МИКОЛА ЕВПГАВ
ВЕЛИКІ РОКОВИНИ
УКРАЇНИ
(1. ЛИСТОПАДА І9Ш до І. ЛИСТОПАДА 1919)
З НОВИМ РОКОМ МРОТЬбК
ГАЛИЦЬКО УКРАЇНСЬКОЇ АРКО
ВИДАННЯ УРЯДУ ПРУСИ І ПРОЛАҐАИДЯ ЗАХ. УИР.
ВІДЕНЬ, 1920.
МИКОЛА ЕНШАН
ВЕЛИКІ РОКОВИНИ
УКРАЇНИ
(І. ЛИСТОПАДА 1918 до І. ЛИСТОПАДА 1919)
З НОВИМ РОКОМ БОРОТЬБИ
ГАЛИЦЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ
сііазрогіапа.огд.иа
ВИДАННЯ УРЯДУ ПРЕСИ І ПРОПАҐАНДИ ЗАХ. УНР.
ВІДЕНЬ, 1920.
І.
Рік линув, як ми піднесли клич боротьби з пашим
відвічним порогом Поляком. Пже рік несе український
жовнір всі тр\дп воснП’Н'О життя. Шш народ добу-
ває останніх сил («чіл, що лишилися йому по довгій
світовій війні, по величезних крівавих втратах на всіх
європейських фронтах), абп вибороти собі незалежність.
Кров так щедро проливана з Карпатах, на рівпплах
Польщі, в Румунії, в Італії та в Альпах, ллється далі,
— тепер па рідній землиці.
Колп-би хто був сказав, що така виснажена до
останку нація нк ми і такни бідний, голий та боспи
жовнір, без достаточпогл узброепня, може провадити
війну в тенерішннй час, — бувби висміяний. А все
таки, як тільки впбпла годила, український народ пов-
став і український жовнір, що одного ,ідя приплен-
тався по ціломісячиіп мандрівці ледвп жпвпіі з італій-
ського фронту або з далекої Спбірп, т<»й сам жовнір
без вагапия кидав рідну хату та йшов під Львів.
Дехто, поглянувши лише здалека па те військо
заявив рішучо, що воно не може вдержатися, що
з
ВСЯКІ ВІЙСЬКОВІ операції сулрогп СИЛЬНІШОГО з усякого
погляду-ворога лі* можуть у іагися. Старі, досвідпі люде,
що неоднл бачили та перехили, дивилися лиш і ждали,
чим воно скінчаться. Молоді, горячі, цілив» душею ки-
нулися у вир нової боротьби. Але вопп так само скоро
охляли, це могучп собі дані ради з тисячними перепо-
нами, не маючи терпеліївссти щоденною, безупинною
працею перемогти всі недомагання що пенала іжепогп
апарату. Націолальпа війна, яку ми уявляли собі в
дуигах як один могуиііі норми, як свого роду панораму
героїчних вчинків і прекрасну світляну ракету, — вона
почала затагатл*'я. стала марудною, буденною. Почав
нас бити ворог, а властиво вороги а усіх боків. По
перших днях, повних запалу, прпйпілп місяці важкі як
олово, ,чі;і щораз більшим тягаром лягали на душі і при-
пилі) вали їх. Ми стали як безпомічні діти, заскочені
бурею сере; широкого поля. Почали спадати па пас
удари один по другім: і криваві у три ворога на фронті,
що чимраз більше зростав у силу і удари внутрІшпого
порога, що депь і ніч сіяв недовіри, інтриги та розпуку
в серцях, шпіопупав кожіпії крок та ширив дезоргані-
зацію п так непаладліеного державшій» апарату, вижи-
даючи кожді'ї хвилі, аби кинутися па пас зі заду, —
нарешті бозкропні. яле найбільш»? болючі удари цих
кругів, що пристали до нас і присягали пам вірність
тільки на те, абп псуяутпся па відповідальні посади і
нанести нам тпмбі.іьшу шкоду . . .
