«І НАДІЯ, І БАЖАННЯ МОЄ - НЕХАЙ НА СУДІ ІСТОРІЇ... БУДУТЬ І МОЇ СВІДЧЕННЯ».
Петро Шелест


Національна академія наук України Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Центр історичної політології
ПЕТРО
«Справжній
За редакцією Юрія Шаповала
Київ
«Генеза»
2004
суд історії ще попереду»


National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Political and Ethnonational Research Center of Historical Political Science
PETRO
T ’ lent
Edited by Juri Shapoval
Kyiv
«Geneza»
2004


ББК 63.3(4УКР)6-8 Ш 42
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за національною програмою випуску соціально значущих видань
Упорядники:
Володимир Баран, Олеся Мандебура,
Юрій Шаповал, Галина Юдичкова
Технічний секретар видання Наталія Савченко
У підготовці матеріалів видання брали участь Олесь Лісничу# і Руслана Чайкотька
Переклад Григорія Аркуиіина, Світлани Крисак
Editor:
Volodymyr Baran, Olesja Mandebura,
Juri Shapoval, Halyna Judynkova
Technical editor:
Natalia Savchenko
Additional work in preparing the materials was done by Oles Lisnychuk and Ruslana Chajkovska
The book contains the memoirs and diaries of Petro Shelest, one of the most interesting Ukrainian political leaders of the 20 th century, as well as materials and documents relating to his life and activities. The editors sought to create a realistic portrait of Petro Shelest as a leader and a person, and to dispel various myths that have attached to his name. The edition also includes interviews conducted with people who knew Shelest and worked with him.
© Баран В. К., Мандебура О. С., Шаповал Ю. І., Юдинкова Г. А., 2003 © Щаповап Ю. І., передмова, 2003 © Видавництво «Генеза», художнє ISBN 966-504-341-2 оформлення, 2003


ПЕТРО ШЕЛЕСТ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ XX СТОЛІТТЯ
У _ ^ *
розумієш з особливою силою, коли йдеться про радянську добу. Тоді правдою було переважно те, що писала газета «Правда». Одначе це - для народу, а верхівка потужного партійно-державного утворення під назвою «номенклатура» жила окремим, моментами драматичним (за Сталіна часом трагічним) життям. Це життя раз і назавжди навчило тодішніх вождів: має бути текст і підтекст, говорити публічно слід одне, думати можна по-іншому, а робити лише те, що дає змогу бути на поверхні політичної течії. Ті, хто наважувався йти проти течії, нещадно каралися. Покарано було і Петра Шелеста. За «націоналізм». Ким же він насправді був? Невже й справді націоналістом?
УКРАЇНА ХОЧ І «РАДЯНСЬКА»,
АЛЕ «НАША»
У квітні 1973 року, коли Петро Шелест вже поїхав «у зв’язку з переходом на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР» до Москви, але ще зберігав місце у Політбюро ЦК КПРС, у Києві, в журналі «Комуніст України» (теоретичному і політичному органі ЦК Компартії України), з’явилась рецензія на книжку «Україно наша Радянська», яка вийшла друком у 1970 році й автором якої був П. Шелест. Цю рецензію не обговорювали на засіданні редколегії, оскільки вона попередньо була санкціонована Москвою. Називався цей матеріал «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги».
Чого тільки Шелесту не приписували! Однак одним із головних обвинувачень було таке: «У книзі, яка має назву «Україно наша Радянська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово- партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і
5


Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність... Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явилось ряд книг (Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика), для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга «Україно наша Радянська» не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки, обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях». (Про серйозні недоліки та помилки однієї книги II Комуніст України. - 1973. - № 4. - С. 77-78).
Пізніше сам Шелест згадував, як йому особисто влаштував скандал головний ідеолог брежнєвської доби Михайло Суслов: «...Мені Суслов кричав: «Архаїзм - ці ваші козаки!» Я йому відповів: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було - козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...» (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 94).
Молодший син Петра Шелеста Віталій згадував: «Наш рід бере витоки в Запорізькій Січі, у літописах з’являється наше прізвище, про запорожців йому (П. Шелесту. - Ю. Ш.) розповідав його батько, мій дід Юхим Дмитрович, Георгіївський кавалер. Він з дуже великою повагою ставився до цього етапу української історії. Я б навіть сказав так: Запорізька Січ була для нього ідеалом громадського ладу. Зректися цього він не міг» (Інтерв’ю В. Шелеста, с. 750).
Чи тому, що він сам був козацького роду, чи з якихось інших причин, але Шелест, на відміну від багатьох тодішніх керівних працівників України, ніколи не дивився на Україну як на щабель у подальшій московській кар’єрі. А день свого від’їзду до Москви навіть назвав «найчорнішим днем» свого життя. Ось так багато означала для нього Україна.
І це при тому, що походив майбутній партійний «націоналіст» не з «національно свідомої» Західної України. Він народився 1 (за новим стилем 14) лютого 1908 р., в селі Андріївці, нині Харківської області. Коли підріс, батрачив, працював водовозом, листоношею, вантажником, ремонтним робітником на залізничній станції. Прибивав рейки до шпал костилями. Між іншим силу мав неабияку: з одного удару заганяв костиль...
У 1926-1927 роках учився в Ізюмській радпартшколі, у 1928-му став членом ВКП(б). Згодом навчався у харківському Комуністичному університеті ім. Артема, а потім у Харківському інженерно-еко- номічному інституті. У 1932-1936 роках працював на Маріупольському заводі ім. Ілліча змінним інженером, заступником начальника і начальником цеху, одночасно навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. Саме у цей час дружиною Шелеста стала Любов Банна, яка народила йому двох синів - у 1933-му - Бориса, у 1940-му - Віталія. У січні 1942 року після кількох років тяжкої хвороби вона померла, а у квітні того самого року Шелест
6


одружився з Іраїдою Мозговою, якій судилося виростити і виховати Бориса та Віталія.
У 1936-1937 роках Шелест служив у Червоній армії, а з 1937-го працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і Молот». Обирався членом парткому заводу, звідки рішенням ЦК КП(б)У був направлений на партійну роботу.
З 1940 по грудень 1941 року Шелест - секретар Харківського міського комітету КП(б)У по оборонній промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною і у перші повоєнні роки - завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б), інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б) на ряді заводів, заступник секретаря Саратовського обкому партії по оборонній промисловості. У 1946-1948 роках Шелест - парторг ЦК ВКП(б) на Саратовському заводі № 292 Міністерства авіаційної промисловості (МАП) СРСР. У 1948 році його як фахівця-механіка направляють до ленінградської партійної організації. Там до нього придивилися і вже у Ленінграді рішенням обкому партії, а згодом і рішенням ЦК ВКП(б) його призначають директором заводу № 272 МАП СРСР.
Однак у «північній столиці» СРСР Шелест не затримався надовго: рішенням ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1950 року його затвердили директором Київського заводу № 473 МАП СРСР. (Центральний державний архів громадських об’єднань України, далі - ЦЦАГОУ. - Ф. 1. - 0.24.
- 	Спр. 5799. - Арк. 129).
Як і в Ленінграді, П. Шелест працював на директорській посаді енергійно й успішно. Це, зокрема, засвідчено у характеристиці на нього, підписаній секретарем Київського обкому Григорієм Гришком у грудні 1952 року: «За час роботи тов. Шелест виявив себе енергійним і технічно грамотним керівником підприємства; добився систематичного і ритмічного виконання і перевиконання державного плану.
Завод № 473 протягом 1951-1952 pp. займає перші місця у соціалістичному змаганні серед підприємств міста Києва, а також підприємств авіаційної промисловості СРСР» (Там само. - Арк. 130).
Одне слово, була б у нього нормальна управлінська біографія, якби його не втягували у велику політику, чого він особисто не прагнув. У листопаді 1952 року його викликають до тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельникова і пропонують посаду голови Державної планової комісії Ради Міністрів УРСР. Шелест відмовляється, однак його відряджають для співбесіди до ЦК ВКП(б). Однак у Москві він ще раз відмовляється. Згодом йому пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України, чим він взагалі був щиро обурений. Однак і це ще не все.
Ось що згадував сам Шелест: «Ще у 1953 році мене обрали заступником голови Київського міськвиконкому - без моєї згоди. Так я й працював кілька місяців на двох чи на трьох змінах, а також і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Падав з ніг - зранку на завод, на десяту — у міськвиконком, а на вісімнадцяту - знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості, мене
7


звільнили з посади заступника голови виконкому й залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Дементьева: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А він: «Директор ти чудовий, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної - вибачай... Через три дні призначимо тобі заміну - проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу». Так і став я партійним працівником». (Без культури немає народу II Киш. - 1989. - № 10. - С. 92-93).
Спочатку був Київський обком партії, який він очолював у 1957-1962 роках, а у липні 1963-го йому довірили керувати всією Україною: з цього часу і до травня 1972-го він був Першим секретарем ЦК Компартії України.
Шелест увійшов до складу ЦК, а згодом і до найвищого у комуністичній ієрархії органу - Політбюро ЦК КПРС. Неодноразово обирався до складу депутатів Верховних Рад тодішніх СРСР і УРСР. Він одержав найвищі тогочасні нагороди: Зірку Героя Соціалістичної Праці, три ордени Леніна, орден Вітчизняної війни 1-го ступеня, орден Червоної Зірки.
І все ж у травні 1972 року його звільнили від обов’язків Першого секретаря ЦК КПУ. Сталося це не випадково, адже Україна для нього була хоч і «Радянською», але все-таки «нашою». Гадаю, що саме цим і визначався характер його поведінки як політичного керівника.
ХАРАКТЕР
Почну з такої важливої деталі: Шелест ніколи не прагнув робити політичну кар’єру. Саме тому є підстави стверджувати, що не він шукав посади, а навпаки - посади шукали його. У 45 років він почав працювати другим, а у 49 його обрали першим секретарем обкому партії.
З антиподом Шелеста Володимиром Щербицьким всё було навпаки. Він прагнув вершин політичного «Олімпу» і підкоряв їх послідовно. Підкоряв не без труднощів, але ніколи не рекламуючи свою «політичну технологію». Як зазначав колишній помічник Щербицького, він «не був відкритою людиною». (Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, легенды. - К., 1993. - С. 41). Автор іншої публікації зауважує: «Ні у нас, ні за кордоном, здається, немає жодного журналіста, який міг би поставити собі у заслугу особисте інтерв’ю з В. В.». (Самойленко Л. Щербицкий. Портрет у трапа самолета IIМГ. -1993. -19 березня, № 7).
У зв’язку з цим надзвичайно цікавими видаються два документи. Перший - це зроблений в Управлінні кадрів ЦК КП(б)У висновок «про тов. Щербицького В. В.», коли його висували на посаду другого секретаря Дніпродзержинського міськкому партії. Тут, зокрема, зазначалося: «З розмови з тов. Щербицьким з’ясувалося, що він у питаннях організаційно-партійної роботи орієнтується правильно, розуміє її, однак висловлює таку думку, що цю роботу він вже досконало знає. Схильний до самостійної роботи, має на увазі завод, оргпартроботою
8


обтяжений... Зі свого боку вважаю, що тов. Щербицький за своїми об’єктивними даними і при недостатньому досвіді партійної роботи не підходить на рекомендовану посаду - другого секретаря Дніпродзер- жинського міськкому КП(б)У... Відповідорганізатор Управління кадрів ЦК КП(б)У Алексашин». (ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 62. - Спр. 4506. - Арк. 34).
Другий документ - це висновок завідувача відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів ЦК Компартії України К. Москальця та інспектора ЦК КПУ В. Стеценка у зв’язку з висуненням В. Щербицького на посаду першого секретаря Дніпродзержинсь- кого міськкому партії у 1952 році: «Другий секретар обкому партії т. Лукич Л. Є. і зав. Відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів обкому т. Бекетов М. Н. характеризують т. Щербицького як досвідченого, підготовленого партійного працівника, який добре знає роботу партійних організацій підприємств чорної металургії. Разом з тим т. Лукич відзначає, що т. Щербицький дещо гарячий, через що може припуститися поспіху в роботі.
До недоліків т. Щербицького слід віднести і те, що він за характером дещо запальний і зарозумілий. На вказані недоліки нами зверталася його увага, він їх врахував і виправляє». (Там само. - Арк. 52).
Щербицький і справді багато чого мусив враховувати, оскільки робив стрімку кар’єру. Проте його «запальний» характер ще дасться взнаки на початку 1960-х років у критиці політики Микити Хрущова. Як голова уряду УРСР Щербицький наважився протистояти лінії М. Хрущова. До речі, про конкретні форми цього протистояння авторові цих рядків не вдалося знайти в архівах жодних конкретних матеріалів, хоча колишній помічник Щербицького пише про це так: «Через свій характер і ставлення до справи В. В. не міг не опинитися в опозиції. Бездумне збільшення площ під кукурудзу, впроваджуваний згори шаблонний квадратно-гніздовий спосіб її вирощування призвели зовсім не до зростання валових зборів, а до збільшення постачання зерна до союзного фонду, чому опирався В. В. Формальним приводом опали стало те, що В. В. не сприйняв поділу партії по «галузевому» принципу. А йа відміну від інших - і не мовчав. Не звиклий до такого повороту справи, Хрущов відправляє Щербицького на «заслання». (Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, легенды. - С. 22).
Так от, де саме, за яких обставин «не мовчав» В. Щербицький, мені не вдалося з’ясувати. Наприклад, жодних слідів у документах Ради Міністрів УРСР не збереглося. Можливо, це були (напів)при- ватні розмови, про які М. Хрущова поінформували.
Інакше поводився Шелест. Наведу у зв’язку з цим слова колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єль- ченка, який на моє прохання написав спогади для цієї книжки. Єльченко зовсім не ідеалізує Шелеста, а щодо його характеру зауважує: «Був Петро Юхимович працівником принциповим, наполегливим, вимогливим, навіть жорстким, виявляючи ці якості постійно і без коливань. Не пасував перед найвищими авторитетами, міг прямо висловлювати і
9


захищати свою точку зору, без огляду на особи. Будемо говорити відверто - це не завжди і не всім подобалось.
Безумовно, тут виявлялись і його природні людські риси. Ми знали його як особу твердого характеру, безхитрісну людину. Бував він і дещо брутальним, а часом не соромився і у висловах. У побуті (а мені доводилось кілька разів бути з ним у такій обстановці) поводив себе просто, розкуто, був відвертим, говорив про сімейні справи. До речі, звертав увагу на необхідність, незважаючи на виняткову зайнятість, знаходити час на виховання дітей. Вважав, що своїх синів виховав людьми гідними. Знаю, що це так і було». (Спогади Ю. Єльченка, с. 755).
А ось думка Володимира Семичастного, колишнього Голови КГБ СРСР, а згодом заступника Голови Ради Міністрів УРСР: «Авторитарним керівником за наявності Політбюро ЦК Компартії України, жорсткого контролю з боку ЦК КПРС бути майже неможливо. Шелест інколи дозволяв собі директорські замашки - адже у минулому він директор заводу. Інколи допускав і всілякі недипломатичні вислови. Інколи міг висловлювати роздратування через незначні події, що здавалися йому підозрілими...» (Інтерв’ю В. Семичастного, с. 726).
До речі, про «недипломатичні вислови». Добре відомо, що це «родова ознака» майже всіх радянських керівників, особливо виробничників, які в такий спосіб часто «відігрувалися» і на підлеглих. Так ось у мене з’явилась нагода перевірити, чи робив це у неформальних умовах Шелест.
Під Києвом, у місті Яготині донині зберігся колись «закритий об’єкт» - Яготинське мисливське господарство Міністерства лісового господарства України. Саме сюди у радянські часи, починаючи з повоєнних років, партійно-державні керівники України їздили полювати на качок. Початок цій традиції поклав Микита Хрущов, при ньому побудували перший будинок у мальовничому місці біля озера* де, власне, полювання і відбувалось. На початку 1970-х років побудували більш зручний двоповерховий будинок, який нині, як і все мисливське господарство, перебуває у занедбаному стані.
Два-три рази на сезон сюди приїздив і Шелест. Мені довелося розшукати колишніх єгерів Олександра Меткалика та Івана Галушку, які понад 30 років «забезпечували» полювання, сідали разом із «вождями» України у човен, спілкувалися з ними, разом полювали на качок, а отже, бачили і чули таке, чого в архівах не знайти. Писати спогади єгері відмовились, а от розповіли мені багато цікавого. Зокрема те, що на відміну від декого, Шелест завжди поводився коректно, пив лише червоне вино, разом з Іваном Галушкою співав українських пісень, «недипломатичні вислови» не вживав. На моє запитання, чи був Шелест азартним під час полювання, я одержав. відповідь, що був. На відміну від В. Щербицького, для якого полювання було скоріше необхідним ритуалом і який у човні міг відкласти рушницю і годинами роздумувати про щось, що зовсім не стосувалося ні вранішнього озера, ні качок на ньому. Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що і Щербицький, за спогадами єгерів, «недипломатичних висловів» у їхній присутності не вживав.
10


«СКЛАД ЗЛОЧИНУ»
Серед істориків і політологів утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України чи «контрольованого українського автономізму», підтримував обмежену «українізацію». (Pelenski Jaroslav. Shelest and His Period in Soviet Ukraine (1963-1972): A Revival of Controlled Ukrainian Autonomism II Peter J. Potichnyj (ed.). Ukraine in the Seventies. - Oakville, Ontario, 1975).
Автор одного із досліджень пише: «Хто був Петро Шелест? «Націоналістичний ухильник» і «націонал-комуніст», як у цьому прагла переконати масовано організована вже у 1973 році критика - чи лише провінційним радянським керівником, який «волів сам дозволяти заарештовувати, ніж одержувати наказ із Москви», як одного разу визначив дисидент Леонід Плющ. Цілком очевидно, що Шелест не був націоналістом чи сепаратистом, яким його хотіла зобразити пропаганда; він не ставив під питання приналежність України до Радянського Союзу...» (Geschichte der Ukraine. Herausgegeben von Frank Golczewski.
- 	Goettingen, І993. - S. 286).
Ще один дослідник стверджує: «Несприйняття Шелестом повернення Москви до економічної централізації, підтримка українських культурних інтересів і начебто толерантне ставлення до українських дисидентів привели його до зростаючого конфлікту з Брежнєвим та його прибічниками». (Magocsi Paul Robert. A History of Ukraine. - Seattle, 1996.-P. 662).
Насамперед не підлягає сумніву, що із Шелеста не слід робити регіонального сатрапа, який тішився «самостійницькими» можливостями здійснення репресивних акцій або - навпаки - плекав надії на незалежність України. Цього не було. А що ж було?
Спогади і щоденники Шелеста, документи, підготовлені у період, коли він очолював ЦК КПУ, інтерв’ю, спогади про нього дають можливість говорити, що шелестівська лінія базувалась на своєрідній подвійній лояльності - загальносоюзній і республіканській, постійному маневруванні між двома політичними дискурсами - централізаторським і антицентралізаторським. «Працювати стає дедалі важче, народ майже відверто висловлює своє невдоволення, все це «фіксується». Все зацентралізовано гранично, до глупоти» - це оцінка Шелестом ситуації кінця 1950-х років, тобто доби Хрущова. (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - М., 1995. - C. 126). Після падіння Хрущова ця Шелестова оцінка мало змінилася.
Шелест наполегливо розсилав у центральні московські інстанції листи, в яких вимагав у принципі дуже простих речей: дотримання конституційних прав України як суверенної республіки. Збереглося дуже багато різного роду записок (невелика частина з них надрукована у цьому виданні) Шелеста до московських центральних установ, передусім до ЦК КПРС, в яких він прямо та чітко висловлював свою
11


позицію насамперед у господарських питаннях, критикував центральні управлінські (господарські) структури.
До речі, чимало документів він підписав разом із В. Щербицьким, як наприклад, лист до ЦК КПРС від 8 липня 1969 р., в якому протестували проти пропозицій московських керівників ліквідувати Міністерство енергетики і електрифікації УРСР. (Див.: ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 6-9).
У 1965 році на засіданні Політбюро ЦК КПРС він пішов на відкритий конфлікт із М. Сусловим та іншими тодішніми партійними керівниками. Причина: свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії 450 тис. т соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест не просто протестував, а нацисав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви.
Сам Шелест згодом згадував про це. Наприклад, про майже детективну історію з будівництвом палацу «Україна». Його Москва не дозволяла будувати на тій підставі, що в Києві є Жовтневий палац. Тоді Шелест удався до такого маневру: він поінформував центральні органи, що споруджують сучасний кінотеатр. На це було дано згоду. Коли з’ясувалось, що будують все-таки палац, вибухнув скандал. Шелеста почали виховувати, до Києва - «розбиратися» - приїхала комісія на чолі з М. Підгорним. Однак грошей вже не повернеш - і палац таки побудували.
І ще один характерний епізод, про який згадував Шелест: «Ми довгий час зверталися до Держплану, щоб нам виділилй 10-15 тисяч тонн металу для ремонту обладнання цехів металургійних заводів. Не виділяють - пишуть держпланівські чиновники, що немає. Тоді ми з
І. 	П. Казанцем, головою Ради Міністрів України, крутили-крутили і вирішили так: давай дамо директорам підприємств, міністрові чорної металургії УРСР завдання - нехай усе те, що вони вироблять понад план, візьмуть собі. Точніше, ми владою уряду України віддамо їм той надлишок для ремонту цехів. Так і зробили. І це Шелепін назвав місництвом, розбазарюванням державного майна. Я знову обурився і відповів, що це не місництво, а розумна господарська ініціатива - адже металурги все робили понад план. Ми ж із Казанцем собі тої криці не взяли для будівництва дач, лімузинів тощо. Україна дає понад 52 відсотки всього металу країни, а сама не має чим ремонтувати ковші, що лопнули, секції батарей, які прогоріли. Металургам бракує металу. Це ж соромно! А крім того, і небезпечно - а як аварія, як зупиниться виробництво? З кого спитають - з держпланівського столоначальника чи з нас?» (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 96).
Зрозуміло, на тлі брежнєвського гіперцентрапізму, уніфікаторської лінії та політики русифікації таку активність Шелеста доволі легко можна було визнати «небезпечною». У зв’язку з цим цікавим видається епізод із його спогадів, де він розповідав, як уже після позбавлення посади заступника Голови Ради Міністрів СРСР у 1973 році пішов на розмову до Брежнєва: «Я його прямо запитав: «У такому разі скажіть,
12


що мені ставилося у провину, коли вирішувалось питання про мій відхід з України?» Він довго ухилявся, але сказав: «Накопичилось багато матеріалів, частина правди, але багато і наносного». Я наполягав на тому, щоб мені Брежнєв сказав правду... Брежнєв багато думав і сказав: «Ти багато виявдяв самостійності у розв’язанні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - C. 564).
І 	справді, за московськими критеріями було те, що потрактували як «прояви націоналізму», оскільки дії Шелеста не обмежувались господарською сферою. Наприклад, він енергійно підтримував ансамбль Вірського, взагалі народне мистецтво, але при цьому не придушував інше мистецтво. Скажімо, творчість кінорежисера Сергія Параджанова.
16 липня 1970 року Головою КГБ при Раді Міністрів УРСР призначили Віталія Федорчука, який розпочав із жорсткої критики свого попередника В. Нікітченка і, як зазначив у своєму щоденнику Шелест, «почав займатися непритаманними справами: перевищенням влади і законності, контрольними функціями за радянським і партійним активом». (Там само. - С. 455).
Федорчук виявив себе як беззастережний прибічник жорсткого придушення інакомислення, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і «самвидаву». Одначе головним завданням було зібрати матеріал на Шелесту, довести, що він належним чином не керував боротьбою проти «націоналістів» і дисидентського руху.
Доцільно навести таку оцінку: «Виникає запитання: чи міг Шелест ліквідувати опір, якщо він справді цього хотів? Відповідь мала би бути позитивною, оскільки у 1972 році поліційними заходами вдалося стероризувати і на той момент припинити найбільш відверті форми опозиції. Це могло бути зроблено і у 1969, 1970 або 1971 роках, але цього не було зроблено з багатьох причин. Шелест, по суті сталініст і аж ніяк не друг українського національного руху, відчував, що може маніпулювати ним у своїх власних інтересах. Виступаючи проти «буржуазного націоналізму» у промовах та статтях, він не протидіяв настільки сильно, наскільки міг проявам українського націоналізму». (Kravchuk Teodor. Ukrainian Nationalism and the Fall of Petro Shelest II International Socialist Review. - 1973. - Vol. 34. - № 10. - P. 35).
Усе це так і водночас не зовсім так. Важко повірити, але у СРСР не існувало закону про діяльність спецслужби, що створювало для неї величезні можливості, широченну сферу компетенції. Крім того, варто брати до уваги і те, що «український» КГБ був усього лише провінційним філіалом московської централі. Недаремно у січні 1969 року Шелест фіксує у своєму щоденнику: «Про дисидента Чорновола треба зібрати всі матеріали, узагальнити все і висунути Чорноволу обвинувачення. Однак все це можна зробити лише з санкції Москви, але при цьому, якщо ми зволікатимемо, нас же й обвинуватять у прими¬
13


ренстві до «фронди». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - С. 416).
Зрозуміло, і за Шелеста погромних акцій в Україні не бракувало. Достатньо згадати арешти і судові процеси 1965-1966 років або гучний процес над Вячеславом Чорноволом у 1967 році. Хоча зрозуміло й інше: ті акції не йдуть у порівняння з широкомасштабними діями В. Федорчука, переконаного, що Шелест «заграє» з «націоналістами». Сам Шелест 19 вересня 1970 року робить запис у щоденнику: «...Федорчук займає вочевидь екстремістську позицію, виявляє занадто велику «активність і сміливість». Безумовно, робить усе це не самостійно, а з санкції і за підтримки Москви, і понад те: не лише з санкції, а за прямою вказівкою і планом... «Докопується», чому не було справжньої боротьби проти націоналістів і «праці» Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли просто без розбору саджають до в’язниці». (Там само. - С. 456-457).
Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислити. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалась і поступово формувалась. А Параджанова він просто рятував. Практично відразу після відходу батька з посади Параджанова заарештували...
У мене... була цікава розмова з В’ячеславом Чорноволом. Він якось мені каже: «Ви дивуєтесь, пане Віталію, що я до вашого батька добре ставлюся? Був такий випадок. Я вже сидів чотири роки, десь у січні 1970 року до мене підходить слідчий і каже: «Ну, В’ячеслав, готуйся, скоро - на волю. Про тебе вже Петро знає». Але ж його зняли!» (Інтерв’ю В. Шелеста, с. 748-749).
На засіданні Політбюро ЦК Компартії України за ініціативою Шелеста було ухвалено постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу Петру Троньку і редакції «Української Радянської Енциклопедії» на чолі з Миколою Бажаном.
Уже на пенсії Шелест згадував: «Може, перед кимось я й досі винуватий, але прагнув прислухатися до думки вчених, фахівців, майстрів своєї справи завжди. Цьому привчився ще на виробництві - там без фахівців пропадеш. Так само і в республіці - інтелігенцію прагнув підтримувати, особливо молодь. А те, що «пробили», «довели» і встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, котра присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-заповідника української народної архітектури та побуту у селі Пироговому». (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 105).
Віталій Коротич пригадував епізод, який засвідчив, що «Петро Юхимович не такий дурний, як могло здатися на перший погляд».
14


Шелест підтримав ідею перевидання творів Володимира Винниченка. Одначе тут же у Львові знайшовся якийсь «суперпатріот», який прокоментував це приблизно так: «Нарешті, дожили до перевидання прем’єр-міністра доби Директорії». Після цього комісію, яка мала займатися перевиданням, швидко розформували, а Шелест при зустрічі
з 	Коротичем кинув йому: «Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять?»
«Я, - згадує В. Коротич, - тоді зрозумів, що він не такий простий і дурний...» (Інтерв’ю В. Коротича, с. 714).
Зрозуміли це й у Москві.
ПІДВИЩЕННЯ У НЕБУТТЯ
До початку 1970-х років Леонід Брежнєв не протестував проти того, щоб під час засідань Політбюро ЦК КПРС відбувалась полеміка, висловлювались критичні думки. Власне, він і потім відкрито не виступав проти цього, але досвідчені «царедворцы» швидко зорієнтувались, що подобається і що не подобається генсеку. Поступово навколо «дорогого Леоніда Ілліча» почала формуватись мовчазна «одностайність». У неї Шелест ніяк не вписувався. І своїм характером, і своїм баченням ролі та місця України «у сузір’ї братніх республік».
Однак зовні загострення взаємин Брежнєва і Шелеста до певної міри виглядало парадоксально, оскільки Шелест відіграв важливу роль у жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому Брежнєв і Підгррний доручили переговорити про «недоліки» в роботі Хрущова з великою групою (36 осіб) партійних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, фактично готуючи усунення Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Правда, пізніше в одному з інтерв’ю він стверджував, що, мовляв, питання про усунення Хрущова до жовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри заколотників лише на засіданні Президії ЦК КПРС. (Див.: Человеку свойственно ошибаться II Комсомольская правда. -1989. - 19 октября).
Це не зовсім відповідає дійсності. Шелест не міг не знати якихось подробиць чи колізій, що виникли під час засідання Президії ЦК КПРС, але ще 4 липня 1964 року він власноруч зафіксував у щоденнику: «...Брежнєв і Підгорний збираються усунути Хрущова від керівництва». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - С. 204).
Тут, напевно, доречно згадати про те, що відносини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними, як дехто донині вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільські й промислові. І не просто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. Як уже зазначалося, критикував хрущовську політику і тодішній голова Ради Міністрів УРСР В. Щер- бицький, за що його у 1963 році відправили до Дніпропетровська, а повернули на колишню посаду у 1965-му.
Можливо, за те, що Хрущов не «дотягнувся» (не встиг) до Щелеста, його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербиць-
15


кого - навпаки. Це помилкове враження, поза сумнівом, посилювали виступи Шелеста на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, а також його численні записки до керівних органів, у яких він обстоював не «націоналізм», а права України. Однак у стратегічному плані він не виступив проти жодної з брежнєвських «ініціатив» включно із агресією проти Чехословаччини у 1968 році. Більше того, саме Шелест був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до «братньої країни». Взагалі з питань зовнішньої політики Шелест дотримувався, як висловився один з дослідників, «орієнтації жорсткої лінії». (Hodnett Grey. The Views of Petro Shelest II The Annals of the Ukrainian Academy. -1978-1980. - Vol. XIV. - № 37-38. - P. 225).
Однак долю Шелеста у Москві вже визначили. Тим більше, що на цей час зусиллями політичних ворогів, конкурентів і спецслужби, йому було створено імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України та ще й гуртує навколо себе групу молодих політиків, які невдоволені політикою та поведінкою Брежнєва.
Визначили і наступника Шелеста. У квітні 1971 року, коли він був на чолі ЦК КПУ і був членом Політбюро ЦК КПРС, до того самого Політбюро обрали В. Щербицького. Це був дуже виразний сигнал. Поза сумнівом, Шелест зрозумів, до чого йде. У той день у своєму щоденнику він зробив такий запис: «Відбувся Пленум ЦК КПРС, обрали Політбюро ЦК КПРС з 15 осіб, додали до колишньої кількості
4 	особи, зокрема і Щербицького, зі мною з питань обрання Щербицького розмови не було... Обрання Щербицького до складу Політбюро - це сигнал не на мою користь, хоча Брежнєв це і прикриває значущістю республіки... Брежнєв зовсім похоробрів, починає виявляти «вождизм», і збоку все виглядає дуже сміливо, але і сумно. Повторюється все спочатку, за що критикували Хрущова». (Шелест П. Б. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - C. 478).
Пізніше Шелест коментував ту ситуацію так: «І тоді вже мені стало майже все зрозуміло - усі плани Брежнєва. Почалась «операція підсадки». Якщо ж казати про Щербицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право.., то це далеко не свята людина...
А на Україні чимало проблем підігрівав «теоретик інтернаціоналізму» Валентин Юхимович Маланчук і ті, хто його підтримував, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей». (Без культури немає народу II Київ. - 1989. - № 10. - С. 104-105).
Дослідникам ще належить з’ясувати, які саме (і чиїми зусиллями) накопичувались у Москві «матеріали» на Шелеста. Не підлягає сумніву інше - його наступник, майбутній Перший секретар ЦК Компартії України отримав добрий урок для себе, як триматись, яку міру лояльності щодо центру виявляти.
Випадок із Шелестом є типовим для тодішньої політичної системи. Він яскраво ілюструє стиль конкурентної боротьби у вищих ешелонах влади. Боротьба спрямовувалась не за формування широкої громадсь¬
16


кої думки, коли лідери змагаються за голоси виборців, за їхню довіру, демонструючи міру компетентності і професіоналізм керівника. Навпаки, основні акценти переносились на довготривале кулуарне протистояння, що передбачало інтриги, підсижування конкурента, комбінації, що мали на меті його дискредитацію. А вже по тому розпочинався публічний ритуал вигнання. Початком такого вигнання для Шелеста стало «підвищення» - його запросили на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Це була особиста пропозиція Брежнєва. Та пропозиція, від якої Шелест не зміг відмовитись.
ФІНАЛ
Незважаючи на те, що 8-му п’ятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, 25 травня 1972 року його звільнили з посади Першого секретаря ЦК КПУ. У протоколі засідання Пленуму ЦК Компартії України це виглядало так: «Про першого секретаря ЦК КП України (Пропозицію вносить тов. Лутак І. К.)
1. В зв’язку з призначенням тов Шелеста П. Ю. заступником голови Ради Міністрів СРСР звільнити його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП України.
2. Обрати першим секретарем ЦК КП України тов. Щербицького В. В.
Просити ЦК КПРС затвердити п. 2 цієї постанови». (ЦДАГОУ. -
Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 11. - Арк. 3).
Як бачимо, ніяких мотивів переміщень не було вказано, однак згодом їх почали формулювати. Згадуючи тодішню ситуацію, Ю. Єль- ченко зауважує: «Ми знали, що у Брежнєва Володимир Васильович був більш ніж поважаною людиною, вихідцем з одного - Дніпропетровського - «партійного гнізда». Не виключено, що Брежнєв бачив у ньому і свого наступника. Однак на шляху стояв Шелест, якого і «висунули» у 1972 році на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Щер- бицький зайняв його посаду на Україні. Як уже мовилось, Петру Юхимовичу так м’яко приписали націоналістичні нахили. З того часу він з «незручного» (йдеться знов-таки про його різкості, прямоту і впертість) перейшов у категорію «небажаного»... (Спогади Ю. Єльченка, с. 761).
Шелест поїхав до Москви, а у квітні 1973-го з’явилась рецензія на його книжку «Україно наша Радянська». Ця публікація також має свою історію.
12 	вересня 1972 року до ЦК КПУ надійшов розлогий лист за підписом академіка Миколи Шамоти, академіка Бориса Бабія і члена-корес- пондента АН УРСР Арнольда Шевелєва, який містив критику книги П. Шелеста «Україно наша Радянська» (ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 16. - Спр. 166. - Арк. 12-25). Автори листа вважали, що «про недоліки згаданої книги доцільно було б у прийнятній формі ознайомити партійний і господарський актив, наукову громадськість, а, можливо, широкі кола читачів». (Там само. - Арк. 25)*
20 лютого 1973 року Політбюро ЦК КПУ обговорило цей лист, а З березня 1973 року В. Щербицький надіслав листа до ЦК КПРС (мова оригіналу): «Политбюро ЦК КП Украины обсудило письмо академиков
17


АН УССР Н. 3. Шамоты, Б. М. Бабия и члена-корреспондента АН УССР А. Г. Шевелева о серьезных методологических, идейных ошибках книги П. Е. Шелеста «Україно наша Радянська». При обсуждении выражено согласие с выводами указанного письма о том, что ряд положений книги П. Е. Шелеста теоретически несостоятельны и политически вредны. Учитывая, что книга «Україно наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций и наносит ущерб делу интернационального воспитания трудящихся, признано необходимым проинформировать о ее серьезных ошибках партийный актив, опубликовать в журнале «Коммунист Украины» аргументированную редакционную рецензию, после чего провести работу по изъятию названной книги из библиотек. (Виділення моє. Книжку вилучили, а частину 100-тисячного накладу знищили. - Ю. Ш.). Единодушно также осуждено практиковавшееся тов. Шелестом П. Е. издание книг за его подписью без ведома Политбюро ЦК КПСС и Центрального Комитета КП Украины.
Высылаем при этом единогласно принятое решение ЦК КП Украины «О книге П. Е. Шелеста «Україно наша Радянська» и письмо группы ученых по данному вопросу». (Там само. - Арк. 11). Санкцію на критику з ЦК КПРС було отримано. І тоді з’явилася редакційна стаття. Після виходу статті у засобах масової інформації розгорнулась галаслива «антишелестівська» кампанія. Як іронічно зауважував один західний коментатор у 1973 році, «атака на Шелеста - це був немов стартовий постріл на початку бігу, і всі учасники бігу старалися перегнати один одного у своїх лайливих виступах». (Купчинський Роман. Про «ідеалізацію, партійність і патріярхальщину» II Сучасність. -1973. - № 11. - С. 79).
Тут саме місце навести слова ще одного коментатора, який не виказував симпатій Шелесту, тим не менш написав: «Під маскою критики Шелеста у згаданій статті анонімні автори нападали на усе, що за останні роки встиг відвоювати український народ, вони виносили акт обвинувачення не так першому секретареві ЦК КП України, як усьому народові, усім, хто за останнє десятиріччя будь-чим спричинився до рятування духовности нації перед заливом уніформованої радянщини і обрусіння, хто зберіг національну і людську гідність чи звичайну пристойність». (Прокоп Мирослав. Україна після Шелеста і самвидаву
II 	Сучасність. - 1973. - № 7-в. - С. 179).
Погромна та запізніла на перший погляд критика свого попередника не була для Щербицького зведенням особистих рахунків. Хіба що до певної міри, оскільки він пам’ятав, як у 1965 році Шелест заперечував проти його призначення на посаду Голови Ради Міністрів УРСР, оскільки на цю посаду раніше був рекомендований Ляшко.
Тим часом для Щербицького це була перемога як політика, який посилав «московським боярам», як він сам їх іронічно називав, сигнал, що він добре пам’ятає, на чому завжди «горіли» керівники України: на національному питанні та на «хлібі». В останнє поняття включався, звісно, не лише хліб, а й те, що у статті було визначено як «соціально- економічне життя українського народу в єдиній братній сім’ї народів
18


СРСР». Новий лідер КПУ не збирався повторювати помилки минулого, а тому рішуче дистанціював від «шелестівщини».
Не випадково до останнього, четвертого, «канонічного» видання «Нарисів історії Компартії України» Шелест увійшов як діяч, який «припустився серйозних недоліків у керівництві республіканською партійною організацією». (Очерки истории Коммунистической партии Украины. - Издание четвертое, дополненное. - К., 1977. - С. 734). А В. Щербицький практично до початку 1980-х років займався тим, що «виправляв» помилки свого попередника.
Однак це була не лише словесна чи письмова пропаганда. Як відомо, з від’їздом Шелеста до Москви в Україні посилився русифікаторський курс, переслідування українського руху опору. У жовтні 1972 року секретарем ЦК КПУ з ідеології замість Федора Овчаренка було обрано Валентина Маланчука, політичну біографію якого, до речі, ще також належить написати. Він реалізовував лінію Щербицького разом
із 	Головою КГБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчуком. У жовтні 1972 року В. Федорчук разом з В. Маланчуком розробив і вніс на розгляд Політбюро ЦК Компартії України пропозиції щодо «поліпшення роботи ідеологічних установ, подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності», що зокрема означало «чистку» наукових установ, вузів, редакцій періодичних видань, видавництв. (Докладніше див.: Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х рр. XX ст.). - К., 1994; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995; Данилюк Ю. 3., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х-80-ті рр. XX ст.). - К., 2000).
У Москві Шелест швидко зрозумів, що у велику політику він уже ніколи не повернеться. У квітні 1973 року його вивели із Політбюро ЦК КПРС (за «станом здоров’я»), у травні позбавили державної посади (про це повідомили газети 8 травня) і відправили на пенсію. З того часу Шелест майже рік не працював, за його власними словами, «переживав, мучився, займався самоїдством». Потім вирішив, що ще може працювати за фахом. Звернувся до Брежнєва. Той спочатку хотів його «відфутболити», одначе за наполяганням Шелеста подзвонив секретареві ЦК КПРС Дмитру Установу, а той у свою чергу - міністрові оборонної промисловості Петру Дементьеву, який влаштував Шелеста на роботу на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики, де він пропрацював понад десять років, а наприкінці 1984-го, за два місяці до сімдесятисемиріччя, пішов на справжню (не політичну) пенсію.
Ще з 1930 року П. Шелест робив щоденні записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над спогадами. Усе це становить основу книжки, яка під назвою «...Да не судимы будете» вийшла друком у Москві у 1995 році. Доля цього рукопису не була такою драматичною, як, скажімо, спогадів М. Хрущова. І все ж наприкінці 1970-х років, за словами Віталія Шелеста, рукопис ретельно ховали, а один з примірників навіть закопали в землю, боячись, що КГБ може його вилучити. Одначе все закінчилося вдало, а з початком горбачовської «перебудови» можна було реально говорити про можливість видання.
19


Саме тоді відбулося своєрідне «повернення в історію» Шелеста. У своїх виступах, інтерв’ю він давав амбівалентні оцінки процесам демократизації та підкреслював, що вважав за необхідне здобути більшого суверенітету УРСР, а не вихід її з СРСР.
Проте у 1991 році він вітав проголошення незалежності України. Можливо саме тоді Шелест вирішив: не Москва і не Росія будуть його останньою земною адресою. Він помер 22 січня 1996 року у Москві і за його заповітом перепохований на Байковому цвинтарі у Києві 13 червня 1996 р.
У своїй книзі Петро Шелест написав: «Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, та ще й великою, має велике значення... Події, свідком, учасником яких я був, уже одержали оцінку історії. Одні - остаточну, інші - чергову, якщо хочете, кон’юнктурну... Так що я вважаю, переконаний навіть, що справжній Суд Історії ще Попереду. І надія, і бажання моє - нехай на Суді Історії... будуть і мої свідчення». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС.-С. 5).
Такими своєрідними свідченнями самого Шелеста, тих, хто працював і знав його, є ця книжка. До цього видання, робота над яким тривала понад чотири роки, увійшли не лише спогади і щоденники Шелеста (із ненадрукованими у московському виданні фрагментами), а й інтерв’ю та публікації самого Щелеста. До книги включено також спеціально підготовлені інтерв’ю з особами, які знали Шелеста, з його родичами, а також унікальні архівні документи та фотоматеріали.
Від імені колективу упорядників дякую всім, хто допомагав нам у цій роботі. Насамперед - директорові Українського Дослідного Інституту Гарвардського Університету (США), професору Роману Шпор- люку, який сприяв не лише підтримці видання, а й дослідницькій частині проекту.
Наша велика вдячність Раді Директорів Української Інформаційної Служби, США (the Board of Directors of the Ukrainian Information Service/USA), фінансова підтримка якої уможливила вихід у світ цієї книжки. Це було вкрай важливо, оскільки під час роботи ми вдвічі перевищили запланований попередньо обсяг.
Ми вдячні також першому секретареві ЦК КПУ Петру Симоненку, який (через Петра Шелеста - онука) також долучився до матеріальної підтримки дослідження про колишнього партійного «націоналіста» і не побоявся цього.
Окрема подяка директорові видавництва «Генеза» Олексію Дубасу, який вважав цей проект важливим і активно сприяв його реалізації.
Сподіваємось, що ця книжка буде не просто цікава для читачів, а й відроджуватиме правду про Петра Шелеста та його добу.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Київ, 6 лютого 2003 року


РОЗДІЛ
СПОГАДИ І ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ ПЕТРА ШЕЛЕСТА


ПЕРЕДСЛОВО
-Я, Шелест Петро Юхимович...
Скільки разів у житті я проймався якимось особливим почуттям відповідальності, написавши ці слова. Скільки разів оглядав пройдене і пережите. Скільки разів відчував на собі погляди людей - близьких і не дуже, живих і тих, що вже покинули цей світ. Скільки? Стільки, скільки доводилося за довгі роки писати автобіографії... Майже щоразу, переходячи з однієї роботи на іншу. І завжди це був іспит перед самим собою. Ні, не просте «перегортання» років, а їх осмислення й оцінка. Що ж у кінцевому підсумку є на світі найсуворішим? Це - суд власний. Свої висновки та оцінки. Свої, але за умови, що ні збрехати, ні прикрасити рука не піднімається. Навіть коли наодинці, сам на сам зі своєю пам’яттю.
І ось передаю я в інші руки - в читацькі - найдокладнішу, найвист- ражданішу автобіографію - книгу мого життя. Книжку про побачене і зроблене, радісне і сумне, про те, що й досі викликає у мене добру посмішку пам’яті, і про те, що й через десятки років не дає мені спокою...
Перед читачем не мемуари. І цим я пишаюся. І це мене непокоїть, хвилює. Адже мемуари - особливий жанр. У них все можна переписати заднім числом - навіть своє життя. А в цій книжці - щоденники, записи різних років. Неправлені, непідстрижені. Вони говорять про час, про людей і про мене так, як бачив я їх у ті роки, коли писав. У такому вигляді вони й увійшли до книги. Оскільки, я впевнений, - ні моя молодість бурхлива, часом безжурна, ні зрілість не заслуговують того, щоб я сам раптом став чогось соромитися, від чогось захотів би відмовитися. Не все, звичайно, з написаного увійшло сюди - надто об’ємними виявилися записи моїх років. Однак, скорочуючи навіть важливе, дороге для себе, я залишив такими ж, як є, сторінки, думки, які, на мій погляд, мають значення для історії та політики. Не зроблено жодного скорочення з будь-яких інших міркувань, окрім обсягу.
Я дивився й дивлюся на своє життя відкрито, з чистою совістю. Не все схвалюю, не з усім погоджуюся сьогодні. Але не дорікаю собі, тодішньому, бо діяв так, як підказували розум і совість. Є, звичайно,
23


те, про що жалкую. І про це також мовиться в книжці. Однак помилки стали очевидними - власне як помилки - лише тоді, коли минув час. Тож яке право у мене, що знає більше, бачив наслідки, результати того, що колись починалося, судити тодішнього Петра Шелеста, який діяв у своєму часі? Діяв, керуючись знаннями і незнаннями тих минулих літ? Немає у мене, нинішнього, такого права. Немає, оскільки лише той, хто скоїв злочин і сприяв злочину, повинен, зобов’язаний судити себе. Адже зі злочинами зрозуміло. Мораль і кредо вічні: не вбивай, не вкради...
Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, до того ж великою, має виключне значення. Та ось що я хотів би сказати читачу у зв’язку із цим.
По-перше. Події, свідком і учасником (часто і нерядовим) яких я був, уже отримали оцінку історії. Одні - остаточну. Інші - чергову, якщо хочете, кон’юнктурну. Скільки ж їх було на моїй пам’яті, оцінок, названих історичними, - не перерахувати. І скільки разів, прикриваючись іменем того ж суду історії, вони переглядалися! Отож я думаю і навіть переконаний, що справжній Суд Історії ще попереду. І надія, і бажання моє - нехай на Суді Історії, гідному такого написання, з великої літери - будуть і мої свідчення.
По-друге. Не заведено якось у нас говорити (а для мене це дуже важливо!), що в переддень Суду Історії завжди чиниться суд прийдешніх поколінь. На зміну моєму поколінню прийшло вже не одне. І ось я думаю: що ж покладуть вони на терези своєї Феміди? Різні люди були й серед моїх ровесників. Серед тих, кого ми називали старшими, вчителями, у яких були в учнях. Не лише перемоги, а й поразки, трагедії, злочини асоціюються в пам’яті поколінь з моїми сучасниками. Чимало і я побачив за своє життя. Не все і не завжди розумів. Та до чого ж я, П.Ю. Шелест, був причетний? За що я відповідаю?
Ось до чого і за що. Своєю кров’ю платив за те, щоб вирватися з холопства. Сам продирався крізь неуцтво та й іншим, як міг, допомагав. Роки, десятки років віддав тому, що згодом було названо індустріальною могутністю Батьківщини, військово-стрдтегічним паритетом Заходу і Сходу. Як розумів, наскільки мав сил і можливостей, боровся за справу миру, справедливості та соціалізму. Усім, що було в мене, як кажуть у народі - і кров’ю своєю, і потом своїм, - працював на нашу Велику Перемогу в тій жахливій війні з фашизмом. І у великій політиці робив усе, що вважав тоді необхідним, щоб впевненіше, енергійніше розвивалася країна.
Опинившись на пенсії в той час, коли утвердився брежнєвський застій, в одному з варіантів книги розділ про брежнєвську добу назвав «Крах». Я й зараз так оцінюю той період нашої соціалістичної історії. Лише зняв я тепер цю назву - «Крах». Той крах підготував нові крахи. Та й які! А як же інакше назвати розпад великої країни, страшне зубожіння народу, новий поділ на бідних і багатих? Як?
24


Ми, політики мого часу, були різними. Але всі ми працювали, боролися, добивалися успіхів і помилялися, знову не шкодуючи себе в пошуках кращих шляхів, варіантів розвитку. Ми не зуміли до кінця очистити від спотворень соціалістичні ідеї. Ми були нерідко жорстокими, не завжди мали рацію. Проте ми ніколи не дозволяли собі навіть думку про те, що країна дійде до братовбивчих конфліктів та воєн, що вона може розпастися. Розпалася. Та ще й завдяки зусиллям власних доморослих діячів...
І все ж вірю я у кращі часи. Нехай я їх уже не побачу. Але вірю. І в розквіт моєї рідної України, народу якої я все життя служив як син, - вірю.
Отож перед читачем щоденники, щоденникові записи. Вони становлять дев’яносто відсотків - і навіть більше - тексту книги. Є в ній, звичайно, і мемуарні сторінки, написані пізніше. Читач відразу збагне, де щоденники, а де пізніші оцінки та роздуми. Думаю, однак, що «мемуарні відсотки» не вплинули на історичну достовірність погляду на час із того ж часу, на події - зсередини тих подій. Бо не перебудувався я на догоду кон’юнктурі, тому й на пенсії третій десяток років «за станом здоров’я». Доки не визнавав ніколи змов із совістю, мораллю, і стояти на цьому буду, поки б’ється моє серце - серце українця, радянської людини, комуніста.
Прочитай, читачу, і зрозумій: таким був наш час, так я його сприймав, таким і сам був. А закривши книжку, - подумай. Не поспішай з висновками. Історія ще не розклала на свої терези діяння сучасного. Правду кажуть: «Не судіть, щоб і вас не судили».
77. Шелест


ПОЧАТОК БІОГРАФІЇ ТА ПЕРЕДВОЄННІ РОКИ (1908-1941)
«БЕЗ МРІЇ ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ ЖИТИ»
Нерідко можна почути: «Доля грає людиною» чи «Людина сама є творцем свого щастя». Але іцо таке доля, ніхто не знає і відповіді дати не може. Кажуть: «Моя душа відчуває»... А що таке душа? На це запитання також немає чіткої відповіді. Якщо про долю-душу запитати філософів, то вони можуть «спробувати» пояснити. Філософи - це категорія людей, які здатні все розтлумачити, навіть те, чого самі не знають. Вони пояснюють усе, крім реального життя.
Останнім часом у нашій пропаганді з’явилися крилаті пишномовні вирази: «доля мільйонів, доля покоління, доля ровесників». Про долю говорять навіть високопоставлені політики, але це, як правило, цілком відірвані від реального життя люди. Якщо вони життя не знають, то звідки їм знати, що таке доля? Та все ж ми говоримо: «доля». Напевно, це збіг обставин, причин та випадковостей у житті людини.
Навіть якщо взяти одне покоління в однаковому соціально- економічному середовищі, то й при цьому життя людей, їх долі не можуть бути однаковими. Людське життя за будь-яких умов неможливо уніфікувати, підвести під якийсь один «загальнодержавний стандарт» і однакове ставлення до того, що оточує людину.
У світі, в будь-якому суспільстві немає такої миті, щоб не проливалися сльози, не було б смерті чи не з’являлося б нове життя, не лунав би сміх, не було б радощів, захоплень та кохання. Потрібно мати великий такт і розум, щоб навчитися розуміти людину, і не заважати їй, навіть коли вона мовчить. У житті можуть бути найней- мовірніші збіги. Життя - це людський океан, і він має свої схованки. У всіх людей є свої заповітні таємниці і плями на совісті. Лише цим долі-біографії і саме життя не можуть бути подібними одне на одного.
Кожен прожитий місяць, рік, навіть день, не кажучи вже про десятки років, - це ж не просто анкетні дані, біографічні відомості: ось тоді-то і там-то народився, був хрещений, навчався, а потім працював, служив. Це сухо, скупо і збіднює людське життя. У кожної людини
26


життя по-своєму складне, часом дуже складне, а іноді й трагічне. І про кожне життя можна написати цілі томи.
Чим більше людина прожила, пізнала і побачила, тим частіше вона згадує своє дитинство, юність, молодість. Напевно, такий закон самого життя.
Своє дитинство я пам’ятаю рано - років з Ф-5, причому деякі моменти пригадую дуже яскраво і виразно. Наша родина була не надто великою, але доволі складною.
Батько мій після смерті першої дружини, від якої залишилося двоє дітей - Яків та Агафія, одружився вдруге на вдові Марії Демидівні Павлюк, майбутній нашій матері, у якої був син Семен - ровесник Якова.
Мати наша Марія була дуже вродливою жінкою і молодшою за батька на 35 років. Та й батько мав нерозтрачені сили, ось і з’явилися на світ Божий ще четверо їх спільних дітей - Марія, Петро, Митя і найменша Юлія. Коли я народився, батькові моєму було вже 60 років. Усе життя я його пам’ятаю лише старим, але старим красивим, струнким, підтягнутим, міцним. У батька була сива пишна борода, вуса і велика шевелюра волосся, зачесаного на потилицю. Скільки пам’ятаю, він завжди і незмінно курив люльку й ніколи з нею не розлучався. Батько був суворий, завжди відлюдний, зосереджений, небалакучий, не любив жартувати. Якщо у нього й були друзі, то лише давні, перевірені товариші по спільній довголітній службі в армії.
Діти за віком були різними, про що свідчить те, що в день, коли я народився, мій брат по батькові Яків одружився, тому справляли одночасно весілля Якова і мій день народження. Коли я підріс, то став помічати, що вдома часто виникали суперечки через те, що два дорослі зведені брати Яків і Семен не мирились між собою, хоча причини їх сварок мені важко було зрозуміти. Однак пам’ятаю, що Яків невдовзі поїхав з домівки і працював на залізниці спочатку робітником, а згодом старшим кондуктором у пасажирських потягах. Обов’язково один раз на рік Яків приїздив додому, до батька, у фірмовому одязі, з чемоданом і саквояжем, привозив усім гостинці й подарунки, і ми на нього дивились як на недосяжну людину. Батько ним гордився. Як на той час, Яків був освіченою людиною, вмів добре читати, писати, чудово знав арифметику. Яків так усе життя й пропрацював на залізниці, обіймаючи різні посади, на станції Лиха Ростовської області. Хлопцем я кілька разів гостював у нього. Він був членом партії і перед виходом на пенсію перебував на профспілковій роботі. Слідом за Яковом і Семен пішов на заробітки в Таврію, та й пропав безвісти. Пригадую, що маги часто дорікала батькові за загибель Семена, і нерідко ця розмова мала гострий характер.
Сестра по батькові Агафія поїхала у Харків домробітницею і залишилась там на постійне проживання. Вона вийшла заміж за висококваліфікованого робітника Володимира Коробку. У них був власний невеликий, але дуже затишний будинок. На релігійні свята, дні наро¬
27


дження батьків вони приїжджали з подарунками, і всі, особливо діти, дуже цьому раділи. Наша мати називала Агафію «баринею», а її чоловіка, робітника - «паничем», і це тому, що вони одягалися по-міському, були грамотними і розмовляли не «по-хохлацьки», а російською мовою, хоч це і був, по суті, страшний «суржик».
Старша моя єдинокровна сестра Маруся мало бувала вдома. У літню пору то ходила на заробітки, то працювала у Харкові на сезонних роботах. Постійно з батьками знаходились я і мій молодший брат Митя.
Народився я 1908 року в селі Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії, що в 60 кілометрах від Харкова (нині - смт. Андріївка Балакліївського району Харківської області. - Ред.). Зараз це величезне робітниче селище, а тоді це було чимале село, понад
5 	тисяч дворів. На головній, Дворянській вулиці розташовувались гарні будинки, добротні споруди, де мешкала сільська «аристократія» - крамарі, власники пекарень, шинків, закусочних. У центрі села розмістився величезний базар з великими мурованими крамницями, лабазами і підвалами. На Верхній вулиці знаходились паровий млин, лікарня, в’язниця. В кінці села на великій площі, де періодично влаштовувалися багатолюдні ярмарки, галасливо й завзято йшла торгівля різноманітними товарами. На ярмарку завжди було багато циган, вони спритно торгували кіньми. Ми, хлопчаки, любили ходити на ярмарок. Тут були циркові вистави з ведмедями, мандрівними артистами, акробатами, фокусниками, «гирьовиками», каруселі, музика - словом, було гамірно, цікаво, весело.
У нашому селі були гімназія, три початкові школи, дві великі церкви, а отже, дві парафії, два священики, диякони, псаломщики і, звичайно, два чудових церковних хори.
За своїм соціальним складом село було досить різноманітним: селяни, великий робітничий прошарок і службовці, які працювали в Харкові. На цьому позначилась близькість великого міста - Харкова. Місцева інтелігенція - це вчителі, лікарі, землеміри, робітники залізниці, телеграфісти, працівники пошти, в’язниці, служителі культу, представники військових чинів, оскільки в Балаклії, Савинцях, Чугуєві, Малинівці знаходились великі військові підрозділи й табори. Були торгівці й крамарі, кустарі, майстрові, ковалі, шевці, пічники, столяри, кравці, навіть був відомий фотограф з невеликим павільйоном та виставкою кращих світлин.
Чимало мешканців села займалося городництвом. Власної землі було мало, її брали у поміщиків. Працювали в економіях, на цукрових заводах, лісорозробках - ось так і здобували необхідні кошти для життя і харчування. У багатьох селян були великі присадибні ділянки, де росли картопля, різні овочі, коноплі, льон, були навіть укоси сіна. Село потопало в зелені садів. У кожному дворі - принаймні один кінь мінімум, корова, свині, вівці, кури, гуси, качки, чимало бджіл. Словом, хліб був свій і до хліба було також дещо зі свого господарства.
28


Заможних господарств у селі було мало, більше біднота. Куркульські двори знаходилися на «відрубах» та на хуторах.
Уже в той далекий час у нашому селі можна було бачити велосипеди, на яких шикували здебільшого телеграфісти та синки крамарів. Ми, хлопчаки, юрбою, здіймаючи босоніж куряву, намагалися випередити «самокатника». Довелося бачити й автомобіль, на якому з міста могла приїхати «велика людина» чи поміщик-цукрозаводчик Лісовицький, маєток і цукровий завод якого знаходилися від села на відстані 25- 30 верст.
Мій батько до 1905 року працював мідником на цукровому заводі у Лісовицького, але після якогось страйку, волинки чи сходки був звільнений. Деяких учасників страйку притягнули до відповідальності, били різками, судили. Батька ж лише звільнили, бо він був кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів. Це, очевидно, і врятувало його від притягнення до відповідальності й тілесного покарання. Скільки я пам’ятаю батька, він до самої смерті займався сільським господарством, але не зовсім вдало: завжди були нестатки.
Мій батько нам з братом моїм молодшим часто і багато розповідав про своє життя і нелегкий життєвий шлях. Із його розповідей ми багато дізналися про наш родовід. Наш дідусь, Шелест Дмитро, також служив близько двох десятків років царю-батечкові, а коли пішов у відставку і зостався без жодних засобів до існування, зайнявся «ремеслом» - возив із с. Опішні Полтавської області горщики на паршивій шкапі. Дід мав таку силу, що коли гарба з горщиками застрявала в непролазному багні і шкапина не могла вивезти вантаж, то він розпрягав коня, впрягався сам і вивозив горщики з болота. При цьому промовляв: «Куди їй, бідоласі, потягнути такий тягар, я ледве сам його витягнув». Під час однієї з поїздок дідусь надірвався і незабаром помер, залишивши шість душ дітей. Батько наш зостався малолітнім сиротою і подався батракувати, і так був у наймах аж до призову в армію. За розповідями батька, його прадід, Шелест Степан, був сотником у Запорізькому війську. Очевидно, був хоробрим воїном, бо похований з почестями і військовими відзнаками в Холодному Яру під Чигирином.
З найменших років батько привчав нас до праці, і ми в оселі й на господарстві виконували всіляку роботу, що була нам під силу. Батько як на той час був грамотною людиною, читав багато, звідкись діставав книжки. Писав добре, міг навіть написати «прошеніє». До нього звертались, коли потрібно було зробити якісь підрахунки, - він чудово знав арифметику. З дуже малих років він і нас з братом привчав до грамоти. Спершу ми в 3-4 роки вивчили букви, цифри, а потім навчилися читати, писати й рахувати. Батько нам купував гарні яскраво оформлені букварі, книжки з казками. Перед тим як віддати мене до школи, він купив відому книгу «Сіяч».
По господарству батько усе сам умів робити: викласти грубку, викопати криницю, зробити колесо для воза, відремонтувати плуг,
29


