Text
Ю. І. РИМАРЕНКО,
кандидат історичних наук
ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ
«МЕСІЯ»
(Про шовіністичну й расистську
сутність українського
буржуазного націоналізму)
Товариство «Знання»
Української РСР
Київ —1969
1ФБ
Р51
«Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата»,—
ці слова Великого Кобзаря, полум’яного борця за волю та неза¬
лежність українського народу, можна повністю віднести і до носіїв
розтлінної ідеології та антинародної політики, українських буржуаз¬
них націоналістів.
У брошурі йдеться про шовіністичну, расистську спрямованість,
великодержавницьку сутність «теорій» сучасного українського бур¬
жуазного націоналізму, про маразм та виродження націоналістичної
«еліти» під крильцем світової реакції.
Розрахована на масового читача.
ЗМІСТ
«Адорати» націоналістичного «прочанства»
«Єдиний потік» чи «елітизм»? ....
Ставка на битих
Юрий Иванович Римаренко
Желто-блакитньїй «мессия»
(На украинском язьіке)
Відповідальний редактор доктор філософських наук
В. Ю, Євдокименко
Редактор В. В, Мадіссон
Обкладинка художника А* А, Гриценка
Художньо-технічний редактор В. П. Потапенко
Коректор М. Г. Строкач
Здано до набору 3. IX 1969 р. Підписано до друку 24. IX 1969 р. Формат
84Х‘1087з2. Фіз.-друк. арк. 1,5. Ум.-друк. арк. 2,52. Обл.-вид. арк. 2,68. БФ 33555.
Зам. № 1139. Тираж 30660. Ціна 7 коп.
Товариство «Знання» Української РСР. Київ, К. Лібкнехта, І.
Стор.
5
. 21
. 36
Видавництво і комбінат друку «Радянська Україна».
Київ, АнрІ БарбЮса, 51/2.
У ході гострого двобою між капіталізмом та
соціалізмом, у період посилення ідеологічних диверсій
проти Радянського Союзу та країн соціалістичної спів¬
дружності світова реакція використовує найбільш реак¬
ційні течії буржуазної філософії, пропагує інтуїтивізм
і «модернізоване» ніцшеанство, неотомізм і екзистенціа¬
лізм та інші містичні й ірраціональні течії, спрямовані
проти суспільного прогресу, проти революційних сил су¬
часності.
Особливо великі надії покладають нині апологети ім¬
періалізму на націоналізм. Це отруйне знаряддя повинне,
на їх думку, зруйнувати інтернаціональне братерство ро¬
бітників світу, внести розлад у міжнародний комуні¬
стичний та робітничий рух, посіяти розбрат між трудя¬
щими різних націй в їх боротьбі проти капіталу. Не ви¬
падково американський професор Г. Кон намагається
запевнити, ніби «двадцяте століття є першим періодом
в історії, коли все людство прийшло на одну й ту ж по¬
зицію націоналізму» 1.
А відомий «совєтолог» У. Ростоу в книзі «Погляд
з сьомого поверху», відстоюючи «модерну» концепцію
«наведення мостів», наполегливо пропонує вести лінію
«на утвердження імпульсів націоналізму в середині ко¬
муністичного блоку». Зовнішньополітичний же експерт
партії ХДС у ФРН Маионін так і вважає, що націоналізм
має бути використаний як «вибухівка проти комунізму».
«Мені здається,— пише він,—що ми знайдемо необхідне
рішення, тільки апелюючи до національного егоїзму».
1 Н. КоЬп. №Ііопа1ізт. Ііз Меапіпе апсІ Нізіогу. Уогк.
1956, р. 9.
1
З
Висуваючи так звану доктрину тоталітаризму, тобто зви¬
нувачуючи СРСР та інші країни соціалістичної спів¬
дружності в «нагінках» на демократію, свободу, галасую¬
чи про якусь «тоталітарну загрозу зі сходу», К. Фрідріх,
Г. Аренд, 3. Бжезинський та ряд інших «совєтологів»
висловлюють надію на «вибух» націоналізму в середині
соціалістичного табору.
Перекручуючи зміст величних ідей пролетарського
інтернаціоналізму, зарубіжні фальсифікатори гальвані¬
зують, зокрема, трухляві ідейки українського буржуаз¬
ного націоналізму, цієї архіреакційної ідеології, основ¬
ний зміст якої—контрреволюційність та антирадянська
спрямованість.
Один серед тих, хто робить ставку на націоналізм,—
американський професор К. Меннінг. Він звернув якось
увагу націоналістичного жабуріння, яке отаборилося за
кордоном, на те, що його «ідеологічний арсенал» за ос¬
танні роки дуже збіднів, що ідеологічна зброя україн¬
ського буржуазного націоналізму надто вже консерва¬
тивна й не враховує сьогочасних змін та обставин полі¬
тичного життя.
Ось чому сучасні контрреволюційні емігрантські ор¬
ганізації українського буржуазного націоналізму наспіх
перелатують свою «ідейну» одежину, прикрашають її
«модерними», науковоподібними теоріями з арсеналу
буржуазних соціологів. Вони змащують одряхлілий ме¬
ханізм націоналізму відкрито шовіністичними, геополі-
тичними доктринами, неофрейдизмом та іншими реак¬
ційними течіями ідеалістичної філософії, антропології,
антропосоціології, етнопсихології й знову здобрюють усю
цю мішанину пишномовними фразами про «неньку Ук¬
раїну», про необхідність «державного усамостійнення
України». Та за всім цим старі «апостоли» й новоявлені
«месії» націоналізму аж ніяк не можуть приховати хиже,
потворне обличчя. Ні для кого вже не секрет, що удавані
«друзі народу» віддавна вірою та правдою служать інте¬
ресам світової реакції, великодержавницьким і експан¬
сіоністським устремлінням імперіалістичного табору.
4
«АДОРАТИ» НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО
«ПРОЧАНСТВА»
В ідеологічному арсеналі українського буржу¬
азного націоналізму досить фраз щодо рівності народів,
необхідності щирої приязні між ними, налагодження
добросусідського співжиття в ім’я «гармонійного суспіль¬
ства», «свободи» та «справжньої» демократії на зразок
так званого окциденту, тобто західного світу.
Проте всі ці фрази, виявляється, аж ніяк не заважа¬
ють «розвивати і поглиблювати» концепцію, діаметраль¬
но протилежну словам про рівність. Йдеться про таку
«модерну» націоналістичну концепцію буржуазного на¬
ціоналізму, як зверхність українського народу, його ме¬
сіанство щодо інших слов’янських співбратів.
Ідейки реакційно-містичного вчення месіанізму були
запозичені українським буржуазним націоналізмом у
правого крила російських слов’янофілів — панславістів,
в основі поглядів яких лежали постулати про «виключ¬
ність» російського народу як нібито вищої історичної
субстанції, як привілейованого народу, що покликаний
здійснити «завдання всесвітньо-історичного процесу». Ці
постулати, в свою чергу, спиралися на загалом довільні
конструкції історичного процесу Фіхте про боротьбу
«нормального народу» з нижчими расами — «боягузли¬
вими та грубими», що вийшли з землі дикунами
(зсЬеие ипсі гоЬе егсі^еЬогепе \УіМе), а також про пере¬
могу цивілізації над варварством.
Певною мірою буржуазно-націоналістичні ідейки ме¬
сіанізму віддзеркалили на місцевому грунті ідеї Гегеля,
що дав філософське обгрунтування месіанізму у плані
«виключності» німецького народу як носія абсолютного
духу та пояснив суть прусської феодальної монархії як
вищий етап розвитку абсолютної ідеї.
Месіанські ідейки пропагувалися майже всіма без
винятку адептами українського буржуазного націоналіз¬
му, які користувалися «доказами» історико-філософсько-
го, соціологічного та економічного порядку. 1968 року
в Лондоні вийшла збірка «Клич доби». У цьому програм¬
ному чтиві «апостол» українського буржуазного націона¬
лізму Дмитро Донцов вдається до «обгрунтування» пре¬
тензій окремих народів на свою виключність, спираючись
на так звані політичні докази.
5
Тлумачачи інтернаціоналізм як жадання «гармонії
у міжнаціональному житті, міжнародної солідарності»,
що відбиває «момент економічної взаємозалежності між
народами й вимагає підпорядкування членів людськості,
з яких кожний має бути вільним, інтересам цілості»,
Донцов заявляє: це, мовляв, декларативний бік справи,
і у процесі історичних подій різні політичні доктрини по-
своєму трактують вищевказану концепцію.
Відштовхуючись від цього, Донцов конструює різні
типи інтернаціоналізму — англійський, французький, ні¬
мецький та російський, яким, на його думку, притаман¬
ний ряд спільних рис. Так, «англійський інтернаціона¬
лізм» Донцов пов’язує з його «герольдом» Олівером
Кромвелем. Англійський лорд-протектор, як намагається
довести Донцов, «новою протестантською доктриною ду¬
мав відродити світ, єднаючи його у вільну родину віль¬
них народів». Англійський народ—«головний народ
нового тестаменту» — бачив, за твердженням Донцова,
своє месіанське призначення в завоюванні Ірландії, за¬
гарбанні колоній і здобутті першості у світовій торгівлі
та господарстві.
Творець «французького інтернаціоналізму» — «еліта»
Франції'— під лозунгами ІіЬегіе, Ггаіегпііе, едаїііе зно¬
ву ж таки домагалася створити світову чи всеєвропейську
імперію, тільки вже зі столицею в Парижі. Особливе ж
захоплення викликає у Донцова «німецький інтернаціо¬
налізм». Що ж імпонує Донцову в ньому? Передусім по¬
гляди Фіхте про німецький народ як тип універсальної
нації, ідеї Гегеля про те, що в кожній добі світової істо¬
рії є «світово-історичний народ» — носій даного ступеня
розвитку загального духу, народ, що дістає «абсолютне
право, супроти якого генії інших народів безправні». Це
його право і дає, мовляв, підставу бути не лише «світово-
історичним народом», а й володарем світу.
Донцов у захваті від саме такого «інтернаціоналізму».
Він схиляє голову перед Емануїлом Кантом та .його ка¬
тегоричними «імперативами», що суперечать правам лю¬
дини Жан Жака Руссо; він у захопленні від РНісЬідеШЬІ
(почуття обов’язку.— Ю. Р.), «що мав відродити весь
світ».
Так штучно конструюючи політичне «вірую» різних
народів, нав’язуючи їм суспільні погляди та екстреміст¬
ські дії панівних верств, Донцов далі пише, що, вияв¬
6
ляється, і «російський інтернаціоналізм» створив цілу
«купу інтернаціональних доктрин», а саме — «правдиве
християнство», «слов’янофільство», «правдивий соціа¬
лізм» і, нарешті, після Жовтневої революції,— «правди¬
вий інтернаціоналізм». І далі, знову ж таки йдучи за
старими канонами націоналістичної «науки», Донцов
твердить, ніби, «вирісши етнічно на сполуці з фіннами,
політично — на монгольських державницьких традиці¬
ях (?), «широкая русская натура» ще сильніше відчувала
свою окремішність (відрубність.^ Ю. Р.)\ аніж «Оеи-
ізсЬе Агі» чи «Гате Ггап?аізе».
«З кожного інтернаціоналізму,— підбиває підсумок
Донцов,— на нас дивиться завжди обличчя провіденці¬
ального (тобто месіанського.— /О. Р.) вибраного народу,
що чується покликаним здійснити на землі своє Єванге¬
ліє нового братерства — під своїм проводом..: всякий ін¬
тернаціоналізм завжди виявляється закаптуреним націо¬
налізмом».
Опошлюючи поняття інтернаціоналізму, вкладаючи
в це поняття протилежний його сутності зміст, заміню¬
ючи його шовіністичними, загарбницькими устремління¬
ми буржуазії та сучасного імперіалізму, Донцов нама¬
гається підкласти грунт для важливих, на його думку,
націоналістичних висновків. По-перше, довести, ніби ін¬
тернаціоналізм радянського народу — це лише росій¬
ський, вірніше великоросійський варіант шовінізму, а
отже, спрямований проти інтересів української нації.
По-друге, донцовські мудрування з «типами» інтер¬
націоналізму потрібні йому для обгрунтування начебто
все зростаючого впливу на суспільні процеси ідей націо¬
налізму, його «перемоги» над ідеями справжнього інтер¬
націоналізму. «Інтернаціоналізму,— розумує Донцов,—
немає, є лише націоналізм, вужчий і ширший, оборонний
і агресивний... Кожна сила має стати або лишитися до¬
мінуючою силою, і тому, стремлячи до свого максиму¬
му — вона стремить рівночасно тиснути вділ інші сили.
Ті, що над нею — тоді це буде «визвольний націоналізм»,
і ті, що під нею — тоді це буде «імперіалізм»... Націона¬
лізм — не інтернаціоналізм стає законом, який панує над
організацією новітніх народів».
Зрештою, «типізація» «інтернаціоналізмів», утвер¬
дження пріоритету націоналізму над інтернаціоналізмом
потрібні Донцову для обгрунтування покликання «еліти»,
7
її «месіанської» ролі щодо українського та інших на¬
родів.
Піднімаючи на щит культ шпенглерівської «меншос¬
ті, що в ім’я всіх робить історію», Донцов добалакався до
того, що великобританський «інтернаціоналізм» (імпе¬
ріалізм.— Ю. Р.) «допровадив до квітучого (!) стану цілі
континенти, які до цього часу з усіма їх багатствами ле¬
жали облогом у руках нездарних (!) тубільців». Втиску¬
ючи різні народи у прокрустову формулу «вищих» та
«нижчих», Донцов твердить, ніби є народи — феляги, що
зі своєї духовної й політичної імпотенції ніколи не ви¬
йдуть,— і їх «інтернаціоналізація» народами сильнішими
є законом природи. Для цих народів, каже він, доктрина
інтернаціоналізму (донцовського.— Ю. Р.) ніби ство¬
рена.
