Author: Андрусишин Б.
Tags: історія історія україни навчальний посібник історія унр видавництво либідь
Year: 1997
Text
Богдан Андрусишин
ЦЕРКВА
В УКРАЇНСЬКІЙ
ДЕРЖАВІ
1917-1920 рр
(доба Директорії УНР)
Мінісггкрсггііїаи оснппи Укрспни
Навчальним посібник
.ин с гудем па
вищих закладі еі огні™
київ
^ШБІДЬ
1997
Андрусишин Б. І.
А66 Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба
Директорії УНР): Навч. посібник. — К.: Либідь, 1997.
- 176 с.
І8В\ 5-325-00859-5.
У посібнику розкривається позиція Уряду Директорії стосовно
релігії та Церкви, аналізується закон 1919 р. про автокефалію УПЦ,
широко реконструюється на підставі виключно архівних матеріалів
діяльність Комісаріату — Міністерства культів. Розглядається внут-
рішньоцерковне життя: боротьба прихильників Патріаршої (РПЦ) та
Української (автокефальної) Церкви.
Для студентів вищих закладів освіти, викладачів, усіх, хто ціка-
виться історією релігії.
0403000000-041
1997
ББК 86.3я73
__________І__________
РЕЛІГІЙНА І ЦЕРКОВНА
ПРОБЛЕМАТИКА В ОЦІНЦІ
СИМОНА ПЕТЛЮРИ
В результаті величезного селянського повстання на чолі з
Симоном Петлюрою гетьманщина була зметена з історичної
арени. До влади прийшла Директорія, яка відновила україн-
ську державність у формі Української Народної Республіки.
Нова влада спиралася на ті самі соціалістичні партії, які сто-
яли на чолі Української революції в добу Центральної Ради. Це
означало, що вся програма діяльності попереднього режиму від-
кидалася. В основу суспільства в УНР було покладено прин-
цип, згідно з яким класи поділялися на трудові і нетрудові.
Відповідно до цього поділу передбачалася участь у політич-
ному житті держави. Такий підхід до суспільної організації
накладав відбиток і на справи Церкви. Соціалістична приро-
да влади Директорії УНР, загальне спрямування якої перебува-
ло фактично в одній площині з владою Центральної Ради, зу-
мовлювала й відповідну церковну політику, на яку не міг не
накладатися ідеологічний відбиток соціалістичних доктрин у
церковній проблематиці.
Аби мати правильне уявлення про умови, в яких доводи-
лося працювати українським державним органам, треба під-
креслити, шо Директорія УНР діяла в надзвичайно складно-
му військово-політичному становищі.
Вигравши війну, Антанта з підозрою ставилася до відно-
влення УНР. розглядаючи Україну лише як частину Росії,
відновлення якої (але без більшовиків) і входило в плани
переможних союзників, котрі надавали всебічну підтримку
армії Денікіна.
Фактично протягом усього існування Директорія жодно-
го разу не поширювала своєї юрисдикції на всю територію
України. Так, у листопаді 1918 р. Румунія захопила Північну
Буковину, у січні-квітні 1919 р. Закарпаття опинилося під
контролем Чехословаччини, майже всю Східну Галичину оку-
пувала Польща. З грудня 1918 р. по квітень 1919 р. південні
з
українські місій зайняли війська Аі панти. Решта критерії
України посіійно перебувала під владою червоних російських
військ, які підтримував робітничо-селянський урял ( Ралнар-
ком) УСРР, га Добровольчою армією Денікіна. Оскільки під-
контро.іьні території д.ія Уряду УНР весь час змінюва.іися. то
проведення внутрішньої поаітики, в тому чис.іі й церковної,
за.іежа.іо від зага.іьного віиеьково-но.іітичного становища на
фронтах. Уряд УНР змушений був часто змінювати своє
місцеперебування. З Кінва під натиском більшовиків він пе-
ребрався ДО ВІННИЦІ. "ПІСЛЯ перейду Директорії В ВІННИЦЮ
безладдя. яке панувало в Києві, ше збільшилося. Трудовий
конгрес не встиг ухвалити докладної конституції щодо взаємо-
відносин між Директорією и урядом, тому кожний член Ди-
ректорії „правив" по-своєму, раз-у-раз втручаючись в спра-
ви окремих міністерств»1.
Згодом уряд переїздив до Кам’янця-Подільського. Рів-
ного. Галичини, а з червня 1919 р. знову повернувся до Ка-
м'янця-Подільського, де працював до 15 листопада 1919 р.
Після майже піврічного поневіряння по Україні уряд знову
опинився у Вінниці, де перебував до 14 листопада 1920 р..
тобто до евакуації за межі України.
Природно, шо такі обставини не сприяли церковному бу-
дівництву в Україні, а Міністерство ісповілань. яке змінюва-
ло не .'піше місцезнаходження, а й кадровий склад, працю-
вало в надзвичайно складних умовах.
Загальна характеристика воєнно-політичного станови та
дає можливість зазначити, шо на тих українських землях,
які перебували піл владою більшовиків. Добровольчої армії,
Польші, Антанти. Румунії. Чехословаччини. церковна полі-
тика будувалася на інших засадах, які не можуть розглядати-
ся в контексті теми посібника. Складність висвітлення геми
якраз і полягає в тому, шо церковне жиїтя не піддається
територіальним розмежуванням за політичними забарвлен-
нями рі зних влад, бо Церква в регіонах, які досліджуються,
була Патріаршою. її керівництво перебувало поза межами
України, шо дуже ускладнювало ситуацію. Крім того, пара-
лельно з офіційною Церквою існували автокефальні рухи,
які за підтримки Директорії УНР іноді набувшій державних
({юрм. Тому автор намагається розе.іядати внутрішньоиср-
ковне життя (що іноді видається досить штучним) . інше там.
де церковні інституції мали практичні безпосередні відносини з
українськими державними структурами.
Мінене І. Україна нотні і бурі рено.поіаї 1917-ИСі. Мюнхен,
195И- 1951. ЧЛ.
4
Переважно розглядаються матеріал», присвячені Право-
славній Церкві, й це зумовлено тим, що держава передусім
опікувалася проблемами Православної Церкви як основної
державної Церкви й лише побіжно торкалася інших конфе-
сій, які діяли в Україні. Такий підхід характеризував періоди
Центральної Ради й Української Держави, де Православна
Церква також була домінуючою і пріоритетною.
Структура книги більше віддзеркалює сам зміст релігійно-
державного життя й політики уряду щодо Церкви, ніж ав-
торські суб’єктивні моменти. Зазначимо, що як структура
посібника, так і пріоритети в ньому відштовхуються від фак-
тичного матеріалу. Якщо якихось сторін церковного життя
чи державної політики стосовно Церкви читач не зауважить
у книзі, то не через те, що автор забув сказати про це або
залишив поза увагою, а з тим, що цього не було в історії
держави доби Директорії УНР чи історії Церкви цього пері-
оду. В основному сказане торкається внутрішньоцерковного
життя.
У книзі зберігаються особливості мови й стилістики на-
ведених документів, що дає змогу' не лише передати колорит
того часу, а й продемонструвати культуру письма й мовлен-
ня; цитати документів російською мовою наводяться в ори-
гіналі, окрім сучасних авторів; хронологія церковних подій
подана за старим і новим стилем, світських — тільки за но-
вим. Історіографію проблеми, загальні зауваги до теми, спи-
сок літератури подано в першій книзі.
Зважаючи на неабияке значення впливу на формування
взаємовідносин між державою і Церквою вищих урядовців
Директорії, у книзі наводяться короткі біографічні довідки
найголовніших персоналій, котрі визначали церковну полі-
тику Української Держави,
Детальніше слід зупинитися на церковних поглядах Си-
мона Петлюри, що, як правило, разом зі справами шкільни-
цтва, культури обминали дослідники його діяльності. Зага-
лом акцентувалася увага на його політичній та громадській
активності.
Симон Петлюра як особистість формувався в другій по-
ловині XIX ст., в добу, коли справа українського відроджен-
ня переживала найгірші часи, а російські імперіалісти вихо-
дили з тези, що української мови. Церкви, культури «не бу-
ло, немає і не може бути». Однак Українська Церква, зне-
особлена, позбавлена власного імені, єпископату, традицій,
довела свою живучість, передусім у серцях і душах народу,
що стало одним з вирішальних факторів його духовного
відродження та відродження країни взагалі.
5
Знаряддям русифікації були духовні семінарії, які існува-
ли в кожній єпархії. Викладання в семінаріях велося росій-
ською мовою, на заняттях проклинали Гетьмана Мазепу й
возвеличували Петра І, Безперервний духовний вплив згори
спрямовувався на вихолощення душі українського народу.
На Україну присилали ієрархів з центральної Росії, котрі
не знали й не розуміли історії місцевої Церкви. З півночі
також присилали кафедральних протоієреїв, частину місь-
кого духовенства, викладачів духовних шкіл та працівників
консисторій.
Учительський персонал переважно складався з україн-
ців, які втратили національну свідомість і часто ставали
більш ревними русифікаторами, ніж самі росіяни. Керів-
ник бурси звався «смотрителем», а вчителями були як ті,
хто закінчив академію, так і з семінарською освітою. Семі-
наріями керували ректори-архієреї, головним чином росіяни.
Вони безжалісно витравлювали з церковного й церковно-
історичного вжитку все, то не збігалося з їхнім розумін-
ням Церкви, пояснюючи це польсько-католинькими впли-
вами. Вчителі в семінарії, хоч і мали вищу освіту, але під
керівництвом подібних ректорів і в такій атмосфері става-
ли якимись сірими й невиразними або змушені були при-
кидатися такими. Хто не робив цього, дуже скоро опиняв-
ся поза стінами семінарії1.
Але ця система духовного впливу не була завершеною. З
народом залишалося сільське духовенство, дяки, учителі. То-
му в народі тліла іскра українського національного відроджен-
ня. Така атмосфера панувала і в Полтавській Духовній
семінарії, де вчився юний Петлюра.
Слухачі семінарії були в основному вихідцями із сімей
духовенства, нащадків козаків, інших станів сільського на-
селення. Приходячи в семінарії, вони володіли лише рідною
мовою, зберігаючи у своїй пам’яті розповіді про героїчні ча-
си козаччини й гайдамаччини, тобто несли той духовний
заряд, який не може вивітритися водночас. Потрапивши в
жорна зросійщення, частина слухачів переходила на засади
російського патріотизму, дехто вистояв, а ще інші не лише
витримали, а й включалися в активну діяльність, спрямова-
ну на пробудження національної свідомості.
Хоча навчання проводилося російською мовою, однак по-
за школою всі говорили лише українською. «Кобзар» та інші
українські книжки, часом і заборонені, бурсаки й семінари-
1 {центе В. Симон Петлюра — президент України. 187°- 1926. Торонто.
|9>9. С. 12.
6
сти читані з насолодою, а російською здебільше з обов'яз-
ку, бо того вимагали вчителі і шкільне начальство.
«За такого режиму, звичайно, молодь революціонізувала-
ся, національно освідомлювалася та виявляла народолюбність.
Українська стихія росла і розвивалася по духовних школах,
особливо по семінаріях України. Семінаристи переховували
та поширювали нелегальну літературу, друкували та писали
прокламації. Поліція робила обшуки, арешти й уживала реп-
ресій проти семінаристів. Серед останніх Симон Петлюра ві-
діграв провідну роль, особливо піл кутом національним»’.
Походив Симон Петлюра з козацько-духовного роду, який,
перейшовши в стан міщан, мешкав у передмісті Полтави.
Освіту здобув у церковнопарафіяльній школі, де вивчався
також Закон Божий, зокрема молитви, церковнослов’янською
мовою. Закон Божий і молитви Симон знав ше з лому, з
родини, близької до Церкви. Дід Петлюри був ієромонахом,
а бабуся — черницею й ігуменею. Всі його брати — Іван,
Федір і Олександр — також навчалися в Полтавській Духов-
ній семінарії. Тому віддання Симона до семінарії було ціл-
ком послідовним рішенням сім’ї.
До семінарії він вступив у 1895 р., а через три роки вже
став членом української семінарської Громади, тобто входив
до гуртка свідомих учнів; ше через два роки вступив до лав
Революційної української партії.
Виключили Симона Петлюру як неблагонадійного в душ-
пастирськІй діяльності. Його однокашник по семінарії у
своїх спогадах пише, що Симон цікавився модними в той
час критичними поглядами на релігію, одначе вони не впли-
нули на його світогляд. Він ходив до церкви на богослужін-
ня й виконував церковні приписи. «Наш народ хранив
релігію, боронив завжди звичаї»,— твердив Петлюра. Також
пригадував: «На Запоріжжі як приймали? А так. Питали: в
Бога віруєш? — Вірую.— Ану перехрестись... Пришелень хре-
стився і толі його пускали на Січ Запорожську»-.
Свої церковні зацікавлення Симон Петлюра не зміг по-
глибити через звільнення із семінарії. Однак, ставши на чолі
держави, він всіляко сприяв участі Церкви в різних урочис-
тостях, державних святкуваннях, які освячувалися Церквою.
Так було і 19 грудня 1918 р., коли піл час молебну на Софій-
ській площі у Києві, він, Головний Отаман, став на коліна,
а потім першим підійшов поцілувати хрест. Такі вчинки ду-
1 Імінис В. Симон Петлюра — президент України. 1879—1926. С. 12.
; Люгіим /. Симон Петлюра і Церква // Українське православне слово.
1979. № 5. С. 6.
7
же не подобалися антиклерикалу В, Винниченкові, тому між
ним і С. Петлюрою часто виникали тертя щодо цього пи-
тання (щоправда, як і з приводу інших).
Перевантажений державними обоє ’язками, Симон Петлю-
ра не мав змоги в роки визвольних змагань систематизувати
чи письмово викласти на папері свої погляди на релігію. Його
позиція з церковного питання закріпилася в практичних рішен-
нях, передусім у проголошенні автокефалії.
Вже перебуваючи в еміграції, С, Петлюра виклав свої по-
гляди на церковні справи в листах до міністра ісповілань про-
фесора 1. Огієнка. Листи датовані кінцем 1921 р., тобто ча-
сом, коли на теренах України тривала у специфічних формах
збройна боротьба й ситуація для українських діячів здавалася
непевною, шо спонукало їх готуватися до можливих змін не
лише в політичній, а й у церковній царині.
У листі від 19 грудня 1921 р. С. Петлюра підтримав міністра
ісповідань у намаганні домогтися визнання Вселенського Па-
тріарха й зав'язати зносини з всесвітніми церковними об’єд-
наннями. Він підкреслив важливість справи перекладу бого-
служебних книг на живу українську мову, над чим якраз
працював І. Огієнко, закінчивши переклад Літургії святого
Іоанна Златоустого.
Симон Петлюра стверджує, шо впродовж короткого часу
побудови Української Держави не було змоги належно дбати
про організацію Церкви. Він висловлює жаль, шо не було про-
думано «до логічного кінця» справу національної Церкви1.
Основна увага в листах приділяється питанню автокефалії.
«На мою думку,— зазначає С. Петлюра,— ця справа наши-
ми церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизо-
вана, а щодо свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то
до кінця не доведена». Тому що «далі власного митрополита
в столичному місті, наші автокефальні мрії і змагання не
йдуть, а поза вишу церковну ралу при тому ж митрополитові
не сягають»* 2.
Симон Петлюра занепокоєно констатував, шо голов-
ною помилкою в тодішніх діях була підпорядкованість мо-
лодої Української Церкви Московському Патріархові. Як
державний діяч він стверджує, що така церковна залеж-
ність і на майбутнє гальмуватиме розвій як церковної, так
і політично-державної думки української нації, тобто спо-
вільнюватиме становлення держави. Як приклад, вартий
І. Симон Петлюра і Церква // Українське православне слово.
1979. № 5. С. 7.
2 Пептора С З .-шсга ло [. Огієнка // Статті. К., 1993. С. 213.
8
наслідування, Петлюра називає Сербську Церкву, яка за-
твердженням своєї автокефалії підтримала державницькі
самостійницькі з м а та н н я,
Зупиняючись на справі автокефалії Української Церкви.
С. Петлюра зазначає, то недостатньо завести власний єпи-
скопат і навіть замало Київського митрополита, якщо три-
ватиме юридична залежність від чужого церковного центру.
На його думку, цього не вистачить для того, «щоб церква
українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших
народів, з другими церквами православними». Організацій-
но незавершена Церква не матиме авторитету, тієї шани,
«які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з
мотивів церковної Історичної традиції, як до Церкви перво-
званним І. Христа апостолом заснованої»1.
С. Петлюра як державний діяч перебував на засадах не-
обхідності організаційного оформлення Церкви. Свій Пат-
ріарх, рівний Патріархові Московському, бачився як цілком
логічне завершення церковної «ієрархічної архітектоніки і
еволюції нашої національної думки, нашої національно-цер-
ковної ідеології». На власного Патріарха покладалася функ-
ція у зовнішньоцерковних зносинах з іншими православни-
ми Церквами, які постали на теренах колишньої Російської
імперії. Серед таких Церков С. Петлюра називав Грузинсь-
ку, Білоруську, Польську, Латиську, Вірмено-Григоріанську.
Але найголовнішим для Петлюри з точки зору державних
інтересів є допомога Церкви у зміцненні української держа-
вності, Симон Петлюра називає планомірну побудову Укра-
їнської Церкви інтегральною частиною державного будів-
ництва. Він висловлював жаль з приводу того, що не було
продуманої програми в Директорії УИР у 1917—1919 рр. і не
стало однією з головних невдач у боротьбі за державність.
В іншому листі С. Петлюра висловив свої думки і про те,
як сприймав народ ідею українізації Церкви. Він зазначав,
шо українська людність стихійно горнеться до рідного слова
в Церкві2.
У листах до 1. Огієнка С. Петлюра торкався також інших
проблем Української Церкви, зокрема орієнтував щодо на-
лагодження контактів на Заході. Особливу увагу він приді-
ляв налагодженню контактів з Британською Церквою. «Майте
на увазі, п. Міністре.— писав С. Петлюра,— що ціла політи-
ка світу крутиться біля англосаксонських інтересів і уподо-
1 Петлюра С. З листа до 1. Огіснка // Сталі. С. 214: 11ДАВО У країни.
Ф 1072, он. 2, сир. 12, арк. 49—50,
;ЦДАВО України Ф. 1072. оп. 2, сир. 12. арк. 37.
9
бань, І коли б пощастило вплинути на зміну поглядів анг-
лійського кабінету в цій справі, будьте певні, шо негайно як
французи, так італійці, не кажучи вже про інших, змагались
би робити „равнєніє" на англійців, всіх сил вживаючи, щоб
випередити їх в цьому напрямку»1.
Ще чіткіше викристалізовувалася позиція С. Петлюри що-
до Церкви, викладена в листі до В. Кедровського, датовано-
му ЗО грудня 1924 р. Українську Церкву С. Петлюра називав
позитивним чинником національного життя. Водночас ви-
словлював занепокоєння тим, що Українська Церква пере-
живає процеси, які могли вилитися в непередбачені форми,
навіть сектантського гуртківства. Шоб цього не сталося,
С. Петлюра пропонує зміцнити в Церкві внутрішню дисциплі-
ну, теологічно обґрунтувати ідеологію, яка не була науково
аргументована, через шо й саме юридичне становите Укра-
їнської Церкви викликало ряд заперечень. Усе це могло за-
шкодити пошуку в майбутньому місця поряд з Іншими спів-
звучними Церквами. Великої уваги потребувала ієрархічна
організація Церкви, налагодження її духовного життя. Нага-
дуємо, що ці думки висловлювалися наприкінці 1924 р.
С. Петлюра був поборником чистоти православної віри, по-
переджаючи про небезпеку, яка загрожувала від інших релі-
гійних чинників.
Голова Директорії вбачає основну небезпеку для українських
душ у католицизмі, не підкидаючи загрози пропаганди штунди-
зму, баптизму та інших «Ізмів», зокрема американського
«євангелїзму». Римський «престол» використовує спеціальні
фонди для пропаганди прозелітизму в Україні. Як вважав
С. Петлюра, все це річ небажана й небезпечна, бо заважає
внутрішній консолідації українського народу2. Велику увагу
він приділяв виданню спеціальної літератури й розповсю-
дженню її серед народу.
Таким чином, проаналізувавши діяльність С. Петлюри
на найвищих посадах Української Народної Республіки та
його релігійні погляди, можна зробити висновок, що він упро-
довж усього життя діяв як добрий християнин, котрий не
лише розумів значення Церкви для забезпечення єдності на-
ції, а й доклав чимало зусиль для втілення в життя багатьох
законів і постанов Директорії та її уряду стосовно Церкви, у
підготовці багатьох з яких сам безпосередньо брав участь.
Підкреслюючи значення для народу України православ'я,
С. Петлюра неодноразово наголошував на важливості захи-
1 И21АВО України. Ф. 1072. он. 2. сир. 12. арк. 36.
? Петлюра С. .Іисгло В. Кед рове ь кого // Статті. С, 305.
10
сту його від усіляких впливів, які зростали на Заході після
закінчення Першої світової війни.
Демонструючи толерантне ставлення до інших конфесій,
С. Петлюра все ж таки був схильний до обмеження їхнього
впливу на людність, особливо підкреслюючи небажаність впли-
ву на людей різних релігійних сект. Очевидно, що погляди
Симона Петлюри на релігію, на Українську Церкву в логіч-
ному завершенні проявилися вже після закінчення визволь-
них змагань 1917—1920 рр., що сталося, хоч як це прикро
констатувати, вже досить таки пізно.
Автор цілком усвідомлює, що матеріал теми далеко не
вичерпується розглянутими у книзі сюжетами, багато проб-
лем залишаються не дослідженими, деякі висновки можуть
бути спірними, тому книга має стати поштовхом вдумливо-
му читачеві для проведення самостійних досліджень.
II
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА:
«КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД»
1
ПРИХІД ДО ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ УНР
КОМІСАР МІНІСТЕРСТВА [СПОВІДАНЬ
О. ЛОТОЦЬКИЙ
ТА ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ
Аналізуючи зміст Української національно-визвольної ре-
волюції 1917—1920 рр.. її глибинні механізми, ми бачимо,
шо в ній практично була відсутня така важлива складова
частина, як Церква. Недаремно один з активних учасників
революції та визвольних змагань професор Іван Огієнко під-
креслював, що однією з причин, чому Українська Держава
не могла встояти на рідній землі, було тс, шо початкова Укра-
їнська революція пішла без своєї Церкви, не звернула на неї
належної уваги, Її сильно хитали і не визнавали не лише
російські, а й українські соціалісти.
Драма полягала в тому, що революція 1917— 1920 рр. була
без Церкви, навпаки — часто виступала проти Церкви. Цер-
ква й народ були в руках духовенства, а революційна інтеліген-
ція була проти духовенства. І. Огієнко пише, шо навіть ке-
рівники Центральної Ради, зокрема й М. Грушевський, не
розуміли потенційного значення духівництва1.
Незважаючи на те, що наприкінці 1918 р, до влади в Укра-
їні прийшли ті ж самі партії, які складали основу Центральної
Ради, розуміння церковної справи значно змінилося. Думаєть-
ся, що на таку переміну вплинула і прагматична доба Гетьма-
нату' з його церковною політикою. Треба особливо підкресли-
ти, що до складу Директорії входили щонайменше два члени —
активні прихильники автокефального українського руху, це Си-
мон Петлюра та Опанас Андрієвський. Петлюра навчався в 1895—
1901 рр. в Полтавській Духовній семінарії, з якої його виклю-
чили за участь у таємному товаристві, а Андрієвський — лідер
Української партії соціалістів-самостійників (УПСС) — відкрито
підтримував автокефалію Української Православної Церкви як
у своїй програмі, так і в практичній діяльності.
1 Огієнко І. Рятування України: н;і тяжкіґ! службі своєму народові //
Віра і культура. 1966. Ч. 12. С. 2—3.
12
Опанас (Панас) Михайлович Андріївський — українсь-
кий державний і політичний діяч — народився в Умансько-
му повіті на Київщині в 1878 р. В 1906 р. закінчив юридич-
ний ліцеї! у Ярославлі. Мав адвокатську практику в Києві.
Активний учасник національно-визвольного руху. У грудні
1917 р. став членом Української партії соціалістів-
самостійників. 14 листопада 1918 р. увійшов до складу ново-
створсної Директорії. Підтримував позицію С. Петлюри,
спрямовану на безкомпромісну боротьбу проти більшовиків
і пошук шляхів укладення союзного договору з Антантою.
Наприкінці квітня 1919 р. разом з провідниками УПСС І
Української народно-республіканської партії зробив спробу
державного перевороту, очолену отаманом В. Оскілком. Пі-
сля безкровного придушення антидержавного виступу вий-
шов 4 травня 1919 р. зі складу Директорії УНР1.
29 грудня 1919 р. на спільному засіданні Ради Міністрів і
Директорії, на якому відбувався розподіл обов’язків у коор-
динації діяльності міністерств між членами Директорії, за
О. Андріївським було закріплено міністерства юстиції, про-
довольчих справ, контролю та культівЕ 2.
Прибічники автокефалії входили и до сформованого 26 грудня
1918 р. нового кабінету. Член Кирило-МефодІївського брат-
ства В. Чехівський став прем'єр-міністром. Володимир
Мусійович Чехівський — новий голова уряду — народився
19 липня 1876 р. на Київщині в родині священика. Закінчив
Київську Духовну академію та Одеський університет. У 1905 р.
став доктором теології, працював помічником інспектора, з
цієї посади його звільнили за українофільську діяльність,
після чого був направлений до Черкас. У 1906 р. Че.хівського
обрано до 1 Державної Думи, але царський уряд вислав його
як свідомого українця до Вологди. Дізнавшіїся про такі дії
царизму, виборці розгорнули кампанію за його повернення
із заслання. З 1909 по 1917 р. мешкав в Одесі. В 1917 р.—
редактор часопису «Українське слово», член ЦК УСДРП,
член Української Центральної Ради. З грудня 1918 по лютий
1919 р.— Голова Ради Народних Міністрів, міністр закор-
донних справ УНР. Протягом 1919 р. проводив роботу, спря-
мовану на запровадження автокефалії. Після Всеукраїнсько-
го Собору 1921 р. — дорадник митрополита В. Липківського.
Заарештований ДПУ 29 липня 1929 р. Засуджений до роз-
стрілу на процесі СВУ 19 квітня 1930 р. Розстріл замінили
на 10 років заслання з суворою ізоляцією. Покарання відбу-
Е Підкопи /. х. Шуст Р М. Допіднпк з ісюрії України. К., 1993. І І. С. 26.
? І ПАВО України. Ф. 1065, он, І. сир. 2. арк, 25,
13
вав у Харкові та Ярославлі. У 1933 р. його заслали на Солов-
ки. У 1936 р. термін ув’язнення подвоїти (20 років) і заслали
до далекосхідних таборів без права листування1.
Інший активний прихильник автокефалії Української Пра-
вославної Церкви Сергій Шелухін одержав у кабінеті
В. Чехівського портфель міністра юстиції.
Задля справедливості треба зазначити: як у Директорії,
так і в уряді були сильні антицерковні впливи, що єднало в
цьому питанні добу Директорії УНР з добою Української Цен-
тральної Ради.
Очевидно, під впливом такого анти клерикала, як В. Вин-
ниченко, 23 грудня 1918 р. Директорія вирішила скасувати
Міністерство у справах релігії, а його функції передати Го-
ловній адміністрації у справах віросповідань у Міністерстві
народної освіти. Через день В. Винниченко виступив на за-
сіданні Ради комісарів, яка виконувала до обрання уряду
його функції, з пропозицією створити управління культів
при Міністерстві народної освіти на чолі з Іваном Липою1 2.
В. Винниченка не підтримали, оскільки така постановка пи-
тання викликала різкі протести серед українських автоке-
фалістів, внаслідок чого, очевидно, уряд змінив свій підхід3.
29 грудня 1918 р. питання про Міністерство у справах ре-
лігій знову розглядалося на засіданні уряду. Його ініціював і
робив доповідь Голова Ради Народних Міністрів В. Чехівсь-
кий. Пропозиція прем’єра про залишення в структурі уряду
Міністерства ісповідань у формі Міністерства культів була
схвалена4.
Тимчасовим комісаром Міністерства ісповідань було при-
значено колишнього міністра культів Української Держави
О. Лотоцького, котрий продовжував керувати справами мі-
ністерства, «поки становище міністра мав би обняти якийсь
соціаліст (Директорія обсаджувала відповідальні пости ли-
ше соціалістами)»5.
Кандидатура О. Лотоцького якнайкраще підходила на цю
посаду. Весь його життєвий шлях тісно переплітався з укра-
їнським національно-визвольним рухом, церковною спра-
вою в Україні. Визначний український громадсько-
політичний діяч, публіцист, історик Церкви, професор цер-
1 Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква: Документи
для історії Української Авто кефальної Православної Церкви. Мюнхен;
Інгольнітадт, 1956. С. 68.
2 ЦДАВО України. Ф. 1065. он. 1. спр. 2. арк. 15.
’ Трибуна. 1918. 27 грудня.
" ЦДАВО України. Ф. 1065. он. І. спр. 2, арк. 27 зв.
' У/огноцігкиіі О. Сторінки минулого. Нью-Йорк, 1966. Ч. 4. С. 9.
14
ковного права, дійсний член Наукового товариства імені
Тараса Шевченка з 1900 р. і Українського наукового товари-
ства в Києві Олександр Лотоиький (літературний псевдонім
О. Білоусенко. О. Любенький) народився 22 березня 1870 р.
у с. Браниця неподалік від Кам'яная-Подільського в родині
священика, де й було закладено основу його морального й
релігійного світогляду. У 1896 р. закінчив Київську Духовну
академію. В 1900—1917 рр. працював урядовцем державного
контролю в Києві та Петербурзі. Брав активну участь в укра-
їнському національному русі. З 1908 р. став активним чле-
ном Товариства українських поступовців. Після повалення
царизму з березня 1917 р. очолив Українську Національну
Раду в Петрограді, то складалася з представників українсь-
ких громадсько-політичних організацій міста. В численних
дописах до українських і російських журналів відстоював
українські національні інтереси. В роки Першої світової війни
був губернським комісаром Буковини та Покуття під час оку-
пації цих земель російськими військами. У вересні 1917 р.
стає членом Української партії соціалістів-федералістів
(УПСФ). У вересні-листопаді 1917 р.— генеральний писар
Генерального Секретаріату Української Центральної Ради.
В період Української Держави Гетьмана Павла Скоропадсь-
кого був міністром ісповідань (з 24 жовтня 1918 р.). На цій
посаді проявив себе як прихильник та ініціатор проголо-
шення автокефалії Української Православної Церкви, спи-
раючись на історичні прецеденти1.
Перебуваючи на посаді комісара Міністерства Ісповідань,
О. Лотоиький основну увагу й енергію зосередив на прове-
денні активної політики (навіть шляхом диктату й вимог)
стосовно Церкви та її верхівки. Так, у грудні 1918 р. Чиги-
ринському єпископу вікарію Київському Ни коди мові було
направлено листа, в якому комісар міністерства висловлю-
вав своє обурення з приводу змісту7 єпархіального органу
«Кисвский православний всстник», редагованого Д. Скрин-
ченком. О. Лотоиький підкреслював, що «Вестник» наскрізь
перейнятий духом нетолсрантності і тенденційної ворожості
в обмірковуванні питань церковно-національного життя в
Україні й діяльності осіб, котрі бажали відродження україн-
ської національної Церкви. Журнал поширював серед духо-
венства та інших читачів вороже ставлення до тих принци-
пів, які повинні стати головною підвалиною церковно-
громадського житгя в Україні. Комісар пропонував єписко-
пові Никодиму увільнити від обов’язків редактора Д. Скрип-
Довідник з історії України. К.. 1995 Г. 2, Є. 176.
15
ченка за його шкідливу публіцистичну діяльність. На єпис-
копа покладалося завдання не допустити подальшого про-
ведення через «Киевский православний вестиик» ворожих
до завдань відродження національної Церкви в Україні Ідей,
які в тогочасний момент набирали державного значення'.
На жаль, урядові чиновники УНР слабо дбали про ство-
рення спеціальних .місцевих органів Міністерства культів, які
б діяли паралельно з консисторіями. Проте потреба в таких
державних органах на місцях була. Прагнення реформувати
Церкву пробивалося знизу й на вказаному вище напрямі.
Свідченням революційної творчості на місцях слугує теле-
грама від 24 грудня 1918 р., яку надіслав комісарові Міні-
стерства ісповідань О. Лотоцькому Голова Чернігівської філії
Українського національного союзу з проханням тимчасово
призначити до Чернігівського духовного управління комі-
саром обраного члена філії Трохима Голика2. Для розвитку
мережі місцевих представників Міністерства культів потрібні
були значні кошти, яких у Директорії УНР не було. Та не
лише грошей бракувало у керівництва Міністерства
ісповідань за урядування О. Лотоцького (а згодом і його
наступників), бракувало розуміння необхідності таких ви-
конавців. як комісари центральної влади на місцях, котрі б
знали проблеми Церкви, запити й вимоги духовенства та
мирян.
АРЕШТ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА АНТОНІВ
ТА АРХІЄПИСКОПА ЄВЛОПЯ
Особливий резонанс серед духівництва й громадськості ви-
кликали арешти українською владою митрополита Антонія та
архієпископа Євлогія, проведені відразу ж після вступу пов-
станських військ до Києва. Зважаючи на неординарність цієї
події, висвітлимо її детальніше.
У період проти гетьманського повстання в Києві продов-
жував свої засідання Церковний Собор — Священний Со-
бор єпископів усієї України як безперервно діючий вико-
навчий орган Вищого церковного управління Православної
Церкви в Україні у справах віровчення, Богослужіння, цер-
ковного управління, церковного суду й церковної дис-
ципліни''.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. он. 1. сир. 11. арк. 126.
; Там само. Сир. 55, арк. 5.
1 ЦД1А в м. Кисні. Ф. 130, он. і. снр. 316. арк. 43.
16
З розпитком подій ставало необхідним висловити свос до
них ставлення. Професор В. Відмов писав, що «Собор київ-
ський і особливо його отці стали на бік Гетьмана і вороже
виступали проти Директорії іі українського народу. Собор
розіслав відозву до православного населення України, в якій
переконував його стояти за Гетьмана, забороняв поминати в
церквах за службою Божою членів Директорії — як верхов-
ний уряд України, називав народного героя, нашого Голов-
ного Отамана республіканських військ Симона Петлюру та
наше козацтво бандитами та іншими образливими назвами.
Деякі єпархіальні архієреї (як не визнаний українською вла-
дою Подільський єпископ Пимен) посилали своїм консис-
торіям телеграфні накази не поминати в церкві Директорію
й підтримувати Гетьмана'. Одним словом, київськіїіі Собор
дискредитував себе в очах українського громадянства, а єпи-
скопи викликали проти себе обурення нашого народу. Ди-
ректорія, як найвища влада в Україні, не могла терпіти та-
кого ворожого до себе зібрання людей, шо, прикриваючись
церковними завданнями, провалили шкідливу для країни ро-
боту; і через те саме Собор, як тільки республіканські війсь-
ка взяли Київ, припинив своє існування»’.
Після зречення Гетьмана війська Директорії 1 (14) грудня
1918 р. урочисто й майже безкровно вступили до Києва. До
прибуття Директорії в Києві владу перебрав Тимчасовий Ре-
волюційний Комітет на чолі з В. Чехівським. У місті почали-
ся обшуки й арешти антиукраїнських лідерів, зокрема й ви-
щих представників Української Православної Церкви. Так. 4
(17) грудня вранці Києво-Печерську Лавру оточили дві роти
солдат. О 6 годині вечора до митрополита Антонія (в Лавру)
з'явився начальник політичного відділу штабу Облогового кор-
пусу сотник Чайківський з вимогою видати міністра внутріш-
ніх справ Гетьманського Уряду Ігоря Кістяківського. котрий,
нібито, переховувався в Лаврі. В цей час у митрополичій залі
перебували ченці та члени (духовні і світські) Всеукраїнсько-
го Церковного Собору, що припинив свою роботу напередо-
З самого початку Директорію п ід гриму вали архісішскон Агапії (Віші-
иевський) Катеринославський і а єпископ Діонісій (Віиелинський) Креме-
нецький, котрі сі шиї ранювіьі И з повою її їздою (Липа /. Як я пішов в рево-
люцію: уривки із щоденника // Калеплар-альманах «Дніпро* на 192^- Львів,
1927. С\ 9Х; Трибуна. І91К 21, 24, 27 і рудня). Крім них, виявивши муж-
ність, відозву кроні Дирекюрії не підписав ічтискоіі Юрій Яро шевський —
пізніше митрополит Православної Церкви в Польщі ґЛопюцькиії О. Сторін-
ки минулого Ч. 4. С. Х9).
1 Ніднои В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-3. С. 45.
17
дні. З (16) грудня. Серед них архієреї: Гавриїл Челябінський.
Діонісій Кременецький. Пантелеймон Двінський, Варлаам Го-
мельський, АполлінарІй Рильський, Пахомій Чернігівський.
Про копій Єлисаветградський, а також виконуючий обов’яз-
ки намісника Лаври — архімандрит Димитріан.
Заарештувати владик виявилося не так просто. Треба бу-
ло мати ордери на арешт, які сотник Чайківський тут же й
виписав. Виникла нова складність: митрополита Київського
не можна заарештувати без спеціального розпорядження ви-
щої влади. Після короткої консультації по телефону зі шта-
бом Облогового корпусу сотник Чайківський вирішив за-
арештувати лише архієпископа Євлогія, давши пояснення
присутнім, шо це — справа політична. Владики пов’язали
арешт Євлогія з його діяльністю в Галичині, спрямованою
проти Греко-Католицької Церкви (в роки Першої світової
війни), вбачаючи в цьому руку галицьких уніатів на чолі з
митрополитом Шептицьким. Сотник Чайківський відкинув
ці звинувачення.
Митрополит Антоній залишився в покоях І того ж вечора
зібрав нараду архієреїв, котрі залишилися в Лаврі. Учасники
наради прийняли постанову, в якій говорилося, шо вони під
присягою обіцяють боронити всі постанови Першого Всеук-
раїнського Церковного Собору й діяти згідно з його рішен-
нями, а також підкорятися Патріархові Всеросійському Ти-
хонові. а після його смерті — законному наступникові (пред-
ставникові Української Церкви) митрополиту Київському Ан-
тонію, а в разі його смерті або добровільного залишення
єпархії — наступникові, законно обраному Собором та за-
твердженому Патріархом, до виборів якого — митрополито-
ві Херсонському Платону.
Далі в постанові зазначалося, шо на тих мирських або
духовних начальників, котрі стали б перешкоджати прове-
денню в життя постанов Всеукраїнського Собору чи склика-
ти новий самостійний Собор, як і на учасників цього Собо-
ру, єпископи вирікають канонічне «прешение» (заборону):
духовні позбавляються сану, а миряни відлучаються від Святої
Церкви.
Постанова містила різкі випали проти Греко-Католицької
Церкви, ЇЇ звинувачували в усіх бідах, яких зазнала Право-
славна Церква в Україні. Уніати кваліфікувалися як розколь-
ницькі єретики, спілкування з якими стане можливим лише
після їхнього приєднання разом з іншими папістами до Пра-
вославної Церкви1. Крім присутніх, згодом постанову під-
1 РДІА СГіб. Ф. 796. оп. 445. спр. 7Я4. арк. 51—51 зн
18
писані інші архімандрити, коїрі перебували в Кисні (близь-
ко 20 архієреїв).
Ця важлива резолюція мала на меті перешкодити спро-
бам Директорії, спрямованим на досягнення автокефалії та
українізації Церкви, оскільки вже кваліфікувала український
автокефальний рух як розкольницький і погрожувала масо-
вим відлученням від Церкви. Подальші події показали, то
ця постанова відіграла важливу роль в українсько-російській
боротьбі за вплив і контроль стосовно У країн сі) кої Церкви.
Відразу ж після арешту1 архієпископа Євлогія лаврські вла-
дики зробили спробу вплинути на хід подій. Про арешт по-
відомили комісарові Міністерства ісповідань О. Лотоцько-
му, який був вражений тим, шо сталося, і пообіцяв поспри-
яти у звільненні Євлогія. До цих заходів прилучився й мит-
рополит Платон, котрий їздив до штабу Облогового корпусу,
що містився в готелі «Версаль», проте безрезультатно. Рево-
люційна українська влада діяла швидко й рішуче. Вранці
5(18) грудня, близько десятої години, в присутності вище-
названих архієреїв, а також митрополита Платона. архієпис-
копа Феодосія Смоленського, єпископа Никодима Чигирин-
ського, єпископа Никодима Білгородського, єпископа Ди-
митрія Уманського, єпископа Назарія Черкаського та інших
митрополитові Антонію український офіцер заявив, що отри-
мано від імені Директорії телеграфне розпорядження про
арешт владики, хоча такого розпорядження й не пред’явив.
На пропозицію першоієрархів залишити Антонія хоча б під
домашнім арештом, офіцер заприсягнувся своєю головою,
шо ніякого фізичного насильства й зневаги святителям зав-
дано не буде, і «волос із голови не впаде». Поки відбувалися
збори й переговори, зібралося чимало духовенства з Все-
українського Церковного Собору, лаврської братії і народу
як у залі митрополичій, так і в лаврському дворі. В залі від-
служили короткий напутній молебень. Було висловлено по-
бажання провести митрополита до місця ув’язнення хрес-
ним ходом. Довелося знову зв'язуватися телефоном із сот-
ником Чайківським (зі штабу Облогового корпусу), який,
між іншим, нагадав митрополитові Платону про те, шо коли
митрополита Шептицького заарештовували російські війська
у Львові, то в дзвони не дзвонили й люди його не проводжа-
ли, Тому вирішили провести митрополита Антонія лише че-
рез двір Лаври.
У воротах Лаври натовп зім’яв загін солдатів, що перего-
родив прохід. Події могли вийти з-під контролю й вилитись
у кровопролиття. Тому, вищаючи належне митрополитові Ан-
тонію, слід зауважити, шо він виявив твердість і розсудли-
19
вість стосовно екзальтованого натовпу, який перешкоджав
йому сісти в автомобіль. Близько дванадцятої години 5(18)
грудня 1918 р. митрополита Антонія в супроводі сторожі, а
також лаврського іподнякона-ієродиякона Никона й особис-
того секретаря — студента Київської Духовної семінарії Кли-
мснта Яцковського, відправили на автомобілі до штабу Об-
логового корпусу, де його помістили в одній камері з архі-
єпископом Євлогієм. Того ж дня з допомогою комісара Мі-
ністерства ісповідань О. Лотопького ув’язненим доставили
обід і деякі речі.
Пізніше О. Лотоиький у своїх спогадах зазначав, шо «за
політичне протидержавне поступовання». з приходом Ди-
ректорії до Києва, після арешту митрополит АнтонІй та ар-
хієпископ Євлогій начальником Облогового корпусу пол-
ковником Є. Коновальнем мали бути розстріляні. «Дові-
давшись про се,— писав О. Лотоиький,— я ледве зміг пере-
конати його, шоб він не оповивав би особи овреоло.м
мучеництва»1.
Арешт митрополита Антонія справив сильне враження
на владик. Архієреї зібралися обговорити становище, яке
склалося. Справа в тому, шо наступного дня, 6 (19) грудня,
передбачалася урочиста зустріч Директорії Української На-
родної Республіки, війська якої вступили до Києва. Для уча-
сті в цій зустрічі запросили ще 4 (17) грудня трьох архієреїв:
архієпископа Агапіта. єпископа Димитрія Уманського та єпи-
скопа Назарія Черкаського, а митрополитові Антонію було
сказано, шо. зважаючи на його неоднозначні стосунки з Ди-
ректорією. йому краще не брати участі в урочистостях. Ми-
трополит з цим погодився. 5(18) грудня вранці єпископ Ди-
митрій Уманський заявив митрополитові Антонію, що він
не погодиться зустрічати Директорію, якщо не буде звільне-
ний архієпископ Євлогій. Тепер же, після арешту митропо-
лита Антонія, зібравшись під керівництвом митрополита Пла-
тана, архієреї постановили: в урочистій зустрічі Директорії
участі не брати у зв'язку зі скаргою єпископату з приводу
арешту українського першосвятителя; Директорію телеграфно
просити про негайне звільнення ув’язнених святителів І, як-
що не буде задоволене це прохання, закрити церкви по всій
Україні. Це був досить серйозний ультиматум. Після зборів
митрополит Платон відвідав комісію Міністерства ісповідань
і деякі іноземні консульства.
Комісар Укрревкому Міністерства ісповідань О. Лотоць-
кий обіцяв своє клопотання (арешти здійснювалися без йо-
1 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч, 4. С 89—90,
20
го відома), однак не обнадіював, хоча висловив бажання вла-
штувати зустріч митрополії та Платона із членами Директорії.
Тим часом о сімнадцятій голині зібрання архієреїв віднови-
ло свою роботу. Митрополит Гілагон повідомив про те, що
арешт загрожує й іншим владикам, а вплинути на долю за-
арештованих можна лише шляхом особистою клопотання
перед Директорією, оскільки телеграму, прийняту на зборах
єпископів, станція не приймає. Після деяких вагань було
вирішено добиватися зустрічі з членами Директорії, а також
взяти участь в урочистостях піл час зустрічі Директорії, аби
не загострювати відносини и не зашкодити заарештованим.
Вирішили, що єпископи візьмуть участь в урочистостях, од-
нак представництво буде покладено лише на архієпископа
Агапіта, Після переговорів з комісаром О. Лотоцьким, кот-
рий розумів демарш єпископів як образу для витої влади
УНР, владики, котрі мешкали на території Лаври, звернули-
ся до Директорії з листом, в якому запевняли про лояль-
ність митрополита Антонія, котрий ніколи проти України,
як і проти нового її уряду, не виступав, а був готовий їх
підтримувати. Як аргумент наводився виступ на останньому
Соборі 3 (16) грудня, лс митрополит зробив заяву про те. шо
«новому урядові ми повинні підкорятися як і попередньо-
му», тобто запропонував Собору винести пос танову про цер-
ковне молитвенне поминання нового Уряду Української На-
родної Республіки1, дозволив архієреям і духовенству взяти
участь в урочистії) зустрічі Директорії тощо. Пропозиція ми-
трополита була одноголосно прийнята Собором. Єпископи
розцінювали арешт митрополита як небувалий в історії акт
насильства над Церквою.
Але така запізніла лояльність митрополита не допомогла.
У керівних колах спостерігалося велике незадоволення єпи-
скопатом, тому владики остерігшійся нових арештів. Тим ча-
сом митрополита Антонія разом із його добрим приятелем
архієпископом Євлогієм та Київським вікарієм єпископом
Николимом вислали до василіанського монастиря в Бучачі
(в Галичині), де вони перебували піл наглядом, але мали
велику свободу пересування''.
Дуже колоритно про умови арешту владики розповідав
18 грудня 1918 р. Голова Директорії УНР В. Винниченко ге-
неральному вікарієві Київської митрополії Донгину Цегель-
1 РДІА СПп. Ф. 796, (>[г. 445, слр, 7^4. Об ус трой стає православний
церкви на Украинс 19 1919. Арк. 45-49.
' Пагасяський /. Історія Української держави двадцятого столі ге я. К,
1993. Є. 377,
21
ському. Вікарій згадував: «Наприкінці візити Винниченко
поінформував мене про арештування високих православних
єрархів.— Ось саме заарештували ми митрополита Антонія
та славетного Євлогія волинського —заявив Винниченко — і
вони вже більше не повернуться на свої престоли. Саме я
хотів спитати Вас, чи не можна б інтернувати їх у Галичині?
Це вигідніше, як тут їх держати.
Я відповів, шо можна їх післати в якийсь монастир у
Галичині, подібно як зробили з архикнязем Вільгельмом. Це
найкраща, найбільш культурна, а до того певна форма ізо-
лювання. Я поговорю про це з нашим Кабінетом, а Дирек-
торія нехай напише до нас офіційного листа.
Так і сталося. Антонія і Євлогія перевезли опісля до Га-
личини й інтернували у Василянському монастирі. Як поля-
ки зайняли Галичину, перевезли їх до Львова, де їх прийняв
до Свято юрської палати Митрополит Шептицький. ЗвІдтам
виїхали до Праги і до Кралевець у Сербії, збірної точки мо-
сковської православної єрархії на вигнанні...»’.
Професор В. Біднов згодом зазначав, шо «вислання мит-
рополита Антонія потрібно було ще й для того, щоби захо-
вати його від роздратованого ним українського громадян-
ства, бо відношення владики-політикана до українства дуже
обурювало багатьох представників нашого громадянства,
особливо старшинство»2.
Заради справедливості треба сказати, що, крім «роздра-
тованого українського громадянства», були миряни і духів-
ництво, які, вважаючи боротьбу за українську справу воро-
жою Церкві, всіляко підтримували владик. Так, 10 січня пред-
ставники цієї частини жителів Києва звернулися до Дирек-
торії з проханням повернути митрополита Антонія та
єпископа Євлогія'. А 23 січня делегація з Києво-Печерської
Лаври відвідала заарештованих у Бучачі, витративши на до-
рогу, між іншим, 300 крб4.
О. Лотоцький пізніше визнав репресивні заходи стосовно
владик як реакцію на політичне звернення єпископів, спря-
моване на спонукання населення до боротьби з Директорією,
підкресливши в одному з листів до єпископа Діонісія, шо їх
заарештували й вивезли в Галичину не як православних ієрар-
1 Митрополит Андрій Шептицький: Життя і діяльність. Документи і
матеріали ]Я99—1944. Львів, 1995. Т. 1. С 140.
: Біднов В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-3. С.45.
' ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І. сир. 49, лрк. 1.
1 Центральна наукова бібліотека (ЦНБ), Ф. сг іт. і/І, ьірк. Я зв.
22
хів, а як шкідливих політичних діячів, і шо ця дія українсько-
го уряду зовсім не є неприязне, а тим більше вороже ставлен-
ня уряду до Православної Церкви в Україні, тому прохання
заарештованих перевести їх з Галичини в православний мо-
настир в Україні чи на Дону не може бути задоволене.
Треба зазначити, шо, за словами самих ув'язнених вла-
дик, умови їхнього утримання не були суворими (до Терно-
поля владики їхали в купе першого класу, ті. хто супрово-
джував, поводилися ввічливо). Євлогій навіть дякував долі
за цей арешт, який не лише врятував його від розправи біль-
шовиків. але й морально очистив, дав можливість переосми-
слити свою політичну діяльність, яка віддаляла від Бога1.
«В тому полоні поводилось їм, очевидно, не зле,— зазна-
чає О. Лотоиький.— бо як лише оселилися вони в Бучачі,
зараз звернулись до єпископа Діонісія з дорученням, щоб
він видобув у мене (тодішнього, за часу Директорії, комісара
у культових справах) наказ послати їм антимінс, архиєрейські
шати та архиєрейський хор для одправлення архисрейської
служби в уніатському монастирі»-. Комісар у культових спра-
вах задовольнив тільки перше прохання — дозволив послати
з ієромонахом антимінс (антимінс може перевозити на гру-
дях особа ієрархічної гідності), а з приводу інших прохань
О. Лотоиький порадив, поки йдеться не про маніфестаційні
урочистості, а про задоволення релігійної потреби, то один з
них може відправляти службу за Ієрея, другий — за читця.
Така відповідь дуже не сподобалася обом ієрархам, бо поки
вони виїхали з Бучача завдяки матеріальній і технічній до-
помозі митрополита Андрія Шептипького і прибули до Ужго-
рода, то тут у добровольчих колах розгорнули проти О. Ло-
тоиького «гостру акцію», «ніби помшаючись за позбавлення
мученицької авреоли»-’. Але це було значно пізніше, в другій
половині 1919 р.
А на перших порах послідовні кроки щодо єпископату
України справили відповідне враження на владик і змусили
деяких з них перебудуватись у відповідності з метою і на-
строями нової влади, показати свою лояльність. Тим біль-
ше, що зачинити церкви по всій Україні було справою нере-
альною. Це роз’єднало єдиний фронт єпископів.
19 грудня 1918 р. відбувся урочистий вступ Директорії до
Києва. Участь у церемоніальному вітанні Директорії взяв архі-
1 Гсоргиевский. митрополит. Путь моей жизни: Воспомишшия. М.. 1994.
С 316-317.
?Ліїнюцький О. Сторінки мипиою. Ч. 4. С. 90.
• Там само.
23
єпископ Агапіт з Катеринослава, котрий відправив урочисту
службу в Софійському соборі та привітав головнокомандувача
військами Директорії як визволителя. Знаменним було те, що
новий уряд розпочав свою діяльність всенародною молитвою на
Софійській площі'.
