лютиа 1984
Щомісячний літературно- мистецький та громадсько- політичний журнал
*
Орган
Спілки письменників України,
Українського товариства дружби
і культурного зв'язку з зарубіжними країнами та Українського республіканського комітету захисту миру
Журнал зосновано 1925 р.
київ
ВИДАВНИЦТВО
«РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК*
ЗМІСТ
СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА
ІВАН ДАВИДКОВ.
Зимові сни левів. Роман.
З болгарської переклав Олександр Кетков З
Сучасна французька новела
ЕРВЕ БАЗЕН.
Нічого не трапляється 77
МОРІС ДРЮОН.
Гусар із Східного експреса 82
РОЖЕ ВЕРСЕЛЬ. Острів 84
АНДРЕ МОРУА.
Ти — велика актриса 88
КАТРІН ПЕЙЗАН.
Такий недосконалий молодив 92
АНРІ ТРУАПЯ. Бубуль 97
ЖАН-ГГЄР ШАБРОЛЬ.
Як розрахувалися макі 100
АЛЕН РОБ-ГРІЙЄ. Сцена 101
МІШЕЛЬ БІОТОР Вагання Псіхеї 102 АЛЕН ПРЕВО. «Я її втомила» ІТИ
ДАНІЄЛЬ БУЛАНЖЕ.
Монарх на замовлення 106
АНРІ ГУГО Загробні території 107
ЕММАНЮЕЛЬ РОБЛЕС. Лис 109
З французької переклали Ярослав Коваль, Ольга Леонтович, Олександр Се- кретарьов. Маркіян, Якубяк. Ярема Кравець •
З ЛІТ МИНУЛИХ
На закінчення номера АГАТА КРІСТІ.
Свідок обвинувачення. Оповідання З англійської переклала Юлі• і'ома човіька 184

•
СКАРБНИЦЯ ЕДГАР ПО. Поезії
З англійської переклали Євген Криже- вин, Михайло Тупайло, Анатолій Ониил- ко 112
•
ПИСЬМЕННИК, ЛІТЕРАТУРА,
життя
ІВАН ДАВИДКОВ. До читачів «Всесвіту» 5
ДМИТРО БІЛОУС. Його надихала і наша земля 74
ІВАН. ІВ. КАРАБУТЕНКО
Дивний талант Едгара По 113
ВІКТОР ХОРОЛЬСЬКИа
Трагедія? Фарс? Кітч? 116
ІВАН МЕГЕЛА. Зброєю слова 119
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
ЛЕОНІД ЧЕРЕВАТЕНКО.
У пошуках утраченого дядечка 123
АНЩ'^жан.
Керамічні «Квіти України» в Парижі 128
ВОЛОДИМИР ЄВТУХ.
Невідомі сторінки в історії Канади 129
Уривки з книги «Небезпечні патріоти» ВІТАЛІЙ АБЛІЦОВ.
«Його покликання — свято!» 137
ГРИГОР МОВЧАНЮК.
Україна в житті Я. В. Фріча 140
ЮРІЙ ПЕЛЕШЕНКО.
Середньовічний художник слова 142
Факти — події — явища 143
*
Й№ШЙ!ЖІВ:
Юджін Денніс: життя у боротьбі 144
ВОНИ — ПРО СЕБЕ
ДЖОАН ДІДІОН. Сальвадор. Репортаж.
З англійської переклав Мар Пінчев- ський 150
мйчїютєнко.
В орбіті західних спецслужб 176
РОЗМАЇТОСТІ
127,180
На обкладинці:
/ стор. — Пауль Фурманн (НДР). Коні, що бо* рються (Інформацію про художника див. на стор< 182.)
2 стор. — Гравюра Роланда Бергера (НДР).
$ crop. — Плакат Німецької комуністичної партії (ФРН). (На шлакаті напис «Терористичний замах на мир. — Нейтронній бомбі — Hit — Роззброю* ватися!»
© «Всесвіт», 1984. Український переклад художніх творів, літературно-критичних і публіцистичних матеріалів. Статті й нариси, написані спеціально для «Всесвіту».
2

о и ип пт, і юиригпп, Л№( рииллтр а тоги
імені символ захоплення, ненависті чи бай- дужості.
Поль В а л ері
Листя, падаючи з дерева, стае іграшкою вітру; втрачені ілюзії — це листя, опале з дерева серця.
Хосе де Еспронседа
— 	ЗАВЖДИ, КОЛИ ПРИЇЖДЖАЮ СЮДИ ВОСЕНИ, починає- ться хурделиця,— сказав Мартин Калинов, чи Перекладач, як називали його друзі. Подвір’я побіліло. Гори ледь видніли в мерехтливому серпанку, гіркі пахощі присипаних снігом квітів проникали крізь зачинені двері та вікна, й Мартинові стало незатишно.
Думав побути тут і попрацювати спокійно, та раптом вирішив повернутися до столиці.
Батьківська хата, яка кілька днів тому зустріла його холодом, тепіер була натоплена, й тремтливе полум’я каміна розбудило не тільки мух, що ліниво повзали по шибах, а й пахощі сухого липового цвіту та чебрецю на кухні, яких він досі не відчуваг
Мартин вирішив нарубати дров.
Перекладено за виданням: Йван Да- видков, Зимите сьнища на львовете, Партиздат, София, 1982.
© Йван Давидков, с/о Jusautor, Sofia. 1982.
З

зі свистом розкидає над головою тонкі тріски; Мартин заслухається луни, яка'скиДЯє сніжок із сережок ліщини й оголених верхівок ясенів (можна простежити ввесь шлях луни по цих сипких порошинках), потім складе дрова біля каміна, підкине в пригаслий вогонь, і в полохливих язичках полум'я та в диму відчує пахощі мокрого лісу, пов’язані з відчуттям тиші, лагідності й утіхи. Тоді присуне крісло до каміна, відкинеться на спинку й розгорне книжку, одну з тих книжок, які любить читати саме в таку хвилину. їхня атмосфера м’яка, наче сніг на подвір’ї, й людина поринає в неї, щоб торкнутися складних таємничих порухів чужої й своєї душі.
Мартин міг нарубати дров — це збадьорило б його після поганого сну, міг пройтися понад річкою, подихати свіжим повітрям — воно лоскоче ніздрі невидимими голочками сніжинок, відчути, як дерева, що сплелись арками, сиплють йому за комір лоскітливі хмаринки, а він, звеселений їхнім холодом, стрибає на одній нозі, наче хлопчик. Міг перекласти сторінку книжки, над якою працював...
Він любив думати біля вогню, й хата, до якої не зразу звик, тепер кликала до праці. Так приємно було в кімнаті з тремтливими відблисками полум’я, з повільним снігопадом, який немовби сповнював тишею порожні скляні вази, що м’яко сяяли гранями... Міг Мартин згаяти день і в звичайних справах: підготувати до зими водопровідну колонку в дворі, вирізати сухі квіти біля паркану, вигребти горіхове листя з-під балкона... Після нервової перевтоми останніх років Мартин відчував потребу в такій розрядці — не думати ні про що, пов’язане з роботою, заішятися .справою, котра відвертала б увагу, як це роблять картярі, мисЛивці .чи вболівальники футболу.
Мартин волів би на місяць або два звільнитися від усіх зобов’язань, хоча такого ніколи ще не було, завжди мав щось докінчувати, й думка пре це постійно гнітила йому душу: невблаганний термін, визначений видавництвом, чи особливо складний переклад, чи вже не раз і не двічі відкладена подорож через вічну зайнятість... Удачею Мартин нагадував селянина, який, не шкодуючи сил, доглядає садок. Праця захоплювала його й тішила, але він не володів умінням базарних перекупок голосно й велемовно вихваляти свій товар. Мартин вірив: плід, якщо він стиглий і соковитий, са№ промовлятиме за сефе. Але помилявся, бо спритніші торгаші збирали цілі юрми, розхвалюючи плоди своїх садків, нерідко дрібні й поточені черв’яками. Майстри базару вміли переконати, що навіть
Іван Давидков (нар. 1926 р.) — відомий болгарський поет, прозаїк, перекладач. Заслужений діяч культури. Автор поетичних збірок «Українець з білою гармонією» (1951), «Світло від Інею» (1957), «Дніпр під вікном моїм тече* (1960). «Радість біля кожного порога» (1962), «Крила і коріння» (1964). «Фракійські могили» (1968). «Осяяння» (1970), «Здравиця зорепаду» (1972), «Танок кипарисів» (1975). «Молитви про долото і камінь» (1977), «Око птаха» (1983) та ін.: прозових
творів. «Далекі броди» 0967), «Кусень хліба для мандрівника» (1971. «Всесвіт» М 6. 1972 р.), «Був собі художник» (1975. «.Всесвіт» № 9+і-Ю, 1975 р.). «Прощай, Акрополю!» (1976). «Квиток до Бретані» (1977), «Балада ’про самотніх мореплавців» (1979), «Рифи далеких зірок» (1981) та ін.
4

черв’як потрапив у плід не випадково — його звабили солодощі1 й аромат... 1
Міг вислухати платівку — симфонію Бетхойенз; Чайковського або Сібеліуса — й дивитись на сніг, який засипає жоржйни, спостерігати падіння ніжних небесних кристаликів, підвладний музиці рух, — адажіо сповільнює лег сніжинок; наче нагадує, що внизу земля, де вони назавжди втратять обшири неба; алегро крутить їх, як р&птовйй вітер, збйрає докупи в імлистій галактиці, й Мартин розуміє цю драму, хоча їхній політ триває перед очима мить і завмирає між мокрими стеблами тернику та іржавої, наче вирізаної з бляхи, папороті...
Музика спрямовувала сніг просто в душу, але Мартин відчував не холод, а лише м’який дотик: то було тепло літніх хмар і відчуття неозорих просторів, які заспокоюють і підносять. Очищений музикою, сніг засипав турботи й прикрощі, вкривав їх пухнастою запоною так само, як купки наритої кротами землі на подвір’ї. Хоч Мартин Калинов і здогадувався про короткочасність цього облудного сну, в такі хвилини він відчував, що настає час безтурботного спокою, якого він сподівався стільки років...
Сирі дрова в каміні догоряли, але він не нахилився, щоб підкласти, не торкнувся й патефона. Намацавши в кишені ключі від машини й відчувши холодок слизького металу, Мартин ізийшов у двір.
За хвилину озвався мотор.
Угорнута товстенною сніговою ковдрою, машина дихала кіптявою, й стара жінка, яка вийшла замести біля ганку, побачила крізь вітрове скло свого сина. Він сидів за кермом — сива пляма в кристаликах ін£ю— й намагався опустити праву шибку, а коли з рипом опустив, гукнув матері:
— Покинь віника й складай речі! Треба їхати...
— В такий сніг?—здивовано подивилась вона на '-нього; — Дорогії^ позамітало, перевал, мабуть, теж...
— Мусимо їхати,— повторив він. — Маю невідкладну роботу.
Стара жінка не відала, що то за робота,— він досі нічого не розповідав, але добре знала синову вдачу й не заперечувала: якщо вирішив, значить, так треба.
«А може, краще їхати зараз, поки сніг не злігся, — подумала вона.
— 	Подолаємо перевал ще до того, як почнеться ожеледь...»
Шансвні читачі «Всесвіту»!
Перед вами мій роман «гЗимові сни ле- вів» — заключна частина серії самостійних творів, над якими я працював майже двадцять років. Деякі з них уже відомі й українським читачам. На сторінках журналу €Всесвіт» опубліковано, зокрема, сКусень хліба для мандрівника» й два романи — <гВечірня розмова з дощем» та €Білий кінь під вікном», об’єднані спільною назвою «гБув собі художник». У перекладі українською мовою вийшли в світ і мої твори €Прощай, Акрополю!» й «Квиток до Бретані».
Так сталося, що свого часу я, вже поет з доробком, відзначеним літературними преміями, надовго опинився в полоні про- зи. Це навіть для мене було несподіван- кою... На початку 60-х років бульдозери зрівняли з землею моє рідне село Живовці в південно-західній Болгарії, готуючи котлован під велике водосховище. Мене обсипало порохом поваленої батьківської
хати, коріння яблунь неначе вііцивали не з рідного садка, а з мого Серц&Уй)е потрясіння породило першу белетрйсїїШу книжку Далекі броди», — початок серії романів, прихильно зустрінутих болгарською критикою та читачем і вже Перекладених у багатьох країнах.
Чи пощастило мені виявити себе справжнім прозаїком? Навряд. Лірик у мені не поступився своєю територією. На сторінках романів я намагався якнайглибше орати свою поетичну ниву, засобами інших жанрів занурюючись у складні виміри буття, щоб показати драми людської долі, яким затісно в короткому рядку вірша, пошукати відповіді' на запитання, які так непокоїли мене. Так і народилася ця белетристична серія. Вона асоціативна й мозаїчна, насичена темами й варіаціями, що мовби виконуються різними музичними інструментами.
Поважне місце в своїй прозі я віддаю темі митця. Широко розгорнено її в ро-
5

, Кожного разу, повертаючись із сином до столиці, мати вкладала на задньому сидінні безліч банок, які цілу дорогу цокались одна об одну й дратували Мартина. В багажник мати ставила ящики зі своїми помідорами, мостила в’язки слизької, наче загидженої слимаками, цибулі, надгризену зайцями капусту й немиту моркву. Цієї городини, яку можна було майже задурно купити в кожному овочевому магазині, пальці матері торкалися наче коштовностей. Вона тішилась твердими, рипучими голввками капусти й консервованим компотом, у якому плавали потріскані черешні, вихваляла гладенькі, немов поліровані, помідори — ма+и ж сама їх полола та поливала, захоплювалась їхнім особливим смаком, якого Мартин так і не міг одрізнити від смаку звичайних базарних помідорів.
Коли розігрітий мотор замуркотів спокійніше, а сніг на капоті посірів і сповз униз, почалась ота метушня, яка завжди дратувала його: мати тягала з льоху картоплю, папороть, щоб прикрити цибулю, целофанові торбинки з бульбами жоржин і цибульками гладіолусів, пляшки з томатним пюре та банки з солінням, які за кожним її кроком цокались...
Повернення до столиці завжди нагадувало переселення. Мати носила й носила своє добро, аж поки в машині не лишалося порожнього місця, запасаючись продуктами на зиму. Половина всього цього зрештою виявиться непотрібною, але Мартин стримувався, бо знав: тільки-но приїдуть у місто, мати зразу ж почне дзвонити сусідкам, і кожній дасть щось із того, що випестили її руки. Діти смикатимуть бабу й канючитимуть цукерок, а вона сміятиметься: «Ось вам краще за цукерки!». І сипатиме їм у долоні нарваний восени кизил, сухий і зморщений, як її руки, а діти довго жуватимуть, комиляючи язиком жилаві, наче гума, ягідки і морщачись від терпких бідняцьких ласошів...
МАРТИН ВИРІШИВ ЇХАТИ, БО НЕСПОДІВАНО ЗГАДАВ, що наступного дня минає рік по смерті близького друга — грецького емігранта, з яким дружив цілих два десятиріччя. Захопившись роботою, мало не забув про поминки, хоч родичі й нагадували...
Мартин любив цього відлюдкуватого, блідого, висушеного злою хворобою чоловіка, який уникав галасливих компаній і мав звичку, приходячи до Мартина, мовчки порпатись у його бібліотеці, забувши про каву, або сидів сам, щоразу за тим самим столом, у кафе інтелектуалів, біля вікна, під запорошеним фікусом... Ім’я цього чоловіка було
мані <гЗимові сни левів». Творча особистість завжди приваблювала мене складністю характеру, напругою злетів і падінь, прометеївською відданістю справі, відповідальністю перед епохою, людьми й власним сумлінням, драматичністю пошуку не завжди легкого шляху до істини й справедливості всупереч спокусі легкого успіху.
І в поезії, і в прозі я прихильник ліричної сповіді. Я ніколи нічого не писав за наперед обдуманою й старанно виваженою схемою, коли автор, мов на шаховій дошці, маніпулює чорними й білими фігурами. Я люблю поштовхи складного жит- тя, душевний неспокій, несподівані асоціативні зв'язка, вільний рух у часі й просторі, який дає змогу по-новому глянути на
сучасність. Я прив'язуюся до своїх героїв, охоче ділю з ними їхній смуток і їхню радість, бо завдяки цьому стаю сам собі зрозумілішим. Можливо, через те читачі відкривають в образах моїх героїв чимало моїх власних рис, а деякі епізоди звучать справді автобіографічно.
Не становить винятку й роман <гЗимові сни левів». Скажімо, на сторінках, де йдеться про Київ і Дніпро, змальовано мої особисті переживання. Це хвилюючі й дорогі спогади молодості, але я великодушно подарував їх своєму головному героєні.
Хочеться вірити, що роман <гЗимові сни левів» не залишить байдужими українських читачів, яких я щиро люблю й шаную.
ту-
в

Аріс Димитріадіс, але всі, хто його знав або читав дещо (він писав вірші), називали його просто Грек.
Аріс з’явився на софійських вулицях того року, коли партизанська армія Маркоса зазнала поразки під Грамосом і ТІ вцілілі бійці шукали порятунку за межами батьківщини. Коли Мартин уперше його побачив, Грек ішов вулицею в широкій, не за зростом, потертій брезентовій куртці й штанях-гольф. його по-хлоп’ячому тонкі ноги, здавалось, насилу піднімають важкі ковані черевики, партизанське, мабуть, взуття. Грек був блідий і виснажений, як після тривалої хвороби. Під очима темніли тіні, хрящуватий гострий ніс аж світився. Якби не очі, Мартин подумав би, що це людина, розчавлена особистою драмою, вигнанець, який знайшов шматок хліба й притулок, але не знайшов спокою для душі. Та коли зустрівся з поглядом Грека й відчув пронизливий блиск його темних, наче маслини, очей, кольору щойно переламаного стального бруска, Мар- тин зрозумів: це людина непохитної вдачі.
Грек був у тому самому одязі й за кілька місяців, коли вони познайомилися з Мартином: певно, не мав іншого. М’який осінній день шарудів у деревах, і в вікна кафе, куди вони зайшли погомоніти, залітало жовте листя з там світляним звуком, що його відчуваєш у розкішні дні бабиного літа не так слухом, як душею.
Мартин у студентські роки вивчав давньогрецьку мову й цілі ночі проводив над сторінками Есхіла й Софокла, а тепер слухав свистячі слова свого співрозмовника і йому здавалося, ніби це хтось ходить пересохлим листям або десь далеко-далеко в оповитих туманом затоках гомонять хвилі. Спершись ліктями на стіл і задивившись у далечінь, Грек розповідав про свою рідну землю, й у його словах було стільки почуття, що Мартинові здавалося, ніби він пробирається крізь маслиновий гай, шорстке листя якого торкається обличчя...
Батьківщина ще не стала для Грека болем. Вона була повітрям, напоєним пахощами водоростей і кипарисової живиці, від яких тонкі ніздрі Аріса блаженно тремтіли; була обрисом ще не розмитих у спогадах, розпечених південним сонцем пагорбів, де ліниво ворушаться ящірки; мелодією річок, яка ще не пройшла крізь його сновидіння й не перетворилася на загрозливу луну. Мартин бачив, як хвилі тієї мелодії відбиваються на осяяному таємним внутрішнім вогнем блідому обличчі вигнанця...
Через кілька років, пригадуючи цю першу зустріч і спостерігаючи Грека, який чимраз більше замикався в собі (він уже зносив брезентову куртку та штани-гольф і ходив у просторих темних костюмах, неначе побоювався, що скроєний по мірці одяг гнітитиме не лише тіло, а й душу), Мартин відчував, яку роль відіграв час у житті цієї людини.
Батьківщина віддалялася від Грека, мов ті кораблі, на які він дивився малим зі скель затоки біля Салонік. Дороге видіння дробилося в мареві літа на іскристі частинки, і він знав, що ці грайливі блискітки навряд чи коли зіллються в зримий образ. Вигнанець утрачав реальність того, чим жив колись, і його владно захоплювали звуки й пахощі втраченого. Він уже не міг згадати, чи родив їхній старий кипарис перед батьківською хатою, але вві сні тепер чув, як темно-янтарні кипарисові шишки падають, розгойдуючи нижні віти. Не міг згадати, скільки приступців було на сходах їхнього дому, але чув, як вони опівночі тихо озиваються різними голосами, немов то недосвідчений музика торкається клавішів розладнаного інструмента, а в паузах між доторками безжально скрегоче шашіль.
Кілька разів Мартин проводив літню відпустку разом з Греком біля моря.
Саме виловлювали дельфінів, і серпневими вечорами до берега причалювали рибальські судна, вантажені лискучими, наче вилитими з
7

чавуну, скривавленими тушами. Залізний димар заводу, де коптили дельфінове філе для ресторанів узбережжя, курився цілими днями, над містечком вис важкий дух пригорілого жиру, а з неба сипалася масна сажа, вкриваючи тонкою плівкою тиху затоку.
Мартин та його друг рідко ходили на міський пляж з барвистими парасольками, водними велосипедами та човнами. Там було повно безтурботних курортників, які не тільки грілися на золотавому піску й купались, а й робили на човнах далекі прогулянки. Мартин і Грек охочіше ходили до дюн по той бік затоки, щоб, давши човняреві кілька левів, погойдатись на хвилях, які брижили дно мілкої затоки.
А потім лягали серед дюн, віддаючись пестощам ранкового сонця* знову купались або грали в шахи. Грек лягав біля шахової дошки долілиць, поряд на піску темніли оті важкі ковані черевики, їх Мартин; запам’ятав з першого дня, подряпані, з потертими носками й задниками, незмінні черевики, які немовби відігравали особливу роль у житті Грека. Грек то грав з азартом, знімаючи фігури пішаком, то замислювався, й кінь надовго застигав у його руці.
Поки Грек, випроставшись під дюною, обдумував наступний хід, Мартин дивився, як нервово грають м’язи на його спині, а біла, ще не засмагла шкіра морщиться на крутих ребрах. Під правою лопаткою вирізнявся великий блідо-рожевий рубець давньої рани. Мартин не знав, що то за рана,- - від кулі, осколка снаряда чи від удару багнетом, але рубець свідчив про те, що людина, яка зараз напружено вдивлялася в шахову фігуру, багато днів і ночей перебувала на грані життя й смерті.
І це хтозна-чому знову навертало до дельфінів.
Два роки тому з’явилася стаття про шкідливість морських ссавців. Один відомий вчений доводив цифрами й фактами, що ці, на перший погляд, безневинні мешканці морських глибин знищують величезну кількість риби, якою можна було б прогодувати половину населення країни.
В цей час вилов риби був дуже бідний. Судна поверталися на причали з двома-трьома кошиками пісної кільки, й це рішуче вплинуло на користь тези вченого. Було вирішено знищувати дельфінів. Автор статті здобув черговий науковий ступінь, рибальські судна, взявши на борт стрільців, чиє око рідко помилялося, вийшли в море, й, поки Мартин та його приятель грали в шахи серед дюн, боротьба з дельфінами тривала.
Пострілів майже не було чути, плюскіт хвиль їх заглушував, але, дивлячись на цяточки суден удалині, Мартин уявляв собі передсмертні стрибки поранених дельфінів — мабуть, такі ж граційні, як і їхні ранкові ігри в затоці. Вранці гладенькі тіла дельфінів, розриваючи відблиски води, на мить затримувались у повітрі, красиві й радісні, тоді зникали в глибині, щоб з’явитися знову; збурунений ними пінястий струмінь нагадував постамент античного пам’ятника. Це, напевно, була любовна гра.
Мартин знав різні історії про дельфінів: вони допомагали знесиленим плавцям, звикали до людей, навіть розмовляли своєю дивною мовою. Бачив Мартин їхні зображення й на грецьких вазах, читав про дельфінів у стародавніх міфах...
Усе це звучало переконливо для людини, що пише, але було наслідком не вивчення, а душевного відгуку. Вчений обминув згадані вище історії, які можуть спокусити лише необізнаного, й старанно виваживши всі за і проти, крізь скельця окулярів побачив, що шалька, на якій лежить шкода від дельфінів, опускається до самої землі, а шалька з користю злітає в повітря.
У такі хвилини вчений і вирік своє відкриття, і судна, взявши на борт найдосвідченіших стрільців, вирушили в море, щоб повернути людям належну їм рибу, яку досі нищили нахабні морські дармоїди.
•
Луна від пострілів ледве досягала дюн, де двоє чоловіків грали в шахи. За плескотом хвиль Мартин майже нічого не чув,.але Грек, здає¬
8

ться, мав гостріший слух, бо кожен ^постріл примушував його здригатись, одводити очі від шахової дошки й, вдивляючись у далечінь, робити хибний хід.
Надвечір, коли прибував човняр і друзі пливли затокою додому, вдалині з’являлись рибальські судна, що, залишаючи по собі широкий пінявий слід, прямували з уловом до консервного заводу. Залізна труба знову вивергала густу чорну кіптяву над оазою літньої безтурботності.
— 	Не можу дивитися на ці судна з мертвими дельфінами, — сказав одного вечора Грек,, коли вони виходили на причал. — Нагадують мені гарби, якими возили ублтих хлопців, щоб показувати їх у селах навколо Салонік...
*
А дні збігали — ліниві й безклопітні. Море змінювало барви, мокрі скелі яскріли під сонцем, водні велосипеди спінювали затоку, над їхніми лопатями вигравали веселки, але щось від святковості літа зникало... Не було дельфінів та їхніх граціозних танців, що брижили гладеньку воду, не було тієї любовної гри, від якої народжувалися пінясті фонтани з кришталевим видзвоном...
Стрільці зробили своє.
Надходив час давносподіваних уловів. Завалені сітями, судна пливли й пливли в море, щоб повернутись увечері з переповненими ставридою чи скумбрією трюмами, але вони й тепер привозили пісну кільку, на яку не дивилися навіть кішки, або тьмяні купи бурої прищуватої камбали...
Згодом зникла й кілька. Сіті витягали з морських глибин самі водорості, які розлазились і смерділи. На базарних прилавках дошки висохли й пожолобилися, лише застояний у шпарах запах рибної луски нагадував про час великих уловів.
Тоді з’явилося дослідження іншого вченого, який на прикладах і фактах доводив, що коли б не знищили дельфінів, нині всі люди мали б багатий стіл рибних страв. «Грецькі боги гуляли на хвилях, осідлавши дельфінів, — писав він,— і не один мандрівник, зазнавши корабельної аварії, мовчки дякував цим розумним істотам, які допомогли йому дістатися рятівного берега...» Після такого ліричного вступу, геть незвичного для серйозного науковця, він доводив, що дельфіни — вірні помічники морських трудівників, бо не знищують рибу, а, навпаки, — заганяють рибні табуни до сітей.
«Найсуворішого покарання заслуговує той, хто зведе руку на дельфіна!» — патетично закінчував своє дослідження вчений.
Полювання на дельфінів було суворо заборонено. Вчений здобув черговий науковий ступінь, а бляшаний димар консервного заводу перестав вивергати дігтярно-чврний дим, заіржавів і похилився, підточений дощами.
Приїхавши наступного літа до приморського містечка, Мартин і Грек побачили в затоці двох дельфінів. їхні граціозні стрибки нагадували гру молодих плавців, які підкидають м’яч і намагаються його спіймати.
Дельфіни додавали незвичайного спокою затоці, безлюдній у цей вранішній час, і, дивлячись на рибальські хати, оповиті пахощами зрілого інжиру, на посірілу споруду консервного заводу, друзі подумали, що, мабуть, ніколи не бачили на причалах суден з постріляними дельфінами, а все було лише тяжким сном.
Певно, якоїсь із цих ночей, коли море вщухало, поринаючи в глибоку дрімоту, й лише під скелями хлюпотіла хвиля або з коротким плескотом падав у воду камінець, Аріс написав вірша, якого Мартин знайшов після його смерті в шухляді письмового столу. Ці дрібно написані рядки, які Аріс то закреслював, то виносив на біле поле сторінки, то знову закреслював, робили рукопис вельми схожим на шлях, котрим довго блука¬
9

ла людина: отут сліди її відбилися чітко один біля одного, далі поплутані— вона падала, намагалася підвестись і знову ковзала. Можливо, на когось такий рукопис не справив би жодного враження, але Мартина він схвилював, Мартин близько знав і любив людину, що шукала слова так, як спраглий мандрівник шукає рятівне джерело. В нечітко змережаних рядках Мартин чув голос Грека: глухуватий, наче народжувавсь у застудженому горлі, а свистячі звуки нагадували шелестіння тонкої бляхи. І знайома мелодія голосу, в яку вплітався хрипкий сміх, схожий на кашель, немовби оживлювала обличчя вигнанця — довгасте, бліде, з розмитими обрисами, неначе викресленими на вологому аркуші паперу, але чітко намальованими маслиново-чорними, гарячковими очима, що допитливо дивляться на Мартина, але не помічають його, бо втуплені поверх нього в щось інше, що марно намагаються розгадати.
А наша доля іншою була. Не хвилі сині нас колисали в плаванні епічнім, а гірські хребти.
І за покрученими вітами олив видніла вже Ітака, а з-за гілля того вдивлявся в нас сталевим оком мисливець на дельфінів.
Ми упивалися припливом мр зелених, гойдаючись на хвилях вільності безмежної, й вінками з водоростей нереїди нам вінчали голови, де потім мала засихати чорна кров.
Бо між покрученим гіллям старих олив видніла вже Ітака, а з-за гілля того вдивлязся в нас сталевим оком мисливець на дельфінів.
Він мав нас повкидати в трюми чорних кораблів своїх, заливши все окропом крові нашої,
Егейський вітер шарпав би вітрила, і чайками кигикали б над ними наші душі, яким не стало б місця ні в раю, ні в пеклі...
Але підступна куля серце проминула,
мене не полонила сіть, а хвилі підхопили
між смертю і життям,
поклавши в колісницю Фаетона,
і чув я в небі цокіт золотих копит,
коли десь глибоко внизу поміж олив видніла вже Ітака
та скалилось неблимне око
мисливця на дельфінів.
Ба навіть його куля протирала свої очі, щоб краще бачити мене в тій колісниці.
Отак я упаду, а коні Фаетона
полинуть далі виднокругом,
впаду жариною на зарості оливкові Ітаки,
й ніхто від того й оком не змигне,
бо люди відкривають надто пізно
забутий у руїнах скарб —
сльозу останню вбитого дельфіна...
Мартин ще й гадки не мав, що в Трековій шухляді лежить цей трагічний вірш, коли одного туманного осіннього вечора задзвонив телефон і з трубки полинув голос друга:
— Завтра запрошує тебе на день народження один невизнаний класик, за якого сваряться кілька міст і кілька держав...
— Міста й держави сваритимуться потім, неодмінно сваритимуться,— відповів Мартин,— а ми тихо й мирно вип’ємо за класика по склянці вина...
Грек засміявся — дрібно й хрипко, тоді ще щось докинув, але голос у трубці раптом урвався. Мартин сам набрав його номер, але ніхто не відповів. Певно, друг дзвонив з автомата.
Наступного вечора Мартин пішов до Аріса.
Перший сніг виблискував у світлі вуличних ліхтарів променистими блискітками. В його сіянні було щось святкове, що раптом зникало, коли ти проминав ліхтар. Тоді чіткіше ставало чути човгання черевиків мокрим тротуаром і непривітнішого вигляду прибирав квартал однома¬
10

нітних панельних будинків, до »чиїх сірих балконів, завішаних білизною, тяглися голим віттям старі дерева. Сніг не затримувався ні на тротуарах, ні на каштанах у парку — лише повітря робилося ще вогкішим і ніби липким. Целофанова обгортка куплених квітів розкисла й не шаруділа під пальцями.
Глянувши на першому поверсі у вікно з вицвілою квітчастою фіранкою, за якою мелькали тіні, Мартин подумав, що спізнився і все скінчилось. Та коли подзвонив і Грек зустрів його на порозі, з вішалки війнуло духом мокрих пальт.
Так, гості саме посходились.
Аріс оце вперше запросив гостей. Досі він не робив цього через тисняву: квартира його складалася з віталеньки, спальні та кухні. Ні столу нема де поставити, ні стільців, а куди винесеш диван, на якому спали обидві його доньки?..
За довгі роки приятелювання Мартин не раз вітав Аріса з днем народження й випивав склянку вина за його здоров’я, але це щоразу відбувалось у привокзальній корчмі, де збиралися залізничники і вантажники. Перш ніж пригубити склянку, Грек зливав кілька крапель під стіл, згадуючи матір, очі його виповнювала присмеркова тиша, і в ній мовчки віддалялася, невидима для інших, тінь незабутньої небіжчиці.
Пили мовчки. Грек частував незнайомих людей за сусідніми столиками й, дивлячись крізь темне, мов кров, вино, казав: «Випиймо за Грецію...» Залізничники цокалися, розхлюпуючи на непрані скатерки, й пили, хоч і не знали, чому саме за Грецію. Але найстарші згадували побілені стіни казарм у грецьких містах Ксанті чи Гюмюрджині, куди їх закинула була війна, й перед очима в них поставали грекині, готові на все заради солдатської паляниці, їхні легкі постаті немовби виринали з червоного вина, і коли залізничники, зіщулившись у чорних шинелях, відпивали по великому ковтку, то відчували не терпкість вина, а швидше вітерець далеких чужих рівнин, у траві яких затоптано їхню молодість.
Пили, склянки ховалися в їхніх чорних долонях, просочених духом шпал і доріг, і питали: «Ти грек? Наша людина, значить...» Вони дружньо плескали його по плечі, а він тихо й сумно всміхався повними присмеркового мовчання очима, в яких і досі витав образ матері...
Мартин почепив пальто на вішалку, і коли господар підійшов до вітальні й відчинив двері, зернисті шибки яких ряхтіли, наче скроплені росою мокрих пальт, Мартин побачив стіл, який займав півкімнати, а круг нього незнайомих чоловіків. Перш за все він привітався з дружиною Аріса — високою, з туго зачесаним у кок волоссям, від чого обличчя здавалося дрібним, а шкіра напнулась, Мартин підніс їй квіти. Вона нахилилася над ними й понюхала, а він побачив, як зажевріли її сірі очі, ввібравши в себе сяйво кремових хризантем. Господиня познайомила гостя з тими чотирма біля столу. Вони привітались: один — енергійним потиском — аж затріщали суглоби, решта — обережно, наче Мартин щойно зняв гіпс із поламаної руки й найменший дотик міг завдати болю. Кожен вимовляв своє ім’я з тим присвистом, який Мартин звик чути в голосі свого друга, отже, то були греки, певно, старі друзі Аріса — люди, що багато бачили й пережили, коли судити із зморшкуватих облич і великих долонь з поламаиими нігтями. ІДі люди нелегко добували свій хліб, але в їхніх очах Мартин бачив не втому, а особливий блиск, як ото в погляді Аріса, коли він згадував батьківщину. Той блиск, можливо, народжений гілочкою розквітлого, граната чи крилом лелеки, що майнуло над кипарисовим гайком. Так через поетичний образ Мартин намагався пояснити собі душевний стан гостей і господарів, і цей образ був правдивий, бо свято завжди навертає до пережитого, розчулює, викликаючи веселі або сумні спогади, роздмухує іскрину, що спалахує в темряві, додаючи зваги: цей світлячок каже людині: «Шлях ще не пройдено'до кінця, ще є надія...»
11

Були й інші причини, чого Мартин спочатку не міг збагнути доброго настрою в домі Аріса. Лише згодом збагнув, де причина веселих ноток у їхній, розмові й звідки зринають мелодії, що їх ці люди під-; хрплювали й раптом уривали, бо хтось починав сміятись. Тоді за столом вибухав загальний регіт, він застилав людям очі радісними слізьми, в яких немовби розмивався й плавав стіл, завалений вогняно-червоними гранатами, рибою «а великих тацях, великими, наче горіхи, оливками, білим виноградом, який аж світився, ніби в кожній ягоді жеврів вогник, високими пляшками, що нагадували формою кипариси біля грецьких заток.
Гості сміялись, і стіл двигтів од дотику їхніх колін. Склянки озивалися тихим кришталевим дзвоном, луна затримувалася під стелею, наче десь далеко-далеко бемкав святковий дзвін, долинаючи крізь пухнастий сніг до скромного житла Грека, де п’ятеро чоловіків, мов п’ять апостолів, зібралися на свою Тайну вечерю, щоб відзначити свято друга, теж вигнанця, якого кожний з них міг би назвати Вчителем.
Було справді щось таємниче в тій вечері. Мартин не давав собі звіту, чим воно викликане, але відчував це в мові Аріса та гостей, у тому, з яким пестливим тремом вони торкалися гранатів, у дивній зосередженості, коли задивлялись на виноградні грона, немовби сподіваючись побачити крізь їхню прозорінь щось особливо дороге й красиве, їхні погляди сяяли тією чарівною наївністю, з якою діти крізь скалку пивної пляшки бачать дива.
Згодом, коли вино вже було в склянках, а лампа окреслювала під кожною склянкою золотаве коло, Мартин зрозумів, що їх усіх зібрав не лише день народження Аріса. З Греції повернувся професор літератури, який кілька місяців вивчав у монастирях Афону стародавні рукописи. Він привіз відти оті гранати, оливки й грона білого винограду, що зараз лежали на святковому столі. Брат Аріса передав гранати із старих дерев на їхньому городі, оливки й грона з лози під вікном, крізь яке Аріс любив дивитися на вранішнє море, й рибу з їхньої затоки, де вони обидва купались малими так довго, аж поки губи синіли. Передав і вина з того барила, в якого капало з чопа й під ним завжди стояла мисочка, обліплена винною мошвою.
Такому гостинцеві зрадів би кожен, але навряд чи кожен відчув би хвилювання, бо все те можна купити і в наших магазинах. Щоправда, гранати й оливки не такі великі, та й риба, можливо, дрібніша, а вино не таке зоЛотаве, але хто з нас такий тонкий знавець, щоб відчув усі нюанси в пахощах плоду чи в букеті вина?
Проте плід земний не бентежить лише людину, яка бере його з прилавка. А що відчуває той, кому смертний вирок перетяв усі шляхи до батьківщини й цей плід є уособленням усього того, чого не виразиш словами? Які думки хвилюють вигнанця, який під лискучою шкіркою виноградини бачить стежки, давно порослі травою, а в пахощах отих звичайних чудових гранатів одчуває гіркий запах далекої, втраченої домівки — аж серце солодко мліє?
Склянки дзвеніли. Рибини на таці ворушилися, наче хотіли втекти від виделки. Голоси веселішали. Дим цигарок тонкими пасмами плавав під лампою, заплутуючи в свої тенета людей за столом, але блиск очей розривав тенета, і їхні нитки гойдалися під стелею, наче павутиння бабиного літа.
Греки обчищали гранати. Мартин дивився, як їхні пальці обмацують шкірку плодів, і йому здавалося, що сгарі бійці розгромлених під Грамосом загонів тримають гранати-лимонки і шукають пальцями запобіжне кільце: ось-ось вибухне. Але до слуху долинав лише м’який хрускіт розламуваних плодів, які розсипали по скатертині червоне намисто зерен.
Раптом оті четверо заспівали — без підохочування, просто пере- зирнулись і заспівали. Мелодія народжувалася мляво, безладна й ри¬
12

пуча. Голоси важко наздоганяли один одного, задихались, немовби сходили на гору, один по одному відставали, знову наздоганяли, і коли згодом пішли поряд, пісня раптом полинула гучніше, піднявшись до того фальцетного тремтіння, чия щирість хвилює більше, ніж вишколена вправність професіонала.
Мелодія цієї ритмічної, подробленої паузами пісні складалася з кількох нот, це нагадувало рипіння сходів у старій дерев’яній хаті або скрегіт мокрого піску, яким рибалки витягають на берег сіть. У мелодії вчувалася луна прибою, квиління чайки, і все-таки від початку до кінця пісні було чути голос піску, уривчастий і монотонний. Мартинові зда- Ьалося, ніби то танцюють рибалки із засмаглими під південним сонцем ногами: босі розхристані чоловіки стрибають, бо пісок під йогами палахкотить розпеченою лавою, а ноги знову й знову, дедалі енергійніше, повторюють нічний ритм моря, який тремтить у повітрі, в плескоті весел, в урочистому розмахові крил морських чайок над островами.
Захопившись мелодією, Мартин незчувся, коли Аріс скинув важкі черевики й шпурнув їх у куток — аж грюкнули підківки. Побачив уже, як той танцює на п’ятачку між столом і розчиненими дверима спаленьки... його босі ноги бгали вицвілий килим, і в мигтінні жовтавих ступень та в здриганні тіла теж уловлювалися задихані синкопи пісні.
Перші рухи танцюриста були повільні, несміливі, неначе він обмацував ступнями хистку підлогу. Обличчя за кожним кроком блідло й випиналося. Ніс ставав гострим, як оті риб’ячі плавці на столі, щільно стулені губи здавалися порізом гострого ножа. Темне полум’я, що жевріло в його очах, зникло під опущеними повіками, й Грек став схожий на сліпця, який звернув погляд у свою душу й блукає в ній навпомацки в забутті.
Мабуть, у такому стані перебувають ясновидці або охоплені чарами натхнення творці.
Мелодія на мить урвалася, бо дрож здушив горло співаків, потім піднеслася знову, уривчаста й хрипка, її кутасті скалки здіймалися під лампу, завихрюючись і зіштовхуючись одна з одною. В паузах учувалися то тихе шурхотіння снігу за вікнами, то гуркіт піску, який зривався з кручі, підмитий ударами важких хвиль. Аріс дозволяв цим звукам ніжно торкатися^ його (тоді зосереджене обличчя світилося тихим сяйвом), дозволяв їм і штовхати, пронизувати себе, від чого губи болісно здригались, а Мартин боявся, щоб Аріс не закричав. Грек тремтів наче в пропасниці, й руки його сліпо мацали повітря, ніби шукали опори.
Але той, хто всіма фібрами свого тіла зідчував ритм давньої рибальської пісні, простягав руки навряд чи для того, аби вхопитися за щось невидиме й непевне. Скоріше він розсував простір і час, як заблукала в лісі людина розсуває гілля, щоб побачити вдалині мерехтливий вогник, ворушив спогади, голоси людей, гомін річок, рипіння сходинок, яких торкалися його ноги, і ступав серед цих видінь наче дитина, що, почавши ходити, відкриває для себе дива світу.
Крізь хащі звуків, одчуваючи їх нервовими пальцями як щось цілком реальне — з гранями, тріщинами й звивинами,— Аріс бачив батьківщину.
Чи йшов Грек голою рівниною, коли кипариси втікають, гнані вітром, що оце простягає руки й хоче схопити їх? Чи птахи кружляли над затоками, а він, забувши, що не вміє літати, тепер махає руками, захоплений ритмом їхніх крил, і не вірить, що йому судилося назавжди лишитися тут, на землі, бо природа довіку не зглянеться над ним, не обдарує ні на мить небом і безмежжям...
Ноги бгали й бгали старий килим, від швидкого тупотіння склянки бряжчали й розхлюпували на скатертину сонячний багрянець, але
13

душа, немовби вирвавшися з немічного тіла, наснажена дивною спопеляючою силою, тепер ширяла над сірими блоками панельних будинків, над снігом, чия незаймана білість раптом зникала у вуличній багнюці, над неприступними для нього пагорбами з шатами рідких дерев, між якими тяглась прикордонна смуга, тиха й звивиста, мов стежка дроворубів, витала над кладовищами з каплицями та свічками кипарисів, а вдалині виблискувала срібна широчінь розгойданих ранковим вітром заток Халкідіки.
Греки глухо й хрипко співали. Вони обчищали гранати, ламаючи їх з різким хрускотом, і Мартинові весь час здавалося, ніби кожен з тих чотирьох чоловіків навпомацки шукає кільце гранати-лимонки, щоб кинути її. Мартин бачив, як ця граната котиться й підстрибує кам’янистим схилом Грамоса, чіпляється за корінь, перш ніж вибухнути, а зовсім близько біля неї, захоплений ритмом танцю, рухається босий Аріс. Він не бачить її — навряд чи почув би, якби й вибухнула, танцює напружено, поринувши в дивний сон, жадаючи, щоб він ніколи не скінчився: блаженний і трагічний сон з графітово-чорними кипарисами, між якими грають води Халкідіки — безмежно далекі й недосяжні води, хоч Арісові руки розсувають відстані, а танок штовхає й штовхає його туди, випереджаючи зграї птахів у хмарах...
Халкідіка віддаляється, й Аріс розуміє, що мусить просити підмоги у вітру. Ось він уже стає легшим за пір’їнку, небесний потік підхоплює його, гойдає між землею і небом. Ось хмара, що досі ледь видніла вдалині: як швидко він долетів до неї, хмара пахне рибальською сіттю — близько море. Ось кипарис біля ганку рідної хати. Чому зачинені вікна і замкнені двері? Невже нікого немає вдома?.. Вітер спускається над кипарисом, згинаючи верхівку, гілля розпростується, неначе викуване з тонкої сталі, й Аріс, якому досі здавалося, що він легкий, наче пір’їна,— раптом важко падає додолу, просто на спис кипариса.
Начебто ж ударивсь об дерево, а забряжчало скло, пляшки попа- дали зі столу, й увесь дім сповнився дзенькоту...
Грек лежав на підлозі горілиць, розкидавши руки,— не встиг утриматися за ріг столу., Мартин сам це бачив, але так і не зміг позбутися враження, ніби Грек простягав руки, аби втримати щось інше, дороге й жадане, що втікало від нього, прирікаючи його на сирітство серед стількох близьких людей, серед сірого громаддя бетону й диму.
Дружина Грека вийшла з кухні й заклякла, побачивши чоловіка на підлозі, тоді пронизливо зойкнула.
В усьому під’їзді зарипіли двері, на сходах чулися кроки й голоси. Якусь хвилину сусіди намагалися збагнути, що то за крик був на першому поверсі, потім знову позамикали двері, розгорнули газети або почали крутити ручки транзисторів і шукати станції, які передають приємну музику.
А Грек лежав на старому килимі. Очі його були широко розплющені, неначе жадали побачити те, що зникло в далечі. Зіниці його були вже мертві, про це свідчив нерухомий відблиск лампи, що надавав опуклим очним яблукам холодного скляного блиску...
ЗАКІНЧУЮЧИ СВІЙ П’ЯТИЙ ДЕСЯТОК, Мартин Калинов був перевтомлений життєвими клопотами й відчував: цього зимового дня не може тішитися снігопадом і розкішно вбраними в срібні шати деревами край дороги, як утішався змалечку. Тоді душу полонила особлива легкість, прозоріли думки, голос та бажання, як в усіх щасливих людей* Ненормально було б, коли б таке трапилося й у дорослому віці: перший сніг скорше розтривожить. Ось починається зима, може, за¬
14

тяжна й холодна, а він зовсім не підготувався до неї. Дров для каміна не заготував, досі не відремонтував парове опалення: радіатори поіржавіли й протікають. Треба б з’їздити на тиждень чи два до того фракійського містечка, чиї цілющі джерела полегшують жахливі болі в попереку. Мартин сподівався довгої теплої осені відпочити, гуляючи всипаними тополиним листям алеями того тихого південного містечка, та ранній сніг позбавив його цієї надії. Зима зажене його до хати грітися біля електричної пічки, чиї спіралі огидно дзижчать, наче хтось за стіною струже напилком, зажене між громаддя книжок, які виповнили вже всю хату, до стоса чистого паперу, мовчання якого попервах завжди лякало Мартина. Почнуться застуди, вони майже жодної зими не щадили його, й супутницею довгих безсонних ночей знову стане електрична грілка на попереку...
Спогад розтривожив, але Мартин раптом відчув, що від легкого кружляння сніжинок на душі починає світлішати.
Щось чарівне було в цих перших годинах зими, перлинна туманність повертала йому давно втрачене відчуття таємниці. Відганяв гнітючі думки, як оті «двірники» мокрий сніг на передньому склі автомобіля, Мартин віддавався під владу бадьорого настрою.
Колись, іще малим хлопчиськом, він загубив у снігу залізничний свисток — подарунок батька. Це була не бозна-яка цяцька — шматочок чорного бакеліту, з кулькою, що підстрибувала всередині, доросла людина навряд чи звернула б на нього увагу, але він виповнив таємничістю ввесь дім. Хлопець сюрчав, аж поки починало паморочитися в голові, кішка божеволіла від цього різкого звуку, навіть дим »з комина злякано клубочився, а Мартинові здавалось, ніби за вкритим памороззю вікном гуркочуть поїзди, зовсім близько, довгі, засніжені, вони зникають удалині й знову повертаються, приманювані тьохканням бакелітового залізничного свистка... Та одного дня ця найдорожча для Мартина іграшка шугнула під сніг. Він шукав її до самого вечора, мокрі ноги померзли в гумових чоботях, а хлопець одно розгрібав кучугури, зляканий і прибитий першою втратою в житті. Хвороба звалила його того-таки вечора й довго тримала в ліжку. Вночі зуби цокали в лихоманці, поїзди так само гуркотіли під вікном, а тоді намагалися вдертись у хату, гримотливі, обліплені сажею, й Мартин чекав, що шибки ось-ось розлетяться... На початку квітня, коли повіяв теплий вітер і сніг зник за одну ніч, не лишивши жодного сліду (а Мартин думав, що зима ніколи не скінчиться), він вийшов на подвір’я, калюжі сяяли під сонцем, і вздрів свій свисток — за кілька кроків од ганку: лежить у грязюці, а біля нього хилитається стеблинка жовтцю, схожого на стару монетку.
Тривала недуга та хворобливі сни були Мартинові розплатою за той двобій із снігом, і тепер, стоячи серед розгрузлого непривітного подвір’я, він почував себе переможцем над сніговою безмовністю, бо, нарешті, йому пощастило розкрити її таємницю.
Мартин знову засюрчав, так удихнувши повітря — аж перехопило подих, та поїзди не з’явились, лише загавкав сусідський пес і злякано кукурікнув півень.
Чари розвіялися...
Іншу таємницю сніг розкрив перед ним пізніше, коли Мартин уже ходив до школи. Одного ранку він почув батьків голос із другої кімнати:
— Вдосвіта знайшли вбитого — в снігу під ворітьми отієї вдови, що живе біля переїзду.
— Хто його вбив? Убивцю зловили? — озвалася Мартинова мати.
— Хтозна. Іду ранком, дивлюся — народ. Начальство приїхало, щось міряє, розглядає...
— Може, то коханці вдови між собою?
— Біс його знає... Де мед, там і жало...— мовив замислено батько
13

й почав заводити свого кишенькового годинника: дзр... дзр... дзр... Наче в кімнаті кружляла бджола — та сама, що дає й мед, і жало.
Цікавість вивела Мартина на вулицю. Проминувши кнйгарню, де мав купити зошит, він попрямував до залізничного переїзду. Побачив натовп — широку чорну пляму серед сліпучої білизни. Мартин підійшов і поміж ліктями й замотаними в шарфи шиями побачив забитого. Той лежав горілиць, майже присипаний снігом, видно було тільки обличчя, жовте як віск. Волосся біля вух примерзло, брови й вії теж змерзлись, і небіжчик нагадував сліпця з осклілими очима, задивленими в сіре зимове небо. Обхідник у синій формі почав обмітати тіло -- так Мар- тинова мати вранці обмітала ганок. З-під снігу з’явилися руки, про- шилений у петлю зашкарублої жилетки ланцюжок годинника, окреслилися роздуті на колінах холоші, теж замерзлі й дзвінкі. Мартин сподівався побачити кров — убивства, змальовані в романах, завжди з кров’ю, а тут не було й сліду насильства. Мрець лежав снокійно, наче ліг, щоб лишити на снігу відбиток свого тіла, як роблять діти, або підсковзнувся, впав на кучугуру й, не поспішаючи вставати, задивився в небо, тішачись танком сніжинок.
А сніг падав і падав — тихо, святково — і знову затуляв од людських очей того, чия драма була для всіх таємницею — білою, рипучою під ногами, морозяною, як січневий ранок, таємницею...
Навесні в містечку загомоніли — вбивців знайдено: це рідні доньки покійного та старший зять. Сусіди переповідали всілякі жахи, а Мартин уявляв собі, як довго вовтузилися ті троє в темній хаті, перекидаючи ^тільці й столи, перш ніж звалити долі того великого, дужого чоловіка і вп’ястися пальцями в його шию. Опівночі зять піддав собі тестя на плечі й, скрадаючись у густому снігопаді, пішов порожніми вулицями. Кинув його під ворітьми вдови (боявся, щоб вона не заволоділа тестевою хатою, бо тесть учащав до цієї самотньої жінки), повернувся додому, хильнув склянку вина, бо зуби в нього цокотіли — не від холоду, а від страху, що сніг, можливо, не сховав його слідів...
Тоді Мартин був малий і не міг уявити собі безодню, над якою опиняється людина, коли її опановує проста й магічна сила — любов, але вже в ті роки, чуючи це слово, схоплював у його звучанні щось трагічне й застережне.
*
Одного такого ж зимового дня через кілька років Мартин відвідав рідне провінційне містечко, де вже давно не жив. Історію з убитим чоловіком земляки давно забули. Обидві його дочки відбули покарання й працювали в буфеті на станції, а зять, вивчившись у в’язниці на перукаря, тепер стриг людей біля старої пошти. Мартин ішов знайомими вулицями, збентежений тими призабутими спогадами, які знову спливали в його душі, розбуджені срібним снігопадом. Ішов і раптом почув голос перепела. Думав, йому причулось, і був би подався далі, знехтувавши закличне підпадьомкання з глибини якогось липневого спогаду, але перепел озвався вдруге — виразно, дзвінко, з короткими паузами, крізь які сіявся повільний сніг. Супроводжуваний незвичною для зими піснею, Мартин увійшов до перукарні й побачив над дзеркалом клітку з перепелом. А біля вікна сидів у білому халаті той, хто кілька років тому тяг на собі задушену людину сніговими вулицями містечка. Перукар упізнав Мартина й почав зосереджено гострити синю бритву, яка дзвеніла під його пальцями. Мартин хотів сказати, що сьогодні вже голився, а сюди його привела пісня перепела, але змовчав, аби не засмутити людину. Сів перед дзеркалом, дав себе густо намилити й, мліючи від лоскоту, лише позирав на столик, де лежала розкрита бритва. Знав, чоловік, схилившись над ним, хоче показати свою віртуозність, він водитиме бритвою по щоках і по шиї так ніжно, мов пір'їнкою, але Мартин відчув підсвідомий страх: йому здавалося, шо бритва здригнеться в тонких, нервових пальцях довчорашнього в’язня й хижо увіпнеться в горлянку.
16

Перепел стрибав по клітці й у рівні проміжки часу виспівував свою дзвінку пісню, наче на підлозі розбивалася скинута ліктем перукаря склянка. Сніг повільно кружляв над піснею — цією липневою таємницею, яку містечко й не старалося розгадати, й біла, мов сніг, мильна піна розпливалася по лезу бритви в чавунно-сірих пальцях учорашнього в’язня, чиє сумління вже очистилося від докорів...
Це було десять років тому.
Тепер знову сипав сніг, укриваючи голу рівнину обабіч дороги, «Двірники» автомобіля силкувалися зчищати тонкий наліт на склі, але сніжинки невпинно плели своє густе павутиння. Очі Мартина вимацували шлях, окреслений кюветами,— єдину ознаку, за якою можна було зорієнтуватись у туманному пообідді. Він дивився на голі дерева, розмазувані «двірниками» на мокрому склі, дивився на покинуті серед баштанів курені та схожі на величезні каптури побілілі копиці в полі й думав, скільки таємниць приховано під цією білою безмовністю.
Поле неначе тихе й доброзичливе, та, йдучи ним навпрошки, раптом починаєш розуміти, що воно поховало під кучугурами та заметами всі стежки й сліди. Треба вперто йти сніговою цілиною, потрапляючи в пастки ровів і рівчаків, видиратися з кущів ожини, які дзвенять на ногах іржавим дротом, ступати важко крок за кроком, аби побачити, що вітер замів твої сліди. Під білою ковдрою лежить огудиння баштанів і попіл чдбанських вогнищ, але як їх знайти? Під кучугурами шари торішнього листя, з нього навесні спалахуватимуть свічечки шафрану, але як розгледіти зараз сяйво заснулого полум’ячка? Десь у цьому голому степу, під камінням нишкнуть кублища змій, але де вони, щоб обминути їх стороною? Снігові кучугури мовчать...
Людина може населити білу рівнину власними таємницями: зарити їх у сніг і думати, ніби сховала від чужих очей. Може дивитись на вагонетки канатної дороги над шляхом і думати, що вони везуть не кришений вапняк, а незайманий сніг, з якого діти робитимуть баб для свого галасливого свята. Може вважати он отой сніговий горбик над шосе за фракійську могилу й уявляти собі, як археологи дістають з її надр стародавні скарби. Уява може збудувати в голому степу небачені палаци з інею, піднявши їх на високі, до неба, алебастрові колони. Але палаци стоятимуть лише до першого південного вітру, коли тверезі очі нараз побачать, що вагонетки над шляхом везуть не сніг для дитячого свята, а найзвичайнісінький кришений вапняк, який улітку вкриватиме сірим пилом плодові дерева й дахи побіля цементного заводу; гадюч-* ники виявилися не в далеких улоговинах, а в купах щебеню край дороги; фракійська ж могила, яка обіцяла твоїй уяві дивні скарби,—* просто прикидана снігом гора забутих з осені ящиків...
«Сніг схожий на того собаку, з яким я любив гратися в дитинстві,— всміхався Мартин, дивлячись на гнане вітром біле клуб’я перед автомобілем.— Собака лащився, супроводив мене до школи, але я не міг угадати, коли очі його люто спалахнуть і в зубах залишиться шматок моєї холоші...»
МАРТИН УЖЕ ДОСИТЬ ДАВНО НЕ БАЧИВ ЕСЕЇСТА. Гадав, старий літератор за кордоном: той вряди-годи їздив, навіть коли стан здоров’я примушував сидіти вдома. Накладав у чемодан таблеток і порошків, умощував між сорочками електричну грілку й рушав на вокзал чи до аеропорту. Знав, учинок нерозумний: у його віці бронхопневмонія може виникнути несподівано й привести до фатального кінця, але старий літератор ішов на ризик, бо хто, як не він, найдостойніше представить сучасну есеїстику перед світом? Оті бородаті мамині синочки, чия писанина — темна каламуть? Чи старші за них, що давно переступили через середину життєвої путі, а й досі порпаються в душі лю-
2. 	«Всесвіт» МЬ 2
17

дини, в брудній білизні, нехтуючи головне, найважливіше, бо так і не вивчили живого життя?..
Ледь чутно дзижчали камери в чужоземних салонах. Есеїст усміхався збільшеними від окулярів, стомленими очима. Перекладачка обережно підтримувала старого, щоб не спіткнувся, продираючись між стільцями президії. А потім, у фойє, він удячно цілував руку дівчини.
Звичайно з кожної подорожі Есеїст надсилав Мартинові кольорові листівки й кілька слів — свої враження про нові міста й нові знайомства. Під час однієї такої поїздки, як подейкували, Есеїст намагався поцілувати перекладачку (стара звичка з безумних молодих літ). Дівчина сахнулась, відчувши дотик любострасних старечих губів. Штучна щелепа Есеїста випала й розбилась на друзки (потім мусив віддати всю свою валюту за нову щелепу, бо мав виступати на симпозіумі). Вчинок перекладачки прикро вразив його, але Есеїст до кінця свого перебування не виказав образи, лише глибоко жалів цю дівчину за її не вельми делікатний вчинок, бо з історії літератури відомо: похилий вік багатьох відомих людей був для них,не бичем, а золотою порою жадоби, тож нерозумні жінки, які нехтували цими поривами, фактично обкрадали себе, бо тільки так нікому не відома перекладачка могла назавжди залишитися в пам’яті вдячного людства...
Цю історію розповідали недруги Есеїста. Повторюючи її з приводу й без приводу, вони сподівалися підточити його добре ім’я, але їм це вдавалося настільки, наскільки дощам, і зимовим морозам — зруйнувати штукатурку його старовинного будинку з позеленілою міддю обшивки другого поверху й гостроверхою баштою — місцем для звіздарських спостережень. На його непохитному авторитеті з’являлись лише ледь помітні тріщинки, й зігнуті в колінах під тягарем років і слаЬи ноги Есеїста так само вірно служили його невгамовному духові — піднімали до звичного місця в президіях або до широкого, мов кінська спина, столу в кабінеті, де Есеїст, відчувши прохолоду, наче водолаз на морській глибіні, уже котре десятиріччя поринав у глибини людської душі.
Виявилось, Есеїст не тільки не виїздив за кордон, але вже давно не виходив з дому, прикутий до ліжка бронхопневмонією. В звичний час, точно в обід, він не заходив до кафе інтелектуалів, розмахуючи парасолькою, котра багато років була йога атрибутом, як чорний костюм і чорна краватка із засмальцьованим- вузлом. Молодші й не такі досвідчені колеги вже не чули його повчань, і жоден самовпевнений, кудлатий невизнаний геній не дратував його слух недолугими віршами.
Місце Есеїста лишалося вільним у цьому притулку муз, повному диму, дзенькоту склянок і висловлювань про того чи того мученика пера — жовчних слів, які вплітались у пасма тютюнового диму й кружляли навколо засидженого мухами абажура, немов та хмара, що ось- ось хлюпне на неправедний світ зливою очисного дощу...
Есеїст лежав у кімнаті сам серед височенних полиць з книжками, які вночі, в блідому світлі лампи, здавалися підмитими берегами, готовими щомиті обвалитися на нього. Він думав про той день, коли видужає й точно о дванадцятій, у свій звичний час, проминувши фонтан біля театру, поверне у вулицю, і його тінь, що майне на шибках улюбленого кафе, змусить усіх схвильовано підвестись. То буде свідченням, з яким нетерпінням на нього чекали.
Хотілося, щоб було саме так, бо його внесок в есеїстику заслуговував шани, але довгими днями й ночами хворого поймали сумніви. Мабуть, отой стілець у кафе, на який раніше ніхто не сідав, тепер зайнятий кимось іншим, тож коли б він, старий письменник, оце видужав і пішов на зборище інтелектуалів, навряд чи знайшов би вільне місце: його змусять стояти під стіною, як покараного учня;— молоді дуже часто забувають неписані правила чемності.
18