А де ж, питається, той критерій, згідно з яким можна
засудити чи виправдати прояви «інтернаціоналізму»? За
Донцовим, він один: «Нація, яка дасть себе вгнути, або
переконати доктрині чужого націоналізму («інтернаціо¬
налізму») сама дає доказ своєї непристосовності до жит¬
тя, як окрема нація». «Природа,— веде далі Донцов,—
знає одну, лише одну вічну засаду: будь сильним!.. Одні
ідуть вгору, другі падають уділ, тоді їх місце займають
сильніші в силу старого закону, який зветься страх по¬
рожнечі». Українську націю, вірніше її «провідну вер¬
ству», цей «апостол» буржуазного націоналізму й відно¬
сить до «сильних», а український націоналізм вважає
«єдинореволюційним і единотворчим».
Аналіз ідеологічних постулатів українського буржу¬
азного націоналізму, «програмних» та інших документів
націоналістичного походження дає, отже, доказовий ма¬
теріал, що свідчить про намагання представників буржу¬
азного націоналізму розглядати процес історичного роз¬
витку як право «вибраних» народів, «творчих суспільних
одиниць» на придушення «неісторичних», «меньшоварт-
них, другосортних» народів.
На думку буржуазного націоналіста Н. Романюка
з Канади, «весь теперішній культурний світ визнає в
міжнародному житті лише так звану філософію завою¬
вань, або право сильного, чи так зване право природи».
Згідно з цією філософією поступ людства потребує, мов¬
ляв, використання, а то й евентуального (потенціально¬
го. — Ю. Р.) знищення слабшого роду чи народу. «Кож¬
ний народ повинен або їсти «печеню», або бути «пече¬
нею». Середньої дороги нема».
Намагаючись довести «виключність» українського на¬
роду, Донцов та й інші націоналістичні ідеологи вдають¬
ся, зокрема, до антропологічних «розвідок», що протіка¬
ють в єдиному річищі з соціал-дарвінізмом та відвертим
расизмом.
Ось як, наприклад, доводив винятковість українського
народу ще 50 років тому С. Руднинький в опусі «Україна
наш рідний край». Базуючись на «окремішній» від інших
народів будові тіла, він заявляв, ніби українці відрізня¬
ються від росіян чи поляків більше, ніж німці від фран¬
цузів або англійці від скандінавів. «Українці на загал
вищі ростом між свома сусідами, значно вищі москалів...
мають найбільший об’єм грудей.., мають найдовші ноги
й найкоротші руки. Череп голови українця є найбільш
круглий, лице найширше, ніс найбільш простий і вузь¬
кий». І далі: «Українці щодо будови тіла одна з найгар-
ніших пород в Європі», а на «десерт»: «Українці розмно¬
жуються в десять разів швидше французів, у два — нім¬
ців і півтора — москалів».
Не знаємо, звідки брав цей «великий теоретик» мате¬
ріали щодо темпів «розмноження», але, зрештою, у кож¬
ної здравомислячої людини такий, вульгарно-біологіза-
торський підхід до визначення сутності будь-якої нації
викликає, принаймні, здивування. Адже, за логікою бур¬
жуазних націоналістів, представники інших націй є чимсь
другосортним навіть з огляду зовнішніх ознак! Але й
взагалі отакі «улесливі», здавалося б, запобігання перед
українцями є звичайнісінькою демагогією, якою націона¬
лістичний табір намагається прикрити свою антинародну
та антинаціональну суть. Про справжнє його ставлення
і наміри щодо українського народу красномовно свідчать
факти, про які йтиметься далі.
Безпідставно обгрунтовуючи «українську національ¬
ну психіку» безпосередньо біологічними властивостями,
сучасний націоналістичний «дослідник» О. Кульчицький
безапеляційно стверджує, що саме «расові чинники» ство¬
рили своєрідну психіку українця, подібну до «нордій-
ської», германської психіки. «Нордійська або динарська
фізіономія рисами лоба, носа та підборіддя,— пише він
про українців,— немов внутрішнім тиском, висунутим з
2. Римаренко.
9
голови і відсунутою назад лінією повних смаку¬
ючих губ, що її закінчують кліщі висунутих міцних щік,
немов агресивно виходить у світ, шукаючи в ньому доро¬
ги, світ у себе вбираючи, собі присвоюючи». І далі ще
відвертіше: «Кістляві, простолінійні обриси тіла, стакка-
то переривчастих рвучких рухів динарського жесту, не¬
мов готових завершитися ворожим ударом стисненого
кулака, або приятельським плесканням долонею по пле¬
чах...»
Ці та інші «наукові» розробки мають певну апологе¬
тичну спрямованість на підсилення національного егоїз¬
му, загострення національних почуттів, нагнітання на¬
ціоналістичної істерії, як «природного» явища, зумовле¬
ного «сталими» антропологічними ознаками. З другого
боку, йдеться про «теоретичне» обгрунтування «природ¬
ного права» сукупного націоналістичного «месії» на по¬
турання загальнолюдських та «чужонаціональних» куль¬
турних цінностей, які, мовляв, не сприймає любов’ю «на¬
ціональне єство». Звідси далекосяжні трактування в пла¬
ні вихваляння авантюризму, «людини-афекту», «перв-
ня» української «еліти», який наділяється рисами хижа¬
ка, зрадника, «вмиваного кров’ю живих» убивцю, що
має «новий закон землі принести».
Ущербність націоналістичної ідеології яскраво про¬
ступає і при застосуванні нею суто біологізаторського
підходу до визначення такого складного суспільного яв*ґ-
ща, як національна спільність, нація. Намагаючись за¬
перечити суспільну, соціальну сутність націй, буржуазні
націоналісти марно силкуються трактувати її лише як
етнічну спільність, як організм, «що підлягає законам
органічного життя», своєрідну «біологічну реальність».
Для «пізнання» суті нації вводиться, наприклад, такий
ірраціональний чинник, як «почуття крові». Націоналі¬
стичний журнал «Сумівець» так і твердить: «Кров закін¬
чує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень
органічної праці, всього того, що нація і свідомо й ірра¬
ціонально використовує для ствердження свого права на
державне життя». Таким чином, суспільні явища розгля¬
даються аналогічно життю тварин, а суспільні характе¬
ристики людини, нації виводяться з вульгарно-біологіч¬
них ознак.
Про суто расистський підхід свідчить і збіологізоване
означення української «еліти» на основі наявності в неї
Ю
так званої залізняцької (лицарської.— Ю. Р.) крові.
«Вищий хемічний склад цієї субстанції мав свої власні
права,— твердиться в передмові до книжки «Серце і во¬
гонь», виданої націоналістами в 1942 році у Празі,— які
гнали її із сліпою біологічною силою, але з якоюсь бо-
жеськи мудрою закономірністю, до однієї мети... істот, в
яких та кров шумувала», істот, які «були покликані від
природи до кипучої діяльності».
Як слушно відмічає радянський вчений Б. Ф. Порш-
нєв, «за винятком яких-небудь окремих рис темперамен¬
ту, які не становлять комплексу й не визначають будь-які
вищі психічні функції, спроби пов’язати психічний склад
етнічної спільності з особливостями її фізичної антропо¬
логії стоять повністю обабіч науки... Це спроби прикрити
науковою формою расизм при визначенні самою біоло¬
гією зверхності одних рас і народів над іншими» 1.
Соціальні явища не можна тлумачити з допомогою
біологічних факторів, законів та категорій природи, як
неможливо пояснювати духовний склад народів їх ана-
томо-фізіологічними особливостями і расовими власти¬
востями. Людина передусім — суспільна істота, вона є
продуктом суспільних відносин, і суть її вчинків, як і ха¬
рактер взаємовідносин тих чи інших груп взагалі, можна
визначити лише на основі дослідження дії не законів
природи, а соціальних законів. «Не «расовою спадщи¬
ною», а власними історичними діяннями народів, з того
часу, як вони сформувалися в самостійні нації,— пише
філософ з НДР А. Абуш,— визначається їх нинішній спе¬
цифічний національний характер, бо він — результат іс¬
торичного розвитку, а не породження раси, соціальне яви¬
ще, а не фатально предвизначений продукт «крові і
землі» 2.
Класики марксизму-ленінізму неспростовно довели,
що не етнічне і не географічне середовище, а спосіб ви¬
робництва є головною силою, яка визначає хід розвитку
людства. Географічне середовище може відігравати роль
прискорювача або уповільнювача суспільного розвитку.
Проте життя суспільства визначається передусім станом
матеріального виробництва, рівнем виробничих сил. «Іс¬
нуюча продуктивність праці,— підкреслював К. Маркс,—
1 Б. Ф. Поршнев. Социальная психология и история, М., 1966,
стор. 98.
2 А. Абуш. Ложньїй путь одной нации, М., 1962, стор. 15.
2*
11
...є не дар природи, а дар історії, що охоплює тисячі сто¬
літь» 1.
Спираючись на містичні концепції «національного ха¬
рактеру», ідеологи українського буржуазного націоналіз¬
му використовують, зокрема, так звані кліматичні або
географічні напрямки етнопсихології для «доказу» зно¬
ву ж таки протилежності між братніми народами, зверх¬
ності українського народу. «Спеціаліст» з цього питання
В. Кубійович намагається, зокрема, довести, з одного
боку, «морфологічну самостійність» України серед країн
Східної Європи, з другого,— близькість саме до неї, а та¬
кож до Середземноморської Європи та навіть Західної
Азії. «Україна,— розмірковує собі Кубійович,— є мостом
між Східною Європою, середземноморськими країнами
й Балканами. Крім того, Україна лежить у безпосеред¬
ньому сусідстві зі степами й пустелями Середньої Азії
(?), а через Кавказ і Чорне море — в безпосередньому
сусідстві з Передньою Азією». От вам і «оригінальна»
конструкція «природно-географічної індивідуальності»
України.
І як же не бути «зверхнім» народові, який живе в
«єдиній країні Європи, що досягає молодих складчастих
гір, де є такий чорнозем, де найліпше сполучення степів
і лісостепу, витворилася особлива, відмінна від інших
країн рослинність»! За Кубійовичем, Україна — само¬
стійна одиниця і з кліматичного погляду. Більше того, її
клімат, мовляв, вважається одним з головних видів
клімату нашої землі. Всі ці лженаукові теревені дають
Кубійовичу підставу твердити, ніби особливості природи
України безпосередньо вплинули на особливості харак¬
теру, психіки українського населення, яке, мовляв, «ви¬
являє в своїй фізичній і антропологічній структурі, пси¬
хіці, господарському й духовному житті стільки відмін¬
них від сусідів прикмет, що Україна становить виразну
антропогеографічну одиницю». Отже, робиться спроба
пояснити український національний характер виключно
так званими геопсихічними чинниками, тобто безпосеред¬
нім впливом на нього географічного рельєфу та клімату.
Забарвлені у форму «виключності» українського на¬
роду розумування прикривають хижі розрахунки україн¬
ських буржуазних націоналістів, їх великодержавницькі
1 К. М а р к с і Ф. Енгельс. Твори, т. 23, стор. 482.
12
устремління, безпосередньо спрямовані на перегляд дер¬
жавних кордонів, перерозподіл територій.
Той же В. Кубійович заявляє: «Ми окреслюємо Украї¬
ну, як територію, що сьогодні заселяють українці, себто
як українську національну територію, без огляду на те,
до складу яких держав вона входить. Границі україн¬
ських земель лежать там, де проходять границі україн¬
ського народу, його мови й культури».
Де ж ті, бажані для націоналістів, кордони? Якщо
повірити Кубійовичу, вони тягнуться від Тиси, гирла Ду¬
наю, Чорного моря і Кавказу на півдні до боліт Полісся
і верхів’я Десни на півночі, від Попраду, Сяну, Вепру й
Бєловежі на заході до надкаспійських пустель й Дону
на сході, за яким простеляються ще українські «колонії»
аж до берегів (!) Тихого океану. Тут же йдеться про при¬
лучення до «самостійної» України частин Брянської, Во¬
ронезької, Курської, Ростовської, Брестської, -Мозир-
ської областей, Краснодарського краю, західної й схід¬
ної частин Передкавказзя з м. Сочі, Гаграми, Ставропо¬
лем, Майкопом, Грозним, частиною Надволжя «аж до
калмиків», «етнографічних островів» у Туркменістані,
Сибіру та на Далекому Сході К Крім того, йдеться також
про частину воєводств Краківського, Білостоцького,
Люблінського (ПНР), східну частину Чехословаччини,
румунську частину Мармарощини і Буковини. Як бачи¬
мо, апетити в української буржуазної «еліти» напрочуд
«скромні» — не більш, не менш, як добрий шматок Схід¬
ної Європи, частина Кавказу й Далекого Сходу.
У 1967 році в США видана «Географія України» яко¬
гось Є. Жарського. Рекомендується це «пособіє» для так
званого середнього курсу шкіл українознавства. У ньому
вміщено три карти України з вищенаведеними розкладка¬
ми, а учням пропонується, як «шкільні вправи», визначи¬
1 Ще в 1918 році на збіговиську буржуазних націоналістів у Ха¬
баровську було прийняте рішення добиватися приєднання тодішніх
Уссурійської, Амурської, Трансзабайкальської, Берегової областей та
територій вздовж залізниці (т. зв. Зелений Клин) до України. З цьо¬
го приводу націоналістична газета, яка видавалась в Одесі, «Молода
Україна» писала, що визначення Зеленого Клина «часткою або ко¬
лонією України введе молоду українську національну державу
(УНР.— Ю. Р.) в коло далекосхідної політики і по необхідності зро¬
бить її одним із факторів в міжнародних відносинах на Далекому
Сході, що повинно відбитися на посиленні питомої ваги України і в
Європі».
