В. Д.Шевцов
УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ у коричневій уніформі
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНА ЛІТЕРАТУРА
В. Д. ШЕВЦОВ
УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ у коричневій уніформі
КИЇВ «НАУКОВА ДУМКА» 198 І
В книге с классовьіх позиций рассматривается идвологи я украинского буржуазного национализма, его связи с сионизмом а маоизмом.
Использованьї архивнме материальї, пресса и исследования со-ветских авторов.
Адресована широкому кругу читателей.
Відповідальний редактор
7. Г. Іванченко
Рецензенти В. О. Ігнатов, Л. її. Польовий
Редакція науково-популярної літератури
10" -198 Ш—-------—— Ь -1-4-81 0302030900
Г "ІЦ)-Н
(Є) Видавництво «Наукова думка», 1981
Вступ
В умовах загострення ідеологічної боротьби особливе значення має критичний комплексний розгляд соціально-економічних, світоглядних та політичних поглядів і теорій українського буржуазного націоналізму, викриття їх фашистської суті.
Необхідність цього обумовлена актуальними потребами комуністичної будівництва в нашій країні, подальшим удосконаленням відносин між соціалістичними націями, комплексним підходом до виховання нової людини. Відомо, що на ці аспекти звернув особливу увагу XXVI з’їзд КПРС, вказуючи на успіхи, досягнуті суспільством зрілого соціалізму Ч
Розвинутий соціалізм — це «закономірний ступінь соціально-економічної зрілості нового ладу в рамках першої фази комуністичної формації. Це, говорячи словами В. І. Леніна, той цілком зміцнілий соціалізм, від якого починається поступовий перехід до комунізму» 1 2,— вказує Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєв.
Прийнята напередодні 60-річчя Великого Жовтня нова Конституція СРСР законодавчо закріпила основні
1 Див.: Брежнєв Л. І. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXVI з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу і чергові завдання партії в галузі внутрішньої і зовнішньої політики.— К.: Політвидав України, 1981, с. 38—45.
2 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 6.— К.: Політвидав України, 1978, с » 602.
З
риси розвинутого соціалізму. В новому Основному Законі СРСР втілені економічні досягнення, результати соціально-політичного й духовного розвитку Країни Рад за роки її існування.
Серед досягнень Великого Жовтня, зафіксованих у Конституції СРСР, особливе місце посідає вирішення національного питання — «одного з найболючіших, найдраматичніших питань в історії людського суспільства» 3.
Створення й ріст першої в світі соціалістичної багатонаціональної держави практично підтвердили справедливість марксистсько-ленінського вчення з національного питання, показали, що посутнє його розв’язання можливе лише на шляхах соціалістичного будівництва.
Подальший успішний розвиток національних відносин в умовах розвинутого соціалізму і, зокрема, подолання націоналістичних забобонів, які ще трапляються в свідомості й поведінці окремих людей, багато в чому залежать від патріотично-інтернаціоналістського виховання трудящих, що залишається важливою ділянкою ідейно-політичної діяльності КПРС. «КПРС боролась і завжди буде рішуче боротися проти таких чужих природі соціалізму проявів, як шовінізм чи націоналізм, проти будь-яких націоналістичних вивихів»4 *, — вказував Л. І» Брежнєв.
Забезпечення якості й ефективності комуністичного виховання взагалі й патріотично-інтернаціоналістського зокрема неможливе без дальшого творчого розвитку марксистсько-ленінської теорії націй та національних відносин, в якій значне місце посідає критика буржуазно-ревізіоністських і націоналістичних концепцій.
8 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 6, с. 561.
4 Брежнєв Л. І. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXVI з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу і чергові
завдання партії в галузі внутрішньої і зовнішньої політики, с. 70.
4
Необхідність цієї критики обумовлена сьогодні ще й потребами ідеологічної боротьби, що загострилася між двома протилежними суспільними системами.
У постанові ЦК КПРС «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи» вказується, що «імперіалістична пропаганда... безперервно веде запеклий наступ на уми радянських людей, намагається з допомогою найбільш витончених методів і сучасних технічних засобів отруїти їх свідомість наклепами на радянську дійсність, очорнити соціалізм, прикрасити імперіалізм, його грабіжницьку, нелюдську політику й практику» 5.
В ідеологічній боротьбі проти теорії й практики соціалістичного й комуністичного будівництва імперіалістична буржуазія покладає особливі надії на націоналізм як на силу, здатну, за її розрахунками, розкласти зсередини світовий соціалізм і міжнародний комуністичний рух, розколоти всесвітнє братерство робітників, отруїти ідеологією національної ворожнечі країни, що розвиваються, і не допустити їх перехід на некапіталістичний шлях розвитку.
Добиваючись здійснення своїх цілей, апологети імперіалізму намагаються очорнити ленінську національну політику, протиставляючи їй націоналістичну ідеологію. Тому КПРС проводить послідовну безкомпромісну боротьбу з ідеологією буржуазного націоналізму. «Партія виходить з того, що пролетарський інтернаціоналізм і буржуазний націоналізм — дві непримиренні взаємовиклю-чаючі ідеології і політики» 6 * * 9,— говорив член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щер-бицький.
6 Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної ро-
боти. Постанова ЦК КПРС від 26 квітня 1979 року.— К.: Політвидав
України, 1979, с. 6.
9 Щербицький В. В Міжнародне значення досвіду національних відносин в СРСР.— К.: Політвидав України, 1974, с. 15. >
&
Серед різновидностей буржуазного націоналізму, що відстоюють інтереси решток експлуататорських класів, вигнаних своїми народами й підтриманих за кордоном міжнародним імперіалізмом, однією з найбільш ультраправих є український буржуазний націоналізм.
Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» намагаються обгрунтувати тезис про «прогресивний» характер українського буржуазного націоналізму, що нібито являє собою послідовного захисника національних інтересів народу.
Проте, як свідчить історія, український буржуазний націоналізм мав і має яскраво виражену реакційну антинародну сутність, а його ідеологія еволюціонувала від ліберально-буржуазних поглядів до прийняття фашистських доктрин і концепцій.
Історична еволюція ідейної бази українського буржуазного націоналізму виявилась у зовні нібито безсистемних звертаннях його апологетів до тих чи тих реакційних філософських і соціально-політичних учень, в звертаннях, сутність і послідовність яких, проте, має чітку політичну спрямованість. Теоретичне паразитування та спекуляція на таких антинародних ученнях і доктринах сприяє, звичайно, соціальному паразитуванню українського буржуазного націоналізму.
Такий підхід до аналізу ідейно-теоретичної бази українського буржуазного націоналізму (а фундаментом їй служать узяті напрокат агностичні, ірраціональні, волюнтаристські погляди, елітарні й расистські концепції, котрі щедро здобрені соціальною демагогією) дає можливість визначити основну тенденцію, згідно з якою всі ці зовні хаотичні ідейні запозичення вишиковуються в певну систему. Суть такої тенденції — невпинне сповзання українського буржуазного націоналізму до фашизму в ідейно-теоретичному й соціально-практичному плані.
5
Книга, що пропонується увазі читача, саме й присвячена показу істинного соціального обличчя українських буржуазних націоналістів як апологетів і носіїв соціальної практики фашизму,
Законнонароджені діти капіталізму
Правильне розуміння доктрин українських буржуазно-націоналістичних ідеологів неможливе без розгляду впливу, який справляли (і справляють) на них фашистська ідеологія й практика. Глибше проаналізувати це явище не можна без виявлення й показу однотипного класового коріння українського буржуазного націоналізму й фашизму, єдиної соціально-економічної суті їхніх програм і діяльності.
Слід зазначити, що окремі буржуазні соціологи навіть вказують на деякі риси схожості між націоналізмом і фашизмом. У своїй книзі «Теорії націоналізму» А. Сміт бачить цю схожість у расизмі. «Расизм, — пише він, — доктрина, яка поділяє світ на раси, вищі з яких фізично й інтелектуально перевершують решту, а тому наділені правом домінувати. Він найбільш тісно примикає до націоналізму» Ч Сміт визнає також, що націоналізм є «одним з елементів фашизму». Ми не можемо не погодитися з ним.
Проте докорінна методологічна хиба буржуазних дослідників полягає в абстрактному розгляді таких явищ, як фашизм і націоналізм, без усякого зв’язку з конкретними класовими силами та соціальними факторами, що їх породжують, підтримують і спрямовують на досягнення своїх інтересів. Такий підхід до вивчення питання не дає можливості здійснити справжнє наукове дослідження
1 ЗтіІН АпіНопу 0. Ткеогіез ої Маііопаїізпь Оиск ХУогНі. Ьоп-сіоп, 1971, р. 261.
вказаних суспільних явищ. Прикладом можуть бути міркування Е. Нольте про те, що фашизм є «маніфестацією в політиці», «політичним феноменом» 2, Г. Кона, який визначає націоналізм як «державу розуму», де найвища жертовність індивіда віддається національній державі» 3.
По-справжньому зрозуміти суть цієї проблеми можна лише з позицій марксистсько-ленінської теорії, класового аналізу соціальних явищ. Соціально-зкономічною основою існування фашизму й буржуазного націоналізму є наявність приватної власності на засоби виробництва в капіталістичному суспільстві. «Однаковість соціальних умов існування класу буржуазії є джерелом формування її експлуататорської ідеології, моралі, психології, почуття відчуженості» 4. Ця схожість і визначає духовну спорідненість ідеології українського буржуазного націоналізму (соціальним носієм якого є залишки експлуататорських класів України, що перебувають в еміграції) та буржуазії, яка стоїть при владі незалежно від форми її правління. І фашизм, і крайній націоналізм — діти монополістичного капіталу.
«Монополістичний капітал, — вказується в Програмі КПРС, — породжує ідеологію фашизму — ідеологію крайнього шовінізму і расизму. Фашизм при владі — це відкрита терористична диктатура найбільш реакційних, найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу» 5.
Проте ця сутність фашизму як диктатури найбільш реакційної частини імперіалістичної буржуазії не одразу
2 Див.: N0116 Егпзі. ТЬгее їасез оі Газсізт. ¥огк, Тогопіо, 1969, р. 537.
3 КоНп Напз. Маііопаїізт: Из теапіщ» апсі Ьізіогу. Ргіпсеіоп, Легзеу, Тогопіо, Еопдоп, Не\у Уогк, 1956, р. 9.
4 Интернациональное и национальное в социалистическом об-ществе.—Киев: Наук, думка, 1976, с. 283.
5 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу.— К.: Політвидав України, 1977, с. 46.
8
видна й зрозуміла навіть тим соціальним верствам, на які спирається фашизм. Свідченням цьому є сама історія виникнення й еволюції фашизму.
Фашизм виник незабаром після першої світової війни як реакція на швидке зростання революційного руху робітничого класу в умовах банкротства буржуазно-демократичної форми правління, на перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції — головної події XX століття, що докорінно змінила хід розвитку всього людства 6. Тиск великого капіталу на середні верстви міста й села породжує в дрібної буржуазії почуття розчарування буржуазним парламентаризмом, почуття протесту проти наступу монополій. Цей бік свідомості дрібного власника об’єктивно веде його до лав союзників робітничого класу. Разом з тим страх перед докорінними революційними перетвореннями, буржуазні передсуди суб’єктивно сприяють непослідовності й суперечливості його поглядів та інтересів.
Характеризуючи таку об’єктивну суперечливість проміжних соціальних верств за капіталізму, К. Маркс у листі до І. Швейцера писав: «Дрібний буржуа ... складений із «з одного боку» і «з другого боку». Такий він у своїх економічних інтересах, а тому і в своїй політиці, в своїх релігійних, наукових і художніх поглядах. Такий він у своїй моралі... Він — втілена суперечність» 7.
Ілюзія можливості забезпеченого існування, надія стати великим хазяїном за капіталізму з умовою повернення до домонополістичного періоду, страх перед соціалістичним усуспільненням засобів виробництва (сутність якого він не зрозумів) штовхають дрібного буржуа на службу до ультрареакційних сил імперіалізму.
6 Див.: Про 60-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова ЦК КПРС від Зі січня 1977 року.—» К.: Політвидав України, 1977, с. 3.
7 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 16, с. 31.
9
Підкреслюючи цю подвійність у свідомості й поведінці дрібної буржуазії, В. І. Ленін зазначав: «Дрібний буржуа перебуває в такому економічному становищі, його життєві умови такі, що він не може не обманюватися, він тяжіє мимоволі і неминуче то до буржуазії, то до пролетаріату. Самостійної «лінії» у нього економічно бути н е може.
Його минуле тягне його до буржуазії, його майбутнє до пролетаріату. Його розсудок — тяжіє до останнього, його передсуд (за відомим висловом Маркса) до першої» 8,
Фашисти, не зупиняючись перед «критикою» монополістичного капіталу, обіцяють «одержавлення трестів і великих підприємств», створення «здорової середньої верстви населення», радикальну аграрну реформу в інтересах селян, державну допомогу дрібним торгівцям. Ці брехливі обіцянки приводять до підтримки фашизму дрібними власниками як «своєї» влади, що нібито відстоює їхні інтереси. Так дрібна буржуазія, протестуючи проти влади великого капіталу, стає вірним його захисником. Повіривши демагогічним, інколи «революційним» за формою закликам і запевненням фашистських агітаторів, вона стає контрреволюційною силою, сліпою зброєю в руках найреакційнішої частини буржуазії. Парадокс цього явища полягає в тому, що в умовах швидкого зростання революційних сил, глибокої кризи буржуазної демократії й страху буржуазії перед соціалістичним оновленням світу імперіалізм не може зберегти свого панування без опертя на терористичні фашистські банди, що демагогічно заперечують капіталізм в ім’я його спасіння.
Дрібна буржуазія є основним рекрутом цих банд. Як вказує радянський дослідник К. Зародов, сама суть фашизму є «вираженням волі монополістичної олігархії в поєд-
8 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 34, с. 39.
10
ванні з організацією масової соціальної бази в особі дрібної буржуазії» 9.
Монополістична олігархія й породжує ідеологію крайнього націоналізму з. метою увічнення експлуатації людини людиною. «Ідейне обгрунтування панування монополій, — говориться у Програмі КПРС, — виправдання експлуатації, опорочування суспільної власності і колективізму, оспівування мілітаризму і війни, виправдання колоніалізму і расизму, розпалювання ворожнечі й ненависті між народами — ось ідеї, якими пройняті політичні й економічні теорії, філософія і соціологія, етика і естетика сучасної буржуазії» 10 *.
Фашистський рух з самого початку спирався на крайній націоналізм, що став найважливішою складовою частиною ідеології фашизму. Слід зазначити, що націоналізм завжди був іманентною рисою буржуазної ідеології. Адже «не відчужуючи національності, буржуазія не може виражати ні своїх класових інтересів, ні національних» п. В ідеології фашизму крайній, агресивний націоналізм одразу ж посів одне з головних місць. Він живиться хвилею ненависті до інших народів, расовою упередженістю, шовіністичними почуттями. «... Крайній націоналізм — повсюди складова частина ідеології всіх фашистських рухів» 12.
Так, наприклад, розпалювання націоналістичних настроїв у Німеччині полегшувалося тягарем Версальського мирного договору. Це дало можливість фашистам виступати в ролі удаваних «борців» за докорінні інтереси всіх німців. «Фашизм, — вказував Г. Димитров, — діє в інте
9 Зародов К. И. Социализм, мир, революция.— М.: Политиздат, 1977, с. 176.
10 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, с. 47.
пДжунусов М. С. Актуальніше вопросш теории и практики со-циалистического интернационализма.— М.: Знание, 1968, с. 36.
12 Тольятти П. Лекции о фашизме,— М.: Политиздат, 1974, с. 16.
11
ресах крайніх груп імперіалістів, але виступає він перед масами під личиною захисника скривдженої нації і волає до ображеного національного почуття, як, наприклад, німецький фашизм, потягнувши за собою дрібнобуржуазні маси гаслом «проти Версалю» 13.
Буржуазний націоналізм незалежно від своєї національної форми є антиподом пролетарського інтернаціоналізму й спрямований на роз’єднання трудящих, на збереження священного для буржуазії інституту приватної власності. Тому чимало основних рис світогляду, ідеології й політики буржуазного націоналізму, що визначаються його цільовими настановами й соціальними функціями, є спільними з теорією й практикою буржуазії, що перебуває при владі.
Не становить виключення в цьому відношенні й сучасний український буржуазний націоналізм.
Слід ураховувати, що існування українського буржуазного націоналізму в еміграції в 20-х — 30-х роках, його політичний та ідейний розпад як наслідок краху контрреволюції, з одного боку, а також антикомуністична й анти-радянська спрямованість фашизму, його ненависть до всіх прогресивних сил, з другого — привели до використання останнім українських буржуазних націоналістів для боротьби проти СРСР. Та й, зрештою, українські буржуазні націоналісти самі охоче пішли служити фашизмові, бо сподівалися знайти в ньому силу, що була б здатного знищити соціалізм.
Крім того, українському буржуазному націоналізмові імпонував досвід соціальної демагогії фашизму, що зміцнював владу великого капіталу за допомогою «антикапіта-лістичних» гасел.
Цим пояснюється швидка фашизація ідеології й політики українського буржуазного націоналізму.
13 VII конгресе Коммунистического Интернационала и борьба против фашизма и войньї.— М.: Политиздат, 1975, с. 123.
12
Цілком природно, що націоналістичні ідеологи поспішили в цей період повністю ототожнити український націонал лізм і фашизм. «Ці нові націоналістичні рухи носять в різних краях різну назву: в Італії — фашизм... в Німеччині — націонал-соціалізм, у нас — український націоналізм», — писали оунівці. Так звані гетьманці (прибічники встановлення на Україні влади спадкоємного монарха-геть-мана) також оголосили про свою тотожність з фашизмом: «...як італійський фашизм є новітнім витвором духу італійського народу, як німецький націонал-соціалізм є новітнім витвором духу німецького народу, так Український Трудовий Монархізм є новітнім витвором духу українського народу».
Ці писання є відображенням націоналістичними авторами того справді загально-посутнього, що глибоко ріднить український буржуазний націоналізм і фашизм, тобто апології капіталізму, хоч у своїх програмах і фашисти, і українські буржуазні націоналісти приховують зміст цієї спільності. Так, націоналістичні теоретики змушені враховувати факт повного неприйняття ідеї капіталістичної України не тільки українським народом, але й трудовою українською еміграцією, що на власному досвіді пізнала «принади» капіталізму. Тому їм доводиться маневрувати; вони намагаються говорити про «самостійну Україну» як некапіталістичну державу, що зберігає приватну власність.
Проте принцип приватної власності становить серцевину соціально-економічних теорій усіх українських буржуазно-націоналістичних організацій. Так, у всіх бандерівських програмах є вимоги про «вільну ініціативу», «приватне землеволодіння», «вільну торгівлю», необхідність створення «приватно-індивідуальної, кооперативної, громадської та державної власності». Приватна власність оголошується необхідною умовою функціонування навіть мережі амбулаторних лікувальних закладів. «Платформа УГВР» (так звана Українська головна визвольна рада)’
із
передбачає «забезпечення вільної ініціативи», «вільної форми трудового землекористування», «вільної торгівлі». Гетьманці декларують принцип приватної власності «на землю, будинки й промислові підприємства, на продукти праці в усіх галузях». Мельниківці визнають організацію суспільства тільки «на грунті приватної власності та ініціативи».
Кому служать ці програми?
Український буржуазний націоналізм, будучи породженням буржуазії, завжди спирався на куркульство, яке мріяло стати пануючим класом у «самостійній Україні». Як зазначає В. Чередниченко, «найчисленнішу групу української буржуазії становило куркульство. Це й наклало відбиток вузькості й обмеження на всю ідеологію й практику українського буржуазного націоналізму» 14.
Виражаючи настрої куркульства, яке є соціальною опорою українського буржуазного націоналізму, націоналістичні ідеологи роблять наголос на збереження приватної власності, одночасно обіцяючи одержавлення трестів і картелів, створення державного регулювання економікою і знищення експлуатації дрібних власників. З другого боку, українські націоналістичні теоретики широко використовують у цьому плані досвід фашистської пропаганди. Відомо, що вимоги «одержавлення всіх трестів і великих підприємств», створення «здорового середнього стану та його збереження» висунула нацистська партія. Проте, швидко розібравшись у демагогічній сутності цієї вимоги, з 1923 р. гітлерівську партію постійно фінансують такі представники німецького великого капіталу, як. Тіссен, Міну, Борзиг та ін.15
14 Чередниченко В. Націоналізм проти нації.— К.: Політвидав України, 1970, с. 20.
15 Див.: Безьіменский Л. Германские генерали с Гитлером и без него.—М.: Мисль, 1964; Галкин А. А. Германский фашизм,—М.: Наука, 1967.
14
Як засвідчує сама капіталістична дійсність, справжнім господарем як приватних, так і державних підприємств є буржуазія. «Поки при владі лишаються імущі класи, — підкреслював Ф. Енгельс,— всяке одержавлення буде не знищенням експлуатації, а тільки зміною її форми» 16.
Свідомо перекручуючи сутність суспільних відносин при капіталізмі, націоналістичні ідеологи намагаються довести, що тільки приватна власність дає людині визволення, упевненість «у неподільному праві на запрацьоване». Якщо немає приватної власності, то, мовляв, немає певності, що експлуатація зникне.
Марксизм-ленінізм учить, що економічне, тобто соціальне та національне визволення можливе лише після знищення приватної власності. «Відмінною рисою комунізму, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — є не знищення власності взагалі, а знищення буржуазної власності.
Але сучасна буржуазна приватна власність є останній і найповніший вираз такого виробництва і привласнення продуктів, яке грунтується на класових антагонізмах, на експлуатації одних другими.
В цьому розумінні комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» 17. Звідси випливає, що немає й не може бути визволення в умовах приватної власності, що грунтується на експлуатації. Та й як воно може бути, коли «...попросту на межах із сусідом закопує добрий господар фугаси. Вистачить тільки необережному сусідові ворватися в чужу ниву, як повстає вибух, і він разом з конем і плугом вплітає в повітря» 18.
Буржуазії властиво затушовувати класові протиріччя.
16 Маркс К., днгельс Ф. Твори, т. 38, с. 48.
17 Там же, т. 4, с. 422.
18 Липа Ю. Українська доба, 1936, с. 17.
13
видаючи свої егоїстичні інтереси за інтереси всієї нації, всього народу. Це робиться для того, щоб заглушити класову боротьбу, спрямувати трудящих на підтримку «своєї» буржуазії. В. І. Ленін, вказуючи на непримиренність класових протиріч, підкреслював: «Власники і наймані робітники, невелике число («верхні десять тисяч») багачів— і десятки мільйонів неімущих і трудящих, це, справді, «дві нації...» 19.	।
Твердження про «спільні національні інтереси», що нібито виходять з «єдності національних поглядів, є одним із вихідних принципів буржуазної соціології. На Україні ця теорія виходить з постулату М. Грушевського, який підхопив погляди П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича про «безбуржуазність» та «безкласовість» української нації. Вона заперечує наявність класів і класову боротьбу20. Сучасні українські націоналістичні автори широко пропагують це буржуазне твердження. «Україна завжди була безбуржуазною нацією», — заявляють вони. Бандерівець Драган, наприклад, твердить, що в суспільстві немає визначеної соціальної різниці в розумінні експлуатованих і експлуататорів. Границями класів він нехтує. Таке поняття для нього, як клас, — не що інше, як «абстракція». Зазначимо, що мова йде. не про наукову абстракцію (остання чужа йому)', а про «абстракцію» як синонім вигадки, вимислу, неіснуючого.
Щоб замаскувати свою антинародну буржуазну сутність, українські націоналісти намагаються видати свою «самостійну державу» за надкласове утворення, що тур
19 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 11, с. 266.
20 Див.: Євдокименко В. Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму.— К.: Наук, думка, 1967; Поліщук О. О. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації марксистсько-ленінського вчення про класи і класові відносини.— Філософська думка, 1976, № 3.
16
бується про благо всієї нації. Так, профашистська організація УНАКОС (так зване українське національне козаче суспільство)1 в своєму програмному документі заявляє, що «державна влада на Україні повинна бути надклясовою і надпартійною, маючи перед собою лише національні й соціальні інтереси українського народу». Універсал УГВР «присягає», що веде боротьбу «за справедливий соціальний лад без гніту і визиску». Такі, самі твердження є і в програмах оунівців. •
Декларативно заявляючи про надкласовий лад «соціальної справедливості», українські націоналістичні ідеологи водночас вважають за краще не робити наголосу в своїх писаннях на пропаганду вже скомпрометованого капіталістичного суспільного устрою. Зрозуміло, вони не відмовляються (і не можуть відмовитися) від капіталізму, але словесне жонглювання поняттям «національно-визвольної боротьби» без чітко визначеної мети своїх устремлінь — реставрації капіталізму на Україні — являє спробу видати себе майже за противника капіталізму.
У рішеннях так званого V Великого Збору ОУН (1974 р.) говориться, що «соціально-економічна боротьба» бандерівців «не має за завдання привернути капіталістичний лад». Навіть махровий фашист, «історик» кривавих справ ОУН І. Мірчук, оголосивши себе прибічником безкласового суспільства, заявляє, що необхідно виступити «проти повернення капіталізму на Україну». А сучасний «теоретик» українського буржуазного націоналізму А. Камінський пропонує «не ставити альтернативи» при розгляді питання про те, за яку державу виступають націоналісти: за УНР, за «Соборну самостійну державу» або за «самостійну» УРСР. Він визнає боротьбу навіть «під прапором націонал-комунізму».' (Детальніше про це—* в книзі І. Г. Іванченка «Идеологическая диверсия империализма: система, содержание, направ-ленность»).
17
Що ж пропонують замість капіталізму буржуазно-націоналістичні автори? «Нове» полягає у висуненні ідеї капіталізму без експлуатації, «справедливого» капіталізму. В концентрованому вигляді ця ідея протягається в матеріалах бандерівського так званого IV Великого Збору ОУН (1968 р.), «Приватна ініціатива і право на зиск, але без визиску людини державою або людиною», — декларує це зборище бандерівців.
Подібні твердження не нові — вони запозичені з ідейного арсеналу фашизму. Відомо, що гітлерівці всіма засобами роздували брехливу тезу про знищення експлуатації в Німеччині, Через величезний пропагандистський апарат вони вселяли думку в людські уми про те, що все є в руках робітників та селян. Разом з підприємцями, які виконують волю нації, трудящі є господарями країни 21.
Італійські ідеологи фашизму, в свою чергу, заявляли про втрату капіталістами класових ознак, про зникнення експлуатації. «Сучасні промисловці,— писав Муссоліні,— це капітани промисловості, великі організатори, на яких лежить велика відповідальність, люди, від яких залежить доля і добробут сотень тисяч робітників. Успіх їхніх підприємств — це успіх усієї нації» 22.
У повній відповідності зі зразками фашистської демагогії та з вивертами буржуазної соціології українські буржуазно-націоналістичні адепти тлумачать сьогодні про «зміну» капіталізму. «Приватновласницька формація вже втратила засоби експлуатації пролетаріяту, надавши йому право організації й страйків» 23,— запевняють вони.
21 Див.: Филиппов П. Ф. Записки о «третьем рейхе».— М.: Ме-ждународньіе отношения, 1970.
22 Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма.-г М.: Наука, 1973, с. 34.
23 Свобода, 1972, 3 червня.
18
Фальш подібних міркувань очевидна. Робітничий клас завоював право на страйки в жорстокій боротьбі з капіталом. Бурхливе зростання чисельності страйків, перевага в них політичних вимог свідчать про те, що пролетаріат, як і раніше, являє собою експлуатований клас сучасного капіталістичного суспільства, який виступає в авангарді боротьби трудящих з монополістичним капіталом. XXVI з’їзд КПРС зазначив: «Помітно загострилися соціальні суперечності... Спроби знизити напруження класової боротьби шляхом деяких соціальних реформ також не мають успіху. Кількість учасників страйків зросла за десятиріччя більш як на третину, досягши, тільки за офіційними даними, чверті мільярда чоловік» 24.
Українські націоналістичні писаки використовують і твердження західних теоретиків про «соціальну мобільність», тобто про зміни сутності сучасного капіталізму на тій основі, що нібито стає можливим швидкий перехід людини з одного класу в інший. Капіталізм, за їхніми словами, відкриває «шанси вільного переходу кожної людини до кожної соціяльної кляси, і є можливість зміняти свою соціяльну приналежність навіть по кілька разів упродовж життя».
Безглуздя подібної ідеї, що протягується в умовах найжорстокішої кризи, хронічного безробіття, що відчужує десятки мільйонів людей від виробництва, очевидна. Зараз для більшості трудящих капіталістичних країн залишається надто реальним єдиний «вільний перехід»— від робочого місця до черги на біржі праці, до становища люмпен-пролетаря. У програмі КПРС зазначається, що «буржуазний міф про «повну зайнятість» є справжнісіньким знущанням — робітничий клас завжди бідує через
24 Брежнєв Л. І. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXVI з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу і чергові завдання партії в галузі внутрішньої і зовнішньої політики, с. 24.
масове безробіття, через невпевненість у завтрашньому дні» 25.
Таким чином, розгляд соціально-економічних програм українських буржуазних націоналістів говорить про те, що всі вони нехтують інтересами народних мас України. Пропонуючи приватну власність та експлуатацію як обов’язкову основу суспільного устрою, українські буржуазні націоналісти планують тим самим капіталістичне поневолення України.
Якому ж ідеалу, якому суспільно-політичному устрою мають служити соціально-економічні моделі капіталізму апологетів українського буржуазного націоналізму? За яку державу, врешті-решт, ратують українські націоналістичні ідеологи?
Перш ніж відповісти на це питання, слід урахувати, Що українська еміграція надто неоднорідна за своїм соціально-класовим складом 26 (українські буржуазні націоналісти, що намагаються впливати на всю українську еміграцію, мусять зважати на неоднаковість класових інтересів цього середовища). Поруч з найманими робітниками вона представлена переважаючим дрібнобуржуазним прошарком, а також нащадками буржуазно-поміщицьких кіл дореволюційної України, власниками «нової формації» (власники підприємств, ресторанів, готелів, магазинів тощо), поплічниками фашистів і членами розгромлених націоналістичних формувань ОУН — УПА, що втікли від розплати за кордон з награбованими цінностями, пустивши їх там у торговий та промисловий
26 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, с. 26.
26 Див.: Римаренко Ю. І. Український буржуазний націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих,— К.: Наук, думка, 1970, с. 154—156; Симоненко Р. На утриманні реакції.— К.: Політвидав України, 1977, с. 75—77; Чередниченко В. Анатомія зради.— К.: Політвидав України, 1978, с, 258—259.
20
обіг. Соціальна неоднорідність позначається й на соціально-економічних поглядах різних класів і соціальних груп. Крім того, аналізуючи, слід ураховувати й еклектичність ідеблогії українського буржуазного націоналізму, що всмоктала в себе і махрово-реакційні теорії націоналістично настроєних поміщицько-буржуазних кіл старої України, і доктрини фашизму, і «модернові» дослідження західної соціології. Уважний розгляд української буржуазно-націоналістичної ідеології дає можливість зробити висновок, що вона є конгломератом, в якому довільно об’єднані найреакційніші буржуазні доктрини, змішані з залишками феодальних поглядів.
Але, незважаючи на всю складність аналізу цього явища, можна визначити основні напрямки теоретичних блукань українських буржуазних націоналістів.
Так, гетьманці в своїх програмних документах проголошують необхідність установлення на Україні влади спадкоємного монарха й повернення, поруч з буржуазією, «шляхетсько-дворянського стану ».
