Була викликана «швидка допомо-
га» з іншого району. І їхали вони
до місця події на 15 хвилин довше,
ніж могли їхати ми. Людині, яка
потребувала допомоги, вони вже ні-
чим не змогли зарадити...
Так як же все-таки назвати вчи-
нок цих хуліганів—легковажність,
підлість чи злочин?! І чи розуміють
вони, що це — ЗЛОЧИН і що відпо-
відь тепер триматимуть батьки,
яким повідомлять на роботу?
Повертаємося на підстанцію. Чер-
гування закінчене. Зараз розпоч-
неться «п’ятихвилинка» — невели-
ка нарада лікарів, які чергували.
Ми будемо розказувати про надану
хворим допомогу, звітувати за ко-
жен виклик. Розповім і я про остан-
ній. Мовою співробітників «ШВИДКОЇ
допомоги» він називається «помил-
ковий виклик»...
ВІКТОР ДУМЧЕНКО,
лікар ^швидкої допомоги»
Липень
109
Оповідання
Не світить більше сонце на
небі.
Ні сонця, ні хмар, навіть здає-
ться, що й небесної блакиті немає
більше над селом. Не співають
пташки у садках. Нема ні пташок,
ні пташиних гнізд, ні ягід, ні лис-
тя...
Не усміхається більше сусідська
хата, коли подивитися на неї через
тин. І отой будиночок, що право-
руч, не усміхається, і з іншого боку
не усміхається, і взагалі жоден бу-
динок на всій околиці не усміхає-
ться.
Перо не встромляється в ручку.
Ручка не влазить у пенал, сам пе-
нал ніяк не входить у портфель. А
портфель, портфель нізащо не хоче
йти на своє місце під столиком.
Усе йде шкереберть.
І коли бідоласі Бобочелу вже й
світ білий не милий, м’яка рука ля-
гає на його плечі й дівочий голос
питає тихо-тихо:
— А чого ви посварилися?
— З ким?
— Не знаю. Бачу, з кимось по-
сварився.
— Як бачиш?
— На твоєму носі написано.
То ось хто його виказав! Бобочел
тяжко зітхає, і, може, тому, що йо-
го дуже образили, а може, тому, що
сестра спитала тихо-тихо, майже
пошепки, він починає так само ти-
хо розповідати про все, що було.
І — диво дивне!—розповідаючи, він
сам починає розуміти, що не так
воно вже й страшно. Не встиг роз-
повісти до кінця, як перо вже стало
на своє місце, пенал повернувся до
портфеля. Усміхнулася хата через
дорогу, усміхнулися сусідні хати,
повернулися садки на свої місця, і
знову полинув пташиний гомін.
Над селом засиніло небо, засяяло
сонце. І день сьогодні такий духмя-
ний, такий променистий, що не
можна не вийти за ворота.
А тільки вийдеш, починається
нова гра, а що було — те спливло.
От що значить сестра.
ЙОН ДРУЦЕ
Липень
110
ТВОРЧІСТЬ ЮНИХ
Цікаво відзначають національне
свято — День крику — мексікан-
ські школярі. Тоді вже вони мо-
жуть накричатися донесхочу.
І галасують в цей день не тільки
діти, але й дорослі.
Виникло свято це в той час, коли
країна звільнилася від іспанського
гніту. Довідавшись про довгождану
волю, мексіканці почали голосно
кричати, висловлюючи таким чи-
ном свою радість. Ця традиція збе-
реглася й досі.
В День крику учні збираються на
шкільних подвір’ях, а дорослі на
майданах і волають, як і скільки
кому заманеться. Особливо гамірно
на центральній площі столиці Мехі-
ко. Сюди разом з дітьми й доросли-
ми за традицією приходять погала-
сувати міністри і навіть президент
республіки.
ЦИФРИ І ФАКТИ
Весною в радгоспі імені Естонського на
Тернопільщині картоплю перед посадкою
розрізали на машині, створеній у місце-
вому гуртку юних раціоналізаторів. За
10 днів зекономлено 1000 карбованців!
*
Дуже потрібну машину для очистки
залізничних колій заводу «Запоріжсталь»
розробили в міському клубі юних техні-
ків. За відгуками фахівців, конструкція
школярів може бути основою для робочо-
го проекту машини.
*
Дві з половиною тисячі раціоналізатор-
ських пропозицій — результат роботи
огляду-конкурсу на Україні. Більшу час-
тину цих пропозицій вже запроваджено
у виробництво — промисловість та сіль-
ське господарство.
*
Винахід учня Барановицького профе-
сійно-технічного училища № 118 Віталія
Петровського привернув увагу багатьох
фахівців, а особливо — інженерів міста
Ленінграда. Віталій придумав новий і
оригінальний спосіб розведення мостів.
Йому видане авторське свідоцтво про від-
криття.
Липень
□иоапоазоБАРвисім сторука □□□□£)□□□ ш
Яку з трьох картин малює зараз художник?
Гра в піжмурки.
Серпень
Пн. 1 8 15 22 29
Вт. 2 9 16 23 ЗО
Ср. 3 10 17 24 31
Чт. 4 11 18 25
Пт. 5 12 19 26
Сб. 6 13 20 27
Нд. 7 14 21 28
8 792-2
ПОЛУСТАНОК
Здаля видніються у полі,
Як семафори, дві тополі.
Там тепловози кожен ранок
Вітають тихий полустанок.
Про щось важливе, інтересне
Перемовляються колеса.
Я поступово, поступово
Вчусь розуміти їхню мову.
Ось миготять біля перону
Брезентом запнуті вагони,
Дзвенить залізне полотно:
«Зер-но, зер-но!..»
Перегодя над залізницею
Запахло теплою живицею,
І чути в голосі коліс:
«Ліс-ліс, ліс-ліс!..»
Коли ж по колії між стернями
Промчався поїзд із цистернами,
Чиїсь невидимі вуста
Шептали: «Наф-та, наф-та!..»
У слід останньому вагону
Дивлюся довго я з перону
І на гудок від небокраю
Рукою знов і знов махаю:
«Прощай, мій добрий тепловозе,
Нехай щастить тобі в дорозі!
Десь у путі під час стоянок
Згадай наш тихий'полустанок».
АНАТОЛІЙ КАЧАН
Серпень
НА БАШТАНІ
11
На колгоспному баштані
Червоніють баклажани,
Проти сонця гріють спини
Жовтобокі спілі дині
Й ходять в гості до братів —
До статечних кавунів.
Підкачавши білі штані,
Ходить бусол по баштані
І дивується без краю:
— Що тут робиться — не знаю!
Цілий світ я облітав,
А такого не видав:
Тут кавун — ряба сорочка —
Виростає, наче бочка!
Тут лежить такенна диня —
Не підійме господиня!
І нащо вже баклажан —
Виріс тут — неначе жбан!
МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ
Серпень
СКИБКА ХЛІБА
Бувальщина
Трапилося це давно, ще до
революції. Був я тоді малень-
ким сільським хлопчаком.
Весна ще тільки-тільки по-
чиналася, а хліба у нас в ха-
ті — хоч би крихта. Мати ви-
грібала з погреба останню гни-
лу картоплю й лічила її, ніби
гроші.
Якраз тієї пори зустрівся я
раз на вулиці з синком місце-
вого багатія. Нахабний, глад-
кий, з витрішкуватими без-
барвними очицями, був цей
парубійко набагато старший
за мене. В руці він тримав
здоровенний окраєць хліба.
Біля нього крутився, помаху-
ючи хвостом, вгодований куд-
латий пес.
— Гей ти, злидню,— гукнув
до мене синок багатія,— а пі-
дійди-но сюди! Хлібця дам...
У мене перехопило в горлі—
хліб... Треба було негайно ті-
кати. Забиратися звідси геть.
Але ота скибка в руках тов-
стуна ніби приворожила мене.
Я дивився на неї, як на замор-
ське диво. Дивився мовчки,
але красномовніше за будь-які
слова говорили мої голодні
очі.
— Але дурно не дам, не на-
дійся,— помахав перед моїм
носом окрайцем багатієнко.
— У мене ж нічого немає,—
нахилив я голову.
— Ха! Ха-ха! — розреготав-
ся парубійко.— Та я й не взяв
би від тебе нічого. Доведи ли-
ше, що ти гірший за собаку.
З цими словами він відло-
мив од окрайця невеличкий
кусник і кинув у пилюку. По-
тім наступив на нього череви-
ком, потоптався. Кудлатий со-
бацюра невдоволено понюхав
заяложений хліб, голосно
чхнув і відійшов.
— А тепер ти, бери... їж...—
наказав мені мордань.— Ну!..
Я через силу сковтнув клу-
бок, який боляче стискав мені
горло, востаннє подивився на
хліб, повернувся й пішов геть.
Куркуленко люто сплюнув
і брутально вилаявся мені в
спину.
Відтоді спливло вже чимало
десятиліть. І хліба тепер у нас
вдосталь, і до хліба також.
Але і досі, коли помічаю під
ногами заяложений і затопта-
ний шматочок хліба, щось бо-
ляче, ніби лещатами, перехоп-
лює мені горло.;
ГРИГОРІЙ ПОВОЛОЦЬКИИ
Серпень
11
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
В ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЛІТА^ч.
З дитячого садка дружили Сергійко
Дановський та Сашко Чилингир. Разом і
в перший клас пішли, і в піонери вступи-
ли. Хоча характери у хлопчаків були ду-
же несхожі. Сергійко — той більше любив
з книжкою годинку-другу, а іноді й увесь
вихідний день просидіти. Фізкультуру ж
вважав найважчим предметом. А Сашко
навпаки — вже з десяти років брав призи
у міських та обласних змаганнях легко-
атлетів.
— Все тобі легко дається, — сказав
якось своєму другові Сергійко,— а мені
хоч би плавати навчитися як слід. Все ж
таки на Дніпрі живемо.
— Головне, що в тебе бажання з’явило-
ся,— зрадів Сашко. І додав:
— Пам’ятаєш, ти сам давав мені книж-
ку про Суворова? Яким він слабким і
хворобливим був у дитинстві. І як сила
волі допомогла йому стати загартованим,
витривалим?..
Згодом Сергійко вже плавав не набага-
то гірше за Сашка. І саме це вміння до-
помогло друзям у випадку, про який за-
раз піде мова.
Трапилося це 31 серпня. Того дня хлоп-
чики вирішили поїхати на свій улюбле-
ний Жданівський пляж — той, що якраз
навпроти острова Хортиці.
Людей біля річки було небагато. Відда-
лік грали у волейбол декілька дівчат. А
поряд примостився на пісочку круглови-
дий невисокий на зріст чоловік. Він тро-
хи побалакав з хлопчаками. Спитав, у
якому класі вчаться, як провели літо. По-
жартував. Мовляв, два місяці відбайди-
кували, тепер за роботу. Поляскав себе
долонями по цлечах. Удавано зіщулився:
— Бр-р, холодна, мабуть, вода. Га,
хлопці?
— Жити можна,— відповів Сашко.
Сашко та Сергійко дивилися, як чоло-
вік обережно заходив у воду. Спочатку
присів на місці, а потім пірнув і швидко
поплив. Сергійко розкрив свіжий номер
журналу «Пионер», який прихопив з со-
бою з дому, і почав читати. Сашко ж про-
довжував спостерігати за незнайомим.
Раптом Сергійко захвилювався:
— Слухай-но, ану кидай читати... Ди-
вися...— він показував пальцем на воду.
— Той чоловік, що балакав з нами,
зник, розумієш?.. Плив, плив і раптом пі-
шов під воду...
— А може, він просто пірнув? — спро-
бував заспокоїти друга Сергійко.
— Щось не схоже, довго не виринає.
Ану вперед! — скомандував Сашко.
Обидва хлопчики кинулися у воду. Че-
рез кілька секунд вони вже були на тому
місці, де зник їхній сусід.
Пірнали по черзі, кілька разів. Нареш-
ті Сашко наткнувся на чоловіка. Удвох з
Сергійком ледве витягнули його на берег.
Почали робити штучне дихання.
Тим часом до берега причалив катер.
Хтось із відпочиваючих вже встиг викли-
кати рятувальників, а заодно і «швидку
допомогу». Машина відвезла потерпілого
до лікарні.
Від лікарів «швидкої допомоги» хлопці
дізналися, що їхній незнайомець — лікар,
і працює у 3-й лікарні міста Запоріжжя.
Що життю його вже нічого не загрожує.
Потім у школи, де навчалися наші ге-
рої (а ходили вони з деяких пір до різних
шкіл: Сашко — у восьмирічну № 2, а
Сергійко — у середню № 26) прийшли
представники рятувальної служби. Вони
говорили багато теплих і схвильованих
слів про випадок на Дніпрі, про сміли-
вість, спостережливість та хорошу фізич-
ну підготовку Сергійка та Сашка. А по-
тім вручили їм медалі «За спасенне уто-
пающих».
Хоча самим хлопцям здавалося, що ні-
чого такого особливого вони не зробили.
Адже кожен на їхньому місці вчинив би
так само.
ЛЕОНІД СОРОКА
Серпень
18
Тільки сонечко згасає —
У дніпровській хвилі тоне,
Понад містом небо сяє,
Наче маків цвіт, червоне.
Ніби велетень кресалом
Ударяє в чудо-кремінь.
Чи кіннота їде чвалом —
Розганяють стяги темінь.
А Дніпро шумить, хлюпоче,
Ловить зорі у долоні:
В Ленінграді білі ночі,
А у нас вони червоні!
ПЕТРО РЕБРО
КРАЙ ЧЕРВОНИХ
НОЧЕЙ
В час такий мені не спиться:
Світлі вулиці, бульвари...
Ніби б’є крилом жар-птиця,
Пір’я кидає за хмари.
Не жар-птиця в небі лине,
Не знамена квітнуть яро —
То метал для Батьківщини
Вже зварили сталевари.
Він в ковші з мартенів ллється
Наче річка золотава.
До зірок в цю мить, здається,
Устає над ним заграва.
Серпень
119
...На планеті вирощують 4 тисячі
сортів пшениці. І збирають її вро-
жай цілий рік. Календар збирання
такий:
Січень: Австралія і Нова Зелан-
дія.
Лютий і березень: Єгипет, Індія.
Квітень: країни Середнього Схо-
ду.
Травень: Китай, Японія, Марок-
ко, США (Техас).
Червень: СРСР (південь), Фран-
ція, Греція, Італія, Іспанія, Туреч-
чина, США.
Липень: Австралія, СРСР (пів-
день), Угорщина, Болгарія, Англія,
Швейцарія, США.
Серпень: СРСР (центр), Канада,
Бельгія, Данія, Англія, Польща, Ні-
дерланди, США (північ).
Вересень — жовтень: СРСР (пів-
ніч і схід), Норвегія і Швеція.
Листопад—грудень: Африка (пів-
день), Австралія, Аргентіна, Чілі,
Нова Зеландія.
...Найдавніший у світі кусень хлі-
ба зберігається в музеї Швейцарії.
Вважають, що випечений він був
6 тисяч років тому.
Знахідку наприкінці 50-х років
нинішнього століття виявили архео-
логи в Цюріхському озері. Закам’я-
нілий кусень хліба законсервував-
ся у мулі.
*
Першим знаряддям жнив, мабуть,
була маленька паличка, якою зби-
вали зерна з пучків злака. Такі па-
лички з кедра дослідники знаходи-
ли у деяких індіанських племен.
Палички для збивання зерна гі-
накве донедавна використовували-
ся горцями Кавказу під час збиран-
ня деяких сортів пшениці.
*
...В нашій країні колоски і зерна
полби, одного з найдавніших видів
пшениці, що пролежали в землі по-
над дві тисячі літ, знайдені в райо-
ні Керчі та Києва. А з полби, до
речі, варили чудову кашу...
Пригадуєте, у казці Пушкіна
Балда домовляється з попом: «Есть
же мне давай вареную полбу». Між
іншим, посіви полби є й сьогодні в
Удмуртії, Чувашії, Дагестані, Азер-
байджані, Вірменії.
Серпень
120
квож
В О В Ч И Н І
І
Іде Вовка вулицею. Посвистує.
Поглянув на дерево — а там!.. Гніз-
до!
Схопився Вовка за стовбур і по-
дерся вгору. Так хочеться гніздо
дістати! Але не добрався до нього.
Одна гілка була там тонка. Тріс-
нула. Вовка з дерева прямо в кущі
гепнувся.
Вилазить, похитується. За попе-
рек тримається. Підняв камінець і
від злості в гніздо — шурх! А камі-
нець не в гніздо, а в дерево поцілив.
І рикошетом — у Вовку.
Застогнав Вовка від болю, а тут я
прошкую.
— Що,— питаю,— робиш?
— Я нічого не роблю, а ось пташ-
ки камінці жбурляють, — вигадує
Вовка.
Ну й брехунець!.
ПРИГОДИ
II
Сидить Вовка на уроці. Розгля-
дає новеньку ручку. Раптом руч-
ка — трах! — на підлогу. І закоти-
лась кудись. Вовка за нею під пар-
ту поліз. Лазив-лазив і ненароком
до дошки виліз. Учитель обертаєть-
ся—зирк, а перед ним стоїть Вовка.
— Відповідати, Вово, хочеш? Від-
повідай,— каже учитель.
А Вовка тільки очима кліпає.
— Двійка,— говорить учитель.
Вовка бабах! — на підлогу.
— Ой, дивіться! — заверещала
Королькова.— Вовка з горя зомлів.
