/
Author: Камінський Є.Є.
Tags: психологія український націоналізм політологія підривна діяльність
Year: 1983
Text
ай***
е ^ . ,^-уЛ
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР
ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ І ЕКОНОМІЧНИХ
ПРОБЛЕМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Є. Камінський
УКРАЇНСЬКИЙ
БУРЖУАЗНИЙ
НАЦІОНАЛІЗМ
психологічній війні
американського
імперіалізму
КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 1983
Развернув широкомасштабную психологическую войну против
СССР, американский империализм прибегает к услугам украинских
буржуазних националистов, многие из которьіх являются воєнними
преступниками, нашедшими убежище в США, а также отщепенцами,
изменившими своей родине. В монографии подробно рассматривает-
ся подривная деятельность националистических злементов, находя-
щихся на содержании спецслужб США, в частности «радиорупоров»
ЦРУ — «Голоса Америки» и радиостанции «Свобода».
Для научньїх работников, пропагандистов, всех, кто интересуется
вопросами идеологической борьбьі на современном зтапе.
Розгорнувши широкомасштабну психологічну війну проти СРСР,
американський імперіалізм вдається до послуг українських буржу¬
азних націоналістів, багато з яких — воєнні злочинці, що знайшли
притулок у США, а також відщепенці, які зрадили своїй батьківщи¬
ні. В монографії докладно розглядається підривна діяльність націо¬
налістичних елементів, що перебувають на утриманні спецслужб США,
зокрема «радіорупорів» ЦРУ — «Голосу Америки» і радіостанції «Сво¬
бода».
Для наукових працівників, пропагандистів, усіх, хто цікавиться
питаннями ідеологічної боротьби на сучасному етапі.
Відповідальний редактор В. П. Чередниченко
Рецензенти М. М. Варварцев, В. М. Ткаченко, Д. М. Філіпенко
Редакція літератури з соціальних проблем
зарубіжних країн, археології та документалістики
„ 0302030900-485 0„
К М221(04)-83 1ЬЙ<1
© Видавництво «Наукова думка», 1983
ВСТУП
Сучасний історичний період позначений небувалим за своєю інтен¬
сивністю й гостротою протиборством двох протилежних світогля¬
дів, двох політичних курсів — соціалізму і імперіалізму. Він ха¬
рактеризується дальшим розвитком світового революційного про¬
цесу, змінами в співвідношенні сил на користь соціалізму, новими
перемогами національно-визвольних рухів у країнах Азії, Африки
і Латинської Америки, посиленням впливу соціалістичного і кому¬
ністичного будівництва в СРСР та інших країнах соціалістичної
співдружності на свідомість людей. Невпинно зростає авторитет
зовнішньої політики КПРС і Радянської держави. Останні роки,
відзначалось у Звітній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їздові партії,
були позначені насамперед «інтенсивною боротьбою двох напря¬
мів у світовій політиці. З одного боку, курс на приборкання гонки
озброєнь, зміцнення миру і розрядки, на захист суверенних прав і
свободи народів. З другого боку, курс на підрив розрядки, розду¬
вання гонки озброєнь, політика погроз і втручання в чужі справи,
придушення визвольної боротьби» *.
Особливої гостроти набула ідеологічна боротьба, що е цілком
об’єктивним явищем з огляду на існування протилежних соціально-
економічних систем і антагоністичних класів. Однак якщо ідеоло¬
гічне протиборство у власному значенні слова передбачає співстав-
лення точок зору, ідейних позицій класів, соціальних груп, пар¬
тій, то наш супротивник веде не чесну і відверту боротьбу за
вплив на маси, а здійснює проти Радянського Союзу та інших со¬
ціалістичних країн запеклу підривну діяльність, однією з форм
якої є ідеологічна диверсія. Суть її становлять підривні акції
імперіалістичних розвідок, ідеологічних центрів та інших спец¬
служб, спрямовані на те, щоб викликати в соціалістичному су¬
спільстві масовий ідейний розлад, стимулювати розходження
і зіткнення протилежних точок зору і світоглядів. Мета ідеологіч¬
ної диверсії — сіяти серед населення соціалістичних країн аполі¬
тичність, невпевненість, сумніви в правильності комуністичної
з
Ідеології, в перевагах соціалізму, штовхати нестійкі елементи на
антидержавні, антиконституційні дії.
Ідеологічна диверсія — своєрідна замаскована агресія в галузі
суспільної свідомості. їй властиве ігнорування міжнародного пра¬
ва і колективних домовленостей між державами, насадження
ворожнечі, відокремленості у стосунках між народами.
Ідеологічна диверсія, відзначав товариш Ю. В. Андропов, буду¬
ється цілком і повністю на брехні, на підтасовуванні і найгрубішому
спотворенні фактів... вона здійснюється не звичайним пропагандист¬
ським апаратом, а спеціально організованими службами. Ці служ¬
би, звичайно, використовують буржуазний пропагандистський апа¬
рат, використовують всі засоби масової інформації, однак основну
ставку роблять на спеціальні диверсійно-підривні засоби2.
Основний зміст ідеологічних диверсій, спрямованих сьогодні
проти Радянського Союзу,— це спроби дискредитувати і очорнити
миролюбну зовнішню і глибоко демократичну внутрішню політику
КПРС і Радянського уряду. При цьому, як відзначалось на Всесо¬
юзному семінарі-нараді ідеологічних працівників (20—25 квітня
1981 р.), очевидні спроби зробити ареною ідеологічних диверсій
територію Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Од¬
ним з прикладів цього є діяльність західних спецслужб під час
Олімпіади-80 у Москві, провокації проти ПНР, серед яких можна
виділити хоча б використання для підривної пропаганди радіопе¬
редавачів консульств США у Кракові й Познані.
В усіх проявах і спрямуваннях ідеологічна диверсія е формою
втручання у внутрішні справи суверенних країн і тим самим пов¬
ністю суперечить багатьом міжнародним домовленостям і угодам.
Наприклад, у 1970 р. в своїй резолюції 16-а сесія Генеральної
конференції ЇОНЕСКО заявила про заборону використання засобів
масової інформації «для пропаганди війни, расизму і ненависті
між народами». Але апологети імперіалізму, зокрема американ¬
ського, мають з цього приводу свою думку. Ось як висловила її га¬
зета «Нью-Йорк тайме»: «Для американців не може бути свобо¬
ди слова чи «збалансованої» інформації, якщо тим, хто виступає
за расизм і апартеїд, а також і за війну, теж не буде надана
свобода слова» 3.
Вдаючись до ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу,
американська сторона порушує положення Спільного америка-
но-радянського комюніке (червень 1979 р.), де зазначено, що сто¬
сунки між двома країнами повинні будуватися на принциповій
основі «повної рівності», «невтручання у внутрішні справи один
одного», «сприяння розрядці», «зміцнення тим самим міжнародної
стабільності і миру у всьому світі» 4. Дії підривного характеру від¬
кидає і Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва
в Європі5.
4
В приватновласницькому суспільстві ідеологія покликана об¬
грунтовувати «правомірність» і «законність» експлуатації людини
людиною й всіляко маскувати глибоко несправедливу антигуман-
ну суть капіталізму. Вже цим визначається намагання імперіа¬
лізму, його спецслужб та ідеологічних центрів позбавити людей
можливості осмислено сприймати явища дійсності і розвиток між¬
народних відносин, давати їм логічні оцінки. Звідси ж — навмис¬
на фетишизація емоційного фактора у спробах впливати на маси,
доведення до абсурду таких характерних для обивателя в капіта¬
лістичному світі почуттів, як, скажімо, страх і крайній егоїзм. За¬
мість логічно обгрунтованої аргументації робиться орієнтація на
емоції об’єкта ідеологічної обробки, на вироблення в нього не
твердих переконань, базованих на знанні, а, так би мовити, безу¬
мовних позитивних і негативних рефлексів.
Саме неспроможність вести відкриту ідеологічну боротьбу з
комунізмом привела його ідейних і класових ворогів до пошуків
неідеологічних засобів, до підміни «ідеологічної боротьби як бо¬
ротьби за переконання людей безпосереднім впливом на їхню по¬
ведінку», що має сприяти «опосередкованому розповсюдженню і
закріпленню буржуазних ідей» 6.
Одним з основних засобів ідеологічного впливу на маси є, як
відомо, пропаганда 7. Причому в імперіалістичних країнах засоби
масової інформації використовуються згідно з «концепцією», ви¬
словленою свого часу керівником гітлерівського пропагандист¬
ського апарату Геббельсом: засоби інформації — це зброя війни.
Завдання преси полягає в тому, щоб вести війну, а не в тому, щоб
інформувати 8.
До політичних словників твердо увійшло поняття «ідеологіза¬
ція міжнародних відносин». Це значить, що багато проблем між¬
народного співжиття стали ідеологічними за змістом і суттю.
В цьому відбивається одна із сторін зіткнення різних суспільних
устроїв і світоглядів. На рубежі 80-х років відбулось різке по¬
силення ролі і значення ідеологічних компонентів у зовнішній по¬
літиці, зокрема, американського імперіалізму. Дедалі частіше не
лише організаторами, а й учасниками і навіть виконавцями окре¬
мих пропагандистських акцій проти СРСР стають високопостав¬
лені чиновники Білого дому, держдепартаменту, конгресу. Сфера
зовнішньополітичної пропаганди взагалі стала самостійною ділян¬
кою діяльності державного апарату США.
«Імперіалістична реакція, насамперед правляча верхівка
США,— говориться в постанові червневого (1983 р.) Пленуму
ЦК КПРС «Актуальні питання ідеологічної, масово-політичної ро¬
боти партії»,— виношуючи маячні плани світового панування,
своєю агресивною політикою підштовхує людство на грань ядер¬
ної катастрофи. Проти Радянського Союзу, країн соціалізму ве¬
5
деться безпрецедентна за своїми масштабами і шаленістю психо¬
логічна війна. Не гребуючи брехнею і наклепами, буржуазна про¬
паганда намагається очорнити соціалістичний лад, підірвати соці¬
ально-політичну та ідейну єдність нашого суспільства» 9.
Корінна протилежність між ідеологічною боротьбою як такою
і підривною діяльністю імперіалізму, скерованою на загострення
міжнародних відносин, була знову підкреслена на листопадовому
(1982 р.) Пленумі ЦК КПРС. Зокрема, Генеральний секретар ЦК
КПРС Ю. В. Андропов зазначав: «КПРС проти того, щоб спір
ідей перетворювався в конфронтацію між державами і наро¬
дами...» 10.
Підривна пропаганда, ідеологічні і політичні диверсії проти
країн соціалізму дістали на Заході назву «психологічної війни».
Вона є комплексною формою антикомуністичної, антирадянської
діяльності імперіалізму і охоплює практично всі галузі життя су¬
часного суспільства. «Багато хто думає,— говорив колишній пре¬
зидент США Д. Ейзенхауер,— що психологічна війна означає ли¬
ше пропаганду, яку веде, наприклад, «Голос Америки». Звичайно,
використання пропаганди, усного і друкованого слова та інших
способів поширення ідей є суттєвим елементом залучення інших
народів на наш бік. Але пропаганда не найголовніше в цій бороть¬
бі. Економічна допомога, торгівля і спорт, дружні зв’язки з
використанням поїздок і поштового листування — все це політичні
засоби, які повинні служити здійсненню важливих програм воєн¬
ної допомоги і колективної безпеки» п. Об’єктами психологічної
війни, пише радянський дослідник В. Чередниченко, стали питання
політики, ідеології, економіки, науки, культури, а також галузей,
безпосередньо пов’язаних з боєздатністю збройних сил і держав¬
ною безпекою Радянського Союзу 12.
Таким чином, психологічна війна — це своєрідна система дій
з використанням пропаганди, економічного і дипломатичного тис¬
ку, а також розвідувально-диверсійних акцій (аж до воєнних опе¬
рацій), метою яких є управління поведінкою людей, розклад ідей¬
но-політичної і моральної єдності громадян соціалістичних країн,
прихильників соціалізму в усьому світі. Для організаторів пси¬
хологічної війни, справедливо відзначає відомий радянський до¬
слідник В. Артемов, «придатні» всі засоби: воєнні демонстрації, те¬
рористичні і диверсійні акти, дипломатичні демарші, політичний
тиск, економічний саботаж, дезинформація тощо 13.
З боку імперіалізму ідеологічне протиборство трактується як
такий стан відносин між державами, що начебто передує воєнному
конфліктові, є своєрідною підготовкою до здобуття перемоги в на¬
ступній «неминучій» війні. «Тут,— пише радянський вчений Г. Шах-
назаров,— і полягає різниця між ідеологічною боротьбою і «пси¬
хологічною війною»: першу ведуть, щоб досягти своїх цілей без
6
війни, другу — щоб підготувати якомога кращі позиції в наступ¬
ній війні» и.
Психологічна війна як «на внутрішньому, так і на зовніш¬
ньому фронтах» 15 антикомунізму, без сумніву, посідає особливе
місце в системі реакційної зовнішньої політики і дипломатії імпе¬
ріалізму, інших засобів апології буржуазного способу життя. Це
війна, спрямована на відродження і стимулювання антикомуністич¬
них, мілітаристських і націоналістичних поглядів і тенденцій, в
першу чергу тих, що набирають форми антирадянщини. Така вій¬
на розрахована на підрив підвалин соціалістичного ладу, його
розклад і ліквідацію, а також на розповсюдження і закріплення
серед населення капіталістичних країн негативного стереотипу
щодо соціалізму. Це війна, складовою частиною якої є ідеологічні
диверсії з обов’язковими для них спробами експорту контрреволю¬
ції, «жовта пропаганда» з використанням різного роду відщепен¬
ців— вихідців з соціалістичних країн. Психологічна війна харак¬
теризується широким використанням явищ і закономірностей за¬
гальної та соціальної психології.
У підривних антикомуністичних акціях американський імпері¬
алізм, його розвідувальні та ідеологічні служби активно використо¬
вують організації українських буржуазних націоналістів у США
та інших країнах капіталістичного Заходу. Участь націоналістич¬
ної контрреволюції в ідеологічних диверсіях — одна з основних
форм їх використання в антирадянській психологічній війні.
В свою чергу, як складова частина психологічної війни ідеологі¬
чна диверсія відбувається в таких двох основних напрямах: «Пер¬
ший— це підривна пропаганда з використанням радіо, періодики,
усної пропаганди. Другий — це розвідувально-організаційна під¬
ривна діяльність, метою якої є створення в нашій країні всіляких
легальних і підпільних ворожих груп для боротьби з існуючим ла¬
дом, керівництво ними, їх політична, моральна і матеріальна під¬
тримка» 16.
Науковий марксистсько-ленінський аналіз діяльності апара¬
ту психологічної війни американського імперіалізму зроблено ря¬
дом відомих радянських дослідників 17. Внесок у цю важливу
справу зробили і українські науковці, які, зокрема, особливу ува¬
гу приділяють розвінчанню підступної ролі ідеології і практики
українського буржуазного націоналізму в психологічній війні ім¬
періалізму проти Радянського Союзу 18.
Реакційний, підривний, протиправовий характер психологіч¬
ної війни визнається і в дослідженнях американських буржуаз¬
них істориків, політологів, «радянологів» тощо. Теоретик амери¬
канської буржуазної пропаганди П. Лайнбарджер вмістив в одній
(із своїх книг визначення цього поняття, взяте з директиви для під¬
розділів психологічної війни армії США. «Психологічна війна,—
7
говориться у директиві,— полягає в планомірному використанні
пропаганди і споріднених з нею інформаційних заходів з метою
вплинути на погляди, почуття, стосунки і поведінку груп інозем¬
ців ворожих та інших країн таким чином, щоб сприяти реалізації
національної політики і воєнних планів (США.— Є. К.)»19.
В свою чергу конгресмен-«яструб» М. Фейган заявляв, що пси¬
хологічна війна націлена «на відверте підбурювання» націоналі¬
стичних поглядів, антирадянських, антидержавних дій з боку не¬
стійких елементів всередині Радянського Союзу та інших соціалі¬
стичних країн20. Таким же чином, хоч і більш завуальовано,
висловлювався і колишній помічник президента США з питань
національної безпеки 3. Бжезінський 21.
Не випадково організатором пропагандистських фальшивок з
арсеналу психологічної війни часто виступає Центральне розві¬
дувальне управління США. А якщо взяти до уваги рішення
адміністрації Р. Рейгана фактично повністю розв’язати руки ЦРУ
в реалізації імперіалістичних устремлінь Вашінгтона, надавши
йому практично необмежені права, то можна передбачати дальшу
активізацію цього центру міжнародних провокацій і підступів.
У 1975—1976 рр. американський конгрес під тиском громадсь¬
кості розслідував підривну діяльність ЦРУ і виявив, зокрема,
що за його завданням працювали сотні американських журналістів.
З тих пір змін не сталося. «Вони (ці журналісти.— Є. К.) сприя¬
ли перекрученню фактів як в США, так і за кордоном. Чому ж
ми повинні вірити, що цій практиці покладено кінець?» — таке ло¬
гічне питання ставлять автори збірника «Брудна робота. ЦРУ в
Західній Європі», виданого в Нью-Йорку у 1978 р.22
І сьогодні ЦРУ як організатор і натхненник багатьох акцій
психологічної війни продовжує користуватися в своїх діях прий¬
нятою ще в 1948 р. директивою Ради національної безпеки США
10/2, в якій говориться, що ведення таємних операцій в рамках
психологічної війни є основною метою розвідувального управлін¬
ня. В директиві, зокрема, сказано, що «таємні операції полягають
у пропаганді, економічній війні; превентивних прямих діях, вклю¬
чаючи саботаж». Далі в директиві як завдання ЦРУ визначена
«підривна робота проти іноземних держав», спрямована на під¬
тримку контрреволюційних сил, культивування антикомуністичних
настроїв у соціалістичних країнах. Передбачалось широке вико¬
ристання для цього «емігрантських антикомуністичних груп» 23. Всю
діяльність, говорилося в директиві, планується провадити так,
щоб приховати її джерело — уряд Сполучених Штатів. Таким чи¬
ном, у випадку розвінчання подібних таємних операцій уряд США,
мовляв, матиме можливість заперечувати свою причетність до них.
Не чим іншим, як засобом обману громадської думки, є широ¬
ко вживаний адептами психологічної війни термін «вільний об¬
мін інформацією», оскільки тут йдеться про забезпечення безпе¬
решкодного доступу друкованої та іншої продукції підривного ха¬
рактеру в різні країни. Мета — нав’язати іншій стороні буржуаз¬
ний спосіб життя і відповідну ідеологію.
В розрахунку на внутрішнього споживача організатори психо¬
логічної війни роблять ставку на насаджування ворожого ставлен¬
ня до радянської внутрішньої і зовнішньої політики, поширення'
серед населення західних країн наклепницьких вигадок про еконо¬
мічне і соціально-політичне становище радянських людей. Йдеть¬
ся про те, щоб приховати від трудящих справжню глибоко демо¬
кратичну суть заходів КПРС і Радянського уряду по підвищенню'
матеріального рівня життя населення СРСР, перекрутити зміст ра¬
дянського демократизму.
Виходячи з того, що українські буржуазно-націоналістичні
організації в США активно використовуються американськими
спецслужбами, а також високопоставленими членами вашінгтон-
ської адміністрації у здійсненні операцій психологічної війни, і
враховуючи загальне висвітлення проблеми в радянській науковій
літературі, автор пропонованого конкретно-історичного дослі¬
дження робить спробу вирішити кілька завдань. Серед них — ви¬
значення місця і ролі зарубіжних організацій українських буржуаз¬
них націоналістів у психологічній війні американського імпері¬
алізму проти СРСР, передусім в умовах загострення міжнародної
обстановки наприкінці 70-х — початку 80-х років; розгляд питань
використання націоналістів та їх антирадянської «аргументації»
співробітниками Білого дому, держдепартаменту, членами обох
палат американського конгресу. Адже саме в умовах штучної, пе¬
ребільшеної «ідеологізації» зовнішньої політики офіційні кола
США дедалі активніше вдаються до послуг націоналістичних кіл,,
передусім з метою створення видимості «масової підтримки» ім¬
періалістичної політики Вашінгтона, в тому числі й з боку етніч¬
них груп, а також для розширення кількості учасників психологіч¬
ної війни проти Радянського Союзу.
КПРС приділяє значну увагу викриттю психологічної війни
проти Радянської країни. «Від працівників суспільних наук,—
говориться в постанові ЦК КПРС «Про заходи по дальшому роз¬
витку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному
будівництві»,— вимагається принциповість і твердість у боротьбі,
проти імперіалістичної ідеології, проти буржуазних і реформіст¬
ських фальсифікаторів марксизму-ленінізму. Викриття профе¬
сіональних антирадянщиків і антикомуністів... один з найважливі¬
ших обов’язків радянських вчених. їм належить відповідальна
роль у боротьбі проти ревізіонізму і націоналізму» 24.
Конкретні настанови щодо цього містить і постанова ЦК КПРС
«Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних
9-
Республік». В ній, зокрема, сказано: «...враховуючи, що націона¬
лізм є одним з головних засобів у підривній діяльності імперіаліз¬
му проти реального соціалізму, необхідно вести послідовну, на¬
ступальну боротьбу з спробами розпалити націоналістичні перед¬
суди у окремих людей... Аргументовано викривати буржуазних
фальсифікаторів історії нашої країни, національної політики
КПРС» 25.
Підтримувати постійну політичну пильність, заздалегідь роз¬
вінчувати ворожі підступи, протидіяти і запобігати їм, не допус¬
кати в середовище трудящих буржуазної ідеології вимагав
В. І. Ленін. «Раз про самостійну, самими робітничими масами в
самому ході їх руху вироблювану ідеологію не може бути й мови,
то питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідео¬
логія,— писав він.— Середини тут немає (бо ніякої «третьої» іде¬
ології не виробило людство...). Тому всяке применшення соціалі¬
стичної ідеології, всяке відсторонення від неї означає тим самим
посилення ідеології буржуазної» 26. В. І. Ленін вчив, що буржуаз¬
ний націоналізм має значні можливості, щоб розбещувати робіт¬
ників, сіяти серед них ідеї роз’єднання й роздроблення. Для того
щоб ліквідувати перешкоди на шляху до соціалізму, писав В. І. Ле¬
нін, комуністам України і Росії слід «терпеливою, наполегливою,
упертою спільною роботою перемогти націоналістські підступи
всякої буржуазії, націоналістські передсуди всякого роду» 27. За¬
кликаючи до безпощадної боротьби з- буржуазним націоналізмом,
В. І. Ленін наголошував, що викриття буржуазно-націоналістич¬
них підступів, «боротьба з цим злом, з найбільш закоренілими
дрібнобуржуазними-національними передсудами, тим більше вису¬
вається на перший план, чим злободеннішим стає завдання пере¬
творення диктатури пролетаріату з національної... в інтернаціо¬
нальну» 28.
РОЗДІЛ І
БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ —
ЗНАРЯДДЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ
У післявоєнний період Сполучені Штати Америки, за висловом
Генерального секретаря Компартії США Г. Холла, стали «ідеоло¬
гічним штабом імперіалістичного світу» !. У другій половині 70-х
років, особливо з приходом у 1977 р. до влади в Білому домі
адміністрації на чолі з Дж. Картером, почалась чергова фаза зро¬
стання питомої ваги ідеологічних факторів у формуванні зовніш¬
ньої політики США. Була відкинута популярна на рубежі 60—70-х
років теорія «кінця ідеології». Знову, як, наприклад, на початку
50-х років, зовнішня політика Сполучених Штатів більшою мірою
почала визначатись ідеологічними мотивами, ідеологічний за своєю
суттю характер мали, зокрема, численні зовнішньополітичні захо¬
ди і акції американського імперіалізму.
Нинішнє американське керівництво та ідеологи, яким дору¬
чено обгрунтувати агресивний зовнішньополітичний курс адміні¬
страції Р. Рейгана, виходять з того, що загострення міжнародної
обстановки наприкінці 70-х — початку 80-х років було викликане
значною мірою ідеологічними розбіжностями між Сполученими
Штатами і Радянським Союзом. Суспільство переживає один з
тих періодів, коли ідеологія антикомунізму особливо помітно впли¬
ває на американську зовнішню політику. Саме антикомуністични¬
ми мотивами викликані ті численні зовнішньополітичні акції, зо¬
крема економічні «санкції» проти СРСР, які повністю суперечать
навіть національним інтересам США. В одному із своїх інтерв’ю
О. Хейг, який в той час займав посаду державного секретаря
США, заявив з цього приводу: «В історичному плані ми, можна
сказати, почали розуміти джерела найбільшої загрози міжнарод¬
ному мирові сьогодні, і це — марксистсько-ленінський рух» 2.
З точки зору багатьох інших представників адміністрації Бі¬
лого дому вищим критерієм оцінки будь-яких зовнішньополітичних
акцій слід вважати їх здатність служити антирадянщині і антико-
мунізмові взагалі. Американський журналіст X. Сміт писав у
«Нью-Йорк тайме мегезін» від 16 листопада 1980 р., тобто од¬
разу після перемоги Р. Рейгана на президентських виборах, що
11
новий керівник Білого дому «дивиться на світ з філософських по¬
зицій 50-х років, коли Америка не мала рівних щодо могутності...
Йому близький біполярний світ початку перших років холод¬
ної війни. Для Рейгана значно більшою мірою, ніж для інших
американських президентів останнього періоду, боротьба з Моск¬
вою за вплив у світі (цими словами буржуазний автор маскує
агресивні наміри Вашінгтона.— 6. К.) не тільки служить живиль¬
ним джерелом зовнішньополітичних ідей, але значною мірою є
тією призмою, через яку він дивиться на світ».
У виступах представників адміністрації Р. Рейгана виразно
проглядають нестримний антикомунізм і ворожість до світового
соціалізму. Це повною мірою виявилося у проголошенні президен¬
том США «хрестового походу» проти комунізму. Так, у травні
1982 р. Р. Рейган оголосив зовнішньополітичну директиву, яка, за
визначенням газети «Філадельфія інкуайрер», «дає сигнал до роз¬
гортання економічного, політичного, дипломатичного і пропаган¬
дистського наступу проти Радянського Союзу»3. Таким чином,
було дано сигнал до глобального протиборства з соціалізмом. Зго¬
дом, на початку червня 1982 р., президент виступив перед депута¬
тами англійського парламенту з програмною промовою, в якій,
ніби розкриваючи зміст згаданої директиви, закликав розпочати
«хрестовий похід» проти комунізму 4.
Одним з проявів небезпечного для справи миру курсу Вашінг¬
тона стало проведення восени 1982 р. держдепартаментом США
«конференції з питань демократизації комуністичних країн»5.
З промовою на ній виступив державний секретар США Дж. Шульц.
Відзначаючи провокаційний характер «конференції», оглядач
газети «Нью-Йорк тайме» Гверцман стверджує, що «наскільки
можна пригадати, вперше державний департамент офіційно
скликав конференцію для обговорення шляхів зміни структури ко¬
муністичних країн». Це вже не просто ідеологічна диверсія, а пря¬
ма, санкціонована найвищими чинами Вашінгтона і проведена
за їх безпосередньою участю агресія в галузі політики й ідео¬
логії.
Ще одна (з багатьох) спроба обгрунтувати «ідеологізацію»
зовнішньополітичного курсу США на початку 80-х років була зро¬
блена провідним ідеологом американського консерватизму Н. Под-
горецом. У журналі «Комментарі» (1981, квітень, с. 39) він, зокре¬
ма, писав: «Представляючи Радянський Союз конкуруючою з на¬
ми супердержавою, з якою можливо укласти мирні угоди
замість того, щоб представляти його комуністичною державою,
ворожою нам за своєю природою... адміністрації Ніксона, Форда
і Картера позбавили радянсько-американський конфлікт його мо¬
рального й ідеологічного змісту, задля чого уряд міг би обгрунто¬
вано вимагати жертв, а народ — з готовністю їх терпіти».
12
Саме на основі антикомунізму відбувається використання спец¬
службами США, ідеологічними центрами американського імперіа¬
лізму організацій українських буржуазних націоналістів як в са¬
мих Сполучених Штатах, так і в інших країнах поселення зарубіж¬
них українців. «В кожному конкретному випадку і в загальному
спрямуванні,— визнає націоналістична газета «Свобода» (Джерсі-
Сіті, США), — йдеться про діяльність, скеровану проти СРСР».
Як вже зазначалося, націоналізмові в антикомуністичних, анти¬
радянських планах імперіалізму відводиться особливе місце.
Націоналізм є тією психологією й ідеологією, тією політикою
й соціальною практикою, які протистоять пролетарському інтерна¬
ціоналізмові, проповідують вороже ставлення до інших соціаль¬
но-етнічних спільностей, що відповідає інтересам експлуататор¬
ських класів і веде до послаблення позицій трудящих в боротьбі
за свої класові інтереси6. «Поміщицький і буржуазний націона¬
лізм,— писав В. І. Ленін,— намагається цькуванням «інородців»
роз’єднати і розбестити робітничий клас, щоб легше було при¬
спати його» 7. Ленінські характеристики шовіністичного курсу ца¬
ризму також нагадують нам, що імперіалізм завжди організовує
«чорні сотні» з дрібної буржуазії, намагається згуртувати «всі
реакційні елементи», щоб нацьковувати одні національні групи на
інші 8.
Ідеологи імперіалізму, його спеціальні служби сподіваються,
за висловом одного з теоретиків антикомунізму, що саме націо¬
налізм має стати тією «греблею», яка зупинить дальший поступ
комунізму 9. При цьому вони подають національне питання як «од¬
наково невиліковне» в умовах капіталізму і соціалізму. «Я гли¬
боко впевнений,— писав буржуазний дослідник,— що сучасні на¬
ціоналістичні рухи є всесвітнім феноменом» 10. А впливова амери¬
канська газета відзначала навіть, що «боротьба за визволення»
народів СРСР повинна стати центральною ланкою зовнішньої по¬
літики Вашінгтона ".
Теза про «невиліковність» національного питання, обумовле¬
ність історичного прогресу «виключно міжнаціональними відноси¬
нами» активно мусується й українськими буржуазно-націоналіс¬
тичними «ідеологами». При цьому вони, як і їхні хазяї з ідеоло¬
гічних центрів та спецслужб імперіалізму США, нерідко ставлять
на одну дошку соціалізм і капіталізм. Один з таких «ідеологів»
у статті «Хвора цивілізація» нещодавно писав: «Живемо наче на
вулкані, що розхитує основи нашої суспільної системи. Міські мет¬
рополії вражені паралічем страйків, розгулами, насиллям, вбив¬
ствами, порушенням спокою». Здавалося б, все ясно: автор визнає
невиліковні болячки капіталізму. Однак основне, те, для чого
писались попередні слова, він висловив у підсумку: «Все це симп¬
томи хворої цивілізації... Це все — не криза капіталізму, а криза
13
індустріального суспільства, незважаючи на його політичну фор¬
му» («Свобода», 1980, 4 вересня).
Таким чином, коли мова йде про український буржуазний на¬
ціоналізм, слід завжди враховувати його апологетичну по відно¬
шенню до сучасного капіталізму суть.
Буржуазний націоналізм як зброя психологічної війни проти
соціалістичних країн, проти сил прогресу взагалі є одним з найне-
безпечніших засобів в руках буржуазії. Справа в тому, що «пере¬
житки націоналізму особливо живучі, стійкі в сфері побутових,
міжособових стосунків». З іншого боку, «ворожа пропаганда Захо¬
ду у боротьбі проти реального соціалізму докладає особливо знач¬
них зусиль до того, щоб завдати шкоди дружбі народів нашої кра¬
їни, підживити націоналістичні настрої»,— писав секретар
ЦК КПРС Б. М. Пономарьов у статті «Ленінська національна по¬
літика КПРС та її міжнародне значення» 12.
У нинішній складній міжнародній обстановці американський
імперіалізм робить ставку на націоналізм у спробах «відкинути
комунізм», що було характерно для періоду «холодної війни». Зно¬
ву на озброєння береться висловлювання відомого американсько¬
го політолога С. Сульцбергера: у таких ворожих районах, як
Радянський Союз і його блок — Організація Варшавського Дого¬
вору, ми натхненно підтримуємо націоналізм. Це, на його погляд,
повинно сприяти ворожнечі між росіянами і представниками ін¬
ших націй і народностей нашої країни, між народами інших країн
соціалістичної співдружності13.
Засобам масової інформації відводиться особливо важливе
місце як в розповсюдженні шовіністичних і націоналістичних ідей
«американського месіанізму» серед населення США, так і в спро¬
бах провокувати буржуазно-націоналістичні настрої серед населен¬
ня Радянського Союзу та інших країн соціалізму.
Новій хвилі активних маніпуляцій націоналістичними гаслами
в зовнішньополітичних акціях американського імперіалізму на ру¬
бежі 80-х років передувало широке використання буржуазно-
націоналістичного за своєю суттю гасла «американізму» в розра¬
хунку на внутрішню аудиторію. Демагогічний заклик «повернення
до патріотизму» перебував на вістрі передвиборної кампанії кан¬
дидата у президенти США Р. Рейгана в 1980 р. Він одразу ж був
підхоплений засобами масової інформації. Українські буржуазні
націоналісти теж всіляко вихваляють курс імперіалізму США на
створення «світу по-американськи», намагаючись при цьому дати
ідеологічне і пропагандистське обгрунтування хвилі шовінізму,
що активно насаджується сьогодні в Сполучених Штатах.
Окремі американські автори не без підстав вважають, що чер¬
гова хвиля шовінізму і націоналістичних інсинуацій в США поча¬
ла зароджуватись ще в період найвищого розвитку розрядки між¬
14
народної напруженості. Журнал «Тайм» називає датою народжен¬
ня «нового американського патріотизму» 1976 р., тобто рік під¬
готовки і святкування 200-річчя незалежності країни. «Після
В’єтнаму і Уотергейту,— пише відомий оглядач Л. Морроу в статті
«Повернення патріотизму»,— 1976 р. був позначений широкою
шовіністичною церемонією самовибачення». І далі: «Патріотизм
відродився разом зі своїми єдиноутробними неохайними близнюка¬
ми— ксенофобією і шовінізмом... В своєму крайньому прояві аме¬
риканський патріотизм дегенерував в огидний різновид національ¬
ного самовихваляння» 14.
Що стосується українських буржуазних націоналістів, то вони
використали 200-річчя незалежності США, з одного боку, щоб
підкреслити свою відданість американському імперіалізмові, а з
іншого,— щоб спробувати притягти до поріділих лав націоналі¬
стичних організацій бодай якесь поповнення з числа представни¬
ків української етнічної групи.
Підхоплене буржуазною і буржуазно-націоналістичною пропа¬
гандою гасло «нового американізму» і «повернення до патріотиз¬
му» одразу ж набуло антирадянського забарвлення, почало ви¬
користовуватись В боротьбі Проти комуністичної Ідеології, СТЯЛО'
знаряддям психологічної війни проти СРСР. Вершиною спекуля¬
цій навколо «американізму» стали різного роду передбачення
«швидкого кінця» комунізму і, звичайно, «стабілізації» капіталіз¬
му. «Ідеологічна спокуса комунізму гасне, стаючи жертвою націо¬
налізму»,— так, видаючи бажане за дійсне, писав журнал, що
висловлює погляди воєнно-промислового комплексу США 15.
Тепер американський імперіалізм і його пропагандистський
апарат, весь механізм психологічної війни відводять націоналіз¬
мові особливо значне місце якраз у спробах реалізації своїх ан¬
тикомуністичних амбіцій у міжнародному масштабі. Це з усієк>
очевидністю підтвердила діяльність спецслужб США проти со¬
ціалістичної Польщі.
В своїх підривних акціях проти ПНР американський імперіа¬
лізм відверто підігріває «великопольські» тенденції, підтримує ре¬
акційну польську еміграцію, використовуючи створені нею націона¬
лістичні контрреволюційні організації як своєрідну ширму в прове¬
денні антидержавних провокацій проти ПНР. Пропагандистські
служби США активно спекулюють на таких поняттях, як «націо¬
нальна свідомість поляків», «національна спільність», «національ¬
ний польський характер», тим часом докладаючи значних зусиль*.
Щоб розбити єдність польського суспільства. Зусилля американ¬
ського імперіалізму спрямовані і на дискредитацію принципу про¬
летарського, соціалістичного інтернаціоналізму, характеру брат¬
ньої допомоги соціалістичних країн польському народові.
15.
Характерно, що правляча буржуазія особливо активно вико¬
ристовує націоналізм, в тому числі й різного роду антирадянські
емігрантські угруповання, тоді, коли бачить свою неспроможність
подолати політичну боротьбу мас іншими традиційними методами,
коли зазнає щораз відчутніших поразок у протиборстві з соціа¬
лізмом і змушена шукати нових форм протидії революційному
процесові в світі.
Буржуазний націоналізм посідає дедалі вагоміше місце в ар¬
сеналі засобів психологічної війни в міру того, як в несоціалістич-
ній частині світу спостерігається дальше загострення національ¬
ного питання. Це з одного боку. З другого — надії на буржуазний
націоналізм посилюються за умов, коли для все ширших кіл сві¬
тової громадськості стає очевидним той факт, що лише реаль¬
ний соціалізм здатний забезпечити розвиток і розквіт матеріаль¬
них і духовних сил всіх націй і народностей, ліквідувати міжна¬
ціональні бар’єри і передсуди. Що ж до капіталістичної системи,
то вона незмінно подає приклади того, що за її умов неможливо
розв’язати національне питання.
Підтвердження щодо цього ми знаходимо у щоденному житті
багатонаціональних буржуазних держав, де тривають національні
■і расові конфлікти, як це має місце у США; або жорстоко при¬
душуються виступи населення за свої соціальні і національні пра¬
ва, як, наприклад, у Північній Ірландії; або у відповідь на спра¬
ведливі вимоги етнічних меншостей лунають постріли поліцей¬
ських, як в Англії; чи панує жорстокий режим апартеїду, як у
Південно-Африканській Республіці.
Нинішній український буржуазний націоналізм, що втратив со¬
ціальну базу на території України й існує виключно у формі за¬
рубіжних організацій буржуазних націоналістів, є одним з тих
загонів і знарядь антикомунізму, які виконують волю імперіаліс¬
тичних кіл і в усьому підтримують реакційний курс нинішньої аме¬
риканської адміністрації. Характерне щодо цього висловлювання
націоналістичної газети «Свобода» (1982, 13 січня): «Засадниче
становище президента Рейгана на сто відсотків правильне». Та¬
ких оцінок антирадянського курсу Вашінгтона і закликів зробити
його ще агресивнішим в націоналістичній пресі безліч.
Як уже зазначалось, головним інструментом буржуазної ідео¬
логії є антикомуністична, антирадянська пропаганда, серед зав¬
дань якої — ідеологічне та психологічне забезпечення зовнішньо¬
політичного курсу імперіалізму. Реалізується імперіалістична
пропаганда насамперед через засоби масової інформації. Щоб хоч
незначною мірою уявити собі кількість ідеологічної отрути, яку з
дня на день виливають вони на читачів американських газет і
журналів, радіослухачів, телеглядачів, пригадаємо деякі цифри.
В Сполучених Штатах видається близько 1700 щоденних газет,
16
функціонує понад 7 тис. радіостанцій та близько тисячі телестан¬
цій 1в. Щорічно США продають зарубіжним телевізійним компа¬
ніям програми обсягом 200 тис. годин. При цьому апологети аме¬
риканського імперіалізму постійно докладають значних зусиль що¬
до підвищення ефективності буржуазної пропаганди. Особливого
значення вони надають поширенню за межами США своїх трак¬
тувань міжнародний подій.
Ще 15—20 років тому важко було навіть передбачити можли¬
вість нинішніх величезних витрат на ведення ідеологічної війни.
Наприклад, колишній президент США Д. Ейзенхауер свого часу
заявляв: «Якщо ми збираємося виграти холодну війну, ми повин¬
ні витрачати на цю роботу (інформаційну діяльність ЮСІА — Ін¬
формаційне агентство США) півмільярда чи навіть мільярд дола¬
рів щороку, якщо це буде потрібно»17. Сьогодні ж Білий дім
виділяє кожного фінансового року близько 2,5 млрд. дол. на про¬
паганду «американського способу життя». І ці асигнування по¬
стійно зростають 18.
Організації українських буржуазних націоналістів у Сполучених
Штатах при матеріальній і моральній підтримці спецслужб ви¬
дають— хоч і мізерними тиражами — десятки газет, бюлетенів,
журналів. Розраховуючи привернути на свою сторону бодай якусь
частину американської молоді українського походження, значною
мірою асимільованої і байдужої до антирадянського політикуван-
ня націоналістичної верхівки, дедалі більше контрреволюційних
українських видань у США переходять на англійську мову. Зав¬
дяки цьому, як передбачається, можна буде поширити антирадян-
ські наклепи за межі української етнічної групи.
Цій же меті служать і такі форми участі українських буржу¬
азних націоналістів в антирадянській обробці американців україн¬
ського походження (а при нагоді не лише їх), як виступи в пере¬
дачах місцевих американських радіостанцій. Нерідко окремі на¬
ціоналістичні ватажки, що працюють в різних «радянологічних»
центрах, одержують також можливість виступати в антирадян-
ських програмах місцевого телебачення. Фінансується все це спец¬
службами США. Так, націоналістичний журналіст І. Овечко пи¬
сав у газеті бандерівців «Українська думка» (Англія) від 5 люто¬
го 1981 р., що збанкротували б всі наші газети та журнали, якби
вони були залишені виключно на поталу читачів-передплатників
або якби життя кожного українського пресового органу залежало
виключно від того, чи даний орган сам себе оплачує, тобто чи при¬
бутки з передплат і оголошень покривають всі видатки. Автор не
називає джерело фінансування своїм іменем. Однак з його тону,
завуальованості і таємничості висловлювання ясно, що маються
на увазі секретні служби імперіалізму.
2 з-іоіз
17
Прагнучи розширити ідеологічну експансію, офіційний Вашінг-
тон, його спеціальні служби, ідеологічно-пропагандистський апа¬
рат на сучасному етапі роблять ставку на організації контррево¬
люціонерів, що склалися на базі різних етнічних груп. Саме з цієї
точки зору слід розглядати спроби імперіалістичних спеціальних
відомств примирити між собою — а при нагоді і створити антира-
дянський альянс — українських буржуазних націоналістів, сіоніс¬
тів, литовських, естонських, польських та інших націоналістів.
Тут варто зазначити: якщо націоналізм правлячої буржуазії
взагалі служить інтересам капіталістичного способу виробництва
безпосередньо, спрямований на те, щоб перемогти суперників
в умовах жорсткої конкуренції, і часто набуває характеру шові¬
нізму, расизму і фашизму на практиці, то український буржуаз¬
ний націоналізм, викинутий українським народом за межі Радян¬
ської України, є суто маріонетковим явищем. Він виступає в ролі
підспівувача і виконавця волі імперіалістичних сил, новітніх палі¬
їв війни. Вбачаючи єдину можливість для здійснення своїх планів
у розв’язанні нової світової війни, націоналістична контрреволюція
сподівається повернутися на Україну слідом за новими агресора¬
ми, цього разу американськими.
При потуранні офіційних властей українські націоналістичні
угруповання прагнуть втягувати американських українців у чужі
їхнім інтересам антирадянські дії, спрямовані перш за все проти
держави українського народу — Радянської України. Шалений ан-
тикомунізм, шовінізм і расизм, ненависть до будь-якої демократії
і мілітаризм єднають буржуазний націоналізм з фашизмом і нео¬
фашизмом.
Лідер італійських комуністів П. Тольятті свого часу відзначав:
«Крайній націоналізм (а саме таким можна назвати український
буржуазний націоналізм в цілому.— Є. К.) — скрізь є складовою
частиною фашистських рухів» 19.
Класова, апологетична по відношенню до американського капі¬
талізму сутність українського буржуазного націоналізму виявля¬
ється у виправдовуванні націоналістичною пропагандою грабіжни¬
цької, антидемократичної діяльності монополій, штучному підігрі¬
ванні ворожнечі між американськими трудящими, що належать до
різних етнічних груп, вихвалянні експансіоністського зовнішньопо¬
літичного і реакційного внутрішнього курсу Вашінгтона тощо.
Прикладом антинародної, зрадницької щодо трудящих амери¬
канців діяльності українських буржуазних націоналістів є їх
ставлення до прогресивних профспілок. Вже стало традицією,
що націоналістичні верховоди і їх преса всіляко чорнять тих, хто,
на їх думку, «безпідставно» страйкує, «підкопуючи економіку і гос¬
подарське життя». Все це, мовляв, грає на руку Москві, а не слу¬
жить поліпшенню умов життя трудящих. Робітник, заявляють во¬
18
ни, повинен бути «благонадійним», він має ставити інтереси капі¬
талу вище власних.
У ворожості націоналістичного конгломерату щодо американ¬
ських трудящих можна переконатися на прикладі «профспілкової
діяльності» українського націоналіста з Детройта Я. Стасика, чле¬
на профспілки машинобудівників. Жодного разу його ім’я не зга¬
дувалося у зв’язку з вимогами поліпшення умов праці і життя
робітників, підвищення їх заробітної плати. Зате добре відомо, що
під час засідань керівних органів профспілки та її відділень він
постійно розповсюджував наклепницькі пасквілі про життя в Ра¬
дянському Союзі та інших соціалістичних країнах.
Прогресивна громадськість всього світу була справедливо обу¬
рена розправою адміністрації Р. Рейгана над профспілкою авіади-
спетчерів. Що ж до українських націоналістів, то вони не прихо¬
вують радощів з приводу того, що «Білий дім зламав цей страйк
і тим самим вдарив по робітничих профспілках взагалі». Злобну
реакцію з їх боку викликав той факт, що страйкарі під час демон¬
страції йшли з піднятими догори кулаками — «символом воюючо¬
го комунізму». Водночас як унікальну (в позитивному розумінні
слова) розцінили вони антипрофспілкову акцію американських
властей, не приховуючи особливого задоволення тим, що ця роз¬
права «кинула чорну тінь на профспілковий рух і негативно позна¬
читься на його дальшому розвитку».
Постійно з’являється на сторінках буржуазно-націоналістичних
видань теза про те, що робітники повинні терпіти, не висувати
економічних вимог. Адже, твердять буржуазно-націоналістичні
апологети капіталізму, Білий дім повинен нарощувати воєнні при¬
готування, а вони, мовляв, вимагають постійних жертв від тру¬
дящих. То ж і рясніють сторінки націоналістичних видань закли¬
ками до американських трудящих, в тому числі й українського
походження, працювати за меншу зарплату, не боротись за по¬
ліпшення умов життя. Характерно, що заклики жертвувати ніколи
не бувають звернені до експлуататорських класів.