4
По довгих місяцях важкої боротьби на' рідній
аем.іі і аа рідпу аемліо, коли ми’ подолані ворогом му-
сілп відступити за Збруч, ми відступали не як воїиіі-
оборонці рідної землі, а неначе злодії, що накоїли лиха
на чужій аемлі і мусять крадькома втікати. Тоді ми
перший раз не як одиниці, а як маса, як українське
військо, почу.іп наглядно, які мп чужі були на своїй
аемлі. Ми зійшли н очах світа на більшовицьку банду
і ке лише, що не моглиби були переконати про свої
слушні національні домагання Парижа та Ради 4-ох, але
самі майже були готові це при-шатп, розтікаючись на
всі боки, соромно зпеважуючп українську ідею, за
котру стільки місяців боролися! Це був той критичний
момент, коли разом з нашою армією готові були роз-
летітися всі її геройські подвиги, змарнуватися величезні
жертви майна і кропи, упертих змагапь, віра в будучиЬть
і навіть сама можливість кращої будучпости варо.іу.
І здастьсн, треба було того нашого переходу череп
Збруї, треба було нашій рідній землі лишитися аа го-
рами й аа ріками, треба нам було випити гірку чашу
аж до дна. Виявилося, що тільки велике нещастя може
пас скувати разом, витворити в пас силу і привести
до повної свідомості! нашого стану.
За час нашого перебування на Великій Укіїаїиі у
наших, правда, братів, а все таки не дома, ми маємо змогу
і час передумати її усвідомити собі те, що ми втратили.
Тут усякий, проковтуючи на самоті гірку сльозу, здак-
люючи пекучий жаль за ріднею та за всім, що вія покинув
па тачтім"боці, перекопується в тому, що все таки поза
всякими, тепер так галасдпвпмп справами, які домагаються
ИДІіЇСВВЄЬСЯ в першу чергу, є в душі кождого я а н-
перша справа: Своя Батьківщина. Аж після того,
нк вона почала нас бо.ііги. і з кождіїм днем болить що
рал більше чи пі»'ппіагм<і вірити в її іетнувапия. Та іі
обставини, події к*'жд*»г<» дня нага.іують нам все про
присутність у пас топ», що чи заперечували колись, не
Х"тячи елі жити дія рідл»ї справи. Патріотичний
дух, який — здавалося — яе істнівзв, або був при-
спаний в Галичині, будиться серед язе із
пивною «• її лою тепер, серед найгірших
злиднів, яких не переживала м а б у т ь н і я к а
армія н світі, коли ми тільки непаче злодії за-
здра» ми па тамт"П бік: — колі з тзчт>ио бі»кі іірп-
хоіять що дня вісти, які крінаиляті» дмпу КпЖДОГО
з нас, вісти про зачудування .Гяхахи рідкого батька,
про спалення рідіпто села, про грабежі польських бап.і.
про відсилання иа примусові роботи, про арешти про
відписів, інтелігенції та сві і,"чих селян, про тисячні
жертви в таборах інтернованих та іт;ьшеяііх ва Домбю,
в Перемишлі, Засяпю, Берестю, про знущання, недуги
та голод, про те. що не мас там ипшого слова для
Українця як бандит та скурвип спи, — о, тепер то чи
затискаємо в безеїьі.іі лют<» зуби та кулаки, тепер ми
відчули вашого паціипального ворога, і зрозуміли,
іц,о таке той клаптик землі, який м п м у с і л ц
оставити, хоч -могли його й удержати.
Тепер ми виростаємо па Українців, па
свідомих громадян Української Народної Республіки.
Велике нещастя, яке впало па пас, те иечуваие
насильство над народом, якого найбільші песимісти
поміж нами не моглп-бп були предбачптп, — вони про-
тверезили нас або бодай примушують до прогвсрезеіня.