— Не зомлів, — озивається Вов-
ка.— Я продовжую шукати ручку!
III
Вовці лижі подарували.
І мені подарували.
Серпень
121
жиж
У батька руки в чорних мозолях,
Порепані від праці, як земля.
Світанок він стрічає на полях,
Де сонно мліє зорана рілля.
Прийшов я до Вовки і кажу:
— Ходімо з гірки спускатися!
Узяв він лижі, і я взяв. Ми пішли.
Першим поїхав я. Лижня добра,
лижі ковзають легко.
Потім поїхав Вовка. Спустився
до половини гірки і впав. І лижу
зламав. Підвівся, обтрусився і ка-
же:
— Ця гірка — погана. Я на іншу
піду!
А ввечері я дивлюсь — він уже
другу лижу зламану тягне. І знову
знайшов, кого зробити винним!
— Лижі погані,— говорить.—Ла-
маються весь час!..
Обличчя грубе, вигорілий чуб,
В міцних долонях струменить зерно
Його він завжди пробує «на зуб»,
Жартує: «Щоб вагомішим було».
У батька руки в чорних мозолях,
Вітрами він колючими пропах.
Здається, небо на його плечах
Присіло відпочити, ніби птах.
Іде сівба. Пошерхлі, як земля,
Він руки потира собі. Мовчить.
Очима батька радість промовля,
Весняна усміхається блакить.
ГАЛИНА САВ1НА
Серпень
ДОБРА МАЧУХА
Оповідання
У хату зайшла стурбована
бабуся й забідкалася, що заги-
нула велика біла кролиця, кот-
ра два дні тому навела кроле-
нят.
Зачувши це, Гафійка розпла-
калась.
— А як же кроленята? Як
же вони без неї?
— Сама не знаю,— стенула
плечима бабуся.
Саме цієї хвилини й поруши-
ла мовчанку кішка Сіра. Вона,
мабуть, знудьгувалася в запіч-
ку зі своїм котеням, вийшла до
господарів, а ті, бач, чимось за-
клопотані й не звертають на
неї уваги. Тож і нагадала про
себе голосним «н-н-я-ав».
— Чого тобі, Сіра? — обізва-
лася Гафійка. — На руки хо-
чеш? Ай-ай-ай! І не соромно то-
бі? Велика така!
Цієї весни Сіра привела одне
котеня, й тепер ось, нагодував-
ши його вволю, захотіла посиді-
ти в Гафійки на руках.
— Мурчиш, а в нас біда, кро-
ленята без мами залишили-
ся,—погладила Сіру Гафійка.—
Взяла б та й вигодувала, бо за-
гинуть.— І раптом обличчя її
проясніло, радісно зблиснули
очі.— Бабусю, дідусю! — вигук-
нула. — Може, справді Сірій
кроленят підпустити?
Дід із бабою перезирнулися.
— А чого?—сказав дідусь.—
Спробуймо!
І ось внесли Гафійка з бабу-
сею у старій дідовій шапці се-
меро малюсіньких кроленят.
Вони були голенькі й тремтіли.
У запічку, на старій ряднині,
лежало, згорнувшись калачи-
ком, таке ж безпомічне й сліпе,
як кроленята, котеня. Вимос-
тивши навколо нього чимале
гніздо з клоччя, щоб було теп-
ліше, бабуся поклала туди кро-
ленят.
— Ну, давай сюди Сіру, —
звернулася до Гафійки.—Поба-
чимо, що вона на це скаже.
Гафійка погладила Сіру, пі-
дійшла з нею до запічка.
— Іди, моя розумнице, у своє
кубельце, там у тебе діток по-
більшало, годуй їх і бережи,—
й поклала кішку біля кроленят
і котика.
Зачувши матір, котик запи-
щав і почав тицятися мордоч-
кою в її живіт. Заворушилися
й стали шукати сосків і кроле-
нята. Сіра ж, на диво, ніскілеч-
ки не здивувалася з цього. Во-
на спершу лизнула котика, а
потім по черзі заходилася ли-
зати кроленят, задоволено мур-
кочучи.
Від радості Гафійка сплесну-
ла в долоні й кізкою підстриб-
нула вгору.
Серпень
124
— Дідусю, бабусю! Прийня-
ла! Сіра прийняла кроленят!
Тепер вони виживуть.
Відтоді Гафійці додалося тур-
бот. Прокинувшись, вона бігла
на кухню, заглядала до кроле-
нят, чи живі, чи здорові, чи на-
годувала їх Сіра. Коли кішки
не було біля них, вона ішла шу-
кати Сіру на подвір’ї, а зна-
йшовши — клала до кроленят,
наказуючи: «Годуй!»
Пересвідчившись, що кроле-
нята не голодні, Гафійка году-
вала Сіру. Давала молоко, м’я-
со, яєчню,
— Нехай їсть,— говорила.—
Щоб молока більше було.
Сіра ж тим часом розтовсті-
ла, шерсть на ній аж вилиску-
вала.
Нівроку росли й кроленята.
Спершу боялися, коли Гафійка
чи хтось із дорослих хотів їх
погладити. Збивались у купку,
ховались одне за одного, але
невдовзі звикли і тільки пряли
вухами чи кліпали очима.
Згодом кроленята посміливі-
шали, почали вилазити зі свого
запічка й шастати по кухні, об-
нюхуючи кожну річ, а з ними
разом бігав і котик, зачіпав
лапками то одне, то друге кро-
леня, грався з ними.
Якось кішка принесла до ха-
ти мишу. Певне, вирішила, що
вже пора підгодовувати своїх
діток, та й щоб самі тренували-
ся ловити здобич. Сіра опусти-
ла мишу на підлогу, і та відра-
зу ж кинулася тікати. Кроле-
нята з переляку теж розсипа-
лися врізнобіч, лише котик хо-
робро кинувся на звірка, вхо-
пив передніми лапами й серди-
то замуркотів.
Другого дня Сіра знову при-
несла мишу, але котику не від-
дала, а пустила біля кроленят.
Ті знову розбіглися хто куди.
Гафійка весело сміялася, а
Сіра знову й знову брала мишу
в зуби й несла до кроленят, не-
мов припрошуючи: беріть, це ж
я вам принесла, дурненькі.
Проте старання її були мар-
ні. Кроленята розбігалися, аж
поки мишу знов не вхопив ко-
тик.
— Дурненька ти,—заспокою-
вала її Гафійка.— Кролики ж
мишей не їдять.
— Треба віднести кроленят
у клітку,'— порадив дідусь. —
Вони вже підросли, їсти навчи-
лися, тепер не пропадуть, а то
Сіра їм не дасть спокою зі свої-
ми мишами.
Так і зробили. Сіра довго пе-
реживала втрату великої сім’ї.
Ходила по хаті, нявкала, шука-
ючи кроленят, навіть на котика
сердилась, коли він ліз ссати,
била його лапою і втікала.
Проте згодом змирилася. І
мишей більше в хату не носила.
ІВАН КИРІИ
Серпень
і
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ
МИ І ДЕЛЬФІНИ
В Батумському океанаріумі вчені
різних спеціальностей продовжу-
ють експерименти з дельфінами.
З трьох видів чорноморських
дельфінів найкмітливішою вияви-
лась афаліна. Варто лише кілька
разів кинути м’яча або гумове кіль-
це у воду, як афаліни починають
охоче повертати ці предмети. При-
чому зовсім не обов’язково давати
їм за це рибу.
Одержуючи рибу, дельфіни навіть
викидали її назад на бортик басей-
ну, прагнучи продовжити гру.
Чи розумні дельфіни і наскіль-
ки? Кандидат біологічних наук
Н. Л. Крушинська пропонувала
дельфінам логічні задачі. Дельфін,
скажімо, повинен був вирішити, до
якої з фігур—пласкої чи об’ємної—
потрібно підпливти, щоб знайти за-
хований у ній м’яч. Фігури і м’яч
спочатку демонстрували дельфіно-
ві, а потім ховали їх за ширму. Да-
лі з-за ширми на тросиках у різні
боки виїжджали обидві фігури:
пласка — трикутна й об’ємна — у
вигляді конуса. Дельфін міг під-
плисти під фігури й роздивлятися,
що в них сховано.
Звичайно він з першої ж спроби
правильно вирішував цю складну
геометричну задачу. З усіх інших
тварин з нею могли впоратися лише
мавпи.
Експерименти показали, що розу-
мовий розвиток у Дельфінів при-
близно такий са&ий, як і у мавп.
Цікавого результату досягнув
американський вчений Джон Ліллі.
Йому пощастило навчити дельфіна
125
Серпень
126 на кличку Ельвар вимовляти окре-
мі слова, прості фрази. Вчений зро-
бив висновок, що з дельфінами
можна говорити так само, як і з
людьми. Але інші вчені вважають,
що дельфіни, як папуги або шпаки,
лише наслідують людину; вимовля-
ють слова, не розуміючи їх смисло-
вого значення.
Більшість вчених вважають, що
дельфінів можна одомашнювати.
У цих тварин добре виробляються
умовні й наслідувальні рефлекси.
Дельфіни можуть бути хорошими
помічниками океанологам. Вони
здатні доставляти з дна моря проби
грунту. За допомогою спеціальних
датчиків визначати температуру,
освітленість, солоність різних шарів
води. Природний локаційний апа-
рат цих тварин дозволить їм знахо-
дити косяки риби й приводити ту-
ди риболовецькі сейнери.
У дельфінів є інстинкт виштовху-
вати на поверхню води хворих або
поранених співродичів, щоб вони
могли дихати повітрям, не загину-
ли б від задухи. А нещодавно в на-
шій пресі було надруковано пові-
домлення про те, як дельфіни вря-
тували дітей, які опинилися в океа-
ні після корабельної катастрофи.
В 1966 році наша країна прийня-
ла рішення про повну заборону про-
мислу дельфінів. До цього рішення
приєдналися Болгарія, Румунія,
Франція, США...
ГАЛИНА СОЛНЦЕВА.
кандидат біологічних наук
НАРОД ПРИМІ ЧАЄ
ПРО ГРИБИ
Перший туман літа — перша грибна
прикмета.
Всякий гриб у руки беруть, та не кожен
у кошик кладуть.
Гриби шукають — по лісу блукають.
Де гриб, там і другий.
Де народився один маслючок, там мас-
лята повзуть з пелюшок.
Пізній грибок — пізній сніжок.
Якщо хочеш грибів назбирати, то треба
ще до схід сонця вставати.
Зібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИЙ
□□ЯЯОЯО БАРВИСТІ СТОРІНКАОЖВОП0ИОЙ 127
Який гонщик приїде другим?
Вересень
Пн. 5 12 19 26
Вт. 6 13 20 27
Ср. 7 14 21 28
Чт. 1 8 15 22 29
Пт. 2 9 16 23 ЗО
Сб. З 10 17 24
Нд. 4 11 18 25
1 вересня — початок
занять в школі.
9 792-2
130 ХАЙ БУДЕ МИР!
Цвіте рубін кремлівських зір
Огнями найяснішими...
Ми пишем в класі: «Ми — за мир»
«Ми хочем миру!» — пишемо.
Хай буде мир на всій землі!
Хай дім новий будується,
Хай сад новий росте в селі,
Нова зростає вулиця!
Хай буде мир, щоб нам щодня
Учитися за партою,
Щоб всі одержані знання
Віддать Вітчизні, партії!
Ми не бажаємо війни!
Хай над містами й нивами
Сіяє сонце з вишини,
Щоб ми росли щасливими!
Ніколи мир не прийде сам,—
Це знаємо з історії...
Привіт батькам і матерям,
Хто мир для нас відстоює.
Цвіте рубін кремлівських зір
Огнями найяснішими...
Ми пишем в класі: «Ми —за мир»,
«Ми хочем миру!» — пишемо.
ІВАН НЕХОДА
ТОНЕЧКА
131
Оповідання
Мишко переплутав зошити і на-
малював бісика не в своєму зошиті,
а в Оленчиному. Як вона розсерди-
лася! Який лемент зняла! Ми йшли
додому й балакали про Олену й ін-
ших дівчаток. Сіли біля будинку на
лавочці й все говоримо.
Підійшов дядько Василь. Він чо-
ловік статечний, всі його в нашому
будинку поважають. Питає у нас:
— Про що така голосна розмова?
Я кажу:
— Про дівчисьок... Чому вони та-
кі базіки, крикухи, самі боягузки
і самі задаються. Цікаво, що ви,
дядьку Василю, про них думаєте.
Дядько Василь ненадовго заду-
мався і сказав:
— Непогано думаю. І, якщо хоче-
те, то я один випадок вам розкажу.
І дядько Василь почав розпові-
дати.
Давно це було. Я тоді в Ленінгра-
ді жив і працював водієм таксі.
Наймолодшим шофером був у нашо-
му автопарку.
Якось раз біля Жовтневого вокза-
лу сіли до моєї машини пасажири:
тато, мама і донька років п’яти,
Тонечка. Зараз я вам цю дівчинку
опишу. У цієї дівчинки очі були си-
ні й круглі, як п’ятачки, а волосся,
ніби льон, і вибивалося з-під черво-
ної шапочки, кучеряве, як хутро у
баранчика. І якою балакухою-стре-
котухою виявилася ця дочка! Тато-
ві своєму ні секунди спокою не да-
вала: «Де їдемо? Куди їдемо? Як
площа називається? А що то за дя-
дечко такий гладкий та страшний
на дуже великому коні сидить?»
Батько відповідає дочці, що то ко-
лишній цар. Не встигли прибрати—
дуже важкий. А їдуть вони зараз
Невським проспектом. От зараз Ли-
тейний проспект переїдуть, а далі
міст буде через ріку Фонтанку.
Тільки він про Фонтанку сказав,
як Тонечка схопилася на ноги, тря-
се мене за плече й галасує: «Дядеч-
ку! Дядечку! Це та сама Фонтанка,
де чижик ніжки мив?» — «Та са-
ма,— відповідаю я.— Історичне міс-
це».
І тут ця дочка ще більше розвесе-
лилася й заспівала пісню про чижи-
ка... І так вона виспівувала аж до
самого будинку, куди я їх доставив.
Дядько Василь замовк, напевно,
щось пригадуючи.
— А потім що було? — не втри-
мався — запитав його Мишко.
І дядько Василь сказав:
— А потім було дуже нескоро. З
того дня минуло цілих п’ятнадцять
років.
Спершу було у нас хороше, мирне
життя, потім почалася війна. Доб-
ре, що ви про неї тільки з книжок
та дідусевих розповідей знаєте...
— А ви воювали? — запитав я.
Дядько Василь кивнув:
— Аякже! Чотири роки. До са-
мої Праги дійшов.
Вересень
132
— Медалями вас нагородили...—
сказав Мишко.— Я, дядьку Василю,
ваші медалі в День Перемоги ба-
чив...
— Точно,—погодився дядько Ва-
силь.— А повернувся після Перемо-
ги додому і знову сів за кермо. І не-
забаром, можливо через тиждень,
трапилася одна цікава подія: біля
Балтійського вокзалу сіла у мою
машину дуже молода дівчина. Була
вона в повній бойовій формі, на по-
гонах дві зірочки — лейтенант, зна-
чить, і з-під берета синього біляві
кучері вибивалися.
— Як хутро на баранцеві? — за-
питав Мишко.
— Ось-ось,— посміхнувся дядько
Василь. — А на гімнастерці у неї
комсомольський значок і орден Бо-
йового Червоного Прапора. А цей
орден навіть найвідважніші сол-
дати не завжди на війні одержу-
вали.
Дуже мені ця дівчина сподобала-
ся, і захотілося щонайкраще, що-
найцікавіше її прокатати, і захо-
дився я розповідати їй про Ленін-
град: якими вулицями ми зараз
їдемо і що бачимо. А коли виїхали
на Невський проспект, згадав я і
розповів дівчині про маленьку ба-
лакуху, яку віз колись з її батька-
ми: як вона виспівувала «чижика»
і хвилювалася, де він ніжки мив,
чи не в цій Фонтанці, повз яку ми
зараз проїжджаємо?..
І тут моя пасажирка, кавалер ор-
дена Бойового Червоного Прапора
як розрегочеться! Навіть очі заплю-
щила, так сильно вона сміялася! І я
розсміявся також. Тому, що раптом
упізнав ту дівчинку Тонечку, котру
віз п’ятнадцять років тому з Жовт-
невого вокзалу.
Дядько Василь посміхнувся:
— Ось. А ви кажете: «Базіки..,
Стрекотухи, боягузки»... Так це ж
не всі такі. І взагалі лише тоді, ко-
ли вони маленькі. А виростають —
і стають лагідними мамами, слав-
ними трудівницями, а прийде війна
(тільки краще, аби вона ніколи й ні
до кого не приходила), будуть смі-
ливими солдатами.
Дядько Василь закінчив свою роз-
повідь, а нам зовсім не хотілося
йти. Я запитав:
— А довго ви тоді реготали?
І дядько Василь відповів:
— Та довгенько. А чого нам було
не сміятися? Ми обоє воювали, пе-
ремогли, залишилися живі і з наго-
родами повернулися додому. Лейте-
нант цілу дорогу сміялася і «Чижи-
ка» свого співала. А я раніше тро-
хи опам’ятався. Я ж за кермом був,
міг ненароком і на червоне світло
проскочити. Було б тоді не до сміху!
