/
Text
І.І.МИГОВИЧ
УНІАТСЬКА ЦЕРКВА-
ВОРОГ КУЛЬТУРНОГО
ПРОГРЕСУ
І. І. мигович
УНІАТСЬНА ЦЕРКВА —
ВОРОГ КУЛЬТУРНОГО
ПРОГРЕСУ
КИЇВ
«РАДЯНСЬКА ШКОЛА»,
1982
86.37
М57
ДШГОВИЧ И. И. Униатская церковь —
враг культурного прогресе^. — К.: Рад.
школа, 1982.—189 с. — На укр. яз. — 20 к.
17 000 зкз. 4306010000.
В книге раскрнвается реакционная роль
греко-католической церкви в духовном раз-
витии украинского народа, опро&ергаютея
униатско-националистические фальсифика-
ции украинской социалистической культури
Значительное внимание уделено борьбе
прогрессивннх отечественннх мьіслителей,
деятелей культури прошлого, современних
советских мастеров слова против Ватикана
и ненавистной трудяїДимся массам церков-
ной унии
Рассчитана на учителей, старшеклас-
сников, широкий круг читателей
Рецензенти
доктор філос наук Ю І Римаренко,
кандидат філос. наук С М Возняк
4306010000—351
м
283—82 ^ Видавництво «Радянське
школа», 1982
М210(04)—82
ВСТУП
Під керівництвом Комуністичної партії ра¬
дянські люди успішно втілюють у життя про-"
граму економічного і соціально-культурного
розвитку країни, накреслену XXVI з’їздом
КПРС. Одинадцята п’ятирічка — важливий
етап у створенні матеріально-технічної бази
комунізму, удосконаленні соціалістичних су¬
спільних відносин, радянського способу жит¬
тя, у формуванні нової людини.
Спрямовуючи поступальний рух нашого су¬
спільства до комунізму, партія уважно і гли¬
боко аналізує соціальні явища, творчо розви¬
ває марксистсько-ленінську теорію, постійно
піклується про високу боєздатність своїх лав,
удосконалює методи партійного керівництва
господарським і культурним будівництвом, по¬
силює ідеологічну, політико-виховну роботу в
Масах.
Як сказав на XXVI з’їзді партії Генераль¬
ний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Вер¬
ховної Ради СРСР товариш Л. І. Брежнєв,
«радянські люди з впевненістю дивляться в
завтрашній день. Але їх оптимізм — не само¬
впевненість улюбленців долі. Наш народ знає:
все, що він має, створене його власною пра-
Й«і6, захищено його власною кров’ю. І ми оп¬
тимісти тому, що віримо в силу праці. Тому,
що віримО в свою країну, в свій народ. Ми оп¬
тимісти тому, що віримо в свою партію, зна-
3
ємо — шлях, який вона вказує,— єдино вірний
шлях!» >.
Прагнучи забезпечити сприятливі зовніш¬
ньополітичні умови для творчої праці радян¬
ських людей, Комуністична партія наполегли¬
во бореться за зміцнення миру, усунення во¬
єнної загрози, за збереження і поглиблен¬
ня міжнародної розрядки. Разом із своїми
союзниками СРСР — головна опора миру
на землі.
Сучасний етап суспільного розвитку супро¬
воджується ускладненням міжнародної обста¬
новки. «Останнім часом,— указав на з’їзді
товариш Л. І. Брежнєв,— помітно активізува¬
лись противники розрядки, обмеження озбро¬
єнь, поліпшення відносин з Радянським Со¬
юзом та іншими країнами соціалізму.
Авантюризм, готовність ставити на карту
життєві інтереси людства в ім’я своїх вузьких
корисливих цілей — ось що особливо непри¬
крито проявляється в політиці найбільш
агресивних кіл імперіалізму»2.1 це не випадко¬
во. Усвідомлюючи кризу капіталістичної систе¬
ми, імперіалізм робить усе можливе, щоб збе¬
регти, а то й зміцнити свої хиткі позиції. В цьо¬
му полягає головна суть розгорнутого ним
контрнаступу, який здійснюється, зокрема,
шляхом активізації мілітаристських сил, на¬
гнітання напруженості в різних районах пла¬
нети, роздування антирадянської істерії у
СІЛА та інших капіталістичних країнах, спроб
скомпрометувати і нейтралізувати національ¬
1 Матеріали XXVI з’їзду КПРС. К-, Політвидав Ук¬
раїни, 1981, с. 95.
2 Т а м же, с. 24.
4
но-визвольну боротьбу народів, розв’язати пси¬
хологічну війну проти реального соціалізму.
Незважаючи на всі підступи, імперіалізм
неспроможний зупинити поступальний рух іс¬
торії. Однак не можна недооцінювати гостроту
боротьби і небезпеку, що спричиняються агре¬
сивністю цього приреченого експлуататорсько¬
го ладу. Намагаючись продовжити його існу¬
вання, апологети капіталізму роблять ставку
на антикомунізм і антирадянщину, які є най¬
більш концентрованим виявом ідеології і полі¬
тики найреакційніших сил сучасності, базою
зовнішньополітичної стратегії, «теоретичним»
обгрунтуванням і психолого-пропагандист-
ською підпорою імперіалізму.
У боротьбі проти теорії і практики соціа¬
лізму, всіх революційних сил сучасності ідео¬
логи антикомунізму всіляко спираються на
націоналізм. Як зазначається в Програмі
КПРС, це — «основна політична й ідеологіч¬
на зброя, яку використовують міжнародна ре¬
акція і рештки внутрішніх реакційних сил про¬
ти , єдності соціалістичних країн...» проти
комуністичного, робітничого і національно-ви¬
звольного рухів. Поширюючи націоналістичні
погляди, розпалюючи ворожнечу між народа¬
ми і водночас проповідуючи облудну ідею кла¬
сового «миру» всередині буржуазних націй,
імперіалістична пропаганда спекулює на од¬
ному з найблагородніших почуттів людини —
любові до своєї батьківщини, засмічує свідо¬
мість трудящих буржуазною ідеологією, по¬
слаблює їх єдність у боротьбі за визволення
від соціального гніту.
1 Програма Комуністичної партії Радянського Со¬
юзу. К., Політвидав України, 1977, с. 21.
5
- Представники всіх різновидів буржуазно¬
го націоналізму, із свого боку, намагаються
будь-якою ціною захистити капіталістичний
спосіб виробництва і породжені ним форми
гноблення. Звідси випливає антикомуністична
спрямованість їхньої діяльності, патологічна
ненависть до марксистсько-ленінського вчення
і країн соціалістичної співдружності. Антико¬
муністична і буржуазно-націоналістична про¬
паганда особливо активізувалася напередодні
60-річчя утворення Союзу РСР.
У Звітній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їздові
партії товариш Л. І. Брежнєв підкреслив: «Єд¬
ність радянських націй сьогодні міцна, як ні¬
коли...
У нашій країні поважаються національні
почуття, національна гідність кожної людини.
КПРС боролась і завжди буде рішуче бороти¬
ся проти таких чужих природі соціалізму про¬
явів, як шовінізм чи націоналізм, проти будь-
яких націоналістичних вивихів...»1.
Актуальне значення має сьогодні також
атеїстичне виховання радянських людей. Аб¬
солютна більшість віруючих нашої кра¬
їни, які з різних причин ще перебувають під
впливом релігії, підтримує політику партії і
держави, разом з усім радянським народом
бере участь у комуністичному будівництві. Од¬
нак по-антикомуністичному настроєні керівни¬
ки зарубіжних церковних організацій силкую¬
ться використати релігію як засіб ідеологічної
боротьби проти СРСР. Буржуазна і клерикаль¬
на пропаганда зводить наклепи на науковий'
комунізм і атеїзм, хоче настроїти віруючих
1 Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 67—68.
6
проти атеїстів, спровокувати їх на виступи
проти радянського законодавства про релігій¬
ні культи. Таким чином наші ідейні противни¬
ки прагнуть добитися послаблення впливу
марксистсько-ленінського вчення, похитнути
морально-політичну єдність соціалістичного
суспільства, викликати його духовну ерозію за
допомогою оживлення націоналістичних, релі¬
гійних, приватновласницьких, індивідуалістич¬
них та інших буржуазних поглядів і мораль¬
них звичок.
Свої справжні наміри ідеологи імперіаліз¬
му приховують тим, що видають релігію і церк¬
ву за «важливий», майже «вирішальний» фак¬
тор духовного життя суспільства, «теоретич¬
но» й практично намагаються представити хри¬
стиянство єдиним джерелом і носієм культури
наших предків, зобразити його поборником со¬
ціального прогресу, творцем моральних і ху¬
дожніх цінностей, духовного становлення лю¬
дини, в тому числі й сучасної, вдаються до ін¬
ших подібних розумувань, далеких від історич¬
ної правди, справжньої науки і реального
життя. Правильне з’ясування цих питань має
актуальне політичне, теоретичне і практичне
значення.
АЛЬЯНС ХРЕСТА І ТРИЗУБА
В ідеологічній боротьбі, що її ведуть проти
реального соціалізму пропагандистські і роз¬
відувально-підривні служби імперіалістичних
держав, активно використовується буржуазно-
націоналістична та релігійна ідеологія. Ревни¬
ми підручними противників сил миру і соці¬
ального прогресу виступають, зокрема, залиш¬
ки уніатства та націоналістичні запроданці.
Уніатством (від латинського ипіо — союз,
об’єднання) називають релігійне утворення,
прихильники якого визнають догматику і за¬
гальне керівництво католицької церкви, але
зберігають традиційну для себе практику бо¬
гослужінь, обрядів, інших культових дій. Фак¬
тично це форма експансії Ватікану в країни,
у яких історично вкорінилося православ’я чи
інші некатолицькі вірування. Існують уніат¬
ські церкви грецького (візантійського), вір¬
менського, сірійського, маронітського, коптсь¬
кого та інших обрядів.
У нашій країні уніатство було примусово
нав’язане частині населення західних областей
України і Білорусії після Брестського церков¬
ного собору 1596 року1. До цього воно спові¬
дувало переважно православ’я — одну із схід¬
них (візантійську) течій християнства.
Поява уніатства в нашій країні не випад¬
ково припала на XVI століття, епоху Реформа¬
ції. Цю епоху Ф. Енгельс назвав першою рі¬
1 Докладніше див.: Даниленко С. Т. Униатьі.
М., Политиздат, 1972, с. 13—17.
8
шучою битвою європейської буржуазії проти
феодалізму. Вона проходила під релігійними
гаслами теж не випадково. У праці «Селянська
війна в Німеччині» Ф. Енгельс зазначав: «Якщо
ця класова боротьба відбувалася тоді під зна¬
ком релігії, якщо інтереси, потреби і вимоги
окремих класів приховувались під релігійною
оболонкою, то це нітрохи не змінює справи і
легко пояснюється умовами часу» 1. У серед¬
ньовіччя монополію на все інтелектуальне жит¬
тя захопили церква і духовенство. Християн¬
ські догмати стали політичними аксіомами, а
біблійні тексти здобули силу закону. Таке «вер¬
ховне панування богослов’я в усіх галузях ро¬
зумової діяльності було в той же час немину¬
чим наслідком того становища, яке займала
церква як найбільш загальний синтез і най¬
більш загальна санкція існуючого феодально¬
го ладу»2.
Велика Селянська війна у Німеччині завер¬
шилася поразкою революційних сил і перемо¬
гою прихильників бюргерсько-поміркованої
лютерівської реформи. З її допомогою маса
нижчого дворянства, бюргерство, частина світ¬
ських князів прагнули збагатитися шляхом
конфіскації церковних маєтків, завоювання
більшої незалежності від імперії. В основі до¬
сягнутої між ними й імператором Карлом V
угоди (Аугсбурзький релігійний мир 1555 р.)
лежав принцип «чия країна, того й віра».
У період Реформації в Німеччині і Швейца¬
рії, а потім у роки буржуазних революцій ут¬
ворився ряд протестантських церков і сект, що
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 343.
2 Та м же.
9
в релігійній формі відбило розчарування соці¬
альних низів у наслідках цих революцій. Піс¬
ля втрати значної частини своєї пастви Ваті¬
кан і його вельможні ставленики спрямували
свою діяльність на те, щоб зберегти і зміцни¬
ти позиції католицизму, привернути на свій
бік послідовників інших, зокрема східних хри¬
стиянських церков.
Підпорядкування православної церкви ка¬
толицизму, здійснене всупереч волі віруючих,
сталося в умовах загарбання українських зе¬
мель і поневолення місцевого населення поль¬
ськими феодалами, які з допомогою унії нама¬
галися закріпити тут своє панування і лікві¬
дувати національну самобутність українсько¬
го народу. Ватікан таким шляхом хотів здійс¬
нити свою давню мету: підпорядкувати пра¬
вослав’я, поширити вплив католицизму на всю
Росію, забезпечити його дальше проникнення
на Схід.
У свою чергу, представники вищого право¬
славного духовенства, погодившись на при¬
йняття унії, прагнули забезпечити свої класо¬
ві інтереси: здобути привілеї від польсько-ли¬
товської Речі Посполитої, зміцнити позиції у
братствах — опозиційних релігійно-національ¬
них організаціях, які у XV—XVIII століттях
займалися захистом українського і білорусь¬
кого населення (особливо міщан) від засилля
польських феодалів та ватіканської експансії.
Після Брестської унії, діяльність і юрис¬
дикція якої поширювались на західноукраїн¬
ські й білоруські землі, Ватікан і правлячі ко¬
ла Австрії, католики за віросповіданням, не
могли примиритися з тим, що поза впливом
папського престолу залишалось українське
10
населення південно-західного передгір’я Кар¬
пат — православні віруючі, що жили в доли¬
нах Тиси, Латориці й Ужа. Тому Ватікан ра¬
зом з правителями Австрії у квітні 1646 року
сфабрикував Ужгородську унію. її юрисдик¬
ція згодом поширилась, крім Закарпаття, на
українське населення Румунії, Угорщини та
Чехословаччини.
Насаджування уніатства здійснювалося з
допомогою сили, підступництва, підкупів. Тому
воно зустрічало рішучий опір народу, який під
лозунгами неприйняття греко-католициЗму,
збереження «віри батьків» боровся за націо¬
нальну самостійність, за єднання з братнім
російським народом, проти гніту польських
магнатів. «Щоб унія усюди була знищена», «за
віру і вольності наші» — такі категоричні ви¬
моги висували учасники національно-визволь¬
ної війни 1648—1654 років під проводом Бог¬
дана Хмельницького, що увінчалася омріяним
возз’єднанням України з Росією.
Уніатська церква завжди була ворожою
нашому народові. Вона становила складову
частину окупаційного апарату, прислуговувала
австро-угорським, польським, румунським, ні¬
мецьким та іншим загарбникам західних об¬
ластей Білорусії і України, Закарпаття та Пів¬
нічної Буковини, ревно захищала інтереси по¬
міщиків, куркулів, капіталістів.
У праці «Крах II Інтернаціоналу» В. І. Ле¬
нін писав: «Усі і всякі гноблячі класи потре¬
бують для охорони свого панування двох со¬
ціальних функцій: функції ката і функції по¬
па. Кат. має придушувати протест і обурення
ІІіригноблених. Піп має утішати пригноблених,
малювати їм перспективи (це особливо зруч¬
11
но робити без запоруки за «здійсненність» та¬
ких перспектив...) пом’якшення бідувань і
жертв при збереженні класового панування, а
тим самим примиряти їх з цим пануванням,
відвертати їх від революційних дій, підривати
їх революційний настрій, руйнувати їх револю¬
ційну рішимість»1. Це ленінське визначення
цілком стосується й уніатського духовенства.
Крім освячення соціального гніту, греко-ка-
толицькі попи виправдовували й підтримували
також гноблення національне, закликали ві¬
руючих до поміркованості в національних пра¬
гненнях, до підкорення «законним політичним
порядкам», що панували в Австро-Угорській
імперії, а згодом у поміщицько-панській Поль¬
щі, буржуазній Чехословаччині і боярській Ру¬
мунії. Уніатська церква була слухняним зна¬
ряддям буржуазії пануючих націй по оніме¬
чуванню, мадьяризації і полонізації підвлад¬
ного населення.
На рубежі XIX і XX століть класові супе¬
речності у світі вкрай загострилися. Трудящі
маси різних країн усе ширше опановують ідеї
наукового комунізму, соціальної та національ¬
ної свободи, рівності й братерства. На проти¬
вагу цьому капіталізм, що вступив у свою ос¬
танню, імперіалістичну стадію, породив націо¬
нальний фанатизм, істерію шовінізму, загарб¬
ницькі війни і насильство.
Велика Жовтнева соціалістична революція
принесла політичне, соціальне і національне
визволення трудящим нашої Вітчизни. Роз¬
громивши воєнну іноземну інтервенцію і внут¬
рішню, в тому числі й буржуазно-націоналі¬
1 Л е н і н В. І. Повне зібр. тв., т. 26, с. 223.
12
стичну, контрреволюцію, робітники і селяни
Країни Рад розпочали будівництво соціалістич¬
ного суспільства. Соціальну базу для буржуаз¬
ного націоналізму всередині країни було піді¬
рвано, його центри перебазувалися за кордон.
Внаслідок імперіалістичної політики країн
Заходу і зрадницької діяльності українських
буржуазних націоналістів Східна Галичина,
Західна Волинь, Закарпаття та Північна Буко¬
вина опинилися під владою іноземних держав.
Тут у 20-х роках на антикомуністичній, анти-
радянській платформі відбувається концент¬
рація і консолідація різноманітних контрре¬
волюційних угруповань. її складовою части¬
ною став ідейно-політичний альянс українських
буржуазних націоналістів і уніатської церкви.
Вирішальне значення для його формування
мали спільні політичні цілі цих антинародних
сил. Вони полягали в захисті експлуататорсь¬
кого ладу, спробах притупити класову свідо¬
мість і окатоличити трудящих, перешкодити
розгортанню серед них національно-визвольно¬
го і революційного руху, з допомогою релігій¬
но-націоналістичної демагогії охопити своїм
впливом та ізолювати від братнього російського
український народ, віддати Україну на пота¬
лу угодним Ватікану іноземним державам.
.Правлячі кола капіталістичних країн роз¬
глядали західноукраїнські землі як передову
лінію для наступу проти Радянської Росії, а
греко-католицьку церкву — однією з його удар¬
них сил. Загарбавши Східну Галичину, Закар¬
паття, Західну Волинь і Північну Буковину
(територія яких становила 110,6 тисячі квад¬
ратних кілометрів; <а населення — 8 мільйонів
чоловік), уряди буржуазно-поміщицької Поль¬
13
щі, боярської Румунії та буржуазної Чехосло-
ваччини згідно з планом міжнародного імпе¬
ріалізму намагалися в такий спосіб створити
«санітарний кордон» проти поширення ідей
Великого Жовтня в країнах Центральної та
■'Західної Європи, підготувати плацдарм і на¬
дійний тил для боротьби проти Радянської вла¬
ди. Греко-католицька церква і український
буржуазний націоналізм підпорядковували цій
політиці всю свою антинародну діяльність.
У західноукраїнському селі 30-х років 13,8
Процента господарств належали куркулям. Цей
прошарок сільської буржуазії завжди відзна¬
чався своєю консервативністю, ворожістю до
прогресивних ідей, виступав активним захисни¬
ком експлуататорського ладу. Націоналістичні
верхОводи й уніатське духовенство добре ро¬
зуміли і враховували класові інтереси та пси¬
хологію куркулів, на них спрямовували свою
ідеологію, активно спирались у своїй реакцій¬
ній діяльності. Культ куркуля, власника ле¬
жав в основі «програм» клерикально-націона¬
лістичних партій.
Із свого боку, куркулі постачали кадри
«провідників нації», становили основний кон¬
тингент слухачів уніатських семінарій, ядро
парафіяльного, церковного активу. Від . них
великою мірою залежала доля галицького се¬
ла. Вони нещадно експлуатували сільську бід¬
ноту, чинили суди і розправи, дістаючи на це
релігійну санкцію. Куркулі втілювали на прак:
тиці маячні ідеї націоналістичних верховодів.
З допомогою підступного маскування своїх
справжніх цілей, соціальної демагогії, хитро¬
го маневрування українським націоналістам
та уніатським клерикалам удалося ввести в
14
оману і охопити своїм впливом також частину
інтелігенції та інших верств населення Захід¬
ної України.
На відміну від західноєвропейської бур¬
жуазії, яка в ході боротьби з феодалами ви¬
ступала і проти їхньої ідеологічної опори —
релігії та церкви, пропагувала раціоналізм і
вільнодумство, західноукраїнська буржуазія
майже завжди шукала союзу з клерикалами.
І цього не приховували її ідеологи. «Віра, опер¬
та на церкву,— писав, наприклад, один з на¬
ціоналістичних теоретиків В. Липинський у
листі до єпископа Й. Сліпого,— єсть наймогут-
ніше знаряддя будь-якого ладу й порядку дер¬
жави».
Виступаючи за союз з релігією і церквою,-
українські буржуазні націоналісти запевняли
(і продовжують це робити за кордоном досі),
що, мовляв, лише віра в бога може забезпечи¬
ти класовий мир у суспільстві і національну
єдність, що без релігії нація начебто не може
розвиватись, як без церкви неможливе «ста¬
новлення» нації. Особливо вихваляли вони уні¬
атську церкву, приписуючи їй «цінні» заслуги
в історії українського народу.
Українські буржуазні націоналісти брали в
спільники уніатських попів за їх вплив на знач¬
ну частину населення, здатність шляхом дема¬
гогії нав’язувати йому антикомуністичний «со¬
ціальний символ віри», вміння сполучати хри¬
стиянські приписи з ідеологією буржуазного
націоналізму. Як писав один з його провідних
ідеологів Д. Донцов, войовничий дух «новіт¬
нього націоналізму безпосередньо зв’язаний з
теологічним духом».
Зі свого боку уніатські ідеологи теологічно
15
обгрунтовували й поширювали націоналістич¬
ні гасла. «Є дуже багато моментів,— писали
вони у своїй газеті «Мета»,— які зближають
націоналізм з християнізмом». «Духовні отці»
добре розуміли, що буржуазний націоналізм у
руках реакції — це зброя в боротьбі проти ко¬
мунізму. Тому вони вимагали «добровільно
піти назустріч націоналізмові», закріплювати
союз між ним і церквою. Буржуазних націо¬
налістів уніатські священики звеличували як
«провід» нації, доводячи при цьому, що «ук¬
раїнський націоналізм лише зискає (здобу¬
ває.— /. М.), спираючись на католицизм».
Ідейно-політичний союз греко-католицької
церкви і українського буржуазного націона¬
лізму склався також організаційно. Напри¬
клад, зв’язок з останнім одразу ж став пропа¬
гувати граф А. Шептицький, призначений 29
жовтня 1900 року митрополитом греко-като¬
лицької церкви. Добре володіючи прийомами
єзуїтської дипломатії, цей уніатський владика
почав приручати діячів українського буржу¬
азно-націоналістичного табору, добиватися то¬
го, щоб кожна їхня акція не обходилася без
його благословення. У свою чергу, тактика
Шептицького, спрямована на розгортання се¬
паратистського руху серед українців, навію¬
вання їм ненависті до братнього російського
народу, цілком відповідала інтересам україн¬
ської буржуазії, користувалась її підтримкою.
Поступово резиденція графа-митрополита у
львівському соборі святого Юра стала не тіль¬
ки релігійним центром, а й штабом українсько¬
го буржуазного націоналізму. Для здійснення
своїх маніакальних планів, які полягали в то¬
му, щоб відірвати Україну від Росії й запро¬
16
дати її Німеччині, західноукраїнська буржуа¬
зія і клерикали з допомогою німецької і авст-
ро-угорської розвідок напередодні першої сві¬
тової війни створили в Галичині антинародні
організації — «Головну українську раду» і
«Союз визволення України» (СВУ), а також
«стрілецькі товариства», які згодом обрали
назву «Українські січові стрільці» (УСС). До
них в основному залучалась націоналістично
настроєна молодь з української буржуазії, кур¬
кульства, духовенства.
Буржуазно-націоналістична й уніатська
пропаганда вбивала у політично відсталі го¬
лови «січових стрільців» ідеї шовінізму і лю¬
диноненависництва. Клерикали і націоналісти
під керівництвом австрійських офіцерів готу¬
вали «ошуканих» західних українців «до ве¬
ликої місії визволення» вогнем і мечем своїх
східних братів. З дозволу австрійського гене¬
рального штабу частинам січовиків на почат¬
ку війни було вручено націоналістичний жов¬
то-блакитний прапор, який у присутності уні¬
атських капеланів власноручно освятив Шеп-
тицький — «батько української нації», як
стали величати його націоналісти. Він благо¬
словив «усусів» на братовбивство за інтереси
Австро-Угорської імперії *, в ім’я «христового
намісника на землі» — папи римського.
Наприкінці 1917 року і буржуазно-націона¬
лістична Центральна рада в Києві сформува¬
ла (з колишніх військовополонених галичан
і куркульсько-націоналістичних елементів Над-
1 Загони «українських січових стрільців» входили
до складу австро-угорських військ. У 1918 році вони до¬
помагали австро-німецьким окупантам боротися з виз¬
вольним рухом українського народу.
1?
дніпрянської України) бандитські загони «сі¬
чових стрільців» для боротьби проти револю¬
ційних робітників і селян.
Уніатські ієрархи й націоналістичні верхо¬
води узгоджено боролись проти встановлення
Радянської влади на Україні, брали участь у
відчайдушних спробах внутрішньої і зовніш¬
ньої контрреволюції задушити її силою. В ли¬
стопаді 1918 року, після краху Австро-Угор-
ської імперії, вони створили так звану Захід¬
ноукраїнську народну республіку, що стала
служницею Антанти. Сформована ними в цей
період «Українська галицька армія» (УГА)
використовувалась у боротьбі проти револю¬
ційного руху в Східній Галичині, а також для
спільних з Денікіним дій проти Радянської
Республіки. Після визволення України Черво¬
ною Армією та партизанами від петлюрівців
і денікінців Шептицький благословив Петлюру
на угоду з Пілсудським, за якою у 1920 році
значна частина українських земель відійшла
до буржуазно-поміщицької Польщі.
З крахом пілсудсько-петлюрівської аван¬
тюри проти Радянської України керівники уні¬
атської церкви і ватажки українських буржу¬
азних націоналістів пішли на співробітництво
з польськими магнатами і буржуазією, а зго¬
дом — з німецькими фашистами. Шептицький
був духовним наставником так званої Україн¬
ської військової організації (УВО), створеної
восени 1920 року з офіцерів колишнього кор¬
пусу «січових стрільців», старшин розбитої УГА
та інших націоналістичних військових форму¬
вань періоду громадянської війни. Філії УВО,
що виникали в Німеччині, Польщі, Чехосло-
ваччині, Канаді, США, стали центрами підго¬
їв
товки шпигунів і диверсантів для засилання
,в СРСР, карателів кращих представників ро¬
бітничого класу і селянства Західної України.
Уніатські священики входили до створе¬
них у 1925—1926 роках «Українського націо¬
нально-демократичного об’єднання» (УНДО)—
найбільшої націоналістичної організації на
Західній Україні та «Української соціал-ради-
кальної партії», що захищала інтереси кур¬
кульства.
З метою одурманення західних українців
облудними ідеями войовничого католицизму
і буржуазного націоналізму уніатське духо¬
венство і українська буржуазія намагались
остаточно підпорядкувати собі товариства
«Просвіта», «Рідна школа» та інші культурно-
освітні організації, створювали для цього всі¬
лякі братства, спілки і союзи, комітети і шко-
їли. Особливого значення вони надавали поси¬
ленню релігійно-націоналістичного впливу на
жінок. Він здійснювався у філіях католицьких
чернечих орденів (редемптористів, василіян),
у товариствах «святого Иосафата», «святої
Марії», «пресвятої родини», «серця Ісусового»
та ін. До них входили галицькі поміщиці, жін¬
ки куркулів, інші представники буржуазних
верств. їх завданням було відвернення жінок-
трудівниць від революційної боротьби, вихо¬
вання їх самих і їхніх дітей у релігійно-націо¬
налістичному дусі.
Для здійснення своїх антирадянських пла¬
нів уніатські священики і націоналісти велику
увагу приділяли роботі серед молоді, насам¬
перед її, фізичній і військовій підготовці. З ці¬
єю метою було створено широку мережу кле¬
рикальних спортивних товариств («Сокіл»,
19
«Пласт», «Луги», «Січ», «Український спор¬
тивний союз», «Каменярі», «Орли» та ін.).
У Львівській архієпархії, наприклад, близько
100 священиків були головами старшин або
наглядових рад «Лугів».
Зв’язки між уніатським духовенством і ук¬
раїнськими буржуазними націоналістами зміц¬
ніли після створення в 1929 році «Організації
українських націоналістів» (ОУН), що сприй¬
няла доктрину німецького та італійського фа¬
шизму. В 30-х роках вони об’єднали свої зу¬
силля у здійсненні проголошеної папою Пі-
єм XI так званої Католицької акції, що фак¬
тично означала заклик до «хрестового походу»
проти СРСР. Одночасно за активною участю
митрополичого ординаріату було створено кле¬
рикально-націоналістичну партію «Українсь¬
кий католицький союз» (УКС) під керівницт¬
вом Шептицького, а також «Католицьку ак¬
цію української молоді» (КАУМ). Прикрива¬
ючись лозунгом «Все для Христа і України»,
уніатська ієрархія і націоналістична верхівка
готували кадри майбутніх терористів, прово¬
каторів і карателів, які в роки Великої Вітчиз¬
няної війни стали справжніми катами укра¬
їнського народу.
Створена ними на західноукраїнських зем¬
лях розгалужена система клерикально-націо¬
налістичних організацій об’єднувала числен¬
ний актив, який певною мірою проникав у сі¬
м’ю і школу, на виробництво і в побут,
справляв деякий вплив на економічну, політич¬
ну, духовну та інші сфери суспільного життя.
Уніатсько-націоналістичний альянс мав кор¬
поративно-індивідуальний характер. Верхівка
греко-католицької церкви і націоналістична
20
«еліта» були зв’язані, крім класових інтересів
та ідейних уз, службовими, громадсько-полі¬
тичними, почасти й родинними зв’язками. Так,
ватажок ОУН Є. Коновалець був ревним уні¬
атом і прихильником Шептицького; один з оу-
нівських «вождів» А. Мельник працював упра¬
вителем його маєтків; інший націоналістичний
діяч С. Бандера — син уніатського сільського
священика; найближчий радник нинішнього
кардинала И. Сліпого І. Гриньох — колишній
парох (священик, що стоїть на чолі парафії);
один з націоналістичних ідеологів С. Ленкав-
ський — син попа.
Представники сільської і міської західно¬
української буржуазії входили переважно до
складу активу релігійних громад, церковних
братств, «Українського католицького союзу»
та інших клерикальних організацій. Більшість
служителів уніатської церкви були членами
провідної легальної політичної партії західно¬
української буржуазії—УНДО. В свою чергу
союз УКС — УНДО був тісно зв’язаний з ОУН.
Таким чином, буржуазно-націоналістичні і кле¬
рикальні партії органічно переплітались між
собою і утворювали в Західній Україні єдиний
реакційний блок, в якому верховодили уніат¬
ські клерикали. «Наша церква,— похвалялись
вони на сторінках своєї газетки «Мета»,— до¬
мінує нині над всіма проявами життя Гали¬
цької церковної провінції».
«Українське національно-демократичне об’¬
єднання», «Українська католицька народна
партія», «Український католицький союз» у
Західній Україні, а також «Автономно-земле¬
робський союз», «Християнсько-народний со¬
юз», «Руська національно-автономна партія»
21
на Закарпатті, «Українська народна партія»
на Буковині та інші формування української
буржуазії й уніатського духовенства були по¬
плічниками польських, чехословацьких, угор¬
ських, румунських окупантів, гніздами; анти-
комунізму і антирадянщини.
З благословення митрополита Шептицько-
го в 30-х роках ОУН стала платною агентурою
німецької розвідки, вчиняла терористичні акти
проти радянських дипломатів, усіляко-проти¬
діяла національно-визвольній боротьбі захід¬
ноукраїнських трудящих. Уніатсько-націона¬
лістична реакція вороже сприйняла звільнен¬
ня Червоною Армією у вересні 1939 року
Західної -України та Західної Білорусії і воз¬
з’єднання їх з Українською і Білоруською РСР
у складі СРСР, чинила опір заходам Радян¬
ської влади, брала участь у підготовці нападу
гітлерівської Німеччини на нашу країну. Сфор¬
мований абвером з відбірних оунівців баталь¬
йон «Нахтігаль» («Соловей») разом з фаши¬
стами увірвався на радянську землю і брав
участь у знищенні невинних людей. Уніатські
попи на чолі з митрополитом Шептицьким і
єпископом Сліпим захоплено вітали кривавих
катів біснуватого фюрера, за вказівкою свято-
юрських владик правили молебні в честь його
«перемог», допомагали створювати органи оку¬
паційної влади на місцях, грабувати і вивози¬
ти в рабство до гітлерівської Німеччини укра¬
їнських трудящих, активно сприяли формуван¬
ню дивізії СС «Галичина» і так званої «Укра¬
їнської повстанської армії» (УПА) для бороть¬
би з партизанами і підпільниками. Прислуго¬
вуючи гітлерівським загарбникам, Шептицький
рсобисто благословив братовбивчу війну.
22
Після визволення Радянською Армією Ук¬
раїни уніатсько-оунівські посіпаки не склали
зброю, а, навпаки, розгорнули в її західних
областях шалену антирадянську діяльність.
Та вона не могла зміцнити позицій греко-като-
лицизму, який наближався до занепаду. Анти¬
національна, антинародна діяльність керівни¬
цтва і більшості служителів уніатської, церк¬
ви, що особливо виразно проявилася в роки
другої світової війни, привела до її повної ди¬
скредитації. Тому в березні 1946 року на Львів¬
ському церковному соборі представники віру¬
ючих і духовенства прийняли закономірну ух¬
валу про самоліквідацію унії.
Незабаром (весною 1949 року), втративши
паству, саморозпустилась уніатська церква і
на Закарпатті.
У процесі подолання відсталості, яка через
тривале панування чужинців дісталася захід¬
ним областям України, Закарпаттю й Північ¬
ній Буковині, в ході ліквідації важких наслід¬
ків війни, за роки соціалістичного будівництва
переважна частина населення тут відійшла від
релігії, тільки окремі колишні греко-католиць-
кі священики та ченці продовжують перебу¬
вати під впливом уніатства.
Заплямована співробітництвом з гітлерів¬
ськими окупантами, греко-католицька верхів¬
ка разом з буржуазно-націоналістичними
спільниками втекла від народного гніву на
Захід. Тут вона замість саморозпущеної на
Україні уніатської проголосила так звану «Ук¬
раїнську католицьку церкву» (УКЦ) з числа
розкиданий у капіталістичному світі греко-ка-
толицьких парафій.
Користуючись фінансовою і політичною під¬
23
тримкою Ватікану та реакційних кіл Заходу,
емігрантська уніатська церква перетворилась
у знаряддя «холодної війни», злісного пропо¬
відника антикомунізму. В перші повоєнні роки
її служителі спільно з оунівцями виконували
ганебну роль у таборах колишніх радянських
військовополонених і «переміщених осіб», всі¬
ляко перешкоджаючи їх поверненню на Бать¬
ківщину, а потім брали участь у здійсненні
збанкрутілої політики «стримування комуніз¬
му» та інших імперіалістичних авантюр. Націо¬
налістичні лідери й уніатська верхівка поста¬
чали, зокрема, із своїх прихильників агентів
для іноземних розвідок. У період «холодної
війни» буржуазно-націоналістичні й уніатські
запроданці, виконуючи вказівки своїх хазяїв
з розвідувальних та ідеологічних служб США
і їх союзників по НАТО, сприяли нагнітанню
антикомуністичної істерії.
З неприхованою радістю сприйняли уніатсь¬
ко-націоналістичні верховоди на Заході амери¬
канську агресію у В’єтнамі, сподіваючись, що
вона переросте в нову світову війну і допоможе
їм «на американських танках повернутися на
Україну». Чимало синків оунівців у складі аме¬
риканських військ взяли безпосередню участь
у цій брудній війні.
Українські націоналісти й уніатські ієрар¬
хи разом з імперіалістичною реакцією захоп¬
лено вітали контрреволюційний переворот у
Чілі, що викликав справедливе обурення про¬
гресивної світової громадськості, а потім вста¬
новили зв’язки з піночетівською клікою.
Уніатське духовенство активно підтримало
створені невдовзі після другої світової війни
у США і Канаді бандерівську «Організацію
24
оборони чотирьох свобід України», що згодом
увійшла до складу профашистського «Україн¬
ського конгресового комітету Америки»
(УККА), очолюваного колишнім працівником
американської військової розвідки Л. Добрян-
ським, диверсійно-терористичну «Лігу визво¬
лення України» (ЛВУ), «братство» міфічної
Української національної армії, яке об’єднало
недобитків дивізії ОС «Галичина» і так звані
«станиці воїнів УПА». При підтримці колиш¬
ніх уніатських капеланів нацистські воєнні зло¬
чинці прибрали до рук культурно-освітні та
інші громадські молодіжні організації й сил¬
куються спрямувати їх діяльність в антико¬
муністичне русло. Вони зайняли керівні пости
в таких уніатських об’єднаннях, створених ще
до другої світової війни, як «Союз українців-
католиків «Провидіння»1 — СУК (СІНА),
«Братство українців-католиків» — БУК (Ка¬
нада), «Союз українців Британії» — СУБ (Ан¬
глія), в товаристві католицького студентства
«Обнова», «Спілці української молоді» —
СУМ, «Українському християнському русі» —
УХР, «Українському всесвітньому патріархаль¬
ному об’єднанні» та ін.
Координаційними центрами цих організа¬
цій є «Український конгресовий комітет Аме¬
рики» в СІНА та «Комітет українців Канади»
(КУК), що стали знаряддям розвідувальних
служб імперіалістичних держав. До складу ви¬
конавчих органів' цих комітетів нині входять
колишні гестапівці й есесівці, єпископи уніат¬
ської і автокефально-православної церков, про¬
фесійні розвідники. Наприклад, серед керів¬
ників УККА — М. Марусин, М. Хорина та інші
уніатські священики. Один з них — В. Кушнір
25
очолює КУК. Верхівку УХРу спрямовують
уніатський єпископ П. Корнеляк та уніатський
«богослов» В. Янів — у минулому агент
гестапо.