Фарисейські заяви націоналістичних контрреволюціонерів про
«вірність» Україні, їх удаваний «український патріотизм» і тому
подібне теж виявляються не чим іншим, як пропагандою капіта¬
лізму (принципи якого, мовляв, найбільше підходять Україні),
вихвалянням культу наживи, спробами поширювати уявлення про
американські «свободи».
Певну роль виконують українські буржуазні націоналісти і
в ідеологічній та психологічній обробці американських трудящих,
насамперед, звичайно, українців за походженням. Націоналістич¬
на верхівка прагне будь-що стримати їх соціальну активність, не
допустити участі в загальнодемократичній боротьбі американських
трудящих, в русі борців за мир. _
«Таємною зброєю» буржуазно-націоналістичного крила етніч¬
них груп американські дослідники називають їх здатність «емоцій¬
но» впливати на американців, зацікавлюючи останніх становищем
в країнах, звідки походять ті чи інші націоналістичні відщепенці.
Йдеться при цьому про їх використання для створення серед аме¬
риканської громадськості фальшивого образу соціалістичних кра¬
їн, насамперед Радянського Союзу20. «Одним із засобів обробки
мас стала діяльність ультраправих расистських сил, які відверто
пропагують фашистські ідеї»,— справедливо зазначає в цьому
зв’язку газета американських комуністів21.
Ідеологія і практика українського буржуазного націоналізму,
як і всякого буржуазного націоналізму, мають об’єктивну основу:
капіталістичний спосіб виробництва. При цьому слід підкреслити,
що в умовах еміграції діяльність кожного (за етнічною приналеж¬
ністю) з буржуазно-націоналістичних угруповань має специфічні
риси. Зокрема, представники українського націоналізму змушені
вдаватися до тези про «два патріотизми», в даному випадку — про
американський і український. Мета цих просторікувань полягає в
спробах маскувати антидемократичну суть націоналізму взагалі,
його ворожість людям праці всіх націй і національностей, в тому
числі і трудящим Сполучених Штатів, його несумісність зі всяким
патріотизмом.
Численні спроби переконати громадськість у «подвійному»
патріотизмі буржуазно-націоналістичних контрреволюціонерів роб¬
ляться не лише націоналістичними «ідеологами». Діють у цьому
напрямі і їхні ідейно-політичні «наставники», тобто представники
спецслужб, ідеологічних центрів імперіалізму, його засобів масо¬
вої інформації.
Американські політичні і державні діячі, пише, наприклад,
Ч. Мак-Матіас у статті «Етнічні групи і зовнішня політика», по¬
стійно змушені брати до уваги проблему громадян «з подвійною
лояльністю — до Америки і почуттям любові до тієї чи іншої зару¬
біжної країни», вихідцями з якої вони є22. Інший американський
буржуазний автор взагалі називає іммігрантів «найбільш нестрим¬
ними патріотами» 23. В кожному з наведених висловлювань йдеть¬
ся, звичайно, про тих іммігрантів, що проявляють лояльність до
приватної власності, до експлуатації людини людиною. В цьому
відношенні українські буржуазні націоналісти дійсно «патріоти»,
оскільки є запеклими апологетами агресивного міжнародного і
антиробітничого внутрішнього курсів у політиці Вашінгтона.
Що ж до трудящих Радянської України, то оунівський журнал
«Сучасність» (Мюнхен) у лютому 1980 р. слушно висловлював
сумнів з приводу доречності самого співставлення понять «ОУН»
і «робітники». При цьому автор публікації з гострим невдоволен¬
ням нарікав на те, що робітничий клас України завжди був і
20
залишається вороже настроєним до націоналістичних ідеш Трудове
населення України, з гіркотою визнає він далі, ніколи не розділя¬
ло ідей оунівців, ніколи не підтримувало їх. І це дійсно так.
Ддже український буржуазний націоналізм завжди робив основну
ставку на сільських багатіїв, куркульство, а нині в умовах зару¬
біжного животіння теж орієнтується насамперед на дрібну бур¬
жуазію українського походження.
Варто підкреслити вкрай провокаційний, цілеспрямований ха¬
рактер антирадянських акцій, які за дорученням своїх босів з
американських спецслужб виконують українські буржуазні націо¬
налісти. Ось яскравий приклад однієї з них. Наприкінці 1980 р.
деякі органи західної буржуазної преси опублікували листівку,
сфабриковану бандерівцями і «адресовану» воїнам Радянської
Армії. Про її характер свідчить хоча б той факт, що вона містила
відвертий заклик «не виконувати наказів» командування ” При
цьому наголошувалось, нібито вона була передана афганським
бандитам для розповсюдження на території Демократичної Рес¬
публіки Афганістан. Враховуючи повну залежність бандерівської
верхівки від спецслужб США, а також факт прямого втручання
Вашінгтона у внутрішні справи суверенного Афганістану і спроби
чинити тиск на Радянський Союз, щоб змусити його припинити на¬
дання допомоги афганському народові, цю акцію бандерівців важ¬
ко розцінити інакше, як намагання Білого дому будь-що довести
до краю загострення міжнародної ситуації шляхом провокацій
і підступів, діючи при цьому «чужими руками».
При посередництві націоналістичних контрреволюціонерів від¬
бувається своєрідна апробація найбільш упередженої і явно бре¬
хливої «інформації», що згодом підхоплюється тією чи іншою офі¬
ційною особою, яка, до речі, часто-густо і є дійсним ініціатором
і творцем вигадки. Згодом «інформація» з’являється на сторінках
преси, тобто поступово стає зброєю в руках тих, хто стояв за лаш¬
тунками такої вигадки.
Деякі з американських організаторів психологічної війни вико¬
ристовують українські націоналістичні видання для здійснення
власних провокаційних антирадянських виступів. При цьому вони
часто виявляють свої дійсні наміри, які в інших випадках досить
ретельно маскуються демагогією. Розрахунок, очевидно, робиться
на «неофіційний» характер подібних публікацій. Статті таких
«авторів» з’являються на сторінках, зокрема, журналу «Юкрейніен
куотерлі» (орган так званого Українського конгресового комітету
Америки) та уніатсько-бандерівської газети «Америка» (Філа¬
дельфія).
Щоб скласти собі певну уяву про спрямування згадуваних ви¬
ступів, досить познайомитися з одним із них. Йдеться про панегі¬
рик ядерній війні, що вийшов з-під пера генерал-майора Фуллера.
21
В плані підготовки ядерного нападу на СРСР цей «стратег» викори¬
став як трибуну журнал «АБН кореспондент — орган так званого
Антибільшовицького блоку народів, керованого бандерівцями та
іншими колишніми колабораціоністами гітлерівської Німеччини.
Він закликав негайно об’єднати всі антикомуністичні сили (це, як
відомо, давня мрія імперіалістичних спецслужб).
Фуллер пропонував значно активізувати підривну діяльність
проти Радянського Союзу і навіть створити для цього «генераль¬
ний штаб по веденню психологічної війни», який би «зміцнив
зуби» антикомуністичних сил («АБН кореспонденс», 1969, № 5).
До посилення психологічної війни в найбільш крайніх її формах
генерал закликав і в інших виступах на сторінках цього видання
(1969, № 3). Подібні публікації з’являлися і в інших правих, в
тому числі й буржуазно-націоналістичних, виданнях. А згодом
вони перейшли на сторінки «великої» буржуазної преси і, можливо,
саме в результаті цієї психологічної підготовки і виник у рамках
НАТО спеціальний центр по веденню психологічної війни проти
Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, про що мова
далі.
Протягом останніх років дедалі частіше трибуною антирадян-
ської психологічної війни стає американський конгрес, а законо¬
давці Сполучених Штатів Америки — її безпосередніми учасниками.
Видання протоколів конгресу «Конгрешнл рекорд» нерідко стає,
в свою чергу, пропагандистським рупором. При цьому широко ви¬
користовуються представники організацій буржуазних націоналі¬
стів США та деяких інших капіталістичних країн як «свідки»,
«першоджерела» тощо.
У конгресі США з суто ідеологічними намірами висуваються
проекти резолюцій, про які заздалегідь відомо, що затверджені
вони не будуть за явно недостатньою кількістю конгресменів, що
їх підтримують під час попередніх «проштовхувань» і обговорень.
Проте члени обох палат конгресу виступають з антирадянськими
заявами, явно розрахованими на те, що їх підхоплять засоби ма¬
сової інформації. Авторство деяких заяв підбурювального змісту,
що з’являються у виданні конгресу, навіть опосередковано не на¬
лежить американським законодавцям—під ними стоять підписи
різного роду реакційних «громадських» діячів і лише вказується
прізвище конгресмена-опікуна, тобто того, хто допоміг організу¬
вати публікацію.
У палаті представників конгресу США на початку 1980 р. був
розповсюджений, а згодом надрукований у протоколах лист одно¬
го з націоналістичних ватажків, у якому в спотвореному світлі
інтерпретувалась історія України 25. Згодом там же було вміщено
заяву запеклого націоналіста Л. Добрянського з наклепами на
зовнішню і внутрішню політику КПРС і Радянської держави, за¬
22
кликами до Білого дому значно активізувати втручання у внут¬
рішні справи Радянського Союзу26.
Влаштовуючи подібні публікації, американські законодавці
планують надати вигляду «більшої об’єктивності» нагнітанню ан-
тирадянської істерії, тобто показати, нібито вона є результатом
«тиску знизу», «вимог мас». Ці акції, таким чином, мають на ме¬
ті створити враження, що існує широка підтримка реакційного
курсу Вашінгтона, його політики балансування на грані війни. їх
організатори сподіваються, що ніхто не зможе звинуватити уряд
Сполучених Штатів в недозволених діях.
Проте, з іншого боку, вдаючись у багатьох випадках до по¬
слуг буржуазних націоналістів, в тому числі й осіб, скомпро¬
метованих прислужництвом гітлерівській Німеччині, офіційний
Вашінгтон ще раз підтвердив, що він поставив себе на одну до¬
шку з патологічними людиноненависниками, расистами, ворогами
мирного врегулювання міжнародних проблем.
Вже згадувані події в Афганістані, що згодом були викори¬
стані Вашінгтоном як «привід» для дальшої активізації антира-
дянського зовнішньополітичного курсу, стали йому у пригоді для
«аргументації» безпідставних спекуляцій щодо становища Радян¬
ської України в братній сім’ї радянських народів, вигадок про
«експорт» революції Радянським Союзом. З пропагандистських
анналів імперіалізму США було піднято фальсифікації політики
більшовиків на Україні періоду Великої Жовтневої соціалістичної
революції та громадянської війни. І тепер знову, як багато років
тому, мають місце спроби очорнити братню допомогу трудящих
Радянської Росії українському народові в його боротьбі з інозем¬
ними інтервентами та націоналістичною контрреволюцією. Ця до¬
помога кваліфікується як «втручання» у внутрішні справи. Водно¬
час замовчується дійсний факт іноземного втручання — намагання
імперіалізму задушити соціалістичну революцію на Україні, реста¬
врувати капіталізм.
За активізацією нападок на пролетарський, соціалістичний
інтернаціоналізм, характерною для американського імперіалізму
на початку 80-х років, теж криється прагнення підтвердити тезу
про те, що начебто Радянський Союз, Соціалістичний В’єтнам, Ре¬
спубліка Куба «експортують революцію». Це, мовляв, відбувається
в Афганістані, Сальвадорі, Кампучії. За браком власних аргумен¬
тів на підтвердження цієї абсурдної вигадки «яструби» з кон¬
гресу США шукають їх в історії, в тому числі й історії укра¬
їнського народу, перекрученій і фальсифікованій націоналістами.
І от, щоб «аргументувати» свої інсинуації з приводу подій в
Афганістані, конгресмен Ф. Аннунціо посилається на контррево¬
люційні постанови Центральної ради27. Вони, мовляв, свідчать
про «агресивність» Радянської влади. При цьому конгресмен
23
твердить, що антинародні акції, в тому числі й жорстокі й криваві
погроми, організовані українською націоналістичною контррево¬
люцією в роки громадянської війни, мали «демократичний» харак¬
тер, були «гуманними діями». З подібною заявою виступив згодом
інший реакціонер член конгресу США Е. Дервінський, який над¬
звичайно активно контактує з ватажками буржуазно-націоналіс¬
тичних організацій у США. «Роковини» проголошення контррево¬
люційною Центральною радою одного з її «універсалів» він нази¬
ває кращою нагодою для обговорення в конгресі США внутрішніх
справ суверенного Афганістану28.
Ще далі в своїй ненависті до соціалізму і боротьби народів
за своє національне і соціальне визволення пішов сенатор Р. Доул.
Він всіляко вихваляє банди так званої Української повстанської
армії (УПА), що, як відомо, прислужничали гітлерівцям29. Проте
в одному сенатор має рацію, вболіваючи за націоналістичних
вбивць: як колись бандитами УПА, так нині головорізами з контр¬
революційних банд, що діють в Афганістані, керувала ненависть
до народних мас, до їх прагнення жити мирним життям, в якому
не було б місця експлуатації людини людиною.
Підтримка представниками американської еліти українських
буржуазних націоналістів і використання їх в антирадянській під¬
ривній діяльності носять досить різноманітний характер. На¬
приклад, деякі конгресмени, високопоставлені представники аме¬
риканської адміністрації (зокрема, 3. Бжезінський, Н. Рокфеллер,
О. Хейг та ін. під час перебування у Білому домі), чиновники
держдепартаменту не відмовляються від особистої участі у на¬
ціоналістичних зборищах з нагоди «ювілеїв» Центральної ради,
провокаційного «тижня поневолених націй» і т. д. Один із спів¬
робітників держдепартаменту, Гендерсон, кілька років тому навіть
виступив на «з’їзді» бандерівської Організації чотирьох свобод
України, в складі якої переважають колишні гітлерівські агенти,
найманці з банд УПА, нацистських каральних формувань тощо.
З іншого боку, саме з допомогою таких і подібних їм впливо¬
вих американських діячів націоналістичні антирадянщини одержу¬
ють можливість виступати на всіляких збіговиськах, що організо¬
вуються в кулуарах конгресу США і держдепартаменту.
15 липня 1981 р. конгрес США відзначив 40-річчя з дня про¬
голошення бандерівцями у Львові так званого «акта ЗО червня
1941 р.» — своєрідної присяги українських буржуазних націона¬
лістів гітлерівському нацизмові. На «святкуванні» побувало кіль¬
ка десятків американських законодавців і співробітників Білого
дому. Тим самим всі вони, по суті, висловили свої симпатії оунів-
ським маріонеткам.
Колишній агент нацистських спецслужб, а нині ватажок банде¬
рівської ОУН Я. Стецько, який очолював групу націоналістичних
24
провокаторів на цих «урочистостях», скористався нагодою, щоб
закликати конгрес США до дальшої активізації ідеологічних ди¬
версій проти Радянського Союзу. Він, зокрема, наголосив на «не¬
обхідності» для Заходу посилювати націоналістичну пропаганду.
Далі Стецько благав законодавців надати «матеріальну і навіть
збройну допомогу» буржуазним націоналістам30, які здійснюють
запеклу антирадянську діяльність у капіталістичних країнах.
При загальній одіозності цієї проголошеної в стінах конгре¬
су США промови привертає все ж особливу увагу остання
її частина — в ній міститься явний натяк на необхідність посили¬
ти підготовку збройних терористів з числа оунівців... І можна бути-
певним, що спецслужби Сполучених Штатів відгукнуться: адже
тероризм став невід’ємною частиною «американського способу
життя», про що свідчить сама американська дійсність.
Проте провокаційні акції гітлерівських недобитків, здійсню¬
вані при сприянні вашінгтонських опікунів, на цьому не закін¬
чились. Тоді ж, в липні, американська журналістка М. Рікардо
опублікувала на сторінках «Вашінгтон пост» інтерв’ю з Я- Стець-
ком, в якому цей нацистський лакуза характеризується як «муче¬
ник гітлерівських концтаборів», мало не «борець проти фашиз¬
му»31. Автор інтерв’ю і газета, в якій воно було надруковане,
явно всупереч фактам, всупереч правді історії твердять, що Львів
«був захоплений» 1941 р. оунівцями, а не гітлерівськими загарбни¬
ками, слідом за якими в’їхали до Львова націоналістичні при¬
служники «третього рейху». Вони називають Львів «колишньою
столицею України» (?!), говорять про «національне зібрання», яке
нібито відбулося у Львові ЗО червня 1941 р. Що ж до останнього,,
то добре відомо — саме в той час український народ разом з ін¬
шими братніми народами Союзу РСР давав героїчну відсіч на¬
цистам, а на так званому «зібранні» насправді ніхто, крім бандерів¬
ських головорізів, представлений не був.
Вмістивши таку публікацію, «Вашінгтон пост» зробила і свій
брудний внесок у спроби вибілити націоналістичних колабораціо¬
ністів гітлерівської Німеччини, їх антинародну, криваву діяль¬
ність. Слід сказати, що з приходом до влади нинішньої адміні¬
страції Білого дому використання українських націоналістів, в,
тому числі й тих, що прислужувались нацистам, в акціях психо¬
логічної війни проти СРСР набуло ширшого, ніж будь-коли, роз¬
маху. Так, уперше за увесь повоєнний час на з’їзді націоналістич¬
ного так званого Українського народного союзу в травні 1982 р.
виступив віце-президент США Дж. Буш. Він закінчив свою про¬
мову обіцянкою сприяти антирадянським провокаціям націона¬
лістичних ватажків («Свобода», 1982, 2 червня). Відзначимо, ще*
серед присутніх на з’їзді було чимало колишніх гітлерівських
прихвоснів, в тому числі й воєнних злочинців.
25
19 липня 1982 р. поблизу Білого дому відбулось підписання
президентом США чергової провокаційної антикомуністичної про¬
кламації стосовно так званого тижня поневолених націй... в при¬
сутності колишніх есесівців з дивізії СС «Галичина», україн¬
сько-німецьких поліцаїв тощо. Коментуючи цю зловісну акцію
психологічної війни, бандерівська газета «Шлях перемоги» 29 серп¬
ня 1982 р. писала, що це — важливий показник політичної атмосфе¬
ри у Вашінгтоні, а також промінь надії на більш дійову підтрим¬
ку буржуазних націоналістів.
Українські буржуазно-націоналістичні ватажки вбачають у на¬
ростанні подібних антирадянських провокаційних акцій за участю
високих представників американської адміністрації «значний крок
уперед» і навіть свідчення «переорієнтації» американського ім¬
періалізму на більш активне маніпулювання «національною про¬
блематикою» в акціях антирадянської психологічної війни. Ви¬
користовуючи в своїх антирадянських виступах «аргументацію»
українських буржуазних націоналістів, деякі діячі Вашінгтона тим
самим вдаються до послуг так званої жовтої пропаганди, що
базується на виробленні брехливої інформації. Підкреслимо, що
така пропаганда особливо характерна для періодичних націоналіс¬
тичних видань.
Українські буржуазні націоналісти часто діють за таким прин¬
ципом: якщо факти не відповідають заздалегідь підготовленим
«висновкам» — тим гірше для фактів. Вони, наприклад, активно
«доводять» наявність на Україні якихось «переслідувань» в галузі
літератури і мистецтва, твердять навіть про «заборону» вживати
українську мову, «відсутність» українських видань, зокрема газет.
Ось як «аргументується» подібна нісенітниця.
Нещодавно на Україні завершено чергове видання багатотомно¬
го «Словника української мови». Передплата на нього була віль¬
ною, придбати його можна було практично всім бажаючим. Та в
«Альманасі» так званого Українського народного союзу (США) за
1979 р. сказано, що Україна взагалі ніколи не мала і не має та¬
кого словника. Розрахунок тут зроблено на необізнаність читача,
недоступність для багатьох зарубіжних українців інформації з
Радянського Союзу.
В деяких випадках українські буржуазно-націоналістичні
фальсифікатори вдаються до замовчування небажаних фактів.
Особливо активно цей метод вживається у «відгуках» на зовніш»
ньополітичні заходи Радянського Союзу, радянські мирні ініціативи.
Так, наприклад, було практично з усіма радянськими мирними
пропозиціями, з текстом Заключного акта Наради з питань без¬
пеки і співробітництва в Європі. Націоналісти ніколи не друкува¬
ли жодного рядка з цих документів. Вони ніколи не згадували,
що саме Радянський Союз був ініціатором переговорів, спрямова¬
26
них на повну і загальну заборону випробувань ядерної, радіоло¬
гічної зброї та ряду інших її видів. На шпальтах буржуазно-на¬
ціоналістичних видань і згадки не було про заклики Радянського
Союзу до уряду США про взаємну відмову від виробництва ней¬
тронної зброї та інших нових видів зброї масового знищення
людей. Якщо ж замовчати щось не вдається, з’являється на світ
облудна теза про «односторонню користь», яку, мовляв, здобуває
наша країна від миру на землі.
Починаючи з першої половини 50-х років щорічно у грудні —
січні верховоди українських контрреволюційних угруповань США
поштою та іншими каналами розповсюджують серед співробітни¬
ків Білого дому і Капітолію, держдепартаменту, урядів окремих
штатів і керівників муніципалітетів звернення, в яких у спотво¬
реному вигляді зображується революційна боротьба трудящих
України, зводяться несусвітні наклепи на сьогоднішнє життя укра¬
їнського народу. Провокаційного, антирадянського змісту листи
і «меморандуми» направляються також до редакцій багатьох га¬
зет, журналів, радіо- і телепрограм. Крім того, націоналістичні ва¬
тажки розсилають за даними їх хазяями адресами періодичні ви¬
дання, зокрема згадуваний квартальний «Юкрейніен куотерлі» і
газету «Смолоскип». їх заснування — журналу в 1944 р., а газети в
1978 р.— було інспіроване американськими спецслужбами. Обом
редакціям доручається доводити наявність на Україні «пересліду¬
вань» з ідейно-політичних мотивів. Обидва видання друкуються
англійською мовою («Смолоскип» — двомовна газета) і розсила¬
ються не лише українцям.
Щодо останніх виступів американських ідеологічних диверсан¬
тів та їх націоналістичних маріонеток, то вони характеризують¬
ся особливою провокаційністю. Це викликано спробами адмініст¬
рації Рейгана ліквідувати все те позитивне, що було досягнуто
в американо-радянських відносинах у 70-і роки. Націоналіз¬
мові в цій кампанії відводиться далеко не останнє місце. Так,
конгресмен Лангрен виступив у «Конгрешнл рекорд» зі статтею,
в якій фактично повторювалась націоналістична інтерпретація
створення Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Його колега Страттон вважає, що народові Радянської України
ніщо в світі так не потрібне, як «рішуча й ідейна Америка», по¬
кликана «рятувати демократію» в усьому світі32. В подібному
тоні висловлювався член палати представників Роу 33.
Знову і знову в конгресі в різних варіантах лунають заклики
«розбити» монолітну єдність радянського народу, підірвати союз
і дружбу радянських республік. Про це ще взимку 1964 р. писав
«АБН кореспонденс» — ця єдність «мусить бути розбита... Вико¬
нання цього завдання історією поставлене перед США — країною,
яка залишається вірною своїм традиціям великої нації і наддер¬
27
жави. І США виконають це завдання належним чином». Подібні
заклики сьогодні можна знайти мало не в кожному номері націо¬
налістичних періодичних видань. 23 січня 1969 р. конгресмен
Дж. Рарік заявляв: «Ми повинні... усвідомити, що вільна і неза¬
лежна (тобто капіталістична.— Є. К.) Україна може бути важли¬
вим здобутком для Америки і цілого вільного світу» («Свобода»,
1969, 6 лютого).
Як повідомили націоналістичні видання, в липні 1980 р. кон¬
гресмен Г. Хайд подав на розгляд палати представників підготов¬
лений ватажками реакційних емігрантських угруповань проект
резолюції, який містив явно провокаційну вимогу до держдепарта¬
менту добиватись від Радянського Союзу «в обмін на збережен¬
ня розрядки» ряду поступок політичного характеру. Отже, політич¬
ні спекулянти навіть питання про мир намагаються зробити пред¬
метом торгу.
Таких виступів, заяв, декларацій, проектів резолюцій, в яких
виявляється мета психологічної війни проти Радянського Союзу,
багато. Спільним для них е те, що всі вони мають відверто про¬
вокаційний і підбурювальний характер і спрямовані проти роз¬
рядки міжнародної напруженості, є формою втручання у внутріш¬
ні справи нашої країни, суперечать загальноприйнятим принци¬
пам міжнародних відносин.
РОЗДІЛ II
УКРАЇНСЬКІ БУРЖУАЗНІ НАЦІОНАЛІСТИ
В ОПЕРАЦІЇ «АНТИРОЗРЯДКА»
Верховоди буржуазно-націоналістичних угруповань добре усвідом¬
люють (і неодноразово про це заявляли), що розрядка міжнарод¬
ної напруженості, прагнення народів і урядів держав до мирного
співробітництва становлять велику небезпеку для них. Недарма
наприкінці 60-х — початку 70-х років новим мотивом націоналі¬
стичної пропаганди поряд з традиційними нападами на радянську
зовнішню політику стали нарікання на урядові кола провідних
капіталістичних країн, насамперед США, за їх «коекзистенційну»
(тобто в напрямі розрядки) політику щодо Радянського Союзу.
Звідси — гарячкові намагання зробити якомога більший внесок в
брудну справу гальмування цього процесу.
Чи не основним методом у такій їх діяльності на початку 70-х
років стали наклепницькі нападки на марксизм-ленінізм і прак¬
тику реального соціалізму. Була, зокрема, розгорнута злобна ан¬
тикомуністична кампанія у зв’язку з 100-річчям з дня народжен¬
ня В. І. Леніна. Націоналістичні ідеологи всіх мастей включилися
в цю кампанію, намагаючись «скомпрометувати» марксизм-лені¬
нізм, довести «неможливість» будь-яких контактів і мирних взає¬
мовідносин з комуністичними «безбожниками». Марксистсько-ле¬
нінській ідеології і практиці реального соціалізму націоналісти
приписують притаманну насправді капіталізмові агресивність.
«Українські націоналісти всіх напрямів — від найкрайніших бан¬
дерівців аж до «поміркованих» — йдуть єдиним фронтом у зліс¬
ній наклепницькій кампанії проти В. І. Леніна і його вчення» !,—
відзначав у дні святкування ленінського ювілею один з керівників
прогресивної української громади в Канаді П. Кравчук.
Оскільки тодішня адміністрація Білого дому додержувалась
порівняно стриманих позицій в питаннях оцінки зовнішньополітич¬
них акцій Радянського Союзу та інших соціалістичних держав, в
націоналістичній пресі розгорнулася запекла наклепницька кампа¬
нія (характерна і для правих американських буржуазних видань),
якій було притаманне невдоволення позитивними кроками, на які
20
пішла на початку 70-х років адміністрація Р. Ніксона, що, зокре¬
ма, взяла курс «на деяку активізацію радянсько-американських
економічних і науково-технічних зв’язків»2.
Особливо активізувалась наклепницька кампанія українських
буржуазних націоналістів проти розрядки міжнародної напруже¬
ності після появи повідомлення про візит президента Р. Ніксона в
Радянський Союз (22—ЗО травня 1972 р.). Націоналістичні видан¬
ня одразу ж включились у кампанію проти цього візиту, розгорну¬
ту деякими органами «великої» буржуазної преси, насамперед ти¬
ми, що висловлюють погляди представників воєнно-промислового
комплексу США. Вони критично висловлювались з приводу рішення
адміністрації Білого дому вступити в переговори з Радянським
урядом, називали це грубою помилкою, закликали президента
відмовитися від поїздки в Москву, попереджали про уявні під¬
ступні наміри радянської сторони (так, до речі, націоналістичні
провокатори називають радянські мирні ініціативи і тепер). Зро¬
зумівши, що правим силам в США не вдасться зірвати радянсько-
американські переговори на найвищому рівні, українські націона¬
лісти друкували песимістичні прогнози щодо їх можливих резуль¬
татів. Найбільш екстремістські — насамперед оунівські — видан¬
ня, явно видаючи бажане за дійсне, передбачали, що резуль¬
татом зустрічей керівників двох країн буде американо-радянська
війна.
Тоді ж антирадянщини, і не лише українського походження,
яким вдалося зайняти певне становище в американському соці¬
ально-політичному житті, використовували свої зв’язки для здій¬
снення впливу на оточення Р. Ніксона. Вони сподівались при на¬
годі спонукати самого президента до спрямування переговорів у
Москві на обговорення внутрішніх справ Радянського Союзу і
поставити в залежність від цього успішне просування основних
питань. Коли ж стало ясно, що їх зусилля марні, українські на¬
ціоналісти почали всіляко вихваляти діяльність тих членів уряду
і конгресу США, які зводили всілякі перешкоди на шляху успіш¬
ного завершення переговорів у Москві. Чималою мірою саме вна¬
слідок метушні буржуазних націоналістів (звичайно, не лише
українських) палата представників конгресу США схвалила резо¬
люцію, яка пропонувала президентові під час розмов з представ¬
никами радянської сторони вимагати від них різного роду посту¬
пок, в тому числі й політичних, «взамін» на згоду Білого дому роз¬
ширити американо-радянські контакти.
Коли ж переговори в Москві в травні 1972 р. завершилися
прийняттям цілого ряду конструктивних домовленостей, націона¬
лістичні видання, знову ж таки в унісон з усією правою пресою
США, заговорили про «провал» переговорів, оскільки їх резуль¬
тати, мовляв, не відповідали інтересам американського народу.
ЗО
Один з реакційних емігрантських авторів цинічно назвав помил-
кою американської делегації відмову говорити з позиції сили, з
позиції воєнної переваги. Його доповнював Я. Стецько, який за¬
кликав націоналістів боротися за розрив всіх зв’язків Заходу а
радянським Союзом, за «припинення процесу розрядки» 3.
Підхопивши висунуту деякими американськими «радянолога-
ми» тезу про «односторонні вигоди розрядки», більшість націона¬
лістичних авторів погоджувалися на тому, що переговори в Москві
були нібито вигідними лише для Радянського Союзу, що Р. Нік-
сон, підписавши «Основи взаємовідносин між Союзом Радянських
Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки», діяв
за радянським рецептом, оскільки, мовляв, фактично визнав, що в
ядерний вік немає іншої альтернативи, окрім мирного співіснуван¬
ня. Націоналістичні палії війни піддавали злобним нападкам
також підписані в Москві Договір про обмеження систем проти¬
ракетної оборони і Тимчасову угоду про деякі заходи в області
обмеження стратегічних озброєнь, домовленості про розширення
економічних зв’язків між США і СРСР.
Роздратовано критикувала націоналістична пропаганда інші
американо-радянські документи, підписані адміністрацією Р. Нік-
сона. З крайнім цинізмом якийсь Р. Могильницький писав: «Жод¬
на розумна людина не може вважати, що міжнародні домовлено¬
сті, особливо ті, які стосуються воєнних питань, дійсно чогось
варті» 4.
Характерною рисою кампанії, розгорнутої реакційною емігрант¬
ською пропагандою у зв’язку з вищевказаними діями республікан¬
ської адміністрації Білого дому, стала запекла психологічна
обробка виборців українського походження, спрямована на те, щоб
відмовити американських українців від голосування за кандидату¬
ру Дж. Форда на президентських виборах 1976 р. Слід підкресли¬
ти, що робилося це незважаючи на традиційну ставку українських
буржуазних націоналістів на республіканську партію, передусім її
праве крило.
Участь буржуазно-націоналістичних апологетів капіталізму з
операції «антирозрядка», розв’язаній в другій половині 70-х років
представниками воєнно-промислового комплексу (в тому числі і
в самій американській адміністрації), а також правими політи¬
ками і буржуазними засобами масової інформації, стала логічним
продовженням кампанії кінця 60-х — початку 70-х років за веден¬
ня агресивної війни у В’єтнамі до «переможного кінця». Тоді у
В’єтнам відправлялись все нові й нові контингенти військ, гинули
сотні й тисячі американських громадян.
Та у країні розгорталися виступи за негайне припинення війни.
Молодь засуджувала агресивну, антигуманну війну проти багато¬
страждального в’єтнамського народу, все частіше відмовлялася
Зі
йти на безглузду смерть. До вікон Білого дому долітали слова
демонстрантів, кількість яких в окремі дні досягала сотень тисяч:
Хей, хей, хей, еЛ Бі Джей *,
Скільки ще ти вбив дітей?!
У відповідь реакція посилювала переслідування, поліція вда¬
валась до зброї 5, терміново вдосконалювалось репресивне законо¬
давство. На в’єтнамську проблематику переключались соціологи,
громадські діячі, психологи, намагаючись дискредитувати анти¬
воєнний рух, насамперед молодіжний, оскільки молодь — далеко
не останній фактор в агресивних планах американського уряду,
важливий контингент і головне джерело поповнення збройних сил.
Активізувався весь апарат психологічної війни.
На самому високому рівні протягувалась провокаційна теза
■про те, що нібито учасники молодіжного руху не представляли
американську молодь в цілому, а були всього лише «групою зло¬
чинців». Вся гігантська машина американського імперіалізму —
зокрема апарат психологічної війни — прагнула ізолювати учасни¬
ків антивоєнного руху молоді. Деякі члени американського кон¬
гресу вимагали прийняття спеціального закону, який би заборонив
надання стипендій і кредитів студентам, що беруть участь в анти¬
воєнних демонстраціях, і навіть закрити фонди для тих вищих
учбових закладів, керівники яких неспроможні «налагодити
дисципліну». Серед активних організаторів угамування молодих
борців за мир був і нинішній президент США, а в ті часи губерна¬
тор штату Каліфорнія Р. Рейган 6.
За цих обставин українські буржуазні націоналісти, як і зав¬
жди, опинилися на крайньо правому крилі, кинулися щодуху при¬
слуговувати силам реакції і мілітаризму, тим колам американ¬
ського імперіалізму, які домагались продовження агресії у В’єтна¬
мі і рішучого приборкання учасників антивоєнних демонстрацій.
При цьому націоналістична пропаганда не приховувала антикому¬
ністичної суті своїх позицій стосовно американської агресії, відвер¬
то заявляла, що в’єтнамську війну вважає «не локальною, а в її
глибокому принципі війною проти світового комунізму». Подібна ж
позиція цілком і повністю відповідала стратегії Вашінгтона, що
прагнув шляхом агресії врятувати диктаторський режим у Півден¬
ному В’єтнамі і водночас придушити боротьбу народу цієї країни
за свою соціальну і політичну незалежність. Не випадково на
адресу націоналістичних ватажків влітку 1970 р. було надіслано
листа-подяку з канцелярії Білого дому.
Окремі націоналістичні верховоди підтримували особисті кон¬
такти (звичайно, за дорученням спецслужб США) з представника¬
* Ініціали тодішнього президента США — Ліндона Б. Джонсона.
-З ?
ми південнов’єтнамської кліки Нгуєн Ван Тхієу, відверто демон¬
стрували свою ідейну спорідненість з нею. Наприклад, на «X кон¬
гресі» Українського конгресового комітету Америки (УККА) по¬
бував представник Південного В’єтнаму в ООН. Тодішній прези¬
дент УККА Л. Добрянський в грудні 1968 р. взяв участь
у нараді кліки Ван Тхієу в сайгонському готелі, який охоронявся
військами диктатора. Темою порядку денного її було: «Як про¬
тидіяти народній війні?» Добрянський на тій нараді керував спе¬
ціальною дискусією на тему організації дальших воєнних опера¬
цій проти борців за свободу в’єтнамського народу. Про реакцій¬
ний характер цієї наради і прийнятих на ній резолюцій свід¬
чать вже назви деяких з них: «Проти політики так званої коек-
зистенції» (тобто співіснування), «До питання про підтримку
борців за свободу Куби» (читай — кубинських контрреволюціоне¬
рів) і т. п.
З Нгуєн Ван Тхієу та його оточенням зустрічався й інший на¬
ціоналістичний верховода Я. Стецько. Про зміст розмов представ¬
ників південнов’єтнамської кліки з відщепенцями з очолюваного
Стецьком так званого Антибільшовицького блоку народів висло¬
вився генерал Као Ван В’єн. Він, зокрема, закликав США «пере¬
нести війну на північ В’єтнаму і бути готовими до ширшого кон¬
флікту, який може привести до третьої світової війни» 1. Захоплені
такою перспективою, учасники профашистського збіговиська сфо¬
тографувалися на пам’ять. І фото вийшло не без підтексту: на
ньому поруч з кривавим диктатором Тхієу стояв колишній гітле¬
рівський прислужник Я. Стецько...
В той період націоналістичні видання продемонстрували, вже
вкотре, свою органічну спорідненість з ультраправими рухами.
Так, повторюючи тезу американських правих, які скрізь шукають
«руку Москви, Гавани, Ханоя», вони раз-по-раз просторікували:
«Антивоєнні демонстрації в Америці є водою на комуністичний
млин». Висловлюючи вірність диктаторам і диктатурам, націона¬
лістична преса закликала до участі у війні проти в’єтнамського
народу американську молодь українського походження. Верховоди
націоналістичних угруповань вихвалялись «подвигами» своїх дітей,
які служили у В’єтнамі, примушували їх «добровільно» записува¬
тись в американські війська, що відправлялись в Індокитай. Серед
тих, хто прославився кривавими акціями проти в’єтнамців, був
Юрій Степаненко, батько якого свого часу, перейшовши на бік
гітлерівців, брав участь у каральних операціях проти населення
окупованих українських територій, передусім Полтавщини. Не
відстав і син покійного нині гітлерівського прислужника Б. Крав-
Ціва Микола, що за свої «заслуги» у В’єтнамі був відзначений на¬
городами Пентагону. Вбивав в’єтнамців представник нинішньої
верхівки українських буржуазно-націоналістичних угруповань у
З з-юіз
33
США Р. Купчинський. Сьогодні він цинічно виставляє себе «бор¬
цем за права людини», «ворогом тероризму».
Щоб набити собі ціну в очах американської імперіалістичної
реакції та спецслужб, націоналістичні ватажки зчинили галас з
приводу того, що сержант військово-повітряних сил США В. Сте-
паняк протягом двох тижнів воював у В’єтнамі з жовто-блакитним
прапором в рюкзаку і, повернувшись до США, передав його на¬
ціоналістичним ватажкам на збереження. І слід сказати — за ад¬
ресою. Адже саме з жовто-блакитними знаменами, позначеними на¬
цистською свастикою, націоналістичні «боївки» йшли на бій проти
українського народу в складі гітлерівських військових і каральних
формувань. А в 60—70-х роках, підтверджуючи свою антидемокра¬
тичну суть, відданість ідеології і практиці фашизму, колишні при¬
служники «третього рейху» посилали на війну проти свободолюб¬
ного в’єтнамського народу своїх дітей.
В роки другої світової війни редактори націоналістичних ви¬
дань І. Базарко, Мстислав (Степан Скрипник), М. Степаненко
та інші прославляли «подвиги» гітлерівців і свої власні в боях
проти Червоної Армії і в каральних операціях проти мирного на¬
селення (докладніше про це йтиметься у наступному розділі).
В роки агресії Сполучених Штатів у В’єтнамі вони та їхні молод¬
ші послідовники вихваляли «героїзм» армії США на території
суверенної країни, саме так кваліфікуючи вбивства мирних грома¬
дян, знищення домівок в’єтнамців.
У цей дуже важкий для В’єтнаму час верхівка націоналістич¬
них угруповань стала на бік тих сил у США, які виступали проти
будь-яких переговорів уряду з в’єтнамськими борцями за волю і
закликали Білий дім не погоджуватись на переговори, а «повні¬
стю використати воєнне мистецтво».
Учасники «X конгресу» УККА, який відбувся у 1969 р. саме в
дні найзапекліших боїв у В’єтнамі, заявили, що вони «протистав¬
ляються всім тим намаганням окремих елементів американської
громадськості, які вимагають залишити В’єтнам без всяких
передумов». Підспівуючи імперіалістичним устремлінням амери¬
канської реакції, українські буржуазні націоналісти закликали
дати «повну свободу рухів» військовим, не обмежувати їх у за¬
собах ведення війни.
Провал американської агресії у В’єтнамі сили реакції і нео¬
фашизму в США та їх націоналістичні маріонетки, в тому числі
й українські націоналісти, використали для посилення нападок на
миролюбні кола, прихильників мирного співіснування держав з
різним соціально-економічним ладом. «Дісталося» й буржуазній
демократії, бо праві вбачали і вбачають в ній систему, неспро¬
можну виявити «рішучість», відстояти «інтереси» США будь-якими
засобами. Окремі видання націоналістичних ультра прямо тверди¬
34
ли про «необхідність» встановлення в США воєнної ' диктатури
фашистського зразка.
Рішення припинити війну у В’єтнамі, писала в редакційній
статті «Війна і вибори» газета «Свобода» (від 16 лютого 1972 р.),
«це ще один приклад, що демократія з її свободами і виборами не
завжди і не в усіх обставинах служить інтересам країни, оскільки
відкриває широкі ворота демагогії і деструктивній роботі».
Про те, що саме з метою підриву розрядки міжнародної на¬
пруженості, дискредитації курсу на нормалізацію становища в
світі спрямовують націоналістичних маріонеток організатори і на¬
тхненники психологічної війни проти Радянського Союзу, амери¬
канські спецслужби, свідчить діяльність ватажків націоналістич¬
ного конгломерату напередодні і під час загальноєвропейської на¬
ради в Хельсінкі (1975) і особливо після підписання в столиці Фін¬
ляндії Заключного акта. Тут можна простежити дві основні тен¬
денції, принципових розходжень між якими втім немає.
Отже, тенденція перша. Вона характерна для виступів україн¬
ських буржуазних націоналістів напередодні наради в Хельсінкі,
а згодом під час підготовки наступних зустрічей представників
країн-учасниць в Белграді і Мадріді. Основний зміст цих висту¬
пів— спроби очорнити саму ідею переговорів, перешкодити досяг¬
ненню домовленостей мирним шляхом. Всупереч інтересам всіх
народів, в тому числі й американського, націоналістична «еліта»
виступила проти участі США в нараді, закликала Дж. Форда не
їхати до Хельсінкі і не підписувати Заключний акт. «Виступаймо
проти конференцій миру і роззброєння». «Детант (тобто розряд¬
ка.— Є. К.) — це катастрофічна політика». «Мирна коекзистен-
ція — це підступи Москви». Такими настирливими закликами і сен¬
тенціями були заповнені націоналістичні «свободи», «америки»,
«вісники», «квартальники» напередодні хельсінкської наради.
Замість підготовки до цього форуму, замість підтримки курсу
на переговори емігрантські палії війни закликали уряд США збіль¬
шувати видатки на гонку озброєнь незважаючи на протести аме¬
риканської громадськості. Треба озброюватись, демагогічно про¬
сторікувала «Свобода», дарма що гонка озброєнь суперечить інте¬
ресам народних мас, озброюватись до зубів навіть за рахунок
«таких близьких і потрібних народові життєвих об’єктів, як школи,
житлові будинки, шпиталі і шляхи». Це, мовляв, хоч і «непопу¬
лярно, але мудро».
Чим ближчою ставала дата загальноєвропейської наради в сто¬
лиці Фінляндії, тим злобніше і активніше виступали проти роз¬
рядки націоналістичні видання. Самостійницькі адепти психо¬
логічної війни ні на хвилину (навіть в період найбільших успі¬
хів політики миру і співробітництва) не припиняли провока¬
ційних, підривних виступів проти розрядки міжнародної напруже¬
35
ності. Більше того, кожний успіх справи миру вони зустрічали ще
більш запеклими войовничими коментарями та діями.
У червні 1974 р. в телеграмі на адресу агресивного воєнного
блоку НАТО ватажки націоналістичних організацій не без уча¬
сті канадського сенатора, члена мельниківської ОУН П. Юзика,
який постійно представляє Канаду на нарадах НАТО, закликали
Захід посилити втручання у внутрішні справи Радянського Союзу
та інших соціалістичних країн, виступити за «ревізію» кордонів
європейських держав *, відмовившись від самої ідеї розрядки.
А за тиждень до наради з’явився на світ «меморіал», автори
якого — ватажки так званого Світового конгресу вільних україн¬
ців (СКВУ) —заявляли, що єдино позитивним рішенням форуму
в Хельсінкі була б зміна кордонів, встановлених в результаті роз¬
грому гітлерівців. З іншого боку, текст цієї фальшивки містив
вимогу до західних делегацій, насамперед до делегації США, ви¬
ступити з трибуни наради за «вільний обмін інформацією» з Ра¬
дянським Союзом, що означало б дозвіл на розповсюдження в
СРСР мілітаристської, різного роду підривної антикомуністичної
літератури, журналів, фільмів тощо.
Коли ж силам реакції і мілітаризму не вдалося зірвати на¬
раду або принаймні перетворити її в арену конфронтації, прояви¬
лася друга тенденція в діяльності українських націоналістів проти
розрядки. Вона прямо випливала з попередніх їх виступів і була
викликана тією ж причиною: ненавистю до самої ідеї миру і спів¬
робітництва. До того ж, націоналістична «команда» апарату пси¬
хологічної війни і тут виявила повну одностайність з американ¬
ськими правими. Тенденція ця полягала в спробах приховати від
широких кіл громадськості зміст хельсінкських домовленостей
(слід підкреслити, що ця кампанія, схожа на змову, була харак¬
терна практично для всього пропагандистського апарату амери¬
канського імперіалізму), очорнити Заключний акт, не наводячи
його тексту, не цитуючи його положень, а лише тенденційно «ко¬
ментуючи» їх. Націоналістичними учасниками цієї пропагандист¬
сько-психологічної кампанії був одразу ж підхоплений і широко
використаний лозунг правоекстремістських кіл про те, нібито роз¬
рядка— це «вулиця з одностороннім рухом» і від неї, мовляв, ви¬
грає лише Радянський Союз. Слідом йшов відповідний висновок:
оскільки Захід «втрачає від детанту», необхідно повернутись до
політики «холодної війни» як більш вигідного міжнародного ста¬
новища.
* Нагадаємо у цьому зв’язку, що українські націоналісти, які сьогодні під¬
ключилися до психологічної війни проти Польщі і навіть видають себе за «дру¬
зів» польського народу, на «X конгресі» УККА висловилися за відрив частини
польських територій, очевидно, на користь «самостійної» капіталістичної України,
яка, за їх планами, «виникне на ядерних руїнах третьої світової війни».