ВІРА КАРАСЬОВА
Вересень
Є ТАКА ПРОФЕСІЯ
Ось листи з Харківщини, з Красноград-
ської середньої школи № 1, яка носить
ім’я відомого українського письменника
Олександра Копиленка. Діти відвідали
станцію «Трудова». Запросили до себе в
гості Героя Соціалістичної Праці Марію
Петрівну Мацегорову. Вона розповіла про
свою роботу на тваринницькій фермі. А
жовтенята розказували про своїх батьків,
про те, яку професію хотіли б обрати в
майбутньому.
І МІЛІЦІОНЕР І КОМБАЙНЕР
Тато в мене шофер, працює в міліції.
Він не лише водить машину, а й охороняє
громадський порядок.
Щоліта тато їде у відпустку на село.
Скидає міліцейську форму і одягає спе-
цівку сільського механізатора. Разом з
дідусем Миколою Пантелеймоновичем —
досвідченим комбайнером колгоспу імені
Жданова — працює на жнивах. Минулого
року наш сімейний екіпаж намолотив
890 тонн зерна.
В1ТАЛИК ПЕДЯШ
БЛАКИТНЕ ПАЛИВО
Усі знають, що «блакитне паливо» —
це газ. Його добувають з-під землі. Газ
заміняє нафту, кам’яне вугілля.
Мій тато Едуард Казимирович працює 133
майстром на буровій. У 1978 році його
бригада відкрила запаси «блакитного па-
лива», і за це татові присуджено звання
лауреата Ленінської премії.
Тато любить свою роботу. Він часто
розповідає мені про будову Землі, про те,
звідки взявся газ, як утворились нафта
і кам’яне вугілля. Я слухаю його розпо-
віді, як цікаву казку.
ОЛЯ ФІКЕРТ
ПИШАЮСЬ МАМОЮ
Моя мама — ткаля. Працює на фабри-
ці, де тчуть килимові доріжки. Мама —
ударник комуністичної праці, виконує
норму на 120 процентів. За одну зміну
вона виробляє 200 метрів доріжки.
Разом- із мамою в бригаді працюють
чудові жінки-трудівниці. Вони не тільки
перевиконують норми, а й веселі, гарно
співають.
Я пишаюся своєю мамою. Коли вирос-
ту, піду працювати на фабрику.
СВІТЛАНА АНДРЄЄВА
НА РАДІСТЬ ШКОЛЯРАМ
Якби ви зробили екскурсію по нашому
Краснограду, то побачили б чимало бага-
топоверхових будинків, школи, дитячі
садки. І всюди веселі голоси, сміх. Цю ра-
дість людям подарували мої тато й мама.
Бо вони — будівельники.
А зараз мої батьки зводять школу № 2.
У вересні в ній прозвучить перший дзво-
ник.
Закінчу школу й також буду будівель-
ником, як тато й мама.
ОЛЕНКА ГОНТАР
Вересень
134
ПЕРЕПЕЛ
Рано, рано сірий птах
Ходить-бродить по житах,
Оглядає стиглий колос,
Подає хазяйський голос:
— Жать підем!
Жать підем!..
Одзвенять ласкаві жнива,
Стихне тепла жовта нива,—-
Птах киває діловито:
— Оті добре, зжали жито.
Спать підем!
Спать підем!
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
ПИСЬМЕННИК-ПРАЦЕЛЮБ
Ще, як то кажуть, не благословилося
на світ, ще сплять у нічній дрімоті вербо-
лози й шелюга придніпровських озер, а
новосілківські хлібороби,— хто з косою,
хто з сапою,— вже вирушають до своєї
щоденної праці. І так день по дню: з ді-
да-прадіда хлібороби, вони звикли працю-
вати від світання до смеркання...
Тож тільки-но вигулькне з-за обрію пер-
ше сонячне проміння, а Пархоменків ма-
лий Сашко, проганяючи кулачками сон
з очей, вже виводить на шовковисті луки
свою «армію» гелготливих гусей. І доки
неспокійне птаство напасається, хлопчина
захоплено блукає соковитими луками,
слухає різноголосі виспіви турботливих
птахів, брьохається у. літеплі блакитних
озер. А ще — милується вервечкою пра-
цьовитих косарів, чиї вихилясті постаті
вже бовваніють на сизо-золотому небо-
краї. І так день по дню: син хлібороба,
він змалку звик виконувати посильну
працю і вбирати серцем навколишню кра-
су й завзяття своїх земляків-хліборобів...
Давно це було, десь, мабуть, років, по-
над п’ятнадцять тому... Але й сьогодні
письменник Олександр Іванович Пархо-
менко, сідаючи до свого робочого столу
з першим сонячним промінням, що про-
бивається з-за сусідніх високих дахів у
його міську квартиру, лине думкою до
рідних Новосілок Дніпрових, що на Київ-
Вересень
13£
щині. Він бачить у своїй уяві себе мало-
го, багатьох своїх'однолітків, згадує зуст-
річі з нинішніми малими новосілківцями,
з їхніми ровесниками з інших сіл та міст
України і ще з більшим завзяттям пра-
цює, працює і працює. Для них, для вас,
юні друзі, виходять щороку з-під його пе-
ра все нові й нові книжки...
Він наполегливий і працьовитий. Що
прагнув пізнати змалку, про що мріяв у
дитинстві, якими речами захоплювався
сам і що турбувало його щирих друзів —
про все це і про все те, чим цікавитесь
нині ви, спраглі читачі, Олександр Пархо-
менко намагається розповісти у своїх вір-
шах, поемах, баладах, а також оповідан-
нях і повістях...
Він добре знає, чим цікавляться, чим
захоплюються маленькі читачі. Тож і
оживають на сторінках його віршованих
і прозових книжок різні події, різні ге-
рої — звитяжці Жовтня, сміливці грома-
дянської та Вітчизняної воєн, наші сучас-
ники-трудолюбці. Серед них зустрічаємо-
ся з вигаданими письменницькою уявою
персонажами, а такрж і з історичними
особами, як-от: герої громадянської війни
батько Боженко, Юрій Коцюбинський,
визначна діячка більшовицького підпілля
в Києві Галя Тимофєєва, космонавт Герой
Радянського Союзу Павло Попович, піо-
нер-розвідник Вася Шишковський...
На полицях багатьох бібліотек респуб-
ліки стоять десятки книжок Олександра
Пархоменка. Візьміть до рук будь-яку з
них,— «Шумлять тополі в Шумську»,
«Дума про червоних козаків», «Калач і
зернина», «Панько занеміг» або «Горич»,
«Миска груш», «Вона була мов іскра» чи
його ж збірку вибраних творів «Казка
про трьох вітрів»,— і перед вашим зором
постане великий художній світ, в якому
живе і краса української природи, і ге-
роїзм радянського народу, і натхненна
праця наших сучасників, малих і дорос-
лих, і ласкава усмішка письменника-пра-
целюба.
БОГДАН ЧАЙКОВСЬКИИ
БАБИНЕ ЛІТО
За горами, за лісами,
Сам не відаю, де саме,
Лунко прядка стугонить,—
Баба Осінь суче нить.
Крутить прядка
швидко, швидко:
— Ти не рвися, вийся, нитко,
Не вовниста, не лляна —
Шовковисто-срібляна.
Я тобою розгаптую
Хустку жовто-золотую,
Розгаптую, надягну —
Буду краща за весну!..
Раптом — де узявся в лиха?
Вітерець підкрався стиха,
Видер в Осені нитки
-І порвав їх на шматки.
Біле шмаття в небі в’ється,
А пустун-вітрець сміється,
Рве з бабусі на льоту
Хустку жовто-золоту.
ОЛЕКСАНДР ПАРХОМЕНКО
Вересень
«АЛЛО! СКАЖІТЬ,
ЩО З МОЇМ
СЕЇЩЕМ? »
Група геологів повільно бреде під
пекучим сонцем пустелі. Душно.
Пісок обпікає ноги. За плечима —
важкі рюкзаки. Не кожному під
силу таке навантаження. Може не
витримати серце. Але геологи впев-
нено просуваються уперед. Вони
знають, що в далекому місті, за сот-
ні й сотні кілометрів лікарі уваж-
но стежать за станом їхнього здо-
ров’я.
На привалі радист виходить на
зв’язок із медиками, лікарі по ра-
діо слухають биття серця кожного
з учасників експедиції. Його при-
ймають на електрокардіограф і од-
разу ж розшифровують на електрон-
но-обчислювальній машині. ЕОМ за-
пам’ятовує всі дані про кожного
геолога з першого дня шляху, по-
стійно порівнює їх і сигналізує про
найменші зміни в роботі серця. То-
му хоча в експедиції немає лікаря,
всі спокійні.
Інший приклад. Батьки на робо-
ті, ти в школі, дома залишилася ба-
буся. І раптом їй стало недобре.
Щоправда, не настільки, аби викли-
кати «швидку допомогу», однак
серце все-таки поболює. Потрібно
його перевірити. Бабуся набирає по-
трібний номер і прикладає телефон-
ну трубку до серця. Через хвилину-
другу голос-лікаря в трубці дає де-
тальний звіт. Але насправді це не
лікарі, а ЕОМ.
Сьогодні це швидше схоже на на-
укову фантастику. Але незабаром
такі заочні обстеження по радіо та
телефону стануть для нас такими
ж звичними, як відвідання район-
ної поліклініки. Над створенням
апаратури для подібних обстежень
зараз успішно працюють радянські
та угорські вчені. Ми взяли на себе
теоретичні розробки і всі матема-
тичні розрахунки, а угорські коле-
ги створюють прилади. На заводі
«Відеотон» вони зробили експери-
ментальну електронно-обчислюваль-
ну машину, яку радянські та угор-
ські спеціалісти навчили читати
стрічку електрокардіографа не гір-
ше за досвідченого лікаря.
Незабаром кожний із нас змо-
же зняти телефонну трубку й ска-
зати:
«Алло, скажіть, будь ласка, що з
моїм серцем?»
Але нехай вам ніколи не знадо-
биться ця процедура.
Вересень
137
ПАН КОЦЬКИЙ
Українська народна казка
В одного чоловіка був кіт
та такий старий, що вже не
здужав і мишей ловити.
От хазяїн його взяв та й ви-
віз у ліс, думає: «Нащо він
мені здався, тільки дурно бу-
ду годувати,— нехай лучче в
лісі ходить».
Покинув його, а сам поїхав.
Коли це приходить до кота
лисичка та й питає його:
— Що ти таке?
А він каже:
— Я пан Коцький.
Лисичка каже:
— Будь ти мені за чолові-
ка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його ли-
сичка до своєї хати,— так уже
йому годить: уловить де ку-
рочку, то сама не їсть, а йому
принесе.
От якось зайчик побачив ли-
сичку та й каже їй:
— Лисичко-сестричко, при-
йду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
— Є у мене тепер пан Коць-
кий, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана
Коцького вовкові, ведмедеві,
дикому кабанові.
Зійшлись вони докупи, ста-
ли думати, як би побачити па-
на Коцького,— та й кажуть:
— А зготуймо обід!
І взялися міркувати, кому
по що йти.
Вовк каже:
— Я піду по м’ясо, щоб бу-
ло що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки і кар-
топлю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на за-
куску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали
обід варити. Як зварили, ста-
ли радитись: кому йти клика-
ти на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
— Я не побіжу, як доведе-
ться тікати.
Кабан:
— А я теж неповороткий.
Вовк:
— Я старий уже і трохи не-
добачаю.
Тільки зайчикові й прихо-
диться.
Прибіг заєць до лисиччиної
нори: коли це лисичка вибі-
гає, дивиться, що зайчик сто-
Вересень
138 їть на двох лапках біля хати,
та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь,
дикий кабан, і я прошу, щоб
ти прийшла з своїм паном
Коцьким до нас на обід!
А вона йому:
— Яз ним прийду, а ви по-
ховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й
хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисич-
ка, бо він як прийде, то розір-
ве нас.
Вони й почали ховатися:
ведмідь лізе на дерево, вовк
сідає за кущем, кабан зарива-
ється у хмиз, а зайчик лізе в
кущ. Коли це веде лисичка сво-
го пана Коцького. Доводить
до стола, а він побачив, що на
столі м’яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають:
«От вражого батька син, ще
йому мало! Це він і нас по-
їсть!»
Виліз пан Коцький на стіл
та й почав їсти, аж за вухами
лящить. А як наївсь, то так і
простягсь на столі.
А кабан лежав близько сто-
ла у хмизі, та якось його ко-
мар і вкусив за хвіст, а він
так хвостом і крутнув; кіт же
думав, що то миша, та туди,
та кабана за хвіст.
Кабан як схопиться, та на-
втіки.
Пан Коцький злякався ка-
бана, скочив на дерево та й по-
дерся туди, де ведмідь сидів.
Ведмідь як побачив, що кіт лі-
зе до нього, почав вище лізти
по дереву, та до такого доліз,
що й дерево не здержало,—так
він додолу впав — гуп! — та
просто на вовка, — мало не
роздавив сердешного. Як схоп-
ляться вони, як дременуть, то
тільки видко; заєць і собі за
ними — забіг не знать куди...
А потім посходились та й ка-
жуть:
— От який малий, а тільки-
тільки нас усіх не поїв!
Вересень
40 «НЕКУЛЬТУРНІ» ХАЗЯЇ
Із гостини по сніжку
Хлопчики вертались,
А товариш запитав:
— Як вам гостювалось?
— Та нічого, все як слід...
Тільки, бачиш, друже,
В тому домі хазяї
Некультурні дуже.
Некультурні хазяї,
Просто нехороші,—
У прихожій не зняли
З нас вони калоші!
Навіть з наших кожушин
Снігу не струсили...
То ми так, як увійшли,
І до столу сіли.
ГРИЦЬКО БОЙКО
СВІТЛА ПОЕЗІЯ
ГРИЦЬКА БОЙКА
Найбільше він любив дітей. Певно, тому
й став дитячим письменником.
Середнього зросту, буйна чуприна над
високим чолом, а очі добрі й допитливі.
Та ще усмішка.
Він, Грицько Пилипович Бойко, любив
людей, а люди платили йому взаємністю.
А діти любили дядька Гриця особливо.
Усі. Ті, з котрими зустрічався вперше в
школі чи в клубі, одразу заприязнюва-
лись «назавжди». А ті, що жили на одній
вулиці, приручили його давно. Вони зна-
ли все — номер квартири (аж під небом)
й номер телефону, дружину й бабусю, па-
м’ятали його вірші, веселинки, пісні, ско-
ромовки...
А приручений і тим щасливий, відомий,
і не лише в своїй, а й у всіх братніх рес-
ЧИ МОЖНА
— Сиди спокійно,— каже мама.—
І перестань молоть ногами.—
Малий запитує тривожно:
— А язиком молоти можна?
ГРИЦЬКО БОЙКО
Вересень
публіках, український поет залюбки ба-
вився з малюками, піонерам розповідав
неймовірні пригоди, навіть грав з ними
в їхні ігри.
Там, де з’являвся дядько Гриць, дзве-
ніло й реготало, аж сміх той розбризку-
вався навсібіч золотим зерням.
І не всі, звичайно, знали, що той весе-
лий і життєрадісний їхній знайомець час-
то зачинявся в кімнаті й, зціпивши зуби,
тихо стогнав від болю — давалася взнаки
й через багато літ війна, в саме пекло
якої трапив зі шкільної парти... І не всі
знали, що не «відпочити», як те казав
дядько Гриць, їхав він на південь, а ліку-
ватися у спеціальному санаторії.
Він був дуже талановитим письменни-
ком і дуже скромною людиною. Вірші
Грицька Пилиповича вражають світлою
поетичністю, досконалістю форми, теплим
іскрометним гумором, великою добротою
і гуманізмом навіть тоді, коли він дотеп-
но й незлобливо кепкує над невдахою чи
таким собі ледачим твоїм ровесником.
І лише проти лихих людей — буржуїнів
і паліїв війни — слово Грицька Бойка на-
ливається вогнем і металом, таврує їх
ганьбою, кличе бути пильними, гартувати
свою волю, вчить мужності й стійкості,
непримиренності до ворога.
Я сказав: він був... він любив... бо не
дійшов він до свого шістдесятиліття, яке
відзначаємо ми в цьому році.
Але він, наш улюблений письменник,
непосидючий дядько Гриць, завжди з на-
ми, молодий, усміхнений, з розкуйовдже-
ною чуприною над високим чолом, бо
завжди з нами його молоді й прекрасні
його твори, бо краще з того, що ввійшло
до понад ста виданих ним за життя кни-
жок, знаходитиме відгук у серцях нових
і нових поколінь юних читачів.
МИКОЛА ШЕВЧЕНКО
ПРО ОДНУ БАБУСЮ
Хто це стукає завзято
До кожного дому?
То гукають жовтенята:
— Збір металолому!
На порозі вже хлоп’ята,
А бабуся з печі:
— Ой, скоріш би поховати
Всі залізні речі!
Бо в сусідки у Варвари
Жовтенята з дому
Потягли і самовара
До металолому...
— Не турбуйтеся задаром! —
Каже їй Тиміїпко.—
Як немає самовара —
Можем взяти ліжко!
ГРИЦЬКО БОЙКО
14
ХТО ГАРНО СПІВАВ
— Хто це гарно так співав?
— Ми із татом, брате!
— Ну, а хто невлад пищав?
— То, напевно, тато...
ГРИЦЬКО БОЙКО
Вересень
42
В дитинстві вивчене — що на камені висічене.
Хто багато читає, той багато знає.
НАРОД ПОМІЧАЄ
ОСІНЬ
Осінь іде — дощі за собою веде.