Монарх, з опису ідеолога гетьманців В. Липинського, володіє по суті всіма рисами фашистського диктатора. Він повинен стояти над класами, партіями, над «усією Землею і над усією Нацією». За свої дії він несе відповідальність лише «перед власним потомством». Породжена уявою В. Липинського так звана «Класократична Держава Трудової Монархії» повинна грунтуватися «на слухняності вождям... на об’єднанні всіх в особі Одного, Того, хто цю єдність, цю нерозривність всіх персоніфікує...».
Гетьманці своєю появою та існуванням цілком і повністю зобов’язані німецькому імперіалізму, що породив націонал-соціалізм. Вони повністю взяли на озброєння всі його реакційні доктрини. Дехто з них навіть проголосив «свій» український фашизм більш досконалим, ніж німецький та італійський. Один з гетьманців писав: «Маємо і ми, українці, ідею нашого українського так званого
2Х
«фашизму». Ту ідею створив великий наш учений історик і громадознавець В. К. Липинський. Той наш «фашизм» далеко кращий і досконаліший, як сьогоднішній фашизм італійський чи «гітлеризм німецький».
Бандерівці, заявляючи про свою боротьбу «проти інтернаціоналізму і капіталізму», ще 1941 р. виступили за «організацію Української Держави на основах сильної влади, сильної національної армії... та єдиної політичної організації провідного національного активу».
Слід зазначити, що поняття «сильна влада», «єдина політична організація» в усіх українських націоналістичних авторів, незалежно від окраски, повністю ідентичне з режимом фашистської диктатури, з партією фашистського типу.
Вказуючи на цю обставину, журнал «Український націоналіст» писав: «Доказалося, що Організація Українських Націоналістів побудована на таких самих організаційних засадах, що й націонал-соціалістична та фашис-тівська партії».
Враховуючи, що цей принцип доповнюється метою «відновлення інституту приватної власності», можна зробити висновок, що йдеться про конструювання бандерівцями такої соціально-економічної системи, яка змогла б забезпечити існування фашистської держави з диктатором типу Гітлера на чолі.
І фашисти, і оунівці-бандерівці ратують за створення агресивної «сильної держави». Бандерівці, як і фашисти, залишаючи непорушними, недоторканими капіталістичні основи, шляхом словесного жонглювання намагаються трактувати капіталізм за якесь надкласове утворення, що служить виключно інтересам усієї нації, а приватну власність — за національну.
Я. Стецько писав: «Доцінюючи приватну власність, ніяк не розуміємо цього стереотипно... логічно доводиться визнати право так званої абсолютної остаточної власності
22
за нацією». Підкріплює Стецько цей тезис посиланням на фашистську Німеччину 27.
Кожне приватне підприємство Я. Стецько вважає за «національне», а його власника — відповідальним перед нацією за нього.
Абсолютно тотожні з попередніми й програми мельни-ківців. У них, правда, зайняв належне місце тріскучий набір демагогічних фраз (запозичених з фашистського лексикону) про боротьбу проти «ліберал-капіталізму», проти трестів і картелів за «остаточне право власності на всі земні блага» за нацією. Головна мета їхньої програми — відновлення приватної власності. Досягти цієї мети вони намагаються боротьбою «за сильну державну владу в руках Вождя нації, за побудовану на пошані до авторитету карності й самокарності... державу».
Тут наявні й намагання українських націоналістів-мельниківців перенести на український грунт фашистську ідеологію й практику. Характерно, що мельниківські теоретики навіть не приховують своїх фашистських устремлінь. Один з провідних апологетів мельниківців М. Сці-борський, визначивши, що «фашизм — це насамперед націоналізм», пропонує свою модель націократичної держави, беручи за зразок фашизм. Для Сціборського фашизм являє собою єдино прийнятну систему соціально-економічного устрою «самостійної України», яку він намагається нав’язати усім народам. «Ті з них (народи.— В. Ш), які ...відвертаютьсявід імперативних заповідей фашизму,—
27 Повністю запозичує Стецько у фашизму також ідею застосування терміна «організатори підприємств», куди автоматично включались усі власники промислових підприємств. Цей термін вводився в ужиток, щоб підкреслити «відповідальність» підприємців перед державою. На ділі капіталіст залишався капіталістом, але від заяви про підпорядкування влади капіталу фашистській державі досягався певний пропагандистський ефейт.
23
залякує Сціборський,— ніколи не матимуть дійсного миру і свободи». Далі Сціборський заявляє про використання націократією «життєздатних принципів капіталізму».
Девізне для оунівців мельниківського відтінку гасло «Одна нація, один Вождь, одна організація» явно скопійоване з фашистського «Один фюрер, один рейх, один народ».
Підсумовуючи, зазначимо, що українські буржуазні націоналісти усіх мастей виступають за реставрацію на Україні капіталістичного ладу. Особливістю їхніх соціально-економічних поглядів є реакційно-утопічний еклектичний ідеал сучасної монополістичної держави, що зберігає риси епохи вільної конкуренції й цим самим найбільше відповідає мріям дрібного буржуа, пригноблюваного Монополіями. Ця модель доповнюється вимогою збереження анахронічних феодальних елементів (гетьмана, поміщиків, цехових організацій типу середньовіччя тощо) 28.
Цей ідеал ілюзорний, оскільки розвиток капіталізму робить нездійсненною мрію про перетворення всіх людей на приватних власників. «Ця мрія така ж нездійсненна ... як мрія перетворити всіх людей в імператорів, королів і пап» 29,— говорив В. І. Ленін.
Капіталізм домонополістичний з невблаганною закономірністю змінюється стадією імперіалістичною, стадією розорення дрібної буржуазії й пануванням монополій у всьому господарському й політичному житті країни. Говорячи про повну неможливість реформувати капіталізм в інтересах дрібного буржуа, В. І. Ленін писав про те, що «замість братерства настане дрібнобуржуазна відособленість,
28 Цікаво, що подібні погляди в характерними не тільки для гетьманців. Бандерівці визнають право колишніх поміщників на землю, а мельниківці, оберігаючи інтереси великих землевласників, обіцяють їм «винагороду державою» й надання «забезпеченої роботи в державному апараті».
29 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 10, с. 54.
24
замість невідчужуваності селянських наділів — втягнення землі в торговий оборот, замість удару грабіжникам-спе-кулянтам — розширення бази для капіталістичного розвитку» 30.
Цей ідеал практично нездійсненний, бо він суперечить соціальним і національним устремлінням та сподіванням українського народу, що будує в братній сім’ї інших народів СРСР комуністичне суспільство.
У постанові ЦК КПРС «Про 60-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції» зазначається: «Міцні й монолітні братерська дружба і єдність усіх націй і народностей, які складають великий і могутній Союз Радянських Соціалістичних Республік. Його утворення і успішний розвиток є тріумфом ленінської національної політики КПРС, яскравим свідченням її справді інтернаціоналістського характеру, великим завоюванням соціалізму» 31. Нікому не вдасться порушити братерську дружбу народів СРСР. Події сучасності наочно підтверджують, що принцип пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму визначає перспективу подальшого розвитку відносин між народами. Майбутнє — за соціалізмом і комунізмом, а не за капіталізмом з його теорією й практикою націоналістичної гризні.
Аналіз концепцій українських буржуазних націоналістів свідчить про те, що вони пропагують соціально-економічну модель капіталізму, яка,, зберігаючи архаїчні риси минулого, забезпечила б створення й функціонування політичного фашистського режиму з його відверто терористичними методами диктатури буржуазії.
Звернення українських буржуазних націоналістів до фашизму невипадкове. Історія свідчить, що буржуазія зверталась і звертається до фашизму тому, що в неї не
30 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 10, с. 55.
81 Про 60-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова ЦК КПРС від 31 січня 1977 року, с. 11—12.
25
вистачає сили впоратися з внутрішньою кризою. Вона може це зробити, якщо ліквідує демократичну форму правління. Українські націоналісти-емігранги роблять ставку на фашизм, бо мусять рахуватися з відсутністю соціальної опори на Україні, з відривом від народу, з огидою трудящих до націоналістичної отрути. В цих умовах вони всі свої надії покладають на фашистську диктатуру як на силу, що здатна, на їхню думку, шляхом застосування кривавого терору відновити капіталізм і утримати його.
Отже, соціально-економічна й класова природа українського буржуазного націоналізму, його політичне й ідейне банкрутство, втрата соціальної бази в радянському суспільстві, звірина ненависть до свого й інших народів — ось що закономірно привело його до фашизму.
Фашистські епігони та українські буржуазно-націоналістичні епігончики
Таким чином, формування сучасного українського буржуазного націоналізму відбувалося в період зміцнення позицій фашизму в Європі. Це належним чином позначилося на українській буржуазно-націоналістичній ідеології, що увібрала в себе поруч з «традиційним» ідеалізмом фашистську «філософію життя» з її опорою на волюнтаризм, ірраціоналізм та містику.
Звернення буржуазії до цих ідеалістично-агностичних світоглядних принципів не випадкове. Фашизм, що мав на м еті нейтралізувати вплив марксистсько-ленінських ідей на народні маси, створив з реакційної теоретичної спадщини минулого, з націоналістичних передсудів та ілюзій, з демагогічних лжесоціалістичних «новітніх» концепцій еклектичний конгломерат, що гучно іменується «фашистською філософією».
26
Фактично ж мова йде, очевидно, про фашистську ідеологію, що по-епігонському запозичила філософські ідеї з різних течій ідеалізму.
Соціальна сутність цього явища полягає в тому, що буржуазія, ставши реакційним класом після виходу пролетаріату на міжнародну арену «у широкому історичному масштабі»1 і загубивши перспективу прогресивного розвитку, намагається знайти теоретичний вихід з кризи капіталізму зверненням до ідей волюнтаризму й ірраціоналізму, які дають широке суб’єктивістське тлумачення явищ суспільного життя. Звернення до віри в ірреальне, до чудодійної «волі», до містики є теоретичним «козирем» класу, що залишає історичну арену, козирем, без якого він не може утриматися при владі. Канули в Лету часи, коли революційна буржуазія, зацікавлена прогресивними перетвореннями, виступала під прапором матеріалізму.
Апеляція до ідеалізму й містики була дуже характерною для української буржуазії та інших експлуататорських елементів. Адже вони втратили не тільки владу, а й батьківщину. Ось чому вони апелюють саме до «філософії життя». Як відомо, суттю «філософії життя», найбільш видатними представниками якої були Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, є ідеалістичне розв’язання основного питання філософії, тобто життя трактується як первинне, ірраціонально-незбагненне начало (дух, воля, переживання), котре передує матеріальному буттю та свідомості і визначає їх.
«Україна — це перш за все дух, а не матерія, і тільки перемогою духу може бути із хаосу матерії сотворено щось»,— заявляють гетьманці. Бандерівський так званий IV Великий Збір ОУН (1968 р.),оголошуючи «ідеалістичні цінності життя», стверджує, що першопричиною всього буття є дух, ірраціонально-тлумачений «абсолют-бог».
1 Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 26, с. 137.
27
Звернення українських буржуазних націоналістів до теоретичних основ фашизму продиктоване їхніми класо-г вими інтересами. З одного боку, воно є свідченням страху націоналістів перед наступом соціалізму та його ідеології в світі, з другого, виражає їхню надію за допомогою звернення до містичної волі, ірраціоналізму повернути назад колесо історії. Тут слід мати на увазі, що звернення до ідеалізму, волюнтаризму, ірраціоналізму, агностицизму та містики означає, отже, відмову українських буржуазних націоналістів від наукового пізнання суспільних закономірностей і, врешті-решт, апологію капіталізму.
Волюнтаризм українських буржуазних націоналістів випливає із джерел, що ними широко користувався фашизм, а саме: з реакційних філософських поглядів А. Шопенгауера, Е. Гартмана, Ф. Ніцше, О. Шпенглера та ін.
Основоположники марксизму-ленінізму розкрили повну неспроможність волюнтаризму, довівши, що матеріальна «...необхідність природи є первинне, а воля і свідомість людини — вторинне. Останні повинні, неминуче і необхідно повинні, пристосовуватись до першої...» 2.
Свобода волі, згідно з їхнім ученням, означає не що інше, як здатність вирішувати зі знанням справи3. Таким чином, свобода волі є не свавілля суб’єктивного вибору, а свобода правильного вибору, що визначається об’єктивною необхідністю. Сама ж воля як здатність людини свідомо й цілеспрямовано регулювати свою діяльність обумовлена, зрештою, інтересами того чи того класу.
Використання ідейної спадщини реакційних німецьких філософів українськими буржуазними націоналістами — наслідок глибокої кризи теоретичної думки україн
2 Ленін В. 1. Повне зібр. творів, т. 18, с. 180.
3 Див.: Маркс К.г Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 110.
28
ської буржуазії, яка бере на озброєння будь-які концепції, що мають антикомуністичну спрямованість. Звернення до цих філософів є вираженням надії українських націоналістів на порятунок в активному волюнтаризмі, здатному, на їхню думку, протистояти об’єктивним законам природи й суспільства.
Радянський дослідник С. Ф. Одуєв зазначає, що «безперспективність, розгубленість перед завтрашнім днем неминуче... створюють умови для виникнення й пропаганди філософії, що на місце наукового аналізу об’єктивної дійсності ставить шифри завершеного ілюзіонізму, ... на місце діалектики — софістику, на місце культури — варварство, на місце теорії суспільства — волюнтаристську містику тощо. До цього буржуазне теоретичне мислення йде об’єктивним ходом подій, логікою самої історії» 4.
Сказане відносно буржуазної ідеології цілковито стосується й ідеології українського буржуазного націоналізму.
Один з «ідеологів» ОУН Д. Донцов повністю бере на озброєння шопенгауерівське визначення волі як сили, яка «виявляється в кожному предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця», стає потягом людини до життя. Донцов пише, що тільки на цій волі, котра є догмою, аксіомою, мусить бути збудована національна (слід, звичайно, читати: націоналістична.— В. Ш.) ідея.
Воля у Донцова — це шопенгауерівська «ціль у собі», «рух, що не залежить від об’єкта», вона незбагненна розумом і нічим не обгрунтована.
Від визначення волі, взятого у Шопенгауера, Донцов перескакує до її ніцшеанського розуміння, ставлячи знак рівняння між ними. Шопенгауерівська «воля життя»
* Одуєв С. Ф. Тропами Заратустрм,— М.: Ммсль, 1971, с. 412.
29
(\¥і11е гит ЬеЬеп) однозначна у нього з ніцшеанською «волею влади» (ХУіІІе гит МасЬі), боротьби, знищення перепон.
Це зрівнювання потрібне Донцову для того, щоб «активізувати» фаталістичне й песимістичне вчення Шопен-гауера, надавши йому агресивності ніцшеанства. Крім того, необхідно було" підвести його під поняття національної волі, яка повинна піднятися до заборони національних особливостей інших націй, до поневолення інших народів. Зміцнювання волі нації до життя, до влади, до експансії Донцов вважав за першу підставу націоналізму.
Національна воля у Донцова є уособленням «національного духу», що являє собою ірраціональний фактор історії, на якому базується «будь-який здоровий націоналізм». Вона повинна служити національній (читай: націоналістичній.— В. Ш.') ідеї.
Абстрактне й антиісторичне поняття національної ідеї було запозичене Донцовим із психологічної теорії нації, сконструйованої представниками так званого австро-марксизму О. Бауером та К. Реннером. Згідно з цією теорією, сутність нації зводиться лише до психологічного фактору в житті народу. Економічні й соціальні фактори опортуністи Бауер та Реннер свідомо ігнорують. За цим криється намагання буржуазних ідеологів та їхніх попутників затушувати класову боротьбу пролетаріату й буржуазії всередині нації, спроба повести робітничий клас за буржуазією під гаслом єдиної «національної ідеї».
Основоположники марксизму-ленінізму чітко визначили непримиренність класових інтересів буржуазії й пролетаріату. «Буржуазія,— писав В. І. Ленін,— завжди на перший план ставить свої національні вимоги. Ставить їх безумовно. Для пролетаріату вони підпорядковані інтересам класової боротьби» 5.
8 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 25, с. 260.
ЗО
Як показує капіталістична дійсність, немає і не може бути єдності між класами-антагоністами в експлуататорському суспільстві. Висунення буржуазією єдиної «національної ідеї» вказує лише на її прагнення до класового миру всередині нації в ім’я зміцнення свого панування.
Найзапекліша реакційність, фашизм, злочинність — ось основні риси ідеології українського буржуазного націоналізму, тобто «націоналістичної ідеї», тієї ідеї, що її навіть сам Донцов називає непримиримою, безкомпромісною, брутальною, фанатичною, аморальною. Націоналістична ідея «не може обійтися без волі до примусу, часом до обману, а часом до грабежа чужого». Один із «ідеологів» українського буржуазного націоналізму М. Орлик доповнює характеристику Донцова такими словами: «Українська національна ідея, національна воля і національні почування мусять бути імперіалістичні, щоб протиставитися наступам ворожого світу».
Тут у наявності представлена так звана «оригінальність» утворів апологетів українського буржуазного націоналізму, скопійованих фактично з фашистських зразків. Не випадково у цитованій тут книжчині «Націоналізм», що стала «євангелієм» українського буржуазного націоналізму, Д. Донцов ще 1926 р. висунув ідеалом суспільного устрою фашистську державу, а М. Орлик писар про те, що Гітлер і Муссоліні є найкращими виразниками властивостей, притаманних їхнім націям.
У цьому зв’язку викликає інтерес критичний розгляд поглядів українських буржуазних націоналістів на хід історії, котра, на їхню думку, розвивається не за об’єктивними законами, а за «законами» волюнтаризму. Опертя на волюнтаризм — це ставка української буржуазії на авантюристичну спробу змінити хід суспільного розвитку на свою користь. Тому її теоретики свідомо відкидають науковий підхід до цього питання.
31
Слідом за італійським фашистським соціологом В. Па-рето ідеологи українського буржуазного націоналізму повторюють, що історія створюється почуттями, інстинктами, хтивістю та інтересами. Для них усі великі події історії здійснюються під вирішальним впливом «фантомів», тобто переживань (почуттів, настроїв, емоцій), що спотворено розтлумачуються.
Емоціональне ставлення людини до світу, безумовно, грає велику роль у пізнанні та інших видах людської діяльності (в тому числі і в історичній практиці). «... Без людських емоцій» ніколи не бувало, нема і бути не може людського шукання істини»6,— вказував В. І. Ленін. Проте В. І. Ленін ніколи не зводив ставлення людини до світу лише як до розтлумачування її суб’єктивних емоцій, возведених до абсолюту. Шукання істини (чи й інші види людської діяльності) здійснюються не лише емоційним шляхом. «Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — такий є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об’єктивної реальності» 7.
Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» наділяють людину недоступними для пізнання «ін-стинктами-гонами», які, мовляв, є стимуляторами її життєдіяльності. Почуття, інстинкти для українських буржуазно-націоналістичних авторів мають значення «конкретизації здійснення» і нічим не відрізняються від заклинання шаманів. «Так хвилюється музикальний творець, маляр, поет,— пише один з філософствуючих представників українського фашизму М. Гоца,— і те схвилювання дрожить в словах Гітлера, що спадають, мов град тяжких молотів. Так хвилювались шамани й чарівники, заворожуючи бурю...»
8 Ленін В. І. Повиє зібр. творів, т. 25, с. 109.
7 Там же, т. 29, с, 142.
32
М. Гоца «збагатив» науку ще одним відкриттям. Виявляється, що між нашим «я» й околишнім світом існує ірраціональний безпосередній контакт. Світ не слід піддавати логічному аналізу, не слід створювати відповідних логічних систем; щоб його зрозуміти, потрібне тільки вольове емоційне зусилля. Як відомо, проти такого тлумачення рішуче виступав В. І. Ленін, зазначаючи, що «не психологія, не феноменологія духу, а логіка = питання про істину» 8.
Таким чином, спроба українських буржуазно-націоналістичних ідеологів довести можливість зміни об’єктивного ходу історії привела їх до цілковитої відмови від логіки дослідження, до трактування емоцій та інстинктів як основної рушійної сили історії, що йде в розріз з науковою істиною. Сутність цього явища полягає в органічній нездатності приреченого класу зрозуміти необхідність закономірного розвитку суспільства до соціалізму й комунізму.
Емоції та інстинкти відіграють дуже важливу роль у світогляді українського буржуазного націоналізму. Проте визначальною, на їхню думку, є підсвідома воля. «Мотором нашого життя є воля, підсвідомі хотіння»,— стверджують оунівці. Вірна прислужниця фашизму Д. Ві-конська вважає, що «стихійна воля є... тим приматом життя, без якого свідома воля і розум безсилі, бліді, непотрібні нікому...».
Як видно, українські буржуазно-націоналістичні ідеологи підсвідоме, розглядають ніби в чисто фрейдистському дусі, мовляв, це явище, що детермінує свідому поведінку людини. І все ж 3. Фрейд говорив про необхідність вивчати підсвідоме, українські націоналісти оголосили підсвідоме неприступним для пізнання, зробивши тим самим ще один крок назад у бік обскурантизму.
8 Ленін В. І, Повне зібр. творів, т. 29, с. 146.
2 0-453
33
Марксизм-ленінізм, відкидаючи буржуазну містифікацію цього поняття, вказує на те, що підсвідоме є побічним продуктом свідомості, воно безпосередньо не бере участі в її діяльності. Підсвідоме може дещо впливати на процес мислення, проте, безумовно, не може грати ролі «мотора життя», вирішального регулятора поведінки, що визначає свідому волю людини. Сучасна наука відводить підсвідомому роль підпорядкованого, вирішальним вважаючи свідоме.
Визнаючи слідом за Шопенгауером волю первинним творчим елементом, українські буржуазно-націоналістичні теоретики виникнення й розвиток енергії вважають похідним від діяльності волі. Енергія ж, вважають вони, в свою чергу, створює матерію.
Такий відрив енергії від матерії, наділення енергії надприродними здібностями критикував В. І. Ленін, зазначаючи, що ця «енергетика» — «плутаний агностицизм, який спотикається де-не-де в ідеалізм» 9.
Українські буржуазні націоналісти у свій час не приховували спорідненість свого світогляду з фашистським. М. Орлик відверто вказував на те, що фашизм, націонал-соціалізм та український націоналізм мають чимало подібних рис, серед яких основною він вважав ідеалізм та волюнтаризм і вимагав від своїх однодумців «учитися на досвіді фашизму й націонал-соціалізму».
І українські буржуазні націоналісти вчились розуміти шопенгауерівську «волю до життя» по-фашистському, тобто намагання своєї нації нищити інші. У виданій ОУН брошурі «Нація як спецієс» відверто говориться про те, що організована нація «кидається на ворога, нищить його і починає будувати своє окреме життя». Таке їх розуміння волі до життя.
Не відмовляються (і не можуть відмовитися) від волюнтаризму й «модернові» українські буржуазно-націо
9 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 18, с. 225.
34
налістичні ідеологи. Вони проголошують волю «найвищим фактором», на якому слід побудувати національну ідею. Отже, рівняння на волюнтаризм, повторення запліснявілих догм старих реакційних концепцій, як і раніше, в основою «теорії» українського буржуазного націоналізму.
їх волюнтаристські концепції тісно пов’язані з ірраціоналізмом. Сама воля для них є ірраціональним поняттям, яке «можна відчути», але не пізнати. Воля, як стверджує Донцов,— «вічне, абстрактне, ірраціональне стрем-ління», «щастя в собі». Вирішальний вплив на напрям дії волі мають ірраціональні фактори, до яких націоналістичні теоретики відносять і такі зовсім не ірраціональні почуття, як любов, ненависть, гнів тощо.
Характерно, що українські буржуазно-націоналістичні автори заперечують необхідність наукового аналізу при поясненні явищ об’єктивної дійсності. Ірраціоналізм відкрив їм двері для будь-яких суб’єктивістських тлумачень подій суспільного життя, що робиться в інтересах української буржуазії. Цей шлях врешті-решт привів українських націоналістичних «філософів» до відвертої апологетики фашистського розбою. 7ак» М. Орлик вказує на те, що рушійною силою суспільного розвитку є постійна боротьба племен, рас і націй. Вона черпає життєдайні соки з «діючих ірраціональних сил життя».
Відсутність наукового аналізу в доктринах фашизму імпонує українським буржуазним націоналістам, що втратили будь-який реальний грунт під ногами й сподіваються домогтися своєї мети всупереч ходу історії. М. Гоца вихваляє фашизм за те, що він не є «розумною, вимудрованою доктриною», вважає, що саме в цьому й полягає його сила.
Ігнорування наукового аналізу явищ навколишньої дійсності свідчить про глибоку духовну кризу українського буржуазного націоналізму, з якої він намагається
2*
Знайти вихід, чіпляючись за фашистський світогляд. Українські націоналістичні ідеологи слідом за Лебоном стверджують, що коли «рушійним фактором свого життя робити розум, то, керуючись ним, неможливо здійснити нічого великого». Лише «ірреальне», вважають вони, може бути творцем історії. Для Донцова, наприклад, найвищим господарем ідей і вірувань є ірреальне, яке являє собою одного з наймогутніших творців реального.
Оголосивши ірраціоналізм головним фактором, що править світом, українські буржуазні націоналісти звертаються за прикладом до діяльності фюрера, запевняючи, що прихід Гітлера до влади був насамперед «грою на ірраціональному», а потім став сполученням ірраціонального та раціонального. Таку саму «гармонію» між ірраціональним і раціональним вони знаходять у фашистській Італії.
Що ж розуміють націоналістичні теоретики під поняттям «ірраціональний фактор?» Це, на думку М. Орлика, «інстинкт самозбереження й росту», «воля до життя і могутності». Для того щоб розбудити ці ірраціональні основи, «необхідні жертви, необхідна кров».
У цих словах сформульовано злочинне фашистське кредо українських буржуазних націоналістичних авантюристів — не щадити життя свого народу в ім’я нереальної метй його поневолення.
Як уже зазначалось, українські буржуазно-націоналістичні автори визначальну роль відводять ірраціонально й агностично тлумаченому духовному, а не матеріальному началу. Ця концепція використовується не лише при розв’язанні основного питання філософії, але й у сфері проблем націй і національних відносин. Ось, наприклад, одне з визначень нації, що його дають буржуазно-націоналістичні теоретики. Нація — це «дух, ідея, що взносить понад членів народу, його не вдасться ділити на членів, бо дух є неподільний»,
36
Проте в гносеологічному плані згідно з поглядами українських буржуазних націоналістів духовне не відіграє ніякої ролі. Розум для них «сили не має», це «купка глиняних будівель», «купа запозичених фраз». Справжнє розуміння світу згідно з їхніми поглядами зв’язано з інстинктом, інтуїцією, завдяки яким такі особи, як Гітлер, вольовим напруженням посягають світ і примушують його чинити так, як вони того вимагають.
Сама підміна свідомості духом робиться українськими буржуазно-націоналістичними теоретиками для обгрунтування містики. «Джерелом руху нашої свідомості є містичне почуття, воля віри, інстинкт»,— стверджує, наприклад, один з апологетів українського націоналізму Д. Андрієвський.
Заперечення об’єктивних закономірностей суспільного життя, проповідь ірраціоналізму та волюнтаристського свавілля неминуче приводять приречений клас до містики, тобто до релігійно-ідеалістичної віри в надприродні сили, до його здатності впливати на природний хід речей.
Не слід забувати, що містика була прелюдією, супроводом фашизму, знаряддям його політики й одним із засобів духовного поневолення мас, а також останньою надією перед неминучою загибеллю. «Вони (нацисти.— В. ПІ.) були містиками до самого краю. Весь їхній світогляд будувався на використанні містичного камуфляжу. З його допомогою вони хотіли переконати інших, а насамперед і самих себе, в праві на панування, на вибраність. Переконати у своїй могутності, у своїй непереможності, що виникає від спілкування й споріднення з надприродними силами, які визначили їхню перемогу ще до створення світу» 10.
10 Неманов И. Н., Рожнова М. А.,Рожнов В. Е. Когда духи показьівают когти...— М.: Политиздат, 1969, с. 266.
37
Звернення українських буржуазних націоналістів до містицизму свідчить про безвихідну кризу їхньої політики й ідеології, яка змушує шукати вихід «у допомозі» надприродних сил.
У свій час В. І. Ленін писав, що містицизм — це «оболонка контрреволюційних настроїв» п. Та й постійне сліпе наслідування фашизму також спричинилося до цього. Український буржуазний націоналізм, сприйнявши ірраціоналізм, волюнтаризм, агностицизм у фашистському тлумаченні, природно, взяв на озброєння й містицизм.
Відповідним чином українські буржуазно-націоналістичні теоретики намагаються накинути містичне покривало на суспільні відносини, зв’язати діяльність своїх «вождів» з таємничими силами, що допомагають «довершувати річей, перед якими на саму згадку здрігається здоровий розум, як перед неможливими... немислимими, абсурдними, нелогічними і т. д.».
Д. Донцов, узявши за основу положення Лебона про те, що ірреальне має перевагу над реальним, дійшов висновку, що в основі національної ідеї лежить «ілюзіонізм», який включає у себе ірраціональне, надсмислове, невидиме й незнане, що протиставиться доказам. Від абстрактних мудрувань Донцов далі конкретно переходить до апологетики містики фашизму. «Повстає нова містика — містика фашизму»,— віщає він. Містичне бачення світу несуть у собі, як пише Донцов, найвартісніші з людей, ясновидці, які інтуїтивно осягають істину й переказують її під виглядом ідей. За ними мусить, мовляв, іти нація.
Врешті-решт Донцов усі основи світогляду українського буржуазного націоналізму звів до волюнтаризму *
11 Ленін В. І, Повне зібр. творів, т. 41, с. 9.
38
й містики, що заперечує будь-яку можливість розумного пізнання світу 12.
На це, зрештою, звернули увагу й сьогоднішні послідовники Донцова. • М. Прокіп у статті «Дмитро Донцов (1883—1973)», підносячи до небес фашистські «чесноти» свого вчителя, говорить і про те, що акцент на емоції, волю, характер, містику був у Донцова таким сильним, що вже не залишилося місця для розуму, для шукання істини 13.
Проте це не означає, що українські буржуазно-націоналістичні теоретики наших днів відмовилися від містики хоча б в ім’я простого здорового глузду. В рішеннях бандерівського так званого IV Великого Збору ОУН (1968 р.) відверто говориться про те, що в націоналістичному світогляді, як і раніше, велике місце посідає «християнська й національна містика».
Як випливає з мовленого, «розвиток» поглядів українських буржуазних націоналістів від проголошення волюнтаризму як основи націоналізму прийшов через крайній ірраціоналізм до містицизму. Але містицизм, сутність якого зводиться до віри в непоясниму таємничу гру надприродних сил, що нібито керують природою й суспільством, суперечить суб’єктивно-ідеалістичному ніцшеан-ському тлумаченню волюнтаризму, який протиставляє вольовий початок об’єктивним законам існуючої дійсності. На цю суперечність вказував ще 1933 р. львів
12 Див.: Горський В. С., Євдокименко В. Ю. Реакційність сучасних теорій українського буржуазного націоналізму.— В кн.: Інтернаціональне виховання трудящих.— К.: Наук, думка, 1968, с. 187; Римаренко Ю. І. Український буржуазний націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих, с. 47—48.
13 Звернення до містики в теоретичному плані не пройшло для Донцова безслідно. Цілком закономірно, що «провідний» теоретик ОУН наприкінці свого життя вступив до гуртка антропософів — послідовників Олени Блаватської і Рудольфа Штайнера, скотившись до відвертого спіритизму й мракобісся.