36
Ставлення до «холодної війни» як до своєрідної панацеї взага¬
лі характерне для українських буржуазних націоналістів. Так бу¬
ло практично завжди. Наприклад, ще в квітні 1969 р. націоналі¬
стичний журналіст Я. Курдидик в непристойній формі лаяв «про¬
фесійних пацифістів» і «миролюбних голубів» у США за те, що
вони відмовляються підтримувати астрономічні видатки Білого до¬
му на гонку озброєнь, домагаються припинення «холодної війни»,
закликають до «зговорення з Москвою за всяку ціну».
17 квітня того ж 1969 р. «Свобода» опублікувала статтю під
красномовним заголовком «Чи припинялася холодна війна?».
Автор її впадав у відчай від того, що в той час «на Заході почали
все більше покладати надії на політику мирного співіснування».
Характерно, що вже тоді праві органи преси, в тому числі й
українські буржуазно-націоналістичні, маніпулювали взятою нині
на озброєння адміністрацією Рейгана тезою, згідно з якою допо¬
мога Радянського Союзу національно-визвольним рухам в країнах
Африки, Азії, Латинської Америки класифікується як підтримка
міжнародного тероризму.
Напередодні наради в Хельсінкі українські буржуазні націона¬
лісти свої розумування на тему зовнішньополітичного курсу США
звели в цілому до таких висновків: а) Сполучені Штати повинні
трактувати свій провал у В’єтнамі «лише як програну битву, після
якої треба ще більш настирливо готуватися до ведення політич¬
ної, дипломатичної, економічної війни, а також воєнних дій в усьо¬
му світі»; б) Захід «мусить відмовитися» від всяких переговорів з
Радянським Союзом, особливо на теми скорочення гонки озброєнь.
Отже, в той час, коли розрядка стала провідною тенденцією
в міжнародних відносинах, націоналістичні антирадянщики про¬
довжували активно вести пропаганду на користь світової війни.
Після загальноєвропейської наради в націоналістичній пресі
продовжували домінувати матеріали з підбурювальним, відверто
провокаційним щодо справи миру змістом. Психологічна війна про¬
ти розрядки на правому полюсі не вщухала. Ватажок мельників-
ської ОУН Д. Квітковський (нині покійний), повторюючи тезу аме¬
риканських правих, у своїй ненависті до миру дійшов до абсурд¬
ного твердження про те, що нібито Заключний акт — це «капіту¬
ляція Америки», оскільки, мовляв, американському народові мир
не потрібний.
Однією з провідних тем націоналістичних видань і після успіш¬
ного завершення наради в Хельсінкі залишалася тема «неспра¬
ведливого розділу кордонів в Європі» після закінчення війни. На
думку, учасники форуму в столиці Фінляндії допустилися «по¬
милки», «визнавши сучасні кордони в Європі за непорушні». Так,
настирливо домагаючись «перегляду» європейських кордонів, на¬
ціоналістична верхівка висловлює свою підтримку прибічникам
37
реваншизму І неофашизму, що мріють про новий «дранг нах
остен» з метою «розширення життєвого простору».
Як засіб реалізації цієї несусвітньої ідеї («перегляду кордо¬
нів») націоналістами, як і завжди, пропонувалась світова війна,
агресія проти Радянського Союзу. Українські «самостійники», бід¬
кались, зокрема, бандерівці, «не можуть зрозуміти, чому світ не
організує хрестового походу проти [СРСР]. Кожну мирову декла¬
рацію, хоча б це був вульгарний передвиборчий [лозунг], тракту¬
ють як неприязний акт».
Пропагандистські стереотипи, до яких вдавалась українська
буржуазно-націоналістична верхівка в США у своїх виступах
проти розрядки міжнародної напруженості в ході і після завер¬
шення Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі і до
яких вдається сьогодні, стали ще одним підтвердженням того, що
«самостійники» у всьому копіюють (лише прикриваючись «україн¬
ськими» гаслами) американські правоекстремістські об’єднання.
Адже всі без винятку ультраправі, справедливо відзначав радян¬
ський історик В. О. Нікітін, вважають принципи мирного співісну¬
вання і розрядки «згубними... вони вимагають знищення соціаліз¬
му збройним шляхом, не зупиняючись перед використанням атом¬
ної зброї» 8.
Існує чимало свідчень, що саме з таких, ультраправих, позицій
виступають націоналістичні відщепенці всіх мастей. Окремі з них,
пропагуючи війну як «універсальний засіб» вирішення всіх про¬
блем людства, нерідко прагнуть виставити себе «більшими като¬
ликами, ніж папа римський», тобто виступають з найбільш екстре¬
містських правих позицій. На їх думку, не існує абсолютно ніяких
можливостей встановити міцний і тривалий мир на нашій планеті,
переговори не дають і не можуть дати реальних результатів.
Саме з таких позицій коментували націоналістичні палії війни
горезвісний вислів колишнього державного секретаря США О. Хей-
га про те, що «існують речі, важливіші за мир». Тому на сто¬
рінках націоналістичних видань з тези про «неможливість» пере¬
говорів робиться такий висновок: «Єдиний вихід — це війна».
Слід підкреслити, що подібні публікації традиційно зустрічаю¬
ться навмисно спокійно, якось навіть байдуже, нібито мова йде
зовсім не про воєнне лихо, не про сотні мільйонів людських жит¬
тів. Гігантських розмірів досяг нині постійно зростаючий воєнний
бюджет США, а українські буржуазні націоналісти воліли б, аби
Білий дім щорічно збільшував ці безглузді витрати більш швид¬
кими темпами.
Відзначимо, що всі подібні виступи повністю спрямовані про¬
ти принципів і духу Хельсінкі. Врешті-решт, націоналістичні недо¬
битки і не приховують цього, висловлюючись з характерними для
правих ультра демагогією і цинізмом. «Ми були проти підпису
38
Президента Форда під хельсінкським остаточним документом...
Дле його підписано, і тепер нам треба робити все можливе, щоб
перекреслити або, бодай, зменшити шкоду, вчинену підписом того
документа»,— просторікували вони після наради в столиці Фін¬
ляндії.
й світлі притаманної українським націоналістам «войовничо¬
сті», їх намагань підлити і своєї олії у полум’я воєнного психозу,
розв’язаного і під’юджуваного силами імперіалізму і реакції,
особливо необачними є спроби впливових кіл США використовувати
їх в підривних акціях кампанії «антирозрядка». Що то за «свід¬
ки», на яких посилаються представники Білого дому і Капітолію,
залишимо судити самому читачеві: всі оті добрянські, куляси, по-
тапенки ніколи не були на Україні або ж були вивезені з Украї¬
ни їх батьками в ранньому дитинстві, не мають нічого спільного
з українським народом, виховані в переважній більшості на оунів-
ських «традиціях» людиноненависництва. В їх інтересах лише
одне — і воно повністю відповідає вимогам, які ставлять перед
націоналістичними відщепенцями організатори і натхненники пси¬
хологічної війни,— шляхом перекручень і фальсифікацій зірвати
економічні, культурні та інші види міжнародних зв’язків, не до¬
пустити втілення в життя принципів Хельсінкі, нагнітати антико¬
муністичний і мілітаристський психоз, домагатися від уряду США
активізації втручання у внутрішні справи Радянського Союзу.
Що ж до політики розрядки, яку зобов’язалися проводити дер¬
жави — учасниці загальноєвропейської наради, то тут, наприклад,
погляди згадуваного націоналістичного адепта психологічної вій¬
ни Л. Добрянського яскраво ілюструються його заявами про те,
що «найбільшою помилкою» Білого дому слід вважати «припи¬
нення холодної війни», потепління в американо-радянських відно¬
синах на початку 70-х років, підписання різних двосторонніх угод
між США і СРСР. Коли, скажімо, американський президент
Л. Джонсон заявив, що «не в інтересах Америки вступати в кон¬
флікт з радянським народом в будь-якій точці землі» 9, Добрян¬
ський прокоментував ці слова таким чином: «Хто б не написав це
Для президента, його слід потурити з роботи» 10.
Ставлення ще двох «свідків», яких американські впливові при¬
бічники психологічної війни використовують «на підтвердження»
своїх антирадянських вигадок,— Ю. Куляса і Б. Потапенка до
розрядки міжнародної напруженості, проблем миру і війни визна¬
чається вже самою їх приналежністю до бандерівської ОУН, ва¬
тажки якої вважають, що «значно розумніше» погодитися з неми¬
нучістю ядерної війни і необхідністю широкомасштабної підготов¬
ки до неї, аніж «дурити себе, своє суспільство і решту західного
світу можливостями порозуміння... Закони вічні і природа людини
Не міняється. Ми стоїмо напередодні світового конфлікту».
39
Таку і подібні «філософії смерті» бандерівські та інші націона¬
лістичні злочинці намагаються поширювати за межі середовища
американських українців.
На сторінках найбільш правих націоналістичних видань, в яких
друкуються і вищеназвані бандерівці — маріонетки американських
спецслужб, злобній критиці піддаються американські прихильники
миру і добросусідських відносин між державами з різним соціаль¬
но-економічним ладом. Вони вважають, наприклад, що мільйони
чесних американців, які розгорнули широку кампанію боротьби
за мир і припинення гонки озброєнь, а також борці за мир в за¬
хідноєвропейських країнах, всі люди, що вимагають сісти за стіл
переговорів з Радянським Союзом і вести їх з конструктивних по¬
зицій, «свідомо прагнуть до самознищення». Порятунок мов¬
ляв, можна знайти лише в війні.
Боротися за мир, за логікою націоналістичних паліїв війни,
значить прагнути «знищити» Сполучені Штати. Це і є, за відомим
висловом західнонімецького державного діяча Е. Бара, «логіка
абсурду», «логіка», за допомогою якої сили реакції намагаються
виправдати нові види зброї масового знищення людей, представи¬
ти «гуманною» нейтронну зброю, ствердити «неможливість уникнен¬
ня» світових воєн.
Наприкінці 70-х — початку 80-х років, коли Білий дім відійшов
від курсу на розрядку міжнародної напруженості, став на шлях
нагнітання антикомуністичного, передусім антирадянського, пси¬
хозу, почалася, наче за вказівкою диригента, нова хвиля висту¬
пів української буржуазно-націоналістичної пропаганди проти по¬
зитивних змін у світі. Повертаючись до маккартизму у внутрішній
і зовнішній політиці, в цей період американський імперіалізм з
метою створення видимості «масової підтримки» свого реакційно¬
го курсу посилався на підтримку з боку організацій різного роду
ультра, серед яких політика на грані війни завжди знаходила не¬
двозначну підтримку п. Не забули і про таких апологетів міжна¬
родної напруженості і нової світової війни, як українські націона¬
лісти.
З приходом до влади у Вашінгтоні Дж. Картера, й особливо
Р. Рейгана, урядові кола країни, спецслужби, які завжди контро¬
лювали діяльність націоналістичних організацій і спрямовували їх
у потрібне русло, почали ставити перед останніми більш конкрет¬
ні завдання.
Саме в згаданий період українські буржуазні націоналісти
значно активізували традиційні для них нападки на дружбу на¬
родів, які населяють Радянський Союз, на національну політику
КПРС взагалі. На цей період припадає нова хвиля виступів на¬
ціоналістичної пропаганди, спрямованих на дискредитацію прин¬
ципу пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (це було
40
скоординовано американськими спецслужбами в масштабах всієї
країни і повністю відповідає нинішнім стратегічним планам амери¬
канського експансіонізму). Активізували ідеологічні диверсії, спря¬
мовані на насадження недовір’я між окремими націями і народно¬
стями Радянського Союзу, підривні радіоголоси.
11 січня 1980 р. президент Дж. Картер запросив для інструкта¬
жу 175 так званих громадських активістів країни, яким було до¬
ручено розгорнути якомога активнішу кампанію на підтримку но¬
вої хвилі антирадянської і антиафганської істерії, розв’язаної
Вашінгтоном. Саме на цій зустрічі державний секретар в адмі¬
ністрації Картера С. Венс відверто проголосив, що уряд Сполуче¬
них Штатів займе обструктивну позицію на Мадрідській зустрічі
представників країн — учасниць загальноєвропейської наради д
питань безпеки і співробітництва і бойкотуватиме Олімпійські ігри
в Москві. Аудиторія несамовитими оплесками зустріла ці повідом¬
лення. Це й не дивно. Адже на інструктаж зібралися керівник»
української, польської, угорської, прибалтійських та ряду інших
реакційних емігрантських організацій. Саме за їх участю Білий дім
вирішив розпочати масований психологічний наступ, спрямований
на створення серед американців стереотипу про «традиційний агре¬
сивний курс» Радянського Союзу, проявом чого, мовляв, стала
його «втручання» в Афганістані.
Що ж до українських націоналістів, то їх позиція на інструк¬
тажі була висловлена в редакційній статті однієї з націоналістич¬
них газет, надрукованій практично водночас з проведенням цього-
збіговиська. Стаття називалась «Кінець розрядці — холодна вій¬
на». В ній, як у дзеркалі, відбились основні прагнення націоналіс¬
тичної верхівки, зокрема бажання бачити світ у стані постійної
напруженості і конфронтації.
Буквально за кілька днів до згадуваного інструктажу адміні¬
страція Дж. Картера оголосила про створення посади «спеціаль¬
ного помічника президента в етнічних справах», явно в розрахун¬
ку на загравання з більш широкими колами «етніків», аніж реак¬
ційна верхівка емігрантських організацій. Інша мета, яка пере¬
слідувалась при цьому спецслужбами США,— спроби об’єднати
контрреволюційні, антисоціалістичні кола різних груп в боротьбі
проти Радянського Союзу, всіх країн соціалізму.
Серед численних причин катастрофічної для демократичної пар¬
тії поразки на виборах 1980 р. радянські і зарубіжні спеціалі¬
сти, політичні оглядачі, науковці досить часто з відповідною пере¬
конливою аргументацією називають той факт, що президент Картер
і його оточення зробили основну ставку на завоювання голосів-
консервативної частини виборців, на відмову від ліберальних
традицій партії, безпідставно вважаючи підтримку своїх постійних
прихильників гарантованою. Свідченням «нової ставки» демокра¬
тів стали численні факти загравання «команди» Картера з екстре¬
містами з націоналістичних організацій. Наприклад, напередодні
первинних виборів в американських штатах син президента за
дорученням батька зустрівся з бандою українських націоналістів
і позитивно висловлювався про їх підривну антарадянську діяль¬
ність.
Розрахунок виключно на ультра став однією з причин фіаско
на виборах не лише самого Дж. Картера, а й демократичної пар¬
тії в цілому. Адже демократи втратили не лише Білий дім, а й
вперше з 1952 р.— більшість в сенаті, де співвідношення між дво¬
ма головними партіями з 59 у демократів проти 40 у республікан¬
ців змінилося на, відповідно, 46 проти 53. Різко зменшилося пред¬
ставництво демократів і в палаті представників.
Тим часом спецслужби Вашінгтона слідкували за тим, щоб
кожне з роздрібнених націоналістичних угруповань виконувало
свою «специфічну» партію в антирадянському хорі. За реакціоне¬
рами українського походження і надалі залишалося як головне за¬
вдання виступати з наклепами на національну політику КПРС,
розповсюджувати вигадки про «підневільне» становище україн¬
ського народу, організовувати «пікетування» радянських представ¬
ництв у США. Адже зовсім не випадково саме українські націо¬
налісти, переважно найбільш праві з них, очолюють такі підривні
загальноамериканські й міжнародні організації, як Американці за
визволення поневолених націй, Антибільшовицький блок народіїз
(АБИ), Американські приятелі АБИ та ряд інших антикомуніс¬
тичних об’єднань, сформованих в основному з буржуазно-націо¬
налістичних недобитків — вихідців з територій соціалістичних
країн.
Слід відзначити, що в спробах використовувати представників
реакційних еміграцій для підриву розрядки високопоставлені дія¬
чі адміністрації Дж. Картера повністю ігнорували інтереси амери¬
канського народу, демонстрували зневагу до існуючих міжнарод¬
них норм і принципів. Це особливо яскраво виявилося в діях на
той час помічника президента США з питань національної безпеки
3. Бжезінського. Так, у вересні 1980 р. він, виступаючи на
збіговиську, організованому уніатськими і націоналістичними ва¬
тажками у Вашінгтоні, назвав українських націоналістів з паспор¬
тами американських громадян «представниками українського на¬
роду», запевнив їх, що американська делегація на Мадрідській
зустрічі не захищатиме інтереси розрядки, а виступить ініціатором
підривних, провокаційних акцій проти Радянського Союзу. Тим
самим представник вашінгтонської адміністрації пішов на під¬
тримку інтересів відщепенців, недобитих гітлерівських прислужни¬
ків, зацікавлених у нагнітанні міжнародної напруженості, і обіцяв
перетворити Мадрідську зустріч на арену конфронтації з Радян¬
■42
ським Союзом. Він фактично підбурював їх до посилення підрив¬
них акцій проти СРСР.
Цілком закономірним на цьому фоні слід визнати той факт, що
вже у перший же рік перебування при владі адміністрації Рейгана
в країні було прийнято кілька законодавчих актів, які полегшува¬
ли і фактично легалізували провокаційну діяльність антирадян¬
ських емігрантських угруповань. Безпрецедентним в міжнародно¬
му правопорядку було також узаконення наприкінці 1980 р. вла¬
стями і верховним судом штату Нью-Йорк проведення націоналі¬
стичними та іншими підривними, реакційними організаціями біля
радянської місії при ООН войовничих хуліганських збіговиськ і
демонстрацій. З того часу подібні акції не вважаються порушен¬
ням громадського спокою.
Мотивуючи таке рішення, судові інстанції заявили, ніби тим
самим вони виявили турботу про права американців, гарантовані
їм конституцією США. Що насправді ховається за цією «турбо¬
тою», показує хоча б той факт, що рішення суду було прийняте
проти волі мешканців будинків, розташованих поблизу радян¬
ського представництва, які вимагали утихомирити учасників анти¬
радянських провокацій 12. Таким чином, можна з впевненістю гово¬
рити, що це рішення було санкціоноване зверху. Віддавши поліції
наказ «підтримувати» націоналістичні збіговиська і гарантувати
безпеку їх учасників, серед яких чимало затятих терористів, пи¬
сала «Правда», «власті США до кінця викрили себе як фарисеї,
відкрито взяли під захист ультраправі і сіоністські угруповання,
підштовхують їх до посилення й без того нестримної антирадян-
ської провокаційної діяльності» 13.
Без сумніву, новий акт властей штату Нью-Йорк ще більше
розв’язав руки і українським буржуазним націоналістам. Мета
цих узаконених провокацій визначалася на Всесоюзному семінарі-
нараді ідеологічних працівників як «здійснення впливу на радян¬
ських людей». Саме для цього «в ряді капіталістичних країн си¬
стематично організовуються провокаційні демонстрації біля ра¬
дянських установ» и. Відверто антирадянський характер стосунків
представників Білого дому з націоналістичними відщепенцями, се¬
ред яких чимало недобитих гітлерівських воєнних злочинців, стає
особливо очевидним, якщо зважити на те, що реакційні емігрант¬
ські угруповання, в тому числі й українські, протягом багатьох
років заважають нормально працювати радянським установам в
США, організовують вибухи біля приміщення «Аерофлоту» і ра¬
дянського представництва при ООН, влаштовують всілякі «пікету¬
вання» тощо.
Діяльність нинішньої адміністрації Білого дому на чолі з
Р- Рейганом дає всі підстави говорити про те, що для націоналі¬
стичних угруповань створено всі умови для ведення антирадянсь-
43
кої підривної діяльності. Повною мірою це стосується і україн¬
ських націоналістів. Ще в січні 1980 р., будучи тоді лише претен¬
дентом на президентський пост, Р. Рейган у явно провокаційній
формі висловлювався про обраний українським народом соціалі¬
стичний шлях розвитку, заявляв про свої симпатії до контррево¬
люційних сил, що діяли на Україні в роки громадянської війни,
а також до так званих дисидентів 15, погляди яких абсолютно супе¬
речать інтересам українського народу. В такому ж дусі під час
передвиборної кампанії він висловлювався і в травні—червні
1980 р., виступаючи на збіговиськах українських націоналістів, які
створили в кількох штатах спеціальні «комітети за обрання Ро-
нальда Рейгана президентом США».
Все це свідчить, що нинішні виступи представників американ¬
ської адміністрації, витримані в дусі психологічної війни, зовсім
не випадкові. Як уже зазначалось, передвиборні заяви несли оче¬
видне ідеологічне навантаження, були спробами втручатися у
внутрішні справи Радянського Союзу шляхом підтримки ворожих
йому контрреволюційних сил. Участь у подібних провокаціях брав
і колишній державний секретар США О. Хейг. Про це свідчить
хоча б його коротка, проте явно пропагандистського характеру
промова (напередодні президентських виборів 1980 р). на збіго¬
виську українського націоналістичного конгломерату в США. Тоді
ж, до речі, було зачитане вітання націоналістичним маріонеткам
від самого Рейгана.
З новою силою активізувалась підривна діяльність буржуазно-
націоналістичних угруповань напередодні і в ході спочатку Бел¬
градської, а згодом Мадрідської зустрічей представників країн —
учасниць загальноєвропейської наради. Без сумніву, першим за
значенням «аргументом» націоналістів проти розрядки була теза
про те, що вона нібито нічого не дала Сполученим Штатам. З ар¬
сеналу ідеологічних диверсій пропагандистського апарату амери¬
канських монополій було почерпнуто й іншу тезу: про «необхід¬
ність» зв’язувати проблеми миру і співробітництва з вимогами до
Радянського Союзу в галузі економіки, науки, культури, прав лю¬
дини і т. ік. На цьому етапі деякою мірою ще проявлялась конку¬
ренція двох тенденцій в зовнішній політиці США: з одного боку,
розширення домовленостей з Радянським Союзом, а з іншого —
тенденція до їх скорочення і припинення. Як маріонетки імперіа¬
лістичних спецслужб українські націоналісти теж змушені були
враховувати кон’юнктуру, хоч і віддавали перевагу огульному за¬
переченню переговорів і співробітництва між двома країнами.
Другим «аргументом» проти розрядки стала теза про те, що
Радянський Союз, мовляв, використав її можливості для якоїсь
«ідеологічної експансії». Багато в чому ця теза за своїм змістом
збігається з узятою нині на озброєння Білим домом вигадкою про
44
те, нібито Радянський Союз «експортує» революцію. В цьому
«аргументі» як у дзеркалі відбився страх українських націоналіс¬
тів та їх імперіалістичних «хлібодавців» перед успіхами радян¬
ської внутрішньої і зовнішньої політики, перед незворотними змі¬
нами на користь соціалізму на міжнародній арені.
Щоб зробити ці лжеаргументи більш дієвими, в хід пішли нові
вигадки, інсинуації, фальсифікації. Сили психологічної війни не
гребували жодним засобом, щоб очорнити Радянський Союз, ди¬
скредитувати його справжні цілі і наміри. Виконували своє брудне
завдання і українські націоналісти. Вони, зокрема, передавали
делегаціям США на Белградській і Мадрідській зустрічах прово¬
каційні «матеріали» про «переслідування» національних груп в
Радянському Союзі, закликали винести на розгляд обох форумів
так зване українське питання. Йшлося про перетворення їх в ан-
тирадянський фарс.
Як ідеологічну диверсію проти розрядки слід розглядати при¬
буття до столиці Югославії групи українських буржуазних націо¬
налістів з США і їх спроби організувати там антирадянські про¬
вокації. Планувалось, що вони розповсюджуватимуть антирадян¬
ські листівки, «меморандуми», періодичні видання тощо. Однак
югославські власті видворили націоналістичних провокаторів за
межі країни і тим самим зірвали їх підривні плани.
Передбачаючи «більшу свободу дій» в Мадріді, націоналістич¬
на верхівка при сприянні американських спецслужб і офіційних
властей організувала більш активну підготовку до проведення під¬
ривних акцій під час зустрічі. Для цього всіляко використовува¬
лися видворені за межі Радянського Союзу відщепенці. Один з
них, П. Григоренко, на кошти спецслужб відвідав Францію, Ан¬
глію, Швейцарію, Норвегію, Данію, Нідерланди і ФРН, де на¬
передодні Мадрідської зустрічі мав можливість зустрітися з де¬
якими високопоставленими антирадянщиками: в Англії — з пре¬
м’єр-міністром М. Тетчер, в ФРН — з міністром баварського уряду
Ф. Пірклом. Крім того, йому було надано можливість виступати
по телебаченню з наклепами на радянську зовнішню і внутрішню
політику. Погляди цього маніяка видавались організаторами про¬
вокацій за погляди мало не всіх радянських людей.
Виконуючи завдання своїх босів з американських спецслужб,
Націоналістичні адепти психологічної війни направляли делегаціям
західних країн ще задовго до зустрічі спеціальні випуски англо¬
мовних антирадянських журналів, відомих спрямованістю проти
Миру і співробітництва між народами (наприклад, журнал «Юк-
рейніен куотерлі»), та інші публікації організацій українських на¬
ціоналістів у США.
В буржуазну пресу, у передачі радіо, телебачення різними шля¬
хами проштовхувались виступи про «поневолену» Україну, «забо¬
45
рону» української культури і мови в УРСР, «нищення» україн¬
ської літератури та інші нісенітниці.
Активізація виступів реакційної емігрантщини проти зустрічі
в столиці Іспанії відбувалась при очевидній підтримці і потуран¬
ні місцевих властей. Ще задовго до неї, навесні 1980 р., представ¬
ник США в Комісії ООН з прав людини Дж. Шестак зустрічався
у Філадельфії з націоналістичними ватажками і, порушуючи
елементарну етику дипломата, під’юджував націоналістичних ан-
тирадянщиків до проведення провокацій в Мадріді. До речі, в при¬
сутності Шестака про «права людини» просторікував колишній
нацистський прихвостень Петро Стерчо, нині титулований «профе¬
сором». Той самий Стерчо, що був спочатку стенографістом у ма¬
ріонетковому нацистсько-хортиському «уряді Закарпатської Украї¬
ни» 16, а згодом і його членом. Нині він один з керівників так зва¬
ної Організації державного відродження України, угруповання,
що «відверто підтримувало країни осі» і діяло «або в співдружно¬
сті з міністерствами пропаганди і розвідками країн осі, або ж під
їх безпосереднім керівництвом» 17.
Організатори ідеологічних диверсій проти розрядки доручили
ватажкам профашистської організації—УККА підготовку спе¬
ціального антирадянського «меморіалу» для використання делега¬
цією США як «документального» свідчення. Ця акція, як і ряд ін¬
ших, мала явно маскувальний характер, оскільки насамперед мала
показати, що «інформація», якою користувалась американська де¬
легація, носила не урядовий, а «громадський» характер.
Саме з цієї точки зору слід розглядати і дозвіл колишньому ва¬
тажкові УККА Л. Добрянському виступити 16 вересня 1980 р.
перед підкомісією міжнародних організацій Комісії закордонних
справ палати представників конгресу США. У своєму короткому
виступі він встиг висловити головне: заклик до американської
делегації в Мадріді перейти від боротьби за «права людини» до
більш «безпосередніх» виступів проти Радянського Союзу, зокрема
до акцій, спрямованих на розбиття непорушного союзу радянських
республік 18.
До акцій психологічної війни в столиці Іспанії офіційний Ва-
шінгтон, знову ж таки з метою створення видимості «масової під¬
тримки» свого курсу, підключав представників «громадськості», як
з деякого часу почали називати ватажків реакційних емігрант¬
ських угруповань 19.
Характерно, що того ж дня, коли Добрянський виступав у кон¬
гресі США, радіо «Свобода» повідомило про виступ на збігови¬
ську українських націоналістів в столиці США 3. Бжезінського,
який обіцяв, що американська делегація в Мадріді виступатиме з
антирадянських позицій. Привертає увагу ще один факт: склад
американської делегації на Мадрідській зустрічі обговорювався
46
з представниками «етнічних груп», в тому числі й з українським»
нацюналістами- В результаті в делегацію були включені просіоні-
стськи та націоналістично настроєні особи, зокрема бандерівець
М. Смородський. 12 серпня 1980 р. він заявив, що в Мадріді аме¬
риканці в обмін на розширення торгівлі вимагатимуть від Радян¬
ського Союзу «поступок» в його політиці і будуть нав’язувати
дискусію про «права людини», щоб таким чином відвертати увагу
від обговорення життєво важливих для майбутнього людства про¬
блем. 9 листопада, всього за два дні до початку зустрічі, Смород¬
ський виступив в Ірвінгтопі перед українськими націоналістами
з ідентичними запевненнями.
Позитивно висловлювався про провокаційну вовтузню націона¬
лістів перед Мадрідською зустріччю один з керівників делегації
США М. Кампелман. Підтримку націоналістам обіцяв керівник так
званої хельсінкської групи конгресу США, член делегації Сполу¬
чених Штатів Д. Фассел.
Для виправдання деструктивної позиції адміністрації Дж. Кар¬
тера в процесі підготовки до Мадрідської зустрічі і в ході її, як
і для виправдання нової хвилі нападок на національну політику
КПРС (про це вже йшлося у І розділі), урядові діячі, члени кон¬
гресу, засоби масової інформації США вдавалися до спекуляцій
навколо «афганського питання». Одним з аргументів при цьому
стало демагогічне твердження про те, начебто введення обмежено¬
го контингенту радянських військ є «відвертим порушенням прин¬
ципів загальноєвропейської наради»20. Проте добре відомо, що це
була акція, зроблена на прохання законного уряду Афганістану
і у відповідності з міжнародним правом.
Українські націоналісти починаючи з січня 1980 р. закликали
Вашінгтон до бойкоту Мадрідської зустрічі і анулювання Заключ¬
ного акта. В цьому їх дії співпадали з діями американських ульт¬
ра 21. Коли ж стало ясно, що зірвати форум в столиці Іспанії не
вдасться, вони підхопили ідею про те, що єдиним питанням, яке
слід обговорити на зустрічі, має бути підбиття підсумків виконан¬
ня Заключного акта Радянським Союзом та іншими соціалістич¬
ними країнами. Схвально зустріли українські націоналісти нега¬
тивну позицію США щодо конструктивних миролюбних пропози¬
цій СРСР.
Для виконання інших акцій психологічної війни в дусі «анти-
розрядки» ще напередодні Мадрідської зустрічі в Іспанію прибула
група бандерівців на чолі з Я. Стецьком. Вони розповсюджували
серед західних журналістів і окремих членів делегацій антирадян-
ські листівки, організовували «походи» вулицями Мадріда, під час
яких розкидали антикомуністичні пасквілі.
Не знаходячи підтримки у реалістично мислячих представни¬
ків західних делегацій і журналістів, широких кіл громадськості
47
Іспанії, позбавлені аудиторії, яка б виявила бажання слухати
наклепницькі вигадки, бандерівські послідовники Гітлера влашту.
вали прес-конференцію, на яку з’явились представники заснова¬
ної у 1977 р. неофранкістської організації «Народний альянс»
Тієї самої, що виступає за реставрацію в Іспанії диктаторськогс
режиму, бере участь в нагнітанні в країні атмосфери страху і на¬
пруженості. Один з неофранкістів, Кірпатрік, 10 листопада 1980 р
відкрив бандерівську прес-конференцію в готелі «Мінданао» е
Мадріді. Показово, що після нього виступив згадуваний вище
Я- Отецько.
Ідеологічні диверсії проти розрядки організовували в Мадрі
ді й інші групи українських націоналістів, утримувані і спрямову
вані спецслужбами імперіалізму США. Націоналістична «програ
ма» щодо Мадрідської зустрічі фактично співпадала з вимогами,
■які виставляли «чисто» американські ультра. Ось вона: а) відхід
США від «в’єтнамського комплексу» (тобто проголошення і до¬
тримання курсу на збройне придушення національно-визвольних
рухів); б) активізація дій американського імперіалізму з позиці?
«жандарма світу» («така роль не опоганювала б американських
громадян, а приносила б їм честь і славу»); в) «...не миролюбні
'фрази, не змагання до миру за всяку ціну, а створення належної
збройної сили».
Крайня провокаційність проголошуваних українськими націо
налістами гасел, підривний характер їх діяльності в Мадріді є ще
одним свідченням того, що антикомуністична засліпленість тих, хто
їх використовує, не несе і не може нести нічого доброго і корис¬
ного рядовим американцям. Так і участь керівників американ¬
ської делегації М. Кампелмана, Г. Белла, Дж. Шестака в прес-
конференції націоналістичних відщепенців в мадрідському готелі
«Кастелляна» 20 листопада 1980 р. ще більше компрометує і
дискредитує позицію США. Зайвий раз підтверджується той не¬
спростовний факт, що спроби американської делегації втручатися
у внутрішні справи суверенних держав, намагання зірвати роботу
цього важливого міжнародного форуму, ставити перешкоди на
шляху до приборкання гонки озброєнь, ігнорування зусиль миро¬
любних країн, спрямованих на поліпшення міжнародного стано¬
вища, вимагають дій в дусі психологічної війни і відповідній
виконавців.
Контактуючи з представниками націоналістичних організацій,
в тому числі й профашистського гатунку, використовуючи їхню
«інформацію», американська делегація на Мадрідській зустрічі
підтвердила, що в Іспанії вона не збиралася виступати з конструк
тивних позицій, які б враховували інтереси всіх сторін і сприялі
продовженню процесу, що почався Нарадою з питань безпеки -
співробітництва в Європі. Адже націоналістичні ватажки бул'1
48
проти того, щоб Мадрідська зустріч розробила і прийняла до¬
даткові до затверджених в Хельсінкі міри довір’я, спрямовані на
скорочення озброєнь і підготовку конференції по реальному роз¬
зброєнню. І в питаннях іншої важливої галузі міжнародного спів¬
робітництва — економічній — націоналісти виступають за нагро¬
мадження всіляких перешкод, за припинення торгівлі взагалі, за
відмову американської сторони від раніше підписаних угод і кон¬
трактів з Радянським Союзом.
Імперіалізм США засобами психологічної війни прагне торпе¬
дувати майже всі хельсінкські домовленості, починаючи з питань
безпеки в Європі і завершуючи співробітництвом в гуманітарних
та інших галузях, продовжує жити ілюзіями про «право» Вашінг-
тона самочинно привласнювати собі функції контролера над діями
суверенних держав, тим самим ламаючи багатосторонній процес
розрядки.
Проте часи зараз інші. Не дивлячись на всі потуги найбільш
запеклих ворогів розрядки, зустріч в Мадріді закінчилась успішно.
Було прийнято підсумковий документ, який голова радянської де¬
легації А. А. Громико розцінив як «збалансований і змістовний»22.
4 з-юіз
РОЗДІЛ III
КАДРИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ —
НАЦИСТСЬКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ
ПІД ОПІКОЮ АМЕРИКАНСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ
Проблема кадрів, які використовуються імперіалізмом в психоло¬
гічній війні проти Радянського Союзу та інших соціалістичних кра¬
їн, в цілому досить грунтовно проаналізована в роботах ряду ра¬
дянських авторів, особливо в працях С. К. Цвігуна та М. М. Яков-
лєва. «В боротьбі проти комунізму і світового революційного руху
об’єднуються найбільш різнохарактерні типи,— писав, зокрема,
С. К. Цвігун.— Важко уявити собі більш зловісне і різношерсте за
суспільним становищем, державною, національною і партійною
приналежністю, освітою, фахом і минулою діяльністю зборище
людей, що становлять собою ідеологічні диверсанти, які перебу¬
вають на службі імперіалізму. їх ріднить класова ненависть де
соціалізму і комунізму, до всіх трудящих, людиноненависницька
ідеологія антикомунізму»
Серед найбільш запеклих організаторів ідеологічних диверсії":
радянські дослідники виділяють насамперед представників моно¬
полістичного капіталу, членів конгресу США, співробітників держ
департаменту, лідерів провідних американських політичних буржу¬
азних партій. Саме вони визначають стратегічні напрями психоло¬
гічної війни, організують її фінансування в цілому, виділяють
кошти на утримання кадрового апарату. Щодо останнього, важли¬
ве місце в ньому посідають співробітники ЦРУ, інших розвіду¬
вальних і контррозвідувальних відомств.
«Теоретичні» питання стратегії психологічної війни розробля¬
ються в різного роду «радянологічних» центрах, де водночас об¬
грунтовується «законність» дій ідеологічних диверсантів, розроб¬
ляються форми і методи ідеологічно-психологічних акцій проти
СРСР.
До числа постійних і надзвичайно активних учасників психо¬
логічної війни належать співробітники буржуазних і буржуазно-
націоналістичних засобів масової інформації, письменники, публі¬
цисти, інші представники буржуазної інтелігенції, які перебува¬
ють на службі великого бізнесу. До найчисленнішої групи адептів
психологічної війни — її нижчих щаблів, тобто безпосередніх ви¬
50
конавців ідеологічних диверсій, підривних пропагандистських ак¬
цій— відносяться буржуазні націоналісти, серед яких і сьогодні,
майже через 40 років, що минули після війни, значне місце зай¬
мають колишні гітлерівські колабораціоністи, в тому числі і воєн¬
ні злочинці. Решта — це представники молодшого покоління, зде¬
більшого штатні співробітники американських спецслужб.
З послабленням позицій американського імперіалізму на ни¬
нішньому етапі загальної кризи капіталізму, зменшенням питомої
ваги США в системі світового капіталістичного господарства, роз¬
падом колоніальної системи, наростанням агресивних тенденцій
в міжнародному курсі Білого дому, з проведенням ним політики
на грані війни ідеологія і практика правих ультра нерідко прак¬
тично співпадають з політикою Вашінгтона. В таких умовах все¬
редині 70-х років, пише радянський дослідник О. О. Кокошин,
перейшли в контрнаступ воєнно-промисловий комплекс і зв’язані
з ним праві реакційні сили, серед яких чималу роль зіграли бур¬
жуазно-націоналістичні організації2. Ультра одержали нині прак¬
тично необмежені можливості для розширення своєї діяльності, на
них робиться певна ставка і в психологічній війні як на внутріш¬
ньо-, так і зовнішньополітичному напрямах.
Історія свідчить, що посилення агресивності зовнішньої політи¬
ки Вашінгтона традиційно супроводжується активізацією ультра¬
правих і різного роду буржуазно-націоналістичних організацій все¬
редині країни. Так, у 1946 р., саме тоді, коли у Фултоні У. Чер-
чілль виступив із своєю горезвісною промовою, якою часто
датується початок «холодної війни», в Атланті було відновлено
ку-клукс-клан. У всьому штаті тоді запалали хрести, які згодом,
завдяки мовчазному потуранню адміністрації президента Трумена,
перекинулися й на інші райони країни (лише в Джорджії кількість
членів цієї організації підскочила до майже 50 тис. осіб, всього
ж ку-клукс-клан ожив у 14 американських штатах). У 1948 р. ви¬
никло крайньо праве угруповання «Християнський хрестовий по¬
хід», в програмі якого на першому місці стояла «ліквідація кому¬
ністичної змови». На цей час припадає і створення з числа недав¬
ніх гітлерівських прислужників нових та розширення існуючих
емігрантських буржуазно-націоналістичних угруповань.
І все ж в перші повоєнні роки, коли «холодна війна» ще тіль¬
ки набирала сили, фашизм і правий екстремізм помітно втрачали
свої позиції, скрутними виглядали перспективи неофашистів 3. Це
значною мірою пояснювалось антифашистськими настроями гро¬
мадськості, з пам’яті якої ще не стерлося лихоліття найжахливі-
фої з воєн. Змушені були (бодай, про людське око) маскуватися
1 гітлерівські виученики — оунівці. В той час як оунівські ватаж¬
ки типу Бандери, Стецька, Ленкавського, Штуля-Ждановича про¬
довжували відверто повторювати профашистські гасла, в серсдо-
4*
51
вищі інших українських націоналістів — також недавніх гітлерів
ських колабораціоністів — з’явилися особи, що деякою міроїс
враховували ненависть широких мас до фашизму. Тому серед пев.
ного числа оунівських прислужників «третього рейху» тоді сталі
популярними словесні заперечення зв’язку ОУН з нацизмом і мас
кування, м’яко кажучи, не зовсім привабливої діяльності псевдо
демократичними вивісками.
Прикладом такого «перетворення» може служити створення
оунівцями у 1946 р. Української революційно-демократичної партії
(з числа самих таки оунівців), яку очолили колишні бандерівці, на¬
цистські прислужники І. Багряний та В. Гришко, Організації обо
рони чотирьох свобод України, що була і залишається бандерів¬
ською і підпорядковується ватажкам ОУН-бандерівців (очолює
її колишній гітлерівський прислужник І. Білинський) та ряду
інших.
Коли ж «холодна війна» була в розпалі, проголошування пра
воекстремістських гасел знову стало «популярним». Адже за такю;
умов екстремізм знайшов відверту підтримку офіційних властей,
всіляко пропагувався буржуазною пресою, відповідав принципам
психологічної війни проти СРСР. По війні, слушно зазначає
О. А. Галкін, у розгромлених фашистських державах «коріння
фашизму було ліквідоване не повністю. Період «холодної війни» з
характерним для нього маккартизмом як крайньою формою анти
комунізму привів до помітного пожвавлення фашистських сил ж
тільки в колишніх фашистських країнах, але й в державах, щє
в минулому входили до складу антигітлерівської коаліції» 4.
Активізація правоекстремістських угруповань, в тому числі її
емігрантських, в період «холодної війни» значною мірою поясню¬
ється і зростанням попиту на них у організаторів психологічної
війни проти соціалізму. Адже саме тоді з’явився цілий ряд цент¬
рів по здійсненню ідеологічно-психологічного наступу проти СРСР.
зокрема таких пропагандистських радіорупорів, як «Свобода»,
«Вільна Європа» та ін. А їх кадри, як відомо, комплектувались
значною мірою з членів буржуазно-націоналістичних організацій.
Беручи їх на штатну службу до апарату психологічної війни,
американський імперіалізм тим самим легалізував діяльність про¬
фашистських організацій.
Характерним у плані активності правоекстремістських угрупо¬
вань у США був початок 60-х років. Основою для нової хвилі
правого екстремізму стало чергове посилення агресивних тенден¬
цій в політиці Вашінгтона. Адже саме тоді капіталістична Амери¬
ка, прагнучи знищити кубинську революцію, зупинити об’єктивний
процес революційних перетворень у світі, поставила людство на
межу ядерної катастрофи. І робилося це під традиційний акомпа¬
немент посилених маніпуляцій міфом про «радянську воєнну за¬
52
грозу», ОДНОГО з основних знарядь психологічної війни проти
СрСР. Лише протягом 1961 р. у США виникла 121 організація
ультраправих елементів 5. Активізувалось праве крило українських
наиі°нал*ст*в- «УККА,— писав згодом оунівський журнал «Україн¬
ський самостійник» (листопад 1966 р.),— під керівництвом Л. Доб-
рянського став організацією з програмою, живцем запозиченою
від американських правих екстремістських кіл».
На цьому історичному фоні зовсім не випадковим виглядає той
факт, що тоді, коли Дж. Картер на весь світ волав про «порушен¬
ня прав людини» в СРСР, «агресію» в Афганістані, погрожував
бойкотом Олімпіади-80, розривав торговельні, наукові, культурні
контакти з СРСР, в США з новою силою активізувались ультра¬
праві. В Плейнсі, рідному місті Дж. Картера в штаті Джорджія,
ЯК і в роки «холодної війни», відверто і без всяких обмежень з
боку поліції марширували куклукскланівці. А в той час як ниніш¬
ній глава Білого дому Р. Рейган демагогічно висуває на адресу
Радянського Союзу звинувачення в «потуранні міжнародному те¬
роризму», обіцяє за п’ять років витратити на озброєння близько
1500 млрд. дол., тисне на західноєвропейські, канадський і япон¬
ський уряди з метою приєднання їх до мілітаристської колісниці
Пентагону, повертається до політики маккартизму всередині краї¬
ни, солідаризуються з такою позицією і активізують свою діяль¬
ність ку-клукс-клан, американські нацисти, буржуазні націоналіс¬
ти всіх гатунків, сіоністи тощо.
Американське правосуддя, надзвичайно жорстоке щодо грома¬
дян, чиї погляди не відповідають буржуазним стандартам, прак¬
тично не вживає будь-яких заходів щодо нацистських воєнних зло¬
чинців та їх прислужників. Мовчало і мовчить воно, коли йдеться
про тих, хто брав участь у винищуванні українців і росіян, білору¬
сів і євреїв, поляків і словаків, народів Югославії під час
нацистської окупації, про тих, хто й сьогодні хизується своєю при¬
четністю до окремих терористичних акцій в країнах капіталістич¬
ного Заходу6, веде пропаганду терору на сторінках своїх періо¬
дичних видань.
«Тим часом, як власті заявляють, що терористичні прояви в
СІІІА відбуваються не так часто, як за морями,— писав з цього
приводу журнал «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт»,— ця країна... не¬
одноразово ставала сценою кривавих подій»7. І далі американ¬
ський автор нарікає на активізацію терористів з буржуазно-на-
Ніоналістичних організацій, які, на його думку, «приносять значно
більше турбот», аніж інші правоекстремістські угруповання 8.
На хвилі ультраправого тероризму і екстремізму, фактично на¬
саджуваного і підтримуваного Білим домом, піднялись такі край-
ньо праві організації, як «Національний консервативний комітет
Політичної дії», «Херітедж фаундейшн», «Рада за врятування віль¬
53
ного конгресу», «Вашінгтонський юридичний фонд» та ін.9 В країні
дедалі зухваліше діють терористичні організації кубинських, саль*
вадорських, нікарагуанських контрреволюціонерів, забезпечених
сучасною зброєю та інструкторами із складу «зелених беретів», що
пройшли криваву практику на в’єтнамській землі 10. Це, відзначає*
ться в публікаціях Компартії США, викликано передусім обстанов¬
кою істерії в дусі «холодної війни» и. Один з організаторів Націо¬
нальної негритянської політичної партії Р. Даніелс вважає, що
саме загальна атмосфера в сьогоднішній Америці сприяє тому, що
в країні «набирають силу ку-клукс-клан, нацисти та інші екстре¬
містські угруповання» 12. Дії властей об’єктивно зміцнюють пози-
ції правих, гарантують їм безкарність.
В середині 1981 р. Верховний суд США надав властям повно¬
важення позбавляти закордонних паспортів окремих американців,
Йшлося про борців за громадянські права, проти мілітаризму і
гонки озброєнь. Воєнних злочинців постанова обходила. Прийнят¬
тя її стало ще одним проявом активізації наступу на права амери¬
канців. Першою жертвою став Ф. Ейджі, який посмів виступити з
критикою підривної діяльності ЦРУ 13.
