БІБЛІОТЕЧНА СЕРІЯ

хаіоднссню

ВИБРАНІ КАЗКИ

Для молодшого й середнього
шкільного віку

Передмова І переклад з арабської

Євгена Микитенка

Малюнки

Ігоря Вишинського

1

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1984
82.33—6

ТУЗ

В настоящпй сборинк входиг
несколько сказок пз знаменитого
арабского зпоса «Тисяча и одна ночь»:
«Сказка о Синдбаде-м проходе»,
«Сказка о рьібаке»,
«Сказка об Аладдияе и воліисбиой лампо»,
«Сказка об Алп-Бабе и сорока разбойниках»,
а также сказки о яшвотпьіх.

Как и во всох скалках мира, добро здесь
борется со злом, мудрость — о глупостью.

Добро и мудрость побеждигот.

Перекладено за виданням:

Дар аль-Ауда лі-с-Сахасра ва-т-Таба’а
ванНашр Бай рут, Любиап, 1979.

т 4803020000—18І

М206(04)-84	Ь4'

Видавництво «Веселка», 1984,
передмова, переклад українською мовою
Ілюстрації
*

ЧАРІВНІШ СВІТ АРАБСЬКИХ КАЗОК

«Серед чудових пам’яток усієї народної творчості
«Казки Шагразадн» становлять пам’ятку наймопу-
мептальнішу»,— так оцінив Максим Горький збірку
арабських казок «Тисяча і одна віч». Ці казки скла-
дав не письменник, а вигадували її передавали з по-
коління в покоління народи, які жили в Індії, Персії,
Сірії, Туреччині, Іраку, Єгипті. Але остаточно відшлі-
фувались вони арабською мовою в XVI—XVII ст.

«Тисяча і одна ніч» формувалася протягом восьми-
сот років. Що ж лягло в основу7 цієї величезної
збірки?

Розповідають, що в давні часи жив собі цар Ша-
гріяр. Мав він незліченні багатства, розкішні палаци,
тисячі рабів і невільниць. Але дружина не шанувала
його, і ИІагріяр наказав її скарати. Відтоді втратив
він спокій, перестав скати ночами, став іще жорсто-
кішим, ніж раніше. Вів зненавидів усіх жіпок, зве-
лів своєму міністрові-візиру щодня приводити до
нього дівчину, і кожній полонянці стинали голову.

Так минуло три роки, і люди, які мали вродливих
дочок, тікали з краю Шагріяра світ за очі, рятуючи
їх од неминучої смерті.

Якось цар наказав візирові при вести в палац нову
красуню. Поблукав той містом і, не знайшовши жод-
ної дівчини, подався додому, А у візира було дві допь-
•ки: старша — Шагразада, менша — Дуііьязада.
Шагразада помітила, що батько засмучений, і, діз-
навшись про причину його печалі, сказала:

_— Віддав мене царевії Може, я врятую від смер-
ті інших дівчат.

А з Дуньязадою Шагразада домовилась, що та в
певний час прийде до палацу, розшукає сестру й ска-
же умовлені слова.

Так і сталося. Дуньязада прийшла до палацу,
знайшла Шагразаду, яка вела бесіду з царем, і мо-
вила:

— Сестро, иу ж бо розкажи нам щось цікаве, аби
швидше минула ніч.

— Залюбки розкажу, якщо дозволить мені вели-
кий цар! — відповіла Шагразада, а Шагріяр зрадів,
бо мучився безсонням.

Перша оповідь Шагразадн захопила царя. Ніч
пролетіла, як одна мить. А коли вранішні промені
сопця торкнули землю, Шагразада урвала свою роз-
повідь на самому цікавому місці! І цар того ранку
вперше не звелів стратити невільницю.

Ввечері Шагразада знову опинилась у жорстокого
царя, іі знову розповідала казки до самого ранку, і
знову обірвала їх на найцікавішому місці.

Так збігли тисяча днів і тисяча та одна ніч — тоб-
то майже три роки. За цей час цар Шагріяр не скарав
жодної дівчини.

Отже, Шагразада врятувала від смерті не тільки
себе, а й багатьох-багатьох дівчат.

Чим же зачарували оповіді Шагразада царя
Шагріяра? Чим чарують вони людей різних країн
ось уже стільки сторіч? Одним словом па це не від-
повіси. По-перше, ці казки, в яких правда життя
переплітається з буйною вигадкою, відображають
життя народів Сходу з його складностями, турбота-
ми, тяжким гнітом та сваволею султанів, шахів та
емірів, з вічно живою надією на краще майбутнє.
По-друге, вони містять безліч пригод розумних і від-
важних людей у далеких країнах, де живуть диво-
вижні люди, фантастичні Звірі, могутні чарівники,
добрі та злі духн — джини та іфрити. Але, звичайно,
не тільки це.

З казок «Тисячі і одної ночі» малі й дорослі чита-
іі та слухачі діставали відомості про історичні події,
про імена і вдачу багатьох видатних людей — царів,
полководців, поетів, учених. Ці казки рясніють також
географічними відомостями, цінними й цікавими істо-
ричними деталями, декотрі з яких збереглися тільки
в иих.

Герої арабських казок, як і казок інших народів,
наділені яскравими індивідуальними рисами: розу-
мом, кмітливістю та спритністю, мужністю, хоробрі-
стю та шляхетністю, силою, витривалістю та добро-
тою, проте є серед пих і злі та підступні люди.

Рушійною силою вчинків героїв є здебільшого бла-
городна мета: прагнення пізнавати далекі країни,
боротьба зі страховищами, лихими чаклунами та ду-
хами, які чинять зло людям.

До цієї кнпжки увійшло лише декілька казок із
величезної збірки, що налічує понад чотириста каз-
кових розповідей та історій.

Є тут три казки про тварин, які були складені ще
в прадавні часи, коли люди вірили, що птахи, звірі,
риби вміють говорити й розуміють людську мову.

Цікава та повчальна фантастично-пригодницька
казка про рибалку, який виловив у зачарованому
ставку зачарованих риб і врятував ціле місто з усіма
городянами.

В «Казці про Сіндбада-морс плавця» герой — ку-
пець — спершу мріє тільки про збільшення своїх ба-
гатств, але під час мандрів у далекі країни виявляє
пеабяяку хоробрість та шляхетність: він завжди ла-
ден прийти на допомогу своїм товаришам, які опи-
нилися в скруті.

В «Казці про Аладдіпа» діють чарівний перстень,
добре знайомий тобі, юний чптачу, з казок різних на-
родів світу, і чарівна лампа. Саме з їхньою допомо-
гою герой — син бідного кравця — уникає багатьох
небезпек, стає багатим і могутнім, одружується з ца-
рів пою. В ціп казці відбилася одвічна мрія народу
про підкорення природи, про щасливе й заможне
життя.

Герой іншої казки — Алі-Баба, добрий і простий
чоловік, якому довелося зазнати важких і небезпеч-
них випробувань. Але віп з честю витримав їх, не
втратив своєї гідності й простоти, навіть ставши во-
ледарем неоціненного багатства. А допомагає йому в
усьому невільниця Марджана. яка втілює в собі крт-
щі риси дівчини з народу. Вона роботяща, кмітлива,
готова важити життям задля того, щоб подолати зло.

В казках «Тисячі і одної ночі» мрії про'світло,
майбутнє переплітаються з картинами народного
життя, з його турботами іі надіями па те, що завтра
житиметься краще. Свої подвиги герої казок здій-
снюють в ім’я справедливості й добра, в ім’я пере-
моги добра пад злом.

Збірка арабських казок «Тисяча і одна піч» по-
сідає особливе місце серед літературно-історичних
пам’-яток народів світу. Воші становлять багатюще
джерело сюжетів і мотивів, за якими пишуть музику
до опер та балеті в, малюють картини та різьблять
скульптури, знімають фільми та ставлять драматич-
ні вистави.

Секрет невмирущої популярності казок «Тисяча і
одна ніч» полягає не тільки в захопливості сюжетів,
яскравості барв, але і в тому, що вони звеличують
просту людину, яка не боїться труднощів і перемагає
вайфаптастичніпіих страховищ на шляху до мети.

Отже, юний друже, запрошуємо тебе до подорожі
у чарівний світ славетних арабських казок! Хай ця
подорож принесе тобі знання про людей, які жили іі
живуть на арабському Сході, про їхні сподівання та
мрії. Відчуй жаркий подих вітру, гцо дме в пустелі,
не лякайся фантастичних звірів і чудовиськ, вдихни
п’янкі пахощі моря, пройди разом з героями вузьки-
ми вуличками арабських міст. У дорогу!

ЄВГЕН МНКИТЕШЮ
Про вірних друзів лаву, гуску та газель,
про необачного лева та підступного Адамового сина

Давно колись, за неиам’ятних часів жив собі па березі синього моря
павич разом із своєю дружиною-павою. І водилося там багато левів, і жи-
ли в лісах попад річками різні дикі звірі та игахи.

Павич і його дружина-пава, боячись диких звірів, вночі сиділи па ви-
сокому дереві, в рано-вранці летіли шуквти харчу.

Довго жили вони так, але згодом стало їм страшно, і вони вирішили
шукати іншого, безпечнішого місив. Літали вони літали, шукали ново
шукали — і натрапили па острів серед моря, де росло багато дерев і текло
багато річок. Сіли вони на острів, напилися чистої води, попоїли, а тоді
злетіли на високе дерево. Коли бачать — біжить до дерева гуска, така
перелякана, що й світу не бачить.

Павич подумав, що з гускою, мабуть, сталася якась цікава пригода. Він
був дуже допитливий, тож і спитав її, куди вона біжить і чого злякалася.

— Я злякалася Адамових синів! — прогелготіла гуска.— І ви стере-
жіться їх, колп якогось побачите!

— Пхе! Тобі нема чого боятися, якщо вже прийшла до нас!— гордо
відповів павич.

— Слава аллахові, який привів мене до вас!— вигукнула гуска.— Я
хочу дружити з вами й більше вже по боюся.

Павичева дружина злетіла з дерева па землю й мовила:

— Вітання тобі й іпаїта! Просимо до .нас ласкаво! Все буде гаразд!
Звідкіля б узятися на цьому острові серед моря Адамовому синові? Не
добореться він сюди пі морем, пі суходолом. Заспокойся й розкажи нам,
що з тобою прпключилося і чому ти боїшся Адамового енна.

— Все життя я прожила па цьому острові і ніколи не зпала біди,—
відповіла гуска.— Та якось побачила уві сні людину; ця людина мені
іцось говорила, а я щось їй відповідала. Рангом пролупав гучний голос;
«О гуско, стережись Адамового сипа! !!с вір ного словам — він дуже хит-
ри іі і підступ пий! Він може і рибу з моря виловити, і птахів глиняними
кулями поцілити, і навіть слона звалити. І все це—завдяки своїй під-
ступності! Від Адамового сипа не врятується ні звір, ані птиця. Тож бій-
ся його іі стережись!»

Прокинулась я, тремтячи від страху, аж крила мені зсудомило. А коли
скінчився день, я дуже схотіла їсти й пити і побрела куди очі дивляться,
хоч серце моє стискалося від жаху, а в голові спувалпся тяжкі думки.
! так дійшла я до якоїсь горн й побачила в пій печеру, а біля печерп —
молодого лева.

Уздрівши мене, лев дуже зрадів, а коли я підійшла ближче, спитав:

— Хто ти є, як тебе звати і якої ти породи?

— Мене звати гуска, я з породи птахів,— відповіла я і собі спитала,
чому лев сидить сам-один біля печери.

І молодиіі лев сказав:

— Мене послав сюди мій батько-лев, розповівши перед тим про під-
ступного Адамового енна. А минулої ночі я бачив уві сні людину, і ця
людина говорила зі мною.

Лев розказав мені таку саму історію, яку я розказала тобі, а я, ви-
слухавши його, впгукпула:

— О леве, син лева! Я сама прибігла до тебе, шукаючи захисту. Вбий
Адамового сипа, тому що я страшенно його боюся, а тепер страх мій іще
побільшав, бо навіть ти тремтиш перед ним, а ти ж — султан серед зві-
рів!

І тоді молодий лев схопився зі свого місця й побіг, а я — слідом за
ним. Лев бив себе хвостом по спині і все біг уперед, а я поспішала за
ним. І раптом ми побачили — вдалині здійнялася курява, а потім роз-
сіялась і з неї виринув осел, який щодуху мчав у паш бік.

Молодий лев погукав осла, і, коли той підбіг до нас, лев його спи-
тав:

— Скажи, дивовижна худобино, хто ти, як тебе звати і чому тут опи-
нилася?

— О султанів енну,— відповів осел,— звати мене осел, а забіг сюди
тому, що рятуюся від Адамового енна.

— Ти боїшся, що Адамів сип уб’є тебе?	і

— Ні, я боюся іншого. Адамів сип може обдурити мене і сісти на
мене верхи, бо є у нього одна річ, яку він називає в’ючним <удлом. Він
покладе мені сідло па сипну. І є друга річ, яка зветься попругою, і її
Адамів син обв’яже навколо мого живота. А третю річ, яка зветься вуз-
дечкою, поклапе мені в рота! До того ж, він зробить стремена, і колотиме
мені боки, й примусить мене бігти щодуху, і буде мене лаяти й клясти,
якщо я раптом спіткнуся або зареву... А потім, коли я зістаріюсь, ослаб-
ну й не зможу швидко бігати, Адамів син зробить мені інше сідло—де-
рев’яне — і віддасть мене водоносам, які від ранку до вечора возитимуть
на мені воду з річки у глеках та в шкіряних мішках. І отак із мене зну-
щатимуться аж до смерті. А потім собаки розірвуть моє тіло па шматки.
О, яка гірка та лиха моя доля!

І коли, сестрице, почула я слова осла, пір’я в мене настовбурчилось
від страху, і я сказала молодому левові:

— О володарю, недаремне так боїться осел Адамового сина; адже й
мене нажахали його слова!

— Куди ж тн біжиш, осле?— спитав лев.

І осел відповів:

— Я здалеку бачив Адамового сина — якраз перед сходом сонця —
і кинувся навтіки. І бігтиму я світ за очі, скільки стане мені сили, бо
страшенно боюся його. Невже не пощастить знайти мені якогось куточка,
де б можна було сховатися від нього?

Поки осел отак розмовляв із молодим левом, удалині знову здійнялася
хмара куряви. Осел заревів і кинувся бігти. За хвилину курява розсія-
лась, і ми побачили вороного коня з білою цятою на лобі та з білими
панчохами па ногах. Він був дуже гарний.

Кіпь домчав до пас і спинився біля молодого лева, а топ спитав:
— Хто тп і якої породи, прекрасна тварино, і чому мчиш по цій без-
межній пустелі?

Кіш. у відповідь заіржав — о, яке милозвучне було це іржання! —
а потім сказав:

О володарю звірів, я — кінської породи, а біжу з усієї сили тому,
що рятуюся від Адамового енна.

Молодий лев уражено мовив:

— Дивпо мені чути твої слова, а тобі соромно казати їх! Адже ти
такий великий і так прудко бігаєш! Чого ж тобі боятися Адамового си-
па? Я багато менший за тебе — і не боюся його, а хочу з ним зустрітися,
щоб розірвати па шматки і з’їсти! Тоді заспокоїться сорце цієї бідної
гуско. То навіщо своїми словами ти краєш серце мені й відраюєш мене
від того, що я надумав? Ти такий дужий, навіщо ж коришся Адамовому
сипові? Адже коли ти вдариш його копитом, то він не буде тобі страш-
ний, а сам вип’є чашу смерті.

А кінь засміявся й вигукнув:

— Гай-гай! Не до снаги непі подолати ного, о султанів сину! Так,
я куди більший і дужче за нього, яле він незрівнянно хитріший і під-
ступніший! Він уміє робити з пальмового волокна пута, надівати їх па
всі мої чотири ноги і припинати мене до пакола так, що я не можу апі
сісти, апі лягіи! А коли він хоче кудись поїхати, то кладе мені на спи-
ну Р»ч, яка зветься сідлом, і прив’язує її двома по пругами, а тоді підві-
шує дві залізні речі, які звуться стременами, а в рот мені вкладає теж
залізну річ, яка зветься вудилами, і прив’язує до неї ремінь, який зветь-
ся поводом. А потім сідає в сідло, бере в руки повід і рве мені рота
вудилами, а боки кривавить стременами, поганяючи мене. О султа-
нів сипу, якби ти тільки знав, що я витерпів від Адамового сипа! Коли ;к
я зістаріють і пе зможу швидко бігати, він продасть мене мірошнико-
ві, і я вдень та вночі крутитиму жорна, аж поки впаду, знесилений, на
землю. А тоді мірошник віддасть мене різникові, і той мене заріже, злу-
пи п. з мене шкуру, а з хвоста сплете решето.

Молодий лев, вислухавши коня, розгнівався й стурбувався ще дужче
і спитав:

— Коли ж ти втік од Адамового сина?

— Опівдні,— відповів кінь,— Але він іде слідом за мною.

Поки лев розмовляв із конем, на обрії знову з’явилася хмара куряви.
Потім курява розсіялась, і воші побачили верблюда, який біг щодуху й
відчайдушно ревів. Коли верблюд наблизився і лев побачив, який він ве-
ликий та товстий, то подумав, що це, мабуть, і є Адамів син, «Лев хотів був
кинутися па верблюд?, але я сказала:
— О володарю, це не людина, а верблюд. Він, певно, теж тікає від
Адамового сина!

Тим часом верблюд підбіг зовсім близько і привітав молодого лева,
а той відповів на привітання й спитав:

— Чому тн прибіг сюди?

І верблюд мовив:

— Я тікаю від Адамового сина.

— Як! — вигукнув молодий лев.— Ти, такни великий і сильний, бо-
їшся Адамового сипа?! Тн ж можеш убити його одним ударом ко-
пита!

— Овва!— відповів верблюд.— Адамового енна силою не здолати! Він
страх який хитріш! Він стромляє мені в ніс залізне кільце, до якого при-
в’язує мотузку, і обв'язує мою голову повіддям, і тоді бодай найменше з
його дітей може веслі мене за мотузку, хоч я такий великий! А він ван-
тажить па мене важкі мішки, і я мушу йти з ним у довжелезні мандрів-
ки, і він примушує. мене чорно працювати на нього від райку до вечора.
А коли я зістаріюсь і не зможу працювати, він віддасть мене різникові,
і той заріже мене, злупить з мене шкуру і продасть кожум’якам. Отакого
лиха завдасть мені Адамів снп!

— Коли ж тп втік од нього?— спитав молодий лев.

Перед заходом сонця, - відповів верблюд,— І я певен — він ки-
неться мене шукати. 'Іону дозволь мені, володарю, бігти далі пустелею,
щоб він не наздогнав мене.

— Зачекай трохи, верблюде,— сказав лев.— Я хочу, щоб тн побачив,
як я розірву його па шматки! І нагодую тебе його м’ясом!

— О султанів сину,— мовив верблюд,— як би тобі самому  не вско-
чити в халепу! Адже Адамів син підступний і всіх дурить!

Поки лев і верблюд отак між собою гомоніли, вдалині знову з’явилася
хмара куряви, а потім розсіялась, і ми побачили низенького дідка; на
плечі він ніс новий кошик з теслярським приладдям, а на голові—вісім
дощок. Слідом за ним ішов гурт малих діточок.

Коли я побачила цього дідка, сестрице-паво, то впала, перестрашена,
на землю, а молодий лев підвівся і пішов йому назустріч. А як підійшов
зовсім близько, дідок озвався:

— О султане всіх звірів, хай тобі щастить! Я прошу твого захисту,
бо немає в мене іншого оборонця і заступника.

І дідок гірко заплакав.

— Не бійся!— сказав лев.— Я обороню тебе від ворога. Скажи мені,
хто тебе скривдив і хто ти, о створіння, якого я ще в житті не бачив, з
такою солодкою мовою, якої ніколи в житті ще не чув?
— Я тесляр, о володарю звірів,— відповів дідок.— А мій кривдник —
Адамів сии. Вранці він прийде сюди.

Коли молодий лев почув ці слова, світло дня померхло в його очах,
і він рикнув:

— Я ні па мить не засну цієї ночі і не повернуся до мого батька-
султана, поки не допоможу тобі!

А потім додав: Ч

— Я бачу, що ти йдеш повільно і не можеш устигнути за іншими
звірами. Але моя великодушність не залишить тебе!.. Куди ти прямуєш?

— Я йду до барса — візира твого батька-султана,— відповів тесляр.—
Барс прочув, що Адамів сип з’явився на цьому острові, і прислав до мене
гінця із підвладних йому звірів з наказом, щоб я збудував йому дім, у
якому він міг би спокійно жити і куди не дістався б жоден з Адамових
сипів. Отож я взяв оці дошки та м вирушив у путь.

Вислухав лев тесляра, і взяли його заздрощі, і він вигукнув:

— Ти спершу повипеп збудувати дім для мене! А вже потім іди собі
до барса й роби все, що він тобі за гадає!

Але тесляр відповів:

— О володарю звірів, я нічого не можу зробити для тебе, доки не ви-
копаю барсового наказу. Нехай потім я повернусь до тебе іі вибудую дім-
фортецю, в якій тобі не страшні будуть ніякі вороги.

— Присягаюсь аллахом, я не дозволю тобі зрушити з місця, пок ти
ие збудуєш дім для мене!— вигукнув молодий лев.

І він стрибнув на тесляра й скинув лапою кошик з його плеча, і тес*
ляр упав горілиць на землю.

— Горе тобі, тесляре! — мовив лев.— Який же ти кволепькпп, ледве
на йогах стоїш! Недаремно тп так боїшся Адамового сина!

І молодий лев засміявся.

А тесляр дуже розгнівався, коли впав; проте, боячись лева, він стри-
мав свій гнів. Віп теж засміявся й сказав:

— Гаразд, леве, я збудую тобі дім!

Тесляр узяв дошки, збудував із них дім, такий завдовжки, як моло-
дий лев. Дім той скидався на скриню із лядою, в якій було просвердлено
багато дірок.

Потім тесляр узяв кілька великих цвяхів і сказав левові:

— Апу ж бо лізь у дім — чи не замалий він для тебе?

Лев підійшов до дверей, але побачив, що вони вузькі й незручні.

— То нічого,— мовив тесляр.— Зайди всередину, підігни лапи й ляж.

Лев так і зробив: зайшов у дім-скришо. Але кінець ного хвоста туди
не вліз і залишився зовні. Лев хотів вийти, але тесляр сказав:
— Не квапся — я ще не приміряв усе до пуття. Треба глянути, чи
помістишся тп в домі разом із хвостом.

Тесляр скрутив лев’ячий хвіст, запхнув його у дім-скришо, а тоді шви-
денько зачинив ляду і забив цвяхами.

Молодий лев закричав:

— Гей, тесляре, чому ти збудував такий тісний дім? Я хочу вийти
з нього!

— Не бувати цьому!—вигукнув тесляр.— Що судилося, того не ми-
нути!

Вій засміявся й додав:

— Ось ти й спіймався в клітку, о найлютіший із звірів!

— Брате мій, що ти таке кажеш?!— вражено спитав лев.

А тесляр відповів йому:

— Тож слухай, о кровожерний псе пустелі! Це доля завела тебе ту-
ди, куди ти так боявся потрапити, і тобі вже не допоможуть ні обереж-
ність, ані хитрощі!

Коли лев почув його слова, сестрице-паво, він зрозумів, що тесляр —
це і є Адамів син, про якого його попереджав і батько-султав, і голос
уві сні. І я теж зрозуміла, що це — Адамів син, і кинулася навтіки, і вже
два дні біжу, бо страх як боюся Адамового сипа...

Вислухала пава гуску й мовила:

— О сестрице, тут, па цьому острові серед моря, ти у повній безпеці,
бо жоден з Адамових сипів сюди не дістанеться! Лишайся у пас, поки
доля не пошле і тобі, і нам чогось кращого!

— Оп, боюсь я, що пе минути нам біди! — заперечила гуска й за-
плакала.

Пава почала умовляти й заспокоювати її, аж поки гуска перестала
плакати й побиватись.

Поки вони отак розмовляли, вдалині раптом здійнялася курява, і гус-
ка знову закричала й побігла до моря, гукаючи:

— Стережись, сестрице-паво, не спокушай долі!

За мить курява розсіялась, і з неї виринула газель, і тоді гуска й пава
заспокоїлись, і пава сказала:

— О сестрице, ти даремне злякалась — адже це всього-на-всього га-
зель! Боятися її не треба, бо вона їсть тільки траву й листя; крім того,
вона теж із породи тварин. Тож не бійся, бо страх сушить тіло.

Не встигла пава доказати, як газель уже була під деревом, де вони
сиділи. Побачивши їх,, вона чемно привіталась і мовила:

— Який гарний цей острів! Я ще пе бачила кращої землі й кращих
дерев, ніж тут. Я хочу тут жити. А ви станете моїми друзями.
1 коли пава іі гуска побачили, що газель прихильна до них, веди теж
виявили приязнь до неї, й вирішили з нею дружити, і прися гнулися в цьо-
му одна перед одною.

Почали попи жити разом, їсти одну їжу і питії одне питво.

Отак і жили у повній безпеці, вкупі їли і пили. Та якось до їхнього
острова причалив корабель, що заблукав у синьому морі. Мореплавці зі-
йшли па острів і, побачивши газель, паву та гуску, рушили до иих. Тоді
газель щодуху помчала в пустелю, пава мерщій злетіла на дерево, потім
шугнула високо втору, а гуска так злякалася, шо вклякла па місці, і люди
схопили її.

Гуска закричала:

— Ой бідна я, бідна! Даремно я стереглася! Видно, така вже нещас-
лива моя доля!

Люди понесли її па корабель.

Коли пава побачила, що сталося з гускою, вона мовила до свого чо-
ловікапавича.

— Видно, біда чигас тут на кожного! Якби не цей корабель, не до-
велося б мені розставатися а гускою, мокіо найкращою подругою!

І пава Тії панич знялися іі поле сіли подалі від осі ропа.

Зюдом зустрілися вони з газеллю. Та спитала про гуску. І пава від-
повіла:

— Люди схопили мою подругу-гуску, і я пе схотіла залишатися на
осі рові!

І вона заплакала, і газель теж зажурилася й попросила паву не ле-
тіти далі. Отож воиїї стали жити вкупі, разом їли і пили, але весь час
тужили-сумувалн за гускою.

! газель часто казала паві:

— 0 сестри це-паво, тільки ті, що припливли до нас на кораблі, вин-
ні в тому, що ми розлучилися з нашою подругою! Тож стережися їх! Нема
нікого хитрішого п підступнішого від Адамових снвіз!
Як їжак хотів з’їсти лісового голуба

Якось їжак вирив собі нору від високою пальмою. А па тій пальмі
явно гніздо лісовий голуб з голубкою. Голуб і голубка жили лагідно п
весело, а їжак, дивлячись па них, заздрісно думав:

«Бач, голуб і голубка досхочу їдять фініки, а мені й куштувати їх
майже ніколи не доводиться! Що б таке вигадані, аби і я міг ласувати
фініками?»

Думав їжак, думав, поки врешті придумав. Побудував він поряд із
своєю норою невеличку мечеть. Від рання до смеркання сидів він у ме-
четі, співаючи молитви — хотів показати, який він святий та божим і як
йому байдуже до грішного світу.

А голуб, побачивши, що їжак молиться, дуже здивувався й спитав:
— Скільки ж років живеш ти отак, їжаче, відцуравшись од усього
світу?

— Тридцять років І— відповів їжак.

— А що ж ти їси?— провадив голуб.

— Те, що впаде з пальми,— смиренно відказав їжак.

— А в що ти одягаєшся?

— У колючі голки, а не в м’яке хутро.

— І чим же припало тобі до душі це місце?

— Воно далеко від дороги. Тож коли хтось сюди приблукає, я виведу
його па правильний шлях.

І тоді голуб пройнявся до їжака великою шаною й вигукнув:

— Як же це я не знав, що тн такий шляхетний?! Це мені дуже
подобається. І я теж хочу відцуратися від грішного світу й жити,
як ти.

— Гай-гай,— відповів хитрий їжак,— боюсь, що ти тільки кажеш так,
а жити благочесно не зможеш. Я впав одного селянина, який пе поспішав
сіяти, боячись, що погубить зерно. Коли ж прийшла пора збирати врожай
і селянин побачив, що інші люди жнуть, а його лан досі не засіяний,
йому стало дужо нікуди, що вій промарнував час, і він помер з горя та
розпачу.

Вислухавши таку мудру мову, голуб спитав:

— Що ж мені робитр, аби позбутися пут цього грішного світу й від-
датися молитвам та вшануванню аллаха?

— Треба підготувати себе до майбутнього благочесного життя. На-
самперед — обмежити себе в їжі.

— Та хіба я можу полетіти кудись від цієї пальми?— вигукнув го-
луб.— Адже я птах; де ще мені влаштувати житло, як пе на дереві?

— Ось послухайся моєї ради,— мовив їжак.— Натруси з пальми стіль-
ки фініків, щоб вистачило на цілий рік і тобі, і твоїй голубці. Потім
звий собі гніздечко під пальмою, оселися там і благай у аллаха, щоб він
намутив тебе на праведний шлях. А фініки, яких натрусиш із пальми,
перенеси до свого гнізда й заховай, аби було що їсти па чорний день. А
коли поїси всі фініки й настане скрутний час, то почни постити, як це
роблять святі люди.

— Спасибі!— вигукнув голуб.— Дякую тобі за те, що просвітив мене
і навернув на добро!

Голуб та голубка почали трусити фініки і трусили доти, доки на паль-
мі ве залишилося жодного.

Хитрий їжак попереносив усі фініки до своєї пори, радісно примов-
ляючи;
Коли голуб та голубка захочуть фініків, вони попросять їх у мене!
А я говоритиму їм усякі святі слова і даватиму благочсспі поради. Щоб
краще почути, вони підлетять до мене зовсім близько, а я спіймаю їх
і з’їм! І місце під пальмою стане моїм, і фініки падатимуть з неї тільки
для мене, і я наїдатимусь донесхочу!

Коли голуб і голубка спустилися з пальми, то побачили, що їжак пе-
реніс усі фініки до своєї пори.

О побожний нраведшгіі їжаче,— мовив голуб,— ти наш добрий
порадник і наставник. Скажи нам, до ті фініки, яких ми натрусили з
пальми? Адже під пальмою їх немає. Що ж ми, бідолахи, взимку їсти
будемо?

А їжак відповів:

— Мабуть, фініки розвіяв вітер. Та ви не побивайтеся. Адже забути
про хліб пагуїцпліі задля великого аллаха — це дуже доброчесний вчинок.
І той, хто прорізав роти всім лишим істотам, не залишить ці роти без
харчу!

І їжак далі говорив мудрі та благочеспі слова.

Голуб та голубка так заслухалися його, що непомітно підступили зов-
сім близько до пори.

їжак підскочив до виходу з пори і вже був роззявив писок, щоб схо-
лії ні голуби, але і’оіі, ураз збагнувши його підступність, пурхнув па
(ііі.’іі.му, л слідим яіі ним — і іолубкп.

Який далекий сьогоднішній день під учорашнього!— вигуиув го-
луб.— Хіба не зпасіп ти, лихий їжаче, що сама доля зпхиіцас скривдже-
них? А підступних і лихих чекає те саме, що п злодіїв, які хотіли погра-
бувати чесного купця!

— А що з ними сталося?— спитав їжак.

— Якось один заможний купець з індійського міста Сінд зв’язав свій
крам у тюки і вирушив до іншого міста,— почав свою розповідь голуб.—
А разом із купцем подалися двоє злодіїв — вони хотіли ного пограбува-
ти. Злодії теж напхали крамом мішки і сказали купцеві, що їдуть тор-
гувати.

На першому ж привалі вони домовились, як обдурять купця п забе-
руть його крам. Але кожен подумки вирішив обдурити ще й свого спіль-
ника, і кожен говорив сам до себе: «Якщо н обдурю його, то заберу собі
весь крам і забагатію!»

Отак обидва вони затаїли в душі лихі наміри.

Один злодій узяв свою їжу й пасяпав туди отрути, другий злодій зро-
бив те саме. А тоді пригостили один одного і, попоївши, обидва померли!
А що злодії їхали разом із купцем, то коли вони раптом зникли, купець

2 659-4

Бібліотечна книга
почав їх шукати. Побачивши обох мертвих, він зрозумів, що підступив
ки хотіли пограбувати його, але натомість покарали сампх себе.

Купець забрав собі увесь їхній крам і став іще багатший, ніж був.

О гак і тії, їжаче, можеш залишитися пі з чим! Або й загинеш, якщо
будеш лихий та підступний.

Сказав це голуб і полетів разом зі своєю голубкою шукати іншого
дерева, щоб звити собі гніздо.
Про хитру ласочку й жадібну мишу

За давніх-давен жили собі о хатині одного селянина миша й ласочка.
І був той селянин дуже бідний. Якось він захворів. Лікар, оглянувши
його, сказав, що треба попоїсти очищеного кунжуту — тоді селянин ви-
дужає.

Селянинові друзі роздобули трохи кунжуту й принесли йому. Хворий
оддав кунжут дружипі й загадав почистити його та висушити.

Дружина вимочила стебла й поклала їх на осонні, щоб ви-
сохли.

Ласочка, вгледівши смачний кунжут, почала крадькома тягати по шма-
точку в свою нору, аж поки перетягала майже весь кунжут.

А під вечір прийшла господиня, побачила, що кунжут десь дівся,
і дужо здивувалася. Постояла вона трохи, а тоді сіла осторонь, щоб про-
стежити, чи не прийде хто красти рештки кунжуту.

Ласочка вилізла з пори, побігла по кунжут, але, побачивши жінку,
зрозуміла, що та пильнує її.

«Еге,— подумала ласочка,— цо може для мене кепсько скінчитися!
Тому, хто не думає про наслідки своїх вчинків, доля — пе Друг, а ворог.
Треба, мабуть, зробити якусь добру справу, щоб зняти з себе провину!»

Хитра ласочка почала виносити з нори вкрадений кунжут і складати
його на купу біля решти. А жінка, побачивши її за цією роботою, поду-
мала: «Пу, звісно, пе ласочка винна в крадіжці. Видно, вона носить кун-
жут із' нори злодія і цим робить нам добро. А за добро треба платити
добром... Але я все ж таки повніша дізнатися, хто крав паш кунжут, і
спіймати злодія!»

Хитра ласочка вгадала, про що думала жінка. Вона побігла до миші й
сказала:

— Добрий день, сусідочко! Щасливий той, хто мас добрих сусідів і
дружить із ними!

А миша відповіла:

— Добрий день, люба! Як-добре, що мн з тобою сусіди і живемо друж-
оо! Але чому ти згадала про це?

— Паш господар зараз удома,— відповіла ласочка.— Він приніс ба-
гато смачного кунжуту, і вся сім’я добре повечеряла. Але кунжуту за-
лишилось ще багатенько. Тож візьми собі трохи, ти маєш на це більше
права, ніж ті, які вже повечеряли.

Ласоччипа мова дуже сподобалася миші, бо вола була недолуга й жа-
дібна. Вона запищала, й затанцювала від радості, запорушнла-заграла вуш-
ками п хвостиком — так закортіло поласувати їй кунжутом.

Миша вибігла з нірки й побачила, що чшцепий кунжут сяє свіжістю й
білістю, а поряд сидить жінка й стереже його, наготувавши палицю.

Жадібна миша, пе в силі стримати себе, кинулась до кунжуту, заліз-
ла в нього з головою й почала наминати, попискуючи від насолоди.

А жінка замахнулася палицею, вдарила мишу н розбила їй голову.
Миша в ту ж мить скопала.

Правду кажуть люди:

«Жадібність до добра не доводить».
Казка про Сіндбада-мореплавця

Розповідають люди, що за часів володаря правовірних халіфа Гару-
па ар-Рашида жив собі в місті Багдаді чоловік, якого звали Сіндбад-носій.
Був той чоловік бідний і носив па голові всякі вантажі.

От якось найняли Сіпдбада, і поніс він у одне місце чималий вантаж.
В той день стояла страшна спека, і він дуже стомився іі увесь змокрів.
А іцо віп саме проминав будинок купця, перед яким вулиця була чис-
то виметена іі побризкана водою, а біля брами стояла широка лава, то
поклав ношу иа цю лаву — хотів трохи відпочити.

Отож сів він на краєчок лави і раптом почув звуки лютпі, щебет гор-
лиць, дроздів, солов’їв та інших птахів. Здивувався Сіпдбад і, встав-
шн з лави, побачив за брамою купцевого будинку великий сад, а в саду —
рабів, прислужників і всякі речі, які можна бачити лише в царів та сул-
танів. І віяло звідти пахощами чудових страв та духмяних напоїв.

Сіндбад звів погляд до неба й гірко промови в:

— О аллаху, ніхто не йде проти твоєї волі, і ти збагачуєш, кого сам
схочеш, і робиш злидарями, кого сам схочеш, і принижуєш, кого сам схо-
чеш! Слава ж тобі, великому, всемогутньому і справедливому! Мабуть, не-
даремне господар цього дому купається в багатстві й насолоджується ніж-
ними пахощами, смачними наїдками й напоями, а я сиджу тут убогий,
голодний і втомлений.

Зітхнув Сіпдбад і проказав такі вірші:

Навіть ті, які не знають,
Де їм завтра ночувати,
Все одно знаходять з часом

І спочинок, і притулок.

Тільки в мене з кожним роком
Іилмпо горя та недолі,

] не МІННО, ДО СІЮ’ІІІ'ІП,
Голону до прихили ні.

Хоч одного роду люди —

Пе о дії.ікона в них доля:

Меко оцстом частує,
інших медом пригощає.

Що ж, не ремствую на бога.
Тільки ж суд його суворий.

Коли Сіндбад дочитав вірші н хотів був піти, з брами вийшов моло-
дий служник, стрункий і високий, гарний па вроду, в чудовому вбранні.
Вігі узяв носія за руку іі сказав:

— Зайди, побалакай з моїм господарем, він тебе запрошує.

Сіндбад поставив свою ношу біля входу і зайшов разом із служинком
у будинок — дуже гарний, чепурний і величний. У великій залі зібралося
всяке вельможне панство та багатії, які колись були рабами, але потім
їх відпустили па волю. В залі стояли квіти, на підлозі було розкидане
пахуче зілля, стіл угинався від наїдків, напоїв та фруктів. Музики на-
гравали прегарні мелодії. Красуні-рабині сиділи біля дворей. А посеред
зали сидів статечний чоловік, скроні якого вже вибілила сивина. Він
був дуже гарний, і па обличчі в нього можна було прочитати велич, шля-
хетність та гордість.

Вражений Сіпдбад опустився навколішки н мовив про себе:

«Присягаюсь аллахом, це місце — райський куточок; мабуть, це палац
султана або царя!»

Він шанобливо до всіх привітався, побажав усім добра і встав, схи-
ливши голову.
Господар дозволив Сіндбадові сісти, а коли тон сів. звернувся до нього
із словами привіту й звелів щедро його почастувати. Сіндбад добре по-
поїв і подякував господареві. [ тоді господар мовив до нього:

— Благословенний той донь, коли ти прийшов сюди! Як тебе звати
і яким ремеслом ти займаєшся?

Сіндбад відповів:

— О володарю, мене звати Сіндбад-носій, і я ношу на голові різні
вантажі за плату.

Всміхнувся господар на його слова та й повів далі:

— Знай, о носію: мене звати так само, як і тебе; я — Сіндбад-море-
плавець. Я хочу ще раз почути вірші, шо їх читав ти біля моєї брами.

Сіндбад-носій зашарівся й сказав:

— Не глузуй із мене! Втома і тяжка праця роблять людину невігла-
сом.

— Не соромся! Адже тепер ти став моїм братом! Прочитай іще раз
твої вірші, вони мені дуже сподобались.

І коли носій знову прочитав вірші, господар зворушився і сказав йому:

— Сіндбаде! Життя моє склалося дивовижно. Я розповім тобі всі при-
годи, що трапились зі мною, поки я доміген щастя сидіти в такому бу-
динку, де ти мене оце бачиш. Скільки довелось мені страждати! Я вдійс-
нпв сім подорожей, і про кожну є в мене захоплива розповідь. Все, що
було, сталося зі мною за велінням долі — а від того, іцб судилося людині,
нікуди не втечеш і ніде не сховаєшся!..

ПЕРША ПОДОРОЖ

— Ласкаве і шляхетне товариство, батько мій був купцем, мав великі
гроші й незліченні багатства. Помер він, коли я був малим хлопчиком,
і залишив мені гроші, землі та села. Коли я підріс, то став жити роз-
кішним і безтурботним життям. Я гарно вдягався, солодко їв, розважав-
ся з друзями й думав, що довіку буду багатий.

Отак я жив довгенько, а потім наче враз прокинувся — мені проясні-
ло в голові, і розум повернувся до мене. Але було вже пізно: всі гроші я
розтринькав, і становище моє змінилося. І часто я згадував тепер при-
слів’я, яке чув колись од батька: «Є па світі три речі, кращі за три інші:
день смерті кращий від дня народження, жнва собака краща за мертвого
лева, могила краща, ніж бідність».

Тоді зібрав я все, що лишилося в мене з меблів та одягу, й продав.
Розпродав і свої землі. Вторгував за все три тисячі диргемів. [ з цпми
грішми надумав я вирушити в подорож до чужих країв.
Отож накупив я різних товарів і всього, що могло б знадобитися мені
в мандрівці, сів па корабель і разом з іншими купцями поплив до міста
ІЗасрн. Потім ми пливли морем чимало днів і ночей. Ми проминали ост-
рів за островом і нарешті пристали до одного, схожого па райський сад.

Там ми кинули якір, і всі, хто був на кораблі, зійшли на берег. Ми
продавали, купували й обмінювали товари. Потім деякі купці порозкла-
дали на березі багаття й заходилися готувати вечерю або прати, а деякі
подались оглядати острів, і я пішов з ними.

Згодом мп повернулися й сіли вечеряти, а повечерявши, звеселіли й
завели пісень.

Раптом ми почули з палуби корабля голос капітана:

— Мирні мандрівники, мерщій вертайтеся на корабель! Кидайте все
н біжіть сюди! Тікайте, поки не загинули! Острів, до якого ми причалили,
зовсім не острів! Це величезна рибина, що лежить посеред моря. На неї
папесло піску, вона стала схожа иа острів, із давніх-давен на ній рос-
туть дерева та трави. Проте коли ви розклали вогонь, рибина відчула
жар і заворушилася. Лона може пірнути в морську безодню! Тоді всі ви
потонете! Рятуйтеся, поки живі!

Почувши ці слони, купці й мандрівники побігли до корабля, покинув-
ши па березі всі спої пожитки» Дехто встиг зійти на корабель, а дехто
не встиг. Рибина пірнула в море з усім, що па ній було, і ревучі хвилі
зійшлися па тому місці, де вона лежала.

Я був серед тих, хто загаявся, тож і пірнув у воду зо усіма, хто за-
лишився па рибині. Але доля змилувалась паді мною. Я побачив па воді
здоровенні дерев’яні почвн, в яких купці прали одежу, і вчепився в них.
Потім виліз на ночви, сів па них верхи іі почав гребти ногами, наче вес-
лами, і хвилі гралися зі мною, кидаючи ночви то праворуч, то ліворуч.
А капітал підняв вітрила п поплив із тпхіп, хто встиг піднятися на ко-
рабель, пе звертаючи уваги на тих, хто потопав. Я дивився вслід кораблю,
аж поки він зник удалині, і тільки тоді збагнув — порятунку немає...

Спустилася ніч, потім настав день, потім знову запала ніч. Я плив на
ночвах, і хвилі допомагали мені, і нарешті ночви прибило до ост-
рова з крутими берегами, па якому росли високі дерева, а гілля їхнє зви-
сало пад водою. Я схопився рукою за гілку й, ледве не загинувши, ви-
дерся на берег. Ноги мої, покусані рибами, набрякли, з ран юшила кров,
але я був такий знесилений, що навіть пе відчував болю. Лежав па бе-
резі, паче мертвпіі, бо втратив тяму, і так пролежав до наступного дня

Коли зійшло сонце, я очуняв. Ноги дуже боліли, проте я все-таки під-
вівся й пішов оглядати острів. Часом я ставав навколішки, часом рухався
поповзом.
На острові росли плодові дерева в. було чимало джерел із чистото во-
дою, і я вгамував голод та спрагу.

Отак я перебув кілька днів і ночей, аж поки душа моя ожила, муж-
ність повернулася до мене, а рукп мої знову налилися силою. Я почав
думати, що робити далі, і ходив попад берегом, придивляючись дО всього.

Ідучи якось берегом, я помітив: вдалині щось ворушиться.

Що це — дикий звір чи якась морська тварина?

Я рушив туди. Наблизившись, я побачив, що то — величезний кінь;
він був прив’язаний на самому березі моря.

Коли я підступився до нього, кінь заіржав так гучно, що я злякався
і хотів повернути назад — аж раптом з-під землі з’явився якийсь чоловік
і гукнув до мене:

— Хто ти, звідкіля прийшов і як тут оиипився?

— О пане, я чужоземець,— відповів я.— Ми пливли на кораблі, а по-
тім причалили до острова, але то був не острів, а рибппа, і вона пірнула
в море, і ми стали тонути, але я вгледів па воді дерсв’япі почвн й виліз
на них і довго плив, аж поки хвилі викинули мепе на цей острів.

Вислухавши мепе, чоловік схопив мою руку й сказав:

— Ходімо зі мною!

Ми спустилися в якесь підземелля, а потім увійшли в простору залу.
Посадовивши мепо посеред зали, чоловік приніс мепі попоїсти. Я був
голодний і їв, поки наївся досхочу, і душа моя спочила.

Чоловік знову почав розпитувати про мої пригоди, і коли я розповів
усе, що зі мною сталося, він дуже здивувався.

Скінчивши свою розповідь, я вигукнув:

— Благаю, не будь зі мною суворий! Я розповів тобі про себе геть
усе! А тепер скажи мепі, що ти за один і чому сидиш у цій залі під зем-
лею? І навіщо ти прив’язав свого коня па березі?

— Я — один із конюхів царя аль-Міграджана,— відповів чоловік.—
На початку кожного місяця ми виводимо всіх коней на берег, і вони
там пасуться. Крім нас, на острові немає нікого. Тобі пощастило,
що ти зустрів мене. І я врятую твоє життя й допоможу тобі вернутись
до рідного краю.

Я побажав конюхові добра й подякував за ласку.

Тут надійшли інші конюхи. Побачивши мепе, вони почали розпитува-
ти, хто я є і звідки взявся. Я розповів і їм про свої пригоди. Підсівши
ближче, конюхи розклали харч і заходилися їсти, запросивши мене роз-
ділити з иими трапезу, і я прийпяв запрошення. Потім вони підвелися п
посідали верхи на коней, і я теж сів на коня.

їхали ми довго й нарешті прибули до столиці царя аль-Міграджана.
Конюхи зайшли до царя, розповіли про мене, і цар побажав зі мною по-
знайомитись. Мене припровадили в палац і привели до царя, і я поба-
жав йому миру. Цар і собі шанобливо мене привітав. Потім він спитав,
щб зі мною трапилось, і я розповів усе, що довелося побачити й пережити.