39
ський публіцист К. Пушкар 14. Але внутрішня суперечливість, непослідовність та еклектичність не бентежать націоналістичних авторів, котрі, як і раніше, чіпляються за застарілі «різнокольорові» теорії. З цього приводу К. Пушкар зазначав: «Хаотичність в думках, де одно суперечить однбму,— це головна риса літературної продукції націоналістів» 15.
Заперечення об’єктивних закономірностей природи й суспільства, звернення до містицизму приводять, природно, буржуазних теоретиків до проголошення дійової сили фанатичної віри, здатної, на їхню думку, допомогти «переплигнути» через будь-які перешкоди. Всі українські буржуазно-націоналістичні автори вважають фанатизм за якість, необхідну націоналісту.
Донцов вважає, що без фанатизму не може існувати націоналістична ідея. Тільки за допомогою фанатизму, згідно з його поглядами, можна «досягти неможливого». Перемогу можуть одержати лише одержимі, які більше вірять у силу духу, ніж у силу матеріальних факторів.
І в цьому питанні Донцов залишається вірним принципу копіювання фашистських поглядів. Звертаючись, як до еталону, до слів Гітлера «майбутнє будь-якого руху визначається фанатизмом його учасників», Донцов пише: «Великість кожної могутньої організації... полягає на релігійному фанатизмі, з яким вона здобуває собі проти всіх інших місце під сонцем, на фанатичному переконанні в своїм праві».
Донцов не вірить у можливість розумного наслідування догм українського буржуазного націоналізму, теоретично зліплених з реакційних відходів буржуазної філософії.
14 Див,: Пушкар К. Націоналізм: Критика фраз.— Львів, 1933, с. 109.
15 Там же, с. 134.
40
Націоналістичним іодеологам потрібні фанатично настроєні вбивці, що сліпо виконують будь-які накази своїх керівників.
Навіть націоналістична критика мусить визнати, що Донцов не вірить у людину: «Д. Донцов не вірить у людину, в її здатність бути творцем і критиком. Він апелює тільки до фанатизму, до шаленства індивіда чи натовпу, сп’яненого однією ідеєю і нездатного сприймати інші ідеї... Ідеал Д. Донцова — доведення однобічності людини до межі... І він думає, що єдиний спосіб виховати такого фанатика — відгородити його від світу ідей, штучно обмежити його в колі розігрітої до температури топлення однобічно нагнітаємо! однієї ідеї».
Закликами до виховання фанатизму просякнута вся літературна «продукція» українського буржуазного націоналізму. «Націоналізм вимагає від своїх послідовників фанатичної віри в свій ідеал. Націоналіст вважає... істини свого світогляду незмінними догмами, в яких ніколи не сумнівається», — пише націоналіст Д. Ткачук. «Будь фанатиком і ісповідником націоналістичної ідеї, повинуй-ся беззастережно Проводові... Фанатизм творить героїв», — закликає націоналістичний журнал «Наш шлях». Сьогодні вихваляє фанатизм і відомий проводир бандерівців Я. Стецько.
Звернення до фанатизму адептів українського буржуазного націоналізму є відображенням повного краху ідеології й політики українського буржуазного націоналізму, його нездатності повести за собою хоч якісь сили.
Для вождів українського націоналізму не залишилося нічого, крім ставки на фанатиків-одинаків, що намагаються змінити напрям ходу історії. Дуже характерними в цьому плані є слова, що видрукувані в журналі «Український націоналіст» у період пожвавлення українського буржуазного націоналізму в зв’язку з нападом фашистської Німеччини на СРСР: «Без фанатизму, без сліпої віри в свої правди, в своїх провідників і у себе,
41
без повного заперечення чужого й ворожого — не перемогти нам».
Таких фанатиків виховував Гітлер. Такі фанатики-са-дисти були в лавах кривавої УПА. Таких фанатиків з числа емігрантської молоді українського походження намагаються виховати сьогодні буржуазно-націоналістичні наслідувачі фашизму, що мріють повернути історію назад.
Марксистсько-ленінська теорія, трактуючи фанатизм як сліпу рабську відданість своїм переконанням, як безрозсудну нестерпність до інших поглядів, протиставляє цій зброї реакції свідому переконаність у правоті своїх ідей, несхитну волю борців за перемогу комунізму. Комуніст — не жорстокий фанатик, а свідомий борець за свої ідеали. Навіки зберігатиметься в історії масовий героїзм радянських людей, які захищали, не шкодуючи власного життя, свої переконання, суспільний лад у часи важких випробувань. «Це пояснюється тим,— писав В. І. Ленін,— що кожний робітник і селянин, призваний до зброї, знає, за що він іде, і свідомо проливає свою кров в ім’я торжества справедливості і соціалізму» 16.
Свідомий комуністичний захист історичного прогресу людства відверто протистоїть (і в галузі теорії, і в галузі практичної діяльності) вузьколобому націоналістичному фанатизму, приреченому на загибель разом з буржуазією, що його вигодувала.
Звернення українського буржуазного націоналізму до фанатизму зайвий раз свідчить про його теоретичну неспроможність, про залежність ідеологічно від найреак-ційніших імперіалістичних доктрин (у тому числі й фашизму) .
Таким чином, ненависть до марксизму-ленінізму, неможливість протиставити йому наукову альтернативу при
16 Ленін В. І- Повне зібр. творів, т. 41, с. 113.
42
вели фашизм, а за ним і український буржуазний націоналізм, до необхідності реставрації реакційної теоретичної спадщини минулого. Українські буржуазно-націоналістичні теоретики беззастережно використовують для обгрунтування своїх претензій ідеї ІПопенгауера, Гартмана, Ніцше, Шпенглера та інших попередників фашизму.
Крім того, в особі німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму українські буржуазно-націоналістичні теоретики привітали перемігший націоналізм. Що це значило для них? Відкривалась можливість «стрибка» в майбутнє приреченого історією класу буржуазії з усіма властивими для нього стосунками між націями й народами, на грунті яких може існувати націоналізм. Це давало також для українських буржуазних націоналістів надію на майбутнє «панство» (чи хоча б на тепленьке місцеї після повернення на Україну в обозах фашистських військ (а Гітлер, як відомо, не приховував своїх загарбницьких планів стосовно «східних земель»)1.
Все це разом узяте визначило ставку українського буржуазного націоналізму на фашизм, зумовило відтворення усіх особливостей фашистського мислення. Відповідно «теорія» українського буржуазного націоналізму, неповторною оригінальністю якої так багато похваляються її автори, відобразила всю еклектичність і суперечливість, безсистемність і безпринципність фашистської «філософії життя».
Український солідаризм чи фашистський корпоративізм?
У боротьбі проти ідей марксизму-ленінізму український буржуазний націоналізм звертається до фашизму не лише в соціально-економічній і світоглядній галузях. З цією метою він широко відбирає та запозичує соціально-полі
43
тичні доктрини фашизму, зокрема його концепції корпоративної держави.
Слід насамперед сказати про безперечний зв’язок, що існує між фашистськими теоріями корпоративної держави та солідаристськими буржуазними концепціями.
Солідаризм виник у середині XIX ст. в Західній Європі як теоретична реакція буржуазії на поширення марксистських ідей в робітничому русі. Солідаристи (О. Конт, Л. Дюґі та ін.), взявши за основу концепцію про те, що люди можуть боротися з природою тільки колективно, дійшли висновку, що їх зв’язують спільні інтереси незалежно від місця в системі суспільного виробництва й ставлення до засобів виробництва. Перед лицем «ворожої природи» представники всіх класів капіталістичного суспільства нібито об’єднують свої зусилля й виступають солідарно в боротьбі з нею.
Соціальне призначення солідаризму як охоронної теорії капіталізму яскраво виявляється в ставленні до приватної власності. Поділ суспільства на капіталістів і робітників, на думку солідаристів, є закономірним і довічним наслідком поділу суспільної прані. Приватна власність, на їхню думку, служить загальному добру, тому замах на неї послаблює суспільство.
Солідаристи заперечують усі права людини, крім одного — права виконання свого обов’язку. Це право трактується ними як повинність, як обов’язкове служіння капіталістичному суспільству.
Таким чином, солідаристи зробили спробу підмінити непримиренні стосунки між антагоністичними класами в капіталістичному суспільстві суперечністю між природою й суспільством. Під гаслом спільних інтересів, що маскує факт необмеженої влади буржуазії в капіталістичному суспільстві, вони намагаються фактично увічнити капіталізм.
Отже, саме такі характерні риси солідаризму, що да-іоть можливість, з одного боку, здійснювати соціальне об
44
дурювання трудящих під прикриттям проповіді «спільних інтересів» народних мас та їх поневолювачів, а з другого — створити державну машину, здатну під приводом виконання суспільного обов’язку втілювати в життя злочинні накази, зробили його зручною теоретичною зброєю в руках фашизму.
Принципи солідаризму цілковито втілились у фашист^ ських корпоративних теоріях.
Корпоративність являє собою перетворення професійних спілок фашистських держав у галузеві корпорації, що об’єднують людей найманої праці та підприємців в інтересах останніх. Основним принципом корпоративізму, сконструйованого в абсолютній відповідності з соліда-ристськими концепціями, є гасло буржуазії. «Поділ не на класи, а на корпорації». Це гасло покликане приспати свідомість трудящих пропагандою вигаданої рівності експлуататора й експлуатованого в корпораціях, що насправді були під повним контролем представників великого капіталу й фашистських чиновників. У фашистській Італії, наприклад, на чолі 22 корпорацій, що відповідали різним господарським галузям, стояла Національна рада корпорацій, в яку входили капіталісти, великі землевласники, торгівці, представники фашистської партії та мало-численні представники трудящих. Принцип виборності був повністю ліквідований правом фашистського уряду призначати членів Національної ради. Фашистська партія гарантувала перевагу впливу експлуататорів у самих корпораціях та в Національній раді Ч
У фашистській Німеччині профспілкові організації трудящих були ліквідовані, а замість них створено так званий «Німецький'робітничий фронт» (ДАФ). Щоб перетворити ДАФ в орган класового співробітництва, до його складу включили організації підприємців. Патроном
1	Див.: Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма, 1973.
45
«Німецького робітничого фронту» став Гітлер, а фюре-ром — помітний нацистський функціонер Лей 2.
Промисловці фашистських держав бачили в корпоративності організацію, що виконує функцію захисту їхніх інтересів. Фашизм проголошував підприємців «істинними представниками нації», які турбуються про її процвітання, і надавав їм повну свободу дій у своїй галузі. Наприклад, у так званій «Хартії праці», прийнятій Великою фашистською радою Італії, вказувалося, що «корпоративна держава дивиться на приватну ініціативу в галузі виробництва як на найбільш дійове й корисне для інтересів нації знаряддя» 3.
Ідея корпоративної системи, що об’єднує «за професійними інтересами» пригноблювачів і пригноблених з метою досягнення класового миру між ними, як говорилося вище, не була винаходом фашизму, але пріоритет у втіленні цієї ідеї в життя, безперечно, належить йому. До того ж корпоративізм обов’язково передбачає існування тоталітарної держави фашистського типу. Як говорив П. Тольятті, корпоративізм «нерозривно зв’язаний з фашистською державою, невіддільний від неї... Корпоративізм неможливий без існування фашизму як політичної диктатури, без існування фашистської партії як знаряддя цієї диктатури» 4.
Корпоративна система повинна була, на думку фашистських лідерів, зміцнити скомпрометований в очах трудящих капіталізм під прикриттям декларацій про намагання фашизму його знищити (відомо, що Муссоліні й Гітлер неодноразово заявляли про те, що корпоративність є «соціальною революцією», яка означає загибель капіталізму й початок «ери народного панування»). Фашизму необхідно було також протиставити цю модель
2 Див.: Галкин А. А. Германский фашизм, 1967.
8 Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма, с. 35.
4 Тольятти П. Лекции о фашизме, с. 182.
«класового співробітництва» соціалістичній системі ведення господарства, що вже після першої п’ятирічки продемонструвала свої гігантські можливості.
Корпорації, будучи синтезом інтересів приватного капіталу й фашистської держави, здавалися народові як надкласові організації, покликані об’єктивно вирішувати виробничі конфлікти і втілювати в життя ідеї «соціальної справедливості». Вони повинні були демонструвати в очах народу видимість підкорення інтересів буржуазії інтересам держави. Насправді ж фашизм, будучи сам знаряддям панування монополістичного капіталу, ніколи не зазіхав (та й не міг зазіхати) на священний для нього принцип приватної власності. Фашистський економіст П. Мікеліс, вихваляючи цей принцип, писав: «Інститут приватної власності являє собою найвищий синтез, до якого прийшли шляхом довгої історичної еволюції» 5.
Саме такі особливості корпоративності й були взяті за зразок теоретиками українського буржуазного націоналізму.
Запозичення українськими буржуазними націоналістами фашистських тенденцій у цій галузі не було випадковим. До прийняття корпоративних ідей з фашистського духовного арсеналу український буржуазний націоналізм був підготовлений всім періодом своєї попередньої історії.
З переростанням капіталізму в Росії в його найвищу стадію — імперіалізм наприкінці XIX й на початку XX ст. українська буржуазія всіляко намагалася переключити революційну активність трудящих мас України, які виступали разом з трудящими інших народів Росії проти царського самодержавства, в русло боротьби за своє право на експлуатацію українського народу. З цією метою вона поширює теорії про особливості походження й національні спільності інтересів усіх українців. 6
6 Филатов Г. С. Крах итальянского фашизме, с. 39.
47
У цей період відомий український буржуазно-націоналістичний історик і соціоло» М. Грушевський формулює ідею про український народ як про суцільну демократичну масу. «Українська народність належить до категорії народностей демократичних раг ехеїіепсе. Історичні умови звели її національний склад майже виключно до демосу» 6 7. Для обгрунтування цієї тези Грушевський навів антинауковий, повністю надуманий доказ про те, що експлуататорами на Україні завжди були люди неукраїнського походження1. Тому всі українці мали, на думку Грушевського, спільні національні інтереси.
Проте, як свідчить історична практика, в умовах експлуататорського суспільства ніколи не існувало соціально єдиної України. Історія дожовтневої України — це історія класової боротьби українського народу спільно з трудящими інших національностей проти своїх гнобителів як українського, так і неукраїнського походження8.
Ця теорія Грушевського стала ще одним наочним підтвердженням того факту, що буржуазія будь-якої нації завжди зацікавлена в тому, щоб в,идати свої егоїстичні класові інтереси за національні, щоб підкорити собі «свій» пролетаріат і протиставити його робітничому класові інших країн. Викриваючи такі намагання буржуазії в галузі національних відносин, В. І. Ленін учив оцінювати будь-яку національну вимогу «під кутом класової боротьби робітників»9, вказував на те, що боротьба з експлуатацією вимагає опору націоналістичній політиці буржуазії 10.
в Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос.— Спб., 1907, с. 142.
7 Див.: Євдокименко В. Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 159—160.
8 Див.: Грицьків Л. Г., Герасименко С. Г. Вирок виносить народ.— К.: Політвидав України, 1970, с. 21.
9 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 25, с. 261.
10 Див.: Там же, т. 26, с. 274.
48
Прискорення й поглиблення класового розмежування в середині капіталістичних націй в епоху імперіалізму (а це непримиренно розділило інтереси монополістичної буржуазії, з одного боку, й інтереси широких мас трудящих — з другого) свідчать про те, що усвідомлення інтересів класової спільності більш важливе, ніж сприйняття запроваджуваної ідеології буржуазії про так звану національну спільність інтересів. «Марксизм судить про «інтереси» на підставі класових суперечностей і класової боротьби, що проявляються в мільйонах фактів повсякденного життя» п,— вказував В. І. Ленін.
Слід зазначити, що М. Грушевський та його послідовники не були оригінальними у висуненні реакційної теорії спільності інтересів буржуазної нації. Для її створення вопц цілковито використали солідаристські концепції, що «жили» тоді на Заході.
Взяті на озброєння українськими буржуазно-націоналістичними теоретиками, ці концепції повинні були, за їхнім задумом, стати теоретичною перепоною перед поширенням ідей класової боротьби, а на практиці забезпечити повне підкорення робітничого класу інтересам «своєї» національної буржуазії, тобто тим, кому вони вірно служать.
Непереможна хода вчення пролетарського інтернаціоналізму, його практичне втілення викликає ненависть у буржуазних націоналістів усіх мастей. Вони не можуть протиставити бодай наспіх науково обгрунтовану теорію цьому принципу, котрий дає можливість правильно орієнтуватися у світових подіях, передбачити хід і розвиток робітничого й національно-визвольного руху. Тому вони без усяких на те доказів поспішають оголосити пролетарський інтернаціоналізм міфом, стверджуючи, що‘ «інтереси робітників у різних країнах різні». Вважаючи пролетар-
11	Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 26, с. 219.
49
ський інтернаціоналізм «філософією ненависті», вони намагаються протиставити цьому прекрасному й великому принципу свій націоналістичний солідаристський принцип «гуманізму християнської людяності». Цілком ясно, що висунення такого принципу є ще однією спробою досягти миру між пригноблювачами і пригноблюваними.
Аналіз української буржуазно-націоналістичної літератури свідчить, що солідаризм є загальним принципом соціальних програм українських буржуазних націоналістів усіх мастей.
Ідеолог українського монархізму В. Липинський у своїх «Листах до братів-хліборобів» заявляє, що антагонізм між «бідними і багатими хліборобами», як і між «бідними і багатими пролетарями», повинен бути налагоджений аграрною реформою та законодавством, а не боротьбою. Липинський, намагаючись об’єднати на солідаристській основі бідних селян і середняків з куркулями й поміщиками, зараховує їх усіх в один «хліборобський клас», а робітників разом з капіталістами — відповідно у клас «робітничий пролетаріат», стверджуючи, що всі вони мають «спільний економічний інтерес».
Епігони Лицинського продовжують дотримуватись ідеї солідаризму. Вони пишуть, що у спадковій монархії всі класи повинні бути об’єднані «в ім’я добра суспільства і держави», закликають їх до «дружнього співробітництва».
Оунівці також висувають гасло об’єднання всіх класів на солідаристській основі. Для обгрунтування можливості подібного об’єднання експлуататорів та експлуатованих вони посилаються на зраду вождів II Інтернаціоналу, що виступили під час першої світової війни з гаслом підтримати свою національну буржуазію. «Світова війна показала, що плече в плече й однаково завзято боролися пролетарі разом зі своїми «визискувачами-буржуями» проти таких же пролетарів і буржуїв»,— пише один з націоналістичних авторів,
50
На принципі соціального миру й «української солідарності» грунтується абстрактно сконструйована так звана націократична держава М. Сціборського. Його послідовники — мельниківські теоретики — в своїх політичних програмах також проголошують «стрій солідарності всіх виробників-українців», «солідарне співробітництво всіх соціально-корисних верств».
Цілком ідентичними в даному питанні є погляди бандерівців, які ще на II так званому Великому Зборі ОУН (1941 р.) висунули принцип побудови самостійної держави на основі «виробничого солідаризму». Цей принцип залишився незмінним і в усіх наступних програмних документах бандерівців.
Необхідною умовою існування «самостійної України» бульбівці також вважають «співпрацю станів, без якої ні один стан не буде жити».
Справді важким для буржуазно-націоналістичних апологетів «українського національного солідаризму» виявилося питання про збереження експлуатації і найманої праці в солідаристській «самостійній державі».
Для того, щоб обійти цю нерозв’язану для них проблему, вони вдаються до різного роду демагогічних маневрів, які мають приховати справжню сутність суспільних відносин при капіталізмі. Так, Я. Стецько, проголосивши «солідаризм праці виробничих верств суспільства», пропонує забути поняття «наймана праця», замінивши його поняттям «різна праця». Для цього відповідно до поглядів Стецька потрібно виховати в «сірих» робітників почуття, що вони працюють не на експлуататорів, а служать нації.
Виконуючи цю умову, пише Стецько, ідея найманої праці відійде «до ліберал-демократичного минулого». Необхідно лише, на думку Стецька, переконати тих виробників, які стоять на нижчій сходинці ієрархічної драбини капіталізму, що вони являють собою зразок служіння
61
нації. Це необхідно зробити з-за побоювання, що рабу дало меча в руки «заперечення в людині людини».
У цих розумуваннях Стецька сховано ключ до розуміння «українського солідаризму» як буржуазно-націоналістичної теорії, покликаної під прикриттям декларацій про класову гармонію, про служіння нації нав’язати українському народові капіталістичне рабство. Залишаючи незмінним капіталізм, Стецько піклується про те, щоб обманом і демагогічними вивертами примусити експлуатованих вважати його «своїм» ладом.
Висунувши реакційну й утопічну ідею об’єднання експлуататорів та експлуатованих в рамках однієї нації, українські націоналістичні теоретики мусять заявити й про їхню рівність в капіталістичній «самостійній Україні». В чому ж полягає ця рівність?
Прихильник «національного солідаризму праці» М. Орлик цише про рівність усіх «перед обов’язком праці». Виходить, що «праця» капіталіста, суть якої — у стягненні прибутку з робітників, і праця найманого робітника, який збагачує капіталіста, роблять їх рівними в самостійній державі.
Програмний документ ОУН «Наші цілі», зазначивши, що кінцевою метою боротьби українських націоналістів є «лад солідарності», «ідеопрацекратія», пообіцяв встановлення рівності для всіх «при життєвому старті».
У світі, де панує капітал, завжди були й залишаються два протилежних полюси. Один представляє робітничий клас (гноблені), що створює суспільне багатство, другий — буржуазія (експлуататори), що живе за рахунок експлуатації робітників. Справді, не було, немає і не може бути рівності при життєвому старті для дітей робітника й капіталіста. Викриваючи націоналістичні обіцянки рівності в «самостійній державі», журнал західноукраїнських комуністів «Сяйво» писав: «Хто в цій Україні націоналістів буде зверху?.. Якщо трохи поритися не в назві, а у змісті націоналізму, то вийде, що націоналізм — це
52
буржуазна ідея, що «самостійна, соборна Україна» націоналістів — золотий інтерес для буржуазії і ворог робітників та селян» 12.
Твердження про солідарність інтересів, про рівність в середині буржуазної нації служать одній меті — захистити капіталістичний лад. У Програмі КПРС вказується, що апологети капіталізму сіють ілюзії про те, що нібито в умовах капіталістичної держави можлива соціальна гармонія. І все ж народні маси на власному досвіді переконуються в нереальності подібних тверджень13.
Марксизм-ленінізм учить, що справжній сенс рівності пов’язаний з соціалістичною вимогою знищення класів. Процес подолання класових відмінностей є наслідком ліквідації передовсім капіталістичних суспільних відносин, а потім знищення економічних і соціальних причин існування класів, злиття усіх форм соціалістичної власності в єдину комуністичну. Буржуазія ж під виглядом рівності проголошує, за словами В. І. Леніна, «...формальну або юридичну рівність власника і пролетаря, експлуататора і експлуатованого, вводячи тим у величезний обман пригноблені класи» 14. Справедливість цих ленінських слів наочно підтверджує той факт, що українські буржуазно-націоналістичні автори, висунувши гасло солідари-стської рівності в «самостійній» Державі, разом з тим вимагають заборонити в ній класову боротьбу, свідком чого є всі соціально-політичні й економічні програмні документи організованого українського буржуазного націоналізму.
Яким же чином думають втілити в життя ідеї солідаризму українські буржуазно-націоналістичні теоретики?
12 Хвостін М., Чапуга С., Шиш А. Народом осуджені.— Ужгород: Карпати, 1975, с. 65.
13 Див.: Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, с. 46.
14 Ленін В. І. Повне зібр, творів, т. 41, с. 154.
53
Розгляд літературної продукції теоретиків українського буржуазного націоналізму показує, що єдиним зразком суспільного устрою на солідаристських принципах для них є корпоративна держава фашистського типу.
Так, один з апологетів українського буржуазного націоналізму Я. Старух, говорячи про «самостійну» Україну «без холопа і пана», закликає до побудови її за зразком фашистських німецької та італійської держав, де народи, пише він,-- «двинулися із упадку і виросли до небувалого значення».
М. Орлик закликає використати «досвід корпоративно-синдикалістського ладу та національно-станового устрою Німеччини». Далі він конкретно пропонує створити корпорації згідно з такими господарськими галузями, як промисловість, земля, торгівля.
Не відмовляються від фашистського корпоративного зразка побудови «самостійної держави» й сьогоднішні українські буржуазно-націоналістичні автори. Правда, вони мусять рахуватися з тим, що пряме посилання на фашизм, що має чорну славу серед народних мас, повністю відштовхне від них трудову українську еміграцію. Тому буржуазно-націоналістичні теоретики намагаються протягувати фашистські ідеї в анонімній оболонці, не вказуючи джерела, з якого вони черпають свої погляди.
У точній відповідності з практикою фашизму Я. Сте-цько пропонує об’єднання в професійні організації «по територіальному принципу та по галузі виробництва», що складатиме «спільну станову організацію як організованих, так і організаторів продукції».
Сучасний націоналістичний писака М. Трихрест вважає, що «національні спільності можуть ділитися тільки на зрізничковані фахи, роди й види виконуваних їх членами обов’язків». Це, на його думку, «усуває будь-який грунт для поділу спільності на кляси чи групи визискувачів і визискуваних». Як бачимо, сучасні українські 64
солідаристські буржуазно-націоналістичні концепції по суті нічим не відрізняються від теорії й практики фашизму.
Таким чином, від реакційних постулатів М. Грушевського українські націоналістичні теоретики прийшли до сприйняття буржуазних ідей солідаризму. З появою фашистських держав у Європі українські буржуазно-націоналістичні ідеологи переключилися на конструювання моделі суспільного устрою «самостійної України» на солі-даристських засадах у вигляді фашистської корпоративної держави.
Звернення буржуазно-націоналістичних теоретиків до фашизму як до еталону втілення солідаристських ідей було наслідком затаєної надії на те, що фашизм зможе забезпечити повне панування буржуазії над народними масами. їм імпонувала можливість подати корпоративну систему — обов’язковий компонент, невід’ємне знаряддя фашистської диктатури — як організацію класового миру, начебто створену в інтересах усіх класів і соціальних груп. Солідаристський принцип бездумного виконання наказів, що йдуть зверху, втілений у повинність виконання суспільного обов’язку, за задумом українських буржуазно-націоналістичних ідеологів, мусить бути скерований на створення авторитарної фашистської держави з фюрером на чолі. Цей зразок суспільного устрою мав на меті реставрацію й зміцнення капіталізму на Україні.
Крім того, українських буржуазно-націоналістичних авторів привела до фашизму сама логіка теоретичного запозичення. Сприйнявши соціально-економічні концепції й світогляд фашизму, вони закономірно прийшли до фашистських настанов і в галузі соціально-політичних поглядів. Цей висновок підкріплюється й аналізом елітарних концепцій українського буржуазного націоналізму.
«Треба бути тиранами...'*
Цілком очевидно, що елітарні теорії, котрі проголошують право вибраної групи людей на необмежену владу над народом, неможливо поєднати навіть з ефемерними ідеями солідаристської рівності.
Проте між ними існує тісний внутрішній взаємозв’язок. Солідаризм виконував і виконує функцію пропагандистського маскування, що приховує факт авторитарного характеру влади буржуазної еліти в капіталістичному суспільстві.
Сутність цього явища була розкрита В. І. Леніним. Досліджуючи буржуазний механізм державної влади, він зазначав: «...У суспільстві, що грунтується на приватній власності, на поневоленні мільйонів неімущих і трудящих купці багачів, уряд не може не бути найвірнішим другом і союзником експлуататорів, найвірнішим охоронцем їх владарювання. А для того, щоб бути надійним охоронцем, не досить у наші часи гармат, штиків і нагаїв: треба постаратися переконати експлуатованих, що уряд стоїть над класами, що він служить не інтересам дворян і буржуазії, а інтересам справедливості, що він піклується про захист слабих і бідних проти багатих і сильних і т. ін.» Ч
Потрібно також мати на увазі тісний взаємозв’язок елітарних концепцій українського буржуазного націоналізму з теорією й практикою імперіалізму. Державно-монополістичному капіталу взагалі притаманна тенденція до встановлення фашистських форм панування. Монополістична буржуазія, намагаючись будь-якою ціною затримати світовий революційний процес, у ряді випадків іде на диктаторське свавілля, на відкрите порушення конституційних законів.
1 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 5, с. 70.
56
У Програмі КПРС мовиться, що «фінансова олігархія вдається до встановлення фашистського режиму, робить ставку на армію, поліцію, жандармерію, як на останній якір порятунку від гніву народу. Хоч оскаженілий німецький та італійський фашизм зазнав краху, фашистський режим ще вдержується в одних країнах і відроджується в нових формах у ряді інших»2. Крім того, монополістичні об’єднання в економіці, що надають владу одиницям над масами, передбачають авторитарний стиль правління.
У зв’язку з цим невипадково в сучасній буржуазній ідеології спостерігається «розквіт» елітарних концепцій. Прагматики У. Джеме, С. Хук, Д. Дьюї, персоналісти Ж. Марітен, Р. Нібур, Р. Флюеллінг та ін. розробляють антидемократичні постулати про необхідність здійснення елітою керівництва масами. Водночас ці автори широко пропагують ідеали соціального партнерства.
Слід пам’ятати й про те, що теоретики українського буржуазного націоналізму з 20-х років перебували під великим впливом ідеологічної бази фашизму.
Фашистська ідеологія всіляко намагалася замаскувати свою антинародну буржуазну сутність. Звідси й її суперечливість, що виявляється в поєднанні концепцій, які вихваляють владу еліти, та демагогічних гасел і теорій, що спеціально розраховані на обман народних мас. Як зазначає А. Галкін, для ідеології фашистської еліти«був характерний аристократизм, що грунтувався на ніцшеан-ському презирстві до простої людини, до плебея, до хворих і старих. Ідеологія, розрахована на масовий вжиток висувала на перший план принципи примату простої людини, людини праці, соціальної справедливості й народності»3. Тому фашистська ідеологія включала в себе теорії кастовості та народної спільності, аристократизму й загальної рівності, тобто теорії, що виключали одна одну.
2 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, с. ЗО.
3 Галкин А. А. Германский фашизм, с. 300.
57
Для перетворення народу в своє слухняне знаряддя німецькі й італійські фашисти широко використовували реакційні елітарні теорії Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Г. Мос-кі, В. Парето, Р. Міхельса, Ж. Сореля та ін. Гітлер у відповідності з доктринами цих учителів заявляв, що вся німецька нація буде поділена згідно з суворою ієрархією. Зверху повинна бути каста, що складатиметься з «особливо заслужених та особливо відповідальних осіб». Поза німецьким суспільством у відповідності з маячними планами Гітлера мав право на існування лише «шар нових рабів»4. А. Розенберг, наслідуючи свого фюрера, висунув ідею заміни «бездарного бюргерства» «новою елітою нації».
Італійський фашизм також стверджував принципи «природженої нерівності людей» та елітаризму. Муссоліні, з презирством висловлюючись про трудящих, заявляв: «Я... не кажу, що вони є рушійною силою і сіллю землі, тому що тоді я повинен буду поставити їх в один ряд з тими, хто веде вперед людську цивілізацію»5.
Ці концепції також належали до ідейного арсеналу українського буржуазного націоналізму. Буржуазно-націоналістичним ідеологам, які давно втратили будь-який зв’язок з народом, необхідні теорії, що заперечують вирішальну роль народних мас і надають її групі вибраних, еліті, яка здатна нібито повести історію в потрібному їм напрямі.