борону, міг на наше прохання змайструвати для нас і непогану балалайку. Міг пошити чоботи, вичинити шкіру, відремонтувати кінську збрую. Словом, батько був майстер на всі руки, і йому багато мужиків заздрили і вдавалися до його послуг.
Може постати запитання: звідки як на той час наш батько був таким грамотієм? Грамоті цій його навчила 20-річна служба в царській армії. Наш батько розповідав, як він у солдати пішов замість свого старшого брата Захара. Батькові нашому йшов сімнадцятий рік, старший брат його був уже одружений, мав двох дітей. За віком саме він мав іти в солдати, однак зібралася рідня, почала жаліти Захара, його дітей, дружину ^ як же він усіх залишить. Родичі вмовляли молодшого брата Юхима піти послужити замість Захара. Поставили «могорич» - випили не одну кварту горілки і від дали Юхима в солдати. Батько, очевидно, був міцним, струнким і показним молодим чоловіком, його призначили в кавалерію.
1877 року Росія оголосила Туреччині війну. З гусарським полком відправився і наш батько звільняти Балкани. Лише в XIX столітті народно-визвольні війни поклали край турецькому пануванню, і головну роль у цьому відіграла Росія, російський солдат, який вигнав турків з Вірменії, Кавказу, Криму, а потім і з Балкан. Вечорами часто й подовгу батько захоплено нам, малечі, розповідав про війну з турками, про визволення Болгарії. Він говорив нам про запеклі бої під Плев- ною, на Шипці. Наводив епізоди бойових дій і жорстокості турків щодо мирного населення Болгарії. А коли він розповідав про те, як ескадрон гусарів під його командуванням відбив у турків полонених жінок-болгарок та дітей, ми слухали затамувавши подих, із завмиранням серця, зі слізьми на очах. Нам інколи було лячно, і ми уявляли собі «цих турків». Багато він розповідав про генералів Скобелєва і Гурка, яких, як він твердив, йому доводилося бачити безпосередньо на полі бою.
Ми тоді ще не знали, де ця далека. Болгарія, хто такі генерали Скобелєв і Гурко, але в нашій дитячій уяві все, що розповідав батько, зводилося, зливалося в якусь особливу картину. Батька ми уявляли героєм, який у боях захищав болгар-«братушків», як він їх називав, невеликий народ, його дітей та матерів від бусурманів* А наш батько дійсно був героєм у турецьку кампанію. Чотири Георгіївські хрести усіх ступенів - це багато про що свідчить. Був повним Георгіївським кавалером. Батько нам докладно розповідав, коли, де, за які бойові заслуги і дії його нагороджували «Георгіями». Але все це забулося, та й тоді ми до пуття не могли нічого зрозуміти.
Після закінчення війни з турками і звільнення Болгарії батько лишився в ній ще на 16 років - навчав, як він казав, «болгарських ополченців» - там створювалась місцева армія.
Через десятки років після смерті батька мені довелося кілька разів побувати в Болгарії, і щоразу я із завмиранням серця дивився на численні пам’ятники на честь російського солдата-визволителя. Неодно¬
30


разово я бував в історичних музеях Болгарії, де яскраво відображені дружба і бойове співробітництво болгар та росіян. Бачив документи, які свідчили про створення болгарського ополчення і заслуги в цьому російських офіцерів. Відвідуючи Плевну, Шипку, дивлячись на бюсти генералів Скобелева та Гурка, я щоразу згадував розповіді батька про Болгарію, болгарський народ, про визвольну місію російського солдата. І мені здавалося, що на болгарській землі я чув голос свого батька
- 	на цей раз як дорослий я вів з ним розмову на рівних. І завжди, згадуючи мужність і героїзм російського солдата при звільненні болгарського народу з-під турецького ярма, я думаю про свого батька і пишаюсь ним як героєм російсько-турецької війни. Батько «дослужився» до військового звання унтер-офіцера, прослуживши у царській армії понад 20 років. Це була велика, багаторічна, сувора й вища школа життя, що наклала свій відбиток на все життя.
У селі у нас було кілька родин Шелестів, і кожна мала вуличне прізвисько. Який Шелест? Звучала відповідь: швець, музикант, машиніст, пічник, кравець, тесля, рибалка, кондуктор, телеграфіст і т. д., та коли мова заходила про нашу родину, говорили: «Шелест - Георгіївський унтер-офіцер». Батько пишався цим, а ми, дітлахи, чомусь ображались, очевидно, не розуміючи як слід зміст і значення слів «унтер-офіцер» та ще й «Георгіївський». Батько наш мав величезний авторитет, і не лише серед односельчан, а й у всій окрузі. Його поважали і трохи боялися навіть урядники та старшини. Старі й малі з батьком першими віталися: «Добрий день, Юхиме Дмитровичу!», і він майже постійно старому і малому відповідав по-стройовому: «Здравія бажаю!». Георгіївські хрести батько одягав тільки в особливо урочистих випадках, на свята, коли відбувалася сходка села. Батькові не раз пропонували обійняти якусь адміністративну посаду в селі, але він щоразу відмовлявся від такої «пошани». На сходках навколо нього групувалися люди, певною мірою опозиційно налаштовані щодо місцевої влади. Особливо його поважала і прихильно ставилася молодь. За Георгіївські хрести батько одержував якусь винагороду, це було великою економічною підтримкою для нашої родини і злиденного батьківського господарства. Ще в дошкільні роки я добре пам’ятаю, як на одержані «за хрести» гроші батько закупив ліс (дерево) в Мохна- чинських лісах, і мужики взимку на санчатах перевозили його в село. Навесні ліс розпиляли, а до осені вже була збудована гарна хата на п’ять вікон.
У шість років - 1913 року - я пішов до школи. Батько і мати дуже хотіли, щоб це сталося скоріше, особливо мати, напевно, тому, що вона сама була неписьменною і бажала, щоб я швидше навчився грамоті - не марнував би даремно час. Школа від нашої оселі була приблизно за дві версти, я без особливих зусиль ходив туди. В школу я пішов з великим бажанням і був до неї непогано підготовлений - міг читати й рахувати. Чотирирічна школа наша називалась «земською». Це був гарний одноповерховий цегляний будинок, покритий
31


оцинкованим залізом. У школі налічувалось чотири класні кімнати, просторі, з чудовим освітленням, вчительська кімната, кабінет природознавства, кабінет директора. При школі були гарні квартири для вчителів, город на 2,5-3 гектари, на якому ми, учні, під керівництвом учителів і сторожа - відставного солдата Заруби - проводили всі польові роботи. Це й була наша трудова практика. Були надвірні споруди: непоганий сарай для зберігання сільгоспінвентаря, дров та вугілля для опалення. У шкільному дворі стояла криниця з ручним насосом. Всю територію школи огороджував добротний паркан, а господарство утримувалося в зразковому порядку. І це при одному сторожі-завгоспі та одній прибиральниці. Тоді не поставало питання про наше трудове виховання - адже ми в ті роки, як могли, працювали вдома та в школі, і це було законом.
Склад школярів за віком був досить різноманітним: від таких, як я, першокласників до «великовозрастних» «дядь». Були хлопці, яким виповнилось 15-16 років. Деякі з них «просиджували» в одному класі 1-2 роки понад встановлений термін. Саме вони, «великовозрастні», і верховодили над нами, малюками, часто глумилися, а боялись лише сторожа школи, бо він їм не давав спуску.
Колектив учителів був дуже хороший, серед них декілька молодих дівчат-учительок. Особливо дві з них, сестри Наталя і Юлія, вирізнялися своєю красою, душевно ставились до нас, малюків, сільських хлоп’ят. Ми їх просто любили як старших сестер.
Серед учительського складу і його шкільної ради був і піп - отець Тихон, який навчав нас Закону Божому. Під його керівництвом ми всім класом виконували Божественні співи, серед них і «Боже, царя храни!». Отець у школі мав великий вплив, адже в ті дні, коли він з’являвся, всі вчителі до його приходу, точніше сказати приїзду (він завжди приїжджав на бричці з кучером), запопадливо готувались^ Отця Тихона побоювались усі; на шкільній раді і під час перевідних іспитів (екзаменів) із класу в клас його слово було вирішальним.
Піп був ще молодим, років 30-35, до нас ставився суворо і вимогливо. За незнання або за недостатнє знання уроку Закону Божого чи молитовника він безжально карав учнів: бив квадратною лінійкою по пальцях, по лобі, міг вдарити церковним ключем або дати такого щигля, що з очей сипались іскри. Не один раз перепадало і мені від отця Тихона, незважаючи на те, що вчився я старанно, у тому числі й Закону Божому.
Ми всі дуже боялися попа. Коли він карав учня, то примовляв: «Бовдур Божий». Учні,, особливо старші віком, називали його поміж собою «піп-балда Тихон».
Я добре пам’ятаю початок першої імперіалістичної війни 1914 р. Проводи чоловіків на фронт, плач наречених і дружин, матерів і дітей, суворі обличчя стариків. Збір на церковному майдані, молитовна служба отця Тихона, а далі посадка на станції в залізничні ешелони. Багато з них пішли з нашого села назавжди, залишивши сиріт, вдів,
32


старих батьків напризволяще злої долі. Пам’ятаю наче зараз, як почали повертатися додому інваліди війни - хто без ноги, а то і без обох, хто без руки, без очей - та ще й хворі на сухоти, отруєні газом. Нам, дітям, страшно і моторошно було дивитись на скалічених, не придатних до роботи людей. Повернувся з цієї війни без лівої руки по лікоть і рідний брат нашої матері - дядько Ульян. Це був вродливий молодий життєрадісний чоловік. Прийшов він героєм - із «Георгієм» на грудях, одне тільки добре, був цей герой майстровим - теслею-столярем і пристосовувався працювати правою рукою, підтримуючи інструмент культею скаліченої руки. Ця робота давала йому можливість якось жити. Ми, діти нашої родини, дуже любили дядю Ульяна за його веселу вдачу, товариський характер, за тепле ставлення до нас.
Одного разу в нашому селі сталась незвичайна подія. Того ранку в небі над селом з’явився дирижабль. Він викликав панічний страх. На нашій вулиці зібрався великий натовп, переважно жінки, діти, старики
- 	молодших чоловіків забрала війна. Багато хто вставав на коліна, пат дав ниць, люди хрестились, голосили примовляючи, що це передвістя кінця білого світу. Ми, хлопчаки, злякались. Але коли прийшов наш батько, бувалий солдат, він постарався заспокоїти односельчан, пояснюючи їм суть «явища», і вони розійшлись по домівках.
Як не дивно, пройшло з тієї пори близько 70 років, а я добре пам’ятаю до найменших подробиць багато епізодів шкільного життя, навіть обличчя моєї вчительки Наталії Іванівни. Згадую школу, її обстановку і клас, в якому я навчався. Майже через 45 років, приїхавши у своє село, я відвідав рідну школу, розмовляв з учителями, учнями, зайшов до свого класу, посидів за партою, за якою провчився чотири роки. Тепер мені все здалось таким маленьким і трохи занепа- лим, але було дуже приємно згадати дитинство й учнівські шкільні роки.
Від себе особисто я подарував школі портрет Т.Г. Шевченка, інкрустований по дереву, і це було дуже доречно, адже школі присвоїли його ім’я. Колектив учителів щиро подякував мені за подарунок і відвідини. Не стримався, щоб не напитись на прощання води зі шкільного колодязя, з якого пив воду в далекі роки навчання.
Школу я уже закінчував без попа, - у всякому разі його не було на іспитах, не було і портретів царя та його царственої сім’ї. Випускні іспити я склав на «відмінно» і отримав Похвальну грамоту. Отож я став «грамотним», чим особливо пишалась моя мати,
А життя ставало все важчим і неспокійним. Царя немає, попа теж, а якщо піп і залишився, то він був тоді без колишнього авторитету і впливу. Почався розбій, з’явились банди; відомо, що трудяща людина не може жити без порядку, закону. Чоловіки, що залишилися в селі, і ті, хто повернувся з війни інвалідами, часто збирались разом і вели розмови про життя і владу, - якими вони будуть. Але ніхто поки що не міг щось сказати визначено і ясно. Здавалося, що відбулись якісь великі переміни, говорили про перемир’я з «германцем», про якусь революцію, але внутрішні зміни ще не були помітні.
2 Шелест
33


Йшла політична, ідеологічна, класова боротьба, але її мало хто розумів із простих людей. Проходили збори, сходки, мітинги; в ораторах не було нестачі, і кожен з них вихваляв свої ідеї, закликав голосувати за його програму. Однак всі ці програми, ідеї та промови залишались малозрозумілими. Згадую, як проходило одне таке голосування за кольоровими бюлетенями: червоними, синіми, зеленими та білими. Серед людей було багато розмов і суперечок. Якими ж бюлетенями потрібно голосувати?..
Наша Андріївка не була якимось винятком у той тривожний час, навпаки, вона здавалась прогресивнішою та освіченішою, оскільки знаходилась всього за 60 кілометрів від великого промислового та науково-культурного центру — Харкова. Одначе були віддалені від залізниці глухі, безпросвітні села. Але навіть найглухіше село мало свою історію, своїх знаменитих людей. У той тривожний невизначений час такі люди гостріше проявляли свій характер і прагнення. Була така людина і в нашому селі, прізвище його - Малихін. Робітник із Харкова, він, як казали про нього, заправляв усім на селі. Поговорю- вали, що він більшовик, а що це означало - ніхто до ладу не розумів. Малихін був керівником «Просвіти» в селі, а згодом - головою райвиконкому, оскільки наше село стало райцентром.
Другою знаменитістю в селі був Валковий, який займався візництвом. Гострий на язик, великий жартівник, він мав велику популярність серед людей, міг експромтом на будь-яку тему скласти вірш, каламбур та висміяти будь-кого. За ці неабиякі таланти в ораторстві його побоювалися. Ходили чутки, що належав він до есерів, але що це могло б означати, мало кого хвилювало. Суперечки на сходках, мітингах майже завжди відбувалися між Малихіним і Валковим. Часто з Харкова наїжджали їхні прихильники, - тоді дискусії набирали особливої гостроти, аж до фізичних мір переконання.
Перші дні Жовтневої революції мені добре запам’ятались. На великій площі біля церкви спорудили примітивну дерев’яну трибуну- поміст, обтягнуту червоним кумачем, було багато червоних прапорів. На мітинг зібралося, напевно, понад дві тисячі людей. В ораторів на грудях - червоні банти. Виступаючі вперше відкрито говорили про більшовиків, Леніна, Жовтневу революцію, більшовицьку програму. Багато говорилося про те, що вже немає царя, а влада тепер буде в руках народу, не буде багатих і бідних, всі будуть рівні. Що земля поміщиків перейде селянам, фабрики і заводи - робітникам, усе стане спільним. У виступах ораторів було багато плутанини. Серед людей ходила така популярна примовка: «Твоє - моє, а моє не твоє». Віками, хоча і убога, але була своя власність, і як зразу від неї відмовитись, зазіхнути на чужу власність? Тому, коли почалась «ліквідація» поміщицьких садиб, далеко не всі брали участь у тих «заходах». По правді кажучи, проходило все просто варварським способом - дворища, будинки палили, ламали, нищили. Навіть вислів такий побутував «Поїхали грабувати економію Лісовицького». І дійсно, нищили все,
34


ііііче керувались відомою фразою: «Весь мир насилья мы разрушим». Гак, нищити набагато легше, ніж будувати.
З економій, поміщицьких дворів до себе в господарство вели худобу, ие’ши сільськогосподарський реманент, а також дивани, шафи, дзеркала. С'ловом, брали все, що потрапляло під руку. Мій батько, однак, не Орав участі у цих погромах, він засуджував цей акт насилля, говорячи, що якщо багатство належить народові, то навіщо його палити, нищити, адже в нім закладена народна праця. Моя мати не один раз говорила батькові: «Юхиме, ти бачиш, як люди везуть з економії добро, чому ж ти не поїдеш, може, і тобі щось дісталося б». Батько щоразу різко уривав розмови на цю тему. Я добре пам’ятаю, що тільки через два чи гри роки, коли вже і фундаменти спалених поміщицьких садиб заросли Пур’яном, ми з батьком поїхали туди, щоб взяти цегли із розібраного підвалу для того, щоб змурувати піч у нашій хаті. Ось і все багатство, що дісталось нам від поміщицького маєтку.
Запам’ятався ще пізніший епізод «збагачення». На залізничній станції стояв ешелон, навантажений цукром, цистернами з мелясою. Годі старша сестра Марія, її чоловік Федір і я в загальній метушні брали участь у руйнуванні вагонів і принесли додому два мішки цукру та дна відра меляси - це було справжнє свято для нас, голодних.
Згодом почали ділити землю. У цьому акті був присутній і я, оскільки міг писати і лічити. Наша сім’я отримала наділ: три десятини землі, іа кількістю їдців. Але постала проблема, як обробляти отриману іемлю. У нас, правда, була одна конячина, вибракувана з армійських і подарована батькові котримось із командирів Червоної армії. И сільськогосподарського реманенту був плуг і борони, але потрібно було ще рало і каток. Орати одним конем теж неможливо. Ось тоді й ниникали товариства для спільного обробітку землі (ТОЗ). Це називалось «спрягатися», я тоді був незмінним погоничем. Такий був обробіток отриманої землі на перших порах.
У 1918-1919 роках у нашій окрузі порядкували германські війська - иони за Брестським миром окупували наші краї. Із приходом німців »нову повернулись поміщики і цукрозаводчики - почалось повернення поміщицького майна і худоби, а разом із тим били селян за розгром економій і цукрових заводів.
У наших краях проти германців діяв військовий загін. Німці нази- иали ці загони «бандитами». По суті справи це були зародки партизанського руху. У цих групах воювало багато молоді, юнаки 17-18 років, були люди і старшого віку. Я добре пам’ятаю, що в цьому загоні Прали участь двоє моїх двоюрідних братів Шамраїв - Савелій і Сашко, близькі наші сусіди - Дігтяр Кіндрат і Мошура Максим.
Базувалася ця група на острівку, в лісі, за річкою Сіверський Донець. В одній з озброєних сутичок із німцями на річці Донець багатьох юнаків було вбито, поранені втопились у річці. Кіндрата Дігтяра німці привели до його батька, вимагаючи, щоб він сам фізично покарав свого сина на очах людей, обіцяючи залишити його живим.
35


Було зігнано весь люд нашої та прилеглої вулиці. Батько покарав сина, але незважаючи на обіцянку, германці відправили Кіндрата до харківської тюрми, де він загинув. Сашу Шамрая ми з сестрою Марією переховували у себе в льосі аж тиждень.
Зразу ж потому якось несподівано і поспішно німці покинули наші місця. Говорили, що в Німеччині теж відбулася революція.
Після втечі німців настали менш тяжкі часи, але вони були теж нелегкими для простих людей. У селі, наче за розкладом, почергово з’являлись то червоні, то білі, на різний кшталт загони і банди. Люди не мали спокою, доводилося коритись усякій новій владі. Наш населений пункт із його залізничною станцією під гуркіт гарматної канонади і кулеметного дріботіння кілька разів із боями переходив із рук у руки. На залізничній станції часто з’являвся бронепоїзд. Не один раз при- йшлося відсиджуватись у погребі. Наш батько при будь-якій обстановці і зміні влади незмінно був на подвір’ї, одягнувши свої нагороди - Георгіївські хрести. Оскільки на всю вулицю наша хата була найбільшою і найдобротнішою і до того ж стояла на підгірку, то завжди притягувала до себе пожильців. Спинялися у нас і червоні, і білі. На диво, і ті, і другі ставились до батька з якоюсь особливою, підкресленою повагою. Напевно, це була повага до старого, заслуженого і бувалого солдата.
Закарбувався в пам’яті один випадок, який трохи не закінчився трагічно для батька. Це було пізно восени. Через наше село проходила якась велика військова частина білої армії. Йшла піхота, артилерія, кавалерія та обоз. Батько стояв біля хвіртки, я - поруч із ним. До нас під’їхав вершник і став вимагати в батька фуражу для свого коня. «Нема», - каже батько. Але вершник помічає стіжок сіна, напирає на хвіртку. У цей час на нього кидається наш пес - сторожовий Рябко. Біляк тоді вихоплює із піхов шашку, намагається зарубати собаку. Батько став між біляком і собакою. А той: «Геть, старий, а то розрубаю навпіл». Батько (нічого робити) відступив, обізвавши біляка сопляком, і між ними зав’язалась по-справжньому солдатська перепалка. Білий вершник вихопив із кобури наган і знову закричав: «Відійди, а то вб’ю!» І це могло статися, якби не наспів офіцер. Тоді батько розстібнув свій каптан і на гімнастерці завидніли чотири «Георгії»; він виставив груди і вигукнув: «Стріляй, шмаркачу, в старого солдата!» Офіцер остовпів від несподіванки, прикрикнув на солдата, віддав батькові честь, вибачився і поїхав. Я був тоді живим свідком цієї майже трагічної сцени і запам’ятав цей епізод із громадянської війни на все життя.
У цей же час чоловіка моєї сестри Марусі, Федора, білі мобілізували до своєї армії та присвоїли якийсь нижній офіцерській чин, і він пішов
з 	білою армією на південь України. Через кілька місяців повернувся додому в офіцерській формі, озброєний. Переодягнувся в штатське, заховав зброю, а сам ховався по горищах, погребах. Коли Червона армія зайняла наше село, він пішов із червоними і воював з ними всю
36


і ромадянську війну. Після війни працював робітником, а потім майстром на залізниці, ремонтував колії.
Окрім наїжджих банд, у нас теж було декілька своїх зі своїми ватажками; вони часто ворогували між собою, але разом грабували, вбиванії та тероризували населення. Банда під верховодством Неводи була и нашому селі найзнавіснілішою. Чоловіки не могли більше терпіти иіущань і зневаги. Якоїсь ночі вони підстерегли його і металевими прутами вбили на місці. Я був свідком цього вбивства і з жахом дивився на його труп. Після вбивства Неводи банди трохи притихли, але ще довго приходилось з ними боротися. Коли я був уже в комсомолі, то иходив до складу ЧОПу (частин особливого призначення).
Кажуть, що війна була громадянською, а чому вона називалася громадянською? Хто може дати зрозумілу і вичерпну відповідь на це запитання? Якщо воювали громадяни одної країни за свої права, то, це ще не вирішувало кінця справи. Воювали дві армії: біла - організо- иана, численна, добре озброєна, підтримувана Антантою. Отже, вона представляла певний клас, систему, свої політичні та ідеологічні переконання, і Червона армія - ще молода, мало вишколена, погано озброєна, що представляла інший клас, інші переконання. Були й партизани. їх загони відігравали велику роль у цій класовій боротьбі, але їх внесок не був вирішальним. Як же тоді назвати цю війну? Ьезперечно, це була класова війна, хоча багато хто не розумів цього.
Ця війна остаточно зруйнувала господарство країни, промисловість - все прийшло в запустіння та занепад, не було майже ніяких промислових товарів. Сільське господарство теж опинилось на межі мовної розрухи, до цього додалися найлютіші посухи, які спричинили неврожай і голод. Люди страждали, але шукали вихід. Одним жили - як прожити, як вижити. Спекуляція, грабунки, обманні операції, створення «натурального господарства» - ось таке було обличчя країни. Щоб наша родина не загинула з голоду, батько обміняв наш добротний будинок на стару халупу, та ще взяв на додачу 12 пудів зерна- сурогату. Все, що можна було, обмінювали на шматок хліба. Взимку, навіть у люті морози та завірюхи, я з матір’ю ходив верст за 30-40 від свого села на хутори, щоб принести декілька фунтів борошна, макухи або чого-небудь їстівного. Одного разу в дорозі нас застав сильний буревій, і ми дивом уціліли. Доводилось мені їздити на буферах, дахах нагонів із вугіллям на станцію Яма за сіллю. Пуд солі у двох вузлах через плече, верхи на буфері між вагонами - такі в основному були наші поїздки, скільки загинуло людей під колесами залізничних нагонів! Але сіль була великою цінністю, на неї можна було виміняти хліб, зерно. Тому голод гнав людей з домівок у пошуках хліба, порятунку від голодної смерті.
Важку зиму 1919 року ми якось пережили, і всі лишились живі, хоча від недоїдання похитнулося здоров’я. Весною я із сестрою пішов на заробітки за 95 верст від нашого села, як раніше говорили, - в «економію»», а тоді це був один із перших радгоспів на Полтавщині.
37


До нього йшли великим гуртом три дні, ночували де прийдеться. В економії нас всіх розмістили на горищі воловні - просто на сіновалі. їдальня була в якомусь бараці, а їжу в ній давали лише два рази в день: шматок хліба з домішками і на двох чоловік казанок пшоняної каші зі старою соняшниковою олією - це було вже дуже добре.
Мені випало пасти свиней і корів, так що я став справжнім свинопасом, але на особливому рахунку. Пізно ввечері, коли я приганяв все стадо з поля, після доїння корів мені діставався кухоль свіжого молока, це мене дуже підтримувало. Пасти свиней і корів було нелегко. Весь день чи на спеці, чи на холоді, чи під дощем. Гнати худобу до водопою потрібно було аж за три кілометри до стоку, стадо корів різної масті ідуть в один бік, свині - в другий. Бувало, втомишся за день так, що до вечора падаєш, як мертвий. А вранці, ледь світ, треба гнати худобу на пасовище. Весною, в розпал польових робіт, мене «підвищили», я став погоничем волів на оранні* боронуванні та посіві, а в літній період був водовозом. Возив питну воду в поле працівникам. За мною закріпили коня, віз, дві бочки і кілька десятків емальованих кухлів. Особливо з нетерпінням мене чекали в спеку - кожному хотілося чистої холодної джерельної води. У нашому відділенні мене знали всі й називали «наш Петро-водовоз». Я гордився своєю популярністю. До моїх обов’язків входило також доглядати коня, годувати, поїти і чистити його, тримати в справності віз і в належній чистоті бочки. І, звичайно, чітко за розкладом доставляти воду працюючим у полі. За цю роботу мені нараховували заробітну плату нарівні з дорослими! Все складалось непогано, я навіть перейшов ночувати із спільного горища воловні на сіновал, біля конюшні. Моїм наставником був старший конюх. Здавався він мені людиною в роках, а йому було лише 30-35 років. Ім’я його тепер, на жаль, я вже не пригадаю, але ставився він до мене як до рідного сина. У нього я навчився багатьом господарським премудростям.
Але, незважаючи на тепло і турботу цієї людини і загалом гарне ставлення до мене всіх, особливо дівчат - подруг Марії, я все ж дуже сумував за домівкою - за батьком, матір’ю, меншим братом Дмитри- ком. Були часи, коли сум за рідними місцями доводив мене до сліз. Я плакав, ховаючи власну легкодухість від дорослих. Почуття розлуки стискало серце від якихось уявних недобрих передчуттів, напевно, властивих дитині, яка вперше покинула отчий дім, рідні серцю місця. Весь час уявлялася зустріч із близькими після закінчення роботи. А додому ми могли повернутися лише після свята Покрови. Прийшла пора розрахунку - і виявилось, що я заробив нарівні зі своєю старшою сестрою Марією. Поверталися додому великим колективом під охороною чоловіків і молодих хлопців, адже всі були з грішми, а в той час було багато банд і грабіжників. Наш заробіток дуже допоміг сім’ї. Але запасів виявилось мало, знову недоїдання, а потім і голод.
Потрібно було шукати вихід. У лютому 1920 року мене відправили наймитом до заможного селянина Земляного на хутір Пришиб, це в 20 верстах від нашого села. Мій теперішній господар поставив умову -
38


ч 	повинен «служити» не менше року і робити все як його робітник. За цс господар дасть нашій родині 4 пуди пшениці і по закінченні мого ісрміну служби одягне мене з «ніг до голови». Домовились, що якщо я Пуду працювати добре, то при остаточному розрахункові я отримаю і цс пуд пшениці і пуд проса.
Отож у 12 років я став наймитом. Господарство Земляного на ті часи було середнім: 3 пари волів, 4 пари коней, 6 корів, молодняк ирііикої рогатої худоби, свині, вівці і багато птиці. А також добротні господарські споруди, дім, весь необхідний інвентар. Була у господаря кінна молотилка, трієр, декілька віялок. Земляний мав все необхідне для хорошого господарювання та обробітку 25 десятин землі, які були Ного власністю, та ще орендував 5-6 десятин. Господар мав якусь агрономічну освіту, у нього було багато книг про сільське господарство. Чгодом, після розкуркулення, він працював у райземвідділі як спеціаліст. Сім’я господаря була невеликою: він - красивий ставний чоловік, дружина - маленька, чорнява, худорлява, до неможливості ■піп і скупа, мати господаря, вже літня жінка, добра і ласкава, і прийомнії дочка Наталя - 7-8 років (у Земляних своїх дітей не було). Щоб справлятися з господарством, звичайно ж, рук господарів не вистачало, хоча вони були працьовитими і трудились від зорі до зорі. Постійно у Чсмляного був робітник Степан - 30-32 років, міцної статури, дуже працьовитий і тямущий, але глухонімий. Степан якось особливо зрадів мені і за весь час наймитування ставився до мене з великою щедрістю і заступництвом. Відчувалося, що Земляний Степаном дорожив, але й побоювався його. Степан же до мене ставився з такою турботою і июбов’ю, що заради мене міг піти на будь-який конфлікт з господарем, але про це пізніше.
Була ще робітниця, звали її Вірою, років 25-26. Говорили, що вона була круглою сиротою і жила у господаря дуже давно. Віра була тихою скромною дівчиною, завжди усміхненою. Як я помічав, із Степаном вони товаришували, була вона ласкава і зі мною. До моїх обов’язків входило допомагати Степану й робити все, що мені під силу. Доводилось орати, боронувати, сіяти, возити хліб і сіно з поля, поганяти конем у кінному приводі молотилки, крутити віялку і трієр; місити гній і робити з нього кізяки; допомагати Степану ремонтувати сільськогосподарський реманент і кінну збрую; водити коней на нічне пасовище; ставити і виймати з річки Бакалейки вентері з рибою і раками; поїти й годувати биків та коней і прибирати за ними. До корів я не мав доступу - це було «царство» Віри. Вона їх доглядала і доїла.
У напружену пору сільськогосподарських робіт Земляний наймав ще 10-15 сезонних працівників. Працювали всі від ранньої зорі до пізнього вечора. Часто ночували просто неба, в полі. Я не голодував, проте часто ходив впроголодь, особливо коли йшов вночі з кіньми. Господиня була скупою, вона давала мені лише скибку черствого хліба, цибулину і трохи солі. Іноді мати господаря крадькома від невістки давала шматочок сала. Щоб відомстити господині за її
39


скупість, і, звичайно, від голоду, я іноді крадькома пробирався до комори, де стояли глечики зі свіжим молоком, брав тоненьку очеретину і випивав молоко, не зачепивши молочної плівки. Правда, мені було соромно, і я шкодував, коли за цей «недогляд» господиня сварила ні в чому не винну Віру.
Весною, влітку і до пізньої осені ми вставали о 4-5-й годині ранку і робили до ночі. Так щодня, тому мені завжди хотілося спати. Якось із поля до господи на тік возили снопи пшениці. Господар на передньому возі, я за ним на гарбі зі снопами поганяв волів, а мене весь час хилило на сон, і, здавалось, що немає ніяких сил його перебороти. За мною їхала гарба, якою правив Степан. При в’їзді на тік мене цілковито зморило - воли, відчувши це, різко повернули до городу, і гарба зі снопами і мною перекинулась. Я дуже вдарився, але відразу підскочив до волів, не розуміючи повністю, що ж сталося. І раптом відчув на спині сильний опік - це мій господар хльоснув мене по спині батогом з металевим наконечником. Сорочина моя розірвалась, кров потекла по спині, я кинув биків і став тікати, боячись наступних ударів. У цей час Степан голосно видавав якесь мукання, з вилами в руках кинувся він на свого господаря, показуючи жестом, що за образу та побої мене він може заколоти його вилами. Коли Степан повернувся до перевернутої гарби, він зняв з мене сорочку, витер кров на спині і весь час гладив рукою по голові, заспокоюючи та пригрожуючи кулаком у бік Земляного, який стояв від нас на досить значній відстані. З цього часу моя дружба з Степаном стала ще міцнішою, а господар до кінця моєї служби у нього не посмів мене зачепити й пальцем, хоча мене інколи потрібно було приструнчити. А на спині у мене до цього часу залишився шрам у вигляді літери «з» від удару хазяйського батога. Так і лишилося на все життя «наймитське тавро».
У середині літа моя матір, Марія Демидівна, з моїм молодшим братом Дмитриком прийшла провідати мене. Я дуже зрадів їхньому приходу й намагався показати братові все «своє» господарство та розказати, що я роблю. Мати з братиком були худі, зголоднілі - господарі їх, звичайно, нагодували. До кінця свого життя не забуду випадку з Дмитриком. Мати Земляного - я вже згадував про це - була доброю співчутливою жінкою. Вона дала братові шматок білого хліба. І раптом Дмитрик кудись зник. Мати захвилювалась, куди, мовляв, поділась дитина? Я почав шукати брата, кликати його, але він не відгукувався. Я теж почав хвилюватися, але через деякий час Дмитрик виліз із купи кізяків, складених для сушіння. Я запитав, чому він туди заліз. «Я боявся, що у мене заберуть хліб. Тому поки я його не з’їв, то й не відгукувався», - відповів. Таке запам’ятовується на все життя.
Згадалось, як пізно восени до мене підійшов молодий чоловік і довго розмовляв зі мною - все розпитував про мою роботу, про ставлення господаря до мене. Цікавився, чи не кривдять мене, як годують, де я сплю, скільки працюю. Потім він запросив до розмови Земляного, запропонував укласти угоду і заплатити внесок. Мені цей чоловік
40


і качав, що я прийнятий і є в списку союзу «Земробліс», і у випадку недоброго поводження господаря зі мною я можу поскаржитись на нього у союз. Про побиття я, звичайно, нічого не сказав. На 13-му роді мою життя мене взяв під «охорону» закон.
Ike, що господар обіцяв мені, виконав повністю, навіть дав підводу, і (’тепан привіз мене додому. Земляний просив мене ще залишитися хоча б на один рік у нього робітником. Але я сумував за домівкою, за рідними місцями, тягнуло до своїх, хоча я знав, що без роботи мені не можна. З’явився я додому просто виряджений як на ті часи. Це була линина: нові добротні чоботи, штани, фланелева сорочка і шкіряний широкий пасок, шапка з овечої смушки і добротний козакин із сукна.
1921 рік. Без роботи було неможливо: потрібно було на щось жити. Мене прийняли на пошту листоношею. Видали казенне майно - спеціальну шкіряну сумку для пошти, чоботи і фірмового картуза з якоюсь емблемою. Довжина території, яку я мав обслуговувати,стано- иила 45 верст. Сюди входило 15 сіл і хуторів, у тому числі й той, де я наймитував. За тиждень мені треба було зробити три круги, таким чином, за тиждень я проходив близько 15 верст. Мене майже всюди приймали добре, навіть іноді підгодовували і давали прихисток. Доводилося зустрічатися з доволі широким і різним колом людей: селянами-бідняками, заможними і куркулями, службовцями та сільською інтелігенцією - вчителями, лікарями, агрономами, землемірами, робітниками, священиками, які жили у моєму «кільці». Доставляв я газети, в основному «Сільську бідноту», різні журнали, бандеролі, лис- і и і грошові перекази. Приносив і моєму колишньому господареві - пам’ятаю, що він отримував якусь газету і агрономічний журнал. Коли мені доводилося заходити до Земляного, то тепер він на мене дивився вже не як на свого наймита, а як на представника радянських «службовців».
Мої однолітки заздрили мені і вважали мене дорослішим і «самостійним», оскільки я був на службі у держави. Хоча я спілкувався з великим колом людей, однак у дорозі завжди був наодинці із собою і своїми вже недитячими думами. Нелегко було влаштуватись на пошту, та й заробіток непоганий. Але я весь час мріяв працювати в якомусь робітничому колективі.
Працювати на пошті за будь-якої погоди — дощу, снігу, чавірюх, морозу, багнюки; бездоріжжя - було важко. Я підрахував, що ча період цієї служби я пройшов понад 12 тисяч верст. Багато довелося побачити за час моєї роботи. Бачив великі пожежі, залізничні катастрофи, повені, напади банд, грабунки та вбивства - час був дуже неспокійний. Мені особливо запам’ятався один випадок. Якось на світанку я йшов степовою дорогою до хутора Петровського і натрапив на дорозі на труп молодої жінки, зодягнутої по-міському. Я злякався і став задкувати від мертвої, в цей час під’їхали дві підводи, і селяни впізнали в убитій жінці сільську вчительку. Я теж упізнав: я їй часто приносив пошту. Вбили її по-звірячому: нанесли кілька ножових ран.
41


Мужики поміж собою говорили, що вбили її з метою пограбування і здогадувались, хто міг бути вбивцею. Після цього трагічного випадку мені було страшно ходити полем і лісом. А ночувати в полі на сіні чи соломі, як це було до цього, я просто боявся.
Як я не жалкував, що мені треба розлучатись із роботою, до якої звик, все ж вирішив піти працювати на залізницю, хоча це виявилось не так легко і просто, як я собі уявляв на перших порах. Робоча сила була в надлишку, люди стояли в черзі на біржі праці. А я ще був підлітком, і хоча за останні 2-3 роки зміцнів, взяти від мене на фізичній роботі не можна було стільки, як від дорослого робітника. Крім того, почало діяти законодавство про охорону праці підлітків. Але, відверто кажучи, в той час ми самі якось намагались обійти ці закони, додаючи собі рік-два. Закон добре, але потрібно було на щось жити.
Отож, додавши собі майже два роки, я, таким чином, був прийнятий на залізницю. Йшов 1922 рік. Працював, навантажуючи і розвантажуючи залізничні вагони. Навантажували у вагони і на платформи шахтні стояки, розвантажували вагони з вугіллям та іншим вантажем. Було важко, тим більше, що з харчуванням було дуже погано, харчувалися, як говориться, підніжним харчем. З цього приводу мені запам’ятався один випадок. Ми з батьками і молодшим братом поїхали в поле на свою ділянку косити просо. Ночували в полі. Батько десь роздобув молодої картоплі і зварив її без солі у великому відрі. Ми, голодні, з жадібністю накинулись на варену молоду картоплю. Після їжі зі мною сталось щось незрозуміле: я чи отруївся, чи переїв: мене нудило, піднялась висока температура, часом втрачав свідомість. Після цього випадку я не міг їсти молодої картоплі кілька десятків років, один лише її запах викликав у мене нудоту.
Через півроку роботи на залізниці мені поталанило потрапити до артілі дорослих робітників, які займались ремонтом залізничних шляхів. Серед дорослих я єдиний був підлітком, і до мене ставились всі добре. Але особливо мене полюбив і навіть опікувався за мою кмітливість, працьовитість та послужливість старший шляховий майстер Титаренко. Це був грамотний, прекрасно знаючий і люблячий свою справу чоловік. До всіх робітників артілі він ставився доброзичливо, хоча і вимогливо.
Титаренко був огрядним, але підтягнутим чоловіком, мав велику фізичну силу; носив великі чорні вуса і своєю красою, веселою вдачею і хваткою нагадував запорізького козака з казки. У своїй робітничій біографії я його вважаю першим учителем і наставником. Мені на ремонті шляхів доводилось робити все: замінювати шпали, підремон- товувати їх, заправляти брівку шляху і розрівнювати щебінь між шпалами, змінювати накладки і підкладки на рейках і шпалах. Навчився я теж майстерно забивати костилі за 3-4 удари, провіряти шаблоном розшивку рейок, робити рихтування шляху і розгін рейок, залишивши потрібний отвір на їхніх стиках. Усі ці роботи були мною добре освоєні при інструктажі майстра Титаренка, і я виконував їх відмінно та
42


швидко. Титаренко часто казав мені: «Із тебе, Петре, вийде відмінний дорожний майстер - справжній шляховик». Але найбільше мені подобалась робота костильщика. Забиваючи костилі, ти ведеш і розшиваєш шляхи. Костильщик - це вже кваліфікація, та ще й оплачу- налась вище звичайного ремонтного робітника.
Весною 1923 р. всю нашу «колійну артіль» перевели на станцію Жихор, а потім на великий залізничний вузол Харків-Основа Юзівсь- кої залізниці для ремонтних робіт. Працювати було важче, обсяг робіт иеликий - заміна шпал і рейок, перешивка залізниці. У складних умовах потрібно було заміняти майже всі стрілочні переводи, рейки на шлізничному мості. Всю нашу артіль розмістили в казармі. Це була двоповерхова цегляна споруда, чотири великих зали з нарами і соломою на них - ось і всі зручності. На першому поверсі розташувались чоловіки, на другому - жінки. Ні води, ні світла, ні туалету - нічого цього не було. Світло - це в кращому випадку залізничний ліхтар, нода у спільному бакові з прикріпленою до нього ланцюгом кружкою. Постіль - що у кого було. Невеликими групами об’єднувались в артілі
і 	готували собі їжу на вогнищі у чавунах чи казанках. Харчувались, головним чином, пшоняним кулешем, раділи, коли була картопля. Якщо був шматок сала, то його загортали у шматину і варили для «смаку» і запаху - і так кілька разів, поки сало не виварювалось повністю.
Я захворів на малярію - тоді говорили «гарячка», - і мене дійсно трусило, вимотувало всі сили. Вранці і ввечері я почував себе хоча і погано, але більш-менш терпимо. Коли ж піднімалось сонце ближче до полудня, мене кидало то в гарячку, то в холод, трусило до безтями. Так я промучився два тижні, зовсім змарнів, схуд, ослаб. Про мою хворобу передали батькам. Вони просили мене повернутися додому, але я рішуче відмовився. Тоді до мене приїхала мати. Вона привезла мені «підкріплення» - пшоно, картоплю, хліба два буханці та два куски сала. А головне - мама десь роздобула хінін. Я почав приймати його, нормально їсти, і молодий організм швидко переміг гарячку. А через деякий час мене було вже не впізнати: я підріс, поширшав у плечах, і працювати стало веселіше та легше.
Трохи пізніше, перебуваючи вдома у відпустці, я познайомився ближче з учителем колишньої гімназії - тепер директором семирічки - Перцевим. Він мене весь час умовляв закінчити семирічку. Але я цього не зміг зробити, оскільки був у сім’ї основним годувальником. Перцев повів зі мною розмову про мій вступ до комсомолу. Відверто кажучи, до цього я мав слабке уявлення про комсомол, а Перцев вперше до найменших подробиць розповів мені про цю організацію, без упереджень, наговорів і прокльонів на її адресу. Розмова про комсомол мене зацікавила, і я вирішив вступити до цієї організації. Напевно, Перцев був партійцем, як тоді казали. На жаль, я незабаром втратив його слід. Він кудись поїхав, і я дуже шкодував. Так, саме Перцев був першим «хрещеним батьком» моїх комсомольських мрій.
43


Незабаром я перейшов працювати у паровозне депо. Спочатку був підручним слюсаря, потім слюсарем, помічником кочегара, а пізніше - кочегаром паровоза, стажувався на помічника машиніста паровоза. Одним словом, збирався стати справжнім кадровим залізничником. У ці роки було багато всього. Згадуються трагічні випадки - наїзди на коліях і переїздах без охорони на людей, тварин. Постають у пам’яті й курйозні епізоди. Так, мене, помічника машиніста, молодий шибеник, хлопець на ім’я Григорій, заставляв різаком мішати воду в тендері паровоза, начебто для того, щоб «додати більше пару», і я мішав, та ще з яким старанням! А потім вся паровозна бригада до сліз сміялася над витівкою Гриші, і звичайно ж наді мною, хоча всі до мене ставились дуже добре і говорили, що такий «курс науки» проходять майже всі новачки.
Робота на паровозі була важкою, особливо у нічну пору, але цікавою і захоплюючою, і я цей час завжди згадую з великою теплотою. Мої тодішні наставники та вчителі були прекрасними душевними робочими людьми.
Райкомсоргом у нас був Делька Макухін 20-22 років. Він був доволі товариський, грамотний, хороший спортсмен, організатор і відчайдушно сміливий. Всі хлопці липнули до нього, любили його і стояли за нього горою, хоча ще багато з нас не були комсомольцями. Дівчат Делька притягував своєю приємною зовнішністю - красивий був хлопець, культурний, тактовний. Делька теж заводив зі мною мову про вступ до комсомолу. Він розумів, що якщо я буду в комсомолі, то за мною може піти багато хлопців та дівчат, оскільки біля мене групувалося багато молоді, яка працювала на залізниці, на підприємствах у Харкові та і в нашому селі - сусіди, що жили на близьких вулицях.
Про комсомольців тоді дорослі говорили багато недоброго: що вони «безбожники, бездомники, голота», трохи чи не плем’я хуліганів. Комсомольці своїми вчинками нерідко самі спонукали до таких розмов. Антирелігійну пропаганду ми проводили, відверто кажучи, варварським способом: горланили свої пісні під церквою, коли там проходило богослужіння, зламали якось церковну загорожу, розбили вікна у церковній сторожці, де проходила співанка церковного хору. А одного разу під час Великоднього богослужіння на паперті розклали кілька десятків корків із пугача. Коли із церкви вийшли люди на хресний хід - зчинилася стрілянина і почалась паніка, людьми заволодів величезний страх, особливо жінками. За цю «антирелігійну» пропаганду нам дісталось від чоловіків, ледве втекли. Всі ці наші вчинки викликали у людей озлоблення. Ми ж, пустуючи, самі не розуміли, якої шкоди завдаємо комсомольській організації. Проте ми робили і добрі справи: організовували посадку дерев у парках, прибирали шкільні двори, займалися ліквідацією неграмотності, але це все не було так помітно на фоні наших «антирелігійних» витівок. Коли на роботі у паровозній бригаді заходила мова про комсомольців, то чомусь про них відгукувались несхвально і з якоюсь іронією, називаючи комсомол «крисомолією».
44


Ні батькові, ні матері я не говорив про свій намір вступити до комсомолу. Батько доволі стримано ставився до різного роду чуток про комсомольців і їхні витівки. Його реакцію на мій вступ до комсомолу я міг приблизно хоча б уявити. Мати ж була лютим супротивником його, і я це відчував з її думок, на зразок того, що комсомольці - це «бусурмани, безбожники, ледарі». Це були не її власні слова і думки. 1*1 а неї великий вплив мали ті люди, у яких вона працювала прислугою. Матір обурювало, що ці «безсоромники ходять без штанів» (це з приводу того, що комсомольці під час гри у футбол чи волейбол були у трусах) і горланять пісні типу - «Сергій піп, Сергій диякон і дячок...» Неодноразово мати говорила мені: «Дивись, Петре, чого то ти вештаєшся з оцим Макухою і комсомольцями? Вступиш до комсомолу, з дому можеш іти». На нашій вулиці було багато молоді, котра працювала на залізниці, так як і я, і ми всі товаришували. Мене чомусь вважали верховодою. Я сам цього не помічав, але відчував, що до мене тягнулось багато молоді. Була у мене дівчина, друг мого дитинства - Паша Шморгунова, гарна, струнка, білява реготуха, витівниця і щебетушка, недаремно вона співала «першим» голосом у церковному хорі. Ми з Пашею дружили і симпатизували один одному, і я хотів, щоб вона теж вступила до комсомолу. Але як це зробити? Вона ж церковна хористка, а її батько був одним із церковних служителів і теж співав у хорі. Я сказав Паші, що вступаю до комсомолу, і попросив її покинути церковний хор, перейти до хору «Просвіти» і вступити до комсомолу. Вона відмовилась, але не по своїй волі і переконаннях. Плачучи, вона розказала мені, що у неї була розмова з батьком на цю тему. Він сказав їй: «Я прокляну тебе і вижену з дому, якщо ти будеш водитися з комсомолом». Ми удвох із Пашею будували плани, як вийти зі складного становища. Але що ми могли у наші роки, в той важкий час придумати?.. Я був засмучений тим, що Паша не зможе вступити до комсомолу, а якщо я вступлю, то все одно не зможу з нею дружити і зустрічатися, бо вона церковна хористка, заледве чи не служниця релігійного культу. Все це мене тривожило і не давало спокою. Очевидно, це була моя перша юнацька любов.
У жовтні 1923 року я вступив до комсомолу. Зі мною разом з нашої вулиці вступили до комсомолу ще п’ятеро-шестеро, в тому числі Коробка Опанас і його старша сестра Химка. Всі ми домовилися не казати батькам про нашу «офіційну» приналежність до комсомолу. Але невже це можна було довго приховувати? Почали відвідувати комсомольський осередок, де проводили збори, заняття політграмоти, влаштовували різного роду диспути, сперечалися до хрипоти. Згодом наш осередок налічував уже близько ЗО учасників.
Відчувались велика згуртованість і справжня комсомольська дружба. Керували нами Клава Скринник та Іван Шерстнюк - це були на ту пору грамотні молоді люди - закінчили гімназію. Працювали на якійсь радянській роботі та і старші за нас були років на п’ять.
45


Політграмоту ми «проходили» по Коваленку, а політекономію по Бухаріну.
Звичайно, багато що було для нас незрозумілим, але жити нам було цікаво. Ми проводили розмови про світову революцію, про «всесвітню пожежу», хоча сам світ для нас був доволі далеким і обмеженим поняттям. Сперечались про комунізм. Що це таке і як його будувати? Чи можливо побудувати його в окремій країні, чи це явище міжнародного значення? Причому, говорили часто уже про «світовий комунізм», не маючи про нього ні найменшої уяви. Нам казали, що комунізм - це коли все буде спільне, будемо жити комуною, не буде буржуїв, багатих і бідних, і всі будуть рівні. Не буде держави, армії. Все для нас було суцільним туманом і далеким міражем. Сперечалися про вірші В. Маяковського і громили «єсенінщину», її песимізм і міщанство. Виступали проти носіння краваток, проти танців як міщансько-буржуазних пережитків, несумісних з новим суспільним ладом. Обговорювали плани антирелігійних заходів. Випускали стінну газету і таврували Чемберлена. Співали пісні - «Наш паровоз, вперед лети...» і «Здіймайся, прапоре...». «Інтернаціонал» виконували так, як колись у школі молитву чи «Боже, царя храни!»
Багато сперечались про неп, самі не розуміючи великого значення «нової економічної політики» для нашої держави. Виникло нове слово
- 	«непман». Воно стало загальним і звучало грізніше, ніж контрреволюція, «світова гідра», капіталізм, буржуазія - це було далеким для нас, а непмана ми бачили щодня у своєму житті. Нас у комсомольському осередку більше хвилювали питання працевлаштування комсомольців і молоді через біржу праці та профспілку. Неможливо перелічити всі питання, які обговорювались і приймались на зборах комсомольського осередку. Також обговорювалось питання і про те, кого із наших комсомольців рекомендувати в ЧОП. Членом ЧОПу став і я. Мої рідні, батько і мати, все ж незабаром дізналися, що я комсомолець. Був великий скандал. Мати сварилась, плакала, погрожувала, наводила в приклад деяких «порядних» синів і дочок непманів, у яких вона прала білизну і виконувала іншу хатню роботу. Батько поставився до цього спокійніше. Він сказав матері: «Перестань сваритись і голосити, треба розібратись. Ти ж нічого у цих справах не розумієш». Після такого зауваження батька мати трохи заспокоїлася. Коли я батькові розповів, чим ми займаємося, його найбільше захопило те, що ми читаємо книги. Він попросив мене показати йому книгу, за якою ми займаємося. Це була «Політграмота» Коваленка. Батько уважно переглянув комсомольську політграмоту. Не знаю, чи розібрав він щось у ній, але схвально сказав: «Це добре, що ви читаєте книги. Читання книг - це освіта».
Якось я прийшов додому з наганом і шаблею, це було чопівське озброєння. Батько несхвально відгукнувся про це: «Я, - говорив він, - 25 років носив зброю. Не один раз дивився смерті в обличчя, бачив багато горя і смертей. І мені не хотілося б, щоб ти своє життя пов’язував
46


іі 	зброєю». Але це було його бажання, а час вимагав свого, він ні мені, ні батькові не був підвладним. Моя комсомольська «легалізація» закінчилась вдало, що значно полегшило моє становище. На роботі у паровозній бригаді теж дізналися, що я став комсомольцем. Спочатку стосунки зі мною стали трохи натягнутими. Чомусь у той час вважали, що комсомолець - це зайва турбота, «завжди виносить сміття з хати», трохи не «інформатор». Але згодом все влаштувалось, відрегулювалось, і взаємостосунки стали прекрасними. Через деякий час і я в комсомолі почав працювати доволі активно: вів групу лікбезу, брав участь у роботі драмгуртка.
Помер В.І. Ленін. Про це ми дізнались пізно ввечері, коли в клубі проходили комсомольські збори і наш комсомольський осередок майже повністю був у зборі. Пам’ятаю, на клубній сцені з’явився якийсь інтелігентний чоловік і оголосив про смерть вождя всесвітньої революції В.І. Леніна. Усі встали і вшанували пам’ять Леніна хвилиною мовчання. У залі зрідка чулося схлипування - це плакали наші старші товариші. Відверто кажучи, ми, молодші, не зовсім розуміли всієї непоправності втрати. Але відчували, що трапилось щось трагічне, що викликало таку скорботу і біль у старших. Під цим тягарем і ми якось подорослішали.
Коли ми трохи відійшли від першого удару - звістки про смерть В.І. Леніна, хтось запропонував заспівати пісню: «Ми жертвою впали в борні роковій...» Як нам сказали, це була улюблена пісня Ілліча, і її співав увесь зал. На душі у кожного із нас залишався якийсь тягар; розходились по домівках незвично тихо, мовчки. Наступного дня майже всі комсомольці нашого осередку прийшли до клубу. Нам одягнули траурні пов’язки на рукави і ми стали в почесній варті біля портрету В.І. Леніна, обрамленого траурною рамкою. Була у всьому скорботна тиша і навіть розмови велися впівголоса. Жалобні пов’язки ми носили до похорону В.І. Леніна. Вся тривожна, скорботна обстановка цих днів мені запам’яталась на все життя.
Після смерті Леніна комсомол почав носити ім’я Леніна - Ленінський комсомол.
Пам’ятаю, великою подією для нашого комсомольського осередку було придбання батарейного радіоприймача і проекційного ліхтаря з набором різних діапозитивів. Вечорами ми слухали радіо і, дивуючись цьому, раділи, що все це поповнювало наші мізерні знання. Так ми розширювали свій кругозір. Через деякий час у Харкові я купив детекторний радіоприймач, привіз його додому, натягнув антену майже через все подвір’я і в нашій хаті почали слухати через навушники радіопередачі. Батько до цієї новинки поставився з великою цікавістю, слухав передачі і по-своєму коментував почуте. Мати, послухавши один раз, відмовилась більше слухати, заявивши, що це говорить нечиста сила. Слухати радіопередачі приходили сусіди, особливо цим цікавився Антон Чаговець. Це був грамотний чоловік, пізніше він став
47


керівним радянським робітником у нашому районі. Його син Микола, старший від мене на два роки, не захотів працювати на залізниці, а поїхав працювати на шахту в Донбас, але там згодом і загинув у шахті під час аварії.
З кожним роком я відчував, як зростає і розширюється мій кругозір, з’явилось жагуче бажання вчитися, але у мене такої можливості не було. Мій молодший брат Дмитро закінчив до цього часу семилітку і вступив до Ізюмського педагогічного технікуму. Я по-доб- рому заздрив йому. Деякі мої ровесники також учились, хто у Харкові, хто в Ізюмі - в різних технікумах і на підготовчих курсах. Я ж працював на залізниці у паровозному депо на станції Основа. Працював уже чотири роки, звик до своєї роботи, мріяв стати машиністом паровоза. Я полюбив все, пов’язане з паровозом, і мені це подобалось. Думав, що все своє життя і долю пов’яжу з роботою на залізниці. Мені йшов 18 рік. На той час це вже доросла і самостійна людина. Мати, як і раніше, працювала на поденних роботах - прала білизну, полола городи, прибирала квартири. Якось вона попросила мене піти з нею в один дім, щоб нарубати дров. Я погодився. Цей дім належав «вдові Чаговчисі». Казали, що її чоловік був якимось значним комерсантом і торговцем. Сім’я складалась із господині-барині, жінки років 45, вродливої, стрункої, владної і гордовитої. Її син Михайло (горбун, телеграфіст на залізничній станції) завжди ходив по-франтівськи одягнутим у форму телеграфіста, але любив випити. Незважаючи на свою «інтелігентність», він із «сіряками» був товариським і привітним. Дочка Юлія, вродлива дівчина 16 років, з великою чорною косою, на той час закінчила гімназію і збиралася вступати до Харківського педагогічного інституту.
Я перерубав колуном багато дров, склав їх у сарай і збирався іти, але в цей час мене запросили зайти до хати. Дім складався з 6-7 кімнат - дерев’яні підлоги, віденські стільці, килими, дзеркала, комоди, картини і навіть грамофон. Все це я бачив перший раз у житті і цавіть якось обімлів від цієї розкоші та краси. Побачивши Юлію, яку мені представила мати, я зовсім розгубився, а її краса, ввічливість справили на мене якесь казкове враження. Я відчув, що і Юлія зацікавилась мною, напевно, хотіла розгадати, що ж криється в цьому чумазому парубійкові. У цьому домі я вперше пив справжній чай, та ще з лимоном, про який до цього не мав ніякого поняття. З Юлею ми відразу потоваришували і симпатизували один одному. Але бачились ми дуже рідко, оскільки я робив на станції і вдома бував тільки у вихідні дні. Юлія була начитаною, добре знала літературу. Вона давала мені книги для читання. А потім ми разом обговорювали прочитане. Я, звичайно, далеко не у всьому розбирався, і Юля старалась допомогти мені, багато що просто пояснювала. У мене з’явилось особливе бажання і потяг до читання художньої літератури. За своїми переконаннями Юлія була комсомолкою, але її в комсомол не приймали як «дочку торговця». Вона дуже переживала, і я теж хотів, щоб вона була в комсомолі. Але порядок є порядок.
48


Хоча Юлія і не стала комсомолкою, проте була найактивнішим членом нашого клубного драматичного гуртка і грала ролі героїнь. У неї була близька подруга Галя Крайнюк - завзята, невеликого зросту рудоволоса дівчина, велика витівниця і розумниця. З Юлею наші «симпатії» переросли у щось більше, і ми вже повели з нею розмову про одруження. Але це було тільки наше бажання. А як поставляться до цього наші батьки? Першою заперечила моя мати, заявивши, що вона не хоче бути вічною служницею у молодої барині. Мати Юлії теж була проти, тому що я з простої родини і неосвічений робітник. Все це нас засмутило, бо не могли піти наперекір батьківській волі. Лише Михайло, брат Юлі, розумів нас, співчував і часто сприяв нашим зустрічам. Але ми продовжували зустрічатися, і наші стосунки стали ще теплішими. Не судилося долею поєднати наші серця, але тепло цієї любові вбереглось на довгі роки. Юлія пізніше стала активною комсомолкою, закінчила інститут, працювала вчителькою, завучем і директором школи. Я з нею і Галею Крайнюк довгі роки підтримував дружні зв’язки.
Якось одного разу - йшов уже, здається, 1925 рік - мене запросив до себе секретар райкому комсомолу Іван Шерстнюк і запропонував роботу секретаря комсомольського осередку у селі Петровському. Але оскільки штатної одиниці секретаря комсомольського осередку не було, то мене направили завідувачем хатою-читальнею, зарплата була пристойна на той час - 45 крб. на місяць. Така пропозиція для мене була несподіванкою. Мені було жаль розлучатися із звичною для мене роботою, та й, відверто кажучи, я повністю не розумів і не уявляв свої майбутні обов’язки, і це мене трохи лякало. Я спробував відмовитись від пропозиції, але мені нагадали про комсомольську дисципліну. Прийшлось погодитись. Пішов до РВК (районного виконавчого комітету), щоб отримати документ про моє призначення.
З інструктором райкому комсомолу пішки вийшли в с. Петровське, за 25 кілометрів від райцентру. Зібрали комсомольську групу, мене обрали її секретарем.
Райком комсомолу поставив переді мною завдання: оживити роботу комсомольської організації, досягнути значного поповнення рядів комсомолу. Хата-читальня повинна стати культурно-політичним центром у селі. Завдання зрозуміле з точки зору постановки питання, але у виконанні його було багато труднощів, найбільше хвилювало, яким чином можна досягнути цього? Пройшов інструктаж, отримав «циркуляри» на цигарковому папері і розпочав роботу.
У Петровському було нелегко працювати. Із 300-350 дворів більшість були заможні, міцні господарства. Декілька десятків господарств були «куркульськими», як ми тоді їх визначали. Була і голота, так називали нас заможники. У селі було всього 2 комуністи: член партії - демобілізований інвалід-червоноармієць, він же і голова сільської ради, а ще кандидат у члени ВКП(б), місцевий «грамотій», завідуючий сільпо. Мої помисли вступити в партію були обмежені відсутністю партійного осередку в селі. Всю ж організаційно-політичну
49


роботу - скликання на сходки, мітинги, збори, лекції і доклади - приходилось проводити через комсомольський осередок.
Хата-читальня розташовувалась у будинку попа. Це було пристойне помешкання. Зал вміщував 100-120 людей. З підсобних приміщень відвели одну кімнату для політзанять і комсомольського осередку, другу - для бібліотеки, в третій розмістили драмгуртківців, також зробили агрокімнату. У хаті-читальні був «культінвентар»: піаніно, гармошка, проекційний ліхтар із набором діапозитивів. Бібліотека мала кілька сотень книжок. Передплачувались газети і журнали. І гордість - десятилінійна гасова лампа, підвішена до стелі. З комсомольцями проводили політзаняття, лекції, влаштовували вечори «запитань і відповідей» на різноманітні теми, розучували п’єси і пісні. Суттєву допомогу в роботі хати-читальні надавали молоді вчителі-комсомольці. Молодь села цікавили заходи, що проводив комсомол, а також приваблювала робота хати-читальні. Мужиків також вабила робота хати-читальні, і цьому сприяла добре обладнана кімната агротехніки. У ній були яскраві плакати, агрономічна література, спеціальна література із землеробства і тваринництва - журнали і наочні посібники. Часто організовувались лекції, бесіди на агрономічні теми. їх проводили агрономи з райземвідцілу. Чоловікам це подобалось. Вони почали поблажливо ставитись до комсомольців, їхньої роботи, а хата-читальня стала їх клубом.
Петровське було селом напівстеповим. Лісів навкруги поблизу не було. Єдиним великим зеленим масивом був церковний парк. Він схилами спускався до річки Балаклійки. Та ще були дерева на сільському кладовищі. На садибах у селян було, звичайно, багато садків. Якось пізно вночі з групою комсомольців я повертався з хати-читальні до себе на квартиру. Ось тут, у цьому церковному парку, нас із засади обстріляли, та ще з такої близької відстані, що мені в Очі потрапив незгорілий порох; довелося пролежати в лікарні майже два тижні. Залишки пороху до цього часу залишилися в очах. Будьонівка теж була пробита саморобною кулею, очевидно, стрільба по мені була вчинена з обрізу. Ми у відповідь на раптовий такий напад відкрили безладну стрілянину, але тільки розполохали чергових самооборони.
Пропрацював я на цій роботі трохи більше року. Комсомольська організація зросла до 35 чоловік. Робота хати-читальні була на хорошому рахунку і вважалась однією з кращих у районі. Але мене весь час не покидала думка продовжити навчання. Я передплатив журнал «Рабфак на дому», але цього було недостатньо. Я прагнув вступити до навчального закладу, але як і куди, не знав.
Навесні 1927-го мене викликали у райком комсомолу і на бюро райкому рекомендували на навчання в Ізюмську окружну однорічну радпарт- школу. Моїй радості не було меж - збувалася моя мрія про навчання. Але для вступу до школи потрібно було витримати п’ять іспитів: політграмота, математика, фізика, хімія, диктант. Я почав посилено готуватись до вступних іспитів. Мені допомагали вчителі-комсо-
50