«Природа не терпить порожнечі»,— з гіркотою сам собі казав Есе« їст, бо за кілька довгих тижнів лише коли-не-коли комусь спадало на думку відвідати 'його чи бодай скористатися телефоном. «Людина самотня, мов одлуння вітру, наче слід тіадаючої зірки...»— згадував він прочитаний десь вірш. Давно-давно, коли ці слова трапилися йому вперше, вій був ладний в1дйййу*гіі їх, Звинувативши автора в песимізмі, але тепер, відчуваючи на устах полиновий смак ліків, зрозумів, що правду сказав поет, чийого імені'вже й не пам’ятав. І чи не вперше в житті відчув холодний подих 'забуття. Спочатку це здалося вітром крізь шпари віконних рам; але згодом' зрозумів, що то нагадування вічного морозу. Душа починала нагадувати стару хату, з якої виносять меблі. •Вона порожніла й просторішала, між стін відлунювали чиїсь кроки, а шпалери вкривалися тонкою памороззю. Але потім Есеїст глянув у бік письмового столу, де стояла друкарська машинка з недописаною сторінкою, й білий аркуш на півтемному тлі стіни прибрав обрисів крила, що поволі розкривалось і заповнювало кімнату. Воно здиблювало ліжко, й письмовий стіл, і .книжкові шафи, підносячи їх до хмар, і він, палаючи в пропасниці, чув згори рівне цокання, неначе стежиною до його хати йшов кінь, лічачи копитами кожен камінчик бруку. Есеїст намагався збагнути, що то за кінь з’явився на його подвір’ї, й, поправивши окуляри, виразно побачив крізь гілля черешень не звичайну робочу шкапину, а бронзового коня, як ото на пам’ятниках безсмертних героїв... Тупоче, значить, кінь садком, чухаючись бронзовими боками об черешні й позираючи на вікна Есеїста, неначе видивляється господаря старого дому. А тим часом у сквері центральної площі стоїть спорожнілий постамент. Стоїть і чекає, коли якась достойна особа зійде на цього..,
•>. Думка про. пам’ятник не вперше навідувала старого письменника, -Найчастіше це траплялося тоді, коли він працював над новою книжкою, але Есеїст відганяв її, як- набридливу муху, що кружляє над лисим тім’ям. «Це вовча яма для митця,— казав він собі.— Падаєш у неї, а поки силкуєшся вибратись, поки оглядаєш побиті лікті,— інші, кого ти мав за дрібну рибчину, випереджають тебе...» Багаторічний досвід навчив його поводитись так, щоб вирізнятися з-поміж товариства. Він не минав нагоди висловитися з найрізноманітніших питань: про мета- фороманію молодих поетів, користь туризму, забруднення річок, шкідливість гербіцидів. В > одному^ журналі почалася дискусія про харчування немовлят, яка теж не обійшлася без участі Есеїста. Він дотримувався погляду, що жодні кашки не можуть замінити материного молока, воно потрібне немовляті так само, як натхнення митцеві, до того ж із цим молоком дитина всотує найцінніші народні традиції. Міркування старого літератора фактично стали основою дискусії, і редактора похвалили: зумів забезпечити такий цінний матеріал.
Коли б Есеїста спитали про його кредо, він, мабуть, відповів би: «Скромність прикрашає людину!», хоч справжнім девізом, якого через природжену делікатність ніколи не висловлював, було: «Роби все так, щоб завжди бути поміченим!»
І він робив так.
Поки був здоровий, щодня — в дощ і мороз, як солдат на вартуй— ходив до прокуреного кафе інтелектуалів. Сидів там, кашляючи від їдкого диму, аж у його старечих грудях свистіло, проте не йшов додому, бо знав: років за кілька хтось та напише мемуари про це кафе. А старому літераторові було не байдуже, скільки сторінок там буде надано йому.
Щоб запам’ятатись, він завжди спізнювався на врочисті збори. Промовець уже клав на трибуну стосик з доповіддю й чіпляв окуляри, коли в запалій тиші прикро рИпіли двері й увіходив маленький чоловічок у чорному костюмі, чорній краватці, з лискучим під високими люстрами тім’ям. Він незворушно крокував до сцени,— в його ході було
19

щось урочисте,— вітався з колегами за вкритим темно-зеленою тканиною столом, і поки вмощувався прряд, ті, що не знали його, пошепки запитували: «Хто це?» їм відповідали: «Невже ви не знаєте? Це ж Есеїст!»—«Ах, Есеїст! А я його спершу не впізнав...» Якби прислухатися, можна було б почути, як увесь зал жебонить ім’я старого літератора, й це жебоніння затихало лише тоді, коли промовець починав урочистим голосом читати свою доповідь...
Есеїст хотів прогнати надокучливу муху слави, але вона вперто кружляла над його головою, і тоді він зрозумів, що то не муха, а бджола, чиї крильця дзвенять далекими дзвіночками, славлячи його літературний подвиг... Есеїст уже давно був переконаний, що славу віщують лише бджоли, чий світ — цвітіння й майбутній плід.
Почувши над головою веселе видзвонювання бджоли, він аж до хвороби щоранку виходив прогулятись у недалекий парк. Ішов повільно, слухав щебет птаства у вітті дерев і за старою звичкою давав лад думкам і випадковим образам, які після прогулянки мав увічнити на білому аркуші.
Цієї ранкової години парк звичайно був безлюдний. Повз Есеїста пробігала хіба школярка з торохким ранцем на спині або повільно проходила бабуся з собачкою. Поки кучерявий і чорний, як вуглина, пудель піднімав ногу й, напнувши повідок, пускав струминку на стовбур сосни, бабця, збентежена негідним учинком собаки, чемно вітала чоловіка, який вийшов на прогулянку (вона впізнавала Есеїста — не раз бачила його фото в газетах!), і човгала далі, бо ошалілий від простору собака смикав і смикав. Есеїст намагався не звертати увагу на розмаїття навколишнього світу, загнати його в душу, до нашарованих там думок і образів, але очі, непокірні, як отой бабин пудель, жваво, наскільки можуть бути жвавими очі літньої людини, сіпалися й шастали з кінця в кінець алеї, де серед дерев ховались пам’ятники.
З кам’яних п’єдесталів зосереджено дивилися потьмянілими від часу зіницями відомі літератори, державні мужі й полководці. Дощі та морози намагалися поточити бронзу й мармур, і сліди нещадного часу нагадували новим поколінням про тлінність слави. Іржа проорювала зморшки на бронзових лобах, а павуки засновували їх своїми ледь помітними сітями. Бронза зеленіла на вилицях, і видатні мужі, здавалось, гніваються, хоч такого чудового ранку до цього не було жодних підстав. А на вусах одного полководця Есеїст побачив синичку, яка чепурилася дзьобиком. Старий письменник махнув рукою, щоб прогнати її,— ото знайшла місце для вранішнього туалету! Але синичка незворушно глянула на нього й заходилася знову лоскотати крильцями щоки полководця.
Блукаючи парком сам (бабця з пуделем давно зникла за тополями біля мосту), Есеїст роздумував, який матеріал придатніший для пам’ятника,— бронза чи мармур,— і віддавав перевагу бронзі. «Мармур залишається мертвим навіть якщо його оброблятиме різець великого митця,— казав він собі.— Сірість і холод... Вирізьблять тебе й поставлять на алеї, а далі? Поллють дощі. Настане зима, почне притрушувати тебе сажа. Спочатку вкриє тім’я та плечі, потім проникатиме крізь пори й роз’їдатиме камінь, поки перетворить його на темну брилу. А що пам’ятники є не так зовнішньою подобою людини, як уособленням її духовного світу, люди дивитимуться на цю потвору і питатимуть себе: «Невже цей улюблений наш автор служив лише красі? Звідки ж ота сажа, що всоталася в нього? Чи це, бува, не темні сторони його життя, про які ми досі не знали?..» Спробуй-но їм розтлумачити, що в усьому винна сажа. Ці люди хотіли б, щоб пам’ятник завжди лишався чистим і незаплямованим, як людина, котрій вони вірили щирим серцем. А хіба може пам’ятник сам захистити себе від сажі, ди¬
20

му й липких клубів туману? Чи може мармур вистояти проти такої напасті? Навряд... Бронза краща,— розмірковував далі Есеїст, дивлячись на латаття в ставку.— Вилита досвідченою рукою, бронза може стояти сотні й сотні років. Ну, трохи потьмяніє, дещо втратить золотавий блиск, але так навіть краще, бо й вид людини, й одяг матимуть вигляд справжніх... Одне, коли твоя фізіономія лищить на сонці (це робить її самовпевненою й легковажною), й зовсім інше,— коли залишається по-людському простою і природною, набувши кольору землі, яка нас породила, бо, втративши зв’язок із землею, митець утрачає все...»
Есеїст мало розумівся на бронзовому литві ((не доводилось описувати його в своїх книжках), але, спостерігаючи зелені плями на пам’ятниках, він дійшов висновку, що плавильники припустилися помилки. «Клали багато міді,— сам собі казав Есеїст.— А мідь не витримує вологи, тож і виходить: людина, яку поставили на п’єдестал, щоб ушанувати, перетворюється на хамелеона... Якщо колись і мені здогадаються поставити пам’ятник («Ну й самовпевненість! — мовчки докорив собі Есеїст.— За кілька років про мою скромну особу взагалі забудуть!»), я пішов би до плавильників і сказав би: «Не шкодуйте металу, дорогі друзі, зробіть бронзу такою, як робили стародавні майстри. Чи бачили ви статую Посейдона в Афінському музеї?» — «Ні»,— скажуть вони.— «Треба побачити... Два тисячоліття л£жав цей Посейдон на морському дні, й коли його витягли, то побачили: статую не тільки не роз’їли солі, морський бог став схожий на засмаглого молодика, який безтурботно розважався на пляжах...»
Есеїст уявляв собі, як дощ падатиме на його бронзові плечі, кропитиме лисе тім’я й стікатиме з приплюснутих вух, метал озиватиметься срібним звуком, а в ньому прокидатиметься ритм його слова — широкі, вільні хвилі, їх стародавній поет, слухаючи гомін прибою, ви- струнчував у гекзаметри... А люди зупинятимуться послухати музику дощу й увібрати серцем цей ритм, що нагадуватиме найкращі сторінки прози Есеїста...
Старий літератор не любив пам’ятників на повен зріст: це скидалося на позування. Такі статуї або вдивляються в далечінь, намагаючись побачити те, що прогавили за життя, або комусь погрожують, або тримають через лікоть пальто, неначе поставлені тут не для повчання прийдешніх поколінь, а вийшли прогулятися на свіжому повітрі й викурити цигарку... Есеїста дратували такі скульптури: цілковитий брак уяви!
Подорожуючи містами, Есеїст розглядав пам’ятники, й вони всі до реіити здавались однаковими: стоять нерухомо в довгих пальтах з піднятими комірами, наче купували вбрання в одному магазині готового одягу. Коли холодно — байдуже, хай стоять у пальтах, але як не поспівчувати цій людині, хай вона й бронзова чи кам’яна, влітку, коли безжально пече сонце? Чим вона завинила перед скульптором?!
Звичайно* Есеїст був не зовсім справедливий, отак міркуючи про пальта, бо якби пощастило йому, то його маленькій постаті затишні- ше було б у пальті. По-перше, пальто видовжує, а по-друге, затулило б викривлені в колінах ноги, які роблять його ходу по-качиному розгойданою й навертають до неприємних спогадів про роки, коли служив у провінційному кінному полку. «Гаразд, пальто затулить тілесні вади,— думав Есеїст,— хіба це так важливо для скульптури? Характер людини, її дух — це треба зобразити, решта — дрібниці... Скажімо, якщо я невеликий на зріст, невже ви розгубитесь і піднімете руки? — питав він, наче поряд стояв скульптор, покликаний зробити з нього бронзову статую.— Підсадили туди, значить, якогось коротуна, карлика нещасного — аж дивитися гидко?.. Ні, шановний! Людина може бути невисока, та якщо вона заслужила своєю працею, скульптор мусить ко¬
21

ригувати природу! Хтось мас кавалерійські ноги — хіба для прийдешніх поколінь це головне? Ні — надайте його ході широкого кроку — й ви лише підкреслите сміливість людського духу... І ще одне: ненавиджу пальта, бо колись мусив продати пальто, щоб видати свою першу книжку... А ще мені не подобається захоплення пам'ятниками на повний зріст. Скромність прикрашає людину, любий друже! Навіщо витрачати стільки металу, аби зображувати чийсь одяг та взуття, коли в людини найважливіше те, що під капелюхом. Ось куди мають бути спрямовані зусилля скульптора! Майстерно виконане погруддя завжди має перевагу. І ще чому я стримано ставлюся до величезних пам’ятників. Кілька десятиріч тому, коли моя кров була буйніша, а бажання не знали меж, поїхав я до Будапешта для участі в розмові з проблем есе- їстики. Дали мені гарну перекладачку (в цьому мені завжди щастило), й одного вечора, після засідань, вона повела мене знайомитися з містом. Літо, повний місяць над Дунаєм, пахощі липи в парках... Був би ти хоч із каменю — не витримав би, коли поруч дибало б таке прекрасне створіння. Я обдумував, як би провести з дівчиною ніч, брав її за талію — сахалась, але я знав цю жіночу манеру, мусив спершу посидіти на лаві в парку, а далі буде видно. Сіли. Від Дунаю повівав вітерець, і я накинув дівчині на плечі свій плащ. Коли ж зважився обняти її і сказати найніжніші слова і(це було першого вечора), то побачив, що за мною хтось стоїть — висока, темна постать. Стоїть і дивиться на нас. Мені стало неприємно. Я кашлянув, щоб відлякнути нахабу, але він стояв нерухомо. Перекладачка спочатку не збагнула, що мене збентежило, та коли я запалив сірника, сказала: «Ах, та це ж статуя одного з найкращих наших поетів...» — І прощебетала строфу його вірша. Не знаю такого поета, навіть імені його не запам'ятав, але собі подумав: «От безголовий скульптор! Поставив скульптуру просто в траві. Близькість до землі — річ хороша, але такий поет здатен лише налякати закоханих... Бачите, яка прірва між добрим наміром і його втіленням..^
Есеїст обернувся, сподіваючись побачити поряд скульптора, котрому так докладно розповів цю історію, але поряд знову була та сама бабуся: вона поверталася від мосту, й чорний пудель котився попереду, наче клубок волохатої пряжі, кінець якої вона тримала в руках. Есеїст мав таке враження, нібито клубок ось-ось розмотається на піску алеї й від собаки нічого не лишиться. «Починаю говорити сам із собою,—схаменувся Есеїст,—Добре, що немае людей поблизу, бо почули б і посміялись...»
Бабця з пуделем підійшла ближче. Собака обнюхав холоші старого літератора, подивився на нього опуклими, наче скляні кульки, очима, чхнув, поволік господиню до знайомої сосни, підняв задню лапу, й стовбуром побігла звивиста цівка.
— 	Собака і е собака! — провів його неприязним поглядом старий літератор, сумно зітхнув і почовгав далі...
Коли захворів на бронхопневмонію, його мучила не так сама хвороба, як вимушена бездіяльність. Есеїст не звик довго затримуватися на місці. Вже переступив за сімдесят п’ять, а досі стільки не валявся, якщо виключити колишні дитячі застуди й коклюші, коли його випоювали огидним на смак молоком з-під циганської ослиці. Молоко тхнуло табором і непраними штаньми, і хлопця нудило, коли торкався чашки губами.
Одного ранку Есеїст підійшов до дзеркала поголитись і побачив, як він змінився за останні тижні. На нього дивилася незнайома людина: обличчя ще дужче здрібніло, суха, мов тютюновий лист, шкіра нап’ялась на вилицях, окуляри висмоктали блиск його очей, і він бачив у своїх ірисах не золотавий колір осінньої трави, а мовчання оповитих туманом просторів; щільно стулені губи стали блідо-фіолетовими й бо¬
22

лісно-кривились; біляста, мов скельний лишайник, іцетнна, якої давно йе торкалось лезо бритви, намагалася сховати нижню щелепу й вислу шкіру, шиї. Тільки лисе тім’я так само врочисто блищало під лампою, а вуха, на які спускалися рідкі сиві пасма, аж світились, примхливо окреслені в сутінках дзеркала, такі гарні вуха бувають лише в чистокровних коней або в досконало виточених ручках стародавніх амфор...
Есеїстові не раз і не двічі казали, що його вуха — окраса обличчя, тож, підходячи до дзеркала й вивчаючи себе (так, через самоспостереження, він вивчав душі інших), Есеїст пересвідчувався, що природа й справді ощасливила його чудовими вухами. їхні витончені лінії нагадували коня, коли той прислухається, готовий кожної миті зірватися з місця. Чи не була такою й душа Есеїста, що вслухалась у таємниці буття або в мінливий рух вітру, за яким старий літератор завжди настроював своє перо? Це твердили його заздрісники..,
ЛІВОРУЧ ВІД ШОСЕ СТОЯЛА БЕНЗОКОЛОНКА. Мартин вирішив завернути туди — до столиці лишалося чимало дороги й він не був певний, чи вистачить пального в бензобаку. Мерзлий брудний сніг захрустів під скатами, й Мартин побачив довгу низку автомобілів. У приміщенні не світилося, насоси були засипані снігом, а шланги нагадували товсті линви, покручені завірюхою. Дивлячись на пасажирів і водіїв, що поскулювались у кабінах або стрибали біля своїх машин, щоб зігрітися, Мартин здогадався — струму давно немає. Нетерплячі поглядали на годинники, бурчали про вічний безлад на дорогах [(«Жмені снігу досить, щоб усе застопорилось!») і, запускаючи мотори, прямували вже темною ущелиною далі. Тішили себе надією, що бенвину вистачить, і, мабуть, зарікалися вже ніколи не рушати в дорогу без повної каністри в багажнику.
А дехто чекав на струм.
Мартин КаЛинов теж вирішив не поспішати. їзда сніговою рівниною його стомила: переднє скло вкрилось тонким шаром криги, «двірники» лише де-не-де попроорювали на ньому смужки, й він мусив, схилившись над кермом, дивитися крізь ці шпарини, мов крізь амбразуру танка...
Тепер йому було приємно сидіти тут, біля бензоколонки, й дивитись на довгу низку червоних габаритних вогників попереду. Але думка про те, що на нього чекає довга нічна дорога з багатьма поворотами, мабуть, уже вкритими ожеледицею, не давала йому спокою. Проте ця тривога володіла ним недовго. Він уже їздив узимку цим гірським перевалом, де сніг іноді затримувався лише на кам'янистих скелях над річкою. Дорога могла бути стомлива, але не страшна: їхатиме повільно, сніг бадьоритиме, а на закрутах то там, то там виринатимуть - побілілі села та вкриті ожеледдю дерева, схожі на замерзлі фонтани.
Мартин вийшов розім’ятися біля машини.
З ущелини тягло холодним вітерцем, що роздмухував вогники автомобілів, засніжена валка яких зростала. Мартин підняв комір, і саме коли збирався пройти вздовж валки |(може, знайде знайомого), повз нього пронісся білий лімузин, мало не зачепивши бампером. І тут, де всі терпляче вистоювали чергу, якийсь нахаба безсоромно випхався наперед. Знервовані довгим чеканням люди повискакували й розкричалися. Хряпали дверцята, кілька чоловіків оточили власника білого лімузина, який незворушно протирав лобове скло. Мартин і собі підійшов і в постаті людини, що викликала загальне обурення, відчув щось знайоме.
Одягнений у шкіряну бежеву куртку, низенький власник лімузина недбалим порухом заспокоював публіку, мовляв, не має наміру випереджати всіх — просто під’їхав до самої колонки, щоб з’ясувати, коли почнуть працювати насоси, бо поспішає: цього вечора має записуватись на телестудії; тож час його розрахований до хвилини. Народ, ма¬
23

буть, уявлення не мав, що таке запис на телебаченні, всі безцеремонно вимагали стати в хвіст і чекати своєї черги, бо інакше може бути неприємність. «Не треба залякувати! — відрубав той, що поспішав стати перед камерами телестудії.— Я не заячої вдачі!»
Хоч заєць був досить самовпевнрний, але потрапив-таки в пастку знервованих людей, і невідомо, чим закінчилася б сутичка, коли б власник білого лімузина не помітив за кілька кроків од себе Мартина Калинова й усміхнувся йому дрібними зубами з-під рідких каштанових вусів. Мартин аж тепер остаточно впізнав онука Есеїста, його п’єсу «Папуга у винограднику» кілька років тому було відзначено на конкурсі, а тепер її начебто готували для телебачення. Драматург зрадів, побачивши знайомого серед стількох розлючених селюків, які понапихали багажники солінням, капустою та цибулею, заспокоїв найроздратова- нішого й, сівши за кермо, позадкував у кінець черги. Мартин наздогнав його, бо біла машина ледве повзла, і за хвилину вони стояли поруч під різким вітром і гомоніли під шурхіт вечірнього снігу.
Внук Есеїста, який підписував свої твори псевдонімом Траян Ба- ларев, щоб його не плутали з дідом і(останній могікан з когорти старозавітних літераторів, як любив висловлюватись Траян), у товаристві Мартина швидко заспокоївся. Його довгі руки енергійно злітали в повітря, рокотав глибокий баритон, слова немовби липли одне до одного, і Мартинові здалося, що вони злітають у зимове небо легкими паперовими смужками.
Траян Баларев був у галіфе й чоботях, які щільно облягали його литки і рипіли за кожним рухом зігнутих у колінах ніг (кавалерійська хода Есеїста передавалася з покоління в покоління), а зеленкуватий капелюх прикрашала сойчина пір’їнка.
— У суботу й неділю рідко залишаюся в столиці,— сказав Траян, шукаючи в кишені запальничку, тоді згадав, що біля бензоколонки палити заборонено, й кинув сигарету в сніг.— Руссо закликав назад до природи й мав рацію! Дим забруднює не тільки міста, а й людську душу... Коли настає субота, сідлаю Росінанта,— поплескав він машину по білому тремтячому боці,— і лечу куди очі світять. Патронташем підпережусь, на задньому сидінні дві рушниці: бельгійська — снайперська, фазана не пропускає, а тульською б’ю вепрів та сарн. Один постріл — і кабан на місці.
— Батько мій був мисливцем, але я зроду не брався за рушницю,— озвався Мартин.— Люблю дивитись, як фазан виходить з трави, як стрибає сарна. Я став би мисливцем, тільки щоб жити серед природи. йдеш, а душа виповнюється чарівними барвами пагорбів і долин, різних у кожному сезоні. Не кажучи вже про людей, яких зустрічаєш блукаючи. Такі історії розповідають, що тільки записуй та друкуй! Життя дбає про белетристів, друже. Та й про вас, драматургів, теж,— звернувся від до внука Есеїста, дивлячись, як виблискують гільзи в патронташі на поясі.— А ми, перекладачі, силкуємося воскрешати природу, змальовану світовими класиками...
— Класики домоглися свого,— всміхнувся автор «Папуги у винограднику».— Мріяли про пам’ятники — й одержали їх. Тепер є де сідати гавам — уяви собі гаву на такій мудрій бронзовій голові! Мають на чому ставити автографи білим чорнилом... Як на мене, людина повинна керуватися простішою філософією: живи так, щоб не прогавити жодної насолоди, бо втрачена втіха подібна до зайця, в якого не влучили: заєць хитро ворушить вухами в хащах |(комусь іншому пощастить) , а ти, дурний, місиш грязюку.
Шофери, котрим набридло марно стовбичити, їхали геть. Замерзлий сніг тріщав під скатами, світло фар ковзало вздовж кюветів і вмить розчинялося в сірому тумані, що сповз на шосе.
— Я часто полюю в межиріччі Бирзії й Огости,— казав онук Есеїста.— Маю чимало друзів у тих краях. Особливо заприятелював з од¬
24

ним лісничим: страшенно любить писак! Тільки-но приїду — і частує, й ліцензії на сарн та диких кабанів дає.
Чоловік з патронташем попрямував до машини, брязнув ключем, і кришка багажника піднялася. Сподіваючись побачити оті його хвалені рушниці, Мартин і собі підійшов, але побачив не зброю в чохлах, а щось прикрите целофановою плівкою. Спочатку не міг розгледіти, та коли Траян підняв плівку — зрозумів, що то забита сарна.
В неї були незручно підігнуті ноги й запале черево. Під короткошерстою шкірою окреслювалися хребці, на які падав тихий вечірній сніг. Голова лежала біля запасного скату, широко розкриті ніздрі рожевіли — нежива тваринка мовби намагалася вдихнути повітря. Це болісне зусилля відбилось і в оці сарни. Мовчання й моторошний хо- лод випромінювалися з глибин цього осклілого ока.
— Я вбив дві сарни, одну залишив лісничому та його людям,— сказав онук Есеїста, спробувавши загорнути всю тушу, але целофану на голову не вистачило: око блищало тьмяним холодом.— Тим людям байдуже до таких аристократичних уловів, їм аби зайці та куріпки... Коли вигулькує сарна, я не кваплюся. Спершу досхочу насолоджуюся її полохливими стрибками, намаганням утекти, благальною безпорадністю в очах, коли обертається до мене. Або взяти оленів: ‘немає нічого красивішого за їхній передсмертний біг. Ліс тріщить, поки вони біжать лісом, а коли вискочать на відкрите, тримають роги так граціозно, наче несуть ними щось тендітне й дороге. Тоді я цілюсь. Постріл підсікає ноги оленя чи сарни. Тварина падає, тоді схоплюється, намагається знову бігти. Думаєш, піднімаю рушницю для другого пострілу? Ні — навіщо робити із шкури решето? Я наздоганяю жертву, й одним ударом ножа в горло все кінчається... Дехто розчулюється, коли бачить, що поранена сарна плаче. Це правда — я сам бачив ці сльози, але ніколи не розніжувався, бо сентиментальний мисливець — посміховисько! Навіщо ж дичина, як не для стріляння? Ну й що, коли сарни плачуть? Ми з тобою теж, мабуть, плакатимемо в свою передсмертну годину, але навряд чи хтось ізглянеться й утре наші сльози...
Око сарни наливалося мороком. Сніг падав і зникав у його глибині — глухій і холодній, мов оця зимова ніч, яка вже нависала над нами.
Онук Есеїста, мабуть, іще довго розмовляв би з Мартином,— згадуючи свої мисливські пригоди, він ставав особливо балакучим,— але тепер глянув на годинника, рвучко відчинив дверцята білого лімузина й умостився за кермом.
— Треба їхати!—сказав він і почав натягати бежеві, кольору куртки, рукавиці, такі м’якенькі й тонкі — аж видно було кожну фалангу пальців.— Через годину запис на телебаченні. Може, встигну...
Мотор озвався тихо, з ледь помітним здриганням, з першого ж оберту ключа. Сніжинки затанцювали в променях фар. Машина сіпнулася була назад, потім рушила вкритою снігом алеєю, проїхала, погойдуючись, над самим кюветом і полинула, збільшуючи швидкість, дорогою вниз. Мартинові здавалося, лімузин прилип до асфальту й видовжився, наче клапоть сріблястого туману, гнаного попутним вітром.
«За годину, коли я разом з оцими померзлими людьми ще дожидатиму бензину й сніг засипатиме колонку, мій приятель уже походжатиме коридорами телестудії, оточений актрисами, що плаватимуть у тютюновому димі,— всміхнувся Мартин, дивлячись услід білій машині, що зникала вдалині.— І папуга у винограднику, засліплений промінням прожекторів, намагатиметься розгадати таємниці буття».
Не вперше цей папуга, породжений уявою Траяна Баларева, сушив голову над нерозв’язними життєвими проблемами. Спочатку він став головним героєм оповідання, надрукованого в столичній газеті. Публікації ніхто не помітив, крім одного критика, який кепкував: папуга
25

навряд чи знайде щось у тому виноградинку, хіба що безпорадного автора. Згодом, дізнавшись, що за псевдонімом «Траян. Балареву ховається внук його приятеля Есеїста, той самий критик написав: «Па- пуга у винограднику» є багатошаровою алегорією, яка мусить зазву- чати на повну силу, бо кожний новаторський твір спершу бентежить дух своєю незвичністю і сміливістю, але рано чи пізно завойовує уми».
Така оцінка надала рішучості Балареву, й незабаром він переробив оповідання на сценарій кіноновели.
Сподівався, режисер ахне прочитавши й не нахвалиться: «Які асот ціативні зв’язки, яка гра уяви, як плавно розливається потік свідомості!..» Траян Баларев навіть уявляв собі, як його запросять дати інтерв’ю на телебаченні, і обмірковував можливі запитання, а ввечері переглядав гардероб, вибираючи найкращий костюм, щоб з’явитися перед камерою.
Але, як нерідко буває, трапилось таке, що збентежило і розчарувало Траяна Баларева.
Режисер — високий, лисий чоловік з довгобразим обличчям, яке здалось Траянові Балареву кінською мордою (Баларев одразу викинув з голови цей образ, бо чув про відомого кінематографіста багато добрих слів),— тож режисер навіть не сів поряд з Баларевим,як це зробила б вихована людина, а ходив кімнатою з кутка в куток, колупав сірником у великих зубах і виголошував уривчасті речення. Онук Есеїста відчув, що ця людина копає під його твір, все летить у прірву.
— Пейзажі змальовані пристойно. Через камеру побачимо хоч трохи панорами. Гаразд, але це тільки зовнішній бік питання,— дещо ліниво говорив режисер, і сірник, ламаючись у його зубах, ставав чимраз меншим.— А папуга? Сидить серед виноградинка й балакає... Це добре, мабуть, для театральної вистави, а для кіно... Камера потребує дії... Тут ваші виноградники піднімаються з усіх схилів і рушають на папугу. Нібито можна сказати: ідейно сильний момент. Петля затягається! Та подивімося, що ж далі? А нічого! Папуга сидить на винограднику й філософствує... Так найлегше... Воно і в «Макбеті» ліс руша.є, але там — інша справа...
Траян Баларев сидів біля вікна і слухав, як слова цієї самовпев- неної людини з конячою головою б’ються в шибки, мов надокучливі мухи. Режисер одно ходив од стіни до стіни, по-піжонському порипуючи гостроносими жовтими черевиками. Бідолашний сценарист вряди- годи зиркав на його коричневий смугастий костюм, безпідставно поєднаний із синьою сорочкою й зеленою краваткою, також у смужку, й порівняння з конякою, яке Траян Баларев'досі намагався викинути з думки, тепер дедалі настирливіше лізло йому в голову. На мить навіть учулася не людська мова, а кінське іржання.
— Я давав сценарій дідові... Дід зовсім іншої думки,— отямився Траян Баларев і так міцно вхопився за власні слова, аж мало не вчепився в лутку вікна, коли йому здалось, ніби підлога під ним провалюється.
— То ваша сімейна справа! — недбало відмахнувся режисер.— Дідусі завжди дуже люблять своїх онуків...
.— Але мій дід навряд чи зробив це від старечої добродушності,— перебив його Баларев,— Такий відомий літератор, як Есеїст (я сподіваюсь, ви знайомі з його творчістю), відає, коли похвалити, а коли полаяти...
— Ах, Есеїст? — пожвавішав режисер.— Хто ж його не знає!.. «Золоті ноги Терпсіхори в поєднанні з нескінченними мандрами Одіссея — хіба це не вічна жадоба людини відкривати нове?..» — продекламував він одним духом знайомий вислів старого письменника^ й Траян Баларев здивувався, як може така думка втриматись у конячій голові, оздобленій рівно підрізаним чубом.—^ Я читав його* звичайно! І «Еманацію» знаю, і «Обов’язок — це . все» гортав. Відверто кажучи, не поді¬
26

ляю деяких його тез, але це вже питання особистого смаку... А щодо ва* шої кіноновели, нехай мені дарує ваш вельмишановний дід, вона на тисячу світлових років одстає від проблем кіно...
Сказавши це, він одчинив двері й вийшов, навіть не попрощавшись із автором нещасливого сценарію.
Траян Баларев добру хвилину стояв, наче вражений громом. Рипучі черевики, віддаляючись, відлунювали в його вухах, а йому вчувався цокіт кінських копит. Потім, хитаючись, рушив попід стіною коридора, боячись упасти, й мовчки вийшов на вулицю.
За кілька років, коли оповідання про папугу було перероблено на багатоактну п’єсу, коли птах слави сів на плече Траяна й почав лоскотати його пір’ячком по щоці, автор дійщов висновку, що принизлива нотація режисера, яку ще довго згадував з неприязню, навіть із злобою, була вкрай необхідна, бо відкрила йому очі на дуже просту життєву істину: не поспішай із списом Дон Кіхота на вітряки, бо потім довго зализуватимеш рани.
Бувши надто молодим і недосвідченим, онук Есеїста вважав, що те його перше оповідання розворушить, мов кинутий камінь, застояну воду сучасної прози. Самовпевненому авторові здавалося, ніби його перо скаче необ’їждженим конем по білих аркушах, навіть прибрав собі Псевдонім, аби не казали, що ховається за спиною діда. Було приємно уявляти, як ітиме з відкритими грудьми проти вітру, аж поки його осяє визнання. Все, що читав у літературних газетах І журналах, здавалося старомодним, доморощеним: якісь цікаві Історійки, розповіді про циган або про собак, безкриле ковзання по фактах, кучерява й розпливчаста фабула... В своїй ще скромній за обсягом творчості Траян Баларев уникав цікавих сюжетів. Більше захоплювався символами й алегоріями, які уважний читач мав угледіти за словами. Через те в більш зрілому віці Траяна почали дратувати й дідові твори, якими колись, бувши гімназистом, зачитувався. Все, написане дідом, здавалось одноплановим і знайомим. Звичайно, видно було досвідчену руку — речення короткі й енергійні, часом проклюнеться цікава думка, та хіба цим утримаєш увагу інтелігентного читача?.. Внук Есеїста! намагався заглушити в собі той підступний голос, то було блюзнірство, адже старий, сам-самотою живучи у величезному будинку, повному книжок та засушених метеликів, пишався онуком і віддавав усю свою любов нащадкові свого роду. Проте одне діло — поважати людину, й зовсім інше — крок за кроком схвалювати перейдений нею шлях.
Згодом Траян Баларев поблажливо всміхався цим думкам, наївності, з якою роздавав вироки, бо життя навчило: висловити істину— це важливо, але ще важливіше — усвідомлювати, перед ким її висловлюєш, коли й для чого.
Він дійшов цього висновку, вже написавши оту свою п’єсу. В кількох театрах тоді саме закінчували декорації, серед яких мав виголошувати свої монологи про людське буття папуга, що потрапив у виноградник. А після тієї розмови з режисером приголомшений, нікому не відомий автор ішов алеєю безлюдного парку, і його єдиним бажанням було зійти сходами дідового будинку, сісти за письмовий стіл старого і, як ображена дитина, виплакатися.
Натиснувши кнопку, він почув, як усередині, за масивними дубовими дверима, задзеленчало. Постояв хвилину-другу, але не вловив знайомого рипіння сходів — мелодії старого дерева, за якою міг безпомильно розпізнавати не тільки хто сходить — дід, а чи котрийсь його гість,— а й відгадати настрій людини. Траян уже хотів був іти геть, коли сходи озвалися якось особливо весело й на порозі з’явився Есеїст у помережаному шнурком халаті, з лйскучйм від сонця тім’ям і промінчиками в очах. Він зрадів, побачивши внука, есеїсігові сліпучо-білі штучні зуби
27

засяяли в широкій усмішці, він узяв під руку несподіваного гостя й потяг його сходами до кабінету, в двері якого було видно величезний, наче стовбур старезного дуба, письмовий стіл і на ньому — друкарську машинку зі щойно початою сторінкою.
Есеїст не помітив, що внук розстроєний, бо був заклопотаний своїм: докінчував нову книжку, яку з великими муками писав цілих два роки. Тепер він мовби нарешті сам осягнув свою власну тему, її варіації зазву- чали симфонією, яку виконував великий, гучний оркестр. Есеїст чув душею цю хтозна-звідки виниклу музику, мелодії бентежили його, він був схожий на диригента, нездатного керувати власним оркестром.
Мабуть, це був отой непояснимий душевний стан, що зветься «натхненням».
Оскільки в такі хвилини людина схожа на павича, захопленого своїм хвостом, Есеїст, хоч і був спостережливим, не зразу відчув душевну драму свого внука. Але вже за кілька хвилин, сівши до письмового столу на оббитий червоним оксамитом стілець |(тут він почував себе впевненим і владним), збагнув: в онука неприємність.
І заходився розпитувати.
Траян нервово човгав між столом і книжковими шафами з витонченим різьбленням, на дверцятах, розповідав про свою сутичку з кінорежисером, і слова його здавались нанизаними на тонку нитку, яка раз у раз • рвалася.
Есеїст із власного досвіду знав, як важко переносити поразки на початку творчого шляху, знав, що це може бути фатальним для незміцнілого таланту, проте вірив в іншу істину: щоб загартуватися, залізо мусить пройти випробування вогнем. Він добре знав удачу своїх родичів, особливо цінував їхню впертість і вміння долати труднощі — твердою рукою чи вимушеними поступками, які давали вигіднішу позицію. Есеїст вірив: його внук неодмінно подолає душевну кризу, й коли згодом торкатиметься рубця вже загоєної рани, відчуватиме його дороговказом, що спрямовує до перемоги.
Онук розгублено й напружено тупцювався по кімнаті, наче мисливський собака, який утратив слід дичини. Примружені за окулярами старечі очі спостерігали, як ціздрі внука тривожно нюшать повітря, і Есеїст знав: цьому ще не досвідченому хортові щастя невдовзі всміхнеться.
З усібіч обдумавши почуту подію, Есеїст зрозумів тактичну помилку хлопця: як недресирований хорт (це порівняння хтозна-чому настирливо спадало йому на думку) він зіткнувся з досвідченим кінематографічним вовком і жахнувся його нещадних зубів.
— Вовка навряд чи подужає й найдосвідченіший собака,— сказав повільно Есеїст, спершись на величезний письмовий стіл.
Траян Баларев здивувався: він говорив про одне, а дід раптом почав про вовка. Можливо, старий неуважно слухав і тепер просто повторював речення з якогось не написаного ше есе. Але, згадавши, що дід ніколи не називає речі прямо, а вдається до притч або алегорій, Траян збагнув: ідеться саме про ту нещасливу сутичку з режисером.
— Вовка навряд чи подужає й найдосвідченіший собака ..— так само повільно повторив Есеїст, розчленовуючи слова, наче карбував їх долотом на камені.— Вовк боїться облоги. Ось у чому його слабина...
Траян Баларев зрозумів справжню вартість цих слів лише за рік, коли переробив оповідання на багатоактну п’єсу й зібрався надіслати її на конкурс.
Есеїст подумав був сам однести твір онука до театру й ніби між іншим сказати комусь (можливо, майбутньому членові жюрі, що це
28

рукопис невідомого йому автора, він, Есеїст, і не думав його читати, принаймні найближчим часом, але одного вечора знічев’я прочитав кілька сторінок. П’єса захопила його, й він просто не помітив, як дійшов до останньої сторінки. Спробував потім заснути, та хіба прийде сон, коли тебе будоражать душевні драми, так чудово змальовані молодим автором!..
Поділився б отак, мимохідь, враженнями й пішов би собі, і його слова не залишилися б насінням у сухій землі.
Не бачив нічого поганого в цьому: просто старий літератор подає руку молодому, невідомому талантові. В цьому навіть була певна шляхетність. Але згодом, всебічно обміркувавши ситуацію, Есеїст вирішив: такий хід може бути сприйнятий неправильно. («Чому автор сам не приніс рукопису? Хоче пролізти з допомогою відомого літератора? Хай не вважає нас дурнями»).
Есеїст вирішив: онук сам віднесе рукопис на конкурс, а він, дід, у розмовах з колегами в кафе інтелектуалів поділиться (між іншим, звісно!) своїм враженням від твору, що потрапив до нього випадково і, якщо вірять його смакам, стане новим словом у драматургії.., «Скромний юнак,— скаже він.— Стояв біля мого дому й так хвилювався, що коли я взяв у нього рукопис, сторінки були геть просякнуті потом...»
Звичайно, пізніше випливе, що за псевдонімом Траяна Баларева сховався його внук, але Есеїст зуміє подолати й цю незручність. «Пожартував,— скаже він, весело мружачи очі,— щоб почути вашу щиру думку. Якби ви знали, що це мій нащадок, мабуть, хвалили б не менше, а я думав би: ви це робите заради мене...»
І внук сам відніс п’єсу. Скромненько, навіть дещо збентежено поклав перед русявою дівчиною з вогняно-червоним манікюром, яка сиділа за обкладеним теками столом і гортала журнал. Дівчина зиркнула в рукопис, прочитала назву й усміхнулась незнайомому авторові. Траян Баларев подивився на її дрібні зубки, із слідами губної помади на них, й відчув поблажливість у її усмішці. Русява красуня знала собі ціну, вона тримала в руках твори й не таких авторів, а справжніх знаменитостей, які надовго лишалися законодавцями сцени.
Дівчина гортала рукопис і всміхалася. Мабуть, її дивувала сміливість цього низенького майже тридцятирічного чоловіка з трохи зігнутими в колінах ногами (русявка не знала, що це відмітна риса відомого інтелектуального роду). Під ріденькими рудими вусами допитливо кривилися вуста, волосся на тім’ї протерлось, але навколо чола було дуже густим — аж здавалося перукою, невміло приліпленою до рожевої шкіри.
— Певно, ви знаєте,— сказала дівчина, відверто милуючись власним співучим голосом,— що в конкурсі беруть участь дуже відомі автори... Коли б ваш папуга не потрапив у кошик.
— Навіть якщо й так, я не засмучуся, бо він спочатку потрапив до ваших рук,— відповів Траян Баларев, відчуваючи бажання торкнутися цього стрункого тіла, визивно окресленого під строкатою сукнею. Дика кров Есеїста, приборкана роками, прокинулася в жилах його молодого нащадка.— Я цікавився хіромантією, й коли побачив ваші руки, то подумав, що ви народжені дарувати ніжність і щастя...
— Це репліка з вашої драми? — подивилася на нього дівчина, і в її зелених очах майнула іскринка.
— Моїх героїв хвилюють інші проблеми,— відповів Траян Баларев.— Та якби котрийсь із них міг стати на моє місце, мабуть, з величезним задоволенням повторив би мої слова.
Вийшовши з театру на майдан і продираючись натовпом, Траян
29

мовби й досі бачив перед собою тонкГ чутливі пальці дівчини, дотик яких він відчує пізніше, коли радітиме все його тіло; бачив її усміхнені, пухкі, як у дитини, примхливо вигнуті вуста, солодощі яких відчуватиме ночами, «мов дотик кульбабки або вітерцю, що розбудив листя на тополях під вікном», як любив висловлюватись у деяких своїх ранніх есе його дід.
Це станеться за кілька місяців, якщо папуга не потрапить у кошик (так пожартувала була русява дівчина), а стане господарем золотої клітки слави.
Траян Баларев послухав діда.
Решту зробив сам дід.
Він довідався, хто члени жюрі. Всі вони виявились його друзями. Невдовзі було перевидано його книжку «Еманація», й це стало приводом піднести її з автографом старим приятелям та поговорити з ними — тактовно, звичайно, про п’єсу внука.
Старий літератор знав — багато його колег рідко гортають книжки своїх братів по перу: чи за браком часу, чи через неприязнь до автора. («Що може породити гарбузове насіння?..») Вони прислухалися до того, що говориться про нову книжку або про нового автора, й отак визначали своє ставлення до них.
Есеїст цілих п’ять десятиріч кружляв у цьому середовищі, тож міг пригадати чимало веселих і сумних випадків із життя письменників. Наприклад, коли, був ще молодим і ніким не поміченим, хоч уже вийшло було перше видання «Еманації» — його основного твору,— з’явився трмик оповідань маловідомого прозаїка, який, мабуть, так і пішов би в непам’ять, якби один автор афоризмів — чоловічок з рідкою борідкою і в потертому на ліктях кожушку — не пішов з кафе до кафе, з редакції до редакції розхвалювати цю книжку. Автор афоризмів опублікував у газеті статтю, де говорилося: на літературному.небо- схилі зійшла нова зірка першої величини;.у тоненькій, скромно виданій книжці геніально поєдналися споглядання Пруста з сатанинськими пристрастями Достоєвського й тихим, прозорим чеховським смутком... Невтомний автор афоризмів користався для вихваляння свого улюбленця будь-якою нагодою, й незабаром про нового письменника загомоніли скрізь. До нього добивалися репортери, але він удавав скромного й ховався від них, цим самим ще більше розпалюючи цікавість читачів.
«І що сталося далі? —* пригадував Есеїст. —Автор оповідань, які наробили галасу, видав другу книжку — через десять років, коли про першу давно забули. Нове десятиріччя жадало нових ідолів. Можливо, доля другої збірки була б іншою, якби знову міг., піти по кафе і редакціях отой невтомний автор афоризмів, але він давно помер...» ‘
Ці думки засмутили Есеїста, нагадавши короткі, облудні хвилини слави, і в той же час утверджували його на думці, що програє той, хто не має сил і вміння невпинно йти обраним шляхом.
Онук його мав іншу вдачу: йому був потрібний лише перший поштовх.
І старий зумів підштовхнути...
ЛІВОРУЧ ВІД МАРТИНА КАЛИНОВА БУЛА БЕЗОДНЯ. Над урвищем височіли чорні дерева з рідким гіллям, яке, мабуть, променилося теплом, бо сніг на них не затримувався. Безодня нишкнула в глухих сутінках, котрі поглинали всі звуки. Щось лякало Мартина в цьому мовчанні, в притягальній, наче магніт, глухоті, що вабила стрімким схилом униз, до цинкова блискучих звивин річки...
Мартин не раз думав про беаоднкн над якою людині трапляєть¬
80

ся йти, не раз відчував на собі її пронизливий холод. Думки про це спонукали реально оцінювати життя. То був гнітючий душевний стан, що полонив Мартина під час довгих зимових хвороб. Мартин лікувався від нього музикою Брамса, Вівальді, Сібеліуса, Гайдна. Платівка вихляла на програвачі, відбиваючи світло лампи, й кімнату сповнювали звуки, вони кружляли попід стелею так плавцо, як за* раз нічний сніг кружляв над безоднею. В тому кружлянні було щось святкове, піднесене, були й радість, і сум, які дотикались одне одного, як день і ніч, був дим багаття на безмежних рівнинах і скісний лет зірок... Ці мелодії поволі виповнювали безодню, над якою стояв хворий Мартин, зближуючи її береги живими хвильками звуків, і замкнена в кімнаті людина, опустившись на подушку, відчувала, що її сон спокійно полине від одного до другого берега прірви, — так спокійно, наче рівним, порослим травою полем.
Ота безодня народилася в його уяві: Урвища танули в просторі, й він відчував їх більш або менш реальними — залежно від душевного стану. Це було передчуття вічного морозу, що підіймався з глибин землі, з глибин часу, його крижані випари клубочились і вкривали іне- єм усе на своєму шляху, нагадуючи скутий зимою подих людей, про яких ніхто не згадує на цьому світі.
Ця ж безодня, над якою стояв зараз Мартин Калинов, мала цілком реальні обриси. З пророслої корінням кручі вряди-годи зривався камінь, і його стрибки розгойдували кущики на кручі. Глибина дихала морозом, який проникав крізь вікна нерухомої колони машин, але в ньому не відчувалися ті космічні припливи, які залишали в охопленій роздумами Мартиновій душі крижані скалки безнадії або примирення. Тепер він бачив реальний сніг, ожеледь, яка могла раптом вирвати землю з-під коліс, бачив туман, що обліплював ніздрі пухом, відчував мороз, котрий тонко висвистував у бронхах. Мартин розумів — потрапив у пастку, з якої нелегко вирватись, але не втрачав самовладання, бо це був реальний світ: можна було торкнутись його, всміхнутись або проклясти — і це відчуття реальності робило його терплячим, бадьорим, навіть підносило дух, що, мабуть, іііїло від нервового збудження й перевтоми.
(Завтра Мартин розгорне газету і прочитає: тільки-но випав перший сніг — усі дорожні машини було кинуто на боротьбу із заметами, стрімкі схили та вкриті ожеледдю ділянки гірських перевалів притрушено піском, тож їхати першого зимового дня було спокійно й приємно. Про це він дізнається завтра, а зараз картина була інша. На слизькому схилі моргала червоними вогниками нескінченна колона машин, початок якої тонув у ітумані. Автомобілі, наче попримерзали колесами до шляху, час минав нестерпно повільно, і ніхто не міг сказати, чого спинилися, — чи десь попереду сталась аварія, чи закрили перевал, чи трапилося щось інше. А валка зростала й зростала...
Завтра Мартин почує від очевидців, що перший сніг поперекри- вав гірські перевали, всі, хто їхав у бік Витині та Бирзії, повертались і прямували Іскирською ущелиною, де сталося трагічне стовпотворіння... Про це розповідатимуть за склянкою чаю, в теплій кімнаті, а зараз він сидить у кабіні, зморений і змерзлий, у нескінченній валці засніжених автомобілів, і намагається збагнути, що діється на горі, за поворотами, але, не знаходячи відповіді, дивиться, як сніжинки танцюють пухнастими табунЦями перед фарами автомобіля й зникають у безодні ліворуч).
Краєвид попереду був якийсь особливий, і це додавало надії. Спочатку Мартин не міг збагнути причину, але згодом, пильніше глянувши в безодню, вздрів річку на її дні, й усе мовби стало на місце.
Ця річка, яку він досі лише відчував крізь мовчазне кружляння
31

снігу, тепер оживила мертвий пейзаж, даючи ритм його застиглим формам, ледь помітним сяйвом нічної води. Мартин довго не міг угадати, чи це відблиски сільських вогнів, а чи безоднею тягнеться поїзд. Темна валка автомобілів стояла на гірському шляху, від кожної спроби рушити скати свистіли, а машини ставали руба, як санчата невправних хлопчаків, найлегше гальмування могло скинути в безодню бляшану коробку, яка вийшла з-під контролю. Річка єдина силкувалась повільним рухом важких і тьмяних од холоду вод нагадати перемерзлим людям, що все тече, підвладне вічним законам, а виміри миті облудні.
Декотрі подорожні тупцювали біля своїх машин, інші курили, хтось їв з газети чорне, наче вугілля, м’ясо, ще хтось намагався завести мотор, але було чути лише глухе клацання — акумулятори теж знесиліли. В зрадливих спалахах фар якась жінка намагалась усамітнитися в кюветі, ховала обличчя, але на тлі ночі все одно вимальовувалися плавні лінії стегон. Іншим разом, побачивши таку картину, чоловіки на дорозі лукаво підморгували б один одному, а тепер байдуже палили цигарки або жували жилаве м’ясо.
Жінка поправляла сукню й зачіску, схилившись до дзеркала найближчого автомобіля, повільно розмазувала помаду на губах, яка здавалася дігтярно-чорною, а Мартин удивлявся в ледь помітну за нічними деревами річку внизу.
Річка нагадувала Мартинові про далекі роки його життя, що зникли так само, як зникають стрімкі потоки серед підводних скель, і в усіх його спогадах про ту або ту річку було радісне сяйво, схоже на те, що випромінюють хвилі мілких бродів.
Річка — це галас дітей, які стрибають у вир з порослого деревієм берега, здіймаючи піняві водограї; річка — це перегукування змоклих до пояса жінок, які мочать коноплі,— повітря двигтить від плюскоту, і1 кожний сніп здіймає до неба довгі водяні хвости; річка — це сховані серед ліщини ковбані, де купаються дівчата з ледь набухлими персами, по яких вода збігає золотими краплинами (Мартин, ще з хлоп’ячим пушком на щоках і замріяним поглядом, дивився з-за куща на їхні плавні рухи).
Хтозна-чому річка, що прозирала крізь чавунну чорноту дерев, нагадувала йому Дніпро.
Не раз стояв він на його березі — стрімкому, зарослому каштанами, кленами й ломиносом, і споглядав повільну, врочисту, глибоку течію прадавньої слов’янської річки. Вона з’являлася з мовчазних просторів і(йому здавалось, ніби з глибин самого часу) і зникала в південних степах, у мареві незнайомого неба, поміж скіфських могил і кам’яних баб, що своїми поточеними дощем очима видивлялися сліди минулих часів. Ця річка нагадувала Мартинові стару, мудру людину. Мав таке відчуття, що Дніпро навіть у бурю лишається зосередженим, замисленим — тільки вітер жене хвилі, наче зморшки на чолі мудреця, який багато бачив і пережив... Якби річка розгнівилася, це був би гнів не легковажної, розлюченої людини, а гнів сивого мудреця, який обдумав усе, перш ніж дати волю гнівові. Тоді в піднесеній правиці з піни та зляканих звуків підводних скель можна було б відчути праведний гнів розбурханого божества.
Мартин Калинов не бачив гніву цієї річки. Він пам’ятав осінь на її берегах — кружляння вогкого золота в небі, пам’ятав подих безмежного вечірнього степу за Дніпром, наче намальованим рукою Куїн- джі; пам’ятав сяйво розливів під повним місяцем і гіркий запах листя, яке палять на Володимирській гірці, хмаринки диму між деревами й обриси мостів за ними — легкі малюнки розмитою тушшю, в яких його ніздрі вловлювали вологий подих осені,,.
32

Мартин Калинов любив ходити вночі тими мостами, дивитися на човни під ними й на тих, чиї долоні прикуті до весел, а залиті мороком і мовчанням обличчя нагадують Харона, заквапленого до другого берега.
Дніпро вчив Мартина зосереджено вдивлятися в себе, з поблажливим усміхом відганяючи принади, які могли б принести втіху чи вигоду, але не піднести душу. Дивлячись на плавну течію древнього Дніпра, він пригадував гірські потоки, які так гуркотіли навесні й через які влітку спокійно міг переповзти навіть равлик.
МАТИ СИДІЛА ПОРЯД, примруживши очі й поклавши руки на коліна, незручно скулившись, бо в ногах у неї лежав великий клунок. Дослухаючись її дихання, Мартин не міг зрозуміти, чи вона спить, а чи тільки примружилась від білості снігу й думає свою думу.
На ній була стара сукня в сірих вицвілих квіточках, а в пелені лежали грубі, наче вирізьблені з дерева, лопатисті руки: зморшкувата бурувата шкіра, жили покручені, суглоби набрякли від артриту, наче коріння дерев на гірських схилах.
Він знав ці руки змалку, пам’ятав, як увечері вони здіймалися білими птахами до його очей, віщуючи сон і спочинок. Пам’ятав ніжний доторк їхній до свого плеча, коли літнього надвечір’я в міському парку грала музика кінного полку. Пам’ятав, як на них капав віск од свічки на похоронах чи поминках, але ці руки нё здригались, наче кам’яніли від горя... Руки могли бути ласкавими н гнівними, вміли латати вигорілі на літньому сонці сорочки, вміли місцти — тоді вони ставали схожими на руки скульптора, вміли садити картоплю, пестити морозяного провесняного дня пролісок, остерігаючись поламати його кришталевий дзвоник; уміли ткати барвисті килими й воювати з кротами на городі, піднісши над купиною вістря мотики...
Одного тільки не вміли вони — відпочивати.
Мартин уперше придивлявся до них так пильно тут, над краєм безодні, зимової ночі, якій, здавалося, не буде кінця.
Ці руки віддали життю все, а що за те мали? Мати ніколи, навіть у найщасливіші години, не давала волю душі, бо ще як була мала, їй казали: надмірна радість не доводить до добра. Завжди в усьому ощадила, не купувала навіть того, що їй дуже подобалось. Найкраще вбрання вдягала тільки на свята, воно виходило з моди, поточене в скрині міллю, а вона не встигала натішитися ним. Хоч понад чверть сторіччя прожила з сином у столиці, так і не запозичила столичних звичок. Любила сидіти вдома, порядкувати в хаті, мити мозаїчну підлогу в коридорі чи протирати шибки, аж поки стомляться руки. Інколи починала нудьгувати, та коли Мартин пропонував піти до театру чи кіно з котроюсь сусідкою, майже завжди відмовлялась, бо вистави, мовляв, закінчуються пізно, а вона недобачає, та й у трамваях така штовханина. Не любила також сидіти в скверику під будинком, де вечорами збиралися сусідки,— плести пуловери онукам чи просто побазікати. Мати вважала ці години згаяними. Якби Мартин запропонував матері найняти жінку, щоб раз на тиждень приходила прибирати, вона рішуче заперечила б: як то віддати хату на поталу чужій людині! Мати знала місце кожної дрібнички, навіть найменше переставляння дратувало її, бо, мовляв, створювало в домі безлад. Довгими зимовими вечорами вона пряла куплену в самоковських каракачан1 вовну, пряла, дослухаючись, як дзвенить нитка, веретено хурчало, а кошеня намагалося спіймати тінь її руки. Тільки-но заходило на весну, мати їхала до сестри в село, везучи цілі клунки пряжі. Там ткала ковіри й килими, які потім перепускала через валяльню десь в Іскир- ській ущелині або аж у Банському. А восени привозила все додому, й ковдри та ліжники кілька днів лежали на дивані, аби побачили су-
1 Каракачани — одна з малих народностей Болгарії.
3. 	«Всесвіт» № З
33

сідки. Жінки‘мацали пухнасте, мов піна, ткання й захоплювались її майстерністю. Мати поводилася поважно, та якби хто придивився до неї пильніше, розгледів би на старечому зморшкуватому обличчі задоволення. Коли котрась сусідка зауважувала, нібито ковдра була б кращою, якби основу пропускали через два зубці в берді, а для килима більше пасує груба вовна, мати слухала мовчки, відказувала сухо: «Так, так...» — і ніколи більше не запрошувала цю сусідку.
То була одна з тих рис її вдачі, які рік у рік глибшали, наче тріщини в сухій землі. Стара жінка захищалася не тому, що вважала свої витвори неперевершеними: вона намагалася вберегти від зневажливого людського слова, від молі й плину часу пережиті години творчості, втоми й безсоння. Хай ці речі й не мають особливої вартості для інших, але для неї вони важливі й значні. Так вона шукала стежку до тих, хто прийде після неї, до їхніх спогадів, доброго слова, яке вони скажуть, доторкаючись до створеного нею...
Мартин бачив материн профіль, окреслений на засніженому схилі. Обличчя вночі здавалось блідим* неначе погруддя з потемнілого вапняку, яке багато років точили дощі, розмиваючи найтонший вигин брів, лінію підборіддя, вилиць і мигдалевих очей, затінених довгими віями. Цей образ був тепер невиразний, оповитий мовчанням і таємницею. Мартин усе життя вдивлявся в нього — в хвилини ніжності, роздумів і смутку,— шукав опори в ньому й знаходив, але в глибині очей вловлював незбагненний холод, який примушував його замикатися в собі й мовчки страждати.
Мати казала: «Все на цьому світі можна замінити й забути: дружину, друга, лише мати одна...» Ця думка завдала багато болю і їй, і людям, з якими пройшла життя, але, незважаючи на гіркий досвід пережитого, вона суворо й невідступно трималася тієї думки.
Вона не любила друзів і приятелів Мартина. Була чемна з ними, частувала, коли приходили до її сина, але в кожному її русі відчувався холод, їй не щастило приховати його ні за усмішкою, яка збирала зморшки біля скронь, ні за ввічливими словами, з якими зверталася до- гостей.
Це засмучувало Мартина. Провівши друзів до трамвая, він зачинявся в кімнаті, до ранку не міг заснути, а потім цілими днями не розмовляв з матір’ю. Мати товклася на кухні, мовчазна й заплакана, вона згадувала давно померлих, маленька, самітна й безпорадна. Мартина брав жаль. Він питав, чи мати не хвора, чи їй не треба чогось, а вона скаржилася на безсоння. Цілу ніч перекидалась у ліжку і тільки на світанку задрімала. Бачила свою матір (учора минуло тридцять років а дня її смерті). Небіжчиця йшла вся в білому чистим полем — ні дерева, ні каменю край дороги, тільки вигоріла від сонця земля, а попереду летіла ластівка. Небіжчиця втупила очі в небо, наче сліпа, і за свистом ластівчиних крил знаходила дорогу...
— 	Вранці відчинила вікно, дивлюсь — у кімнату справді ластівка залетіла,— розповідала Мартинова мати, і він бачив у її очах тінь сумних роздумів.— Пролетіла попід стелею і вдарилась об занавіску. Думаю, ось-ось вилетить, аж вона сіла на спинку стільця. Оченята чорні, замислені— як у людини. Дивиться на мене, ворушить хвостиком, ніби хоче сказати щось. Я махнула рукою, щоб прогнати її, а вона сидить і сидить... Звідки ця ластівка? Невже та сама, що мені наснилась? Може, то звістка, що мушу вже збиратися в дорогу?..
Мартин не знав —>• справді ластівка залетіла в кімнату чи мати втратила відчуття реальності, налякана несподіваним передвістям, але бачив: думка про останйій час виснажує її, мішечкй під очима темнішають, а рухи стають повільні й непевні. Коли мати потім ішла сходами до бакалії чи овочевої крамниці, Мартинові здавалося, що вона назавжди пішла і з цього'дому, і з вулички біля трамвайного депо, й
34