К. Маркс і Ф. Енгельс, аналізуючи процес розвитку людського суспільства, вперше дали правильне розуміння місця народних мас у прогресі людства й відкрили закон зростання їхньої ролі в історії. Виходячи з цього закону, вирішальна роль в історичному розвитку належить народним масам.
♦ Оганисьян Ю. Два цвета ненависти.— М.: Молодая гвардия, 1972.
5 Филатов Г. С, Крах итальянского фашизма, с. 34.
58
Ця роль обумовлена багатьма факторами. Насамперед саме народні маси є головною виробничою силою суспільства, руками якої створюється суспільне багатство.
Народним масам належить відповідальна місія ліквідувати застарілі суспільні відносини, замінивши їх новими, передовими. Основний зміст історичного прогресу становить боротьба народних мас за своє визволення.
Основоположники наукового комунізму вказали на безпосередній зв’язок поглиблення історичної дії з чисельністю історично активної маси. Адже «разом з грунтовністю історичної дії зростатиме, таким чином, і обсяг маси, справою якої вона є»6. В. І. Ленін неодноразово уточнював і поглиблював зміст цього закону, вказуючи не тільки на збільшення чисельності історично діяльної маси, але й на зростання свідомості7.
Правильно визначаючи місце та роль народних мас в історії, марксистсько-ленінська теорія рішуче відкидає як об’єктивно-ідеалістичні погляди Гегеля, який визнавав творчу роль в історії за абсолютною ідеєю, протиставивши їй народ як безформну масу, дії якої «стихійні й нерозумні», так і суб’єктивно-ідеалістичні елітарні концепції, що зводяться до наділення еліти творчими активними началами на відміну від пасивного, нездатного до самостійного життя «натовпу».
Характерною ознакою сучасної буржуазної ідеології є звернення до реакційних елітарних теорій минулого. Українські буржуазно-націоналістичні теоретики з цієї спадщини використовують концепції, що їх вбирала в себе й перетравлювала згідно з агресивними, людиноненависницькими устремліннями імперіалізму фашистська «філософія життя».
Духовним батьком елітарних концепцій українського буржуазного націоналізму по праву може бути названий
6 Маркс К., днгельс Ф. Твори, т. 2, с. 86.
7 Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 2, с. 515; т, 37, с. 423; т. 42, с. 133-134.
59
Ф. Ніцше з його лютою ненавистю до соціального прогресу, заперечення розуму, проповіддю культу насильства і влади еліти. Він вважав, що розвиток людства повністю залежить від аристократичної еліти. Сама ж еліта, мовляв, базується на незмінності існування людської ієрархічної драбини, на визначенні цінності людей. Сама ж цінність залежить від їх соціального походження і, без-умовно, базується на рабстві — в тому чи тому значенні слова, в тій чи тій його інтерпретації.
Дослідження поглядів націоналістичних авторів радянськими вченими засвідчує, що вся українська буржуазно-націоналістична ідеологія грунтується на ніцшеанському вихвалянні влади вибраних і на презирстві до трудящих. Які ж причини такого явища? Націоналістичних теоретиків приваблює ніцшеанське «викриття» буржуазного порядку, але таке, що не веде до соціальної революції, а закликає до зміцнення цього порядку шляхом придушення «черні» «новими володарями землі». Крім того, українські буржуазно-націоналістичні ідеологи, не задовольняючись пасивним песимізмом Шопенгауера, звертаються до активного волюнтаризму з надією, що він зможе набагато успішніше протистояти наступу марксистсько-ленінської ідеології. Погляди Ніцше найбільш підходять їм для цього. Як вказує С. Ф. Одуєв, вони є «переконливою ілюстрацією повороту буржуазної соціології від стихійного суб’єктивізму до свідомого перекручення історичного процесу, до волюнтаристського активізму як проти-ідеї матеріалістичного тлумачення історії».8
Поняття еліти невіддільне від її кастового тлумачення в ідеології українського буржуазного націоналізму. Д. Донцов — основоположний ідеолог українського фашизму — висуває принцип обов’язкового керівництва нацією аристократичною кастою. Він вважає, що суспільство не мо
8 Одуєв С. Ф. Тропами Заратустрьі, с. 74.
60
же існувати без касти, яка надає йому сиди, злагодженості, потрібного порядку. Слово «каста» Донцов вживає для того, щоб підкреслити недемократичний характер еліти, її відмінність від народу.
Українські націоналістичні «теоретики» намагаються пояснити всі важливі події в історії людства піднесенням чи занепадом еліти. Гетьманська держава, на їхню думку, впала, коди аристократія була змішана з гіршим елементом з «неблагородного металу» й сприйняла ідеали «черні». «Змужичення» еліти привело, за Донцовим, до переважання «водоносів і дроворубів чужого фараона», «ласолюбців» та «периноспалів».
Для того щоб підкріпити домагання еліти на необмежену владу над народом, Донцов пускає в хід націоналістичні твердження, що не мають ніякого наукового обгрунтування, про те, що населення України склалося з двох різних рас. Одна з них (смерди) була здатна лише підкорятися, друга (еліта) створила культуру й керівний шар князівського Києва та козацької України.
Соціальне призначення подібних антинаукових тверджень — увічнити суспільну нерівність у вигляді поділу суспільства на експлуататорів і експлуатованих, закріпити теоретично «право» еліти на панування.
Показником повної неспроможності тверджень про вічність еліти та її право на керування суспільством, свідченням відмови від наукового пояснення суспільних явищ була спроба Донцова обгрунтувати свої твердження зверненням до надприродних сил. Донцов писав, що державу надихає життям окрема нематеріальна сила, без якої суспільний організм стає трупом. Цей дух, оживляючи суспільство, втілюється в її провідній верстві. Таким чином, звернення до містики говорить про загнивання ідеології українського буржуазного націоналізму, про її крайню реакційність та ворожість науці.
ІЦоб відділити еліту від ненависної їй народної маси, Донцов наділяє її такими рисами, як благородство,
61
гордість, готовність помститися за образу, замкнутість, відвага, шанування предків. Силу правлячій еліті надає звичне їй почуття зверхності, звичка командувати, презирство до небезпеки. Разом з тим еліта, яку Донцов бачить у людях типу піратів, повинна жити за законами, що диктуються звірячими інстинктами, відзначаючись жорстокістю й безпощадністю.
Слід зазначити, що ці міркування Донцова не є чимось оригінальним. Вони скопійовані ось з яких слів Гіт-лера: «Найбезжалісніші методи боротьби є водночас най-людянішими» 9.
Поділ людей на еліту й натовп для Донцова є вічним законом суспільного життя. Саме еліта («хижацький тип людей», згідно з О. Шпенглером) «диктує міліонам свої скрижалі мудрості, вона встановлює, що є правдиве, що фальшиве, справедливе й несправедливе... добре й зле — від форми правління до форми краватки».
Цитовані мудрування про еліту також не є плодом самостійного мислення Донцова. Вони — лише популяризація міркувань Ніцше про мораль панів і мораль рабів, тобто про те, що еліта як вибрана каста вважає себе визначником цінностей. Вона, мовляв, не вимагає похвали, а судить за принципом: що шкідливе для неї, то шкідливе вже саме по собі.
Саме еліта, за Донцовим,— «організуючий шар», орден «рицарів хреста і меча», що репрезентує народ і робить його історію. Підкорені народи утримує в слухняності «дух білого керівного шару». Це, за словами Донцова, люди, яким приємно мати владу, які з захопленням кидаються в справу організації. Цей дух, старанність, фанатизм надають сили пануючій нації.
Таким чином, запозичення з реакційних джерел, використаних фашизмом для конструювання своєї ідеології,
9 Нюрнбергский процесе. Сборник материалов, т. 2.— М.: Гое-юриздат, 1954, с. 391,
62
приводить Донцова до прямої апологетики фашизму й теоретичної спроби перенести його на український грунт. Українська еліта, на думку Донцова, має відкинути лібералізм та гуманізм, а взяти за зразок фашистські методи керівництва. Вона, вважає Донцов, не може мати панів, які не зможуть взяти в руки залізну мітлу, як взяли її, мовляв, Муссоліні і Гітлер.
Яскравим показником антинародної, фашистської сутності ідеології українського буржуазного націоналізму є ставлення до народу. Для Донцова тільки керівництво, «провід» має значення. Доля мас — сліпе підкорення, муштра.
Ніцшеанським та фашистським презирством до простих людей буквально просякнуті писання Донцова. Український народ для нього — «смерди», «стриножене стадо», «травоїдна маса», що потребує пастуха, це «шельменко-денщики», «яреми — хамови сини», «хуторяни різних мастей», «мужва», «душоубогі і незрячі гречкосії», «свинопаси». З народу, стверджує Донцов, не виходили ні Наполеон, ні Бісмарк, ні Рішельє. Маса вміє лише «обжиратись, як скотина».
Про крайню реакційність ідеології українського буржуазного націоналізму свідчать твердження Донцова про те, що освіта шкідлива для народу, його призначення — бути покірним знаряддям у руках буржуазно-націоналістичного керівництва. «Народ мудрагелів з надщербленою волею і з «гуманітарним» світоглядом не підіб’є неба, навіть не забезпечить собі можливого існування на землі. В тяжкім дужанні за існування рідше падає той, хто найменше знає»,— пише Донцов.
Народ, за Донцовим, потребує твердої влади еліти, він відчуває тугу за силою, яка могла б вести його. У випадку бунту маси, вчить Донцов, необхідно пустити «гнилу кров», щоб повернути «споконвічний порядок». Якщо хто-небудь не бажає сприймати ідеї націоналістичної еліти, закликає Донцов, «необхідно зломити опір цього
63
низькопробного елемента так, як зломив опір демолібера-лів Муссоліні. Треба бути тиранами, від яких стогне земля, треба бути руйнівниками». Таким чином, Донцов повністю солідаризувався з ворожими народу фашистськими концепціями еліти.
Слід зазначити, що проповідь елітарних концепцій Донцова неминуче вилилась у презирство до власного народу, в апологетику насилля над масами.
Навіть сучасні буржуазно-націоналістичні критики мусять визнати кричущу антинародну спрямованість дон-цовської писанини. Ю. Шерех, наприклад, відмовляє його писанням в народності, оскільки їх автор обзиває народ «свинопасами» та «бидлом».
Проте буржуазно-націоналістичні автори, помірно критикуючи донцовські крайності, не наважуються зробити висновок, що вся ідеологія сучасного українського буржуазного націоналізму, будучи вираженням інтересів української еліти, що існує в особі залишків експлуататорських класів за кордоном, ворожа інтересам українського народу й української трудової еміграції. Всі теоретичні конструкції українського буржуазного націоналізму, що існує у вигляді об’єднань бандерівців, мельниківців, гетьманців, бульбівців та інших відступників, просякнуті ворожими українському народові елітарними поглядами фашистського напрямку.
У програмному документі ОУН «Наші цілі» зазначено, що українські буржуазні націоналісти борються «за аристократичний принцип у житті», поскільки «між людьми немає, не було і не буде рівності».
Наступник Бандери Я. Стецько також є прихильником «твердої» фашистської влади в особі еліти. «Еліта — провідна верства — це явище вічне,— пише він.— Націю творить її еліта, зо смертю еліти — гине нація».
Проповідниця фашизму Д. Віконська вихваляє ініціативну діяльність «провідної верстви», що виділилась серед «менш життєздатних». Вона підтримує поділ суспільства
64
Ніцше на «благородну касту» та «рабів» і намагається перенести на український грунт його заповіді. «Горе проводові, що замість спутати та брати у свої тверді невблаганні руки неуговтаних коней... дає їм волю... Горе нації, що плекає культ низів, а не ідеал верхів»,— пише вона. Антинародна сутність пропонованої Д. Віконською елітарної моделі суспільного устрою сконденсована в її заклику до еліти, де вона називає народ «розгнузданою стихією».
«Ідеолог» гетьманців В. Липинський також ратує за «нову майбутню аристократію», яка є «активною меншістю», що створює націю й протистоїть «пасивній більшості».
Мельниківська концепція елітаризму знайшла своє втілення в умоглядній конструкції так званої «націократич-ної держави» М. Сціборського. Характерно, що Сціборський відверто вказав на обов’язкове існування еліти фашистського зразка в своєму проекті «самостійної держави». Він стверджує: «Правильний є погляд фашизму, що підібрана на підставі якості провідна меншість (еліта) є мозком, нервом, душею і провідництвом більшості». Більшість повинна «безкритично, без всякої надуми, полонена самими чуттями і вірою», йти за провідниками, «сліпо повинуючись їх наказам». Навіть націоналістичні теоретики мусили були визнати, що доктрина Сціборського наближається «своєю духовною спрямованістю та ідейним змістом до фашистських теорій держави».
Бульбівці також виступили за елітарний принцип керівництва, заявивши, що людська рівність — це все одно, що мильна булька, що «без еліти не було, нема і не буде держави».
Ідентичні погляди сьогоднішніх теоретиків українського буржуазного націоналізму на «роль еліти» в історії людства.
Так, наприклад, якийсь Ю. Тис-Крохмалюк твердить, що головним завданням українського буржуазного націо
3 0-453
65
налізму є «виховання молодої національної політичної еліти», на що «протягом десятків років звертав увагу Д. Донцов».
Бандерівець М. Кушнір пропонує поділ суспільства на «суспільно-безвідповідальну» та «суспільно-відповідальну» групи. До першої він відносить народ, якому не можна приписувати «творчих дарів національного розуму»* Народ у Кушніра має лише «хлопський розум», що притаманний простолюдинам, тобто звичайним трудівникам, і є фундаментом суспільного устрою. До вищого щабля Кушнір відносить «суспільновідповідальну верству» — еліту, наділену мудрим розумом та світлом віри. Еліта покликана керувати народом, спрямовувати у вигідне для неї русло й постійно вести за собою, прищеплюючи в ньому почуття обов’язку служити їй.
Теорія еліти є стрижнем у висловлюваннях Д. Левчу-ка про «активну меншість», яка «організує і веде пасивну більшість». Ця «активна меншість», підкреслює Левчук, має визначальне значення в розвитку народів і людських спільностей.
Таким чином, висунута ідеологами українського буржуазного націоналізму теорія еліти є одним з варіантів фашистських елітарних концепцій. Ненависть до комунізму, ворожість до народу, безсилля та історична приреченість українського буржуазного націоналізму закономірно привели його до проповіді фашистської моделі поділу суспільства на вибраних і рабів.
Українські буржуазно-націоналістичні теоретики в своїх планах поневолення українського народу роблять основну ставку на його терористичне залякування. Еліта, в їхньому розумінні, повинна виконати своє головне завдання — добре «виполоти українське національне поле з всякого як неукраїнського, так і українського розкладо-вого елемента». Для виконання цього завдання націоналістичні ідеологи планують звернутися до кривавої практики фашизму. Один з адептів фашизму С. Орелрзк рдма-
66
гає прийняття найсуворіших заходів бтосовно людей, що не погоджуються з догмами українського буржуазного націоналізму: «Українська школа, суд, тюрма, кара смертна — ось засоби, при помочи яких актив українського народу буде виховувати несвідомих, оздоровлювати скалічених на душі українців, а, врешті, винищувати в пень замаскованих українською приналежністю ворогів українського народу» (читай: українського буржуазного націоналізму.— В, Ш.).
Тут цікаво буде зазначити, що українські буржуазно-націоналістичні ідеологи передбачили й існування «самоуправління» в містах та селах України. Проте завдання цього самоуправління — «переслідування й знищення на місцях ворогів». Таким чином, так зване «самоуправління» в моделі української фашизованої «самостійної» держави повинно виконувати функції гестапо.
Отже, українські буржуазно-націоналістичні автори неспроможні висунути позитивну програму своєї діяльності, оскільки їхні домагання суперечать соціальним устремлінням і меті українського народу, який живе в братній сім’ї народів СРСР і будує комунізм. Тому ідеологи українського буржуазного націоналізму роблять ставку на фашистський каральний апарат терору, який, на їхню думку, зможе утримати народ у покорі, забезпечити збереження влади буржуазно-націоналістичної еліти.
Заслуговує на увагу розгляд питання про погляди українських буржуазно-націоналістичних теоретиків на соціально-класовий склад еліти.
У Липинського нова аристократія створюється на грунті селекції. До неї входять «найкращі серед хліборобів, найкращі серед військових, найкращі серед робітників, найкращі серед інтелігентів, найкращі серед промисловців» тощо.
У Донцова еліта — це «окрема правляча каста нових рицарів, кращих людей», куди входять «войовнича церква», «козацтво», «ініціативність суспільних комор», «віль
3*
67
на праця». Подібні розумування можна знайти і в інших націоналістичних авторів.
Як бачимо, українські буржуазно-націоналістичні теоретики не прив’язують склад еліти до виходців з одного класу. І в цьому випадку націоналістичні ідеологи йдуть за фашистським зразком.
Фашизм, незважаючи на щедрі обіцянки, не зміг розв’язати соціальні протиріччя капіталістичного суспільства. Для того щоб, по-перше, створити видимість їх подолання і, по-друге, щоб ворожу народові еліту показати значно привабливішою, фашизм робив наголос (у пропаганді) на можливість для всіх швидкого просування по ієрархічній драбині. Радянський дослідник А. Галкін зазначає, що «можливості влаштування й просунення по службі створювали широко поширену ілюзію «соціальної мобільності» нацистського суспільства. Це зближувало значну частину середніх верств з фашистським режимом, спонукало їх, незважаючи на глибоке незадоволення тими чи тими заходами властей, бачити в ньому «свій лад» 10. Фашистська еліта не обмежувала себе вихідцями лише з одного буржуазного класу — в неї входили нащадки дворянських родів та численні дрібнобуржуазні елементи міста й села. Це було угруповання, об’єднане не спільністю соціального походження, а спільністю інтересів служіння імперіалістичній буржуазії.
Українські буржуазно-націоналістичні ідеологи запозичують той самий принцип у поглядах на еліту. Тому в їхніх писаннях не ставиться чітко питання про класовий склад еліти.
Замовчування справжньої соціально-класової природи еліти несе в собі певний психологічний заряд. Воно є засобом вербування політично незрілих людей. Цій же меті служить і гасло про «вільний вхід» до еліти для кожного. Цей демагогічний крок мусить, на думку буржуазно-націоналістичних ідеологів, згладити кричущу несумісність
10 Галкин А. А. Германский фашизм, с. 294.
68
принципів рівності та елітаризму. З другого боку, українські буржуазно-націоналістичні автори ставили за мету показати привабливішою для українського народу й української трудової еміграції модель оунівської держави шляхом рекламування широкої можливості входження кожного до складу вибраної еліти.
Про повну нереальність цих заяв свідчить хоча б те, що згідно з умоглядними конструкціями авторів українського буржуазного націоналізму еліта обов’язково мусить складатися з членів «політичної монопартії». Позапартійні особи позбавляються буржуазно-націоналістичними теоретиками права на відповідальну участь у політиці, економіці та культурі. «Слабкі елементи», «інтелігентні виродки чужих наук і виховання» (тобто всі небажані особи) позбавляються «права голосу» у фашизованій «самостійній Україні». Так вважають українські буржуазно-націоналістичні теоретики.
Показником подальшого загнивання ідеології українського буржуазного націоналізму було перенесення фашистського принципу вождизму («фюрер-принципу») як форми правління у свій теоретичний зразок держави.
Як відомо, «фюрер-принцип» трактувався ідеологами фашизму як найважливіший принцип структури всього державного механізму. Кожний чиновник признавався повновладним керівником у галузі своєї діяльності, він звітував лише перед вищим «вождем». Ця система правління, що душить всіляку ініціативу мас, завершувалася особою фюрера як верховного вождя нації, що стояв на чолі держави. Він проголошувався вищим несхибним авторитетом влади п. Керівник так званого «німецького робітничого фронту» Лей заявляв: «Фюрер, який втілює авторитет нашого суспільства, для нас недоторканий... Ніхто не має права замислюватися над питанням: *
11 Див.: Бурлацкий Ф., Галкин А. Социология. Политика. Меж-дународшяе отношения.— М.: Международньїе отношения, 1974, с. 167*
69
чи має рацію фюрер і чи правильно те, що він говорить? Бо... те, що говорить фюрер, завжди правильно» 12. Шляхом нескладної словесної еквілібристики фюрер зображувався як уособлення народної волі, а сліпе виконання злочинних наказів трактувалось як виконання вимог народу.
Українські буржуазно-націоналістичні ідеологи без будь-яких змін прийняли «фюрер-принцип». Знавіснілий антикомунізм, антидемократизм і антигуманізм привели їх на позиції фашизму й у цьому питанні.
Д. Донцов запропонував перейняти всю систему ієрархії фашизму, засновану на призначенні зверху «фюрерів» усіх рангів. Він вважав, що «завжди необхідно провідника призначати зверху, завжди наділяти необмеженим авторитетом і повновладою».
На чолі всієї державної драбини Донцов ставить вождя, наділеного виключними правами. Найстрашніше для суспільного життя, на думку Донцова,— «хвороба демократизму». Щоб позбутися цієї «хвороби», нації потрібні тирани. Він пише, що не зробить нічого великого на цьому світі ніяка нація, якою не керували зверху тирани.
За Донцовим, «вождь» українського буржуазного націоналізму — це тиран, що володіє рисами фюрера. Він повинен мати «брутальну силу характеру», бути «благородною й сильною бестією», у ньому мусить сидіти «відвага расового бульдога», який «любить міцно хапати зубами і не любить випускати схоплене». Вождь, вважає Донцов, може лише зщеважати масу й повинен «намагатися наказувати народові й пригнічувати його».
Донцов відверто визнав себе прихильником фюрера. Для нього Гітлер — геній, ідеал керівника «нового світу», одержимий фашистським світоглядом.
Інші буржуазно-націоналістичні автори також недвозначно говорили про своє наслідування націонал-соціалі-стської Німеччини. Так, наприклад, бандерівські теоретики
12 Галкин А. А. Германский фашизм, с. 346.
70
підлесливо порівнювали С. Бандеру з Гітлером. Вони пи-сали: «Німеччина... сьогодні під проводом свого великого вождя Адольфа Гітлера переродилась і трясе цілим світом. Тому і нам треба було на провідника сильної і твердої людини... Віримо, що таким великим провідником буде... наш Провідник — герой Степан Бандера».
Мельниківський журнал «Сурма», виявляючи «доблесті» проклятих українським народом «вождів» українського буржуазного націоналізму С. Петлюри, Є. Коновальця й А. Мельника, прирівнював їх відповідно до «великих мужів Німеччини»— Фрідріха Великого, Бісмарка та Гітлера.
Згідно з державною практикою фашизму, українські буржуазно-націоналістичні теоретики наділили «вождя» нічим і ніким не обмеженими повноваженнями фашистського фюрера. Вождь нації, у відповідності з їхніми писаннями, повинен одночасно бути головою уряду, що своєю владою призначає міністрів. Міністри мусять відповідати за діяльність уряду не перед Державною Радою, а перед Вождем Нації. Намагаючись узаконити заплановане свавілля, націоналістичні ідеологи надали вождю ОУН також особливі права в юридичній галузі. Він має право призначати й пом’якшувати покарання, відхиляти вирок суду. Відповідати за свої дії вождь повинен лише «перед богом, нацією та власного совістю».
«Вождь» українських буржуазних націоналістів подібно до фюрера в націонал-соціалістичній Німеччині та дуче у фашистській Італії проголошувався людиною, вибраною божественним провидінням для спасіння свого народу. Його особа возводилася на п’єдестал, неприступний для простих смертних. Д. Віконська писала: «З Його (вождя.— В. ПІ.) постаті битиме така сила, що... замовкатиме слово похвальне і непохвальне, засоромлене власного нікчемностю... Богом дане, це найкраще вернеться колись, до Бога, несплямлене доторком нечистих рук».
71
Сьогоднішні буржуазно-націоналістичні теоретики також відчувають ностальгію за фюрером. Однак, враховуючи ненависть народів земної кулі до фашизму, вони намагаються певного мірою замаскувати спрямованість своїх поглядів. Проте сутність їхніх устремлінь залишається старою.
Так, довгі розумування Є. Пізюра на сторінках журналу «Сучасність» на тему про роль демократії в житті нації 13 закінчуються висновком: «...демократичний лад... підмиває свій власний фундамент»; демократична держава «перетворюється в могутній інструмент, що точить і роз’їдає... націю». Хоча Пізюр і не робить остаточних висновків, але ясно, що буржуазна демократія в тому вигляді, в якому вона існує, не влаштовує автора.
Проте, як вчить марксизм, буржуазна демократія (в її ліберальній формі) може бути замінена або диктатурою буржуазії у формі фашистського режиму, або шляхом революції новим, більш прогресивним типом демократії — диктатурою пролетаріату.
Буржуазно-націоналістична обмеженість Пізюра не дає йому можливості побачити вихід на шлях до соціалізму. Отже, для нього залишається єдиний шлях — до фашизму.
Інші націоналістичні автори, на словах відділяючи український буржуазний націоналізм від фашизму, більш відверто вмявляють свої профашистські устремління. Наприклад, якийсь Є. Орловський бачить різницю між націонал-соціалізмом та українським буржуазним націоналізмом у тому, що перший спирався на ідеологічну основу у вигляді культу німецької раси, а другий — у вигляді
13 Пізюр уникав класового аналізу цих понять, він воліє говорити не про буржуазну й соціалістичну демократію, не про буржуазні й соціалістичні нації, а про «демократію» і «націю» взагалі. Подібна схоластична постановка питання приводить автора до необгрунтованих, але бажаних для нього висновків.
72
нації як духовного поняття. Але подібне розмежування не перешкодило Орловському знайти свій ідеал у політичних режимах франкістської Іспанії та Греції часів хунти.
Зробивши потім аналіз соціально-політичного життя Заходу, Орловський, як і Пізюр, дійшов висновку, що демократія «розпадається». Нації, на його думку, можуть бути відроджені лише «націоналістичними й героїчно-християнськими силами». На чолі їх повинен бути національний вождь з фактичними правами фюрера.
«Головний командир, — пише Орловський, — ... не може уподоблюватися до «демократичних» керівників з пов-новластями боннського президента... Коли цього вимагає добро нації, її провід мусить бути в руках сильних мужів, а не здеморалізованих «демократів», що ведуть націю до загибелі».
Неважко збагнути, з якою метою ідеологи українського буржуазного націоналізму міркують про добро нації й недоліки демократії. Зі сказаного видно, що сьогоднішні українські буржуазно-націоналістичні теоретики, проповідуючи цілковиту відмову від буржуазної демократії, стали перед доконаністю фашизму, перед обов’язковістю встановлення фашистського режиму на чолі з диктатором, що має повноваження фюрера. Іншого вони собі й не мислять.
Незважаючи на всю абсурдність «фюрер-принципу», що наділяє особу здатністю змінити хід історії на свій розсуд, він все-таки потребує теоретичного викриття. Науковою методологічною основою критики цього принципу є марксистсько-ленінське вчення про роль особи в історії.
Марксизм-ленінізм визнає велику, хоча й не вирішальну роль видатних осіб в історії. Однак успіх діяльності цих осіб залежить від того, наскільки ясно вони усвідомлюють і наскільки точно виражають у своїй діяльності історичну необхідність тих чи тих перетворень.
За видатними особами завжди стоїть воля певних класів, на які вони спираються. Чим прогресивніший клас,
73
інтереси якого виражає видатна особа, тим більша її роль в історії.
Проте справжнім творцем історії є народні маси. Історична діяльність народних мас врешті-решт приводить до кардинальних прогресивних перетворень у суспільному житті.
Саме тому В. І. Ленін писав: «Ми вважаємо, що про історичні події треба судити з рухів мас і класів у цілому, а не з настроїв окремих осіб і групок» 14.
Цілком закономірно, що українські буржуазні націоналісти, діяльність яких скерована проти народних інтересів, звертаються до «фюрер-принципу», що наділяє особу необмеженими можливостями в історії. Відрив від народу змушує їх шукати виходу в наділенні особи рисами всемогутності.
Таким чином, критичний аналіз літературної продукції теоретиків українського буржуазного націоналізму свідчить про повне запозичення ними ідейного арсеналу імперіалізму у вигляді поглядів реакційних буржуазних філософів кінця XIX — початку XX ст. (Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Ж. Сореля та ін.) і фашистських елітарних концепцій. Поділ теоретиками українського буржуазного націоналізму суспільства на еліту з особою дикта-тора-вождя типу фюрера та на пасивний, інертний натовп розкриває фашистську сутність ідеології українського буржуазного націоналізму й показує, що українські буржуазні націоналісти є найлютішими ворогами українського народу. Вони планують підкорити народ касті «вибраних».
Ідеологи буржуазії (українського буржуазного націоналізму зокрема) широко пропагують реакційні елітарні концепції тому, що, по-перше, буржуазна ідеологія намагається підмінити існуючі класові протиріччя капіталіс
14 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 22, с. 82.
74
тичного суспільства надуманим нібито одвічним поділом його на історично ініціативну еліту й інертну народну масу, закріплюючи, отже, навіки суспільство експлуатації та гноблення; по-друге, в період загальної кризи капіталізму буржуазія дедалі більше схиляється до фашизації політичного життя. Концепції про нездатність народних мас до управління служать теоретичним виправданням та прикриттям цього явища; по-третє, мета апологетів буржуазії (в тому числі й українських буржуазно-націоналістичних ідеологів, безперспективна діяльність яких скерована на реставрацію капіталізму на Україні) несумісна з вимогами народних мас.
Буржуазні теоретики, устремління котрих діаметрально протилежні соціальним сподіванням народу, змушені робити ставку на терористичну владу еліти як на силу, здатну, за їхнім задумом, утримати маси у покорі.
І взагалі за елітарними концепціями українського буржуазного націоналізму приховуються плани реставрації капіталізму на Україні.
Від «голосу крові» до Персидської затоки
Расистські концепції українського буржуазного націоналізму — найдоказовіше свідчення про його злиття з ідеологією фашизму.
Расизм теоретично має свою історію. Апологети расизму в Європі Ж. Гобіно, Ж. Ляпуж, О. Шпенглер, X. Чем-берлен, М. ван ден Брук ще в середині XIX — на початку XX ст. намагалися обгрунтувати думку про «природну зверхність» білої раси над жовтою або чорною. Доля людей цих рас, вчили вони, — підкорятися білим. Звідси, на думку расистів, й випливало право білої раси на особливі привілеї та пільги, звідси також відповідні обмеження в правах представників інших рас. Для обгрунтування поді
75
лу людей на раси панів і рабів свідомо перекручувалося вчення Дарвіна, фальсифікувалися антропологічні дані.
Причиною особливої живучості расистських поглядів, що росли по висхідній, була історична еволюція капіталізму. З переходом капіталізму в монополістичну стадію розвитку буржуазії вкрай необхідними стали міфи, що змогли б приховати перед трудящими факт повної диктатури капіталу на своїй батьківщині. Одне слово, такі міфічні теорії ставили собі за мету виправдати експлуататорські «зовнішні» устремління буржуазії. Грабіжницький, хижацький характер війн за переділ світу потребував ідеологічного забезпечення, підтримки, якою ставали всілякі расистські вигадки.
Зрештою, як показує практика життя, расистські концепції — це зворотний бік медалі теорії елітаризму. Різниця між ними не в сутності, а в методах. Якщо елітарні концепції покликані увічнити владу експлуататорів за допомогою соціально-психологічних спекуляцій, то призначення расових теорій — утвердити панування буржуазії шляхом перенесення законів біології на розвиток людського суспільства. Класове призначення цих теорій — штовхнути трудящих своєї країни на злочинні імперіалістичні авантюри, обманувши їх надією на зайняття достойного «місця під сонцем» за рахунок пригноблення та знищення «чужих», «неповноцінних» народів. Таким чином, расизм є ідеологічним грунтом та обов’язковою складовою частиною політики агресивних кіл імперіалізму.