Мп опинилися вепаче па покуту в чистилищі, яке му-
симо перебути, поки доведеться нам знову переступити
поріг рідної хатп. Тут мп маємо научитися того, про
що мп забули дома, а без чого ми негідні були нази-
вати себе нацією. Тут справджується правдивість старої
моральної сентенції про терпіння, яке очищує та ушля-
хотшоє душу і гартує характер. Я думаю, що коли ми
тепер в тому недобровільпому чистилищі, з роздертими
душами, вигнані ворогом з рідної хати, ие усвідомимо
собі тих завдань, які лежать па пас, як на членах
Української Народної Республіки, то зовсім марил про-
йшов тоді час світової революції і нічого нам ие при-
ніс, — і зовсім аа пусто пролито стільки кровп, даром
страждало десятки тисяч, кодп-бп з тих певиювлтгх тер-
пінь українського жовніра не мав витворитися елемент
пової України, нового національного життя. Не тої
У країн п, яку тепер роздирає на всі боки
всяка сволоч, чужа і своя, а будучої, яка етане
перед очима пашпх паслідппків в повнім сяєві.
7
Бо іц,о-ж таке представляємо в даний момент ми,
Українська Армія? Того, чим сильна всяка армія, ми
не маємо: фізичної сили. Правда, ми ие-раз показали,
якими сильними ми можемо бути. Правда, ми були сильні,
коли били, але за слабі, коли треба було утримати в
руках свої здобутки. Ми могли здобутися без особли-
вого труду павіть на героїчний розмах офензпви у ве-
ликім стилю (і то майже з голими руками), але не мали
сили утримати позицій перед меншими навіть силами
наступаючого ворога. Ми пебули ще націопаль-
пою армією, нею млі мусимо щойно стати.
Як колись Греки, що йшли в похід у Персію, не були
грецьким військом, а звичайними наемнпкамп, які для
льон}’ та рабуиків готові були йти за ким-иебудь, —
поки далека чужина, величезне сирітство малої горстки
серед великих просторів, вся безвихідність їх ситуації
не примусила їх, переслідуваних без упину ворогом,
почути себе Греками, як радісно кричало тих десять
тисяч відступаючих під проводом Ксенофонта Греків:
„талятта, талятта“ ’ на вид рідного моря, якр воші
знову по довгих місяцях побачили.
п.
Серед ІЦОДРПППЇ КЛОПОТІВ і метушні, серед злоби
дня, сплетень, трівожнпх або потішаючих вістей, взаєм-
ної гризні, нрозаічпої, будейиої праці або бездушних,
прпсиплюючих серце та думну розривок, — ми припу-
скаємо мимо сам глибокий процес нашого суспільного
й національного життя та думки. Мп вже привикли
за ішть літ до всякого і нерви наші вже за тупі, аби
реагувати па наші річп, кролі звичайних, які иам ву-
хами ллються. Серед світової хуртовини мп навчилися
жптп лише з дня па день, як горобці пі і стріхою і
щасливі, коли подолали працю одного дпя, відкладаючи
дальші клопоти на другий день. 1 н* помічаємо перемін
у соціальній структурі, які відбуваються на наших очах,
аві ие входимо в глибше зпачіїшя того ферменту, який
на всі боки обкпдус пас шумовинням та каже здріга-
тяся з відразою, пе уміємо схоиптп того глибокого
життєвого процесу, якпи иевпдпмо твориться при лпшіп-
же участи. Мп жиємо все те давшім життям старили,
традиціями і думками. Інакше ми ие годні, хоч пере-
копуємося що дня, що це анахронізм. Як-би нам пе був
9
песпхпатичпип топ процес, як-бп мп не протиставили
себе йому, віп все таки відбувається ломимо вашої волі,
перетворює цілу життєву атмосферу, вливає в громад-
ське, навіть приватне життя нові настрої. За останні
роки душа широких мас стала не до пізнання, пере-
формувалася на зовсім пишу. І ми мусимо собі здатп
з того справ}’, що ми зі своєю старою психікою пе
зможемо вже опанувати нового житти, не зможемо ним
і жити. Наше покоління відспівало свою піспю або радше
докінчує її. Щораз голоспіще та майже брутально до-
поминається голосу хтось новий, починає вас щораз
більше спихати з наших позицій. Річ очевидна, що ми
не зможемо встояти перед тих новим, мусимо відсту-
пити йому місце. Щож ми маємо робити, ми, що не
можемо подумати собі илшого життя як те, яким ми
жили досі? Що маємо робптп мп, докінчуюча свою пісню
українська інтелігенція, що серед таких нещасливпх
обставив і з такими малими спламп взялася до такого
великого діла, як будова національної держави.