Організаційним затвердженням маккартизму стало призначен¬
ня головою юридичної комісії конгресу США расиста з Південної
Кароліни С. Термонда. Того самого, що свого часу висувався кан¬
дидатом в президенти від «партії за права штатів», кредо якої
містилося у фразі: «Ми стоїмо за сегрегацію і за чистоту кожної
раси». За ініціативою Термонда в складі комісії було створено
підкомісію з питань безпеки і тероризму. Судячи з її акцій, вона
успадкувала патологічний антикомунізм від таких своїх реакцій¬
них попередниць, як підкомісія юридичної комісії сенату США
(що протягом 1919—1920 рр. провела цілий ряд погромницьких
актів проти профспілок, демократичних і демократично-лібераль¬
них сил в США) та горезвісна комісія по розслідуванню антиаме-
риканської діяльності тощо. На спадковий характер цих комісій
вказують американські дослідники. Один із них визнає, що нині
в конгресі США є сили, які збираються «відновити колишній ко¬
мітет внутрішньої безпеки — наступника комісії палати представ¬
ників по розслідуванню антиамериканської діяльності, що в 50-х
роках провів досить дискусійне розслідування проти осіб, які ви¬
словлювали свої симпатії комуністам» 14.
Характерно, що ні в рішеннях Верховного суду, ні в планах ко¬
місії Термонда і згадки немає про необхідність вести боротьбу
із справжнім тероризмом та його апологетами, що знайшли при¬
тулок в США. Більше того, атмосфера насилля і страху, характер¬
на сьогодні для США, виявилась дуже сприятливою для активіза¬
ції прнвих екстремістів, зокрема з числа націоналістів. Оскільки
це відбувається не просто при мовчазному потуранні властей, але
54
# подекуди відверто підтримується ними, можна зробити висновок,
що діяльність націоналістичних та інших ультра повністю співпа¬
дає з політикою оскаженілого антикомунізму, яку провадить
нинішня вашінгтонська адміністрація. «...Професійний антикому-
нізм,— відзначає відомий радянський публіцист-міжнародник
Е. Генрі,— тепер явно починає роздмухувати неофашизм... В яко¬
мусь варіанті повторюється маневр початку 30-х років, коли про¬
фесійні антикомуністи повсюди звертали в сторону гітлерівських
і пронацистських організацій. Цього разу фашистів до того ж під¬
штовхують на шлях тероризму, а також на змову з впливовими
мілітаристськими колами, які замишляють державні перевороти» 15.
В Сполучених Штатах, чий уряд розгорнув кампанію звину¬
вачень Радянського Союзу в причетності до «міжнародного теро¬
ризму», немає законів, які б суттєво обмежували терористичну
пропаганду і діяльність. Більше того, американське законодавство
сприяє безкарному існуванню правих екстремістів, надає їм якнай¬
ширші права. Ось який висновок робить з цього приводу Гене¬
ральний секретар Компартії США Г. Холл у статті «Розповідь про
дві системи»: «ККК і нацистська партія вільно організовують,
провадять походи і тренування, а також навчання своїх расонена-
висників у великих і малих містах нашої країни» 16.
Всього в США діє близько тисячі ультраправих профашист¬
ських груп і організацій 17, які займають правий фланг і в психо¬
логічній війні проти СРСР. Серед найбільш реакційних — СКВУ
та УККА.
Виник Світовий конгрес вільних українців (СКВУ) в 1967 р.
на хвилі психологічної війни як творіння американських спец¬
служб. Це була одна з багатьох їх підривних акцій напередодні
50-ї річниці Великого Жовтня. «За задумами міжнародних реак¬
ційних кіл та їх лакеїв — ватажків української націоналістичної
контрреволюції, кульмінаційним пунктом «ювілейної» (йдеться про
спробу протиставити ювілеєві Жовтневої революції так зване 50-
річчя «відродження української державності».— Є. К-) антикому¬
ністичної, антирадянської вакханалії повинен був стати СКВУ» 18.
За роки існування цієї організації відбулося три її «конгреси».
Кожен з них був своєрідним підтвердженням невідповідності
Діяльності СКВУ інтересам української етнічної групи в країнах
поселення, свідченням дальшого загострення кризових явищ в на¬
ціоналістичному середовищі, штучності його як «координаційного»
Центру реакційних емігрантських організацій. СКВУ став ще од¬
ним об’єднанням націоналістичних політиканів-антирадянщиків,
які всіляко прислужуються західним, передусім американським,
спецслужбам.
Останнім часом домінуюче становище в ньому зайняли банде¬
рівці, а їх представник із США І. Базарко влітку 1981 р. очолив
55
СКВУ. Те, що їм вдалося взяти СКВУ в свої руки, подолати всц
конкурентів, пояснюється рядом причин. По-перше, антикомуніс-
тичний екстремізм бандерівців об’єктивно знаходить для себе баз}
на тлі реакційного курсу Вашінгтона, коли дедалі більшого роз
маху набуває психологічна війна проти СРСР, в якій представив
кам реакційної еміграції, особливо правим, відводиться роль ви¬
конавців найбрудніших, найпровокаційніших завдань, в тому числі
таких, що суперечать внутрішньому законодавству США і прий¬
нятим ними міжнародним домовленостям. По-друге, найбільш пра¬
вими в урядових колах і Капітолії, місцевою реакцією і спецслуж¬
бами оунівський екстремізм, як і екстремізм інших різновидів, ви¬
користовується в слушні моменти для створення враження «масо¬
вої підтримки» реакційного курсу Вашінгтона, тобто своєрідного
маскування їх не зовсім привабливої діяльності.
Відчувши, що в нинішній Америці проголошувати себе екстре¬
містом та діяти відповідним чином не лише безпечно, але й ви¬
гідно з точки зору кон’юнктури, бандерівці активізували дії, спря¬
мовані на затвердження своєї «монополії» в СКВУ. Хизуючись,
бандерівські ватажки заявляють, що без них неможливо «ефектив¬
но» провадити антирадянські підривні акції.
Саме рештки гітлерівських прислужників, серед яких в свою
чергу кількісно переважали бандерівці, восени 1978 р. зібралися
в нью-йоркському готелі «Американа» на свій «III конгрес», який,
як і попередні два, слід розглядати як акцію спецслужб США в
рамках психологічної війни, спрямовану на консолідацію націона¬
лістичних організацій різних етнічних груп з метою ефективнішого
використання їх в антирадянських діях. Організатори «III кон¬
гресу» СКВУ «ставили собі за мету — намітити спільну програ¬
му підривних дій не тільки українських, але й білоруських, литов¬
ських, латвійських, естонських, сіоністських та інших антирадян¬
ських організацій, а також притягти увагу світової громадськості
до порушень хельсінкських домовленостей, які нібито допускають¬
ся Радянським Союзом» 19.
Бандерівці та інші колишні прислужники Гітлера верховодили
на засіданнях «III конгресу» (вони, за визнаннями націоналістів,
проходили «навкулачки»), розробляли плани нових антирадян¬
ських акцій. Врешті-решт, саме з їх числа було обрано керівни¬
ків СКВУ. 16 грудня 1978 р., коментуючи хід цього збіговиська,
«Свобода» зазначала: «На III конгресі СКВУ комбатанти * стано-
* Рештки колишніх есесівців з дивізії СС «Галичина», бандити з так званої
Української повстанської армії, карателі з легіонів «Нахтігаль» і «Роланд», ні¬
мецько-українські поліцаї тощо. В США діє кілька «ветеранських» організацій,
які об’єднують колишніх гітлерчуків. Одну з них очолює Р. Дражньовський, есе¬
сівець під час війни, нині далеко не остання особа в націоналістичній «ієрархії»
в США. Члени «комбатантськпх» організацій є серед керівників практично всіх
56
рили значний відсоток делегатів із усіх країн. Це не дивно, бо
рони е активом, який часто стоїть в проводі політичного та гро¬
мадського життя».
А щоб, бодай, хтось не подумав, що бандерівські ватажки
цураються свого прогітлерівського минулого, їх представниця од¬
разу після «III конгресу» СКВУ закликала всіх націоналістів «не
боятися, що [вони] будуть непопулярні або стрінуться з епітетами
«екстремісти», «націоналісти» чи „фашисти”».
Вся атмосфера на «конгресі» була витримана в дусі запеклого
антикомунізму, людиноненависництва, антидемократизму. Колишні-
нацистські прислужники, зокрема есесівці, які нині здебільшого
проживають у США, захопили левову частку посад в керівництві
СКВУ. Самі націоналістичні автори визнавали, що до нового ке¬
рівництва СКВУ не потрапив «ніхто із старої» (трудової) емігра¬
ції. Немає в ньому і дійсних представників молодшого покоління-
українців за кордоном (за винятком співробітників спецслужб-
США).
Тут варто зауважити, що ті, хто нині заправляє в СКВУ, ті,,
кого імперіалізм використовує в психологічній війні проти Ра¬
дянського Союзу, є злобними ворогами трудящих країн поселення,,
виразниками інтересів великого бізнесу. Верховоди СКВУ запе¬
речують проти будь-яких поступок буржуазії перед вимогами
трудящих, висловлюють своє невдоволення «надто ліберальними»
політиками на Заході і водночас захоплення «неконтрольованим:
світом бізнесу». Окремі націоналістичні автори так визначають
суть класової позиції ватажків СКВУ: «...що добре для амери¬
канського капіталізму — добре для американського народу».
Безсоромними шахраями, спекулянтами на закономірному інте¬
ресі зарубіжних українців до України, неробами, що наживаються
з подачок спецслужб, зарекомендували себе практично всі верхо¬
води націоналістичних організацій. З точки зору ідеології ватажки
СКВУ — це закляті антикомуністи, апологети експлуататорського
суспільства, вороги демократії і свободи народів, расисти. «...Не¬
багато, а то й нічого не змінилося в цих людей з часу «тріумфу»
берлінсько-римської вісі (тобто з 30-х років.— в. к.) в світовід¬
чуванні нових часів і нових подій»,— визнають націоналістичні
автори.
Наче на підтвердження свого профашистського екстремізму ок¬
ремі представники молодшого покоління, які використовуються
спецслужбами США в антирадянських підривних акціях, демон¬
чзціоналістичних організацій. Маючи на увазі якраз ватажків СКВУ та його
складових організацій, канадська прогресивна газета «Життя і слово» писала:
розгромленням гітлеризму демократичними силами світу ці пани, влаштував¬
шись в різних капіталістичних країнах, при підтримці усякої реакції продовжують
свою ганебну діяльність».
57
стративно підкреслюють свою «спорідненість» з колишніми при-
■служниками «третього рейху», називають членів організацій, в
яких об’єднуються колишні учасники дивізії СС «Галичина», бан¬
дити з «Української повстанської армії», карателі, палії,— бойо¬
вим ядром, основою українського буржуазного націоналізму.
Не припиняються, однак, і спроби українських буржуазних на¬
ціоналістів показати «демократизм» і «свободу вибору» ідеології
в контрреволюційному таборі. При цьому націоналістичні видання
раз-по-раз звертаються до прикладу все того ж СКВУ. Це, мов¬
ляв, організація, що об’єднує в собі як крайніх націоналістів з ОУН,
так і нібито «демократично настроєних». Та ось як повели себе
■оунівські «делегати III конгресу» СКВУ, коли дехто з молоді \
своїх виступах заявив, що в залі сидять «фашисти», і прямо вка¬
зали, зокрема, на учасників гітлерівських воєнних формувань,
воєнних злочинців. Більшість не лише не обурилася, але навпаки,
не приховувала своєї радості з приводу того, що їх величають фа¬
шистами, і називала таку характеристику «великою почестю» для
себе. Один з націоналістичних ватажків, І. Кедрин, назвав «кра¬
щою рекламою для СКВУ» (!) звинувачення громадськістю його
організаторів у співробітництві з гітлерівцями. Похвальна відвер¬
тість, нічого не скажеш!
Знайшлося серед «делегатів III конгресу» кілька осіб, які на
кожному кроці про людське око ладні були кричати про свою
«лівизну», «демократичність», «гуманність». Ці так звані демокра¬
ти твердять, що називати фашистами справедливо лише бандерів¬
ців та мельниківців. Якщо ж тут йшлося про представників так
званого «Українського демократичного руху», то нагадаємо, що в
його складі перебувають колишні гітлерівські агенти, карателі
М. Лебедь, І. Гриньох та багато інших. Характеризуючи цих «лі¬
вих» в СКВУ, бандерівська газета «Гомін України» 7 січня 1979 р.
у статті «Враження від конгресу» писала: «...це все-таки досить
комічно, коли «лівими» визнають себе представники колишнього
найправішого крила». А з приводу їх «антинацистської» маски
газета іронізувала: «Знов же дивно слухати, як деякі вчорашні
колаборанти називають фашистами інших».
Не менш активно американськими спецслужбами використо¬
вується в акціях психологічної війни проти Радянського Союзу
інша буржуазно-націоналістична організація — Український кон¬
гресовий комітет Америки (УККА), створений як координаційний
центр української контрреволюції в США. Хоч офіційно це угру¬
повання вважається американським, його членство здебільшого
•складається з так званої повоєнної еміграції (тобто осіб, що слу¬
жили гітлерівцям і втекли по війні за океан). Використовуючи
«американізовану» вивіску, ватажки УККА, однак, постійно заяв¬
ляють про «право» говорити не лише «від імені» американських
-58
українців, але й від імені українського народу. Насправді ж вони
не мають жодного права виступати як від імені всіх американців,
так і від імені американських українців, а тим більше — від імені
народу Радянської України. Переконатися в цьому допомагає й зна¬
йомство з недалеким минулим цієї організації.
Виник УККА як продовження підпорядкованого нацистам і роз¬
пущеного за диверсійно-терористичну діяльність на території Спо¬
лучених Штатів Об’єднання українських організацій у США. Воно
було знаряддям психологічної війни гітлерівської Німеччини, особ¬
ливо проти США. УККА ж став знаряддям психологічної війни
імперіалізму США проти Радянського Союзу. І це не парадокс, а
характеристика як самого українського націоналізму, так і його
«опікунів». До УККА увійшли ті ж особи, що входили до Об’єд¬
нання, а також профашистської Організації державного відро¬
дження України (ОДВУ), створеної гітлерівськими агентами Коно-
вальцем і Сеником-Грибівським.
...Після приходу до влади в Німеччині нацистів американські
ультра теж плекали надії організувати путч у США. Одну з пер¬
ших його спроб встановила Комісія по розслідуванню антиамери-
канської діяльності. Вона, зокрема, констатувала, що генерал-
майор Батлер одержав пропозицію очолити таємні армійські фор¬
мування, які мали здійснити переворот. При всьому нахабстві і
авантюризмі його організаторів одне залишається незаперечним —
путч готувався досить грунтовно, а його організатори мали в
своєму розпорядженні близько 700 крайньо реакційних і відверто
фашистських організацій: «Тевтонія», «Ліга свободи», «Американ¬
ський легіон», «Хрестоносці американізму», «Німецько-американ¬
ський союз» та ін. «Фашистський рух в країні набирав сили — від¬
значає радянський вчений М. І. Лапицький,— оскільки монополії
використовували його для боротьби проти прогресивних сил, проти
робітничого руху» 20. Лише масовий рух трудящих «загородив фа¬
шизмові шлях у США»21.
Антинародні, фашистські об’єднання в Сполучених Штатах
створювались свого часу за участю гітлерівських властей і спец¬
служб. Вже у 1934 р., відзначає буржуазний дослідник Земан, під
керівництвом нацистів за межами Німеччини діяло 350 прона¬
цистських груп. У 1937 р. в берлінській штаб-квартирі, що керува¬
ла ними, працювало 700 осіб. «Деякі з цих організацій,— пише
Далі Земан,— існували ще до приходу Гітлера до влади; жодна з
них, однак, не могла б продовжити свою діяльність без принаймні
мовчазного схвалення нацистського уряду; багато з них одержу¬
вали офіційну фінансову підтримку. Ці організації спеціалізува¬
лися здебільшого на антисемітській, антимарксистській і антира-
Дянській пропаганді» 22. І хоч, безумовно, всі ці визначення автор
Насамперед відносить до характеристики німецьких іммігрантських
59
організацій в США, вони певною мірою дозволяють скласти уяв¬
лення і про діяльність українського буржуазно-націоналістичного
конгломерату, тісно пов’язаного з гітлерівськими спецслужбами.
Невдовзі після того, як владу в Німеччині захопили нацисти,
міністерство закордонних справ цієї країни надіслало своїм ди¬
пломатам циркуляр, який зобов’язував їх сприяти створенню аген¬
турних відділень гітлерівської таємної поліції за кордоном, зокре¬
ма в США. Такі відділення почали діяти з 1 липня 1933 р. і були
безпосередньо підпорядковані Берліну. Одне з них відкрилось у
Нью-Йорку23. Йшлося про створення в США нацистської аген¬
тури (і не лише з числа осіб німецького походження) для прове¬
дення диверсійної та підривної ідеологічної діяльності. Аналізу¬
ючи ці процеси, які слід розглядати виключно в плані підготовки
гітлерівців до майбутньої війни, американський публіцист А. Кан
писав: «Перша фаза німецької змови в Америці полягала в тому,
щоб створити з мільйонів німців і пронімецьких елементів у США
таємну армію, яка перебувала б у безпосередньому відомстві ні¬
мецького генерального штабу» 24.
Певна роль в реалізації цих підривних планів гітлерівськими
спецслужбами відводилася українським націоналістам, згуртова¬
ним передусім в Об’єднанні українських організацій в США і в
ОДВУ. Розмах і цілі їх діяльності були на той період досить
значними. А найголовнішим в їх планах і діях була підтримка, в
тому числі й фінансова, оунівської агентури Гітлера в Польщі і на
західноукраїнських землях. У такий спосіб нацистські спецслужбп
підтримували підривну діяльність оунівців проти Радянської
України і буржуазної Польщі начебто і «чужими руками», хоч,
звичайно, продовжували фінансувати і озброювати терористичні
групи ОУН безпосередньо.
Збір грошей на проведення диверсійно-терористичної роботи
проти Радянської України був однією з основних функцій Об’єд¬
нання українських організацій в США. З другого боку, не проти
такої діяльності (якщо не сказати більше) були і американські
спецслужби — і таким чином націоналістичним ватажкам дуже
легко було маскувати свої антиамериканські акції.
За трохи більш як десять років свого існування Об’єднання на¬
діслало оунівським ватажкам, що діяли як нацистські агенти на
території Західної України і Польщі, близько 250 тис. дол.25 Інша
гітлерівська прислужниця, ОДВУ, в ті роки також надіслала їм
кілька сотень тисяч доларів, щоб сприяти передусім якомога
швидшому розв’язанню війни. Водночас це було висловленням вір¬
ності нацистам і підтримкою їхніх планів загарбання України. Все
це у націоналістів і називалось «визвольною боротьбою».
Є всі підстави говорити, що українські націоналісти в США
одержували тоді значну підтримку з боку спецслужб США, які
60
прагнули не допустити нормалізації американо-радянських відно¬
син і всіма засобами сприяли наближенню війни між Німеччиною
і СРСР. В багатьох випадках у зв’язку з такою позицією спец¬
служб фашистська агентура в Сполучених Штатах одержувала
можливість діяти фактично безкарно, шпигуни і диверсанти гітле¬
рівської Німеччини наводнили країну.
Створена тодішнім директором Федерального бюро розсліду¬
вань Гувером (за наказом президента Рузвельта) «гігантська ма¬
шина для боротьби з п’ятою колоною запрацювала вхолосту...
Ґувер і його сподвижники систематично вводили в оману амери¬
канський народ»26. Тільки протягом останніх чотирьох місяців
1940 р. нацистська агентура, зокрема українські націоналісти —
мешканці США або закинуті туди з Німеччини, організувала
18 диверсійних актів па американській території. Було виведено
з ладу заводи в Кенвілі і Ньюкастлі, два заводи компанії «Юнай-
тед рейлвей» в м. Вудбрідж, авіаційний завод і т. д. Виникали
пожежі в приміщеннях воєнного і морського міністерств США,
горіли військові судна і літаки. Це тривало практично впродовж
всієї війни.
Розвідка гітлерівської Німеччини, нацистський апарат психо¬
логічної війни з допомогою своєї агентури прагнули також посла¬
бити антифашистський рух в країні, внести розкол в лави борців
за мир, а в роки війни — тих сил, що вимагали якомога швидшого
відкриття другого фронту в Європі і надавали допомогу Радян¬
ському Союзові. «Ця поведінка,— пише націоналістичний «істо¬
рик»,— не співпадала з офіційною політикою уряду Сполучених
Штатів, політикою допомоги Радянському Союзові в його бороть¬
бі проти Німеччини»27. За таких обставин, продовжує він, гро¬
мадська думка в США «була холодна» до українських націона¬
лістів.
Це й не дивно. Адже вони робили все, щоб якомога справніше
виконувати завдання гітлерівських спецслужб. Досить згадати
діяльність такого собі Я- Гайваса, який тривалий час працював у
газеті «Свобода», був навіть її головним редактором. Нині він
постійно друкується на її сторінках.
Народжений у сім’ї багатих колоністів, які мали у Львові кіль¬
ка будинків і крамниць, Гайвас уже в 20-ті роки став учасником
націоналістичних диверсійно-терористичних банд, що діяли на те¬
риторії Польщі. Рано ступив він на шлях терору. Двадцятирічним
юнаком на чолі «чорної сотні» він не раз проникав на територію
Радянської України для здійснення терористичних актів.
Коли фашисти загарбали польські землі, Гайвасові було дору¬
чено очолити у Кракові референтуру розвідки та зв’язку головно¬
го проводу ОУН. Редактор нині вже неіснуючої газетки «Юнак»
Гилета так описав тодішню діяльність Гайваса: «В Кракові,
61
працюючи референтом розвідки проводу ОУН, [він] тримав безпо¬
середній зв’язок з німецькою розвідкою, контролюючи роботу
філіалів ОУН в країнах Західної Європи, виконував завдання
німецької розвідки по добору і підготовці розвідників і диверсан¬
тів з оунівців, яких гітлерівці напередодні і під час війни викори¬
стовували проти Радянського Союзу».
Коли ж фашистські загарбники окупували Україну, винищува¬
ли міста і села, Гайвас зайнявся вербуванням агентів для німець¬
кої розвідки вже на українській землі. Та війна скінчилась кра¬
хом нацистів і їх прислужників, і нинішній співробітник «Свобо¬
ди» Гайвас кинувся шукати порятунку в Іспанії. В 1946 р. його
прийняв диктатор Франко.
Перейшовши згодом у підпорядкування американських спец¬
служб, Гайвас залишився гітлерчуком за способом мислення, сві¬
тоглядом. У січні 1974 р. з’явилася його стаття із закликом до
націоналістів перейти до «рішучіших» методів антнрадянської бо¬
ротьби. А що саме малося на увазі, він згодом роз’яснив, заявив¬
ши, що оунівці, яким вдалося врятуватися від Радянської Армії та
її союзників, повинні, як і в довоєнні та воєнні роки, організовува¬
ти і провадити диверсійно-терористичні акції проти радянських лю¬
дей, користуючись «методом пістоля і гранати». У статті «Доба
жорстока, як вовчиця» він пророкував близький наступ «жорстоких
ударів», що, мовляв, ставить перед ОУН вимогу вже сьогодні «не
перебирати у засобах».
До походу на Схід, писав влітку 1974 р. мельниківський жур¬
нал «Самостійна Україна», українські націоналісти у США готу¬
валися «дуже пильно й старанно». А викладач історії націоналіз¬
му в Східноіллінойському університеті С. Горак, який, за його
власною оцінкою, «стоїть на позиціях бандерівців», у виступі на
конференції Американської асоціації істориків наприкінці 1977 р.
говорив: «Вони шукали друзів в Берліні, ворогів у Москві... Бер¬
лін був місцем надій для націоналістів». Що ж до США та інших
країн, спецслужби яких сьогодні використовують українських
«самостійників», Горак заявив: «Західні демократії до уваги не
бр ались» 28.
В свою чергу націоналістичний тижневик «Український голос»
8 листопада 1978 р. визнав, що прислужництво українських націо¬
налістів нацистській Німеччині почалося з самого початку війни,
а в 1944 р. «розгорілося на добре» і «тривало далеко по скінченні
другої світової війни». Журнал «Самостійна Україна» у вищезга¬
даній статті запевняв навіть, що по війні «присяга, складена Гіт-
лерові, не була відкликана, вона далі зобов’язувала...». Отож,
«зобов’язувала». А тим часом колишніх нацистських прислужни¬
ків і далі використовують в найбільш ворожих акціях проти Ра¬
дянського Союзу, зокрема у виконанні ідеологічних диверсій.
62
Передвоєнний період діяльності українських буржуазних на¬
ціоналістів дає змогу краще визначити і їхню класову суть, пока¬
зує їх ворожість інтересам не лише радянського народу, а й тру¬
дящих Америки і тим самим значною мірою викриває антинарод-
цйй зміст діяльності спецслужб США. В своїй антикомуністичній
засліпленості вони не гребують послугами злочинних елементів.
Одним з тих, хто в’їхав до США в обхід існуючих законів, був
професійний терорист, гітлерівський прислужник, відомий як
Днтон Драган. Своє ж справжнє ім’я і прізвище (Андрій Луців)
він вважає за краще не називати, адже за ним ховається надто
багато злочинного. Головне ж те, що на боці гітлерівців він вою¬
вав не тільки проти українського, а й проти американського наро¬
дів. Були в нього й інші підстави боятися гласності. Відомо, на¬
приклад, що закон Сміта про реєстрацію іноземців вимагав ви¬
селення із США емігранта з іншої країни, якщо той перебував
колись в організації, діяльність якої, на думку властей, супере¬
чила інтересам Америки. Луців-Драган до таких організацій нале¬
жав і належить нині.
Ще юнаком вступив він до ОУН і відразу запопадливо взявся
виконувати завдання її ватажків. Луців був одним з головних ор¬
ганізаторів і керівників нападу оунівців на радянське консуль¬
ство у Львові, в результаті якого 21 жовтня 1933 р. було вбито
співробітника консульства О. Майлова. Безпосередній вбивця
Лемик на суді визнав, що був «лише виконавцем замаху, підго¬
товленого іншими особами», в тому числі й Луцівим 29.
Оунівські терористи діяли під безпосереднім керівництвом і за
наказом гітлерівців. На це вказує зміст статті, вміщеної в поль¬
ській газеті, що виходила у Львові, одразу ж після замаху на
Майлова. «Берлін завжди першим знає прізвище терориста чи
вбивці!» — так називалася стаття. «Великою сенсацією,— говори¬
лося в ній,— став той факт, що недільні берлінські газети повідо¬
мили прізвище вбивці працівника радянського консульства у
Львові. Зокрема, гітлерівська «Локаль анцайгер» повідомляє з
Берліна, що прізвище вбивці Ніколаус Лемик. «Прийняв він,—
пише німецька газета,— Майлова за радянського консула Голуба,,
якому українська терористична організація (ОУН.— Є. К.) винесла
смертний вирок». Слід сказати, що ні в суботу, ні навіть в не¬
ділю ніхто у всій Польщі, крім кількох осіб, що брали участь у
слідстві, не знав прізвища вбивці. Тому виникає припущення, що
Українські терористи тісно зв’язані з німецькими властями. І хто
Знає, чи не гітлерівці були ініціаторами... замаху. Треба врахову¬
вати й той факт, що українські терористи постійно використо¬
вують німецьку зброю — пістолети системи «Оргес». Хто дав їм
зброю, той, мабуть, знає, проти кого вона має бути спрямова¬
на!» 30.
63,
За приналежність до терористичних оунівських банд ЛуцІва
■влітку 1935 р. було засуджено до п’яти років ув’язнення і десяти
років позбавлення громадянських прав. Та прийшла друга світова
війна і Луців продовжив свою підривну «роботу» на користь гіт¬
лерівської Німеччини — тепер як редактор газети «Українець», що
видавалась у Берліні (!) за вказівкою і з дозволу гестапо. «З ве¬
личезним ентузіазмом,— писала прогресивна нью-йоркська газета
«Громадський голос» (1975, червень),— та фашистська рептильна
вихваляла панцерні дивізії Гітлера».
У 1946 р. через франкістську Іспанію під чужим прізвищем
Драган приїхав до США. Тепер колишній гітлерівський агент
займає посаду «почесного», тобто довічного, редактора націона¬
лістичної газети «Свобода», що виходить у Джерсі-Сіті, поблизу
Нью-Йорка.
Створені в США гітлерівським агентом Сеником-Грибівським
націоналістичні угруповання, недвозначно підкреслюють американ¬
ські дослідники, мали одну спільну рису — «їх очолювали українсь¬
ко-німецькі націоналісти, які займалися нацистською агітацією і
шпигунством для того, щоб в потрібний момент приступити до ди¬
версій за завданням третього рейху»31. Однією з найважливіших
•своїх акцій Сеник-Грибівський вважав організацію спільно з ін¬
шими гітлерівськими агентами «авіаційної школи» з власним літа¬
ком, придбаним на кошти ОДВУ (!) 5 липня 1935 р. і названим
«Націоналіст». Нацистські прислужники, що навчалися в тій
«школі», носили воєнну уніформу гітлерівського зразка, брали
участь у військових маневрах.
«Авіаційна школа» служила агентурі нацистів з ОДВУ також
прикриттям для підготовки шпигунів і диверсантів, що мали діяти
і згодом діяли на території Радянської України. Крім того, при
фактичному потуранні ФБР на чолі з Гувером ця група націона¬
лістів вчинила чимало диверсій на американській території. Сам
Сеник-Грибівський незабаром повернувся в Європу і приєднався
до гітлерівців, що напали на СРСР.
2 листопада 1938 р. поліція, здійснивши наскок на так зва¬
ний український національний центр в Нью-Йорку, в підвалі
-будинку, де він знаходився, знайшла кімнату для катувань. Стіни
її були побиті кулями. Там же було знайдено зброю німецького
виробництва, а під підлогою — людські кістки. Терористи — це
були члени ОДВУ — ліквідували чимало прогресивно мислячих
американців. Це вони, зокрема, спалили Артура Фріда з м. Уайт
Плейнс. І хоч американські автори, які наводять такі дані, пишуть,
нібито тоді «і в голову нікому не приходило, що ці звірі були зв’я¬
зані з нацистською організацією шпигунства і диверсій в США» 32,
є всі підстави вважати: українські буржуазні націоналісти діяли
при потуранні американських спецслужб, які розглядали жовто¬
•64
блакитників виключно як антирадянську силу і тому всіляко
сприяли їм.
Самі ці автори у своїх дослідженнях наводять незаперечні
докази вірності такого висновку. Наприклад, коли 16 березня
1941 р. український націоналіст Возняк разом із своїми дружками
організував диверсію на залізниці Клівленд — Піттсбург, в ре¬
зультаті якої загинуло п’ятеро американців, а 121 був поране¬
ний 33, спецслужби і юридичні органи, незважаючи на вимоги пре¬
си і громадськості покарати злочинців, не вжили більш-менш рі¬
шучих заходів. Націоналісти продовжували діяти безкарно, і
лише деяких з них було притягнуто до відповідальності. Проте це
були винятки. Так траплялось лише тоді, коли прізвища дивер¬
сантів і терористів — учасників найбільш зухвалих акцій, їх адре¬
си ставали відомими широким колам американців. Десятки років
чинив на американській землі терористично-диверсійні акти Воз¬
няк і лише в липні 1942 р. був арештований агентами ФБР.
Про небажання спецслужб США всерйоз займатися розсліду¬
ванням підривної діяльності націоналістів говорять і численні
інші факти. Наприклад, всім було відомо, що ватажки українських
буржуазно-націоналістичних організацій підтримували зв’язки з
японськими мілітаристами. Так, ватажок ОУН Є. Коновалець,
який неодноразово відвідував СІІІА з метою створення терористич¬
них груп і координації діяльності оунівської команди у «п’ятій ко¬
лоні» Гітлера в США і Канаді, мав тісні і досить постійні контак¬
ти з японськими спецслужбами. З їх допомогою він засилав
у Маньчжурію агентів і провокаторів, організовував там не лише
антирадянську, а й антисоюзницьку пропаганду взагалі. Самі на¬
ціоналістичні «ідеологи» визнають, що тільки воєнні дії Радян¬
ського Союзу і США проти Японії влітку — восени 1945 р. при¬
пинили діяльність оунівців на користь японського монархо-фа-
шизму.
Чисто фіктивним і короткотривалим був розпуск пронацистсь¬
кої ОДВУ в результаті розслідування її антиамериканської діяль¬
ності. Далі цього справа взагалі не пішла. Не було проведено
арештів керівників цієї агентурно-диверсійної організації і їх про¬
нацистська діяльність тривала, але в новій формі: вони відмовля¬
ли українців від служби в американській армії, самі уникали при¬
зову, всіляко перешкоджали тим американським українцям, які
Допомагали радянським людям. Секретар Українсько-американ¬
ської секції Міжнародного робітничого ордену В. Рибак писав тоді:
«Протягом короткого часу члени Українсько-американської секції
ордену спільно з членами Ліги американських українців зібрали
Поверх 40 тис. дол. на медичну допомогу для наших братів і
сестер в Радянському Союзі. Інші українські організації або нічо¬
го не роблять і сидять тихо, а провідники деяких з тих україн¬
5 з-іоіз
65
ських організацій, що довгі роки служили Гітлерові, хоч і заяв¬
ляють на словах, що вони з Америкою та її альянтами, на ділі
радуються тому, що Гітлер напав на наш народ, і чекають, коли-
то він вже покличе їх панувати над українським народом в окупо¬
ваних Гітлером територіях».
УККА, ОДВУ та інші націоналістичні організації, в тому числі
й розпущені за пронацистську діяльність, невдовзі знову активі¬
зувались на старих, профашистських засадах. «Провідний актив»
націоналістичних організацій в США, хизуються сьогодні націона¬
лістичні «ідеологи», «стоїчно тримається на своїх позиціях». І саме
цей «актив» продовжує сьогодні очолювати СКВУ, УККА, ОДВУ.
Саме йому доручено бути коліщатком в проведенні ідеологічних ди¬
версій, підривних пропагандистських акцій тощо.
Ось що писав один з критиків УККА про його «XII конгрес»,
що відбувся 1976 р.: «Ті самі «незаступимі заслужені народні
діячі», та сама нудна атмосфера!.. Самі збори пройшли «по пла¬
ну», наміченому «визвольним фронтом» (бандерівцями.— Є. /(.)•••
Люди не з цього світу,— такі думки приходять, коли читаєш пере¬
біг нарад УККА... Читаєш і дивуєшся, чи це був з’їзд діячів укра¬
їнської спільності США, чи... політичних емігрантських центрів?..
Ні одного слова про потреби та проблеми нашої спільності в Аме¬
риці, лише пуста, нікого ні до чого не зобов’язуюча політична бом-
бастика. Наболілі справи, живі, актуальні проблеми нашої етніч¬
ної групи тут зігноровано майже зовсім» («Українське життя»,
1976, 15 листопада).
За антикомуністичними, явно антидемократичними рецептами
пройшов восени 1980 р. останній, «XIII конгрес» УККА. І знов не
було сказано жодного слова, яке б стосувалося дійсних інтересів
американських українців: ті ж самі заклики до «розвалу» СРСР
(судячи з того, що вони домінували і на «III конгресі» СКВУ,
можна зробити висновок, що таке завдання покладено сьогодні на
всі буржуазно-націоналістичні організації), до війни, виступи
проти культурних контактів американських українців з Радян¬
ською Україною, наклепи на внутрішню і зовнішню політику
КПРС і Радянської держави. «Підготовка до конгресу та стиль
його проведення,— писав націоналістичний авт&р,— були заздале¬
гідь препаровані, підтасовані та зфальшовані і зовсім не віддзер¬
калювали стану української громади в США та її справедливі на¬
рікання».
На згадуваному антирадянському збіговиську виступили з про¬
мовами тодішній помічник президента США з питань національної
безпеки 3. Бжезінський і О. Хейг, який займав посаду держав¬
ного секретаря. Провокаційний антирадянський характер їх висту¬
пів лише підкреслив антикомуністичний, підривний зміст націо¬
налістичного шабашу.
66
Як підготовка, так і хід «конгресу» УККА нагадували швидше
таємні збори шпигунів, мафіозі чи торговців наркотиками, аніж
громадської організації. «У 40-літній історії УККА,— відзначив
навіть націоналістичний коментатор,— не подибуємо паралелі, щоб
такі конгреси приготовлялися у якомусь такому дивному засек¬
реченні».
Ще задовго до початку збіговиська стало ясно, що повну пере¬
могу на ньому здобудуть бандерівці. З керівних органів місцевих
ВІДДІЛКІВ УККА поступово були усунуті особи, погляди яких
хоча б на йоту відрізнялись від їхніх. Горезвісний ватажок ОУН-
бандерівців Я- Стецько дав вказівку своїм «мафіозі» в США
«монопольно опанувати всі ключові позиції» в націоналістичних
угрупованнях, а УККА «взяти штурмом». З цією метою почали
створюватися фіктивні «клуби» і «доми», які мали посилати на
«конгрес» своїх «делегатів», звичайно ж з числа бандерівців. Спра¬
ва дійшла до того, що від одного з відділків УККА в Каліфорнії,
що складається з 6 осіб, було обрано 8 «делегатів» (всі — банде¬
рівці, нестачу заповнили мешканці інших міст).
На самому збіговиську байдужа більшість мовчала, деякі
«обійдені» галасували, але їх голосу ніхто не слухав. Махінації
Я. Стецька знайшли підтримку з боку закулісних організаторів
«конгресу» і тому мали абсолютно відвертий характер. Напри¬
клад, на одне з передконгресових засідань верхівки УККА «за¬
були» запросити деяких націоналістичних ватажків, які не є
бандерівцями. Тому під час голосування шанси цих запеклих
екстремістів стали явними. І коли в ході «конгресу» представники
близько двох десятків організацій залишили зал, де він проходив,
зовні створювалось враження, начебто нічого не трапилось, бо біль¬
шість становили бандерівці.
На «XIII конгресі» 26 осіб було обрано до складу виконавчого
органу УККА, з них переважна більшість — бандерівці. Головував
на ньому ставленик Стецька Б. Футей, який, за висловом одного
з «ображених», «як кліщ тримав віжки», не допускав відступів від
розробленого спецслужбами США сценарію. Що ж до представни¬
ків кількох небандерівських організацій, які залишилися на «кон¬
гресі», то й вони не мають нічого спільного з інтересами більшості
Українців у США. З приводу ідеологічної приналежності націона¬
лістичних «середовищ» один з ватажків контрреволюційної емігра¬
ції І. Кедрин слушно стверджує, що «як у розламі ОУН у 1940 р.
не було мови про розбіжності в ідеології (мова йшла лише про
форми і методи прислужництва нацистам.— Є. К-), так само в
сучасній ситуації у ...вільній громаді не йдеться про розбіжності
в ідеології».
Правомірність такого висновку підтверджується багатьма фак¬
тами. Наприклад, кілька років тому розгорілася лайка між банде¬
5*
67
рівською верхівкою і керівниками так званого Українського
народного союзу (УНС), викликана фінансовими міркуваннями і на¬
маганнями кожної з сторін, що вислужуються перед американ¬
ськими «хлібодавцями», показати свою «важливість». Коментуючи
цю міжусобну бійку, націоналістичний автор з Трентона називав
безпідставними твердження про якісь антипатії між УНС чи його
виданням (газета «Свобода») і бандерівцями. Він навів красно¬
мовний приклад: коли тривали згадані чвари, «Свобода» про¬
довжувала позитивно оцінювати антирадянські виступи бандерів¬
ців. І це зрозуміло, бо ця міжусобиця між українськими націона¬
лістами, як і чимало інших, ведеться навколо досить практичного
питання — як побільше увірвати від так званих визвольних фондів
і подачок спецслужб. Ніяких «ідейно-політичних» розходжень тут
немає.
Не традиції українського народу, а профашистське політику-
вання, не українська мова, а ідеологічне одурманювання, не укра¬
їнська пісня, а антирадянське галасування, не українська культу¬
ра, а ні до чого не зобов’язуючі викрики про «відданість» їй, не
демонстрація досягнень української етнічної групи в США, а про¬
вокаційні вуличні збориська під мілітаристськими гаслами —
такий зміст діяльності бандерівських ватажків УККА. Система
тотального залякування і погроз перетворила його в замкнену
групу неофашистського зразка.
Що ж до запевнень націоналістів про «масове» представницт¬
во в УККА різних соціальних верств населення, то вони неспро¬
можні приховати той незаперечний факт, що ця організація є лише
купкою бандерівських ватажків, які нічого спільного ні з народом
України, ані з народом США чи з представниками більшості аме¬
риканських українців не мали і не мають.
Існує чимало свідчень того, що вже в роки війни американ¬
ські спецслужби готувались до прийому по війні нацистських при¬
служників, зокрема воєнних злочинців, яких вже тоді планувалося
використати в антирадянських підривних цілях, насамперед у шпи¬
гунсько-диверсійній діяльності проти СРСР. Одним з кроків у
цьому напрямі стало створення у 1944 р., тобто коли в Європі
тривала найжорстокіша із воєн, так званого З’єднаного україн¬
сько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) з метою пе¬
реселення за океан оунівських прислужників Гітлера.
Включення до назви цієї організації слів «українсько-амери-
ганський» є блефом, оскільки ЗУАДК ніколи не діяв на користь
ні українського, ні американського народів. В той час коли всі
прогресивно і патріотично настроєні американці, в тому числі й
представники етнічних груп, допомагали радянському народові в
його важкій боротьбі з нацизмом, ЗУАДК, протегозаний спец¬
службами США, заходився рятувати від покарання націоналіс¬
63
тів—прислужників «третього рейху», тобто ворогів українського
і американського народів. Його зусилля по війні були спрямовані
на розшуки нацистських недобитків українського походження
по таборах для «переміщених осіб» в Італії й інших західних
країнах для їх відправки спочатку в Англію, а згодом і в США.
Один з гітлерівських вірнопідданих, співорганізатор дивізії СС
«Галичина» В. Кубійович, відзначає, що ЗУАДК тоді «здійснив
низку заходів з метою юридичної оборони українських переміще¬
них осіб» *.
Виконавши «переселенську місію», ЗУАДК заходився допома¬
гати колишнім есесівцям з дивізії «Галичина» міцніше вкоренити¬
ся в США, «робити бізнес», використовуючи як «початковий капі¬
тал» коштовності, награбовані серед мирного населення Східної
Європи, де підопічні ЗУАДК виконували каральні функції.
При всебічному сприянні американських спецслужб ЗУАДК до¬
помагав у переїзді за океан і влаштуванні на новому місці крім
есесівців багатьом іншим гітлерівським прислужникам і бандитам.
Допомагав він «залучати до бізнесу» награбоване і колишнім
поліцаям, які, як змушені визнати під тиском незаперечних фактів
і самі націоналістичні автори, безвідмовно виконували відведену
їм гітлерівцями роль карателів, убивць, паліїв. В усій «красі» во¬
ни показали себе в акціях по ліквідації євреїв.
ЗУАДК завжди очолювали особи, зацікавлені у розпалюван¬
ні воєнних конфліктів, нагнітанні напруженості у відносинах між
державами. Не становить винятку з правил і нинішній президент
ЗУАДК О. Білик, хімік за фахом, який кілька разів представляв
США на міжнародних наукових симпозіумах, де щоразу біль¬
ше говорив на антикомуністичні і значно менше на хімічні теми,
всіляко намагався схилити своїх колег до участі в антирадян¬
ських провокаціях 34.
Сьогодні Білик — один з активних учасників ідеологічної і пси¬
хологічної обробки наукової громадськості. В цій ролі він роз¬
повсюджує антирадянські фальшивки, використовуючи досвід, на¬
бутий у гітлерівців. Адже освіту він здобув в окупованому ними
Львові. Після війни тривалий час мешкав у франкістській Іспанії,
куди втікали від покарання найбільш закляті нацистські воєнні
злочинці. Білик — член бандерівської ОУН, що свого часу органі¬
заційно підпорядковувалась нацистському «бюро по підготовці
війни за допомогою національних меншостей» 35, у якому бандерів¬
цям відводилась роль виконавців диверсій, саботажу і терористич¬
них акцій проти радянських громадян.
З’їзд бандерівського об’єднання в США, яким керував Білик,
Нещодавно різко критикував тих політиків на Заході, які намага¬
* Маються на увазі виключно колишні гітлерівські прислужники.
69
ються уникнути термоядерної війни, «засуджував і відкидав усяку
політику співіснування, розрядки, рівноваги сил». Що ж до буржу¬
азної демократії, то ось як ставляться до неї Білик та інші банде¬
рівці: «...конституції США й інших вільних націй є непридатні.
Щоб мати успіх, вони мусять бути змінені з урахуванням вимог
глобальної війни».
Характерно, що найбільша активність ЗУАДК припадає на
період «холодної війни». Той же Кубійович писав, що саме «хо¬
лодну війну», «зростання напруженості між західними державами
і СРСР слід вважати сприятливою атмосферою для політичної
активності» ЗУАДК. А час, позначений розрядкою в міждержавних
відносинах, є для нього несприятливим. Не випадково з потеп¬
лінням міжнародного політичного клімату в першій половині 70-х
років він майже припинив свою активність. У 1977 р. ЗУАДК не
мав коштів навіть на утримання власної канцелярії в складі,
бодай, одного працівника. Головна причина — зменшення зацікав¬
леності в діяльності цього реакційного угруповання з боку амери¬
канських спецслужб.
Коли ж адміністрація Картера почала відходити від курсу на
розрядку, ігноруючи той факт, що під Заключним актом загально¬
європейської наради стоїть підпис американського президента,
ЗУАДК знову почав випливати на брудній поверхні антирадян-
ського політиканства. 24 січня 1979 р. представників ЗУАДК прий¬
няли в держдепартаменті США і провели з ними відповідний
інструктаж. Активізація психологічної війни проти СРСР, ідеоло¬
гічні диверсії з використанням вигадки про «порушення прав лю¬
дини» в СРСР вимагали виконавців, для яких антикомунізм, на¬
клепницькі нападки на нашу країну, ненависть до радянських
людей — своєрідна «професія».