Колишні уніатські капелани і есесмани на¬
магаються усунути нездоланні внутрішні су¬
перечності в цих організаціях, навести в них
«порядок». Вони все частіше з’являються на
зібраннях ворогуючих клерикально-націоналі¬
стичних угруповань, повчають їх лідерчуків,
вимагають «єдності». З травня 1977 року «спо¬
стерігач» від колишніх гітлерівських недобит¬
ків почав, наприклад, брати участь у засідан¬
нях «президії секретаріату» організації, пре¬
тензійно названої «Світовим конгресом віль¬
них українців» (СКВУ), що покликана була
об’єднати оунівців і «екзильні (емігрантські. —
І. М.) церкви», примирити жовто-блакитних
«президентів», отаманів і єпископів. До скла¬
ду керівного центру, утвореного СКВУ, вві¬
йшли уніатський священик В. Кушнір, митро¬
полит УКЦ М. Германюк та інші клерикально-
націоналістичні ватажки. Однак постійні чвари
за командні пости, безконтрольний доступ до
фінансових подачок імперіалістичних розвіду¬
вальних центрів і всіляких «благодійних» фон¬
дів монополістичного капіталу в цій, за ви¬
знанням самих націоналістів, мертвонародже-
ній організації не припиняються.
За задумом уніатської верхівки, підтриман¬
ню внутрішнього життя УКЦ покликана спри¬
яти кампанія по беатифікації (зарахування
до лику «блаженних» католицької церкви) ми¬
трополита Шептицького. Розпочата ще в пе¬
ріод «холодної війни», вона сьогодні дістає
новий імпульс. Силкуючись обілити свого ду¬
26
ховного зверхника, уніатські священики і бан¬
дерівські прихвосні хотіли б у такий спосіб
обілити і своє зрадницьке минуле.
В останні роки активізувались їхні «дослі¬
дження» життя і діяльності святоюрського вла¬
дики, на його честь створюють панегірики й
молитви, поширюють різні спогади, організо¬
вують панахиди й поминальні зібрання, про¬
водять «наукові засідання», присвячені цьому
ворогові українського народу. Ось що заявив
недавно постулатор (заступник, адвокат, який
відстоює перед конгрегацією права кандидата
в «блаженні» чи святі), чернець уніатського
ордену редемптористів Михайло Гринчишин:
«Митрополит Андрей, будучи нашим сучасни¬
ком, являється завершенням і уособленням
першого тисячоліття християнства на Україні».
І далі так «обгрунтував» свою думку: «В ша¬
новній його особі містяться найцінніші й най¬
кращі вартості українського християнства...
Наша церква (тобто емігрантська УКЦ. —
/. М.) справедливо зачисляє його до своїх ве¬
ликих людей, але в дійсності він належить до
всього християнського світу, до всього людст¬
ва. Його задуми, його ідеали і діла універ¬
сальні. їх не можна обмежити до одного місця
і народу. Власне, тому й розпочався його беа-
тифікаційний процес, щоб колись можна було
зачислити його до лику святих Вселенської
церкви». Претензіям уніатсько-оунівського
автора, як бачимо, немає меж.
І це говориться про людину, яка майже
п’ятдесят років робила все для насаджування
містики й неуцтва, була натхненником і одним
з організаторів ідейно-політичного альянсу ім¬
періалізму, буржуазного націоналізму й кле¬
27
рикального антикомунізму на західноукраїн¬
ських землях. Шептицький брав активну
участь у провокаціях міжнародної реакції
проти СРСР, придушенні революційної боро¬
тьби трудящих Західної України, всіляко до¬
помагав гітлерівським окупантам. Тому кам¬
панія за зарахування Шептицького до лику
«блаженних» не тільки і не стільки внутрішня
справа уніатських кіл за рубежем, скільки по¬
літична, антирадянська акція, що викликає гнів
і обурення чесних людей — як віруючих, так
і атеїстів, які не можуть забути злодіянь цьо¬
го «благочестивого» мракобіса.
Ось уже кілька років в уніатсько-націона¬
лістичних колах на Заході галасують про ство¬
рення так званого «Київсько-Галицького ка¬
толицького патріархату», з допомогою якого
святоюрські банкроти хотіли б посилити свій
вплив на українців-емігрантів, а заразом під¬
вищити свої антирадянські акції, адже, на дум¬
ку інспіраторів цієї кампанії, «створення уні¬
атського патріархату допоможе знищити
Радянську владу на Україні». За рубежем ви¬
никли крикливі організації «За патріархаль¬
ну перебудову УКЦ», проводяться бучні зі¬
брання й маніфестації на підтримку цієї аван¬
тюристичної ідейки. Не здобувши її схвалення
папським престолом, кардинал Сліпий 1975
року самочинно проголосив себе «патріархом
Йосифом І», що поглибило існуючий розкол
серед уніатів. Частина єпископів і священиків
відверто виступила проти лжепатріарха, ви¬
кликавши за це переслідування з боку уніат-
сько-оунівських екстремістів.
На відміну від своїх попередників, ниніш¬
ній глава Ватікану прихильно ставиться до
28
безпідставних претензій уніатських ультра.
Якщо Павло VI не схвалював ідею створення
патріархату УКЦ, не дозволяв скликати сино¬
ду уніатських єпископів, то Іойн-Павло II од¬
разу ж такий дозвіл дав. Уже в листопаді 1978
року єпископи УКЦ провели свою нараду, піс¬
ля якої папа прийняв їх і мав з ними тривалу
бесіду. Весною наступного року він надіслав
послання Сліпому й уніатській ієрархії у зв’яз¬
ку з підготовкою до наступного тисячоліття
введення християнства на Русі. В цьому до¬
кументі висловлюються необгрунтовані думки
про католицьке походження християнства в
нашій країні, «глибоку» релігійність україн¬
ців, фальсифікується історія Брестської і Уж¬
городської уній, а уніатство видається за зра¬
зок залучення на бік Ватікану всіх слов’ян¬
ських та інших народів.
Після відвідин папою в лютому 1980 року
радіостанції Ватікану тут активізувався «укра¬
їнський відділ», яким керують уніатські бого¬
слови з ордену василіян і колишні фашистські
поплічники з оунівських банд.
Іоан-Павло II здійснив і ряд інших заходів,
спрямованих на підтримку уніатства. Він кіль¬
ка разів давав аудієнцію кардиналу Сліпому
та іншим уніатським ієрархам. У ході своїх
зарубіжних поїздок папа відвідує парафії
УКЦ, бере участь у богослужіннях, виголошує
проповіді українською мовою. Не без його бла¬
гословення 24 березня 1980 року зібрався
«надзвичайний», а наприкінці того ж року —
«перший звичайний синод» УКЦ. На останньо¬
му, зокрема, зроблено незграбну спробу запе¬
речити канонічність прийнятої в 1946 році
Львівським церковним собором ухвали про са¬
29
моліквідацію унії, оголошено провокаційне
послання «Про захист прав віруючих і церкви
на Україні» й т. ін. У засіданнях синоду взяв
участь представник глави Ватікану, що під¬
тверджує його прихильність до уніатства^
У буржуазних, клерикально-націоналістич¬
них виданнях, радіопередачах, релігійних про¬
повідях і посланнях уніатських ієрархів систе¬
матично поширюються антирадянські вигадки
про «відсутність» свободи совісті, «пересліду¬
вання» віруючих у нашій країні тощо.
Проблема прав людини, релігійних свобод,
напевно, ще довго стоятиме в центрі їх ідеоло¬
гічних диверсій. Основа для цього закладена
в першій, програмній енцикліці папи Іоана-
Павла II «Редемптор гомініс» (1978 рік). Весь
її зміст сцрямований на те, щоб підмінити ідею
звільнення людини від експлуатації, всебічно¬
го розвитку особи ідеєю... спокути гріха. Ви¬
моги політичних і духовних свобод для трудя¬
щих зводяться тут до здійснення лише релі¬
гійних свобод, право на які безпідставно ого¬
лошується головним критерієм усіх свобод і
прогресу цивілізації. Так виправдовується й
обгрунтовується зашкарубла претензія като¬
лицької церкви на командну роль у суспільст¬
ві, на спроби духовенства диктувати свою волю
світським властям. У дусі папської енцикліки
Ватікан передає «апостольські благословення»
всім тим у соціалістичних країнах, хто боре¬
ться за «права» людини, що насправді є підбу¬
рюванням віруючих до непослуху державним
органам, до екстремістських вчинків на релі¬
гійному грунті.
Тож не дивно, що в останні роки ідеологи
емігрантської уніатської церкви та їхні націо¬
30
налістичні спільники поводяться все зухвалі¬
ше, вважають зайвим приховувати свій антико-
мунізм, додержувати дипломатичної стри¬
маності й обережності, властивих офіційним
колам папської столиці. З церковних амвонів,
передач «українського відділу» ватіканського
радіо, сторінок клерикально-націоналістичних
видань лунають грубі антирадянські наклепи
часів «холодної війни», під «благочестивими»
гаслами проводиться справжня політична про¬
паганда, в основі якої лежить класова нена¬
висть до соціалістичного ладу і марксистсько-
ленінського вчення, заперечення науково-ма¬
теріалістичного світогляду, теорії і практики
реального соціалізму.
Свідомо перекручуючи становище релігії і
церкви в СРСР, радянське законодавство про
релігійні культи, клерикально-націоналістич¬
ні ділки намагаються вороже настроїти світо¬
ву громадськість проти реального соціалізму,
з допомогою безпардонної-брехні силкуються
розпалити серед віруючих у нашій країні ре¬
лігійний фанатизм, викликати недовір’я до по¬
літики КПРС і Радянської держави.
Клерикально-націоналістична пропаганда
нині все більше сповнюється відвертою аполо¬
гетикою українського буржуазного націоналіз¬
му. Так, у передачах радіо Ватікану під руб¬
рикою «Історія церкви на Україні» в спотворе-
но-націоналістичному плані зображається
минуле нашої республіки, звеличується діяль¬
ність підступних ворогів українського наро¬
ду — Потія, Кунцевича, Шумлянського, Шеп-
тицького, Волошина та інших верховодів уні¬
атської церкви, вихваляються проводирі й іде¬
ологи українського буржуазного націоналїз-
31
му — Петлюра, Винниченко, Грушевський,
Бандера та ін., а оунівські бандити оголошу¬
ються «героями».
З осені 1980 року в українському мовлен¬
ні радіо Ватікану з’явився новий цикл пере¬
дач — «Ісповідники віри нашої сучасності».
В них робляться спроби реабілітувати уніат¬
ських ієрархів, які співробітничали з гітлерів¬
цями під час окупації України, спростувати
пред’явлені їм радянським судом звинувачен¬
ня в активному підсобництві загарбникам.
Численні виступи Ватікану про «держав¬
ний атеїзм» у соціалістичних країнах, звер¬
нення до східних церков, зокрема до зарубіж¬
ної так званої «Української католицької церк¬
ви» та її глави кардинала Сліпого, здійснюють¬
ся буржуазно-клерикальними колами з антико¬
муністичною метою, однак це не дає їм бажа¬
них результатів. Орган ченців-редемптористів
журнал «Голос спасителя» 1975 року стурбо¬
вано писав про те, що в емігрантському сере¬
довищі знецінюються «надбання» католицької
церкви, в багатьох сім’ях не читають уніат¬
ської преси.
Щоб врятувати становище й виховати під¬
ростаюче покоління в релігійно-націоналістич¬
ному дусі, робляться спроби активізувати ді¬
яльність «Спілки української молоді» (СУМ),
організовуються літні юнацькі табори, прово¬
дяться фестивалі, виставки, літературні вечо¬
ри, створюються музеї, споруджуються пам’ят¬
ники, що пропагують уніатство і буржуазний
націоналізм.
Уніати очолюють найреакційніші угрупо¬
вання українських буржуазних націоналістів.
Так, шпигун і вбивця в сутані І. Гриньох є
32
«президентом» так званої «Української голов¬
ної визвольної ради» (УГВР), керівний центр
дкої знаходиться в Нью-Йорку й утримується
американською розвідкою. Запеклий уніат
Я. Отецько керує створеним у роки «холодної
війни» «Антибільшовицьким блоком народів»
(АБН), до якого ввійшли колишні фашистські
прихвосні з числа українських, білоруських,
литовських, вірменських, татарських та інших
буржуазних націоналістів. В одній з перших
'«декларацій» АБН прямо говорилося, що його
головним завданням є «консолідація антико¬
муністичних сил» для проведення підривної
роботи проти соціалістичних країн.
Щороку в США, Англії, Канаді, ФРН про¬
ходять галасливі зустрічі уніатів і оунівців,
які вшановують «комбатантів» дивізії СС «Га¬
личина». На них освячуються есесівські штан-
дарти, даються «накази» емігрантській молоді,
влаштовуються «урочисті богослужіння», лу¬
нають салюти з приводу різних дат і подій
зрадницької історії цих відщепенців. Такі про¬
вокації катів українського народу спрямовані
на те, щоб сфальсифікувати правду, отруїти
свідомість молодих українців за рубежем фа¬
шистською ідеологією. Однак ні ці заходи, ні
заклики до «спасіння церкви», ні обіцянки, ні
прокляття — ніщо не справджує надій уніат¬
ських старців. За повідомленнями буржуазно-
клерикальної пресц, в створених оунівцями і
реакційним духовенством організаціях перебу¬
ває всього близько одного процента юнаків і
дівчат українського походження, які прожи¬
вають у країнах Заходу.
Діяльність залишків уніатства й україн¬
ського буржуазного націоналізму за рубежем
2 224
33
останнім часом позначена посиленням антира-
дянської спрямованості, ненавистю до кому¬
нізму. Так, у 1980 роді уніатсько-націоналістич¬
на газетка «Америка» опублікувала звернення
до колишніх есесманів. У ньому висловлюва¬
лася радість у зв’язку з загостренням міжна¬
родної обстановки, посиленням ворожої діяль¬
ності імперіалізму проти Радянського Союзу.
Свої нездійсненні надії клерикально-націо¬
налістичні ділки цинічно й відверто пов’язу¬
ють з новою світовою війною. У 1977 році кле¬
рикально-націоналістична газетка «Гомін
України» писала: «...Насуваючу на світ загро¬
зу сприймаємо як ще одну, може, останню,
найщасливішу нагоду... Коли б навіть у цій
війні мала загинути половина людства або й
більше, на наш погляд, це не була б завелика
ціна за здобуття волі для України» (тобто за
поневолення Радянської України імперіаліз¬
мом.— /. М.).
Головну увагу оунівських та уніатських
ультра привертають тепер нейтронна, біоло¬
гічна і «расова» бомби. Злісним наклепам во¬
ни піддають торговельні й економічні зв’язки
Заходу з країнами соціалістичної співдруж¬
ності, контакти в галузі культури, спорту, об¬
міну духовними цінностями. Однак підривні дії
не приносять лаврів їх організаторам. Ганеб¬
ним провалом завершилася, наприклад, жа¬
люгідна кампанія реакційних емігрантських
груп проти Олімпіади-80, яку вони вели кіль¬
ка років за дорученням своїх шефів.
Сьогодні боротьба за мир і міжнародну роз¬
рядку стала кровною справою багатомільйон¬
них мас трудящих усіх країн і континентів.
Як відзначив на XXVI з’їзді КПРС товариш
34
Л. І. Брежнєв, «ми будемо активно підтриму¬
вати всі кроки, корисні для справи миру і де¬
мократії. В умовах нинішнього' ускладнення
міжнародної обстановки співробітництво з со¬
ціал-демократами, з профспілками, з релігій¬
ними колами, з усіма демократичними, миро¬
любними силами в питаннях відвернення вій¬
ни і зміцнення миру уявляється нам важли¬
вим» Ч У цій боротьбі не можуть залишатися
нейтральними й віруючі за рубежем. У церков¬
ному житті тут прискорився процес поляриза¬
ції сил. Частина релігійних, у тому числі като¬
лицьких діячів, близьких до народних мас, під¬
тримує боротьбу трудящих за соціальні й гро¬
мадянські права, проти війни, фашизму і реак¬
ції. Інша частина, до якої належить уніатська
ієрархія, виступає на боці найреакційніших ім¬
періалістичних кіл, які намагаються увічнити
структуру соціальної несправедливості, поси¬
люють антикомуністичну пропаганду, вдають¬
ся до збанкрутілої стратегії «холодної війни».
Уніатсько-націоналістичні верховоди за ру¬
бежем усвідомлюють, що «заробити на жит¬
тя» вони можуть лише в умовах напруженості,
ворожнечі і недовір’я між державами. І тому
скаженіють, бачачи щонайменший прояв по¬
тепління у взаємовідносинах між країнами,
влаштовують провокаційний галас щоразу,
коли йдеться про поглиблення міжнародної
розрядки, зміцнення миру, безпеки і співробіт¬
ництва народів. Новий імпульс дістали дії уні¬
атсько-націоналістичної реакції у зв’язку з
зухвалою діяльністю адміністрації Рейгана
вСША.
1 Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 22.
2*
35
Слід підкреслити, щсіза рубежем діють і
прогресивні українські організації («Ліга аме¬
риканських українців» у США, «Тоцариство
об’єднаних українців Канади» та ін.). Як час¬
тина загальнодемократичного руху вони ак¬
тивно виступають за дружбу і культурні зв’яз¬
ки між народами своїх країн і СРСР, схвалю¬
ють внутрішню і зовнішню політику Радянської
держави, викривають ідеологію і практику ук¬
раїнського буржуазного націоналізму й уні¬
атського клерикалізму. Однак можливості цих
організацій обмежені, їх зусилля всіляко ско¬
вуються правлячими колами, які прихильно
ставляться до релігійно-націоналістичних угру¬
повань, особливо коли йдеться про антикому¬
ністичні акції. Незважаючи на підтримку цих
кіл, різні уніатсько-націоналістичні організа¬
ції, що прикриваються гучними вивісками пар¬
тій, рухів, спілок, земляцтв тощо, насправді
об’єднують дрібні групки збанкрутілих політи¬
канів і розкладаються внаслідок внутрішніх
чвар, гризні за подачки імперіалістичних під¬
ривних центрів, наближаючись до повної де¬
градації. Саме тому для продовження свого
існування вони проявляють активність на ан¬
тикомуністичному, антирадянському фронті; їх
ватажки лякають віруючих «радянською не¬
безпекою», радять урядам капіталістичних
країн додержувати «твердого курсу» у взаємо¬
відносинах з СРСР, закликають Захід до по¬
силення гонки озброєнь, зриву розрядки між¬
народної напруженості. В одному з своїх но¬
мерів уніатська газетка «Америка» провока¬
ційно твердила, ніби територія ФРН за кілька
днів «аж до берегів Рейну... може бути зайня¬
та совітськими дивізіями». А невдовзі, звер¬
36
таючись до заводіїв Пентагону, вона підбурю-
вально писала інше: «Радянський Союз най¬
більше побоюється американських крилатих
ракет, проти них СРСР ще не має оборонної
системи». Більш ніж дивна тема для «христи¬
янської» газети!
Дузке часто діячі УКЦ виступають у ролі
захисників інтересів американської вояччини.
Нагнітаючи мілітаристський психоз, вони агі¬
тують за виділення додаткових асигнувань на
озброєння, за створення нових супербомбар¬
дувальників, крилатих ракет, виробництво
нейтронної зброї, прискорення будівництва ра¬
кетно-ядерних комплексів як у США, так і в
Західній Європі.
Уніатсько-оунівські послідовники Гітлера
часто разом з сіоністськими молодчиками
влаштовують антирадянські провокації біля
будинків представництв СРСР за кордоном,
під час проведення виставок, гастролей радян¬
ських майстрів мистецтва, спортивних та інших
культурно-масових заходів. На антирадянсь-
кому грунті робляться спроби доповнити аль¬
янс тризуба і хреста «зіркою» Давида. В роз¬
палі боїв на Сінайському півострові (жовтень
1973 року) колишній капелан дивізії СС «Га¬
личина», а нині уніатський богослов І. Гриньох
та оунівський ватажок Р. Ільницький надісла¬
ли міністру закордонних справ Ізраїлю «лю¬
б’язне прохання» передати його урядові «щирі
побажання успіхів». Вербування добровольців
у тельавівську армію, «пожертви» до кас «єв¬
рейського фонду», обмін інформацією, спільні
антирадянські акції, особисті контакти і «бра¬
тання» між уніатськими ієрархами та іудей¬
ськими клерикалами — цих та інших форм на¬
37
бувають зв’язки між уніатсько-націоналістич¬
ними екстремістами та сіоністськими ультра,
що свідчать про їх єдину класову суть, спільні
антикомуністичні цілі.
Українські буржуазні націоналісти й уні¬
атська верхівка активно підтримують прави¬
телів Ізраїлю на міжнародній арені, беруть
участь у підривних кампаніях міжнародного сі¬
онізму. Так, вони закликали членів ООН голо¬
сувати проти резолюції, яка оголосила сіонізм
формою расизму і расової дискримінації, по¬
ширюють вигадки про «переслідування» гро¬
мадян єврейської національності в СРСР,
всіляко намагаються викликати прихильне
ставлення до себе впливових сіоністських кіл.
Отже, нині виступають за «співробітницт¬
во» з сіоністами, клянуться в любові до них
ті, хто в нацистських таборах смерті допома¬
гав гітлерівським фашистам знищувати міль¬
йони людей — українців, росіян, поляків, єв¬
реїв та ін. Об’єднані ненавистю до комунізму,
сіоністи та оунівці «забули» антисемітсь¬
кі принципи українського буржуазного наці¬
оналізму, який ще зовсім недавно пропо¬
відував ідею повного фізичного знищення
євреїв.
\ На одному з останніх синодів римсько-ка¬
толицької церкви кардинал Сліпий зажадав
від Ватікану прямого втручання у справи со¬
ціалістичних країн. Він, зокрема, висунув про¬
вокаційну вимогу про збільшення засилання
в Радянський Союз буржуазної і релігійно-
націоналістичної літератури, розширення об¬
сягів і вдосконалення методів впливу ватікан¬
ського радіо на молодь соціалістичних країн
тощо. Не припиняються спроби завезення в на¬
38
шу республіку уніатсько-націоналістичної лі¬
тератури, надання матеріально-фінансової до¬
помоги залишкам греко-католицького духо¬
венства.
Послідовники Шептицького за гроші ЦРУ
активізують підривну діяльність проти Радян¬
ського Союзу. «З церковних амвонів, зі сторі¬
нок клерикальної і націоналістичної преси і
по радіо вони виливають потоки брехні і на¬
клепів на нашу країну, направляють до нас
своїх місіонерів із завданням встановлювати
зв’язки і схиляти до вчинення особливо небез¬
печних злочинів колишніх уніатських свяще¬
ників і монахів, збирання і передачі за кордон
наклепницької інформації. З метою інспіруван¬
ня ворожих проявів з боку колишніх уніа¬
тів зарубіжні клерикально-націоналістичні
центри асигнують і таємно пересилають сво¬
їм єдиновірцям грошові та інші матеріальні
засоби»1.
Полум’яний патріотизм, безмежна відда¬
ність трудящих Радянської України, як і всьо¬
го народу нашої соціалістичної Батьківщини,
справі партії, ідеалам комунізму зводять
нанівець зусилля імперіалістичних розвідок
та оплачуваних ними зарубіжних релігійно-
націоналістичних формувань. Проте це не дає
підстав для самозаспокоєння. «Обов’язок ко¬
муністів,— наголошується у постанові ЦК
КПРС «Про 60-у річницю утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік»,— бе¬
1 ФедорчукВ. В. Висока політична пильність ра¬
дянських людей — надійний заслін підривним підступам
імперіалізму. — Комуніст України, 1980, № 10, с. 23.
зустанно зміцнювати єдність і згуртованість
радянського народу, виховувати у трудящих
почуття гордості за соціалістичну Вітчизну і
братерської дружби народів СРСР, високу
культуру міжнаціонального спілкування, не¬
примиренність до будь-яких проявів націона¬
лізму:^
Слід враховувати, що ієрархи емігрантсь¬
кої уніатської церкви й оунівські заводії, мас¬
куючи своє справжнє обличчя, в усній і дру¬
кованій пропаганді, з допомогою буржуазних
видань, радіо Ватікану та інших засобів ма¬
сової інформації видають себе за «правовір¬
них християн», «патріотів» України, «оборон¬
ців» прав людських, намагаються всіляко при¬
красити ганебне минуле своїх організацій, при¬
писати їм якісь «заслуги» в суспільному розвит¬
ку народу, який вони зраджували і гнобили.
Підступна діяльність уніатсько-націоналі¬
стичних запроданців посилюється з наближен¬
ням 1000-ліття введення християнства на Русі.
Замовчуючи реакційну соціальну роль уніат¬
ства, його сучасні апологети безпідставно при¬
писують греко-католицькій церкві «українсь¬
кий національний» характер, силкуються до¬
вести її моральну «цінність», «позитив.ну» роль
у збереженні етнічної самобутності, у куль¬
турному розвитку нашого народу, видають цю
релігійно-політичну організацію за «охоронця»
його духовних надбань тощо. Однак усі ці
спекуляції не відповідають історичній правді
й не витримують наукової критики.
1 Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських
Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від
19 лютого 1982 року. К., Політвидав України, 1982,
с. 23.
40
СПЕКУЛЯЦІЇ НАВКОЛО МИНУЛОГО
Культурний розвиток українського народу
не випадково є одним з головних об’єктів уні-
'атсько-клерикальних і буржуазно-націоналі¬
стичних спотворень. Як відомо, культурний
прогрес тісно пов’язаний з соціальним. Сучас¬
ний етап розвитку людства характеризується
утвердженням і бурхливим розквітом соціалі¬
стичної культури, яка є активним фактором
побудови комуністичного суспільства. На між¬
народній Нараді комуністичних і робітничих
партій 1969 року в Москві культуру було на¬
звано однією з тих головних галузей суспіль¬
ного життя, на арені якої відбувається проти¬
борство сил прогресу і реакції, соціалізму і ка¬
піталізму 1.
Ідеологи імперіалізму та їхні поплічники ви¬
гадують різноманітні псевдонаукові концепції,
з допомогою яких намагаються дискредитува¬
ти в очах світової громадськості соціалістичну
культуру. Вони вихваляють деградуючу бур¬
жуазну культуру, використовуючи її як засіб
маскування диверсійних теорій «наведення
мостів», «деідеологізації», «пом’якшення соці¬
алізму», моделей «нової, єдиної культури»,
«духовної конвергенції», «культурного звіль¬
нення» народів соціалістичних країн і т. д., що
1 Див.: Міжнародна Нарада комуністичних і робіт¬
ничих партій. Документи і матеріали. К., Політвидав
України, 1969, с. 292.
41
є складовою частиною глобальної психологіч¬
ної війни, яку ведуть сили реакції проти кому¬
нізму.
В загальному руслі цієї війни уніатські кле¬
рикали й українські буржуазні націоналісти
виконують визначену їм підручну роль і на
культурно-ідеологічному фронті. Тут їхні зу¬
силля зосереджені на двох взаємозв’язаних
питаннях. По-перше, вони стверджують, ніби
християнство в Київській Русі було розповсю¬
джено представниками римських пап у формі
католицизму і на цій хибній основі силкуються
довести його «вирішальний» вплив на культур¬
ний розвиток давньоруського народу. Йдучи
далі, уніатські автори намагаються, по-друге,
видати греко-католицизм як закономірні яви¬
ще, пов’язують з ним зародження сучасної
української культури. Так, в уніатсько-націо¬
налістичній Енциклопедії українознавства ска¬
зано, що нібито з лав греко-католицького ду¬
ховенства вийшла перша черга української
інтелігенції: вчені, вчителі, письмен¬
ники...
Численні дані літописів підтверджують, що
християнство в нашій країні поширювалось не
з Риму, а з Візантії і у вигляді візантійсько-
грецького обряду. Ще задовго да його введен¬
ня на Русі (988 рік) розпочався розкол хри¬
стиянства. Розходження в організації церкви,
в релігійній догматиці і культі привели після
остаточного поділу Римської імперії на Захід¬
ну і Східну (395 рік) до утворення двох хри¬
стиянських віросповідань — західного (като¬
лицизму) і східного (православ’я).
Очоливши християнські общини на Заході,
римські єпископи (папи) за допомогою франк¬
42
ських королів у VIII столітті утворили в Се¬
редній Італії феодально-церковну державу і
почали претендувати на керівництво христи¬
янами всього світу. В зв’язку з цим між пра¬
вославними патріархами і римськими папами
постійно тривала гостра боротьба за скарби
церкви та її вплив на всіх християн. У 867 році
на Константинопольському соборі, наприклад,
було оголошено анафему римському папі Ми¬
колі І. Останній, у свою чергу, звинуватив схід¬
них патріархів у відступництві від справжньо¬
го християнства. У 1054 році відбувся остаточ¬
ний розкол між східною і західною церквами,
приводом до якого стала боротьба за володін¬
ня земельними багатствами в Італії та на Бал¬
канах.
Часті й різноманітні спроби римських пап
підкорити своєму впливові давньоруських кня¬
зів і поширити католицьке віровчення серед
їхніх підданих не мали ніякого успіху. Літо¬
писні розповіді сповнені глибокої ненависті й
презирства до латинських повчань і обрядів,
називають їх «розбещеними», «зіпсованими»,
«єретичними», «чужомовними» і т. д. В них
міститься політична відповідь давньоруських
діячів на католицьку експансію, спрямовану
на підкорення папі світської влади, проти ство¬
рення самостійних централізованих держав.
Саме тому правлячі кола Київської Русі від¬
дали перевагу православ’ю, керівники якого
здійснювали лише духовну владу.
Твердження про католицьке походження
християнства в нашій країні спростовуються і
тим, що римські папи протягом наступних сто¬
літь робили енергійні спроби, аж до збройної
агресії хрестоносців на руські землі, підкорити
43
їх своєму впливові. Папська столиця навіть
стала иа шлях угод з ординськими правителя¬
ми, розраховуючи з допомогою такої підступ¬
ної політики ослабити Русь, добитися поши¬
рення в ній католицизму.
Київській Русі, а згодом Російській цент¬
ралізованій державі історично був чужий ка¬
толицизм, що стверджував космополітичне
верховенство церкви та її глави над держав¬
ною владою. Показуючи суперечності між аб¬
солютизмом католицької церкви, з одного бо¬
ку, і держави — з другого, Ф. Енгельс у праці
«Фрідріх-Вільгельм IV, король прусський»
писав, що «послідовний католик не може бути
корисним громадянином», бо «визнає як абсо¬
лютні начала бога та його установлення —
церкву — і тому ніколи не може стати без внут¬
рішнього застереження на точку зору держави.
Ця суперечність нерозв’язна. Навіть католи¬
цька держава повинна, на думку католика,
підлягати церкві, інакше католик пориває з
нею...» *.
Православ’я часом теж прагнуло утверджу¬
вати свою зверхність над світською владою,
однак через конкретно-історичні обставини це'
йому не вдалося. Церква освячувала мирські
інтереси і насамперед інтереси пануючого кла¬
су, його держави і політики. Як і католицтво,
православ’я також було реакційною ідеологі¬
єю, примарною втіхою для трудящих. Воно
перемогло не завдяки якимсь внутрішнім його
перевагам над католицизмом, а тому, що під
егідою останнього іноземці не раз прагнули
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 456.
44
проникнути на руські землі і встановити тут
своє панування.
Буржуазно-клерикальна пропаганда й уні-
атсько-оунівська історіографія намагаються
довести позитивну роль релігії в духовному
розвитку нашого народу, фальсифікувати його
культурну спадщину в релігійно-націоналістич¬
ному дусі і таким чином обгрунтувати претен¬
зії греко-католицизму на існування в соціалі¬
стичному суспільстві. Зокрема, ці антиісторич¬
ні й безпідставні судження висловив один із
сучасних апологетів уніатства А. Великий.
«Християнство,— пише він <у щотижневику
«Християнський голос», що видається у Мюн¬
хені,— сприяло започаткуванню й розвиткові
культурного процесу в українському народі,
а церква стала його виконавцем і тисячолітнім
майже виключним носієм... Мистецтво вокаль¬
не, образотворче, різьба, архітектура, музика,
література, письменство, наука співтоваришу-
ють церкві в її релігійній дії». Для підтверд¬
ження своїх антинауковий тез уніатсько-на¬
ціоналістичні ідеологи намагаються спотвори¬
ти справжній зміст поняття культури, сфаль¬
сифікувати її джерела, історію, соціальні
функції.
Слід зазначити, що будь-яка релігія трак¬
тує питання культури в дусі ідеалізму, вва¬
жаючи головним її чинником надприродні си¬
ли. При цьому ігноруються земні корені куль¬
тури; її суттю, ядром і головним змістом ого¬
лошується релігія. Такого ж погляду додер¬
жуються й уніатсько-клерикальні автори, що
розглядають поняття культури спрощено, од¬
нобічно, у відриві від соціальних умов. Ігно¬
рування такого взаємозв’язку приводить унї-
45
атсько-націоналістичних ідеологів до різкого
розмежування суспільства й культури, запе¬
речення соціальної природи останньої. Вони
відносять до культури тільки суто духовні яви¬
ща і протиставляють її матеріальній життє¬
діяльності суспільства.
Але ж насправді ці явища тісно перепле¬
тені одне з одним. Матеріальні процеси і про¬
дукти є свідченням характеру і рівня духов¬
ного життя суспільства, а породжені ними
духовні утворення в тій чи іншій формі мате¬
ріалізуються. Тому вся культура включає і ма¬
теріальні і духовні явища, які сприяють про¬
гресу суспільства й людської особистості на
тому чи іншому етапі історичного розвитку.
В кожному елементі перших є сліди других,
хоч вимірюються вони по-різному, мають свою
специфіку. Для духовної культури матеріаль¬
ні явища і предмети виступають засобом про¬
яву ідейного змісту. Вона включає в себе про¬
дукти суспільної свідомості в їх історично ви¬
значених формах.
■ К. Маркс і Ф. Енгельс у праці «Німецька
ідеологія» зазначали: «Люди самі виробляють
свої уявлення, ідеї і т. д.,— але мова йде про
дійсних, діючих людей, зумовлених певним
розвитком їх продуктивних сил і — відповід¬
ним цьому розвиткові — спілкуванням, аж до
його найдальших форм» *. Залежно від цього
дійсного життєвого процесу і формуються в
свідомості людей різні елементи духовної куль¬
тури (філософські, правові, естетичні та інші,
ідеї).
Зміст культури залежить від певної систе-і
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 24.
46
ми духовної діяльності, яка, в свою чергу, зу¬
мовлена відносинами матеріального виробни¬
цтва. Усвідомлення такого зв’язку приводить
до того, що явища духовного життя втрачають
«видимість самостійності», бо встановлюється
їхня матеріальна основа.
Тісно зв’язана з усім матеріальним буттям
суспільства, духовна культура є відносно ньо¬
го вторинною. Вона залежить від буття, яке
відображає. Разом з тим, як породження цьо¬
го буття, вона справляє на нього свій зворот¬
ний вплив. Духовна культура ніколи не існува¬
ла й не існує ізольовано від матеріального
життя суспільства. Багатьма суспільними ін¬
ститутами вона зв’язана з різними його сторо¬
нами, по-своєму відображає їх і впливає на
них (виправдовує або засуджує, підтримує чи
протидіє, прискорює або гальмує розвиток то¬
го чи іншого суспільного явища). Продукти
духовної культури, її ідеї, оволодіваючи маса¬
ми, стають матеріальною силою. їх вплив у
процесі історичного розвитку людства неухиль¬
но зростає •.
Уніатсько-націоналістичні автори запере¬
чують органічний зв’язок матеріальної і духов¬
ної культури, розглядають останню як щось
самостійне, самодостатнє, абсолютизують її
значення в суспільному житті. А оскільки го¬
ловним елементом духовної культури проголо¬
шується релігія, то робиться не менш безпід¬
ставний і голослівний висновок про «вирішаль¬
ну» роль останньої в історичному розвитку
українського народу.
1 Див.: Атеїзм і культурний прогрес. К., Наукова
думка, 1977, с. 7—9.
47
Такий підхід хибний насамперед тому, що
релігія, як доводить марксизм-ленінізм, е лише
однією з форм суспільної свідомості. Суспіль¬
на свідомість відображає суспільне буття, є
вторинною відносно нього і водночас здатна'
справляти свій зворотний вплив. Проте його
інтенсивність зумовлена не якоюсь надприрод¬
ною силою, а умовами, потребами суспільного
розвитку. Вплив релігії не можна перебільшу¬
вати ще й тому, що вона, порівняно з іншими
формами суспільної свідомості, найбільш від¬
далена від матеріального життя. Зв’язок релі¬
гії з тими силами, які її породжують і відоб¬
ражаються в ній, особливо замаскований і опо¬
середкований, оскільки вона, за висловом ос¬
новоположників наукового комунізму, начебто
витає над суспільним буттям. Зв’язок релігії
з її «матеріальними умовами існування все
більше заплутується, все більше затемнюється
проміжними ланками», вона «найдалі стоїть
від матеріального життя і здається найбільш
чужою йому» *.
Важливою рисою релігії, зокрема христи¬
янства, є її історично минущий характер. За
даними сучасної науки, людина з’явилася на
Землі кілька мільйонів років тому. А релігія
виникла, очевидно, 40—50 тисяч років тому
на відносно високому ступені розвитку первіс¬
ного суспільства. Безперечні ознаки виникнен¬
ня релігійних вірувань дослідники виявляють
лише у кроманьйонця. Він мав такі самі за¬
датки, що й сучасні люди,— говорив, мислив,
1 Маркс К., Енгельс Ф. Людвіг ФейєрбаХ і|
кінець класичної німецької філософії. — Твори, т. 21,
с. 298.
48
був здатний до творчості та сприймання в га¬
лузі духовної культури. Археологи знаходять
майстерно виготовлені кроманьйонцями зна¬
ряддя праці, різні прикраси, а також пам’ятки
первісного мистецтва — живопису і скульпту¬
ри, в яких відображені магічні ритуали, що
здійснювалися в ту далеку епоху.
Залишки людини типу Ното заріепз на
Україні знайдені в пізньопалеолітичних стоян-
.ах (понад 10 тисяч років тому). В епоху ене¬
оліту (IV — початок II тисячоліття до н. е.)
тут існувала відома в науці трипільська, а на¬
прикінці залізного віку (початок І тисячоліття
до н. е.) — чорноліська, висоцька, підгірців-
сько-милоградська, зарубинецька та інші куль¬
тури, виявлені в місцях поселення праслов’ян
(басейни Дніпра, Дністра, Бугу, Десни) *.