Вислухавши мене, цар, до краю вражений, мовив:

— Сину мій, присягаюсь аллахом, тобі дісталося більше, ніж поря-
тунок! І якби доля не судила тобі довго жити, ти б не врятувався від не-
безпеки!.. Тепер ти житимеш у мене.

Аль-Міграджаи виявив до мене ласку й повагу і наблизив мене до
себе. Він наставив мене писарем у гавані й наказав переписувати всі
кораблі, які причалюватимуть до берега.

Я працював сумліппо, і цар був ласкавий до мене й ревно мною опі-
кувався. По недовгім часі я домігся честі стати одним із його придвор-
них.

Отак жив я в аль-Міграджана, не знаючи ні турбот, ані горя. Але що-
разу, як бував на березі, розпитував у прибулих купців і моряків про
місто Багдад, сподіваючись, що хто-небудь розповість про нього і я по-
їду з ним додому. Ало піхто но чув про славпо місто Багдад. І мені стало
тяжко жити па чужіші.

Так спливав місяць за місяцем. Якось я зайшов до царя аль-Міград-
жапа й побачив у нього цілий гурт індійців. Я привітався до них і поба-
жав їм миру, і вони відповіли на привітання, й почали розпитувати про
мій край і сказали, що поміж них є люди, яких називають брахманами.
Брахмани ніколи по п’ють вила, проте насолоджуються життям, слухаю-
чи музику; вони мають верблюдів, коней та іншу худобу. І ще вони роз-
повіли про те, що індійці поділяються па сімдесят дві касти, і я дуже з
цього здивувався.

В царстві аль-Міграджана багато островів і поміж них острів, який
звався Касіль. Там щоночі чути удари в бубни та барабани. Знавці остро-
вів і бувалі мандрівники повідали мені, що жителі цього острова — над-
звичайно шляхетні й поважні люди.

Бачив я там рибину завдовжки в двісті ліктів. І бачив ще чимало ін-
ших чудес, і якби почав про всі ці чудеса розказувати, то розказував би
кілька днів та ночей підряд.

Я оглядав острови і все, що на них було. Якось зупинився на березі,
тримаючи в руках свій ціпок. Раптом до острова підплив великий кора-
бель; па ньому було багато купців. Корабель зайшов у гавань, згорнув
вітрила й причалив до берега. Матроси заходилися носити товари, а я
їх записував. І коли все було перенесено, я спита? у капітана:

— Чи пе залишилось у тебе на кораблі ще чогось?
1 той відповів:

— Так, у мене є ще товари в трюмі, але власник цих товарів потонув
біля одного з островів. Ми хочемо їх продати, а гроші повернути родині
купця. Він жив у оселі миру — славному місті Багдаді.

— А як звали того купця?— спитав я.

І капітал відповів:

— Його звали Сіпдбад-мореплавець.

І тоді я ппльно глянув на капітана і, впізнавши його, вигукнув:

— О капітане, власник товарів, про які ти кажеш,— це я! Це я —
Сіпдбад-мореплавець! Це я зійшов па острів-рибпну разом з іншими куп-
цями! А коли рибина заворушилася, ти почав кричати й кликати нас на
корабель, і дехто поквапився піднятися на нього, а дехто не встиг. Я
був серед тпх, хто тонув, та аллах великий урятував мене — послав де-
рев’яні ночвн. Я сів на них і доплив до цього острова. Цар аль-Міград-
жан виявив до мене ласку і наставив пнеаром у своїй гавані. А товари,
що лежать у тебе в трюмі,— це мої товари!

І я розповів капітанові все; що зі мною трапилось — відколи мн ви-
рушили з Багдада аж до того дня, коли рибина-острів пірнула в морську
безодню. І тоді капітан та купці повірили мені, впізнали мене й приві-
тали зі щасливим порятунком. А потім віддали всі мої товари, і я поба
чпв, що на них написане моє ім’я і що нічого з них не пропало.

Вибравши найдорожчі та ішпгарпіші товари, я попросив матросів, щоб
ті понесли їх у перський палац. Я розповів царові, що в його гавань за-
йшов той самий корабель, на якому я плив, і додав, що дарую йому най-
кращі мої товари — вони-бо так і лежали в трюмі... Айь-Міграджан зчу-
дувався, але повірив, що я кажу щиру правду, виявив мені велику честь
і подарував багато різних речей — дорогих і красивих.

Решту товарів я продав і вторгував чималі гроші, а на них накупив
інших товарів. І коли купці зібралися плисти додому, я повантажив ці
товари на корабель, а тоді пішов до царя, подякував йому за лас-
ку й попросив дозволу вирушити до рідного краю, і цар відпустив
мене.

Щастя служило нам, доля помагала, і ми пливли вдень та вночі, аж
поки прибули до міста Басри. Там ви вантажились, зійшли з корабля й
стали торгувати, і я дуже радів, що повернувся в рідний край.

Потім я вирушив у притулок миру — мій рідний Багдад — і прийшов
додому, і, почувши про це, всі родичі, друзі та знайомі зійшлися приві-
тати і вшанувати мене.

Я накупив слуг, рабів та рабинь і маєтків іце більше, ніж мав раніше,
і знову заприятелював із давніми своїми приятелями, забувши небезпе-
ки й страхіття, яких натерпівся в мандрівці. І став я жити веселим
життям, розкошувати смачною їжею та дорогими напоями.

Отак скінчилася моя перша подорож. А завтра, Сіндбаде, приходь до
мепе знову, і я розповім про Другу подорож.

Сіндбад-мореплавець почастував Сіндбада-сухопутця вечерею, подару-
вав йому сто золотих і відпустив його, а носій подякував і пішов додому,
думаючи про те, як примхлива доля бавиться людиною.

Коли ж пастав ранок, вія знову подався до Сіпдбада-мореплавця, і той,
побачивши його, мовив: «Ласкаво прошу!»—і виявив до нього шану іі
посадив біля себе. А коли зійшлися Сіпдбадові друзі, він почастував усіх
смачними наїдками та напоями, після чого почав розповідати про другу
свою породож.

ДРУГА ПОДОРОЖ

— Довго жив я, горя-бідп по знаючії, та якось знову закортіло мені
подивитися па чужі краї, па далекі землі та острови й поторгувати там,
аби було па іцо іїдилі солодко ти весело жити.

Накупив я дорогих товарів, добре їх запакував, а потім наглянув чу-
довнії корабель із шовковими вітрилами, вже налаштований до відплиття,
і‘азом з іншими купцями повантажив я на нього свої товари, і того ж дня
ліп вирушили в путь.

Подорож наша минала щасливо. Ми пливли від острова до острова
і скрізь, де причалювали, зустрічалися з купцями й благородними людь-
ми, продавцями іі покупцями, і продавали, купували та обмінювали то-
вари.

Нарешті доля закинула нас на чудовим острів, де було багато дерев,
які рясніли стиглими плодами, запашних квітів, чистих джерел, співу-
чих птахів, але не було жодної оселі, жодної людини. Наш корабель ки-
нув там якір, мандрівники н купці зійшли на берег і почали милуватися
на дерева та квіти. Я теж зійшов на сушу й сів під деревом біля джере-
ла з чистою водою.

Посидівши якийсь час, вирішив я під’їсти. Харч був у мене з собою.
Я підживився, а потім захотілося мені спати, і я заснув — адже солодко
спиться на свіжому повітрі, на легкому вітерці... Та коли я прокинувся,
пе побачив нікого з моїх супутників: корабель відплив разом з усіма, хто
був па ньому, а про мепе ніхто пе згадав — жоден мандрівник, жоден
купець, жоден матрос. Мене покинули на острові!

Глянув я праворуч, глянув ліворуч — хоч би єдина жива душа! І
огорнула мене тяжка туга, тяжчої за яку вже не буває, і серце моє края-
лось з великої печалі та тривога. І пе було в мене нічого із благ світу
цього — ні їжі, ні питва,— і залишився я один-однісінький і не впав, щт
мені робити. І сказав я в невимовному розпачі:

— Не завжди лишається цілим глек, коли падає! Якщо я врятувався
першого разу й зустрів людей, котрі забрали мене з острова й привезли
в залюднений край, то цього разу такого не буде. Ніхто не порятує мене!

І я гірко заплакав, жаліючи себе, і почав картатися тим, що подався
® мандри, а не сидів спокійно в своєму домі, вдоволений та щасливий,
ласуючи смачними стравами, чудовими напоями, маючи гарний одяг, не
відчуваючи потреби ні в грошах, иі в товарах.

І став я журитись, що знову покинув Багдад після того, як зазнав
лихих пригод під час першої мандрівки, і від горя та каяття ледве з
глузду не зсунувся.

Я підвівся іі почав ходити берегом іуди й сюди, бо пе міг більше вси-
діти па місці. Потім виліз па високе дерево н дивився на всі боки, але
бачив тільки небо, море, пісок, дерева та птахів.

Проте трохи згодом я вгледів удалині якусь білу цяту. Я зліз із де-
рева й подався в той бік. Ішов довгенько, та врешті добувся до того міс-
ця й побачив, що то величезна біла баня. Я обійшов башо навкруги, але
не відчув у собі сили та спритності, щоб видертись па неї, бо вона була
зовсім гладенька і слизька.

Зробивши на піску позначку, я ще раз обійшов бапю, щоб виміряти
її основу — вона становила п’ятдесят кроків. Я почав міркувати, як би
пробратися під баню ( а день уже схилявся до вечора, й сонце незабаром
мало зайти) — аж раптом усе навкруги миттю поринуло в темряву.
Я здивувався, підвів голову і побачив, що над островом ширяє величез-
ний птах з могутніми крилами; це він затулив сонце. Я здивувався ще
дужче, але враз згадав бувальщину — її розповідали мені мандрівники —
про велета-птаха ар-рухха, якпй годує своїх дітей слонами, і збагнув,
що баня — це ар-руххове яйце.

А птах тим часом опустився на бапю, обійняв її крилами й заснув.

Я зняв із голови свій тюрбан і, розв’язавши його, сплів із нього мо-
тузку, а тоді обв’язав себе нею і кінець прикрутив до ніг ар-рухха. Міц-
но затягнувши вузол, я сказав собі:

«Може, птах перенесе мене в край, де є міста і людні Це буде краще,
ніж гибіти отут на острові».

Я не спав усю ніч, а коли розвиднілось і зійшло сонце, ар-рухх зняв-
ся з яйця, голосно закричав і злетів зі мпою в повітря. Він летів довго,
піднімаючись вище й вище, і я вже подумав, що ми сягпемо хмар небес-
них. Потім птах почав спускатися й сів па якомусь узвишші.
Я швиденько відв’язався від його ніг — птах навіть не помітив мене.

Тремтячи всім тілом, я подався геть, а птах, схопивши щось із землі
в пазурі, знову шугнув у небо. Я глянув па те, що взяв ар-рухх — то бу-
ла величезна змія,— і дуже здивувався.

Почав я роздивлятися навсебіч і побачив, що під узвишшям лежить
глибока й широка долина, а край долини стоїть гора — така, стрімка та
висока, що годі собі й уявити стрімкішу та вищу.

І пойняв мене розпач, і я вигукнув:

— О, якби я залишився на острові! Там краще, ніж у цій пустелі!
Там були дерева із плодами й джерела з чистою водою, а тут немає ні
дерев, пі плодів, ні джерел. Щоразу, коли я рятуюсь від біди, то попадаю
в іншу, ще страшнішу! Горе мені, горе!

Щоб збадьорити себе, я спустився в долину й побачив, що земля там —
в алмазу, яким свердлять метали, коштовні самоцвіти й роблять отвори
в порцеляні та в оніксі. Алмаз дуже твердий і міцний, його не бере пі
залізо, пі камінь, і нічим пе можна відкраяти від нього бодай шматочок,
нічим не можна його розбити — хіба що свинцевим каменем. А вся до-
лина кишіла зміями, товстими іі доіипмп, як стовбур пальми, і були ті
змії такі здоровенні, іцо кожна, повію, могла б проковтнути слона. Ці
змії вдень ховаються, а вночі виковзають — бояться, що ар-рухх їх схо-
пи її. і роздере па шматки. '

І я залишився в долині, картаючи себе й подумкп промовляючи:

«Присягаюсь аллахом, я сам прирік себе на загибель!»

Сонце схилялося до заходу, я став шукати місця для ночівлі і, боя-
чпся змій, забув про їжу та питво. Нарешті помітив я печеру. Вхід до неї
був вузький, але я проліз туди і знайшов великий камінь. Затуливши
вхід цим каменем, я сказав сам собі:

«Тепер я в безпеці! Перебуду тут ніч, а коли настане день, вийду».

Я озирнувся — і побачив величезну змію! Вона лежала посеред пе-
чери. І пойняв мене страх, і волосся стало в мене сторч, і я доручив своє
ЖИТТЯ долі.

Всю ніч я не спав, а рано-вранці відсунув од входу до печери камінь
і вийшов із неї. Голова в мене наморочилась від безсоння, голоду та
страху.

Я бродив долиною, коли раптом перед! мною впав на землю великий
шматок м’яса. Я страшенно здивувався. Та враз пригадав бувальщину,
яку чув од купців і мандрівників. Вовн розповідали, що в горах, які ро-
дять алмази, па людину чигають жахливі небезпеки, тож ніхто не може
туди дістатися. Однак купці, які торгують самоцвітами, домудрувалися
ось до чого: вони ріжуть вівцю, м’ясо рубають па шматки і скидають з
гори в долину. М’ясо надає на землю, і до нього прилипають алмааи< до
полудня м’ясо лежить там, а потім налітають орли та яструби, хаьаіоть
його в пазурі й піднімаються на вершину гори. Тоді купці підходять
ближче і зчиняють галас, і птахи, сполохані, знімаються й летять геть
а м’ясо залишається. Купці хапають його, відліплюють алмази, м’ясо ви-
кидають, а самі мерщій тікають, вабравшп алмази.

Отож коли я глянув на шматок м’яса, то згадав ту бувальщину ц по
гаючись, заходився збирати алмази. Я клав їх за пазуху, за пояс, у тюр-
бан. Потім прив’язав м’ясо собі до грудей і ліг горілить на землю, міц1іо
вхопившись за м’ясо руками.

По недовгім часі я побачив орла — він кружляв наді мною. Тоді орел
сів па мене, схопив у пазурі мясо й шугнув угору — і я з ним!

Орел сів на вершині гори і вже хотів був одірвати від м’яса Добря-
чим кусень — аж коли почувся гучний галас і грюкіт. То купці полоха-
ли орла. Орел сіпнувся і злетів у повітря, а я лишився на верціПні

Один із купців підійшов ближче і, побачивши мепе та мій вимаідений
кров’ю одяг, дуже злякався. Не мовивши й слова, він схилився пад м’я,
сом, пильно його оглянув, але не знайшов на ньому жодного алмааа

— О горе, горе! Що ж це таке? — вражено вигукнув він. *

Я підійшов до нього, і він спитав:

— Хто ти і як тут опинився?

— Не бійся мепо! Я теж мирний купець, але зі мною сталася жахли-
ва пригода,— відповів я.

І я розказав йому, як потрапив у долину й па цю дивовижну гору.

— Я маю багато алмазів і дам тобі, скільки забажаєш,— мовив ч
кінець.— Не журись і не побивайся!

Купець подякував мені, побажав щастя, і ми почали приязно з нпм
гомоніти.

Інші купці почули ваші голоси й підійшли до нас. Вони поздоровили
мепе з порятунком і сказали, що візьмуть з собою.

Я розповів і їм свою історію, а потім подарував купцеві, якпй Допо-
міг мені вибратись з долини, багато алмазів, і він дуже зрадів і не анав
як мепі н дякувати.

— Доля наче подарувала тобі друге життя,— сказали купці.— дОсі
нікому не пощастило вибратися з цієї долипи.

І Я перебув НІЧ З купцями В безпечному МІСЦІ, тішачись, ЩО вряту-
вався від змій і зустрівся з людьми.

А коли настав день, ми вирушили в путь — піїплв схилами цієї го-
ри - і побачили силу-силенну змій.

Нарешті ми дісталися якогось саду на великому й гарному острові
В саду росли камфорні дерева; в затінку кожного дерева розмістилося б
сто душ. Коли хочеш роздобути камфори, то треба просвердлити в стов-
бурі дірку, і з дерева потече сік, який поволі густішатиме. В цьому соку
багато камфори. А дерево після цього всихає і годиться тільки па дрова.

На цьому острові водилися тварини, які звуться аль-каркадан *. Вони
їдять саму лиш траву, пасуться, як паші корови та буйволи, але тіло в
них більше за тіло верблюда, а на голові росте товстий ріг завдовжки де-
сять ліктів. І па тому розі зображено людину. Моряки й бувалі ман-
дрівники розповіли нам, що аль-каркадап настромлює на свій ріг вели-
кого слона і так пасеться. Слоновий лій розтоплюється під сонцем і стікає
на голову аль-каркадана, заливає йому очі, і аль-каркадан сліпне. Віп
лягає на березі, а тоді прилітає птах ар-рухх, хапає його в пазурі й весе
до своїх дітей, яких годує і аль-каркадапом, і слоном, настромленим па
ріг.

Я бачив на цьому острові багато тварин, схожих па буйволів, але та-
ких, як у нас, там немає.

За алмази купці дали мені цілу купу різних товарів га грошей — дир-
гемів та динарів,— і я пішов далі разом із ними. Ми переходили з доми-
ші в долину, із міста в місто і скрізь продавали та купували, аж поки
добрались до міста Васри. Там я прожив кілька днів, а потім вирушив
до славного міста ІЗагдада. Приніс у рідини дім багато алмазів, грошей
і цінних товарів.

Усім своїм родичам я підніс дорогі подарунки.

І знову став я солодко їсти та пити, вбиратись у розкішний одяг, при-
ятелювати з багатими людьми. 1 забув я все, чого натерпівся, і жиа, роз-
кошуючи, нічим не турбуючись, ні за чим пе тужачи. Люди приходили
до мене, і я розповідав їм про свої мандри по чужих землях, і вони ві-
тали мепс з порятунком та поверненням.

Отака була моя друга подорож, а завтра, коли буде ласка аллаха, я
розкажу тобі, Сіндбаде, про третю подорож.

Скінчивши свою розповідь, Сіндбад-мореплавець звелів дати Сіндба-
дові-сухояутцю сто золотих, і той узяв гроші, подякував і подався додо-
му, дивуючися з того, на які небезпеки довелось па разитися купцеві. А
вранці він знову прийшов до Сіппбада-мореплавця. Коли всі зібрались і
попоїли, господар знову почав розповідати.

1 Аль-каркадав — носоріг.


ТРЕТЯ ПОДОРОЖ

— Вже давно повернувся я з другої своєї мандрівки і жив добре та ве-
село, радіючи своєму добробуту. Та через якийсь час знову скортіло мені
помандрувати в незнані краї, і душа моя знудьгувалася за купецькою
справою — за торгівлею.

Отож накупив я товарів, спакував їх, як годиться в дорогу, і поїхав
до Басри. Там вийшов на берег і побачив великий корабель, а на ньому —
чималий гурт купців та мандрівників, привітних та приязних. Я теж сів
па корабель, і ми попливли від моря до моря, від острова до острова, від
порту до порту. І скрізь, де бували, ми виходили на берег, продавали й
купували, а потім веселились і розважалися.

Та якось, коли пливлп ми серед ревучих хвиль, капітан раптом нака-
зав згорнути вітрила, кппутн якір, а тоді почав рвати бороду, роздирати
на собі одяг і голосно кричати.

— О капітане, що сталося? — спитали ми його.

І він відповів:

— Знайте, о мнрні мандрівники, що вітер нас подужав, і зла доля
прибила нас до острова-гори, де живуть волохаті люди, подібні до мавп,
і жоден з тих, хто припливав, назад не вернувся. Серце мені віщує, що
всі ми загинемо!

Не встиг іще капітан скінчити своєї мови, як ми побачили волохатих
людей-мавп. їх було багато, мов сарани. Вони кинулись до корабля і ви-
дерлися на нього. Ми боялись, що вони розграбують наші товари і що ко-
ли ми вб’ємо, вдаримо або проженемо хоча б одну з них, мавпи повби
вають усіх нас,— бо дуже їх багато (адже кількісна перевага сильніша
за хоробрість). Ці волохаті — дуже гидкі на вигляд: вони вкриті волос-
сям, наче чорною повстю. У них жовті очі й чорні обличчя; на зріст во-
ни куці -— всього чотири долоні заввишки. І ніхто пе розуміє їхньої мови
п нічого про них пе зпає. Людей вони уникають.

Волохаті мавпи почепилися па линви, почали грпзти їх і геть усі обір-
вали, і корабель нахилився на один бік і причалив до гори.

Мавпи вигнали всіх купців та мандрівників иа берег, а самі забрали
корабель з усіма товарами й попливли хтозна-куди, а иас покинули на
березі.

Ми залишилися самі.

Підживившись плодами, овочами, напившися води з джерела, ми ста
ли розглядатися довкола і побачили вдалині високу будівлю. Ми рушили
до иеї. То був величезний палац з товстими колонами і міцними стіна
ми. Брама з чорного дерева була відчинена. Ми ввійшли в неї і побачили

З 659-4

Бібліотечна книга
просторе подвір’я, в яке виходило багато дверей. Посередині стояла ве-
лика лава, біля неї висіли над жаровнями рожна і всяке кухонне начин-
ня, а на землі купами лежали кістки.

Ми посідали на лаву і, зморені, поснули й спали аж до заходу сонця.
Прокинулись ми від того, що земля під нами задвигтіла, а павколо роз-
лігся гуркіт. Розплющивши очі, ми побачили, що з палацу на подвір’я
вийшов чорний велет, схожий па страховисько. Очі його були як дві жа-
рини, зуби — як кабанячі ікла, рот — як колодязь, губи — як у верблюда,
нігті — як кігті у лева, а вуха звішувалися аж до плечем.

Побачивши таке страховисько, ми попадали на землю, знетямлеві з
жаху.

А чорний велет сів па лаву, та за хвилину підвівся й підійшов до
нас. Він схопив мепе за руку, підняв із землі й заходився мацати й кру-
тити на всі боки.

Обмацавши мене, наче різник вівцю, й побачивши, що я худий та ко-
щавий, велет випустив мене й схопив одного з моїх товаришів. Обмацав-
ши його, теж випустив.

Так він усіх нас обмацував і крутив, аж поки дійшов до капітана.
Паш капітан був тілистий і дужий, прп силі й при здоров’ї. Отож чорний
велет схопив його, потім жбурнув на землю, поставив на нього ногу й
зламав йому карк. А тоді розклав багаття, взяв рожен, настромив капі-
тана на нього й повісив рожен над вогнем.

Цей страховидний велет був людожером! Усі ми потерпли від страху.

А людожер, повечерявши капітаном, кинув кістки безталанника на
землю, впав на лаву й заснув.

Віп спав до ранку, а прокинувшись, пішов у свій палац, не глянувши
в наш бік.

— 0, краще б ми втопилися в морі, краще б з’їли нас волохаті мав-
ші! — заридавши, вигукнули ми.— А тепер куди дінешся?! Людожер за-
смажить нас і з’їсть! Яка страшна смерть чигає на нас! І пемас поря-
тунку!..

Потім ми вирішили все ж таки пошукати якоїсь схованки. Ми обій-
шли весь острів, але марно — сховатися не було де. І ввечері ми повер-
нулись назад до палацу.

Через якийсь час земля задвигтіла, і знову з’явився чорний велет.
Підійшовши до нас, почав віп нас крутити й обмацувати, аж поки вибрав
одного. Він схопив бідолаху і зробив з пим те саме, що вчора з капіта-
ном. А тоді заснув на лаві й хропів усю ніч.

Коли настав день, людожер підвівся й пішов, а ми залишилися. І зно-
ву стали тужити-побиватися:
— Краще вже кинутись у море і втопитись, ніж бути підсмаженими
на рожні! Горе нам, горе!

Нарешті хтось із нас мовив:

— Треба вдатися до якихось хитрощів і вбити це страховисько!

— Послухайте,— обізвався я,— якщо ми надумали його вбити, то
треба спершу перенести на берег оці колоди та дрова й змайструвати ко-
рабель. Як уб’ємо людожера, сядемо на корабель і попливемо, куди нам
треба. Врятуємось — так врятуємось; потонемо — так потонемо. Краще
вже поринути на дно, ніж бути підсмаженим на вогнищі... Отака моя
думка, о друзі!

— Мудрі твої слова! — сказали мої товарпші.

Домовившись про все, ми почали діяти.

Ми притяглії колоди па берег і змайстрували корабель. Потім пован
тажпли на нього їжу — плоди, яких нарвали на деревах,— і повернулися
в палац.

Коли настав вечір, земля знову задвигтіла і з’явився людожер. Почав
він нас по черзі перевертати та обмацувати, вибрав одного, підсмажив і
з’їв, лишивши самі кісточки. Потім ліг на лаву н заснув, і хропіпня його
скидалося на гуркіт грому.

Ми прокинулися рано-вранці, взяли двоє рожен і поклали їх па во-
гонь. Невдовзі рожна розжарились до червоного. Підкравшись до людо-
жера, ми приклали рожна до його очей і всі разом налягли на них.
Людожер закричав страшним криком, і серця паші стиснулись від жаху.

Осліплий людожер схопився з лави й заметався по подвір’ю. Ми роз-
біглися хто куди. А людожерові кортіло знайти бодай одного з нас і роз
правитися з пим. Віп бігав і ревів, а ми тікали від нього. По недовгім ча-
сі ми геть знемоглися, а людожерові наче прибуло сили — він гасав
як несамовитий. Здавалося, віп зараз нас схопить.

Ми вже втратили надію на порятунок — аж коли людожер, намацав
шп браму, вибіг з подвір’я. Земля двигтіла від його нестямних зойків.

Отже, чорний велет вийшов із палацу (а ми — за ним слідом) і ку
дись побіг, але незабаром повернувся з жінкою, ще більшою й страхіт-
ливішою за нього. І воли ми їх побачили, рукп п ноги в нас потерпли
від жаху.

Людожерка вгледіла нас і, схопивши за руку людожера, побігла в
паш бік. А ми. гнані страхом, помчали на берег, відв’язали корабель,
зштовхнули його в море і вмить пострибали на палубу.

Людожер і людожерка стали жбурляти в нас уламками скель. І майже
всі мої товариші загинули від ударів, і живими лишилися тільки я та
двоє купців.
Потім корабель наш пристав до берега, ми зійшли на сушу й подалися
куди дивилися очі. Минув день, настала ніч. Ми трохи поспали, тоді зно-
ву рушили. Зненацька шлях нам заступив величезний дракон. Кинув-
шись до одного з нас, він проковтнув його спершу до плечей, а за мить —
усього. Після цього дракоп пішов своєю дорогою, а ми, перелякані й зне-
силені, почали оплакувати нашого товариша. І сказали ми:

— Дивна річ: смерть кожного із наших супутників жахливіша за
кожну попередню. Ми раділи, що врятувались від людожерів, але радість
виявилася передчасною. Хіба порятує пас хтось від цього страшного
дракона?

Ми блукали по острову, їли плоди, пили воду з річок і джерел. Знову
настав вечір. Побачивши високе дерево з розлогим віттям, ми вилізли
па нього. Товариш мін заснув, а я видерся па самісінький вершечок і
сидів там, пе склепляючи очей.

Коли запала ніч, знову прийшов дракон і, роззпрнувшись на всі бо-
ки, рушив до дерева, на якому ми сиділо, і поліз па нього. Він дерся ви-
ще й вище, аж поки добрався до мого товариша, який сидів иа нижньому
вітті. Обпившись навколо дерева, дракон проковтнув його до плечей, а за
мить — усього. І все цо я бачив па власні очі!..

Після цього страшний дракоп зліз із дерева і кудись подався, а я про-
сидів на дереві до ранку, а тоді зліз, напівмертвий від жаху, й хотів був
кинутись у море, аби позбавитись земного життя, проте пе зміг цього
зробити, бо ,дуже не хотілося мені вмирати. Я взяв шматок дерева, плас-
і.ий та широкий, і прив’язав собі до ніг, другий шматок прив’язав до лі-
вого боку, а третій — до правого. Ще олпу деревину я прилаштував до
живота і ще однією — довгою та широкою — накрив голову. Потім я ліг
па землю.

Коли настала ніч, знову прийшов дракон, иідступився до мене зовсім
близько і хотів був проковтнути, але пе зміг: шматки дерева заважали
йому.

Дракоп то віддалявся від мене, то повертався, але щоразу, як він на-
магався мене проковтнути, шматки дерева, якими я обв'язався, не давали
цього зробити. Він товкся біля мене до самого світанку, аж поки зійшло
сонце, а тоді подався, розлючений, геть, а я відв’язав од себе всі шматки
дерева, і руки в мене тремтіли від пережитого страху, а серце калатало.
Я почувався так, ніби побував серед мертвих.

Підвівшись із землі, я став бродити по острову і, коли вийшов на бе-
рег, кинув погляд на море й побачив удалині корабель, що гойдався на
хвилях. Я схопив велику гілку, почав вимахувати нею й голосно кричати,
і моряки помітили мене й сказали:
— Підпливімо до берега 1 Може, та людина потребує допомоги!

І вони підплйвли до острова й зійшли па берег і взяли мене на ко-
рабель. Купці, які були там, почали розпитувати, що зі мною сталося,
і я розповів їм усе від початку до кінця. Купці дивом дивувалися, а по-
тім дали мепі попоїсти, і я їв, поки наївся. Коли ж мені дали напитися
холодної свіжої води, серце моє ожило, душа спочила, і я зовсім заспо-
коївся.

Потім купці подарували мені одяг.

Корабель плив собі п плив, вітер був ходовий, і за кілька днів ми пі-
дійшли до острова ас-Салахіта, і капітан звелів зупинитися там. Усі куп-
ці й мандрівники зійшли на берег і винесли свої товари, щоб продавати
б купувати, а капітан мовив до мене:

Впглутпй мене, чужоземцю! Ти розповів нам, яких тобі довелося
шілплти мук і єрцждані Мені жалі, тебе, і я хочу помогти тобі добратися
до рідною краю.

Спасибі,— відповів я,— моє життя належить тобі.

— Знай,— провадив капітан,— що па нашому кораблі плив купець,
якого ми загубили по дорозі, і ми не знаємо, живий він чи помер, бо не-
має від нього жодної звістки. Я хочу дати тобі його товари, щоб* ти тор-
гував ними па цьому острові, а я тобі заплачу за це. Те, що залишиться
від продажу, ми лііборгмо я собою, її поііорпувшпсь до міста Багдада,
СНИТІІСМО, до живо рідші купця, іцо пропан безвісти, іі віддамо їй рештки
товарів та вторговані гроші. То як, підгін на берег торгувати?

Зроблю все, як ти скажеш, о милосердішії і справедливий капіта-
не,— відповів я.

Він звелів носіям та матросам знести товари на острів і віддати мені.
1 тоді корабельний писар спитав його:

— О капітане, які це мішки виносять матроси та носії па берег і на
ЧІМ ім’я їх .шпигунапі?

Запиши їх на ім’я Сіндбнда мореплавця, який плив із нами й
пропав по дорозі безвісти,— відповів капітан!—Ми хочемо, щоб цей чу-
жоземець продав їх і приніс нам уторговані гроші. Віп одержить платню,
« то, що залишиться від товарів, ми повеземо до Багдада й віддамо куп-
цевпм родичам.

— Мудра твоя мова, кзпітапе! — вигукнув писар.

І коли я почув капітанові слова, мепі раптом сяйнула думка:

«Присягаюсь аллахом, це ж я — Сіндбад-мореплавець! Це ж мене ли-
шили самого на острові під час минулої мандрівки!»

Проте п набрався терпцю і лише тоді, коли купці зійшли на берег,
ні ііїшюв до капітана й сказав:
— О капітане, чи знаєш ти, хто був власник отих товарів, що їх ти
дав мені для продажу?

— Я пе знаю, який він був на вдачу, але мені відомо, що то був ку-
пець із Багдада иа ймення Сівдбад-мореплавець,— відповів капітан.—
Ми пристали до одного острова, біля якого потонуло кілька наших лю-
дей, і він теж пропав серед інших, і ми досі не маємо про нього ні чутки,
ні вістки.

І тоді я вигукнув:

— О чесний капітане, це ж я і є Сіндбад-мореплавець! Я не потонув,
хоч і зійшов з усіма на берег, коли ти пристав до острова. В мене було
трохи харчу, і я сів попоїсти на березі, але потім мене здолав сон, а коли
я прокинувся, то не побачив нашого корабля і жодного з матросів та манд-
рівників. У цих мішках — мої товари!

Почувши мої слова, купці й моряки зібралися навколо мене, і одні з
них йняли мені віри, а інші — ні. Та раптом один із купців мовив:

— Вислухайте мене, люди! Я вже розповідав дивовижну історію про
те, як ми добували алмазп в алмазній долині. Я говорив, що коли ми ки-
дали шматки м’яса в ту долину, я теж кинув свій шматок, але орел при-
ніс разом із м’ясом якогось чоловіка, що причепився до м’яса. Тоді ви
мені не повірили й назвали брехуном!

Авжеж,— підтакнули купці й матроси,— ти розповідав якось про
це, і ми тоді не повірили.

— Ось чоловік, який причепився тоді до м’яса! — вигукнув купець.—
Це віп ‘подарував мені алмазні камінці, яких не знайдеш більше ніде на
світі, це він дав мені більше алмазів, аніж можна підняти на шматку
м’яса. Я взяв його з собою, і ми добулися до міста Басрп, а тоді він по-
прощався з нами й вирушив до Багдада, а ми повернулися до своїх міст.
Це той самий чоловік, і він говорив, що звати його Сіндбад-мореплавець,
і розповідав, як корабель поплив, залишивши його на острові. Тож усі
ці товари належать йому; правдивість його слів — очевидна!

Почувши купцеву мову, капітан підвівся й, підійшовши ближче,
якийсь час вдивлявся в моє обличчя,- а потім спитав:

— Які саме товари лежать у цих мішках?

Я розповів капітанові про свої товари, а потім нагадав йому про обо-
рудку, в яку ми з ним зайшли під час моєї другої подорожі, і він пере-
конався, що я справді Сіндбад-мореплавець, і обняв мене, і побажав мені
миру, і поздоровив з порятунком.

Я вигідно продав товари і мав від того продажу чималий зиск. Я ду-
же зрадів і привітав себе з удачею і з тим, що багатство повернулося
до мене.
Ми пливли від острова до острова, поки досягли Індії, де також про-
давали й купували, і я бачив там стільки див, що годі їх злічити: рибу
в подобі корови, морську тварину, схожу на осла, і птахів, які виходять
з морських глибип і виводять пташенят на поверхні води, ніколи не
ступаючи на землю.

Плавання наше тривало. Вітер був ходовий, море тихе, і ми щасливо
прибули в Басру. Я прожив там кілька днів, а тоді поїхав у славне місто
Багдад і подався у свій квартал і привітав родичів, друзів та приятелів.
Я радів, що врятувався й повернувся в рідне місто, і роздавав милости-
ню, і дарував гроші та одяг вдовам та сиротам, і збирав друзів, і прово-
див час у бенкетах та розвагах. І я забув про все, що зі мною трапилось,
про страхіття й труднощі, яких натерпівся в дорозі, бо нажив у цій манд-
рівці таке багатство, що не злічити й не сказати.

Завтра я розповім тобі про четверту подорож, ще дивовижнішу за
попередні.

Потім Сіндбад-мореплавець звелів, як і раніше, дати Сіпдбадові-сухо-
путцю сто золотих і наказав розставити столи. Після вечері всі розійшли-
ся по домівках, і носій теж пішов своїм шляхом, дивуючися з того, що
почув від Сіндбада-мореплавця.

Ніч він провів у своїй оселі, а коли настав день і засяяло сонце,,
подався до Сіндбада-мореплавця. Зайшов до нього в дім, і господар при-
вітав його, радісно зустрів і посадовив поряд із собою. А коли прийшли
друзі й приятелі, звелів подати щедре частування. Всі попоїли й розвесе-
лилися, а тоді Сіндбад-мореплавець почав свою розповідь.

ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ

— Повернувшись у славний Багдад, я забув про все, щб зі мною трапи-
лось, і зажив солодким життям. Проте мій непогамовний норов не давав
мені спокою і під’юджував знову вирушити в мандрівку, щоб побачити
нових людей і зайнятися купецького справою. І я накупив чудових това-
рів, які зручно перевозити морем, і виїхав з Багдада до Басри.

Там я повантажив свої товари на корабель, приєднався до гурту куп-
ців, і ми вирушили в дорогу.

Подорож розпочалась добре — корабель швидко линув на високих
хвилях. Ми пливли від острова до острова, від моря до моря. Та одного
дня зірвався шалений вітер, а з іншого боку теж повіяв дужий вітер, і
капітан звелів кинути якір і зупинив корабель посеред моря, боячись,
що ми потонемо в його глибинах.
Аж тут могутній порив вітру розшматував вітрила, і корабель почав
тонути разом з усіма людьми, товарами й усім майном, яке було на ньо-
му. І я опинився у воді і, проплававши півдня, впав у розпач — надії
на порятунок не було. Одначе доля і цим разом зласкавилася наді мною —
я виліз на шматок корабельної дошки. Кілька купців теж вилізли на
пеї. Ми попливли, а хвилі та вітер допомагали нам.

Отак ми пливли день і ніч, а на світанку знову здійнявся дужий ві-
тер, море захвилювалось, і нас викинуло па якийсь острів, ледве живих
од довгого безсоння, втоми, голоду, спраги і страху.

Блукаючи по острову, ми знайшли па ньому багато їстівних рослин.
Підживилися ними, а потім лягли спати. А коли настав рапок і засяяло
сонце, ми знову почали ходити по острову. Незабаром помітили вдалині
якусь будівлю.

Ми подалися в той бік і врешті зупинилися біля воріт будівлі. На-
зустріч нам із воріт вийшов натовп голих людей. Нічого не питаючи,
вони схопили нас і повели до свого царя. Цар звелів пан сісти, а потім
принести страву, якої ми ніколи ще по їли і пе бачили. Душа моя не
прийняла тієї страви, і я з’їв зовсім трошки, а товариші мої наїлися до-
несхочу. І то, що я з’їв мало, було великою ласкою долі.

Коли мої товариші попоїли, розум їхній схитнувся, і вони, наче бо-
жевільні, знову почали п^ати в себе ту страву. А потім їх напоїли ко-
косовою олією. Цією самою олією змастили і їхню шкіру. Тоді в них за-
котилися очі, і вони почали ковтати їжу ще жадібніше, ще хи-
жіше.

Я пе знав, що й думати, побивався за ппмп, і мене огорнула велика
тривога. Я боявся голих людей.

Виявилося, що всі ці люди — чародії, а сам цар — великий чаклун.
Усіх, хто приходить до них, і всіх, кого вони зустрічають у долині або на
дорозі, вони приводять до царя, годують чародійною стравою, вимащують
кокосовою олією, і тоді шлунок у них більшає, вони їдять та їдять, не в
силі стриматися, аж поки геть зсуваються з глузду, а чародії годують їх
без упину, напувають олією, і вони гладшають, а потім їх ріжуть і го-
дують ними царя. Царські підданці теж їдять людське м’ясо, не варячи і
не смажачи його.

Коли я про це дізнався, мені стало невимовно жаль себе і товаришів,
які, знетямлені, не розуміли, що з ними діється. їх оддали одному чоло-
вікові, і той щодня виводив їх пастися, наче худобу.

Що ж до мене, то я дуже ослаб, і тіло моє стало немічним через по-
стійний страх та голод. М’ясо в мене висохло на кістках, і чародії, це
жобачивши, дали мені спокій і забули про мене.
Одного чудового дня мені вдалося вийти з міста. Я швидко подався
геть, аж раптом побачив якогось чоловіка — той сидів на чомусь висо-
кому. Придивившись, я впізнав того самого пастуха, якому віддали па
випас моїх товаришів. Вони паслися на березі.

Побачивши мепе, пастух збагнув, що я при здоровому глузді. Він зро-
бив мепі знак і сказав:

— Вертайся назад і. йди шляхом, що лежатиме від тебе по праву
руку. Ним ти вийдеш на головну дорогу.

І я повернув назад, як сказав пастух, і коли побачив праворуч доро-
гу, вийшов на неї. Часом я біг, а часом ішов повільною ходою. Потім я
трохи відпочив, а тоді подався далі і йшов, аж поки зайшло сонце й усе
оповив морок.

Я знову сів і хотів був заспути, але сон од мене тікав, бо я був на-
страханий, голодний і зморений.

Опівночі я підвівся й пішов далі і йшов, поки настав новий
день.

Коли зійшло сонце над горамп й долинами, я відчув великий голод
та спрагу і почав їсти траву та всякі рослини. Підживившись, я попря-
мував далі й знову йшов цілий день та ніч і щоразу, коли відчував го-
лод, їв траву та рослини.

Так я йшов сім днів і сім ночей, а па світанку восьмого дня побачив
далеко попереду щось темне. То був натовп людей, які збирали перець.
Я підійшов ближче, а вони побігли до мене, обступили з усіх боків і
спитали:

— Хто ти є й звідкіля прийшов сюди?

— Нещасний я чоловік, люди,— сказав я й розповів свої нещасливі
та страхітливі пригоди.

І ті люди мовили:

— Дивина та й годі! Як це тобі пощастило врятуватися від людоже-
рів? їх на цьому острові багато, і ніхто ще від них не врятувався, коли ,
попадав до них.

І тоді я розповів, як чарівники-людожери поїли моїх товаришів.

Збирачі перцю привітали мене з порятунком і дивом дивувалися з
моїх пригод.

Потім вони посадовили мене біля себе й, скінчивши збирати перець,
дали мені попоїсти. Я вгамував голод, відпочив, а тоді мене посадовили
в човен і перевезли на острів, де жили ці люди.

Мене привели до їхнього царя, я побажав йому миру, а він сказав:
«Ласкаво прошуі» — і виявив до мене повагу й спитав, хто я є і звідки
прибився.
Я розповів про все, ЩО ЗІ мною сталося від того дня, як вийшов я із
славного міста Багдада, і цар тих людей та всі, хто були в залі, страшеп-
по здивувалися. Потім цар звелів мені сісти біля нього, і я сів, і він на-
казав принести їжу, і я їв, і наївся добряче, і помив руки, і подякував
аллахові за ласку й уславив його.

Вийшовши від царя, я став гуляти по місту й побачив, що воно ба-
гате, гарне й багатолюдне. Було там чимало базарів і товарів, про-
давців і покупців. І я зрадів, що потрапив у цс місто, і душа моя
сігочила.

Я прижився в цьому місті. Навіть більше — всі городяни поважали
мене більше п любили щиріше, піж деяких давніх жителів міста.

Побачивши, що дорослі й діти їздять там на чистокровних конях, але
без сідел, і зчудувавшнея з цього, я спитав у царя:

— Чому, о володарю, ти не їздиш у сідлі? У сідлі вершник відпочи-
ває, а водночас і міцніє.

— А що таке сідло? — спитав цар.— Сідел ми ще ніколи ие бачили
і коней наших не сідлали.

Я попросив у царя дозволу зробити для нього сідло. Цар дозволив, і я
сказав:

Хай принесуть мені трохи дерева.

Цар звелів принести все,-що я загадав, а я покликав вправного теслю
і сгав йому показувати, як майструють сідла.

Потім я взяв вовни, начесав її, збив і зробив з неї повсть. Тоді ді-
став шкіри, обтягнув нею сідло і виглянсував її, після чого приладнав
до сідла попруги.

Наостанок я погукав коваля, розповів йому, як виглядають стремена,
і коваль викував великі стремена. Я начистив їх, вилудив і підв’язав до
цих шовкові торочки. Чудові вийшли стремена! Після цього я привів най-
кращого царського коня й, засідлавши його, підвісив стремена, загнуздав
і новів до царя.

Сідло дуже сподобалось цареві, і він подякував мені, і сів на коня,
і пойняла його велика радість, і він заплатив мені добрі гроші за роботу.
А коли сідло побачив царський візир, він зажадав, щоб я зробив сідло
і йому, і я зробив таке самісіньке сідло, і тоді всі вельможі та люди, що
обіймали високі посади, почали прохати, щоб я зробив і їм сідла, і я їх
робив.

Навчивши теслю та коваля майструвати сідла та стремена, я прода-
вав їх панам та вельможам і зібрав великі гроші й посів серед тих людей
значне становище, і вони полюбили мене великою любов’ю.

Якось, коли я сидів у царя, він раптом сказав:
— Знай, о Сіндбаде, що тебе всі шанують тут, ти став одним із нас,
і ми будемо сумувати, якщо ти підеш із нашого міста. Я хочу, щоб ти
послухався мене.

—* А чого ти хочеш від мене, царю? — спитав я.— Я не знехтую тво-
го, бажання, бо ти був до мене милостивий, і я дякую долі, що став од-
ним із твоїх слуг.

— Я хочу дати тобі чудову дружину — дуже гарну й дуже багату.
Ти житимеш у моєму палаці. Не переч мені, Сіндбаде!

Я розгубився і не знав, що сказати.

— Чому ти не відповідаєш, сину мій? — спитав цар.

— О володарю,— здобувся я нарешті на слово,— тобі належить на-
казувати, бо ти — цар часу!

Цар послав по суддю та свідків і того ж дня одружив мене з дівчи-
ною високого роду, молодою, вродливою і маєтною. І поклав цар мені
платню, і став я жити в спокої, веселощах та розвагах, і забув про не-
щастя, тривоги і клопоти, яких довелось мені зазнати. «Коли я поїду до
рідного краю, візьму дружину з собою,— думав я.— Все, що людині су-
дилося, неодмінно трапиться з нею, і ніхто не знає, щб чекає його по-
переду».

Я кохав дружину', і вона щиро кохала мене. Ми жпли в мирі, злагоді
й щасті.

Час минав, і сталося так, що аллах. великий забрав дружину в мого
сусіда, з яким я приятелював, і я прийшов до нього в дім, щоб утішити
його. Сусід мій був у великій скорботі. Я виявив йому своє співчуття і
почав розраджувати:

— Не сумуй за дружиною! — сказав я.— Доля пошле тобі іншу, ще
кращу, життя твоє буде довгим і щасливим.

Та сусід мій залився гіркими слізьми й відповів:

— Як же я одружуся з іншою жінкою і як доля пошле мені її, коли
жити мені лишилося всього один день?!

— О брате мій, схаменися! Не накликай собі смерті! — вигукнув я.—
Адже ти при доброму здоров’ї й повному добробуті!

— О друже мій,— відказав сусід,— присягаюсь твоїм життям — сьо-
годні ти бачиш мене востаннє!

— Чому?

— Сьогодні ховатимуть мою дружину, і мене покладуть разом з нею
в могилу. В нашій країні є звичай: якщо помирає дружина, чоловіка хо-
вають разом із нею живим, а якщо помирає чоловік, з ним разом ховають
дружину, аби ні той, ні та не насолоджувалися життям після смерті
своєї половини.
— О брате, це дуже поганий звичай! — вигукнув я.— Як тільки лю-
ди можуть його терпіти?