Перевантажені «державними справами» урядові діячі у Ва¬
шінгтоні багато часу приділили ЗУАДК аж ніяк не для того, щоб
вивчити антиамериканське минуле українських націоналістів. Не
збиралися вони також притягти його керівників до відповідаль¬
ності за благодійництво щодо військових злочинців та інших гітле¬
рівських колабораціоністів, хоч саме це відповідало б справедли¬
вості і законності. Не в прокуратуру і не в суд, і навіть не
в службу імміграції і натуралізації викликали представників
ЗУАДК. Стали вони потрібними «чинникам держдепартаменту» і
діючої під егідою конгресу США «хельсінкської комісії», що всю
свою діяльність звела до втручання у внутрішні справи суверенних
держав, до нагнітання антирадянського психозу в США.
Газета «Свобода», пояснюючи, чому ж так «радо вітали» на¬
ціоналістичних ватажків, в тому числі й воєнних злочинців, висо¬
копоставлені американські діячі, серед інших причин назвала
«зростання напруженості у світі». Саме тому, мовляв, ЗУАДК
70
«повинен відіграти знову велику роль». А щоб вивести його
із хронічної кризи й таким чином зробити «діяльною» антира-
дянською установою, в держдепартаменті обіцяли фінансову під¬
тримку.
Добре відомо, що підтримувати подібні організації — значить
стимулювати підступні, ворожі інтересам миру цілі. Однак, незва¬
жаючи на це, спецслужби американського імперіалізму вирішили
«оживити» ЗУАДК. Під час інструктажу на тему «Як треба діяти
з огляду на сучасні політичні ускладнення на міжнародній арені»
офіційні співробітники держдепартаменту спрямовували націона¬
лістів на вишукування в СРСР так званих інакомислячих, адже у
західних майстрів ідеологічних диверсій на них великий дефіцит,
їх призначення — здійснювати антидержавні і антигромадські
вчинки, порушувати радянські закони.
Все це, без сумніву, свідчить, що наприкінці 70-х років діячі
офіційного Вашінгтона, задовго до подій в Афганістані, активі¬
зували особисту участь в психологічній війні проти Радянсько¬
го Союзу, використовуючи для цього і українських націона¬
лістів.
Подібні дії є цинічним порушенням принципів Заключного ак¬
та, де чітко вказується: «Держави-учасниці утримуватимуться від
будь-якого втручання, прямого чи посереднього, індивідуального
чи колективного у внутрішні або зовнішні справи, що входять у
внутрішню компетенцію іншої держави-учасниці, незалежно від їх
взаємовідносин»36. І далі: «Відповідно вони будуть, в тому чис¬
лі, утримуватися від подання прямої чи посередньої допомоги
терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спря¬
мованій на насильне повалення режиму іншої держави-учасни¬
ці» 37.
Що ж до ватажків ЗУАДК, як, до речі, й інших націоналістич¬
них організацій, то вони здебільшого є членами злочинної ОУН,
беруть участь у підривній діяльності проти Радянського Союзу —
держави, підпис керівника якої, як і підпис американського прези¬
дента, стоїть під Заключним актом, і домагаються ліквідації обра¬
ного радянськими людьми державного ладу...
Певну характеристику цій організації та особам, які приймали
її представників, дає той факт, що згадувана зустріч в держде¬
партаменті була влаштована колишнім гітлерівським прислужни¬
ком, а згодом співробітником держдепартаменту К. Варварівим.
Саме він і добився фінансової допомоги «комітетові» від уряду
США.
Проте не можна сказати, що за більш як 35 років, що минули
після війни, в Сполучених Штатах зовсім не притягали до відпо¬
відальності колишніх воєнних злочинців, безпосередніх учасників
Нацистського геноциду. Та більшість розслідувань і судових
71
процесів, що здебільшого провадились лише під тиском громад¬
ськості, найчастіше перетворювалися в фарс, оскільки існує чима¬
ло лазівок, з допомогою яких злочинці уникають справедливого
покарання. Зокрема, йдеться про п’яту поправку до Конституції
США, яка надає право звинуваченому не свідчити проти себе38.
Вже близько сотні разів скористався цією лазівкою Сергій Коваль¬
чук з Філадельфії *, винний у вбивствах в роки гітлерівської оку¬
пації великої кількості єврейського населення України і Польщі39,
І зараз він користується всіма благами «американського способу
життя».
Наприкінці 70-х років американська громадськість розгорнула
активну кампанію, спрямовану на те, щоб спонукати власті до
притягнення до відповідальності воєнних злочинців, а отже, й
оунівських прислужників «третього рейху». Це був безпосередній
результат періоду розрядки, коли розширення контактів з радян¬
ськими людьми, певний доступ до правдивої інформації про Вели¬
ку Вітчизняну війну (що виявилося, зокрема, у показі фільму «Не¬
відома війна» — під такою назвою демонструвалася у Сполучених
Штатах і деяких країнах Західної Європи радянська кінострічка
«Велика Вітчизняна війна») показали багатьом американцям, хто
є хто, в тому числі й у таборі українських буржуазних націона¬
лістів.
Згодом між органами юстиції СРСР і Верховним судом США
було досягнуто угоди про співробітництво в галузі розсліду¬
вання справ нацистських воєнних злочинців і обмін відповідними
документами.
Деяких оунівських воєнних злочинців дійсно було притягнуто
до суду і кілька з них депортовано за межі США. Це, зокрема,
стосується Ф. Федоренка та І. Дем’янюка — колишніх охоронців
з нацистського табору смерті Треблінка. Вони особисто брали
участь у масовому винищенні в’язнів. До депортування було за¬
суджено також В. Осідача — запеклого антисеміта, що служив
поліцаєм в Раві Руській і особисто винищував євреїв 40.
Звиклі почувати себе в безпеці, українські націоналісти спо¬
чатку не відреагували на дії американських властей. їх уявлення
про американське судочинство висловив у газеті «Нью-Йорк
тайме» тодішній заступник керівника спеціального слідчого від¬
ділу міністерства юстиції США А. Райєн: «На початку і всередині
50-х років, коли слід було провести розслідування... був розпал
маккартизму і антикомунізму... існувала тенденція визначати вар¬
тість громадянина на основі його антикомунізму, а не того, що він
робив під час геноциду» 41.
* Проживає за адресою: 200 Ьіоск ої 67іЬ ауе. іп Оіе Базі Оак Бапе 5е«
сііоп ої РкіІасіеІрЬіа.
72
Коли ж з’явилися перші повідомлення про судові процеси над
федоренком, Осідачем, Дем’янюком та деякими іншими воєнними
злочинцями, в першу чергу заговорила ненависть українських на¬
ціоналістів до демократії, в тому числі й буржуазної. З’явилася1
злива антидемократичних публікацій в націоналістичних виданнях.
Вони закликали до встановлення в США «більш твердого» ре¬
жиму, поливали брудом ліберальних американських політиків,,
юристів, журналістів. При підтримці своїх босів із спецслужб на¬
ціоналісти розгорнули своєрідну «ідеологічно-психологічну війну»,,
спрямовану на внутрішню американську аудиторію, з метою ви¬
правдати в очах американців оунівських воєнних злочинців. Водно¬
час вони намагались дискредитувати представників тих кіл у
США, які домагалися якнайшвидшого розслідування і покарання
гітлерівських вбивць.
Наклепами і лайкою зустріли націоналісти заяву міністра юсти¬
ції в уряді Дж. Картера Б. Сівілетті про те, що міністерство юсти¬
ції має можливість і намір залучити як свідків кілька десятків
радянських громадян, «переважно мешканців села, які на власні
очі бачили злочини» націоналістів 42.
Звичайно, це не значить, що націоналісти критикували своїх;
«хлібодавців». Зовсім ні. Більше того, саме при підтримці остан¬
ніх вони всіляко вигороджували воєнних злочинців, заперечувала
власну участь у воєнних злочинах, намагалися будь-що дискреди¬
тувати свідків, представлені радянською стороною документи І
факти. Що ж до нападок на конкретних представників американ¬
ської юстиції, які виступали за покарання воєнних злочинців, то
і тут відчувалась рука «координаторів» із спецслужб.
На допомогу націоналістам були мобілізовані реакційні аме¬
риканські адвокати українського походження, яких очолив запек¬
лий бандерівець Аскольд Лозинський. З перших кроків їх діяль¬
ності стало ясно, що вони мають недвозначне завдання вигоро¬
дити оунівських воєнних злочинців 43.
7 грудня 1979 р. ця група адвокатів подалася до держдепар¬
таменту США. їх прийняв керівник спеціального слідчого відділу
міністерства юстиції Б. Роклер, який, до речі, був обвинувачем
від США на Нюрнберзькому процесі. Під час зустрічі націоналі¬
стичні адвокати висловили своє занепокоєння, що в результаті
Можливих процесів над оунівцями «буде обезголовлена зорганізо¬
вана націоналістична громада». Тим самим було визначено, що
Переважну більшість контрреволюційних угруповань в США очо¬
лювали колишні прислужники «третього рейху».
Переступаючи межі професійної адвокатської етики, тобто-
стаючи на шлях порушення існуючих у США законів, адвокати
під ОУН просили органи влади не вважати приводом для депор¬
7а
тації те, що та чи інша особа при в’їзді до Сполучених Штатів
замовчує факт власної діяльності на користь гітлерівців.
Дарма, що такого зізнання вимагають міжнародне право і
американське судочинство. Націоналістичні «слуги» Феміди не ке¬
руються інтересами законності. Так, у відповідь на зауваження
Роклера про те, що ОУН включено до списку «організацій поза
.законом», складеного ще понад тридцять років тому Міжнарод¬
но^ організацією біженців, захисники гітлерівських недобитків
покликали собі на допомогу... нацистські архіви.
Хто ж ці «адвокати», що так радо служать українському на¬
ціоналізмові? Візьмемо хоча б А. Лозинського. Він, крім всього
іншого, терорист, і не лише формальний. Лозинський брав участь
у провокаційних пікетуваннях радянських представництв в США
і вступав у сутички з американською поліцією, якій добряче-таки
дісталося від адвоката-бандерівця. Отож, перша причина, яка по¬
кликала його до держдепартаменту США,— інстинкт самозахисту
бандерівського терориста. Друга причина — намагання вигородити
злочинну ОУН взагалі. Адже до її керівництва належав і батько
Аскольда Євген Лозинський — гітлерівський прислужник, воєнний
злочинець, який брав участь у погромах на окупованій нацистами
Україні, зокрема у Львові, служив карателем в легіоні «Нахті-
галь» та в німецько-українській поліції.
А чому взявся захищати воєнних злочинців адвокат Іван Флис?
Передусім тому, що націоналістичний Український народний союз,
де він заправляє, існує на членські внески націоналістичних орга¬
нізацій, в тому числі й бандерівської ОУН. Втратити хоча б одного
сплатника, дарма що він воєнний злочинець, для адвоката Флиса
означало б зменшення власних прибутків.
Конкретніше про підзахисних І. Флиса можна дізнатися, пере¬
глянувши численні фото в націоналістичних виданнях. Поряд з
Флисом найчастіше можна бачити Івана Олексина та Степана
Гавриша. Перший — член «секретаріату» СКВУ, один з провідних
«діячів» УККА. Він — кадровий есесівець, служив у дивізії СС
«Галичина». Нині вважає «кращим зразком» керівника лише осо¬
бу, що пройшла вишкіл в гітлерівських воєнних формуваннях. Са¬
ме такі, каже він, підтримували націоналістичні угруповання «на
належному рівні», а після смерті багатьох з них діяти стає «все
складніше».
Не менш «заслуженою» особою є колишній вахман гітлерівсько-
оунівської «чорної поліції» на Дрогобиччині С. Гавриш. На його
совісті не один власноручно убитий або закатований єврей чи
українець, поляк чи росіянин... В січні 1942 р. Гавриш разом з
дружками Є. Біласом та І. Савкою взяв участь у розстрілі в Бро-
ницькому лісі знесилених від голоду і жорстоких побоїв людей
різних національностей. Потім оунівські кати «ходили по тілах
74
щойно вбитих людей, розшукували і добивали ще живих, одно¬
часно виривали залізними кліщами золоті зуби у трупів. Ще
живих людей кидали в яр і закопували» 44.
Понад 10 тис. чоловік закатували тоді нацисти і оунівці. Серед
вбивць був і Гавриш — нині активний учасник антирадянської
підривної діяльності українських націоналістів, підзахисний адво¬
ката Флиса. Він — одна з діючих осіб «дикого четверга» 13 листо¬
пада 1943 р., під час якого в Дрогобичі було знищено понад
2500 чоловіків, жінок, дітей. В службовій характеристиці на Гав-
риша, виданій шефом поліції безпеки в Дрогобичі Г. Гетцелем,
сказано: «Степан Гавриш перебував на службі з 15.10.1941 р.
Дисциплінований. Активно веде боротьбу з ворогами німецького
нового порядку. Подає приклад іншим українсько-німецьким полі¬
цаям зброєю і ділом».
Тепер Степан Гавриш має однакові права з тими Джоном,
Пітером, Уільямом, Джеком, що билися з фашистами і, можливо,
були поранені, зустрічалися з радянськими солдатами на Ельбі.
Чи це не святотатство над пам’яттю тих, хто загинув у боях з гіт¬
лерівцями?!.. Чи не святотатство, що сьогодні гітлерівський вбив¬
ця, воєнний злочинець Гавриш спокійно живе на американській
землі і його рятує американський адвокат?!
Побував у держдепартаменті також адвокат Іван Шандор.
Мотиви, які привели його туди, також не оригінальні і не менш
«поважні». По-перше, його батько, гітлерівський прислужник Він-
цент Шандор, входив до складу створеного нацистами маріонетко¬
вого «уряду» так званої Карпатської України, брав участь у війні
на боці гітлерівської Німеччини. Він причетний до нацистських
воєнних злочинів. По-друге, сам І. Шандор — тісно зв’язаний з гіт¬
лерівськими недобитками в ОУН, разом з ними бере участь в ан¬
тирадянських провокаціях.
Легко зрозуміти і неабиякий переполох четвертого захисника
воєнних злочинців Ю. Степаненка, він теж активіст націоналістич¬
них організацій. На Україні йому вбивати не довелося (це робив
його батько — воєнний злочинець), а сам Юрій, як ми вже зазна¬
чали у попередньому розділі, «відзначився» в боях з в’єтнамськи¬
ми патріотами, коли в складі американських агресорів стріляв у
в’єтнамських борців за свободу своєї країни. Таким чином, його
лякає сам факт можливого осудження воєнних злочинів, яких на
в’єтнамській землі було здійснено чимало. Тому, захищаючи свого
батька, Миколу Степаненка, нині викладача Центрально-Мічі-
ганського університету і далеко не останню особу в націоналі¬
стичній ієрархії, Юрій потенційно захищає всяку практику воєн¬
них злочинців.
Під час окупації України гітлерівцями М. Степаненко служив
їм із надзвичайною запопадливістю. Дезертир і зрадник, після
75
окупації Полтавщини він дослужився до посади редактора прона¬
цистської газети «Миргородські вісті», на сторінках якої вів
расистську пропаганду, вихваляв «подвиги» окупантів та їх оунів¬
ських прислужників, що полягали, зокрема, в знищенні сотень мир¬
них мешканців Миргорода — українців, євреїв, росіян. Особливо
старанно М. Степаненко відробляв свої зрадницькі срібники тоді,
коли Радянська Армія погнала гітлерівських загарбників з Украї¬
ни. І його старання були помічені хазяями. В 1943 р. він був під¬
вищений до рангу заступника шефа Шишацької районної управи
на Полтавщині і в цій ролі ще активніше закликав населення
окупованої полтавської землі «не заважати» фашистам насаджу¬
вати «новий порядок». Відповіддю йому було презирство і нена¬
висть земляків. Однак місце в нацистському обозі він заробив і
втік на Захід, де одержав посаду в штабі нацистської роти про¬
паганди.
Тепер він виховує американську молодь... Погодьтеся, важко
зрозуміти дії властей, які допускають гітлерівського виученика
до викладацької роботи, до ідеологічної обробки юнаків і дівчат.
Чому може навчити дезертир, зрадник, воєнний злочинець? Чому
може навчити особа, причетна до гітлерівського геноциду?
Він мусить викручуватися, маскуватися, намагається не афі¬
шувати свою колишню діяльність і навіть відмовився від керівної
посади в націоналістичній групі, яку очолював. Одне слово, хо¬
вається.
Щоправда, націоналістичні адвокати оунівських воєнних зло¬
чинців нерідко виправдовують своїх підзахисних тим, що, мовляв,
власноручно вони не вбивали, а інші форми прислужництва на¬
чебто не підлягають осудженню. Аби розвінчати цю фальшивку,
звернімось до американських юридичних збірників. В одному з них
міститься цікавий документ. Процитуємо його: «Репатріація радян¬
ських громадян (мається на увазі на вимогу СРСР.— Є. К.) не по¬
легшується, якщо вони того не побажають, за винятком тих, хто
потрапляє до наступних категорій громадян:
1) піймані в німецькій уніформі;
2) хто служив в Радянських Збройних Силах 22 червня 1941 р.
або пізніше і не був належним чином звільнений від цієї служби
(тобто зрадники і дезертири.— Є. К.)',
5) ті, чиє співробітництво з ворогом було очевидним, хто до¬
бровільно надавав допомогу ворогові і всіляко сприяв йому»45„
Домовленість, яку ми процитували, була підписана представ¬
никами урядів США і СРСР 11 лютого 1945 р. Під її дію потрап¬
ляють практично всі українські націоналісти, які в роки війни в
тій чи іншій формі співробітничали з нацистами, а також особи,
що стали на шлях зради і дезертирства. Напевне, Ю. Степанен-
76
кові та іншим націоналістичним адвокатам відомий цей документ,
якщо ж ні — вони можуть легко з ним ознайомитися...
Навесні 1978 р. у Сполучених Штатах було прийнято закон,
який доручає міністерству юстиції позбавляти громадянства або
депортувати з країни тих, хто «від 23 березня 1933 р. до 8 травня
1945 р. займався, або сприяв, або підбурював, або наказував
будь-якій іншій особі займатися чи сприяти у переслідуванні ін¬
шої особи з причин релігійних поглядів, расового або національ¬
ного походження — за наказом або у зв’язку з наказом нацистсько¬
го уряду Німеччини чи будь-якого уряду, встановленого за допо¬
могою або при співпраці нацистського уряду Німеччини, або ж
якого-небудь уряду, що був союзником нацистського уряду Німеч¬
чини». Попри всю незграбність зробленого націоналістичною га¬
зетою «Свобода» (1982, 24 лютого) перекладу статті цього закону
ясно, що практично всі колишні націоналістичні прислужники Гіт-
лера підлягають згідно з ним покаранню.
Ці документи особливо актуальні сьогодні, коли націоналі¬
стичні прислужники гітлерівців докладають відчайдушних зусиль,
щоб виправдатись і вибілитись, довести свою «непричетність» до
злочинів геноциду. Нерідко вони навіть визнають, що дійсно
«співробітничали» з нацистами, але, мовляв, тільки тому, що не
знали про їхні справжні наміри, а самі «не катували і не вбивали».
Визнаючи свої зв’язки з нацистами і водночас граючи в «не¬
причетність» до геноциду і воєнних злочинів, українські націона¬
лісти досить точно враховують нинішню політичну кон’юнктуру
в США. Бандерівці, просторікує, наприклад, Я. Стецько, «ніколи
не стріляли і не стріляють, не карають невинних жінок і дітей».
Запевнення Стецька в його «антифашизмі» надрукувала навіть
така «солідна» газета, як «Вашінгтон пост» 46. Тому доводиться на¬
гадувати, що союзницький, можливо американський, пілот пора¬
нив Я- Стецька наприкінці війни, коли той у складі абверівсько-
го підрозділу тікав від наступаючої Радянської Армії47.
Прагнучи відвернути увагу від злочинів оунівців, націоналі¬
стична пропаганда — чи не вперше за післявоєнний період — по¬
чала зрідка визнавати звірства, що чинили гітлерівці над ра¬
дянськими військовополоненими і мирними жителями окупова¬
них територій. Але про участь ОУН у цих акціях — ані слова.
Більше того, останнім часом усе частіше друкуються провокацій¬
ні матеріали про аморальність наклепів і необхідність «суворішо¬
го» ставлення до наклепників. Йдеться про те, щоб довести, ніби¬
то твердження про прислужництво оунівців нацистам — «вигад¬
ки», а тих, хто їх розповсюджує, чекає покарання. Типовий
Метод мафіозі — злодій кричить: «Ловіть злодіяі»
Українські націоналістичні видання докладають чимало зу¬
силь, щоб спростувати звинувачення на адресу націоналістичних
77
«патріотів» в тому, що вони активно допомагали окупантам у їх
«діяльності» на окупованих територіях. Однак досить часто самі во-
ни в розпал міжусобних чвар підтверджують факти співробіт-
ництва українських націоналістів з фашистами і участь перших
у масових вбивствах населення. Наприклад, бандерівський тиж¬
невик «Гомін України» 15 квітня 1981 р. твердив, що ОУН не
співпрацювала з нацистами, а 22 квітня розповідав про перші кро¬
ки оунівців у прислужуванні гітлерівцям в роки війни. Але чи не
найбільш повні визнання містить виступ колишнього командира
ганебної пам’яті легіону «Роланд» Є. Побігущого («Рена»), який
пише, що оунівські військові формування були створені фашис¬
тами, чинили каральні операції проти радянських партизанів і
мирного населення, що керували ними гітлерівські офіцери, що ні¬
мецьке командування розглядало оунівців як «сателітів» і «гармат¬
не м’ясо» 48.
Дуже активно заперечується участь оунівців у масовому вини¬
щенні єврейського населення. Це пов’язано насамперед з тим, що
створення націоналістично-сіоністського альянсу, про який давно
мріють ватажки націоналістичних угруповань і який був би зу¬
стрінутий з прихильністю певною частиною сіоністів, наштовхує¬
ться на серйозний опір передусім з боку тих євреїв, чиї родичі
загинули від рук нацистів та їх прислужників. Тож, щоб приско¬
рити створення такого альянсу, оунівська пропаганда не гребує
жодними засобами, користуючись підтримкою своїх американ¬
ських хазяїв. Розрахунок при цьому робиться на необізнаність
американської громадськості про участь ОУН в нацистському ге¬
ноциді, в результаті якого загинуло 6 млн. євреїв, а також про
традиційний антисемітизм націоналістів. Деякі реакційні емі¬
грантські автори задля «об’єктивності» додають: дійсно, були
«окремі» випадки участі націоналістів у знищенні євреїв; дійсно,
«дехто» з них власноручно катував, але робилося це нібито «під
примусом», «не координувалось» оунівською верхівкою, «не мало
загального для ОУН характеру».
Взагалі, навіщо говорити про «окремі» злочини, просторіку¬
ють, наприклад, ватажки мельниківської ОУН. Адже суть справи
полягає в тому, що антирадянський альянс «необхідний» обом
сторонам. Навіть бандерівці — крайні антисеміти, і ті почали ви¬
кручуватися, твердячи, що каральні операції проти євреїв у роки
війни разом з гітлерівцями чинила лише «українська поліція», в
якій, мовляв, не було оунівців.
І все ж перешкоди на шляху до організаційного завершення
зловісного альянсу надто серйозні, щоб їх можна було так легко
подолати. На це вказують деякі з останніх фактів. У американ¬
ській пресі, наприклад, час від часу з’являються звинувачення на
адресу українських націоналістів, щоправда узагальнюючого ха-
78
пантеру49. Тут можна назвати вимушене створення оунівцями ор¬
ганізації в Філадельфії, яка ставить перед собою мету — запере¬
чення причетності ОУН до антиєврейського геноциду. Деякі вчи¬
телі українського походження в американських школах мусять
активно виправдовувати минуле націоналістичних ватажків. З лек¬
ціями подібного змісту виступають і викладачі американських
університетів, такі як Т. Гунчак, М. Степаненко, І. Овечко та ін.
Дещо менша група українських націоналістів, розуміючи свою
неспроможність довести недоказове, тобто заперечити свою при¬
четність до націоналістичних злодіянь, вирішила виключно всі
злочини геноциду приписати бандерівцям: члени інших угрупо¬
вань, мовляв, ні в чому не винні. Один з них лементує: «Ми не¬
справедливо обмовлені... Наше ім’я і репутація заплямовані ок¬
ремими екстремістами... Наші діти-школярі змушені оборонятися,,
вони в небезпеці, їм бракує почуття самоповаги, багатьом при¬
таманний комплекс неповноцінності» 50.
Саме ці слова були надруковані у виданні «Українського на¬
родного союзу», в керівництві якого засіло чимало воєнних зло¬
чинців, на чиїх руках кров мирних людей, в тому числі і євреїв.
Це Білоцерковський, Гавриш і багато інших. Отже, визнання ви¬
мушені, проте — красномовні. Вони свідчать про те, що навіть за
умов підтримки з боку уряду США український буржуазний
націоналізм — занадто вже горезвісне явище у суспільному житті
країни.
На фоні оунівського антисемітизму особливо цинічно вигля¬
дають випадки спільних антирадянських акцій, здійснюваних сіоні¬
стами і українськими націоналістами в рамках психологічної вій¬
ни. Обидві сторони єднає, як уже зазначалося, класова ненависть
до радянських людей. Отож, американські спецслужби, скористав¬
шись з такої спільності, спромоглися досягти домовленості між
українськими націоналістами, що проживають в Денвері, штат
Колорадо, і місцевою єврейською фундацією «Бабин яр». У зга¬
даній «угоді» йшлося про спільну побудову в Денвері пам’ятника
розстріляним на околиці Києва, у Бабиному яру, євреям. Проте
принаймні два важливих моменти залишились «поза увагою» ор¬
ганізаторів цієї кампанії. По-перше, там були знищені не лише
євреї, а й десятки тисяч киян та військовополонених інших на¬
ціональностей. По-друге, і це головне, безпосередню участь в ек¬
зекуціях разом з гітлерівськими окупантами брали також їх на¬
ціоналістичні лакузи.
Протягом багатьох років у націоналістичній пресі ведеться
Кампанія з метою очорнити тих представників єврейської гро¬
мадськості, які домагаються розслідування і покарання оунівських
виконавців злочинів геноциду. Особливо старається уніатська газе¬
та «Америка» (Філадельфія). Це й не дивно, адже в її редакції —
79*
колишні гітлерівські прислужники, терористи, диверсанти, есесів¬
ці, тобто ті самі, хто розстрілював, вішав, катував.
Наприклад, її редактор Шанковський (нещодавно помер) по¬
чав служити нацистам ще задовго до війни. Він брав участь у без¬
посередніх воєнних і каральних операціях гітлерівців, був дивер¬
сантом і провокатором. Про його діяльність у перші дні другої сві¬
тової війни націоналістичний «історик» пише так: «В ніч з 11 на
12 вересня (1939 р.) озброєні боївки ОУН під проводом... проф.
Льва Шанковського як військового фахівця роззброїли 500 поль¬
ських вояків... Бої зорганізованих Організацією українських націо¬
налістів самооборонних відділів з польською поліцією та... відді¬
лами польської армії відбулися у вересні 1939 р. майже в кожному
повіті».
Всього ж, за підрахунками польських учених, оунівські при¬
служники гітлерівців в роки війни знищили близько 40 тис. поляків.
Вбивав і Шанковський. Тому й намагався уникнути розслідування.
Не менше причин для страху і у керівника видання «Аме¬
рика» І. Білинського. Детальніше про нього ми розповімо далі,
а зараз лише нагадаємо, що він як колишня «права рука» Банде-
ри цілком поділяє кредо останнього щодо вирішення національних
проблем. Ось воно: «Наша влада повинна бути страшною... ре¬
комендується знищувати всіх, хто буде виявляти опір режиму:
знищувати головним чином інтелігенцію, яку не слід допускать
ні в які урядові органи і взагалі робити неможливою її підготов¬
ку. Євреїв ізолювати, викинути з установ, тим більше — москалів
і поляків, керівниками можуть бути тільки українці. Національні
меншості поділяються на: а) дружні нам і б) ворожі нам — поляки,
москалі, євреї» 51.
Під таким керівництвом «Америка» перетворилася в орган про¬
паганди фашизму і расизму. Саме тому це видання використо¬
вується і підтримується американськими спецслужбами з метою
нагнітання антирадянського психозу. Що ж, яка політика, такі й
виконавці.
Назвемо ряд інших причин, які пояснюють наростання остан¬
нім часом хвилі невдоволених виступів націоналістичної пропаган¬
ди на адресу тих сил в США, в тому числі й представників єв¬
рейської громади, які вимагають покарання учасників гітлерів¬
ського геноциду.
По-перше, при детальному вивченні минулого оунівських ва¬
тажків стає ясно, що вони були і є ворогами не лише українсько¬
го, а й американського народу. Наприклад, згідно з американ¬
ською конституцією ті з них, хто в роки війни проживав у США,
можуть бути віднесені до категорії державних злочинців. Адже у
цьому документі вказується, що зрада Сполучених Штатів поля¬
гає не лише в участі у воєнних діях проти країни, айв інших
80
формах приналежності до її ворогів, зокрема в прямій допомозі
і цілеспрямованому сприянні цим ворогам 52. Це і відмова служити
в американській армії, і виступи проти союзницьких домовленостей
Сполучених Штатів тощо.
По-друге, очевидною стає рішучість деяких американських
юристів, представників єврейської громади довести справу до ло¬
гічного кінця. Наприклад, голова комісії «Холокауст» (створеної
для розслідування злочинів геноциду проти євреїв) Еліє Візель,
перебуваючи в Києві, заявив: «Ми вважаємо, що в ім’я тих ро¬
сіян, французів, євреїв, норвежців, датчан та інших, хто загинув
ВІД РУК фашистів, ми повинні робити нові кроки для того, щоб
ці жертви не були забуті. Якщо ми пам’ятатимемо минуле, то всі
ми — американці, росіяни та інші народи світу — зможемо вря¬
тувати наступні покоління від страхіть війни». Його слова допов¬
нює член цієї комісії Ф. Лаутенберг: «Байдуже, чи злочинцю те¬
пер сто років чи менше, всі вони, всі до останнього мусять бути
притягнені до суду, мусять понести відповідальність» 53.
По-третє, контакти американських юристів з їх радянськими
колегами наприкінці 70-х — початку 80-х років значно полегшили
ті завдання, які ставила собі американська сторона, сприяли
глибшому ознайомленню громадськості США з дійсною роллю
ОУН у другій світовій війні.
І по-четверте, за лаштунками антисемітської пропаганди криє¬
ться побоювання націоналістичних верховодів, що засоби масо¬
вої інформації назвуть адреси не лише безпосередніх вбивць, а
й тих, хто організовує всілякі «фонди» для їх захисту, хто ллє
бруд на американських євреїв взагалі.
У сучасній Америці є чимало осіб, які мають всі підстави бо¬
ятися справедливого суду. Проте і сьогодні вони беруть щонай¬
активнішу участь в психологічній війні американського імперіа¬
лізму проти СРСР. І сьогодні вони вбивають в голови американ¬
ської молоді нацистські постулати, засвоєні ними на практиці в
роки другої світової війни. Крім вказаного раніше викладача
Центрально-Мічіганського університету М. Степаненка назвемо
ще декого.
Це декан економічного факультету університету в Нью-Гейвені
Іван Телюк, який служив у дивізії СС «Галичина» і нині користує¬
ться впливом в місцевому муніципалітеті, що не заважає йому вхо¬
дити до керівних органів УККА.
Це вже згадуваний гітлерівський прислужник Іван Овечко, що
викладає сьогодні «науку» фашизму і екстремізму в університеті
Північного Колорадо.
Це нацистський колабораціоніст Богдан Гнатюк, який, працю¬
ючи викладачем фізики в університеті Дрексел у Філадельфії
(принаймні так було донедавна), водночас очолює ОДВУ, колись
6 3-1013
81
вже розпущену за антиамериканську діяльність і прислужництво
ворогам США.
Нацистські і неофашистські постулати вбивають в голови аме¬
риканських студентів члени українських націоналістичних органі¬
зацій в США Степан Горак, викладач історії націоналізму в
Східно-Іллінойському університеті, бандерівець, який виступає з
провокаційними промовами і доповідями на антирадянську тема¬
тику на конференціях Американської асоціації істориків; Костян¬
тин Савчук, що вів провокаційний курс «Опозиція в СРСР» (?!)
у Сейнт-Пітерс коледжі в Джерсі-Сіті, де він очолював відділ
історії і давав націоналістичне трактування історії України. Таке
він робив не лише в коледжі, а як член бандерівської ОУН — н
у молодіжних націоналістичних організаціях; Тарас Гунчак, ви¬
кладач історії в Ратгерському університеті, автор цілого ряду
антирадянських «досліджень», в яких фальсифікується національ¬
на політика КПРС і Радянської держави; бандерівець Аскольд
Скальський, який, викладаючи в Мерілендському коледжі, всти¬
гає критикувати «надто ліберальних американців», виступати на
антирадянських збіговиськах націоналістів і при підтримці спец-
служб видавати провокаційний квартальний «Ньюз фром Юк-
рейн».
Можна було б назвати ще кілька десятків подібних «виклада¬
чів». Та чи варто? Суть у всіх випадках буде одна: члени профа¬
шистських організацій українських націоналістів (в тому числі
і колишні гітлерівські прислужники) допущені до ідеологічної
обробки американських студентів, до виховання їх в дусі анти-
комунізму і шовінізму. Цю діяльність можна класифікувати
як один з напрямів психологічної війни, що має на меті ство¬
рення у американської молоді спотвореного образу Радянського
Союзу.
Тривалий час секретарем і президентом СК.ВУ був Микола
Плавюк. Нині він заступник президента цієї антидемократичної
організації, а також голова «проводу» мельниківської ОУН, ос¬
новне «досягнення» якої — участь у створенні в роки війни ди¬
візії СС «Галичина». Саме він, хоч і був тоді досить молодим, на
окупованій території України правив за «молодіжного референ¬
та» ОУН. По війні в італійському місті Ріміні, де знаходилися
недобиті рештки дивізії СС «Галичина», відбирав есесівців до ди¬
версійних банд, що мали діяти на звільнених Радянською Армією
територіях УРСР. Тепер він канадський бізнесмен, був президен¬
том великої фірми «Есекс пекерс». При кожній нагоді закликає
до розширення ідеологічних диверсій, сам їх організовує, наголо¬
шуючи при цьому на необхідності ще більшої залежності націо¬
налістів (а вона й так практично абсолютна) від спецслужб За¬
ходу. Це у Плавюка називається «інтегруванням».
82
А щоб хто бува не подумав, що він та його підлеглі дуже від¬
різняються від бандерівських мафіозі чи цураються свого есесів¬
ського минулого, за місяць до «III конгресу» СКВУ (червень
1978 р.) мельниківський журнал «Самостійна Україна», де за¬
правляє Плавюк, закликав націоналістичних відщепенців до «те¬
рористичних актів проти представників Радянської влади на За¬
ході». «Для почину цього великого... діла,— просторікує журнал,—
ніяка інша політична формація не має більшого морального кре¬
диту, як Організація українських націоналістів з своїм проводом
на чолі». Звідси закономірний висновок: в редакції цього оунів-
ського журналу звили кубло відверті апологети терору, особи,
для яких розбій — одна з форм вирішення ідеологічних питань.
«Президентом» СКВУ нині є член управи профашистської бан¬
дерівської Організації оборони чотирьох свобод України І. Базар¬
но. Він організовує антирадянські демонстрації на вулицях амери¬
канських міст, бере в них активну участь, виступає з антира-
дянськими наклепами, ллє бруд на український народ, лютує у
безсиллі перед успіхами Радянської України, закликає уряд СІЛА
до посилення ідеологічних диверсій проти СРСР. Його підписи
стоять під зверненнями СКВУ та інших націоналістичних органі¬
зацій до американських українців із закликами до здійснення
терористичних акцій проти радянських представництв у США.
Практику терориста Базарко пройшов, працюючи в «допомо-
говому комітеті» у містечку Белзі на Львівщині, де гітлерівці
створили табір смерті. У цьому таборі було розстріляно і спале¬
но десятки тисяч людей 54. Мельниківська газета «Українське сло¬
во», що видається в Парижі, 18 лютого 1979 р. додавала, що піс¬
ля здійснення злочинів у таборі смерті нинішній ватажок СКВУ
опинився на Заході, жив у містах Штраубінг та Регенсбург
(ФРН), де продовжив свою, як відзначає газета, «заслужену ді¬
яльність».
Про те, що то були за «заслуги», свідчать деякі інші факти з
біографії Базарка. Під час німецько-фашистської окупації він
працював у системі створеного гітлерівцями Українського крайо¬
вого комітету (УКК), головним завданням якого була всебічна до¬
помога окупантам у пограбуванні галицького селянства, в насиль¬
ному вивезенні молоді на каторжні роботи до «третього рейху» та
веденні нацистської пропаганди. Як працівник «допомогових ко¬
мітетів» не лише у Белзі, а й у Львові та Холмі (всі вони підпо¬
рядковувались ватажкові УКК К. Паньківському) Базарко брав
Участь в облавах і арештах мирного населення, у реквізиціях зер¬
на, худоби та теплих речей на потреби вермахту 55.
А щоб мати уявлення про суть діяльності Базарка як охорон¬
ця «фабрики смерті» в Белзі, звернімося до трагічної історії, яка
нипала на долю цього галицького містечка в роки війни. Відо¬
6*
83
мо, наприклад, що тут напередодні війни дві третини мешканціп
становили євреї. Майже всі вони були розстріляні гітлерівцями
та їхніми націоналістичними прислужниками частково у самому
містечку, частково — в Сокальському гетто і Майданеку.
Та настав час, коли гітлерівські агресори і їх агентура, в тому
числі й нинішній «президент» СКВУ, мусили втікати на Захід,
У безсилій люті вони підірвали в Белзі унікальні пам’ятки архі¬
тектури: домініканський, костьол XV ст., синагогу і палату ра-
бина 56.
На зрадницькому рахунку нацистського прислужника Базар-
ка — редагування людиноненависницького профашистського лист¬
ка «Сокальське слово» *, як його називали німці, на сторінках якого
друкувалися панегірики Гітлерові, вихвалялась політика геноциду,
яку провадили фашисти на окупованих територіях.
Виконуючи вказівки геббельсівської служби психологічної вій¬
ни, Базарко писав про біснуватого фюрера як «рятівника» ци¬
вілізації, вів пропаганду на користь «нового порядку», закликав
населення окупованої Львівщини служити нацистам і підтримува¬
ти всі заходи окупаційної адміністрації, добровільно здавати оку¬
пантам одяг, передусім теплий, харчі, їхати на роботу до Німеч¬
чини. Він погрожував патріотичним силам, які не змирилися з
окупацією і чинили впертий опір, схвалював проведення караль¬
них операцій проти мирного населення, особливо проти євреїв.
Антисемітизм завжди був його улюбленим «коником». Нена¬
висть нинішнього «президента» СКВУ І. Базарка до євреїв була
настільки патологічною, настільки нестримною, що нерідко пере¬
вершувала навіть патологічний антисемітизм гітлерівців. Так,
2 вересня 1941 р. він закликав у газеті «Українські вісті» помі¬
тити всіх євреїв спеціальними познаками і примусити працювати
на Гітлера. Таку ж саму участь оунівський лакей «третього рей¬
ху» готував єврейському населенню і в омріяній ним «освобож-
деній гітлерівцями» Україні. Через тиждень, 9 вересня, висловлю¬
ючись на підтримку німецько-українських поліцаїв, які чинили
масові погроми в єврейських кварталах, розстрілювали і катува¬
ли людей **, Базарко писав: «Суд, який їх (євреїв.— Є. К.) суди¬
тиме, буде страшний! Цей суд відбудеться без нашого уділу, але
прийти він мусить! Як кулак відродженої Німеччини спав на голо¬
* Це профашистське, расистське, до краю антисемітське видання спочатку
називалося «Українські вісті», а з березня 1942 р.— «Сокальське слово».
** Щоб стримати оунівських головорізів-антисемітів, які часто вбивали євреїв
просто так, навіть без погодження з гітлерівським окупаційним режимом, що пла¬
нував декого з них використати на каторжних роботах і лише згодом знищити,
нацистське командування видало наказ, згідно з яким лише самі окупанти давали
дозвіл на проведення каральних операцій проти єврейського населення.
84
ву цієї расової потвори, так тепер могутній кулак цілої Європи спа¬
де на неї! Цей страшний удар без милосердя знівечить їх!»
Патологічний антисемітизм як одна з характерних рис полі¬
тичного кредо нинішнього «президента» СКВУ з роками не при¬
гас. Свою вірність антисемітським постулатам нацистів Базарко
підтвердив незадовго до «III конгресу» СКВУ, очевидно, споді¬
ваючись таким чином збільшити свої шанси на посаду ватажка
цього конгломерату. Прагнучи виправдати злочини гітлерівців і
українських націоналістів проти єврейського населення окупова¬
них територій, він закликав до судової розправи над тими аме¬
риканськими євреями, які не забули злодіянь геноциду. Особли¬
ву лють Базарка викликає те, що завдяки засобам масової ін¬
формації антисемітизм українських націоналістів перестає бути
таємницею для американської громадськості. У виступі на «кон¬
гресі» Базарко назвав важливою сферою діяльності українських
націоналістів боротьбу з прогресивно настроєними євреями
США.
Обрання Базарка, як і Плавюка, на «відповідальну посаду»,
стало лише зайвим підтвердженням посилення в СКВУ тенденції
до перетворення останнього в філію ОУН.
І ще одна характерна деталь. Затверджуючи кандидатуру Ба¬
зарка на посаду «президента» СКВУ, американські спецслужби
ігнорували його явно антиамериканське минуле. В цьому випад¬
ку, як і в багатьох інших (коли до США в’їжджали воєнні зло¬
чинці, що згодом служили в апараті психологічної війни і викори¬
стовувались на інших ділянках антирадянської діяльності, а за
це одержували американське громадянство), спецслужби США
показали, що інтереси трудящих американців їм абсолютно чужі.
Головне — організація і проведення підривних акцій проти Ра¬
дянського Союзу та інших соціалістичних країн. Дарма, чиїми
руками це робиться, хоч і руками воєнних злочинців.
Та, мабуть, декому у Сполучених Штатах цікаво буде довіда¬
тись іще про деякі факти з біографії Базарка.
Вже коли США перебували в стані війни з гітлерівською Ні¬
меччиною, нинішній громадянин цієї країни Іван Базарко писав
у «Сокальському слові» (№ 24, 1942 р.): «...Стоїмо ми всі. По
одному боці, проти нас, стоять люди демократії, себто... капіта¬
лізму (малися на увазі США, Англія, інші розвинуті капіталіс¬
тичні країни.— Є. К.), зі своєю парламентарною корупцією, зі
своїми... трестами мозків, зі своїми... газетами, біржами і бан¬
ками, спілка політичних та господарських спекулянтів найгіршого
сорту, а по іншому боці — більшовицька держава».
• На «III конгресі» СКВУ ставленикові бандерівців Базаркові
вдалося потіснити, здавалося б, єдиного кандидата на «президент¬
ський» пост — Плавюка. Чималу роль у цьому відіграв бандерів¬
85
ський ватажок у США, уніат, націоналістичний редактор і, звісна
річ, колишній нацистський прислужник Ігнат Білинський. Ми вже
згадували про нього. Це під його «пильним оком» реакційні емі¬
грантські видання в США перетворювалися, за влучним висловом
одного з зарубіжних авторів, в «оркестри, якими пишався Мус-
соліні». Як інструменти психологічної війни вони ведуть неприхо¬
вану пропаганду фашизму, расизму, тероризму, зводять несусвіт¬
ні наклепи на Радянський Союз. Чи не основним своїм досягнен¬
ням Білинський вважає те, що керівні органи націоналістичного
конгломерату в США здебільшого складаються з бандерівців.
Проте Білинському більше до вподоби роль «тихого конторни¬
ка», особи, яка здійснює керівництво начебто з-за куліс. Не дуже
він любить, коли його згадують у пресі. Типовий мафіозі. А мас¬
кувати йому є що. Уродженець Львівщини, до 1945 р. Білинський
прислужував гітлерівцям, виконував особисті доручення агента
гестапо С. Бандери. Як одного з основних організаторів підрив¬
ної тактики націоналістів американські українці називають його
«головним ненависником» серед ватажків СКВУ і УККА. По¬
годьтеся, що заробити такий «титул», перебуваючи поміж колиш¬
ніх есесівців, бандитів Української повстанської армії, профе¬
сійних терористів, нелегко. Для цього потрібні особливі якості.
І вони у Білинського є. Це передусім ненависть до всього люд¬
ського, обожнювання вбивств, тиранії, війни. В несамовитому ек¬
стазі він свого часу вихваляв маккартизм з його тотальним пере¬
слідуванням інакомислячих американців, домагався повного зни¬
щення В’єтнаму шляхом варварських бомбардувань з повітря.
Як запеклий антикомуніст, ворог людей праці всіх національ¬
ностей Білинський у грудні 1972 р. виступив зі статтею, в якій,
не перебираючи на висловах, домагався повалення уряду Народ¬
ної єдності в Чілі на чолі з Сальвадором Альєнде, лаяв заходи
уряду, спрямовані на націоналізацію частини земель і промисло¬
вих підприємств у цій країні.
«Якщо він (Альєнде),— писав «тихий конторник»,— збереже
владу, він може стати більш небезпечним для демократичного
світу, ніж комуністи, які в минулому пропагували насильні рево¬
люції».
Як представник правлячої екстремістської кліки в середовищі
націоналістів Білинський постійно наголошує, що нинішня анти-
радянська підривна діяльність жовтоблакитників «продовжує тра¬
диції» контрреволюційної боротьби петлюрівських банд у роки
громадянської війни і банд УПА в роки німецько-фашистської
окупації України. А якщо так, відзначає він, то «визвольну» бо¬
ротьбу слід вести під гаслом «Словом і мечем!». Зарубіжну укра¬
їнську молодь він вимагає виховувати на таких ідейних засадах,
висловлених Петлюрою: «...Не забуваймо про меч, учімося міц¬
86
ніше тримати його в руках!» Проти кого має бути спрямований
той меч, Білинський не приховує: звичайно, проти українського
народу, який живе під «комуністичною тиранією». Війна США з
^Радянським Союзом для Білинського «необхідна», «обов’язкова»,
^неминуча».
Подібних поглядів дотримується і помічник Білинського С. Во-
ікаківський, який хизується тим, що в роки війни був організатором
Ьднієї з банд УПА. Керовані ним гітлерівські прислужники боро¬
лися з радянськими патріотами, знищували мирне населення оку¬
пованої Кіровоградщини.
Далеко не останню скрипку грає серед українських націоналі¬
стів у США В. Душник, редактор журналу УККА «Юкрейніен
куотерлі», який надсилається високопоставленим американським
діячам. Це той самий Душник, що напередодні війни підтримував
найтісніші контакти з агентом нацистів Коновальцем, сприяючи
йому у розповсюдженні прогітлерівських поглядів в середовищі
американських українців.