Із життя. Хата раптом ставала глухою й порожньою, тарілки на столі припадали сірим пилом, неначе їх роками не торкалася людська рука. Підлога рипіла, кімнату сповнював нестерпно різкий відгомін... За годину вона поверталася. Коли вона піднімалася сходами, в грудях у неї свистіло. Мати довго відмикала двері, входила в передпокій, і хата раптом оживала, шуми і звуки ставали веселіші, але Мартин так і не міг позбутися відчуття невблаганних кроків останньої години, безповоротного відходу...
Нові й новї автомобілі виринали з-за повороту, повзучи обледенілим шляхом, і на мить освітлювали обличчя матері, оповите сном або глибокими роздумами, але не оживляли його застиглі риси, а робили ще більш загадковим. На мить вихоплювали з мороку й знову повертали в глуху пітьму. Як легка тріска, підхоплена водовертю бездонного виру, це зморене обличчя чекало світла зустрічної фари, щоб спливти й затриматись на поверхні...
Туман зимової ночі проникав в автомобіль, і Мартин бачив, як мати безмовно віддаляється від нього, як холодне мовчання збільшує відстань між ними. Хотілося крикнути, спинити її, змусити обернутись, але боявся, що вона не почує, не припинить свій шлях до безкрайності.
Чи встиг він за роки життя пізнати цю жінку, з якою їхав снігової ночі й називав найніжнішим словом «мама», а чи між ними завжди лежав туман, наче в тій глухій ущелині? Чи встиг Мартин заглянути в цю душу, де самовідданість і себелюбство, любов і зненависть переплелися густим корінням? Чи встиг оцінити її любов, у ніжному трепеті якої завжди було щось нещире? Чи проникнув у темпі закутки складної душі, що страждала в заплутаних лабіринтах буття? Адже він сам був і часткою тієї душі й ніс її драму в кожній своїй клітині...
Мартинові здавалось: тільки-но обернеться — вже не побачить матері, бо туман поглине її безповоротно. Але фари зустрічного автомобіля знову вихоплювали з мороку ночі тихий темний силует, і Мартин бачив — мати сидить зовсім поруч, важко поклавши в пелену руки й заплющеними очима втупившись у далечінь. У позі стомленого життям тіла було щось кам’яне, і в майже чорній імлі, коли погасли зустрічні фари, воно нагадувало вирізьбленого з сірого піщаника сфінкса: повз нього повзли не снігові гадюки обледенілого шляху, а піски неходже- ної пустелі...
Уздовж мертвої валки автомобілів просичав шинами довгий білий лімузин, схожий на той, у багажнику якого лежала забита внуком Есеїста сарна. Лімузин хвацько брався нагору, наче під ним була не крижана кірка, а рівний шорсткий асфальт. «Двірники» діловито зчищали налиплий на склі сніг, а Мартинові здалося, що то лімузин кепкує з нерухомої вервечки автомобілів.
Мартин так і не встиг розгледіти водія, але чомусь- був певний, що то онук Есеїста — Траян Баларев. У кожному разі та сама хватка й самовпевненість. Чому Траян так довго затримався? Вже північ, а він від’їхав од бензоколонки з першими сутінками. Чи не трапилося, бува, з ним чогось на крутих віражах ущелини?
Лімузин, який досі летів нагору, раптом різко звернув у загальну колону: назустріч йому неслась вантажна машина з таким громохким кузовом, наче він ось-ось розвалиться. Коли ваговоз погуркотів далі, білий лімузин знову виповз на лівий бік дороги й поїхав уперед.
«Ні, це не може бути внук Есеїста! — відкинув своє припущення Мартин Калинов.—Траян Баларев уже давно в столиці, навіть якби задля цього мав пролізти крізь вушко голки. Досі сидить за чаркою
35

коньяку з молодою актрисою, котра «все життя мріяла зіграти у виставі за його п’єсою».
Мартинові здалося, ніби перед ним спалахнули юпітери телевізійної студії. Він затулив долонями очі, а коли знову їх розтулив, то на вкритому памороззю склі побачив обличчя Траяна Баларева. Воно прилипло між «двірниками» Мартинової машини, видовжене, наче в кривому дзеркалі. Обличчя то раптом прояснювалось, наче Мартин розтоплював іній подихом, то тонуло в тумані й аж ніби віддалялось од тіла, затягнутого в досконало пошитий чорний костюм, над вилогами якого'пишалася краватка-метелик...
Мартин здогадався, що це від крайньої перевтоми; очі його справді злипались. Він струснув головою, щоб прогнати видиво, відчинив дверцята автомобіля й, одчувши всім тілом холод з безодні, набрав пригорщу снігу і почав терти обличчя. Крижані кристалики дряпали шкіру, але йому було приємно, бо він збадьорився: повіки вже не стулялись, глибоке дихання морозяним повітрям розпинало груди й очищувало від каламуті цієї нескінченної ночі...
Зачинивши дверцята, Мартин сів за кермо і, здивований, побачив, що внук Есеїста справді-таки стояв перед його машиною в своєму чорному костюмі і ворушив рідкими, побілілими від паморозі вусами.
«Та це ж його весільний костюм! Значить, уже встиг пошити? І біла краватка-метелик йому личить...» — усміхнувся Мартин Калинов, чекаючи, що той кивне йому й дружньо всміхнеться, але там уже нікого не було, крім засніжених автомобілів і дрібних кущів над кручею.
Примара драматурга зникла, породжена туманом і мороком, але Мартин Калинов уже не міг повністю її позбутися. То в одному, то в іншому спогаді ворушились рідкі вуса його друга й маленькі, кольору свинцевого шроту оченята, котрі мали звичку обмацувати людей і речі так, як мушка рушниці обмацує ціль, перш ніж стрілець натисне на спуск.
Уже кілька місяців гомоніли про весілля Траяна Баларева. Спочатку казали, ніби одружується з дочкою диригента філармонії: про все вже домовлено, навіть запрошення на весілля готові. Але наречений раптом роздумав і посватався до іншої дівчини, батько якої багато років працював за кордоном, та й тепер перебував у Голландії. Ті знавці балакали, що дівчина мила й вихована, але горбатенька і взагалі не може рівнятись із стрункою й гарною донькою диригента. Проте врода одне, а думки й почуття людини — інше, й шалька терезів схилилася на бік дівчини, очі якої бачили серед вологих голландських рівнин тюльпани та вітряки.
Цей шлюб, твердив дехто, є наслідком не пориву почуттів, а тверезого розрахунку. Навіть були такі, хто зізнавався в кафе інтелектуалів, буцімто бачив записник Траяна Баларева з іменами дочок найвизначніших родин. Коли котрась донька виходила заміж, він викреслював її — іноді недбалим розчерком пера, тобто втрата не така-то й велика, іноді ж тремтячим, як вістря сейсмографа, пером, а це означало, що серце його страждає, але нічого не вдієш...
Мартин часом прислухався до цих розмов, оповитих тютюновим димом і глузуванням, але вбачав у них або плітку, або приховану заздрість до щасливішого служителя муз.
І підводився з-за столу, щоб не слухати більше цих підпилих завсідників кафе.
Виходячи, кілька разів здибувався в дверях з онуком Есеїста. Тра- ян Баларев давав Мартинові дорогу, а потім клявся, з яким задоволенням читав його нові переклади з Овідія. Навіть діставав з теки журнал, де були опубліковані ці уривки, й настійно просив у Перекла¬
36

дача автограф. «Чому тут, у дверях? — дивувався Мартин.— Краще заходьмо всередину...»—«Я з величезним задоволенням,— відповідав, люб’язно всміхаючись, онук Есеїста,— сьогодні я відчуваю особливу потребу перечитати ваші переклади і похвалитися перед моїми друзями, що особисто знайомий з вами —.шанованим усіма майстром...»
Мартина завжди дратували подібні лестощі, але він не відмовив Траянові Балареву, який і досі стояв у дверях, вийняв авторучку й, приклавши журнал до коліна, написав довгу, теплу присвяту.
Онук Есеїста зайшов до кафе. Кілька чоловік підвелося його привітати (поміж них були й ті, хто щойно лихословив про записник), а Мартин подався додому.
Перекладач не любив лестощів і цурався людей, які зловживали ласкавими словами, бо за всім тим дуже часто відчував корисливість.
І тепер, після зустрічі з онуком Есеїста, питав себе, чи завжди на своєму чималому життєвому шляху вмів одрізняти театральний жест від щирого вчинку? Чи не зраджувала його довірливість? Чи не потрапляв у полон знайомого кожному почуття лінивої самовпевненості, чуючи про себе добре слово? Чи не пропускав інколи повз вуха приховану в цих солодких для слуху словах фальш? Адже така облуда іноді здатна повернути людині добре самопочуття, пригнічуване сумнівами і невпевненістю.
Одного вечора внук Есеїста сам завітав до нього — приніс квитки на прем’єру «Папуги у винограднику». Мартин розчистив завалений книжками столик (він любив працювати не за письмовим столом, а на низькому столику, який рипів усіма своїми буковими ніжками) і пішов у кухню пошукати щось для частування. Траян Баларев, розглядаючи бібліотеку, сказав, що поспішає, але вип’є чарку, аби не образити господаря. Та незабаром він захопився, повісив піджак на спинку стільця й просидів у Перекладача аж до півночі. Мартин Калинов рідко обтяжував своїми думками навіть найближчих друзів, але цього вечора зрадив це правило. Задивившись на ниточку сигаретного диму, він заходився розповідати про елегії Овідія, його понтійські листи, які взявся перекладати, цитував варіанти окремих віршів, підкреслюючи ритм глухим рівним голосом. •
У такі хвилини Перекладач незвичайно жвавішав, очі його горіли наче в лихоманці, він віддавався магії слова, і від співрозмовника потрібно було зовсім небагато, щоб цілком завоювати цю замкнену, меланхолійну людину.
Траян Баларев саме так і поводився, тож Перекладач іще з більшим піднесенням декламував народжені довгим вигнанням строфи Овідія.
Замолоду самовпевнений онук Есеїста прагнув бути в центрі всіх розмов. Не слухав інших — перебивав, аби будь-що накинути їм свою думку. Друзі почали цуратися його й докоряти поза очі.
Та згодом життя навчило Траяна Баларева, що можна домогтися загальної уваги в делікатніший спосіб: удаючи, ніби відсуваєш власну персону на другий план, а цікавишся лише співрозмовником, не шкодуючи компліментів.
Траян Баларев дуже швидко опанував цю науку.
Почав з друзів свого діда.
Він обходив їх одного по одному, прихопивши їхні книжки, щоб одержати автографи від цих старозавітних літераторів, про яких письменницька молодь відгукувалася зневажливо, мовби йшлося не про багаторічних трудівників літературної ниви, а про знайдених у вугільних пластах птеродактилів. Траян дзвонив, і в дверях показувався такий служитель муз із лисою головою або пригладженим біля вух во¬
97

лоссячком. Він стояв, спершись на ціпок, або ступав назустріч гостеві енергійним кроком — високий, муміфікований, неначе був командиром полку під час першої світової війни,— радо запрошував до хати внука свого старого друга й соратника.
Гість сідав біля захаращеного столу, й поки старий господар навпомацки шукав свої окуляри в шухляді, а потім робив над власного книжкою кругові рухи правицею, наче мав підписати важливий державний документ, любитель автографів розповідав, з яким хвилюванням читав і перечитував його книжки, які корисні для нього ці уроки пізнання неосяжного всесвіту, званого людська душа...
— Що робили б ми, ваші послідовники, якби ви не проорали першу глибоку борозну в народній душі?—замислено вирікав він і патетично закінчував: — Минуть роки, й майбуття дякуватиме вам за здорове насіння, що його кинула ваша десниця в ниву нашої словесності...
Потім вибачався, що забрав у господаря ст|льки цінного часу, а старий письменник проводжав його аж до вулиці, щасливий, що справа-його життя залишається в надійних руках...
Траян Баларев ішов уздовж трамвайної колії, відчуваючи під пахвою книжку з автографом, яку навряд чи розгорне вдруге, бо з її сторінок віяло нудьгою й непровітреною кімнатою. Коли по хвилі озирався, старий уже був у хаті, бо на фіранках вікон першого поверху ворушилася його схвильована тінь.
— Мабуть, оре далі кам’янисту літературну ниву,— всміхнувся внук Есеїста.— Ото драма: все життя орати й сіяти, щоб виріс бур’ян нудоти... Але таких призначають у жюрі, й вони одним розчерком пера можуть вирішити твою долю... То хіба важко полоскотати їхній гонор?
Ці думки, злякані гуркотом пізнього трамвая, кружляли над порожньою вулицею, тим часом за вікном старого літератора звучав інший голос, і якби внук Есеїста приклав вухо до замкової шпарини, то почув би слова дідового сподвижника:
— Для творця велике щастя, коли інші йдуть його шляхом. Отже, моє життя минуло недаремно...
А за хвилину почув би дрібне клацання друкарської машинки.
Так Траян Баларев обійшов усіх друзів Есеїста й, висловивши своє захоплення їхньою творчістю, тепер був певний, що завжди зможе розраховувати на їхню підтримку.
Час не розвіяв його впевненості, але суперечки навколо відзначення «Папуги у винограднику» переконали молодого автора: не досить мати на своєму боці самих тільки дідів. їхній вплив у суспільстві не треба нехтувати, але вони, як висловився один жартівник, нагадували батарею з дерев’яних піщалей: гуркіт є, а ядра падають під самим носом гармаша... Належало ще завоювати прихильність тих, хто вважав творчість Есеїста запліснявілим пережитком і дивився на його незмінний чорний костюм з відполірованими в президіях ліктями, як на одяг, придатний для городнього опудала.
Хоч як тонко вміли ці хлопці аналізувати складний душевний стан своїх героїв, хоч- і вважали, що з’явилися на світ сказати нове слово, а сенс їхнього життя — в боротьбі з усілякою рутиною, вони не добирали слів, тавруючи своїх естетичних супротивників. Прагнення не бути схожими на інших виявлялося не лише в химерних метафорах та алегоріях їхніх творів, айв одязі. Вони носили неохайні вельветові піджаки до жовтої чи фіолетової сорочки й верескливо строкаті краватки, розгулювали столичними вулицями у шкіряних спортивних куртках, у грубо плетених пуловерах, приплюснувши хтозна-відколи нестри- жене волосся беретами, як давні імпресіоністи. Ця самовпевнена дружна група авангардистів мала могутніх прихильників, котрі не так через пресу; як у застільних розмовах, нашіптуванням і хитрими інтригами одних підносили, інших топтали.
88

Оскільки авангардисти не тільки не цінували Есеїста, а всіляко глузували з його бажання бути на видноті, Траян Баларев розумів, що тінь падає й на нього, й старанно добирав способу протягти в їхню фортецю свого троянського коня.
А фортеця лише на перший погляд здавалася неприступною. Як і всілякий людський витвір, вона мала щілини, мала й вразливі місця, де можна було зробити підкоп, до того ж була й звичайна брама, че- рез яку міг зайти кожен обдарований хитрістю і спритністю ахейця.
Усе почалося з випадкових зустрічей, із частування |(*Дали трохи авансу за п’єсу, сподіваюся, не відмовитесь випити зі мною по чарці»), починалося й з розмов про нові книжки. Внук Есеїста не квапився висловлювати думку. Він уважно слухав іноді досить різкі оцінки співрозмовників, покручував рідкі вуса й вряди-годи делікатно натякав, що давно час вимести всі оті бубони та сопілки з сьогоднішніх книжок, мелодика сучасності складна, нерідко дисгармонійна, тож відтворювати її можна тільки органом, щоб прозвучала в усій своїй складності й розмаїтті, як фуги Баха.
Думка про орган подобалася тим, хто обстоював багатошарові виміри слова, й хоч неприязнь до онука зашкарублого романтика Есеїста лишалася, авангардисти, сидячи за недопитими чарками, відчували: їхня підозріливість до молодого драматурга перебільшена, це цілком сучасно мисляча людина, для якої закони крові навряд чи стануть перешкодою, коли треба обирати шлях до справжнього мистецтва. В цьому їх переконували й слова Траяна Баларева, тихі й сумні, неначе сповідь:
— Ви повинні розуміти, з яким болем я рвав пуповину, щоб піти своїм шляхом. Так зробив би кожен, для кого творчість — це ДОЛЯ... Я виріс у затінку свого діда. Спочатку це здавалося мені приємним, бо я почував себе в безпеці. Та лише тепер я збагнув, що в такому затінку зернина не може прорости й дати плід. Дідів образ золотих ніг Терпсіхори у поєднанні з нескінченними мандрами Одіссея, що уособлюють вічну жадобу людини відкривати нове, мабуть, стали б девізом мого життя, якби я в зрілому віці не перечитав його есе і не насмілився сказати йому: не поділяю тези про Одіссея та його повернення в долину. «Навіщо замикати людський дух серед кількох пагорбів? — уперше повстав я.— Оселею духу мають бути безмежні простори світу...» Дід мій поблажливо усміхнувся, бувши певен: мої думки — породження ще зеленого розуму. Він ніби весело (хоч я відчув смуток у його голосі) сказав: «Не сподівався, що й ти, вирісши під моїм крилом, як курча під теплим крилом квочки, зречешся мене, як зрікся Христа апостол Петро, перш ніж проспівав півень...»
«Невже потрібен півень, щоб знайти шлях до істини?» — хотів був я відповісти, але змовчав, бо це було б зовсім нечемно.
Слухачі за столом схвально всміхалися: ще один перейшов на їхній бік. Фортеця Есеїста захиталася зсередини.
І вони весело чаркувались, обіцяючи підтримку Траянові Балареву.
ВІТЕР ПОДУЖЧАВ, і снігові гадючки густо поповзли вкритим ожеледдю шляхом. Мартиц увімкнув «двірники», щоб обчистити переднє скло від снігу. «Двірники» ледве ворушилися, наче їх у цей опівнічний час охопила дрімота. Крізь два темні півкола, що поволі окреслились на склі, Мартин сподівався побачити колону машин, яка, завівши мотори, готується рушати, але знов побачив майже прилипле до скла обличчя Траяна Баларева. Темний костюм у снігу, біла краватка-мете- лик, ставши сторчма під адамовим яблуком, тремтить під нічним вітром. '
— Чому ти в самому костюмі? Он яка хуртовииа,— хотів був спитати Мартин, але Траяц його упередив:
59

— Ти не забув, що завтра моє весілля? Я ще минулого тижня послав тобі запрошення.
— Мене довго не було вдома. Чому ти не сказав про це ввечері, біля бензоколонки?
— Якої бензоколонки? А-а!.. То це ж було торік, у день першого снігу... Я саме повертався з полювання, вбив сарну.
— Як це «торік»? Адже ми бачились учора ввечері, коли я їхав на поминки мого друга Грека.
— Дивний у тебе плин часу, друже... Ти цілий рік утиснув в одну зимову ніч! — здивовано глянув на нього внук Есеїста й струсив сніг із краватки-метелика, наче збирався ввійти до святково освітленого залу, де зійшлися гості на його весільне свято.
— Шкодую, але навряд чи зможу прийти, напевно, затримаюсь на поминках...
— Поминки тривають недовго, ну, нехай до обіду. А весілля триватиме аж до ранку...
— Хай і так, але в якому настрої я повернуся з кладовища? Як сидітиму потім за весільним столом?
— Ото й добре, що настрої наші швидко змінюються. Потрібно небагато часу, щоб знов увійти в тон... Ти подивися на небо — воно значно мудріше за нас, а змінюється кілька разів на день! Уранці йде дощ, в обід так припечеледве терпиш сорочку на спині, а надвечір зніметься вітер і вивертає дерева з коренем...
Вітер справді знявся. Зліплені снігом рештки волосся на голові Траяна Баларева скуйовдились, він одкотив комір піджака й, стромивши змерзлі руки в кишені штанів, мовчки пішов нагору, де, мабуть, стояв його білий лімузин...
Ось білий лімузин рушає, але не обледенілими вигинами гірської ущелини, а між високих будинків з опущеними гардинами. Повільно падає сніг. За кермом незнайомий у білих рукавичках. Рухи його плавні й розмірені, наче пальці торкаються не темного керма, а клавішів рояля, народжуючи тихі врочисті акорди.
Машина уквітчана незвичайно великими голландськими тюльпанами — їх привезли з Амстердама спеціально для весілля: ще зовсім свіжі,. без жодної зморшки, наче щойно зірвані в оранжереї. Тюльпани ряхтять на капоті автомобіля, між тюльпанами сидить велика лялька, кучері якої тремтять од вітру, а біла сукенка пузириться, хоча шофер веде машину зовсім повільно. Сніжинки намагаються вкрити тюльпани, але вогонь північних квітів умить розтоплює їх.
У цій машині їде, потонувши в мереживі, обраниця Траяна Баларева. Тонка вуаль прикриває їй щоки, але крізь неї видно дрібне, зблідле від хвилювання обличчя, нафарбовані рожевою помадою губи, карі очі під штучними віями, а ніс із горбочком такий гострий — ось-ось протне павутинку вуалі.
Слідом за лімузином — друга машина, теж біла, теж уквітчана двома розкішними гірляндами тюльпанів. Нею їде онук Есеїста. Він відкинувся на спинку й мліє від дотику краватки-метелика, яка приємно лоскоче його у підборіддя. Закинувши ногу на ногу, він часом пригладжує ріденькі вуса й дивиться на свої черевики, в глянці яких, наче в дзеркалі, видно всіх, хто вийшов на вулицю провести весільний кортеж.
В одній із задніх машин серед найближчих родичів вмостився й Есеїст, але погляди тільки неуважно ковзають по цих машинах: уся увага зосереджена на двох білих авто, розкішно заквітчаних цього зимового дня гірляндами голландських тюльпанів...
Та ось несподіванка. Коли весільний поїзд наближається до театру, де йде вистава за п’єсою «Папуга у винограднику» і де автор пережив
40

стільки хвилювань, перед головним входом вишиковуються жерці храму Мельпомени. Вони стоять у костюмах героїв популярної п’єси Трая- на і(тільки режисер у фраку та білій жилетці), постукують ногу об ногу, бо холодно, й розмахують носовичками, вітаючи нареченого та його обраницю.
Траян Баларев дає знак шоферові зупинитись. Спиняється й перша машина. Наречений виходить, відчиняє дверцята авто, в якому сидить його майбутня дружина, бере її ніжно під руку й, тримаючись на певній відстані, щоб не наступати на шлейф сукні, веде її представити митцям, які своєю майстерністю прославляють його ім’я. Наперед виходить головний герой п’єси — Папуга. Він увесь у різнобарвному пір’ї, а обличчя закрите кривим картонним дзьобом та банькатими скляними очима. Папуга знімає маску, щоб поцілувати руку дамі. Діти, які завжди супроводять весільні процесії, з цікавістю дивляться не так на наречену, як на великого, притрушеного снігом папугу, й крадькома обмацують його пір’я, щоб пересвідчитися, чи воно справжнє. «Любі хлопчаки,— думає Траян Баларев,— вони ще зовсім наївні й не можуть відрізнити справжнього папугу від папуги-сиМволу, який несе весь тягар задуму автора...» Щоб сцена була зворушливіша, біля головного входу театру поклали сніп лози з лискучим парафінованим листям, пофарбованим в оранжевий і зелений колір. Сніп символізує виноградник, де відбуваються головні події п’єси. Тут-таки стоять інші герої твору Траяна Баларева — сатир у козлячій шкурі й вінку з лози, кілька німф, які тремтять від зимового вітру, бо їхні короткі платтячка геть не пасують до такого сезону, поряд юрмиться з десятеро збирачок винограду в національному болгарському вбранні, з садовими ножами в руках, а ще далі, підкручуючи вуса, в кашкеті лісника і з старою берданкою через плече — сторож...
Траян Баларев подає руку кожному, його майбутня дружина — теж. Молодий драматург слухає щедрі побажання і, поглядаючи на покладений біля корінфської колони сніп лози з парафінованим листям, думає: якщо його п’єсу приймуть в Амстердамі, а про це йому вже натякнув тесть, доведеться зробити деякі зміни. Це не порушуватиме основної ідеї — зміни торкатимуться переважно декорації: Відомо, що в Голландії немає виноградників. Тоді що? Папугу треба поставити серед садка з тюльпанами — і хай там висловлює свої думки. Голландці мають добрих режисерів, і п’єса не може не схвилювати тамтешнього глядача, як хвилює відвідувачів цієї споруди з високими корінфськими колонами, споруди, перед якою зараз разом з одягненим у фрак та білу жилетку головним режисером, вишикувалася вся трупа, щоб при- вітати улюбленого автора...
Це — лише коротке ділове відхилення, Траян Баларев киває на прощання акторам, бере під руку свою майбутню дружину, яка люб’язно вклоняється їм, і за хвилину весільний поїзд знову рушає засніженою вулицею під вітання натовпу.
Весільна церемонія тривала б належним чином, якби не знявся вітер. Він збирав у небі густі пасма розвихреного снігу, і вулиця, якою ледве повзли машини кортежу, ставала від ожеледиці гладенькою, наче скло.
Крізь обважнілі повіки Мартин побачив удалині автомобілі з запаленими фарами. Вони наче не їхали дорогою, а пливли над високими будинками. Перша машина весільного поїзда, в якій молода ледь виглядала з-під тюльпанів, спробувала звернути праворуч, аби пропустити оті автомобілі з увімкненими фарами, але кермо не послухалось водія. Шини ковзали вкритим ожеледдю асфальтом, і білий лімузин, ставши боком, перегородив усю вулицю.
«Зіткнуться!» — подумав Мартин, стежачи за відчайдушними спробами водія вирівняти машину, яка чомусь опинилася не під лівим тро¬
41

туаром, а над краєм безодні, над котрою так довго стояв Мартин Ка- линов,— Як весільний поїзд потрапив сюди, в обледенілу ущелину? — питав себе Мартен.— Адже щойно їхав повз театр, із театру вийшли були всі актори разом з головним режисером... Чи не ремонтують, бу- ва, попереду вулицю і чи не перекритий прямий шлях до палацу весільних торжеств?
Мартин бачив, як неслйся зустрічні автомобілі. Фари розтинали пітьму й сліпили очі. Ще мить — і пролунає глухий тріск зім’ятої бляхи...
Він справді почув тріск, перелякано розплющив очі й, торкнувшись долонею чола, відчув, що воно вкрите холодним потом.
Посеред гірської дороги, зім’ятий ударом, стояв не весільний білий лімузин, якого він бачив у кошмарі, а стара таратайка, її передній бампер погнула зустрічна машина. Водії вилізли із своїх холодних схованок і розкричалися на потерпілого, бо вся досі мертва колона вже рушала, а він перегородив дорогу. Старий чоловік, власник нещасної таратайки, мацав погнутий бампер, намагався завести мотор, але марно. Водії зіпхнули побиту машину* в кювет і, один за одним умикаючи фари, неначе передаючи в безкраю ніч важливе повідомлення, посунули вгору до перевалу.
Мартин відчув гострий біль у попереку (мабуть, закляк від нерухомості) й, намагаючись плавними рухами керма втримати машину на закрижавілому шосе, метр за метром посувався до перевалу, куди повзла вся повільна, нескінченна колона. Біль збадьорив його. Мартин увімкнув «двірники»: сподівався, що вони своїми енергійними рухами допоможуть йому позбутися примарного Траянового весілля, але настирні образи мигтіли в уяві то болісно рельєфно, наче освітлені фарами зустрічних автомобілів, то каламутні, розмиті, мов привиди в тумані, форма яких мінилася за кожним подихом вітру.
Мартинові здалось, що обидва білі лімузини, уквітчані голландськими тюльпанами, вже десь попереду, за перевалом, де вже легше їхати, бо хтось притрусив обледенілий шлях піском, і що вся колона засніжених автомобілів мовчки й поволі вливалася в той дивний весільний кортеж: знесилені довгим шляхом діти, й лисі голови дідів, і кошики з айвою та морквою...
ОДНІЄЇ ТАКОЇ НОЧІ понад чверть сторіччя тому, Мартин Кали- нов ішов вулицями Києва. ,
Була також зима, але лагідна, з пухнастим снігом на деревах і приглушеною луною кроків пізніх перехожих. Над містом зійшов місяць уповні, його сяйво неначе стікало з дахів і розливалося сріблом на асфальтах.
Мартин любив нічні міста, коли гуркіт і метушнява тротуарів ущухають, коли сплять лише вікна й дерева, а поїзди розбігаються вдалині, як сни, прямуючи в безмежжя. Місяць малював на асфальті його тінь, ховав під балконами старих будинків, що вимальовувались на тлі неба гостроверхими баштами чи мереживом аркад, і він ішов, супроводжуваний власним відображенням у вітринах, оточений тишею незнайомих вулиць, мовчанням, яке намагався читати повільно й зосереджено: так дитина читає літери досі не баченої книжки.
Нічний Київ нагадував Мартинові Калинову про війну, хоч Хре* щатик, під каштанами якого крокував, вже пишався новими будинками, в оздобі консолей та гіпсових скульптур, на яких яскріла паморозь... І все-таки в проміжках між будинками пізньому перехожому ввижалися згарища минулої війни, вчувався вивітрений їдкий запах.
Це було не сновидіння, що випливло з півмороку порожніх скве¬
49

рів ! вуличок, де-не-де освітлених ліхтарями, « спогад про задушливий морок старого провінційного кінозалу, де гімназист Мартин сидів і дивився, як на полотні екрана розпадається підпалений Київ. Целулоїдна стрічка шелестіла в кабіні оператора, і хлопець із похололим серцем спостерігав агонію стародавнього міста, вулицями якого йшов зараз, цієї холодної місячної ночі.
У тому фільмі були засніжені базари, перемерзлі люди продавали хто що має, аби купити шматок хліба дітям. Продавали одежу, чайники, самовари, продавали картини, в снігу яких стояли голі дерева, тонко виписані художником. Більш за все було годинників, які рипіли й дзижчали, з педантичною точністю відлічуючи секунди швидкоплинного часу. Траплялися стінні, вставлені, в прості дерев’яні коробки; траплялися й інші, чиї циферблати ховалися серед майстерно вирізьблених шишок і ялинових гілок, з яких вилітали дерев’яні зозулі й кували години; були й годинники на високих дерев’яних колонах — їх носили базаром так, як приречений на розп’яття несе свій хрест.
Мало хто купував годинники, мало хто цікавився антикварними речами, які за інших умов мали б вартість музейних цінностей. Навіщо вони потрібні, коли найважливішою річчю в світі став шматок хліба?
Ці годинники лунко цокали, голосисто озивалися дерев’яні зозулі з екрана маленького провінційного кіно, рипіли невтомні механізми, перемелюючи час, наче дробарка в кар’єрі Мартинового рідного краю; там кидали камінь, а з жолобів сипався порошок, легкий і безтілесний, мов порох міста, в якому похазяйнувало полум’я... Мартин зля: кано слухав ті годинники. Цокання наростало й оточувало його звідусіль— наче міське кіно не мало мурів, а з чотирьох боків його здіймався до неба суцільний гуркіт падаючих будинків і тупіт чобіт. Згодом ритм годинників збивався й глухнув, і Мартинові починало здаватися, що десь поряд стоїть пекельна машина, яка відлічує секунди до фатального "вибуху.
Підсічені такими вибухами, падали в хмарах пороху будинки на берегах Дніпра. Серед вибухів, що здіймали до неба тонни землі, зелені, наче позламувані дерева, бігли й падали вражені шрапнеллю пі- хотинці.
Весняного надвечір’я, за добрих десять років після останнього пострілу війни, Мартин Калинов зустрів під каштанами Хрещатика одного з тих піхотинців.
Вікна верхніх поверхів відбивали сліпуче проміння призахідного сонця, каштани погойдували білими свічками, люди весело гомоніли, надвечірній вітрець бавився жіночими сукнями — і якось незвичайно вписувався в цю картину високий чоловік у чорному, засмальцьованому ватнику й приплюснутому кашкеті. Він погойдувався на високих дерев’яних милицях, і за кожним його рухом порожня права холоша вдарялась об милицю.
Підхоплений натовпом Мартин Калинов навряд чи помітив би цю людину, якби за її спиною не похитувалася на мотузці дерев’яна нога, чия боса ступня стриміла високо над головами перехожих. Протез був з рожевого мореного бука, але нагадував не живу плоть, а целулоїд дитячих ляльок. У стукоті милиць і бадьорих поштовхах великого тіла було щось радісне, і Мартин, ідучи слідом за інвалідом, подумав, що цей колишній фронтовик приїхав з якогось села над Прип’яттю чи біля Десни, і йому так весело йти проспектом, бо цього вечора нарешті припасує до своїх стегон шкіряний пас із протезом, випробує його в кімнаті, та так і ляже спати з дерев’яною ногою, як діти сплять з улюбленою іграшкою.
Слідом за інвалідом тягся білий пес із полохливими очима й низь- ко опущеним хвостом —’ певно, гомін міста лякав собаку, Він проби¬
48

рався помі& перехожими, непоказний, як більшість сільських собак, але з тією вірністю, котрою природа обдаровує небагатьох земних істот. Собака самовіддано ’дивився золотавими від призахідного сонця очима на хазяїна, який простував до Річкового вокзалу, й лащився до милиць. Чоловік нахилявся, казав щось собаці, і собака відповідав тихим, радісним скавчанням — розумів його.
Біля Володимирської гірки, де проспект звертає до Дніпра, інвалід побачив групу чоловіків і жінок, які розглядали карту. З їхнього одягу й мови було видно, що вони не тутешні. Інвалід проминув їх, погойдуючи протезом на спині, й коли вже повертав у бік Річкового вокзалу, вони спитали його по-німецькому: «Чи не скажете, як потрапити до Лаври?» — «Ось туди, це ие дуже далеко»,— відповів він їхньою ж мовою, якої навчився, можливо, в таборі для військовополонених. І, щоб краще пояснити, підійшов до них. Чоловік; який тримав карту, сховав її до кишені й витер спітніле чоло з рубцем над лівою бровою. Дві жінки з групи, побачивши білого собаку, розкрили парасольки й одгородилися ними, та він навіть не глянув на них і не загарчав, лише притулився боком до зім’ятої холоші хазяїна. Жінки глянули на засмаглого інваліда: очі в нього були такі сині, як небо над розквітлими київськими каштанами, а над плечима стирчала прив’язана конопляною мотузкою дерев’яна нога...
Дивний Київ у травні. Все квітне, радіє, і, якщо прислухатись, крізь пташиний щебет і гудіння бджіл можна почути гомін Дніпра. Але не плескіт хвиль, які полощуть береги й піняться під арками мостів, а спів води, хмаринок, відбитих у ній, човнів, чиї паруси тріпочуть під вітром, піску, яким бігають діти, залізничного гудка, що підстрибує на хвилях, мов управно кинутий плаский камінчик...
Отаке надвечір’я стояло на вулицях, якими йшли туристи в супроводі несподіваного гіда. Вони весело сміялись, розмовляли, а коли одноногий чоловік показував на щось у степу за Дніпром і дивився у вічі своїх супутників, то помічав у них легку тінь. Можливо, здалеку напливали спогади про зимові подорожі обледенілими мостами, про потрощені снарядами машини в кюветах, а може, цих чисто виголених облич торкнувся пронизливий холод бистрин, якими повзуть до другого берега десантні човни, а снаряди навколо здіймають загрозливі фонтани?
Чоловікам, що йшли до Лаври, було десь під сорок — ровесники інваліда, і Мартин Калинов, ідучи за ними, думав: війна, мабуть, вела їх саме тими степами, на які вказував той, чий єдиний чобіт човгав тротуаром, коли важке тіло спиралось на милиці. Чи не їхньої міни осколоїк покалічив синьоокого чоловіка, що ніс на спині дерев’яну скульптуру власної ноги?
Так думав Мартин. Калинов, а ті йшли вулицею й голосно гомоніли. Мартинові здавалося, ніби своєю пожвавленою мовою туристи намагалися заповнити паузи, крізь які прозирали спогади, та, мабуть, він перебільшував, бо такого дня, коли все місто пахне молодим ли- стям і парки дзвенять пташиним щебетом, людина навряд чи може ходити вулицями мовчки, не в настрої, без усмішки.
Над деревами засяяли золоті бані Лаври.
Група звернула за ріг і попрямувала до старої слов’янської обителі. Інвалід, що збирався відпливти Прип’яттю чи Десною, й досі йшов з ними. А може, теплохід відходив пізніше й він мав час дістатися до річкового вокзалу, підвечеряти чимось у буфеті й покуняти на лаві, поки пролунає гудок.
Людський потік виливався з бічних вулиць і заклопотано плинув
44

тротуарами. Туристи зникли в ньому, зник і чоловік із собакою. Його висока постать і стрибучі плечі недовго займали Мартинові думки — поблякли і загубилися разом з білим псом та віковими деревами, над якими небо в останніх променях сонця здавалося ще чистішим.
Мартин повернувся до готелю. Зателефонували друзі, й він пішов вечеряти з ними.
На виставлені просто неба під величними деревами столики ресторану падали тіні, розгойдані вітром, і келихи то ставали золотими проти світла, то темнішали в густому мороці гілля. Пригублюючи з келиха вино, Мартин відчував прохолоду й вологі пахощі травневої ночі. Звідси видно було річку, рух якої вгадувався в тремтливих відблисках, і причали, й теплохід, який щойно відчалив і тепер викреслював на плесі широку пінясту дугу. Пролунав тягучий гудок, і це ще раз нагадало Мартинові про інваліда з білим собакою. Але образ тримався доти, поки на воді розтанув слід теплохода, потім заграв оркестр, схований десь під деревами, і на танцювальний майданчик вийшли хлопці та дівчата. Замайоріли в ритмі музики сукні, змішуючи барви в нестримному кружлянні, спогад про чоловіка з протезом зник, мов дрібна квітка серед буйної, розгойданої вітром левади.
Мартин відчував, як шелестіння дерев залишає відгомін у його душі. Відчував потребу розповісти щось веселе, сміятись, але зупиняв якийсь таємний біль. І Мартин віддався невиразним, голосам ночі, мовчазний і розчулений. Вони гойдали його так, як нічна річка гойдає відблиски й легкі (йому, навіть здалось: духмяні, мов розквітлі дерева) обриси мостів.
Був місяць уповні.
Вікно готельної кімнати дивилося на степ за Дніпром, над яким, повільне й величне, випливало нічне світило. Тільки-но його бліде розсіяне сяйво проціджувалося крізь гардину й виповнювало кімнату, Мартин відчував: його починає охоплювати незбагненний неспокій. Він простягав руку до книжки або лягав, сподівався — сон вирве його з магічного полону місяця. Але, покрутившись годину чи дві в ліжку, розумів, що сподівання марні. Місяць оповивав його туманом, Мартин відвертався од вікна, та за хвилину, пробившись крізь тюль, місяць обпікав його жаром, пропалював тканину сну, і немилосердний біль — наче від каменю в нирці — примушував схоплюватися з ліжка і в напівсні ходити кімнатою або, одягнувшись і взявши плаща, спускатися ліфтом у порожній вестибюль, перетинати дігтярно-чорну тінь готелю на тротуарі й, удихаючи нічну прохолоду, поринати в сонні вулиці міста, яке ставало легким і безтілим, неначе пливло в магнітних місячних сутінках...
Прогулянки заснулим Києвом збадьорювали його, й, повернувшись до готелю, він спокійно дожидався ранку.
УГОРІ, БІЛЯ ПЕРЕВАЛУ, чорна колона автомобілів заморгала габаритними вогниками. Спалахували фари, чулося форсоване виття моторів.
Шини з тріском одірвалися від замерзлого грунту, і, відчуваючи всім тілом непевність автомобіля, Мартин знову рушив угору.
Фари протинали обидва скла автомобіля, який їхав перед ним, і Мартин бачив, як сонно похитуються в ньому дві лисі голови й зів’ялий букет білястого кольору. Ця черепашача швидкість дратувала, але він не кидав свого місця в колоні, заколисаний порипуванням бляхи спереду і ззаду, й лишався з тим крижаним спокоєм, який, мабуть, оволодіває душею конвойованого арештанта або полоненого. Якби спробував утекти схилом, його стукнули б у груди холодні бампери передньої машини; якби спробував шаснути назад, у спину вгородилося б вістря фар.
4в

Повільне коливання довжелезної валки червоних вогників уселяло надію, що цей нестерпний підйом колись скінчиться, що, нарешті, досягнуть перевалу й почнеться спуск. Але перевал досі лишався дале-^ ким міражем. Машину заносило, її залізні м’язи судомилися під ним, і йому насилу щастило приборкати їх.
З безодні тягло вітром, ганяючи снігових гадюк покритим ожеледдю шляхом. Мартин знав, ці гадюки віщують загибель над безоднею, і намагався спрямовувати машину ближче до схилу праворуч, де в кюветі вже лежали притрушені снігом машини, які зазнали аварії.
Так метр за метром тривало нестерпне просування до перевалу, який то з’являвся, ледь помітний крізь мереживо снігу, то пропадав на черговому закруті, й Мартинові здавалося, що ніколи не досягне того верха.
Підйом з розмазаними габаритними вогнями нагадував рух дивного каравану, що переселявся снігової ночі, гнаний одвічною бідою... Кожен подорожній каравану мав надію — крутизна, нарешті, скінчиться,— і мовчки боровся з тривожною думкою, що дорога за перевалом теж скута кригою, морозяним подихом підступної безодні.
Мартин Калинов дістався-таки перевалу — лишалося ще з сотню метрів — і наче опинився в іншому світі. Завірюха раптом ущухла. «Двірники» очистили скло, й перед очима відкрився голий, застиглий пейзаж, осяяний місяцем, що стояв посеред неба, теж ніби вилитий з криги. Все в його сяйві здавалося примарним. Безодню виповнив прозорий морок, наче луна сновидінь невидимих навколишніх сіл. Дерева втратили обриси, розхлюпавши схилами всю свою чорноту, й Мартинові Калинову пощастило схопити рух цієї дігтярно-чорної лави, яка набувала чимраз дивніших форм. Деякі дерева нагаддаали щупальці восьминогів, інші — виноградну лозу, що повзла зруйнованим муром, а одне дерево було схоже на людину із зведеними до неба руками, обвуглене тіло якої не розпадалось, бо застиглий крик спаяв його, й стояло пам’ятником над холодним, примарним простором, немов усипаним стронцієвим порохом.
Щоб відігнати це видіння, Мартин заглянув у безодню, сподіваю- чися знову побачити на її дні річку, яка променітиме під повним місяцем і поверне йому відчуття реальності, але не знайшов річки серед туманної імли, а побачив ту почорнілу людину. Вона йшла краєм безодні з високо піднятими руками, наче благала допомоги чи стояла перед дулом, яке за хвилину її вб’є. Крізь болісно скорчене тіло з пропаленими грудьми, крізь гострсребру порожнечу було видно вигин перевалу, до якого петляли червоні вогники машин.
Цей кошмарний безлад образів і думок застерігав Мартина, що далі їхати не можна. Мусив зупинитись, негайно зупинитися, щоб прийти до пам’яті, бо безодня могла поглинути його. Але зупинитись — означало втратити надію. І він силкувався бути бадьорим, говорив щось до матері, хоча сухий, хрипкий голос дер горло. Мартин увімкнув радіо; Адамо співав про сніг, який безтурботно собі кружляє. Пісня долинала хвилями, наче співакові хотілося спати і він насилу ворушив язиком. Пісня, яку Мартин завжди слухав охоче, тепер викликала нудоту, й він вимкнув радіо.
Обвуглена людина знову йшла понад безоднею, наче канатом, який щомиті міг обірватися. Місячне сяйво вкрило її голову сріблястим попелом, і голова здавалася сивою, дуже старою, наче вийшла з глибин часу.
Де бачив Мартин де стражденне обличчя? Чи не в скульптури Цадкіна «Пам’яті зруйнованого Роттердама»? Може, це образ людського страждання, жаху перед тим, що завтра стронцієвий порох усіє землю спопелілими тілами і людськими криками, які осядуть сажею на
46

зруйнованих мурах: Мартин бачив на фотографії тіні людей, які випарувалися від атомного вибуху в Хіросімі...
Коли перевал був уже зовсім поряд (Мартин бачив габаритні вогні передніх машин: вони на мить застигали в небі, наче повисали там, а тоді враз провалювалися), колона знов зупинилась.
Мартин натиснув педаль гальма. Шини завищали, права фара вдарилась об схил гори. Він 'здав трохи назад, та коли потім спробував рушити, колеса забуксували. Якби далі насилував мотор, то або налетів би на передню машину, або шугнув у прірву.
Було безглуздо випробовувати долю: кожна спроба рушити тільки наближала його до урвища.
Мартин вийшов з машини й розглянувся. Куди тепер? його спершу охопила космічна глухота місячної ночі, потім він раптом усім своїм тілом відчув пронизливий холод — неначе хтось роздяг його і покинув голого на морозі. Зуби цокотіли, та Мартин не поспішав лізти в машину. Там теж було холодно, але було й щось таке, від чого мороз місячної ночі ставав терпимішим — чи не від яблучного духу із заднього сидіння.
Він подивився на годинник: давно минула північ. Увесь світ спав — попелясто-сивий, застиглий, з вогниками далеких сіл, які теж здавалися притрушеними попелом.
Машини повзли мимо, лишаючи Мартина самого на закрижанілому шляху. Вони рухалися безшумно, мить затримувались на перевалі й зникали у фосфорній місячній імлі. Озвався поїзд. Голос його долинав наче з потойбічного світу, і луна, заплутавшись серед пустельного неба, змусила Мартина ще гостріше відчути свою самотність у цій иескінчен* ній ночі.
Наближалася ще одна машина, й Мартин «проголосував». До перевалу лишилося метрів п’ятдесят. Якби хтось підштовхнув Мартинів автомобіль, колеса вирвалися б з льодового полону, але «голосування» нічого не дало. Мартин знову підняв руку, але й друга машина зникла за перевалом... Це повторювалося безконечно.
Мартин Калинов утратив надію, що колись рушить далі. Ніхто його «не помічав», хоч фари виразно окреслювали на схилі величезну тінь самотнього чоловіка.
Снігове гадюччя так само шастало дорогою, наче хтось розворушив поблизу зміїне кубло, й це викликало в уяві картини сіножаті.
Коли косарі викошували половину трав біля Верхнього Сносера — похилого пагорба над річкою — й сідали клепати коси, Мартин рушав уздовж валків, йому було приємно відчувати босими ногами, як ворушиться щойно скошена трава, дивитись, як, злякані його тінню, порскають Вусібіч табунці коників; любив малим збігти до річки, коли вуха дзвенять від тріску цвіркунів і цикад — скляної, запаморочливої мелодії.
Так було в ранкові години, коли скошене зілля мліло в свіжій росі, коли душа трави, перетворившись на пахощі, пливла над заплавою й зникала в безмежжі. Опівдні валки сохли, ставали жовтаво-попелястими, стерня теж кололась, і Мартин узував сандалі.
У полудневу спеку косарі лягали десь під деревом і ту ж мить засинали. А цикади й, цвіркуни не змовкали. В їхню мелодію вплітався звук вил — жінки в білих хустках перегортали покоси. Під присохлим валком знову показувалася коротенька зелена травичка, ніздрі тремтіли від пахощів квіту та цілющого зілля, але це тривало недовго і зникало за кожним помахом вил.
Підійшовши до річки, Мартин почув крик: «Полоз! Полоз!» Котрась жінка злякано бігла по валках. Косарі попрокидались. Один з ниг схопив дрючка й кинувся на допомогу.
47

Мартин дивився на полоза, який сунув левадою,—довгий і чорний, схожий на пасок, яким той косар підперізував свої широкі полот- І няні штани. Полоз намагався сховатись, але трава ворушилась і виказувала його. Розхристаний косар його наздогнав. Майнув дрючок, почувся тупий удар, і підбитий плазун почав звиватися й перевертатись— то блідо-золотистим черевом, то чорною, з блискотливою лускою спиною. Другий удар добив його. Полоз опустив приплюснуту голову на скошену траву. Косар підчепив дрючком його мертве тіло, яке враз наче потоншало, й поніс у кущі, аби не вкололася зміїною кісткою боса людина. Полоз гойдався, звисаючи з дрючка, й коли косар хотів був уже почепити його на гілку, почувся крик іншої жінки: ще один полоз.
Мартин побіг туди. Цей полоз не звивався, а пролітав травою, наче товста палиця. За ним котився третій — цей розмотувався поштовхами, як сталева пружина,— аж клевер у валках розлітався.
Чоловік добіг, замахнувся вдарити одного полоза, потім другого, але не влучив ні того, ні того. А з-під ніг його вискакували й вискакували полози.
Десятирічний Мартин з переляканим захопленням дивився на двобій людини із зміями, йому здавалося — вся левада танцює, вклоняючись то на один, то на другий бік, від чого валки товщають і повзуть до річки величезними зеленими зміями, а за ними ганяється з дрючком косар: босий, розхристаний і величний* як святий Георгій з церкви в їхньому містечку,— біжить, піднявши не палицю, а спис, щоб уразити ненаситного змія... Мартин струснув головою, намагаючись прогнати це видіння. Сніг умить засипав червневі левади дитинства, але валки, тепер уже білі, знову збиралися й грубшали.
Ці дивні плазуни заполонили дорогу й поштовхами займали обледенілу висоту.
«Пісок... Кілька лопат піску п.ід колеса — і я врятований...» — думав Мартин, дивлячись, як скупчуються хвилі снігу на дорозі, наздоганяючи одна одну й зливаючись у круті дюни, а в них уже свище вітер.
Ці звуки нагадали Мартинові подію кількарічної давнини. Одного серпневого ранку під його ногами заворушився пісок Балчикської затоки. його живі хвилі раптом заспівали, це було схоже на скрипкове піццикато, да якого, мов далекий гомін розбурханого моря, впліталася луна віолончелей. Дерева на березі гнулись під ранковим вітром, пісок брижився, наче рибальський невід, якого хтось невидимий тяг до себе. Мартин дивився на знайомого художника, що йшов попереду в надутій вітром сорочці, й сам відчував натиск вітру грудьми. Здавалось, починається незвичайне переселення дерев Иа березі, причалів, будинків, човнів із спущеними вітрилами, весь берег- переміщується, щоб дати простір воді, розбурхуваній криками чайок.
Мартинів супутник, узявши під одну пахву складаний Мольберт, а під другу — рамку з полотном, раз у раз мружачись, вдивлявся то в море, то в білі пагорби. Потім рушав під видзвін вітру об полотно, знову дивився на небо, на хмари, від яких мерхли барви берега, або знову втуплювався в човни, вулиці та будинки, невдоволений тим, що не може знайти цікавий мотив для етюда.
Так пісками вони дійшли до містка на пристані.
— 	Тут кинемо якір...— сказав художник і рішуче попрямував містком до бетонного причалу з перекинутими човнами, не зважаючи на напис: «Вхід суворо заборонений!». Мартин пішов за ним, передчуваючи, що ось-ось вигулькне сторож і з ганьбою вирядить їх звідси. («Вам повилазило? Чи це написано для риб?») Але чоловік у сторожці не сказав нічого: лише виглянув у віконце (заспокоїли його, мабуть, мольберт і полотно художника) й заглибився в газету.
Вітер ущух. Хмари розсіялись, і небо над крейдяними схилами проясніло, велично-синє й урочисте. Краєвид раптом змінився -г- барви
48

засяяли всіма своїми відтінками, контури пагорбів пом’якшали, будинки попливли в золотавому сяйві.
Художник поставив мольберт на бетонному причалі і, натягуючи полотно, говорив Мартинові:
— 	Треба знати психіку охоронців. Зупинять того, хто вагається, а самовпевнений викликає в них довіру: йде людина, не змигнувши оком, отож — велике цабе... Побачивши отакого, як я, з апостольською бородою, сторож, певно, взяв мене за начальника художників (той теж інколи приїздить малювати Балчик). Мене сторож не тільки не спинить, а й пильнуватиме, щоб хтось не порушив мого спокою, поки працюю...
Сторож справді незрушно сидів у своїй будці й лише вряди-годи поглядав, як художник видушує фарби на палітру і, розставивши ноги, немов шукаючи опори, кладе на полотно перші мазки.
Лігши неподалік на вигрітому сонцем причалі, щоб не заважати другові, Мартин стежив за рухом пензля. Пензель обмацував полотно як бджола, що блукає між пелюстками великої білої квітки, повертав« ся на палітру, наче в садок з барвистими клумбами, де до нього при« липав пилок, потім кружляв у повітрі і знову спускався на полотно. На білому квадраті залишалися зигзаги й спіралі його лету — феєрія барв, які ще не мали ні контурів, ні образів — тільки відчуття літнього дня, руху хвиль, буяння зелені...
Мартин любив дивитись на вже завершені, вставлені в рамки й почеплені на стіну картини, але ще охочіше спостерігав мить живого творення.
Розпочата картина нагадувала йому рух туманності. Крізь завихрення спіралі він намагався не так побачити, як відчути світ, котрий щойно народжувався: пагорби, коней на дорозі, людей за ними, мости, сині, наче морські хвилі, ряди виноградників... Білота пагорбів тонула під густим шаром вохри, цю вохру художник потім зішкрібав ножем, як зішкрібають узимку паморозь із вікна, щоб побачити мереживо де« рев і мостів. У нижньому кутку прокидалася світло-синя хвиля із смарагдовим проблиском. Такі самі барви — варіація почутої мелодії — сяяли вгорі полотна над пагорбами. Кінь на дорозі був оранжевий, не* мов у ньому розгорався вогонь, а грива впліталася в хмари.
Так, мазок за мазком, народжувалася картина.
Мартин мав друзів серед художників і часто спостерігав їх у хвилини натхнення. Живописці застигали перед полотнами, риси їхніх облич утрачали чіткість, очі й губи розмивались, як на акварельному малюнку. Слідом за пензлем, мабуть, кружляла й душа митця, змінюючи форму й народжуючись заново — прозорішою й очищеною,— коли пензель клав на полотно останній мазок.
Готова картина повертала все на своє місце. Поєдинок митця з природою звичайно закінчувався перемогою реального: кінь пасся на лузі, міст білів, збудований з тесаного вапняку, дерево зеленіло біля паркану. А на певних етапах кінь гуляв небом, міст висів над світом, виклепаний з кування зозулі, а дерево пташиним дзьобом чистило своє зелене пір’я.
То були хвилини особливого сп’яніння, його відчувало багато митців, але мало хто з них міг обстояти це зреченням від легкого успіху, стражданням.
Чоловік, який малював тепер на причалі (його ім’я було Тинко Вичев, але друзі називали його Жерцем — за благовиду зовнішність), не здійснив своїх мрій, бо взявся за пензель, щоб позбутися почуття неповноцінності.
Він вивчав у Празі скульптуру, але глина й гіпс вабили його ще менше, ніж фарби й полотно.
4. «Всесвіт» № 2
49

Кілька років тому, коли був молодший і самовпевненіший, Жрець мріяв створювати пам’ятники. Довго виношував образи людей, ще не втілених у бронзі, й вони ночами бентежили його сни. Але на п’єдесталах з’являлися золотаві витвори інших скульпторів, щабуть, талановитіших за нього (він казав — більш пробивних), а роботи празького вихованця роками чорніли біля його будинку, аж поки в їхніх тріщинах проростала трава.
Повертаючись увечері, брався за глину, але вона здавалась йому багном. Великі композиції йому вже остогидли, й він почав ліпити маленькі фігурки. Це звичайно були дівчатка, лошата, жінки з плодами в пелені. Така робота захоплювала його, глина охоче піддавалася пальцям, і Жрець виходив з дому в доброму настрої. Він заходив у виставочні зали оглянути живопис чи побачитися з друзями, випити кухоль пива в ресторані біля трамвайної зупинки, та коли повертався додому, настрій його знову гіршав, бо Жрець усвідомлював, які незграбні бездушні витвори наліпив уранці. Він ладен був зім’яти ці шматки глини й шпурнути їх у вікно, але не здіймалася рука; це призвело б до ще боліснішого розпачу.
В такі хвилини, впавши на ліжко і втупившись у стелю, він бачив майстерню празького художника, в якого часто засиджувався, полонений барвами його полотен. У вечірньому повітрі стояв дух лляної олії та підсохлих фарб, і Жрець утверджувався на думці, що його покликання — малювати, а не мучити глину...
Великі плями, вільний політ пензля, різкі акорди барв, умовність форми були найхарактернішими ознаками стилю художника, з майстерні якого видніли плеса Влтави — тепло-сірі, з ледь відчутними відтінками фіолетового і темно-червоного коЛьору, а мости і спрямовані в небо вежі кафедральних соборів здавалися графітно-чорними.
Спогад про Фішарека повертав йому рівновагу, Жрець підводився з ліжка й, розбурхавши сонну кімнату енергійними кроками, підступав до мольберта, до полотна, якого не торкався місяцями...
Ось і тепер, коли він стояв у надутій вітром сорочці на бетонному причалі Балчикської затоки, обличчя його проясніло, відбивши сяйво крейдяних пагорбів, і з невластивою своєму великому незграбному тілу рухливістю Жрець то дзьобав пензлем у полотно, то раптом сахався, немовби з мольберта било струмом.
А вітер збирав баранцями пісок понад берегом. Підрамник на мольберті здригався, фарба стікала з полотна, дерева втрачали контури й темними струмками краяли білість.
— Кожне маже, як бог на душу покладе, а тоді ми винні, що не розуміємо картин...— сказав хтось позаду Жерця. Жрець навіть не озирнувся. Було неприємно відчувати м’язами напруженого тіла дотик цих глузливих очей, які лазили по ньому й по картині, але він нічого не відповів, бо думав, що то сторож, отож мусив терпіти.
— Чому «маже»! Ці безформні мазки потім залишаться під верхнім шаром. Онде човен — уже потроху оформлюється...— почувся інший голос, тихий і примирливий.
— Який там човен! — так само іронічно озвався перший.— А ти сів би в такого човна? Там і сісти ніде, до того ж він ураз піде на дно... Я люблю реалістів. Якщо ти, голубе, взявся малювати човен, зроби його так, щоб не пропускав ані краплини води... Плив я якось катером до Варни, в каюті — акварель Пеліканова, ти ж пам’ятаєш його, він колись приїздив сюди малювати. Кажу капітанові: «Як ви мргли почепити таку цінну річ у вашій нікчемній посудині? А як щось трапиться, хто відповідатиме?» — «За що відповідатиме? — сміється капітан.— Такими картинками греблі гатять!..»
— Пам’ятаю Пеліканова... Чого б же я його не пам'ятав... Мав
80

єдиний талант — пиячити, капітан сказав тобі правду: То були не кар-1 тини,'а фотографії...
— Хай і фотографії, а душа радіє, коли дивишся! — опирався пер' ший голос.
Ця розмова могла тривати безконечно, бо кожний напрям у мистецтві має самовідданих шанувальників, але в цю мить на бетонному причалі почулося цокання каблучків. Опоненти покинули сперечатись, а художник обернувсь на-звуК і чемно вклонився.
Мартин, лежачи, спочатку побачив на причалі тінь, видовжену ранковим сонцем, а потім і високу, струнку дівчину в тонкій зеленавій сукні, що ледь просвічувала на сонці, аж постать незнайомої дівчини з виразними формами немовби плавала в уранішньому мареві. Під поглядами чотирьох чоловіків дівчина зніяковіла, пригладила долонею платиново-русяве волосся, що спадало обабіч на груди, від чого її чисте бліде обличчя зДавалося зовсім вузеньким. Притримуючи обома руками сукню, яку шарпав вітер, вона спитала по-чеському, о котрій годині відходить катер до Варни.
Перш ніж відрекомендуватись молодій особі, Жрець витер пензлі та руки, а тоді відповів чеською мовою: катер прийде за двадцять хвилин, і він, Жрець, матиме велику приємність їхати з шановною пані, бо йому теж терміново треба до Варни.
Дівчина сказала, що рада познайомитись, і попросила дозволу глянути на картину. Вона примружилась, відступила трохи, потім підійшла впритул і нахилилася над полотном. Певно, розумілась на таємницях живопису.
— Я вчився в професора Фішарека,— сказав бородатий чоловік, його голос був такий самий співучий, і з вологого блиску в очах друга Мартин зрозумів — дівчина йому подобається й для нього настаіоть хвилини артистичної' безрозсудності.— Полотна професора Фішарека нй тільки випромінюють світло — в них звучить музика: синя, фіолетова, перлинно-зелена музика...— замріяно промовив Жрець, ніби згадуючи майстерню, з вікон якої бачив Влтаву.— Часто сумую за Прагою. Сняться мені вулички Малої Страни, пригадую наші студентські свята. Спітнілі кухлі, піна розтікається по столі.-.. Молоді безтурботні роки... І ось — доля послала Вае, щоб повернути мені цей забутий світ...
Жрець нахилився поцілувати блідо-зеленувату, Наче мальовану пензлем професора Фішарека, руку дівчини, й вона відчула, які тегілі, мов зігріті сонцем, його губи.
Катер справді гіргібув за двадцять хвилин до сусіднього причалу, але було схоже, що не дуже квапився пливти далі, бо матроси зійшли на берег випити пива й розбалакалися за столом. З катера зійшло й двоє чоловіків у солом’яних капелюхах, з чемоданами: нові курортники. Вони купили сигарет у буфеті й подалися вздовж головної вулиці, Читаючи номери будинків і(певно, шукали собі квартиру). На причалі ‘нікого не було, і моряки, сидячи біля своїх кухлів, уже думали, що їхатимуть самі аж до Варни, але тут-таки помітили струнку дівчину в зеленкуватій сукні, з розпущеним платиново-русявим волоссям, а поруч бородатого, кремезного чоловіка із складаним мольбертом і'а картиною, ще вологі фарби якої мало не крапали на причал.
Так учень професора Фішарека поїхав за незнайомою дівчиною, навіть не вибачившись иеРеД Мартином, хоча приїхав сюди разом з ним поблукати містечком, попрацювати, помилуватись гарними краєвидами, що виникали з-за кожного будинку. Повернувся Жрець аж через чотири дні — втомлеций, з тінями під очима, але м’яким блиском у погляді, який свідчив: Жрець прожив щасливі години.
— 	А де ж картина? Може, забув у якійсь корчмі? — подивився на нього Мартин, і маляр, куйовдячи бороду короткими гнучкими пальцями, відповів: '
4*
сі