Археологи мають у своєму розпорядженні
матеріали про духовну культуру племен, які
населяли територію майбутньої Київської Русі
в І тисячолітті до н. е. Розкопки цілих горо¬
дищ, міст, численних поселень свідчать про
значні досягнення місцевого мистецтва, його
зв’язки з мистецтвом Ольвії, Херсонеса, Панті-
капея та інших античних міст Причорномор’я.
Отже, культура ранньофеодальної держави
на Русі, що склалася у VIII—IX століттях, ви¬
никла не на пустому місці, 3 була підготовлена
історичним розвитком східних слов’ян та їх по¬
передників.
За часів Київської Русі самобутня культура
єдиної давньоруської народності (а не україн¬
ської нації, як твердять уніатсько-націоналі-
1 Див.: Рибалка І. К. Історія Української РСР.
Дорадянський період. К-, Вища школа, 1978,с. 14—29.
49
стичні автори), яка сформувалася на місцевій,
східнослов’янській основі, досягла високого
рівня розвитку. Життєдайним її джерелом бу¬
ла усна народна творчість, що зародилася ще
в давні часи. Найцікавішими її пам’ятками є
билини, історичні пісні, казки, в яких звеличу¬
ється народ, оспівується його боротьба проти
зовнішніх ворогів і місцевих феодалів, подвиги
його героїв, краса рідної землі і важка селян¬
ська праця, непримиренність до соціальної не¬
рівності й неправди.
Неоціненне значення для розвитку давньо¬
руської держави та її культури мали зародки
писемності, що виникли тут задовго до запро¬
вадження християнства. Знахідки радянських
археологів, зокрема берестяні грамоти, глиняні
вироби з описом їх вмісту, імена власників на
шиферних пряслицях, ремісничі знаки, міждер¬
жавні договори, написи на ритуальних посуди¬
нах так званої черняхівської культури II—
V століть, свідчать, що зародки писемності на
Русі сягають у глиб віків. Існування письма ще
з язичеських часів згодом стало однією з пере¬
думов поширення кирилиці на Русі.
Академік Б. О. Рибаков вважає, що певні
записи історичного характеру велися в Києві за
часів Аскольда, приблизно в другій половині
IX століття *. Відомий історик І. Є. Забєлін на¬
прикінці минулого століття звернув увагу на
записи в Никонівському літописі, датованому
864—867 роками, і висунув докази на користь
того, що в його автора були в руках стародавні
оригінали київських «коротких літописів». Ві¬
1 Див.: Історія Української РСР. К., Наукова дум¬
ка, 1977, т. 1, кн. 1, с. 397.
50
домо, що в складі посольства, з яким княгиня
Ольга їздила у Візантію, був і її особистий лі¬
тописець Григорій. Збереглося також свідчен¬
ня Кирила Філософа (ім’ям якого названо аз¬
буку «кирилиця») про те, що 860 року в Херсо¬
несі він бачив у одного «руса» «Євангеліє і
Псалтир, написані руськими письменами» *.
У «Повісті временних літ», яка є першим
загальноруським літописним зводом і датуєть¬
ся початком XII століття, вказується, що дого¬
вір київського князя Олега з Візантією у
911 році був укладений у двох примірниках
грецькою та руською мовами. 1969 року архео¬
лог С. О. Висоцький виявив на стіні Софійсь¬
кого собору в Києві алфавіт з 27 літер. Вважа¬
ють, що це саме ті «руські письмена», якими
користувалися у Київській Русі до введення
християнства 2. І в пізніші часи освіта, писем¬
ність розвивалися тут не лише в церковному,
а й, так би мовити, в громадянському руслі.
Цікаво, наприклад, що перший на Русі держав¬
ний навчальний заклад було відкрито в Києві
ще за Володимира Святославича.
Завдяки зусиллям і праці народних мас у
період існування давньоруської держави висо¬
кого розвитку і досконалості досягли архітек¬
тура, різні галузі мистецтва. У той час будува¬
ли чудові дерев’яні й кам’яні споруди, виготов¬
ляли високохудожні предмети із золота і сріб¬
ла, які свідчать про високий рівень прикладного
мистецтва. Любили східні слов’яни музику,
пісні, танці, що розвивалися на народній осно¬
1 Див.: Кратний очерк истории русской культури с
древнейших времен до 1917 г. Л., Наука, 1967, с. 18.
2 Див.: Висоцкий С. А. Древнерусские надписи
Софии Киевской. К., Мистецтво, 1976, с. 225, 269.
51
ві. Враховуючи високий на ті часи розвиток ма¬
теріальної і духовної культури, наявність дер¬
жавності, не можна говорити про нездатність
слов’ян до самостійної історичної творчості,
приписувати вирішальну роль у виникненні й
розквіті Київської Русі іноземному впливові,
християнству та іншим побічним факторам, як
це роблять клерикальні та буржуазно-націона¬
лістичні автори.
Радянські вчені переконливо довели, що
давньоруська держава виникла внаслідок три¬
валого внутрішнього розвитку східних слов’ян,
у результаті поділу східнослов’янського су¬
спільства на антагоністичні класи. Вона була
Знаряддям гнрблення експлуатованої більшо¬
сті класом феодалів. Східні слов’яни стояли на
високому рівні економічного і культурного роз¬
витку, і зародки державності у вигляді полі¬
тичних об’єднань племен у них з’явились за-
, довго до введення християнства, що датується
988 роком.
Зрозуміло, що релігійні ідеї могла сприйня¬
ти тільки вже розвинута свідомість. І це також
спростовує вигадки уніатсько-націоналістичних
ідеологів про споконвічність релігії в людсько¬
му суспільстві, про роль християнства як пер¬
вісного елемента духовної культури чи навіть
її родоначальника. Насправді християнство не
могло дати початок культурі, бо воно само по¬
требувало її, щоб проникнути в середовище
східних слов’ян.
Не заперечуючи певного впливу релігії на
розвиток і характер суспільства та його духов¬
ної культури, слід підкреслити, що зворотний
вплив на релігію був значно глибший. Свого
часу К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «...не «нові
52
світові порядки» пристосовувалися, до христи¬
янства, а, навпаки, християнство змінювалося
з кожною новою фазою цих світових поряд¬
ків» !. Це, звичайно, стосується християнства і
в умовах Київської Русі.
Не заперечуючи цілком ролі церкви в поши¬
ренні освіти, слід мати на увазі, що церква
сприяла розвитку освіченості, культури лише
остільки, оскільки це відповідало її власним
інтересам, а не потребам духовного прогресу
народу. Для розповсюдження нової релігії по¬
трібні були освічені священики, переписувачі
церковних книг, будівничі храмів і монастирів,
іконописці, майстри, які б виготовляли церков¬
ні атрибути. Тому церковні діячі певною мірою
заохочували поширення освіченості, розвиток
будівельного мистецтва, живопису тощо.
Проте видавати цей фактор за вирішальний
у культурному прогресі нашого народу, як це
роблять уніатсько-націоналістичні ідеологи,
аж ніяк не можна. Духовенство всіляко пере¬
шкоджало розвитку усної народної творчості,
світської літератури, цивільної архітектури, за¬
бороняло використовувати в живопису нерелі-
гійні сюжети, тобто в цілому гальмувало куль¬
турний прогрес.
Слід також враховувати, що християнство
утверджувалося на Русі насамперед в інтере¬
сах панівного класу. Іменем бога церква стала
активно сприяти насаджуванню і зміцненню
феодальних відносин, морально санкціонувала
експлуатацію. Плоди релігійної освіти в того¬
часних умовах використовувалися насамперед
‘Маркс К., Енгельс Ф. Рецензії з «Иеие Реі-
пізсЬе 2єііші£. РоіііізсЬ — ОкопошізсЬе Кеуие» № 2. —
;Твори, т. 7, с. 200. .
? , '
для ідеологічного зміцнення князівської вла¬
ди. Священики, псаломники та інші церковно¬
служителі, здобувши освіту, захищали інтереси
експлуататорів.
Християнська ідеологія, що освячувала сми¬
ренність і покору гнобителям, проповідувала
містику і неуцтво, була чужою за своєю суттю
народним масам Київської Русі. Церква не
могла стати і не стала рушійною силою їхнього
інтелектуального життя.
Як фантастичне відображення дійсності, пе¬
рекручена форма свідомості, релігія створюва¬
ла в людей ілюзію компенсації їхніх незадово-
лених духовних потреб, відігравала і продов¬
жує відігравати негативну роль у соціальному
і культурному розвитку народів. Замість дійс¬
ного пізнання суспільних, у тому числі духов¬
них явищ, вона лише створює його видимість.
У релігійному світогляді як істотне, так і дру¬
горядне пояснюється посиланням на недоступ¬
ну пізнанню волю неіснуючого бога, його не¬
збагненний розумом промисел, споконвічну
таємницю, надприродну мудрість тощо. Кори¬
стуючись підтримкою експлуататорів, релігія
нав’язувала широким масам трудящих свій ан¬
тинауковий світогляд, була засобом збіднення
світоглядних потреб людей, духовний світ яких
через злидні, темряву, неписьменність не знав
справжнього впливу культури й науки.
За своїм змістом, писав Г. В. Плеханов, «ре¬
лігійне світорозуміння є світорозумінням не¬
уків» 1. В його основі лежать наївні, суперечли¬
1 Плеханов Г. В. Избранньїе философские произ-
ведения в 5-ти томах. М., Госполитиздат, 1957, т. З,
с. 61.
54
ві й антинаукові уявлення. Воно спирається на
відсутність знань і водночас перешкоджає їх
проникненню у свідомість віруючого. «Жодна
книга в світі,— відзначав А. Бебель,— не до¬
вела стількох людей до божевілля, як Біб-
лія> •. Пропонуючи за основу світогляду її мі¬
фи, ілюзії, фантазії, апологети християнства
стримували процес наукового пізнання, галь¬
мували розвиток свідомості мас. Тому прогрес
культури відбувався не завдяки релігії, а всу¬
переч їй.
І хоч експлуататори протягом століть наса¬
джували християнську ідеологію, в народі іс¬
нували і розвивалися антицерковні, відверто
атеїстичні елементи культури. Історичні факти
свідчать, що християнство ніколи повністю не
відображало духовного світу східних слов’ян,
воно нещадно знищувало їхню самобутню
культуру2. У Київській Русі в дохристиянсь¬
кий час була майже відсутня віронетерпимість,
трудящі маси байдуже ставилися до релігії.
Серед мислителів розвивалася світська, навіть
атеїстична думка. Східні слов’яни чинили три¬
валий і відвертий опір християнізації3.
Не відповідають дійсності твердження уні¬
атсько-клерикальних ідеологів про надзвичай¬
но швидкий і легкий хід цього процесу ПІСЛЯ
988 року, адже значна територія Київської Ру¬
сі ще протягом століть залишалася неохопле-
1 Бебель А. Христианство и социализм. М., Гос-
политиздат, 1959, с. 20.
2 Див.: Греков Б. Д. Київська Русь. К., Радян¬
ська школа, 1951, с. 375; Одиннадцать веков болгар-
ской философской мьісли. София, Наука и искусство,
1973, с. 10—15.
3 Див.: Атеїзм і культурний прогрес, с. 149—152.
55
ною хрещенням. Посланець папи римського
Бруно Кверфуртський у 1008 році писав з Ки¬
єва, що місцеве населення «лише зброєю мож¬
на примусити увійти в членство церкви».
Масове поширення християнства почалося
під час навали орд Батия. Та руські люди ще
довго виступали як єретики і вільнодумці. Апо¬
логет уніатства А. Селява в одному з своїх тво¬
рів, опублікованому 1622 року в Вільно, писав,
що головною причиною поширення безбожних
думок у Польщі стали московські вільнодумці,
«котрих, мабуть, сам чорт навчив... Коли вони
прийшли в нашу країну, то затруїли своєю на¬
укою...» ’.
Як релігія нетерпимості й фанатизму, хри¬
стиянство з перших днів свого існування на Ру¬
сі почало гоніння на вільнодумство 2. Будь-яку
мирську мудрість його апологети сприймали як
перепону на шляху пізнання «божественного
одкровення». Церковники всіляко намагалися
підпорядкувати своєму впливові і контролю всі
сфери духовного життя народних мас, нетерпи¬
мо ставилися до тих надбань культури і науки,
в яких світ поставав таким, яким він є на¬
справді.
Християнство перешкоджало розвитку ус¬
ної Народної творчості, яка передувала появі
художньої літератури в давньоруській державі
і спочатку цілком задовольняла потреби в ху¬
дожньому слові. Церковники засуджували по¬
бутові обряди давніх слов’ян, що супроводжу¬
валися іграми, танцями, хороводами, переря¬
1 Цит. за: Ліковський Е. Берестейська унія.
Жовква, 1916, с. 40.
* Див.: Атеїзм і культурний прогрес, с. 153—159.
56
джаннями, народними драмами, фарсами та
іншими театралізованими дійствами. У літопи¬
сах труби і гуслі називаються «диявольськими
бестіями». Змальовуючи обряди і звичаї де¬
яких слов’янських племен, літописець зазначає,
що вони схожі на «бісові ігрища». Проповід¬
ник XII століття Кирило Туровський називає
музичні інструменти «сопелями сатанинскими».
Такими ж зневажливими, осудливими епітета¬
ми таврували народне мистецтво й інші цер¬
ковні діячі.
Вороже ставилася церква до скоморохів —
людей, які вийшли з середовища учасників по¬
бутових обрядів і стали професійними витівни¬
ками. їх виступи супроводжувалися піснями,
танцями. Церква ненавиділа скоморохів, бо в
їхньому репертуарі були народні драми, які ви¬
ражали незадоволення існуючими порядками,
в сатиричному вигляді зображали бояр і духо¬
венство. У XVI столітті ініціатором посилення
розправ із скоморохами став митрополит Дани-
їл. Церковний собор (1551 рік) «Стоглав» зви¬
нуватив їх у тому, що вони ... займаються гра¬
бунками і вбивствами. Слідом за рішенням со¬
бору з’явились акти, в яких приписувалося «ви¬
бивати» скоморохів із повітів поряд з
розбійниками.
Логічним продовженням боротьби проти
скоморохів було переслідування церквою на¬
родних театрів як одного з найдійовіших засо¬
бів залучення народу до культури. Духовні от¬
ці звинувачували театр в аморальності, у при¬
щепленні глядачам поганих звичок і тварин¬
них інстинктів.
За словами О. І. Герцена, християнство про¬
гнало сміх зі свого вжитку і з суспільного жит¬
67
тя середніх віків*. Отже, церква затримала,
зокрема, розвиток комічних жанрів народної
творчості, які вчать людей добра, справедливо¬
сті, мудрості, викривають зло, кривду і потвор¬
не в житті.
У фольклорі нещадно висміюються релігія,
церква та її служителі. Трудящі здавна скеп¬
тично, зневажливо ставилися до них, про що
яскраво свідчать народні думи, пісні, при¬
слів’я2. Тож не випадково ще в XIII ст. духо¬
венство занесло виконання народних пісень до
списку «лихих справ», а тих, хто насмілювався
їх співати, засуджували і в церкві і в суді.
Реакційну роль відігравали церковники і в
розвитку літературної мови. Зосередження пи¬
семності в монастирях звужувало можливості
прилучення широких мас народу до знань і
культури. Ревно охороняючи монополію на ру¬
кописну книгу, до того ж відводячи їй лише бо¬
гослужбове призначення, церква гальмувала
поширення освіти серед трудящих, сковувала
розвиток науки. Вона заповзято переслідувала
будь-які спроби письмово висловлювати погля¬
ди на навколишній світ, що не збігалися з ре¬
лігійним ученням. Той же, хто все-таки нава¬
жувався братися за «єретичне писання», дуже
ризикував. У церковному розпорядженні
1248 року було сказано: «Спалити такі книги
на тім’ї людини».
За часів багатовікового панування церкви в
духовному житті будь-які вияви культурно-
освітньої діяльності оголошувалися «мирськи¬
ми», а тому — «гріховними». З допомогою вла¬
1 Див.: ГерценА. И. О развитии революционннх
идей в России. М., Госполитиздат, 1958, с. 97.
2 Див.: Думи. К., Дніпро, 1959.
58
стей церква прагнула цілком викоренити «світ¬
ський» дух літератури і мистецтва, утвердити
копіювання схвалених нею однобічних за змі¬
стом і жанрами, художньо збіднених творів,
що не суперечили релігійному духові. Усе це
переконливо викриває вигадки уніатсько-націо¬
налістичних ідеологів про набожність українсь¬
кої нації, релігійне походження її духовної
культури.
Незважаючи на прагнення церковників
спрямувати всі сфери духовного життя давньо¬
руського народу в християнське русло, він збе¬
рігав і розвивав свою самобутню культуру. На¬
приклад, християнське церковне мистецтво, що
його духовенство насаджувало при підтримці
влади, народ переосмислював відповідно до
своїх поглядів і традицій. Продовжували роз¬
виватися сформовані ще до християнства ху¬
дожні смаки — важливий елемент культури.
У багатьох творах прикладного й образотвор¬
чого мистецтва релігійні мотиви відсувалися
на другий план або цілком ігнорувались, а в
скульптурах, мініатюрах, вишивках, як свід¬
чать мистецтвознавці, їх практично неможливо
знайти.
Давньоруські зодчі й художники зуміли в
своїх творах передати духовну силу, думи і
прагнення людей тієї доби. При уважному
вивченні зображень на старовинних іконах,
предметах культу можна помітити живі, реаль¬
ні обличчя, цікаві деталі побуту. Навіть тради¬
ційні церковні сюжети сприймаються часто як
твори людського неповторного змісту, бо в об¬
разах Христа, богоматері, святих неважко по¬
бачити характер, духовний світ реальних лю¬
дей.
59
Народ запозичував з візантійської культу¬
ри і мистецтва переважно ті думки й ідеї, які
відповідали його запитам. Вони пристосовува¬
лись до існуючих поглядів і уявлень, перероб¬
лялись у власні форми. Вчені переконливо до¬
вели, їцо високий рівень давньоруського народ¬
ного мистецтва був підготовлений ще в язи¬
чеський період *. Показуючи реакційну роль
церкви в розвитку культури нашого народу, ві¬
домий радянський історик Б. О. Рибаков за¬
значає, що вона «ревниво знищувала апокрифи
і твори, де згадувались боги язичників, мабуть,
приклала руку до знищення рукописів, подіб¬
них до «Слова о полку Ігоревім», в якому про
церкву сказано мимохідь, а вся поема напов¬
нена «язичницькими божествами» 2.
До багатьох елементів культури східних
слов’ян церква змушена була пристосуватись,
а деяким (свята, обряди) надала релігійно-мі¬
стичного забарвлення. Церковне мистецтво, яке
прийшло з Візантії на Русь разом із християн¬
ством, для перенесення на руський грунт по¬
требувало відповідних місцевих змін. Тому ду¬
ховенство поступово здійснило «переклад»
культових пісень на народні. Протягом XI—
XV століть руські «розспівувані» (так назива¬
ли тоді композиторів) створюють своє пісенне
мистецтво. Воно не могло бути суто українсь¬
ким, як твердять сучасні уніатсько-націоналі¬
стичні автори, бо втілювало запити єдиної ет¬
1 Див.: Рьібаков Б. А. Древняя Русь. Сказання.
Бьілиньі. Летопнсн. М., Изд-во АН СССР, 1963; В о р о-
ний Н. Н. Зодчество Киевской Руси. — В кн.: «Исто-
рия русского искусства». В 2-х т. М., Искусство, т. 1,
1978; 3 о ц В. А. Духовная культура и атеистическое
воспитание. М., Политиздат, 1978.
2 Наука и религия. 1970, № 2, с. 95.
60
нічної спільності, з якої утворилися російсь¬
кий, український і білоруський народи.
-Як уже зазначалося, за своєю природою і
соціальною функцією будь-яка релігія проти¬
стояла і протистоїть справжній загальнолюд¬
ській культурі. Вона, підкреслював В. І. Ленін,
є «ворогом культури й прогресу, який трима¬
ється тисячоліття...» *. Не становить винятку й
християнство в Київській Русі і дальшій історії
нашої країни. Звичайно, з його прийняттям еле¬
менти візантійської культури проникали в
давньоруську державу. Проте це ніяк не озна¬
чає, що релігія була тут єдиним і безумовним
джерелом розвитку духовної культури.
Для правильного розуміння взаємовідносин
між духовною культурою і релігією важливо
відрізняти реакційний, антинауковий зміст хра-'
стиянської ідеології від її форм, в яких часом
втілювалися ідеї передових суспільних груп, за
своєю сутністю нерелігійні. Те, що справжні
культурні цінності розвивалися часто під релі¬
гійною оболонкою, аж ніяк не дає підстав для
тверджень про релігію як про їх провідного
носія. Паразитування церкви на різних сферах
духовного життя підтверджує саме її негатив¬
ну роль у творчому розвитку народу. Протягом
віків духовенство нещадно експлуатувало та¬
ланти і здібності його кращих представників.
Створені народними умільцями шедеври архі¬
тектури, образотворчого мистецтва, музики і
співу служителі культу використовували для
того, щоб полонити віруючого, підпорядкувати
його помисли, почуття і дії релігійним ілюзіям.
1 Ленін В. І. Про ставлення робітничої партії до
релігії. — Повне зібр. тв., т. 17, с. 393.
61
Оскільки трудящі маси в художній формі ви¬
словлювали свій протест проти соціального
гноблення, церква вела непримиренну бороть¬
бу проти народної творчості. У спробах заглу¬
шити народну поезію вона вдавалася не лище
до морального осуду, залякування пеклом,
анафем, а й до фізичних розправ. Народних
самодіяльних митців запроторювали в мона¬
стирські темниці, били батогами, «обдаровува¬
ли» іншими формами «християнського мило¬
сердя».
Така історична дійсність. Вона неспростов¬
но свідчить, що в класовому суспільстві релі¬
гія, як антинауковий світогляд, виразник інте¬
ресів експлуататорських класів, незмінно воро¬
жа демократичній культурі народу і соціально¬
му прогресові взагалі. Тому цілком очевидна
фальшивість клерикально-націоналістичного
міфа про релігію та церкву як носіїв культури
серед українського та інших народів.
Позитивно оцінюючи окремі форми духов¬
ної діяльності, богослови робили це лише з ме¬
тою використання їх для пропаганди релігій¬
них ідей, зміцнення своїх позицій у масах.
Церква підтримувала філософію, літературу,
живопис та інші види мистецтва тільки тоді,
коли вони безумовно корилися її духовному
диктату і «працювали» на релігію, найчастіше
відмовляючись від наукових принципів і ху¬
дожніх критеріїв. Поділом світу на реальний і
потойбічний релігія орієнтувала віруючих на
ілюзорні, надприродні цінності, збіднювала їх
духовне життя, вороже ставилася до справж¬
ніх здобутків культури.
Пристосовуючись до поглядів і настроїв ни¬
нішніх віруючих, віддаючи данину часові, уні¬
62
атські ідеологи намагаються на свій лад пере¬
кроїти історію культурного розвитку українсь¬
кого народу. Вони голослівно твердять, що
«в українській духовності всевладно панує
вплив томістично-католицької теології...» (Ен¬
циклопедія українознавства, т. 1, ч. II, с. 720).
Спотворюючи історію, ці «теоретики» силку¬
ються довести, начебто «українсько-католиць¬
ка церква... була заснована на Україні по охри-
щуванні українського народу Володимиром Ве¬
ликим», а не після нав’язаної йому Брестської
унії. На такій хибній основі уніатсько-націона¬
лістичні автори хочуть приписати греко-като-
лицизму вирішальні заслуги в суспільному і,
зокрема, в духовному розвитку українського
народу. З усіх його галузей вони особливу роль
відводять релігії, яка нібито має «оформлюю¬
чий характер» для всієї культури.
Серед складових частин української куль¬
тури уніати і націоналісти розглядають десят¬
ки різноманітних елементів (доіндоєвропейсь-
кі, індоєвропейські, праслов’янські, балканські,
іранські, алтайські, античні, германські, візан¬
тійські, західноєвропейські), проте навіть не
згадують про її зв’язок з духовним життям
братнього російського народу. Навпаки, роб¬
ляться всілякі спроби довести безкласовість
української культури, її «докорінні» відмінно¬
сті від російської культури. Загальний стан ук¬
раїнської культури в той чи інший історичний
період, творчість окремих діячів літератури і
мистецтва оцінюються залежно від наявності в
них релігійних і націоналістичних мотивів. При
цьому уніатсько-націоналістичні «дослідники»
вдаються до безсоромної фальсифікації куль¬
тури українського народу.
63
УНІАТСЬКО-НАЦІОНАЛІСТИЧНІ
ІНКВІЗИТОРИ
У боротьбі за підкорення своєму впливові
трудящих Західної України та Білорусії уніат¬
ська верхівка активно використовувала бага¬
тий досвід середньовічної інквізиції. Насаджу¬
вання греко-католицизму супроводжувалося
закриттям українських шкіл, друкарень, право¬
славних церков і монастирів, спаленням книг,
переслідуванням української мови й культури,
а то й фізичним знищенням тих, хто не хотів
скоритися Ватікану.
За постановою польського сейму (1696 рік)
у судах і діловодстві на правобережних укра¬
їнських землях запроваджувалися польська,
а в Галичині й на Поділлі — латинська мови.
Повсюдно відкривалися єзуїтські та уніатські
школи.
Польсько-шляхетська агресія і католицька
експансія гальмували суспільний розвиток на¬
селення значної частини України, зумовлюва¬
ли знищення багатьох культурно-історичних
цінностей. Уніатська верхівка всіляко протиді¬
яла зв’язкам з Лівобережною Україною, де в
другій половині XVII століття, після возз’єд¬
нання з Росією, почали швидко розвиватися
освіта, наука, література, активізувалося все
духовне життя. У Києво-Могилянській колегії,
наприклад, щороку навчалося близько тисячі
студентів з України, Росії, Білорусії, Молдавії,
а також із Сербії, Чорногорії, Греції, Болгарії
та інших країн.
На Лівобережжі й Слобожанщині інтенсив¬
но забудовувалися міста (Чернігів, Переяслав,
64
■ Батурин та багато інших), широко розвивало¬
ся образотворче мистецтво, причому художни¬
ки дедалі більше відходили від релігійних тем
до світських сюжетів, продовжували утверг
джуватися багатоголосий спів, оркестрова му¬
зика, розквітали різні галузі народної творчо¬
сті: килимарство, вишивання, гаптування, ху¬
дожнє ковальство, литво, кахельне, гончарне
виробництво тощо. Відбувається жвавий вза-
ємообмін і взаємовплив між українською', біло¬
руською і російською культурами, що сприяло
їхньому розвиткові, зближенню і взаємозбага¬
ченню.
На західних і південно-західних українсь¬
ких землях правлячі кола Польщі, Туреччини,
Угорщини і уніатська церква гальмували ці
процеси, намагалися денаціоналізувати україн¬
ський народ, послабити його національно-виз¬
вольну боротьбу, яка набула значного розмаху
у XVIII столітті (гайдамацькі повстання, рух
опришків, Коліївщина та інші антифеодальні
виступи) і однією з причин якої було примусо¬
ве окатоличення корінного населення. Денаці-
оналізаторської політики додержувалася й мо¬
нархічна Австрія, під владою якої опинилися
Закарпаття, Східна Галичина і Північна Буко¬
вина.
Позйтивний вплив на розвиток української
культури в цей період мали культурні перетво¬
рення в Росії: відкриття Академії наук, засну¬
вання Московського університету, започатку-
вання М. В. Ломоносовим просвітительського
руху тощо. На Україні поступово створюється
нова література, що має — на відміну від релі¬
гійної — світський характер, урізноманітню¬
ються її жанри, насамперед лірична поезія, са¬
Д я*
65
тира і гумор, виникають постійні театри, му¬
зичні школи, збагачується образотворче й ар¬
хітектурне мистецтво.
На західноукраїнських землях культурне
життя ледь жевріло. Початкові школи в ряді
сіл тут утримувало саме населення, а середніх
і вищих навчальних закладів тривалий час не
було зовсім.
Становище істотно не поліпшилось і в
XIX столітті. В умовах поглиблення соціальних
суперечностей і піднесення національно-ви¬
звольного руху західноукраїнських трудящих
австро-угорська монархія, польська, румунська
й українська буржуазія, уніатське духовенство
об’єднуються в боротьбі з революційними ідея¬
ми, щоб «зберегти спокій, згоду й порядок у
країні». Призначених для нижчих верств насе¬
лення шкіл було дуже мало, українська мова
в них не допускалась. Майже всі навчальні за¬
клади підпорядковувалися католицькій церкві.
Австрійський уряд навіть Львівський універси¬
тет перевів до Кракова. Вживалися різноманіт¬
ні заходи, щоб тримати в темряві західноукра¬
їнських трудящих, ізолювати їх від впливу
культури Східної України, де, незважаючи на
утиски царського самодержавства, відбувалися
дальший розвиток усної народної творчості і
становлення української національної мови, лі¬
тератури, професіонального театру, музики,
живопису та інших видів мистецтва. У ході цьо¬
го процесу точилася гостра боротьба між пере¬
довими, прогресивними і консервативними, ре¬
акційними ідеями, за реалістичне відображен¬
ня життя суспільства.
З утвердженням капіталізму значно приско¬
рився розвиток науки, техніки, культури. Рево¬
66
люційна боротьба пролетаріату, всіх трудящих
здобуває чітке теоретичне обгрунтування у
вченні основоположників наукового комунізму.
Боячись проникнення марксистських ідей на
західноукраїнські землі, тут активізувалися всі
реакційні сили, в тому числі й уніатська ієрар¬
хія та буржуазно-націоналістичні кола.
Греко-католицьке духовенство усвідомлю¬
вало, що поширення освіти, культури, передо¬
вої суспільної думки підриває позиції релі¬
гії. Тому, захищаючи свої корисливі, експлуа¬
таторські інтереси, воно виступало проти
щонайменших прогресивних явищ у сфері ідео¬
логії. Цю його роль влучно і вбивчо охаракте¬
ризував І. Франко. «Все і всюди,— писав він,—
де будилася нова думка, де роздавалося живе
слово, навіть з уст одиниць попів — загал по¬
півства, його світочі і верховоди ставали про¬
ти, піднімали крик, уживали й надуживали сво¬
єї власті, щоби побороти, здусити новинку, ску¬
вати нового духа, заглушити нове слово» К
Клерикали всіляко підштовхували буржуаз¬
но-націоналістичних «теоретиків» на шлях ре¬
лігії та обскурантизму. «Християнізм і націо¬
налізм, — доводили вони, — одинаково негу-
ють (заперечують. — І. М.) матеріалістичний
світогляд». Спільністю відзначались і їхні по¬
гляди на методи боротьби з науковим кому¬
нізмом. При цьому вони виступали за застосу¬
вання крайніх засобів, включаючи терор, вбив¬
ства, фізичне знищення своїх ідейних против¬
ників. Так, єпископ Г. Хомишин повчав: «Де,
отже, ходить про справу церкви, віри і релігії,
1 Франко І. Монолог атеїста. Львів, Каменяр,
1973, с. 204.
З*
67
там... мусить бути боротьба, хотяй би навіть
на смерть».
Посиланнями на християнське вчення уні¬
атська церква виправдовувала і всіляко під¬
тримувала злочинні, людиноненависницькі на¬
станови українських буржуазних націоналістів
щодо протидії поширенню науково-матеріалі¬
стичних знань.
Внаслідок такої політики серед українсько¬
го населення в дорадянський час більшість ста¬
новили неписьменні, а нечисленній місцевій ін¬
телігенції прищеплювались ідеї націоналізму
й містики.
Помітивши, що на початку XX століття се¬
ред трудящих мас посилилось прагнення до
освіти, до знань, священики забили тривогу.
«Настали сумні часи, — констатували у № 4
за 1903 рік «Львівські архієпархіальні відомо¬
сті», — народ наш горнеться до читання». Цей
уніатський друкований орган лаяв «шкідливі
книжки», рекомендуючи віруючим уникати їх.
Щоб угамувати духовну спрагу трудящих, гре-
ко-католицька церква створила широку мережу
своїх видань, які були віддані під нагляд чер¬
нечого ордену василіян — уніатського різнови¬
ду єзуїтів. У 1927 році вона організовує комі¬
тет «доброї преси», до складу якого ввійшли
редактори церковних і ряду буржуазно-націо¬
налістичних видавництв, газет і журналів. Цей
орган під керівництвом уніатського єпископату
координував і спрямовував діяльність реак¬
ційної преси в клерикально-націоналістичному
дусі.
Тон в антикомуністичних кампаніях задава¬
ли митрополит Шептицький, єпископ Хомишин
та інші вищі уніатські сановники. Митрополи-
68
0РЙ ординаріат розробляв тексти проповідей
«про добру і злу пресу», в яких злісно паплю¬
жив прогресивні видання та всіляко рекламу¬
вав клерикально-націоналістичну отруту, сте¬
жив за розповсюдженням своїх газет, журна¬
лів і книжок. Після виходу контрреволюційних
ридань попам надсилались спеціальні пастирсь¬
кі листи і розпорядження купувати їх, ком¬
плектувати ними парафіяльні бібліотеки й по¬
ширювати серед населення.
У 30-х роках греко-католицька церква ви¬
пускала понад 20 своїх газет і журналів. Ра¬
зом з націоналістичними реакційна преса на¬
лічувала близько 120 видань і своїми тиража¬
ми значно перевищувала прогресивну ’. Облуд¬
не слово клерикально-націоналістичної усної і
друкованої пропаганди спрямовувалось на те,
щоб деморалізувати і дезорієнтувати маси,
приборкати серед них революційні настрої, за¬
тьмарити свідомість віруючих антинауковими
ідеями і поглядами.
Греко-католицька церква постійно переслі¬
дувала прогресивну суспільну думку, вбачаючи
в ній одне з джерел пробудження класової сві¬
домості, революційних прагнень трудящих. її
активність у цьому напрямі особливо посили¬
лась у 20—30-х роках, коли внаслідок впливу
Великого Жовтня ідеї національно-визвольної
боротьби стали широко оволодівати свідомістю
пригнічених мас Західної України, Закарпаття
і Північної Буковини. Уніатська верхівка роз¬
робила цілу систему заходів боротьби з прогре¬
сивною літературою, намагаючись встановити
1 Див.: Петляков П. А. Уніатська церква —
[Ідейний ворог трудящих. Львів, Вища школа, 1976, с. 62.
свій диктат над усім культурним життям. Так,
у «Законі про попередню цензуру», опубліко¬
ваному 1925 року в клерикальному журналі
«Нива», говорилося, що без «церковного апро-
бата не дозволяється навіть світським видава¬
ти етику й інші науки, пов’язані з релігією і
мораллю». В посланнях до віруючих читання
прогресивних книг оголошується найтяжчим
гріхом, духовенству приписується всіляко про¬
пагувати й поширювати серед населення релі¬
гійно-націоналістичні видання.
У 1927 році митрополичий ординаріат видав
розпорядження «Про читання злих книжок».
В ньому Шептицький розгорнув «цілу науку»
про «злі книжки», відносячи до них будь-яке
вчення, «противне вірі». Прикриваючись цер¬
ковною заповіддю, він вимагав їх не читати й
залякував віруючих карами за порушення цієї
заборони.
Виконуючи вказівки Шептицького, уніатсь¬
кі й буржуазно-націоналістичні газети і жур¬
нали широким фронтом розгорнули наступ
проти прогресивної літератури, проти комуні¬
стичних і демократичних видань. Слухняні кле¬
рикальні автори зводили наклепи на прогре¬
сивних українських письменників, доносили на
революціонерів, перекручували і паплюжили
ідеї наукового соціалізму.
Головне вістря атак уніатсько-націоналі¬
стичних інквізиторів було спрямоване проти пе¬
редової російської літератури. Прикриваючись
гаслами боротьби з «більшовизмом», захисту
«християнізованого світогляду», вони мали на
меті прищепити західноукраїнським трудящим
неприязнь і ненависть до братнього російсько¬
го народу.
70
У своїх низькопробних писаннях уніатські
автори доходили до того, що глумились над
творчістю Пушкіна і Гоголя, Толстого і Турге-
нева, Достоєвського і Чехова та багатьох
інших всесвітньовідомих російських письмен¬
ників. Так, говорячи про Пушкіна, клерика¬
льно-націоналістичні писарчуки в грубій, об¬
разливій формі натякали на походження його
предків, безпідставно твердили, ніби твори ве¬
ликого поета незрозумілі навіть освіченим
читачам.
Злісно паплюжили уніатські мракобіси
творчість Гоголя, а видані в «Українській біб¬
ліотеці» його книги силкувалися бойкотувати.
Причина такого ставлення зрозуміла, адже в
«Тарасі Бульбі» та деяких інших творах Го¬
голь правдиво показав католицизм і унію як
запеклих ворогів українського і російського
народів.
Дратувало клерикалів і те, що в Західній
Україні читали Достоєвського. Різними образ¬
ливими і провокаційними кличками уніатсько-
націоналістичні борзописці марно намагалися
применшити значення великого російського
митця, послабити зростаючий інтерес до його
творчості.
Цькуванням цих видатних письменників
греко-католицька церква прагнула принизити
російську літературу, нейтралізувати її благо¬
творний вплив на розвиток української культу¬
ри, підірвати віковічні духовні зв’язки двох
братніх народів.
Особливо непокоїло уніатських ідеологів те,
що під впливом прогресивної російської літе¬
ратури утверджувались і розвивались револю¬
ційно-демократичні традиції в творчості бага¬
71
тьох українських письменників XIX—XX сто¬
літь. Всупереч правді журнал «Католицька ак¬
ція», наприклад, безпідставно твердив, що
українська література завжди керувалася
«християнськими ідеями». Для підтвердження
наводилась творчість... великого поета-атеїста
Т. Шевченка, начебто «побудована на строго
християнському світогляді».
Крім нападок на окремих письменників, за¬
борони читати їхні книги, фальсифікації їх
творчості, уніатська церква в середині 30-х ро¬
ків за прикладом фашистів вдавалася до
прямих спроб новітньої інквізиції. Однак
розправитися з неугодною їй художньою лі¬
тературою в умовах XX століття було нелегко.
Та це не спинило переслідування нею пере¬
дової суспільної думки. На озброєння брався
тривалий досвід викоренення «єретичних
ідей» відповідною службою «святої католиць¬
кої церкви».
Як відомо, за вказівкою папи Павла IV Ва¬
тікан з 1559 року став видавати так званий
«Індекс заборонених книг». До нього було
включено близько 8 тисяч видань, у тому числі
й багатьох українських авторів. Проте значна
частина прогресивної української літератури
Тут не значилася. Уніатська церква в 1935 році
видала власний індекс. Уміщений у першому
номері журналу «Католицька акція» за цей рік
під заголовком «Що католикові читати?», він
включав перелік творів художньої літератури,
що були тоді в бібліотеках, читальнях, книгар¬
нях Західної України.