Мп можемо зробпти тільки одно: посвятити
себе до останку. Для себе життя ми вже
пе устроїм о; то-ж можемо і мусимо думати
тільки про життя будучих поколінь. Наша
позиція рішучо безвиглядна, з гори призначена на
втрату: але ми можемо сотворити для наших синів і
внуків таку позицію, з якої їх не витіснить ніяка
сала. Наша функція серед того перелогового часу —
10
бути ГИОСМ, ЯКПІІ ДЗС родючу силу ОбЛОГ'іВП. Не обра-
хуймося такою непочесною функцією, вона навпаки
дуже почесна. Сімсот літ ми були плодючим
гносм для чужих історій і чужпх культур
на нашій землі, своїми кістками будували греблі
для всяких іхиеріялізхів і гинули анонімко,
ніким, ніде не нрпзпапі. А тепер ми маємо
зігвнтн, аби тим буіїніїці могли лпростп нові нарости
нашого, українського життя, української
культури і де ржа в пости. Хіба це не почесна
роля ? Яка біда, що не ми будемо купатися в сояяіи-
яім промінні під українським небом: ми не зазвали і
так тої розкоші, то іі ні за чим жалкувати. Але дітей
наших мусимо впвінуватн інакше, як нас паші батьки
та прадіди, мусимо дати їм можливість користуватися
попнпмн правами українського громадянина ’
От чому наше покоління, маючи за призначення
дати підвалину новім Україні, промостити шлях для неї,
не має чого жалкувати своїх спл. Нора нагла і робота
повинна бути нагла. Нема часу і змоги щадити своїх
спл, розкладати їх на десятки літ. Мусимо їх скуп-
читп разом і з цілою фореою взятися до праці. Чим
скорше всі паші сили, т. е сили теперішного покоління
будуть зужиті, тих скорше буде готовив ДОННІЇ шлях.
Це нічого, що одіому, другому, десятому й сотому не
етапе сил і він упаде на шляху. З його трупа виростає
вже нова сила в десятеро більша і свіжа. Це нічого,
11
що треба_нам щ*»дпя вирікатися не лише вайпрпмітпв-
піїцпх життєвих вигод та жертвувати всія дорогим пам:
майном, родиною, приятелями. Чп-ж ие привикли мп їсти
чорного хліба, або й не їсти його тому, що мусілп бути
прохарчовані міліонп тих. що билися Лбг Каізег ии<1
Уаіегіапд? ‘ *) Чи не посувалися ми вже цілі рокп в
своїй власній хагі на напгісіііщпй крок, аби мав ви-
год}’ який ясбудь мадярський евннопас або шевський
майстер а Берліна? А з другого боку, хто може ска-
зати, що для національної праці обовязкпво потрібно
мати стільки то грошей місячио, стільки то побічипх
доходів річно і бутилочку коняку та дівчата для за-
бави щодня? Тепер можемо а легким серцем ПОСВЯТИТИ
дорощі нам річп, як білий хліб та мягку постіль, не
говорячи вже про випивку та веселу компанію. Бо ро-
биться пелике діло. Ми його робимо. Власним потом,
крівавою працею та кістками можемо його сотворите —
н»вяою й абжіюг.іою самккергвою. Українські духові
та культурні пустирі багато потребують гною, абп за-
родити, багато кровн треба, аба зросити українські
широкі поля. І нема нам чого журитися тим, що вро-
дить паш заЧв: шляхетний посів, щира жертва, повна
самозаперечення праця не можуть вродити кукілю.
За австрійського цісаря й Австрію..
12
НІ.
Функція сучасного українського покоління — жер-
твувати себе всеціло.
Та не всяка жертва спасенна і не всяка жертва
приймається. Є жертва, яка являється наслідком глибо-
кого переняття та розуміння обовязків, жертва людшш.