13
ти пунктиром «справжні» межі України. Автор далі «ар-
гументовно» стверджує, що віднині «на українській на¬
ціональній території живе приблизно 58 млн. (?) чоловік,
отже, за кількістю населення вона перевищує будь-яку
країну Західної Європи» (а так само і за територією —
365 тис. кв. кілометрів). До цього Жарський цілком
серйозно додає, що Україна має найвищу вершину Ель¬
брус, найбільший Волго-Донський канал, найкращі
ріки — Кубань, Дон, Терек, Куму, багатющі підземні ко¬
палини— нафту (Майкоп, Грозний), газ (Ставрополь),
найкращий в Європі курорт Сочі та ін.
І все ж таки абсолютний рекорд «територієманії» на¬
лежить Кубійовичу, авторові карти «нової» України,
«яка сягає за Варшаву і Москву, під Ленінград і поза
Тбілісі». В зв’язку з цим американський «українозна-
вець» В. Чапленко запропонував у пожежному порядку
змінити навіть націоналістичну святиню — гімн «Ще не
вмерла Україна», бо в ньому, бачте, «неточно» означено
східні і західні кордони України!
З вищенаведеного очевидно, що, по-перше, українські
буржуазні націоналісти були й лишаються лютими воро¬
гами життєвих інтересів російського, білоруського, ка¬
захського, польського, румунського і інших народів-бра-
тів. По-друге, відстоюючи «зверхність» українського
народу, зокрема, через його немовбито особливе географіч¬
не становище, буржуазні націоналісти взяли на озброєн¬
ня ще одну реакційну буржуазну теорію — геополітику,
автори якої, зокрема Гаусгофер, Обст, «теоретично» об¬
грунтували експансійні спрямування німецького фашиз¬
му щодо так званого життєвого простору.
Абстрактні, на перший погляд, розмірковування про
географічне становище відбивають у собі всю гостроту
та складність проблеми територіального розподілу націй,
проблеми, що породжена імперіалізмом, який ніколи не
поважав чужих державних кордонів. З другого боку,
геополітичні викладки буржуазного націоналізму свід¬
чать знов-таки про його великодержавність, хижі уст¬
ремління «окремішних» уламків української буржуазії
при доброму збігові обставин прирізати й собі щось те¬
риторіальне. «Експансія! — захлинається Д. Донцов.—
Ось ми й знайшли, нарешті, те слово, яким найкраще
можна означити ту волю до життя... Експансія — бажан¬
ня росту, ось той таємничий еліксир, з яким стають ве¬
14
ликими народи і без якого опускаються до значення на¬
родів провінції».
Виключність геополітичного становища України, згід¬
но з твердженнями буржуазних націоналістів, полягає
також в її «межовому» географічному становищі між
Заходом і Сходом. Ця доктрина «відвічної вісі України»
мала абсолютно конкретне політичне спрямування і по¬
лягала, за визначенням націоналістичного «дослідника»
Ю. Липи, у використанні «гри головних сил, що діють
у Європі», а простіше — у пошуках впливової імперіалі¬
стичної сили, яка могла б перетворити Україну (що, мов¬
ляв, завжди тяжіла до буржуазного Заходу) в державу-
буфер, своєрідний плацдарм, п’ємонт контрреволюції для
придушення революційної Росії.
«Україна все намагалася знайти велику синтезу двох
світів, що лежать на захід і схід України, ту синтезу, що
наблизила б до нас оновлення цілого світу. І це логічно
випливало для України з того ж її геополітичного поло¬
ження». Так кваліфікував «відчуття середньості» Украї¬
ни ще один націоналістичний «теоретик» Ю. Артюшенко.
Ця «велика синтеза» полягала передусім у запобіганні
ласки в цісарської Австро-Угорщини, шляхетської Поль¬
щі, буржуазної Чехословаччини, боярської Румунії та й
взагалі світової реакції. Вона яскраво відбилася в ганеб¬
них угодах буржуазно-націоналістичних «урядів» з Ні¬
меччиною та Австро-Угорщиною, державами Антанти,
у так званому Варшавському договорі Пілсудського
з Петлюрою.
Україна з її міфічною «віссю» Захід—Схід, за розра¬
хунками того ж Артюшенка, може відіграти таку ж роль,
що її мають на морській грані Нового і Старого світу
США. Новітня «українська синтеза» полягає саме в не¬
обхідності єднання України з імперіалістичним Заходом
і передусім з США. У 1966 році Артюшенко у своїй писа¬
нині <<Події і люди на моєму шляху, боротьба за держа¬
ву. 1917—1966» підкріпив твердження про зверхність
українського народу «новою» тезою. «Світ повинен зна¬
ти, — пише він, — що Україна на суходільній грані двох
континентів старого світу історично є тим, чим є сьогодні
Америка на морській грані цих двох континентів». А далі
ще більш «глибоке» розумування: «Україна була і є рів-
новажником сил і заборилом проти азійських орд, не
допускаючи гегемона азійського континенту над європей¬
15
ським, а посередньо і над цілим (!) світом. На сьогодні
роль України є ще більшою, з уваги на величезне зна¬
чення української еміграції на континенті Америки».
Отже, йдеться про розгляд України як бар’єра проти про¬
никнення революційних ідей на Захід та й ще звертаєть¬
ся увага: он, мовляв, які «заслуги» мають українські бур¬
жуазні націоналісти в боротьбі проти Радянської влади,
проти соціалізму *.
Інша група націоналістичних теоретиків вважає, що
виключність українського народу визначається передусім
географічним, «межовим» становищем України не між
сходом і заходом, а північчю і півднем, між Балтій¬
ським і Чорним морями. Автори цієї «концепції» також
вбачають у вигаданій ними ж «межовості» надзвичайну
«корисність» для України. Виявляється (за цим «теоре¬
тизуванням»), що ще князь Святослав був «свідомим
оборонцем Дніпрової магістралі проти волзького шля¬
ху», а потім, мовляв, і Мазепа, і Самойлович, і Вигов-
ський шукали свого часу ласки у Швеції та інших
держав.
Один із сучасних ватажків буржуазних націоналістів
Д. Андрієвський, грунтуючись на названій «доктрині»,
пише: «СРСР — це не суцільний географічний, геополі-
тичний і культурний комплекс. Це не заперечує факту
приналежності простору між Балтикою і Чорним морем
до європейського комплексу». І далі висувається «модер¬
ний» варіант — створення «Об’єднаної Європи» з відхо¬
дом, зрозуміло, України від Радянського Союзу. Закли¬
каючи світову реакцію «подбати» про створення «Об’єд¬
наної Європи», Андрієвський заприсягає, що саме вона
«послужить оборонним валом Європи проти наступу Схо¬
ду, розмежує Європу і «Євразію», «вивільнить неньку-
Україну», зробивши її «вирішальним чинником на За¬
ході» до послуг світової реакції.
«Міністр іноземних справ» еміграційного націоналі¬
стичного «уряду», так званої УНРади, Федорончук, ви¬
ступаючи в італійській газеті «Темпо д’Європа», також
1 «Моральний багаж наш великий,— писав про свою вірну служ¬
бу світовій реакції С. Петлюра. — Не раз давали ми докази нашої
політичної чесноти і своїх союзників не зраджували. Ми поклали
гекатомби жертв і кладем їх тепер». Донцов підтверджує, що в су¬
часній боротьбі двох світів українські буржуазні націоналісти в аван¬
гарді, в «передовій батаві Окциденту», тобто світової реакції.
16
«доводить» «приналежність України до Європи з точки
зору географічної, етнічної, історичної, політичної і куль¬
турної» і визначає, що її кордони (зрозуміло, за хвороб¬
ливою націоналістичною фантазією) окреслюватимуть
Білорусію, кавказькі радянські республіки, а Україна,
звичайно, буде «гегемоном» Об'єднаної Європи.
Від націоналістичних прожектів рукою подати до
«теорій» німецьких реваншистів і неофашистів про ство¬
рення «новітньої» «священної римської імперії», в яку,
на думку західнонімецьких професорів Е. Кайзера, Ф. Га-
узе, М. Хелмана та ін., увійшли б усі народи східної
Європи, звичайно, крім російського. А американський
професор Г. Ладнер твердить у штутгартському журналі
«Східна Європа»: «Західна територіальна спільність —
це мрія, яка не була тоді і не є тепер пезкою дійсністю,
проте вона являла собою й являє історично діючу ідею».
Таким чином, націоналістична концепція «месіан¬
ства» українського народу, репрезентуючи її головних
прихильників, свідчить передусім про великодержавниць¬
ку суть ідеологічних настанов українського буржуазного
націоналізму.
Буржуазний націоналізм завжди недвозначно пропа¬
гував нігілізм та презирство до російського, білоруського
та інших братніх народів, був підступним ворогом інтер¬
національної єдності трудящих, ворогом революційних
традицій українського народу. Свого часу буржуазні на¬
ціоналісти висунули 10 заповідей, пройнятих звірячою
ненавистю до інших народів. Серед них — «основополож¬
ні» великодержавницькі гасла — «Україна для україн¬
ців», «не бери собі дружину з чужинців», «не приятелюй
з ворогами народу нашого», заклик «добути своє визво¬
лення... хоча б полилися ріки крові». Практично ж все це
звелося до звичайнісінького кримінального бандитизму,
зокрема до масових єврейських погромів.
Як не намагається сучасний табір націоналістичної
контрреволюції приховати свою погромну, антисемітську
спрямованість, судовий процес над вбивцею С. Петлюри
Шварцбардом (1926 р.) довів, що саме Петлюра та його
спільники були організаторами єврейських погромів. Ні
для кого не секрет, що українські націоналісти брали
найактивнішу участь у насильствах над мирним єврей¬
ським населенням на тимчасово окупованій території
України, у вакханалії вбивств польського населення. Цим
17
«відзначилися» й новоявлені «визволителі» України —
бандерівські зграї, що діяли в західних областях
України.
Нарешті, йдеться про підступні спроби з допомогою
месіанських ідейок будь-що посварити український народ
з російським, білоруським та іншими братніми народами
нашої країни, використати «месіанізм» як своєрідну під¬
бадьорюючу вакцину, що замість явно антинародної на¬
ціоналістичної соціально-економічної програми могла б
«об’єднати» український народ міражем його «зверхнос¬
ті». Націоналістичний журнал «Нові дні» (Торонто) без¬
застережно стверджує, що українським націоналістом
може вважатися саме той, хто відстоює ідею винищення
російського та інших слов’янських народів, «хто запере¬
чує і відкидає існування людства, як цілості взагалі, і
вважає всі інші нації за погній для своєї».
А якихось 50 років тому націоналістична контррево¬
люція розуміла своє «покликання» в підступних спробах
стати своєрідним центром всеросійської контрреволюції!
Після перемоги Великого Жовтня українська буржуа¬
зія спробувала в скрутний для всіх визискувачів час ви¬
ступити навіть «носієм» єдності буржуазної Росії, в ме¬
жах якої єдиним загальноросійським фронтом було б за¬
безпечено панування різноплемінної буржуазії. За цих
умов жовто-блакитна «українська державність» стала
смітником, своєрідним евакуаційним, перевалочним пунк¬
том контрреволюційних білогвардійських угруповань,
вона була цитаделлю реакції, надією реставраторів, при¬
станищем усього найреакційнішого, що було колись у
буржуазній Росії. Націоналістична рептилька «Слово»
тоді писала: «Мусимо рішуче підкреслити, що в ім’я бо¬
ротьби з більшовизмом необхідне об’єднання всіх дер¬
жавних елементів країни. Мусить і повинен бути віднай¬
дений засіб для порозуміння між силами, що об’єдналися
під прапором Добровольчеської армії (Денікіна.—
/О. Р.) з тими силами, що об’єднані Петлюрою. І ті і дру¬
гі стоять на державному грунті. І ті і другі мають спіль¬
ного ворога, спільну мету — знищення більшовизму».
Цей «засіб» було віднайдено на платформі укладення
в 1919 р. таємної угоди петлюрівців з англо-французьким
та денікінським військовим командуванням. Відомо, що
так звана українська галицька армія (УГА) —військові
18
підрозділи горезвісної «Західно-української народної
республіки» перейшли на бік денікінської армії. Щодо
Петлюри, то його «самостійність» звелася до здачі дені-
кінцям території України й утримання «військ УНР» від
сутичок з білим генералом. Щодо «сфер впливу» Петлю¬
ра мав наміри надалі віддати Денікіну три чверті зайня¬
тої ним української території, а «владі» Директорії за¬
лишити решту — чверть.
Як свідчить сучасний націоналіст С. Матвієнко-Січ-
кар, націоналістичне «посольство» у Відні навіть намага¬
лося надіслати на допомогу Денікіну або Врангелю вій¬
ськовополонених українців, які перебували на островах
Азинара в-Егейському морі (Італія).
Все це призабуто нинішніми тлумачами «месіанства»
українського народу. Недарма прогресивна львівська га¬
зета «Батьківщина» ще в 1925 р. дала досить влучну
оцінку діям української буржуазії, яка завжди викори¬
стовує питання про владу в своїх корисних, класових ці¬
лях. «Контрреволюції,— писала ця газета,— байдуже,
під якими прапорами йти: чи то під гаслом «самостійної
України», чи то під гаслом «миру», «порядку» і «спокою»
проти комуністів, які розмальовуються, як злочинці, на¬
сильники. Буржуазії однаково, в якій одежі прийти до
влади — аби тільки можна в її складках пронести петлю
для робочого люду».
. Щоправда, Донцов і піввіку тому мав «свій» підхід до
проблеми «месіанства». Виступаючи з рефератом у Київ¬
ському комерційному інституті в 1918 році, він так ви¬
клав «месіанське» кредо націоналістів: «Повна суверен¬
ність і незалежність України може бути досягнута
«кооперацією» з Німеччиною або ж Англією, оскільки це
вістує звернення проти Росії».