мольці, займались багато і старанно. Під кінець занять мені влаштували «іспит» з математики, фізики, хімії та диктант. З політграмоти я иважав себе доволі підготовленим. Іспити я склав на «добре» і мене іарахували слухачем-курсантом радпартшколи. Неймовірна радість переповнювала мене. Курсантів у радпартшколі було близько 300 чоловік. Немало було і молоді, але навіть серед них я був наймолодшим. Були і, як нам здавалось тоді, «літні», до 45 років члени партії з солідним стажем партійної і радянської роботи. Викладачі школи Пули гарні, досвідчені. Це були старі, дореволюційні інтелігенти- комуністи та молоді кадри.
У школі ми вивчали історію, політекономію, економгеографію, математику і геометрію, фізику і хімію, ботаніку, літературу, російську і українську мови. З усіх цих предметів потрібно було періодично складати заліки та екзамени. Вчитись було нелегко, працювали багато і наполегливо, «гризли граніт науки». Найкращі успіхи у навчанні були у мене з історії, політекономії, економгеографії та ботаніки. Викладач політекономії Крумголець неодноразово ставила в приклад мої конспекти і відповіді на семінарах з політекономії. А молода вчителька ботаніки за мої конспекти з кольоровими малюнками з ботаніки і складання заліків мене просто обожнювала. Не один раз мої конспекти були на шкільній виставці.
Багато часу займала також суспільна робота. Мене було обрано членом бюро комсомольського комітету школи і членом редколегії стінної газети школи. Матеріальні умови були добрі: жили недалеко від школи в гуртожитку по 4-5 чоловік у кімнаті, харчувались безкоштовно у шкільній їдальні. Стипендію виплачували повністю замість усього колишнього заробітку і по 15 крб. на утриманця. Таким чином, я отримував на місяць 75 крб. На той час це були немалі гроші. Окрім того, нас усіх за рахунок держави повністю екіпірували - одягли і взули, надали повний вибір одягу. Хто брав пальто, а хто і кожушок чи шкіряну тужурку. Я взяв тужурку, хромові чоботи, галіфе, гімнастерку, пасок, шапку-вушанку із сивого смушка зі шкіряним верхом. На літо нам видали черевики, сорочки і піджак. У той час мало хто був так одягнутий, як ми, курсанти школи.
У школі викладались і військові предмети. Влаштовувались воєнізовані походи і навчання. Частіше це були походи на гору Кременець, яка підносилась над містом. Були екскурсії на підприємства Ізюмського заводу оптичного скла (ІЗОС), у залізничні майстерні, депо та ін. Ізюм розташовувався у красивому місці на березі Сіверсь- кого Дінця, під горами - великі масиви лісу та луки.
У січні 1928 року я приїхав додому у своє село на зимові канікули. Усі мої ровесники заздрили мені й були в захопленні від мого одягу та ерудиції. Одним словом, я був у центрі уваги комсомольців і молоді районного центру Андріївки. Навчання давало мені багато і щодо загального кругозору, тим паче, що я безпосередньо спілкувався з
51


дорослими людьми з багатим життєвим досвідом. Це дозволяло мені ще більше працювати і мужніти.
З самого початку навчання до мене звернулась викладач політекономії Крумголець, вона ж замсекретаря парткому школи, і повела розмову про мій вступ до партії. Незабаром я був прийнятий кандидатом у партію з 6-місячним кандидатським стажем як робітник. Рекомендували мене Крумголець, Шпильовий і Рудковський - секретар окружкому партії. У квітні 1928 року мене прийняли в члени ВКП(б). Це була велика і дуже важлива подія в моєму житті. Але, відверто кажучи, всю її глибину і значимість я усвідомив значно пізніше.
Радпартшколу я закінчив з оцінкою «добре» і отримав відповідне свідоцтво про її закінчення. Після закінчення школи я був направлений секретарем Борівеького райкому ЛКСМУ.
Перед тим як приступити до роботи, мені надали відпустку. Я поїхав додому, якраз тоді приїхав і мій молодший брат Дмитро. Наша хата-завалюха зовсім вросла в землю - вікна і двері перекосились, звідусіль віяло сирістю. Нас* молодих, цей «палац» просто пригнічував, та й незручно було запросити до себе когось із нових знайомих - міських хлопців чи дівчат. Батьки були людьми похилого віку, а нам з Дмитром дуже хотілось, щоб хоч на старість вони пожили в гарній хаті. Ми з братом вирішили знести стару хату і терміново на її місці побудувати новий будиночок. Вирішено! Тепер лишилося взятись за справу. Самі склали план, зробили креслення майбутнього будинку, підрахували кількість матеріалу та грошові ресурси.
Гроші у нас були: ми з братом жили скромно, ощадливо, не курили, не пили, не розтринькували грошей. У батька було заготовлене дерево, але його явно не вистачало для наших плаців. Порадились зі старшими - вони були добрими теслями, домовились про ціну і терміни будівництва. Батькам про свої замисли не говорили ні слова, знаючи наперед, що вони будуть проти.
Скориставшись тим, що батько кудись поїхав на 3-4 дні, ми приступили до реалізації свого задуму. Зібравши з десяток своїх товаришів, ми свою стару завалюху геть розібрали за два дні. Всі домашні пожитки перенесли у повітку, де й жили до закінчення будівництва. До приїзду батька уже були закопані стояки і зроблена підмурівка під трикімнатний будинок. Робота кипіла від ранньої зорі до пізньої ночі. За місяць дім стояв накритий оцинкованою бляхою, з постеленою дерев’яною підлогою. До нашого від’їзду закінчувалась кладка грубки. Дім з 5 вікнами, високий, красивий, з верандою, вдався на славу. Багато хто дивувався нашому сміливому задуму і наполегливості, хтось заздрив. Ми ж із братом залишились задоволеними, що виконали свої наміри і бажання. Тепер наші батьки залишаються жити в гарному добротному будинку. По райцентру про нас із братом пішла мова як про хороших, порядних і господарських спинів, які потурбувалися про своїх батьків.
52


Дмитро поїхав у Балаклію вчителювати, але його не залишала думка продовжити навчання, і він посилено готувався до Харківського університету на фізмат, хоча іноді подумував про художній інститут. Для цього у нього були підстави - він добре малював портрети і картини. Школи, звичайно, ніякої, але виходило непогано. Так малювання у нього залишилось на все життя як свого роду хобі. А після закінчення Харківського університету із Дмитра вийшов прекрасний ні паї а дач математики і фізики.
Я поїхав у Борову, на свою нову, зовсім незнайому мені секретарську роботу. Завжди пам’ятав: «Світ не без добрих людей». Так і трапилось.
Районний центр Борова знаходився за 36 км від окружного центру міста Ізюма. Сполучення з ним - тільки кіньми. Борівський район вважався віддаленим, але не глухим. У той час були райони і віддаленіші і глухіші. Вся комсомольська організація налічувала 300-320 чоловік, із них майже половина - з райцентру. У багатьох селах, а тим паче в хуторах, не було не тільки комсомольських осередків, не було жодного комсомольця. Район був складним. Багато сіл вважалися доволі заможними, такі, як Верхня і Нижня Солоні. Немало жило і бідноти. За національним складом в основному переважали українці, але немало було сіл і хуторів з російським населенням старообрядного віросповідання. Райцентр - великий населений пункт. Посередині райцентру розташувався великий майдан. На ньому збиралися ярмарки, гут було і футбольне поле.
Райком комсомолу розміщувався в одній будівлі з райкомом партії і займав дві невеликі кімнати, вікна яких виходили на площу. На протилежному боці площі стояв двоповерховий паровий млин, великий двоповерховий кам’яний будинок, в якому працював РВК з усіма своїми службами. Праворуч знаходились бібліотека і читальний зал. У великому довгому дерев’яному амбарі влаштували районний клуб на 300-350 місць. Поряд із клубом - діюча православна церква.
На технічному «озброєнні» в райкомі комсомолу була стара друкарська машинка «ундервуд». Від РВК було закріплено два коня з сідлами, тарантасом і санями - це були наші транспортні засоби.
Працювати доводилося в доволі складних умовах. Навкруги ще лютували банди. Куркулі та їхні синки проявляли особливу активність, відчуваючи, що на них іде наступ. Молодь, особливо на селах і хуторах, неохоче йшла в комсомол, головним чином через острах, погрози і.нерозуміння ролі і значення комсомолу. А окружком комсомолу ставив завдання у найближчий час значно збільшити чисельність комсомольських лав, з цього приводу надходили безперервні циркуляри.
Головою РВК був Рябцев, високий добродушний чоловік, вимогливий в роботі. У минулому працював на доменній печі, був активним учасником громадянської війни і партизанського руху. Член партії з 1916 року, відверта і смілива людина. Він часто брав мене з собою і полюбив, як рідного сина. Я багато отримав від нього життєвих уроків. Одного разу, взимку, під час переїзду з одного села до іншого
53


пізнього вечора ми потрапили в балці під інтенсивний обстріл. Очевидно, була спеціальна засада якоїсь групи бандитів. Я із свого нагана встиг вистрілити 2-3 рази, коли чую, кричить Рябцев: «Лягай!» - і тут же повалив мене, прикривши своїм тілом, а сам почав стріляти із маузера і нагана, крикнувши візнику, щоб гнав коней. Ті стрімким ривком встигли вчасно винести нас із балки, із зони обстрілу.
Приїхали в село. У школі зібрали чоловіків, щоб умовити їх прийняти рішення про самооподаткування. Справа просувалась напружено, повільно. Мужики курили і мовчали, при голосуванні внесеної нами пропозиції про самооподаткування ніхто не підняв руки. Тоді Рябцев, розізлившись, сказав: «Підніміть руки, хто проти самооподаткування і Радянської влади». Звичайно, ніхто не посмів підняти руки. Тоді Рябцев оголошує «рішення»: «Проти немає. Постанова про самооподаткування приймається одноголосно». У цю ж хвилину почувся постріл, цілились крізь вікно у гасову десяти- лінійну лампу. Згасло світло, почалась паніка. Рябцев своїм громовим голосом закричав: «Всім залишатися на своїх місцях!» Але коли запалили два свічкових згарочки, то стало видно, що всі повтікали, крім 5-6 дідів, котрі просто не могли втекти. Ось так було прийнято «одноголосно» постанову про самооподаткування. Побоюючись нападу, ми тут же виїхали з села. Питання про самооподаткування було своєрідною пробою наших сил, можливостей перед суцільною колективізацією, у якій було багато «наломано дров». Лист Й.В. Сталіна «Запаморочення від успіхів» трохи стримав «гарячі голови», але до цього вже було зроблено багато перегинів, які нічим уже не можна було виправити. Та й успіхів ніяких не було. Був просто голий адміністративний напор за «добровільну» суцільну колективізацію.
У той час було модно святкувати день 9 січня 1905 року - розстріл мирної робітничої демонстрації, що йшла з «проханням до царя- батечки». Усе це очолював піп Гапон, він і в історію ввійшов як провокатор. В одному із сіл району комсомолець-активіст, член бюро райкому комсомолу Федя Сикало декілька разів проводив збори стосовно самооподаткування, але сходка не приймала рішення. Тоді Федір вирішив використати політичний вплив: зібрав на сходку людей на площі села, зробив доповідь про 9 січня. Після доповіді запитав: «Ви зрозуміли, що трапилось 9 січня?» Почулись вигуки: «Зрозуміли! Зрозуміли!» Сикало ж на це голосно заявив: «Так ось, якщо ви не приймете рішення про самооподаткування, я вам влаштую 9 січня». До цього ж додав лайку і подав знак комсомольцям, які попередньо були розставлені по периметру площі. Ті почали стріляти вгору, народ у паніці кинувся тікати з майдану. У цей час ми з Рябцевим під’їжджали до цього села. Зачувши постріли, подумали, що це один із наскоків банд, так бувало часто. Ми притихли. Згодом побачили людей, які бігли, і прибули на порожню площу - Сикало в оточенні свого озброєного загону стоїть як «переможець». За свої протиправні дії Федору оголосили сувору догану. Щоб його не віддали під суд, мені довелося докласти багато зусиль і вислухати чимало справедливих докорів.
54


У райкомі ЛКСМУ ми проводили політичну, масово-агітаційну роботу серед молоді, забезпечували збільшення чисельності комсомольців. Влаштовували також воєнізовані походи комсомольців і молоді під керівництвом райвійськкому. Була створена футбольна команда, яка непогано грала, навіть виїжджала в інші райони. Брали активну участь і в самодіяльності - створили невеликий духовий оркестр.
Мені неодноразово доводилось у складі окружного комсомольського кінного загону описувати заможні господарства, перевіряти, чи це дійсно куркульські господарства і яка їхня реакція на питання суцільної колективізації. Нелегка це була справа. Із загоном я потрапив і до свого колишнього господаря Земляного, у якого наймитував. Тепер господар звав мене не Петькою, а Петром Юхимовичем. У нього теж довелося описувати господарство. Навіть через стільки років неприємно згадувати цей епізод.
Все йшло непогано, але траплялись і трагічні випадки. В одній із сутичок з бандою у лісовому масиві над річкою Сокіл у перестрілці було вбито двох наших комсомольців, яких ми поховали з почестями. Обірвалися надії двох молодих сердець, це нас засмучувало, але життя продовжувалось і потрібно було боротися далі. Через деякий проміжок часу при трагічних обставинах загинув ще один активіст, а другий був поранений. Цей випадок стався при таких обставинах: ми,
5 	чоловік, поїхали в с. Нижня Солона «проводити колективізацію». Після проведеної вдень роботи ми побоювались ночувати будь-де і вирішили залишитись на ніч у сільській Раді. Пізно вночі, коли ми спали, мене розбудив різкий запах чадного диму. Вогонь уже «лизав» стелю. Ми кинулись до вхідних дверей, але знадвору їх було зачинено. Тоді, відчинивши віконниці, ми намагались вискочити у вікно, але побачили, що біля них маячать Людські постаті з сокирами в руках. Зрозуміли трагізм ситуації, в яку потрапили. Почали стріляти у вікна, і вже здалось, що шлях вільний. Але як тільки двоє наших товаришів стрибнули у вікно, то один відразу ж загинув під сокирами, інший - лишився калікою на все життя. Ми троє врятувались тільки тому, що на постріли наспіли наші товариші, збіглись люди. Виявилось, що бандити зав’язали двері дротом, а хату з солом’яною стріхою облили гасом і підпалили. Бандитів було спіймано і засуджено.
1929 	рік. За рекомендацією окружкому комсомолу мене та Івана Шеховцова (голову профспілки Райробземлісу) запросив до себе воєнком округу і запропонував у порядку комсомольської мобілізації поїхати на навчання до Владикавказької гірсько-кулеметної школи. Дисципліна понад усе, тому райкомівські справи довелось здати.
Прибулих до школи розподіляли за від ділами, взводами, ротами. Всім видали обмундирування, згодом розпочались стройові заняття, вивчення статутів, зброї, особливо станкового кулемету «максим». Проводились політзаняття і військові походи. Пройшло трохи більше місяця, і ми з Іваном Шеховцовим відчули себе «не у своїй тарілці».
55


Серед усіх курсантів тільки двоє були членами ВКП(б). Навіть наш командир взводу не був членом партії, та й за віком ми були старшими за всіх курсантів на 2-3 роки. Наша загальна політична, фізична підготовка, знання уставів і зброї були на рівні командирів взводів, навіть рот. Начальник школи і комісар дивувались, яким чином ми потрапили у цю школу молодших командирів. Коли приїхала комісія для загального ознайомлення та інспекції школи, за пропозицією начальника школи і комісара, вона провела з нами співбесіду і прийшла до висновку, що нам з Шеховцовим у цій школі робити нічого. Було вирішено направити нас із супроводжуючими документами у розпорядження Ізюмського окружного воєнкомату. Нас це зовсім не засмутило, навпаки, ми дуже зраділи. Отримавши проїзні документи, сухий пайок на три доби, ми виїхали до свого рідного Ізюма. Тільки одне непокоїло, що наша попередня робота зайнята. Куди нас направлять знову і де прийдеться працювати?
Прибувши до Ізюма, відразу ж направились в окружний військовий комісаріат. Там, прочитавши пакет, який ми привезли зі школи, розвели руками і сказали, що трапилось непорозуміння і ми можемо бути вільними. Але нам від цього не було легше. Пішли в окружком ВКП(б) влаштовуватись на роботу. Шеховцов повернувся до Борівського району, його місце профспілкового працівника було ще вільним. На моєму ж попередньому місці роботи працювала вже людина, і я почав думати, куди мені тепер влаштуватись. Саме в той час я зустрів шкільного викладача політекономії Крумголець. Вона тоді працювала зав- культпропом окружкому партії. Я їй розповів усі свої пригоди, і вона, заспокоївши мене, запропонувала зайти до неї на роботу. Мовляв, якось вирішимо це питання. Коли я наступного дня прийшов до окружкому, Крумголець запропонувала мені вчитися. Я навіть не запитав де, настільки зрадів.
Крумголець представила мене Рудковському - секретарю окружкому. Старий комуніст, шахтар і просто дуже хороша людина, він користувався великим авторитетом і повагою серед населення округу. Руд- ковський теж порекомендував мені їхати на навчання до Харкова у трирічну партійну школу імені Артема. Відбулось засідання окружкому, яке винесло рішення направити мене на навчання. Отримав документи, відрядні, подякував викладачам і поїхав до Харкова складати іспити.
Майже через 40 років - у 1970 році мені знову довелось зустрітися у Ворошиловграді на партійному активі з Рудковським. Він був уже давно на пенсії і повністю сліпим. Мені пізніше розповіли, що його переслідували у часи сталінського культу. Зустріч і наша розмова з Рудковським була радісною і теплою, ніби зустріч батька й сина, тим більше, що Рудковський рекомендував мене до вступу в партію. Він не бачив мене і при всьому активі, просто на сцені (а в залі було до 1300 чоловік) попросив дозволу своїми руками доторкнутися до мого обличчя. Це було зворушливо і разом з тим сумно. Тоді він сказав: «Тепер я знаю, який ти є». Цієї зустрічі я не забуду до кінця своїх днів.
56


Іспити склав добре і наказом був зарахований студентом. Склад курсантів-студентів тут був солідніший: секретарі райкомів партії, секретарі міськкомів, працівники окружкомів партії, секретарі окружкомів комсомолу, голови РВК, працівники господарства. І вік солідний - до 50 років. Я і тут, як і в Ізюмській радпартшколі, наймолодший, хоча всі були членами партії.
Навчання у школі велося на високому рівні. Спочатку займались з першоджерелами - працями В.І. Леніна, К. Маркса («Капітал»). Поглиблено вивчали історію, а також історію французької революції, філософію, політекономію, економічну і фізичну географію, літературу, математику, фізику, хімію і навіть німецьку мову - тоді вона була в моді. Навантаження в навчанні було великим, доводилось багато працювати, навіть вечорами. Допомагали консультації викладачів. Займаючись у школі, я одночасно нав’чався за окремою програмою по книгах «Вуз на дому»: почав готуватися до вступних іспитів в один із вузів Харкова.
Навчання у школі багатьом давалось нелегко. Почались відраховування через неуспішність. Я ж, втягнувшись, мав непогані успіхи і був на хорошому рахунку. Згодом мене обрали членом бюро шкільного комітету комсомолу.
Секретарем партійного комітету школи був обраний Стороженко, років 45, добре підготовлений, який до школи працював завідуючим агітпромом в одному з окружкомів партії. З перших днів мого прибуття він поставився до мене як до молодшого брата. Він сказав мені по секрету неприємну новину: із Борівського району на мене прийшла анонімка. Мовби я, будучи там секретарем райкому комсомолу, посягав на честь дівчини-комсомолки, яка працювала у райвиконкомі машиністкою, а за комсомольським дорученням в РК ЛКСМУ друкувала циркуляри, протоколи, листи. Її звали Клавою, це була близька подруга Віри Колісниченко. Я тоді вперше у своєму житті зіткнувся з підлістю; дуже переживав, хоча і знав, що це наклеп. Але як це пояснити та ще й напередодні чистки партійних рядів?!
На місце була направлена комісія. Розібрались і винесли рішення - наклеп, точніше кажучи, жарт. Гарний жарт!..
1930 	рік. Усім курсом школи їдемо на практику, але в різні місця. Наша група проходила практику спочатку у Вовчанському районі Харківського повіту, а потім у селі Російська Лозова, що в 20-25 кілометрах від Харкова. Подружились з місцевими вчителями.
Прийшли різдвяні свята. Зима була сніжна й холодна. Якось нам стало відомо, що на льоду великого озера відбудеться кулачний бій. Керівником нашої практики був один «ортодокс». Він зібрав нашу групу (нас було 16 чоловік) і поставив перед нами завдання - не допустити цього варварського побоїща. Вранці ми вийшли на місце майбутнього бою. Було спокійно, але тільки піднялось сонце, як на лід вийшло дві групи підлітків, по 20 чоловік від кожної групи, почалась кулачна бійка. Ми проти підлітків були «дядями» і на перших порах
57


наше втручання трохи локалізувало бійку. Але прийшли згодом трохи старші віком, від кожної групи по 40-50 чоловік. Ми знову намагались перешкодити цій бійці, але нас «ввічливо» попередили, щоб не заважали, якщо не хочемо, щоб і нам перепало. Через деякий час на льоду було вже чоловік 300-350, пішла «стінка на стінку». У бійці брали участь і люди старшого віку. Зав’язався справжній кулачний бій. Уже немало бійців лежало на льоду, деякі поступово відповзали з «поля бою». Я вперше бачив такий бій, і він справив на мене велике враження. Я й сам був далеко не із сумирних і не раз доводилося битися, захищаючи свою честь і гордість.
Ми всією групою стояли на пагорбку і спостерігали це побоїще, варварське, але традиційно російське. Видовище захоплююче. Бій тривав близько години. Одна «стіна» була зломлена, відступила, і бій закінчився. У результаті - двоє чоловіків було вбито і декілька отримали каліцтва і поранення. Але ніхто ні до кого не пред’являв претензій, оскільки бій був добровільний. Нас засуджували за те, що ми не змогли переконати односельчан відмовитися від кулачного бою.
Під час нашої практики був ще один інцидент: нашій групі разом із місцевим активом було доручено провести акт антирелігійної пропаганди - в одному із сіл зняти дзвони з діючої церкви, «щоб дзвін разом з проповідями попа не одурманював народ». Напередодні ретельно обговорили всі організаційно-технічні моменти і техніку зняття дзвонів. Але коли вранці ми прибули до села з усім спорядженням, то побачили біля церкви багато людей. Мужики великою групою стояли віддалік, жінки - поближче до церкви. Коли ми почали наближатись, то жінки за якоюсь невідомою нам командою двома кільцями обігнули церкву. Одна група - всередині церковної загорожі, друга - за загорожею. Коли ми підійшли ще ближче, жінки повернулись до нас спинами, позадирали подоли і стали «раком». Ганьба і сором нас збили з пантелику. Ми звичайно ж, відступили. Чоловіки пильно спостерігали за нашою поведінкою. Коли ми пішли геть, жінки прийняли нормальні пози, і ми під загальний регіт ретирувались. Так ми не виконали «антирелігійну акцію».
У нашій школі, як і скрізь, готувались до майбутньої чистки рядів партії. У нас проходила чистка в приміщенні шкільного клубу в присутності всієї партійної організації і безпартійних, їх налічувалось до 400 чоловік. Комісія складалася із старих більшовиків, які сиділи на сцені як судівська колегія. Секретар комісії веде протокол майже стенографічно. Кожного, хто проходив чистку, запрошували на сцену і зачитували його анкетні дані. Потім голова і члени комісії задають різні запитання: де вступав у партію, хто рекомендував, чому перейшов з однієї роботи на другу. Про родичів, аж до третього покоління, про зв’язки із закордоном, про участь в опозиціях, релігійні переконання. Особливо цікавив сімейний стан: якщо одружений, то як ставишся до родини, якщо ні - то чому. Запитували про відношення до алкоголю, до роботи і навчання, цікавились політичною підготовкою
58


і загальною політичною та ідеологічною орієнтацією, а також виконанням партійних доручень. Потім комісія зверталася до присутніх у залі із запитанням: «У кого є які запитання до того, кого перевіряємо?» На всі запитання мали бути дані чіткі та ясні відповіді. Тут уже не скажеш, що запитання задане не по суті. Партійний білет на той час був у руках голови комісії. Коли той, кого перевіряли, відповідав на всі запитання, то виносилось рішення комісії: «Вважати, що такий-то товариш пройшов чистку партії». Повертали партійний квиток, і людина сходила зі сцени в зал під оплески.
Пройшов і я чистку, і доволі добре, хоча хвилювання було. Масовість, урочистість і суворість чистки змушували хвилюватись. Були і такі, котрі не проходили чистку. їм партійний квиток не повертали, а всенародно оголошували, що через такі-то мотиви чистку не пройшов і з партії виключений. Рішення комісії можна було оскаржити у вищих партійних органах, але, як правило, воно лишалось у силі. Не берусь точно стверджувати, але за такою чисткою відсіювалось 15-20 % усього складу партії. Чистка партійних рядів перед усією партійною організацією була суворим і дійовим контролем чистоти партійних рядів і грізним попередженням для «засмічення» її кар’єристами, пристосуванцями, пройдисвітами, недобросовісними людьми в роботі, п’яницями, морально нестійкими, політично непідготовлени- ми, випадково прийнятими чи такими, що спеціально пролізли в її ряди. Все це піднімало авторитет члена партії, зокрема і ВКП(б) в цілому.
Настали літні канікули 1930 року. Слухачі школи роз’їхались хто куди. Я ж із групою моїх товаришів наполегливо готувався до іспитів в Інститут народного господарства (ІНГОС). Чому саме в цей вуз, навіть сам не можу пояснити. Напевно тому, що цей інститут у Харкові, та й в Україні був найпопулярнішим. У ньому була найбільша партійна організація, яка вела найзапеклішу боротьбу з троцькізмом, правими та лівими ухилами, мала бойовий студентський і професорсь- ко-викладацький склад. Окрім того, ходили чутки, що ІНГОС готує майбутніх «червоних директорів» підприємств. Все це разом не могло не приваблювати, тим більше в роки молодості.
Складаю іспит - все йде непогано, але за письмове завдання з математики отримую двійку, і в наказі про зарахування мого прізвища немає. Прикро до сліз. У школу повертатися незручно, совісно і соромно. Вирішив зовсім залишити навчання, повернутися на залізницю і стати машиністом паровоза - це ж моя давня мрія. Але таких як я, невдах, набралося 30 чоловік - майже всі комуністи, переважна більшість робітники, багато хто встиг попрацювати на партійній, господарській і комсомольській роботі. Ми зібрались і пішли в ректорат інституту забрати документи і заразом заявити свій протест і обурення, що до вузу приймають тільки інтелігенцію й маминих-татових синків, а, мовляв, робітничій молоді туди немає доступу. Багато хто думав, що нас «зрізали» на екзаменах.
59


Нашому обуренню не було меж. Нас уважно вислухав ректор ІНГОСу Содін, за національністю єврей, старий комуніст, по-спра- вжньому партійна людина. Він зрозумів, що таку групу упускати не можна. Разом з тим для навчання у вузі достатньої підготовки із точних наук у нас не було. Содін запропонував організувати із нас спеціальну пришвидшену групу робфаку, і через півроку посиленої підготовки ми будемо зараховані студентами вузу. Ректор своєю пропозицією похитнув наші наміри. Його наполегливість і переконливі докази взяли верх.
Спеціальна група робфаку за своїм складом, підготовкою та віком була доволі різноманітна: селяни, робітники, службовці, з них 18 членів партії, решта - комсомольці. Серед нас були і люди зрілого віку
- 	по 30-35 років, а найстаршому, латишу Станіславу Сурелю, члену партії з 1917 року, було 45. У дні становлення Радянської влади він працював першим військовим комісаром і військовим комендантом міста Харкова. У нього була велика жага і прагнення до знань. Сурелю все давалось важко, до того ж Станіслав працював на відповідальній господарській роботі, але чесно і добросовісно долав труднощі в науці. За своїм характером - це добра, кришталево чесна людина, хороший старший товариш.
Головні дисципліни у нашій спецгрупі - це математика, фізика, хімія, російська та німецька мови. Викладацький склад, на диво, був підібраний добре. Уважні, вимогливі, з особливим педагогічним підходом. Займались ми багато і наполегливо. Тоді ввійшло в моду займатись бригадним методом. Бригада комплектувалась на добровільних засадах, але викладачі слідкували, щоб сили за знаннями розподілялись рівномірно. Бригада із 5-6 чоловік разом готувала уроки, здавала заліки і екзамени. Викладач запитував кожного окремо. Але якщо хтось із членів бригади не знав предмета, то за це ніс відповідальність бригадир. Мені теж доводилось бути бригадиром, і це було нелегко - нести відповідальність не тільки за себе, а й за кожного члена бригади.
Шість місяців напруженого, важкого і наполегливого навчання минули, здалося, швидко. Проведено іспити, співбесіди - і ми зараховані студентами ІНГОСу. Я за своїм власним бажанням вибрав факультет металургійного профілю. Згодом ІНГОС було перейменовано на Інже- нерно-економічний інститут.
Після закінчення робфаку навчатися було набагато легше, хоча і не без певних труднощів. Не залишав я і громадської роботи. Мене обрали членом бюро комітету комсомолу інституту, а незабаром і секретарем комітету комсомолу і членом парткому інституту. Стипендія маленька, всього 35 крб. Її вистачало на прожиття, і то тільки на вінегрет, халву і хліб - це в основному така студентська їжа у ті часи. Відверто кажучи, нерідко жилось впроголодь. А ще доводилось допомагати престарілим батькам, тому підробляв на розвантажуванні і навантажуванні залізничних вагонів, що давало в місяць ще 20-25 крб.
60


За дорученням ЦК ЛКСМУ мені і ще одному студентові старшого курсу нашого інституту доручили написати брошуру про досвід роботи комсомольсько-виробничої комуни на заводі «Серп і молот». Книжечку ми написали і видали, вона отримала схвальні відгуки. Нам навіть виплатили гонорар - по 150 крб. Правда, пізніше, майже через (> років мені ледве не висунули звинувачення у «лівизні» брошури.
Отримав сумну звістку - помер мій батько на 92-му році життя; покинув цей світ старий солдат. Батька мені було дуже шкода, пішов із життя нащадок козацького роду.
Ми з братом Дмитром, який вчився у Харківському університеті, виїхали на похорони батька, але, на жаль, запізнилися на добу - підвела телеграма. До сліз були засмучені, що не змогли провести батька в останню дорогу і попрощатися з ним, глянути востаннє в його обличчя. Пішли з братом на кладовище, до могили батька. І тут у мене з’явилась смілива думка, невідступне бажання побачити батька. Я запропонував братові відкрити труну і подивитися на нього в останній раз. Через півгодини ми розкрили домовину батька, подивились на нього, попрощались. Після цього у мене на все життя закарбувався в пам’яті його образ. Ніяких змін на обличчі ми не помітили, батько ніби спокійно спав. Нам стало наче легше від того, що віддали свій останній синівський борг.
Говорили в селі, що ми здійснили святотатство, порушивши спокій померлого. Але інакше вчинити не могли, нехай пробачить нам батько. Мати розказувала про останні дні його життя. Він часто нас згадував, хотів бачити, наказував берегти матір. Вмирав спокійно, при повній свідомості і зробив усі необхідні розпорядження. Помер батько від «антонового вогню» (так у народі називали зараження крові).
Попрощались ми з матір’ю, залишили трохи грошей і поїхали до Харкова. Життя вимагало свого.
їдемо на виробничу практику в Дніпропетровськ на металургійний завод імені Петровського. Захопився технологічним процесом усього металургійного циклу; багато читаю літератури з металургії, уважно придивляюсь - намагаюсь зрозуміти весь металургійний процес. Після доменного виробництва проходжу практику в мартенівському і прокатному цехах заводу.
У мене виникла смілива думка - написати коротку технічну брошуру популярного характеру з доменного виробництва. Тривала наполеглива праця*- і книга з кресленнями, ілюстраціями, викладом технологічного процесу доменного виробництва вийшла. Рецензував брошуру професор Харківського інституту сталі Штерн. Я у нього кілька разів консультувався. Штерн до мене дуже добродушно ставився і багато допоміг. Говорили, що брошура вдалась, а моя популярність в інституті зросла. Саме тоді я вирішив пов’язати свою долю з металургійною промисловістю і зловив себе на думці, що почав щось розуміти в металургійній промисловості.


Але мрія лишилася мрією, а життя продовжувало диктувати своє. У 1932 році мене запросили до ЦК ЛКСМУ, де запропонували без відриву від навчання бути редактором радіогазети «Комсомолець України». Відверто кажучи, у цій справі я мало що розумів, і не було бажання йти на цю роботу. Я відмовився, але, незважаючи на це, мене все-таки затвердили редактором.
Скільки разів я переконувався в істині, що світ не без добрих людей. Ось і тоді знайшлась людина, яка допомогла мені. Під час редакторської роботи мене багато разів виручав секретар газети, кваліфікований журналіст, який раніше працював у петроградських газетах. Він розповідав мені багато цікавих і потішних історій зі своєї старої журналістської діяльності. Ставився до мене дуже добре і багато чому навчив. У нас була своя радіостудія, диктори, відведений ефірний час. Три рази на тиждень в ефірі звучав голос «Комсомольця України». Газета користувалась великою популярністю. Рік роботи редактором «Комсомольця України» мені багато дав для загального розвитку, політичного і культурного кругозору.
Матеріальні труднощі змушували шукати вихід. Не покидаючи навчання, я влаштовуюсь на роботу в трест «Південсталь». Управляючий трестом Селіванов-старий комуніст, прекрасна людина. У виробництві розбирався він не дуже добре, та й у «грамоті не надто підкований». То ж коли дізнався, що я написав брошуру про доменне виробництво, то прийняв мене за великого спеціаліста. Мене затвердили на посаду начальника сектора перевірки виконання (СПВ) тресту «Південсталь». На ті часи - це, як казали в народі, велика шишка на рівному місці.
В інституті справи ідуть посередньо. Могло бути і краще, але громадські доручення і робота в тресті відволікали від навчання. Я навчався вже на 3-му курсі. Від тресту «Південсталь» їду в Брянську область з метою перевірки заготівлі лісу для гірничо-металургійного виробництва півдня країни. У склад бригади, що поїхала зі мною, я включив декілька студентів із Харківського інженерно-економічного інституту, в тому числі і Любу Банну - студентку-відмінницю. У відрядженні пробули три тижні, протягом яких провели велику роботу. Під час поїздки я зблизився з Любою. Прекрасна дівчина з родини трудівників. Її батько працював обермайстром доменного цеху на металургійному заводі імені Дзержинського. Люба до вступу в інститут працювала токарем на вагонному заводі імені «Правди».
Настали літні канікули. По лінії «Південсталь» на мене чекала поїздка в Дніпродзержинськ для уточнення деяких питань на металургійному заводі. Мій племінник Володя Коробко в цей час був у Харкові у своїх рідних, він і керуючий справами Дніпродзержинського металургійного заводу запропонували нам їхати машиною. Я розповів про це Любі і вона погодилась із великим задоволенням.
Так ми на «Б’юіці» відправились до Дніпродзержинська. Доїхали прекрасно. Весь час правили теревені, сміялися - захопленню не було меж.
62


У Дніпродзержинську я познайомився з батьком і матір’ю Люби, її сестрами - молодшою Оленою і старшою Вірою. З братом Миколою я вже був знайомий - він викладав політекономію в нашому інституті. Декілька разів бував у них. Вся сім’я мені дуже сподобалась, я їм теж прийшовся до душі.
Відрядження закінчилось. Я відзвітувався у тресті про його результати, а через деякий час в інституті почались заняття.
1932 	рік. Вийшла постанова ЦК КП(б)У про направлення в Донбас групи комуністів для надання допомоги у роботі металургійної і гірничорудної промисловості. До складу цієї групи увійшов і я. Висловив бажання потрапити на металургійний завод і розповів про це керуючому «Південсталі» Селіванову. Він порекомендував мені поїхати на Маріупольський металургійний завод імені Ілліча і тут же написав рекомендований лист директору заводу Радіну.
При зустрічі з Любою Банною, студенткою нашого інституту, сказав, що іду на Донбас. Вона запропонувала: «І я поїду з тобою, якщо ти не заперечуєш». «Приїжджай, - відповів. - Буду радий». Ми розпрощались, твердо домовившись писати один одному.
Завод Ілліча на ті часи вважався великим підприємством, працювало на ньому близько ЗО тисяч людей.
Розмова з керівництвом заводу була доброзичливою і конструктивною - мене призначили змінним інженером сортопрокатного цеху на «Провід ансі».
Завод Ілліча мав повний замкнутий технологічний цикл: доменне виробництво, мартенівське, металургійні електропечі, прокатні цехи, де виробляли все, починаючи від дроту і закінчуючи бронелистом для танків та суднобудування. На заводі було також налагоджено виробництво труб за різною технологією, снарядів. Одним словом, я потрапив у великий світ. Завод розміщувався на двох площадках: ст. Сартана і «Провідане». На «Провідансі» було мартенівське виробництво і прокат - доменне зруйнували під час громадянської війни. У цеху, де я працював, стояло три прокатні стани: стан 750, 450 і 300. Крім цього, у цеху було кілька майстерень: ремонтно-механічні, електромеханічні, а також калібровочна. Працювало тут 800 чоловік. Начальником цеху був Русанов - молода людина, але вже висококваліфікований спеціаліст. У нас налагодились непогані стосунки. Він жив у Маріуполі, а на роботу їздив на власному автомобілі, який йому особисто подарував С. Орджонікідзе за виконання спецзамовлень. З Орджо- нікідзе мені теж доводилося зустрічатись і розмовляти.
Жив у заводському готелі для ІТР і командировочних спеціалістів.
Я і зараз з великою теплотою згадую багатьох із тих, хто разом працював зі мною на цьому заводі у той важкий і складний час. Високої кваліфікації був інженер Голубицький - спеціаліст прокатного виробництва, заступник начальника цеху. Він добре орієнтувався в політичних питаннях. Коли в 1933 році Гітлер прийшов до влади, Голубицький мені, пам’ятаю як зараз, сказав: «Ну, тепер війни не минути».
63


Він дуже гостро реагував на всі внутрішні і зовнішні політичні питання, не боявся критикувати культ Сталіна. Згодом я дізнався, що Голубиць- кого у 1936 році заарештували, після чого він зник безслідно. Шкода» талановита була людина. Обер-майстром прокатного цеху працював Зуєв. Він був малограмотною людиною, але прокатне виробництво на, практиці знав краще будь-якого інженера. В цеху працювали його чотири сини. Це була справжня робітнича династія. Старший зварник усіх нагрівальних печей - ЦІумаков, спеціаліст високої кваліфікації, доволі освічений і начитаний. Завідуючий майстернею калібрування і розточування прокатних валків - Яготинський, спеціаліст своєї спра* ви. Головний механік усього заводу - мій однофамілець Шелест, який пропрацював на заводі 35 років і знав кожний закуток заводської території, всі механізми та інженерні споруди. На заводі він був незаперечним авторитетом з усіх машин і заводських комунікацій., Шелест ставився до мене дуже добре, і це допомагало мені вирішувати багато питань. Я відчуваю себе зобов’язаним перед усіма цими і багатьма іншими інженерами, майстрами, робітниками, від них я багато чому навчився і перейняв хорошого. Низький їм уклін.
Зажадав документи з Харківського інженерного інституту і за переводом вступив на 3-й курс вечірнього відділення Маріупольського; металургійного інституту на факультет гарячої обробки металів» Навчатися і працювати було нелегко; Я досить швидко включився у життя заводу і був обраний членом правління клубу ІТП. Додалася мені громадська робота.
З Любою ми переписувались регулярно, я її запрошував приїхати^ Вона обіцяла. І ось я отримую телеграму: Люба приїжджає! Я її зустрів, розмістив у готелі. їй умови сподобалися. Домовилися, що вона переїздить до мене назавжди, переведеться в Маріупольський інститут. Мені виділяють кімнату в гуртожитку ФЗН, але там жити і займатися зовсім неможливо - страшенний галас, взимку неймовірний холод, немає зручностей. Невдовзі ми з Любою розписалися. Ми наг вчаємось у вечірньому інституті і обоє працюємо. Мене призначили; заступником начальника цеху - підвищився ранг, Люба навчається в інституті, працює в термічному цеху, але жити, по суті, немає де. Та все ж добиваюсь квартири з двох кімнат в котеджі. Це все добре, тим паче, що ми чекаємо «спадкоємця»: чомусь вирішили, що буде обов'язково «він» - хлопчик. Влаштовуємось, обживаємося - робота, навчання; громадські обов’язки. Я в цеху веду гурток політграмоти, член правління клубу ІТП. Люба займається художньою самодіяльністю* співає, і непогано, має успіх, навіть популярність. Усе поступово налагоджується.
1933 	рік. В Україні будуються великі заводи - «Запоріжсталь»,, Новокраматорський машинобудівний. На нових і реконструйованих заводах республіки вироблялось понад 80 % усієї промислової, продукції. А без металу, великого машинобудування неможливої зміцнювати оборону країни: будувати танки, літаки, надводні та
64


підводні кораблі, випускати першокласні гармати, боєприпаси, стрілецьку зброю. Почалося будівництво величезного металургійного заводу «Азовсталь». Його контури з кожним днем все чіткіше вимальовуються, і це все видно з нашого прокатного цеху з території «Провідансу». Вночі безперервно спалахують блискавки від зварювальних апаратів, йде зварювання конструкції майбутнього металургійного гіганта «Азовсталь». На нове підприємство набирають кадрів. Запропонували й мені перейти на «Азовсталь» - відмовився. Потрібно закінчити інститут, захистити диплом, а там буде видно. Мені пішов 24-й рік. Любі - 22-й. Ми вже цілком самостійні люди, тим паче як на той час. Жити доводиться самостійно, та ще й допомагати моїй матері, яка живе одна в Харківській області, і живе впроголодь, незважаючи на нашу допомогу. У той час - 1932-1934 роки - на Україні був страшний голод. На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство - це була трагедія. Та все ж колись стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ті роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується. Все списується на успіхи й труднощі «зростання».
Ми живемо впроголодь, але таки не голодуємо, обоє одержуємо продовольчі картки. Я отримую за карткою 600 грамів, Люба 400 грамів хліба - кілограм на двох, та ще й якісь консерви, яєчний порошок, оселедці. Загалом жити так-сяк можна, але не густо. Країна будує нове життя вже 15 років.
16 	серпня 1933 року народився у нас син. Це була велика радість і разом з тим величезна турбота: потрібно було підгодовувати Любу, щоб вона могла годувати малюка. Я підробляю - читаю курс лекцій з комплексу прокатного виробництва на курсах підвищення кваліфікації. Чимало з моїх слухачів на практиці знають більше за свого «учителя», але теоретичних знань у них очевидно недостатньо. Доводиться популярно викладати теорію прокатування, калібровку валків, роботу і процес зварювальних печей, силові установки прокатних станів, хімічний та механічний склад, вміст різних металів, які прокатуються на станах заводу імені Ілліча. Це була велика практична і теоретична школа підготовки як для майстрів, так і для мене. І разом з тим значна матеріальна підтримка.
Син наш росте дуже неспокійним хлопчиком. Любі потрібно працювати і вчитися, а залишити дитину немає на кого. Про дитячі ясла тоді тільки мріяли, так само як і зараз у багатьох місцях. Люба вирішила запросити до себе в помічниці молодшу сестру Лєну. (їй було тоді років 15-16, хороша дівчина). Нам стало значно легше. Утрьох вибираємо ім’я нашому малюкові. Вирішили, що ім’я Борис у поєднанні з по батькові співзвучно: «Борис Петрович». У метричному записі у Біориса в графі: «Де народився?» - записано: «Ст. Сартана, завод ім. Ілліча» - словом, справжній заводський хлопець.
З 	Ші-.'
65


Навчання в інституті підходило до завершення. Дуже складно, але треба докласти всіх зусиль. Останній ривок. їду на 1,5* місяця на переддипломну практику в Дніпропетровськ. Обладнання на заводі було першокласне. Тема диплому: «Проектування в комплексі трубопрокатного стану для прокатування тонкостінних труб малого діаметру спеціального призначення». Я зібрав чудовий матеріал, все йшло добре. Скоро захист. Та ось сталося непорозуміння. З моєї вини декілька вагонів з нашою продукцією відправили не за тією адресою. Винний мав понести покарання, і я поніс. Наказом по заводу мене звільнили з посади заступника начальника цеху і відправили на основну територію виробництва бронелиста й снарядів на посаду заступника начальника ВТК. Спочатку було важко, але поступово ознайомився з технологією виробництва снарядів та прокатування бронелиста. Доводилося часто зустрічатися з працівниками танкової промисловості, суднобудування, артилеристами і т. д. Коло моїх інтересів розширилось.
Захист на носі. Уже півроку я у ВТК. Мене викликав головний інженер заводу Масюков і запропонував повернутися у свій цех в. о. начальника цеху - Рудаков мав їхати в тривале закордонне відрядження. Я відмовився, сказав, що диплом і т. д., але все було марно. Мене призначили в. о. начальника цеху.
Моє повернення в цех було сприйнято добре, це полегшувало роботу. Коли відчуваєш підтримку людей - завжди легше.
Люба також готувалася до захисту диплома. Восени 1935 року ми захистили дипломи. Я, як і раніше, працюю в. о. начальника цеху. Тепер із часом дещо вільніше, і ми з Любою та Борисом стали частіше користуватися благами Азовського моря, а воно таке оксамитове, ласкаве, тепле.
У відрядження на наш завод приїхав мій співучень по робітфаку С.В. Сурель. Він працює управляючим харківської контори «Судмор- постач». Стали розмовляти. Йому, виявляється, потрібен начальник відділу чорних і кольорових металів. Посада пристойна, непоганий оклад, Харків - усе це, разом узяте, не могло мене не схвилювати, коли Сурель запропонував мені зайняти цю посаду, тим паче в моєму рідному з юнацьких літ місті. Але як це зробити? Адже із заводу мене ніхто не відпустить. Це можна зробити лише за переведенням вищих інстанцій. Сурель обіцяв вирішення цього питання взяти на себе, просив лише тільки моєї згоди. Я погодився, та, відверто кажучи, мало було віри в реальність цієї справи.
Пройшло близько трьох місяців, як у нас з Сурелем відбулася розмова. Я вже й не чекав і не сподівався на вирішення цього питання. Роботи багато, тим паче подейкують, що Рудаков не повернеться в цех і мені бути начальником цеху. Що ж, перспектива неабияка, людей я знаю, вони до мене ставляться добре, виробництво я освоїв непогано. Тепер уже дипломований інженер, в заводоуправлінні я також на хорошому рахунку.
66


Та ось якось мене викликають до головного інженера і повідомляють, що за рішенням вищих організацій я відряджаюсь у розпорядження суднобудівної промисловості. Тут же мені головний інженер говорить, що якщо я напишу заяву з відмовою їхати до Харкова, то він зробить все, щоб я залишився на заводі імені Ілліча. Але я цього не зробив. Отож ми всією родиною переїжджаємо до Харкова. Робота є, однак жити поки що немає де. За рахунок Головморсудпостачу знімаємо кімнату в приватному будинку в районі Кінної площі. Будинок чистенький, господарі привітні, але немає зручностей. Люба з Борисом на кілька місяців їде до рідних у Дніпродзержинськ.
Мене поглинула нова робота, мій відділ у Головморсудпостачі основний, складає 70-75 % всього об’єму постачання суднобудівельної промисловості. Робота мені подобається, жива, оперативна, захоплююча. Набуваю додатковий досвід крупнішого масштабу. Одне мене турбує: немає у мене з родиною свого власного кутка. Вживаю заходів щодо власного житла. В комунальній квартирі (у флігелі) на вулиці Іванова № 36 за готівку ісупую одну маленьку кімнату на 10 м2, з пічним опаленням, без особливих зручностей. Але все ж є свій куток і притулок для нашої маленької родини. Люба з Борею на літо 1936 року знову їдуть у Дніпродзержинськ. З листа дізнаюся, що рідний брат Люби, Банний Микола - науковий співробітник Харківського інженерно-економічного інституту - заарештований за політичними мотивами. Репресований і мій небіж Володя Коробко, який працював управляючим справами Дніпродзержинського металургійного заводу. Репресовані два моїх близьких товариша по робфаку та інженерно- економічному інституту - Петро Марченко і Павло Харченко. Все мене сильно вразило, а в ті часи це могло відобразитись на всіх рідних
і 	навіть знайомих. Пізніше мені стало відомо, що Банного Миколу, брата Люби, звільнили в сороковому році. Коробко Володя зник безслідно, Марченко Петро був звільнений з таборів у 1938 році, але по дорозі замерз в машині. Петро Харченко відбув у таборах 18 років, після цього при зустрічі він мені розповів усе своє важке життя у таборі.
Термін моєї військової броні закінчився. Я отримав повістку військкомату з’явитися для уточнення даних. Посада, яку я обіймав, давала мені право на отримання броні, але я від неї відмовився. Вирішив, що рано чи пізно треба пройти дійсну військову службу в рядах Червоної армії і отримати військове звання. Родина лишається у Харкові, добре, що є якийсь куток. На роботу Любу нікуди не беруть, оскільки вона сестра репресованого за «політичними» мотивами брата, трохи чи не «ворога народу». З великими зусиллями, і лише тому, що я, годівник, іду в армію, влаштував Любу на роботу термістом на патефонний завод. Сам я іду в команду однорічників проходити дійсну військову службу в рядах Червоної армії.
Осінь 1936 року. Укомплектована команда однорічників кількістю 96 чоловік. Мене призначили старшим, вручили всі документи і ми
67


маємо відправлятися у військову частину. Перша рознарядка була на Далекий Схід, потім остаточно визначились: місто Дніпропетровськ, 30-й окремий навчальний танковий батальйон. Всі ми курсанти 25-30 років, усі з вищою освітою - інженери, конструктори, технологи, з досить солідним практичним досвідом командної роботи. Але військова служба примушувала робити все: стояти в караулі, чергувати на кухні, прибирати казарму, мити підлогу і чистити місця спільного користування. Водночас нам треба було за один рік пройти весь курс нормальної трирічної військової школи* знати статути, розбиратися в тактиці, самостійно вирішувати тактичні завдання, досконало вивчити матеріальну частину танка Т-26, навчитися керувати автомобілем, трактором, а згодом і танком, відмінно володіти стрілецькою зброєю, гарно стріляти із станкового кулемета і гармати, вивчити і знати паркову службу. Багато чого ще треба було вивчити і знати - адже через рік нас будуть атестувати командирами-танкістами.
Комісаром танкового полку був Д. Руденко, грамотна, приваблива, начитана і цікава людина, справжня душа полку. Через декілька днів він запросив мене на розмову і після знайомства запропонував мені стати політруком роти однорічників, водночас залишаючись рядовим курсантом-однорічником. Почалися політичні заняття і політичні інформації з курсантами. Скажу відверто, не легко мені було спочатку: всі грамотні, «освічені», до політичного навчання не «ласі», а від їхніх запитань не відіб’єшся. Призвичаївся, вивчив характер і поведінку курсантів, і все пішло добре. Серцевиною, зміцнюючою ланкою роти однорічників була партійна група - з кандидатами 10 чоловік. Це була моя головна опора. Першим політичним заняттям було вивчення Конституції СРСР, прийнятої 1936 року («Сталінської Конституції»). Конституція законодавчо закріпляла військову службу як почесний обов’язок, а захист Вітчизни - священною повинністю кожного громадянина СРСР. Молоді люди Радянської країни з радістю йшли служити в Червону армію, оберігати мирну працю свого народу. Ми, курсанти, гордилися своєю безпосередньою причетністю і проходженням військової служби в рядах Червоної армії, тим паче службою в танкових частинах. Обмундирування в нас було чудове, танкові емблеми у петлицях гімнастерок привертали загальну увагу і викликали шану до цього роду військ.
1937 рік. Якось мене запросив до себе комісар полку Руденко. У нього сидів військовий, у петлицях якого було по три «шпали». Виявилося, що це був представник особливого відділу дивізії. Розмова зі мною йшла про те, чи відомо мені, що рідний брат моєї дружини Банний Микола арештований, знаходиться під слідством і швидко стане перед судом «трійки». Я відповів, що мені відомо про арешт брата дружини, але яке звинувачення йому пред’являють, мені невідомо, і я про це нічого не знаю. Мені задали запитання, чи зустрічався я з Банним і яка була у нас з ним розмова. Я відповів, що зустрічався, і не один раз, а розмови були загальні. Не було визначеної теми у бесідах.
68


Потім мене запитали, чи писав я книжку про молодіжну робітничу комуну на досвіді харківського заводу «Серп і молот». Я відповів, що гака брошура була написана і вийшла у світ. Писалася вона за завданням ЦК ЛКСМУ, і я в цьому нічого поганого не бачу. Представник особливого відділу мені сказав, що мене звинувачують у «лівацькому ухилі». Я заперечив: вона, брошура, була написана з санкції партійних органів, з тих пір пройшло понад п’ять років, чому ж це питання порушується тепер? Мої співрозмовники промовчали. Після такої «бесіди» зі мною на цю тему більше ніхто розмови не заводив. Ставлення до мене командування і політорганів частини залишалося, як і до того, добрим.
Пройшло багато років. Армійських командирів і політпрацівників строкової служби згадую з почуттям великої поваги і вдячністю за армійську життєву практику і виучку.
Підходив час нашого випуску й атестації як командирів. Декого з нас командування запросило залишитися у кадрах Червоної армії. Була
іі 	зі мною така розмова. Її проводили комісар полку Руденко і новий командир полку (колишнього заарештували). Моєю кандидатурою командування цікавилося особливо: вважалося, що я політично добре підготовлений, партійний стаж у мене вже чималий - 9 років,* я мав практичний досвід роботи з людьми на виробництві, і в якості політру- ка роти атестація як курсанта і майбутнього командира-танкіста була успішною. Мені пропонували залишитися в кадрах на посаді командира ганкової роти з доброю ставкою, квартирою. Випускають мене старшим лейтенантом. Обіцяли, що через рік я буду командиром танкового батальйону, а там, казали мені, і полк доручать. Принадна річ сама по собі, але кадровим командиром я не збирався бути. У мене є спеціальність інженера і практичний досвід роботи на виробництві.
У жовтні 1937 року всю команду однорічників демобілізували, а мене й інженера-механіка Кузьміна затримали до грудня, все вмовляли написати заяву і віддати в кадри. Нарешті нас теж демобілізували, сказавши при цьому, що коли ми надумаємо залишитися в кадрах Червоної армії, то частина завжди прийме нас як своїх вихованців»
Після демобілізації потрібно було терміново влаштуватися на роботу. Родина хоч і маленька, але живемо ми у нестатках, інколи нам допомагають батьки Люби, я ж сам повинен допомагати своїй одинокій матері. З житлом у нас теж не все гаразд: тісно і невлаштовано - про це теж треба було думати. Я вирішив тепер іти тільки на завод - це більш постійна, почесна і впевнена справа. Коли я ставав на військовий облік, то мені порекомендували щодо роботи звернутися у Харківський міськком КП(б)У у відділ кадрів. Так я і зробив. Але тут мені почали пропонувати «керівні» посади - нач., заст., пом., зав. - і все в установах та організаціях. Однак я твердо стояв на своєму: тільки на завод. На мене дивилися з якимось нерозумінням і, очевидно, думали: «От дивак! Йому пропонують керівні посади, а він проситься на завод».
69


15 грудня 1937 року видано наказ по заводу: мене призначили начальником ковальсько-штампувально-заготівельного цеху. Завод «Серп і Молот», де працювало близько 10 тисяч робітників, офіційно вважався заводом сільгоспмашинобудування. Він випускав молотарки різних конструкцій і модифікацій, віялки, трієри, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку. Це була, так би мовити, відкрита продукція заводу. Крім цього, була велика номенклатура спеціальної продукції: артилерійські снаряди із сталистого чавуну і стальні штампувальні головки до них, їх випускалося мільйони, спеціальні санітарні візки й автофургони для перевезення поранених; сотнями тисяч виготовляли носилки для перенесення і транспортування поранених. Виготовляли шкаралупи фюзеляжа зі спеціального шпону для літаків конструктора Сухого, що випускалися Харківським авіазаводом. Багато було й іншої спеціальної продукції. Її загальна питома вага у виробництві заводу становила близько 45 %.
Номенклатура величезна, близько 800 робітників цеху працюють у три зміни. Інженерно-технічні кадри цеху непогані, але дуже затуркані плутаниною та зайвою суєтою. Мені як начальнику цеху перш за все довелося добитися реального плану і матеріально-технічного забезпечення, суворого виконання графіка змінами, технологічними агрегатами, значно підняти технологічну і виробничу дисципліну. І все це, разом узяте, дало свої результати.
Через п’ять місяців цех став передовим на заводі, підвищилася заробітна плата робітників, були премійовані ІТП та робітники, піднявся моральний дух колективу. Говорили, що здійснилося «чудо», але дива ніякого не було - просто був наведений порядок, підвищилась дисципліна й відповідальність, виросла матеріальна зацікавленість, розгорнулася боротьба за якість продукції. Мій авторитет як начальника цеху ще більше піднявся. На заводській партійній конференції мене вибирають членом парткому заводу, а потім членом Сталінського райкому КП(б)У.
У жовтні 1938 року дирекція, партком заводу рекомендували мене на посаду начальника виробництва.
Нарком середнього машинобудування Іван Олексійович Лихачов затвердив мою кандидатуру. Під моїм безпосереднім кураторством - 22 виробничих цехи, технічний і технологічний відділи, серійно- конструкторське бюро, служба головного механіка і головного енергетика. Тепер я права рука головного інженера заводу.
Значно поліпшилися мої матеріальні та житлові умови. Я отримав в упорядкованому заводському будинку по вулиці Іванова, 9, гарну кімнату зі всіма зручностями. Значно легше стало всій нашій родині.
1939 рік. Час був тривожний і неспокійний з усіх точок зору. Майже кожного дня, правильніше кажучи, кожної ночі відбувалися арешти робітників заводу. Було арештовано багато кадрових кваліфікованих робітників, не кажучи вже про арешти серед ІТП, разом із начальником пожежної охорони заводу. У цілому було
70


арештовано близько 80 чоловік. Деякі з них повернулися на завод, але нони зберігали «гробове мовчання» про те, що з ними відбулося і за що їх арештували. Про долю багатьох наших заводчан так ми нічого і не дізналися, і вони безслідно зникли. Клеймо «ворог народу», «опортуніст» не сходило зі шпальт газет, радіорепортажів, виступів партійних діячів. Народ і в цілому партія були політично затероризовані. Всі один одного боялися, не довіряли: батько - синові, син - батькові. Доноси всевладно увійшли в життя кожного. Дуже був тяжкий час, і багато хто з нас вижив випадково.
За виробництвом спецтехніки, мобілізаційними заходами відчувалося, що йде посилена підготовка до можливих воєнних зіткнень. Усе це дуже хвилювало і непокоїло людей. Усі чекали чогось особливого і неприємного. Заклики, твердження: «Ні п’яді нашої землі ворогу, а якщо виникне війна, то воювати будемо тільки на чужій території», дещо розхолоджували, притупляли загальну і політичну пильність. У результаті де в кого з’явилися хвальковитість і чванливість у питаннях щодо стану нашої оборони і військово-технічної могутності. У той же час внутрішньополітичне і зовнішньополітичне становище було надзвичайно складним. Тим паче, коли врахувати, що до цього часу реально існував військово-політичний блок - так звана вісь «Берлін - Рим - Токіо», яка своїм вістрям була спрямована перш за все проти нашої країни.
Під час бесіди І.О. Лихачов запитав, чи не хочу я побувати на XVIII партз’їзді, який проходив у ці дні.
Будучи у відрядженні у Москві, я за гостевим квитком попав на XVIII з’їзд ВКП(б), де бачив і чув Й.В. Сталіна та інших партійних керівників. Потім на заводі перед партійним активом мені доводилося декілька разів виступати з доповідями і лекціями про підсумки роботи з’їзду.
Напруження в країні зростало. Приймалися найсуворіші заходи щодо зміцнення трудової, виробничої і технологічної дисципліни. За один прогул чи запізнення на роботу понад п’ять хвилин суворо судили і давали строк ув’язнення до 2 і більше років. За порушення технологічної дисципліни, випуск бракованої продукції винуватців притягали до суворої судової відповідальності, а то й просто звинувачували у шкідництві, і тоді їх судила «трійка». Термін - до 10 років тюремного ув’язнення або спеціальних таборів. Яким не був тяжким той час, а все ж із забезпеченням продуктами було дуже добре, і реальна заробітна плата була на належному рівні.
Раптово захворів наш маленький Борик. Бідний хлопчик місця собі не знаходив, плакав, просто звивався від болю. Лікарі встановили дуже сильне запалення середнього вуха і настійно рекомендували терміново робити операцію. Операція досить складна, і її повинні робити кваліфіковані спеціалісти, хірурги ОХМАТДИТа (Інститут охорони материнства і дитинства). Туди дуже важко потрапити, і я звернувся за допомогою до депутата Верховної Ради, нашого директора
71