що готова посвятити навіть своїм іменем і віддати його
забуттю, — а е жертва обмапщпка. На жаль, за багато
поміж намп таких, що жертвують себе, розтрублююча
про це на всі сторони світа. Скільки то тисяч Україн-
ців носиться ючбп й тепер зі своїм гор<-м, як дурень
а писаною торбою і кождий з них „жертвував все для
рідної справи." Скілько то тисяч української інтелігенції
постраждало за народ, терпіло всякі можливі пересліду-
вання ворогів і — як тільки настала Україна — на-
випередки кинулося надолужувати всі свої втрати, при-
мощуючнся як найблпще до благодатного джерела до-
ходів, не питаючи навіть, відкіля впни беруться’ Ні,
до дійсної жертви, до благодатної праці для добра і
щастя будучої українських поколінь треба не так><ї
підготовки. Чпста совість, чисті рука. Коли укра-
13
їкьска ідея має бути дійсно святою і
наіївлщ-ою, як говорилося все по всіх вічах, то пе
може вона основуватися на обмані. Хто хоче себе
називати дійсним робітником па рідній нині, нехай
замкпе рот, не дурить других і себе, пехап зробить
сповідь зі собою і переконається, чп чисті в нього
руки і совість. Не лише приватна, але й громадська
чесність та етпка мусять рішучо станути па вищому
ступені. Не може тут бути ніяких умовностей, ніякпх
устуиок самому собі і другпм, ніякої лоблажлпвостп,
зрозуміння для людських слабостеп одиниці, компромісів,
— а що найгірше, тої обскуряої подвійної бухгалтерії,
яку так прекрасно знає наш пересічний патріот. . .
Ціле життя наше повинно бути так кон-
центроване па тій одній ідеї, ідеї на-
ціонального відродження, аби в кождім по-
ступку одиниці, в найменших навіть життєвих дріб-
ницях вона проявляла себе. Особливо тепер. Бо чим
лишим ми можемо протиставити себе тій цілій зґраї,
що шаранчею насунула на нас з усіх боків? І якими
другими середняками ми годпі уратувати для майбутніх
поколінь нашу теперішню безвпглядну позицію? Чп
фізичною силою, організацією, чи може тим, що пока-
жемо в теперішній момент всю українську широку
натуру? Ні, тут треба з усіх сил крпчати па трівогу
і скликувати всіх людей чистої душі та доброї но.ті,
на ратунок великої справи, яка тепер рішається:
14
рішається пе дппльоматпчяою інтервенцією апі оружжам,
а просто нашим поведешіям. Ми можемо дппльо-
матичпо й мілітарно стояти найгірше, або
пасіть піяк не стояти. Але українська справа
попри те не буде програна, коли мп на
отой час революції поставимо українську дійсність,
впдвигнемо українське громадське життя
на вищип. як д о т е п е р р і в о п ь. Що мн втратимо,
програвши всі кампанії на всіх військових фронтах,
коли мп в дійсному життю виявимо при-
сутність такого впсокого паціо пального,
н і ч п м і ніким в е сплямленого ідеалу, що
зможемо дати корм усім будучим українським поко-
лінням, які будуть свідками пачіпх діл, або будуть про
ннх чнтатп вефальшовану, правдиву історію? Тоді укра-
їнська справа все таки виграна пахи, хоч ми їі безсильні
булпби внборотп і влхуслтп від ворогів самостійність.
Коди що, то це перша справа, яка повинна вби-
тися у свідомість кожного з пас: що тепер, коли зов-
нішні обставппп приводять нас майже до повної роз-
пуки та зневіри в успіх пашпх праведнпх змагань, одно
передовсім остається до збереження — це
наша честь.
„Ой хоч пропало наше Запорожжа,
Та не пропала слава'4 —
— як співається в одній із пісень 18. ст., зложепнх иа
руїнах Січи. Нехай ми й програємо на фронтах, нехай
15
гинуть тисячі наших людей з ворожої руки серед не-
людських знущань та наруги, але бережім ми бодай
свій прапор, — аби в нашій дія.іьностп не було нічого
такого, чого-бп мп мусілп соромитися не перед якою-
небудь антаитою, а перед власним народом і будучими
поколіннями. Бо сором і нечесть одні лишаються по
всяких вчинках і ніхто нас не зможе оправдати перед
нашими внуками, колиб їм ирпйш.іося читати колись
не лише про історію наших нещасть, але іт шдло^тп.