— Оддав їй. На спогад. Незакіичена, як симфонія Шуберта..;— він зітхнув і всміхнувся кутиками губів, схованих під каштановими вусами;— Навряд чи якась галерея зажадає мати цю картину, але вона висітиме в празькому будинку й вертатиме погляд дівчини до білих пагорбів Балчика й до причалу, де вона смагла, а двоє селюків сушили бідні голови над вічними проблемами мистецтва...
Сонце сідало. На білі пагорби спадала тінь, і вони мовби зеленіли. Тільки верхи, освітлені загравою, ще сяяли, блідо-золотаві, наче вилиті з бурштину.
Мені все дістається нелегко. Інколи тішить оте прізвисько «Жрець». Звучить урочисто, але я часом питаю себе: «Чий ти жрець, голубе,— ангела чи диявола?» І не можу собі відповісти, бо не маю сили присвятити себе ангелові, а свій талант, хоч він і невеликий, не віддав би дияволу. Щастить мені тільки з жінками. Це соломинка, за яку я тримаюся, щоб не змила хвиля...
Він замислено дививсь у вікно. Затока вкривалася синюватими тінями будинків, і на їхньому тлі чітко вимальовувався запізнілий вітрильник...
Мартин Калинов уперше зустрів цього чоловіка одного вечора в трамваї. Жрець умощував у кутку заднього вагона гіпсову жіночу фігуру, завинену в сірий обгортковий папір, з-під якого було видно її рожеві пофарбовані плечі. В тамбурі сповита наче єгипетська мумія скульптура ні на кого не справляла враження, зате коли кремезний бородань зліз на зупинці з гіпсовою дамою під пахвою, всі пасажири повтуплювались у вікна.
Мартин Калинов теж зліз і попрямував слідом за бородатим, заінтригований незвичайним видовищем. І тут дивак із фігурою раптом зупинивсь, привітався з Мартином і чемно сказав:
— Ми з вами зустрічались у виставочних залах і на трамвайній зупинці, але ви навряд чи запам’ятали мене. Я живу навпроти, біля депо, й мені хотілося б показати вам деякі мої роботи... Я навчався в Празі, але мені не щастить. Жодного мого ескіза не схвалено, то я влаштувався в ательє, де роблять отакі манекени.— Він поплескав рожеву гіпсову статую, й вона відгукнулась наче дупло.— Майстри виливають форми, складають їх, а тоді я берусь до обличчя — малюю брови, очі, губи... Як бачите: робота, не гідна людини, котра навчалася скульптури і живопису в Празі, однак нічого не вдієш — треба жити...
Він попрощався з Мартинбм, і фігура, що погойдувалась під пахвою, зникла в під’їзді старого двоповерхового будинку біля трамвайного депо.
Східцями цього під’їзду, всіяного недокурками й обгорілими сірниками, Мартин і піднявся одного осіннього вечора. Господар люб’язно запросив його до тісної кімнати, половину якої займало ліжко з високими дерев’яними спинками. На стільцях біля дверей валялися шкарпетки. Художник кинувся наводити лад у кімнаті, мовляв, тільки-но повернувся додому, й відчинив двері в другу кімнату — там була майстерня. Мартин переступив поріг, сподіваючись побачити на стінах картини, біля мольберта — купу підрамників на підлозі, коробки з фарбами,— а опинився в майже порожній кімнаті — лише мольберт з невеликим неторканим полотном, кілька пляшок олії, повна ваза зашкарублих немитих пензлів і кілька голих манекенів. Манекени з уже розмальованими обличчями дивилися на нього, мов не помічаючи, невиразними сірими очима, а решта, яких ще не торкнувся пензель Жерця, чекали, сумні й загадкові, коли їхні обличчя народяться серед безладу цієї оселі.
Учень професора Фішарека ходив серед гіпсових манекенів, усміхався до них, торкав за щоки («Тут треба підсилити рожевість...»), управляв повикручувані в трамваї руки.
52

— Звик до них,— сказав господар, ставлячи на столик склянки з чаєм.— Коли їх тут немає — хата порожня, не хочеться й прибирати. Міг би розмальовувати їм обличчя там, в ательє, але приємніше пра- цювати, коли тебе ніхто не турбує... Батьки мої сторожують, у розсад* нику на Боянському шляху. Мати приходить до мене щочетверга прибрати й випрати дещо. Спочатку її дуже бентежили оці голі фігури — вона повертала їх обличчям до стіни й накривала простирадлом... Вона досі не може забути мою колишню дружину й свою неприязнь пе« реносить на цих гіпсових ляльок. Батько по-іншому ставиться до них. Він приходить у неділю, звичайно сам, бо мати вдома готує їсти,- сідає, закинувши ногу на ногу, дістає сигарети й крізь тютюновий дим розглядає ніжні лінії жіночих тіл з тією хтивістю, яку можна побачити тільки в погляді старого чоловіка. Певно, ним у такі хвилини оволодівають спогади, бо аж примружує повіки й попіл сигарети сиплеться на підлогу. Коли помічає, що я дивлюсь на нього, дістає сірника й запалює нову сигарету, а мені забиває баки, нібито його тягне на сон, мовляв, цілу ніч обходив розсадник, бо якісь негідники крадуть сріблясті ялинки, щоб садити їх у себе на дачах.
— Значить, старий не накидає простирадло на твоїх дівчат?— усміхнувся Мартин і сьорбнув чаю.
— О-о, мій старий, нівроку, ще не забув своїх походеньок. Як я був малим, та й пізніше, його друзі з трамвайного депо (він до пенсії працював вагоноводом) розповідали всілякі історії. Мати теж їх чула й лютувала, але батько вмів викрутитися чи то жартома, чи ласкавим словом, чи якимось подарунком... Я також удався в батька, на добрй чи на лихо...— Жрець підвівся й пішов на кухню долити гарячого чаю.
БІЛЯ ПЕРЕВАЛУ КОЛОНА ЗНОВ ЗУПИНИЛАСЯ: ціла низка червоних вогників.
Ззаду вихопилась вантажна машина, зіщулені від холоду подорожні розкричалися: «Ти куди? Ми мерзнемо тут, а ти найхитріший?» Чоловік у вушанці, який сидів біля шофера, відповів: «Ми шляховики, їдемо по пісок!»
І поїхали... Може, вони й справді, розтираючи задублі на морозі руки, до глупої ночі притрушували піском шосе, а може, все це вигадали, щоб вихопитися з затору й швидше дістатися додому.
Мартинові хотілося вірити, що там, за перевалом, робота кипить, пісок лягає темними смугами на слизьку, мов скло, дорогу, проте колона стояла нерухомо, блимаючи габаритними вогниками, і він закляк над кюветом, утративши надію будь-коли вибратися звідси.
Щоб прогнати ці похмурі думки, Мартин намагався пригадати щось веселе, але нічого не спадало на думку.
Він дивився на скелі, неначе змодельовані рукою скульптора, на біле покривало снігу й подумки вертався до майстереньки, яку мати Жерця вчора, в четвер, прибирала, повідвертавши голі гіпсові манекени обличчям до стіни й прикривши старим простирадлом...
Мартин мало що знав про Жерця. Не любив копирсатися в чужих справах, але при зустрічах, коли розмова переходила від того до іншого, йому щастило крізь лабіринт слів ухопити дещицю з його життя, якісь уривки, розкидані в просторах років, мов кольорові камінці розбитої мозаїки. Мартин намагався об’єднати ці строкаті уламочки, визбирати їх у пожовклих травах часу, але так і не змігся відновити всієї картини, лише фрагменти.
П’ятнадцять років тому, повернувшись на батьківщину, Тинко Ви- чев привіз із собою пражанку Беатрісу — небогу професора Фішарека. Беатріса переступала поріг старого софійського будинку, переконана, що й найскромніше житло буде палацом для закоханих. Певно, довго мір¬
53

кувала, як переобладнає кімнати, щоб приємно було чоловікові, як вони прийматимуть тут гостей, частуючи власноручно випеченими тістечками й бехерівкою — цим настояним на духмяному зіллі солодкуватим напоєм, що його II тато навчився робити в Карлових Варах. А влітку вони з Тинко подорожуватимуть Чорноморським узбережжям, ночуватимуть у старих рибальських хатах з пропахлими рибою та морською сіллю сволоками, їздитимуть катером до Созополя, Несебра й Балчика, а з осені оселятимуться в Празі. Гулятимуть понад Влтавою, сидітимуть, як колись, у парках, слухатимуть музику під високим склепінням кафедральних соборів...
Життя в скромній оселі біля трамвайного депо почалося з романтичних надій, п’янких ночей, яким, здавалося, не буде кінця, з віри в те, що їхнє кохання ніщо не затьмарить. Але за два роки, дощовитого серпневого ранку, колишній учень професора Фішарека стояв на полі аіеропорту і дивився, як літак Софія — Прага повільно запускає двигуни, як пасажири юрмляться біля трапа й кожен поспішає піднятися в літак. Він довго видивлявся Беатрісу в натовпі й насилу побачив її крізь дощове мереживо — високу жінку в чорному костюмі й бузковому крислатому капелюшку'.
Він сподівався, що Беатріса обернеться й махне йому на прощання, але вона байдуже зійшла трапом нагору й зникла в алюмінієвому череві літака. Потім Жрець намагався збагнути, біля якого вікна вона сіла. Йому здавалося, ніби бачить її червонясте, прилипле до лоба, волосся, її світло-сірі очі, які він так любив, в іншому ілюмінаторі йому привиділось видовжене перламутрове обличчя з ледь помітними веснянками, але Жрець розумів, що сам себе задурює, бо очі його були безсилі прорвати завісу дощу, а літак уже розганявся доріжкою, мотори люто ревли, намагаючись підняти металевого птаха в сіре, мокре небо.
Що сталося? Сімейна драма? Зрада?— Ні, минув час сп’яніння, й небога професора Фішарека тверезими очима побачила чоловіка, якого любила. Він повертався ввечері знервований і нічого їй не розповідав, але вона й так здогадувалась: йому важко змагатися з відомими скульпторами, Беатріс зрозуміла, що через невпевненість у собі почнуться нескінченні драми, а їхнє життя в цьому домі ставатиме дедалі убогішим, хоча суботніми вечорами на кухні й далі сходитимуться трамвайники, друзі старого батька, й до півночі питимуть смердючу сільську ракію, граючи в карти. Або приїдуть гості з Троянського краю, далекі родичі, й горлатимуть на всю хату, наче не сидять за одним столом, а розділені долинами й горбами. Вони їстимуть курятину, з якої на підлогу капатиме жовтий жир, і всю хату виповнить дух цибулі та м’яти... Потім гості, звичайно, підуть ночувати в інший дім — у розсадник, до батьків, але після них у хаті ще довго тхнутиме недовареною курятиною та пропотілим взуттям, а це не так просто вивітрити.
— 	...Залишився я сам у чотирьох стінах,— розповідав Жрець, похмуро ходячи з кутка в куток, і його велика тінь ковзала по спинах манекенів.— Перші дні було особливо важко, бо в мені боролися два .почуття: любов і глибокий смуток, який міг перерости в зненависть. Я лягав увечері і втуплювався в стелю. Ліжко широке й порожнє, а тільки-но поворухнешся — рипить, наче розпадається. Коли прокидався вранці, мені здавалося, зараз почую, як Беатріса брязкає тарілками на кухні, готуючи сніданок. Але чув тільки набридле капання зіпсованого крана... Мене брала злість: нащо безнастанно думати про ту легковажну персону, що зібрала своє манаття й утекла, хоча я не сказав їй жодного поганого слова! Але такої рішучості в мене вистачало ненадовго. Не знаю, чи переживав ти таке почуття: не біль, від якого зціплюєш зуби, не радість, яка осяває душу... Примушував себе зненавидіти її, а від того вона ставала ще дорожчою...
54

— Мені такий стан дуже добре знайомий...— гірко всміхнувся Мартин.
— Я одягався, йшов, не поснідавши, на пошту й замовляв розмову з Прагою. Товчуся в коридорі, значить, курю, поки озветься номер. Чую тещин голос. Вона чемно вислуховує мене (я знаю цю її чемність) і відрубує: доньки немає в Празі, поїхала кудись, і невідомо, коли вернеться. І все... Я плентав додому, але й удома не сиділося. За кілька днів я знову підходив до'віконця телефоністки. З Праги те саме: Беатрі« са ще не повернулась. Наступного дня те саме... На пошті мене вже знали всі службовці, одні співчували (видно було з виразу облич), інші посміхалися — жаліли... Це тривало кілька тижнів, аж поки я розтринькав усі гроші. Глянув одного ранку в дзеркало і схотів плюнути на себе, бо став схожий на бабу. Тоді сказав собі: «Чоловік ти чи ганчірка? Забудь усе й берися до діла!..» Легко сказати «забудь», але іншого виходу я не бачив.
Я був тоді молодший, жінки любили мене. На щось інше я, може, не здатний, ти мене добре знаєш, ну, а в цьому...
Мартин дивився на кремезного Жерця, який досить обважнів з роками (сорочка вже не сходилась на череві), дивився на гладенький лоб, темно-карі очі, плавні лінії носа й губів, і думав, що рідко яка жінка байдуже промине цього чоловіка.
Кілька років тому, зимового’ надвечір’я з холодним вітром І ожеледицею,— такого самого, як оце, що нині скувало темну ущелину,— Мартин Калинов побачив чоловіка. Той підштовхував старий автомобіль навпроти трамвайного депо. Мотор кашляв, хрипів і не міг завестись, а чоловік ковз'ав бруківкою і вперто підпихав рипучу коробку. Нарешті мотор гарикнув і сапнув густим димом. За кермом сиділа жінка. Вона вийшла, стала навшпиньки б поцілувала чоловіка, поки він хукав ііа змерзлі пальці, тоді підібрала поли широкого, мов пелерина, пальто, сіла в Машину і зникла в темній вулиці.
Мартин придивився до чоловіка — це був учень професора Фішаре- ка. Вони погомоніли хвилину, й захеканий Жрець сказав, що то поїхала його приятелька Діана, концертмейстер з опери. Познайомилися кілька днів тому, і він запросив її до себе на чашку кави. («Сказав їй, Що я в цьому ділі — справжній дельфійський оракул: немає таємниці, яку б не розгледів на денці чашки...») Прийшли пити каву, а натомість Діана попросила коньяку. Хильнула чарку, тоді другу, очі в неї заграли, й вона почала роздягатись.
— Кидає кофту на стілець, плаття — біля ліжка,— хукав на пальці бородань.— Дивлюсь на неї — ноги тоненькі, як у дитини, а груди аж розпирають комбінацію. «Ми збиралися пити каву?» — кажу їй, а вона мацає мою шию — знімає краватку й сміється. «Ми в опері п’ємо каву після останньої дії...» І тягне мене до ліжка, шукаючи навпомацки вимикач... Потім не хоче йти додому. «Тут мені добре,— каже.— Завтра вихідний, можемо провести його разом...» Непогано було б, звичайно, але наступного дня був четвер, уранці мала прийти мати... Я ледве виштовхав свою гостю. А сьогодні ось акумулятор «трабанта» відмовив... Дивачка: сідає за кермо напідпитку. «В такий холод,— каже,— нікому й на думку не спаде стояти на дорозі й перевіряти водіїв!» Казала, що їй добре зі мною, а потім гірко плакала. Можливо, це нерви. Хто зна, дуже нервовий став світ...
Жрець, можливо, стояв би ще, але знявся вітер, з гілок посипалась паморозь, і він, відкотивши комір, попрямував додому.
Жінка приїздила «трабантом» кілька тижнів, потім зникла — виїхала з оперою на гастролі за кордон.
Тепер сходами старого будинку біля трамвайного депо вечорами цокали каблучки іншої приятельки, яку він зустрів у павільйонах Кіно-
08

центру, де саме знімалася масова сцена фільму про облік зайців. Майбутня актриса курила, недбало сидячи в тісній кімнаті Жерця, вимовляла завчені речення, ніби репетирувала обіцяну роль, дивилася на манекени попід стіною й лукаво запитувала, як він може спокійно спати серед стількох невдягнених дам. Потім безцеремонно гасила лампу, роздягалася й ходила гола кімнатою (тіло її плавало в повітрі — струнке, блідо-бузкове), розчісувала довге русяве волосся, що спадало на плечі й тріщало іскрами. Тоді нахилялася над ним і шепотіла на вухо: «Отакі ми, вогняні жінки!» Нарешті брала його халат і йшла у ванну. Водогінні труби озивалися глухим деренчанням, неначе кінокамери в ті дні та ночі, коли на студії підраховували зайців.
Потім зіщулювалась біля нього, муркотіла ніжні слова, казала, плутаючи його ім’я, як їй приємно з ним, а опівночі, глянувши на годинник, раптом одягалася й просила викликати таксі. Мусить негайно бути вдома, бо рано-вранці треба їхати до Варни: там знімають заключні епізоди фільму про зайців.
Таксі приходило. Жрець виряджав свою гостю, потім піднімав фіранку й дивився. Дівчина з’являлася під вуличним ліхтарем, озиралася, щоб кивнути на прощання, й, грюкнувши дверцятами нічного таксі, зникала в тіні старих дерев...
Оскільки зайців підраховувати важко, особливо на морських курортах, та, що любила розчісуватись у темній кімнаті — аж іскри з волосся сипались,— поверталася до столиці лише з першими осінніми дощами...
Жрець намагався забути жінку, яку вперше побачив у майстерні професора Фішарека й безтямно покохав. Тепер він хотів прогнати й спогади про неї, помститись, віддавши місце Беатріси іншим жінкам, які вкриватимуться її ковдрою, кластимуть свсії шпильки під тією ж нічною лампою, де вона клала звечора годинник і перстень із сапфіром. Йому здавалося, випадкова знайома, лежачи біля нього, не тільки займає місце Беатріси на старому зваляному матраці, але й теплим диханням і ніжним шепотом видмухає з його душі, мов порох, усе те, що він доти вважав своїм найбільшим багатством. Але це була самоомана. В хвилини близькості, несподівано вхопивши в словах чужої жінки знайому інтонацію, відчувши в запаху її волосся, в лінії плеча щось таке, що нагадувало йому Беатрісу, він відчував дивний трем. Реальне поступалося спогадам. Відбувалось дивне зміщення відчуттів, і Жрець бачив себе наче крізь кілька кінострічок. Образи нашаровувалися, сплітались корінням, яке важко було вирвати, але раптовий спалах спогадів розтоплював контури, й застиглим сріблом окреслювався образ тієї, що одного дощового серпневого дня назавжди відлетіла до Праги...
Своїми нерозумними вчинками Жрець хотів помститися жінці, яка втекла від нього, а виявлялося, що це тільки міцніше прив’язує його до неї, вона назавжди лишилася незримо в цьому домі, щоб мучити й просвітлювати Жерця водночас.
Жінки, які ввечері шукали ласки Жерця, відчували його роздвоєність і вважали це дивацтвом, бо не вміли пояснити собі, як може дорослий чоловік отак поводитись. І нишком почали замітати сліди своєї незнаної суперниці. Насамперед зник її портрет із стіни — Жрець знайшов його клаптики в відрі для сміття. Потім десь так само поділися вкриті глазурною поливою троянди, які Беатріса привезла була з Карлових Вар. Жрець дуже любив ці скам’янілі квіти. Він перекидав увесь дім, спочатку навіть подумав на матір. Одного вечора з шухляди нічної шафки зникли листи та кольорові листівки Беатріси, а згодом разок синього намиста — дрібничка, яку він купив їй колись на браті- славському базарі.
66

Гостя опівночі йшла додому, а якщо лишалась переночувати, вранці ляпала босими ногами коло ліжка й спроквола вбиралась. Він дивився на неї крізь відчинені двері, й не тільки одяг, кинутий учора на плечі манекенів, здавався йому зім’ятим — зім’ятим і спухлим від сну було й обличчя жінки, яке аж згодом набувало звичайного вигляду, освіжене помадою й фіолетовими тінями для очей; це надавало її поглядові спокійної замріяності. Вона цілувала його — губи були м’які й неприємно вологі,— натягала рукавички й виходила.
Жрець дивився на розкидане ліжко, і йому здавалося — все в його душі так само розкидане й зім’яте, а в застояному повітрі кімнат йому вчувався не запах жіночого тіла й легких парфумів із забутої на ніч* ному столику пляшечки, а болотний сморід старого рову за трамвайним депо.
Жрець відчиняв вікно, щоб упустити свіжого повітря, застилав ліжко, змітав цигарковий попіл зі столика й, даючи собі слово назавжди зачинити двері для цих нічних метеликів (за кілька днів на фіранці окреслювалася тінь нової гості), сідав розмальовувати обличчя гіпсових жінок.
Ця робота попервах надокучала йому, навіть ображала, але згодом почала захоплювати. Почуття неповноцінності, яке він намагався приховати за молодецькими позами й нерідко вигаданими романтичними пригодами, почало відступати на задній план.
Він підходив до гіпсового обличчя, позбавленого брів, очей і вуст, і намагався проникнути в його таємницю. Обличчя нагадувало вапняковий схил із западинами й горбками, суху карстову пустелю, в яку він, плугар чи городник, мав удихнути життя. Відчуття було явно перебільшене, Жрець усвідомлював це, але залишався під його владою, бо таким чином повертав утрачену рівновагу і пересвідчувався, що він не зайва людина, бо його вміння тепер комусь потрібне... Жрець вірив у це, але невдовзі знову наставала мить зневіри і його охоплювало бажання віддатись нічним розвагам, щоб гостро й первісно, як цигани чи землекопи, відчути скороминущі радості життя...
Він тонко наводив брови, наче крила, окреслював вигин повік, а найтоншим пензлем малював іриси — блідо-сірі кільця із сріблястими цятками біля великих зіниць, і це надавало поглядові м’якої довірливості. Потім брався до уст. їхній рожевий колір оживляв обличчя, плавні лінії заспокоювали, а в трохи загнутих угору кутиках відчувалась усмішка.
Жрець нахилявся помити пензлі, коли ж підводив очі, на нього дивився від стіни не гіпсовий манекен, а Беатріса, яка давно повернулася до Праги. Вона м’яко усміхалася йому сірими очима, примхливо звівши брови,— таку Жрець пам’ятав її в найкращі хвилини життя. Він починав схвильовано ходити кімнатою, відчиняв скриню, знаходив там стару перуку й прикривав голову манекена, потім накидав на його гіпсові плечі поїдене міллю блідо-зелене пальто, йому раптом починало здаватися, що Беатріса ось-ось промовить: «Чом би нам не піти погуляти? День такий гарний...» — і він, обережно підтримуючи її за лікоть, поведе сходами на вулицю...
Але замість цієї уявної прогулянки він їхав трамваєм до центру, приставивши в кутку заднього тамбура загорнену в зім’ятий папір гіпсову фігуру, старанно розмальовану, чемно усміхнену, готову стати у вітрині великого магазину...
Так Жрець населяв місто стрункими сіроокими дівчатами. Іноді йому закидали, що обличчя в усіх однакові, а сірий колір очей пасує не для всіх туалетів, але він усміхався, мовляв, у нього скінчилися
57

умбра, сепія й вохра, доведеться попошукати... А за кілька днів, у іцшій Вітрині з’являлася гіпсова фігура з блідо-сірими очима — такими* як у небоги професора Фішарека.
Мартин Калинов інколи вечорами зустрічав свого друга, який походжав під вітринами, замислено дивився на модно вбрані манекени й. курив. Ніхто не звертав уваги на цього високого кремезного чоловіка зі шпакуватою бородою, найчастіше брали його за іноземного туриста, що без певної мети блукає незнайомим містом, розглядаючи вітрини...
І нікому не спадало на думку, що в склі вітрин відбивається обличчя самітника, мовчазного страждальця, котрий населяє місто власними спогадами, бо на кожному кроці в неоновому сяйві стоїть вона — усміхнена,, як у найкращі їхні хвилини. І коли художник бачив у склі своє відображення поряд з нею, йому здавалося, ніби навколо них не строкате шовкове драпірування, а позолочені місяцем каштани старого празького парку, яким вони йдуть, узявшись за руки, опале листя шурхотить під ногами, і крізь просвіти між деревами видно дзеркальне плесо Влтави.
КОЛОНА МАШИН ЗНОВУ РУШИЛА — вкотре цієї нескінченної ночі... Фари мигтіли повз Мартина, й він залишався безпорадно стояти на закрижавілому шляху.
Мартин побачив — од перевалу до нього йде чоловік у довгому темному одязі, спираючись наче на весло. Оскільки цієї ночі в його вкрай перевтомленому мозку промайнуло безліч видінь, Мартин подумав — уже настав час останнього: з безодні, дном якої тече річка, з'явився старий човняр Харон і кульгає снігом до нього, спираючись на Весло,— йде йому сказати, що човен унизу, припнутий до верби, він відвезе його на той берег, у царство вічного спокою...
Ось зараз почує невблаганні слова посланця з небуття: «Иди за мною!» — й покірливо піде за магнітною тінню. Але до вуха долинув хрипкий, застуджений чоловічий голос:
— 	Бачу — дубнеш на ожеледі, дай, думаю, лопату-другу шлаку під колеса...
Весло Харона раптом перетворилось на звичайну лопату, яка розгребла кучугуру поблизу, і з-під снігу показалася зерниста купа шлаку.
Мартин незчувся, як і рушив. Шлак прохрумтів під шинами, і той, немов посланий долею чоловік у довгому темному одязі так само зненацька пропав у місячному безгомінні, наче спопелів під пекучим промінням фар...
Перевал залишився позаду. Стрімкий схил теж обледенів. Сюди ще не привезли піску, шини ковзали, й Мартин, хоч і їхав зовсім повільно, Ледве стримував машину.
...Попереду вже Не було живої душі. Ні вогника, ні покинутого в кюветі автомобіля — тільки попелястий сніг і стрімкі схили, що збігалися, немовби хотіли розчавити цей бляшаний короб* який, проте, обмацуючи фарами крижану гірку, повільно і вперто повз уперед.
Задивившись у глуху, безплотну порожнечу внизу, Мартин хотів уже повірити, що визволився з полону видінь, але до них його знову навернув повен дітей, автобус, який раптом виник на бічній шибці. Автобус ніби дивом утримався за скелю й не полетів у прірву. Біля нього метушилися люди —‘ намагались дати собі раду, а діти, спали, поклавши ГОЛОви, на спинкй сидінь, наче нічого не трапилося. Мартин побачив їх, КОЛИ проминав автобус: темний салон, наповнений дитячими снами...
Цьому світові ніби заціпило, навіть рухи зменшених відстанню людей біля автобуса здавались Мартинові знаками глухонімих або дриганням маріонеток, яких смикають невидимі нитки...
Дорога збігала в ДоЛиНу, й за кожним кілометром виднокруг перед
58

Мартином ширшав. Обабіч пропливали засніжені поля, гойдалися білі дерева — їх він навряд чи побачив би в місячній імлі, якби не густі тіні.
Долина, про яку так багато думав дорогою, виявилася голою й незатишною, далекі вогники то мелькали між деревами, то танули, Мартинові здавалося, що перед його стомленими очима народжується міраж. Вогники наблизилися. Вони спочатку юрмились праворуч — там стояла копиця сіна, потім вихопили з пітьми дерев’яну будку, вікна її світились, а на стіні висіла чорна залізнична шинеля... Будка теж лишилася позаду, тепер фари обмацували порожню вулицю, з мороку випливали то старий будинок із залізним балконом, то купа присипаної снігом цегли, то ряд виноградних кущів. Гуркіт мотора відскакував од стін, і Мартин мав таке враження, ніби то він дере по штукатурці заднім крилом. Але це нікого не розбудило, село глибоко спало, навряд чи щось могло вирвати його з безодні сновидінь.
Мартин виїхав на невеличкий майдан із схожим на чинару величезним деревом посередині. Його тінь укривала майже ввесь майдан, а в освітленому місяцем кутку височів пам’ятник. П’єдестал з чорного каменю, мабуть, граніту, був круглий, як колона античного храму. Облич* чя Мартин не бачив — обличчя присипав сніг.
Ця незнайома людина самотньо стояла посеред заснулого села, скута зимовим холодом. Вона тримала щось у руці, а що саме, Мартин теж не розібрав — книгу чи зброю, в свідомості закарбувався лише конус білого снігу на бронзовій голові. Це нагадувало каптур на голові приреченого до страти...
Мартин і раніше проїздив цим селом, але не пам’ятав пам’ятника, який зараз блищав під місяцем. Певно, його недавно звели, увінчавши па* м’ять заслуженої людини. Мартин не знав, хто ця людина, що прикрила голову гостроверхою шапкою снігу, та коли промінь фар ще раз лизнув бронзову постать, одягнену в довге, до п’ят пальто, перед очима сплив образ Есеїста.
Старий літератор несподівано постав перед ним, наче досі ховався за рогом чиєїсь хати, примружив очі, засліплений фарами, глянув на па* расольку, яку тримав закоцюблими пальцями, ворухнув губами (може» сказав собі: «Ну, й рахуба — замість рукавиць узяв парасолькуІ.>) й зник у тумані так само несподівано, як і з’явився.
Пам’ятник теж зник за будинками, але постать на гранітному п’єдесталі залишилася в свідомості. Незнайомий бронзовий чоловік із сні* говим каптуром на голові стояв наче засуджений, який ось-ось почув ту* піт карального взводу, а потім — слизький тріск рушниць.
«І це повторюватиметься щозими,— подумав Мартин.— Цей білий каптур і це передчуття останньої миті...»
Мартин бачив багато пам’ятників, обкладених квітами або зовсім забутих. Бачив людей, які побожно стоять перед витесаними фігурами, або горлиць, що туляться на чиємусь бронзовому плечі, а потім починають носити гілочки, щоб звити гніздо, але досі не думав про самот* ність тих, кого скульптор намагався вирвати з мороку забуття.
Вони стояли безмовні під дощами й грозами, наче солдати на вар* ті, й дощ крижаними патьоками стікав з їхніх облич, змиваючи налиплу сажу. В металевому полиску лоба й щік раптом прокидався людський трепет, але це одухотворення тривало доти, поки пригрівало сонце й висихали калюжі. Тоді бронза знову тьмяніла, вкриваючись твердим лишаєм патини, порох і сажа знову притрушували обличчя й плечі приречених на безсмертя, і вони, втративши Подаровану їм усмішку, ставали суворо зосередженими. Невиразний погляд втуплювався в якусь точку простору, й такої хвилини Мартинові здавалося, ніби бронзова людина

дослухається до самої себе, охоплена тривогою за життя, бо душу шкребуть невблаганні терпуги...
Час минав. Пам’ятники стояли на пьедесталах у звичних позах, аби нові покоління могли запам’ятати благородство їхніх рис і передати все це в спадок ще новішим. Стояли спокійно — певні своєї величі. А час роз’їдав метал, зморшки в кутиках губів чимраз глибшали, від чого обличчя набувало надміру суворого, навіть збентеженого виразу, немов приречений на безсмертя чув кроки минущого часу.
Час розхитував грунт не тільки під ногами живих — він мовчазно, але вперто воював з тими, хто переступив поріг тлінності. Час постукував пальцем по темних металевих опуклостях (бронза глухо гула, наче в її серцевині прокидалися ледачі шершні) й вряди-годи запитував котрогось бронзового мужа: «Хто ти такий і чого тут стоїш?» Бронзовий муж намагався відповісти, але металеві гуЬи не ворушилися...
— Лимон, мабуть, замерз на балконі... — несподівано озвалася з заднього сидіння Мартинова мати. — Хто ж його думав, що буде така рання зима... Торік занесли лимон до кімнати аж у листопаді...
Глухуватий голос матері наче ліпив перед очима старе лимонне дерево — гілку за гілкою, аж почало мелькати між темними будинками: вузлуватий стовбур, лискучі пагони, а під ним потріскана дубова діжечка з переіржавленими обручами.
Мартин виразно бачив тісний балкон свого будинку й підперте кілками лимонне гілля з густим листям, обпаленим ранніми морозами.
— Навряд чи замерзне... — відповів матері Мартин. — Тут ожеледь, бо вітер з річки. А в місті, мабуть, тепліше...
Стара не відповіла, тільки недовірливо зітхнула.
Думаючи про свій лимон, вона й уваги не звернула ні на пам’ятник серед сільського майдану, ні на три тополі за мостом, які здавалися Мартинові застиглим у небі димом... Мати подумки обмацувала кожен листочок деревця, прислухаючись до їхнього шелесту, чи не почує хрускіт льоду, та, мабуть, не почула, бо обличчя її спокійно схилилося в піднятому комірі пальта. Поглядаючи скоса на матір. Мартин бачив, як вона засинає... 4
А безмежне поле проносилося повз самотній автомобіль. Воно здавалося зовсім сірим, бо місяць уже зайшов. Фари обмацували дорогу, вихоплюючи з попелястого мороку то купу присипаного снігом шлаку, то покинутий у кюветі коток, то телеграфні стовпи, але це заблукане в тумані світло не могло прогнати в Мартина відчуття марсіанського пейзажу чи лабіринту, з якого немає виходу.
«Такої ночі стоятиме десь на майдані забронзовілий Есеїст, якщо нащадки не-забудуть виконати його найпотаємнішу мрію. Стоятиме маленький, сховавши під пальто криві кавалерійські ноги, а лисе тім’я мерзнутиме, присипане снігом... — подумав Мартин. — Сам-самотою в безкрайності ночі... І не зможе ні спертись, коли потерпнуть металеві ноги, ні обернутись і глянути в інший бік, якщо набридне дивитися на ті самі дерева та будинки, ні вигукнути: «Дайте мені спокій! Остогидла слава, я скучив за простим шелестом трави на забутому сільському кладовищі...»
Ні, Есеїст навряд чи заволав би так, застуджений хуртовинами,— подумав Мартин. — У кожного своя доля і своя гірка чаша. Есеїста такими випробуваннями не злякаєш...»
— Коли кілька років тому я їхав з Акрополя, по той бік пристані Егіона цвіли лимони,— сказав Мартин матері.— Було свято, в церквах дзвонили, і пахощі білих дерев линули над вулицями, як музика й благовіст. Я був захоплений красою цієї південної землі й сказав собі: «Варто
60

жити, навіть якщо в тебе не лишилося нічого, крім спогаду про таке роз* квітле дерево...»
Мати не відповіла — вона спала.
Обличчя її проясніло, й Мартин зрозумів, що старій жінці сниться лимонне дерево на балконі — всипане не снігом, а квітучими пагонами, а над кожною квіткою кружляє по легенькій, дзвінкій бджолі...
ВІД АВТОРА
Після такої важкої подорожі Мартин Калинов захворів.
«його зуби вже цокотіли від лихоманки, коли він простяг руку до замка в дверях»,— подумав я, дізнавшись про його хворобу. А Мартин, як я потім дізнався, відчув приступи пропасниці ще на перевалі, коли мерз, голосуючи попутнім шоферам, а всі проминали його, мерзляку* вато щулячись за обледенілими шибками.
Я думав, його тримала вдома звичайна застуда, на яку хворів кожен з нас, особливо в'дитинстві, й уявляв собі його зі склянкою гарячого чаю в руці й пропахлим кислою сільською ракією компресом на шиї, серед розкиданих книжок на ліжку, з якого щойно підвівся випити ліки. Думав, мати вечорами розтирає його за народним методом намиленими руками, що м’яко ковзають по закляклих від хвороби м’язах, потім кладе в ноги синові нагріту цеглину, загорнувши її в свою шаль з каракачанської вичіски, й довго, аж поки Мартина здолає сон, у нього легкими хвиля-* ми переливається тепло...
Отак я думав і, заклопотаний своїми справами, не знаходив часу відвідати його, та й не поспішав, бо хотілося прийти, коли вже мине хвороба. Посідаємо в кімнаті, дивлячись на заставлені книжками стіни, й знову заведемо наші нескінченні розмови. Для мене завжди було щастям — сидіти поряд цієї для інших замкненої й самотньої, а для мене — щедрої й світлої людини...
Я розшукав його одного недільного дня, коли місто тонуло в тумані, колошканому вкритими інеєм вершками тополь, а вулицями навпомацки повзли автомобілі з увімкнутими фарами — ледь помітні в сірості похмурого дня: ця примарна процесія нагадала мені оту нескінченну нічну подорож Мартина Калинова обледенілою ущелиною.
Перекладач лежав під вікном палати, загорнений по шию в біле простирадло. Перше враження було, ніби він заметений снігом. Обрамлена безладно розкиданими шпакуватими кучерями голова тонула в подушці, він обернувся до мене, і я побачив попелясто-сіре обличчя. Очі його втратили той м’який блиск душевної свіжості, блиск, що зачаровував мене. Я подумав, що в цьому винний туман, та коли Мартин по-страдницькоМу всміхнувся до мене, я збагнув свою помилку.
— Думав, обійдеться лихоманкою, а біль у попереку став нестерпний, — сказав він, підвівшись на лікті, бо йому було важко розмовляти лежачи: за кожним рухом його обличчям пробігав дрож.
— 	Знаєш, скільки років я збирався до лікаря. Все відкладав, поки трохи звільнюсь, а робота не мала кінця. Думав, минеться само собою, «як на собаці» — так любила колись казати мама. А воно, бач...
Почувши звуки за вікном, я підвів очі. На карнизі стрибали горобці, певно, знайшли там крихти хліба або ж просто гралися, здіймаючи крильцями хмаринки снігового пилу.
— У лікарні я був лише раз у житті, ще малим, і відтоді не люблю цих білих коридорів з їхніми запахами, порипуванням нош,—
61

сказав Мартин.— Тоді я був захворів не дифтерит. І досі пам’ятаю відчуття від ін’єкцій; голка встромлена в стегно, а лікар уже наповнює новий шприц... Я майже не спав ночами, втуплювався, • було, в стелю й лежу. Дуже хотілось одужати, поки не скінчилася зима, поки не розтанули ковзанки... Маю таке враження, що коли б знайшов ті свої дитячі санчата, сталося б диво: санчата повернули б мені ті роки. Але їх уже не знайдеш, досі погнили в погребі батьківської хати або сусіди порубали на дрова якоїсь холодної зими...
Горобці знову зняли гармидер. їхнє цвірінькання звучало незвично весело в тиші лікарняної палати, й Мартин усміхнувся до них, мов до друзів, яких довго чекав.
— Дивні пташки... Співучі проти зими відлітають на південь, а ці нещасні створіння цілий рік не кидають людини. Досі я їх майже не помічав, не тішився їхнім скуйовдженим пір’ячком, їхніми піснями, які часом не відрізниш від шелестіння дерев. А тепер, у нескінченні години лікарняної тиші, я полюбив цих безжурних небесних посланців, мені здається, якщо б їх не стало за вікном — моє життя втратило б щось дуже важливе. Знаєш, про що вони мені нагадують? Про дні перед різдвом, коли надворі кололи порося і з кухні пахло смаленою шкірою й святом. А ще нагадують про людей, яких я раніше не помічав навколо себе, хоч вони були гідні всілякої шани. Нагадують про неоціненну дружбу, й мені стає сумно... '
Я вирішив уже йти, бо Мартин хвилювався, й слова, вимовлені тихо й замислено, наче на сповіді, стомлювали його. Але він попрохав їґосйДіти ще трохи.
— Кілька років тому, коли перекладав «Метаморфози», я пішов до Есеїста попросити книжку з тлумаченням неясних текстів Овідія. Есеїст пильно вдивився в моє обличчя, воно видалося йому дуже блідим, і він сказав: «Кажуть, нездужаєш. Усяке базікають. З’явилися хтозна-які хвороби, травми цивілізації. Дивишся на молоду людину, наче здорова, а тоді чуєш —у лікарні. Різонули скальпелем — і знову зашили... Медицина безсила перед цією хворобою...».
Так і сказав мені — просто в очі, а я тепер думаю, чи не збувається його пророцтво, — гірко посміхнувся Мартин.
Я спробував розповісти йому щось веселе. Есеїст купив собі в модному магазині новий костюм, бо в старого протерлися рукави від постійного сидіння в президіях: знову чорний офіційний костюм, лише з вужчими вилогами. Гомонять, нібито перебирається в однокімнатну квартиру, а в схожому на замок будинку, зведеному віденськими архітекторами, оселиться його внук з молодою дружиною. Онук уже постягав старі дідові меблі в одну кҐмнату, туди ж упхав ! колекцію метеликів, яку старий збирав ціле життя, а найняті люди заходилися рубати вишневий садок. Там тепер вирощуватимуть голландські тюльпани — на спогад про весільну подорож до Амстердама... Я намагався розважати Мартина й іншими історіями, які спадали на думку, але він наче й не слухав. Мовчав, думав, обличчя на подушці було незвичайно бліде, і я здригнувся, бо простирадло, яким Мартин був укритий до підборіддя, нагадувало холодний сніговий замет...
Додому я повертався туманним містом, вулиці жевріли безліччю тьмяних вогників, одні машини віддалялись, натомість із туману виринали інші, неначе почалось тотальне переселення. Вдома я ввімкнув лампу й, навіть не знявши пальта, розгорнув рукопис, який Мартин Калинов дав мені на прощання, —• частину незакінченої книжки, він
62

працював над нею влітку й восени в батьківській хаті за горою... Досі Мартин тримав цей рукопис у таємниці, нікому не показував, навіть найближчим друзям (може, вважав свої роздуми нецікавими для інших), через те я схвилювався, коли він витяг рукопис з-під подушки й подав мені:
— 	Узяв був сюди, думав ще раз відредагувати, бо я, мов той кінь, що погано почуває себе без хомута, але лікарі не дозволяють, — сказав він зніяковіло, розкривши мені таємницю, якої не збирався нікому розкривати.— Може, випаде часина прочитати... А коли щось трапиться, хай це буде тобі на згадку про мене.
Тепер я гортав сторінки, дрібно списані його рукою, літери були часом чіткі, місцями ж нагадували таємничі знаки, котрі я ледве розумів, і переді мною розкривалися не тільки картини того північного краю, який Мартин так любив, не тільки його відчуття пахощів і світла землі, що породила його,— я відкривав драму його душі, заблуканої в Порожнечі й Вічності...
Я читав сторінку за сторінкою й думав про свого друга. Десь там, у лікарні, на його ліжко в цю мить падало світло вуличного ліхтаря й не давало заснути, та й бракувало звичної обстановки: друкарської машинки з потертим на ріжках футляром, у кутку —• старого лимонного дерева, яке помилково розквітло серед зими; бра» кувало всієї домівки, сповненої п’янкими пахощами книжок. Цей чоловік ціле життя подорожував просторами часу, тягнучи ношу покликання, як ескімоські собаки тягнуть свої нарти в безкраїх снігах. Коли знесилені собаки вже зовсім падають, чекаючи білої смерті, по'гонич прив’язує до палиці рибину й простягає її над головами смертельно виснажених тварин. Мить — і вони оживають: ніздрі, що парують від лютого морозу, відчувають живлющий дух, посторонки натягаються, примерзлі нарти аж риплять. Собаки поволі знову починають бігти, щоб схопити спокусу, але рибина гойдається високо в небі, вона недосяжна, поки вдалині не спалахне вогник ескімоської оселі...
Мартин Калинов нагадував мені тих невибагливих ескімоських собак, котрі самовіддано тягнуть свої нарти. І він, як і кожен з нас, бачив рибину, що гойдалася високо в небі, прив’язана до палиці того, хто сидить у нартах, і намагався бігти за нею, щоб наздогнати...
Кому пощастить уздріти вогник ескімоської оселі? Хто залишиться під снігами, похований серед мовчання й забуття? Це скаже час, коли нас уже не буде...
На такі роздуми наводили сторінки, дрібно змережані рукою Мартина Калинова. Я думав зберегти їх на згадку про незабутнього друга, та оскільки вони, здається, розкривають цікаві сторінки його душі, я зважився передарувати їх шановним читачам.
* * *
ЛУНА
Кілометрів за два від нашого дому була каменоломня. Крізь гілля горіхів і каштанів червоніла гора, де працювали люди, раз у раз їздили вантажні машини, лишаючи по собі довгі хвости куряви. Гірського будинку, куди я приїхав на літо, не сягали ні голоси каменярів, ні гуркіт битого мармуру. Лише курява, яка цілий день висіла над горою, нагадувала про каменоломню. Я сидів на балконі й слухав річку. її гомін линув звідусіль, відчувався в брязканні вікон, у дзижчанні бджіл наді мною, й коли ця повільна п’янка музика заколисувала мене, я розплющував очі й у напівсні питався: чи не дощ? А може, листя в садку перешіптується? Я силкувався розрізнити на тлі
63

протилежного схилу золотаві пасма дощу, але бачив лише густе, настояне на зіллі, повітря, а крізь пахощі літньої землі легкими змахами крил пролітала сойка.
Все навкруги було первісно-просте й заспокоювало. Я відчував — стаю часткою цього краєвиду, дні набувають нових кольорів, і я намагаюся збагнути й сяйво глиняних урвищ, і рясне цвітіння лип, і масну рухливу землю на подвір’ї, зритому кротами.
Все обіцяло спокій, аж доки зродилася луна...
На світанку мене розбудив грім. Я подумав, що збирається на дощ, і після першого грому чекав вогкої хвилі вітру, але ніздрі відчули знайомий подих ранку: пахощі дикої герані з-за вікна, дух квасу та диму з кухні й насамперед аромат сну від моєї подушки. Гори навпроти сліпучо ряхтіли, але новий гуркіт грому, ще дужчий, струснув моє вікно й затуманив усю ранкову картину, бо краплини роси на шибках ураз потекли й скаламутили барви ранку.
Я встав і відчинив вікно. Ранок ухопився до кімнати вільгістю пробудженого лісу й тягучим розкотистим відлунням, якого я досі не чув. Це скидалося на плескіт крил пташиної зграї, хоч мої очі не могли розрізнити її в перлово-синьому сяйві неба; коли ж луна почала заглухати, звук нагадав мені шурхіт хлоп’ячого паперового змія, що відірвався й падає косо, лопочучи хвостом у повітряних хвилях вітру.
Я здогадався, що це луна того самого грому, який розбудив мене, тоді побачив над каменоломнею стовп куряви, сліпучо-білий угорі, й усміхнувся: і сьогодні не буде дощу. Робітники рвали скелю, й каміння лавиною сипалося зі схилів протилежного пагорба.
Опівдні каменоломня озвалася знов. Я був на подвір’ї й виразнЬ почув гуркіт першого вибуху. Він якусь мить душився в земній глибині — глухий, схожий на кашель, — потім вирвався з таким звуком, наче корок з величезної пляшки шампанського, вдарився в скелі й зник у їхніх тріщинах. Проте оманлива тиша тривала секунду. Новий гуркіт був схожий на вітер, що гне додолу дерева — аж гілля та коріння злякано зойкали. Цей вітер подолав перший схил, не сколихнувши жодного листочка, й коли піднімався на другу гору, я зрозумів, що то луна.
Друга хвиля грому була глухіша, наче то грав за пагорбом оркестр, чию мелодію я не міг розібрати. Вчувалися звуки мідних інструментів, але це більше нагадувало форкання коней, ніж ритмічну мелодію. Я подумав, що звуки заглухнуть, увібрані сухою літньою землею, й раптом відчув — музика невидимого оркестру огорнула ввесь протилежний схил, мов злива, розляглась луна, в якій переважав високий спів скрипок, а в нього людським криком уплітався голос гобоя, смички приборкали свій біг, мелодія стишилась, віддалилась і, мов роса, збита пташиними крилами, посипалися звуки піаніно. Паль* ці, що їх народжували, можливо, були пальцями хмари. Вони опускались повільно й урочисто, в мелодії було щось неземне, піднесене, наче дзвін кришталевих келихів дивного для такого курного літнього дня торжества, і я, заслухавшись, відчув себе його учасником, хочй знав, що це лише луна, красива омана.
Знав — і не міг позбутися її чарів.
Недільного дня, коли в каменоломні западала тиша, я відчувагв, що час уповільнювався, дім мій порожній і непривітний, зелень на пагорбах зів’яла не від спеки, а від мовчання. Я, мов у якійсь дитячій грі, чекав наступного ранку, коли в каменоломні знову прокинуться кирки. Каменярі підпалять гніт, і вогник поповзе до джерела вибуху, мармур упаде ниць, роздерши сорочку пилюки, а луна побіжить за мною, спізнившись на умовлену зустріч. Я вигляну з-за хати, знаючи,
64

що вона ховається під ганком, і мені здасться, ніби бачу її хитро усміхнене синє око, та коли підбіжу туди, то виявиться квітка волошки.
Луна сховається під черешнею, але поки я перетну двір і схоплю її за руку або розмаяну від бігу сорочку, як у грі в піжмурки, під черешнею нічого не виявиться: луна знову вислизне. її невидимі ноги розбризкуватимуть воду на броді, до якого побіжу, засліплений стри- бучими відблисками хвильок. За мить протилежний схил стихне, а мені здасться, ніби пташки зашепочуть луні, хай сховається глибше в улоговинах, щоб я не знайшов її.
Гра уяви не так тішила мене в цьому глухому гірському закутку, як спонукала вдивлятись у речі та явища, на котрі в людському гаморі й тисняві навряд чи звернеш увагу. Луна створювала інші виміри навколишнього світу й звичайне шарудіння лісу перетворювала на складну симфонію, а вечірній гомін гір — на пошепки вимовлену молитву вогням та спізнілим крокам,’тож ці перегони з луною примушували звернути погляд до себе й так зосереджено оглядати нібито знайомі простори душі, як оглядав свою рідну хату й здивовано помічав, що це не просто будівля з кам’яними .східцями, порослими травою, а вросле в мене рипіння дверей, дух хліба в рушнику, яким уранці втирався, гіркий запах батькової мисливської рушниці, з якої не стріляли десятиріччями, шелестіння піни в мисці, де мати прала мої протерті на колінах штанці... Хата йшла крізь моє безсоння, набувши образу людини (найчастіше — мого покійного батька), проходила попід деревами, нахилившись, аби не збивати плодів, з-під стріхи вилітали ластівки, але то вже й не стріха, а поли батькового піджака, й ластівки вилітають з-під піл...
Луна минулого турбувала мої сни. Іноді сни були буденні й тягучі: запорошені коні біля воріт, собачий гавкіт, набридливе відчуття, ніби я забув щось або десь на мене чекають, метушливі пошуки власних черевиків, які невідомо куди запхав і мушу йти босий у місто... Ступні торкаються землі, я відчуваю її холод, а вона раптом починає втрачати обриси, визволятися з полону реальності. Озивалися джерела прозорими словами. Пагорби ставали селянами, що, випроставши зімлілі від довгої роботи спини, перемовлялись, а їхні голоси летіли наввипередки, в небі наді мною перетворені на білих птахів. Будень ставав святом. Я відчував полегкість, як у найсвітліші хвилини свого життя, й коли вранці, освіжений струмком з-під крана, виходив наї подвір’я, в словах каменярів, які йшли повз мою хвіртку, вчувався відгомін нічної розмови з горами. Од того відгомону слова м’яко сяяли, неначе вкриті росою левкої й полегла трава в мене під ногами.
Сідаючи до білого аркуша, я розумів, що зосереджуюсь не так над історією, котру маю переповісти, як над її відлунням, що залишилось у мені, наче відгомін каменоломні в ущелинах.
Іноді думки були незграбні, непринадні, і я бачив, що одежу моїх слів скроєно не за зростом, та й колючки її подерли, тепер треба довго й уважно все перекроювати й перешивати. Іншим разом думки приходили веселі й гомінкі, як святково вбрані діти, я тільки поправляв складку на платтячку або застібав гудзик, що вислизнув з петлі. Я блукав лабіринтами пам’яті, як полюбляв уранці поблукати в недалекому буковому лісі, й кроки мої будили луну минулих літ. Перед очима поставали забуті образи та яблуневі садки, якими давно пройшлася сокира, дзюрчали висохлі струмки, звивався дим згаслих багать. Я торкався до всього- пальцями й не міг надивуватись, бо досі й на думці не мав, що все це існувало в мені. Руки відчували не холод гіпсових відливків, а пульс живих м’язів, струмування весняного соку, джерельної води, жар тліючого приску.
Я ходив долиною й .думав: життя моє схоже на оту річку, що збли-
б. 	«Всесвіт» М 2 05

скує крізь гілля дерев. Його теж не обминули різні драми, які то перегороджували йому дорогу, то відходили вбік, дозволяючи розлитись вільно й широко. Луна моїх і чужи* радощів та болів перегачувала течію піщаними греблями, але вона, спрямована в нове річище, опиралася невгамовній спразі пісків. Падали підмиті береги й на зсувах вшци- рювалося чорне коріння зневіри...
Мати річки — хмара — сказала їй, що мусить добігти до моря. А що нам сказали при народженні? До якого моря нам прямувати? До радості? До душевного піднесення? До облудного міражу вічності? Чи не поглинуть піски пережитого наших плес, чн не залишаться в пам’яті лише сухі береги, які нагадуватимуть, що тут колись текла річка?..
Знов озивається каменоломня. Вибух здіймає до неба хмари пилу, злякані птахи пронизують їх короткими блискавками, а луна звивається наді мною вихором, піднімаючи торішнє листя, заплівши мої думки в його шелестіння й понісши над хатою та над горами. Я дивлюся на цей стовп, що вгинається, силкуючись утримати небо, й чекаю, коли озветься оркестр луни, з мелодії якої починалися мої довгі дні в горах.
Ось його перші акорди. Цього разу мідні інструменти мовчать — озиваються самі скрипки. їхні трелі глухі, уривчасті і нагадують стукіт у двері. Я йду відчинити — нікого не бачу. Може, це пересторога Долі, якою мене лякає симфонія Бетховена? Виходжу на подвір’я. Луна тікає від мене й ховається за рогом, бачу лише її око, чорне й допитливе. Я підходжу навшпиньки: то, виявляється, не око, а вчорашня квіточка левкоя, висхла на стеблі.
А ліс навпроти сміється: скрипки підхопили іншу мелодію...
РОЗКВІТЛЕ ДЕРЕВО
На початку квітня, коли приїхав мій друг, ліс іще був .голий і вогкий. З північного схилу гір тягло крижаним подихом снігу, й лише золотий туман розквітлого кизилу між грабами і глодом нагадував про близьку весну. За неї говорила трава, що пробилася крізь торішнє листя, блідо-зелена трава, схожа на дитйну, яка довго хворіла й пробує ходити, хитаючись від найменшого подуву.
— Приїхав малювати квітучі дерева, а тут ще зима...— мовив мій гість.— Навіть персики не наважились розквітнути.
— У цій долині рідко зустрінеш персики,— відповів я.— І черешня не витримує тутешніх морозів. Але терен та алича, може, вже й розцвіли...
Він узяв мольберт і скриньку з фарбами, постояв надворі, глибоко вдихаючи прохолодне повітря, наче намагався вловити тремкими ніздрями пахощі далеких розквітлих дерев, і пішов уздовж річки шукати те, що бентежило його уяву й просилося на полотно.
Я бачив, як він перебродить річку, потім його широка спина ще раз майнула за луками й зникла в кущах,
Я сів закінчувати давно початий переклад. Слова опиралися, чужі думки, які мав утиснути в строфи, розбігались, наче ті вівці, котрих увечері дід заганяв до кошари. Про гостя свого я згадав аж перед обідом, замкнув хату й пішов шукати його до річки. Під ногами шурхотіло торішнє листя, я відчував ніжне тепло квітневого дня, а ще більше — розбурхані сонцем запахи. Це був прозаїчний дух прілого коріння, слизьких перламутрових слідів равлика, але розбуджена ранньою весною уява пов’язувала все це з далекими пасіками, пташиними крильми та хмарами, які ходять по землі пішки.
66

Тоді я й побачив розквітле дерево.
Воно стояло посеред галяви, наче хлопчик у білій сорочці, що заблукав у горах. Стояло й озиралось. Я чув його подих — тоненький, наче дзижчання бджоли. Може, воно намагалося крикнути від страху, бо було саме серед темного лісу? А може, всміхалося сонцю й сяяло, освітлене думкою про нього, й птахів, і світ, що пробуджується?
Квітуче дерево здалося мені таким нереальним, аж я подумав: може, це сон, видихнутий срібною парою із зігрітої землі? Сон снігів, потоптаний сарнами й розгойданий пострілом мисливця, дивним пострілом без ядучого свистіння шроту, без стогону пораненої жертви, пострілом, від якого тільки луна?..
І біля цього дерева я побачив художника.
Він стояв коло мольберта спиною до мене, і з рухів його тіла я вгадував рухи пензля. Дерево не ворушилося, втупившись в одну точку так, як це роблять натурщики, позуючи в майстернях. Коли повівав вітерець, сяйво квіту яснішало, наче розгорявся білий вогонь, а тіло людини біля триноги починало тремтіти, стаючи легким і сріблястим, мов пронизане рентгенівськими променями.
Я не хотів заважати художникові й пішов геть, у такі хвилини чужа присутність небажана, тільки ввечері побачив намальоване.
Ми сиділи біля каміна, не засвічуючи лампи, й відблиски полум’я мінилися на стіні. Давно вже смеркло, в хаті мало бути зовсім темно, як іншими вечорами, але довкола плавали опалові сутінки, збираючись, то до однієї, то до другої стіни, як хмарки світлячків липневими вечорами.
Я мусив роздивитись картину за денного світла, через те не засвічував лампу, щоб у темряві думати про розквітле дерево й відчувати його присутність.
Коли полягали, я почув шурхіт. Спочатку думав, що залишив одчиненим вікно й занавіска ворушиться від вітру, але згодом зрозумів: то кроки розквітлого дерева.
Воно ходило кімнатами навшпиньках, аби не розбудити нас. Оберігало своє біле вбрання, піднімаючись сходами, визирало у вікно на дорогу, що вела до його галявини, потім нахилялося роздмухати згаслий вогонь (мабуть, було холодно), але не змогло оживити жодної жаринки...
Мій друг поїхав наступного дня, забравши картину. Я просив подарувати її мені, але він заперечив, що це тільки ескіз: намалював дерево та й годі, а воно мусить викликати спогад про цвітіння, біль, що весна позаду й ми вже ніколи не дивитимемось на дерево такими зачарованими очима.
Красиво говорив цей чоловік!.. Мене теж хвилював реальний образ розквітлого дерева, та ще більше бентежив спогад про нього, тому я вирішив почекати — хай закінчить картину, щоб, коли я почеплю її на стіні, вона повертала мене до щасливої миті мого життя.
Тижні минали непомітно, забуяло листя на деревах, і я, сидячи на балконі, вже ледве бачив брід крізь переплетіння гілок. Потім листя погоріло від спеки, наче його вкрила курявою череда, повертаючись увечері додому. Коли йшов дощ, листя по-бляшаному бряжчало, годи- ну-другу після дощу вилискувало глянцем, і потім знову сивіло.
Серпневого дня, коли вихор здіймав до неба сухе кукурудзиння, гуляючи понад річкою, я згадав про розквітле дерево, й мені закортіло ще раз його побачити.
5*
67

Я знайшов галявину, де тоді стояв мольберт художника, але на пожовклій, витолоченій траві чорнів лише слід багаття. Чи не переплутав я, бува? Де ж те дерево, що так буйно квітло на початку квітня? Чи не зрубали його?
Довкола росли занорошені кущі з поламаним віттям, серед них я побачив аличу — в лахмітті, мов циганка, що сіла відпочити край дороги. Стара алича з дрібненькими, гостроверхими плодами в сірому листі ще більше посилювала відчуття старості й убозтва.
Так, це було оте дерево, яким я так милувався квітневого ранку! Життя погасило сяйво його квітів, прогнало пісню бджіл і щебетання шпака, натомість дало йому оці терпкі плоди, що ховалися між запорошеним листям... Вигляд оббитого герлигами та камінням дерева нагадав мені гіркі життєві істини, й мене гнітила сумна думка, що все на світі скороминуще, а найсвітліша його мить — цвітіння...
Який сірий будень опанував цим кутком, де лише кілька місяців тому пишалося царственою величчю розквітле дерево! Якими болісними здавались мені тепер удари мотик на картоплищі, де в квітні тонко пахли перші весняні квіти!.,
Річка бігла, несучи на собі тіні пагорбів. Літо тхнуло кінським потом і кропивою.
Мене ніби пограбували. Спогад про розквітле дерево навертав до втрачених ілюзій, до свят, яких ніколи вже не буде, до днів минулих та їхнього плоду, дрібного, мов плід старої аличі.
Чи вмів я просто й щиро радіти маленьким святам, як раділо те дерево весняному квіту, а чи все в своєму житті перетворював на будні, навіть найурочистіші хвилини? А втрачаючи ці свята, чи усвідомлював, що втрачаю назавжди?..
Я залишив гори й повернувся до міста.
Дерева за вікном стояли голі, на вітті гойдались лише синички, мов останнє листя. Коли сніг засипав балкон, жоржини востаннє розквітнули, кошлаті й по-сирітському сумні. Зима надовго ув’язнила мене між книжковими полицями та на мороженими вікнами, за якими в сірому тумані плавали будинки.
Зима — важка для мене пора. Я довго хворів і боровся з нудьгою, перечитуючи улюблені книжки. Тепер вони викликали тільки спогади, мов квіти, хтозна-коли покладені між сторінками. Спогад воскрешав їх, але вони розпадалися при найменшому дотику.
Коли я вранці виходив до передпокою й крадькома дивився в дзеркало, моє бліде від хвороби обличчя теж нагадувало таку квітку між сторінками... Я віддалявся од джерела свого життя, і тим, хто знав мене близько, мабуть, ставав схожим на старе дерево на полонині — запорошене, непомітне серед навколишніх кущів дерево з дрібненькими терпкими плодами, які марно силкуються привабити когось убогим янтарним блиском.
Наступного року, на початку квітня, я знову поїхав у ті краї.
йшов уздовж річки, вдихаючи пахощі пробудженої землі. Чорніли кущі, й серед них подекуди гойдались перламутрово-зелені дзвоники чемериці. Я був певний, що торішнє весняне свято не повториться, як не повторюються найкращі хвилини життя, й, згнітивши серце, продирався між кущами до тієї галявини, де стояло знайоме дерево.
Я сподівався побачити чорне, поточене короїдом і хуртовиною гілля, та враз перед моїми очима сяйнуло щось ніби вкрите інеєм. Дерево стояло на тому самому місці, де влітку коцюрбилася стара запорошена алича, схожа на циганку. Воно було знову молоде, усміхнене, гойдалося, наче вітаючи мене, іскрилось і гуло бджолами.
68