7 (20) грудня митрополит Платон зібрав 16 архієреїв, кот-
рі перебували в Києві на нараді — Священному Соборі єпи-
скопів. На Соборі ухвалили низку постанов, які стосувалися
майбутнього управління Православної Церкви в Україні: до
звільнення з-під арешту й повернення на свої кафедри мит-
рополита Антонія та архієпископа Євлогія управління Київ-
ською єпархією доручили Никодиму Чигиринському, Во-
линською єпархією — Фадею Володимиро-Волинському й
Холмською — ДіонІсію Кременецькому із залишенням йому
управління Поліськими церковними справами (у Брестсько-
му, Кобринському, Мінському, Мозирському, Речицькому
й Гомельському повітах).
8 (21) грудня на цьому ж Соборі єпископів було постано-
влено утворити в Києві Контору Священного Собору єпис-
копів усієї України для вирішення поточних церковних справ
як постійно діючого органу в перерві між сесіями Священ-
ного Собору єпископів. Це була нова церковна адміністра-
ція. Головою Контори призначили єпископа Кременецько-
го Діонісія (Валединського), членами — єпископа Канівсь-
кого Василія і єпископа Уманського Димитрія. Цього ж дня
митрополит Платон виїхав до Одеси, а архієпископ Агапіт
напередодні — до Катеринослава. Протягом 9 (22) — 16 (29)
грудня до своїх єпархій з Києва виїхали всі присутні на Все-
українському Церковному Соборі архієреї, за винятком тих,
хто залишився в службових справах.
Про умови від’їзду митрополита Платона довідуємося зі
спогадів О. Лотоцького, котрий пише: «Я дав йому зрозумі-
ти, шо у мене єсть писаний його рукою оригінал відозви
проти Директорії. Того ж дня утік він з Києва, впросившись
до купе одного чужоземного дипломата, що виїздив з Києва
до Одеси; з ним виїхав його сподвижник проти церковного
визволення України протоєрей Ф. Титов‘ разом зі своїми
двома синами — добровольчими офіцерами, шо перебрали-
ся в чернецькі підрясники, удаючи з себе келейників обох
духовних осіб»2. Прибувши до Одеси, яку захопила Добро-
1 РДІА СГІб, Ф* * 796. оіг 455, спр. 7&4Ц арк. 56 -56
* Дещо згодом у пресі з'явилася його стаття «Торжество православна»
(Ротная старина. 1919. 11 февраля; Олесская газета. № 300), в якій він роз-
мірковував про описувані нами полії.
? Лнтицькціі & Сюрінки минулого. Ч. 4. С 92.
вольча армія й порядкувала там піл покровительством військ
Антанти, митрополит Платон не лише розказував і описував
«нссотворимі речі про українські „звірства", як наприклад,
вигадку про те, шо „з голови митрополита Антонія з наказу
української влади, витіпано по одному волоскові усю рос-
линність, аби тим сплюгавити православну його ієрархічну
сутність до вигляду католицького ксьондза" (про не він по-
відомляв листом атснського митрополита)»1, а й намагався
зал учити до роздмухування антиукраїнської істерії міжна-
родні чинники. І, як показали подальші події, небезуспіш-
но. Зокрема, митрополит Платон звернувся до французько-
го віце-консула Енно з проханням, аби гой взявся захитати
інтереси Православної Церкви в Україні.
7 (ЗО) січня 1919 р. митрополит Платон віл імені Оде-
ської єпархії висловив протест Директорії з приводу арешту
Антонія, Євлогія й Никодима, одночасно звинувативши Ди-
ректорію в руйнуванні Церкви шляхом домагання автоке-
фалії. Згодом в Одесі почало діяти Вище церковне управлін-
ня в Україні в складі Священного Собору єпископів (Сино-
ду) та Вищої Церковної Ради2.
Опинившись згодом у Царгороді, митрополит Платон,
так само як і митрополит Антоній, вів запеклу боротьбу проти
надання Матірною Церквою автокефалії Українській Пра-
вославній Церкві, формуючи негативну опінію про україн-
ську справу в очах Вселенського Патріарха.
Арешт українською владою митрополита Антонія і архі-
єпископа Євлогія викликав міжнародний резонанс. Про долю
заарештованих владик йшлося на переговорах, які відбулися 6 лю-
того 1919р. з ініціативи французького командування на стан-
ції Бірзула між уповноваженими Директорії на чолі з мініст-
ром народного господарства С. Остапенком та начальником
штабу французького командування полковником Фрейденбер-
гом.
Французьке командування висунуло вимогу про реорга-
нізацію Директорії так, шоб до її складу не входили Винни-
ченко, Петлюра й Чехівський. Це стадо першою категорич-
ною вимогою. Другою було те. аби митрополита Антонія і
єпископа Євлогія. як і всіх колишніх гетьманських мініст-
рів, заарештованих українською владою, звільнили з-під аре-
шту. Фрейдснберг зазначив, що французький уряд телегра-
фував у справі Антонія та міністрів і погрожував, що коли б
з ними щось трапилося з вини Директорії, то він повідомить
: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 92.
; ЦД1А в м. Кисні. Ф. 130, он. 1. сир. 316. арк. 55 — 55 ж
25
голову французького уряду Клемансо, І толі про українську
справу не буде й мови.
Голова делегації стверджував, нібито всі заарештовані —
реакціонери, і що, взагалі, думатиме український народ про
Францію. На запитання, яка кара загрожує заарештованим,
Фрейденберг отримав відповідь, шо це компетенція сулу й
до закінчення слідства звільнити їх не можна.
11 березня 1919р. прем’єр С. Остапенко доповідав на на-
раді, скликаній при Директорії, що переговори в Одесі з
французьким командуванням просуваються вперед, але фран-
цузи знову просять випустити на волю гетьманських мініст-
рів (наприкінці березня 1919 р. гетьманські міністри були
врешті-решт звільнені)1. Про долю владик більше не згаду-
валося. Напевно, французам було не до церковних справ, бо
під ударами військ отамана Григор’єва та в силу ряду інших
причин їхні війська 5 квітня 1919 р. залишили Одесу.
Арешт владик українською владою ще довго давав про
себе знати. Вже після звільнення заарештованих до Мініс-
терства ісповідань звернулося керівництво василіанського мо-
настиря в Бучачі, в якому утримували вивезених у січні 1919 р.
митрополита Антонія, архієпископа Євлогія, єпископа Ни-
кодима та диякона Миколая, з проханням заплатити за їхнє
утримання. Хоча кожен з інтернованих і платив монастиреві
по 300 крб. однак ці гроші не покрившій всіх витрат. Крім
того, виїжджаючи з Бучача, владики заявили, шо гроші, які
вони платили, монастир може зарахувати як їхню пожертву
монастиреві. Таким чином, на момент розгляду прохання
(27 жовтня 1919 р.) монастир Святого Василія залишався не-
задоволеним. Обчислення монастиря показали, шо утримання
інтернованих владик завдало монастиреві матеріальних збит-
ків, тому відповідні підрахунки щодо оплати перебування
інтернованих у монастирі мала додатково визначити фінан-
сова комісія, про шо й ішлося в рішенні Ради міністра
ісповідань’.
Міністерство культів з певною обережністю ставилося до
будь-яких репресивних дій влади стосовно духовенства. 23 січ-
ня в Бюлетені Міністерства культів опубліковано повідом-
лення. в якому з тривогою говорилося про арешти в провін-
ції парафіяльних священиків, запідозрених в антидержавній
агітації. Міністерство культів звернулося до Міністерства вну-
трішніх справ та Військового міністерства з проханням най-
1 Мазепа І. Україна вогні і бурі рево.'іюиії. 1917—1921, Ч. 1. С. 99, 101,
126.
; ЦДА1Ю України. Ф. 1072, он. 1. сир. 3. арк. 95.
26
скоріше розібратися в цих справах та роз’яснити підлеглим
органам цих міністерств, аби вони у випадках арешту свя-
щеників діяли якнайобережніше1. Про діяльність у цьому
руслі говорять матеріали, послані прокуророві судової пала-
ти з приводу арешту священика Ляховицького 11 січня 1919 р.,
які до міністерства направили єпископ Никодим та благо-
чинний Паторжинський2.
З цих матеріалів дізнаємося про помірковану, виважену
позицію Міністерства культів у здійсненні репресивних за-
ходів, про тс, що його керівництво розуміло всю спе-
цифічність еволюції свідомості як зрусифікованого духовен-
ства, так і частини мирян, свідомість яких потрапила під дію
«закону соціальної Інерції», в той же час допускаючи, на
нашу думку, цілком справедливо, елементи «революційного
насильства» проти відвертих ворогів української державності.
2
ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ КЕРІВНИЦТВА ЦЕРКОВНИМИ
СПРАВАМИ
ОРГАНІЗАЦІЯ, СТРУКТУРА
ТА ГОЛОВНІ ЗАВДАННЯ МІНІСТЕРСТВА (СПОВІДАНЬ
Міністром культів 4 січня 1919 р. став український
комісар Одеси, політичний і громадський діяч, літератор
(псевдонім Петро Шелест), лікар Іван Львович Липа. На-
родився І. Липа 24 лютого 1865 р. в місті Керчі. Після
закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на ме-
дичний факультет Харківського університету. В 1891 (за
іншими даними — в 1892 р.) разом з Б. Грінченком, М. Міх-
новським, В. Боровиком, М. Вороним став засновником
таємного товариства — Братства Тарасівців, яке ставило
своїм завданням поширення ідей Тараса Шевченка та бо-
ротьбу за національне визволення українського народу. У
1893 р. після розгрому товариства І. Липу було заарештова-
но. Тринадцять місяців провів він у в’язниці, а потім ше
три роки проживав у Керчі під наглядом поліції. Навчання
закінчив аж 1897 р. у Казані, після чого працював лікарем
на Херсонщині та в Полтаві. В 1902—1918 рр. жив в Одесі,
мав лікарську практику. В 1904—1905 рр. у Дальнику побу-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І. сир. 15. арк. 16.
’ Там само. Сир. 48, арк. 1 зв.
27
дував лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну
участь в українському національно-визвольному русі. Ор-
ганізував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 р.
видавав разом з дружиною альманах «Багаття», друкувався
в українських періодичних виданнях. Тісно співпрацював з
одеською «Просвітою» і Одеським літературним товарист-
вом. У 1917 р. призначений українським комісаром Одеси,
заснував українське видавництво «Народний Стяг». З 1919 р.
належав до Української партії соціалістів-самостійників,
член ЦК. партії1.
Товаришем міністра ісповідань було призначено Костян-
тина Костянтиновича Мировича, котрий мав чималий досвід
роботи в Міністерстві ісповідань Української Держави 1918 р.
Міністерство містилося на Софійському митрополичому
подвір'ї. Міністерство працювало згідно зі Статутом, який
зберігся з часів Гетьманату. Структура Міністерства ісповідань
на початку 1919 р. складалася з чотирьох департаментів: за-
гальних справ. Православної Церкви (до 1 січня 1919 р. очо-
лював її Лось), інослав'я та духовної освіти1 2.
Колишній комісар Міністерства ісповідань О. Лотоцький
здав своє посвідчення (Ч. 4332) до Департаменту загальних
справ і 17 січня відбув послом до Туреччини (як міністр від
Директорії) зі спеціальною місією — шукати підтримку в
Патріарха Константинопольського щодо визнання Східними
Церквами Автокефалії Української Церкви3.
Пізніше про своє призначення послом він писав:
«Директорія вирішила вислати повний склад Посольства
до Царгорода, де призначений гетьманом український по-
сол М. Суковкин зайняв, з упадком гетьманату, позицію,
ворожу для української державності, а тодішній голова ради
міністрів В. М. Чеховський дуже сей план обстоював, бо
надавав велике значіння справі визнання царгородським
патріархатом автокефалії української церкви...»4. Вирішаль-
ним фактором у призначенні О. Лотоцького послом до
Туреччини став саме той фактор, шо він вважався в укра-
їнських колах. І небезпідставно, фахівцем з церковних
справ.
1 Довідник з історії України. Т. 2. С. 158.
2 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. 1, сир. 48, арк. 1 зв.; сир. 15, арк. 73;
спр. 16, арк. 48. 58; Ф. 1063. он. 2, спр. 2. арк. 12.
’ ЦДАВО України. Ф. 1072. он. І. сир. 16, арк. 51; спр, 11, он, І.арк. 62,
86; П.іічковеький Ннкодим. Нарис історії Української православної церкви.
Сідней; Аделаїда. 1985—1988. С. 82.
4 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 11.
28
1 / січня Міністерство ісповідань постановою Ради Міністрів
було переіменовано на Міністерство культів'. Структура
міністерства залишалася тією ж самою. 14 січня 1919 р. Ди-
ректорки.) УНР була прийнята постанова про негайне
звільнення всіх призначених за Гетьмана чиновників, пе-
ревірка ж кадрового складу державного апарату почалася
раніше. Ще її січня 1919р. Верховна слідча комісія зверну-
лася до міністра ісповідань з доповненням до свого ж
відношення від 27 грудня 1918 р.. в якому висловлювалося
прохання надіслати матеріали про політичну діяльність ко-
лишніх міністрів і їхніх товаришів проти Української На-
родної Республіки й шкідливу для інтересів українського на-
роду і його відродження1 2 *. 20 січня 1919 р. Іван Липа видав
наказ по Міністерству культів, в якому говорилося, шо нове
призначення можливе лише за умови «рекомендації їх гро-
мадськими організаціями чи відомими громадянами» або
«відповідними начальниками». Щодо урядовців, котрі бажа-
ли надалі працювати в Міністерстві культів, то їм належало
подати відповідну заяву і продовжувати працю на тій посаді,
яку вони обіймали до цього2. Однак заміна чиновників
відбувалася повільно. Змінили керівництво міністерства, а
склад апарату залишався майже без змін.
Факт залишення на службі чиновників Гетьманського Уря-
ду, які мали значний досвід роботи, свідчить про те, як важ-
ко відразу замінити чиновників державного апарату і шо цим
людям нелегко було швидко змінити навички «гетьманських»
і стати «УНРівськими» службовцями, до того ж не с свід-
ченням про спадковість традицій Української Держави
періоду 1917—1920 рр.
Залучення старих спеціалістів до державного управління мало
й негативні наслідки й виявилося слабким місцем в управлінських
справах Директорії, оскільки до здійснення державної влади не
залучалися нові люди — кращі представники українського се-
лянства , робітництва, інтелігенції4.
Кадрова проблема була тісно пов’язана з частими переїзда-
ми уряду, внаслідок чого урядовцям доводилося неодноразово
міняти місце проживання. З насаджених місць могли знятися
люди, віддані справі української державності, а іноді просто
1 ЦДАВО України. Ф. І(м2, он І, сітр. і 5. арк. 14.
? Тим само Ф 1072. он 1, сир, 1 І. арк. 135.
Тим само Ф 1071. шь І. сир 409, арк. 7 І
4 Андрусшііімі /х У пошуках сопки їй гої рівноваги: Нарис і спорі і роби іншої
політики українських уряд і в революції та визвольних змагань 1917 рр.
К., 1995. С. І 36
29
сміливі та відважні особистості, які знали, що за службу в
урядових структурах УНР можна поплатитися життям, як
це було в період червоного терору Муравйова в Києві. Тому
кількість службовців не була сталою. Вона коливалася від
21—23 до 34 осіб, які фігурували в різних списках, складе-
них за часів керування міністерством 1. Огієнком1.
За Директорії УНР Міністерство культів складалося з чо-
тирьох департаментів: загальних справ, кількість працівників
якого за штатом передбачала 53 особи, директор В. Страш-
кевич (штатне утримання на рік 316 500 крб); Православної
Церкви — 41, директор В. Рафальський. начальник розпоряд-
чого відділу Г, Левицький (штатне утримання — 240 100 крб);
інослав'я та іновір’я —- 43, в. о. начальника відділу інослав’я
священик 1. Іванчук (штатне угримання — 258 900 крб); ду-
ховної освіти — 38, ділився на педагогічний відділ, начальник
отець М. Крамаренко та видавничий, начальник П. Оксіюк
(штатне утримання — 244 600 крб), департамент вів роботу з
охорони церковної старовини (фахівець Д. Пеленський). До
складу міністерства входив також Учений Комітет — 13 осіб
(штатне утримання— 100 800 крб), створений ще за часів
Гетьмана П. Скоропадського1 2.
З періоду Гетьманату у структурі міністерства діяла редакція
тижневика «Віра та Держава», персональний склад якого ви-
значався законом від 23 серпня 1918 р. І становив 10 осіб3.
Відштовхуючись від нього закону. Міністерство культів Ди-
ректорії УНР у кошторисі на 1919 р. передбачало на персо-
нальний склад тижневика на січень-квітень 17 532 крб, а на
весь 1919 р.— 52 500 крб. Безпосередньо на видавництво тиж-
невика «Віра та Держава» уряд виділяв на перші чотири місяці
1919 р. 38 098 крб, а на весь 1919 р,— 61 694 крб. Всі видатки
на тижневику 1919р. становили 114 294 крб4.
За штатом персональний склад міністерства налічував 188
урядовців, річне утримання яких передбачало 1 244 900 крб.
Персональне утримання Міністерства культів було розрахо-
ване відповідно до штатів, затверджених 23 серпня 1918 р.
П. Скоропадським. Отже, напрацювання доби Гетьманату
були якщо не повністю, то з достатньою користю викорис-
тані Директорією УНР.
Як свідчать документи, запропоновані штатні посади
ніколи не були заповненими. Найбільшими штати були на-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І, сир. 4, арк. 9, ІЗ, 35, 35 зв.
; Там само. Сир. 19, арк, 22.
’ Там само. Арк. 77.
4 Там само. Арк. 24 зв,. ЗЬ.
30
передодні переїзду міністерства з Києва й налічували при-
близно 160 працівників, з яких тільки ЗО були евакуйовані5.
З наближенням більшовицького наступу на Київ, як згаду-
вав пізніше О. Лотоцький, «хто міг — виїздив», урядові уста-
нови «пустошіли мало не з кожною годиною»-. В апараті
Міністерства культів іноді залишалося до 80 % вакансій. Це
свідчить, крім вищеназваних причин, про гостру нестачу
підготовлених кваліфікованих церковних, громадських і на-
укових фахівців для державної роботи.
Постійні переїзди Директорії, звичайно, не сприяли на-
лагодженню діяльності державного апарату. Іноді його шта-
ти скорочувалися до критичного рівня. Так, на і 1 червня
1920 р. в Міністерстві Ісповідань працювало всього 6 уря-
довців, тому міністр 1. Огієнко звернувся до Голови Ради
Народних Міністрів з проханням «збільшити кадри урядовців
Міністерства» у зв’язку з розширенням діяльності. У списку
міністерства значилося 34 штатні посади, більшість з яких
треба було заповнити-1.
Як вже зазначалося, штат міністерства постійно зміню-
вався. Скажімо, на 24 лютого 192І р. у складі міністерства,
яке евакуювалося з Кам’яная-Подільського за межі України
(14 листопада 1920 р.) у кількості восьми осіб, було лише двоє
(в. о. директора П. Сікорський і старший діловод Я. Кен-
сІцький), котрі починали працювати з І. ОгІєнком у 1919 р.
Доречно буде навести список осіб, які до кінця залишилися
вірними справі розбудови Української Держави й через
Історичні обставини змушені були емігрувати за кордон. Так,
14 листопада до Польщі виїхали міністр Ісповідань 1. Огієнко.
член ради міністра В. Біднов, в. о. директора П. Сікорський,
старший діловодЛ. Кенсіцький, в. о. екзекутора В. Кваснець-
кий, урядовець першої ранги Д. Квятківська. в. о. директора
В. Самійленко, а також урядовець першої ранги місцевих уста-
нов С. Мартиненко. Більшість з них були на службі УНР з
часів Центральної Ради й залишилися вірними УНР до кінця.
Виїхали також урядовці місцевих установ: священики П.Та-
бінський та Ю. Жданович, члени Подільської церковної ра-
ди, а також урядовець С. Мартишок1 2 * 4.
Усі ті службовці центральних і місцевих установ, котрі
під час евакуації в листопаді 1920 р. не виїхали з урядом, а
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. он. І, спр. 19, арк, 25. он. к спр. 4. арк. 35— 35 зн.;
спр, 15, арк. 64; Липа /. Як я пішов в революцію. Є. 99,
2 Лоттіькіш О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 15.
5 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. К спр. 4. арк. 8. 9.
*Там само. Он, 2. спр. 19. арк* 25; сир. арк. 18.
31
залишилися на території Української Народної Республіки,
зайнятій більшовиками, звільнялися за штатом з 1 грудня
1920 р. Звільняли також і тих службовців, які, хоч і виїхали з
території УНР, але не прибули до евакуаційних установ до
22 березня 1921 р., шо й проголошував відповідний закон,
прийнятий Радою Республіки1.
В роботі міністрові допомагали двоє його товаришів. До
1 травня 1919 р. посаду товариша міністра обіймав Йосип
Скати нський, котрий згодом перейшов на іншу роботу.
Цікаво простежити рівень матеріальної забезпеченості
працівників міністерства. Наведемо дані про рівень зарплати
окремих категорій. Міністр ісповІдань отримував на рік
24 000 крб; товариші міністра — по 18 000; директор депар-
таменту — 15 000, начальник відділу — 10 000, діловод —
6600, друкарка — 3600 крб тощо. Найменше одержували уря-
довці третьої ранги та кур’єри — 2400 крб:. Співвідношення
між найвищою і найнижчою зарплатою в міністерстві
дорівнювало 1 до 8—10. Зазначимо, шо це співвідношення
в гетьманських міністерствах дорівнювало 1 до 5. Тобто спо-
стерігається тенденція матеріальної поляризації вже в са-
мому державному апараті. Щоб оцінити ступінь забезпече-
ності урядовців УНР, наведемо лані прожиткового рівня,
визначеного в травні 1919 р, у м. Рівному, який становив
31 крб на день3. Зробивши нескладні підрахунки, бачимо,
що лише частина високооплачуваних урядовців перекрива-
ла цю норму, а зарплата більшості була нижчою від витрат
на необхідні життєві потреби.
Гострою виявилася для урядовців Міністерства культів і
житлова проблема, розв’язання якої затяглося ще з часів Геть-
манату. При гетьманському Міністерстві ІсповІдань була ство-
рена й діяла міжвідомча реквізиційна комісія, яка займалася
забезпеченням помешканнями урядовців міністерства.
31 грудня 1918 р. комісарові Міністерства ісповІдань було
надіслано доповідь уповноваженого урядовців того ж
міністерства X. Гов’ядовського, в якій приверталася увага до
«страшенних поневірянь» більшості урядовців, котрі живуть
за 15—20 верстов від Києва; багато сімей (з 3—6 душ) з ма-
лими дітьми тулилися в одній кімнаті. Оплата помешкання
«з’їдала» до половини платні, яку отримували урядовці, то-
му багатьом з них загрожував голод. В той же час у Митро-
поличому Домі в 5 кімнатах площею 220 квадратних саженів
! ЦДАІЮ України. Ф. 1072. он. 2, сир. 20, арк. З
: Там само. Ф. 1072, оп. І, сир. 7. арк. 35; сир. 10, арк. 79 зн.
' Там само, Ф. 3305. он. 1, сир. 2. арк. 3.
32
; електрикою, водопроводом, ванною мешкало всього дві
особи, платячи за не І 14 крб щомісяця. Наймання на таких
умовах житла викликало обурення комісії, яка запропонува-
ла ввести до управління Митрополичого Дому представника
міністерства, котрий контролював би здавання приміщень.
Те ж саме стосувалося будинків інших монастирів та
Софійського собору. Комісія вважала, шо таким чином можна
буде не лише пом'якшити житлову скруту урядовців, а й
забезпечити охорону інтересів монастирів і усунути умови
для будь-якої спекуляції* 1.
Може, в недостатньому матеріальному забезпеченні й кри-
ється відгадка некомплекту штатів Міністерства ісповідань.
Адже ціни на продукти першої необхідності зростали,
відповідно піднімалася й піїта на робітничі руки, яка стано-
вила пересічно для Кам’янпя-Подільського в січні-дютому
1919 р. 376.5 крб; березні-квітні — 437,6; червні — 5X1,6;
липні-ссрпні — 1161.X; а у нересні-жовтні — 2651 крб на
місяці)-. Як бачимо, тільки у витого керівного складу за-
робітна плата була вищою, ніж у робітника. Це змусило Ди-
ректорію притіняти 15 серпня 1919 р. «Закон про відсоткові
надбавки до утримання на дорожнечу для служачих держав-
них інституцій», згідно з яким надбавка виплачувалася
відповідно до розміру утримання та місцезнаходження насе-
леного пункту. Так, особи, які отримували до 4200 крб на
рік. мали право на 100—140 % надбавки залежно від того, де
вони мешкали’’. Цей крок Уряду Директорії мав детію по-
м’якшити фінансову скруту урядовців та підняти престиж
державної служби в УНР.
Увага Директорії спрямовувалася на різноманітні напря-
ми діяльності Міністерства ісповідань, іноді траплялися ви-
падки, коли справи, які стосувалися Церкви, церковної
політики держави, ініціювалися, а то й вирішувалися безпо-
середньо Директорією. Скажімо, за дорученням Директорії
священик Антоній Матіюк склав молитву за Вітчизну. 15
примірників якої у вересні 1919 р. надійшло до Міністерства
ісповідань із завданням розмножити й розіслати текст мо-
литви на місця.
Про результати діяльності міністерства, основні програ-
ми і проекти міністр культів систематично доповідав на
засіданнях Ради Міністрів. На жаль, справи церковні не зав-
жди знаходили розуміння серед вищого керівництва Україн-
: ЦДАВО України. Ф. 1()72, он. і. сир. 5, арк. 1- 2.
2 Там само Ф. 330?. он. 1. спр. 19. арк. 16.
1 Там ідімо. Снр. 3. арк 19—20 ш
33
ської Народної Республіки. Декому з нього здавалося, нібито
справа Української Церкви не заслуговує великої уваги. По-
казовим є той факт, шо 25 квітня 1919 р. на засіданні кабінету
міністрів, яке проходило під головуванням Б. Мартоса,
міністр праці вніс пропозицію про ліквідування Міністерства
культів і передання його повноважень до Міністерства
внутрішніх справ, як це було за часів Центральної Ради. Проте
обговорення цього питання відклали й більше до нього не
поверталися1.
Велася робота по налагодженню внутрішнього життя
Міністерства ісповідань. 10 січня І. Липа видав наказ по
міністерству про прийоми відвідувачів та у службових спра-
вах2, згідно з яким кожного дня міністрові доповідали
керівники підрозділів про стан справ.
Зв’язок з мирянами, духовенством давав можливість
керівництву міністерства безпосередньо відчути їхні настрої,
реакцію на заходи, що проводилися в царині церковної
політики, й відповідно реагувати на них. Це зміцнювало ав-
торитет міністерства серед народу, допомагало формувати у
людей розуміння тих завдань, які стояли перед Українською
Державою й Церквою.
Можна з впевненістю сказати, що вироблення політики
Міністерства культів, а згодом ісповідань відбувалося на
підставі вивчення повсякденного життя і проблем Церкви, праг-
нень і вимог широкого загалу духовенства та мирян України.
Так, 26 січня 1919 р. у бюлетені Міністерства культів була
опублікована телеграма із Старокостянтинова від отамана
Віденка, в якій повідомлялося про активну чорносотенну
агітацію місцевого духовенства, шо на фоні «пануючої тем-
ноти серед селянства», очевидно, мала успіх і шкодила дер-
жавній справі. Внаслідок таких обставин отаман Віденко зму-
шений був призначити спостерігача за парафіями, духовни-
ка військ повіту отця Сергія Бричкевича та його помічника
отця Івана Барановича, як свідомих українців3. Такі факти
були не поодинокі.
Міністр культів І. Липа проводив послідовну політику, спря-
мовану на українізацію свого відомства, в руслі українізації всього
державного апарату, що відповідало наміру Директорії буду-
вати державу на міцній національній основі. У цьому зв’язку
25 січня 1919 р. з’явився обіжник міністерства про користу-
вання в діловодстві українською мовою. «В Українській На-
1 ЦДАВО України. Ф. 3305, оп 1, спр. 7. арк. 28.
* Там само. Ф. 1072, оп. 1, спр. 15, арк. 64.
5 Там само. Арк. 23.
34
ролнііі Республіці державною мовою визнається тільки мова
українська».— говорилося в документі. Тому всі зносини у
справах офіційних мають вестися тільки українською мо-
вою. Зазначалося. що церковні інституції продовжують до-
тримуватися старих форм і в усіх справах послуговуються
російською мовою, хоча інші державні інституції перейшли
на українську мову. Наказ зобов'язував духовенство корис-
туватися виключно українською мовою, вести заяви, про-
хання, слідчі справи, все церковне діловодство, листування,
особливо мстрикацію, а також видавати друковані єпархіальні
органи1.
Міністр приділяв значну увагу поліпшенню роботи апа-
рату міністерства, підтриманню належної дисципліни. Так,
17 січня 1919 р. 1. Липа підписав наказ (Ч. 18). в якому
звертав увагу урядовців і всіх співробітників Міністерства
культів на необхідність «напруженої праці на користь Укра-
їнської Республіки і її народу»: «...На нас лежить святий
обов’язок допомоги Державі в її Державнім будівництві. А
через те всі повинні виконувати свою працю якнайпро-
дуктивніше. 6-ти годинна щоденна праця дійсно повинна
бути 6-ти годинною...» Директори департаментів зобов'я-
зувалися двічі на тиждень повідомляти міністра про при-
чини неявки урядовців на службу. Заборонялося вести
приватні балачки у вітальнях та службових кімнатах; для
службових стосунків відводився певний час у кожному де-
партаменті. Встановлювалося щоденне чергування у примі-
щенні міністерства до сьомої години вечорам Тобто йшла
щоденна робота з мстою налагодження діяльності апарату
державної влади, характерна, напевно, для всіх бюрократій
світу, які працюють практично за одними й тими самими
правилами й законами: визначення структури апарату,
прийняття основних методологічних засад його діяльності,
добір і розстановка кадрів та контроль за їхньою роботою,
підготовка й проведення відповідних рішень і документів,
контроль за їх виконанням тощо. Якраз у цьому полі-
тичному апаратному плані київський період діяльності
Міністерства культів можна характеризувати позитивно,
хоч в організаційній роботі, особливо по налагодженню
місцевих органів влади, можна знайти багато недоліків і
прорахунків.
Крім налагодження роботи управлінського апарату, уряд на-
магався вибудувати дієву вертикаль управління церковним жипі-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. 1. сир. 93, арк. І пі.
; Там само. Сир- І', арк. 60.
35
тям в Україні, а також підтримати духовенство та урядовців
на місцях матеріально. У фінансових документах Міністерства
Ісповідань знаходимо кошториси фінансування православ-
них духовних консисторій та духовенства на місцях.
25 лютого 1919 р. Рада Народних Міністрів розглянула
внесений міністром культів проект постанови про тимчасові
штати духовних консисторій1. Після обговорення документ
повернули на доопрацювання. Обставини вимагали швид-
ких і правильних рішень.
Як свідчать документи, становище духовенства та урядо-
вих чиновників було важким. Так, у листі на ім'я міністра
ісповідань, направленому наприкінці 1918 р. товариством
службовців усіх урядових установ і духовенства м. Стародуба,
звернена увага на важке матеріальне становище всіх кате-
горій державних службовців і духовенства. Як прикордонне
місто Стародуб зазнавав постійного тиску радянської влади,
через що багато державних чиновників виїжджали подалі від
кордону. В місті буяла спекуляція, зросли ціни на продукти
харчування, робочі руки, на житло й паливо. Пуд хліба кош-
тував 150 крб, а зарплата вчителя становила від 250 до 350 крб
на місяць. Більшості працівників бюджетної сфери загрожу-
вав голод. Лист закінчувався проханням про асигнування
відповідних сум на різні потреби2.
Подібне становище було і в інших містах і селах Укра-
їни. шо заважало налагодити роботу низових ланок дер-
жавного апарату. Міністерство ісповідань з перших тижнів
свого існування намагалося взяти ситуацію під власний
контроль, асигнуючи відповідні суми на утримання духов-
них консисторій і духовенства на місцях, хоч цих коштів
явно не вистачало. Так, на 1919 р. для духовних консис-
торій виділялося 181 920 крб, шо було майже у п’ять разів
менше, ніж у 1918 р. Це свідчить, на нашу думку, не лише
про зниження економічного потенціалу країни в цілому, а
й про зменшення контролю центральних державних ор-
ганів доби Директорії порівняно з періодом Української
Держави над своїми місцевими установами, а також про
звуження географії цього контролю. На місцях утримува-
лися чоловічі й жіночі монастирі, фінансування яких
зберігалося на рівні 1918 р. (123 925 крб), міське й сільське
духовенство. Фінансування православного духовенства де-
що зменшилося порівняно з 1918 р, І становило 4 094 646 крб’.
1 ЦДЛНО України. Ф, 3305. он. К спр. 7, арк, 9 зв.
?Там само, Ф. 1072, оп. І, спр. Ц, арк. 91—92.
1 'Гам само. Сир. 19. арк. 34,
36
У Міністерстві ісповідань переважала тенденція, згідно
з якою держава мас надавати церковній організації
необхідну матеріальну підтримку, яка мала витрачатися на
зарплату духовенства, допомогу храмам, утримування ду-
ховних навчальних закладів тошо. Звичайно, держава не
могла давати лі гроші, не знаючи, куди вени підуть, вона,
навпаки, через Міністерство ісповідань зіставляла їх з ре-
альними погребами Церкви, шо знаходило своє виражен-
ня в кошторисі. Незважаючи на те. то Церква мала свої
власні джерела фінансування, вона залишалася інституцією
духовною, яка обслуговує духовні запити населення.
Релігійне життя людності має такс ж право на підтримку
державними коштами, як культурне, освітнє топю, оскільки
державні кошти складаються з надходжень його громадян.
Отже, розглядаючи фінансову підтримку державою Церкви,
можна зробити припущення, що ию підтримку не слід
розцінювати як державний підкуп Церкви, бо вона була
необхідною й справедливою.
Міністерство культів докладало значних зусиль, аби за-
хистити й зберегти кадри українських священиків на тери-
торіях , за йнятих р із ним и противник ами Укр а їни. Ш и р о к о -
го розголосу набув, зокрема, арешт польською владою от-
ця Вержанського на Холмішіні в містечку Крилові в другій
половині грудня 19IX р. Польська влада мотивувала ареип
тим, то після повернення з евакуації свяшеник. зібравши
парафіян, роздавав заборонені книжки. Це стало приво-
дом для звинувачення отця Вержанського в державнії! зраді
й віддання його до військово-польового сулу. Арештова-
ного утримували в Холмській в'язниці. Міністр культів
підтримав протест Холмської єпархіальної ради з приводу
арешту отіїя Вержанського, а також звернувся до
Міністерства закордонних справ з пропозицією нагадати
польському послові, що Холмщпна на Мировому конгресі,
який відбувався в Парижі, до Польщі ніс не приєднана.
Так через позицію Міністерства культів формувалася гро-
мадська опінія про необхідність об'єднання всіх україн-
ських земель піл владою УНР, як і думка про те, що дер-
жава прагне захищати інтереси українців на всіх своїх
етнічних територіях.
Слід, однак, зауважити, то Міністерство культів було да-
леке від месіанських ідей Української Православної Церкви.
Інакше чим можна пояснити той факт, що міністерство в
січні 1919 р. було схильне підтримати клопотання архі-
єпископа. Мінського Георгія перед Конторою єпископів Укра-
їни про повернення піл його керівництво ТИХ ПОВІТІВ
37
Мінщини, управління якими Патріарх доручив єпископові
Діонісію'.
Для ознайомлення з внутрішньою діяльністю Міністерства
ісповІдань виходив бюлетень, в якому друкувалися матеріали
про найважливіші проблеми в житті міністерства, публіку-
валися рішення міністра, департаментів, законопроекти, а
також інформація про запровадження запропонованих рішень
у житгя.
У структурі міністерства діяло інформаційне бюро, яке
збирало та узагальнювало інформацію стосовно церковного
життя, вело аналітичну роботу, а також доводило до відома
місцевих церковних органів та мирян рішення державних
органів щодо Церкви. На 31 грудня 1918 р. міністерство отри-
мувало практично всі періодичні видання, які виходили в
Україні й поза її межами. Список налічував понад шістдесят
назв, серед яких були не лише церковні («Віра та держава».
«Православная Вольїнь», «Киевский православний вестник»,
«Церковний вестник Запорожья», а й світські громадсько-
політичні газети й часописи («Відродження», «Робітнича га-
зета», «Нова Рада», «Голос Юга», «Наше слово»). Це свідчить
про хорошу поінформованість міністерства щодо поточного
суспільно-політичного й церковного життя. Чи збереглася
така багата палітра періодичних видань і надалі, невідомо.
Швидше за все, шо ні, адже в умовах військових дій достав-
ляти газети й часописи з регіонів було дуже складно.
Таким чином, упродовж кінця грудня 1918— січня
1919р. у вищих урядових структурах УНР відбувалися
зміни, які вели до організаційного оформлення міністерств.
Незважаючи на те, шо міністерства очолювали, як прави-
ло, соціалісти, їхні апарати продовжували залишатися прак-
тично без змін із часів Української Держави. Суворі укази
Директорії про зміну складу всього державного апарату
зачепили лише верхівку державних службовців, не зруй-
нувавши створений за Гетьманату адміністративний апа-
рат, до складу якого добирали вірних УНР службовців,
але ця зміна зачепила небагатьох. Кадрова проблема в
міністерстві стояла гостро. Урядові органи потребували
змін, наповнення їх українським елементом, шо й від-
бувалося, хоч І повільно.
Протягом певного часу міністерство користувалося пра-
вовими напрацюваннями доби Гетьманату, тому його
завдання майже не відрізнялися віл планів попередника:
захищати Церкву перед державою й державу перед Церк-
І1ДАВО України. Ф. '(Г2. оп. І. сир. 15. ;ірк. 16.
вою. хоча з прийняттям закону про афтокефалію (1 січня
1919 р.) пі завдання дещо змінилися — на перше місце ви-
ходило представлення держави перед Церквою. Фактично
за місяць Міністерство куль гін піл керівництвом Івана Цінні
впорядкувало свою структуру. визначило пріоритети
діяльності, укомплектувалося кадрами. У своїй роботі
міністерство дотримувалося принципу гласності, від-
критості. широко інформуючи громадськість Про свою
діяльність.
ДИРЕКТОРІЯ [ АВТОКЕФАЛІЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
1 січня 1919 р. Уряд Директорії проголосив «Закон про
Верховну Владу в У країнській Автокефальній Православнії)
Миротворчій Церкві», чим було запроваджено автокефалію
Православної Церкви в Україні.
О. Лотоцький зазначив, шо Декрет Директорії про авто-
кефалію УПЦ віл 1 січня 1919р. було проголошено в мо-
мент. коли він як тимчасовий комісар керував справами
Міністерства культів і «приймав активну участь в повстанні
декрета»:.
Суть і шляхи здобуття автокефалії О. Лотоцький уза-
гальнено виклав пізніше у своїх мемуарах «Сторінки ми-
нулого». «Автокефалія (з грецької мови: автос — сам. ке-
фалі — голова), — писав він, — означає самостійність певної
церкви, незалежність її вій іншої церковної влади. Така не-
залежність окремих церков — властивість церкви православ-
ної. Церква католицька визнає цінність всесвітньої церкви
під однією владою римського єпископа (папи),— і тому в
церкві католицькій автокефальних церков немає. Поруч і
цією, так би мовити, монархічною засадою церковного уст-
рою католицької церкви в церкві православній чинність має
устрій соборний, — знов таки по аналогії, не зовсім точній.-
устрій конституційний: дотримуючись єдності в спільнім ор-
гані — соборі всесвітньому, окремі православні церкви, церк-
ви національні, заховують незалежність одна від одної, як
окремі незалежні держави, які мають якийсь спільний орган
для взаємного нерозуміння»'.
Православна Церква, на думку О. Лотоцького, ви «і;к. за-
саду церковної єдності як спільність догматичної науки та
1 Уіоїтнц.кий О Сторінки минулого. Ч 4. С. 14, Ю.
; Гам само С. XI
39
самих основ канонічного чину, але ця єдність не обіймає
адміністративної царини: автокефальні Церкви незалежні в
праві обрання й поставлення ієрархів, у справі церковного
суду та адміністрації. Необхідними складовими елементами
Церкви є народ (паства), клір та єпископ на чолі. Кількість
згаданих елементів не має значення у визнанні церковної
організації за окрему Церкву.
З часом основою церковного поділу ставали державні межі,
тобто елемент церковної адміністрації. Виходило так. то вста-
новлювати незалежність певної Церкви в межах даної тери-
торії належало до компетенції державної влади.
<-Отжс, коли державна вдала визнає певну церкву на певній
території за незалежну (автокефальну), то се — акт зако-
номірний, правоздатний,— пише О. Лотопький,— і запере-
чити йому церковна влада не в силі і не в праві, хоча б
інтереси церковних чиновників тим актом і було поруше-
но»1. Церковна практика з мотивів державної доцільності
може підтверджувати право державної влади на проголошення
автокефалії. Виходячи з Історичної дійсності, О. Лотопький
робить висновок, шо джерелом державної автокефальності є
державна влада2.
Українська Православна Церква від часу її заснування в
889 р. до 1686 р. була незалежною. Вона мала свій власний
церковний устрій, свою систему управління, тобто була фак-
тично автокефальною, хоч не мала свого Патріарха та мит-
рополитів, котрих висвячували константинопольські патрі-
архи. А вже від Ярослава Мудрого (з 1051 р.) почали висвя-
чувати митрополитів українців, першим з них був Іларіон.
Українська Церква на православному Сході Європи була
Церквою-Матір’ю. віл якої віра поширилася в Білорусі, Литві
та на Московщині. За весь час існування Українська Право-
славна Церква доброчинно впливала на дочірні Церкви, за-
лишаючись водночас самостійною. Її життя ґрунтувалося па
Святому Письмі та канонах. Як і інші православні церкви,
вона мала свої традиції, ідеологію, власне національне життя.
Спробу запровадити автокефалію робили Ярослав Муд-
рий та Ізяслав (XI —XII ст.). але через політичні обставини
їм не вдалося успішно завершити пю справу. У XV ст. неза-
лежність Української Церкви встановлює князь Вітовт.
Внаслідок політичних комбінацій болгарських царів утво-
рилася Болгарська Автокефальна Церква. Владою москов-
ського паря та за допомогою турецького уряду стає поза-
О. (горшки минулою Ч. 4. С. Х2
Сім хцмо. С . ^4.
40
дсжною Московськії Церква. Іксією й силою державної вла-
ди протягом XIX ст. постають самосіійні Церкви — Грець-
ка. Сербська, Румунська. Завдяки державній владі встанов-
лено автокефальність православних церков — Буковинської.
Кардова її ької, Си би не ької — в колишній Австрійській дер-
жаві (XVIII ст.). «Історія взагалі не дає іншого порядку утво-
рення автокефальних церков, як юй. то коли певний на-
род самонизначає себе національно чи державно, то не на-
турально провадить до установлення у його автокефальної
церкви...»1.
Насильством світської влади (московської й турецької)
та чужої влади церковної Українська Церква була приєдна-
на до Московської Церкви, незважаючи на волю духівництва
й народу України й всупереч канонам.
На тлі тисячолітньої практики не викликає найменшого
сумніву правомірність акту української державної влади, яка
Декретом від І січня 1919 р. установила автокефалію Україн-
ської Церкви.
Українська Церква ще довго трималася своєї релігійної
національної ідеології, боронила її й лише у XVIII ст. стала
швидко втрачати її під тиском російського уряду через Свя-
щенний Синод.
Результатом незавмираючих автокефальних змагань і волі
української церковної громади і став оголошений Урядом УНР
Закон про автокефалію Української Церкви від ! січня 1919 р.
Опір московського єпископату в Україні не дав змоги здійсни-
ти автокефалію з додержанням канонічних основ, що дава-
ло можливість і підстави єпископам Пименові та Амвросієві
чинити опір українській світській владі на шляху до автоке-
фалії.
Роз'яснення про прийнятий закон запізнювалися.
Інформаційне бюро Міністерства культів аж 23 січня 1919 р.
по радіо повідомило всіх єпископів та консисторії в Україні
про те, шо Директорія УНР затвердила Закон про автоке-
фалію Української Церкви.
Про автокефалію Церкви на місцях дізнавалися Із
запізненням і то не через Церкву, а іншими каналами. Так,
учитель П. Франнішек з Поділля довідався про автокефалію
Української Церкви з журналу «Село»:. А якщо зважити на
той факт, ідо й періодика та інші засоби інформації працю-
вали з перебоями, то про широку поінформованість насе-
лення не могло були й мови.
1 .ІІНІІОЦЬКІІН О. СіОрІІІКІї МІ1Н*.ІОІ о -і (. . 54.
’ ІД.ДАВО України. Ф. Ні'2. оті. І. сир. 45. арк. І пі.
4Е
В жовтні 1919 р. міністр І. Огієнко з болем констатував.
іцо акт про церковну автокефалію мав бути оголошений у
всіх церквах. «Між тим,— зауважував міністр,— в церкві ніхто
про цей акт величезного значення і і слова не сказав, бо ніхто
в цій справі не звертався до церкви»1. На жаль, не розуміння
прийшло занадто пізно.
Закон передбачав:
«І. Верховна церковна влада в Україні — законодавча,
юридична та адміністративна — має належати Всеукраїн-
ському Церковному Соборові; його рішення, чи пов'язані
з церковно-державними відносинами, чи потребують ви-
користання фондів державної скарбниці, мають бути по-
дані на розгляд та схвалення державно-законодавчих ор-
ганів.
2. Український Церковний Синод буде створений для то-
го. щоб займатися справами Української Автокефальної Пра-
вославної Церкви; він складатиметься з двох єпископів, од-
ного протоієрея, одного священика, одного диякона та трьох
мирян та також одного священика з Військового Департа-
менту. До скликання Собору, що обере членів Синоду та
подасть їх список на ухвалення уряду, члени Церковного
Синоду будуть призначені Українським Верховним Рес-
публіканським Урядом.
3. Сфера повноважень Синоду охоплюватиме справи:
а) релігійні, б) адміністративні, в) господарські, г) освітні,
л) контролю та перегляду.
4. Український Синод буде збиратися у присутності пред-
ставника Республіканського Уряду, призначеного Мініст-
ром та названого Представником Держави. В його обов'яз-
ки входитиме: забезпечення інформацією, пояснення за-
конів. нагляд за виконанням законів та впровадженням
рішень Синоду, які не порушують інтереси Республіки. Пред-
ставник Держави матиме право передавати протести до Ра-
ди Міністрів.
5, Церковна влада Автокефальної Православної Церкви
разом із своїм адміністративним апаратом буде утримувати-
ся з фондів державної скарбниці, згідно зі штатом, шо буде
окремо створений для нього.
6. Українська Автокефальна Церква з Синодом і духівниц-
твом ні в якому разі не підкорятимуться Патріархові Всея
Рус і.
7. Український Церковний Синод розробить правила,
які спрямують його діяльність, так само, як і ті. шо пов'я- *
□ЛАВО Україні!, Ф, 1072, оп. І. спр. З, арк, 22 лс
42
за ні зі скликанням Церковного Собору. Ці правила набе-
руть силу після їх ухвалення Українським Республіканським
Урядом»1.
/з Закону Директорії про автокефалію від / січня /9ідр.
випливає. що тодішній уряд не передбачав відокремлення Цер-
кви від держави, а намагався сприяти спільним діям двох чин-
ників — світського й духовного. Водночас ставало очевидним,
що влада держави в Церкві була практично необмеженою. На
думку деяких політичних діячів, такий підхід мав компенсу-
вати незначну кількість українського елементу серед владик
Церков.
Закон про автокефалію, мабуть, готувався поспішно, бо
невдовзі міністр культів звернувся до канцелярії Директорії —
вжити заходів, аби до Закону про автокефалію Української
Церкви було внесено доповнення, що до відомства Синоду,
крім церковних (релігійні, адміністративні, господарські,
освітні, контрольні та ревізійні), належать ще й судові спра-
ви1 2 * 4. Головним у законі був розрив з Московським Патріархом,
в результаті якого держава отримувала численні повнова-
ження в Церкві'. Опублікування закону передбачало за со-
бою практичні дії.
11 січня 1919 р. Департамент Православної Церкви те-
леграфом розіслав повідомлення всім єпископам України,
аби ними було зроблено розпорядження по єпархіях — при-
пинити піл час Служби Божої прилюдне поминання та ого-
лошення Московського Патріарха Тихона. митрополита Ан-
тонія та архієпископа Євлогія*1. Уряд невдовзі зробив спро-
бу взяти під контроль українських сил Київську єпархію.
Ставилася вимога єпископові Діонісію змістити депутата
Храповинького, Черкаською єпископа Николима. що іі було
здійснено. У зв'язку з увільненням єпископа Николима Ки-
ївська єпархія залишилася без керуючого, тому Міністерство
культів звернулося до Директорії з проханням вказати, ко-
го з єпископів призначити керуючим Київською єпархією,
щоб знати, з ким входити в зносини у відповідних церков-
них справах'. Українські сили вимагали призначити єпис-
копом та управляючим Київською єпархією урядового кан-
дидата. одного Із засновників українського церковного ру-
1 Трибуна, 19)9. 2 січня.
? ЦДАІЮ України. Ф. 1072, он. к сир. 45, арк. 82.
5 Вістнїік державних лікопін. 19)9. 18 січня: Трибуна. 1919. 2 січня.
4 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. к спр* 16. арк. 4!
' Там само.
43
ху військового священика часів Першої світової війни Юрія
Жевченка'.
Проте Єпископська контора відхилила обидві вимоги, мо-
тивуючи це канонічною недопустимістю звільнення Нико-
дима з посади без сулу єпископів та одночасно акцентуючи
увагу на тому, що лише єпископи можуть обирати нового
члена ієрархії. На такий пасаж власті відреагували по-своє-
му: Никодима було депортовано до василіанського монас-
тиря в Бучач, де вже перебували Антонім та Євлогій.
Реакція церковників проявилася в тому, що інший за-
ступник Антонія Храповицького — єпископ Черкаський На-
зарій (Блінов) (родовитий російський дворянин з військовою
освітою. 12 років служив в армії, у 1896 р. став директором
Лаврського видавництва, з 1910 р, — єпископ Черкаський, з
1910 р.— третій вікарій у Київській єпархії) тимчасово був
управляючим у Київській єпархії, що порушило плани укра-
їнських сил у проведенні автокефалії.
Міністр культів Іван Липа почав роботу з мстою напов-
нення закону про автокефалію реальним змістом. 16 січня
1919 р. він видав наказ про створення при Міністерстві культів
тимчасової комісії для складання проекту статуту Автоке-
фальної Української Церкви. Головою комісії було призна-
чено К. Мировича. членами колегії директора Департаменту
Православної Церкви В. Рафальського. юрисконсульта
В. Ралзімовського, протоієрея 1. Кречетовича, священика
А, Гриневича. Комісії надавалося право кооптації до свого
складу осіб, котрі могли допомогти в роботі. Термін
підготовки визначався до 20 січнях
Женченко Юрій, архієпископ, релйійііий діяч. Народився в родині
священика на Єлисавсті радіший \ 1883 р. Закінчив Єлисавен радськуДухо-
вій семінарію та Одеський у н І пере и е є з . У роки Першої сей юної війни
(1914 [917) був військовим священиком, Активний борець пі автокеф^іію
Української Церкви в 1919—1921 рр. 26 квітня 1922 р. його висвячено на
ишекопа Сквирськогп, Як єпископ у 1924—і 92Х рр. працював на кафедрі в
Поліпні, в 1928 р. — її Олесі, Там його и заарештували 1 вересня 1929 р.
Комісія ДПУ засудила йоеодо X років концтаборів. Після ув'язнення Ю. Жев-
ченку дозволили нраиюналі прорабом у Каранінді. Через кілька місяців
(ішскоеі написав прохання дозволиш йому лині в Україні. У відповідь на
заяву МКВС заарештував йоіо п відправив до кони і збору па 20 років У
кон11 габорі Ю. Жсвченко сидів із кримінальними і.іочпнпямп, які знуща-
лися над ним. повибивали зуби. зламній ребро. Невдовзі після иьоі'О про
міискоііа не стало відомостей (Яв&ісь І/. Українська Автокефальна Право-
славна Церква: Доклад для історії Української Автокефальної Православної
Церкви. Мюнхен; Ініодьшгплг, Ї956, С, 68).
ЦДАІЮ України. Ф. 1072. он. 1. сир. 16. арк. 49
44
Запровадження Закону про автокефалію залежало пере-
дусім віл позиції єпископату України. Тому 1. Липа розпо-
чав важкі перетвори з єпископами, намагаючись заручити-
ся їхньою піді рим кою у справі біснування Українського 1 Іср-
ковного Синоду.