Влітку відро води — ложка грязі, восе-
ни ложка води — відро грязі.
Вологе літо й тепла осінь — на довгу
зиму.
Пізній листопад — буде сувора зима.
Грак відлетів — чекай снігу.
Восени іній — на теплу погоду.
Журавлі довго не відлітають — зимі не
скоро бути.
Рано випаде сніг — весна буде рання.
Сніг упаде на вологу землю — зали-
шиться, на суху — скоро зійде.
Плаче жовтень холодними сльозами.
Зібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИЙ
□□□□□□в БАРВИіта етор/нкАпоишпая 143
Рапортував, та не дорапортував,
а заходився дорапортовувати — за-
рапортувався.
Ой збирала Маргарита маргарит- СТО КУЛЬБАБЕНЯТ
ки на горі, розгубила маргаритки
Маргарита у дворі. Бубоніла діду баба:
— Ой не дмухай на кульбабу,
Допоможіть Вуратіно знайти Бо з кульбаби полетять
дорогу до школи. Сто малих кульбабенят.
Жовтень
Пн. З 10 17 24 31
Вт. 4 11 18 25
Ср. 5 12 19 26
Чт. 6 13 20 27
Пт. 7 14 21 28
Сб. 1 8 15 22 29
Нд. 2 9 16 23 ЗО
2 жовтня — День учителя.
7 жовтня — День Конституції СРСР.
29 жовтня — День народження
комсомолу.
ю 792-2
комсомол
З бою, з жару, із заметілі
Я це слово живим беру.
Комсомол! В мене знак на тілі...
Не рубцюється, поки вмру.
Комсомол! Лиш скажи це слово —
І в обличчя тобі дихне
Сік березовий, сік кленовий,
Вітровіяння весняне.
Я це слово — імення смілих,—
Наче подих свій, бороню.
Комсомол! Моя кров у жилах,
Розбунтована до вогню!
Сміху сиплеться срібна злива...
Під печаль, під зажуру — тол.
Інша молодість неможлива.
Лиш одна вона: Комсомол!
Зимні ночі Тракторобуду,
Комсомольськ у далекій млі...
Це не тільки було — це буде,
Поки юність є на землі.
Затулить далину лазурну
Від смертей, від кривавих зол —
Падай серцем на амбразуру!
Вічність мужності! Комсомол!
В шахтарях, космонавтах, теслях
Робить, думає, здобува,
На моторах а чи на веслах
В мрій бувальщину заплива.
Сміху сиплеться срібна злива...
Під печаль, під зажуру — тол.
Інша молодість неможлива.
Лиш одна вона. Комсомол!
ВАЛЕНТИН БИЧКО
Жовтень
БОЯРКА—ВАМ
14і;
її будували понад чотири десяти-
річчя тому. Був важкий тисяча де-
в’ятсот двадцять перший рік. У кра-
їні, яка щойно витримала грома-
дянську війну, панував голод.
Тоді, у кінці страшного двадцять
першого, ось так, як і сьогодні, об-
сипаний пухнатим снігом, стояв бо-
ярський ліс. Тільки мало було ра-
дості від цього снігу. Київ знемагав
без хліба й без тепла.
І тоді декілька сот комсомольців
за завданням партії відправилися
сюди, у Боярку, щоб доставити дро-
ва місту. Серед них був і Микола
Островський. Обірвані, голодні, від-
биваючи наскоки знавіснілих бан-
дитів, будували комсомольці бояр-
ську вузькоколійку.
...Стоять школярі біля старої ко-
лії й уявляють собі, як все це було.
Микола Островський в старому
піджачку, з рушником навколо шиї,
у фантастичному взутті (на одній
нозі чобіт, на другій — стара гало-
ша), виснажений, хворий, шалено
б’є лопатою по мерзлій землі. Він
вирівнює насип, на який кладуть
шпали, а потім рейки. Тремтять ру-
ки, болять давно зідрані мозолі,
обморожені ноги вже не відчувають
холоду...
А вночі, стискаючи уві сні мау-
зер, Островський бачив, як іде по
148 збудованій ним та його товаришами
вузькоколійці перший поїзд і везе
величезні стоси дорогоцінних дров
для Києва. Революція вистоїть і пе-
реможе!
...Повз Боярку мчать поїзди. Шко-
лярі дивляться вслід цим могутнім
составам. І бачать юні боярчани
ВАМ — грандіозну магістраль, яку
будують сьогоднішні комсомольці
на Далекому Сході.
Після уроків учителька Ганна
Олексіївна знову збере своїх учнів.
І напишуть вони листа бамівцям.
Це буде не перший їхній лист.
Якось перед Новим роком піонери
дружини імені Миколи Островсько-
го написали своїм «тезкам» із ком-
сомольського загону, який носить
ім’я письменника-воїна, листа й ві-
діслали його разом з подарунками
в селище Соснові Родники Іркутсь-
кої області.
Незабаром одержали відповідь:
«Здрастуйте, друзі, піонери дру-
жини Миколи Островського!
Ви для нас — молодші брати, наш
загін і ваша піонерська дружина
носять одне ім’я — Миколи Остров-
ського, людини, яка недаремно про-
жила життя. Ми теж мріємо зали-
шити слід на землі, беручи участь
в грандіозній будові століття — бу-
дівництві БАМу. Впевнені, що ви
також, як і ми, вступите до комсо-
молу й будете споруджувати необ-
хідні нашій країні об’єкти.
Друзі, величезне вам спасибі за
новорічний подарунок! Ваші іграш-
ки зробили нашу новорічну ялинку
іще наряднішою.
Нам приємно було читати, що ва-
ша дружина проводить велику по-
закласну роботу, що життя не об-
минає вас стороною.
Звичайно, працювати нам нелег-
ко — холодно, місцевість заболоче-
на, силу-силенну робіт потрібно ви-
конувати вручну, тому що техніка
в цих умовах інколи безсила. Але
ми забуваємо про всі труднощі. Ми
щасливі, що на долю нашого загону
випала честь бути першими пред-
ставниками міста-героя Києва, взя-
ти участь у будівництві БАМу.
Пишіть, друзі, про свої успіхи в
піонерських справах, про навчан-
ня. Запитуйте, що вас цікавить про
життя нашого загону.
З привітом комсомольці київсько-
го загону імені М. Островського».
Так почалася їхня дружба.
...Повз Боярку пролітають поїзди.
їхній гуркіт долинає до почорні-
лих рейок старої вузькоколійки, по-
будованої Миколою Островським і
його друзями. І тоді здається, що
рейки дзвенять. Здається, що. вони
пульсують, ніби гаряча кров тих,
хто бився на фронтах громадянсь-
кої, хто з киркою, лопатою й ломом
будував нове життя. А ще — тих,
хто воював тут у дні Вітчизняної
війни, хто стояв на вахті п’ятирі-
чок, хто поїхав на цілину і на бу-
дівництво Братської ГЕС, і ще —
тих, хто мріє вирости й пронести
естафету перших комсомольців у
комуністичне завтра.
ЛЕОНІД ГОРЛ АЧ
СТАНІСЛАВ ТЕЛЬНЮК
Жовтень
141
ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ 'Я
КЛИНЦІВСЬКІ ХЛОП’ЯТА
Оповідання
Якось Чапаєв зібрався у роз-
відку. Він і четверо бійців їха-
ли верхи. А позаду, на тачанці
з кулеметом, сиділи Петро Іса-
єв і восьмирічний син Чапаєва,
Аркадій.
Смеркало. Чапаєвці побачи-
ли невеличкий лісок і поряд з
ним річку. Далеко за річкою
лежало село Клинцівка.
Біля річки паслося десятків
зо три коней. їх стерегли сіль-
ські хлопчаки. Щоб не наполо-
хати хлопців, Чапаєв послав
уперед свого сина.
— Ти хто? — запитали хло-
п’ята Аркадія.
— Чапаєв,— відповів той.
Хлопчаки зареготали:
Жовтень
50 — Ну да! Чапаєв, напевно^
на велетенському коні, і шашка
у нього срібна.
А в цей час Василь Іванович
загукав здаля:
— Хлопці! Ви клинцівські?
— Клинцівські, — відповіли
вони й почали поволі підходи-
ти ближче.
—: Що ви тут робите?
— А ми коней стережемо,
щоб їх вороги не забрали.
— А у селі, значить, білі?
— Еге ж.
— Багато їх там?
— Багато.
Чапаєвці зійшли з коней і
почали радитися.
Хлоп’ята нарубали було гіл-
ля для багаття, але тільки-но
побачили кулемет — про вогни-
ще й забули. Вони все ближче
підходили до тачанки.
— А ви сміливі? — запитав
їх Чапаєв.
— Ну, ясно, сміливі,— відпо-
вів найстарший парубійко; бу-
ло йому років з чотирнадцять.
— Біляків із села вигнати
хочете?
— Хочемо.
— Ну, тоді слухайте мене,—
сказав Василь Іванович.
Він звелів хлоп’ятам наруба-
ти вербових гілляк і зідрати з
них кору.
Потім Чапаєв наказав:
— Тільки-но зовсім смеркне,
сідайте на коней і скачіть до
Клинцівки. Та палицями, як
шаблюками, що є сили вимахуй-
те. А як зачуєте постріли, ті-
кайте по хатах. Ясно?
— Ясно, — відповіли клин-
цівські хлоп’ята.
Поки стругали вербові пали-
ці, приміряли їх — чи годяться
для шабель,— поки всідалися
на коней і шикувалися у ряди,
споночіло.
Хлоп’ята помчали на конях
у село.
А Чапаєв зі своїми бійцями
під’їхав до Клинцівки з іншого
боку.
Він вистрілив у темряві з ре-
вольвера і кинув угору ракету.
Ракета з шипінням злетіла ви-
соко в повітря і розсипалася
синіми іскрами.
Сонні вороги повибігали на
вулицю і при світлі ракети по-
бачили; скачуть на них верш-
ники з піднятими шаблюками.
Потім ракета згасла, і кін-
нотники щезли у темряві. А у
цей час з іншого боку села за-
стукотів кулемет, загриміли ре-
вольверні постріли.
Ледве встигли білогвардійці
схопити зброю, як на них на-
летіли кіннотники з Чапаєвим
Жовтень
на чолі. Білокозаки розгубили-
ся. Тепер вони бачили, що чер-
воні мчать на них вже з усіх
боків. І вороги покидали зброю,
помчали ховатися по дворах.
Чапаєв зі своїми п’ятьма бій-
цями заходився об’їжджати
двори й забирати полонених.
А в цей час клинцівські хло-
п’ята з вербовими палицями
сиділи вже по хатах. Як і
лів Чапаєв, вони при першому
ж пострілі кинулися бігти хто
куди.
ВІКОНЦЕ В ПРИРОДУ 15]
ОМЕЛЮХИ
ОЛЕКСАНДР КОНОНОВ
Літо пролинуло якось непомітно. Ось і осінь.
Горобиновий гай понад річкою виграє червоними
барвами, немов його запалили, тож він і горить.
Мене так і потягло до лісу. Зайшов у гай, присів
на пеньок, не можу надивитися, наче раніше не
бачив: кожна горобина,чи велика, чи маленька,
обсипана червоними ягодами. Грона звисають, як
виноград. Рука тягнеться до гілки, хоча й знаєш:
гірка поки що горобинова ягода. Це згодом, коли
вдарять морози, вона стане м’якпюю й солодшою.
Цінь-цінь!..—лунає в гаю різноголосся птахів.
Повно і зараз тут тих, хто любить поласувати
червоною ягодою: дрозди, синиці зібралися з усієї
околиці. Стук-перестук, свист-пересвист! Годують-
ся не кваплячись, діловито, мовби наїдаються на
цілу довгу зиму. Ось пташки строкатенькі — оме-
люшки поспішають, обганяють одна одну, бояться
прогавити щасливу нагоду: повно ягід! Але що
це? З самісінької верхівки дерева одна за одною
пташки грудочками попадали в траву, лежать
і не ворушаться. Підійшов — омелюхи як неживі.
Взяв у руки — тільце тепле, дихають. А очі за-
плющені. Я розгублено озирнувся і знову здиву-
вався: там і тут під деревами лежали омелюхи.
Що з ними робити? Я зібрав їх у шапку і мерщій
до Дмитра Івановича.
Лісник коротко пояснив:
— Об’їлися.
— Як об’їлися? Виходить, загинули пташки?
— Нічого їм не станеться,— заспокоїв лісник.—
Минеться. Полежать години зо три, зголодніють,
і все як рукою зніме. Стриаай-но, — похопився
Дмитро Іванович,— та їх же, осовілих, лисиця або
тхір з’їдять. Доведеться рятувати бідолашних. Да-
вай поставимо в гаю бляшані вертушки — їхньої
музики звірі не терплять, у гай не поткнуться.
Чого доброго,— збережемо омелюхів.
Поки розставляли в гаю вертушки, мої омелю-
хи ожили, заворушилися, нарешті, застрибали,
спурхнули иа дерева і, наче й нічого не сталося
знову взялися за горобину.
ВІТАЛІЙ КОСТИЛЄВ
Жовтень
ОДНОКРИЛ
Оповідання
Днів зо три Кузьці роботи на роз-
саднику немає, тому що гайворони
спершу бояться опудал. Налетять
із лісу великою криклйвою зграєю,
тільки замахнуться сісти на лан,
аж гульк — «Данило» порожніми
рукавами на них махає, «дід Мико-
лайчик» ляскає полами піджака, а
«баба Оксьонша» так лопотить фар-
тушиною, що годі підступитися...
То чорнокрилі розбишаки відліта-
ють геть і сердито та хрипко пере-
мовляються між собою:
«Кр-р... Кр-ра-а...»
Не поживились, того й сердяться.
Однак минає день-другий, гайво-
роння звикає до опудал, любісінько
походжає поміж ними та вишукує
здобич: набачить молоденький па-
гін, що тільки-но виткнувся з зем-
лі,— хвать його дзьобом, як обцень-
ками, смик—і трощить. Отоді Кузь-
ці роботи та роботи. Ховаючись за
деревцями, він тихо, інколи навіть
поповзом, підкрадається до най-
більшого гурту і з лютим гарчан-
ням кидається до першого-ліпшого
птаха. Налякане гайвороння хльос-
кає крильми, злітає вгору й сва-
риться на Кузьку:
«Кр-р... Кр-р...»
Так було щороку.
А це трапилася Кузьці несподі-
ванка. Підкрався до зграї, що похо-
джала неподалік од «баби Оксьон-
ші» та вишукувала пагінці, де мо-
лодші, налетів на неї вихором і про-
гнав.
Тільки один птах не злетів, а,
тягнучи по землі крило, одбіг тро-
хи, зупинився, наставивши на Кузь-
ку хижі блискучі оченята.
Кузька ошкірив зуби і в два
стрибки опинився коло гайворона.
Той каркнув, випростався на ногах
і так стукнув Кузьку дзьобом у лрб,
що він аж заточився і заскімлив.
А гайворон тим часом поволік своє
вивихнуте крило далі, все озираю-
чись та погрозливо каркаючи. Кузь-
ка не погнався за ним удруге, бо
голова йому наморочилася, а в очах
стояв туман. Полежав трохи, по-
шкріб лапою вдарене місце, поска-
вучав тихенько від болю та й по-
плентався до сторожки.
— О?! — зустрів його Данило,
який саме варив кашу під гру-
шею.— Об сучок ударився з розго-
ну, чи що? — і поторкав пальцем
Кузьчин лоб.
Кузька жалібно писнув і приту-
лився до Данилової ноги.
— Ну то йди полеж, воно минеть-
ся, минеться, — лагідненько пора-
див старий.
Кузька поліз під поріжок, де й
йому вже було послано сіна, і ско-
ро заснув.
Прокинувся він аж тоді, коли
сонце сховалося за гору. Потяг но-
сом повітря: смачно пахло димком
і кашею. Кузька облизнувся, струс-
нув сіно, що набилося йому в
шерсть, і пішов до вогнища. Але не
встиг він зробити й двох своїх кроч-
ків, як зупинився, вкрай здивова-
ний: біля казанка з кашею, що ви-
чахала під кущем, стояв гайворон
з опалим крилом і доставав дзьо-
бом пахуче їстиво.
«Гр-р...» — загарчав Кузька, од-
нак підійти ближче не посмів.
«Кр-р-р...» — сердито сказав гай-
ворон і знову поліз дзьобом у каза-
нок.
Жовтень
154
— А що це в нас за гість отакий
шкідливий? — вийшов із гущавини
Данило з оберемком дров.
Гайворон повів на нього сірим
дзьобом, присів перелякано, потім
рвучко звівся на ноги і пострибав
у кущі, тягнучи крило.
— Е-е, та він підранений, бач,
однокрил,— сказав Данило й пішов
у кущі. Незабаром він повернувся,
тримаючи в руках гайворона. Птах
сердито каркав, бив крилом Данила
по грудях і намагався клюнути йо-
го в руку. — Під-дожди, підожди
биться, дурненький,— став біля ка-
занка навколішки і заходився году-
вати приблуду кашею просто з лож-
ки.— Отако, отакої — весело прика-
зував Данило, а Кузька швидко-
швидко тупцяв передніми лапами
й повискував — теж весело. — Ти,
Кузьма, його не займай, — сказав
Данило, пускаючи птаха на зем-
лю.— Бачиш: не годен він ні харчу
собі добути, ані в гніздо злетіти.