Антинаукові, реакційні доктрини апологетів расизму неодноразово підлягали нищівній критиці , з боку основоположників марксизму-ленінізму.
К. Маркс, читаючи слова Гобіно про нерівність людських рас, зробив позначки на полях його книги: «скотина», «осел», «рицар варварства» *. Расистські теорії, підкреслю-
1 Див.: Федосеев П. Н. Марксизм против расизма.— В кн.: Расизм — идеология империализма, враг общественного прогресса.— М.: Наука, 1973, с. 5.
76
вали К. Маркс і Ф. Енгельс, покликані виправдати класове панування, коли «класові відмінності, що історично склалися, зводяться... до природних відмінностей, які доводиться визнати за частину вічного закону природи...»2.
В. І. Ленін, викриваючи класові причини існування расизму, вказував: «Капіталісти намагаються посіяти і розпалити ворожнечу між робітниками різної Ьіри, різної нації, різної раси.*. Ганьба тим... хто сіє ненависть до інших націй»3.
Фашизм, прийшовши до влади, об’єднав расистські погляди, сконструювавши, отже, своєрідну офіційну теорію завоювання світу. Проте конструювання такої «філософії» не зводилось лише до підсумовування расистських поглядів, що існували на той час. Фашисти «біо-логізували» їх, змінивши відповідно до своїх потреб, А. Галкін з цього приводу пише: «Якщо для Чемберлена, Шпенглера, Меллера ван ден Брука поняття «раса» мало абстрактно-містичний характер і визначальним фактором у ньому вважалася душа, то для націонал-соціалістів расова теорія звелася до чистої біології, а вчення про раси набуло всіх рис племінного скотарства. Представники вищої раси наділялися чеснотами, в той час як нижчі раси, що ними були оголошені всі кольорові народи, євреї та слов’яни, зображалися носіями всіляких вад» 4.
Досліджуючи расизм, слід мати на увазі таке. Відповідно до історичної еволюції людства, форми та варіанти расистських концепцій неодноразово змінювалися, але суть расизму залишалася незмінною. Та й тепер расизм не існує у вигляді негативних емоцій стосовно лише однієї раси або одного народу. Проте при всій багатоликості зразків сучасного расизму основним його принципом є антикомунізм, ядро якого становить антирадянщина.
2 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, Т. 7, с. 261.
8 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 38, с. 235—236.
4 Галкин А. А. Идеология фашизма и неофашизм.— Вопросш философии, 1975, № 5, с. 67.
77
Саме фашистська теорія про расову зверхність «арійців» над «слов’янськими недолюдьми» послужила теоретичним обгрунтуванням війни з Радянським Союзом. Націонал-соціалістські ідеологи приділяли величезне значення антислов’янській расистській обробці населення своєї країни, бо розуміли залежність здійснення своїх планів від результату війни з першою в світі соціалістичною державою. І в наш час махрова антирадянщина продовжує, як і раніше, залишатися ядром расистських концепцій буржуазії.
Особливе місце посідають расистські теорії в ідеології українського буржуазного націоналізму. Його «апостоли» М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський заклали основи націоналістичних теорій, що мали за мету відділити непрохідною стіною український народ від російського. Войовничий ксенофоб М. Міхновський ще 1900 р. заявив у своєму програмному документі «Самостійна Україна»: «Усі, хто на цілій Україні не з нами, той проти нас! Україна для українців! І доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права скласти зброї»;
З появою на історичній арені фашизму ідеологи українського буржуазного націоналізму переглянули свої теорії, поповнивши їх аргументацією, запозиченою в теоретиків фашизму.
Українським націоналістичним авторам імпонувала абсолютизація фашистами біологічних факторів, містифікація понять крові, землі, звіряча ненависть до інших народів, які проголошувалися неповноцінними.
Зокрема, ними було запозичено (пізніше поширилося) антинаукове розуміння раси як біологічної кровної спільності, що наперед визначала здібності людини та її місце в системі суспільних відносин. Поняття раси довільно прирівнювалося до понять народу й нації.
Так, націоналістичний «ідеолог» І. Мірчук стверджує, що необхідно вважати народ «органічною, біологічною 78
Одиницею, природною спільнотою тільки тоді, коли не лише земля-рілля, але також кров, раса творять його головні основи».
. Як «біофізичну» кровну спільність, розглядають націю всі українські буржуазно-націоналістичні теоретики.
Мельниківські ідеологи зв’язували поняття національної спільності з єдністю загальної крові, спільного минулого. Бандерівці ввели в обіг запозичене з ідейного арсеналу націонал-соціалізму поняття «голос крові», котре включає не лише фізіологічні особливості крові, але й містичний «дух нації», що «вливається в кров, створюючи певну якість». Цей комплекс расово чистої крові існує нібито поза нашою свідомістю та волею.
Українські буржуазно-націоналістичні автори не приховували в свій час думки, що расові теорії в їхніх планах мають таке саме значення, як і для німецьких фашистів. Один з послідовників українського фашизму Є. Онацький писав, маючи на увазі фашистську Німеччину: «Тут грала велику роль так звана расова теорія... вона і для нас, українських націоналістів, має таке саме велике значення». А Я. Оршан у книжчині «Доба націоналізму» слідом за націонал-соціалістом Г. Гюнтером оголосив расознавство ключем до світової історії, а керівництво расою — ключем до світової політики.
Український буржуазний націоналізм (як антипод пролетарського інтернаціоналізму) з його проповіддю національної винятковості й відрубності, з расистськими теоріями фашистського гатунку виступав і виступає глашатаєм ворожнечі й ненависті до інших народів. Для «підкріплення» позицій буржуазно-націоналістичні автори широко використовують соціал-дарвінізм, що грунтується на перенесенні вчення Дарвіна з галузі біології в соціологію. Правда, соціал-дарвіністські погляди теоретиків українського буржуазного націоналізму носять надто примітивний, ненауковий характер. Вони переносять відмінності рослинного й тваринного світу на людське суспільство.
79
Так, в оунівській брошурі «Нація як спецієс» говориться: «Між поодинокими звіринними, рослинними і людськими групами є різниця. Наприклад, соснина, березина, трава, коні, вівці, вовки. Так само е між людьми... Кожний народ, плем’я, нація творить гатунок (спецієс)». Від цього порівняння автори переходять до висновку, що схід і захід являють собою «два ворожих світи, дві релігії, два протилежних собі світогляди».
Д. Донцов слідом за соціал-дарвіністом Л. Уордом стверджує, що в суспільстві, як і в природі, панує бездушна боротьба, жертовність слабого на користь сильного. Зрештою, Донцов проголосив боротьбу за існування законом життя, прославляючи перемогу найсильніших і найздібніших, усунення слабких.
Усі народи, за Донцовим, приречені на довічну ворожнечу один з одним: «... Навіть два з них не можуть зміститися на однім і тім самім клаптику землі під сонцем, як не можуть зміститися на однім квадраті шахівниці дві ріжнокольорові фігури: слабша... мусить уступитися, аби її місце зайняла сильніша».
Проповідник українського расизму Ю. Липа, намагаючись створити непрохідний бар’єр між народами, стверджував: «Слово «наш» — це знак віддільности, безоглядного протиставлення себе іншим «нашим». Слово «наше», «своє» для Липи має підсвідомий характер, воно стало «мораллю поведінки». Більше того, за Липою, нація, народ різняться почуттям солідарності лише в протиставленні себе «чужим».
Для того, щоб відділити штучним шляхом український народ від російського, довести, що нібито між цими двома народами існують відмінності в рисах національного характеру й у зовнішньому вигляді, теоретики українського буржуазного націоналізму звертаються до теорій так званої української расовості. Один з основоположників українського расизму С. Рудницький визначив націоналізм як проведення «відмінкової лінії даної відроди, від
80
міни породи «Ното». У відповідності з цим визначенням він спробував знайти цілий ряд «відмінностей» в українців. З цього приводу С. Рудницький писав: «Українці належать до так званої динарської раси. її ціхує високий ріст, великий об’єм грудей при стрункості цілої постави, довгйх ногах та зглядно коротких руках, кругла форма черепу, лице широке, хоч не скуласте, а видовжене... простим і вузьким носом. Краса шкіри переважно смуглява, очей і волосся переважно темна».
Для Рудницького біологічні фактори мають визначальне значення, від них залежить могутність народів.
Ю. Липа пішов ще далі шляхом теоретичного розмежування братніх російського та білоруського народів. Якщо С. Рудницький акцентував на антропологічних ознаках, то Ю. Липа поруч з ними вказав на докорінні відмінності в психології та поведінці представників рас. Намагаючись показати «окремість» «української раси», Липа штучно відриває український народ від східнослов’янського походження, вказуючи на його спорідненість із «Північною Італією і Балканами, з польсько-чеським Шлез-вігом, з Швейцарією, півднем Німеччини й Британії, з Чехією, Словаччиною, а також з Францією».
Вніс свій вклад в антинаукову теорію української ра--совості й головний ідеолог українського фашизму Д. Донцов. Він наблизив українську расову теорію до відповідних націонал-соціалістських поглядів про зверхність нор-дичної раси. У протилежність С. Рудницькому та Ю. Липі, Донцов не схиляється до захоплення «динарською» расою. Він вважає, що їй не вистачає «чіткості думки, сміливості і потягу вдаль, почуття експансії». Донцов у -відповідності з еталоном фашистської Німеччини оголосив «нордійську» расу вищим типом. Характерними рисами її представників, за Донцовим, є «високий зріст, ясне волосся, сині очі, довге обличчя, простий ніс... вистрілене наперед підборіддя, червонувата шкіра обличчя».
81
Представникам нордійської раси (за Донцовйм, на Україні зустрічається найменше) він відводить усі найкращі якості, притаманні еліті: почуття справедливості, войовничість, творчий дух, мужність, витримку, високе почуття обов’язку.
Широко представлена, за Донцовйм, на Україні «ос-тійська» раса. Вся ненависть Донцова до народу вилилася в характеристиці цього міфічного расового типу. Його начебто відрізняє товсте в’яле обличчя, низький зріст, коротка шия, випнутий живіт. Остієць жадібний до грошей, не любить працювати в ім’я ідеї, ощадливий, обачний. Він безталанний, у нього відсутнє почуття героїзму, готовий служити першій-ліпшій силі.
Донцов заселяє Україну і представниками «медитеран-ської» (середземноморської) раси. Згідно з його характеристикою, медитеранці швидкодумні, запальні, жадають перемін, спритні, талановиті.
Подібні міркування характерні й для О. Дорошенка. Намагаючись «поріднитися» з фашизмом через генетичну базу, він стверджував, що український народ виник унаслідок змішання двох расових типів: північного «індогерманського» та південного «динарського». «Індогерманці» склали «пануючий прошарок», а «динарці»— хліборобську масу.
Подальший крок до фашизації зробив В. Щербаківсь-•кий, який дійшов «висновку», що Муссоліні й Гітлер дуже близькі до круглоголового українського расового типу5*
Зі сказаного випливає, що расові концепції українського буржуазного націоналізму являють собою по суті спробу використати біологічні закони для витлумачення процесів формування й розвитку націй.
Проте, як показують дані сучасної науки, расові ознаки не можна вважати визначальними в утворенні нації.
5 Див.: Римаренко Ю. І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації.— К.: Наук, думка, 1974, с. 193.
82
Нація утворюється й розвивається під впливом соціальних закономірностей6.
Соціальні процеси та явища не можна пояснювати з позицій біології. Людина «є сукупність усіх суспільних відносин»7. Більше того, біологічне, успадковане людиною з тваринного світу, набуло якісно іншого, соціального характеру. Цієї якісної відмінності суспільної форми руху в порівнянні з біологічною не хочуть зрозуміти буржуазні (в тому числі й українські буржуазно-націоналістичні) соціологи. «Біологізація» суспільного життя дає можливість їм виправдовувати експлуатацію трудящих, війни між народами, терор до революційних сил.
Крім того, введення в українську расову теорію «нор-дійського» («індогерманського») та «медитеранського» типів дає можливість українським буржуазно-націоналістичним теоретикам підігнати свої расистські теорії під фашистську мірку, довести свою близькість з німецьким та італійським фашизмом через «спільність походження». Довільне розчленування ними українського народу на видумані расові типи свідчить також про певний класовий підхід українських буржуазних націоналістів до питань расовості. Буржуазно-націоналістичні теоретики вважають представників народу неповноцінними расовими типами, а тому вони потребують твердого керівництва з боку «нордійського» типу. Таким чином, ідеологи українського буржуазного націоналізму намагаються увічнити класову нерівність та владу експлуататорів у капіталістичному суспільстві. Все це викриває фашистську, антинародну сутність біолого-расистських теорій українського буржуазного націоналізму.
6 Див.: Калтахчян С. Т. Ленинизм о еущности наций и пути образования интернациональной общности людей.— М.: Политиз-Дат, 1970, с. 22.
7 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, є. Зі
83
Слід зазначити, що так звана теорія української расовості, закладена в концепціях В. Антоновича, С. Руд-ницького, Ю. Липи, Д. Донцова, І. Мірчука та ін., мала на меті заперечити спільне походження росіян, українців та білорусів, оскільки, мовляв, українці дуже близькі до західного світу (окциденту).
Так, Мірчук стверджує, що українці на відміну від росіян дотримуються західної орієнтації, котра виявляється у готовності (українців) вести боротьбу за збереження приватної власності «як основи західної культури». Росіянам, за Мірчуком, ненависні приватна власність та особиста свобода.
Українські буржуазно-націоналістичні теоретики добазікалися до того, що приписали російському народові «нахил до соціальних революцій». Неважко в цих міркуваннях українських буржуазно-націоналістичних авторів побачити погано прихований, завуальований страх перед соціалізмом, а також апологетику стосунків, що грунтуються на старому й постійно відживаючому принципі приватної власності.
Російський народ, пише М. Орлик, виник у результаті змішання слов’янських, фінських та монгольських расових екземплярів. Подібне змішання нібито дало анархічних, антисуспільних, «татарських людей». Тому, стверджує Орлик, щоб підняти «біологічну силу» українського народу, необхідно «очистити» Україну від надлишкового «різно-національного елемента».
Слід зазначити, що ще 1918 р. Донцов намагався довести різницю між українським і російським народами, зводячи її до відмінності між західними й східними народами. Для росіян, на думку Донцова, характерні інертність та азіатська покірливість.
Спішить спростувати спорідненість українського й російського народів І. Вірлий. Він стверджує, що «московська нація» має більш пізнє походження й дуже різниться від української.
£4
Такі й подібні міркування теоретиків українського расизму мають антинауковий характер. Вони не підсилюються ніякими аргументами, а тому скидаються на вигадки та плітки наклепницького плану. Радянська історична наука давно вже неспростовно довела спільність походження російського, українського й білоруського народів, показавши, таким чином, антинауковий, реакційний смисл націоналістичних тверджень про винятковість українського народу, про його нібито споконвічну ворожість до російського народу. Сьогодні існує незаперечний доказ того, що Київська Русь була спільною колискою трьох східнослов’янських народів, що вона згуртувала їх у спільній боротьбі проти зовнішніх ворогів. У культурі, побуті, психології цих народів немає ніяких суттєвих відмінностей * 8.
У 50-х роках Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР спільно з Інститутом етнографії АН СРСР провели антропологічні дослідження. Вивчалось 80 територіальних груп українців, понад 100 груп російських та 40 груп інших народів УРСР і сусідніх республік. Одержані антропологічні дані також переконливо підтвердили морфологічну близькість російського, українського й білоруського народів та їхнє єдине походження від давньоруської народності 9. Протиставлення українського народу російському, намагання відгородити українців від контактів з іншими народами СРСР, проповідь національної ізоляції — все це привело теоретиків українського буржуазного націоналізму до відкритої проповіді фашистських расових теорій і законів, до апологетики расистської практики фашистського зразка.
в Див.: Котляр М. Ф. Чого вони шукають у сивій давнині.—
В кн.: Про справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму.— К.: Наук, думка, 1974, с. 39—58.
• Див.: Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу— К.; Наук, думка, 1965.
96
С. Рудницький закликає стерегтися шлюбів з «чужими», якими, за ним, є росіяни, поляки, румуни, «турко-татари», євреї. Для того щоб «очистити» українську расу, він, згідно з націонал-соціалістськими рецептами, пропонує ввести примусову стерилізацію хворих.
На думку українських буржуазно-націоналістичних авторів (вона запозичена в націонал-соціалістських ра-сознавців), змішування різних рас веде до дисгармонії в психіці людей. Змішування білої й чорної рас дає «менш здібну» «расу» мулатів, білої та жовтої — неповноцінний, «повний протиріч» расовий тип, білої й семітської — «анархічний, антисуспільний» тип. Подібну мішанину з антинаукових поглядів буржуазно-націоналістичні теоретики намагаються обгрунтувати посиланням на той або той тип крові, котрий нібито зумовлює якості та здібності людини. Р. Єндик, популяризуючи фашистські концепції про нерівність народів, 1940 р. видав книгу «В кайданах раси». Герой одного з його оповідань єгиптянин Гасан, створивши невдалу конструкцію машини, переконується, що виною всьому є його кров як представника неповноцінної раси. Він кінчає життя самогубством, написавши перед смертю своєму другові: «...Я вплетений в кайдани своєї раси і крові, я розтрощений ними! Я не можу створити!».
Наука давно довела брехливість подібних розумувань про зверхність одних рас та неповноцінність інших. Рівень розумового й культурного розвитку не може залежати від расової приналежності. Пропаганда поглядів про нездатність деяких рас до творчої діяльності служить інтересам ворогів народу, які намагаються в такий спосіб увічнити своє панування над ними, увічнити колоніалізм. Ідеологи українського буржуазного націоналізму, взявши на озброєння найреакційніші теорії буржуазії, також зробили спробу використати расизм для обгрунтування тези про право на панування української «раси».
Цікаві плани українських буржуазних націоналістів
£6
до громадян неукраїнської національності, які живуть на Україні. Про те, зрештою, як вони «розв’язали» б національне питання, свідчить інструкція та практичні намітки оунівців. Ті «розв’язання» не відрізняються по суті від гітлерівських маячних планів знищення цілих народів. І все ж варто дещо нагадати.
С. Орелюк, повторюючи гасло Міхновського «Україна — для українців», пише, що націоналізм не несе свободи «неукраїнській людині на Україні».
У програмному документі діяльності оунівців на воєнний період значиться, що на території України проживають росіяни, поляки та євреї. Це «небажані», «ворожі елементи». Вони мають бути ліквідовані; зрозуміло, що в першу чергу інтелігенція, яку «не можна допускати до управління». Не повинно також повторюватися «відтворення інтелігенції» цих народів. Польських селян слід асимілювати, навіваючи їм думку, що вони українці, тільки «латинського обряду». В документі сказано й таке: «Проводирів нищити. Жидів ізолювати, поусувати з урядів... тим більш росіян і поляків... Керівниками поодиноких галузей життя можуть бути лише українці... Наша влада повинна бути страшною...»
Вивчення писань теоретиків українського буржуазного націоналізму свідчить, що вся їхня ідеологія просякнута фашистським расистським духом. Прагнучи відволікти увагу народу від класових протиріч, буржуазно-націоналістичні теоретики намагаються підмінити їх нібито існуючими расовими протиріччями, хочуть посіяти ворожнечу й ненависть між народами. Так, наприклад, Ю. Липа на боротьбу трудящих за встановлення Радянської влади на Україні дивиться через призму расизму. «...Ця вже не класова, а ...расова боротьба почалась у 1917 році на -землях України»,— пише він.
Характерно, що верховоди фашизму, істинними послідовниками яких є ідеологи українського буржуазного націоналізму, не завжди ставили знак рівняння між пос
87
тулатами расистської теорії та їх правдивістю. Гітлер з цинічною відвертістю заявляв: «Я знаю точно, що з наукової точки зору не існує такого поняття, як раса... Як політику, мені потрібна концепція, котра допоможе знищити старі історичні основи, а на їх місце поставить зовсім новий антиісторичний порядок, якому потрібно надати інтелектуальну підкладку» 10.
Українські буржуазно-націоналістичні автори також змушені визнати, що їхнє наслідування націонал-со-ціалістських видумок, далеких від науки, жалюгідне. Це всього лиш карикатурне епігбнство. Один з націоналістичних «теоретиків» М. Гоца, наприклад, визнає: «Є в соціології закон, що віра в якусь теорію, хоч би вона була фальшива... діє так, як правдива. Німці вірять у свою одну кров — нордійську. Се вистарчає. Але до расисткости наших «епігонів» расизму — то сей епігонізм карикатурний. В яку віру нам вірити, в яку расу? «Іберійську», «фракійську», «гелєнську»-, «слов’янську» і ще там яку «ійську»?».
Проте Гоца визнав ненауковість націоналістичних расистських поглядів не для того, щоб відмовитись від них. Він закликає зміцнювати віру в ці брехливі теорії. «Суть справи,— пише Гоца,— не в тім, чи іберійський, чи татарський, чи гелєнський елемент застрикнув нашому організмові кров. Ми можемо себе охрестити расою Марса або Місяця, але хай се буде вірою, і хай сей Марс буде з нашій вірі дійсно символом римського бога».
Таким чином, повна безпринципність і теоретичне лакейство перед фашизмом привели ідеологів українського буржуазного націоналізму у табір прямування з явно хибними расовими концепціями.
Сучасні послідовники Донцова, Орелюка, Гоци намагаються всіляко затушувати расистський реакційний ха
10 Расизм — идеология империализма, враг общественного про-гресса.— М.: Наука, 1973, с. 423.
88
рактер ідеології українського буржуазного націоналізму, замаскувати її фашистську спрямованість. У матеріалах бандерівського так званого V Великого Збору ОУН (1974 р.) є твердження, що ОУН «протиставляється всякій дискримінації націй, расизмові, старшобратству, антисемітизмові, теорії будь-якого герренфольку, націонал-соціалізмові і всякого роду тоталітаризмові». Проте вивчення сучасної друкованої продукції українських буржуазних націоналістів свідчить про те, що її автори, як і раніше, дотримуються махрово-реакційних людиноненависницьких доктрин імперіалізму у вигляді фашистських расових теорій, що потерпіли крах.
Бандерівський журнал «Визвольний шлях» 1970 р. надрукував русофобський мір В. Щербаківського. Всупереч даним антропології він стверджує, що з точки зору расовості «між українцями й москвинами є величезна різниця». І Щербаківський зводить її до того, що на Україні існують представники «індоєвропейської» (нордійсь-кої), «динарської» та «остійської» рас, а в Росії — лише «остійської» та «монгольської».
Українські емігрантські оунівські видання наших днів продовжують регулярно друкувати погромні статті С. Баядери з вимогою «знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситуації засобами й методами» росіян — «активних чи потенціальних ворогів української державності». У матеріалах того самого так званого V Великого Збору ОУН (1974 р.) є вимога діяти «відповідно до революційних законів» (читай: відповідно до свавілля бандитів) з «нелояльними» громадянами російської національності.
Ненависть між народами намагається посіяти якийсь П. Штепа. Він серйозно міркує про те, що певні від’ємні людські риси є вродженими, спадковими особливостями тієї чи тієї нації. Вони передаються, мовляв, від покоління до покоління без змін. Як бачимо, мова йде про спробу теоретиків українського буржуазного націоналізму відроди
89
ти расизм у формі поширення шовіністичних передсудів, котрі нібито свідчать про природжені переваги одних народів та про неповноцінність других.
Не відмовилися сучасні буржуазно-націоналістичні автори й від фашистського поняття «голосу крові» як атрибута раси. Прирівнявши расу до нації, М. Кушнір вважає, що «...народження нації є вислідом культури, яка стилізує збірноту аж до голосу крові».
Таким чином, так звана расова теорія українського буржуазного націоналізму розпалювала й досі розпалює ворожнечу між трудящими різних націй і народностей. За допомогою цієї теорії залишки експлуататорських класів України намагаються видати свої вузькокласові інтереси за загальнонаціональні.* Незважаючи на намагання сучасних теоретиків українського буржуазного націоналізму декларативно відмовитись від спорідненості своєї ідеології з фашизмом, націоналістична расова теорія з її «голосом крові», антинауковим тлумаченням раси, концепцією вибраних народів, як і раніше, має яскраво виражену фашистську спрямованість.
З теорією расовості тісно пов’язані експансіоністські устремління ідеологів українського буржуазного націоналізму. Вони намагаються дати їм волюнтаристське обгрунтування. Воля, за ними, є двигуном, який змушує сили нації зростати, розширюватися. Експансіонізм вони намагаються виправдати нібито споконвічним та незмінним прагненням кожної нації до панування. У відповідності з геополітичним підходом, що його запозичили з поглядів таких учителів фашизму, як К. Хаусхофер, Ф. Ратцель, Р. Челлен, українські буржуазні націоналісти хочуть «накинути себе окружаючому світові, здобути належний собі й потрібний життєвий простір».
Експансіонізм українські буржуазно-націоналістичні ідеологи вихваляють як необхідне й нормальне явище в стосунках між народами.
Д. Донцон вважає, що експансія є законом життя
90
органічного й неорганічного світу, який виявляється не тільки як самоствердження власної волі до життя, але й як заборона її в інших. Слідом за Сорелем Донцов оспівує «енергію сильних народів, відвагу благородних рас», котрі повинні підкорити «народів-фелахів», що придатні лише для того, аби бути погноєм для інших. С. Орелюк стверджує, що тільки життєздатні народи мають право на існування, виконуючи роль «грабаря народів-парази-тів». Ці сильні народи «прочищують поверхню життя від всякої нечисті».
Характерно, що паралельно з процесом загнивання ідеології українського буржуазного націоналізму його теоретики все частіше вдавалися до насильства як до знаряддя здійснення своїх задумів.
Марксисти не заперечують ролі насильства як фактора соціального прогресу. Ф. Енгельс в «Анти-Дюрінгу» писав, що К. Маркс співає гімн революційному насильству п. Але підхід основоположників марксизму-ленінізму до насильства завжди був конкретно-історичним. Вони вітали тільки один тип насильства — революційний, що засуджував- другий — контрреволюційний. «Насильство,— пише К. Маркс,— є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим» 11 12. Контрреволюційне ж насильство є насильство старого, що протистоїть прогресивному, віджилого, мертвого, реакційного над новим, прогресивним, висхідним.
Слідом за буржуазними ідеологами українські буржуазні націоналісти відстоюють крайні реакційні погляди в цій галузі, пропагуючи контрреволюційне насилля, котре нібито здатне знищити прогрес людства й повернути назад колесо історії.
Відрив від народу, втрата власної соціальної бази,
11 Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 178.
12 Там же, т. 23, с. 707.
91
процес розмежування, що посилювався з українською трудовою еміграцією, теоретична безплідність і практичне безсилля змушують ідеологів українського буржуазного націоналізму звертатися до фашистського тлумачення насильства. Донцов писав, що неослабне застосування насильства є першою передумовою успіху.
Українські буржуазно-націоналістичні автори поклали право на агресивне застосування сили в основу своєї ідеології. «Сила — це підстава всьому. В силі нема ні помилок, ні ілюзій — вона гола правда. Сила — це вічний напад»,— повчають вони. Все суспільне життя українські націоналісти розглядають як вічний процес нападу й захисту. В стосунках між народами, згідно з їхніми поглядами, «можуть панувати лише закони джунглів». «Світ рахується з тими, що мають сильні клюви та гострі пазурі», — заявляють вони.
Теоретизування українських буржуазних націоналістів з приводу реакційного насильства як невід’ємного супутника життя народів служать обгрунтуванням їхніх територіальних домагань. Право на експансію вони пояснюють певним географічним розташуванням народів, а також містичним «голосом крові». Отже, тут наявні й шовіністичні позиції. Д. Донцов стверджував: «Чи то ходить о боротьбу за соціяльний уклад, чи за політичну форму, чи за культурний ідеал, чи, нарешті, за експан-зію... завше ся боротьба і її цілі диктуються географічним становищем даної країни та споминами її історії. Або — голосом крові та інстинктом землі».
Взявши на озброєння геополітичні теорії фашизму, українські буржуазно-націоналістичні ідеологи зробили спробу обгрунтувати свої стремління до пограбування й поневолення чужих народів посиланням на наявність якогось вічного закону експансії в природі та в суспільстві. За Донцовим, експансія не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших. Такий закон органічного і надорганічного життя. Слідом
92
за Шпенглером він вважає «закон експанзії» виявом сутності фаустівської «окцидентальної» (західної) культури, до якої він відносить українців.
Геонолітична спрямованість українського буржуазного націоналізму виявилася також у його великодержавних устремліннях. Українські націоналістичні теоретики розглядають Україну як ключ до створення східноєвропейської імперії, що повинна виникнути, на їхню думку, шляхом загибелі Радянського Союзу й підкорення інших народів.
М. Орлик ставить питання про створення «самостійних» кавказьких та балтійських держав під «охороною» України, організацію «самостійної» держави в Сибіру україн-цями-поселенцями. Л. Биковський вважає, що український буржуазний націоналізм є спадкоємцем Олександра Македонського й Мітрідата Євпатора. Щоб виконати їхній «наказ», українська самостійна держава повинна здійснити експансію в бік Чорного моря, оволодіти Кавказом і вийти до Персидської затоки, утворивши, таким чином, «могутню океанічну державу».
У програмному документі ОУН «Нація як спецієс» українські буржуазно-націоналістичні теоретики вимагають «прибити щити на мурах Царгороду», захопити «путь із Варяг у Греки», дійти до Вісли, «зачерпнути» води з Каспійського моря, захопити землі до Волги й Дону. Ідеологи українського буржуазного націоналізму в 30-х — 40-х роках висунули претензії на створення ефемерної, неіснуючої в природі, «української самостійної держави» на території в межах Балтики — Середземного моря — Індійського океану.
Сьогоднішні українські буржуазно-націоналістичні автори, як і раніше, чіпляються за старі геополітичні доктрини і вимагають «життєвого простору» та «природних кордонів». Ненависть до інших народів, претензії на месіанську роль не дають можливості їм відійти від звичних фашистських поглядів. М. Кушнір, наприклад, вимагає
93
включити у визначення націоналізму стремління до експансії. Націоналізм в його уявленні — це «напрям, що висловлює змагання до оборони і скріплення підстав національного буття та до розвитку могутності і впливу народу на зовні».
Бандерівець Волкула пропонує встановити кордони України по лінії на північ від Гомеля через міста Курськ, Воронеж та Лиски. Звідти Доном до коліна Волги. Далі — на південь — через західний кордон Калмикії до міста Мінеральні Води. Звідти на захід по залізниці та річці Кубань на Кропоткін, Краснодар та Керч. Південно-західний кордон України Волкула пропонує відтягти на північ Молдавії.
Своєрідний рекорд в територіальних претензіях належить В. Кубійовичу, який не тільки висловив претензії «самостійників» на землі європейської частини Росії, Сибіру, Далекого Сходу, Кавказу й Середньої Азії, але й поставив вимогу про приєднання до України частини Польщі, Чехословаччини та Румунії13.