Для утворення Витого церковного управління Україн-
ської Автокефальної Церкви на пропозицію міністра культів
був скликаний Собор українських єпископів, який скла-
дався із одного архієпископа і п'яти вікаріїв. Собор, врахо-
вуючи факт проголошення автокефалії Української Церк-
ви, визнав необхідним не чинити перешкод і зі свого боку
докласти зусиль до утворення витого органу Української
Церкви.
Разом з тим Собор не міг однозначно поставитися до
утворення Українського Церковного Синоду, його учасники
зважали на Патріарха Тпхона. а також передбачали не-
обхідність погодження з митрополитами Антонісм і Плаго-
ном.
У зв'язку з тим. шо Собор ухилився від призначення членів
Синоду, міністр культів І. Лила звернувся до Директорії УН Р
з проханням призначити на посади членів Синоду, яких, за
винятком архієпископа Мінського Георгія, і затвердила Ди-
ректорія 23 січня 1919 р. Це було компромісне рішення, до-
сягнуте між українською владою і витими чинами Церкви.
У рішенні Директорії говорилося: «В Законі про автокефалію
Української Церкви назву „Синод" замінити назвою „Ук-
раїнська Виша Освящена Церковна Рада"». До складу Ради
тимчасово призначалися архієпископ Катеринославський
Агапіт: від кліру— протоієреї! Василь Липківський. свяще-
ник Макар Крамаренко: від військового духовенства
А. Матіюк і диякон Олександр Дурлуковськиїг. В цьому
складі піл головуванням архієпископа Агапіта 26 січня Рада
засідала в кабінеті міністра культів. Це було перше і останнє
засідання Ради, бо через наступ більшовиків ше раз зібратися
вона не змогла-'.
Міністр культів прохав Директорію призначити канди-
датів у члени Церковної Ради з мирян\ 27 січня 1919 р. Де-
партамент Православної Церкви повідомляв Директорію УНР
про затвердження у складі Української Вищої Церковної Ради
трьох осіб: Уманського, Левинького, Петрух і 11 а”. До складу
3 ЦДАВО України. Ф. 1072. он. І . сир, НУ ирк. 0|,
; Там само. Спр 15, арк, 25.
' Там само. Арк. 2 ].
’’ Там само, Спр 45, арк, І лн
45
Ради увійшли також один з лідерів Кирило-Мефодіївського
товариства Петро Тарнавський і єпископ Діонісій1.
Напередодні наступу більшовиків І. Липа пропонував ра-
зом з урядовими чиновниками евакуювати й членів Ради,
але цю пропозицію відхилила ліва більшість кабінету
міністрів1 2 *. Адже згідно з постановою Ради Народних
Міністрів, крім Директорії, міністрів, товаришів міністрів,
евакуації підлягали директори та інші урядовці, кількість яких
визначалася міністрами і була обмеженою'. Після евакуації з
Києва Українська Виша Церковна Рада припинила своє
існування.
Таким чином, плани, які виношувалися в Міністерстві
культів шоло висвячення українських національно свідомих
єпископів у Києві, здійснити не вдалося, хоча І. Липа підібрав
двох кандидатів з духовних осіб.
Уряд УНР з перших місяців своєї діяльності намагався
організувати церковне управління на місцях. Міністерство
культів розробило 25 лютого 1919 р. й винесло на розгляд
Ради Народних Міністрів проект постанови про тимчасові
і штати духовних консисторійтобго воре н ня я ко го, шоп ра вда,
заДі раком "часу було відкладено до чергового засідання, а
доповідь передано для аналізу Державного контролю4. Про
подальшу долю проекту ми не знаємо, оскільки відомостей
про нього нам виявити не вдалося.
Спроба взяти Церкву в Україні під контроль держави не бу-
ла здійснена і відкладалася на майбутнє. Одночасно зазнав уда-
ру план проведення автокефалії згори. Проте автокефалісти
продовжували діяти іі далі. Зокрема, в листопаді 1919 р., за
більшовиків, функціонував гурток протоієрея В. Липківського5.
Багато єпископів не лише не визнавшім проголошену автоке-
фалію, а й виступали проти нової української влади. Так, 23
січня 1919 р. до Верховної слідчої комісії була направлена те-
1 Липа А Як я пішов в революцію (уривки із щоденника). С. 98.
Там само.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. огг. 1, сир. II. арк. 168.
4 Там само. Ф. 3305. он. І, сир. 7, арк, 9 звР
4 Детальнішелив.-.Лоценко О. Літопис Української революції: Матеріали
і документи до історії Української революції 1917—1922. Львів, 1923. С. 117—
і 18; Від Всеукраїнської Православної Церковної Вали до українського пра-
вославного громадянства // Церква і життя. 1927. № І, С, 120—123; Шрам
Іван. Як творилась Українська Автокефальна Церква // На варті (Володи-
мпр-Волинський). 1925. № 7/8. С. 2 — 5; РРщцькии А, Проблеми української
релігійної свідомості. Володимир-Волинський, 1933; Матеріали до історії
боротьби за автокефалію української церкви // Релігійно-науковий вісник
(Алсксандрів Куявський), 1923. .V 7/8. С. 47 — 55.
46
леграма за підписом Степури. в якій повідомлялося про
політичну непевність кам'янецького єпископа ПименаЗ
Про «злочинну діяльність для церкви її українській рес-
публіки єпископа Пимена» повідомляла міністра у справах
релігій делегація Подільської філії Національного Союзу, до
складу якого входили сняіпеник та миряни. Незважаючи на
прохання секретаря консисторії Івана Моралевича-. Пимена.
обраного у вересні 1918 р. ( (81 голосом прози 39) на
єпархіальному соборі мирян та духовенства, українська влада
відмовилася визнати'. Згадана делегація з Поділля наполяга-
ла на не канонічності виборів, оскільки мала інформацію, що
наперед була організована група духовенства, задобрена Пи-
меном обіцяними нагородами та іншими земними благами.
Особливо активним був голова Союзу Подільського духовен-
ства К. Рудич. Усім свідомим українцям прямо чи таємно
пригрозили. На Соборі було суворо заборонено висувати кан-
дидатів зі свідомих українців. За підтримку К. Рудич отримав
від Пимена посаду Брашіавського повітового протоієрея.
Завдяки єпископові Пимену продовжувалося зросійщен-
ня українських дітей у духовних школах, руйнування тих на-
ростків національній ідеї, які плекала Українська Держава.
«Єпископ Пимеп не знає ні слова по-українськи,— говори-
лося у зверненні делегації,— будучи вікарним Подолії по ревізії
парафій замість архіпастирських промов для народу своїми
поведінками вносив деморалізацію в межі духовенства». Про-
російська діяльність єпископа Пимена й декого з міського
духовенства школила престижу Православної Церкви, що да-
вало можливість підніматися іншим конфесіям. Вагомих втрат
зазнавала церковно-національна ідея. Затиснутс необмеже-
ною владою єпископа Пимена. подільське духовенство про-
хало через окремих осіб і делегації «допомогти скинути зі своїх
плеч ворога України і Української Церкви»’.
Така інформація з місць від українських громадських діячів
і організації) слугувала владі для організації рішучих дііі що-
до церковнослужителів. Про це свідчить діяльність Івана Ли-
пи, котрий свою увагу зосереджував на проведенні активної
політики стосовно Церкви, особливо її керівництва. Про це
говорить, наприклад, лист віл 23 січня 1919 р. до митропо-
лита Херсонського Платона про недопущення втручання ду-
ховенства в царину духовного правопорядку. Означений на-
г ЦДАВО України. Ф Ш72. оп. 1. спр 48, арк. 1 зі.є
2 Там само. Арк. 4.
3 Там само. С пр. 214 арк. 2
4 Там само, Сир. 15. арк. 24-25,
47
прям політики в діяльності міністерства зберігся й та
І. Огієнка. хоча тон звертання став менш категоричним.
У світській і церковній літературі діяльність міністерства
за часів 1. Липи не дістала широкого висвітлення. Вислов-
люється думка, шо Міністерство культів протягом дев'яти
місяців 1919 р. «зовсім не виявляло свого життя», аж поки
його не очолив 15 вересня І. Огієнко1. Проте, як свідчать
документи, саме за І. Липи робилися спроби налагодити
функціонування самого державного апарату, зосередити у
своїх руках вирішення всіх найважливіших проблем церков-
ного життя, готуючи рішення та законопроекти й забезпечу-
ючи їх виконання (переговори міністра з єпископами про
заснування Українського Церковного Синоду, контроль за
діяльністю єпархій) тощо.
Після кількамісячного поневіряння й переїздів, у червні
1919 р. уряд опинився в Кам'янці-Подільському. Тут Мі-
ністерство культів відновило свою діяльність під керівництвом
заступника міністра К. Мироновича. Він намагався, згідно з
законом Директорії про автокефалію, підпорядкувати владі
міністерства єпископів, котрі продовжували вперто ігнорувати
лей закон. 22 липня 1919 р. в Кам’янці-Подільському піл
головуванням В. Чехівського відбулися загальні збори
Міністерства культів І Кирило-Мефоліївського братства, на
яких розглядався план лій влади та громадськості в царині
українізації Церкви (звільнення з посад антиукраїнських єпи-
скопів. впровадження української вимови в церковносло-
в'янських службах, читання Євангелії та проповідей україн-
ською мовою).
Таким чином, у період діяльності Міністерства у справах
релігій, яке протягом І918—І919 рр. декілька разів змінювало
свою назву, під керівництвом О. Лотецького, а в основному
/. Липи, відбулося організаційне становлення апарату міні-
стерства, вівся підбір та розстановка кадрів, було використа-
но, по можливості, кадровий потенціал Міністерства ісповідань
Гетьманату, особливо середню ланку.
Міністерство мало реальну владу й намагалося проводити
політику, з якою змушена була рахуватися ієрархія. Разом з
тим, у діяльності міністерства простежується лінія, яка не
завжди збігається з вимогами соборноправноеті й канонічності,
спостерігається надання переваги політичним акціям. Цей стан
характеризувався також декларативністю й підпорядкуванням
діяльності Церкви Інтересам держави.
: Г»н)нав її, Церковна сгірппа на Україні 7 Православний вісник. 1993.
.V* І —3. С. 46: ПДАВО України. Ф. 1072. оп. 2. сир. 166, арк. 3—62.
48
з
УЧЕНИЙ КОМІТЕТ
ТА ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ
В період Директорії УНР рух за видання літератури
релігійного змісту набуває нового змісту, отримує додатковий
імпульс на державному рівні. Запровадження рідної мови в цер-
ковну службу через видання богослужбових книг українською
мовою стало одним із основних завдань Міністерства у спра-
вах релігій. Література релігійного змісту українською мовою
мала завдати значного удару по православно-російських цер-
ковних засадах в Україні, а також дати додаткові аргументи
прихильникам Української Церкви для подолання як об актив-
них, так і суб’єктивних перешкод у запровадженні церковно-
богословських понять української термінології. Адже захисни-
ки залишення церковнослов ’янських текстів якраз і аргумен-
тували свою позицію тим, іцо українська мова, як. до речі, І
російська, через відсутність термінології не може обслуговува-
ти релігійні запити віруючих.
Проте потреби культурно-національного й релігійного
життя вимагали збільшення видань для ширшого викорис-
тання повних текстів духовних книг доступною і зрозумілою
українською мовою. Отже, стає зрозумілим, чому Директорія
залишила без змін ті організаційні структури, яким і нале-
жало займатися цією справою.
З часів Гетьманату в структурі Міністерства культів про-
довжував діяти Учений Комітет, На утримання й діяльність
Ученого Комітету з Державної Скарбниці на чотири місяці
1919 р. було виділено 40 343 крб, а на весь 1919 р. для обра-
хунку була взята сума у 153 108 крб', яка значно поступалася
розмірам видатків на 1918 р. Тенденція до зменшення ви-
датків на потреби Ученого Комітету пояснюється не лише
схильністю до значного обмеження державних видатків на
внутрішні потреби, а й суттєвим звуженням функцій Учено-
го Комітету в УНР порівняно з періодом Гетьманату.
Головою Ученого Комітету залишався професор П. Куд-
рявцев. Він мав великий досвід у організації видання
літератури релігійного змісту українською мовою, ведучи цю
справу ще з дореволюційних часів і будучи переконаним у її
потрібності й корисності.
У 1918 р., публікуючи на сторінках періодики свої розду-
м и з при воду у к раї н с ь ки х п ерекл ад і в Є ва н і ел і ї та Б і бл і ї, п р о -
1 ЦДЛВО України. Ф. 1072. сіп. І, спр. 19. арк. 32 їв.
49
фесор Кудрявцев зазначав, шо питання української Єван-
гелії викликало зворушливий ефект. Спираючись на думки
авторитетних фахівців, він писав, шо створювалося уявлен-
ня, ніби Господь зійшов на нас і почав розмовляти близь-
кою нам мовою, святі слова нічого не втратили, тільки стали
більше вражати наші серця.
П. Кудрявцев розумів важливість високоякісного пере-
кладу, оскільки Слово Боже і богослужіння переважно ви-
кладені мовою поетичною, тому й переклад повинен мати
такі самі якості. Коли ж їх немає, вважав він, то краще вже
послухати хоч і незрозумілий текст, який своєю туманністю
створює поетичний настрій, аніж у кострубатому перекладі,
де замість туманності багато горбів і ям, через які не можна
пройти, не спотикаючись. Професор виступав за присутність
художнього елементу в релігійному житті, тому переклад
богослужбових книг мав робитися творчо, та не бездумно.
Пояснюючи цю тезу. П. Кудрявцев підкреслював: «Якщо
користування при богослужінні російською або українською
мовою здатне утримати душі, які хитаються, у рятівній ого-
рожі церкви, то користування це стає справою не лише
дозволимою, але і обов’язковою... Заспіваймо „Свьте тихій'1
І по-росІйськи. і по-українськи, якщо тільки це потрібно
для спасіння душ, але не допустімо, щоб турботою про
спасіння душ приховувалися прагнення, шо не мають нічого
спільного з цією відповідальною справою. Релігія не для
того, щоб користуватися нею як засобом для здобуття сто-
ронніх цілей, будь то цілі політичні чи національні. Не
релігія повинна їм підкорятися, а вони мають підкорятися
релігії»1.
Таким чином, голова Ученого Комітету питання укра-
їнізації Церкви тісно пов’язував не лише з політичними й
релігійними потребами, а й вимагав враховувати релігійні
традиції та почуття самих віруючих. Думки аналогічного
змісту висловлював історик Церкви 1. Власовський, кот-
рий вважав, нібито церковнослов'янські тексти, хоч і за-
барвлені московською вимовою, є божественними. Тому
не дивно, що запровадження в богослужіння української
мови спочатку сприймалося мирянами неадекватно — це
можна пояснити елементами психологічного консерватизму
в релігійній свідомості. Вони також поступово доповню-
вали національну пасивність зрусифікованого духовенства,
яке чітко не відокремлювало національні від релігійних
! Кудрявцев П. О богослужебном употреблении русе кого (;і также укра-
илекого) язьїка // Церковно-обтестнснная мьісль. 1918. № 15—16. С. 14.
50
почуттів православного віросповідання. цю єднало україн-
ців і росіян'.
Разом з професором П. Кудрявнсвим у складі Ученого
Комітету продовжували працювати відомі вчені-фахівпі —
професори Київського університету М. Мухін, В. Завіткевич.
О. Лук'яненко. До складу Комітету входив також проф>есор
В. Рибінський. тісно співпрацював священик О. Ходзинський.
Основними завданнями Ученого Комітету, як і за Гетьмана-
ту, залишалися релігій но-просвітницька діяльність (видан-
ня українською мовою Біблії та богослужбових книг), ство-
рення житні святих, імена яких пов’язані з історією Украї-
ни, найбільш шанованих в Україні (Свята Варвара, Святнії
Онуфрій та інші), видання історії Української Церкви укра-
їнською та російською мовами для широкою загалу, видан-
ня короткого нарису історії КДА; культурно-наукова
діяльність передбачала видання пам'яток з історії Церкви в
Україні, з народної релігійної поезії, церковної музики, цер-
ковної архітектури, філософських творів; здійснення вченої
експертизи програм, підручників, навчальних планів духов-
них шкіл; створення бібліографічних довідників з
релігієзнавства та теорії Церкви; консультації заходів щодо
діяльності інославних Церков тощо2.
При Ученому Комітеті діяла законовчительська та ре-
лігійно-освітня видавнича комісія, яку очолював священик
О, Ходзинський. II грудня 1918 р. релігійно-освітня видав-
нича комісія, у засіданні якої брали участь професори В. Ек-
земпляре ький та М. Сапала, ухвалила видати найцікавіші та
відповідні потребам часу короткі твори Святих отців, зокре-
ма. промови Святого Івана Златоустого та Святого Василія
Великого, Видання збірничків святоотсчних думок щодо
справ стичного життя було відкладено на майбутнє’.
1 січня 1919 р. відбулося двадцять сьоме (з часу заснуван-
ня в липні 1918 р.) засідання Ученого Комітету. Той факс
що навіть нумерація протоколів продовжувала залишатися
старою, свідчить про наступність у діяльнос ті цього підрозділу
Міністерства культів. Головна увага під час засідання
приділялася перекладові Псалтиря доктора І. Пулюя і Ф. Мо-
рачсвського, міркуванням щодо друкування нового перекладу
Псалтиря, а іакож організації робіт но перекладу україн-
ською мовою Снячого Письма взагалі. Голові Комітету
1 Шип //. А. Церковно-і іравосмвні їй ру\ в Україні (поч. XX <т.). кіоричні
зошити. К.. І995. Є.. 33-34.
•' ІЦАВО України. Ф. [в'2. он. І. сир 407, .ірк. З - 5
? Гам само. Сир. |(>, арк. 5п.
' " і Зі
П. Кудрявцеву доручалося порушити клопотання про надання
кредиту на організацію робіт з підготовки до видання укра-
їнського тексту книг Святого Письма. Комітет ухвалив з не-
значними зауваженнями програму священної Історії Нового
Заповіту, складену Законовчительською комісією при Уче-
ному Комітеті, а також заслухав висновки професора В. Завіт-
кевича про брошуру «Життя святого князя Володимира
Рівноапостольного», підготовлену до друку релігійно-освіт-
ньою комісією, й повернув її на доопрацювання.
Невдовзі цю брошуру було затверджено разом з брошу-
рою «Життя Святого Кирила та Мефодія». Готувалася до
виходу у світ іще одна брошура «Життя Святого Макарія М.
Київського». Редактором видань із зарплатою 900 крб на
місяць Учений Комітет затвердив священика О. Ходзинсько-
го, котрий досить успішно справлявся зі своєю роботою. За-
значимо, що гонорар становив 500 крб за друкований аркуш
при 10-тисячному тиражі.
Комітет розробляв питання про організацію видавничої
справи та власного книжкового складу. Планувалося уклас-
ти контракт з друкарнею Гросмана на видання брошур, які
готувала видавнича релігійно-освітня комісія при Ученому
Комітеті, тиражем 10 000 примірників кожна. Комітет
періодично звітував перед міністром культів про свою
діяльність1.
Огляд діяльності Ученого Комітету в січні 1919 р. свідчить,
що цей орган проводив плідну і всебічну роботу ЗГІДНО з
тими завданнями, які стояли перед ним, зосереджуючи ос-
новну увагу на релігійно-просвітницькій, культурно-науковій
та експертній роботі. На жаль, із захопленням Києва
більшовиками діяльність Ученого Комітету припинилася й
про його існування більше не згадувалося.
4
НА ШЛЯХУ ДО МІЖНАРОДНОГО
ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛІЇ
Відразу після проголошення автокефалії було вжито заходів,
щоб здобути визнання автокефалії Царгородською Патріархією,
колишньою Церквою-Матір ’ю Київської Митрополії. Міністер-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. 1, спр. і5. арк. 19—20.
52
ство культів вважало за необхідне поінформувати про це
історичне рішення Константинопольського Патріарха та всі ав-
токефальні православні Церкви за кордоном, звернувшись з
відповідною пропозицією до Міністерства закордонних справ'.
На керівництво республіки та МЗС, крім завдань «всіх
політичних зносин Уряду УНР з іноземними урядами та
інституціями міжнародного характеру», охорони різнопла-
нових інтересів України й прав її громадян за кордоном,
захисту законних інтересів іноземців в Україні, також по-
кладалося регулювання зносин між Патріархами і Україн-
ською Православною Церквою, яка декретом Директорії віл
1 січня 1919 р. отримала автокефалію1 2 3.
Лотоцький згадував, що Голова Ради Міністрів УНР
В. Чехівський наполягав на спеціальному посольстві до Цар-
города, «бо надавав велике значіння справі визнання царго-
родським патріярхом автокефалії Української церкви». Са-
ме через це посаду посла було запропоновано Лотоцькому,
якого «уважали за фахівця в церковних справах»2.
Отже, визнання проголошеної Директорією автокефалії
Української Православної Церкви Вселенським Патріархатом
було одним з найголовніших завдань УНР у царині церков-
ної політики. Про це свідчить та оперативність, з якою Ди-
ректорія спорядила місію до Константинополя на чолі з Ло-
тоцьким, а також фінансове забезпечення місії Українським
Урядом. Згідно з законом, прийнятим Радою Народних
Міністрів 24 січня 1919 р,, Міністерству культів асигнувало-
ся 250 000 крб для видачі посланникові Української Народ-
ної Республіки в Константинополі О. Лотоцькому на витра-
ти під час відрядження, а також на фінансування повідомлень
через пресу про визнання автокефалії Української Право-
славної Церкви4.
О. Лотоцький належав до УПСФ. працював на державній
службі за Центральної Ради, був державним контролером
УНР, міністром Української Держави та УНР періоду Ди-
ректорії. Радником місії став член УПСР, член Центральної
І Малої Ради, посол періоду УЦР М, Шраг, Військовим ата-
ше був есер В, Кедровський, секретарем місії — член УСДРП,
син відомого в Україні мецената — П, Чикаленко5.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І, спр. 16, арк. 82.
Там само. Ф. 3696, оп. 2, спр. 97, арк. І.
3 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 10. II.
* ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І, спр. 4, арк. 16; Ф. 1065, оп. 2, спр. 177,
арк. 1-2.
5 Андріївський В. З минулого: В 2 т. Берлін, 1923. Т. 2 С. 147— 148.
53
Однак місія колишнього міністра ісповІдань О. Лотонь-
кого не змогла здійснити свої плани, оскільки Царгородська
патріарша кафедра була в той час вакантною’.
Зауважимо, шо несприятливі для УНР міжнародні умо-
ви та внутрішні негаразди спричинили велике запізнення
дипломатичної місії республіки до місця акредитації. Так.
з моменту від'їзду з Києва до перших зустрічей з впливови-
ми духовними особами в Константинополі минуло кілька
місяців. Найкоротший шлях — через Одесу, морем — був
відрізалиіі військами Антанти, а також російськими біло-
гвардійцями. котрі мали тут повну свободу дій. Делегації
довелося долати шлях до Туреччини через Центральну Єв-
ропу. Спочатку дипломати доїхали до Станіслава, де тоді
перебував Уряд та засідав парламент Західноукраїнської На-
родної Республіки. Через бюрократичні перешкоди керів-
ництва ЗУНР з великими труднощами потягом, що йшов
один раз на тиждень з Лавочного. у переповненому вагоні
змерзлі, голодні дипломати-місіонери прибули до Будапеш-
та*. Перепочивши два дні в угорській столиці, українська
місія відбула далі до Відня з надією відправитися прямою
дорогою через Балкани до Царгорода. У Відні в той час
перебував посол УНР В. Липинський. котрий сприяв даль-
шому проїздові делегації. Відповідну допомогу надав також
радник посольства князь Ян Токаржевський-Карашевич, а
також М. Василько.
Колишній турецький великий візир Хідьмі-Паша сприяв
отриманню турецьких віз .тая українського посольства. Навіть
незважаючи на енергійні зусилля О, Лотоцького. а також
української діаспори у Празі, серед якої виділялися голова
української дипломатичної місії М. Славінський. радник місії
С. Смаль-Стоцький. а також В. Королів. О. Бочковський та
інші, у Відні довелося затриматися на місяць. Після місячного
очікування через Югославію, на селянських возах (залізничне
сполучення було перерване) посольство прямувало до
італійського кордону. На безлюдній горі з посольством став-
ся курйозний випадок, бо сербських возів дюзі не пускали, а
інших поблизу не було. Завдяки двом вантажівкам, що по-
верталися з Югославії, посольство доїхало до Трієста, а звідти
до Венеції, потім залізницею — до Бріндізі. Тут член по-
сольства П. Чикалснко домовився з капітаном турецького
г Марі пролог і я українських церков: Українська Православна Церква (до-
кументи. матеріали християнський самвидав України): В 4 т, Торонто: Бал-
тимор. 1987, Т, 1. С. ЗО.
Лонюцький О. В Миргороді. Варшава. 1939. С. 16—20.
транспорту' про умови доставки посольства до Царгорола:
платили лише за харчі у буфеті. Так, після шестиденного
плавання по Середземному та Мармуровому морях, через
мінні поля, 23 квітня 1919 р. українські посли дісталися до
Стамбула — міста, з яким в українській історії пов'язані не-
однозначні спомини.
Не менш складною і тернистою, ніж шлях до Константи-
нополя, була дорога до Фанару*. Визнання Вселенським
Патріархом Української Православної Церкви стало дуже важ-
ливим чинником, оскільки Патріархові належали перевага
честі, першість серед інших східних патріархатів, в основно-
му через традицію зв’язку з маєстатом колишньої Візан-
тійської імперії. Як згадував пізніше О. Лотоцький, це завдан-
ня було вкрай нелегким. Одним із факторів, шо заважав
визнанню Української Церкви, був відомий традиційний кон-
серватизм церковних кіл, котрі в будь-якій ситуації намага-
лися зберегти §(аШ$ чио. Крім цього, українська делегація
зустрілася з додатковими непередбаченими труднощами, які
стали чи не вирішальними за конкретних історичних обста-
вин. Йдеться про те, що Патріарший Престол був вільний, а
справами Патріархату відав місцеблюститель Патріаршого
трону митрополит Дорофей. Формальною перепоною для
початку роботи в церковній царині було те, шо Висока Пор-
та зволікала з посольським визнанням О, Лотоцького. Коли
врешті-решт усі формальності владнали, українську делегацію
з усіма почестями в Патріарших покоях з посохом в руках та
з усіма ознаками сану прийняв митрополит Дорофей —
місцеблюститель Патріаршого трону. Перекладачем на пе-
реговорах, які велися грецькою мовою, був Іван Спафарій —
грек, колишній вихованець Київської Духовної академії, кот-
рий знав українську мову, а також добре розумівся на цер-
ковній справі.
Перша зустріч, яка відбулася аж у липні 1919 р., не дала
конкретних результатів, а мала загалом характер диплома-
тичний. Другого дня місцеблюститель відвідав українсько-
го посла в його приміщенні, де О. Лотоцький поінформував
митрополита Дорофея про церковні справи в Україні. Під
час розмови крізь павутиння східної дипломатії прогляда-
лася головна причина, через яку контрагенти з побоюван-
ням ставилися до визнання української автокефалії, а са-
ме — страх, шо розшматована і знесилена Російська імперія
зможе відродитися й помститися за порушення її інтересів,
Так називається будівля Патріархату — !нд назви тієї дільниці, де
міститься іія споруда.
55
а визнання автокефальності за одною з частин колишньої
Російської Церкви, безперечно, вважалося б таким пору-
шенням1. А відомості, які доходили до Царгорода в другій
половині 1919 р., не несли нічого приємного українській
делегації. Військово-політичне становище в Україні зали-
шалося вкрай напруженим і непередбачуваним. У середині
червня якраз розвивався успішний наступ Червоної армії
проти УНР. Більшовики стояли за кілька десятків кілометрів
від Кам’янця-Подільського, втрата якого загрожувала вза-
галі ліквідацією Української Народної Республіки, адже там
перебував Український Уряд. Інші державні та духовні
інституції. Тяжким залишалося міжнародне становище Укра-
їни. 25 червня Рада десяти Паризької мирової конференції
дозволила полякам продовжити воєнні операції до лінії
Збруча. Скориставшись цим, польська армія 28 червня по-
чала наступ, внаслідок чого Українська Галицька Армія
(УГА), шо вела бої проти Польщі, змушена була відступати.
Досягши угоди з Наддніпрянським Урядом, УГА 15 липня
1919 р. перейшла Збруч і об’єдналася з армією УНР для
спільної боротьби на більшовицькому фронті1 2 *. З липня по-
чався наступ Денікіна на Москву. Ліве крило цього наступу
захопило територію України. У висвітленні згаданих подій
простежувався неприхований вплив не лише переможних
соборян, а й загальна бравада російської білогвардійщини.
Свій внесок в антиукраїнську акцію зробили також пред-
ставники духовенства — найголовніші, за словами О. Ло-
тоцького, представники українського кліру. В Царгороді
опинилися митрополит Одеський Платон, протоієрей
Ф. Титов, архієпископ Кишинівський Анастасій, вікарій
Київський, єпископ Чигиринський Никодим, а головне —
колишні митрополит Київський Антоній (Храповицький) і
архієпископ Волинський Євлогій (ГеоргІєвський)1.
Митрополит Антоній та архієпископ Євлогій побували
на аудієнції у місцеблюстителя Патріаршого трону митропо-
лита Дорофея. Під час зустрічі вони висловили розчаруван-
ня з приводу зносин з «таким ворогом православної церкви,
як тутешній український посол» (О. Лотоцький.—
Б. А). Вони висловили сподівання, що цю помилку буде в
інтересах Церкви виправлено, «та до огорожі церковної не
приступить вовк у овечій шкурі»4. Митрополит Дорофей на-
1 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 89.
Історія України: нове бачення: У 2 т. К., І996. Т. 2. С. 92—93,
1 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 88—89.
4 Там само. С. 90.
56
мага вся змінити думку владик про главу української місії і
про наміри української делегації, але безуспішно. Крім на-
званих владик, всілякі плітки про діячів українського дип-
ломатичного корпусу та про неіснуючі українські «звірства»
розпускав митрополит Платон, котрий ще в Києві написав
текст відозви проти Директорії, після чого в купе іноземного
дипломата зник у напрямку Одеси, під охорону війська Ан-
танти. Митрополит Платон у листі до Афінського митропо-
лита вигадав історію про знущання над митрополитом Ан-
тонієм українською владою1. Антиукраїнську агітацію вів про-
тоієрей Ф. Титов, який виїхав разом зі своїми двома сина-
ми — білогвардійськими добровольчими офіцерами, котрі
перевдягайся в чернечі підрясники, вдаючи з себе духовних
осіб.
Усі разом і кожен окремо, ці рештки старого синодаль-
ного режиму тиснули на Патріархат, формували його думку
про українську справу, а головне — вони підживлювали по-
боювання Патріархату щодо можливості відновлення попе-
реднього стану колишньої могутності Росії. Як показав даль-
ший хід подій, усі наведені фактори зумовили стриманість
Патріархату у визнанні автокефальності Української Цер-
кви. хоча, за свідченням О. Лотоцького. сам митрополит До-
рофей не був проти такого визнання і вважав підпорядкування
Української Церкви Московському Патріархатові 1685 р. не-
канонічним.
У зволіканні з визнанням Української Автокефальної Пра-
вославної Церкви відіграв свою роль ще й міжнародний фак-
тор. Після поразки в Першій світовій війні проти Четверно-
го союзу Константинопольського Патріарха Германа усуну-
ли з престолу союзники-переможці за його «германо-
фільство». Він поселився на одному з островів неподалік від
Константинополя. Отож Патріарший трон був порожнім, шо
давало Фанару формальний привід для зволікання з визнан-
ням. «Всі ці обставини разом узяті,— пише О. Лотоиький,—
творили глуху стіну, об яку розбивалася справа визнання
української автокефалії, цілком вільна од яких будь закидів
з погляду правного»2.
Несподівано виникла ще одна перешкода. Українському
послові в Царгороді турецьке Міністерство закордонних
справ прозоро натякало на небажаності контактів з представ-
никами грецького елементу в Туреччині, до якого належав і
Патріархат, оскільки в той час, користуючись протекцією
1 Лотоиький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 92,
: Там само. С. 93.
57
Антанти, греки почали прагнути реваншу за кількасотлітнє
підневільне становище.
Як бачимо, у справі визнання автокефалії переплелися
не лише духовні, а й політичні, міжнародні, військові, а та-
кож моральні чинники.
В результаті тривалих переговорів з Фанаром О. Лотонь-
кий отримав проект листа до Українського Уряду (на ім’я
прем'єра), в якому, зокрема, зазначалося:
«Святий Синод Великої Константинопільської церкви, у
відповідь на лист з 15 січня 1919 р., насамперед висловлює
українському урядові та через нього благочестивому україн-
ському народові свою гарячу любов та матірне співчуття з
приводу всіх страждань, яких дізнав він за часу війни. Має-
мо віддати подяку для Милосердного та Всесильного Госпо-
да нашого Іісуса Христа, що заховав український народ цілим,
непошкодженим та вільним від усякого лихого впливу.
Приступаючи затим до головного бажання Вашої Екс-
целенції, св. Синод не може чинити інакше, як у згоді з
неложним голосом історії, а саме з тим, шо Україна довгі
літа була з погляду церковного незалежна та що через не-
сприятливі обставини її пізніше, р. 1685, підпорядковано
московській церкві, а тому як рішення українського наро-
ду повернути свою незалежність, так і належне бажання
Вашої Ексцеленції не позбавлені підстав історичних та ка-
нонічних.
Св. Синод уважав би, шо з цього погляду не має пере-
шкод для того, щоб він погодився з так твердо уґрунтованим
проханням, коли б лише сприяли тому і необхідні в таких
справах канонічні форми, які до сього часу конечне додер-
жуються. За такі уважається. по-перше, незалежність, по-
друге, прохання української влади та церкви в даній справі
до тої церкви, од якої так чи інакше вона залежала, та, по-
третє, наявність вселенського патріярха, необхідна для того,
щоб наступний акт здобув відповідний авторитет для себе.
Відсутність якраз трьох означених канонічних обставин
перешкоджає тому, щоб св. Синод погодився на заявлене
бажання, хоч воно і правильне, і справедливе.
Коли Ваша ЕксцеленцІя погодитесь ше якийсь час по-
ждати обрання патріярха, св. Синод уважає, шо наступили б
сприятливі обставини для дотримання вгорі означених, нині
відсутніх, форм, які вповні та твердо задовольнили б всі Ваші
побажання.
З тою непохитною надією св. Синод з любов’ю звертає-
ться до возлюблених та благочестивих чад Української Цер-
кви, як мати вітає і дякує за синовні їх почуття та радить їм,
58
шоб до часу, коли Господь завершить відновлювану будівлю,
твердо стояли, об'єднані вірою, любовию та надією, закри-
ваючи вуха на спокусливу проповідь інославної пропаганди,
підлягаючи тим, кому доля призначила честь та від-
повідальність управляти та провадити ними з релігійно-цер-
ковного та всякого іншого погляду. Благодать Господа та
мир і благословенство най будуть багаті та невичерпані на
Вашій Ексцеленнії і на всьому благочестивому українському
народові»1.
Зміст проекту листа свідчить про те. шо українофобська
агітація російських архієреїв досягла таки успіху, оскільки
Патріарший Престол висловив сумнів у існуванні незалеж-
ної Української Народної Республіки. Навіть зважаючи на
швидке вибачення з Фанару за такс непорозуміння, сам
факт наводить на сумні роздуми. Ше складнішою виявила-
ся позиція щодо згоди на автокефальність з боку Церкви,
од якої відділялася нова Церква. Тут утворювалося замкне-
не коло. Як матірна Церква. Царгородський Патріархат тра-
диційно виступав проти будь-яких відокремлень, адже всі
Церкви, котрі виходили з-під його юрисдикції, діставали
визнання набагато пізніше. Цей аргумент для грецького
Патріархату був луже дражливим. Обстоюючи свої позиції,
український посол виходив з того, то цей аргумент завжди
порушувався практикою церковного життя, оскільки сто-
сувався дещо інших, ніж духовні, засад. «Автокефальність,—
зазначав О. Лотоцький,— не річ не лише звичайного люд-
ського права, але й зв'язано її з надто нехристиянськими
проявами людської натури. Теоретично — нормальна ви-
мога канонічна в цім випадку та. щоб церковна незалежність
відбулася но взаємній згоді — на основі спільности церков-
них інтересів та взаємної християнської любові. .Азе ця
ідеальна форма вирішення справи автокефальности, як ви-
раз зв'язку любови між християнськими церквами, звичай-
но не знаходить собі грунту в подіях церковного життя.
Звичайна засада людських відносин, засада не альтруїстич-
на, просякла і міжцерковні відносини, а тому уса-
мостійнення церков відбувалося не з добровільної згоди, а
ставало наслідком вже конечної необхідності в результаті
довгого та впертого опору. Річ у тому, що через уса-
мостійнсння певних церковних територій попередня цер-
ковна адміністрація цих територій, розуміється, позбавля-
лася деяких вигод, головним чином, матеріальних, і цей
неідеальний мотив звичайно спонукує заінтересовану цер-
1 Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. С. 94—95.
59
ковну владу виявляти луже рішучий чи й непримиримий
опір стремлінням церковної емансипації»1.
О. Лотоиький вважав, що лише на грунті реального
співвідношення сил та фактичної можливості протягом
останніх майже тисячі літ вирішувалася справа автокефалії.
Навколо цієї болючої тези довгий час не вдавалося знайти
порозуміння з Фанаром, Переговори зайшли у глухий кут.
Допомогу у відновленні діалогу з Патріаршим Престолом
надав Деркоський митрополит, внаслідок чого з попередньої
редакції вдалося вилучити положення про кінцеву згоду на
визнання автокефалії Російською Церквою, бо остання
підпорядкувала собі Українську Церкву насильно через
світську турецьку владу, яка змусила Константинопольсько-
го Патріарха визнати цей акт. Не включили вони до тексту
положення про благословенство Українській Церкві, бо цс
означало б її визнання. Остаточно відредагований і погодже-
ний текст відповіді О. Лотоцькому вручив сам місце-
блюститель митрополит Дорофей. У листі читаємо:
«У відповідь на послання Вашої Ексцеленції з 15 січня
1919 р. маємо за шану, згідно з синодальною постановою,
повідомити Вас:
Як ми вже устно свого часу повідомляли Його Ексце-
ленцІю возлюбленого нами п. О, Лотоцького, обміркування
та винесення остаточного рішення щодо висловленого у по-
сланні Вашому бажання стає нині неможливим з причин
канонічних з огляду на вакантність патріяршої кафедри.
Подаючи цю відповідь з великою любовю, користуємося
випадком висловити гарячу прихильність Матері Церкви до
благочестивого українського народу, а також тверду нашу
надію, що як він, так і поставлене над ним високе прави-
тельство стоятимуть і далій міцно в батьківській православній
вірі, ждучи з цілковитою певністю здійснення свого бажан-
ня згідно з священними канонами та правилами.
Передаючи при сій нагоді Вашій Ексцеленції та усім до-
стойним членам правительства, як і всьому українському на-
родові, молитвенне благословенство Матері, Великої Цер-
кви Христової та випрошуючи благодать Господа нашого
для успіху Ваших трудів, остаюсь
Вашої Високодостойної Ексцеленції
пильний до Господа молитвеник та відданий
Містоблюститель Вселенського Престолу Доротей,
1920 р. Березня 9»?.
1 Лотоцькиіі О. Сторінки минулого. 4. 4. С. 95.
•' Там само. С. 98—99.
60
Але така позиція Константинопольської патріархії пояс-
нювалася не лише цим, А саме, вирішальним фактором у не-
визнанні української автокефалії було нестабільне внутрішньо-
політичне становище в Україні. Патріарший місцеблюститель
Дорофей з розумінням і схваленням поставився до місії 0. Ло-
тоцького, проте відмовився здійснювати якісь конкретні кро-
ки до того часу, поки політична й церковна ситуація в Україні
не стабілізується, а також буде обрана нового Вселенського
Патріарха. Розвинути діяльність в руслі викладених у листі
положень О. Л отецько му не вдалося, бо він невдовзі, на-
прикінці березня 1920 р., на вимогу уряду покинув Констан-
тинополь, залишивши після себе князя І. Токаржевського-
Карашевича, який пробув на посаді послало II грудня 1921 р.,
отримавши весною 1921 р. від Патріарха грамоту, «складену
зо всіма грецькими викрутасами, але закінчену благосло-
венням Голови Держави, Уряду і Української Православної
Церкви, Розуміється це було не повне визнання, але крок
вперед»1. Перед від’їздом О. Лотоцького місцеблюститель про-
понував йому взяти з собою представника Патріархату для
ознайомлення з обстановкою на місці, сіле ця поїздка, на
пораду О. Лотоцького, була відкладена до кращих часів,
оскільки абсолютну більшість території України контролю-
вали більшовики, проводячи тут «воєннокомуністичні» екс-
перименти. Західну Україну окупували польські війська, хоч
долю її мала визначити Паризька мирна конференція, якій і
була підконтрольна ця територія.
В окупованому поляками Кам’янці-Подільському в грудні
1919 р. було створено Українську національну раду на чолі з
соціалістом-федералістом М. Корчинським. Рада перебува-
ла в опозиції до Директорії та Уряду, вважаючи їх винуват-
цями катастрофи. У свою чергу Уряд УНР 14 лютого 1920 р.,
ухваливши «Тимчасовий закон про державний устрій і по-
рядок законодавства УНР», заклав підвалини передпарла-
менту із законодавчими функціями і припинив свою
діяльність2.
Спалахами активної збройної боротьби української нації
за відновлення демократичної державності протягом 1920—
1921 рр. стали героїчний «зимовий похід» тилами денікінської
та Червоної армій, українсько-польський похід на Київ, обо-
ронні бої на Правобережжі та інші дії. Водночас зі змен-
шенням надії на військову перемогу на українських теренах
затухали й сподівання на успіхи у зносинах між Україною та
' Хома Іван. Апостольський Пресгіл і Україна 1919“ 1922. Рим, 1987. С. 67.
г Історія України: нове бачення. Т. 2. С. 97—98.
61
Вселенським Патріархатом. Справа визнання Української Ав-
токефальної Православної Церкви відкладалася до кращих
часів.
АПОСТОЛЬСЬКИЙ ПРЕСТОЛ
І УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Не менш важливою справою, ніж визнання Української Ав-
токефальної Православної Церкви Вселенським Патріархом,
була підтримка Апостольського Престолу у вирішенні церков-
них питань.
Перші кроки в цьому напрямі зроблено за гетьманування
П. Скоропадського. Відрадно, що Директорія УНР скорис-
талася напрацюваннями, які мали у своєму арсеналі дипло-
мати Української Держави в Італії. Зауважимо, що, на відміну
від Інших країн, де голови дипломатичних установ України
були звільнені Директорією (в Австро-Угорщині, Німеччині,
Туреччині, Румунії, скандинавських державах, Швейцарії),
в Італії та Ватикані якраз спостерігаємо спадкоємність у ро-
боті дипломатії України1.
Дипломатичну місію до Італії очолював діяч УСДРП про-
фесор Д. Антонович, колишній міністр Центральної Ради в
кабінетах В. Винниченка І В. Голубовича та міністр уряду
В. Чехівського. Радником посла працював член УСДРІІ
В. Мазуренко. колишній товариш міністра в урядах В. Вин-
ниченка та В. Чехівського; секретарем — соціал-демократ
М. Єремієв, колишній секретар Центральної Ради2.
У зв’язку з направленням дипломатичної місії віл Дирек-
торії УНР до Італії постало питання про висилку такої ж
місії до Вати кану. На голову цієї місії розглядалася кандида-
тура графа Михайла Тншкевпча, котрий проживав тоді в Ло-
занні (Швейцарія)’.
Граф Михайло Тишкевич народився 20 квітня 1857 р. в
селі АндрушІвці на Київщині. Він належав до старого аристо-
кратичного. давно спольшеного українсько-литовського ро-
лу. Виріс за межами України — у Варшаві та Вільно, в чужому
середовищі. Повернувшись після закінчення гімназії з Вільно
додому, М. Тишкевич відчув свій кровний зв'язок з Бать-
ківщиною, захопився Історією, природою та побутом Украї-
ни. Зачарування українською природою спонукало його всту-
1 Лотоцькни О. В Цар городі. С. 36—37.
; Онацькин Українська дипломатична місія в Італії. Праги. ]94 і. С, 1.
1 Хома Іван, Апостольський Престіл і Україна... С. 11.
62
пити до Петербурзької Академії Мистецтв, яку він закінчив з
відзнакою. В Петербурзі проявив себе свідомим українцем.
Служив в армії (1879—1880 рр.), після чого знову повернувся
в Україну, де познайомився з видатним істориком Володими-
ром Антоновичем, а також зацікавився творами Тараса Шев-
ченка. Творчість Кобзаря сприяла поверненню М. Тишкеви-
ча до українського народу, якому він служив усе життя.
На гроші, виручені віл продажу колекції стародавніх ро-
динних друків і документів з XVI —XVIII ст., він встановив
так звану «Михайлівську премію» при львівській «Просвіті»
за найкращий драматичний або історичний твір з минулого
України, написаний українською мовою. На ці гроші вида-
но історичні твори: О. Маковея «Ярошенко» і О. Назарука
«Ярослав Осмомисл».
М. Тишкевич підтримував талановиту молодь у себе в
селі та його околицях, допомагаючи у здобутті освіти. У
1906 р. заснував у Києві «Ліберально-консервативний союз
шляхти і земельних власників» та «Краєву партію на Укра-
їні», обачно обстоюючи автономію України; домагався про-
дажу землі тільки місцевим селянам. У 1907 р. під гаслом
об’єднаної праці для добра України заснував «Київське То-
вариство Прихильників Миру», ставши його головою.
Михайло Тишкевич допомагав митрополитові Андрею
Шептицькому у здійсненні ідеї парцеляції грунтів великих
землевласників на українських територіях у кордонах Росії
між галицькими емігрантами, котрі стихійно виїздили до Аме-
рики, Канади, Бразилії, а також між місцевим населенням.
Згідно з планом на оселю мало припадати 10 господарів, ко-
трих наділили б 50 десятинами безкоштовної землі. Як свідомі
галицькі селяни-патріоти вони мали поширювати через збу-
довані греко-католинькі церкви ідеї унії, а також просвіту че-
рез школи. Маєток Тишкевича мав 14 000 десятин. За нього
митрополит заплатив графові 1 200 000 рублів. Ідею не вдало-
ся втілити в життя через спротив Міністерства закордонних
справ Росії, яке твердило, нібито митрополит хоче таким чи-
ном поширювати в межах Росії унію та українську національну
ідею. Довелося повернути гроші Шептицькому.
У 1911 р. на першій українській виставці М. Тишкевич
хотів виставити свою картину «Сон України», але цензура
заборонила.
Граф Тишкевич був відомий як донатор 50 000 франків
для хворих митців, 200 000 рублів для Наукового товариства
імені Тараса Шевченка з нагоди столітніх роковин віл дня
народження Кобзаря та 3000 франків університетові в Лю-
венІ (Бельгія) на відкриття відділу українознавства. Граф ви-
63
давав українські книги й підтримував фінансово різні ви-
дання.
Напередодні Першої світової війни Тишкевич виїхав до
Швейцарії, де писав статті про Україну, які друкував у
місцевій пресі. У Швейцарії побачили світ його брошури й
документи: «Історичні документи про Україну», «Україна пе-
ред мировим конгресом», «Українська література», чим фор-
мував прихильну думку до України та її національно-виз-
вольних змагань1.
9 січня 1919р.* графа М. Тишкевича було призначено пер-
шим українським послом у Ватикані від Уряду Української
Народної Республіки’. Згодом він очолив українську делегацію
на Мировій конференції в Парижі. Останні свої заощаджен-
ня Тишкевич віддав на пропаганду і підтримку української
справи. Після поразки визвольних змагань він жив на По-
знаньщині у свояків в селі ЖодовІ, де й помер 3 серпня 1930 р.
Соціалістичні лідери Директорії, зокрема її голова В. Вин-
ниченко, були проти призначення аристократа главою дип-
ломатичного відомства у Ватикані. Серед лівого крила про
графа М. Тишкевича мали опінію як про велико земельного
поміщика, реакціонера, клерикала, монархіста й ворога де-
мократії, котрий компрометував український рух І уряд, а,
перебуваючи на посаді голови місії в Парижі, взагалі «наро-
бив українському народові безмірних шкод». «Сам Тишкевич
на службі у Ватикана І одчитується перед ним. Своєю робо-
тою він шкодить УНР». Ці слова Сергій Шелухін, соціаліст-
федераліст, член української мирної делегації в Парижі, адресу-
вав Симонові Петлюрі 17 листопада 1920 р., пропонуючи зняти
М, Тишкевича з посади голови української делегації1 2 3. Але це
трапиться через рік. А на початку 1919 р., незважаючи на спро-
тив соціалістів, М. Тишкевича все ж таки призначили на цю
посаду. Секретарем місії став Петро Карманський4. «Місія до
Вати кану, — писав П. Карманський,— в очах соціальних де-
мократів і соціялістів-революпіонерів, які складали уряд Ди-
ректорії, була непопулярна і вона зразу мусіла боротись з
фінансовими труднощами»5. У зв’язку з цим, уже приїхавши
1 Лиил Іван. Апостольський Престіл і Україна... С. 16.
* В літературі трапляються відомості, шо іраф М, Тишкевич став послом
у лютому 1919 р. (Ааш/ Іван. Апостольський Престіл і Україна,.. С 16.).
2 ЦДАВО України, Ф. 3766, оп. І,сир. 22, арк. 11; Ф. 3696. оп. 2. спр. 122.
арк. 2.
1 Львівська державна наукова бібліотека ім. Стефаника. Відділ руко-
писів. Ф. 9 (О/н), од. зб. 4312. арк. 1—4.
' Хома Іван. Апостольський Престіл і Україна... С. 12.
Цит. за: Хома Іван. Апостольський Престіл і Україна... С 12.
64
в Лозанну до М. Тишкевича. П. Карманський змушений був
за дорученням графа повертатися до Львова, щоб дібрати до
місії нових урядовців та роздобути кошти для її діяльності.
Ревний католик, граф М. Тишкевич якнайліпше підходив
на посаду посла, яку він з радістю обійняв. М. Тишкевич у
листі до Д. Дониова віл 12 березня 1919 р. зазначав, що вва-
жав це призначення за велику честь, доказ довір'я від лівих
груп до того, кого вони мали за контрреволюціонера, поло-
нофіла чи політикана. «...Не довір'я для мене найкраща і
найвиша нагорода»1, — писав він.
Плани М. Тишкевича у Ватикані виходили далеко за рамки
діяльності дипломатичного представництва. Так. у листі до
українського посла в Італії професора Д. Антоновича від
23 березня 1919 р. М. Тишкевич ділився планами стосовно
заснування Наукової комісії при Витикані, чим можна було
б «закласти фундамент під культурну працю нашої молоді в
Італії»7. М. Тишкевич просив доктора Д. Дон нова очолити
або стати членом такої архівно-історичної Комісії при Вити-
кані.
Через різні причини посол М. Тишкевич аж 15 травня
1919 р. прибув до Італії. Сам. бо секретар місії П. Карман-
ський не отримав італійської візи, отож М. Тишкевич на-
правив і і ого зі звітами до уряду її Україну.
Через десять днів — 25 травня 1919 р.— М. Тишкевич піл
час приватної аудієнції у Папи Бенедикти XV вручив йому
вірчі грамоти як Голова надзвичайної української диплома-
тичної місії при Апостольському Престолі, де були високої
опінії про графа. Ще раніше за активну міжнародну діяльність
його нагородили високою регалією — орденом Святого Гри-
горія''. Піл час зустрічі посол передав Папі протест у зв'язку
з наступом генерала Гал пера на Галичину, внаслідок чого
було заарештовано й відправлено до польських концтаборів
200 українських священиків.
Папа Римський притіняв М. Тишкевича доброзичливо,
«з ентузіазмом говорив про у країно їжу самостійність, запев-
нив про свою прихильність до українського народу та ви-
словив надію, що українська справа буде вирішена згідно з
засадою про самовизначення народів»4.
У свою чергу наш посол прохав Папу підтримати україн-
ську справу на Мировії! конференції в Парижі, призначити
Нит за: Лшш Іван. Апосто.чьський П пестії і Україна... С. 12
; Там само, С. 13.
' ЦДАВО України. Ф. 3696, оік 2. сир. 2йц арк. 3. 5.
: Ло.у/? Іван. Апостольський Простії і Україна.. С. і2.