У цьому зв’язку ще більш «дивною» виглядає позиція тих кіл,
які вже у 1944 р. дозволили Душникові вести профашистську про¬
паганду на сторінках «Юкрейніен куотерлі», а в 1945 р. призначи¬
ли його перекладачем при штабі генерала Маккартура під час
американо-радянських переговорів, де він за дорученням амери¬
канських спецслужб підігрівав антирадянські настрої серед чле¬
нів делегації США. При сприянні тих же спецслужб 29 вересня
1946 р. Душник надрукував у газеті «Нью-Йорк тайме» листа, в
якому вихваляв бандитські дії УПА на території УРСР. Інакше
як акт ідеологічної диверсії цю публікацію розцінити важко.
А ось інша особа. Лука Мишуга. По війні він продовжував
очолювати провідну в США націоналістичну газету «Свобода». Йо¬
го «воєнні» заслуги — участь у психологічній війні нацистів проти
США. Кредо Мишуги виявилось ось у якій події. Коли сп’янілі
від легких перемог нацисти почували себе в окупованій Європі
господарями, на стінах будинків бельгійських міст почала з’явля¬
тися літера «V». Таким чином бельгійські патріоти висловлювали
свої національно-патріотичні почуття, оскільки ця літера — перша
У фламандському слові «свобода». «Справою» цієї літери займав¬
ся особисто Геббельс. Тим часом керована гітлерівськими спец-
службами націоналістична верхівка на сторінках «Свободи» про¬
рокувала після загарбання гітлерівцями Бельгії: «Коли зникнуть
міста і фабрики, пропаде половина європейського населення, лю¬
ди дістануть нагоду будувати нові міста, нові фабрики. А понад
Усе — не будуть душитися з браку території і життєвих просто¬
рів! Тепер при помочі куль, бомб, газів і пошестей вона (Євро¬
па.— Є. К ) зменшуватиме своє населення. Також при помочі ви¬
бухових матеріалів розв’язуватиме питання безробіття» 57.
87
Така писанина виглядає цілком закономірною, якщо врахував
ти, що «Свобода» на той час стала «центром, в котрий з Берлі¬
на—Токіо—Рима надходили директиви для шпигунів», а її ре¬
дактор Мишуга в агентурних цілях, для одержання нових завдань
і вказівок, неодноразово виїздив із США в Європу, де зустрічався
з гітлерівськими босами 58.
Тим, хто сьогодні просторікує про «причетність Радянського
Союзу до міжнародного тероризму», використовуючи цю безглуз¬
ду тезу як засіб нагнітання антирадянського психозу серед аме¬
риканців, можна нагадати, що дійсні терористи знаходяться
поруч з ними. Такими були, наприклад, всі останні редактори «Сво¬
боди». Вже згадуваний Мишуга був поборником терору і фашиз¬
му, за терориста-практика знали його наступника Антона Драгана.
Не відстав від них ще один нацистський колабораціоніст, Я. Гай-
вас, який певний час очолював газету і залишається в її штаті
нині.
В руслі посилення психологічної війни проти Радянського Сою¬
зу варто розглядати призначення нещодавно редактором газе¬
ти В. Тершаківця, який має неабиякий досвід організації ідео¬
логічних диверсій. Набув він його за роки роботи в «українській
редакції» «Голосу Америки».
Йдучи в фарватері імперіалістичної пропаганди, «Свобода»
активізувала пропаганду терору, що стала вже на її сторінках
традиційною. Газета завжди закликала дати повну свободу тор¬
говцям зброєю, дозволити носити зброю всім без винятку амери¬
канцям. Вона відстоює право терористів-вбивць на безкарність.
Наприклад, свого часу «Свобода» завзято виступила на захист
Кабайди. (Це за його наказом у роки війни в окупованому Києві
за кожну закатовану людину єврейської національності вбивцям
видавали по кілограму борошна і сала.)
...В серпні 1981 р. на Волині побувала делегація американ¬
ських юристів у справі розслідування злочинів мешканця Філа¬
дельфії С. Ковальчука в роки війни. У складі делегації перебувала
жінка — прокурор відділу спеціальних розслідувань міністерства
юстиції США. Вона так охарактеризувала злочини, скоєні наци¬
стами та їх прислужниками з націоналістичного середовища на
Волині: «Це страшні злочини. Це злочини, я б сказала, великого
масштабу» 59.
Якщо це так, чому ж тоді ходять вільно по американській
землі воєнні злочинці, учасники звірячих погромів на українській
землі, чому потурають їм американські спецслужби, чому дозво¬
лено їм оббріхувати Радянську Україну, фальсифікувати життя
українського народу, зводити наклепи? Нарешті, чому дозволено
нацистським холуям та їх послідовникам виховувати американ¬
ську молодь?
88
Проте питання це до певної міри риторичне. Відповідь на ньо¬
го читач частково знайде вже у наступному розділі цієї праці, де
показано, що українські буржуазні націоналісти в Сполучених.
ЦІтатах, зокрема ті, що в роки війни були фашистськими при¬
служниками і брали участь у злочинах гітлерівців, по війні стали
маріонетками спеціальних служб США. Зараз вони широко вико¬
ристовуються в антирадянських акціях, стали однією з ланок апа¬
рату психологічної війни. їм доручено виконання найбрудніших
завдань імперіалістичних кіл.
РОЗДІЛ IV
НАЙМАНЦІ СПЕЦСЛУЖБ
«Історія, невблаганні закони класової боротьби з усією перекон¬
ливістю підтверджують: всілякі відщепенці і зрадники свого наро¬
ду неминуче опиняються по той бік барикад, скочуються в болото
антикомунізму, стають платними найманцями імперіалістич¬
них спецслужб»,— говориться у Звітній доповіді ЦК XXVI з’їздо¬
ві Компартії України '. Це положення повною мірою стосується
українських буржуазних націоналістів. До специфічних умов іс¬
нування і антирадянської діяльності їх організацій у Сполучених
Штатах Америки та інших країнах слід передусім віднести те, що
зарубіжна українська контрреволюція не може орієнтуватись на
власні сили і можливості. їй доводиться пов’язувати кожний свій
црок з інтересами імперіалістичних держав та їхніх спецслужб.
Саме в цьому значною мірою і полягає небезпека підривної ді¬
яльності організацій українських буржуазних націоналістів.
Розвідувальні та контррозвідувальні відомства імперіалізму
Сполучених Штатів — одна з його ударних сил в організації ідео¬
логічних диверсій та інших підривних акцій проти Радянського
Союзу й інших соціалістичних країн,— зазначав С. К. Цвігун.
«Спецслужби ворога і реакційні кола Заходу в проведенні ідео¬
логічних диверсій проти Радянського Союзу й країн соціалістич¬
ної співдружності продовжують робити ставку на різні емігрант¬
ські націоналістичні формування»2. При цьому вони керуються
принципом використовувати інших: окремих осіб, групи осіб чи
навіть держави 3.
Американська розвідка залучає націоналістичних реакціонерів
до контрабанди антикомуністичної, насамперед націоналістичної
та клерикальної, літератури й іншої друкованої продукції до
Радянського Союзу, організації провокацій проти радянських
представництв за кордоном та радянських людей, які перебува¬
ють у США як туристи або ж у відрядженнях тощо. Українським
націоналістам, особливо молодшим за віком, введено в обов’язок
встановлювати і підтримувати контакти з так званими дисиден¬
тами, передавати їм гроші та різноманітне агентурне знаряддя.
1)0
Серед цілей, які ставляться перед виконавцями підривних акцій,
Д. Болл, заступник держсекретаря в уряді Дж. Кеннеді, у свій
час назвав сприяння контрреволюційним силам і настроям в се¬
редині соціалістичних країн, заохочування емігрантських настро¬
їв серед населення, насадження міжнаціональної ворожнечі4.
Найбільш активно використовує буржуазно-націоналістичних
відщепенців і зрадників в антирадянській діяльності американ¬
ське ЦРУ. Як вже відзначалося, по війні розвідувальні служби
Сполучених Штатів, діючи за ретельно розробленим планом, бук¬
вально негайно зуміли прибрати до своїх рук українських націо¬
налістів— агентів гітлерівської Німеччини. Йшлося не про «за¬
безпечення воєнних зусиль армій, які воювали проти фашистської
Німеччини, а про порятунок тих, хто винен перед європейськими
народами в найтяжчих злочинах, притягнення їх до своїх таємних
сил, пособництво гітлерівцям в їх боротьбі з Радянською Армі¬
єю, яка наступала» 5.
«З Алленом Даллесом,— пише аргентінський публіцист Г. Мар-
донес,— співробітничали... агенти різних національностей, що по¬
легшувало встановлення контактів з групами біженців... Ці особи
одержували своєрідні «стипендії», їх оберігали і охороняли до
відповідного моменту» 6.
Особливо масового характеру набуло вербування агентури се¬
ред українських націоналістів у перші повоєнні роки, коли від¬
повідно до рішень американських властей в країну було відкрито
доступ недавнім гітлерівським прислужникам. Йдеться насампе¬
ред про директиву президента Г. Трумена від 22 грудня 1945 р.,
згідно з якою переміщені особи, які перебували на території Ні¬
меччини, Італії, Австрії, одержали пріоритет при наданні іммігра¬
ційних віз *. 1 липня 1948 р. конгрес США затвердив закон, який
дозволяв у наступні два роки прийняти 205 тис. ** переміщених
осіб 7.
Недавні гітлерівські диверсанти і шпигуни, провокатори і ка¬
рателі, прислужники всіх розвідок нацистського блоку, воєнні
злочинці і дезертири, що втекли з поля бою і стали на сторону
гітлерівців, були прийняті спецслужбами США як бажані гості.
Частині з них практично одразу, а більшості вже в розпал «хо¬
лодної війни», було надане американське громадянство.
* До ЗО червня 1948 р. на підставі цієї директиви в країну в’їхало 40 тис.
осіб різних національностей.
** Насправді ж в результаті ряду доповнень до цього закону в США було
Допущено близько 400 тис. переміщених осіб, 132 тис. з яких, тобто третину,
становили вихідці з Польщі й Західної України. (Детальніше про імміграційне
законодавство США в повоєнний період див.: Филипов С. В. Иммиграция и граж-
Данство.— М., 1973, с. 44—59.)
91
Крім вищенаведених законодавчих актів були прийняті й ін¬
ші. Зокрема, у 1949 р. палата представників американського кон¬
гресу прийняла закон, що значно розширив повноваження розві¬
дувальних служб, яким було надано право, незважаючи на існу¬
ючі обмеження щодо імміграції, щорічно ввозити до США 100
іноземців. Звичайно, мова йшла про осіб, потрібних американ¬
ській розвідці. Цей же закон дозволяв спецслужбам направляти
таємних агентів в громадські і приватні організації, як американ¬
ські, так і зарубіжні8.
У 1950 р. сенат США дозволив міністерству оборони набрати
10 тис. іноземців віком від 18 до 35 років для допомоги американ¬
ським генералам вести «бойові операції за кордоном» 9. Йшлося,
отже, про найманих убивць...
Один за одним приймались закони, які дозволяли вільний
в’їзд до США нацистським воєнним злочинцям. В жодному з них
не було «й слова про судове переслідування прихильників країн
осі та інших зрадників і ворогів воєнного часу, які, звичайно,
підтримують законопроекти, що розглядаються (в конгресі і мі¬
ністерстві юстиції.— Є. К.)\ й слова про отримання антисемітиз¬
му; й слова про захист мирних зборів населення від насилля
хуліганів»,— говорив у лютому 1948 р. член Національного коміте¬
ту Комуністичної партії США Б. Девіс в комісії по розслідуван¬
ню антиамериканської діяльності 10.
Гнівом сповнені слова полум’яного американського публіциста
і письменника Ф. Боноскі, добре знаного в нашій країні: «Статуя
Свободи в нью-йоркській гавані із своїм високо піднятим факе¬
лом закликає світ віддати їй принижені маси, що прагнуть сво¬
боди. Чи думала ця Свобода, що вона муситиме пережити те, що
під її факелом проходитимуть вбивці, які вибивали своїм жерт¬
вам зуби і переплавляли їх в злитки? Як вона могла пережити
те, що біля її ніг контрабандою проносять закривавлене золото з
криками: „Я вбивав комуністів!11?» 11
Серед тих, про кого писав Боноскі, було чимало оунівських
прислужників «третього рейху». Як і ряд інших воєнних злочин¬
ців, за допомогою американських спецслужб вони легко влашто¬
вувалися в США, знаходили притулок, роботу. На відміну від
прогресивно мислячих «осіб, які народилися за кордоном і для
яких готувались концентраційні табори» 12, нацистським недолюд¬
кам не доводилося боятись. Недавні агенти Гітлера клялися ві¬
рою і правдою служити інтересам американського імперіалізму.
Цього було досить, щоб в спецслужбах США «забули» про мину¬
лі криваві злочини своїх нових підопічних.
Колишній оунівець Ю. Стефюк писав: «Я міг виїхати за океан
до Америки. Але що я знайшов би там? Знову ж таки співпрацю
з американською розвідкою. Про це досить докладно розповідав
92
нам Лопатинський Юрко *, та й дехто з моїх тодішніх товари¬
шів писали мені про це з Америки.
Американська розвідка добре знала, що багато українців,
виїжджаючи до Америки, прибрали різні вигадані прізвища, і
ніяких перешкод цьому не робила. Тільки в консульстві від кож¬
ного українця брали присягу. Коли ці люди приїжджали до Аме¬
рики, від них зажадали співпраці з американською розвідкою,
загрожуючи в противному разі 5 роками тюрми начебто за пору¬
шення присяги, бо їм не тяжко було ствердити, що той чи інший
емігрант живе під вигаданим прізвищем» 13.
Нібито в розвиток цих слів співробітник «Нью-Йорк тайме»
Роберт Пієр додає, що з кінця другої світової війни із США був
висланий... один нацистський воєнний злочинець. «Бо ж не було
скоординованих зусиль в плані переслідування нацистських воєн¬
них злочинців»,— наголошує він далі14.
Тут доречно відзначити, що саме злочинці можуть розрахову¬
вати на підтримку спецслужб США, адже на них покладається
виконання багатьох підривних акцій. Ось яскравий приклад.
Під час зимових ігор Олімпіади-80 у Лейк-Плесіді в ніч з 17 на
18 лютого 1980 р. націоналістичний терорист нелегально пробрав¬
ся до прес-центру, який охоронявся поліцією, і розкидав у його
приміщенні антирадянські листівки із закликами до бойкоту
Олімпійських ігор у Москві. Прізвища організаторів цього зло¬
чинного акту були добре відомі. Націоналістична преса принайм¬
ні не приховувала їх. І здавалося, що їх, коли не покарають, то
хоча б закличуть до порядку. Натомість представники муніципа¬
літету і поліція вранці дозволили націоналістичним провокато¬
рам провести в тому ж приміщенні своє антирадянське збігови¬
сько за участю професійних диверсантів з радіостанцій «Свобода»,
«Вільна Європа» і «Голос Америки». А помічник Дж. Картера в
справах етнічних поселенців подякував одному з націоналістичних
ватажків за підтримку антиолімпійської позиції Білого дому 15.
Іноді трапляється так, що громадськість дізнається про причет¬
ність ЦРУ до воєнних чи кримінальних злочинів, скоєних націо¬
налістами. Але і тут останнім боятися нічого: розголосу, а тим
більше справедливого суду не буде. Адже за угодою, що діяла
між ЦРУ і міністерством юстиції у 1954—1975 рр., розвідуваль¬
ному управлінню надавалось повноваження самому розслідувати
такі злочини... Нині ж адміністрація Рейгана практично зняла
будь-які обмеження на підривну діяльність розвідувальних служб
і тим самим фактично відновила дію цієї угоди.
Радянські автори багато і грунтовно писали про використання
націоналістичних угруповань американськими спецслужбами, про
* Агент американських спецслужб, колишній оунівський ватажок.
93
їх тісний зв’язок. Проте націоналістична верхівка неодноразово
намагалася дискредитувати аргументацію радянських дослідни¬
ків. Наприклад, у відомій праці В. Чередниченка «Анатомія зра¬
ди» кожне твердження ілюструється фактами, почерпнутими з
офіційних американських джерел, висловлюваннями керівників
спецслужб США, документами, цитуванням постанов і резолюцій,
визнань колишніх оунівців, публікацій націоналістичних видань.
Проте якийсь Л. Лиман, коментатор підривної радіостанції «Сво¬
бода», з демагогічною риторикою запитує-заявляє: «Чому за та¬
кий довгий час не спромоглися назбирати якихось подробиць, де-
талів? Сторонні чинники не фінансують українських організацій
за кордоном».
Що ж, звернімося до «Анатомії зради», висновки якої ста¬
вить під сумнів журналіст з радіостанції «Свобода». На підтверд¬
ження, наприклад, тези про те, що нинішній «президент» так зва¬
ної Української національної ради М. Лівицький був агентом на¬
цистських спецслужб, радянський дослідник посилається на На¬
ціональний архів США, зокрема на мікрокопії Т-454 (рулон 88,
кадри 1022, 1018, 1019, 1016) цього архіву. Посилається В. Че¬
редниченко й на інші офіційні матеріали та публікації американ¬
ської преси 16.
Інший радянський дослідник М. Яковлєв на підтвердження то¬
го факту, що націоналісти — зрадники своїх народів з Радянсько¬
го Союзу та інших соціалістичних країн — служать американ¬
ській розвідці, цитує газету «Нью-Йорк тайме» від 28 квітня
1966 р. В ній, зокрема, говорилося, що співробітники радіостанції
«Свобода» як агенти ЦРУ «займаються вербуванням агентів в ко¬
муністичному світі, радіоперехопленням, організацією антикому¬
ністичних виступів вчених на Заході» 17 і т. ін. З цією ж метою
М. Яковлєв посилається й на таких американських авторів,
як члени обох палат конгресу, колишні і діючі співробітники
ЦРУ.
На західних, насамперед американських, свідченнях побудо¬
вано документально-публіцистичний збірник «Диверсія в ефірі»,
підготовлений спільно вченими СРСР, НДР, УНР, ПНР і НРБ.
Вони, наприклад, наводять положення звіту спеціальної комісії
по вивченню розвідувальної діяльності урядових установ США
від 26 квітня 1976 р., а також п’ятого щорічного звіту Ради між¬
народного радіомовлення США, матеріалів слухань комісії в іно¬
земних справах конгресу США 18 тощо.
В одному з цих документів вказується, що до завдань агентів
американських спецслужб, зокрема співробітників радіостанції
«Свобода», входять «будь-які приховані дії, що мають характер
пропаганди, економічної війни, а також превентивні безпосередні
дії, що включають саботаж, знищення, втечі, відмови і заходи до
94
евакуації». Цей документ передбачає також підривні акції проти
суверенних держав, включаючи допомогу «визвольним рухам»
емігрантів, допомогу антикомуністичним елементам, плани і опе¬
рації, спрямовані на обман 19, тощо. То ж і не дивно, що з огляду
на такі завдання на радіостанції «Свобода» намагаються — бодай,
на словах — «відсторонитися» від зв’язків із спецслужбами.
Націоналістичні організації, твердить згадуваний Лиман, «не
фінансуються сторонніми чинниками». А підручний С. Бандери
Б. Підгайний писав, що ОУН-бандерівців «підтримує співпрацю з
відомими англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні,
матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку
може давати тільки сильна держава... В обмін за це ОУН повин¬
на давати розвідницькі матеріали, які є необхідні для плануван¬
ня воєнних приготувань проти СРСР» 20. Як же бути з цими сло¬
вами, панове з радіостанції «Свобода»?
З іншого боку, той же С. Бандера свого часу писав, що так
зване Закордонне представництво Української головної визволь¬
ної ради (ЗП УГВР), створене оунівськими ватажками наприкін¬
ці війни на ще окупованих гітлерівцями територіях для маскуван¬
ня фашистського характеру ОУН, скомпрометованої службою
гітлерівській Німеччині, теж тісно контактує з «американською
розвідкою в такому самому характері, як колись з німцями... за¬
лежне від американців матеріально і політично»21. Однак агенти
Й[РУ, співробітники «української редакції» «Свободи», не бажають
^ступати в дискусію із своїм покійним кумиром.
І Дбайливе ставлення до фактів і висновків характерне для ро¬
біт радянських науковців і саме тому свою «полеміку» з ними на¬
ціоналістична псевдонаука і пропаганда обмежують наклепами і
ІЛайкою.
Для переконливості звернімося до ще кількох робіт. В одній
з них наводяться слова колишнього націоналістичного верховоди
Й. Крутія, який, зокрема, у 1954 р. відзначав: «Дев’ятирічне пе¬
ребування в еміграції після війни остаточно переконало мене в
тому, що після розгрому фашистської Німеччини українські «ота¬
мани» знайшли нового господаря в особі американського імперіа¬
лізму і стали його платними агентами. Інтригани та авантюристи
типу Степана Бандери, Миколи Лебедя, Андрія Мельника, Свири-
да Довгаля, Володимира Доленка, Тараса Боровця, Івана Багря¬
ного, Зенона Матли, Миколи Капустянського та інших їм подібних
«політичних діячів» продалися іноземним розвідкам, за завдан¬
ням яких намагаються організувати шпигунство, терор і диверсії
на Україні. Як відомо, ці «отамани» та їх «організації» ніякої
Політичної сили не являють, вони є тільки кадрами для амери¬
канської та інших імперіалістичних розвідок»22. Процитоване —
Уривок з книги К. Дмитрука «Безбатченки». В ній міститься та¬
кож чимало свідчень оунівців — агентів американської та інших
західних розвідок, наводяться факти, почерпнуті з книги амери¬
канського агента Г. Розіцкі «Таємні операції ЦРУ».
Розіцкі із знанням справи розповідає про те, як з американ¬
ських літаків на територію України закидали агентів з числа ук¬
раїнських націоналістів. Перед ними ставилося завдання добути
і передати по радіо дані про «радянські дивізії та інші військо¬
ві об’єкти».
На підтвердження висновків про агентурну діяльність укра¬
їнських націоналістів окремі автори наводять також слова на¬
ціоналістичного верховоди — агента ЦРУ В. Охрімовича, який,
зокрема, так описує свої контакти із співробітниками американ¬
ської розвідки: «Під час однієї з зустрічей Блейк тоном господа¬
ря запропонував мені після прибуття на Україну займатися зби¬
ранням відомостей, які цікавлять американську розвідку, і пере¬
давати їх за кордон. Найбільше його цікавлять відомості про
кордон України, навіть подробиці: як зовні виглядає кордон, як
організована охорона кордону тощо. Потрібні були відомості про
важливі укріплення, аеродроми, військові бази... Паспорти, вій¬
ськові білети та радянські документи при першій можливості пе¬
реправляти за кордон, бо вони мають велику цінність для амери¬
канської розвідки» 23.
Але ці слова свого колишнього колеги по службі в ЦРУ на
радіостанції «Свобода» не коментують. Адже це так би мовити
першоджерело, а з нього виходить, що націоналістичні угрупо¬
вання, які діють в США,— агентурні одиниці американської роз¬
відки. І від цього голослівним «ніі», розрахованим на легковірних
і необізнаних, не відректися.
Радянські історики на підтвердження того, що українські на¬
ціоналісти є платними агентами американських спецслужб, наво¬
дять численні свідчення емігрантських авторів. І їх твердження
на радіостанції «Свобода» теж не коментують. Так, радянський
вчений М. Варварцев наводить заяву, зроблену націоналістичним
автором у збірнику «Вільна Україна» (Нью-Йорк, 1964): «Закор¬
донне представництво УГВР з його багатьма установами — це
організація на еміграції, яка не звітує перед українським грома¬
дянством про джерела своїх прибутків, евентуальні (тобто ви¬
падкові.— Є. К.) внески своїх членів чи прихильників, про їхні
пожертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто ж ці добродії?
Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо визначають політичну
лінію цього «представництва»24. В іншій своїй праці М. Вар¬
варцев посилається на визнання націоналістів, «зроблені ними у
розпалі внутрішніх чвар» 25. А свідчать вони, і досить переконли¬
во, про те ж: українські націоналісти — це агентура американської
розвідки.
Ж
Гадаємо, однак, що на радіостанції «Свобода» добре про це
знають. Коментуючи ж подібним, м’яко кажучи, несумлінним спо¬
собом роботи радянських авторів, вони лише виконують свою
постійну «роботу», в основі якої є брехня, наклепи, інсинуації.
То ж і не дивно, що з такими коментаторами трапляються
курйозні випадки. Наприклад, вищезгадуваний Лиман тривалий
час був редактором, власником і автором більшості публікацій
націоналістичного бюлетеня «Нотатник». Так от, кілька років то¬
му, коментуючи діяльність верхівки УККА, «Нотатник» писав, що
в так званому «інформаційному бюро» УККА (установа, що займає¬
ться розповсюдженням серед американських урядовців, вчених,
журналістів брехливої «інформації» про УРСР, отже, виконує
завдання в руслі психологічної війни) аж ніяк не працюють осо¬
би, про яких можна було б сказати, що вони «репрезентують ви¬
ключно інтереси своєї громади й не є таємними агентами неук¬
раїнських розвідничо-поліцейських установ». З цього приводу га¬
зета «Українські вісті», що видається у ФРН, зазначала: «[Тут]
є досить неясного і підозрілого. От уже була інформація, що ті,
які працюють в бюро, працюють безкоштовно... Де це взялися
такі патріоти та ще й серед відносно молодих людей, сформова¬
них в умовах американського заробітчанського матеріалізму?
Всім відомо, що ті організації, в яких працюють безкоштовно,
•ледве клигають, і тепер «безкоштовників» важко знайти».
З свого боку додамо, що навіть ті націоналістичні ватажки,
/які є штатними співробітниками спецслужб, заробітною платою
в них не задовольняються і привласнюють левову пайку так зва¬
них «визвольних фондів», видурених в американських українців.
Так, з трохи більше ніж 100 тис. дол., що збираються на рік у
«фонд» УККА, близько 40 % йде на підгодовування «постійних
і допоміжних працівників». Значна доля витрачається на різного
роду бенкети. Наприклад, якось наприкінці 70-х років Л. Добрян-
ський взяв з цієї суми 6 тис. дол. на організацію бенкету в свою
честь і ще 7200 дол. на «репрезентаційні» витрати.
Решта коштів розподіляється таким чином: на організа¬
цію юридичного захисту націоналістичних воєнних і криміналь¬
них злочинців, підкуп учасників антирадянських збіговиськ, як
це було, наприклад, в Лейк-Плесіді, де «маніфестуючим» платили
за «роботу», тощо.
Джерела фінансування, як вже зазначалося, взагалі є лакму¬
совим папірцем, який дає можливість виявити повну залежність
націоналістів від спецслужб. Тому цілком логічним виглядає ви¬
сновок американського дослідника, який пише: «Багато... ультра¬
правих груп мають значно більші прибутки і тратять значно біль¬
ші суми... які набагато перевищують ті, що їх міг би забезпечити
обмежений кількісно склад цих організацій» 26.
7 з-юіз
97
Агентурний характер націоналістичних угруповань підтверджує¬
ться недвозначно і характеристиками осіб, які їх очолюють. В од¬
ному із своїх випусків журнал УККА вмістив біографічні дані
керівника вищезгадуваного «інформаційного бюро» УККА Б. Вин-
ничка. Залишимо читачеві судити, яке відношення має Винничок
до України і яке до спецслужб США...
Закінчивши Арізонський університет та два воєнних училища,
він відправився у В’єтнам. Там за «бойові заслуги» в операціях
проти мирних в’єтнамців був тричі нагороджений урядом США.
З 1969 р. тоді 28-річйий Винничок став служити у Пентагоні як
фахівець з питань В’єтнаму. Згодом, коли агресія у В’єтнамі без¬
славно провалилась, містер Винничок став офіцером спеціально¬
го призначення НАТО в справах Греції і Туреччини27. Справився
він там чи ні, важко сказати, але невдовзі був перекинутий в
УККА...
Головою «бюро» УККА був іще один «спеціаліст» від НАТО —
Дж. Нестерчук. Цей віце-президент «наукової федерації» НАТО
у Вашінгтоні заробив собі «славу» фальсифікатора радянської
дійсності, відомості про яку він черпає із засобів масової інфор¬
мації американських ультра. Останні ж, як відомо, не вмістять
й слова про Радянський Союз, якщо це буде слово правди. Таким,
як Винничок і Нестерчук, не важить, де працювати, що очолюва¬
ти. Діють вони за наказом, а накази, як відомо, не обговорюються.
Особливо якщо ти офіцер спеціального призначення.
Один з аспектів підривної діяльності українських націоналі¬
стів у руслі психологічної війни — спроби, звичайно, за наказом
хазяїв, схиляти радянських громадян до неповернення на батьків¬
щину. Відомо, що офіційні власті США нерідко порушують прин¬
ципи Заключного акта наради в Хельсінкі, які стосуються возз’єд¬
нання родин. «Зокрема,— пише радянський науковець,— особам
єврейської національності в СРСР надсилаються фіктивні запро¬
шення від неіснуючих родичів. Приїхавши до США, ці люди опи¬
няються в біді. Коли ж вони, розчаровані в американській дійснос¬
ті, виявляють бажання повернутися в Радянський Союз, щодо
них організовується травля: їх звільняють з роботи, позбавляють
житла, відривають від них дітей, піддають іншим приниженням
і знущанням»28. Та подібні випадки трапляються не лише з гро¬
мадянами єврейської національності.
Відома трагічна історія, що трапилась саме з українською ро¬
диною, підтверджує той факт, що подібні провокації є обов’яз¬
ком націоналістичних агентів спецслужб США. Йдеться про долю
Іллі Оверковича і Клавдії Євгеніївни Мирончуків, які після три¬
валої боротьби зуміли повернутися.
А трапилось це так. Батько Клавдії Євгеніївни — Дзикович в
листах із США писав, що він одинокий, паралізований, обіцяв го¬
98
ри багатств29. Проте в США їх зустрів здоровий і енергійний
Дзикович з групою антирадянщиків і двома священиками. «Зу¬
стрічаючі», а це були українські націоналісти, влаштували прес-
конференцію, на якій вимагали від Мирончуків зводити наклепи
на Радянський Союз. Ті відмовилися. Виник конфлікт. їх почали
називати «агентами», «провокаторами» тощо. І тут з’явився під¬
полковник резерву американської військової розвідки, член ОУН
Ю. Куляс. Він лякав Мирончуків переслідуваннями після повер¬
нення до СРСР, погрожував терористичними актами з боку бан¬
дерівців і т. д.
Напрошується закономірний висновок: українські націоналіс¬
ти на чолі з професійним розвідником Ю. Кулясом останнім ча¬
сом одержують все нові завдання. Йдеться про провокації проти
радянських людей — їхніми руками американські спецслужби на¬
магаються зробити певний внесок у брудну справу погіршення
американо-радянських відносин.
; Ми вже згадували професійного розвідника Куляса. , Справа
тут не в тому, що він надто вже популярна «зірка» на націона¬
лістичному небосхилі. Йдеться лише про те, що, намагаючись мати
повсякденний і прямий доступ до націоналістичного конгломе¬
рату, американські спецслужби, насамперед ЦРУ, призначають
керівниками різноманітних націоналістичних угруповань саме
таких людців. Дійшло навіть до того, що належність до спец¬
служб вважається кращою характеристикою будь-якого націона¬
лістичного ватажка. «Колись вони співпрацювали з гітлерівцями
р різних абверах... щоб в кінці найти нових покровителів у віль¬
ному світі»,— визнає чікагська націоналістична газета «Україн¬
ське життя».
Тридцять чотири роки очолював націоналістів США Лев Доб-
рянський — уродженець Нью-Йорка, полковник резерву американ¬
ської військової розвідки, професор економіки Джорджтаунського
університету, консультант з економічних питань американських
Центрів ідеологічних диверсій (свого часу він був на такій посаді
в ЮСІА), автор антикомуністичних, расистських книг, статей і ко¬
ментарів (нещодавно він був призначений послом США на Багам-
ських островах. В УККА його тимчасово заступає І. Білинський).
Варто відразу ж зауважити, «твори», які виходять з-під пера
Л. Добрянського,— це низькопробні пасквілі, що не зустрі¬
чають схвалення з боку реально мислячих людей. Як приклад
можна навести такий факт: тираж книги «Уразливі росіяни» ску¬
пив УККА, оскільки ця расистська писанина «через зміст і спо¬
сіб написання не знайшла збуту серед читаючої американської
громади». З фонду УККА було субсидоване видання й іншої його
антирадянської книги — «США і радянський міф». Характеризую¬
чи положення, наведені у цій «праці», рецензент Г. Джонстон з
7*
99
Макмастерського університету (Канада) писав: «Хоч кожне з ци.\
тверджень можна оспорювати, тон автора настільки нестримний,
а стиль такий туманний, що виключається можливість дискуту-
вання... Ця книга не має будь-якої літературної вартості» 30.
Під керівництвом Р. Аллена, який певний час був помічником
Р. Рейгана з питань національної безпеки (згодом усунутий як
злісний хабарник), в ході передвиборної кампанії в США з 20 квіт-
ня 1980 р. діяли групи радників з питань внутрішньої і зов¬
нішньої політики. До їх складу входили виключно поборники си¬
лового підходу до вирішення міжнародних проблем — члени Ко¬
мітету з існуючої небезпеки, Коаліції за мир з позиції сили та
інших організацій. Як співробітник Джорджтаунського універси¬
тету — цього інтелектуального центру правих 31 — Л. Добрянський
також був консультантом Р. Рейгана. Можна лише уявити, які
поради міг давати ватажок націоналістичної організації, при¬
хильник ядерної війни, член таких профашистських організацій,
як товариство Джона Берча, Американський легіон, Ліга захисту
прав євреїв та ін. Вся його діяльність присвячена наклепам
на Радянський Союз, пропаганді війни і расизму. При його учас¬
ті Американський легіон, для співробітників якого Добрянський
читав курс лекцій, неодноразово приймав резолюції, що закликали
Білий дім активізувати втручання у внутрішні справи СРСР32.
Засліплений антикомунізмом і расизмом, Л. Добрянський ви¬
ступає на засіданнях так званої Всесвітньої антикомуністичної
ліги, підтримує тісні зв’язки з тайванськими антикомуністамп,
свого часу навіть зустрічався з Чан Кайші33. Робив він це при
підтримці колишнього заступника директора ЦРУ Р. Клайна34.
Саме Добрянський був ініціатором «відкритого листа Картерові»
з вимогою поліпшити відносини з Тайванем 35.
Націоналістичні видання нерідко критикували «президента»
УККА «за надмірне захоплення встановлюванням зв’язків у вер¬
хах й ігнорування специфічної націоналістичної діяльності», за
надто вже відверті контакти з диктаторськими режимами. Що ж,
вся ця вовтузня з «орієнтаціями» лише підтверджує антиукраїн¬
ський характер українського буржуазного націоналізму. Адже
йдеться не про відмову якихось націоналістичних груп від став¬
ки на чужі сили, а про те, щоб, орієнтуючись на них, менше афі¬
шувати свою продажницьку суть.
Як ворог нормалізації американо-радянських відносин, Доб-
рянський, протегований і керований спецслужбами, на одне з пер¬
ших місць у своїх діях ставив фабрикування антирадянських по¬
слань співробітникам конгресу і держдепартаменту, губернаторам
штатів і мерам міст. Як правило, такі фальшивки підпису¬
ються «від імені американських українців», щоб набити ціну на¬
ціоналістам. Але той факт, що подібні заяви надходять не лише
100
рід українських, а й інших організацій буржуазних націоналістів,
дише підтверджує організований характер таких «акцій», показує,
що за ними стоять спецслужби США.
Особисті контакти з сенаторами і членами палати представни¬
ків— республіканцями Б. Голдуотером, Е. Дервінським * (сам
Добрянський — член республіканської партії) полегшують йому
Проштовхування націоналістичних трактувань різних політичних
проблем на високий рівень американського політичного життя. При
їх сприянні Добрянському вдавалось навіть особисто пролазити на
трибуну конгресу для антирадянських «свідчень». Він просторі¬
кував про «національний геноцид» в СРСР, закликав до припинен¬
ня американо-радянських контактів, добивався прийняття антира¬
дянських резолюцій, проведення політики на грані війни, без стра¬
ху переступити цю грань. Така його діяльність знаходила цілкови¬
те розуміння і підтримку з боку ФБР, як це було, наприклад, на¬
прикінці 70-х років, коли він з усіх сил виступав проти затверджен¬
ня консульського договору між США і СРСР. Організатором кам¬
панії проти цієї угоди тоді виступило ФБР 36.
■' Особливо настирливими були наскоки Лева Добрянського на
Торгівлю США з СРСР. Тут його погляди теж вкрай реакцій¬
ні. «Конгрес,— писав він в часи деякого пожвавлення американо-
радянських економічних відносин,— має владу, щоб посилити об¬
меження в торгівлі, ставлячи економічний обмін в залежність від
^політичних поступок» 37.
'*4 Ще одне доручення Добрянського як активіста республікан¬
ської партії — складання заяв і декларацій про «поневолені на-
ІЦії». Звісна річ, тут маються на увазі народи соціалістичних кра¬
їн. Всі ці писання будуються на основі його расистських, антико¬
муністичних поглядів.
На ультраправих, профашистських позиціях стоїть він в пи¬
таннях воєнної і зовнішньої політики США. Практично в кожно¬
му своєму виступі цей мракобіс називає «головним ворогом»,
«з яким не слід домовлятися», Радянський Союз. Демагогічно мас¬
куючись «миролюбною» фразеологією (мовляв, «ми всі хочемо
миру, але що тоді трапиться із справедливістю і свободою?»),
Добрянський все ж здебільшого відверто закликає до війни і кон¬
фронтації.
Спеціалізуючись на підривній діяльності, він тісно співробіт¬
ничав з діючими і відставними членами ЦРУ. Серед його друзів і
опікунів — колишній директор ЦРУ У. Колбі. Відомо, що Добрян¬
ський значиться і серед засновників так званого спеціального
громадського легального фонду оборони ЦРУ. Це лише один з
* На виборах 1982 р. був забалотований, що викликало невдоволення в се¬
редовищі націоналістів.
101
багатьох фондів, що виникли в середині 70-х років 1 ставили за ме¬
ту протидіяти будь-яким законодавчим обмеженням підривних дій
ЦРУ.
Нагадаємо у цьому зв’язку, що розслідування конгресом під¬
ривної діяльності ЦРУ, внаслідок широких протестів громадсько¬
сті, викликало найбільше невдоволення саме серед прихильників
агресивного зовнішньополітичного курсу Білого дому, ворогів на¬
ціонально-визвольних рухів, демократії і свободи. Та цілком на¬
певне можна сказати, що справжній переполох викликало це роз¬
слідування у штатних співробітників і агентів ЦРУ. Колишній
його директор У. Колбі писав, наприклад, що в ЦРУ просто ша¬
леніли від того, що звинувачення на його адресу були визнані
«правдивими» 38.
Сьогодні під куполом Капітолію і в Білому домі мусуються но¬
ві й нові законопроекти про надання ЦРУ абсолютної свобо¬
ди дій. А націоналістична пропаганда намагається йти ще далі.
Окремі українські націоналістичні видання закликають «дати ще
більше свободи» розвідувальним органам, «ніяк не обмежувати
їх можливостей». «Аргументи про «чесну гру», мораль чи міжна¬
родне право можуть мати тільки другорядне значення і вплив» в
оцінці дій ЦРУ, твердять націоналісти.
Двадцять три мільярди доларів—такої суми досяг бюджет
американських розвідок наприкінці 70-х років 39. Лише ЦРУ, пи¬
сав американський журнал «Де сентер мегезін» (1979, № 5),
одержує на свою шпигунсько-підривну діяльність 10—13 млрд.
дол. щорічно, раз-по-раз збільшуючи штат 40. А українські буржу¬
азно-націоналістичні агенти ЦРУ закликають до ще значніших
витрат.
Існують інші незаперечні факти, які підтверджують, що укра¬
їнські буржуазні націоналісти — агентура американських спеці¬
альних служб. Прислужування розвідкам стало невід’ємною час¬
тиною самого їх існування. І це змушені визнавати окремі сучас¬
ні націоналістичні автори. Одні роблять це, щоб, справедливо
звинувачуючи інших націоналістів у співробітництві з розвідками,
спробувати вигородити себе, інші — в розпалі міжгрупових чвар.
Трапляються випадки, коли націоналістичні видання друкують
визнання осіб, що самі раніше служили іноземним розвідкам, а
тепер розчарувалися в своєму минулому. Деякі органи преси, особ¬
ливо молодіжні, вміщують нарікання на те, що ватажки націо¬
налістичних угруповань за просторікуваннями про «визвольницьку
місію» маскують справжнє своє єство.
Висновок тут можна зробити лише один. Прислужництво роз¬
відкам є закономірним результатом зрадництва контрреволюцій¬
ної еміграції, невід’ємною рисою існування антикомуністичних
буржуазно-націоналістичних угруповань, позбавлених підтримки
102
з боку своїх співвітчизників. В середовищі американських україн¬
ців спостерігаються асиміляційні процеси, масовий відхід їх від
антирадянського політиканства буржуазних націоналістів. Розу¬
міння дедалі ширшими колами українців у США антинародної,
(антидемократичної, ворожої не лише українському, а й амери¬
канському народові суті діяльності націоналістичної верхівки —
іроцес багатоплановий. З одного боку, він є об’єктивним факто¬
ром, що зумовлює звуження соціальної бази націоналістичних
організацій, а з іншого — обумовлює можливість їх подальшого іс¬
нування лише як маріонеток розвідувальних і контррозвідувальних
та інших спеціальних відомств США. Об’єктивний, закономірний
характер цього прислужництва є безперечним.
Один з націоналістичних журналістів визнає, що українські
націоналісти — це «політичні невдахи, яким не вдалося [здійсни¬
ти] свої ідеї чи системи на рідних землях». Тому, продовжує він,
«місією» націоналістичної контрреволюції «є шукання союзників
у світі, щоб хто-небудь з великих держав купив їх концепції».
Звичайно, як показує аналіз, запродуючись тій чи іншій імпе¬
ріалістичній розвідці, стаючи платними агентами, націоналісти
не відмовляються від планів реставрації капіталізму на Україні.
Розуміючи, що без підтримки спецслужб довелося б різко звузи¬
ти, а невдовзі і припинити контрреволюційну діяльність проти
СРСР, націоналістичні верховоди вбачають у прислужуванні ім¬
періалізмові США можливість, ймовірно останню для себе, віді¬
рвати Україну від братньої сім’ї радянських республік. Проте спо¬
дівання ці марні.
РОЗДІЛ V
НА СЛУЖБІ ПІДРИВНИХ РАДІОГОЛОСІВ
Відомо, що боротьба між антагоністичними класами має три ос¬
новні форми — економічну, політичну та ідеологічну. Залежно від
обставин наші ідеологічні противники намагаються нав’язати нам
ту чи іншу з них. Психологічна війна, тобто агресія у сфері ідео¬
логії, «ведеться Заходом на найвищій, можна сказати, істеричній
антирадянській, антикомуністичній ноті... Ми маємо справу із
спробами організувати проти нас справжню інформаційно-пропа¬
гандистську інтервенцію, перетворити радіо- і телевізійні канали в
знаряддя втручання у внутрішні справи держав і проведення під¬
ривних акцій» Тут доречно згадати закономірність, на яку вказу¬
вав В. І. Ленін: «Чим ми більше перемагаємо, тим більше капі¬
талістичні експлуататори вчаться об’єднуватись і переходять у
більш рішучі наступи»2. Ми зараз є свідками неминущого значен¬
ня ленінського вчення.
Останнім часом імперіалізм США особливо активно нарощує
свій ідеологічний потенціал. Свідченням цього стало і розгортан¬
ня в 1981 —1982 рр. пропагандистської кампанії під загальною
назвою «Істина». Йдеться про намагання засобами дезинформації
і наклепів, по-перше, виправдати мілітаристський курс американ¬
ського імперіалізму, по-друге, очорнити миролюбну зовнішню по¬
літику СРСР, перекрутити зміст відповідних радянських ініціа¬
тив, і, по-третє, прикрасити капіталізм як систему.
Програма «Істина» — це ще одне свідчення того, що адмініст¬
рація Р. Рейгана не обмежується економічними, політичними чи
торговельними «санкціями» проти Радянського Союзу, а робить
все можливе для ескалації антикомунізму в сфері ідеології.
З приводу цієї програми висловлювалось багато офіційних осіб,
в тому числі президент Р. Рейган, представники Білого дому і
Пентагону, директор Управління міжнародних зв’язків Ч. Уїк,
директор Ради міжнародного радіомовлення Ф. Шекспір та інші
керівники апарату психологічної війни імперіалізму США. Всі вони
104
наголошували на тому, що «Істина» спрямована також проти руху
прихильників миру.
Привертає увагу «антиінтелектуалізм» цієї програми. В її
основу покладено печерний антикомунізм з повним атрибутом
несусвітніх вигадок, фальсифікацій, перекручень, з традиційним
для їх авторів намаганням представити весь процес історичного
розвитку, прогресивні і революційні рухи в світі результатом «ко¬
муністичної змови» і «підступної» діяльності Радянського Союзу.
Ще одна характерна риса проекту «Істина», як і «хрестового
походу» в цілому,— зображення політики Радянського Союзу та
інших соціалістичних країн не лише джерелом провалів всіх аг¬
ресивних намірів і планів американського імперіалізму на міжна¬
родній арені, але й коренем «зла», від якого, мовляв, йдуть всі
внутрішні біди Сполучених Штатів.
Отруйне «вістря» «Істини» спрямоване передусім проти радян¬
ських людей, а також проти населення інших країн соціалістич¬
ної співдружності. Головна ставка в її реалізації робиться на під¬
ривні радіостанції «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки»
та ін. Відомо, що вони завжди були центрами антирадянських
ідеологічних диверсій, інших підривних акцій, підступів і провока¬
цій. Спрямованість їх передач добре відома. Однак нинішні керів¬
ники американських служб психологічної війни досить невдоволено
висловлюються з приводу попередньої діяльності цих аванпостів
антикомуністичного фронту, вважаючи її не досить агресивною і
жорсткою. На їх думку, програма «Істина» як програма нового
раунду антирадянської психологічної війни має стати тим засобом,,
що підвищить «ефективність» діяльності підривних радіоголосів,
зокрема в плані створення «позитивного образу» внутрішньої і
зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки.