Тут до мого сусіда прийшла юрба городян: вони стали втішати його
в тому, що він утратив дружину і сам має розпрощатися з життям. По-
тім вони обрядили її так, як було тут заведено, тоді принесли труну, по-
клали в неї небіжчицю й понесли її з дому, і сусід пішов із ними. Жа-
лібний похід вийшов за місто і берегом моря дісталися до якоїсь міс-
цини під горою. Там лежав великий камінь. Його підняли, і я побачив
кам’яну ляду. Це був глибокий колодязь.

Небіжчицю кинули в нього, а потім до колодязя підвели чоловіка,
обв’язали йому груди мотузкою й темі опустили в колодязь. Туди ж спу-
стили великий глек з водою та сім коржів. Опинившись на дні колодязя,
сусід розпутав мотузку, і люди витягли її нагору, зачинили ляду й на-
сунули на неї камінь. Після цього вони повернулися в місто.

А я мовив сам до себе:

«Присягаюсь аллахом, у мого сусіда смерть буде важча, ніж у його
дружини».

Потім я пішов до царя і сказав:

— О володарю, чому у вашому краї живих ховають разом із мерт-
вими?

— Бо ми не хочемо розлучати подружжя ні за життя, ні після смер-
ті,— відповів цар.— Так у пас ведеться з непам’ятних часів.

— А коли в такого чужоземця, як оце я, помре дружина, ви теж учи-
ните з ним те саме, що з цим безталанником?

— Авжеж. Із чужоземцями ми чинимо так само.

І коли я почув цареві слова, розум мій затьмарився від горя та смут-
ку, і я став боятися, що моя дружина помре раніше за мене й мене
живцем поховають разом із нею. Але потім мені сяйнула втішна думка:
«Може, я помру раніше за дружину. Адже піхті) не відає, кому судилося
йти попереду, а кому позаду...»

І я став розважати себе різними справами. Та по недовгім часі дру-
жина моя занедужала й через кілька днів померла. Городяни прийшли
втішати мене і родичів дружини. Прибув і цар, аби, за звичаєм, розради-
ти мою тугу. Потім люди вбрали дружину в найкращий одяг, в намиста,
самоцвіти, золото й срібло, поклали в труну і, віднісши в гори, відсунули
з колодязя камінь і кинули туди небіжчицю. А до мене підійшли всі мої
друзі та родичі дружини й почали зі мною прощатися, а я став кри-
чати:

— Я чужоземець! Немає в мене ні хіті, ні снаги виконувати ваші
обряди!
Та ніхто не слухав мене і не звертав уваги на мої зойки.

Городяни зв’язали мене і, давши сім коржів та глек з водою, опустили
в колодязь.

— Розплутай мотузку! — гукнули вони, але я не послухався, і вони
кинули мотузку, зачинили ляду й насунули на неї великий камінь, піс-
ля чого подалися в місто.

Я розглянувся павсебіч і побачив, шо перебуваю у великій печері і що
навколо меле багато мертвих тіл. І став я гірко картатися тим, що оселив
ся в цьому краї з його страшними звичаями.

— Доля справедливо карає мене! — повторював я.

Я перестав розрізняти ніч і день і вирішив берегти харчі — їсти тіль-
ки тоді, коли голод роздиратиме мені нутрощі, а пити тільки тоді, коли
спрага пектиме мене вогпем.

— І хто мене сплував одружуватись у цьому місті? — вигукував я
час від часу.— Ледве вискочив з однієї біди, як ускочив у другу, гіршу!
Краще б уже потонув у морі або загинув у горах...

І я сидів, уклякнувши на місці, доти, доки став дошкуляти мені го-
лод, а спрага висушила рот і горлянку. Я взяв навпомацки корж, попоїв
трохи й напився з глека води. А тоді звівся на ноги й почав ходити по
печері. Нарешті знайшов у кутку зручне місце.

Я спав у тому кутку, їв та пив теж там. їв усього лише раз на день
і пив па депь один-оди іній раз. А хліба та води меншало й меншало...
На мене чигала голодна смерть.

Сидів я якось у своєму кутку й тяжко журився — аж коли почув:
хтось вовтузиться в іншому кутку печери. «Хто б це міг бути?» — спитав
я сам себе і пішов на шум, озброївшись здоровою кісткою.

То був якийсь звір. Принишкнувши, затамувавши подих, я дивився на
нього. Раптом я помітив світло, яке блищало з невеличкого отвору, наче
зірка, то з’являючись, то зникаючи.

Я кинувся до отвору. Це була дірка, яку прорили дикі звірі й через
яку вони ходили в печеру, а потім виходили назад.

Я збадьорився, і дух мій ураз зміцнів, і тривога моя вляглася, і на-
дія повернулася до мене.

Я поліз у дірку і, хоч вона була вузька, вибрався з печери й опинився
на вершині високої гори над морем. Гора відділяла море від міста, і до
неї ніхто не міг дістатися.

І я зрадів великою радістю, і душа моя звеселіла. Я повернувся в
печеру, взяв хліб та воду, які лишалися в мене, і виніс з печери. Потім
набрав різного намиста, самоцвітів, перлів, срібних та золотих прикрас,
зв’язав усе це в великий вузол і теж виніс через дірку.
Сівши иа березі, я став чекати, поки аллах великий допоможе \епі
й пошле якийсь корабель.

Минуло кілька днів, але корабля не було.

Я сидів і думав про свою гірку долю. Аж тут побачив, що далеко в
морі пливе корабель. Я схопив білу шматину і, прив’язавши її до палиці,
відчайдушно замахав нею. І моряки помітили мене! Корабель підплив
ближче, з нього спустили човен і забрали мене з усіма моїми пожитками
па корабель.

Привели мене до капітана.

— О чоловіче,— спитав капігап,— хто ти і як тут опинився? Адже
ця гора — неприступна, а за нею лежить велике місто, і я, скільки пла-
ваю тут, досі пе бачив па горі нікого, опріч звірів та птахів.

— Я купець,— відповів я,— і плив на великому кораблі, який розбив-
ся, і всі мої речі почали тонути, але я поклав трохи одягу й харчу на
велику й широку дошку, і доля допомогла мені дістатися на цю гору, і я
став чекати, поки хтось пропливатиме поблизу, помітить мене і візьме
з собою.

Я пе розповів, іцб насправді трапилось зі мною в почсрі, боячись, що
па кораблі може бути хтсь із жителів міста.

Потім я вийняв намиста, самоцвіти, золоті та срібні прикраси й ска-
зав капітанові:

— О пане мій, ось тобі дарунок за тс добро, яке ти зробив мені!

Але капітан не прийняв дарунка й відповів:

— Ми нічого ні від кого пе боремо. Коли ми бачимо, що хтось зазнав
біди й потребує допомоги, то забираємо його з собою, годуємо й напуває-
мо і, коли він голий, одягаймо його, а прийшовши в затишний порт, самі
обдаровуємо ііого чимось.

1 тоді я побажав капітанові довгого життя, і ми попливли від острова
до острова, від моря до моря, і я радів своєму щастю, але щоразу, як зга-
дував про печеру, холов із великого жаху.

Нарешті ми щасливо дісталися до Басрн, і я зійшов з корабля і кіль-
ка днів пробув у цьому місті, а тоді поїхав у Багдад і повернувся в свій
дім, де зустрів рідних та друзів і розпитав їх, як їм велося, поки мене
ке було. Всі раділи, що я повернувся, і вітали мене. Речі, які були зі
мною, я склав у коморі, а потім роздав їх біднякам, сиротам та вдовам.
І жив я у розвагах та радості, зустрічаючись з друзями й прияте-
лями.

Ось що приключнлося зі мною під час четвертої подорожі!.. Повечеряй
зі мною, брате мій, і візьми собі те, що завжди, а завтра приходь знову,
і я розповім про п’яту подорож, іще незвичайнішу, ніж попередні.
Сіидбад-мореплавець звелів видати Сіндбадові-сухоиутшо сто золотих
і наказав розставити столи. А після вечері всі розійшлися, вельми ди-
вуючись, бо кожна розповідь Сіндбада-мореплавця була страшніша за
попередню. А Сіндбад-носій подався додому і провів ніч весело й радіс-
но, а коли засяяв новий день, він знову пішов до Сіндбада-мореплавця,
побажав йому доброго ранку, і господар привітно відповів йому й запро-
сив сісти поряд. А коли зібралися інші гості, коли всі вони попоїли й
попили, розважились і вдовольнились, Сіндбад-мореплавець почав роз-
повідь про свою п’яту подорож.

П’ЯТА ПОДОРОЖ

— Повернувшись додому, брати мої, я знову став жптп веселим, без-
турботним житіям і незабаром забув про все, чого зазнав і що витерпів,
і знову закортіло мені податися в далекі мандри, і я накупив багато доро-
гих товарів, спакував їх і, залишивши славне місто Багдад, вирушив у
Басру.

Там я наглянув великий гарний корабель з новесенькими вітрилами,
купив його й пайняв капітана та матросів. Потім навантажив на кора
бель товари і звелів своїм рабам та слугам наглядати за ними. До мене-
прийшли купці й попросилися па корабель, і я дав дозвіл, і вони по-
зносили свої товари, після чого ми вирушили в плавання, веселі та вдово-
лені, тішачи себе надісю па успіх та прибуток.

І так ми пливли від острова до острова, від моря до моря, аж поки
добулись до великого острова й зійшли на сушу. На острові, здавалося,
піхто не жив, але недалечко від берега височіла величезна біла баня. То
було яйце птаха ар-рухха. Однак моряки й купці не знали, що це за птах,
і почали жбурляти в яйце каміння, і яйце розбилося. А в яйці було пта-
шеня. Купці витягли пташеня, зарізали його і з’їли.

А я не сходив на берег — залишився па кораблі,— і купці пе сповісти-
ли мене про те, що скоїли.

Потім один з купців прийшов до мене и сказав:

— О хазяїне, поглянь па яйце, яке ти прийняв за баню!

І я пішов, щоб подивитися па нице, і побачив, що купці розбивають
ііого камінням.

— Не робіть цього,— гукнув я,— бо з’явиться птах ар-рухх, розламав
наш корабель і всіх нас поїсть1

Та купці не послухались мене. А в цю мить сонце сховалося, і день
потьмарився, і чорна хмара затулила небо. Ми підвели голови в побачи-
ли, що це крила ар-рухха заступили пам світ. Коли ар-рухх прилетів і
побачив, що яйце розбите, він закричав страшним криком, а па той крик
прилетіла його недруга, і вони почали кружляти над кораблем і кричати
гучніше, ніж гуркоче грім.

Тоді я гукнув капітанові й матросам:

— Відв’язуйте корабель і шукайте рятунку!

Капітан віддав матросам команду і, коли купці зійшли яа корабель,
одв’язав канати, й ми попливли вздовж берега.

Побачивши, що ми попливли, птахи зникли. Ми пришвидшили хід
корабля, щоб утекти якнайдалі від острова. Але за якийсь час птахи з’я-
вилися знову і наблизились до нас. У пазурах вони тримали по величез-
ній скелі. Ар-рухх скинув на нас скелю, але капітан відвів корабель,
і скеля впала в море, і паш корабель загойдався на височенних хвилях,
і ми побачили морське дно.

А потім подруга ар-рухха кинула трохи меншу скелю, і скеля, наче
за велінням аллаха, впала на корму корабля п розтрощила її. Кермо
розлетілося на двадцять уламків, і все, що було на кораблі, потонуло в
морі. А я став шукати рятунку, і милосердна доля послала мені якусь
дошку, і я сів па неї верхи іі почав гребти ногами, а вітер і хвилі допо-
магали мені.

Паш корабель потонув недалеко від якогось острова, і море викину-
ло мене па берег, ледве живого від утоми, голоду та спраги.

Якийсь час я пролежав на березі, поки душа моя відпочила й серце
заспокоїлось. Потім я пішов оглядати острів і побачив, що він схожий на
райський сад: скрізь росли зелені дерева, буяли трави й квіти, текли
прозорі струмки.

Я нарвав плодів і їв, поки наївся, і пив із струмків, поки панився. А
коли прийшла ніч, мене охопили втома і страх, бо я не чув на цьому
острові людського голосу і нікого не бачив. Пролежавши без сну до са-
мого ранку, я звівся на ноги і знову почав ходити між деревами.

Раптом я побачив криничку, а біля кринички старого статечного чо-
ловіка у плащі, сплетеному з листя. І я сказав сам собі:

«Може, цей чоловік теж урятувався з якогось корабля, що розбився
біля острова?»

і я підійшов і привітав старого, але той відповів мені на митах.

— О старче,— спитав я,~ чому ти сидиш тут?

Старий сумно похитав головою і зробив знак, ніби наказуючи:
«Посадови мене собі па плечі й віднеси на той бік криниці».

І я сказав сам собі:

«Зроблю ньому чоловікові добро й віднесу його, куди він хоче; може,
буде мені за це якась подяка чи нагорода».


Я посадовив старого собі на плечі, відніс до того місця, на яке він
показав, і мовив:

— Злазь потихеньку.

Але старий не зліз з моїх плечей, а міцно обхопив мою шию ногами,
і коли я подивився на ті ноги, то побачив, що вони чорні й жорсткі, на-
че шкура буйвола.

Я злякався і хотів був скинути з плечей старого, але він стиснув мою
й*пю ногами ще міцніше. Світ потьмарився в мене перед очима, і я впав
па землю, наче мертвий. А старий став бити мене ногами по спині й по
плечах, і я відчув сильний біль і звівся па ноги, а старий усе сидів у ме-
не на плечах.

Потім він зробив мені знак, який я зрозумів:

«Підійди до дерева з найкращими плодами!»

Я не послухався, і він ліпшу бпп мене ногами, і весь час робив знаки
рукою, показуючи, куди йти, і я ходив із ним. Якіцо ж бодаіі трохи ба-
рився, він бив мене — і я був ніби в йолопі у нього.

Так ми увійшли в ліс, і старіш не злазив з мене ні вдень, пі виочі,
а коли хотів спати, обвивав мою шию ногами й дрімав, а потім проки-
дався і лупцював мене. Я схоплювався на рівні, боячись його прогнівити,
і лаяв себе, іцо пожалів цього старого й посадовив собі на плечі,

і я жив тик багато днів, відчуваючи страшенну втому, і без упину пов-
торював ііодумки:

«Я зробив йому добро, а воно обернулося ялом! Присягаюся, більше ні-
коли в жптгі я не зроблю нікому добра!»

І я просив смерті в аллаха щогодини й щохвилини — так я знемігся
і змучився.

Минуло чимало часу, і якось я забрів із 'старим на плечах в одне
місце, де росло багато гарбузів. Деякі з них висохли. Я взяв здоровий
сухий гарбуз, зробив у ньому дірку, вичистив його, а потім иішов до куща
винограду, нарвав ягід, насипав їх у гарбуз і затулив дірку.

Я поклав гарбуз із виноградом па осонні й не чіпав його доти, доки
виноград перетворився на чисте вино. І я став пити те вино щодня, аби
хоч трохи збадьоритися, і день від дня мені прибувало сили.

Якось старий побачив, що я п’ю, і спитав па мигах:

«Що це?»

І я відповів:

— Це смачний наній, він зміцнює серце і веселить розум.

Я почав бігати зі старим на плечах, танцювати, співати, плескати в
долоні.

Старий знаком звелів дати і йому покуштувати вина. Я не насмілився

С50-4

бібліотечна книга
©слухатись і віддав йому гарбуз. Він випив усе вино іі кннув гарбуз иа
землю.

Незабаром йому стало весело, і він почав підстрибувати в мене на пле-
чах, а потім м’язи його та суглоби розслабились, він захитався, а тоді
зовсім утратив тяму. І я, зрадівши, звільнив од його ніг свою шию, на-
хилився і скинув його на землю.

Мені аж пе вірилось, що я визволився з ярма і Можу вільно ходити по
острову. 1 розум мій відпочив, і я подався на берег.

Я жив па острові, харчуючись плодами з дерев і вгамовуючи спрагу
водою із струмків, і все вдивлявся у морську далечінь — чи не пливе
якийсь корабель. 1 я діждався: одного дня серед ревучих хвиль з’явився
корабель; віп плив до берега.

Моряки зійшли на сушу, і я кинувся до них. Вони обступили мене
й почали розпитувати, як потрапив я на цей острів. Я розповів про свої
пригоди, і, вражені до краю, вони сказали:

— Той старий, який сидів у тебе па плечах,— шейх моря. Нікому ще
пе вдавалося врятуватися від нього. Щаслива твоя доля!

Потім моряки принесли мені попоїсти, і я їв, поки вдовольнився. Во-
ни дали мені одежу— прикрити грішне тіло — й узяли па свій корабель,
і ми пливли багато днів та ночей. Нарешті мн кинули якір біля берега,
иа якому стояло місто з високими будинками, і всі вони дивилися вікна-
ми па море, і звалося те місто Мавпячим. Коли наставала ніч, городяни
виходили на берег, сідали в човпи*та па кораблі, випливали в море й по-
чували там, боячись, що спустяться з гір мавші.

Я подався оглянути місто, а корабель тим часом відплив. І я почав
каратися тим, що покинув корабель, і згадувати своїх товаришів та всі
нещастя, що траплялися зі мною через мавп за першої п другої подо-
рожі.

Отак я сидів, журячись і плачучи, коли раптом підійшов до мене
якийсь городянин і спитав:

— О пане, ти чужинець у нашому місті?

— Авжеж,— відповів я,— я вбогий чужоземець. Я плив на кораблі,
який пристав до цього берега, і зійшов оглянути місто, а повернувшись,
не побачив корабля.

— Уставай,— мовив городянин,— і ходімо з нами до човна. Якщо ти
лишишся в місті на ніч, мавпи вб’ють тебе.

— Слухаю і корюся! — відповів я і сів у човен, а веслярі відштовх-
нулись од берега й відпливли в море на цілу милю.

Я перебув па човні ніч, а коли настав ранок, ми повернулися до мі-
ста й зійшли па берег, і кожен подався в своїх справах. Тих, хто зали-
шався на міч у місті, вбивали мавпи, а тоді знову тікали в гори. Там
воші жерли плоди з дерев, спали, а вночі знову спускалися в місто.

Один городянин із тнх, з ким я провів ніч у човні, сказав:

— Чужинцю, чи з па сіп ти якесь ремесло, яким міг би зайнятися?

— Ні, брате мій, я не знаю жодного ремесла, я нічого не вмію роби-
ти,— відповів я.— Я купець, власник грошей і багатства, і в мене був
корабель, мов у шаха, навантажений чудовими товарами, але він пото-
нув у морі, і все моє майно також потонуло, а я, з милосердя долі, вря-
тувався від загибелі.

Цей чоловік підвівся ті кудись пішов, а незабаром приніс мені бавов-
няну торбу іі сказав:

— Візьми цю торбу, набери в неї камінців на березі моря й виходь
з міста разом із нашими людьми — я відведу тебе до них і доручу їхнім
турботам. Чини так само, як чинитимуть вони, може, й заробиш щось і
зможеш повернутися додому.

Він вивів мене за місто, на берег, і я назбирав повну торбу камінців.
Потім до нас підійшла юрба городян, і цей чоловік сказав їм:

— Візьміть з собою цього чужоземця і навчіть його збирати. Хай і
він заробіггь сякі-такі гроші, а вас доля не обмине своєю ласкою.

— Слухаємо і коримось! — сказали ті люди і, привітавши мене, пове-
ли з собою. У кожного з них була, як і в мене, торба, повна ка-
мінців.

Ми йшли довго, аж поки дісталися до широкої долини, порослої ви
сочонними деревами. І жила в цій долині сііла-сплеіша мавп. Побачивши
нас, вони повидиралися на дерева, а ми почали кидати в них камінці, а
мавпи зривали з дерев плоди і жбурляли в нас.

Я глянув на плоди, що їх кидали мавпи,— це були індійські горіхи.
Я вибрав дерево, на якому сиділа ціла купа мавп, і, підійшовши ближче,
почав поціляти їх камінцями, а мавпи рвали горіхи й кидали в мене, а я
збирав ті горіхи і клав у торбу. І пе встиг іще я витратити всіх камінців,
як набрав повну торбу горіхів.

Коли кожний із над назбирав скільки міг горіхів,-за годину до того, як
мала настати ніч, ми повернулись у місто. Я прийшов до мого нового при-
ятеля й порадника і віддав йому всі горіхи, подякувавши за ласку.

Проте він не взяв горіхів.

— Залиш їх собі,— мовив він.— Продай — матимеш гроші.

Потім він дав мені ключ від одного помешкання в своєму будинку й
сказав:

— Складай тут горіхи, які в тебе лишатимуться після продажу, і
щодня виходь з людьми збирати їх. Із тих горіхів, які ти при носитимеш,
відбирай гірші, продавай і живи па ті гроші. А кращі горіхи складай у
помешканні. Може, й назбираєш стільки, щоб вистачило па дорогу.

— Хай винагородить тебе доля! — вигукнув я.— Красно тобі дякую,
добрий чоловіче!

Щодня я збирав цілу торбу камінців, ішов разом з городянами по го-
ріхи й робив те, що вони. І городяни мені допомагали й показували де-
рева, на яких було багато плодів.

Так я жйв деякий час, і в мене зібралося багато добірних горіхів.
Чимало з них я продав, виручив грубі гроші й купив усе, що мені було
треба. Життя моє стало безхмарним, і щастя знову всміхнулося мені.

Якось я стояв па березі й побачив — підпливає корабель. Па ньому
бухГи купці, що привезли багато товарів. Бонн зійшли на берег, почали
продавати товари й купувати індійські горіхи та інші речі. І тоді я побіс
до свого приятеля я сказав, що хочу попливти па цьому кораблі до себе
додому.

— Як хочеш, пливи,— мовив він.

Я попрощався, подякував йому за ласку, а тоді поспішив па кора-
бель і, зустрівшися з капітаном, про все з ним домовився і повантажив
на корабель горіхи пі інший крам.

Того ж дня ми вирушили в путь. Пливли від острова до острова, від
моря до моря, і па кожному з островів, до якого приставали, я продавав
юріхи й обмінював їх, і доля дала мені взамін більше, ніж забрала.

Ми побували па острові, де росли кориця й перець, і люди розповіли
нам, що на кожному гроні перцю виростає великий листок, який захи-
щає порчішн від сонця та Дощу. Коли ж дощ перестає, листок одхиля-
ється від грона і повисає збоку.

Я обміняв па горіхи багато перше й кориці.

Отак ми іі пливли, аж поки прибули до Басри, а звідти я вирушив до
Багдада, прийшов у свій квартал, постукав у двері свого дому, привітав
родичів та друзів, і вони привітали мене з порятунком. І я склав у ко-
мору всі товари, що їх придбав, і став дарувати їх сиротам та вдовам,
роздавати милостиню. Підніс я подарунки й родичам, друзям, кохапим —
і побачив, що доля дала мені в чотири рази більше, ніж забрала!

Оце найдивовижніше з усього, що трапилося зі мною під час п’ятої
мандрівки! А тепер вечеряйте, любі друзі!

Колп всі повечеряли, Сіндбад-мореплавець звелів видати Сіндбадові-
сухопутцю сто золотих, і той узяв їх і пішов додому, чудуючися з того,
що почув. Піч він провів у себе вдома, а колп зійшло сопце, прокинувся,
прочитав молитву й знову подався до будинку купця. Він побажав гос-
подареві доброго ранку, а Сітідбад-морешгавець запросив мого сісти, і но-
сій сів поряд із ним, і вони розмовляли, аж поки прийшли друзі. Пого-
монівши, гості розставили столи, почали їсти, пити, розважатися й весе-
литись, а Сіндбад-мореплавець повів далі свою розповідь.

ШОСТА ПОДОРОЖ

•— Тож знайте, любі брати й друзі, що, повернувшись з мандрів, я
забув про небезпеки і почав жити в розвагах та в насолодах, у щасті та
в радості.

Одного дня, коли я сидів дома веселий і вдоволепий, повз мій дім
пройшов гурт купців, і було видно, що вони повернулися з далекої манд-
рівки. І тоді я згадав своє повернення в рідне місто, радість від зустрічі
з рідними та друзями — і мені знову до жаги скортіло помандрувати й
зайнятися купецькою справою.

Я накупив чудових і розкіш них товарів, зручних для перевезення мо-
рем, гарненько їх спакував і виїхав з Багдада до Басри. Там наглянув
великий купецький корабель і, повантаживши на нього товари, щасливо
відплив.

Пливли ми з краю в край, від міста' до міста, продавали й купували,
і дивилися па чужі землі, і щастя нам усміхалось: ми дуже вигідно збу-
вали товари іі багатіли.

Та якось капітан у великій тривозі зірвав із себе тюрбан, закричав
страшним криком, став бити себе по обличчю, висмикувати бороду і впав
у трюм. Біля нього зібралися всі купці та мандрівники й спитали:

— Капітане, що трапилось?

І капітан відповів:

— Знайте, люди: наш корабель збився з курсу, і ми запливли у не-
відоме море, і якщо аллах не пошле нам допомоги, то всі ми загинемо!

Капітан схопився па ноги, виліз па щоглу й хотів був поставити віт-
рила, та раптовий порив вітру розвернув корабель кормою вперед по-
близу високої гори, і сторно наше враз зламалося.

Капітан спустився із щогли іі вигукнув:

*•— Що судилося, того не минути? Велика біда пас спостигла, і не
буде нам порятунку!

І тоді всі мандрівники заридали іі почали прощатися один з одним.

А корабель прибило до самісінької гоїш і розтрощило, а уламки роз-
кидало хвилями навсебіч, і все, що було на ньому, потонуло. Купці теж
попадали в море, і дехто втопився, а дехто встиг ухопитися за кам’яні
виступи й видертись на скелясту гору. Мені теж пощастило видертись
па ту гору, і я побачив, що вона стоїть иа великому острові, біля якого
розбилася й потонула сила-сіілеипа кораблів, бо на березі було розкидано
безліч різних коштовних речей, що їх винесли хвилі; ті речі дивували
людське око та вражали розум.

Оглядаючи острів, я натрапив па струмок із прісною водою, який ви-
тікав з-під гори і ховався з іншого її боку.

Мандрівники, які врятувалися зі мною, теж розійшлися по острову.
Вони були приголомшені, побачивши такі багатства: коштовні метали,
самоцвіти п великі царські перлини, що лежали, паче прості камінці, на
дні річечки, яка бігла посеред гаю.

А ще знайшли ми па острові багато найкращого китайського та ка-
марського алое; а ще було там джерело із амброю, яка від гарячих про-
менів сонця розтоплювалась, як віск, і текла біля джерела й розливалась
по морському берегу.

З води виходили морські звірі й ковтали амбру, і амбра нагрівалася
в них у черевах, і вони випльовували її в море, і амбра застигала на його
поверхні, а колір та вигляд її змінювались.

Хвилі згодом викидали амбру па берег, а мандрівники та купці зби-
рали її іі продавали за дуже великі гроші. ІЦо ж до чистої амбри, то
шніа текла по берегах цього джерела, а коли заходило сонце, застигала
на його дні. Коли ж сонце сходило, амбра знову розтавала, і пахощі її
віяли по всій долшіі, як дорогоцінний мускус. А ввечері амбра знову за-
стигала.

Долина ця неприступна — вона оточена горами, на які людина під-
нятися не може.

Ми бродили по острову, дивуючись і милуючись па багатства, розки-
дані по ньому.

На березі ми зібрали трохи їжі. їли тільки раз або два на день, щоб
вистачило якнайдовше, і все одно боялися, що помремо з голоду, а також
від страху й тугії. 1 помирали — один по одному. Кожного небіжчика ми
загортали в одяг або тканину, що їх море викидало на берег.

Но недовгім часі пас залишилася жменька, і булп ми виснажені та
кволі, і мучив нас біль у животі.

Минуло ще кілька днів, і всі мої товариші померли. Я поховав їх і
залишився сам на острові, а їжі вже не було. І став я оплакувати себе й
вигуку вати:

— О, краще б я помер перший, і хай би товариші поховали менеї

Почав я копати глибоку яму на березі. Копаючи, думав:

«Коли я зовсім ослабну й побачу, що смерть уже зазирає мепі в очі,
я ляжу в цю яму, а вітер нанесе на мене піску й закопає мене, і я теж
буду похований у могилі».
Я картав себе за дурний розум, за те, що покинув рідний край та рід-
не місто й поїхав на чужину після всього, що пережив,— бо не було манд-
рівки, в якій я не зазнавав би страхітливих пригод.

Я пе вірнв, що залишуся живий, і каявся, що весь час поривався манд-
рувати морем. Адже мені не були потрібні гроші: навіть половини тих,
що я мав, вистачило б на все моє життя.

Нарешті я сказав сам собі:

«Я певен, що ця ось річечка, яка протікає під горою, має початок та
кінець^ і вона виведе мене в заселені місця! Треба змайструватв неве-
личкого човна іі поплисти за течією, може, доля й пошле мені поряту-
нок, а якщо пі, то краще потонути в річці, ніж померти тут».

І я звівся па ноги й пішов збирати стовбури та гілки китайського й
камарського алое і зв’язувати їх мотузками з розбитих кораблів. Потім
я знайшов кілька корабельних дощок. З усього цього я зробив човен.

Я взяв із собою багато золота, срібла, самоцвітів, великих перлів, а
також чистої амбри. Езяв і рештки їжі. Потім спустив чові.а на воду,
поклав на борти два дрючки замість весел і поплив, гадаючи, куди зане-
се мене доля.

- Я плив, не зупиняючись, до того місця під горою, куди вливалася рі-
чечка, а потім скерував човен у прохід і опинився під горою. Мене опо-
вив глибокий морок.

Течія несла мене далі й далі, борти човна терлися об береги, я сягав
головою кам’яного склепіння і но міг поверну ги назад. І знову почав
я себе картатії, думаючи:

«Якщо прохід стане завузьким, човен не попливе далі, і я тут за-
гину».

Я ліг долілиць на дно човна і плив далі в цілковитій темряві. Річеч-
ка то ширшала, то вужчала, темрява вкрай меие змучила, і я порипув у
тяжкий сой.

Коли я прокинувся, був ясіїніі день. Я широко розплющив очі й по-
бачив, що човен мій прив’язаний біля берега, а біля нього стоїть натовп
індійців та абіссінців. Помітивши, що я підвів голову, вони заговорили,
але я не розумів їхньої мови й подумав, що це мені спиться.

Потім якийсь чоловік звернувся до мене по-арабсььи!

— Мир тобі, брате! Хто ти, звідки і з якою метою прибув у ці місця?
Як ти заплив у ці води? Яка країна лежить за цією горою? Адже звід-
ти піхто ще не приходив до нас.

— А ви що за одні? І яка це земля?— спитав я.

— О брате мій, ми — власники йолів і садів, які ти бачиш навколо,
і прийшли поливати їх,— відповів чолоаік.— Ми спіймали твій човен,
припнули до берега н вирішили зачекати, поки ти прокинешся. Розкажи ж
нам, що привело тебе до нас?

— О, благаю тебе, принеси попоїсти, бо я вмираю з голоду, а потім
витай, що хочеш!

Чоловік приніс їжу. Я попоїв, відпочив, страх мій минув, дух зба-
дьорився, і я розповів усе, що зі мною трапилось — від самого початку й
до тієї миті, коли опинився в підземному коридорі.

Вислухавши мене, люди сказали:

— Відведімо його до нашого царя! Хай він розповість йому про свої
пригоди.

І вони повели мене до царя й потягли човен, повний грошей, само-
цвітів, коштовних металів та прикрас, і привели до палацу, й розповіли
цареві, де мене здибали. Цар ласкаво зустрів мене, спитав, як я себе
почуваю, і забажав послухати розповідь про мої пригоди. Я ще раз роз-
повів про все, що зі мною трапилось, і цар привітав мене з порятунком.

Я приніс із човна багато золота й срібла, самоцвітів, алое та амбри і
подарував цареві. Цар прийняв дарунки і виявив до мене шану та ува-
гу й поселив мене в себе.

Я за приятелю па в із кращими людьми міста, і вони звеличили мене
сіюсю пошаною, і я майже весь свій час проводив у царському палаці.

Люди, які прибували на острів, розпитували мене про мій рідний край,
а я розпитував про їхні краї. Якось сам цар поцікавився моєю батьків-
щиною і тим, як править у пій халіф, а також славним містом Багдадом,—
і я розповів про наші заколи й про халіфа. І цар здивувався й сказав:

— О, ваш халіф розумний і справедливий. Щоб засвідчити свою любов
і шану, я хочу приготувати для нього подарунок і послати тобою.

— Слухаю і корюся, володарю! Я відвезу халіфові дарунок і перека-
жу, іцо ти його любиш,— відповів я.

Добре й весело жилося мені у цього царя. Та одного дня, сидячи в
палаці, я почув, що якісь люди лаштують корабель і збираються пливти
на ньому в бік Басри.

«Ось чудова нагода повернутися до рідного краю!»— відразу сказав
я собі й повідомив царя, що хочу поїхати, бо розлука з родиною й бать-
ківщиною мені нестерпна.

— Я не чинитиму тобі перешкод,— сказав цар.— Але якщо лишишся
тут, нам із того буде сама тільки радість.	*

— О володарю,— відповів -я,— я дуже вдячний тобі за добро та лас-
ку, та дуже вже я скучив за Багдадом, за родичами н друзями.

Тоді цар покликав купців, які лаштували корабель, і познайомив ме-
не з ними. Він підніс мені дорогі дарунки, оплатив вартість подорожі па
кораблі й передав розкішний дарунок Гарунові ар-Раіпиду. Після цього
я попрощався з царем та приятелями, сів на корабель, і ми попливли.

Вітер був попутний, ми щасливо пливли від моря до моря, від острова
до острова і нарешті прибули в Васру. Я зійшов з корабля, прожив кіль-
ка днів і ночей у місті, а потім повантажив свої тюки на верблюдів і ви-
рушив у Багдад.

Перш за вед я зайшов до халіфа Гаруна ар-Рашида, підніс йому да-
рунок, після чого склав усі свої речі в надійному місці, а сам подався
у свій квартал. Зійшлися до мене всі родичі й друзі, і я всіх обдарував
і роздав милостиню біднякам.

А за якийсь час сам халіф прислав по мене й став розпитувати, звід-
ки взявся той дарунок, який я привіз йому. Я розповів халіфові про все,
що зі мною сталося під час мандрівки, і він дуже здивувався й наказав
літописцям записати мою розповідь і покласти зошит у скарбницю для
збереження.

Халіф виявив мені велику шану, і я залишився у славному місті Баг-
даді и, живучи там, забув про все, що довелось мені зазнати, бо дні мої
були сповнені веселощів і розваг.

Отак скінчилася моя шоста подорож. А завтра, брати мої, я розповім
про сьому подорож, ще дивовижнішу за всі попередні.

Сіндбад-моренлавсць звелів розставити столи, і всі його гості сіли
вечеряти, і віп звелів Сіпдбадові-сухонутцю видати сто золотих, а той
узяв їх і пішов додому, а всі гості також розійшлися.

А наступного ранку, коли всі знову зібралися в домі Сіндбада-море-
плавця й посідали на подушки, господар почав нову розповідь.

СЬОМА ПОДОРОЖ

— Повернувшись із мандрів, я жи в. як раніше, збавляючи час у розва-
гах і втіхах. Та незабаром душа моя знову запрагла подивитись на чужі
землі, поплавати морями-океапами, послухати розповіді друзів-купців,
і я ще раз вирішив спробувати щастя. ! 1 зготувавши кілька тюків з доро-
гими товарами, я відвіз їх до Басрп. Там наглянув корабель, спорядже-
ний па плавання, па якому було чимало купців, і, приставши до нпх,
потоваришував з ними, і незабаром ми вирушили в путь, здорові й весе-
лі. Вітер був попутний, і за якийсь час ми припливли до міста, яке зве-
ться Китай. На душі у всіх нас було легко й радісно, і ми любо між собою
гомоніли про подорож та про купецькі справи.

Зненацька зірвався шалений вітер і полив рясний дощ. Ми понакри-
вали наші тюки повстю й парусиною, боячись, що товари змокнуть та
зіпсуються, і почали благати долю відвернути від нас біду. Капітан міц-
ніше затягнув пояс, підібрав поли й виліз на щоглу. Поглянув праворуч,
поглянув ліворуч, тоді подивився па купців і став бити себе по облич-
чю та рвати бороду.

— О капітане, що трапилось?— спитали мп.

І він відповів:

— Благайте в долі порятунку! Прощайтеся один з одним! Знайте, що
вітер закинув нас в останнє море світу.

Капітан зліз із щогли, відчинив свою скриню, витяг полотняний мі-
шок, розв’язав його н висипав якийсь порошок, схожий на попіл. Змо-
чивши порошок водою й почекавши трохи, він понюхав його, а тоді ді-
став із скрипі невелику кпнжку, перегорнув кілька сторінок і сказав:

— Знайте, о мандрівники, що ця книжка містить дивовижні відо-
мості. І в піп написано, що жодна людина, яка попаде в ці місця, назад
не повернеться! Тут водяться змії з величезними тілами, і до кожного
корабля, який сюди припливає, виринає з глибші морських страхітлива
рибипа й ковтає корабель л усім, що с па ньому!

Ми здивувались великим дивом і злякалися великим страхом. Та не
скінчив іще капітан своєї мови, як корабель захитався иа високих хви-
лях, і мп почули страшне ревіння, схоже на гуркіт грому. Ми заніміли
від жаху, зрозумівши, що наближається паш кінець.

До корабля підпливла рибипа, подібна до високої гори. Ми почали
оплакувати себе, приготувавшись до смерті, й дивилися на рибину, при-
голомшені її розмірами.

Тут підпливла ще одна рибина — більша м страшніша за першу,—
і ми гірко заплакалп-зарндали й стали прощатися один з одним.

Раптом з’явилася третя рибина, ще більша за дві перші, і тоді ми
зовсім зпстямнлись і стерялися, і розум паш, охоплений невимовним жа-
хом, затьмарився.

Три рибини закружляли навколо корабля. Потім третя рибина роз-
вявнла пащеку, наміряючись проковтнути корабель з усім, що було на
ньому. Та в цю мнть дмухнув рвучкий вітер, і наш корабель підняло й
жбурнуло на високу гору, і він розбився, а всі купці та мандрівники і всі
тюки з товарами потонули в морі.

Я скинув із себе одежу, залишившись у самій сорочці, і, пропливши
трохи, схопився за одну з корабельних дощок, а потім виліз на неї і сів
верхи. Хвилі й вітер гралися мною, та я міцно тримався за дошку, терп-
лячи великі муки, жах, голод і спрагу.

І я почав картати себе за те, що вирушив у подорож, і душа моя за-
смутилась, і я подумав:
«О Сіндбаде-мореплавцю, ти й досі не закаявся! Небезпеки й біди,
яких ти зазнав, нічого тебе не навчили!! Тож терпи — ти заслужив усе,
що випало на твою долю!»

І я заприсягся святою присягою, що більше ніколи в житті не буду
подорожувати іі навіть не згадуватиму про мандрівки.

Плив я на додаці дв& дні й дві ночі і нарешті дістався до великого
острова, де було багато дерев та джерел із чистою водою. Я нарвав пло-
дів із тих дерев і попоїв, а потім напився воли з джерела, і незабаром дух
мій зміцнів.

Оглядаючи острів, я натрапив на швидку річку з прісною водою, зга-
дав про човен, який був у мене колись, і сказав сам собі:

«Треба й тепер зробити такого човна, і хай він допоможе мені вряту-
ватись. Якщо я виберуся звідси, то ніколи більше нікуди не помандрую;
якщо загину — серце мпс відпочине від утоми й турбот».

І я почав збирати шматки дорогого іі рідкісного сандалового дерева
(а я не знав, що воно таке дорого), наламав гнучкого гілля, па рвав трави
і звив мотузки. Цими мотузками я зв’язав шматки дерева, і вийшов у
мене гарний човен. 1 я сказав сам собі: «Хай береже мене доля!»— сів у
човен і поплив.

Плив я три дні. Я лежав у човні і нічого пе їв, а коли дуже хотілося
пити, пив воду, черпаючи її з-за борту. Через велику втому, голод і
страх я став схожий на кволо курча.

Нарешті мій човен приплив до високої юри, під яку втікала річка.
Я злякався й хотів був зупинити човен і зійти па гору, але течія була
дуже швидка й потягла човен під гору.	'

Проте невдовзі човен виплив на відкритий простір, і я побачив широку
річку, нка гуркотіла, паче грім. Течія річки була швидша за вітер. Я
схопився за борти човна, боячись, що впаду у зоду, а хвилі гралися зі
мною, жбурляючи човен то вправо, то вліво, і віп мчав за течією, і я пе
міг скерувати його до берега.

Нарешті річка принесла мене до величного п багатолюдного міста з
чудовими будівлями. Коли люди побачили, як мій човен мчпть серединою
річки, вони кинули мені сітку та мотузку й витягли човен на сушу, і я
впав на землю, напівмертвий від голоду, безсоння та страху.

Тут підійшов сивий шейх і, мовивши: «Ласкаво просимо!» — накинув
на мене розкішний одяг. Потім шейх повів мене в лазню, а тоді запросив
до себе в дім, і всі його родичі й челядь радо зустріли мене. І я сидів на
почесному місці і їв смачну їжу, а коли вдовольнився, шанобливо йому
подякував. Потім слуги принесли гарячої води — помити руки, а невіль-
ниці — шовйові рупіппкн, і я витер руки та рот.
Старий шейх провів мене у просторий гарний покій і звелів невіль-
никам прислужувати мені й виконувати всі мої бажання.

Я прожив у гостинному домі шейха три дні, смачно їв і пив, вдихав
чудові пахощі, і бадьорість повернулася до мене, страх минув, серце за-
спокоїлось, і я спочив душею. Коли ж настав четвертий день, шейх при-
йшов до мене й сказав:

—• Ти звеселив наші душі, сину мій! Услав ласкаву долю за твій поря-
тунок! А чи не хочеш піти зі мною на базар? Ти продаси свій товар і,
може, па вторговані гроші купиш інший товар.

Я здивувався й подумав:

«Про який товар веде він мову? Адже в мене немає товару».

— О сипу мін, не сумуй і не клопочися!— провадив тим часом шейх.—
Якщо за товар тобі даватимуть підходящу ціну — продавай, а як ви-
дасться тобі ціна малою, товар заберу я і складу його в своїй коморі, і він
лежатиме доти, доки настануть кращі дні й ти зможеш продати його
за справжню ціну.

І я подумав:

«Зроблю так, як він радять. Принаймні дізнаюся, що то за товар!»

— Слухаю і корюся, о брате мого батька!—мовив я.— Води мене па
базар!

Я пішов із шейхом на базар і побачив, що шейх розібрав мій човен.
А човен той, як уже я казав, був із сандалового дерева.

Шейх послав оповісника, і той бігав по базару й гукав, що продається
дорогоцінне сандалове дерево.

Набігли купці й почали торгуватися. Вони набавляли ціну, аж поки
вона сягнула тисячі золотих динарів. А тоді вони перестали набавляти,
і шейх повернувся до мене й мовив:

— Оце така ціна за твій товар сьогодні, сину мій! Якщо хочеш — про-
давай, як не хочеш — я сховаю дерево до себе в комору, і хай воно там
лежить. А коли ціна підвищиться — продаси.

— О пане мій, роби як хочеш,— відповів я.

— Сину мій, чи продаси ти мені це дерево па сто динарів дорожче
тієї ціни, яку давали купці?— спитав шейх.

— Авжеж! Я залюбки продам дерево тобі,— відповів я.

Шейх наказав своїм слугам перенести дерево в комору.

Ми повернулись разом у його дім, посідали, і шейх відрахував мені
повну ціпу за дерево н звелів принести шкатулу, поклав туди гроші, за-
мкнув шкатулу, а ключа віддав мені.

— О сину мій, я хочу тобі дещо запропонувати й бажаю, щоб ти мепе
послухався,— мовив він.
— А яка це буде справа?— спитав я.

] шейх відповів:

— Я вже па схилі свого віку, і в мене немає сипів, але є в мене мо-
лода дочка, на диво прекрасна, тож я хочу, щоб ти одружився з нею й за-
лишився в нашому краї. А згодом я віддам тобі все, що маю, і тп пося-
деш мо< місце.

Я не здобувся па слово, а старий шейх вів далі:

— Послухайся мене* Адже я бажаю тобі щастя! Коли ти одружишся
з моєю дочкою, ти станеш мені за сипа, і все, що належить мені, буде
твоїм. А якщо ти захочеш торгувати й повернутися до рідного краю, ні-
хто тобі пе перешкодить. То яке ж буде твоє рішення?

— О брате мого батька, ти вже став для мене рідним батьком,— від-
повів я.— Я натерпівся мук та страждань і втратив усі свої багатства
Чини, як хочеш, воля твоя!

І тоді шейх звелів слугам привести суддю й свідків, і одружив мене
із своєю дочкою, і влаштував пишний бенкет. А дочка його була напро-
чуд гарпа й тонка етапом, убрана в пишні шати, в коштовні прикраси,
самоцвіти, яким і ціни не складеш. І вона припала мені до серця, і ми
покохали одне одного й стали жити в радості та щасті.

Згодом старий шейх помер, і ми з великою шаною поховали його, а я
успадкував його маєтність, і всі його слуги стали служити мені. Тамтеш-
ні купці призначили мене на його місце, бо віп був їхнім старшиною,
і жоден з купців нічого не купував без його дозволу.

Живучи в тому місті, я спостеріг, що наприкінці кожного місяця у
городян виростають крила, вони літають до самісіньких хмар, а в місті
лишаються тільки діти й жінки.

І тоді я сказав сам собі:

«Треба попросити когось із них — може, вони візьмуть мене з собою».

Отож коли настав кінець ближчого місяця і в городян з’явилися кри-
ла, я прийшов до одного з них і сказав:

— Уклінно тебе благаю, візьми мене з собою, я подивлюся згори на
землю й повернусь разом із вами.

— Це неможливо,— відповів городянин.

Та я не відступався — просив і просив, і він зрештою погодився, але
попередив, щоб я не мовив у пебі жодного слова.

Наступного дня я, не сказавши про свій задум ні дружині, пі прия-
телям, зустрівся з тим чоловіком. Я схопився за нього, і він злетів разом
зі мною в повітря.

Ми піднялися під самісіньке иебо, і я, вражений, вигукнув:

— Оце так диво!
Аж тут небо блиснуло вогнем, і той вогонь ледве не спалив мене та
інших крилатих людей, і всі вони швидко полинули до землі й, розгніва-
ні, кинули мене на якусь високу гору, а самі полетіли геть. І я почав кар-
тати себе за те, що не промовчав, і вигукнув:

— Чого я такий нещаслпвий? Щоразу, як вибавлюсь із однієї біди,
потрапляю в біду знову, і то ще страшнішу!

Отож я сидів па горі, розгублений і безпорадппіі.

Аж тут я побачив двох юнаків, прекрасних, як два місяці, і кожний
спирався на палицю з червоного золота. Я підійшов до шіх і привітався,
вони відповіли па моє привітання, і тоді я спитав:

— Скажіть мені, хто ви, прегарні юнаки?

І впин відповіли:

— Ми — слуги аллаха великого,— і дали мені золоту палицю, а самі
пішли далі своєю дорогою.

Я стояв на вершині гори, спираючись на золоту палицю, і думав про
них юнаків.