Проте німецький імперіалізм дбав насамперед про
свої інтереси на Україні, а запопадництво «самостійних»
жовтоблакитників, що продовжували марити великодер¬
жавницькими категоріями, було йому найбільш дореч¬
ним. Німецький офіціоз «НкгаіпізсЬе Віаііег» писав, що
«визискування українського збіжжя як господарського
фактора рівноварте військовій перемозі на східному
фронті. Україна щодо модерної продукції, з вікном до
Чорного моря, буде мати значення першорядного госпо¬
дарського фактора для поширення німецької культури
на Схід та прилучення». Так що, як бачимо, Донцов й
19
інші націоналістичні «теоретики» свідомо йшли на за¬
проданство, на передачу української землі кайзерівсько¬
му імперіалізму.
Чи не тому, бува, в одному з листів до своїх прибіч¬
ників у Канаду вже тоді вигнаний українським народом
С. Петлюра писав у 1925 р. про настійну потребу підшу¬
кати нових міжнародних «союзників», «які мали б ре¬
альну вигоду від цього для себе, чи то політичну, чи то
матеріальну»?
Трохи пізніше націоналістичні «самостійники» пробу¬
вали сконтактуватися, між іншим, з японськими військо¬
вими колами. На початку 30-х років один з націоналі¬
стичних ватажків встановлює контакт з представником
японської військової місії у Константинополі, пізніше
відбуваються аналогічні зустрічі петлюрівського генера¬
ла Сальського (Варшава) та О. Шульгіна (Париж). 1931
року оунівці налагоджують контакт з японцями у Хар¬
біні. Керівник так званого українського бюро у Берліні
М. Селешко намагався навіть створити у Маньчжурії вій¬
ськові вишколи із буржуазних націоналістів. Тоді ж
японський посол у Варшаві доручив Андрієвському скла¬
сти спеціальну доповідну записку на тему: «Україна як
фактор розвалу Росії».
«14 різних організацій «заступає» українську справу
за кордоном,— жалілася клерикальна, націоналістична
газета «Новий час»,— причому величезна більшість тих
«центрів» цілковито не зв’язана з жодною частиною ук¬
раїнських земель і репрезентує тільки себе. ...Більшість
тих «центрів» залежна від побічних сил і є тільки м’ячи¬
ками в їх руках».
Таким чином, гучні лозунги так званого месіанства
українського народу на практиці виродилися, як і інші
лозунги буржуазного націоналізму, в «обгрунтування»
його «орієнтаційних» устремлінь, «більш лояльного»
ставлення до чорних задумів світової реакції, в намаган¬
нях довести своє ще більш вірне служіння її інтересам.
Відкрито шовіністичну, расистську спрямованість
буржуазно-націоналістичних ідей «месіанізму» можна
простежити і при розгляді трактування його апологета¬
ми процесу історичного розвитку народів.
20
«ЄДИНИЙ ПОТІК» ЧИ «ЕЛІТИЗМ»?
Відомо, що головним «двигуном української
суспільності», її національною «панацеєю» ідеологи ук¬
раїнського буржуазного націоналізму вважали «класову
гармонію» всередині української нації, «єдність» у ній
насправді полярних сил — визискувачів народних мас
та підневільного люду. З метою розладу єдиного револю¬
ційного фронту трудящих націоналістична контрреволю¬
ція висунула також гасла «безбуржуазності» української
нації, тезу про те, ніби «пролетаріат нації поневоленої і
пролетаріат нації поневолюючої — є дві нації з неподіб¬
ними інтересами». З другого боку, йшлося про «уболіван¬
ня» народною справою, бідкання про «многостраждаль-
ну» Україну. Проте останнім часом у «теорії» «класової
гармонії» намітилася глибока тріщина.
Використання буржуазним націоналізмом відверто
расистських, фашистських ідейок типу «месіанства» ціл¬
ком природно вело до «теоретичного» обгрунтування ви¬
ключності так званої національної субстанції українства
з її «здравим національним егоїзмом», ще інакше, укра¬
їнської національної «еліти». «Наказом XX століття,—
писав уніатський ватажок М. Конрад,— є зібрати нову
енергійну, ентузіастичну еліту і поставити її під провід
свідомих та характерних вождів та пхнути маси до чину,
до рішучої та побідної боротьби».
Таким чином, в ідеологічному арсеналі українського
буржуазного націоналізму все чіткіше і виразніше вима¬
льовується така «нова» соціально-політична дводольна
конструкція: «первні» нації і «люди послуху», націона¬
лістичні провідники і трудящі маси, «еліта» і народ.
«Між духом етноса, духом простого люду і духом нації
(мається на увазі «еліта».— Ю. Р.),—твердить сучасний
«українознавець» Мухін,— духом агресії і поширення
існує повна протилежність». І далі, поділяючи погляди
сучасного емігрантського білогвардійського «філософа»
Салтикова, Мухін цитує „в журналі «Визвольний шлях»
його відверто фашистські погляди: «Етнос — це статика,
сумарність, глиба, безрух... навіть у період бунту чи ре¬
волюції... первинне життя, необладнана гірська порода,
неорганічне життя, хаос і анархія».
Сучасний український буржуазний націоналізм, не
відкидаючи своїх старих «теорій», розвинув нові: тепер
21
уже «месіанізм» українського народу розуміється тільки
як месіанство націоналістичної «еліти», як «виключ¬
ність», «зверхність» різномастого націоналістичного ша¬
мотіння над «сірою», «плебейською», «несвідомою»,
«аморфною» стихією, як нарічено цими «вибранцями»
трудящі маси України.
Український прогресивний діяч з Канади К. Дмитрів
з цього приводу в книжці «До хвиль» слушно пише:
«Орієнтуючись на ірраціональні сили, інстинкти, націо¬
налізм звернувся до найнижчого, до тваринної, звірячої
природи в людині». І далі, маючи на увазі, зокрема, про¬
відників з так званої Української військової організації
(УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН),
автор зауважує: «Були це люди без становища, бувші
старшини... котрі в війну були панами життя та смерті
багатьох тисяч людей, що раптом опинилися в цивілю без
влади, без значення. Коли в цей час з’явилася ідеологія,
що якраз відповідала для цього класу людей, котра голо¬
сила провідницьку систему. Не треба було тут здобувати
голоси мас, не треба було старатися о симпатіях мас,
вистачило бути вождем або належати до його «еліти» К
Новітня концепція «елітизму», з цієї точки зору, всту¬
пає в суперечність, виключає старі, «класичні» ідейки
про «єдину», «оезбуржуазну» націю, про «єдиний загаль¬
нонаціональний фронт». Штучне, насильне втискування
в ужиток «елітичної» теорії зайвий раз засвідчило, з од¬
ного боку, про надуманий, нежиттєвий характер усієї
ідеології українського буржуазного націоналізму, з дру¬
гого,— про блудливість, про різко негативний характер
програм його апологетів, які безсоромно жонглювали і
жонглюють власними ж лозунгами, відмовляючись від
своїх попередніх «основоположних» тез.
Це змушені визнати й самі націоналісти. Націона¬
лістична «Українська громада» писала: «Одні й ті самі
групи (націоналістичні.— Ю. Р.) є нині завзятими по¬
клонниками повної самостійності, а завтра доводять, що
засадам самостійництва ані трошки не суперечать ні «фе¬
дерація», ані навіть «автономія», бо, мовляв, сувереннос¬
ті в її чистому вигляді в природі нема. На словах —
надалі ідуча непримиренність і революційність, на ділі —
безпардонна угодовість. На словах — самостійницька
1 К. Дмитрів. До хвиль, Торонто, 1956, стор. 48—49.
22
істерія, театральні присяги, на ділі — застосування до
«обов’язуючих» принципів, чужа поміч. При таких на¬
строях, що панують в нашому (націоналістичному.—
Ю. Р.) політичному житті.., поширений в нас крайній по¬
літичний опортунізм і безпринципність дозволяє в нас
висувати під плащиком самостійності найбільш угодов¬
ську програму».
З цього приводу варто, мабуть, запитати, чи саме не
цей угодовський підхід до справи «визволення» України
привів націоналістичну «еліту» до фактичного зняття ще
одного свого «основоположного» лозунга — домагання
«соборної», тобто «возз’єднаної» України. В історичному
аспекті це «заматеріалізовано» у так званих Берестзей-
ській (Брест-Литовськ, 1918 р.), Варшавській (1920 р.)
угодах націоналістичних ватажків з німецько-австрій¬
ським імперіалізмом та польською шляхтою, згідно з яки¬
ми західноукраїнські землі відходили до Австро-Угорщи¬
ни чи Польщі.
Наведемо з цього приводу визнання націоналістичної
газети «Новий час». За її словами, «перший крок з на¬
шої сторони — то становище лояльності з нашого боку до
тої держави, в якій знаходимося. Се нам диктує здоро¬
вий (!) розум». В 30-х роках ватажки «Українського на¬
ціонально-демократичного об’єднання» (УНДО) та ін¬
ших націоналістичних угруповань Галичини пішли на
змову з польською реакцією.
Відомо, що румунська буржуазія, виношуючи маячні
плани створення «Великої Румунії», намагалася увічни¬
ти загарбання українських і молдавських земель. За цих
умов націоналістична «еліта», галасуючи на словах про
«соборність» України, знову ж таки на ділі зраджувала
віковічні прагнення українського народу до возз’єднання
всіх українських земель. «Найбільшим злочином було б
не підчинятися законам держави (Румунії.— Ю. Р.)у—
писала в 1929 році націоналістична газета «Хліборобська
правда»,— і ми («еліта».— Ю. Р.) перші, котрі жадаємо,
щоб всіх бунтівників проти держави і властей було пока¬
рано якнайостріше».
Висуваючи ідейки про «еліту», намагаючись якось
втриматися на поверхні, буржуазно-націоналістичний та¬
бір зображав своїх «даних богом» провідників як якусь
«наднаціональну силу», «вищу національну субстанцію»,
«животворну силу нації» тощо. «Вони, ці особистості,—
23
пихато заявляв націоналістичний журнал «Визвольний
шлях»,— є не тільки гіровідниками-керівниками народу
на різних ділянках його життя, а й дуже часто стають
творцями (!) самої нації та держави, прапором-дорого-
вказОм».
Кого ж ладило жовто-блакитне охвістя у склад «укра¬
їнської еліти», хто, на його думку, повинен був грати
основну, чільну роль в справі «національного відроджен¬
ня України», її «національного самовизначення», «дер¬
жавного усамостійнення»? Основу майбутньої «самостій¬
ної України», за Донцовим, має скласти «окрема правля¬
ча каста нових лицарів, луччих людей, шляхом добору,
войовнича церква, козацтво, ініціативність суспільних
коморок, боротьба з духом сходу в формі соціалізму,
свобідна праця, духовість, Бог, лицарство, отчизна».
Будучи представником чи об’єктивно відображуючи
хижацьке нутро «своїх» експлуататорів — поміщиків, ка¬
піталістів, дрібнобуржуазних, міщанських прошарків на¬
селення, український буржуазний націоналізм не міг
приховати своєї суто конкретної, соціальної орієнтації на
історично приречені, «свої», «вітчизняні» експлуататор¬
ські класи.
У «відкритому» листі до земляків ще в 1913 році ук¬
раїнський ліберал С. Пригара недвозначно стверджував,
що героєм «українського відродження» повинен перед¬
усім бути «ніхто інший, як курдупель, малоросійський
буржуа, герой середньої людини та буденної роботи — не
Дон-Кіхот ідеалізму, а Санчо Панса реалізму».
Дещо на інших позиціях стояв ідеолог табору україн¬
ського монархізму В. Липинський, який беззастережно
нарік «національною елітою» землевласницьку аристо¬
кратію («хліборобів-дворян») та «енергійний хлібороб¬
ський аристократичний елемент» — тобто куркульство.
Петлюрівці ж, що окопалися після громадянської війни
на варшавських задвірках, висунули свою «модель»
«національного» суспільства, де будуть «гармонійно»
розвиватися всі «свідомі національні сили», і заявили, що
«національний дух», «єство» української нації, як селян¬
ської, буде віддзеркалювати її «самостійницька», влас¬
ницька частина, тобто знову ж таки українське куркуль¬
ство.
Про політичне «вірую» донцовщини влучно вислови¬
лась дружина колишнього націоналістичного ватажка
24
Володимира Горбового Ганна Горбова: «Нам (тобто ук¬
раїнським націоналістам.—Ю. Р.) на жоднім народі не
залежить... Його добро нам чуже і далеке... Народ у кіг¬
тях польських капіталістів? Віддамо його до лап німець¬
ких імперіалістів — аби тільки бути подальше від відпо¬
відальності перед ним». Не випадково націоналістична
газета «Діло» твердила, що, мовляв, між трудящими за¬
хідноукраїнських земель і польськими панами суттєвих
суперечностей немає, а «окремі» непорозуміння пан
польський поміщик вирішить 'з властивою йому ла¬
гідністю.
Існує ще один важливий критерій добору до сонму
націоналістичного «провідництва» — персоніфікація «елі¬
ти» на базі оцінки ступеня відповідності її практичних
дій інтересам буржуазно-націоналістичного руху в ціло¬
му, ступеня зради інтересам українського народу, яка
дістала вираз у формулі: «За цісаря і Україну, за Габс-
бургів і самостійність... від Карпат до Кавказу й за га¬
лицьку державу.., за автономію під Австрією, під Росією,
під Польщею.., за німецьку побіду, за генерала Дені-
кіна.., за пана гетьмана, за шляхту українську, за церкву
католицьку...». Краще, а вірніше, відвертіше, мабуть, і не
скажеш!
І нарешті — третій «суб’єктивний» критерій — наяв¬
ність у кандидата на «вакансію» «вибранця» нації лютої
ненависті до українського народу, прагнення до кривавої
помсти «неслухам», що не підкоряються людям «чину»,
«дії».