«Чому життя, яке досі ніколи не панькалося зі мною, знов привело мене сюди? — питав я себе. — Чи карає за песимізм?.. А може, вчить, як зберегти душевні квіти? Але що може повернути людині давно відшумілу весну?..»
Біле дерево ряхтіло білим сяйвом, молоде й дзвінке від дзижчання бджіл, наче сміялося разом з ними.
Це був сміх переможця.
Воно знало таємницю воскресіння, яку я ніколи не пізнаю.*..
ЗИМОВІ СНИ ЛЕВІВ
У дитинстві, коли навколишній світ почав одну за одною розкривати мені свої маленькі чи більші таємниці, коли я сприймав як цілком звичайне те, що ще вчора здавалося незнайомим і недосяжним, для мене були загадкою леви.
Я знав буйвола й коня, бачив, як повертаються вони ввечері додому, йдучи один за одним, наче ніч за днем. Знав баранів, що бились, коли їх спекотного полудня заганяли в затінок; вони кидались один на одного, низько нахиливши голови. Знав собак, з їхньою вірністю і підступною вдачею. Викликали усмішку незграбні рухи кабана, який виходив із сажу перед різдвом погуляти засніженим подвір’ям, не підозрюючи, що колій уже точить ножа... Потім було булькання каструлі на плиті, кукурікання півня, який ляпав крильми, здіймаючи хмару снігового пилу... Всі ці звуки й речі належали до мого світу, але він мовчки відходив і зникав, коли я брав з батькової полиці й розгортав свою найулюбленішу книжку на тій сторінці, де були намальовані леви...
Вони лежали, великі і царствені, на піску незнайомої пустелі. їхні голови, увінчані розкішнгіми золотистими гривами, покоїлись на передніх лапах.
Все було спокійно на цій картинці — й пісок, і пальми вдалині, й піраміди за пальмами, та коли я вдивлявся в очі левів і в зморшки на шкурі, під якою, мов живі, вигравали м’язи, ладні щомиті підкинути пружиною сонне тіло,— я не відчував страху перед цими величними хижаками. Батько називав їх царями природи, а я тільки німо захоплювався ними — таємничими, всемогутніми левами... В їхніх очах був одблиск янтарю, а в ньому, наче мушка в маминому янтарному персні, чаїлась таємниця, якої я не міг збагнути, бо ці очі бентежили мене своїм проникливим мовчанням і спокоєм...
«Лев — цар пустелі, й оскільки кожному цареві належить палац, то хороми левів, — думав я, — побудовані з безмовності пісків, а за дах тим хоромам правлять перелітні птахи з дивними іменами, які важко запам’ятати...»
Найвразливішими, захоплюючими й страшними були ночі, коли в моєму сні з’являвся Лев.
Він приходив здалеку, й дюни пустелі відступали перед ним. Хода в нього була повільна й урочиста, сліди блищали на піску золотими відливками, навіть найсильнішим бурям не під силу було їх замести. Лев заходив у ниви, які тільки-тільки починали колоситись, а тепер нараз підводилися високою густою стіною. їхні золоті хвилі розступалися перед царем природи, вклоняючись йому, як уклоняються вірнопіддані володареві. Дерева, ще вчора в’ялі й посірілі, тепер сяяли, наче вмиті дощем, гілки відхилялися, щоб показати налиті сонячним промінням плоди, а птахи були не схожі на наших — їхні хвости залишали в небі золотий слід, як падаючі зірки влітку...
Лев перебродив річку. Від його відображення брід полум'янів, а мені здавалося — то цар пустелі ступає багаттям. Але жодний м’яз

його не здригався. Лев перестрибував через огорожу легко й вільно, як перелітала її інколи випущена мною повітряна кулька. Собака задкував, ховався під ганком і клацав зубами від страху. Півень зачаровано стояв, звісивши крила й випнувши шию,— зібрався був кукурікнути, але тільки прохрипів... Усе живе завмирало, навіть жаби, які дос! стрибали на своїх кумедно довгих ногах, припадали до стежки, мов пласкі пухирчасті камінці.
Усе завмирало, неначе настав час відплати.
Я сподівався побачити хижий зблиск, а потім — стрибок царст- веного тіла, але в очах Лева спокійно відсвічувало пустельне сонце й гойдалися тіні пальм.
Лев ходив коло хати, нюшив траву, ніби шукаючи загублений слід, потім нюхав сходинки, але не піднімався ними до кімнати, з. вікна якої я дивився на нього, німий від страху й захоплення.
Прокидався я від кукурікання. «Лев, мабуть, пішов геть, якщо страх попустив горло півня!» — думав я, вислизав з ліжка й виглядав у вікно. Лева справді не було. Роса яскріла на траві біля хати, й хоч як я видивлявся, не міг знайти на ній слідів нічного гостя. Але його розкішна грива залишила відблиск на перлистих краплинах ранку. Вдягаючи стару ситцеву сорочку, я з подивом виявляв, що вона виткана з тонких золотих ниток і в кожній з них янтарно світяться очі Лева...
Батько мій накачував шини велосипеда, Приставивши його до стіни: готувався їхати на роботу. Мама вже почистила плиту, а з кухні долинав дух опари: вона місила хліб. День починався зовсім звично, бо ніхто не знав про мій сон. «Збагнуть, яке свято пропустили, коли побачать мою золоту сорочку...» — казав я собі й урочисто виходив на подвір’я. Батько мацав пальцем уже накачані шини, виводив велосипед на стежку, лаяв мене, що довго сплю, й, не помітивши ні моєї золотої сорочки, ні слідів Лева, які перетнув своїм бувалим у бувальцях велосипедом, виїжджав на вулицю.
Восени до нас прибув мандрівний цирк. .
Були клоуни й факіри, які ковтають шпаги, був п’ятиметровий боа, але я просив батька повести мене на виставу не заради них — мені кортіло побачити Лева, його рик лунав уночі над містечком — гучний, наче сурма, що закликає невидимі полки, томливий і гнівний водночас. Він заглухав між сонними фургонами мандрівних акторів, а луна лишалася в моєму сні.
І ось одного вечора, вбравшись як на свято, я сидів у цирку і схвильовано стискав батькову руку. Прожектори освітлювали високе склепіння, під яким акробат їздив велосипедом, — таким, як у мого батька,— але я майже не дивився на нього: мій погляд був прикутий до входу на арену, звідки мав з’явитися Лев...
І він з’явився.
Заграла музика. Прожектори зосередилися на арені, наче прослали на ній золотий килим, і, струшуючи гривою, граючи всіма м’язами лискучого, пружного тіла, аж по спині в нього перебігали блискавки, вийшов Лев. Його супроводив високий чоловік у чорному костюмі— дресирувальник. В одній руці він тримав металевий прут, у другій — бич.
Лев поводився спокійно й поважно до тієї миті, коли хльоснув бич. Різкий звук змусив лева підвестись на задні Ноги. Цар природи рикнув, його очі гнівно спалахнули, та за мить знову покірно глянули на хазяїна, а дужі ноги, які лишали золотий слід на пісках пустелі, тремтіли — може, від страху, може, від непогамованого гніву.,«
70

Я дивився, як Лев стрибає крізь палаючі обручі, лиже руку того, хто бичем примушував його покірно й незграбно танцювати на арені, наче циган ярмаркового ведмедя, й арена тьмяніла перед моїми очима, немов' прожектори один по одному гасли, а мені ставало боляче, хотілося смикнути батька, який сміявся від захвату, й сказати йому, що хочу додому, швидше додому...
Я відчував тривогу, розчарування й пекучий жаль за чимось утраченим, спазм стиснув мені горло. Мені, нерозумному хлоп’яті, й не в голові було, що це я вперше зіткнувся з гіркою правдою, що життя кинуло мене на край безодні, яка лежить між берегом мрії та берегом реальності.
Не знав я тоді, що відстань між цими берегами може бути така велика.
Наступного ранку я йшов до школи повз цирк. Брезент шатра обвис від вологи, сірий і закіптюжений. Жодної людини я не побачив там, де вчора циркова музика зібрала була все містечко. Біля входу впереміш із тополевим листям валялися мокрі клапті квитків, які прилипали до підошви.
Поряд із сірим громаддям шапіто стояли фургони, за вицвілими фіранками яких ще спали артисти, втомлені після вчорашньої вистави. На мотузці між двома фургонами висіли випрані дитячі штанці, мереживні комбінації, бюстгальтери, які блищали, мов перламутр. Ґіід приступками фургонів стояли стоптані черевики і миски з мильною водою.
Це був сірий будень цирку, але не він хвилював мене. Я вийшов з дому раніше, щоб трохи постояти біля клітки Лева між фургонами мандрівних артистів — подивитись на гордого в моїх снах і приниженого на арені царя пустелі.
Клітка була тісна, з товстих іржавих прутів. Я думав, Лев гнівно метається там з кутка в куток, аж грива горить, ось-ось перепалить залізо, але на підлозі розпласталося безвільне, сплющене тіло, яким учора ввечері бігали блискавки. Лев спав на протхнулій сечею соломі, поклавши голову на передні лапи, в скуйовдженій гриві стирчала Солома, а шкіра на ребрах була зім’ята, наче пакувальний папір...
Усе тут гнітило, мов у в’язницях з книжок батьковбї етажерки, т£ й сам Лев скидався на в’язня, що відбував тяжкий і несправедливий вирок.
З цим важким відчуттям я й пішов би до школи, якби не вдивився в очі Лева.
Він спав, але очі були напіврозплющені, і в них світилася радість. Я спочатку думав, що Лев прикидається, перш ніж стрибнути на мене; потім вирішив, що він зрадів, бо побачив людину без бича; нарешті збагнув: очі в Лева ТИхі й Глибокі, бо йому щось сниться.
Я не знав, -що леви сплйть з напіврозплющеними очима, певно, природа навчила їх бути завжди насторожі. Я думав, леви сплять так, щоб краще бачити сни. Леви оживлюють під Повіками сонце пустелі, й воно в Найглухіші ночі веде їх на південь* де мерехтять піски, де воля, де кордон милосердя й жорстокості прокреслений тінню птаха..
З тополь падало сухе листя й крізь залізні ґрати сідало на гриві Лева, але він мовби нічого не відчував.
«Минає осінь, незабаром зима, — Думав я. — Хтозна-де напне шатро мандрівний цирк, серед яких задимлених будинків чорнітиме клітка Лева, між якими ятками й крамничками пробиратиметься його зимовий сон, шукаючи Простори загубленої, жаданої пустелі?»
ТІ

Мене'вразила таємниця зимових снів левів.
Років через сорок я опинився в алжірській пустелі. Знову була пізня осінь, але про неї тут ніщо не нагадувало, крім календаря. Сонце палало на білому спекотному небі, зелені й веселі майоріли вдалині пальми та пінії.
Шлях вів до Сахари. Трава тут ще намагалася спинити піски агресивної пустелі, але то був нерівний поєдинок. Дюни наступали з усіх боків короткими перебіжками, мов піхота, їхня мовчазна погроза читалася не так у тому повільному впертому просуванні, як у їхньому металевому блиску; вони нагадували солдатів фанатичної армії, яка не знає перешкод. І трава потрапляла в полон цієї армії. Я бачив обабіч дороги зелені трав’яні острови. Вони відступали повільно, ходою полонених, які насилу витягають ноги з глибокого піску. Відходили в невідомість — без надії, що знову колись повернуться, й гарячий вітер замітав їхні сліди...
Це була моя перша зустріч із пустелею. Дюни мерехтіли за склом автомобіля,, вихилялися, й за мить лінія обрію ставала рівною,. наче прокреслена літаком у небі. Дивні картини з одного кольору — золотого. Проте вони не були одноманітні й нудні, бо в їхньому золоті мінилися всі відтінки світло-коричневого, вохри, маслянисто- зеленавого, блідо-оранжевого, навіть тонкий бузковий полиск можна було помітити у згинах дюн. Мене захоплював цей пейзаж, тішили його барви, а надто думка, що десь на півдні — за цими гребенями, за німою пустелею — є царство левів: того, що врочисто й радісно жив у моїх дитячих снах, і того, що спав під старим цирком і напіврозплющеними очима бачив ці дивні, мовчазні простори, якими я за* раз їхав.
Дорога звернула до оази: кілька пальм, лежачі верблюди (я ледве вирізнив їх на піску), руді шатра, як у наших циган... А тоді я побачив старих туарегів з піщаними обличчями; пустельний пісок, який навчили розмовляти й сміятись. Туареги простягали чорні руки, пропонуючи за кілька динарів скромний спогад про пустелю: сахарську троянду, що світилася рожевою памороззю кристалів, або зіщулену в долонях тваринку — маленьку, мов білочка, пустельну лисицю з великими гострими вушками, що, наче радар, намагалась увібрати всі звуки.
Тваринка допитливо дивилась на мене темними, як намисто, очима, а я думав про маленького принца Сент-Екзюпері, бо такі самі очі вдивлялись і в нього. Мене не полишало відчуття, ніби десь тут — за дюнами, за млистою магмою далини —• блукають сни Лева, який лежав на смердючій соломі циркового фургона пізньої осені, того полоненого, що вмів долати біль, самоту й неволю в своїх довгих, щасливих зимових снах, котрі ніхто не міг у нього відібрати...
Охоплений цими думками, я повертався до давно пережитого— до хвилин радості, сумніву й розчарувань — і крізь сірість і метуш- няву буднів бачив золото хлібної рівнини, яка хилить колосся й хвилюється перед Левом з моїх снів... Це були хвилини прозріння, котрі життя давало мені скупою рукою, як я давав крихти горобцям, не знаючи їхньої справжньої вартості. Та коли доводилось повертатися до пройдених років, я розумів: покладені на шальку життєвих терезів, ці крихти перетягають, наче на ній лежить щось велике й фатальне.
За багато років спілкування з білим аркушем я став схожий на орача. Моя нива, кам’яниста й горбата, поросла травою, але я му¬
72

шу її зорати. Вряди-годи леміш торкався пухкої землі, і я відчував
полегкість, але це було недовго — плуг знову врізався в корінь. Я намагавсь обминути його, та натрапляв на камінь. Бачив — борозна стає мілкою, бо я лиш розсував траву, а під нею гола скеля. Я переходив на інший край ниви, шукаючи більш піддатливої для плуга землі.
У такі години слова на білому аркуші нагадували скромних істот, без яких годі уявити ниву: на сорок, які шукають місця для ночівлі в терені, на польових мишей, яких плуг вигортав, наче торішні почорнілі бульби картоплі, на ховрахів, що спиналися на задні лапки й ліниво посвистували... Навіть коли б я крикнув на свої слова або кинув грудкою — вони б не порозбігалися борознами, не виповнили б їх плескотом крил чи прудкими зигзагами, тільки подивилися б на мене байдужими очима й лишились у полоні летаргії...
А потім я раптом відчував, як плуг м’яко потопає в пухкій, паруючій землі.
Аркуш набував білизни розквітлого дерева, і я бачив, як окреслюються на ньому контури того образу, якого я шукав довгі безплідні години. Вдалині народжувалося сяйво — як у тих моїх дитячих сновидіннях, коли з’являвся Лев. Сяйво наростало, долина золотіла, наче в жнива, й хвилі колосся розступалися, даючи дорогу словам.
Досі такий буденний пейзаж ставав невпізнанним. Слова квапливо лягали на папір, м’язи аж тремтіли від напруги, а в очах були радість і таємниця. Моя вбога кам’яниста нива лягала їм під ноги, й камінь проростав квітом — тут мак, там розгойданий бджолою шафран, колосилася пшениця, яку я збирався посіяти, із розораних мишачих нір вилітав птах із довгим янтарним хвостом.
Я знав, завтра моя нива знову стане кам’яниста, долоні порепаються від виснажливої оранки, але години прозріння були мені винагородою за всі муки.
Той, хто зазнав такої радості, розуміє її ціну,
Я знав, завтра будні виведуть мене на арену, як отого лева під склепінням старого шапіто; доведеться, чуючи за собою кроки того, в чорному костюмі та з бичем у руці, показувати все, чого навчився за життя... Але я згадував фургон, у якому спав з приплющеними очима Лев, і був спокійний.
Після вистави мої слова теж знайдуть вільне місце на підлозі старого фургона, ляжуть на солому й, забувши про іржаве пруття умовності, побачать уві сні те, чого час намагався мене позбавити,— й повертатимуть його мені, очищене снами, як леви повертають собі в зимових снах безмежні простори волі, й танець пісків, і золоті міражі оаз »і
Щоосені, коли голі дерева чорнотою своєю нагадують костюм того дресирувальника, я ходжу до зоологічного саду.
Алеї вже безлюдні, під ногами шурхотить сухе листя, а від порожніх кліток немовби віє холодом близької зими. Я не прислухаюсь до різких криків білоголових орлів, понастовбурчуваних у велетенській іржавій вольєрі, — слухаю тільки шепіт обпалого тополиного листя в спорожнілій клітці левів. Це нагадує мені піски алжірської пустелі. Ворушаться дюни, відступає полонена трава, приречена на вічне вигнання, туарег з піскуватим обличчям сміється тоненьким голосом, наче вітер у дюнах, а сахарська лисичка дивиться на мене спокійними пророчими очима...

Крізь ці очі, в яких повільно повзуть піски, крізь сміх туарега, крізь подерті шатра ойзи, крізь шум пальм проходять зимові сни левів.
Я боюся ворухнутись, щоб не порушити цього таїнства. Сухе листя торкається грат порожньої клітки й тихо дзвенить, а мені здається, що то не голос іржавого заліза, а тонка луна вільного вітру назавжди втрачених просторів.
Сутеніє. А з глибини виднокругу дивиться на мене пустельна лисиця сумними пророчими очима...».
„ а 3 болгарської переклав
Заставки Людмили ЄВСЄЄНКО Олександр КЕТКОВ
ЙОГО НАДИХАЛА І НАША ЗЕМЛЯ
Він приїхав до Києва, будучи відомим у Болгарії поетом, а в нас йому довелося починати, як-то кажуть, з азів: вчи¬
тись, як сказати по-українськи «доброго ранку», «ласкаво просимо», «дякую», «на добраніч». Та він, власне, й прибув вивчати українську мову й літературу. Пригадую, з якою жадібністю сприймав він кожне слово, як цікавився поезією, пробував перекладати.
Такими були перші кроки нашого болгарського друга Івана Давидкова на Україні. Я приходив до нього в готель «Україна». Ми багато мандрували вулицями міста. Його захопив Київ, наша природа, і тоді почали з’являтися вірші. Іван читав мені їх, пояснюючи болгарські слова і незмінно питаючи, «як це буде по-українському». Я теж ловив з його уст кожен звук, бо мені належало незабаром їхати до Софії вивчати болгарську мову й літературу. Від Івана я чув перші болгарські слова з коментарями, перші болгарські віїрші й пісні..
Якось ми прогулювались на дніпровських кручах, там, де тепер пам’ятник Слави. Стояла золота осінь. Я зосеред¬
74
жено дивився на Дніпро, над яким снувало срібне павутиння. Іван стояв замріяний, вітер злегка кошлав його кучеряве волосся. І раптом чую: «Дмитро, гледай: жерави!» Над рі«ою справді розгорнутим клином летіли журавлі. Це видовище і саме по собі завжди хвилює, тут же особливо: журавлі летіли на південь, у рідний Іванів край, а він залишався тут ще майже на півроку. Другого дня Іван прочитав щойно написаний вірш, який одразу полонив мене і своєю музикою і змістом:
Аз вярвам: зарад мене беше така прозрачна есента И Днепър целият блестеше, понесъл острови листа, и кленовете шумоляха, златиста броеница.
...А жеревите все летяха към Дунав и Марица.
Останні рядки повторюються І в подальших строфах. Рефрен швидко запам’ятовується. Вірш починає співати; в душі. Я переписав його 1 вирішив перекласти — зробити болгарському друго¬

ві маленький сюрприз. І при наступній
зустрічі уже читав йому:
Я вірив, що заради мене прозора осінь в багреці, й листки, що ронять тихі клени, несе Дніпро, мов острівці, і золотим намистом з гаю дерева заяскріли.
...А до Маріци 1 Дунаю все журавлі летіли.
Іван уважно прислухався до українсь- кого звучання, переклад схвалив. Тепер на ці слова є й пісня, записана на платівку; її співають у Болгарії.
Тої осені ми з Іваном їздили на Полісся. Я помітив, як він пильно придивляється до побуту. Розпитує назви хатнього начиння. Звернув увагу, що хати там рублені 1 їх не білять. Атрибути побуту згодяться йому потім для пере- кладацтва. А зараз ми безтурботно співали у машині: «Чи не рублена хата, що не люблять дівчата». Іван тут же «прикидав», як би це звучало по-болгарськи. Тоді й на думку не спадало, пю все це матиме принципове значення. Іван Да- видков — перший болгарський поет, який спеціально вивчив українську мову, щоб перекладати поезію з оригіналу. Адже під віршами різномовних наших поетів, публікованими в 60-х роках Болгарії, ще писалося: «превод от рус- ки». Участь Давидкова позначається на виданні в Софії двотомної антології української поезії. Він пише Передмову до другого тому — «Українська радянська поезія» (1960 ріку, публікує багато своїх перекладів. І вони чудово звучать болгарською мовою! Ось хоча б знамените тичинівське:
На площада с черква стара
революция пламти.
— Хей, пастирю — всички викат. —
командир бт»ди на тиі
В перекладах Івана Давидкова болгари читають Тичину 1 Рильського, Сосю- ру і Малишка, Виргана 1 Воронька, Пав- личка і Драча. Ба не тільки читають, а й активно сприймають, люблять. Якось виступав Давидков у болгарському селі в далеких Родопах. І раптом — записка: «Розкажіть про Довженка. Прочитайте «Дикі черешні після дощу» Рильського в своєму перекладі».
Подією в літературному житті Болгарії стала книжка Івана Давидкова про Україну — «Дніпр під вікном моїм тече»', видана 1960 року. З великою любов’ю перекладає він поезії І. Франка, Лесі Українки, багатьом радянських поетів.
Ми часто зустрічаємося в Києві 1 в Софії. Не раз гостювали один в одного дома. При цих зустрічах завжди буває стільки взаємно цікавого, що неможливо наговоритись. Щоб легше мені сприймати, Іван намагається говорити по-українськи, а я з тої ж причини — по-болгарськи. А помітивши це, буває, розсміємось: можна ж говорити кожному й
своєю мовою!.
Особливо пам'ятною була поїздка з Іваном на його рідну Михайловградщи-
* 	ну. їхали через Берковицю. Осінь щедро
розстелила по горах заткані сонцем різ- нооарвні килими. їхали машиною, за кермом був сам Іван. Вклонилися місцям революційної слави михайловград- ців, партизанським могилам. Побували там, де жив і творив патріарх болгарської літератури Іван Вазов.
Під час зустрічей у Берковиці 1 Ми- хайловграді я бачив, як болгари люблять і шанують Давидкова, талановитого письменника, земляка, як вони пишаються ним. Тут добре знають його твори, більше того — знають багатьох прототипів його героїв, і тому зустріч з ним особливо цікава й наповнена, його тепло вітали вже на вулиці, а потім 1 в клубі діячів культури. Підходили старі поважні люди, молоді хлопці й дівчата обступали поета, очі їхні світилися радістю. А йому хотілося стати десь осторонь, бути непомітним, 1 тому він стояв трохи розгублений і тільки збентежено всміхався...
Іван Давидков багато зробив для болгарської 1 української культури, внесок його в скарбницю нашої одвічної дружби — неоціненний. На наших очах він ріс, мужнів, став видатним письменником і громадським діячем. Отож на анкетне запитання болгарського журналу «Факел», «хто із зарубіжних письменників, на Вашу думку, найбільш гідно 1 талановито захищає своєю творчістю справу великих гуманістів минулого», я відповів: Іван Давидков. Його твори хвилюють своєю щирістю, людяністю, гуманістичним пафосом, духовним осяянням. Уже сьогодні вони є значним внеском у справу миру. А в плані продовження й захисту справи великих гуманістів — тут пряма естафета.
Не дивно, що твори І. Давидкова самі долають кордони 1 видаються за межами Болгарії. Його поезїї входять до зарубіжних антологій, публікуються й окремо (книжки лірики видано в Москві, Києві 1 Мінську). Прозові твори окремими виданнями з’являлися в Радянському Союзі (російською, українською та білоруською мовами), в Чехословаччині, Польщі та інших країнах.
Іван Давидков — художник, твори якого пронизані світлом доброти, болінням за людину й світ, за природу й людську душу. Я не випадково сказав «художник», бо Давидков є художником і в прямому розумінні. Стіни його оселі завішані власними картинами, які не раз бували на велелюдних виставках. Всі свої книги останніх літ Давидков оформляє сам. Отже, знайомство з почерком художника починається для читача уже з обкладинки.
Давидков пройшов велику школу редакційно-видавничої роботи, був редактором періодичних видань для дорослих і дітей. Протягом багатьох літ він — незмінний головний редактор письменницького видавництва Болгарії.
Для Давидкова-письменника характерне образне заглиблення, яке робить опуклою думку, посилює емоційне її сприймання, його приваблює людина праці, романтика дерзання, що вириває¬
75

ться з буденщини, людське прагнення до незвіданого простору, до відкриття.
І якщо скажуть фах сьогодні вибирати
я стану копачем колодязів,
піду по світу відкривать джерела
на радість людям. Камені і глину
ворочать буду збитими руками,
поки не доберуся до розмови
людей і хмар...
(«І якщо скажуть фах сьогодні вибирати»)'
В іншому вірші поет любовно оспівує астрономів, що «в людському тлумі непомітні піднімалися по сходинках на вежі зоряні високі». Один із них носив «під пахвою комети — як селяни надвечір носять хмиз», а ще один: «шукав шматок земного хліба у кишені, щоб кинути його «Мисливським псам»... («Астрономи»).
Як справжній митець, талант якого покликаний служити людям, Давидков живе їхніми радощами й болями, перейнятий тривогою і відповідальністю за майбутнє своєї батьківщини і всієї планети. Через те таким зрозумілим є його строгий і лаконічний вірш з характерною назвою «Творчість»:
Одні, немов мудровані кравці, із слів зшивають теплий зручний одяг, а інші все життя кують розп’яття, щоб їхні мислі корчились на них.
У прозі Івана Давидкова є свої «секрети», свої таємниці. У його романах не знайдемо наскрізного сюжету, надзви чайної інтриги, карколомних ситуацій. Романи Івана Давидкова — це роздуми про життя, про призначення людини на землі. Ось як образно висловлено це в .«Зимових снах левів»: «Мати річки — хмара — сказала їй, що мусить добігти до моря. А що нам сказали при народженні? До якого моря нам прямувати? До радості? До душевного піднесення? До облудного міражу вічності? Чи не поглинуть піски пережитого наших плес, чи неі залишаться в пам'яті лише сухі береги, які нагадуватимуть, що тут колись текла річка?»
Отже, романи І. Давидкова і філософ ські. Вони пильно і уважно досліджують людину «в лабіринтах.. буття».
», Переклад віршів тут і далі авторе статті.
Окресливши головні риси прози Давидкова, я тим самим схарактеризував якоюсь мірою і вміщений тут роман «Зимові сни левів», якого все те стосується. Цей роман особливо близький нам ліричними відступами про Київ, Дніпро. Мене вони переносять у ту далеку осінь, коли Іван читав написаний у готелі «Україна» вірш про інваліда, що сипав корм голубам, «на камінь милиці відклавши дерев’яні» («Він годував голубів»). З Києвом пов’язані важливі спогади, що розкривають душевну красу і благородство радянської людини (зустріч інваліда з німецькими туристами).
Гуманістичні, інтернаціональні мотиви виражено в оповіді про грецького поета- патріота, в спогадах про війну і роздумах про мирне життя.
Роман дає нам відчути мистецьке кредо Івана Давидкова. Воно в творчому горінні, в чесному і самовідданому служінні рідному народові, батьківщині. Ось чому автора так хвилюють мораль- но-етичні проблеми творчості, зокрема проблема розуміння творчого обов’язку митця (згадаймо образи Мартина Калинова, Есеїста і його онука, Жерця). Автор високо підносить дух творчості людської і гостро засуджує все чуже самій природі творчості.
А читаються його прозові твори з непослабною увагою, одним подихом. їх можна перечитувати по кілька разів «під настрій». Причина цього, на мій погляд, у тому, що романи Давидкова, порушуючи животрепетні, близькі всім людям проблеми, манерою викладу схожі на сповіді. Вони безпосередні й щирі, як людські щоденники або листи, далекі від штучного компонування. А проте вони мають чітку і продуману композицію, настільки тонку і майстерну, що для читацького ока вона зовсім непомітна. До того ж прозові твори І. Давидкова високоііоетичні. І коли б мені поставили ще одне анкетне запитання, «де, на Вашу думку, сильніший Давидков — у поезії чи в прозі», я б відповів, перефразовуючи відомі слова М. Рильського: у творчості його є рівних два крила — поезія 1 поетична проза.
Дмитро БІЛОУС

Сучасна французька новела
Жанр новели має у французькій літературі давнє й глибоке коріння, хоч у різні періоди свого розвитку, починаючи від XV століття, французька новела зазнавала й стрімких злетів і досить крутих спадів. Зокрема, після «золотого віку» французької новели, яким було XIX століття, цей жанр явно починає занепадати, поступаючись першістю романові. У кінці 50-х — на початку 60-х років нашого століття у французькій критиці навіть висловлювались думки, ніби новела починає відмирати як жанр, стає анахронізмом. Проте ці песимістичні прогнози були спростовані самим ходом розвитку французької літератури, творчістю її кращих представників реалістичного напрямку, що навіть тоді віддавали належне новелістичному жанрові, утверджуючи його життєздатність. І надалі французькі письмен- ники-реалісти відтворюють в образах і типах «малої прози» живу панораму життя своєї країни. Піднесенню ролі новели у сьогоденній французькій літературі чимало сприяло і встановлення на початку 70-х років спеціальних літературних премій у галузі новелістики — Французької академії і Гонкурівської, — і тепер критика одностайно визнає, що цей давній жанр переживає новий період розквіту.
Пропонована читачам «Всесвіту» добірка сучасної французької новели, аж ніяк не претендуючи на антологічний характер, дає, проте, певне уявлення про шляхи розвитку «малої прози» протягом двох останніх десятиліть. Поряд з оповіданнями письменників старшого покоління, відомих у нашій країні переважно своїми романами, — таких, як Ерве Базен, Моріс Дрюон, Андре Моруа, Емманю- ель Роблес, Жан-П’єр Шаброль, — тут представлено твори й менш відомих радянському читачеві новелістів: Катрін Пейзан, Роже Верселя, Алена Прево, Дані- єля Буланже, Анрі Гуго (останні двоє — лауреати згаданої Гонкурівської премії в галузі новелістики), — а також зразки так званої «новели-моменту», що належать перу представників школи «нового роману» (або ж «антироману») Алена Роб-Грійє і Мішеля Бютора. Та, незважаючи на неминучу гіри такому доборі калейдоскопічність і тематично-стильову строкатість, більшості вміщених тут новел притаманна одна спільна риса — увага авторів до людської особистості, до внутрішнього світу людини, увага, що великою мірою характеризує сучасну французьку новелу в цілому.
Добірку упорядковано за антологією «Французькі новелісти XX століття (Ї945—1977)», виданою мовою оригіналу московським видавництвом «Прогресе» (1981), та за авторськими збірниками новел, що побачили світ у Франції в 60—7г0-х рр.
%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%%^>%%%%«
Ерве БАЗЕН
НІЧОГО НЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ
Того ранку Марі Дюваль, як і щодня, сиділа, згорбившись, у їдальні біля вікна, а точніше, за лівою завіскою, відсунутою набік. Щоб вичерпно описати, хто вона така,' ця жінка, розповісти про її душевний стан, цілком вистачило б двох тверджень. Здавалося, Марі Дюваль не чекала нікого й нічого, крім молочника.
Сама ж вона вважала, що, навпаки, чекала на все, крім молочника: адже чекають того, на що сподіваються, в чім сумніваються, а Марі жодної хвилини не сумнівалася, що молочник прийде. Отже, вона чекала всього і водночас не че-
77
кала нічого. Буде правильно сказати і так, і так. У всякому разі, вона сиділа й штопала шкарпетки.
— Дев’ята годино — пробурмотіла вона, звертаючись до песика, що лежав, згорнувшись у клубочок, біля її ніг.
— Уже? — озвався млявий голос чоловіка, що сидів у глибині кімнати, ніби вгрузнувши у крісло.
Марі Дюваль взяла ножиці за кінець і, повторюючи жест, який колись був граційним жартом юної жінки, а тепер став нервовим тиком, наблизила їх до очей, ніби лорнет.

— Поза всяким сумнівом, — сказал ла вона, дивлячись у вікно. — Он іде домашня робітниця Софі. І сама Софі, стара відьма, вийшла їй відчинити. Боже, який халат! Цим халатом давно пора протирати меблі!
Марі взяла дерев’яне яйце, що лежало в пелені її зношеної коричневої сукні, і знову взялася до роботи. Марі переконувала себе й хотіла, щоб усі думали, ніби вона завжди прагне змін у житті. Правда, довести це було майже неможливо, проте Марі втішалася думкою, як відрізняється вона від тієї жінки, якою П всі вважали, — адже вона з власної волі засмоктана цим дріб’язковим життям, вона прийняла його з почуття обов’язку, з почуття відданості й любові до свого бідолашного товстуна-чоловіка, ні на що не здатного ледаря, неспроможного зробити П щасливою. Але її завжди дратувала несосвітенна дурість сусідів, а оту Софі, з П підморгуванням, безглуздими претензіями, з П постійним «ви знаєте...», вона просто не могла терпіти. Такою вже ця Софі була — звичайнісінькою, пересічною, нецікавою жінкою, яка одноманітно відбувала єдино можливе для неї життя. Тим часом як Марі...
— Поднвись-но! — забурчав Моріс Дюваль, підводячись зі свого крісла так важко й повільно, ніби тягнув за собою і крісло, і підлогу, і весь будинок... — Пліна ходить без капелюха. Капелюшник без капелюха, та ще й лисий капелюшник. Ти таке бачила? Голісінький череп!
Погляд Марі Дюваль — досить таки похмурий — ковзнув по жовтій і масивній потилиці капелюшника і вернувся до кімнати, уникаючи, проте, очей Моріса Дюваля, що світилися доброзичливо й насмішкувато, як у вгодованого кота.
— Ти б на таке не зважився, хоч ти ще не лисий.
Товстун тільки присвиснув і знову повалився в крісло, нездатний довго утримувати центр ваги, що, напевне, був десь під паском штанів. Справді, волосся в нього ще росло — не чорне, не біле, не сиве, а рідке й жовтувате, як у всіх, кому вже за шістдесят. Справді, він був нездатний вийти на вулицю без капелюха, був нездатний світити лисиною, надіти білу перуку або похвалитись густим чубом ефеба — він був нездатний бодай чимось відзначитися. Його волосся, як і його характер, як і його вади та переваги, було звичайне, нічим не примітне...
З довгого носа Марі Дюваль вихопилося сопіння. її погляд упав на буфет у стилі Генріха II з його схожими на кеглі дерев’яними стовпчиками, і їй палко захотілося рознести його вдрузки. Буденне життя інколи таке безбарвне... Друге зітхання вихопилось уже з рота, і нафарбовані губи затремтіли. Безбарвне, що й казати. Рука наблизилась до рота, ніби Марі наготувалася позіхнути, але позіхати вона не хотіла, а якби й хотіла, то позіхнула б, не розтуляючи рота, як то лишить стриманим і вихованим жінкам.
— Отак! — голосно сказала вона.
Це слово Марі без причини вимовляла
мало не тридцять разів на день. «Отак». Безбарвне життя стомлювало Марі — 1
78
отак весь час. Звичайний чоловік. Звичайні батьки. Звичайна доля. Через помилку якого ангела-охоронця вона народилася в одного з мільйонів, мільярдів безликих подружжів із звичайною назвою «мама й тато»? Чому відтоді її обминали не тільки будь-які несподіванки, а й усе незвичайне, усе незвичайне? Малою дівчинкою вона перехворіла на всі звичайні хвороби — від коклюшу до вітрянки, — але в неї не було скарлатини чи крупу. Дівчиною вона нічим не вирізнялася з-поміж інших дівчат, вона була з тих, про кого кажуть: «не гірша й не краща за інших», із тих, хто виходить заміж за одного з численних хлопців, які звичайно вдовольняються першою пелюсткою ромашки, не довіряють другій, сміються після третьої і ніколи не зачіпають четвертої. Отже, ставши жінкою, звичайнісінькою жінкою, вона в передбачений час народила двох дочок, які важили скільки й передбачалось, через яких вона раділа й засмучувалася, як це буває завжди, які успадкували від матері забезпечене існування, що його вони продовжували, одна — за помічником начальника канцелярії» друга — за поштовим службовцем. Що ж до самої Марі Дюваль, то її існування забезпечував, а точніше, нав’язував їй колишній службовець Моріс Дюваль, який уже протягом п’яти років користувався своїм законним правом на пенсію. Отак. Вона не почувала" себе нещасною й ніколи нещасною не була. Не була нещасною, не була й щасливою. Вона існувала. Вона жила, приречена на буденність. І якщо інші збентежено й гірко повторювали: «Така наша доля!» — Марі Дюваль просто казала: «Отак!» її доля не була важкою, вона била по Марі, як ото дерев’яний молоточок стукає і стукає по листу бляхи й робить його плас- ким-пласким. Те, що випадковість обминула Марі, власне, було винятком із правила, згідно з яким у будь-чийому житті завжди є частка непередбаченого. Відсутність непередбаченого в житті Марі якраз і була тією випадковістю, що випала їй на долю, прикрою випадковістю.
— Молочник спізнюється, — почулося біля вікна.
— І листоноша, — долинуло з крісла.
— До чого ж ці люди неточні, я б їх...
Нездатний підняти своє гладке тіло, Моріс підняв лише повіки, а його дружина раптом замовкла на півслові. Якесь чуття шепотіло їй: «Це добре, що вони спізнюються». Потім Марі знизала плечима, по-своєму — ворухнувши кістлявими ключицями. її чуття кудись ділося, відступило перед мріями. «Щось велике має прийти на зміну дрібному. Щось велике. Щось... Може, несподівана подорож: бо вже кілька років, коли Софі ворожить на картах, мені випадає бубнова десятка. Подорож до Рима, наприклад, якби тільки Моріс захотів...» А якщо подорож неможлива, то Марі згодилася б і на іншу несподіванку, навіть на чиюсь смерть. Вона навіть осмілилася подумати: «Якщо мій бідолашний товстун Моріс має померти перший, нехай принаймні

зробить це несподівано». Потім Марі відступила, і їй захотілося просто нещасливого випадку, тяжкого й ефектного. Звичайно, більш ефектного, ніж тяжкого. Нехай уже вона сама буде жертвою, але за умови, що не втратить очей, або ніг, або іншого важливого органу. І не дай боже, щоб нещастя сталося з її дівчатками. Щодо дітей, то незвичайного, несподіваного, неймовірного їм можна бажати тільки з обережністю, і материнська уява дарувала їм тільки чудо, тільки неймовірне везіння. Марі мріяла, мріяла...
її товстун насвистував, спостерігаючи за дружиною.
Моріс не мріяв. І не думав. Він задовольнявся тим, що важив. Велика вага навчила його багатьох речей і, зокрема, того, що винятковість стомлює. Найліпше не дертися на вершину, а спокійно прожити життя на схилі, як живуть на схилах горіти. А ця вперта Марі, що мріє, схилившись над його шкарпеткою, просто невиправна. Безперечно, вона досі чекав на свою несподіванку, вона говорить про це уже тридцять років. Наче несподіване не відбувається за тими самими законами природи, що й буденне. Випадковості, зміни, хвилювання... На долю Марі їх випало цілком досить. Але вона їх просто не помітила. Марі завжди була
• 	осторонь від подій. Навіть війна не схвилювала її, не зацікавила. У її пам’яті війна була просто роками достатків і перевірок документів, чимось прикрим, але зовсім не трагічним. Марі не вміла підводити голову. Все проходило над нею, поки вона дивилася собі під ноги, шукаючи там чогось несподіваного — як ото шукають лісових квітів.
Товстун насвистував дедалі голосніше.
— 	Та замовкни ж, ти нас дратуєш!
Песик підвів голову, ніби для того, щоб підтвердити оте «нас», і знову задрімав. Нитка поступово заплітала дірку на шкарпетці, яку вже, мабуть, удвадцяте розривала важка й пітна нога любителя спочивати в кріслі. Марі працювала, штрикаючи голкою понад самою поверхнею дерев’яного яйця. її губи ворушилися, мов у дитини, яка захоплено читає комікс про Тарзана. Марі читала власні думки. А що, як П старшу дочку, яка нудиться в банку, передруковуючи рахунки, оберуть, незважаючи на деякі дрібні інтимні вади, добре відомі матері, найгарні- шою жінкою міста Анжера, «міс Анжер», і мати — а чом би й ні? — поїде супроводжувати її до Парижа, де дочка здобу- де^іце почесніший титул, а потім, теж під наглядом матері, завоює своїми французькими стегнами Нью-Йорк і дістане визнання найвищого жюрі. «Ох!» — голосно зітхнула шановна дама, жахнувшись власної уяви, в якій її чадо походжало в бікіні перед захопленим натовпом. І ось уже півдесятка імпресаріо пропонують її Жінетті (ім’я оригінальне, модне у 30-х роках) ролі, а тим часом спалахує в голлівудському небі й зоря її сестри Ма- рі-Клер, і вона, знята великим планом, співає сентиментальну пісеньку в найновішому й найпопулярнішому фільмі найбільшої голлівудської кіностудії, тоді ЯК
сама Марі, ця нова Летіція \ спокійно, але з невимовною втіхою бере реванш. «Та це ж дочка моєї сусідки!» — проскрипить перед своїм телевізором Софі. А вчитель музики, той, що колись сказав: «Нема чого наполягати, пані, по вухах вашої дочки пройшов слон», — не знатиме, куди дітися від сорому. Марі,'Опікунка обох зірок та розпорядниця їхніх величезних гонорарів, усе покладе в банк, ліберально дозволивши дівчаткам деякі примхи, що не перевищать десяти, ні... краще п'яти відсотків від їхніх прибутків; а ще вона подарує місцевому кюре, цьому збирачеві дрібних пожертв, дві величезні п’ятсотфранкові асигнації, ні... вистачить і однієї, довгої, ефектної, і при цьому всі побожні дами- патронеси будуть приголомшені, буквально розчавлені своїми капелюшками.
— Припини!
Моріс вистукував на бильцях крісла марш — там-та-рам, там-та-рам, — потім підняв коротеньку руку так, ніби розглядав обручку на своєму товстому пальці, потім крізь розчепірену долоню став дивитися на дружину. Він посміхався, бо ставився до неї так само поблажливо, як і вона до нього. Марі поринула у мрії, ллючи на своє зранене серце бальзам, який ніколи його не загоїть. Вона не любила, якщо її турбували в ту мить, коли її довгі ноги нарешті відривалися від землі, коли її по-чудернацькому витяґну- ТИЙ рот був готовий випускати мильні бульбашки фантазій. Фантазерка, знервована обивателька! Але так по-обиватель- ському мила, добра, навіть предобра. Нехай помріє! Однаково через кілька хвилин у ній прокинеться господарка, яка тро£и побурчгіть, але краще, ніж будь- хто, складе у шафі білизну та одяг і засмажить щуку в маслі. І Моріс незворушно посміхався всіма своїми складками жиру та кількома підборіддями.
— Ось він нарешті!
— Хто? Листоноша?
— Та ні, молочник. Навіщо мені листоноша?
Брязкіт бідонів, кроки, що спинялись біля кожних воріт, скрипіння завіс 1 гугнявий голос ріжка сповістили про появу молочника. Марі підвелася так, ніби розгорнула руки й ноги, як ото майстер обережно розгортає складений метр. За Марі важко подріботів чоловік і легко потрюхикав собака; вийшовши, вона дала молочнику бідончик 1 водночас поділилася з ним своїми думками:
— Півтора літра, як завжди... Сьогодні ви спізнились майже на годину... А якби у мене були діти, яких треба годувати ...
— Зачекали б, — відказав молочник.
Марі промовчала. Вона з недовірою
спостерігала за міркою, що тричі перекинулась у її посудину. Забираючи свій бідончик, вона, проте, переконалася, що молоко якраз досягало ледь помітної риски, яку вона зробила. Тільки після цього Марі подякувала молочнику кивком голови, 1 її скупа посмішка зробила ще гострішими кутики, під якими схрещувались
1 Так звали матір Наполеона Бонапарта.
76

її зморшки. Поки молочник, дмухаючи в ріжок, переходив до наступного будинку, вона попрямувала до кухні, тримаючи бідончик обома руками.
— Чого стовбичиш? — спитала вона не обертаючись. — Зачини двері, щоб не вибіг собака.
— Ось він! Нарешті! — вигукнув товстун.
Кожному своє. Моріс, що не побажав почути брязкоту бідонів, здалеку зачув кроки листоноші і потюпав до воріт, простягуючи руку по газету.
— Поглянь на третій сторінці, чи ми не виграли! —гукнула йому Марі, запалюючи плиту.
— Вам ще й лист, — сказав листоноша, доторкнувшись до потрісканого козирка форменого кашкета.
І домі знову запала тиша. Моріс влаштувався в кріслі й розгорнув газету. Песик полював на бліх. Марі чистила моркву, поглядаючи одним оком на молоко. Купка морквиння більшала, і Марі з гіркотою думала: «До війни моркву продавали без ботвиння. Тепер нас змушують платити за це зілля, наче за моркву». Однак її зацікавило те морквиння. Довге, зелене, воно скидалося на папороть. Папороть у лісовій хащі. В екзотичних тропічних джунглях. У екзотичних, тропічних... Тік-так, тік-так... Мрії Марі пульсували у таїйг з годинником. Вона забула про молоко, і ніж, уже не потрібний, застиг у повітрі, пройнявшись повагою до папоротеподібного морквиння... Тим часом молоко збігло.
— Марі! Марі! — загукав Моріс, кидаючись до кухні.
Мадам Дюваль, червона, з губкою в руці, ображено скинула головою, вимикаючи газ і водночас дмухаючи на молочну пінку.
— Ну то й що, — проскрипіла вона у відповідь. — Молоко збігло — невелика біда!
— О, Марі! До чого тут молоко?
Хвилювання душило товстуна-пенсіо-
нера. Його сало тремтіло, наче хотіло вирватися з-під краватки й паска.
— Ми ви... ви...
Марі здалося, ніби в кімнаті сяйнула блискавка, а її вдарило електричним струмом. Вона кинула губку і обернулась.
— Виграли?.. Виграли!.. — Перше її слово прозвучало скептично, друге — наче грім.
— Виграли! — підтвердив товстун, наголошуючи це повідомлення всією своєю вагою.
— А! — вигукнула Марі. Вона часто вживала цей вигук, і тепер промовила його з особливою силою, спершу глибоко вдихнувши повітря, просякнуте димом від підгорілого молока.
її ноги затремтіли, а мозоль на великому пальці лівої ноги, який вона недавно вдарила праскою, заболів, наче несподіванка звалилася саме на нього.
— Мільйон двісті сім тисяч вісімсот сорок три, — продекламувала вона. — Недарма мені радили вибирати номери.
у яких жодна цифра не повторюється.
І, пишаючись тим, що допомогла випадковості, вона випнула груди й подивилася на чоловіка поблажливо, а на моркву — ніжно.
— П’ятсот п’ятдесят тисяч франків,— уточнив Моріс.
* — Ото й тільки? — здивувалася Марі
і розчаровано кинула: — Хіба це виграш?
І так різко труснула головою, що волосся розкуйовдилось і перука мало не зсунулася набік. Ентузіазм її явно охолов.
— А ти добре подивився? Навіщо хвилювати мене даремно?
— Та це не лотерея! Позика! Ось лист!
— А! — вдруге вигукнула Марі. * Перед цим «А!» вона вже не набирала
в груди повітря.
— Один шанс Із шести тисяч, — поважно пояснив Моріс.
Один шанс із шести тисяч — це, звичайно, приємно, але зовсім не те, що один шанс із ста тисяч у лотереї. Тиражі компанії «Секанез» проводилися тільки для тих, хто мав облігації, тобто для людей з певними правами, зокрема з правом користуватися прибутками компанії. Ще один прояв долі Марі Дюваль, назавжди позбавленої як будь-чого катастрофічного, так і будь-чого незвичайного, — чудо, що їй випало, майже гарантувалося контрактом.
— Ти що, незадоволена? — обурився Моріс.
— Задоволена, задоволена. Не стрибати ж мені на одній ніжці!
— Мн виграли п’ятсот п’ятдесят тисяч, а внесли менше, ніж двадцять п'ять,
— 	не вгавав Моріс. — П'ятсот п’ятдесят тисяч отак, відразу!
Очі Марі засвітилися.
— Відразу! Нам їх принесуть, готівкою? Боже, я ніколи не бачила стільки грошей разом!
— Ну що ти, як маленька. Я просто так сказав «відразу». Нам надішлють чек.
— Чек... — тихо повторила Марі.
Чек — то інша річ. П’ятсот п'ятдесят
тисяч асигнаціями по тисячі франків вкрили б усю підлогу. А чек — тільки клаптик паперу на письмовому столі Мо- ріса. Чудо виявилося цросто везінням. І не таким уже й надзвичайним. Контракт вони підписали два роки тому, заради дітей. Відтоді вони зробили двадцять чотири внески і двадцять чотири рази виграш їх обминув. Якби вони виграли наступного дня після підписання контракту, це справді було б чудом. Бо коли все життя випадковість цурається вас, відшкодування у формі такого виграшу здається неповним, як ото невелика сума, відказана вам тим, від кого ви сподівалися одержати всю спадщину. Через таку дрібницю Марі й не думала радіти. Марі була не тієї породи, що Моріс, цей товстун, який радів з нічого і тепер, здавалося, мало не млів від щастя. її вже дратувало те, що він мав вигляд переможця, що його товста рука з листом тремтіла^ що він глухо тупотів, походжаючи по кімнаті Що він там ще белькоче?
80

— Цього разу вже напевне: л везу тебе в Рим!
Марі видушила із себе вдячну усмішку, але та усмішка була схожа на гримасу.
— Туристський сезон закінчується.
їй уже не хотілося подорожі, яка стала
можливою. Хотілося — перехотілося. Чого їм туди пхатися? Щоб потім мати мо року з поворотними квитками? Проїхати та<у відстань, вештатися по Риму, корчи- Іи'з себе туристів — велике діло! Документальний фільм про Рим чудово замі' нить подорож, і не треба буде почувати себе зобов’язаною Морісу і з усякого приводу чути: «Я ж тебе возив до Рима! Яка подорож!» Отож, зрештою, краще нікуди не їхати: не буде ні клопоту, ні мороки, ні зайвого хвилювання...
Моріс спробував зайти з іншого боку:
— Тепер я куплю, тобі сучасні меблі для їдальні...
— Надійні й довговічні, — покірливо додала Марі.
Вона вже дочищала моркву, різала її кружальцями й кидала в каструлю. Через п'ять хвилин, коли вода зашуміла, вона відійшла від плити, ступила до рако вини, але передумала й зайшла до їдальні.
— З родинними меблями... — почала вона, ніжно дивлячись на стовпчики буфета в стилі Генріха II. Тоді пестливо окинула кожен стовпець своїм тьмяним поглядом — адже стільки разів доводилося їй до блиску натирати їх провоскованою фланелевою ганчіркою, — ...не розлучаються, — закінчила вона фразу, забувши про своє недавнє бажання потрощити буфет.
— Як хочеш, — роздратовано пробурчав Моріс, знову вмощуючись у кріслі.
її товстун не приховував невдоволення. Його радість збіглась і поблякла. Він почував себе не багатшим, а тільки важчим, ніби з’їв більше, ніж треба. Мабуть, везіння в цьому домі перетравити не могли. У Моріса воно перетворилося б на жир. Марі додало б ядучості. Тримаючись рукою за живіт, вона теж опустилась у крісло, зітхнула й знову виглянула на безлюдну вулицю.
— Дивно, — пробурчав товстун. —
* 	Ти мені нагадуєш одного фронтового ^ приятеля. Коли полк був у тилу, він
рвався у бій. Але як тільки наказували виступати, він кричав, що це ні до чого.
— Прошу тебе, менше базікай!
І Марі сердито тупнула ногою. Вона зашарілась і уникала погляду чоловіка. Адже Моріс сказав правду, дошкульну правду. Вона завжди була тільки невдо- воленою і безвольною мрійницею, що зручно влаштувалась у своєму невдоволенні. Може, життя й не було таким сірим та банальним, як вона вважала. Може, вона не бачила в ньому нічого виняткового тільки тому, що сама існувала поза життям. Сидячи за завіскою біля вікна, вона прожила життя, мов якась бездушна річ, мов та ж таки завіска, що міцно і вадами ся на карнизі й кільцях. «Ох!» (зітхання крізь ніс) — вона й справді так трималася за свій карниз, за
6 «Всесвіт» 2
свої кільця, за свої звички. «Ох(» (зітхання крізь губи) — прожито п’ятдесят п’ять років, п’ятдесят п’ять кілець — і тут уже нічим не зарадиш!
На щастя, рука Марі натрапила на дерев’яне яйце, взяла його, стиснула, потім відпустила, розслабилася. Дерев'яне яйце було тепле, гладеньке, приємне на дотик, а Марі була тим, ким була. І робила те, що могла. 1 в неї вистачило здорового глузду картати себе не .надто довго, не брати на себе всі гріхи свого товстого чоловіка, з його худою долею. До того ж треба було заштопати ще одну шкарпет- ку.
Яйце ковзнуло в другу шкарпетку, і Марі почала снувати бавовняну нитку, а з нею і нитку своїх думок. Моріс просто нестерпний. Жоден чоловік не протирав так багато шкарпеток, ходячи так мало. Жоден чоловік не має так мало здорового глузду і так багато жиру. Нові меблі? Навіщо? Ці модні витребеньки — до них і торкнутись не знаєш як. Коли ми вже позбавлені майбутнього, залишмо собі бодай спогад про минуле. Залишмо й привід для взаємних докорів.
— Скільки прибутку матимемо ми з цих тисяч?
Запитання й погляд, що його супроводжував, були швидкі, мов блискавка. Заощадити гроші — така була воля Марі, і ця воля приборкала легковажні наміри Моріса, готового щедро й нерозумно розтринькати родинне надбання. Ну, новий костюм вона дозволить йому купити, бо старий уже зносився й від цієї витрати дітись нікуди. Та й дочкам треба буде щось подарувати, ну хоча б по сумочці на день народження.
— Десь... е-е... близько тридцяти тисяч, — сказав Моріс, підрахувавши по- думки.
— Ясно. Таким чином ми почасти відшкодуємо тринадцяті зарплати, які ти втратив після виходу на пенсію.
— Так, справді! — бадьоро відгукнувся товстун. — Я подумаю, куди вкласти гроші.
Марі схвалила це рішення, кивнувши головою. «Вкласти» — звучало солідно. «Вкласти» — звучало розсудливо. Слово «вкласти» відразу дало лад цим тисячам, збагатило ними родинний статок, виключило випадковість.
— Треба буде подумати, — зробив висновок Моріс.
— Подумаємо, — додала Марі на тон нижче.
Але думати було ні до чого, бо вони уже все вирішили. Нарешті вони посміх« нулися одне до одного з тим дещо награним розчаруванням, яке стирає з обличчя людини будь-який вираз. «Якби я був сам...» — подумав він. «Якби я була сама...» — подумала вона. Але навряд чи варто було продовжувати думку, бо навіть якби Марі або Моріс жили самотою, вони вчинили б так само. І їхнє «якби» звучало, як вибачення, невпевнено, не по-спгявжньому...
— Отакі — знову сказала Марі.
З французької переклав Ярослав КОВАЛЬ
81

Моріс ДРЮОН
ГУСАР ІЗ СХІДНОГО
ЕКСПРЕСА
Те, про що я зараз розповім, сталося взимку 1938 року, коди світ уже охопила Лихоманка, що лютувала аж~сім ро ків, спотворивши ного до невпізнання. Проте війна — це як мігрень* або муки кохання. Страждаючи» люди все ж таки роблять свої повсякденні справи.
Константин Карда, не менш відомий своїми бучними невдачами, як і тими фільмами, назви яких досі живуть у нашій пам’яті, шукав %ієї зими сюжет для нової постановки. Сюжет незвичайний, сюжет зворушливий, чудо-сюжет.
— I want a romance \ — повторював Карда, марно перебираючи з двадцять безсмертних творів, — правда, жодного з них він не читав, — починаючи1 з «Принцеси Клевської» і кінчаючи «Пермським монастирем».
Від Пушкіна, Бальзака й Томаса Манна він просто відмахнувся.
— 1 want a romance. Людей охопив жах, їм потрібна мрія.
В Європі, яка здригалася від тупотіння підкованих чобіт, горланні дикта торів *а галасу велелюдних Зборищ, у цій ЄврОМ ганялася за облуднцм ро- мантичнипі сюжетом людина височенно го зросту, з великою лисиною, облямованою ріденькими кущиками волосся, з гладким чбревом і чорними масними очима без вій. То був Карда. Романтична історія, яку він заповзявся знайти, мала принести йому успіх і здійснення надій. Кочуючи з готелю в готель, від фешенебельного лондонського кварталу Мёйфер до Єлісейських Полів, від пляжу Лідо до бульвару Круазёт у Канні, він зрештою опинився напередодні різ- два у Відні. Почуваючи себе китом, викинутим на берег червоно-золотистого бару в готелі «Захер», Константин Карда без ліку поглинав тістечка з ши роки* блюд і намагався переконати при- ятеля-угорця поїхати з ним до Будапешт
Чи’помічав він навколо себе нових хазяїв Австрії — пихатих чиновників у цивільному, що носили свої портфелі з виглядом переможців, та гонористих військових, які ходили, карбуючи крок, неприродно випинаючи груди? Чи бачив він удавану покірливість простого
Мені (а н г л.).
82
потрібна романтична Історія
народу? Чи розпізнав сім’я гніву, нищення й смерті, що проростало між плюшевими банкетками та позолоченим ліпленням стель? Дев’ять місяців тому Гітлер захопив Австрію.
— Я погано пам’ятаю Угорщину, — говорив Карда з напханим ротом. — Пройшов по ній у дев’ятсот двадцятому році, коли був біженцем і жив з милостині. Я був дуже голодний і нічого навкруги не бачив. Але я знаю, що ваша країна романтична. Саме там я знайду потрібний мені сюжет. Матіаше, їдьмо до Будапешта, ви будете моїм гідом.
— Боюся, ви розчаруєтесь, — відповів угорець спокійним, співучим і зневіреним голосом. — Моя вітчизна зви чайна собі країна, і Будапешт схожий на всі столиці світу. В ньому є пам’ятки старовини й нові будинки, бідні кафе й нічні ресторани. Циганського оркестру замало, щоб створити атмосферу романтики... Але якщо ви наполягаєте, Косто, що ж, поїдемо! Ви втратите ілюзії, та потім принаймні не будете жалкувати.
Віденськими вулицями, весело горлаючи, марширували загони нацистів, і свастики нарукавних пов’язок миготіли перед сумними очима перехожих.
Арльберзький Східний експрес вирушив з Відня о восьмій годині вечора. Вже через п'ять хвилин Карда проніс своє гладке тіло через кілька тамбурів і зайшов у вагон-ресторан, де звичайно просиджував до самого закриття, тричі замовляючи все меню повністю.
Величезний Східний експрес, що напередодні вийшов з Парижа і аж через день мав прибути в Константинополь, на цьому перегоні зменшував швидкість, щоб пасажири могли виспатись і прокинутись у Будапешті з першими променями сонця.
Поїзд неквапно заглиблювався в безмежні ліси, дерева яких губились у далечі й були схожі на труби органа.
Часом це лісове безмежжя порушувала осяяна місяцем снігова рівнина. Замкнені у видовжену коробку з дерева, скла та нікелю, пасажири мчали крізь перекинутий з ніг на голову світ, де земля була світлішою від неба.
У вагонах пахло сажею, як і в усіх далеких поїздах. Відвідувачів у ресторані було мало, здебільшого чолрвіки,