Таким чином, експансіоністські погляди теоретиків українських буржуазних націоналістів свідчать про те, що вони були й залищаються найлютішими ворогами як українського народу, так і братніх народів СРСР та соціалістичних країн. Сприйнявши нацистські геополітичні концепції, що грунтуються на постулатах расової теорії, на завоюванні «життєвого простору» й досягненні «природних кордонів», українські буржуазно-націоналістичні ідеологи зробили спробу обгрунтувати своє право на поневолення інших народів. Для задоволення своїх великодержавних апетитів вони мріють кинути в полум’я братовбивчої війни народ України, приректи його та інші народи на муки й страждання. Така ціна декларованій ними лю
13 Див.: Римаренко Ю. І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації,— К.: Наук, думка, 1974, с. 299—300.	•
94
бові до українського народу та запевнень про підтримку принципу рівноправності між народами взагалі-
Відверта агресивно-расистська спрямованість українського буржуазного націоналізму, втілена в концепціях оунівців, змусила представників іншого націоналістичного толку — так званих унрадівців — заявити на одному з своїх засідань, що ОУН є типовою фашистською організацією, яка була створена за зразком гітлеризму. І взагалі ОУН є спадщиною нацизму. Вона в усьому наслідує біснуватого Гітлера*.
Сказані унрадівцями на адресу ОУН слова цілковито можуть адресуватися всім закордонним буржуазно-націоналістичним організаціям (та й самим унрадівцям також). Адже ненависть до російського та інших народів, расова нетерпимість, твердження про свою «природну зверхність», стремління до територіальних захоплень притаманні українському буржуазному націоналізму взагалі.
Як бачимо, всі соціально-політичні концепції українського буржуазного націоналізму є духовно споріднені з фашистською ідеологією та політикою, з їхньою реакційною соціальною суттю. Ці риси ідеології українського буржуазного націоналізму знайшли своє особливе виявлення на сучасному етапі суспільного розвитку, на етапі занепаду капіталізму.
«Хайль фюрер!»... з оунівським акцентом
Як свідчить історія, українська буржуазія ніколи не була самостійним, економічно незалежним класом. У домонополістичну епоху вона настільки була слабкою економічно, що її класові інтереси практично не відрізнялися від інтересів українських поміщиків, які прагнули, зберегти навічно кріпосне рабство. Звідси — анти прогресивний, компромісний характер її ідеології на цьому етапі.
95
З еволюцією капіталізму та зміцненням економічного становища української буржуазії її ідеологія, з одного боку, набуває самостійності. Однак дуже й дуже відносної. Річ у тім, що в імперіалістичну епоху в економічному житті України панує засилля великоруської буржуазії та іноземного капіталу, що не могло не позначитися на її способі життя, на її ідеології. Спільність економічних інтересів української та інонаціональної буржуазії підготувала необхідний грунт для сприйняття елементів ідеології й політики пануючих класів інших націй.
З другого боку, активізація пролетарського інтернаціонального революційного руху в Росії (в тому числі й на Україні) ще більшою мірою породжувала загрозу втрати нею економічної й ідеологічної незалежності, готовності служити першому-ліпшому чужоземному господареві в ім’я врятування себе як класу.
«Український націоналізм ніколи не був національним,— вказував Д. Мануїльський,— бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а орієнтувався на багнети іноземців» Таким чином, український буржуазний націоналізм являє собою найгіршу різновидність космополітизму. Ще з колиски він втратив — і в ідеології, і в політиці — свої патріотичні національні риси. Особливо яскраво це виявилося після перемоги Жовтня на Україні.
Своє продажне політичне кредо ідеологи українського буржуазного націоналізму висловили ще 1923 р. у гаслі «За цісаря і Україну, за Габсбургів і самостійність... від Карпат до Кавказу, за галицьку державу! За автономію під Австрією, під Росією, під Польщею!., за німецьку побіду, за генерала Денікіна... за пана гетьмана, за шляхту ук-
1	Мануїльський Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини.— К.: Держполітвидав УРСР. 1945, с. 18.
96
раїнську, за церкву католицьку...»2. З виникненням фашизму в Європі український буржуазний націоналізм повністю зробив ставку на нього як на майбутнього «визволителя України»*
Викриття підсобництва фашизму і його апології українським буржуазним націоналізмом вельми актуальне сьогодні, коли чимало його політиків та ідеологів, намагаючись приховати свої колишні зв’язки з фашизмом, підтримують все-таки тісний контакт з неофашистським рухом.
В орієнтації націоналістичних ідеологів на фашизм не було нічого несподіваного. Ще 1926 р. Д. Донцов у своєму опусі «Націоналізм» стверджував, що Україна визволиться у тіні німецького нападу. Разом з еволюцією фашизму зростало пожвавлення в таборі українських, буржуазних націоналістів. Незважаючи на те, що він завжди був розділений на відверто ворогуючі між собою партії й групи, з приходом до влади фашизму в Італії, й особливо націонал-соціалізму в Німеччині, численні українські націоналістичні організації, що перебували на утриманні міжнародного капіталу, переходять на фашистські позиції, сприйнявши через призму «свого» націоналізму ідеологію, політику й практику фашизму.
Український буржуазний націоналізм завжди виступав проти соціалізму та його наукової теорії — марксиз-му-ленінізму. У фашизмі він побачив силу, здатну, на його думку, задушити комунізм. Орієнтація на фашизм була також наслідком безмірної політичної слабкості українського буржуазного націоналізму та боязні його ватажків свого народу, який вигнав експлуататорів зі своєї рідної землі.
Донцов покладав надії на фашизм як на «рятівника нації» перед наступом комунізму, твердячи, що фашизм
2 Українська громада, 1923, 8 вересня.
4 0-453
97
є «єдиним захистом, який врятував націю перед ідейним валивом комунізму і дальше її рятуватиме». Підкреслюючи антикомуністичну сутність фашизму, він з задоволенням цитує слова Герінга: «Моїм... завданням буде — вирвати з корінням комунізм з нашого народу». А якийсь Е. Ляхович, оцінюючи діяльність англійських фашистів, з захватом писав, що фашизм, де б він не виникав, є відрадне явище, тому що він «знищує силу» інтернаціоналізму.
У причинах апологетики прислужництва українського буржуазного націоналізму фашизмові є ще один бік. Відомо, що буржуазний націоналізм був важливою складовою частиною теорії й практики фашизму. Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» (Д. Донцов, М. Гоца, Я. Оршан, М. Орлик, С. Орелюк, Ю. Липа, Є. Онацький, Р. Єндик, Є. Орловський та ін.) побачили у фашизмі «відродження» й перемогу націоналізму. Саме тому вони ототожнювали націоналізм з фашизмом, вважаючи останній «світовою революцією націоналізму».
Марксизм-ленінізм, оцінюючи місце й роль буржуазного націоналізму в історії, вимагає конкретно-історичного підходу до цього явища, розрізняючи буржуазний націоналізм епохи раннього розвитку капіталізму й сучасний націоналізм імперіалістичної буржуазії та емігрантських залишків експлуататорських класів, вигнаних з соціалістичних держав. В. І. Ленін вказував на необхідність відрізняти націоналізм гноблячої нації й націоналізм нації пригнобленої3. Оцінюючи націоналізм пригноблених націй, В. І. Ленін писав: «У кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти 'гноблення, і саме цей зміст ми безумовно підтримуємо, строго виділяючи прагнення до своєї національної винятковості...» 4.
8 Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 45, с. 341.
4 Там же, т. 25, с. 262.
08
Слід зазначити, що В. І. Ленін вказував на прогресивність загальнодемократичного змісту в боротьбі при-гнобленої нації за визволення, а не націоналізму як тако-го. Але якщо для пригноблених націй і народів країн, які розвиваються, відкривається можливість викорінення національної винятковості в ідеології, зближення зі всіма антиімперіалістичними силами й переходу на позиції пролетарського інтернаціоналізму, то націоналізм сучасної імперіалістичної буржуазії має тенденцію до еволюції в бік фашизму. Звироднілий антикомунізм і антирадянщина, спроби шляхом застосування насильства зберегти диктаторську владу монополій в періоди наступу робітничого класу, прагнення поставити виконавчу владу над законодавчою, порушення конституційного законодавства, що постійно практикуються, пропаганда елітарних концепцій, шовінізму, расизму, розгул мілітаризму — такі риси фашизації сучасної імперіалістичної буржуазії. Голова Британського комітету за європейську безпеку й співробітництво Г. Шаффер говорив: «Оскільки фашизм — це знаряддя капіталізму, загроза його не може бути виключена ні в одній капіталістичній країні» 5.
Особливі прагнення до фашизму виявляє буржуазний націоналізм контрреволюційних уламків експлуататорських класів, розгромлених своїми народами. Ненависть до соціалізму, відсутність соціальної бази в соціалістичних країнах, страх перед своїми народами й намагання їх пригнобити штовхають буржуазних націоналістів до пошуку союзу з найбільш агресивною та реакційною силою імперіалізму — фашизмом, до фашизації внутрішнього життя своїх політичних організацій, до виношування планів на встановлення фашистського порядку для своїх народів.
Не є винятком у цьому український буржуазний націоналізм. Організація «січовиків» у США ще 1924 р.
1 Див,: Проблеми мира и социализма, 1975, № 4, с. 20,
4*
93
у програмному документі «Організаційний отченаш» заявила, що вона може мати «або дуже тверду владу, або ніяку».
З приходом до влади націонал-соціалізму в Німеччині теоретики українського буржуазного націоналізму одностайно вихваляють «сильний провід третього рейху» й закликають насаджувати «велику ідею» та «войовничий дух» фашизму.
У здійсненні фашизації українського буржуазного націоналізму велика роль відводилася єдиній політичній організації, якій дозволялось існувати в «самостійній Україні»— ОУН. В ОУН «стара гуманність» повинна була поступитися місцем жорстокості. Лише користуючись методами Гітлера, Муссоліні та Франко, можна, стверджував Донцов, добитись об’єднання нації.
Це «об’єднання нації» на фашистських засадах українські буржуазні націоналісти мали намір втілити в життя за допомогою своїх націонал-соціалістських заступників.
Успіхи непереможної Червоної Армії, що наближали час загибелі гітлерівської Німеччини, примусили українських буржуазно-націоналістичних верховодів, зберігаючи вірність фашизму, зробити водночас спробу зовнішньополітичної переорієнтації на західні держави — союзників СРСР у другій світовій війні6.
Для цього їм потрібно було хоча б на словах відмежуватися від прислужництва фашизму. Після закінчення другої світової війни теоретики українського буржуазного націоналізму спробували зобразити ОУН як активного борця з німецьким фашизмом. У «Декларації проводу ОУН після закінчення другої світової війни» (1945 р.) вони поспішають відмежуватися від своєї ганебної й злочинної ролі прислужників фашизму.
• Див.: Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941—• 1945 рр., т. 3.—і К.: Політвидав України, 1969, с. 140.
100
Цю брехню буржуазно-націоналістичні автори намагаються твердити й сьогодні. У газеті «Гомін України» від 5 березня 1977 р. вміщено категоричне твердження: «Визвольним рухом... на Україні були тільки ОУН і УПА». Газета «Вільний світ» намагається переконати своїх читачів: «На нас (тобто українських буржуазних націоналістів.— В. Ш.) дивилися різними очима, порівнювали навіть до гітлерівських нацистів, хоч наш націоналізм нічого з тими ідеологіями спільного не мав...».
Тому необхідно викрити брехливі твердження українських буржуазних націоналістів про їхню нібито активну роль у боротьбі з фашизмом.
Ми не ставимо за мету показати злочини українських буржуазно-націоналістичних посібників фашизму — про них досить широко мовилося в нашій літературі. Нас цікавить діяльність «ідеологів» і «вождів» українського буржуазного націоналізму, які підготували ідейний і політичний грунт для служіння фашизму. Де причини цього явища?
Неспростовні історичні факти засвідчують, що при всіх своїх політичних зигзагах українські буржуазно-на-і ціоналістичні організації були вірними слугами фашизму 8 20-х років до кінця другої світової війни. Випускаючи в кінці війни всілякі декларації, що засуджували співробітництво з фашистами, намагаючись «нащупати» канали зв’язку з західними державами, що воювали з фашизмом, українські буржуазні націоналісти разом з тим до самої загибелі фашизму в Німеччині не поривали зв’язку з ним.
Ще перед приходом Гітлера до влади «вождь» українських націоналістів Є. Коновалець закликав стати на бік націонал-соціалізму у боротьбі зі Сходом7. З середини 30-х років ідеологи українського буржуазного на
7 Див.: Терлиця Марко. Правнуки погані. — К.: Радянський письменник, 1960, с. 103.
101
ціоналізму виступили трубадурами гітлерівської агресії на СРСР.
1935 р. Донцов, закликаючи німецький фашизм до походу на Україну, поспішав відмахнутися від заперечень, що інтервенція несе «страхіття війни, сотні тисяч забитих і т. ін.». Донцов з «гуманної точки зору» був готовий і на більші жертви українбького народу, аби тільки не було Радянської влади на Україні.
1939 р. він же стверджував, що німецькі плани створення великої України з земель СРСР для рейху такі важливі, що напевно від них він швидко не відступиться. Висловлюючи надії українських буржуазних націоналістів, він писав, що Гітлер планував створення «самостійної України», до складу якої входив і Кавказ.
У той час Донцов «радив» німецькому фашизму поспішати з нападом на СРСР, висловлюючи побоювання, що коли Гітлер почне війну з Францією та Англією, йому не вистачить ні сил, «ні змоги ударити на Росію».
З перших днів окупації українські буржуазні націоналісти виступили як вірні слуги фашизму, готові на будь-які злочини стосовно українського й інших народів, щоб виправдати «високе» довір’я своїх покровителів. . Вони намагалися зайняти становище рівноправного союзника фашистської Німеччини 8.
У так званих «Політичних вказівках», написаних керівниками ОУН на початку війни, зазначалося: «Мар-шеруючі німецькі війська приймаємо як війська союз-
8 Як свідчить історія, німецькі фашисти ніколи не вважали українських буржуазних націоналістів своїми партнерами. Вони тримали їх на становищі найманих убивць і катів, визначивши їм місце агентів гестапо та абверу, членів зондеркоманд СС, охоронців концтаборів, учасників поліцейських формувань. Коли ж надто гарячі націоналістичні холопи оголосили ЗО червня 1941 р. у Львові про створення «самостійної української держави» й сформували «уряд», він був одразу ж розігнаний німецькими властями, незважаючи на вигуки «Хайль Гітлер» і клятв у вірності фашистській Німеччині, на які не скупилися Я. Стецько та його прислужники.
102
циків... їм заявляємо... що ОУН... готова ввійти у приязні взаємини з союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці»-
У період окупації українські буржуазні націоналісти роблять усе можливе, щоб переконати фашистів у своїй лояльності «новому порядку». 15 липня 1941 р. вони пишуть у львівській газеті: «Ми... щиро бажаємо Німеччині перемоги в боротьбі за новий лад. Це наше бажання не сфальшоване, не кон’юнктурне й не  переходове... Тісно співпрацюючи з Німеччиною, вкладаємо в цю співпрацю все: наше серце, почування, всі творчі сили, життя й кров. Бо віримо, що новий лад Європи Адольфа Гітлера — це справжній лад, а Україна — це один з авангардів на Сході Європи і чи не найважливіший! співчинник закріплення цього нового ладу. І, що дуже важне, Україна — це природний союзник Німеччини» 9.
Ця заява — не випадкові необачливі слова націоналістичних лідерів, що розгубилися в політичній обстановці, а концентроване вираження профашистської політики українського буржуазного націоналізму. Цю сутність добре видно й у документі «Умови співпраці ОУН з Німеччиною», в якому зазначено, що «ОУН йде на співпрацю з Німеччиною н.е зі страху й опортунізму, але в пересвідченні необхідності українсько-німецької співпраці для України».
Проголосивши політику співробітництва з фашистською Німеччиною, націоналістичні ватажки категорично заборонили оунівцям усіляке протиборство німецько-фашистським військам. У так званій «Декларації» від 7 серпня 1941 р. вони заявили, що ОУН не тільки не піде на боротьбу з Німеччиною, але й буде всіляко протистояти. спробам «вияву неорганізованої чуттєвої реакції, що позбавлені всякого політичного реалізму...».
9 Ковальчук Павло. Злочинці у приймах. К.: Т-во «Україна». 1975, с. 14.
103
Таким чином, українські буржуазні націоналісти активно добивалися права стати союзником фашистської Німеччини. Це намагання було продиктоване розрахунком на те, що ідеологія, політика й практика фашизму є єдиним засобом реставрації капіталістичних порядків та їх утримання на Україні, котра вибрала шлях соціалістичних перетворень у братній сім’ї народів СРСР. Крім того, союз з фашизмом вселяв надію, що фюрер «третього рейху» дозволить створити «самостійну Україну» на окупованій території..
Саме через це ватажки українського буржуазного націоналізму на початку війни випустили безліч інструкцій та відозв, у яких вимагали урочисто зустрічати гітлерівців.
Так, у своїх «Політичних вказівках» бандерівська «еліта» вимагала від своїх підлеглих зустрічати німецькі війська як союзників. А спеціальна «Інструкція пропаганди» містила наказ референтам «негайно прикрасити міста і села українськими ^(націоналістичними.— В. Ш.) та німецькими прапорами... На головних вулицях негайно виставити для привітання німецької армії тріумфальні брами з українським й німецьким прапором та написом: «Слава Україні! Слава Бандері!»... а також з іншими, як «Хай живе Німецька Армія! Хай живе Вождь німецького народу Адольф Гітлер!»
У свою чергу, мельниківці не тільки урочисто зустрічали гітлерівські війська, але й розробили також «тези» для виступів на зборах, для вітання німецького фашизму. Тези закінчувалися обов’язковими словами: «Хайль Гітлер! Слава Україні!»
Будучи на утриманні фашистських пропагандистських, розвідувальних і каральних органів, українські буржуазно-націоналістичні автори намагалися виховати у рядових членів ОУН почуття рабської відданості фашистській Німеччині.
104
Головний редактор газети «Волинь» У. Самчук з номера в номер декларував вірність українських буржуазних націоналістів своєму фашистському господареві. Так, у газеті від 1 вересня 1941 р. він, висловлюючи радість з приводу включення України «в систему, накреслену Вождем Німецького Народу — Адольфом Гітлером», писав: «...Віримо в перемогу зброї могутньої Німецької Армії, віримо в творчий геній її Великого Вождя...». А 28 грудня 1941 р. він закликав українських буржуазних націоналістів «усіма силами» допомагати німецькому фашизму «Скінчити війну перемогою».
Інша колабораціоністська газета «Львівські вісті» 20 лютого 1942 р. завіряла своїх читачів: «Бажанням Німеччини є, щоб під її проводом усі народи Європи були щасливі... Міністр Розенберг і райхскомісар Кох своїм закликом дали українцям таку шансу, яка рідко стається участю якогось народу».
Слід зазначити, що ці слова були сказані на адресу організаторів жахливих злочинів проти народів СРСР, у тому числі й проти українського народу. Злочинці зовсім не приховували своїх планів. Той же намісник Гітле-ра на Україні Кох відверто заявляв в одному з своїх виступів: «Нема ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, щоб українці працювали на Німеччину» 10. В іншому виступі Кох ще більш цинічно заявляв про плани нацистів стосовно українців: «Я вижену з цієї країни всіх, аж до останньої людини. Я прийшов сюди не для того, щоб дати благодать» н.
Однак таке гранично ясне виявлення своїх намірів та широко розгорнута злочинна діяльність фашизму, спрямована на знищення мирного українського населення, не збентежили ватажків українського буржуазного націона
10 Нюрнбергский процесе: Сборник материалов, т. 1.— М.: Госюриздат, 1954, с. 720.
н Там же, т. 2, с. 495.
105
лізму. Виконуючи ганебну роль найманців фашизму і цатів свого народу, вони водночас просили права на приготування гарматного м’яса для Гітлера, щоб створити так звану українську національну армію. А. Мельник у листі до А. Розенберга 22 червня 1942 р. так мотивував це прохання: «...І повстала би непомірна шкода для України й Німеччини, якщо б через неузгляднення цієї справи або спізнення її видвигнення пішли би дальші велетенські німецькі жертви, яких, однак, можна би було оминути допущенням українців до збройної боротьби». Пропонуючи українську кров для збереження життя гітлерівським солдатам, Мельник просив «української державності та союзу з Німеччиною».
Бандерівці, в свою чергу, також уклінно просили Берлін про це ж. Теперішній «вождь» бандерівців і ватажок АБН (так званого антибільшовицького блоку народів) Я. Стецько у листі від 28 січня 1942 р. переконував Гітлера, що включення українців у війну на боці Німеччини зменшило б «військові завдання на українських теренах, а, головно, допомогло б непереможним військам закріпитися на здобутих землях». В тому ж листі Стецько запевняв Гітлера, що українські націоналістичні лідери «готові до найтіснішої співпраці з Німеччиною, щоб.,, боротися проти спільного ворога і здійснювати новий лад на Україні...».
Ці документи — яскраве свідчення профашистської політичної діяльності українських буржуазних націоналістів, які намагались торгувати долею українського народу за його спиною всупереч його інтересам. У той час він разом з іншими братніми народами СРСР самовіддано ніс незліченні жертви в ім’я перемоги над фашизмом. Це — свідчення повного банкрутства ідеології й політики українського буржуазного націоналізму, що виступив проти свого народу в союзі з найлютішим ворогом людства — фашизмом.
У 1943—1944 рр., коли фронт швидко відкочувався на
106
захід, помітно зміцніли зв’язки між гітлерівцями й оунів-цями. Відступаючи, частини вермахту збільшили допомогу українським буржуазно-націоналістичним формуванням, оскільки сподівались на їхню активну діяльність у тилу Червоної Армії.
Ці зв’язки мали широкий багатосторонній характер, включаючи не тільки постачання українських буржуазних націоналістів зброєю й боєприпасами, але й використання їх у розвідувальних заходах проти Червоної Армії, для охорони німецьких комунікацій, у боротьбі з радянськими партизанами.
Про це свідчать тісні контакти між керівництвом УПА й німецьким командуванням. Так, у німецькому документі, підписаному бригаденфюрером СС Бреннером, говориться: «УПА засилає в захоплені противником (тобто Червоною Армією.— В. Ш.) райони розвідників... і доповідає про результати роботи відділу 1-е бойової групи».
В цьому ж документі Бреннер наказує:
«1. Без перешкод пропускати агентів УПА, які мають підписане «капітаном Феліксом» посвідчення, або тих, які видають себе за представників УПА, зброю їм-слід залишати. При вимозі їх належить якнайшвидше допро-воджувати до відділу 1-е бойової групи.
2	. Частини УПА при зустрічі їх з німецькими частинами дають знати про себе підняттям до рівня обличчя лівої руки з розчепіреними пальцями; з цими частинами не слід вступати в бій, якщо навіть вони першими відкриють вогонь...».
Подібна ж «домовленість» була досягнута між тодішнім «командуючим» УПА Д. Клячковським («Климом Савуром») і полковником СС Шифельдом у с. Малий Порськ Ковельського району Волинської області. В іншому документі говориться, що УПА «рішуче» діє разом з вермахтом «проти совєтської партизанки»: викриває стоянки партизанів і разом з. німцями їх знищує, охороняє німецький транспорт й шляхи. Тут же міститься зобов’я-
107
зання німців фінансувати «розвідку проти більшовиків», що проводить УПА 12.
Ці документи наочно розкривають брехню про «безкомпромісну боротьбу» з німецьким фашизмом, яку нібито вели українські буржуазні націоналісти. Як видно зі сказаного, вони були наймитами- німецького фашизму, що вірою й правдою служили йому до остаточного розгрому.
Особливо наочно видна ганебна роль буржуазно-націоналістичних зрадників свого народу в створенні есесівського формування з українців.
1943 р. після нищівної поразки під Сталінградом та широкого наступу Червоної Армії катастрофічні втрати в гітлерівських військах змусили верховодів «третього рейху» у відповідь на численні просьби українських буржуазно-націоналістичних ватажків дати дозвіл на формування дивізії СС «Галичина» з українців. 28 квітня 1943 р. голова так званого Українського центрального комітету В. Кубійович заявив на збіговиську українських націоналістів з приводу рішення Гітлера: «...Милостиве зволення на формування стрілецької дивізії СС — це нагорода і одночасно особлива честь боротися пліч-о-пліч з героїчними німецькими воїнами і СС...» 13.
Українські націоналістичні «фюрери» зробили все можливе, щоб знайти добровольців воювати за гітлерівські інтереси проти свого народу.
Проте набір у дивізію провалився. Добровільно воювати за інтереси фашизму йшли тільки куркульські синки й оунівські головорізи. Західні українці не бажали воювати з своїми братами росіянами, українцями, біло
12Див.: Омельчук Ю. Змова.— Львів: Каменяр, 1967, с. 95.
13 Даниленко С. Т. Дорогою ганьби і зради.— К.: Наук, думка, 1970, с. 213—214.
108
русами, воїнами інших національностей СРСР. Довелося фашистським наймитам удатися до брехні й примусових заходів, щоб зібрати потрібний контингент. (Детальніше про це — в книзі К. Дмитрука «Під штандартами реакції та фашизму»).
Про справжнє ставлення населення Західної України до створення есесівської дивізії свідчить звіт, складений оунівським пропагандистом Тятивою 10 листопада 1943 р.: «...Впливу на маси немає жадного. Набір у дивізію СС «Галичина» цілком провалився...».
В іншому подібному звіті зазначалося: «Коли ходить про СС-дивізію, то взагальному населення дивиться на ню з презирством».
В останній час деякі українські буржуазно-націоналістичні автори, не заперечуючи участі українських націоналістів у війні на боці гітлерівської Німеччини, вперто намагаються протягти твердження про те, що дивізія СС «Галичина» була військовим формуванням, яке відстоювало виключно «українські інтереси».
Один з них, якийсь М. Фесолович, іменує її «першою українською дивізією української національної армії». Йому подібно вторує К. Гірняк: «Для нас воно (військове з’єднання) було українською дивізією й початком, якщо не ядром, української національної армії». Газета «Наш клич» від 18 липня 1974 р. бачить в есесівцях дивізії «Галичина» «юнаків у чужих мундирах, які, однак, змагалися за волю для України і... загинули за свій рідний край, на своїй рідній землі».
Проте твердження українських буржуазних націоналістів про «самостійний національний» характер цієї дивізії в основі своїй фальшиві. Вони не відповідають ходу історичних подій.
Як свідчать факти, дивізія СС «Галичина» ніколи не була формуванням, що ставило собі за мету особливі «національні» завдання й особливі українські (хоча б і націоналістичні)^ інтереси. Вона слухняно виконувала
109
роль гітлерівського гарматного м’яса з моменту створення й до своєї ганебної загибелі. Українські буржуазні націоналісти добровільно пішли на службу фашизму, добре знаючи, що будуть битися не за інтереси ОУН, а за гітлерівське панування в Європі. Про це свідчать і тверезі погляди як на діяльність цієї дивізії, так і на роль її творців, що зустрічаються в буржуазно-націоналістичній пресі.
В. Вашкович, наприклад, пише: «...Коли ж врешті дійшло до створення одної дивізії, то в заміну за те німці не дали українцям (читай: українським буржуазним націоналістам.— В. Ш.) найменьших політичних концесій. Навпаки, за готовність проливати кров за Німеччину українці погодилися на принижуючу вимогу: під загрозою суворої кари не називати цієї дивізії українською».
Колишній начальник штабу дивізії СС «Галичина» гітлерівський офіцер В. Д. Гайке твердить, що Гіммлер суворо застеріг, що в цьому формуванні ні в якому разі не можна навіть думати про «незалежність» України. Слова «Україна», «українець», «український» заборонялися під загрозою жорстокого покарання.
Брехня про «бої за Україну» підтверджується ще й тим, що дивізія СС «Галичина» була на українській території лише кілька тижнів. Після нищівного розгрому Червоною Армією цієї дивізії під Бродами влітку 1944 р. її залишки разом з німецько-фашистськими військами втекли за межі українських земель. Сьогодні вони, прокляті своїм народом, доживають на задвірках Західної Європи та США, закликаючи в злобі до «походу» на золотоверхий Київ.
Таким чином, брехня про діяльність українських буржуазних націоналістів в період Великої Вітчизняної війни знадобилась для того, щоб виправдати їхню ганебну й підступну допомогу фашизмові посиланнями на «національні інтереси». Історія неспростовно свідчить, що укра
110
їнські буржуазні націоналісти йшли на служіння фашизмові в ім’я його інтересів і цілей, відмовляючись при цьому від свого політичного обличчя в надії, що керівники «третього рейху» подарують їм місце маріонеткових управителів капіталістичної «самостійної України» на окупованих українських землях.
Крім того, сама логіка зрадництва народних інтересів, нікчемність власних політичних сил і можливостей у зв’язку з відсутністю соціальної опори в масах об’єктивно змусили українських буржуазних націоналістів шукати «сильного хазяїна». І вони знайшли його в особі німецького фашизму.
Так агресивний антикомунізм і антирадянщина, звироднілий шовінізм і расизм, ненависть до свого та інших народів закономірно привели українську буржуазно-націоналістичну ідеологію й політику на шлях апологетики союзу з німецьким фашизмом. Практична діяльність українських буржуазних націоналістів позначена співучастю у фашистських злочинах проти українського народу й інших народів СРСР.
«Мальбрук у похід зібрався...»
Вище зазначалось, що українські буржуазно-націоналістичні теоретики й політики слугували фашистам, щоб з їхньою допомогою поневолити український народ і одержати статус управителів у фашизованій українській «самостійній державі», яка по суті не могла бути нічим іншим, як розмінною монетою чужоземного капіталу в його авантюристичній політиці.
Після розгрому фашизму українські буржуазно-націоналістичні лідери зробили ставку на одну з найреакцій-ніших сил капіталістичної дійсності — мілітаризм.
В. І. Ленін постійно наголошував, що мілітаризм зв’язаний з зовнішньою та внутрішньою політикою
111
капіталізму. «В обох своїх формах,— писав В. І. Ленін,— він — «життєвий прояв» капіталізму: як військова сила, яку застосовують капіталістичні держави під час їхніх зовнішніх сутичок ... і як зброя, що служить в руках пануючих класів для придушення всякого роду (економічних і політичних) рухів пролетаріату...» Ч
Природно, що сучасний мілітаризм дещо змінився, оскільки модернізувався й сучасний капіталізм. Суттєво поглибилася в наш час загальна криза капіталізму, ще більш загострилися непримиренні протиріччя, притаманні йому1 2. Імперіалістичні реакційні кола намагаються «будь-якими засобами послабити позиції соціалізму, придушити національно-визвольні рухи народів, перешкодити боротьбі трудящих в капіталістичних країнах»3. Для цього вони намагаються спиратися на військову силу як на знаряддя нібито можливої контрреволюційної зміни світу.
Ця тенденція еволюції капіталізму не нова — буржуазії завжди була властива абсолютизація ролі сили в історії. К. Маркс вказував, що «...починаючи з Макіавеллі, Гоббса, Спінози, Бодена та інших мислителів... сила зображалася як основа права; тим самим теоретичний розгляд політики звільнено від моралі, і по суті справи було висунуто лише постулат самостійного трактування політики» 4.
Сьогоднішні апологети капіталізму намагаються виправдати політику мілітаризму посиланнями на наступ комунізму в світі, на «радянську загрозу». Цим вони хочуть приховати прагнення агресивних кіл імперіалізму
1 Ленін В. І, Повне зібр. творів, т. 17, с. 175.
8 Див.: Про 60-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова ЦК КПРС від 31 січня 1977 року, с. 17.
3 Международное Совещание коммунистических и рабочих партий Документі! и материалм.— М.: Политиздат, 1969, с. 286.
4 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. З, с. 299—300.
112
до воєнного диктату в світі, бажання великих воєнних промисловців постійно одержувати надприбутки.