заводу П.С. Стрілецького. Він написав клопотання, і Борю поклали для операції в охматдитівську лікарню. Але колй хлопчика оглянули спеціалісти, то сказали, що втрачено багато часу, має бути складна операція, зажадали від мене розписку про те, що коли щось трапиться з дитиною, то не повинно бути претензії з нашого боку. Виходу в мене не було, і я дав розписку. У п’ятирічного малюка довбали кістку за правим вухом, щоб дати вихід нариву, який там утворився. Третього дня після операції ми з Любою попросили побачення з Бориком. На мій подив, тільки мені дозволили побачення. Борі я купив подарунки, серед яких і заводну залізницю. Син сидів у ліжку із забинтованою голівкою. Побачивши мене, посміхнувся, зразу ж узяв з моїх рук заводну залізницю, привів її у дію, і захопленню не було меж. Лікарі були вражені витримкою, і спокоєм хлопчика, і швидким одужуванням після тяжкої операції. Вони казали, що, як правило, після такої операції дитина лежить два тижні, а Боря на четвертий день самостійно сидів у ліжечку. Справи швидко пішли на одужання, і все минулося.
У березні 1939 року мене запросили в Москву у наркомат для бесіди щодо призначення головним інженером заводу «Серп і молот». Відверто кажучи, у 29 років страшнувато було братися за такий величезний і складний обсяг роботи, про що я відверто сказав наркому. Лихачов підбадьорив мене, сказавши, що саме в ці роки і потрібно випробовувати свої сили у великих справах. Наказом міністра О.Т. Лихачова від 5 квітня 1939 року я був затверджений на цій посаді.
Як головному інженеру мені доводилося займатися не тільки технікою, виробництвом, технологією, а й багатьма іншими організаційними і господарськими питаннями. Проводилася велика реконструкція заводу, будівництво спеціальних цехів, монтаж отриманого нового обладнання для виробництва спецпродукції. Виробництво сільгоспмашин стало різко скорочуватися, обсяг же спецпродукції - збільшуватися. Підвищилося моє суспільне становище у Харкові як технічного керівника великого виробництва. Я обираюся депутатом Харківської міськради. Головою міськради тоді був Селіванов, пізніше міністр комунального господарства України. Мене все більше залучають до громадської роботи, дають завдання Сталінський райком партії і Харківський обком КП(б)У Нарешті я у центрі міста в заводському будинку отримав гарну впорядковану трикімнатну квартиру. Здійснилася моя багатолітня мрія - я з родиною маю свою квартиру.
Директора заводу П.С. Стрілецького перевели на іншу роботу, про що багато хто жалкував, у тому числі і я: Стрілецький був гарною людиною, непоганим адміністратором і організатором. Директором був призначений Крутиков - грамотний інженер, хороша людина, але досвіду заводської, адміністративної роботи ніякого, і йому було важко, Незабаром він повернувся в Москву, у науково-дослідний інститут. Я особисто жалкував, що із заводу пішов такий грамотний інженер.
72


Опісля директором заводу був призначений Полевський, досить неириємна людина, з великим гонором, зарозумілістю і чваньковитістю. Виробництва та умов роботи заводу не знав, у технічному підношенні був підготовлений погано. До того ж морально нестійка людина. Не по-партійному і не по-державному ставився до кадрів. Часто видавав неграмотні й незрозумілі вказівки через голови керівників служб заводу і начальників цехів. У результаті в мене з ІІолевським складалися натягнуті відносини на принциповій основі. Працювати ставало все важче, до того ж і нецікаво. Серед кадрів почалися чвари і групівщина, до цих пір згуртований колектив почав и грачата свій хребет і боєздатність.
Завод до краю завантажений випуском спецпродукції - освоюємо виробництво мінометів. Почалася війна з фінами, йде мобілізація солдатів і офіцерів. Незважаючи на те, що я мав військову бронь, мене повісткою викликали в міськвійськкомат, дали добу на збори, а на ібірному пункті я отримав повністю обмундирування і розпорядження, у яку військову частину з’явитися для проходження служби як командира танкової роти. Я повідомив Женю Каплуна, що призваний у Червону армію. Він звернувся до директора заводу, але Полевський не вжив ніяких заходів. Тоді Женя Каплун, начальник виробництва шводу, самостійно через Харківський військовий округ, мотивуючи моєю бронею, добився, щоб мене як головного інженера заводу, який працює на оборону, звільнили від армії. І я повернувся на завод для виконання своїх обов’язків. Рік був дуже тяжкий і напружений. На іаводі перебували цілодобово. Працювали, не рахуючись із часом.
На початку 1940 року мене викликали в наркомат і запропонували посаду директора заводу сільськогосподарського машинобудування в Гашкенті. Я зрозумів, що тут діє брудна рука Полевського, і від пропозиції відмовився. Написав листа Й.В. Сталіну, у якому виклав «мотиви і причини мого переміщення». Знову мене викликали у відціл кадрів наркомату і відверто сказали, що мого переведення посилено добивається Полевський і що при таких обставинах мені краще піти з шводу. Знову мені запропонували посаду директора або головного інженера з виїздом із Харкова. Маючи підтримку місцевих партійних органів, я рішуче відмовився виїжджати. Тоді мені запропонували посаду головного технолога харківського заводу № 75, і я погодився. Настрій у мене був страшний. Я бачив усю несправедливість і безпринципність вирішення мого питання на догоду самодуру і недалекій людині Полевському. Пізніше він потрапив під суд, знаходився у в’язниці, і мені довелося допомагати йому в достроковому звільненні.
У серпні 1940 року в нас народився другий син. Назвали його Віталієм. Усе ніби йшло добре, але ось після пологів Люба тяжко захворіла: не могла годували дитину, і маленьку крихітку довелося відправити в Дніпродзержинськ до рідних Люби. Молода жінка, мати двох малолітніх дітей, періодично лежить у лікарні. їй стає все гірше і гірше. Вона втрачала сили з кожним днем, схудла, ослабла. Все це
73


мейе засмучувало. Було образливо до сліз, що Люба, колись така життєрадісна, енергійна, зараз, по суті, стала безпорадною, не може займатися своїми маленькими дітками. Але ми обоє були оптимістами, не втрачали віри і надії, що все мине, стане на свої місця, все буде добре. Адже і родина в нас складалася добра.
Парторг ЦК ВКП(б) на заводі Савельєв передав мені, що мене хочуть забрати на роботу секретарем Харківського міськкому партії з оборонної промисловості. За рішенням ЦК ВКП(б) засновувався такий інститут робітників. Зразу я не погодився і попросив у Воскова дві доби на «роздуми», але на другий день захворів і не зміг дати відповідь. На п’ятий день на квартиру до мене приїхав завідуючий відділом кадрів міськкому партії Іванов і попросив мене дати остаточну згоду, оскільки всі документи на мене готові, і я повинен терміново виїхати в Київ у ЦК КП(б)У для бесіди. Перш ніж погодитися, я порадився з парторгом ЦК ВКП(б) нашого заводу Савельєвим, останній дав свою згоду. Незабаром я виїхав у Київ у ЦК КП(б)У, мав бесіду зі Співаком, секретарем ЦК з кадрів, був на бесіді у другого секретаря ЦК Бурмистенка, розмовляв зі мною і М.С. Хрущов. Бесіда мала характер, який схиляв до відвертої розмови і уточнення деяких питань моєї майбутньої роботи.
У серпні я почав працювати в міськкомі партії, хоча, відверто кажучи, мені було шкода розлучатися з прекрасним колективом заводу № 75.
Обсяг нової роботи - великий. Я був куратором усієї оборонної промисловості міста, спеціальних конструкторських бюро, проектних організацій, науково-дослідних інститутів, лабораторій, що працювали на оборону. Основу оборонних підприємств складали тоді такі заводи: № 176 - виробництво танків, самохідних гармат і тягачів; № 75 - виробництво дизелів для танків і літаків та іншої військової продукції; № 121 - виробництво літаків; № 308 - випуск боєприпасів; № 7 - танкоремонтний завод; завод «Серп і молот» - виробництво мінометів, снарядів, приладів для літаків, санітарні машини і спорядження до них; завод «Поршень» - запасні частини до моторів військової техніки. Крім цього на десятках заводів Харкова вироблялася оборонна продукція різного характеру і призначення. За всім виробництвом потрібно було стежити, контролювати терміни виконання і якість продукції, тримати зв’язок з керівниками підприємств, партор- гами ЦК ВКП(б) і секретарями парткомів заводів, представниками військових представництв. Вимагалося регулярно готувати інформацію для ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) про хід виконання планів і встановлених термінів виготовлення оборонної продукції. Робота була цікава. Вона давала великий організаторський досвід і розширювала технічний світогляд. Доводилося спілкуватися з багатьма новими людьми, інженерами та відомими конструкторами оборонної техніки. Щоправда, траплялися і не дуже цікаві, обмежені, іноді навіть тупі керівники, але їх, на щастя, було дуже мало.
74


У керівному складі обкому і міськкому партії відбулися зміни. Першого секретаря обкому партії Осипова арештували, а замість нього вибрали Фролкова. Це була дуже енергійна, але дурнувата людина. Пробув на цій посаді дуже мало часу - харківська партійна організація ие прийняла його. Опісля першим секретарем Харківського обкому партії був обраний О.О. Єпішев, майбутній начальник Політичного управління Радянської Армії.
Настав новий 1941 рік. Усі ми думали, що він принесе багато нового, доброго. У крайньому разі, так нам хотілося. Але він не зняв напруги і тривоги. Я багато часу перебував на заводах, де виготовляється військова техніка - танки, бронетранспортери, тягачі, літаки, міномети, снаряди, боєприпаси і військове спорядження. За всім виробництвом військової техніки був установлений ще суворіший партійний контроль. Особливу турботу викликали питання налагодження масового виробництва протитанкових і протипіхотних мін та ручних гранат на заводі № 308. Директором заводу був Ахназаров, за національністю вірменин, непоганий організатор-господарник, але в техніці і технології мало розумівся. Колектив заводу був молодий, погано згуртований, тому Ахназарову доводилося допомагати у всіх відношеннях, А боєприпаси, міни, ручні та протитанкові гранати вимагали випускати сотнями тисяч штук. Доводилося стежити і за розробками в конструкторських бюро, науково-дослідних інститутах і лабораторіях. Велике завантаження невідкладною роботою якось відволікало від родинних справ.
А стан здоров’я Люби ставав усе гіршим. З’явилися ознаки паралічу нижніх кінцівок. Самі лікарі вдарили на сполох - вимагали кваліфікованої консультації московських спеціалістів. За всіма аналізами, рентгенівськими знімками, спеціалісти, які приїхали з Москви, встановлюють, що пошкоджений хребет. Ось тоді я і зрозумів, що це, очевидно, результат автомобільної аварії, що трапилася 1939 року з Любою, коли вона виїжджала за місто, після чого у неї довго болів хребет. Рекомендований курс лікування дає лише тимчасове полегшення, але ніякого ефекту одужання.
Я часто буваю в лікарні. Люба дивиться на мене благальними очима і з надією просить: «Врятуй мене, Петю». А я нічого вже зробити не можу. Моя мати - стара, яку ми взяли до себе, хоч і старається, однак їй дуже важко з Борею. Просимо старшу сестру Люби Віру приїхати у Харків зі своєю дитиною і доглядати Борю.
З її приїздом стало дещо легше. Люба дуже турбується про дітей, увесь час просить мене більше виявляти до них уваги і турботи. Борю вона могла часто бачити, а Вітасика ні, адже він у Дніпродзержинську у бабусі. Боляче було дивитися на страждання молодої жінки, матері двох малолітніх дітей. Колись Люба була веселою, життєрадісною. Вона і зараз, перебуваючи у найтяжчому стані, старається не занепадати духом. Проте, коли я приходжу до неї з Борею, вона все частіше плаче, а це мені вивертало всю душу. Я заспокоював її, казав, що все буде
75


гаразд, що вона поправиться, і ми знову будемо всі разом. А вона дивилася на мене з якимось глибоким проникливим докором і, здається, очима та усім своїм єством запитувала мене: «Що ж ти не допоможеш мені стати на ноги?» Т це було вже в буквальному значенні, бо вона пересувалася з великими труднощами і тільки за допомогою милиць. Бачити і виносити все це не вистачало людських сил. Лікарі Харкова і Москви приходять до висновку, що останній і єдиний засіб можливого видужання - це кваліфіковане нейрохірургічне втручання в область хребта. Просять моєї згоди на операцію, раджуся з Любою - вона розгублено дивиться на мене і погоджується, треба йти на операцію як на надію, порятунок. Я страшенно мучуся, переживаю, але десь у глибині душі жевріє надія на щасливий кінець операції та її одужання.
Перше травня 1941 року - велике, радісне свято народу, демонстрація, гуляння, веселощі, тріумфування весни. Я зустрічаю на вокзалі московського академіка, професора, відомого на всю країну нейрохірурга М.М. Бурденка з його асистентами. На прохання Харківського обласного лікувального управління він дав згоду особисто оглянути хвору і, якщо потрібно, зробити операцію. Прямо з вокзалу поїхали у лікарню. Після огляду хворої Микола Миколайович вирішує робити операцію. Мене випроводжають з лікарні. Дякую, що в мене були добрі товариші по роботі в міськкомі партії, які морально підтри^ мали мене в цю тяжку хвилину, та старі друзі - Сурель Станіслав Венедиктович і його дружина Віра Іполитівна, Женя Каплун.
Операція тривала понад три години. Нарешті мені подзвонив М.М. Бурденко. Він запросив мене на обід до братів Гельфердів - відомих харківських лікарів: «Водночас поговоримо і про минулу операцію». У розмові зі мною М.М. Бурденко мені відверто сказав: «Молодий чоловіче, сподіваюся, що ви правильно мене зрозумієте, мужньо сприймете моє повідомлення. Стан вашої дружини дуже тяжкий, операція була необхідна, інших засобів для полегшення її страждань немає. Можливо, вона і поправиться. Організм у неї сильний, здоровий, молодий. Але відверто вам скажу, що повної гарантії в цьому нема і вам потрібно бути до всього готовим. На жаль, у неї виявлена саркома хребта. Ми зробили все, що тільки можливо, призначили відповідний курс лікування. Кріпіться, чекайте і сподівайтеся на кращий результат». Після цього повідомлення я зовсім розгубився, зневірився. Мені до глибини душі було шкода Любу, дітей, самого себе, я думав: за що на мене, на мою родину звалилася така біда?
Бурденко, його колеги-лікарі, присутня тут же Іраїда Павлівна Мозгова (яка згодом стала моєю супутницею на все життя) намагалися якось мене втішити, підтримати мій моральний дух. Під кінець нашої зустрічі Бурденко мені сказав: «Прошу вас, не зробіть помилку, не подавайте навіть вигляду, що з вашою дружиною так погано. Якщо вона це відчує, то це може її остаточно вбити».
Так уже влаштоване життя - яке б особисте горе не спіткало людину, вона зобов’язана триматися, працювати - виконувати свій обов’язок
76


перед країною, перед батьківщиною, думати про перспективи, тим ішче у такий тривожний час.
Гітлер уже захопив Парижу Варшаву, Прагу, був узятий приціл на ( ЧЧТ. ЦК ВКП(б), керівництво, Й.В. Сталін докладають усіх зусиль, щоб уникнути війни. Але фашистська Німеччина, заохочена політикою Мюнхена, капіталом США, Англії, прагнула «життєвих просторів». Наші попередження Лізі Націй про небезпеку не бралися до уваги. Франція, Польща, Чехословаччина окуповані Гітлером. Л Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія та Іспанія були військовими союзниками фашистської Німеччини. У таких воєнних і політичних умовах нам доводилося швидко вирішувати питання перебудови всієї промисловості на військовий лад. Працювати доводилося буквально дні і ночі.
Удень за роботою якось віддалялося моє горе, але вночі мене мучив безнадійний стан Люби, доля моїх дітей. «За що, за яким правом, - думав я, - доля так жорстоко розправляється з молодою жінкою, матір’ю двох малолітніх дітей?» І гріх сказати, я іноді дивився на старих і думав: навіщо вони живуть, а молоді, потрібні життю, - гинуть.


ГОЛОВНЕ БУЛО - ПЕРЕМОГТИ (1941-1945)
Ми, партійні працівники, особливо ті, які мали відношення до оборонної промисловості, бачили багато і непогано володіли ситуацією. Але, звичайно, від Гітлера такого підступного зрадництва все ж не очікували. Усі пакти, договори стали просто непотрібними паперами. На країну звалилася велика біда - 22 червня 1941 року почалася війна.
Вона почалася у той прекрасний час, коли на Україні від вечірньої до ранкової зорі всього 5 годин і зірки майже не гаснуть. Усе в особливій красі й силі, розцвітають луки і діброви, наливає колос пшениця, вітер несе п’янкі запахи скошених трав. Саме в таку пору чарівної ночі ворожі бомби, снаряди, міни падали на радянську землю. З перших годин війни Україна стала ареною жорстоких, смертельних боїв. Гітлерівські армії групи «Південь» у складі 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків були націлені на українську землю.
Від Баренцового до Чорного моря простягся фронт довжиною в три тисячі кілометрів, і по всій території розгорнулася грандіозна, жорстока битва, подібної якій ще не знала історія. Виступ по радіо В.М. Молотова в перший день війни, а потім і звернення до радянського народу Й.В. Сталіна 3 липня дещо підбадьорили, вселили якусь упевненість. Але на фронтах справи складалися дуже тяжко. Мінськ був захоплений гітлерівцями у перші ж тижні війни, Смоленськ - менше ніж через місяць від її початку. Сама Москва виявилась у великій небезпеці. Ворог вийшов на близькі позиції до Ленінграда, і почався обстріл із важких гармат. На південному напрямку гітлерівці рвалися до Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донбасу, щоб за рахунок цих районів зміцнити ще більше свій військово-економічний потенціал.
Багатьох із партійного і радянського активу призвали в армію або вони пішли добровільно. Мене ж як людину, яка займається оборонною промисловістю і відповідає за будівництво оборонних рубежів під Харковом, в армію не призвали і не приймали як добровольця.
10 	липня 1941 року перші танкові і механізовані частини гітлерівців вийшли на ближні підступи до Києва. Склалася очевидна загроза столиці республіки. І все ж гітлерівцям із ходу взяти Київ не вдалося. Героїчна оборона Києва продовжувалась майже 2,5 місяця.
78


Під Києвом гітлерівці втратили близько 100 тисяч солдатів та офіцерів, було розгромлено близько 10 ворожих дивізій, знищено багато військової техніки. І все ж нам довелося залишити місто. Не нсім частинам Червоної армії, ополченцям, радянсько-партійному активу вдалося вийти з оточення. Вони ще довго з боями проривалися на Схід, багато загинуло в нерівних боях, багато хто влився в партизанські загони і бився в тилу ворога.
Із Києва на Харків рушив великий потік евакуйованих, поранених бійців Червоної армії і цивільного населення. Доводилось багато займатися розгортанням госпіталів, харчуванням, організацією евакопунктів, медичною допомогою, відправленням евакуйованих і біженців.
Це був дуже важкий і тривожний час для великого промислового центру. У всіх на вустах до нас, партійних працівників, було одне запитання: «Що буде із Харковом, як далеко від нього німці і чи втримаємо ми місто, не віддамо його німцям?» Нам важко було відповісти на ці запитання. Ми й самі не хотіли вірити, що нам доведеться залишати місто. Близько 200 тисяч харків’ян працювало на оборонних укріпленнях Харкова і на його підступах під нальотами ворожої авіації. Риємо протитанкові рови, встановлюємо надовби, будуємо споруди для вогневих рубежів і окремих вогневих точок. На околицях міста зводимо барикади на випадок вуличних боїв.
Від ворожого бомбардування виникло багато пожеж, були великі руйнування і людські жертви. Хоч і був наказ Верховного Головнокомандуючого захищати Харків і не здавати його гітлерівцям, але розроблялися плани евакуації промислових підприємств, навчальних і дитячих закладів, госпіталів, лікарень, матеріальних цінностей і громадян. Розрахунки показували, що рухомого залізничного складу явно не вистачає і багато не вивезти, доведеться підірвати, знищити. А як же бути з людьми, які не хочуть залишатися в Харкові, боячись, що він, можливо, буде зданий фашистам? Це було найважче питання.
Страшна і неприємна це справа - демонтаж обладнання у виробничих цехах. Потрібно відправляти в глибокий тил не тільки промислове обладнання, але і робітників та їхні родини. Все це відбувалося в дуже важких умовах при очевидній нестачі транспорту і при постійному бомбардуванні міста. Часто відправлені ешелони попадали під наліт ворожої авіації. Були великі людські жертви і втрати промислового обладнання. Нам усім видали військове обмундирування, зброю, і ми повинні були залишатися на казарменому становищі до кінця боїв за Харків. Безпосередньо постало питання про евакуацію родин партійного і радянського активу міста, у тому числі і секретарів обкому і міськкому. Я вирішую зібрати всіх нас разом і відправляюся автомашиною з Харкова у Дніпродзержинськ за Віталиком. Шлях туди і назад був нелегким, якщо врахувати бездоріжжя, неорганізований рух біженців і відступаючі війська, безперервні нальоти ворожої авіації і ні одного нашого літака в повітрі. По гітлерівських літаках, що низько
79


пролітають, червоноармійці і командири відкривають вогонь із гвинтівок, навіть пістолетів. У самому Дніпродзержинську я теж потрапив під бомбування. З великими труднощами все-таки вивіз Вітасика і його бабусю Варвару, матір Люби. Зібрав ніби всіх разом: двох синів - Борю, семи років, і Вітасика, півтора року. А Люба лежить у військовому госпіталі, паралізована, без руху, але з повним усвідомленням свого становища. Важко мені було і гірко дивитися на трагічність моєї родини. А справи на роботі, військовий стан вимагали крайньої фізичної і моральної напруги.
Любу потрібно відправляти з госпіталем у Челябінськ, вона просить привести до неї дітей - Борика й Вітасика, щоб проститися з ними. Можливо, назавжди. Тяжка картина, що роздирає душу і серце - прощання матері, яка не може піднятися із санітарних носилок і дотягнутися до личок своїх кревних малюків-синочків. У мене від цієї всієї картини серце ниє, паморочиться голова, проймає дрож, не можу без сліз дивитися на це трагічне прощання безпорадної матері з дітьми, які нічого не розуміють - вони тільки широко відкрили очі і злякано поглядали вбік на суєту дорослих. Санітари і я трохи підняли Любу на носилках, і вона поцілувала дітей, сльози буквально градом покотилися в неї з очей. Мені ж вона сказала: «Бережи себе для дітей і прошу тебе - бережи дітей». Лікарі, сестри і обслуговуючий персонал, які спостерігали за прощанням, не могли стримати сліз. Але як старенька, майже безпорадна бабуся Віра справиться з двома малолітками, а ще ж пересідати потрібно в дорозі? Тяжко, дуже тяжко мені було. Отже, з військовим госпіталем поїхала Люба в Челябінськ, куди йшов санітарний поїзд з пораненими бійцями.
Через декілька днів іде на схід пасажирський ешелон. З ним повинні відправитися і наші рідні. На кожну родину надають чотиримісне купе. Відправляються: Боря, Вітасик, бабуся Варвара, Віра зі своїм сином.
Розмовляв зі своїм новим другом - Іращою Павлівною Мозговою (по чоловікові Попова). Вона жалілася, що її чоловік навмисне затримує евакуацію Ірини, її матері і тітки. Ідуть останні ешелони, а він заявляє: «Я залишаюся у Харкові - німці культурний народ, і з ними можна буде знайти спільну мову». Під час розмови Ірина плаче і каже, що з боку Попова це підлий вчинок і що вона одна збирається з Харкова іти пішки. Я запропонував їй, навіть попросив її допомогти мені - взяти на себе турботу супроводжувати Борю і Вітасика до Челябінська (вона сама зібралася їхати в Омськ до своєї старшої сестри, яка там жила зі своєю родиною). Ірина погодилася з моєю пропозицією, хоча її мати, тітка і чоловік залишалися в Харкові, оскільки виїхати вже не було ніякої можливості.
Настав день відправлення ешелону - у великій метушні проходить вантаження на станції Стара Основа. Уже чути гарматні залпи боїв за Харків, нальоти ворожої авіації на місто безперервно продовжуються. Я відвіз бабусю, Вітасика і Віру з її сином до ешелону, туди ж відправив
80


Іі 	Ірину. Але вдома ще залишався Боря і деякі речі, які необхідно було іабрати. Я сів за кермо «Мерседеса», який мені подарував генерал Клочко, забрав Борю й речі й поїхав до ешелону, як раптом недалеко під будинку заглох мотор - він періодично капризував, потрібно було іноді доливати бензин у поплавкову камеру карбюратора. Я послав Борю в гараж міськкому партії взяти там пляшку бензину (це віддаль у 2-3 квартали). Тільки Боря відійшов від машини, як почалося бомбування міста в тій частині, куди він побіг. Я стою на вулиці під бомбуванням і переживаю за Борю. Він дійсно попав під бомбування, але зорієнтувався, забіг у підворіття і перечекав там. Все ж таки Боря добіг до гаража, приніс бензин, і ми під’їхали до ешелону всього за 10 хвилин до його відправлення.
Ось так я своїх рідних, любимих і близьких відправив із Харкова. Чи зможу я їх усіх побачити? Цього ніхто не міг сказати. Охоплювала непереборна туга від гіркоти нашої поразки. Під Харковом уже декілька разів висаджувався ворожий парашутний десант, але кожного разу його ліквідовували винищувальні загони. На околицях міста йшли жорстокі бої, а в окремі окраїни часто проривалися мотоциклісти- антоматники, сіяли паніку. Значна частина промислових підприємств була вже евакуйована. Те, чого не змогли вивезти, підривалося, знищувалося. Нелегко було це виконати, але в наказі говорилося: «Не дати порогу використати наше багатство».
Я знаходився на 7-му танкоремонтному заводі - складали ущільнений графік ремонту танків, оглядали наші підбиті машини, що потребували ремонту, розглядали трофейні німецькі танки. Роботи було дуже багато, і вона проводилася день і ніч. Якось мене попросили до телефону - дзвонили з приймальні обкому партії і передали мені, щоб н терміново туди прибув. Коли я з’явився у приймальні першого секретаря Харківського обкому партії О.О. Єпішева, то мені відразу впало у вічі, що тут було багато людей: військових, цивільних і чекістів, багатьох я знав. Через 2-3 хвилини мене попросили зайти в кабінет, там були М.С. Хрущов і О.О. Єпішев. Звертаючись до Микити Сергійовича, Єпішев сказав: «Ось це і є товариш Шелест, секретар міськкому, який відає оборонною промисловістю». М.С. Хрущов піднявся з крісла, при цьому встав і Єпішев. Хрущов подав мені руку, привітався, потім попросив сісти, при цьому сказав: «А я трохи пам’ятаю товариша Шелеста». М.С. Хрущова я бачив удруге (розповідали, що у Хрущова чудова зорова пам’ять), очевидно, він »апам’ятав мене при першій з ним зустрічі в Києві, коли мене призначили секретарем міськкому з оборонної промисловості.
М.С. Хрущов розпитував мене про мою роботу, які існують труднощі, що говорять у народі про війну. Навіть запитав мене про родину і дітей, тут же сказав: «Ви їх усіх уже відправили в тил?» Він навіть шав про хворобу моєї дружини - мабуть, йому про все до мого приходу розказав Єпішев. Після загальних розмов М.С. Хрущов запитав мене: «Ви літати на літаках не боїтеся?» Я відповів йому, що в армії
81


навіть зробив три парашутних стрибки. На це М.С. Хрущов, посміхаючись, сказав: «Сподіваюся, що цього разу вам стрибати з парашутом не доведеться, але зона польоту буде далеко не безпечна. Не боїтеся летіти?» Я відповів: «Микито Сергійовичу! Час для нас тяжкий, і боятися чи остерігатися, навіть думати про це ніколи, та й не годиться». Микита Сергійович з якоюсь особливою тугою сказав: «Так, час далеко не легкий, ворог наш сильний і підступний, нам потрібно багато працювати, щоб заповнити прогалини, зупинити фашистів, а потім почати їх по-справжньому бити». Далі Хрущов сказав: «Мова, товаришу Шелест, про те, щоб ви полетіли в Тулу і як інженер ознайомилися з технологією і організацією виробництва шпагінських автоматів ППШ, узяли б креслення і технологію виробництва автоматів. Я вам дам листа до товариша Жаворонкова, секретаря Тульського обкому партії, я з ним уже переговорив із цього питання. Вас на аеродромі зустрінуть і все зроблять, про що ми з вами говорили. Постарайтеся не затримуватися, треба терміново організувати у вас в Харкові виробництво автоматів. Питанням цікавиться товариш Сталін. Німці часто своєю тріскотнею з автоматів наводять паніку, нам потрібно мати свої автомати. Ну як, завдання для вас зрозуміле?» Я відповів: «Так, зрозуміле. Коли потрібно вилітати?» Хрущов сказав, що бажано сьогодні, хоча і пізній час. Він запропонував відправити мене війська- вим літаком ІЛ-14. Звертаючись до Микити Сергійовича, я сказав, що мені хотілося б полетіти службовим літаком заводу № 75. Я на ньому вже літав у Запоріжжя. Знаю добре льотчиків, та й літак невеликий - «німецька рама», двомоторний, маневрений, може літати навіть на дуже низькій висоті. Хрущов при цьому сказав: «Ну що ж, вам летіти, вирішуйте самі». Єпішев підтвердив, що літак дійсно непоганий, зразковий екіпаж, на літаку навіть установлений кулемет. Тут же Єпішев подзвонив на завод і сказав, щоб літак негайно був готовий до вильоту. Микита Сергійович особисто вручив мені пакет для товариша Жаворонкова, крім цього, просив усно передати йому вітання. Після повернення з Тули я зобов’язувався особисто доповісти Хрущову про результати мого польоту.
У жовтні день стає значно коротшим, потрібно було поспішатц, щоб у Тулу прилетіти ще завидна, але в польоті доводилося обходит^ небезпечні місця, тому час, визначений для нашого прильоту, вийшоц, Прямий зв’язок тримати з Тулою було небезпечно, оскільки скріз^ шастали німецькі літаки, до того ж зіпсувалася погода, швидко стемніло, аеродром був закритий хмарами. Літак пробив хмару над аеродромом і стрімко пішов на посадку, і в цей час по нашому літаку був відкритий вогонь із крупнокаліберного кулемета трасуючимй кулями. Льотчик увімкнув усі розпізнавальні знаки та сигнали буквально пікіруючи, все ж зумів приземлитися. Нас освітили потузі ними прожекторами, зі всіх боків на машинах під’їхали озброє$ червоноармійці на чолі з підполковником. Підполковник сваривс| добірною лайкою, коли він зрозумів, що ми не «фріци». Він у гарячі|
82


кричав: «Я ж вас міг розстріляти! Звідки ви з’явилися та ще на такому ні гаку?» Я відрекомендувався, пояснив усе підполковникові, і він одразу ж охолов. Але хвилини нашого обстрілу ми сильно пережили.
Того ж вечора я довго розмовляв із В.Г Жаворонковим. Він мені ііііі ато розказав, яку роботу вони здійснюють щодо укріплення оборони міста Тули. Як мобілізовують партійний, комсомольський, радянський актив на оборону міста, говорив про формування підрозділів ополчення, винищувальних загонів і тісного їхнього зв’язку з військо- мими, які стоять на захисті Тули. При мені відбулася телефонна розмо- іііі Жаворонкова з Й.В. Сталіним. Опісля Василь Гаврилович докладно розпитував мене про наші справи в Харкові, поцікавився, який має нигляд і як почуває себе Микита Сергійович, подякував за передане йому вітання і в свою чергу просив передати йому особисто вітання від нього. Ознайомившись із переданим мною листом Хрущова, він одра- іу ж подзвонив керівництву заводу, викликав свого помічника, і ми иоїхали на завод.
Під керівництвом висококваліфікованих технологів і конструкторів я ознайомився з конструкцією, технологією виготовлення їжтоматів.
Без пригод долетів до Харкова і того ж дня з’явився в обком партії до М.С. Хрущова і О.О. Єпішева. Хрущов залишився задоволений моєю поїздкою і все квапив нас скоріше почати виробництво автоматів.
Оскільки основні оборонні підприємства були вже евакуйовані, а інша частина знята із фундаментів і знаходилася на вантажних майданчиках, ми почали виробництво автоматів у механічних майстернях трамвайного депо, а диски і магазини - на патефонному заводі. Уже ми готовили дослідну серію автоматів, випробували їх, але через декілька днів дві бомби влучили в механічні майстерні. Бої йшли вже на околицях міста.
Харків опинився у напівкільці, усі залізниці були перерізані, вихід і ииїзд ще можливий тільки пішки й автомашинами. Місто обстрілюється артилерійським і мінометним вогнем, періодично налітає авіація фашистів і безладно його бомбить, виникає багато пожеж. їх уже ніхто не гасить, є руйнування і людські жертви. Місто здається зовсім порожнім, багато хто залишив його, а ті, хто не зміг вибратися або ж навмисно залишився, забилися в куток і чекають своєї долі.
Підпільники і зв’язкові роблять останні приготування до важкої і мебезпечної роботи в тилу ворога. Перед виїздом з Харкова я ще раз поїхав на заводи «Серп і молот» та № 75, хотілося мені подивитися, що там залишилося, і попрощатися з цими підприємствами, які для мене були дорогими і рідними, як власний дім. З товаришами зайшов на иулицю Іванова, буд. 36, де я раніше проживав, там жила прекрасна родина - мати і дві дочки, Ніна та Ліда, років 17—18-ти. їхній батько Пуп механіком на ЕСХАРі, але 1937 року був заарештований і пропав Оетісти. Родина ця дуже бідувала, і я їй в міру своїх сил дечим
83


допомагав. Ліду влаштував працювати на завод № 75 термістом. Цього разу зайшов попрощатися перед від’їздом, залишити їм дещо з продуктів і трохи грошей. Прощання було сумним і тяжким. Мати і дівчата плакали й просили помогти їм вибратися з Харкова. Але цього вже неможливо було зробити. Передбачався наді виїзд рано-вранці, але обставини затримали, оскільки виясняли безпечніший виїзд із Харкова і прямування по шляху до Куп’янська.
У Куп’янську були не тільки обласні та міські організації Харкова* а й ЦК КП(б)У та уряд республіки. Всі вони розташувалися у залізничні них потягах.
Ми отримали бронь, але від цього на душі не стало легше. І все ж незабаром у верхах було прийнято рішення відправити на Схід, у тил, велику групу партійних і радянських працівників для використання \% на евакуйованих заводах: адже на той час у тилу теж відчувалася велика і гостра нестача кадрів. У цій групі опинився і я.
Для відправлення нас у тил виділили два товарні вагони, у них повинно їхати близько 60 чоловік. Вагони не обладнані, а на дворі вже грудень, самі займаємося облаштуванням: установлюємо грубки, заготовляємо паливо, воду, влаштовуємо нари, на них - матраци, натоптані соломою, інше - що в кого є. Рідко хто має ковдри, більшість обходиться шинеллю. Вона служить і постіллю, і ковдрою, У далеку дорогу потрібно було хоча б трохи запастися харчами- водою і паливом.
У дорозі ми дізналися, що в Москві, на Червоній площі, 7 листопада відбувся військовий парад. На це міг зважитися тільки Й.В. Сталіні Ця звістка дуже нас усіх порадувала. Значить, Москва жива, уряд знаходиться в Москві, в столиці нашої Батьківщини. Незважаючи на всі складності і труднощі, всі ми прибули в Челябінськ 12 грудня 1941 ро4 ку. Звідси товариші роз’їхалися в різні місця, більшість - у Казахстан* багато хто осідає і в Челябінській області. Дехто їде в Омську і Свер#* ловську області до своїх родин і евакуйованих підприємств. Усі тепло розпрощалися і обіцяли писати один одному. і
Я уже вдруге в Челябінську - вперше був ще 1935 року, приїжджай на Челябінський тракторний завод у відрядження від заводу імені Ілліча щодо рекламації нашого металу. З тих пір дещо, звичайної змінилося, але в основному залишилося те ж місто. Прибув у міськком партії, куди було розпорядження з’явитися. Тут же дізнався, де знахо4 диться моя родина - сини Боря і Вітасик. Поїхав до них і застав їх у досить жалюгідному становищі: п’ятеро чоловік, троє дітей і двоё дорослих, розмістилися в кімнаті у шість квадратних метрів на першон му поверсі, без будь-яких зручностей, холодно, вогко, затхло. Дивлю^ ся на хлопчиків, а серце обливається кров’ю, болить душа. Боря, як загнане звіреня, - худий, виснажений, усього боїться і визнав мене не відразу. Вітасик маленький, жовтий, рахітичний хлопчик, він менё зовсім не знає. Але всі зраділи моєму приїздові, тим паче, що я приві| деякі продукти. Попервах буде значне полегшення із харчуванням. ^
84


Провідав Любу в лікарні - це страшно згадати навіть через кілька десятків років. Лежить вона в якомусь закутку, худа, зовсім висохла і нерухома. Люба мене зустріла радісно, декількома словами запитала про дітей, про маму, а потім впала в забуття. Я бачив, що жити їй залишилося лічені дні, відмучилася, бідолаха. Та про смерть вона й сама говорила досить спокійно, просила тільки берегти дітей і не залишати її матір. У розмові з головним лікарем мені стало цілком зрозуміло, що Люба швидко помре.
У грудні 1941 року я був запрошений до першого секретаря Челябінського обкому ВКП(б) М.С. Патоличева і голови партійної комісії ЦК ВКП(б) Алфьорова щодо мого затвердження завідуючим нідділом оборонної промисловості обкому партії. Вони допомогли поліпшити житло моїй сім’ї, а мені надали в готелі номер зі всіма зручностями. Я часто брав до себе в готель Борю і сидів з ним, а сам собі розмірковував: а що ж далі буде з моїми синами?
Роботи як у завідуючого відділом оборонної промисловості у мене було дуже багато. Я часто бував на Челябінському танковому заводі, куди при евакуації влився і Харківський танковий завод. Підприємство величезне, труднощів безліч, а невирішених питань ще більше. Потрібно було терміново нарощувати потужності щодо випуску серійного та!нка Т-36, у дослідному виробництві налагодити випуск танка ИС (Йосип Сталін). Директор заводу Зальцман, головний інженер Махонін (перший - чудовий організатор і адміністратор, другий інженер-технолог, великий організатор виробництва). Тільки такі люди, що були при керівництві, здатні були організувати величезний колектив у найскладніших умовах на виконання точно встановленого графіка випуску танків і одночасного освоєння нового виробництва надпотужних танків. У цехах люди працювали день і ніч по 16—18 годин на добу, серед них бачу багатьох харків’ян, усі вони цікавляться останніми новинами про Харків.
1942 рік. Здається, я був підготовлений до цього трагічного завершення, але мені тяжко, дуже тяжко, діти залишилися сиротами, без матері. Сувора, морозна, сніжна зима - січень 1942 року. Земля промерзла на півтора метра, викопати могилу важко, та й нікому, з великими труднощами добився цього. На вантажну машину поставили труну з Любою і відправилися за місто, на кладовище в лісі. Останні хвилини - опущена труна в могилу, замерзлі грудки землі вдаряють по піку труни, а мені здається, що то мені хтось б’є у скроні молотом. Прощай навіки, любима дружино, друже життя. Дуже тяжко, самотньо, до нестерпного болю образливо, шкода. На могилі з’явилася дощечка з написом - ось і все, що залишилося від коханої людини, матері дітей, у далекому від рідних місць місті, у засніженому лісі...
А життя вимагає боротьби, і як не важко, треба думати про краще, працювати, не покладаючи рук, і це для того, щоб ти сам вижив і такі, як ти, щоб вижили діти, жінки, юнаки - надія майбутнього нашої країни, щоб вижили і перемогли. А повідомлення з фронтів надходять
85


далеко не втішні, дуже тяжкі, надія тільки на самих себе. Про другий фронт поки що тільки одні розмови, та і віри мало в те, що це може бути швидко.
Мені часто і подовгу приходилося бувати у відрядженнях на оборонних підприємствах у Златоусті, Кургані, Каслі, на «Магнітці» та інших місцях. Доводилося контролювати графіки і плани виконання виробництва мінометів, боєприпасів, автоматів і автоматичних гвинтівок, прокат броньової сталі, холодну зброю. Старі заводи працюють з великим перенапруженням, робітників не вистачає, багато хто пішов на фронт, біля верстатів багато жінок і підлітків. Евакуйовані заводи часто розташовуються просто в лісі, верстати встановлюються на дерев’яних рамах, електрична проводка тягнеться по деревах. Серед верстатів стоять грубки, щоб верстатник, який працює просто неба, міг відігрівати руки. Житло збивали нашвидкуруч, із колод. Так, тоді дійсно були виявлені героїзм і витримка, але все це для народу обходилося дорогою ціною - холод, застуда, захворювання дорослих і дітей, голод, недоїдання, складні санітарні умови, багато смертельних наслідків після хвороб. А жити і вижити, щоб там не було - треба* Головне було - перемогти. Якщо глибокий тил своїми людськими резервами, продовольством, оборонною технікою не зміцнить фронт, армію, то нам важко буде втримати оскаженілий натиск фашистів.
Уже в першій половині 1942 року вся евакуйована промисловість почала працювати на повну потужність. Був сильний авторитет єдиного керівництва ЦК ВКП(б) і ДКО, який очолив Й.В. Сталін, спираючись на повне розуміння і підтримку, самосвідомість широких мас наброду і його патріотизм. Саме це було вирішальною умовою перемоги над фашизмом. Радянські люди, ідучи за партією, безмежно довіряли їй, проявляли небачений героїзм у бою і праці. Війна продовжувалася' були надзвичайно тяжкі дні, тижні, місяці. Ми багато переживали^ страждали, передумали, переболіли серцем, і все ж ми, народ, країна, ставали не слабкіші, а сильніші.
1942 рік... Найвище напруження боротьби на фронтах. Залишаючи кривавий слід, не шкодуючи своїх солдатів, фашисти рвалися в глиб країни. «Росія на межі виснаження своїх сил», - так завіряв Гітлер своїх головорізів. Але ми, працюючи в тилу на забезпечення фронту оборонною продукцією, бачили, що наша країна не виснажує свої сили, й з кожним днем набирає їх і збільшує свій оборонний та наступальний потенціал.
У мене встановилося листування з Іриною, яка перебувала в Омську ^ У листах вона жалілася на труднощі свого становища, мені теж бул0 нелегко. 16 квітня 1942 року ми з Іриною офіційно зареєстрували свій шлюб у Радянському районному загсі Челябінська. У тісному колі відзначили цю подію. Ірина та Боря влаштовуються в отриманій кімнаті. Її умеблювали, обладнали, в цілому вийшло добре, затишно,'
Гнітило мене та Ірину те, що ми не знали про долю своїх рідних тй близьких, які залишилися на окупованій території. Молодший мій
86


орат Митя перебував в армії ще з фінської війни, про його долю мені ігж нічого не було відомо. У такій воєнній «м’ясорубці» я боявся, що иін загинув. Як він писав в останньому листі, який я від нього отримав шс на початку війни, він командував взводом розвідки автоматників, метиг уже отримати поранення і нагороду - орден Червоної Зірки. >1 іпав з дитинства його чесність і твердий характер і був упевнений: і нього вийшов зразковий боєць і командир, і заради спільної справи пін не пожаліє свого життя. Гірко мені було навіть думати, що Миті, можливо, уже немає в живих. Але за спільним величезним горем усієї країни, муками народу, жертвами, які ми несемо, особисте горе дещо притуплялося.
Перед від’їздом до Москви за викликом я вирішив відправити в Омськ на літо в табір на Іртиші Ірину і Борю. Зробивши всі справи, поїхав на вокзал оформити через військового коменданта проїзні документи в Москву. На вокзалі велике скупчення людей, більшість червоноармійців на милицях, з перебинтованими головами, забинто- киними руками. Відчувалося, що десь недалеко знаходиться госпіталь. Гиджу і міркую, що, можливо, ось так і мій молодший брат Митя поранений - це в кращому випадку. І мені так захотілося побачити рідного брата, поговорити з ним. Опустивши голову, замріявся, що не почув звертання до мене: «Товаришу командир, дозвольте припали- I и?» Я підвів голову, перед собою побачив червоноармійця із забинто- ианоіо рукою в черезплічнику і своїм очам не повірив - мені здавало- ен, що це був сон, але переді мною стояв Митя, мій молодший брат! Н нк заворожений стояв, дивився на нього і не міг вимовити ні слова. Першим опам’ятався Митя: «Це ти, Петю? Неймовірно, яка несподіванка і щастя!» Ми обнялися, розцілувалися, обоє просльозилися.
Як повідомив мені брат, це вже в нього третє важке поранення. На- іороди: орден Червоної Зірки та орден Великої Вітчизняної війни І ступеня. Ось так відбулася неймовірна, несподівана зустріч у людському океані, у такій життєвій круговерті. За тисячі кілометрів від рідних місць зустрілися двоє рідних братів, які не бачили один одного И І ой тяжкий і тривожний час близько п’яти років. Митя перебував на цінуванні в Омському госпіталі три місяці з простріленою правою Кіпочицею. Ішов він отримувати продовольчий атестат, оскільки після цінування йому належить тримісячна відпустка для повного видужання. Куди йому їхати, він сам не знав, але збирався поїхати в прифронтову гмуі у, ближче до рідних місць. Умовив я його поки що залишитися в Омській області. Через обком ВКП(б) і облвиконком його направили V віддалений Бєлорєченський район області завідуючим навчальною чаг і иною школи, адже він сам до призову в армію працював учителем у школі, викладав математику.
Через чотири місяці він знову поїхав на фронт у діючу армію, 'ім'шок з ним знову надовго був утрачений. Але зустрічі в Омську мені Не чпбути до кінця своїх днів. Митя був демобілізований тільки 1947 року.
87


Т ось Москва. Тут я зустрів багатьох товаришів, які були в Куп’янську, тепер захопленому німцями. А також тих, які зі мною взимку 1941 року відправлялися «теплушками» в глибокий тил. Усіх їх теж, як і мене, викликали в Москву в надії швидкого відправлення у звільнені райони України, але звільнення затягувалося. Чимала армія відповідальних партійних, радянських, адміністративних працівників знаходилася на стайовищі «безвідповідальних» - нічим не заклопотаних людей з бездіяльним життям. їдальня, де, як на воєнний час, годували непогано, гуртожиток напівказарменого типу, нудьга, бездіяльність усіх нас замучили. Багато хто з нас, у тому числі і я, просилися в діючу армію або в партизанські загони - відповідь була одна: «Чекайте рішення». Я все ж написав офіційну заяву в ЦК ВКП(б) про те, що коли не можна в армію або в партизани, то дайте нам роботу, щоб ми даремно не їли хліб у такий важкий час для нашої Батьківщини. Тижнів через два після поданої мною заяви мене запросили у відділ кадрів ЦК ВКП(б) до товариша Андреева, він же був і секретарем парткому ЦК. Андреев уважно зі мною поговорив, з’ясував усі питання і запропонував мені посаду інструктора ЦК ВКП(б) в оборонному відділі ЦК. Я цю пропозицію сприйняв з великою радістю, адже це жива справа, не животіння у гуртожитку-ка'зармі в очікуванні, коли відчинять їдальню.
Інструктор ЦК ВКП(б) у відділі оборонної промисловості - це відповідальна робота, чималий обсяг і визначені повноваження, тим паче у воєнний час. Мене призначили в сектор забезпечення розробки, виробництва і спорядження реактивних снарядів (РС) всіх модифікацій. Це була нова і грізна, страшно засекречена зброя. Відкрито в армії і народі цю зброю з любов’ю називали: «Наші Катюші та Твани». Завідуючим сектором був М.М. Волков, хороший комуніст, інженер, організатор, чудовий товариш - по-справжньому людяна людина. Пізніше він став директором 2-го Московського годинникового заводу. Йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Уже згодом, після війни, ми з ним листувалися, від нього у мене зберігається сувенір - електронний настільний годинник. На чолі нашого управління стояв генерал Гайдуков, непогана людина, але дуже метушлива. Інструкторами разом зі мною були: Матюшин із Мурома, опісля він став першим секретарем Краснодарського крайкому партії, і Суботін з Нижнього Тагілу, він довгий час працював в апараті ЦК. Всю оборонну промисловість опікав секретар ЦК ВКП(б) Маленков, і мені не раз доводилося бути на нарадах, які він проводив. Двічі на них я чув Й.В. Сталіна.
Маленков нам не один раз казав, що Й.В. Сталін настійно вимагає форсувати виробництво необхідної кількості РС, так потрібних для фронту. Коли на нараді був присутній Й.В. Сталін, він щоразу давав конкретні, небагатослівні пропозиції щодо посилення виробництва «катюш».


Я ще залишався інструктором ЦК ВКП(б), у цей же час отримав посвідчення ЦК КП(б)У про моє направлення у звільнені райони України.
Нарешті ешелон партійних, радянських, адміністративних працівників України направляється у Куп’янськ, а звідти - кожен за призначенням. З нами іде велика група партизанів, яких мають заки- иути в тил ворога. Цю групу проводжав сам начальник Центрального штабу партизанського руху П.К. Пономаренко. Ешелон наш іде обхідним шляхом, недалеко від місць Сталінградської битви. Із вікон вигонів видно недавні сліди жорстоких боїв, понівечену військову техніку, розбиті залізничні станції, зруйновані населені пункти. Де-не- де ще не прибрані трупи ворожих солдатів, куди сягає око - вздовж шлізниці в снігу, під телеграфними стовпами сидять обперті до них то поодинці, то групами вбиті солдати - більшість румуни та італійці. Видовище, звичайно, досить неприємне.
На другу добу прибули до Куп’янська, і відразу ж невелика група на чолі з першим секретарем обкому партії машинами виїхала в Харків. Зі сторони станції Основи чути було стрілянину гармат і мінометів - ще йшов бій за місто.
У Харків увійшли в сутінках, видовище страшне. Все місто охоплене полум’ям.
На площі Дзержинського горять і валяться будинки: обком КП(б)У, готель, Держпром, Будинок проектів, Ветеринарний інститут. Уся величезна площа освітлена зловісною загравою пожеж, їх ніхто не гасить.
Уся обкомівська і міськкомівська група, яка першою прибула ешелоном у Харків, розташувалася в особняку по вулиці Іванова, тут же наші робочі місця і гуртожиток. Ми перебуваємо майже на казар- меному становищі. Нас попередили про небезпеку пересування містом, особливо поодинці. У місті багато замінованих будинків, у різних місцях міста виникає безладна стрілянина. Узяли автомати і разом з партизаном Васею пішли пізно ввечері на квартиру по вулиці Захаржевського до матері Ірини Дарії Петрівни і тітки Ліни Петрівни. Вони сиділи в кімнаті при каганці вже дві доби, чули стрілянину, але не шали, що німців уже вигнала Червона армія з Харкова. Моєму приходові вони зраділи, не вірили, що це відбувається наяву, зустріч була дуже тепла. Я їм розказав про Іринку, передав її прохання, щоб вони приїхали до неї в Челябінськ. Домовилися, щоб вони були зібрані через два-три дні до від’їзду в Куп’янськ, а звідти я їх відправлю в Челябінськ.
Я займався питаннями організації роботи промислових підприємств міста, відновленням електростанцій, водопроводу, каналізації та міського транспорту. Роботи було дуже багато, доводилося виїжджати на місця, аналізувати і давати дозвіл на відновлювальні роботи. Приходило багато робітників та ІТП, групами і поодинці, пропонували свої послуги, вносили пропозиції щодо пуску промислових підприємств, відновленню електростанцій, пуску міського транспорту.
89


На другий день після нашого приїзду в Харків на площі Тевелєва відбувся великий мітинг, на ньому було дуже багато людей. Виступав М.С. Хрущов. Були загальні врочистості з нагоди звільнення міста, але разом з тим і якась настороженість. Ми, відповідальні працівники міськкому і обкому, під час мітингу знаходилися в спеціальному оточенні й під охороною. Пересування містом передбачаються значні, а міський транспорт ще не працює, треба знаходити вихід. Встановлюю зв’язок з водіями, вони кажуть, де є автомашини і паливно-мастильні матеріали. Дістаю дві машини: легкову - «газик» і вантажну - німецький «опель». Водії охоче погоджуються працювати, просять тільки дозволу вивезти своїх рідних з Харкова. Все-таки тут складне становище, часті нальоти ворожої авіації, бомбування, є людські жертви, умови досить неспокійні.
Зустрічаю багатьох знайомих, вони приходять з проханнями, скаргами, пропозиціями. Колишня однокурсниця по робфаку Леля Куркіна прийшла і розповіла про всі її муки під час окупації, про голод і страх. Дуже засмутився, що знайома дівчина Ліда, яку я влаштовував термістом на завод № 75, поїхала з німцями - ось цього я ніяк не міг очікувати. Її мати і сестра Ніна плачуть і проклинають її; Де вона, невідомо.
Вечорами і ночами в обкомі партії збираємося і слухаємо радіопередачі по радіоприймачу «Телефункен», власником якого був О.О. Єпішев; чудова машина. Вісті з фронтів різні, як кажу.ть, «з перемінним успіхом», а на харківському напрямку ситуація досить складна й небезпечна. Наші танкові частини і механізована піхота^ переслідуючи відступаючого противника, мабуть, дуже захопилися. У районі Барвінкова глибоко вклинилися в розташування німецьких військ, на сотні кілометрів відірвалися від своїх тилів і залишилися без постачання.
Кінець лютого 1943 року. Надворі бездоріжжя, труднощі з підвезенням боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів та харчування, автомашин явно не вистачає, та й прохідність їх по бездоріжжю дуже обмежена, гужовим транспортом ні на санях, ні на колесах далеко не заїдеш.
Із німецьких передач ми дізнаємося, що велика група наших військ під Барвінковим потрапила в оточення, піхота намагається вийти з оточення, але несе великі втрати. Танки без пального зариті в землю, відстрілюються (це поки є боєприпаси, а опісля загибель). У другій передачі німці повідомляють, що «оточене угруповання радянських військ у районі Барвінкова ліквідується, багато вбитих, поранених, полонених, великі трофеї військової техніки». Ми всі важко переживаємо нашу невдалу операцію. Ті, що вийшли з оточення, розповідають про страхіття і величезні наші втрати, безнадію нашого оточеного угруповання військ. Знаходяться «розумники», особливо «смершовці», які пробують звинуватити тих, хто вийшов з оточення, мало не в боягузтві і «пораженчестве». Посилилося бомбування міста, у населення настрій
90


понурий, на підприємствах працівники питають нас: «Скажіть відвер- ю, ии що - знову залишите Харків?» А що ми можемо їм на це мід повісти?
І Іерші числа березня, уже весна, здавалося б, повинен бути і настрій мссниний, але ні, на душі і серці гіркота нашої невдачі під Харковом. і усього видно, що місто доведеться знову залишати.
Незабаром мене до себе запросив секретар обкому О.О. Єпішев і іілн завдання цієї ж ночі, а це було напередодні 8 березня, вивезти з Харкова до Куп’янська велику групу академіків, учених, професорів та Uni родини, які залишилися при німцях у Харкові. Отримав списки, идрсси, пізно ввечері розпочав операцію, у цьому мені допомагали грог чоловіків із партизанів, у тому числі Вася, про якого я вже згаду- NMH. До опівночі зібрали всіх на збірному пункті - всього з родинами U виявилося 60 чоловік, повантажили на дві обладнані машини, у кожній машині супроводжуючий з автоматом. О другій годині ночі почнися наш виїзд з міста, двічі ми потрапляли під бомбування, була велика паніка серед евакуйованих, довелося заспокоювати і стежити, щоб ніхто не відстав. Закінчилось усе щасливо, хоч навкруги падали Аомби і були руйнування. Без утрат усіх благополучно доставили в Куіґянськ, наступного дня двома «теплушками» відправили в глибокий тил. Багато хто з евакуйованих дякував за те, що їх своєчасно, добре й організовано вивезли з Харкова.
За розпорядженням 0.0. Єпішева я направляюсь в Москву зі сисцзавданням.
Мій маршрут пролягав Воронезькою областю, їхали ми переважно путівцями. У полі ми напоролися на протитанкові міни, дві з них підірвались, відкинувши нашу машину на 2-3 метри з проїжджої частини, і вона отримала пошкодження.
Добрався я до Москви на четверту добу. З’ясував усі питання, які мені були доручені Єпішевим. Єпішев через деякий час пішов в армію Hit політроботу, багатьом теж пощастило попасти в армію. Я знову прошуся в армію або в партизани, не пускають, посилаючись на спеціальну броню.
У Москві мені довелося чекати вирішення мого питання. Приходити:« буквально голодувати, грошей немає та і поїсти ніде - все на киртках, на талонах. Жив я і ночував де і як доведеться. Знову прошусь н армію або партизани, але цього питання ніхто не вирішує. Я за допомогою звернувся до керуючого справами ЦК ВКП(б) Д. Крупіна - він инрішив усі мої труднощі, визначив житло, видав продуктові картки і пілони на харчування, прикріпив до їдальні. З Іриною у нас відбу- ншться регулярне листування і періодичні телефонні розмови, я і вона обоє нервуємося, як же бути далі, адже жити, по суті, немає на що, їїле підбадьорюємо один одного в надії на краще.
На запрошення я декілька разів був у ЦК ВКП(б) у відділі кадрів в Андреєва і завідуючого оборонним відділом Сербіна - вони ведуть зі мною розмову щодо майбутньої роботи, мені здавалося, що справа
91


затягується, і я був ладен дати свою згоду на будь-яку пропозицію. Нарешті в серпні 1943 року мене запросив до себе Сербін і повідомив, що я ухвалою Секретаріату ЦК ВКП(б) затверджений парторгом ЦК ВКП(б) заводу № 306 Наркомату авіаційної промисловості в Саратові.
Після цього рішення я ожив серцем. Нарешті закінчилася моя обтяжлива бездіяльність і гнітюча невизначеність, я при справжній роботі, можу приносити певну користь. Поїхав у Наркомат авіапромисловості (НКАП), де познайомився з начальником головкому і директором заводу Філімоновим. За домовленістю з відділом ЦК ВКП(б) і НКАП я поїхав з Москви спочатку за родиною і прямо вже звідти ми поїздом відправилися на нове місце призначення.
І гадки не мав я тоді, що мені доведеться в Саратові затриматися майже на повних шість років. З цим містом, його людьми, партійною організацією у мене пов’язано багато доброго: напруженої праці; радості і печалі, особистих переживань і труднощів. У цілому ж про Саратов на все життя залишилися теплі спогади, хоч і було далеко не легко - всього вистачало.
Крім своєї основної роботи як парторга ЦК ВКП(б), багато доводилося виконувати роботи за дорученням райкому, міськкому й обкому ВКП(б) - брав участь у різних комісіях і був їхнім головою! Якось швидко увійшов в основне і міцне коло партійного активу міста й області. У цей час частина уряду України і ЦК КП(б)У знаходились у Саратові. По роботі мені мало доводилося з ними зустрічатися, але в мене були думки, щоб повернутися на Україну, в Харків. Правда, де? які окремі впливові працівники якось відчужено до мене ставилися. Мабуть, їм було заздрісно, що я працюю, не байдикую, і саратовська партійна організація хорошої думки про мене. Таким до мене ставлеш ням я особливо не переймався, адже працював на загальну справу; приносив користь, мав авторитет.
Мені доводилося часто бувати в селах як уповноваженому з провес дення сільськогосподарських робіт. Бачив гнітюче становище сіль* ського господарства і безпросвітність у цій важливій справі. Якось я поїхав за Волгу, в поселення колишньої автономної республіки німців Поволжя і був свідком того, як було зруйновано і запустіло все господарство і будови після виселення звідти німців. Хто міг допустити таке варварство щодо знищення сільгоспінвентаря, худоби, будівель житлових і господарських? Це був погром і згарище, моторошно було дивитися. А до виселення це були квітучі, багаті місця з високою культурою землеробства, високими врожаями зернових і технічних культур, з інтенсивним тваринництвом.
Першим секретарем Саратовського обкому в той час був Павло Тимофійович Комаров. Він тільки що замінив на цій посаді Баркова. Комаров - це старий комуніст, досвідчений партійний працівник, людина з великим життєвим досвідом. Загальна грамотність і підготовка були слабкими, але все це надолужувалося природним розумой і багатим життєвим досвідом.
92