«Скрізь сала за шкуру позаливали»,— так описує на¬
ціоналіст від літератури Ф. Дудко «героїку» «національ¬
ного визволення», тобто роки громадянської війни, коли
петлюрівська галайстра відбирала в українських селян
хліб, вішала робітників, гвалтувала українських дівчат,
мордувала старих. Герой повісті Дудка, петлюрівський
погромник, поділяючи відверті шовіністичні погляди де-
нікінського капітана, стверджує :«Так, так, капітан'має
цілковиту рацію. Бидло, а не народ... Анархічна, до чор¬
тової матері, нація якась». А інший націоналістичний
писака стверджував у польській газеті «Вєк нови» ідеал
жовто-блакитного лицаря — «істоту незрозумілу, незнан-
ну, зовсім чужу, істоту без претензій, без вітчизни та
мети».
25
Отже, виходячи з названих вище «основоположних»
критеріїв, націоналістична «еліта» (у вузькому значенні
цього слова) мислиться як «вибрані богом» провідники,
«вожді», що височать над сірим натовпом «плебеїв»; це
володарі, князі, гетьмани, отамани — націоналістичне
«сузір’я» старих та новітніх часів.
Сучасні «українознавці», намагаючись ігнорувати
об’єднаний визвольний фронт трудящих, що стихійно
складався ще в дореволюційній Росії, забули імена Су-
лими, Гуні, Перебийноса, Залізняка, Гонти, Довбуша,
Кармелюка, Лук’яна Кобилиці та інших славних народ¬
них ватажків, які своєю глибоко патріотичною діяльніс¬
тю відображали природний потяг трудящих різних на¬
ціональностей до щастя, свободи, до світлого майбутньо¬
го. Робилися й робляться неспроможні потуги очорнити
славного сина українського народу Богдана Хмельниць¬
кого. Продовжуються «нагінки» на революційних демо¬
кратів— Тараса Шевченка та Івана Франка.
У зв’язку з провалом спроб залучити Шевченка та
Франка до сонму націоналістичних «моїсеїв» Донцов за¬
кликав в журналі «Вісник»: «З культом Шевченка треба
скінчити. Я не захоплююсь ним». Газета ж «Діло» ради¬
ла, зокрема, не перевидавати поему «Гайдамаки» на іно¬
земні мови, бо ж інакше «у культурній Європі укра¬
їнців просто за більшовицьку націю можуть пораху¬
вати».
Довірена особа митрополита Шептицького єпіскоп
Г. Хомишин ганив Т. Г. Шевченка за те, що той, мовляв,
«кинув хулу на найвище достоїнство пресвятої Діви Ма¬
рії як Матері Божої. Він висміяв церкву взагалі, а в
особливості католицьку церкву. Вкінці Шевченко убрав
у поетичну форму материнство покритки». Щодо Франка
той же Хомишин писав, що він «впровадив безбожницьку
матеріалістичну філософію і тим самим остудив і при¬
голомшив підйом духу нашого взагалі до високих і бла¬
городних ідей».
Революційним, бунтарським виступам народних мас
та їх ватажків, в особливості із «черні», протиставляють¬
ся зрадницькі дії української козацької старшини, укра¬
їнського шляхетства — жорстокого кріпосника, виразни¬
ка інтересів польських панів та шведських інтервентів,
лютого ворога українського народу гетьмана І. Мазепи,
ставленика Кримського ханства авантюриста Петрика,
26
ката українського народу Виговського, прибічника поль¬
сько-шляхетської орієнтації Тетері, «союзників» сул¬
танської Туреччини та Кримського ханства Дорошенка,
Брюховецького та інших «богом даних визволителів» ук¬
раїнського народу.
«Основоположна» теза українського буржуазного на¬
ціоналізму про «переємність» української «визвольної
боротьби», під якою малася на увазі ціла серія антина¬
родних та антинаціональних дій, безпосередньо пов’язана
з «новою» елітою, яка відрізняється від своїх попередни¬
ків лише прізвищами та, власне, застосуванням більш
гнучких, «модерних» прийомів «для підкорення бунтую¬
чої народної стихії». Йдеться про галерею так званих
«мучеників» за «народну ідею», «творців нової епохи»,
«великих українців-державників».
«Хто наші національні герої і що вирізнило та запев¬
нило їх безсмертя?» — запитує бандерівський «Визволь¬
ний шлях» і дає таку відповідь: вояки облогового корпу¬
су січових стрільців Коновальця, петлюрівське воїнство
та «рать» так званої української галицької армії (УГА),
бандити, що звірствували в 1920—1922 рр. на Україні,
бойовики УВО, учасники підпільних антирадянських ор¬
ганізацій, клерикали. А на їх чолі «яскравим світлом,
пламенним вогнем горять» імена тих, хто, на думку «елі¬
ти», став символом сучасної української визвольної бо¬
ротьби. Йдеться про ката українського народу, голов¬
ного отамана Петлюру, ватажка кривавої ОУН Коно¬
вальця, провідника бандерівських банд на Україні Шу-
хевича (Тараса Чупринку), оберката, ватажка закордон¬
них частин ОУН Бандеру, тобто про людців, яких навіки
прокляв український народ.
До націоналістичних «подвижників» зачислено і
гетьмана Скоропадського, українського «монарха»,
який, на задуми сучасної гетьманської організації
у США — Союзу гетьманців-державників, «повинен бути
поза класами, станами, партіями і мати дуже велику
владу».
Серед «еліти» монархічного гатунку бігали за чужим
возом і син австрійського ерцгерцога Стефана Габсбурга
Вільгельм, що дібрав собі гучне ім’я Василь Вишиваний,
і іспанський князь з династії Бурбонів, що його«зукраї-
нізував» свого часу Петлюра.
До «лицарів», «виразників національного духу» зара¬
27
ховані також князь Кочубей, графи Шептицький і Монт-
резор, барони Василько та ІІІтейнгель, крупні земле¬
власники Чикаленко, Ханенко, Родзинко і, нарешті, осо¬
бистий знайомий Гітлера «гетьман» Полтавець-Остря-
ниця.
Буржуазні націоналісти, що діяли в Західній Україні,
нарікли своїм кумиром президента ЗУНРУ, диктатора
Є. Петрушевича, який причетний до угоди (1923 р.) про
запродаж нафти, а фактично всієї економіки Галичини,
англійським ділкам, до терористичних актів проти тру¬
дового люду західноукраїнських земель; який, зрештою,
плазував перед польською шляхтою. «Політика україн¬
ських дрібнобуржуазних партій — це політика безсором¬
ного приниження, глибокої підлості, політика проститу¬
ції й морального цадіння... Вони (діячі ЗУНРУ.—
Ю. Р.) стали хробаками, що повзають по землі». Так
визначило суть націоналістичної «еліти» прогресивне ук¬
раїнське робітниче товариство «Єдність», одним із актив¬
них членів якого був Ярослав Галан.
Погрузнувши в ганебних авантюрах проти україн¬
ського народу, сучасний буржуазно-націоналістичний та¬
бір за кордоном намагається будь-що надати своїм ак¬
ціям хоч видимість якоїсь «ідейності» та «принадності».
Зокрема на роль «ідейної еліти» висуваються «лицарі
пера і пензля», «лицарі національного духу» типу націо¬
налістичних писак Лепкого, Клена, Маланюка, Мосен-
дза та ін.
Що ж віщує сьогоднішня націоналістична «еліта»?
Ідеалом, наприклад, Клена є «дух середньовіччя», коли
«зродиться стихія нового лицарства, коли вийдуть на
життєву арену... ідеали Бога, християнського закону...
тверда й жорстока дійсність».
«Дух середньовіччя» потребує, в свою чергу, створен¬
ня суспільства «нового середньовіччя», в якому, за заду¬
мами Клена, пануватимуть «влада заліза, нещадна бо¬
ротьба, бунтарська сила, отаманія... прагнення до міцної
влади у загалу... та шляхетна жадоба панування над уні-
формленою масою плебеїв у видатних індивідуумах»
(підкреслено нами.— Ю. Р.).
Нових «патриціїв» турбує також така «найпекучіша
проблема» — «потреба публіцистики великої міри» для
припинення «розпорошення» націоналістичної еміграції.
28
По-друге (і це, зрештою, віддавна стало «кредом» націо¬
налістичної «еліти»), йдеться про спроби довести її від¬
даність світовій реакції, обгрунтувати важливу для на¬
ціоналістів тезу про можливість і доцільність «осучасне¬
ного» використання буржуазного націоналізму в бороть¬
бі проти українського народу, проти сил миру, свободи
та демократії в усьому світі. Бандерівський «Визвольний
шлях» (слідом за Донцовим та іншими) також запевняє,
що «в гігантській боротьбі двох світів — матеріалістич¬
ного комуністичного і ідеалістичного» націоналістична
«еліта» йшла в перших рядах. «Цей фактор... повинні по¬
ставити в баланс наочних активів світової політики та її
стратегії боротьби проти комунізму... Хто хоче мати гото¬
ві зразки елементів боротьби... хай придивиться до ідей¬
ного арсеналу української нації (мова йде про буржуаз¬
ний націоналізм.— Ю. Р.). Там знайде все!».
Що правда, то правда! В «ідейному арсеналі» укра¬
їнського буржуазного націоналізму, як у своєрідній ло¬
тереї, можна розіграти на будь-який смак безпринципні
та неоригінальні ідейки «безбуржуазної» української
нації та її «еліти», боротьби проти «окупантів» і обгрун¬
тування «орієнтаційної політики», расистські теорії фа¬
шизму та націонал-комунізм, «піклування» про «благо»
народу та політику уярмлення України світовим капі¬
талом.
Весь цей заіржавілий арсенал давно вже викинутий
на смітник історії. Ні старі, ні нові «пісні» української
буржуазної «еліти» не можуть за мажорними словами
приховати траурну мелодію розкладу.
Відомо, що ще роки Жовтневої революції та грома¬
дянської війни стали періодом ідейного краху й організа¬
ційного розвалу буржуазних і буржуазно-націоналістич¬
них партій, їх політичної загибелі. Еміграційний період
животіння націоналістичного середовища знаменував за¬
вершення процесу розкладу й загибелі «старих» буржу¬
азно-націоналістичних «політичних» тіл, перетворення
«новітньої» націоналістичної «еліти» в звичайнісіньких
лакуз до послуг іноземних хазяїв. Новітня «еліта», ус¬
падкувавши духовний маразм жовто-блакитного багна,
перетворилася в безпринципну, безідейну кліку на услу-
жінні світової реакції, купку міжнародних спекулянтів,
звичайнісіньких гендлярів, що розпродали й пропили в
європейських шинках добро, награбоване у трудящих
29
України, і при цьому ще домагалися (цілком «самостій¬
но»!) тягтися до мошни імперіалістів. Так, один з пре¬
тендентів на «українську булаву» В. Вишиваний, ство¬
ривши в 1922 р. «Управління експедиції виготовлення
державних паперів» для випуску паперових грошових
знаків для потреб «самостійної України», привласнив
видані для цього румунськими властями 23 млн. лей.
В 1930 р. колишній працівник петлюрівського «посоль¬
ства» у Берліні Аквісон заснував у Парижі спеціальний
банк, через який понастягував 10 млн. франків і ...втік.
У той час, як українська еміграція зазнавала матері¬
альних труднощів, націоналістична «еліта» — ці «муче¬
ники за святу національну справу» — жила у розкошах
і набивала грішми свої «національні» кишені. Петлюрів¬
ці, смакуючи, писали, наприклад, про «свій», «вітчизня¬
ний» бал, який вони дали в 1930 році у Варшаві. На ньо¬
му «рясно було репрезентоване і польське суспільство —
пані прем’єрова, панство генерала Врублевського, гене¬
рал Орліч-Дришер, пані генеральша Ридз-Сміглова. Під
час танців грало два оркестри. Танці відбувалися з ве¬
ликим пожвавленням і затяглися до ранку».
Ідейну убогість, паразитизм і загнивання націоналі¬
стичної контрреволюції влучно змалював український
поет О. Олесь, який сам певний час блукав націоналі¬
стичними манівцями:
І Європа лупить очі —
І відкіль ці поторочі
Тут взялись.
Викидають ріжні штуки,
Показилися з розпуки,
Запились.
Відкрито біологізаторська, расистська спрямованість
націоналістичних постулатів, погромна, людиноненавис¬
ницька сутність політичної платформи буржуазного на¬
ціоналізму, природно, привели націоналістичну «еліту»
до відкритого визнання расизму та фашизму. Буржуазні
українські націоналісти з захопленням вітали прихід до
влади в Італії фашистської кліки Муссоліні, коли, мов¬
ляв, «парламент скорився, соціалісти принишкли, кому¬
ністи... розбіглися». Націоналістична «еліта» із задово¬
ленням зустріла присудження дуче звання доктора «го¬
30
норе кауза» за його «науковий» твір «Коментар з року
1924 до «Князя» Макіавеллі» К
Особливо імпонували націоналістам «наукові» ви¬
сновки Муссоліні: «Тепер, як і тоді, політика провідника
мусить базуватися не на з’єднанні любові мас, а на збу¬
дженні в них пошани і страху. Бо люди бояться і шану¬
ють лише тих, перед ким вони тремтять». З свого боку,
фашиствуюча націоналістична «еліта» наголосила на
тому, що коли її інтереси «вимагають крайньої демокра¬
тії, ми будемо крайніми демократами (як був ним монар¬
хіст Бісмарк, запроваджуючи загальне виборче право
в Німеччині). Коли сі інтереси вимагають диктатури, ми
її будемо обстоювати як... Муссоліні, або «дитина рево¬
люції» Бонапарт... Ми не догматики, не доктринери. Кон¬
кретний ідеал національної сили ставимо ми понад аб¬
страктної ідеї будучого устрою. Суть нашої ідеології —
рух, а не малювання будучого раю».