Однокрил! А, так ми його й про-
звемо.
Потім вечеряли Данило й Кузь-
ка — Данило прямо з казанка, а
Кузька із свого черепка. А Одно-
крил пострибав під кущ і там при-
чаївся.
Після вечері Данило з Кузькою
подалися на розсадник подивитися,
чи не заподіяно там якоїсь шкоди,
а Однокрил вибрався з кущів, при-
сів біля вогнища і дивився на жар:
він, як і всі гайворони; любив блис-
куче.
Було вже зовсім поночі, коли Да-
нило та Кузька повернулися до сто-
рожки. Старий покурив біля поро-
га, побурмотів щось сам собі й пі-
шов спати. А Кузька обнишпорив
усі кущі довкола, шукаючи Одно-
крила, і, не знайшовши, побрався в
своє кубло. Тільки просунув голову
під поріг, а звідти: «Кр-р-р...»
Кузька зіщулився, принишк, боя-
чись навіть поворухнутися. Так і
заснув: голова під порогом, спина
надворі. Та вже другої ночі Одно-
крил упустив під поріг усього Кузь-
ку й не сварився, бо вдвох було теп-
ліше спати. Так вони й зажили у
мирі та злагоді. Вдень Однокрил
ходив пастися на молодій траві, а
ввечері повертався, неодмінно несу-
чи в дзьобі щось блискуче: або гу-
дзик, або скляночку, або ще якусь
цяцьку. Принесе, покладе біля по-
рога й роздивляється. Кузька теж
роздивлявся, торкав знахідку ла-
пою, нюхав і кліпав очима: що в
ній цікавого? Тільки в боки муля-
тиме. Однокрил-бо всі-ті блискітки
носив у кубло. І вдень, коли сонце
пробивалося крізь щілину під по-
ріг, там усе сяяло, як у казковій
скриньці з коштовностями... А Од-
нокрил, якщо не пасся, перекладав
свої скарби з місця на місце і все
не міг на них надивитися.
григір тютюнник
в®
Жовтень
155
СЬОМА ДОЧКА
Казка
Було у матері сім дочок.
Ось поїхала одного разу мати в
гості до сина, а син жив далеко-да-
леко. Повернулась додому аж через
місяць.
Коли мати ввійшла до хати, доч-
ки одна за одною почали говорити,
як вони скучили за матір’ю.
— Я скучила за тобою, немов ма-
ківка за сонячним променем,— ска-
зала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля
жде краплину води, — промовила
друга дочка.
— Я плакала за тобою, як ма-
леньке пташеня за пташкою,— ска-
зала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як
бджолі без квітки,— щебетала чет-
верта.
— Ти снилась мені, як троянді
сниться краплина роси,— промови-
ла п’ята.
— Я виглядала тебе, як вишне-
вий садок виглядає соловейка, —
сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала.
Зняла з ніг матусі взуття й принес-
ла їй води в мисці — помити ноги.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИИ
ЛЕДАЧА ПОДУШКА
Оповідання
Маленькій Яринці треба рано-ра-
но вставати, щоб до школи йти. А
не хочеться, ой як не хочеться! Уве-
чері й питає Яринка у дідуся:
— Дідусю, чому вранці вставати
не хочеться?..
— Це подушка в тебе ледача,—
відповів дідусь.
— А що ж їй зробити, щоб не бу-
ла ледачою?
— Знаю я таємницю, — пошепки
сказав дідусь.— Ото саме тоді, як
вставати не хочеться, візьми по-
душку, винеси на свіже повітря.
Добре вибий її кулачками — вона
й не буде ледачою.
Наступного дня, рано-поранень-
ку, знову не хочеться вставати
Яринці. Але ж треба подушку про-
вчити, лінощі з неї вибити!
Схопилась Яринка швиденько,
одяглася, взяла подушку, винесла
на подвір’я, поклала на лавку — та
кулачками її, кулачками. Поверну-
лася до хати, поклала подушку на
ліжко — та й умиватися.
А дідусь у вуса посміхається.
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИИ
156
ЯК БЕРІЗКА ЛИСТЯ РОЗДАРУВАЛА
Казка
Позолотила осінь Берізку. Забли-
щала вона, засяяла. Хто не пройде,
кожен Берізкою милується.
— От би мені таку ковдру, теп-
лу, як сонечко,— сказав Мураха,
дивлячись на жовте листя.
— Ось, візьми,— відповіла Беріз-
ка і скинула один листочок.
Зрадів Мураха, схопив листочок,
до мурашника поволік.
— До мого б капелюха отаку зо-
лоту пір’їнку,— обізвався гриб Під-
березник.
— Ось тобі золота пір’їнка,—оки-
нула Береза ще один листочок.
Приліпив його Підберезник до
оксамитового капелюха, стоїть, не
дихає з радощів.
— І мені б листячка трохи,— по-
прохав їжак.
Гойднула гілками Берізка, аж
кілька листочків на землю струси-
ла. Покачався по них їжак, наче-
пив листя на колючки і золотою
кулькою додбму покотився.
А тут Ялинка-чепуруха зітхає.
— От якби по моїй зеленій сукні
розкидати твоє золоте листя, не бу-
ло б на світі дерева, ошатнішого за
мене.
— Візьми, сусідко, візьми, мені
ж не жаль,— сказала Берізка і все
своє листя на Ялинку струсила.
Глянь, а сама ні з чим лишилася,
все до останнього листочка розда-
рувала.
Жовтень
157
Засумувала тоді Берізка: «Де
моя золота краса? »
Тут Вітер підлетів.
— Не журись, Берізко, прийде
весна, подарує тобі нове вбрання,
не журись... не жури-и-ись...
Гойдалася Берізка, слухала лас-
каві вітрові слова та й заснула. На
цілу зиму заснула.
З того часу так і повелося: як
тільки подарує Берізка своє золоте
листя, то й засне на всю зиму, щоб
скоріше весни діждатися.
ІРИНА ПРОКОПЕНКО
ХТО Ж ВИНЕН?
От і настала рання осіння пора...
Ходить Мишко лісом і кличе:
— Зозулько-о-о!..—Послухав тро-
хи і знов товстим голосом: — Зо-
зулько-о-о!..
Давніш, було, й відгукнеться зо-
зуленька: «Ку-ку». А тепер її не
чути. Тільки старенький єнот хлюп-
хлюп у воді: корінці на сніданок
миє.
— Яка тобі зозуленька? — пита-
ється він Мишка.— Вона ще на то-
му тижні у вирій подалася.
— Я ж недавнечко голос її чув!
— Це тобі, Мишку, може, прима-
рилося, хи-хи-хи...
Не стерпів Мишко того «хи-хи-
хи», та як наддасть, єнотові лапою.
Той гульк у воду, сидить під бе-
регом і квилить:
— Хіба ж я винен, що нема зозу-
лі, га-а-а?..
— А хто, хто ж винен? — трясе
лапами Мишко, от-от заплаче з пре-
великого свого жалю...
Може, ви, діти, знаєте, хто ви-
нен?
ЮРІЙ СТАРОСТЕНКО
Жовтень
158 НАРОД ПРИМІЧАЄ
ПРО ЛІС
Перед грозою ліс притихає.
Над лісом туман стоїть — буде дощ.
З’явилися опеньки — літо скінчилося.
Більше лісу — більше снігу,
більше снігу — більше хліба.
Був би ліс — солов’ї прилетять.
Одне дерево лісу не робить.
КРИЛАТІ ПАСТУХИ
У нас людині допомагають пасти
худобу домашні собаки. А от у де-
яких африканських країнах вда-
ються до послуг крилатих помічни-
ків — журавлів. Вони пасуть цілі
череди корів. Відлучиться якась
худобина — крилатий пастух одра-
зу знайде й прижене її до гурту.
Хто не садив дерева, тому не лежати
в затінку.
Зібрав- та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИЙ
Жовтень
□□юМРіис'т синяка даввппии 159
СУДДЯ .
— Яв футбол не граю. Бачите—
короткозорий... Та й правил не
знаю...
— От і чудово! Будеш суддею.
СКОРОМОВКИ З НАРОДНОГО
Біг вовчик по колоді через воду,
тільки став він на колоду — бовть
У воду;
викис, вимок, виліз, висох, виліз на
колоду та — бовть у воду!
Ішла Христя дубчаком, зачепилась
гапличком: сюди смик, туди смик—
відчепися, мій гаплик!
Листопад
7
Пн. 7 14 21 28
Вт. 1 8 15 22 29
Ср. 2 9 16 23 ЗО
Чт. 3 10 17 24
Пт. 4 11 18 25
Сб. 5 12 19 26
Нд. 6 13 20 27
листопад а — 66-та річниця
Великого Жовтня.
11 792-2
ПОЗИВНІ
«ІНТЕРНАЦІОНАЛУ»
По всій землі пароль свободи
У комуністів є один:
«Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники усіх країн!»
На різних мовах і наріччях,
Як волі позивний сигнал,
Так само пристрасно, велично
Звучить «Інтернаціонал ».
Грім барикад над світом юним
В його мелодії гримить,
Вогонь Паризької комуни
В його словах палахкотить.
Світились в темряві заграви
Революційної доби,
Коли Росія заспівала
Цю пісню — клич до боротьби.
У дні маївок, демонстрацій
Вона єднала трударів,
На штурм Зимового палацу
Ішла в рядах більшовиків.
Лунає спів цей і сьогодні
І кличе світ до перемін:
«Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники усіх країн!»
АНАТОЛІЙ КАЧАН
ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ'Я
163
ЯК ЗААРЕШТУВАЛИ
КУРТКУ
Оповідання
Місто Іваново здавна слави-
ться текстильними фабрика-
ми. їх було так багато, що ку-
ди не подивишся,—скрізь дим-
лять високі труби. Чорна кіп-
тява висить густою пеленою,
затуляючи голубе небо.
Господарі фабрик жили ду-
же багато, у великих, гарних
будинках. За високими кам’я-
ними огорожами шуміли сади,
виблискували веселкою роз-
сипчасті струмочки фонтанів.
А робітники працювали бі-
ля верстатів та машин з ранку
до смеркання, однак жили ду-
же бідно. Завжди голодні, по-
гано вдягнені. Тулилися у вог-
ких, темних казармах або ста-
реньких, тісних будиночках.
Так жити робітники більше
не хотіли. І ось у травні тися-
ча дев’ятсот п’ятого року всі
івановські робітники застрай-
кували. Зупинили машини,
верстати й вийшли на вулиці
з червоними прапорами.
Керувати цією забастовкою
Листопад
Московський комітет партії
більшовиків прислав Михайла
Васильовича Фрунзе. Тоді
Фрунзе був зовсім молодим.
Йому виповнилося двадцять
років. Він учився в Петербур-
зькому політехнічному інсти-
туті і до Іванова приїхав у
студентській куртці з метале-
вими світлими гудзиками.
На вокзалі Михайла Васи-
льовича зустріли івановські
більшовики. Тихими провул-
ками, щоб не потрапити на очі
поліцейським, вони привели
його в дім Черникова, у яко-
му була конспіративна квар-
тира.
В ній зупинялися приїжджі
більшовики.
Черников подивився на
Фрунзе і незадоволено похи-
тав головою.
— Е-е,— сказав він,— у та-
кому вигляді в нас ходити не
можна! Це не в Петербурзі...
Наше місто фабричне, студен-
тів немає. Куртку доведеться
зняти, а то поліцейські тебе
одразу примітять і заарешту-
ють. Гудзики он які блискучі,
їх навіть здалеку видно.
Черников ще не знав, що
приїжджий хоча й молодий,
проте вже досить досвідчений
підпільник. Фрунзе розумів,
що за ним полюють царські
шпигуни, і, щоб збити їх з пан-
телику, він приїхав у Іваново
під іменем нікому не відомого
Трифоновича.
— Що ж, куртку доведеть-
ся зняти,— погодився Михай-
ло Васильович і попросив ха-
зяїна квартири купити йому
піджак, штани й чоботи.
— Тільки, будь ласка, не
нові,— попередив він, даючи
гроші.
Коли Фрунзе переодягнувся,
в ньому важко було впізнати
студента петербурзького полі-
технічного інституту. Він вже
нічим не відрізнявся від іва-
новських робітників.
Усі дні Фрунзе знаходився
серед забастовщиків. Він учив
їх не боятися труднощів, міц-
ніше триматися один за одно-
го. Співав з ними революцій-
них пісень. А вночі, коли все
замовкало і місто засинало,
Михайло Васильович завішу-
вав ковдрою вікно в своїй кім-
натці й писав революційні лис-
тівки.
Якось Фрунзе зібрався йти
на берег річки Талки іще до
сходу сонця.
— Ти що, Трифоновичу, так
зарання? — спитав, прокинув-
шись, Черников.
— Діло термінове є.
— Ну-ну, я також скоро пі-
ду. Тільки от по господарству
попораюсь.
Але ледве встиг Черников
одягнутися, в дім нагрянули
поліцейські.
— Хто у тебе на квартирі
живе? — грізно запитав полі-
цейський начальник.
Листопад
— Не знаю, — спокійно від-
повів Черников.
— Як це? — зарепетував по-
ліцейський начальник. — Ха-
зяїн, а не знаєш?
— А чого мені дуже допи-
туватися? — продовжував хи-
трувати Черников. — Попро-
сився чоловік на квартиру, ну
я й пустив, а хто він, звідки
приїхав, не знаю.
— Де зараз цей чоловік?
— Кудись пішов.
Поліцейський начальник по-
грозив кулаком:
— Присвічу ось зараз, тоді
знатимеш!
— Світи,— так само спокій-
но відповів Черников.— Бити
робітників — це ваше заняття.
— Мовчати!—заверещав по-
ліцейський начальник і нака-
зав зробити обшук.
Поліцейські перевернули все
догори ногами. Але замість
заборонених книжок і листі-
вок знайшли тільки студент-
ську куртку з металевими
світлими гудзиками.
— Кажи: чия куртка? —
спитав поліцейський началь-
ник, знову наскочивши з ку-
лаками на Черникова. — Мо-
же, знов не знаєш?
— Знаю, — відповів Черни-
ков, — це куртка мого посто-
яльця.
— Ага! — зрадів поліцей-
ський начальник.— Признав!
А де він сам? Ну, кажи... А то 165
непереливки буде!
— Я ж говорив: кудись пі-
шов.
Поліцейський начальник
розмахнувся й ударив робіт-
ника по обличчю.
— А тепер скажеш?
Але Черников знову за
своє:
— Нічого не знаю.
Поліцейський начальник ба-
чить, що нічого не доб’ється,
витер спітніле обличчя і ска-
зав:
— Тоді ми заарештуємо
куртку. А коли повернеться
студент, передай йому, щоб він
з’явився у поліцію, чуєш?
— Гаразд, перекажу, — від-
повів Черников, посміхаючись
в бороду.
Начальник склав протокол,
і поліцейські понесли по вули-
ці куртку з металевими гудзи-
ками. Один поліцейський ішов
попереду, а двоє — по боках,
нібито вели арештовану лю-
дину.
Коли Черников прийшов на
берег Талки і розповів про все
Фрунзе, той розреготався:
— Ні, до поліції я не піду.
Мені зараз ніколи... Нехай
куртка у них посидить.
Увечері Михайло Васильо-
вич переїхав на іншу квар-
тиру.
ДМИТРО ПРОКОФ'ЄВ
Листопад
166 СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
ІМЕННИЙ ГОДИННИК
ВАСЬКА СОСЮКА
Черговий по управлінню внутріш-
ніх справ доповідав:
— Почастішали квартирні кра-
діжки. За деякими прикметами діє
група так званих «гастролерів».
Діє нахабно, посеред білого дня. В
одному місці їх бачив двірник, але
не встиг затримати—злодії вскочи-
ли в таксі й зникли. За свідчення-
ми очевидців, злочинців було троє.
Зовнішністю скидаються на кавказ-
ців.
Усі постові міліціонери Києва
мали їхні прикмети і брали участь
у розшуку. Вже кілька днів трима-
лися під контролем аеропорти, ав-
тостанції, вокзали.
...Того дня Василько Сосюк, чет-
вертокласник 70-ї київської школи,
і його однокласники, два Сергійки,
сиділи у дворі свого будинку і про
щось сперечалися. Хлопчаки навча-
лися у другу зміну, тому зранку
завжди виходили погуляти.
Василько підтримував розмову,
а сам мимоволі поглядав навкруги.
Онде старенька сусідка вийшла на
подвір’я погуляти зі своїм песиком.
Потім, везучи за собою велику сум-
ку на колесах, почимчикував до
магазину пенсіонер з Василькового
під’їзду. А ось з’явилися біля бу-
динку троє чоловіків, досить моло-
дих, з великою дорожньою сумкою.
Зайшли до одного під’їзду, потім до
другого. Вийшли знов і попрямува-
ли до четвертого. Мабуть, когось
розшукують.
Щоправда, дещо здалося Василь-
кові дивним у їхній поведінці. Чо-
му, наприклад, один з чоловіків до
під’їзду не заходив, а лишався на
вулиці? Та ще й уважно оглядався
на всі боки, нібито виглядав когось.
У Василька навіть з’явилася думка
запитати у дядьків, кого ті розшу-
кують. Може, він допомогти зможе.
Адже у своєму будинку Василько
усіх знає. Але обличчя у чоловіків
були якісь недоброзичливі, неприг
ємні. І Василько передумав.