Капіталістичний світ породив військово-промисловий комплекс — союз мільярдерів-промисловців, генералів та буржуазних політиків. Саме це об’єднання, яке виникло на грунті мілітаризму, чинить постійний тиск на буржуазні уряди, підштовхуючи їх до невпинного нарощування гонки озброєнь.
Намагаючись проводити політику залякування, реакційні буржуазні політики та ідеологи ігнорують зміни у співвідношенні сил у світі. Діалектика розвитку світового революційного процесу привела до зміни співвідношення економічних, соціальних та політичних сил на користь соціалізму.
Як вказується у Програмі КПРС, в сучасних умовах «об’єднаними зусиллями могутнього соціалістичного табору, миролюбних несоціалістичних держав, міжнародного робітничого класу і всіх сил, які відстоюють справу миру, можна відвернути світову війну... Знищити війни, утвердити вічний мир на землі — історична місія комунізму» 5.
Великий вплив на розвиток міжнародних відносин справляє Радянський Союз своєю зовнішньою миролюбною політикою. Активна реалізація Програми миру, прийнятої XXIV з’їздом КПРС, та Програми дальшої боротьби за мир і міжнародне співробітництво, за свободу і незалежність народів, прийнятої XXV з’їздом,— ось що дозволило здійснити історичний поворот від «холодної війни» до мирного співіснування двох протилежних суспільних систем. Розрядка міжнародного напруження, тобто перехід від «холодної війни» до мирного співробітництва * 6, перетворилася у важливу тенденцію. Тве
6 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, с. 51—52.
6 Див.: Матеріали ХХУ з’їзду КПРС, с. 18.
8 0-453
113
резо мислячі державні діячі Західної Європи змушені сьогодні рахуватися з новим співвідношенням сил на міжнародній арені.
Докорінні зміни в міжнародному становищі Радянського Союзу й усього соціалістичного табору, постійна миролюбна спрямованість зовнішньополітичної діяльності нашої країни знайшли своє відображення в новій Конституції СРСР.
У ранг Основного Закону возведено положення про те, що наша зовнішня політика «спрямована на забезпечення сприятливих міжнародних умов для побудови комунізму в СРСР, зміцнення позицій світового соціалізму, підтримку боротьби народів за національне визволення і соціальний прогрес, на відвернення агресивних воєн і послідовне здійснення принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом» 7.
Яскравою демонстрацією нових мирних ініціатив Радянського Союзу було святкування 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. В доповіді на спільному урочистому засіданні ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР і Верховної Ради РРФСР тов. Л. І. Брежнєв від імені радянського народу запропонував лідерам західних держав зробити радикальний крок — домовитися про одночасне припинення всіма державами виробництва ядерної зброї. Поряд з цим він закликав довести до кінця справу заборони всіх випробувань ядерної зброї, оголосити мораторій на ядерні вибухи в мирних цілях 8.
Новим свідченням миролюбної зовнішньої політики СРСР стало висунення на розгляд XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН пропозицій про практичні шляхи до припинення гонки озброєнь. Комплексна програма роз
7 Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік, стаття 28.— К.: Політвидав України, 1977, с. 11.
8 Див.: Брежнєв Л. І.— Ленінським курсом, т. 6, с. 577.
114
зброєння, запропонована Радянським Союзом, одержала широке схвалення світової громадськості.
У своєму неухильному прагненні до миру КПРС враховує жорстокий опір розрядці з боку реакційних кіл імперіалістичних держав, і в першу чергу США. Товариш Л. І. Брежнєв з цього приводу зазначав: «Американський імперіалізм явно стає на шлях нової холодної війни і створює ситуацію, яка загрожує загальному мирові, безпеці всіх народів» 9.
Збіг у часі ослаблення економічних, політичних та ідейних позицій капіталізму з розрядкою міжнародного напруження викликав активізацію антикомуністів усіх мастей. В одній упряжці з імперіалістичним військово-промисловим комплексом, політиками часів «холодної війни», що збанкрутували, неофашистами 'ґа іншими противниками розрядки виступають українські буржуазні націоналісти.
Поставивши перед собою ворожу українському народові мету реставрації капіталізму й створення фашистського політичного режиму на Україні, буржуазні націоналісти намагаються підштовхнути агресивні сили імперіалізму до зриву розрядки міжнародного напруження й спровокувати тим самим нову світову війну, щоб у її полум’ї спробувати поневолити український народ.
Войовничі домагання українських буржуазних націоналістів мають і своє ідейно-теоретичне джерело. Вся ідеологія українського буржуазного націоналізму з її расистською ненавистю до інших народів, суб’єктивістським свавіллям волюнтаризму, авантюристичними експансіоністськими поглядами органічно суперечить духові взаєморозуміння й співробітництва, розпалює недовіру й ворожнечу між народами.
9 Прапор комунізму, 1980, 17 жовтня.
8*
115
Сьогодні можна говорити про кілька напрямів діяльності українських буржуазних націоналістів стосовно зриву розрядки міжнародного напруження.
Це, по-перше, залякування широкої громадськості західних держав вигадками про наміри СРСР використати розрядку з агресивною метою.
Оголосивши підтримку політики мирного співіснування невигідною для «вільного світу», українські буржуазно-націоналістичні теоретики намагаються очорнити миролюбну зовнішню політику СРСР перед українською еміграцією й народами капіталістичних країн, скомпрометувати саму ідею розрядки міжнародного напруження. З цією метою вони, повторюючи злісні твердження західних ідеологів, розповсюджують різні вигадки про СРСР, залякують капіталістичний світ «агресивними планами» Радянського Союзу.
Один з сьогоднішніх буржуазно-націоналістичних теоретиків А. Камінський твердить, що СРСР хоче «використати Захід для скріплення власного воєнного потенціялу при допомозі теперішнього «економічного співіснування». Він скаржиться на те, що буржуазні політичні діячі «бачать тільки великі економічні користі для себе», що бізнес «однобічно диктує політику». Це, за Камінським, є шкідливим для західних країн.
Сили миру й прогресу з великою радістю зустріли Заключний акт загальноєвропейської наради в Хельсінкі. Нарада відкрила широкі перспективи для зміцнення миру, для розвитку стосунків добросусідства й співробітництва між усіма державами Європи.
Українські буржуазно-націоналістичні автори, виступаючи в ролі допоміжного загону реакційних сил імперіалізму, намагаються переконати народи, що це «капітуляція вільного світу перед Москвою». Мотивуючи цю позицію, Ф. Кордуба пише, що з СРСР не можна мати
116
справи, тому що він ніколи не буде дотримуватися десяти принципів договору про безпеку й співробітництво в Європі. Своє абсурдне твердження він навіть не прагне аргументувати.
Народам світу добре знані конкретні кроки Радянського Союзу з питань втілення в життя програми позитивних дій на користь миру. Однак ці миролюбні зусилля Радянського Союзу перекручено тлумачаться українськими буржуазно-націоналістичними писаками. Вони договорилися до того, що СРСР проведенням політики розрядки (а факт широко відомих мирних ініціатив Радянського Союзу вони приховати не можуть) нібито ставить собі за мету «заволодіти... вільною частиною Європи, заваливши НАТО і прогнавши з Європи США, опанувати Близький Схід і закріпитися своїми військовими базами в Африці з перспективою завоювання цілого світу».
Українські буржуазні націоналісти зустрічають в штики* й будь-які міжнародні наради миролюбних сил, конференції та переговори за роззброєння.
У матеріалах так званого V Великого Збору ОУН (1974 р.) вміщено відвертий заклик виступати проти конференцій за роззброєння, безпеки та розрядки міжнародного напруження.
Конференція АБН, що проходила в листопаді 1975 р. в Мюнхені, у «Зверненні до урядів і парламентів» також закликала «покінчити остаточно з політикою так званого відпруження та окозамилювання і припинити усяку співпрацю з ...Совєтським Союзом».
Слід зазначити про повну ідентичність «аргументів» українських буржуазних націоналістів і реакційних імперіалістичних кіл у даному питанні.
І це невипадково. Українські буржуазні націоналісти виступають на міжнародній арені з позиції інтересів імперіалістичного воєнно-промислового комплексу, виконуючи оплачуване соціальне замовлення ультраправих сил. Цей факт ще раз говорить про те, що український
117
буржуазний націоналізм, не маючи соціальної опори в народі, власної політичної ваги, існує лише завдяки підтримці світового імперіалізму.
Вони, по-друге, всіляко намагаються показати мирне співробітництво в галузі економіки між двома суспільними системами однобічно вигідним для соціалізму.
Одним з доказів проти розрядки, яким широко користуються буржуазно-націоналістичні теоретики слідом за ідеологами імперіалізму, є міф про те, що нібито Захід, якщо піде шляхом співробітництва з Радянським Союзом, надасть допомогу «технологічно відсталому» соціалізму. Однак, як говорять факти, курс КПРС на підвищення ефективності суспільного виробництва й поліпшення якості продукції зовсім не залежить від «допомоги» імперіалізму. Радянський Союз вважає науково-технічне співробітництво у мирних галузях взаємно вигідним.
Розвиток соціалістичної економіки показав, що вона має незаперечні переваги перед економікою капіталізму. Суспільна власність на засоби виробництва, соціалістична організація праці дає можливість їй добиватися значно вищих та стійкіших темпів розвитку виробництва у порівнянні з капіталізмом. Все це говорить про те, що СРСР, будучи могутньою в економічному відношенні державою, може впоратися з будь-якими завданнями.
По-третє, вони чинять спроби обмежити контакти й зірвати культурний обмін між радянськими громадянами та українською емігрантською громадськістю.
У рядах махрової реакції, що намагається повернути часи «холодної війни», українські націоналістичні політики виступають і проти культурного обміну з соціалістичними країнами. Особливо їх турбують факти дедалі більш тісного співробітництва української емігрантської громадськості з артистами, диригентами, хореографами, художниками, філологами, які приїздять з України. Широкі контакти з радянським]! людьми дозволяють українсь
119
ким емігрантам більше знати про життя Радянської України, знайомитися з її культурою і мистецтвом. Саме цього й лякаються націоналістичні теоретики. Бандерівський «Гомін України» б’є тривогу з приводу того, що українська еміграція «з пошаною та захопленням» ставиться до «співаків, поетів, фільмів та книжок з Совєтського Союзу». Бандерівці налякані тим, що українці-емігранти, замість історії Грушевського, купують радянські історичні дослідження, замість енциклопедії Кубійовича — Українську Радянську Енциклопедію. «Всякі контакти і культобмін безвартісні й шкідливі»,— роблять вони висновок.
Бандерівці не зупиняються перед загрозами на адресу тих, хто бажає ближче познайомитися з культурою сучасної України. «Гомін України» від ЗО жовтня 1976 р. навіть закликав «бити по пальцях» усіх тих, хто підтримує культурний обмін з Україною.
До бандерівців приєднуються в цьому питанні й мельниківці, які друкують безглузді вигадки про «таємних співробітників» серед радянських «інструкторів танців».
Турбує українських буржуазно-націоналістичних верховодів і факт збільшення кількості осіб серед емігран-тів-українців, які відвідують Україну каналами міжнародного туризму. їх не влаштовує, що гостям надається широкий доступ «у великі міста, на курорти, на могилу Шевченка», їм не подобається, що туристам показують «забудовані новими будинками вулиці, «люксусові» ресторани й готелі, українські історичні пам’ятки, місця відпочинку трудящих».
Причиною подібного невдоволення є, за їх власним зізнанням, та обставина, що турист, який побував на Україні, «уже не буде виступати в пресі з антисовєтськими статтями... не пікетуватиме совєтської амбасади (посольства— В. Ш.), навіть не критикуватиме прилюдно совєтського режиму. І хоча далі буржуазно-націоналі
119
стичні автори висловлюють фантастичну вигадку про те, що туристи будуть боятися брати участь в антирадянсь-кій діяльності тому, що залишать «як закладників» своїх родичів, які живуть на Україні, стає зрозумілим їх страх остаточно розгубити рештки свого впливу на українську еміграцію.
Виступаючи проти культурного обміну з Радянським Союзом, українські буржуазні націоналісти намагаються не допустити правдиву інформацію про життя Радянської держави, Радянської України для того, щоб утримати українську еміграцію в атмосфері «холодної війни», під впливом облудної ідеї «визволення» України.
По-четверте, українські буржуазні націоналісти підбурюють, провокують реакційні імперіалістичні кола до війни проти СРСР. Вони передовсім повсюдно наголошують на неминучості нової світової війни, а всілякі можливості взаємозв’язків на принципах мирного співіснування намагаються поховати.
Ю. Тис-Крохмалюк, наприклад, заявляє з упевненістю: «Так чи інакше, ми будемо свідками скоріше чи пізніше новочасної війни, якої стратегією розбудовують й планують теж стратегію, яка буде діяти у 21 столітті».
Канадська газета «Вільний світ», залякуючи читачів, з «біблійною певністю» заявляє, що третьої світової війни не уникнути. «Може настати ще передишка та відложення конфлікту, але третя світова війна неминуча». Оскільки війна нібито неминуча, українські буржуазно-націоналістичні автори пропонують «не міркувати про втрати людства», а «холоднокровно й розумно готуватися до того, що прийде раніше або пізніше».
Проте вони розмірковують про майбутню третю світову війну не з нейтральних позицій, а намагаються переконати буржуазних політиків у необхідності воєнного двобою з світом соціалізму.
Сторінки буржуазно-націоналістичних видань бук
120
вально наповнені закликами до хрестового походу проти Радянського Союзу. Нинішній «фюрер» бандерівців Я. Стецько закликає організувати «політичний і озброєний фронт у всьому світі» проти СРСР. За створення «спільного могутнього фронту» проти Радянського Союзу рату-вала VII конференція так званої Всесвітньої антикомуністичної ліги (ВАКЛ). А V так званий Великий Збір (1974 р.) оунівців-бандерівців повчав західних державних діячів, що метою політики повинен бути не мир за будь-яку ціну, а «об’єднання» проти СРСР.
Українські націоналістичні авантюристи, підігріваючи мілітаристські настрої реакційних імперіалістичних кіл, часто повторюють гітлерівську тезу про те, що Радянський Союз — це «колос на глиняних ногах».
Історія свідчить, що імперіалізм неодноразово намагався випробувати міцність Радянської держави. Результати цих походів переконливо показали, що в світі немає сил, здатних подолати соціалізм, поневолити народ, згуртований навколо Комуністичної партії, вірний марксистсько-ленінським ідеям. Нинішнім прибічникам війни з соціалізмом слід пам’ятати про те, чим закінчилася збройна сутичка СРСР з ударним загоном імперіалізму — німецьким фашизмом.
Таким чином, українські буржуазні націоналісти, будучи вірними слугами міжнародної імперіалістичної реакції, виступають проти розрядки міжнародної напруженості. їхня активізація в останні роки має на меті чинити тиск на західних політиків, щоб підштовхнути їх до відмови від реалістичних кроків у зовнішній політиці.
Що змушує українських буржуазно-націоналістичних ідеологів єднатися з оскаженілими реакційними імперіалістичними силами, підштовхувати підготовку війни проти народів СРСР (в тому числі й українського народу)?
Українські буржуазні націоналісти в своїх писаннях досить відверто відповідають на це запитання. Я. Стецько
6 (МаЗ
121
1972 р. заявляв: «Концепція... про рівновагу сил... для нас шкідлива.., У нашому інтересі є конфлікт США з московською імперією (так українські буржуазно-націоналістичні автори називають СРСР.— В. ПІ.), а не співжиття з нею, не так зване мирне співіснування».
«Шкідливість» політики мирного співіснування українські буржуазні націоналісти пов’язують з власними планами, кінцевою метою яких є капіталістичне поневолення українського народу. Вказуючи на причини негативної оцінки міжнародної розрядки, націоналістична газета «Свобода» писала, що тільки «внаслідок загострення відносин між СРСР і США наша міжнародна ситуація може покращати».
«Гомін України» ще відвертіше висловився: «Треба сказати, що політика співпраці з СРСР, а в тому числі й культурного обміну,— зробила і робить великі спустошення серед української громади в західних країнах». Таке вимушене визнання найліпше свідчить про той безвихідний реакційний тупик, в який зайшли ідеологія й політика українського буржуазного націоналізму. Крім того, незалежно від волі авторів, ця заява — свідоцтво втрати впливу буржуазного націоналізму в середовищі української еміграції.
Авантюристична ставка на війну як на засіб досягнення надзвичайно бажаної особистої мети, але якої вони ніколи і ні за яких обставин не зможуть досягти,— знищення соціалістичного суспільного ладу на Україні — стала основним напрямом політики українських буржуазних націоналістів.
«Без війни немає волі (читай: свободи експлуатації.— В. ПІ.) для України!»—робить висновок націоналістична «Свобода».
Слід сказати, що таке твердження не є чимось випадковим. Воно цілком узгоджується з постулатами так званого V Великого Збору ОУН, який декларує, що найзручнішим випадком для «революційного зриву» (тобто 122
для бандитської діяльності.— В. Ш.} з’явиться «війна між СРСР та іншими державами».
У своєму невгамовному прагненні до світової війни українські буржуазно-націоналістичні ідеологи готові пожертвувати життям українського народу. Вони наперед погодилися, щоб «дві третини української території були знищені атомною бомбою, аби лиш на одній третині заіс-нувала українська національна (читай: буржуазно-націоналістична.— В. Ш.) держава...» 10.
Таким чином, погляди українських буржуазних націоналістів на проблеми війни і миру свідчать, що їх носії декларують знищення більшої частини українського народу в горнилі третьої світової війни як необхідну передумову для свого панування.
Українські буржуазні націоналісти виступають (разом з міжнародною імперіалістичною реакцією) як отруювачі міжнародної атмосфери співробітництва та розрядки, вони є ворогами всіх миролюбних прогресивних сил сучасності. Стремління до ілюзорної мети — реставрації капіталістичного ладу на Україні, власне політичне безсилля, викликане відсутністю соціальної підтримки на українській землі, спонукають буржуазно-націоналістичних авантюристів підбурювати імперіалізм до війни проти СРСР.
На міжнародній арені в останні роки відбулися значні зміни. Принципіальна зовнішня політика Радянської держави, заснована на ленінських ідеях мирного співіснування, здобула заслужений авторитет усіх прогресивних сил сучасності. Набуто значний досвід у галузі економічного, науково-технічного, торговельного і культурного співро-. бітництва СРСР з західними державами. З цілого ряду проблем зросли взаєморозуміння й близькість. Прогресивній громадськості української еміграції дорогі й близькі
10 М орловський В. І. Жовто-блакитна мафія.— Львів: Каменяр, 1975, с. 137.
6*	123
ідеї розрядки й мирного співіснування, вона з презирством відвертається від українських буржуазно-націоналістичних підбурювачів до нової світової війни.
Людиноненависницька апологія мілітаризму штовхає сучасний український буржуазний націоналізм на позиції ретрограда — ворога соціального прогресу.
Куди прийшов український Заратустра?
Визначальною тенденцією сучасності є прискорення соціального прогресу людства. Головний його напрям, як було зазначено на XXV з’їзді КПРС, становить розвиток країн соціалізму1. Визначних успіхів добилися також міжнародний робітничий та комуністичний рух, національно-визвольний рух, рух борців за мир.
Проте велике зрушення в бік прогресивних соціальних перетворень супроводжується опором приречених історією класів.
Нині імперіалізм робить спробу створити тотальне об’єднання реакції на грунті антикомунізму. Сучасний етап загальної кризи капіталізму, що супроводжується шаленою гонкою озброєнь, придушенням демократичного руху, зрушенням вправо в політичній буржуазній надбудові, привів до об’єднання реакційних сил, які, мовляв, здатні змінити об’єктивний хід розвитку людства всеціло на свою користь.
Переможний хід ідей марксизму-ленінізму, зростання могутності Радянського Союзу, усієї соціалістичної співдружності змушують об’єднуватися в таборі антикомунізму найрізноманітніші сили — імперіалістичну воєнщину, неофашистів, сіоністів, маоїстів, буржуазних націоналістів різних мастей. У Звітній доповіді на XXVI з’їзді
1 Див.: Матеріали XXV з’їзду КПРС, с. ЗО.
124
Компартії України тов. В. В. Щербицький зазначав: «Під чорними прапорами антирадянщини й антикомунізму зімкнулись усі реакційні сили. І, як завжди, особливо шаленіють у безсилій люті закляті вороги нашого народу, прислужники імперіалізму — українські буржуазні націоналісти» 2.
Не слід вважати українських буржуазних націоналістів рівноправними партнерами в антикомуністичному конгломераті. Втративши соціальну базу на українській землі, існуючи лише завдяки підтримці антикомуністичних центрів і спеціальних служб, не маючи й шматочка своєї території, українські буржуазні націоналісти животіють як політичні наймити, які згодні пропонувати свої послуги будь-якому ворогові соціалізму. Навіть українська націоналістична преса змушена визнати «втрату почуття національної гідності, комплекс меншевартости... рабський послух чужому (керівництву. — В. 277.)».
В галузі ідеології й політики український буржуазний націоналізм еволюціонує в бік повної деградації. Залишившись зорієнтованими політично на українську буржуазію десь з першої половини XIX ст., погляди українських націоналістів еклектично об’єднують в єдине ціле й старезні й «посивілі» ідеї «апостолів» М. Костомарова, П. Куліша, Д. Антоновича, М. Грушевського, і ліберально-буржуазні концепції кінця XIX — початку XX ст., і відверто фашистські погляди, й усілякі «модернові» теорії й доктрини з арсеналу сучасної буржуазної соціології й політики.
Необоротність процесу духовної деградації українського буржуазного націоналізму виявляється в тому, що його ідеї та діяльність, відображаючи інтереси жалюгідних залишків експлуататорських класів, суперечать не тільки
8 Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України,— К.: Політвидав України, 1981, с. 54.
125
інтересам українського народу, але й переважній більшості української еміграції.
Однак ці крикливі підспівувачі3 світової реакції активно вдаються до ідеологічних диверсій та шпіонажу, до провокацій проти українського народу, проти СРСР. Саме цими формами діяльності українського буржуазного націоналізму й визначається його небезпечність на сучасному етапі.
Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» в своїх офіційних документах намагаються переконати громадськість, що вони розраховували й розраховують у своїй політиці на підтримку українського народу. Та оскільки навіть фанатикам з числа українських буржуазних націоналістів стає зрозуміло, що український народ зовсім не збирається влаштовувати «революційний зрив» в угоду націоналістичним емігрантським покидькам, то в останній час поруч з твердженнями про те, що свободу Україні не можуть принести іноземні багнети, в націоналістичних писаннях можна натрапити на думку про можливість «допомоги» українському буржуазному націоналізму інших сил «з позицій партнерства», про зацікавленість ними в підтримці держав, «що визнають право України на незалежну державу». Так, Я. Стецько, «категорично» заперечуючи ставку на інтервенцію, одночасно стверджує: «Хто прагне нам допомогти, той може нам допомагати тільки з позицій нашого партнера».
Однак подібні твердження покликані виконувати функцію маскування факту зради буржуазними націоналістами інтересів українського народу та їх готовності йти на службу до будь-яких його ворогів. Практично українські буржуазні націоналісти в своїй політиці керуються єдиним принципом, проголошеним Д. Донцовим: завжди висту
3 Див.: Матеріали ХХУ з’їзду Комуністичної партії України,
126
пати разом з ворогами Радянського Союзу в ім’я нездійсненної цілі «визволення» (читай: поневолення.— В. ІП.) українського народу. Про це відверто писала 1972 р. націоналістична газета «Свобода». «Накреслюючи засади нашої зовнішньої політики, Донцов писав, що «в нашій зовнішній політичній діяльності треба спиратися на сили, які, з одної сторони, представляють собою реальну силу в міжнароднім житті, а з другої — можуть діла-ти в напрямку здійснення нашого домагання... Цей посту-лят: шукати опертя в державах, котрі ділають в напрямі здійснення нашого національного ідеалу, не новий для нас... Позитивна сторона цього постуляту...— це шукання союзу з цими країнами, інтереси яких суперечать в дану хвилину інтересам Росії. Цю засаду треба проголосити одверто... Ті чи інші держави, на котрі можна числити, можуть бути «імперіялістичні» чи «реакційні»— це наС нічого не обходить».
І український буржуазний націоналізм по черзі «розраховував» у минулому на Австро-Угорщину, на кайзера Вільгельма, на панську Польщу, на італійський та німецький фашизм.
Як зазначалося вище, еволюція українського буржуазного націоналізму, будучи по суті ланцюгом історичних поразок, привела його сьогодні до повної втрати соціальної бази на Україні та до безпорадних теоретичних спроб висловити право на панування залишків експлуататорських класів.
Виражаючи волю цих осіб, український буржуазний націоналізм нездатний відобразити в теоретичній формі та в практичній діяльності об’єктивний хід історичного розвитку людства до соціалізму й комунізму. Антикому-нізм і антирадянщина, прагнення до недосяжної мети — реставрації капіталізму на Україні, ідеалізм і метафізика, волюнтаристське свавілля в оцінці суспільних явищ, проповідь ірраціоналізму й містики, фашистських елітарних концепцій та біолого-расистських теорій, провокаційне
127
підбурювання до світової війни — такі основи ідеології й політики українського буржуазного націоналізму, що свідчать про свою несумісність з прогресом людства, про безвихідь і кризу.
Цілком закономірно, що необоротний процес деградації ідеології й політики українських буржуазних націоналістів привів їх до прислужництва иайреакційнішим силам сучасності — силам фашизму, сіонізму, маоїзму.
Нині український буржуазний націоналізм не відмовився від фашистської орієнтації. Навпаки, він і далі фа-шизується, тісно змикаючись в ідеологічній і політичній галузях з діяльністю неофашистів. Невипадково бандерівський так званий IV Великий Збір (1968 р.) проголосив махрового фашиста Донцова «прапором українського націоналізму». А 1974 р. «Шлях перемоги» заявив, що «... Донцов — Батько Українського Націоналізму — вічно матиме вплив на цю ідеологію».
Внутрішня фашистська сутність ідеології й політики українського буржуазного націоналізму привела його до підтримки фашистських режимів і неофашистських течій у світі.
Зі встановленням фашистської диктатури в Чілі українські буржуазні націоналісти одними з перших привітали її. Газета «Канадійський фармер» 1 жовтня 1973 р. надрукувала статтю «Салют військовим», вихваляючи вбивство С. Альєнде й безчинства фашистів.
Українські буржуазні націоналісти оголосили криваву фашистську кліку Піночета, злочинства якої заплямувало ганьбою все прогресивне людство, «революційним урядом», вихваляючи його за те, що він поставив поза законом усі ліві партії та угруповання, ув’язнивши їхніх керівників. Встановлення фашистського режиму вони визначили як початок «шляху абсолютного національного відродження».
Цілком закономірно, що українські буржуазні націоналісти 1974 р. відрядили «делегацію» в Чілі, через яку ге-
129
яерал Піночет обіцяв українським буржуазним націоналістам підтримку на міжнародній арені.
Основною «базою» консолідації українського буржуазного націоналізму з чілійським фашизмом є їхня патологічна ненависть до комунізму, готовність піти на будь-які злочини, щоб затримати хід прогресу людства.
Мимоволі підкреслюючи цю обставину, газета «Вільний світ» 18 квітня 1977 р. відверто славословила фашистський режим у Чілі за «безпощадний хрестоносний похід проти марксокомуністичної диверсії».
Неодноразово вказувалося в науковій літературі, що «...буржуазний націоналізм є тією реакційною ідеологією, яка, на відміну від інших складових частин антикомуніз-му, дуже швидко... втілюється в антинародну, антинаціональну ідеологію фашистських організацій» 4.
Саме тому українські буржуазно-націоналістичні ватажки вбачають свою спорідненість з фашизмом у Чілі і в галузі ідеології. Позбавлений своєї власної глибокої ідейної основи, чілійський фашизм намагається спекулювати на націоналістичних гаслах. У так званій «Декларації принципів уряду Чілі» фашистська хунта визначила свій режим як «націоналізм, що прагне до універсальності».
Цей засіб не новий. Ідею «універсального націоналізму» насаджували в свій час Гітлер і Муссоліні. Невипадково нині Піночет включив Гітлера, Геббельса та Розен-берга до числа класиків, «праці» яких необхідно вивчати.
В ідеології чілійського фащизму знайшли також своє місце священний для буржуазії принцип приватної власності, ірраціоналізм, містика, геополітичні концепції, расові теорії та ін., тобто вся «обойма» економічних, філософських і політичних поглядів гітлерівського режиму* * 8.
4 Фіногєєв С. Г. Буржуазний націоналізм — отруйна зброя ан-
тикомунізму.— К.: Т-во «Знання» Української РСР, 1971, с. 19.
8 Див.: Критика идеологии неофашизма.— М.: Мисль, 1976.
129
Єднає українських буржуазних націоналістів з лідійськими неофашистами й орієнтація останніх на ті західні країни, що готові підтримати Чілі в «її відродженні».
Саме через це українські буржуазні націоналісти оголосили фашистський переворот у Чілі «переломним моментом в історії континенту».
Саме тому українські буржуазно-націоналістичні автори підкреслюють свою лояльність до неофашизму в Італії. Газета «Канадійський фармер» з захопленням писала про гасло італійських фашистів «очищення хати», що означає «очищення держави від впливів комуністів». Українські націоналісти шкодують тільки за тим, що неофашисти взялися за «роботу» надто поспішно, й серія фашистських замахів змусила мільйони італійців добиватися повної заборони неофашистських радикальних організацій 6.
В основі поглядів нинішніх послідовників Муссоліні лежать доктрини старого фашизму. В соціальному плані неофашисти, як і раніше, рекламують корпоративну модель побудови суспільства у рамках тоталітарного державного устрою. Опорою неофашистського режиму визнається еліта, організована за принципом рицарського ордену. Останнім часом неофашистська преса дедалі більше схиляється до того, щоб включити в поняття еліти людей типу військових парашутистів, близьких один одному «духовно й фізично», здатних нібито в будь-яких умовах «нав’язати свою волю натовпу». Ця доктрина «парашутизму» стала своєрідною політичною програмою неофашизму в Італії 7.
Ці погляди в основному характерні й для ідеології українського буржуазного націоналізму. Невипадково його «теоретики» тлумачать сьогодні про те, що українці не
6 Див.: Канадійський фармер, 1973, 3 вересня.
7 Див.: Критика идеологии неофашизма, 1976; Филатов Г. С. Демократические сильї Италии против неофашизма.— М.: Мьісль, 1977.
130
доросли до демократії в, що ідеалом для них повинна бути «національна диктатура збройних сил».
Слід зазначити, що українські буржуазні націоналісти не тільки підтримують теоретичні погляди неофашистів — вони намагаються активно допомагати їм на практиці. Наприклад, у злочинній диверсії неофашистів у експресі «Іта-лікус», що привела до великих людських жертв, брали участь і бандерівці. Розслідування диверсії показало, що існує міжнародний неофашизм, в якому неабияку роль відіграє український буржуазний націоналізм8 9.
Про те, що цей міжнародний неофашизм набув організованого характеру, свідчить І «Установчий конгрес фашистського Інтернаціоналу», який відбувся в Барселоні в березні 1977 р.
Все це підтверджує, що ідеологи українського буржуазного націоналізму, як і раніше, дотримуються фашистської орієнтації в своїй теоретичній і практичній діяльності. Звиродніла ненависть до комунізму й теоретичне наслідування фашистських зрадників закономірно привели їх до союзу з німецьким та італійським фашизмом у минулому й з неофашизмом у сучасних умовах.