У передмові до списку наголошувалося, що
«апостольство доброї преси» пропонує органі¬
зувати боротьбу зі «злими виданнями». Щоб
72
ло змозі зарадити труднощам «в оцінці і виборі
книг», давався перелік книг, яких-«ніяк не мож¬
на ширити, читати, поручати». Від видавництв
греко-католицький часопис вимагав надсилати
«по 2 примірники своїх книжок для дальшої
оцінки». Розуміючи, що це викличе негативну
реакцію прогресивної громадськості, клерика¬
ли посилалися на ватіканський індекс, на ка¬
нони церковного права, численні папські бул¬
ли, інструкції, на приклад фашистської Німеч¬
чини, де «спалили й знищили велику кількість
різних соціалістичних книг».
Що ж пропонували читати уніатські «захис¬
ники» культури?
У надрукованому списку література була
поділена на дві категорії: книги «придатні» для
читання і «непридатні». Перші позначалися лі¬
терами «д» («добрі») і «м» («можливі»). Дру¬
га категорія літератури таврувалася позначка¬
ми «з» («злі») і «с» («сумнівні»). Із 939 назв
книг, що увійшли до списку, лише 40 були ви¬
знані уніатськими культуртрегерами як «при¬
датні» для читання. Це в основному писання
Шептицького, Сліпого, Хомишина та інших
клерикально-націоналістичних і антирадянсь-
ких авторів. До «непридатних для читання»
уніатські «душпастирі» віднесли твори бага¬
тьох класиків світової літератури, в тому числі
А. Барбюса, Д. Бокаччо, Ж. Берна, Е. Войнич,
Г. Уеллса, Я. Гашека, Г. Гейне, О’Генрі, В. Гю-
го, Д. Дефо, А. Доде, А. Конан-Дойля, Т. Драй¬
вера, Мате Залки, Р. Кіплінга, Шарля де Ко-
стера, Дж. Лондона, Майн Ріда, П. Меріме,
Г. Мопассана, Ж. Санд, Ф. Стендаля, М. Твена,
Г. Флобера, А. Франса, С. Цвейга, Шолом
Алейхема та ін.
73
Уніатські клерикали заборонили читати ві¬
руючим твори багатьох російських письменни¬
ків: М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова, І. Тур-
генєва, М. Лєскова, В. Короленка, О. Купріна,
М. Горького, О. Фадєева, М. Тихонова. Не ста¬
новили винятку і твори прогресивних україн¬
ських письменників. Проти них був спрямова¬
ний чи не основний удар уніатських обмежень.
Серед заборонених книжок у списку «Като¬
лицької акції» на них припало близько двох
третин назв. Було накладено табу на твори
Є. Гребінки, С. Руданського, до «злих» зарахо-
воно книги П. Мирного, І. Білика, М. Коцю¬
бинського, Лесі Українки, С. Васильченка,
А. Тесленка, Л. Мартовича, чимало яких по¬
повнили скарбницю світової літератури.
Серед заборонених виявились твори В. Сте-
фаника, М. Черемшини, А. Крушельницького,
0. Кобилянської, О. Маковея, М. Яцківа,
Д. Лук’яновича та інших західноукраїнських
письменників, які рішуче виступали на захист
пригнобленого народу, закликали'трудящих до
боротьби за соціальне й національне визво¬
лення.
В уніатському індексі опинилися твори ук¬
раїнських радянських письменників О. Вишні,
Л. Первомайського, І. Ле, А. Головка, П. Пан-
ча, П. Тичини, Ю. Шовкопляса та багатьох ін¬
ших відомих майстрів слова. '■
Важко було греко-католицьким «душпасти*
рям» оцінювати творчість Т. Шевченка й
1. Франка. Вони без вагань заборонили б віру-,
ючим читати книги цих революційних демо¬
кратів, але не наважувалися на такий крок.
Побоюючись відштовхнути від себе численню^
шанувальників Кобзаря і Каменяра. Тому уні-|
74
атсвка церква зайняла двозначну позицію: з
одного боку, вона прагнула використати їх сла¬
ву й авторитет у своїх інтересах, а з другого —
намагалася всіляко принизити значення їхньої
творчості, знівелювати її революційно-демо¬
кратичне звучання й атеїстичну спрямованість.
Неспроможні приховати атеїстичних погля¬
дів Т. Шевченка, клерикали змушені були ви¬
знати, що в його творах зустрічаються «антире¬
лігійні відхилення». А єпископ Хомишин пря¬
мо звинувачував великого Кобзаря у тому, що
поет «кинув хулу на найвище достоїнство преч.
діви Марії як матері божої» *. Небезпідставно
вважаючи Шевченка безбожником, цей уніат¬
ський єпископ був проти будь-якого його шану¬
вання. Коли одна з уніатських газеток надру¬
кувала портрет поета в річницю його наро¬
дження, Хомишин недвозначно висловив своє
обурення і запропонував заборонити всю літе¬
ратурну спадщину Кобзаря.
Частина уніатських «душпастирів» шукала
можливостей «примирити» Т. Шевченка з бо¬
гом і навіть безсоромно приписувала йому...
«глибоку релігійність». Та це не означало під¬
тримку його творів. Навпаки, вони зазначали,
що їх «не можна вивчати». У списку літерату¬
ри, надрукованому «Католицькою акцією»,
проти прізвища великого Кобзаря було зробле¬
но таку позначку: «Твори Т. Шевченка в цілому
поручати годі, відповідного вибору для католи¬
ків досі немає». Таким лицемірством відзнача¬
лися уніатські клерикали! Націоналістично-
попівська зграя знахабніла до того, що почала
1 Цит. за: Д о б р и ч е в В. У тіні святого Юра.
Львів, Каменяр, 1970, с. 79.
75
«обкроювати» революційні твори Шевченка.
15 квітня 1891 року стався такий ганебний
факт. На вечорі, присвяченому 30-м роковинам
з дня смерті Кобзаря, влаштованому «наро-
довським» товариством, було заборонено ви¬
конувати «Посланіє» і «Яна Гуса» (музика
М. Лисенка), введені перед тим у програму.
В «Заповіті» слова «А до того я не знаю бога»
були замінені на «А до того я вже знаю бога».
Проти такої злочинної переробки рішуче ви¬
ступили І. Франко та редактор прогресивного
демократичного журналу «Народ» М. Павлик.
Аналогічним було ставлення клерикалів і
до І. Франка. Греко-католицькі попи проклина¬
ли поета з амвонів, а клерикальна преса нама¬
галася довести, що він ішов до релігії, хоч від¬
верто визнавала: «Іван Франко — раціоналіст,
атеїст, матеріаліст. Він не лише прихильник
Свого світогляду, але й завзятий його пропага-
тор, популяризатор» (Нива, 1923, № 3, с. 94).
В уніатських газетах і журналах публікува¬
лося чимало матеріалів, зміст яких був спря¬
мований фактично на те, щоб принизити ху-
дожню й соціальну цінність творів великого
•Каменяра, дискредитувати його. Показова що¬
до цього сама назва величезної статті «Плюси
і мінуси поезії Івана Франка». У ній клери¬
кальний журнал «Нива» ніби хвалив поета за
незаперечну літературну майстерність, а на¬
справді паплюжив його творчість як атеїстич¬
ну і тому, мовляв, небезпечну.
Уніатська верхівка ненавиділа І. Франка за
те, що він у ряді своїх творів («Католицький
панславізм», «Воскресеніє чи погребеніе»
та ін.) сміливо й разюче викривав Ватікан як;
найлютішого ворога слов’янських народів; ЇЙ;
7в
не подобалось, що прогресивна діяльність
І. Франка сприяла зближенню- української де»'
мократичної культури з передовою російської»,
і польською культурами. І. Франко пропагував
ідеї інтернаціонального єднання і класового
патріотизму пригноблених, протиставляв
«патріотизмові» духовенства й українських
буржуазних націоналістів — лютих ворогів
трудящого люду.
І. Франко перешкоджав нав’язуванню тру¬
дящим релігійного фанатизму, оскільки він, за
висловом єпископа Хомишина, «запровадив V
нас безбожну матеріалістичну філософію». То¬
му так настирливо й підступно противилися,
клерикали всенародному шануванню Каменя¬
ра, намагалися послабити могутній вплив його
натхненного революційного слова на маси. Ми¬
трополит Шептицький з сумом констатував:
«На загальне викоренення слави Франка в на¬
шому народі не може бути надії» *. І далі::
«...Світогляд Франка є ворожий релігії й церк¬
ві, і тому нехай би духовенство поучило про це
вірних..., щоб величати Франка тільки як пое-
та-націоналіста і патріота, а не як атеїста, ма¬
теріаліста» 2. Він радив поширювати статтю
«Плюси і мінуси поезії І. Франка», видану^
окремою брошурою. Про справжнє ставлення,
уніатської церкви до великого поета-рево^-
ціонера наочно свідчить той факт, що майже
всі його твори в списку «Католицької акції»
були під рубриками «злі» і «сумнівні».
Для боротьби з прогресивною літературою,
1 Цит. за: Правда про унію. Документи і матеріали.;
3-тє вид. Львів, Каменяр, 1981, с. 175.
2 Т а м ж е, с. 176.
цькування передових письменників і рекламу¬
вання релігійно-націоналістичних видань уні¬
атські автори широко використовували крити¬
ку і бібліографію.
Верхівка греко-католицької церкви вжива¬
ла різних практичних заходів, щоб небажані з
її точки зору книги не доходили до читача. Так,
митрополичий ординаріат видав офіційне роз¬
порядження, де, зокрема, говорилося: «Пору-
чаємо всечесному духовенству, щоб потурбува¬
лись у кожній місцевості про читальню... і не
допускали літературу, противну вірі й моралі».
Згодом, під час «хрестового походу» Ватіка¬
ну й імперіалістичної реакції Заходу проти
СРСР, уніатська ієрархія заявила про це у
більш категоричній формі. Так, тижневик «Ме¬
та» 24 травня 1931 року відкрито вимагав
провести чистку в читальнях і бібліотеках,
викидаючи з них усяку «моральну отруту», тоб¬
то літературу, що підпадала під уніатську руб¬
рику «непридатні для читання».
Греко-католицькі попи, як правило, ревно
виконували такі вказівки князів церкви і при
кожній можливості знищували прогресивну лі¬
тературу. Спільно з націоналістами вони вла¬
штовували обшуки в читальнях, вилучали й
спалювали неугодні їм книги. У прогресивній
пресі 30-х років можна знайти чимало пові¬
домлень типу: «У Стрільбищі громадськими
організаціями керує ундо-радикальна кліка,
книги, головним чином наукові, радянського
видання, ця зграя понищила» *.
1 Сєль-Роб, 1932, 2 квіт.
78
За роки свого панування на західноукраїн¬
ських землях уніатська церква завдала непо¬
правної шкоди розвиткові прогресивної укра¬
їнської культури. Вона аж ніяк не компенсуєть¬
ся «благодіяннями» греко-католицької ієрархії,
зокрема створенням церковного музею у Льво¬
ві, про який і досі галасує клерикально-націо¬
налістична преса за рубежем, вихваляючи на
всі лади його організатора Шептицького. Цей
жест графа-митрополита мав на меті створити
йому репутацію «уболівальника» за розвиток
української культури, привернути до церкви ін¬
телігенцію.
Одночасно з боротьбою проти прогресивної
літератури й суспільної думки уніатська церк¬
ва всіляко перешкоджала розвитку науки.
Оскільки відкрито виступити проти науки,
а тим більше заборонити її було неможливо,
Шептицький, Сліпий та інші уніатські ієрархи
запопадливо силкувалися примирити віру й
знання, підпорядкувати науку релігії. У широ¬
ко розрекламованій клерикальною пресою
книжці «Віра і наука» Сліпий у світлі неото-
містської доктрини про «гармонію віри й розу¬
му» намагався обгрунтувати перевагу релігії
над наукою. Щоб підтвердити цю думку, він
називав віруючими вчених, які здійснили вели¬
кі відкриття, зокрема Коперника, Галілея,
Ньютона, Лейбніца та ін. Навіть про Дарві-
на уніатський єпископ говорив, що великий
англійський дослідник визнав існування
бога.
Справді, чимало вчених минулого вважали¬
ся віруючими. Але їхня наукова творчість при¬
вела до відкриттів, які своїм змістом підрива¬
ли віру в бога. «З богом,— писав Ф. Енгельс,—
79
ніхто не поводиться гірше, ніж віруючі в НЬОҐО
природодослідники» *.
Щодо Дарвіна, то Сліпий став на шлях гру¬
бої фальсифікації правди. Великий англійсь¬
кий учений цілком ясно сказав про те, що по¬
ступово перестав вірити в божественні одкро¬
вення і врешті-решт став абсолютно невірую¬
чим 2.
У XX столітті богословам стало важко гово¬
рити щось проти об’єктивних законів природи,
відкритих наукою. Не наважуючись їх цілком
заперечувати, католицькі ідеологи продовжу¬
ють відстоювати релігію «як особливу», «ви¬
щу сферу» істини. За уніатськими повчаннями,
в світі, «крім матерії, повинен бути невидимий
дух і саме він є творчою причиною світу: від
нього походять і матерія, і її закони» (Нива,
1934, № 4, с. 139). Це явно суперечить даним
природознавства, які свідчать: світ матеріаль¬
ний, ніяких надприродних сил і явищ у ньому
немає, вічна і нескінченна в просторі і часі ру¬
хома матерія розвивається за своїми внутріш¬
німи законами.
Християнських теологів ставить у безвихідь
питання: якщо бог існує і є творчим началом,
то як його виявити і хто його творець? Уніат¬
ські богослови відповідали на нього просто:
«До вступу людини бог творив, а потім пере¬
став творити, віддав владу людині, щоб вона
Творила». Тут у кожному слові суперечність.
Навіщо бог віддав владу створінню, затавро-
1 Маркс К., Енгельс Ф. Діалектика приро¬
ди. — Твори, т. 20, с. 481.
* Див.: Естествоиспьітатели и атеизм. М., Мисль,
1973, с. 15—16.
№
•ваному печаттю «первородного гріха»? Очевид¬
но, він або непередбачливий, або підступний.
І те й інше не узгоджується з пропагованим
церквою образом бога, що начебто уособлює
вищу мудрість, благодать, правду та інші
благочестя. Отже, уніатські «докази» буття
бога аж ніяк не є відповіддю на конкретне пи¬
тання.
Усвідомлюючи свою безпомічність, греко-
католицькі теологи люто нападали на дарві¬
нізм, на матеріалістичні теорії походження
Всесвіту і людини. Фальсифікуючи дані пале¬
онтології та інших наук, вони намагалися до¬
вести, що викопні рештки людиноподібних
істот належали або до мавп, або до людини,
категорично виключаючи перехідні типи. Та¬
ким чином питання про походження людини
підганялося під біблійний міф. «Бог створив
першого чоловіка на свій образ і подобу, — на¬
стирливо твердили і продовжують твердити
апологети уніатства. — Первісний чоловік був
повною людиною не тільки з огляду на фізичне
буття, але теж з огляду на мораль і остаточну
ціль».
Навмисно обминаючи матеріальні основи
виникнення людини, розвитку людського су¬
спільства, теологи пояснюють історію з анти¬
наукових позицій, її поступальний хід тлума¬
чать як результат «божого об’явлення», «волі
провидіння» тощо. При цьому самі собі супе¬
речать. Доводячи, що рушійною силою історії
є бог, вони тут же заявляють, що він «перестав
творити», однак продовжує впливати на всі
сфери життя суспільства і природи.
Уніатські богослови добре розуміли й усві¬
домлюють і нині, що ніяких переконливих ар¬
81
гументів на користь своїх тверджень навести
не можуть. Тому головну увагу вони зосере¬
джують на пропагуванні сліпої віри, релігійно¬
го фанатизму й обскуратизму. В 30-х роках во¬
ни вдавались до фабрикування різних чудес,
щоб хоч у такий спосіб переконати віруючих в
існуванні чогось надприродного. На західно¬
українських землях повсюдно «з’являлись» об¬
новлені ікони, хрести, «нерукртворні» образи
і т. ін. Особливо великий галас зчинили греко-
католидькі «душпастирі» навколо «чуда» в
Чайковичах. Вони оголосили, що 15 грудня
1937 року на шибці в хаті Теклі Солоницької-
Чайковської «з’явилось» зображення «матері
божої з Ісусиком на руках». Уніатська церква
опублікувала повідомлення про це «чудо», про
численні зцілення, які нібито сталися в Чайко¬
вичах. її друкарні випустили масовими тира¬
жами зображення сфабрикованого клерикала¬
ми «нерукотворного образа», що, як показала
експертиза, виявився ніяким не «чудом»,
а справою рук одного алхіміка, який за свої
«творіння», напевно, одержав добру винагоро¬
ду від клерикалів.
У цей період у Львові з’явились стигматич-
ки — жінки, «які мали на тілі рани, подібні до
ран розіп’ятого Христа». Про одну з них —
Євстахію Бохняк — Шептицький писав, що «це
душа, вибрана богом» Стигматичкам був
присвячений спеціальний журнал «Божі сліди»,
який пропагував численні вигадки попів про
«чудеса». Коли один з лікарів розвінчав «чу¬
до», встановивши, що стигми зроблені шпиль-
‘ ЦДІА УРСР у Львові, ф. 201, оп. 46, спр. 2306,
арк. 73.
82
кою, митрополичому ординаріату довелося ви¬
дати розпорядження, в якому священикам за¬
боронялося приймати в своїх парафіях ша¬
храйку і сприяти її подорожуванням.
Насаджуючи серед західноукраїнських тру¬
дящих релігійну містику, перешкоджаючи по¬
ширенню серед них науково-матеріалістичних
знань, освіченості й культури, греко-католиць-
ке духовенство водночас взяло активну участь
у розгорнутій Ватіканом в 30-х роках шаленій
пропагандистській кампанії проти Країни Рад,
Комуністичного Інтернаціоналу, робітничого і
національно-визвольного руху. Як і вся като¬
лицька ієрархія, воно підтримувало загарб¬
ницькі плани Гітлера, готувалося до «месіан¬
ського призначення». Уніатські навчальні за¬
клади перетворились у центри підготовки во¬
йовничих антикомуністів, слухняних виконав¬
ців волі папської столиці, яка з новою війною
пов’язувала здійснення своїх надій щодо поши¬
рення католицизму в Росії,-на Далекому Схо¬
ді, в Середній Азії.
Виконуючи настанови папи римського
Пія XI, уніатська ієрархія створила організа¬
цію «Католицька акція», діяльність якої була
спрямована на стримування впливу революцій¬
ної ідеології, на поширення найрізноманітні¬
ших наклепів проти комунізму і Радянської
держави. В її орбіту були залучені митрополи¬
ча консисторія, єпископати, деканати, духовні
академія і семінарії, рядові священики, ченці й
черниці, церковні активісти. Так, єпископ
Н. Будка скеровував діяльність так званих
світських організацій греко-католиків, які роз¬
повсюджували антирадянську літературу, ве¬
ли заповзяту боротьбу проти КПЗУ. Єпископ
М. Чарнецький роз’їжджав по містах і селах Во¬
лині й піддавав анафемі «комуністичну схизму»,
закликав створити на «кордоні двох світів міц¬
ну оборону проти наступу безбожного боль-
шевизму»1. Мріючи про «навернення» до като¬
лицизму народів СРСР, митрополит Шептиць-
кий намагався організувати уніатські місіонер¬
ські центри, що стали б своєрідними опорними
пунктами для «просування унії на Схід».
З метою протидії комуністичному рухові на
західноукраїнських землях, насаджування кле¬
рикально-націоналістичної ідеології уніатське
духовенство створило власні політичні об’єд¬
нання («Українська християнська організація»,
«Український католицький союз», «Українська
католицька народна партія», «Українська на¬
родна обнова», товариство «Скала» тощо),
а також активно підтримувало «Українське на¬
ціонально-демократичне об’єднання» та інші
політичні угруповання західноукраїнської бур¬
жуазії.
Митрополит Шептицький висунув катего¬
ричну вимогу про ідейне керівництво з боку
клерикалів «всіма ділянками народного і полі¬
тичного життя». Верхівка греко-католицької
церкви безапеляційно заявляла про своє зазі¬
хання «бути посередником між Заходом і Схо¬
дом, переймаючи від першого і передаючи дру¬
гому культурні цінності католицького світа»
(Програмова заява про творення Католицької
народної партії. Львів, 1930).
Під орудою отців унії в різноманітних кле¬
рикально-буржуазних об’єднаннях готувалися.
1 Цит. за: Д м и т р у к К. Є. Під штандартами реї
акції і фашизму. К., Наукова думка, 1976, с. 33.
84
До очікуваного нападу на Країну Рад кадри
фанатиків-націоналістів, майбутніх есесівців і
поліцаїв.
Ненависть до Радянського Союзу, масові
революційні виступи західноукраїнських тру¬
дящих спонукали уніатську ієрархію до збли¬
ження з фашизмом та його агентурою з оунів-
ської верхівки. Саме фашизм церковники вва¬
жали єдиним засобом, який може «врятувати
католицький світ перед навальним наступом
большевизму»!. Уніатський богослов Я. Ле-
вицький у книзі «Історія церкви» намагався
«теоретично» обгрунтувати орієнтацію греко-
католицької верхівки на фашизм тим, що
останній всіляко підтримує релігію, визнає
державну незалежність Ватікану.
В численних уніатських газетах і журнаДа*,
навчальних закладах, з приходських амвонів
всіляко рекламувались «богоугодні діла» послі¬
довників Гітлера, виголошувалися заклики до
оунівців переймати від правителів третього
рейху все «модерне й антибільшовицьке». На
противагу «Народному антифашистському
фронту», що його очолювала КПЗУ, уніатсько-
націоналістичні кола силкувалися організува¬
ти «один суцільний табір» для боротьби з ко¬
мунізмом.
Після визволення Червоною Армією Захід¬
ної України і Західної Білорусії та возз’єднан¬
ня їх з Українською і Білоруською РСР у
складі СРСР греко-католицьке духовенство
всіляко перешкоджало встановленню тут Ра¬
дянської влади, розвитку соціалістичної еконо-
міки й культури. Митрополит Шептицький на¬
1 Цит. за: Дмитрук К. Є. Під штандартами ре¬
акції і фашизму, с. 40.
85
магався різними засобами активізувати підрив¬
ну діяльність ОУН, яка з його благословення
підтримувала тісні зв’язки з гітлерівською Ні¬
меччиною, зокрема з гестапо та абвером, й за
допомогою уніатського кліру виконувала га¬
небну роль однієї з резидентур фашистської
розвідки *.
У цей час уніатські «душпастирі» знову вда¬
ються до фабрикування «чудес», щоб хоч якось
підтримати згасаючу релігійність трудящих.
Виконавцем одного з них узимку 1940 року
став малоосвічений юнак Степан Н. З дитинст¬
ва вихований у дусі релігійного фанатизму, він
глибоко вірив у різні забобони, годинами сидів
у місцевій церкві, очікуючи «чудодійного слова
божого». Якось надвечір до самотнього хлопця
звернувся чоловік похилого віку й наказав йо¬
му йти по містах і селах, нести людям «слово
боже, правду про святість, греко-католицької
церкви» та її митрополита, розповідати про на¬
ближення страшної війни, в якій «впадуть Со¬
віти, а на чолі світу стануть добрі друзі укра¬
їнців — Гітлер і Муссоліні...». Через кілька
хвилин до храму влетів місцевий священик і
повідав переляканому хлопцеві, що він мав
«велике щастя чути й бачити на власні очі свя¬
того Петра» і мусить ретельно виконувати його
вказівки. І пішов юнак у супроводі отців-уніа-
тів по селах, не відаючи, що «святий Петро»,
який «з’явився» йому в церкві, — львівський
священик М. Ярема, святоюрський «спеціаліст»
з питань фабрикації таких «чудес».
Інквізиторська роль уніатських вигодуван-
ців особливо виразно проявилась під час Вели¬
1 Докладніше про це див.: Дмитрук К. Безбат¬
ченки. К., Дніпро, 1980, с. 66—92.
кої Вітчизняної війни. Створений абвером з до¬
помогою верхівки греко-католицької церкви
оунівський батальйон «Нахтігаль» разом з гіт¬
лерівцями 22 червня 1941 року перейшов ні¬
мецько-радянський кордон. Через кілька днів,
увірвавшись до Львова, «солов’ї» кинулись до
собору Юра, щоб віддати шану своєму духов¬
ному отцю та одержати його благословення.
«Від зболілого серця, — сказав, звертаючись
до них, Шептицький, — вітаємо визволительку
нашу німецьку армію та її вождя Адольфа Гіт-
лера. Щиро просимо Всевишнього за перемогу
німецької зброї над большевизмом. Благослав-
ляю вас, сини мої... Починайте з богом!». )
Діставши благословення митрополита, на¬
ціоналістичні найманці під керівництвом своїх
шефів з абверу й гестапо кинулись винищувати
«схизматиків» і «єретиків», якими вважали
кожного трудівника, що виступив на підтрим¬
ку Радянської влади. У перші дні окупації
Львова вони захопили і знищили велику групу
вчених і митців, у тому числі 70 відомих діячів
науки, техніки і мистецтва. Кривавий шлях
«Нахтігалю» простягався через багато інших
радянських міст і сіл. Ревно виконуючи зав¬
дання своїх абверівських «зверхників», оунівці
у фашистській уніформі, увінчаній хрестом і
тризубом, чинили розправи над комуністами,
комсомольцями, радянськими активістами,
брали участь у масовому знищенні мирного на¬
селення і військовополонених, пограбуванні й
вивезенні до рейху історичних цінностей, вста¬
новленні колоніального фашистського режиму.
Намагаючись примусити український народ за¬
бути своє славне минуле, видатних учених,
митців, загарбники разом з оунівськими при¬
87
служниками давали містам, селам і вулицям
чужі, німецькі назви. Важко знайти на Україні
куточок, де окупанти та їх націоналістичні най¬
мити не знищили б пам’яток матеріальної і ду¬
ховної культури нашого народу.
Величезних збитків зазнало старовинне ук¬
раїнське місто Львів. Тут нацисти завдали ве¬
ликої шкоди музею І. Франка та іншим музе¬
ям, пограбували картинну галерею, де зберіга¬
лися шедеври мистецтва XVI—XVIII століть,
викрали найцінніші книги, рукописи, стародру¬
ки з бібліотеки АН УРСР та музею книги. До
Німеччини було вивезено колекцію оригіналь¬
них малюнків Дюрера, 5113 рукописів,
3139 стародруків, 2346 рідкісних гравюр. Зник¬
ли всі книги — унікуми XVI століття, рідкісні
екземпляри з міської бібліотеки. Фашисти та
їхні націоналістичні прислужники пограбували
40 тисяч томів наукових творів радянських
учених ’.
Страшенні злочини чинили окупанти в сто¬
лиці Радянської України — Києві. Гітлерівські
загарбники по-варварському зруйнували або
вивезли до Німеччини десятки підприємств,
повністю знищили 940 споруд державних, гро¬
мадських та культурно-мистецьких установ,
понад 5300 комунальних і власних будинків
киян 2. Більшість шкіл були зайняті під казар¬
ми, склади, майстерні, а деякі використовува¬
лись як конюшні. Тікаючи з міста, фашисти
спалили державний університет ім. Т. Г. Шев¬
ченка, зруйнували індустріальний, лісогоспо¬
дарський, педагогічний та деякі інші інститу¬
1 Див.: Вільна Україна (Львів), 1944, 25 серп.
* Див.: Известия, 1944, 29 лют.
88
ти, знищили 140 (із 150) шкіл, пограбувала
більшість бібліотек і музеїв, зруйнували понад
ЗО будівель у Державному заповіднику-музеї
«Києво-Печерська лавра». Але найбільший
злочин окупантів, вчинений у Києві, — це зни¬
щення більш як 195 тисяч радянських людей *.
А скільки горя і страждань принесли німецько-
фашистські загарбники в інші міста і села
Радянської України, на всю нашу землю!
Криваві злочини гітлерівців відбувалися
буквально на очах уніатської верхівки. Шеп-
тицький, Сліпий та інші святоюрські владики
добре знали величезну небезпеку, що її ніс фа¬
шизм самому існуванню українського народу.
Проте вони радо зустрічали кривавих катів біс¬
нуватого фюрера, вірою і правдою служили їм.
Відтоді минули десятиліття, та подих істо¬
рії, здається, обминає уніатських «душпасти-
рів» й українських буржуазних націоналістів,
що отаборилися в капіталістичному світі. По¬
читаєш редаговані ними «Слова» і «Вісті», по¬
слухаєш їхні радіоголоси — і складається вра¬
ження, ніби вони нічого не бачили й не чули
після 40-х років. Незмінними залишились ме¬
та, форми і методи їхньої згубної діяльності.
Правда, ряди цих зрадників нашого народу
значно поріділи і можливості різко зменши¬
лись. І чи не тому своє безсилля вони силку¬
ються компенсувати подвоєною, потроєною
злістю до Радянського Союзу та інших соціа¬
лістичних країн.
За післявоєнний період на Заході, в цитаде¬
лях імперіалізму, розплодилось чимало різно*
1 Див.: Киевщина в годьі Великой Отечественной
войньї. К-, Обл. кн.-газ. изд.-во, 1963, с. 354.
89
манітних, а насправді тотожних «спілок», «то¬
вариств», «об’єднань», «партій», «рухів» та ін¬
ших угруповань з числа послідовників зловіс¬
ного альянсу хреста і тризуба. Іноді їхній
«представницький загал» становлять... одиниці
членів, зв’язаних переважно родинними узами.
Всього кілька десятків читачів налічує аудито¬
рія багатьох релігійно-націоналістичних часо¬
писів та інших видань (до речі, багато з них
зберігають довоєнні назви). Чимало цих видань
роками лежать на складах книгарень, не зна¬
ходячи покупців і після численних знижень цін
та настирливої реклами.
Трудящі маси українського походження за
рубежем не виявляють особливого інтересу до
писанини клерикально-націоналістичних авто¬
рів. Нею послуговуються хіба що ідіозні рупори
імперіалістичної пропаганди, та й то не часто.
Не кожний орган буржуазної преси наважить¬
ся нині вдатися до такого «печерного» антико-
мунізму і вульгарної антирадянщини, як це
продукують їх уніатсько-оунівські писарчуки.
Однак немічні спроби очорнити марксистсько-
ленінське вчення, його матеріалістичну суть і
чітку класову спрямованість, сфальсифікувати
політику КПРС і Радянської держави, духовне
життя соціалістичного суспільства, применши¬
ти значення сучасних досягнень науки і техні¬
ки не припиняються.
У ході бурхливого розвитку наукових знань
за останні десятиліття стала особливо очевид¬
ною хибність ідеалістичних, в тому числі й ре¬
лігійних уявлень. За цих умов богослови поси¬
лено займаються усілякими модернізаціями
свого пояснення явищ природи і суспільного
життя, намагаючись зміцнити хиткий автори¬
90
тет віри в надприродне. В цьому ж руслі діють
уніатські клерикали. З допомогою радіо Ваті¬
кану, інших засобів масової інформації вони
заповзято воюють із матеріалістичною теорією
пізнання, силкуються підірвати Її позиції і зна¬
чення для науки, довести безпомічність людсь¬
кої свідомості, її нездатність збагнути об’єк¬
тивну реальність.
Головне вістря їхніх атак спрямоване про¬
ти комуністичного вчення про класи, державу,
майбутнє суспільства. Йому приписується «ан¬
тинауковий» характер, «тоталітаризм», проро¬
кується «занепад і погибель». При цьому бажа¬
не видається за дійсне. В одному з номерів
«Християнського голосу» безпідставно твер¬
диться, начебто «що далі, то менше найширші
народні маси СРСР виявляють схильність ро¬
зуміти і сприймати комуністично-більшовиць¬
кий устрій...». І це говориться тоді, коли кому¬
ністичні ідеали стали життєвим орієнтиром для
всіх трудящих країни розвинутого соціалізму!
У провідному рупорі так званої «Українсь¬
кої католицької церкви» проголошується, ніби
діалектичний матеріалізм, марксизм-ленінізм в
цілому неспроможні дати відповіді на основні
людські питання: походження світу, феномено¬
логію життя, появу інтелектуальної людини та
її призначення, а твори Вольтера, Гельвеція,
Гольбаха, Дідро, Ламетрі, Фейєрбаха та інших
видатних мислителів названі «філософсько-
атеїстичною жвачкою», якою, мовляв, ніхто не
цікавиться.
Безсилі у теоретичному відношенні, уніат¬
сько-націоналістичні ідеологи нападають на за¬
старілий метафізичний матеріалізм, ототожню¬
ючи його з діалектичним ученням, спотворюють
91
наукові відкриття, спекулЬють нііколо полі¬
тичних, економічних та інших проблем капіта¬
лістичного суспільства й безпідставно перено¬
сять їх на соціалістичний лад, малюють апока-
ліптичні картини майбутнього. Намагаючись
всіляко «спростувати» матеріалізм, вони про¬
пагують агностицизм і містику.
І це не випадково. Загниваючий монополі¬
стичний капіталізм підпорядковує всі галузі
науки своїм вузькокласовим, імперіалістичним
інтересам. Прагнення спотворити зміст і мету
наукового пізнання на догоду правлячим ко¬
лам — одна з причин упередженого ставлення
всієї буржуазної ідеалістичної філософії до
проблем справжнього пізнання природних і су¬
спільних явищ. Ідеологи імперіалізму, буржу¬
азні вчені-ідеалісти, ці, за ленінським висло¬
вом, «дипломовані лакеї попівщини» силкують¬
ся прикрасити капіталістичну дійсність,
перешкодити народним масам зрозуміти анти-
гуманну суть експлуататорського суспільства і
неминучість його загибелі, приглушити пробу¬
дження революційної свідомості трудящих.
Відволікаючи увагу пригноблених мас від не¬
привабливої об’єктивної реальності, буржуазні
філософи і реакційні клерикали навіюють їм
думку про вічність капіталістичного ладу.
Ущербність цього ладу вони намагаються при¬
ховати за вигаданою ними тезою про безсилля
людського пізнання, начебто нездатного пра¬
вильно відобразити світ. Свою явну брехню фі¬
лософствуючі лакузи імперіалізму прикрива¬
ють різними наукоподібними інсинуаціями,
вульгаризацією діалектико-матеріалістичного
вчення, наклепами на теорію і практику реаль¬
ного соціалізму.
92
Р Однією з провідних ліній уніатсько-націо¬
налістичної фальсифікації соціалістичної де¬
мократії залишаються, як уже говорилося, ви¬
гадки про «відсутність» в СРСР свободи сові¬
сті, «обмеження» віруючих і т. ін. Якась
Г. Горбач в одному із своїх пасквілів на сто¬
рінках «Християнського голосу» в 1979 році
безсоромно заявила, ніби новою Радянською
Конституцією «свобода релігійної проповіді і
місії надалі заборонені», явно замовчуючи
статтю 52 Основного Закону СРСР і статтю 50
Конституції УРСР.
Це робиться для того, щоб ввести в оману
емігрантів українського походження, підірвати
в них довір’я до СРСР, скомпрометувати прин¬
ципи соціалістичної демократії, настроїти віру¬
ючих проти політики КПРС і Радянської дер¬
жави.
Здійснюючи свою тактику, клерикально-на¬
ціоналістичні ідеологи силкуються довести «не¬
правомірність» Львівського собору 1946 року,
який прийняв рішення про саморозпуск греко-
католицької церкви, твердять про одвічну
«прихильність» західноукраїнського населення
до католицизму, за що воно начебто зазнає
«гонінь», «репресій». При цьому вони голослів¬
но заявляють, ніби релігійність в УРСР не під¬
далась багатолітньому «тискові» марксистсь¬
ко-ленінської ідеології, завдяки чому «ката¬
комбна церква» (так вони іменують залишки
уніатства), мовляв, має такий же вплив, як і
до Радянської влади. Подібними вигадками
клерикали і націоналісти сподіваються створи¬
ти видимість слабкості марксизму-ленінізму,
одночасно заохочуючи колишніх греко-католи¬
ків до активної протидії його ідеям, принципам
93
і нормам, що утвердилися в радянському су¬
спільстві.
Соціологічне дослідження, проведене Інсти¬
тутом філософії АН УРСР в Івано-Франківсь¬
кій області, яким було охоплено 28,5 тисячі чо¬
ловік, показало, що до активних віруючих тут
можна віднести близько 12 процентів опита¬
них К Молоді серед них буквально одиниці.
Аналогічне становище у Львівській, Тернопіль¬
ській та інших областях, де колись існува¬
ло уніатство. Ще нижча релігійність у цен¬
тральних і східних районах республіки, які
раніше стали на шлях соціалістичного будів¬
ництва.
Закономірний занепад релігійності під
впливом соціального, науково-технічного і
культурного прогресу нашої країни уніатські
«радянологи» пояснюють «насильним» нав’я¬
зуванням атеїзму. Особливо збільшився потік
їх брудних вигадок про політику КПРС і Ра¬
дянської держави після хельсінкської Наради з
питань безпеки і співробітництва у Європі та в
зв’язку з всенародним обговоренням і прийнят¬
тям нової Конституції СРСР і Конституцій со¬
юзних республік. Грубо спотворюючи дійс¬
ність, уніатсько-націоналістичні автори твер¬
дять, ніби в Радянському Союзі віруючих та
їхніх дітей переслідують, а особливих гонінь,
мовляв, зазнають «прихильники» неіснуючої в
нашій країні уніатської церкви. На підтвер¬
дження цього наводяться факти справедливого
покарання окремих її служителів за підсобни¬
цтво гітлерівським фашистам у роки війни і
1 Див.: Утвердження науково-матеріалістичного
світогляду. К., Наукова думка, 1977, с. 196.
94
співробітництво їх з оунівськими бандитами в
мирний час.
Уніатські клерикали всіляко спотворюють
атеїстичну пропаганду в Радянському Союзі,
її зміст, форми і методи. Особливим нападкам
піддають вони науково-атеїстичну літературу,
насамперед з критики реакційної суті ідеології
і антинародної діяльності уніатської церкви.
Уніатські клерикали свідомо абсолютизують
місце атеїзму в марксистсько-ленінському
вченні, необгрунтовано зводять комунізм до
війни з релігією. Комунізм зображається ідео¬
логією, яка начебто прагне будь-якими спосо¬
бами знищити релігію, встановити атеїстичне
суспільство в усьому світі. При цьому навмис¬
но перекручуються справжні цілі й завдан¬
ня комуністів щодо соціально-економічного
і духовного перетворення світу, побудови
вільного від експлуатації і гніту, воєн і насиль¬
ства, темряви і неуцтва комуністичного сус¬
пільства.