65
день збору :іія українців. мирі потерпіли віл війни, направи-
ти папського легата в Україну, видати енцикліку про унію.
Отже, посол УНР у Витикані М. Тишкевич основну увагу
приділив злобутпо підтримки української справи Папою Рим-
ським. За словами М. Тишкевича. котрий 12 листопада 1919 р.
інформував про свою роботу в Римі українського посла у
Вашиїнтоні Бачинського. Папа відразу ж за телеграфував у
Париж до свого легата монсеньйора Черепі, який після по-
вернення до Рима повідомив, шо він говорив з Радою П'я-
тьох і довідався, нібито українська справа рухається луже
повільно через те. «шо наші вороги представили її як
німецько-більшовицьку авантюру купки недоспілих політиків,
позаяк маса населення є темна і національно не свідома»1.
З цього приводу посол М. Тишкевич негайно зробив спрос-
тування в офіційному італійському «Роріїїо Кошапо». яке
було передруковано в багатьох часописах інших держав.
Папа запевняв графа М. Тишкевича, шо він цілком
підтримує самостійну Україну, і сказав, шо Рада П'ятьох
останнього слова про Україну ше не сказала.
Іван Хома вважає, ніби то прохання посла про унію є зна-
менним. Він висловлює думку, шо М. Тишкевич. як ревний
католик, діяв не від свого імені, а віл імені Уряду УНР. на-
водить слова Володимира Чехівського (Голови Уряду УНР),
сказані ним у серпні 1919р. в Кам'янці-Подільському от-
цеві Жану Йосафату: «Першим кроком усіх українців буде
відлучитися віл Москви, а наступним злучитися з Римом».
Подібні слова сказав міністр закордонних справ Андрій
Лівипький апостольському нунцієві у Варшаві монсеньйор}
Ахілеві Раггі: «Вірю, шо Унія буде в усій Україні нашою
національною Церквою, я самий за тим. щоб греко-католи-
пизм був державним визнанням цілої України, і вірю, шо
так воно буде». І, Хома, спираючись на спогади отим Жана
Иосафага. твердінь, нібито зак само думав і Головний Ота-
ман Симон Петлюра, котрий па запитання отця Жана. чи
він погоджується з думками свої о міністра, які той висловив
нунпієві, дав таку відповідь: «Я сам нього бажаю, але. на
жаль, не можу цього публічно сказати»2. Подібні висловлю-
вання вищих керівників УНР у 1919 р.. на нашу думку, не
можна інтерпретувати однозначно — як бажання перейти
піл крило Апостольського Престол}'. Особливо виникає та-
кті сумнів щодо позиції Спмона Петлюри. Розглядаючи Рим-
ську Курію як важливий фактор у досягненні своїх зовнішньо-
1 Лкш. Лпоспмьськии Преси/ і Україна... С. 43.
Цій. за: км Атюсганський Преси/ і Україна.., С, 17.
66
політичних цілей. Головний Оіаман, як, власне, і прем’єр,
не могли собі дозволи ги не зважати на настрої православно-
го населення України, котре становило переважну більшість
в Україні. Скоріше і і Іван Хома, і отець Жан Йосафат вила-
ють бажане за дійсне. На користь такого нашого тверджен-
ня говорить лист Симона Петлюри до Івана Огієнка віл
19 грудня 1921 р., де він неодноразово висловлював думку
про необхідність маги свого Патріарха, вважаючи, ідо «ідея
власного Патріархату як найбільш рушійної ієрархічної форми
в організації Української Автокефальної Церкви, яка носит ься
в свідомості, чи може лап і невідомості». Петлюра вважав ве-
ликою помилкою і дивувався, чому такі видатні державни-
ки, як українські князі, а також Гетьмани Богдан Хмель-
ницький та Іван Мазепа, котрі надавали найбільше значен-
ня церковному чинникові, не втілили цю ідею в життя1. Ідею
власного Патріархату Головний Отаман називав справою дер-
жавної ваги. В листі до І. Огієнка від 23 жовтня 1921 р. Си-
мон Петлюра висловлює свою думку про стосунки з митро-
политом Шептиньким. Хоч би як це було прикро для укра-
їнської церковної справи, але в листі дається не луже при-
хильна оцінка діяльності митрополита Головним Отаманом,
котрий твердив, нібито погляди А. Шсптииького не мають
нічого спільного з концепцією, «за яку боремося ми і наша
Автокефальна Церква». Симон Петлюра заявляв, начебто ми-
трополит «підбивав графа Тишкевича виступити проти кон-
цепції УЦр», до чого М. Тишкевич не пристав2. «Ні з МЗС.
ні віл Міністерства ісповІдань,— писав Головний Отаман,—
нема жодного рядка, шо митрополиту на серні лежить укра-
їнська державна справа»'.
Ці та інші висловлювання С. Петлюри, оприлюднені, що-
правда. трохи пізніше, проливають світло на його ставлення
до Апостольського Престолу, яке здасться нам не таким од-
нозначним, як воно подане у наданих статтях церковних
істориків.
16 червня 1919р., після зустрічі з українським послом,
державний секретар кардинал Петро Гаси а рр і. котрий дуже
цікавився українськими проблемами, в порозумінні й зі схва-
лення Папи надіслав листа Голові Директорії УНР Симо-
нові Петлюрі, і по було розцінено графом М. Тишкевичем як
офіційне визнання Української Народної Республіки. У на-
писаному французькою мовою листі говорилося:
1 ЦДАВО України. Ф, 1^72, он. 2. сир. 12, арк. 54.
: Там само. Арк. 29-Зо.
5 Там само.
і
67
«Ватикан. 16 червня 1919. Н. Б. 91 664. Екснсленніс! Свя-
тнії Престіл отримав грамоту, якою Ваша Гкспсленнія
інформує, шо Директорія Української Народної Республіки
призначила графа МихайлаТїппксвича на Голову Надзви-
чайної Української Дипломатичної Місії при Святому Пре-
столі. Дякуючи Вашій Експеленпії за нього ласкавого листа,
я зі свого боку можу запевнити, шо Святнії Прсстіл. визна-
ючи, як належить, благородний характер української нації,
піднесе свої молитви за її шастя. у твердому переконанні,
що право самовизначення, вже визнане для інших паролів,
які належали до колишньої російської імперії, буде визнано
також для України. Мені луже приємно запевнити Вашу Екс-
псленпію, шо граф М. Т ишкевич. якому доручено шо місію,
працює з тактом, який йому всі витають. Користуюся з
радістю цією нагодою, шоби передати Вашій Експелснції
вислови моєї найбільшої пошани. П. Карл. Гаспаррі»1.
Головний Отаман вельми радів з приводу нього листа.
На початку липня 1919 р. в Чорткові. в присутності Уряду
ЗУНР і президента Євгена Петрушсвпча він висловив задо-
волення тим. шо Папа Бенедикт XV прийняв його посла
Михайла Тишкевича на приватнії! аудієнції, а також радість
від листа державного секретаря П. Гаспаррі. Отець Жан Йоса-
фат свідчить, нібито Головний Отаман вигукнув: «Яке вели-
ке шасгя! Цс ж повне визнання Українській Державі! Като-
лицькою Церквою»2.
Очевидно, у вирі війни цей лист було втрачено, тому
Урядові УНР у місті Тарнові довелося 20 листопада через
МЗС звернутися до керуючого справами дипломатичної місії
УНР в Італії, аби надіслав копію того листа. Справа утруд-
нювалася тим, шо дипломатичної місії при Ватикані вже
не було, тому керуючий місією УНР в Італії М. Єремієв
обіпяв залагодити справу через колишнього посла графа
Тишкевича.
На шастя. у Римі в неп час перебував митрополит Шеп-
тії цький, до якого і звернувся радник дипломатичної місії в
Римі Теодор Галіп з проханням, аби митрополит допоміг
одержати копію листа кардинала П. Гаспаррі. Митрополит
написав листа 5 січня 1921 р. до субст итута Державного Сек-
ретаря монсеньйора Фелеріко Телескіні і передав через
Т. Галіпа. 12 січня 1921 р. і сам Теодор Галіті написав у цій
справі ло монсеньйора Телескіні. В результаті цих старань
І Іиі. кн Л'и.чл Іаан. Апосю.і ьськин Прес гід і Укр:іїі ш... С IX
; Жан Йоеафат. шець ЧСВК \Ьн тужіння Україні. Едмоінон, 1953
С. И 12.
6Я
22 січня 1921 р. секретар міси Свієн Онапький висків копію
листа кардинала II. Іаспаррі до І їєіови Діїрекіорії. завер-
шивши довгі дипломатичні сіарання успіхом.
Як і в інших країнах, українська дипломатична місія в
Італії прагнула до поширення відомостей про Україну, які
з'явилися в італійській пресі, формуючи громадську думку
про українську справу'.
У 192(1 р. дипломатичні потуги української влади, спря-
мовані на здобуття підтримки віл Ватикаву. тривали. ЗО бе-
резня 1920 р. українське посольство передало ІІапі Бенелик-
тові XV меморіал, в якому було викладено основні погляди
на зближення зі Святим Престолом. Меморандум підписали
голова місії отець Ксаверіи Бонн та секретар 11. Камінський.
В меморандумі містилася оцінка попередньої підтримки укра-
їнської справи і сподівання па те, шо Папа Римськоіі «як і в
минулому своїми необмеженими впливами спаралізуг шля-
хи імперіалістів, шо намагаються іруйнуватп націю, яка ба-
жає жити, і припинить насамперед криваві муки нашого на-
роду і нашого українського духовенства в Галичині, шо її
загарбали поляки.
Не буде нове свідоцтво великого й дійсного заступництва
і ласки Святого Престолу до тих його вірних дітей, шо зав-
жди повинні знаходити в ньому тим більше джерело віри і
щирої вілла пості»'.
Великих зусиль для здобуття підтримки української
справи Святим Престолом доклав князь Іван То к аржев-
ський-Карашевич, котрий змінив на дипломатичному по-
сту в Царгороді посла О. Лотоцького. Князь мав певні
зв'язки в Італії, тому він по дорозі до Царюрола цілий
місяць провів у пій країні, побував на приватній аудієнції
у Папи Бенедикта XV, котрий луже докладно цікавився
українськими справами, й бесідував з українським дипло-
матом майже годину.
Перебуваючи вже в Царгороді. І. Токаржевський-
Карашевич зблизився з Апостольським легатом монсеньйо-
ром Додьчп з яким налагодив дружні стосунки. У своєму
листі до отця Івана Хоми віл 16 лютого 1954 р. кия и> Токар-
жевський-Карашевич наводить уривок з книги О. Лотоць-
кого «В ІГаргоро.тш, в якому є оцінки діяльності українських
дипломатів на ватикавському напрямку: «Добрі зносини з
папським Нуннісм в Царгороді мали на мсті допомагати більш
активній участі Вагикану в справах фактичних зносин з У’кра-
1 .Хома Іван. Лгикіо.іьськіііі Престі.і і Украін.і... (
; Тич сичи С 52.
69
їною. Монсіньйор Дольчі. представник Витикану, в сій справі
брав діяльну участь»’.
Діяльність кардинала Дольчі щодо української справи
оцінював і сам І. Токаржевський-Карашевич, котрий при-
писував йому «могутній вплив на становище та відношення
Державного Секретаріату до України і її представництв, бо
він дуже широко брав питання сходу Європи»2 *.
Підсумовуючи діяльність української дипломатичної місії при
Апостольському Престолі у добу визвольних змагань. треба ска-
зати, що українськими дипломатичними представниками було
зроблено чимало у визнанні української справи в міжнародному
масштабі, незважаючи на те. що. за словами С. Шелухіна, «для
них се діло нове, невідоме і вони ж їхали на нім же вчитися» В
умовах надмірної ідеологізації державного життя республіки
міжпартійні суперечності перекотилися на зовнішньополітичну
діяльність. Давало про себе знати й прагнення багатьох
соціалістичних лідерів позбутися політичної спадщини Геть-
манату. Об'єктом нападок подібного змісту- став і посол при
Апостольському Престолі М. Тишкевич. котрий у вже цито-
ваному листі С. Шелухіна до С. Петлюри звинувачувався у
служінні Ватикану. за яке, нібито, граф «одчитусться перед
ним»4. Такі оцінки, характеристики заважали ефективнії! ро-
боті зовнішньополітичної служби, вносили В її ДІЯЛЬНІСТЬ
підозріливість, розтягували по партійно-політичних кварти-
рах. Однак, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, укра-
їнська дипломатична місія при Апостольському Престолі
відіграла значну роль у поширенні розуміння українського
питання в західному, католицькому, світі.
! Лоти/ /пан. Апостольський Пресііді і Укрдїші.,. С. 64.
? Там само. С. 65.
" Львівська державна наукова бібліотека ім, Стефиника, Відділ руко-
писів. Ф. 9 (О/н), од. зо, 4312, арк. 4.
4 Там само, Арк, ?.
______________________ПІ______________________
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ
МІНІСТЕРСТВА ІСПОВІДАНЬ
ПІД КЕРІВНИЦТВОМ
ІВАНА ОІТСПКА
1
УПОРЯДКУВАВ НЯ АПАРАТУ
М П П ПЕРСТВА ІС110 ВІ ЛАН Ь.
ВИКОНАВЧА ВДУТА ПА МІСЦЯХ
16 вересня 1919 р. посаду міністра ісповідань обійняв про-
фесор Іван Огієнко — один з провідних громадських і куль-
турних діячів першої половини XX століття. 1. Огієнко був
добре обізнаний з проблемами Церкви в Україні, багато пи-
тань, які йому доводилося вирішувати як міністрові освіти,
перетиналися з зими завданнями, котрі поставали перся
Міністерством культів. Серед них проблем — уніфікація
шкільної освіти, збереження історико-культурної й церков-
ної спадщини, формування національної свідомості народу
тощо. Світогляд 1. Огіснка формувався в православній се-
лянській родині з невеличкого містечка Брусилів Радомишль-
ського повіту на Київщині, де майбутній міністр. митропо-
лит і побачив світ 15 (2) січня І<582 р. У двокласній народній
школі здобув початкову освіту. після закінчення якої (1896 р.)
вступив до Київської військової фельдшерської школи.
Вирішальним моментом у виборі навчального закладу було
безплатне навчання, хоча після закінчення її потрібно було
пройти шестирічне' військову службу. Тому в 1900 р. він став
помічником лікаря на психіатричному відділенні в Київсько-
му військовому шпиталі. Служба тривала три роки. У 1903 р.
І. Огієнко вийшов у відставку, «склав іспити на матуру» при
Острозькій класичній гімназії і вступив до Київського універ-
ситету Святого Володимира на медичний факультет, але
невдовзі перейшов на історико-філологічний факультет, який
закінчив з дипломом 1 ступеня в 1909 р. В університеті захо-
пився східнослов'янськими мовами, піл керівництвом В, Пе-
ретца розпочав самостійну наукову діяльність.
Ще будучи студентом І. Огієнко познайомився з видат-
ними науковцями та культурними діячами України — М. Гру-
шевським. П. Житеньки.м, К. Микольчуком. Є. Тимченком.
став членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка,
«Просвіти», «Українськоїо клубу». Вже після скінчення
71
університету його прийняли до Історичного товариства Пе-
стора Літописця в Києві. Петербурзького товариства люби-
телі в стародавньої писемності. Київської військової та Ка-
теринославської архівної комісій. Закінчив Виші педагогічні
курси при Київській навчальній окрузі (1910—1912 рр.). Склав
магістерські Іспити на кафедрі російської мови і літератури
в 1914 р. У 1909—1913 рр. учителював у Комерційнії! школі
в Києві. Був учителем Київської гімназії у 1914—1918 рр. У
1915 р. рада Київського університету обрала 1. Оііснка при-
ват-доцентом кафедри літератури та мови. Як приват-доцент
у 1915—1917 рр. читав лекції у Київському університеті Свя-
того Володимира і з 1917р.— у Київському українському
університеті. Викладав на Вищих педагогічних курсах при
навчальній окрузі (1917—1918 рр.), а також — на педагогічних
курсах для вчителів середніх шкіл. У 1917 р. обіймав посаду
секретаря історії ко-філологічного факультету Українського
університету. Дбав про поширення освіти: заснував у Бруси-
лові «вишу початкову школу» і і був її почесним куратором.
Після повалення самодержавства 1. Огієнко докладав ве-
ликих зусиль до заснування канонічним шляхом Української
Автокефальної Церкви, був одним з організаторів Україн-
ського народного університету в Києві, з 1918 р. — Україн-
ський державний університет1.
1 липня 1918 р, отримав дворічну відпустку в Київському
університеті Святого Володимира для виконання обов'язків
ректора Кам' я нень- Подільсько го державного українського
університету. Призначений професором Київського держав-
ного українського університету на кафедрі української мо-
ви. До Кам’яная-Подільського був відряджений на таку ж
посаду. 5 січня 1919 р. призначений міністром освіти з зали-
шенням на посаді ректора університету. За урядування
кабінету С, Остапенка звільнений з посади міністра і з чер-
вня 1919 р. очолював Кам'янень-Подільський Червоний
Хрест, одночасно став членом Ради міністра народної освіти2.
Очо.швиш Міністерство ісповідань. /. Огієнко не обмітав
своєю увагою жодного важливого питання на ниві реформу-
вання церковного життя. Він прекрасно розумів, що Україн-
ська Православна Церква може стати одним із найсильніших
факторів підтримки національно-визвольних змагань укра-
їнці!}. Саме тому міністр наполегливо працював над відрод-
; //есту.оі Біля нитокш лержлшої системи охорони пямбпок кульгу
ри к Україні (лоба Центральної Ради. Гсіьманаїу, Директорії). Київ: Полі а-
на. 1994. С. 19Х-- 199: ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. 2. сир Н. арк. 45
' Там само Арк. -гч и<
жснням національної Церкви. (Окрема над запровадженням
української мови в Богослужіння. 2У жовтня ПИдр. на
засіданні Ради міністра ІсповІдань під час обговорення питання
«Про Рите Церковне Управи іння на У країні» 1. Огіснко сказав:
«...Вся Церква проти нас... /.../Де наша Церква? Я її не бачу, я
бачу Церкву ті.іьки таку, що йде проти нас, а не за нас. Ваші
думки йдуть по шняху відокремлення Церкви від Держави, азе
ставати на цей шиях поки що рано. Я стою .інше на держав-
ному грунті. Церква, яку ми маємо, не помагає ним. Вона не
вияваяє своєї самодія.іьності на користь У країнській Державі.
/.../ Як міністр і оборонець духовних інтересів Церкви, я кон-
статую. що ті.іьки при наиіона.іьнін Церкві ми будем мати
національну Державу. До сеї пори Держава дивина Церкву, а.іе
ж я думаю, що ця Церква бу.іа не українська. Українська Дер-
жава дасть все Українській Церкві» У цих словах була скон-
центрована практично вся програма діяльності Міністерства
ісповІдань під керуванням І. Огієнка.
Перебуваючи на посаді міністра ісповІдань І. Огіснко ак-
тивно популяризував ідеї автокефальності Української Пра-
вославної Церкви, повернення її стародавніх звичаїв. При-
ступаючи до керування справами міністерства, у своєму пер-
шому наказі віл 16 вересня 1919 р. 1. Огіснко вимагав укра-
їнської вимови під час чигання церковнослов'янської
Євангелії та виголошення проповідей українською мовою.
Він закликав «зберігати у чистоті наші стародавні українські
звичаї та обряди»-. Мере з два дні Огіснко запропонував єпи-
скопам запровадити в< нархіальній адміністрації українізоване
діловодство1.
Вступаючи на носі міністра ісповІдань. 1. Огіснко вирішив
звернутися до громадянства (в ньому його підтримала Рада
міністра). Основне, на чому зосереджувалася увага у відозві,
була констатація того, шо в Україні в церковній парилі ба-
гато чого зруйновано й погребує відновлення. Найважча ро-
бота мала лягти на плечі православного духовенства, яке для
виконання нелегкого завдання повинно «поставитись ближ-
че до народу». Міністр обіцяв духовенству всебічну підтримку
й турботу. Протоієрей В. Липківський запропонував
підсилити звучання відозви, підкресливши, шо колись Пра-
вославна Церква в Україні була близька до народу, але зго-
дом цей зв'язок порушився, внаслідок чого духовенство
відійшло від мирян. Єдиний ш.іях до заниження духовенства з
: ЦДАВО > країни. Ф. Ю72, оп. І, сир. ирк. 55. 56 ін
: Ліщенки (і Ліншис У країнської революції. Є. 123.
; Там слмо
73
народом /. Огієнко і Рада міністра вдача.їй в українізації пра-
вославного духовенства. Новосформована Рала міністра зму-
шена була постійно повертатися ло питання про заклання
Міністерства ісповілань. а також про його місце в системі
державної влади УНР. Зокрема, В. Чехівський наполягав,
щоб Міністерство ісповідань доклало максимум зусиль ло
того, аби Церкву в Україні звільнити віл усього, то було
привнесено в церковне життя візантійською, а потім
російською державною вдалою, а також від державних еле-
ментів, аби в майбутньому вона стала Церквою дійсно на-
родною, а не переважно архієрейською, якою була в той час.
Адже «порочність тісного зв’язку церкви з державою, точніше,
з урядом,— за справедливим зауваженням історика Церкви
Д. Поспєловського.— проявляється і в тому, що, на відміну
від країн католицьких, де зміна влади, як правило, не
відбивається на інфраструктурі церкви, в православних дер-
жавах радикальні зміни структури влади катастрофічно чи у
всякому разі глибоко травматично позначаються на всьому
житті, структурі, становищі й навіть внутрішньому са-
мовідчутті церкви. Кожного разу церква ототожнюється з
політичною системою, то зруйнувалася. і їй доводиться пе-
ребудовуватись відповідно до цілей і настроїв нової влади,
доводити свою лояльність. 1 все починається спочатку»* 1.
Члени Ради міністра ісповілань намагалися з перших своїх
кроків завоювати довіру в громадянства, підкреслити, то
міністерство не бореться з єпископатом, а прагне визволити
Церкву віл державних елементів.
17 вересня 1919 р., приступаючи ло керівництва справами
міністерства, 1, Огієнко запропонував створити дорадчий ор-
ган при міністрі, затвердивши його тимчасовий склад. Зако-
нопроект ухвалила Рада Народних Міністрів2, а 1 І листопа-
да 1919 р. Директорія прийняла «Закон про утворення Ради
міністра ісповідань». До Ради міністра ісповідань входили
З особи (річне утримання кожної становило 24 000 гривень)-,
а також сім позаштатних членів.
Зі створенням цієї ради мала, на думку міністра ісповілань
1. Огієнка, активізуватися робота його міністерства. У пояс-
нювальній записці про створення Ради міністра ісповілань
йшлося про брак урядових кадрів в апараті міністерства, адже
після виїзду з Києва у січні 1919 р. там залишилося близько
ста урядовців, фахівців з різних питань, тому треба було залу-
1 ПоснскюскийЛ. /?. ГХсская праиос'іавная перковь в XX веке. М., 1995. С. їй.
: ІНДІЮ України. Ф. 3305, он, [. сир. < арк. 7й зв.
1 Там само. Ф. 1072. он. І, сцр. 4. арк. 7, 17. їй: спр. 25. арк. 14.
74
чати нові сили!. Головою ради став І. Огієнко. секретарем
Т. Левинький. До складу Рані міністра ісповідань увійшли
про (ресори богословського факул ьте ту Ка м ‘я неііь-
ПодІльського державного університету та громадські діячі, як
духовні, так і миряни. Членами ради стали протоієреї
В. Липківський та Є. Сіпинський. священики М. Крамарен-
ко, О. Маричев, професор В. Б ід но в, земський діяч ГІ. Мо-
роз, а також О. Нсселовськнй і В. Чехівський’. Рала працюва-
ла дуже Інтенсивно й продуктивно, про то свідчать протоко-
ли засідань.
За період з 18 вересня по 8 листопада 1919 р. відбулося
двадцять засідань Ради міністра ісповідань. на яких було роз-
глянуто 62 питання, котрі торкалися найрізноманітніших
сторін життя й діяльності як державних органів, що відали
церковними справами, так і власне Церкви'. З більшості і
них прийнято рішення, підготовлено законопроекти для за-
твердження урядом. Директорією.
Атмосфера засідань вирізнялася творчим пошуком, ви-
соким рівнем підготовленості витань, які розглядалися. Для
обговорень були характерні гарячі дискусії, суперечки, про-
те завжди вдавалося досягти потрібного компромісу. Для
участі в роботі Ради міністра ісповідань запрошувалися
фахівці з тих чи Інших питань, експерти, просто заінте-
ресовані особи.
На першому засіданні Міністерство культів було перейме-
новане на Міністерство ісповідань. Мотивом послужило тс.
шо слово «культ» вважалося чужоземним і малозрозумілим
для широких мас. отож менше відповідає реаліям нашого
життя, ніж слово «ісповілання». Законопроект про зміну на-
зви Міністерства культів на Міністерство ісповідань Рала На-
родних Міністрів ухвалила 18 вересня 1919 р., відмінивши
водночас постанову, затверджену II січня 1919 р.* 4. Міністр
І. Огієнко намагався в діяльності свого відомства враховува-
ти не лише стан церковного життя, а й інформацію про за-
гальнополітичне, військове, міжнародне становите УНР. З
цього приводу він вніс на засіданні Ради Народних Міністрів
(29 вересня 1919 р.) пропозицію про те. аби міністрів
інформували про сучасний стан5. Цю пропозицію підтримали
інші міністри, після чого відповідне рішення уряду набрало
чинності.
' ЦДАВО Х'кр.іїнп. Ф. 1Ю2. он. 1. спр 2. арк. 15. 16.
? Тим само. (’нр. З. арк. І.
- Підраховано «іігюром ш: Ф. 10/2, оп. 1, спр. 3.
4 Там само Арк. і. 7.
1 Там само. Ф. 33(15, ші. І. спр. 9. арк. 47.
75
У Міністерстві ІсповІдань розуміли значення формуван-
ня національної ідеї щодо Церкви як серед духовенства, так
і серед громадян. Не розуміння вилилося в намір організувати
свій друкований орган у Кам'янці-Подільському. Міні-
стерство преси погодилося надати для цього друкарню.
Рішення про створення тижневика — органу Міністерства
ісповІдань під назвою «Українська Церква» було прийнято
21 вересня 1919 р. на нараді з участю панотців С. Сіцин-
ського, М. Гадзинського й К. Старинкевича та професорів
В. Білпова, П. Клепатеького. і. Лимарського, М. Драй-Хмари
й А. Неселовського. Тижневик обсягом в один друкований
аркуш мав складатися з двох час тин: офіційної і неофіційної.
В офіційній частині планувалося друкувати державні зако-
ни, які стосуються Церкви, накази центральних органів,
повідомлення; в неофіційній — проповіді, переклали з праць
святих отців та письменників, котрі висвітлювали тодішній
стан Церкви, статті на церковно-громадські темп, публікації
догматичного, етичного та взагалі богословського змісту, жит-
тя святих (українських) і матеріали церковно-історичного та
археологічного змісту, бібліографії та оголошення. Раз на
місяць «Українська Церква» виходила з додатком-єнпеком
проповідей на цілий місяць наперед для використання їх
духовенством. Редактором затвердили протоієрея Є. Сіцин-
ського, його помічником В. Білкова, редактором проповідей
В, Лппківського. Тираж становив 5000 примірників, ціна—
20 000 крб1.
Уряд постійно виявляв увагу до періодичного органу
Міністерства ісповІдань. Зокрема. З листопада 1919 р. Рада
Народних Міністрів ухвалила асигнувати 300 000 гривень
і міністерство просило для цієї справи 762 060 гривень), во-
дночас вказуючи на необхідність скоротити склад редакції2.
Для доби Директорії УНР була характерна недосконалість,
а іноді й відсутність виконавчої владної вертикалі. Недолік
цей стосувався управління церковними справами може й
сильніше, ніж будь-якої іншої ділянки державного життя.
Необхідність налагодити механізм управління розуміли у
верхах: і Огіснко, і Рада міністра ісповІдань. Як наслідок у
світ вийшов наказ головноуповноваженого Уряду УНР
міністра ісповІдань Подільській Духовній консисторії від
26 листопада 1919 р., щоправда, тимчасовий. Згідно з на-
казом при консисторії призначався комісар, на якого по-
кладалося завдання нагляду за виконанням розпоряджень
ЦДАВГ) Укриши. Ф. 1072. он. І. сир. 4. арк. II. II сир. 5. арк. 16. І б и».
' Тим симо. Ф. он. І снр. V. ирк. 73.
76
Уралу Української Народної Республіки у справах лержав-
но-ік’рковного життя, а також для належного інформу-
вання місцевої духовної впали про діяльність центрально-
го уряду і лля технічної допомоги їй піл час втілення в
життя нових церковних законів і розпоряджень рес-
п у бл ікай с ь кої в л а я 11.
Комісар Духовної консисторії тимчасово мав право кон-
тролювати постанови й лисіування єпархіальної влади, бути
присутнім на засіданнях Духовної консисторії з правом го-
лосу і правом вносити пропозиції, припиняти чинність тих
постанов і резол юні і і єпархіальної влади, які не відповідали
законам і розпорядженням республіканського уряду, а та-
кож інтересам і добробуту Української Держави, контролю-
вати грошові суми й майно церковних установ і в разі дер-
жавною злочинства тимчасово усували від виконання обо-
в’язків урядовців та інших осіб, котрі обслуговують потреби
церковних установ, надсилаючи негайно свої розпоряджен-
ня в таких справах на затвердження до Міністерства
ісповідань. Комісар мав підписувати всі накази, протоколи
й журнали Духовної консисторії. Без такого підпису вони не
набували законної сили. Комісарові безпосередньо
підпорядковувався секретар Духовної консисторії1, 3 2(.) ли-
стопада 1919 р. на посаду тимчасового комісара Подільської
Духовної Консисторії міністр ісповідань призначив Арсена
Длугопольського, який у своєму проханні про призначення
його радником Духовної консисторії записав: «Стою на плат-
формі за Автокефальну Православну Церкву на Україні»1.
Очевидно, робити рішучі кроки треба було раніше, коли на
території Поділля діяла українська влада. а не тоді, коли
залишився головноуповноважений Уряду УНР міністр
ісповідань І. Огієнко,
І, Огієнко розумів усю важливість забезпечення правово-
го поля діяльності для підпорядкованих йому структур, а
також для Церкви. її органів управління, мирян. Піл його
безпосереднім керуванням ло кінця жовтня було розроблено
цілу низку законопроектів, серед яких проекти про віру І
про єпархіальну владу, статути Міністерства ісповілань і Свя-
щенного Синоду, парафіяльний статут. Зазначені законо-
проекти потребували попереднього розгляду, І. Огієнко вста-
новив напружений режим роботи над законопроектами. Ра-
да міністра ісповідань засідала кожного дня. у томе числі в
суботу' та в неділю.
1 ЦДДІЮ України Ф. он. І, сир їй. зпк. З З лс
: Там само. Арк, І: сир. Ж арк. 25
77
Отже, новому міністрові ісповідань довелося фактично
по-новому налагоджувати зруйнований центральний апарат
влади та йога місцеві органи, вести підбір необхідних кадрів,
забезпечувати правове поле діяльності як владних структур,
так і Церкви. Гостра відсутність кадрів мала своїм наслідком
залучення до праці вузького кола українських інтелігентів,
котрих можна було зібрати в цих складних умовах. І. Огі-
снкові вдалося створити досить працездатний, творчий апа-
рат, який став не лише генератором державницьких ідей, а
й практично діяв на користь миру та облаштування церков-
ного життя.
2
ПРОБЛЕМА УКРАЇНІЗАЦІЇ ЦЕРКВИ
ПОШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ВПРОВАДЖЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ВИМОВИ В ЦЕРКОВНЕ БОГОСЛУЖІННЯ.
ПРОТИДІЯ ЄПИСКОПА ПИМЕНА
Українізація в церквах вважалася справою необхідною.
Одначе, поки не було богослужбових книжок українською
мовою, здійснити її було неможливо. Тому доводилося об-
межуватися запровадженням Служби Божої хоч і за книжка-
ми московського видання, але з українською вимовою. Про-
ведення такої українізації було можливе і в тих непростих
умовах. У Міністерстві ісповідань розуміли, то українізація
вимови, хоч вона й мала проводитися швидко й рішуче, вимага-
ла великої обачності, бо була справою вельми делікатною, тор-
калася тієї царини духовного .життя, яка є найконсерва-
тивнішою і разом з тим дорогою і святою для християнина.
Невміле проведення українізації могло мати шкідливі наслідки
навіть для державних справ, особливо тоді, коли малоосвічені
люди, котрих було чимало серед українського духівництва, могли
почати не стільки українізувати, скільки псувати богослуж-
бову мову. і. Огієнко розумів, шо одного розпорядження про
українізацію вимови й тих вказівок, які давалися у відповідних
документах міністерства, було нелосить. адже не всі знали
граматику не лише української, а й навіть російської мови,
отож таким священикам не всі вказівки з наказу міністра
були зрозумілими.
Справа українізації Церкви перебувала під пильною увагою
Директорії УНР, особисто її Голови Симона Петлюри. На укра-
їнізацію виділялися значні кошти. Про цс свідчить постанова
Директорії від 8 вересня 1919 р.. згідно з якою в розпоряд-
78
ження міністра ісповідань на інформацію про українізацію
Церкви виділялося з таємною фонду Директорії десять ти-
сяч гривень1.
Питання про українізацію, зокрема, розглядалося на
засіданні Ради міністра ісповіданьу вересні-листопаді 1919 р.
чотири рази й фактично весь час його вирішення блокував
єпископ Пимен. котрий категорично противився нововве-
денням міністерства.
Між єпископом Пимсном і Міністерством ісповідань нав-
коло українізації Церкви, яку І. Огієнко вважав «величезним
ділом», розгорілася справжня війна. Першим кроком у цьому
напрямку українські урядові чиновники вважали впровадження
української вимови у церковне Богослужіння. 22 вересня
1919 р. Рада міністра ісповідань розглянула питання «Про укра-
їнську вимову при відправі церковних служб та читання Свя-
того Письма українською мовою». 1. Огієнко на засіданні ра-
ди висловив усі «за» і «проти» у вирішенні цього складного
питання. Міністр зазначав, шо позаяк ше немає українського
перекладу богослужбових книжок, то Служба Божа в Україні
мата правитися з українською вимовою слов'янського тек-
сту. З питань етичних І. Огієнко вважав за краще надіслати
розпорядження про не через єпископів, до яких він і зверну-
вся з листом. На користь запровадження української вимови
говорив той факт, шо Церква мала у своєму розпорядженні
переклад Святої Євангелії, який визнав і благословив Святий
Синод2. Однак справа гальмувалася тим, і по Євангелій укра-
їнською мовою в церквах не було. Міністр наполягав на то-
му. аби передрукувати й розіслати по храмах Євангелію укра-
їнською мовою. Велике значення надавалося церковній про-
повіді. яка міста бути обов'язково українською за змістом,
хоча могла виголошуватися іншими мовами. Такий підхід
свідчить про широке розуміння українізації Церкви україн-
ськими державними діячами. 24 вересня 1919 р. 1. Огієнко
визначив крайній місячний термін для прийняття української
вимови її попросив єпископів обмежити кількість церковних
посад україномовними кандидатами’. Дешо пізніше він
надіслав єпископатові вказівку не призначати на носити й не
переводити з посади на посаду без його згоди тих діячів, котрі
народилися за межами України.
З приводу накаїу міністра ісповідань про українізацію ви-
мови богослужбового слов'янського тексту єпископ Пимен
г ЦДАВО України Ф. 1072, оп 1, спр 25, арк. 2.
? Гам само. Ф. 107 Г он. К спр. 3. арк. 1 1.
у Лиценко О. Лпонис У країнської рево.иопп. С 124—125.
79
10 жовтня 1919 р. відповів ділим трактатом. Лист написаний
російською мовою, щоправда, спископ вибачився за такий
пасаж через вілеггність перекладача. Пимен наполягав на важ-
ливості й значенні церковнослов'янської мови Богослужіння,
підкреслюючи зв'язок вимови з розмовною мовою. Владика
твердив, нібито штучна вимова спотворює «священний бого-
служебний язьік» і не мас грунту ні науково-філософського,
ні народно-історичного, ні церковно-канонічною. Не існує
ніякої «московської вимови» в церковнослов’янській мові,—
запевняв він. Тому штучна українська вимова є спотворен-
ням і повним знищенням давньої церковної мови. Єпископ
виходив з того, шо навчити чи перевчити всіх церковнослу-
жителів неможливо, бо не приведе до «смятения». Навівши
численні філологічні приклади, єпископ Пимен твердив, на-
чебто «Московская Русь и Украйна всегда имели одно и то
же общеславянское произношение звуков и слов церковного
язьїка». Аргументуючи свою правоту, Пимен наводить при-
клади як з церковних, так і з поетичних творів, робить ви-
сновки про вплив України на Москву, маючи на увазі мос-
ковський єпископат українського походження, учителів ду-
ховних шкіл, членів консисторії і. настоятелів монастирів. Тра-
дицію. і передусім у співах, зазначив Пимен, тримає
Києво-Печерська Лавра. Священики й миряни не хочуть цієї
нової вимови, резюмував спископ, спрямовуючи стріти своєї
критики на уніатів, які нібито і вживають шо вимову, бо їхня
богослужбова фоі [етика — то підготовка до унії. Висновок зроб-
лено суло ппменівськпй: ця вимова «не украинская, а спени-
фически униатская».
Уніатів, котрі, за його твердженням, відреклися від свя-
того православ'я. Пимен називав єретиками, а тих, хто рату-
вав за введення української вимови нерковнослужбового тек-
сту, — людьми, які готують ґрунт для насадження унії в пра-
вославній країні. Зміна фонетики, за Пименом, була потрібна
«в качестве одного из присмов пропаганди ередн православ-
ного населення Пололии той унии, которая для православна
опасна более, чем прямой и неприкосновенньїй католицизм.
Вводить теперь украинскую вьімову значит в одних местах
возвратить православних в унию. а в других — насаждать
зту єресь вновь». Єпископ Пимен чітко дав зрозуміти, шо не
світська влада може вирішити справу українізації, а тільки
Собор ієрархів і вірні, інакше буде порушено канони. «Я
твердо и решительно заявляю, что я. по благодати, дару и
власти. лани ой мне от самого Паст ьіре-начальника Христа,
не допущу никаких произвольньїх изменений в области пра-
вославного богослужения (ни в чинах, ни в язьіке его), до
80
тех пор пока свободньпі голос снободного Всеукраинского
Церковного Собора не возглаеит по отношснию к предлаїа-
е.мой Вами реформо исконную соборную формулу: изволися
Духу Святому и Нам. Тогда я, ііовннуясь голосу Церкви,
первьім из украинских исрархов введу в своей епархии но-
вую вьімову, а всих врагов ее из природних украинцев обьян-
лю непокоряюшимися Церкви раскольниками»* 1. Єпископ
Пимен головним аргументом на свою користь вважав брак
напрестольної Євангелії (не для читання, а для Богослужіння).
Тому він доводив, і по може допустити читання української
Євангелії лише після читання церковнослов’янського текс-
ту. Перехід до розмовної української мови при читанні Єван-
гелії під час Служби Божої єпископ вважав серйозною церков-
ною реформою, яку можна провести тільки на Соборі за зго-
дою богомольців. На підтвердження правильності своєї по-
зиції Пимен навів приклад власної спроби на задоволення
прохання міністра ісповілань прочитати в кафедральному
храмі на Різдво Богородиці (8 вересня) піл час Літургії і мо-
лебня українську Євангелію, з приводу чого парафіяни на-
чебто висловили протест, навіть не прийшовши на Службу
Божу. В той же час єпископ Пимен, за його словами, був не
проти проповіді українською мовою, хоча знову ж таки апе-
лював до батюшок, котрі повідомляли, шо нібито народ не
хоче їх слухати.
Проти українізації Церкви, справді, виступала частина
місцевого духовенства, борючись з запровадженням української
вимови у Службу Божу та з іншими елементами українізації.
Так, священик Княжпільської церкви Кам’янень-Поділь-
ського повіту отець Гомілко під час своїх проповідей та в
інших випадках не визнавав не лише автокефалії Україн-
ської Церкви, а й самої Директорії, яка підписала акт про
автокефалію. Священик, зокрема, зви ну вати її Міністерство
освіти в тому, що воно «вбило дитя церкви — церковносло-
в’янську мову», отож він не допустить цього у своїй парафії.
У дусі крайніх чорносотенських випалів проти України отець
Гомілко резюмував, шо українізації Церкви «не біяло, нет и
не будетС. Священик проводив не лише свої проповіді цер-
ковнослов’янською мовою, він також навчав Закону Божо-
му в школі цією ж мовою, хоча місцевий учитель П. Франиі-
шек купив на власні кошти українські молитовники й пере-
дав їх ло школи. Отець Гомілко також допускав піл час Служ-
би Божої випади проти постанови Ради міністра ісповідань
' ЦДАВО України. Ф. 1072. он. І. сир. 10. арк. 7 ів.
1 Там само. Сир. 45* арк. 36.
81
про поминання Української Народної Республіки, замість
чого він продовжував поминати «державу нашу», шо ро-
зумілося як Українська держава Павла Скоропадського.
Боголюбиве й богобоязливе українське село не дуже могло
протистояти подібному впливові місцевого духовенства, тому
шо свідомі українські сільські інтелігенти перебували в армії і
воювали на фронтах, а ті, шо залишилися, не завжди знаходи-
ли в собі рішучість та сміливість, аби виступити проти украї-
нофобської діяльності місцевих священиків. Очевидно, лист
учителя П. Францішека до 1. ОгІєнка є винятком, а не прави-
лом. Зауважимо, шо народний учитель П. Францішек— ко-
лишній хорунжий полку Гетьмана Сагайдачного, тому як ко-
лишній військовий він міг собі дозволити відкрито виступити
проти священика й вимагати притягнення його до відповідаль-
ності за антиукраїнську діяльність. Такі випадки рішучих дій
української інтелігенції на місцях проти проросійськи настро-
єних духівників свідчили про національне відродження в цер-
ковному житті наперекір усім труднощам — протидії старого
російського єпископату, інерції свідомості мас тощо.
Історик Церкви А. Зінченко наводить звернення до Вищої
Православної Церковної Ради священика із села Жолобів Пав-
ла Погорілка, котрий запровадив церковну службу «з фоне-
тикою» (тобто старослов'янською мовою з українською ви-
мовою) і читанням Євангелії українською мовою. Але листом
від 8 грудня 1919 р. єпископ Пимен повідомив Погорілкові
про позбавлення його права служити «за українізацію Церк-
ви», На парафію призначили Іншого панотця. Та парафіяни,
не визнавши його, просили Погорілка служити й далі, нехту-
ючи єпископською забороною. Одержавши повідомлення про
те, що архієпископ Парфеній взяв під свій нагляд українські
парафії, Погорілко за згодою парафіян підпорядкував свою
парафію ВПЦ Раді і з того часу здійснював власне українські
відправи. Справа українізації Церкви здобувала дедалі більше
прихильників, «У с. Жолоби прибуває багацько селянства з
навколишніх сіл слухати відправу українською мовою. Вза-
галі, людність ставиться до українських відправ досить при-
хильно, Є спроби українізації парафії, але гальмує брак кни-
жок», Пізніше отець Погорілко писав: «Боротьба за мову ста-
ла гаслом церковної революції на Україні... Українці побажа-
ли українізації Церкви, автокефалії, якою забезпечувались би
її вимоги, і соборноправности, на якій вони могли будувати
протилежність централізму, який панував до того часу»1.
1 Зінченко А. Л. Благовісти національного духу І Українська Церква на
Поділлі в першій третині XX ст. К,, 1993. С. 51.
82
Відчуваючи хиткість української влади, війні чини РІ1Ц
відчайдушно стояли на своєму.
Окрім названих уже парафій, серед перших була укра-
їнізована парафія в селі Фурман і іш і Кам'янець-Подільської о
повіту. До таких належала й парафія в селі Четвсргиниці
Гайсинського повіту. Тут на початку липня 1920 р. було за-
сновано парафіяльну Раду за зразком статуту, схваленого Все-
українською Православною Церковною Радою. Місцевий
свяшеник поставився до цієї справи прихильно, іі у вересні
відбулося зібрання віруючих села Севастянівки нього ж повіту,
яке ухвалило заснувати українську парафію. 11 вересня гак
само ухвалила громада села Краснопілки. 27 вересня 1920 р.
українську парафію засновано на зборах парафіян міста
Дипівня. Тут ініціатором відродження Української Церкви
був диякон Соборної Церкви Іван Квятковський.
Однак на цьому шляху виникали й складноші. Зокрема, у
селі Ссвастяніїші «місцевий панотець так навмисне погано
відправляв службу но-українськи. шо парафіяни не забажа-
ли надалі слухати української відправи. У Іван городі теж бу-
ло засновано (українську) парафію, але місцевий панотець
звернувся за порадою до витої духовної влади, віл якої одер-
жав наказ про незаконність української парафіяльної Ради,
яку пропоновано зліквідувати. Це і виконано. 1 т. ч. до цього
часу в Гайсинському повіті зараз залишається поки шо одна
парафія в ГансиніЛ
Таким чином, зважаючи на конкретно-історичну ситу-
ацію, коли єпископат і більшість духовенства протидіяли
намірам влади проводити революційну лінію в Церкві, а знач-
на частина мирян продовжувала перебувати під впливом при-
хильників Московського Патріарха й дотримувалася своїх зви-
чок і традицій, здійснити українізацію Церкви було практич-
но неможливо.
КУРСИ З ПЕРЕПІДГОТОВКИ
ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛІВ
Ситуація, іцо склалася навколо впровадження української
вимови слов янського богослужбового тексту вимагала вжит-
тя термінових заходів щодо відповідної підготовки священно-
служителів. Міністр ісповідань І. Огієнко намагався ор-
ганізувати широку мережу короткострокових курсів у всіх
1 Зінченко А. її. Еілаїоніїтя національного духу / У краї не їжа Церква на
Поділлі в першій іретині XX сл. С. 51
83
повітових містах, підконтрольних владі УНР. Курси мали
охопити не лише духовенство, а й диригентів церковних хорів
та всіх прихильників Служби Божої. Питання «Про курси
для священнослужителів» 22 вересня 1919 р. розглянула Ра-
да міністра ісповІдань1. Рада постановила розпочати курси
29 вересня 1919 р. у приміщенні університету, куди обов’яз-
ково повинні були з’явитися всі священики, диякони, дяки
й регенти церковних хорів, а також особи, котрі бажали чи-
тати в монастирях, причому всі мали приходити зі служеб-
никами й часословами. Відповідні розпорядження міністер-
ство зробило через консисторію1 2 *.
Керуючим курсами міністр ісповІдань 27 вересня 1919 р.
призначив професора Біднова1, якому доручили скласти
програму курсів і запросити лекторів. Програма передбача-
ла 11 лекцій: «Вимовлення українське» — 3 лекції (україн-
ська вимова церковного тексту), «Історія Української Цер-
кви» — 3, «Історія України» — 2, «Географія України» — 1,
«Історія українського письма» — 2 лекції4. Курси розпоча-
ли роботу 29 вересня й були розраховані спочатку на 5 днів,
але згодом скорочені до трьох. Основну діяльність з
підготовки курсів провів богословський факультет Кам’я-
нець-Подільського університету, на базі якого вони й пра-
цювали. Слухачів записалося 57 чоловік, хоча в літературі
зустрічаються й інші цифри5, з них протоієреїв — 14, свя-
щеників — 10, дияконів — 6, дяків — 6, учнів дяківських
шкіл — 15 тощо.
Дуже колоритним був склад лекторів. Історію письмен-
ства викладав В. Чехівський, історію України — В. БІлнов,
котрий прочитав курс на тему «Русь», «Україна», «Малоросія»,
«Політичний занепад України наприкінці XVIII — на поча-
тку XIX століття» і «Відродження України», правила україн-
ської вимови викладав міністр ісповІдань професор І. Огієнко.
Професор В. Біднов читав також лекції з курсу історії Укра-
їнської Церкви6.
Організація Міністерством ісповІдань курсів священнослу-
жителів свідчить про рішучі кроки нової влади в царині укра-
їнізації Церкви, коли навіть за таких складних умов міністру
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. 1, сир. З, арк. 12.
' Там само. Арк. ЗО ж
’ Там само. Сггр. 32, арк. 2.
4 Там само. Арк. І.
' Професор В. Біднон зокрема наводиті. цифру 56 (Біднов В. Церковна
справа на Україні // Православний вісник. І993. № 1—3. С. 47).
6 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І. спр. 32, арк. 2 зв.
84
ісповідань /. Огієнкові вдалося мобілізувати кращі інтелекту-
альні сили для втілення задумів у життя.
Міністерство ісповідань розробило план проведення укра-
їнізації вимови богослужіння на місцях. Пропонувалося при-
значити трьох керівників на кожний повіт, які б, дотримую-
чись педагогічних правил, здійснювали українізацію бого-
службової вимови, на практиці демонструючи, як має укра-
їнізуватися вимова. Спочатку керівник повинен був зібрати
священиків, прочитати їм наказ про українізацію, дати
відповідь на різні запитання, розвіяти існуючі сумніви. Ця
форма роботи прирівнювалася фактично до курсів. Така ж
робота проводилася потім з псаломщиками та дияконами.
Цю справу планувалося завершити протягом місяця. Крім
того, в повітових і губернських містах намічалося влаштува-
ти обов’язкові для духовенства курси за 12-годинною про-
грамою. Для забезпечення роботи зазначених курсів потрібно
було 214 000 гривень1.
ДІЯЛЬНІСТЬ КОМІСІЇ У СПРАВАХ
ПЕРЕКЛАДУ СВЯТОГО ПИСЬМА
Розвиток попередньої традиції видавничої діяльності, по-
при перешкоди старого духівництва, продовжувався й під
час перебування Директорії на Поділлі. 15 вересня 1919 р.
1. Огієнко підготував і подав до Ради Міністрів УНР зако-
нопроект про переклад Святого Письма.
Через п’ять днів Рада міністра ісповідань розглянула пи-
тання про утворення Комісії у справах перекладу Святого
Письма. Переклад Біблії та інших богослужбових книг укра-
їнською мовою було визнано одним із найголовніших у
діяльності міністерства. І. Огієнко пропонував залучити до
цієї роботи кращі наукові сили: представників богословського
та історико-філологічного факультетів, знавців як давніх єв-
рейської, грецької, української, так і сучасних мов. До складу
комісії Рада міністра пропонувала 9 осіб2. 27 жовтня 1919 р.
уряд виділив на реалізацію цього проекту 4 млн гривень,
хоча Міністерство ісповідань просило у два з половиною
раза більше-1.
Урядову Комісію у справах перекладу Святого Письма та
інших богослужбових книг українською мовою очолив про-
' ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І, еітр. 25, арк. 6.
! Там само. Ф. 1072, оп. І. сир. 3. арк. 8.
' Там само, Спр. 25, арк. ІЗ зв.
85
фесор С. Тимчснко. секретарем став .Писиненький1. Пере-
кладачем з грецької мови був Любарський. з єврейської —
О. Неселовський: дав згоду працювати над перекладом
Самійленкої
До складу комісії увійшло кілька викладачів богослов-
ського факультету Кам'янеиь-Подільського державного
університету. З часом її підпорядкували богословському фа-
культетові. До складу комісії ввійшов декан цього факульте-
ту В. Біднов. Працювала вона з 1 грудня 1919 р. до 14 листо-
пада 1920 р.. коли уряд залишив Кам'янснь-Подільський.
Незважаючи на складні умови, комісії вдалося максималь-
но наблизити український переклад до грецького оригіналу.
Взявши за основу переклади П. Куліша та І. Пулюя, розпоча-
ли підготовку «Апостола» для недільних і святкових служб,
до Великого Посту було перевірено й узгоджено 20 розділів.
Переклад, зроблений комісією, луже відрізнявся від пе-
рекладів П. Куліша. І. Пулюя та Ф. Морачевського, оскільки
під час своєї роботи вони користувалися різномовними тек-
стами Біблії.
У жовтні 1920 р. побачила світ книга піл назвою «Новий
Завіт. Діяння святих Апостолів в перекладі на українську
мову», надрукована у п'ятому томі «Записок» університету.
На другі і і сторінці було зазначено, шо це є «Праця Комісії у
справах перекладу Св. Письма на українську мову при бого-
словському факультеті Кам‘я нень-Подільського державного
університету».
Однак тираж книги згорів після захоплення більшовиць-
кими військами Кам’янця-Подільського в листопаді 1920 р.
В. Біднов встиг врятувати лише два набірні примірники5.