Ніхто не посміє й одним словом зганьбити пас аа те,
що ми пе могли вибороти свободи; але грязю назвуть
вас потохки, коли мп не збережемо пееплямленпм на-
шого національного прапору і народної чести.
І мп повинні бути приготовані в кождій хвилі на це,
щоби це одно рідію відстояти: національну честь.
Національна війна може бути програла, але її тра цщія
тягнеться століттями, глибоко й довго ховається п серцях
мас, які вопа сколихнула, і буває часто одиноким
середником ДО відродження.
16
IV.
Теперішня наша віпва, лк взагалі ціла світова
війна і паша в пій участь, — це ґеперальва проба
ирілоетц української нації. Здавали той іспит зрілості!
і другі нації, але буй іспит тільки формальний: її
доля була згори майже порішена, бо вони були зазда-
легідь готові до іспиту, наперед уже дещо впвчпвшп
для нього. Ми серед ісппту примушені рівночасно вчи-
тися, бо коли деякі другі недержавні нації повставали,
то мп рішплп поспатп довше і збудилися, а властиво
були збуджені пже серед самого огню. Але їі то прп-
іоднтье.ч нам ТОП огонь благословити: не збудили-бп
„добрі людеа та пе почали шукати по кармапаї, мп
сиали-ба іі досі та робилп-би тільки великі очі на все,
що довкруги діється.
Теперішню нашу війну не можемо
брати за рішаючу, все одно, чп добре вона
покінчпться для нас, чи зле. Це лише війна навчаюча,
проба сплп. Силу мп вже показали. Цего було бп
досить і для нас і для порога. Рішаючим моментом
тут те, які висновки ми поробимо з тої війни, як вона
відібеться на нас, т. зн., як сформується ваша націо-
нальна душа після війни.
17
Українську вдачу називають мягкою, лагідною, аа-
думчивою або просто лінивою. Так судить кожіпіі чу-
жинець на перший погляд, так судомо зрештою й ми
самі. З того деякі партійні казуігтп роблять висновок,
що по свойому характеру український народ противний
всякій війні та глибоко її ненавидить. З другого боку,
наш національний катехізм клав постійно, як першу
точку старий і ва всякі лащ перелицьовуванні! пункт
про те, іцо „не чужого ми бажаєм", що також має слу-
жити доказом нашої згідлпвостп. Може це н правда.
Але не менша правда й те. що в почати ах
нашої історії і нашого державного життя
ми не мали такої голубиної вдачі. Історія
наша, починаючи від вонпшіпчих Сарматів, пред-
ставляє нас нанпакп аґреенвшіч. а не пасивним еле-
ментом. Тож мп за часів Ігоря, аакп ще остаточно
сформувалася Київська держава, пробували — і то з
великими успіхами — реалізувати — всі ті імперіалі-
стичні пляии, яких здійснення ЯЄВІДЛОСЯ в теперішну
війну апі великій Росії (Царг<»р»»д) апі могучій Германії
(дорога в Індію). І як довго ми чужого ба-
жали, було й епос. Стративши інтерес до широкого
світу, ми тим самим були віддані під заряд „добрих"
сусіділ і стали причіпкою до всяких чужих історій.
Наша історія стала чисто веґатпвною, а українські по-
колінні одні від других що раз більше ледаїцкми.