В жовтні 1981 р. з’явилась на світ записка Ф. Ніколайдеса, за¬
ступника директора «Голосу Америки» з передач політичних но¬
вин і коментарів. В ній з цинічною прямотою говорилось, що в
минулі роки радіостанція передавала в ефір «всілякі сентимен¬
тальні нісенітниці», погано робила свою справу, яка, за його сло¬
вами, полягає в тому, щоб «вбивати клин невдоволення і підозрі¬
лості у відносини між керівниками різних країн комуністичного
блоку», «роздмухувати вогонь націоналізму», «сприяти відроджен¬
ню релігійних почуттів» і т. п.3
Прелюдією до початку втілення програми «Істина» стала різка
активізація підривних радіостанцій в їх діях проти народної Поль¬
щі після серпня 1980 р., коли мюнхенський центр ЦРУ під ви¬
віскою «Свободи» і «Вільної Європи» виступив координатором ан-
типольських акцій. Обсяг передач «Вільної Європи» польською
мовою складав спочатку 18 годин на добу, з 1975 р.— 19 годин,
а з серпня 1980 р. його передачі на ПНР ведуться цілодобово.
105.
Кількість відверто провокаційних передач на Польщу збільшив і
«Голос Америки».
Тут доцільно звернути увагу на те, що просторікування авто¬
рів програми «Істина» про не досить агресивну і жорстку пози¬
цію підривних радіостанцій в минулі роки не відповідає дійсності.
Нагадаємо, що саме західні пропагандистські центри, зокрема
підривні радіостанції «Голос Америки», «Свобода», «Вільна Євро¬
па», тривалий час підігрівали і врешті інспірували виступ купки
контрреволюціонерів у Гданську в 1970 р. Газета «Дейлі уорлд»
тоді зазначала: «Ні «Голос Америки», ні «Радіо Вільна Європа»,
ні ті, хто вдавався до пожеж і грабунків і застосовував зброю, не
прагнуть створити в Польщі досконаліше соціалістичне суспіль¬
ство. Об’єктом дій американських агентів контрреволюції є со¬
ціалізм у Польщі. Його проблеми вони використовують для роз¬
палювання вогнищ пожежі» 4.
Антидержавні, антисоціалістичні сили в Польщі діяли за «сце¬
нарієм», розробленим американськими спецслужбами з участю
найбільш високих представників Вашінгтона. Ще у 1978 р. комісією
в закордонних справах сенату США був створений так званий
«координаційний комітет» з питань Польщі, який, діючи під гас¬
лом «захисту прав людини», фактично добивався легалізації дій
антисоціалістичної опозиції. Адміністрація Р. Рейгана в своїх
внтипольських провокаціях пішла далі, оголосивши 13 грудня
1981 р. про створення «робочої групи» по Польщі на чолі з
Дж. Д. Скенленом, працівником держдепартаменту і агентом ЦРУ
водночас. Поряд з тим Рейган створив «спеціальну групу по ви¬
вченню ситуації» на чолі з віце-президентом Бушем. В її складі —
директор ЦРУ У. Кейсі.
Про причетність ЦРУ до польських подій свідчать численні
інші факти. Так, у травні 1975 р. під його егідою в Женеві від¬
булась зустріч групи емігрантів — «дисидентів» з соціалістичних
країн. На ній розроблялись конкретні заходи по перенесенню під¬
ривних акцій на територію країн соціалістичної співдружності5.
У травні 1981 р. на прес-конференції міністра внутрішніх справ
ПНР було відзначено, що становище в Польщі розглядалось роз¬
відками країн НАТО як привід для підступних дій на її території.
Почастішали спроби вербування польських громадян. У Пента¬
гоні було створено спеціальну групу «слідкування за Польщею».
В країну нелегально провозились друкарське устаткування, радіо¬
апаратура, антикомуністична література тощо.
У зв’язку з подіями в Польщі американськими спецслужбами
робились спроби підключити європейських партнерів Сполучених
Штатів по НАТО до фінансування радіодиверсій проти соціаліс¬
тичних країн. Аналіз передач підривних радіоцентрів показує, що
вони виконують єдині для всіх вказівки Вашінгтона: дискредиту¬
106
вати нинішній польський уряд і керівництво ПОРП, протистави¬
ти партію народові, спровокувати контрреволюційні елементи до
порушення існуючого в країні порядку, пропагувати ідеї екстре¬
містів з «незалежних» профспілок, під’юджувати колишніх рядо¬
вих членів спілки до нових страйків і висування нездійсненних
вимог, насаджувати націоналістичні настрої серед населення. Вод¬
ночас докладаються значні зусилля до поширення серед поляків
недовір’я до політики Радянського Союзу відносно народної
Польщі.
І в усіх цих планах підривним радіостанціям відведено першо¬
чергову роль. Як писала «Правда» 14 лютого 1981 р., в Польщі
до введення воєнного становища діяло сім таємних провокаторів-
їнформаторів «Свободи» і «Вільної Європи». Підтверджуючи свою
агентурну і підривну роль в польських подіях, «Вільна Європа» і
«Голос Америки» тривалий час майже безперервно, з дня на день,
передавали для польських контрреволюційних сил зашифровані
інструкції, лейтмотивом яких були заклики до «зміни політичної
і економічної структури комуністичної системи».
Наче за помахом залаштункового диригента активізувались в
цей період спроби консолідувати або принаймні примирити між
собою українських і польських буржуазних націоналістів у США
та інших країнах поселення. Так, вже восени 1980 р. відбулось
засідання так званого Польсько-українського товариства, на яко¬
му представник польської емігрантської контрреволюції Є. Іранек-
Осьмецький закликав до спільних дій польських і українських
буржуазних націоналістів. Промовець, відверто пов’язуючи при¬
чини затяжної кризової ситуації в Польщі з діяльністю імперіа¬
лістичних спецслужб, насамперед підривних радіостанцій, закли¬
кав до збільшення обсягу провокаційної радіопропаганди на
Україну з метою «деідеологізації» населення республіки, що, мов¬
ляв, сталося в Польщі. «До поляків у Польщі,— хизувався він,—
Захід вже два покоління говорить через радіо, тим підтримує їх...
і заохочує висувати нові вимоги».
Теза про «корисність» радіопропаганди була одразу ж підхопле¬
на українськими буржуазно-націоналістичними виданнями в США.
Приклад Польщі, просторікують вони, ілюструє, якими «ефектив¬
ними» можуть бути радіопередачі.
Досвід останніх років показує, що в спробах ідеологічного
проникнення в нашу країну американські спецслужби роблять
ставку на радіо. Його функція, якщо підсумувати численні вислов¬
лювання високопоставлених чинів Вашінгтона і американських
науковців на цю тему, полягає в тому, щоб «змінювати світогляд»
аудиторії, на яку розраховані передачі. Колишній директор ЮСІА
Е. Мерроу, наприклад, підкреслював, що «просте внесення сумні¬
вів у мислення людей, твердо переконаних,— це вже великий
107
успіх». А в спеціальній інструкції ЮСІА говорилося і зовсім від¬
верто: «Використовуйте радіо, щоб викликати у людей безсонні но¬
чі, самовбивства, дезертирство, заворушення, сумніви, щоб створи¬
ти турботи, викликати неспокій і підозри» 6.
Психологічна війна, розв’язана після другої світової війни ім¬
періалізмом США і його союзниками, стала однією з основних
форм зовнішньої політики Вашінгтона, спрямованої проти пози¬
тивних змін у світі. Політика американського імперіалізму після
війни була спрямована на розширення діючого і створення нового
зовнішньополітичного пропагандистського апарату. Він розра¬
хований, за висловом екс-президента США Г. Трумена, на те, щоб
стати «складовою частиною» агресивного курсу Білого дому, кур¬
су в дусі холодної війни. «Ми повинні,— заявляв у тому ж дусі
Д. Ейзенхауер,— пристосувати нашу зовнішню політику до страте¬
гії „холодної війни”» 7.
Перед тим як конкретно перейти до аналізу американської
радіопропаганди (точніше, діяльності двох її центрів — «Голосу
Америки» і «Свободи») на зарубіжні країни, відзначимо, що заснов¬
ником зовнішньополітичної пропаганди засобами радіо був німець¬
кий фашизм. Розроблені геббельсівським міністерством пропаганди
провокаційні методи по війні були взяті на озброєння організато¬
рами підривних передач проти СРСР та інших країн соціалістич¬
ної співдружності. Особлива увага при цьому, як раніше гітлерів¬
ськими спецслужбами, так згодом американськими, надавалась
створенню спеціальних передач і програм мовами різних націй
і народностей нашої країни, в тому числі й українською мовою.
Англійська дослідниця Д. Вудман відзначала, що вже в січні
1934 р. нацистське міністерство пропаганди розпорядилось про
організацію передач українською мовою. Вже перші з них, що
вийшли в ефір у 1937—1938 рр., пропагували антикомунізм, ра¬
сизм і мілітаризм. Але найбільш настирливо повторювались за¬
клики до боротьби за відокремлення України та інших республік
від Союзу РСР8. Шляхом насадження націоналістичних тенден¬
цій, провокування міжнаціональної ворожнечі гітлерівський про¬
пагандистський апарат намагався послабити Радянську державу,
що відповідало інтересам зовнішньої політики нацистів. Основою
основ цих підривних передач на Радянський Союз, за висловом
німецького соціолога К. Мангейма, була «цілеспрямована брех¬
ня» 9.
Гітлерівці досить активно використовували в радіопропаганді
на Радянську Україну своїх оунівських прислужників, які нині
виконують завдання спецслужб США. Як писав радянський до¬
слідник Ю. Римаренко, з 1939 р. працював у спецгрупі абверу
М. Лівицький, постійний представник міністерства пропаганди на¬
цистської Німеччини, керівник радіопередач на Україну, що ве¬
108
лися з Кенігсберга. Тепер він один з ватажків організацій укра¬
їнського буржуазного націоналізму. Сьогодні його власні висту¬
пи або панегірики йому можна почути в передачах «Свободи»...
Направляючи антени своїх радіостанцій на СРСР, американ¬
ські спецслужби багато в чому продовжують досвід нацистської Ні¬
меччини. Як в минулому нацистська пропаганда, так тепер аме¬
риканські радіоголоси вже перші свої передачі мовами народів
СРСР спрямували на підрив стабільності Радянського Союзу, на
втручання у внутрішні справи інших країн соціалізму, на наса¬
дження антикомуністичних, зокрема націоналістичних, поглядів се¬
ред їх населення. Робиться все, аби перемогти Радянський Союз
«мирними засобами» або ж підготувати його поразку в наступній
війні. Суть гітлерівської зовнішньої політики, дипломатії і пропа¬
ганди напередодні війни зводилась до створення у майбутньому
«нового порядку» в Європі, до побудови «тисячолітнього рейху».
А повоєнна американська зовнішня політика, дипломатія і про¬
паганда — це спроби «створення «Пакс американа», тобто світу
по-американськи, всесвітньої американської імперії, в якій ні¬
хто не посмів би поставити під сумнів зверхність американських
політиків і монополістів» 10.
Як раніше нацистська пропаганда, зовнішньополітичний пропа¬
гандистський апарат США пішов проти об’єктивних законів істо¬
ричного розвитку. Він завжди керувався і керується нездійсненни¬
ми цілями знищення соціалізму як суспільно-політичної формації
й ідеології. Як і нацисти, керівники уряду і пропагандистських
установ США в повоєнний період не приховували своїх надій
на те, що в деяких соціалістичних державах під впливом ідеоло¬
гічного тиску з Заходу гору візьмуть націоналістичні, антирадян-
ські тенденції.
Як свого часу нацистська пропаганда всіляко виправдовувала
і вихваляла агресивні наміри, плани і дії німецького фашизму,
так і американські засоби масової інформації, особливо підривні
радіоцентри, підносили агресії США в Кореї, В’єтнамі, Доміні¬
канській Республіці, ряді інших країн як «визвольну місію», «спра¬
ведливу війну за свободу».
Щоб виправдати мілітаризацію економіки і всього життя краї¬
ни, гітлерівські майстри дезинформації постійно трубили про «ра¬
дянську і комуністичну загрозу», лякали «можливою агресією»
з боку СРСР. Нині сили реакції і «холодної війни» в Сполучених
Штатах, ставши на курс оскаженілої антирадянщини, знову роз¬
дмухують міф про «радянську загрозу», приписують Радянському
Союзові «агресивність» і «експансіонізм» з тим, щоб таким чином
знайти виправдання власній агресивності і мілітаристським приго¬
туванням.
109
На тлі посилення агресивних тенденцій у зовнішній політиці
Білого дому в США все частіше і відвертіше порівнюють нинішню
спрямованість підривної антикомуністичної діяльності американ¬
ського імперіалізму з психологічною війною кінця 40-х — початку
50-х років. Вже згадуваний 3. Бжезінський прямо заявив, що су¬
часна пропаганда США «„аналогічна" тій, яку ця країна провади¬
ла в період між 1945 і 50-ми роками» и.
Однак таке очевидно реакційне спрямування американської
зовнішньополітичної пропаганди аж ніяк не повинно створювати
враження про її примітивність і у цьому зв’язку послаблювати
нашу пильність. На практиці все виглядає дещо складніше.
По-перше, навіть в умовах «хрестового походу» пропагандист¬
ські служби США нерідко відмовляються від лобових атак на со¬
ціалізм, ведуть підривну «роботу» в завуальованій словесною «до¬
брозичливістю» формі. В пропаганді, розрахованій на радянських
людей, вони, зокрема, не піддають прямим нападкам розрядку
міжнародної напруженості і, більше того, виставляють себе її
поборниками, опосередковано звинувачуючи СРСР та його союз¬
ників у погіршенні міжнародного політичного клімату на рубежі
80-х років.
По-друге, підривні пропагандистські центри США, насамперед
їхні радіорупори, намагаються діяти немовби опосередковано,
створюючи враження, нібито вони лише подають «інформацію».
Таким чином, слухач поступово підводиться до тих чи інших ви¬
сновків шляхом відповідного добору інформаційного та фактич¬
ного матеріалу, різного роду провокаційних співставлень і порів¬
нянь.
По-третє, робиться все, щоб «враховувати» національні риси
і традиції культури й життя потенціальних слухачів програм під¬
ривних радіостанцій. Американські майстри ідеологічних дивер¬
сій намагаються «оперативно» відгукуватися на найважливіші по¬
дії' в житті радянських людей, даючи їм свою інтерпретацію. На¬
приклад, водночас з листопадовим (1981 р.) Пленумом ЦК К.ПРС,
на якому стояли питання економічного порядку і було висловлено
ряд критичних зауважень на адресу окремих міністерств і галу¬
зей народного господарства, і одразу ж після його завершення в
передачах чужих «радіоголосів» на нашу країну, зокрема україн¬
ською мовою, збільшився обсяг виступів на «економічну» темати¬
ку (практично, йшлося лише про радянську економіку, яка ви¬
світлювалася в явно перекрученому вигляді).
Нова наклепницька кампанія, розв’язана підривними радіо-
голосами після листопадового (1982 р.) Пленуму ЦК КПРС, була
спрямована вже на увесь народногосподарський комплекс СРСР,
з наголосом на сільське господарство і розроблену партією Про¬
довольчу програму.
110
По-четверте, в передачах «Свободи» і «Голосу Америки» біль¬
ше половини часу займають програми на теми внутрішнього жит¬
тя нашої країни взагалі. До участі в них залучаються колишні
гітлерівські прислужники, відщепенці, махінатори, злочинці іншо¬
го роду, а також «втікачі». Щодо останніх, то їх минуле замов¬
чується, натомість вони представляються «відомими вченими», «бор¬
цями за справжній соціалізм», «незаконно переслідуваними патрі¬
отами». Таким чином робляться спроби видати наклепницькі
фальшивки про радянське життя за «інформацію з перших рук»,
почерпнуту з «життя», з «власних переживань». Передачі з-за кор¬
дону, пише американський автор, повинні замінити радянським
людям внутрішні джерела інформації «не лише про зовнішній
світ, а й про внутрішні новини» ,2.
І по-п’яте, насаджуючи атмосферу «холодної війни», амери¬
канський імперіалізм постійно збільшує витрати на пропагандист¬
ські цілі, прагне поліпшувати «технічний і змістовий рівень» пе¬
редач, зміцнює кадровий склад радіостанцій і розширює його кіль¬
кісно. На 1983 бюджетний рік, як повідомила 2 листопада 1982 р.
газета «Правда», Інформаційному агентству США (ЮСІА) * асиг¬
новано 640 млн. дол. Різко збільшився обсяг передач «Голосу
^Америки» — тепер він складає 950 годин на тиждень. Радіостан¬
ція веде передачі 41-ю мовою цілодобово.
І Видатки федерального уряду на формування в країні і за кор¬
доном громадської думки, сприятливої для американського імпе¬
ріалізму, значно більші, ніж асигнування на допомогу потерпілим
від стихій чи на заходи по економії енергетичних ресурсів і онколо¬
гічні дослідження разом узяті. «Промови, семінари, виступи на
прес-конференціях, телепрограми, кінофільми — все це елементи
словесної зливи, за яку Вашінгтон розраховується грошима плат¬
ників податків» 13.
Звертає на себе увагу той факт, що асигнування на підтримку
пропагандистських установ, насамперед тих, що спеціалізуються
на ідеологічних диверсіях, значно зростають з активізацією воєн¬
них приготувань Вашінгтона. Уряд Дж. Картера, наприклад, знач¬
но збільшивши і без того роздутий бюджет Пентагону, лише
в 1977—1978 рр. збільшив видатки на зовнішньополітичну пропа¬
ганду на 80 млн. дол.
Під час правління адміністрації Дж. Картера стало очевидним
й інше: скандальні викриття підривного, диверсійно-шпигунського
.характеру діяльності радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа»,
їх повної залежності від ЦРУ (яке, як відомо, фінансує їх **) ке
* У 1982 р. Управління міжнародних зв’язків США було знову перейменоване
в ЮСІА.
** Детальніше про це див.: Диверсия в зфире : Документально-публицистичс-
ский сборник.— М., 1980, с. 187—248.
11 Ь
супроводжуватимуться скороченням обсягу радіопропаганди про¬
ти Радянського Союзу чи хоча б пом’якшенням її ворожого ха¬
рактеру. Про це свідчать директивні настанови і нинішньої адміні¬
страції США щодо завдань радіопропаганди. Вони спрямовують
майстрів дезинформації на: послаблення єдності соціалістичних
країн; використання з цією метою їх історичних і національних від¬
мінностей; «розм’якшення» їх політичного устрою; «лібералізацію»
системи народного господарства і створення «вільніших» економіч¬
них моделей; використання позицій «єврокомунізму» для дискре¬
дитації комуністичного руху і т. п.14
«Живою історією „холодної війни"» влучно назвав діяльність
радіо «Вільна Європа» заступник директора цього центру ідеоло¬
гічних диверсій А. Мічі 15. Подібна характеристика була б не менш
точною і щодо радіостанцій «Голос Америки» та «Свобода». «„Го¬
лос Америки”,— писав, наприклад, ватажок українського націо¬
налістичного конгломерату в США Л. Добрянський,— не лише
технічний інструмент для передачі фактичної інформації. Він та¬
кож є — або принаймні мусить бути — психологічно-політичною
зброєю, основна мета якої полягає у здійсненні впливу на спосіб
мислення і почуття» слухачів 16. Щодо цілей «Свободи», то вони
були визначені ще у 1951 р. «координаційним комітетом боротьби
проти більшовизму», який, зокрема, оголосив, що завданням ра¬
діостанції буде «допомога розсіяним по всьому світі російським
і радянським (?!) емігрантам з національних меншостей в їхньому
прагненні підтримати дух свободи (читай: контрреволюції.— Є. К.)
серед народів СРСР» і ліквідувати Радянську владу 17.
В сучасних історичних умовах, враховуючи той факт, що мож¬
ливості американського імперіалізму здійснювати політичний та
воєнний тиск на Радянський Союз дорівнюють нулю, Вашінгтон
намагається створити сприятливий грунт для досягнення своїх зов¬
нішньополітичних цілей шляхом активізації пропаганди, насампе¬
ред засобами радіо, спрямованої безпосередньо на нашу країну.
Йдеться про дальше розширення кількості передач підривних ра¬
діостанцій і збільшення їх технічних можливостей. Американський
науковець визнає: «...нині радіопередачі ведуться протягом біль¬
шої кількості годин, більшою кількістю мов і за допомогою більш
потужних передавачів, ніж це було в першому десятилітті спроб
Заходу використати радіо, щоб розбити державну монополію на
інформацію в комуністичних країнах» 18.
Характерно, що загальне керівництво американською радіо-
пропагандою, особливо на закордон, завжди здійснювали найреак-
ційніші представники Білого дому. Так, якщо натхненником орга¬
нізації «радіонаступу» на Радянський Союз та інші соціалістичні
країни в 40—50-х роках було маккартистське оточення Г. Тру-
мена, а згодом, при Д. Ейзенхауері, «куратором» американського
112
радіомовлення на зарубіжні країни став горезвісний директор
ЦРУ А. Даллес, то під час перебування на президентському посту
в Білому домі Дж. Картера «архітектором політики США в об¬
ласті радіомовлення» став не менш злобний антирадянщик, по¬
мічник президента з питань національної безпеки 3. Бжезінський.
Перебуваючи на цій посаді, він особливо багато зробив для «пе¬
регляду пріоритетів мов» в американському зовнішньополітично¬
му радіомовленні з натиском на мови народів СРСР, віддав роз¬
порядження штатові радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа»
збільшити в передачах на Радянський Союз кількість матеріалів
з критикою зовнішньої і внутрішньої політики КПРС і Радянського
уряду.
Адміністрація Р. Рейгана, прийшовши до влади, практично од¬
разу оголосила про свої наміри далі розширювати антирадянську
підривну радіопропаганду, збільшити, зокрема, обсяг передач на
райони Середньої Азії в СРСР, а також на Афганістан і країни,
розташовані поблизу Перської затоки. Вже під час передвибор¬
ної кампанії нинішній президент заявляв, що «наполегливо закли¬
катиме «Голос Америки» та інші органи масової інформації» від¬
вертіше вести пропаганду на користь американського капіталізму
як «зразка економічного розвитку» 19. З неприхованою радістю
зустріли в підривних радіоцентрах, особливо в середовищі україн¬
ських націоналістів, які працюють в них, призначення Р. Рейга-
ном на посаду керівника Ради міжнародного радіомовлення фа¬
хівця з питань психологічної війни Ф. Шекспіра 20, відомого своєю
участю в антирадянських емігрантських збіговиськах, прихиль¬
ним ставленням до провокацій українських націоналістів, воро¬
жістю до Радянської України. З не меншим задоволенням комен¬
тувала націоналістична преса факт призначення на посаду дирек¬
тора «Свободи» і «Вільної Європи» колишнього сенатора з числа
найбільш заповзятих «яструбів» Дж. Баклі.
Вимоги зробити більш запеклою і настирливою підривну про¬
паганду проти соціалістичних країн, насамперед проти Радян¬
ського Союзу, і ширше використовувати при цьому буржуазно-на¬
ціоналістичні гасла пролунали і на сесії НАТО, яка відбулася
наприкінці 1979 р. Та й взагалі всі найважливіші, на думку ке¬
рівників імперіалістичних кіл, повідомлення і новини, які переда¬
ються в ефір підривними радіоголосами, походять з одного джере¬
ла — служби інформації штаб-квартири НАТО в Брюсселі, своє¬
рідного координаційного пункту багатьох пропагандистських кам¬
паній, штабу психологічної війни.
Наведені вище факти свідчать про неспроможність намагань
американської пропаганди довести, нібито посилення ідеологічних
диверсій було викликане «афганськими подіями». Дійсною при¬
чиною цього насправді було прагнення реакційних кіл зірвати
ід 8 з-юіз
113
розрядку міжнародної напруженості, не допустити дальшого роз¬
витку позитивних змін у світі.
До цього можна додати лише, що імперіалістичні кола США
звернулись саме до радіомовлення в спробах підірвати соціалізм
ще й тому, що цей вид пропаганди найбільш мобільний, він до¬
зволяє діяти оперативно, допомагає організовувати і провадити
диверсії проти суверенних країн, «не порушуючи» їх державних
кордонів.
На вістрі підривної пропаганди імперіалізму в ефірі перебу¬
ває «флагман» служби радіомовлення... «Голос Америки»21. Свої
передачі ця радіостанція почала в перші місяці 1942 р. німець¬
кою, англійською, італійською і французькою мовами. П’ять ро¬
ків по тому, восени 1947 р., в результаті зарубіжної поїздки гру¬
пи членів палати представників американського конгресу вияви¬
лося, що за межами США мало місце зростання антиамерикан-
ських настроїв. Це стало своєрідним поштовхом до розгортання
підривної радіопропаганди. Головна її мета полягала у створенні
більш привабливого образу американського імперіалізму, обмані
міжнародної громадськості, якій прагнули вбити в голови переко¬
нання у «миролюбстві» США, їх «демократизмі», «готовності» до
переговорів з соціалістичними країнами тощо. Не випадково нев¬
довзі після згаданої поїздки вступив у силу закон Сміта-Мундта,
що офіційно називається законом № 402 про інформацію і освітні
обміни. Згідно з ним державному секретареві доручалось розпо¬
всюджувати інформацію про США і політику цієї країни засобами
друкованої продукції, радіо, кіно, через інформаційні центри та
інструкторів за кордоном. Згодом були створені спеціальні комі¬
сії, покликані реалізувати положення цього закону.
Фактично закон Сміта-Мундта відкрив доступ до радіоцентрів
США реакціонерам з емігрантського середовища, насамперед ви¬
хідцям з країн Східної Європи і Радянського Союзу. Одним з кон¬
кретних наслідків цього заходу стало створення з допомогою «фон¬
ду Форда» так званого Східноєвропейського фонду для фінансу¬
вання тих емігрантських організацій, що займаються підривними
акціями проти соціалістичних країн.
Вже у перших програмах мовами народів СРСР «Голос Амери¬
ки» взяв на себе не властиві державному рупорові функції вираз¬
ника і захисника інтересів реакційних емігрантських кіл. Націо¬
налістичний бюлетень «Нотатник» (1977, № 3) писав, що до «Го¬
лосу Америки» брали передусім тих осіб, які проявили «вірність
розвідчим органам».
Посилення мілітаристських тенденцій в політиці Вашінгтона
та прожандармський зовнішньополітичний курс у повоєнний період
зіграли значну роль як в активізації пропаганди націоналізму під¬
ривними радіостанціями, так і у використанні в підривній діяль¬
114
ності проти соціалізму тих осіб, які ще донедавна перебували у
ворожому Сполученим Штатам нацистському таборі. В такій си¬
туації в лютому 1947 р. «Голос Америки» починає передачі росій¬
ською мовою, а в листопаді 1949 р.— українською. «Експерти» з
радянських питань, писала А. Бюкар у своїй відомій книзі «Прав¬
да про американських дипломатів», створюючи відділи передач мо¬
вами народів Союзу РСР, сподівались, що «Голос Америки» «стане
вечірньою колискою для мільйонів» радянських людей, допомо¬
же «продавати американську «культуру» і зовнішню політику та¬
ким же чином, як внутрішнє радіомовлення продає мило американ¬
ському народові». Одразу ж, продовжує компетентний у цих спра¬
вах автор, налагодився тісний зв’язок «між американським шпи¬
гунством і радіопередачами «Голосу Америки»22.
Прагненням перенести психологічну війну на територію Радян¬
ського Союзу було обумовлене і створення радіостанції «Свобо¬
да», передачі якої почались 1 березня 1953 р. В ту пору ця стан¬
ція називалась «Радіо визволення від більшовиків» (з 1956 р.—
«Визволення», а з 1963 — «Свобода»). На початку 80-х років радіо¬
станції «Свобода» і «Вільна Європа» вели передачі протягом
1017 годин на тиждень 23 більш як 20 мовами, в їх штаті працюють
понад 1700 співробітників.
Важливо не забувати, що ця підпорядкована ЦРУ радіостан¬
ція надає значні можливості для «свободи дій» націоналістам, які
аж ніяк не є нашими співвітчизниками, оскільки переважна біль¬
шість з них — колишні гітлерівські лакеї, закляті вороги соціаліз¬
му, націоналістично настроєні представники молодшого покоління,
особи, що тісно співпрацюють в націоналістичних організаціях,
їх мета, відзначав один з виконавчих директорів радіостанції
«Вільна Європа» Ч. Джексон, «створювати умови для внутрішніх
заворушень і безладдя в тих країнах, на які спрямовані переда¬
чі» 24. В першому офіційному програмному документі «Свободи»,
опублікованому майже через 20 років (у 1972 р.) після його появи
на світ, націоналістам, в тому числі й українським, доручалось
«вести непримиренну боротьбу проти комуністичної диктатури аж
до її повного знищення» 25.
Проте ключові позиції на радіостанції як раніше, так і тепер
займають американці, здебільшого штатні співробітники ЦРУ.
У США виробляється політична лінія радіо «Свобода», установки
якої щоденно по радіотелефону передаються в мюнхенські центри
станції. Там же вирішується, на чому акцентувати увагу, що під¬
креслити, в якому обсязі вести ту чи іншу програму. Однак — і
це стосується не лише радіостанції «Свобода», але й «Голосу Аме¬
рики», хоч і в дещо меншій мірі,— націоналістичний «підрозділ»
радіостанції має досить значні можливості для «самодіяльності»
(звичайно, в рамках антирадянської програми, розробленої спец-
8 + 1/4 3-1013
115
службами), яка здебільшого проявляється у наданні передачам
ще більшої люті і ненависті до соціалізму, а також у під’юджу-
ванні буржуазно-націоналістичних настроїв і поглядів.
Дж. Конклінг, що певний час був директором «Голосу Амери¬
ки», в 1981 р. прийняв рішення надати «більшу» і навіть «повну»
свободу службам, які ведуть передачі іноземними мовами. На
практиці це означало відмову від одного з основних положень
статуту радіостанції, який був прийнятий 1976 р. і забороняв
співробітникам «національних» редакцій вносити зміни у радіо¬
програми чи самим підбирати до них матеріал. Цей захід Конклін-
га, на думку газети «Нью-Йорк тайме», має явно ворожий щодо
Радянського Союзу характер, оскільки співробітники радіо з числа
«емігрантів із Східної Європи енергійніше, ніж інші, домагались
дозволу для себе спрямовувати передачі на ці країни у відверто
антикомуністичне русло» 26.
Інша американська газета, «Нью-Йорк дейлі ньюз», писала,
що ці співробітники «Голосу Америки» «дуже мало знають або
зовсім нічого не знають про історію, географію і поточні справи
США та різних інших країн на Заході, не володіють навіть доб¬
ре англійською мовою»27. Натомість, пише це буржуазне видання,
передачі спрямовуються на розповсюдження вигадок про Радян¬
ський Союз. «Навіть так звані «радянологи» з академічними
титулами,— наголошує в редакційній статті прогресивна американ¬
ська газета «Українські вісті»,— оцінюють передачі «Голосу Аме¬
рики» про внутрішні проблеми СРСР як повністю спотворені вна¬
слідок тенденційності інформації».
Новий шеф радіостанції тим часом дозволив своїм підлеглим
«використовувати будь-які ідеї, за винятком гітлерівських»28. Та
чи довго існуватиме це останнє обмеження?
Ряд керівних посад в редакціях, які ведуть передачі на Радян¬
ський Союз, зокрема на Українську РСР, займають українські
буржуазні націоналісти. Відомо, наприклад, що колишній керів¬
ник так званої «української редакції» (тобто тієї, що веде пере¬
дачі на Україну) «Голосу Америки» М. Терпак (нині він є за¬
ступником директора так званого радянського відділу) постійно
і досить активно співробітничав в українських націоналістичних
виданнях. Його попередник на цій посаді Д. Корбутяк був навіть
редактором оунівського видання — газети «Народна воля» (Скрен-
тон, штат Пенсільванія).
З 1968 р. і до останнього часу працював в «українській ре¬
дакції» «Голосу Америки» колишній гітлерівський агент, співро¬
бітник нацистсько-оунівської газети «Краківські вісті» М. Доль-
ницький. Одразу по війні він займав посаду у редакції філа¬
дельфійської ультрареакційної націоналістично-уніатської газети
«Америка», яку певний час очолював. Закінчивши «роботу» в
116
«Голосі Америки», він знову повернувся в цю ж газету вже як «го¬
ловний редактор».
Чимало років співробітничав в «Голосі Америки» один з по¬
стійних кореспондентів націоналістичної газети «Свобода» В. Со-
хан. Редактором передач «української редакції» є активний
український націоналіст Р. Ференцевич. Понад 25 років працює в
«українській редакції» «спеціаліст по організації радіопередач»,
колись відповідальний працівник ЮСІА, Ст. Максимюк, активний
діяч українських націоналістичних організацій у США. Він один
з тих, кому доручено висвітлювати антирадянські акції, що про¬
вадяться на рівні американського державного апарату29.
Тримаючи на посадах представників старшого покоління на¬
ціоналістів, Вашінгтон (зокрема адміністрація Дж. Картера) про¬
вів і ряд характерних для останнього часу кадрових змін. Йдеть¬
ся про те, що замість деяких надто скомпрометованих прислуж¬
ництвом нацистам і співробітництвом з розвідками осіб до складу
редакцій вводяться представники молодшого покоління. Хоч їх
політична платформа практично не відрізняється від поглядів їх
попередників, їх «більш пристойне» минуле, зокрема відсутність в
біографії фактів прислужництва гітлерівцям, є своєрідною маскою,
прикриваючись якою спецслужби американського імперіалізму
прагнуть створити враження «суто урядового» характеру «Голосу
Америки».
Так, у 1977 р. «українську редакцію» цієї радіостанції очолила
професійна журналістка, «знавець» східноєвропейської історії
Оксана Драган, яка вже давно спеціалізується на фальсифіка¬
ціях і очорнюванні радянської дійсності. І хоч при кожній наго¬
ді, виступаючи перед мікрофоном, вона переконує в своїй об’єк¬
тивності і неупередженості, її ставлення до Радянської України,
на яку розраховані передачі, не просто упереджене, але явно во¬
роже.
Відомі, наприклад, її симпатії до відщепенця О. Солженіци-
на. О. Драган ще у 1974 р. виступила в передачах радіостанції
з надзвичайно позитивними оцінками антиконституційних, антидер¬
жавних і антинародних дій Солженіцина. Відщепенця-сіоніс-
та М. Штерна, який використовував своє становище лікаря, щоб
злочинно наживатись на людському горі, Оксана Драган і керо¬
ваний нею підрозділ «Голосу Америки» називають «дійсним пред¬
ставником» українського народу.
Ненавистю до українського народу і його держави — Радян¬
ської України сповнені коментарі «української редакції» на тему
економічного розвитку республіки. Виконуючи одне з найважливі¬
ших завдань, що стоять перед «Голосом Америки»,— рекламувати
«переваги» буржуазної економіки, насаджувати споживацькі на¬
строї і незадоволення соціалістичною дійсністю, О. Драган і її
8 + '//*
117
підлеглі зводять наклепи на розвиток народного господарства
України, твердять про його «відсталість», приписують йому вади,
притаманні капіталістичному способові виробництва.
Сам факт призначення О. Драган на посаду керівника «укра¬
їнської редакції» досить багатозначний. її аж ніяк не можна на¬
звати виразником інтересів і поглядів американського народу. Сво¬
їми діями вона проявила себе насамперед апологетом україн¬
ського буржуазного націоналізму, ворогом як американських, так і
українських трудящих. Вже у 60-х роках, ще зовсім молодою, во¬
на не приховувала свою ненависть до людей праці всіх націо¬
нальностей, охоче виступала на націоналістичних збіговиськах.
У той час реакційні емігрантські видання особливо розписували її
виступ на організованій ватажками УККА конференції «щодо
боротьби з комунізмом». Саме УККА і рекомендував її для ви¬
ступу на тому збориську тіней минулого.
Факти свідчать: керівник «української редакції» «Голосу Аме¬
рики» О. Драган і кровно, і за своїми переконаннями тісно пов’я¬
зана з тими, хто в роки війни був на боці гітлерівських фашис¬
тів. її батько — це той самий Андрій Луців (по війні, втікши до
США, змінив ім’я на Антон Драган), про якого вже йшлося у
попередніх розділах. Нагадаємо лише, що з часів розгрому на¬
цистської Німеччини, якій він служив «вірою і правдою», цей
гітлерівський посіпака ще й донині веде людиноненависницьку про¬
паганду на сторінках газети «Свобода», «почесним редактором»
якої він є. Саме ця газета найчастіше пише про підривні акції
«Голосу Америки», і зокрема — Оксани Драган.
Під її керівництвом «українська редакція» останнім часом
мало в чому відрізняється від радіо «Свобода», адже вона від¬
верто пропагує різного роду буржуазно-націоналістичні акції, ін¬
формує про хід збіговиськ так званого Світового конгресу вільних
українців і Українського конгресового комітету Америки.
Щодо ставлення О. Драган до відносин між народами і дер¬
жавами, то вона, як й інші співробітники «української редакції»
«Голосу Америки» і ще більшою мірою — радіо «Свобода», робить
основою своїх передач пропаганду буржуазного націоналізму та
індивідуалізму. Намагаючись грати на національних почуттях
населення Радянської України і водночас усвідомлюючи, що
це саме населення добре обізнане із злочинною діяльністю
українських націоналістів і не сприймає їх ідей, «Голос Америки»
і «Свобода» часто вживають слово «національний» замість «на¬
ціоналістичний» і спекулюють у тому ж плані на понятті «патріо¬
тизму».
Проповіді націоналізму, часто досить ретельно замасковані,
використовуються американськими спецслужбами для дискреди¬
тації принципу соціалістичного інтернаціоналізму. Для посилення
впливу пропаганди коментатори подають проблеми, що стосують¬
ся тих чи інших сторін життя України або зарубіжних українців,
в емоційній, нерідко драматизованій формі. Особливо це властиво
радіопередачам про так званих дисидентів в СРСР. У таких ра-
діотрюках використовуються інтерв’ю з видвореними за межі Ра¬
дянського Союзу відщепенцями, що супроводжуються тверджен¬
нями про «відсутність» демократії і свободи в нашій країні.
Саме тема «прав людини» і «демократії» в останні роки особ¬
ливо активно використовувалась «українськими редакціями» у
спробах розпалювати націоналізм, протиставляти народи один од¬
ному. На світ знову з’явився міф про «русифікацію» України та
інших національних республік. Вовтузня навколо «прав людини»
все виразніше точиться навколо «прав націй і національностей».
Дедалі важливішу роль в передачах «українських редакцій»
відіграють прямі нападки на соціалістичний інтернаціоналізм
шляхом пропаганди немарксистських концепцій «національних
моделей» соціалізму. Іноді «Голос Америки» чи «Свобода» навіть
дозволяють собі похвалити економічні досягнення тієї чи іншої
соціалістичної країни, при цьому протиставляючи її Радянському
Союзові і твердячи, що ця країна, мовляв, «не скористалася ра¬
дянським досвідом», а обрала «власний шлях» і саме тому
зуміла досягти успіхів.
Всі ці прийоми радіопропаганди розраховані на те, щоб викли¬
кати серед населення Радянської України націоналістичні на¬
строї й домогтися бажаних імперіалізмові США змін у світогля¬
ді людей, щоб паразитувати на антизаконній діяльності купки
відщепенців та нав’язувати фальшиві оцінки радянської дійсності
якомога більшому числу слухачів.
Саме на радіостанцію «Голос Америки» завжди робилася ос¬
новна ставка в планах американської пропаганди проти СРСР.
Однак до останнього часу як офіційна урядова установа вона
змушена була до певної міри дотримуватись існуючих норм і пра¬
вил міжнародних відносин. В результаті створення у 1978 р.
Управління міжнародних зв’язків та проведення реорганізаційних
заходів адміністрацією Р. Рейгана в 1981 —1982 рр. в передачах
«Голосу Америки» все частіше диктор попереджає, що ті чи інші
оцінки не є офіційною точкою зору. І все частіше, попираючи еле¬
ментарні норми міжнародного права, «Голос Америки» відверто
втручається у внутрішні справи нашої країни.
Посиливши підбурювальний характер передач «Голосу Амери¬
ки», американські спецслужби прагнуть якось відмежувати цей
крок від загального поправіння політики Вашінгтона. Та марно.
Адже добре відомо, що ЮСІА, якому підпорядкована радіостан¬
ція, є складовою частиною пропагандистського механізму вашінг-
тонської адміністрації.
119
Під час правління адміністрації Дж. Картера специфічного за¬
барвлення набуло використання американськими спецслужбами
в передачах «Голосу Америки», зокрема його «української редак¬
ції», представників реакційної емігрантщини. Це робилося на ви¬
конання вказівок, якими керується практично вся буржуазна про¬
паганда США. Свого часу вони були видруковані в газеті «Нью-
Йорк тайме»: «У таких ворожих районах, як Радянський Союз і
його блок — Організація Варшавського Договору, ми захоплено
підтримуємо націоналізм... Сприяння націоналізмові в Східній
Європі... пожвавлює приховану ворожість між росіянами та їх
союзниками,— наприклад, українцями, латвійцями чи таджика¬
ми» 30.
Посилення провокаційності програм «української редакції»
«Голосу Америки» знаходить широку підтримку в середовищі
українських буржуазних націоналістів. Та особливе задоволення
націоналістичної верхівки викликав, за висловом реакційного
емігрантського видання («Українське слово», 1980, 2 травня), той
факт, що їй вдалося «знайти задні двері до входів і виходів
української редакції „Голосу Америки**».
Свого часу націоналістична верхівка реакційної емігрантщини
була дуже роздратована діяльністю уряду США, який, підписав¬
ши Заключний акт хельсінкської наради, тим самим формально
(бо на практиці цього не сталося) погоджувався збавити підбу-
рювальний тон передач «Голосу Америки». Націоналістичні ви¬
дання з відвертою ненавистю писали тоді про прихильника
«спокійного тону» в радіопропаганді сенатора Фулбрайта. Тому на¬
ціоналісти раділи, коли президент Дж. Картер став на шлях за¬
гострення американо-радянських відносин. Вони докладали і до¬
кладають чималих зусиль, спрямованих на те, щоб добитися
збільшення потужностей «Голосу Америки» та кількості передач
українською мовою. Як тільки американські власті і органи ма¬
сової інформації почали спекуляції навколо так званого аф¬
ганського питання, Л. Добрянський одразу ж звернувся до членів
обох палат конгресу із закликом до них виступити в передачах
«української редакції» «Голосу Америки» і розповісти про «по¬
неволення українців й інших неросіян в СРСР» радянському слу¬
хачеві 31.
Багатьма мовами віщає «Голос Америки». Його передачі тран¬
слюють понад 5 тис. радіостанцій, розташованих в різних кін¬
цях земної кулі, але, як висловився один з колишніх директорів
цього центру антирадянських провокацій, «говорячи багатьма
мовами», радіостанція «Голос Америки» говорить «одним голо¬
сом» 32. Не важко здогадатись, що мається на увазі голос антико-
мунізму. Адже більше половини потужностей радіостанції вико¬
ристовується для ведення антикомуністичної, насамперед антира-
120
дянської, пропаганди на країни соціалізму. Неухильно зростає
тривалість передач «Голосу Америки» українською мовою. Так,
у 1965 р. передачі «української редакції» велись протягом однієї
години на добу, у 1971 —протягом двох годин, а з 1974 р. вони
ведуться в подвійному обсязі33.
Ще більш реакційний і провокаційний характер носять пере¬
дачі «української редакції» радіостанції «Свобода». Ми вже за¬
значали, що ключові посади на радіостанції, починаючи від ди¬
ректора і керівників відділів, завжди займали і займають сьогодні
штатні співробітники ЦРУ, воєнні злочинці часів другої світової
війни, карні злочинці і відщепенці. Поворот нинішньої адміністра¬
ції Вашінгтона від розрядки у відносинах з Радянським Союзом
до конфронтації та ескалації психологічної війни проти соціа¬
лістичних країн значно підвищив попит на подібні кадри.
З 1959 р. працює на радіо «Свобода» Юрій Семенко. З тих пір
він став одним з найактивніших коментаторів цього центру прово¬
кацій і наклепів. Кращою рекомендацією для нього при вступі
на роботу до радіостанції було його минуле. Вже з перших днів
окупації гітлерівцями Дніпропетровської області Семенко пішов
до них на службу і співробітничав в організованих з дозволу оку¬
пантів націоналістичних виданнях «Вільна Україна» і «Колокол»,
На їх сторінках він вихваляв керівників «третього рейху» і за¬
кликав знищити на Україні все, що хоч трохи нагадувало про
Радянську владу. Нагадували ж про неї, як відомо, насамперед
люди, які не хотіли миритися з окупацією і вели боротьбу з фа¬
шистами та їх прислужниками. Ще Семенко дуже хотів, щоб гіт¬
лерівці з допомогою оунівців якомога швидше ліквідували всіх
євреїв.
Варто нагадати про таке: працюючи на радіостанції «Свобо¬
да» в Мюнхені, Семенко продовжує закликати до знищення Ра¬
дянської влади, а щодо свого минулого, то як води в рот на¬
брав — боїться бути викритим і справедливо покараним. Адже він
особисто відверто запевняв, що цілком і повністю поділяв полі¬
тику геноциду, яку провадили гітлерівці на окупованих терито¬
ріях. Про це чорним по білому написано в автобіографії, яку він
представив гітлерівцям у квітні 1942 р. Тепер же Семенко вистав¬
ляє себе «прихильником» євреїв, зокрема радянських, і поруч з
ним перед мікрофоном радіо «Свобода» — сіоністські молодчики.
Ще один коментатор цієї ж радіостанції і цієї ж «редакції»
Василь Гришко. Він називає себе «інтелігентом», та ще й неаби¬
яким, а «лівим». Характеризуючи своє «переродження» з банде¬
рівця в «ліві», він заявляв: «...скільки б не забирали вправо, все
одно ми будемо лівими». Вже з цих слів видно, що «демократич¬
на» фразеологія дається нацистському вигодованцю дуже важко.
А став він «лівим» одразу ж після ганебного провалу гітлерів¬
121
ського «дранг нах остен» — прагнув приховати своє злочинне мину¬
ле гітлерівського прислужника.