А з-під гори раптом виповзла величезна змія. Вона тримала в пащі
людину, і та людина кричала:

— Хто врятує моїю, того доля врятує від усякої напасіі!

. Я підскочив до змії, вдарив її золотою палицею по голові, і вона ви-
пустила людину з пащі.

Врятований низько мені вклонився, подякував і показав дорогу, якою
можна було спуститися з гори.

Спускаючись, я зустрів гурт людей і впізнав поміж ннх городянина,
з яким я літав.

Я підійшов до нього п почав виправдовуватися і, докоряючи йому, що
він мене покинув, сказав:

— О друже мій, так добрі товариші не чинять!

А городянин відповів:

— Ти сам винен! Це ти накликав на пас біду: я ж наказав тобі мов-
чати, коли мп знімемося в небо!

— Тепер я мовчатиму як риба!—мовив я.-—Благаю тебе, полетімо
в місто!

Врешті-решт він погодився й поггетій^ узявши мене на плечі, і приніс
до мого дому. Дружина вийшла мені назустріч, поздоровила з порятун-
ком і сказала:

— Не ходи до їхнього гурту, не товаришуй із ними: ці люди — брати
шайтанів.

— Чому ж твій батько жив із ними?— спитав я.

І вона відповіла:
— Мій батько не належав до них, а тільки робив по-їхньому. А те-
пер, коли віп помер, краще, мабуть нам продати все, що маємо, купити
товарів і рушити до твого краю. Я поїду із тобою, бо не хочу жити в цьому
місті сиротою, без батька-матері.

Я почав розпродувати шейхове майно і розпитував у людей, чп пе
збирається хто в мандрівку. І саме в топ час кілька городян надумали
їхати, але пе могли знайти підходящого корабля.

Тоді вони накупили колод і самі змайстрували корабель, а я найняв
його разом із ними і віддав наперед платню. Потім привів на корабель
дружину, повантажив майно, і, покинувши будинки та володіння, які
нам належали, ми вирушили в путь.

Пливли ми від острова до острова, від моря до моря. Вітер був попут-
ний, і ми щасливо прибули в місто Басру. Я найняв інший корабель, пере-
ніс туди свої товари та майно, поплив у Багдад, прибіг у свій квартал
і ввійшов у свій дім. Товари, що їх привіз, склав у комори.

Мої родичі та друзі підрахували, скільки часу я був у розлуці з ними
під час сьомої подорожі, і виявилось, що минуло аж двадцять сім років!
Вони вже перестали й сподіватися на моє повернення. Коли ж я розпо-
вів їм, що зі мною приключилося в мандрівці, вони знетямились із вели-
кого дива, а потім поздоровили мене з порятунком.

Після сьомої подорожі я заприсягся, іцо ніколи більше пе мандрува-
тиму землею чи морем. Я вгамував свою жагу до мандрів і прославив до-
лю за те, що вона повернула меле па батьківщину, до моєї родили.

Оце таке сталося зі мною, Сіндбаде-сухолутцю! Осі. яких пригод до-
велось мені зазнати!

1 мовив Сіндбад-сухопутець до Сіндбада-мореплавця:

— О пане, благаю, не гнівайся за слова, що їх сказав я тобі, коли
вперше прийшов у твій дім.

І довго жили вони в дружбі, любові та мирі, розважались та весели-
лися, аж поки прийшла до них смерть.

і
Казка про рибалку

Жив собі колись один старий рибалка. Мав він дружину та трьох ді-
тей і був дуже бідний. Щодня закидав він у море невід — чотири рази,
пі більше, пі менше. Такий був у ньої о звичай.

Вийшов він якось опівдні на берег, поставив свого рибальського ко-
шика і, підібравши поли халата, зайшов у воду й закинув невід. Від-
чувши, що невід поважчав, рибалка спробував його витягти, але не зміг.
Вибрів рибалка з води, забив на березі кілок і прив’язав до нього невід,
а сам роздягнувся й пірнув у воду.

Кілька разів пірнав він, аж поки витяг невід на берег. Зрадів рибалка,
хутенько вдягся й зазирнув у невід, однак побачив там тільки мертвого
осла. До того ж, невід був порваний. Зажурився рибалка і вигукнув:
— Оце так спіймав!

Він полагодив невід і знову закинув у воду. Почекав, поки невід за-
нуриться, потяг і відчув, що він важчий, ніж минулого разу, і наче за-
чепився за щось. «Бач,-яку рибину виловив!» — подумав рибалка і, роз-
дягнувшись, пірнув. Пірнав доти, доки звільнив невід. Коли ж виво-
лік його на берег, то знайшов там тільки старий глек, повний піску та
мулу.

Рибалка жбурпув глек подалі, викрутив невід, обчистив його від мулу
і знову закинув у воду. Коли втретє витяг він невід, то знайшов у ньому
саме лиш череп'я, бите скло та старі кістки.

Заплакав рибалка і мовив:

— Горе мені! Я рибалю тільки чотири рази на день! 1 оце вже тричі
закинув невід, а нічого не спіймав! Невже в за четвертим разом нічого
не зловиться і нічим мені буде годувати сьогодні дружину й дітей?

Востаннє закинув рибалка невід, проте п цим разом витягти пе поду-
жав. Роздягнувся він, пірнув у воду іі довго відчіплював невід.

Розклав його па березі й побачив, що там блищить глечик із жовтої
міді, а шийка в того глечика запечатана свинцем, а на свинці — печать
Сулеймана ібн Дауда Рибалка дуже зрадів і подумав:

«Продам я цеіі глечик па базарі мідникам і візьму за нього не менше
десяти золотих динарів!»

Він зважив глечик па руні, відчув, який він важкий, і, глянувши на
печатну, сказав сам собі:

— Ану ж бо гляну, іцо там усередині, а вже потім продаватиму!

Старий заходився колупати свинець ножем і врешті зірвав його з
шийки. Поклав віп глечик набік і потрусив, але звідти нічого не полило-
ся й не випало, і це здивувало рибалку.

Та за мить із глечика пішов дим. Здійнявся той дим до неба, а тоді
поповз над землею, загуснув, затремтів і зробився злим духом — іфритом.

Ноги іфрита стояли па землі, а голова, здоровенна, наче баня мечеті,
сягала хмар. Руки — як вила, рот — як печера, зуби — як скелі, ніздрі —
як сурми, а очі — як ліхтарі. Віп був страшний і гидкий на вигляд.

І коли рибалка гляпув иа іфрита, коліна в нього затремтіли, зуби за-
клацали, а в очах потемніло від страху.

Та іфрит, побачивши рибалку, вигукпув:

— О пророче аллаха Сулеймапе! Я більше не порушу твоїх наказів!

1 Сулеймав ібв Дауд (Соломои, спн Давида) — один із найулюблені-
ших героїв мусульманської літератури. За легендою, на його персні було вирізьб-
лене так зване найбільше (з дев'яноста дев’яти) з імев аллаха. Завдяки тому, що
Соломон знав це ім’я, він міг владарювати над джинами, птахами й вітрами.

5 659-4

Бібліотечна книга
Приголомшений рибалка мовив:

— О іфрите, ти називаєш мене Сулейманом, пророком аллаха, але ж
мудрий Сулейман помер тисячу вісімсот років тому! Тож розкажи мені,
де ти був протягом цього часу і як опинився в глечику?

— Радуйся, рибалко,— відповів іфрит,— бо за хвилину я вб’ю тебе.
І смерть твоя буде страшна!

— За що ти вб’єш мене, і навіщо тобі моє життя? Адже я підняв те-
бе з дна морського і випустив з глечика,— відповів рибалка.

— Скажи, якою смертю ти хочеш померти і яку кару прийняти?—
правив своєї іфрит.

— За який же гріх ти хочеш так тяжко мене покарати? — вигукнув
рибалка.— Краще розкажи свою історію.

— Я, щоб ти знав, рибалко, один із джинів-віровідступників. Колись
давно я не послухався царя Сулеймана, і царський візир привів мене
до нього, і Сулейман схотів, щоб я став під його руку, але я відмовився.
Тоді цар звелів принести глечик, і уп’язнив мене в ньому, заливши шийку
свинцем і відтиснувши па ньому ім’я аллаха. Потім цар віддав наказ
джинам, і ті кинули мене в море. Я пробув па морському дні сто років
і заприся гсл сам перед собою, що дам величезне багатство тому, хто
визволить мене. Минуло сто років, а мене піхто не звільнив. І ще сто
років минуло, і я знову заприсягся: тому, хто випустить мене, я відкрию
всі багатства землі. Проте знову ніхто не звільнив мене! Минуло ще чо-
тириста років, і я пообіцяв: я виконаю три бажання того, хто врятує
мене! Та й тоді ніхто не вибавив мене. І я розлютився й поклявся самому
собі: коли хто-небудь мене випустить, я вб’ю його, але смерть хай вибере
собі сам.

Вислухавши іфрита, рибалка вигукнув:

— Яких тільки див немає на світі! І чому я спізнився аж на тисячу
років?! Не вбивай мене за те, що я тебе врятував! Адже я вчинив з то-
бою по-доброму, а ти мені хочеш відплатити злом!

— Твоя смерть уже за плечима! Вибирай, як ти хочеш померти!— не
відступався іфрит.

І тоді рибалка сказав соф: «Він джин, а я — людина. От я й подумаю,
як перемогти джина розумом і хитрістю, поки він міркує над тим, яку
смерть па мене наслати».

І віп спитав у іфрита:

— Невже мені не минути смерті?

А іфрит заревів у відповідь:

— Не минути!

Тоді рибалка вигукнув:
— Заклинаю тебе іменем, яке вирізьблене на персні пророка Сулей-
кіана, і прошу тебе відповісти правду на одпе-єдине моє запитання!

— Гаразд, питай. Але нехай твоя мова буде короткою.

— Тп кажеш, що сидів у глечику. Але там не поміститься навіть одна
твоя рука чи нога. То як же ти весь туди вліз?

— Ти не віриш, що я сидів у глечику?— крикнув джин.

— Ніколи не повірю, поки пе побачу тебе в ньому,— відповів ри-
балка.

Джин ураз обернувся па дим, зібрався в хмарину і почав потихеньку
входити в глечпк. Нарешті ввійшов увесь. Тоді рибалка схопив свинце-
вий корок, заткпув пим глечик і вигукнув:

— Тепер вибирай, джине, якою смертю хочеш померти! Присягаюсь
небом, я кину тебе в море і побудую па цьому 'березі дім. І хоч би хто
прийшов сюди, я нікому пе дам ловпти риби. Скажу, що тут лежить на
дпі іфрит, і тим, хто його витягне, віп пропонує вибирати, якою смертю
померти!

Почувши слова рибалки й зрозумівши, що його знов ув’язнено в гле-
чику, іфрит спробував вилізти, але пе зміг, бо йому не дозволяла печать.
Збагнувши, що рибалка перехитрив його, віп сказав:

— Та я ж пожартував з тобою!

— Ти брешеш, о паіінікчсмпііпий із джипів!— відповів рибалка і по-
ніс глечик до води.

— Ні! Ні! Не треба! Не кидай мене в море,— закричав іфрит.

— Ба треба!— відповів рибалка.

Тоді іфрит сказав улесливим голосом:

— Ні, я не вірю, що ти здатен на такий жорстокий учинок!

І рибалка відповів:

— Я кину тебе в море! Якщо ти вже пробув у ньому тисячу вісімсот
років, то й лежи там далі, аж до страшного суду. Хіба я не просив тебе:
«Пожалій мене, пе вбивай!» Але ти не послухався й хотів мене внищити.
Однак це тобі не вдалося — я обманув тебе!

— Випусти мене, і я стану твоїм добродійником!— благально мовив
джин.

— Брешеш, негіднику!— вигукнув рибалка.— Ми з тобою, наче візир
царя -Юнана та лікар Дубан.

— А хто вони такі, візир царя ІОпяна та лікар Дубан, і що з ними
трапилося? — спитав джии.— Прошу тебе, розкажи.
ОПОВІДКА ПРО ЦАРЯ ЮНАКА ТА ЙОГО ВІЗИРА

— У давні «гаси,— почав рибалка,— жив собі в персидській землі цар
па нменпя Юнап. Був він багатий та пишний, мав силу-силснну воїнів
та рабів. Але на тілі в царя були страшні виразки. І лікарі яе вміли ви-
гоїти їх. Цар пив різне зілля, мастився різними мастями, однак нічого
йому не допомагало. Ніхто не міг його вилікувати.

Якось прийшов у місто славетний лікар Дубан. Був він уже старий
і пронптав багато грецьких, персидських, візантійських та арабських
книг, знав пауку лікування і науку зірок, володів знаннями про безліч
рослин і Іран, свіжих та сухих, цілющих та небезпечних, вивчив філосо-
фію і багато всяких інших наук.

Пробувши в місті кілька днів, лікар дізнався про цареву хворобу, про
те, що найкращі лікарі та вчені не можуть його вилікувати. Дубан про-
сидів ніч пад мудрими книгами, а колп настав ранок і засяяло сонце, він
убрався в найкращий свій одяг і пішов до царського палацу. Поцілувавши
землю біля ніг царя, Дубан шанобливо побажав йому вічної слави та
щастя, а потім пазвав себе іі моиип:

— О царю, я чув, іцо ти страждаєш від тяжкої недуги і піхто не знач
па неї лінії». Я вилікую тебе, царю! Але я не даватиму тобі ніякого зіл-
ля, ніяких мастей.

Почувши Дубанові слова,, цар ІОнан дивом здивувався й вигукнув:

— Як же ти мене вилікуєш? Присягаюся небом, я зроблю багатим
і тебе, і твоїх дітей, і дітей твоїх дітей, якщо ти вибавиш мене від недуги!
Все, що захочеш, буде твоїм! І їстимеш ти за одним столом зі мною, і
станеш тп моїм улюбленцем!

Цар Юпап подарував лікареві почесне вбрання 1 і ще раз спитав:

— Невже ти вилікуєш мепе без зілля та мастей?

1 лікар Дубан відповів:

— Так, я тебе вилікую!

І тоді цар спитав:

— Якого ж дня і якої години це станеться? Поквапся, сину мій!

— Слухаю і корюся!— відповів лікар. Це станеться завтра!

Віп подався в місто, іш'іпяв будинок і переніс туди всі свої книги та
вілля. Потім дістав із мішка якісь лікп і вклав їх у держак дерев’яного
молотка, іцо його змайстрував раніше.

Наступного ранку Дубан пішов до царя. Він шанобливо поцілував * і

’ Почесне в б р а н в я — одяг, який носив цар; він дарував його декому із
своїх підданців на знак особливої ласки. Крім одягу, дарував ігце дорогоцінний меч

і коня.
землю біля його ніг і сказав, щоб цар їхав на йоле, де вправляються вої-
ни-ве$дпники, і грав там з молотком та м’ячем. Цар вирушив, а слідом по-
тяглися візири, різні вельможі та придворні.

Пе встиг іще цар приїхати на поле, як з’явився там лікар Дубам,
подав йому молоток і мовив:

— Візьми цей молоток, міцно тримай за держак і гасай полем, б’ючи
з усієї сили по м’ячу, аж поки руки й тіло в тебе змокріють від поту.
Тоді ліки перейдуть з держака в руку і розтечуться по всьому тілу. А ти
вертайся в палац і піди в лазню, після чрдо лягай спати. Ти прокинешся
здорцвим!

Цар Юнан вихопив у лікаря молоток, скочив на коня й кинув перед
собою м’яч. М’яч покотився, а цар його наздогнав і щосили вдарив мо-
лоткам, стиснувши рукою держак.

Цін бив по м’ячу і ганяв його доти, аж поки весь спітнів. Рясний піт
тік по його руках.

Кади лікар Дубан побачив, що ліки розлилися по царевому тілу, вій
звелів, йому вернутися в палац і йти до лазні.

Цар помчав у місто й наказав звільнити собі лазню. Лазню звільнили,
і раби один поперед одним побігли до царя, щоб повідомити його про це й
приготувати білизну. Цар добре помився, одягнув чистий одяг, поїхав
у палац і ліг спати. Прокинуншіїсі., він поглянув па своє тіло й побачив,
що па ньому немає жодної виразки. Тіло стало чистим і білнм, наче
срібло! І цар невимовно зрадів, і груди їюго розширилися, і він вільно
зітхнув.

Дікар Дубан тим часом повернувся додому, ліг і проспав цілу ніч.
Коли настав ранок, він прийшов до царя й попросив дозволу зайти в залу
для нарад. ] пар це йому дозволив.

Побачивши лікаря, цар підвівся, обійняв його, посадив поряд із
собою і подарував дорогий та розкішний одяг.

Раби накрили столи, і цар запросив Дубапа до щедрого частування,
і вони сіли до столу, їли іі приязно між собою гомоніли.

Весь день провів лікар Дубан і:» царем. Коли ж настав вечір, цар,
окрім чудового одягу та інших дарунків, дав лікареві дві тисячі динарів
і евцго коня, і Дубан поїхав додому. А цар Юнап знай дивувався з його
майстерності, захоплено примовляючи:

— Цей лікар вигоїв мої виразки іі не мастив їх ніякими мастями!
Оце мудрість! Я повинен виявите до нього найвищу ласку н пошану!
І хай він завжди буде поряд зі мною, щодня зі мною розмовлятиме і їс-
тиме за одним столом!

Цар провів піч спокійно, радіючи зі свого зцілення. Коли настав ра-
иок, він вийшов з покоїв і сів у залі за престол, вельможі його стали
перед ним, а візири й еміри сіли до праву та по ліву руку- Потім цар
покликав лікаря Дубана. Той увійшов і поцілував землю біля царевих ніг,
а цар підвівся й посадовив Дубана-поряд із собою. Він попоїв разом із
лікарем, побажав йому довгих років життя, подарував одяг та різні інші
дарунки і вів з ним бесіду до самого вечора, а тоді звелів видати Дубанові
п’ять пишних убрань та тисячу золотих динарів. І лікар подався додому,
підносячи до неба хвалу цареві.

У царя Юпана був один візир — мерзенний і бридкий па вигляд, ску-
пий і дуже завидющий на вдачу. Коли віп побачив, що цар наблизив до
себе Дубана і робить йому всяке добро, взяли його нестерпні заздрощі,
і віп затаїв на Дубана серце. Правду-бо кажуть люди, що ніхто ие віль-
ний від заздрощів і що в деяких серцях живе несправедливість, яку сила
виявляє, а слабість приховує.

Підійшов якось цей візир до царя, поцілував землю біля його ніг і
сказав:

— О царю часу,, я виріс під теплими променями твоєї ласки, тож хочу
дати тобі одну пораду. Дозволь мені це зробити?

— Яка ж цо порада?— стурбовано спитав’ цар.

І візир відповів:

— О благородний царю, колись, за прадавніх часів, люди казалп:
«Хто не думає про кінець розпочатої справи, тому доля — пе товариш».
Я ж бачу, що цар наближає до себе, вшановує й ущедряє своєю ласкою
того, хто бажає кінця його царству.

Цар змінився па обличчі.

— Про кого тн говориш і па кого патякаєш?— спитав віп.

І візир відповів:

— Якщо ти спиш, то прокинься! Я маю па гадці лікаря Дубана.

— Горе тобі!— вигукнув цар.— Це мій друг. Він мені' дорожчий за
всіх інших людей — адже він зцілив мене від страшної недуги, перед
якою були безпорадні всі лікарі світу. Такого лікаря, як він, не знайти
ні па сході, ні на заході! Від сьогоднішнього дня я щомісяця даватиму
йому тисячу динарів. Проте якби я навіть поділив з ним своє царство,
то й цього було б замало за те, що він зробив для мене! Мабуть, ти
сказав свої слова тому, що заздриш цьому лікареві. Це нагадує мені при-
году, яка сталася з царем ас-Сіндбадом.

— А що ж із ним сталося?— спитав візир.
ПРИГОДА ЦАРЯ АС СІНДБАДА

— Розповідають,— почав цар,— що був колись у переїв цар, який
дуже полюбляв веселощі, розваги, прогулянки, звірині лови й соколине
полювання. Приручив віп гарного сокола і не розлучався з ним ні вдень,
ні вночі; навіть коли спав, сокіл сидів у нього па руці. Звелів цар зро-
бити для сокола золоту чашу, повісив  ту чашу йому на шию і сам на-
пував птаха з иеї.

Якось сидів цар у себе в палаці — аж коли підходить до нього голов-
ний сокільничий і каже:

— О царю, час тобі їхати на полювання!

І цар вирушив на лови, посадивши сокола ссіі^г на руку.

їхали мисливці, їхали, поки спинилися в якійсь долині. Там розгор-
нули мисливську сітку, і незабаром у неї втрапила газель. Тоді цар ви-
гукнув:

— Якщо- газель перестрибне через чиюсь голову і втече, я того вб’ю!

Мисливці почали стягувати сітку навколо газелі. А газель підійшла
до царя, стала дибки і склала передні ноги на грудях, мовби хотіла поці-
лувати перед ним землю. Цар кивнув газелі, та вона зненацька стрибнула
через його голову і помчала в пустелю.

Цар помітив, що почет його переморгується та перешіптується, і спи-
тав візира, чого цо його підданці так дивно поводяться. І візир відповів:

— Вони кажуть, що ти мовив такі слова: «Якщо газель перестрибне
через чиюсь голову і втече, и того вб’ю!»

І тоді цар вигукнув:

— Головою своєю присягаюсь, я буду переслідувати її, поки дожену!

І віп помчав услід за газеллю й не відставав від неї ні в горах, ні в
пустелі. А коли газель хотіла сховатись у сухих чагарях, цар спустив
на неї сокола, і сокіл став бити її крилами, і газель упала на землю.
А був саме час денного відпочинку. Цар ас-Сіпдбад відчув спрагу, і кінь
його теж захотів пити. І цар побачив дерево, з якого текла рідина, схожа
на олію. Руками в шкіряних рукавицях він зняв із шиї сокола золоту
чашу й наповнив цією рідипою. Та коли поставив чашу перед собою,
сокіл зненацька ударив по ній крилом і перекинув. Цар підняв чашу і
почав знову набирати в неї рідину, яка стікала з дерева.

Думаючи, що сокіл хоче пити, цар поставив чашу перед ним, але
птах знову вдарив її крилом і перекинув. Розгнівався цар, втретє напов-
нив чашу й поставив перед конем. Але сокіл і цього разу перекинув її.
Тоді цар вигукнув:

— Гей, пташе, ти позбавив питва і мене, і коня, і себе самого!
І, вдаривши сокола мечем, відрубав йому крила.

А сокіл підвів голову і показав знаком: «Поглянь-но на вершину де-
рева!» Ас-Сіндбад звів очі й побачив на дереві єхидну; та олія була її
отрутою. І стало цареві гірко та прикро, що відрубав вій соколові крила.
Сів він на коня та іі поїхав, тримаючи сокола в руці- Раптом птах жа-
лібно закричав і скопав, а цар заридав, картаючись тим, що вбив свого
вірного сокола, який урятував його від загибелі.

Отака пригода трапилася з царем ас-Сіндбадом.

 Вислухавши розповідь царя Юнана, візир сказав:

— О високий царю, хіба ж я маю серце на цього лікаря? Віп пе зро-
бив мені нічого злого, і я кажу так лише з жалю до тебе. Мої слова
слушні, і якщо ти па них не зважиш, то загинеш. Дубан зцілив тебе
чимось таким, що ти взяв у руки. То невже ти почуваєшся тепер у без-
пеці? Адже він може так само і вбити тебе якоюсь річчю, що її ти візь-
меш у руки.

— Мудра твоя мова, візире,— відповів цар Юнак.— Цей лікар і справ-
ді прийшов паче ворог; мабуть, він хоче моєї смерті. Якщо він виліку-
вав мене чимось, що я взяв у руку, то може мене і вбити чимось, що я
візьму в руку. Як же мені бути?

— Пошли по нього, а коли віп прийде, відрубай йому голову,— пора-
див підступний візир.— Тільки так ти перешкодиш його лихим замі-
рам.

— Ти маєш слушність!— вигукнув цар і вирядив до лікаря посланця.

Дубан прийшов радісний і веселий.

— Чи знаєш ти, чого я тебе покликав?— спитав цар Юнап.

— Пе знає таємниць світу ніхто, крім аллаха,— відповів лікар.

— Я покликав тебе, щоб позбавити життя,— мовив цар.

Лікар, прикро вражений, спитав:

— О царю, зй віщо ж ти хочеш убити мене? Чим я завинив?

— Мені сказали,— відповів цар,— що ти шпигун і прийшов, щоб по-
губити мене й забрати моє царство. Але я вб’ю тебе раніше, ніж ти мене!

Цар покликав ката й звелів:

— Зітни голову цьому зрадникові, внбав нас од ного підступів і зла!

— Пожалій мене — і доля пожаліє тебе, не вбивай мене — бо доля
вб’є тебе!— вигукнув лікар.

Але цар Юнан сказав:

— іТ не можу жити в безпеці, як пе вб’ю тебе: ти мене зцілив чимось,
що я взяв у руку, і тепер я боюсяні вб’єш мене ЧПМОСЬ, що я візьму
в руку.
— О царю, така твоя мені нагорода?— докірливо мовив Дубан.— За
добре ти платиш злом?

Та цар був невблаганний і знову вигукнув:

— Тебе треба вбити негайно!

І тоді лікар, упевнившись, що цар справді хоче його смерті, став гір-
ко картатися тим, що зробив добро недостойній людині.

А кат тим часом підійшов до лікаря, зав’язав йому очі, вийняв меч
і сказав цареві:

— Дозволь!

А лікар, плачучи, благав:

— Пожалій мепе, царю — і доля пожаліє тебе, не вбивай мене — бо
доля вб’є тебе!

Тоді підвівся хтось із придворних і мовив:

— О царю, подаруй мені життя цього лікаря! Афке не бачив жоден
із пас, щоб він скоїв якийсь злочин, а бачили ми, що він зцілив тебе від
недуги, яку не могли прогнати пі лікарі, ні ворожбити.

— А ви знаєте, чому я вбиваю його?— мовив цар.— Тому, що коли я
його ие вб’ю, він неодмінно вб’є мене! Адже той, хто вилікував мепе річ-
чю, яку я взяв у руку, може й убитн мене чимось, що я візьму в руку!
Я боюсь, що він кимось підкуплений і прийшов тільки для того, щоб по-
збавити мене життя!

— Пожалій меле — і доля ножаліс і <»«(•, не вбивай мене — бо доля
вб’є тебе!— знову обізвався лікар.

Та впевнившись, що цар не відступиться від свого наміру, Дубан ска-
зав:

— Якщо вже моя смерть неминуча, відклади її на .день, царю! Я піду
додому, звелю родичам та сусідам поховати мене як належить і попро-
щаюсь з усіма, а потім роздарую людям свої лікарські книги. Найдорого-
ціннішу з книг я подарую тобі, а тп поклади її в скарбницю й бережи,
мов зіницю ока.

— А що в тій кинзі?— спитав цар.

І лікар відповів:

— У ній стільки таємниць, що не злічити! І коли ти зітнеш мепі го-
лову, то перегорни в книзі три сторінки й прочитай три рядки на лівій
сторінці,— і тоді моя голова заговорить до тебе й відповість па будь-які
твої запитання.

' Цар, зчудувавшися, спитав:

— О мудрий лікарю, невже справді твоя голова, коли я її зітну, за-
говорить до мене?

— Авжеж, царю,— відповів лікар.
Цар дозволив Дубанові піти додому, і лікар пішов у супроводі варти
й залагодив усі свої справи, а наступного дня повернувся.

У царський палац зійшлися візири, еміри, придворні та славні вель-
можі, і став палац схожий на квітучий сад.

Два воїни підвели лікаря до царя. Дубан тримав у руках стару кни-
гу й горнятко з якимсь порошком. Він сів і сказав:

— Принесіть мені таріль.

Коли ж принесли таріль, Дубан висипав на неї порошок і мовив:

— Візьми цю книгу, але не розгортай, поки не зітнеш мені голови,
а коли зітнеш, поклади її на таріль і накажи натерти цим порошком —
тоді кров перестане юшити. А вже потім розгортай книгу.

І цар Юнан узяв книгу й наказав зітнути лікареві голову. Кат змах-
нув мечем, і Дубапова голова впала на таріль. Коли ж цар натер голову
порошком, кров перестала юпшти, і тоді голова розплющила очі й ска-
зала:

— О царю, розгорни книгу І

Цар розгорнув і побачив, що сторінки книги злиплися. Віп послинив
палець і ста» гортати сторінки: одну, другу, третю — та все одно гортати
їх було важко.

Цар перегорнув шість сторінок, але не побачив на них жодної лі-
тери.

— О Дубане, тут нічого не написано!— вигукнув він.

Цар перегорнув йце три сторінки — і тут отрута, якою була просяк-
нута книга, враз розлилася по його тілу, і він затремтів і крикнув страш-
ним криком:

— Я помираю!

І тоді лікарева голова сказала:

ч О, скільки їх було —
К Царів лихих, султанів.

Та вік чи два минув —
Ніхто їх й не згадає.
Хто справедливо жив,
Той щастя меду впп’с,
Хто їк кривді й злу служив,
Тих долі меч всіх впб’є.

І коли голова скінчила говорити, цар Юнан упав мертвий.

— Отака була історія царя Юнака, підступного візира й лікаря Ду-
бана! — мовпв рибалка.— Якби, іфрите, цар Юнан не скарав лікаря, він би
сам не загинув. І якби ти мене пожалів, пожалів би і я тебе. Але ти
хотів моєї смерті, і тому я кину глечик з тобою у море!

— Благаю тебе, не роби цього!—заволав іфрит.—Якщо я був злим,
то будь хоч ти добрим! Недарма-бо кажуть: «Злочинець покараний уже й
тим, що вчинив злочин!»

— Облиш ці балачки,— сказав рибалка,— я все одно кину тебе в
море, і не сподівайся, що тебе коли-небудь звідти витягнуть. Я ж тебе
просив, я ж тебе благав, а ти водно торочив, що вб’єш мене, хоч я й ви-
зволив тебе з ув’язнення! Ні, я кину глечик у море, а щоб ніхто не ви-
ловив, розкажу всім, що ти хотів зробити зі Ліною. І ти лежатимеш на
дні моря, поки п сконаєш!

— Відпусти мене!— жалісно мовив іфрит.— Будь великодушним! Ні-
коли ні в чому я тебе не ослухаюсь і зроблю тебе багатим! Присягаюсь
святою присягою!

І рибалка пожалів іфрита й узяв з нього клятву, що той не буде йому
шкодити, а робитиме саме лиш добро. Після цього він зірвав із шийки
глечика свинцеву ‘затичку, і звідти пішов дим, полинув до неба й вро-
бився іфритом.

Іфрит копнув глечика ногою, і глечик упав у море.

Побачивши, що іфрит кинув глечика в море, рибалка подумав, що за-
гибель його неминуча, і в нього затрусилися жижки. Але він не показав
свого страху й вигукнув:

— Викопуй свою обіцянку, іфритє!

Джпп засміявся, став перед рибалкою іі гукнув:

— Рибалко, йди за мною! Но відставай!

Рибалка подався слідом за іфритом, не вірячи, що той його пе вб’є.
А іфрит ішов та йшов. Вони проминули місто, піднялися па гору, потім
спустилися в широку долину. Нарешті вони спинились біля якогось став-
ка. Іфрит зайшов у воду і сказав рибалці:

— Іди за мною!

Рибалка забрів у воду вслід за іфритом. Той звелів закинути невід
і ловити рибу. Рибалка глянув у воду й побачив силу-спленну риб: бі-
лих, блакитних, червоних і жовтих. Він закинув невід і, витягши його,
знайшов там чотири рибини: білу, блакитну, червону й жовту.

Рибалка дуже зрадів, а іфрит мовив:

— Піди до царя іі піднеси йому цю рибу, і він дасть тобі золота, і ти
станеш багатим. Лови тут рибу, але один тільки раз па день! І не гнівай-
ся на мене за те, що я хотів тебе вбити. Адже я тисячу вісімсот років
пролежав па дні моря, тож голова в мене пішла обертом, коли я побачив
землю!

Іфрит попрощався з рибалкою, тупнув ногою об землю, і земля роз-
чахнулася й проковтнула його. А рибалка подався до міста, дивуючись із
своєї пригоди.
Прийшовши додому, рибалка взяв миску, налив у неї води, пустий
рибу, і риба там заплюскотіла. А він поставив миску собі на голову й
попрямував до царського палацу.

Коли рибалка підніс цареві свій улов, той зчудувався: ніколи раніше
не бачив він такої риби.

— Віддав цю рибу дівчині-куховарці! — звелів він візирові.

Дівчину йому подарував трн дні тому цар румів, і цар хотів дізна-
тися, чи вмів та готувати страву.

Візир наказав куховарці підсмажити рибу й докинув:

— О дівчино, до царя прийшов з подарунком старий рибалка, і ніко-
му приготувати цю рибу! Покажи нам своє вміння!

Візир повернувся до царя, і той звелів дати рибалці чотириста дина-
рів. Рибалка сховав їх за пазуху й мерщій побіг додому, падаючи й спо-
тикаючись, і здавалося йому, що все це —- сон.

' Він накушів їжі, питва, одягу й прийшов до дружини, раднії та щас-
ливий.

А дівчина-куховарка почистила рибу іі кинула па сковороду, яку
перед тим підвісила над вогнем. Іїолн риба иілемяжиласи з одного боку,
дівчина перекинула її па другий бік — і в цю саму мнть стіна кухні рап-
том розсунулась, і з неї вийшла молода жінка, висока, струнка й дуже
гарна на вроду; очі в неї були підведені дорогоцінною чорною фарбою, яка
зветься сурмою. На плечах у жінки була напнута шовкова хустка, у
вухах блищали сережки, иа зап’ястках — браслети, на пальиях —- персні
з самоцвітами, а в руці вона тримала бамбукову паличку.

Жінка торкнулася паличкою до сковороди й мовила:

— Геп, риби, чи дотримуєте ви угоди?

Дівч^ина-куховарка зомліла від страху, а жінка повторила своє запи-
тання, і риби підвели, голови й відповіли людською мовою:

— Як ти, так і ми!

Тоді жінка перекинула сковороду і зникла в стіні, з якої з’явилась.

Коли дівчина прийшла до тями, то побачила, що всі чотири риби зго-
ріли й зробилися чорні, мов вуглини.

— Горе мені, горе!— мовила дівчина і знову впала непритомна.

По недовгім часі до кухні зайшов старий візир і побачив, що дівчина
лежить долі. Він штовхнув її ногрю, і дівчина очуняла, вдарилась у сльо-
зи і розповіла все, як було.

— Це справді дивна річ!—мовив візир, вислухавши її.

Він послав по рибалку і, коли того прпвели, наказав:

— Гей, рибалко, швидше принеси нам чотири такі самі рибини!

Рибалка подався до ставка, закинув невід і- витяг чотири рибини, такі
самісінькі, як перші. Він одніс їх візирові, а той пішов до дівчини й
сказав:

— Підсмаж цю рибу при мені, аби я на власні очі бачив, що буде!

Дівчина почистила рибу і, підвісивши над вогнем сковороду, кинула
на неї рибу. І тої самої миті стіна розсунулась, і звідти з’явилася та
сама жінка, і в руках у неї знову була паличка. Вона тицьнула нею
в сковороду іі спитала:

— Риби, чи дотримуєте ви угоди?

— Як тп, так і ми! — відповіли риби, підвівши голови.

Коли риби це сказали, жінка перекинула паличкою сковороду і зникла
в стіні.

Візпр схопився на ноги й мовив:

— Таке дпво не можна приховувати від царя!

Він побіг до царя іі розповів про те, що бачив.

І цар вигукнув:

•— Я мушу усе це побачити па власні очі!

Він послагі по рибалку й наказав принести чотири такі самі рибини,
як і раніше. А щоб рибалка не втік, приставив до нього трьох страж-
ників.

Рибалка побіг до ставка й незабаром повернувся з рибою. Цар звелів
дати йому чотириста динарі н. Потім пін мовив до візяра:

— Усташ. і гам засмаж рибу отут, перед і мною!

— Слухаю і корюся!— відповів візир.

Він приніс сковороду, повісив її над вогнем і, почистивши рибу,
кинув на сковороду.

І в цю мить стіна розсунулась, і з неї вийшов величезний, як гора,
чорний раб із зеленок) гілкою в руці. І мовив раб страшним голосом:

— Гей, риби, чи дотримуєте ви угоди?

І риби підвели голови й відповіло людським голосом.

— Як ти, так і ми!

ї раб перекинув сковороду гілкою, після чого зник у стіні, а цар та
візир глянули на рибу й побачили, що вона зчорніла на вугіль. І тоді цар
вигукнув:

— О диво, дпво! Я повішев розгадатп цю таємницю!

Він звелів привести рибалку і, коли той прийшов, сказав:

— Горе тобі, рибалко! Де ти взяв цю рибу?

— У ставку за містом, отому, що поміж чотирма горами,— відповів
старий.

— А скільки днів треба до того ставка їхати?— спитав пар.

— За півгодини доберешся, володарю!— відповів рибалка.
Цар звелів придворним негайно вирушати, а воїнам сідати иа коней,
і рибалка пішов попереду, показуючи дорогу й подумки лаючи іфрита.

Вони підпилися на гору, потім зійшли у широку долину, і цар та його
воїни дуже здивувалися, бо ніколи раніше не бували в цій долині. І тут
вони помітили ставок, а в ньому плавали червоні, жовті, білі та блакитні
риби. І тоді зачудований цар мовив до свого почту й воїнів:

— Чи бачив хто-небудь із вас цей ставок раніше?

І всі відповіли:	ч

— О царю часу, ніколи в житті ми його не бачили!

Цар спитав найстаріших дідів, які були серед його придворних, і ті
теж відповіли:

— Ми ніколи в житті не. бачили цього ставка!

І тоді цар вигукнув:

— Присягаюсь аллахом, я не повернуся в місто, поки не дізнаюся,
що це за ставок і чому тут водиться така риба!

І вій звелів придворним та воїнам стати табором поміж цих гір, а по-
тім покликав достовірного й мудрого візира і сказав йому:

—• Я хочу відкрити тобі спій задум. Сьогодні вночі я піду сам-одип із
табору, аби розвідати, іцо цс за ставок з такою дивною рпбою. А ти сядь
біля входу в мій намет і всім, хто мене питатиме, відповідай, що цар за-
недужав і звелів нікого до нього не пускати. Тільки не кажи нікому про
те, що я надумав!

— Слухаю і корюся!— відповів візир.

Цар перевдягнувся, підвісив до пояса меч і подався в дорогу. Зійшов
він па одну з гір, попростував далі і йшов без упину решту ночі, ранок
і весь наступний день. Т хоча спека зморила його, він по спинявся й
пройшов так усю другу піч і аж уранці побачив: удалині щось чорпіє.
Зрадів цар і вигукнув:

— Невже я не знайду тут нікого, хто б міг розповісти про дивний
ставок і дивну рибу в ньому?

Він підійшов ближче і побачив перед собою палац із чорного каменю й
заліза. Одна стулка брами була відчинена. Цар постукав у браму, але
відповіді не почув. Постукав він удруге і втретє, але відповіді не було.
І тоді цар грюкнув у браму кулаками так, що аж загуло, але знову ніхто
не відповів йому.

— Мабуть, цей палац порожній,— мовив цар сам до себе і, долаючи
страх, пройшов під брамою до внутрішнього входу й голосно гукнув:

— Гей, мешканці палацу! Я чужоземець і мандрівник; чи не дасте
мені чогось попоїсти?

Він повторив ці слова, але відповіді не почув. І тоді вій зміцнив своє
серце мужністю і зайшов усередину, проте ніде нікого не знайшов, хоч
палац був прикрашений і шовками, і килимами, і завісами. Посередині
палацу був внутрішній двір а чотирма підвищеннями — одне проти од-
ного,— камінною лавою, водограєм та басейном; над басейном стояли
чотири леви з червоного золота; з їхніх пащек лилася вода, мінячись різ-
ними кольорами. Літали в дворі барвисті птахи; золота сітка, натягнена
пад палацом, не давала їм піднятися вище у небо. Але пе було там жод-
ної людини, і цар дивом із цього здивувався, а потім зажурився, бо не
було в кого спитати ні про долину, ні про ставок, пі про рпбу, пі про
палац. Сів він біля дверей і замислився.

Раптом до нього долинув стогін — жалісний і сумний.

Цар скочив на рівні й побіг на той стогін, і незабаром опинився перед
завішаними дверима. Коли ж вій підняв завісу і ввійшов до кімнати, то
побачив юнака, який сндів па ліжку, піднятому па лікоть від підлоги.
Юнак був дуже вродливий, ясночолий, рум’яний, а па щоці в пього чор-
ніла родимка.

І цар зрадів, побачивши юнака, й привітав його, але юнак не встав
із ліжка йому назустріч. Був він убраний у шовковий каптан, вишитий
єгипетськими золотими нитками, а па голові в нього сняла корона, обси-
пана самоцвітами. Обличчя в нього було сумне, і коли цар привітав його,
юнак відповів йому паіічгмпішим літанням, а тоді мовив:

— О володарю мій, ти іппцпіі .т то, щоб вставати перед тобою! Тож
даруй мепі пробачення.

— Я вже пробачив тобі, юначе,— відповів цар.— Адже я твій гість
і прийшов у важливій справі: н хочу дізнатися про ставок і кольорову
рибу, а також про те, чому ти сидиш сам у такому гарному палаці і чим
журишся.

І коли юнак почув ці слова, з очей у нього ринули рясні сльози й
залили йому груди.

— Чого ти плачеш так гірко?— спитав цар.

І юнак відповів:

— Як же мені не плакати? Ось подивися!

І з цими словами юнак підняв полу каптана, і цар побачив, що нижня
частина його тіла кам’яна.

І тоді цар і собі зажурився великою журб'ою й вигукнув:

— О бідолашний юначе, ти додав свою турботу до моєї! Адже я хотів
дізнатися лише про ставок, рибу та палац, а тепер мушу спитати ще й
про тебе! Розкажи мені свою історію!

— Віддай мені твій слух і зір,— відповів юнак.

— Мій слух і зір тут!— вигукнув цар.
І тоді юнак сказав:

— Я розповім тобі дивовижні речі. Почуєш ти і про ставок, і про ри-
бу, і про палац, і про мене. 1 якби записати мою розповідь, то була б вона
корисною й повчальною для багатьох людей, а надто для тих, хто бажає
осягнути-закони життя.

— Я чекаю твоєї розповіді,— мовив цар.

РОЗПОВІДЬ ЗАЧАРОВАНОГО ЮНАКА

— О володарю,— почав юнак,— батько мін був царем цього міста, і
звали його Махмуд — володар чорних островів. Він царював рівно сім-
десят років, а колп помер, я став царем після нього. І я одружився з дуже
вродливою дівчиною, яка покохала мене великим коханням. Коли я на
якийсь час залишав її, вона так скучала за мною, що не їла й не пилч
доти, доки я пе повертався.

Ми прсжплп у коханні та в щасті шість років.

Якось моя дружила -пішла до лазні, а я звелів кухареві зготувати ве-
черю. а сам зайшов у ц><> кімнату іі ліг відпочити, наказавши одній не-
вільниці сісіи біля моєї голови, а другій — біля ніг. Мені було сумно
без дружини, сон не брав мене, і, хоч очі булп в мене заплющені, душа
моя була па чатах. 1 тут я почув, як та невільниця, що сиділа в узголів’ї,
сказала подрузі:

— Бідолашний наш володар, дуже нещаслива його молодість! Горе
йому з пашою володаркою, пією клятою чаклункою!

— Авжеж,— відповіла друга невільниця.— Хаіі тгокарає доля злих
чаклунок! Наш молодий володар і не зиає, що вона кожної ночі тікає з
палацу.

Перша невільниця мовила:

— Наш володар кохає її й беззастережно їй вірить. Він навіть не роз-
питує нікого, де вона буває.

Та друга дівчина заперечила:

— Горе тобі! Хіба ж віп знає, що дружина залишає його? Вона під-
носить йому келих із тим напоєм, який наш володар випиває щовечора
перед спом, і він засинає п не бачить, куди тікає ного дружина. Вона
вбирається, папахчується і йде кудись із палацу, а повертається аж на
світанку й курить чимось над обличчям у нашого володаря, і він проки-
дається.

Почувши слова невільниць, я впав у страшний розпач і тугу.

Коли дружина повернулася з лазні, ми розстелили скатертину, пове-
черяли, а після вечері, як завжди, любо між собою гомоніли, а потім вона


зволіла, щоб принесли напій, який я завжди пив перед сном, і простягла
мені келих, і я прикинувся, ніби п’ю, а сам вилив напій собі за пазуху.
В ту ж мить я ліг і удав, що заснув, навіть захропів. Раптом чую, як
моя дружина каже:

— Бодай би ти іі зовсім не прокидався! Тн мені гидкий, ненависний,
і я не знаю, коли вже аллах візьме твою душу!

І вона убралася в найкращі шати, обвіяла себе дорогоцінними пахо-
щами і, повісивши собі на пояс мій меч, відімкнула браму й вийшла в
місто. А я встав і подався за нею вслід.

Дружина проминула місто й дісталася до міських воріт. Там вона
зупинилася й мовила слова, яких я не розчув, і всі замки та засуви по-
падали, її ворота розчахнулися навстіж. Не помічаючи, що я йду за нею
назирці, дружина дійшла до міського звалища і попрямувала до огорожі,
на якою притулилась халупа л иообпалспої цегли. Моя дружина зайшла
її халупу, я я виліз па її дах, зазирну» через шпарину й побачив: дру-
жина підійшла до чорношкірого раба в брудному лахмітті, що лежав на
купі очерету, іі поцілувала перед ним землю, а раб сказав:

— Горе тобі! Чому ти забарилася?

— О володарю,— відповіла дружнпа,— хіба ти пе зпаеш, що я заміж-
ня? Але чоловік мені осоружний! І я хочу заволодіти цим містом, і якщо
тн їй доішможши мені, іо хни місто перетвориться па руїну, хай пац
ним кричуІІ. Чорні поршні, хіні у ньому зшнїдуті. притулок самі лиш ли-
сиці та вовки!

Після цих її слів чорношкірий раб підвівся я почав навчати мою дру-
жину злих нар. Ці чари мали вбити мене і допомогти дружині заволодіти
моїм містом. 1 дружина повторювала його заклинання і зрештою схили-
лася йому до ніг, втративши від хвилювання тяму.

ІІгриді мною, коли я побачив і почув усе це, померк світ, і я перестав
нолоді гп собою. Я стрибнув із даху, вбіг у халупу, схопив меч, який ви-
сів па поясі моєї дружини, і намірився вбити обох. Спершу я вдарив ме-
чем раба. Я подумав, що вбив його. Але за мить він захрипів. А тут дру-
жина моя заворушилась, і мені стало жаль її вбивати, і я кинув меч,
вийшов з халупи іі подався в місто. Повернувшись у палац, я ліг у ліжко
і пролежав до ранку. А коли дружина повернулася п розбудила мене, я
побачив, що вона обрізала собі коси і надягла жалібне вбрання.

— О сипу мого' дядьку,— мовила вона,— не забороняй мені робити
тс, що я роблю! Повідомили мене, що матінка моя померла, а батька вби-
то у священній війні, а з двох моїх братів один сконав, укушений коброю,
и другий впав у безодню. Я маю право тужити за ними й плакати.