Націоналістичний журнал з симптоматичною назвою
«Місіонер», вихваляючи на всі боки італійського фаши¬
стського диктатора, мріяв про прихід тих, так «очікува¬
них», «благодатних» часів, коли і в націоналістичному
середовищі з’явиться, нарешті, «свій», «вітчизняний»
Муссоліні.
Щодо ідеологічних та політичних напрямків італій¬
ського фашизму петлюрівський журнал «Ми» писав 1924
року, що в боротьбі супроти більшовиків, яка, мовляв,
постане незабаром, треба якомога швидше шукати но¬
вих форм. А найліпшою з тих форм журнал вважав фа¬
шизм, який «цілком може придатися для політики нації
недержавної», тобто, на думку буржуазних націоналі¬
стів, української.
Націоналістична газета «Самостійна Україна» під¬
твердила в липні 1941 року, що саме Муссоліні, Гітлер
та Франко є нічим іншим, як «основою сили народу»,
тобто взірцем для жовто-блакитної «еліти». Спускаючись
на «місцевий» грунт, газета іменує оберката Бандеру
1 Націоналістичний журнал «Український самостійник», милую¬
чись образом «князя», цього «володаря», який не зупинився перед
віроломством, клятвопорушництвом, вбивством, лицемірством заради
досягнення мети, стверджує, шо для гетьмана Мазепи, «який об’єд¬
нував у собі найхарактерніші прикмети лева і лиса, «Князь» Макіа¬
веллі був не тільки найбільшою книгою, але й правив за політичний
підручник».
31
«таким вождем» українського народу, як «Гітлер — ні¬
мецького», і вимагає від народу «виконати все, що він
накаже».
Що ж імпонувало націоналістичній зграї цих «адо-
ратів хреста і меча» в ідеології та політиці німецького
фашизму? Донцовська «Заграва» з цього приводу писа¬
ла: «В справі соціального визволення нації ми застері¬
гаємо проти тих космополітичних гасел неіснуючої солі¬
дарності всіх працюючих різних народів.., в ділі визво¬
лення політичного застерігаємося ми проти застосування
всяких космополітичних ідей, які в ім’я «загальнолюд¬
ських» засад, свободи і рівності нав’язують всім народам
однакові норми їх внутріполітичного життя».
Отже, «месіанство» українського буржуазного націо¬
налізму знову ж таки має певні апологетичні засади,
спрямовані проти ідей пролетарського інтернаціоналіз¬
му, ідей братерства людей праці, на «споріднення» з
ударною силою світового імперіалізму — з німецьким
фашизмом. «Наше відношення до Німеччини не було во¬
роже,— зізнався «Новий час»,— Гітлер знищив найсиль-
нішу союзницю російської комуністичної партії — ні¬
мецьку комуністичну партію». І далі націоналістична га¬
зета пише, що на відміну від прогресивно-суспільної
думки націоналісти поставились позитивно до «фашист¬
ських змагань» і не брали участі «в загальному уїданні
на німців».
Прихід до влади Гітлера українські «месіонери» вва¬
жали найважливішою політичною подією. Італійський
фашизм, на їх думку, не давав ще запоруки, що перемо¬
же світова реакція. Але гітлеризм — це інша справа.
Проте націоналістична «еліта» вдячна як німецькому,
так і італійському фашизмові за його боротьбу проти ре¬
волюційного руху, проти поширення марксистських ідей.
«За почином двох національних держав (Італії та Ні¬
меччини.— Ю.Р.)У — захлинався «Наш клич», — стає
ревізіоністичний (тобто фашистський.— Ю. Р.) табір су¬
цільною стіною. Націоналізм витиснув на ньому своє
знам’я і не допустив інтернаціональних впливів».
Другою рисою, яка припала до вподоби націоналі¬
стичному охвістю, була тенденція фашизму до нагнітан¬
ня міжнародних конфліктів, загроза миру в усьому світі,
бо ж... «змагання до вічного розросту не знає ідей миру,
але ідеї поступу і, отже, й зусиль».
32
Нарешті, націоналістичні смакЦ цілком зголосилися
з гітлерівською патологічною ненавистю до передової
культури та її носіїв. Націоналістичні органи 30-х років
залюбки друкували фотографії, на яких відтворювалися
знущання фашистських мракобісів над пам’ятниками ви¬
датних прогресивних німецьких діячів, публічні спалю¬
вання книжок класиків світової літератури, втеча єврей¬
ського населення з Німеччини. Щодо останнього націона¬
лістична «еліта» цілком солідаризувалася з антисеміт¬
ською програмою дій німецьких фашистів. Тоді ж Дон¬
цов перекладає українською мовою гітлерівський «Майн
Кампф», маячні писання Геббельса й Розенберга, захоп¬
люється військовими авантюрами «японської пантери
в Азії». Він наголошує, що «тільки жорстокість, терор і
страх можуть принести нам владу. Народ був рабом і
буде рабом».
Беззастережно прийнявши теорію і практику фашиз¬
му, націоналістична «еліта» поквапилася пошвидше зню¬
хатися з гітлерівцями, так би мовити, особисто. За свід¬
ченням колишнього петлюрівського генерала Н. Горба-
нюка, на вечірці, що відбулася ще в квітні 1923 року
в Мюнхені, Гітлер закликав присутніх там Полтавця-
Остряницю, «консула» Оренчука, царського генерала Бі-
скупського та інших недобитків об’єднатися з націонал-
соціалістами у боротьбі проти Радянського Союзу. «Мій
друг отаман Остряниця,— писав Горбанюк,— зробив все,
щоб залучити мене до своєї кампанії» К
1933 року російська білоемігрантщина створила фа¬
шистську організацію «Російський визвольний народний
рух — Російський націонал-соціалістичний рух трудя¬
щих», куди, попередньо довівши своє «арійське похо¬
дження», вписалася і певна кількість українських буржу¬
азних націоналістів. Ця організація створила так звані
«бойові дружини» на зразок штурмових загонів, видава¬
ла фашистську газету і мала свій прапор — на червоно¬
му полі в середині біле коло, а по ньому — синя свастика.
Щодо Полтавця-Остряниці, то цей «претендент на укра¬
їнську булаву» став своєрідним доповідачем, референ¬
том та експертом по «українському питанню» у націо-
нал-соціалістичних бонз.
1 Цит. газ. «Вісті з України», 1966, червень, № 25.
33
«Український гетьман», хоч не є членом партії націо¬
нал-соціалістів, з гордощами носить у петлиці гакен-
крайцлерівську відзнаку... (фашистський значок із сва¬
стикою, що його носили гітлерівці.— /О. А). Полтавця-
Остряницю викликали до «брунатого дому» для доповіді
в українському питанні, дали пропозицію, щоб україн¬
ці об’єдналися між собою. В перших числах березня з’я¬
вилася відозва Полтавця-Остряниці з пропозицією об’єд¬
натися навколо нього»,— так повідомляв один з емігрант¬
ських журналів у Франції.
Фашистські тенденції українських буржуазних «ме¬
сій» знайшли свій яскравий прояв в ідейних постулатах
націоналістичної групи УВО та її терористичній діяль¬
ності проти комуністичного та всього прогресивного руху
в Галичині, в погромній діяльності проти прогресивних
робітничих, фермерських організацій США та Канади,
в ганебній діяльності ОУН.
Йдучи за своїми ідейними натхненниками з фашист¬
ського середовища, Донцов так виклав тоді націоналі¬
стичний ідеал в галузі «репрезентації держави»: «В кож¬
ному разі не повинен її репрезентувати т. з. свобідний
народ... правити й репрезентувати державу мусить каста
луччих людей, рекрутованих... на основі добору, не де¬
мократичного вибору, яких відрізняють три основні прик¬
мети володарної касти: мудрість, шляхетність і відваж¬
ність... Всі луччі люди мусять бути войовниками слова і
меча...»
Ватажок так званої Української революційної демо¬
кратичної партії (УРДП) Іван Багряний, аналізуючи
програму ОУН, беззастережно «доповнює» і без того
людиноненависницькі постулати цієї крайньо правої .фа-
шиствуючої організації «програмними» положеннями про
необхідність бути «жорстоким, черствим, безоглядним...
бо духом ворога не переможеш, його треба перемогти
смертю, жорстокістю, убивством, мечем, а не кадилом».
А ось до чого закликав «кривавих шляхів апостол»,
націоналістичний «поет» Євген Маланюк:
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину, —
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!
Отже, йдеться про руйнівне єство українського бур¬
жуазного націоналізму, в якому наглядно проявилася
34
люта ненависть націоналістичної «еліти» до трудящих
мас, звіряче прагнення помсти, безоглядної і кривавої.
Буржуазні націоналісти вдарилися як до політичного,
так і до кримінального бандитизму, терору, грабіжництва
та насильства. Донцовський журнал «Вісник», що вихо¬
див у Львові, стверджував, що «за певних умов і банди¬
тизм може стати засобом порядку. Треба тільки зуміти
цей бандитизм впорядкувати, дати йому керівну ідею,
скоординувати його хаотичні зусилля».
Таким чином, «месіанство» націоналістичної «еліти»
при своїй «матеріалізації» виразилося, по-перше, в на¬
маганні підірвати економічний потенціал тимчасово оку¬
пованої фашистами республіки, знищити надбання та
цінності, що належали українському народові; по-друге,
в безпосередніх збройних виступах проти народу, крива¬
вих злочинах проти нього. На чорній совісті буржуазних
націоналістів — смерть тисяч і тисяч радянських людей,
море сліз матерів, сирітство дітей. Саме націоналістична
«еліта» в особі поліцейських, старост, бургомістрів, пра¬
цівників гітлерівських управ тощо засилала у фашист¬
ську неволю синів і дочок українського, білоруського, ро¬
сійського й польського народів, глумилася з пам’яток
української культури, руйнувала їх, грабувала міста і
села.
Це націоналістичні «месії» виступили в ролі вояк есе¬
сівської дивізії «СС-Галичина», каральних батальйонів
«Ролланд», «Північний легіон», це вони дали «визвольні
ідеї» та людський матеріал для бандитських зграй «Ук¬
раїнської повстанської армії» та ОУН (бандерівців).
Близько 4 млн. трудящих України було замордовано
гітлерівськими сатрапами, близько 2 млн.— вивезено на
каторжні роботи в Німеччину. І в цьому неабияку допо¬
могу німецьким фашистам подали жовто-блакитні холуї,
що вписали ще одну криваву сторінку в ганебний літо¬
пис свого «месіанства».
«Теоретик» від націоналізму Л. Шанковський в тов¬
стелезній книзі «Історія сотень» змушений був визнати:
«Ми (націоналістична «еліта».— Ю. Р.) поводили себе
на Україні, як британці в Індії, Бірмі та в інших коло¬
ніях». От яким насправді «прапором-дороговказом» були
й лишаються для українського народу націоналістичні
«особистості», «елітичні первні».
«Період 1917—1920 років,— писав журнал «Червоний
35
шлях»,— у напруженій соціальній боротьбі розв’язував
величезне історичне питання про те, чим стане Украї¬
на— дрібнобуржуазним васалом міжнародного імперіа¬
лізму, як Польща, Чехословаччина, Румунія та ін., чи
однією з фортець міжнародної пролетарської революції.
Два історичні шляхи лежали перед Україною: шлях про¬
летарської революції, червоний шлях соціалістичного
будівництва і другий — чорно-жовтий шлях через дріб¬
нобуржуазну демократію в ярмо міжнародного капіта¬
лізму».
Український народ разом з усіма братніми народами
вибрав шлях до соціалізму, що забезпечив йому справж¬
ню свободу. Соціально-політична ж програма, яку вису¬
нули український буржуазний націоналізм та його полі¬
тичні напрямки, полягала передусім у вірному служінні
агресивним устремлінням світової реакції, в плазуванні
перед нею.
СТАВКА НА БИТИХ
Про те, що націоналістичне охвістя, яке ота¬
борилося за кордоном, охоче використовує світова реак¬
ція в її планах ведення підривної роботи проти СРСР та
її складовбї частини — Радянської України, проти воле¬
любного українського народу, свідчать численні факти.
«Пам’ятай,— писав в січні 1951 року націоналістичний
журнал «На варті»,— що, розсипавшись по всьому світі,
ми не склали зброї, ми лише перейшли на дальші позиції,
щоб відпочити від утоми, щоб переформуватися, підго¬
туватися, перешикуватися до нового бою».
За вірну службу буржуазні націоналісти не раз ді¬
ставали похвалу від офіційних кіл Заходу. Був серед них
і колишній прем’єр-міністр Канади, махровий реакціонер
Діфенбекер. «Я не помилюсь,— заявив він,— коли скажу,
що український народ (буржуазні націоналісти.— Ю. Р.)
може претендувати на світову першість, якщо говори¬
ти про витривалість і настирливу боротьбу за свободу».
Про яку «свободу» йдеться, зрозуміти неважко.
А що ж з приводу цього думає націоналістична «елі¬
та»? Бандерівський «Визвольний шлях» у чаду свого за¬
побігання перед світовою реакцією пише: «Політичні іде¬
али української держави (націоналістичних «урядів». —
/О. Р.) стали тим емпіричним державним маяком, який
показує всьому (!) людству ідейний напрямок, пристань
36
вічної правди та врятування від неминучої загибелі».
Ствердивши в котрий вже раз свою повну залежність від
світової реакції, «цвіт» націоналістичної еміграції пов’я¬
зує своє «врятування» від неминучої загибелі з найбільш
реакційними колами імперіалізму і передусім США та
ФРН, бачить це «врятування» у загостренні міжнарод¬
ного напруження, розв’язанні нової, термоядерної війни.
«Війна, як один із засобів політики, завжди була не¬
від’ємною частиною державно-творчої мудрості провід¬
ної верстви нації»,— твердить К. Савчук, а «українозна-
вець» Ю. Артюшенко прямо заявляє, що недобитки на¬
ціоналістичного воїнства за кордоном «офіційно перебу¬
вають у безсрочній відпустці», тобто в чеканні слушної
нагоди для безпосередньої збройної боротьби проти за¬
воювань Великого Жовтня.