У серпні 1945 року мене запросили в обком партії на бесіду з П.Т. Комаровим. Він запропонував мені перейти працювати в обком партії заступником секретаря обкому партії з авіаційної промисловості. Я дав згоду і через тиждень уже працював в обкомі. По суті, я займався всією оборонною промисловістю області. Найбільшим оборонним підприємством міста й області був «завод комбайнів» - авіаційний завод № 292, який виготовляв літаки конструкції О. Яковлева: ЯК-3, ЯК-6, а потім ЯК-9. На заводі працювало понад 25 тисяч робітників, партійна організація у своїх рядах нараховувала близько 3 тисяч чоловік. На цьому підприємстві мені часто доводилося бувати і разом з парткомом та дирекцією заводу вирішувати багато технічних і організаційних питань. Цілі авіаційні полки відправлялися прямо із заводського аеродрому на фронт.
Я також опікувався і заводом № 306, на якому раніше працював парторгом ЦК ВКП(б). Виходив на повну потужність величезний завод спеціальної радіоапаратури і радіотехніки, розташований за Волгою, в м. Енгельсі. На цих і багатьох інших заводах, конструкторських бюро потрібно було тримати під контролем розробку і виробництво оборонної техніки. Мені часто доводилося бувати у Комарова, доповідати йому про справи оборонної промисловості, готувати інформацію і доповідні записки в ЦК ВКП(б). Павло Тимофійович старався вникати в суть роботи оборонної промисловості. Хоч йому важко було розібратися у виробничій інженерній специфіці, але він завжди уважно мене вислуховував і, здавалося, намагався щось у мене запозичити в галузі організації, технології і конструкції виробів та машин. Якщо ж мова йшла про роботу партійної організації, про життєвий досвід, то гут у Павла Тимофійовича було чому повчитися, і я багато таких питань зрозумів і запозичив у нього і донині вдячний йому як старшому партійному, більш досвідченому товаришеві.
Працювати доводилося багато і напружено. Домашні справи йшли, як і до того, у клопотах: як прогодувати сім’ю, дітей, як взутися і одягнутися, бо все це робилося за промисловими талонами і продовольчими картками, які далеко не завжди отоварювалися. З квартирою все влаштувалося добре, тепер моя сім’я з 6 чоловік займала окрему трикімнатну квартиру. Із взуттям та одягом було досить нужденно. В Ірини було одне-однісіньке пальто. Одного разу вона пішла на базар, і там бритвою його порізали ззаду. Як вона, бідна, плакала, адже залишилася зовсім без пальта. Коли всі лягли спати, я вирішив скористатися своїм «мистецтвом»: колись я шив чоботи, і за ніч я так майстерно заштопав порізи, що вранці, коли показав його Ірині, вона не могла розрізнити і знайти порізи - становище було врятовано.
В області багато евакуйованих з України та із Прибалтики, в основному це були жінки, старі і діти. Багато хто з них жив дуже тяжко. Мені якось довелося допомагати одній молодій жінці з дитиною з Прибалтики. Вони буквально голодували, їм була надана допомога через місцеві органи. Серед населення доводилося проводити велику
93


роботу з патріотичного виховання, інформувати про справи в країні і на фронтах. Велика робота здійснювалася у зв’язку із вчинком Ферапонта Головатого,, який на свої заощадження купив літак для Червоної армії. Всі заходи, пов’язані з цим, нам доводилося проводи* ти на заводі № 282: вибір літака, напис на його борту «Ферапонт Головатий», прийом Головатого на заводі, мітинг і відправленая літака з військовим екіпажем із заводського аеродрому прямо на фронт.
Повідомлення про нашу перемогу і беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини мене застало за Волгою, в радгоспі, де я був уповноваженим з проведення весняних польових робіт. Роки війни остаточно виснажили людей, народ стомився від тяжкої, згубної, кровопролитної війни. До того ж був виснажений морально, духовно ї фізично.
З інформаційних повідомлень було відомо, що ми добиваємо ненависного ворога у його «власній барлозі», але всі чекали, прагнули закінчення війни. І все ж ця звістка виявилася нежданою, неймовірною, приголомшливою у своїй радості, кінцем неймовірних поневірянь і людських страждань! Я провів мітинг з нагоди нашої остаточної перемоги і беззастережної капітуляції фашистської Німеччини. Радість, безмежна радість, сльози! Увечері влаштували загальний імпровізований прийом і гуляння, багато хто був добряче напідпитку.
У роботі оборонних підприємств після перших місяців закінчення війни не відбулося ніяких істотних змін. Як і до того - вимогливість, чіткість у виконанні графіків випуску оборонної промисловості, однак все ж таки ми чекали якихось перемін.
Почали приходити ешелони з демобілізованими. Організація ЇХ зустрічей, радість, сльози, зустріч рідних, любимих, близьких, які повертаються після перемоги здоровими і неушкодженими.
Гнітючість, горе і сльози при вигляді скалічених, безпорадних, тих, хто йшли на фронт молодими, сильними, здоровими, бадьорими. Не* поправна втрата загиблих викликає з новою силою тяжкі переживання!, невтішне горе і гіркі сльози матерів, батьків, дружин, дітей, наречених*. Ці втрати тих, хто не повернувся з поля бою, здається, тиснуть своїм горем ще більше, ніж раніше. І все ж закінчення війни, розгром фашистів, загибель Гітлера, а потім і суд над воєнними злочинцямй і запроданцями, зрадниками своєї Батьківщини, викликають величезну радість і гордість за наш народ, країну, партію. Й.В. Сталін, його найближчі соратники і помічники виправдали надію і довір’я народу, їхні слова не розходилися зі справами.
і


ВКЛЮЧЕННЯ У ПОЛІТИЧНУ ОРБІТУ (1946-1953)
ПРАЦЯ НА ОБОРОНУ БАТЬКІВЩИНИ: «СКРІЗЬ Я ПОЧИНАВ З ТОГО, ЩО ШУКАВ ДОБРОСОВІСНИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗНАЮТЬ СВОЮ СПРАВУ»
1946 рік. Військова промисловість поступово частину своїх потужностей спрямовує на виробництво товарів широкого вжитку. Адже за роки війни до решти все зносилося не вистачає предметів найпростішого домашнього побуту: посуду, меблів, тканин, по суті, потрібно було починати все з нуля. Що стосується воєнної продукції, то її випуск не припинявся, а крен був узятий на освоєння нових, більш удосконалених конструкцій.
Усіма цими проблемами я і займався наступні роки, працюючи парторгом ЦК ВКП(б) на заводі № 292, куди мене направили у серпні. Тяжкий був час. Але все витримали. І які прекрасні люди були в нашому заводському середовищі!
У 1947 році розмова велася про моє призначення директором заводу, можливо у Ленінград.
Мені з управління кадрів МАП повідомили, що в міністерстві питання про моє призначення директором заводу вирішене, іде узгодження в ЦК ВКП(б). Чекаю ухвали з нетерпінням, поки що готуюся, вивчаю спеціальну літературу з літакобудування.
У липні 1948 року отримав наказ про призначення директором Ленінградського авіаційного заводу № 272. Наказ підписаний міністром авіаційної промисловості М;В. Хруничевим.
Вантажу всі до крайності скромні «пожитки» і родину в товарний вагон і їду в Ленінград. Тепло попрощався із саратовцями, особливо із заводськими працівниками. Багато хто прийшов проводжати, хтось із проводжаючих подарував нам примус, і він виявився дуже навіть до речі.
Відверто кажучи, розставатися із Саратовом і зі всім звичним і знайомим, обжитим було сумно.
До Москви ми доїхали за добу.
Я побував у міністерстві, відрекомендувався тепер уже як директор заводу першому заступникові міністра В.В. Бойцову, якого я добре знав по роботі в Саратові на заводі № 292, де Василь Васильович працював певний час головним інженером. В.В. Бойцов повідомив мені деякі подробиці взаємостосунків кадрів на заводі, дав кілька ділових, практичних порад. Завод цей старий, зі своїми традиціями - на цьому заводі вперше в Росії був сконструйований, виготовлений і зібраний
95


літак Сікорського. Там багато старих кадрових висококваліфікованих робітників, але їхня думка часто нехтується керівництвом заводу. В.В. Бойцов мені сказав буквально таке: «Збери старих кадрових робітників, їх там близько 450 чоловік, це майже 10 % усіх працюючих на заводі, порадьтеся з ними. Вони тобі будуть великою опорою в тому, щоб налагодити роботу заводу, адже вони істинні і непідробні патріоти свого підприємства! Тримай контакт з робітниками, ніколи не давай їх скривдити. Суворо, але об’єктивно вимагай з керівного складу заводу. Він теж кваліфікований, але в колективі якийсь розбрат. Я сподіваюся, переконаний у тому, що у тебе все буде добре».
Розумів, що завдання переді мною стоїть нелегке, щоб налагодити нормально роботу заводу, виконати план з усіх техніко-економічних показників. Відверто кажучи, я хвилювався, як мене приймуть.
22 червня я почав виконувати обов’язки директора. Прийняв справи від колишнього директора, підписав акт і протокол. Ознайомлююся з керівними кадрами заводу, зі структурою його цехів і відділів, технологічним процесом, зі всіма службами і громадськими організаціями.
Головний інженер заводу - Яночкін, про нього мені багато наговорили несхвального ще в Москві - грубий із підлеглими, неорганізований, в технології літакобудування розуміється погано. Після такої характеристики хоч-не-хоч будеш ставитися насторожено, упереджено. Сігаєв - головний технолог заводу, грамотний, наполегливий, організований, не в ладах з головним інженером, а іноді й ігнорує його. Явно претендує на його посаду. Із першого знайомства видно, що він хитра, наполеглива людина, його так характеризували мені і в Москві. Парторг ЦК ВКП(б), він же секретар парткому заводу Стельмахович
- 	представник кар’єристичних партійних працівників, у виробництві нічого не розуміє. Думаю, що він мені заважати не буде, адже йому відомо, що я прийшов директором заводу з партійної роботи і розуміюся на цих питаннях не гірше, ніж він.
Через чотири місяці, як я прийняв завод, план почали виконувати по валу і товару. Випуск літаків пішов точно по графіку - 18-20 штук за місяць. Різко покращався фінансовий стан підприємства. Завод цр- чав у змаганні займати перші місця серед підприємств одинадцятого головкому МАПу, в районі і місті. ІТП, робітники, службовці почали отримувати премію від 20 до 40 % до квартального заробітку, жити стало веселіше, радісніше. Загальний настрій у колективі піднявся, робота пішла жвавіше, колектив згуртувався загальною метою, відчув упевненість у своїх здібностях і силі. У міністерстві посилено погово- рюють про передачу з нашого заводу виробництва ЯК-28 на Далекий Схід, у Семеновське. Там побудований непоганий авіаційний завод, але він не завантажений. Нашому заводу пропонують виробництво бойового літака ЯК-9 із саратовського заводу, а "останньому доручають виробництво реактивних літаків. Якщо так буде, то це і добре^ і погано. Добре, що завод перейде на більш складне виробництво,
96


погано те, що налагоджене і відпрацьоване виробництво ЯК-28 доведеться залишати. Робота заводу налагоджена, часу вільного залишається більше, щоб працювати над собою, хоч турбот і труднощів, як і колись, дуже багато. Приймаю рішення захищати дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. Вибираю профіль - «Ремонт літаків у системі ВПС».
Я почав складати екзамени і добирати матеріал для кандидатської дисертації. Нелегко поєднувати роботу і підготовку до захисту. Важко, але справи просуваються паралельно: пишу дисертацію і складаю екзамени.
Наш завод отримує із Саратова оснащення, заділ, інструмент і технічну документацію на виробництво літака ЯК-9. Установлений термін: через три місяці ми повинні почати випуск літаків. Саратовці надають максимальну технічну допомогу, відряджають кадри в Ленінград для монтажу і оснащення агрегатів та збирання літаків. Я їду з групою спеціалістів на саратовський завод, все знайоме, приймають добре, надають усяку допомогу.
З питань виробництва літаків кілька разів був у Москві в міністерстві і в ДКБ О.С. Яковлева. Особисто декілька разів зустрічався з ним з деяких питань конструкції ЯК-9. їм надають особливого значення, їх відправляють у Китай, а звідти у В’єтнам і Корею. Ми вклались у термін і увійшли в графік виробництва.
Якось пізно увечері на квартиру до мене подзвонив заступник міністра М.ї. Хруничев, і я відчув, що трапилася якась НП. Так і сталося. Він мені сказав: «Вам готується велика неприємність. У Китаї на літаку ЯК-9 ламається турель крупнокаліберного кулемета, китайці заявили протест, піднявся великий галас. Прокуратура СРСР веде розслідування щодо притягнення до відповідальності винних. Представник ДКБ О С. Яковлева заявив, що конструкторський дефект виг ключається, може бути дефект виробничо-технологічний або ж неправильне встановлення турелі під час експлуатації». М І. Хруничев дав мені доручення: терміново разом із представниками військпреда, генерального конструктора і відповідальним працівником МАП провести випробування, акт і протокол результатів випробування направити в міністерство особисто йому. Я після розмови з міністром відразу ж поїхав на завод, тут же викликав відповідні служби і відділи заводу для перевірки технології виготовлення турелів та підготовки для проведення випробувань. Уранці на завод прибули провідний конструктор від Яковлева інженер Шварц і провідний інженер одинадцятого головного управління МАП В.М. Винокуров. Розглянули всі підготовлені матеріали, і оскільки конструктивних і технологічних дефектів не було виявлено, вирішили провести перевірку вогнем.
До третьої години ночі був завершений відстріл* турель витримала - перемога, знята загроза бути притягненим до відповідальності за випуск недоброякісної воєнної продукції. Складено акт і протокол - його підписали представники військової прийомки, генерального
4 	Шелест
97


конструктора, МАП і заводу. В документах було вказано, що турель могла зламатися тільки від неправильного її встановлення китайцями. Рано-вранці я подзвонив міністру і повідомив про результати випробувань. Він подякував за оперативність і привітав зі щасливим закінченням такої «делікатної» справи. Для нас це був великий урок і попередження, ми ще більше посилили контроль за якістю виготовлення всіх виробів і літака в цілому.
У Ленінграді мені працювалося легко, творчо, цікаво. Але вдома назрівала біда: ленінградський вологий клімат виявився непридатним для Ірини і особливо Вітасика - син постійно хворів, марнів на очах. Лікарі наполегливо рекомендували змінити клімат. Шкода мені було розлучатися з колективом заводу, з яким так дружно працювалося, але тривога за близьких змусила клопотатися про перевід. Ймовірно - на Далекий Схід.
1950 рік. Збираюся у відпустку в Гагри, у цей час подзвонили з Головного управління МАП, повідомили, що можливий варіант мого переїзду в Київ, рекомендують туди заїхати подивитися завод і повідомити свою думку. Відпустку з Іриною провели добре, погода стояла прекрасна, і на Жовтневі свята ми ще купалися в Чорному морі* На зворотній дорозі заїхали у Київ. Побував на заводі, познайомився з директором Мироновим. Він великий гурман, нічого не підозрює про мету моїх відвідин. Приймає добре, просто як колегу.
Завод справив на мене важке враження. Територія не огороджена, прохідна - просто халупа, в’їзні ворота дерев’яні і перекособочені, на території заводу проживають сторонні особи, пасуться кози, корови і бики. Виробничі корпуси низькі і малопристосовані для літаком будування. Завод працює над випуском літака АН-2 конструкції О. Антонова, і хоча пройшло більше двох років, як завод працює над цим літаком, але не випущено ще жодної машини. Фінансовий стан заводу дуже тяжкий, у колективі якась групівщина.
Мені треба було добре подумати, перш ніж давати згоду на такий завод і залишати уже добре налагоджене підприємство. Але, виявляється, на мене вже були підготовлені всі документи, і Головком наполягає на тому, щоб я дав згоду сам і добився б згоди на моє звільнення з Ленінграда. Міськком згоди на моє переведення в Київ не дає, «прориваюся» до секретаря обкому ВКП(б) Ф.Р. Козлова. Зустрів добре, уже як знайомого по спільному відпочинку в санаторії «Приморський». Переконую його, доводжу, що з Ленінграда я виїжджаю через стан здоров’я сина і дружини, хоч мені і дуже шкода залишати його. Козлов довго не дає згоди на мій виїзд з Ленінграда - при цьому каже, що вони думали використати мене на партійній роботі. Нарешті отримав його згоду, про що повідомив в управління кадрів МАП, там сказали: «Чекайте ухвали».
Відзначили 70-річчя Й.В. Сталіна, руками заводських умільців виготовили скромний подарунок - макет літака ЯК-9 і відправили його в Москву.
98


17 	квітня 1950 року я отримав наказ про призначення мене директором заводу № 473 у Києві.
У цілому в Києві (на Україні) я пропрацював 22 роки і 10 днів. Пройшов шлях на різних посадах - від директора заводу до першого секретаря ЦК КПУ. Був кандидатом Президії і членом Політбюро ЦК КПРС протягом 10 років. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР V, VI, VII, VIII скликань - у цілому був депутатом 16 років. Був членом Президії Верховної Ради.
Ці двадцять два роки і десять днів роботи в Києві аж до мого вимушеного переїзду в Москву на «відповідальну» роботу і були роками найбільш творчими і зрілими, роками справжньої діяльності. Були успіхи і невдачі, радощі і прикрощі, як завжди буває у великій і відповідальній роботі. Про роботу в Києві в мене залишилися найтепліші і найкращі спогади.
За 10 років роботи першим секретарем ЦК КПУ мені доводилося контактувати, зустрічатися, працювати, бесідувати з багатьма людьми, у тому числі і з керівним складом - партійними, господарськими, радянськими кадрами, представниками науки і культури, творчої інтелігенції. Багато хто мені добре відомий, і я їх особисто знаю на всіх ступенях і рангах. Багато хто мене особисто знає і добре пам’ятав до цих пір. Працювали дружно, добре, і про кожного, з ким доводилося працювати, можу сказати тільки хороше. Винятком є деякі, і в першу чергу Щербицький, Ватченко, Грушецький. Це тупі, лукаві люди, підлабузники, облесники і падлюки, можуть будь-кому стати на горло, перегризти його, щоб тільки досягти успіхів у кар’єрі. Розуму, здібностей немає у таких типів. Ось вони і користуються'для досягнення своєї мети мерзотним арсеналом брехні, лестощів, догідництва, безпринци- повості. Після 1973 року в мене залишилося тяжке і гірке враження від справ, які творяться на Україні. Шкода, дуже шкода було партійну організацію республіки, народ України, що вони знаходяться під керівництвом таких тупиць, політичних авантюристів, які зраджують інтереси свого власного народу. І все це творилося під керівництвом і натхненням «великого ленінця» - Брежнєва. Про це історія колись скаже своє вагоме і правдиве слово. Про все це мною буде сказано теж детальніше, але пізніше.
А зараз головне моє завдання: налагодити серійний випуск літаків АН-2, розгорнути будівництво виробничих і побутових корпусів, обладнати і обгородити територію. І ще - провести реконструкцію існуючих приміщень і модернізацію обладнання. По-солідному розпочати будівництво житла і культурно-побутових закладів. Величезне завдання полягало в тому, щоб згуртувати здоровий колектив заводу, навести потрібний порядок у виробничій і технологічній дисципліні.
Необхідно було правильно підібрати і розставити керівні кадри заводу, бо це вирішувало успіх справи. Потрібно було підготуватися до перебазування і розміщення на і без того мізерних площах заводу ще й конструкторського бюро О.К. Антонова, яке зараз було не при
99


ділі у Новосибірську. Це далеко не повний перелік заходів, які в будь- якому разі потрібно виконати, і якомога швидше, бо без цього не буде створене справжнє виробництво.
А труднощів дуже багато, адже пройшло лише 5 років після закінчення війни, всього не вистачало. Головна вулиця Києва Хрещатик ще лежить в руїнах. По суті, тільки починалася відбудова зруйнованого міста. Великі труднощі з будівельним матеріалом, водою, електроенергією, паливом, житлом, продуктами харчування і товарами широкого вжитку.
Через деякий час із Ленінграда в Київ приїхала Ірина з Вітасиком, мізерні наші пожитки вагоном відправили прямо на завод. Квартири в Києйі немає і швидке її отримання не передбачається. На руках у мене охоронне свідоцтво № 005095 на квартиру, залишену в Ленінграді, про те, що в Смоленському районі по Невському проспекті в будинку № 168 за мною зберігається квартира № 45 із 3-х кімнат площею 76,93 квадратних метрів. Але папір не квартира, і потрібно зробити її обмін, що становить великі труднощі. А тут іце виявилося, що мій добрий знайомий льотчик А.Е. Мазуренко, двічі Герой Радянського Союзу, який попросився у мене тимчасово пожити в заброньованій квартирі, «тихенько» виписав на неї ордер, і я, таким чином, спіймав облизня. Ми розмістилися в готелі по вулиці Леніна, займаємо «люкс» - дві кімнати, балкон, ніби все добре, але готель є готель, а звідси всі незручності проживання з родиною.
Зате Ірина та Вітасик відчули себе в Києві значно краще, погода стоїть божественна - тепло, сонце, все в цвіту, повітря після лемшпрадського просто п’янке -цілюще. Т від Бориса з Одеси, куди він переведений з Ленінграда в Одеське мореплавне училище, надходять втішні вісті - все у нього добре.
Поринув у роботу. Багато нового, багато труднощів. Все і всіх потрібно було вивчати, перевіряти у дії.
Я особисто познайомився з О.К. Антоновим, сконтактував свою роботу з його завданнями, Я йому відверто заявив, що коли ми спільними зусиллями у найближчі 3-4 місяці не освоїмо виробництво літаків, не піднімемо в повітря хоча б малу серію, то літак АН-2 спіткає сумна доля - його знімуть з виробництва.
Спільними зусиллями заводу і конструкторського бюро було складено суміщений графік виготовлення деталей, вузлів, агрегатів і складання літаків. Уже в жовтні 1950 року перша серія з 5 літаків була виготовлена, перевірена і представлена замовникові - військовому представнику. Це була перша перемога колективу заводу і ДКБ. З’явилася упевненість у наших здібностях виконувати плани і завдання. До січня 1951 року завод уже виконав план IV кварталу 1950 року, а з початку 1951 року почав працювати упевнено, ритмічно, щомісяця випускаючи по 25-30 літаків. Про завод пішли гарні розмови в місті, міністерстві, ми почали отримувати перші місця і премії. Літак АН-2 стає популярною машиною в народному господарстві. Високу оцінку
100


машина отримала від полярних льотчиків. Ми розробили варіант літака для сільськогосподарських робіт, і це привернуло до нього особливу увагу.
1952 	року завод уже став передовим підприємством міста, По міністерству займаємо перші і другі місця щоквартально, отримуємо шамена, грошові винагороди. Авторитет і значення заводу виросли і іміцнилися. Крім літаків, виготовляємо товари широкого вжитку: ліжка-розкладачки, збільшувальні лінзи для телевізорів, алюмінієвий посуд, велику кількість запасних частин для тракторів і сільськогосподарських машин.
У Києві в мене немає ні знайомої, ні тим більше близької людини, яка б мала якийсь певний загальновідомий вплив. Тому мені важко було вирішувати багато питань, пов’язаних з роботою і розширенням іаводу. Виникли навіть деякі конфлікти з місцевою районною і міською владою: то відключать воду, електроенергію, газ, і кожного разу доводилося вступати в конфлікти, то відмовлять у фондах на будівельний матеріал - шлакоблоки і цеглу. Коли зрозуміли мій наполегливий характер і критичні виступи, стало менше утисків. Незважаючи на те, що я в місті «новачок», 1952 року мене обирають депутатом міської ради, членом пленуму Жовтневого райкому партії, членом пленуму і членом бюро міськкому партії. Я ближче познайомився з активом міста, і мені стало набагато легше вирішувати всі питання, пов’язані з роботою і будівництвом на заводі. Я був вибраний і делегатом XIX з’їзду КП(б)У.
Тільки майже через два роки, як я переїхав у Київ, вирішилося питання з квартирою. Упорядковуємо квартиру, здавалося б, усе йде добре і налагоджується, але знову сильно захворів Вітасик - лікарі не можуть встановити діагноз, у школу через хворобу він не ходить, навчається вдома, і досить успішно. Ірина повністю поглинута турботами про Вітасика, вона його дуже любить, і він її теж і прихильний до неї, як до рідної матері.
З продуктами харчування складно, у магазинах все на картки, на базарі дорого, ось і їздимо на базари в села і районні центри Київської області: Таращу, Богуслав, Брусилів, Козилець, Жидівську Греблю, їздили і в інші села Житомирської та Чернігівської областей. Автомашини були свої власні, так що в будь-який час можна було поїхати і закупити продукти значно дешевше, ніж у Києві.
Вітасику встановили діагноз - мало не туберкульоз легень і залоз. Рекомендують попробувати ввести в його раціон харчування собачий жир - купили цуценя, спеціально відгодовували, але потім відмовилися від цієї «рекомендації». Цуценя відправляємо у те ж село, де ми його купили у хлопчаків, і повертаємо їм, вони дивуються нашому «дивацтву» і пропонують нам купити ще двох цуценят.
Почалися тривоги - запросили мене до першого секретаря ЦК КП(б)У тов. Мельникова - пропонують мені посаду голови Держплану України. Для мене це несподіванка, та і не підготовлений я
101


до цього. Відмовляюся, все одно посилають у Москву в ЦК ВКП(б) для бесіди. Іду в Москву, відмовляюся від цієї посади і в ЦК ВКП(б), повертаюся в Київ. На мене в ЦК КП(б)У дивляться «скоса» - думають, що ж йому потрібно? А мені нічого не треба - я люблю завод, його людей, справжню важку самостійну роботу.
Через деякий час знову запрошують мене в ЦК КП(б)У, цього разу пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України - це вже зовсім ні в тин ні в ворота, навідріз, навіть грубо, відмовляюся від запропонованої «високої» посади - прошу не тривожити мене: я своєю роботою задоволений, міняти її ні на які «чини» не збираюся. Цього разу, здається, «відстали», залишили мене в спокої.
Програма випуску літаків АН-2 значно зростає - літак все більше і більше завойовує популярність. 1953 року заводу треба буде випустити 450 літаків різних модифікацій і призначень. O.K. Антонов як головний конструктор просто піднісся духом, виріс, до моїх порад і рекомендацій прислуховується. Для нього інженерний і виробничі корпуси завершені. За конструкцію і серійний випуск літака АН-2 група робітників та ЇТП висунута на Сталінську премію, у тому числі і я. ЦК КП(б)У і МАП підтримують.
А тут знову пішли запити, з’ясування, заповнення анкет, відповіді на запитання з родоводу аж до «прадідуся і прабабусі» - писанина автобіографій, характеристик, починаючи від первинної партійної організації, райкому, міськкому і обкому партії. Все це насторожує - мені так не хочеться іти з заводу. Моя думка, що тут, на заводі, справжнє життя. Адже я вже пропрацював тільки на виробництві 25 років. Люблю не легку, а творчу заводську роботу, тут життя вирує, бачиш реальні результати своєї праці. На мене складена характеристика і біографічна довідка, які лягли в основу всіх документів-характерис- тик після переїзду в Київ.
ХАРАКТЕРИСТИКА директора заводу № 473 тов. Шелеста П.Ю.
Тов. Шелест Петро Юхимович, 1908 р. народження, член ВКП(б) з 1928 року, за спеціальністю інженер-механік. З 1935 року, після закінчення інституту, тов. Шелест, працюючи на керівній господарській і партійній роботі, самовіддано виконував покладені на нього завдання. До переведення його в м. Київ тов. Шелест працював у Ленінграді директором заводу МАП. Будучи призначеним Міністерством авіаційної промисловості директором заводу № 473, з повною енергією і наполегливістю взявся за доручену справу і вивів завод з прориву в ряди передових підприємств міста. Заводу неодноразово присуджують перехідні Червоні прапори міськкому КП(б)У і міськвиконкому, а також райкому і райвиконкому. Віддаючи всі сили і досвід, тов. Шелест за декілька місяців зумів налагодити роботу заводу, і,
102


починаючи з серпня 1950 року, завод щомісячно виконує й перевиконує державні завдання. Тов. Шелест свій багатий досвід керівної роботи поєднував із вирішенням ряду складних технічних питань. За період перебування на заводі ним проведена велика робота з організації серійного виробництва АН-2 і модифікацій цього виробу. Його вміла вимогливість до себе і до своїх підлеглих згуртувала сильний колектив заводу, який бореться за виконання виробничої програми. Серед колективу заводу користується заслуженим авторитетом. Тов. Шелест - депутат міської Ради трудящих, член пленуму райкому, член бюро парткому заводу. Бере активну участь у політичному житті заводу, району, міста. Керує семінаром економіки промисловості СРСР. Політично грамотний, ідеологічно витриманий, відданий великій справі партії Леніна-Сталіна.
Секретар Жовтневого райкому КП(б)У /7. Тльїн
18/ХТ-52 р.
Із життєвого досвіду і минулої роботи в партійних органах я знав, що недаремно нагромаджують такі матеріали. Мене заспокоювали, що все це робиться для створення резерву керівних кадрів.
Як завжди, у нашому «науково-плановому» господарстві часто припускається плутанина - чехарда, яка обходиться в сотні мільйонів карбованців народних грошей, але кого це цікавить?
Тільки ми налагодили серійне виробництво АН-2, так надзвичайно потрібних для народного господарства, надійшла термінова команда: «Завод підготувати до виконання більш серйозного виробництва, тому виробництво літаків АН-2 на заводі зупинити, все оснащення, інструмент, технічну документацію, креслення і заділи законсервувати і зберігати на заводі до спеціального розпорядження». Протягом тижня всі стапелі, оснащення, технічну документацію спакували і здали для зберігання. Більше трьох тисяч чоловік знаходяться не при ділі, тиняються по заводу, деяка частина використовується на підсобних, дворових, будівельних роботах, кожному з них іде середня платня. Нарешті від міністерства отримав вказівку - терміново забрати креслення, технічну документацію для виробництва на нашому заводі фюзеляжа та інших агрегатів літака ІЛ-18. На завод прибула група конструкторів і технологів від генерального конструктора С.В. Ілью- шина.
О.К. Антонов зовсім розгубився, занепав духом. Він втратив єдиний серійний завод, а що таке конструктор без серійного заводу? Це в кращому випадку «робота в шухляду». Я суворо наказав берегти все оснащення і заділи щодо АН-2. Хоч і приємно було те, що заводу дають більш серйозне завдання, і це, безумовно, обіцяє новий технічний ріст підприємства, але «перспектива» залишитися агрегатним заводом не тішила. Але наказ є наказ.
103


Тільки почади налагоджувати серійне виробництво, як поступила нова команда: «Припинити виробництво агрегатів ІЛ-18, відновити на заводі виробництво літаків АН-2». Легко сказати - «відновити». Потрібно було ще три місяці для відновлення, отже, змарновано близько 6 місяців на перебудову. За цей час нічого на заводі не вироблялося, крім товарів народного споживання і запасних частин до сільгоспмашин. З великим бажанням ми повернулися до відновлення виробництва літаків АН-2, швидко увійшли в ритмічну роботу. Анто- нов ожив, воскрес, навіть став більш податливим. Його бюро працює над конструкцією двомоторної машини АН-24, АН-10, АН-12, вимріюється ідея про «Антея». Модернізуємо АН-2 у різних варіантах: арктичному, десантному, сільськогосподарському, пасажирському, тропічному. Машина вийшла на міжнародну арену, про неї чудові відгуки.
1953 	рік. У пресі, по радіо все тривожніше звучать бюлетені про стан здоров’я Й.В. Сталіна. Світова громадськість пильно стежить за повідомленнями нашої преси і радіо. Народ і партія нашої країни з тривогою і гіркотою зустрічають вісті про стан здоров’я Й.В. Сталіна. Хотілося бути оптимістом: криза мине, і він буде жити. Здається, життя нашого суспільства немислиме без Сталіна, він справжній соратник В.І. Леніна, він завжди ґрунтував свою діяльність на ленінському вченні і вважав заслужено себе учнем Леніна. По-справжньому відданий ленінець, принциповий і вимогливий до себе і своїх соратників, керівник партії і держави. Скромний у побуті, небагатослівний, досвідчений у політиці і господарських справах. Авторитет, а не «культ», як це зробили опісля. Громадянська війна, відбудовчий період господарства країни, перші п’ятирічки, важкий і складний час колективізації сільського господарства - перше і рішуче втілення в життя аграрної ленінської політики. Перемоги у Великій Вітчизняній війні і відбудовний період нашого народного господарства - все це і багато іншого пов’язано з ленінською Комуністичною партією, з іменем Й.В. Сталіна. Гірко, страшно було усвідомлювати, що Сталіна може не бути разом з нами - народом, партією.
Я тоді ще не знав (це стало відомо значно пізніше з вуст М.С. Хрущова), що коли Й.В. Сталін у своїй московській заміській дачі лежав уже смертельно хворий, ще при живому Сталіні його «соратники» вели інтриги в боротьбі за владу. При цьому ці «соратники» і поодинці, і групами запопадливо питали про стан здоров’я Йосипа Віссаріоно- вича у чергових лікарів. З тривогою поглядали на двері кімнати, де лежав Сталін, і кожен з них думав: «А що, коли зараз звідти вийде Сталін? Адже він зразу наведе порядок». Яка ж брудна штука ця «велика політика»! Країна, партія, народ самі по собі переживають щире горе, а вгорі «соратники», кожен поодинці і групами, рвуться до влади - ділять її при живому керівництві, і в цьому Їхня головна мета.
Газети, радіо повідомили про смерть Й.В. Сталіна, і це був дійсно всенародний, гіркий до сліз траур. За завданням міськкому КП(б)У я
104


разом з парткомом провів траурний мітинг на заводі. Виступати мені було дуже важко, багато хто з присутніх буквально ридма ридав. У всіх на вустах було одне запитання: а що ж буде далі? Так, дійсно, запитання серйозне: що буде? Нам казали, що є партія, ленінський ІДК - все це так. Але пішов керівник - авторитет партії, народу, з яким ми жили ЗО років, при цьому виховалося ціле покоління. З історії відомо, що змінюється керівник - змінюється і політичний курс. Тим паче це тривожно в масштабі нашої величезної держави.
У мене виникло нестримне бажання поїхати в Москву і попрощатися з Й.В. Сталіним - віддати йому свій синівський останній обов’язок. З Києва в Москву летів спецлітак з вінком і квітами для Й.В. Сталіна від ЦК КП(б)У, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради України. Я попросив дозволу, і ми з Іриною полетіли цим літаком у Москву і вінком від колективу заводу.
Труну з тілом Й.В. Сталіна встановили в Колонному залі Будинку Союзів. Що творилося в Москві - уявити і подумати неможливо, не бувши очевидцем. Усі вулиці, прохідйі двори, підворотні перекриті, оточені військами і міліцією. На вулицях сотні тисяч людей, вулиці перекриті в три-чотири ряди вантажними машинами, шеренгами солдатів, працівниками органів і міліції. Доступ до труни Й.В. Сталіна був тільки за спеціальними перепустками і організованими колонами. Натиск людської маси неймовірний, є сотні жертв.
Користуючись посвідченням директора заводу і члена бюро міськкому КП(б)У, мені разом з Триною вдалося все-таки пройти в Колонний зал, пройти біля труни Й.В. Сталіна і проститися з ним. Я бачив, як там плакав народ, і це була особлива урочиста і гнітюча журба. Бачив і багатьох з тих, хто стояв у почесній варті - вони ще остаточно не поділили поміж собою владу, але стояли вже сумирно, спокійно: Сталін вже мертвий, і небезпеки для них - ніякої. Все, що мені довелося побачити за цей час у Москві, справило на мене гнітюче враження, і до кінця своїх днів я цього забути не можу. Мені було тяжко, але я залишився задоволений, що віддав останні почесті такій великій людині, яким був Й.В. Сталін.
Повернувшись до Києва, я у своєму колективі, близьким друзям і товаришам розповів, що бачив у Москві. Будемо чекати, що буде далі.
У Москві у зв’язку з новим керівництвом відбувається пертурбація
реорганізовуються, ліквідовуються, об’єднуються і створюються міністерства. Створено Міністерство оборонної промисловості, до його складу увійшло і Міністерство авіаційної промисловості. Це викликало незадоволення серед робітників авіаційної промисловості, в першу чергу це незадоволення стосувалося М.С. Хрущова, і взагалі це ім’я у корінних москвичів мало котується. Насправді об’єднали «гарматників із самольотчиками». Судячи з усього, це було зроблено не зовсім розумно. Адже рівно через рік Міністерство авіаційної промисловості було відновлено, і міністром став П.В. Дементьєв.
105


Як і раніше, Вітасик хворіє, до школи не ходить - займається вдома за шкільною програмою, додому приходять учителі перевіряти уроки і поставити оцінки в щоденник. З усіх предметів у Вітасика тільки п’ятірки, вчителі вражені його здібностями. Ірина поглинута доглядом за Вітасиком і контролем за його уроками. Кожного року на весну і літо наймаємо дачу то в Бучі, то в Пухівці, то в Звонковому та інших місцях - все через хворобу Вітасика. Дороги погані, доводиться на дачу їздити один-два рази на тиждень, і то, щоб підвезти продукти харчування. Якось на дачі у Звонковому відзначали 18-річчя Борі - він приїхав у відпустку. Переполошили все селище - ввечері вистрілили
18 	разів із різнокольорових ракет - за кількістю років іменинника. Все це вигадав В.І. Лук’янов, голова проектно-випробної станції заводу, який слідом за мною переїхав з Ленінграда.
У кінці березня 1953 року на сесії міської Ради мене зовсім неочіку- вано обрали першим заступником голови міської Ради. До цього зі мною ніхто не вів ніяких розмов, все це було зроблено явочним порядком, знали, що я буду заперечувати, тому так і зробили. Багато хто мене вітав, а у нас вдома просто був «чорний траур»: я не хотів іти з заводу, Ірина просто плакала. Подзвонив у міністерство, звідти повідомили, що з ними ніхто з цього питання не вів розмови. І все ж був виданий наказ за підписом Д.Ф. Установа про звільнення мене від обов’язків директора заводу № 473 «у зв’язку з переходом на іншу роботу».
На запит міністерства я відповів, що нікому не давав згоди на переведення на іншу роботу. Завод передавати не буду, домагаюся від місцевої партійної влади перегляду ухвали і прошу залишити мене на заводі. Місцеві ж наполягали, щоб я остаточно перейшов у міськраду. І почалося... Вранці-рано їду на завод, обходжу цехи, проводжу оперативні і технічні наради. На 12-ту годину - в міськраду, до 3-4 години працюю там. Доповіді референтів, підписування паперів, приймання відвідувачів. Увечері знову на завод - і так продовжувалося більше двох місяців. У міськраді опікую всю промисловість, будівництво, транспорт і адміністративні органи міста. Обсяг роботи величезний, але він мені не до душі. Я не прагну на «висування», хоч багато хто мені заздрить і вітає. Врешті я добився скасування ухвали місцевих органів: мене звільняють від обов’язків заступника голови міськради. Секретар міськкому КП(б)У і голова міськвиконкому Давидов дивляться на мене «скоса» - вмовляють залишитися з «перспективою». Але я вирішив по-своєму.
Ірина за рекомендаціями лікарів з Вітасиком поїхала до моря, в Гагри. Зупинилися вони на приватній квартирі в «дяді Оліка» - пишуть, що влаштувалися непогано. Я купив нову «Победу», заплатив за неї 16 тисяч карбованців. Я заробляю 15-16 тисяч карбованців на рік з преміями. Сам за кермом поїхав на південь відпочити і побачити Іринку та Вітасика. Разом провели добре час і повернулися додому. Вітасик зміцнів, набрався сил, навіть трохи засмаг, купався в морі дуже
106


багато. Бувало, не можна витягти його з води, тоді Ірина ішла на «хитрість», лякала його «турецьким катером» - і він кулею вилітав із води.
Закінчується 1953 рік - завод непогано справляється зі всіма техніко-економічними показниками і виконує державний план. За рік випущено 350 літаків АН-2. На заводі організовано службу експлуатації і ремонту (ВЕР). Начальник її Семен Добкін дуже енергійна і діяльна людина. Другий, Арон Добкін, молодший брат Семена, головний диспетчер виробничого відділу заводу, теж дуже енергійний, знаючий свою справу і такий же діяльний. На заводі чимало працює ІТП, службовців, робітників-євреїв, нікому з них не можу пред’явити ніяких претензій, працюють чесно, добросовісно, грамотно, зі знанням справи і обов’язку. Між собою дружні і згуртовані - адже у цьому немає людської вади. Дехто це сприймає за прояв «сіонізму» - це нерозумно, більше того - навіть безглуздо. А чому б кожній нації зокрема і всім разом не бути згуртованими в одну родину? Адже не в нації справа, а в ставленні до роботи, відповідальності за доручену справу! Колектив заводу багатонаціональний: росіяни, українці, білоруси, євреї, грузини, вірмени, татари, і я радий, що разом із парткомом нам вдалося згуртувати багатонаціональний колектив в одну родину.
Серед простого трудового народу національності ніколи не надавали якогось особливого значення. Незлагоди і ворожнечу між націями і віросповіданнями видумали служителі релігійних культів, а пізніше - політикани і запопадливі ідеологи.
Новий 1954 рік зустрічали у гарній, дружній, веселій, статечній компанії на квартирі у письменника В.І. Сенеки, колишнього помічника М.С. Хрущова. Були присутні: генерал Артем’єв, полковники ВПС Лук’янов і Аліпченко, професори Дубина і Чеканюк, міністр закордонних справ УРСР Литвин, письменник Собко, фронтовик- інвалід. Всі були з дружинами. Зима стояла сніжна, холодна. Ми всі, як діти, пустували - катались на санчатах. Я будував плани розвитку підприємства, інших думок у мене не виникало. Не здогадувався - не підозрював, що початок нового року принесе багато змін у моєму житті.


ТІ ДЕСЯТЬ РОКІВ (1954-1964)
«ВІД ДИРЕКТОРА ЗАВОДУ ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ КПУ»
На початку лютого 1954 року мене запросили в ЦК КПУ, потім в обком партії. Мовилося про те, щоб я перейшов на партійну роботу другим секретарем Київського міськкому КПУ. Першим секретарем ЦК КПУ був тоді О.І. Кириченко, другим М.В. Підгорний. Першим секретарем обкому партії був Г.Є. Гришко, а першим секретарем міськкому - М.С. Синиця. Під час розмови в ЦК і обкомі я не давав згоди про перехід на партійну роботу, мені страшенно не хотілося йти із заводу, з інженерно-господарсь- кої роботи. Всі мої докази були спростовані тим, що я, маючи партійний і господарський досвід роботи, будучи вже членом бюро міськкому КПУ, принесу більше користі на партійній роботі. Наприкінці розмови мені сказали, що мій перехід на партійну роботу вже погоджено з ЦК ВКП і міністерством.
10 лютого 1954 року на міській партійній конференції я був обраний другим секретарем Київського міськкому КПУ. Конференція проходила в залі Верховної Ради України. Мене привітали з обранням, але я знаходився у пригніченому стані. Все було зроблено проти моєї волі і бажання. Але цього разу вже нічого не зміниш - закон партійної дисципліни. Потрібно розпочинати роботу. Обсяг її величезний, але пев- ною мірою мені вже знайомий. Потрібно опікувати всю промисловість, будівництво, транспорт, адміністративні органи, на мені були всі організаційні питання.
20 лютого опублікували наказ про моє звільнення від обов’язків директора заводу. Його підписав міністр авіаційної промисловості П.В. Дементьев. Авіаційну промисловість знову виділили як окрему самостійну галузь - цього і треба було очікувати, адже тут своя технічна специфіка і традиція, а в загальному обсязі роботи оборонної промисловості все це могло бути втрачене.
Передав я завод новому директору В.А. Степанченку, з великою гіркотою попрощався з колективом заводу.
За характером моєї діяльності мені приходилося бувати на заводах, будівництвах, залізничному та водному транспорті. Не буду приховувати, багато що для мене було новим та цікавим, і все нове та цікаве я з великою пожадливістю вивчав, пізнавав. Встановились гарні ділові,
108


принципові контакти з райкомами партії міста Києва, з обкомом та ЦК КПУ. З моїм господарсько-інженерним та партійним досвідом роботи рахувались. Дещо нове вніс я в роботу та в її стиль. Взаємини з швідувачами відділів міськкому партії склалися гарні, казали, що підтягнулась і стала суворішою дисципліна, перевірка виконання. Казали також, що в моїй роботі є елементи «директорських замашок» можливо, це і так, але я бачив, що загальній справі це не шкодить, а грати в брехлйву демократію - значить, шкодити істинній справі. Поступово звикаю до свого нового стану.
Восени 1954 року на Пленумі ЦК КПУ другий секретар Київського обкому партії Іващенко Ольга Іллівна була обрана секретарем ЦК. Через кілька днів мене запросили до ЦК КПУ і повідомили, що мене будуть рекомендувати пленуму обкому партії на її місце. Тоді за структурою міськком партії підлягав обкому. Тут я теж мав займатися всією промисловістю, будівництвом, транспортом, адміністративними органами і, звичайно, всією організаційною та кадровою роботою, але вже в масштабах міста і області.
Розташовувалась промисловість і будівництво загалом у Києві і містах області: Фастові, Білій Церкві, Богуславі, Іванкові, Борисполі. Промисловість дуже різнорідна: літакобудування, верстатобудування, редуктивне будівництво, хімічне машинобудування, суднобудування, вагонобудування, заводи радіоапаратури і точних приладів, виробництво ракет, комбінат штучного волокна, два шовкових комбінати, крупний хімічний завод з виробництва спеціальних продуктів, завод з виробництва запасних частин до двигунів внутрішнього згорання і сільгоспмашин, три авторемонтних заводи, завод з виробництва сільгоспмашин, 16 цукрових заводів та деякі інші підприємства. Крім того, великі будівельні комбінатй громадського, промислового і спеціального будівництва, два крупних мостобудівельних загони і метробудівська організація. Посилено почали відбудовувати зруйнований Хрещатик, закладаємо нові житлові масиви. Через Дніпро закінчуємо будівництво першого в Союзі суцільнозварного автомобільного мосту. Ми назвали його мостом імені Патона. Цим мостом пустйли трамвай в район Дарниці. Почалось будівництво крупної ТЕЦ в Дарниці, яка буде забезпечувати теплом значну частину Києва. Ведеться будівництво нового водогону з забором води з Десни. Обсяг роботи в промисловості, будівництві і транспорті з кожним роком все більше і більше зростає, і всі об’єкти потрібно тримати під контролем, надавати допомогу, проводити велику організаторську і політичну роботу з мобілізації трудящих на виконання поставлених завдань. ('прави йдуть порівняно непогано.
Якщо робота промисловості, будівництва, транспорту столичної області знаходиться на такому рівні, що багато питань ставиться у приклад по республіці, хоча й було багато недоліків і недоробок, то щодо сільського господарства Київська область багато років підряд піддавалась нещадній критиці за вкрай низькі показники
109


сільськогосподарського виробництва. Врожаї зернових становили 13-14 центнерів з гектара, продуктивність тваринництва на низькому рівні, удої на корову складали 650-700 літрів молока в рік. Культура землеробства вимагала бажати кращого. Дисципліна серед секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, господарників і спеціалістів сільського господарства низька, багато брехні, вмілого обману, обіцянкам немає кінця.
Перший секретар обкому КПУ Г.Є. Гришко, хороша людина, агроном за спеціальністю, добре воював. Генерал, має високі урядові нагороди, але за своїм характером не може суворо вимагати, хоча й багато шумить, але до його шуму й метушливості звикли. На всіх нарадах, засіданнях, пленумах ЦК КПУ Київська область за сільське господарство суворо критикується, і насамперед дістається Гришку. Він губиться, а допомоги розумної, товариської поради від Центру не отримує.
Я щиро поважав Г.Є. Гришка як людину, чесного комуніста, і мені його було дуже шкода. Багато хто з членів бюро обкому до Гришка ставляться дворушно - в очі співають дифірамби, а поза очі паплюжать його і говорять про негідний його стиль керівництва обласною партійною організацією. Якось нас усіх членів бюро обкому (крім Гришина) запросив до себе перший секретар ЦК КПУ Кириченко. Тут же були Кальченко, Коротченко, Сєнін, Іващенко. Перед нами поставили запитання: чи здатний Гришко виправити сільське господарство, навести порядок і дисципліну в області? Запитання, потрібно відверто сказати, з погляду партійного такту було недоцільним, тим паче у відсутності самого Гришка. Знайшлись такі діячі, які намагалися вилити відро помиїв на голову Гришка. Тільки я та Александров, член військової ради округу, виступили на його захист, обґрунтовано доводили, що область потребує не зміни керівництва, а насамперед суттєвої допомоги з боку ЦК і Радміну; що всім членам бюро потрібно наводити порядок, укріплювати дисципліну, викоренити обман, брехню, показуху.
Про бесіду в ЦК звідкілясь стало відомо Гришку. Він ще більше розгубився, запив, зліг і хворів більше року. Я його часто провідував, інформував про справи в області, радився з низки питань, оскільки виконував зараз роботу першого секретаря обкому.
Нелегко мені було, тим паче що хворим питанням тепер в мене було сільське господарство. Бюро обкому ухвалило ряд рішень, направлених на надання шефської допомоги промисловими підприємствами селу. Це значною мірою вплинуло на наведення порядку й дисципліни. Були рішуче й вимогливо поставлені питання перед ЦК і Радміном республіки про суттєву допомогу сільському господарству столичної області. Обком пред’явив жорсткіші вимоги до керівників районів, директорів радгоспів, голів колгоспів і спеціалістів сільського господарства. Було гостро підняте питання про різке покращання загальної культури землеробства та продуктивності тваринництва, налагоджена
ПО


селекційна та племінна робота. В області були господарства, на які потрібно і треба було рівнятися, але цей фактор не використовувався. Через деякий час справи почали налагоджувалися, але ще далеко було до передових показників.
Вилікувався Грищко Г.Є., вийшов на роботу, мені стало трохи легше. Але, спостерігаючи за всією «кухнею» партійної роботи, я все частіше задумуюсь про своє повернення до промисловості. Неодноразово я з цього питання мав розмову з Гришком, але він і чути про це не хоче.
Після XX з’їзду партії по всій країні розпочався процес реабілітації. З квітня 1956 року я почав працювати головою Комісії Президії Верховної Ради СРСР у Київській та Вінницькій областях. Мені видали відповідне посвідчення за підписом К.Є. Ворошилова.
Цей документ у мене зберігається як історична пам’ять. В надісланій інструкції викладено зміст роботи комісії, права голови комісії* терміни й порядок інформування Верховної Ради про її роботу. Рішення комісії остаточне, затвердженню чи перегляду ніякими інстанціями не підлягає. Після реабілітації комісією ув’язнений підлягає негайному звільненню, голова комісії несе персональну відповідальність за прийняте рішення. У складі комісії три людини - своєрідна «трійка» - лише іншого призначення. Голова комісії має два голоси, нікому не підзвітний, окрім Президії Верховної Ради СРСР. В його діяльності йому зобов’язані всіляко сприяти всі адміністративні, прокурорські і судові органи та адміністрація місць ув’язнення. Один раз на тиждень має бути звітність перед Верховною Радою, де доповідається, скільки розглянуто справ ув’язнених, з них звільнено за категоріями судимості: політичним, посадовим, карним злочинам. Скільком скорочений термін судимості і на скільки років, скільком відмовлено у звільненні чи скороченні терміну в ув’язненні і за якими мотивами. Така форма звітності застосовувалась і до розгляду справ щодо неповнолітніх, які перебували в місцях ув’язнення чи колоніях.
До роботи комісія приступила 15 квітня, а закінчити треба було до 1 жовтня. Всі справи ми були зобов’язані розглянути в місцях ув’язнення з обов’язковим ознайомленням зі справою ув’язненого і особистою розмовою з кожним окремо. На комісії могли за вимогою останньої бути присутніми відповідальні представники прокуратури та адміністрації місць ув’язнення. Жодна скарга, звернення чи запит до комісії не повинні були лишитися без розгляду і відповіді. Два інших члени комісії призначались Президією Верховної ради республіки. Ними стали М.М. Боришполець, заступник голови Київського облвиконкому, і полковник МВС, який відав місцями ув’язнення, прізвища вже не пам’ятаю.
10 квітня я провів перше організаційне засідання комісії, на якому були заслухані повідомлення представників МВС, суду і прокуратури Київської та Вінницької областей. Доповіли, скільки людей перебуває в ув’язненні, у в’язницях, таборах, в тому числі і таборах особливого
111


режиму, кількість і місць ув’язнення і число ув’язнених за категоріями: політичними, релігійними переконаннями, службовими і господарськими злочинами, карних злочинців, за віковим складом і статтю. Такі ж дані були комісії представлені і щодо малолітніх. Уточнили, що всього в обох областях в місцях ув’язнення перебуває близько 200 тисяч людей.
Робота передбачається величезна, особливо якщо врахувати, що при цьому потрібно не упустити своєї основної роботи, то виходить неймовірне навантаження. Щоб вкластися в установлений термін, треба було комісії щодня розглядати 35-40 справ. Це, безумовно, багато, адже потрібно було досконально, по суті розібратися з кожною справою, побесідувати з людиною, вияснити всі обставини. Адже подальша доля людини залежала від рішення комісії. А за цією людиною - родина, діти, дружина, старенькі батьки. Батько, мати, наречена, кохана людина. Кожного разу при розмові ув’язнений на тебе дивиться благальними очима, з великою надією на звільнення або хоча б скорочення терміну ув’язнення. Доводилось інколи працювати по 15—16 годин на добу.
Мені довелось побувати у всіх місцях ув’язнення, в’язницях, спільних камерах і одиночках, в таборах особливого режиму і в дитячих трудових колоніях. Докладно ознайомитися з умовами утримання ув’язнених, їх харчування, загальним режимом, трудовим і політичним вихованням. Розмовляти з ув’язненими і з’ясовувати всі обставини в присутності прокурора та адміністрації місць ув’язнення. Незважаючи на те, що комісія проводить гуманну місію звільнення людей з в’язниць і таборів, все ж проводити це було важко. Адже долі людей різні, багатьох з них було засуджено несправедливо і просто ні за що. Відчувалось, що часто наше «правосуддя» перебувало під певним впливом і виносило вирок за принципом: зовсім не обов’язково мати докази. Винний кожний, невинних немає. Тому ще тяжче було розглядати такі й подібні до них справи.
У встановлений термін комісія не змогла розглянути всі справи, і Президія Верховної Ради СРСР продовжила повноваження комісії ще на три місяці. За 8 місяців роботи комісія розглянула 150 350 справ, з них 8500 чоловік були звільнені негайно, іншим скорочений термін ув’язнення.
Особисто для мене час роботи комісії виявився великою школою життя, морального загартування та аналізу того, що відбувається в людському суспільстві. Деякі факти розгляду справ за своїм кричущим порушенням елементарної законності і прав громадян запам’ятались мені на все життя.
Кожному звільненому з місць ув’язнення комісія видавала документ, який слугував підставою для реабілітації.
Мною був підписаний остаточний звіт до Президії Верховної Ради СРСР про зроблену комісією роботу, і вона припинила свою роботу. Посвідчення Президії Верховної Ради СРСР лишилося у мене як
112


документ і свідчення того, що під моїм головуванням тисячі людей різного віку, статі, національності, політичних переконань і релігійних поглядів були звільнені з місць ув’язнення. Це був час, коли до влади прийшов М.С. Хрущов, і настало справжнє відновлення демократії, виправлення законодавства, боротьба з вольнощами в діях адміністративних органів.
Після цього багато довелось вирішувати питань, пов’язаних з порушенням законності, карати в партійному порядку, аж до виключення з партії і віддання під суд колишніх працівників КДБ, МВС, прокуратури, суду і слідчих органів за грубе порушення законності, перевищення влади, обмеження прав людини. Але не завжди ці люди були винні, їх до цих дій примушували. Такою була наша порочна система.
Г.Є. Гришко знову захворів - розлад центральної нервової системи і недостатність серцевої діяльності. Вміють же в нас доводити працівників до катастрофічного стану. І все це робиться під приводом «підвищення вимогливості за доручену справу». Видно, при такому стані здоров’я Гришко довго не проживе.
На мене знову звалився весь величезний обсяг роботи за двох. Через три місяці Григорій Єлисейович помер. Виголошували гарні надгробні промови. Некролог, фотографія небіжчика, співчуття і підписи «відповідальних керівників» під некрологом. А кому все це тепер потрібно? Між тим як людина при нормальному до неї ставленні могла ще довго жити і працювати багато років. Адже він пішов із життя у 52 роки. Мені було його дуже шкода. Він був гарною, душевною, кришталево чесною людиною, відданою народу і партії.
Але почуття відповідальності за стан справ в області вимагало великого напруження сил і пришвидшених обертів щоденної праці.
Ще більше посилили політичну та організаторську роботу, підвищили вимогливість до виконання ухвалених рішень, а це укріплювало партійну Та державну дисципліну. Вся виховна робота була направлена на те, щоб людина-трудівниця відчувала себе громадянином своєї держави, патріотом Вітчизни. Життя людини складається не лише з її дій, вчинків, але й осмислення своєї діяльності. Це робить людину особистістю, піднімає «людський фактор».
На XVIII та XIX з’їздах КП України мене обирають членом ЦК КПУ Я обраний також депутатом Верховної Ради України і членом Президії Верховної Ради УРСР. Все це ще більшою мірою зобов’язує так, щоб виправдати високу довіру народу.
В кінці січня 1957 року мене запросили до ЦК КПУ, присутні: перший секретар ЦК О.Т. Кириченко, Н.Т. Кальченко - Головрадміну республіки, Коротченко Д.С. - голова Президії Верховної Ради УРСР і другий секретар ЦК КПУ М.В. Підгорний. Мені оголосили, що ЦК КПУ рекомендує пленуму Київського обкому партії обрати мене першим секретарем обкому. Тут же, очевидно, напівжартома, переді мною поставили питання: «Як ви думаєте, пленум підтримає вас?» Я відповів: «Вам, очевидно, про це краще відомо, якщо ви,
113


ЦК, рекомендуете. Але справа не в цьому, - продовжував я, - область в сільськогосподарському відношенні відстала, і мені здається, що першим секретарем обкому має бути спеціаліст сільського господарства. Я працюю другим секретарем, і якщо мені ЦК довіряє, то я залишуся працювати і буду всіляко допомагати тому, кого ЦК затвердить першим секретарем». Надійшла відповідь Кириченка: «Ми не будемо приховувати, що про це думали, і все ж прийшли до висновку, що в складі пленуму і бюро обкому немало спеціалістів сільського господарства, і їх треба вміло використовувати і направляти їх в роботу. Ми вважаємо, що ви свій господарський досвід роботи в промисловості зможете перенести на роботу в сільському господарстві. А тепер головне - партійно-організаційна робота. У вас цей досвід теж є. Сподіваємося, що у вас справи підуть добре. Ми всіляко будемо допомагати». Я знову просив цього не робити, посилаючись на свою недостатню підготовленість в галузі сільськогосподарського виробництва і його специфіки. Відповідь була така: «Це питання нами вирішено і вже узгоджено з Москвою».
Через день після розмови в ЦК 1 лютого 1957 року на пленумі обкому партії я був обраний першим секретарем.
У 45 років я прийшов працювати другим секретарем обкому, і ось майже через чотири роки, в 49 років, мене обирають першим секретарем обкому. За плечима вже солідний вік, життєвий досвід і практика інженерної, господарської і партійно-організаційної роботи, але і відповідальність більша, величезна ділянка роботи, тим паче, якщо до цього підійти творчо, щоб добитися змін на краще.
Міркуючи сам з собою про всі події, ніде правди діти, - я думав: а чи не виглядаю я дещо самовпевненим диваком, який хоче змінити закоренілі порядки і ставлення до, справи? У своїй роботі мені потрібно мати провідну нитку. Мені не хотілося бути слабким, хоч і чесним виконавцем. Розумів, що справжня творча, жива праця несумісна з догматизмом і сліпим виконанням, тим паче у партійній роботі. Ця робота вимагає великої ініціативи, сміливості в постановці питань, об’єктивної інформації, відповідальності за свої справи і підлеглих тобі людей. Сміливо відстоювати і підтримувати все нове, навіть у зародку, а не задовольнятися тільки обміном досвіду, бо ж навіть дитя не любить бути об’єктом чужих рішень, тим більше це стосується дорослих «дядь». Але я вже знав - спробуй що-небудь зробити самостійно, хоч і правильно, скажуть: «Це не за інструкцією, не за формою, недозволена самостійність». Ось так і регламентується в нас ініціатива, розмивається будь-який стиль роботи.
Заміну апарату обкому і облвиконкому я проводити не збирався, хоч «зверху» і був певний тиск. Від старих працівників можна було вимагати відповідальності за минуле і добиватися справ у сучасному; нові ж працівники складали б вину на попередників або шукали суб’єктивні причини. У 32 районах області було немало хороших секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, чудових спеціалістів,
114


керівників колгоспів і радгоспів. Ці люди були доброю опорою обкому в його роботі.
Головне в партійній роботі - добитися від кожної людини добросовісної праці, зацікавити її морально і матеріально. Кожна людська душа має свій замок, і до кожного замка потрібно зуміти підібрати ключ, пам’ятаючи, що правильно підібраний і розумно застосований ключ сильніший від замка.
Мабуть, головні труднощі для мене полягали в тому, що впритул довелося займатися сільським господарством. Багато чого потрібно було освоїти, вивчити. Треба було стати спеціалістом. Для поповнення своїх знань в галузі сільського господарства доводилося багато читати різної сільськогосподарської літератури, настійно штудіювати ночами розділ за розділом сільськогосподарську енциклопедію. Якось у мене змінилася психологія поглядів на погоду: будучи директором заводу, я був часто незадоволений похмурою, дощовою або туманною погодою, оскільки це заважало польоту літаків, тепер я із сумом і неспокоєм дивився на небо, коли на ньому не було ні хмаринки, коли поля знемагали без дощу.
У розмовах зі спеціалістами сільського господарства А. Гаркушею, Й. Стафійчуком, С. Савченко, П. Ярко я вів себе спокійно і впевнено, задавав їм досить кваліфіковано питання, які ставили тих у скрутне становище. І це було закономірно: адже вони давно вивчали предмети в інститутах і встигли їх добряче підзабути. Я ж читав багато нового, і в мене все це було свіжим у пам’яті.
Таким чином, за допомогою спеціалістів і посиленою самоосвітою мені вдалося зрозуміти основи ведення сільського господарства. Про мене навіть почали говорити як про «знавця». Моя самоосвіта коштувала багатьох безсонних ночей, але у сполученні з практичними справами і спілкуванням зі спеціалістами сільського господарства мені все це дуже допомогло в роботі щодо підняття сільського господарства області у комплексі. Не було такого куточка області, господарства, ферми, поля, де б я не побував особисто, не подивився б, що робиться на місцях, не порозмовляв би з народом, не вислухав би його поради, пропозиції, претензії. В усіх 32 районах області я побував по декілька разів. Був присутнім на зборах, нарадах, засіданнях, розмовляв з керівниками районів, головами колгоспів, директорами радгоспів, спеціалістами сільського господарства, сільською інтелігенцією, механізаторами, рільниками, овочівниками і тваринниками. Тому я досконало знав стан справ в області, потреби і турботи трудівників села.
Відверто кажучи, 75-80 % мого робочого часу витрачалося на питання сільського господарства, потрібно було знайти форми і методи підвищення трудової, виробничої дисципліни серед працівників сільського господарства. Без підвищення партійної, державної дисципліни серед керівників районів, обласних ланок, спеціалістів сільського господарства, без підвищення загальної дисципліни і відповідальності за доручену справу далі рухатися було неможливо.
115