Я помовчав, а потім відповів:

0 ІІМ1-4

ЇЛО Поточна книга
— Роби, що хочеш, я нічого тобі не заборонятиму і ні в чому не пе-
речитиму.

Цілий рік моя дружина тужила, плакала 'й побивалася. А як рік
минув, сказала:

— Я хочу збудувати у твоєму палаці гробницю з банею і ходитиму
туди плакати й тужити. А назву її «Притулок журби».

І дружина звеліла обладнати в одній із кімнат гробницю на взірець
склепу, а потім перенесла туди чорного раба-чарівника. Він не міг го-
ворити і рухатись, але ще не звікував свого віку.

Дружина щодня хоДила до нього — вранці й увечері,— плакала й по-
бивалась над ним, напувала його вином та цілющим зіллям.

Цілий рік .вона ходила до чорного раба, і я не забороняв їй цього,
навіть слова супроти пе мовив.

Якось, зайшовши до дружини, я побачив, що вона плаче, примовляю-
чи при цьому:

—- О, чому ти «риєшся від мене, володарю?! Поговори зі мною, навчи,
як звести зі світу мого ненависного чоловіка?

Почувши це, я дулн? розірвався й вигукнув:

— О негіднице! Доки ти будеш мене дурити? Думаєш, я не знаю,
що це піп навчив тебе злих чар?!

1 коли донька мого дядька почула ці слова, вона зірвалася з місця й
заволала:

— Горе тобі, нсе! Це ти поранив мого коханого? Ось уже третій рік,
як він ні живий ні мертвий! Я поміцусь тобі за нього страшною помс-
тою!

— Так, цс зробив я!— відповів я дружині і схопив меч, щоб заруба-
ти її.

Але вона засміялась і мовила кілька слів, яких я не зрозумів, а потім
сказала:

— Тепер ти в моїх руках! І я нашлю на тебе чари, і ти скам’янієш І

І я в ту саму мить став таким, яким ти мене бачиш, і відтоді не можу
пі встати, ні сісти і не знаю, живий я чи мертвий.

А дружина після того зачарувала ще й місто з усіма його базарами й
садами — обернула місто па ставок. А що в нашому місті жили мусуль-
мани, християни, іудеї та вогнепоклонники, то вона обернула всіх їх на
риб: білі риби — мусульмани, червоні — вогнепоклонники, блакитні —
християни, жовті — іудеї. Чотири острови біля міста вона перетворила на
гори, і гори ті оточують ставок. До того, вона катує мене: щодня завдає
сто ударів батогом. А потім одягає на мої зранені плечі волосяну одежу
і вже зверху накидає оцей розкішний каптан;
І юнак, розповівши про свою нещасливу долю, гірко заплакав.

— Ти додав турботи до моїх турбот! — мовив цар.— А де ж,. юі.аче,
та гробниця, в якій лежить поранений чарівник? І де твоя дружина?

— У тій кімнаті, що навпроти дверей,— відповів юнак.— Дружина
приходить сюди врапці, зриває з мене одежу і шмагає батогом, а я плачу
іі кричу, але не можу відштовхнути її від себе. А вона, вдаривши мене
сто разів, іде до чарівника з вином і зіллям. І так кожного ранку!

— Юначе!— вигукнув цар.— Я не завагаюсь зробити добре діло, і
люди будуть згадувати мене добром!

Цар розмовляв із зачарованим юнаком, поїш настала піч і їм схоті-
лося спати. На світанку цар прокинувся, встав і, взявши меча, попряму-
вав до гробниці, де сидів чорношкірий раб-чарівппк. Там він побачив
свічки, курильниці іі посудини для олії.

Підійшовшії до риба, цар змахнув мечем, зарубав його, відніс до ко-
лодязя, що був у пшінці, й кипу в туди.

Повернувшись, цар ліг у гробницю, накрився расовим ганчір’ям, а
поряд поклав свого вірного меча.

По недовгім часі з’явилася чаклунка. Вона зірвала каптан зі свого
чоловіка й почала шмагати його батогом.

Пожалій мі не! благав юнак.— Чи мало ще мені муки!

Ллє дружіппі вигукнули:

-—Лін пожпліп мого володарн?

І нона бплп юнака, аж поки стомилась, а годі накинула на його зра-
ін їй, скривавлені плечі розкішний каптан. А потім узяла келих з вином,
*ь шку з цілющим зіллям і попрямувала до гробниці.

— 0 володарю, скажи мені що-пебудь! — мовила дона плачучи.— По-
твори зі мною!

Цар змінив голос і сказав мовою чорних людей:

Ох, ох, помає в мене ні сили, ні снаги!

Почула ці слова дружина-чаклунка і аж знетямилася з радощів. Огов-
піііниісь, вона сказала:

— О володарю, невже ти заговорив? Невже це правда?! Мені не ві-
ри і вся...

1 цар відповів кволим голосом:

А хіба ти заслуговуєш на те, щоб з тобою хто-небудь говорив?

— А чому б і ні? — спитала чаклунка.

— А тому, що ти щодня катуєш свого чоловіка, а він кличе па допо-
моїу під світу до смерку й не дає мені спокійно спати, проклинаючи і
іі-бі’, і мене,— сказав цар.— Якби не це, я, мабуть, давно видужав би.
і ци-го я й не розмовляю з тобою.
— Якщо ти хочеш, я зніму з нього чари,— мовила чаклунка.

— Визволи його і дай нам спокій,— відповів цар.

— Слухаю і корюся! — сказала вона, подалася до кімнати, в якій си-
дів юнак, узяла чашку з водою й почала над нею чаклувати. Вода в чаш-
ці забулькотіла, закипіла, мов у казані над вогнем.

Чаклунка покропила тією водою юнака й мовила:

— Заклинаю тебе всім, що я тут казала-примовляла: якщо ти напо-
ловину скам’янів од моїх чарів, то прибери тепер ту подобу, в якій був!

Юнак ураз стріпнувся і скочив па рівні й зрадів великою радістю.

Але чаклунка сказала:

— Забирайся-звідси і не повертайся ніколи, бо я тебе вб’ю!

І юнак вийшов з кімнати, а вона побігла до гробниці.

— О володарю, тепер ти можеш вийти! — вигукнула вона.

І цар відповів кволим голосом:

— Ти вибавила мене від лихої гілки, але не вибавила від лихого ко-
реня! Що мені з того? — О володарю, який же це корінь? — спитала вона.

І цар вигукнув:

— Горе тобі! Корінь — цс городяни цього міста і чотирьох островів!
Опівночі риби завжди випливають па поверхню ставка й волають про
допомогу і проклинають тебе й мене. Через це і не можу я видужати.
Звільни їх від злих чарів! А потім вертайся сюди, візьми мене за руки
іі підніми — і я одужаю.

І коли чаклунка почула слова царя (а вона думала, що це і є чорний
раб-чарівяик), вона дуже зраділа й вигукнула:

— О володарю, я все зроблю, як ти кажеш!

І вона побігла до ставка, зачерпнула з нього води й почала иад пею
чаклувати,— і рибп враз заплюскотіли й вийшли з води, і чари з них
спали, і вони обернулись на людей, а ставок — на місто, а гори — на
острови. В місті завирувало життя.

— О володарю, подай меиі руку і встань! — вернувшись, мовила чак-
лунка.

— Підійди ближче! — ледве чутно озвався цар.

І коли вона підступилася до нього, цар вихопив меч, вдарив її в гру-
ди — і вона впала мертва.

Цар вийшов із палацу й побачив зачарованого юнака, який стояв, че-
каючи на нього, і привітав його з порятунком. Юнак поцілував своєму
рятівникові руку і подякував йому, а цар спитав:

— Хочеш жити тут чи підеш зі мною в моє МІСІЮ?

— О царю часу,— відповів юнак,— а чи зпаєш ти, скільки звідси до
твого міста?
— Два з половиною дні пішки,— мовив цар.

— О царю, якщо ти спиш, то прокинься! Подорожньому треба йти до
твого міста цілий рік! Ти ж подолав цю відстань за два з половиною дні ли-
ше тому що місто було зачароване. Але не турбуйся, я ие залишу тебеї

— Слава ласкавій долі! Ти станеш мені за сина — адже я не маю
дітей! — зрадівши, вигукнув цар.

І вони обнялися, радісні й щасливі, а потім повернулись до налацу,
і юнак, який позбувся злих чарів, наказав своїм вельможам збиратися й
приготувати все, що потрібно для тривалої подорожі.

За десять днів вони вирушили в путь. Разом із ними їхали п’ятдесят
невільників, які везли подарунки.

їхали вони вдень і впочі цілий рік. Доля була до них ласкава і берег-
ла їх від небезпек, і нарешті воші добулися до міста, куди прямували, і
вислали ішоргд гінця, щоб той сповістив візира про їхнє щасливе при-
буття. Ві.нір, який уже втратив надію побачити свого царя, вийшов йому
назустріч з усіма мого воїнами.

Прибувши до палацу, цар сів на трон і почав розповідати візирові та
придворним про свої дивовижні пригоди, а ті, його вислухавши, зчудува-
лися її що раз привітали царя із щасливим поверненням.

Потім цир роздав своїм придворним нагороди і сказав візирові:

Хай покличу п. рибалку, який ііріпкмчпі мені рибу.

Нічийно послали но строп» рибалку, який допоміг звільнити місто
від злих чарів, і коли його привели, цир щедро обдарував його й розпи-
тався, як рибалці ведеться і чи і: в нього діти.

Рибалка сказав, що має двох дочок і сипа.

Цар звелів привести їх до палацу й одружився з однією дачкою, юна-
кові віддав другу дочку, а сина зробив своїм скарбником. Потім він на-
ставив візира царем у місто на чорних островах і вирядив туди ще й тих
п’ятдесят невільників, що приїхали з юнаком. Візир поцілував цареві
руки і не гаючись вирушив у дорогу.

А рибалка жив, горя-біди не знаючи, і мав славу найбагатшого чоло-
віка свого часу, а дочки його були дружинами царів, аж поки прийшла
до них смерть.	х
Казка про Аладдіна і чарівну лампу

Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідніш кравець
і мав він сина, якого звали Аладдіном. Син цей змалку ледарював, тож
коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось
ремесла. А що був віп дуже убогий і не. міг віддати сина в науку до
майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крампичку й став нав-
чати його кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик
цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями;
він не міг всидіти в крамничці, а тільки того п чекав, щоб батько подався
до якогось замовника,—і тоді кидав крамничку й біг гратися з пусту-
нами-приятелями.

Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крам-
ничці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було
марно. І Він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що —
байдикував, як раніше.

Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти
на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого
сина Аладдіпа.

А той Аладдін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку й
до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти

Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі — пряла та пря *
ла, і з того вони жили.

Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п’ятнадцять років, але віп і пе
думав братися за розум.

Одного разу, коли віп, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками,
до них підіііпнчі незнайомий. Цс був чаклун родом з Магрібу1, який вив-
чив усі науки, добре знав астрономію, а ще краще — астрологію2.

Коли віп побачив Аладдіпа, то мовив сам до себе: «О, саме цей хлоп-
чина мені й потрібен! Цс ж задля нього я покинув свою країну!»

Підкликав чаклун-магрібинець до себе одного з Аладдінових прияте-
лів і почав розпитувати, чий віп сип, як звати його батька, а коли діз-
нався про нас, підійшов до Аладдіпа, відвів його вбік і спитав:

-— Скіпки, хлопчику, це тії Аладдін, спи кравця?

Апжцж, іішііоіиіиіі прочанине,— відповів Аладдін.— Та батько мій
давно іпкп помор.

Магрібпнець, почувши це, гірко заплакав, міцно обійняя Аладдіпа й
почав цілувати, і хлопець дуже з цього здивувався й спитав:

— Чого тн. плачеш і звідкіля знаєш мого батька?	»

І тоді магрібинець відповів тихим і сумним голосом:

— О хлопче, нлачу я тому, що твій батько — рідний мій брат! Я зне-
мігся, повертаючись із далеких країв, але радів душею, сподіваючись по-
бачити його! А ти сказав, що він номер! Отож я її плачу, а ще я тужу
над своїм безталанням — адже мій любий брат помер, не дочекавшись
мене! І коли я побачив тебе, Аладдіпе, то, присягаюсь аллахом, упізнав,
хоч твій батько, а мій брат іще не був одружений, коли ми з ним розлучи-
лись. О, хам би я номер замість нього! Та не до снаги лам змагатися з
долею. Від того, що судилося, не втечеш. Але ти, синку, заміниш мені
брата, бо ти — його син, і я втішатимусь тобою: адже той, хто лишив та-
кого гарного сина, не помер!..

1 Арабські країни па півночі Африки — Алжір, Марокко, Туніс, Лівія, Єгипет,
нкі колись об’єднувалися спільною назвою — Магріб.

Астрологія — антинаукове вчення, за яким на основі розташування пе-
Літних тіл нібито можна передбачити майбутнє окремих осіб і людства.
Магрїбинець впиняй з кишені десять динарів, простиг їх Аладдінові
й мовив:

— Де ж ти мешкаєш, синку, де твоя мати, дружина мого брата?

І Аладдін узяв магрібинця за руку, провів його до свого дому, і там
магрїбинець сказав:

— Візьми ці гроші, смику, віддай матері, привітай її від мене й ска-
жи, що дядько повернувся з далеких мандрів. А я завтра прийду до вас,
щоб побачитися з твоєю матір’ю, подивитись на дім, в якому жив мій
брат, і помолитися па його могилі.

Магрібцрець поцілував Аладдіна й пішов, а хлопець, радий та весе-
лий, побіг додому. Вскочивши в кімнату, віп вигукнув:

— Мамо, я приніс радісну звістку: мій дядько, батьків брат, повер-
нувся з далеких країв і передає тобі вітання!

— Ти, синку, глузуєш із мене!’— відповіла мати.— Звідки візьметься
в тебе дядько? Адже в твого батька не було ніяких родичів!

— Як що не було, коли я щойно бачив свого дядька! — вигукнув
Аладдіп.— Віп обіймав і цілував мело, а сам гірко плакав! Віп упізнав
мене, і йому відома вся наша сім’я! Якщо ж ти по віриш, то дивись: ось
десять динарів! Дядько подарував їх мені й сказав, щоб я віддав тобі.
А завтра він сам прийде привітати тебе.

— Сину,— мовила мати,— в тебе справді був колись дядько, але він
давно помер, а інших батькових родичів я не знаю.

Чаклун-магрібинець устав рано-врапці, одягнувся й піїтіон на ту саму
вулицю. Аладдін, як і завжди, бавився з хлопцями. Магрїбинець пригор-
нув і поцілував його, а потім впиняв з гамапа два динари й мовив:

— Візьми це, сипку, віддай матері! І скажи, .що дядько хоче прийти.,
до вас сьогодні повечеряти. Отож хап мати приготує смачну вечерю. Але
перш ніж ми зараз з тобою розпрощаємось, покажи мені ще раз ваш дім,
щоб я ввечері втрапив.

— Слухаюсь! — відповів Аладдін і повів магрібинця до свого дому.
А тоді магрібинець подався у своїх справах, а хлопець побіг до матері,
віддав їй два динари й сказав:

— Мій дядько хоче сьогодні повечеряти в нас.

Аладдінова мати пішла иа базар, купила всього, що треба, і, повер-
нувшись додому, заходилася готувати вечерю, позичивши в сусідів посуд.

— Сипку, вечеря готова,— мовила вона, коли все зварилось.— Може,
твій дядько пе знає до пас дороги, то піди й зустрінь його!

— Слухаю і корюся! — відповів Аладдіп.

Аж тут у ворота постукали. Аладдін відчинив і побачив магрібинця,
а поряд із ним — раба. Раб тримав глечика з солодким напоєм і кошик
з фруктами та солодощами.

Аладдін узяв усе це в раба, і той пішов геть, а хлопець повів магрі-
бинця в дім, і коли вопи увійшли до кімнати, магрібннець заплакав, при-
вітався з матір’ю і спитав у неї, де звичайно сидів його брат. Мати пока-
зала, й магрібипець почав цілувати там землю, вигукуючи:

— О горе мені, о сумна моя доля! О любий брате, як мені тяжко без
тебе!

І віп доти плакав та побивався, б’ючи себе долонями по обличчю, доки
Аладдіиова мати злякалась, що. він ізсунеться з глузду. Вона підійшла до
магрібинця, взяла його за руку і, підвівши з землі, сказала:

— Не сумуй так, о брате мого чоловіка! Не катуйсь!

— Но дивуйся, повістко, що ти мене не знаєш і пе бачила ні разу,
коли чоловік твій був живий,— мовив магрібипець.— Адже я покинув це
місто й розпрощався з братом сорок років тому! За цей час я обійшов
схід і захід і всі міста Магрібу, і побував у Каїрі, і жив у сяючій Ме-
діпі. Звідти я вирушив у країни невірних і пробув там аж чотирнадцять
років, а потім, одного дня, о невістко, я згадав свого брата, своє місто й
рідпу землю, і збудилося в мені палке бажання побачити брата. І я втра-
тив спокій, повсякчас плнкші та тужив і врешті сказав собі: «О чоловіче,
годі тобі жити іт чужіші! Ти мш.тп одного-єдиного брата, тож підн й по-
дивися 1111 нього. Піхто по .шш:, що готує людині доля і які можуть бути
її удари. Горе, якщо ти помреш, пе побач шипи востаннє брата! Аджо в
тебе є і гроші, іі добро, а брат твій, може, живе у злиднях. Вертайся до-
дому, піди до нього, а коли побачиш, що він бідакує, допоможи йому!»

Наступного ранку я швидко зібрався, сів на свого прудконогого коня
й вирушив у путь. По дорозі я зазнав чимало небезпечних і страшних
пригод, проте доля була до мене ласкава, і я щасливо дістався до вашого
міста. І коли я побачив на вулиііі твого сипа Аладдіна, який бавився з
хлопчаками, я впізнав його, і серце моє розкрилося для нього — адже це
моя рідна кров! Та Аладдін розповів мені, що мій любий брат помер, і,
почувши це, я тяжко зажурився, і мене охопила безмежна* туга. Та я
втішаюсь Аладдіном і сподіваюся, що він замінить мені брата, а хто
лишив собі заміну, той не помер!

Магрібипець побачив, що Аладдінова мати заплакала від його слів,
і звернувся до хлопця таким самим солодким та улесливим тоиом:

— О сішку мій, якого ж ремесла ти навчився? Чи знаєш ти якесь
діло, що могло б прогодувати тебе і твою матір?

Аладдін, знітившись, втупився у долівку, а мати відповіла:

— Звідки ж у нього візьметься те ремесло? Немає ніякісінького! Ці-
лими днями він ледарює й вештається з хлоипями-баламутами. Батько
його так цим журився, що заслаб і помер. От і мушу я день при дні
прясти прядиво, щоб заробити па прожиток! Уже в мене й сили немає
годувати такого здорового лобура!

Тоді магрібинець мовнв до Аладдіна:

— Не годиться ледарювати, небоже. Ти син порядних та роботящих
людей і вже не малий хлопчик, а юнак. Хіба тобі не соромно, що мати
чорно працює, аби прогодувати тебе, а ти байдикуєш? Ти конче мусиш
навчитися ремесла п заробляти на хліб і собі, й матері! У вашому місті
багато всяких діаметрів. Вибирай, яке ремесло тобі до душі, і я віддам
тебе в павч^йия. Може, кравецька справа тобі не подобається? Тоді ска-
жи, що тобі до серця, і я допоможу, чим зможу.

Та Аладдін мовчав, як води в рот набравши, і магрібинець збагнув,
що хлопець не бажає вчитися жодного ремесла, бо звик байдикувати.

— Що ж, небоже,— мовив магрібинець/— Коли тп пе хочеш вчитися
ремесла, я приставлю тебе торгувати в крамниці тканин — дуже гарних
і дорогих. Ти бачитимеш багатьох людей, торгуватимеш і врешті станеш
купцем, якого псі знатимуть у місті.

Почувши ці слова, Аладдін дуже зрадів: адже він був певен, що куп-
ці завжди ходять у чистому й красивому вбранні, що всі вони — шано-
вані й багаті люди. Віп аж засміявся від радості й закивав головою, і
магрібинець зрозумів, що хлопцеві кортить стати купцем.

— Гаразд, небоже,— сказав він.— Завтра ми підемо з тобою на ба-
зар, я куплю тобі гарне вбрання, а потім напитаю в купців крамницю
й привезу туди багато дорогого краму, і тн будеш ним торгувати.

І коли Аладдіпова мати почула це (а вона все ще мала сумніви щодо
магрібинця), то нарешті повірила, що цей незнайомець — справді брат
її чоловіка, бо хіба чужий робив би таке добро її синові?! І вона почала
напучувати Аладдіна, щоб той у всьому слухався свого дядька й ніколи
не йшов протн нього, бо ж дядько — це все одно, що батько.

А потім мати подала вечерю, і всі сіли до столу, а коли наїлися, по-
мили руки й стали гомоніти про всілякі торговельні справи.

Опівночі магрібинець підвівся й пішов додому, пообіцявши прийти
вранці й повести Аладдіпа на базар. Хлопець не спав усю піч від радості
й хвилювання.

Рано-вранці магрібинець постукав у ворота, і Аладдінова мати від-
чинила йому, проте гість не схотів заходити, а погукав Аладдіна. Хло-
пець швиденько вбрався, вибіг до магрібинця і, поцілувавши йому ру-
ку, побажав доброго ранку. А гість узяв його за руку й повів на базар.
Там зайшов до крамниці одного заможного купця і спитав, чи є в нього
гарне вбраиия, і купець приніс цілий оберемок. І все вбрання було роз-
кішне й таке яскраве, що аж очі вбирало.

— О сину мого брата,— мовив магрібинець,— вибирай, що тобі до
вподоби!

Аладдін дуже зрадів, почувши, що дядько дозволяє йому самому виби-
рати, іі показав на те, що лому найбільше примпілося до вподоби, і ма-
грібинець заплатив за те вбрання гроші. Потім вони подалися в лазню,
помилися, напахтились, напилися солодких напоїв, і щасливий Аладдін
убрався в свої нові шати. Він підійшов до магрібинця, поцілував йому
руку й сказав:

— Спасибі, любий дядьку! Хай буде життя твоє довге, безтурботне
й безхмарне.

Вони вийшли з лазні, і магрїбинець знову повів Аладдіна на базар
і ходив із ним від крамниці до крамниці, показуючи, як люди купують
та продають.

— Придивляйся добро до того, як торгують кунні!—говорив вій.—
Адже тн повинен добре знатися на товарах!

Потім він повів Аладдіна містом, показуючи мечеті, заїзди, харчівні,
після чого вони зайшлн до одного знаменитого. кухаря, і той подав їм
розкішний обід на срібному посуді. По обіді магрібинець показав Аладді-
пові місця для прогулянок г розваг, а також царський палац, а тоді пішов
з пим на заїжджий двір для чужоземців, у якому оселився. Віп запро-
сив у гості купців, Які жили поряд, поставив народ ними сголпк із щед-
рим частуванням і сказав про Аладдіпа, що це його небіж.

Коли всі попоїли, попили і вдовольнилися, магрібинець узяв Аладді-
па за руку й повів його додому.

Побачивши сина в нових розкішних шатах, мати невимовно зраділа.

— О, в мепе від щастя аж голова наморочиться! — вигукнула вона.—
Думки мої розбіглися, і я не знаходжу слів подяки за твою ласку і за
добро, яке тн зробив моєму сипові!

— О жінко мого брата,— відповів магрібинець,— ніякого добра я не
зробив. Адже Аладдін — мій небіж, а це все одно, що син, і»я повинен
турбуватися пим, як батько.

— Хай доля впродовж усього твого життя вщедрятиме тебе! — вигук-
нула мати.— А мій син в усьому коритиметься тобі й школи словечка
не скаже супроти!

— О невістко, не думай про це,— відповів магрібинець.— Аладдін —
розумний юнак, я сподіваюсь, що ти будеш задоволена ним, і якщо доля
схоче, він етапе найбільшим купцем у місті. На жаль, завтра п’ятниця1,

1 П’ятниця— День відпочинку, «святий» день у мусульман.
і я не зможу купити для нього крамницю, бо купці після молитви підуть
на прогулянку, але вже в суботу Аладдін матиме свою крамницю. А завт-
ра ми теж підемо погуляти за місто. Мабуть, він іще не бував там. До
того ж, я хочу, щоб вій познайомився з купцями, а купці познайомилися
з ним.

На цьому магрібипець попрощався й повернувся до заїжджого двору,
а вранці прийшов знову й постукав у ворота. Аладдін усю ніч не спав.
Як тільки защебетали пташки й зійшло сонце, він схопився з ліжка,
одягнув своє нове вбрання і сів, чекаючи дядька. Коли почувся стукіт,
хлопець миттю відімкнув ворота й побачив магрібинця.

— Сьогодні, небоже, я покажу тобі таке, чого ти ніколи ще не ба-
чив,— сказав той.

Вони проминули місто й вийшли на околицю. Магрібипець показував
Аладдінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до яко-
гось саду, палацу або замку, він спинявся й питав:

— Чи подобається тобі цей сад? Якщо хочеш, я куплю його для те-
бе. А може, тобі подобається цей палац?

Аладдіп, чуючи ці слова, ладен був танцювати від радості.

Оіак воші йшли, поки томились, а тоді вступили в один прекрасний
сад, від самого вигляду якого яснішало в очах і легшало в грудях. Біля
ставка з прозорою водою вони сіли, відпочити і подивитись, як водограї
поливають квіти свіжими струменями, .що ллються із пащ мідних левів.’
Серце Аладдіна співало.

Магрібипець зняв із пояса мішок із їжею й мовив:

— Небоже, ти, мабуть, голодний? Час нам підкріпитися!

І вони попоїли, а тоді магрібипець скапав:

— Якщо тп відпочив, то погуляймо ще трохи! Роздивимося ці місця
краще.

І вони знову гуляли в садах, поки ‘ обійшли їх .усі, і Аладдін дуже
стомився — адже він ніколи ще не ходив за місто.

Потім вони підійшли до якоїсь високої гори.

— Куди ми йдемо, дядьку? — спитав Аладдін.— Вже й сади позаду,
вже ми п до гори цієї дісталися, і ноги піді мною вгинаються — так я
наморився. Краще повернімось у.місто!

— О небоже! Ця дорога веде до ще кращих садів,— відповів магрі-
бинець,— Ходімо, я покажу тобі сад, якого не бачив жоден цар па зем-
лі! Зберися на силах — адже тп не дівчисько, а мужній юнак!

Т магрібннець почав улещувати Аладдіна й розважати ного і, йдучи
поряд із ним, розповідав цікаві бувальщини та небилиці, і нарешті вони
добулися до того самого місця, до якого хотів Привести хлопця цей
магрібинський чаклун і задля якого він прибився сюди із далеких
країв.

— Ну, любий небоже,’ сядь і відпочинь тут,— мовне магрібинець,—
Оце і с те місце, куди ми прямували, і я покажу тобі такі дива, якими
піхто ще не милувався. Як відпочинеш, назбирай трохи хмизу, сухого
коріння, гілок та іншого палива. Я хотів би розкласти багаття й показа-
ти тобі щось таке, чого ще ніхто ніколи пе бачив.

Аладдінові закортіло побачити те, чого Ще ніхто ніколи пе бачив, і він
забув про втому й заходився збирати хмиз, аж поки магрібппець мовив:
«Годі!» Чаклун звівся на ноги, витяг із-за пазухи кресало и запалив
просякнуту сіркою тріску, від неї припалив свічку, яку теж витяг із-за
пазухи, і, коли Аладдін присунув купку хмизу, підпалив її. Зачекавши,
коли полум’я пригасне, він знову сягпув рукою за пазуху, витяг малень-
ку коробочку, дістав н неї пучку якої осі» порошку п кинув його у вогонь.
У небо знялися стовпи диму, а магрібинець мочав промовляти якісь за-
клштаїшя.

І враз усе навкруги потемніло, загуркотів грім, земля задвигтіла іі роз-
чахнулась.

Серце в Аладдіпа закалатало, і віп хотів чкурнути, куди дивляться очі.

Мяірібншщі., побачивші!, іцо хлопець намірився тікати, страшенно
розлютився, бо зірки йому нц«» дппно показали, що без цього хлопця,
якого піпі гіГ Алнддіїї, ніп по ..ідіїісіпігь свого задуму: адже він прагнув
здобути скарб, який міг відкритися ліпші :ні допомогою Аладдіна. І вій
підвів руку іі дав Аладдінові такого сильного ляпаса, що хлопець впав на
землю.

Прийшовши до тями, він спитав:

— Дядечку, що я зробив тобі лихого, чим заслужив таку кару?

— О синку, я ж хочу, щоб ти став хоробрим мужем! — відповів лу-
кавий чаклун.— Не переч мені, адже я тепер тобі за батька! Незабаром
забудеш усі свої турботи, бо побачиш дивовижні речі!

Колп земля розчахнулась, у розколині з’явилася мармурова плита,
в якій блищало мідне кільце.

І магрібинець сказав Аладдінові:

— Коли ти зробиш так, як я скажу, то станеш багатішим за всіх ца-
рів світу! Отут заховано величезний скарб, який заповідано тобі,— а ти
хотів накивати п’ятами! Я чарами примусив землю відкрити свої глибини.
Бачиш оцю плиту з мідним кільцем? Скарб лежить під пею. Візьмися
рукою за кільце, трохи підніми його — і мармурова плита зсунеться.
Піхто, крім тебе, не може зрушити її, синку, і ніхто, крім тебе, не сміє
ввійти в цю скарбницю, тому що скарб охороняється твоїм іменем! Але
ти повипеи у всьому слухатись мене! Все це я роблю задля твого добра,
бо тут лежать найбільші у світі багатства. Всі царі землі не здобули
навіть малої частннки їх. І всі ці багатства — твої і мої!

Почувши ці слова, Аладдін аабув про біль і втому.

— О дядечку,— мовив він,— скажи, чого ти хочеш? Я коритимусь
твоїм наказам і ні в чому не буду тобі перечити.

І магрібинець відповів:

— У мене немає спадкоємців, крім тебе, і я хочу, щоб ти був щасли-
вий. Ти — мій єдиний спадкоємець і наступник!

Він підійшов до Аладдіна, поцілував його в чоло й додав:

— Для кого ж я труждаюсь, як не для тебе? Тож підійди до плити
й візьмись за кільце.

— О дядечку,— мовив Аладдін,— але ж плита ця важка, і я сам не
подужаю її підняти — адже я ще малий. Допоможи мені, прошу!

— Ні, мені заборонено до неї торкатися! — відповів чаклун. — Візь-
мись рукою за кільце, і плита відразу підніметься. І коли ти візьмешся
за кільце, назви своє ім’я, ім’я твого батька іі діда, а також ім’я твоєї
матері та її батька.

Аладдіп ступив уперед і зробив усе так, як сказав магрібинець: по-
тягнув за кільце, назвав своє ім’я, ім’я батька й матері, імена батькового
і материного дідів,— і плита піднялася. Аладдін відсунув її набік, і пе-
ред ним відкрилося підземелля з дванадцятьма східцями.

— Аладдіне,— сказав чаклун,— слухай мене уважно й зроби все точ-
нісінько так, як я тобі загадаю! Спустись у це підземелля! Внизу ти по-
бачиш здоровенний льох, поділений на чотири кімнати. В трьох із ппх ти
знайдеш чотири глеки з червінцями, сріблом та золотими зливками. Не
підходь до них близько, пе торкайся їх. Іди вперед, аж поки дійдеш до
останньої, четвертої кімнати. Минаючи кожну кімнату, тп побачиш, що
всі вони завбільшки з будинок. У четвертій кімнаті теж стоять глеки з
червінцями, сріблом, золотими зливками й самоцвітами. Не підходь до
них і навіть краєчком одежі їх не торкнися. Не торкайся і стін — а то
загинеш! І пе затримуйся на східцях — бодай на жодному! Якщо ж ти
меие вслухаєшся, то злі чари обернуть тебе на чорний камінь...

Коли тп минеш останню кімнату, побачиш двері. Поклади на них ру-
ку і знову назви своє ім’я та ім’я твого батька, як ти оце назвав їх над
плитою,— і двері відразу відчиняться. Через ті двері ти пройдеш у пре-
красний сад; гілки дерев там угинатимуться від плодів. Проминувши
сад, вийди на дорогу, яку побачиш перед собою, відміряй рівно п’ятдесят
кроків — і перед тобою відкриється склепіння, до якого ведуть тридцять
східців, а над ипм горітиме лампа. Сміливо; піднімись тими східцями,
візьми лампу, погаси її і вилий з неї олію, а тоді поклади лампу за пазу-
ху, не боячись, що олія забруднить твоє вбрання. Коли ж будеш верта-
тися, зривай із дерев ті плоди, які тобі сподобаються. Все, що є в саду
і в скарбниці, стане твоїм, якщо лампа потрапить до твоїх рук!

Магрібипець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладдіно-
ві іі- мовив:

— О енну, цей перстень вибавить тебе від будь-якої біди за умови,
що ти запам’ятав усе, що я сказав тобі. Тож уставай і спускайся вниз.
Наберися відваги й не бійсь нічого — адже ти вже пе хлопчисько,
а муж, і серце в тебе повинне бути безстрашним, а душа — міцною, як
криця! Якщо зробиш усе так, як я сказав, то незабаром станеш пайбагат-
шим з усіх людей па світі!

І тоді Аладдін скочив па ноги, спустився в підземелля й справді по-
бачив там лі.ох, поділений на чотири кімнати, і в кожній стояло по чо-
тирн глеки, повні золота, срібла та інших копі іовпостсн.

Підібрав Аладдін йоли халата й пройшов увесь льох, пильнуючи, щоб
пе торкнутися ці його стін, ані всього іншого, що там було, і за хвилину
он в пився в саду. Проминув сад, дістався до склепіння й побачив, що там
справді висить лампа. Зійшов віп східцями вгору, взяв ту лампу, вилив
З неї олію її поклав лампу собі за пазуху. Після нього він зпову спустив-
ся н сад і почав рікідпвляитсь де|ипиі ги птпхів.

Мов .тчи роїш п її іі, иоходлиіп Аладдін поміж дерев, гілля яких звиса-
ло до землі, і було го гілля рясно всипане самоцвітами, які мінилися різ-
ними барвами — білою, веленою, жовтою, Червоною, фіолетовою—і бли-
щали яскравіше за сонце, і кожний самоцвіт був такни великий та гар-
ний, що годі було й знайти слова, аби його змалювати. В наймогутнішого
та найбагатшого царя пе знайшлося б жодного самоцвіту, який дорівню-
вав би найменшому самоцвітові в чарівному саду!

(/гояв Аладдін посеред того саду, й милувався дивовижними дерева-
ми, бо ніколи не бачив, щоб іїа деревах замість плодів росли коштовні
самоцвіти — смарагди, яхонти, топази, перли та діаманти, які баламу-
тять людям розум і відбирають у них тяму. Він ие апав ціни самоцвітам,
не знав, як їх продають та купують — адже віп був син бідного кравця.
1 він подумав, що добре було б нарвати дивовижних плодів: був певен,
що це справжні плоди і їх можна їсти.

Зірвавши кілька самоцвітів і побачивши, що вони тверді, сухі, а їсти
їх пе можна, Аладдін вирішив, що це, — кольорові скельця.

Віп нарвав багато різнобарвних самоцвітів, иаснпав їх собі за пазу-
ху, у кишені, а потім зняв із себе пояс, набрав туди самоцвітів і знову
підперезався, думаючи:
«Якби-то прикрасити паш дім цими скельцями й погратися ними з
хлопцями на вулиці!»

Після цього Аладдіп поквапився назад, боячись свого дядька-магрібин-
ця. Віп павіть не глянув па глеки із золотом, дійшов до східців і почав
підніматися ними. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося
зійти на останній східець, вищий за-всі інші, та Аладдіп ніяк ие міг ви-
лізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів.

І тоді вів сказав магрібиицеві:

— Дядечку, подай мені руку й допоможи вилізти нагору!

Та магрібинець відповів:

— Дай мені спершу лампу, щоб тобі було легше, сппку. Мабуть, це
вона тобі заважає.

-- Мені вона зовсім не заважає! — мовив Аладдіп.— Допоможи мені
тільки піднятися па цей східець! Як вилізу, відразу віддам тобі лампу.

Магрібинець розсердився й почав наполягати, щоб Аладдіп оддав лам-
пу, а тоді вже виходив із підземелля. Та Аладдін поклав лампу собі за
пазуху ще раніше, як насипав туди самоцвітів, тож пе міг її тепер ви-
тягти. Крім того, йому стало цікаво, чоцу це магрібинець по но дає йому
руки.

— О дядечку! Допоможи мені вибратися звідси, а тоді бери ту лам
ну,— знову став він благати.

Магрібинець дуже розгнівався й зажадав, щоб хлопець спершу- від-
дав лампу, та Аладдін не міг цього зробити, бо вона була присипана са-
моцвітами. І магрібинець розлютився й почав чаклувати: зашепотів якісь
слова і кинув у полум’я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвиг-
тіла, мармурова плита знову насунулась па вхід до підземелля, і Алад-
дін залишився сам.

Магрібинець — адже віп умів читати по зірках — дізнався, що в да-
лекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того
скарбу — лампа, і хто здобуде її, той стане багатішим за всіх царів _йа
світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався ще й про те, що
скарб цей може здобути лише хлопець па ймення Аладдін, який похо-
дить із бідного роду. Вдруге розсипавши пісок, магрібинець узнав, який
той Аладдін па вигляд.

Тоді віп хутко зібрався, вирушив у путь і згодом прибув до міста, в
якому жив Аладдін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом до-
мігся він того, що Аладдін зайшов у підземелля. Магрібинець уже свят-
кував перемогу — та Аладдін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив уби-
ти Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хло-
пець загине, і вирушив додому.


Коли Аладдін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчай-
душно закричав:

— Дядечку, дядечку!

Відповіді не було. Аладдін гукнув знову й знову не почув дядьково-
го голосу. І він здогадався, що прибулець обманув його: він йому зовсім
не дядько. Аладдін гірко заплакав-заридав, голова у нього запаморочи-
лась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.

Згадаймо тепер, іцо магрібинець, виряджаючи Аладдіна в підземелля,
надів йому на палець перстень, сказавши: «Цей перстень вибавить тебе
з будь-якої біди!» І коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в роз-
пачі руки, ненароком зачепив той перстень, перед ним став велетень-
джпн — один із рабів пророка нашого Сулеймана —- і вигукнув:

Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я — покір-
ний раб гніт», в чиїх руках цей перстень!

Аладдіп затремтів від страху, побачивши джина, та коли він почув,
як приязно той обізвався до нього й сказав: «Проси в меде, чого хо-
чеш!» — то заспокоївся й пригадав слова магрібинця: «Цей перстень
вибавить тебе з будь-якої біди».

Аладдін сказав джипові:

О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене па землю!

І !•• встиг іііц Аладдіп скінчити своєї-мови,*як земля задвигтіла й роз-
чахнулін'Я, і пін побачив себе біля входу в підземелля.

І Аладдін, л ряді піп її із того, що він ншшу на землі й сонячні промені
пестить йому обличчя, нліоїцііа яасліилсні очі. А коли розплющив їх,
то побачив, що земля навколо рівна, і немає па ній сліду того, що вона
розкривалась. Аладдін роззирнувся навсебіч, побачив сади й упізнав до-
рогу, якою прийшов сюди.

І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подався до міста. А всту-
пивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду та втоми.

Мати кинулась приводити сина до тями і, принісши від сусідів тро-
хи трояндової води, покропила йому обличчя. Від тієї хвилини, як бідна
вдова попрощалася з Аладдіиом, вона не переставала плакати, а коли
хлопець, повернувшись, упав непритомний, вона мало не спричинилася.
І вона кропила Аладдівові лице трояндовою водою й давала нюхати зіл-
ля, аж поки він отямився й мовив:

— Дай мепі чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки
в роті!

Мати поставила перед пим їжу, сказавши:

— ЇЖ, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою прнклю-
чилось.

7 С59-4

Бібліотечна книга
І Аладдіп сів до столу, а коли вдовольнився й відпочив, глянув на
матір і сказав:

— О матінка лежить на тобі велика провина! Адже тн віддала мене
проклятущому чаклуну, який хотів звести мене зі світу! Я власними очи-
ма бачив смерть, яку він насилав па мене! А ми ж думали, що він справ-
ді мій дядько! Аби ти знала, якцД це злий та жорстокий чаклун!

І Аладдін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлу-
чився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.

І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним
магрібинець, то мовила:

— Синку, в ту мить, як я побачила магрібинця, серце моє відчуло
щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який
губить людей своїми чарами! І я злякалась за тебе.

Аладдін дві ночі не спав, тож був дуже млявий і сонний. І він міцно
заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на
полудень. Він попросив їсти, бо дуже зголоднів, але мати сказала:

— Гай-гай, синку, в мепе немає нічого, бо все, гцо було, ти з’їв учора.
Зараз піду на базар, продам прядиво іі куплю на вторговані гроші
їжі.

Хіііі твоє прядиво лишається вдома, матінко,— відповів Аладдін.—
Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її па базар. За неї. ма-
буть, заплатять більше, ніж за.прядиво.

Мати принесла лампу, .але побачила, що вона брудна, і сказала:

— О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? її треба по-
чистити. Зараз я візьмуся до цього. А тоді вже понесеш продавати.

І вона взяла жменю піску й стала терти ним лампу. Аж раптом пе-
ред пою став велетепь-джин, страшний та грізний па аигляд, і промовив:

— Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї
лампи коримось тому, хто володіє нею.

Коли Аладдінова мати побачила джипа, її охопив- жах, і язик у неї
занімів, бо вопа зроду не бачила таких велетів, і вона впала па землю
непритомна. Аладдін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав
джинові:

— Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за
все, що я їв досі!

Джип цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з’явився знову, то
приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять та-
рілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, бі-
ліший від снігу.

Джин поставив усе це перед Аладдіном і зник, а хлопець підвів ма-
тір, побризкав їй в обличчя трояндовою водою і, коли вона прийшла до
тями, сказав:

— О матінко, частуйся!

Побачивши перед собою срібний столик, бідна вдова здивувалась й
спитала:

— Хто ж це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар
дізнався п ро наші злидні п шле нам свій обід!

— Матінко, не час зараз гадки гадати,— відповів Аладдін.— Краще
попоїмо, бо ми дуже голодні.

Тоді мати підійшла і сіла біля столика, і вони разом їли йпили,
поки вдовольнились, і мати чудувалась, дивлячись на розкішні
страви.

Коли попи помили після обіду руки, мати мовила:

О синку, розкажи, куди дівся той джип після того, як я впала
пгпрнтомнві ('.ліііш аллихопі, що ми попоїли і пі віко не голодний!

І Ллладіп розповів про все. і маги, вражена пі приголомшена, ска-
зала:

— О синку, то джиіш справді з’являються перед людьми?! Я ніколи
їх .не бачила! Мабуть, це топ самий джин, який вивів тебе з підземелля,
коли клятий магрібипець замкнув тебе там.

— Пі,— відповів Алалліп,— це' не той диши, який вивів мене па
землю. Цей джип іншої породи, бо тоіі слугує персню, а цей — лампі,
яку ти, чистячи, потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

Отже, той, кого я бачила,— раб лампи? Який же віп гидкий та
потворний! Я так перелякалась, що мало пе померла! Благаю тебе, ви
книг, геть і цю лампу, і перстень! Жах мене бере, сішку, колп я дивлюся
на цих джинів!

Матінко, відповів Аладдін,— твої слова для мене— наказ, але ні
викинути, ні продати лампу та перстень ми не можемо! Ти тільки глянь,
як допоміг нам раб лампи: ми помирали з голоду, а він приніс нам роз-
кішний обід. Пригадай: коли клятий магрібинець опускав мене у під-
іемслля, він наказав принести саму лише лампу — знав, яка від пеї ве-
лика користь. Тож ми повинні берегти цю лампу й нікому її не показу-
вати, бо вона дасть нам і хліб, і багатство. І персня я теж не можу по-
збутися, бо якби не він, ти б пе побачила мене живим, матінко! Ні, я
його пе викину! Хтозпа, які ще пригоди чигають па мепе... Я не зніму
його » пальця! А лампу сховаю кудись подалі, щоб вона не трапляла тобі
на очі.

ІІнглухавши Аладдіпа, матн сказала:
— Розумні твої слова, синку. Роби, як сам схочеш. Але я не торкну-
ся пі цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.

Наступного дня Аладдін і мати доїли те, що зосталося від принесеного
джипом обіду, і в них пе лишилося ніякої їжі. Тоді Аладдін узяв одну з
тарілок, що їх приніс джип, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів
япхого та жадібного гевдляра-чужоземця. Аладдіп дав йому тарілку, -і
гендляр одвів хлопця вбік, щоб піхто їх не бачив, роздивився тарілку й
побачив, що вона — з чистого срібла. Проте він не звав, чи знається
Аладдін на таких речах, і спитав:

— Скажи, хлопче, скільки ти хочеш за цю тарілку?

1 Аладдін відповів:

— Тобі краще знати, скільки вона коштує.

Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін
і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі
гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціпу тарілки? Чи, може, він не
знає, скільки коштує тарілка?..

Нарешті гендляр витяг з кишені один динар І дав його Аладдінові,
а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів,
що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода
динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.

Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього ди-
нар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей
і мовив:

— Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.

Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.

Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдіп ніс до гендляра-чужоземця од-
ну тарілку, і той давав йому динар.

Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тіль-
ки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдіп притяг
столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять
динарів, і Аладдін із матір’ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх.
І тоді Аладдін сказав:

— У нас більше нічого немає,'треба потерти лампу.

Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лам-
пу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:

— Твій слуга — перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Ка-
жи, чого бажаєш!

— Я бажаю,— мовив Аладдін,— щоб ти приніс мені столик з най-
кращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!

Не встиг Аладдіп моргвути оком, як джин щез і повернувся із столп-
ком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних
наїдків, і пляшки а впном, і свіжий хліб.

Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванад-
цять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її спов-
нилось радістю.

— От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла
її викинути!— сказав Аладдіп.

— Хай аллах дасть усякого добра цьому джипові, але я все одно пе
хочу його бачити,— відповіла мати. І вони сіли за столпк і їли й пили,
а те, що лишилося, мати сховала па завтра.

Коли ж їжа у них .скінчилася, Аладдіп узяв срібну тарілку, сховав
її під,полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля
цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, по-
бачивши Аладдіна, спитав:

- що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до за-
жерливого скупія гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю,
що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба
тп не знаєш, сину, що чужоземцізвикли пас дурити? А цей гендляр —
такий облудник і шахрай, яких ще й світ пе бачиві О сипу, покажи мені
те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно кош-
тує!

Аладдін вийняв срібну тарілку іі подав ювелірові, і старий узяв її,
зважив і спитав:

— Скільки давав тобі той гендляр,- і чи це така сама річ, як ті, що ти
досі йому продавав?

— Авжеж,— відповів Аладдіп,— це точнісінько така тарілка, і за
кожну він мепі давав по динару.

І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:

— А іцо я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця та-
рілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш,
я відрахую тобі їх.