Саме із врахуванням названого вище «модерного»
ідеологічного озброєння трактується «елітою» пройдений
трудящими України більш як піввіковий шлях за Радян¬
ської влади. Насамперед йдеться про намагання взагалі
заперечити існування української нації, що трактується
як «пасивна, інертна, хаотична стихія», «невиразна
маса», яку можуть довести до стану «національної збір-
ноти» через «визволення» лише «аристократи хреста і
меча», тобто націоналістична «еліта».
На конференції націоналістичної організації ЗП
УГВР (1964 р.) «стверджувалося», ніби сучасне укра¬
їнське «робітництво є радше елементом традиційно чу¬
жим або відчуженим», наче «професіональна інтеліген¬
ція в більшості відчужена від народу» і, отже, лише «се¬
лянство творить головну групу етнічного націоналізму».
Націоналістичний мюнхенський журнал «Сучасність»
закликає «наново будувати націю», «бо ж про існування
української нації, як окремої спільноти, не свідчить ні
кількість витопленої сталі на Україні, ні продукція Хар¬
ківського тракторного чи Львівського автобусного заво¬
дів... Ті випадкові жителі української землі... творять
націю не українську, а російську. Бо з корінною Росією
їх єднає почуття духовної і навіть етнічної єдності» (під¬
креслено нами.— Ю. Р.).
Оце саме й турбує націоналістичну «еліту», викликає
у неї роздратування та ненависть до українського наро¬
ду, якому, мовляв, властивий «комплекс примирення
та співжиття» з росіянами, і «національна незрілість», і
37
«національна несвідомість», і «надмірна емоційність при
пропорційно слабкій волі та інтелігентності». «Україно-
знавець» В. Сварог у статті «Історична думка україн¬
ського народу» пише, що в останнього «національна гор¬
дість досі не прокинулася». «Безперечно,— глибокодумно
розумує Сварог,— українці — окремий народ, але чи
вони вже становлять націю, це ще відкрите питання», та
й взагалі, мовляв, з погляду «українського усамостій-
нення», останні 10 років на Україні можна назвати «про¬
пащим часом».
Інший «доказ» для пояснення причин «утвердження»
«комплексу примирення» полягає в схожості (хоч і не
тотожності) української мови з російською, що «завжди
дуже полегшувало і полегшує ворогові вести свою роз¬
кладницьку, зокрема русифікаторську роботу». Напа¬
даючи на російську мову як важливий засіб міжнаціо¬
нального спілкування, буржуазні націоналісти «дово¬
дять», ніби російська мова на землях України шкідлива
для розвитку української національної культури. В зв’яз¬
ку з буцімто «непошаною» до рідної мови, втратою її
український народ наділяється ще одним негативним
комплексом, а саме «комплексом меншовартості».
Відштовхуючись від цього лжекритерію, буржуазні
націоналісти роблять спроби «довести» якесь відставан¬
ня в розвиткові філософії, історії, літератури, духовного
життя в Радянській Україні взагалі.
Проте ці та інші довільні мудрування націоналістич¬
ного жабуріння не мають нічого спільного з дійсністю.
Трудящі Радянської України зустрічають 100-річний
ювілей від дня народження В. І. Леніна новими значни¬
ми перемогами в оновленні рідного краю, в розвитку нау¬
ки та культури. В республіці плідно працюють близько
100 тис. науковців — майже у 9 разів більше, ніж було
в усій царській Росії. Відзначення Академії наук УРСР
найвищою урядовою нагородою — орденом Леніна га
ряду академічних установ урядовими нагородами та По¬
чесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР —
гідна відзнака внеску українських вчених у розвиток віт¬
чизняної та світової науки.
Характерно, що зарубіжних «українознавців» дуже
турбує саме та обставина, що українські радянські вчені,
зокрема філософи, не замикаються у вузькому колі нау¬
кових дискусій, а виробляють практичні рекомендації по
38
посиленню інтернаціонального виховання та займаються
проведенням їх у життя. Націоналістичний орган
ОУН (з) журнал «Сучасність», наприклад, не може при¬
ховати свого роздратування з приводу того, що на вечо¬
рах дружби, які були проведені в дні роботи республі¬
канського семінару-наради «Торжество ленінської націо¬
нальної політики на Україні і питання інтернаціональ¬
ного виховання трудящих» (травень, 1967 р.), взяло
участь близько 200 тис. чоловік.
Дружба народів-братів, глибоке усвідомлення ними
ідей пролетарського інтернаціоналізму, радянський пат¬
ріотизм українського народу — ось що викликає перед¬
усім злобу та ненависть табору націоналістичної
контрреволюції за кордоном.
«Доводячи» втрату українським народом «колектив¬
ного народного інстинкту», «духу національного самозбе¬
реження та самозахисту», буржуазні націоналісти вва¬
жають причиною цього і введення нових радянських
обрядів, зокрема — вечорів трудової та бойової слави,
урочистої реєстрації новонароджених, проводів весни,
урочистих проводів у армію тощо. «Тут доконується,—
пише мельниківська газета «Українське слово» (Па¬
риж),— не тільки вбивство народного тіла, але й народ¬
ної душі», її, бачте, запропащено в «геєні антирелігійного
комунізму». І далі, виступаючи проти атеїстичної свідо¬
мості трудящих, говориться, що у своєму ворожому став¬
ленні до всякої релігії більшовики «роз’єднали відвічний
природний зв’язок нашої обрядовості». Д. Донцов так і
радить заперечувати ідеї прогресу, поширення знання в
масах, зводячи все до «піднесення моралі», а в його ін¬
терпретації — це вміння молитися богу.
Йдеться, отже, про підступні спроби якось зберегти
старі, реакційні інститути у побуті народу, консервувати
патріархальну замкнутість, примітивізм, піднести на щит
реакційні традиції, що уособлюють не тенденції та по¬
треби прогресивного суспільного розвитку, а служать
лише гальмом для нього, засобом духовного відчуження
трудящих різних націй.
Якої тільки брудної лайки не чути з «вільного» світу
на український народ і його Батьківщину. «Патриціан¬
ська еліта» (що, виявляється, сполучила «нормано-нор-
дійське лицарство» з «українським національним ду¬
хом») облудно іменує трудящих України «псом, що при¬
39
тулився біля чужого порогу», «пилюкою біля шляхів сто¬
літь», а Україну — «краєм проклятим», А так звана про¬
грама виховання в ОУН передбачала: «Тільки по трупу
ще живого народу-раба, відміченого психікою вікового
пригноблення, можна здійснити ідеал нації (націоналі¬
стичних ватажків.— Ю. Р.), що стане у власному дер¬
жавному чині». -
І знову, як і раніше, сучасна націоналістична контр¬
революція шукає спільності з російськими великодер¬
жавниками, вступає за кордоном у «ділові» контакти
з білогвардійськими організаціями, зокрема з монархіст¬
ською Кронштадтською групою. Недавній лідер УРДП
І. Багряний відверто писав про ставку жовтоблакитників
ка «російський народ» в разі, коли він «повторить в себе
1917 р.». (Мається на увазі, безумовно, не Великий Жов¬
тень, а контрреволюційна боротьба проти нього скинутих
експлуататорських класів). Сучасний табір націоналі¬
стичної контрреволюції за кордоном не знайшов нічого
ліпшого, як пов’язувати свої підступні плани проти укра¬
їнського народу з сучасною російською «елітою» (!) —
з Синявським, Даніелем, Тарсісом та іншими запродан¬
цями від пера чи, правильніше, «від ідеї».
Націоналістичний журнал «Розбудова нації» прого¬
лосив свого часу «основоположне» кредо українського
буржуазного націоналізму, що не рахується з жодним за¬
гальнолюдським принципом — солідарністю, справедли¬
вістю, милосердям, гуманізмом. «Кожний шлях,— від¬
верто заявляє «еліта»,— що веде до найвищої цілі, є на¬
шим шляхом, незважаючи на те, що серед інших це буде
називатися геройством чи підлістю».
У наші дні буржуазні націоналісти шукають «велич
непокореного духу української людини», «сучасних будів¬
ничих української нації», «нових (!) мазепінців» на
Україні серед морально нестійких, політично незрілих
людей, всякого роду відщепенців та перевертнів, щоб ви¬
користати їх в ідеологічних диверсіях проти нашої
країни.
Виключно з провокаційною метою видаються за кор¬
доном різного роду «збірки» і окремі ідейно слабкі
твори українських радянських письменників і поетів мо¬
лодшого покоління, робляться спроби зобразити їх ледве
не «бунтарями» проти інтернаціональної політики Кому¬
ністичної партії, майже «національним резервом» буржу¬
40
азного націоналізму. Як слушно зауважує український
радянський письменник В. Козаченко, націоналістичних
ділків «цікавлять помилки, якась нечіткість, вони чека¬
ють відходу від соціальності... Аполітичні, далекі від су¬
часності віршики, оповідання і повісті, в яких на сірому
фоні діють сірі, збіднені люди... такі твори менше всього
сприяють нашій, комуністичній справі» 1.
Один з ватажків націоналістичної організації ОУН (з)
Д. Ребет намагається зарахувати до «людей супротиву»
на Україні всю творчу літературну інтелігенцію —
«близько 600 осіб, які являють сьогодні найбільшу силу,
що відстоює існування української культури», тобто все
письменство України.
Для «обгрунтування» такої «новітньої» тези 1967 року
в Парижі силами націоналістичної «Української друкар¬
ні» була видана «антологія» під назвою «Нова літератур¬
на хвиля на Україні», до якої були тенденційно підібрані
і відповідно прокоментовані художньо слабкі твори окре¬
мих наших авторів, де нечітко звучать сучасні соціальні
мотиви. Укладач «антології» «українознавець» Е. Райс,
спираючись на цей збірник, намагається висунути тезу
про якусь «нову хвилю» в сучасній українській літерату¬
рі, що, мовляв, свідчить про «визволення молодих радян¬
ських літераторів від офіційних вимог та диктату Мо¬
скви».
А націоналістична газета «Українське слово», будучи
в захопленні від негідних прийомів Райса, зробила такий
«сенсаційний» висновок: буцімто матеріали «антології
стверджують органічну єдність української культури
з капіталістичною і взагалі духовного Заходу, як цілості
і відміну від росіян, вказуючи на вищий рівень україн¬
ської поезії від російської».
Он, куди, виявляється, спрямовані стріли націоналі¬
стичної братії, ось на що ціляться улесливі «друзі наро¬
ду», відробляючи соціальні замовлення зарубіжних хлі¬
бодавців!
Проте наша українська радянська творча молодь
рішуче виступила проти загравань Райса, Кравціва та
інших «уболівальників» за українську культуру, які, за
словами В. Коротича, «в котрий вже раз літературу нашу
1 В. Козаченко. Священний обов’язок, високе покликання,
газ. «Літературна Україна», 1968, 21 травня.
41
намагаються використати, як політичну забаву, зварити
з неї дешеве пійло для маленьких політиків».
Те, що «внутрішня опозиція» — суцільний міф, добре
знає і націоналістична буржуазна «еліта». Тому гала¬
сування про «нових мазепінців»,— звичайні собі побре¬
хеньки, а реальною ввижається для націоналістів ставка
на світову реакцію.
Ідеалом націоналістичної «еліти» в сучасних умовах
є експансивна політика Ізраїлю проти арабських країн.
Так званий «державний центр в екзилі» — УНРада —
проголосив «акцію солідарності» з Ізраїлем, що, мовляв,
«виграв крупний бій, виграв його блискуче». За свідчен¬
ням самих націоналістів, їм імпонують звірячі методи
американської расистської організації Ку-клукс-клан, а
справедлива боротьба негрів за свої права трактується
ними як «інспірована та проведена комуністами».
Йдучи у фарватері американської реакції, націоналі¬
стична «еліта» з задоволенням зустріла «культурну рево¬
люцію» в Китаї, вбачаючи там «перемогу націоналізму
над комунізмом». «Тут логічно постає питання про спів¬
робітництво між нами» (тобто між клікою Мао та укра¬
їнськими буржуазними націоналістами). Саме у такій
площині будує свою «новітню» концепцію український
буржуазний націоналізм. «Зрештою,— вважає «еліта»,—
китайський тоталітаризм може виглядати досить гуман¬
ним. Червоний Китай може подати допомогу деяким на¬
родам СРСР, якщо прийняти до уваги його зацікавле¬
ність Зовнішньою Монголією, Центральною Азією, Сибі¬
ром».
Один із націоналістичних ватажків Павло Кашин-
ський в статті «Чи ми однієї крові з москалями?» доба¬
лакався до такого (з точки зору «кровних прикмет»!):
«Ми, українці, належимо до цілком осібної групи (гу-
нан) разом з китайцями», китайці, мовляв, мають з укра¬
їнцями (на відміну від росіян) «фізіологічно-біологічну
спільність», яка визначає, зрештою, «спільність» їх ду¬
ховної культури.
Надії на «всесвітній збройний катаклізм» націоналі¬
стична «еліта» пов’язує із перемогою курсу найбільш ак¬
тивних представників американської реакції типу Б. Гол-
дуотера, послабленням позицій світового комуністичного
та робітничого руху, революційних сил сучасності.
І якщо «українознавець» К. Штепа рекомендує яко¬
42
мога швидше почати підготовку «кадрів» «своїх перекла¬
дачів та радників» для військової «адміністрації захід¬
них альянтів» (союзників.— Ю. Р.), то бандерівський
«Визвольний шлях» радить створити з числа буржуазних
націоналістів спеціальний «політичний центр» для допо¬
моги американським органам, що ведуть ідеологічні ди¬
версії проти СРСР та країн соціалістичної співдружності.