і це перша для нас наука теперішьпої віиии: вин-
ти з пасивності!, хочбл з параженням иа всякі м склпві
закиди і моральні науки, які дає звичайно сильний
слабому. В часі одної грабіжи державного магазину за-
їхав богач возом і ціла 'його родина помагала восптп
майно, а коли прийшов голіруч біднпп і собі дещо
ванти, дістав батогом лоза вуха і в додаток науку мо-
ральну: „Діду, тн не знаєш, що за це кримінал?*4 По-
дібно моаша-бп схарактеризувати паші відносшш до су-
сідів, які так вігі дно розсілися на нашій землі. Наша
земля не тому стала невашою, що ва ній засів Поляк
чи Москаль, а тому, що мп перестали почувати- себе
ґаздами на ній, морально чули себе елементом нищим,
хоч і численнішим. Навіть захопивши владу в свої ру-
ки, мп боїмося використати свої права, які безуслівпо
належать до спльиіщпго, і тому ми рідко що удержу-
ємо в своїх руках. Впстапе, аби нас перший ліпший
настрашив яком далеким фантомом т. зв. міжнародною
права і ми зрікаємося свого права посідання. Думаю
одначе, що наука світової війпп таки яе пройшла да-
ром, що твердо запамятасмо собі деякі її факти і пе-
рестанемо боятися своєї тінп. Особливо Поляки навчи-
ли нас багато и учать далі. А навчили нас пере-
довсім ненавидіти. Лише нехай це не буде
безсильна, сліпа І скоро минаюча нена-
висть раба, який лрп першій нагоді цілує папську
руку, що клвула йому охлап, а твереза, не осо-
биста ненависть, яка не вибухає в кріва-
19
в и х орґіях Гайдамаччини, а чуйно пильну»
національної гідности супроти всякпх
посягань ворога і готова кождої хвплі
відверти його. Така ненависть не поступиться
ані однім кроком з рідної землі, а стане сильним
валом супроти кождого, хто-бп хотів розпаношіїтися
на нашій землі, — вона не буде говорити прити-
шеним голосом в своїй хаті. Суиеречпостп з високими
етичними вселюдськими ідеалами тут нема. Подяки пе
цураються прінціпу Валлспрода, що кричав про пімету
на срога: „з Богом або хочбп й мимо Бога“ і сам
Міцкевпч. глибоко етична натура, батько
польської*» месіяпізму не цурався писати „Лпст
до галицьких братів/ де радить робити з
Українцями, що не и.іуть від лад Полякам,
якраз те саме, щ»» на ділі роблять тепер в
східній Галичині польські жандарми. 1
Полякам це вийшло, як бачимо, на здоровля, а мп, хоч
осуджували „Гайдамаків” Шевченка, осталися по ни-
нішній! день „більшовиками й бандитами”, вивитими
зпід закопа. Національна ненависть, нена-
висть ґазди в своїй хаті дч першого ліп-
шого зайди, ненависть свідома своїх прав
— здорова. Вона — а пе що пише — стаз
на випадок небезпеки від порога цементом,
який лучлть всі душі, тим організуючим огнем, який
так ярко вибухає в національній війні, який вповні
20
залупає всякі організаційні параграфа. Вона дає
розмаї і активність, переносить фронти з
рідної землі на чужу і робпть недоступною всяку
розвідку і тайну пропаганду ворога, робпть чупппмн
полені сторожі і береже ладу запілля. Вона витискає
жертву на національні ціла вавіть з рук скупаря.
Хто вміє ненавидіти, той уміє п лю-
бити. Мп тепер учимося любити рі.інпіі край аж
після того, як зненавиділи ворога, . що нас вигнав
з іати. Нам тим лекше ненавидіти, що це пі в якім
разі не може йти на наш рахунок. Ворог навчав
нас ненавпдіто, він примусив нас полю-
бити Вітчину. І тому я кажу, що наше- вигнання
з рідних хат, недоля десяток і соток тисяч Українців
була потрібна, аби дати сильну і глибоку
підставу ідеї національної боротьби. Не
маємо покищо в своїх руках рідної землі, але маємо
Україну в своїх серцях, носимо Україну на наших
багнетах. Інстинкт і воля до самостійного державного
життя збуджена і живе в масах українського народу.
Вони поборють в нас раба, перевернуть психіку тих, що
виростають серед тої боротьби і дадуть спльні підстави
для нової України, підстави, яких не зрушить ніяка сила.
Україна е. Вопа повстала в хвилі, коли пролила-
ся в перший раз кров українського жовніра за її
збереження.
Писано у Винниці, дня 31. жовтня 1919.
21

Микола Федюшка Евшап.