І старий ювелір відлічив Аладлінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв
їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість.

Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдів продавав старому по та-
рілці, і по недовгім часі вони з матір’ю стали жити в достатку, проте не
змінили своїх звичаїв — пе купували зайвих речей і не робили великих
.витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелю-
вав тепер тільки з дітьми статечних Та шановних людей і щодня відві-
дував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи
їх про товари та про торгівлю.
Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями іі дивився, що
вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з під-
земелля — пе скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціпи
не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого
пе мають навіть царі, бо пе бачив віп у ювелірів жодного каменя, схо-
жого па його самоцвіти — всі вони були куди більші, яскравіші й блиску-
чіші.

Аладдін щодня ходив па базар, знайомився з багатими людьми й за-
водив з ними дружбу. Віп розпитував, як купці продають і купують, бе-
руть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, па базар, по-
чув крик оповісника:

— За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці
замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Ца-
рівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні!
Хай ніхто не виходить на вулицю в не визирає з вікон! Хай ніхто не
ослухасться цього наказу! ,

Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком
глянути па царівну, і він сказав сам собі:

«Усі навколо тільки іі балакають про її красу та чарівність. Невже
я так і не подивлюся на неї?!»

І він почав думати-гадати, яК-бп здійснити свій намір, і врешті на-
думався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути па царівну, коли
вона туди входитиме.

Аладдін став за дверима лазні — його не було нікому видно — й почав
чекати.

Царівпа Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й май-
дани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало,
і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет ска-
зав про пеї:

Я красу цих очей передати пе міг.

Чиї руки плекали троянди цих іцік?

Її кучері вишні — мов ночі пітьма,
А де світить чоло її — ніч відступе!

І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалах-
нуло палке кохання, і віп, приголомшений, повернувся додому. Мати обі
звалася до нього, та віп сидів, заклякнувши й занімівши. Мати постави-
ла перед Аладдіном обід, але віп не зворухнувся.

І тоді мати спитала:

— Сипку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені!
Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.
Проте Аладдін так і не здобувся на слово — перед його очима сяяло
прекрасне обличчя царівни, і він навіть пе почув материних слів.

Мати ледве впрохала його з’їсти трохи страви, і Аладдін з’їв, а потім
упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей.
А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна
Бадр аль-Будур!

Мати, дивлячись па нього, зовсім розгубилася. «Може, він занеду-
жав?»— подумала вона й мовила:

- О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря — хай він огля-
не тебе. В нашому місті живе Один чужоземний лікар; кажуть, що він
великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів,
віп тебе вилікує.

— О матінко, я не хворий!—відповів Аладдін.—Вчора я побачив
царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й
не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб вій од-
дав її за мене.

Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.

— Схаменися, синку!— вигукнула вона.— Чи ти при здоровому глуз-
ді? Ти хочеш сватати царську дочку?

— Ма гінко, я не здурів і пе спричинився,—відповів Аладдін,—Але
рішенець мій Гіюрдий. Я '«буді.-іцо здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я
пошлю сіштів до її батьки царя.

— О сину Мій, Плигаю, не кажи таких слів! — вигукнула мати,— А що,
як хтось почує їх? Хіба ;к ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і пе
емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?

— О матінко, тільки ти можеш це зробити!— відповів Аладдін.—
Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко,
благаю, підп до палацу!

— Чи таке видано, чи таке чувано?— вигукнула мати.— Чи ж я із
розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись
до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх
кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки — найубогіші люди
в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського енна, рівного йому
родом, вельможністю й шляхетністю!

Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:

— О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький сии. Але все одно
я здійсню те, що намислив! І якщо ти ве допоможеш своєму сино-
ві — не жити йому на білому світі! Врятуй же мене — адже я в тебе оди-
нак!

Заплакала мати й мовила:
— Авжеж, сипу, я — твоя мати, тп — кров мого серця, і немає в мене
нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівнею!
Адже коли я почну напитувати тобі дружппу, мене відразу спитають,
чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати но
це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе
дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане
в мене на це духу, сипу! Навіть у палац я не пройду — мене туди не
пустять. А якби й пустили — що б сказала я царю? А дарунок? Адже до
царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що воло-
дар наш добрий і'справедливий,— проте ніхто не зважиться чогось у ньо-
го просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж
якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або дер-
жаві, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це
тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати
себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?

Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив:

— О матінко, все, тцо' ти сказала, мудро й справедливо, але ж я по-
кохай царівну Надр аль-Вудур щирим та пвлким коханням і пе матиму
спокою, поки не здобуду її! Що ж. до дарунка цареві — то дарунок у ме-
ло є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це — плоди з ча-
рівних дерев, що їх я приніс із підземної скарбниці. Є в нас порцеляно-
вий таріль; принеси його сюди, я насиплю туди-тих самоцвітів, і ти від-
даси їх цареві. Матінко, це напрочуд коштовні самоцвіти! Я багато разів
ходив до ювелірів і дивився, що вони продають. Ті камінці, які вони
продають за тисячі динарів, не варті н мідяка порівняно з моїми само-
цвітами!

І мати принесла таріль, і Аладдін вибрав найбільші й иайгарніші із
своїх самоцвітів і клав їх на таріль, поки наклав повну. І коли мати гля-
нула на таріль, то заплющила очі — так сяяли самоцвіти.

— О сину,— мовила вона,— дарунок твій справді коштовний, і я
вірю, що подібного до нього немає ні в кого. Проте коли цар спитає в ме-
пе: «Чого тобі треба?»— я пе спроможусь йому відповісти: «О володарю,
я бажаю з тобою поріднитися й хочу, щоб ти віддав дочку за мого сина
Аладдіна!» Цар подумає, що я несповна розуму, і мене виженуть з па-
лацу! А може статися, що він звелить постинати нам голови! Та навіть
коли цар і прийме дарунок, що я відповім, як він спитає, хто ти є і яку
маєш маєтність?

— О матіпко,— мовив Аладдін,— цар ні про що тебе не питатиме.
Побачивши ці самоцвіти, він одразу зрозуміє, хто я! А якщо все-таки
спитає, то скажи, що відповіси йому згодом, а я вже знайду, що сказати.
Хіба ти забула, що в мене є чарівна лампа? Лампа допоможе нам! Благаю,
йди в палац!

— Що ж, слухаю і корюся, сину!—зітхнула мати.— Завтра вранці
піду.

Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок,
стала збиратися в палац. Закуталась вона в покривало, взяла таріль, за-
горнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу.

Вона нагодилась саме в той час, коли в палац заходив візир з прп-
дверними. А незабаром з’явилися, інші вельможі, емірн й різні шляхетні
та шановні люди. Потім до тронної зали увійшов Цар, і всі схилилися пе-
ред ним у низькому- поклепі. Цар сів на трон, а всі придворні та відві-
дувачі зайняли свої місця й почали оголошувати скарги, і цар творив суд,
оддавав навали, дозволи та заборони, справедливо та мудро розв’язував
усі справи. Потім він рушив до своїх покоїв, а придворні й відвідувачі
розійшлися.

Лладдіпова мати все чекала пагоди підійти до царя й поговорити з

пим, але так і не підійшла, бо пе звикла зустрічатися з царями і пе зна-
йшла людини, яка могла б переказати цареві її прохання. Побачивши, що

цар пішов із залп, мати теж подалася додому з тарілем у руках. Аладдіп
спитав, що трапилось, і мати розповіла йому про все й додала: «Будь спо-
кійний, завтра я обов’язково зроблю так, як ти хочеш».

Аладдіп зрадів, і вони спокійно перебули піч, а вранці мати взяла
таріль і попрямувала в палац, але виявилось, що цар скличе свою раду
через три дні, бо збирає він придворних і відвідувачів лише двічі п*
тиждень.

І знову мати повернулася додому, а потім іще шість разів ходила в
палац і завжди спинялась біля дверей у тронну залу, не насмілюючпсь
увійти, і стояла, поки кінчалася рада і цар ішов до своїх покоїв. І що-
разу, коли мати ставала біля дверей, цар бачив її.

Коли настав сьомий день, мати знову прийшла зі своїм тарілем і ста-
ла біля дверей, чекаючи, поки всі розійдуться. І коли цар підвівся з
трону, віп глянув на двері, побачив її й сказав:

— О візире, вже п’ять чи шість днів бачу я біля дверей стару жінку,
яка тримає щось під покривалом. Чи відомо тобі, хто ця жінка і чого
хоче?

— О володарю,— відповів візир,— мабуть, ця жінка прийшла скар-
житися на свого чоловіка або па когось іншого.

Та цар не вдовольнився такою відповіддю і звелів:
— Якщо ця жінка прийде ще раз, підведи її до мене!

І візир відповів:
— Слухаю і корюся, о царю часу!

Аладдінова мати вже звикла ходити до царського палацу. Наступного
ранку вона взяла таріль і, як завжди, стала біля дверей у тронну залу.

Коли цар побачив її, вій повернувся до візира й сказав:

— О візире, ось та бідна жінка, про яку я вчора говорив. Приведи її
до мене, і ми дізнаємось, чого вона хоче.

І візир устав зі свого місця й послав по матір одного із емірів, і той
підвів її до царя, а мати, наблизившись до нього, низько вклонилася й
побажала йому величі та довгих літ життя, поцілувавши спершу перед
ним землю.

Тоді цар мовив до неї:

— Вже кілька днів я бачу, як ти приходиш сюди і стаєш біля две-
рей, жінко. Якщо тп маєш якийсь клопіт або прохання, скажи, і я до-
поможу тобі.

Мати ще раз поцілувала землю, побажала цареві щастя й сказала:

— О царю часу, я справді мак» великий клопіт, але прошу тебе: обі-
цяй, що пе покараєш мене,— і тоді я викладу моє прохання. Бо, можливо,
почувши, що я хочу, ти зчудуєшся й дуже розгніваєшся.

І коли цвр почув материні слова, йому ще дужче закортіло дізнатись,
чого хоче ця жінка. А що був він добрий та справедливий, то пообіцяв
по карати її і звелів усім, крім візнра, вийти із залп, а тоді' мовив до
матері:	; ..

— Ну, жінко, тепер кажи, чого ти прийшла до мене.

І Аладдінова мати відповіла:

— О царю часу, є в мене спп на ймення Аладдін. Коли твоя дочка
царівна Бадр аль-Будур поїхала в лазню, сип мій сховався за дверима,
щоб глянути па неї, і побачив, що врода її ні з чим незрівнянна. І від-
тоді, царю, життя без твоєї дочки перестало бути любим синові, і віп
почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну
Бадр аль-Будур за нього заміж. Кохання заполонило його серце, і він
сказав мені: «Якщо я не здобуду царівну, то помру». І от я прийшла до
тебе, царю часу, і сподіваюсь па твою ласку.

Коли цар почув її слова — а він був чоловік лагідний і веселий,—
то засміявся й мовив:

— Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

І Аладдінова мати, побачивши, що цар на неї не гнівається, розв'я-
зала хустку й поставила перед ним таріль із самоцвітами, і вся зала
заблищала-засяяла.

Цар, замилованпй, не міг одвести від тареля очей.

Потім він повернувся до візира й спитав:
Що скажеш, візире? Чи бачив ти в житті хоч один такий камінь?

Пі, не бачив, о царю часу, і навряд чи в скарбниці твоєї велич-
ності знайдеться хоч один подібний до них,— відповів візир.

1 цар сказав:

Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, пе гідний бути нареченим
царівни Бадр аль-Будур?

1 коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв від-
дати свою дочку заміж за його сина. Помовчавши трохи, він мовив бла-
гально:

— О володарю, будь ласкавий до мене! Ти обіцяв, що твоя дочка,
царівна Бадр аль-Будур, стане через три місяці дружиною мого енна.
1 я присягаюся перед тобою: дарунок мого сина буде коштовніший за цей.

І хоча цар не повірив візирові, подумавши, що коштовніший дарунок
годі роздобути, піп усе ж таки дав йому гри місяці строку, а потім звер-
нувся до Лладдіноиої матері з такими словами:

О жінко, йди додому іі скажи своєму синові: я даю слово честі, що
моя дочка, царівна Бадр аль-Будур, буде його дружиною! Ллє йому до-
ведеться зачекати трй місяці — мені ще треба залагодити кілька справ.
Лладдінова мати поцілувала цареві руку, побажала йому щастя й по-
далася додому, радісна та щаслива, і коли сип побачив її усміхнене об-
личчя, то зрозумів — вона прийшла з добрими вістями.

— О матінко, кажи мерщій, що відповів тобі цар?!— вигукнув він.

1 мати розповіла, як ласкаво зустрів її цар, як був уражений, поба-
чивши самоцвіти, і як пообіцяв, що дочка його стане дружиною Аладдіна.

— Проте, сипу мій,-— додала вона,— перед тим, як цар дав таку обі-
цянку, візир щось потайки мовив йому, і після цього цар сказав, що ве-
сілля відбудеться тільки через три місяці. Боюсь я, щоб візир не від-
радив царя від його наміру. Візир цей лукавий і підступний на ви-
гляд.

Та Аладдіп зрадів великою'радістю й вигукнув:

— Якщо пар обіцяв віддати за мене свою, дочку через три місяці,
мені байдуже, підступний той візир чи ні!

Він подякував матері за її турботи й докинув:

— Присягаюсь аллахом, ти повернула еврго сцда з могили! Немає
тепер у світі нікого щасливішого за мене!

Аладдіп терпляче очікував два місяці, та якось його мати вийшла над-
вечір купити олії іі побачила, що базар замкнений, все місто прикраше-
не, а купці обмаюють свої крамниці квітами та освітлюють їх свічками
й лампами. І ще побачила вона, що вулицями їдуть верхи на конях вої-
ни й вельможі, і шлях їхній теж освітлюється свічками та смолоскипами.
Аладдінова мати здивувалась і увійшла до крамниці одного олійника,
яка була відчинена, і, купивши в нього олії, спитала:

— Що це сталося в місті? |І°МУ воно сьогодні прикрашене, а базар
зачинений?

— Ти, мабуть, нетутешня, жінко! — здивовано мовив олійник.

— Та ні, тутешня,— відповіла мати,— тільки не знаю, яке свято свят-
куватимуть у місті,

— Сьогодні увечері,— сказав олійник,— візирів син одружується з
царівною Бадр ^аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни й вельможі
чекають, коли він вийде, щоб провести його у царський палац.

Почувши ці слова, мати засмутилась і збентежилась: адже Аладдін
чекав, поки скінчаться три місяці, рахуючи кожну хвилину!..

Прийшовши додому, вона сказала синові-:

— Сину, я принесла тобі лиху звістку. Цар зламав своє слово й від-
дає царівну Бадр аль-Будур за візирового сина. Чуло моє серце, коли я
говорила з володарем, що цей ‘ візир — виплодок і неодмінно зчинить
якесь зло.

— Ти напевне усе знаєш, матінко? — спитав Аладдін.

1 мати мовила:

— Сиву мін, я па власні очі бачила, як прикрашене місто, як воїнгі
та еміри чекають, сидячи па конях, коли візирів син вийде із лазні. Кра
мар-олійник сказав мені про це і дуже здивувався, що я цього не відала.
Він навіть спитав, чи тутешня я.

Аладдін тяжко зажурився, пе їв і не спав, плакав і тужив. Та по не-
довгім часі він згадав про лампу і мовив до матері:

— Присягаюся твоїм життям, матінко, візирів сип пошкодує, що по-
сватався до царівни! Накрий тим часом столик, і ми повечеряємо. Ранок
буде веселіший, ніж вечір!

Мати й син повечеряли, а потім Аладдін пішов у свою кімнату, взяв
лампу, потер її, і джин одразу з’явився перед ним.

— Твій раб перед тобою!—сказав вів.— Чого ти хочеш? Наказуй!

— Я попрохав у царя дозволу одружитися з його дочкою. Цар обіцяв
віддати її мені через три місяці, але зламав обіцянку й висватав свою
царівну за візпрового сина. Тож я хочу, аби ти ввечері приніс до мене
молодих!

— Слухаю і корюся!— відповів джин і зник з очей.

Аладдін довго пе міг заснути, все думав про віроломство царя. А вно-
чі знову з’явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна
та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:

— Віднеси-бо візирового сина у льох!
І джин ту ж мить одніс візирового енна до льоху й замкнув його такі
на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той ураз висох. Повернувшись до
Аладдіна, раб лампи спитав:

— 0 володарю, чи не треба тобі ще чогось?

— Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! —
звелів Аладдін.

І джин відповів:

— Слухаю та корюся!— і тієї самої миті зник.

Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним,
мовив:

— О кохана, а наказав принести тебе сюди не для того, щоб прини-
зити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.

Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до
ранку, а візирів спи провів у брудному льоху найчорцішу в своєму житті
ніч. А коли настав світанок, джип з’явився, не чекаючи, поки Аладдіп
потре лампу, і .полетів разом з царівною та візировпм сипом у палац
і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього пе бачив, а ті нетямились
зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.

Не встпг цей раб із роду джипів покласти молодих в опочивальні, як
сам цар з’явився провідати дочку Надр аль-Будур. І коли візирів сип по-
чув його кроки, він схопився на ноні, хоч йому дуже хотілося зігрітися
й відпочити — адже піп просидів усю піч у холодному вогкому льоху.

Цар підійшов до своєї дочки, поцілував її поміж очей і побажав їй
доброго ранку, але царівна пе відповіла йому, і він побачпв, що обличчя
в пеї сумне та сердите. Цар знову заговорив до неї, але знову не ді-
ждався відповіді. І годі він вийшов, подався до своєї дружипи-цариці й
поскаржився на дочку.

— О царю часу, молодята після весілля завжди ніяковіють! Не гні-
вайся на дочку. А я піду до опочивальні й побалакаю з нею.

Цариця вбралась і пішла до дочки, поцілувала її й побажала доброго
ранку, та царівна пе мовила жодного слова у відповідь. І цариця поду-
мала, що з її дочкою, мабуть, трапилось щось лихе.

— Допечко,— мовила воиа,— що це з тобою? Я прийшла, щоб гля-
нути на тебе і побажати доброго ранку, а ти не відповіла мені й так само
мовчала, коли до тебе завітав батько.

Тут царівна Бадр аль-Будур підвела голову і сказала:

— О матінко, не гнівайся! Я справді повинна була зустріти тебе з
шаною й повагою, але, певно, ти мені вибачиш, як*почуєш, чому я про-
мовчала па батькове і па твоє привітання. Тільки-но спустилася піч,
якийсь страхітливий велетень підняв мене та мого нареченого й переніс
у темне та брудне місце...

І царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилось
уночі.

— О допечко,— відповіла мати, вислухавши її,— не кажи цього ніко-
му, бо подумають, що тн згубила розум. Слава аллахові, що ти прихова-
ла це од батька!

— Ні, мамо,— мовила царівпа.— Я не згубила розум! Якщо ти не ві-
рпш мепі, спитай у мого нареченого.

— Уставай і викинь з голови дурощі,— сказала цариця.— Вберися
гарненько й поглянь, як радіє все місто твоєму весіллю. Послухай, як
грають сурми и сопілки і б’ють барабани!

Вона покликала служницю, і та вбрала царівну, а мати пішла до ца-
ря й сказала, що дочці приснився сьогодні лихий сон. Потім вона по-
слала по візирового спна й спитала, чи правду каже її дочка,— але син
візира, боячись, що в цього заберуть дружину, все заперечив.

— Я нічогісінько пе зпаю!— водію торочив віп.

Отож цариця іі вирішила, іцо дочці примарилось уві сні те, що вона
розповіла.

А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час ля-
гати спати, Аладдіп знову потер лампу і, тільки-но джин з’явився перед
пим, звелів зробити все так, як і минулої почі. Раб лампп зник і за
мить повернувся, несучи царівну та візирового енна. Як і першого разу,
візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і
спокійно заснув поряд із нею. А па світанку раб із роду джинів повер-
нувся і відніс царівпу й візирового сина назад у палац.

Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира по-
чув його кроки, він швпдепько вислизнув з опочивальні, трусячись від
холоду та страху.

Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але
царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихо-
пивши меча з піхов, він закричав:

— Або ти розповіси, щб з тобою коїться, або я тебе вб’ю!

Царівна Будур злякалась батькового гніву н мовила:

— Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною тра-
пилось, ти мепі пробачиш!

І вона про все розповіла.

— Якщо не віриш, спитай у мого нареченого,— докинула вона.— Що-
правда, я пе зпаю, куди його виносив той велетень.

— Чому ж тп пе сказала цього вчора, дочко?— спитав цар.— Я б при-
мусив' тебе викинути з голови страх, а з серця смуток. Уставай, веселись
і розважайся, а ввечері я поставлю в опочивальні сторожу — вона охо-
ронятиме тебе.

Після цього цар повернувся до своїх покоїв і, пославши по візира,
спитав його:

— Чи розказував тобі що-пебудь твій снн?

І візир відповів:

— О царю часу, я пе бачив свого сина ні вчора, пі сьогодні. А що ста-
лося?

І цар переказав візирові все, що розповіла царів па, а тоді мовив:

— Я хочу, щоб ти розпитав свого сина про цю дивовижну пригоду.
Можливо, моїй дочці це приснилося.

Візир пішов до себе, покликав сина й спитав ного, а той відповів:

— Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Ми натерпілися страху
за ці дві ночі. Не було для мене в житті гірших ночей, бо довелося спа-
ти в темному, холодному й вогкому льоху, і я трусився від холоду, і в
мене цокотіли зубн, О батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і проспв
його, щоб він звільнив мене від цього шлюбу! Я пе витерплю ще однієї
такої почі!

Від цих слів візирові стало прикро: адже він давно мріяв одружити
свого сипа а царською дочкою.й породичатися в такни спосіб з царем.
І от нарешті він досяг мети — влаштував цей шлюб. То що ж тепер —
розірвати його?..

І візир сказав синові:

— Сьогодні вночі мн поставимо до вас сторожу.

Він повернувся до царя, розповів про розмову з сином і додав, що
поставить сьогодні в опочивальні сторожу.

— Навіщо?— заперечив цар.— Хай буде як буде. Чому бути, того
не минути.

І він звелів оповісникам бігтн в місто й кричати, що свято скінчилося.
Городяни дужо здивувалися, це почувши, а як побачили, що візир вихо-
дить із палацу з сипом, то пе повірили власним очам.

Шлюб царівни з візировим сипом було розірвано.

Невдовзі цар забув про цю справу. А вже минуло три місяці — тер-
мін, після якого він обіцяв Аладдіновій матері віддати царівну за її сипа.

Аладдін, який лічив не тільки дні, а й години, знову послав матір до
царя.

Вдова зібралась, пішла у палац і стала біля дверей зали для нарад.

Коли з’явився цар, він одразу помітив Аладдінову матір, згадав про
свою обіцянку й сказав візирові:
— Онде стоїть жінка, яка принесла мені таріль найкоштовніших са-
моцвітів. Приведи її до мене.

Візир підвів матір до царя, і вона поцілувала перед ним землю й мо-
вила:

— О царю часу, три місяці, після яких ти обіцяв віддати царівну
Бадр аль-Будур за мого енна Аладдіна, минули.

Цар, побачивши, що жінка ця — проста й бідна, розгубився і не знав,
що сказатл. Він обернувся до візира й спитав:

— Яка твоя думка, візире? Я, звісно, обіцяв, але бачу, що ця жіпка
і її син — прості люди. Тож я питаю в тебе поради — давати мені згоду
на шлюб чн ні?

А візира враз охопили заздрощі, до того ж, він згадав, що цар розі-
рвав шлюб його сина. І він відповів:

— О царю часу, невже ти віддаси свою -дочку заміж за якогось не-
відомого хлопця-бідняка?

— Але ж я обіцяв! — мовив цар. — Хіба можна ламати обі-
цянку?

— О володарю,— сказав візир,— цо дуже просто! Накажи тому хлоп
цепі подарувати тобі сорок золотих тарелів із такими самими самоцвіта-
ми, як ті, що вій перед тим прислав, і хан їх несуть сорок рабів та сорок
невільниць.

— Мудро ти радиш!— внгукпув цар і мовив до Аладдінової матері: —
Скажи своєму синові, що я не відступаюсї. від обіцянки, але хочу викуп
за дочку: сорок тарелів з коштовними самоцвітами. І хай ті самоцвіти
принесуть сорок рабів та сорок невільниць.

Вийшла Аладдінова мати із палацу й гірко промовила:

— До ж мій бідолашний енн візьме рабів та невільниць? Самоцвіти
й тарелі можна взяти в скарбниці, але ж рабів та невільниць там не-
мвє...

Повернувшись додому, вона розповіла все Аладдінові, а потім додала:

— Забудь, сину, про царівну Будур! Візир не хоче, щоб ти-одружився
з пою. Де вже тобі з ним змагатися!

Та Аладдін засміявся:

— Купп, матінко, чогось па обід, а тоді поміркуємо, як виконати
цареве бажаніш! Може, я йому й подарую те, що він загадав... Задля
коханої царівни Бадр аль-Будур я ладен і зірку з неба дістати.

Подалася мати па базар, щоб купити харчу, Аладдін пішов до себе
в кімнату, потер лампу, і джин умить постав перед ним і мовив:

— Я до твоїх послуг, володарю!

— Я хочу,— сказав Аладдін,— щоб ти приніс мені сорок золотих та-


релів з самоцвітами — найкращими з усіх, які є в скарбниці,— і привів
сорок рабів та сорок невільниць, пайгарніших у світі і вбраних у роз-
кішні шати.

За якусь мнть джип приніс усе, чого зажадав Аладдін.

Повернувшись з базару, Аладдінова мати побачила рабів і невільниць,
золоті тарелі й коштовні самоцвіти. Вона вклякла на місці й вигукнула:

— Хаіі небо назавжди залишить нам твою лампу!

— Не скидай покривала, матінко!— мовив їй у відповідь Аладдін.—-
Піди до царя — віднесеш йому те, що він хотів мати.

Мати пішла до палацу н повела рабів та невільниць, і кожна невіль-
ниця несла на голові таріль із самоцвітами.

Мати низько вклонилася цареві й побажала йому величі та довголіття,
а невільниці поставили перед ним тарелі. І цар був приголомшений і не
міг відвести очей від невільниць — такі були вони гарні. А на самоцві-
ти не міг дивитися — їхнє сяйво сліпило.

Отямившись, цар звелів одвести невільниць із тарелями свмоцвітів
до своєї дочки, а сам спитав у візира:

— Ну, що ти скажеш про бідного хлопця, який приніс мені дарунок,
розкішніший за дарунки царів усього світу? Присягаюсь аллахом, дочка
моя навіть не варта такого викупу!

І візир, якому відібрало мову від заздрощів, тільки н міг, що про-
белькотіти:

— О володарю, твоя дочка гідна найбільших і найкращих скарбів
світу!

Цар одвернувся від візнра й мовйв до Аладдінової матері:

— Скажп своєму синові, що я прийняв од нього викуп за мою дочку.
Нехай вона стане йому за дружину, а він мені — за зятя. Скажи, щоб
він прийшов у палац познайомитись зі мною — я зустріну ного з великою
шаною. Якщо віп схоче, ми сьогодні відгуляємо весілля.

І мати поцілувала землю біля царевих піг і вийшла з палацу. Додому
вона летіла як на крилах.

А цар подався до своєї дочки Бадр аль-Будур і спитав її:

— Доню, чи сподобався тобі дарунок нового нареченого?

— О таточку,— відповіла царівна,— цим самоцвітам немає, рівних у
всьому світі! І немає, в мене слів, щоб сказати, які попи гарні!

— Тож твій новий наречений, доию, не зрівняється з візировим си-
ном,— сказав цар.

Аладдінова мати, повернувшись додому, вигукнула:

— Сину, твоє бажання здійснилося! Радій! Цар. прийняв викуп за

8 659-4	2/5

Бібліотечна книга
дочку й сказав, що ваше весілля буде сьогодні. Він звелів, щоб тп при-
йшов до нього познайомитись.

Аладдіп, радий та щасливіш, подякував матері за ласку й за турботи,
а потім мерщій подався в свою кімнату й потер лампу. І джин з’явився
перед шш і спитав:

— Чого ти хочеш, мій володарю?

— Відведи мене до царської лазні й принеси таке вбрання, якого Що
ніколи не носив жоден цар,— сказав Аладдін.

За мить Аладдін був у лазні. Він вимився, папахтився дорогоцінними
пахощами, убрався в препишні п прегарні шати, і джин одніс ного до-
дому.

І Аладдін мовив:

— Я йду до царя! Тож приведи мені сорок невільників. Хан всі вони
сидітимуть верхи па конях, і хай на конях буде золота збруя. І хай не-
вільники будуть пишно вбрапі й при зброї. . Двадцять виступатимуть
перед мене, двадцять — позад мене. Потім приведи коня — такого, якого
не було ще ні в одного царя світу! А ще приведи дванадцять невільниць
для моєї матері — гарних, як сонце, вбраних дорого іі пишно, в намис-
тах, перснях, браслетах і сережках. Л для матері принеси такі шатп, які
носять цариці.

— Слухаю і корюся!— мовив джин, на мить зппк і приніс усе, що було
наказано.

Аладдіпова мати подалася в супроводі невільниць до палацу.

Аладдін сів верхи на баского копя, вишикував перед себе та позад себз
невільників і теж вирушив до палацу.

їхав віп містом, і городяни милувалися ним — такий віп був гарний,
такий пишний супроводив його почет — і вітали його. А невільники, за
наказом Аладдіна, кидали людям жмені золотих динарів.

Цар чокав Аладдіна, сидячи в тронній залі, а до брами вислав кількох
емірів та вельмож.

І коли Аладдіп під’їхав до палацу й хотів зліз.тн з коня, один із шля-
хетних емірів виступив наперед і сказав:

— О пане, цар звелів, щоб ти зійшов з копя аж біля дверей зали.

І візири та емірп повели Аладдіна до зали, а перед дверима допомог-
ли йому злізти з сідла. А потім підвели його до царя.

Цар підвівся з трону, привітав та обійняв Аладдіна й посадовив його
праворуч від себе.

Аладдіп віддав цареві шалу й мовив:

— О великодушний царю часу, з великої своєї ласки тп віддаєш за
мене дочку, хоч я — найважчий із твоїх рабів. Уклінно тебе прошу —
подаруй мені клаптик землі, щоб я збудував на ній палац, гідний царів-
ни Бадр аль-Будур.

Побачивши, що Аладдін такий гарпий і вбраний у препишні шатп,
що його невільники теж багато вбрані, цар здивувався великим дивом,
а візир ледве не сконав од заздрощів.

Потім цар звелів бити в літаври й барабани і повів Аладдіна в іншу
залу. Там були накриті столики, і цар запросив Аладдіпа до вечері. За
вечерею віп повів з Аладдіпом розмову, і хлопець відповідав так розумно,
красномовно та шанобливо, що зовсім зачарував царя.

Після вечері цар послав по суддю та свідків, і вони написали шлюбну
угоду, і Аладдін підвівся, щоб іти додому, але цар схопив його за полу іі
мовив:

— О мій сину, куди ж ти? Я відведу тебе до твоєї дружини.

— О царю часу,— відповів Аладдін,— я хочу спершу звести для ца-
рівпн Бадр аль-Будур палац. Я збудую його швидко.

— Перед моїм палацом с чималії ділянка землі,— сказав цар.— Якщо
вона тобі подобається, будуй палац там.

— Це саме те, що мепі потрібно!— радісно вигукнув Аладдін.

Повернувшись додому, він схопив лампу й потер її. Коли з’явився
джин, Аладдін сказав:

— Я хочу, іцоб пі якомога швидше збудував палац, і хай той палац
буде дуже великий і пишно прибраний, і хай ішлііми та прикраси в ньо-
му будуть царські!

І раб із роду джипів відповів:

— Слухаю і корюся!

Вранці він повів Аладдіна до нового палацу. Аладдінові палац спо
добався. Радий та веселий, сів він на коня і разом з усім своїм почтом
поїхав до царя.

Цар, прокинувшись, глянув у вікно — і побачив величезний марму-
ровий палац! Від нього до царського палацу прослався розкішний кнлпм,
вигаптуваний золотом.

І цар, зачудований, сказав своєму візирові:

— Гляпь-бо, що зробив Аладдін за одпу-єдипу ніч! Бачиш, який ви-
сокий і гарний цей палац! Хіба тн можеш збудувати такий навіть за
двадцять років? Отже, Аладдін гідний того, щоб бути моїм зятем і чоло-
віком моєї дочки!

Візир глянув — і його аж зсудомило від заздрощів.

— О царю часу, це — чаклунство!— просичав віп.— Людина не може
звести палац за одну ніч!

— Ні, візнре,— відповів цар.— Той, хто здатен піднести такий дару-

8*	ЇЙ , *
пок, який підніс мені вчора Аладдін, спроможний збудувати за одну ніч
такий палац. А ти наговорюєш вз нього казна-що тому лиш, що заздриш.

Візир пе здобувся на відповідь.

Цар вийшов у залу і побачив*у вікно, що до нього їде Аладдін, а його
невільники кидають людям гроші, і люди радіспо вітають його.

Цар обійняв і поцілував Аладдіна, а потім повів його в найбільшу та
найрозкішнішу залу. Там були накриті столики, і цар посадив Аладдіна
по праву руку від себе, разом з емірамп, візнрамн та вельможами. І всі
вони їли, пили й веселилися, а цар поглядав на Аладдінову матір і ди-
вувався з її пишного вбрання.

І в палаці, і в місті, і в усьому царстві почалося бучне свято, і люди
приходили милуватися на дивовижний палац, що його звів за ніч Аладді-
пів джпн, і казали:

— Присягаємось аллахом, цей юнак гідний високої честі — стати
царським зятемі Хай береже його доля.

Коли вони попоїли, Аладдін попрощався з царем, сів на коня і по-
їхав до свого палацу, щоб підготуватися до зустрічі царівни Бадр аль-
Ьудур.

Надвечір цар зволів візирам, емірам, вельможам, а також воїнам та
рабам сідати па коней, і сам він сів на коня, і всі поїхали на головний
майдан. Аладдін теж виїхав па майдан і почав показувати свою сприт-
ність, і всі захоплено дивилися на нього. Царівна з вікна палацу теж ди-
вилася на Аладдіна, і в серці її спалахнуло кохання.

Потім цар і Аладдін повернулися кожен у свій палац, а коли настав
вечір, візнри й вельможі повели Аладдіна до лазні. Він скупався, вийшов
з лазні, сів на копя й поїхав до свого палацу, а чотири візири йшли по-
переду й провели його до самісіньких дверей, а тоді повернулися до цар-
ського палацу. Царівна була вже готова, В супроводі візирів, невільниць
та рабинь вона подалася до палацу Аладдіна.

Сім разів показали наречену Аладдіновї — щоразу в іншому вбран-
ні,— а потім царівна Будур оглянула палац, дивуючись з його пишноти:
золотих світильників, прикрас із смарагдів та яхонтів, мармурових стін,
викладених яшмою.

Нарешті накрили столики для весільної вечері, і всі їли, пнли й ве-
селилися. Вісімдесят прекрасних невільниць грали на музичних інстру-
ментах, і чаші й келихи ходили по колу, і була це ніч, подібної до якої
тте пам’ятав ніхто навіть із найстаріших старців.

Коли ж настав ранок, Аладдін перевдягнувся, поснідав, сів на коня й
поїхав у палац до царя. Той радісно зустрів його, обійняв і посадовив .по
праву руку від себе, а еміри та вельможі підійшло й привітали його. Піс-
ля цього цар наказав накрити до сніданку, і всі їли, пили й веселились,
аж поки вдовольнилися. І тоді Аладдіп мовив:

— О царю часу, коли твоя ласка, чи пе завітаєш тп до мене і дочки
твоєї — царівіш Будур — на обід? І я запрошую також усіх твоїх візи-
рів, еміріе та вельмож.

— Ти гідний цього, сину мій,— відповів цар.

Всі вони посідали па коней і поїхали з Аладдіном у його палац. І ко-
ли цар увійшов туди, то, зачудований і замплований багатством і пиш-
нотою, звернувся до візира:

— О візире, бачив, ти коли-небудь щось схоже па це? Чув ти коли-не-
будь про щось схоже на це?

— О царю часу,— відповів візнр,— я пе можу повірити, що це —
праця людей. Ні, це справа чаклунів та чародіїв!

— Я зпаю, який ти заздрісний,— сказав цар,— і знаю, чому обмовля-
єш Аладдіпа!

Потім Аладдіп повів царя нагору, в покої царівпп Будур. І цар
побвчив: гратки на вікнах викладені смарагдами та іншими коштовними
самоцвітами. Однак подекуди самоцвітів бракувало. Цар здивувався й
вигукнув:

— ІЦо це? Ці прегарні гратки но дороблені!

Віп обернувся до візира іі спитав:

— Ти знаєш, візире, чому в гратках бракує смарагдів?

— Не знаю, о царю часу!— відповів візнр.

— Це тому, що Аладдін квапився і не встиг скінчити роботу,— пояс-
нив цар.

Аладдін тим часом пішов до своєї дружини,— сказати, що прибув
батько. І коли він повернувся, дар його спитав:

— Аладдіве. сину мій, чому це ти не доробив ці віконні гратки?

— О царю часу,— відповів Аладдіп,— я зробив так навмисне, щоб твоя
величність виявила мені шану й звеліла їх добудувати і щоб у нас ли-
шилася згадка про тебе.

Цар наказав привести торговців коштовностями та ювелірів і дати із
своєї скарбниці такпх самоцвітів та дорогоцінних металів, яких вони про-
сять — для того, щоб добудувати гратки. -

А царівна Бадр аль-Будур вийшла із своїх покоїв, рада та весела, по-
цілувала батькові руку, і цар обійняв її, поцілував та привітав.

Коли настав час обідати, перед царем, царівною та Аладдіном накрили
столики, а для головного візира та інших візирів, емірів і вельмож теж
поставили столики. І всі їли, пили й веселилися, і* цар смакував чудовими
стравами та милувався розкішним посудом. А перед йогд столиком стояло
вісімдесят невільниць, і кожна грала гарну й зворушливу мелодію, зве-
селяючи серце царя.

Коли всі наїлися й напилися, столики прибрали, а в іншій великій
залі поставили столики с солодощами й плодами, і всі перейшли туди і
знову їли та пили досхочу.

Л майстри, торговці коштовностями та ювеліри тим часом працювали
біля граток. Цар підійшов подивитися на їхню роботу й побачив: вона
дуже відрізняється від того, що було зроблено вночі, і збагнув, ЩО його
майстри не‘здатні викопати таке завдання. До того ж торговці коштов-
ностями сказали цареві, що смарагдів, які є в його скарбниці, не виста-
чить на гратки, і цар звелів узяти скільки треба самоцвітів з іншої,
більшої скарбниці, а коли й тоді не вистачить, то взяти самоцвіти, які
підніс йому Аладдін.

І майстри брали смарагди з великої скарбниці, аж поки вибрали всі,
а тоді взяли самоцвіти, які підніс Аладдін, але їх теж не вистачило.

Цар наказав своїм візирам, щоб кожен, у кого є самоцвіти, віддав їх
майстрам, а навзамін узяв собі золота із царської скарбниці,— і візири
принесли ге, що мали, але-не вистачило іі цих самоцвітів.

Аладдіп пішов глянути па роботу майстрів і побачив, що до кінця
іцс дуже далеко. Тоді він наказав майстрам розібрати все, що вони зро-
били, повернути самоцвіти візирам, а цареві віддати ті, що їх було взято
з його скарбниці.

І майстри розібрали гратки п повернули самоцвіти їхнім власникам»
Візири дуже зраділи.

Коли цареві принесли смарагди, віп дуже здивувався. Сів віп на коня
та й поїхав до Аладдіпа.

Аладдін потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:

— Наказуй, о мій повелителю!

— Я хочу,— мовив Аладдіп,— щоб ти добудував ті гратки иа вікні,
ідо їх я звелів лишити недоробленимп,

— Слухаю і корюся!— відповів джип і вмить викопав Аладдінові
завдання.

Аж тут увійшов цар і спитав Аладдіна:

— Навіщо, сину, ти дозволив майстрам розібрати те, що вони вже
зробили?

— О царю часу,— відповів Аладдін,— коли я побачив, що майстри
забрали всі самоцвіти з твоїх скарбниць та зі скарбниць вельмож твого
царства н не зробили навіть половини роботи, то звелів їм розібрати все
зроблене і повернути самоцвіти власникам. А гратки я добудував сам.
Підійди, о царю, й подивися.
Цар підійшов і побачив, що гратки дороблено дуже вмілою та вправ-
ною рукою, і зчудувався з Аладдінового хисту. Обійнявши його, він ви-
гукнув:

— Нікому пе зрівнятися з тобою, сину мій! Навіть великі царі на це
пе здатні!

Потім цар зайшов до своєї дочки, царівнн Бадр аль-Будур, трохи
посидів у неї, а тоді повернувся до себе в палац.

Аладдін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники ки-
дали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну мо-
литву. І всі полюбили ного, і слава про нього покотилась по всій країні.

Він часто вирушав на полювання або їхав на головний майдан і ста-
вав до герцю з лицарями та воїнами і всіх перемагав. А дружина, царівна
Бадр аль-Будур, день від дня кохала його дужче.

Аладдін почав творити справедливий суд у перстві, став першим ца-
ревим порадником, і робив щедрі дарунки шановним людям, і нагород-
жував їх. І всі полюбили його великою я щирою любов’ю.

Несподівано сталася біда: па царя пішов війною інший цар. Військо
його було величезне. •

Цар теж зібрав військо і наставив Аладдіна полководцем. І Аладдін
повів своїх воїнів на ворогів, і почалася велика січа, і Аладдін знищив
силу-силсіпіу ворогів, а багатьох узяв у полон. Жодне з його бойових
знамен по схилилося. 1 він повернувся звитяжцем у місто на чолі свого
війська. Сам цар іпшпіов йому назустріч і міцно ного обійняв і привів до
себе в палац. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладдіна, ба-
жаючи йому довгих років життя.

Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав,
поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з
голови, і він люто кляв Аладдіна. «Якщо пей негідник помер у підземел-
лі,— казав він сам до себе,— а чарівна лампа й досі там, то в мене що
лишається надія її роздобути».

Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло по-
ворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще
Аладдін. Склав чаклун його гороскоп1 і тричі поворожив на піску, але
не побачив пі Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І віп зрозумів,
що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу.

Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок
і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвпзнач-

1 Гороскоп — таблиця розміщення небесних світпл, яку складають астро-
логи для пророкування долі людини і майбутніх подій.
&

пішою та найповажнішою людиною в місті й одружився з дочкою само-
го царя.

І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі:

«Я подолав безліч перепон, зазнав страхітливих небезпек, аби роз-
добути чарівну лампу, а цей поганець, сип батьків-злидарів, дістав лам-
пу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!»

І магрібинець хутенько зібрався й зпову вирушив до тієї країни, де
жив Аладдін. Прибувши в місто, він оселився в заїзді і два дні нікуди
не виходив, відпочиваючи від утоми й збираючись з думками, а на тре-
тій день пішов бродити вулицями. І почув він, що всі говорять про Алад-
діна, про його хоробрість, великодушність, щедрість та про його палац —-
справжнє чудо світу.

І спитав магрібинець. в одного городянина:

— Хто ж той чоловік, якого ви так хвалите?

1 городянин відповів:

— Ти, певно, прибув з дуже далекого краю, якщо не чув про Алад-
діпа та його палац!

— Так, я чужинець і прийшов :і далекого краю,— мовив магріби-
ііець.— Чи не можеш ти провести мене до Аладдшового палацу, щоб я
подивився на нього?

1 городянин привів магрібинця до палацу, і чаклун, придивившись,
вбагнув, що палац зведено з допомогою чарівної лампи. Його взяли такі
ваздрощі, що він мало не луснув. «Я викопаю яму цьому негідникові і
вб’ю його! Син злиденного кравця, в якого не було грошей навіть на
шматок хліба, має отаке багатство! О педостойпий, смерть тобі, смерть!
А мати твоя зпову прястиме бавовну!»— думав він.

Магрібинець повернувся до заїзду, не тямлячи себе від горя та люті.
'А потім поворожив па піску й побачив, що чарівна лампа — в палаці, а
лев Аладдіпа. Т, зрадівши, він вигукнув:

— Не все ще втрачено! Є ще надія повернути лампу!

Віп подався до мідника й попрохав зробити йому кілька ламп.

— Скажи, скільки вони коштують? Я дам тобі вдвічі більше,— мовив
вів.

1 мідник відповів:

— Слухаю і корюся!— н відразу виконав його замовлення.

Магрібинець забрав лампи, заплатив мідникові гроші й побіг додому.
Він поклав лампи в кошик, а тоді вийшов иа вулицю й став гукати:

— Гей, хто міняє старі лампи на нові?! Гей, хто міняє старі лампи на
нові?

І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що він несповна розуму.
А магрібинець простував вулицями та майданами, аж поки дістався до
Аладдінового палацу. І тоді він знову закричав, а хлопчаки, які бігли
слідом за пим, зарепетували:

— Божевільний! Божевільний!

Царівна Бадр аль-Будур саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки
магрібинця, вона засміялася.

— Ото дивак,— мовила вона до своїх невільниць.— Навіщо йому ста-
рі лампи?

А Аладдіп того дня забув замкнути чарівну лампу у себе в кім паті.
Тож якась, невільниця, побачила її й сказала царівні:

— О мон пані, в кімнаті нашого господаря стоїть стара лампа. Якщо
хочеш, погукаймо цього чоловіка й виміняймо ту лампу иа нову! Ці-
каво, чіт правду віп каже, чи обманює?

-— ІЦо ж, приведи цього божевільного,— сказала царівна Будур,—
і виміняй у нього пашу стару лампу па нову.

Адже царівна Будур нічогісінько не знала про чарівну лампу!

І невільниця взяла в Аладдінових покоях лампу й віддала служнико-
ві, а той одніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім під-
нявся до царівни Будур, і та весело сміялася з недолугого продавця.

Магрібинець, упізнавши свою лампу, кинув усі лампи іі помчав геть
Вій біг щодуху і, коли настала піч, добіг до затишного містечка. Віп зу-
пинився, розгледівші навсебіч, а тоді потер лампу, і перед пим з’явився
джин і мовив:

— Наказуй, що хочеш, володарю!

— Я хочу, щоб ти цю ж мить переніс мене, а також палац Аладдіна
з усім, що є в ньому, до того міста, де я живу!— вигукнув магріби-
нець.

І джип покірно виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в
нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар по-
думав, що це йому ввижається, і став протирати очі — аж пі, Аладдіно-
вого палацу таки не було!.. Цар розгубився; йому здалося, що його вда-
рили мечем по голові. А потім він- заломив руки й гірко заплакав і по-
слав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

— Кажи, де Аладдінів палац? Де мод люба дочка?

Візир сторопів.

— Чого тп дивуєшся?— вигукнув цар.— Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж
стерявся й стояв перед царем, мов пімий.
Нарешті візир обізвався: <

— Я ж казав, о царю ч*асу, що все це — ворожба, чари клятого Алад-
діиа! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав;

— Де Аладдін?

А візир відповів:

— Він на полюванні. -

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Алад-
діпа і, закутого та. зв’язаного, привести його до палацу.