Перед ним ставиться завдання «послідовного вивчення
психології ворога», характерних рис народів (у даному
випадку народів СРСР), рекомендується знати нашу
економіку і вагу «окремих соціальних напрямків», мате¬
ріальний та моральний стан громадян; коротше кажучи,
вивчати весь комплекс питань, які стосуються радянсько¬
го способу життя.
При цьому, як і вся світова реакція, буржуазна ук¬
раїнська «еліта» також переходить до більш витончених
ідеологічних диверсій.
Так, якийсь Савчук у статті «Україна і світ», що ви¬
йшла в журналі «Визвольний шлях», застерігає ідеоло¬
гічних диверсантів у недооцінці могутності соціалістич¬
ної держави — Союзу РСР, його політичного, військового
та ідеологічного впливу на хід світового розвитку. «За¬
клик, з яким Москва постійно звертається до «пригноб¬
лених» народів світу,— пише цей «порадник»,— грає
важливу роль у створенні та популяризації міфу про Мо¬
скву як носія всього «прогресивного», «здорового» і «ре¬
волюційного». «За цих умов,— продовжує Савчук,— не¬
популярно говорити тепер серед впливових політичних
сил світу про Москву як про агресора». У зв’язку з цим
рекомендується боротьбу з «сатанинським комунізмом»
вести більш завуальовано, прикриватися лозунгами «де¬
мократії», боротьби «в ім’я справедливих загальнолюд¬
ських ідей», задля «врятування цивілізації» тощо.
Головний удар націоналістичні ідеологічні диверсан¬
ти мріють спрямувати проти морально-політичної єднос¬
ті радянського народу, його монолітної згуртованості
навколо Комуністичної партії, зобразити останню як
якусь «інонаціональну», «чужородну», «колонізаторську»
силу.
В основу доктрини психологічної війни «антибільшо¬
вицького фронту», на задуми націоналістичних ватажків,
має лягти «протиставлення» соціалістичного ладу як
«ворожого» інтересам трудящих мас, зображення росій¬
43
ського народу як «окупанта», що «пригноблював і при¬
гноблює народи імперії». Пропагуються, зокрема, вигад¬
ки про СРСР як «пережиток старої імперії Чінгісхана
та царизму», що «загрожує розквіту світової цивілізації».
Націоналістичні верховоди докладають відчайдушних
зусиль, щоб запевнити імперіалістів, ніби на Україні то¬
читься «відкрита і підпільна, кривава і безкровна, орга¬
нізована і стихійна боротьба» проти ідей марксизму-ле-
нінізму, пролетарського інтернаціоналізму.
А з огляду на це необхідно, мовляв, хутчіше скориста¬
тися з такого «національного супротиву» як приводом
для інтервенції Заходу в ім’я «врятування цивілізації»,
для перетворення «зовнішньої війни у війну громадян¬
ську», а насправді для перетворення України в колонію
чи протекторат світової реакції. Отже, націоналістична
«еліта» постійно виступає як підбурювач, палій нової сві¬
тової війни.
Горлаючи про загрозу ідей комунізму «світові та За¬
ходу», націоналістичні «експерти» радять посилити, зо¬
крема, підривні дії проти світового комуністичного та
робітничого руху, використовуючи християнські проф¬
спілки, профспілки, що перебувають під впливом правих
соціалістів та соціал-демократів. Винайдено дві «ідеї»,
що (як вважають націоналісти) підірвуть єдність рево¬
люційних сил сучасності. Перша — необхідність постій¬
ної пропаганди про те, начебто комуністи не піклуються
про життєвий рівень робітників Заходу, про підвищення
культури, «цивілізації, прогресу світового робітничого
руху, про розширення прав людини». Друга — капіта¬
лізм, мовляв, «споріднений» соціалізму, бо ж «при капі¬
талізмі користується привілеями власник приватного
капіталу, а при комунізмі — бюрократія державного ка¬
піталу». Зрозуміло, що навести хоч якісь аргументи для
цих тез представники буржуазного націоналізму не мо¬
жуть. А є це все, зрештою, нічим іншим, як модифіка¬
цією, з одного боку, буржуазних та дрібнобуржуазних
ідейок про надкласову «чисту демократію», «чисту циві¬
лізацію», з другого — проявом горезвісної теорії «кон¬
вергенції», що проповідує розмивання «відмінностей»
між соціалізхмом та капіталізмом.
Українські буржуазні націоналісти надійно окопалися
в різного роду органах ідеологічних диверсій Заходу, че¬
рез які ведуть підривну роботу проти українського на¬
44
роду, проти Радянської України. «Секрет» націоналістич¬
ної «доктрини психологічної війни» розкрив бандерів¬
ський журнал «Визвольний шлях», який заявив, що в
ході її проведення не варто рахуватися з принципами до¬
стовірності або моральності, що «власне, вже не слід
говорити про правду чи неправду, а лише тільки про ло¬
гічність або нелогічність». Саме таких «класичних» прин¬
ципів і дотримуються націоналістичні «радники» амери¬
канського держдепартаменту, «співробітники» так званих
Інститутів по вивченню історії та культури СРСР, Асам¬
блеї пригноблених народів Європи, Європейської ради
свободи, радіостанцій «Голос Америки», «Вільна Євро¬
па», «Німецька хвиля», «Свобода» і т. ін.
Говорячи про вовтузню націоналістичного шамотіння
за кордоном, хотілося б звернути увагу на ще одну важ¬
ливу обставину. Плин часу та сучасні події дошкульно
б’ють по всьому табору націоналістичної контрреволюції
за кордоном. Тенденції різних груп буржуазно-націона¬
лістичної «еліти» у боротьбі проти трудящих Радянської
України спертися на певні імперіалістичні держави чи їх
угруповання призвели фактично до поділу націоналістич¬
ної контрреволюції на два табори — вихідців із Галичи¬
ни (так званих западенців, галичан) та вихідців із «Ве¬
ликої України» («наддніпрянців», або «східняків»). Цей
вододіл між двома «національними» «гілками» націона¬
лістичної «еліти», як визначають самі буржуазні націо-
лісти, відображав передусім інтереси західноукраїнської
буржуазії, зрощеної в умовах плазування перед австро-
німецьким та польським імперіалізмом, з одного боку,
та східноукраїнської, що мала досвід запобігання ласки
у російського царизму та імперіалістичних держав Ан¬
танти. І оскільки зрештою йдеться про намагання пере¬
творити Україну на васальну, удільну «державу», між
цими угрупованнями йде конкурентна боротьба.
На поверхні — це поділ на католиків-уніатів чи пра¬
вославних, орієнтація на «новітні уряди» — так зване
Закордонне представництво Української головної Виз¬
вольної Ради (ЗП УГВР) чи Українську Національну
Раду (УНРаду). Згідно з цією конструкцією, націо¬
налістична «еліта» за кордоном створила «свої», «відруб¬
ні» організації «галичан» та «східняків».
Йдеться також про «осібні» друковані видання — га¬
зети та журнали, «осібні» видавництва типу «Пролог»,
45
«Смолоскип» та «Українська друкарня», що існують на
кошти світової реакції, про «свої» філіальні організації
в різних капіталістичних країнах, що перебувають під
«зверхністю» тієї чи іншої групи націоналістичної
«еліти».
Отже, буржуазна націоналістична емігрантщина не
тільки не спромоглася об’єднати українську націю під
чужими їй жовто-блакитними прапорами, а й не змогла
налагодити навіть горезвісну «єдність» у своїй власній
«сім’ї». Підтекст ворожнечі в таборі націоналістичної
контрреволюції розкрив, зокрема, націоналіст Мовчан,
який писав, що серед значної частини галицьких україн¬
ців «ще й досі переважає погляд, що українці на схід від
Збруча це якась «гірша» категорія українців і тому по¬
винна трактуватися якось інакше. Поділ на «ліпших»
і «гірших» українців викликає необхідність підкори «ліп¬
шим». Отже, знову «месіанізм», «елітизм», «зверхність»
і «меншовартість»...
Не бажаючи поступитися «першістю» перед інозем¬
ними хлібодавськими чинниками, сучасна націоналістич¬
на «еліта» (у двох варіантах) рядиться у шати «демо¬
кратів», ганить одна одну, намагаючись виставити саме
себе виразником, «єдиним» представником української
еміграції за кордоном. Ось чому провалилася спроба
буржуазних націоналістів «сконсолідувати»' свої сили на
«Світовому конгресі вільних українців» (СКВУ), що від¬
бувся в 1967 році у США з ініціативи українських релі¬
гійних організацій за кордоном. Гучні проголошення про
«єдність» залишилися на папері, а на емігрантському
«політичному» обрії знову замайоріла грізна примара
чергового конфлікту серед «єдиної» націоналістичної
«еліти». «Треба раз і назавжди позбутися безбожни¬
цтва,— радить націоналістична газета «Українські віс¬
ті»,— формальної релігійності, сліпого націоналізму, так
званого «демократичного марксизму», гнилого консерва¬
тизму, самозакоханості, лукавства, підступництва, підла¬
бузництва».
Націоналістичний діяч Я. Пеленський пише, в свою
чергу, в журналі «Овид», що політика націоналістичної
контрреволюції за кордоном «не відповідає вже вимогам
національного інтересу. Навпаки, програми еміграційних
партій не віддзеркалюють ситуацій і потреб українства
на рідних землях. їх практичну діяльність характеризує
46
маразм, неспроможність бачити ширші аспекти україн¬
ської політики, а головне, щораз більший відрив від
власного грунту».
Професор Колумбійського університету Ю. Шерех
вбачає одну з причин падіння впливу націоналістів серед
української еміграції в непопулярності донцовської «тео¬
рії черні та еліти», в яку, за словами самого Донцова,
входять «або боги, або люди з натурою хижих птахів».
Шерех змушений визнати, що ідеям Донцова притаманні
«український шовінізм», нетерпимість, терор, нечесність,
підступність та демагогія, ненависть та боязнь народу,
бажання заволодіти, засліпити та обдурити його.
Наголошуючи на збанкрутінні донцовщини як ідейної
основи націоналізму, Шерех зазначає, що ця ідеологія
«виросла з неспроможності зрозуміти і знайти з народом
спільну мову. Проповідь фанатичної сили виросла з по¬
чуття трагічної слабкості... Час донцовщини скінчився».
Звичайно, націоналіст у професорській мантії правди¬
вий лише наполовину. Його відвертість зумовлена зреш¬
тою бажанням якось стримати націоналістичний розгар¬
діяш. Він пропонує як «панацею» лише пожертвувати
поодинокими націоналістичними постатями, зокрема
Донцовим, відректися від відверто расистських ідейок
заради якогось упорядкування хаосу у націоналістичній
«діаспорі». Ось чому Шерех ставить за основну мету
лише «врятувати Донцова від Донцова». Він визнає ос¬
таннього «ідейним проповідником» та «прапором» укра¬
їнського буржуазного націоналізму, якому, мовляв, шко¬
дить прямолінійність та незграбність у доказах,'бракує
вміння приховати те, що так ретельно намагається ма¬
скувати націоналістичне жабуріння,— ненависть та пре¬
зирство до народних мас, цинізм, людиноненависницьку
суть.
Шерех пропонує знову повернутися до «апробованої»
теорії «єдиного потоку», до «теоретичних» понять «дифе¬
ренційованої, але гармонійної і цілісної нації», він — за
«єдність розчленованої нації», за «ідеал еліти», «що хоча
стоїть над народом, але близька йому». Проте ці та їм
подібні викрутаси навряд чи можуть задовольнити укра¬
їнську еміграцію за кордоном, яка дедалі більше впев¬
нюється у справжньому єстві націоналістичних відступ¬
ників.
А в націоналістичному середовищі щораз більше лу¬
47
нають голоси розпачу, безсилля завадити поступальному
ходові історії. «Ніде правди діти,— пише про заокеан¬
ське життя націоналіст Я- Юриняк,— ми, старші по 15—
20 років перебування в Америці, вже майже не мріємо
про щось ідейне, якісь ідеали. За звичкою ми ще декла¬
муємо при нагоді національних свят (також «при оказі-
ях» за чаркою) про золотоглавий Київ, святу Софію та
Лавру, які нібито нас нетерпляче ждуть. Але самі в цю
декламацію не віримо, і мрії більшості з нас не сягають
далі банкового конта» (рахунку.— /О. Р.).
Песимістичні нотки з’явилися останнім часом і в
«апостола» українського буржуазного націоналізму
Д. Донцова. За його ж словами, в націоналістичному се¬
редовищі «одні впали духом, інші — заклякли, треті —
очманіли, четверті — залякані, хоч вони ще не визнають
цієї своєї хвороби».
Тим більш непримиренними повинні бути трудящі Ук¬
раїни до будь-яких підступів ворога, тим більш насту¬
пальною і дійовою має бути наша пропаганда, спрямо¬
вана проти ідеологічних диверсій, тим більш аргументо¬
ваною, яка спирається на глибокі марксистсько-ленінські
дослідження, мусить бути, зокрема, і критика українсько¬
го буржуазного націоналізму, тим більш глибокою і різ¬
нобічною повинна бути робота по вихованню трудящих
у дусі непримиренності до будь-яких проявів і пережит¬
ків націоналізму.
Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих пар¬
тій у Москві підкреслила, що викорінення націоналізму
та расизму тісно зв’язане з боротьбою проти імперіа¬
лізму в цілому, його ідеологічних підвалин. Священний
обов’язок народів викривати імперіалістичну брехню
на соціалізм, послідовно і непримиренно боротися проти
ідеологічних диверсій буржуазії, проти опортунізму та
націоналізму всяких гатунків.
Спроби ідеологів імперіалізму та їх націоналістичних
підспівувачів розхитати морально-політичну єдність, по¬
слабити непорушну міць братніх народів, їх згуртова¬
ність навколо Комуністичної партії приречені на провал.
Ніколи ще ідеали миру, свободи народів і соціальної
справедливості не мали такої могутньої підтримки з боку
всіх революційних сил сучасності.
7 коп.
Серія І, № 20