Тому часто доводилося виступи, зобов’язання, запевнення щодо термінів виконання стенографувати, записувати на магнітофонну стрічку, а потім при перевірці термінів зачитувати стенограму і про- слуховувати голос оратора, який давав обіцянки. Це на декого подіяло досить витверезливо.
Щоб докорінно розв’язати питання розвитку сільського господарства, потрібно було вкласти немало коштів, часу, а далеко не все залежало від керівництва області. І все ж ми не відступали від наміченої мети - вивести Київську область у число передових областей республіки щодо виробництва сільськогосподарської продукції.
Промисловими підприємствами було широко організовано реальне, практичне шефство над колгоспами і радгоспами. Ремонт тракторів, сільгоспмашин, будівництво тваринницьких ферм і їх мінімальна механізація, перекидання механізаторів і техніки з міста в село, будівництво гноєсховищ - все це робилося, як правило, силами шефів та з їхнього матеріалу і часто за їхні кошти. Матеріальна зацікавленість колгоспника - було найважчим завданням. Адже його можна було зацікавити тільки натуральною оплатою - видачею йому зерна і продуктів тваринництва, а все це було на суворому державному обліку. Зерно враховувалося ще в біологічному виді, суворий контроль був за поголів’ям худоби і здачею продуктів тваринництва колгоспами державі. Ось і доводилося з великим ризиком іти на неприємності, на відступи від центральних директив і циркулярів заради врятування справи, зацікавленості та закріплення кадрів на селі. Мені не один раз доводилося виступати на захист господарників, які неформально ставилися до всіх «інструкцій», а дивилися тверезо, що потрібно зробити, щоб піднести зацікавленість трудівників села. Були неодноразові жорстокі сутички з «архізаконниками», які намагалися притягнути до відповідальності господарника, що добросовісно виконував свої шефські обов’язки. їх часто звинувачували в розбазарюванні державних ресурсів, казали, що колгосп не державне підприємство, а кооперативне господарство, і виходило так: коли йому треба щось зробити, то воно кооперативне, а коли взяти від нього, то воно ставало державним. Все обходилося добре, якщо вчасно надавалася підтримка і захист, але були і такі випадки, що страждали люди ні за що.
Це все відбувалося тоді, коли був кинутий лозунг-заклик: «Доженемо і переженемо Америку по виробництву продуктів тваринництва на душу населення». Ці заклики були скрізь на щитах, і знаходилися такі жартівники, які на зворотному боці такого дорожнього щита писали: «Не впевнений - не обганяй». Це, щоправда, стосувалося водіїв автомашин, але було символічно. Адже ще у 1957 році було сказано від імені партії: «Створити в країні достаток сільськогосподарських продуктів».
З тієї пори пройшло багато років, а що ми маємо у наш час? Становище з продуктами тваринництва на тому ж рівні, якщо не гірше;
116


У чому ж річ? Справа в тім, що сільським господарством ніхто серйозно і глибоко не займається, а командують усі. Ініціатива працівників сільського господарства затиснута і запланована, зацентралізована до краю.
1958 рік. Незважаючи на великі труднощі, область свої зобов’язання виконала і була нагороджена орденом Леніна - цю високу нагороду в Києві в театрі імені Т. Шевченка вручав М. Хрущов. Добре пам’ятаю, він тоді закликав нас добитися по області у середньому 100-пудового врожаю зернових з гектара. Завдання на той час нелегке, але цілком реальне, бо в області були ще резерви. їх тільки потрібно було використати.
Потрібно було «вирівнювати» роботу області, різко підвищувати врожайність зернових, кормових та інших культур у поліських районах, підтягувати середню зону до рівня південної зони, а останній не втрачати досягнутого і йти вперед. Все це потрібно робити тільки на основі впровадження в сільське господарство високої культури землеробства.
Не скрізь були добре підібрані керівники колгоспів і радгоспів, допускався і хибний стиль та метод добору голів колгоспів. До того ж часто це робилося проти волі самих колгоспників.
Пригадується один із багатьох епізодів. У поїздці по області увечері, проїжджаючи через село Заріччя Білоцерківського району, ми дещо збилися з дороги, і ГАЗ-69 поїхав прямо на вогник, оскільки була непроглядна темрява і невилазна твань. Ми випадково потрапили на тваринницьку ферму, порозмовляли з черговими ферми. Вони нас запитали, чи не на збори ми приїхали? Я запитав: «А які у вас збори?» Отримали відповідь, що ось уже другу добу йдуть збори - вибирають голову колгоспу. Я зацікавився цією подією і попросив, щоб нас провели до школи, де проходили збори. На зборах народу було багато - чоловік 300-500. У приміщенні була неймовірна задуха, напалено так, що із залу ледве видно президію, яка теж «впріла». Моя поява для всіх була несподіваною, в тому числі і для секретаря райкому партії, якому було доручено провести «захід». Ознайомившись із ситуацією, я запитав, чому ж збори ідуть другий день. Тут у залі піднявся неймовірний галас, важко було щось зрозуміти і розібрати. Я попросив заспокоїтися і до ладу розповісти, у чому ж все-таки річ. Коли стихло, я вислухав декількох колгоспників і зрозумів, що райком партії проти їх волі хоче замінити голову колгоспу, мотивуючи тим, що він дуже норовистий і самостійний у вирішенні колгоспних питань всупереч лінії райкому і иереживає тільки за свій колгосп і його людей. Райком «рекомендував» колгоспникам іншу кандидатуру, «привозну», а колгоспники з цим не були згодні. При голосуванні, щоб звільнити старого голову, ніхто не голосував, а тільки казали: «Він для нас добрий голова й іншого ми не хочемо». Коли пропонували кандидатуру нового голови, теж не голосували, а просто мовчали. Ось так колгоспників і брали «ізмором», а вони не здавалися, і вже назрівав явний скандал.
117


Розібравшись зі справами в колгоспі і бажаннями колгоспників, я прийняв ухвалу залишити старого голову. Який був захват колгоспників!
Пізніше я декілька разів заїжджав у цей колгосп. Справи там ішли чудово, і щоразу люди згадували злополучні збори і дякували за те, що до їхньої думки прислухалися і залишили старого голову.
В Угорщину направляється партійно-урядова делегація Радянського Союзу, яку очолив М,С. Хрущов. У складі делегації: Ф.Р. Козлов,
A.A. Громико, П.Ю. Шелест і посол СРСР в Угорщині Ю.В. Андропов. Поїздка ця була нелегкою і навіть складною в політичному плані
- 	адже не пройшло і року, як в Угорщині був розгул контрреволюції. Комуністів вішали, розстрілювали, наша преса рясніла світлинами звірячих розправ з партійним активом Угорщини. Для придушення контрреволюційних вогнищ нам довелося застосовувати силу зброї, навіть танки і гармати - все це виконала Південна група наших військ. Становище в Угорщині того часу було особливо складним і настороженим. Уперше на політичну арену почав виходити Янош Кадар.
Пам’ятаю, що переговори з угорськими товаришами М.С. Хрущов вів з особливим умінням, прямотою, разом із тим і певним тактом. Наша делегація відвідала декілька міст і підприємств. Він відверто і прямо виступав перед робітниками - машинобудівниками, шахтарями. М.С. Хрущов незмінно при кожній зустрічі, на зборах, мітингах представляв, до того ж поіменно, з короткою характеристикою, кожного члена делегації, і це, здавалося, ще більше підвищувало вагу, значимість і представництво делегації нашої країни. На зустрічах, мітингах доводилося виступати і мені від імені нашої делегації. Відвідали ми колгосп, кінний завод, де М.С. Хрущову подарували чудову трійку білих коней в упряжці. їх, звичайно, Хрущов передав на сільськогосподарську виставку. Відвідали добре організовану птахофабрику, відгодівельний радгосп великої рогатої худоби. У нас у той час ще не було таких організованих господарств і з такими високими агротехнічними і техніко-економічними показниками. Та й загальна куль^ тура землеробства в угорців стояла в цілому вище нашої. Я особисто в угорців запозичив багато чого.
Нашу делегацію розмістили в особняках на Буді. Пізніми вечорами мені часто доводилося багато годин прогулюватися і розмовляти з М.С. Хрущовим на різні теми. Він страшенно не любив і навіть сварився, коли в години відпочинку і прогулянок за ним буквально по п’ятах ішла охорона. Це було саме в Угорщині, коли М.С. Хрущов просто розлютився і прогнав охорону, опісля викликав полковника Литовченка, головного «тілоохоронця», і при мені сказав йому: «Ви чому не даєте вільно відпочити і поговорити? Що ви за мною шпигуєте!» Після цього випадку охорона не зменшилася, але нам вони намагалися просто не попадатися на очі.
Усім складом делегації відвідали штаб, командування і військову частину нашої Південної групи військ. Командуючий групою генерал
118


Казаков вишикував почесний караул військ. Його обійшов М.С. Хрущов разом із Яношем Кадаром, потім відбувся мітинг, на якому з промовами виступили Хрущов і Кадар - все пройшло на високому піднесенні.
Після проведених переговорів М.С. Хрущов і Янош Кадар підписали радянсько-угорський договір, у якому передбачався розвиток економічних, культурних, наукових і військових відносин. Ніяких розбіжностей не виникало, під час підписання були присутні всі члени делегації.
На честь нашої делегації у знаменитій будівлі угорського парламенту над Дунаєм угорці влаштували грандіозний прийом на 1000 чоловік. Коли закінчилася офіційна частина, були виголошені відповідні промови і проголошені тости й побажання, М.С. Хрущов вирішив пройтися серед присутніх на прийомі по всіх залах. Присутні зустріли це надзвичайно гарно, але виникла штовханина, безладне скупчення величезної маси людей, і у випадку будь-якої ворожої акції охорона залишалася зовсім безпомічною. Я пам’ятаю, що тільки три людини були поруч з М.С. Хрущовим: Литовченко, Казаков і я. На мій погляд, це був небезпечний і не зовсім обдуманий «рейд» у маси.
Детально ознайомилися з визначними місцями Будапешта, з його багатою архітектурою, чудовими пам’ятниками, гарними парками, набережними Дунаю. Довелося нам побувати в тих місцях і приміщеннях, де контрреволюція 1956 року розстрілювала і вішала комуністів. Побували ми на озері Балатон, оглянули виноградники і відвідали знамениті винні підвали. Для мене поїздка в Угорщину, зустрічі і розмови з М.С. Хрущовим були цікавими і дуже повчальними.
Надзвичайно багато питань і турбот виникає у першого секретаря обкому партії, і за нього їх ніхто не вирішить. Потрібно брати на себе всю повноту відповідальності за свої вчинки і дії. Іноді доводилося мирити непримиренне, а це все одно, що перейти через прірву. Скрізь життя йшло своєю чергою, але я через цю роботу, по суті, не мав особистого життя. У родині появлявся як «запізнілий нічліжник», а інколи через відрядження по декілька днів не бував удома. Як ріс і виховувався молодший син Вітасик, я, по суті, мало знав, не кажучи »же про те, що цими питаннями мені займатися зовсім не було часу. Всі домашні турботи, догляд за хворим сином, його навчанням і вихованням - все це повністю лягло на плечі Іринки, і їй теж далеко не легко. Хоч і мав добре здоров’я^ але я іноді втомлювався до неймовірності.
Додалася велика робота і відповідальність у зв’язку з майбутньою реорганізацією управління народним господарством. По записці Хрущова обговорюється питання про організацію керівництва промисловістю за територіально-виробничою ознакою замість галузевого; у міністерствах, як усяка велика справа, новина викликає гострі суперечки. При ЦК КПУ була створена комісія для відпрацювання цього питання. Мені як члену комісії було доручено створити силами нашої області орієнтовну структуру по суті майбутнього місцевого
119


управління промисловістю і будівництвом та подати її на розгляд комісії, що й було зроблено. Наша схема була прийнята за основу створення майбутніх раднаргоспів.
У лютому 1957 року Пленум ЦК КПРС прийняв ухвалу про створення в основних адміністративно-економічних районах країни раднаргоспів. Підприємства, які раніше знаходилися в системі різних міністерств, передаються в раднаргоспи. На Україні було створено
9 	міжобласних адміністративно-територіальних раднаргоспів. Вони володіли великою технічною, економічною, фінансовою, матеріальною, людською маневреністю і самостійністю. Посилилася оперативність, підвищилась відповідальність за всі галузі промисловості, будівництва, які входять у систему раднаргоспів. Для координації всіх галузей промисловості був створений Укрраднаргосп.
Київський раднаргосп об’єднував усю промисловість Києва і області та Полтавської, Чернігівської, Сумської областей. Головою його був П.Я. Лісняк, досвідчений організатор, спеціаліст, господарник, який прибув із Москви. На перших порах потрібно було надавати суттєву допомогу раднаргоспу у розміщенні його служб, апарату. Забезпечити житлом і побутовими умовами працівників раднаргоспу, вирішити питання з транспортом. Почали ламатися відомчі бар’єри, усувалися перешкоди на шляху комплексного вирішення складного господарства, раціональніше використовувався багатий досвід різних галузей промисловості і будівництва. Працівники раднаргоспу, керівники підприємств сміливіше переступали пороги багаточисельних галузевих підприємств. Більше з’явилося ініціативи у вирішенні навіть складних питань.
Не відразу утвердився авторитет раднаргоспів, але за допомогою партійних, радянських органів швидко створювалася робоча ділова обстановка. Керівництво раднаргоспу мало можливість глибше вникати в роботу підприємств, аналізувати і направляти їх діяльність, знаходячись у безпосередній близькості до живої творчої конкретної справи, знати потреби і турботи трудівників. Але при будь-якій схемі керівництва промисловістю від неї не можна відривати науку* конструкторські, технологічні, проектні організації, дослідні виробе ництва. Така практика завжди згубно впливає на технічний процес.
Створені галузеві комітети тих років виявилися позбавленими виробничо-технічної, наукової бази і перетворилися в непотрібну надбудову. Це був сумний урок, що при створенні раднаргоспів не всі питання були продумані глибоко і до кінця, як у всякій великій справі. І все ж раднаргоспи відіграли значну позитивну роль у справі покращання управління промисловістю.
Зміцнилося ще більше переконання, що при добрій організації праці, зміцненні трудової і виробничої дисципліни, матеріальної зацікавленості людини праці, піднесенні відповідальності за доручену справу можна перебороти будь-які труднощі і добитися добрих і відмінних результатів своєї праці. Коли ми почали активно-ініціативно діяти, ми дійсно зрозуміли, що ми ще можемо і на що ще здатні при
120


розумному використанні існуючих резервів. Потрібно було добиратися до суті будь-якої справи, навіть до дрібниць, бо всі великі справи складаються із дрібниць. Зрозуміти, відповісти, проаналізувати питання перш за все самому собі - тільки тоді можна передбачити реальні життєві заходи для усунення-викорінення недоліків і недоглядів. Труднощі залишалися великі. Багато колгоспів на своїх поточних рахунках не мали грошей, щоб купити збрую для коней, аби їх використати в сільськогосподарських польових роботах.
Послуги МТС колгоспам обходилися дуже дорого перш за все нарахуванням оплати натурою - зерном. За відмову від послуг МТС голові, районному керівництву приклеювався ярлик «антимеханіза- тор», хоч вони могли і своїми силами справитися з усіма польовими роботами. їх піддавали жорстокій критиці в центральній пресі, на них малювали карикатури.
Якщо в колгоспі після виконання планів, додаткових завдань лишалися якісь залишки сільськогосподарських продуктів, то реалізація їх на ринку розцінювалася як «антидержавні» дії' з усіма наслідками, які випливають звідси. Фінансові агенти справно виконували свою роботу - доводили кожному колгоспному двору, скільки йому потрібно здати державі м’яса, молока, яєць. У той же час на трудодень видавали по 300-500 г зерна, а часто - то просто сурогат.
Плодові дерева на присадибних ділянках колгоспники у більшості вирубали, оскільки за кожне дерево потрібно було платити податок.
Незважаючи на суворі закони в боротьбі із самогоноварінням, воно «процвітало» і, на жаль, багато добрих трудівників страждали через цей недолік. Були і досить курйозні ситуації боротьби із самогоноварінням. Якось нам довелося бути на полюванні в Іванківському районі. Там я познайомився з дідом Пилипом, завгоспом колгоспу, він нас, - всю мисливську компанію, пригощав чудовою смаженею з дикого кабана. У розмовах він дізнався, хто я такий, і звернувся з проханням допомогти йому придбати шифер для колгоспної ферми. Він приїхав у Київ, і я допоміг йому придбати покрівельний матеріал для ферми. Опісля у нас зайшла мова про справи в колгоспі, що діється у селі, як живуть люди, що говорять, Він все відверто мені розказав. Усе не дуже радісне, та й мені самому це було добре відомо. Але дід Пилип ще більше підтвердив цю правду.
Поцікавився я в діда Пилипа, як справи на селі із самогоноварінням. Дід якось насторожився і тут же заявив: «Чесно кажу Вам як комуніст (а він був ним!), що порядок навели повний - всі самогонні апарати вилучили з індивідуального користування і передали їх у сільську раду. Тепер, якщо хтось хоче гнати самогон, іде в сільраду і бере напрокат самогонний апарат - є повний облік».
Про цей факт я розповів на звітно-виборній партійній конференції, на якій було присутнє все керівництво ЦК КПУ - це викликало великий сміх, але це була правда самого життя.
121


Життя іде, як і раніше, своєю чергою. Грають весілля, народжуються діти, відбуваються сімейні й особисті трагедії, підриваються на мінах і снарядах діти та дорослі - все це залишки минулої війни, вбивства, пограбування, зґвалтування, крадіжки і розтрати, пожежі, неврожаї і сильні градобої. Про все це доводилося майже щоденно читати у звітах і донесеннях органів КДБ, МВС та інших адміністративних інстанцій. Нелегко було все це перечитувати і переживати, було сумно й образливо, доходило до серцевого болю, але таке справжнє життя без прикрас і лакування.
Все те, про що я пишу - істинна правда, та ще найменша її частинка, яка якимось дивом пробилася назовні.
У 1958 році загалом відбулося багато подій, які для мене мали велике значення. При підготовці до виборів у Верховну Раду СРСР я був затверджений членом Центральної виборчої комісії. Мені доводилося декілька разів бути на засіданні комісії. І передостанній раз я був у Москві на засіданні комісії 12 лютого. Мені по «секрету»
О.М. Шелепін, він тоді був теж у складі комісії від ЦК КПРС як секретар ЦК, сказав, що підготовлено ухвалу ЦК КПРС про нагородження мене орденом Леніна у зв’язку з моїм 50-річчям. Відверто кажучи, для мене це було несподіванкою. 14 лютого був опублікований у центральній пресі Указ Президії Верховної Ради СРСР. Не приховуватиму
- 	я дуже зрадів цій високій нагороді і отримав багато привітань, а саму нагороду в колі друзів і приятелів добре «обмили».
У березні були вибори у Верховну Раду СРСР. Від Богуславського виборчого округу я був обраний депутатом Верховної Ради п’ятого скликання. Мій депутатський квиток № 469. Таким чином, на початку
1958 	року відбулися три великі події в моєму житті: мене нагородили орденом Леніна, мені виповнилося 50 років, я був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. Усе це зобов’язувало мене до ще більшої енергії у роботі. А роботи було, як кажуть, сила-силенна, непочатий край.
Аналізуючи економіку, соціально-побутові, культурні питання села, області, ми дійшли твердого переконання, що в кінцевому підсумку щоденну важку працю вирішують живі люди, а їх морально- психологічний стан - це одна з головних складових людської активної діяльності, успіхів у всіх справах. Цього неможливо добитися обіцян^ ками, лозунгами - потрібна конкретна справа. Ще у 1957 році із залученням усіх спеціалістів був розроблений перспективний план перебудови сіл, будівництва культурно-побутових, соціальних об’єктів, невеликих підприємств для переробки сільськогосподарської продукції. Вирішили побудувати нове село із сучасними міськими зручностями. Воно повинно було стати прообразом проектування і забудови сіл області. Облюбували для цієї мети село Ксаверівку вздовж траси Київ-Одеса. Оголосили конкурс на проектування комплексної забудови села. Колгоспники відкинули багатоповерхову і багатоквартирну забудову. Був прийнятий проект забудови двоповерховими індивідуальними котеджами з необхідними господарськими будівлями.
122


Правління колгоспу і збори колгоспників сприйняли це рішення із захватом. Вирішили, що частину грошей дає колгосп, вносять свої збереження колгоспники і незначну частину потрібно поповнити за рахунок банківського кредиту. Ухвалою бюро обкому партії комплексну забудову доручили могутньому тресту «Південтрансбуд», де керуючим був
А. 	Байда, добрий спеціаліст, чудовий організатор, крупний досвідчений господарник. Про дозвіл тресту на будівництво села мені довелося домовлятися з міністром транспортного будівництва Є. Кожевніковим. Він із державним, партійним розумінням віднісся до нашого прохання.
Потрібно було доставати все: бут, камінь, залізобетон, цеглу, покрівлю, труби, кабель, метал, ліс - все це з фондів. Навесні 1958 року будівництво розгорнулося повним ходом. Було вже закладено 100 фундаментів під котеджі різної архітектури і розмірів. Почали будувати школу, Палац культури, магазин, чайну-їдальню, Будинок побуту, медпункт. Розпочалося будівництво комбікормового заводу, тваринницьких ферм, критих токів, гаражів і накриттів для сільгоспмашин. Великою підтримкою в будівництві котеджів був свій добрий цегельний завод. Завдання було не з легких, але надзвичайно потрібне, благородне. ґ
Я цьому будівництву приділяв особливу увагу. Часто з Байдою відвідував це село, розмовляв з робітниками, колгоспниками. Великим ентузіастом виявився голова колгоспу Василь Васильович Рибник.
У ЦК КПУ і Раді Міністрів до розпочатої мною справи поставилися поблажливо, але допомоги, по суті, не надали ніякої. Одного разу в ЦК на одному засіданні мене пробували звинуватити в тому, що для будівництва колгоспного села я відбираю державні ресурси, метал, груби, цеглу, залізобетон, асфальт, електродроти та інший будівельний матеріал. Більше всього у цьому питанні проявив запопадливість Щербицький, який тоді був секретарем ЦК і опікував важку промисловість. Розмова набрала гострого характеру. Я тоді сказав президії, що селу потрібно допомагати справою, а не словами, різко обірвав активність Щербицького і заявив, що коли вони вважають, що не варто шйматися перебудовою сіл, то ми припинимо будівництво. При цьому я заявив, що сам поїду до колгоспників і скажу, що будувати село не будемо, хоч у будівництво села вже вкладено понад 1,5 млн карбованців. Тон пом’якшився, тут же сказали, що будувати, мовляв, потрібно, однак треба бути більш обережним із витратою матеріалів, гим більше з фондів. А вони всі з фондів! Ось і виходить, що коли не візьмеш на себе відповідальність, нічого великого, навіть дрібного не іробиш.
І все ж, хоч і з великими труднощами, нове село Ксаверівка було нобудоване. Про нього в той час багато писали в газетах, передавали по телебаченню, знімали в кіно, в журналах «Огонек», «Советский Союз» вміщували світлини. Ксаверівку показували багаточисельним делегаціям як нашим, так і зарубіжним. В один із приїздів М.С. Хрущова в Київ він відвідав Ксаверівку, оглянув господарство, зустрівся і
123


мав докладну бесіду з колгоспниками, побував у котеджах і порозмовляв з їх господарями. У котеджах були всі зручності: водопровід, санвузли, газ, ванна. М.С. Хрущов схвально відгукнувся про забудову села, йому тут усе сподобалося.
Я розповів М.С. Хрущову про всі труднощі, з якими ми зіткнулися при забудові села, і про критику на мою адресу за витрату фондових матеріалів на кооперативне будівництво. Він схвалив усі мої дії. Після відвідання Ксаверівки, виступаючи на нарадах, він не один раз ставив у приклад, як на ділі потрібно займатися перебудовою сіл, маючи на увазі забудову Ксаверівки. Після його виступів від мене відчепилися всі критикани і «охоронці» державних інтересів.
Я ж почав продумувати плани забудови по-новому, враховуючи недоробки в Ксаверівці, нового села Кодаків. І ще при мені це село почало забудовуватися за новими, вдосконаленішими проектами, і вийшло просто гарним селом міського типу.
Усім дітям відомо, що їхні батьки коли-небудь ідуть із життя, і вже ніколи їх не побачити, але про них часто згадуєш і навіть часто бачиш їх уві сні. Але я не думав, що буде такою тяжкою після втрати батька втрата матері. Хоча коли вона пішла із життя, їй було вже 80 років. Але я, коли не бачив її довго, уявляв її молодою, вродливою. Очевидно, все це лишилося ще від дитинства і юності. Неодноразово я запрошу*: вав матір переїхати до мене на постійне проживання, вона частенько до нас приїжджала, але відірватися від своєї домівки і землі не зважувалася, та й не хотіла цього робити. І ось я отримав телеграму про смерть матері. А хто може бути ріднішим і ближчим цієї людини?! Я лежу хворий, прикутий до ліжка, лікарі категорично не дозволяють їхати на похорони. Поїхала Іринка. Вона сама виявила це бажання, хоч їй це зробити було нелегко, адже місія тяжка. На похорони матері поїхав і мій брат Митя, він на цей час уже був у Києві, працював у школі, викладаючи математику і фізику в старших класах. Мені Ірина і Митя розповіли, що похоронили матір добре, було багато людей, зробили все, як вона заповіла. Але мені було все ж не по собі, що я не зміг віддати матері останню шану.
Працювати стає все тяжче і тяжче, народ майже відверто виказує своє незадоволення, все це «фіксується». Все зацентралізовано до межі, до нерозумного. Із колгоспів хліб забирають майже дочиста, іноді не жаліють навіть насіннєвий фонд. «Голова колгоспу» і «колгоспник» стали майже загальними лайливими назвами. Якщо голова виявляє якийсь розумний спротив, його намагаються прибрати з роботи, карають у партійному порядку. Якщо цих заходів не приймаєш, тебе звинуватять у м’якотілості і лібералізмі. Із багатьох випадків розкажу про один.
Якось пізно ввечері я приїхав у Бишівський район і потрапив у райт ком, коли там відбувалося засідання бюро. Йшла розмова про хлібо^ заготівлю - «доводили додаткові плани і завдання». На бюро викликали і голову колгоспу «Світанок» Бариловича. Це міцний хазяїн, урожаї


зернових і технічних культур у нього найвищі в районі; Він уже здав два плани хлібозаготівлі. Йому «доводять» третій. Барилович заявив, що він цього зробити не може - потрібно засипати насіння, передбачити страховий фонд, залишити зерно на фуражні потреби, видати на трудодень хоч би по 500 грамів. Райкомівці всі розумні і господарські докази Бариловича не беруть до уваги, звинувачують його в «антидержавних» позиціях. Він-бо антимеханізатор, у нього куркульські звички: чому він дає колгоспникам по 500 грамів на трудодень, тоді як по району припадаіе по 150 грамів? Вноситься пропозиція: «З роботи зняти, оголосити сувору догану із занесенням в особову справу». Довелося мені втрутитися в цей «конфлікт» - збити гарячковість райкомівців, з роботи не знімати і ніякого стягнення не виносити. Тут же Барилович сам заявив, що він ще здасть державі трохи зерна. Я довго спостерігав за роботою цього голови, доброго господаря, його зразкового господарства. Якби не моє втручання, через «норовливість» райкомівців могли втратити доброго принципового працівника, який дійсно вболіває за колгоспну справу, а отже за державу і народ.
У республіці відбулися важливі події: О.І. Кириченко пішов працювати в Москву - секретарем ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК КПУ обирається М.В. Підгорний. Відверто кажучи, працювати стало дещо легше, менше стало непотрібного шуму, тріскотні, безпредметності, шарахання зі сторони в сторону. Встановлюється якась стабільність і переконаність у своїх діях. З М.В. Підгорним склалися ділові стосунки, мене часто запрошують на засідання Президії ЦК КПУ, на різні заходи. У Київ часто приїжджає М.С. Хрущов, і кожного разу я з ним зустрічаюся.
Якось на черговій зустрічі я розповів Хрущову, що на Ми- ронівській селекційній станції тоді ще зовсім невідомий селекціонер Ремесло вивів гарний високоврожайний сорт пшениці-808. Але її не впроваджують, мовляв, вона не пройшла «сортовипробування», яке тягнеться вже близько 6 років. Я висловив свою думку: випробувати цей сорт озимої пшениці безпосередньо у виробничих умовах. Микита Сергійович до моєї пропозиції поставився прихильно, при цьому сказав: «А що? Візьміться, тільки проводьте обережно, дуже не захоплюйтеся, поки не отримаєте добрих результатів. Про ваш експеримент мене проінформуйте».
Восени 1958 року в колгоспах Бузницького, Кабанця і Батури засіяли 250 гектарів новим сортом озимої пшениці-808. Вони сміливо пішли на цей експеримент і не помилилися: отримали врожай вище районованої, апробованої насіннєвим наглядом, на 5-6 центнерів із гектара. Насіннєвий нагляд кричав, погрожував, але справу нами було зроблено, і цим, по суті, була прокладена дорога прекрасній озимій ишениці-808 - про неї заговорили по всій країні, а ім’я Ремесла стало відоме і за кордоном.
125


У колективі заводу, на якому я працював до партійної роботи директором, велика трагедія: в авіаційній катастрофі загинуло 5 чоловік ІТП і робітників високої кваліфікації, які летіли в Туреччину для збирання і обльоту літаків АН-2, закуплених у нас Туреччиною.
Уся бригада з Києва до Москви виїхала поїздом. Після оформлення документів транспортним літаком вилетіли за призначенням. При посадці в Копенгагені літак зачепив крилом заводську трубу і впав у затоку. Усі пасажири і екіпаж загинули. Випадково з бригади залишився живим інженер-конструктор А. Сенчук, представник КБ Анто- нова, бо запізнився на літак. Усіх загиблих я особисто добре знав. Серед них був і полковник ВПС В. Лук’янов, начальник льотно- випробної станції заводу. Перед самим виїздом у Москву Володя заходив до нас на квартиру - жартували. Він запитував, що привезти з Туреччини Ірині. Наші родини подружилися ще в Ленінграді, і ця дружба продовжувалася в Києві. А всього тиждень тому ми з Володею у вихідний день їздили в Білу Церкву в парк - там над р. Россю гарно провели час, поговорили, відпочили. І ось усе - Володі більше немає в живих. Він усю війну провоював на винищувачах у транспортній авіації. Декілька разів його збивали фашисти, приземлявся в тилу ворога і виходив неушкодженим, а тут така безглузда смерть як пасажира.
Загибель усіх товаришів по колишній спільній роботі переживав дуже болісно. А загибель В. Лук’янова наша сім’я переживала особливо гостро. У цей час його дружина Ніна з малолітнім сином Андрюшею були в Криму на відпочинку. Потрібно було якось привезти її. Згодилася це зробити моя дружина Ірина. Місія ця була досить складною, емоційно напруженою. До самого Києва Ніна не знала про нещастя, яке трапилося.
Через декілька днів урни з прахом 5 загиблих були встановлені в залі прохідної заводу. Проститися прийшов увесь багатотисячний колектив. Похоронну процесію баражували літаки АН-2. Похорони пройшли з великими почестями - скорботно і урочисто. Залишились діти сиротами, вдови. Батьки і матері втратили синів, завод зазнав велику втрату. Мені всіх загиблих було дуже шкода, в особі В.І. Лук’янова я втратив доброго відданого товариша-друга. Треба було простежити за тим, щоб була виявлена необхідна турбота до родин загиблих. За сином Володі встановили своєрідну опіку. Він закінчив середню школу, потім я допоміг йому вступити до вищого військово-політичного училища.
Пішов третій рік, відколи я працюю першим секретарем обкому. Робота складна, неспокійна, іноді дурна. Як і раніше, 75-80 % робочого часу зайнято сільським господарством: у цій галузі народного господарства, як ніде, багато плутанини, хаосу, волюнтаризму. Питання сільського господарства складні, багато різних нашарувань, іде потік директив досить суперечливого порядку і змісту, усі керівники стали «спеціалістами» сільського господарства. Із досвіду роботи, відвертих і довірливих розмов з деякими головами колгоспів і директорами
126


радгоспів стає зрозуміло, що сільське господарство зітхнуло б, якби з нього була знята дрібна, не потрібна нікому опіка. Потрібно дати більше прав головам колгоспів і директорам радгоспів у питаннях планування і матеріальної зацікавленості спеціалістів та працівників сільського господарства, самостійного ведення господарства, а значить, і відповідальності за нього.
1959 	рік. Підготовка в партії і країні до XXI з’їзду КПРС почалася ще в середині 1958 року. Приймання додаткових і зустрічних планів на честь з’їзду, право підписати рапорт з’їзду, подарунки з’їзду. Все це багато часу займає в практичній роботі. Пройшла обласна партійна конференція, на якій обирали делегатів на з’їзд. Від нашої обласної партійної організації обраний делегатом О.І. Кириченко - тепер уже секретар ЦК КПРС. Обраний делегатом і я. 25 січня 1959 року усім складом делегатів XXI з’їзду прибули до Москви. Я розташувався в готелі «Москва».
26 січня реєстрація делегатів з’їзду і в Свердловському залі Кремля нарада керівників делегацій, на якій розглядали порядок денний, регламент і вибори керівних органів з’їзду. У цей же день мене прийняв
О.І. Кириченко, я йому вручив мандат про обрання його делегатом XXI з’їзду КПРС від Київської обласної організації. Він подякував за обрання, поцікавився роботою. У розмові дав зрозуміти мені, що не виключена можливість мого виступу на з’їзді. Хоч я і сам готувався до цього і мені хотілося виступити, але, коли мені про це нагадав Олексій Іларіонович, я ще з більшим хвилюванням почав готуватися до виступу.
27 січня 1959 року відкрився XXI з’їзд КПРС. Його відкрив М.С. Хрущов. На з’їзді присутні 72 делегації комуністичних і робітничих партій світу. Увесь день продовжувалася доповідь М.С. Хрущова, вона була гарною - емоцій хоч відбавляй, як завжди це буває у Хрущова. Але все розумно, підхід до справ реальний, розкриття помилок і критика недоліків гострі. Добре, що оголюються, а не лакуються і не приховуються недоліки' - при цьому віриш в те, що керівництво знає, що діється в країні.
28-30 січня я хворів, температура була 38,5°, на з’їзді не був присутній, хворобу переніс тяжко, мабуть простудився. На вечірньому засіданні 4 лютого оголосили, що завтра, 5 лютого, на ранковому засіданні я виступаю першим. Готувався до пізньої ночі, спав погано, хвилювався, адже відповідальність велика, та й перший раз виступаю на з’їзді партії. Казали, що мій виступ був гарним. Виступ мій з портретом був уміщений в газеті «Правда». На XXI з’їзді мене обрали членом ЦК КПРС, це величезна довіра і відповідальність.
Уранці 9 травня на Бориспільський аеродром прилетіли М.С. Хрущов і супроводжуючі його особи. Народу на аеродромі зустрічало багато, були піднесені квіти, хліб і сіль. Хліб і сіль Микиті Сергійовичу вручила молода, вродлива, в національному костюмі колгоспниця Катерина Коробенко. Хрущов любив український народ і по-особли- вому, з великою повагою ставився до його культури і традицій.
127


У Хрущова був гарний настрій, він привітав присутніх і був веселий і доброзичливий. Дорогою на дачу в Міжгір’я скрізь було багато народу, і його щиро зустрічали. Хрущов сам був щирим, непідробно- товариським, він не «грав роль вождя», а тримав себе просто, і цим завоював симпатію і повагу простих людей.
10 травня, вранці, з резиденції, де розмістився Хрущов, ми на відкритій машині виїхали в колгосп «Червоний хлібороб». У переддень мене попередив Підгорний, щоб людей ніде не виводили, зустрічей і привітань ніяких - так ніби забажав сам Хрущов, посилаючись на те, що це ділова поїздка. Я так і вчинив. І ми: Хрущов, Підгорний, Коротченко, Кальченко і я - їхали машиною незвично порожніми вулицями Києва. Але я все ж на свій страх і ризик сказав секретарю Обухівського райкому партії П. Олійнику, щоб хоч би трішки вітаючих було в районному центрі, через який ми мали проїжджати. Я відчував, що може бути неприємність через це. Але «неприємність» Трапилася раніше. Від’їхали ми від Києва на 10—12 кілометрів. У районі дачного селища Козин у лісі на пагорбках зібралося досить багато людей. Побачили Хрущова, почали вітати його і просити, щоб він зупинився. Він скомандував зупинити машину, коротко привітався з людьми; перекинувся декількома словами. Попрощавшись, пішов далі, люди його тепло провели. Але тут на мене накинувся Підгорний за непослух.; Я йому відповідаю, що ніхто команди не давав і що це чисто стихійне явище. У нашу розмову втрутився Хрущов. Він сказав: «А що ви на нього напали? Адже ж не можна розганяти людей, які зібралися по своїй волі, а людей же не обманеш, вони бачать, що на перехресті стоять міліціонери, яких раніше тут ніколи не було. Ось вони й подумали; що це неспроста, - мабуть, буде їхати якась велика «шишка», і не помилилися - адже з нами іде сам Дем’ян Сергійович Коротченко* голова Президії Верховної Ради України, Хіба не «шишка», правда, Дем’ян?» Всі розсміялися, і «гроза пройшла».
Але при в’їзді в Обухів я відчув, що Олійник перестарався, врі вулиці і проїзди були заповнені народом, крики привітань, кидають букети квітів у машину. Довелося зупинитися. Хрущов звернувся з привітанням до народу, подякував за теплий прийом і попросив припустити машину, «адже ми їдемо у справах», сказав він жартома, але це магічно подіяло, народ дав дорогу, і ми поїхали далі. Тільки полковник Литовченко трохи «шипів» на мене. Я сидів мовчки і думав, що це мені даремно не минеться. Але Хрущов був у хорошому настрої, сидів мовчки, тільки посміхався, слухаючи «шипіння» Литовченка.
Але ось на спуску з гори в с. Григорівку, прямо на проїжджій дорозі, стоїть стіл, накритий великою українською скатертиною, на столі, на рушнику - великий український хліб, на ньому сільниця з сіллю і величезний букет квітів тут же на столі. З обох боків на пагорбі стоїть багато людей, святково одягнутих, оскільки це була неділя. Народ, побачивши Хрущова, почав його вітати. Микита Сергійович піднявся в машині, привітався з людьми. Для мене такий прийом і
128


зустріч були несподіванкою, тим більше у цьому місці. До столу підійшла молода, гарно вдягнута, вродлива і статна жінка. Вона сказала: «Дорогий Микито Сергійовичу! Це ми, прості люди, трудівники полів і цукрового заводу, підносимо тобі хліб і сіль, квіти з усього світу!» При цих словах у Микити Сергійовича на очі навернулися сльози, він підійшов до столу, прийняв хліб і сіль, відломив скоринку хліба, вмочив її у сіль і з’їв. Це у народу викликало особливе захоплення і ще більшу симпатію до Хрущова. Пізніше, розмірковуючи над епізодом «стихійної» зустрічі з людьми, Хрущов сказав: «А добре придумали, молодці, поставили на дорозі хліб і сіль, адже знають, що на хліб не поїде, він же не дурень! Гарна була зустріч, спасибі за тепло людям». Усі «керівники» схвально заговорили про непередбачувану іустріч, і Литовченко теж перестав «бурчати».
У другій половині дня ми і всі супроводжуючі його в поїздці, і майже всі члени Президії ЦК КПУ зібралися на дачі в Міжгір’ї. М.С. Хрущов організував стендові стріляння по літаючих тарілочках з призами, він сам був чудовим стрільцем.
12 	травня у Жовтневому палаці М.С. Хрущов вручав м. Києву орден Леніна, потім на стадіоні був мітинг і концерт - усе пройшло гарно, організовано.
22 	вересня. Із Москви у Київ і на Україну приїхав О.І. Покришкін, гричі Герой Радянського Союзу. Він тепер заступник командуючого ППО країни. Багато розповідав про війська ППО, про те, що вони вимагають великої уваги. Потрібно багато будувати укриттів, упорядкованих містечок для військовослужбовців та членів їхніх сімей. Просив допомоги.
Був на прийомі в М.В. Підгорного. Потрібно порадитися і з’ясувати ряд питань. Знову пішла «свистопляска» навколо дач і ділянок, колективних городів і будівництва на них будиночків. По Києву складаємо список на 240 чоловік, яких, за «інструкціями» зверху, потрібно виселити з Києва у їх дачі. Серед них багато відповідальних працівників. У тому числі І.Т. Швець, ректор Київського університету, М.Й. Коломийченко, професор медицини; На городах дозволяють мати літній будиночок не більше 8—12 м2. За перевищення цієї норми багатьох уже виключили з партії. А 2-3 роки тому нас, директорів підприємств, критикували за те, що ми не допомагаємо садівникам. Шарахання. А що може зробити Підгорний? Нічого. Мав і я ділянку, де посадив фруктові дерева, і була халабудка. Пришилося здати.
Помер К.Є. Косогон, перший секретар Бориспільського райкому партії, 52 роки. Гарна, чесна, працьовита людина. Він дуже хворів.
І 	Іоїхав на похорони, тяжко було, адже я його добре знав і цінував. Мені його дружина розповідала, що помирав він при повній свідомості, все шкодував* що багато чого не зумів зробити. А на прощання дружині сказав зі слізьми на оч^х: «Галю, пробач за все, що я через роботу за все наше спільне життя не зміг приділити тобі потрібної уваги». А ми думали про його заміну через хворобу і «мізкували», куди його влаштувати і як би не образити людину* А він узяв та й
129


вирішив усі питання за себе і за нас. Ось таке людське життя. Ми всі рівні перед смертю. Тільки до цього багато псуємо крові і нервів один одному. Не шкодуємо ми людей, адже життя дається один раз.
Урочиста сесія обласної і міської Рад депутатів трудящих, присвячена 20-річчю возз’єднання українських земель. Моя доповідь. Сесія пройшла добре.
Грудень 1959 року. Нарада у^ другого секретаря ЦК КПУ т. Л.І. Найдека. 19 грудня до Києва приїжджає М.С. Хрущов, йде підготовка до зустрічі. Хрущов прибуває вранішнім поїздом. На привокзальній площі мітинг, зібралося 50-60 тисяч чоловік. Мітинг відкриває перший секретар Київського міськкому Синиця. Виступає робітник, колгоспниця, інтелігент. У відповідь - Хрущов. Він розповідає про свою поїздку в США. Хрущову колгоспники вручають хліб-сіль. На шляху в резиденцію зустрічають і вітають 100 тисяч трудівників Києва.
У місті показали домобудівний комбінат, Інститут автоматики, комбінат штучного волокна. Потім поїхали в колгосп «Комуніст» Києво-Святошинського району. Голова колгоспу Бровченко доповів погано. Хрущов зробив багато зауважень щодо господарства колгоспу: висока собівартість продуктів тваринництва і овочів. Рекомендував організувати безприв’язне утримання худоби.
У цей приїзд Хрущов знову відвідав Ксаверівку, зробив деякі зауваження. Але питання набуло своєї законності щодо забудови села, і різні «шавки» на зразок Щербицького відчепилися.
М.С. Хрущов уважно розглядав питання, пов’язані з будівництвом Київської ГЕС - затоплення заплави і луків, а також відселення сіл, які потрапляли під затоплення, і виділення на це кредитів.
У газеті «Известия» з’явилася стаття «Березанские очковтиратели» про приписування виробництва продукції, рільництва і тваринництва. На жаль, факти підтвердилися. Довелося на бюро обкому суворо покарати керівників району. Зняли з роботи другого секретаря райкому партії Огаря. Мороховцю, першому секретареві, записали догану. Ганебні явища - обман, окозамилювання - ще до кінця не викорінені.,
27 	грудня. Пленум ЦК КПРС. Обговорюється питання «Про дальший розвиток сільськогосподарського виробництва». Пленум відкрив Хрущов. Основними доповідачами були Полянський і Підгорний, У доповідях зроблений критичний аналіз досягнень і недоліків. Йшла мова про величезні перспективи і невикористані резерви. Зверталася головна увага на організаційну роботу і добір кадрів для роботи на селі, комплексну механізацію і т. д. і т. п.
М.С. Хрущов у своєму виступі критикував Україну. Підносив Рязанську область, яка за рік збільшила виробництво в 3,8 раза, а заготівлі в 3 рази. Ставить це у приклад, як можна мобілізувати резерви;
Рязанці, зачинателі «високого» виробництва і заготівлі м’яса, відзначені високими урядовими нагородами. Секретар обкому Ларіонов отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Був спеціально створений кінофільм «Рязанські жінки».
130


Ми ще тоді з Підгорним обговорювали «рязанські успіхи» і дивувалися, звідки все це береться. Критикувати рязанців не можна було. Це
б 	сприйняли за крамолу. Але ж більшість розуміла - це авантюра, яка і тріском швидко провалилася і коштувала життя Ларіонову.
Хрущов у своєму виступі підніс значення медалі «За доблесну працю». Він сказав, що ця медаль повинна бути зрівняна зі званням Героя і носити її потрібно з гордістю. Майже всі учасники Пленуму були нагороджені медаллю «За доблесну працю».
2 	січня 1960 року. Біла Церква. XX районна партійна конференція. Я присутній і виступаю на ній. Мабуть, увесь такий стиль нашої роботи, що потрібно прикрасити, показати «ріст». А як цей ріст задовольняє країну, народ - це вже інша справа, інше питання. Ось і мої тези виступу не відрізняються від загального тону, хоч у душі інше:
«1959 рік був гарним роком, промисловість працювала добре» (хоч це далеко не так - тракторів, автомашин, гуми, запасних частин, комбайнів, інших сільськогосподарських машин, мінеральних добрив і будівельних матеріалів явно не вистачає). Наводжу цифри виробництва сталі: в 1959 році 65 млн тонн, тоді як у 1928 році було вироблено 4,2 млн тонн, а в 1940 році - 18,3 млн тонн. У галузі сільського господарства товарний збір хліба становив 2,9 млрд пудів. Значно просунулись вперед наука і техніка. Наводжу на підтвердження цього запуск штучних супутників. (Але кого ці «супутники» цікавлять, коли в колгоспах немає заліза для ремонту найпростішого сільгоспінвентаря; запасними частинами трактори, комбайни та інші сільськогосподарські машини забезпечуються на 40-50 %):
Говорю про зростання міжнародного авторитету нашої країни. На підтвердження цього наводжу поїздку в США М.С. Хрущова і його виступ. Т, звичайно ж, дивно і наївно було на цій основі робити висновок про якийсь особливий ріст нашого авторитету у міжнародних відносинах.
Кажу про те, що буде 1960 року. Просто стверджую, що «буде ще краще в галузі всього народного господарства».
Аналіз контрольних цифр розвитку господарства по області на
1960 	рік. Директиви такі, щоб семирічку виконати за 6 років. Спершу п’ятирічку зробили семирічкою, а тепер ставили завдання - семирічку ча 6 літ. Нікому ця неймовірна плутанина не потрібна. Народ до цього у більшості ставиться скептично.
19-21 січня. Пленум ЦК КПУ щодо підсумків грудневого Пленуму ЦК КПРС, промови на ньому і сесії Верховної Ради М.С. Хрущова. Шкода, але факт - поступово створюється культ Хрущова, і в цьому перш за все винні наші ідеологи та пропагандисти з центру. Звідти йде мся ця «кисла закваска». Більше всіх стараються Суслов і Пономарьов, мле не відстають й інші «діячі». Мабуть, прийде час, і будемо знову говорити про культ і розвінчувати його. У що ж залишається вірити? Виступив на пленумі і я.
30 	січня. Сімейна урочистість. Одружується Боря, пора вже давно, йому вже пішов 26 рік. Він відслужив тільки на Балтфлоті близько
131


5 років. Зараз курсант, слухач Вищого інженерного училища ВПС. Невістка - дівчинка із Бучі, Леля, з бідної родини. Здається, не розбещена. Думаю, що все буде добре. А там швидко підуть і внуки. Старіємо, брате, старіємо. Уже пішов і мені шостий десяток. Ірині 47. Уся організація, усі турботи про весілля лягли на плечі Ірини. Але вона молодець. Усе вийшло добре. Святкували весілля на дачі в Пущі- Водиці. Народу було багато, і проходило все весело.
12 	лютого. За один день сталося багато подій. Здійснено злодійське, звіряче і зухвале вбивство 27-річного секретаря сільради, члена КПРС Піймана. Забрали печатку сільської ради. Злочинці поки що не знайдені. Дав завдання Ржанкову (МВС) і Тихонову (КДБ області) вжити необхідних заходів і доповісти.
Приймав Васю Бондаренка, Героя Радянського Союзу. Васею я його називаю тому, що знаю його ще з 1943 року, коли він та інші льотчики прилітали в Саратов і з заводського аеродрому на бойових літаках полетіли прямо під Сталінград. Там, під Сталінградом, він і отримав звання Героя. Зараз він працює начальником відділу на хімфармзаводі. Доповідає, що на заводі (директор Жолобенко) багато безпорядків, крадіжки, п’янки, розпуста. Доручив розібратися, вжити заходів.
Прийняв генерала Свиридова, Героя Радянського Союзу. Звільняв Київ, за що і отримав звання Героя. Живе в Києві. Родина 5 чоловік, у двокімнатній квартирі - 35 квадратних метрів. Тісно. Просить допомогти покращити житло. Доручив вирішити питання позитивно.
21 	лютого. Відбувається якийсь психоз і господарсько-політичний ажіотаж навколо успіхів рязанців щодо виробництва м’яса. Вимага-* ють, зобов’язують мати «послідовників» рязанців, хоч у душі ні я, ні Підгорний, з яким я неодноразово розмовляв, не згодні з такими методами.
Але на Україні немає методів, подібних рязанському. Робимо ставку на колгосп «Червоний хлібороб» (с. Червоне Обухівського району). Голова колгоспу І. Кабанець. За завданням Підгорного виїхав у колгосп. Разом з Кабанцем зробили підрахунки, що колгосп може дати 300 центнерів м’яса на 100 гектарів. І це буде небачений показник. Але для цього потрібно закупити 1200 голів великої рогатої худоби вагою не менше 260 кг. Закупити 500 свиней. Виділити 100 тонн концкормів, 50 тонн сухого жому. Виділити колгоспу на всю цю «операцію» 300 тисяч карбованців кредиту. Це вже окозамилювання і авантюра! Але діватися нікуди, і відставати ми не можемо. Доповіли Підгорному. Він теж, так як і я, «погодився».
1 	березня. Чим займався? Прийняв генерала Прошенського, обласного військового комісара. Доповідав про справи в області, що стосуються його компетенції. Зокрема, про приписку призовників 1941 року народження. Всього виконуємо план на 73 %. Немає більше, це ж діти 41-го! Придатними до військової служби визнані всього 65 % призовників.
132


Був на ринках Києва. У продажу багато м’яса - свинини, яловичини. Багато вбивають молодняка великої рогатої худоби. Жителі міста радіють, що багато м’яса на ринку. Але це може негативно позначитися у майбутньому. Потрібйо вжити всіх заходів для збереження молодняка великої рогатої худоби.
Травень 1960 року. Поїздка по області з М.В. Підгорним. Дивилися поля, тваринницькі комплекси, опісля Підгорний запросив мене в Черкаську область подивитися, що там твориться. Дечому можна і треба повчитися, а багато що гірше, ніж у нас. У всякому разі, культура землеробства нижча, ніж у Київській області. Усе ж за останні роки ми добилися у питаннях дисципліни і загальної культури землеробства непоганих результатів.
23 	червня 1960 року. Уранці на Бориспільському аеродромі зустрічаємо Пальміро Тольятті. Бесіда в ЦК КПУ, опісля показ промислових і сільськогосподарських об’єктів. Огляд міста. Відвідали верстатобудівний завод імені Горького. Враження про завод залишилося погане: технологія виробництва на низькому рівні, у цехах брудно. Були в колгоспі імені Сталіна. Голова колгоспу Хазан. Показ, саме господарство, організація - все пройшло добре. Тольятті прийнятий почесним колгоспником. Відвідали дитячий садок імені
В.І. Леніна заводу «Арсенал». Чудовий дитячий заклад. Добре поставлена робота. Тольятті і його дружина залишилися дуже задоволені відвідуванням дитячого закладу і колгоспу.
В архітектурному управлінні Києва розглядали реконструкцію Червоноармійської, Брест-Литовської, Васильківської, Печерської вулиць, а також будівництво кіноконцертного залу на 4000 місць (опісля він стане палацом «Україна»).
Начальник мостозагону № 1 Баренбойм Ісаак Юлісович доповідав питання будівництва моста через Дніпро для метрополітену. Внесено пропозицію зробити об’єднаний міст - для метро і для автомобілів. Таким чином, ми отримуємо ще один міст для автомобільного транспорту в Києві. (Був великий спротив. Усе ж такий міст на свій ризик і страх побудували, і все обійшлося добре).
Вийшла постанова ЦК КПРС і Радміну СРСР про ліквідацію промислової кооперації: всі промислові підприємства, великі (а їх мало), малі та артілі, які об’єднують кустарів і ремісників, передати в систему раднаргоспів. Раднаргоспи не зацікавлені у малих підприємствах, а особливо в артілях, і багато промислових малих підприємств буде чакрито. Скоротиться випуск товарів народного споживання. Велику кількість робітників промислової кооперації потрібно влаштувати на роботу. Поспішне, непотрібне, навіть шкідливе для загальної справи рішення про ліквідацію промислової кооперації!
28 липня приїхав М.С. Хрущов. Вирішили додатково показати об’єкти в місці заплав рік Трубіж та Ірпінь, як вони освоюються і який економічний ефект. У місті оглянули новий цирк і Палац спорту. М.С. Хрущов поінформував усіх присутніх у нього на бесіді про те, як
133


проходив III з’їзд Румунської робітничої партії, і про зустріч представників комуністичних і робітничих партій у Бухаресті.
Він порекомендував у підтримку наради в Бухаресті провести збори партійного активу в Москві, Ленінграді, Києві, Мінську, Сверд- ловську, Горькому, Баку та інших містах.
З М.С. Хрущовим до Києва приїхали Я. Кадар (Угорщина) і
В. 	Ульбріхт (НДР). Усі разом оглянули визначені об’єкти, багато сподобалося, але були і зауваження. Без цього у «начальства» не обходиться. Опісля був організований відпочинок на луці біля Дніпра і на озері в Кончі-Заспі. Місце чудесне - лук, скошене сіно в копицях, під двома величезними дубами поставлені столи, тут же розбиті намети. Погода стояла чудова. Був організований рибний лов. М.С. Хрущов і гості - Кадар та Ульбріхт - залишилися дуже задоволені відпочинком.
8 	серпня поїздом Москва-Софія через Унгени ми з Іриною виїхали в Болгарію на відпочинок.
У Софію прибули 10 серпня. Відпочивали у Варні, в спеціальних особнячках. Тут на відпочинку добре познайомився з Маршалом Радянського Союзу І.Х. Баграмяном і Снечкусом - секретарем ЦК КП Латвії. В цей же час тут відпочивав О.П. Ляшко - секретар Сталінського обкому партії. Під час відпустки багато побачили в Болгарії. Були в багатьох містах - Тирнові, Габрові, був і на Шипці, де воював мій батько під час турецької війни.
Приймав нас Т. Живков на своїй дачі. Час провели добре, відпочили чудово. У Болгарії я вперше познайомився із Живковим, опісля ми зустрічалися десятки разів.
Прийняв доктора медичних наук Клебанова Марка Абрамовича -г наукового керівника Українського інституту туберкульозу. Тривожні сигнали - спостерігається тенденція захворювання туберкульозом молоді, яка працює на тваринницьких фермах. На 50-55 % вражено поголів’я корів туберкульозом і бруцельозом. Велика небезпека перенесення інфекції на населення, яке вживає молочну продукцію. Потрібно вжити термінових заходів щодо запобігання цьому та оздоровлення поголів’я корів. Молоко продавати тільки пастеризоване. Дав завдання Ярку і Лисенку спільно з інститутом розробити заходи.
Прийняв головного конструктора літаків Антонова. Він був в Англії в науково-технічному відрядженні, розповів багато цікавого. У багатьох питаннях літакобудування та моторобудування ми дуже відстаємо. Відстаємо щодо конструкцій, технологій, матеріалів.
Отримав листа від комуніста Лапицького - просить дати йому квартиру: приїжджає дочка з двома дітьми. Її чоловік, льотчик-випро- бувач, загинув при виконанні службових обов’язків. Прийняв батька і дочку, заспокоїв, поговорив. Дав завдання Бурці, голові міськвиконкому, виділити 3-кімнатну квартиру. Виконання взяв під контроль.
Січень 1961 року. Місяць почався погано. Хворів до 7 січня. Почу-т ваю себе знесиленим, вимотала хвороба - грип. Але хворіти ніколи, Потрібно їхати до Москви на Пленум ЦК КПРС.
134


Пленум ЦК КПРС відкрився 10 січня і продовжувався до 18. Проходив гостро, особливо щодо сільського господарства. Україну піддали гострій критиці в питаннях керівництва сільським господарством.
14 	січня - мій виступ. Виступати було нелегко, хоч показники області в питаннях сільського господарства непогані, могли б бути прикладом для багатьох областей і країв держави. Але М.С. Хрущов під час мого виступу подавав багато реплік. Особливо щодо розвитку птахівництва, в тому числі качок, на Яготинському озері. При цьому напівжартома сказав, що очевидно, ми в Яготині не займаємось розведенням качок, щоб Кальченку, голові Радміну УРСР, ніде було полювати. Це в залі викликало загальне пожвавлення.
М.С. Хрущов настійно добивався від мене, щоб я назвав термін, коли ми організуємо зразкове качине господарство. Я відповідав на всі його репліки і зауваження. Увесь мій виступ з репліками Хрущова, з моїми відповідями був повністю вміщений у «Правді» і викликав «сенсацію».
19 січня повернувся в Київ. Потрібно було розробити серйозні конкретні заходи для створення Яготинської птахофабрики. Усе це було взято під особливий контроль.
20 січня 1961 року о 7 годині вечора народилася нова людина. Народився внук, якому Боря і Леля дали ім’я Петя. Це на честь діда.
Дуже добре, що є онук. Ось я уже дід, Ірина - бабуся. Клопотів додасться, але це добре, для цього живемо. Хочеться, щоб внук виріс гідною людиною.
Лютий. Був на м’ясокомбінаті. Підприємство недобудоване. Немає технологічного ланцюжка. Брудно. Варварство. Кров. Убиті тварини, їх опускають у каналізаційні люки. Кістки просто звозяться на сміттєзвалище, замість тоґо, щоб все це переробляти в м’ясо-кісткове борошно, так потрібне для годівлі тварин. Потрібно наводити порядок, а як це зробити у загальному «бедламі»?
Дивна справа - є «кровожерні діячі». Нижник, голова КПК обкому партії, чомусь настійно «добивається», щоб Чечельницького, колишнього керуючого газбуду, і Шинкарьова, начальника управління фарфору-фаянсу і скла Київського раднаргоспу, чимшвидше судити і иосадити у в’язницю. Доводилося стримувати. Адже, маючи владу, розуму потрібно небагато, щоб людину загнати у в’язницю. А ось розібратися і правильно вчинити - тут треба подумати, адже конкретно вирішується доля комуніста, людини.
Переговорив з Ратушним, першим секретарем Броварського райкому партії, і Осадчим, першим секретарем Переяслав-Хмельницького райкому партії. Важка розмова. Потрібно їх відправити на пенсію. ()бидва вони переживали, і мені їх шкода було по-людськи. Але, як кажуть, віяння часу. Мода на «омолодження» кадрів. Як би це добре було, якби цей принцип поширювався і на центр.
Мав гостру розмову з прокурором республіки Д.Х. Панасюком щодо Чечельницького і Шинкарьова. Я все ж не бачу крайньої
135


необхідності в тому, щоб їх заарештувати і тримати у в’язниці, тим більше, що і слідство не закінчено. Так, багато сумнівних, упереджених питань у веденні слідства.
Прийняв С. Виштак, відому всій країні ланкову, двічі Героя Соціалістичної Праці. Вона жалілася на те, що в її селі до цих пір немає школи. Діти навчаються у дві зміни в колишній попівській хаті. Секретар партійної організації колгоспу, він же директор школи
І.П. Ліщук, багато п’є, приходить на ферму п’яний, лізе до жінок з поцілунками, що викликає обурення його поведінкою. Про все це голова колгоспу Вовк і секретар райкому партії Норенко знають, але заходів не вживають. Дав завдання у всьому розібратися і вжити заходів. Будівництво школи включити в план 1961 року.
5 березня відбувалися вибори в місцеві Ради. Був на багатьох виборчих дільницях у Києві та області. Люди задають багато запитань на різні теми, але більш за все про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства на селі і в місті, про незадовільне продовольче постачання. Вибори повсюди пройшли організовано.
Ось зараз начальник обласного управління КДБ П.П. Тихонов прийшов з пропозицією закрити Печерську лавру. «Мотивував» тим, що там зосереджуються релігійні навіжені, багато народу відвідує «святі мощі», відкрите «святе джерело». Докази сумнівні, і простіше всього «закрити», а ось що запропонувати розумніше, мало хто думає. Адже просто: маєш владу - закрив, та й усе. А які наслідки і що це дасть?
Із Москви приїхали інспекторами Васильєв і Привалов перевіряти заяви, які поступили в ЦК КПРС на Кабанця, а також на багатьох голів колгоспів і керівництво районів Таращанського і Білої Церкви. Нібито порушується «колгоспна демократія», наявні приписування, багато закуплено худоби на базарі, а показано так, ніби вона вирощена в колгоспах. І багато інших «принадностей». Усе це досить неприємні речі. Підтвердиться - погано, не підтвердиться - тінь чорна впала.
За дорученням ЦК КПУ разом із секретарем ЦК Скабою, групою інтелігенції, письменників, у тому числі Корнійчуком, Малишком, виїжджав у Канів з нагоди 100-річчя від дня смерті Т.Г. Шевченка. Поклали вінки на могилу. Був мітинг, огляд музею Шевченка. Обговот рювали питання будівництва готелю в Каневі - для екскурсантів і туристів на могилу Т.Г. Шевченка.
Зі Скабою і Найденком заїхали в Богуслав на квартиру до секретаря райкому Пилипенка. Посиділи добре. Додому повернувся пізно. Ірина розсердилася.
13 березня 1961 року. Уранці близько 9 години був на роботі. З міськвиконкому і міліції поступив сигнал: на Куренівці о 8.30 ранку сталася катастрофа. Там, де було водосховище, ринувся сельовий потік на розташований унизу Куренівський масив. Напередодні були сильні дощі, мабуть, у якомусь місці розмило дамбу, і сельові потоки
136