змушені через справи провести святкову ніч у поїзді, на одну третин^ дорожньому. Розмови велися уривчасті ййри глушені. Люди, які тільки-но познайомились, обмінювалися загальними фра зами, кожен почував себе скуто, остері- гаючись доносу.
Та ось до вагону ввійшла жінка, і всі погляди звернулись до неї. Вона була в жалобі й виглядала років на тридцяті не більше. Краса її здавалась аж занадто сліпучою. Коротка вуаль з чорного крепу, спадаючи з фетрового капелюшка, відтіняла білість шкіри, підкреслювала витончену лінію підооріддя, ніжні, ледь підмальовані губи. Молода жінка сіла за вільний столик і відкинула з обличчя вуаль.
— Яка вона вродлива, ця вдова, — сказав Кар да, звертаючись до свого су* путника.
— Чому ви думаєте, що вона вдова?
— спитав угорець.
— Ай справді, вона може носити жалобу не тільки по чоловікові.
І не перестаючи їсти, поглядаючи то на краєвид, то на незнайомку, Карда заходився уточнювати для себе й для співрозмовника характеристики омріяного романтичного сюжету.
Кожен чоловік у вагоні сподівався на випадок: зісковзне серветка, перекинеться пляшка, і це дасть нагоду обміняти ся словом з цією красунею в жалобі.
Але ніхто не осмілювався заговорити з власного почину, власної волі, а не з примхи сліпої несподіванки. Ніхто не наважувався зробити те, що потрібно зробити, коли ти хочеш з кимось познайомитись: підійти й вимовити перші слова.
— Мені ніколи не щастило на жінок,
— мовив Карда. Хіба що в суто професійному плані.
Він не плекав найменшої надії і знав, що його товсту руку відштовхнули б сухим, без усмішки «дякую», навіть якби вона простягала сигарети в золотому портсигарі.
Зупинка на кордоні не задовольнила цікавості подорожніх і не дала нагоди заговорити з прекрасною незнайомкою.
Молода жінка віддала паспорт, який прикордонники швидко проглянули, поставили в ньому печатку і повернули їй. Не пощастило навіть почути її голос, щоб довідатись, якою мовою вона розмовляє.
І поїзд рушив далі лісами й полями, затопленими жовтим сяйвом місяця.
— Ми вже в Угорщині, — сказав Константин Карда.
Він роздув ніздрі й поворушив ними, наче ловив нові невідомі пахощі. Ного велике око вдивлялося в засніжений і безлюдний простір за вікном. Через кілька хвилин він спитав:
— У вашій країні, Матіаше, ще часто їздять верхи?
Посеред білої рівнини він побачив двох вершників, які наздоганяли поїзд, їхні силуети швидко збільшувалися, 1 кінська збруя зблискувала під місячним сяйвом. Потім вони зникли, немов змінили напрямок або відстали. Але рап¬
в*
том біля останнього вікна ресторану виринули з ночі дві кінські голови із запіненими вудилами, з напружено витягнутими шиями. Гриви розвівалися за вітром, а в прекрасних темних очах тварин відбивалося світло ламп і жах від близькості поїзда.
Виделки пасажирів зависли над тарілками. Стало видно двох вершників, які припали до кінських ший. Той, що скакав ближче до вагона, був юний офіцер-гусар, другий — певно, його ординарець. Наблизившись, гусар зазирнув у вікно, наче шукав когось. Срібні аксельбанти хльоскали його по грудях. Він скакав так близько до вагона, що навіть крізь стукіт коліс чутно було тупотіння копит по гравію обіч залізничної колії.
І тоді білява жінка раптом підвелася, постукала в шибку кісточками пальців і вигукнула: «Штефане!» Промениста щаслива усмішка відповіла їй з того боку вікна, і офіцер вигукнув ім’я, якого ніхто не почув. Потім гусар притримав коня, пропускаючи повз себе вагон, кинув повід ординарцеві, вийняв ноги із стремен, переніс праву через круп коня і, вхопившись за мідні поручні, ОДИНЦІ стрибком опинився на східцях вагона. Наступної миті він уже входив у вагон, заносячи з собою нічний холод.
Середнього зросту, міцно збудований, плечистий, вузький у стегнах, з темними вусиками під невеликим носом, він ішов між столиками легко Й швидко. Жінка підхопилася й побігла йому назустріч.
Гусар вигукнув:
— Блізабет!
А вона видихнула:
— Штефан!
їхні руки з’єднались, і вони кинулися одне одному в обійми,, немов у рай. їхні уста злилися в поцілунку — нескінченному, палкому, пристрасному. Темна вуаль зачепилася за срібний аксельбант, ґруди жінки притиснулись до пурпурового мундира та шкіряної портупеї, гарненька нога, обтягнута тонкою шовковою панчохою, притулилася до чорних чобіт, на яких танув сніг.
Не помічаючи спрямованих на себе поглядів, нікого не соромлячись і забувши про світ, який мчав до своєї загибелі, молода жінка й гусар з’єднались устами, і, здавалося, вони вічно отак летітимуть у цьому поїзді.
Нарешті довгий поцілунок урвався, руки розімкнулися, і вони відхилились одне від одного. І двадцятеро присутніх разом зітхнули. А поруч з вагоном і далі скакали двоє коней, яких тримав ординарець.
Лейтенант відступив на крок, випростався, і пасажири здригнулися, почувши дзенькіт острог. Він підніс руку до ківера і привітав свою кохану, як вітають батьківщину.
Прегарний, — здавалося, ще вродлй- віший після здобутої перемоги, — він зник у дверях. Ординарець тримав коня поруч зі східцями. Офіцер ухопився за гриву, стрибнув у сідло, знову ПІДНІС
83

руку, вітаючи свою даму, перетнув укіс і почав віддалятися серед білого поля.
Молода жінка повернулася на своє місце, і тільки тоді виделки опустились на тарілки. Всі мовчали, боячись пору шити зачарування. Кожен питав себе, хто ці закохані, поєднані незбагненним почуттям, які надії, які долі відбилися в цьому поцілунку, що подолав час і простір. Скільки тижнів, скільки місяців минуло відтоді, як вони обмінялись останнім? І чи буде коли наступний?
Червоний доломан розтанув у нічній темряві. Чорна вуаль облямовувала ли це незрівнянної чистоти...
Карда першим наважився порушити мовчанку.
— 	І ви, Матіаше, твердите, що ваша країна така, як і всі?
Тоді підвівся — кремезний, гладкий, величний, впевнений у собі, перекона ний, що нарешті знайшов свій романтичний сюжет, — і, сповнений рішучос ті довести діло до кінця, рушив до жін ки в чорному.
Через десять років, вночі 31 грудня, біля входу до кінотеатру на паризьких бульварах нерішуче стояв чоловік. Він був без пальта і тремтів від холоду в своєму потертому костюмі.
Яскрава афіша сповіщала: «Гусар із Східного експреса».
Чоловік у потертому костюмі дістав з кишені гроші й перелічив їх. Після короткого вагання він купив у касі кви ток. Голос у нього був боязкий, несміливий — такий буває у тих, кому важко говорити чужою мовою і хто витрачає свої останні гроші.
Люди рідко бувають самотні в ново річну ніч, і їхня самотність вражає, мов докір. Худий, із залисинами, із запали
Роже ВЕРСЕЛЬ
— Покатаємось?
— Як хочеш.
— Взяти човна?
В ній була якась жахлива готовність до всього. Здавалося, вона однаково слухняно прийме і цю прогулянку, і удар ножем. Трохи спантеличений її покірливістю, він визнав за потрібне пояснити:
84
ми щоками, цей Іноземець иосив на собі печать безпритульного біженця.
Він увійшов до теплої зали, ввічливо перепрошуючи, почуваючи себе волоцюгою й жебраком серед добропорядних подружніх пар та молодят, які сиділи обнявшись.
Фільм уже почався. На екрані крізь завірюху мчав поїзд. Поруч з вагонами скакав загін гусарів з оголеними шаблями. Наступний кадр показав інтер’єр ва- гона-ресторану. Дуже вродлива білява жінка сиділа в задумі перед келихом шампанського.
В залі пролунав крик:
— Елізабет!
Глядачі повернулися, обурені тим, що їм заважають у такий хвилюючий момент, коли молодий, атлетично збудований герой стрибнув у вагон І рушив до героїні.
— Вибачте, мосьє, вибачте, мадам...
Чоловік із чужоземним акцентом, що
викликав занепокоєння всього ряду кілька хвилин тому, підвівся, бажаючи вийти.
— Та сядьте ж! — крикнули йому* ззаду.
Спина його затуляла великі, вміло освітлені підмальовані губи, які шукали одні одних і з’єднувалися, заповнюючи екран своїм трепетом.
— О ні... не можу більше залишатися, вибачте, мадам, — шепотів нестерпний глядач.
Нарешті йому пощастило обминути всі коліна. Білетерки бачили, як він виходив. Обличчя його кривилося з болю, і він визнав за потрібне, проходячи пов: них, пробелькотіти:
— Я повернуся, я повернуся...
Опинившись на бульварі, чужоземець
звів очі до чорного неба, щоб ніхто не бачив його сліз.
— 	Адже нам усе одно нема чого робити до приходу поїзда. Повторювати вже сказане та робити одне одному боляче? Краще вже половимо креветок на вечерю.
І, струснувши попіл із сигарети, він підійшов до вікна. Море брижилося хвилями, дув південно-східний вітер. Вода в затоці відсвічувала світло-голубим

відтінком, подекуди здавалася сірою. На обрії довгою смугою темніли гострі рифи, схожі на знаряддя кам’яного віку. Але він дивився й не бачив, бо відчував на собі погляд дружини. Вона перестала мішати чай срібною ложечкою і розглядала його так пильно, як давно цього не робила. Вона ніби вперше бачила його кремезні плечі й сильний торс і, здавалось їй, тільки щойно відкрила в цьому чоловікові щось нове, чого рані' ше не хотіла знати. Він відчув, що вона на нього дивиться, і обернувся:
— Ну що, ходімо?
Вона слухняно встала, надягла пальто і взяла берет. Вони вийшли на ганок, пройшли через сад, що положисто спускався до моря, й опинились біля дере- в’яного причалу, в кінці якого гойдався човен.
Човен був білий з червоними смугами, досить великий. Мотор вийшов з ладу вже давно. Роллан спритно скочив у човен і швидкими, впевненими рухами розгорнув потемніле від давності вітри ло, що залопотіло на вітрі.
— Полін, чого ти чекаєш?
Вона здригнулася від цього сухого голосу, що покликав її, і стрибнула в човен.
— Ставай до стерна,— звелів він,— і бери курс на Тюленячу скелю.
Вона мовчки скорилася, пильно дивлячись на круглий риф удалині. Вітер підхопив човна, і Полін мусила обома руками вхопитися за стерно. її дратувало, що доводиться робити вимушені зусилля, які відвертають від думок. Те, що відбулося між ними, зламало її. І ось він сидить попереду на лавці, підперши голову рукою і погойдуючись разом із човном, поклавши весь тягар поїздки, в яку вона вирушила немов у заціпенінні, на ЇЇ плечі. Високі хвилі, що здіймались навколо човна, блйзьке відчуття моря, як завжди, поглинуло його всього.
Берег даленів, і море усе ширше розстелялося за ними. Для чоловіків хвилини збігали, наче вода за бортом. Час робився невизначеним, починав звучати, як море, як тріск роздертого тонкого шовку. А Роллан саме й потребував цієї одноманітності, цієї невизначеності часу. Він сподівався, що час відокремить його від жінки, до якої він сидів спиною і яку змушений був терпіти до вечора. На острові їх роз’єднає риболовля.
Острів наближався. Вузька смуга піщаного берега здалеку скидалася на викинуту на берег акулу. Потім стало видно й середину острова, низькі мури зруйнованої фортеці.
— Тут досить глибоко. Причалібй трохи лівіше від бакена.
Вона повернула стерно, але рух II був надто нервовим, і човен нахилився.
— Чорт забирай! Шкот не натягнутий! — крикнув він роздратовано.
Вона поквапно відпустила линву. Човен вирівнявся і, підхоплений вітром, помчав до мілини.
— Обережно! Ми розіб’ємось!
— То йди сам і стернуй.
Вона випустила стерно й підвелася. Роллан знизав плечима 1 пересів. Вони повільно пропливли над водоростями, що ліниво ворушилися під водою. Пройшли між двома скелями, схожими на стіжки сіна. Море між ними було спокійне, ледь збрижене. Повз них проплив табунець медуз. Вони підійшли до розбитого причалу, оброслого мохом, в кінці якого стирчали ніби уламки іржавих грат. Роллан прив’язав човна до них, зіскочив на пісок і подав руку дружині. Вона схопилася за неї і не пустила руки, коли зійшла на берег.
— Роллане,— видихнула вона.
Він мовчки вивільнив руку. Обличчя його застигло від самого її голосу.
— Облиш,— різко кинув він,—не треба починати все спочатку!
Широко ступаючи, він рушив уздовж берега до нагромадження скель і почав дертись нагору. Задихаючись, вона поспішала за ним, але наздогнала його лише на фортечному мурі. Він сидів, звісивши ноги вниз. Так ніхто не міг стати між ним і морем, ніхто не міг атакувать його в лоб.
Полін сіла поруч. Вона нахилилась, але не змогла зустріти його погляду, спрямованого до підніжжя скелі. Тоді вона схопила Ролланову руку, що враз мов змертвіла від її дотику, і прошепотіла:
— Виходить, усьому кінець?
Він відповів стомлено, не дивлячись на неї:
— Облиш! Навіщо? Ми ж домовились не повертатися до всього цього.
Вона зірвала суху травинку, що трапилась під руку, 1 стала роздивлятись її. Потім рішуче мовила:
— Це неможливо!
Він зосереджено вдивлявся у далечінь. Полін заговорила до нього дйвно спокійним голосом:
— Ти не зробиш цього, ти не підеш до кінця, бо ти справедливий. Ти суворий, але справедливий! Ти справедливий зі своїми підлеглими, з усіма! Чому ти не можеш бути справедливим зі мною? — Вона помовчала трохи і повела далі тоном розсудливої дівчинки: — В глибині душі ти сам почуваєш, що я не винна. Ти все вигадав. Я була необережна, божевільна, все що завгодно! Я повинна була зупинити його на першому слові. Так, йа першому слові. І насамперед не відповідати на його листи! Це правда. Але мені було його так шкода. І з жалю я дозволила йому говорити дурниці. І потім, я була така впевнена в собі! Зрештою, ті листи, ті божевільні листи, які ти знайшов і не посоромився використати, хіба вони не доводять...
Він урвав її свистячим шепотом:
— Побачимо, як на це подивиться суді
Вона стисла до болю руки.
— Суд! Який же ти невблаганний! Навіть вислухати мене не захотів! На кілька днів вирвався з фронту і вже сьогодні туди повернешся. Війна!.. Мені здавалося, ця катастрофа змусить тебе замислитись. Я гадала, що страждання

людей зроблять тебе добрішим, що ти зможеш коли не простити, то хоча б зрозуміти, як це зробили інші, йдучи на війну... Пам'ятаєш, як ти поїхав? Що ти сказав мені, коли я тебе проводжала, там, на палубі твого корабля? «Я жал-, кую, що наше розлучення не оформлене до мого від’їзду. Це все спростило б»... Це було так жахливо, що я не могла повірити!
— Даремно.
Вона похитала головою.
— Ні, я тобі не повірила! Ні. Я, як і всі дружини мобілізованих, страждала від невідомості, знаючи, що ти в морі, що на тебе постійно чигає небезпека. Я гадала, що маю на це право. Я й тепер так думаю, чуєш? Незважаючи на все, що ти мені сказав, незважаючи на те, що ти зробив сьогодні вранці у свого адвоката, я залишуся твоєю дружиною. Я не вчинила нічого такого, щоб перестати бути нею! Ти не маєш права мене покинути, навіть якщо ти мене не любиш більше. Я не дозволю тобі так поїхати!
Вона схопила його за руку. Він вивільнився, відгинаючи її пальці один за одним, не грубо, але рішуче.
— Не будь дитиною,— мовив холодно.— Ще вранці я сказав тобі, що подбав про твої інтереси. Я взяв провину на себе, і майно відсудять тобі. Після розлучення в мене залишиться тільки платня. Потім, коли ти заспокоїшся...
— Потім, як і сьогодні, я скажу, що ти боягуз! — вигукнула вона.— Авжеж, ти боягуз, хоча и прагнеш здаватися великодушним і справедливим! Ти говориш про мою «провину», а сам добре знаєш, що її нема. Це тільки привід, який ти знайшов, щоб мене розчавити, прибрати зі своєї дороги, бо я обридла тобі, бо ти, мабуть, хочеш іншу. Але я ж кохаю тебе, ти мені дорожчий над усе в світі, я не можу жити без тебе. Я здатйа на все, щоб тебе втримати, щоб тебе повернути! Ти так не поїдеш, чуєш? Поки не припиниш справу, поки не присягнеш, що я лишаюся твоєю дружиною.
Він підвівся.
— Ну, в цьому ти якраз помиляєшся. Я мав їхати завтра, але поїду вже сьогодні ввечері.
— Ні.
— Авжеж, цоїду. Поїзд відходить
о 	двадцять другій вісімнадцять.
— Ні!
Наче збожеволівши, вона рвучко захитала головою.
Він поглянув їй у вічі насмішкувато й суворо. З таким кам-яннм обличчям дивився він на матроса, що чимось завинив.
-т- Хотів би я знати, як ти зможеш мені перешкодити.
Не відриваючи від нього погляду, вона повільно позадкувала. Зупинилась біля якихось напівзірваних дверей, що відчинялись над урвищем, на мить обперлася на них.
— Отак! — сказала вона й зникла у отворі.
Він шарпнувся за нею. Йому здалося,
86
що вона кинулась у безодню. Але виглянувши у двері, він побачив Полін на вузькій стежці за фортечним муром. Йому стало соромно за своє хвилювання. Розлючений на себе, він сухо покликав:
— Полін! — І не дочекавшись відповіді, швидко пішов до повороту, за яким вона зникла, і опинився серед хаотичних куп каміння. Полін заховалася десь тут. Він знизав плечима і зціпив зуби. Яка дурна витівка. Наче дівча. Озирнувся на море. Повернення назад затягувалося через цю безглузду гру в хованки.
Раптом щось *його насторожило: він почув, як посилюється, шум хвиль. І став напружено вдивлятися в море, як це робив на своєму капітанському містку перед штормом. Бо на морі справді збйрався шторм. Зеленаві спінені хвилі з гуркотом розбивались об рифи. Вітер дужчав. Давно треба було повертатися. Він закричав, намагаючись перекричати вітер:
— Полін!
В голосі його прозвучало щось нове. Але йому відповіло лише квиління чайок, що кружляли під свинцевими хмарами.
Тоді з невдаваною тривогою і нетерпінням, що зростало з кожною хвилиною, Роллан заходився шукати Полін у скелях. Він стрибав з каменя на камінь, ковзався на водоростях, розбризкував калюжі, обдирав руки об граніт. З уст його, зривалися важкі слова матроської лайки. На мить він перестав шукати й кликати і стривожено подивився на море. Воно гуркотіло дедалі сильніше. З високої скелі він побачив свого човна, що бився на хвилях, наче зляканий^ забутий на припоні кінь, і сказав уголос:
— Наступний удар його розіб’є! — Потім розлючено закричав: — Ти чуєш, Я їду!
І відчув таку ненависть до дружини, що справді хотів поїхати, відповівши на її вибрик невблаганною жорстокістю. Він поїде сам і потім пришле по неї рибальського човна. Але зразу ж подумав, що ніхто не вийде в море за такої негоди. Він поїде, а вона залишиться днів на три-чотири серед цих скель, поки хто-небудь не підбере її. Ні. Цього він допустити не міг. І ще з більшою люттю кинувся на пошуки.
Він знайшов її тільки через годину. Вона сховалася в руїнах каземату, на самому вершечку фортеці. А він весь цей час метався серед прибережних скель. Вона опиралась, і йому довелося тягти її силоміць. Він кричав, що погода зіпсувалася, що через неї вони можуть загинути, а вона тільки знай твердила: «От і Добре! Я дуже рада!»
Нетямлячись від люті, він замахнувся на неї, але не вдарив, а лише схопив П і кинув у човен. Показав на місце позаду і звелів, як собаці:
— Сюди!
Вона сіла. Він поквапно підняв вітрило, в ту ж мить вітер підхопив човна й поніс їх у море. Роллан, ухопившись за стерно, не відривав погляду від носа

човна, який то занурювався у хвилі, то збивав дощ бризок, що обливали їх з голови до ніг. А коли човен обминув останні прибережні рифи, він зрозумів, що справи їхні кепські. Хвилі хлюпали через борт, човен осідав. Незважаючи на це, його несло з шаленою швидкістю. Він бився об гребені, немов засліплена тварина. Хвилі знову й знову перекочувалися через борт і заливали дно. Води було вже по кісточки. Роллан крикнув Полін на вухо:
— Вичерпуй!
Вони обоє розуміли: якщо вона не почне негайно вичерпувати воду, човен піде на дно через п’ять хвилин...
— Ні! — закричала вона.
— Ти потонеш!
— Нехай!
Він кинув на неї ненависний погляд: таким зухвалим був П спокій.« Він, напевне, вдарив би її, але не міг випустити з рук стерно 1 шксрт. Випустити їх означало випустити з рук життя. І він забув про неї в ту ж мить. Треба було за всяку ціну поставити човен проти вітру. Це вимагало нелюдських зусиль. Човен тремтів і здригався, як у лихоманці. Хвилі обпікали обличчя. Роллана било об борти, шпурляло на щоглу. Закривавленими руками він згорнув вітрило і зразу ж побачив, що човна знову розвернуло.
— До стерна! — крикнув він.
На мить майнула надія на порятунок і підсвідома вдячність до дружний: вона негайно виконала наказ і міцно вхопилася за стерно обома рукамр, намагаючись вирівняти човен. Вони ще могли врятуватися. Але тут човен різко нахилило, Роллан утратив рівновагу й ойинився за бортом. Зціпивши зуби, Полін з останньої сили намагалась утримати човна за вітром, але його накрило хвилями і почало заливати.
Роллан не пішов на дно. В ньому прокинувся інстинкт плавця і, ледь опинившись під водою, він двома ривками виплив на поверхню. Виринувши, побачив на гребені хвилі клапоть кольорової тканини, впізнав дружинину сукню і кинувся до неї,
Роллан думав тільки про те, щоб ухопити її. Він раптом став первісною людиною, що в хвилину смертельної небезпеки скоряється тільки інстинктові. Він не думав, хто ця жінка, яку він змушений рятувати, він бачив перед собою тільки живу істоту, що йшла на дно. її треба було будь-що схопити й витягти на берег.
Роллан пірнув під непритомне тіло, закинув на себе його праву руку, різко задер над водою підборіддя і поплив, напружуючи всі сили. Однією рукою він загрібав, а другою притискував до себе Полін.
Незабаром вона отямилась і заколотилася.
— Облиш мене! Дай мені потонути... Рятуйся!
Хї пальці намагалась розтулити його руку. Тоді, переставши гребти, він оглушив жінку сильним ударом по голові. В ту ж мить тіло її обм’якло і стало покірним.
Знесилений у нерівній боротьбі із стихією, він почував, що втрачає останні сили. Хвилі захльостували його, жбурляли з боку на бік. Він задихався, скрипів зубами, непритомнів, але не здавався. І жодного разу не майнула думка кинути тіло, що тягло вниз, і рятуватися самому. Це було так само неймовірно, як покинути караван кораблів, що їх він конвоював всього кілька днів тому. Це було так само неможливо, як першим покинути приречене судно. Моряк не кидає жінку напризволяще, якщо вже взяв її на борт...
Вибиваючись із останніх сил, він таки доплив до берега, витяг жінку на сухий пісок і звалився поруч, важко відсапуючись, підкошений неймовірною втоМою.
Вона отямилась перша. Підвелась, оглянула острів, море, змертвіле обличчя чоловіка, що лежав із заплющенимй очима й напіврозтуленим ротом. І з невимовною ніжністю прошепотіла:
— А все-таки ти мене ще любиш!..
Вона помилялася, думаючи, що ризикувати життям можна тільки зарадй коханої жінки...
Вони пробули на острові два дні, поки з суходолу помітили сигнали, і погода дала змогу рибальському човну підійти до берега.
Два дні з несамовитою любов’ю, з тривожною ніжністю Полін пильнувала серед безлюдних рифів і скель сон знесиленого чоловіка.
Вона перетягла його в той самий шшівзруйнований каземат, у якому нещодавно ховалася. Висушила його одяг на штормовому вітрі й накрила сплячого. Вона огорнула його материнською ласкою. У ній буяла така радість, що вона не помічала страху, голоду й холоду.
В кінці другого дня вона побачила рибальський човен, що наближався до острова. Підтримуючи Роллана на слизькому камінні, Полін наважилася сказати:
— Тепер ти вже не покинеш мене.
Він знав це краще за неї.
Він урятував її, ризикуючи своїм життям,, і це поєднало їх сильніше, ніж вона могла собі уявити. Цього навчила його війна. Проте почуття, яке він мав до жінки, що йшла поруч, уже не було коханням.
Це була прихильність, сильніша за любов. Коли двоє людей побувають у царстві самої смерті і повернуться звідти назад, несучи одне одного на руках, вони вже нерозривно поєднані на все життя, спільно врятоване й відвойоване.
— Ти мене ніколи вже не покинеш...
Він відповів їй коротким потиском
руки.
87

Андре МОРУА
Почуття, які будив у мені Робер Фабер, завжди були складними. Я не терпів його цинізму й захоплювався його до. тепністю. Його п’єси дратували мене, водночас я визнавав їхню драматургічну силу. Його егоїзм відштовхував, а щирість зворушувала. Його ранкові теле, фонні дзвінки, що не змовкали, аж поки я брав трубку, вривали мені терпець. Та коли він не згадував про мене днів зо три, мені бракувало його.
Того ранку Робер був небагатослівний і настирливий.
— Друже, ви зробите мені велику ласку, якщо відкладете те, над чим працюєте, і з’явитесь в мій дім. У мене до вас невідкладна справа.
— Робере, ви зловживаєте моєю дружбою і терпінням. Відриваєте мене від роботи по три рази на тиждень і найчастіше з причин мізерних і дріб’язкових... Я тільки-но почав писати статтю... Залиште мені право розпоряджатися своїм часом на власний розсуд.
Після п’ятихвилинної суперечки я зрозумів, що згаю менше часу, якщо піду до нього. Інакше — цілий ранок простою біля телефону. Зрештою, ВІН живе зовсім поряд. За чверть години я уже входив до його кабінету. Він одразу ж заговорив надзвичайно лагідним тоном.
З досвіду я знав, що коли Фабер по. чннає нахваляти мене, за цим щось криється. На який зиск сподівався він цього разу?
— Друже,—почав Фабер,— я тільки-но прочитав вашу нову статтю. Вона чудова! Яка проникливість, який смак і стиль! Ви найкращий критик у сучасній літературі.
— Дякую. То чого ви від мене хочете?
— Як вам сказати... Не знаю, чи зна. йомі ви з пані Астьє. Пані Андрієнна Астьє.
— Та ви ж самі познайомили мене з нею. Дуже вродлива жінка.
— Ви справді такої думки? Це така собі міщаночка, але в ній є блиск, свіжість і навіть розум, друже. Я зачаро. ваний нею.
— На два тижні чи на два місяці?
— Час не має ніякого значення. Незаперечно лиш те, що на сьогодні для мене
88
не існує нікого, крім неї. І ось трапляється виняткова нагода поїхати з Андрі- єнною до Іспанії. Вона хоче побачити Ан. далусію. Чоловік її має справи на Далекому Сході, два місяці його тут не буде. Все йде назустріч моєму бажанню. Але ж є Одетта... Бідолашна маленька Одетта. Я врочисто їй обіцяв провести великодні канікули із родиною в Бовалоні... Останнім часом я приділяю Одетті й ді. тям лиш кілька днів на рік. Вона буде прикро вражена.
— Безумовно. Але не розумію, до чого тут я?
— Як до чого? Ви, друже,— єдина людина, здатна її умовити. Я знаю, Одетта цілком довіряє вам... Поясніть їй, що дія моєї майбутньої п’єси відбувається в Іспанії...
— І вам для місцевого колориту потрібно повезти туди француженку? Ні-ні, я не візьму на себе такого доручення. Не забувайте, що я друг і Одетті, може, навіть більший, ніж вам. Коли вона, як ви кажете і як хотілося б вірити, довіряє мені, то лише тому, що я завжди був чесний з нею. А ви підбиваєте мене на під ступний вчинок.
— Підступний? Ні в якому разі, друже. Я вважаю, що ви, як друг Одетти, зробите їй велику послугу. Подумайте самі... Припустімо, вона не погодиться відпустити мене в Іспанію, влаштує драму... Це зруйнує нашу сім’ю. Сердешна Одетта! Вона ж помре від туги. І хто її вб’є? Ви...
Цей лицедій умів майстерно розігрувати сцени. Я зайвий раз переконався, що, тільки поступившись, здобуду спокій.
— Гаразд... Я поговорю з Одеттою, але не обіцяю, що захищатиму вас. Я тільки скажу їй про ваші наміри, і більш нічого.
— Ви не скажете нічого проти? Але ж тільки про це я вас і прошу... Зараз покличу Одетту й залишу вас сам-на-сам, щоб ви почувалися вільно.
Я спробував відкласти розмову, але де там! Фабер, як і герої його драм, був наполегливий і вимогливий. Він натиснув кнопку, взяв телефонну трубку і сказав секретарці: «Попросіть пані Фабер негайно зайти до мене»,— потім підвівся й пішов.

За кілька хвилин з’явилась Одетте
— О, Бертран! Яка приємна несподіванка! Але куди ж ви поділи Робера? Він щойно мене покликав.
— Так, люба Одетто, для того, щоб я поговорив з вами.
— Щоб ви поговорили зі мною? Що ж то за таємниця? Робер накинув вам якесь доручення?
— Авжеж, накинув.
Я спробував тактовно підготувати її до прикрої новини^ Сказав, що Робер дуже втомлений, що його стан непокоїть мене, що його п’єса не просувається, і йому, мовляв, необхідно побути деякий час самому там, де він схоче. Одетта слухала спочатку з легкою посмішкою, потім від- верто засміялась.
— Мій любий Бертран!— вигукнула вона.— Як він пнеться, щоб не засмутити мене, сповістивши, що Робер збирається поїхати зі своєю новою коханкою до Іспанії і покинути мене нр цілий місяць.
— Як? Ви про це знаєте?
—Не знаю, але здогадувалась, і ось тепер ваші натяки, шиті не білиш* ками, а товстими вірьовками, підтвердили мої здогади. Ну й чудової То ульїхь собі, Бертране, я теж потребую місяць свободи.
— Щоб поїхати з дітьми до Бовало на?
— Зовсім ні... Щоб податися на грецькі острови з дуже дорогою для мене людиною, яка пропонує цю мандрівку. Я доручу дітей мамі й спокійно скористаюся своїми подружніми канікулами. Бертране, не дивіться на мене такими очима! Ви вважаєте, що я нездатна пробу дити в чиємусь серці любов?
— Зовсім ні! Але я гадав, що вико хаєте Робера нещасливим і вірним кохан ням.
— Так воно й було протягом багатьох років. Ще й сьогодні я дорожу Робером. Я захоплююся його талантом, але не характером. Терпляче зноЩу його зради і вважаю, що маю право на компенсацію. Ви не згодні?
9 — Гм... Звичайно... А хто ваш щас
ливий супутник?
— Любий Бертране, я стриманіша, ніж мій чоловік.
— Прокляття, але що сказати йому?
— Найпростіше. Скажіть, що ваше повідомлення вразило мене і ви порадили мені, щоб розвіяти горе, зробити круїз Середземним морем з якоюсь подру- гою і що, зрештою, ви покинули мене в сльозам сумнок> й покірличокь
— Гадаєте, він повірить?
— Рооер дуже легко вірить усьому, що тішить його самолюбство.
Вона мала рацію. Він не тільки цілком повірив мені й схвалив «мою пропозицію», а й зворушливо розіграв сцену, в якій Одетта була героїнею.
— Сердешна Одетта! Яка чиста душа! Не думаю, друже, щоб у наш час можна було знайти подібний приклад подружнього самозречення. Уявіть собі» вона іноді доходить до того, що просить мене: «Розкажи про свою коханку. Мені хочеться знати про тебе все». Знаєте, я дуже добре уявляю її під час цієї подорожі
Середземним морем: ось вона сама-одна виходить на палубу, дивиться на зорі А думає про моє щастя. Про моє щастя з іншою... Ви можете думати все, що завгодно, але, на мій погляд, краще викли- кати в жінці таке цочуття, ніж палкі ревнощі.
— Але ж ви належите саме до ревнивих ЧОЛОВІКІВ.
— О, я страшенно ревнивий. — Він замислився на мить, тоді заговорив знову:— Це може стати гарним початком п’єси, правда? Розмова між нами... Потім сцена між Одеттою й вами... Ця самопожертва без пафосу... Звичайно, ваш персонаж має бути закоханий в Одетту. Він спробує скористатися обставинами, але зіткнеться з бездоганною чистотою цієї надзвичайної жінки.
— Мені й на думку таке не спало.
— Вірю. Ви ж бо знаєте Одетту. Але в п’єсі...
Робер здійснив мандрівку в Андалу- сію, а Одетта — на грецькі острови, звідки вона повернулася засмагла й поздоровіла.. Вона вся світилася від щастя. Я знову зустрівся з обома в червні. Після сніданку Фабер повів мене до кабінету.
— Отже, я пишу п’єсу,— ПОВІДОМИВ він.— Це вирішено.
— Яку п’єсу?
— Яку п’єсу! Ту саму, що про неї я вам казав напередодні від’їзду. Починає, ться вона нашою розмовою з приводу Одетти... Я назвав п’єсу «Жертва». Першу дію я написав дуже легко. Саме життя підказало мені сюжет.
— Життя?.. Покладатися на це небезпечно. Сподіваюся, ви все змінили?
— Звичайно. Я знаю своє ремесло. Переосмислення відбувається підсвідомо. Я зробив головного героя, тобто себе, художником із донжуанськими нахилами, а вас — ваше ім’я в п’єсі буде Бернар — сентиментальним диваком...
— Але де ж тут зміни? Ви й справді донжуан, а я справді сентиментальний дивак.
— Так, але обставини інші... Труднощі виникли, починаючи з другої дії. Я не знаю, куди йти далі. Гадаю, Бернар спробує домогтися взаємності, і, може, йому всміхнеться доля, адже Одетта (у п’єсі її звуть Жюльєттою) хоче помститися чоловікові. Але в останню хвилину вона згадає про подружній обов’язок і зречеться своїх недобрих намірів. Кохання не дозволить їй зробити останній крок.
— її кохання до вас?
— Авжеж... Лишається третя дія. Тут я ще блукаю в темряві, але, мабуть, там з’явиться коханка і її чоловік... Чоловік коханки готує помсту, і Жюльєтта, героїчно кидаючись між ним і суперницею... або між ним і своїм чоловіком... врятовує когось із цих двох...
— Надто скидається на мелодраму.
— Можливо, коли, як оце я, переказати п’єсу в двох словах. Але насправді... Мої персонажі — сучасні люди, вони розмовляють і діють, як ви і я. Мелодрама в інтризі, не відштовхує мене. Коли хочете, вона лежить в основі
89

театру. Діалог усе врятує, і, без зайвої скромності кажучи, за діалог я спокій ний. Тут я не маю рівних.
З цим я погодився, але запитав:
— А пані Астьє?
— Яка пані Астьє?
— Та, що їздила з вами, і завдяки якій з’явиться п’єса.
— А! ІІепіта... Так я її називав у Іспанії. Це була чарівна жінка.
— Чому була? Що з нею сталося?
— Звідки я знаю? Для мене — це завершений ' епізод. Гадаю, зустрілася із своїм Пепіто. Але вона продовжить своє життя в «Жертві». До речі, треба буде побачитися з цією бідолашною Пе- іїітою, щоб уточнити кілька деталей ролі. В неї така граціозна манера скидати пантофлі, коли вона падає в ліжко... Я поцрошу її показати цей рух актрисі, яка гратиме роль...
Минуло літо. В жовтні я дізнався, що почалися репетиції «Жертви». Роль Жюльєтти мала грати Женні Сорб’е, тоді ще молода, але вже відома актриса. Фабер часто запрошував мене на репетиції своїх п’єс. 1 не тому, що вва- жав мене фахівцем у цій справі. Він просто знав, що свіже око скоріш помітить усілякі вади. Я приходив охоче, бо любив злагодженість театральної роботи, невимушеність закулісного життя. Того дня мене запросили на репетицію сцени, куди цікавішої, ніж досі мною бачені.
В ледь освітленій залі, великій і порожній, Фабер посадив мене поруч себе. Він здавався занепокоєним.
— Не знаю чому, але щось не клеїться... Женні, яка завжди розуміє мене з півслова, цього разу викидає коники. А то в її голосі звучать фальшиві інтонації. їй це зовсім не властиво. Мені дуже прикро, друже... Втім, ви зараз самі побачите.
На майже порожній сцені актор сів за письмовий стіл у стилі ампір. Він грав роль Фабера. Секретарка доповіла про прихід персонажа, який зображував мене. Я спізнав дивне відчуття, фабер скористався моїми улюбленими виразами й слівцями, показав акторові мою жестикуляцію. Діалог здавався природним і жвэвим. Потім на сцену вийшла Женні. Я нашорошив вуха: мені було цікаво знати, як Фабер уявив собі цю розмову. Я ж то знав, як усе було насправді. Бідолаха гадав, що охоплена розпачем Одетта принесла себе в жертву заради кохання.
І ось сцена, яку Женні розпочала реплікою: «Ви не можете зрозуміти мене. Ного щастя — це моє щастя. {Іого втіха — це моя втіха...» Тон, яким Женні вимовила ці слова, явно не відповідав змістові. Два чи три рази Робер зупиняв її, прохав укласти в. голос більше почуття. Акторка видимо старалася, проте в неї це не виходило, вона нервувала і на чергове зауваження автора розсердилася. Вона підійшла до авансцени, затулилася рукою від сліпучого світла рампи і пошукала очима Фабера*
00
— Де ви, Робере?.. А, бачу, бачу... Хто це з вами?
— Бертран.
—- Дуже добре! Підіймайтеся сюди обидва. Я маю вам дещо сказати.
— Після репетиції, — заперечив Фабер. — Продовжуйте.
— Ні! Репетиції не буде. Я хочу з’ясувати деякі деталі з автором п’єси. Без відповідних роз’яснень я не гратиму.
— Вона збожеволіла, — впевнено заявив Фабер.
—■ Чому збожеволіла? Женні найрозумніша і найсумлінніша актриса в усьому Парижі. Вона заслуговує на те, щоб її принаймні вислухали.
— Що вона може сказати? Вона повинна грати написане мною — і край! Я не новачок, щоб радитися зі своїми акторами.
Женні почала втрачати терпець:
— То ви йдете чи ні?.. Бо я...
Я взяв ініціативу на себе й відповів:
— Ми йдемо.
Я підштовхнув Фабера, що бурчав і протестував, до східців на сцену. Там стояла Женні з текстом у руці.
— Ну, що там сталося? —- запитав Фабер.
— А те, що я не можу говорити ваш текст. Бо ця ваша симпатична героїня неправдоподібна, принаймні на мій погляд... Я не розумію її і грати не буду... Як це так? Уявіть собі жінку, яка палко кохає свого чоловіка. їй кажуть, до того ж досить нетактовно, що чоловік кудись їде з іншою. А вона на це відповідає: «Ну й нехай. Якщо віц задоволений, то й я задоволена». Такого не буває... Робере, погляньмо правді в очі: не секрет, що у вас були жінки, багато жінок... Ви коли-небудь зустрічали бодай одну, котра за подібних обставин поводилася б як вівця?
— Одна така існує, — гордовито сказав Фабер, — і саме її я зобразив у «Жертві». Сцену, яку ви назвали неправдоподібною, я взяв із життя. На щастя, тут присутній свідок — Бертран. Цег він розмовляв із жінкою, чий образ ви втілюєте.
Женні повернулася до мене.
— То це вам треба дякувати за таку нісенітницю? Ви коли-небудь чули подібні репліки? Не може бути... Або ваша героїня дурепа, і тоді роль не для мене, або вона ламала комедію і грала у великодушність, радіючи, що може скористатися своєю свободою... Тоді вона стає зрозумілою, але це вже буде Інша п’єса.
Я потрапив у нелегке становище. Женні тисячу разів мала рацію! Силою своєї акторської інтуїції вона розгадала поведінку справжньої Жюльєтти. На жаль, я не міг їй цього сказати, бо зрадив би водночас і Одетту й Робера.
Отож я мовчав.
— Та відповідайте ж! — вигукнула Женні. — Знаєте ви чи ні цю Жюльєт- ту? І якщо знаєте, то поясніть, будь ласка, П поведінку.
— Так, так, — підхопив Фабер. — Говоріть, Бертране.
Я не дуже пам’ятаю, що я тоді казав.

Якісь уривки фраз, марні зусилля змалювати Жюльєтту-Одетту в такому світлі, щоб виправдати її в очах Женні і не скомпрометувати перед Фабером. Все це звучало для Женні дуже непереконливо, і вона радісно вигукнула:
— От бачите! Бертран вірить у цнотливість і покірливість Жюльєтти не більше за мене...
— Я цього не цаззв...
— Ви не зважилися сказати, але ясно дали зрозуміти.
Уже з хвилину, як Фабер відійшов набік. Я поглянув на нього, і вираз його обличчя злякав мене. Він почав ходити по сцені, різко стріпуючи головою. Він то запускав руку в свою лев’ячу гриву, то люто гриз нігті. Раптом Ын підступив до мене, тицьнув у мене вказівним пальцем і, грізно блискаючи очима, мовив:
— Я все зрозумів! Женні каже правду! Ви обдурили мене! Я поводився як дитина! Я звернувся до коханця Одетти з дорученням, яке міг виконати лише- друг. Бо я таки мав вас за друга.— І він вибухнув своїм знаменитим, схо жим на іржання, трагічним сміхом.
Я теж розізлився.
— Я був вашим другом і поки що не перестав ним бути. Але я ще й друг Одетти. Друг, а не коханець, і ви це чудово знаєте. То хіба я винен, що ви поставили мене в безвихідну ситуацію?
—' Тоді зізнайтеся: Одетта довірила вам дещо, а ви промовчали.
— Я ні в чому зізнаватися не буду. Я тільки сказав, що моє становище між вами двома було дуже скрутне.
Але Робер уже не слухав мене. Він пішов у глиб сцени, щось бурмочучи, чого я не міг розібрати, потім повернувся до нас. Обличчя в нього проясніло, він майже усміхнувся. Підійшовши до Женні, він поклав їй на плечі свої великі руки й подивився на неї із захопленням і ніжністю.
— Ти — велика актриса,— сказав він.— Самим інстинктом митця ти збагнула, що всі слова, які я тобі нав’язав, були неправдиві й неправдоподібні... Але я — теж справжній майстер. Ти вказала мені шлях, і я піду ним наперекір ураженому самолюбству... Мов при спалаху блискавки я прозирнув істину. І я відтворю її в п’єсі. Це буде чудово. Я перероблю текст і обіцяю, що в тебе буде роль, гідна твого таланту, роль, яку ти полюбиш.
— Я впевнені в цьому,— сказала зворушена Женні.
— Ну, а ви...— звернувся Фабер до мене.— Ви мені допоможете.
В цю мить з’явився швейцар театру і нерішуче звернувся до Фабера:
— Пані Фабер просила передати, що вона чекає вас у машині біля входу.
Знову пролунав неповторний сміх Робера.
— Пані Фабер унизу? Попросіть* її піднятися сюди.
За хвилину з’явилася весела Одетта.
— Ну й диво! — вигукнула вона.— Мене Сьогодні допустили... І Вертран
уже тут! Отже, все йде чудово? Доброго дня, Женні!
— Ти — маленька бестія,— сказав Фабер, — але я тебе дуже кодаю... І ти теж кохаєш мене. Хочеш ти чи не хочеш, але кохаєш ти тільки мене... І я лапишу, моя маленька Одетто, найкращу в своєму житті п’єсу.
— Я нічого не розумію,— сказала Одетта.— Але я тобі вірю.
Фабер писав небагато — одну п’єсу на рік — і працював над нею три-чоти- ри тижні. Але роботі він віддавався повністю. Спочатку, щоб перевірити враження, він розповідав сюжет майбутньої п’єси всім, кого зустрічав. Розповідав натхненно, змінюючи інтонацію, міміку. Потім диктував сцени, в яких був упевнений, секретарці, що вміла хапати фразу на льоту в той час, як він ходив по кабінету, перевтілюючись послідовно в кожного персонажа. Наприкінець він перечитував чорновий варіант і часом радився зі мною.
Нова редакція «Жертви» здалася мені чудовою. З дивовижною сміливістю, хоч це й було для нього тяжко, він пішов до кінцй, створивши сильну й правдиву драму з багатьма комедійними ситуаціями, які створювали чудові контрасти з драматично напруженими сценами.
Мене не було, коли Фабер читав п’єсу Женні, я зустрів її Через кілька днів після того.
— Ви знайомі з новою редакцією «Жертви»? — спитала актриса.— Правда, п’єса вийшла дурсе гарна? Останні два чи три роки сюжети Фабёрь більше не захоплювали мене, я вва&ала його гіерсЬйажІв штучними, але црого разу мушу Схилитися перед ким. Трохи сти- лізойайо, але саме життя.
— Ви заДоволейІ своёю роллю?
— В захваті!.. В неї легко вжитися, а слова вимовляються ніби самі собою. Ніяких проблем.
Репетиції проходили йа високому піднесенні. Кілька разів Фйбер запрошував і Мёне, і, приїжджаюча, я щоразу заставай таМ Одетту. Відтйді як Фаберові відкрилася істина, я нсоднбго разу не бачив II саму. Буваючи разом у театрі чи десь-інде, вонй пойодйлися цілком невимушено: жодного натяку «а те, що
мійс ними могло бути щось негаразд.
НевдЬвзі провели й генеральну репетицію. Чутки про нову п’єсу поширювалися скрізь. Весь персонал театру: костюмерки, машнііісти сцени, електрики, — говорив про неї а похвалою.
Вистава перетворилася на суцільний тріумф.
Публіка палко вітагіа Женні, а вгіМог- ливі критики, що закидали Фаберові нечіткість у зображенні персонажів, визнали, що цього разу Ын перевершив самого себе. Коли завіса, яку підіймали дванадцять разів, опустилася нарешті востаннє, друзі кинулися за лаштунки. Проштовхуючись крізь Натовп, я несамохіть дослухався до розмов у корндбрі. Баґато хто розумів, з кого булй нави- сані ролі. і '
91

— Надзвичайно! Уявіть собі, Женні розмовляє майже так само, як Одетта Фабер.
— Це ТИМ бІЛЬШе ДИВУЄ, ЩО ЦІ ЖІН- ки так мало схожі одна на одну.
— А Бертран?.. Дивовижно! Навіть хода та сама.
— Тихше, друже, він позаду вас.
Коли людська хвиля винесла мене до
артистичної вбиральні Женні, де перебувало подружжя Фаберів, одна знайома жінка, зла або нетактовна, сказала Одет ті:
— Я одразу впізнала вас.
Одетта засміялася щиро й весело.
— Мене? — спитала вона.— Але ж мене не було на сцені.
Катрін ПЕЙЗАН
ТАКИЙ НЕДОСКОНАЛИЙ МОЛОДИК
Він підвівся, тільки-но помітив крізь скло Жермену.
Він сидів, зручно влаштувавшись навпроти дверей, щоб одразу побачити її, а також щоб не спускати з очей своєї машини, майже нової світло-бежевої «аронди».
Машина стояла якраз між двох обмежувальних ліній.
Луї любив порядок у всьому. При наймні так він про себе думав. Він на лежав до тих людей, для кого зовнішня бездоганність, добре доглянутий дім створюють ілюзію моральної респектабельності. Вигляд лискучої «аронди» на площі підносив його у власних очах.
Дивлячись на свою машину, запарковану серед інших автомобілів, він міг упевнитися, що в світі панує гармонія, а сам він чоловік достойний і порядний. А ще він любив милуватись ідеальним ладом у шафі — сорочки посередині, шкарпетки праворуч, білизна ліворуч, жолоб для краваток скраю. Це — як земля, побачена з літака: бездоганно
спланований класичний краєвид, будинки, оточені деревами, річка, облямована садами. Звідси був крок до того, щоб наділити себе всіма чеснотами.
Отож його респектабельна приземкувата машина, яка займала належне їй місце, не відтісняючи водночас інших, лестила його почуттю громадянина: «кесарю кесареве».
Він уже повністю за не! виплатив. 1 тепер вона мала всі підстави відчувати гордість, ведучи зі своїми сусідами мов-
аа
— Як?.. А Жюльєтта?
— Жюльєтта схожа на мене не більше, ніж ви на даму з камеліями.
Одетта повернулася до Робера, що стояв поруч, тішачись своїм тріумфом і приймаючи вітання з олімпійським спокоєм.
— Ти чув цю дурепу? — прошепотіла вона.— Деякі люди уявлення не мають, що таке витвір мистецтва.
— Моя кохана Одетто! — промовив він і, схилившись до дружини, поцілував її.
Пані Астьє надіслали два квитки в крісзіа балкона. Але вона була у від'їзді і тому не прийшла на прем’єру «Жертви».
чазну, але рішучу розмову: «Дивіться, я стою на своєму законному місці, на Луврській площі в Парижі. Я ні в кого не відбираю шматка хліба. Так мені сказав господар. Він чесно робить своє діло. Така людина ніколи не крастиме. Він задовольняється помірними прибутками. Він продає й купує нерухоме майно, незабаром збирається одружитись. Мій господар * оплатить своїй дружині й дітям страховку, а для цього лупитиме втридорога з молодят, яким здає маленькі квартирки в двадцятому окрузі Парижа. Він обкрадає тільки бідних і тільки заради щастя своєї родини. Він має почуття відповідальності. Це не дрібна людина. Його сім’я відпочиватиме в Італії. Його дружина народжуватиме дітей у Швейцарії. Його нащадки будуть добре забезпечені. Визискуватиме він тільки няню, що приїхала з Бретані й не знає профспілкових тарифів, а також секретарку, обізнанішу в цих справах, але боязку, ну, та ще хіба старого сільського теслю, який за безцінь полагодить його заміський будинок. Загалом він хлопець добросердий і порядний. А онде й доказ: гляньте на оту дівчину, яка пришвидшила ходу, кинувши погляд на вуличний годинник. Луї любить цю дівчину. Він чекає її у кафе «Лувр» і навіть збирається просити ії руки».
Луї підвівся й помахав Жермені газетою. Вона нерішуче роззирнулася по залі, помітила його, і обличчя її освітилося дитячою, дуже ніжною усмішкою.

Одразу видно, що це серйозна дівчина. Жермена худорлява, в неї чудові блискучі очі, тонкі риси обличчя, м’яке волосся, маленькі руки. В ній проявляєть- ся неповторна природна вишуканість, яка завдає їй і відчутної шкоди. Бо Жермена тільки викликає захоплення, але не пробуджує потягу. На ній строге замшеве пальто, де-не-де витерте до блиску, світло-бежевий светр, на шиї — майже непомітний золотий ланцюжок. Вона ніколи не купить оздоби, яка їй не личить, величезного й крикливого кулона. її тіло ховається під бездоганно чистим одягом. Вона носить його так, як носять сутану або вбрання черниці. Жермена дуже цнотлива. її цнотливість бачить кожен. Чоловіки тільки на мить зводять очі, коли вона проходить між столиками. Вони одразу розуміють, що з нею можна тільки одружитись.
— Доброго дня, Луї.
— Добридень, Жермено. Сідайте. Що ви питимете?
— Bind.
Луї не заперечує. Мінеральна вода — це ж чудово. Його мати таки мала рацію, коли сказала три місяці тому: «Я б хотіла, щоб ти познайомився з Жер- меною Валенті, племінницею моєї давньої подруги по пансіону пані Руе. Таких молодих дівчат тепер немає. Вона готується стати медичною сестрою. Дівчина побожна, вродлива, витончена, дуже освічена. її батько — лікар у Руані».
Луї у відповідь тільки знизав плечима.
Мати дивилася йому просто в очі, а він від цього ніяковів. Так пильно вона дивилася на нього в дитинстві, коли він не хотів молитися або ж подати зі своїх грошей два франки жебракові.
Тепер, після смерті батька, він взяв удома гору: приходив коли хотів, вимагав вина і смачної їжі. Уривав материну мову, відмовлявся йти до церкви.
— Помолися за мене сама, — казав він.— Ось тобі тисяча франків для твого кюре, але не сподівайся, що твій син питиме в неділю чай з дамами церковного хору. Я снідатиму в Провансі.
Мати плакала. В Луї вона впізнавала покійного чоловіка. Проте матір і сина об’єднувала спільність інтересів. її побожність не заважала їй бути скупою. Вона зношувала взуття й білизну буквально до дірок, дуже неохоче сплачувала внески за служницю в соціальне страхування, під час подорожей не додавала до готельного рахунку жодного сантима. Нема чого догоджати всякій дрібноті.
Няня на різдво одержувала дуже дешеві панчохи й залежалі шоколадні цукерки.
Та перед Луї мати почувала себе безпорадною: єдина дитина, зачата у перший же рік заміжжя, єдиний скарб і порятунок від самоти, бо чоловік дуже скоро почав спати р іншій кімнаті, стукав до неї, коли мав поговорити про справи, байдуже називав її «моя люба».
Від такого життя жінки релігійні й порядні нерідко стають жорстокими.
Вони слухаються свого духівника,
який радить їм упокоритись і знайти в собі силу прийняти буття таким, яке воно є; обіияючи рай на небі, духівник закликає молитися за відступника. Чоловіки гордують такими жінками, але ті, попри все, тримають їх на припоні. Вони позбавлені прикрощів інтимного життя, але тужать за звичайним, болючим, буденним щастям. Через це вони стають злими, жадібними, засмиканими. Своїх дітей вони люблять, як вовчиці.
Пані Мароле не терпіла зволікання з виплатою оренди зі своєї ферми в Лижу, невчасної доставки купленого пальта, обурювалася надто крикливими сусідськими дітьми й водночас безтямно розбещувала свого Луї, купуючи йому шовкові сорочки, дорргі платівки, без обіду чекаючи його до півночі, засмажуючи йому другий омлет лише тому, що перший видався їй невдалим.
Вона мріяла про невістку, схожу на неї. Нинішні дівчата її лякали. Навіть дочки добропорядних батьків стали зухвалими. Розмовляють надто сміливо, сидять, закинувши ногу на ногу. Відчувалось, що вони здатні дати відсіч, вимагати від свого чоловіка не лише поваги, а й любові. Одне слово, авантюристки. її Луї (вона казала «мій бідолашний Луї») потребує скромної, покірливої дружини.
Вона не помилялася щодо сина. Як і його батько, він був вимогливий, черствий, себелюбний. Як і батько, він мав звичку сидіти в кріслі,— коли читав газети, — наче звір, готовий до стрибка. Обидва любили схрещувати ноги, ставлячи підошви перед твоїми очима, немов бар’єр. Ці ноги були схожі на хрест, який ставлять на будинках засуджених, знак відмови від будь-якого спілкування. Пригнічена самотністю, вона скоцюрблювалася десь у куточку й тремтячими руками плела. Нараз Луї відкидав газету, підводив голову й грубо питав:
— То як ти сьогодні себе почуваєш?
Той самий різкий і владний тон, яким
звертався до неї чоловік: «Сподіваюся, бодай сьогодні ти почуваєш себе добре?»
Вона мовчала. Зізнатися, що вона хвора або зажурена? Він цього не терпів. Нащо зайвий раз дратувати його?
Чоловік не любив її. Вона не сміла з’явитись перед його очі слабкою, нещасною, змученою. Він приймав П тільки добре причесаною, вбраною, підфарбованою — у всеозброєнні, яке приховувало б її розчарування й неспокій. Він казав: «Ти ж знаєш, я не терплю недбальства в одязі».
Захворівши, вона замикалась у своїй кімнаті й не виходила. Інакше він відчув би до неї огиду.
— Мосьє звелів передати мадам, що за чверть години прийде сказати добраніч.
Вона здригалася, хапала щітку для волосся, накидала на плечі шовкову хустку, квапливо сякалася.
Він заходив:
— Добривечір, моя люба. Тобі краще? За тобою доглядають? Я б хотів, щоб ти чимскоріше звелася на ноги. —

Він оглядав кімнату.— Ці шпалери зблякли. їх треба замінити. А ти як гадаєш? Раджу зелений колір. Ти живеш у цьому рожево-фіалковому вже десять років. А куди подівся триптих, який висів у тебе над ліжком ще два місяці тому?.. Твоя перукарка завжди на висоті. Я бачив у антиквара богем* ський туалетний несесер із срібними кнопками. Він буде доречний на твоєму столі. Треба буде подарувати його тобі. І ще одне. Сьогодні я обідав з Луї. Він не вміє триматися за столом. Простеж за ним. Десятирічний хлопець не повинен плямкати й ковтати їжу, мов соба ка...
Він зачиняв за собою двері, і вона знесилено падала на подушки. Тиша сповнювала всю її Істоту. Здавалось, її прострелили, наче птаха. Він не любив її, але й не відчував до неї ненависті. Робив подарунки й залишався чужим А вона страждала від самоти. Вже че рез місяць цісля бучного весілля вона, хай 1 невиразно, відчула, що він байдужий до неї.
Ще дівчиною крізь завуальовані на тякн вона здогадувалася, що існує екстаз, коли дві істоти забувають і про чцс, і про соромливість. А чоловік брав її мовчки, потім цілуцав їй руку, кіби просив пробачення. Сором’язливість па ралізувала її й заважала домогтися більшого.
Іноді вона ходила по кімнаті й казала собі: «Коли Жорж повернеться, я кинуся йому в обійми. Я скажу, який він вродливий, які гарні в нього во лосся й руки».
Ніколи не посміла вона зробити цього.
Вона заздрила своїй бідній подрузі по пансіону, яка вийшла заміж за художника. Кілька разів вона ходила до неї — потай, бо ті люди не належали до «пристойного товариства».
Мері розновіла їй, що позує перед чоловіком голою. Це була велика й сильна жінка, не дуже вродлива, але темпераментна й емоційна. Ірма дзвонила біля дверей майстерні. Рука в чорній лайковій рукавичці стискала ланцюжок дзвоника — на його кінці ху дожник прив’язав висушеного морсько го рака. Коли відчиняла двері, серце в неї завжди калатало. Хоч вона й обурювалася їхнім богемним життям, але щоразу відчувала радість, коли Марі кидалась їй назустріч. Волосся, зібране на потилиці, спадало пасмами їй на щоки. На грудях вона підтримувала ста рий червоний халат. Подруги цілувалися. Стримана Ірма йшла за Марі кори дором, обережно ступаючи в темряві, щоб не спіткнутися на бляшанку з фарбою й не зіпсувати своє сіре пальто.
Марі стрибала через кілька приступок на сходах, які вели до майстерні, і кричала:
— 	Коханий мій, це прийшла Ірма, чарівна Ірма в чудовому фетровому-ка пелюшку - з-шовковнми стрічками-кольо ру-недостнглих-яблук!
І Ірма сміялася. Щоразу, вертаючись від них, вона присягалася, що більше
94
туди не піде, і дивувалася, чому вона так любить Марі,— адже з цією любов'ю доводилося ховатися спочатку від батьків, а потім 1 від чоловіка.
Вона потай захоплювалася Марі ще в юності, бо та казала, що плює на гроші й нетерпляче жде того благословенного дня, коли, за її висловом, «відчує чоловіка всім тілом».
— О! — казала вона.— Щоб зустріти й покохати такого чоловіка, я пішла б на прощу, я б молилася босою на кам’яній підлозі, я б постилася скільки завгодно.
Ірма здригалася від жаху й заздрощів. Безпорадна перед Марі, слабка, ладна заплакати від ляку й бажання пізнати заборонене, Ірма не могла обійтися без подруги.
— Давайте ваш капелюшок і сумку,— казав художник.— І влаштовуйтеся звучніш.
Вона не заперечувала, розгублена й пригнічена, пила маленькими ковтками вино і швидко п’яніла. Тілом розходилося тепло. Заламувалися брови, на очі набігали сльози. Полотна сягали стелі, сповнені власної пристрасті, власного суму й радості. У Ірми наморочилося в голові. їй уже не хотілося йти звідси, хотілося залишитись у затишній оселі цього подружжя, бодай служницею, хоч усі вважали її такою гордою.
Марі та її чоловік ніколи ні про що не розпитували Ірму, не дивувалися, що войа не знайомить їх ні з чоловіком, ні з сином, не приймає їх у себе, навідується потай. Вони не ображались.
Ірма інстинктивно відчувала, що вони сміливіші, щасливіші й великодушніші, ніж вона: щиро приймаючи її, вони нічого не вимагають навзамін. Вона здогадувалася, що вони жаліють її.
Одного сірого зимового дня, коли в’рзкий туман ніби приклеювався до скла, і, здавалось, просочувався в кімнату, поглинаючи обриси дорогих кили- мів, меблів, дрібничок і перетворюючи все на ніщо, Ірма не витримала й пішла до Марі.
Побачивши подругу, вона зрозуміла, що та вагітна. Через погане освітлення художник не малював, а ліпив амурів. Марі плела шкарпетки на замовлення. Вона рухалася велично, гордо несучи перед собою живіт. На її обличчі був вираз солодкої знемоги. Проходячи, вона легенько погладила чоловіка. Він обхопив її руками, припав обличчям до випнутого живота й застиг на мить. Ір- ма побачила його щасливий профіль, заплющені в захваті очі, м'який порух губ, ^які крізь тканину поцілували живіт
Холодні мурашки пробігли по всьому тілу Ірми. Вона раптом розплакалась. Схлипувала, задихаючись, і бурмотіла: «Ви щасливі, ви щасливі». Вона підвелась, ЇЙ було соромно за свою слабкість. Гарячково схопила сумку, капелюшок, парасольку, повторюючи: «Не затримуйте мене, я йду, я йду». На вулиці вона йшла, наче божевільна, для чогось розгорнувши парасольку, притискаючи до тіла сумочку і дивлячись