Вийшли у світ праці давнього прихильника Української Цер-
кви священика К. Ваникевича: «Священна історія Старого
Завіту» (б. м. і б. д.), «Коротенькі книжечки для початкового
навчання». Було видрукувано накладом у ЗО тис. примірників
«Посланіс Кирило-Мсфоліївського братства православним
християнам на Україну» (Кам'янснь-Подільський. 1919 р.).
Перед видавничою діяльністю поставали численні пере-
шкоди, зокрема, брак відповідного шрифту, паперу, фарби.
Все цс треба було завозити з-за кордону через торговельні
1 Бойко М. Публікації відродженої Церкви, 1917 — 1920 // Українське
православне слово. 1988. № 4 — 5. С. 23—24.
; ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. 1, сир. З, арк. 77 зв.
Біїкон Д. Одна з спроб переклас пі Біблію на українську мову // Кни-
голюб (Прага). 1931. Кн. 1, С\ 1—9; Його ж. Перші два академічні роки
Українського державного університету в Кам'яній-Полі;п>сько.му //
Літературно’науковий вістнпк* 1928. № ІКС. 233- 240; № 12. С. 325—333.
Я6
місії. На місці можна було спромогтися на друкування Єван-
гелії малого формату, яка призначалася для роздачі козакам,
учням, а також для продажу. На черзі були видання житі і і
Святого Миколая та Великомучениці Варвари, підручників
Закону Божого (замовлення Міністерства освіти) і з історії
Української Церкви, а також катехізису1.
У 1920 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада роз-
почала видання найнеобхідніших церковнослужбових книг.
При ній було організовано секцію з перекладу Святого Пи-
сьма, яка перекладала й Служби Божі. 5 квітня 1920 р. Цер-
ковна Рада ухвалила першу перекладену секцією книжку «Чин
Божественної Літургії Отця нашего Іоанна Златоустого», ви-
друкувану згодом у Києві й поширену по всій Україні, аби
допомагала (за словами В. Біднова) «розповсюдженню хва-
ли Божої українською мовою». Зазначимо, шо ця робота ве-
лася на територіях, де панувала радянська влада, силами са-
мого громадянства за вкрай несприятливих умов1 2.
Розширити видавничу й просвітницько-культурну
діяльність за часів Директорії УНР не було .можливості. Але
й те, що зробили державні органи й національне духовенст-
во, заслуговує всілякого схвалення, оскільки створювалася
передумова для відродження самосвідомості українського
народу, реалізовувалася можливість читати релігійні кни-
ги й молитися своєю рідною, а не мертвою старослов’ян-
ською мовою.
З
РОЗВИТОК ДУХОВНОЇ ОСВІТИ
ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ НИЖЧИХ
ТА СЕРЕДНІХ ДУХОВНО-
ШКІЛЬНИХ УСТАНОВ
Перед новою українською владою з усією гостротою поста-
ло питання про здійснення національного виховання. У до-
бу Директорії УНР складалися сприятливі умови для досяг-
нення позитивних зрушень у цій справі на державному рівні.
Міністерство культів під керівництвом 1. Липи, а згодом
Міністерство ісповідань під проводом І. Огієнка провели
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. 1, спр. З, арк. 79.
2 Біднов В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ адз. С. 50.
87
значну роботу в царині перетворення шкіл духовного
відомства на світські й переданий їх Міністерству освіти.
Вже 3 січня 1919 р. Рада Комісарів прийняла постанову
про залишення в силі закону колишнього Гетьманського Уря-
ду від 26 листопада 1918 р. «Про скасування органів керу-
вання бувшими школами Найсвятішого Синоду і про оста-
точну ліквідацію справи передачі Міністерству Народної
Освіти та Мистецтва і місцевим самоврядуванням названих
шкіл і їх майна»’.
Керівництво духовними школами здійснював Департамент
духовної освіти. У його віданні перебувало 15 духовних
семінарій, 38 хлоп'ячих і 2 дівчачі ніколи, а також Київська
Духовна академія (КДА)" (крім того, департамент займався
охороною нам яток церковної старовини)1.
За кошторисом Міністерства культів на січень-квітень
1919 р. на утримання православних духовних шкільних уста-
нов виділялося 2 380 496 крб, або 98.8 % всіх видатків1 2 3, крім
православних, Міністерство культів фінансувало середні ду-
ховні школи римо-католииького віросповідання, на які пе-
1 Вістник державних законів Української Народної Республіки. 1919. Вин. 1,
С 6.
' Дуже цікавою з точки зору розміщення духовних центрів освіти була
географія шіх закладів. їхнє розміщення відновлюємо за фінансовими до-
кументами Міністерства культів: но Київській фінансовій палаті проходили
Київська Духовна семінарія та чотири духовні хлоп'ячі школи (Києво-
Полільська, Кисно-Софійська, Уманська та Черкаська): по Волинській -
Волинська й Холмська духовні семінарії, а також Житомирська, Клевап-
ська. Кременецька, Міленька хлоп'ячі та Волинська дівчача школи духов-
ного відомства; но Подільській — Подільська Духовна семінарія, Кам’яне-
нька. Приворотська. Тиврівська. Тульчинська духовні хлоп'ячі та Подільська
дівчача школи духовного відомства; по Полтавській — Полтавська Духовна
семінарія, чотири духовні хлоп'ячі школи (Полтавська, Лубенська, Переяс-
лавська, Роменська); по Чернігівській — Чернігівська Духовна семінарія.
Чернігівська, Новіорол-Сіверська, Стародубська, Томснська, Ри.іьська ду-
ховні хлоп'ячі школи; ло Харківській — Харківська Духовна семінарія. Кар-
пінська, Кун'янська, Сумська. Холмська, Біл город ська духовні хлоп'ячі шко-
ли; по Херсонській — Одеська Духовна семінарія. Одеська, Єлисаветграл-
ська й Херсонська духовні хлоп'ячі школи; по Катеринославській фінансовій
палаті -- Катері і нославська Духовна семінарія. Катеринославська, Бахмут-
ська, Маріупольська духовні хлоп’ячі школи (ЦДАВО України, Ф, 1072.
оп. 1. спр. 19. арк. 47—50 зв.).
” На утримання Київської Духовної академії відводилося 55,2 % коштів,
виділених для фінансування духовних навчальних закладів по Київській
фінансовій палаті. що становило 6,7 % всіх коштів, передбачених по Міністер-
ству культів на утримання духовних шкільних установ.
2 ЦДАВО України, Ф. 1072, оп. 1, спр. 232, арк, 106—107.
Там само. Сир, 19, арк. 72.
88
редбачалося на той же період 1919 р. 27 800 крб. що стано-
вило 1.2 % видатків на духовні шкільні установи'.
До цієї проблеми поверталися неодноразово. Питання дис-
кутувалося на засіданнях у Міністерстві культів, дискусія пе-
реносилася на сторінки відомчої, духовної та світської
періодики. Серед компеїентних державних кіл визрівала дум-
ка, шо духовні школи, які поєднували загальну й церковну’
освіту, вже віджили своє і їх необхідно було б розділити на
загальноосвітні і пастирські школи. Всеукраїнський Церков-
ний Собор вирішив залишити все по-старому. Це багато в
чому зумовлювалося впливом митрополита Антонія, котрий
завше вороже ставився до духовної школи, бо бажав замість
неї утворити монастирську школу в дусі католицьких
семінарій. За Гетьмана Скоропадського в Міністерстві освіти
визріла думка мати конфесійну школу — православну
гімназію у віданні Міністерства ісповідань.
Не вирішені за Гетьманату проблеми духовної школи пе-
рейшли до Директорії УНР. Війна і революція внесли значні
корективи до графіка навчального процесу. Ради шкіл за зго-
дою духовної влади скоротили тривалість навчання через скрут-
ну ситуацію майже в усіх духовних школах до чотирьох-п’я-
ти, а іноді навіть до трьох і менше місяців на рік. Хоча, за
діючим статутом духовних шкіл, навчання в них мало три-
вати протягом цілого року, за винятком Різдвяних та Вели-
кодніх свят, і припинятися не раніше як до 15 червня. В
Міністерстві ісповідань вважали, шо слід внести певні корек-
тиви. У зв'язку з цим 2 січня 1919 р. до правлінь усіх духовних
семінарій було направлено листа, в якому загострювалася увага
на тому, шо подібний стан речей надалі залишати не можна,
адже «він загрожує освіті молоді і ставить у небезпеку існування
самих шкіл і одержання утримання державної скарбниці служ-
бовим персоналом їх».
З огляду на це Міністерство ісповідань пропонувало вжити
рішучих заходів, аби навчання в школах у 1919 р. тривало з
січня до половини червня. Міністерство встановило також
форму погодинної оплати для викладач і в-лекторі в і класних
вихователів, яких залучали до роботи в духовних школах2.
Трудноті виникали не лише з графіком навчального про-
цесу. викладацькими кадрами, проблеми були також і з за-
безпеченням духовних шкіл приміщеннями. Воєнні дії,
відсутність медикаментів, антисанітарія призводили до час-
тих епідемій серед населення України. У зв’язку з ним не
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І, спр. 232, арк. 50 ж.
•’ Там само. Сир. 16, арк. 35.
89
лише не вистачало лікарів для протистояння різним поіпес-
тям, а й бракувало приміщень для лікарень і шпиталів. Дуже
часто приміщення шки якраз і пристосовували під шпиталі.
Так, у січні 1919 р. Київська міська дума запропонувала за-
йняти під шпиталь приміщення Київської Духовної семінарії,
де планувалося розмістити тисячу ліжок для хворих на тиф.
Піл час війни будинок семінарії протягом трьох років був
реквізований військовим відомством і потребував ремонту,
котрий якраз і робився в семінарії, на шо пішли значні кош-
ти. Керівництво семінарії поспішало з ремонтом, аби яко-
мога швидше розпочати навчання. З цього приводу 13 січня
Департамент духовної освіти Міністерства ісповІдань звер-
нувся до голови Київської міської думи з проханням не вжи-
вати ніяких заходів щодо розміщення в семінарії зазначено-
го шпиталю й не примушувати Міністерство ісповІдань до
рішучого протесту в цій справі1.
Проблема підпорядкування духовних шкіл була тісно по-
в’язана з мовою викладання в духовних навчальних закладах.
З приводу поставленого питання висловлювалися священики
й миряни, надсилаючи свої листи та звернення до Міністерства
ісповІдань. Так, Подільська філія Національного Союзу на-
прикінці 1918 р. направила до міністра культів делегацію (у
складі священика й мирян), яка висловила велике занепоко-
єння русифікаторською політикою, здійснюваною в духов-
них школах і семінаріях. «Коли всі державні інституції, світські
школи українізуються. Духовні школи. Семінарії, і всі ду-
ховні інституції зістаються в московських лабетах. Народ даль-
ше московшиться»7,— говорилося в заяві делегації з Поділля.
На заваді українізації духовних шкіл постали як об'єк-
тивні, так і суб’єктивні перешкоди, серед яких булозросійщене
духовенство, котре прагнуло через духовні школи зміцнити нра-
вослав я, а також брак підручників, іншої релігійної літератури
українськоюзюйшцтощо. Це питання непокоїло урядових чи-
новників.
Короткий аналіз протокольного фонду засідань Міністер-
ства ісповІдань за період з 17 вересня по 8 листопада 1919 р.
свідчить, що питання про передання шкіл духовного відом-
ства у відання Міністерства освіти розглядалося 8 разів. Це
становило майже восьму частину (12,7 %) питань, які роз-
глядалися-на засіданнях1. Обговорювався не лише законо-
проект Міністерства ІсповІдань (удвох читаннях), дискусія
1 ЦДАВО України, Ф. 1072, ол, 1, спр. 16, арк. 45.
; Там само. Сир. 15, арк, 24,
' Там само. Спр. 3. арк. 1—2.
90
зачепила методологічні засади освіти взагалі та поточні
проблеми.
На перший погляд здавалося. то шо справу вже вирішено.
Адже був закон, прийнятий шс за лоби Центральної Ради
(5 грудня 1917 р.). згідно з яким духовні школи переходили
у відання Міністерства освіти.
За Гетьманату прийняли рішення про передання будинків
церковнопарафіяльних шкіл Міністерству освіти. Однак при-
йняті рішення на місцях не виконувалися, а якщо й викону-
валися, то часто виникали непорозуміння: надходили листи
із запитаннями, кому підпорядковуватися. Прикладом такої
тяганини може служити справа з Кам’янень-Подільською
двокласною дівчачою школою. Ця школа згідно з законом
Ради Народних Міністрів від І вересня 1919 р. була перетво-
рена на Кам’янець-Подільську державну селянську дівочу
гімназію, до якої переходило все рухоме й нерухоме майно
колишньої духовної школи. На утримання дівочої гімназії
уряд асигнував 248 558 грн1.
Міністерство культів повідомляло Міністерство освіти, шо
згадана школа збудована на духовні і земські кошти, тому
Міністерство культів, погоджуючись на передання початко-
вих шкіл до Міністерства освіти «яко шкіл штучно насадже-
них задля провадження реакційних політичних завдань, а не
суто церковних», вважало водночас, буцімто так звані ду-
ховні школи — семінарії п духовні .хлоп’ячі і дівчачі школи,
мають і надалі залишатися піл опікою Міністерства культів2.
Рала Міністрів Директорії ухвалила закон, завдяки якому
встановила новий розклад лекцій у духовних семінаріях і
духовних хлоп'ячих школах, втілення якого в життя
здійснювалося за рахунок кредиту, виділеного Міністерству
ісповідань ше за Гетьманату (5 листопада 1918 р,), а з 1 січня
1919 р. кредити надавалися в кошторисному порядку. Одно-
часно Міністерство культів розробило й надіслало на роз-
гляд до Ради Міністрів законопроект про щорічне асигну-
вання на допомогу’ та утримання єпархіальних і дівчачих шкіл
духовного відомства 398 176 крб 67 коп.
Через відомі обставини міністрові І. Липі не вдалося дове-
сти до кінця справу з переданням духовних шкіл у відання
Міністерства освіти. За урядування І. Огієнка до питання про
духовні школи повернулися знову і нього разу результативніше.
Так, уже на першому засіданні Ради міністра ісповідань (17 ве-
1 Вістник державних законів Української Народної Республіки. 1919.
Вин 37. С. 2№.
; ШІАВО України. Ф. 1072. оп. І, сггр. 15, арк. 16—17.
91
ресня 1919 р.) І. Огієнко поставив питання про перетворення
духовних шкіл на загальноосвітні й передання їх Міністерству
освіти1. Таке реформування духовних шкіл мало як прихиль-
ників. так і противників.
Основним аргументом міністра І. Огієнка було те. шо в
духовних школах виховання велося по-старому, а загально-
освітні школи українізувалися. В. Чехівський обстоював
здійснення керівництва загальноосвітніми школами з одно-
го центру, адже це давало державі змогу краще наглядати за
національним вихованням. Протоієрей В. Литовський обо-
роняв антиклерикальну позицію, яка грунтувалася на тезі,
що не повинно бути окремих шкіл для дітей духовенства,
оскільки духовні школи, які мали завдання готувати до цер-
ковного служіння, цього завдання ніколи не виконували. Про-
фесор В. Біднов висловлювався за спеціальні церковні шко-
ли, член Ради міністра Мороз наголошував на класовості
духовних шкіл, до яких приймали дітей переважно духовен-
ства, і вони давали своїм вихованцям деякі привілеї. На ко-
ристь же духовних шкіл говорило те, що ці школи давали
освіту вихідцям із села, котрі, однак, потрапляючи в російсько-
мовне середовище, опинялися в меншості і російшилися.
Говорячи про духовні школи, варто зауважити, шо чима-
ло діячів національно-визвольного руху пройшло через цей
тип навчальних закладів, зберігши дух українства, на все жит-
тя залишаючись вірними українській Ідеї. Так, майбутній
Голова Директорії УНР Симон Петлюра початкову освіту
здобув у Полтавській духовній бурсі, а продовжив навчання
в духовній семінарії. Подібний випадок, коли дитина зі
світської родини отримувала освіту в духовній школі, не є
винятком. То була доля багатьох дітей бідняків, батьки яких
дбали про їхню майбутню долю, але неспроможні були опла-
тити навчання у світській школі — гімназії, а потім в
університеті. Ці певного мірою привілейовані заклади по-
требували великих коштів, а духовна школа була дешевою й
доступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий
старорежимний циркуляр Міністерства освіти про «кухар-
чиних дітей», перед якими мали бути фактично зачинені двері
російських гімназій. «Лихом поминати духовної школи не
слід, — зазначав М. Славі нський.— Був з неї хоч би той уже
плюс, що майже всі її учні походили Із станів сільського
населення,— чи то з самого селянства, чи з близьких до ньо-
го верств. Тому серед бурсаків та семінаристів на Україні
ніколи не вигасало українське національне почуття, бо, навіть
ЦДАВО України. Ф. І072. оп. 1. спр. З, арк. 4.
92
перебуваючи в російській школі, не одривались вони од укра-
їнського оточення та од української стихії. Не од рипався од
тої стихії і школяр Симон Петлюра. Проте його було виклю-
чено з семінарії,— і то вже з вищих богословських класів,
що, як видно, дуже рідко траплялося в історії духовної шко-
ли. І виключено було не за політичний радикалізм. не за участь
у тих чи інших загально-революцій них гуртках, а в зв’язку з
приїздом до Полтави славного композитора Миколи Лисен-
ка — за українські симпатії, за те, що почував себе він україн-
цем і не зрікся того під загрозою найвищої шкільної кари»'.
«Суто український характер* з погляду національного ма-
ла Шаргородська бурса на Поділлі, в якій навчався О. Ло-
тоцький разом з іншими дітьми духівництва. Щоправда, ха-
рактер цей тримався «самою національною інерцією». Не був,
за словами О. Лотоиького, «типовий зразок того національного
сну, яким спала Україна»1 2 *. Подібні враження про подільські
духовні школи й Кам’янень-Подільську Духовну семінарію
мав і В. Приходько. Проте він зазначав, що духовні семінарії
зберегли українську атмосферу більшою мірою, ніж гімназії,
де на 80 % вчився цілком чужий селу й українським масам
міський елемент. Хоча в багатьох таких провінційних школах
відчувався й дух русифікації. Пихатих випускників столичних
духовних академій направляли туди «для обрусения края»\
Таким чином, у духовних школах відбувалося постійне
протиборство двох тенденцій — національно-української й
казенно-русифікаторської, успіх в якому багато в чому зале-
жав від походження і родинних традиції! учнів.
Оригінальну думку щодо духовних шкіл висловив член
Ради міністра протоієрей Євтим (Юхим) Сіцинський, кот-
рий вважав, що причиною шанобливого ставлення поляків
до свого духовенства, на відміну від української людності, є
факт здобуття польським духовенством загальної освіти у
світських школах. «Духовна школа завше йшла в хвості, як-
що порівняти її з другими школами, і щодо штатів, і щодо
програми»4,— зазначав протоієрей Сіцинський.
6 жовтня 1919 р. Рада міністра ісповідань працювала над
першим читанням законопроекту про реформування духов-
них шкіл. Оскільки питання зачіпало інтересі: духовенства.
1. Огієнко запропонував на наступне засідання запросити
1 СласЛіськіш А/. Симон Петлюра // Збірник пам*яти Симона Петлюри.
К., 1992. С. 9.
' Лотацький О, Сторінки минулого. Ч, 4. С. 9.
1 Зінчснко А. Л. Благовісти національної о духу. С. 27.
4 ЦДАВО України, Ф. 1072, он, С снр. З, арк, 5.
93
представників від духовенства — протоієреїв Григорія Мань-
ковецького, Миколу Гадзинського, Феодосія Шпаковсько-
го, Миколу Зушинського, Кирила Стиранкевича і Никоди-
ма Карповича, осіб, котрі стояли на чолі управління духов-
них шкіл у Кам’янці-Подільському, а також по одному пред-
ставникові від педагогічної ради кожної із шкіл. На засіданні
Ради міністра ісповідань 9 жовтня 1919 р., крім членів ради
та міського духовенства, прізвища яких названі вище, були
присутні представники духовних шкіл: Подільської Духов-
ної семінарії — Соколів, Лсвитський; Кам'янецької .хлоп’я-
чої школи — П’ясецький; колишнього дівочого духовного
відомства — Кондрапький та Белнарівський1.
На нараді 9 жовтня чи не вперше прозвучала позиція дру-
гої течії — тих, хто був проти передання духовних шкіл до
Міністерства освіти. їхній основний аргумент: Церква, свяще-
ники вклали в духовні школи значні кошти, а реформа
здійснюється без духовенства. Отож пристрасті розгорілися
навколо шкільного майна. Протоієрей Липківський висунув
компромісну пропозицію, суть якої зводилася до того, шо все
майно духовних шкіл залишається у власності Церкви, тобто
Церкви як народу, а не народу як держави. Така пропозиція
давала можливість не розмежовувати, шо набуто на кошти
духовенства, а що — на кошти держави. Тому майно мало
залишатися у власності Церкви як такої. А засади передання
майна державі Церквою може вирішити тільки Собор, скли-
кати який у тогочасних умовах було надзвичайно важко, прак-
тично неможливо. Подільське ж духовенство в цей момент
могло лише зазначити, шо це майно належить Церкві.
16 жовтня розгляд питання про духовні школи тривав.
Міністр 1. Огієнко наполягав на переданій духовних шкіл з
майном, котре належить їм як юридичним особам, бо на той
момент духовні школи, залишившись без фінансування, по-
закривалися, а державні діяли. Після довгих дискусій І доо-
працювань питання з майном було вирішено на користь брат-
ських шкіл, на які перетворювалися духовні школи, а в разі
їх закриття майно передавалося Українській Православній
Церкві1 2. Було також прийнято редакцію однієї із статей про
звільнення 50 % бідних учнів братської школи від плати за
навчання.
Незважаючи на інтенсивну роботу над законопроектом
про перетворення шкіл духовного відомства й передання їх
Міністерству освіти, розгляд його у двох читаннях МІністер-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І, спр. З, арк, ЗІ зв. - 33.
2 Там само. Арк. 38 зв.
94
ством ісповІдань, закон у 1919 р. так і не прийняли. Робота
над законопроектом була закінчена аж у 1920 р. 29 червня
Рала Народних Міністрів ухвалила, а 2 липня 1920 р. Дирек-
торія затвердила закон про перетворення хлоп'ячих, дівчачих
духовних шкіл та перших чотирьох класів духовних семінарій
на загальноосвітні. так звані братські школи, і передання їх
до Міністерства освіти* 1.
Згідно з законом, духовні школі! й семінарії з І жовтня
1919 р. перетворювалися на загальноосвітні відповідного сту-
пеня й передавалися Міністерству освіти з назвою «братські».
Хлоп’ячі духовні школи прирівнювалися до другого ступеня
єдиної школи або другого і третього ступеня середньої шко-
ли. Дівчачі духовні школи ставали загальноосвітніми друго-
го й третього ступеня. Перші-чстверті класи семінарій пере-
творювалися на загальноосвітні школи третього ступеня з
доланням інших навчальних дисциплін. П’яті й шості класи
духовних семінарій залишалися духовними у віданні
Міністерства ісповІдань. Фінансування братських шкіл
здійснювалося Міністерством народної освіти та з місцевих
коштів. Закон передбачав безплатно навчати 50 % дітей не-
заможного духовенства іі громадянства та дітей-сиріт. Зали-
шалася і стипендія для учнів, у богословських класах вона
виплачувалася з церковних коштів. Штати братських шкіл,
оклади вчителям, персоналу передбачалися такі ж. як і в
подібних школах Міністерства народної освіти2.
На порядку денному стояло питання про два старші класи
духовних семінарій та про підготовку кандидатів свящснства.
Перший крок до врегулювання питання про п'яті й шості
класи семінарій, які не переходили до Міністерства народної
освіти, а залишалися у віданні Міністерства ІсповІдань, було
зроблено. 27 жовтня 1919 р. Рада міністра ісповІдань розгля-
нула це питання. Перед старшими класами семінарії залиша-
лося завдання готувати свяшеників-українців, і тому 1. Огієнко
наполягав на вивченні в них української мови, українського
письменства, історії України, історії Української Церкви, на
необхідності звернути уваг}' на гомілетику, яка мала бути на
українському грунті. Змін потребувала вся підготовка україн-
ських священиків, зокрема необхідно було підготувати нові
підручники, оскільки простим перекладом наявних обмежи-
тися було неможливо: вони не відповідали новим завданням
школи3.
1 Біднов В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-3, С, 48,
ЦДАВО України. Ф, 1072, ол. І. спр. 2* арк. 2 — 3.
1 Там само. Спр. З, арк. 90.
95
Це питання, як і багато інших, не вдалося вирішити і
його довелося відкласти на майбутнє.
ПРОБЛЕМА РЕФОРМУВАННЯ
ВИЩОЇ ДУХОВНОЇ ШКОЛИ
Київська Духовна академія
Міністерство ісповідань прагнуло демократизувати ви-
щу духовну освіту, здійснивши в ній відповідні реформи.
Вища духовна школа, яка дісталася Українській Народній
Республіці від старої Росії, з тим пануванням стереотипу й
покровительством бездарності, які душили всіляку свободу
думки й наукового пошуку, мала зазнати змін. Як пізніше
зауважував колишній міністр ісповідань Української Держа-
ви протопресвітер Василь Зіньківський, духовні академії лу-
же потерпали віл права вищої духовної влади (яка часто
перебувала у вузьких лещатах старої богословської схолас-
тики чи застарілого церковного консерватизму) контролю-
вати ці навчальні заклади. «Тісна залежність від держави
призводила до того, шо у складі вищої церковної влади
рідко знаходилися обдаровані і освічені богословськії
ієрархи — частіше, навпаки, зустрічався тип практиків-
адміністраторів чи особисто благочестивих і гідних лише в
цьому відношенні ієрархів»1. Усе вищесказане стосувалося
й Київської Духовної академії, з якої витравлювався будь-
який дух не лише вільнодумства, а й взагалі демократизації
її діяльності.
Ще за часів урядування В. Зіньківського (доба Гетьмана-
ту) почалася реформа КДА, аби звільнити вишу духовну шко-
лу в Києві від казенного традиціоналізму, послабивши за-
лежність школи від влади: згідно зі статутом Академії, при-
йнятим у липні 1918 р., вводилася її автономія, вільний вибір
професорсько-викладацького складу, ректора. З цим бажан-
ням Київська Духовна академія увійшла в добу Директорії
УНР. Така обмежена автономія зберігала практично цілковиту
залежність від вищої церковної влади.
Міністерство ісповідань УНР вирішило переглянути умови
вступу до Академії. Згідно зі статутом, затвердженим за Геть-
манату, ло Академії приймалися ті, хто закінчив духовну
семінарію за першим і другим розрядом або середню школу.
1 Зенькшіскиіі Н. Пять мссяцсв у пласти (15 мая — 19 окткбря 1918 г.).
Воспомянания. М., 1995. С. 90.
96
Отож втрачали можливість вступу до Академії особи, котрі
закінчили семінарію за третім розрядом. Виходила неспра-
ведливість: той, хто закінчив середню школу, мав право вчи-
тися в Академії, а хто закінчив чотири класи семінарії, тобто
також середню школу і. крім того, ше п'ятий і шостий кла-
си, той цього права позбавлявся.
Тобто в основу набору до Академії було покладено рівень
інтелектуальної підготовки абітурієнтів з чітко визначеним
обсягом їхніх знань -- не нижче другого рівня. Це створило
бар'єр для вступу для тих абітурієнтів, котрі мали слабку
підготовку. Слід зауважити, шо до третього розряду луже
часто потрапляли не .тише за знання, а іі за поведінку.
Відповідно до діючого с гатуту до Академії не приймали тих,
хто припустився якихось дисциплінарних порушень або, як
це часто бувало, потрапляв г немилість до керівництва
навчального закладу. Студентом Академії не міг стати і той,
хто через своє соціальне становите не здобув відповідної
освіти.
Міністерство ісповідань намагалося змінити такни стан
шляхом розширення контингенту абітурієнтів, відкриваючи до-
рогу не лише тим, хто натрапив до третього розряду випуск-
ників через причини дисципліни, а й дітям з народу, котрі праг-
нули здобути вищу духовну освіту.
І. Огієнко наполягав на тому, щоб школа була єдиною, і
тому кожному, хто пройшов гаку школу, слід дати змогу
вступити (за бажанням) до вищої богословської школи, як і
всякому християнинові дасться право були митрополитом,
єпископом. Міністр пропонував змінити статут таким чи-
ном. аби лати право вступити до Академії всім, хто закінчив
духовну семінарію або середню школу, тобто всім тим, .хто
бажав здобути вишу богословську освіту.
Реформуванню підлягала й наукова діяльність Академії.
Зокрема, передбачалося українізувати наукову діяльність, У
зв'язку з цим. Департамент духовної освіти Міністерства
ісповідань підготував і Рала Народних Міністрів 17 листопа-
да 1919 р. затвердила «Законопроек т про обов'язковість укра-
їнської мови в дисертаціях на вчені ступені в Духовній Ака-
де м її» ’.
Порушені питання тягнули за собою значні зміни всього
комплексу освітніх питань, тому виникла потреба перегля-
нути статут КДА, на шо не було ні сил. ні часу, тому нове
реформування Академії не вдалося.
ЦДАВО України Ф [072. <ні І, спр. 25. арк 16.
07
Богословський факультет
Кам'янеш>-Подільського державного університ сту
У Кам'ял лі-Подільському продовжував діяти заснований
у 1918 р. Український державний університет, ректором якою
був професор І. Огієнко, котрий поєднував керівництво
університетом з урядуванням у Міністерстві ісповІдань. На
посаді ректора 1. Огієнко проявив надзвичайно великі
здібності адміністратора. В такі нелегкі револоціііні часи
він організував університет, впорядкував його іі зумів залу-
чити добрі фахові сили.
Так, на правничому факультеті, деканом якого був .А. Си-
нявський, викладали професори X. Лебідь-ІОрчик, С. Оста-
пе нко, В. Рафальський, Є Завадський. На богословському
факультеті лекції читали такі викладачі: О, Неселовський
(історія Богослужіння та Літургії), отець П. Табінський (Свя те
Письмо Старого Заповіту та історія старого церковного пись-
ма), В. Біднов (історія Української Церкви), І. Огіснко (укра-
їнська мова), І. Любарський (Святе Письмо Нового Заповіту).
М. Васильківський (логіка, філософія та психологія релігії),
отець ІО. Сіцинськпй (археологія). Прахов (староєврейська
мова), Плевако (історія українською письменства), Історію
християнської Церкви в університеті викладав професор
И. Оксіюк. Він народився в 1886 р. в сім'ї селянина з
ПІдляшшя. Бат ьки віддали його до духовної школи, потім до
духовної семінарії в Хол мі. Згодом Й, Оксіюк закінчив Ки-
ївську Духовну академію. Він мав надзвичайний дар слова,
за то його називали Златоустам. Й. Оксіюк був магістром
богослов'я. Брав активну участь у перекладі богослужбових
книг українською мовою. 4 червня 1922 р. його висвятили
на єпископа Кам'янсько-Подільського Української Автоке-
фальної Православної Церкви. У 1935 р. Й, Оксіюка зааре-
штували більшовики. Упродовж багатьох років перебував на
засланні в Сибіру’.
Деканом богословською факультету був відомий в укра-
їнських колах історик Української Церкви, освітній і гро-
мадський діяч, багатогранний науковець — історик, біблі-
ограф. архівіст, педагог, державний діяч професор В. Біднов.
Він народився в 1874 р. З 1910 р. викладав у духовній семінарії
в Катеринославі, де досліджував українську старовину, ре-
дагував «Л стопись» Архівної Комісії та керував «Просвітою».
У 1911 р. його обрали доцентом Київської Духовної академії,
доцентом Харківського університету, але російська влада не
с Явдись Л/. Українська /Хиіоксфальна При нос;і а в на Церкна. С. 59,
98
допустила його ло викладання через активну громадську
діяльність. З 1918р.— професор Кам'янснь-Подільської о
університету, викладав курс ісіорії Української Православ-
ної Церкви.
Як свідчив стздснт богословського факультету отець
П. Білон, професор В. Біднов свої лекції читав по пам'яті
(без підручних книжок чи записів), вкладаючи в них всю
душу. Його лекції вирізнялися глибокою ерудицією, ро-
зумінням релігійної психології українського народу, тому по-
слухати їх збиралися не лише студенти, а іі священики, навіть
похилого віку1. В. Біднов також досліджував історію Україн-
ської Церкви, викладав на курсах, організованих Міністер-
ством культів.
Популярними були лекції професорів О. Нессловського
та М. Васильківського, Лекції в університеті читалися вечо-
рами, але через різні причини — нерегулярно.
Після приходу у квітні 1919 р. ло Кам'яная-Подільського
більшовиків, нарком освіти В. Затонський розпорядився не-
гайно закрити богословський факультет. Коли ж більшовики
залишили місто, заняття на богословському факультеті було
відновлено. У червні 1919 р. на свою посаду повернувся про-
фесор І. Огіснко. котрий із січня був міністром освіти.
В університеті навчишся мо.іодь як з Наддніпрянщини, так
і з Наддністрянщини. З університету вийшло чимало обдаро-
ваних молодих людей, котрі обіймали відповідальні посади
в урядових структурах УНР,
При університеті була церква, настоятелем якої став
відомий археолог, історик та дослідник культурних і мисте-
цьких пам'яток Поділля й церковної старовини отець Євтим
(Юхим) Сіцинський. Він народився 1 жовтня і859 р. в старій
свяіценицькій сім'ї в селі Мазники на Поділлі. Закінчив з
відзнакою Подільську семінарію та Київську Духовну ака-
демію. У 80-х роках учителював у середніх школах.Бахмута
на Донеччині. 1889 р. прийняв сан священика й переїхав до
Кам'янця-Подільського, де й розгорнулася його педагогічна
й науково-культурна діяльність. Є. Сіцинський був ключа-
рем та протоієреєм міського кафедрального собору (до
1904 р.), після чого слав професором Кам’янснь-Подільської
Середньої технічної школи, а з 1918 р. доцентом і професо-
ром Українського державного університету, для організації
якого фактично підготував грунт. Він редагував «Подольские
епархпальньїе веломостп», «Православне Поділля», «Подо-
лие», «Труди історико-археологічного товариства». Є. Сінин-
5 /я.юн /А Сіюкіли. ІІнсбурі. 1952 Ч. І. С. 5?
99
ський заснував Історико-археологічне товариство й музей,
які стали осередком наукової діяльності Поділля та взірцем
для інших українських земель. Товариство видало під його
керівництвом двадцять томів наукових прань, в основному з
історії. етнографії, статистики, економіки, культури, мис-
тецтва Поділля. СІпинський був членом багатьох наукових
інститутів і товариств у тодішній Росії та за кордоном, а з
1894 р.— дійсним членом Наукового товариства імені Тара-
са Шевченка у Львові. Крім наукових праць. Сінинський
часто писав статті до місцевої газети «Пололис» про потреби
українського життя — церковного й громадського, складав
проповіді українською мовою. Він був одним з найпалкіших
організаторів новітнього українського національно-культур-
ного руху, через то конфліктував з церковною й цивільною
російською адміністрацією. Лише виняткові заслуги на нау-
ковій ниві (дійсний член Московського археологічного то-
вариства) позбавляли царських губернаторів та єпископів
можливості знищити його. Є. СІпинський редагував Єван-
гелію. перекладену українською мовою Морачевським у
1905 р. У Кам'япень-Подільському університеті він обііімав
посаду завідувача кафедри загальної археології та історії
Поділля'. Помер отепь Євтим СІпинський 7 грудня 1937 р. у
злиднях, поховали його на цвинтарі «Руських фільварків» у
Кам’янці-Подільському.
У 1919 р. за українізацію церковного Богослужіння єпис-
коп Пимен заборонив Є. Сіпинському відправляти Службу
Божу. На місце отця Євтима призначили протоієрея
П. Табінського. якому єпископ Пимен також не дозволяв
правити Службу Божу. Однак Табінський не звертав уваги
на заборону. В університетській церкві співав переважно хор
з театру М. Саловського. До церкви ходила в основному
інтелігенція, бо в місті толі перебували всі міністерства Укра-
їнської Народної Республіки. Церковним старостою був про-
фесор В. Біднов. Він не цурався буденної праці, готував усе
необхідне до Літургії, а взимку навіть опалював всю церкву.
Таким чином, у добу Директорії УНР богословський фа-
культет Кам’янепь-Подільського державного університету,
зібравши навколо себе значні інтелектуальні сили, став не
лише навчальним. а й науковим, духовним центром, який
багато зробив для утвердження автокефалії Української Пра-
вославної Церкви.
Білон II. С ікч.сш С. ТІ—>1; іінченко Ь.щгопісія нііш<>н;сімкмо
.ієхх. С. 2Х 2‘>.
-• и
100
4
СПРАВА ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК
ЦЕРКОВНОЇ СТАРОВИНИ
ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ
І СТО РИКО-КУЛЬТУРНОЇ ТА ЦЕРКОВНОЇ
СПАДЩИН И
Заслуговує на увагу і прагнення Директорії УНР за вкрай
несприятливих воєнно-політичних умов охопити таку важ-
ливу ділянку розбудови незалежної держави, як проблема
охорони пам'яток церковної старовини. З часів Гетьманату
продовжувало працювати Головне управління мистецтв та
національної культури (ГУМНК). в структурі якого діяв відділ
охорони пам'яток. У складі Міністерства ісповІдань на пер-
ших порах функціонував також створений за Гетьмана відділ
охорони пам'яток старовини.
Показово, що соціалістична спрямованість членів Дирек-
торії практично не позначалася на корекції культурного
будівництва взагалі та охороні історико-культурної й релігійної
спадщини. З пертих днів свого перебування при владі Дирек-
торія продемонструвала толерантний, цивілізований підхід до
збереження історико-культурної спадщини українського наро-
ду, в тому числі культового спрямування'. Так. уже на третії'!
день після сформування кабінету В. Чехівського міністр юс-
тиції подав на розгляд уряду доповідь про заходи охорони
Софійського іі Вол одим гірського соборів та Андріївської цер-
кви у Києві. Будучи символами могутніх творчих можливо-
стей і поступу українського народу, вони мали величезну
історичну, духовну, архітектурну цінність. Через це Рала На-
родних Міністрів УНР оголосила Софійський і Володимир-
ський собори та церкву Андрія Первозданного державно-
напіональними українськими святинями. Одночасно
міністрові ісповІдань доручалося виробити відповідний за-
конопроект2.
Окремий відділ релігійних раритетів передбачався іі струк-
турі Українського національного музею, проект статуту яко-
го Директорія схвалила 23 січня 1919 р. Крім законотворчої
роботи. Директорією здійснювалися конкретні кроки по зби-
ранню історико-релігійних пам'яток. Наприкінці 1918— на
помазку 1919 р. комісія при ГУМНК із закупки експонатів
1 Нестудя О. Біля витоків державної системи охорони пам'яток культу-
ри в Україні... С. і97.
? ЦД/ХВО України. Ф. 1065. он к сир. 2 а. арк. 27 зв.
І01
для Українського національного муїсю для експозиції! йшо
відділу релігійних пам'яток придбала в антикварів та ко-
лекціонерів оригінально виконаний оклад ікони XVIII сі
(відлитий у 1707 р.) тощо'.
Співробітник пам’яткоохоронного відділу Мінісперсіва
ісповідань Туницький у Гуситському монастирі на При-
луччі виявив низку цікавих зразків іконопису XVII ст. Серед
них він віднайшов іконописне зображення автора «Чеіьїх
Міней» архієпископа Дмитра (Туптала). Однак у центрі ува-
ги пам’яткоохоронного відділу Міністерства ісповідань були
лише пам'ятки Православної Церкви на території України.
Охороною культових реліквій вІдйл не займався-.
Такий стан речей не міг не турбувати, тому на урядовому
рівні було вирішено провести реорганізацію охорони куль-
тових пам’яток. Планувалося створити спеціальне відомство,
яке б піклувалося збереженням пам’яток церковної старо-
вини всіх культів Української Народної Республіки. Його
мав очолити доцент історії мистецтв і церковної архсолоіії
Київського університету Й. Псленський. Уряд і доручив йо-
му розробити законопроект про утворення цен трального ор-
гану охорони пам'яток церковної старовини в Україні'.
Величезна робота у справі охорони релігійних пам'яток
належить професорові 1. Огіснку. котрий розумів не лише
значення пам'яток минулого для формування національної
свідомості українського народу, а й роль у ньому процесі
громадськості. Іще перебуваючи на посаді міністра народної
освіти 1. Огієнко висунув ряд цінних ініціатив, спрямованих
на охорону історико-рслігійної спадщини. Зокрема, 21 січня
1919 р. він звернувся ло Уряду УНР з проханням фінансової
підтримки Подільського історії ко-археологїчного товарист-
ва. У доповідній записні Ойснко зазначив, шо товарис тво за
15 років свого існування (з 1903 р.) великою мірою розши-
рило рамки своєї діяльності, упорядкувало чудовий музей
церковної старовини Поділля, створило при ньому бібліотеку
надзвичайно рідкісних книжок і зібрало багато матеріалів
для висвітлення церковно-релігійного та громадською жит-
тя Поділля і його давнього минулого. 12 томів «Трудів» мо-
жуть служити найкращим свідченням того, наскільки ко-
рисною була праця Товариства у царині наукового дослід-
ження сучасного й минулого жиггя Поділля, збирання та
1 Несніуія О Доля церковної старовини в Україні 1917—1941 рр. Ч. І:
1917 р,— середина 20-х років. К . 1995 С 55.
; Несгнут О Біля витоків пержанної системи охорони пам'яток культу-
ри в Україні,., С. 56.
1 Там само С. 200.
102
охорони пам'яток мистецтва і історії краю. Уряд і Дирек-
торія УНР оперативно вирішили підняте І. Огієнком питан-
ня. Вже наприкінці січня 1919 р. Директорія ухвалила рішення
Ради Народних Міністрів про виділення 5000 крб Поділь-
ському церковному історіїко-археологічному товариству.
Однак через заміщення Києва перед наступом бімяиовиків
на початку 1919 р. здійснити намічені заходи не вдаюся. До
весни взагалі припинн.іи своє існування практично всі раніше
створені державні органи охорони нам ’яток (як світських, так
Іку.іьтових) г структурі Міністерства ісповідань та в ГУМНК.
В силу цих обставин на території УНР пам’ятки охороняли-
ся лише науковими товариствами та громадськими ор-
ганізаціями. ІІа підконтрольній Директорії території пам'ятки
залишалися без державної охорони й догляду.
Потреби воєнного часу, революційні настрої воюючих
сторін мало сприяли тому, щоб військові частини та підрозділи
бережливо ставилися до пам'яток старовини й мистецтва. На
першому місці в них були військові інтереси. Тому в церквах,
монастирях, маєтках, приватних музеях і квартирах спо-
стерігалися масові реквізиції майна, а іноді їх пограбування.
Цим вирізнялися не лише більшовицькі частини. Такий гріх
лежить і на військовиках Директорії УНР. Про це говориться
у відношенні Духовного Собору Києво-Печерської Лаври до
Міністерства ісповідань від 23 грудня 1918 р. У ньому йшлося
про різні рскві лінії лаврського майна для потреб військових
підрозділів Директорії УНР. Чи були серед реквізованого майна
пам'ятки релігійної старовини, встановити не вдалося. Оче-
видно. шобули. Міністерство ісповідань, вивчивши питання,
31 грудня звернулося до Реквізиційної комісії Військового
міністерства з проханням по змозі повернутії реквізоване май-
но або ж належно його оплатити’.
ЗАЛУЧЕННЯ ІО ОХОРОНИ
ІСТОРІЇ КО-РЕЛ1ГІЙ НИХ ПАМ'ЯТОК
СЛУЖИТЕЛІВ КУЛЬТУ
Зі зміною воєнно-політичного становиша наприкінці літа
1919р. Уряд УНР знову дістав можливість відновити
діяльність иам'яткоохоронних структур. 20 серпня на про-
позицію Міністерства народної освіти очолив, а фактично
почав заново створювати відділ охорони пам'яток професор
Кам’янень-Подільського університету П. Климснко. На
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он, І. спр, 114, арк. 16.
103
рішення Уряду видивили їдкі подвижники збереження
національної культурної спадщини українського народу, як
професор И. Пеленський, завідувач архівно-музейного відділу
Подільської губернської народної управи 1О. /Олександрович
та віне-директор Державного військово-історичного музею
М. Обідни й. котрі звернулися з листом до Ради Народних
Міністрів, в якому привертали увагу до катастрофічного стану
охорони пам'яток в УНР, Автори листа особливо наголошу-
вали на необхідності терміново вжити заходів до охорони
архівів усіх віросповідань, в яких зберігалися найцінніші до-
кументи з історії України* 1.
Для об'єднання навколо проблеми охорони пам’яток зу-
силь різних державних установ і відомств, культурологічних
товариств, діячів науки та культури ЗО серпня 1919 р. при
Міністерстві народної освіти було створено міжвідомчий на-
уково- дорадчий пам'яткоохоронний орган — Архівну комісію.
До складу комісії увійшли М. Альтер. Л. Бялковський,
М. Гавриленко, О. М а зарук, Й. Пеленський, представники
різних міністерств і відомств. Від Міністерства культів у
комісії працював протоієрей Ю. Сіцинський, головував
П. Клименко’. Практично до осені 1919 р. справою охорони
пам'яток, у тому числі й культових, займалися лише світські
державні та громадські організації під керівництвом
Мініс терства народної освіт и. У вересні 1919 р. ситуація кар-
динально змінилася. До цієї роботи з ініціат иви відділу охо-
рони пам'яток було залучено духовенство. На таке рішення
відділу, без сумніву, вплинув факт призначення міністром
культів активного поборника збереження історико-культур-
ної спадщини професора І. Огієнка.
До нового міністра ісповІдань і звернулися 26 вересня
1919 р. товариш міністра народної освіти П. Холодний та
П. Клименко з листом, в якому зосередили увагу на надзви-
чайній руйнації й знищенні пам'яток старовини та мистецтв,
просили розпорядитися, аби «пан-отні оповістили населен-
ня про заховання всяких книжок, документів, картин та інших
старовинних речей, які мають велику цінність, та взагалі ужи-
вали всякі законні заходи щодо охорони культурно-
історичних пам'яток»1.
У Міністерстві ісповІдань відреагували на звернення без
зволікань. Вже 3 жовтня 1919 р. Департамент Православної
; Нестуїя О. Доля церковної сі дровини в Україні... С. 59.
: Несту.ія О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культу-
ри в Україні... С. 209.
1 Неатми О. Доля церковної старовини в Україні... С. 60; ЦДАВО Укра-
їни. Ф. 1072. он. І. сир. 37, арк І.
104
Церкви, виконуючи резолюцію мінісіра 1. Оііїнка. розіслав
на місця обіжник, в якому духовні консисюрії зобов'язува-
лися через благочинних зробити «розпорядження місцевому
духовенству, аби ним було вжито заходів шоло охорони сш-
ровинних речей і взагалі культурно-історичних пам'яток в
залишених панських частках, або ж пограбованих селяна-
ми: між іншим пропонувати духовенсіву звернутися до се-
лянства з відозвою про заховання в цілості всіляких книжок,
картин і т. ін.»1.
Міністерством культів відразу ж було вжито заходів, аби
церковні бібліотеки та архіви Подільської єпархії Кам'янень-
Подільської консисторії надіслали до Духовної консисторії
дублікати своїх книжок, «а також непотрібні зшитки, руко-
писи до XIX ст.* *, про шо говорилося в обіжнику міністерства
від 7 жовтня 1919 р. до Ка.м'янень-Подільської Духовної кон-
систорії. Всі отримані таким чином книжки Консисторія мала
пересилати ло бібліотеки Кам'янень-Подільського держав-
ного українського університету2, І. Оі ієнко розумів, то охо-
рона пам’яток може бути ефективною лише голі, коли у складі
Міністерства культів діятимуть відповідні структури. Поча-
ли з призначення комісара церковної старовини Міністерства
ісповілань. Ним став Йосип Псленський. Він походив з Га-
личини, народився в м. Комарні. Освіту здобув у місцевій
народній школі. Львівськії! українській гімназії. Краківському
університеті, де студіював історію мистецтв, культури та ар-
хеології. У 1907 р. він закінчив також Краківську Академію
Мистецтв, Поглиблював знання й набував фаху в Німеччині,
Італії. Брав участь у розколк.їх в Україні. викладав історію
мис тецтв у Краківському університеті. В роки Першої світової
війни працював комісаром Авс гро-Угорською уряду з охо-
рони пам’яток мистецтв і культури в Галичині та Буковині,
Отже, досвід відповідної роботи у комісара був достатнім.
12 листопада 1919 р, комісар церковної старовини Йосип
Псленський звернувся до міністра ісповідань І, Огієнка і
доповідною запискою, яка називалася «В справі охорони па-
м’яток церковної старовини ВСІХ КХЛЬТІВ"’. У доповідній за-
писці були викладені головні віхоли по охороні культурної
спадщини, яка «є частиною творчості цілого народу з прош-
лих часів, через те предмети такі являються культурним
лорі оком і спадщиною цілого народи», «Громади та й окремі
власники не мають через те права виконувати самочинно
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. і, енр. 37. арк. 2.
• Там само .Арк 3—3 за.
’ Там само. Арк. 4—5.
105
свою волю над такими... пам’ятками». Громадам та окремим
власникам заборонялося без дозволу Міністерства ісповідань
«нищити пам'ятники, бурити, перероблювати, ремонтувати
і взагалі шо-небуль з ними робити». У записні з болем кон-
статувалося, шо колишній російський уряд, котрий хотів зни-
щити душу українського народу, витіснив українську мову з
Церкви, в якій вона звучала тисячу років, притискав і вини-
щив староукраїнський стиль. Найбільше потерпіли пам'ят-
ки українського дерев’яного будівництва. Те ж саме стосува-
лося старовинних українських книг, творів малярства, різьби
та інших виробі в. То м у серед, на й не в ідкл ал ні ш и х заході в задл я
збереження пам’яток церковної старовини Й. Пеленський
запропонував заборонити без дозволу Міністерства розби-
рати чи ремонтувати будь-яку церкву, костьол?синаготу, ме-
четь або інші пам’ятки релігійної архітектури. Пропонува-
лося під час закладення культових споруд враховувати укра-
їнський стиль архітектури. Державне бюджетне фінансування
передбачалося тим старовинним церквам, у віданні яких бу-
ли цінні споруди, але громади не могли їх утримувати. Охо-
рона пам’яток поширювалася й на цвинтарі зі старовинни-
ми надгробними хрестами, плитами, довголітніми деревами.
Під час виконання якихось робіт їх слід було залишати на
місці, знайшовши для цього відповідний спосіб (вмуровува-
ти в стіни нової церкви тощо). В разі неможливості дотри-
мання цієї вимоги предмети старої церкви мали передавати-
ся до музеїв1.
Міністр ісповідань 1. Огієнко на доповідній записці 14 ли-
стопада наклав гаку резолюцію: «На основі цього докладу
виробити відповідний наказ», чим продемонстрував свою
цілковиту' підтримку запропонованої програми охорони па-
м’яток церковної старовини. Розробити й виконати цей на-
каз Міністерство не встигло, бо через два дні Кам’янець-
Подільський зайняли польські війська. Українська Народна
Республіка переживала листопадову катастрофу.
Крім об’єктивних труднощів в охороні пам'яток церковної
старовини, з'явилися інші, цілком несподівані фактори. Серед
них був такий простий, як нестача паперу, шо викликало цілу
ланцюгову реакцію, котра могла призвести до втрати церков-
них архівів. Справа про долю архівного паперу почалася з
рішення міжвідомчої комісії Міністерства господарства про ви-
користання архівних паперів для виробництва паперу.
Духовні консисторії, переживаючи скрутне матеріальне
становите, були згодні на продаж архівного паперу за
ЦДАВО України. Ф. 1072. ші. І. сир. З/, арк 4—5.
106
вигідними для них Нінами, і і і об виручці і і за нього якісь гроші,
боячись, шо в світлі розпоряджень державної комісії папір
можуть забрати без компенсації на господарські ії державні
потреби. На звернення Міністерства культів віл 5 липня
1919 р. ло Подільської Духовної консисторії з цього приводу
9 серпня було кіно відповідь, шо підготовча робота з прола-
жу консисторського архіву вже проводиться, а через два дні
в черговому листі перелічено ті документи, які мали йти на
переробку паперовою фабрикою «Совиний яр» — єдиної на
визволеній території. Передбачалося продати сповідні
відомості, прибутково-видаткові книги церков та клірові
відомості за останні 10 років загальною вагою 1000—2000
пулів, за шо покупці пропонували по 60 крб за пуд.