Під прикриттям боротьби з атеїзмом уніат¬
сько-націоналістичні ідеологи насправді ведуть
боротьбу з комунізмом, його теоретичною осно¬
вою — марксистсько-ленінським ученням, ор¬
ганічною складовою частиною якого є науко¬
вий атеїзм. Наклепи і фальсифікація останньо¬
го — це класова реакція уніатсько-оунівських
поплічників імперіалізму на успіхи соціалістич¬
них країн, на велику популярність у світі ідей
марксизму-ленінізму.
Користуючись стереотипами буржуазно-
клерикальної пропаганди, уніатсько-оунівські
ідеологи силкуються спотворити джерела,
зміст і функції марксистсько-ленінського ате¬
їзму як теоретичної основи політики КПРС
05
щодо релігії і церкви, оголошують його «ано¬
малією», «примусово нав’язаним» світоглядом
начебто набожному українському народові.
З атеїзмом пов’язуються, ним пояснюються всі
вади сучасної людини і суспільства, незалежно
від того чи іншого соціального устрою. У по¬
сланнях і виступах уніатських ієрархів атеїзм
оголошується хибним і згубним ученням, яке
начебто не має ніяких вищих духовних і мо¬
ральних цінностей. Облудно твердиться, ніби
атеїсти жадають лише зла і нездатні до добра,
що вони несправедливі й брехливі, живуть як
худоба, а тому атеїзм, мовляв, — найбільше
зло сучасності, з яким треба вести нещадну бо¬
ротьбу.
Ідеологи уніатської церкви вдаються при
цьому до брудних політичних спекуляцій. По¬
ширенням атеїзму, комуністичних ідей вони
пояснюють зростання злочинності й наркома¬
нії, моральну деградацію, безробіття та інші
соціальні виразки капіталістичного суспільства,
породжені насправді його глибокою соціаль¬
но-економічною та ідейно-політичною кризою.
Однак прокляття й анафеми уніатсько-клери¬
кальної пропаганди спрямовані насамперед
проти соціалістичного ладу, марксистсько-ле¬
нінської ідеології, наукового атеїзму. Остан¬
ньому безпідставно приписується аморальний,
ненауковий, антигуманний характер.
Безсилі огульно заперечити марксистсько-
ленінський атеїзм, уніатські клерикали водно¬
час вдаються до більш витончених варіантів
його спотворення. Вони часто ототожнюють ко¬
муністичну ідеологію з релігійною вірою, а на¬
уковий атеїзм зображають як своєрідну «при¬
мітивну» форму релігії, оскільки в ньому, мов¬
96
ляв, надприродне замінене «законами історії»,
ідеалом «безкласового майбутнього суспільст¬
ва». Таким чином ігнорується той факт, що
марксистське вчення є об’єктивним висновком
із всієї сукупності даних науки й соціальної
практики, що воно не має нічого спільного із
догмами, які грунтуються на сліпій вірі.
В уніатських виданнях, передачах радіо Ва¬
тікану українською мовою, проповідях служи¬
телів УКЦ атеїзм видається за політичну до¬
ктрину, що живить у людини прихильність до
суто матеріальних інтересів, грубі інстинкти,
насильство, байдужість до духовних цінностей,
насамперед «національних» (тобто націоналі¬
стичних) устремлінь. Неважко зрозуміти, що
ці безсоромні спроби позбавити марксистсько-
ленінський атеїзм позитивного наукового змі¬
сту, гуманістичної суті спрямовані на зміцнен¬
ня релігії, збереження її впливу на трудящі ма¬
си, на культивування релігійних і націоналі¬
стичних пережитків, які розглядаються
нашими ідейними ворогами як сила, нібито
здатна похитнути морально-політичну єдність
радянського народу.
Чітко простежується прагнення уніатсько-
націоналістичних «дослідників» усупереч за¬
гальновідомим фактам про масовий перехід
трудящих на атеїстичні позиції довести «винят¬
ково релігійний» характер українців, обгрун¬
тувати в їх світогляді «єдність, інтегральність
національної і християнської ідей» і на цій
хибній основі видати греко-католицьку церкву
за невід’ємний елемент духовної структури
української соціалістичної нації. Така аполо¬
гетика релігії науково безпідставна і не оригі¬
нальна. Вона запозичена з арсеналу західно¬
4 224
97
європейських реакційних філософських і соціо-і
логічних шкіл, а також є пережовуванням пи¬
санини М. Костомарова, П. Куліша та інших
основоположників буржуазно-націоналістичної
«теорії» нації *.
Твердження про «глибоку» релігійність як
істотну рису українського народу спростову¬
ється тим, що вона соціально зумовлена, істо¬
рично перехідна. Цей факт переконливо під¬
тверджується і масовим поширенням атеїзму в
процесі становлення соціалістичного способу
життя. Неухильний процес занепаду релігії
відбувається і в середовищі української емі¬
грації за рубежем. Під впливом уніатства (за
явно завищеними оцінками церковників) пере¬
буває лише близько чверті загальної кількості
українських емігрантів.
Ігноруючи об’єктивне становище, уніатська
верхівка й оунівські політикани грубо фальси¬
фікують теорію і практику національних відно¬
син в СРСР, зокрема на Україні, спотворюють
усі сторони нашого суспільного життя і насам¬
перед його культурно-побутову сферу. Цим
займаються за рубежем так звана «Українсь¬
ка вільна академія наук», літературно-наукові
товариства, видавництва, єпархіальні управлін¬
ня, залишки чернечих орденів василіян, редем-
птористів та інші клерикально-націоналістичні
організації. Уніатсько-буржуазні культуртре-
гери силкуються перешкодити закономірному
процесу асиміляції трудящих українського по¬
ходження з населенням інших національно-
І
1 Докладно див.: Римаренко Ю. І. Буржуазний
націоналізм та його «теорія» нації. К-, Наукова думка,
1974.
стей країни, обмежити їхні духовні запити
релігійно-націоналістичними інтересами, за¬
крити для них світло передової культури
і знань.
При цьому уніатські «душпастирі» і націо¬
налістичні «речники» виявляють справжню
єзуїтську підступність і лицемірство. Так,
люто ненавидячи революціонера-демократа
Т. Шевченка, грубо фальсифікуючи творчість
і життєвий шлях поета, вони вдають із себе
його «шанувальників», називають іменем Коб¬
заря свої братства і товариства, кооперативи
і вишколи. Так само ставляться вони й до ін¬
ших видатних діячів української культури і
мистецтва.
Основні зусилля клерикально-націоналіс¬
тичних спекуляцій навколо духовної спадщини
нашого народу спрямовані на те, щоб прихо¬
вати її класовий зміст, антифеодальне й ан-
тибуржуазне спрямування, тенденційно віді¬
брати і нав’язати читачам твори чи окремі їх
частини, які б хоч трохи мали релігійно-містич¬
не, націоналістичне звучання або чимось ін¬
шим відповідали інтересам пропаганди релі¬
гійного обскурантизму і людиноненависництва.
Величаючи Олексу Довбуша й опришків,
ніхто з уніатсько-націоналістичних авторів не
згадує й словом, що вони боролися з поміщи¬
ками та іншими гнобителями трудящого лю¬
ду. В брудній писанині жовтоблакитників, що
претендує на художність, компрометуються
Богдан Хмельницький, інші видатні історичні
діячі і водночас вихваляються зрадники укра¬
їнського народу Мазепа і Орлик, ІІІептицький
і Петлюра, нинішні спадкоємці і продовжува¬
чі їхньої ганебної справи.
4*
99
Провідною темою «художніх» вправ при¬
хильників хреста і тризуба був і залишається
культ насильства й жорстокості, милування
«історичними постатями», що вміють майстер¬
но вбивати. У різноманітних «часописах», «по-
езах», «спогадах комбатантів» зображуються
фантастичні сцени розбою, садизму, людських
мордувань, мук, істерії. Людиноненависницькі
марення підкріплюються в них безсоромною
фальсифікацією історії, маскуються бутафорі¬
єю козацької романтики, ідеалізацією захід*
ноукраїнського села, що начебто не знало
класових суперечностей і подвійного гніту.
Оскільки націоналістично-клерикальна кухня
не встигає випікати нових опусів, її заводії
передруковують писанину давно минулих ча¬
сів — від П. Куліша до уніатських проповід¬
ників ніцшеанства 30-х років, які вчили звер¬
татися до «психоаналізи Фрейда», «дивитись
на мистецтво як на вияв найбільш несвідомих
індивідуальних основ людської душі...»1.
«Ніж», «лезо», «хижак», «кров», «гній»,
«темрява», «хаос» — цими та подібними сло¬
вами рясніють «твори» новітніх клерикально-
націоналістичних борзописців, сповнені злоби,
безпорадності й містики.
Уніатсько-націоналістична верхівка воро¬
же зустріла, зокрема, звістку про відзначення
1500-річчя Києва. Причина такого ставлен¬
ня — інтернаціональне спрямування ювілею,
який вилився у велике свято всіх народів Ра¬
дянського Союзу і сприяє ще більшому їх
згуртуванню. В клерикально-націоналістич¬
1 Цит. за: М а с л о в с ь к и й В. І. Дорога в безод¬
ню. Львів, Каменяр, 1978, с. 103.
100
них виданнях пропагуються облудні твер¬
дження про «антиукраїнський» характер цієї
знаменної дати, активізувалися незграбні
спроби переконати світову громадськість
у «споконвічній окремішності» України від
Росії, з’явилися безглузді заклики «вимагати
спадщину Київської Русі для України» тощо.
У своїх русофобських мареннях політикани
від релігії дійшли до того, що приписали Киє¬
ву «російський характер». Не маючи для під¬
твердження цієї тези ніяких аргументів, одна
з уніатських газет вбачає «русифікацію» в...
присвоєнні центральній площі міста імені
Жовтневої революції.
Грубо перекручуючи історичні факти під ви¬
глядом «наукового висвітлення» минулого
Києва, уніатські й буржуазно-націоналістичні
автори силкуються використати славний юві¬
лей столиці Радянської України для немічних
атак на ленінську національну політику
КПРС і Радянської держави, соціалістичний
спосіб життя, на непорушну дружбу російсь¬
кого, білоруського і українського народів, усіх
трудящих нашої багатонаціональної Вітчиз¬
ни, на їх відданість ідеалам комунізму.
Слід зазначити, що трудова еміграція ук¬
раїнського походження має за кордоном свої
прогресивні культурні традиції. Вже на по-<
чатку XX століття в Канаді почали виходити
її робітничі газети, діяти демократичні освіт¬
ні організації і читальні, створюватися само¬
діяльні художні колективи.
Величезний вплив на формування духов¬
ної культури наших співвітчизників за океа¬
ном справили Велика Жовтнева соціалістична
революція і встановлення Радянської влади
101
на Україні, розквіт української радянської
культури й мистецтва.
Неупереджені зарубіжні українці дбайли¬
во ставляться до кращих надбань вітчизняної
і прогресивної світової культури, вносять свій
вклад у духовну скарбницю країн поселення.
Це об’єктивно сприяє популяризації досяг¬
нень соціалістичної культури, радянського
способу життя, допомагає зміцненню культур¬
них зв’язків трударів-емігрантів з україн¬
ським народом.
БЕЗСОРОМНІ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Уніатські «душпастирі» і націоналістичні
заводії всіляко намагаються ізолювати в краї¬
нах капіталу трудящих українського похо¬
дження від духовного життя своєї прабатьків¬
щини, применшити здобутки Радянської Ук¬
раїни в галузі науки і культури, досягнуті за
роки соціалістичного будівництва. В цьому,
як і в Інших питаннях, вони вдаються до гру¬
бих фальсифікацій, явної брехні. Ось лише
деякі їхні оцінки: «Від 30-х років на Україні
заборонена всяка праця над філософією», тут
здійснюється «офіційний курс, спрямований
на русифікацію й злиття української культури
з російською», наука зазнає «труднощів і об¬
межень», «мистецтво ледь існує», книжкові
скарби «не можуть бути доступні для вільного
користування». Дошкільні дитячі заклади ви¬
даються за установи, «розраховані на послаб¬
лення впливу родини на виховання дітей»,
дитячі будинки — засіб «важкої експлуатації
підлітків, відриву їх від українського грунту»,
середні школи оголошуються «копією росій¬
ської гімназії». Газети звинувачуються в од¬
номанітності, оскільки в них «не пишеться про
вбивства, крадіжки, всілякі аварії, сенсаційні
повідомлення з життя приватних осіб».
Ці безпідставні твердження, справжні ви¬
гадки і явні нісенітниці взято не з бульварної
антирадянської преси, а з багатотомної «Ен¬
циклопедії українознавства», що претендує на
наукову об’єктивність. Для їх спростування
103
достатньо навести загальновідомі факти.
Важливою умовою побудови в нашій країні
розвинутого соціалізму була культурна рево¬
люція, головне завдання якої полягало в то¬
му, щоб, спираючись на досягнення і кращі
традиції передової, демократичної культури,
створити нову, доступну для всіх трудящих
соціалістичну культуру.
Як відомо, до Великої Жовтневої соціаліс¬
тичної революції майже три чверті населення
України було неписьменним. Уже кілька де¬
сятиліть УРСР — республіка суцільної пись¬
менності, де завершено перехід до загальної
середньої освіти. Нині тут з кожної тисячі чо¬
ловік, зайнятих у народному господарстві, 813
мають вищу або середню освіту 1.
У різних галузях економіки, культури, уп¬
равління працює близько 8 мільйонів спеціа¬
лістів. Неухильно зростає науковий потенціал
республіки. Лише за останнє десятиліття кіль¬
кість науковців збільшилась майже на 70 про¬
центів і становила на початку 1981 року 194,3
тисячі чоловік2. Тільки протягом 1976—
1980 років працівники АН УРСР опублікува¬
ли близько 2 тисяч монографій і понад 60 ти¬
сяч наукових статей, одержали 4 дипломи за
відкриття невідомих раніше явищ природи,
понад 8,7 тисячі авторських свідоцтв про ви¬
находи. Заклади Академії продали за кордон
35 ліцензій на свої розробки, 38 учених стали
лауреатами Ленінської і Державної премій
1 Див.: Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної пар¬
тії України. К., Політвидав України, 1981, с. 49.
* Дрв.: Украинская ССР в десятой и одиннадцатой
пятилетках. К., Техніка, 1981, с. 94.
104
СРСР *. Світове визнання здобули досягнен¬
ня науковців України в галузі математики і
нелінійної механіки, матеріалознавства і елек¬
трозварювання, теоретичної і експерименталь¬
ної кібернетики, ядерної фізики, генетики, за¬
гальної теорії управління, філології, історії та
інших суспільних наук.
Загальнонародною справою став похід за
знаннями. Різними видами навчання в респуб¬
ліці охоплено 18,5 мільйона чоловік. Відбува¬
ється дальше зближення рівня освіти жителів
міста і села, різних соціальних верств і груп.
До речі, в США кожний п’ятий дорослий
американець — «функціонально неписьмен¬
ний», тобто нездатний написати листа, запов¬
нити анкету або чек, прочитати меню чи напи¬
си на магазинах. 5 мільйонів дітей тут не хо¬
дять до школи, 3 мільйони відвідують її мен¬
ше 5 років, 51 мільйон дорослих цієї країни
не має середньої освіти. Не краще становище
в Англії, Італії, ФРН та інших цитаделях
«вільного світу», який так вихваляють уніат¬
сько-націоналістичні автори.
Створення найсприятливіших умов для
гармонійного розвитку людей праці було і за¬
лишається одним з головних завдань Кому¬
ністичної партії і Радянської держави.
Партія і уряд постійно піклуються про
зміцнення матеріальної бази соціалістичної
культури, якнайповніше задоволення зростаю¬
чих духовних потреб трудящих. За роки деся¬
тої п’ятирічки, наприклад, в УРСР побудова¬
но 780 нових клубів і будинків культури, 53
1 Див.: Советская Украйна. К., Политиздат Украи-
ньї, 1980, с. 216.
105
кінотеатри, 15 бібліотек, 10 музейних будин¬
ків, створено 11 нових театрів, 15 філармоніч¬
них колективів, споруджено і реконструйова¬
но ряд друкарень, телеретрансляторів, будин¬
ків радіо, спортзалів, стадіонів та інших
фізкультурно-спортивних закладів. На куль¬
турно-освітню роботу тільки з державного
бюджету республіки було направлено понад
мільярд карбованців. Великі кошти надали
для цієї справи також підприємства, колгос¬
пи, профспілки.
Візьмемо, наприклад, такий важливий фак¬
тор духовного життя, як книговидавнича спра¬
ва. 195 видавництв країни щороку випускають
більш як 80 тисяч назв книжок і брошур
тиражем понад 1,7 мільярда примірників 60
мовами народів СРСР і 50 мовами зарубіж¬
них країн. За роки Радянської влади нашз
республіка стала в ряд найбільших видавничих
держав світу. Протягом майже 120 дореволю¬
ційних років (з часу появи «Енеїди» І. Котля¬
ревського в 1798 році і до 1916 року — перед-
дня Жовтневої революції) на Україні щороку
видавалось у середньому 20 назв тиражем
близько 100 примірників.
Книговидавнича справа докорінно зміни¬
лась за соціалізму. Протягом 1918—1980 ро¬
ків у республіці вийшло близько 350 тисяч
книжкових видань загальним тиражем 5,1
мільярда примірників !, з них три чверті укра¬
їнською мовою. Для кожної сім’ї стали до¬
ступними твори Т. Шевченка, І. Франка,
М. Коцюбинського, Лесі Українки, Марка
1 Див.: Советская Украйна, с. 240.
106
Вовчка, П. Мирного, інших класиків україн¬
ської, вітчизняної та зарубіжної літератури,
що виходять у світ багатомільйонними тира¬
жами.
Видатною подією в політичному і культур¬
ному житті українського народу став випуск
першого після появи російського оригіналу пе¬
рекладного видання найбільш повного,
55-томного зібрання ленінських творів і доку¬
ментів. Загалом українська Ленініана налічує
більш як 35 мільйонів примірників праць
вождя соціалістичної революції.
Загальносоюзне визнання здобули такі
фундаментальні наукові дослідження, як ба¬
гатотомні «Українська Радянська Енциклопе¬
дія», «Історія Української РСР», «Нариси іс¬
торії Комуністичної партії України» (четвер¬
те видання), «Історія міст і сіл Української
РСР», ряд оригінальних праць з економіки,
філософії, права, археології, літературознав¬
ства і мовознавства.
До 110-річчя з дня народження В. І. Лені¬
на завершено видання Іі-томного «Словника
української мови». В ньому подано, відповід¬
ним чином пояснено й проілюстровано понад
135 тисяч реєстрових чи заголовних слів укра¬
їнської загальнонародної мови. Випуск тако¬
го грунтовного наукового зібрання — перекон¬
ливе спростування базікань клерикально-на¬
ціоналістичних писарчуків про якусь русифі¬
кацію української мови при соціалізмі. Ця
вигадка є виявом елементарного нерозуміння
самих процесів світового розвитку мов, у то¬
му числі й мов соціалістичних націй. Як гово¬
рив видатний російський поет М. Тихонов,
«и прелесть русской речи, и украинский сла-
107
достннй язнк» лишаються в своїй споконвічній
красі й величності і в радянську добу.
Щоб книжкові багатства стали загальним
надбанням, у республіці створено широку ме¬
режу бібліотек. Книжковий фонд 60 тисяч цих
закладів сягає 400 мільйонів примірників.
Тільки в Центральній науковій бібліотеці
АН УРСР зібрано 10 мільйонів книг, журна¬
лів, газет та інших вітчизняних і зарубіжних
видань. Послугами цих осередків культури
користується майже 40 мільйонів чоловік.
Новини суспільного життя, науки І культу¬
ри доносять до трудящих засоби масової ін¬
формації. Кожна сім’я на Україні передпла¬
чує в середньому по 3—4 газети і журнали,
має телевізор чи радіоприймач.
Нові захоплюючі обрії відкрились перед
соціалістичною культурою і мистецтвом в оди¬
надцятій п’ятирічці. Схвалені після всенарод¬
ного обговорення XXVI з’їздом КПРС «Основ¬
ні напрями економічного і соціального розвит¬
ку СРСР на 1981—1985 роки і на період до
1990 року» передбачають здійснення широко¬
го комплексу заходів з метою повнішого задо¬
волення різноманітних духовних потреб ра¬
дянських людей. Створюються передумови
для поступового переходу до навчання дітей з
шестирічного віку в підготовчих класах за¬
гальноосвітніх шкіл. Підвищується ефектив¬
ність роботи всіх ланок і форм освіти та під¬
готовки кадрів для народного господарства.
Так, за п’ятирічку вузи і технікуми республіки
підготують близько 1,9 мільйона спеціалістів
з вищою і середньою спеціальною освітою.
Стільки ж кваліфікованих робітників підготу¬
ють професійно-технічні училища. Удоскона¬
108
люється система підготовки і підвищення ква¬
ліфікації кадрів на виробництві. .
Широкий розмах науки і техніки підпоряд¬
кований прискоренню переведення економіки
на шлях Інтенсивного розвитку, вдосконален¬
ню управління народним господарством, соці¬
альної структури та політичної системи зріло¬
го соціалізму, комуністичного виховання лю¬
дей, соціалістичного способу життя, розв’язан¬
ню інших найважливіших проблем дальшого
прогресу радянського суспільства.
Зростає мережа і вдосконалюється діяль¬
ність культурно-освітніх закладів, підвищу¬
ється їх роль як центрів самодіяльної творчо¬
сті трудящих і змістовного проведення дозвіл¬
ля, поліпшується кінообслуговування насе¬
лення. Кіно все ширше використовується у
виховній і навчальній роботі. Розвивається
видавнича справа. З кожним роком повніше
задовольняються потреби людей і народного
господарства в друкованій продукції, підви¬
щується ідейний зміст і якість поліграфічного
виконання видань. Здійснюється дальший роз¬
виток телебачення і радіомовлення. У Києві
розпочато будівництво апаратно-студійного
комплексу, завершується спорудження павіль¬
йонів кольорового телебачення на студії
«Укртелефільм». Створюються необхідні тех¬
нічні умови для завершення переходу на те¬
лепрограми в кольоровому зображенні. Про¬
довжуються роботи щодо запровадження
трипрограмного провідного радіомовлення і
стереофонічного мовлення по радіопрограмі
«Промінь».
У ході підготовки до відзначення 1500-річ-
чя Києва велике соціально-культурне будів¬
109
ництво здійснено в столиці республіки. Водно¬
час успішно втілюється в життя поставлене на
XXVI з’їзді Компартії України завдання ство¬
рити в кожному райцентрі культурний ком¬
плекс, який включав би будинок культури,
бібліотеку, музичну школу, музей, книгарню,
парк, спортивні та інші об’єкти, а в усіх сіль¬
ських будинках культури — оркестри, хороші
колективи художньої самодіяльності.
Новими високоідейними і високохудожні¬
ми творами радують митці республіки. І це
закономірно. Майстрам радянської культури
випало щастя жити й творити в країні, де
справжній талант оточений повагою і любов’ю
народу, де здобутки високого мистецтва роз¬
глядаються як найбільше національне багат¬
ство. Це спонукає їх ще натхненніше вести
художній літопис героїчних звершень свого
народу, яскраво показувати велич і динамізм
нашого бурхливого часу, ті вагомі соціально-
політичні проблеми, що хвилюють людство.
Істотною рисою духовного життя трудя¬
щих України є поглиблення «союзу мистецтва
і праці». Це одна з чудових особливостей ра¬
дянського способу життя, яскраве свідчення
глибокого демократизму культури зрілого
соціалізму. Усе різноманітніших форм набу¬
ває практика шефства творчої інтелігенції
над заводами і фабриками, колгоспами і рад¬
госпами, будовами і навчальними закладами.
' На всіх континентах можна зустріти афіші
з іменами діячів української радянської куль¬
тури. Своїми майстерними виступами вони
прилучають людей доброї волі до духовно-мо¬
ральних цінностей соціалістичного суспільства,
високо несуть прапор радянського мистецтва.
ПО
Розквіту українського радянського мисте¬
цтва, примноженню його багатств сприяє
курс нашої партії в галузі культури, який по¬
єднує чуйне ставлення до творчої інтелігенції,
допомогу в її творчих пошуках з неприми¬
ренністю до будь-яких відступів від прин¬
ципів нашої ідеології. Високо оцінюючи
обстановку доброзичливості, партійної турбо¬
ти про розвиток літератури і мистецтва, пер¬
ший секретар правління Спілки письменників
України П. Загребельний у промові на XXVI
з’їзді Компартії України відзначив: «Ніколи
Ще не був такий високий рівень художньої
творчості, як сьогодні. В напружених пошуках
істини знов осягається найвище призначення
людини на землі, її боротьба за утвердження
прогресивних традицій, за досягнення висо¬
ких гуманістичних цілей. Література наша
живе думами про майбутнє, вона відстоює
розвиток життя, а не закоцсервування патрі¬
архальності як у побуті, так і в почуттях та
думках, водночас утверджуючи найвищу мо¬
ральність комуністичного світу. Саме за від¬
даність комуністичним ідеалам, за високу
партійність і глибоку народність радянська
література в світі ворожому замовчується,
фальсифікується, ігнорується...» 1
Уніатсько-націоналістичні ідеологи виявля¬
ють особливу заповзятість, виливаючи потоки
бруду, дезинформації, неприхованого зла на
соціалістичну культуру, радянських митців.
Уперто замовчуючи її всесвітньовідомі досяг¬
нення і бурхливий розвиток у наші дні, вони
висувають настирливі і грубі звинувачення
1 Радянська Україна, 1981, 12 лют.
111
уряду І громадськості Радянської України за
начебто недбале ставлення до пам’яток істо¬
рії та культури. Майже в кожному їхньому
виданні йдеться про «руйнування», а то й пов¬
не «нищення» надбань матеріальної і духов¬
ної культури. Як доказ беруться... статті з
радянських газет і журналів, однак їм дається
цілком протилежне тлумачення.
Насправді в УРСР великого розмаху на¬
була музейна справа, всенародним піклуван¬
ням оточені пам’ятки історії і культури, яки¬
ми така багата українська земля. Донині
збереглися кургани Скіфії, зразки високого
фортифікаційного мистецтва наших предків —
так звані «змійові вали», залишки античних
міст. Захоплення посланців з усього світу
викликають Софія Київська, споруди Києво-
Печерської лаври, пам’ятки Чернігівського
валу і Болдиної гори, старовинні архітектур¬
ні шедеври Переяслава-Хмельницького, Воло-
димира-Волинського, Новгорода-Сіверсько-
го, Львова, Кам’янця-Подільського, зразки
дерев’яного зодчества Карпат, неоціненні пер¬
лини українського барокко.
З перших днів Радянської влади, у важких
умовах громадянської війни, коли буржуазно-
націоналістичні запроданці зі зброєю пішіли
проти трудящих, уряд УРСР видав ряд декре¬
тів і постанов, спрямованих на організацію
обліку історичних, археологічних, етнографіч¬
них та інших пам’яток. Відтоді партія і дер¬
жава постійно дбають про увічнення героїчно¬
го минулого і соціалістичного сьогодення,
чуйно ставляться до художніх цінностей, ство¬
рених народом. З року в рік розширюється
площа музеїв Радянської України. Лише ос¬
112
таннім часом нові адреси одержали кладові
народних скарбів у Києві, Тернополі, Переяс-
лаві-Хмельницькому, Одесі. Прийняли відві¬
дувачів музеї М. Коцюбинського в Чернігові,
М. Островського в Шепетівці, історико-куль-
турний заповідник на острові Хортиця. Від¬
крито другу чергу Державного музею народ¬
ної архітектури і побуту в Києві та Буковин¬
ський музей народної архітектури. У столиці
республіки зведено величні споруди Україн¬
ського державного музею історії Великої Віт¬
чизняної війни 1941—1945 років та Київського
філіалу Центрального музею В. І. Леніна.
Понад 1000 пам’ятників і пам’ятних
місць увічнюють події дожовтневого періоду,
революційної боротьби трудящих і громадян¬
ської війни. Серед них монументальні пам’ят¬
ники на честь Великої Жовтневої соціалістич¬
ної революції в Києві, Харкові, Дніпропет¬
ровську та багатьох інших містах. Сотні
пам’ятників звеличують життя і діяльність ви¬
датних революціонерів, діячів Комуністичної
партії і Радянської держави. Всенародну ша¬
ну вождю усього світу втілює українська
скульптурна Ленініана, яка налічує понад
З тисячі пам’ятників.
Золотими літерами вкарбовано в історію
прогресивного людства ратний і трудовий
подвиг радянського народу, виявлений у бо¬
ротьбі з гітлерівськими загарбниками. Він
увічнений більш як у 27 тисячах монументів
та інших пам’ятних знаків, серед яких ЗО
бронзових погрудь двічі Героїв Радянського
Союзу, чудові діорами форсування Дніпра,
величні монументи Слави в Києві, Одесі, Се¬
вастополі, Керчі, Львові, Полтаві, Черкасах,
113
Харкові, Луцьку, пам’ятник партизанському
командирові С. А. Ковпаку в м. Путивлі на
Сумщині, монументи «Україна — визволите¬
лям» на Борошиловградщині і Закарпатті,
меморіальний комплекс «Молода гвардія» в
Краснодоні та багато інших. У 1976 році над
колишнім Бабиним яром у Києві відкрито мо¬
нумент, що увічнив пам’ять про радянських
громадян і військовополонених, які загинули
від рук німецько-фашистських загарбників та
їх буржуазно-націоналістичних прислужни¬
ків. Нові пам’ятники постали напередодні
35-річчя Перемоги радянського народу у Ве¬
ликій Вітчизняній війні. Один з них — у во-»
линському селі Кортеліси, яке в числі 256 ра-.
дянських сіл було дощенту знищене гітлерів¬
цями. Були відкриті також пам’ятник на честь
героїчного подвигу політпрацівників Радян¬
ської Армії у Слов’яносербську Ворошилов-
градської області, монумент Вічної Слави у
Сумах, діорама «Битва за Київ. Лютізький
плацдарм. 1943 рік» у Нових ПетрІвцях.
Дедалі повніше і яскравіще монументаль¬
не відображення дістає будівництво соціаліз¬
му і комунізму в нашій країні. У багатьох
пам’ятках історії та культури широко пред¬
ставлені період перших п’ятирічок, повоєнна
відбудова народного господарства, сучасний
етап боротьби за створення матеріально-тех¬
нічної бази комунізму, епоха науково-техніч¬
ного прогресу, освоєння космосу, непорушна
дружба радянських народів-братів, досягнен¬
ня країн соціалістичної співдружності.
Для збереження неоціненних скарбів ми¬
нулого створені спеціальні науково-реставра¬
ційні майстерні, готуються кадри архітекто¬
114
рів, художників, будівельників, виділяються
необхідні державні кошти. Велику і благород¬
ну справу здійснює Українське товариство
охорони пам’яток історії та культури, що
об’єднує понад 13 мільйонів чоловік. Збере¬
ження культурної спадщини в нашій країні —
конституційне завдання. «Держава, — сказа¬
но в статті 27 Основного Закону СРСР, —
дбає про охорону, примноження і широке ви¬
користання духовних цінностей для морально¬
го й естетичного виховання радянських людей,
підвищення їх культурного рівня».
Трудящі України свято бережуть па¬
м’ятки далекого минулого, в бронзі й граніті
втілюють велич своєї героїчної доби. А що за¬
лишать нащадкам уніатсько-оунівські зай¬
ди? Про це красномовно свідчить опублікова¬
ний восени 1979 року на сторінках бандерів¬
ського «Шляху перемоги» лист кардинала
Сліпого на підтримку ініціативи про спору¬
дження в уніатському соборі лже-Софії в
Римі пам’ятника катам українського народу,
які намагалися здійснити маніакальні гітле¬
рівські і буржуазно-націоналістичні плани.
Уніатсько-націоналістичні ідеологи в анти¬
комуністичному дусі висвітлюють розвиток ук¬
раїнської радянської літератури і мистецтва.
Творчість одних майстрів вони спотворюють,
інших — замовчують, ігнорують. При цьому
грубо фальсифікується хід і зміст культурно¬
го процесу, його творчий метод, характер,
огульно заперечуються загальновідомі досяг¬
нення українського народу в духовній сфері.
Показове щодо цього ставлення уніатсько-
націоналістичних авторів до П. Тичини. Схва¬
льно ощнцвщи збірку «Плуг», що, мовляв, від¬
115
творила ./«національну» революцію, космічну
силу, яка «нещадно руйнує старе й пробуджує
нове», вони закреслюють всю дальшу творчість
великого поета, засуджують його за оспівуван¬
ня радянської 'національної політики, дружби
народів СРСР.
Такої ж оцінки «удостоєні» М. Рильський,
М. Бажан, Ю. Яновський, Ю. Смолич та інші
класики української радянської літератури.
Жалюгідні вправи військових злочинців і
політичних блазнів невладні принизити успі¬
хи української радянської літератури — душі
й голосу народу. Народжена в буремні дні
Великого Жовтня і громадянської війни Рес¬
публіка робітників і селян викликала жвавий
відгук і захоплення чесних митців. Поети
П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосю-
^>а, М. Ушаков, прозаїки А. Головко, О. Виш¬
ня, І. Ле, Ю. Яновський, драматурги І. Кочер¬
га, О. Корнійчук, І. Микитенко, продовжуючи
революційно-демократичні традиції своїх ге¬
ніальних попередників, натхненно оспівали ус¬
піхи будівництва соціалізму, проклали шлях
українській радянській літературі.
Радянські письменники разом із своїм на¬
родом у грізні роки Великої Вітчизняної вій¬
ни боролися проти гітлерівських загарбників.
Вони гідно відтворили його героїзм і гуманіс¬
тичну місію як визволителя Європи. Яскраві
твори на цю тему написали А. Малишко,
О. Гончар, М. Стельмах, П. Воронько, М. На-
гнибіда, В. Собко, В. Козаченко, Л. Дмитерко
та інші літератори.
Нині українські радянські письменники
оспівують трудовий подвиг народу в комуніс¬
тичному будівництві. Великою популярністю
116
користуються твори П. Загребельного, Б. Олій¬
ника, Д. Павличка, О. Коломійця, В. Короти-
ча та багатьох інщих сучасних майстрів слова.
Загін художньої інтелігенції республіки
об’єднує близько тисячі письменників, 2 тисяч
художників, 620 кінематографістів, 225 ком¬
позиторів. Діячі літератури і мистецтва Укра¬
їни високо несуть прапор соціалістичного реа¬
лізму, своєю натхненною працею сприяють
формуванню високих моральних якостей ра¬
дянських людей, будівництву нового, комуніс¬
тичного суспільства, дають рішучу відсіч
противникам миру і братерства народів. Бла¬
городна діяльність митців відзначається най¬
вищими урядовими нагородами, оточена за¬
гальною шаною і повагою.
З українською радянською літературою
значною мірою пов’язаний розквіт кіно, теат¬
рального і музичного мистецтва. В УРСР діє
84 професійних театри і 25 філармоній, у скла¬
ді яких більше 220 художніх колективів. Ли¬
ше за останні п’ять років спектаклі й концер¬
ти відвідало 180 мільйонів глядачів. Харак¬
терно, що 70 процентів усіх спектаклів постав¬
лено за творами радянської багатонаціональ¬
ної драматургії. Поряд з п’єсами українських
радянських авторів ідуть постановки творів
К. Треньова, Б. Лавреньова, М. Погодіна,
Л. Леонова, В. Вишневського, К. Симонова,
В. Лаціса, Г. Мусрепова та інших письменни¬
ків братніх республік.
За роки Радянської влади розквітло му¬
зичне мистецтво. У республіці створені опери,
що з успіхом ідуть у багатьох театрах Радян¬
ського Союзу: «Богдан Хмельницький» і «На-
зар Стодоля» К. Данькевича, «Милана», «Ар¬
117
сенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Мо¬
лода гвардія» та «Украдене щастя» Ю. Мей-
туса, «Золотий обруч» Б. Лятошинського,
«Лісова пісня» В. Кирейка, «Загибель ескадри»
В. Губаренка. Далеко за межами України відо¬
мі чудові балети К. Данькевича, В. Гомоляки,
третя «Київська симфонія» А. Штогаренка.
Загальновизнані успіхи українських ком¬
позиторів у жанрі ораторії, кантати, хорової
музики і пісенної творчості. Традиції М. Ли-
сенка і М. Леонтовича знайшли гідне продов¬
ження в творах Л. Ревуцького, П. Козицько-
го, С. Козака, М. Колеси, С. Людкевича,
А. Філіпенка та багатьох інших талановитих
радянських композиторів. Радянські люди
знають і люблять пісні П. Майбороди, О. Бі-
лаша, А. Кос-Анатольського, І. Шамо, С. Са-
бодаша. Зразками оперної виконавської май¬
стерності стали виступи народних артистів
СРСР І. Паторжинського, М. Литвиненко-
Вольгемут, О. Петрусенко, Б. Гмирі, М. Гриш-
ка. Нині світову славу української пісні при¬
множують А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко,
А. Мокренко, А. Кочерга та інші вокалісти.
В різних куточках планети шанувальники
мистецтва знають також майстрів україн¬
ського балету.
Успішно розвивається в республіці обра¬
зотворче мистецтво. Живопис, скульптура,
графіка, декоративне мистецтво з найдавні¬
ших часів відтворювали життя народу, його
почуття, мрії, прагнення. В численних музеях,
на виставках трудящі і гості України широ¬
ко знайомляться з творчістю Т. Шевченка,
М. Пимоненка, І. Труща та багатьох інших
дореволюційних майстрів, що сприяли розпов¬
ив
сюдженню передових ідей, реалістично показу¬
вали в своїх працях складні соціальні процеси,
зміцнювали демократичні сили, закликали на¬
род до боротьби з експлуататорами і царизмом.
Багатство духовного життя народу, визво¬
леного від гніту експлуатації, зайнятого твор¬
чою працею, яскраво відображає українське
радянське образотворче мистецтво. Його ос¬
нови заклали такі видатні художники, перші
монументалісти і плакатисти, як Ф. Кричев-
ський, В. Касіян, К. Трохименко, А. Петриць-
кий, А. Страхов, О. Довгаль, І. Падалка,
3. Толкачов, Г, Нарбут, чиї твори ввійшли в
золотий фонд духовної культури всього радян¬
ського народу. Далеко за межами республіки
відома творчість Т. Яблонської, М. Божія,
М. Дерегуса, С. Григор’єва, М. Глущенка,
С. Шишка, И. Бокшая та Інших сучасних
народних художників.