перед собою скаламучений від горя поглядом.
З того дня вона змирилась остаточно.
На обличчі її назавжди застиг гіркий вираз самотньої жінки, і вона задушила в собі тугу за коханням. Відтоді вона щотижня робила зачіску/ щосезону шила пальто, мала в запасі кислу усмішку для Жоржа й прислуги, виховувала Луї в буржуазному дусі й носила в душі вічну жалобу.
Луї був сином своїх батьків. Ця байдужість одне до одного, ця порожнеча серця, ця незрушна вірність спілці, яка давно розпалась, ця озлоблена ввічливість, самішана на зневазі до інших, якоюсь мірою об’єднувала їх. Вони не любили одне одного, але .в них була однакова" манера їсти рибу, з холодною чемністю приймати гостей, з цілковитою байдужістю ставитися до тих, хто стояв нижче за них на соціальній драбині. «Няня — це няня, — казала Ірма. — Служник — це тільки служник. Ніколи не шкодуй витрат на діловий обід. Підтримуй потрібні знайомства».
Потім Жорж помер. Вона постаралася його замінити, високо нести сімейний прапор. Ця ні в чому не винна, але принесена в жертву жінка, яку нещастя зробило жадібною, тепер узяла на себе турботи про добробут родини.
Жермена пила мінеральну воду. Луї розглядав її й захоплювався собою. Він зрештою погодився, щоб мати познайомила його з Жерменою, і ось тепер він знає, що любить її.
Завжди бездоганно вдягнений, він ніколи не виходив з дому без капелюха й шовкової краватки темних тонів. Дивлячись на нього, такого впевненого в собі, за полірованим столом з червоного дерева, важко було здогадатися, який шалений потяг до дешевих утіх мучив його з настанням ночі. Цей світський молодик любив проводити час у темних кублах, у нього були приятельки в сумнівних кварталах. Він ніколи не давав їм своєї адреси, й вони ніколи не знали, де він живе. Він вибирав гарненьких, хтивих, з глибоким поглядом, з ши- окими стегнами й «агресивними», за ого висловом, грудьми. Щоб погамувати його жагу, вони мали бути бодай трохи розбещені. Він присвячував своїм інстинктам день-два на тиждень, це заспокоювало його, і він знову ставав серйозний, пунктуальний і натхненно розводився про почуття. Успадкувавши батькові манери й зелені очі Ірми, він десь у глибині душі був усе ж таки кращий за них. Визнавав, що школи потрібні, й виявляв терпимість до профспілок. Виліплений з того самого тіста, що й батьки, Луї, проте, знав, що тепер уже не можна розмовляти з дрібними службовцями так, як колись; людина свого часу, він навіть цікавився мистецтвом. У нього було два приятелі з бідних, яких він пригощав обідами і змушував матір приймати їх у себе. Він був розумний.
І ось тепер у нього є Жермена. Вона
дівчйна з його кола, точніше — кола матері. Саме тому їх і познайомили. А втім, між матір’ю і Жерменою була деяка різниця. Порядна молода дівчина, якою свого часу була Ірма, пристада б на пропозицію пообідати сам-насам з молодим хлопцем тільки після того, як він попросить її руки. А Жермена прийняла запрошення. Луї з чарівною і скромною простотою. Крім того, вона дивиться йому просто в очі. Дивиться безмежно ясним, без хвилюючої обіцянки, поглядом, уважно й весело. Жермена обізнана в питаннях релігії, духовного та світського мистецтва. Вона багато читала, навіть небажані книжки, про які судить зверхньо, з позицій психоаналізу й своєї майбутньої професії. Герої сучасної літератури здаються їй заблудлими. Вона вважає, що людину може врятувати лише віра в бога. Вона добра і з повагою ставиться до ближнього.
Луї знає: що Жермена любить його, інакше вона б не прийшла, заклопотана навчанням і практикою в лікарні; Вона дівчина щира й позбавлена кокетливості. Вона прийшла, бо, не знаючи його, захоплюється ним, має його за доброго християнина з чистим сумлінням. Вона вірить Його обличчю, витонченим манерам, вірить середовищу, з якого він вийшов. Якщо він сьогодні ввечері захоче обняти її в машині, вона не опиратиметься і сприйме цей жест спокійно, немов * обручку або вишиту скатертину на весільний подарунок. І якщо він того захоче, вона тут-такн присягнеться обожнювати його все життя.
Вони спустились у підвальних пообідати й замовили суфле з шинки, рибу й бургундське.
луї був щасливий. Жермена зняла пальто. Її маленькі груди, тонкий стан, втягнутий живіт вимальовувалися ледь помітними лініями. Ніжність, яку відчував Луї, була непідробною. Він міг обняти її, навіть не відчувши жаги, лише для того, щоб утішитись її дівочою свіжістю. Мадонна! Жермена була лагідна й безпосередня, хтивості вона не знала. Вона ніколи його не одурить.
Він з’їв суфле. Зараз він скаже: «Жермено, я люблю вас. Якщо ви згодні, ми одружимось».
Цієї миті на східцях з’явилася жінка.
її ноги відбивались у дзеркалі. Тугі й круглі литки рожевіли крізь панчохи. Носки туфель були задерті вгору, немов свинячі рильця.
її ноги здавалися її другим обличчбм. Туфлі з задертими носками були схожі на усміхнений рот. її опуклі груди були мов ще одні очі... Жінка сіла за столик. Обвела поглядом залу, зупинила його на Луї. Порухом вій дала зрозуміти, що помітила його й оцінила. Потім стала роздивлятись тер'мену, ніби зважувала її принаДн.
Вона могла б розчавити дівчину одним пальцем або ж розтерти підбором. Жермена мов розтанула в тумйні, а та друга зайняла її місце, як левиця, що прогнала лань.
95

Луї добре Зйав цей свій лихоманковий стан. Йому захотілося сховати схожу иа лань Жермену, скажімо, десь у парку, оточеному такою високою огорожею, щоб звідти вона нічого не бачила. Він замкне П там, залишить безтурботно пастись і вигодовувати малят, а сам піде на полювання з левицею, притиснеться до її кошлатого тіла, відгукуватиметься на хрипкий рев, що кличе до насолоди й смерті.
Йому стало жарко. Долоні його спітніли, риба перестала смакувати. Він так стиснув лимон, що сік бризнув Жермені в очі.
— Ой! — скрикнула вона.
— Пробачте мені,: Жермено.
Він заціпенів, похолоЬ від жаху. Жермена витерла око серветкою — в його куточку заблищала сльоза. Від кислоти почервоніли повіки. Вона усміхнулась. Вона пробачила йому: це ж був тільки незграбний рух, нічого більше. Зараз вона візьме себе в руки, зосереджено схилиться над рибою. Вона — дівчина вихована й не стане дорікати йому.
Невже він справді так любить Жермену? — з люттю запитував себе Луї. Адже вона змусила його виразно усвідомити власну недосконалість, і це з ним сталось уперше в житті.
Коли він одружиться з нею, як йому хочеться, то неодмінно зраджуватиме цю ангельську дружину. Професія, яку вона обрала без будь-якої матеріальної потреби, багато про що каже. Вона пік- луватиметься про своїх дітей, годуватиме, втішатиме і навчатиме їх краще, ніж будь-яка інша мати. Вона віддасть їм усі свої чесноти, скарби свого терпіння, призначені для хворих. Хвилини молитви й годівлі груддю будуть священними. Вона буде добра з нянею, ставитиметься до неї, як до сестри.
Він сам розквітне від такого чудового життя. Вечорами на його колінах стрибатимуть діти. Цнотливість дочок стане для нього ділом державної ваги. Він не потерпить від синів жодного грубого слова, жодної зухвалої витівки. Вони з Жерменою ходитимуть до театру, і вона завжди носитиме сукні пастельних тонів та пальто, пошите так, щоб підкреслити її дівочу постать. Але в нього завжди будуть алібі ділових обідів, будуть інші жінки, з якими в нього не стане духу одружитися, щоб законно володіти їхнім тілом, а можливо, й душею. Луї раптом виявив, що він слабкий, нікчемний 1 таким залишиться назавжди.
І 	все ж таки він любить Жермену. І він не хоче, щоб вона страждала з його вини, схожа на кришталеву вазу у ведмежих лапах.
Луї зважився. Він не одружиться з
нею. Бо інакше вона стане такою, як його мати. А він переплюне батька. Бо він не зможе спати в окремій кімнаті,
о 	ні!
— Луї, йк почуває себе ваша мати?
— Дякую, Добре.
«Ну ось, — подумав він. — Вона вже турбується про здоров’я моєї матері. Вона сподівається, що зараз я попрошу її руки».
Як він жадає жінку, що сидить навпроти, і як її ненавидить! Вона їсть ростбіф із салатом, рівно дихає. Вона нікуди не квапиться. Як, мабуть, легко було б з нею домовитись!
Луї ковтає слину й дивиться в стелю. Він глибоко зітхає перед тим, як завдати нищівного удару.
— Майбутнього року я хочу поїхати до Бразілії. А ви? Мабуть, до Італії?
Він дивиться на її засмучене обличчя. З її уст несамохіть зривається вигук:
— Як це далеко!
Він бачить, як у ній щось плаче: плаче надія. Ясно, що він не візьме її з собою.
Луї збирається на силі й завдає другого удару:
— Я чув, тамтешні жінки дуже гарні. Мені подобаються жінки південноамериканського типу.
Власне хамство змушує його низько схилитися над тарілкою.
Жермена гірко сміється:
— Я бачу, що цього року ми рідко будемо зустрічатись.
— Боюся, що так. На Новий рік я збираюсь поїхати до Іспанії.—Луї глухо сміється І додає: — Коли ви зберетеся заміж, Жермено, запросіть мене на весілля.
— Так, так, звичайно.
Він розплачується. Вона порпається 6 сумочці. Вона не може більше цього витерпіти. До горла Луї підступає нудота. Вони виходять на площу.
— Яка чудова ніч! — каже Жермена розбитим голосом.
— Справді чудова. Скільки зірок! Ходімо, Жермено, я відвезу вас додому.
Вони сідають у машину.
Вони більше не завдають собі клопоту розмовляти.
Луї уявляє, яку сцену влаштує йому мати, але він дасть відсіч.
Він дуже любить Жермену. Він порятує її від себе. Він погано бачить її в напівтемряві, але здогадується, яка вона принижена, знищена.
«Дівчинко моя, — хочеться йому ска зати. — Сподіваюся, ти знайдеш своє щастя. Я залишаю тобі твій шанс».
У ньому теж щось плаче.
З францизької переклала Олена ЛЕОНТОВИЧ

Анрі ТРУАЙЯ
У пані де Монкаю було всього шість котів, чотири собаки, дванадцять канарок і три папуги, але любов її поширювалася на всіх тварин містечка. Хоч оселилася вона тут, у будиночку біля церкви, лише двадцять років тому, після смерті свого чоловіка, краньйольці вважали її своєю. Висока, сива, кремезна, з владним голосом і шляхетною поставою, з ясно-блакитними очима на червоному обличчі, пані де Монкаю велично носила потрійне підборіддя, що звисало на могутній бюст. Тварин вона любила без тями, а людей тероризувала. Звичайно ж, вона була членом Товариства захисту тварин. Коли пані де Монкаю сунула вулицею — бундючна, у солом’яному капелюшку, з кошиком у руках, де завжди було повно печива та цукру,— кожний власник собаки, кота або віслюка холонув від страху. Здавалося, пані де Монкаю мала якесь шосте чуття і на великій відстані відчувала страждання своїх «менших братів». Спонукувана цим чуттям, вона, не вагаючись, заходила в двері якоїсь хатини або хліва, відразу помічала охлялого кота, собаку, якого ледь не заїли блохи, змученого тяжкою роботою чи пораненого збруєю коня. В таких випадках вона вибухала лютою красномовністю, і навіть найбрутальнішим із селян доводилося тільки глибше втягувати голову в плечі й мовчки перечікувати цю напасть. Вона погрожувала заявити на них як на катів у Товариство захисту тварин і вимахувала під їхнім носом посвідченням «дійсного члена», загорнутим у целофан. «Дійсне членство» приголомшувало всіх без винятку. Поговорювали навіть, що в неї дуже довга рука, правда, ніхто не зназ точно, в якому напрямку вона може Ті простягти. Поки винуватець вибачався і обіцяв надалі поводитись більш по-людському, пані де Монкаю несподівано кидала його і йшла з ложечкою знімати пробу з корму для тварин. Серйозне обличчя й напівзаплющені очі надавали їй при цьому вигляду генерала, який куштує солдатську юшку. Найчастіше вирок бував нищівним:
— Смердятина! Годиться хіба що свиням! Негайно додайте м’ясного відвару!
— А де я візьму грошей? — починав скиглити хазяїн.
7, 	«Всесвіт» № 2
— 	На вино ви гроші завжди знайдете. Ганьба! Я скаржитимуся! Крім усього, я ще й представник Спілки боротьби з алкоголізмом!..
Наче розуміючи, що неприємність сталася через них, тварини дослухалися до слів своєї добродійниці із сльозами вдячності на очах. Вона йшла з хати, значно поліпшивши настрій чотириногих
і 	дещо збивши пиху з їхніх двоногих господарів, які вже з підозрою дивились на своїх нахлібників. А чи справді з простими тваринами вони мають справу?
Місцевий кюре привітав пані де Монкаю з успіхом цієї кампанії, зауваживши тільки, що їй слід було б віддати частку свого ентузіазму на полегшення людських страждань. Нічого особливого він, здавалося б, не сказав. Проте обличчя п&ні де Монкаю зашарілося такими барвами, що аж поблякла в неї на корсажі. стрічка ордена Почесного Легіону. Вона ж була медсестрою під час війни, 1 кому, як не їй, знати, що таке милосердя. Та в мирний час люди надто зайняті самими собою, тоді як бідолашні тварини не в змозі подбати про себе, тим більше захиститися від жорстокості своїх хазяїв. Вона зверталася до Хрис- та, цитувала генерала де Граммона 1 й святого Франціска Ассізького і під кінець зауважила своєму співрозмовникові, що той не має в домі навіть канарки.
Оскільки вона була жінка твердої вдачі, то від того злощасного дня стала ще дбайливіше піклуватися про живих створінь Краньйоля та його околиць. Вона розганяла дітей, що шукали земляних черв’яків для риболовлі, рятувала комашок, які потрапили в павутиння, а то й захищала курку від озброєної ножем хазяйки. Щоб поширити поле своєї діяльності, вона витягла на світ старий чоловіків автомобіль з пом’ятим кузовом та радіатором, схожим на пащу акули. Гумова груша цього чудиська на високих колесах видавала хрипкі звуки, схожі на кукурікання півня перед заходом сонця. З гарчанням і вибухами воно повільно сунуло містом. Від поштов¬
1 Граммон, Жак Філіпп (1792—1862) — автор «закону Граммона» (1850), що захищає домашніх тварин від поганого ставлення з боку власників.
97

хів здригалося підборіддя пані де Мон- каю й підстрибували штучні ягоди на капелюшку, але спина її завжди лишалась випростаною. Ледь зачувши здалеку наближення цієї машини, тварини тріумфували, а люди похапцем готувалися до складання іспиту з громадянської свідомості.
Одного разу пані де Монкаю повернулася зі свого чергового обходу дуже стомлена, але з виглядом людини, яка чесно виконала свій обов’язок. Того ранку їй пощцстнло звільнити сороку, перенести двох равликів у безпечне місце і врятувати чотирьох кошенят. Але свою віддану служницю Леоні вона застала надзвичайно схвильованою.
— Скоріше, пані! Скоріше! Кажуть, собака дядька Табюза попав під колеса! Здається, йому дуже погано! Треба щось робити!
— Бубуль! — зойкнула пані де Монкаю. — Не може бути! Я зараз!
Вона кинулась до свого автомобіля й з гуркотом рушила до халупи на краю села, де мешкав дядько Табюз. Похмурий удівець жив самотою, мов печерна людина. Не маючи певного ремесла, він наймався поденником під час сівби та жнив. Але пані де Монкаю мала підозру, що ночами він займається ще й браконьєрством.
Табюз з’явився на ганку. Голова його схилилася вниз, ніби під тягарем величезних, як у моржа, вусів, а булькаті очі були мокрі від сліз. На кінчику лілового носа погойдувалася краплинка.
— Ох! — простогнав удівець.— Це жахливо! Він помирає! Мій Бубуль!..
— Як це сталося?
— Навіть не знаю. Вночі, коли я спав, він, мабуть, вистрибнув у вікно. Можливо, десь там пробіг кіт абощо. І раптом скрегіт гальм! Зупинилась і відразу поїхала далі якась машина! Я миттю прокинувся і схопився на ноги. Вибіг на подвір’я й . почав гукати, та марно. Обшукав усі кутки й нарешті знайшов його в канаві біля дороги. Бідоласі було т&к погано, що він навіть загарчав на мене! Я ледве зміг його сюди донести... Не знаю, що й робити... Мій Бубуль!.. Мій бідолашний Бубуль!
— Якби ви краще піклувалися про нього, то зараз, може, вам, і не довелося б плакати,— відрубала пані де Монкаю.
Слідом за дядьком Табюзом вона зайшла до хати. Потріскані, обдерті стіни, земляна долівка, замість меблів — дерев’яні ящики, павутиння по всіх кутках, а на купі ганчір’я важко дихає щось величезне й чорне. Бубуль був сином вівчарки та вовкодава. У темряві виблискували його жовті фосфоричні очі та білі ікла, між яких звисав рожевий язик. Бубуль харчав, з пащі капала слина, уривчасте дихання здіймало темну шерсть, в якій було повно реп’яхів.
— Здається, йому перебило хребет,— захлипав дядько Табюз.— Він не може навіть ворухнутися. І дихати йому важко!..
98
Пані де Монкаю швидко зважила становище і зробила висновок:
— Собаку не можна залишати в такому стані! Треба негайно відвезти його в місто до ветеринара.
— Я ж не маю чим...
— Зате я маю. їдьмо негайно. Беріть Бубуля й сідайте з ним позаду. Я вестиму машину повільно, щоб не трусило.
її тон був такий рішучий, що в бідолахи навіть думки не виникло сперечатися. Дядько Табюз обережно підняв свого собаку, що був завбільшки з теля, й поплентав до дороги, похитуючись і важко дихаючи. Автомобіль здавався надто малим, щоб умістити в себе такого звіра. Поки дядько Табюз із своєю “но- шею пропихався в машину, пані де Монкаю .тримала дверцята. Як тільки Бубуль з усіма своїми блохами плюхнувся на м’яке сидіння, він тяжко зітхнув і заплющив очі. Собака, певне, уже бачив себе біля брами раю.
Автомобіль тихо зрушив з місця. Бубуль відразу заскавучав, дядько Табюз зашмигав носом, а пані де Монкаю, тримаючи обома руками кермо, мужньо повторювала:
— Ми врятуємо його! Ось побачите, ми врятуємо його!
— Ви така добра, пані! — вихопилось у дядька Табюза.— Як мені вам віддячити?! О, знаю! — раптом зрадів він.— Якщо Бубуль одужає, я вам його подарую!
їй спало на думку, що Табюз хитрує, прагнучи здихатися собаки, тому вона пильно подивилася на нього й відповіла:
— Тварина сумуватиме без хазяїна. Краще я частіше навідуватимусь до вас.
— Ог я буду вам дуже вдячний! Та й він радітиме. Правда, Бубуль?
Але Бубул* так ослаб, що навіть не зміг відповісти.
— Я певен, він одужає, — знову заговорив дядько Табюз.— Чи не можна їхати швидше?
—- Авжеж, можна.
Вона натисла на педаль акселератора, і капот заходився витанцьовувати, мов накривка перегрітого казана, а краєвид, наче сказившись, побіг навздогін за стовпами. Навіть у місті вона не . зменшила цівидкості, і дядько Табюз. забувши про Бубуля, почав уже хвилюватися за власне життя.
Нарешті вони зупинилися біля роже* вого цегляного будиночка, що належав ветеринарові. Ного оточував поганенький садок, де доріжки були посилані по краях черепашками, а серед каміння сиділи розмальовані фаянсові жаби.
Щоб витягти великого й ослаблого собаку з машини, довелося докласти великих зусиль. Дядько Табюз схопив його в оберемок, а пані де Монкаю підтримувала задні лапи. До ганку його несли, ступаючи маленькими кроками, як ото переносять меблі на нову квартиру.
В передпокої було порожньо. Пахло карболкою і мокрою шерстю. Вийшла

опецькувата служниця з ганчіркою в РУЦі» дуже схожа на бульдога, і, впізнавши найкращу клієнтку хазяїна, ста ла вибачатися:
— Яка прикрість, пані! Він тільки- но поїхав! Його викликали до корови, що має отелитися! Це, мабуть, ненадовго! Якщо ви можете почекати...
— Ми можемо, але він — ні,— відказала пані де Монкаю.
— Прошу, сідайте! Я зараз приготую все в операційній. Доктор, як тілики приїде, відразу ж займеться вами.
Вона провела відвідувачів до білої кімнати й допомогла їм улаштувати Бу- буля на операційному столі. У скляних шафах виблискували пляшечки з етикетками та гострі сталеві інструменти. Собака жалібно заскавчав і скорився долі; він був важкий, наче мішок із картоплею.
— Бідолашний! Ти, мабуть, попав під машину?
— Так,— відповів дядько Табюз.
— Ви привезли його, щоб приспати?
Дядько Табюз витріщив очі:
— Приспати?..
— Авжеж, зробити укол,— пояснила служниця.
Дядько Табюз похнюпився, дві сльозинки скотилися по щоках і загубились у вусах.
— Побачимо, що скаже ветеринар,— процідила крізь зуби пані де Монкаю і сіла на єдиний у кімнаті стілець. Дядько Табюз і далі стояв поруч зі своїм собакою, чухаючи його за вухами. Коли служниця вийшла, пані де Монкаю обережено сказала:
— Знаєте, Табюзе, укол скорочує страждання тяжко поранених тварин.
Вона готувала бідолаху до найгіршого.
— Так, так,— промурмотів дядько Табюз.
— Особисто мені,— вела вона далі,— багато разів доводилося присипляти безнадійно скалічених собак і котів. Проте я можу стверджувати, що люблю тварин. Хіба не так?
— О, так, пані!
— Ваша рана загоїться! Знайдемо для вас іншого собаку.
— Ніякий інший не замінить мені Бубуля! Розумієте, пані, цей собака — наче другий я. Ми дивились один на одного, розмовляли, я розумів його, а він мене. А коли я бачив, як він біжить прогулятися, мені теж кортіло бігти за ним на чотирьох лапах.
.Така щирість розчулила пані де Монкаю.
— Ви добра людина. Табюзе,— сказала вона.
Проте Бубуль страждав усе більше. Лежачи на столі, він повернув ґрлову до свого хазяїна — в очах відбивалася людська туга. Усім своїм виглядом він просив допомоги або хоча б розради. З пащі вихлюпувалося хрипке дихання. Ліловий язик звісився, мов ганчірка. Між іклами проступила кривава піна.
Хвилини тяглися повільно, за матовою шибкою вже вечоріло, а ветеринар усе ие з’являвся. Сидячи на своєму
5*
стільці, пані де Монкаю як зачарована дивилася на важку руку дядька Табю- за, якою він гладі*з чорну собачу шерсть. «Скільки ще триватиме агЬ- нія?» — питала вона себе.
Раптом її погляд зупинився на шафі, де зберігалися токсичні препарати. Дверцята були ледь причинені, ветеринар навіть залишив в'язку ключів у замку. У пані де Монкаю зразу виникло рішення.
— 	Бубуля врятувати уже неможливо, слід полегшити його страждання. Оскільки ветеринар не повертається, я зроблю це сама.
— Як? Ви зможете? — забурмотів дядько Табюз.
— На це й дитина здатна. Я безліч разів бачила, як робить уколи ветери- нрд).
Вона навіть не спитала його, чи він згоден. Однаково він не посмів би заперечувати.
— Ваша воля, пані, — пробурмотів дядько Табюз.
її скам'яніле обличчя враз прибрало рішучого виразу. Вона відчинила шафу, взяла шприц та коробку з гард єно лом, розчинила у воді потрібну кількість препарату, туго перев'язала джгутом ліву задню лапу Бубуля, щоб знайти вену, і попросила дядька Табюза потримати собаку, поки вона робитиме укол. Швидким рухом пані де Монкаю встромила голку на добрих два сантиметри. Поршень проштовхнув отруту в тіло тва-
Ёини, яка навіть не смикнулася. М'язи ►убуля обм'якли,' дихання завмерло, очі заплющились. Це був кінець.
— Ходімо звідси, — сказала пані де Монкаю, підштовхуючи дядька Табюза в спину.
— А Бубуль?
— Він уже не страждає.
— Хіба ми не заберемо його?
— Навіщо? Ветеринар прийде і сам усе зробить.
— А що саме він з ним робитиме?
— Піддасть кремації.
— Ага...
Дядько Табюз хоч і не зрозумів останнього слова, але воно його заспокоїло своїм урочистим і дуже науковим звучанням. У коридорі пані де Монкаю по бачила служницю, яка терла комод, і сказала їй крижаним голосом:
— Передайте докторові, коли він повернеться, що довше чекати ми не могли.
— А собака?
—Усе вже зроблено.
‘Вона поклала в руку спантеличеній служниці чайові і вийшла. Дядько Табюз слухняно плентав за неіо. Коли сідали в автомобіль, він пропустив її поперед себе. Пані де Монкаю оцінила цей вияр поваги. Правду кажучи, після того як сконав Бубуль, П почала гнітити присутність цього сльозливого діда. її покликанням було втішати тварин, а не людей.
Сутеніло. Автомобіль котився сільським путівцем зі швидкістю сорока миль на годину. Пані де Монкаю машинально крутила кермо й відчувала на своїй спині важке дихання дядька Табюза. Він, як і всі селяни, мовчки зносив своє горе.
09

Та незабаром їй обридло мовчашія дядька Табюза, і вона зазирнула у дзеркальце заднього огляду. Серце в пані де Монкаю зупинилося: замість людини на задньому місці сидів велетенський чорний собака. Жовті очі, уривчасте дихання з пащі — він із цікавістю стежив за дорогою. Вітерець від швидкої їзди злегка скуйовдив йому шерсть на хребті. Жах охопив пані де Монкаю. Вона повернула голову й відчула на обличчі гарячий подих Бубуля. Автомобіль кинуло вбік, і лише ціною великих зусиль їй пощастило втримати кермо. Думки в голові шалено затанцювали. Пані де Монкаю відчула панічний страх. Виходить, вона помилилась і замість Бубуля зробила укол дядькові Табюзу. Це він залишився лежати на операційному столі, а Бубуль — ось він, невтішний від горя, що втратив хазяїна.
«Розумієте, пані, цей собака — наче другий я».
Розпачливий крик вихопився з рота пані де Монкаю. Автомобіль .мчав зі швидкістю, якої він досі ніколи не набирав. Залізний кузов оглушливо торохтів, а колеса ледь торкалися землі. Ось удалині з’явилася мозаїка з дерев’яних дахів у зеленому обрамленні: Краньйоль. Пані де Монкаю дуже поспішала діста-
Жан-П’ер ШАБРОЛЬ ЯК
РОЗРАХУВАЛИСЯ
МАКІ
тись додому.* їй було конче необхідно замкнутися на два оберти ключа в своїй кімнаті, щоб нарешті мати змогу зосередитись. Під запорошеною тополею край дороги вона побачила халупу дядька Табюза. З витріщеними очима, конвульсивно стискаючи кермо, вона ще дужче наважила на педаль газу. Щось легко, але дуже неприємно торкнулось її плеча, коли вона вихором проскочила повз будиночок. Оглянувшись, пані де Монкаю відчула, що волосся в неї стало сторч, — це Бубуль плескав П лапою по спині. «Мені тут треба вийти», — прогарчав він з нахабною посмішкою. У пані де Монкаю від жаху затріщало в скронях, очі затьмарились. Машину почало кидати на всі боки. Дерева відстрибували, щоб не потрапити під неї. Але одНе, найменш спритне, залишилося мов укопане. На його стовбурі хтось наліпив плакат із закликом: «Віддайте
ваші голоси...»
Пані де Монкаю ніколи не знала, кому віддати перевагу на виборах...
Перш ніж випустити дух, вона відчула, як її викицуло з машини й величезний чорний пес схопив її в пазурі й потяг на небо.
З французької переклав Олександр СЕКРЕТАРЬОВ
Макі перебивалися, як могли. Часто партизанам бувало дуже скрутно. Вони не мали ні запасів зброї, ані запасів провіанту. Зброю відбирали у ворога, харчувалися з ласки жителів. У департаменті Лозер партизани, наприклад, поводилися дуже пристойно: за ягня, мішок картоплі, кружальце сиру або мірку каштанів селянину видавали квитанцію, якій він мало вірив, проте вдавав, ніби вірить, — із гордощів, а також любові до тих зголоднілих хлопців, що добровільно ризикували своїм життям. Зрештою, як можна було вірити тому клаптикові паперу? Писали на чому трапиться: на сторінці із зошита, на краєчку, відірваному від газети, на аркуші з календаря. Писали олівцем. Не кажучи вже про правопис. І все це мало заміняти гроші? А все ж... Усе ж таки це не було грабунком.
Та ось прийшло Визволення. У макі 100
служив скарбником один славний хлопець з бойовою кличкою Іпполіт. Йому видали три мільйони — казкову суму на ті часи. Захопивши з собою палицю й закинувши за спину два провіантські мішки, він вирушив у дорогу, йдучи горами й долинами по стежках партизанської боротьби. В кожній хатині селянин виймав із шухляди клаптик паперу, що свідчив про здачу партизанам ста кілограмів картоплі, й отримував, вражений, належну суму грошей.
В мішках залишалося все менше банкнотів, замість яких назбирувались оті вбогі квитанції. Закінчивши свій обхід, партизанський скарбник порахував усе й поїздом прибув до Парижа, щоб подати усі квитанції кому треба у військовому міністерстві, що на вулиці Сен- Домінік. Не без труднощів він нарешті пробився до якогось старшого сержанта.
— 	Що це таке? — спитав той.

— Я від макі, з питання фінансових розрахунків.
— Скільки?
— Три мільйони.
— Жодного су більше! Ви свої гроші отримали! Ми не дамо вам більше жодного су!
Коли врешті сержант перестав тупотіти й ляскати долонею по столі, Іпполіт пояснив:
— 	Я привіз вам на три мільйони квитанцій.
— Що? Ану повторіть, будь ласка, що ви сказали!
— Я все підрахував. Можете самі переконатись.
Г висипав на стіл, гідний військового міністерства, усі свої папірці. Вражений
Ален РОБ-ГРЩЄ
СЦЕНА
Коли розсувається завіса, перше, що впадає в око глядачеві між двох червоних оксамитових полотншц, які повільно розходяться, — перше, що впадає в око, це дійова особа, яка сидить спиною до зали за робочим столом посеред яскраво освітленої сцени.
Вона сидить нерухомо, поклавши лікті й долоні на стіл. Голова повернена праворуч — десь градусів на сорок п’ять, — та цього замало, щоб роздивитися риси обличчя, видно тільки нечіт кий профіль: щоку, скроню, обриси підборіддя й вухо...
Рук дійової особи теж не видно, проте з її пози можна вгадати, як вона їх тримає. Ліва долоня лежить на розкиданих аркушах паперу, у правій руці, піднесеній під час миттєвого роздуму над незавершеним текстом, затиснуто ручку. Обабіч накидано грубезних книжок. За формою й розмірами це словники іноземних мов, найімовірніше — стародавніх.
Голова не тільки повернена праворуч, а й піднесена вгору: погляд щойно відірвався від книжок і недописаного речення. Він спрямований у глибину сцени — туди, де важка червона завіса від стелі до підлоги прикриває чи то велике вікно, чи то засклені двері. Складки на полотнищах завіси вертикальні й рівномірні, між ними — глибокі темні прогалини...
Увагу привертають різкі звуки % про*
сержант промимрив: «Зачекайте!» —
і побіг скликати усіх майорів, лейтенантів, капітанів, сержантів і капралів зі свого поверху.
— 	Познайомтеся, перед вами скарбник, що привіз на три мільйони звітних документів.
Усі поглядали на Іпполіта з іронічними посмішками. А старший сержант тим часом згріб ту гору папірців зі столу. В другій руці він тримав кошик для сміття. І попадали туди всі ті заяложені партизанські квитанції — клаптики з газет і зошитів, аркушів з календарів, обривки конвертів і навіть два чи три шкільні табелі з оцінками.
Отак розрахувалися зі своїми боргами макі з Лозеру.
тилежному кутку сцени: хтось настирливо стукає в дерев’яну стіну, явно даючи зрозуміти, що стукає принаймні вдруге.
Проте дійова особа сидить мовчки і нерухомо. Нарешті, не змінюючи пози, повільно повертає голову ліворуч. Дивиться на стіну, що видніється в глибині кімнати. Стіна гола, тобто без меблів, але прикрашена темним різьбленням — від червоних завісок на вікнах аж до зачинених на засув дверей. Двері нічим не примітні, хіба що замалі. Погляд спиняється на дверях, і в цю мить знову лунає стукіт, такий сильний, аж здається, ніби дрижить стіна.
Рис обличчя досі не видно, хоч голова повернулась. Бо повернулась вона так, що тепер займає положення симетричне до початкового. Отже, як і раніше нечітко, тепер видно другу щоку, другу скроню, друге вухо і т. д.
Стукіт повторюється, проте слабший, мов останнє прохання, — якийсь безнадійний, чи, може, невпевнений, чи ще там якийсь. Через кілька хвилин чути важкі кроки, що поступово стихають у довгому коридорі.
Дійова особа повертає голову праворуч до червоних завіс. Насвистує крізь зуби якусь мелодію, але уривчасто і спотворено, отож важко зрозуміти яку саме.
Просидівши якийсь час мовчки й нерухомо, дійова особа нарешті звертав погляд на свою роботу.
101

Схиляв голову. Згорблюється. Спинка крісла складається з прямокутної рами з двома вертикальними планками посередині, на яких закріплено вгорі дерев’яний брусок. Усе ще чути, але тихіше, уривки з мелодії, промугикані десь там крізь зуби.
Раптом дійова особа підводить голову в напрямку дверей і завмирає, витягти шию. Сидить так кілька довгих хвилин, ніби насторожившись. А втім, до зали не проникає найменшого шуму.
Дійова особа обережно підводиться, відсуває крісло, намагаючись не зачепи- ти його й не спіткнутись. Навшпиньки підходить до оксамитових завісок. Відгортає краєчок, правий, і виглядає назовні (ліворуч). Саме в цю хвилину можна було б роздивитися її профіль зліва, якби не край завіски, що затулив щоку. Зате виразно біліють на столі аркуші паперу.
їх досить багато, й вони почасти пере кривають один одного. Нижні, краї яких виглядають то тут, то там, змережано дрібним акуратним почерком. Повністю видно тільки верхній аркуш, його списано до половини. Речення уривається посеред рядка, не обмежене жодним знаком.
З-під цього аркуша виступає справа краєчок нііжнього таким собі видовженим трикутником, завширшки зо два сантиметри; його гостра вершина спрямована до задньої частини столу, де лежать словники.
Перевівши погляд праворуч від вершини трикутника, ближче до краю столу, можна побачити ще один край аркуша, завбільшки з долоню. Теж у формі трикутника, немов півквадрата (розділеного по діагоналі). Між вершиною цього трикутника й найближчим словником лежить на відполірованій поверхні столу світлий предмет завбільшки з кулак — кагіїінь, відшліфований часом, із заглибиною у вигляді Широкої тріщини з нерівними заокругленими краями. В заглибині лежить у попелі роздушений недокурок. На ньому видніються сліди губної помади.
Але дійова особа на сцені явно скидається на чоловіка — коротко підстрижена, в піджаку й штанях. Підвівши погляд, можна пересвідчитися, що стоїть
Мішель БЮТОР
ВАГАННЯ ПСІХЕЇ
Що може він приховувати від мене? Кожної ночі я вивчаю його.
Поки він говорить мені ніжці слова, поки пестить мене, мої пальці нечутно досліджують його риси, нацрцкдад, ніс; я часто смішу його, невлад відповідаючи на яке£ь йЬго запитання.
102
вона в дану мить навпроти дверей, обличчям до них, Тобто досі спийою до зали. Дивлячись на неї, можна подумати, що вона дослухається до якихось звуків за стіною.
Та жоден звук не проникає в залу. Дійова особа починає відступати до рампи, не обертаючись і невідривно дивлячись на двері. Наблизившись до столу, кладе праву руку на його край і...
— Повільніше, — чути чийсь голос із зали. Судячи з того, як гучно він пролунав, говорять явно в рупор.
Дійова особа зупиняється.
— Відступайте повільніше, — повторює голос. — Спробуймо ще раз. Відступіть від дверей на один крок, тільки на одіїн, потім нерухомо постійте секунд п’ятнадцять-двадцять. Тоді відступайте далі до столу, але ще повільніше.
Дійова особа повертається до дверей, обличчям до них, тобто спиною до зали. Дивлячись на неї, можна подумати, що вона дослухається до якихось звуків за стіною. • Проте жоден звук не проникає в залу. Не обертаючись, дійова особа від. ступає на крок назад і застигає на місці. Потім дуже повільно задкує до столу» Відступає розміреною ходою, невідривно дивлячись на двері. Іде по прямій лінії, в рівномірному темпі. Тулуб наче закам'янів — не ворушиться зовсім, руки відставлені ліктями вбік.
Наблизившись до столу, дійова особа кладе праву руку на його край і, щоб обійти його зліва, трохи змінює напрям своєї ходи. Майже торкаючись столу, прямує тепер перпендикулярно до рампи... потім, обігнуЬши кут столу, паралельно до рампи... й сідає в крісло, затуливши широкою спиною аркуші паперу, розкидані на столі.
Дивиться на аркуші, потім переводить погляд на черзоні завіски на вікнах, далі
— 	на двері. І в такій-от позі бурмоче чотири-п’ять слів. '
— Голосніше! — долітає із зали крізь рупор.
— Тепер у цьому моє життя... — звичним голосом промовляє дійова особа.
— Голосніше! — надривається рупор.
— Тепер у цьому моє життя... — гучніше повторює дійова особа.
А тоді заглиблюється в роботу.

«Яка ти сьогодні неуважна,— мовить він до мене.— Ну ж бо, моя мрійрнце, спустися з-за хмар...»
А потім удень я годинами намагаюся відтворити в уяві риси його обличчя, водночас згадуючи всіх чоловіків, що їх будь-коли знала; окрім свого батька-ко- роля, жодного з них я не торкалась, навіть крізь одяг.
Але ж хіба в нього може бути інше обличчя, ніж у чоловіка взаігалі, ніж у звичайного, дуже вродливого чоловіка? Ті самі повіки, вії, скроні...
Ну, а колір — невже неможливо розпізнати його пучками пальців? А ще кажуть, ніби є народи, що впізнають одне одного за запахом? Інша, досвідченіша від мене, певне, вгадала б по шкірі, по струму крові, звідки він походить. Та якби я володіла таким умінням, я не змогла,б належати йому повністю, і він не розкривався б переді мною щоночі в темряві, як оце тепер.
Найбільша загадка для мене — це йо< го вік. Коли я чую, як він сміється, в уяві моїй постаєч дитина; в нього напрочуд гладеньке чоло, але часом, коли він збуджений, мої пальці намацують там глибокі зморшки. В нього повні щоки (такі, як і в мене, бо мені вдалося трохи вивчити й свої власні риси, роздивляючись себе у воді та в дзеркалах і люстерках), на його щоках м’якенький пушок, та іноді, коли я погладжую йому губи або підборіддя, ті тонесенькі волосинки раптом витягуються в моїх пальцях, розростаються в пишну бороду, набагато густішу й м'якшу, ніж у мого батька.
А волосся в нього густе, кучеряве, запашне, і коли я беру йрго голову в долоні, коли запускаю пальці в ті його зарості, там мені трапляються мов два закручені роги, за які я хапаюся, наче за вуха вази, і струшую його голову, а довге волосся обвивається мені навколо рук; борода лоскоче гдене в уста й ніздрі, а пух, що в нього на грудях, треться по персах, а ноги наші мовби спутано руном, шорстким і довгим; він починає сміятись, і я відпускаю його, і голова його падає мені на шию; шкіра на щоках у нього стає пухнастою, як і на ногах, гладеньких, наче вони з теплого відполірованого мармуру; і тільки на крижах волосся в нього ще їжиться, не мов грива молодого коня.
Іноді я знаходжу в нього крила, ве¬
летенські крила, що могли б, якби їх скласти, накрити його всього, з ногами, цле ще жодного разу не відчула я їх згорненими; коли він біля мене, його крила завжди розкинуті на весь розмах.
Буває, я чую ніби легке шарудіння — і знаю, що це мій коханий опускається до мене згори і торкається мене майже нечутно, тільки до уст, а я пригортаю його до себе, і він відриває мене від ліжка, і ми літаємо по темній кімнаті.
Часом його крила стають тверді й гострі, як бритва; тоді вони зовсім інакше розтинають повітря, і в такі хвилини він упинається мені в тіло нігтями, мов цазурами, кусає мене гострими зубами, йодих його стає гарячим, ніздрі роздимаються, і я бачу, як із них б'є полум'я.
Буває, я чую ніби сичання — і знаю, що це мій коханець зводиться з підлоги і обвиває мене, стискає мої ноги своїми кільцями, дряпає мене своєю лускою, а потім гучно Ісміється або, навпаки, зітхає і каже тремтячим голосом:
«О, яке нещастя впало нам на голову, моя кохана Псіхеє...»
Я наважуюеь знов провести по ньому пальцями, знаходжу повіки, вії, скроні... Невже він справді щось приховує від мере?
Тільки не свої кольори, бо хоч до голосу його найдужче пасує світло-золота, шкіра й темне волосся, проте в поцілунках уста його часом стають такі тверді, що він уявляється мені зовсім чорним, зі сріблястим волоссям на голові; він уявляється мені чорним, як ніч, або забарвленим у колір овечого руна й річкової води, або білим, мов лебедині крила, або навіть зеленим, лускатим, але для мене він завжди прекрасний.
Ніколи не казав він мені, що боїться світла. Часом розповідає про різні пригоди, які відбувалися з ним у сонячні дні або місячні ночі, при світлі ліхтарів або вогнищ. А боїться він мого погляду через мене. Боїться, що, побачивши його, я назавжди закарбую його в тій формі, яку він прибрав на одну хвилину; і йому хочеться щоразу бути для мене іншим, щоразу прибирати нової форми, знаходячи її в невичерпній скарбниці форм, якою він може користа- тися тільки завдяки своїй невидимості.
І всб ж-таки відкрийся, любе чудисько! Я хочу тебе побачити — навіть якщо через це ти навіки втратиш мене.

Ален ПРЕВО
а по о _
««Я У ВТО^НІИЛІДдо
Дорога була вузька, вітер мовби грав- ся з автомобілем. Краєвид уже не здавався похмурим; свинцеві й білясті хмари бігли наввипередки, наскакували одна на одну, розвіювались і знову густіли. Тільки то там, то там, на догоду примхливому вітрові, на мить з’являлися голубі клаптики, немов очі, які розплющуються, щоб відразу й заплющитись.
Вона дивилась, як він веде машину,— ледь торкаючись керма пальцями,— і И дратувало це його недбальство. їй хотілося в усьому бачити боротьбу — з автомобілем, з дорогою, з вітром. Він поклав руку їй на коліно, але вона відвела її і відсунулась, шкодуючи, що не поїхала сама, бо його присутність, звична в Парижі, робилася дедалі недоречнішою, в міру того як вони наближалися до мети, пов’язаної з її спогадами дитинства.
Дорога звернула в алею осокорів. То була та сама алея. Вона впізнала її. Як тут було прохолодно завжди. І спекотни- ми днями вони вибиралися на прогулянку тільки сюди.
«Куди ми йдемо?» — запитувала Фер нанда.
«В алею осокорів».
Навіщо вона запитувала — адже день у день, тиждень за тижнем, кдйікули за канікулами відповідь була одна й та сама: «В алею осокорів».
Навіщо? Бо лише Фернанда розуміла П гру:'втеча з дому, втеча під осокори... між тим і тим стомлива, напечена сонцем дорога... пекло між двома раями.
Якою ж довгою була ця дорога для її дитячих ніг... та й для служниці вона видавалася довгою. Фернанда бурчала й нарікала. В один голос вони обидві нарікали на відстань, на спеку, пилюку, потім сідали в затінку дерев і знову перелічували всі труднощі прогулянки.
Тепер дорога заасфальтована. Автомобіль повернув, помчав униз, виїхав нагору, знову зустрівши там вітер і дощ. Праворуч і ліворуч лежали пасовиська, городи, гаї: увесь той вогкий краєвид відбігав назад разом з небом.
У неї серце виривалося з грудей. «Фернандо, ти не сама! Твоя дитина по* вертається до тебе». Вона досі зберегла
104
палку любов до служниці своїх дідуся й бабусі. Вони поцілуються, Фернанда заплаче; потім згадають минуле: Фернанда — лежачи в своєму білому ліжку, вона — сидячи на стільці, і персонал притулку побачить, що не всі втратили совість. «Ця жінка не забула своєї старої служниці! Он та, бачите?»
Мрії і дорога. Ніколи ще не бачила вона Нормандії такою гарною. Та ще овіяну цим західним морським вітром, що ніби перекочує гори. Вона воліла б, щоб ця подорож ніколи не скінчилася, власне, щоб скінчилася аж на березі моря, перед розбурханим спіненим обширом хвиль.
Приїхали.
Вона ледве впізнала містечко, в якому колись проводила кожні канікули. Біля червонясто-жовтого гаража, збудованого із залізобетону й скла, спитала, де притулок. Потім ще двічі питали вони в людей, як проїхати в другий кінець міста. Нарешті зупинились перед брамою.
Автомобіль поставили на узвишші біля дороги. Вона вийшла. Він завагався.
— 	Я тільки на півгодини,— сказала вона.
Але вранішній настрій уже почав стиратись. її непокоїло, що вона втратите відчуття ніжності, яке опанувало П в алеї осокорів. Адже гією ніжністю вона хотіла поділитися з фернандою.
До брами вели чотири кам’яні сходинки, потім було квадратне подвір’я, вузьке, з трьома будівлями: праворуч виднілася каплиця, в глибині й ліворуч
— 	житлові корпуси. Усе в стилі сімнадцятого століття: високі вікна, шиферні дахи,— над одним височіла вежка,— низькі дубові двері без порога, що прочинялися відразу на бруковане подвір’я. Угорі над дахами вітер досі гудів, небо нуртувало... А тут, унизу, все було нерухоме, мов застигло споконвіку й навіки-віків.
Якусь хвильку вона вагалася, потім відчинила ліві двері й увійшла. Широкі дубові сходи, старі # начищені, вели на другий поверх. На дверях висів шнурок дзвінка з написом: «Для відвідувачів». Вона смикнула, нічого не почула, ще раз смикнула і почекала. На дошці були викарбувані імена засновників і до¬

бродійників притулку, починаючи з 1709 року. Вона обійшла залу, заглянула в двері, .від яких розходилися три коридори з прямокутними вікнами. Почувши кроки, повернулася до зали й звела погляд. По сходах спускалася черниця.
— Я пррйшла провідати панну Блан!
— 	сказала відвідувачка.
— Хто ви їй будете?
— Вона служила в мого дідуся. її племінник написав, що її привезли сюди минулої неділі.
Сестра провела П одним з коридорів 1 показала на засклені двері, завішені білими фіранками. Вона переступила од* нією ногою поріг і стала, вхопившись за ручку дверей. В палаті з обох боків вишикувалися ряди білих ліжок, з-під чистих простирадел виглядали жовті незворушні обличчя: ось голова, відкинута на подушки, з нерухомими очима, з роззявленим ротом... інша голова лежа* ла на щоці й, здавалося, спала... ще одна звисала з ліжка, ледве з’єднана з тілом тонкою, як мотузка, шиєю. Деякі ліжка були порожні — жінки встали з них, щоб посидіти на стільці під стіною. Так ніби кілька живих сиділи біля покійниць, 1 ті, й ті майже однакові на вигляд. Сиділи вони, випроставшись, злегка ворушачи губами 1 втупивши вирячені очі в підлогу.
— Заходьте! Заходьте, панно.
Сестра відступила вбік, щоб пропустити її вперед. їй раптом стало холодно у короткій спідниці та в сітчастих панчохах. Треба було б надягти плащ, вовняні шкарпетки, шаль. Вона скинула поглядом, шукаючи образ богоматері з лампадою. Та побачила самих покійниць.
Черниця покликала її, 1 вона пішла по палаті, неспроможна відвернутись від тих облич. Мерці, здається, ще жили. Чийсь рот важко дихав. Розплющувалися очі. Чиїсь пальці перебирали чотки. Вона шукала серед тих облич Фернан- ду. Сестра зупинилась біля одного ліжка. Риси обличчя були невпізнанні. На чолі й щоках біліла якась засохла мазь. Вона підступила ближче, але сестра погукала:
— Ні, ні, панно! Сюди!
Через два ліжка вона впізнала Фер> нанду. Голова й руки мов зменшилися наполовину, навіть кістки потоншали. Сестра подала стілець. Очі в служниці були розплющені, та вона ще не впізнала, хто до неї прийшов.
Деякий час відвідувачка мовчала. Дивилася на коротко обстрижене сиве волосся, все одно задовге для такої голівки. Не наважувалася взяти стару за руку, що вчепилася в простирадло біля коліна: шкіра була жовта й ніби заразна. З усіх боків у цій вибіленій палаті загрожувала їй старість і смерть.
— 	Фернандо!
Пересилюючи себе вона покликала стару аж тричі, щораз голосніше. Треба, щоб вона прокинулась 1 впізнала її. Адже вона приїхала задля цього з Парижа. Нарешті ворухнулась нога, потім
коліно, плечі. Життя, піднімаючись з-нід простирадла, зажевріло в очах. Руки у Фернанди засмикались.
— Це ви, панно Франсуазо?
Чи відбудеться розмова? Дарма й мріяти, голос ледве чути. Фернанда поворушила пальцями, Франсуаза схопила її за руку.
— Як там пан Мартіне? — спитала служниця.
Що відповісти? Ось уже п’ять років,' як він помер. Сказати чи не сказати? їй, мабуть, страшно помирати...
— Дідусь почуває себе чудово!
— Але ж він помер, панно Франсуазо!
Фернанда вимовила останні слова повільно, за кожним складом підборіддя її здригалося. Чи пам’ятає ще вона алею осокорів? Колись у неї була зачіска під чорний шиньйон і вона надягала голубий фартух, коли поралася в кухні, а коли подавала страви на стіл у їдальню, надягала білий. Франсуаза, тоді ще дитина, втупивши ніс у тарілку, думала про своє. В дитинстві вона завжди мріяла: про майбутнє життя, незалежне від старших, вільне, жовто-сонячне... Вільне?... А може, самотнє?..
Нахилившись до Фернанди, вона поцілувала стару. Служниця впізнала її і тепер багато днів, багато тижнів згадуватиме її візит. Який сенс сидіти тут довше?
— До побачення, Фернандо.
Пальці вчепились у ЇЇ руку.
— Ти одружена?
— Ні.
— Так краще,— сказала Фернанда.
— 	Ніхто не шкодуватиме.
Пальці ослабли. Франсуаза вивільнила руку і підвелася. Очі в служниці згасли, заворушились плечі, коліна, потім ноги. Життя знову ховалося під простирадло. Франсуаза рушила до дверей. Коли виходила, з відкинутої на подушку голови вирвався незрозумілий хрип. Франсуаза відчинила двері й нечутно зачинила їх за собою.
Через п’ять хвилин вони вже виїхали за місто. Дощ 1 вітер підмітали дорогу. Автомобіль звернув у алею осокорів.
— Ти скоро вернулась,— озвався він.
— Я її втомила.
Вона підсунулась, щоб торкнутись його плеча.
— Що, вона дуже хвора, твоя Фернанда?
— Скоро, мабуть, помре.
— Бідолашка Франсуаза, тобі явно невесело.
Він поклав руку їй на коліно, і цього разу вона її не скинула.
— їдьмо в Кодебек,— запропонувала вона.— Там є ресторан, звідки видно всю Сену з пароплавами, які пливуть до Руана.
Він випростався і збільшив швидкість. Тепер автомобіль їхав за вітром, мчав майже безгучно. З-поміж двох хмар пробилося сонце ранньої весни, а під напоєною ріллею — «закоханою ріллею», як кажуть у Нормандії,— вгадувалося золото серпневого врожаю.
105

Данієдь БУЛАНЖЕ ■
МОНАРХ
НА ЗАМОВЛЕННЯ
Десять років тому ніхто б не подумав, що король Казанський проміняє свій трон на канапу якоїсь актриси і, ставши герцогом Рульським, емігрує до нашої країни, а Сільвен Матуар кров'ю та потом виб’ється з простого ганчірника на першого столичного асенізатора. Щоранку з воріт його компанії виїжджає десь шістдесят насосних машин-. цистерн, йому належить більшість городніх йлантацій, що тягнуться за північними околіЩями міста. І ось тепер, міцно ставши на ноги, він захотів, щоб дружина народила йому сина.
На світ з’явилася дівчинка. Перш ніж витратитись на хрестини, Матуар захотів переконатися, що дитя, хйрлявеньке і досить-таки бридке, ждатиме. А вже тоді влаштував бучне свято. Гості зійшлися на тому, що немовля — викапаний татусь. Кожен по черзі брав його на руки, а розгублена нянька ходила слідом від зали до зали, петляючи між гостями. В особняку асенізатора гуло, мов у вулику. Грали скрипки, виводячи якусь поважну мелодію. Стіни, прикрашені в стилі кінця XIX століття, справляли на гостей враження глибокого акваріума. Голуба мозаїка зображувала павичів 1 богинь, що цілували одне одного. Музиканти в перуках стояли перед пюпітрами, на яких горіли свічки, і невесело поглядали повз свої ноти, ніби силкуючись почути музику, яку заглушував гамір натовпу, що об’їдався тістечками й цукерками. Віолончеліст кілька разів знизав плечима й поринув у солодкі мрії, скоса поглядаючи на ноги служниці, що іірййшла замінити догорілі свічки. Матуар ходив від гурту до гурту, всім потискав руки — і клієнтам, і постачальникам,— торкнувся спини депутата, поклав долоню на руку священикові,— а той поквапно накрив його руку своєю, як то буває в дитячих іграх,— підніс міністрові культури йе- лих вина, якого той перехилив, зіп'явшись навшпиньки. Пахощі парфумів утворювали мовби ореоли над головами жінок, а тютюновий дим окутував люстри густим туманом.
— Що він собі гадає? — буркнув Матуар.
— Заспокойся,— мовила дружина, го- 106
лосно висякавшись у носовичок.— Я ж казала тобі, що ми ризикуємо. Він людина, не нашого кола.
Сільвен Матуар покинув дружину, 1 до неї підступна фабрикант коркових виробів.
— Як поживають у наш час корки? — спитала пані Матуар.
— На дно опускатись не хочуть,— відповів той дотепом на дотеп.— Але де ж це герцог Рульський? Ви його нам обіцяли.
— От-от буде. Ви ж знаєте, як ці люди зайняті.
Про це саме запитав Матуар у лакея, що походжав у вестибюлі, мов журавель.
— Онде його автомобіль! — вигукнув служник, який виконував обов’язки зв’язківця між господарем 1 поліцією, найнятою розганяти натовп перед дверима.— Там повно цуциків завбільшки з кулак.
— Це він! — вихопилось у Матуара, і він стиснув служника за руку.— Герцогиню бачиш?
— Курить сигару.
— То вона! — сказав асенізатор.— Натягни рукавички!
Матуар повернувся до зали й розділив натовп гостей просікою аж до своєї дружини.
— Іде,— прошепотів їй на вухо.-^ Бачиш, я мав рацію, як завжди. А ти боялася! Колишній король приходить до народу.
— Але за яку ціну! — відповіла дружина.
— Герцог Рульський! — вигукнув лакей.
Запала урочиста тиша, мов у церкві. Забриніли скрипки. Матуар схопив дружину за лікоть 1 потяг до входу, де на господаря чекав колишній монарх, викотивши сумні очі й ледь підтримуючи герцогиню одним пальцем.
— Ваша величносте, знайомтеся, пані Матуар, а ось і королева вечора! Де Полета? Куди поділи Полету?
Якась схвильована пані де' не взялась, несучи днтя в пелюшках. Вона зробила реверанс. Зала знову сповнилась гамором. Біля стойок, завалених квітами, раз у раз ляскали корки з шам¬

панського. Матуар представляв герцогові Рульському всіх знаменитостей, що були постійними клієнтами його компанії, і чомусь бентежилися, мов почувши себе не на місці. Герцогині Матуар підніс подарунок — коробку сигар, «щойно надісланих із Заморських островів».
Зробити такий Жест порадив йому секретар герцога, гіісля того як отримав чек.
Усі погляди впивалися в колишнього короля, на чиєму обличчі була написана благородна втома. А очі його нагадували пожовкле листя.
— Віскі,— сказав він звучним голосом.
Він повторив це слово аж сім разів і па завершення перехилив два келихи шампанського. В його зіницях на хвильку зажевріли вогники, і Матуарові, який саме в цю мить прошепотів до нього: «Ваша величносте, яка це честь для нас!» — здалося, що він полонив серце монарха. Герцогиня стояла в проймі вікна і дивилася в сад.
— Чудовий вечір, правда? — облесли во кинув міністр культури.
— Клеріс! — гукнув герцог Рульсь- кнй.
Герцогиня обернулась.
— Клеріс, сьома година. Ви просили мене нагадати, коли буде сьома. Вже сьома.
Герцогиня сперлася на палець, якого він їй запропонував, і вони обоє покинули залу, як і з’явились. Тільки-но вони зникли, як Матуар попросив дружину зайти за ним до кабінету.
— Ну, що ти скажеш?
— Одягнена вона по-старосвітському.
— Я не про це. Тобі не здається, що за £аку ціну вони могли затриматись і надовше?
— Це хрестини, любий Сізі, а не бучний бенкет.
— Ну, то знай, матінко, коли Полета виходитиме заміж, щоб не розраховували на мене! Хай ідуть наймаються кудись-інде! І подумати тільки,— додав він, обгризаючи ніготь на великому пальці,— навіть своєї фотографії, які він завжди роздає з автографом, навіть фотографії Полеті не подарував. А я ж заплатив цьому Історичному експонату не менше, ніж лікареві за візит. Та ще й підкадив йому отим «ваша величносте». А він таку штуку втяв!
— Одначе,— зітхнула пані Матуар,— вигляд у нього не був щасливий.
Анрі ГУГО
ЗАГРОБНІ ТЕРИТОРІЇ
12 	вересня 1322 року писар-чернець на прізвище Сікар запротоколював у процесуальній книзі Тулузької Інквізиції досить-такн незначний процес, судячи з не дуже драматичного тону діалогу, що відбувався між суддею та оскарженим. Хоч і дивним був злочин, проте сатана виявився непричетним. Певно, саме з цієї причини єпископ-обвинувач на прізвище Турб’є (такий собі релігійний технократ, суворий і худорлявий, з трохи прямолінійним, але гострим розумом) обрав саме той день для душевної розмови з підсудним — так у нас комісари поліції іноді розмовляють з дрібними рецидивістами. З’ясувалося, що оскарженому, Жанові Тісерану, з дитячих літ випала незавидна доля бідолахи, яким усіпопихають.
© Лиіііагсі, 1977.
— 	Перед великодніми святами,— почав Жан Тісеран свою розповідь у суді,
— 	найняв мене зі своєї ласки абат сент- етьєнської парафії, бережи його господи, доручивши мені щовечора по останній відправі замітати й мити церкву. 1 ось одного вечора, коли надворі вже споночіло, я, бувши єдиною живою душею в церкві, побачив у тіні колони якогось чоловіка, блідого й гарно зодягненого. Він подав мені знак підійти. Я наблизився 1 підніс йому до лиця ліхтар. То був Гійом Даві, чесний купець, у якого я колись служив. Мене огорнув жах, бо метр Гійом помер півроку тому. Я впав навколішки і став благати, щоб у ім’я господа він не мучив мене, бо я й миті не сумнівався, що перед! мною привид.
Він лагідно попросив мене підвестись.
107