Але зробити цього він неспроможний — даються взнаки уль¬
трареакційні погляди. Ще й сьогодні у своїх виступах він нама¬
гається всіляко перекручувати історію другої світової війни, очор-
нювати перемогу Радянського Союзу над фашизмом, вибілювати
гітлеризм та неофашизм. Демагогія і брехня — ось основні компо¬
ненти його виступів на цю тему. Попираючи істину, він заявляє,
наприклад, що на окупованій території України «не було опору»
фашистським загарбникам... Дарма, що тисячі й тисячі радян¬
ських партизанів вдень і вночі нещадно били гітлерівців, знищу¬
вали ешелони з боєприпасами та воєнним знаряддям. Дарма, що
на боротьбу з ворогом піднявся весь український народ. На радіо
«Свобода» правда попитом не користується, і це добре засвоїв
Гришко.
Програмним документом «лівих» націоналістів, які, мовляв,
тільки й працюють на радіостанції «Свобода», називає дехто на
Заході статтю В. Гришка «Час на перегляд і час на зміни». При
ретельному ознайомленні з нею чітко і недвозначно прослідко-
вується відданість автора з «Свободи» тій же оунівській, профа¬
шистській ідеології, його ненависть до трудової людини. Так, як¬
що оунівці відверто закликають до «винищення всіх без винятку»,
то коментатор «Свободи» Гришко лише переконує Захід в «не¬
дорозвиненості» українського народу і закликає «рятувати» (?!)
його...
Як і його колишні однопартійці, Гришко прагне війни. Однак
пропагувати її, на його думку, слід прихованіше, оскільки роби¬
ти так, як роблять бандерівці, йому «просто ніяково». Для при¬
кладу наведемо одну з його заяв. «Спочатку,— зазначав Гришко,—
у це щиро вірилося (що після розгрому гітлерівської Німеччи¬
ни недавні союзники Радянського Союзу почнуть війну проти
СРСР.— Є. К ) й до цього була дійсно щира готовність. Та з бі¬
гом часу ставало все менше надій на нашу безпосередню участь у
тому майбутньому бої і самі слова про це стали лише символом
віри». Іноді, проте, він висловлюється і більш відверто. Ось так.
наприклад: «Остаточним вирішенням могла бути тільки воєнна
катастрофа».
Не змінилося з часом і його ставлення до оунівських методів
антирадянської боротьби. Так, у травні 1976 р. він зазначав, що
тепер, зважаючи на успіхи Радянського Союзу в будівництві ко¬
мунізму, зростаючу популярність його зовнішньополітичного курсу,
тероризм і диверсії недоцільні лише... з тактичних міркувань.
За умов могутності Радянської держави вони з самого початку
приречені на провал. «Інша справа,— розумує цей коментатор, ви¬
хований гітлерівськими спецслужбами,— можливість збройної бо¬
122
ротьби в разі війни, та й то лише в разі невигідного для СРСР
перебігу війни».
І таких, як Семенко та Гришко, на радіостанції «Свобода» до¬
сить багато. Не випадковим з цієї точки зору слід вважати той
факт, що ця підривна радіостанція надзвичайно активно захищає
колишніх воєнних злочинців, називаючи такі дії «боротьбою за
права людини». Робить вона це значно відвертіше і цинічніше,
ніж «Голос Америки».
Про двох «підзахисних» радіо «Свобода» розповів додаток до
газети «Известия» тижневик «Неделя» (1980, № 27). В цілому ря¬
ді передач, в тому числі й «української редакції», її коментатори
захищали В. Підгородецького та Д. Басараба, покараних радян¬
ськими судовими органами за скоєні ними тяжкі злочини проти
людей і людяності.
Підгородецький народився в селі Крушельниця на Львівщині.
По війні, коли гітлерівці втекли з України, він підключився до
банд УПА, які після визволення західноукраїнських земель Радян¬
ською Армією продовжили злочинні дії проти обраного радян¬
ським народом шляху розвитку. Бандою, в якій служив Підгоро¬
децький, командував гестапівський агент Фурдзін.
Першою справою Підгородецького була участь у травні 1945 р.
в жорстокому катуванні і вбивстві голови сільради В. П. Анд-
рійківа. Бандит Підгородецький проявив себе і в знищенні госпо¬
дарських приміщень села Крушельниця, а потім були нові вбив¬
ства, грабунки, пожежі. Після розгрому банди Фурдзіна він слу¬
жив в іншій злочинній банді і знову — вбивства, пограбування,
катування.
Коли банди УПА були ліквідовані повністю, Підгородецький,
підзахисний «Свободи», з чужим паспортом оселився в Молдавії,
де продовжував свою діяльність вже як замаскований ворог Ра¬
дянської влади. І все ж, врешті-решт, він був викритий і осудже¬
ний. Але на підривній радіостанції «Свобода» таких, як він, вва¬
жають «правоборцями», «несправедливо переслідуваними», «му¬
чениками»...
А тепер дещо про Д. Басараба. Він також служив у банді
УПА. її ватажок писав в одному з донесень на ім’я бойовиків
ОУН про участь Басараба в розстрілі полонених у лісі. А голова
сільради в Лопушанці на Львівщині І. М. Лопушанський розповів
про «подвиги» Басараба таке: він брав участь у катуванні меш¬
канців цього села — Феліча, Дуба й Дякуніна, яких оунівські голо¬
ворізи після знущань розстріляли.
Підривна антирадянська діяльність радіостанції «Свобода» не
обмежується радіопередачами. Як писав мюнхенський журнал
«Кюрбіскерн», «вона відбувається на двох рівнях: пропагандист¬
ському і розвідувальному. Пропагандистська робота спрямована
123
на те, щоб постійно провокувати в соціалістичних країнах заво¬
рушення і напруженість. Головна мета — викликати в країнах со¬
ціалізму негативні настрої щодо СРСР». Крім цього, відзначає
газета «Унзере цайт», здійснюється «велика робота, що носить
характер шпигунства і саботажу» (пряме під’юджування контрре¬
волюційних сил в Польщі — яскраве свідчення щодо останньо¬
го) 34.
Одне слово, ті розвінчання підривної діяльності радіо «Свобо¬
да», які мали місце в США та інших країнах Заходу на початку
і всередині 70-х років, не привели до змін у характері її діяль¬
ності. Нова «Свобода» не вдалась — залишився той же центр фаль¬
сифікацій і наклепів на Радянський Союз, центр ідеологічних ди¬
версій і втручання у внутрішні справи нашої країни, під’юджуван¬
ня контрреволюційних сил до антидержавної діяльності в інших
країнах соціалізму, центр захисту воєнних злочинців.
Громадянин Туреччини Ізет Тавхан відвідав Радянський Союз.
Згодом його прізвище було використане для наклепницького паск¬
віля проти СРСР. У своєму листі він пише: «Ця наклепницька пе¬
редача — справа рук людей, які ненавидять нас і не хочуть, щоб ми
зустрічались. Я можу без всякої соромливості назвати мюнхен¬
ську радіостанцію брудним гніздом покидьків. Я вживу всіх захо¬
дів для того, щоб знайти автора передачі, і подам на нього в суд
за брехню».
* * *
Підбиваючи підсумок сказаному про головні центри антира-
дянської радіопропаганди, зокрема їх «українських редакцій», до¬
цільно визначити основні спільні риси щодо їх програм на ни¬
нішньому етапі антирадянської кампанії, організованої Вашінг-
тоном.
По-перше, це фантастичні вимисли (підносяться вони в заву¬
альованій формі) про «радянську воєнну загрозу», «багатократну
перевагу» Радянського Союзу в ракетних та інших озброєннях.
Звідси — виправдання мілітаристського курсу США та інших кра¬
їн НАТО. Ці радіостанції більш або менш відверто намагаються
переконати своїх потенційних слухачів у тому, що в разі розв’я¬
зання третьої світової війни вина за це лихо ляже саме на Ра¬
дянський Союз. Поширюються твердження, що напруженість у
відносинах між Сходом і Заходом нібито виникла у зв’язку з по¬
діями в Афганістані і спробами Радянського Союзу «експортува¬
ти» соціалізм і соціалістичні революції. Що ж до підтримки Спо¬
лученими Штатами контрреволюційних банд в Афганістані та
антинародних режимів в різних районах планети, то такі дії харак¬
теризуються як допомога «демократичним силам». Ніяк не ко-
124
ментуються конкретні кроки Заходу, насамперед США, на шляху
нагнітання гонки озброєнь, а мирні пропозиції Радянського Сою¬
зу або фальсифікуються, або ж, в переважній більшості випадків,
замовчуються.
По-друге, виконуючи своє безпосереднє і постійне завдання
«національних» редакцій, вони фальсифікують національну політи¬
ку КПРС і Радянського уряду, насамперед стосовно України, від¬
верто намагаються поширювати націоналістичні погляди, сіяти
ворожнечу між народами нашої багатонаціональної країни. При
цьому все більшого значення (порівняно з попередніми роками)
набувають спроби дискредитувати економічний курс партії в
так би мовити національному ракурсі: твердять про «випомповуван-
ня» з «найбагатшої» в СРСР республіки, тобто УРСР, її природ¬
них ресурсів, «відставання» України в багатьох галузях народно¬
го господарства порівняно з іншими республіками Радянського
Союзу тощо. Тривають нападки на Комуністичну партію України.
По-третє, намагаючись схилити радянських людей до буржу¬
азного мислення, радіостанції «Голос Америки» і «Свобода» все
настирливіше твердять про «переваги» капіталістичного способу
виробництва. Частішими стали розповіді про окремі американські
сім’ї з детальним розкладом їх прибутків і витрат. При цьому,
звичайно, беруться сім’ї робітників або представників творчої ін¬
телігенції, але ті, де заробітки значно вищі, ніж в середньому се¬
ред представників цих категорій населення.
По-четверте, на нинішньому етапі міжнародних відносин «укра¬
їнські редакції» обох радіостанцій частіше почали розповідати
про антирадянську діяльність українських буржуазно-націоналі¬
стичних організацій у США.
По-п’яте, пропагуючи націоналістичні, антирадянські погляди,
радіоголоси твердять про курс партії на «ліквідацію» української
культури, літератури, мистецтва. Автори цих фальшивок І. Коше-
лівець, Л. Лиман, О. Драган та інші штатні і нештатні праців¬
ники радіостанцій, націоналістично настроєні «науковці» україн¬
ського походження для дискредитації політики КПРС і Радянсько¬
го уряду в цій галузі суспільного життя нерідко вдаються до ма¬
ніпуляцій фактами з історії. Вони беруть інтерв’ю у видворених
за межі нашої країни відщепенців-антирадянщиків, які несподіва¬
но проголошуються «видатними» критиками, письменниками, до¬
слідниками художнього слова і т. ін.
І по-шосте, обидві радіостанції роблять все, щоб підірвати
радянську соціалістичну державу і співдружність соціалістичних
країн шляхом підштовхування потенційної аудиторії до націона¬
лістичних настроїв і поглядів.
Обидві радіостанції докладають величезних зусиль, щоб впли¬
нути на радянську молодь, вбачаючи в цьому ще одну можливість
9 з-юіз
125
послаблення соціалістичного ладу. З цією метою ведеться зама¬
сковане проповідування буржуазного індивідуалізму, буржуазних
стандартів і цінностей, «масової культури» тощо.
В радянській історіографії з усією очевидністю доведено, що
пропагандистський апарат, всі служби психологічної війни імпе¬
ріалізму США, зокрема підривні радіостанції, які діють з часів
«холодної війни» і в її дусі,— це передусім своєрідна машина, ство¬
рена для маніпулювання громадською думкою. Адже саме на цьо¬
му тримається панування монополістичної олігархії в США та ін¬
ших капіталістичних країнах. Антикомуністичні стереотипи і на¬
клепи на соціалізм, пропаганда буржуазного націоналізму і шові¬
нізму мають на меті породжувати в людей байдужість до ко¬
муністичних ідеалів, до творчої праці в ім’я їх здійснення, всіма
засобами нав’язувати негативне уявлення про соціалістичний ін¬
тернаціоналізм. Одне слово, йдеться про плани поступової «ерозії»
соціалістичного суспільства.
На фронти психологічної війни, яку сьогодні веде проти на¬
шої країни американський імперіалізм, кинуті величезні сили:
озброєні новітньою технікою ідеологічні диверсанти, майстри про¬
вокацій і наклепів. Все це коштує Вашінгтонові мільярди доларів.
Проте — марна праця! Ідеологам американського імперіалізму ні¬
коли не вдасться нав’язати нам, радянським людям, мораль свого
суспільства, де панують вовчі закони експлуатації. Імперіалізмо¬
ві нічого протиставити непереможним ідеям марксизму-ленінізму,
ідеям миру і соціалізму.
ПІСЛЯМОВА
В другій половині 70-х і на початку 80-х років імперіалізм Спо¬
лучених Штатів Америки розгорнув повномасштабну психологіч¬
ну війну проти Радянського Союзу та інших соціалістичних кра¬
їн, яка багато в чому повторює, а подекуди і перевершує своєю
авантюристичністю і провокаційністю найгірші зразки тотальної
ідеологічної війни періоду маккартизму. Все частіше така війна
набуває характеру офіційних заходів на рівні уряду і конгресу
США. Співробітники Білого дому, Капітолію і держдепартаменту,
не кажучи вже про шпигунсько-диверсійні та спеціальні ідеологічні
служби, розглядають підбурювальні антирадянські кампанії, ідео¬
логічні диверсії та інші акції психологічної війни як необхідний
елемент свого мілітаристського, агресивного курсу, спрямованого
на підрив і ліквідацію всіх досягнень розрядки міжнародної на¬
пруженості.
Інша відмінна риса нинішніх підривних акцій американського
імперіалізму полягає в їх спрямованості не тільки на потенційну
аудиторію в соціалістичних країнах, але і в посиленні спроб ство¬
рити і закріпити антирадянські стереотипи у свідомості американ¬
ців і населення інших західних країн. Все відвертіше мова йде
про спроби зупинити поступ сил прогресу і соціалізму, «відкину¬
ти» і врешті-решт знищити комунізм як ідеологію і практику ре¬
волюційного перетворення світу.
Великою мірою ставка в цих розрахунках робиться на націо¬
налізм — особливо небезпечну зброю антикомунізму. В антира¬
дянських підривних акціях активно використовуються організації
українських буржуазних націоналістів у Сполучених Штатах Аме¬
рики та інших капіталістичних країнах, де проживають українці.
Протягом останніх років дедалі частіше в суто пропагандист¬
ських цілях використовуються трибуна конгресу і сторінки його
офіціозу «Конгрешнл рекорд». Буржуазно-націоналістичним спеку¬
ляціям, використанню представників організацій буржуазних на¬
ціоналістів відводиться при цьому також особливе місце. Ватажки
9*
127
українських буржуазно-націоналістичних організацій усвідомлю¬
ють, що розрядка міжнародної напруженості, дії, спрямовані на
збереження міцного і тривалого миру, становлять для них най¬
більшу небезпеку. Звідси — постійні виступи проти розв’язання
міжнародних проблем шляхом переговорів, спроби дискредитувати
саму ідею мирного співіснування держав, що належать до різ¬
них соціально-економічних систем. Наприкінці 70-х років ніби за
вказівкою невидимого диригента почалась нова хвиля виступів
українських буржуазних націоналістів проти позитивних змін в
міжнародних відносинах. Взявши курс на другу «холодну війну»,
намагаючись створити видимість «масової підтримки» з боку гро¬
мадськості курсу «з позиції сили», Вашінгтон у підступах проти
миру все активніше використовує організації різного роду ультра,
в тому числі й буржуазно-націоналістичні.
Важливим напрямом ідеологічних диверсій американського ім¬
періалізму проти Радянського Союзу є розвідувально-організацій¬
на діяльність. В ній теж певне місце спецслужби США відводять
зарубіжним організаціям українського буржуазного націоналізму.
Найбільш активно вдається до їх послуг ЦРУ Сполучених Шта¬
тів, яке свого часу допомагало нацистським колабораціоністам
уникнути покарання, а нині активно використовує їх та їхніх мо¬
лодших послідовників у психологічній війні проти СРСР. Багато
націоналістичних адептів психологічної війни є воєнними злочин¬
цями.
Саме страхом перед можливим покаранням в результаті
вимог громадськості викликана різка активізація намагань націо¬
налістичної пропаганди відгородити український буржуазний на¬
ціоналізм від кривавих злодіянь гітлерівців. До цієї кампанії під¬
ключаються кваліфіковані американські юристи, насамперед укра¬
їнського походження.
Однією з особливо небезпечних форм діяльності українських
буржуазних націоналістів, керованих спецслужбами США, є ра-
діопропаганда, зокрема та, яку ведуть радіостанції «Голос Амери¬
ки» і «Свобода» проти Радянського Союзу. В їх діяльності, не¬
зважаючи на деякі розбіжності у статусах, дуже багато спільного.
А саме, і там і там працює чимало воєнних злочинців, колишніх
нацистських колабораціоністів, людей, яких об’єднує класова нена¬
висть до трудящих. Діяльність цих радіостанцій повністю супере¬
чить міжнародному праву, є формою втручання у внутрішні справи
суверенних держав. «Голос Америки» і особливо «Свобода» — не
лише пропагандистські, але й шпигунсько-диверсійні центри, що
знайшло своє підтвердження в їх провокаційних акціях проти
ПНР.
Проте, говорячи про місце і роль зарубіжних організацій укра¬
їнського буржуазного націоналізму в психологічній війні амери-
128
панського імперіалізму проти Радянського Союзу, слід мати на
увазі, що лише незначна частина зарубіжних українців безпосе¬
редньо пов’язана з контрреволюційними угрупованнями.
З кожним днем в таборі українських буржуазних націоналі¬
стів посилюється запекла міжусобна війна. Вона супроводжуєть¬
ся вимушеними визнаннями того, що українцям за кордоном,
особливо їх молодшому поколінню, остогидло так зване «визволь¬
не» політикування ватажків антирадянських центрів і угруповань.
Тому націоналістична верхівка змушена вести боротьбу не лише
у своєму середовищі, але й проти переважаючої більшості зару¬
біжних українців. В арсеналі націоналістичної контрреволюції —
залякування реально мислячих людей, звинувачення окремих осіб
українського походження в «підїгруванні» Радянському Союзові і
байдужості до нібито «важливих» для західної громадськості ан¬
тирадянських справ.
Видання українських буржуазно-націоналістичних організацій у
США дедалі частіше змушені бідкатися, що навіть ті українці за
кордоном, які раніше були членами контрреволюційних угрупо¬
вань, тепер вступають в конфлікти з їх ватажками. Один з керів¬
ників націоналістичних організацій у США якось писав: «В серця
людей, що сліпо вірили в так звану визвольну політику, прийшло
розчарування і збайдужіння».
Окремі націоналістичні ватажки і журналісти змушені не тіль¬
ки з гіркотою констатувати подібні явища, але й визнавати їх
закономірність. Так, представник контрреволюційної еміграції
І. Кедрин наголошував, що в середовищі рядових націоналістів
все популярнішим стає принцип «моя хата скраю». Тепер ця тен¬
денція стає все відчутнішою. Запобігти цим процесам верхівка
антирадянських угруповань неспроможна.
Дедалі частіше лунають голоси молодих українців, які відвер¬
то висловлюють своє невдоволення антинародним політикуванням
українських націоналістів.
Зрадницька, злочинна діяльність буржуазно-націоналістичної
верхівки прискорює неминучий крах контрреволюційних угрупо¬
вань. «Провал», «фіаско», «невдача» — ці слова все частіше лу¬
нають із сторінок буржуазно-націоналістичних видань, коли йде¬
ться про результати дій буржуазно-націоналістичної верхівки. їй
все важче стає обдурювати людей несусвітніми вигадками про
життя в СРСР. На власному досвіді чимало американських укра¬
їнців переконуються, що буржуазний націоналізм і демократія —
поняття несумісні. Істеричний розгул людиноненависництва, брех¬
ня, піднесена до рівня «моралі» і «політики», расизм під машкарою
словесних шарад про патріотизм об’єктивно породжують у біль¬
шості американських українців почуття огиди. Більшість з них
розцінює націоналістичні організації, їх плани і практичні дії як
129
такі, що не мають нічого спільного з інтересами української ет¬
нічної групи в США.
Відсутність єдності в українському буржуазно-націоналістич¬
ному таборі аж ніяк не влаштовує його імперіалістичних хазяїз.
Ті, хто насправді керує підривною діяльністю націоналістичних
контрреволюціонерів, намагаються згуртувати останніх в єдиний ан-
тирадянський фронт, щоб їхня лакейська служба давала якомога
більшу віддачу. Саме з цією метою створено такі націоналістичні
«конгломерати», як СКВУ і УККА. Однак і в них панують роз¬
гардіяш і запекла міжусобна боротьба.
Таким чином, можна зробити висновок, що до буржуазно-на¬
ціоналістичних організацій входить мізерна частина українців
США, хоч ця обставина й не применшує тієї шкоди, якої завда¬
ють людям антирадянські, антидемократичні, провокаційні дії
реакційної націоналістичної верхівки. Тому розвінчання буржуаз¬
но-націоналістичних підступів проти СРСР, інших країн соціалі¬
стичної співдружності залишається важливою і дуже актуальною
проблемою інтернаціонального виховання радянських людей. Це
викликане також необхідністю протистояти спробам імперіалізму
насаджувати антирадянщину серед населення західних країн, зо¬
крема осіб українського походження.
Взагалі ж численні факти, зокрема використання українських
буржуазних націоналістів для здійснення найбільш ворожих акцій
щодо Радянського Союзу, свідчать, що нині імперіалізм Сполуче¬
них Штатів Америки прагне у відношенні до СРСР та інших соціа¬
лістичних країн повернутися до політики «холодної війни». Йдеть¬
ся не лише про те, щоб продовжити традиційні підступи проти со¬
ціалізму, але щоб значно активізувати економічний, політичний та
ідеологічний наступ на країни соціалістичної співдружності. Це —
прямий виклик прагненню людей до миру, безпеки, добробуту.
Однак у США знаходяться бажаючі дати «наукове» обгрунтування
курсу на посилення конфронтації з Радянським Союзом. При цьо¬
му все ставиться з ніг на голову, що, втім, не заважає представни¬
кам вищих ешелонів влади в США повторювати будь-які вигадки
антирадянського спрямування. Так, на прес-конференції 20 січня
1983 р. президент Рейган, наприклад, закинув радянській стороні,
нібито вона «зберігає за собою право порушувати обіцянки, міняти
свій курс, бути нечесною і т. д., якщо це сприяє успіхові справи
соціалізму». В таких випадках особливого значення набуває своє¬
часне і аргументоване викриття підступів наших класових ворогів,
в тому числі й українських буржуазних націоналістів.
В умовах загострення ідеологічної боротьби особливої актуаль¬
ності набуває питання ідейного виховання радянських людей.
«В усій виховній і пропагандистській роботі,— наголошував Ге¬
неральний секретар ЦК КПРС Ю. В. Андропов на червневому
130
(1983 р.) Пленумі ЦК КПРС — слід постійно враховувати особли¬
вість історичного періоду, який переживає людство. А він позначе¬
ний небувалим за весь післявоєнний період за своєю інтенсивністю
й гостротою протиборством двох полярно протилежних світоглядів,
двох політичних курсів — соціалізму і імперіалізму. Йде боротьба
за уми і серця мільярдів людей на планеті. І майбутнє людства за¬
лежить великою мірою від результату цієї ідеологічної боротьби» *.
Випробуваною зброєю радянського народу в боротьбі проти
антикомуністичної ідеології, проти підривних дій американських
ідеологічних диверсантів та їх націоналістичних прислужників є
марксизм-ленінізм. Незважаючи на величезні матеріальні витрати
імперіалізму на підривні акції проти нашої країни, всі його нама¬
гання розбити єдність радянського народу, його згуртованість
навколо КПРС, збити нас з шляху, вказаного великим В. І. Лені¬
ним, приречені. Ніколи ніяким силам не вдасться зупинити поступ
соціалізму і прогресу, повернути назад світовий революційний
процес.
ПРИМІТКИ
До вступу
1 Матеріали XXVI з’їзду КПРС.— К-, 1981, с. З—4.
2 См.: Андропов Ю. В. Избранньїе речи и статьи. 2-е изд.— М., 1983, с. 163.
3 ТЬе Кету Уогк Тітез, 1978, ІЧоу. 29.
4 По пути, проложенному в Хельсинки.— М., 1980, с. 303.
в В ім’я миру, безпеки і співробітництва : До підсумків Наради з питань без¬
пеки і співробітництва в Європі, яка відбулась в Хельсінкі ЗО лип.— 1 серп.
1975 р,— К., 1975, с. 16.
6 Артемов В. Правда о неправде : Крит, очерки по империалист. антисов. про-
паганде 70-х годов.— М., 1979, с. 129.
7 Див., наприклад: Беглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда : Очерк тео-
рии и практики.— М., 1980, с. 13; Вопросьі советской внешнеполитической про¬
паганди / Под ред. Ш. П. Санакоева.— М., 1980, с. 140.
8 Аргументи и фактьі, 1982, № 12, с. 20.
9 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р.—К.,
1983, с. 65.
10 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 22 листопада 1982 року.—■
К., 1982, с. 16.
11 Цит. за: Чередниченко В. П. Анатомія зради.— К., 1978, с. 256.
12 Там же.
13 Артемов В. Указ, соч., с. 141.
14 Шахназаров Г. Мирное сосуществование и разрядка международной напря-
женности: общие вопросьі теории.— Общественньїе науки, 1981, № 1, с. 102.
15 Живейнов Н. И. Операция «Р. \У.» «Психологическая война» американских
империалистов.— М., 1966, с. 10—11.
16 Двигун С. К■ О подрьівной деятельности спецслужб и идеологических цент-
ров империалистических государств против СССР.— В кн.: За вьісокое ка-
чество и действенность идеологической работьі: Материальї Всесоюз. семина-
ра-совещ. идеол. работников. Москва, 20—25 апр. 1981 г. М., 1981, с. 371.
17 Арбатов Г. А. Идеологическая борьба в современньїх международньїх отно-
шениях : Доктрина, методи и орг. внешнеполит. пропаганди империализма.—
М., 1970; Громьїко А. А. Внешняя политика США: уроки и действительность.
60—70-е годи.— М., 1978, с. З—34; Журкин В. В. США и международно-по-
литические кризисьі.— М., 1975, с. 70—150; Яковлев Н. Н. Идеология амери-
канской «империи».— М., 1967, с. 200—226; Овинников Р. С. Уолл-стрит и
внешняя политика.— М., 1980, с. 69—84; Мифьі буржуазной журналистики / Под
ред. Я. Н. Засурского.— М., 1979, с. 9—45, и др.
18 Иванченко И. Г. Идеологическая диверсия империализма и украинскпй бур¬
жуазний национализм.— Киев, 1981, с. З—46; Чередниченко В. П. Анатомія
зради, с. 251—292; Добрецова В. В. Буржуазний націоналізм — знаряддя
реакції.— К-, 1978, с. 162—187; Соломатін М. М. Безсилля приречених.— К.,
1979, с. 115—158; Римаренко Ю. І. На службі у світової реакції.— К., 1968,
с. З—48; Варварцев М. М. Буржуазно-націоналістична пропаганда на службг
антикомунізму.— К., 1974, та ін.
19 ЬіпеЬаг§ег Р. РзусЬо1о£Іса1 \уагіаге.— 2п(1 есіп.—\УазЬіп£Іоп, 1954, р. 317.
20 Ваііеу В. ТЬе сарііуе паііопз: оиг іігзі Ііпе о! сіеіепзе.— СЬісацо, 1969, р. 175.
21 Ц. 8. Цеюз агкі ШогИ Керогі, 1977, Мау 23, р. 19.
22 Цит. за: США: зкономика, политика, идеология, 1979, № 8, с. 94.
23 Див.: Яковлєв Н. Н. ЦРУ — орудне психологической войньї.— М., 1980,.
с. 5—6.
24 В. І. Ленін і КПРС про боротьбу з націоналізмом.— К., 1978, с. 178.
25 Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республіка
Постанова ЦК КПРС від 19 лютого 1982 року.— К-, 1982, с. 22—23.
26 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 6, с. 37—38.
27 Там же, т. 40, с. 45.
28 Там же, т. 41, с. 157.
До розділу І.
1 Наїї О. Ігпрегіаіізгп іосіау.— Це\у Уогк, 1972, р. 152.
2 Тіше, 1981, МагсЬ 16, р. 19.
3 Цит. за: США : зкономика, политика, идеология, 1982, № 10, с. 53.
4 Правда, 1982, 10 июня.
5 Там же, 26 окт.
6 Современное революционное движение и национализм / Под ред. В. В. Загла-
дина, Ф. Д. Рьіженко.— М., 1973, с. 86.
7 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 24, с. 310.
8 Див.: Там же, т. 9, с. 319.
9 Известия, 1973, 29 марта.
10 Зеіоп-ЧРаізоп Н. Цаііопз апсі зіаіез : ап еп^иі^у іпіо іЬе огІ£Іпз оі паііопз-
апд ІЬе роїііісз оі паііопаїізгп.— ВоиМег, Сої., 1977, р. хііі.
11 ТЬе Це\у Уогк Тішез, 1976, Осі. 18.
12 Проблеми мира и социализма, 1982, № 9, с. 7.
13 ТЬе Це\у Уогк Тішез, 1970, Арг. 1.
14 Тіше, 1980, МагсЬ 10, р. 53.
15 О. 8. Цє\уз апсі \Уог1<і Керогі, 1981, .Іиіу 6, р. 41.
18 Петров Д. Б. «Американизм»: идеологический ракурс.— М., 1980, с. 44.
17 \УазЬіп£Іоп Розі, 1965, Осі. 10.
18 Правда, 1981, 24 июля.
19 Тольятти П. Лекции о фашизме.— М., 1974, с. 16,
20 Рогеі^п Аііаігз, 1981, 8шшпег, р. 996.
21 Цаііу 'Могісі, 1974, МагсЬ 2.
22 Рогеі^п Аііаігз, 1981, Зшптег, р. 977.
23 Ц. 8. Цє\уз апсі \Уог1с1 Керогі, 1981, Диіу 6, р. 41.
24 Ье Мопсіе, 1980, Цес. 3.
25 Соп^геззіопаї Кєсогсі, 1980, іап. 22, р. Е 18, Е 42; іап. 24, р. Н 233.
26 ІЬісІ., р. Н 235—236.
27 ІЬісі., р. Н 100—101.
28 ІЬісі., р. Н 235.
29 ІЬісі., р. 760—761.
30 ТЬе Цє\уз ХУогІсІ, 1981, Диіу 16.
31 \УазЬіп£Іоп Розі, 1981, Диіу 21.
32 ЕІкгаіпіап \Уеек1у, 1979, Зап. 21.
33 Соп£ге5зіопа1 Кєсогсі, 1980, іап. 22, р. Е 38; Лап. 24, р. Н 229—230,
133:
До розділу II.
1 Кравчук П. Націоналістичним наклепникам — зась! — К-, 1971, с. 17.
2 Громьїко А. А. Указ, соч., с. 263.
3 АВИ Соггезропсіепсе, 1972, N 3, р. 4, 8.
4 ІЬЇсІ., N 4, р. 19.
5 Тіше, 1969, Бес. 6, р. 4.
6 Сопдгеззіопаї КесогсІ, 1969, МагсЬ 18, р. Е 2085—2086.
7 АІШ Соггезропсіепсе, 1969, N 1, р. 18—19.
* Никитин, В. А. США: правий зкстремизм — угроза демократки.— М., 1971,
с. 356.
9 ШазЬіпдіоп Розі, 1965, .Іипе 4.
10 ЦоЬгіапзкі Ь. Е. ІІ5А апсі ІЬе Зоуіеі шуІЬ.— Оісі Огееп\уісЬ, 1971, р. 110.
11 Разрядка международной напряженности и идеологическая борьба.— М., 1981,
с. 147.
12 Правда, 1980, 3 дек.
13 Там же.
14 Цвигун С. К. Указ, соч., с. 370.
15 Шгаіпіап \Уеек1у, 1980, іап. 27.
16 Закарпатська правда, 1971, 26 трав.
17 Кан А. Измена Родине.— М., 1951, с. 220—221.
18 ІІкгаіпіап Шеекіу, 1980, 5ер1. 28.
19 Див.: США: зкономика, политика, идеология, 1981, № 2, с. 85.
20 ШазЬіпдІоп Розі, 1980, Бері. 3.
21 ТЬе Ие\у Уогк Тішез, 1980, Мау 24.
22 Правда, 1983, 8 сент.
До розділу III.
1 Цвигун С. К. Тайньїй фронт. (О подрьівной деятельности империализма про-
тив СССР и бдительности советских людей.) —М., 1973, с. 184.
2 Кокоиіин А. А. США: за фасадом глобальной политики.— М., 1981, с. 153.
3 Поморин Ю., Юнге Р. Неонацисти.— М., 1980, с. 5.
4 Галкин А. А. Социология неофашизма.— М., 1971, с. 6—7.
5 Детальніше про американські ультраправі організації повоєнного періоду див.
в кн.: Никитин В. А. Указ, соч., с. 201—346.
8 Социалистическая мисль н практика, 1981, № 3, с. 51.
7 И 5. Иєауз апсі Шогіб Керогї, 1981, Іипе 1, р. ЗО.
8 ІЬісі.
9 Правда, 1981, 9 июля.
10 ВоЬетіа, 1981, .Іипіо 26, р. 74.
11 Баііу \Уог1б, 1981, Мау 14.
12 Правда, 1980, 27 ноябр.
13 Там же, 1981, 7 июля.
14 II. 5. Ие\уз апсі Шогіб Керогі, 1981, іипе 1, р. ЗО.
15 Генри 9. Профессиональний антикоммунизм.— М., 1981, с. 364.
16 Оаііу Шогісі, 1981, Мау 14, зиррі.
17 Правда, 1979, 27 авг.
18 Чередниченко В. П. Вказ. праця, с. 268—269.
19 Цвигун С. К. Указ, соч., с. 370.
20 Лапицкий М. И. Сьін трудовой Америки.— М., 1980, с. 84.
21 Бьїков В. Уильям Фостер.— М., 1979, с. 118.
22 2етап 1. А. Иагі Ргора^апба.— Ьопсіоп еіс, 1973, р. 8, 78.
23 Вудман Д. Германия вооружается.— М., 1935, с. 216.
24 Кан А. Заговор против мира.— М., 1961, с. 171.
25 Наїіск Ц7. СІкгаіпіапз іп Ше ІІпііесі Зіаіез.— Ие^ Уогк, 1970, р. 83.
134
28 Минаев В. Американское гестапо.— М., 1950, с. 107.
27 Сопсізе Епсісіореасііа.— Тогопіо, 1973, уоі. 2, р. 113.
28 Шгаіпіап Шеекіу, 1978, РеЬг. 5—12.
29 Вісті з України, 1977, № 44.
30 Ехргезз ііизіго’мапу, 1933, 24.
31 Сейерс ЛІ, Кан А. Тайная война против Америки.— М., 1947, с. 98.
32 Там же, с. 90—91.
33 Там же, с. 19.
34 Вісті з України, 1979, № 16.
35 Там же.
36 В ім’я миру, безпеки і співробітництва, с. 18.
37 Там же, с. 19.
38 ТЬе Сопзіііиііоп ої ІЬе ІЛпіІеб Зіаіез оі Атегіса.— ШазЬіпеІоп, 1968, р. 20.
39 ТЬе Еуепіпд Виїїеііп, 1978, Липе 31.
40 ТЬе Уогк Тітез, 1979, Аид. 8.
41 ІЬісі., 1980, РеЬг. 6.
42 СЬісадо Зип Тіте, 1979, Цоу. 8; ТЬе Ием Уогк Тітез, 1980, РеЬг. 6.
43 Шгаіпіап Шеекіу, 1981, МагсЬ 29.
44 їхнє справжнє обличчя.— К., 1975, с. 17.
45 Зіисіу оі рориіаііоп апб іттІ£гаІіоп ргоЬІетз. Асітіпізігаїіуе ргезепіаііопз
(11). Зресіаі зегіез N 10.— ШазЬіпцІоп, 1963, р. 16.
48 ШазЬіп^Іоп Розі, 1981, Лиіу 21.
47 Чумак В. Банкроти без маски.— К-, 1973, с. 52.
48 Вісті з України, 1981, № 27.
49 ТЬе Це\у Уогк Ьаііу Цє\уз, 1980, Лап. 9; ТЬе Цє\у Уогк Тітез, 1980, МагсЬ 28;
ТЬе Еуепіпд Виїїеііп, 1978, Лиіу 31.
60 ІЛкгаіпіап Шеекіу, 1980, МагсЬ ЗО.
61 Цит. за: Гамольський Л. В. Тризуб і «зірка» Давида.— К-, 1977, с. 143.
52 ТЬе Сопзіііиііоп оі ІЬе ІЛпіІесі Зіаіез оі Атегіса, р. 14.
63 Вісті з України, 1980, № 14.
64 Дмитрук К. Безбатченки.— К-, 1980, с. 266.
65 Там же.
88 Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область.— К-, 1976, с. 744.
87 Цит. за: Варварцев М. М. Тавровані свастикою.— К-, 1975, с. 29.
58 Сейерс М., Кан А. Указ, соч., с. 104.
69 Літературна Україна, 1981, 28 серп.
До розділу IV.
1 Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України.— К-, 1981, с. 54.
2 Двигун С. К. Указ, соч., с. 372—373.
3 Яковлєв Я. Я. ЦРУ — орудне психологической войньї, с. 19.
4 Див.: Купина А. Е. Идеологические основні внешней политики США.— М.,
1973, с. 161.
6 Минаев В. Тайное оружие обреченньїх.— М., 1952, с. 71.
6 Мардонес Г. К. ЦРУ без маски.— М., 1979, с. 36.
7 Ромашкин П. С. Преступления против мира и человечества.— М., 1967, с. 200.
8 Минаев В. Указ, соч., с. 143.
9 Там же.
10 Прогрессивная Америка в борьбе. 1917—1973.— М., 1974, с. 238.
11 За рубежом, 1968, № ЗО, с. 9.
12 Оаііу \Уогкег, 1948, Арг. ЗО.
13 Яремко М., Жилавий Стефюк Ю. На світлу дорогу.— К-, 1962, с. 36.
14 ТЬе Це\у Уогк Тітез, 1980, Лап. 6.
15 ІЛкгаіпіап Шеекіу, 1980, РеЬ. 24.
18 Чередниченко В. П. Вказ. праця, с. 229—230, 241, 245—248.
135
17 Яковлев Н. Н. ЦРУ против СССР —М., 1982, с. 117, 264—278.
18 Диверсия в зфире: Документально-публидистический сборник.— М., 1980,
с. 168, 184—185, 192.
19 Там же, с. 193.
20 Див.: Топольчук Л. За фальшивим мандатом.— К-, 1972, с. 15.
21 Там же, с. 17.
22 Дмитрук К. Вказ. праця, с. 235—236.
23 Там же, с. 241.
24 Варварцев М. М. Тавровані свастикою, с. 39.
25 Варварцев М. М. Рупори «холодної війни».— К-, 1973, с. 36.
28 Критика идеологии неофашизма.— М., 1976, с. 264.
27 Шгаіпіап Оиагіегіу, 1979, 2, р. 213.
28 США: зкономика, политика, идеология, 1980, № 10, с. 8.
29 Известия, 1981, 4 июня.
30 Цит. за: Варварцев М. М. Рупори «холодної війни», с. 11.
31 Це\уз\уеек, 1980, Бес. 1.
32 Атегіса, 1977, Осі 13; Шгаіпіап Шеекіу, 1977, Диіу 3; Шгаіпіап Атегісап,
1970, № 5.
33 Шгаіпіап Оиагіегіу, 1971, N 1, р. 106.
34 США: зкономика, политика, идеология, 1980, № 10, с. 72.
35 ТЬе Це™ Уогк Тішез, 1977, Аид. 14.
36 Сопдгеззіопаі КесогсІ, 1980, Зап. 24, р. Н 235—236; 1979, Диіу 18, р. Н 6184,
Н 6187.
37 Шгаіпіап Оиагіегіу, 1973, N 1, р. 97—98.
38 СоІЬу V?., РогЬаіН Р. НопогаЬіе шеп. Му Ше іп іЬе СІА.— Це\у Уогк, 1978,
р. 412.
39 США : зкономика, политика, идеология, 1981, № 1, с. 14.
40 Там же, 1980, № 6, с. 121.
Розділ V.
1 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р., с. 49.
2 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 40, с. 234.
3 Алякринский О. А. Програма «Истина» — рецидив «холодной войньї».— США :
зкономика, политика, идеология, 1982, № 4, с. 50.
4 Баііу УУогІсі, 1970, Оес. 19.
5 Правда, 1981, 25 дек.
6 Белов А., Шилкин А. Диверсии без динамита.— М., 1976, с. 124.
7 ТЬе Це™ Уогк Тігпез, 1952, Осі. 10.
8 Вудман Д. Указ, соч., с. 114.
9 Вопросьі советской внешнеполитической пропаганди.— М., 1980, с. 19.
10 Громьїко А. А. Указ, соч., с. 7.
11 Ц. 8. Цешз апсі ШогІЗ Керогі, 1977, Мау 23, р. 19.
12 Тіте, 1980, Арг. 21, р. 13.
13 Ц. 8. Ие^з апсі УУогІсі Керогі, 1979, Аид. 27, р. 23.
14 Диверсия в зфире, с. 33.
15 МісНіе А. Уоісез іЬгои^Ь іЬе ігоп сигіаіп. ТЬе Касііо Ргее Еигоре зіогу.—■
Це\у Уогк, 1963.
16 ОоЬгіапзкі Ь. ТЬе уиІпегаЬІе Киззіапз.— Ие\у Уогк, 1967, р. 298.
17 Белов А., Шилкин А. Указ, соч., с. 134.
18 РгоЬІетз ої Соттипізт, 1980, Іап.— РеЬг., р. 68.
19 Тіте, 1980, .Іипе 2, р. 17.
20 ТЬе Йеш Уогк Тітез, 1981, Мау 16.
21 Секрети секретних служб США.— М., 1973, с. 250.
22 Бюкар А. Правда об американских дипломатах.— М., 1949, с. 82, 87.
23 Проблеми мира и социализма, 1981, № 11, с. 94,
136
24 ТЬе Цеш Уогк Тітез, 1951, РеЬг. 23.
25 Сопдгеззіопаї Кєсогсі, 1972, МагсЬ 6, р. 3382.
26 Цит. за: Алякринский О. А. Указ, соч., с. 51.
27 ТЬе Иеш Уогк Цаііу Иешз, 1980, Ьіоу. 18.
28 Литературная газета, 1982, 24 марта.
29 Цкгаіпіапз іп ИогІЬ Атегіса.— Сіеуеіапсі, 1975, р. 196; Цкгаіпіап ^еекіу,
1979, Липе 3.
90 ТЬе Иеш Уогк Тітез, 1970, Арг. 1.
31 Сопдгєззіопаї Кєсогсі, 1980, Лап. 21, р. Н 235.
32 Секретьі секретньїх служб, с. 253.
33 Вачнадзе Г. Н. Антенньї направленьї на Восток.— М., 1977, с. 114.
34 Цит. за: Правда, 1981, 14 февр.
До післямови
1 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р., с. 7,
ЗМІСТ
Вступ • З
РОЗДІЛ І
Буржуазний націоналізм — знаряддя психологічної війни . . 11
РОЗДІЛ II
Українські буржуазні націоналісти в операції «антирозрядка» 29
РОЗДІЛ III
Кадри психологічної війни — нацистські колабораціоністи під
опікою американського правосуддя 50
РОЗДІЛ IV
Найманці спецслужб 90
РОЗДІЛ V
На службі підривних радіоголосів . 104
Післямова . 127
Примітки . . 132
Академия наук Украинской ССР
Институт содиальньїх
и зкономических проблем
зарубежнмх стран
Евгений Евменович Каминский
УКРАИНСКИЙ
БУРЖУАЗНИЙ НАЦИОНАЛИЗМ
В ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ВОЙНЕ
АМЕРИКАНСКОГО ИМПЕРИАЛИЗМА
ЦНа украинском язьіке)
Киев, издательство «Наукова думка*
Затверджено до друку вченою радою
Інституту соціальних і економічних проблем
варубіжних країн АН УРСР
Редактор Ю. В. Рисованний
Оформлення художника Г. М. Б а л ю н а
Художній редактор І. П. Савицька
Технічний редактор С. Г. Максимова
Коректори Є. Н. Межерицька,
Л. В. М а л ю т а, Л. І. С е м е н ю к
Інформ. бланк № 6722.
Здано до набору 14.04.83. Підп. до друку 01.11.83,
БФ 01998. Формат 60Х84І/ів- Папір друк. № 1.
Ум. друк. арк. 8,14. Ум. фарб.-відб. 8,37.
Облік.-вид. арк. 9,04. Тираж 1250 пр. Зам. 3—1013.
Ціна 1 крб. 40 к.
Видавництво «Наукова думка». 252601 Київ 4,
вул. Рєпіна, 3.
Виготовлено Нестеровською міською друкарнею,
м. Нестеров, Львівської обл., вул. Горького, 8, з
матриць Головного підприємства РВО «Поліграфкии-
га», 252057, Київ-Б7, Довженка, 3. Зам. № 4282.
У 1984 р. видавництво «Наукова думка»
випустить у світ
нові книги:
Зарубіжний світ: соціально-політичні і економічні проблеми:
Респ. міжзід. зб.
Вип. б. 10 арк. 1 крб. 50 к. Мова рос.
Зарубіжний світ: соціально-політичні і економічні проблеми:
Респ. міжвід. зб.
Вип. 7. 10 арк. 1 крб. 50 к. Мова рос.
Висвітлюється широке коло актуальних проблем соціально-еко¬
номічного розвитку і ідеологічного протиборства дзох соціальних
систем — соціалізму і капіталізму. Розглядаються зовнішньоекономіч¬
ні зв’язки Радянського Союзу з країнами РЕВ, питання дальшого
розвитку національно-визвольного руху в молодих незалежних дер¬
жавах, проблеми міжнародного робітничого руху на сучасному етапі.
Для істориків, соціологів, пропагандистів, викладачів, студентів
вузів.
Попередні замовлення на ці книги приймають магазини книготоргів,
споживчої кооперації, магазини «Книга — поштою» і «Академкнига».
Просимо користуватися послугами магазинів — опорних пунктів на¬
шого видавництва: Будинку книги — магазину № 200 (340048, До-
нецьк-48, вул. Артема, 147а), магазину «Книжковий світ» (310003,
Харків-3, пл. Радянської України, 2/2), магазину видавництва «Нау¬
кова думка» (252001, Київ-1, вул. Кірова, 4), який надсилає книги
іногороднім замовникам післяплатою.
1 крб. 40 к.