Обличчя багатьох міст і сіл України важ¬
ко нині уявити без творів монументального і
декоративно-прикладного мистецтва. Широке
визнання здобули праці майстрів декоратив¬
ного розпису П. Глущенко і К. Білокур, роди¬
ни різбярів Шкрібляків, майстра гончарного
круга Д. Головка, скульпторів М. Лисенка,
І. Кавалерідзе, М. Вронського, Е. Кунцевича,
В. Бородая, Г. Кальченко, В. Зноби, О. Скоб-
ликова та багатьох інших монументалістів.
Трудящі України заслужено пишаються і
творами своїх кінематографістів, що давно ви¬
йшли на світову арену. Біля колиски україн¬
ського радянського кіно стояли такі уславлені
діячі культури, як режисери О. Довженко,
І. Савченко, актори А. Бучма, Ю. Шумський,
їхню справу продовжили Т. Левчук, М. Ма-
119
щенко, В. Івченко, Л. Биков, Л. Осика,
Г. Кохан, І. Миколайчук, К. Степанков,
М. Олялін та багато інших сучасних майстрів
екрана, які своєю натхненною працею талано¬
вито розкривають велич соціалістичної доби,
духовне багатство радянських людей. П’ять
кіностудій республіки щороку випускають сот¬
ні повнометражних художніх, хронікально-до¬
кументальних, науково-популярних, коротко¬
метражних, навчальних та інших стрічок.
Кращі з них відзначені на всесоюзних і між¬
народних кінофестивалях. З допомогою широ¬
кої мережі кінотеатрів, будинків культури і
телебачення вони доступні кожній сім’ї.
Поряд з різними видами мистецтва вели¬
кого розмаху набула на Україні самодіяльна
народна творчість. До послуг трудящих — по¬
над 26 тисяч Палаців, Будинків культури та
інщих клубних закладів. На їх базі працює
250 тисяч аматорських колективів, що об’єд¬
нують близько 4 мільйонів учасників. Щороку
вони роблять понад 500 тисяч виступів, які
збирають багатомільйонну аудиторію. Чимало
аматорів поповнюють ряди професійних
митців.
Великого поширення набуло в республіці
самодіяльне образотворче і декоративно-при¬
кладне мистецтво. Так, понад ЗО тисяч майст¬
рів народної творчості зайняті художніми про¬
мислами, близько 54 тисяч умільців об’єднані
в студіях і гуртках при клубах і Будинках
культури. Відроджені такі стародавні види
народної творчості, як художній розпис, кера¬
міка, різьблення, обробка металу, інкрустація,
вишивання, ткацтво. Дедалі більшу популяр¬
ність здобуває кінолюбительство.
120
Масовому розвиткові і зростанню ідейно-
естетичного рівня народної творчості сприя¬
ють фестивалі, огляди, конкурси, виставки, де¬
кади самодіяльного мистецтва, що присвячу¬
ються видатним подіям. У ході підготовки до
них лави аматорів поповнюють передовики і
новатори виробництва, ветерани праці, мо¬
лодь. Усе це засвідчує багаті духовні запити
різних верств населення.
Характерною ознакою культурного життя
Радянської України є органічний зв’язок мис¬
тецтва соціалістичного реалізму з ідеями пар¬
тії, інтересами широких трудящих мас, будів¬
ництвом комунізму. Тільки соціалізм створює
реальні умови для такого небувалого розвит¬
ку культури, якого вона набула в УРСР, для
перетворення її в духовне надбання всього
народу.
Уніатсько-націоналістичні автори, грубо
спотворюючи цей об’єктивний і прогресивний
процес, намагаються обмежити розвиток ук¬
раїнської культури суто національними рам¬
ками, спрямувати його в русло антирадянщи¬
ни, релігії, містицизму. Проте загальновідомо,
що світову культуру творять усі народи і на¬
родності землі. Це один з надійних мостів
дружби і співробітництва між людьми. Благо¬
родна сила мистецтва сповна проявилась у со¬
ціалістичному суспільстві. Художньо осмис¬
люючи і відображаючи життя народу, радян¬
ська багатонаціональна культура постає нині
перед усім світом як цілісний, єдиний за сво¬
їм змістом, духом і характером сплав. її при¬
родною властивістю закономірно став соціа¬
лістичний інтернаціоналізм як одна з визна¬
чальних рис радянського народу.
121
В єдиному руслі радянської культури роз¬
вивається і примножує свої прогресивні тра¬
диції українська культура. Щедро черпаючи
все краще з духовного багатства інших наро¬
дів СРСР, насамперед великого російського
народу, вона дедалі виразніше набуває інтерна¬
ціоналістських рис. Цей процес грунтується
на величезних політичних, економічних, соці¬
ально-культурних перетвореннях, здійснених
у нашій країні після Великого Жовтня. Як
результат творчості всіх націй і народностей
Радянського Союзу інтернаціональна культу¬
ра зрілого соціалізму виражає і захищає інте¬
реси трудящих, збагачує їх духовний світ,
створює реальні умови для вдосконалення
соціалістичного способу життя. «Нині темпи
суспільного прогресу, темпи нашого про¬
сування до комунізму, — відзначав товариш
Л. І. Брежнєв, — все помітніше залежать від
інтелектуального потенціалу суспільства, від
розвитку культури, науки, освіти» *.
Інтернаціональна своїм характером куль¬
тура радянського народу є визначальною си¬
лою і в світовому культурно-ідеологічному
процесі. Вона відіграє все більшу роль у бо¬
ротьбі робітничого класу, всіх трудящих мар
за мир, демократію і соціальний прогрес, слу¬
жить прикладом для багатьох країн і народів.
Соціалістичний інтернаціоналізм вивів ук¬
раїнську радянську літературу і мистецтво на
широкі горизонти, надихнув митців на небаче¬
ні творчі досягнення. Кращі з них правдиво
і яскраво показали в своїх творах торжество
Великого Жовтня, індустріалізацію країни,
1 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 5, с. 72
122
колективізацію сільського господарства, куль-
турну революцію, утворення Співдружності
радянських народів-братів. Глибоко осмислю¬
ючи соціально-економічні зміни в місті й на
селі, творці української радянської культури
вчилися розпізнавати в буденних подіях між¬
національні явища і процеси, бачити історич¬
ну перспективу. З їхніх творів зримо постає
нова людина — будівничий, колективіст, пат¬
ріот, носій братерських почуттів, передових
суспільних поглядів. Серед цих численних
творів етапною по праву вважається поезія
П. Тичини «Чуття єдиної родини», де велична
ідея дружби народів знайшла досконале ху¬
дожнє втілення. Це справжній поетичний ма¬
ніфест соціалістичного інтернаціоналізму.
В поезії і прозі, театрі й кіно, в живопису
і монументальному мистецтві образ Радян¬
ської України, революційні, бойові і трудові
подвиги її народу подаються в тісному зв’яз¬
ку з життям братніх республік, зображаються
як невід’ємна складова частина соціалістич¬
ної дійсності. Героями творів українських
митців поряд з українцями є росіяни, білоруси,
литовці, узбеки, грузини, казахи, чуваші, пред¬
ставники інших національностей нашої Віт¬
чизни, велика рідня радянських народів-братів.
Такий характер української, як і інших
радянських літератур, є відображенням зро¬
стаючої інтернаціоналізації всього нашого су¬
спільного життя. «Авторським правом соціа¬
лізму можна назвати ленінську дружбу наро¬
дів нашої багатонаціональної країни, — за¬
значив на VIII з’їзді письменників України
член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар
ЦК Комуністичної партії України товариш
123
В. В. Щербицький. — Історична заслуга ра¬
дянської літератури в тому, що вона цілющи¬
ми соками поїть могутнє дерево нашого бра¬
терства, перед усім людством висвічує його
яскраві грані» *.
Об’єктивною основою інтернаціоналізації
радянської культури є суспільна власність на
засоби виробництва, соціалістичні суспільні
відносини, марксистсько-ленінська ідеологія.
Створена в процесі формування нової історич¬
ної спільності людей, ця культура втілює в со¬
бі її основні риси, зростаючу соціальну одно¬
рідність, міцніючу ідейно-політичну єдність
соціалістичних націй і народностей.
Радянська культура зростає з демократич¬
них і соціалістичних елементів культури, які
склалися в ході визвольної боротьби проти
експлуатації і насильства, успадковує і розви¬
ває прогресивні здобутки світової цивілізації,
а також духовні цінності, створені й створюва¬
ні народами нашої країни. «Наша російська,
багатонаціональна російська культура вбирає
в себе все краще, що створюється іншими на¬
родами, — відзначив у своєму виступі на уро¬
чистих зборах, присвячених 325-річчю воз¬
з’єднання України з Росією, товариш М. С. Со-
ломенцев.— Разом з тим народи-брати запо¬
зичують у неї те, що духовно збагачує їх,
допомагає жити і боротись за ідеали комуніз¬
му. Йде животворний процес взаємозбагачен¬
ня культур, і цей процес справляє глибокий
вплив на всю єдину радянську соціалістичну
культуру» 2.
1 Радянська Україна, 1981, 9 квіт.
2 Комуніст України, 1979, № 3, с. 32.
124
Це добре видно на прикладі нашої респуб¬
ліки. За роки Радянської влади на Україні
здійснено переклади книг із 48 мов народів
СРСР. Крім численних публікацій у газетах,
журналах, альманахах, лище за останні роки
окремими виданнями вийшли такі збірки тво¬
рів і антологій письменників братніх респуб¬
лік, як, наприклад, «Вітер з Алатау», «Пісні
Киргизії», «Естонська новела», «Таллінське
небо», «Севанський світанок», «Мелодії вір¬
менського краю», «Весняні Кодри», «Хвилі
Німану».
Багатомільйонними тиражами видають¬
ся в республіці твори російської класичної
і сучасної радянської літератури. За роки
Радянської влади на Україні твори О. Пушкі¬
на виходили близько 140, Л. Толстого — 170,
М. Горького — 315 разів.
Уніатсько-націоналістичні автори не мо¬
жуть, вірніше не хочуть усвідомити, що радян¬
ська багатонаціональна соціалістична культу¬
ра і за своєю ідейною сутністю, і за соціальни¬
ми функціями докорінно відрізняється від
буржуазної культури, метою якої є прагнення
штучно звузити, обмежити духовне життя осо¬
би, примусити її замкнутися в сфері індиві¬
дуалістичних, егоїстичних інтересів, відверну¬
ти трудящих від гострих соціальних проблем,
класової боротьби.
Соціалістична ж культура має колективі¬
стський, інтернаціональний характер, пройня¬
та оптимізмом, життєстверджуючим духом,
розвиває в радянських людей якості будівни¬
ка нового світу, сприяє формуванню в них ви¬
сокої ідейної переконаності, політичної зріло¬
сті й багатих естетичних смаків.
125
Інтернаціональна сутність соціалістичної
української радянської культури не означає
втрати нею національної форми, яка виявля¬
ється в мові, зображенні людського життя, по¬
буту, звичаїв, втілюється через суб’єктивне
ставлення митця до дійсності, його естетичну
оцінку навколишнього світу, на якій познача¬
ється художня свідомість його народу і націо¬
нальних художніх традицій '.
Відображаючи об’єктивну дійсність, тен¬
денції розвитку суспільства, національна фор¬
ма культури втілює соціалістичний зміст. Діа¬
лектика змісту і форми означає їх єдність,
взаємодію, де провідним є зміст, що становить
усе внутрішнє багатство культур соціалістич¬
них націй.
Створення інтернаціональної соціалістичної
культури в різноманітних національних фор¬
мах, на національному грунті змінює сам зміст
національного. Закономірним є збільшення об¬
сягу інтернаціонального в національному. Ін¬
тернаціональне оволодіває національним ті¬
єю ж мірою, якою національне піднімається до
рівня інтернаціонального. І буде помилкою
вважати національне в культурах як щось за¬
стигле, нерухоме: воно змінюється, розвиваєть¬
ся, збагачуючись новою якістю внаслідок тіс¬
ного спілкування і взаємозбагачення націо¬
нальних культур.
У процесі комуністичного будівництва від¬
бувається відмирання старих стильових прийо¬
мів, форм художньої виразності та інших еле¬
ментів національної специфіки, що клерикаль-
1 Див.: Шермухамедов С. Расцвет и сближе-
ние национальньїх культур народов СССР. М., Мьісль,
1974, с. 34—35.
126
йо-націоналістичні «дослідники» безпідставно
видають за «втрату» національного колориту
і характеру української культури. Єдиний спо¬
сіб життя націй і народностей Радянського
Союзу визначає також появу спільних, єдиних
для їхніх культур тем, методів і форм. У них
посилюється єдність ідейно-тематичних і сти¬
льових течій, відбувається зближення систем
віршування, жанрів, зображальних засобів,
утверджується єдність принципів типізації.
В будь-якому творі соціалістичного реалізму
про радянську дійсність національне тісно пе¬
реплетене із загальнорадянським, інтернаціо¬
нальним.
Відображаючи справжні духовні цінності,
національне стає здобутком усіх націй і народ¬
ностей нашої країни, а отже, набуває інтерна¬
ціонального змісту. В соціалістичній культурі
інтернаціональне не існує поза національ¬
ним; між іншим, прогресивні національні еле¬
менти завжди були надбанням багатьох наро¬
дів. У кожній національній культурі, соціаліс¬
тичній своїм змістом, провідним виступає не
специфічне, а загальне, що є основою дальшо¬
го розвитку і перетворення національного.
Прогресивний процес збагачення націо¬
нального досягненнями інших братніх народів
відповідає їх інтересам, є базою формування
нової, комуністичної культури, яка не знатиме
національних бар’єрів, однаково служитиме
всім людям праці.
За умов соціалізму між національним та
інтернаціональним немає ніяких суперечнос¬
тей, вони перебувають в органічній взаємодії
(яку, однак, так настирливо і марно намага¬
ються порушити чи хоча б послабити антико-
127
муністи різних мастей). І це закономірно. На¬
ціональне — не тільки те, що відрізняє куль¬
туру однієї нації від Іншої, а й те, що об’єднує
їх. Таким чином, під національним слід розу¬
міти не тільки національно-специфічне, а й
інтернаціональне, загальнолюдське, що утвер¬
джується внаслідок всебічного зближення со¬
ціалістичних націй, взаємовпливу їхніх куль¬
тур.
Сучасний розвиток культури всіх народів
СРСР, у тому числі українського, є процесом
збагачення національного інтернаціональним.
Це не означає, однак, недооцінки чи запере¬
чення національних особливостей, що могло б
спричинити збіднення духовного життя радян¬
ського народу, викликати хворобливу реакцію
в окремих людей, націоналістичні передсуди.
Керуючись ленінськими настановами з цього
питання, КПРС вимагає враховувати і пра¬
вильно поєднувати як національно-специфіч¬
не, так і загальне, інтернаціональне, адже від
цього залежить успішний розвиток соціаліс¬
тичної культури. Небачені за масштабами
соціально-економічні перетворення в країні
зрілого соціалізму створюють усі умови для
неухильного зміцнення і згуртування братер¬
ської сім’ї народів СРСР, для дальшого роз¬
квіту і зближення соціалістичних культур.
У цьому багатогранному і плідному про¬
цесі акумулюються духовні надбання суспіль¬
ства, відбувається сплав творчих сил усіх со¬
ціалістичних націй і народностей. Яскраво і
влучно охарактеризував це неповторне явище
товариш Л. І. Брежнєв: «Вже сьогодні в Турк¬
менії чи Молдавії десятки і сотні тисяч людей
читають, знають і люблять, як своїх рідних
128
письменників, Пушкіна і Шевченка, Горького
і Маяковського, Шолохова і Твардовського,
Федіна і Стельмаха, а невід’ємним надбанням
культурного багажу росіянина чи українця
стали стародавній і вічно юний епос Шота Рус-
тавелі, чудові твори Віліса Лаціса, Абая Ку-
нанбаєва, Чінгіза Айтматова, прекрасні вірші
Янки Купали, Самеда Вургуна, Расула Гамза-
това, Едуардаса Межелайтіса, Мустая Каріма
і багатьох, багатьох інших» '.
Основними шляхами розвитку соціалістич¬
ної культури є розширення обміну духовними
цінностями, художнім досвідом, поглиблення
творчих взаємозв’язків, активізація різнома¬
нітних форм взаємозбагачення; прискорення
темпів розквіту і зближення національних
культур на основі інтернаціоналізації всіх сто¬
рін духовного життя; подолання тих елементів
у цій сфері, що ведуть до однобічності й обме¬
женості. Побудована на принципах партійно¬
сті й народності, близька і зрозуміла всім
трудящим СРСР, у цьому руслі розвивається
й українська соціалістична культура як скла¬
дова частина єдиної культури нової історичної
спільності — радянського народу. Це дає їй
змогу глибше проникнути в художні особливо¬
сті духовних надбань братніх народів, вико¬
ристати їх кращі традиції, створює умови для
її необмеженого розквіту в сузір’ї інших націо¬
нальних соціалістичних культур.
Поглибленню цього благотворного процесу
сприяють традиційні дні, тижні й декади літе¬
ратури і мистецтва братніх республік, фести¬
валі, творчі звіти, конкурси, виставки, перекла¬
• Бр е ж н є в Л. І. Ленінським курсом, т. 4, с. 58.
5 224
129
ди літературних творів, гастрольні обміни, без¬
посередні зв’язки й особисті контакти письмен¬
ників, художників, композиторів, кінематогра¬
фістів, акторів, інших митців, які з кожним ро¬
ком стають усе інтенсивнішими і змістовнішими.
Предметом облудних і лицемірних причи-
тань уніатсько-націоналістичних фальсифіка¬
торів є начебто обмежена роль української ра¬
дянської літератури і мистецтва, ізоляція ду¬
ховного розвитку нашого народу від світової
культури.
Загальновідома функція мистецтва — єд¬
нати людей. У свою чергу, всі народи і народ¬
ності спільно творять світову культуру. Про¬
гресивне мистецтво часто раніше від диплома¬
тії торує шлях дружбі і співробітництву між
народами. Незважаючи на підступні дії мілі¬
таристських кіл, завдяки ленінській миролюб¬
ній зовнішній політиці КПРС і Радянської
держави поліпшуються відносини між країна¬
ми з різним суспільним ладом. Дороговказом
і світочем для миролюбних сил світу є Про¬
грама миру, вироблена XXIV, XXV і розвинута
XXVI з’їздами КПРС.
Радянський Союз неухильно додержується
рекомендації Заключного акта хельсїнкської
Наради з питань безпеки і співробітництва в
Європі: «Сприяти поліпшенню можливостей
для обмінів і поширення культурних цінностей
відповідними способами... повнішому взаємно¬
му доступові всіх до досягнень — творів, до¬
свіду, виконавського мистецтва — у різних га¬
лузях культури їх країн і1 з цією метою вжива¬
ти можливих зусиль відповідно до їх компе¬
тенції».
У цій благородній справі бере активну
участь і Українська РСР — член 00Н ї
ЮНЕСКО. її діяльність на міжнародній куль¬
турній ниві постійно розширюється і поглиб¬
люється. Так, якщо в 1972 роді з України ви¬
їжджало на гастролі в зарубіжні країни 11 ху¬
дожніх колективів загальною кількістю понад
500 чоловік, то в 1980 році — понад ЗО колек¬
тивів, близько 1500 виконавців.
У багатьох куточках планети знають Дер¬
жавний заслужений академічний хор Ім. Г. Ве-
рьовки, ансамбль танцю ім. П. Вірського, за¬
служений ансамбль танцю УРСР «Ятрань» з
Кіровограда, самодіяльний народний колек¬
тив «Чорнобривець» колгоспу ім. Бузницького
Київської області, народних артистів СРСР
Д. Гнатюка, А. Мокренка, Є. Мірошниченко,
Д. Петриненко, А. Солов’яненка, заслужених
артистів УРСР М. Голенко, Н. Писаренко,
Т. Гриценко та інших провідних митців рес¬
публіки. Ось що писала нікарагуанська газе¬
та «Ля Пренса» про один з виступів наших
акторів: «Висока майстерність, продемонстро¬
вана ансамблем «Пісні і танцю України», мо¬
же пояснюватися лише справді всенародним
розмахом розвитку культури і мистецтва в цій
країні»1. Таких свідчень можна навести бага¬
то. Вони переконливо викривають безглуз¬
дість і цілковиту безпідставність уніатсько-на¬
ціоналістичних тверджень про «занепад» укра¬
їнської радянської культури.
Впевнено крокує по світу українська книга.
Якщо в 1955 році її було надіслано у 23 зару¬
біжні країни, то нині кількість таких країн
зросла більш як уп’ятеро, а тираж направле¬
1 Цит. за кн.: Тронько П. Культура — всенарод¬
не надбання К-, Політвидав України, 1977, с. 44.
5*
131
них зарубіжним фірмам видань збільшився
майже в 50 разів.
З другого боку, трудящі Радянської Украї¬
ни широко знайомляться з художньою літера¬
турою світу. Кращі її твори публікуються в
щомісячнику «Всесвіт» та інших журналах.
Протягом 1918—1975 років видавництва рес¬
публіки випустили 9617 видань тиражем
110 357 тисяч примірників 46 мовами зарубіж¬
них країн.
На кіно- і телеекранах України з’являється
дедалі більше фільмів талановитих митців За¬
ходу, які утверджують прогресивні суспільні
ідеали, передові соціальні і морально-естетич¬
ні принципи, викривають капіталістичний спо¬
сіб життя, сприяють міжнародній розрядці і
взаєморозумінню між народами.
З року в рік у республіці збільшується кіль¬
кість виступів зарубіжних майстрів мистецтва,
частіше влаштовуються культурно-освітні ви¬
ставки з інших країн. У Києві та інших містах
України експонувались, зокрема, виставки
«Західноєвропейський і американський живо¬
пис із збірок музеїв США», «Сучасний живо¬
пис Японії», «Золото доколумбової Америки»,
«Скарби гробниці Тутанхамона», графіка са-
арських художників, фотовиставки «Житлові
будинки Лондона», «Рурська область і місто
Ессен» та ряд інших.
У Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, а згодом у
Парижі з величезним успіхом експонувалися
неоціненні багатства скіфського мистецтва,
знайдені радянськими археологами. На цій ви¬
ставці було понад ЗО експонатів з музею істо¬
ричних коштовностей УРСР.
Лише 1976 року державні, громадські і
132
творчі організації республіки провели вистав¬
ку дитячого малюнка в Парижі, місячник лан¬
кійсько-радянської дружби, тиждень радян¬
ської культури в Малайзії, тиждень УРСР у
Верхній Вольті й Судані. Про досягнення Ук¬
раїни громадяни зарубіжних країн дізналися
з програми днів Радянського Союзу в ФРН,
Португалії, Голландії, Нігерії, Гані, тижня
СРСР у провінції Венето (Італія). Такі захо¬
ди проводяться за рубежем майже щороку.
14 міст Української РСР і два райони її
столиці — Києва мають постійні дружні від¬
носини із 37 містами капіталістичних держав
і країн, що розвиваються. Такі зв’язки підтри¬
муються, зокрема, із 15 містами Франції, 5 —
Англії, 4 — Фінляндії. Вони мають різнобіч¬
ний громадсько-політичний, науково-технічний
і культурний характер, активно служать зміц¬
ненню дружби і співробітництва між наро¬
дами.
З творчими здобутками Радянської Украї¬
ни мають змогу знайомитися і наші земляки,
яких доля закинула за межі рідного краю.
Так, Товариство культурних зв’язків з україн¬
цями за кордоном видає для них літературу
й періодичні видання, готує радіопередачі,
надсилає кінофільми, художні твори, вироби
народного мистецтва, фотовиставки, направ¬
ляє мистецькі колективи, влаштовує курси з
української хореографії, мови тощо. Неупере-
джені трудящі зарубіжних країн українського
походження високо цінують цю гуманну і без¬
корисливу допомогу. Протилежне ставлення
до неї уніатської верхівки і буржуазно-націо¬
налістичних ділків, які з патологічною злобою
намагаються перешкодити цим зв’язкам, що
133
наочно спростовують їх збанкрутілі антира-
дянські вигадки.
Не маючи в своєму арсеналі переконливих
аргументів на підтвердження безпідставних тез
про «застій» духовного розвитку УРСР, «руси¬
фікацію» в сфері культурного життя нашого
народу, вони вдаються до брудних спекуляцій
навколо питання про українську мову. Як на¬
справді стоїть з нею справа? За даними пере¬
пису 1979 року, 89,1 процента населення рес¬
публіки назвало рідною українську мову (укра¬
їнці становлять 73,6 процента населення УРСР).
Сама радянська дійсність, спільність цілей
і завдань, економічні й культурні інтереси тру¬
дящих країни зумовлюють потребу однієї мо¬
ви, яка б стала засобом міжнаціонального
спілкування. Нею стала мова найчисленнішо-
го — російського народу. Під час останнього
перепису населення її назвали рідною 153,5
мільйона чоловік. Крім того, 61,3 мільйона чо¬
ловік заявили, що вільно володіють нею як
другою мовою *. (До речі, хіба можуть мільйо¬
ни людей добровільно вивчати іншу мову і
користуватися нею нарівні з рідною при наяв¬
ності «тиску», «русифікації»?!). В цілому 82,4
процента населення країни добре знають ро¬
сійську мову, яку Ф. Енгельс відніс до «най-
сильніших і найбагатших з живих мов»2. Нею
представлена багатюща культура російського
народу. На російську мову перекладено най¬
важливішу соціально-економічну, політичну,
науково-технічну й художню літературу, випу¬
1 Див.: Население СССР. М., Политиздат, 1980,
с. 27.
/ * М а р к с К., Енгельс Ф. Емігрантська літера¬
тура. — Твори, т. 18, с. 505.
134
щену мовами інших країн світу. За даними
ЮНЕСКО, кожна четверта книга, що з’явля¬
ється на планеті, видається російською мовою.
Знання російської мови відкриває доступ до
65—70 процентів світової інформації1.
Нинішня роль російської мови в житті на¬
родів нашої країни визначена об’єктивними
умовами. У праці «Критичні замітки з націо¬
нального питання» В. І. Ленін підкреслював:
«...Потреби економічного обороту завжди зму¬
сять національності, які живуть в одній дер¬
жаві (поки вони захочуть жити разом), вивча¬
ти мову більшості»2.
Той факт, що більшість населення нашої
країни володіє російською мовою, аж ніяк не
применшує значення інших національних мов.
Більш того, за цих умов прискорюється і зба¬
гачується розвиток останніх, інтенсивніше від¬
бувається взаємовплив культур радянських
народів. Як відомо, російська мова допомогла
багатьом з них створити рідну літературу, при¬
лучити їх до світової культури, стати творця¬
ми найвищих духовних цінностей. Завдяки
цьому засобу міжнаціонального спілкування
твори кращих радянських митців стали відо¬
мими в усьому світі. Російська мова, відзначив
у доповіді на урочистих зборах, присвячених
325-річчю возз’єднання України з Росією, то¬
вариш В. В. Щербицький, — це «мова нашої
єдності, що сприяє інтернаціоналізації всього
нашого життя, духовному зростанню радян¬
ських людей різних національностей»3.
Завдяки своїй багатій лексиці російська
1 Див.: Вопроси философии, 1976, № 8, с. 21.
* Л е н і н В. І. Повне зібр. тв., т. 24, с. 114.
* Комуніст України, 1979, № 3, с. 26.
135
мова є головним джерелом запозичень для- ін¬
ших мов народів СРСР. Це особливо помітне
на прикладі перекладів творів основополож¬
ників наукового комунізму, партійних і дер¬
жавних документів, промов і статей товариша
Л. І. Брежнєва та інших керівників КПРС.
Так, переклад з російської Повного зібрання
творів В. І. Леніна в 55 томах збагатив укра¬
їнську літературну мову, зокрема її науковий
і публіцистичний стилі різноманітними засоба¬
ми лексики, термінології, образної виразності
тощо. Аналогічного впливу зазнають мови ін¬
ших народів СРСР, збагачені новими соціаль¬
но-економічними термінами, яскравими ви¬
словлюваннями, крилатими словами, якими
така багата ленінська спадщина 1.
З іншого боку, російська мова також зба¬
гачується завдяки перекладам і активному
виданню творів письменників інших народів
СРСР. Так, лише за п’ять років (1974—
1978 рр.) у РРФСР випущено майже 900 назв
книг українських авторів тиражем понад 50
мільйонів примірників 2.
Клерикально-націоналістичне галасування
з приводу мови має на меті загальмувати за¬
кономірний процес інтернаціоналізації, посія¬
ти недовір’я і ворожнечу між радянськими на¬
родами, приховати наявність національної
дискримінації в капіталістичних країнах, де
насильно впроваджується обов’язкова держав¬
на мова. Цього немає в соціалістичному су¬
спільстві. Стаття 36 Конституції СРСР чітко
вказує на рівноправність громадян незалежно
1 Див.: Комуніст України, 1973, № 3, с. 60.
2 Див. там же, 1979, № 3, с. 31.
136
від раси, національної приналежності, мові:
та інших характеристик.
Завдяки постійній турботі КПРС і Радян¬
ської держави життя всіх трудящих нашої
країни піднялося на небачений в історії куль¬
турний рівень. Радянський народ один з най-
освіченіших у світі. Його всебічному духовному
розвитку сприяють випуск великими тира¬
жами політичної, наукової і художньої літе¬
ратури, газет і журналів, широка мережа Бу¬
динків культури, клубів, бібліотек, театрів;
діяльність навчальних закладів, де викладан¬
ня ведеться переважно рідною мовою кожної
нації і народності, що відповідає ленінській
настанові «на ділі проводити право трудящих
мас учитися і розмовляти в усіх радянських
установах рідною мовою» 1.
Паралельне вивчення з рідною, національ¬
ною, російської мови цілком протилежне та¬
кій двомовності, коли одна з мов виконує
функції офіційно-державні, культурні, а друга
існує тільки в сфері побуту2. Навчання в шко¬
лах нашої країни ведеться майже 60 націо¬
нальними мовами. Як відомо, до революції на
Україні не було шкіл з викладанням рідною
мовою. Нині 82 проценти їх здійснюють на¬
вчання українською мовою. Сьогодні у 24 ти¬
сячах шкіл республіки навчаються 7,7 мільйо¬
на учнів, з них українську мову вивчає близько
97 процентів. У ряді шкіл навчання ведеться
російською, молдавською, угорською, польсь¬
1 Ленін В. І. Резолюція ЦК РКП(б) про Радян¬
ську владу на Україні. — Повне зібр. тв., т. 39, с. 314.
2 Див.: Белодед И. К. Ленинская теория нацио-
нально-язьїкового строительства в социалистическом об-
ществе. М., Наука, 1972, с. 172.
137
кою мовами відповідно до конституційного
права радянських громадян.
Досвід національно-мовного будівництва в
СРСР заслужено користується визнанням і по¬
вагою в усьому світі, є прикладом для народів
багатьох країн, які борються за своє націо¬
нальне і соціальне визволення, за розвиток
національної культури і мови.
Керуючись програмою КПРС, Комуністич¬
на партія і Радянська держава прагнуть «за¬
безпечувати і надалі вільний розвиток мов на¬
родів СРСР, повну свободу для кожного гро¬
мадянина СРСР розмовляти, виховувати і
навчати своїх дітей будь-якою мовою, не до¬
пускаючи ніяких привілеїв, обмежень або при¬
мусу у вживанні тих чи інших мов. В умовах
братерської дружби і взаємного довір’я наро¬
дів національні мови розвиваються на основі
рівноправності і взаємозбагачення» *. У міру
просування нашої країни до комунізму все
більше зростатиме роль російської мови — од¬
нієї із загальновизнаних міжнародних мов,
важливого засобу міжнаціонального спілку¬
вання і розвитку соціалістичних культур наро¬
дів Радянського Союзу.
Запорукою успішного розвитку соціалістич¬
ної культури є партійне керівництво цією сфе¬
рою суспільного життя. Саме тому воно —
об’єкт злісних наклепів і фальсифікацій уні¬
атсько-націоналістичних «дослідників». Так,
Д. Чижевський всупереч загальновідомим
фактам облудно твердить про якісь «політич¬
ні обставини», що начебто визначають «мож-
1 Програма Комуністичної партії Радянського Сою¬
зу, с. 115.
138
ливості культурних зв’язків України», її «ізр-
ляцію» від європейського Заходу, яка є пере¬
думовою «посиленого і планово проваджу¬
ваного тиску російської культури і російської
духовності на українську культуру і українську
людину під знаком формування «совіцької лю¬
дини» взагалі» (Енциклопедія українознавст¬
ва, т. 1, ч. II, с. 705). Таким чином грубо спот¬
ворюється весь зміст культурного будівництва
на Україні.
Озброєна знаннями закономірностей розвит¬
ку комуністичної соціально-економічної фор¬
мації, КПРС розглядає питання духовної куль¬
тури з позицій марксистсько-ленінської мето¬
дології, в нерозривній єдності із загальними
завданнями будівництва цього найсправедли-
вішого в світі суспільства. Вона ідейно спрямо¬
вує культурний прогрес, враховує його орга¬
нічний зв’язок з економікою і політикою, до¬
бивається активної участі радянських людей
у духовній творчості, дальшого зближення’
соціалістичних культур.
Зростання ролі і значення Комуністичної
партії в усіх сферах життя нашого суспільст¬
ва — об’єктивна закономірність. Не є винят¬
ком і культура. Керівництво нею з боку КПРС
означає послідовне втілення принципу партій¬
ності, соціалістичного реалізму, боротьби з
буржуазною ідеологією, пережитками мину¬
лого в свідомості людей. Виражаючи інтереси
народу, партія здійснює керівництво всіма
процесами культурного будівництва, організує
трудящих на повну реалізацію переваг соціа-(
лізму, дбає про виховання всебічно і гармоній¬
но розвиненої особистості.
Партія, діячі літератури і мистецтва Ра¬
I»
дянської України дають рішучу відсіч клери¬
кально-націоналістичним та іншим ворожим
намаганням підірвати братерське співробітни¬
цтво народів, виступають як проти обмеження
української радянської культури вузьконаціо-
нальними рамками, так і проти недооцінки
творчих здобутків усіх націй і народностей
нашої країни. «Відчуженню, духовній розо-
кремленості особистості, національній ворож¬
нечі, які панують у світі капіталізму, — ска¬
зав на VIII з’їзді письменників України
П. Загребельний, — ми протиставляємо прин¬
ципи соціальної і національної рівності, ідеї
дружби народів, начала колективізму і взає¬
модопомоги, створення сприятливих умов для
вияву творчих сил і здібностей особи»1.
У двобої з ідейними противниками соціалізму
українські радянські митці займають насту¬
пальні позиції, адже вони — бійці атакуючо¬
го класу, співці гордого «чуття єдиної родини».
Керуючись марксистсько-ленінським учен¬
ням, КПРС дбає про правильне поєднання
національного й інтернаціонального, створює
найсприятливіші умови для розвитку всіх на¬
ціональних культур, для їх взаємозбагачення
на інтернаціональній основі. «Всяка національ¬
на культура, замкнута в собі, — зазначає то¬
вариш Л. І. Брежнєв у книзі «Цілина», — не¬
минуче програє, втрачає риси загальнолюд-
ськості»2. Тому партія підтримує все, що до¬
помагає стиранню національних відмінностей,
усуненню національних перегородок, посилен¬
ню тривких і різнобічних зв’язків між націями
1 Радянська Україна, 1981, 9 квіт.
2 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 7, с. 170.
140
і народностями. При цьому вона виступає як
проти форсування цього об’єктивного процесу,
так і проти стримування його, штучного за¬
кріплення національної відособленості.
Повсякденна турбота партії, вся соціаліс¬
тична природа нашого суспільства є надійною
запорукою дальшого бурхливого розквіту і
зближення братніх культур народів СРСР.
Зараз, як підкреслював на XXVI з’їзді КПРС
товариш Л. І. Брежнєв, «у радянському мисте¬
цтві піднімається нова припливна хвиля. В ос¬
танні роки — причому в усіх республіках —
з’явилось чимало талановитих творів. Це сто¬
сується літератури і театру, кіно і музики,
живопису і скульптури... Вірна ленінській
культурній політиці, наша партія дбайливо і з
повагою ставиться до художньої інтелігенції,
орієнтує її на розв’язання високих творчих
завдань»1.
Як тонко оброблений алмаз грає всіма
своїми гранями, так і єдина культура радян¬
ського народу, відшліфована у великій «май¬
стерні» соціалізму, сяє неповторним багатст¬
вом національних культур. Вона подібна до
могутньої ріки, яку творять і живлять неви¬
черпні джерела всіх націй і народностей нашої
країни.
«Соціалізм, — сказано в постанові ЦК КПРС
«Про 60-у річницю утворення Союзу Радян¬
ських Соціалістичних Республік», — зумів
розв’язати завдання справді історичного зна¬
чення: озброїти досягненнями культури багато¬
мільйонні маси людей праці, відкрити для
кожної людини, незалежно від її соціального
1 Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 73—75.
141
стану і національності, всі джерела знання.
У країні створено широкі можливості для про¬
явлення талантів і обдаровань, розквіту куль¬
тури всіх націй і народностей, для творчої
діяльності мас у галузі науки і мистецтва.
На благодатному грунті зрілого соціалізму
зростає й міцніє єдина Інтернаціональна куль¬
тура радянського народу, яка служить усім
трудящим, виражає їх спільні ідеали. Вона
вбирає в себе все загальнозначиме в досягнен¬
нях і самобутніх традиціях національних куль¬
тур» *.
Це не означає, що у нас зникають націо¬
нальні особливості й відмінності або що від¬
бувається якесь нівелювання націй у сфері
культури. Усі нації і народності, які населяють
Радянський Союз, зберігають самобутність,
риси національного характеру, мову, свої кра¬
щі традиції. Культура радянського народу,
увібравши в себе багатства кожної національ¬
ної культури, становить єдність загального й
окремого. Утворивши таку органічну єдність,
вона не втрачає фарб національного колориту,
більше того — збагачує їх.
Інтернаціональне і національне при соціа¬
лізмі, як уже зазначалося, — це два взаємо¬
зв’язаних фактори, що доповнюють один одно¬
го. У наші дні, в умовах радянської дійсності,
важко уявити їх ізольовано.
Великі досягнення і динамізм у розвитку
радянської культури яскраво свідчать, що
тільки соціалізм дає можливість усім націям
1 Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських
Соціалістичних Республік. Постанова іХК КПРС від
19 лютого І?82 р., с. 11.