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

— Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе до нього закутого
та зв’язаного. Пробач мені — адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав, еміра:

— Чи пе знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

— О володарю, я нічого не знаю.

Аладдін зійшов з коня і сказав:

— Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна .іпкувалії, зв’язали йому руки іі повезли до царя, І коли його
везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі
як один схопили аброю й подалися слідом за Аладдіном — побачити, Щ )
робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову і
плечей.

Городяни, почувши цс, замкнули браму палацу. Деякі з них видерли-
ся на мури, а інші почали ламати двері й битії вікна, щоб увійти всере-
дину. Вони хотіли вбцти царя.

Візир прийшов до царя й мовив;

— О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладді-
на, а то твої підданці вб’ють тебе і нас також пе пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів
катові розв'язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед .царем землю й спитав:

— О царю часу, коли ласка твоя, с.кажн, за який гріх ти хочеш мене
скарати?

— Дурисвіт!—вигукнув цар.-—Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді
мною завинив!

І віп звернувся до візира:

— Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу.
а побачив тільки пустирище. Т він розгубився й не міг зрозуміти, куди
дівся палац.

— Ну що? Де твій палац?— гнівно вигукнув цар.— І де моя дочка,
кров мого серця, моя єдина дитина?

— Присягаюся твоєю головою, царю,— відповів Аладдін,— я нічог-з
не знаю!

— Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб тп розшукав
мою дочку. Якщо тн її не повернеш, я зітну тобі голову!

— О царю часу,— сказав Аладдін,— дай мені сорок днів, і якщо я не
поверну тобі дочку — рубай мені голову!

— Гаразд,— мовив цар,— Ллє не сподівайся, що тобі пощастить втек-
ти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм жит-
тям!

Аладдіп вийшов від царя смутний невеселий. А городяни, побачивши
його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими
вигуками.

Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особ-
ливо сумував він за своєю дружиною — царівною Будур. Л на третій
день вирушив на пошуки. «Де я знайду свій палац і свою дружину?»—
думав він у розпачі.

Вів довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки.
Аладдін хотів був кинутись у воду і вточитися, але швидко оволодів со-
бою. Сівшн па березі, віп дивився на воду і в тяжкім журбі заламував
руки. І ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці, і враї
перед ним постав джип і вигукнув:

— Я до твоїх послуг, володарю!

Звеселів Аладдін і мовив:

— О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою
дружину — царівну Бадр аль-Будур!

Але джип відповів:

— О володарю, цього я пе можу зробити! Иа це здатен тільки раб
лампи.

— Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу,— сказав Аладдіп.

— Слухаю і корюся!— вигукнув джпн і умить переніс Аладдіна у
країну Нагріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його па-
лац.

Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути
царівну Будур, та нічого не міг придумати. Л що на землю вже спусти-
лася ніч, то він урешті поклав кулак під голову н солодко заснув — адже
він ие спав майже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін
прокинувся, вмився у струвдк^, який протікав поблизу, а потім сів під
вікнами палацу.

А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чолові-
ком та батьком, і проклинала магрібинця.

Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти
її, визирнула у вікно—- й побачила Аладдіна!

— О моя володарко! Підійди швидше — наш володар сидить під вік-
нами палацу!— вигукнула вона.

І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив
її. Вопа привітала Аладдіпа, і Аладдіп привітав її. і серця їхні заполо-
нила радість. Потім царівна сказала:

— Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме не-
має!

Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдіиові двері, а сама
побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив:

— Люба моя, я хочу в тебе щось •запитати. У мене в кімнаті стояла
стара мідна лампа. Ти її по бачила?

І царівна Будур зітхнула м відповіла:

— Через цю лампу й сталося з нами лнхо, коханий мій.

Аладдіп попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як
виміняла в магрібинця стару лампу на нову.

— Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди,—*
провадила вона.— І магрібинець признався, що віп зробив це завдяки
чарам лампи. Тож тепер,, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині
Магрібу.

— Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив?— спитав
Аладдін.

І царівна відповіла:

— Він щодня приходить сюди в починає мене вмовляти, щоб я забу-
ла тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі
голову. І ще каже, що ти був злидарем, сипом злидаря, і це він, магрі-
бипець, допоміг тобі розбагатіти. Віп клянеться, що кохає мене, але я
його ненавиджу!

— А чи знаєш ти, де він ховає лампу?— спитав Аладдін.

І царівпа відповіла:

— Він носить лампу в себе за иазухою і пе розлучається з нею ні па
мить. Але мені віп її показував.

Зрадів Аладдін, це почувши, і мовив:

— Я зараз піду з палацу, а тп накажи одній із невільниць весь чай
•стояти біля потайних дверей і відчинити мені, коли я проходитиму. Я ви-
гадаю якусь хитрість проти цього чаклуна!

Аладдін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось
•селянина, зупинив його і сказав:

— Поміняймось одежею, дядечку!

Селянин скинув свою одежу, і Аладдін убрався в неї. Потім він по-
вернувся в місто, купив на базарі два диргеми дурману й пішов до пала-
цу, і невільниця, яка стояла біля потайних дверей, впустила його.

Увійшовши в покої до своєї дружини — царівни Будур,— Аладдін
•сказав:

— Я хочу, щоб ти перестала плакати п прикинулась, що вподобала
чаклуиа-магрібннця. Скажи йому, всміхаючись: «Завітай сьогодні уве-
чері, ми разом повечеряємо. Докп мені сумувати?» Підпеси йому кілька
келихів вина і в один келих укинь цеп дурман. Коли чаклун упаде, по-
гукай мене.

— Все зроблю, як кажеш, коханий мій!— вигукнула царівна Будур.

За велінням царівни принесли обід, і Аладдін попоїв і, вдовольнив-
шись, пішов, а царівпа Будур. погукала служницю, гарно вбралася й па
пахтилась. Незабаром з’явився магрібипець і, побачивши, що царівна
приязна та привітна до нього, зрадів і звеселився.

А царівна взяла його за руку, посадовила поряд і сказала:

— Любий мій, коли твоя ласка, потиіорни зі мною сьогодні! Доки
мені журитись? Я знаю, що пжо пе побачу свого батька її Аладдіна, тож
хочу, абн ти заступив мені їх. Адже в мене нікого більше ііомас на світі,
крім тебе.

І коли магрібинець почув слова, царівни Будур, він дуже зрадів і ви-
гукнув:

— Слухаю і корюся, моя кохана! Я піду на базар і куплю все, що
треба для вечері.

Віп подався па базар, купив міцного вина й повернувся до царівни, а
невільниці поставили перед нпми столик і подали вечерю. І коли царів-
па та магрібинець стали їсти й пити, невільниці весь час підливали йому
випа, аж поки голова в нього пішла обертом. І тоді, царівна Будур мо-
вила:

— У країні, де я народилась і жила, заведено, щоб дівчина сама на-
ливала коханому останній келих внна.

Царівна палила келих впиа, пепомітпо кинула туди дурман і подала
магрібпнцеві, а той випив вино водно дух і за хвилину впав долілиць не-
притомний. Тоді невільниця мерщій погукала Аладдіна й відчинила йо-
му двері. І коли Аладдін зайшов і побачив, що магрібинець лежить
непорушний, він вихопив з піхов мела і враз зітнув йому голову, а потім
повернувся до царівну Бадр аль-Будур і сказав:

— Вийди звідси! І невільниці хай вийдуть теж.

Царівна вийшла, і невільниці посунули за пею й зачинили двері, і то-
ді Аладдін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу’ н потер її. Тієї ж миті
перед ним з’явився джин- і мовив:

— Наказуй, о володарю!

— Я хочу, щоб ти повернув цей палац па те місце, де він стояв!— зве-
лів Аладдін.

І джин відповів:

— Слухаю і корюся!

А тоді Аладдін вийшов у іншу кімнату, обійняв свою дружину й по-
цілував її, і вона поцілувала його, а джин переніс палац і поставив його
па те місце, де він стояв.

І Аладдін з дружиною сіли до вечері й почали їсти, пити та веселити-.
ся, аж поки настав час спати, і вонп лягли й заснули, раді та щасливі.

Цар, батько царівни Бадр аль-Будур, гірко плакав і тужив за дочкою
й щодня визирав з вікон, повторюючи:

— А що, як зараз я побачу свою кохану дочку?.'.

Я кось уранці цар визирнув з вікна — і побачив перед собою палац!
Вій подумав, що марить, і почав щосили терти очі й придивлятися. Та
палац як стояв, так і стояв.

Цар гукнув слуг і наказав:

— Приведіть мені коня!

І віп скочив у сідло й поїхав до палацу свого зятя, і Аладдін вийшов
йому назустріч і привітав, а’ тоді повів царя до царівни Бадр аль-Будур.

І царівна мовила:

— О батьку, подякуймо ласкавій долі! Але яким чином перенесено
сюди палац, я пе знаю. Коли Аладдіп убив чаклуна, він сказав мепі: «Ви-
йди зі своїми невільницями!»— і я вийшла.

І тоді Аладдін обізвався:

— О царю часу, я нічого не зробив, тільки витяг у магрібинця з-за
пазухи чарівну лампу в звелів джинові — її рабові — перенести пас у
твою країну. Уставай же-,. щасливий царю, і подивись на цього злого
чаклуна, який лежить у сусідній кімнаті.

Цар підвівся й пішов туди і побачив мертвого магрібинця.

Він обійняв і поцілував Аладдіна, подякував йому за клопоти і мовив:

— Сину мій, пе гнівайся па мене! Мій вчинок заслуговує па прощен-
ня: адже царівна — моя єдина дочка.
І цар звелів улаштувати свято з пагоди порятунку царівни Бадр аль-
Будур, а тіло магрібинця спалити й розвіяти попіл за вітром.

Проте розповідають, що в того клятого магрібинця був старший брат,
теж чаклун, іще зліший та підступніший за нього. І сталося так, що він
почав ворожити на піску й склав гороскоп, аби довідатись про долю бра-
та. Дізнавшись, що той загинув, брат заплакав, зажурився й почав во-
рожити знову — хотів дізнатися, де саме й чому віп загинув. Пісок по-
казав, що брата вбпто в далекій країні, а тіло його спалено й попіл роз-
віяно за вітром, а зробив це-юнак па ім’я Аладдін. Прочитав чаклуп па
піску і про лампу.

Він зібрався в далеку дорогу й поїхав у ту країну, де жив Аладдін.
Прибувши в столицю, чаклун оселився в заїзді, два чи три дні відпочи-
вав, а тоді почав вигадувати чари, щоб погубити Аладдіна.

Потім він вийшов „а вулицю й незабаром побачив гурт людей, які
грали в шахи, і почув, що воші балакають про дужо побожну бабусю па
ім’я Фатіма, яка жила за містом і приходила в місто двічі па тиждень,
і люди прославляли її й віддавали їй шану.

І брат магрібинця мовив до* одного з гравців:

— Шановний, я хотів би знати, де живе Фатіма. Я чужоземець і по
пав у біду, тож хочу, щоб ця жінка помолилася за мене. Може, тоді ал-
лах вибавить мене з біди.

І той чоловік повів чаклуна за місто й здаля показав житло Фатімп
(а та побожна Фатіма жила в печері на вершині гори). Магрібинець
подякував йому за лаоку й повернувся до заїзду.

Наступного дня він зпову вийшов на вулицю. А саме цього дня Фа-
тіма завітала в місто.

Магрібинець, бродячи вулицями та майданами, побачив, що людп сто-
ять юрбами, і спитав, чого вони зійшлися. Йому відповіли, що це товп-
ляться ті, хто хоче побачити благочесну Фатїму.

І вій теж приєднався до одного”з гуртів.

Побачивши Фатіму, чаклуп став ходити за нею назирці.

Настав вечір, Фатіма подалася за місто, до своєї печери, а магріби-
пець крався слідом за пею.

Впочі, коли Фатіма слала, він зайшов у печеру, схопив стару за гор-
ло й витяг кинджал. Фатіма прокинулась і, побачивши магрібинця з
кинджалом у руці, мало не зомліла від жаху.

— Якщо ти заговориш або закричиш,— мовив чаклун,— я тебе вб’ю!
Вставай і роби те, що я скажу! Послухаєшся мене — будеш жнва та ціла.

Фатіма підвелася.

— Дай мені свою одежу і візьми мою,— сказав чаклун.
Фатіма віддала йому свою одежину, хустку й покривало, і магріби-
нець сказав:	г

— А тепер намасти мені чимось обличчя! Хай воно стане такого са-
мого кольору, як у тебе.

Фатіма принесла з кутка печери глечик, в якому було трохи оливи,
натерла нею обличчя чаклуна, і воно стало такого ж темного кольору,
як і в неї, Потім вона вдягла чаклуна в свою одежину й дала йому свій
костур, на шию повісила чотки й навчила, як поводитись на вулицях міс-
та. Тоді дала дзеркало й мовила:

— Поглянь на своє обличчя! І пе розбереш, де тн, а де я.

Чаклун глянув на себе в дзеркало. Його не можна було впізнати!

І тут лихий підступник витяг з піхов кинджал і вбив Фатіму. Зако-
пав її, діждався, поки зійде сонце, і пішов у місто. Люди підходили до
нього, просили благословення, дякували. Ніхто не підозрював, що це не
Фатіма, а перевдягнений чаклун.

А все це відбувалося під вікнами палацу царівни Бадр аль-Будур.
Почувши гомін, вона спитала невільниць, що трапилось, і ті відповіли:

— О володарко, це побожна фатіма прийшла в місто, і люди товп-
ляться навколо неї, прохаючи, щоб вона благословила їх.

Тоді царівна мовила до однієї з невільниць:

— Хай воротар приведе Фатіму сюди. Я багато чула про чудеса, які
вона вміє творити, і хочу її бачити.

І воротар привів лихого чаклуна, вбраного в одежу Фаті ми, і коли
чаклун постав перед царівною Бадр аль-Будур, він удався до чарів, щоб
його піхто не впізиав.

Царівна шанобливо його зустріла й сказала:-

— Побожна Фатімо, я хочу, щоб тн погостювала в мене і навчила
мене своїх чеснот.

Магрібинець саме цього й хотів — погостювати в царівни. Він дуже
зрадів і відповів:

— О володарко, я вбога жінка, і оселя моя — печера на вершині го-
рп. Не годиться мені жити в царському палаці!

— О Фатімо, не відмовляй мені,— благально мовила царівна Будур.—
Я дзм тобі кімнату, і ти будеш там молитися.

— Я пе можу тобі відмовити, володарко,— відповів чаклун.— Але я
не буду з вами ні їсти, ні цити, а буду їсти, нити й молитися в тій кім-
наті, в якій ти мене поселиш.

Вій сказав так тому, що злякався. Адже якщо вій їстиме разом з ца-
рівною та Аладдіном, йому доведеться відкинути покривало, отже, його
буде викрито.


— Ми погодимось з усім, чого ти забажаєш! — сказала царівна Бу-
дур.— Ходімо, я покажу тобі палац.

І вона піднялася разом з магрібинцем у свої покої й показала йому
кімнату із смарагдовими гратками на вікнах.

- — Чи подобається тобі мій палап, пані Фатімо?— спитала царівна.

І магрібинець відповів:

— Іншого такого немає в світі! В такому палаці тільки й жити щас-
ливим життям. Але в ньому бракує однієї речі.

— Якої, Фатімо? — спитала царівпа Будур.

— Яйця птаха рухх,— відповів чаклуй.— Рухх — пе величезний птах,
який може схопити в пазурі й підняти в повітря цілого верблюда. Живе
він на горі Каф. Майстер, який збудував такий палац, міг би добути
яйце рухха.

Царівпа Бадр аль-Будур звеліла приготувати магрібинцеві кімнату,
в якій би він молився, і клятий чаклун замкнувся там.

Коли настав вечір, до палацу повернувся Аладдіп і зайшов до царів-
ни. Вій привітав її, поцілував і, побачивши, що вопа стурбована, спитавз

— Чи все в тебе гаразд, кохана? Ти наче чимось заклопотана.

— Я гадала, що в моєму 'палаці все є. Аж ні: в ньому бракує яйця
птаха рухх,— відповіла царівпа Будур.

— І ти цпм журишся?—і»и гукнув Аладдіп.— О кохапа, я негайно
добуду тобі це яйце!

Аладдіп пішов до своєї кімнати, -потер лампу, і перед пим з’явився
дяспн.

— Наказуй, мій володарю!— мовпв віп.

— Я хочу, щоб ти приніс яйце рухха,— звелів Аладдіп.— Я повішу
його у ПОКОЯХ МОЄЇ дружніш.

І коли джин почув ці слова, він розгнівався й закричав:

—- О невдячний! Мало тобі того, що я і всі раби лампи служимо 'тобі
вірою й правдою?! Тп зажадав іще й яйце птаха рухх?! Цей птах — наш
повелитель! Якби я знав, що тобі й твоїй царівні такого забагнеться, я
дмухнув би на вас, і ви опинилися б між землею та небом! І я подбав би,
щоб ви пішли з цього світу! Та я знаю — це тебе намовив клятий магрі-
бпнець, який зараз живе в твоєму палаці, прикинувшись побожною Фа-
тімою. Віп убив Фатіму п перебрався в її одежу, щоб згубити тебе й
помститпся за свого брата!

Промовивши ці слова, джин зник із очей.

Аладдін розгубився, та за якусь мить оговтався, встав і пішов до дру-
жипи. Він сказав, що в нього болить голова, і царівна Будур мовила у
відповідь:

9 65Й-4

Еі5ліит©чяа книга
— Я запросила ^до нас у палац побожну Фатіму. Зараз я її приведу,
вона покладе тобі руку на голову, і біль минеться.

І вона привела магрібинця, а-той, зайшовши, привітав Аладдіна, і
Аладдіп сказав:

— Вітаю тебе у нас! О пані Фатімо, в мене луже болить голова!
Я певен — ти мене вилікуєш! Адже ти зціляєш хворих.

Магрібинець підійшов до Аладдіна, ховаючи під покривалом ніж, якпм
можна було різати крицю, і вдав, що хоче покласти йому руку па голо-
ву, щоб зпяти біль. Та Аладдін пильно стежив за чаклуном, і, коли той
став перед пим, він вихопив у себе з-за пояса кинджал і встромив чак-
лунові в груди.

Царівна Будур вигукнула:

— Ти ж убив Фатіму, яка творить чудеса! 1’оре нам, горе!

Та Аладдін сказав:

— Я вбив не Фатіму, а того, хто позбавив її життя! Це брат чаклу-
па-магрібинця, який прибув до нашого міста, щоб помстптись за свого
меншого брата. Це він намовив тебе попросити яйце рухха, щоб згубити
і мопс, і тебе. Якщо я« ти по віриш моїм словам, то відкппь покривало
.< його обличчя! 1 ти побачиш: цс не Фатіма, а магрібинець!

Царівна Будур відступилася ближче, відкинула покривало й побачи-
ла заросле бородою чоловіче обличчя. І тоді вона зрозуміла, що її чоло-
вік Аладдіп сказав правду, й вигукнула:

— Коханий мій! Через мепе ти двічі наражався па смертельну не-
безпеку!

І вона обійняла Аладдіпа й поцілувала його, і Аладдін мовив:

— То байдуже, моя люба! Спасибі долі, що вона позбавила нас під-
ступів обох чаклунів!

Тут до них прийшов цар, і вони йому розповіли про все й показали
тіло магрібинця, і цар наказав його спалити, як і першого чаклуна, а по-
піл розвіяти за вітром.

І Аладдін зі своєю дружиною царівною Бадр аль-Будур жили радіс-
но й щасливо. Жили вони дуже довго, аж поки прийшла до них Руйвів-
ниця всіх насолод і Розлучниця зібрань — смерть.
Казка про Алі-Бабу, про сорок розбійників
і про невільницю Марджану

Старі люди розповідають, що в прадавні часи жили в одному з міст
перської держави двоє братів — Касим та Алі-Баба. Батько їхній помер,
залишивши синам невеличку спадщину. Брати поділили її по заіюпу й
справедливості, без суперечок і зайвих розмов. Після того Касим одру-
жився з заможною жінкою, яка володіла землею, садами, виноградника-
ми та крамницями, повними розкішних -товарів, і почав продавати й ку-
пувати, і майно його зростало. Доля допомагала Касимові, віп став відо-
мим серед купців, і люди шановні та багаті шукали знайомства із ішдц

А брат його Алі-Баба одружився з убогою дівчиною, яка не мал і
пі диргемів, ні динарів, ні будинків, ні мастків. По недовгім часі він
витратив те, що успадкував від батька, і над ним запанувала нужда, кло-
піт та горе. Розгубився Алі-Баба, не знаючи, як заробити собі на про-
життя. Тоді він сказав сам собі:

«Треба куппти на ті диргеми, які в мене залишилися, сокиру та кіль-
ка ослів. Вилізу я на гору, нарубаю дров, а тоді продам на базарі.
Вторгованих грошей вистачить, щоб прогодувати сім’ю».

Алі-Баба купив три осли та сокиру і наступного ранку вирушив за
місто. Він зійшов на гору п цілий день рубав дрова і в’язав їх у в’я-
занки, а колп звечоріло, навантажив своїх ослів, спустився з гори н по-
вернувся в місто. Він продав па базарі дрова і па вторговані гроші на-
купив усього, що треба було для сім’ї. Смуток його розвіявся, і Алі-Баба
спокійно спав ніч, а на другий день устав з радісним серцем і легкою
душею. Зпову подався віп на гору і знову цілий день рубав дрова.

Відтоді Алі-Баба взяв собі за звичку щоранку вирушати па гору, а
ввечері йти на міський базар, продавані там дрова, і всі гроші витрачав
па сім’ю.

Алі-Баба був задоволений таким життям, і дні його спливали без особ-
ливих турбот. Та якось, коли вій рубав па горі дрова, вдалині знялася
хмара куряви й заснувала небосхил. Коли ж курява розвіялася, Алі-
Баба побачпв вершників, які мчали йому назустріч. Усі вони були обві-
шані зброєю, одягнуті в кольчуги, на боці в кожного висів меч, при колі-
ні — спис, а на плечі — лук. І схожі були ті вершники на розлючених левів.

Коли Алі-Баба побачив їх, він злякався, кинувся до високого дерева,
видерся иа нього й сховався поміж гіллям, бо подумав, що це, певне,
розбійники. І він почав придивлятися до вершників і перекопався, що
то таки розбійники й розбишаки, а коли порахував їх, то виявилось, що
було їх рівно сорок душ, і мчали вони па баских конях, наче взятих з
царських стаєнь.

Від страху в Алі-Баби пересохло в роті, а руки й ноги стерпли.

Вершники тим часом спинилися, зійшли з коней, повісилп їм на шиї
торби з ячменем, а потім кожний узяв мішок, що був у нього прив'яза-
ний до сідла, і поклав собі на плече.

Отамап пішов попереду своїх людей, прямо до гори, зійшов на схил і
зупинився в чагарях перед невеликими сталевими дверцятами. Дверцята
крилися в місцині, густо порослій травою та колючими кущами, тому
Алі-Баба досі їх не помітив.

Розбійники зупинилися біля цих дверцят, і отамап голосно вигукнув:
— Відчини свої двері, сезаме!1

- С е з а м — індійська конопля.
І коли він вимовив ці слова, дверцята відчинились, і отаман зайшов,
а за ним зайшли всі інші розбійники, несуни на плечах мішки.

Алі-Баба подумав, що мішки, мабуть, повні срібних та золотих мо-
нет. Так воно й було, бо розбійники грабували людей і каравани на до-
рогах, робили наскоки на села й міста. Пограбувавши караван або якесь
село, вони щоразу приносили здобич у це далеке від чужих очей місце.

Довго сидів Алі-Баба на дереві, пе зводячи очей з розбійників і сте-
жачи за тим, що вопи роблять, і нарешті побачив, що ті виходять з по-
рожніми мішками, а попереду пик — отаман. Знову прив’язали вони
мішки до сідел, загнуздали коней та й помчали в той самий бік, звідки
з’явилися, швидше й швидше, аж поки зникли вдалині.

Алі-Баба від страху не ворушився й пе дихав і лиш тоді спустився
з дерева, коли вершники зникли з очей.

І коли Алі-Баба відчув себе в безпеці й заспокоївся, страх його про-
пав, він підійшов до сталевих дверцят і став, розглядаючи їх. А потім по-
думав;

«А що, як я теж скажу: «Відчини свої двері, сезаме!»? Відчиняться
вони чи пі?»

Він підійшов ближче й вимовив ці слова, і дверцята враз відчинилися.

Цю схованку збудували нескоренні джини, вона була зачарована н
охоронялася могутнім талісманом. Слова; «Відчини свої двері, сезаме!»
теж були чарівні. Дверцята відчинялися тільки перед тим, хто їх про-
мовить.

Алі-Баба ввійшов, ало не встиг переступити порога, як дверцята самі
замкнулися за ним. Злякався Алі-Баба, та за мить згадав слова: «Відчи-
ни свої двері, сезаме!» І страх його розвіявся.

«Чого мепі лякатись, що двері зачинені, коли я зпаю слова, які їх
одчиняють?» — мовив він сам до себе й.ступив уперед. Він думав, що
під землею буде темно, отож страшенно здивувався, побачивши, що він —
у просторій та світлій кімнаті з мармуровими стінами, з високою стелею,
а в кімнаті повно їжі та напоїв. Алі-Баба пішов далі й опинився в дру-
гій кімнаті, ще більшій, і там були різні коштовності, рідкісні й диво-
вижні речі, які милували й чарували око. А ще там було багато зливків
щирого золота й срібла, а також лежали купами, наче пісок чи морські
камінці, золоті динари й срібні диргеми, і піхто не зміг би порахувати
всього цього багатства.

Коли Алі-Баба оглянув цю незвичайну кімнату, він побачив ще одні
двері й пройшов ними в третю кімнату, ше гарнішу за другу. Там буз
складений розкішний одяг з усіх країн та царств, і сувої дорогого кра-
му — оксамиту, парчі та шовку.
Потім Алі-Баба подався далТ— в ще одну кімнату, більшу та пре-
краснішу за всі інші. В ній лежали купи самоцвітів — яхонтів, смарагдів,
рубінів, топазів, перлів, бірюзи,-сердоліків та коралів.

Нарешті Алі-Баба опинився в останній кімнаті. Вона була повна шка-
туя, скрппьок та пляшок із пахощами.та парфумами. Віяло в кімнаті
алое, мускусом, шафраном, амброю й іншим запахущим зіллям. А сан-
далове дерево було накидане там, мов дрова для груби.

Побачивши всі ці скарби, Алі-Баба сторопів, голова в нього пішлл
обертом. Він стояв, розгублений і приголомшений, а потім кинувся до
скарбів і почав їх розглядати: хапав неоціненні перлини, рубіни, розгор-
тав сувої гаптованої золотом парчі та ніжного шовку, вдихав запашне
влое та інші дорогоцінні пахощі.

І тут йому майнула думка: якби розбійники зносили сюди ці багатст-
ва протягом довгих років, то й тоді їх не зібралося б стільки; отже, ця
скарбниця існувала задовго до того, як вони до неї проникли. Виходить,
розбійники заволоділи нею неправедним, злочинним шляхом, і якщо він,
Алі-Баба, візьме трішки із цього величезного багатства, йому піхто по
зможе кинути докору; крім того, скарбів.так багато,.що годі їх злічити —
розбійники й не помітять, що чогось немає.

Алі-Баба заходився носити мішки з гріщмп нагору. І щоразу, коли віп
хотів зайти або вийти, то казав: «Відчини свої двері, сезаме!» — і двері
відчинялися.

Винісши гроші, віп повантажив їх на ослів, прикрив в’язками дров
і рушив до міста, радісний та щасливий.

Повернувшись додому, Алі-Баба замкнув за собою ворота, боячись,
щоб не нагодилися сусіди, прив’язав ослів і дав їм корму, а потім узяв
один мішок, піднявся пагору до дружний й поклав перед нею. Так він
носив мішок за мішком, аж поки переніс усі, а дружина, вражена до
краю, не могла здобутися па слово. Нарешті вона помацала один з міш-
ків і відчула під рукою тверді кружальця динарів — і тоді вона зблідла
і схвилювалася, вирішивши, що Алі-Баба украв десь ці гроші, бо звідки ж
інакше їм узятися?..

— Що ти наробив, нещасний?!— вигукнула вона.'— Нам не потрібні
чужі гроші! Мені досить того, що дарує доля, і я згодна жити в злиднях!
но зазіхаю па чуже багатство!

— Хай заспокоїться твоя душа, жіпко,— мовив Алі-Баба.— Не блис-
кай так гнівпо на мене очима! Моя рука ніколи по брала й пе візьме
нічого забороненого! А ці гроші я знайшов на* горі у закинутій скарбни-
ці і, скориставшись із щасливої нагоди, взяв їх та приніс сюди.

Алі-Баба розповів дружині про все, що з ним трапилося, і наказав
тримати язика на припоні. І коли дружина цо почула, вона безмежно
здивувалася, страх її минув, і вона зітхнула з полегкістю.

Алі-Баба висипав гроші з мішків на підлогу. Дружина, побачивши ве-
личезну купу золота, невимовно зраділа й кинулась була його рахувати,
та Алі-Баба сказав:

— Схаменися, жінко! Ти й за два дні не перелічиш ці монети! Краще
вириймо яму та закопаємо гроші, щоб люди про них не дізналися.

— То давай хоч переміряємо золото, щоб бодай приблизно знати, скіль-
ки його в нас,— мовила у відповідь дружина.

І Алі-Баба сказав:

— Роби що хочеш, тільки гляди, аби про золото ніхто не дізнався!
Якщо наша таємниця розкриється, ми втрапимо у велику біду.

Дружина подалась до сусідів — позичити мірку, бо ж вони були такі
бідні, що власної мірки пе мали. Отож пішла вона до своєї невістки, Ка-
симової дружини, іі попросила мірку.

Невістка сказала:

— Дам з великою охотою! — і вийшла, щоб принести мірку.

«Невістка моя вбога, як миша, і нема в неї звички міряти що-пебудь,—
подумала вона.— Цікаво, якого це вона дістала зерна, що їй знадобилася
мірка?»

І їй скортіло дізнатися, що буде міряти дружина Алі-Бабп. Вона по-
клала па дно мірки шматочок воску, сподіваючись, що до нього прилип-
не трохи зерна, і віддала мірку невістці. Та інііілд мірку, подякувала за
ласку й поквапилась до своєї оселі.

Прийшовши додому, вона почала міряти золото, і наміряла аж де-
сять мірок. Ще дужче-зраділа дружина Алі-Баби.

Алі-Баба вирив глибоку яму і закопав золото, а дружина побігла до
невістки повернути мірку.

Касимова дружина, діждавшись, поки невістка нішла, перевернула
мірку й побачила, що до воску прилип золотий динар. Касимова дружина
дивом здивувалася — адже вона знала, "що Алі-Баба дуже бідний. Гля-
нула ще раз па монету — справжнісіньким золотий динар!

«Оце так!— подумала вона.— Алі-Баба тільки прикидається злида-
рем, а сам міряє золото мірками! Де ж він добув таке багатство?»

І тоді взяли її заздрощі. Вона не знаходила собі місця, металася по
кімнаті, чекаючи чоловіка.

Касим тим часом сидів у своїй крамниці, продавав товари, рахуваз
гроші. Ввечері він замкнув крамницю й подався додому і, прийшовши,
побачив, що дружина сидить сумна й заплакана. А Касим кохав її ве-
ликим коханням, тож стурбувався і спитав:
— Що з тобою, світе моїх очей, втіхо мого серця? Яка причина твоєї
печалі й твоїх сліз?

І дружина його вигукнула: ’

— А чого мені радіти, коли ти і скупий, і недолугий! Якби ж то я
вийшла заміж за твого брата! Він хоч і каже, що живе в злиднях та в
нужді, проте грошей у нього стільки, що виміряти їх можна тільки мір-
ками! Ти торочиш про якесь там щастя і пишаєшся своїми статками,
а насправді — ти нікчемний бідняк у порівнянні з братом! Адже ти
рахуєш свої динари по одному...

.1 вона розповіла, що в неї позичала мірку дружина Алі-Баби, і що
до дна мірки прилип золотий динар. І коли Касим почув слова дружини
й на власні очі побачив монету, то повірив, що до ного брата прийшло
щастя, але не зрадів, а навпаки, піддався заздрощам і замислив проти
брата підлість, бо був він завидющий та скупий на вдачу.

Всю ніч Касим та його дружина не стуляли очей. В головах у них
снувалися лихі й підступні думки. А коли настав ранок і засяяло сонце,
Касим, нашвидку прочитавши молитву, побіг до брата. Той зустрів його
радісно та чемно і посадовив па почесне місце. І Каспм сказав Алі-Бабіз

— Чому це ти, браго, живеш у злиднях? Адже володієш багатством,
яке по боїться вогню! Чому ти такий скнаристий і ледве животієш, коли
маєш великі кошти й можеш витрачати стільки грошей, скільки тобі за-
манеться? Яка користь від грошей, коли людина ними не користується?
Хіба ти не знаєш, що скнарість — це великий гандж? Ніхто не любить
скнар!

І Алі-Баба відповів йому:

— Що ти таке кажеш, брате? Я — бідняк! Тільки й маю, що кілька
ослів та сокиру. Я не розумію тебе.

— Не хитруй, брате! Я знаю твою таємницю,— заперечив Касим.

І він показав Алі-Бабі динар, що пристав до воску, і вигукнув:

— Ось що моя дружина знайшла в мірці, яку позичала твоїй дружи-
ні! Отже, ви міряєте золото мірками!

Зрозумів Алі-Баба, що таємниця розкрилася через дурість його дру-
жини, якій заманулося переміряти золото, і що він даремно її послухав-
ся. Але який кінь не спотикається і яка шабля коли-небудь не відскочить
від ворожого клинка?..

Алі-Баба подумав, що братові можна звірити таємницю. Адже в скарб-
ниці грошей більше, ніж можуть порахувати думка, розум і уява, тому
його, Алі-Баби, частка не зменшиться, якщо він поділиться з Касимом.
Все одно вони не зможуть витратити цих грошей, навіть як проживуть
сто років.
Алі-Баба розповів братові про розбійників, про те, як увійшов він до
скарбниці й виніс звідти мішки з золотом, і про те, які бачив там кош-
товності, а потім додав:

— Усе, що я приніс, брате, буде в пас спільне, і ми поділимо все по-
рівну. А якщо тобі схочеться більше, я принесу ще. Адже ключ од
скарбів у мене, і я можу піти туди й узяти все, що забажаю.

— Ні, на такий розподіл я пе згоден!— відповів Каснм.— Я хочу,
щоб ти провів мене до того місця і сказав слова, які відчиняють двері в
скарбницю. Ти збудив у мені бажання самому побувати там і побачити
скарби. Як ти зайшов і взяв, що схотів, так і я хочу подивитись на все
і взяти, що мені сподобається. А якщо ти не згодишся, то я поскаржусь
на тебе правителю міста, і він тебе . покарає.

Почувши Касимові слова, Алі-Баба мовив:

— Чого тп лякаєш мепе правителем? Я пе від того, щоб сказати тобі
ці слова. Просто я боявся, щоб тп не потрапив до рук розбійників...
Отож бери стільки грошей і коштовностей, скільки тобі заманеться. Все
одно не візьмеш навіть сотої частки того, що там є.

Алі-Баба показав Касирові дорогу до гори та те місце, де сховані
скарби, сказав магічні слова, а під кінець мовив:

— Запам’ятай добре ці слова! Мені страшпо навіть подумати, що мо-
жуть вчинити розбійники, коли побачать тебе!

Касим пішов од брата радий гн веселий, не слухаючи попереджень і
не замислюючись нвд ними. Він повернуїї додому, розповів дружині про
розмову з Алі-Бабою й сказвв:

— Завтра вранці я подамся па ту гору і повернуся з іще більшим ба-
гатством, ніж те, що,його приніс брат. Твої докори засмутили мене, і я
хочу, щоб тобі не було чим дорікати своєму чоловікові!

Касим запряг десять мулів, прив’язав на спину кожному по дві скри-
ні, кинув в одну з них сокиру та мотузки й ліг спати, сповнений бажан-
ня заволодіти багатствами скарбниці. Тільки-но засяяла зоря і заблищав
ранок, він вирушив у путь. Діставшись до гори, він почав шукати двері
до скарбниці, користуючись прикметами, що їх змалював брат, і шукав
доти, поки знайшов.

І тоді Касим мовив:

— Відчини свої двері, сезаме!

І двері вмить відчинилися перед ПІЇМ.

Касимові кортіло чимшвидше набрати золота, і він мерщій кинувся
в скарбницю. Віп переступив поріг — і двері відразу замкнулися за
ним.

Проминув Касим першу кімнату, проминув другу, третю... Вія
чудувався, дивлячись на багатства, які там були, і мало з глузду пе зсу-
нувся — так захотілось йому забрати всі їх собі.

Нарешті Касим вирішив повертатись. Віп схопив мішок із золотом,
завдав собі па плечі й рушив до дверей, наміряючись сказати магічні
слова. Але він забув їх! Приголомшений, він не міг зібрати докупп ду-
мок.

— Відчини двері, ячменю!— сказав віп нарешті, але двері пе відчи-
нилися.

— Відчини двері, пшенице!— мовив Касим знову, але двері лишилися
зачиненими.

Касим називав один злак по одному, аж поки перерахував усі, але
слова: «Відчини свої двері,'сезаме!» — так і не спливли у нього в пам’яті.

Зрозумівши, що пе може згадати потрібних слів, Касим злякався, за-
смутився і почав каятися, примовляючи:

— О, якби я вдовольнився тим, що пропонував мені брат, і не був
таким жадібний.

Він бив себе по обличчю, виривав волосся, шматував одяг і посипав
толову пилюкою, проливаючи ручаї сліз, кричав криком і мовчки плакав,
охоплений розпачем. Кожна хни лина здавалася йому вічністю, і страх
його чимдалі більшав. Нарешті віп зовсім утратив нвдію на порятунок
і вигукнув:

— Я загинув! Із цього тісного льоху вийти неможливо!

Тим часом розбійники напали на караван і захопили великі багатства.
Вони, як завжди, рушили до скарбниці, щоб скласти туди здобич, та
коли наблизились до гори, побачили мулів із скринями па спинах. Це
видалося їм підозрілим. Кинулись розбійники до мулів, але ті розбігли-
ся по схилах. Тоді вони спинили коней, спішились і вихопили шаблі, га-
даючи, що десь недалеко ховаються власники мулів. Однак перед скарб-
ницею нікого пе було.

Касим, почувши тупіт коней і людські голоси, зрозумів, що це ті
самі розбійники, про яких розповідай Алі-Баба, і сховався за дверима, го-
туючись кинутися навтіки, тільки-но відчиняться двері.

Розбійницький отаман вийшов наперед, мовив: «Відчини свої двері,
сезаме!» — і ледве двері відчинились, Касим рвонув уперед. Та ба! Одра-
зу за дверима він наштовхнувся на отамана. Касим повалив отамапа, але
його оточували інші розбійники. Віп ухилився від одного, вислизнув
од другого й третього, але розбійників було аж сорок душ, і Касим не міг
утекти від усіх. Отож одип наздогнав його і вдарив списом у груди, і Ка-
сим упав мертвий.
Отак буває з тими, кого понімає жадоба до золота і хто кує лихо на
рідного брата.

Потім розбійники зайшли у скарбницю й побачили: з неї щось узято.
Спершу вони подумали, що то Касим узяв частину скарбів, але не могли
«догадатися, як віп потрапив на цю гору й дізнався про магічні слова,
в допомогою яких відчинялися двері до скарбниці.

Та Касим лежав мертвий, і розбійники заспокоїлись і вирішили, що
до скарбниці більше ніхто не ввійде.

Бонн розрубало тіло Касима на чотири частини й повісили їх за
дверима — як пересторогу ДЛЯ КОЖНОГО, хто спромігся б увійти в ці две-
рі,— посідали на копей та й поїхали своєю дорогою, а двері зачини-
лися.

Касимова дружина цілий день чекала чоловіка із скарбами, яких во-
на так жадала. Та пастав вечір, а Каспма все пе було. Стурбована дру-
жина подалась до Алі-Бабіт іі розповіла, що чоловік удосвіта поїхав з
мулами па гору, але іі досі по повернувся. Вона боїться, чи пе сталося
з пим чогось лихого.

— Не хвилюйся!— заспокійливо мовнв Алі-Баба.— Мабуть, вій не
схотів повертатися завидна, щоб люди не дізналися про те, де віп був.
Біп приїде, як зовсім стемніє, ще й золота привезе. Я теж хотів був
поїхати на ту гору, та коли дізнався, тцо Касим вирушив туди, відмовив-
ся від свого наміру, аби він но подумав, ніби я за ним підглядаю. Тож іди
додому і спокійно чекай його.

Та Касимова дружина но могла васпокоїгисі. і повернулася додому
смутна та невесела.

Нарешті зайшло сонце іі настала піч, а Касима як пе було, так і по
йуло. Дружина не лягала спати, і коли минуло дві третини ночі й Касим
не вернувся, її охопив відчай. Вона почала плакати й ридати, але не
голосила — боялася, що почують сусіди й спитають, чому вона плаче.

Всю ніч вона плакала й побивалася, а вранці побігла до Алі-Бабн й
повідомила ного, що брат пе повернувся. Вислухавши її, Алі-Баба ви-
гукнув:

— Не знаю, що й гадати! Поїду на гору її довідаюся, що сталося з
Каспмом.

Алі-Баба вапряг ослів, узяв сокиру й подався на гору. Підійшовши до
сталевих дверей, він пе побачив ні Касима, ні його мулів. Проте віп по-
мітив па траві й на дверях сліди крові.

«Касим загинув!»— подумав Алі-Баба.

Охоплений жахом, він пробелькотів:

— Відчини свої двері, сезаме!
Двері відчинилися, і Алі-Баба побачив тіло Касима, яке висіло, роз-
рубане на частини.

Волосся стало сторч па голові в Алі-Баби, зуби зацокотіли, губи по-
біліли, і віп ледве не втратив тями. Велика печаль пойняла його, і вік
вигукнув:

— Правду кажуть: не втечеш від того, щб тобі судилося!

Потім Алі-Баба згадав, що його обов’язок — поховати брата. Він по-
клав порубане Каснмове тіло на осла, прикривши його шматиною, за-
йшов у скарбницю, взяв чимало коштовностей, сховав їх у торбину, ви-
ніс із скарбниці, теж поклав на осла, прикривши в’язкою дров, і, поче-
кавши, поки стемніє, вирушив до міста.

Всю дорогу Алі-Баба тяжко журився й, підганяючи ослів, думав, що
робити далі. Нарешті осли спинилися біля братового будинку, і він по-
стукав у ворота. Відчинила молода чорношкіра певільниця Марджана.
Вопа була напрочуд вродлива, чорноока, струнка, гнучка, ще й мала доб-
ру вдачу. Та водночас була вопа хитра і спритна, і годі було з нею ко-
мусь у цьому змагатися.

Алі-Баба зайшов у двір і мовив до псвільпиці:

— Марджапо, допоможи ліспі у важливій справі! Ходімо зі мною до-
господині, послухаєш, що я їй скажу.

Алі-Баба пішов до невістки, а .Марджана — слідом за ним, здивована
й стривожена.

Побачивши Алі-Бабу, Касимова дружина спитала:

— Що приніс ти, Алі-Бабо,— добрі чи лихі вісті? Швидше заспокой
мене і остуди жар мого змученого серця.

Алі-Баба не поспішав із відповіддю, і жінка, відчувши біду, залемен-
тувала й заплакала.

— Но кричи так!— мовив Алі-Баба.— Якщо сусіди почують, ми всі
загинемо.

І він розповів, де знайшов тіло брата, і став утішати свою невістку:

— Доля посилає людині і життя, і сім’ю, і достаток. Людина по-
винна бути стійкою і мужньою перед лпцем біди. Не тужи! Цим ти но
повернеш життя Касимові й не оборониш себе від нових печалей. Будь
терпеливою, і добро повернеться до тебе. Краще скоритися вирокові
долі, ніж тужити й ридати. Стапь мені за дружину, і я буду дбати про
тебе. Моя перша дружила не гніватиметься — вона жінка розумна, роз-
судлива й побожна. Мн житимемо однією сім’єю. В пас досить грошей,
усякого добра, і пам не доведеться тяжко працювати задля шматка хліба.

Коли Касимова дружина почула слова Алі-Баби, сльози в неї ви-
сохли, туга і сердечний біль минули. І вона сказала:
— Я — твоя покірна рабппя й служпиця! Я слухатимуся тебе у всьо-
му! То що нам тепер робити?

— Доручи Марджані потурбуватись про тіло Касима!— мовив далі
Алі-Баба.

Віп подався додому, а невільниця Марджапа, побачивши, що Касим —
її господар — порубаний, почала заспокоювати його дружину.

— Не побивайся і покладись на мене! Я щось придумаю, аби паша
таємниця не була відкрита.

Марджана вийшла й попрямувала у крамничку бакалійника, яка стоя-
ла недалечко, на тій самій вулиці. Старий крамар мав славу лікаря-зці-
лптеля, добре знався на різному зіллі і вмів його готувати.

Марджапа попросила у крамаря лікувального тіста, і він спитав:

— А кого тп будеш лікувати цим тістом?

— Мого господаря,— відповіла невільниця.— Віп тяжко занедужав
і лежить безтямний.

Вона взяла тісто, заплатила стільки диргемів, скільки заправив кра-
мар, і подалася додому.

Наступного рапку вопа зпову прийшла до крамаря й попросила лі-
ків, які дають тільки безпалійпим хворим, і крамар спитав у неї:

— А що, хіба тісто пе допомогло?

— Ні,— відповіла Марджапа,— мій господар уже смертеппий, і гос-
подиня плаче й голосить над ним.

Марджапа взяла ліки, віддала за ішх гроші її пішла, проте пе додо-
му, а до Алі-Баби. Вона розповіла йому про свій план, а наприкінці по-
радила частіше навідуватися до братового дому, щоб сусіди бачили, як
він сумує та тужить.

Алі-Баба послухався Марджапппої ради. Сусіди побачили, що віп
часто входить до братового дому з зажуреним обличчям, й спитали, що
сталося з Касимом. Алі-Баба відповів, що брат лежить тяжко хворий, не-
відомо, чи й видужає.

Ця новина рознеслася по місту, і люди заводили розмови про Касимо-
ву неміч.

Наступного рапку, ледве благословилося па світ, Марджапа зпову по-
далася в місто. Вопа довго простувала вулицями, аж поки дісталася до
одного шевця на ймення шейх Мустафа. Це був підстаркуватий чоловік,
невисокий на зріст, гладкий, з довгою бородою й вусами. Він завжди від-
чиняв свою майстерню вдосвіта, коли ще весь базар спав, і люди це зналп.

Марджапа чемно привіталася з шевцем й поклала йому в руку зо-
лотий динар. Коли шейх Мустафа побачив, якого кольору монета, віп
довго мацав її, а потім сказав:
— Добрий ПОЧИНІ

Вій розумів, що Марджапа хоче з його допомогою залагодити якусь
справу, і приязно звернувся до неї:

— Скажи мені, найпрекрасніша серед невільпгть, чого ти бажаєш,
і я все виконаю.