Покійний авгор отсеї книжечки, Микола
Федюшка, що писав під прибраним іменням
„Евшан", це був правдивий пролєтар-робітиик
пера. Тяжко пребідував весь свій молодий вік,
але не зігнувся ні разу. Він належав до тих,
що „спалили молодість і полягли при зброї1',
ізза злиднів не давши свому народові всего, що
моглиб були дати, якби їм лучше жилося.
Уродився він як син убогого міщанина в
галицькім місточку Войнилові (повіт Калуш).
До гімназії ходив у Станиславові, на університет
у Львові й Відні; ще в гімназії мусів лекціями
заробляти на життя. Таксамо бідував і на уні-
верситеті. Був постійним співробітником „Літе-
ратурно-Наукового Вістника", провадив „Укра-
їнську Видавничу Спілку",.завідував українським
„Академічним Домом" у Львові, секретарював
в „Науковім Товаристві імени Шевченка" і при-
ватно у проф. Грушевського. Всі ті заняття за-
бирали йому весь день від ранку до ночі й
23
ледви приносили стільки, щоб вижити. Ночами
покійний учився, читав і писав.
За свого короткого й бурхливого життя
(Поляки прогнали його з львівського універси-
тету) вспІв він написати багато: три більші книжки
(„Під прапором мистецтва“ 1900, „Куда ми
прийшли ?“ 1912, „Шевченко" 1913) І біля сотні
статей на ріжні, переважно літературні теми, в
яких подав цілий ряд характеристик українських
і чужих письменників.
Як вибухла війна, покликали його до війська.
Був на фронтах італійськім і російськім, скінчив
офіцирську школу, був якийсь час при цензурі
в Ряшеві, потому знов на італійськім фронті,
де його двічі ранено. Проголошення Української
Держави в Галичині застало його в австрійській
армії в Журавиці під Перемишлем, де служив
як офіцир. Він відважно виарештував польських
і мадярських офіцирів та зі своїм відділом
пустився займати Перемишль для Української
Держави. Ніхто бувби не припускав, що в тім
марнім, невеличкім офіцирі може бути така
енергія. Якийсь час удалося йому дійсно не
дати Полякам Перемишля. Хто зна, чи бувби
довго не вдержав цего міста, якби не перего-
вори, в які вдалися з Поляками деякі пере-
миські політики.
24
Через три місяці був покійний комендантом
в ріднім місті Войнилові й невсипущо органі-
зував цілий повіт. В мартІ 1919 покликано його
на співробітника урядового часопису Галицького
Правительства „Република44. Крім того співробі-
тничав покійний в радикальнім щоденнику
„Народ44 і в „Новім Життю'4. В маю 1919 вернув
до війська, а в липні разом з цілою Галицькою
Армією перейшов за Збруч на Велику Україну,
де й помер на тиф, у Винниці, дня 23. падо-
листа, 1919 р., не проживши навіть ЗО літ,
Писання його живі, цікаві, щирі і, що у
нас не часто лупається, відважні. Писав так,
як думав, не крутив і не закривав своїх думок.
Серцем писав, що видно особливо добре в цій
малій книжечці. „Хто вміє ненавидіти, той уміє
й любити4'. „Ворог навчив нас ненавидіти, він
примусив нас і полюбити Вітчину.44 „Як довго
ми чужого бажали, було й своє.44 Тими думками
кличе покійний молодь українського народа,
щоб з усеї душі ненавиділа ворогів-наїздників,
щоб винищувала їх і їх землю так, як вони
винищують нашу, бо щойно тоді здобудемо й
забезпечимо свободу Рідній Землі — не скорше.
Він хоче відучити нашу похилену суспільність
від вічного голосіння раба, шо „ми чужого не
бажаємо44, хоче в нас витворити міць, якої боя-
25
лисяб вороги. Це, що він висказав у цій кни-
жечці, являється немов висловом думки цілого
покоління галицької молоді, що погибло на
землях Великої України в боротьбі за її дер-
жавність. І як дальші українські покоління не
забудуть цего заповіту, то мусить прийти час,
коли виметемо з нашої землі всю наволоч вся-
ких чужих наїздників і побудуємо сильну Укра-
їнську Державу, перед якого дріжатимуть наші
кривдники.
26
Енґель Я Сни, Відень