148
і народностям широко оволодівати знаннями,
які йагромадило людство. За цих умов приско¬
рюються темпи взаємодії національних куль¬
тур, що утворюють єдину культуру радянсько¬
го народу. Цей процес є закономірним резуль¬
татом розквіту єдиного соціалістичного типу
культури — культури соціалістичних націй, їх
постійного взаємозв’язку і взаємозбагачення.
Національні традиції сьогодні спираються на
нову естетичну базу, неможливу за іншого су¬
спільного ладу.
Сучасний етап розвитку культури радян¬
ського народу характеризується посиленням
спрямовуючої ролі партії і держави в процесі
дальшого зміцнення і згуртування братньої
сім’ї народів СРСР. Нині все інтенсивніше
відбувається обмін матеріальними і духовни¬
ми цінностями між народами, зростає внесок
кожної нації і народності в загальну скарбни¬
цю духовної культури комунізму. Національні
культури в межах культури радянського наро¬
ду набувають усе більш інтернаціонального
характеру.
Всесвітньовідомі здобутки радянської ба¬
гатонаціональної культури підтверджують
плідність курсу Комуністичної партії у сфері
духовного життя. З честю несуть ленінський
прапор партійності й народності митці Радян¬
ської України. Діяльність творчої інтелігенції
республіки дістала високу оцінку на XXVI
з’їзді Компартії України, який приділив вели¬
ку увагу завданням культурного будівництва,
розвитку літератури і мистецтва.
Будівництво матеріально-технічної бази
комунізму, повнокровне функціонування єди¬
ного народногосподарського комплексу краї-
143
ни в небувалих масштабах розширило міжрес¬
публіканську міграцію населення. Вона ще
більше сприяє взаємодії і взаємозбагаченню
культур народів СРСР.
Духовну культуру розвинутого соціалізму
характеризує висока ідейна переконаність мас,
соціалістичний патріотизм і інтернаціоналізм,
соціальний оптимізм і гуманізм, непримирен¬
ність до буржуазної ідеології, до всього того,
що заважає комуністичному будівництву. На
основі рівності, братерського співробітництва
і добровільності формуються спільні риси май¬
бутньої культури омріяного людством кому¬
ністичного суспільства.
Соціалістична змістом, інтернаціональна ду¬
хом, національна формою, масова своїм харак¬
тером українська радянська культура, відобра¬
жаючи інтереси й духовну велич народу,
є дієвою силою у боротьбі за утвердження ко¬
муністичних ідеалів, важливим фактором ви¬
ховання всебічно розвинених будівників ново¬
го суспільства.
БОРЦІ ПРОТИ ВАТІКАНУ
І ЗЛОВІСНОЇ УНІЇ
Трудящі Західної України, Північної Буко¬
вини і Закарпаття ніколи не мирилися з соці¬
альним, національним і релігійним гноблен¬
ням, якого вони протягом століть зазнавали з
боку експлуататорських класів, окупаційних
властей, греко-католицької церкви і Ватікану.
Активну роль в їхній боротьбі за визволення
від гніту відігравали прогресивні громадсько-
політичні діячі, вчені і митці.
Викриття релігії, пропаганда передових
суспільних ідей, наукових знань були провід¬
ними темами української літератури в дора-
дянський період. Значне місце в ній посіло
відображення підступних дій католицизму
проти східнослов’янських народів, тісного
зв’язку уніатської верхівки з класовими інте¬
ресами іноземних поневолювачів та україн¬
ської буржуазії.
Католицька агресія на Схід привела до по¬
яви цілого ряду полемічних творів, що викри¬
вали справжні наміри Ватікану і його світ¬
ських вельмож, значно сприяли ідеологічній
підготовці визвольної війни українського на¬
роду. Одним з таких ранніх творів був «Ключ
царства небесного», написаний І587 року.
Його автор — Герасим Смотрицький, відстою¬
ючи старий, юліанський календар і виступаю¬
чи проти запроваджуваного католиками ново¬
го, григоріанського, захищав інтереси «бідних
і вбогих», народні свята перед панськими, за¬
кликав трудящі маси виступати спільно проти
145
небезпеки, що загрожувала їм з боку Ваті¬
кану '.
У рік проголошення Брестської унії
(1596 рік) було видано «Казанье святого Ки-
рилла, патриарха Иерусалимского, о анти¬
христе...». Цей твір написав талановитий автор,
що обрав псевдонім Стефана Зизанія. Від іме¬
ні патріарха він пропагував поширену в анти-
католицькій літературі думку про те, що рим¬
ський папа є антихристом. Невдовзі з’явля¬
ються антиуніатські твори «Апокрис» Христо-
фора Філарета, «Отпис на лист Іпатія Потія»
невідомого клірика та інших авторів.
Слід підкреслити, що полемічні твори ук¬
раїнської і російської літератури кінця XVI і
початку XVII століть мали не тільки антикато-
лицьке і проправославне спрямування. Вони
об’єктивно сприяли розвінчуванню віри «в
усякі чуда і догми»2, що мало велике значення
для поширення в масах вільнодумства і сти¬
хійного атеїзму. В цих творах звучить протест
проти польсько-литовського католицького про¬
никнення й проголошується ідея братерського
єднання з російським народом. Ця ідея стала
провідною в тогочасній вітчизняній літературі.
У багатьох творах гнівно таврується унія як
політичне відступництво, оспівується ідея об’¬
єднання східних слов’ян, звеличується славна
історія Русі, подвиги її народу і героїв. Разом
з тим викриваються суспільні болячки, втрата
феодальною верхівкою, боярами та іншими
1 Див.: КизяЛ., КоваленкоМ. Вікова бо¬
ротьба українського народу проти Ватікану. К-, Вид-во
Київського університету, 1959, с. 35.
1 Франко Іван. Проти Ватікану. К., Держполіт-
видав України, 1953, с. 111.
І 46
заможними верствами населення почуття гро¬
мадянської відповідальності, обов’язку перед
батьківщиною.
У зв’язку з поширенням книгодрукування,
заснованого славетним російським першодру¬
карем Іваном Федоровим, на Україні широко
розгорнулася діяльність церковно-просвіти¬
тельських братств, що об’єднували опозиційно
настроєних щодо польсько-шляхетської влади
і католицької церкви православних священи¬
ків, монахів, міщан, інтелігенцію, а також
«мужиків, шевців, сідлярів, кожум’як» та ін¬
ших простих людей. Перші братства виникли
ще в середині XV століття, але широку діяль¬
ність вони розгорнули у 80-х роках XVI сто¬
ліття. Братства існували у Львові, Луцьку,
Мінську, Могильові, Києві та інших містах.
Від релігійно-благодійницької і цехово-профе¬
сійної діяльності братства поступово пере¬
йшли до такої, що набула громадсько-політич¬
ного і національно-культурного значення.
Вони організовували друкарні і школи, запро¬
шували вчителів, письменників, музикантів,
створювали бібліотеки, вчили людей грамоти,
боролися з впливом польсько-католицьких
єзуїтських колегіумів. Ці релігійно-національ¬
ні організації відстоювали етнічну самобут¬
ність українців і білорусів, перешкоджали
здійсненню церковної унії.
Незважаючи на соціальну неоднорідність,
яка приводила до загострення класової бо¬
ротьби всередині братств, деякі з них (Львів¬
ське, Київське) нагромадили чималі матері¬
альні засоби, фінансові кошти, що посилювало
їх роді» у рротидії католицькій експансії на
Схід,
147
Ідейно-політичні виступи полемістів кінця
XVI століття, запровадження книгодрукуван¬
ня, широка суспільна діяльність братств, роз¬
гортання соціально-класової, в тому числі на¬
ціонально-релігійної боротьби на Україні під¬
готували грунт для полум’яної творчості
Івана Вишенського. Родом з містечка Судова
Вишня, що на Львівщині, він значну частину
свого життя прожив на горі Афон у Греції як
монах. Перебуваючи далеко за межами бать¬
ківщини, Вишенський постійно жив турботами
рідного народу; він написав понад 20 творів у
вигляді послань («Послание до всех обще в
Лядской земле живущих», «Писание к утек-
шим от православной верн єпископам», «Обли-
чение диавола миродержца» та ін.), які набу¬
ли поширення серед населення, живили його
антифеодальні й антикатолицькі настрої. Ви¬
шенський нещадно викривав ворожу суть пла¬
нів папського Риму щодо українського наро¬
ду, показав, що католицизм — це втілення
тиранства, жорстокості й насильства між
людьми. З обуренням письменник таврував
зрадницьку політику уніатів, спрямовану на
те, щоб допомогти шляхетській Польщі й Ва¬
тікану поневолити трудящі маси.
Щиро вболіваючи за їх долю, І. Вишен¬
ський уже тоді зумів розпізнати соціальну
суть альянсу католицизму з українським пан¬
ством, справедливо розглядав уніатську церк¬
ву як експлуататора народу. При цьому він
підкреслював спільність інтересів українських
і польських феодалів, закликав трудящих не
вірити «своїм» панам, які «відкинулися своєї
віри й мови і луплять незгірш чужих». Особ¬
ливою силою відзначаються твори письмєнни-
148
ка, в яких він показує хижацьке обличчя гре-
ко-католицького духовенства.
Вишенський був глибоко переконаний, що
єзуїтам з Ватікану не вдасться окатоличити
східних слов’ян, а основною силою, здатною
протистояти наступу католицької реакції,
справедливо вважав трудовий люд, соціальні
низи. Він відкрито заявляв, що бореться за
свободу «Русі», «за народу руського вольнос-
ті», проти польського короля, римського папи,
уніатських попів, панівних кіл. Його твори
пройняті почуттям єдності історичної долі ук¬
раїнського і російського народів, вірою в їхні
творчі сили.
Незважаючи на суперечливі прояви в ді¬
яльності й творчості Івана Вишенського, окре¬
мі його консервативні заклики (пропаганда
відчуження деяких прогресивних сторін жит¬
тя, виправдання релігійного аскетизму, відхід
від активної боротьби), спадщина цього ви¬
датного мислителя мала велике значення.
У праці «Селянська війна в Німеччині»
Ф. Енгельс писав, що при феодалізмі «для то¬
го, щоб можливо було нападати на існуючі
відносини, треба було зірвати з них ореол свя¬
тості»1. На Україні боротьба з феодалами та¬
кож набирала релігійної форми. Говорячи про
селян, Енгельс відзначав, що «багато хто з
них зберіг в усіх відношеннях вірність своїй
старій православній релігії. Це були переваж¬
но кріпаки, тоді як їх шляхетні пани майже всі
були католиками; а за національністю ці крі¬
паки були малоросами»2. Різка критика в
1 М а р к с К., Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 343.
* Там же, т. 16, с. 161.
149
творах І. Вишенського католицької церкви
була ідеологічною передумовою того масового
руху, що розгорнувся пізніше і підготував на¬
родно-визвольну війну 1648—1654 років.
Цій меті сприяла і творчість І. Борецького,
М. Андрелли, 3. Копистенського, М. Смотриць-
кого та інших діячів культури, які силою свого
полум'яного, слова гнівно таврували папський
Рим і його потворне дітище — уніатську церк¬
ву, вели наступальну боротьбу проти като¬
лицької реакції. Так, Іван Борецький у своїх
творах, зокрема в «Пересторозі», рішуче за¬
судив унію, єзуїтські методи Ватікану. Видат¬
ний полеміст з болем у серці писав про те, як
її захисники «народ наш руський пересліду¬
ють, мучать, мордують».
Велику історико-пізнавальну цінність ма¬
ють талановиті антиватіканські й антиуніат-
ські твори Михайла Андрелли. На його бать¬
ківщині — Закарпатті — греко-католицизм був
запроваджений у другій половині XVII століт¬
тя шляхом жорстоких репресій проти трудя¬
щих з боку папських легатів, підтриманих
угорськими феодалами і зрадниками право¬
славного духовенства. Письменник показував
народу, що його найлютішим ворогом є Ваті¬
кан. Своє слово, сповнене гніву й обурення,
Андрелла спрямовував і проти папських най-
митів-уніатів. Ні тюрма, ні катування не зму¬
сили замовкнути полум’яного патріота.
У творі «Палінодія» Захарія Копистенсько¬
го показано криваві злочини організаторів
унії, яку він влучно назвав «згодою» між вов¬
ками і вівцями і проти якої виступив «весь
народ руський».
Страшні картини знущань греко-католиць-
160
ких верховодів над народом змалював Меле-
тій Смотрицький у поезії «Тренос». Письмен¬
ник гнівно картає вище православне духовенс¬
тво, українське і білоруське панство, які зра¬
дили інтереси народу, стали слугами римських
пап. При цьому він показує їх як експлуата¬
торів трудящих мас, що дбали лише про осо¬
бисті вигоди, безсоромно наживалися на .на¬
родних злиднях.
Боротьбі проти фанатичного католицизму
й уніатства сприяла діяльність і творчість ви¬
датного українського мислителя Григорія Ско¬
вороди, що сформувалися під благотворним
впливом російської матеріалістичної філософії
та прогресивних здобутків зарубіжної культу¬
ри. Гнівно засуджуючи експлуататорський
лад феодалів і духовенства, пропагуючи гу¬
маністичні ідеали, Г. Сковорода у XVIII сто¬
літті продовжив демократичні антикріпосниць¬
кі й антиклерикальні традиції передової віт¬
чизняної суспільної думки, з наукових позицій
доводив неспроможність релігії, шкідливість
християнства і всіляких забобонів.
Поет і філософ, Г. Сковорода показав ли¬
цемірство, зажерливість і беззаконня тих, які
«довго моляться в костьолах», затаврував «на¬
глий суд» католицьких церковників— інквізи¬
цію, що знищила Яна Гуса, Джордано Бруно
та багатьох інших учених. Він закликав рішу¬
че й нещадно воювати взагалі проти релігії як
«суспільної болячки». Атеїстичну функцію ві¬
діграли висловлювання Г. Сковороди, в яких
викривається фантастичність і брехливість
біблійних легенд, що суперечать природі ре¬
чей і явищ, сприяють поширенню марновірств
151
у свідомості людей1. Видатний мислитель рі¬
шуче відкидав агностицизм, беззастережно
визнавав пізнаваність фізичного світу, палко
вірив у безмежні можливості людського розу¬
му, творчої праці, у встановлення соціальної
справедливості в суспільстві.
Смілива і гостра критика релігії і церкви
на основі матеріалістичного розуміння явищ
природи і суспільства подана в анонімному
творі XVIII століття «Дзеркало безбожництва
і неуцтва». Його автор прямо заявляв, що
«світ не залежить від бога яко бога», катего¬
рично заперечував існування Всевишнього
творця.
Видатним представником суспільно-полі¬
тичної думки цього періоду був Я. Ковель¬
ський, який походив з Полтавщини. Виступаю¬
чи проти ідеалізму і релігії, він з глибоким
обуренням писав про римських пап, католиць¬
ку знать і єзуїтів. їхнім намаганням прищепи¬
ти народам Росії католицькі догми рішуче
протистояли також М. Тереховський, О. Шум-
лянський, М. Ломоносов, Д. Анічков, С. Дес-
ницький, М. Новіков, О. Радищев та інші віт¬
чизняні мислителі.
Ненависть до Ватікану, греко-католицизму
знаходила своє відображення як у літературі,
так і в усній народній творчості. Антикато-
лицькі, антиуніатські мотиви посідали значне
місце в п’єсах, інтермедіях, вертепній драмі,
віршах. Характерною ознакою фольклору ан-
тиуніатського змісту є його сатирична спрямо¬
1 Докладніше див.: Сковорода Григорій.
Повне зібрання творів. У 2-х т. К., Наукова думка, 1972,
т. 1, с. 31—50.
152
ваність. Так, у різдвяних інтерлюдіях
XVIII століття козак і москаль, заступаючись
за мужика, скривдженого шляхтйчем і ксьонд¬
зом, запрягають останніх для посміховиська у
ярмо, а селянинові повертають волю. Як нега¬
тивні персонажі ксьондзи й уніатські попи
разом з польськими шляхтичами виступають
у вертепних комедіях. В одній з таких вистав
запорожець проганяє польського феодала й
говорить, що тоді буде добре на Україні, як
не стане унії.
У думах, піснях та інших фольклорних
творах, пройнятих ідеєю вірності рідному на¬
родові й батьківщині, часто засуджуються ті,
хто зрадив свою віру, продався ворогові. Вод¬
ночас проводиться думка, що головним у со¬
ціальній боротьбі народних мас є не релігія,
а визволення з-під гніту своїх і чужих панів.
Як кінець католицького поневолення України
і запорука її незалежності оспівується возз’єд¬
нання українського народу з російськими бра¬
тами у 1654 році.
Католицизм завдав стільки лиха україн¬
ському народові, що навіть згадка про нього
викликала гнів і ненависть трудящих, саме
слово «католик» увійшло в народну мову як
синонім найобразливішої лайки. Це підтвер¬
джується і творами багатьох письменників.
В «Енеїді» І. Котляревського, наприклад, Ді-
дона за зраду називає цим словом Енея поряд
з такими словами, як «мерзький», «бридкий»,
«нікчемний», «негідний» тощо. Героїня «Сол¬
датського патрету» Г. Квітки-Основ’яненка
вважає «басурманським, католицьким, наві-
женим» того, хто перешкоджає їй «православ¬
ний» товар продавати. Навіть сам титул глави
153
Ватікану вважався на Україні прокляттям.
Так, вислів «Нехай йому католицький бать¬
ко» (римський папа) означав побажання тяж¬
кого нещастя, лихої години.
Величезний вклад у справу боротьби з по-
півщиною і забобонами внесли О. Герцен,
В. Бєлінський, М. Добролюбов, М. Чернишевг
ський та інші російські революційні демокра¬
ти. Викриваючи антинародну суть православ¬
ної церкви, Герцен з не меншою силою повста¬
вав і проти католицизму, вів нещадну бороть¬
бу з релігією, містикою І ПОПІВЩИНОЮ ВСІХ
мастей і відтінків.
«Підпорою батога і угодницею деспотиз¬
му», «поборницею нерівності, підлесником вла¬
ди, ворогом і гонителькою братерства між
людьми» називав церкву Бєлінський.
У праці Чернишевського «Боротьба пап з
імператорами» на багатому історичному мате¬
ріалі показано католицьку церкву як велико¬
го землевласника-кріпосника. В його «Листі
дітям» та інших творах розкрито справжні при¬
чини «хрестових походів», тридцятилітньої вій¬
ни в Європі, підступну діяльність єзуїтського
ордену, прислужництво ватіканської верхівки
справжнім владикам світу.
Обман, залякування, торгівлю індульген¬
ціями та інші дії католицької церкви називав,
підлим святенництвом Добролюбов. Гострій
критиці піддав її політичну роль, прислугову¬
вання панівним класам Д. Писарєв.
Революційні демократи переконливо пока-і
зали, що історія Ватікану написана кров’ю,
відзначена горами трупів і морем сліз. Полі¬
тичні спекуляції, розпуста, підлість, обман,
вбивства й отруєння противників, кровна пом¬
154
ста, владолюбство, лицемірство, кровопролит¬
ні війни — все нечисте й підле було супутни¬
ком цієї ганебної історії.
Гнівно картав феодально-кріпосницьку си¬
стему та її потворне дітище — католицизм
Т. Шевченко, творчість якого розвивалася під
благотворним впливом російських революцій¬
них демократів. У своїх творах він показав
героїчну боротьбу українського народу проти
шляхетсько-католицької навали, викривав
папство як одвічного ворога східних слов’ян,
закликав трудящих повалити владу кріпосни¬
ків та їх охоронців — «розбійників, катів в ті¬
арах». Великий Кобзар доводив, що брато¬
вбивчі війни між слов’янськими народами про¬
вокувалися Ватіканом. Папи нацьковували
польських магнатів і єзуїтів на волелюбний
український народ. Шляхта, ксьондзи і мона¬
хи підбурювали трудящих Польщі проти ук¬
раїнських братів, розпалювали ворожнечу між
ними. «До унії,— писав Шевченко,— козаки з
ляхами мирилися і якби не єзуїти, то може б
і не різалися». Поет усвідомлював класовий
характер католицької експансії: «Неситії
ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели».
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій Сігізмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’єднали нас...
(«Буває, в неволі іноді згадаю»)
І робилося все те, з іронією підкреслює
поет, «во ім’я господа Христа і матері його
святої». Папські і королівські вигодуванці —
єзуїти прийшли і залили Україну сльозами і
кров’ю:
155
Украйна плаче, стогне — плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Те (Іеиш! алілуя!...»
(«Ще як були ми козаками»)
Шевченко яскраво зобразив боротьбу на¬
роду з іноземною агресією і перемогу, яку за¬
кріпила історична Переяславська Рада. Од¬
нак на частині Правобережжя і на західно¬
українських землях ще довго панували загарб¬
ники. З допомогою католицького і уніатського
духовенства, єзуїтів, василіян та інших черне¬
чих орденів вони здійснювали жорстоку полі¬
тику насильницької асиміляції населення.
У безсмертній поемі «Гайдамаки» Шевчен¬
ко нещадно затаврував кріпосництво й само¬
державство, закликав до їх знищення шляхом
народної революції, до визволення слов’ян¬
ських народів з тенет римського католициз¬
му — охоронця панів і царів. Ця ідея ще яс¬
кравіше втілена в поемі «Єретик». У ній пап¬
ство показано як найповніше уособлення
ненависного трудящим монархізму, тупої, за¬
костенілої феодальної деспотії. Проти неї
поет спрямував велику силу свого пристрасно¬
го обурення:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!
Герой поеми — славетний чеський патріот
Ян Гус був близький Шевченку тим, що без¬
156
страшно повстав проти папи і освячуваної
церквою політики гноблення чехів німцями.
Устами свого героя поет рішуче закликає:
Прозріте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмішище ченцям!
Шевченко не залишає місця між людьми
ні для бога, ні для його намісників на землі,
бо де тільки вони втручаються, там «кров,
пожари, всі зла на світі, войни, чвари, пекель¬
них мук безкраїй ряд». Поема «Єретик» спов¬
нена незгасної віри в неминучу перемогу тру¬
дового народу:
Розпадуться три корони
На гордій тіарі!
Розпадуться!...
Слід підкреслити, що нищівна критика ка¬
толицизму в Шевченка поєднувалася з бо¬
ротьбою проти релігії і церкви взагалі, за зни¬
щення феодалізму, революційне оновлення
суспільства. Однією з головних передумов цьо¬
го він вважав об’єднання слов’янських наро¬
дів, створення братерського союзу всіх при¬
гноблених.
Атеїзм великого Кобзаря мав грунтовну
теоретичну основу — філософський матеріа¬
лізм. Уже в ранній поемі «Гайдамаки» поет
говорить про вічність і об’єктивність природи.
Він розглядає ніким не створений, об’єктивно
існуючий світ у його постійному русі, розвитку,
одвічній зміні й тим самим спростовує релі¬
гійні догми про початок і кінець світу. Цю
думку Шевченко розвиває в поемі «Сон»:
157
І нема тому почину,
І краю немаеі
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
Цієї точки зору великий поет додержуєть¬
ся і в наступних творах. Свідомість він розгля¬
дав як продукт матерії, результат дії на лю¬
дину навколишнього матеріального світу.
Вірячи у здатність людини пізнати його, Шев¬
ченко полум’яним словом боровся з релігій¬
ною ідеалістичною філософією, пропагував
революційні ідеї. Уся його творчість і невтом¬
на діяльність рішуче спростовують вигадки
уніатсько-націоналістичних авторів про «релі¬
гійність» Кобзаря й українського народу. Що¬
до вживання в позитивному розумінні слів
«бог», «святий», «божа воля», «молитва» й
т. ін., то вони в Шевченка не наповнені релі¬
гійним змістом, а є лише поетичною фразою,
образним висловлюванням.
Натхненна генієм Тараса Шевченка, про¬
гресивна українська художня література не¬
втомно боролася з релігійною ідеологією.
Майже всі демократичні й революційні пись¬
менники в тій або іншій формі сказали своє
слово проти папства. Так, Марко Вовчок за¬
судила римського владику в листі до Опанаса
Марковича від 26 березня 1861 року. «На
вербну неділю,— писала вона, була у св. П.
(собор святого Петра в Римі.— /. М.) і бачила
папу... Ті повновиді монахи, ті страшні стари¬
ки кардинали — бо деякі дуже страшні — і
сам папа... все те не приклоняє душі. Не такі
були ті, що поробили катакомби» (маються на
увазі перші християни.— І. М.).
158
Як ворогів слов’янських народів викривав
ксьондзів і єзуїтів Михайло Старицький:
Якби єзуїти не стали між нами,
Не знали б ми вкупі недолі,
Бо ми не кували других кайданами,
Чужої не нищили волі.
Видатним борцем проти католицизму й
унії був Іван Франко. Його творчість і гро¬
мадсько-політична діяльність припадають на
період посилення шаленого наступу Ватікану
проти наукового соціалізму. Послідовний ма¬
теріаліст і войовничий атеїст, Франко набли¬
жався до марксизму. Перебуваючи на револю¬
ційних позиціях, він очолював найпрогре-
сивнішу частину галицької інтелігенції, яка
боролась проти розтлінного впливу на маси
реакційних угруповань, інспірованих австрій¬
ським урядом і Ватіканом.
У літературному доробку письменника по¬
над двісті творів найрізноманітніших жанрів,
у яких він виступає непримиренним противни¬
ком релігії і церкви, засилля Ватікану й уні¬
атства. Франко доводив, що головне призна¬
чення релігії полягає в залякуванні «трудящо¬
го .чоловіка», і був переконаний, що вона ві¬
дімре. У статті «Мислі о еволюції в історії
людськості» він писав, що настане час, коли
«всі люди на землі дійдуть до того, що будуть
мати раз назавсігди до крайньої можності
забезпечений матеріальний добробут і полі¬
тичну волю... тоді як наука стане верховним
принципом історії, стане добром усіх людей,
провідником їх життя, праці і боротьби за іс¬
нування, а віра, релігія зійде до нуля, т. є. яко
складник історичного розвитку перестане іс-
158
нувати». І далі: «Чим більше науки, тим менше
віри, бо наука не є віра, а сумнів, критика»*.
Переконаний і послідовний атеїст, Іван
Франко вважав боротьбу з релігією невід’єм¬
ною частиною загальної боротьби трудящих
за своє соціальне і духовне визволення, рішу¬
че вимагав відокремлення церкви від держави
і школи від церкви. Як ніхто з тогочасних ук¬
раїнських письменників, він знав, до якого со¬
ціального і духовного зубожіння веде захід¬
ноукраїнських трудящих уніатська церква —
вірна служниця Ватікану та іноземних поне¬
волювачів. Тому в багатьох статтях, памфле¬
тах, віршах, повістях і оповіданнях несхитний
Каменяр нещадно таврував реакційну ідеоло¬
гію і політику католицизму, а папство розгля¬
дав як одвічного ворога трудящих, зокрема
слов’ян. Показово, що одна з перших його
поем присвячена видатному борцеві проти
«зміїної згоди, унії гадячої» Івану Вишен-
ському.
Одним з найсильніших ударів по Ватікану
після Шевченкового «Єретика» був памфлет
Франка «Католицький панславізм», що стоїть
на рівні шедеврів революційної російської
публіцистики від Радищева до Горького. Засо¬
бами разючої сатири його автор громив кри¬
вавого комедіанта Льва XIII, прозваного
мракобісами «великим соціальним папою»,
який, лицемірно демонструючи свою прихиль¬
ність до слов’янських народів, залякував віру¬
ючих наростанням революційного руху в Ро¬
сії і мобілізовував сили реакції на боротьбу з
ним в усіх країнах. «Відколи тямить історія,—
'Франко Іван. Монолог атеїста, с. 44—45.
160
писав Франко,— католицизм був усе завзятим
ворогом слов’янщини, і хто знає, чи не приніс
їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадь-
ярами, німцями та татарами!»1
Викриваючи безсоромну демагогію католи¬
цизму, Франко доводив, що марно папа заля¬
кує народи «страшною руйнуючою революцій¬
ною силою». У революційній Росії письменник
вбачав надію трудящих і запоруку їх визволь¬
них прагнень. Франко поділяв геніальний ви¬
сновок К. Маркса і Ф. Енгельса, сформульова¬
ний у передмові до російського видання «Ма¬
ніфесту Комуністичної партії»: «Росія являє
собою передовий загін революційного руху в
Європі».
Франко часто вступав у гострі сутички з
реакційним галицьким уніатським духовенст¬
вом, засилля якого в громадсько-політичному
і культурному житті вважав «гальмом народ¬
ного поступу». Чорною хмарою із Заходу, чу¬
мою назвав він єзуїтів, які за велінням «най-
святішого папи» намагалися навернути укра¬
їнців з унії до римо-католицизму, закликав
народ до активної протидії асиміляторам, до
«лютої і страшної боротьби». В повістях «Мі¬
сія», «Чума» Франко з властивою його творам
сатиричною загостреністю зобразив цілкови¬
тий провал спроб єзуїтських місіонерів окато¬
личити українських селян.
У справжній двобій вступив Каменяр з ос¬
таннім уніатським владикою — львівським
митрополитом графом Шептицьким. У великій
статті «Соціальна акція, соціальне питання і
соціалізм» він довів антинауковість, нікчем¬
1 Франко Іван. Монолог атеїста, с. 257.
6 224
161
ність, облудність політичної демагогії митро¬
поличого послання «О квестії соціальній», де
захищалися класова нерівність, капіталістична
власність, а революція оголошувалася най-
грішнішою єрессю '.
В поемі «Рубач» письменник створив
яскравий образ борця проти церкви. Це він,
рубач, крізь лісові хащі й морок прокладає
шлях до нового життя. Там, у пітьмі, знайшли
собі смерть багато людей, бо на їх дорозі сто¬
яла церква, віра в бога. А
...бог — се замордована Любов,
убитий Розум!..
Уже на схилі життя, хворий, І. Франко
продиктував своє гнівне звинувачення като¬
лицизму — поему «Папі в альбом». Одна за
одною проходять у ній картини страшних зло¬
чинів пап, безсилих стримати переможний по¬
ступ науки. Не випадково поет називає като¬
лицьку церкву кривавою раною на тілі люд¬
ства.
Виступи І. Франка проти Ватікану і його
агентури в Східній Галичині, палка віра в пе¬
ремогу революції, в якій знайдуть свій кінець
«і попівськії тортури і тюремні царські мури»,
піднімали народ на боротьбу проти уніатсько-
націоналістичної реакції, привертали увагу
інших передових українських письменників до
цих актуальних на той час питань.
Справжню політичну суть греко-католициз-
му усвідомлював і викривав Павло Грабов-
ський. У листі до Франка поет-революціонер
1 Дйв.: Франко Іван. Монолог атеїста, с. 107—
114.
162
писав з Якутського заслання 1892 року: «Тре*
ба погубить чуття своєї народності, треба ні*
чого не бачить у минулому, щоб застоювать
нині унію; мені здається, що унія була нашим
історичним ярмом, засобом пополячити нашу
народність і що тільки сліпий не баче, що пи¬
тання віри тут не мали ніякої ваги, що то бу¬
ла міра державна, міра стисків на нашу на¬
родну душу, гидота, від котрої кожен з руси¬
нів мусе одвернутися».
Характеризуючи революційно-визвольну бо¬
ротьбу українського народу проти польсько-
шляхетських загарбників, поет насамперед
звертає увагу на її класову, соціальну основу і
справедливо трактує цю боротьбу як антифе¬
одальну. «Не за віру батьків і не за «неньку
Україну», — пише він, — боролося високе ук¬
раїнське шляхетство, а за панування свого ста¬
ну на Україні, і змагалося вирвати те пануван¬
ня з рук поляків і інших «ворогів»; не за Ук¬
раїну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво,
що виїжджало на шлях поспільства і з презир¬
ством на його дивилося; не за Україну бороли¬
ся верховодячі сфери духовенства українсько¬
го, боронячи самостійність української церкви,
а за своє панування в тій церкві...» •.
Твердо ставши в останні роки свого життя
на засади марксизму, П. Грабовський виявив
глибоке розуміння суті історичних фактів. Ви¬
криваючи буржуазно-націоналістичні і клери¬
кальні вигадки, він чітко заявив: поліпшення
долі українських трудящих можливе внаслідок
знищення існуючих тяжких обставин, виступу
1 Грабовський Павло. Зібрання творів.
У 3-х т. К., Вид-во АН УРСР, 1960, т. III, с. 300.
в*
163
трудящих єдиним фронтом проти спільного во¬
рога — експлуататорів.
Боротьбу проти поневолення, освяченого
іменем Ісуса Христа, обрала однією з провід¬
них тем своєї творчості Леся Українка. У «За¬
мітках з приводу статті «Політика і ети¬
ка» вона характеризує християнство як духовну
тиранію, ідеологічну санкцію соціальної нерів¬
ності, зубожіння трудящих мас. Звертаючись
до історії цієї релігії, поетеса особливо ціка¬
виться тим, коли прокинувся серед знедолених
дух Спартака, коли вони вже не хотіли мири¬
тися із владою достойників церкви, які спільно
з панівними класами гнобили віруючих. Свої¬
ми революційними творами письменниця до¬
помагала українському народові розпізнавати
його запеклих ворогів, зривала маску з укра¬
їнської клерикально-націоналістичної реакції,
викривала її прислужництво австролнімецьким
імперіалістам. Леся Українка переконливо по¬
казала, що в наступі цих зловісних сил проти
трудящих попереду були уніатські попи, очо¬
лювані Шептицьким, який уже тоді носився з
планом «хрестового походу» проти революції.
1895 року в прогресивному журналі «На¬
род» були опубліковані сатиричні вірші «Про¬
рочий сон патріота» і памфлет «Безпардонний
патріотизм», що належать перу поетеси і ви¬
кривають клерикалів та українських буржуаз¬
них націоналістів — цісарсько-папських най¬
манців, які гнули спину перед хазяями. Перший
з цих творів був виданий окремою листівкою.
Обидва вони використовувалися революційни¬
ми силами у мобілізації трудящих на боротьбу
за зрив підготовки австрійським урядом війни
проти Росії.
164
Велика заслуга Лесі Українки в тому, що
вона своєю сатирою показувала .справжню суть
намагань клерикалів і націоналістів видавати
свої класові інтереси за інтереси народу, допо¬
магала трудящим розпізнавати гнобителів і
катів під маскою так званих «своїх людей».
Узагальнений образ ворожої українському
народові уніатської церкви постає з полум’я¬
них творів Ю. Федьковича, М. Павлика,
Л. Мартовича, О. Кобилянської, В. Стефани-
ка, М. Черемшини та інших західно-українсь¬
ких письменників. Гнівним вироком релігії та
її жерцям — попам є, зокрема, вірш Ю. Федь¬
ковича «Пречиста діво, радуйся, Маріє!»
Письменник змальовує страшні картини страж¬
дання народу: трагічно гине молодий жовнір,
нещасну сироту куркуль цькує псами, бідна
вдова з дитиною блукає попідтинню. Як гірка
Іронія на релігію, як протест проти церковни¬
ків, які не хочуть бачити страждань і мук на¬
роду, звучать слова, що стали назвою вірша.
У ряді творів Ю. Федьковича правдиво
зображені здирство і бездушність духовенства.
В оповіданні «Серце не навчити» письменник
показує попа, який за похорон чоловіка заби¬
рає у бідної вдови останнє — корову, залишаю¬
чи шестеро дітей-сиріт умирати з голоду. Тра¬
гедію життя селянина, експлуатованого цісар¬
ською владою і уніатською церквою, показа¬
но в іншому його оповіданні — «Три, як рідні
брати».
Близький до народу, поет-демократ глибо¬
ко усвідомлював причини бідувань буковин¬
ського селянства, одну з яких убачав в агре¬
сивній політиці Ватікану та його ставлеників.
У вірші «Страж на Русі» Ю. Федькович
165
висловив тверду впевненість у тому, що ніякі
їхні підступи не матимуть успіху на Україні,
яка навік побраталася з великою Росією.
В умовах засилля уніатського духовенства поет
стійко боровся за те, щоб «римського анци-
христа туманищі згасли», тобто за скасування
греко-католицької церкви. Слід зазначити, що
Федькович вороже ставився до будь-якої ре¬
лігії.
Мужнім її викривачем був Михайло Пав-
лик, найближчий друг і соратник Франка.
В оповіданнях «Юрко Куликів», «Ребенщукова
Тетяна», у повісті «Пропащий чоловік» яскраво
зображено паразитизм галицького попівства,
трагічну долю принижуваної церквою жінки-
страдниці, несхитну волю селян до звільнення
від соціального і релігійного гніту.
Лицемірство закликів до милосердя і лю¬
дяності, що лунали з амвонів, зажерливість,
моральне спустошення церковників затавру¬
вала Ольга Кобилянська в новелі «За готар».
у нарисі «У св. Івана», повістях «Ніоба» і
«Земля». Цій же темі присвячені оповідання
М. Черемшини «Марічку головка болить»,
«Верховина», «На Купала — на Івана».
Чимало цікавих антирелігійних сатиричних
творів написав Лесь Мартович. У новелах
«Лумера», «Іван Рило», «Народна ноша»,
«Пророцтво грішника», повісті «Забобон» та
інших він вивів цілу галерею образів попів-
дармоїдів, ненажер, нікчем, що видавали себе
за «проводирів» народу, «патріотів», «правдо¬
любців» тощо.
Л. Мартович не обмежився критикою ду¬
ховенства. Значне місце в творчості письмен¬
ника займає викриття релігії як реакційної іде¬
166
ології. Атеїстичне спрямування його творів
відзначається гострою критикою всієї капіта¬
лістичної системи. Письменник засуджує
терпіння пригноблених експлуататорами і ошу¬
каних церквою трудящих мас, закликає їх до
боротьби. «Чи може бути, — пише він, —
щоби людина дала над собою так знущатися
та й не скинула з себе ганьблячого ярма?!»
У цих словах звучить прямий заклик до соці¬
альної революції.
Викривши в новелі «Кленові листки» та
інших творах, присвячених життю селянства,
антинародну суть церкви, В. Стефаник пока¬
зав також стихійний атеїзм трудящих, їхнє
скептичне ставлення до бога і молитов.
Без царя, цісаря, пана і бога бачили майбут¬
нє рідного народу П. Мирний, М. Коцюбинсь¬
кий, А. Тесленко, О. Маковей, С. Васильченко
та інші українські письменники. Людиноне¬
нависницькій клерикально-націоналістичній
пропаганді передові українські митці про¬
тиставляли наукові знання, прогресивні сус¬
пільні ідеали й моральні норми, життєдайні
ідеї дружби і братерства демократичних сил
усіх націй та народів, і насамперед ідею кла¬
сового єднання українського народу з росій¬
ським.