.— О шейху,— мовила Марджана,— візьми голку й нитки, помий руки,
взуй сандалі, а потім дозволь зав’язати тобі очі. Тп підеш зі мною, куди,
я поведу, і робитимеш те. що я загадаю. За пе ти дістанеш винагороду
па землі й па небесах, і нічого лихого з тобою не скоїться.

— Якщо я тобі потрібен для чесної справи,— відповів швець,— то
послухаюсь тебе у всьому. Якщо ж це якийсь гріх або злочин — шукай
когось іншого.

— Ні, це не гріх і не злочин!— сказала Марджана і вклала в руку
шевця другий динар. І шейх Мустафа схопився па ноги й вигукнув:

— Я до твоїх послуг, Марджано! Все, що накажеш, виконаю.

Віп зачинив майстерню, узяв питки, голки й інше причандалля, а
Марджана зав’язала йому очі, щоб він їй- бачив,- куди вона його по-
веде.

Марджана взяла шевця за руку й повела, а віп ішов поруч із нею,
наче сліпий. Невільниця повертала праворуч, брала ліворуч, щоб заплу-
тати шейха Мустафу. Нарешті вона привела його до Касимового дому,
тихенько постукала у ворота, і їй одразу відчинили. Невільниця зайшла
рззом із шейхом і повела його сходами нагору, в кімнату, де лежав не-
біжчик.

Марджана зняла з очей шевця пов’язку, і шейх Мустафа побачив, що
він — у незнайомому помешканні, а па ліжку лежить порубаний чоло-
вік. Віп злякався, коліна в цього затремтіли й затрусилися руки.

— Не бійся, шейху, ти в повній безпеці! — сказала Марджана.— А
прохання моє до тебе таке: зшнн цього порубаного чоловіка.

Вона дала йому ще один динар, і шейх Мустафа, поклавши ного за
пазуху, подумав: «Треба діяти розсудливо. Я пе знаю, куди мене приве-
ла ця дівчина і що в неї на думці. Краще її послухатись. До того ж, не
я пролив кров цього чоловіка. В тому, шо я зшию його тіло, пема ніякого
гріха, і я це накличу па себе небесну кару».

І шейх Мустафа заходився зшивати Каспмове тіло, а коли скінчив
свою роботу, Марджана знову зав’язала йому очі, взяла за руку й виве-
ла за ворота. Знову пішли вопп манівцями, звертали то туди, то сюдп й
парешті прийшли до шевцевої майстерні. Крамарі та ремісники ще не від-
чиняли своїх крамниць, і Марджану та шевця піхто ие бачив.

Зпявіпи з очей шейха Мустафи пов’язку, Марджана сказала:
— Тримай язика за зубами! Якщо пробовкаєшся, буде тобі непере-
ливки!

Вона дала йому ще однп динар, а сама повернулась додому, обмила
тіло Касима, вдягла його п поклала на ліжко, а тоді послала служника
по Алі-Бабу та його дружину. Коли ті з’явилися, Марджана розповіла
про те, що пробила, й додала:

— Тепер оголосіть про смерть мого господаря Касима.

Жінки заплакали й заголосплп, сусіди та друзі почули лемент і при-
йшли, щоб утішити їх.

Потім принесли мари, тіло Касима поклали па них, і всі рушили па
цвинтар. Касима поховали, і людн розійшлися по домівках. Всі були
певні, пі.о він помер своєю смертю.

Коли мппув строк жалоби, Алі Баба оженився на дружині свого бра-
та, уклавши з пою подружню угоду. Люди схвалили вчипок Алі-Баби,
бо зпали, то він любив Касима.

Разом із першою дружиною Алі Баба перебрався в братів дім і пере-
ніс туди золото та коштовності, що їх узяв із скарбниці.

Касимова крамниця стояла замкнена, і. Алі-Баба став клопотатися
тим, як би поновити в піп торгівлю. Врешті віп падумав забрати від куп-
ця, в якого навчався ремесла, свого дванадцятирічного енна. Він оддав
сипові всі товари, що зіілппіплпгя пісня дядька, і наказав пости тор-
гівлю в крамниці. І спи почав горгуїнин, і ця справа пішла в нього добре.

Розбійники по недовгім часі прийшли до скарбниці. По побачивши
там зарубаного Касима, вони зрозуміли, що їхню таємницю розкрито,
п дуже стурбувалися. А коли оглянули скарби й виявили, що заорапо
дуже багато золота й коштовностей, охопив їх лютий гнів.

І сказав розбійницький отаман:

— О відважні мої лицарі, настав час помсти! Ми гадалп, що нашу
скарбницю відкрив один-сдиппй чоловік — аж пі, до неї протоптано ши-
року стежку! Ми навіть по знаємо, скільки людей побувало тут! Що ж
це таке? Скарби ми виборюємо, важачи своїм життям, а комусь вони ді-
стаються задурпо. Це несправедливо! Ми повинні знайти тих, хто при-
ходить до нашої скарбниці, і всіх їх убити. Тож ідіть по містах і селах,
блукайте по околицях, розпитуйте, чи не розбагатів несподівано хтось із
злидарів і чи не ховали недавно порубаного чоловіка! Може, про щось і
дізнаєтесь... А найвідважніший та найхнтріиіпй із вас хай веде пошуки
в сусідньому місті, бо ворог наш, імовірно, живе саме в ньому. Хай цей
сміливець переодягнеться купцем, піде в місто й вивідає все, що сталося
там недавно: хто помер, кого вбито, де їхні будинки й родини, як саме
прийшла до пих смерть. І якщо він знайде нашого ворога, всі ми будемо
його боржниками, і я призначу ного своїм наступником. Якщо ж віп не
виправдає наших сподівань, то він — дурепь! І мн покараємо його смер-
тю, бо справжній злодій та розбійник —це розумний, хитрий і спритний
чоловік!

Вислухавши отамана, розбійники схвалили його план. А потім один
високий і міцний тілом чолов’яга сказав, що віп згоден піти в місто на
вивідки.

Розбійники зраділи й почали цілувати йому ногп, віддавати шану,
складати подяку й вихваляти його мужність та рішучість. А отаман на-
казав діяти обачно та підступно і навчив, як грати роль купця, що при-
йшов у місто, аби відкрити там крамницю.

Після цього отаман пішов з усім своїм злодійським товариством, а
той, хто запропонував свої послуги, вбрався в купецький одяг і цілу ніч
готувався до походу, а на світанку рушив у місто. Незабаром він уже
простував його вулицями.* Нарешті він дістався до базару. Всі крамни-
ці та майстерні були зачинені, тільки шейх Мустафа вже шив комусь
сапдалі, бо, як мп вже знаємо, він; одчиняв свою майстерню вдосвіта.

Розбііїшш-шішгуп підійшов до шевця, шанобливо із ним привітався й
сказав:

— Хай доля завжди буде ласкава до тебе! Тп відчинив свою майстер-
ню раніше за всіх мешканців цього кварталу — отже, ти найбільше робо-
тящий поміж них.

— Сину мій,— відповів шейх Мустафа,— працювати з охотою, чесно
заробляючи на хліб, краще, ніж спати. Я вже звик уставати рано.

— Дивно мені, шановний шейху, як тп можеш шити до сходу сонця,
коли так мало світла!—мовив розбійник.— Ти вже немолодий, певно,
недобачаєш...

Шейх скоса поглянув иа розбійника й вигукнув:

— Мабуть, ти прибився до нас із далеку! Якби ти Жив у нашому міс-
ті, ти не сказав би нього! Адже всі городяни знають, що в мене напрочуд
гострі очі. До того ж, я маю славу найкращого майстра-шевця. Недавно
мепе навіть попросили зшити порубаного чоловіка. В кімнаті, де він ле-
жав, було майже темно, але я чудово впорався з роботою.

Почувши ці слова, розбійник зрадів і сказав, прикинувшись, що дуже
здивований:

— Не може бути! Мабуть, ти зашив тільки саван. Ще ніколи не до-
водилось мені чути, щоб зшивали мерця!..

— Я сказав тобі щиру правду,— відповів шейх.— Але, бачу, надто
тн цікавий. То йди звідси геть і розставляй тенета комусь іншому! Може,

9
і знайдеш балакуна, що вибовкує чужі таємпиці... А мепе називають
мовчуном! Більше ти від мене нічого не ночуєш.

Слова шевця зміцнили думку розбійника про те, що Мустафа гово-
рить саме про того чоловіка, якого вони вбили в скарбниці.

— 0 шлйхетнпй шевцю, ти помиляєшся!— вигукнув шпигун.— Наві-
що мені знати чужі таємниці? Мені до пих байдуже, присягаюся небом.
Я хочу тільки, щоб ти провів мене до будинку померлого. Може, це хтось
із моїх знайомих; треба втішити його рідню. Адже мене довго не було
в місті; я не знаю, що тут трапилося за цей час.

Розбійник сягнув рукою в кишеню, вийняв динар і вклав його в до-
лоню шейха Мустафи.

Але швець не взяв грошей і мовив:

— Тп просиш про те, чого я пе можу зробити. Мепе повели в той
будинок, зав’язавши очі. Я не зпаю, па якій вулиці віл стоїть.

— Цей динар я тобі дарую незалежно від того, впкопаєш ти моє
прохання чи ні,— сказав хитрий розбійник.— Проте я певен, що ти мо-
жеш згадати, якими вулицями тебе вели до будинку. Поміркуй, зберися
з думками — і згадаєш.

— Хіба що ти зав’яжеш мепі очі так само, як зав’язали тоді,— відпо-
вів шейх Мустафа.— Після цього мело взяли під руку іі повели. Мп
часто повертали вправо і пліво, Хтозпа, може, п й зумію знайти до-
рогу.

Розбійник дав шейхові іцс один' динар і сказав;

— Отак і підемо, як ти кажеш.

Шейх Мустафа зачинив майстерню, розбій пнк зав’язав йому очі, взяв
за руку, і вони вирушили.

По дорозі швець то брав праворуч, то звертав ліворуч, то йшов про-
сто — так, як вела ного невільниця Марджана. Кінець кінцем він зупи-
нився, потім зробив кілька кроків, тоді знову зупинився п сказав:

— Здається, мепе привели саме сюди.

О горе! За велінням примхливої долі шейх Мустафа привів розбій-
ніша під самісінький будинок померлого Касима.

Шпигун зняв пов’язку з його очей і спитав, чи знає він господаря
цього будинку.

І швець відповів:

— Ні, присягаюсь аллахом! Ця вулиця — далеко від моєї майстерні,
і я пе знайомий ні з ким, хто на ній живе.

Розбійник подякував шейхові, дав йому ще оди в динар і сказав:

— Іди з миром, і хай береже тебе небо!

Шейх Мустафа подався до своєї майстерні, радіючи, що заробив три

10 659-4

Бібліотечна книга
динари, а розбійник стояв, придивляючись до будинку, але нічого особлп-
I	вого чи відмітного не побачив.

।	Тоді він узяв крейду і поставив на воротах маленьку позначку, щоб

згодом знайти будинок, після чого повернувся на гору до своїх товари-
I	птів, упевнений, що доручення, яке дав йому отаман, з честю виконане.

Марджана прокинулася вранці, прочитала, як завжди, молитву, при-
I	брала в домі й пішла па базар купити їжі. А повертаючись з база])у,

।	помітила па воротах крейдяну позначку. Та позначка здалася їй підо-

зрілою. Вона подумала: «Може, тут гралися діти і хтось із хлопчаків
І	зробив позначку., А може, її поставив ворог або заздрісник, який має про-

ти господаря лихі заміри. То треба збити його з пантелику і зламати
його план».

І	Марджана взяла крейду в намалювала на сусідських воротах такі

самі позначки, як і та, що її зробив розбійник. Вона позначила так із
'	десяток воріт у кварталі, а тоді увійшла до себе в будинок, нікому нічо-

|	го пе сказавши.

।	ПІ в шуп-розбійник, повернувшися до своїх товаришів, оголосив, що

।	віп усе вивідав, а потім розповів, як здибав старого шевця, як знайшов

в його допомогою будинок і намалював на його воротах позначку. Отаман

І	зрадів великою радістю, склав йому подяку, похвалив за кмітливість і

і	сказав розбійникам:

— Тепер, хоробрі мої лицарі, одягніться як прості люди, сховайте під
І	халатами зброю і рушайте в місто різними шляхами. Зустрінетеся біля

।	великої мечеті. А ми з вивіднхіком підемо до будинку нашого ворога.

Коли ми його знайдемо, то теж прийдемо до мечеті. Там домовимось, як
І	діяти далі: чи вдертися в будинок уночі, чи зробити якось інакше.

Розбійники вбралися в одяг простих людей, сховали під ним мечі й
подалися в місто. Увійшли в нього з різних боків, пильнуючи, щоб їх не
І	впізнали.

А отаман та розбійник-шпигун тим часом пішли шукати вулицю, на
'	якій стояв будинок Касима.

|	Побачивши будинок з білою позначкою, отаман спитав свого това-

риша, чи це той самий, і розбійник відповів, що це віп. Аж тут отаман
'	кинув погляд па інший будинок і побачив, що його ворота також позпа-

।	чені крейдою. Він спитав, який же все-таки будинок їм потрібен — цей

чи той. Розбійник, розгубившися, не внав, що відповісти.

І	Отаман пішов вулицею — і побачив будинки з позначками! Було їх

।	десять або й більше.

І
— Скільки будинків ти позначив?— спитав він у свого товариша. І
той відповів:

— Одии-єдиний будинок.

— Чому ж їх стало аж стільки?— вигукнув отамап.

— Не знаю!— відповів шпигун.

А отаман спитав знову:

— Чи можеш ти впізнати серед цих будинків топ. що його позначив
власного рукою?

І розбійник мовив:

— Не можу, бо всі будинки схожі, паче близнюки.

Отаман зрозумів, що план його не вдався, і що помститися цього разу
пе пощастить. Віп пішов до мечеті й звелів своїй ватазі вертатися на
гору трьома різними шляхами. Коли ж усі вони зібралися біля скарбниці,
отаман сказав, іцо розбшіиік-штгигуи пе зміг показати будинку, й доки-
нув:

— Тепер мп повніші викопані вирок, про який мовилося раніше!

Розбійники відповіли згодою.

Шпигун, чоловік міцного Духу, почувши ці слова, пе злякався. Вій
ступив крок уперед і вигукнув:

— Так, я заслужив смертну кару, бо по викопав доручення! Краще
загинути, ніж носій ганьбу!

Отаман підняв меча й зітнув розбійникові голову з плечей. Зробивши
це, мовив:

— Відважні мої лицарі, хго візьметься за цю справу? Хай не під
ходить до мене кволий тілом, слабкий духом і дурний! П вибору мужа
міцного та сильного, швидкого та спритного, розумного та відважного,
ще й скорого на хитрість та вигадку!

Тут виступив наперед розбійник на ймення Ахмед аль-Га’дбан, висо
кий дужнй смаглявець, грізний і жорстокий на вигляд. Вуса в нього
стирчали, мов у кота, що полюс па мишей, а борода трусилася, як у цапа,
що вистрибує попереду череди.

— Товариші мої сміливі, для цієї справи підходжу тільки я!— мовив
віп.— І вернуся з добрими вістями! Я знайду будинок нашого ворога!

І отаман відповів Йому:

— Гаразд, берися за цю справу! Однак якщо ти повернешся пі з чим,
я скараю тебе на горло. Якщо ж прийдеш із перемогою — станеш моїм
першим помічником і матимеш від усіх нас велику шану. До того ж,
більша частка здобичі завжди буде твоєю.

Ахмед аль-Гадбап перебрався купцем, удосвіта подався в місто й по
простував на базар, до майстерні шейха Мустафн. Він привітався з' шев-
цем, який уже сидів біля своєї майстерні, примостився поряд і почав
з ним розмову. Швець і йому розповів, як зшивав мертвого Касима.

Ахмед аль-Гадбан попросив шейха Мустафу провести його до Каси-
мового будинку, але той не схотів про це й слухати. Та Ахмед пообіцяв
дати йому грошей, і старий пе встояв: адже гроші — це стріла, що б’є
просто- в ціль.

Ахмед зав’язав шевцеві очі й повів його по вулицях. Дійшовши до
Касимового будинку, він зняв пов’язку з очей шейха Мустафи, заплатив
гроші й відпустив його з миром.

Розбійник поставив па ворота Касимового будинку маленьку червону
позначку. Він намалював її па непомітному місці, гадаючи, що ніхто її
не побачить.

Тим часом невільниця Марджана прокинулася вдосвіта і, як звичай-
но, пішла Неї базар по м’ясо, овочі, плоди та вино. А повертаючись з ба-
зару, помітила червону позначку па воротах. Придивившіїся, дівчина по-
думала, що цю позначку зроблено ворожою рукою, і, щоб збити ворога з
паптелику, намалювала червоною фарбою на воротах сусідніх будинків
такі самі нпаннчіш і в тих самісіньких місцях.

Ахмед аль-Гадбан, повернувшись до своїх товаришів, розповів, як він
знайшов дорогу до Касимового будинку й позначив ворота червоною
фарбою.	г

Отаман звелів розбійникам одяпи вбрання простих людей, сховати
під пим зброю і йти в місто різними дорогами, а тоді додцв:

— Зустрінемось біля великої мечеті. Чекайте вас з Ахмедом там.

Отаман і Ахмед пішли шукати потрібний будинок.

Проте коли вони опинилися нарешті па вулиці, де стояв Касимів бу-
динок, Ахмед аль-Гадбан пе зміг його показати, бо червоні позначка
були па воротях усіх сусідніх будинків. Ахмед стурбувався, а отаман,
збагнувши, що їх обдурено, спохмурнів і розгнівався. Він поквапився до
мечеті, де чекала вся розбійницька ватага, і звелів повертатися на гору.

Коли ж усі розбійники посходились, отаман сказав, що доля й сьогод-
ні зло з них пожартувала: Ахмед аль-Гадбан не зробив того, що обіцяв.
І він вихопив меча й одним ударом зітнув Ахмедові голову.

Сів після того отаман, тяжко замислився, а тоді мовив сам до себе:
«Мої люди вміють грабувати, захоплювати здобич, проливати кров. Але
пе швидкі вони на тяму, не гострі на підступи й хитрощі. Т якщо я по-
силатиму їх у місто шукати будинок нашого ворога, то втрачу одного
по одному всіх. Краще я сам візьмуся до цієї справи».

Він сповістив розбійникам своє рішення, і ті відповіли:
— Тобі наказувати, тобі й забороняти! Роби так, як сам схочеш.

Отаман перевдягнувся і рано-вранці вирушив у місто до шейха Мус-
тафв, як перед тим — ііого посланці. Знайшовши шевця, він чемно при-
вітався, приязно з ним заговорив, і між ними зав’язалася розмова, під
час якої швець розповів про те, що зшивав порубаного чоловіка. Отаман
заходився вмовляти Мустафу, щоб той провів його до Касимового будин-
ку, та шейх нічого не хотів слухати. Проте коли отаман став зваблювати
його грішми, швець зрештою погодився.

Вони подалися до Касимового будинку. Коли були вже близько, ота
ман зупинив шевця, заплатив йому навіть більше., піж було домовлено,
і відпустив.

Він пильно обдивився з усіх боків будинок, оглянув ворота й подумав,
що зовсім пе обов’язково ставити позначку. Досить порахувати ворота
в кварталі, які передують ньому будникові, і запам’ятати їх кількість
Крім того, слід порахувати вікна й теж запам’ятати, скільки їх у бу-
динку.

Тепер отаман був певен — він упізнає будинок.

Повернувшись до своєї ватаги, він розповів, що робив у місті, й до-
дав:

— Раз нам відомий будинок ворога, то час помсти настав! Я вже
придумав, як саме ми її здійснимо! Зар<м я нам це повідаю. Якщо ви
згодитесь зі мною — добро; якщо пі придумаєте план самі.

Розбійники, вислухавши отимміїін план, пристали па нього її присяг
нулися, що здійснять помсту.

Отаман вирядив кількох розбійників у навколишні села, звелівши їм
купити сорок бурдюків, а іншим доручив роздобути двадцять мулів.

Коли розбійники зробили все, що було наказано, отаман звелів розрі-
зати бурдюки так, щоб у шіх могла влізти людина. Потім у кожний бур-
дюк заліз розбійник з кинджалом, і отаман зашив бурдюки, і вони стали
такими, як раніше. Після цього він змастив їх олією, щоб люди дума
ли — всередині олія...

На кожного мула віп навантажив по два бурдюки, тільки на остан-
нього повісив два бурдюки пе з розбійниками, а з олією. Отже, в бурдю-
ках сиділо тридцять вісім розбійників.

Отаман погнав мулів у місто. Прийшли вони надвечір, коли всі база
ри були вже зачинені. Отаман попрямував до Касимового будинку, легко
його впізнав і мовив до Алі-Баби, який саме сидів біля воріт на заслано-
му килимком ослоні:

— Я чужий у вашому місті, і батьківщина моя далеко. Привіз я тро-
хи олії, щоб продати й заробити сякі-такі гроші. Але шлях мій був
важкий та довгий, і коли я прибув до вас, усі базари були вже зачинепі.
Я бродив од майдана до майдана, шукаючи на ніч притулку, та ніде пе
знайшов. Побачивши тебе, я відразу склав хвалу аллахові, бо обличчя
в тебе спокійне, веселе, просте та добре. Чп не дозволиш тп переночувати
в тебе й поставити мулів? Вранці я подамся на базар, продам олію та й
піду додому, прославляючи тебе за добрість.

— Будь ласка, ночуй!— мовив Алі-Баба

-Він покликав свого служника Абдаллу й звелів йому завести мулів
у двір. Отаман зайшов слідом за мулами. Разом з Абдаллою зняли вони
з мулів бурдюки й поставили під стіною, а тоді служник одвів мулів
у стайню і дав їм корму.

Отаман сказав, що він ляже спати надворі, біля мулів, щоб не завда-
вати господарям зайвого клопоту. Та Алі-Баба почав умовляти гостя
зайти в дім і вмовляв доти, доки той хоч-не-хоч погодився.

Алі-Баба провів отамана в простору кімнату, підлога якої була ви-
кладена кольоровим мармуром. Скрізь висіли гарні завіси, лежали роз-
кішні килими та барвисті циновки, а посеред кімнати стояв поміст, укри-
тий царським шовком із сходинками, оббитими сріблом.

Алі Баба посадовив гостя на поміст, звелів запалити свічки, а потім
послав служника, до Марджани — сказати, що почуватиме гість, тож
треба зготувати щедру вечерю.

Він сів біля отамана й розважав його цікавими розмовами доти, доки
слуги поставили столик, принесли наїдки та напитки в золотому й сріб
йому посуді. І отаман та Алі-Баба їли й пплп, поки вдовольнилися, а тоді
весело й приязно між собою гомоніли.

Коли ж настав час лягати спати, отаман підвівся й вийшов у двір,
сказавши, що хоче глянути на мулів. Він ггідступився до першого му-
ла й, нахилившись над бурдюком, мовив до розбійника, який там сидів:

— Коли я кину з вікна камінчик, розріж бурдюк і біжи до мене!

Те саме він сказав по черзі всім розбійникам.

Алі-Баба мав намір рано-вранці піти до лазні. Віп звелів Марджані
приготувати рушники й віддати їх Абдаллі, а також зварити міцний
бульйон, щоб випити його після купелі. А тоді загадав постелити гостеві
м'яку постіль і скласти йому шану.

Марджана сказала, що все зробить, як загадано, і Алі-Баба, вдово-
лений, ліг спати.

Отаман тим часом подався до Марджанн й спитав, де йому обляга-
тися. Дівчина взяла свічку, провела гостя до встеленої пухнастими ки
линами кімнати, де було все необхідне для спапня — м’яка підстилка,
ковдри, великі й малі подушки,— сказала на добраніч і повернулася па
кухню. Приготувала рушники, віддала їх Абдаллі, потім порізала м’ясо й
розклала під казаном вогонь.

Аж тут каганець, що його засвітила Марджапа, заблимав і погас — у
ньому вигоріла вся олія. Марджапа взяла з кутка глечик па олію й поба-
чила, що віп порожній. Як на гріх, свічки в них теж скінчилися. Мард-
жану взяла досада — адже вона не могла куховарити поночі.

Та Абдалла сказав:

— Олія є! Хіба ти забула про бурдюки гостя-купця? Вони в дворі.
Зійди й набери, скільки треба, а вранці ми йому заплатимо.

Марджапа подякувала за пораду й вийшла з глечиком у двір.

Розбійникам під ту пору дуже набридло сидіти скоцюрбившись у бур-
дюках. Кістки в них пили, повітря для дихання бракувало.

Почувши кроки Марджапи, вони подумали, що то йде отаман.

— Чи пе час нам вилазити?— мовив однії із них.

Коли Марджапа почула з бурдюка людський голос, вона дуже зля-
калася. Якась інша дівчина закричала б не своїм голосом, але в Мард-
жани було хоробре серце й кмітливий розум. 1 вопа відразу здогадала-
ся, що то розбійники, які готують проти Алі-Баби чорну справу.

«Я перехитрую їх!»— подумала дівчипа.

Отож вона не залементувала і не нгскла, а сказала розбійпикам, сти-
шивши голос:

-	— Потерпи грохій Вже псдонго чокати!

Марджапа підійшла до другого бурдюка, і розбійник, який там сидів,
спитав її про те ж саме, і вона відповіла йому те ж саме.

Так вопа обійшла всі бурдюки і всім розбійникам наказала чекати.

Підсту пившись до двох останніх бурдюків, Марджана стиха покли-
кала розбійників, але з .бурдюків ніхто не обізвався. Вона збагнула, що
людей там немає. Похитавши бурдюки і впевнившись, що вони повні,
дівчина розв’язала один, відлила трохи олії в глечик, побігла на кухню й
наповнила олією каганець. А потім узяла великий казан з червоної міді,
знову зійшла в двір і наповнила казан олією. Повернувшись па кухню,
вопа приставила казан до вогпю й підкинула побільше дров. Коли олія
закипіла, Марджапа зійшла з казаном у двір і почала лити олію в бур-
дюки з розбійниками. Налила геть у всі бурдюки.

Пересвідчившись, що всі розбійники мертві, дівчина повернулась на
кухню й доварила бульйон, пам’ятаючи наказ Алі-Баби, тоді погасила
вогонь, дмухнула на кагапець і лишилась сидіти в темряві, чекаючи, що
робитиме гість.
Розбійницький отаман, зайшовши у приготовану для нього опочиваль-
ню, причинив двері, згасив свічку н ліг у постіль, але не спав, чекаючи
зручної нагоди для здійснення свого лихого заміру.

Нарешті в домі настала тиша, і отаман подумав, що всі поснули. Він
підвівся й обережно визирнув у двері. Світло ніде не горіло, не чути було
жодного звуку. «Спіть, спіть!»—сам до себе мовив отаман. Він вийняв з
кишені кілька камінчиків і кинув у двір.

«Зараз мої товариші сюди прийдуть!»—тішився отаман. Однак усе
було тихо. З двору не долинало жодного шелесту. Отаман здивувався й
кннув іще кілька камінців, цілячи в бурдюки. Але жоден бурдюк пе
зворухнувся. Отаман, стурбувавшися, втретє кинув камінчики, проте з
бурдюків так ніхто й не виліз.

Отамана охопив страх. Він тихцем спустився в двір і почав ходити
від бурдюка до бурдюка, кличучи товаришів. Ті мовчали. Отаман пово-
рушив кілька бурдюків, зазирнув усередину й побачив, що всі розбій-
ники мертві.

Зазирнувши в бурдюки з олією, отаман здогадався, в який спосіб
погублено його товаришів, і гірко заплакав.

Враз віп злякинсл, що і його можуть втопити в киплячій олії, й ви-
рішив у гонги. Відчинив хвіртку в сад, вибіг туди, переліз через стіиу й
помчав вулицею, аж за ним закуріло.

Марджана, яка стежила за отаманом, побачивши, що він чкурнув
з їхнього дому, теж спустилася в сад, замкнула хвіртку, а тоді поверну-
лась на кухню.

Алі-Баба прокинувся вранці після солодкого сну, одягся й вирушив до
лазні, а служник Абдалла пішов слідом за ним із рушниками й усім по-
трібним для купелі.

Скупавшись, вдоволений Алі-Баба відпочив, посмакував прохолодни-
ми напоями, а потім подався додому, не відаючи, що трапилося вночі.
Ввійшовши в двір, він побачив, що бурдюки лежать там, де й лежали.
Це його здивувало, і.він спитав Марджану:

— Чому це наш гість-чужоземець досі не пішов на базар?

А Марджана відповіла:

— О господарю, доля, мабуть, присудила тобі довго жити, бо сьо-
годні ти уникнув страшної смерті! Вороги.копали тобі яму, але самі в неї
вскочили. Я залишила все як було, щоб ти па власні очі побачив, що
готував для тебе цей гість. Підійди ж і поглянь, щб в цих бурдюках!

Алі-Баба підступився ближче. Коли він побачив у бурдюку чоловіка
в кинджалом у руці, то зблід як мрець і відсахнувся.
— Не бійся, цей чоловік — мертвий! — мовила Марджана й иоказа
ла Алі-Бабі інші бурдюки, і в кожному він побачив мертвого чоловіка
з кинджалом у руці.

Алі-Баба, охоплений жахом, довго мовчав, позираючи то на Марджа-
ну, то на бурдюки. Нарешті вій вигукнув:

— Яке страхіття! Хто це? Що тут сталося? Кажи, Марджано!

— Не кричи так, а то почують сусіди й дізнаються про те, чого їм
ие треба знати,— відповіла Марджана.— Заспокой свою душу, піди до
себе в кімнату, відпочинь трохи, а я принесу тобі бульйону. Вип’єш йо-
го — і страх твій минеться.

Невільниця принесла'бульйон і подала Алі-Бабі, а коли той випив,
розповіла про все, що сталося вночі.

— Я пе хотіла тебе будити — боялась, що твої дружини знімуть ле-
мент, тож вирішила почекати, поки ти вернешся з лазні,— так скінчила
Марджана свою розповідь.

Вона трохи помовчала, а тоді обізвалася знову:

— Я розповім тобі іще одну історію. Кілька дпів тому я поверталася
з базару й побачила па наших воротях крейдяну позначку. Я запідозри-
ла, що її поставив лихий чоловік, який замислив проти тебе зло,— і по-
ставила такі самі позначки на десяти сусідніх будинках, щоб збити твого
ворога з паитслику. Через дна дні я побачила, що наші ворота позначені
червоною фарбою, і поставила пн десяти сусідніх ворогах червоні по-
значки. Я певна, мій господарю—ці позначки ставили розбійники, яких
ти зустрів иа горі. Якщо вони протоптали стежку до твоєї оселі, но буде
вам спокою! Надто небезпечний тоіі розбійник, що втік,— він, я псина,
пе відступиться від свого наміру. Тож я, мій господарю, буду пильнува-
ти і тебе, і оселю...

Розповідь Марджапи приголомшила Алі-Бабу. Помовчавши якусь хви-
лину, він подякував їй, прославив її хоробре серце, ясний розум, а пзтім
вигукнув:

— О Марджаио, ти заслуговуєш найбільшої подяки! Ти врятувала
мене від неминучої загибелі! І я дарую тобі волюі Ось моя подяка... А
тепер поможи поховати цих лиходіїв. Хай ніхто не знає, що тут трапи-
лось сьогодні вночі!

Алі-Баба покликав Абдаллу й звелів йому принести два заступи. Вони
викопали в саду довгий рівчак, кинули туди мертвих розбійників й за-
сипали їх землею.

Мулів згодом продали на базарі, виводячи по парі щодня. Бурдюки
також продали.
Розбійницький отаман, утікши з дому Алі-Баби, прибіг зрештою на
ГОРУ і» розгублений та засмучений, увійшов до скарбниці. Там сів і гір-
ко заплакав, бо надії його розбилися, людей своїх він утратив, а чорні
його заміри обернулися проти нього самого. І життя видалось йому осо-
ружним, і він вигукнув:

— Як я житиму без вас, о мої славні братчики! Аби ж то ви поляг-
ли від меча в бою! Ні, ви померли ганебною смертю, і це я винен у ва-
шій загибелі! Краще б я сам випив цю чашу! Проте знаю — доля тіль-
ки тому залишила мене живим, щоб я помстнвся за вас! І я присягаюсь,
що помщуся своєму ворогові страшною помстою, піддам його страшним
тортурам! Те, чого не зробив разом із вами, тепер зроблю один! Я зніму
з вас ганьбу!

Виливши свої жалі, отаман ліг спати. Та сон його не брав. Серце
стискалося від горя, а думки пливли морем роздумів. І нарешті він при-
думав хитрість, з допомогою якої можна було здійснити плай помсти.

Вранці, уставши, отамап одягся в купецьке вбрання, після чого пішов
у місто і найняв там кімнату в одному з великих заїздів. Потім віп ку-
пив крамницю в за кілька разів переніс у неї зі скарбниці чимало пре-
гарних і коштовних речей: розшиті золотом дорогі тканини, сувої індій-
-ського краму й сірійського полотна, парчевий одяг, розкішні халати, шов-
кові шати і всякі самоцвіти.

Сів він у своїй крамниці й став продавати товари, купувати інші то-
вари, віддавати й одержувати гроші. Він поступався ціною не торгуючись,
і незабаром по місту пішла про нього добра слава. І приходили до нього
багатії п бідняки, і всіх зустрічав він гостинно та привітно, розважав
цікавими розмовами н жартами. Городяни пщро його полюбили. Але він
лиш прикидався добрим; насправді віп був жорстокий, черствий і суво
рий, звик тільки грабувати, руйнувати, проливати кров.

Отож люди ходили до отамана в купували в пього товари. А доля
розважила так, що крамниця, яку віп купив, стояла якраз навпроти крам-
ниці сина Алі-Баби Мухаммеда. І вони познайомились, а незабаром за-
приятелювали. Приязнь між ними чимдалі - міцнішала, вони щодня на-
відували один одного, просиджували довгі години за цікавими розмовами.

Якось Алі-Баба зайшов до синової крамниці — хотів погуляти з ним
по базару. Саме в цей час у Мухаммеда сидів отаман. Побачивши Алї-
Бабу, він одразу впізнав у ньому свого ворога, задля помсти якому пе-
ребрався жити в місто й прийняв личину купця.

Отаман зрадів жорстокою радістю, але приховав свої .почуття. Ко-
ли ж Алі-Баба пішов, віп почав розпитувати про нього Мухаммеда. І
АІухаммед сказав:
— Та це ж мій батько!

Від цього' дня отаман став іще частіше навідувати Мухаммеда, ви-
являючи до нього шану, ласку, дружбу та любов. Він запрошував Му
хаммеда до себе на обіди, кликав на довгі вечірні розмови, дарував йому
коштовні дарунки, влаштовував бенкети. І все це робив задля того, щоб
здійснити задуманий ним план помсти.

Мухам мед був певен, що почуття його сусіда — щирі й чистосердні
'Він теж полюбив ного, нудився й не міг пробути без нього бодай години.
1 часто розповідав своєму батькові Алі-Бабі, яку ласку виявляє до нього
чужоземний купець, який він великодушний та щедрий, як часто за-
прошує його скуштувати чудових наїдків та напоїв і підносить рідкісні
дарунки.

І якось} вислухавши Мухаммеда, Алі-Баба сказав:

— Сину, треба віддячити цьому доброму чоловікові! То влаштуймо
юбід і запросімо його! Найкращо зробити це в святковий день — у п’ят-
ницю. Коли опівдні ви вийдете разом із мечеті й минатимете наш будинок,
запроси його завітати до пас, а я вже приготую все, що треба для такого
шановного гостя.

У п’ятницю отаман подався до мечеті разом із Мухаммедом. Помо-
лившись, вони разом і вийшли, маючи намір прогулятися, і гуляли доти,
доки дійшли до буднику Алі Г».ібп, і тоді Мухаммод запросив отамана
зайти й скуштувати їхніх страв. Проте о гаман, подяку над нині. відмовив-
ся. Мухаммед почав його умовляти та благати, і отаман нарешті пого-
дився й мовив:

— Я виконаю твоє бажання, щоб довести свою дружбу і не засму-
чувати тебе, але прошу про одне: не кладіть у їжу солі, бо вопа мені
тидка.

— Ми залюбки вволимо твою волю!— відповів Мухаммед.— Якщо
душа твоя не приймає солі, страви подаватимуть несолоними.

Отаман дуже зрадів — адже збувалося те, що він замислив!— і по-
думав:

«Оце вже сама доля віддає ворога мені в руки!»

І віп увійшов у дім, і Алі-Баба шанобливо привітав його й посадо-
вив на почесне місце, думаючи, що перед ним— статечний купець, і пе
знаючи, що це — розбійницький отаман. Алі-Бабі навіть на думку не
спало, що він привів вовка в кошару до овець і пустив лева у стадо
корів.

Отож він розважав гостя бесідою, а Мухаммед тим часом подався в
-кухню до Марджани і звелів, щоб вона не солила страв, бо їхній гість не
леть солі.
Це засмутило Марджану, бо обід був уже зварений, та водночас зди-
вувало її, і схотілося їй глянути на дивака, який не вживає солі.

Марджана приготувала повий обід — без солі, а потім покликала Аб-
даллу й разом з ним унесла до кімнати столпк. Поставивши столик перед
гостем, Марджана пильно глянула на нього й упізнала розбійницького
отамана.

Придивившись, невільниця помітила в нього під плащем руків’я
кинджала й сказала сама до себе:

«Тепер я розумію, чому цей негідник не хоче з’їсти солі разом із- мо-
їм господарем! Він намислив убити його і вважає, що скуштувати в його
домі солі — надто мерзотно. Але и пе дам йому здійснити чорної справи!»

Вона вийшла, а служник Абдалла залишився. Гість і господарі ску-
штували кожної страви, що стояла перед ними, а колп вдовольнилися,
Абдалла приніс вино, свіжі й сухі плоди, солодощі та прохолодні напої.

Вони призволилися до плодів і до солодощів, а потім поміж пих за-
кружляла чаша. І отаман підносив вино батькові й сину, а сам не пив.
Він хотів їх упоїти, а потім, коли поснуть, заколоти обох кинджалом
і втекти через сад, як минулого разу.

Аж тут до кімнати ввійшли Абдалла та Марджана. Дівчина була в
тонкій сорочці й безрукавці з царської, парчі; золотий пояс із самопвіта
ми туго стягував її тонкий стан. На голові блищала сітка, всипана пер-
лами, а па шиї — намисто із смарагдів, яхонтів та коралів. І була Мард-
жапа прекрасна, як весняна квітка або ясний місяць.

Абдалла теж був убраний в розкішний одяг, а в руках тримав бубон.

Віп забив у бубон, а Марджана пішла в танок.

Алі-Баба замилувався Марджаною й вигукнув:

— О ласкава Марджано, як добре, що ти оце танцюєш перед нами!
Наше задоволення і втіха наша стануть іще повніші!

І, повернувшись до гостя, додав:

— Цій дівчині ціни не складеш! Що вже гарна, що вже розумна!
А моторна, а кмітлива! І руки золоті має!

А Марджана танцювала й танцювала, наближаючись і наближаючись
до Алі-Бабп та гостя, а потім вихопила з-за пояса кинджал і, вигинаю-
чись, приставляла його кінчик до грудей то Алі-Бабі, то отаманові. Тоді
взяла в Абдалли бубон, піднесла його до Алі-Баби й знаком попросила
дати монету, і Алі-Баба кинув у бубон динар.

Марджана підійшла до Мухаммеда, і той теж кинув динар.

Дівчина підступилась до отамана з кинджалом в одній руці й бубо-
ном у другій, і отаман теж хотів дати їй динар і сягнув у кишеню. Враз
Марджана вдарила ного кинджалом у груди.
Отаман зойкнув, застогнав, і за мить дух його відлетів.

Алі-Баба й Мухаммед у розпачі закричали:

— Що ти наробила, нещасна?! Горе тобі! Горе нам! Тепер пас ска-
рають! Невинні, ми приймемо через тебе смерть! Але ти помреш перша!
Якщо і втечеш од рук правосуддя, від наших рук тобі пе втекти!

І Марджана відповіла:

— Хай заспокояться ваші серця! Хай покине їх страх! Не кваптеся
винуватити мене, бо потім доведеться каятись! Вислухайте, а тоді вже
судіть! Цей чоловік — ніякий не купець, він — розбійницький отаман!
Спершу вів привіз сюди в бурдюках зграю лиходіїв, щоб убити тебе,
Алі-Бабо, і тебе, Мухаммеде, і всю вашу родину! Він увійшов у ваш дім
під виглядом продавця олії. Та я не дала здійснитися чорному насиль-
ству, і довелось нечестивцеві накивати звідси п’ятами. Але він зненави-
дів вас іпіе лютішою ненавистю й далі плекав мрію про вашу загибель.
Він купив у місті крамницю, навіз туди дорогих товарів і став торгува-
ти. А потім спізнався й заприятелював із тобою, Мухаммеде, і плів нав-
коло тебе павутиння облуди, аж поки увійшов у дім твого батька. Віп
тільки й очікував пагоди, щоб вас убити! Подивіться на нього! Приглянь-
тесь пильніше — і ви повірите, що я кажу правду!

Марджапа відкинула плащ отамана й показала па кинджал.

І коли Алі-Баба та Мухаммед почули Марджаппну розповідь, воші
стали придивлятись до обличчя їхнього гостя і справді впізнали у ньо-
му того продавця олії, якіїіі припін до них мулів, навантажених бурдю-
ками, й попросився ночувати. А побачивши кинджал, зрозуміли, від якої
небезпеки врятувала їх вірна Марджапа.

І тоді вони почали -дякувати невільниці за те, що вона для ннх зро-
била, і прославляти її шляхетність, відвагу та рішучість. І Алі-Баба
сказав:

— Я дарував тобі волю, але цього замало, о мужня й добра Марджа-
но! Тож я хочу, щоб тп вийшла заміж за синз мого Мухаммеда! Оце буде
справжня подяка! Ти згодна, Марджано? А ти; Мухаммеде?

І Мухаммед мовнв у відповідь:

— Я завжди слухався тебе, батьку, навіть коли твої веління були не
дуже мені до вподоби. Але тепер ти бажаєш, щоб я одружився з Мард-
жапою, а це — і мос найпалкіше бажання, і моя найзаповітніша мрія!

Мухаммед давно вже кохав Марджану, захоплювався її вродою й
чеснотами, а надто розумом і добротою.

Алі-Баба й Мухаммед викопали в саду глибоку яму й поклали в неї
мертвого отамана, і жоден з сусідів не дізнався про те, що сталося в до-
мі .Алі-Баби.
Згодом міська скарбниця забрала всі товари, шо їх навіз отаман до
купленої ним крамниці.

По недовгім часі Мухаммед одружився з Марджаною. Вони запро-
сили іга весілля багато гостей і влаштували бучний бенкет, який триває
кілька днів і ночей.

Через рік Алі-Баба вирішив навідатись у скарбницю на горі. Досі віп
пе ходив туди, боячись, що па нього нападуть розбійники. Адже він
знав, що їх було сорок, а загинуло тридцять вісім, тож гадав, що двоє
розбійників живі.

Та минув рік, а про розбійників пе було ні чутки, ні вістки, і Алі-Баба
зважився піти до скарбниці. Віп узяв з собою Мухаммеда, щоб показати
йому скарбницю й навчити, як входити до неї і з неї виходити.

Вибравшись на гору, Алі-Баба побачив, що весь схил густо заріс ко-
лючими чагарями, і здогадався, що сюди цілий рік не ступала людська
йога. Отже, двох останніх розбійників теж немає па світі... І Алі-Баба *
Мухаммедом рушили вперед, прорубуючи сокирою шлях через чагарі,
і врешті добулися до залізних дверей. Алі-Баба мовив: «Відчини свої
двері, сезаме!» — і двері відчинилися. Вони зайшли до скарбниці, і Алі-
Баба показав сипові псі коні гойності, і Мухам медові аж мову відібрало
гід подиву іі захоплення.

Вони обдивилися всю скарбницю, а потім зібрались вертатися додо-
му. З собою вони взяли багато ’ дорогоцінних речей (із тих, що важать
небагато, а цінуються високо) й повернулись веселі та задоволені.

Протягом довгого часу Алі-Баба й Мухаммед брали із розбійницької
скарбниці коштовності й жили при повному достатку, в спокої, радості
й щасті, аж поки прийшла до них Руйнівниця насолод і Розлучниця зіб-
рань, що валить палаци й зводить могили,— смерть.
ЗМІСТ

Чарівний світ арабських казок. Євген Микитепко .	. З

Про вірних друзів паву, гуску та газель,
про необачного лева та підступного Адамового енна	7

Як їжак хотів з’їсти лісового голуба	.	.	15

Про хитру ласочку й жадібну мишу	...	19

Казка про Сіндбада-мореплавця	...	21

Перша подорож	...	.23

Друга подорож	.	.	28

Третя подорож	.	.............. .33

Четверта подорож	. .	.39

П’ята подорож .	...................47

Шоста подорож	.	.	53

Сьома подорож	.	.	57

Казка про рибалку ....................................... .64

Оповідка про царя Юнака та його візира .... 68

Пригода царя ас-Сіндбада .......	71

Розповідь зачарованого юпака	...	.	80

Казка про Аладдіпа і чарївву лампу ...	.	86

Казка про Алі-Бабу, про сорок розбійників

і про невільницю Марджану ......	.	.	131

іо
Т93 Тисяча і одна ніч. Вибр. казки. Для
мол. і серед, пік. в. / Передм. і пер. з
араб. Є. О. Микитенка; Мал. І. А. Вишин-
ського.— К.: Веселка, 1984.— 159 с., іл.—
(Бібл. сер.).

До збірки входять кілька казок із славнозвісного
арабського епосу «Тисяча і одна ніч»: «Казка про
Сіндбада-мореплавця», «Казка про рибалку», «Казка
про Аладдіна і чарівну лампу», «Казка про Алі-Ва-
бу, про сорок розбійників і про невільницю Марджа-
ну» та окремі казки про тварин.

4803020000—181

М206(04)—84 213184'

82.33-6

БПБЛИОТЕЧНАЯ СЕРИЯ

Тисяча и одна ночь

Пзбраннне сказки

(На украинском язьіке)

Для младшего и средяего
щкольного возраста

Предисловие
и перевод с арабского
Евгения Олеговича Микитенко

Рисунки

Игоря Аркадьевіїчі? Вніпинского

Киев «Взсзлка»

Редактор І. Г. Сидоренко

Художній редактор А О. Лпвепь

Технічні редактори

О. І. Дольвицька, Ф. Н. Резник

Коректори

Л. В. Островська, С. В. Гордіюк
їнформ. бланк К 2372'

Здано на виробництво 17. 04. 84. Підписано до друку
27. 08.84. Формат 70Х90/щ. Папір книжково-журналь-
ний. Гарнітура звичайна нова. Друк високий. Умови,
друк. ари. 11,70+6 вкл. (0,88)=12,58. Умови, фарб.-
відб. 16,39 Обл.-вмд. арк. 10,46+6 вкл. (1,46)=11,92.

Тираж 115000 пр. Зам. № 659-4. Ціна 85 к.

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»,
252050, Київ-50, Мельникова, 63.

Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005,
Львів-5, Зелена, 20.