Міністерство народного господарства наполягало на при-
скоренні пролажу, шо призвело до підвищення Подільською
Духовною консисторією ціни до 75 крб за пул. Справа з
архівним папером тривала довго. Коли міністром ІсповІдань
став І. Огієнко. він відразу ж взяв дійову участь у вирішенні
цього питання. Розуміючи, шо поспішність у такій справі
недоречна іі може спричинити масове знищення старовин-
них документів, міністр поставився до неї дуже обережно,
наклавши на лист Подільської Духовної консисторії від 19 ве-
ресня 1919 р. резолюцію про готовність продати архівний
папір, однак просив зачекати з його продажем до загальної
ухвали про архівний папір в законотворчому порядку1. Резо-
люція І. Огієнка у вигляді обіжника була розіслана на місця
З жовтня 1919 р.1 2.
Доля світських архівів визначалася наказом Міністерства
народної освіти «Про охорону архівів» (вересень 1919 р ). яким
регулювалися порядок передання на утилізацію архівного па-
перу та засоби адміністративного й правового впливу на по-
рушників цього закону. Однак цей наказ, як і багато Інших,
не виконувався, пре шо повідомляв у 1 ‘>20 р. на засіданні
секції мистецтв Українського наукового товариства безпо-
середній свідок О. Благолір. котрий повідомив, шо уряд до-
зволив переробляти архівний папір, незважаючи на протес-
ти комісії’.
Про долю церковних архівів документальних даних не
маємо. Очевидно, вона була схожою з долею світських, адже
самих тільки розпоряджень і наказів навіть найавтори-
1 ЦДАВО Україна. Ф. 1072. чи. 1. сир. Д. арк. 1,3 -5.
2 Там само. Арк. 9
1 Нестумі О. Біля ілнокін лержашіої охорони пам’яток км.витри в Укра-
їні... С. 217.
107
тетніших органів в умовах загального хаосу, оезперервної
зміни воєнної ситуації було замало.
Певна надія покладалася ше на діючу армію, яка була чи
не єдиною інституцією, яка виконувала свої функції. При
Головній управі Генерального штабу діяв культурно-освітній
відділ, його співробітникам дозволялося секвеструвати
військово-історичні та архівні документи, книги, пам’ятки,
що «не мають традиційного родинного значення, а поклада-
ються в масштабі державного і громадського значення»1. Не-
вдовзі культурно-освітній відділ Генштабу розробив деталь-
ну «Інструкцію в справі охорони історичного майна», однак
даних про її втілення в життя не виявлено.
РОЗОРЕННЯ ЦЕРКОВНОГО МАЙНА
ТА ОСКВЕРНІННЯ СВЯТИНЬ
ПОЛЬСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ
Велика шкода заподіяна була церковним та культурно-
історичним пам'яткам у період перебування на українських
територіях польських військ у травні-червні 1920 р.. а особ-
ливо під час їхнього відступу з Правобережжя, Пограбуван-
ня були такими жахливими, що Голова Директорії Симон
Петлюра й міністр закордонних справ А. Лівицький змушені
були 22 січня 1920 р. звернутися до Юзсфа Пілсудського з
меморандумом щодо ставлення польських властей до військ
та урядовців Української Народної Республіки, які перейшли
на територію Польщі, та в справі державного й приватного
майна УНР, перевезеного на цю територію державними уста-
новами республіки й окремими урядовцями, а також про
поводження військових властей на території України, зайнятій
польським військом за пропозицією Головного Отамана
України-.
У меморандумі висловлювався протест проти безчинств
польських військ, які грабували державне, громадське і при-
ватне майно, незважаючи на українську владу та Головно-
уповноваженого Української Народної Республіки І. ОгієнкаГ
Проблема, пов’язана з вивозом до Польщі різноманітного
майна, в тому числі й церковного, знову постала восени
1920 р. у зв’язку з діяльністю розрахункової польсько-укра-
їнської комісії, яка мала визначати розмір боргових зобов’я- 1 2
1 Несту.ія О. Біля витоків державної охорони пам'яток культури в Укра-
їні ... С. 21К.
2 Петлюра С. Меморандум до Юзсфа Пілсудського // Стаггі, С. 194—195.
; Там само. С 200 - 201.
108
зань кожної сторони за час дії ІІольсько-Української
військової конвенції (21 квітня. 1 листопада І92нр.).У ів’яі-
ку з цим 22 жовтня 1920 р. Управління торговельно-
економічної місії в Речі Посполитій Польській шерпу, юся І
таємним листом ло ряду міністрів. у тому числі до міністра
ісповідань, з пропозицією надіслати відомості про збитки,
«які поніс наш уряд, державні установи, українські підданій
і взагалі всі інституції і приватні особи в Україні через польські
війська», про пограбування та вивезення польським військом
І цивільною владою з України майна (як державною, іак і
приватною). Подібні факти належало підтвердити актами, ли-
стуванням. судовими справами, протоколами допитів свідків,
понятих, експертів, З поданням цих матеріалів нов язувалося
зменшення українського державного боргу По. ївші1.
20 грудня 1920 р. міністр ісповілань І. Огієнко повідомляв
міністра закордонних справ про те. шо документи про шко-
ду. заподіяну польськими військами на теренах, які підтягали
Головноуповноваженому Уряду УНР. залишилися в Ка-
м'янці-Подільському. тому доповідь вийшла не луже деталь-
ною. Згідно зданими міністра лише в Кам’яній-Подільському
було забрано всі меблі в початковії) духовній піколі-інтернаті.
Таких самих збитків завдано Подільській Духовній консис-
торії. У звіті перелічуються втрати різних міністерств. Як
повідомляє і. Огієнко, за весь час польською владою іабрано
різного майна (легкові та вантажні автомобілі, фаетони, вози,
брички, коні, меблі, друкарські машинки, медикаменти, об-
ладнання дтя швейних майстерень тощо) на загальну суму
75млн крб. І. Огієнко зазначив, шо детальніший список пе-
редано раніше ло української місії у Варшаві2. Повного пе-
реліку збитків, завданих Українській Церкві польськими
військами, поки шо, на жаль, виявити не вдалося.
Таким чином, у лобу Директорії УНР надзвичайно важко
було зберігати церковну старовину. Міністерство у справах
релігій намагалося проводити пам’яткоохоронну роботу че-
рез своїх комісарів, духовенство, координуючи діяльність з
Головним управлінням мистецтв і національної культури,
іншими світськими організаціями. Важливо наголосити, шо
на цій роботі жодним чином не позначилася соціалістична
природа Директорії, навпаки, діяльність її мала національно-
політичне забарвлення й була спрямована на збереження ду-
ховних пам’яток усіх культів в Українській Народній Рес-
публіці.
1 ЦДАВО України. Ф 1072. он. 2. сир. 4, арк. Я.
•' Гам самі». Арк 46—46 зн
1119
5
ЗАКОНОПОЛОЖЕННЯ ПРО РЕЄСТРАЦІЮ
СВІТСЬКОЮ ВЛАДОЮ АКТІВ
СІМЕЙНОГО СТАНУ
Міністерство ісповІдань не лише втручалося в упорядку-
вання укладання шлюбів між представниками одного
віросповідання, а іі торкнулося проблеми так званих змішаних
шлюбів між православними іі інославними. Питання про за-
борону шлюбів між православними та інославними спеціально
розглядада Рада міністра ісповІдань 3 листопада 1919 р. Ця
проблема виникла не випадково. До державних органів над-
ходили скарги про те. що спископ Пимен забороняє шлюби
між православними та інославними. посилаючись на наста-
нову Всеукраїнського Собору. Хоча Московській! Собор такі
шлюби дозволяв. Складалася двозначна ситуація, тому, як
часто бувало у подібних випадках, доводилося звергатися за
прикладом ло первісного християнства. Так вчинив свяще-
ник Крамаренко, котрий, вбачаючи незаконність заборони
змішаних шлюбів, посилався на Апостола Павла, який гово-
рив, шо «святиться муж невірний на жінці вірній та навпа-
ки». Постанова кабінету міністрів була короткою та катего-
ричною: «Заборону змішаних шлюбів припинити*. Втілення цієї
постанови в жиггя покладалося на Міністерство ісповІдань1.
На порядку денному Міністерства ісповІдань стяло ряд
питань, які торкалися цивільної суті церковних приватних
актів (записів про народження - метри каці ю, церковного
шлюбу, розлучення). Необхідно було розрізняти цивільний і
церковний бік цих актів.
29 вересня 1919 р. Рада міністра ісповІдань розглянула
питання про метрикацію: передавати державі чи залишити
за Церквою право записів про народження? В основі
міркувань на користь Церкви було те. шо місцеві самовря-
дування, яким за одним із законопроектів мала передавати-
ся справа метричних записів, не мали достатніх для цього
кадрів, апарату. Рада міністра вважала, що записи про на-
родження може вести й держава, але книги, в яких робилися
записи до нього часу, мали залишатися в церквах, а не так.
як це чинилося за більшовиків, котрі вилучили церковні кни-
ги, Зійшлися на тому, шо руйнувати діючий здавна апарат
метрикаиії недоречно. За умови, коли записи вестиме дер-
жава, громадське значення мало зберігатися іі за церковки-
ЦДАВО Укріїїіт. Ф. 1072, {Ці. І. спр. \ ;ірк. 76.
110
ми записами про народженнях Та полеміка, яка велася нав-
коло мегрикації. свіл1 іи.’іа. то подібне становите бую ви-
мушене. віліювіда.іо перехілному періодові. який пережива-
ла Українська Держава. У майбутньому Церква мала припи-
нити реєстрацію актів цивільної о стану, однак держава по-
винна була зважати на цивільну силу церковних метричних
записів, зроблених Церквою. Такий самий підхід. як і ло
питань метрикації. було витримано стосовно хклалання й
розриву шлюбів.
4 липня 1920 р. Директорія затвердила прийнятнії Радою
Народних Міністрів «Закон про розірвання шлюбів». У ньо-
му передбачалося, то церковний шлюб може розірвати ли-
ше Єпархіальна Церковна Рада, яка у своїх рішеннях керує-
ться законами. Ці пункти закону свідчать про довіру держа-
ви до церковного шлюбу і разом з тим регламентують йою
розрив за цивільними законами. Постанова Єпархіальної Цер-
ковної Ради вважалася остаточною і не потреб)вала за-
твердження єпископом або Витою церковною владою. От-
же, церковний шлюб розривався церковною владою, тобто
тією інституцією, яка його уклюта.
В разі незадовільного вирішення справи про розрив шлюбу
в Єпархіальній Церковній Раді можна було звернутися до
Міністерства Ісповідань зі скаргою або взагалі передати справу
на вирішення до міністерства, я кіно Єпархіальна Церковна
Рада не могла її вирішити-’.
Рішення, які готувалися державними органами, і ті. шо бу-
ли вже прийняті, мали поступово звільнити Церкву від суто
цивільних функцій. Це потребувало тривалої еволюції церков-
ної свідомості як мирян, так і самого духовенства.
6
ВІЙСЬКОВЕ ДУХОВЕНСТВО
В ЦЕРКОВНІЙ ПОЛІТИЦІ
ДИРЕКТОРІЇ
Директорія розуміла значення духовних впливів на армію.
Головним фактором, який міг забезпечити цей вплив, була
інституція військового духовенства. При Головному штабі
військ Директорії функціонувала Духовна управа, яку очо-
лював у грудні 1918 р. священик Магіюк. Під час анипсіь 1 2
1 ЦДАВО України. Ф. Н)72. <н; 1. спр. 3. арк. 17 ш.
2 Там сам^. Сир 25. арк. 9,
ш
манського повстання величезні маси людей у військовій
([юрмі повинні були мати духовну опіку й підтримку. Тому
пропозиції про впорядкування інституції військового духо-
венства часто надходили знизу — віл отаманів військ Дирек-
торії. Скажімо, ЗО грудня 1918 р. військовий старшина Пар-
феньєв зі штабу армії Лівобережної України в Кременчуці
звернувся до Міністерства культів із запитанням: яка тепер
виша церковна влада в Україні, до котрої належить зверта-
тися з приводу призначення військових священиків та з уся-
ких інших справ? Повідомлялося також, що обов’язки свя-
щеника при штабі армії виконує отець Микола Мошняка, на
якого покладалася відповідальність за зносини з міністерством,
а також з Духовною управою Головного штабу військ УНР1.
Директорія у своїй внутрішній політиці намагалася вра-
ховувати фактор військового духовенства, про що недвознач-
но заявлялося в Законі (віл І січня 1919 р.) про автокефалію
Української Православної Церкви, У статті другій закону
(ішлося про входження священика з Військового департа-
менту до складу Українського Церковного Синоду, тобто
військовому духовенству надавалася можливість впливати на
політику найвищого органу церковного управління в Укра-
їні.
Департамент Православної Церкви Міністерства іспові-
дань підтримував зносини з військовим духовенством та (йо-
го організаціями, зокрема спілкою колишніх військових свя-
щеників, яка діяла з часів Гетьманату. 18 січня 1919 р. Де-
партамент Православної Церкви направив листа до названої
спілки, в якому повідомив, що згідно з законом Української
Держави від 9 липня 1918 р, військове духовенство не має
права на одержання допомоги з кредиту’. Тобто Директорія
не підтримувала колишнє військове духовенство, яке не пе-
ребувало в діючому війську, але домагалося компенсацій за
свою службу, як правило, в російській армії під час Першої
світової війни. Одноразові допомоги, однак, видавшімся, про
що свідчить протокол засідання Ради Народних Міністрів
віл 24 жовтня 1919 р. На дон о від ь військового міністра було
ухвалено постанову про відкриття Головному штабу Військо-
вого міністерства кредиту (ЗО 000 крб) для видачі одноразо-
вої допомоги старшинам, урядовцям, лікарям і духовенству
колишньої російської армії — громадянам Української На-
родної Республіки
ЦДАВО України, Ф. 1072. он. 1, сир. 92, арк. 46. 4Х,
Там само. Сир 4К. арк. 1 зн.
' Там само. Ф. он. І, сир. 7. арк. 2Х.
112
Великої духовної опіки потребували козаки та стрільці,
котрі опинилися в польських таборах і шпиталях після зали-
шення рідних теренів, за знавши важких фізичних і духовних
випробувань, Тільки свідомий, патріотично вихованні! гро-
мадянин — військовик армії УНР — міг стійко витримувати
тяжкі поневіряння на чужині. Тому колишні військові свя-
щеники продовжували виконувати свої обов'язки серед
інтернованих вояків Української Армії, відправляючи Служ-
бу Божу, сповідуючи, підтримуючи їхній моржіьний дух не
лише проповідями та бесідами, а й розповсюдженням кни-
жок і часописів.
Міністр ісповідань УНР І. Огієнко намагався координу-
вати роботу військового духовенства. З цією метою він скли-
кав ІЗ березня 1921 р. з'їзд військових священиків у Тар-
нові. На жаль, на цей з'їзд прибуло лише 5 священиків.
З'їзд розпочався Службою Божою в канцелярії Міні-
стерства ісповідань УНР. Після цього відправили панахиду
но Тарасові Шевченку й померлих українських єпископах
Олексієві Дороднпіину та Аізнітові Вишнсвському — актив-
них прихильниках української державності й Церкви в добу
Директорії УНР.
Програма Гїзлу передбачала такі пункти:
1. Доповідь професора І. Огієнка:
а) церковне життя в православних та неправославних зем-
лях Сиропи впродовж 1920 р.;
б) українізація Української Церкви;
в) українська мова в Церкві та українська вимова церков-
нослов'янського богослужбового тексту.
2. Реферат професора В. Біднова «Українська Автокефаль-
на Церква».
3. Духовна опіка українських козаків у таборах.
4. Заснування братств у таборах.
5. Потреби військових панотців.
6. Лист до Царгородеького Патріарха з проханням благо-
словити Українську Автокефальну Церкву.
7. Привітання Сербській Церкві й новому Патріархові Ди-
митрію.
8. Заснування вТарнові Української Церковної Ради, яка
має розглянути такі питання:
а) розірвання шлюбів;
б) форми поминання влади:
в) нагорода митрою;
г) відозва Української Церковної Ради до вояків.
Далі професор 1. Огієнко виголосив свій реферат на гему
«Церковне житія в православних та неправославних землях
І
лз
Європи за 1920 р. й українізація Української Церкви». У рефе-
раті йшлося про те, шо релігійний рух у всьому світі демокра-
тизується, до церковної праці прилучилися широкі кола гро-
мадськості, однак консерватизм залишається ознакою бага-
тьох Церков, які не оновлюються й відстають від життя. Міністр
наголосив, що сам народ рішуче оновлює свою Церкву, при-
стосовуючи її до власних потреб і вимог сучасного життя.
На другий день професор В. Біднов виступив з рефера-
том про Українську Автокефальну Церкву. Цей реферат свя-
щеники мали виголосити у своїх військових частинах.
Звіти священиків були досить короткими. Порушувалося
також питання про мову Богослужіння. Рішення з’їзду зобо-
в’язували священиків відправляти службу українською мо-
вою. Для цього В. Біднов віддрукував Літургію Івана Злато-
устого й роздав її всім священикам.
Як бачимо, навіть такий малочисельний з’їзд військового
духовенства мав позитивні результати для полегшення тяж-
кої долі українських військовиків на чужині.
7
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ
БРАТСТВО
Із захопленням денікінцями Києва, як оповідав пізніше
митрополит В. Липківський, «деякі з українських церковних
діячів мусили вийти з Києва й прибути до Кам’янець-
Подільського, де ще трималася українська влада (Директорія).
Туди разом з нею виїхала і президія Кирило-Мефодіївського
Братства, що вся була з урядовців. В Кам’янці Братство ду-
же розвинуло свою працю, утворювало прилюдні зібрання,
до нього пристав і Володимир Чехівський, залишивши
політичну працю. Там, в зібраннях Кирило-Мефодіївського
Братства, біженці з Києва сповістили про заснування в Ки-
єві українських парафій і про обрання нової Всеукраїнської
Церковної Ради. Всі члени Кирило-Мефодіївського Братст-
ва влилися в нову течію церковно-визвольного руху, свою
працю як окремого органа припинили І склали з себе першу
українську парафію в Кам’янці»1.
Кирило-Мефодіївське братство в Кам ’янцІ-Подільському ак-
тивно працювало, особливо починаючи з серпня 1919 р., коли
1 Ваасіь Ланкійський^ митрополит, Історія української православної це-
ркви. Вінніпег, 1961. С. 20.
114
навколо нього згуртувалися практично всі прихильники україн-
ського відродження. Кам'янепь-Подільське братство ставило
перед собою ті ж самі завдання, що й київське. До його
с кл ад у у в і й ш л о ба га го мирян, при є д н ал о ся ч и м а. і о дух (і не н -
ства. Але на заваді діяльності братства став єпископ Пимен.
котрий під страхом заборони Богослужіння не дозволяв свя-
щеникам і дияконам бути його членами. Відразу ж після
організаційних зборів братство зробило спробу порозумітися
з владикою, але безуспішно. Між братством та єпископом
розпочалася боротьба. Пимен. сподіваючись на прихід до
Кам'яним-Подільського денікінпів, всіляко зневажав укра-
їнську не лише владу, а й державну справу. Не особливо
обурювало найактивніших членів братства. Разом з тим. як
свідчить професор В. Біднов. Кам'янеиь-Подільськс Кири-
ло- Мефоліївське братство мало значний вплив на україн-
ське громадянство й навіть Уряд Української Народної Рес-
публіки зважав на нього, зокрема міністра ісповідань
І. Огіснка було призначено за рекомендацією Кирило-
Мефодіївського братства1.
Стосунки єпископа Пимена з Кирпло-Мефоліївським брат-
ством ускладнилися ше в серпні 1919р.. коли єпископ Пи-
мен писав, шо, згідно з діючим положенням про церковні
братства (віл 8 травня 1864 р.), братство затверджується не
інакше, як з благословіння та схвалення свого єпархіального
архієрея. Оскільки Кам Чіпець-Подільське Кирило-Мефо-
діївське братство виникло й діє без такого благословіння. то.
на думку владики, воно не може бути ні церковним, ні закон-
ним братством, «а єсть только самовольная сходка „имуших
реви ость не по разу му" людей, берушихся не за своє дело>У
Такі слова не пасували святителеві, хоча закид щодо незакон-
ності Кирило-Мефоліївського братства можна вважати спра-
ведливим. Єпископ Пимен вжив рішучих заходів, щоб церковно-
служителі Подільської спархії негайна вийшли із «самовольного
братства», попередивши їх. що в разі невиконання цього наказу
вони будуть звільнені з посад із забороною Богослужіннях
Через гаку різку позицію єпископа Пимена стосовно Ки-
рило-Мефоліївського братства українська влада розпочала
термінову підготовку законопроекту про братства. З жовтня
1919 р. Рала міністра ісповілань обговорила питання про цер-
ковні братства. Законопроект зачитав В. Чехівський. 1. Огієн-
1 Бідним В. Цсркоила справа на Україні І Іравосаапний лісник. 1993.
№ к 3.
: ЦДАВО Украйні. Ф. И172, оп. І. сир. З, арк. 59.
' Там само.
115
ко наполягав на тому, шоб відродити братства в їхньому
первісному вигляді, тобто такими, якими вони були в Укра-
їні за старих часів. Тільки тоді, вважав міністр, братства лег-
ко прищепляться до життя. З огляду на це перед ними ста-
вилися такі завдання:
1) братства повинні піклуватися про оздобу церкви й різні
її потреби;
2) їм належить справа освіти й вони засновують школи;
3) братства заводять шпиталі.
Статут братства мав відновлювати давні назви, наприк-
лад титар, брат-ключник, брат-писар тощо1.
Остаточно законопроект було розглянуто І8жовтня 1919р.
і Рада міністра ІсповІдань після постатейного обговорення
ухвалила його. Основним завданням братства згідно з новим
законом було піднесення життя Української Автокефальної
Православної Церкви. Братства могли бути парафіяльні,
повітові, єпархіальні, всеукраїнські, а також ставропігійні.
Православним українським братствам надавалося (з дозволу
міністра ісповІдань та за погодженням з Міністерством освіти)
фундаторське право у всіх духовних школах. Міністрові
ісповІдань з державних коштів передбачався кредит на по-
зашкільну роботу братств. Церковні братства мали права юри-
дичної особи. Новим законом передбачалося скасування як
закону колишньої Російської імперії від 8 травня 1864 р.. так
і всіх пізніших розпоряджень про пі братства2. Отже, Кири-
ло-Мефодіївське братство діяло в новому правовому полі,
яке вперто ігнорував єпископ Пимен, керуючись імперськими
догмами півсторічної давнини.
Затвердити законопроект Міністерства ісповІдань на
засіданні уряду в 1919 р. не вдалося. Лише 29 червня 1920 р.
Рада Народних Міністрів прийняла Закон про українські цер-
ковні братства, а 2 липня його затвердила Директорія УНР1.
Таким чином, державне законодавство УНР підтримувало
громадський український рух у його протидії церковним вла-
стям запроваджувати автокефалію.
Проте спископ Пимен не зважав на Кирило-Мефодіївське
братство, продовжуючи ображати релігійні й національні по-
чуття українського народу. Звичайно, братство відповідним
чином реагувало на такі випади владики, а він у свою чергу
ганьбив членів братства, не беручи до уваги те, що навколо
братства згуртувалося все українське громадянство в Ка-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І, спр. 3, арк. 26.
- Там само. Арк. 78—80.
' Там само. Ф. 1065. оп. і. спр. 25. арк. 12; Ф. 1072. оп. 1, спр. 25. арк. 15
116
м’янці-Подільському і його вплив поширювався також і на
села. Одним з найвизначніших заходів братства було засну-
вання в Кам’янці-Подільському першої української парафії
з центром у Свято-Миколаївській університетській церкві. З
ініціативи братства Рада міністра ісповідань вирішила пере-
творити кафедральний собор у Кам 'я н ці-Подільському на цер-
кву Директорії, заснувавши при цій церкві окрему українську
парафію. Цією справою займався не Синод, а Кирило-
Мефодіївське братство. На одному із засідань братства була
створена комісія, якій доручили клопотатися перед Дирек-
торією про передання церкви для заснування при ній укра-
їнської парафії. Комісія звернулася до Директорії, в резо-
люції якої й було зазначено, шо проти прохання братства
Директорія нічого не матиме. Тоді був складений проект де-
крету про одержання кафедрального собору для Директорії і
заснування при ньому української парафії. Проект декрету
передав Директорії П. Мороз. Однак вирішили видати не
декрет, а наказ Директорії про передання цієї справи до Свя-
щенного Синоду1.
Показово, шо богомольців у церкві було дуже багато, справа
церковного впливу на громадянство ширилася, але владика
Пимен зневажав парафіян і те духовенство, котре співчувало
українській церковній справі. Він заборонив парафіяльному
священикові Сіцинському. як вже зазначалося, правити Служ-
бу Божу, погрожував позбавити його сану. Єпископ Пимен
«українців не висвячував у диякони або священики, а, зважа-
ючи на велику потребу кандидатів священства, почав призна-
чати і висвячувати в ієреї та диякони людей, цілком до того
непридатних, неписьменних, незнайомих з церковними служ-
бами та чином. Особливо багато він висвятив денікінських
старшин, які виявляли ворожнечу до українства, завдяки чо-
му неприхильний до нашої церковної справи елемент серед
подільського духовенства значно збільшився»Е 2 3.
8
ІНШІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ
Крім основної своєї діяльності, Міністерство ісповідань
брало участь, а іноді й ставало ініціатором різного роду гро-
Е ЦДАВО України. Ф, (072т оп, І, спр, 3, арк, 66 зв,
2 Біднов Я Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-3. С, 51,
117
мінських акцій, спрямованих на захист і зміцнення Україн-
ської Держави. Так. восени 1919 р. 1. Огіснко видав наказ,
аби в церквах та інших місцях богослужбових зібрань членів
різних ісповІдань на території Української Народної Рес-
публіки духовні особи під час Служби Божої закликали на-
род допомагати хворим і пораненим козакам та проводили
по церквах грошовий збір на їхню користь* 1.
Героїзм дл я українського народу завжди був чеснотою,
яка оспівувалася в легендах, думах, піснях. Чин лицарства
над Каялою, чин Вишневенького в Царгороді, чин козацтва
під Сорокою, чини Гонти і Залізняка з гайдамаками, Карме-
люка. Довбуша та багатьох інших залишилися жити в народі
як вияв любові ло ближнього, патріотизму. Ці чини й були
тим ґрунтом, на якому виростали герої визвольних змагань
1917-1920 рр.
Тема захисту Вітчизни, героїзм учасників боротьби перебу-
вали у центрі уваги діяльності Міністерства ІсповІдань під
керівництвом /. Огієнка. 18 жовтня 1919 р. Рада міністра
ІсповІдань розглядала законопроект «про вшанування по-
гиблих героїв». 1. Огієнко вже вносив цей проект до Ради
Міністрів, де його доопрацювали, тому знову довелося до
нього повернутись. Міністр посилався на досвід зарубіжних
країн, в яких пам'ятні дощечки з іменами полеглих героїв і
короткими відомостями про них встановлювалися на стінах
церков. «Отже й у нас є немало героїв, які, особливо в останні
часи, душу свою положили на щастя Вкраїни,— підкреслював
він.— Можна було б вибрати з них. які найбільш попрацю-
вали для своєї батьківщини, скласти коротенький життєпис
їх і, написавши на дощечках, прибити ці дощечки на стінах
церков, щоб кожний міг прочитати і разом помолитися»-.
На пропозицію В. Чехівського. В. Б ід нова, В. Лилківського
Рала звернула увагу на роль у вшануванні героїв місцевих
установ, братств, а також міністерств праці та інформації.
Зверталася увага на те. щоб шанували й місцевих героїв.
Міністр ісповІдань закликав пробудити місцеву ініціативу,
для чого треба було показати особистий приклад. Щоб за-
початкувати цю важливу справу, [. Огієнко вважав за
необхідне залучити Раду Міністрів, аби вона дала на це
відповідні кошти-’.
Міністерству ісповІдань і особисто 1. Огієнкові доводи-
лося брати безпосередню участь в організації оборони Укра-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. К спр. 4, арк. 26.
: Гам само. Спр, 3, арк. 43 жт 44.
1 Там само. Арк. 44.
118
їнської Народної Республік!!. Пізньої осені 1919 р.. коли ста-
новище на фронтах було близьким до катастрофічного. Рада
міністра ісповідань розглядала питання, чим може Міні-
стерство ісповідань, таке далеке віл питань війни, допомог-
ти військовикам. 1. Огієнко запитував кожного, що той мо-
же дати «козакам, хворим, босим і голим». Міністр звертав-
ся до духівництва, аби у своїх проповідях воно закликало
парафіян організовувати збори на Червоний Хрест. І. Огієнко
вважав, що Священний Синод повинен звернутися з відозвою
до народу, аби все громадянство прийшло на допомогу сво-
їй армії і Червоному Хресту. Міністр добре знав матеріальні
можливості українського селянства, яке всі обдирали як лип-
ку, тому у своєму виступі висловив сумнів щодо збору білизни
в селі, зазначивши, шо «зараз заїв наше село матеріялізм
настільки, що не пізнаєш його»1. Член Ради міністра
ісповідань священик Крамаренко запропонував зібрати
співробітників усіх міністерств і пояснити їм, яке склалося
становище, закликавши до праці, «бо до сеї пори було так,
що урядовці почували себе ніби сліпими і нічого не знали».
Це було серйозним, але, на жаль, справедливим зауважен-
ням на адресу державних чиновників, котрі «традиційно»
були «далекими від народу». Крамаренко наполягав на ор-
ганізації санаторію у зв’язку з великою кількістю хворих ко-
заків. Священик дивився ширше, вбачаючи в такій конкретній
справі урядовців найвищої ранги приклад для людності, що
могло б підтримати патріотичний настрій.
Члени Ради констатували гострий брак шпиталів, коли
хворому іноді немає де переночувати. На міністерських уря-
довців покладалася надія збору грошей на потреби армії в
церквах. Міністр виступив проти перетворення приміщення
університету на шпиталь, де можна було розмістити щонай-
більше 100 хворих, оскільки університет з державних мо-
тивів мав діяти як університет, де проходять різні збори, на-
ради, засідання тощо. Після обговорення і рішення Ради
міністра ісповідань І. Огієнко видав 12 жовтня 1919 р. наказ
про допомогу хворим і пораненим козакам. Було вирішено
просити Священний Синод видати відозву до народу, а та-
кож «притягти до праці на користь армії» все духовенство2.
З цього приводу Департамент Православної Церкви
Міністерства ісповідань 14 листопада звернувся до Україн-
ського Священного Синоду з листом за підписом віце-ди-
ректора департаменту Г. Левицького та начальника розпо-
1 ЦДАВО України, Ф. 1072. оп, І, спр, 3. арк. 79, 79 ж
г Там само.
119
рядчого відтілу Юрчаківського, в якому висловлювалося про-
хання закликати народ допомогти хворим і пораненим коза-
кам Української Армії, а також зробити відповідне розпо-
рядження, аби духовні особи під час Служби Божої у промо-
вах закликали народ допомагати хворим і пораненим коза-
кам і проводити в церквах грошовий збір на цю справу'.
Ці заходи Міністерства ісповІдань мати на меті забезпе-
чити ідеологічні засади українського війська, яке спиралося
б на міцний тил (як на громадські, так і на духовні організації
й духовенство).
Цей план не вдалося втілити в житгя не лише через брак
часу І поганий зв’язок. Відсутність вертикальної структури
виконавчої влади не давала можливості проконтролювати
роботу на місцях. А без цього вся справа допомоги армії
повисала на громадянстві. Вже перебуваючи вТарнові 1 чер-
вня 1921 р. І. Огієнко видав наказ «завести при Міністерстві
ісповІдань Синодик славних лицарів, шо в боротьбі за во-
лю України життя своє поклали на вівтар Отчизни»-1. Та-
ким чином, не маючи можливості допомогти українським
військовикам фактично, міністр ісповІдань намагався вша-
нувати хоча б пам'ять полеглих у боях за волю України.
Серед питань, які розглядало Міністерство ісповІдань, було
й упорядкування святкових днів в Українській Народній Ре-
спубліці. Як відомо, велика кількість свят несприятливо впли-
ває на економічне життя народу, зменшуючи його заробітки
й привчаючи його до ліні й пиятики. Іше за царського ре-
жиму (1898 р.) було зроблено спробу зменшити кількість свят,
перенісши їх на найближчі неділі. Для того, шоб порівняти
кількість святкових і робочих днів в українців та інших на-
родів, наведемо такі статистичні дані: на рубежі XIX і XX
століть в угорців було 53 свята на 312 робочих днів, у гол-
ландців— 57 на 308, німців — 60 на 305, датчан і швей-
царців— 62 на 303. французів — 63 на 302. бельгійців — 65
на 300, італійців — 67 на 298, в англійців — 87 на 276, В
Російській імперії було 98 свят на 267 робочих днів. Певні
корективи ло проведення святкових днів вносило військове
відомство, його розпис передбачав 30 свят і табельних днів,
в які можна проводити церковні процесії і припиняти навчан-
ня, піл час 4 свят не слід було проводити навчань, а також
влаштовувати церковні процесії. Війна й визвольні змаган-
ня не дуже вплинули на календар церковних свят, який за-
лишився практично без змін.
! ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І. сир. 28, арк. 23.
? Там само. Он. 2. спр. 19, арк. 79.
120
Ця проблема поставала перед українською владою раз-у-
раз і вимагала вирішення, оскільки від святкових днів зале-
жав трудовий ритм г республіці. Хоча затвердження робочих
і святкових днів належало до компетенції Міністерства праці.
Міністерство ісповідань мало висловити і свою думку. Пи-
тання про визначення святкових днів випливало. як прави-
ло, напередодні якихось дат. Так, ЗО квітня 1919 р. Рада На-
родних Міністрів прийняла рішення про святкування 1 трав-
ня' як важливого суспільно-історичного свята. Перед
Міністерством ісповідань під керівництвом І. Огієнка знову
постало завдання упорядкувати святкові дні. Це питання бу-
ло порушено на засіданні Ради міністра ісповідань 27 жовт-
ня 1919 р. у зв'язку з річницею створення Директорії УНР
(13—14 листопада) і роковинами початку повстання проти
Гетьмана (16 листопада). 1. Огієнко зазначив, то у статті 25
Зводу законів перелічено дні, які треба святкувати. Однак
життя вносило корективи: виходило, то поміж святами, які
там зазначалися, були й такі, святкування яких в УНР втра-
тило сенс, і в той же час бракувало тих свят, які в Україні
святкувати треба було б (це в основному суспільно-історичні
свята). Тому Рада міністра ісповідань доручила професорові
Біднову скласти законопроект про свята в УНР і внести йо-
го на розгляд ради. Підхід органів державної влади до запро-
вадження свят грунтувався на тому, що релігійні свята мали
стояти у законодавстві поряд з громадсько-політичними. Пе
свідчило про те. що українська влада не лише враховувала
релігійні почуття віруючих, а й захищала їх у чинному законо-
давстві.
Врегулювати святкові та вихідні дні намагалися й більшо-
вики, зробивши в цьому напрямі значно більше. Програмні
вимоги більшовицької партії щодо релігії й Церкви, шо їх
сформулював В. Ленін напередодні революції, знайшли
відображення в декреті Раднаркому РСФРР від 20 січня
1918 р. піл назвою «Про свободу совісті, церковні та релігійні
громади» («Декрет про відокремлення церкви віл держави і
школи від церкви»). Положення декрету набули чинності в
Україні в січні 1919 р. і були закріплені в Конституції УСРР
у березні того ж року. Відтак релігійні установи не втручали-
ся в політичне, господарське й культурне життя країни, а
державні органи — у канонічні справи Церкви. Тоді ше вільно
можна було відправляти релігійні обряди з єдиною умовою:
щоб вони не порушували громадський порядок і не зазіхали
на права інших громадян. Релігійні почутгя не лише врахо-
' ЦДАВО України. Ф. 3305. он. І. сир. 7. арк. 29.
121
вувалися, а й захищалися в чинному трудовому законодавстві,
де перелічувалися святкові дні, в які не належало працюва-
ти. Крім недільних, люди мали ще 18 неробочих днів:
12 релігійних І 6 громадсько-політичних свят.
Перелік святкових днів містився в так званому «соціалі-
стичному календарі»1, де були й релігійні святкові дні: пер-
ший і другий день Різдва (7 й 8 січня). Хрещення (19 січня),
Благовіщення (7 квітня), Успіння (28 серпня), Воздвиження
(27 вересня), п’ятниця й субота Страсного тижня, понеділок
і вівторок Пасхального тижня, Вознесіння Господнє, день
зішестя Святого Духа (Зелені свята). Для нехристиян допус-
калася можливість внесення до розкладу інших свят. Забо-
ронялося працювати в дні, пов’язані зі знаменними історич-
ними й суспільними подіями: Новий рік (1 січня), річниця
Кривавої неділі 1905 року (9 січня). День Паризької Комуни
(18 березня), День Інтернаціоналу (1 травня), День проле-
тарської революції (7 листопада).
Однак прийняті закони й укази не стали реальністю спов-
на, оскільки право встановлювати порядок користування
вихідними днями отримали місцеві державні органи за зго-
дою з радами профспілок. Отож, з одного боку, вихідні і
святкові дні були чітко визначені, з іншого — Наркомат праці
республіки видавав додаткові розпорядження й пояснення з
приводу тих чи інших свят1 2.
Доба громадянської війни до всіх сфер життя ставила су-
ворі вимоги: на підприємствах стали широко запроваджува-
ти понаднормові роботи, обмежувати, а потім і скасовувати
щорічні відпустки, зазнав скорочень і «соціалістичний ка-
лендар». Передусім скорочувалася кількість релігійних свят.
Наркомат праці пояснював, шо дні релігійних свят не є обо-
в’язковими днями відпочинку, і за згодою наймачів з
працівниками можна працювати2 (шо повсюдно й відбу-
валося). Такий підхід державні органи пояснювали воєнною
необхідністю і надзвичайними умовами поточного моменту.
Водночас державні органи рішуче боролися з порушеннями
законодавства про святкові дні, які стосувалися історичних і
суспільних подій. Порушники відповідали згідно з законами
революційного часу. Так, на Південно-Західній залізниці в
1919 р. було скорочено 5 днів релігійних і один день суспіль-
но-політичних свят.
1 ЛА Київської обл. Ф. Р — 294, оп. І, сир. 294. арк. 89—90.
2 Собраиие узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского прави-
тельства Украйньі. 2-е изд. К., 1919. № 17. Ст. 190.
1 ЦДАВО України. Ф. 2623. оп, І, спр. 254, арк. 42—42 зв.
122
Але білил і іс гь гр\ лі вин кін України були віруючими людьми
і скорочення релігійних свят перетворилося для державних
органів на велику проблему. Візіліли прані були завалені про-
ханнями про дозвіл відзначати свята, яких у «соціалістичному
календарі» не було, хоча раніше люди святкували їх щороку.
Наркомат праці таких прохань не задовольняв. Навпаки, до
порушників «революційної дисципліни» застосовували стяг-
нення як до прогульників* 1.
Звичайно, необхідність зменшити кількість святкових днів
у часи лихоліття була зумовлена голодом І розрухою. Але
існувала й інша — ідеологічна мета. Військово-комуністична
ідеологія, адміністративна система, яка зароджувалася, були
спрямовані на придушення ініціативи особи, на її ідеологічну
стандартизацію й не могли терпіти духовні впливи, котрі
пробуджували душу й давали можливість побути наодинці з
собою, зі своєю родиною. Цього найбільше боялися ревни-
телі системи. Кожен мав бути на видноті. Не дивно, шо ор-
ганізатори нових радянських свят намагалися зробити їх яко-
мога багатолюднішими: поширеними стати мітинги-коннер-
ти. демонстрації, паради, тобто масові заходи. Для їх ор-
ганізації у школах радянського будівництва, які готували
кадри радянських і партійних працівників, слухачі проходи-
ли спеціальну підготовку-’.
Обмеження кількості свят було лише одним із перших кроків
у напрямі державного втілення в життя марксистських посту-
латів шоло релігії в процесі соціалістичного будівництва. Роз-
глядаючи Церкву як провідника буржуазної ідеології, гальмо
соціалізму, владні органи поступово посилювали репресії про-
ти неї. Поширювалася антирелігійна пропаганда, в якій брали
участь усі культосвітні організації*.
Значного резонансу серед громадськості набула справа
присяги Директорії та інших урядових інституцій на вірність
Українській Народнії! Республіці. Ідея ця зародилася в Ди-
ректорії, про шо й було повідомлено міністра ісповідань.
Крім Директорії, повинні були присягати урядовці, кабінет
міністрів та військо. План і церемонію цього акту розробило
Міністерство ісповідань. адже присяга несла релігійний
зміст — відбуватися мала перед хрестом та Євангелісю в при-
сутності священика, який перед присягою мав відправляти
1 ЦДАВО України. Ф. 340. оп. к сир. 170. арк. 25; Коммуписг 1919,
12 марта.
? ЦДЛҐО України. Ф. і, он. 20. сир. 195. арк. 215.
1 Детальніше лив.: Лкдруапішн /ї. Запустіння V храмах — пустка у душах
//Дзвін. 1993, А? І. С. 78 — 79.
123
Літургію, а після — подячний молебен. За прилюдне при-
йняття присяги на площі висловилася 3 жовтня Рада Народ-
них Міністрів'.
10 жовтня 1919 р. питання про проект присяги Дирек-
торії, війська, уряду й проект Універсалу Директорії УНР
заслухав кабінет міністрів. Доповідав міністр ісповІдань. Уряд
доручив комісії, ло складу якої увійшли О. Безпалко,
1. Огієнко, Одрина, Петров, Б. Мартос, Красний і Шрам-
ченко, переробити форму присяги й універсалу ВІДПОВІДНО
до думок, які висловлювалися на засіданні2.
Прийняттям присяги Директорія намагалася продемонст-
рувати вірність державного апарату і війська народові Украї-
ни, об 'єднати народ навколо спільної справи — захисту Вітчизни.
Справа прийняття присяги поставила перед Міністерством
ісповІдань багато питань, адже впроваджена з ініціативи Ди-
ректорії, вона торкалася сумління кожного. Не слід було втра-
чати такої нагоди. Будь-яка присяга є актом примусовим. В
даному разі про примусовість говорити не доводилося, бо
Директорія сама присягала на вірність українському наро-
дові. Протоієрей Є. Сіцинський, апелюючи до тих. хто був
проти прийняття присяги, висловлював оригінальну думку,
яка стосувалася рівня національної свідомості народу. «Якби
всі громадяни мали належну свідомість щодо обов’язків, тоді
друге діло, але ж поки нарід наш стоїть не на високому сту-
пені морального розвію, не можна ігнорувати і присяги, яка
в даному разі має педагогічне значення»1.
Оскільки ритуал присяги передбачав Літургію, виникло
питання про мову служби. Якщо в церквах були священики,
котрі могли служити з українською вимовою, то в соборі
Кам’янця-Подільського вийшла запинка, бо ні єпископ Пи-
мен, ні єпископ протоієрей Лебедєв не могли служити з укра-
їнською вимовою. Для полагодження цього питання Рада
міністра ісповІдань створила комісію у складі В. Липківського,
священика Крамаренка й протоієрея Гадзинського — клю-
чаря Собору.
З приводу присяги Директорія звернулася до народу з
універсалом. Порядок присяги визначався таким: кабінет
міністрів присягався у соборі після Директорії, а військо —
на плацу в Кам’янці-Подільському перед Євангелією та хре-
стом. Міністр єврейських справ присягав окремо за своїм
обрядом, урядовці присягали згідно з законом.
1 ЦДАВО України. Ф. 3305, оп. і, спр. 9, арк. 52 зв.
•’ Там само, Арк. 60.
' Там само. Ф. 1072. оп. !, спр. З, арк. 17 зв.
124
Характерно, що в тексті законопроекту «Про урочисту
обітницю Директорії, міністрів, урядовців і суддів та прися-
гу військових на вірність Українській Державі», підготов-
леному Міністерством ісповідань у розділі «Урочиста обітниця
Директорії», були слова, якими члени Директорії прилюдно
заприсягалися й давшій урочисту обітницю не лише вірно
служити українському народові і створеній ним Українській
Народній Республіці, стоячи на варті її інтересів і скарбів,
дотримуватися законодавства, а й боронити «Автокефальну
Українську Церкву». В інших розділах законопроекту', які сто-
сувалися обітниці міністрів, урядовців, суддів, а також у тексті
військової присяги, про Церкву не згадувалося1.
Урочиста присяга на вірність УНР відбулася 14 жовтня
1919 р. О десятій годині в кафедральному соборі почалася
Служба Божа, співав український народний хор. Після Єван-
гелія протоієрей В. Литовський виголосив промову, в якій
закликав українців до боротьби з ворогами самостійності
України. На богослужінні в соборах були присутні прем’єр-
міністр, члени Уряду, представники різних державних та гро-
мадських інституцій1 2.
При молитовній участі Церкви й духовенства відбулася
така знаменна подія в історії українського народу, як прого-
лошення 22 січня 1919 р. акта Злуки Української Народної
Республіки із Західно-Українською Народною Республікою.
Визначній полії в історії українського народу передувала ре-
тельна підготовка Міністерства культів, інших державних
установ, а також Церкви.
21 січня 1919 р. міністр культів звернувся до єпископа Чер-
каського. керуючого Київською єпархією, преосвященного
Назарія з листом, в якому інформував преосвященство про
свято оголошення приєднання Галичини до Української На-
родної Республіки. Міністр просив, щоб свято було якнайуро-
чистішс обставлене з церковного боку. На урочистості за-
прошувалися всі присутні в Києві єпископи, котрі мали взя-
ти участь у масовому молебні. Листа також було направлено
до благочинних церков Києва. В ньому міністр ісповідань
просив зробити відповідні розпорядження, аби духовенство
підлеглої округи взяло участь в урочистостях, присвячених
святові Злуки Галичини з Українською Народною Рес-
публікою1. Програма та порядок святкування були надруко-
вані в газетах. Підготовча робота дала свої результати.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І. спр. 27, арк. 7-Х.
2 Робітничії писі а. 1919, 16 жовікя.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. ї, сир. V арк. 4. 5.
125
Проголошення великого історичного акта української со-
борності відбулося на Софійській площі при великому на-
пливі народу. В Софійському соборі була в цей день урочи-
ста Служба Божа, після якої велика процесія під передзвін
Софійських дзвонів, вирушила од собору на середину площі,
де в присутності членів Директорії (крім Винниченка), уря-
ду, представників Західно-Української Народної Республіки,
військового керівництва та різних делегації! було відправлено
Господові вдячний молебен, а вже потім проголошено акт
Злуки; кругом стояло військо, а за ним — незліченні маси
народу1.
9
ПОЛІТИКА
МІНІСТЕРСТВА ІСПОВІДАНЬ
ЩОДО ІНШИХ КОНФЕСІЙ
Українська влада (в особі Міністерства ісповІдань) праг-
нула створити однакові умови іншим, крім Православної,
Церквам. У Росії, де Православна Церква вважалася «гос-
под ствуюіцей», насправді було не так. Навпаки, «господству-
юшими» стали інші Церкви. Католики, лютерани, розколь-
ники. штундисти управляли самі собою, а Православною Цер-
квою керувала держава. Інославні не просили ні в кого до-
зволу, щоб зібратися для обговорення й вирішення своїх
церковних справ. Штундисти збиралися, католики теж, од-
нак православні зібратися не могли. Тому перед Директорією
постало завдання зробити Православну Церкву в державі
панівною не лише на словах.
У структурі Міністерства ісповІдань функціонував Депар-
тамент інослав'я та і нові р'я, який відав справами Церков
інших конфесії!.
Найбільшою та найвпливовішою після Православної в
Україні була Греко-Католицька Церква. Зав’язування дружніх
стосунків з греко-католиками, котрі влилися до УНР після
проголошення Злуки (22 січня 1919 р.), стояло на першому
місці.
Греко-католики становили основу Української Галицької
Армії (УГА), яка влітку 1919 р. ввійшла до складу Армії УНР і
несла на собі чи не основний тягар боротьби за волю України.
: &і(к<жькиїі /. Нарис історії вкраїнської православної церкви. Нью-Йорк.
1977, С. 68.
126
Дедалі більше виникало питань у взаємовідносинах з греко-
католиками (галичанами), тому вже на другому засіданні Ради
міністра ісповідань (20 вересня 1919 р.) було утворено в Де-
партаменті іновір'я та іносяав’я при Міністерстві ісповідань
окремий греко-католицький відділ, який мав відати справа-
ми Уніатської Церкви Галичини1.
Міністерство ісповідань всіляко підтримувало прагнення
греко-католиків. Прикладом може служити звернення до Ка-
м’янець-Подільської міської думи від 27 серпня 1919 р. з про-
ханням про «задоволення пекучої релігійної потреби галиць-
ких греко-католиків збудувати власний будинок для відправи
в ньому Служби Божої», а також допомогти «братам-галича-
нам, які проливають свою кров на ланах України і дати їм
змогу' не проситися до інших церков, щоб задовільнити свою
потребу молитися Богу по обрядам своєї рідної церкви», а
мати для цього власний будинок.
Якщо зі світською владою можна було домовитися й спра-
ву будівництва церкви для греко-католиків просувати впе-
ред, то духовна влада чинила спротив: вирішення питання
про церковну споруду гальмував єпископ Пимен. Отець
Іванчук повідомляв Раду міністра ісповідань про те, що га-
лицькі священики, котрі прибули до Кам’янця-Подільського,
вирішили не звертатися до римо-католиків, а просити собі
церкву під православного єпископа. Була послана депутація
до єпископа Пимена. який поставився до цієї справи не-
прихильно, назвав греко-католиків єретиками й виділив ка-
пличку в приміщенні богословського факультету, де був шпи-
таль з інфекційними хворими. У листі до священиків-гали-
чан єпископ зазначав, що передання їм церкви стало нару-
гою над православ’ям.
Представники Греко-Католицької Церкви з приводу цієї
справи звернулися до губерніального комісара. На пропо-
зицію комісара відвести греко-католикам церкву єпископ Пи-
мен відповів листом зі зневажливими висловами не лише на
адресу Католицької Церкви, а й самих галичан. Він писав:
«Позаяк між Православієм та Католицизмом не мається ні
догматичної, ні ієрархічної, ні богослужбово-обрядової єди-
ності, зоставлення католикам православної церкви буде, з
мого боку, не тільки образливим для православних христи-
ян порушенням церковних канонів, але також порушенням
святості ісповілуємого мною Православія».
Греко-католицькі священики вбачали в подібному став-
ленні до них єпископа образу їхніх релігійних почутії в. а
ЦДАВО України. Ф. 1072, ші. І. сир. З, прк. 9,
127
також національної гідності. Погляди єпископа Пимена що-
до цього питання віддзеркалювали ставлення до католицтва
в Російській Імперії. Щоправда, він посилався на канони,
які стосувалися боротьби Церкви з різними сектами, чого в
цій справі не було.
Міністр розцінював дії єпископа як зловживання й не-
тактовність. Водночас Пимен був непослідовним, адже він
віддав усе ж таки, всупереч своїй позиції, галицьким греко-
католикам каплицю, яка. власне, й була церквою. Протоієрей
В. Липківський вбачав у пій справі не стільки церковний,
скільки політичний момент, виходячи з чого «московські при-
хильники» хотіли посварити галичан з надані при нцями. Він
вважав, що не можна відмовляти галичанам у їхньому ба-
жанні мати церкву для Богослужінь, адже на Гробі Господ-
ньому служать представники всіх християнських ісповілань
і це не є наругою над святістю1.
Наразившись на такий опір з боку духовної влади, га-
лицьким греко-католикам нічого не залишалося. як зверну-
тися до римо-католиків, котрі радо прийняли їх. «Ось яким
способом запити нас до костьолу».— констатував 20 жовт-
ня 1919 р. священик Іванчук,
Дізнавшись про цс, І. Огієнко вибачився перед галицькими
священиками за те, що він не зміг зробити того, що було
необхідно. Разом з тим міністр запропонував винести цю
справу на шпальти газет, аби ознайомити з нею широку гро-
мадськість. У свою чергу листа єпископа Пимена було пере-
дано до Синоду. В. Чехівський взагалі висловлювався за при-
тягнення Пимена до суду Священним Синодом за те, шо
єпископ не дозволяє людЯхМ приходити ло церкви молитися,
коли вони до того прагнуть. І. Огієнко вів переговори про
церкву для греко-католиків з Директорією УНР, знайшов-
ши підтримку й розуміння. Разом з тим Міністерство
ісповідань звернулося з листом до Українського Священно-
го Синоду з пропозицією скласти згідно з постановою Ради
міністра ісповідань записку ло Директорії УНР2. Лист єпис-
копа Пимена від 27 серпня 1919 р. щодо надання греко-
католикам церкви в Кам'янці-Подільському відповідно ло
резолюції 1. Огієнка було надіслано до губерніального
комісара Поділля-’.