псе змили на своєму шляху. Поїхав на місце катастрофи. Картинг! страшна. Все залите водою, мулом, піском на 2,5-3 метри. Люди рятуються на дахах будинків, деревах. Я тут уранці проїжджав усього хвилин за 15-20 до катастрофи і випадково не потрапив у неї.
Погода стоїть холодна, похмура, сильні пориви вітру з дощем. Використати вертольоти для рятувальних робіт майже неможливо. Ризикуємо, посилаємо вертольоти для зняття людей з дахів і дерев.
усього видно, що катастрофа велика, з багатьма людськими жертвами. Район катастрофи оточений міліцією і військовими. Створена урядова комісія. Увійшли в неї і я, і голова Казанець, другий секретар ЦК КПУ На місці катастрофи утворилися осередки пожеж. Гасити їх важко: через 2-3-метровий шар сельових потоків дібратися неможливо. Довелося робити настили з дощок, щоб дістатися до окремих об’єктів. Комісія виявила попередньо: зруйновано близько 100 будинків, затоплено трамвайне депо, ливарний завод. Тільки в диспетчерській трамвайного депо знайдено 58 трупів. У лікарнях поранених з місця катастрофи уже 139 чоловік.
Усі рятувальні роботи закінчили тільки на другу добу. Виймали і знаходили трупи упродовж усього часу, поки очищали територію від сельових потоків. А територію очищали до липня. Усі будови були •шесені, майданчик підготовлений для багатоповерхової забудови житловими будинками, адміністративними і громадськими будівлями - школи, дитячі заклади. Так і було зроблено. У Куренівській катастрофі загинуло 198 чоловік. Поранених було понад 250 чоловік. Це була трагедія. Постало питання про притягнення до відповідальності винуватців. У їх число потрапив і О.Й. Давидов - голова міськвиконкому. Я особисто в комісії був проти притягнення Давидова до відповідальності, але це не тільки від мене залежало.
Макарівська сільська лікарня. Про неї багато писали як про зразко- иу в постановці лікувального процесу, нововведень, порядку. У цьому велика заслуга головного лікаря М.М. Зубкова. Він прийшов до мене на прийом, хоче перейти на наукову роботу в Київ. Тз нього* звичайно, вийде справжній науковий працівник. Добре поговорили. Впросив його ще залишитися в Макарівці. Погодився.
Бюро обкому розглядало багато питань. Затвердили план роботи на ІТ квартал. Прийняли ухвалу щодо листів і скарг, які поступили від трудівників області.
Прикро було обговорювати Кабанця і Мірошниченка. Самі їх підштовхували на те, щоб вони за прикладом рязанців закупили худобу для виробництва м’яса. А тепер їх звинувачуємо, притягаємо до відповідальності. Питається, за що?
Мала відбутися організаційна сесія міськвиконкому. З цього приводу М.В. Підгорний мене запитав, що я думаю стосовно Давидова у ■»в’язку з катастрофою на Куренівці? Я відповів, що аварія - це погано, страшно, багато з цієї причини різних тлумачень. Але на комісії я висловив свою думку, що Давидова не треба притягувати до карної
137


відповідальності. Більше того, я вважаю, що його потрібно обрати головою міськвиконкому. Підгорний мені сказав, що він з моєю думкою згоден. Але все-таки є труднощі. «Тому, - сказав Підгорний мені, - запроси до себе Давидова, переговори з ним, виясни, який у нього настрій. Тобі доручається провести сесію міської ради. Потрібно провести засідання партійної групи. На ньому і на самій сесії роз’яснити рішення Урядової комісії щодо Куренівки, не обійти мовчанкою й інші проблеми міста - вода, транспорт, упорядкованість. На це все не можна заплющувати очі. Якщо народу казати відкрито правду, народ завжди зрозуміє правильно і підтримає заходи».
5 	квітня вранці засідання бюро міськкому партії. Обговорюється питання про формування керівництва міськвиконкому. Прийняли ухвалу рекомендувати партійній групі головою Давидова, першим заступником Аркадьєва, заступниками Денисенка, Барабаша, Скирду, Лисенка. Я провів засідання партійної групи, присутніх було 416 чоловік. Усього депутатів міськради 750 чоловік. Партійній групі було все сказано про недоліки в роботі міськвиконкому і особисто Давидова. У той же час було сказано, що бюро міськкому і обкому партії рекомендують Давидова обрати головою. На партгрупі і сесії Давидов був підтриманий одноголосно і обраний головою міськвиконкому.
Перед цим, 4 квітня, я запросив до себе Давидова. Він з’явився блідий, розгублений; після недовгої розмови на загальні теми я йому оголосив, що мені доручено провести сесію, і його, Давидова, будемо вибирати головою виконкому міськради. Давидов буквально розплакався. З нього спала вся вина за Куренівку. Я йому сказав, яка була обстановка на комісії і свою позицію з його питання. Давидов лише сказав: «Мені все відомо, я цього вік не забуду».
Найвидатніша подія! Сьогодні, 12 квітня 1961 року. ТАРС через усі станції повідомив, що вперше у світі здійснений політ людини в космос. Пілот - космонавт, громадянин СРСР, майор, льотчик Гагарін Юрій Олексійович.
15 	квітня. Гарно зустріли Гагаріна і оцінили достойно. Присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Здійснено напад на Кубу. 19 квітня на площі Богдана Хмельницького пройшов загальноміський мітинг трудівників з протестом до США щодо провокаційного нападу на Кубу. Був мій виступ. Дуже гарно виступив кубинець Артуро Поуса. Становище на Кубі складне. Наш уряд заявив протест США і вимагав припинення агресивних дій проти Куби. Із заводу № 11 на Кубі знаходяться 9 чоловік: Ракітін, Шваченко, Сорокін, Мартьяшов, Черников, Бакуменко, Удовиченко, Бабичев, Сидорчук, Захаров. Це інженери, механіки, льотчики, робітники. Освоюють наші літаки АН-2, відправлені на Кубу.
Завод і родини тривожаться долею всіх, хто перебуває на Кубі. Через канали встановив, що всі живі, здорові. Заспокоїлися.
Зателефонував мені М.В. Підгорний, шумів з приводу закриття Андріївського собору. Поступила скарга в ЦК КПРС, а область і місто
138


ні при чому. Бібіков і Пінчук (ЦК КПУ) викликали до себе служителів культу і пред’явили їм рішення про закриття собору. Ось із цього і почалося. Дав завдання Шевелю і Тихонову (КДБ) розібратися і дати ЦК КПУ свої пропозиції. Але закривати в адміністративному порядку Андріївський собор не можна. Хоч і вигадали версію про його аварійність. Служителі культу просять у такому разі дозвіл на його ремонт.
Травень. Почався місяць для мене невдало. З 26 квітня по 4 травня дуже хворів. Спазми головних судин, справи далеко не добрі. Почуваю себе дуже погано. Велике фізичне і нервове напруження на роботі. Робота, як кажуть, на знос.
Трохи про військових: є хороші, але немало і різних кляузників, і заздрісників. Я член Військової ради 69-ї Повітряної армії. Буваю на засіданнях Ради, склалися добрі стосунки з командуючим В.Г. Колес- никовим. Йому присвоєно звання генерал-лейтенанта. З цієї нагоди »бралися члени Військової ради відмітити. Все пройшло добре. Член Військової ради КВО М.М. Александров, він же член бюро обкому партії, скаржиться мені на командуючого округом П. Кошового, що він ніби ігнорує Військову раду округу і політоргани. Стоянки і накриття для військової техніки не будує, а старі розламує, все це безгосподарність. Навіщо все це мені говорить Александров? У надії на те, що я передам Підгорному. А чому, якщо це все правда, самому не повідомити в ЦК? Гидко все це мені.
28 	травня 1961 року М.С. Хрущов приїхав у Київ. Зустріч пройшла добре. Цього ж дня машинами виїхали в Канів на могилу Т.Г. Шевченка
і 	оглянули будівництво Канівської ГЕС. Поїздка областю була пов’язана з деякими ускладненнями.
Усе було добре, і я відчував, що і М.С. Хрущову взагалі-то сподобалося. Хрущов любувався полями, що вони в гарному стані, чудові озимі, цукрові буряки, сходить кукурудза, посіяна квадратно-гніздо- вим способом, гарний горох. У декількох місцях він зупинявся і оглядав посіви. З усього видно, що він був задоволений і злегка збиткувався наді мною. Але коли бачив на індивідуальних садибах посів озимих, зле лаявся: навіщо сіють селяни зернові? Що, значить, у них немає впевненості у тому, що їх держава, колгосп забезпечить хлібом? Я пробував пояснити, що, мовляв, це традиція. Він сердився і казав: «Якщо традиція, нехай сіють кукурудзу». У таких випадках було краще промовчати.
19-20 червня. Був у Москві на Пленумі ЦК КПРС. Розглядали питання: «Програма КПРС» - доповідач М.С. Хрущов.
Усі ми, учасники Пленуму і члени ЦК КПРС, слухали М.С. Хрущова, підтримували його, схвалювали все. Але в його пропозиціях і в самому проекті програми було багато «політичної фантазії», ілюзій, самовпевненості, волюнтаризму. Багато нездійсненних і нереальних положень, пропозицій і висновків. А ми все «схвалювали», всьому «бурхливо аплодували». І в цьому наш загальний великий еко¬
139


номічний і політичний трагізм, великі витрати. Життя диктує інше. Так воно і сталося, адже «Програма КПРС» залишилася забутою, хоч за її створення багато ідеологів, у тому числі й Пономарьов, стали академіками. Як усе це опісля буде висвітлюватися у нашій складній, досить суперечливій і викривленій історії?
2 	липня у Київ прибув Кім Ір Сен, його супроводжує Ф.Р. Козлов - секретар ЦК КПРС. Організація зустрічі, потім прогулянка на великому катері по Дніпру. Поїздка в колгосп «Дружба» (Ксаверівка) і радгосп «Терезино». З Кім Ір Сеном їдуть Козлов і Підгорний. Я як секретар обкому, по чиїй області їдуть, присутній на всіх заходах обов’язково. Поля в чудовому стані. Щоправда, вже дуже потрібний дощ. Козлов дав високу оцінку культурі землеробства. Зустріч, показ міста та господарств і проводи Кім Ір Сена - все пройшло добре.
Переговорив з М.В. Підгорним. Доповів йому, що хліба здано
10 	мли пудів. Щоденно будемо здавати 1 млн пудів. Ще не зібрано' ранніх зернових зі 100 тисяч гектарів - це погано, вживаємо заходів. Погода для збирання стоїть несприятлива - волога зерна доходить до
20 	процентів, великі втрати при збиранні гороху* Просив Підгорного вирішити питання, куди ж виселяти засуджених за «дармоїдство»^ а вони сидять удома, насміхаються з нас. А затія була - залучити їх до корисної праці.
Серпень 1961 року. Написав листа в ЦК КПУ з проханням переглянути плани. Завищені щодо здачі державі картоплі й овочів. Дуже мало залишається для потреб області. Із ЦК зателефонував Старунсь- кий - завідуючий відділом торгівлі, повідомив, що з області, її плану, зняли 18,6 тисяч тонн овочів, щодо картоплі розбираються.
6 	жовтня отримав сумну звістку - помер мій старший брат Яків Юхимович Шелест, Він рідний мені по батькові, старший від мене на 22 роки. В юності я часто з ним зустрічався, навіть був у нього в гостях на станції Лиха. Він усе своє трудове життя пропрацював на залізничному транспорті. Дуже шкода мені Якова. Дав телеграму співчуття, на превеликий жаль, поїхати на похорони не зміг, та й спізнився б.
У Переяслав-Хмельницькому районі відбулося відкриття монумента на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією. Мітинг, присвячений цій події, пройшов добре.
21 	грудня відкрилася республіканська нарада за підсумками роботи сільського господарства за 1961 рік і перспективи на 1962 рік. Нарада відбувається у Палаці спорту, присутні понад 5000 чоловік.
Доповідь Підгорного. На нараді присутній М.С. Хрущов. Він уважно слухає виступаючих, задає їм запитання, подає репліки, уточнює етан справ.
Насамкінець виступив Хрущов. Він сказав, що нам потрібно провести нещадну боротьбу з пропагандистським базіканням і пустослів’ям, пора давати звіт перед власним народом. Виступ М.С. Хрущова був відвертим, об’єктивним, гострим.
140


24 	грудня» неділя. Був у Заліссі на полюванні. М,С. Хрущов був у гарному настрої, багато жартував, поводився рівно, як старший товариш. Мисливець, звичайно, він чудовий. Забив декілька кабанів, оленя, іайців, лисицю.
З Москви мені зателефонував генерал Семенов - ракетні війська. Просив передати подяку колективам заводів «Більшовик», «Дормаш» ча якісне і своєчасне виготовлення «столів» для запуску ракет «зем- ля-повітря». Дякував обкому партії за надану допомогу.
Новий, 1962 рік, зустрічали на дачі у М.В. Підгорного. Було вузьке коло людей - тільки члени Президії з дружинами. Все пройшло добре. Хочеться, щоб новий 1962 рік був прекрасним, гарним, благополучним роком, з успіхами в праці і особистому житті. Впевнений, іцо так і буде.
2 	лютого. Зателефонував Підгоєному, доповів, що повернувся з иідпустки, приступив до роботи.
Зателефонував мені 0.3. Голик - ректор університету імені Т.Г Шевченка. Радився стосовно Віталія: університет планує відрядити його в Данію, до самого Бора на навчання, терміном на один рік. (1 ще така думка, що Віталія, як здібного студента, який закінчує університет, хочуть залишити в аспірантурі університету. Треба обдумати всі питання, як краще вчинити. Ірина категорично проти поїздки Віталія в Данію. У неї свої аргументи.
7 лютого. Створена комісія для складання проекту нової Конституції. Голова комісії М.С. Хрущов, у склад комісії включено й мене. Проект Конституції передбачається розглядати на черговому Пленумі ЦК КПРС, а потім на сесії Верховної Ради VI скликання. Робота щодо укладання Конституції буде величезною.
Вийшла сувора постанова ЦК КПРС, спрямована проти хабарництва в господарських, торгових, постачальних організаціях. Цей порок розповсюдився навіть на партійні органи. В Одесі звільнено з роботи і віддано під суд секретаря Одеського міськкому партії Овсянка за квартирні хабарі. Щодо цього питання провів нараду, дав завдання розробити заходи, спрямовані на боротьбу із цим злом і ганьбою.
18 лютого був у М.В. Підгорного. Відзначали його день народження - и и повнилося 59 років. Прекрасна людина, хоча, думається, що для керівника такого масштабу трохи м’якосердний, та й досвіду роботи у промисловості нема, а без цього працювати важко.
Березень 1962 року. Прийняв Матюшина - начальника Укрнафто- збуту. За віком іде на пенсію. Але йому не призначають персональної пенсії, начебто за те, що він має догану по партійній лінії. Просить моєї підтримки, щоб я допоміг отримати йому персональну пенсію. Підтримав. Допоміг. Адже у нас часто так буває: доки працюєш - потрібний і тебе пам’ятають, навіть не забувають про догани, А звільнився з роботи - як не було людини.
141


1 квітня. Захворів. Дуже турбує нога, сильно болить, пролежав весь день. Був у клініці професора Д.І. Панченка. Хвороба затягується.
Здогадка - защіплення стегнового нерва, що йде від хребта. Потрібний спокій і глибока терапія. Будуть лікувати, але потрібно ще пройти обстеження. А поки що не до спокою - розпал посівних польових робіт.
9 	квітня. Моя поїздка по області в напрямку - Біла Церква* Ставищі. Дивився на хід польових робіт. На трасі Київ - Одеса зустрів М.В. Підгорного. Він запросив мене проїхатись по Черкаській області, подивитись польові роботи. Побували в Жашківському і Уманському районах. Підгорний направлявся в Одесу, запропонував і мені поїхати з ним, щоб подивитись, які порядки в Одесі, як ідуть справи на полях. У машині і вже у самій Одесі була «крута» розмова Підгорного з* Синицею - першим секретарем Одеського обкому. Мені навіть було неприємно бути свідком такої гострої розмови стосовно справ і поведінки Синиці. Синиця був неправий, до того ж у нього відсутній елементарний такт і гнучкість.
У газеті «Правда» надрукували фейлетон «Баталія на переправі». Написав кореспондент газети Черниченко, людина сумнівна, п’яничка. У фейлетоні критикується і висміюється за зазнайство, грубість, зловживання своїм становищем і перевищення своєї влади секретар обкому партії Бойченко. По цьому пасквілю, якщо не об’єктивно розібратись, треба звільняти Бойченка з посади. Ось так іноді зловживають працівники преси своїм становищем. За це потрібно суворо карати. Доручив КПК детально розібратись. ЦК КПУ цікавиться, яких заходів ми вживаємо стосовно фейлетону.
16 квітня. Прийняв Черниченка, кореспондента газети «Правда», за його проханням. Розмова відбулась далеко не з приємних. Я висловив свою думку, що робота Київської столичної області висвічується слабо, є хороший, позитивний досвід, але він замовчується. Проте багато критичного, упередженого. Особливо це стосується партійних працівників. Як приклад навів фейлетон «Баталія на переправі», в якому був заплямований чесний партійний працівник, а взятий під захист Сказін, якого в армії судили судом честі. Я сказав Черниченку, що він як комуніст необ’єктивний, з особливим садизмом пише про партійних робітників, зловживаючи правом співпрацівника газети «Правда». Сказав йому, що про все доповім Шуйському - помічникові М.С. Хрущова. Розмова була доволі неприємною. Черниченко критику на свою адресу переважно визнав правильною. Але остерігаюсь, що він затаїть свою злобу - він з тих людей.
17 квітня. День народження Хрущова. Йому виповнилось 68 років. Відправив йому телеграму, привітав з днем народження. Шкода, що йому вже багато років. Хоча б років на десять менше. Хотілося б, щоб він був здоровий і почату справу демократизації, покращання економіки країни, зміцнення оборони, намічених питань по Програмі КПРС і рішень XXII з’їзду хоча б частково довів до завершення.
142


Адже невідомо (важко уявити!), що буде після нього. Думаю, що не краще. Все ж М.С. Хрущов людина незвичайна. У нього природний розум, енергія, вірність справі народу, простота і чесність.
За один місяць із Києва відправлено 85 тисяч продуктових посилок. Якщо рахувати одну посилку вагою 10 кілограмів, то відправлено з Києва продуктів на 8 млн 500 тис. кілограмів. Дав завдання Дрозденку і Шудрі пропрацювати питання про заборону відправляти продуктові посилки з Києва. Але ж люди це роблять не від хорошого життя.
22 травня. Нарада в ЦК КПУ перших секретарів обкомів, голів облвиконкомів. Розглядається «Звернення ЦК КПРС і Радміну Союзу з закупівельних і роздрібних цін на продукти тваринництва»*
Нелегке це питання - підвищити роздрібні ціни на м’ясо, масло, молоко. Хоча у зверненні і сказано, що це «вимушена і тимчасова міра». Примушення зрозуміле, а відносно «тимчасовості» у народі кажуть, що «нічого немає більш постійного, як тимчасова міра».
З 	усього видно, що це надовго, якщо не назавжди. Друге питання - догляд за посівами.
31 травня. Вранці був на партійно-господарському активі у Дарницькому районі Києва. Повістка: «Звернення і рішення ЦК КПРС і Радміну про підвищення закупівельних і роздрібних цін на продукти тваринництва». Актив сприйняв повідомлення не із захопленням і «одноголосним схваленням». Було задано багато запитань, у тому числі такого змісту: як буде жити робітник, який отримує зарплату 300-400 карбованців? Потрібно скорочувати адміністративно-управлінський апарат і на цьому економити кошти. Варто зменшити зарплату висо- кооплачуваним категоріям, у тому числі ученим, академікам, письменникам, артистам, композиторам. Зменшити виплату гонорару. Підвищити ціни на горілчані і тютюнові вироби. Коли будуть продукти в магазинах? Коли в країні закінчиться упорядкування зарплати? Чи можливо навести порядок по цінах на ринку? Чому не дозволяють гримати худобу в пригородах - корів, свиней, навіть птицю і кіз? І т. д. і т. п.
Нелегко було відповідати на поставлені запитання. Відчувається приховане невдоволення стосовно проводжуваних заходів.
1 	червня. Надіслав інформацію М.В. Підгорному про проведення роботи за постановою ЦК КПРС і Радміну про підвищення закупівельних і роздрібних цін на м’ясо і молоко. По роздрібних цінах майже немає ускладнень, але багато питань, у тому числі і доволі уїдливих, хоча й справедливих. Захоплення і одноголосної ухвали немає. Хоча ми кажемо, що народ ставиться з «розумінням». Так, з «розумінням», тільки всі тлумачать і розуміють по-своєму, і очевидно, правильно.
5 червня. Прийняв полковника Трояна В.І. - старшого воєнпреда заводу п/с № 4. Розмовляв з ним про роботу. А потім обережно поговорив і попередив його про' зайві розмови. За донесеннями КДБ, начебто Троян говорив, що, мовляв, «докерувались, все кричимо, що
143


Америку доженемо і переженемо, шапками закидаємо. Уже 45 років Радянській владі, а ми все підвищуємо ціни на продукти харчування». Говорив, звісно, правду. Але що це йому дасть, крім великих неприємностей?
І 	взагалі розглядав довгий список комуністів, які несхвально реагують на підвищення цін на м’ясо, молоко. Список подано КДБ, вони отримали завдання зверху давати сигнали. Перевіряють і нас, як ми реагуємо. Ось так і проводимо партійну роботу у «вільному» обговоренні.
7 	червня. Розглядав поточні питання. Передбачається послати 1500 комсомольців до Казахстану на будівельні роботи, «добровільно- мобілізаційно», за путівками ЦК ЛКСМУ.
Був у Театрі імені Єрмолової, дивився п’єсу Ремарка «Три товариші». Сильна і складна, життєво правдива п’єса. Глибоко реалістична, від цих думок не так легко звільнитись.
18 	червня о 18.47 потягом № 27 Київ-Севастополь поїхав з Іриною відпочивати в Крим, у санаторій ЦК КПРС «Форос». Відпочинок тривав до 18 липня. Пройшов добре.
3 серпня. Запросив до себе на розмову М.В. Підгорний. Мова йшла про мій перехід на роботу в ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ, завідувати питаннями машинобудівної, оборонної промисловості і адміністративними органами республіки. Одразу я Підгорному не дав згоди, мотивувавши тим, що в області почато багато нових справ і їх потрібно довести до кінця. Просив не забирати мене з області хоча б
2 	роки. Підгорний умовляв, пояснював необхідність мого переходу в ЦК. Я ж стояв на своїх позиціях, мені справді не хотілося іти з обласної роботи, тим більше, що справи в області йшли непогано.
Насамкінець Підгорний майже зі злістю сказав, Що питання це вирішене і погоджене з М.С. Хрущовим, другого рішення бути не може. Я засмутився, було багато сумнівів. Як буде працюватись мені на новому місці? Адже специфіка роботи в ЦК дуже відрізняється від оперативної обласної роботи.
4 серпня 1962 року. Ось і настав час. Віталій одружується. Хочеться, щоб у нього все склалося добре, бо ж сімейне життя дуже складне. Уже й молодший син стає на самостійну дорогу, хоча з ним потрібно багато працювати. Дитина ще, та й здоров’я слабкуйате. Ірина все для нього робила, жила ним. Але зараз вона трошки засмучена і схвильована цією подією. Віталій був крихіткою-сиротою. Ірина стала йому матір’ю і, напевно, зробила більше, ніж могла. Ми старіємо, наші діти мужніють. Мрію, щоб онуки виросли хорошими людьми. Петрусь, наш перший внук, гарний хлопчик і дуже мені подобається. Як складеться його життєва доля - зараз гадати рано.
Однак надходить багато заяв, скарг, анонімок. Ось і зараз Гавриленко доповідає про анонімку на Єрмоловича - секретаря міськвиконкому і Войцехівського - голову Києво-Святошинського райвиконкому, що начебто вони беруть хабарі за надання квартир і прописку в
144


Києві. Не вірю в це. Але сигнал є сигнал. Дав завдання перевірити і доповісти про результати перевірки. Згодом доповіли. Нічого не підтвердилось. Наклеп. Але людям нерви попсували.
М.В. Пасічник, академік АН України, директор Інституту фізики АН, вносить пропозицію зарахувати Віталія з його дружиною Аллою до аспірантури. Потрібно всі питання добре зважити.
Прийняв К. Дубину - професора, доктора історичних наук. Він розповів про складну обстановку в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Готується друге видання історії КПУ Багато питань фальсифікується, принижується роль комуністів України у боротьбі за встановлення Радянської влади. Багатьох керівників того часу трохи не звинувачують у націоналізмі та сепаратизмі. Назаренко стоїть на правильних позиціях, але москвичі - Снєгов і Мінц - все роблять, щоб принизити роль і значення КПУ,
Просить мене знайти можливість про все розповісти М.В. Підгор- ному. Його прохання виконав. «Майстрів-фальсифікаторів» у нас вистачає, на цьому навіть учені звання дістають;
13 серпня 1962 року був у ЦК КПУ. Оглядав місце своєї роботи, кабінет. Мав ґрунтовну бесіду з другим секретарем ЦК КПУ І.П. Казанцем. За розподілом обов’язків між секретарями ЦК КПУ я повинен буду займатись питаннями машинобудування.
Обсяг роботи великий, повинно бути цікаво. Відходить від мене сільське господарство, якому віддавав 75 % свого часу. Тепер, здається, більш конкретна і визначена робота. І все ж дуже жалкував, щЬ поки- даві область. Багато вкладено праці, сили, здоров’я.
22 серпня. Поступово почав звикати до нової обстановки, до роботи в ЦК. Багато чого мені не подобалось, і, перш за все, апаратна робота
і 	відсутність права самостійно приймати рішення, до чого я звик за довгі роки самостійної роботи. Разом з тим, масштабність і новизна питань мене все частіше захоплювали, тим більше, що Підгорний часто давав мені якісь особливі доручення, що виходили за рамки моїх прямих обов’язків. Ось і зараз я отримав доручення від Підгорного підібрати кадри на інспекторів ЦК КПУ з урахуванням перспективи їх росту на обласну партійну роботу. Завдання відповідальне, робота копітка, помилки небажані. Довелося перезнайомитись для відбору не
з 	одним десятком людей. Є прекрасні молоді кадри. Нам потрібно завжди працювати з резервом кадрів - на жаль, ця проблема завжди залишається проблемою, і дуже складною - старші не завжди охоче дають дорогу молодому поколінню, про це свідчить склад нинішнього Політбюро ЦК КПРС.
На Харківському заводі «Серп і молот» не приступило до роботи в одній зміні близько 400 чоловік робітників. Мотив - різке підвищення норм виробітку і зниження заробітної плати - по суті страйк, відмова від роботи. Зателефонував у Харків Соболю, секретареві обкому, просив розібратись та інформувати ЦК.
145


Вийшла постанова ЦК КПРС і Радміну Союзу про реорганізацію і перейменування органів МВС у Міністерство суспільного порядку. Теж є свої «підстави і пояснення». Головний мотив - демократизація і наближення цих органів у роботі до громадськості.
Провів нараду з організаційних питань, пов’язаних з прийомом
5 	жовтня у Києві космонавта П. Поповича.
11 	вересня. Надійшла записка т. Хрущова стосовно перебудови партійних органів за виробничим принципом. Робимо схему, штати в цілому до республіці і в центрі. Багато труднощів і неясностей, важко сказати, у що це може вилитись, є позитивне, але багато негативного.
2 	жовтня у ЦК КПУ пройшла велика нарада секретарів обкомів, голів облвиконкомів і завідуючих відділами ЦК. Обговорювалось питання «Про майбутню перебудову партійних і радянських органів республіки». Інформацію підготував І.П. Казанець - другий секретар ЦК. Він виклав усі питання і схему, над якими працювала комісія ЦК КПУ. Виступало багато секретарів обкомів, вносилось багато пропозицій, у тому числі й по ліквідації деяких областей. Грушецький (Львів) договорився до абсурду - нічого дивного, це ж повний неук, та ще й тупий. Він запропонував включити у промисловий Львівський обком декілька західних областей, створити міжтериторіальні обкоми.
І 	треба було вислуховувати цю «політичну» маячню. Майже всі виступили проти скасування міських комітетів в обласних центрах. Висловлювалась думка: в області мати два обкоми, але один облвиконком. Плутанини багато. На завершення виступив Підгорний. Відчувається, що він сам добре не володіє цими реорганізаційними питаннями. Деякі його судження явно не співпадали з думками, викладеними у листі М.С. Хрущова. Підгорний подав думку, що, можливо, варто б організувати крайкоми партії і крайвиконкоми по Україні. Було доручено Казанцю і Шелесту до 15 жовтня дати варіанти пропозицій щодр реорганізації з урахуванням думок, висловлених на нараді. Завдання стояло нелегке, адже думок було багато, але нічого конкретного, докладного, заслуговуючого на увагу. Почали роботу, і все в «рамках» листа Хрущова. А як від нього відійдеш? Спробуй.
Дуже тривожна заява нашого уряду щодо виступу президента Кеннеді у зв’язку з кубинськими подіями. Очевидно, у нас вийшло недоопрацювання, а можливо просто «зарвались». Самовпевненості дуже багато, не зайве і збити.
Зателефонував у Москву міністрові транспортного будівництва СРСР Є.Ф. Кожевникову, попросив його дати згоду, щоб Байда, начальник тресту Південтрансбуд, розпочав будівництво Палацу піонерів у Києві. Питання вирішено позитивно. Це велика справа, пройде 2-3 роки і в Києві буде Палац піонерів, зараз він перебуває просто в занедбаному, дуже старому і тісному приміщенні.
2 	листопада. Підгорний знову їде у Москву з питань реорганізації. Укотре? Відбулася з ним удвох довга розмова про майбутню реорганізацію, створення в ЦК Бюро по промисловості і сільському господарству. А яка при цьому буде роль Президії ЦК КПУ - ніхто не
146


може сказати хоча б приблизно. У питаннях цієї реорганізації дуже багато неузгоджень, недоладностей. Реорганізаційна сверблячка починає не тільки турбувати, але й набридати.
7-14 листопада перебуваю у Москві на сесії Верховної Ради. Був у ЦК КПРС щодо питань нової структури, довго і докладно розмовляв * О.П. Рудаковим, секретарем ЦК, він же й голова Бюро по промисловості і будівництву. У всій структурі, організації управління в центрі у нього теж багато туманного. Склад Бюро ЦК КПРС з промисловості: Рудаков, Фролов, Абизов, Симонов, Ястребов, Снастін, Пигальов. Сесія Верховної Ради розглядає питання «Про розвиток народного господарства на 1963 р.» і доповідає Димшиць, «Про бюджет на
1963 	р.» і доповідь про міжнародне і внутрішнє положення нашої країни. Доповідь Хрущова (так було оголошено).
По двох перших питаннях нічого примітного не було, як завжди успіхи, досягнення, деякі недоліки. Хоча недоліків набагато більше, ніж досягнень, і якщо б усунути недоліки, можливо б не довелося так «гаряче» доказувати про наші «досягнення».
У промові М.С. Хрущова стосовно кубинського питання (Карибська криза) було багато неясного, неточного, недомовленого. Одне зрозуміло: постачання на Кубу ракет і бомбардувальників пов’язане з гак званою Карибською кризою, і ми знаходились на межі війни. Зрозуміло, що США було дуже неприємно мати у себе під боком радянські ракети. Одним словом, створили обстановку надзвичайної воєнної напруги, потім якось почали із неї виплутуватись - і в цьому показуємо свої заслуги, трохи не перемогу. А народ же вірить у нашу мудрість. Шляхи вирішення спірних питань у міжнародних справах завжди викликають великі ускладнення.
19 	грудня до Києва прибули Хрущов, Тіто. У ЦК КПУ відбулася бесіда з югославами. Проводив Підгорний. Був присутній і я.
Наступного дня поїхали з Ранковичем на 512-й хімічний комбінат. Л М.С. Хрущов мав розмову з Тіто. Обстановка складалася тепла, дружна - так нам говорив Хрущов. Тз Києва ми проводжали на батьківщину Тіто і Ранковича. Спостерігаючи тоді за взаємовідносинами між Тіто і Ранковичем, можна було зробити висновок, що вони один без одного не могли жити, один одному довіряли і один одного добре розуміли.
Хрущов залишився в Києві, точніше, під Києвом, у мисливському господарстві Залісся, він планував декілька днів відпочити, пополювати, а потім провести нараду в ЦК КПУ щодо питань реорганізації партійних, радянських і господарських органів у республіці.
27 	грудня із Москви зателефонував Кириленко, детально цікавився, як пройшла нарада, які структурні підрозділи прийнято по промисловості та будівництву. Особливо він цікавився тим, що говорив М.С. Хрущов, який його настрій. Дивно, вони всі в ЦК КПРС боялись «настрою» Хрущова, а Кириленко до того ж людина дуже підозрілива, все сприймав особливо.
147


Обіймаючи посаду першого секретаря Київського обкому, я неодноразово зустрічався і говорив з М.С. Хрущовим і ніколи не помічав особливих його настроїв, завжди говорив йому по суті, те, що вважав потрібним і правдивим. Треба відверто сказати, що Хрущов особливо цінував у працівниках правдивість та відвертість і страшенно не любив базік і пристосуванців-кон’юнктурників.
Потягом виїхав у Донецьк на партійну конференцію. Конференція пройшла добре, секретарем обкому вибрали Ляшка. Донецька партійна організація чудова, по-справжньому робоча.
У Донецьку відвідав шахту «Південна», на якій раніше працював слюсарем М.С. Хрущов. У червоному куточку організували невеликий музей, що висвітлював роботу і партійну діяльність Хрущова. Зібрані сімейні світлини, а також фотографії його друзів і товаришів по роботі.
Побував у шахті. Це мені вперше довелось на місці, у забої, познайомитися з працею шахтаря. Складна, важка і небезпечна професія. Шахтарі - це дійсно люди героїчної праці.
Почались перші незгоди між секретарями обкомів промисловості та сільськими - Попльовкіним і Ляшком. У цьому випадку Попльовкін був неправий, довелося злегка «підправити».
Борис Польовий написав у ЦК КПРС скаргу про роботу і «порядки» у Бориспільському аеропорту. Суть скарги: грубість, неуважність до пасажирів, відсутність необхідних зручностей. У буфеті нема належного асортименту, навіть чаю не вистачає. Мені зателефонував із ЦК КПРС Усков і повідомив, що Логінову - Головне управління ЦПФ СРСР - доручено розглянути скаргу і вжити заходів. Але він попросив розібратись ще на місці. Відомо, що аеропорт розміщувався у тимчасових, не пристосованих приміщеннях, потрібно терміново розпочинати будівництво нового аеровокзалу і всіх служб. Але грубість, неуважність - це неприпустимо в усіх випадках. Доручив розібратись і доповісти.
25 	січня 1963 року ґрунтовно доповідав про роботу промисловості, будівництва і транспорту. Всю роботу дуже «лихоманять» складні погодні умови: морози, великі замети. Мобілізовано всі засоби для очищення залізничних шляхів і розвантаження вагонів. Іде навантажування вологої руди, вугілля, інших сипучих матеріалів. Все це замерзає у напіввагонах і на платформах. Для розвантажування потрібні великі зусилля, застосовують навіть вибухові заряди. За всіма «встановленими», але не продуманими нормами на металургійних заводах, електростанціях не передбачені тепляки для розморожування замерзлого грузу.
Неможливо нікому довести, що на півдні України бувають морози до - 30° Через відсутність тепляків є великі втрати. Приходжу до висновку, що нам самим, відступивши від «норм», доведеться будувати тепляки. Так не можна лихоманити роботу промисловості, електростанцій та мучити людей.
148


Розглядав питання будівництва дороги Дарниця-Бровари. Потрібно зробити справжню дорогу, а для цього треба відійти від необгрунтованих стандартів, а це означає взяти на себе відповідальність. Ну, що ж, очевидно, у мене таке нутро: заради хорошої справи беру на себе відповідальність - робити по-справжньому, на багато років.
17-18 лютого 1963 року. Перебуваю в Москві: Підгорному 60 років, йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Я був запрошений на віншування, зупинився в особняку на Ленінських горах. Все пройшло добре. Гарно посиділи, поговорили, прогулялись, я вніс багато «жвавості» - про це говорив М.В. Підгорний.
20-23 лютого 1963 року був у Харкові на зустрічі з виборцями щодо виборів у Верховну Раду УРСР. Зустріч пройшла добре, але виборців більше всього хвилюють питання житла, забезпечення водою, транспортні труднощі, нестача дитячих закладів.
Відвідав завод «Серп і молот», на якому я працював у 1936^1941 роках. Зустрівся з багатьма старими знайомими - робітниками і ТТП. Зустріч була теплою, приємною. Завод, звичайно, значно виріс, обновилось обладнання, побудовано багато виробничих корпусів, заводоуправління. Приємно було згадати напружену і складну роботу старого досвідченого колективу заводу. Тепер директор заводу молода людина - Сєриков. Добре, якби він знав про всі наші минулі труднощі.
Побував на заводі імені Малишева, він оборонного напряму - ганки, тягачі. Великий висококваліфікований колектив, але його буквально роздирають нерозумними замовленнями і постійною перебудовою у виробництві.
Перед Великою Вітчизняною війною я на цьому заводі працював технологом. Директор зараз Лачигін. Добрий інженер, але як адміністратор ще не підготовлений.
Був на ХТЗ, ознайомлювався з новою розробкою моделей тракторів Т-125 і перспективною розробкою тракторів Т-150. Директор заводу П. Саблєв, дуже досвідчений, енергійний. Завод має багато своїх труднощів, треба йому надати всіляку допомогу і підтримку.
Відвідав завод «Електротяжмаш», ознайомився з виробництвом. Дуже багато різних неузгодженостей у плануванні, що негативно позначається на роботі підприємства. Директор заводу Пахомов - досвідчений господарник, грамотний інженер.
Розглядав питання будівництва окружної автомобільної дороги навколо Києва, розширення і реконструкції вхідних радіальних доріг із Києва, будівництва 89-кілометрової ділянки автодороги від Козельська до Києва, магістралі Москва-Київ.
Незабаром Іринці 50 років. Треба гарно відзначити цю дату. Вона дуже заслуговує, щоб тепло, дружно відсвяткувати її ювілей.
Відвідав будівництво Палацу піонерів. Територія до неможливості захаращена, організація виробництва далека від досконалості, не вирішено багато питань технічної документації і фінансування. План
149


першого кварталу виконано всього на 10 % до річного завдання. Вся кошторисна вартість палацу 2,6 млн карбованців, на рік відпущено 1,6 млн карбованців.
Дав завдання Бурці, Катаргіну (вони на всіх об’єктах були зі мною) розібратись у всіх питаннях, дати пропозиції, щоб докорінно виправити положення.
Прийняв М.К. Янгеля - головного конструктора, і О.М. Макарова - директора заводу з питань комплектації бортової апаратури для ракет за їх проханням. Підприємство Сергєєва затримує постачання, треба негайно вирішувати всі питання, інакше затримається випробування ракет.
На суднобудівному заводі імені Носенка у цеху провалився дах, є людські жертви і багато поранених. Відправив комісію розглянути всі питання і вжити необхідних заходів на місці.
На станції Солоне Озеро між залізничними шляхами виявлено
10 	кілограмів толу і двадцять 100-мм снарядів. Усе знешкоджено, рух потягів відновлено.
Квітень. Ось і пройшов І квартал року, а справи ідуть дуже важко. У промисловості, будівництві, на транспорті багато недоліків. Для їх усунення потрібно багато працювати, а головне, бувати на місцях, там пізнається справжнє життя.
1-10 квітня. Відрядження до Чернігова. Відвідав завод синтетичного волокна, камвольний комбінат, що саме будується, фабрику, що виробляє піаніно. Всім підприємствам потрібно надавати допомогу в будівництві промислових корпусів, житла, матеріально-технічному постачанні.
Був у Ніжині на заводі з виробництва доїльних апаратів. Завод, по суті, в стадії організації. Відвідав механічний завод, головна його продукція - устаткування для розбирання китів на китобійних флотиліях.
Дав завдання секретареві Запорізького обкому партії Титаренку спільно із заводом «Комунар» підготувати пропозиції щодо розвитку заводу з випуску автомобілів «Запорожець» нової моделі до 150 тисяч штук на рік. Узгодив із Підгорним титульні списки на будівництво на 1963 рік згідно з постановою ЦК КПРС і доповідною запискою Хрущова. У зв’язку з цим виникає багато нових труднощів: скорочується будівництво шкіл, лікарень, автомобільних доріг, мостів, не кажучи вже про будівництво культурно-побутових закладів.
Травень. Дуже багато тратимо дорогоцінного часу на свята, «врочистості». Ось і зараз три дні підряд свята. Тільки третього травня починаємо розкачуватись, і зразу ж НП: на магістралі газопроводу Шебелинка-Москва сталась аварія - на 102-му кілометрі прорвало трубу. Іде великий витік газу, щодоби 15 млн кубометрів, газ горить. Вживаються заходи щодо ліквідації аварії.
А тут нове свято - до Києва із Москви приїжджає Ф. Кастро. Рекомендують показати якесь підприємство, де провести мітинг - «демонстрацію гри у світову революцію». Намітив три підприємства: завод
150


«Червоний екскаватор», «Радіоприлад» чи 512-й комбінат синтетичного волокна. На будь-якому підприємстві можна провести «гру».
Приймав П.Ф. Кривоноса. Він доповідав про роботу Південно- Західної залізниці. У «Літературній газеті» з’явилась критика на його адресу, начебто він допоміг відремонтувати дім своєму батьку у Слов’янську. «Любителі» підняли шум навколо цієї нісенітниці, і в перших рядах той же Грушецький. Яка дріб’язковість! А хто ж повинен допомогти своєму батькові? Дав завдання розібратись, припинити цькування відомої людини в країні. Підготувати відповідь газеті. Псуємо нерви людям через дрібниці, відвертаємо їх від корисної і потрібної роботи.
Дав завдання готувати матеріали про роботу промисловості і хід будівництва за 5 місяців. РРФСР виступила з ініціативою виробити понад план за 7 років велику кількість промислової продукції. Потрібно і нам про це думати, відставати не можна - повинна бути «ініціатива» мас. Як це все у нас набило оскомину!
Червень. Розглядав питання, пов’язані з роботою ДКБ Антонова. Були присутні: Руденко - завідуючий відділом оборонної промисловості ЦК КПУ, Редькін - завідуючий сектором відділу оборонної промисловості ЦК КПРС, головний конструктор Антонов. Стояло питання про незадовільну роботу по виробництву важкої транспортної машини АН-22. Ташкентський завод не впорається з цим складним швданням. На наш лист до ЦК КПРС щодо питання стану робіт по АН-22 немає належної реакції. Двигуни для цієї машини виробництва шпорізького заводу №18 треба покращувати: малий моторесурс, великі витрати пального. Головним конструктором двигунів Івченком і головним конструктором АН-22 Антоновим повільно усуваються недоліки, виявлені на випробуваннях. Дуже багато вноситься серйозних конструктивних змін, що негативно впливає; на організацію виробництва літаків. Спланували ряд заходів щодо усунення виявлених недоліків.
Був в інституті автоматики. Ідея організації цього інституту заслуговує уваги, тим більш теоретична розробка питань автоматичного управління багатьма технологічними процесами у ряді галузей. Інститут дійсно розробляє багато актуальних проблем, цікаво і глибоко їх розв’язує. Але є питання, які не заслуговують уваги, даремно витрачаються час і засоби. Не завадить уважно переглянути тематику робіт. Потрібно форсувати будівництво інституту, особливо його експериментальну базу. Доцільно передати інститут під опіку Укрраднаргоспу.
У Дніпропетровській області (м. Жовті Води) на шахті п/с 28 комбінату № 1 з добування уранової руди 130 чоловік шахтарів на знак протесту проти грубого ставлення і неуважності адміністрації до питань побуту, організації праці, порушення правил техніки безпеки протягом трьох годин, не виходили із шахти. Вимагали до себе прокурора, начальника шахти, головного інженера, але через боягузтво, власне хамство і зневагу ніхто не прийшов. Інцидент закінчився тим, що чотирьох шахтарів судили як змовників.
151


У Москві 18-22 червня проходив Пленум ЦК КПРС, із доповіддю з ідеологічних питань виступив Іллічов - секретар ЦК. Щодо питань взаємовідносин з Китаєм виступали Суслов, Пономарьов, Андропов. Відносини у нас із Китаєм складаються важкі, гострі, це не може не викликати занепокоєння. Даремно Суслов і Пономарьов так легко ставляться до цього. Ми при такій постановці питань взаємовідносин
з 	Китаєм будемо мати багато ускладнень і неприємностей. А їх же виступи задають тон відносин з Китаєм. Даремно їм (Суслову і Поно- марьову) Хрущов довіряє, особливо у питаннях взаємовідносин з Китаєм. Це «актори» великої політичної сцени; колись це все відкриється.
На Пленумі виступив Хрущов. Як завжди гаряче, з великим оптимізмом (у нього ще багато енергії), але цього замало, обстановка міжнародна і внутрішня дуже складна.
На цьому Пленумі М.В. Підгорного обрали секретарем ЦК КПРС
- 	це добре, справедливо, але не думаю, щоб він був від цього в захопленні. Мені ж зовсім погано: я тільки що прийшов працювати до ЦК і почав свою діяльність впевнено, маючи підтримку Підгорного. Так, я ставлюсь до нього з великою повагою. Він хороший товариш, справжній комуніст, «партійна людина». На жаль, є партійні керівники начебто і непогані, але людяності в них ніякої - вони «нафаршировані» цитатами і надто «великими ідеями», а все це відірване від реального життя. Я трохи занепокоєний з приводу того, з ким доведеться працювати. Це питання дуже важливе. Як кажуть: «Краще з розумний каміння перекидати, як з дурнем вино пити». Побачу, у мене є «запасні» позиції - піду на виробництво. Там справжнє життя.
22 	червня. Швидше б вирішувалося питання про першого секретаря ЦК КПУ, відразу відчувається відсутність першої особи. Немає потрібної злагодженості, якась нервозність, багато різних розмов. У деяких товаришів відчувається і спостерігається особливе роздратування. Іде боротьба за «владу», я від всього цього тримаюся подалі. Як на мене - швидше б вирішувалося питання. Адже потрібно працювати, а не «розподіляти посади».
26 	липня вранці о 8 годині за викликом ЦК КПРС вилетів до Москви.
Об 	11 годині був уже у Підгорного, він мені сказав, що має бутй зустріч з М.С. Хрущовим і членами Президії ЦК КПРС. Підгорний не розкривав «карт», але сказав, що мова буде йти про велику роботу, мені важко було уявити, про що може піти мова. Зі мною із Києва до Москви прилетів Казанець.
У другій половині дня прилетіли Соболь (Харків), Ляшко (Донецьк). Усі разом чекали прийому до М.С. Хрущова.
Першим запросили мене. При розмові зі мною були присутні всі члени Президії ЦК КПРС. Підгорний висловив свою думку з приводу майбутніх перестановок і дав детальну характеристику кожному з нас чотирьох: мені, Казанцю, Ляшку, Соболю. Всі характеристики були хороші, з індивідуальною оцінкою, аналізом кожної особистості. Розмова зі мною була короткою, загальноознайомлюючою, доброзичливою.
152


М.С. Хрущов сказав, що я зарекомендував себе непогано у Київській області, а також по роботі у ЦК КПУ, і що він особисто підтримує мою кандидатуру на першого секретаря ЦК КПУ, хоча тут же сказав, що могли бути й інші кандидатури - у республіці багато хороших підготовлених кадрів. Усі члени Президії погодились із пропозицією Хрущова і тими характеристиками, що дав Підгорний кожному із нас. Отже, зі мною питання вирішене. Потрібно зараз чекати рішення Пленуму ЦК КПУ.
Як мені стало пізніше відомо, на Президії обговорювалося три кандидатури на посаду першого секретаря ЦК КПУ: Казанець - другий секретар ЦК, Соболь - секретар Харківського промислового обкому партії, і моя кандидатура. Кандидатура Казанця була знята Хрущовим. Він його називав «тюхтієм» і, очевидно, з якоїсь причини недолюблював. До Соболя Хрущов ставився непогано, відгукувався про нього добре, навіть захоплювався його характером та імпульсивністю. Решта членів Президії ЦК про Соболя були іншої думки. Говорили, що він не мав достатнього досвіду в партійній роботі, трохи обмежений у загальному кругозорі, недорікувато і недостатньо логічно висловлює свої думки. Хоча як інженер, господарник і керівник, він мав великий досвід. Таким чином, «жереб» впав на мене, яка причина була цьому - я сам не можу дати відповіді. Багато хто із членів Президії мене мало знав, та і я з ними мало стикався по роботі і знав їх особисто.
Але питання вирішилось по суті. Тепер дай Бог мені сили, розуму, здібностей, енергії і здоров’я виправдати високу довіру на партійній державній роботі такого великого масштабу. Я подякував М.С. Хрущову і всім членам Президії ЦК КПРС за високу довіру.
На цій же Президії вирішилось питання про Казанця: його затвердили Головою Радміну України, Щербицького зняли з цієї посади і повернули до Дніпропетровська секретарем промислового обкому партії. І то, це було зроблено тільки за настійним проханням Підгор- ного, хоча Щербицький у свій час зробив Підгорному немало неприємностей.
Соболя затвердили другим секретарем ЦК КПУ, а Ляшка - головою Бюро ЦК - керувати промисловістю, транспортом і будівництвом. На цьому закінчились всі організаційні питання.
Після засідання Президії я був у Підгорного. Він мене попередив про мій різкий лист до ЦК КПРС щодо оборонної промисловості. Сказав, що мені потрібно бути більш обережним у розмовах. Натякнув, що в цьому питанні непоказна роль Брежнєва. Підгорний сказав, що потрібно остерігатися, тому що є люди, які можуть наговорити казна-що. Я подякував йому за пораду і застереження.
28 	червня 1963 року на засіданні Президії ЦК КПУ розглядаються питання наступного Пленуму, у тому числі й організаційні. Засідання проводить М.В. Підгорний. На мою адресу Підгорним і деякими членами Президії ЦК КПУ було висловлено кілька критичних
153


зауважень і побажань, зокрема те, що за мною спостерігається гаряч- куватість, треба більше мати терпіння, не «заводитись», а також, що я не завжди слідкую за собою у формулюваннях і судженнях стосовно різних питань. Потрібно вибирати собі друзів обережно, розбірливо. Формулювання треба продумувати глибше, не поспішаючи, більше вислуховувати товаришів. Повинно бути однакове ставлення до всіх товаришів по роботі і членів Президії ЦК КПУ. Повинно бути почуття високої внутрішньої самокритики, потрібно своєчасно аналізувати помилки і робити правильні висновки. Всі ці висловлювання були як побажання і настанови. Правду кажучи, вислуховувати це було нелегко, адже багатьма «вадами» я не страждав і не мав їх, хоча, як і кожна людина, мав свої недоліки.
1 липня у залі Верховної Ради України розпочав роботу пленум ЦК КПУ. На порядку денному одне питання: «Про завдання Української партійної організації щодо посилення ідеологічної роботи в світлі рішень червневого Пленуму ЦК КПРС».
2 липня вирішувалось організаційне питання. Підгорний вніс пропозицію обрати мене першим секретарем ЦК КПУ. Пропозицію членами ЦК було сприйнято добре. Я обраний першим секретарем. Це великий день у моєму житті. Мені виявили велику довіру, це найвища честь - довіра політична і партійна. Я, колишній наймит, робітник, вихованець комсомолу, партії, висунутий на такий високий пост. Я всім завдячую комсомолу, партії, народу. Дивні відчуття: всі справи ідуть добре, але я схвильований такою увагою ЦК КПРС, особисто М.С. Хрущова і М.В. Підгорного, а також ЦК КПУ і його Президії. Потрібно мобілізувати всі сили, щоб виправдати цю довіру. Взяти все із досвіду, якого набув на шляху від директора заводу до першого секретаря ЦК КПУ. На пленумі ЦК КПУ я сказав добрі слова про М.С. Хрущова і М.В. Підгорного, про товаришів - членів Президії і членів ЦК КПУ: «Доки буде битись в грудях моє серце, я буду робити все, щоб виправдати вашу довіру. Впевнений, що при підтримці Президії і членів ЦК, активу республіки я зумію продовжити справу М.С. і його продовжувача М.В., а також добрі партійні, людські традиції. У цьому буде запорука успіху наших спільних справ, їх потрібно вирішувати впевнено і холоднокровно. Впевнений, що партійна організація України, яка має принципові і добрі традиції, виконає будь-які завдання. Вважаю, що все буде добре, впевнений у цьому».