Помітно посилилося в останні роки співробітництво між українськими буржуазними націоналістами і сіоністами. Причину такого співробітництва слід шукати в класовій солідарності буржуазії, в її спробах організувати спільний фронт оборони перед наступом робітничого класу та його марксистсько-ленінської ідеології. В. І. Ленін з цього приводу писав: «При всякому справді серйозному й глибокому політичному питанні групування йде по класах, а не по націях» 10.
Сіонізм та український буржуазний націоналізм мають також чимало спільного в ідейно-теоретичних
8 Українські вісті, 1975, 23 лютого.
9 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 297—298.
10 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 24, с. 130.
131
конструкціях та в політичній діяльності. Ці спільні риси випливають з антирадянської й антикомуністичної платформи, на якій блокуються нині різномасті вороги соціального прогресу. Вони є також виявленням внутрішньої схожості будь-якого буржуазного націоналізму.
Багато спільного у сіоністів та українських буржуазних націоналістів взято з одного джерела — ідейного і політичного арсеналу фашизму. Радянський дослідник В. Б. Луцький писав, що «сіоністські організації перед початком другої світової війни відверто заявляли, що їхньою заповітною мрією є єврейська держава, побудована за зразком фашистської Італії, і запроваджували у своїх діях фашистську тактику» п.
Всьому світу відома активна роль петлюрівців в організації єврейських погромів на Україні, ще не забули народи про участь українських буржуазно-націоналістичних прислужників фашизму в гітлерівському так званому вирішенні єврейського питання шляхом знищення осіб єврейської національності. Досить сказати, що нинішній президент АБИ і «фюрер» бандерівців Я. Стецько, відомий у минулому як войовничий антисеміт, заявляв у свій час: «Стою на становищі винищення жидів і доцільності перенести на Україну німецький метод екс-термінації жидівства» 11 12.
Здавалося б, що між сіонізмом, який рекламує себе рятівником євреїв усього світу, й українським буржуазним націоналізмом повинні існувати лише ворожі стосунки. Проте антисемітизм українських буржуазних націоналістів не перешкодив скластися альянсу з сіоністами. Загальний страх перед наступом соціалізму, перед црогресивними змінами на планеті зв’язав їх докупи.
11 Див.: Луцкий В. Б. Палестинская проблема.— М.: Правда, 1946, с. 13.
12 Василевич Б. Л же месії. Памфлети і нариси,— Львів: Каменяр, 1973, с. 46.
132
Сьогодні українські буржуазні націоналісти відмежовуються від своєї ганебної ролі ката єврейського населення. 1975 р. колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Г. Меір надрукувала мемуари під назвою «Моє життя». В них говориться про єврейські погроми на Україні, за які «був головним чином відповідальний ославлений командуючий Симон Петлюра» та його «вбійницькі банди». Згодом після виходу книги ніхто інший, як М. Левицький (так званий президент УНР в еміграції) заявив на сторінках журналу «Мета»: «Чи такі писання йдуть на користь сіонізму... саме в час прожидівських (читай: про-сіоністських.— В. Ш.) з боку українців і таких же про-українських виступів з боку багатьох жидівських (тобто ізраїльських.—В. Ш.) діячів?..».
Особливо посилився «потяг» українських буржуазних націоналістів до Ізраїлю з часу агресивного захоплення арабських земель 1967 р. В цей час' українська буржуазно-націоналістична преса називала Моше Даяна «сі-найським левом», спішно знайшовши спорідненість з ним — «сином прибулого українця». Деякі українські націоналістичні організації почали навіть записувати добровольців в ізраїльську армію й збирати кошти на користь так званого єврейського фронту 13.
Характерно, що всі українські націоналістичні об’єднання за кордоном виступили на підтримку агресивних устремлінь Ізраїлю. Так звана Президія УНРади у постанові від 29—30 червня 1967 р. висловилася про необхідність підтримати державу Ізраїль. Тодішній ватажок ме-льниківського проводу О. Штуль-Жданович на так званому V Великому Зборі (1974 р.) заявив про встановлення з Ізраїлем стосунків «по лінії співпраці і взаємної інформації». Навіть відомий своїм крайнім антисемітизмом
13 Симоненко Р. На утриманні реакції, с. 119—120; Симонен-ко Р. Злочинний альянс.— В кн.: Пост імені Ярослава Галана, кн.
5.— Львів: Каменяр, 1977, с. 45—46.
133
фашистський прислужник В. Кубійович висунув гасло: «Євреї і українці навіки разом проти арабів і комуністів» ь.
Подібний напрям нинішньої політики українських буржуазних націоналістів викликаний тим, що сіонізм виступає сьогодні як знаряддя здійснення імперіалістичних устремлінь, заклятим ворогом миру й прогресивних суспільних перетворень.
Ізраїль, з свого боку, покладає на українських буржуазних націоналістів обов’язок служити його інтересам. Про це відверто написав якийсь 1. Клейнер у журналі «Український самостійник»: «...Якщо українці хочуть домогтися взаємокорисного співробітництва з єврейською громадськістю (читай: з правлячою верхівкою Ізраїлю.— В. Ш.), вони мусять довести, що... не є антиєврейською потугою і готові сприяти Ізраїлеві та міжнародним єврейським організаціям... в еміграції євреїв з України до Ізраїлю».
Українські буржуазні націоналісти «сприяють» Ізраїлю в цій справі. На сторінках української буржуазно-націоналістичної преси систематично друкуються завіряння в солідарності з політикою Ізраїлю та заклики «подавати всіляку моральну й матеріальну допомогу Ізраїлю». Українські націоналістичні теоретики в своїх планах уже обговорюють можливість «спільної боротьби на Україні», а для її здійснення пропагують «посилення спільних дій».
Таким чином, український буржуазний націоналізм в історично традиційних пошуках покровителів дійшов до блокування з сіоністами. Як свідчать факти, кров єврейських трудящих, закатованих та розстріляних українськими буржуазно-націоналістичними бандами, не є перешкб-дою для союзу ізраїльської та української буржуазії. Українські буржуазні націоналісти продемонстрували, до
14 Гомельський Л. В. Тризуб і «зірка» Давида.^- Дніпропетровськ: Промінь, 1977, с. 204.
134
речі, нечасту в історії готовність до швидкого «вилікування» від антисемітизму. Бо шлях усіх реакціонерів веде до об’єднання зусиль на грунті антикомунізму, щоб спробувати повернути назад колесо історії.
У світлі сказаного не є несподіваним і поворот політичних симпатій українського буржуазного націоналізму в бік Пекіна. Слід зазначити, що ворожість до комунізму, до СРСР — єдиний постійний курс українського буржуа^-' ного націоналізму. В його проведенні вони роблять ставку на будь-яку реакційну силу.
У 50-х роках для українських буржуазних націоналістів такою силою на Сході був Чан Кай-ші. 1955 р. Я. Стецько навіть підписав з Чан Кай-ші договір про «остаточне придушення міжнародного комунізму». Цих двох політичних трупів споріднювала ненависть до соціалізму і до своїх народів, які вишпурнули їх зі своїх земель. Після цього договору на Тайвані була випущена в ефір програма радіомовлення українською мовою, звернута до українців, що проживають на Далекому Сході. Одержували українські буржуазні націоналісти й матеріальну допомогу від Чан Кай-ші.
Проте ці благодіяння українські буржуазні націоналісти забули, як тільки маоїсти перейшли на антирадянський курс. У 60-х роках починається чергова «переорієнтація» українського буржуазного націоналізму. 1963 р. він «народив» таку думку: «Краще буде для українського (читай: націоналістичного. — В. Ш.) діла, якщо ми будемо прагнути до союзу з Мао Цзе-дуном, тобто з червоним Китаєм. Червоний Китай — це, по-перше, сила, а по-друге, він готується до війни з Москвою» 15.	'	:
Ось такі обставини стали вирішальними в питаннях східної політичної орієнтації для всіх українських буржуазно-націоналістичних організацій за кордоном. • ;	'
15 Братунь Р. Від Тайбея до Пекіна.— Жовтець, 1975, < № 9, С. 111.
135
Нині деякі українські буржуазно-націоналістичні «теоретики», намагаючись знайти генетичну спорідненість з китайцями, зробили «відкриття», що нібито українці належать «до цілком осібної групи разом з китайцями і мають з ними фізіологічно-біологічну близькість», яка характеризується «спільністю їх духовної культури» 16. •
Цілком зрозуміло, що причина зближення з маоїзмом — не міфічна «фізіолого-біологічна близькість», а розгнуздана антирадянська кампанія в Пекіні, поєднана з невпинними спробами підірвати розрядку міжнародної напруженості.
Слід зазначити, що чимало українських буржуазно-націоналістичних «політиків» добре розуміють, що маоїстський Китай ніколи не виступить у ролі «визволителя України». Проте всі вони сходяться на одному: оскільки маоїстське керівництво зайняте дискредитацією зовнішньої й внутрішньої політики СРСР, роздуванням воєнної істерії й підготовкою до війни, треба використати цю обставину в своїх інтересах. Націоналістична газета «Українське слово» від 7 липня 1974 р. відверто писала про ці розрахунки: «Конфлікт між СССР і Китаєм мусить послужити базою для сформування фундаментальних завдань української політики... Було б наївним думати, що Китай «визволить» Україну, як було наївним очікувати того від Гітлера. Проте є ясним, що Китай стоїть в конфлікті з... ворогом, і через те це може бути базою для співпраці».
Газета «Мета», вилаявши ті українські націоналістичні газети, які мало цікавляться розвитком подій у Китаї, писала: «Логіка підказує один тільки висновок: це наш природний союзник».
Експансіоністська політика Пекіна, що виражається в його гегемоністичних домаганнях, переконала деяких по
16 Братунь Р. Новітні пекінські рикші.— В кн.: Пост імені Ярослава Галана, кн. 3.— Львів: Каменяр, 1973, с. 131.
136
літиків західних країн (а разом з ними й українських націоналістичних лідерів) у тому, що конфлікт у світі неминучий; він розвиватиметься в напрямку воєнного протиборства між СРСР та КНР. Тому вони вважають за необхідне діяти в напрямку погіршення стосунків між СРСР і КНР, забуваючи про аналогічні спроби імперіалізму в минулому, що закінчилися катастрофою насамперед для тих, хто влаштовував такі витівки.
Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» пішли ще далі від цих невдачливих політиків. Виходячи з переконання про неминучість війни між Китаєм та СРСР, вони планують створити під час війни бандитсько-«пов-станські» формування з... захоплених китайцями у полон солдатів і офіцерів Радянської Армії неросійської національності.
Пей очевидний авантюризм у розрахунках збанкрутілих-українських буржуазно-націоналістичних «політиків», заснований на запереченні об’єктивної реальності, на маренні, що видається за дійсність, зайвий раз. свідчить про приреченість їхніх зусиль. Оцінка міжнародної обстановки з позицій минулого впливу імперіалізму, небажання рахуватися з величезними змінами, що стались у світі — створення світової системи соціалізму й перетворення її у вирішальний фактор суспільного розвитку, крах колоніальної системи імперіалізму, зростання політичної свідомості міжнародного робітничого класу,— такі характерні риси політичного кругозору українських націоналістів, їх наочно можна бачити у вихвалянні США як світового жандарма, який, за їхніми мріями, покликаний здійснювати панування на земній кулі, не рахуючись з інтересами інших народів.
Націоналістична газета «Свобода» цинічно стверджувала 5 березня 1976 р.: «Америці природно припадає ро-ля жандарма світу. І не треба лякатися такої ролі, й не треба цуратися такої назви, бо так саме і повинно бути: це почесна для Америки роля...».
137
У світлі подібного «Жандармського» настрою українських буржуазних націоналістів стає ясним факт підтримки ними в пресі введення в дію так званого «закону про радикалів» у ФРН, що веде країну шляхом фашизації. Не викликає подиву й постійне блокування українського буржуазного націоналізму з диктаторами й главами маріонеткових режимів, участь у засіданнях ВАКЛ (Всесвітньої антикомуністичної ліги)’ і АПАКЛ (антикомуністичної ліги народів Азії), в яких зібрані закляті вороги прогресу людства.
Знаючи фашистську погромну людиноненависницьку сутність і політичні симпатії українського буржуазного націоналізму, можна бути впевненим у тому, що коли завтра імперіалізм висуне на арену міжнародного життя нову темну, тупу й жорстоку силу, спрямовану проти соціалізму й миру, до неї негайно звернуться лідери українського буржуазного націоналізму з пропозицією союзу на словах, а на ділі — з проханням про оплату своєї ролі політичних бандитів, готових на всілякі злочини за замовленням хазяїна.
Дуже характерною для діяльності українських буржуазно-націоналістичних організацій є їхня участь у всіх наклепницьких кампаніях, що проводить пропагандистський апарат, який обслуговує буржуазію.
Особливо наочно видно непринадну роль українських буржуазно-націоналістичних організацій у так званій «кампанії на захист прав людини», приурочену до часу прийняття нової Радянської Конституції та святкування 60-річчя Великого Жовтня.
Трудящі, прогресивні політичні організації капіталістичних країн і країн, що розвиваються, з величезною увагою й схваленням прийняли текст Основного Закону розвинутого соціалізму. Вони наочно переконуються в тому, які недосяжні для капіталізму права й свободи несе людям реальний соціалізм, що забезпечує невпинне зростання матеріального й культурного рівня життя й
138
широку участь в управлінні державою, несе справжню свободу.
Саме цей вплив нової Конституції на свідомість трудящих мас змушує ідеологів буржуазії вдаватися до методів наклепу й фальсифікації.
Виконуючи соціальне замовлення монополістичного капіталу, вони галасують сьогодні про «порушення прав людини» в СРСР. Основні напади в цій антирадянській наклепницькій кампанії зосереджені на ст. 39 Конституції, що проголошує неприпустимість використання громадянами прав і свобод на шкоду інтересів суспільства й держави, прав інших громадян, а також на ст. 59, що вказує на невіддільність здійснення прав і свобод від виконання громадянами своїх обов’язків. Західна преса намагається довести, що ці статті Конституції нібито обмежують права людини.
Разом з буржуазним пропагандистським апаратом вносить свою долю в кампанію брехні та дезинформації і українська буржуазна націоналістична преса.
Українські буржуазно-націоналістичні теоретики навіть оголосили кампанію «на захист прав людини» невід’ємною частиною своєї «політичної філософії» й «національної програми», «універсальною категорією і плятформою, яка може об’єднувати найбільш різнорідні сили».
Найбільш спільним моментом, характерним для буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів, є спроба довести, що ст. 39 і ст. 59 Основного Закону СРСР «топлять в обов’язках права і свободи».
Отже, як бачимо, нічого іншого, крім нестримної брехні, буржуазна й буржуазно-націоналістична преса протиставити великим завоюванням соціалізму не може. При цьому наші противники не помічають, що, нападаючи на статті Конституції СРСР, які регулюють взаємозв’язок прав і обов’язків радянських громадян, вони намагаються
139
дискредитувати ст. 29 Загальної декларації прав людини, яка проголошує, що «кожна людина має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особистості» 17.
Крім того, Міжнародні пакти про права людини 1966 р. передбачають, що держава може встановлювати обмеження прав в інтересах державної безпеки й суспільного порядку, охорони здоров’я й моралі, захисту прав і свобод громадян.
Але предметом особливо злісних спекуляцій є зміст статей Конституції СРСР, що закріплюють досягнення радянського народу у вирішенні національного питаний та розвитку національних відносин (ст. 64) і гарантують рівність націй і народностей Радянської багатонаціональної держави (ст. 34). Зокрема, бандерівський «Гомін України» від 5 квітня 1978 р. всупереч фактам пише, що «фактично в СССР... права союзних республік зведені до нуля».
Ще більше нападів зазнає Конституція Української РСР. Зокрема, буржуазним націоналістам не подобається ст. 16, яка проголошує, що економіка України «є складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу, що охоплює усі ланки суспільного виробництва, розподілу й обміну на території СРСР». Цю статтю, що фіксує найважливішу закономірність розвитку соціалізму, вони без усяких доказів оголошують втіленням «імперського централізму».
Українським буржуазним націоналістам не подобається також, що Конституція Української РСР споріднена з Конституцією СРСР, як споріднені конституції й усіх інших союзних республік, що становлять єдину інтернаціональну спільність — радянський народ. Очевидно, бур
17 Вадимо в В. Международное значение Конституции СССР.— М.: Международньїе отношения, 1977, с. 61.
140
жуазно-націоналістичні теоретики, як і всі буржуазні ідеологи, хотіли б бачити в Основному Законі України статті, що спрямовані проти соціалізму, на шкоду інтересам українського народу. їхня невгамовна наклепницька кампанія робить усе для того, щоб добитися свободи в боротьбі з радянським суспільним та державним ладом для відступників. Такої можливості їм ніколи не буде надано.
Л. І. Брежнєв, викриваючи напади наших противників на адресу радянської Конституції, зазначав: «... З точки зору наших класових противників, громадянам СРСР слід було б, мабуть, надати одне єдине «право»—на радість імперіалізмові боротись проти Радянської держави, проти соціалістичного ладу. Та ми повинні розчарувати таких «критиків» нашої Конституції: назустріч їх побажанням радянський народ не піде ніколи!» 18.
Отже, ненависть до комунізму, до всього радянського, фашистська сутність українського буржуазного націоналізму привели його до блокування зі всіма реакційними силами сучасності. Проте було б серйозною помилкою перебільшувати політичні можливості українського буржуазного націоналізму. Постійне звертання до чужих сил є виявленням крайньої слабкості, внутрішнього розкладу українського буржуазного націоналізму.
У таборі українських буржуазних націоналістів панує розгубленість та песимізм, пов’язані з дедалі більшою втратою впливу на трудову еміграцію, дедалі більшою зневірою трудової еміграції у здійснення цілей, поставлених буржуазно-націоналістичними ідеологами, з розвалом зарубіжних націоналістичних організацій та груп. Навіть поверховий аналіз співвідношення сил на міжнародній арені та становища на Україні приводить до усвідомлення ілюзорності надій буржуазних націоналістів на створення
18 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 6, с. 514—515.
141
«самостійної» капіталістичної України. Тривожні матеріали з цього приводу дедалі частіше публікуються на шпальтах української буржуазно-націоналістичної преси.
Якийсь К. Митрович, зазначаючи про почуття ізольованості й самотності, що панують в українському націоналістичному середовищі, гірко запитує: «Невже нам, жменьці, тут, за кордоном, самим вибороти Україну? Невже там маси народу всі надії поклали на нас?».
З Митровичем перегукується В. Вовк, констатуючи: «Історія поплинула не в той бік, як нам хотілося, то ж годі, щоб наші політики... ще й далі сперечалися про систему правління незалежної України. Історія України, чи ми хочемо, чи ні, відбувається в межах української території».
Один з сучасних буржуазно-націоналістичних писак М. Кушнір, визнаючи понівечиним індивідуальне й суспільне життя українських буржуазних націоналістів в еміграції, робить висновок, що нормальне життя в людини може бути лише на батьківщині. Націоналістичну метушню з виборами, розпорядженнями й декретами він змушений визнати фікцією.
Мельниківський журнал «Самостійна Україна», розглядаючи становище українського буржуазного націоналізму в політичному житті, зазначає: «Світ нас не розуміє. Світ нас не знає. Для світу ми й наша справа — байдужі».
Все частіше на сторінках української буржуазно-націоналістичної преси заперечується можливість розпалити бандитсько-«повстанську» діяльність, яка зветься «революцією», на території України. Щомісячник «Наш голос» вказував 1976 р., що оперування поняттям «революція» «... на практиці зводиться до звичайного жонглювання фразами. Бо які могли би бути об’єктивні умови для того, щоб на еміграції робити революцію?... І то на протязі тридцять літ».
Навіть бандерівський «Шлях перемоги» змушений сьо
142
годні говорити про відсутність реальної основи дл'я здійснення домагань українських буржуазних націоналістів. Ю. Волошин, наприклад, пише: «.».Ми живемо з року на рік з надією, що якось десь проломимося. Може, поміч від західних урядів? Може, війна між Китаєм і СССР? Може... може... може. Факт, що ми не маємо ні п’ятирічок, ні плянів на десять років. Ми не маємо інших специфічних цілей, ніж загальна, абстрактна і вічна мета українського визволення (читай: поневолення.— В. Ш.). Ці наші постуляти і мета, либонь, погано унапрямлені і засуджені на невдачу».
Останнім часом піддається тверезій оцінці й участь українських буржуазних націоналістів у таких міжнародних антикомуністичних організаціях, як АБИ і ВАКЛ, що об’єднують у більшості людей, вигнаних своїми народами. Журнал «Самостійна Україна» писав 1977 р., що чимало з цих антикомуністичних союзників нікого не презентують або мають мінімальний вплив.
Поволі широкі кола української еміграції глибше пізнають справжню антинародну сутність українських буржуазних націоналістів, що виконують функцію найманців світової імперіалістичної реакції у приреченій історією боротьбі проти сил миру, прогресу й соціалізму.
Вчення марксизму-ленінізму переможно крокує по планеті, приваблюючи до себе уми й серця все нових і нових мільйонів трудящих. Дедалі більша частина української молоді з числа емігрантів знайомиться з марксистсько-ленінською ідеологією, знаходить в ній напрям свого життєвого шляху.
Цей факт глибоко тривожить українських буржуазно-націоналістичних ідеологів. Так, Б. Гасюк змушений визнати вплив марксизму-ленінізму на українську еміграцію: «Марксизм настільки живий, що починає полонити душі нашої активної... молоді, і це не тільки трагічний факт, це прямий удар у лице наших... націоналістичних організацій...».
143
Це визнання життєвості й могутності марксистсько-ленінських ідей нашим противником найкраще свідчить про історичну приреченість українського буржуазного націоналізму. Проте ми не можемо бути індиферентними до ідеологічних диверсантів, що намагаються отруїти свідомість трудящих націоналістичним дурманом. «Радянські люди давали, дають і даватимуть будь-яким ідеологічним диверсіям якнайрішучішу відсіч» 19,— вказував В. В. Щербицький у Звітній доповіді на XXVI з’їзді Компартії України.
Послідовна непримиренна боротьба з антикомунізмом, буржуазним націоналізмом (в тому числі й українським) була, є й залишається важливим завданням формування комуністичного світогляду трудящих.
,в Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України, с. 54.
Післямова
XXVI з’їзд КПРС, постанова ЦК КПРС «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи» поставили завдання — домогтися підвищення ефективності всієї нашої ідеологічної діяльності — важливого фронту боротьби за комунізм. Магістральним шляхом для досягнення цієї мети є комплексний підхід до всієї справи виховання, тобто забезпечення тісної єдності ідейно-політичного, трудового й морального виховання *. Найважливіший бік цієї єдності — ідейно-політичний. У ньому велике значення має робота з патріотично-інтернаціоналістського виховання трудящих.
В сучасних умовах комуністичного будівництва, загострення ідеологічної боротьби на міжнародній арені роль інтернаціоналізму в житті нашої країни постійно зростає. Він перетворився «у глибокі переконання і норму поведінки мільйонів і мільйонів радянських людей усіх націй і народностей»1 2.
Нова Конституція СРСР оформила цей великий принцип як норму взаємовідносин між країнами соціалістичної співдружності й узаконила необхідність патріотично-інтернаціоналістського виховання радянських громадян3.
Досвід побудови розвинутого соціалізму в СРСР, соціалістичного будівництва в інших країнах наочно свідчить про необхідність наполегливої боротьби з проявами буржуазного націоналізму за
1 Див.: Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 83.
2 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 4, с. 60.
8 Див.; статті ЗО і 36 Конституції (Основного Закону) Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
145
торжество принципів соціалістичного інтернаціоналізму, що втілює в собі відносини дружби, співробітництва та взаємодопомоги між народами. Вказуючи на непримиренну протилежність інтернаціоналізму буржуазному націоналізму, В. І. Ленін писав: «Стдр.ому світові, світові національного гноблення, національної гризні або національного відособлення, робітники протиставляють новий світ єдності трудящих усіх націй, в якому нема місця ні для одного привілею, ні для найменшого гноблення людини людиною» 4.
Особливої актуальності набував боротьба з буржуазним націоналізмом у наші дні, коли в умовах посилення ідеологічного протиборства імперіалізм намагається перетворити різноманітні різновидності націоналізму (в тому числі й українського) в головне знаряддя розкладу соціалізму й реставрації капіталізму.
Як свідчать факти, еволюція українського буржуазного націоналізму, будучи ланцюгом історичних поразок, привела його до повної втрати соціальної бази на Україні та до безпорадних теоретичних спроб відобразити право на панування жалюгідних залишків експлуататорських класів. Виражаючи волю цих приречених на загибель людей, український буржуазний націоналізм не здатний правдиво показати в теорії хід історичного розвитку. Зв’язавши свою долю з фашизмом, з сучасним антикомунізмом, український буржуазний націоналізм протягом свого існування запозичував найреакційніші погляди імперіалістичної буржуазії. Відрив від народу й трудової української еміграції привів його ідеологію до глибокого необоротного виродження.
Проте було б неправильно говорити про безневинність ідеологічних хитрувань українського буржуазного націоналізму. Такі суспільні явища, як фашизм і буржуазний націоналізм, породжені економічною основою — приватною власністю на засоби виробництва. їхня ідеологія, пристосовуючи форму до нових умов і залишаючи незмінною реакційну сутність змісту, буде існувати й активно використовуватись у боротьбі з. соціалізмом, комуністичним і робітничим духом до того часу, поки існуватиме імперіалізм.
4 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 23, с. 145,
146
У соціалістичних країнах не існує приватної власності на засоби виробництва, що створює об’єктивну можливість для викорінення пережитків буржуазного націоналізму. Проте перемога соціалістичної революції й навіть практичне розв’язання національного питання ще не означає автоматичного викорінення націоналістичних проявів. Націоналістична ідеологія, націоналістична психологія надзвичайно живучі. За сприятливих умов вони можуть помітно' активізуватись. Саме тому необхідний всебічно глибокий класовий аналіз буржуазного націоналізму як економічної, світоглядної, ідеологічної й політичної «бази» буржуазії (та інших експлуататорських елементів) у галузі національних відносин, як системи його теоретичних і практичних зусиль з метою реставрації капіталістичних (і частково докапіталістичних) відносин. Потрібне обгрунтоване викриття ворожості ідеології й політики буржуазного націоналізму, що своїм вістрям спрямований проти трудящих СРСР, усіх прогресивних сил людства.
Весь досвід існування нашої багатонаціональної держави свідчить, що справжньої свободи свого національного розвитку народи можуть досягти не на шляхах національного розокремлення й націоналістичної ворожнечі, а на шляхах втілення у життя великих принципів пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму в ході соціалістичного й комуністичного будівництва.
Виникнення нової історичної спільності людей — радянського народу є узагальненим показником дієвості принципу соціалістичного інтернаціоналізму, його невичерпних можливостей у справі об’єднання соціалістичних націй в усіх сферах життєдіяльності соціалістичного суспільства — економічній, соціально-політичній і культурній.
Життя незаперечно підтвердило правильність положення про те, що лише соціалізм спроможний остаточно розв’язати національне питання, надавши націям і народностям істинну рівноправність, забезпечивши, таким чином, їм розквіт на шляху спільної боротьби за побудову комуністичного суспільства. XXVI з’їзд з цього приводу зазначав, що братерська дружба між народами нашої багатонаціональної Батьківщини, ім’я якій — Радянський Союз, неухильно зростає, зміцнюється, що основний
147
напрям радянського народу полягав сьогодні у повсякчасному примноженні матеріального й духовного потенціалу кожної нашої республіки, кожного народу, а також у максимальному використанні цього потенціалу «для гармонійного розвитку всієї країни».
Слід зазначити, що в цьому питанні Комуністична партія Радянського Союзу домоглася надзвичайно вагомих наслідків, які мають незаперечне історичне значення.
Величезним досягненням соціалізму є формування нового духовного обліку радянських людей. Зберігаючи національну специфіку, сьогодні радянська людина все більш інтернаціоналізується. Для неї характерні такі риси, як відданість соціалістичній Батьківщині та комуністичним ідеалам, пройнятість почуттями загальнонаціональної гордості, а також класовими почуттями дружби з трудящими всього світу.
Цілковита перемога марксистсько-ленінської ідеології в свідомості мільйонів людей стала важливою умовою інтернаціонального єднання в межах нової історичної спільності — радянського народу. Це, в свою чергу, вказує на історичну приреченість буржуазного націоналізму, на даремні потуги всіляких антирадян-ських буржуазно-націоналістичних центрів отруїти свідомість радянських людей дурманом ідей національної виключеності котроїсь з націй, ворожнечі та недовір’я в стосунках між народами. Будучи виразником класових інтересів буржуазії з національного питання, буржуазний націоналізм є приреченим історією на загибель. Так як і приватна власність, що його породила.
Підсумовуючи практику розвитку національних відносин у нашій країні, Л. І. Брежнєв підкреслив: «Сила згуртованості і взаємодопомоги народів дала небачене прискорення розвиткові всіх республік. Ворожнеча і недовір’я у відносинах між націями поступилися місцем дружбі і взаємній повазі. Там, де віками насаджувалась психологія національного егоїзму, міцно утвердився інтернаціоналізм. Новими яскравими барвами засяяли взаємно збагачені національні культури, які утворюють єдину радянську соціалістичну культуру.
Рівність, братерство, непорушна єдність народів Радянського Союзу — все це стало фактом. Склалась нова історична спільність
148
людей — радянський народ. Наростаючий процес зближення націй пронизує всі сфери життя нашого суспільства. Таким в, товариші, чудовий підсумок ленінської національної політики, таким є наш досвід, всесвітньо-історичне значення якого безперечне»5.
Цей досвід свідчить про непереможність соціалістичних народів, об’єднаних принципами соціалістичного інтернаціоналізму. Цей досвід — наочне підтвердження марності зусиль буржуазних і буржуазно-націоналістичних ідеологів розколоти національну єдність народів СРСР. Цей досвід — надійна запорука успішного досягнення радянським народом величної мети — побудови, комунізму.
6 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 6, с. 561—562.
Зміст
Вступ	................................. З
Законнонароджені діти капіталізму.......................... 7
Фашистські епігони та українські буржуазно-націоналістичні епігончики......................................... 26
Український солідаризм чи фашистський корпоративізм? . • 43
«Треба бути тиранами...» ................................. 56
Від «голосу крові» до Персидської затоки...............	75
«Хайль фюрерІ»... з оунівським акцентом .................. 95
«Мальбрук у похід зібрався...»............................111
Куди прийшов український Заратустра?......................124
Післямова ................................................145
Научно-популярная литература
Вячеслав Данилович Шевцов
УКРАИНСКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦИОНАЛИЗМ В КОРИЧНЕВОЙ УНИФОРМЕ
(На украинском язмке)
Затверджено до друку Редакційною колегією науково-популярної літератури АН УРСР
Редактор Є. 1. Забджко
Оформлення художника В. В. Сокирка
Художній редактор Б. 1. Прищепа
Технічний редактор Б. М. Кричевська
Коректори С. А, Доценко, Ю. 1, Бойко \
Інформ.бланк № 363 2
Подано до складання 04.01.81 Підп. до друку 29.06.81. БФ 01097. Формат 70хЮ8/82. Папір друк. № 1. Звичайна нова гарн. Вис. друк. Ум.-друк. арк. 6,65. Ум. фарбо-відб. 6,97. Обл.-вид. арк. 7,0. Тнраж 20200 прнм. Зам. 0-453. Ціна 25 коп.
Видавництво «Наукова думка». 252601. Київ, МСП, Рєпіна, 3.	•
Книжкова фабрика «Комуніст», 310012, Харків-12, Енгельса, їй
25 к.
жНАУКОВА ДУМКА»