З вікна на другому поверсі доли-
нули позивні «Маяка». «Десять го-
дин ранку»,—оголосив диктор. Час
сідати за уроки. І хлопчаки розі-
йшлися по домівках.
Тільки-но Василько розіклав на
столі підручники, як задзеленчав
дзвоник. «Мабуть, Сергійко чогось
хоче»,— вирішив Василько, але за
звичкою спитав: «Хто там?». За
дверима не відповіли. «Хто там?»—
ще раз перепитав хлопчик і поди-
вився у вічко. Він побачив обличчя
одного з дядьків, які щойно ходили
по під’їздах.
«Коля тут живе?»—запитав із-за
дверей хрипкуватий голос. «Ні»,—
відповів Василько, а сам продовжу-
вав спостерігати за сходами.
В полі зору з’явилася іще одна
постать — в руках у чоловіка була
Листопад
167
якась блискуча металева річ і ве-
лика сумка. Потім хтось затулив
пальцем вічко. Згодом Василько по-
чув, як біля квартири праворуч
щось різко заскреготало, все зрозу-
мів і не гаючись кинувся до теле-
фону.
Через сім хвилин оперативна ма-
шина зупинилася біля їхнього бу-
динку. Той грабіжник, який зали-
шився внизу, побачивши міліцію,
почав тікати. Один з оперативників
кинувся за ним. Решта побігли в
під’їзд.
Злочинців, як то кажуть, було
спіймано на гарячому. Та й інакше,
мабуть, і бути не могло. Адже не-
даремно у відомій пісні співається,
що злочинець «він завжди один,
завжди один», а міліції допомагає
уся країна, усі люди. І дорослі, й
малі.
Відбувся суд. Грабіжники одер-
жали по заслузі. А через деякий
час у 70-ту школу на урочисту піо-
нерську лінійку прийшов лейтенант
міліції. Він оголосив перед строєм
Василькові подяку за допомогу при
затриманні небезпечного злочинця.
А потім передав йому нагороду —
іменного годинника «Полет», на
якому було викарбувано: «Сосюку
Василю від управління внутрішніх
справ».
ЛЕОНІД СОРОКА
ТАМ, ДЕ ХОДИВ
ПЕТРО ПЕРШИЙ
Поділ — найдревніша частина міста
Києва. Тут, як стверджують історики, бу-
вав Петро І. На вулиці Костянтинівській і
сьогодні стоїть будиночок Петра. В музеї
висять фотографії старого Подолу. Ось на
знімках перший у Росії паровий трамвай,
перша в Києві конка...
Директор музею Подільського району
Ольга Михайлівна Зубакіна розповіла:
— В приміщенні 20-ї школи була ко-
лись чоловіча гімназія. А там, де зараз
школа № 100, знаходився контрактовий
будинок. Сюди з’їжджалися купці з усьо-
го світу, укладали угоди про торгівлю.
— І у нас виникла така задумка, —
продовжила розповідь секретар Поділь-
ського райкому партії Світлана Андріївна
Бурмака,— об’єднати комплекс будівель,
які знаходяться в заповідній зоні, в одне
ціле — піонерську республіку. Ми хочемо
поновити колишній вигляд будинків-вете-
ранів. В них розмістяться Будинок піоне-
рів, музична школа, бібліотека, Будинок
юних техніків. Спеціалісти створили про-
ект цього дитячого містечка. На його те-
риторії буде піонерська лінійка, амфі-
театр для глядачів, фонтан. Автомобіль-
ний рух в цьому районі перекриється.
Справи попереду великі — на цілу п’яти-
річку. А Будинок піонерів уже відкрито.
Він схожий на справжній палац. По спец-
замовленню виготовили меблі, люстри,
дзеркала. За задумом художника Миколи
Рождественського, на кожному поверсі —
фрески. Цікаво, що зображені на фресках
діти—це школярі з Подолу, вони позува-
ли художникові. Будівельники з любов’ю
поновили старовинну ліпку на стелі, на-
стелили художній паркет, венеціанську
плитку.
Дорослі передали піонерам чудовий по-
дарунок. А самі — знову за мастерок, до
нових об’єктів піонерської республіки.
ВАЛЕНТИНА ЯКОВЛЄВА
Листопад
ПОЧАТОК ШЛЯХУ
Кубок Радянського Союзу а гімнастики виборю-
вали кращі спортсмени нашої країни, чемпіонки
світу та Олімпійських ігор. Але перемогла хар-
ківська школярка Алла Мисник. Вона продемон-
струвала такі складні й гармонійні вправи, що
знаменита гімнастка Людмила Турищева лише
здивовано розвела руками:
. __ Це — новий напрямок у світовій гімнастиці!
Не здивуюся, якщо побачу Аллу на вищій схо-
динці п'єдесталу пошани.
СПОРТИВНІ
СХОЖИЙ НА ЧЕМПІОНА
Коли Анатолій Семенюк увійшов у коло для
штовхання ядра і зробив першу спробу, глядачі
та тренери помітили, що він дуже схожий на
олімпійського чемпіона Володимира Кисельова.
І не лише статурою, а й технікою штовхання
снаряда. Школяр з міста Славути, що на Хмель-
ниччині, довів на ділі, що нагадує Володимира
Кисельова не лише зовні: Анатолій став чемпіо-
ном Всесоюзної спартакіади школярів.
Так починав свій шлях і олімпійський чемпіон.
ДВІ МЕДАЛІ
Першу золоту медаль Сергій Кравчук одержав
після закінчення школи — за відмінне навчання.
А другу — на Всесоюзній спартакіаді школярів
в командних змаганнях шпажистів. Київський
школяр фехтував зібрано, точно, вдумливо. Пере-
магав сам і подавав приклад своїм товаришам.
Адже капітану команди не можна програвати.
БОРИСЯ ДО КІНЦЯ
Дистанція 800 метрів — лише два кола. Якщо
почав слабо, надолужити прогаяне неможливо.
А от Михайло Рудяк, хоч і біг півтора кола по-
Листопад
О Р І Н К А
169
заду суперників, але надії на успіх не втратив.
За 300 метрів до фінішу він раптом зробив ривок
і переміг. Школяр із села Івано-Франківської об-
ласті став чемпіоном Всесоюзної спартакіади шко-
лярів тому, що боровся до кінця і вірив у свою
перемогу.
СЛІДОМ ЗА ЧЕМПІОНКОЮ
На чемпіонаті республіки по стрибках у воду
школярка з міста Жданова Лариса Ламака заво-
ювала бронзову медаль, випередивши багатьох
маститих спортсменок. 13-річна спортсменка зди-
вувала присутніх складністю своєї програми і кра-
сивим стилем.
Київська студентка Жанна Цирульникова перша
з українських спортсменок стала чемпіонкою Єв-
ропи в цьому виді спорту. Лариса ж мріє про
перемогу на Олімпійських іграх.
НАЙКРАЩИЙ ЛІКАР
В дитинстві лікарі знайшли у Валерії Клочко
викривлення хребта. Дівчинці порадили зайняти-
ся плаванням. Незабаром від хвороби не залиши-
лося й сліду. А Валерія настільки зміцніла, що
освоїла найважчий стиль плавання — батерфляй.
Дніпропетровська школярка виконала норму
майстра спорту, і її включили до збірної СРСР.
ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Свій Діень народження Люда Судак зустріла на
Всесоюзній спартакіаді школярів. Він співпав з
фінальним забігом на 1500 метрів. їй дістався
75-й стартовий номер. Але на фініші Люда була
першою. Вона встановила новий всесоюзний ре-
корд на 1500-метрівці. А через день перемогла й
на дистанції 3000 метрів, виконавши норму май-
стра спорту.
Школярку включили до збірної команди нашої
країни.
Листопад
ЯК ГАЛКА КОТА ПРОВЧИЛА
Оповідання
Живуть Петько в Вовкою на ос-
танньому поверсі багатоповерхово-
го будинку, але за вікнами їхньої
квартири .завжди гамірно. У вітах
густого осокора, що верхівкою сягає
вище даху, од світанку до смерку
вовтузяться й верещать горобці, на
підвіконнях та на бильцях балкона
воркують голуби, зимою прилітають
подзьобати сала синички.
їхній попелястий кіт Тихін до
пташиного галасу давно звик, ніби
й уваги не звертає на пташок за
вікнами. Та варто якому-небудь
зухвальцеві перескочити через лут-
ку вікна чи балконних дверей—пи-
ши пропало. Блискавичний стри-
бок — і роззява навіть не писне в
його пазурах.
Та одного разу й Тихонові дове-
лося ганебно тікати.
На кухні в них, як і в усіх сучас-
них квартирах, є душник, забраний
решіткою. Як він там, цей душник,
виводиться назовні, хтозна. Тільки
з того душника якось ранньою вес-
ною почали долинати таємничі зву-
ки: шу-шу-шу!
Спочатку ніхто не звертав на це
уваги, але шарудіння не припиня-
лося і день, і другий...
— Не інакше, як пташка туди
втрапила,— сказала бабуся.
Тато підставив табуретку і поліз
заглядати в душник, але нічого за
решіткою не побачив. Тільки час
від часу все-таки чулося: шу-шу-
шу!
Взявши молоток і стамеску, тато
вибив решітку. Відчинився чорний
від кіптяви отвір, що вів кудись
угору, але там нічого не було видно.
— Так це нам причулося! — ска-
зав Петько.— Кому охота у сітку
залазити?
Вовка з Петьком уже почали при-
бирати в кухні сміття, коли зверху
раптом щось шумно посунулось і на
поличку, яка саме була під душни-
ком, вивалився птах.
Хлопці зразу й не розібрали, хто
це. Птах був скуйовджений, розтрі-
паний, у павутинні й смітті. Він
спокійно, ніби все життя тут про-
жив, огледівся, струснувся і почав
розправляти своє переплутане пі-
р’я. А коли трошки причесався,
Петько з Вовкою побачили, що це
галка. Вона подивилась на них од-
ним оком, потім другим, потім
уважно глянула собі під ноги і по-
чала, ніби нічого не трапилось, клю-
вати сухарі, що сушилися на по-
личці.
— Вона ж голодна! — першою
схаменулася бабуся і поклала їй на
поличку шмат свіжої білої булки.
Галка прийняла булку прихиль-
но, навіть не відійшла, коли бабуся
руку простягла. Води з блюдечка,
що їй поставили, вона пити не схо-
тіла, а злетіла в раковину під кран
Листопад
і почала дзьобом ловити краплі, які
капали з нього.
Почувалася вона в кухні, як у
себе вдома. Сіла на ручку сковоро-
ди і, не лякаючись ні вогню, ні жа-
ру, подивилася, що на ній смажить-
ся. Погреблася у зіллі, що сушило-
ся на шафі. Злетіла на стіл і поза-
глядала в кухлі, що стояли на ньо-
му. І врешті всілася зверху на мис-
нику, поглядаючи вниз то одним, то
другим оком.
«Ка-а!» — задоволено повідомила
вона.
Отут і з’явився на кухні Тихін.
Досі він міцно спав після ситного
обіду і не чув метушні в домі, а це
прокинувся і прийшов повечеряти.
Побачивши на полиці живу гал-
ку, він широко розкрив зелені очі
і якусь мить стояв, отетерілий, по-
тім так заволав, ніби його ошпа-
рили.
«Да-а-йте! — здавалося, благав
він.- Да-а-йте!»
В голосі і в очах його не було ні
злості, ні мисливського запалу,
тільки прохання.
Галка не злякалась появи кота.
То одним, то другим оком вона без-
турботно його розглядала, ніби
вперше бачила таку галасливу іс-
тоту. *
— Треба його прогнати,— сказав
Вовка.
— Чекай, побачимо, що далі бу-
де,— зупинив його Петько.
«Дайте, да-ай-те!—волав Тихін.—
Да-ай-те!»
І раптом Галка зірвалась з мис-
ника і з войовничим криком, роз-
простерши крила, полетіла прямо
на Тихона.
— Рятуйте Тихона! — злякано
закричала бабуся, змахнула рукою,
в якій була чашка з чаєм, і весь
чай виплеснувся на бідолашного
кота.
Тато кинувся ловити галку і пе-
речепився через табуретку. Вовка
з переляку забився в куток між ша-
фою та холодильником, а Петько
реготав. Тихін, завивши від жаху,
кулею вилетів з кухні. А галка, зро-
бивши в повітрі крутий поворот, сі-
ла на шафу, переможно прокрича-
ла своє «ка-а!» і, поблискуючи оком-
намистинкою, почала чистити пі-
р’ячко.
Того дня Тихін так і не вечеряв.
І вранці наступного дня не прийшов
на кухню, ховався в спальні. Дове-
лося Вовці його тут і годувати.
Тільки коли галка, прокричавши
щось прощальне, вилетіла у відчи-
нене вікно надвір, кіт, обережно
прислухаючись, заглянув до кухні.
Галка ще кілька разів прилітала
на підвіконня, клювала крихти з го-
робцями, заглядала крізь шибки до
квартири.
А Тихін після того на пташок
більше не полював.
ІРИНА МАЦЕНКО
Листопад
17
КОЛОСОК
Українська народна казка
Жило-було двоє мишенят
Круть і Верть та півник Голо-
систе Горлечко.
Мишенята тільки й знали,
що співали та танцювали, кру-
тились та вертілись.
А півник, тільки починало
світати, схоплювався, спочат-
ку всіх піснею будив, а потім
брався за роботу.
Одного разу замітав півник
подвір’я і побачив на землі
пшеничний колосок.
— Круть, Верть! — покли-
кав півник. — Гляньте, що я
знайшов!
Прибігли мишенята та й ка-
жуть:
— Його треба обмолотити і
з зерна в млині борошна намо-
лоти.
— А хто це зробить? — спи-
тав півник.
— Тільки не я! — закричав
Круть.
— Тільки не я! — закричав
Верть.
— Добре, я сам зроблю, —
сказав півник.
Повернувся півник з млина,
кличе мишенят:
— Сюди, Круть, сюди, Верть!
Я борошно приніс.
Прибігли мишенята, дивля-
ться, вихваляють:
— От так півник! От так
молодець! Тепер треба тісто
замісити та пироги пекти.
— Хто буде місити? — спи-
тав півник.
А мишенята знову своє.
— Тільки не я! — запищав
Круть.
— Тільки не я! — запищав
Верть.
Подумав, подумав півник та
й каже:
— Мабуть, мені доведеться.
Замісив він тісто, наносив
дров, затопив піч і спік у печі
Листопад
74 пироги. Поклав він пироги на
стіл, а мишенята тут як тут.
І кликати їх не довелося.
— Ох, і голодний я! — пи-
щить Круть.
— Ох, і їсти мені хочеть-
ся! — пищить Верть.
Та й швидше сіли за стіл.
А півник їм каже:
— Підождіть! Ви спочатку
скажіть мені: хто знайшов
колосок?
— Ти знайшов! — голосно
закричали мишенята.
— А хто колосок обмолотив
та зерно поніс у млин?
— Теж ти,— тихо відповіли
Круть і Верть.
— А хто місив? Дрова но-
сив? Піч топив? Пироги пік?
— Все ти... Все ти,— ледве
пропищали мишенята.
— А ви що робили?
Нічого сказати мишенятам.
Стали Круть і Верть вилази-
ти з-за столу, а півник їх і не
затримує.
Немає за що таких ледарів
пирогами пригощати.
РІДКІСНА ЗНАХІДКА
Спочатку московській школярці
Каті Желєзновій пощастило знайти
зуб іхтіозавра в одному з Лопатин-
ських фосфоритних копалень під
Москвою. А через два дні в сусід-
ньому руднику керівник геологіч-
ного гуртка, в якому Катя разом
з іншими гуртківцями ведуть пошу-
ки, знайшов багато хребців і ребра
викопного ящера.
На місце знахідки виїхали вчені
з Палеонтологічного інституту Ака-
демії наук СРСР. Вони витягнули
із копальні близько 50 хребців, реб-
ра, плечові й стегнові кістки, фраг-
менти черепа тварини, яка жила
150 мільйонів років тому в теплих
мілких морях юрського періоду.
— Вперше в Підмосков’ї знайде-
ні майже повністю кістки скелета
іхтіозавра,— сказав старший науко-
вий співробітник інституту Палеон-
тології Н. Н. Каландадзе. — Такі
знахідки викопних тварин розкри-
вають геологічну історію Землі, до-
помагають в пошуках корисних ко-
палин.
Листопад
»□□□□ БАРВИСТА СТОРІНКА □□□□ЯВО
З ШКІЛЬНИХ ТВОРІВ
«Хлопчик облизався до вух».
«Ми спали, але нам не спалося».
«Він оглянувся і сторопів: перед
ним, сидячи на коні, стояв Тарас
Бульба».
«Хлопчики йшли, дружно ляпа-
ючи носами по калюжах».
«Льотчик змахнув крилами й
обігнув шосе».
Якому листочку з цих двох малюнків не вистачає пари.
Грудень
Пн. 5 12 19 26
Вт. 6 13 20 27
Ср. 7 14 21 28
Чт. 1 8 15 22 29
Пт. 2 9 16 23 ЗО
Сб. З 10 17 24 31
Нд. 4 11 18 25
25 грудня — 66-та річниця
встановлення Радянської
влади на Україні.
12 792-2
НОВОРІЧНА КАЗОЧКА
Серед сивих, мов зажурених, борів
Дід Мороза на галявині я стрів...
Синім сріблом
Гаптував він гілочки,
Сірим зайчикам
Мережив казочки.
Простилав зорі вечірній
Оксамит,
Кидав пригорщами снігу
В білий світ.