ПАДІННЯ ХРУЩОВА
«Я ЗНАЮ, ЯК УСУВАЛИ М.С. ХРУЩОВА ВІД ВЛАДИ»
До Москви тепло провели М.В. Під- горного. Мені було шкода розставатись з ним, навіть більше - важко і сумно. Я аж рознервувався, важко розлучатись із хорошою людиною, товаришем, комуністом. І мені трохи страшнувато за весь об’єм роботи і відповідальність, що лягли на мене.
4 липня. Перший мій виїзд як першого секретаря ЦК КПУ - до Дніпропетровська. Зі мною вилетів Щербицький: треба провести пленум обкому КПУ, щоб обрати його першим секретарем промислового обкому. Щербицький нервував, я його заспокоював. Після прибуття у Дніпропетровськ провів бесіду із членами бюро обкому про наступний пленум з організаційних питань. Члени бюро приймають рекомендацію ЦК КПУ про обрання Щербицького секретарем обкому - це добре.
У цей же день до Дніпропетровська із Москви зателефонував М.В. Підгорний і порадив терміново повернутися до Києва, оскільки в Україну приїжджає М.С. Хрущов. Це добре, але і тривожно, перший раз я буду приймати Хрущова як перший секретар ЦК КПУ, а він, звичайно, за своєю допитливою натурою буде уважно придивлятись до всього з критичною оцінкою. Порадився з членами Президії ЦК КПУ як краще прийняти М.С. Хрущова, порад багато, і навіть непоганих, але вирішувати треба мені.
5 липня зустріли Хрущова, з ним приїхав і Підгорний. Хрущов наполягає на тому, щоб Україна здала державі не менше 700 млн пудів хліба; завдання дуже важке, можна здати і 900 млн, але з чим залишиться тваринництво? Потрібно уважно розглянути весь хлібофуражний баланс, не прорахуватись, відповідати ж бо за справи в республіці перед людьми доведеться нам. Дав завдання Кальченку і Колихову подати детальні підрахунки для реального і конкретного докладу Хрущову про справжній стан справ із хлібом у республіці.
7 	липня, неділя. Хрущов захотів побачити Київ. З Підгорним заїхали по нього у Валки (там була його резиденція), він дуже любив там зу- пинятись, коли бував у Києві. Містом ми їздили з Підгорним в одній машині з М.С. Хрущовим, він у розмовах піднімав багато різних питань, і не тільки політичних, але й чисто практичних, народногоспо¬
155


дарських. Питаннями господарства, економіки володів добре, розумів до тонкощів, любив також займатися внутрішньодержавними питаннями, а це велика політика, тут словами нічого не зробиш.
8 	липня мені із Москви зателефонував Брежнєв, напевно, для проформи. Поцікавився, як справи в республіці з хлібом, хоча він ніякого відношення до цього питання не мав. Потім попросив розібратись в одному питанні: чи можливо завод «Київприлад» передати конструктору Корольову. Але не ці питання були головними. Брежнєв доволі детально допитував мене, який настрій у Микити Сергійовича, що він говорить про нього, які розмови веде з Підгорним. Відчувалося, що ці питання його дуже хвилювали. Я, звичайно, що знав, те і говорив. На мій погляд, настрій у М.С. Хрущова нормальний, правда, він говорив, що в ЦК у нього мало помічників. Які розмови Хрущов проводить наодинці з Підгорним - мені невідомо, та я й не цікавлюсь цим, у мене вистачає своїх справ. Брежнєв знову задав запитання - про кого конкретно із працівників ЦК говорив Хрущов. Я відповів, що прізвищ він не називав, але, очевидно, когось він має на увазі, раз каже. Брежнєв трохи запнувся і знову перевів розмову на завод «Київприлад» і Корольова. Я відповів, що розберемось і докладемо.
М.С. Хрущов у Валках на Дніпрі приймав заступника прем’єр- міністра, міністра закордонних справ Бельгії. Відбулась крупна розмова. Хрущов умів вести крупні політичні переговори, розумно і завзято захищаючи свою країну, ідеологію, класову суть справи.. Хрущов відрекомендував мене бельгійцям, і я був присутній майже на всіх переговорах.
Відрекомендовуючи мене як секретаря ЦК КПУ, Хрущов сказав, що я «інженер-ракетник», хоча насправді я таким ніколи не був. Що стосується ракет, то можна сміливо сказати, що якщо б не М.С. Хрущов, то, напевно, ми б на довгі роки відстали з ракетобудування від Заходу. Він у питаннях будівництва ракет був просто нестямним, дуже ретельно стежив за розвитком і запитував конкретно за справи. З цих питань дуже багато перепадало Брежнєву, і він дуже боявся Хрущова. Але об’єктивно треба сказати, що Хрущов, захопившись ракетами, трохи випустив з виду розвиток авіації, пізніше йому довелося виправляти становище.
Дав завдання підготувати комплексну пропозицію по будівництву залізобетонної автомобільної траси Москва-Брянськ-Київ. Цю пропозицію Хрущов схвалює і підтримує. Нам вкрай необхідно будувати автомобільні дороги, у цьому ми в Європі посідаємо останнє місце.
Із Москви зателефонував Косигін, повідомив, що для республіки виділяється 5 тисяч автомашин і 150 тисяч комплектів резини для вивозу цукрових буряків. Переконував його, що це дуже мало, машин потрібно мінімум 15 тисяч, а резини 200-250 тисяч комплектів. Він відповів, що ніяких резервів у Радміну вже немає. Якщо це так, то все це викликає тривогу.
156


Зателефонував до Москви у ЦК КПРС, розмовляв із Брежнєвим, доповів йому про проведену нараду секретарів обкомів з сільського господарства. Він поцікавився, яка реакція на відкритий лист ЦК КПРС щодо Китаю. Я відповів, що в цілому позитивна, але народ таким поворотом справи стривожений. У відповідь на це Брежнєв кинув репліку: «Без Китаю жили і проживемо». Я, відверто кажучи, здивувався такій легковажній відповіді Брежнєва. З такою постановкою питання не можна погодитись. З Китаєм нам ще доведеться багато повозитись - справа не в тім, хто без кого може «прожити». Гадаю, що Китай без нас теж не пропаде, але може потрапити під вплив США, а це вже проти нас.
Розглядав проектне завдання на будівництво заводу гумотехнічних виробів. Починається його будівництво в Білій Церкві, буде велике підприємство.
1-10 серпня 1963 року. Дав завдання підготувати докладну інформацію у ЦК КПРС про стан справ у сільському господарстві. Потрібно викласти все об’єктивно, але без паніки і зневір’я, головне, зробити акцент на тому, які вживаються нами заходи на місці, щоб подолати труднощі.
Справи складаються так, що допомоги чекати нізвідки, засіки держави порожні. Це дуже гнітить.
Зі 	Львова до Києва переїхав на постійне проживання Д. Павличко - молодий поет з прекрасними задатками, але кажуть, що ідеологічно не зовсім стійкий, хоча у цьому питанні немає критерію. Його встановлюють окремі «ідеологічні боси», і особливо це робиться в тих випадках, коли грамотна освічена людина має свою думку і висловлює її. Вважай, що ти можеш потрапити до «нестійких». Я прийняв Павличка. Була відверта довга розмова. Його, звичайно, потрібно серйозно направляти, слідкувати за розвитком таланту і підтримувати. Талановита молода людина, але працювати йому треба ще багато і наполегливо. Потрібно вирішити питання про надання йому 3-кімнатної квартири.
Зателефонував Дегтярьов, секретар Донецького обкому КПУ. На заводі імені Ілліча велика аварія, не буде додано в поточному місяці 65 тисяч тонн прокату і великої кількості сталі. Потрібно вишукувати десь резерви для перекриття. Встановили суворий контроль за ходом будівництва конверторного цеху, перший конвертор має бути введений в дію 7 жовтня.
4 	серпня, неділя. Я на роботі, розглядаю хід хлібозаготівлі. Потрібно здати державі хоча б 700 млн пудів хліба. Можна здати і більше, але це остаточно «підріже» засіки - не буде з чого давати хліб на трудодні колгоспникам, негативно позначиться на тваринництві. Не маємо права цього робити, але «тиснуть» дуже. У республіці врожай проти минулого року на 3,5 центнера з гектара менше. Остаточно підвела засуха. Смішно чути, коли наша пропаганда кричить на все горло, що ми «підкоряємо природу». Невігластво і дурниці.
157


Зателефонував Г.Т. Шуйський - помічник М.С. Хрущова, і повідомив, що потягом через Україну на Кавказ їхатиме Хрущов, потрібно попередити секретарів обкомів, через чиї області Хрущов їхатиме - Суми, Харків, Донецьк, можлива зустріч секретарів обкомів із М.С. Хрущовим. Мені особисто М.С. Хрущова треба зустріти в Курську. 6 серпня вилетів до Курська, де на вокзалі разом із місцевими керівниками зустрів Хрущова. Він запросив мене до свого вагона. Там був В.П. Мжаванадзе, перший секретар ЦК КП Грузії. Він повертався із Москви в Тбілісі. Дорогою до Харкова у вагоні Хрущов детально цікавився станом справ у сільському господарстві республіки. Він сказав, що в країні дуже сутужно з хлібом і що Україна повинна виручити - здати державі 800-900 млн пудів хліба. Очевидно, помітивши мою розгубленість, він тут же сказав, що це жарт, але 700-750 млн пудів від нас чекають.
8 	серпня із Москви мені зателефонував Підгорний і за дорученням Хрущова передав, що Україна повинна здати не менше 750 млн пудів хліба. У країні дуже важке становище з хлібом. Із Казахстану очікували отримати 960 млн пудів, а отримаємо не більше 200-250. Сибір і Алтайський край повинні були здати 250 млн пудів, а дадуть
10-15 млн. Підгорний продовжував: «На закупівлю хліба за кордоном не підемо. Потрібно максимально провести економію хліба, скоротити асортимент випічки хлібобулочних виробів, у тому числі й білого хліба. При випіканні хліба підмішувати картоплю, висівки, кукурудзу, збільшити вологість хліба, додавати солі при випіканні. Можливо, ввести картки на хліб». Так, становище складається важке. Але чому не закупити хліб - це питання для мене лишалося незрозумілим. Казати, що це «престижне» питання - нісенітниця. Внутрішньополітична ситуація у власній державі важливіша престижу. Маю підозру, що хтось на цих труднощах хоче «підіграти». Закупляємо ж ми зараз по 25-38 млн тонн - де ж в цьому випадку наш престиж?
Зателефонував із Москви Г.Т. Шуйський і повідомив, що М.С. після повернення із Югославії збирається поїхати на південь України - його цікавить хід будівництва Північнокримського зрошувального каналу. Шуйський просив мене уточнити, який стан справ на будівництві каналу і намітити маршрут його огляду. Шуйський також передав особисте прохання М.С. Хрущова, щоб ми, українці, зробили йому справжній солом’яний бриль - селянський головний убір, сплетений із соломи. Хрущов любить носити прості народні речі. Бриль ми зробили йому чудовий. А ось стосовно маршруту, - я його продумав, наніс на планшет, але для точності вирішив сам ним проїхатись.
Зателефонував мені Підгорний і передав думку М.С. Хрущова, що Трускунова потрібно було б затвердити відповідальним редактором «Робітничої газети», дати йому самостійну ділянку роботи. Трускунов працює зараз заступником головного редактора газети «Правда України». Нинішнього редактора «Робітничої газети» Лазебника перевести на РАТАУ чи, можливо, відправити на викладацьку роботу.
158


М.С. Хрущов давно знає особисто Трускунова по роботі у пресі в Україні; він, Трускунов, організував лист Заглади «Про честь хлібороба». Дав завдання продумати це питання, хоча воно торкається безпричинного «переміщення» кадрів, але у нас це часто робиться дуже просто.
ЗО 	серпня відбулась зустріч і розмова з начальниками обласних управлінь КДБ і членами колегії ГК КДБ України.
Я розповів про становище в країні і республіці з хлібом, цукром, картоплею, овочами і продуктами тваринництва, про великі труднощі, що насуваються. З усіх цих питань буде закритий лист ЦК КПРС. Зупинився на складнощах ідеологічної боротьби, і перш за все на наших взаємовідносинах з Китаєм, порекомендував у обкомах партії всім їм ознайомитись із стенограмою з цих питань.
Я говорив про активізацію роботи органів КДБ, про те, що у республіці, і не тільки у нашій республіці відбувається деяке пожвавлення націоналістичних елементів. Є прояви антирадянщини, відкриті анти- еуспільні прояви, розповсюдження листівок. Необхідна боротьба за молодь - відчувається великий вплив на неї Заходу. Говорив про кадри в КДБ, це дуже важливе питання. На нараді було поставлено багато запитань, і доволі гострих.
Вересень. У Києві поширились панічні чутки щодо нестачі хліба, особливо білого. Розповсюджувались чутки, що на хліб будуть введені картки, а також на крупу, цукор, мило, на сіль зріжуть фонди. Провів параду з жителями, дав завдання Асистову (міськторг) і Аркадьєву (шм. голови міськради) виступити на радіо і телебаченні з поясненням. І |,с повинно дещо заспокоїти населення Києва. Дав наказ посилити через партійні організації пояснювальну роботу. Становище складається дуже важке.
У місті суднобудівників Миколаєві стались великі перебої з постачанням хліба. Торгуючі і фондуючі органи знизили фонд борошна Миколаєву на 800 тонн за рахунок «перевитрати» в серпні. Денний попит хліба по місту складає 150 тонн, виділяють 102 тонни. У місті назріває складна обстановка, багато невдоволення.
Із 	Миколаївського порту йде відвантажування борошна на Кубу, тортові вантажники відмовились вантажити, тому на вантаження кинули військові підрозділи. Щоб уникнути відкритих виступів і просто страйків або ще гірших явищ, я на свій страх і ризик дав вказівку (Гахновському (міністрові торгівлі) і Бутенкові (заст. голови Радміну) ібільшити фонди на хліб для Миколаєва.
11-21 вересня 1963 року. Провів нараду з відповідальними праців- іінками КДБ, МВД, суду, прокуратури та іншими адміністративними органами республіки. Обговорювались питання: про роботу з громадськістю і про пожвавлення діяльності добровільних дружин, про порядок і дисципліну в містах і робітничих селищах. Потрібно вести найрішучішу боротьбу з хуліганством, дебоширством, небезпечними їлочинцями. Почастішали вбивства, пограбування. Потрібно рішуче п'іяти під захист закону дії міліції і дружинників щодо наведення
159


належного порядку і попередження злочинів. Повести найрішучіщу боротьбу зі спекулятивними елементами. Уже є спекулянти білим хлібом. На жаль, білий хліб продають пайками ті люди, яким від видається по хворобі. Закликати до порядку розповсюджувачів чуток і провокаторів» злісні елементи. За останні місяці на 10 % збільшилось розповсюдження листівок різного роду, і в першу чергу політичного характеру. Почастішали погрози фізичної розправи на адресу партійного і радянського активу, піднімають голову ідеологічно во- рожі елементи. Дав вказівки «підкрутити гайки», і всім адміністративним органам працювати дружно, спільно і оперативно вирішувати всі питання, що виникають. Скоротити терміни розслідування, своєчасно інформувати ЦК КПУ про всі важливі питання. Тобто, посилюємо адміністративний тиск - іншого виходу немає. Наша пропаганда та ідея боротьби за комунізм мало впливають, тим більше, коли народ бачить, що справи і слова далеко не одне і те ж. Важко, дуже важко*
Прийняв Б.Є. Патона, президента АН республіки. Патон доповів, про нові роботи по зварюванню для північних районів і в тропічних умовах. Вперше вели розмову про можливості ведення зварювальних робіт у космосі. Ця технологія розроблена інститутом імені Патонд АН України. Мова йшла про розвиток квантової електроніки в Україні, про виконання тематики з оборонної промисловості і розробках по обороні країни в цілому, у тому числі розробки променя «лазер» - променя смерті. Обговорили питання вивчення малих річок і їх значення для народного господарства, особливо для сільського господарства. Про методи розумного застосування хімізації у сільському господарстві. Вирішили питання про дообрання 22 академіків АН.
Зателефонував Брежнєв, цікавився посівною кампанією озимих культур і переробкою цукрового буряка, врожаєм кукурудзи. Все детально я йому доповів* але оскільки виникала велика затримка із вивозом цукрового буряка через нестачу автотранспорту, тому , я попросив Брежнєва виділити для вивезення цукрових буряків 10-12 тисяч військових автомашин, він обіцяв «розібратися». Це його улюблений метод. За останній час я став спостерігати, що він свої обіцянки щедро роздає, але дуже погано виконує. Потрібно самому знаходити вихід.
Жовтень. Поставив питання перед ЦК КПРС, щоб посмертно нагородити комуністів, які керували патріотичною, бойовою підпільною молодіжною організацією краснодонців. До цього часу роль ко« муністів була в тіні - це неправильно. У зв’язку з наближенням дати «20 років битви за Дніпро» поставив питання про присвоєння генералу Ватутіну звання Героя Радянського Союзу. Обидві пропозиції на рівні Секретаріату ЦК КПРС були прийняті.
Розглядав поточні і перспективні питання по відділах пропаганди та науки і культури ЦК. Про кадри і видавництво «Радянський письменник». Про будівництво і організацію театру в районі Дарниці. Про встановлення пам’ятника Лесі Українці. Про майбутню декаду
160


російської літератури в Україні. Про будівництво Палацу письменників і творчих спілок України. Про організаційні питання відзначення
20-річчя битви за Дніпро. Щодо всіх питань зроблені доручення, иитання взято під контроль.
Зателефонував із ЦК КПРС Брежнєв, попросив розібратись з питаннями будівельно-монтажних робіт у чорній металургії, вводом потужностей по всьому металургійному циклові. Головним чином на шводі імені Ілліча - «стан-17000» по Криворізькому заводу, введення в дію рейкового стану і блюмінгу безперервної прокатки, будівництво прокатних станів. Попереду величезна робота на Нікопольському грубному заводі з розширення виробництва і асортименту труб, у тому числі труб спеціального призначення.
З усіх питань дано завдання вжити заходів, прийняти конкретні рішення для виправлення недоліків, провести спеціальну нараду.
Зателефонував М.С. Хрущов. Він цікавився станом посіву озимих, ходом здачі державі хліба (тут же додав до завдання 30 тисяч тонн), заготівлею картоплі. А також запитував, як «приживається» озима пшениця сорту «безоста-1» на експериментальних вологозарядних ділянках. Головним чином ці ділянки у нас були в Донецькій, Миколаївській, Одеській, Херсонській і Кримській областях. Я доповів, що озимі на цих ділянках прекрасні, але остаточний висновок робити рано. Доповімо про результати після збору врожаю. Він погодився з моїми висновками. Хрущов ще раз поцікавився доцільністю нашої поїздки в Краснодарський край за досвідом про мале зрошування. Я доповів йому, що ми у себе в республіці розробляємо широкий план впровадження малого зрошення, головним чином на півдні й середній полосі України. Хрущов про це схвально відізвався, навіть похвалив.
11-20 жовтня 1963 року. М.С. Хрущов перебував у Криму. 13 жовтня о 16.00 зателефонував мені в Київ, просив прибути до нього в Ялту
14 	жовтня. (Хто міг у той час подумати, що рівно через рік, 14 жовтня
1964 	року, Хрущов буде зміщений з усіх його постів? Як згодом стало відомо, коли Хрущов турбувався про зрошування півдня України, навколо нього вже плелися інтриги, готувалась політична розправа за його принциповість і нетерпіння до марнослів’я і байдужості до справ. Головним інтриганом і кар’єристом виступав Брежнєв. Не можна сказати, щоб він сам це робив, але хитро перетягував на свій бік немало керівних працівників. Мотив був один: змістити Хрущова, якого він смертельно боявся і перед яким догідливо загравав).
М.С. Хрущов сказав, що сам бажає розглянути нову схему зрошування півдня України, просив прибути до нього разом з Алексєевсь- ким - Водгосп України, Кузнєцом - директором проектного інституту «Водогіпрогосп», Ткачем - начальником проекту Північнокримського каналу.
Запросив до себе всіх цих товаришів, обговорили, що будемо покачувати і доповідати М.С. Хрущову. Взяли із собою схеми, розрахунки, альбоми, проекти по всіх зрошувальних системах республіки, макет
0 Шелест
161


Північнокримського каналу, щоб наочно показати це велике будівництво.
Рано-вранці 14 жовтня 1963 року всі разом літаком вилетіли до Сімферополя, а потім машинами поїхали в Ялту, на дачу М.С. Хрущова. Хрущов зустрів нас дуже доброзичливо, жартував, розпитував про справи, але настрій його був чимось затьмарений. Він уважно вислухав всі доповіді та повідомлення, розглянув запропоновані схеми, макети, проекти. Відбулась докладна бесіда, ми отримали від нього завдання щодо подальшого розвитку зрошуваного землеробства у республіці. Доволі детально обговорювалось питання про структуру посівних площ на зрошуваних землях: Хрущов дав завдання закласти експериментальні ділянки посіву пшениці широкорядним способом» Багато говорили про впровадження автоматики у поливне господарство. Від розмови з М.С. Хрущовим у всіх нас залишилось велике враження.
16 	жовтня, у другій половині дня з Казанцем - Головрадміну і Комяховим - секретарем ЦК КПУ з сільського господарства вилетіли до Сімферополя. Переночували в особняку на Луговій. Вранці
17 	жовтня на перевалі зустріли М.С. Хрущова і через Сімферополь машинами прослідували на Перекоп, де відбувся короткий мітинг, присвячений пуску води із Північнокримського каналу в Кримську область, у Джанкойські степи. Мітинг і виступи - все пройшло добре, організовано. М.С. Хрущов був у піднесеному настрої.
Вранці 18 жовтня М.С. Хрущов і я, тільки вдвох, виїхали на полювання в Білогорське фазаняче господарство, це за 35 кілометрів Ш південний схід від Сімферополя. Погода була чудовою, полювання - вдалим. Ми тут пробули весь день. У Криму пройшли гарні дощі, озимі поправляються, це піднімає настрій. Пізно ввечері повернулись до Сімферополя. 19 жовтня о 10 годині ранку М.С. Хрущов літаком вилетів до Москви. У той же день ми вилетіли у Київ.
Під час зустрічі і бесід з Хрущовим вияснили і вирішили багато питань. У Криму було кілька радгоспів, які знаходились під патронатом військових, у тому числі і підсобні господарства. Вони вели свої господарства відірвано від загального напряму агрозоотехнічної політики. Ці господарства ніякої продукції державі не здавали, були, по суті, непідзвітні та малопродуктивні. Хрущов все вислухав уважно і дав згоду встановити загальнодіючий для всіх сільськогосподарських організацій по всій країні порядок. Обговорили питання про створення в Кримській області управління зрошувального землеробства.
Бесіди з Хрущовим були завжди цікавими, він умів вислуховувати, задавав питання, саму розмову він умів оживляти. Із кожної бесіди з ним можна було багато взяти для себе, для роботи.
21-31 жовтня 1963 року. Вчора, 20 жовтня, раптово помер О.Й. Да-^ видов, голова Київського міськвиконкому, хороший комуніст, відмінний працівник, вірний товариш. Він дуже багато вклав праці в місто, головою міськвиконкому був понад 12 років. Дехто його вважав
162


суворим, черствим, відлюдькуватим - це неправда. Він був душевною людиною, непідкупним, не лицемірив, завжди мав свою думку. Мені дуже шкода його, це велика втрата, міг би ще багато років попрацювати і принести велику користь для справжнього діла.
З 	приводу цього скорботного випадку я зателефонував М.С. Хрущову. Він дуже тривожно і з великим співчуттям поставився до смерті Давидова. Розпитував, як це трапилось, говорив дуже тепло про Олексія Йосиповича, дуже шкодував. Дав згоду підписати некролог і помістити повідомлення у центральній пресі.
Прийняв М. Бажана за його проханням. Обговорили ряд питань: треба прийняти рішення ЦК про проведення 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, про спорудження пам’ятника Шевченкові у Москві, про видання тритомного словника-довідника по Україні.
Відбувся мітинг у Ново-Петрівцях, на командному пункті Ва- тутіна-Хрущова, звідки 20 років тому було розпочато форсування Дніпра і звільнення Києва. Траншеї і бліндажі збереглися, створений невеликий музей. На святі, присвяченому 20-річчю визволення Києва, були присутні Свобода і Ломський із Чехословаччини. Вони виступали на мітингу як учасники форсування Дніпра і звільнення Києва у складі чехословацької бригади, якою командував Л.Свобода.
7-9 листопада. Жовтневі свята, демонстрації, парад, прийом з нагоди 20-річчя визволення Києва - все пройшло непогано. Але за свята по республіці немало різних негативних проявів - 34 вбивства, 27 випадків злісного хуліганства, три зґвалтування. Заарештовано і притягуються до відповідальності ще 26 чоловік. Сталось 26 автомобільних аварій і катастроф, в них загинуло 13 людей. Всього за свята загинуло 47 людей. Були випадки (14 разів) розповсюдження антирадянських ворожих листівок. Все це разом взяте затьмарює і без того далеко не святковий настрій.
Стало відомо, що 12 листопада о 10.05 потягом до Києва прибуває М.С. Хрущов, він просить у саме місто не заїжджати, а висадити його на перегоні, не доїжджаючи до Броварів, щоб звідти поїхати прямо в Залісся. Там буде його резиденція і місце роботи з підготовки до майбутнього Пленуму ЦК КПРС. Рекомендовано зустрічати його мені одному. На 822 кілометрі потяг був зупинений на 5-6 хвилин, подані автомобілі. Я разом із Хрущовим відправився в Залісся.
Разом з Хрущовим для підготовки доповіді до Пленуму прибули ІІІуйський, Поляков, Рудаков, Демичев, Іллічов, Сатюков, Андропов,
І 	Іономарьов, Лебедев, Аджубей. Це тільки відповідальні працівники, а скільки технічного і обслуговуючого персоналу, просто важко всіх запам’ятати. І всіх їх потрібно розмістити, забезпечити харчуванням, транспортом, зв’язком, культурно-побутовими умовами.
Через декілька днів Хрущов переїхав із Залісся до Валок. Це неподалік від Києва біля Вишгорода: ближче до міста, більше зручностей. Тут він, зокрема, розглядав питання сільського господарства Російської Федерації, при цьому був присутній і я. М.С. Хрущов мене сам
163


запросив. Я на фактичному матеріалі впевнився, що справи наші у сільському господарстві просто плачевні, якщо не гірше.
У той же день, о 17.00, я з М.С. Хрущовим виїхав до Залісся. По дорозі він дуже картав мене за зайве освітлення міста, дав завдання зменшити до розумних меж освітлення. Це правильно, що потрібно економити електроенергію.
На станції Роздільна у 12 вагонах демобілізовані з армії грузини влаштували п’яний дебош. Відкрито висловлювали незадоволення на адресу Хрущова, захищали всі дії і порядки при Сталіні; вихваляли політику Маленкова.
У Стамбулі з нашого туристичного теплоходу залишилася 21 людина. Поки невідомо і не зовсім ясно, скільки залишилось наших і скільки поляків. Все це доволі неприємні речі і це надто прозоро говорить про наш політичний стан.
Хрущов знову повернувся до перегляду і перерахунку наших пропозицій щодо зернових. Питання сільського господарства його дуже тривожать. Не так давно проголошували - «Доженемо і переженемо Америку», а зараз у нас катастрофа з сільським господарством, і це не може не відобразитись на політичному престижі в цілому і зокрема на престижі Хрущова.
Грудень 1963 року. Тільки 3 грудня повернувся до Києва. За час моєї відсутності назбиралось багато питань про подальший розвиток газової промисловості в республіці, особливо по Шебелинському родовищу.
Ось і почався новий, 1964 рік, у ньому потрібно вирішити стільки складних, важких і невідкладних завдань і питань. Попри його «висо- косність» будемо сподіватися, що все буде добре. Боротьба буде нелегкою, треба більше організованості, вимогливості до себе і оточуючих по роботі.
Новий рік! Ми тебе зустрічаємо з радістю, ніжно, тепло, гарно. Будь і ти до нас поблажливим, пошли удачі у всьому, справжнього великого людського щастя!
Був у Харкові на пленумі промислового обкому партії. Обговорювалось питання про підсумки грудневого Пленуму ЦК КПРС і завдання обласної партійної організації про різке покращання роботи промисловості області. Пленум показав високу зрілість партійної організації. Говорили, що мій виступ прозвучав непогано.
Відвідав завод імені Малишева. Із впровадженням у виробництво нового танка є великі труднощі. На заводі 1 135 Міністерства
авіаційної промисловості цікавився вводом у виробництво нового літака конструкції А. Туполєва. Познайомився з роботою потужного прискорювача у П’ятихатках. Це, по суті, атомний центр республіки. Був на приладобудівному заводі у Стрелецького. Колись ми з ним працювали на харківському заводі «Серп і Молот»: він директором, а я головним інженером заводу. Це було ще у довоєнний час. Промисловість Харкова потужна і різноманітна, кадри висококваліфіковані,
164


досвідчені, великий робітничий центр. Із постачанням справи дуже погані. Багато справедливих нарікань. Ми намагаємось пояснювати, але цим ситий не будеш.
Дуже застудився* температура підскочила до 39°С, почуваю себе дуже погано. У Київ повернувся 18 січня і вдома хворів до 21 січня. Стало відомо, що до Києва приїжджають гості - М.С. Хрущов, Фідель Кастро і М.В. Підгорний. При такій ситуації не до хвороби - почав підготовку до зустрічі. Провів нараду з відповідальними працівниками, як краще зустріти і організувати відпочинок. Адже відомо, що нони везуть Кастро показати зиму і полювання.
22 	січня 1964 року о 9 годині 25 хвилин із Москви прибув до Києва спеціальний потяг, в якому Хрущов, Кастро, Підгорний, багаточи- сельна охорона, супроводжуючі особи і представники преси. Всіх потрібно розмістити, влаштувати. На Київському вокзалі на честь прибуття Ф. Кастро вишикувано почеснйй караул, багато було зустрічаючих. Тоді ще багато хто цікавився Ф.Кастро, і він здавався особливим героєм - це ми так його представляли нашому народу.
З 	вокзалу поїхали просто в Залісся на полювання. Хрущов, дізнавшись, що я прихворів, категорично запротестував, щоб я був на полюванні, залишив мене на господарстві, але і тут вистачало справ.
Настрій у М.С. Хрущова гарний, і він був у відмінній формі. Полювання вдалось, як кажуть, на славу. Хрущов убив двох великих кабанів, двох козлів, чотирьох зайців. Кастро убив оленя, двох козлів, кабана. У Підгорного теж були хороші «трофеї». У лісі біля вогнища пообідали. Після цього ще зробили пару «загонів», здобич теж була немалою. На другий день о 21.00 Кастро з Підгорним виле'гіли до Архангельська. Я повернувся з аеродрому, провів М.С. Хрущова до Києва в його резиденцію.
24-25 січня проходила республіканська нарада цукроводів, було багато цікавих виступів і пропозицій, немало висловлено і іфитичних зауважень. Потрібно все узагальнити і втілити в життя. Всі чекали, що Хрущов може появитися на цій нараді, тому вона проходила з якоюсь напруженістю і разом з тим піднесеністю. Сама нарада пройшла добре, про неї я доповів Хрущову, він теж про нараду відізвався схвально, оскільки його помічники були присутні на нараді, і, звичайно, доповіли йому раніше мене, але він все ж всі питання по нараді вислухав уважно.
25 січня ввечері з М.С. Хрущовим виїхав на полювання у Залісся. Полювання було на кабанів, стріляли з вишок і дуже вдало. Після полювання була довга цікава ділова розмова з багатьох питань. Зокрема, про забудову гарними будинками новобудов Києва - Сирця та інших районів, про введення у виробництво автомашини «Запорожець». Я тут же доповів, що уже створена ї виготовлена нова модель «Запорожця» і просив його дозволу відправити до Москви автомашину, щоб її подивились члени Президії. Він дав на це згоду.
165


Під час нашої розмови із Москви Хрущову зателефонував Брежнєв, я хотів вийти з кімнати, але Хрущов знаком показав, щоб я залишився. Брежнєв говорив про якісь справи, потім сказав, що із Дніпропетровська і Києва надходять скарги на низьку якість хліба. Відчувалося, що це Хрущова розсердило, і він роздратовано сказав Брежнєву: «Що ви все мені доповідаєте? Треба щось і вам навчитись робити!» Після переговорів із Брежнєвим Хрущов мені сказав: «Ось бачите, які «помічники». На язик гострі, а на діло не вистачає здібностей і розуму». Я, звісно, промовчав.
Провів нараду із завідуючими відділами ЦК Шевелем і Кондуфо- ром, розглядав питання про зустріч в ЦК КПУ з активом творчої інтелігенції.
До деталей обговорили організацію видання історії міст і сіл республіки. Це велика справа, яка залишиться на віки в історії України. Були і противники цієї потрібної справи, і перш за все неук
І. 	Грушецький.
Розмовляв по телефону з М.В. Підгорним. Він повернувся із Архант гельська, куди супроводжував Ф. Кастро. В Архангельську була велика заметіль, але він задоволений, що побував у цих місцях. Я йому доповів про наші розмови з М.С. Хрущовим, передав висловлювання його на адресу Брежнєва. Підгорний на це сказав: «Це йому наука: нехай не поспішає доповідати про щось неприємне. Його і так у нас вистачає».
Приймав академіка М.М. Боголюбова, президента АН України Б.Є. Патона, докторів наук Тавхелідзе і Давидова, розглянули питання організації в Києві Інституту теоретичної фізики. Вислухав їх аргументи, пропозиції. Доручив ще раз все перевірити і доопрацювати питанг ня з Москвою.
Ввечері 28 січня зателефонував М.С.Хрущов і запросив приїхати до нього в резиденцію - у Валки. Після приїзду я доповів Хрущову, що робиться в республіці і які важкі погодні умови, що негативно впливають на нормальний хід всіх справ. Хрущов все уважно вислухав і напівжартома сказав: «Не жалійтеся, бо я вам у цьому нічим не можу допомогти, а те, що вживаєте заходів, то несіть самі за нрх відповідальність. Давайте краще послухаємо записи на платівках і магнітофонні записи нових варіантів гімну Радянського Союзу». Довго і багато слухали ці записи, але виявилось, що жоден з них не підходить, немає потрібної мелодії, емоційного підйому, не кажучи вже про слова і музику. Потім довго сиділи, розмовляли по багатьох питаннях економіки, техніки, політики. Я помітив, що у Хрущова багато задумано цікавих питань, а енергії - море. Але він скаржився, що йому важко працювати, багато навколо нього догматиків, рутинерів, балакунів. Бесіда була відвертою,*не кажучи вже про її глибокий і цікавий зміст.
ЗО 	січня М.С. Хрущов запросив мене до себе у Валки на 13.30. Поговорили про справи в республіці. Він сам любив багато розповідати
166


цікавих політичних подій, пов’язаних з його роботою при Й.В. Сталіну, про «розгром антипартійної групи», про арешт Берії і про багато іншого, Хрущов запросив мене пообідати з ним, а потім ми поїхали оглядати будівництво Київської ҐЕС.
31 	січня о 8 годині ранку М.С.Хрущов потягом поїхав до Москви. Відразу ж після повернення з вокзалу я зателефонував у Москву Підгорному і Брежнєву, вони мене дуже просили повідомити їм, коли
із 	Києва виїде Хрущов. Я сказав, які були завдання, зауваження і який у нього настрій - це їх найбільше цікавило. При цьому Брежнєв запитав мене: «А Микита Сергійович про мене нічого більше не говорив?» Я відповів, що мені нічого більше не відомо з приводу того, що думав чи говорив про нього Хрущов.
Під час перебування Хрущова в Києві на його ім’я надійшло дуже багато листів і заяв, головним чином щодо квартирних питань, помилувань, зняття судимості, неправильного звільнення з роботи, поганого постачання. З усіма цими, питаннями було доручено розібратись на місцях, вжити необхідних заходів і доповісти в ЦК КПРС.
Лютий 1964 року. Із Москви зателефонував Г.М. Шуйський - перший помічник М.С. Хрущова, повідомив мені, яких вжито заходів щодо наших записок, що були відправлені у ЦК КПРС. Записка про подальший розвиток видобутку марганцевої залізної руди надіслана Установу для вжиття заходів. Про виробництво на Жданівському тводі імені Ілліча зварних труб із листа спіраллю діаметром 1020 мм т методом професора Целікова та перші невдачі у цих питаннях (погано йде формування в завиткові) - доручено доопрацювати технологію і добитися того, щоб виробництво таких труб налагодити у себе в країні. На той час ФРН у постачанні таких труб нам відмовила, а нам потрібно вести потужні газоводи і нафтопроводи, не розбазарюючи наше багатство - газ і нафту.
Наша інформація про техніко-економічний розрахунок виробництва сталі конверторним способом дуже зацікавила М.С. Хрущова, і він дав доручення подати пропозицію. Моя записка в ЦК КПРС про розвиток і значення технічного прогресу для народного господарства країни розіслана членам Президії ЦК КПРС. Я подякував Шуйському за приємні повідомлення. Все це окрилювало в роботі.
Прийняв С.В. Червоненка, нашого посла у Чехословаччині. Він детально проінформував про політичну обстановку в Чехословаччині. Із інформації видно, що там складається доволі складна обстановка, просто назріває політична криза. Відчувається великий вплив Заходу на економіку країни та ідеологічні питання. Не вирішені національні питання і словаки тримають велику образу на чехів. За інформацією Червоненка, Новотний веде не зовсім правильну політику стосовно словаків; останні називають чехів «швейками». У країні постійні політичні інтриги, боротьба за владу, безпринципні обвинувачення один одного серед керівного складу, і перш за все у ЦК КПЧ. І все ж на цьому етапі найрозумніше - всіляко підтримувати Новотного.
167


Він чесний комуніст, від даний нашій справі. Хто прийде до керівництва і як повернеться справа, важко передбачити, розумніше притримуватися того, хто перевірений у справі. Червоненко схвильований подіями у Чехословаччині, тим більше, що до його інформацій і доповідей ставляться з якоюсь недовірою;
11-28 лютого 1964 року. У Москві проходить лютневий Пленум ЦК КПРС із сільського господарства. Задумів багато, але як все це буде при нашій «організованості», сказати зараз дуже важко. Є підозра^ що це чергове багатослів’я. Як воно вже всім набридло!
14 	лютого 1964 року в особняку на Ленінських горках у Москві відзначав своє 56-річчя. Уже багато років, а час летить - не помітиш, І того, що минуло, не повернеш. Привітати мене приїхали Підгорний і Брежнєв. Гарно посиділи, звичайно, випили, багато про що говорили, у них обох відчувалась деяка нервозність. Вони навіть говорили: «Доб^ ре тобі, ти подалі від усього і багато не знаєш». Були скарги на свою «долю», про труднощі в роботі, неспрацьованість. Я відповідав, що знаю те, що мені належно знати, а взагалі ніколи розмірковувати і приглядатись за великим обсягом роботи. Дуже відчувалась нервозність. Але до кінця вони не відкривались. І все ж у мене запалк якась іскра настороженості, що у «верхах» далеко не все гаразд, ведеться якась закулісна гра не на принциповій основі, а в боротьбі за вплив і владу. Але поки що це були тільки мої здогади, припущення, сумніви.
Проїздом через Київ Живков направляється до Москви на переговори з М.С. Хрущовим. Мені довелося його зустрічати і проводжати на вокзалі. Настрій у Живкова зовні непоганий, навіть грайливий, але все ж він чимось схвильований. Можливо, це результат його попередніх переговорів із Хрущовим, коли він ставив Перед ним питаний' щоб Болгарію зробити союзною республікою Радянського Союзу, за що його Хрущов добряче відчитав, сказавши при цьому: «Ви хочете стати нашими нахлібниками? Ми самі поки що ледве зводимо кінці з кінцями, та й що ваші люди про вас подумають?» Ці слова я сам чув від Хрущова, при цьому він сказав: «Несерйозна людина». І ось у Живкова після такої думки Хрущова про нього знову попереду зустріч із Хрущовим. Можна зрозуміти його хвилювання.
У зв’язку зі 150-річчям від дня народження Т.Г. Шевченка ювілейний комітет, Корнійчук, Скаба внесли пропозицію присвоїти звання лауреата Шевченківської премії М.С. Хрущову. Затвердили делегації від республіки для поїздки до Ленінграда і Казахстану у зв’язку з ювілейною датою Т.Г. Шевченка.
1-10 березня 1964 року. Мав розмову з М.С. Хрущовим. Він перебував на відпочинку в Піцунді, я доповів йому про партійний актив з сільського господарства. На ньому було близько 10 тисяч людей, проводили його у Палаці спорту. Сам актив пройшов добре, було багато цікавих виступів, критичних зауважень і пропозицій.
168


Окремо доповідав, за проханням Брежнєва, про роботу металургійного заводу імені Дзержинського у Дніпродзержинську, про його техніко-економічні показники. На заводі працює біля 25 тисяч лїодей, за рік він виробляє більше 4 млн тонн чавуну, 4,5 млн тонн сталі, 3,5 млн тонн прокату. Це складає 12 % річного виробництва всієї металургії країни. У заводу, його робітничого класу великі революційні заслуги, заводу виповнюється 75 років, я просив Хрущова дозволити представити завод до нагородження орденом Леніна. М.С. Хрущов всі мої пропозиції вислухав уважно - помовчав трохи, а потім задав мені иитання по Дзержинці: «Це вас попросив Брежнєв зі мною переговорити?» Я не відповів прямо, лише сказав, що ми це питання ставимо самостійно. Хрущов мені сказав, що на цьому заводі колись працював Брежнєв, і він всіляко добивається, щоб цей завод був нагороджений, видно, він десь пообіцяв, від нього цього можна чекати. Тут же Хрущов дав згоду на нагородження заводу, але сказав, щоб представлення дали до кінця року, коли буде закінчене річне виробництво.
Я повідомив М.С. Хрущову, що Шевченківський комітет прийняв рішення про присвоєння йому звання лауреата Шевченківської премії із врученням медалі та грамоти за велику роботу по пропаганді шевченківської спадщини, за великий вклад в утвердження та розвиток національної української культури. Члени комітету (Бйжан, Корнійчук, Рильський) просили мене повідомити і отримати згоду на те, щоб 9 березня про це Повідомити у пресі - як центральній, так і республіканській. М.С. Хрущов подумав трохи, потім сказав: «Стосовно цього питання ви подзвоните мені трохи пізніше». Доповів йому пропозицію, щоб Черкаську область перейменувати у Шевченківську, він цю ідею відхилив відразу, сказавши при цьому, що доволі того, що ми перейменували Оґаніславську область на Івано- Франківську, а тепер не встигає відписуватись перед народом, все це в народі сприймається не здорово, не так, як комусь здається.
Із Москви зателефонував мені Л.І. Брежнєв, цікавився, що нового. Я йому розповів про проведений партійно-республіканський актив, що ми готуємо суьеніри М.С. Хрущову і всім членам Президії ЦК КПРС у зв’язку із 150-річним ювілеєм Шевченка - пам’ятний ілюстрований «Кобзар» - шеститомник його творів (ювілейне видання) і бюст Т.Г. Шевченка.
Брежнєв запитав мене, чи була у мене розмова з М.С. Хрущовим з приводу нагородження заводу імені Дзержинського. Я відповів, що гак і що він дав згоду на нагородження, але в кінці року. Повідомив, що докладна розмова була у справах республіки. Також була розмова про те, щоб він дав згоду опублікувати у центральній пресі повідомлення про присвоєння йому звання лауреата Шевченківської премії, при цьому якось нервозно Брежнєв мене запитав, чи дав Хрущов згоду. Я відповів, що просив з цього питання подзвонити йому пізніше. Брежнєв поцікавився: а про нього, Брежнєва, не було ніякої розмови і ні в якій формі? Я відповів, що Хрущов запитав мене про Дзержинку,
169


інших питань не було. Я почав помічати, що кожен раз Брежнєв якось ревниво-тривожно ставиться до моїх зустрічей з Хрущовим, що він смертельно, панічно боїться Хрущова. Це вже ставало майже підтвердженим фактом.
Із Харкова надійшли тривожні сигнали, у місті велике незадоволення - немає цукру. Виділений фонд - 735 тисяч тонн - малий, потрібно додати не менше 250 тисяч тонн. Цукор на місцях є, але фонди виділяє Москва, при нашій системі поки будемо «доказувати і вирішувати», незадоволення можуть перейти у «скандал». Прийняв рішення на свій страх і ризик виділити додатково для Харкова ще 250 тисяч тонн. Знаю, що це буде сприйнято у Москві хворобливо, але що робити, потрібно брати на себе відповідальність, щоб уникнути великих неприємностей серед народу.
М.С. Хрущов надіслав відповідь щодо нагородження його Шевченківською премією, ось зміст: «У боротьбі за світле майбутнє український народ вносить свій гідний вклад. Від душі бажаю робітникам, колгоспникам, інтелігенції, всім трудящим України нових, ще більших успіхів у благородній праці, нових перемог у здійсненні планів комуністичного будівництва, намічених у програмі КПРС».
21-31 березня 1964 року. 23 березня у Жовтневому палаці відбувся розширений Пленум ЦК КПУ, були присутні 2200 чоловік республіканського партійного активу. З доповіддю «Про боротьбу КПРС за об’єднання міжнародного комуністичного руху» виступив М.В. Підгорний. Пленум пройшов добре, але я своїм виступом залишився чомусь незадоволений, навіть пояснити сам не можу. Під час перебування Підгорного у Києві ми з ним багато розмовляли. Він дуже шкодував, що пішов з України і щодо цього висловлював якусь приховану образу на М.С. Хрущова. У розмовах я йому напівжартома сказав: «Повертайся, я місце звільню. Сам із великим задоволенням піду на благородну справу - працювати на завод». Підгорний на це відповів: «Адже ти добре розумієш, що це ні від тебе, ні від мене не залежить. Одне тобі скажу, що в республіці працювати, хоча далеко не легко, але зате знаєш, що ти робиш і якось відчуваєш свою «працю». А головне - стоїш подалі від всяких інтриг і «боротьби» за свій вплив у центрі». І додав: «Петре, ти собі не уявляєш, як все це противно самому єству». Я намагався більш детально вияснити, чим він так нев- доволений роботою у центрі, але він прямої відповіді уникав. Тільки багато висловлював своїх міркувань про роботу апарату ЦК і далеко не зовсім злагоджену роботу і стан справ у Президії ЦК КПРС, не розкриваючи самої суті питань. Тут же мені сказав: «Я тебе дуже прошу, на всякий випадок підбери, «забронюй» мені квартиру в Києві». Про це він мені і раніше говорив. Я йому відповів: «Квартира готова - провулок Дзержинського, дім 5, кв. 17, третій поверх,
5 	кімнат». Він мені за це подякував.
Розмова з Підгорним мене схвилювала, але я собі навіть не міг уявити, що там, у центрі твориться. Зовні все добре, єдність і згурто-
170


ианість. Хрущов на вершині влади, і його всі підтримують і навіть дуже вихваляють. Наступного дня Підгорний вилетів до Мінська* теж виступати з доповіддю. Пройшов деякий час, і гострота розмови з Підгорним якось сама по собі за справами притупилась.
Із 	Москви мені зателефонував Іллічов, секретар ЦК, вимагаючи розібратися з книгою, випущеною «Політвидавом» України. Книга називалась «Іудаїзм без прикрас» - автор Кичко. Іллічов попередив мене, що це питання буде розбиратись на Секретаріаті ЦК, доповідає Алексеев, завідуючий відділом пропаганди ЦК КПРС, і що зміст цієї книги переповіли М.С. Хрущову. Я сам тільки після цього прочитав цю книгу і нічого крамольного у ній не знайшов. Не зрозуміло, чому навколо цієї брошури піднято такий шум. Чому можна і дозволяється критикувати всі релігії, крім іудейської, і забороняється розглядати дії сіоністів? Що ж, дамо пояснення.
28 	березня виїхав до Москви. Завтра, о 20.00 із Київського вокзалу спеціальним потягом партійно-урядова делегація, очолювана М.С. Хрущовим, відправляється в Угорщину. Делегація в Угорщині пробула 10 днів. Із ознайомлення і ведення переговорів видно, що в країні є великі політичні та ідеологічні труднощі та складні питання.
На одному із мітингів на заводі виступив робітник і звернувся до Хрущова з проханням надати допомогу в отриманні металу і електродвигунів. Хрущов, як завжди, на ці питання реагував швидко і, звичайно, щоб розрядити обстановку, тут же сказав: «Ось тут у нашій делегації присутній товариш Шелест, секретар ЦК КПУ, очевидно, від нього до вас не надходить метал і електродвигуни. Так ось, давайте йому скажемо, що ж він угорський гуляш їсть, а двигунів не постачає. Так ось, не буде металу і двигунів, не дамо йому гуляшу». Все це ним було сказано як жарт, з його добродушною посмішкою, він навіть у цей час покликав мене до себе, і маса народу звернула на мене увагу, всі зрозуміли, що це жарт і розсміялися. Я відповів: «Микита Сергійович, розберемось і вживемо заходів». Він знову подав репліку: «Розбирайся, мовляв, інакше не отримаєш гуляш», - це знову викликало пожвавлення. Всі промови на цьому мітингу, в тому числі й ці репліки, жарти і сміх, були поміщені у центральних газетах. Деякі товариші із центру хотіли все це витлумачити як образу мені. Навіть угорці якось розгубились і поставились до мене «співчутливо»: Хрущов же мені сам сказав: «Товариш Шелест, ви не ображайтесь, то був жарт для розрядки становища, що склалося».
У щирість його слів я вірив, тому що ми з ним разом майже щовечора прогулювались територією нашої резиденції, і він дуже багато довірливо говорив про робітників ЦК, у тому числі про Підгорного, але не погано. Несхвально відгукувався про Брежнєва і зовсім убивчо про Суслова. Я, звичайно, все слухав і мовчав. Сам Хрущов був трохи при цьому збуджений - якось ввечері ми прогулювались і, звичайно, за ним ішов його особистий охоронець, він підійшов до нас, у цей час Хрущов просто розлютився і сказав: «А вам що потрібно, що ви підслуховуєте, шпигуєте за мною? Займайтеся своєю справою!»
171


Я якось розгубився, але все ж сказав: «Микито Сергійовичу, він же знаходиться на службі». Він відповів: «Якщо він на службі, нехай і несе свою службу, а не підслуховує, знаємо ми їх». На цьому розмова була закінчена. Охоронець відійшов далі, і ми їце довго розмовляли З Хрущовим на різні теми.
11 	квітня 1964 року делегація повернулася до Москви. У ЦК КПРС я мав зустріч і докладну рбзмову з М.В. Підгорним з багатьох питань. Він розпитував мене про поїздку до Угорщини і які були бесіди у мене
з 	М.С. Хрущовим, я нічого не приховував від нього. Підгорний згадав про «угорський гуляш» І ХОТІВ висловити своє обурення, Я уникнув цього питання як такого, що не мало істотного значення. У Підгорного запитав пораду, що нам робити з наступаючим ювілеєм - 70-ліття^ М.С. Хрущова.
15 	квітня виїхав до Москви на святкування ювілею Хрущова. Наступного дня зустрівся у ЦК КПРС з Підгорним, Брежнєвим, Кири- ленком, показав їм наші подарунки і сувеніри для М.С. Хрущова. Сувеніри сподобались, але відчувалось, що вони чимось незадоволені, хоча самі були ініціаторами і організаторами великого «шуму» з ювілеєм. Тут відразу було кинуто кілька слів: «Так, майже вже дід, 70 років, пора б йому і на відпочинок, треба нам його берегти»; Пізніше тільки стало відомо, що це була своєрідна гра і прощупування настроїв.
17 	квітня 1964 року 70 років М.С. Хрущову. Вранці зібралися всі члени і кандидати в члени Президії ЦК КПРС і поїхали в особняк на Ленінські гори, де жив Хрущов. Деякі із членів Президії вели себе доволі нервозно, боязливо. Це стосувалось, у першу чергу, Суслова і Брежнєва. Всі тепло поздоровили М.С. Хрущова в домашніх умовах, він був бадьорий, свіжий, у гарному настрої. Випили по келишку коньп яку, трохи поговорили і відразу поспішно зібрались іти під приводом того, що не потрібно втомлювати Микиту Сергійовича. Ініціатором цієї поспішності був Брежнєв, його підтримував Підгорний, хоча відчувалось за настроєм Хрущова, що він не хотів і не чекав такого поспішного прощання.
За кордоном буржуазна пропаганда і преса щодо проведеного ювілею Хрущова підняла багато галасу, злорадствуючи. Його називають тираном. «Тайме» передрікає йому захід політичної кар’єри і смерть, і що це буде загальним відчуттям полегшення. Все це йому буржуазна пропаганда мстить за його непримиримість і принциповість у питаннях класової політики. Що стосується його здоров’я, то він бадьорий, здоровий і оптимістично настроєний.
25 	квітня прийняв маршала авіації Судеця -ППЗ країни. З ним було ще троє із Москви. Розібрали питання і дали оцінку проведених навчань. Розглядали питання, як покращити на особливий період оборону важливих промислових об’єктів республіки, пов’язати ППЗ нашої країни з ППЗ країн Варшавського Договору. Про новітню техніку у нас і за кордоном. Бесіда була корисною і вкрай необхідною.
172


11-21 травня. Вилетів до Москви, там знайомився з матеріалами по Франції. Передбачається поїздка в Париж на XVII з’їзд компартії Франції. Очолював делегацію Суслов. Вранці 13 травня вилетіли в Париж, летіли над Північним морем, через Скандинавію, була 5-а година ранку.
Над Північним морем впритул до нашого літака підійшло чотири винищувача ФРН, вони проводили повітряні маневри, підійшли дуже небезпечно і настільки близько, що видно було обличчя льотчиків у їхньому «оскалі». їх супроводження було неприємним і образливим. Нас просто конвоювали у повітрі.
Прибули до Парижа на аеродром Орлі, пройшли всі встановлені формальності. Нашу делегацію зустрічали члени Політбюро на чолі з Генеральним секретарем ФКП В. Роше. Прямо з аеродрому всією делегацією перепочили, пообідали. Потім направились у наше посольство, де нас зустрів посол Виноградов. Тут же, у посольстві, розмістилась вся делегація.
Париж на мене особисто справив приголомшуюче враження своєю величністю, архітектурою, гамою кольорів, яскравістю реклами, чисельністю автотранспорту, чистотою, зеленню, парками, алеями каштанів і платанів. До цього мені здавалося, що більше зелені, ніж у Києві, ніде нема. Хибна думка.
16 	травня відвідали департамент Па-де-Кале. Був у цитаделі, де німецькі окупанти розстріляли велику групу учасників Опору. Тут же розстріляні наші - Порик, Колесник. Про Порика мені все більш-менш відомо. Потрібно все вияснити про Колесника і представити до нагороди. У цитаделі в цій групі було одночасно розстріляно 220 людей. Поклав квіти біля місця розстрілу і вінок біля стіни, де написані імена всіх, хто загинув тут.
23 	травня нарада з членами Президії ЦК КПУ - дуже тривожний стан справ у сільському господарстві республіки. Озимі в дуже поганому стані, але Кальченко і Комяхов несерйозно підійшли до оцінки положення справ із озимими. Довелось мені їм прямо про це сказати, а, як відомо, мало кому подобається прямота і правда. До біса набридло це прикрашування та пригладжування недоліків, дуже це шкодить нашій загальній справі, розкладає народ, породжує недовіру.
Прийнято рішення провести в ЦК КПУ велику нараду з перевірки і виконання тих рішень, які приймаються. Питання дуже важливе, багато дуже агітації, багатослів’я, пропаганди і дуже не вистачає діловитості і діючих організаційних заходів, а головне - відповідальності *а доручену справу, дуже багато пристосуванства: «Чого бажаєте?»
Ще дуже багато випадків підривання на мінах, снарядах школярів і навіть дорослих. Уже проведено велику роботу по розмінуванню, знищенню снарядів, гранат і вибухівки, і все ж справу не доведено до кінця, внаслідок ми до цієї пори маємо втрати - людські жертви. Потрібно ще раз провести ретельну перевірку небезпечних місць. А також провести велику роз’яснювальну роботу в школах, у сільських радах, виступати у газетах, випустити спеціальні плакати.
173


Всі члени Президії ЦК роз’їхались по областях подивитись на поля, в якому стані посіви. Я був на полях Бортницької зрошувальної системи, прямо скажемо, вигляд не кращий: холод дошкуляє рослинам,5 бур’яни заглушують посіви. Відходить травень, а тепла ще не було; неї піднімається горох, кукурудза, дуже низькоросла озима пшениця.
Зателефонував Підгорному, доповів стан справ у сільському господарстві.
Багато шуму навколо підпалу бібліотеки в Академії наук України. За доповідями, загинуло багато унікальних книг.
27-29 травня був у відрядженні у Київській, Вінницький, Тернопільській, Хмельницькій областях. Загальне враження непогане, поля чисті, оброблені добре, відчувається, що підвищилась загальна культура землеробства, чого я так багато, наполегливо добивався. Та й самі люди в цьому стають відповідальнішими. Якби ми по всій країні підняли культуру землеробства до рівня сьогоднішньої культури в нашій республіці, питання сільського господарства можна було б вважати в країні вирішеним. Всюди в цій зоні терміново потрібні дощі. Якщо вони не пройдуть в найближчі тиждень-півтора, то справи можуть скластися погано. Про стан озимих надходять різні зведення, а все можуть поправити тільки дощ і тепло.
Був у Каневі на могилі Т.Г. Шевченка, де відбувся великий мітинг, а потім всі присутні садили дерева. Після того був на закладенні першого каменя Каневської ГЕС - все пройшло добре.
1-10 червня. Провів останній день з гостями, що прибули на святкування 150-ліття із дня народження Шевченка. Всі зустрічі, розмови і прийом пройшли добре. Багато метушні було з канадцями, вони ставлять питання про українську мову і культуру, про утиски та переслідування творчої інтелігенції. Дуже складна проблема, на жаль, в ній чимало правди.
Зателефонував Підгорний, просить негайно вилетіти до Москви - потрібно порадитись стосовно деяких питань. У Москві перебував із
7 	по 10 червня. У ЦК відбулась велика представницька нарада щодо питань будівництва птахофабрик. Говорили багато, гаряче, звичайно, по суті справ, але рішень ніяких. Був у багатьох відділах ЦК КПРС по різних справах, у МК КПРС узгоджував деякі питання у зв’язку з відкриттям пам’ятника Шевченка у Москві. Був на прийомі у секретаря ЦК Пономарьова і Суслова, вирішував ряд проблем, пов’язаних з відділами, які вони курирують, Суслов - це справжній партійний чиновник, ідеологічний догматик, політичний аскет. Такі люди - це страшне явище у нашій партії.
Мітинг, присвячений відкриттю пам’ятника Т.Г. Шевченкові у Москві, біля готелю «Україна», пройшов добре, я виступав, хвилювався, подякував ЦК КПРС, особисто Хрущову, російському народові за велику увагу до сина українського народу - Т.Г. Шевченка. Відкриття пам’ятника, концерт майстрів мистецтв, у тому числі й України, а також прийом пройшли добре.
174


Був на Миронівській селекційній станції, мав докладну бесіду з директором станції - відомим селекціонером В.М. Ремеслом. Він вивів прекрасний сорт пшениці «миронівська-808», яка вже третій рік на сортовипробуваннях. Незважаючи на те, що результати відмінні, ходу далі немає. Потрібно з цим сортом пшениці рішуче виходити на товарне виробництво. І ось, перебуваючи у колгоспах імені Жданова (голова О. Бузницький), у колгоспі в с. Маслівка (голова Батура) - добрі господарства, надійні голови, у яких слово не розходиться з ділом, - домовився, що в них почнемо прокладати дорогу до виробництва «миронівської-808». Так, по суті, «миронівська» отримала зелену дорогу, а пізніше про неї заговорили на весь голос не тільки у нас, а і за кордоном. І вона стала однією з кращих пшениць у країні. Але для цього потрібно було піти на ризик, відійти від «стандартів», невідомо ким встановлених, через боязнь їх порушити.
Хрущов поміняв свій перший варіант проведення відпустки. Не поїхав відпочивати у Крим, а відпочиває в Піцунді.
Мені із Москви зателефонував Брежнєв і передав, що нагально потрібно 20 червня бути у Криму з важливого питання. Я відповів, що у мене відпустка з 1 липня. Що стосується 20 числа, то я ніяк у цей час не можу бути в Криму, оскільки намітив поїздку по областях з певними заходами, і там мене чекають. Найраніше я можу прибути до Криму 24-25 червня, але з розрахунком вже там починати відпочинок. Брежнєв передзвонив і сказав, що з моїми пропозиціями і побажаннями «вони» погоджуються.
Отже, до Криму поїхав машиною, щоб подивитись поля південних областей. Був у Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській і частково у Кримській областях, дивився посіви, обробіток полів. Дуже хвилює все. Стоїть велика посуха, суховії, відносна вологість дуже низька.
Я дуже втомився, у минулому році не брав відпустки, а робота виснажує остаточно. Добре, що Хрущов дозволив мені відпустку.
З 	родиною розташувався на дачі № 5 («Чаїр»). Дуже задоволений, що
зі 	мною внук Петрик, дуже товариський і милий хлопчик. Пройшло
5-6 днів відпустки, почав відходити від нервової напруги і фізичної втоми. Життя ставало спокійнішим. Хоча щоденні дзвінки із Києва та Москви не давали спокою. Але якщо на тобі велика справа, то від неї ніде немає спокою, та й даремно його шукати. Життя наше побудоване так, що подумки сам собі даєш завдання і ще тим, хто оточує тебе. Але відносно спокійний ритм життя налаштовується.
З 	липня мені повідомили товариші, які мене обслуговували, що до мене на дачу збирається приїхати Л.І. Брежнєв.
Відверто кажучи, мене це трохи збентежило. Із Брежнєвим я не був настільки близьким, щоб він просто так приїхав, без особливої потреби. Я міг чекати приїзду до мене М.В. Підгорного, який в цей час відпочивав у Криму, на дачі в Мухолатці. Я неодноразово бував у нього вдома і на дачі, та й він не «обділяв» мене своєю присутністю, відвідинами і задушевними розмовами. Але факт є факт, а гість - «священна особа», я розпорядився, щоб гідно прийняли гостя.
175


Години через дві появився на дачі Брежнєв. Я як годиться зустрів його. Сіли на лавку, ведемо нічим не примітну розмову про погоду, купання. У цей час до нас підійшов онук Петрусь. Брежнєв до нього звернувся: «Хлопчику, як тебе звати?» Петрусь відповів: «А як тебе звати?» Брежнєв відповів. Петрусь трохи подумав і сказав: «А, знаю, ти дядя Льоня із кінобудки». Така відповідь мене спантеличила, і Брежнєв трохи зніяковів, а я чомусь відчував якусь незручність в «нетактовному» зверненні внука. Секретар ЦК КПРС і раптом схожий на «дядю Льоню із кінобудки». Виявилось, що на дачу приїжджав кіномеханік, теж «дядя Льоня». Потім «непорозуміння» було з’ясоване, і Брежнєв після цього довго у розмовах згадував свою зустріч з моїм внуком і передавав йому ві'гання. Бувало, казав мені: «Передай, Петре, привіт Петі від дяді Льоні з кінобудки», - це був завжди такий жарт.
Брежнєв запропонував мені пройтись і поговорити, щоб ніхто нам не зміг перешкодити. Я запропонував піти на пірс скупатись і там у бесідці спокійно перемовитись. Пропозицію було прийнято, але про що буде йти розмова, я не знав. Брежнєв почав розпитувати мене, як мені працюється, чи багато труднощів, як підтримують мене члени ЦК КПУ і в цілому партійний актив? Я відповів, що об’єм роботи величезний, працюю на цій роботі порівняно небагато, і, звичайно, є труднощі, недоліки, недопрацювання і навіть деякі прорахунки.
Що стосується підтримки членів ЦК і партійного активу, то я відчуваю, що є певний діловий контакт і хороша підтримка. Скаржитись не можна, потрібно більше контактувати, прислуховуватись, принципово відноситись до вирішення питань, тоді менше залишиться часу розмірковувати, хто і як до кого ставиться. Така моя відповідь, відчув, насторожила Брежнєва, і він розмову повернув у друге русло - про роботу промисловості та сільського господарства. Через деякий час він начебто між іншим, ненароком задав мені запитання: «А як до тебе ставиться М.С. Хрущов?» Я відповів, що скільки з ним не зустрічався, - завжди вів розмову відверто, вислуховував, давав поради. Якщо із чим не погоджувався^ то спокійно доводив мою помилку, доказуючи свою правоту. На завершення я сказав, що мені здається, що М.С. Хрущов ставиться до мене добре, як керівник до молодшого.
З 	його боку я ніколи на свою адресу не чув ні окрику, ні грубого звернення. При цьому Брежнєв якось не зовсім впевнено мовив: «Це він в очі, а поза очі може по-іншому казати і говорити».
Я якось трохи розгубився, подумав, може Брежнєв щось знає про справжнє ставлення до мене М.С. Хрущова. Але одразу ж йому відповів, що Хрущов займає таке положення, що йому немає потреби говорити одне в очі, а друге поза очі. Та й взагалі, у нього такі відповідальність і навантаження, що ми повинні його розуміти, якщо він навіть щось скаже різке. Але він не злопам’ятний по своїй натурі, добрий і чуйний до людей. Брежнєв при цьому сказав, що я мало про нього знаю, замкнувся Тут у своїй провінції і нічого не бачу і не відчуваю. Я відповів, що кому належить, той те і робить. «Це так, - відповів
176


він, - але потрібно трохи ширше дивитись на події. Все, що відбувається в партії, країні, у господарстві, йде від вас, членів Президії ЦК, рішень уряду. І ми бачимо, що ви всі одностайні в прийнятті рішень і всі підтримуєте пропозиції Хрущова і першими аплодуєте йому. Ми з місць теж всі «вторимо». Далеко не все так, як зовні здається. Нам із Хрущовим важко працюється. Про це я і приїхав з тобою, Петре, поговорити відверто, йле про це ніхто не повинен знати».
Час ішов до обіду, я запросив Брежнєва пообідати в колі моєї родини. Запрошення було прийняте, і ми провели приємно час. Напідпитку, Брежнєв почав декламувати якісь старі заяложені вірші. Забравшись на крісло, стоячи, він «упивався» своєю промовою. За обідом кілька разів намагався апелювати до моєї дружини Трини, що, мовляв, я його, Брежнєва, не розумію. Кожного разу я намагався приглушити цю розмову реплікою, що, мовляв, ще поговоримо.
У цей час мій син Борис був у службовому відрядженні в Африці, невістка ж Льоля була з нами, і ось у розмові Брежнєв самовпевнено заявив, що, мовляв, якщо хочеш, Льоля, то я можу тобі влаштувати поїздку до чоловіка, Тобі це нічого не буде коштувати. Все це говорилось під «парами». Обід тривав довго. І ми знову вийшли на вулицю з Брежнєвим, коли уже сонце заховалось і почало темніти.
Поновилась знову розмова, але вже більш жвавіша, з відомих причин. Брежнєв сказав тоді мені: «Ти, Петре, повинен нам допомогти, підтримати нас!» Я відповів: «Не знаю, у чому і кого підтримувати. Розкажіть, у чому суть питання? Тоді, можливо, можна щось сказати». Брежнєв знову сказав, що я нічого не знаю, але так працювати, як ми працюємо, - неможливо. «М.С. Хрущов на нас не зважає, грубить, дає прізвиська і приклеює різні ярлики, самостійно приймає рішення. Він нещодавно заявив, що керівництво наше старе і його треба омолодити. Підбирає «ключі», щоб нас всіх розігнати». Тут я йому сказав: «Не знаю про прізвиська, ярлики і як там у вас приймаються рішення, але я сам із вуст Хрущова чув, що дійсно у Президії ЦК зібрались старики і потрібно було б склад значно омолодити». При цьому, звертаючись до мене, Брежнєв сказав: «Я думаю, що в центральні керівні органи потрібно браги людей віком 45-50 років. А у нацкомпартії, обкоми і крайкоми ще молодші. - А ви як думаєте?» - запитав мене. Я відповів, що з ним Микита Сергійович погоджується, але досвід старших товаришів відкидати не можна. Він напівжартома звернувся до мене: «А вам скільки років?» Я відповів, що пішов уже 55-й рік, він жартуючи сказав, що я теж уже «старик». Я продовжував говорити, що Хрущов турбується про омолодження керівного ядра - це добре, повинно бути наступництво.
Тут Брежнєв сказав, що я його стосовно цього питання неправильно зрозумів. А потім, мовляв, треба розуміти, що Хрущов тільки прикривається омолодженням кадрів, а насправді хоче розігнати досвідчені кадри, щоб самостійно вершити всі справи. Брежнєв знову продовжував, що я його не хочу зрозуміти, що про його приїзд, тим більше про цю розмову, ніхто не знає і не повинен знати. Я йому відповів: «Якщо
177


ви мені не довіряєте, то нічого було вам до мене їхати і вести розмову, а про конфеденційність прошу зайвий раз не нагадувати». Тут Брежнєв, очевидно, опам’ятавшись, сказав: «Ти, Петре, правильно мене зрозумій, мені важко все це говорити, але іншого виходу у «нас» немає». Тут же знову сказав, що Хрущов над багатьма із нас просто знущається - нема ніякого життя. Тут же як хлопчисько розплакався і сказав: «Без тебе, такої крупної організації, як Компартія України, ми не можемо почати що-небудь, що покращило б наше становище». Я сказав Брежнєву, що їм всім потрібно зібратись, відверто і відкрито поговорити з М.С. Хрущовим про недоліки, і мені здається, що з Микитою Сергійовичем можна вести таку розмову, він може зрозуміти.
На це Брежнєв відповів: «Ти це так говориш, тому що не знаєш істинного положення справ. Якщо ми спробуємо це зробити, він нас всіх порозганяє, і це так».
Довго, далеко за північ, ми вели розмову на одну і ту ж тему. Зайшли на дачу, перекусили. Випили по келишку коньяку і на прощання Брежнєв мене обняв, поцілував і сказав: «Петре, «ми» на тебе дуже сподіваємось». Я відповів, що нам з цього питання ще треба поговорити. Воно надзвичайно серйозне, і з ним потрібно не поспішаючи розібратись. Брежнєва відправив на своїй машині, оскільки він сам про це мене просив. Коли поїхав Брежнєв, я сам