Справа про надання греко-католикам церкви в Кам’янці-
Подільському свідчить про тс. шо міжконфесійна обстанов-
г ЦДАВО України. Ф. 1072. он. 1, сир. З, арк. 48—48 зв
? Там само. Спр 34. арк. 2.
’ 'Гам само. Арк. 2. .V
128
ка в Укра її и у / V / р. були складною. Незважаючи на те. і і і о
світськії нла/іа всіляко підтримувала домагання грско-
католицько'] конфесії, влада духовна всіляко цьому проіи-
вилася та перешкоджала. У вирішенні цього питання помітні
політичні моменти, вирішення яких безпосередньо вплива-
ло не лише на взаємини віруючих, а й на урядові чинники
ЗУНР і УНР, а також армію. Це свідчить про те. що світській
владі не вдалося отримати перемогу в боротьбі з вищою духов-
ною владою, яка продовжувала справляти вирішальний вплив
на разе ’язання тих чи інших церковних проблем в Україні,
Після розпорядження Міністерства ісповІдань про укра-
їнізацію діловодства у всіх православних установах постало
питання, як бути з нсправославними установами, наприклад
католицькими. Міністр ісповІдань І. Огієнко вважав, що во-
ни повинні українізуватися, й підготував відповідне розпо-
рядження. Але, враховуючи політичну обстановку (велися пе-
реговори з поляками), міністр не наважувався його обнароду-
вати, щоб не створити небажаного враження, адже на по-
зицію поляків доводилося зважати (закінчувався жовтень
1919 р.). Оскільки католицьких Інституцій було мало, поспі-
шати з їх українізацією не було потреби. Члени Ради міністра
В. Біднов і В. Чехівський вважали, що українізація Право-
славної Церкви має проводитися на противагу «омосковлен-
ню», а якщо Католицька Церква не здійснює полонізації, то
видавати розпорядження в сучасній обстановці недоречно. Си-
туація була делікатна, адже ксьондзи не лише правили поль-
ською, а й вели мстрикацію латинською мовою. Рала міністра,
обговоривши це питання, вирішила його відкласти. Основ-
ним аргументом у його розв'язанні була не лише політична
обстановка, а й толерантний підхід ло віруючих інших кон-
фесій.
Українська влада намагалася регламентувати діяльність
віруючих інших конфесій в Україні, які цілком визнавали
Уряд УНР. Підтвердженням цього може служити звернення
до Міністерства культів у січні 1919 р. представників люте-
ран, котрі ло того не мали в Україні організованої конфесії.
Враховуючи їхнє прохання. Міністерство культів ухвалило
рішення про обрання пробста для другої округи, яка ше з
грудня 1917 р. залишалася без старшого пастора1.
Восени 1919 р. ло Міністерства ісповІдань звернулися сван-
гелісти-меноніти, котрі просили дозволу на проведення в
листопаді чи грудні 1919 р. в Таврії або в Катеринославські!!
губернії Всеукраїнського з'їзду духовних та інших представ-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І. спр. 15. арк. ЇХ.
ч " Г І
129
і шків віл товариств названого ісповілання. Метою з'їзду про-
голошувалося обговорення становища Євангельсько-Мс-
нонІтської Церкви в Україні та її статуту, а також розв'язан-
ня деяких інших питань із життя Церкви1.
Аналіз кошторису Міністерства ісповідань на 1919 р.
свідчить про тс. шо Директорія приділяла основну увагу
православному духовенству, витрати на яке становили
98.9 % видатків, котрі планувалися на міське й сільське
духовенство та місіонерів усіх конфесій, у розмірі 11 716 221 крб.
Крім витрат на православне духовенство, підтримка (на рівні
1918 р.) передбачалася римо-католицькому — 104 124 крб
(0,9 % всіх витрат), євангелічному — І 201 (0,01 %), маго-
метанському духовенству — 250 (0,002 %) та місіонерам —
16 000 крб (0.14 %)2. Таким чином, неправославному духо-
венству в 1919 р. виділялося трохи більше одного відсотка
всіх коштів, призначених на утримання духовенства.
В подальшому ця тенденція зазнала змін, особливо сто-
совно римо-католинької конфесії. Помітно зросла увага уряду
до римо-католиків. Так, 5 жовтня 1920 р. Рада Народних
Міністрів прийняла постанову про асигнування в розпо-
рядження міністра ісповідань 2 680 000 гривень на утриман-
ня римо-католицького духовенства в Україні за серпень і
вересень 1920 р.'. На нашу думку, збільшення витрат на
фінансування римо-католицького духовенства було тісно по-
в’язане з політичною ситуацією та воєнним становищем на
фронті, тобто пояснювалося зовнішньополітичними причи-
нами.
Таким чином, церковна політика Міністерства ісповідань
щодо інших конфесій у республіці свідчить про спроби україн-
ської влади врахувати розмаїту конфесійну обстановку в Укра-
їні, щоб по змозі спертися на віруючих інших сповідань, залуча-
ючи їх до державного життя через Церкву. На цю політику
дуже впливала воєнно-політична обстановка на фронтах. Як
свідчать документи, на практиці діяльність держави щодо ос-
новних неправославних конфесій в Україні зводилася до функції
контролю й незначної їхньої фінансової підтримки.
! ЦДАВО України. Ф. (062, оп. І. спр. 16, арк. 5.
: Тим само.
1 Там само. Ф. ІО65Т оп. 2, спр. 219. арк. І.
IV
ЦЕРКОВНА СПРАВА В УКРАЇНІ
ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ
НАВЕСНІ-ВЛІТКУ 1920 Р.
25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські збройні
сили перейшли в наступ на Червону армію. 6 травня війська
Польщі та УНР заволоділи Києвом. Досягнувши кордонів
1772 р.. поляки не хотіли наступати далі. а Українська армія
не мала для нього достатньо сил. Після незначних невдач
13 липня армія УНР відійшла за Збруч. 26 липня — за Серет,
а 18 серпня — за Дністер.
У вересні розгорнувся широкомасштабний польсько-
український наступ. Українська армія звільнила територію
між Дністром і Збручем. 27 вересня українські та польські
війська здобули Проскурів.
На звільнених віл більшовиків територіях Правобережної
України почала відновлюватися українська влада. З травня
1920 р. свою організаційну роботу в царині зруйнованого
більшовиками церковного життя розпочало Міністерство
ісповідань. Проте через нестабільну обстановку на фронтах,
часті переїзди уряду не було можливості працювати на на-
лежному рівні. «За останні три місяці,— писав професор
В. Біднов.— вдалося тільки перевести закон 3 липня' 1920 р.
про скасування Духовних Консисторії! і заведення замість
них Церковних Єпархіальних Рал, які заведено вже в Києві
та Кам’янці-Полільському»1. Одночасно було введено закон
про перетворення духовних шкіл на загальноосвітні та пере-
дання їх Міністерству освітіг.
' У рукописному тексті спиті В. (іі.тшжи (ібері гнеться н ЦДАВО Укріп*
ни), редагованому 1. Огкнком, снить лата 2 липня 1920 р. (Ф, 1072, оп, 2,
слр, 166. арк. 43), яка є правильною.
“ КіНнин /?. Церковна справа на Україні // Православний кісник. 1993.
№ 1-3, С 4Х
? Там само.
131
Евакуація з України фактично припинила діяльність
Міністерства ісповідань, його структура розвалилася. Треба
було заново створювати державні органи для управління цер-
ковними справами. Рада Народних Міністрів докладала зу-
силь для відновлення функцій зруйнованих міністерств, у
тому числі й Міністерства ісповідань. Передусім заслугову-
вали на підтримку ті урядовці міністерства, котрі витримали
всі трудноті й поневіряння під час евакуації та відступу і,
залишаючись вірними українській справі, повернулися в
Україну з готовністю продовжувати розпочату роботу. Для
відшкодування завданих евакуацією збитків Рада Народних
Міністрів 3 липня 1920 р. прийняла постанову про асигну-
вання на цю справу 27 650 гривень1.
Проте Історія залишила нам також і факти, які гово-
рять про невідповідність працівників урядових структур
їхньому високому покликанню. Свідченням цього є наказ
по Міністерству ісповідань від 6 червня 1920 р., згідно з
яким звільнявся з посади урядовець першої ранги Федот
Уршановський «без виплати йому утримання за неявку І
залишення ним служби без дозволу відповідного началь-
ства»2.
Факт звільнення з роботи державного службовця за по-
рушення трудової дисципліни, то під час війни розці-
нювалося як дезертирство, дає підставу говорити про нама-
гання ґ Огієнка в складних умовах евакуації і переїздів три-
мати ситуацію з державним апаратом під організаційним кон-
тролем.
З колишніх напрацювань збереглися лише духовні шко-
ли. передані поляками в підпорядкування відомчому міністер-
ству, та Комісія у справах перекладу Святого Письма, шо
відійшла до богословського факультету. Консисторію ж по-
ляки взяли у свої руки. З перших днів перебування на укра-
їнських землях Правобережжя влада УНР почала передавати
консисторії до Міністерства ісповідань, чому сприяв голов-
ний комісар земель Волині та Поділля П, Міньксвич. Крім
того, міністр Ісповідань І. Огієнко піднімав це питання пе-
ред Головним Отаманом та в Ралі Міністрів, 6 травня Рала
міністра ісповідань намітила широку програму діяльності
Міністерства ісповідань. У зв’язку з відсутністю регламенту
діяльності, міністерство вирішило переглянути старі церковні
статути, щоб винести їх на засідання Ради Народних
Міністрів. Постала необхідність надрукувати всі видані по
1 ЦДАВО України. Ф. 1065, оп. 2, сир. 127, арк. 1.
; Гам само. Ф. 1072. оп. І. спр. 10/, арк. 1.
132
Міністерству ісповІдань накази. Ці матеріали передбачалося
помістити в офіційному органі Міністерства ісповІдань «Ук-
раїнська Церква», видання якого І. Огієнко вимагав розпо-
чати негайно.
Маючи негативний досвід роботи, коли накази міністер-
ства не виконуються через відсутність контролю на місцях,
і, О ті є н ко в 11 сл о вл ю ва в с н од і ва н н я н а 11 і дтр и м к у в братствах
та українських парафіях. Постала думка, щоб організацію
Міністерства ісповІдань «притягнути до Міністерства праці»,
де були країні фахові сили.
Дуже гостро стояло питання українського єпископату.
Шодо цього вже велися переговори з Румунською Церк-
вою. Митрополит Румунії лав свою згоду на те. аби висвя-
тити українцям єпископа. Однак цю справу довелося
відкласти, бо у зв'язку з політичними поліями в Україні
Румунський митрополит визнав її неактуальною. Оскільки
після Варшавської угоди щодо наступу польсько-українських
військ ситуація змінилася, польська влада надала підтрим-
ку УНР. Українське церковне керівництво покладало надію
на допомогу Польщі в налагодженні церковного життя: що
вона вживе дипломатичних заходів, аби Румунська Церква
допомогла Українській. О. Лотоцький уже обговорював цю
справу з П. хМінькевичем. Крім того. Рада міністра ісповІ-
дань сподівалася, що віл Константинопольської Патріархії
пришлють легатом митрополита Посілійського. а віл Гру-
зинської Церкви прибуле спископ. Отже, пі єпископи ра-
зом із митрополитом Румунським І мали б висвятити укра-
їнських єпископів,
/, Огієнко і Рада міністра ісповІдань визнавана великою по-
милкою те, що Священний Синод не розпочав своєї роботи.
Головною причиною такого стану міністр називав нерішучість
і бездіяльність членів Синоду. Наприклад, секретар навіть
не вів протоколів засідань. Як попередньо задумувалося, Си-
нод мав взяти у свої руки всю церковну справу і візі свого
імені провести деякі рішення, котрі Міністерству ІсповІдань
здійснювати було незручно, а саме: 1) не звільнив на покій
єпископа Пимена; 2) не схвалив тексту церковного поми-
нання; 3) не авторизував української вимови слов’янського
тексту'.
Намічалося термінове проведення конгресу церковних і
громадських організацій, який мав відбутися у м. Кам'янггі-
Подільському й тривати не більше 2—3 днів. Конгрес мав
висловитися щодо справи єпископа Пимена, автокефалії
Української Церкви, української вимови й визначити кан-
дидатів в українські єпископи. Покладалися надії, шо кої-і-
133
грес виділить зі своїх членів осіб /цім організації найвищої
церковної влади в Україні1.
Організаційна підготовка церковного конгресу громад-
ських організацій — Соборної Церковної Наради Україн-
ської Православної Церкви — розпочалася 7 травня. Го-
ловним завданням Соборної Церковної Наради було «виз-
волення Української Православної Церкви від елементів
пригноблення московськими пануючими верствами»-’. Для
здійснення нього й мало об'єднатися церковне громадян-
ство України. Соборна Нарада утворювала центральний ор-
ган Православної Церкви, який мав очолити справу її виз-
волення. об’єднавши церковне громадянство. Центральний
орган утворює Українську Церковну Рад)'. Нарада мала за-
твердити органи, які б здійснювали самоврядування на
місцях. Задум, як і раніше, зводився ло розгортання цер-
ковно-визвольного руху «знизу», тобто продовження бороть-
би представників нижчого духовенства, інтелігенції, селян
за утворення національної Церкви.
На зовнішньому напрямку Соборна Нарада прагнула
відтворити живі відносини між Українською Православ-
ною Церквою та Іншими християнськими автокефальни-
ми Церквами. Щодо організації управління Церквою На-
рада мала доручити своїм органам справу відновлення
ієрархії Української Православної Церкви. Також стави-
лося завдання очистити Церкву від «поклонників мамо-
ни». віл культу «князя мира сього» — культу імператорсько-
го й папського.
Склад Наради передбачав найширше представництво
різних верств українського суспільства. До неї входили деле-
говані представники парафіяльних церков, православних
українських братств, церковно-просвітніх організацій, шкіл,
громадських організацій мирян, які прагнули визволити
УАПЦ віл московського поневолення:
а) пара(|)ії Автокефальної Православної Церкви посила-
ють по З представники;
б) єпархіальні братства — по 3;
в) парафіяльні братства — по 2;
г) просвітні організації та інституції — по 3;
г) духовні семінарії — по 3;
д) духовні школи — по 2;
е) богословський факультет — 5;
є) громадські об'єднання мирян (земляцтва, професійні
’ ЦДАВО України. Ф. 1072, он. 1. спр. 108. арк 1—1 зв.
• Там само. Арк. 3.
134
товариства, спілки) — по 5. но стільки ж віл губернських
організацій та по 3 представники віл повітових1.
Рала міністра ісповідань після летального розгляду пла-
ну організації Соборної Наради вирішила скликати її в Ка-
м’янні-Поділ ьському до остаточного виїзду урядових
інституцій. Нарада мала відбутися 16 травня 1920 р. на бо-
гословському факультеті Українського державного універ-
ситету. Доповіді було доручено зробити священику Табін-
сько.му (<*Про автокефалію Церкви»), професору Біднову
(«Про сучасний стан Української Церкви») та В. Чехівському
(«Про визволення УПЦ від обмосковлення»). На жаль, дозвіл
на скликання Соборної Наради доводилося просити в поль-
ської влади.
І. Огієнко доклав максимум зусиль для якнайшвидшого
вироблення духовних законів, які регламентували єпархіальне
управління. Існуючий закон консисторій не задовольняв ви-
мог тодішнього життя. Тому всім членам Ради міністра
ісповідань було доручено терміново переглянути й вироби-
ти церковні законопроекти. У фондах Міністерства іспові-
дань зберігається рукопис законопроекту про тимчасові змі-
ни та доповнення статей Статуту Духовних Консисторій
1883 р.1 2 *.
24 червня Рада міністра ісповідань після постатейного
обговорення законопроекту «Про заміну Духовних Кон-
систорії) па Єпархіальні Церковні Ради» затвердила його-’.
Згідно з законопроектом міністр ісповідань у порозумінні
з архієреєм мав право призначати й звільняти відпо-
відальних осіб, тобто брати участь в організації Витої цер-
ковної влади4.
Згодом пей законопроект розглянула Рада Народних
Міністрів, схваливши його 2 липня 1920 р. у такій редакції:
«Закон про скасування Духовних Консисторій і Єпархіальних
Рал, про передачу функцій і прав їх Єпархіальним Церков-
ним Ралам»'.
У липні 1920 р. Рада Народних Міністрів прийняла «За-
кон про тимчасові права Єпархіальних Церковних Рад», який,
щоправда. Директорія не затвердила. Згідно з законом
Єпархіальні Церковні Ради у своїй діяльності керувалися Ста-
тутом Духовних Консисторій (1883 р.) з усіма пізнішими
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. І, сир. 108. арк. 4.
•’ Там само. Спр. |0, арк. 22 '0.
1 ам само Спр. І0Х, арк. 7.
4 Там само. Спр. 1(). арк. 20.
4 Там само Ф. 1065. оп. 2. спр. 122, арк. І.
135
змінами, а також з поправками, оголошеними Урядом Укра-
їнської Народної Республіки, Єпархіальним Церковним Ра-
дам у парафіях, де на той час не було архієрея або якщо з
ним з різних причин не можна було зв’язатися, надавалося
тимчасове право вирішувати справи адміністративного та су-
дового характеру й виконувати свої рішення без затвердження
їх єпископом, призначати, звільняти й переміщати членів
причту, перемішати ченців з монастиря в монастир у межах
єпархії, призначати й звільняти благочинних, духовних
слідчих та інших духовних урядових осіб у благочинних окру-
гах і монастирях1,
В пакеті з ним законом ішов також ухвалений урядом
«Закон про життя Єпархіальних Церковних Рад». Згідно з
законом до складу Єпархіальної Церковної Ріши входило
32 співробітники, серед яких 5 членів Ріши, секретар, скарб-
ник, 5 столоначальників, архіваріус та інші урядовці.
Річне утримання Є'пархіальної Церковної Ради станови-
ло 454 000 гривень. Один з пунктів закону передбачав на-
дання з 1 липня ло кінця року 227 000 гривень на утримання
Подільської Єпархіальної Церковної Ріши*, яка мала реальні
можливості створитися та працювати. Всім іншим Радам кош-
ти передбачалося видавати в разі потреби, тобто на конкрет-
ну організаційну справу.
22 червня 1920 р. була утворена Губерніальна Подільська
Церковна Рада. Кандидатів ло Ради представляв комісар кон-
систорії. Рада створювалась як тимчасова, до скликання цер-
ковного з'їзду Подільської єпархії. Штатними членами ради
призначили протоієрея Г, Маньківського. священиків Т. Тур-
ка іа, А. Манжулівського, В. Кориіївського і М, Запорожця;
кандидатами — священиків П. Табінського та А. Длу-
гопільського, А. Буркацького та Кіл ьч енського; секретарем —
В. Соколовського. Рада розпочала роботу відразу після отри-
мання наказу міністра Ісповідань'.
З часом у Подільській Церковній Раді відбулися кадрові
зміни. Про це свідчить відміна наказу міністра ісповідань віл
6 листопада, згідно з яким призначена Єпархіальна Церковна
Рада звільнялася віл своїх службових обов'язків. Серед
звільнених були виконуючий обов’язки голови Єпархіальної
Ради приват-доцент Українського державного університету7
отець Петро Табінський, священики О. Жланович, Т. Турка-
ло, М. Никуляк та кандидат богослов'я В. Корніївський,
1 ЦДАВО України. Ф, 1065, он. К спр, 25, арк. 8.
' Там само. Арк. 10.
' Там само. Ф, 1072, оп. І, сир. І0<Ч, арк. 6.
136
Замість реформованої призначався тимчасовий склад нової
Єпархіальної Ради на чолі з приват-доцентом Українського
державного університету протоієреєм Є. Сіцинським. Заступ-
ником голови став протоієрей П. Вікул, старшими членами
священики Т. Туркало та О. Жданович І парафіянин І. Губа,
кандидатами ради призначалися приват-доцент Українсько-
го державного університету отець Петро Табінський, пано-
тець першої української парафії в Кам'янці-Подільському
протоІєреіі Микола Гадзинський та панотець Микола Ни-
куляк. Подільська Єпархіальна Рада була чинною з першого
дня виходу наказу1.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І. спр. 107, арк. 5.
V
ВНУТРІШНЬОЦЕРКОВНЕ
ЖИТТЯ
1
ПОДІЛЬСЬКИЙ
ЄПАРХІАЛЬНИЙ З’ЇЗД
Складна ситуація восени 1919 р. не стала на завалі
подільському духовенству скликати свій єпархіальний з’їзд.
З приводу скликання з’їзду Подільська Духовна консис-
торія звернулася до міністра ісповІдань з проханням дозво-
лити роботу з’їзду, оскільки губерніальний комісар, до кот-
рого звернулася консисторія за дозволом скликати єпар-
хіальний з’їзд духовенства, затримував справу і не давав
ніякої відповіді. Це питання стало предметом розгляду на
засіданні Ради міністра ісповІдань 6 жовтня 1919 р.
1. Огієнко вважав, шо комісар не дозволяв проводити з’їзд,
боячись агітації духовенства проти УНР, з огляду ж на те.
шо духовенство має багато матеріальних справ, які обгово-
рюються й вирішуються саме на з’їздах, таке зібрання слід
дозволити. Протоієрей В. Липківський вбачав функцію з’їзду
ліпне в тому, аби затверджувати кошторис духовних шкіл,
позаяк вони від духовенства відходили, потреби у з’їзді не
було. Священик Крамаренко зауважував, шо завдяки з’їз-
дові можна буде не лише з'ясувати настрої духовенства, а й
впливати на нього.
Те, шо на єпархіальному з'їзді були представники як
духовенства, так і мирян, давало можливість дізнатися про
настрої й побажання щодо Церкви всього церковного лю-
ду. Членів з’їзду обрали в 1918 р., згідно з діючим законо-
давством, на три роки, а програму склала консисторія. Ре-
волюційно настроєні українські діячі вважали, шо обра-
ний за Гетьманату склад з’їзду віддзеркалює реакцію, яка
панувала тоді, й тому пропонували провести нові вибори,
звільнившись від впливу єпископа Пимена. Міністр І. Огі-
єнко створив комісію для підготовки закону про з’їзди ду-
ховенства, до складу якої увійшли протоієреї В. Лип-
ківський І Є. Сінинський, а також П. Неселовський. Ко-
138
місія малі право залучати до свого складу погріоних
фахівці в;.
18 жовтня 1919 р. Рала міністра ісповідань знову повер-
нулася до питання про єпархіальний з'їзд подільського ду-
ховенства, бо комісія на чолі з протоієреєм В. Липківськи.м
не подала ніяких матеріалів. Було визначено термін вико-
нання доручення — 20 жовтня2.
Водночас Міністерство ісповідань працювало над зако-
нопроектом про єпархіальне управління, підготовленим
П. Морозом* 1. Ми не володіємо матеріалами, чи вдалося скли-
кати Подільський єпархіальний з'їзд у 1919 р., коли уряд
України залишив рідні терени.
22 червня 1920 р. Рала міністра ісповідань повернулася
до питання про церковний Подільський з’їзд, проведення
якого передбачалося у Вінниці 4—5 липня 1920 р. Поперед-
ньо було підготовлено й розіслано за підписом віце-ди-
ректора Департаменту Православної Церкви Г. Левицько-
го оголошення про скликання нього з'їзду, метою його
мало стати «вирішення різних справ церковних». На з'їзд
скликалися представники від організованих українських
парафій — по 3. від Кирило-Мефодіївських братств, віл
українських національних рал — по 2 і по представнику
віл богословського факультету Кам'янсць-Подільського
державного університету. Подільської Духовної семінарії,
духовних шкіл, спілок законовчителів Кам'янсць-Поділь-
ського державного університету, повітових земських уп-
рав. кооперативних установ, українських учительських
спілок, учительських семінарій, українських середніх шкіл
та «Просвіти»’1.
Провести з'їзд у Вінниці не було змоги, тому на пропо-
зицію І. Огієнка Рала міністра ісповідань приймає ухвалу
зібрати його в Кам'янці-Подільському, не змінюючи терміну,
тобто 4 липня. Оскільки вищезазначене представництво за-
безпечити не вдалося, вирішили через Губерніальну Цер-
ковну Раду запросити єпископа Амвросія і по одному пред-
ставнику духовенства від кожного благочиння5.
Тим часом становите на фронтах змінювалося. З 13 черв-
ня. після прориву фронту армією Бульонного, військо УНР
розпочало відступ.
] 11ДАІЮ України. Ф. 1072. оп І. спр. 3. 4ірк. 29-30
' Там само* Арк* 40.
1 Там само. Арк. 23 ж
1 Там само. Спр, 114, арк І.
1 Там само. Спр. Ю8. арк. 6 ш.
139
Вінниця стала прифронтовим містом. 27 червня Рала
міністра ісповілань знову міркувала. як вийти із ситуації,
яка склалася навколо єпархіального з’їзду, адже всім було
зрозуміло, то за сучасних політичних обставин мало хто на-
важиться їхати на з'їзд. Але ж необхідно було знати думку
громади з приводу важливих питань церковного житгя. «Треба
перевірити, наскільки державна політика щодо церкви сто-
їть на реальнім грунті,— зазначив І. Огієнко,— треба дати ті
чи інші вказівки, внести корективи». Тому міністр запропо-
нував вихід, який влаштовував усіх — скликати на 12—13
липня «Українські Церковні Збори м. Кам’янця й округи»,
куди запросити представників від державних, громадських
інституцій, відомих громадян (усього близько ста осіб), щоб
збори були авторитетними, адже на них могли б висловити
свою думку представники кожної інституції, кожної ор-
ганізації1.
Подібно до багатьох інших задумів, які не вдалося
здійснити, єпархіальний з’їзд, призначений українською вла-
дою у Кам’янці-Подільському на 12 липня, не відбувся, бо
якраз того дня місто зайняли більшовики.
2
АНТИДЕРЖАВНА ДІЯЛЬНІСТЬ
ЄПИСКОПІВ ПИМЕНА ТА АМВРОСІЯ
29 жовтня 1919 р. відбулося спеціальне спільне засідання
Ради міністра ісповІдань і Священного Синоду, на якому
розглядалася справа єпископа Пимена. Міністр ісповІдань
І. Огієнко зауважив, шо його ставлення до єпископа було
завжди толерантним, але владика не виявляв бажання до
спіліших лій. Міністр навів цілу низку документів на
підтвердження своєї правоти й антиукраїнської діяльності
Пимена. Професор Огієнко зачитав посвідчення іподия-
конові Розворовичу віл 12 липня 1919 р., не лише написане
російською мовою, а й скріплене печаткою з російським
орлом. І хоча Міністерство ісповІдань печатку з орлом
відібрало, єпископ за кілька місяців не завів нової печатки.
Єпископ Пимен не переймався вживанням державної мо-
ви, про шо свідчила його пасивність у видачі відповідних
розпоряджень в єпархіях. Єпископ посилався на неза-
: ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І, сир. 108, арк. 9—10.
140
довільний стан поштово-телеграфного зв'язку з повітами,
висловлюючи сумнів, шо його розпорядження дійдуть і бу-
дуть виконані. Міністр кваліфікував такі дії Пимена як са-
ботаж.
Наступною важливою справою в руслі розбудови Україн-
ської Церкви було утворення української парафії в Кам’янпі-
Подільському. Тут єпископ вчинив справжнії! заколот, на-
казавши панотцям, аби ті зверталися ло парафіян із закликами
не віддавати церкви для української парафії. От пі такий на-
каз виконали, про шо, зокрема, свідчив настоятель Олек-
сандре-Невської церкви. Подібні відомості надійшли з
Георгієвської церкви. Єпископ Пимен аргументував свою
правоту тим, шо біженці з Києва, котрі прибували ло Ка-
м’яний-Подільського й вимагали для себе церкви, належали
«до тієї самої нації, до якої належить православне населення
м. Кам’янця, мають тую ж богослужебну мову, яка вчуваєть-
ся і в храмах Поділля». Тобто єпископ Пимен виходив з тих
методологічних засад, що ніякої іншої мови чи вимови в церкві
бути не повинно, тому про створення якихось українських па-
рафій він і чути не хотів, зазначаючи, що намір відокремитися
«від решти православно-українського населення перечить ідеям
і завданням православної церкви» 1.
Третьою справою, за якою звинувачували єпископа Пи-
мена, було поминання Патріарха Тихона під час Богослужінь,
хоча Рала міністра ісповідань замінила його такою редакцією:
«о святійших патріархах вселенських»-.
Як видно із текстів документів, розпорядження Міністер-
ства ісповідань від 15 січня 1919 р. про непоминанпя
Патріарха Тихона не виконувалося, тому відразу ж, як тільки
20 серпня надійшло нагадування від міністерства. Подільська
Духовна консисторія видала новий обіжник благочинному
церков і духовенству округи й повіту. В ньому вказувалося,
що єпископ Пимен підтримує Директорію, яка запропону-
вала Міністерству культів звернути увагу на тс, шо ієрархія
ігнорує виданий Українською Народною Республікою За-
кон про Автокефалію Української Церкви, визнання якої не
припускає можливості прилюдно під час Служби Божої по-
минати одного Московського Патріарха та ще й з титулом
«Госполина Нашего»1 2 3. Надсилаючи це розпорядження, єпи-
скоп Пимен намагався не йти на конфлікт із вдалою, а здо-
бути собі репутацію правопослушного владики.
1 ЦДАВО України, Ф. 1072. оп. І, сир. 3. арк. 5Х зв
2 Там само. Арк. ІЗ.
1 Там само. Арк. З,
141
20 серпня 1919 р. Департамент Православної Церкви
Міністерства ІсповІдань звернувся ло Подільської Духовної
консисторії з категоричним запитаннях»: чи надходили їй
віл преосвященного Пимена які-небудь розпорядження про
те, аби припинити поминання в церквах єпархії Патріарха
Тихона з титулом «Господина Нашего». згідно з відношен-
ням міністра культів від 21 червня 1919 р. до Преосвящен-
ного.
У відповіді консисторії говорилося про те, що розпо-
рядження по Подільській єпархії про припинення прилюд-
ного поминання в церквах єпархії Патріарха Тихона із титу-
лом «Господина Нашего» було зроблено Подільською Ду-
ховною консисторією своєчасно — 15 січня 1919 р. — згідно
з телеграмою віл міністра культів, датованою 12 січня 1919 р.
Далі в листі-відповіді йшлося про те, що відношення міністра
культів на ім'я архієрея від 21 червня щойно одержано кон-
систорією з канцелярії його преосвященства з такою резо-
люцією: «В Консисторию распоряжение по солержанию по-
добного сенсу отношения уже еделано Е. П.»1.
Світська влада, визнаючи примат державного керівництва
в церковних справах Української Держави, виходила з того, що
Подільський і Богуславський спископ Пимен та Вінницький єпи-
скоп Амвросій, як видно з їхнього службового списку, на свої
кафедри призначені Патріархом і ніким, тобто світською вла-
дою, не затверджені. Тому Міністерство ісповІдань вважало
єпископів Пимена та Амвросія узурпаторами влади, а їхню
діяльність розцінювало як «шкідливу силу».
На вже згадуваному засіданні Ради міністра ісповІдань
віл 29 жовтня 1919 р. думки всіх присутніх зводилися до ви-
знання діяльності єпископа Пимена шкідливою для Україн-
ської Держави, а священик М. Крамаренко взагалі назвав
його людиною, котра не визнає Української Держави. Про-
фесор В. Біднов небезпідставно вважав, що Пимен з цер-
ковного боку «неуязвим», оскільки, як свідчили документи,
церковних злочинств він не чинив, а допускав лише зневагу
до Української Держави, тому усунути його з кафедри могла
тільки державна влада на підставах державних, через при-
тягнення єпископа до надзвичайного світського суду, а Свя-
щенний Синод міг лише виправдати такий акт держави. Мо-
тив був чітко визначений — позбавити єпископів Амвросія
та Пимена можливості завдавати школи Українській Дер-
жаві. П. Мороз навіть пропонував заарештувати їх, а про-
тоієрей Сішінський — вислати за кордон: до Денікіна або ло
ЦДАВО України. Ф, 1()~2. оп. І, спр, 2Х. арк. і —І пі.
142
більшовиків. Однак через брак постійного кордону існувала
небезпека, шо єпископ знову опиниться на території Украї-
ни, чому віл цієї пропозиції довелося відмовитися. Члени
Ради міністра висловлювали також думку про те. аби
відокремити справу Пимена від справи Амвросія. адже ви-
никала реальна загроза взагалі залишитися без єпископа, а
не унеможливлювало висвячення нових священиків. Незва-
жаючи на те, пю протоієрей В. їіипківський наполягав на
вигнанні обох єпископів, порівнюючи такі дії з хірургічною
операцією, коли знищується все нечисте, більшість схили-
лася до визнання шкідливими дій тільки одного єпископа
Пимена, діяльність якого не відповідала потребам Україн-
ської Автокефальної Церкви1. Отож єпископа Пимена мали
намір усунути з політичних мотивів, хоча обгрунтування було
церковним, тобто бралося до уваги його ставлення до україн-
ської автокефалії.
Єпископ Пимен мав досить сильну підтримку не лише
місцевих священиків, а й національно несвідомих мирян. Під
його впливом, зрозуміло, перебувала й Подільська Духовна
консисторія. 5 вересня 1919 р. вона звернулася леї
Міністерства ісповідань з листом, в якому йшлося про всіляку
підтримку єпископа, «Православна Церква завади була у доб-
рому союзі з Державою, і цей союз був сприятливий для
обох. Боротьби поміж Церквою та Державою за перевагу
історія Української Церкви не знає»,— говорилося в листі.
Про Пимена писали як про щирого прихильника «нашої
Вітчизни -- України», котрій він «завжди служив і служить з
усієї своєї богатирської сили».
На користь Пимена промовляло й те, що він став пер-
шим обраним єпископом Поділля, після того, як Право-
славній Церкві повернули виборче право, яке до чого було в
неї відібране. Консисторія посилалася на високу оцінку, які’,
на її думку, давало своєму архіпастиреві православне насе-
лення Поділля, Духовна консисторія звертала увагу міністра
на те, що преосвященний Пимен не міг зробити до цього
часу «могутнього розпорядження про повсюдне виконання
служб на українській мові, бо цс було б перевищення його
влади: богослужебна мова, вважали вони, може були уста-
новлена тільки на Українськім Церковнім Соборі. Не вида-
ючи розпорядження про українізацію церковних служб у ви-
щезазначеному розумінні, преосвященний Пимен завжди до-
зволяв православному духівництву та навіть цивільним осо-
бам промови (проповіді) на українськії) мові, при тому в
1 ЦДАВО України. Ф. И)?2, оп. 1, спр. 3. арк. 66.
143
Головнім Соборі м. Кам'яний і в своїй присутності, і нікому
не забороняв вживати так звану українську фонетику при
виконанні церковних служб». Той факт, що православні па-
стирі перестади користуватися українською мовою піл час
проповідей, пояснювався проханнями віруючих.
Консисторія також підкреслювала, що в найближчих до
Поділля єпархіях (в Київській, Волинській і Херсонській)
не було на той час самостійних керуючих архієреїв, їхні по-
сади обіймали вікарії, а преосвященний Пимен був єдиним
керуючим єпископом в усій Південно-Західній Україні.
Посилаючись на вишевикладені аргументи й на свою лю-
бов до Батьківщини — України, Подільська Духовна конси-
сторія визнавала своїм священним обов’язком клопотатися
перед Міністерством у справах релігій і прохати його «звер-
нутися до Витого Уряду Богохранимої та Боголюбивої Укра-
їнської Народної Республіки, аби преосвященного Пимена,
яко єпископа, єдиного з керуючих самостійно на території
Південно-Західної України, і яко народного вибраний, було
залишена на посаді від сього залежить мир Церкви, нього
вимагає добре майбутнє нашої Батьківщини — України, пе-
реживаючої допіру тяжкі часи свого відродження; про це
прохають православні Братства та православне населення
м. Кам'янця».
З тексту звернення стає очевидним, шо цей документ го-
тували підвладні Пименові особи під його тиском. Про сильну
агітацію за єпископа сповіщає і Міністерство внутрішніх
справ. І це свідчило про сплановану акцію, спрямовану на
захист єпископа Пимена, котрий, до речі, на пропозицію
губерніального комісара припинити візитацію парафій і по-
вернутися до Кам’янця-Подільського, відповів відмовою і
попросив не заважати йому виконувати єпископські обо-
в’язки. Не прислухався він і до «поради» міністра поверну-
тися ло Кам’яння-Подільського1.
7 жовтня 1919 р, і. Огієнко надіслав єпископові Пимену
відношення, в якому пропонував, аби призначення й пе-
реміщення осіб, котрі не народилися в Україні, проводили-
ся за погодженням з міністром. На цю пропозицію єпископ
Пимен відповів своєю незгодою, вважаючи таке розпоряджен-
ня антиканонічним. як і будь-яке втручання мирських на-
чальників у справу (висвячення священнослужителів та їх
призначення), котра, відповідно до канонів Православної
Церкви, залежить тільки від єпархіального єпископа. «Кож-
не втручання світської влади в призначення кліриків робить
ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. 1. спр. 3. арк. 6.
144
гґікс призначення ііслііієним»‘. Як при крик у напрямку ніг
конання цього ро шоряджсння «в інтересах же Праіштсдьст-
ва Української Держави» єпископ інформував про те. то не
призначає останнім часом па парафіяльні посади осіб, котрі
не знають української мови, залишаючи факт народження в
тім чи іншім місті поза увагою2.
Звичайно, при такій позиції єпископату й духовенства
ні про яку українізацію Церкви в найближчому часі не могло
бути іі мови. Про цс свідчить протокол засідання Ради
міністра від 27 жовтня 1919 р.. в якому говориться, шо за
місяць, визначений для запровадження в церквах україн-
ської вимови слов’янського тексту Служби Божої, єпископ
Пимен нічого не зробив, тому Рала вирішила передати цю
справу Священному Синодові; Пимен у відповідь на дії
державної влади всіляко намагався вигородитися. У своєму
черговому листі до міністра ісповІдань віл 2 листопада 1919 р.
він відмовлявся поширювати в церквах відозву про укра-
їнізацію Богослужіння, відкинувши твердження міністра про
глибокі корені автокефалії в Україні. Він писав: «Подве-
домственное мне духовенство Полольской епархии не на-
столько слабо в цсрковно-исторических исканиях. чтобьі
его можно бьіло уверить в сушествовании когда-то на Укра-
йно церковной автокефаліїи»!. твердячи про канонічну за-
лежність від Московського Патріархату, а до цього — від
Константинопольського. Гострій критиці Пимен піддав
і. Огієнка за ііого ставлення до уніатів, звинувачуючи у
зміні державної орієнтації. Згодом від листів єпископ Пи-
мен перейшов до конкретних дій. Так. 10 листопада,
осмілівши завдяки зміні становища на фронтах не на ко-
ристь УНР, єпископ Пимен заборонив право свяшенно-
служіння протоієреєві В. Яипківському та священикові
В. Крамаренкові. Таку ж заборону було накладено на про-
тоієрея Ю. Сідинського. У провину їм ставилося непоми-
нання віл початку 1919 р. під час Служби Божої імені Мос-
ковського Патріарха, запровадження в Богослужіння укра-
їнської вимови, членство у Кирило-Мефоліївському
братстві, визнання української автокефалії та членство в
незаконному, на його думку. Українському Синоді* * 5. Дещо
пізніше, 14 квітня 1920 р., протоієрей Сіпинський відповів
’ ЦДАВО України. Ф. 1372. он. ]. сир. арк. 6 яг
’ Там само. Лрк. 7.
5 Там само. Арк. 53 їв
’ Там само. Арк. 10— ІЙ зи.
Там само Арк 12.
145
на всі ні звинувачення у своїй брошурі «В чім моя прови-
на?»1. де спростовував висунсні на його адресу звинувачення.
Протоієрей 10. СІпинський звертався до єпископа Пиме-
на з проханням відмінити заборону. Дозволивши 10. Сінин-
ському служити. Пимен висунув вимогу «письмового пока-
янія», крім того протоієрей повинен був поминати Москов-
ського Патріарха і єпископа, не вдаватися до української
вимови. Такі умови викликали образу у протоієрея 10. Сї-
цинського. він не каявся, вважаючи, шо між єпископом і
священиком не може бути ніяких умов, тільки загальні прин-
ципи відносин.
Саме у дні заборони у свящсннослужінні українським свя-
щеникам з’ясувалося питання про можливість хіронтії
В. Лип кінського віл екзарха Грузії. Боротьба між єпископа-
том та українською владою загострилася: 29 листопада міністр
ісповідань І. Огієнко усунув Пимена від керівництва Подільською
єпархією «за руйнування Української Автокефальної Церкви,
за непослух законам Української Народної Республіки, за втру-
чання в компетенцію цивільної влади і за агітацію на користь
Денікіна». Проте польська влада в особі В. Чернецького взяла
Пимена під свій захист, маючи на меті посилити нестабільність
г краї. За таких умов спископ Пимен, вже усунутий віл єпархії,
продовжував і далі видавати укази, спрямовані проти укра-
їнського духівництва, погрожуючи церковним судом. 11 груд-
ня 1919 р. керувати Подільською єпархією наказом міністра
ісповідань тимчасово доручається єпископові Вінницькому
Лмвросію. 14 грудня усунення Пимена затвердив Голова Ди-
ректорії С. Петлюра, Дуже показово, що пізніше той самий
Пимен, який так ревно відстоював позиції старої Російської
Церкви на Поділлі і водночас мав підтримку польських вла-
стей, ведучи запеклу боротьбу з Українською Церквою, рев-
но служитиме більшовикам. Так, коли 12 липня 1920 р. до
Кам’яний-Подільського вступили більшовики. Пимен зі сво-
їми прибічниками почав висувати проти Кирило-Мефо-
дІївського братства різні звинувачення, обзиваючи братчиків
петлюрівцями та ворогами більшовизму. Скориставшись
сприятливими умовами, більшовики закрили українську
університетську церкву2.
Директорію звинувачували в терорі проти своїх політичних
супротивників. Насправді Директорії та її урядам бракувало
твердості у проведенні своєї послідовної лінії, якраз зважаю-
чи на різні думки опозиції. «...Ми не змогли. — пише 1. Мазе-
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І, спр. З, арк. 13—13 зв.
? Зінченкп /1. -7, Благ о вісі я нипіпнального духу, 45—46.
146
па.— сооі лати ради з таким національним воронім, як кам я-
пеиькиіі єшіскон Пимен. Цс був запеклий україножер. В Ка-
м'янці і піл час своїх подорожей по єпархії він провалив ви-
разну н рої и українську пропаганду. Коли XI і ніс тс реї но
ісповідань і внутрішніх справ вирішило вжити рішучих за-
ходів. іііоб припинити цю ворожу діяльність Пимена. то діячі
правом «громадської опінїї» иобіїли ло Петрушевича та до
деяких членів Директорії і добилися, щоб не зачіпати Ііиме-
на, бо. мовляв, це компрометувало б нашу владу в очах світу
і давало б привід Антанті обвинувачувати нас у «большевизмі».
...Тепер, коли треба було поставити на епос місце чорносо-
тенного єпископа-росіяни на за йото злочинну про їй україн-
ську діяльність, то на перешкоді зараз же з'явилася... Антан-
та. Тому навіть домашній арсин, піл який було поставлено
Пимена, через кілька днів довелося скасувати»1.
Так само, як і з арештом митрополита Антонія та
архієпископа Євлогія. у справу ктрутн.іася Лнтанта. на яку
мали сильний вплив білогвардійці. Такс заступництво Ан-
танти дало можливість Пимснові продовжувати ворожу укра-
їнській справі діяльність.
Після повернення українських військ на Правобережжя
навесні 1920 р. знову п ос тісто питання про єпископа Пимена.
яке вже набило оскому. До міністра ісповілань І. Огієнка над-
ходили повідомлення про антидержавну «шкодливу» агітацію
єпископа Пимена. Але міністр не давав їм ходу, очевидно, не
бажаючи витрачати енергію на цю справу, аж поки 22 червня
до нього не звернувся комісар консисторії з офіційною за-
явок), на якін міністр ісповідань наклав таку резолюцію: «На-
каз. Таємно. Призначити розслідування в справі протидер-
жавної агітації єпископа Пимена. У комісію призначаю: Го-
ловного слідчого по надзвичайних справах Кобильківського.
членами: комісара Длугонільського і члена Єпархіальної Цер-
ковної Ради М. Запорожця. Догляд за діяльністю комісії по-
кладається на референта правничих справ н. Нестерівського».
Така категорична позиція міністра ісповідань була одностай-
но підтримана членами Ради міністра.
У Міністерстві ісповідань було відомо, шо по селах їздять
священики і збирають підписи селян з протестами проти
звільнення на покій єпископа Пимена. Зокрема, агітація та-
кого роду проводилася в селі Чорнокозинцях. Про неп факт
24 червня комісар консисторії повідомив 1. Огієнкові. Міністр
доручив окружному благочинному розслідувати зазначені
3 Ми ієна /. України в огні и о\рі революції. 1917 —192]. Мюнхен, 1952
С. 5К-59.
Ін 147
акції і і до повісти йому. Справу знову не довели до кінця
через наступ і захоплення більшовиками Правобережжя.
12 липня 1920 р. червоні увійшли до Ка мління-Подільського.
Тут Пимен зі своїми прихильниками розпочав боротьбу з
Кирило-Мефоліївським братством. «Скликаючи збори своїх
однодумців, він виставив різні обвинувачення проти брат-
чиків; прибічники подавали більшовицькій владі доноси на
братчиків, обзивали їх „петлюрівцями" та ворогами біль-
шовизму. цебто виставляли проти братчиків такі обвинува-
чення. за які більшовики розстрілюють людей. Члени Кири-
ло- Мефоліївського братства змушені були оборонятися віл
таких обвинувачень і домагалися придбати для першої укра-
їнської парафії церкву, бо Університетську більшовики замк-
нули»1 * * * V.
Якими безпідставними були звинувачення на адресу брат-
чиків, видно з того, що навіть атеїстична більшовицька влада
не повірила їм, а. навпаки, стала на захист братчиків і в серпні
1920р. передала українській православній парафії в Кам'янці-
Подільському кафедральний собор'.
Пимснні були настільки роздратовані цим переданням со-
бору, шо підпалили його, аби позбавити можливості україн-
ську парафію відправити Службу Божу. Пожежу вдалося ло-
калізувати. іі вогонь не завдав великої шкоди, тому парафіяни
могли відправляти службу своєю рідною мовою1.
Конфлікт між українською владою та владиками — су-
противниками Української Церкви — не знайшов вирішення.
Він спалахнув на певний час з новою силою наприкінці ве-
ресня 1920 р., коли 21 вересня українські війська звільнили
Кам'янепь-Подільський від більшовиків. Нова влада прига-
дала єпископові всі шкідливі та образливі для неї вчинки, і,
«боронячи його віл можливих ексцесів, його було" одвезено
до Проскурова і розпочато слідство по звинуваченню єпис-
копа в державній зраді»".
Як і в попередні рази, справу Пимена не вдалося завер-
шити через новий наступ більшовиків у листопаді 1920 р.
Тому він і надалі порушував, за словами професора Віднови.
1 Бівнм В. Церковна слр;ша на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-3. С. 52.
Ш1АВО України. Ф. 1072. он. 2. спр. 116, арк. 6Н.
Біднов В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1993.
№ 1-ї С. 52.
' У тексті оригіналу праці, написаної В Білковим. значилося «було тиЛ’
рсіїповано-* (Ф 1072. оп. 2, сир. 166* арк. 60). Редакцію здійснював і. Огн нко.
4 Біднов В. Церковна справа на Україні // Православний вісник. 1995.
V ї ї С, 52.
148
«спокій церковний», вносив «роз'єднання та ворожнечу се-
ред православного населення України» й заважав «творчій
роботі українського громадянства та Уряду Української На-
родної Рес н убл І К 11»1.
Таким чином, стає цілком очевидним, шо верхівка
Російської Православної Церкви не лише вороже ставилася
до національною церковно-визвольного руху навіть в умовах
української державності. а й намагалася придушити його, ко-
ли українська влада залишала підконтрольні їй території.
З
УКРАЇНСЬКИЙ
СВЯЩЕННИЙ СИНОД
Міністерство ісповідань доклало зусиль, аби розпочати
діяльність Українського Священного Синоду, Цс зумовлю-
валося тим, шо світська українська влада прагнула мати на
чолі Української Церкви свій виборний найсвятішшї Синод.
Однак обставини вимагали негайних дій, тому провести ви-
бори було практично неможливо. І. Огієнко дійшов галки
створити Синод шляхом призначення або виборів членів Си-
ноду. скликавши Собор. У ході цієї реформи намічалося
скасувати духовні консисторії, а замість них створити ау-
берніальні церковні управи. Голова управи мав призначатися
Синодом, а члени управління —• обиратися. До складу упра-
ви. вважав І. Огієнко, мали ввійти по одному члену віл Ки-
рило- Мсфоліївського братства, сільського духовенства, па-
рафіян та від учительської спілки. Міністр домагався виве-
дення управи з-під влади єпископа. Адже управою, на думку
1. Огієнка, мали керувати Синод і Міністерство ісповідань.
Щодо повітової церковної управи, міністр передбачав ще
більшу незалежність віл ієрархії. Зокрема, голова управи
призначався Міністерством ісповідань, а члени — обира-
лися. Замість благочинних пропонувалося утворити яку-
небудь церковну управу. Остання одиниця в структурі
управління — парафія, котру міністр уявляв як братство.
що обирає собі священика, дяка й піклується про свою церк-
ву. Принципово новим у запропонованій організації церковного
управління була ліквідація влади єпископів, а також усеохоп-
на соборність, оскільки всі члени органів управління виборні.
1 Біднов В. Церковна справа іга Україні // Православний пісник. 1993.
№ і—з с 52.
149
Щодо парафії, то намічалася її цілковита самостійність у
різних справах, а також виборність. Єпископ лише блаю
словляв вибраного парафією священика, а затверджу ваги
мала управа. На перехідний період, поки буде проведена
реформа. І. Огієнко передбачав залишити консисторії, при-
значивши для контролю за їхньою діяльністю комісарів
міністерства.
Звичайно, діячі Української Церкви розумілії, шо запро-
понована в управлінні реформа має починатися знизу. а не
згори, на чому наполягав, зокрема, протоієрей В. Дии-
ківський. Але. зважаючи на те. шо життя парафій не було
налагоджене й вони перебували піл владою, яку очолювали
налаштовані проти всього українського єпископи. Рада
міністра ісповідань вирішила піти запропонованим 1. Оіієн-
ком шляхом, тобто почати зі створення Синоду. Розроблен-
ня ж проекту цього вищого церковного управління доручи-
ли В. Чехівському та П. Морозу1.
Якнайскоріше утворення органу вищого церковного
керівництва було викликане необхідністю термінового
вирішення таких справ, які стосувалися, зокрема. Служби
Божої, адже Міністерство ісповілань не могло їх вирішити
без духовної влади.
Міністерство та Рала міністра ісповідань у своїх намірах
заснувати Синод посилалися на приклад створення Священ-
ного Синоду в Росії, початок якому дала світська влада. Бу-
ло розроблено, хоча її недосконалий, закон про Синод, який
мав регулювати всі аспекти його діяльності2.
7 жовтня 1919 р. Директорія прийняла декрет про віднов-
лення центральної влади в Українській Православній Церкві,
який підтверджував положення віл І січня про те, шо «Ук-
раїнська Православна Автокефальна Церква є незалежною
віл московської та будь-яких інших церковних влад». В дек-
реті зазначалося: «Вищою православною церковною владою
в Українськії! Народнії! Республіці є церковний Собор Укра-
їнської Православної Церкви, який має бути скликаний яко-
мога скоріше...
До склі ікання Всеукраїнського Церковного Собору, на
основі закону віл І січня 1919 р.. негайно відновити діяльність
Священного Синоду, який мас складатися з тих людей, які
були ухвалені нами (Директорією.— Б. /І.) у січні.
Ми наказуємо міністрові ісповідань передати на наш роз-
гляд інших осіб належного статусе та тимчасово замінити
Р V
[ ЦДАВО України. Ф. 1072, оп. к сир. 3. арк.
Гам само. .Арк. 22- 22 ис
і 50
тих членів Свишенного Синоду, які на цей час не можуть
гірибуїи для виконання своїх обов'язків.
Український Синод мас розпочати свою роботу не пізніше
14-го жовтня 1919 р.
Повнії статут Священною Синоду мас бути розроблений
самим Синодом разом із Міністерством у справах релігії і
|Синол| буде піл їхнім керівництвом до (скликання] Всеук-
раїнського Церковного Собору»1.