А надвечір,
Мов горішки золоті,
Впали зорі
На засніжені путі...
Сперся Дід на калиновий посошок,
Потім гучно затрубив він у ріжок.
В тую ж мить.
Перед Морозом, як завжди,
Шикувалися ялинки в три ряди.
— Гей ви, доні,
Ви подружки борові!
Ви скидайте білі шубки снігові!
Ви вбирайтеся в намисто, у вогні,
Ось пісні вам, ось казки вам чарівні.
Через гори, через доли, крізь бори
Вирушайте гостювать до дітвори.
Сам я з вами всю країну обійду,
Між дітей веселі кола поведу!
•Ну, щасливої! Не гайтеся! Пора!
Всіх республік
Нас чекає дітвора.
Через гори, через доли і ліси
Йдуть ялинки небувалої краси.
А за ними, а за ними навпрямці
Скачуть білочки, зайчата-стрибунці.
Лиш одна стоїть ялиночка, одна.
Я дивлюся — розростатись почина!
Вище дуба молодого і сосни,
Вже небесної сягнула вишини.
Вище й вище виростає —
Диво з див! —
Дід Мороз мені врочисто пояснив:
— Ця ялинка, наче мрія золота,
З кожним роком вище й вище вироста.
Бачиш хмарку? Як до неї досягне —
Теж одінеться у сяйво чарівне.
І колись, під новоріччя — буде час! —
Всього світу діти зійдуться до нас.
Я для них оцю ялинку бережу,
Прощавай, бо запізнюся! Побіжу! —
І зненацька зник» веселий чарівник.
Йшов зі сходу по країні Новий рік.
Гучно вдарили (
Куранти у Кремлі...
Тепла хвиля
Покотилась по землі.
БОГДАН ЧАЛИЙ
Грудень
ЯЛИНКА
Оповідання
Пізнього вечора я подзвонив до лісни-
ка — нашого доброго знайомого, привітав-
ся і запитав:
— Карпе Івановичу, як там у вас —
нічого не передбачається?
— Приходьте завтра раненько... До
Пташиного яру. Вирубку почали. Там
весною дорогу прокладатимуть, от ми й
розчищаємо. Кілька сосон вже спиляли.
Так що буде для вас хвоя.
Ось уже кілька років ми не купуємо
новорічних ялинок, а прикрашаємо ту,
що росте на подвір’ї біля Оленчиного вік-
на. Сталося це після зустрічі з Карпом
Івановичем. Несли ми того вечора з база-
ру пишне півтораметрове деревце. Аж тут
підходить лісник.
Погомоніли ми про се, про те, а на про-
щання дядько Карпо й питає:
— Скільки ж за цю красуню?..
— Два карбованці заплатили.
— Жаль,— якось болісно зітхнув Кар-
по Іванович.
— Що жаль? — перепитую.
— Отаку красу нищити... І в селі, і в
містах особливо, кожний неодмінно хоче
придбати ялинку на свято. І навіть не по-
думає, що для того, аби виросла ось така,
як у вас, треба щонайменше десять років
чекати! Якби моя воля, то я геть би за-
боронив рубати й продавати ялинки. Геть!
Постоїть вона в хаті для втіхи тиждень-
два — і на смітник! Хіба ж це по-нашому,
по-людському?.. Просто не замислюємося
над цим. А треба, треба!
Відтоді ми й не купуємо ялинок. А ко-
ли є можливість взяти кілька соснових
чи ялинових гілочок на вирубці — при-
крашаємо ними в хаті. Тому завжди пе-
ред Новим роком я й телефоную до Карпа
Івановича. Ось як і нині.
Ще затемна вибираємось до шляху гли-
бокою стежкою, протоптаною в пухких
Грудень
180
снігах. Сніг рипить під ногами. Зорі на
синьому небі яскраво й гостро горять.
Десь за годину ми вже біля Пташиного
яру. Дорога тьмяно поблискує, наїждже-
на машинами та натерта саньми. За по-
воротом, на узбіччі, грузовик чорніє.
Підходимо. Дядько Карно назустріч нам
радо обзивається:
— От добре, що нагодилися! — І до
Оленки: — Ну як, Снігурко, мороз за
щічки щипле?
— Ні-і... Я його не боюся.
— І то правда!.. Чого його боятися?
Хай він нас боїться.
— А ви це чого біля машини клопоче-
тесь?
— А гостя непроханого піджидаю...
Загляньте до кузова.
Лежать у ньому п’ять струнких яли-
нок.
— От бачите!.. Ще й такі трапляють-
ся... Це ж треба! — сердиться дядько Кар-
но.— Зрубав п’ять і знову подався.
— Не інакше, як продавати буде,—
зауважую.
— Що він буде робити — я не знаю,
а за цю шкоду — відповідатиме! Десять
років тому посадив я ці ялинки на схилі
яру...І ось — маю радість!.. Мертві, пору-
бані...— Дядько ступив до кабіни і натис-
нув на сигнал, натиснув — і лісом довго
котився тягучий плаксивий звук. Ніхто
ніде не відгукувався, не з’являвся.
— Що ж, товаришу, ми тебе чекати не
будемо,— сказав дядько Карпо і гукнув
до мене: — Спробуй заводною ручкою, бо
стартер не бере.
Я кілька разів з силою крутнув. Мотор
чмихнув і глухо загуркотів. Карпо Івано-
вич дістав аркуш паперу із записника,
червоний олівець і вивів великими літе-
рами:
«Машина біля контори лісництва! Че-
каємо! *
— Глянь-но, Снігурко, чи немає, бува,
помилок? — усміхнувся до Оленки дядь-
ко Карпо.
— Жодної.
— От і добре... Добре, що ви нагодили-
ся вчасно, що допомогли мені машину
завести.— Дядько Карпо надколов ножем
вершечок довгої ломаки, затис папірця.
Поставив ломаку в глибокий замет, а сам
сів до кабіни. Оленка вмостилася поряд...
Я забрався в кузов, і машина рушила.
— Ну, а ти, голубе,— визирнувши з
кабіни, голосно сказав у ліс до когось
Карпо Іванович,— коли не хочеш разом
під’їхати, то доберешся пішки. Тут неда-
леко — п’ять кілометрів.— І вже тихо до-
дав : — Можливо, коли йтимеш, ліс таки
щось підкаже твоїй совісті.
Пригнувшись за кабіною, я бачив у
скельце, як донька щось говорила до лісни-
ка, а він, погоджуючись, кивав головою.
— Що то вона нашіптувала вам? —
запитую Карпа Івановича біля контори
лісництва.
— Снігурка твоя?.. Хочуть навесні при-
йти всім класом. Допоможуть на місці
зрубаних, та й далі, на. тому бугрі лисо-
му, ялинки посадити, — відповів і радо
всміхнувся.
СЕРГІЙ НОСАВЬ
Грудень
181
СПРАВИ ЖОВТЕНЯТСЬКІ, СПРАВИ ПІОНЕРСЬКІ
ПОШТА КІДів
Я вдячний вам за те, що ви допомогли
мені знайти тисячі нових друзів у Радян-
ському Союзі. За останній рік я одержав
близько чотирьох тисяч листів. Моя ра-
дість безмежна. Я так схвильований, що
не можу спати вночі.
Знову й знову перечитую листи, розгля-
даю листівки, марки, фотографії. Набли-
жається пора екзаменів, тому я не зможу
відповісти на всі ваші листи. Хочу пере-
дати найщирїшу мою вдячність і найкра-
щі побажання всім моїм новим друзям
в СРСР.
Ваш друг із Індії
РАЙЄВ РАНЬЯН
* * *
ЧЕРВОНИЙ, ЖОВТИЙ,
ЗЕЛЕНИЙ
Завжди цікаво й напружено проходять
змагання юних інспекторів дорожнього
руху. А на VII Республіканський зліт зі-
бралися активні, найбільш знаючі члени
загонів ЮІР. Змагання показали, що шко-
лярі багато вміють і багато знають. Вони,
як підтвердила практика, найбільш на-
дійні помічники Державтоінспекції. Юні
інспектори допомагають старшим товари-
шам привчати дітей до правильної пове-
дінки на вулиці. Та й дорослі, на жаль,
частенько потрапляють у поле їхнього
зору.
Програма VII Республіканського зльо-
ту ЮІР була набагато складнішою, ніж
у минулі роки. І тому особливо приємно
відзначити, наскільки зросла майстер-
ність юних інспекторів дорожнього руху,
наскільки глибшими стали їхні знання.
Інколи суддям було важкувато визначити
переможця того чи іншого конкурсу. І на-
віть таке складне змагання, як розводка
автомобілів на перехрестях і надання не-
відкладної допомоги потерпілому, про-
йшли бездоганно. «І між. іншим,— сказав
головний суддя змагань, начальник відді-
лу агітації та пропаганди обласного уп-
равління ДАІ Ворошиловградської області
капітан міліції А. П. Кулешов,— не кож-
ний дорослий, який приходить складати
іспити на права водія, успішно відповідає
на запитання по розведенню транспорту,
не 'завжди знає правила надання першої
медичної допомоги».
А ще — зліт подружив школярів, по-
знайомив з цікавими людьми, дав змогу
відчути впевненість у своїх силах.
Нещодавно наш клуб інтернаціональної
дружби провів мітинг під лозунгом «За
антиімперіалістичну солідарність і проле-
тарський інтернаціоналізм». У нас побу-
вали гості з Радянського Союзу, Нікара-
гуа, Соціалістичної Республіки В’єтнам,
Афганістану, Мексіки.
Ми довго говорили з гостями, розпові-
дали про наше навчання, про гуртки, які
працюють в школі. З гордістю повідомили
їх про те, що є і наш внесок у справу со-
лідарності — у Фонд Миру піонери ССНМ
нашої школи внесли 1200 марок.
К1Д середньої школи N° З
міста Зандерсдорф. НДР
Грудень
182
ДІДІВ ПОРТРЕТ
Ми ліпили сніжну бабку,
Поки вечір наступив.
А вночі високу шапку
Й вуса іній наліпив.
Підійшов Омелько-дід,
Усміхнувся:
— Все як слід:
Шапка, вуса, борода,
Ще й чуприна вигляд а.
Гей, хто в хаті, гляньте йдіте,
Мій портрет зліпили діти! —
Вмить зібравсь Омельків рід:
— Справді, з баби вийшов дід!
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
ПІСЕННИЙ ТРУД
І ПІСНЯ ТРУДОВА
До ювілеїв ставляться по-різному.
Одні дивляться на ювілей як на своє-
рідну кінцеву зупинку, де можна вже на-
решті спинитися, порахувати здобутки,
порадіти, що зроблено чимало,— і спочи-
ти на лаврах.
Другі сприймають ювілей як мить, ко-
ли треба не спинятися, а лише перевести
подих та озирнутися назад. Озирнутися
не для того, щоб рахувати здобутки, а
лише для того, щоб узнати: а що ж іще
не зроблено, що треба зробити завтра?
Адже за мить — знову в дорогу, нескін-
ченну, звабливу, дзвінку!
Саме до другої категорії людей, неспо-
кійних, нестримних, стрімких у всьому—
і в житті, і в творчості — належить Пла-
тон Микитович Воронько, якому 1 грудня
виповнюється сімдесят.
Сім десятків літ...
Багато це чи мало?
Коли пригадати все, що лишилося на
пройдених шляхах,— багато.
Дитинство в українському селі двадця-
тих років — із безліччю думок, вражень,
Грудень
переживань, що відклались у цнотливім
серці.
Юність в Охтирському містечку для
знедолених дітей, де праця й навчання
перепліталися в єдине, народжуючи пер-
ші поетичні акорди у вразливій юнацькій
ДУШІ.
Пора змужніння у робочій спецівці й
солдатській шинелі...
Мабуть, іще з найвіддаленіших років
стали нерозривними для Платона Воронь-
ка на все життя поняття праці й пісні.
Адже батько його був ковалем, а дід —
бандуристом, котрий пішки виміряв не
один десяток доріг.
І Платон Микитович, невтомний поет
і трудар, не один десяток доріг пройшов
майже в усіх кінцях світу — доріг війни
й миру, доріг страждань і щастя, доріг
негод і перемог. Та на всіх дорогах життя
не полишала поета дідова пісня, гарто-
вона у батьковому горні, бо вона, вбира-
ючи в себе всі болі й радощі життя, сама
ставала його невід’ємною часткою.
І не випадково поруч із дорослими вір-
шами в доробку поета займають рівно-
значне місце твори для дітей. Поезія і ди-
тинство — це теж для Платона Воронька
спільне, невід’ємне одне від одного. Всі йо-
го вірші пронизані усмішкою, зігріті ла-
гідною добротою, яких так частенько не
вистачало в свій час малому Платонові...
Тож коли доля нагородила його щасли-
вою можливістю дарувати дітям радість—
він усі щедроти своєї душі віддав наймен-
шим!..
Десятки книжок, всенародне, всесоюзне
визнання, урядові нагороди і — робота,
робота, робота!
Так, сім десятків літ — це справді ба-
гато.
Але для таких одержимих людей, як
Платон Микитович Воронько, — це, зви-
чайно, дуже й дуже мало. Його молодече
серце сповнене творчої снаги, пісенного
неспокою, поет дивиться в завтра, бо
знає: зробити ще треба чимало!
АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ
ЗИМОВА КАЛИНА
Все жахав мороз калину:
= Побілієш ти, як сніг,
Заморожу до загину.—
Заморозити ж не зміг.
Червоніла, пломеніла,
Грона жевріли як жар,
Не лякалась, не біліла —
Не калина, а пожар.
А коли прибігли діти,
Любо мовила вона:
— Ви мене в коші беріте,
Я морожена — смачна.
Зустрічали з пиріжками
Свій Новий щасливий рік...
І солодкими цівками
Лився їм на губи сік.
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
Грудень
ЛЕТИМО!
Ранок 17 грудня 1903 року видався по-
хмурий і холодний. Рвучкий вітер з океа-
ну сумовито свистів у щілинах дерев’я-
ного сарая, де американці Вільбур і Ор-
віль Райт закінчували останні приготу-
вання своєї крилатої машини. Вдалині, за
піщаною косою пляжу, невтомно рокотав
прибій, вітер звихрював пісок, пронизу-
вав до кісток. Тому найперше бажання
було — щільніше причинити двері і по-
грітися біля грубки. Однак братам кортіло
якомога швидше випробувати своє тво-
ріння, і Орвіль, поглянувши на старшого,
Вільбура, прочитав у його очах згоду. То-
ді він' потягнув за шнурок, і над сараєм
на високій жердині замаяв невеликий
прапорець. Це був умовний- сигнал.
З невеликої рятувальної станції, роз-
ташованої віддалік, на піщаній дюні, їм
помахали у відповідь, і брати самі витяг-
ли з сарая аероплан.
З рятувальної станції підійшли п’ять
чоловік, які погодилися допомогти.
Поруч із сараєм височіла дерев’яна ве-
жа, від якої Вільбур і Орвіль строго про-
ти вітру поклали дерев’яну рейку зав-
довжки близько сорока метрів. Помічни-
ки не відразу збагнули, навіщо це потріб-
но. Але ось брати поставили на рейку
двоколісний візок на велосипедних втул-
ках, на який і поклали аероплан. Далі
Вільбур з помічниками підняв на верши-
ну вежі підвішений на блоці досить вели-
кий вантаж, а потім від нього, знову ж
таки через блоки, протяг линву до візка.
Найкмітливіші з моряків здогадалися, що
весь цей пристрій схожий на катапульту
і необхідний для того, щоб літак злетів:
адже коліс у нього не було, а для посад-
ки, як. і попередні планери, він мав лише
дерев’яні полози.
Брати зупинилися біля літака. Кишень-
ковий годинник Вільбура показував де-
сять тридцять ранку. Кожному хотілося
полетіти першим.
Розсудливий і спокійний Вільбур витяг
монету і коротко запитав:
— Орел чи решка?
— Орел!—нетерпляче вигукнув Орвіль.
Монета підлетіла вгору і знову впала
на долоню. Орел!
Тридцятидвохрічний Орвіль підстриб-
нув, як хлопчисько, і звично поліз на кри-
ло. Вільбур допоміг запустити двигун, і
Грудень
поки той прогрівався, Орвіль вмостився
в пілотській люльці поруч із мотором і
ще раз перевірив важелі управління.
Старший, Вільбур, відійшов до краю
крила, притримав його в горизонтальному
положенні, відчуваючи, як наростають
обороти двигуна. Дріж від машини пере-
дався і йому.
Нарешті Орвіль на пілотському місці
підняв руку угору — сигнал «Готовий у
політ». Тоді старший брат натиснув на
важіль гальма. Вантаж на вежі зірвався
зі стопора, заскрипіли блоки. Аероплан
разом із візком зрушив з місця і, наби
раючи швидкість, покотився по рейці вце-
ред. Вільбур, пробігши кілька кроків, ви-
пустив крило і завмер на місці. Моряки
теж з напруженою увагою слідкували за
розгоном і раптом побачили, як аероплан
відірвався від візка і злетів у повітря.
Він летів невпевнено, як те пташеня, що
ледь вбилося в пір’я — то піднімаючись
на три-чотири метри вгору, то опускаю-
чись до самої землі. Але летів!
І від усвідомлення цього дива хтось із
молодих моряків не витримав і закричав:
«Ура-а!»
Але тут аероплан клюнув носог^ і опу-
стився полозами на пісок. Вільбур клац-
нув секундоміром і глянув на циферблат.