Традиції революційних демократів розви¬
нули і примножили в соціалістичних умовах
українські радянські письменники. Поема
М. Бажана «Данило Галицький», п’єса О. Кор¬
нійчука «Богдан Хмельницький», романи Н. Ри¬
бака «Переяславська Рада», Ів. Ле «Наливай¬
ко», поема А. Малишка «Дума про козака
Данила», п’єса Л. Дмитерка «Навіки разом»,
роман А. Хижняка «Данило Галицький» та
167
інші твори сучасних майстрів слова мають ве¬
лике історико-пізнавальне, політичне й ідео¬
логічне значення. У них яскраво показано ге¬
роїчну боротьбу українського народу за своє
соціальне і національне визволення, яка при^
вела до ганебного провалу численних загарб¬
ницьких авантюр Ватікану та його спільни¬
ків — німецьких, угорських, польських феода¬
лів на землях наших предків.
Велике значення у викритті зловісних пла¬
нів імперіалістичної реакції щодо «хрестово¬
го походу» проти СРСР мали антиватіканські,
антиуніатські виступи революційних письмен¬
ників, які в 20—30-х роках жили на західно¬
українських землях, окупованих панською
Польщею. Вони вказували трудящим, що їх
ворогом є не тільки іноземні поневолювачі,
націоналістична буржуазія, а й уніатська церк¬
ва. її роль так охарактеризував О. Гаврилюк
у поемі «Львів»:
...Звисока шпигує єзуїтським оком
У школі, у просвіті, скрізь,
Щоб ворог тьми де не проліз.
Чорні дні і брудні діла агентів Ватікану —
уніатських попів, їх запопадливе прислугову¬
вання капіталізму майстерно відобразив у ро¬
мані «День отця Сойки» С. Тудор. У цьому
талановитому творі глибоко, з марксистсько-
ленінських позицій розроблено антиватікансь-
ку тему, поставлено проблему боротьби проти
всякої попівщини, що розглядається автором як
складова частина боротьби проти експлуата¬
торського ладу. С. Тудор вдало використав про¬
гресивну вітчизняну і західноєвропейську літе¬
ратуру, спрямовану проти папства. Свою кри-і
тику реакційної ідеології і політики Ватікану
168
він розгорнув на широкому фоні міжнародного
життя, з урахуванням багатющого досвіду,
здобутого Комуністичною партією Радянсько¬
го Союзу та братніми партіями інших країн у
боротьбі з капіталізмом і його спільниками.
Письменник-більшовик, успішно використавши
основні положення соціалістичного реалізму,
створив бойовий філософський, антиімперіаліс¬
тичний, антиватіканський твір, в якому складні
суспільні проблеми розглядаються у світлі
марксистсько-ленінської науки. Читач логічно
підводиться до висновку, що звільнити людст¬
во від папського мороку, який більше тися¬
чоліття тяжів над світом, може тільки соціа¬
лістична революція.
Автор не побачив свого роману опубліко¬
ваним. У перший день окупації Львова гітле¬
рівцями він загинув від фашистської бомби.
Значну частину рукопису під час війни було
втрачено. Лише в 1947 році неповний роман
«День отця Сойки» був надрукований. І досі
він залишається нашою надійною зброєю в
боротьбі з клерикально-націоналістичною ре¬
акцією.
Відважним бійцем на фронті ідеологічної
боротьби з Ватіканом був Ярослав Галан —
талановитий драматург, белетрист, критик і
публіцист. Найбільшим подвигом його життя,
передчасно обірваного уніатсько-бандерівсь¬
кими злочинцями, є полум’яні антиватіканські
памфлети. Вони відзначаються класовою чіт¬
кістю, комуністичною партійністю, ідейною ці¬
леспрямованістю, історичною правдивістю, ху¬
дожньою довершеністю. «З хрестом чи но¬
жем», «Що таке унія?», «Присмерк чужих
богів», «Отець тьми і присні», «Годі» — ці та
169
інші художні твори Галана е водночас справж¬
німи науковими розвідками. Вони влучно
б’ють по Ватікану, його імперіалістичних
кровителях та їх уніатсько-націоналістичйих
найманцях.
Велику увагу письменник приділив викрит¬
тю останнього греко-католицького хазяїна
святоюрського собору у Львові — графа Шеп-
тицького. Цей князь церкви очолював україн¬
ську клерикально-націоналістичну реакцію
протягом 50 років, до самої своєї смерті не
втрачав надій на перемогу унії «в церквах
Великої України, право- і лівобережної, аж по
Кубань і Кавказ, Москву і Тобольськ».
Я. Галан викрив огидну змову уніатської іє¬
рархії з фашизмом, розповів про те, як
1941 року ПІептицький в особистому листі по-
лакейському вітав Гітлера з приводу загар¬
бання Києва, а наступного року запевняв біс¬
нуватого фюрера, що «керівні кола» окупова¬
них територій «прагнуть до найтіснішого спів¬
робітництва з Німеччиною, щоб об’єднаними
силами завершити боротьбу проти ворога і
здійснити новий порядок на Україні і в усій
Східній Європі».
Відзначаючи все це, Я. Галан незадовго до
Львівського церковного собору, що прийняв
ухвалу про скасування Брестської унії, писав:
«Уніатська церква народилася 350 років тому
в атмосфері зради. В цій самій атмосфері вона
сьогодні вмирає. Прокляття ганебного мину¬
лого йшло за нею через усю її історію, про¬
кляття багатьох поколінь українського народу
висить над нею, як невблаганний вирок» *.
1 Галан Ярослав. Твори. У 4-х т. К., Наукова
думка, 1977, т. 2, с. 485. . ,
170
З творів полум’яного публіциста читач ще
глибше усвідомлює агресивне прагнення нц»
нішньої верхівки залишків уніатства за кор¬
доном усіма силами, наперекір здоровому
глузду й урокам історії послабити братерські
узи українського і російського народів. Я. Га-
лан показав, що монолітна єдність цих наро¬
дів тримається не тільки .на фундаменті спіль¬
ного походження, спільної історії, спорідне¬
ності мов і культур, а й на спільності їхніх по¬
літичних та економічних інтересів.
Зміцненню дружби українського і російсь¬
кого народів, захисту їх від ворогів письмен¬
ник віддав усю пристрасть, усю силу свого рід¬
кісного таланту. Найгостріші стріли своєї
сатири він направляв проти римської курії.
В його численних памфлетах, скетчах, фейлето¬
нах найбільш войовничий папа Пій XII постав
без маски, як один з найтяжчих злочинців.
Поряд письменник поставив його найближчих
спільників по міжнародному розбою, по участі
Ватікану в змові з імперіалістичною реакцією
проти миру, демократії і соціалізму. Я. Галан
переконливо довів, що жодна з її чорних справ
не обходиться без папства, яке віддає на служ¬
бу капіталізму свої величезні матеріальні за¬
соби, облудну ідеологію, вишколені кадри, здо¬
бутий віками кривавий досвід.
З обуренням розповів письменник про те,
як Пій XII звернувся до поневолених з його
благословення гітлерівським фашизмом наро¬
дів Європи з осудом партизанського руху і
закликом любити ворога, а після другої світо¬
вої війни всіляко підтримував маніакальні
плани американських монополістів у Кореї, Ін¬
донезії, В’єтнамі та інших куточках планети.
171
До найяскравіших у творах Галана нале¬
жать ті сторінки, де він змальовує численні
катастрофічні поразки Ватікану. Найбільшою
з них письменник ділком правильно вважав
перемогу соціалізму в країнах Східної і Цен¬
тральної Європи: «Втрата цих країн Ватіка¬
ном означає не тільки втрату традиційної,
улюбленої і вельми прибуткової сфери впливу.
Це ... загибель «Петрової скелі», що пережила
тисячоліття, це початок її кінця, привид якого
вперше промайнув перед очима самовпевне-
них ватіканських жерців після залпів револю¬
ційної Аврори»
Актуальним і пророчим було попередження
Я. Галана про необхідність постійної пильнос¬
ті, бо клерикальна реакція здатна переходити
від соціальної демагогії про божественне по¬
ходження приватної власності, духовного те¬
рору до кривавих змов проти прогресивних
сил. Наступні події в Польщі, Угорщині, Че-
хословаччині підтвердили передбачення пи¬
сьменника. Життям і смертю на бойовому
посту він ствердив безсмертя справи кому¬
нізму.
Справжній бій із греко-католицькою церк¬
вою і буржуазним націоналізмом разом з
С. Тудором і Я. Галаном вели на західноукраїн¬
ських землях В. Бобинський, О. Гаврилюк,
К. Пелехатий, С. Масляк, Я. Кондра та інші
письменники. В. Бобинський, наприклад, у
своїх поетичних творах («Дві правди», «Смерть
Франка», «Мій клич»), у ряді публіцистичних і
літературно-критичних праць («Ланцетом в
чиряк») глибоко й переконливо викрив кла-
1 Галан Ярослав. Твори, т. 2, с. 612—613.
172
сові джерела буржуазного націоналізму, йо¬
го безпосередній зв’язок з фашизмом, показав,
якої шкоди завдав цей альянс українському
народу.
Полум’яним борцем за щастя трудового
люду був письменник-більшовик Олександр
Гаврилюк. Стійко і мужньо витримав він над¬
людські тортури, не раз дивився смерті в очі
у в’язницях і жахливій катівні Березі Картузь-
кій, куди кидав його за революційну діяльність
уряд панської Польщі. У памфлеті «Папи і па¬
ничі над «Кобзарем», ряді статей О. Гаврилюк
завдав разючого удару по «теорії» про «без-
буржуазність» української нації, затаврував
мерзенні й жалюгідні спроби клерикалів і на¬
ціоналістів спотворити образ Т. Шевченка, який
мріяв про вільну «Україну без хлопа і пана».
У поемі «Львів» письменник затаврував лаке¬
їв без роду і племені, «що з України повтіка¬
ли на європейські смітники». О. Гаврилюк ви¬
словив заповітні мрії західноукраїнських
трудящих про возз’єднання з Радянською Ук¬
раїною у великому Союзі РСР:
На Схід дивились наші лиця,
Зі Сходу струї наших сил,
Там нашої снаги столиця,
Душа від предківських могил.
Нещадно громив буржуазних націоналіс*
тів та їх клерикальних спільників і Петро
Козланюк. Уже в своїх ранніх фейлетонах
«Ще не вмерла...», «Засвистали козаченьки»
він виставив на глум їхні «самостійницькі» ма¬
рення. Різні релігійно-націоналістичні об’єд¬
нання письменник влучно висміяв у фейлетоні
«Хто ще не чує?» Пояснюючи, наприклад, на¬
зву УНДО («Українське національно-демокра¬
173
тичне об’єднання»)—контрреволюційну зграю,
що діяла в 30-х роках у Західній Україні, Крз-
лаяюк писав так: «Українське воно тому, Що
заснували його українські буржуї, націо¬
нальне тому, що належать до нього українські
пани й попи української національності, а
демократичне тому, що так воно легше людей
туманити». Своєрідну історичну довідку зради
і плазування українських буржуазних націо¬
налістів перед окупантами дав Козланюк у
фейлетоні «Від Иосифа до Юзефа»; облуд¬
ність їхніх лозунгів висміяв у творах «Бороть¬
ба з алкоголем», «Є чи нема?», «Вдар у стіл»
та ін.
Широку картину злиденного життя селян-
бідняків Західної України, визискуваних «рід¬
ними» поміщиками, куркулями, попами, зма¬
лював письменник у романі «Юрко Крук».
Гостро викривальна його стаття «Падлюки
без маски» показує всю мерзенність діяльності
буржуазно-націоналістичного зброду під час
гітлерівської окупації. Боротьба трудящих з на¬
ціоналістичною бандою в останні дні війни
висвітлена в драматичному памфлеті «Запро¬
данці».
У літературі післявоєнних років, як і в па¬
м’яті народній, викриваються злочини уніатсь-
ко-оунівських вбивць у період відновлення
Радянської влади на західноукраїнських зем¬
лях. Цій темі присвячена, зокрема, докумен¬
тальна книга Ю. Мельничука «Вирване серце»,
збірка нарисів І. Гришина-Грищука, М. Клим-
потюка й А. Мазанської «Герострати і каїни»
та інші твори.
Сумом про загиблих і водночас вогнем не¬
нависті до катів пройнята українська радянсь-
174
ка література наших днів. Письменники ПрЬ-'?
довжують викривати зловісну роль кривавого
альянсу хреста і тризуба.
Душопродавцями, чорними інтриганами
виступають буржуазно-націоналістичні «про¬
відники» в романі С. Скляренка «Карпати».
Такими є передусім платний агент угорської
буржуазії Андрій Бродій, що був прем’єром
.'Підкарпатської Русі івлітку 1938 року, його
наступник уніатський піп Августин Волошин,
який за 10 тисяч доларів продав Закарпаття
американському президенту Паркеру. Аван¬
тюристи фашистського гатунку Степан Фен-
цик, Федір Стрипський та інші прислужники
імперіалістів за гріш зраджували інтереси
народу і навічно ним прокляті.
Антиклерикальні, антинаціоналістичні тра¬
диції української класичної літератури гідно
наслідує Дмитро Павличко. В поезіях «У Шеп-
тицького», «Націоналісти», «Суд в Белзі», а
особливо в циклі «Убивці» на світовий осуд
виставлені каїни й іуди, що кривавим терором
намагалися залякати західноукраїнських тру¬
дящих, відвернути їх від будівництва нового
життя. Поет показує, що інтереси українських
панів, попів і трудящих ніколи не збігалися:
Ваша Україна — вілли,
Наша — вбогії хатини.
І, хоч слово в нас єдине,
Ми себе не розуміли!
Аргументовано розкриває поет класову
суть бандерівщини, підкреслюючи, що зі збро¬
єю пішли проти Радянської влади українські
капіталісти, куркулі, уніатські заводії, карні
злочинці. Викриваючи їхню «любов» до Ук¬
раїни, Павличко пише:
175
Це неправда, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.
Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли,
Як могли б, то й Україну
У криницю б затягли.
Значне місце у творчості поета відведено
критиці релігій і церков. У вірші «Музей істо¬
рії релігії» він пише:
Я радію, що в тобі, соборе,
Більше не обманюють людей.
Бога злісного — одвічне горе —
Назавжди замкнули у музей...
Краще місце і шукати ніде
Для катівні — панський темний льох.
Ні один не впився кров’ю ідол
Так, як впився ватіканський бог.
У наступному вірші зображений характер¬
ний епізод з життя глави греко-католицької
церкви Шептицького:
Кров’ю галицька земля полита,
Вся — неначе згарище одно;
А у львівського митрополита
Гості п’ють за фюрера вино.
І що перший з них — то із гестапо
У кашкеті з черепом сатрап,
А що другий — то слуга від папи,
А що третій — то з тризубом раб.
Одностайно виступають українські ра¬
дянські письменники проти тієї частини укра¬
їнської еміграції за кордоном, що прислуговує
найреакційцішим силам /сучасності. Про це
йдеться в поезіях А. Малишка «Візит», Л. Дми-
терка «Безногий інвалід останньої війни»,
176
А. Патруса-Карпатського «Ренегату» і «Наці¬
оналістичним святенникам», у циклі «Канадсь¬
кий зошит» О. Підсухи.
Українські поети піддають нищівній крити¬
ці не тільки криваву практику, а й людиноне¬
нависницькі ідейні засади буржуазного націо¬
налізму. У віршах П. Тичини, М. Бажана,
М. Нагнибіди, М. Тарновського підкреслюєть¬
ся, що всередині української нації тривала
одвічна класова боротьба, в ході якої трудящі
українці єдналися з братами по класу інших
націй і країн. Слідом за П. Тичиною «чуття
єдиної родини» оспівали М. Рильський, М. Ба¬
жай, В. Сосюра, Л. Первомайський, М. Гірник,
Р. Братунь, С. Олійник, Б. Олійник та інші ук¬
раїнські радянські поети.
Боротьба з буржуазним націоналізмом і
клерикалізмом залишається в центрі уваги й
українських прозаїків. Запроданську політику
маніяка Петлюри розкрив М. Стельмах у ро¬
мані «Кров людська — не водиця». Про єд¬
нання бідняцьких селянських мас навколо
більшовиків розповідає роман «Таврія» О. Гон-
чара. В дилогії М. Олійника «Жилюки» пока¬
зано, як в одній сім’ї три сини через різні об¬
ставини обрали різні сторони барикад. Якщо
старший і найменший зв’язали себе з червоним
підпіллям, очолили боротьбу трудящих Волині
проти німецьких загарбників, то середній став
націоналістом, бандерівцем, і лише зрозумів¬
ши, кому служить, порвав із запроданцями.
У страшній діяльності героя роману П. Гу-
ріненка «У серця своя пам’ять» винен пе¬
редусім його батько піп Зенон, який крок за
кроком вбивав у синові все людське, а нато¬
мість прищеплював егоїзм, жорстокість, що
177
проймають згубну, ідеологію і брудну практику
націоналістів.
Підлу діяльність націоналістичних лакуз
під час Великої Вітчизняної війни показано И
романі-трилогії «Вогонь і чад» Т. Мигаля, по¬
вісті «У морі затишку немає» Д. Міщенка, ро¬
мані «Людям важче» М. Чернявського, у ба¬
гатьох творах інших українських радянських
прозаїків.
В ідеологічній боротьбі з цим потворним
явищем активну роль відіграють виступи
В. Беляєва, О. Полторацького, С. Даниленка,
П. Інгульського, Р. Лубківського, Д. Цмока-
ленка, Г. Книша, М. Тороповського, М. Шибн-
ка, І. Кочана та інших публіцистів. За їх учас¬
тю вийшли такі збірки творів, як «Пост імеиі
Ярослава Галана», «Людської крові не зми¬
ти», «Ті, що канули в пітьму», «Прокляті наро¬
дом», «Зброєю слова», «І земля їх не прийме»,
«Тавровані зрадою», «Іудине поріддя» та ін.
Проти буржуазно-націоналістичної і уніат¬
сько-клерикальної фальсифікації історії і су¬
часного розвитку українського народу висту¬
пають літературознавці і критики Є. Кирилюк,
Є. Шабліовський, О. Мазуркевич, Л. Новичен-
ко, В. Микитась, В. Шпак, М. Дубина, суспіль¬
ствознавці М. Олексюк, К. Дмитрук, М. Кова¬
ленко, В. Замлинський та ін.
З книжкових видань, газетних і журналь¬
них сторінок, в ефірі і масових аудиторіях сьо¬
годні, як і колись, звучить гнівне слово про
запроданців народу — уніатських ієрархів, оу-
нівців та інших націоналістичних виродків. На
конкретних фактах радянські письменник#,
публіцисти і вчені розвінчують антикомуніс¬
тичну ідеологію греко-католицької церкви 1
178
українського буржуазного націоналізму, їх
можновладних покровителів з імперіалістич¬
них кіл, Ватікану, клерикальної реакції, між¬
народного сіонізму і неофашизму.
Заслуговує уваги цілеспрямована діяль¬
ність у цьому плані науковців, літераторів,
Працівників засобів масової інформації, орга¬
нізацій товариства «Знання» Львівської об¬
ласті. Несучи почесну службу на посту Яро¬
слава Галана, вони гідно примножують його
традиції, вміло пропагують ленінську дружбу
Народів, гуманістичне атеїстичне вчення, ве¬
дуть наступальну боротьбу проти запекли^
ворогів нашого народу—українських буржуаз¬
них націоналістів, уніатських клерикалів,
антирадянщиків інших мастей. Львівські пись¬
менники створили на цю тему ряд цікавих тво¬
рів. В обласних газетах «Вільна Україна»,
'«Ленінська молодь», у місцевій пресі часто
публікуються тематичні сторінки, добірки мате¬
ріалів. У липні і жовтні (місяці народження і
загибелі Я. Галана) друкуються нові докумен¬
ти про життя видатного публіциста, виступи
дослідників його творчості, твори лауреатів
Премії імені Ярослава Галана. Регулярно вмі¬
щуються матеріали «а допомогу молодіжним
суспільно-політичним клубам імені Ярослава
Галана, пропагандистам, лекторам, культос¬
вітнім працівникам. Ось лише деякі з них:
.«Досьє на націоналізм», «Барикади класових
битв», «На стенди музею комсомольської сла-
вй», «Діалоги про істину», «Музичне мистецт¬
во проти релігії», «Новим людям — нові обря-
ДН» тощо.
> Таким чином, суспільно-політична думка а
щшій країні здавна спрямовувалась проти
т
Ватікану й унії. Радянські вчені, діячі куль¬
тури і мистецтва послідовно розробляють цю
актуальну тему, свято бережуть і розвивають
ПрОГреСИВНІ ТраДИЦІЇ СВОЇХ ПОПереДНИКІВ, ВИКОт
ристовують різноманітні засоби і жанри для
викривання антинаукової релігійно-націона¬
лістичної ідеології і реакційної політики кле¬
рикального антикомунізму, активно сприяють
утвердженню в свідомості трудящих прин¬
ципів пролетарського інтернаціоналізму, фор¬
муванню в них діалектико-матеріалістичного
світогляду.
*
* *
У розквіті сил, могутня, сповнена творчої
енергії вступила наша Вітчизна у 80-ті роки
XX століття. Багатонаціональний радянський
народ .натхненно і цілеспрямовано втілює в
життя історичні рішення XXVI з’їзду КПРС,
в яких накреслені величні перспективи даль¬
шого руху вперед розвинутого соціалістичного
суспільства.
Надійною запорукою наших нових успіхів
у комуністичному будівництві є вірність без¬
смертним ленінським ідеям, непереможному
прапорові Великого Жовтня, непорушна єд¬
ність партії і народу, братерська дружба всіх
націй і народностей Країни Рад, висока трудо¬
ва і політична активність радянських людей у
боротьбі за торжество світлих комуністичних
ідеалів.
Відповідальні і складні соціально-економіч¬
ні, ідейно-політичні завдання Комуністична
партія і радянський народ розв’язують в умо¬
вах гострої класової боротьби на світовій аре¬
180
ні. Вона породжена об’єктивними законами
суспільного розвитку, існуванням двох проти¬
лежних соціальних систем — імперіалізму і
соціалізму. Як показав досвід минулих років,
розрядка міжнародної напруженості значно
активізувала ідейне протиборство між ними.
У своїх спробах послабити позиції реального
соціалізму, загальмувати позитивні зміни в
міжнародних відносинах апологети капіталіст
тичного ладу витягують із арсеналів «холодної
війни» всі наявні засоби і прийоми, активізу¬
ють ідеологічні диверсії проти СРСР, інших
країн соціалістичної співдружності, всіх рево¬
люційних сил сучасності. Підпорядковану роль
у здійсненні стратегічних планів і тактичних
завдань імперіалізму відіграють буржуазний
націоналізм і клерикальний антикомунізм.
У постанові ЦК КПРС «Про 60-у річницю
утворення Союзу Радянських Соціалістичних
Республік» зазначається: «...враховуючи, що
націоналізм є одним з головних засобів у під¬
ривній діяльності імперіалізму проти реаль¬
ного соціалізму, необхідно вести послідовну
наступальну боротьбу з спробами розпалити
націоналістичні передсуди в окремих людей, рі-
щуче виступати проти будь-яких відхилень від
ленінських принципів національної політики.
Аргументовано викривати буржуазних фаль¬
сифікаторів історії нашої країни, національної
політики КПРС» *.
Імперіалістичним службам і рупорам бур¬
жуазної пропаганди на цьому ганебному поп¬
* Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських
Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від
19 лютого 1982 року, с. 22—23.
181
рищі активно прислуговують різні безбатченки
в еміграції, в тому числі зрадники українсько¬
го народу. Колишні уніатські капелани й оу-
нівські запроданці, що знайшли собі притулок
на задвірках капіталістичних держав, блоку¬
ються тут з найбільш екстремістськими, реван¬
шистськими імперіалістичними колами, марять
в обозах нових хазяїв «повернутися на Укра¬
їну», щоб, як і в страшні часи фашистської на¬
вали, знову вішати і вбивати радянських лю¬
дей.
Великі надії вороги соціалізму покладають
на релігію, вбачаючи в ній один з надійних
каналів протягування буржуазних і націона¬
лістичних поглядів, можливий засіб послаблен¬
ня ідейно-політичної єдності соціалістичного
суспільства. З цією підступною метою апологе¬
ти капіталізму розпалюють пристрасті навко¬
ло вигаданої ними релігійної «проблеми» В
СРСР та інших соціалістичних країнах. Таке
неправомірне перебільшення ролі релігії спря¬
моване на підміну класово-політичних супе¬
речностей між двома протилежними ідеологіч¬
ними системами і має на меті маскування
справжніх намірів антикомуністів, які лице¬
мірно виставляють себе «борцями за права
людини», «гуманістами», «захисниками» хрис¬
тиянства тощо.
Значне місце в сучасній ідеологічній бо¬
ротьбі посідають питання розвитку духовної
культури як однієї з істотних передумов
соціального прогресу. Намагаючись приховати
свої класові цілі, завоювати прихильність ві¬
руючих і невіруючих, антикомуністи та їх кле¬
рикально-націоналістичні підспіівувачі спеку¬
люють на підвищеному інтересі сучасної моло¬
183
ді до художніх цінностей, пам’яток старовини,
намагаються довести «провідну» роль релігії і
церкви в розвитку духовної культури наших
предків, звести нанівець здобутки соціалізму
в цій сфері суспільного життя. Такої лінії до¬
держується, як бачимо, й уніатсько-націона¬
лістична пропаганда. У зв’язку з цим важливе
завдання вчителів, комсомольських та інших
громадських організацій шкіл полягає в тому,
щоб у навчальній і позакласній роботі постій¬
но викривати і спростовувати всілякі намаган¬
ня у викривленому вигляді, на богословський
лад тлумачити формування духовної культури
народу, допомогти всім учням глибоко усвідо¬
мити реакційну роль у цьому процесі релігії
та церкви, в тому числі греко-католицизму,
об’єктивно оцінити духовну спадщину.
У, плідному процесі взаємного збагачення,
обміну матеріальними і духовними цінностями
небувалого розквіту досягла соціалістична
культура українського народу. Підступно за-
махуючись на її досягнення, інтернаціональ¬
не спрямування, уніатсько-націоналістичні іде¬
ологи оголошують соціалістичну культуру від¬
сталою, оскільки їй, мовляв, бракує спорідне¬
ності з «християнською» культурою Заходу,
шкодить «бездуховність» марксистського ате¬
їзму, брак «національного» (читай — націона¬
лістичного) характеру. Спростування цих не¬
мічних вигадок і фальсифікацій — істотний
напрям критики клерикально-націоналістичної
ідеології, пропаганди досягнень радянського
способу життя в галузі культури. Надійною
зброєю у викритті згубного впливу греко-като-
лицької церкви на культурний розвиток укра¬
їнського народу є полум’яні противатіканські,
183
антиуніатські твори прогресивних письменни¬
ків минулого і сучасних радянських митців.
Незважаючи на всі і всілякі підступи воро¬
жої ідеології, в Радянському Союзі та інших
країнах соціалістичної співдружності інтен¬
сивно відбувається засвоєння найдорожчих
надбань світової культури широкими маса¬
ми — активний процес духовного збагачення
багатомільйонної армії будівників нового жит¬
тя, творців нової історії.
Український народ, як і всі трудящі Країни
Рад, з оптимізмом дивиться у майбутнє. Зав¬
дяки Великому Жовтню, ленінській національ¬
ній політиці УРСР у складі Союзу Радянських
Соціалістичних Республік досягла визначних
успіхів як в економіці, так і в науці, культурі,
інших галузях комуністичного будівництва. Ці
здобутки особливо відчутні в західних облас¬
тях республіки, що з історичних причин порів¬
няно недавно возз’єдналися з матір’ю-Вітчиз-
ною. Тут створено потужну індустрію, розвинуте
сільське господарство, досягнуто величезних
успіхів на ниві науки, культури, народної ос¬
віти, в інших сферах суспільного життя.
Усі досягнення радянського народу — це
результат величезної політичної й організа¬
торської діяльності КПРС, що уособлює розум,
честь і совість нашої епохи. Комуністична
партія цілеспрямовано керує господарським і
культурним будівництвом, наполегливо реалі¬
зує зовнішньополітичні завдання, визначені
XXVI з’їздом КПРС, спрямовує творчу енергію
людей на втілення у життя планів комуністич¬
ного творення. Трудящі України одностайно
підтримують її внутрішню і зовнішню політи¬
ку. Разом з усім радянським народом вони
184
готуються гідно відзначити 60-річчя утворення
СРСР — подію великої політичної ваги, яскра¬
ве свідчення торжества ленінської національ¬
ної політики, дружби і братерства народів
нашої країни.
На багаторічному досвіді трудящі Укра¬
їни наочно переконалися, яких результатів
можна добитися в єдиній сім’ї соціалістичних
республік. За 60 минулих літ національний
доход збільшився в багато разів. Частка СРСР
у світовому промисловому виробництві зросла
до 20 процентів, тоді як у 1922 році вона ста¬
новила 1 процент. Найважливіший підсумок
титанічної роботи партії і народу — побудова
в нашій країні розвинутого соціалістичного
суспільства, створення загальнонародної со¬
ціалістичної федеративної держави, виникнен¬
ня нової історичної спільності людей — ра¬
дянського народу.
У свідомості й психології переважної біль¬
шості радянських людей міцно утвердилися
інтернаціоналістські переконання, виникло і
розвинулося благородне патріотичне почуття
загальнонаціональної, загальнорадянської гор¬
дості. Притаманне всім класам, соціальним
групам, націям і народностям нашої Вітчизни,
воно мобілізує помисли і зусилля радянських
людей, є одним з найважливіших факторів
розвитку їх соціальної активності, усвідомлен¬
ня своєї відповідальності за долю соціалізму.
Утворення й успішний розвиток СРСР —
подія великого міжнародного значення. З са¬
мого початку свого існування Радянський Союз
виступав на світовій арені як сила, що твердо
й послідовно проводить політику миру й
дружби, відстоює ленінські принципи рівно¬
185
правності народів, рішуче бореться проти ко¬
лоніалізму, неоколоніалізму і расизму, проти
всіх форм національного гноблення. Саме тому
національна політика КПРС і Радянської дер¬
жави стає основним об’єктом нападів буржуаз¬
ної пропаганди, всіляко фальсифікується і
спотворюється апологетами відживаючого ка¬
піталістичного світу.
Радянська дійсність на кожному кроці
спростовує нікчемні вигадки тих, хто, викону¬
ючи ганебну роль прислужників Імперіаліс¬
тичних монополій, силкується використати от¬
руйне зілля націоналізму для підривної ді¬
яльності проти соціалістичних країн.
Дальшому піднесенню політичної свідо¬
мості, духовної культури і соціальної актив¬
ності трудящих республіки сприяє пропаганда
ленінської національної політики партії, марк¬
систського атеїзму, соціалістичного способу
життя, досягнень Радянської України в брат¬
ній сім’ї народів СРСР, викриття буржуазних
і уніатсько-націоналістичних фальсифікацій
теорії і практики комуністичного будівництва.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
гМ а р к с К.> Енгельс Ф. Про релігію. К., Політ¬
видав України, 1965. '
В. І. Ленін про атеїзм, релігію і церкву. К., Політви-
дав України, 1980.
Програма Комуністичної партії Радянського Сою¬
зу. К-, Політвидав України, 1977.
Матеріали XXVI з’їзду КПРС. К-, Політвидав Укра¬
їни, 1981.
Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії Украї¬
ни. К., Політвидав України, 1981.
Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-ви-
ховної роботи. Постанова ЦК КПРС від 26 квітня
1979 року. К., Політвидав України, 1979.
Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Со¬
ціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від 19 лю¬
того 1982 року. К., Політвидав України, 1982.
Брежнєв Л. І. Актуальні питання ідеологічної
роботи КПРС. К., Політвидав України, 1978, т. 1, 2.
Про релігію і атеїстичне виховання. Збірник доку¬
ментів і матеріалів. К., Політвидав України, 1979.
Акул о в І. Б., Малюк О. П. Майстри наклепів.
К., Політвидав України, 1981.
Атеїзм і культурний прогрес. К-, Наукова думка,
1977.
Б є л я є в В. П. Я звинувачую. К-, Політвидав Укра¬
їни, 1980.
Білогуб І. М. На позиціях атеїзму. Атеїзм укра¬
їнської революційно-демократичної літератури. К., Дніп¬
ро, 1974.
Болдижар М. М. Безслав’я. Ужгород, Карпати,
1981.
В о з н я к Н. В. ї^ справжнє обличчя. Ужгород,
Карпати, 1974.
Галан Ярослав. Твори. У 4-х т. К., Наукова
думка, 1977—1980.
Дмитрук К. Є. Під штандартами реакції і фа¬
шизму. К., Наукова думка, 1976.
Дмитрук Клим. Приречені. Львів, Каменяр,
1981.
187
Даниленко С. Т. Дорогою ганьби і зради. К.,
Наукова думка, 1970.
Дробишева Я. М. Духовная общность народов
СССР. М., Мьісль, 1981.
Дубина М. І. Слово ненависті і гніву. К., Знання,
1979.
Духовна культура і релігія. К., Наукова думка,
1972.
З о ц В. А. Духовная культура и атеистическое вос-
питание. М., Политиздат, 1978.
Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку
української культури XVI—XVIII ст. К., Наукова дум¬
ка, 1966.
Л ю б и м о в Лев. Искусство Древней Руси. М.,
Просвещение, 1981.
Масловський В. І. Дорога в безодню. Львів,
Каменяр, 1978.
Мигович І. І. Уніатська церква і український бур¬
жуазний націоналізм. К., Вища школа, 1981.
Народ про релігію. К., Політвидав України, 1980.
Петляков П. А. Уніатська церква — ідейний во¬
рог трудящих. Львів, Вища школа, 1976.
Правда про унію. Документи і матеріали. 3-є вид.,
доп. Львів, Каменяр, 1981.
Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його
«теорія» нації. К., Наукова думка, 1974.
Русин П. В. Атеїзм фольклорної спадщини. К.,
Знання, 1977.
Симоненко Р. На утриманні світової реакції.
К., Політвидав України, 1977.
С л и в к а Ю. Ю. Союз хреста і капіталу. Львів, Ка¬
меняр, 1970.
Слободян М. И. Пролетарский интернациона-
лизм — фактор социального развития. К-, Наукова дум¬
ка, 1981.
Становлення і розвиток масового атеїзму в західних
областях Української РСР. К., Наукова думка, 1981.
Ф ранко І. Монолог атеїста. Львів, Каменяр, 1973.
Чередниченко В. Анатомія зради. К-, ГІолітви-
дав України, 1978.
Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 6-ти т. К-,
Вид-во АН УРСР, 1963, т. 1—2.
Шиш А. 3. Ідеологія зради і запроданства. Ужго¬
род, Карпати, 1969.
ЗМІСТ
Вступ З
Альянс хреста і тризуба 8
Спекуляції навколо минулого 42
Уніатсько-націоналістичні інквізитори . . 65
Безсоромні фальсифікації соціалістичної
культури 104
Борці проти Ватікану й зловісної унії . .147
Рекомендована література . .187
Йван Иванович Мигович
Униатская церковь — враг культурного
прогресса
(на украинском язьіке)
Издательство «Радянська школа»
252053, Киев, Ю. Коцюбинского, 5
Редактор П. К. Вовк. Літредактор
О. В. Коваль. Художній редактор
В. С. Пулер. Обкладинка художника
Г. С. Духовичного. Технічний редактор
А. Г. Фрідман. Коректори Т. А. Прожогі-
на, К. С. Коваленко.
Інформ. бланк № 3468
Здано до набору 16.08.82. Підписано до
друку 05.10.82. БФ 03955. Формат 70Х90/зг.
Папір № 2 друк. Гарнітура літерат. Спо¬
сіб друку високий. Умови, арк. 7,02.
Фарбо-відб. 7,3. Обл.-видавн. арк. 6,61.
Тираж 17 000 пр. Видавн. № 27956.
Зам. № 224. Ціна 20 к.
Видавництво «Радянська школа» 252053,
Київ, Ю. Коцюбинського, 5.
Білоцерківська книжкова фабрика, 256400,
м. Біла Церква, вул. Карла Маркса, 4.
Мигович І. І.
М57 Уніатська церква — ворог культурно¬
го прогресу.— К.: Рад. школа, 1982.—
189 с.— Бібліогр.: с. 187—188.
В обкл.: 20 к. 17 000 пр.
У книжці розкривається реакційна роль греко-като-
лицької церкви в духовному розвитку українського на¬
роду, спростовуються уніатсько-націоналістичні фальси¬
фікації української соціалістичної культури. Значну
увагу приділено боротьбі прогресивних вітчизняних ми¬
слителів, діячів культури минулого, сучасних радянсь¬
ких майстрів слова проти Ватікану і ненависницької
трудящим масам церковної унії. Розрахована на вчите¬
лів, старшокласників, широке коло читачів.
4306010000—351
М 283—82 86.37
М210(04)—82
НОВІ КНИГИ ВИДАВНИЦТВА
«РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
Протягом 1981—1983 рр. вийшли і вийдуть такі
книжки:
П о д а Н. Г. Сионизм — орудне империалистиче-
ской реакцин. — Киев: Рад. школа, 1981.—
8 л. — Пед. б-ка. — ЗО к.
Книга посвящена критике сионистской идеологии,
политики и практики. В ней вскрнвается ан-
тикоммунистическая, расистская сущность си-
оцистского движения, смьїкающегося с сами¬
ми реакционньїми силами современности.
Б е в з а О. І. Викриття антикомунізму в процесі
вивчення історії та суспільствознавства. —
Київ: Рад. школа, 1982.—10 арк. — 40 к.
У посібнику подається методика викриття сучас¬
них антикомуністичних фальсифікацій та іде¬
ологічних диверсій, спрямовуваних апологе¬
тами імперіалізму проти соціалістичних країн
і насамперед проти Радянського Союзу.
Г у р а В. К. Сионизм: иллюзии и реальность. —
Киев: Рад. школа, 1983.— 8 л. — 20 к.
В книге разоблачается политика и практика изра-
ильского руководства, опирающегося в своей
деятельности на сионистские догматьі и под-
держку империалистических кругов. На боль-
шом фактическом материале показанні зска-
лация агрессивньїх действий Израиля против
арабских государств, а также борьба миро-
любивьіх сил за справедливое урегулирование
ближневосточного кризиса.
Ці видання можна придбати або попередньо за¬
мовити в місцевих книгарнях і відділах «Кни¬
га — поштою» облкниготоргів чи облспожив-
спілок, а також у спеціалізованому магазині
«Книга — поштою» (252117, Київ, вул. Попуд-
ренка, 26).
Видавництво с Радянська школа»