Про активну праию над створенням Священною Синоду
свідчить той факт, що двічі з інтервалом у гри дні (10 і
13 жовтня 1919 р.) цс питання розглянув уряд. Визнаючи
необхідність скликання Священного Синоду. Рала Народ-
них Міністрів зробила серйозні зауваження щодо невідпо-
відності діючого Закону про Українську Автокефальну Пра-
вославну Церкву (віл І січня 1919 р.) принципам правильно-
го устрою Церкви в демократичній Українській Народній
Республіці, доручила міністрові ісповідань внести на роз-
гляд проект нового закону.
Склад Українського Священного Синоду було визначено
наказом Директорії віл 8 жовтня 1919 р.2. Членами Синоду
призначалися: архієпископ Катеринославський Агапіт, про-
тоієрей Є. СІпинський. приват-доцент Кам'янець-Поділь-
ського державного українського університету, радник Міні-
стерства ісповідань. протоієрей В. Липківський. радник
Міністерства ісповідань. священик Павло Погорілко. дирек-
тор Немирівської гімназії, священик Макарій Крамаренко,
головний військовий священик Антін Матіюк та декан бо-
гословського факультету Кам'янець-Подільського державного
українського університету професор Василь Білнов; тимча-
совими членами Українського Священного Синоду — єпар-
хіальний Подільський і Брацлавський єпископ Пимен і
вікарний єпископ Вінницький Амвросій.
ІЗ жовтня 1919 р. уряд ухвалив тимчасовий штат Україн-
ського Священного Синоду і його канцелярії га асигнував
на їхні потреби 101 700 гривень. Крім того, ще 100 000 гри-
вень було виділено на утримання штату. До тимчасових штатів
Синоду, затверджених Директорією 24 жовтня, входило
7 осіб-.
Членами Ради Священного Синоду в Кам'янці-Поділь-
ському стали протоієреїв. СІпинський, В. Липківський. свя-
1 Доценко О. Літопис Української революції. С. 1 17— 1 іК: ЦДАВО Укра-
їни, Ф. 1429, оп. І. сир. 4. арк. 16—16 .в
’ ЦДАВО України. Ф. 1429. оп. 1. сир. 2, арк. 3.
1 Там само. Ф .3305. оп. !. сир. 9, арк 59. 60; Ф. 1072. оп. І. спр. 25. арк 15
І5І
щсник М. Крамаренко та двоє мирян: професор В. Біднов і
В. Чехівський’.
Втявшись за організацію Священного Українською Ст
колу, як видно з вищенаведеного наказу. Міністерство
ІсповІдань звернулося з пропозицією увійти до складу Си-
ноду єпископу Пимену та єпископу Вінницькому Амвросію.
2 жовтня 1919 р. Рада міністра ісповІдань затверди.ні назву
«Священний Синод». Єпископу Пимену, котріїіі перебував в
той час у поїздці по Поділлю, було направлено телеграму з
Міністерства внутрішніх справ з пропозицією прибули до
Кам'я нпя-Подільського. Проте Пимен. посилаючись па обо-
в’язкові візитації парафііі. відмовився приїхати. У цьому зв’яз-
ку Рала міністра вирішила послати повторну телеграму та-
кого змісту: «Міністр радить Вам негайно прибути ло Ка-
м'яний, бо Вашої присутності вимагають справи»2. Тобто
Міністерство ісповІдань наполягало ті участі єпископа Пи-
мена у Священному Синоді, повторюючи свої запрошення.
13 жовтня 1919 р. міністр ІсповІдань повідомив єпископа
Пимена про тимчасове призначення його членом Священ-
ного Синоду, який мав розпочати свою роботу наступного
дня'. Та владика не поспішав. 14 жовтня спископ Пимен
направив міністрові свою відмову головувати в Синоді: «Со-
знание велико і і нравственной отвстствен пости перед Богом
и юридической перед канон ическим Собором иерархов Пра-
вославної! Церкви побужлает меня отклонить от себя ви-
павшую на мою долю честь присутствовать в том Священ-
ном Украинском Синоде, в засе.тание коего я приглашаюсь
Вашим отн о шепнем от 13 жовтня се то гола за № 2199. При-
бить в Университетскую перковь к молебну не могу»4. їд-
ким чином Пимен відмовився від Xічасті у Священному Си-
11 оді.
Єпископ Вінницький Амвросій з приводу запрошення ло
складу Синоду писав, що Український Священний Синод,
який стоїть на грунті автокефалії Української Церкви й
відновлення священного Патріархату Московського, ство-
рений світською владою без погодження з владою духов-
ною. Єпископ вважав, що участі, у Синоді рівносильна як
його визнанню, так і визнанню автокефальності Української
Церкви й поновленню Патріарха Тихона. Владика виходив з
того, що ці засади не визнані на Всеукраїнському Церков-
1 І1ЛАВО України. Ф, )О72. оп. 1, спр V арк. 5$.
Тим с;і.мо Арк. 2? ш.
' Там само. Спр. арк. ]7,
Там само, Спр. З, арк. 6(1.
152
кому Соборі, а він навіїь не керхючпп <паркию лише
вікарій Подільської епаркії, отож не може зважитись на гаку
відповідальність перед Боїом іа людьми за учасіь \ робочі
Синоду, наперекір посіановам Всеукраїнською Церковною
Собору і і думні керуючих спис копі в усіх українських єпархій.
Тому Амвросій просив міністра 1. Огієнка поклопотатися
перед Директорії ю та звільнення його від чимчасовою при-
значення членом Українського Священного Синоду,
Незважаючи на відмову обох єпископів, які не погодилися
визнати канонічність Синоду, /4 жовтня І9І9р. Синод усе ж
таки розпочав свою роботу. На церемонії відкриття Синоду
був присутній Гол о вині і Отаман Симон Петлюра. Проте склад
Синоду був неповний. бо жоден Ієрарх не погодився зайня-
ти посаду, передбачену для єпископа в цій структурі. Голо-
вою Синоду тимчасово вирішили призначити В. Липківського.
але фактичним головою став І. Огієнко. котрий діяв як пред-
ставник Українського Уряду.
Па першому засіданні Синоду вирішили послати ло Пи-
мена денудацію, яка повинна була іауважити єпископові,
то. відмовляючись від допомоги Синодові, він діє не по-
пасти рськи. Депутація (у складі членів Синоду протоієрея
Сінинського. священика Крамаренка і професора Відмова)
відвідала Пимена, мата з ним бесіду, ще й подача листовну
заяву. На цю заяву 20 жовтня 1919 р. Пимен надіслав про-
тоієрею Сіцинєькому такі' відповідь: «На колдективное за-
явлсніїе Ваше, от 15 октября ссго 1919, полписанпое совме-
стно с священником Макарием Крамаренко и профсссором
В. Бидновьім. поставлю для себя до.иом дать Вам нижеслс-
дуюшие разьяснения.
Несмотря на чо. чго в нервом своем заседании, имевшем
место 14 октября. Вві одобрили. „шо право па іолосування
належнії/1 мне. и потому сочли необхоли.мьі.м просить меня
„не одмовитися од обов'язків члена Священного Синоду
Української Автокефальної Православної Церкви і благосло-
вити його робоїу". я гем не менсс могу отнестись ко всему
□тому только отрицагельно. Чтобьі преподать блаїословс-
ниє действигсльно Автокефальному Синоду, для лото нуж-
но бьіть сели не Всслснским, то по крапней мере автоке-
фальним же патриархом, а не простим спархиальним архи-
ереем. каковьім являетея моя мерность.
Если же Синод. именуемьій себя Автокефальним, в лей-
ствитсльности не облалаеч никакою автокефалисю. то пре-
поданнос епархиальньїм єпископом благословенне такому
Синоду не только не сообшит послсднему прав авгокефа-
лии, но и самого архиерся поставит если не в печальное
153
положение мятежника, го но всяком случае в положение не-
вежсственного програна. Права автокефалій приобретаются
гою 11ЛИ иною Н0МЄСТНО1О Цсрковию не пхтсм узурпапии и
не посредством одностороннего акта гражланского Прави-
гельства*.
Дієті єпископ Пимен викладає свої погляди на шляхи і
способи здобуття автокефалії: «Автокефалня добровольно ис-
холит, как свяшенньїй дар, от того патриарха. от которого
новая поместпая Церковь. не расторгая духовньїх уз, вьілеля-
ется в самостоятельную сяйнішу. Кроме того, на признанис
автокефалій требустся согласие и всех продих православньїх
патриархов и представите.!ей автокефальних Иерквей.
Так все тла бьіло и булеї в православной христианской
церкви. Так до сих пор приобретали себе правильную, за-
конную и дспствительную автокефалію все самостоятсль-
ньіе помсстньїс церкви.
О псканоническо.м характере и безавторитетности учрс-
жленного Синоди я предупрсждал сше в своей докладної)
записко от 18 сентября Ясновельможного Пана Головного
Атамана и вличной бессдс пана Министра Исповеданий.
Каким бьі громким названием не именовали своє собра-
нис два протоиерея. гри святенника и один университет-
ский профсссор, они не имеют решительно никакого авто-
ритета в глаза.х ЗО архиереев православной Украиньї и де-
сятков тисяч бел ого и чорного духовенства. Даже если бьі в
состав зтого собрания вступил. по Божию попущенню, один
из архиерсси, как, например. Екатеринославский єпископ
Агапит. то и он. как не имсюшлй никаких полномочий ни
от Поместного Украинского Собора, ни от сонма архипас-
тьірсй, не в силах придать лому собранию какого-либо ав-
торитета. Тем более не могу придать такого авторитета ва-
шому собранию я. нриглашенньїй Вами лить временно,
впрель до прибьітия архиепнекола Агапита. от коего я не
получил никаких известий о том. желатслсн ли я ему в каче-
стве его замесгителя.
Уссрлно молю Пастьгреначальника Христа, ла даруст он
Вам дух смирення 11 послушания его Свято й Соборной и
Апостольской Церкви и ла отвратит от Вас грядущеє на Вас
грозное прощенне прсспепіников апостольского служения —
иерархов православной и католической Церкви»1.
Представники української влади, які бачили реальні мож-
ливості досягнення справжньої державної самостійності, ви-
ходили з того, шо мертву канонічність єпископату, його не-
Ц.ДАВО України. Ф. 1072, оп. І, сир. З, арк. 60 зи
154
бажання враховувані вимоїн житія. можна зламані. піон\
ж гаки, ґрунтуючись на аносіо.тьських правилах. ят.тно >
якими кожний народ мас право на свою Автокефальну І Іер
кву (34-с Апостольські' правило).
Однак мере і відсуди іс гь і1 релеї а ви и к і в і ішскопат у Синод
змушений був обмежити СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ, ІОЛОВИИМ ЧИНОМ,
цілі о іовкою плану майбут ніх реформ.
Перед Міністерством ІсповІдань одним з першочеріових
постало питання органі ні ції церковного управління. Цс
управління повинне було відповідати українському національ-
ному устрою. На думку І. Огн ика, воно мито груп іуватися на
ідеї свободи віри. Проводячи реформу, міністр мав намір
максимально використати багатий досвід Заходу.
Передбачалося, і по управління очолить Всеукраїнський
Церковний Собор, якиіі скликатиметься один раз на три
роки. Тому постійними оріанами управління залишалися
Міністерство ісповІдань і Священний Синод. Необхідно бу-
ло визначити, які функції належать міністерств), а які — Си-
нодові. Це завдання було складним, оскільки в Росії Свя-
щенний Синод не мав свого візаві — там Міністерства
ісповІдань не було, а справами Церкви відав Священний Си-
нод піл наглядом обер-прокурора. Подібний досвід
співіснування мали на Заході. Важливо було знайти «золоту
середину», аби ні міністерство, ні Синод не втручалися в
питання, які не належали до їхнього відання. Західний досвід
у цьому плані переконував, шо справи віри. Богослужіння й
сулу повинні розглядатися у Священному Синоді, всі інші --
у Міністерстві ісповІдань.
Що ж до єпархіального управління, го воно, на думку
І. Огієнка. досить правильно було розроблене на Москов-
ському Соборі. Згідно з прийнятими гам рішеннями, єпар-
хіальне управління очолює архієрей разом з єпархіальним
зібранням, яке обирає постійний орган управління Єпар-
хіальну Церковну Раду. Взаємовідносини між єпархіальним
зібранням і єпархіальною радою такі ж. як між Церковним
Собором і Синодом. Влада єпископська обмежується спра-
вами віри, Богослужіння га сулу, а ренті належит ь до відання
Єпархіальної Церковної Ради.
Далі розглядалося питання стосовно доцільності створення
повітових чи благочиннипьки.х управлінь. Міністр виходив з
досвіду, віддзеркаленого в церковній літературі, з якою ви-
пливало, шо благочинницьке управління складалося з пред-
ставників парафій. Посіійне управління належить благочпн-
ниііькій Раді. Щодо парафій, то цей рівень управління по-
винен забезпечуватися зібранням парафій і парафіяльної ради.
155
Таким мало бути в найзагальніших рисах церковне управління
в Україні, на думку міністра ісповідань 1. Огієнка. Він вва-
жав. що юридичною особою є не Церква, а парафія. Розпо-
ряджатися майном має парафія, а далі Міністерство іспо-
вілань.
За відсутності нового -законодавства, статутів, діяльність
Міністерства ісповідань фактично саботувалася церковним
управлінням. Міністр, як оборонець державних інтересів Укра-
їни, був переконаний, що тільки при національній Церкві мож-
лива національна держава. На практиці виходило так, то дер-
жава міста більші можливості стосовно утворення націо-
нальної Церкви, ніж сама, власне. Церква. Шляхом церков-
ним досяіти цієї мети було важко. Щоб вибити грунт з-під
ніг ворогів Української Церкви, треба було якраз і спирати-
ся на державу. Це була революційна позиція, до якої схи-
лявся протоієрей В. Липківський. пропагуючи радикальні
способи побудови Української Церкви. Щоправда, він не
відкидав християнських засобів, зокрема самодіяльності па-
рафіян, тобто народних низів.
Революційний підхід до разе язання назрілих питань наштов-
хував на думку, що треба діяти так, аби держава й Церква
допомагали одна одній, щоб не допускати протистояння між
державою та Церквою, адже питання про Українську Церкву
якраз і поста ю у зв ’язку з українською державністю. Необхідно
було при складанні статутів, законопроектів дотримуватися
канонічності, пристосувавши їх до тогочасного життя. Най-
головнішою перешкодою в реформуванні канонів та й самої
Церкви було те. шо молода Українська Народна Республіка
шс не встигла розробити норм реальної політики, згідно з
якими перебудовувалася б і Церква.
Внаслідок тривалих дискусій, які відбувшійся в урядових
колах УНР, до кінця жовтня 1919 р. Міністерство ісповілань
підготувало низку документів, серед яких проекти основних
законів, управління єпархії, про парафіяльного архієрея,
єпархіальні зібрання, статути Синоду. Міністерства ісповілань
іа парафіяльний.
Методологічним вважався проект основних законів про
віру, який прийняла Рада міністра ісповілань 28 жовтня
1919 р. За цим законопроектом кожному громадянину в УН Р
дозволялося сповідувати віру, яку він бажав. Провідною в
УНР проголошувалася віра більшості населення України —
«Християнська Православна віра східного ісповілання». За-
конопроект визначав за верховною владою УНР ісповілання
тільки православної віри. Закріплювалася автокефалія Укра-
їнської Православної Церкви.
(56
Наступним законопроектом, який активно ооіспорював-
ся Радою міністра ісповідань 6 і 8 лис гонади 1919 р.. був
статут парафіяльного управління. Підготовчу роботу по за-
конопроекту провів Й. Оксіюк. В основу статуту було по-
кладено проект Предсоборного Присутствія. Для дефініції
парафій Й. Оксіюк користувався так званою формулою Пап-
кова. згідно з якою юридичні права надавалися не Церкві, а
самій парафії*.
Проект статуту був досить демократичний. Найголовніша
проблема полягала в з'ясуванні взаємовідносин між держа-
вою та Церквою. Професор В. Біднов відстоював право дер-
жави втручатися в парафіяльне життя. Міністр ісповідань
І, Огієнко зазначав: «Хто знає і любить Церкву, той буде
стояти за поділ Церкви та Держави, але хто знає історію
Церкви на Вкраїні, той знає, шо значить відокремити Церк-
ву, той знає, пю це значить віддати Церкву на поталу моска-
лям. З другого боку, невтручання Держави в діла Церкви
було б шкідливим і для Держави, позаяк не значило б утво-
рити Державу в Дсржаві»:. Треба було знайти ту «золоту се-
редину», ко.ш взаємовідносини між де ржавоюпіа Пер квот ст али
б толерантними, коли Церква допомагала б державі й навпа-
ки. Дотримуватися нього принципу було важко, передусім,
через відсутність своїх єпископів, оскільки поява їх найближ-
чим часом не передбачалася. Роботу’ над парафіяльним ста-
тутом не вдалося завершити, бо невдовзі Український Уряд,
а разом з ним і Міністерство ісповідань покинули рідні те-
рени.
Як видно з аналізу кадрового складу Синоду й Ради
міністра ісповідань, до обох цих органів входили майже одні
й ті ж самі люди. їхня діяльність була луже подібною. Тому
документи, які готувалися в Міністерстві ісповідань, пара-
лельно обговорювалися в Синоді.
За місяць своєї роботи Синод затвердив літургійні моли-
тви для Українського Уряду, підготував чернетку статуту для
церковних братств, розпочав підготовку статуту для парафій
і розробив план перетворення богословських шкіл у братськііі
колегії. Після захоплення Кам'яння-Подільського поляками
в середині листопада 1919 р. Синод припинив свою діяльність.
1 ЦДАВО України. Ф. 1О72т он. І, спр. арк. 78.
Там само. Лрк. 81.
4
МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ
ДУХОВЕНСТВА. ПРОБЛЕМА
ЦЕРКОВНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
Надзвичайної гостроти з перших днів перебування Ди-
ректорії при вдалі набуло питання власності зокрема зе-
мельної. 26 грудня Директорія УНР видала свою програмну
Декларацію, побудовану на засадах так званого трудового
принципу. У найзагальніших рисах земельна політика щодо
Церкви визначалася так: «До повного вирішення земельної
проблеми Директорія Української Народної Республіки ого-
лосила: всі дрібні селянські господарства І всі трудові госпо-
дарства залишаються в користуванні їх попередніх власників
непорушними, а решта земель переходить у користування
безземельних та малоземельних селян, а в першу чергу тих,
хто йшов у військо республіки для боротьби з бувшим геть-
маном, Верховне порядкування цією землею належало Ди-
ректорії Української Народної Республіки. Ця постанова сто-
сується також до монастирських, церковних і казенних зе-
мель. Для переведення реформи організовано Народні Земські
управи»1. Декларація містила багато загальних положень. їй
не вистачало конкретики. Така невизначеність щодо влас-
ності гальмувала вирішення конкретних справ. Земський за-
кон Директорії віл 8 січня 1919 р. вносив в аграрну політику
деяку конкретику. Ухвалений наприкінці січня Трудовим
Конгресом України закон утверджував принцип націона-
лізації землі — головним власником визнавалася держава,
яка за допомогою своїх органів та виборних земельних ул-
ізав мита адмініструвати й порядкувати державним фондом
землі. Непорушними залишалися трудові господарства пло-
щею 15 десятин. З вивласнених земель та утвореного зе-
мельного фонду земські управи мали під наглядом Міністер-
ства земельних справ надавати наділи у вічне користування
малоземельним і безземельним селянам2.
Через Церкву Директорія інформувала своїх громадян про
найважливіші політичні й державні рішення. Так, 19 січня
1919 р. після пропозиції Міністерства земельних справ
Міністерством культів було дано розпорядження Лупько-
! Конституційні акти України 1917- 1920: Невідомі конституції Украї-
ни. К.. 1992. С. 100.
? Випіинович !. Аграрна політика українських урядів. 1917— 1920 // Укра-
їнський історик А'.’ 3/4 (15/16). 1967, С. 50.
158
Житомирському й Тираспольському ріімо-катпдиньким єни-
скопам і губсрнішіьним комісарам, а також у Кисні настоя-
іелеві Греко-Католицької Церкви та інших інославних Цер-
ков урочисто оголосиш 19 (6) січня після Богослужіння в
усіх церквах і молитовних будинках земельний і лісовий за-
кони та Універсал Директорії УНР. роз'яснивши значення
цих актів1.
Треба зауважити, і но не всі розпорядження центральної
влади виконувалися; під різними приводами рішення
міністерств або залишалися без уваги, або просто саботува-
лися, а слабкість місцевої влади не давала можливості про-
контролювати їх виконання. Скажімо, у відповідь на згадане
розпорядження міністра культів Луцько-Житомирським ри-
мо-католицьким єпископом Дубовським була надіслана де-
пеша, в якій пояснювалося, шо через об'єктивні причини
виконати розпорядження Міністерства культів не вдасться.
Про характер причин у депеші не йшлося2.
Щодо реакції місцевого духовенства на земельне законо-
давство Директорії дізнаємося з листа міністрові ісповідань
учителя Княжпільської школи Кам'янецького повіту Пили-
па Яковича Францішека від 22 жовтня 1919 р. Вчитель
повідомляв І. Огієнкові. що місцевий священик Гомілко піл
час проповіді підбурював народ і настроював проти законо-
давчих актів нової влади. Священик переконував мирян, що
церковну землю відібрати не можна, «бо вона свята, за не
Бог покарає». Підкріплюючи свої слова про кару Божу.
Гомілко згадав англійського короля', котрий забрав церковні
землі'.
Скасування права власності на земно зачіпало інтереси Цер-
кви. яка була великим земельним власником. Напередодні
більшовицького перевороту в Україні діяв 131 монастир, во-
лодіючи понад 169 тисячами десятин землі. В середньому на
кожен з них припадало понад N00 десятин, однак були й
такі великі землевласники, як Києво-Печерська Лавра (6450
десятин). Києво-Троїцький (5712 десятин), Корсунський
(Таврія, 5447 десятин), Троїцько-Бізюківський (Херсонщи-
на, 26 000 десятин) монастирі. За урядовою нормою кожна
церква могла мати близько 100 десятин.
1 ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І. спр. 16. арк. 71.
; Там само.
'Мова йде про королі Генріха XIII, який почав •королівські, Рефор-
мацію» у 1534 р. Головною метою Реформації було прагнення іаво.іоаіні
церковними землями, звільнитися від опіки римської Церкви п підкорити
англійську Церкву владі короля.
? ЦДАВО України. Ф. 1072. оп. І. сир. 45. арк. 2
159
Загалом в Україні налічувалося 500 000 десятин церковних
земель (без монастирських)'. Величезна церковна власність
опинилася під загрозою. Оскільки закон Директорії передба-
чав також утворення добровільних хліборобських спілок у
кооперативній формі. Церква вирішила скористатися нада-
ним їй правом. Зокрема, наприкінці січня 1919 р. до Депар-
таменту Православної Церкви Міністерства культів зверну-
лася трудова спілка ченців Києво-Печерської Лаври з про-
ханням залишити за нею її землю та майно. Аналогічне про-
хання було надіслано до Міністерства земельних справ, котре,
у свою чергу, запитувало Міністерство культів, які церковні
землі, на його думку, мають залишитися в користуванні цер-
ковних установ для фактичного облаштування благодійних
установ (богадільні, притулки, лікарні, школи). Законодав-
ство не передбачало утворення подібних установ, тому
Міністерство земельних справ домагалося роз’яснення цьо-
го питання, висунувши пропозицію створити спеціальну
комісію2.
Зі зміною воєнно-політичного становища питання щодо
земельних володінь Києво-Печерської Лаври не було виріше-
не, оскільки земські управи могли реалізувати закон Дирек-
торії лише на дуже обмеженій території Поділля.
1 Гамрсцькнй Ю, М, Православна церква ни Україні на зламі епох (1917—
1918 рр.) // Український літературний журнал. 1989. № 11. С. 48.
* ЦДАВО України. Ф. 1072, он. І, сир. 15. арк. 16.
ПІДСУМКИ
В лобу Директорії УНР в Україні разом із політичними
змаганнями за незалежність досить сильно проявилася ана-
логічна тенденція в Церкві, вилившись у рух автокефалістів,
п і дтр и м а н и й д е р ж а в н о ю в л а д о ю. /Тол І тика Директорі ї щ о -
до Церкви будувалася на тих засадах, які походили із самої
суті влади Директорії. Можна констатувати, що якихось
відмінностей підходах до церковного питання серед різних
урядів Директорії не було. Практично, як за урядування
соціалістичних кабінетів В, Чехівського, Б. Мартоса та
І, Мазепи, так і «правого» кабінету С. Остапенка, відносини
між Директорією УНР та Церквою були луже напружени-
ми, Значних відмінностей у діяльності міністрів, котрі
відали справами Церкви, не спостерігалося, тому говори-
ти про якусь заідеологізованість церковної політики не
можна. Незважаючи на те, шо на зміну різкому, навіть
жорсткому О, Лотоцькому прийшов більш поміркований
І. Липа, а на його місце став толерантний професор
І. Огієнко, основна лінія Міністерства ісповідань була
послідовною — відстоювання Інтересів держави перед
Церквою. За урядування 1. Липи значна увага приділялася
формуванню державного апарату міністерства, налагоджен-
ню виконавчих функцій тощо. З приходом до керівництва
у міністерстві відомого мовознавця професора І. Огієнка
акценти змістилися на користь проведення українізації Це-
ркви. На жаль, рішення про інші напрями державної
політики, серед яких розбудова центральних і місцевих
органів управління церковними справами, кадрова полі-
тика, пошуки компромісу з вищою церковною владою, ма-
теріальне й фінансове становище Церкви тощо, прийма-
лися лише апріорі, бо не було можливості, а іноді й ба-
жання втілювати їх у життя.
ї І
161
Щодо періоду -Директорії ми можемо вести мову передусім
про законотворчість, а не про практичну діяльність, коли
більшість проголошених нею гасел і програм так і залишилися
не реалізованими, ставши скоріше політичними деклараціями,
ніж конкретними програмами вирішення церковних проблем.
Тому для сьогоднішнього дня період Директорії є дуже
цікавий і цінний тим, що, на відміну від Гетьманату, який
збагатив нас практичним досвідом, Директорія залишила ве-
ликий пласт напрацьованих документів з багатьох проблем
церковної політики держави, що й сьогодні можуть творчо
використовуватися для врегулювання складних проблем між
державою і Церквою.
На жаль, Уряд Директорії, який намагався утвердити в
Церкві українську національну ідею й зовсім мало цікавився
економічним становищем Церкви, тобто проблемами її ви-
живання в складну революційну епоху, проблемами посту-
пового привернення до себе ієрархів, без яких важко нала-
годжувати церковне життя за традиційними канонічними нор-
мами, проводив щодо Церкви ще більш жорстку політику,
ніж Уряд Української Центральної Ради — цим доба Дирек-
торії відрізнялася від періоду Гетьманату, який намагався
шукати з Церквою компроміси.
Питання відносин з ієрархією було за часів Директорії
УНР найболючішим. Хоч як прикро це констатувати, за-
гострення прогресувало з обох сторін, що унеможливлювало
нормальне життя Церкви та її відносини з державою. На
жаль, і церковний загал, і державна влада йшли різними
шляхами й по-різному бачили свої завдання.
Весь єпископат України, який мав підтримку церковного
адміністративного апарату й майже всього монастирського
духівництва, розпоряджаючись великою частиною ма-
теріальних коштів місцевої Церкви, був проти національного
церковного руху. За словами Олександра Лотоцького: «Більш
ніж два століття на Україні превалювала система, в якій
впливові церковні посади були зайняті або справжніми
росіянами, або русифікованими українцями, які, дякуючи
своїм природним зв’язкам з українським оточенням, пере-
вершували росіян у проведенні політики русифікації у ме-
жах Церкви на Україні. Усі Митрополити та єпископи, без
винятку, належали до цієї категорії церковних лідерів, про-
сочившихся через бюрократично-русифікаційне сито. Цей
керуючий прошарок заповнив усі посади в церковній
адміністрації своїми прибічниками, людьми з тією ж са-
162
МОЮ ІДЄОЛОГІСЮ церковної русифікації і. головним чином,
родичами московської держави. Протягом двох століть
(особливо, останні сімдесят п'ять років) у містах України
вони створили правлячий клас російської церковної бюро-
кратії, який набув виключного впливу в усіх видах місцевого
церковного життя»1.
На заваді проникненню «українофільських» впливів сто-
яли зросійшсні богословські школи й монастирі, які вихову-
вали духівництво, котре, за невеликим винятком, було чуже
українським національним і соціальним прагненням. Не
впливало на національну свідомість народних мас і ослаб-
лювало національний рух, який через юридичні та адмі-
ністративні обмеження мав нечисленних прихильників се-
ред української інтелігенції. Революція 1617 р. каталізувала
виникнення українського церковного руху, який спрямовувався
проти подібного становища в Церкві.
«Бурхливе чергування національних урядів на Україні в
період громадянської війни,— зазначав історик Православної
Церкви Д. Поспєловський,— супроводжувалося такою ж бур-
хливою активізацією національних церковних рухів, які праг-
нули до незалежності й відокремлення віл попереднього цер-
ковного центру»2. Прихильники української незалежності в
Церкві прагнули звільнитися від російського контролю, по-
чинаючи втілення прагнень віл церковної автономії та укра-
їнізації Літургії й закінчуючи вимогами автокефалії для Укра-
їнської Церкви. Цей рух в Україні віддзеркалював сподівання
прогресивних сил у межах Російської Православної Церкви
щодо демократизації Церкви, зрівняння у статусі білого і чор-
ного духовенства та досягнення згоди між намірами Церкви й
народними прагненнями.
Організаційне начало в церковному русі складали різні
за становищем люди, котрих об'єднувало переплетіння їхніх
національних і релігійних прагнень. Слабких позицій у цер-
ковному русі було багато, передусім брак доступу до важелів
вищої церковної влади. обмежене коло рядового духівництва,
нетерпимість і недосвідченість у проведенні державою цер-
ковної політики тощо.
У 1917—1920 рр. духовний авторитет Української Церк-
ви відродився, всупереч намаганням російського єпископа-
’ Лотоцький О. Заса/Ш автокефалії. Варшава, 1935 С. 459
? Поспелавський Л. В. Русская православная Церковь в XX вскс М..
1995, С. 85.
І
’ - Г 1
163
ту в Україні й частини священиків. В діях групи єпископів
проглядався старий архієрейський деспотизм. Не дати ство-
рити саме національну Церкву — духовну основу життя на-
роду — стало першочерговим завданням єпископів
Російської Православної Церкви, котрі докладали ло цього
максимум зусиль. Факт спротиву російських та зорієнто-
ваних на Росію єпископів українізації і демократизації Цер-
кви водночас полегшив і ускладнив завдання українського
церковного руху. Хоча більшість парафіяльних священиків
в Україні належала до етнічних українців, національно
свідомих серед них було менше й вони не мали церковної
влади.
Директорія діяла швидко й рішуче, аби реалізувати си-
лою закону наміри українського автокефального руху. Весь
радикалізм Директорії полягав у тому, що вона подолала фор-
мальні перепони, які розділяли сфери компетенції світської й
церковної влад. Однак період існування Директорії був зако-
ротким, аби ефективно втілити положення свого закону про
автокефалію. До нього слід долати нестабільність українського
національного уряду, яка також не сприяла подоланню опо-
зиції церковних властей.
У добу Директорії УНР стало очевидним, шо російсько-
українська боротьба за контроль н;іл Церквою, яка різко за-
гострилася, унеможливлювала досягнення компромісу, про-
понованого російськими ліберальними колами. Компроміс
зводився до запровадження широкої автономії Української
Церкви під обмеженою владою Московського Патріарха ра-
зом з поступовою українізацією Церкви, шо й віддзеркалилося
в «автономному» статуті, прийнятому на Всеукраїнському
Церковному Соборі в листопаді 1918 р. Прийняття декрету
про автокефалію 1 січня 1919 р. засвідчило поляризацію по-
зицій суперницьких таборів — Московського Патріархату та
її ого послідовників в Україні й українських автокефалістів
та їхніх прихильників з уряду.
Держава підтримувала автокефальний рух у Церкві, од-
нак, як і Центральна Рада, спиралася на світські верстви
інтелігенції та незначну частину білого духовенства, шо
більше передбачало «державну автокефалію», ніж проголо-
шення автокефалії згідно з канонічними вимогами право-
слав'я.
Треба зауважити, що вирішити це питання на містечко-
вому рівні було неможливо. Однак, на відміну від попе-
редніх урядів, за доби Директорії робилися спроби звер-
164
нутися до Вселенського Патріарха, шо було вже великим
кроком уперед щодо визнаним Української Православної
Церкви в майбутньому. Не менш пінним можна вважати
досвід відносин з Затиканая, якого не мав жоден з попе-
редніх урядів.
Нарешті наголосимо, шо. на відміну віл двох попередніх
урядів, визначальним фактором нездійсненності багатьох про-
жектів і планів був нетривалий час Існування, а також
хронічна евакуація Директорії, шо обмежувало не тільки
підконтрольну українській владі територію, а іі можливості
проведення цілеспрямованої політики.
Великим недоліком було роз'єднання за релігійною озна-
кою УНР і ЗУНР та їхніх армій. С. Петлюра твердив, шо
діячі Західно-Української Народної Республіки засліплені
провінпіальним провінціалізмом1, маючи на увазі їхнє гре-
ко-католипьке ісповідання. Відмінність між православни-
ми та греко-католиками, яка штучно підігрівалася росій-
ським єпископатом, була фактором додаткового напруження
в УНР.
Ще однією важливою обставиною, відсутньою при попе-
редніх урядах, було те, шо на території України існувало кілька
різних влад, за яких становище однієї і тієї ж Церкви було
різним. Єдине церковне тіло України, як і її територія зага-
лом, розривалися різними політичними режимами, котрі дик-
тували свою волю в різних паринах життя, в тому числі й у
церковній. І якщо в такому хронологічному контексті
порівнювати діяльність Директорії щодо Церкви з діяльністю
інших урядів у той час на території України (більшовики,
білогвардійці, поляки), то її варто оцінити, безперечно, по-
зитивно. На ставленні них урядів до Церкви слід зупинитися
дещо детальніше.
Після зайняття Києва більшовиками і встановлення ра-
дянської влади настає момент, коли відносини між при-
хильниками українського пер ковко-визвольного руху та єпи-
скопатом набувають особливого звучання. Обидві сили опи-
нилися в опозиції щодо нової влади. Точніше, радянська
влада своїм законом «Про свободу совісті, церковні та
релігійні громади» («Декрет про відокремлення церкви від
держави і школи віл церкви»), виданим Раднаркомом
РСФРР 20 січня 1918 р., шо набув чинності в Україні з
1 Листи до ге не рал а-хорунжого Миколи Удовиченка // Петлюри С. Стані.
С. 226.
165
січня 1919 р, і був закріплений в Конституції УСРР у бе-
резні того ж року, не лише відокремила Церкву віл держа-
ви, а й позбавила Церкву храмів і церковного майна. Згідно
з декретом храми могли передаватися в користування
релігійним громадам за умови реєстрування їхніх статутів.
Використовуючи таку можливість, українські церковно-
громадські діячі вирішили організувати в березні 1919 р.
український гурток для заснування «общини». До складу
цього гуртка увійшли майже всі члени колишньої Всеукра-
їнської Церковної Ради, котрі перебували в Києві, та нові
прихильники українського церковно-визвольного руху1. Чле-
ни цього гуртка — автокефалісти, які не мали своєї ієрархії,
звернулися ло єпископа Назарія, котрий правив тоді Київ-
ською єпархією, за відсутності митрополита Антонія, з про-
ханням дозволити правити Страсті і Великодню службу з
читанням Євангелії українською мовою в малій церкві
Софійського собору. Коли ж єпископ Назарій це скромне
прохання з обуренням відкинув, український гурток склав
свій парафіяльний статут і звернувся до влади з проханням
зареєструвати українську парафію й надати їй у користу-
вання один з храмів Києва. Мотивом, через який єпископ
Назарій не погодився дозволити українцям служити по-
українському, було нібито недопущення роз'єднання «єдиної
Російської Церкви». Позицію єпископа Назарія підтримав
«Єпархіальний Совєт», винісши свою резолюцію*. Зважаю-
чи на таку реакцію щодо українських вимог, як зазначав у
своєму листі до отця Корсуновського митрополит Лип-
ківський, «пушений був підписаний лист по інституціях, і
за три дні зібрано кільканадцять тисяч підписів. Ми склали
статут першої української парафії, і статут наш владою бу-
ло зареєстровано. Це влада з тим більшою охотою зробила,
що росіяни ігнорували державний декрет про відокремлення
церкви, статутів не складали, а користувалися статутами на
праві, так би сказати, традиції»’. Влада надала також укра-
їнській громаді в користування Миколаївський собор на
Печорську. Описана ситуація показує, як вміло українським
силам вдалося скористатися з суперечностей між проти-
борствуючими силами — більшовиками й російським єпи- 1 2
1 В.іасовеі>кий І. Нирне історії української православної церкви. Нью-
Йорк. 1961. Т. 4. ч. 1. С. 69.
2 Там само. С. 77.
' Цит. за: Власовськшї І. Нарис історії української православної церкви.
Т. 4, ч. і. С. 70.
166
скопатом — для лосяїненпя своїх цілей. 22 травня 1919 р.
було відправлено першу всеношну і Літургію з використан-
ням української мови.
У спеціальному «Зверненні до православного населення
м. Києва і Київської єпархії тимчасово управляючого
єпархією преосвященного Назарія, єпископа Черкаського»
від 26 липня (8 серпня) 1919 р. ло «возлюбленньїх о Госпо-
де чадах православних христиан. именуюших себя „укра-
инскими громадянами1 11» було попередження про недопус-
тимість ніяких нововведень і непорушення єдності церков-
ної в царині богослужебної мови. Єпископ Назарій закли-
кав чад Православної Церкви виявити повну неслушність
Святійшому Патріархові Московському і всієї Росії Тихо-
нові. не брати участі у свавільних діях людей, котрі пору-
шують церковний мир через антиканонічне відібрання
храмів і відправу в них Служби Божої з порушенням рішень
про це Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. У по-
сланні Назарія наголошувалося на недопустимості Бого-
служіння українською мовою священнослужителями, котрі
здійснювали відправи для «українських громадян» без до-
зволу на те єпископа, а також на необхідності підкоритися
голосу Святійшого Патріарха Тихона й повернутися до ка-
нонічного послуху церковної влади заради церковного ми-
ру і єдності держави’.
У своїх діях єпископ Назарій спирався на підтримку і
благослоніння Патріарха Тихона, який консультував упра-
вителя Київської єпархії у його антиукраїнських акціях. У
своєму листі до єпископа Назарія Патріарх Тихон називав
українську мову в Богослужінні «родньгм наречием», а дії
ревнителів української мови такими, що відділяють їх від
усієї Православної Російської Церкви, з її єдиною богослуж-
бовою мовою — церковнослов’янською. Патріарх Тихон на-
голошував на тому, що це загальноперковне питання може
бути вирішене тільки на Соборі. До «ревнителів української
мови» Патріарх звертався з архіпастирським «увещанисм» і
нагадуванням про нетерпимість будь-яких самочинних і
своєвільних лій. 1 хоч лист Патріарха Тихона закінчувався
побажанням благословіння Господнього й благодаті та миру
українському народові, питання про Богослужіння по-
українськи, на його думку, мали вирішити Український і
1 ЦДІА України у м. Києві. Ф. 130. оп. 3. спр. 75, арк. 1 — 1 чв.: Ф. 1X2.
оп. І, спр. 316. арк. 7—7 за.
167
Всеросійський Собори, які ухвалять обов’язкові для всіх
рішення’.
Дещо раніше, у квітні 1919 р., утворилася Друга Всеук-
раїнська Православна Церковна Рала в новому складі, яку
очолив земський діяч з Київщини Михайло Мороз, а його
заступником став протоієрей Василь Липківський. ВПНР
проголосила три основні засади, на яких мала відроджу-
ватися Українська Церква: автокефалія, соборно правнІсть
І українізація. Денікінська навала перервала діяльність
ВПЦР,
На територіях, окупованих денікінськими військами,
здійснювалася антиукраїнська політика. Денікінці закри-
вали українські школи, нищили бібліотеки (зокрема на Пол-
тавщині. Катеринославщині), масово переслідували й
розстрілювали українських учителів, кооператорів та діячів
культури. Катеринославський політик Родзенко у своїй за-
писці до Денікіна звинувачував навіть усе місцеве україн-
ське духовенство на чолі з катеринославським архієпис-
копом Агапітом у тому, нібито вони — «вдохновителі пет-
люрівшини». В деклараціях і наказах Денікіна не було й
згадки про які-небудь автономні права України. Саму на-
зву «Україна» урядово заборонено, дозволялася лише назва
«Малоросія». Отже, рішуче й безоглядно реставрувалася ста-
ра дореволюційна Росія-1, Відвертим прихильником де-
нікінської влади виявився Кам'янсцький спископ Пимен,
особливо після зайняття Кам‘янця-Подільського поляка-
м и .
Захопивши більшу частину української території, денікінці
відновили на посаді митрополита Київського Антонія Хра-
повицького, котрий із зайняті ям території Захід но-Україн-
ської Народної Республіки польськими військами забезпе-
чив звільнення собі, єпископам Євлогію й Никодиму, які
знову взялися за антиукраїнську діяльність.
У своїх діях Антоній Храповицький був послідовний. Так,
17 вересня 1919 р, митрополит Антоній звернувся до Духов-
ного Собору Лаври з пропозицією матеріальної підтримки
Добровольчої армії грошима й речами, передусім білизною.
Добровольча армія трактувалася в посланні як єдина
інституція після революції, яка сприяє православній вірі, бо
’ ЦДІА України у м. Кисні. Ф. І82т оп. І, спр. 316, арк. 1—1 зн.
2 Мазепа /. Україна в огні і бурі революції. Ч. И+ С. 33.
* Там само.
168
більшовики спонукають народ до бсзбожжя, а «австріяки.
що називають себе українцями, тягнуть до української єресі».
Пропонувалося встановити постійний «кружечний сбор» на
потреби армії і продовжити перебування у Флавіанській
лікарні військового шпиталю, де лікувалися сотні доб-
ровольців, хворих і поранених1. 23 вересня 1919 р. Антонім
перерахував на потреби ДобрармІЇ 10 000 рублів2. З подібною
роду закликами Антоній звернувся й до населення. Добро-
вольча армія кваліфікувалася, як і за старих часів, борцем
«за віру і Вітчизну». До триєдиного завдання бракувало ли-
ше боротьби «за царя». Найгіршими таємними ворогами пра-
вослав'я в посланні казившійся греко-католики, конкретно
січові стрільці, з якими заборонялося спілкуватися, як і з
усіма петлюрівцями. Послання застерігало не піддаватися
„Їхнім зміїним чарам“.
Де ні кінський уряд, який противився справі церковного
відродження України, розв’язав руки Антонію та Никоди-
му. Почалися репресії проти українського духовенства. На-
падкам були піддані три українізовані за більшовиків ки-
ївські парафії. У наказі Київської Духовної консисторії ка-
тегорично зазначалося: «В усіх церквах провести моління
заради священної російської держави, її верховного лідера
Колчака, місцевих властей та богоносної армії... Усі
служіння, які раніше були проведені „українською14 мовою,
мають бути проведені церковнослов’янською мовою; книж-
ки „українською мовою”. якщо вони є у церквах, мають
бути зібрані негайно та здані у церковний архів під
спеціальну відповідальність церковного старости: усі спра-
ви церкви мають вестися тільки державною російською мо-
вою...»',
В українців було відібрано їхні церкви й звинувачено укра-
їнських священиків у незаконному захопленні кількох київ-
ських храмів. Митрополит Антоній почав репресії проти укра-
їнського духівництва: ІЗ українським священикам, 3 дияко-
нам Антоній заборонив у свяшеннослужінні, до священиків
допускалося зневажливе ставлення. Наприклад, священика
Миколаївського собору панотця Тарновського побито на-
гайкою4. Для суду над священиками була створена комісія,
1 ЦД1А в м. Киті. Ф. 1X2. ОН. 1, сир. 316, арк. 5.
: ЦНБ. Ф. 160. № 152, арк. І). 3-й ваг.
’ Доиенко О. Літопис Української революції. Т. 2. Кн 3. С 237
Біднов І. Церковна справі! на Україні // Православний пісник. 1993
№ 1-3. С. 49.
169
Основним звинуваченням висувалося захоплення київських
церков і служіння українською мовою.
Але втілити в життя свої задуми виявилося не просто.
Пробуджена революцією національна свідомість парафіян ста-
ла на заваді «деукраїнізації» Церкви. Зважаючи на рішучий
опір українських парафіян, митрополит Антоній, котрий спо-
чатку було звернувся по допомогу7 до уряду, потім визнав за
необхідне піти на поступки, віддавши їм так звану Малу
Софію, невеличку церкву на цвинтарі Софійського собору.
В Малій Софії Служба Божа правилас^ по-українському при
великій кількості української людності аж до кінця перебу-
вання ленікінців у Києві.
Денікінський режим намагався всіляко підтримувати ней-
тралістські кроки в Російській Православній Церкві. У травні
1919 р. у Ставрополі розпочав свою роботу' Помісний Собор
Південного Сходу Росії, на якому були присутні 11 єпис-
копів з території, окупованої Добровольчою армією, серед
них і біженці з України — АгапІт та Дмитрій Таврійський. У
відкритті Собору взяв участь Ден і кін. Собор утвердив Тим-
часове найвище церковне управління Південної Росії, голо-
вою якого було обрано митрополита Антонія, відкрив єпархії
Ростово-Таганрозьку, Кубанську, склав відозви у дусі часу
тощо. Невдовзі після Собору архієпископ Агапіт і єпископ
Дмитрій, а також митрополит Платон (з Одеси) їздили у спра-
вах до Константинополя І звідти повернулися на Кубань.
Платон відбув до Америки як емісар1.
Під прикриттям ленікінців у листопаді 1919 р. у Ново-
черкаську настав слушний момент розквитатися з архі-
єпископом Ага літом, у доносах на якого йшлося про його
співробітництво з українськими властями та підтримку укра-
їнської автокефалії, а також участь у церемонії зустрічі Ди-
ректорії. Агапіту інкримінували «зраду» Церкви та російської
держави2. Верховна Церковна Адміністрація в Південно-
Східній Росії усунула його з посади й ув’язнила в монас-
’І ирі.
Треба зазначити, шо релігія, віра були однією з офіційно-
державних форм білого руху на противагу безбожним
більшовикам. Проте білий рух не ставив своїм завданням
захист віри. На окупованих територіях України білі силою
1 РДІЛ Спб. Ф, 795, оп. 445, слр. 7Й4, арк, 69—69 зп.
* Нениамин (ФеЛченков). митрополит. На рубеже лвух люх. 1994. С. 310.
170
зброї при. їх іиували будь-які прояви звільнення Української
Церкви з-під московською контролю, сприяли відновленню
і зміцненню впливу Московською Патріарха, підтримували
непримиренну політику російської ієрархії супроти укра-
їнців.
Після відновлення радянської влади наприкінці 1919 —
на початку 1920 р. діяльність ВПЦР пожвавлюється, ор-
ганізовуються нові парафії. Створюється Спілка Українських
Парафій. Знову гостро постало питання про власний єпис-
копат. Звернення до Ієрархів перейти в лоно ВПЦР не ма-
ли успіху. Навпаки, російські єпископи забороняли у свя-
щеннослужінні тим священикам, котрі намагалися служи-
ти українською мовою, чинили інші перешкоди. Тому ВПЦР
пішла на повний розрив з Московським Патріархом і про-
голосила 5 травня (22 квітня) 1920 р. на своєму пленумі
автокефалію Української Православної Церкви. Проте пра-
вославні українці, як і раніше, не мали своєї ієрархії, без
чого не може існувати жодна Церква. Питання висвячення
єпископату й митрополита буквально «зависло в повітрі» й
не було розв'язане аж до початку роботи Першого Всеукра-
їнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14—
ЗО жовтня 1921 р.
На жаль, дослідники не звертали уваги на вищезазначені
фактори, порівнюючи по.іітнку Директорії щодо Церкви з
політикою Центральної Ради й Гетьманату, які діяли в іншій
історичній ситуації.
Особливо слід підкреслити пози тивні, на наш погляд, до-
сягнення урядів Директорії в таких иаринах, як розвиток
освіти, українізація Церкви, охорона пам'яток церковної ста-
ровини, розробка законопроектів щодо вищого церковного
управління, місцевого самоврядування церковних громад і.
звичайно, проголошення, хоч і без дотримання канонічних
вимог, автокефалії.
Як уже зазначалося, внутрішньоіісрковне життя, на жаль,
не може бути розкрите виключно за територіальним прин-
ципом, подібно до політики світської влади, тому що Церк-
ва на Поділлі була лише однією з єпархій, і майбутнім
дослідникам бажано було б здійснити те, чого немає в дано-
му посібнику: реконструювати церковне життя в усіх укра-
їнських землях у 1918—1920 рр., коли тут діяли українська
влада Директорії, білогвардійці, більшовики, а також поля-
ки та Антанта.
171
У даній книзі ми все ж змушені були виходити з держав-
ного принципу опису церковного життя й тому представили
розвиток подій в основному на територіях, підконтрольних
Директорії, які, щоправда, після евакуації з Києва зміню-
валися за величиною і в основному обмежувалися Поділлям.
Тому поза межами дослідження залишилася діяльність уря-
ду під час перебування у вигнанні, а також практично весь
автокефальний рух у Центральній Україні. Проте, саме цій
темі присвячено багато літератури, з якою кожен може
ознайомитися.
ЗМІСТ
1
Релігійна і церковна проблематика в оцінці
Симона Петлюри -
II
Державна політика: «київський період*
1. Прихід ло влади Директорії УНР 12
Комісар Міністерства ісповілань
О. Лотоиький та його діяльність 12
Арешт Київського митрополита Антонія
та архієпископа Євлогія 16
2. Державні органи керівництва церковними справами 27
Організація, структура та головні завдання
Міністерства ісповідань 27
Директорія і автокефалія Української
П ра в ос л а в н ої Церкви 39
З, Учений Комітет та його діяльність 49
4. На шляху до міжнародного визнання Української Церкви 52
Вселенський Патріархат і проблема
української автокефалії 52
Апостольський Престол і Українська
Православна Церква 62
ПІ
Основні напрями діяльності Міністерства ісповідань
піт керівництвом Івана Огіпіка *1
1. Упорядкування апарату Міністерства ісповідань.
Виконавча влада на місцях 71
2. Проблема українізації Церкви 78
Поширення української мови.
Впровадження української вимови
в церковне Богослужіння*
Протидія єпископа Пимена 78
Курси з перепідготовки церковнослужителів 83
Діяльність Комісії у справах перекладу Святого Письма 85
3. Розвиток духовної освіти 87
Основні проблеми нижчих та середніх
духовно -шкільних установ 8 1 2 3 * * * 7
Проблема реформування вищої духовної школи 96
Київська Духовна академія 96
Богословський факультет Кам я нень-Подільського
державного університету 9Х
173
4. Справа охорони пам'яток церковної старовини 101
Проблема збереження істерико-культурної
та церковної спадщини 101
Залучення до охорони історико-релігійних
пам’яток служителів культу 103
Розорення церковного майна та оскверніння
святинь польськими військами 108
5. Законоположення про реєстрацію
світською владою актів сімейного стану і 10
6. Військове духовенство в церковній
політиці Директорії 111
7, Кирило-Мефодіївське братство 114
8. Інші напрями діяльності 117
9. Політика Міністерства ісповідань
щодо інших конфесій 126
IV
Церковна справа в Україні після повернення української влади
навесні-влітку 1920 р. 131
V
Внутрішньоцерковне життя і 38
1. Подільський єпархіальний з’їзд 138
2* Антидержавна діяльність єпископів
Пимена та Амвросія 140
3. Український Священний Синод 149
4, Матеріальне становище духовенства.
Проблема церковної власності на землю 158
Підсумки І 61
Навчальне видання
Аіідрусишин Богдан Іванович
ЦЕРКВА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ 1917-1920 РР.
(доба Директорії УНР)
Художнс оформлення
та редагування О. Григорії
Технічний редактор /. Лукашенко
Коректори Т. Котляр, ГГ Пироженко
Піди, до друку 22.10.97. Форинт N4x103/32
Папір офсет № І Гари Тайме. Друк гнікіеі. Ум. друк. арк. 9.24. Ум. фарбонітб. 9.6Ь
Обл-иид. арк 9,93, Вил. Мі? 3333. 3<ім. № Т-УЛ/ .
Набір та верстка редакційно-видавничого центру СП *ІСА*
252034 Київ, вул. Вололнмирська. 42
Видави питво «Ліібіль* при Київському університеті
252001 Київ. Хрсшатик. 10
Свідоцтво про державну реєстрацію М1 05591690 від 23.04.94
ВАТ «КДНК*.