Політ тривав двадцять секунд. Усього
двадцять секунд!..
«...Дійсно, дуже недовго,— писали бра-
ти Райт,— якщо порівнювати його з по-
льотом птахів, але це був перший випа-
док у світовій історії, коли машина, яка
несла на собі людину, піднялася власного
силою в повітря, у вільному польоті про-
йшла певну горизонтальну відстань, ні-
скільки не збавляючи своєї швидкості, і,
нарешті, спустилася на землю без пошко-
джень».
Тепер була черга Вільбура. Він проле-
тів трохи довше і трохи далі. Брати ніби
змагалися між собою.
У четвертому польоті Вільбур був у по-
вітрі 59 секунд і пролетів відстань близь-
ко трьохсот метрів.
Брати Райт виміряли цю відстань кро-
ками і лишилися задоволені.
Робітники рятувальної станції, які ста-
ли свідками цієї історичної події, раділи
разом з братами.
ВІКТОР ГОНЧАРЕНКО
Грудень
БІЛА КАЗКА
180
Учора випав перший сніг. І все
зробилося білим. Таким білим, що
тепер нічого не можна відрізнить
одне від другого. Біла курочка знес-
ла біле яєчко й загубила його в бі-
лому снігу. Білий півень заспівав
білу пісеньку, вона утекла в хату,
примерзла до одвірка й зосталася
висіти білою бурулькою. У білої бі-
лочки народилися білі білченята.
Вони одразу ж застрибали по білих
гілках, і бідна білочка не може їх
відшукати. Усі дерева від маківки
до корінців білі. Я чимчикую лісом
і не можу второпати, де білі дерева,
а де білий день.
Дим із димаря іде білий, і чорни-
ло в моїй чорнильниці також стало
білим, не знаю, чи зможете ви про-
читати, що я тут написав. Я їм бі-
лий хліб і п’ю каву з білим моло-
ком. Сьогодні вранці почистив че-
ревики, виявилося, що крем також
білий.
І річка біла. Я знайшов ополон-
ку, закинув вудочку, витягнув ве-
личезну щуку, а коли вирішив її по-
чистити, з пащі в неї вискочило бі-
ле каченятко (ненажера вранці
проковтнула його). Я застромив ка-
ченяті у дзьоб цю записку й сказав,
щоб воно віднесло її вам. Коли ви
одержите мого листа, не забудьте
нагодувати каченятко й залиште
його у себе.
Щоправда, вам щовечора доведе-
Грудень
ться підігрівати велике біле відро
води: каченята люблять хлюпатися
в теплій воді. Коли каченя виросте,
зробиться білою качкою й знесе біле
яєчко, напишіть мені!
Моя адреса: Білий берег річки,
Білому кроту.
Р. С. Все, що я написав, ви може-
те намалювати, але тільки білою
фарбою, без єдиної чорної рисочки.
1МАНТ ЗІЄДОНІС
ДОБРЕ ВІВЦІ:
І КОЖУХ, І СВИТА, .
І САМА СИТА
Прийшла зима. Поле вкрилося
білою габою. Морози так тріщать,
що у бідного Вовчика-братика зуб
на зуб не потрапить. Цокає ними
сердешний та думає: «Ну й холод
собачий! А ще і їсти хочеться. Аж
живота підводить. Де б оце його
розжитися на свіже ягнятко?»
Пішов у колгосп. А там кошара.
У кошарі повно овець. Стоять біля
ясел, жують пашу. І так їх багато,
так тісно збилися, що аж гаряча
пара зі спин підіймається. І розхо-
диться в повітрі. І так же цей запах
дратує Вовчика-братика! А досту-
питися до овечок не можна. З цьо-
го боку комсомолець Валерик з
рушницею ходить, з того боку баба
Неоніла з граблями, а між ними
пес Бровко сюди й туди бігає, ніс
угору підіймає та принюхується:
чи не чути де сірого?
Сховався Вовчик-братик за горбо-
чок, ковтає слинку, дрижаків ло-
вить і думає; «Добре тій вівці в
колгоспі жити: і кожух, і свита,
і сама сита. Коли б на зиму вовків
у кошари приймали!»
ІВАН СЕНЧЕНКО 1
У ВЕДМЕЖОМУ ЛІГВІ 18
Ранньої зими, тільки-но випаде
сніг, залягають у свої лігва ведмеді.
Старанно й вміло в лісовій глуши-
ні лаштують вони ці зимові барлоги.
М’якою запашною хвоєю, корою мо-
лодих ялиночок, сухим лісовим мо-
хом встилають своє житло.
Тепло і затишно у ведмежих ліг-
вах. Як тільки цюкнуть у лісі моро-
зи, засинають у барлогах ведмеді.
І чим лютіші морози, тим дужче
розгойдує вітер дерева — міцніше,
непробудніше сплять.
Пізньої зими родяться у ведме-
диць манюні сліпі ведмежата. Теп-
ло ведмежатам у заметенім сніго-
вім барлозі... Чмокають, смокчуть
молоко, деруться на спину матері—
величезної, дужої ведмедиці, ЩО
влаштувала для них тепле лігво.
Тільки за великої відлиги, коли
починає капати з дерев і білими
шапками опадає з гілля снігова на-
метіль, ведмідь прокидається. Хоче
розузнать достеменно: чи не при-
йшла ще, чи не почалася, бува, в
лісі весна?
Вигляне ведмідь з барлоги, поди-
виться на зимовий ліс — і знову
вкладається спати аж до весни.
ІВАН соколов-микитов
Грудень
НАРОД ПРИМІЧАЄ
ЦІКАВОГО ПОТРОХУ
За кілька днів до Нового року у містах
і селах^Кампучії—тут він настає 12 квіт-
ня — з’являються невеличкі піщані гор-
бочки. їх насипають підлітки. Піщинки,
виявляється, символізують кількість по-
ганих вчинків. І чим вищий горбок, тим
більший бешкетник його власник. Але за
добровільне визнання своїх провин ніхто
не карає. Кожен підліток сам повинен
задуматись над своєю поведінкою і ви-
правити її,
* * *
У районі Панамського каналу, в селах,
де ще немає електричного освітлення, уч-
ні вечорами готують уроки при свічках.
Та це не звичайні свічки, а плоди дерева,
що містять багато олії, і за формою нага-
дують свічку.
•5 Я
Учні, які мешкають у селах поблизу
алжірського озера Сіді-Бель-Аббеса, ко-
ристуються для письма в зошитах чорни-
лом... просто з водоймища. Виявляється,
що в озеро впадають дві ріки. Одна з них
багата на солі заліза, друга — на продук-
ти розкладу рослин і тваринних організ-
мів. Змішуючись в озері, води цих рік
утворюють рідину, схожу на чорнило.
ПРО СНІГ
Не той сніг, що мете, а той, що згори
іде.
Більше снігу — більше хліба.
Де сніг, там і слід.
Від першого снігу до санного шляху —
шість тижнів.
Сніг надворі — зерно в коморі.
Багато інею зимою — на врожай.
На полях сніг хвилястий — будуть ряс7
ні хліба.
Дібрав та обробив
АНАТОЛІЙ САНЖАРОВСЬКИИ
Грудень
иопдпапяш^АПистА еТОР/мкАвавпиовво
ЧОМУ ВІТЕР ХОЛОДНИЙ?
У прочинену кватирку до кімна-
ти увірвався вітрюган.
•— Відійди-но, Оленко, я сама за-
чиню, бо вітер онде який холодний.
— А чому?
— Що — чому?
— Ну, вітер цей холодний?
— Так на вулиці ж мороз.
Дівчинка помовчала трохи, про
щось замислившись. А згодом знов
підійшла до матері:
— А я знаю, чому вітер холод-
ний.
— Ну, скажи, донечко.
— Бо його ніхто не пускає погрі-
тися.
ВІКТОР ТАРАСЕНКО
НОВОРІЧНА ЯЛИНКА
Ой весела в нас зима,
Веселішої нема:
Грає срібними зірками,
В'ється синіми димками,
Снігом землю обійма.
Ой струнка ялинка в нас!
Скільки сяє тут окрас!
Ми зібралися юрбою —
Разом піснею новою
Рік Новий зустріти час.
Ой весела в нас земля,
І міста, й сади, й поля,
Про дитячий вік щасливий
Хай лунають наші співи
Аж до самого Кремля!
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Грудень
Перебийніс П. Ленінське слово
Кирилова С. Пам’ятник вождеві
Справи жовтенятські, справи піонерські
Толстой О. По дорозі додому Буратіно
зустрічає двох жебраків — кота Базіліо та
лисицю Алісу. Уривок з книги
«Золотий ключик»
Переклад з російської Н. Забіли
Буцень О. Ожеледь .....
Бондарчук П. Малюю сонце
Народ примічає........................
Цікавинки звідусіль ....
Барвиста сторінка .....
Скомаровський В. Ескадрон
Хомченко В. Три каски
Будьонний С. М. Привіт од Леніна
Справи жовтенятські, справи піонерські
Фролова М. Спасибі букварю! .
Леся Українка. Хотіла б я піснею стати
Клубков О. Паперові журавлики
Рукавичка. Українська народна казка
Віконце в природу .....
Творчість юних ......
Барвиста сторінка . . . . .
Єфімов О. Улюблена письменниця
Забіла Н. Мамине свято. Барвінок
Костецький А. Все не так...
Ш'евченко Т. І золотої й дорогої
Кава В. Співець любові й мужності .
Багмут І. Ябедник. Уривок з повісті
«Щасливий день суворовця Криничного» .
Коцюбинський М. Десять робітників
Каткова Л. Звичайна чарівниця
Михалков С. Уколи. Сашкова каша-
Переклад з російської Г. Бойка
Приходько В. Живі ліхтарики
6
7
8
10
13
13
14
14
15
18
19
20
22
23
25
26
28
ЗО
ЗО
31
34
35
36
37
38
38
41
42
44
46
Народ примічає . , , . . 46
Барвиста сторінка ..... 47
Макрушенко П. Біля вогнища ... 50
Малишко А. Юному другові ... 51
Гагарін Ю. Про що я думав перед стартом.
Переклад з російської О. Яремійчук 52
Справи жовтенятські, справи піонерські . 54
Гуцало Є. Письменник і громадянин . 56
Близнець В. Про дядька Данила, який
літав на мотоциклі ..... 56
Гончаренко В. «Ад астра!» ... 59
Творчість юних ..... 62
Цікавинки звідусіль ..... 62
Барвиста сторінка
Павличко Д. Син
Збанацький Ю. Єдиний вартовий . . 67
Сосюра В. Першотравень . . . . 70
Справи жовтенятські, справи піонерські 71
Мащенко І. Трохи про телевежі . . 72
Гріпе М. Не така, як усі. Уривок з книги
«Хуго та Юсефіна»
Переклад з шведської В. Коцюка . 74
Орач О. Човен ..... 76
Гуцало Є. Жайворонкові пісні . . . 76
Копиленко О. Квіти і пісні ... 78
Цікавинки звідусіль . . . 78
Барвиста сторінка . . .79
Коломіець Т. Червень .... 82
Шкаровська І. Мишко . . .83
Коротич В. Мирного неба вам, діти! . . 85
Близнець В. Як Котовський служив у пана
Мацапури ....... 86
Компанієць Л. Мамин трактор «Беларусь» 89
Ладонщиков Г. Шпак на чужині. Переклад
з російської Б. Чалого .... 89
Жиленко І. Калатало .... 90
£ §
Струтинський В. Річчина хвороба . 91
Народ примічає ..... 92
Цікавинки звідусіль ..... 92
Уткін В. Ліс-годувальиик ... 93
Морозов А. Вільха..........................94
Барвиста сторінка..........................95
Костецький А. Канікули .... 98
Вернигора О. Рюкзак на виріст . 99
Давидов А. На камбузі .... 101
Славетні вітрильники російського флоту 103
Маяковський В. Що погано, а що добре
Переклад з російської М. Рильського . 106
Думченко В. Помилковий виклик 108
Друце ЇЇ. Сестра
Переклад з молдавської В. Запорожець . 109
Цікавинки звідусіль...................1Ю
Творчість юних . . . • ПО
Барвиста сторінка . . - • Ш
Качан А. Полустанок .... П4
Стельмах М. На баштані . . П5
Повоаоцький Г. Скибка хліба . . 116
Сорока Л. В останній день літа . 117
Ребро П. Край червоних ночей . 118
Цікавинки звідусіль . . . . П9
Чупригін І. Вовчині пригоди - 120
Савана Г. Батько ..... 121
Кирій І. Добра мачуха . . . 122
Солнцева Г. Ми і дельфіни . 125
Народ примічає . . 126
Барвиста сторінка .... 127
Нехода І. Хай буде мир! . . 130
Карасьова В. Тонечка . 131
Справи жовтенятські, справи піонерські 133
Пархоменко О. Перепел ... 134
Чайковський Б. Письменник-працелюб 134
Пархоменко О. Бабине літо . . 135
Цікавинки звідусіль ..... 136
Пан Коцький. Українська народна казка 137
Бойко Г. «Некультурні» хазяї . . . 140
Шевченко М. Світла поезія Грицька Бойка 140
Бойко Г. Про одну бабусю . . 141
Народ примічає .... 142
Барвиста сторінка ..... 143
Бичка В. Комсомол ..... 146
Горлач Л., Тельнюк С. Боярка — БАМ 147
Кононов О. Клинцівські хлоп'ята. Переклад
з російської О. Яремійчук . . . 148
Костилев В. Омелюхи ... 151
Тютюнник Г. Однокрил .... 152
Сухомлинський В. Сьома дочка. Ледача
подушка...................................155
Прокопенко І. Як Берізка листя роздару-
вала .... . 156
Старостенко Ю. Хто ж винен? 157
Народ примічає............................158
Цікавинки звідусіль ... . 158
Барвиста сторінка . . . . 159
Качан А. Позивні «Інтернаціоналу» . . 162
Прокоф’ев Д. Як заарештували куртку.
Переклад з російської Т. Качалової 163
Сорока Л. Іменний годинник Васька Сасюка 166
Яковлева В. Там, де ходив Петро Перший 167
Спортивна сторінка . . . . . 168
Маценко І. Як галка кота провчила . 170
Колосок. Українська народна казка 173
Цікавинки звідусіль.......................174
Барвиста сторінка .... 175
Чалий Б. Новорічна казочка . . - 178
Носань С. Ялинка . . . . 179
Справи жовтенятські, справи піонерські 181
Воронько П. Дідів портрет . . . 182
Костецький А. Пісенний труд і пісня
трудова ....... 182
Воронько П. Зимова калина . . - 183
Гончаренко В. Летимо! .... 184
Зіедоніс І. Біла казка. Переклад з латись-
кої О. Завгороднього . • . . . 186
Сенченко І. Добре вівці: і кожух, і свита,
і сама сита ...... 187
Соколов-Микитов І. У ведмежому лігві.
Переклад з російської Г. Тютюнника . 187
Цікавинки звідусіль ..... 188
Народ примічає ..... 188
Барвиста сторінка . . . . . .189
Обкладинка і шмуцтитули
ВЛАДИСЛАВА ГРИГОРОВИЧА ШИРЯЄВА
Малюнки:
ВАСИЛЕНКА А. П., ГОНЧАРЕНКА В. Т.
ЄВДОКИМЕНКА В. А., ІЛЬНИЦЬКОГО Є. О.,
КАПУСТИ М. М., КОМПАНЦЯ М. І„
КОТЛЯРА Є. Є., ПЕРЕВАЛЬСЬКОГО В. Є.,
ПРАХОВОЇ О. М., СЕНДЗЮКА Є. Ф.,
ШИРЯЄВА В. Г„ ЩЕПКІНОЇ К. В.
Д22 ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ. 1983 Настільна книга-
календар. Для дошкіл. і мол. шкіл. в. /Колектив
худож.— К. : Веселка, 1982.— 191 с., іл.
Щорічний календар пропонує юним читачам кращі прозові й
поетичні твори радянських та зарубіжних письменників, різноманітні
пізнавальні матеріали, гумор.
Дм^04)-82 85~ 82~ 4803010000. 74.1
ДВЕНАДЦАТЬ МЕСЯЦЕВ. 1983
Настольная книга-келендарь
(На украинском язьіке)
Для дошкольного и младшего школеного возраста
Издательство «Веселка», Киев-60, Мельникова, 63
. Редакційна колегія
ЄФІМЕНКО С. О., ЗАБІЛА Н. Л., КАВА В. І., КАРПУХІНА О. С.,
КОЛОМІЄЦЬ Т. П., НЕСТАИКО В. 3., ЧАИКОВСЬКЙИ В. И.
Редактор Т. Г. Каналова. Художній редактор І. І. Литвин
Технічний редактор Ф. Н. Резник. Коректори Л. К. Скрипченко,
3. В. Лещенко
Інформ. бланк № 2045
Здано на виробництво 02. 06. 82. Підписано до друку 26. 10. 82.
Формат 84Х108/16. Папір офс. № 2. Гарнітура шкільна. Друк офсет
ний. Умови, друк. арк. 20,16+1 вклд. (1,68).=21,84. Умови, фарб.-відб.
90,8. Обл.-вид. арк. 16,29.+1 вкл. (1,81)=18.1. Тираж 100 000.
Зам. 792-2. Ціна 1 крб. 40 к. Видавництво «Веселка». Київ-60, Мель-
никова, 68. Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290006, Львів-б,
- Зелена, 20.