«Я справді привид,— заговорив він до мене заспокійливим голосом,— і з’явився до тебе з небесного лімба в одній справі, яку тільки ти можеш залагодити. Незадовго до моєї смерті мій кузен Арно, що його ти добре знаєш, позичив мені чотири золотих екю. На лихо, я помер, так і не встигши розрахуватись. Дуже тебе прошу, сьогодні ж увечері сходи до мене додому. В матраці знайдеш гаманець. Віднеси гроші кузенові Арно й подякуй йому від мого імені».
Я пообіцяв метрові Гійому вволити його бажання. Після цього я насмілився спитати, чи на тому світі стрічалися йому ангели або демони. Він подивився на мене з якимось жалем і, нічого не відповівши, зник за колоною. Відтоді я ніколи його не бачив.
Отаке розповідав Жан Тісеран.
— А чи знаєш ти,— урвав підсудного єпископ Турб’є (його я собі уявляю на високій кафедрі, з поблажливою посмішкою на устах),— а чи знаєш ти, що праведному католику не годиться спілкуватися з мертвими? До того ж, крім пекла, чистилища й раю, наша мати церква не визнає Існування на тому світі того вигаданого небесного лімба, про який ти згадуєш. Отож, сину, твої видіння — єресь.
— Ваше преосвященство, спаси мене бо:;:е від єресі,— з наївною просто душ ністю, властивою біднякам, запротестував оскаржений.— Я вірний слуга церкви. Може, як ви кажете, мої видіння неправедні. Але, з вашої ласки, зауважте, що то було не видіння.
— Чому ж тоді, — знову перебив його єпископ Турб’є,— метр Арно признався, що його небіжчик кузен справді' заборгував йому ті чотири екю, які ти приніс? Звідки тн знав, що Гійом Даві позичав гроші?
— Я не міг цього знати, ваше преосвященство. Бо коли метр Гійом позичав гроші, я вже років зо два не служив у нього.
На цьому скінчився допит Жана Ті- серана. Інквізитор, певне, роздратований щиросердною простодушністю оскарженого, урвав його розповідь й покарав бідолаху десятьма роками вигнання.
Так Жан Тісеран покинув рідне місто й подався на жебри. Мабуть, ніхто й нічого не довідався б про нього, якби одного зимового вечора не підібрав його біля свого дому сільський священик, коли Тісеран конав з голоду. Священик висповідав бідолаху, чиї поневіряння здалися панотцеві такими незвичайними, що він вирішив увічнити їх на пергаменті. Ось про що розповідає той документ, якого нещодавно знайшов у руїнах однієї піренейської церкви археолог- медієвіст Жермен Соліс:
«Я, Жан Тісеран, визнаю, що року 1322 в церкві Сент-Етьєн, у місті Тулузі, мені явився привид Гійома Даві, мого небіжчика-господаря. За те, що я з християнської добропорядності погодився зробити для вищезгаданого при- вида незначну послугу, єпископ, Турб’є,
108
інквізитор, засудив мене як єретика на вигнання. Я забрався з міста, не маючи жодного су, й дістався до краю нарбон- ців. Там я найнявся на збирання винограду. З початком зими, потерпаючи від тяжких злиднів і боячись померти далеко від рідної домівки, я вирішив повернутися до Тулузи, хоч і був звідти вигнаний. По дорозі додому в одній корчмі я почув, що єпископ Турб’є упокоївся наприкінці осені. Ця новина мене зовсім не засмутила, навпаки — підбадьорила в моєму бажанні повернутись додому. На жаль, я не міг іти дуже швидко, бо мусив жебрати, аби якось вижити. Я блукав селами і довго вистоював перед кожними зачиненими дверима, чекаючи на шматок хліба. Аж ось одного лютневого вечора, коли я сумно сидів на порозі покинутої кошари, що стала для мене притулком, я побачив на дорозі чоловіка, високого й худорлявого, в розшитих золотом ризах, що простував до кошари. Впізнавши приви- да, я заплющив очі, аби знову ке впасти в єресь. Але хрипкий голос, який погукав мене, був дуже мені знайомий, і я не міг не озватися.
«Жане Тісеран,— сказав той голос,— глянь на мене, я тобі не бажаю зла».
Я глянув і — прости мені господи! — побачив біля себе єпископа Турб’є. Я мало не вмер зі страху, та спромігся відповісти тремтячим голосом:
«Хіба ви ке померли?»
Той сумно відповів:
«Я справді помер, і ти повинен допомогти мені».
«Ваше преосвященство,— відловів я у відчаї,— пожалійте мене, через вас я й так настраждався».
Тоді він мало не навколішки почав просити в мене пробачення. Я охоче йому пробачив. Після того він попросив мене піти до Тулузи й звернутись до однієї аристократки, якої я не стану тут називати. Я мав переказати їй, щоб вона пішла в дім єпископа і взяла зі сховку, що його привид точно описав, певну суму грошей, призначену на побожне виховання її сина, якого вона мала від єпископа. Цього разу я й не подумаю послухатися святого отця. Дякувати Всевишньому, я не помру єретиком у цьому гостинному домі, де хвороба скоро доконає мене».
Тут сповідь закінчується. Бідний священик, що записав її, умисне заховав пергамент. Той священнослужитель, на прізвище Сорі, бідував недовго. Внаслідок нещодавніх досліджень пощастило з’ясувати, що він, виходячи з власного розрахунку, виконав половину місії, дорученої Жанові Тісерану. Він пробрався в дім єпископа і забрав зі сховку гроші, призначені на виховання незаконного сина. Ті гроші дали йому змогу купити собі місце єпископа. Як свідчать документи, завдяки своєму високому благочестю — і справді бездоганному — через декілька років його призначили головним інквізитором.
З французької переклав Маркіян ЯКУБЯК

Емманюель РОБЛЕС
Того ранку Елен відчинила вікно ! побачйла, що небо аж чорне від сліпучого сонця. В густому осяйному мареві кущі та дерева здавалися крейдяними, а над болотом клубочилася тепла вранішня пара. Знову починався довгий і марудний день — години й години сидиш у півсутіні кімнат, читаєш романи, які взяла в тутешньої вчительки. І так до самого вечора. Ще задовго до світанку Марк, її чоловік, пішов з дядьком на полювання. Елен прокинулася від гавкоту собак. А тепер спека ніби аж приклеїлася їй до обличчя. Задзижчала муха, і Елен похапцем зачинила віконниці, бо страх як боялася цих великих і надокучливих сільських мух. Щодня — це вже стало її обов’язком — Елен розприскувала по кімнатах дихлофос, аби не зліталися ті непрохані гості, які дуже її дратували. А якось вона навіть викинула шматок' хліба, побачивши, що на скоринку сідала муха. Маркові це не подобалося, він сказав дружині, що вона аж надто вразлива.
Городянка на вакаціях, Елен тільки в перше літо свого перебування на фермі цікавилася сільським життям, потім занудьгувала за морем. їй ввижався пляж у Кавалері чи Сен-Рафаелі, вчувався незмовкний плюскіт хвиль, здавалось, ніби вона пірнає в зеленаву прохолодну воду.
З курника долинув якийсь шум. Це заінтригувало Елен, бо вона знала, що залишилася сама: Маркова тітка пішла в село. Відхиливши праву віконницю, молода жінка завмерла від подиву. Під повіткою стояла невеличка прибудова, де мостилися на ніч фермерські кури-не- сучки, і там, за двадцять кроків від Елен, тепер сиділа якась тварина і так втупилася у неї поглядом, що Елен аж злякалася. Проте звірятко не ворушилось, і жінка заспокоїлася. Крізь дощаний дах пробивалося сонячне проміння, і Елен добре роздивилася вогнисто-руде тіло, розкішний хвіст і двоє блискучих очей над тоненькою мордочкою. Гострий профіль голови, шпичасті вушка, тремтячі ніздрі надавали тварині насмішкуватого виразу. Спочатку Елен не збагнула, хто це такий, та незабаром здогадалася, що то лис. Хоч досі вона бачила лисиць тільки в книжках, на малюнках,
проте тут сумніву не могло бути. Жінка так задивилась на незвичайного гостя, що забула навіть, як плакала вранці, коли Марк зібрався на полювання, а вона не знала, де себе подіти.
Лис не ворушився. Колір його хутра зливався з барвою соломи, цосередякої він сидів. Елен навіть здалося, що лис не дихає. Його витончені форми, а особливо прихована сила, яка відчувалася в ньому, мовби нагадали Елен про життя
— 	вільне, незалежне, сповнене пригод. До того ж перед нею був лис — тварина, відома своїм розумом, хитрощами, умінням виплутуватися з будь-якої халепи. Хутро мінилося — на лапках було темніше, біля мордочки світліше, майже біле. Одне пухнасте вушко було наставлене до Елен, друге вловлювало найменший шурхіт. Але очі випромінювали більше іронії, ніж недовіри чи страху.
Поява лиса розвеселила молоду жінку, ніби давши їй зрозуміти, що весь довколишній світ — це лише омана, проте він може зненацька виявити свою глибинну сутність, розірвавши павутиння буденщини. Прихованими рухами лис увесь зібрався, напружився, не спускаючи з Елен насторожених очей в оксамитовій оправі. Відчувши на собі той магнетичний погляд, жінка збентежилася. Нарешті лис спритно зіскочив із сідала й побіг геть, погойдуючи вогнистим хвостом.
Як тільки він зник, Елен причинила віконницю і ще трохи постояла в темній кімнаті — босоніж, у розстебнутому пе- ньюрі. Вона раптом зрозуміла, що зможе подолати страшне відчуття пустки й розпачу, стати такою, якою була колись.
Надвечір повернувся з полювання Марк. Несподівано для самої себе, Елен приховала від чоловіка пригоду з лисом. Побралися вони півтора року тому. Марк працював у Парижі службовцем у міністерстві фінансів. Перед одруженням він навіть спробував щастя в якомусь конкурсі, що мав би поліпшити його службове становище. Марк жив за твердо встановленим розпорядком, і в кожну відпустку вони обов’язково приїздили На ферму, де минуло йбго дитинство.
109

По дорозі він не дозволяв жінці сідати за кермо, а якщо Елен усе-таки займала його місце (вона вела машину не гірше за чоловіка), Марк нервувався, раз у раз даючи їй безглузді поради. Він був малий на зріст, трохи сутулився, мав наД- то велику голову і густу шевелюру. Він узяв собі за звичку рахувати викурені сигарети; сповіщав, що то вже третя за день, п’ята або десята. ї ніколи не викурював більш, ніж десять — він вва жав це своєю нормою.
Під час вечері тітка Матільда сказала, що хотіла засмажити яєчню, однак мусила облишити свій задум: якийсь
злодій заліз у курник І поцупив яйця. Хоча б одне залишив! Ото утнув жарт! На щастЬ, кури повтікали крізь невеликий отвір у решітці в другу половину клітки — туди лізти він не наважився.
— То лис віднедавна вештається в нашій околиці, — пояснив дядько. — Ніяк не можу його спіймати.
І ще старанніше заходився товкти виделкою варену картоплю.
— Він скористався з того, що всі собаки були на полюванні! — кинув Марк так різко, аж у Елен'настрій від цього впав.
— Авжеж, скористався,— підтвердив дядько. — Це звір розумний, і збагнув, що йому нічого не загрожує. Однак дивуюся, чому він не поліз у другу Поло- вину клітки за курми. Щось, певно, йому завадило, бо сміливості лисові не позичати.
— Клята тварюка,— буркнув Марк.
— Як унадився до нас, не скоро його позбудемось,— сердито сказала тітка Матільда.
її чоловік пообіцяв якось цьому зарадити, а щоб не відкладати справу в довгий ящик, відраду ж заходився лагодити клітку і міцніше припасовувати дверцята.
Потім Марк увімкнув телевізор. Показували фільм з участю якогось гладкого комедійного актора; дйдькові та племіннику фільм подобався, а Елен нудьгувала, проте чомусь не наважувалася піти геть.
Через три дні, коли Марк із дядьком знову пішли на полювання і взйли із собою собак, Елен зачула в курнику метушню й кудкудакання. В таку пору Матільда із служницею звичайно прали білизну по той бік ферми. Елен швидко підійшла до вікна, відхилила завіску. Надворі було спекотно. Як тільки Елен побачила лиса — він лежав на задушеній курці,— у неї в душі мовби щось проясніло, а на серці стало легко-легко. Хоча молода жінка не ворушилася і стояла тихенько, звір був весь насторожі: тримаючи передніми лапами здобич, він нашорошив вуха 1 пильно дивився на Елен, дивився тим самим глузливим поглядом, який при першій зустрічі так її схвилював. Час від часу, дихаючи, він трохи розтуляв рот, і тоді здавалося, ніби лис сміється з жінки. А то швидко облизував нижню губу. Весь час, .поки Елен милувалася звіром, він не звэднв з
110
неї очей, немовби кажучи: «Що вдієш, люба, такий наш закон! Я не службовець, і життя в мене неспокійне. Кожен мій прожитий день — це перемога, це нова небезпечна пригода. Але саме таке життя мені миле».
Лис швидко обнюхав здобич — чорну курку з перегризеним горлом,— ніби хотів поласувати нею, але присутність Елен видимо непокоїла його. Та врешті він наважився: вп’явся зубами в курку і, мружачись від насолоди, вирвав добрий шмат м’я£а, аж пір'я вгору знялося. А тоді ще раз сторожко поглянув на Елен.
«Ну що ж! Дивись на мене,— промовляли його насмішкуваті очі. — Хай там що ти.про себе думаєш, але життя твоє
— як у цих курей, не краще 1 не гірше. Та й існуєш Ти в такій самій клітці».
Елен дуже хотілося підійти до лиса, простягти руку й погладити його, але вона добре знала, що це бажання таке ж химерне, як ходити по воді. Вона не хотіла, іцоб лис утік відразу, і тому стояла нерухомо, притримуючи правою рукою відхилену завіску. Помалу з нею відбувалося якесь дивовижне перетворення. Невимовно ніжне почуття раптом заворушилося в ній — наче гілка на воді, дов го стримувана річковим камінням.
І тут, у другій половині клітки, за сітчастою перегородкою, звідки не чути було ні звуку, бо всі кури заклякли від страху, якийсь півень широко розпростав крила, мов висловлюючи в такий спосіб своє обурення й безсилля.
Лис МИТТЮ вискочив з-під повітки, тримаючи в зубах курку, Побіг у чагарі
— 1 зник з очей Елен. Сліпуче сонце відразу сТало ніби ще спекотніїАим.
ЗнеМожено опустивши фіранку, Елен витерла піт, який виступив у неї на скронях і шиї. Вона відчула, що недавня подія поруШкіла буденну одноманітність попередніх днів. Уперше їй захотілося вийти з дому, взяти тітчин велосипед 1 їхати полем під пекучим промінням сонця. На неї раптом наплинули бентежні мрії та бажання, пережиті ще в дитячі роки. Звичайно, вона знала, що її вважають холодною і зарозумілою, але кому б могла войа Звірите свої болісні сумніви, хто зумів би розрадити їй душу? Часом уночі, колн Марк уві сні тулився до неї, вона плакала в темряві. А потім уставала з ліжка, кидала сонного чоловіка в постелі самого і мовчки сідала в сусідній кімнаті, втупившись поглядом у одну точку і дослухаючись, як наростає в ній ота невимовна туга. І ось тепер Елен пересвідчилася, що серце її ще здатне на високі пориви, на захоплення й бентежну радість.
В легенькій сукні,' яка ледь накривала її плечі, пов’язавши волосся тонкою шовковою хустинкою, Елен вибігла на сліпуче денне світло, ніби справді поспішала на любовне побачення. її п’янив запах перегрітого повітря й сухої землі, і коли в знемозі вона лягла під сосною, то аж тремтіла від утоми й збудження. Високо підсмикнула сукню, роз¬

стебнула корсет, підставила ноги й груди сонячному промінню і вся віддалася його вогненним стрілам.
Коли ввечері повернувся Марк, Елен ні словом не прохопилася про свою прогулянку, картини якої знову й знову поставали перед її очима: рівна лінія чагарів, сизувато-темні плями під деревами, сліпучі спалахи сонця, сліди ящірок і далекі вигуки пастухів. Десь по тих місцях бігав і лис, і, можливо, коли вона заснула, він зовсім близько підходив до неї, а вона й не здогадувалася. А може, навіть (на цю думку Елен подум- ки всміхнулася) саме від нього війнуло на неї теплом, коли вона спала. Хай там як, а Марк ніколи не запитував її, що вона робила вдень, і, крім того, він був надто схвильований звісткою, що знову приходив лис і вхопив одну з найкращих несучок гуданської породи; тітка знайшла лише кілька вимазаних кров'ю великих пір'їн.
— Ми таки впіймаємо його!— сказав Марк з незвичним для нього запалом.
І він узявся підстерігати злодія, одначе той, видно, відчув це, бо перестав з’являтися. Цілими годинами Марк вистоював у повітці, на кухні, біля вікна, звідки Елен двічі бачила лиса, але не призналася про це Чоловікові. Якось навіть він узяв собак і пішов по чагарниках, наставив додаткових пасток. Дядькові подобався запал племінника, однак він дивився на все трохи скептично: «Той шахрай тільки сміється з нас!» А Елен не наважувалася захищати лиса, боялася, що це тільки призведе до безглуздої сцени. Хто ж її-зрозуміє? Краще мовчати: звір, видно, досить обережний, та й незабаром вони звідси їдуть.
І ось перед самиМ поверненням у Париж Елен почула за будинком два постріли, і зразу по тому — несамовите гавкання собак. Вона чимдуж кинулася туди. Спочатку нічого не побачила, та ось до неї долинули радісні вигуки Марка: «Я влучив! Біжи сюди!»
Вона побачила, що Марк стоїть за тином. Собаки не вмовкали.
— Онде він!
Слідом за Елен уже поспішав дядько.
Лис лежав на випаленій сонцем землі. Він ще був живий, але шріт потрощив йому весь поперек. Звір важко дихав, з маленького рота звисав язик і було видно рожеві ясна та гострі білі зуби.
-1 Підійшовши до лиса, Елен гнівно відігнала оскаженілого пса. Лис, здавалося, шукав її уже затуманеним смертю поглядом. До Елен долинули слова дядька: «Добре хутро!»— але вона вже задихалася, немов то вона сама помирала, немов то її власна кров згорталась і все повільніше текла по жилах.
Заставки Олени Болдиревої
Елен випросталася, відчуваючи всередині страшну порожнечу, не годна мовити й слова. А чоловік, схопивши напівживого лиса за хвіст, зі сміхом підняв його вгору; собаки стрибали, гавкали, вищиряли зуби. На якусь мить Елен привидівся на присмерковому небі спаплюжений образ малого хижака. Тамуючи розпач, вона відвернулась і чимдуж побігла в поле. Кущі боляче шмагали її по ногах, а вона бігла й бігла, аж поки впала на землю. Плакати в неї не було сили.
— Елен!— гукав Марк, біжучи слідом за нею.
Вона чула, як гупають його підковані мисливські чоботи.
Елен! Постривай! Куди ти біжиш?
Цілий світ валився в неї перед очима, і ніщо не могло зупинити той обвал, і їй дуже хотілося загинути разом зі світом. '
— Елен! Що з тобою?
Марк схилив над нею свою велику голову. Він був розгублений і стояв, хрипко відсапуючись, не випускаючи з рук рушницю.
— Елен! Годі ж бо...
Якийсь час вона лежала нерухомо, серед каміння, скоса поглядаючи на нього. Бачила його на повний зріст — страшного, з роздутими ніздрями; руки він тримав на прикладі рушниці, опустившії її стволами до землі.
— Слухай, що з тобою? Що сталося?
І в голосі його звучав скоріше подив,
аніж справжнє хвилювання за неї. Не відповідаючи йому, Елен дослухалася, як щось помирало в ній, а вона не чинила цьому ніякого опору.
Та коли Марк хотів допомогти їй підвестися, Елен різко відштовхнула його.
— Облиш мене!— гукнула вона.
— Але ж, Елен, я не розумію, що сталося!
Від ферми знову долинув лютий гавкіт собак. Зненацька Елен рвучко підхопилась на ноги і, вся здригаючись, несамовито викрикнула чоловікові просто в обличчя:
— Я ненавиджу тебе!
Марк приголомшено втупився в дружину, а вона знову кинулася бігти до пагорбів, що вже вкривалися сизуватими вечірніми сутінками. Марк бачив, як мелькали між кущами ноги Елен, і не став її наздоганяти. Підхопив рушницю, нервово закинув її за спину і, понуривши голову, вернувся до дядька, який стояв під тином і, приклавши долоню дашком над очима, дивився на племінника.
З французької переклав Ярема КРАВЕЦЬ

ЕДГАР ПО
СЕРЕНАДА
Нічна година, тиха мить,
І навіть лютня не бринить, Щоб не стривожився ефір, Природи сон і спокій зір.
І на морську мінливу гладь Елізіум кладе печать:
У небі світять сім Плеяд —
І в морі сім зірок підряд; Ендиміон в своїй красі І в морі, і на небесі;
На доли, в сутінку рахманні, На гори, в присмерку оманні, Спадають промені туманні;
І зорі, й море, і земля —
Все прагне сну, як прагну я Тебе, жаданого наслання — Твого шляхетного кохання. Але — прислухайся на мить: Так м’яко голос мій бринить, Що здатись може, далебі:
Гра музика вві сні тобі.
1 доки день не заяснів І не збудив тебе від снів.
В цю тиху, лагідну годину Ми в душу зіллємось єдину.
МРІЇ
Якби ж то сном було моє життя!
Тоді б мене збудив од забуття Лиш промінь Вічності, повівши за собоні; Хай сон той був би сповнений журбою — Він краще все ж, аніж нудна ява,
Для того, чиє серце порива Сум’яття пристрастей від перших днів, Як світ йому холодний заяснів!
Якби ж були видіння в вічнім сні Такими, що з’являлися мені Колись, в уяві мрійного хлоп'яти, — Тоді чи можна кращого бажати?
Бо я колись у сяйві мрійних днів В краї предивні подумки летів І серцем залишився між видінь,
Від дому оддалік, серед створінь,
Що сам в химерах вимріяв своїх.
Бо що ж іще там бачити я міг?
Було це тільки раз — так, тільки раз, — Та я запам’ятав навік той час:
Мене, здавалось, раптом охопила Якась мана, чи таємнича сила,
Чи вітру подих уночі, який У мене дух вселив СВІЙ, 411 хисткий
112

Той місяць, чи зоря — що то було?
' Нічне видіння з вітром відпливло.
Та я щасливий був —хоч і вві сні. Щасливий був — і дорогі мені Ці мрії... Що життя без них бліде?
У їх борні з реальністю гряде Для спраглих душ усе, що найцінніше,
І в мріях відчувається ясніше —
Любов, Надія — навіть наша суть! — Так тільки молодість могла відчуть.
^ англійської переклав Євген КРИЖЕВИЧ
ГІМН
Вночі І вдень, як сонце гріє Кажу: хвала тобі, Маріє,
В добрі і скруті, щасті й злі Пребудь зі мною на Землі.
Коли на крилах час летів І обрій чистий голубів,
Від лінощів і суєти Мене змогла ти вберегти А нині хмари огорнули Моє сучасне і минуле, —
Прошу, пошли в моє життя Надію хоч на Майбуття!
ДО ФАННІ
Прощальний лебединий спів В озерах Півночі лунає,
Останній звук серед лісів Тужливо й сумно завмирає.
Таким почув твій голос я,
Моє тремтіло в нім ім’я.
Як промінь сонця, що пройшов Крізь небо чорне і студене,
Протнувши хмар нічний покров,
Так погляд твій упав на мене.
Та витримав його сповна Мій дух, мов скеля кам’яна.
Згадай-но юнака, що зміг Віддати серце як офіру.
Він зник у мареві доріг,
В твою красу зберігши віру То в жертву принесла раба Очей погордних ворожба
З англійської переклав Анатолій ОНИШКО
З англійської переклав Михайло ТУПАЙЛО
ДИВНИЙ ТАЛАНТ ЕДГАРА ПО
Останніми роками в Радянському Союзі неодноразово видавалися твори Едгара По. Досить згадати такі недавні видання, як «Повне зібрання новел» («Наука», 1970), «Лірика» («Художественная литература», 1976), «Вірші. Проза» («Художественная литература», 1976), «Оповідання» («Правда», 1979) та інші, щоб відчути всю міру популярності американського письменника.
Для однієї і, певно, найчисленнішої групи читачів, По — майстер захоплюючого сюжету, родоначальник детективного жанру. Американський журналіст Джон Вінтеріх у «Пригодах знаменитих книжок»( М., 1979) висловив думку багатьох дослідників, зазначивши: «Без
«Убивства на вулиці Морг», мабуть, не з’явилися б Шерлок Холмс 1 мсьє Ле- кок, Еркюль Пуаро і патер Браун». Дос- тоєвський, рекомендуючи По російським читачам, називає його «химерним письменником», «дивним талантом» і наголошує на силі його уяви: «Він май же завжди бере найвинятковішу дійсність, ставить свого героя у найвинятковішу зовнішню або психологічну ситуацію і з якою проникливістю, з якою вражаючою вірогідністю розповідає про стан душі цієї людини!»
інша група читачів вважає По творцем книжок, сповнених жахів, кошмар¬
8. «Всесвіт» № 2
них видінь, співцем гемного начала людської психіки. Є й поцінувачі таланту По, яких захоплюють у його творчості інші, зовні не такі ефектні грані.
його образи надихали митців, зовсім далеких і від жанру детективу, і від «чорних» романів. Наприклад, Сергія Рахманінова або ж відомих художників, які ілюстрували книжки По: Едуар- да Мане, Од і лона Редона.
Едгару По судилося вплинути і на кілька поколінь письменників XIX—XX століть, серед яких Бодлер, Малларме, Вільє де Ліль-Адан, Валері. У Росії його вплив відчув Бальмонт, почасти — Брюсов. Саме вони належать, на мій погляд, до тих спадкоємців По, які зуміли відчути істинний дух його естетики. Які ж її основні риси?
Навіть якби сам Едгар По не підкреслював, що мета поезії — ритмічне створення краси, неважко помітити: прекрасне є лейтмотивом багатьох його новел і віршів. На відміну від Уайльда, який писав у передмові до «Портрета. Доріана Грея», що будь-яке мистецтво
ПИСЬМЕННИК, ЛІТЕРАТУРА, ЖИТТЯ
113

цілком марне, Едгар По твердив, що воно морально облагороджує людину. У статті «Поетичний принцип» є слова: «Навряд чи треба казати, що будь-яка поема гідна цієї назви лише тією мірою, якою вона збуджує, звеличує душу». Створюючи образ нічного метелика, який поривається до зірки, письменник наполягає, що важливішим за звичайне сприйняття довколишньої краси є «шалене прагнення досягти краси, вищої від нас». Письменник пов’язує це із жаданням безсмертя.
Оскільки для Едгара По цілком очевидна перетворювальна, активна роль Краси, він застерігає митця проти «єресі дидактики». Особливо гаряче полемізує він з тими, хто стверджує, що мета поезії — істина. Вказуючи на суворість вимог істини, властиву їй простоту, ясність, точність, безпристрасність, По наполягає на радикальній відмінності методів істини і поезії: «До всього, що
необхідно пісні, їй (істині) абсолютно байдуже. Вбирати істину в перли й квіти означає творити з неї сухозлотний парадокс». Письменник допускає, що мотиви, які збуджують пристрасть, кличуть до виконання обов’язку або навчають істини, можуть бути — і навіть з користю! — введені в поему й поєднані із загальними завданнями твору, але, загшачає він, «справжній митець завжди зуміє належно підпорядкувати їх Красі, яка являє собою атмосферу і справжню сутність поеми». Едгар По не просто плекає таку собі абстрактну тезу, зітхаючи за ідеалом — він міркує про" шляхи втілення ідеалу в художню практику. З-поміж безлічі поетичних програм і трактатів його статті вирізняються відсутністю повчальності і простотою. Письменник з довірливою щирістю розкриває таємниці майстерності. Згадаємо авторський аналіз поеми «Ворон». Які несподівані грані психології творчості постають перед читачем! Цікаво, що, розкриваючи усі свої творчі наміри, усі «хитрощі» поетичної техніки, По враховує й такий важливий момент, як читацьке сприйняття. Він замислюється над «суспільною увагою», цілісністю ефекту або враження, розміром поеми, пошуками розв’язки — тобто над безліччю деталей, на які в той час ще не зважали не лише читачі, а й більшість поетів. Все це випливає з бажання утвердити у читацькій свідомості відчуття прекрасного. «Краса — це єдина законна область поеми»,— відзначав Едгар По у статті «Філософія творчості». Священні для нього кордони цієї області він захищає й у своїх новелах.
Герой однієї з «найстрашніших» новел, «Падіння у Мальстрем». опановує себе завдяки величному, прекрасному видовищу, що захопило його увагу й наштовхнуло на рятівну думку: «Ніколи мені не забути почуття переляку, жаху та захоплення, з яким я тоді подивився навколо себе. Човен здавався підвішеним, мовби дією якоїсь магічної сили, посеред свого спуску, на внутрішній поверхні водяної вирви, широкої за окружністю, дивовижно глибокої — і та¬
114
кої, що її абсолютно гладкі боки могли б видатися чорним деревом, якби не ша- ч лена швидкість, з якою вони оберталися, і не мерехтливе примарне блищання відбитих у них променів місяця вповні...
А понад туманом висіла чудова веселка, подібна до того вузького і хиткого моста, який, за словами мусульман, є єдиним шляхом між Часом і Вічністю». З не менш переконливою художньою силою зображує Едгар По природу в її спокійному, статичному стані, як-от у новелі «Елеонора».
Мистецтво — тема новели «Котедж Лендора». Едгар По змалював оселю витонченої людини, яка подбала не лише про зведення будинку «непозначеної в літописах землі архітектури», а й про перетворення довколишньої природи.
Цю тему розвиває і новела «Маєток Арнгейм», герой якої, не будучи музикантом чи поетом, прагне створювати нові форми прекрасного й нові настрої. Випереджаючи естетичні теорії Оскара Уайльда, По наполягає на думці, що в природі не існує тієї краси, яку здатен витворити талановитий митець, бо природну красу завжди псує якась зайва дрібниця.
У новелі «Маска Червоної смерті» Едгар По знову обирає героєм артистичну натуру, підкреслюючи, що принц Просперо мав уяву митця. Змалювавши барвисті ефекти кількох кімнат, автор додає останню кольорову пляму: «Але в чорній кімнаті, вікна якої дивилися на захід, ефект вогнистого сяйва, що струменіло крізь криваві шибки на темні завіси, був украй страхітливий і надавав обличчям тих, хто входив сюди, такого страшного виразу, що небагатьом з товариства ставало сміливості ступати в її межі». Саме тут кульмінація новели; розв'язка — лише необхідна приправа. Бездоганним художником-декоратором виявляє себе письменник і в новелі «Лі- гейя», змальовуючи кімнату молодих.
Ті, хто звик бачити в По перш за все творця захоплюючої інтриги, залишають поза увагою, а можливо, 1 не знають про статтю «Філософія обстановки». Проте вона дуже важлива для розуміння його естетики. Відшмагавши буржуа за брак естетичного почуття («...людина з повним гаманцем має, як правило, дуже обмежену душу. Зіпсованість смаку є складовою частиною або паралеллю промисловості, де панує долар. В міру того як ми збагачуємося, наша думка береться іржею»), письменник дає урок смаку, вмебльовуючи кімнату так, щоб у ній, за його словами, неможливо було знайти жодної вади. Для уважних читачів цей урок не минув даремно. Безперечно, і Дез-Ессент, герой роману Гюїсманса «Навпаки», і Доріан Грей (якщо обмежитися лише цими іменами) врахували поради По, оздоблюючи власні інтер’єри.
Розповідаючи про працю над поемою «Ворон», ІІо дає несподіване для деяких читачів пояснення одного з центральних епізодів: «Я примусив птаха сісти на бюст Паллади також заради ефекту протиставлення між мармуром і

чорним пір’ям — тож розуміймо, що бюст мені був навіяний саме птахом...» Схожим графічним прийомом письменник користується неодноразово. От, скажімо, у новелі «Побачення»: «її ма¬
ленькі, оголені сріблисті ноги виблискували на чорному мармурі». Ці рядки примушують згадати художників, твори яких побудовані на контрасті чорних та білих плям, зокрема Обрі Бердслея, який, до речі, ілюстрував деякі новели По.
Знаючи світ Ідеалу Едгара По, інакше сприймаєш і світ його Спліну: у «найстрашніших» оповіданнях читач побачить не бажання залякати, а тривогу митця, який прагне до гармонії, усвідомлюючи водночас неможливість її повного торжества. Причому найтрагіч- ніші історії По — не ті, де відбуваються жахливі злочини, не ті, що пов’язані з фізичним болем, а інші, в яких страждають і гинуть вразливі, витончені, вже долучені до Ідеалу герої. Здатність створювати і сприймати Прекрасне — рятівна оаза і для автора, і для його улюблених персонажів, але в естетиці його вона водночас є джерелом страждань і навіть загибелі. Знайомлячи читача з героєм новели «Занепад будинку Ешер», По прямо каже: «Він дуже страждав від хворобливої гостроти відчуттів; він міг терпіти лише їжу, зовсім позбавлену смаку; він міг носити одяг лише з певної тканини; пахощі будь-яких квітів обтяжували його; очі його дратувало найслабкіціе світло; тільки деякі звуки, а саме — звуки струнних інструментів, не викликали в нього жаху».
Оповідача, від особи якого ведеться переказ новели «Елеонора», всі довкола вважають божевільним. Сам він упевнений, що це — лише найвища здатність розуміти, і, узагальнюючи такі людські натури, доходить висновку, що вони вловлюють проблиски вічності, осягають відтінки великої мудрості: «Тим, хто бачить сновидіння вдень, відкрито безліч речей, прихованих від тих, хто спить і марить лише вночі». Страждання цих героїв збільшуються вдесятеро, коли на їхніх очах гинуть кохані жінки, такі самі слабкі, вразливі, дивні, наділені поетичними іменами: Береніка, Лігейя, Морелла, Елеонора...
Але є й інший тип, змальований Ед- гаром По: люди, позначені хворобливою збудливістю, які перебувають у стані вічної меланхолії, незадоволені, вередливі, недовірливі, здатні навіть на злочин — герої оповідань «Серце — викривач», «Чорний кіт». їхня психологія всебічно викладена у новелі «Демон розбещеності». А втім, новелою цей маленький трактат про парадокси психології можна назвати дуже умовно. По зображує кілька ситуацій, коли людина, спонукувана могутньою силою, учиняє так чи інакше тільки тому, що свідомість застерігає проти цього. Схильність, як зазначає По, настільки ж незбагненна, наскільки очевидна. І най- дивовижнішим видається йому те, що людина діє всупереч власному благопо¬
8*
луччю, чудово розуміючи це. Вона готова відкласти необхідну справу; кинутись у безодню; виказати себе ворогам або, як у новелі «Чорний кіт», — постійно мордувати себе, насилувати власну природу: вона вбиває кота, «не зважаючи на те, що сама вмивається сльозами, а серце її стискає найгіркіше каяття».
Серед письменників, які відчули вплив Едгара По, ми зустрічаємо зовсім не схожих один на одного, а головне — на самого По!
Протягом понад п’ятнадцяти років Бодлер перекладав твори Едгара По, написав кілька статей про його життя і творчість. У бодлерівських щоденниках і листах часто зустрічаються рядки, які свідчать про духовну спорідненість з американським письменником: «Едгар
По навчив мене мислити...» «Знаєте, чому я почав перекладати Едгара По? Він нагадував мене». Ненависть Бодлера до буржуазної цивілізації, зокрема у Франції, яка починала «американізуватися», усвідомлення гострого трагізму свого стану перед мордою золотого тельця — чи не в цьому ще один момент перехрещення їхніх доль? У Едгара По Бодлер позичає і назву для свого щоденника: «Моє оголене серце».
Після смерті Бодлера, поет, який вважав себе його послідовником,— Стефан Малларме — переклав вірші Едгара По, розробив теорію взаємозв’язку вірша й музики, яка багато в чому спиралася на роздуми По. У віршах Малларме «Осіння скарга», «Зимове тремтіння», «Майбутній феномен» ми знаходимо жіночі образи, явно навіяні Лігей- єю, Мореллою, Елеонорою, Беренікою...
Незвичайні ситуації, у які потрапляють герої Вільє де Ліль-Адана, майстерність, з якою змальована їхня психологія, змушують згадати про новели Едгара По.
Витоки поеми Малларме «Іродіада» Поль. Валері вбачає у віршах Едгара По. Ще красномовнішим є спогад Валері про першу зустріч з Малларме: «Розмова про Едгара По перетворила цього чудового господаря на близького старшого друга». Цікаво, що перша стаття Валері — «Про літературну тех* ніку» (1889) — розвиває ідеї, вислов лені Едгаром По у працях «Поетичний принцип» і «Філософія творчості».
Серед афоризмів японського письмен* ника Акутагави є вислів: «Перш ніж створити сфінкса, По студіював анатомію. Таємниця, що примусила здригнутися наступні покоління, захована у цих студіях». Ці слова можуть бути своєрідним епіграфом і до творчості французького художника Оділона Редона, Справа не лише в тому, що Редон створив чудові ілюстрації до новел По; важ« лива основна риса його естетики: «В музеї природничої історії я займався остеологією. Спостереження 1 порівняння швидко відкрили мені загальну ідею будови живих істот. Потім мені сяйнула думка про створення істот власним велінням».
115

На докладну розмову заслуговує проблема впливу По на російських письменників. Я обмежусь лише одним з малодосліджених аспектів. Існує п’ятитомне зібрання творів По, випущене К. Д. Бальмонтом на початку століття. Після закінчення цієї праці, написавши нарис про життя і творчість Едгара По і статтю «Геній відкриття», Бальмонт не розпрощався з американським поетом, як не прощався з жодним із творців, про яких розповідав, яких перекладав, над якими роздумував. 13 вересня 1919 року Бальмонт виступив у Палаці мистецтв у Москві з доповіддю «Життя Едгара По». В його книжці «Поезія як чаклунство»,— де йдеться про слово- диво, слово-заклинання, слово-музику, є
сторінка, присвячена улюбленому поету. якого Бальмонт ставить в один ряд із співцями давності, творцями епосів, чаклунами: «Едгар По, який примусив розмовляти Ворона і звучати у віршах дзвіночки і дзвони, який переніс у пе- респівний свій вірш опівнічну магію Моря й тиші і зірвав з неба для рим і співзвуччя кілька яскравих зірок, першим з Європейців чітко усвідомив, що кожен звук є жива істота, і кожна літера є провісниця. Одним рядком він висаджує глибину душі, показуючи нам дзвінкі джерела наші, і в чотирьох рядках замикає цілий вирок Долі».
Іван Ів. КАРАБУТБНКО
Москво.
У
ТРАГЕДІЯ? ФАРС? КІТЧ?
Нотатки про романи Айріс Мердок останніх років
Довгі-довгі роки стара добра Англія вважалась (а багато в чому й була) оплотом стабільності, вірності традиціям. Довгі роки англійці __ пра яйли за араапк незворушної тверезості ^-РОЗСУДЛИВОСТІ. вп^в^еного й замкнутого в собі спокою, сухуватої, стриманості^ В XX столітті бурхливі вітри історії добряче пошарпали прапор Британської імперії, що не могло не змінити соціальної психології, вікових устоїв, звичаїв, ідеалів. В_рома- ні «Вулиця Корк, поблизу капелюшної крамниці» П. х. Джонсон писала: «Свого ^ «їасу в англійцях нічого не було істеричного — зовні нічого нема й нині. Але ча-' си змінювалися і змінювалися на гірше»/ Сказано це давно. Задовго до Фолкденд-
гиипУ кризи ДО-ГОЛОДНОЇ СМЄРТІ В’ЯЗНІВ
табору Лонг Кеш, до расови* яяиору- ше'гіь. Ще'не з’явилися невротичні ~~Т5рГ Д. Осборна, ще не набули популярності п'єси аосурдистів. у яких ^по-своє- му гротескно, _часю незрозуміло, відбилося ^загальне' збентеження," скепсис & тоЗГзлооливиГ розпач людей, у яких грунт пішов з-під ~нїг, життя втратило і колір, і будь-який -сене^
Але уже тоді, а саме 1954 року, напи сала свій перший роман «Під сіткою» Айріс Мердок (нар. 1919 р.), в якому
116
відтворила атмосферу духовного розладу й загубленості покоління, ксгг^е_з^озум1г ло, що «справа так не підє^Зіюдом, спостерігаючи ускладнення цього розладу, письменниця констатуватиме: (_«Життя^ жахливе, жахливе, жахливе, жахливе, , сказав філософ») Це вже в романі «Чор- ) ний принц», яйий зробив А. Мердок та-’ кою популярною в нашій країні. Кріитіь. ки відзначали 1_.бЛ11СК £ОЗУМУ^ 1__ ПОДІТ фантазії, 1 пишноту діалогу. і,_ав1сно-ж,
філософську спрямованість «Чорного
гі|Шнца»7<Справді, Айріс Мердок — мислитель, вона — філософ-професіонал, відома своїми працями про Платона, К’ср- кегора, Сартра. В ранній її романах вплив Ж. ^П7~Сартра визначив і вибір ситуацій, і тон оповіді, і саму концепцію людини. «Мабуть, треба визначити світ як місце страждань. — читаємо в «Чор- НОТЯу принці». — Людина — тварина, що страждає, яку пІддаШть Гнескйіченній < тривозі, болю, страхові»^ Звичайно, 1 щось подібне можна прочитати й у ! Д. Осборна а «Лкугері» (1961): «...Людська істота — всього тільки безпорадна й маленька тваринка». І в Р. Болта в «Ніж-_ іШму-Дшіу» (1965): «...світ абсурдний, / і звідси й наше безутішне незадоволен- ^ ня, тому що людина живе у світі незнищенного хаосу». І в інших зарубіжних авторів, які розмірковують про світ, в якому вони живуть. Але в Мердок .філософічність конішіїхуальня, хоча це й не означай, Щ(ГїГтвори — ілюстрації екзи- стенціалістських схем. Жвавість оповіді^ розмаїття подій, навіть^Деяка «закруде- н(сть». переШіселенІст^^иваками й_шш- сїрами роблять її^ротиани чим заа- годногПЛБки не трактатами про . тлін: ніс'і^буття. Водночас Айрїс Мердок ви- різняєтШглівоїм непогамовним прагненням пригод, своїм віталізмом^ що переходить у язичницьке поклоніння. шйові* грішному життю. незважаючи на все те зло. що робить жигря нестерпним.
Багато трагічного в її романах. І вона не вїдіертаєтБся від трагізму буття. _Вус=- гами— Бред пі Пірсона — чесного писі^ менника, що оповідає історію свого ко* хання, Мердок закликає. - пивитися «на ДНД колодязя», в тайники людського :ерця: « В тому, що викладається нгиж-

че, — читаємо в «Передмові Бредлі Пір- сона», — я намагався бути мудрим і говорити правду, як я її розумію, не тільки про поверхові, «цікаві» аспекти цієї драми, а й про те, що залягає в глибині». Дуже часто душа людини — темний ліс. і Мердок безстрашно пірнає в чорну безодню: «Боріння й пошуки людини дво* \ чїначнГ й тяжіють до таємниці. Ті, чиє < життя проходить при цьому темному) СВІТЛІ, мене зрозуміють». Глибінь ЧгфішЛ гп Ерпгу яяупплшр. гтярпггГ іНрлпня ВОД-І
ночас очищаючи й розбещуючи його.' Трагізм ЙОГО коурцня вжр тг-дпму тттп йп- го коханій вісімнадцять років! Пірсон
дила випадковість?часта гпгтя и рпмдрят письменниці^ І от знемагання пуху
затпиг с;
лілоті через
ного принца — .ишко- що читає
Гамлетівське питання ІПГ
^тає перед шістдесятирічним Ромео з
усією трагічною гостротою, бо кохання- для Пірсона (і для самої Мердок) — останнє пристановище людяності.
але незамінна, іТГ
“ЧЇГ
при^урягтк Г.ПОПРЯЯірЧЯ
Чи багато людеіі пізнали
випадково в романі «Під сіткою» герої, розмірковуючи про кохання, воліють сховатися за маскою іронії, — вважаючи тему надто болючою, Джек Донг’ю, герой у дусі пікарескного роману, так мотивує свою позицію: «Я ніколи, не мріяв про спілкування душ. І собі самому казати правду досить важко, до/ того ж Анну тягло на трагічне, і це мене нервувало. Вона в усьому ладна була/ вбачати тяжку драму. Життя сприймала) гостро й важко. вважаю, шо кіший-ч мати так життя нерозумно, ніби дратува-/ тПіебезпечного звіра» (підкреслено на/ ми. — В. X.).
Мердок зна£_ про барліг «дебезпеявО: гп звірддГ може навіть показати його, а^е^вважатн лї лрагіколі-ніяк .не можна. ~ ЛВона представляє в літературі традицію Нп.пьтрря, яитрра «Кянцідя», іЛпрАН^я
сучасників їй близький Івдін-В^г—а не Г -Грін чи в Ч* іноді ігнорує¬
ться, і тоді нескінченні випадковості^не- передбаченість ^Розвитку—дії дратукУгь крйтйкііГТ^ак, у своїй останній книжці В. Івашова не без підстав докоряла письменниці в одноманітності прийомів пись- ма, коли набридають нескінченні круті повороти сюжету,— « Починаєш наперед чекати^ «мердоківських» ситуацій, «мер- доківських» героїв, «мердоківських» хитросплетінь взаємин і зв’язків, — пише/ дослідниця. — Різні фігури (і чи вже такі різні?) в різних становищах — іноді дуже важких, але які не хвилюють ані справжнім трагізмом, ані справжньою пристрастю...»
Чи потрібен письменниці захист? Чи її твори можуть самі себе захистити? Гадаємо, що можуть. Але не завжди. Тому іце раз зауважимо, що Мердок—_Д£_іра~* .сіконе слід шукати темнукІШку в тём- ній кімнаті, коли її там немає. Не слід звинувачувати автора в тому, що в неї, замість «справжнього трагізму» чи т<Г Істеричні геро^Гчи -Ю-.ЖОРГТПКЯ драма ^ <Ш чіі'Тб т~хне^бу^ьварною, кровожерній
дзо. Прототипи її героїв більше схожі _на героїв Гоголя, ніж на^гррпїн Длптпгпгн.^ ішш^-життя ситих, хоч і незадоволених інтелігентів рідко наповнене гамлетівсь- кй'М тиагізмом або карамазівськищГ~м^ ганнямиї—БолІснГ переживання здввр^ шуються, як правило, візитом до ПСИКО- аналітика, а не вбивством бябугі.прп. 'центниціг Ось чому Мердок корегує в статті «Про бога і добро», традиційне уявлення про духовну досконалість: «Звичайно моральне вдосконалення супроводжується стражданням, але стра дання лише супроводжують новий розви ток особистості і ні в якому разі не є са-] моціллю... Ідея страждання вносить роз губленість у свідомість людини».
Це вже полеміка з екзистенціалізмом. Не випадково Мердок. Формулюючи-заЗ- даншцдистрцтва, пише про «усалиіКЦь»; неГІЇбстрактний гуманізм Сартра, а живе жід»гя;_ лтпбпя цп реальних людей хви- _ люють її: «Мистецтво — це ретельне Й глибоке пізнання і відбиття реального У світу. Якби виникла потреба визначити\ ту якість, без якої таке пізнання було б неможливе, ми б назвали її співчуттям, або любов’ю до людини». Ця любов — не рожева вода сентиментальних-жіночих романів, де щастя невблаганно настигає доброчесних героїв, а страждання не порушують читацького травлення. Любіш. МерлоІГ па люле.й^хрунхується на пере , конанні: « За довгий час я бачила чима- е ло Синів! дочок людських 1 знаю — доб- ^ ра від них сподіватися не слід». Відмов- < ляючись від смакування страждань, замі нюючи трагічний морок пародійно-фарсовим мороком загадковості, письменниця водночас з прикрістю й болем малює людину сучасногхГ\й
ІЛЬС^ГЙЯ._ И ЯКОЇ ПРИТУПИЛяг.я зпятність
страждати й співчувати , трагічна сама ааміна урягедп фарсомV трагічне й зви- канняпп іііодрнних трагедір і ЖйхГв. ГолоДїПдітиГ насильство, бездуховність, > страх і неволя — все це стало звичним як немитий посуд, як щовечірні новини...^
Персонажі мердоківських романів останніх років заклопотані особистою неврастенією./Механічно-відчужений спосіб життя західної людини робить її сприйняття й мислення автоматичними . Гнрр. цій почуттів «порожніх людей» стає об’єктом сатири в романах Мердок «Любовна машина, земна й небесна», «Море море», «Дитя слів» та інших. Чого вартий образ головного героя «Любовної машини...» Блеза Гейвіндера, лікаря- психоаналітика, що живе подвійним життям, вічно роздратованого, а то й психічно неврівноваженого. Ось уже де правильне прислів'я «Лікарю, вилікуй ся сам»’
У чому ж «суть справи»? А в тому, що особисте життя лікаря вже багато років будується на брехні, його долею править Випадок. Та чи й була доля? Як кажуть: а чи був хлопчик? Втім, хлопчик був. Навіть два. Один — законний син, 14 років, другий — Лука, семирічний син коханки, яка, до речі, вимагав оформлення «небесного» кохання земними документами. Довгі роки все йшло зовні пристойно. За привід для тривалої
117

відсутності Блеза вдома правило лікування Магнуса Боулза, вигаданого письменником Смоллом. Сусіда Блеза Монті Смолл поставив свій талант на конвейєр. Він знав, як і його «колега» з «Чорного принца» -Арнольд Баффін, запити ринку, штсПштувіав дстсніивні історії, ‘а водно дкс-~вйгаДавН^дивного.лацієнта Боулза, догляд за "яким вимагав довгих відлучок Блеза. Дружина героя Гаррієт кохає (та ємно) письменника Смолла, а той лю бить... її сина. Айріс Мєрдок не раз зви-_ нувачували в зайвому потягу до сенсаційності та фрейдистській ПСИХопатолШГ Іноді ^вона самим ходом подШ~у романі пародіює психоаналіз, а інколи сама віддає йому велику данину. Все це ще раз говорить про тернистість письменницького шляху в обстановці духовного розладу, що його, як уже зазначалось, письменниця усвідомлює, хоча не завжди долає його вплив
Отже, Емілія Макх’ю вимагає, щоб Блез розлучився з дружиною і жив з нею. Підростає Лука, він уже ставить запитання: чому батько рідко буває вдома, чому, приїжджаючи, він ставить машину далеко від їхнього дому, а сам крадькома пробирається до них. Власне, Лука й пришвидшив неминуче зіткнення Гаррієт і Емілії. Якось Блез, повернувшись від «пацієнта», привіз до свого дому й Луку, який прилаштувався в багажнику автомобіля.
Опинившись між Сціллою і Харібдою, Блез поводиться як герой американського прозаїка Д Апдайка з роману «Кролику. біжи»—Те саме"нерішуче чикаННя. ті самі істеричні переживання. Гаррієт же проявила розум, мужність, такт. Більше того, вона не тільки поспівчувала чоловікові, а й перейнялась якоюсь ніжністю до нього: не чекала від нього гаких поривів, пристрасного кохання, хай навіть до іншої жінки. І Блез прозріває: як міг він не бачити доброти й великодушності Гаррієт? Як міг не оцінити її розуму, чуйності, вірності? Вона доступається перед красунею Емілією, але в ній нема тієї гарячкової нервозності молодої вчительки, викликаної убогістю, роботою, їхніми взаєминами. Блез співставляє і вагається. Емілія ж стає дедалі наполегливішою. «Рай у курені» нагадує Блезу камеру катувань. Після бурхливої сцени він кидає Емілію і йде додому. Назавжди!
Життя героя входить у звичне річище, пацієнти, гонорари, дім, сад, пацієнти... Але його сеанси — шарлатанство: він і себе не може врятувати від страждань. Образи «небесного кохання», спогади про обійми Емілії мучать його. Розумна Гаррієт занадто розумна. Вона пригнічує. її поцілунок — немов крапка в телеграмі. Роздратування не приховати заяложеними компліментами. Чорний Ерос тягне героя до Емілії. І він їде в робітничі квартали, де колись пізнав щастя плоті й спокій духу. Він їде не оглядаючись. Говорить про своє кохання. Плаче. Він тільки забере речі й повернеться до нового дому. Назавжди! Приїхавши до Гаррієт, він бачить її
118
страждання. Бачить підлітка-сина, якому так важко все пояснити.
Чи ж потрібен він Емілії? Що буде з ним через десять років? Потік свідомості, що його аналізує немилосердна насмішниця Мердок, говорить про трагізм 1 водьочас про псевдотрагізм, фарсовість переживань героя. «Машина кохання», яку рухає мотор брехні. Щоправда, Випадок і тут приходить на допомогу. В перестрілці поліції та терористів гине в аеропорту Гаррієт, закривши собою
Луку.
За -вг.1 ні Фатальні иипядішвості кри. тику вати письменницю гпрап д1 партп Детекгивність сюжету.,! ВИТІСДЯР. логіку життя. Відсутність соціального детермі- НЇ5Ну"не кбмпенсуєш дет^шнізмом-дси- ■1 .■»Іпг|Т^ним- В своїх істеричних вчинках Блез як персонаж втрачає пафос вірогідності, втрачає конкретно-історичне об-
Мердок невиразній Звичайно, і такий ■серйозний дослідник соціальних процесів, як Ч. П. ^Сноу.не гребував детективом. Грем Грін. П. Устінов. М. Спарк^г- усі ці англійські письменники охоче вдавалися до карнавально-сміхової поетику за якою, як правило, б^ди^біль-і- тривога за долю сдіхУг-І А. Мердок хви- лібється за людину. Можна сказати оез натяжки, що вїПостанніх романах сама ^вантюрність СЮЖЮ'У НЦЦШІН1-. ЦІЦЦеву
безглуздість авантюр героїв, якІЕЬшд.
таких навіжеяих- ьерд.-гДгтГв свою чер-
іу типізують безплідність суєти на сучасному—ярмаоку марнославства^ ію-_ збавлені серйозних життєвих цілей., ге- рої Мердок достатньо легковажні, шоб п^гГосопливиу трагедій плисти за течідю.
ЗІШТОВХУЮЧИСЬ ня мить один 3 одним,
але_ здебільшого лишаючись~~^чужими, прийнято каз^и, «відчуженими». Мозаїчність життя, що породжує хаос у сюжетах, формує і літературного героя, який загубився в строкатій суєті віку. Такий герой роману «Дитя слів» — XI- лері Берд.
Хілері пізнав пристрасть, він не був, на противагу багатьом іншим героям, легковажним пустомелею, але і його поведінка в романі говорить про суперечливу суміш трагедії й фарсу в творчості англійської письменниці. На відміну від Блеза, доля в Хілері була: але яка? Народився в злиднях, жив у притулку, батьком і матір’ю йому була сестра, любов якої не дала піти на дно. Хілері — обдарований лінгвіст, «дитя слів», які тривалий час замінювали йому життя. Він каже про себе: «Я створений не
людьми, а словом. Я — дитя слова». Закінчивши університет, Хілері працював в Оксфорді: йому протегував викладач
Гуннер, що помітив талант юнака. Та в Гуннера була дружина. Традиційний трикутник, хіба що з тією особливістю, що дружина кохає обох, але воліє бути, вірною чоловікові, який страшенно (буває і таке, наполягає автор) кохає її.
Мердок підкреслює щирість почуттів Хілері, хоча, в поспіху закручуючи сюжет, змальовує кохання лише як інстинкт, причому досить руйнівний. Намагаючись завоювати даму серця. Хіле-

рі везе її на автомобільну прогулянку* проте по дорозі зазнає аварії. Обоє потрапляють до лікарні, вона помирає.
Хілері виступяр в романі р ршті "іу*- мона зла»: він приносить оільше „страждань, піис радостГ^-це характерне мер^ доківсвке розв’язання питання про пози*., тивного героя. Амплуа Хілері — егоїст. ідадиршидас^-Університет, де т£к щасливо складалася його наукова кар'єра, він покинув. У романі він діє не як філолог, що знає одинадцять мов, а як дрібний службовець, який живе в шкаралущі особистих переживань, знається тільки з сестрою та єдиним другом, котрому несамохіть заважає одружитися з Крістел (так звати сестру героя). З волі могутнього Випадку, в установу, де працює Хілері Берд. призначений начальником... Гуннер. Він також кинув Оксфорд, зробив з горя кар’єру, одружився вдруге, але живе минулим. Ненависть до Берда душить його, а любов, до загиблої заважає в родинному житті. Знову ж помітимо в дужках, що ця любов не завадила Гуннеру знайти втіху в ніч смерті дружини, і знову ж, згідно з незбагненними шляхами долі (як це показує письменниця, що балансує на краю прірви бульварного чтива «кітчу»), Гуннер знаходить утіху в обіймах незайманої дівчини Крістел, що вирішила «утішити» страдника. А може, вона його «за муки» покохала, хто знає: Мердок сміливо звертається і до найнеймовірніших, і до найбанальні- ших ситуацій.
Друга дружина Гуннера, аристократка Кітті, вирішує вибити клин клином: зблизити ворогів, дати їм шанс вилити біль і нарешті забути минуле, що фатальною пеленою покрило сьогоднішній день Кітті влаштовує побачення, але колишні події ще не забулися. Кітті заінтригована долею самотнього й загадкового клерка. Вона будь-що прагне ві¬
дігнати тінь першої дружини Гуннера, а в цьому їй єдиний помічник — Берд. Зустрічі з Бердом. Листування. Прогулянки. Кохання.
Хілері бачить, до чого все йде. Він намагається чинити опір долі. Та дарма. Дізнавшись про зустрічі Кітті й Хілері (звісно ж, за сюжетом це повинно бути останнє побачення коханців: Хілері відмовляється від пропозиції багатої леді Й залишає на прощання дружній поцілунок на її щоці), Гуннер прибіг, сповнений гніву, на місце побачення. Короткий поєдинок. Втручається Кітті, її штовхають, вона ладає з набережної в Темзу. На щастя, її витягують. На лихо, вона, застудившись, помирає.
Смерть, далека від трагізму. Чорний гумор Мердок? А може, і мимовільна поступка канонам розважальної літератури, хоч це загалом серйозний роман. Монологи героїв сповнені трагічного самоаналізу. Так, Берд зізнається: «Я нена* 1 видів людей через свою поламану долю. \ через нещасливу долю моєї матері й ) сестри. В мене було ясне, постійне й / гнівне усвідомлення того, що я був при- ( речений на становище жертви... Я був \ такий самотній». Екзистенціалістські / схеми, якщо за. ними реальний біль 1 ( справжнє життя з його мерзенністю, на- \ ближаються до правди. /
На нашу думку, письменниця мала право сказати, що її творчість «криком праидц. що пролунав яюринувачен- НЯ баЙДУЖОМу ГВ!,І,г>іИ^ ТГЬгпда, що в цьо- іукілшику багато, ігтррикч ,й невротичного сміх^ але й та дійсність, яку вивчає письменниця, багато в чому завинила в «змішанні жанрів»: трагедія тут часто обертається фарсом. Нові романи Айріс Мердок покажуть, куди приведуть її пошуки. «Пошуки жанру».
Віктор ХОРОЛЬСЬКИИ
Суми
ЗБРОЄЮ СЛОВА
До 100-річчя від дня народження Андора Габора
Становлення нової угорської літератури відбувалося в атмосфері інтенсивних художніх пошуків перших десятиліть XX ст. На повний голос зазвучала пристрасна поезія Ендре Аді — новатора форми, «буревісника» угорської ре¬
волюції 1919 року, новий шлях у змалюванні угорського села, у відображенні драматичного світу людини відкрили оповідання Жигмонда Моріца із збірки «Сім крейцерів» (1908 р.), а поетичні дебюти Бабича, Юхаса, Тота докорінно
119

змінили уявлення про роль і призначення художнього слова. Збагачуючись прогресивними ідеями, угорська література дедалі глибше досліджувала психологію людини, її духовний світ, відтворювала загальні настрої, надію на соціальне оновлення.
Одним із зачинателів угорської соціалістичної літератури по праву вважається Андор Габор, який зумів сказати своє вагоме слово в поезії, драматургії, прозі, публіцистиці й критиці. Така різноплановість — явище досить звичне в Угорщині. Та творчий шлях Габора, крім усього,— яскравий приклад приходу ліберального буржуазного інтелігента до соціально активного мистецтва, що значною мірою відбиває загальні закономірності розвитку угорської культури в XX ст.
Андор Габор народився 24 січня 1884 року в бідній міщанській родині. Щоб продовжувати навчання після гімназії в Будапештському університеті, він був змушений підробляти в газетах. Слухаючи лекції з філософії, класичної і французької літератури, Габор уже в студентські роки замислюється над тим, як поєднати надбання багатої європейської культури з новими можливостями художнього зображення, що відкривалися тоді в національному мистецтві.
Блискуче засвоївши французьку мову, Габор увібрав разом з нею високу мовну культуру, любов до гострого образного слова. Перший успіх молодому літераторові приніс майстерний переклад поеми Фредеріка Містраля «Мі- рейо», який викликав схвальні відгуки відомих поетів, зокрема Міхая Бабича. Закінчивши університет, Андор, однак, не став викладачем французької мови. Дотепний, спостережливий, гострий на слово юнак прагне утвердитися в літературі, пробує писати оригінальні твори. Спочатку це були коротенькі шансонетки, сповнені веселого гумору сценки з життя середнього будапештця. Поступово з іменем Габора асоціюється становлення нового жанру — «кабаре», «журналістики на сцені в прозі і віршах» (як він сам любив називати свої гуморески), щось, на зразок сьогоднішнього театру мініатюр. Табору не треба було довго шукати чи вигадувати сюжети, тодішнє життя було сповнене парадоксами, трагікомічними ситуаціями. Та він не гнався за модою, а прагнув орієнтуватися на вимогливого читача, глядача, не знижував «кабаре» до рівня розважальної індустрії. Шансонетки Габора — це урбаністичні варіанти так званого «народного реалізму», який знайшов яскраве відбиття у «предметній» поезії Чоконаї, Верешмарті, Петефі, Араня. Габор показував тодішнє життя очима громадянина, який іронізує над своїм класом, водночас це погляд рядового пештця, який уїдливо висміює патріархальність, обуржуазнення дворянства, що морально розкладалось і котилося до своєї загибелі. Критика сором'язливо порівнювала Габора з римським сатириком Ювеналом, маючи на увазі спільне для них «бичування мора¬
120
лі своєї епохи». Вже тоді в молодого письменника проявляється схильність до сатиричного зображення, до гротеску, прагнення підкреслювати парадоксальне в найнезначнішій ситуації.
Дедалі частіше з’являються нові поетичні твори Габора; в них помітний відтінок елегійного смутку, почуття невдоволеності, розпачу, песимістичні нотки. Але це не була данина символістській моді, а цілком конкретне усвідомлення приреченості свого класу. В його віршах не знайдемо розкутих форм, анархістського бунтарства, навпаки, в них відчувається залюбленість у класичні зразки, в народну поезію, для них характерний тісний зв’язок з ритмомелодикою народної пісні. Та все ж раннім творам Габора часом бракувало цілеспрямованості, соціальності.
Перша світова війна великою мірою сприяла радикалізації ідейно-естетичних поглядів улюбленця будапештської публіки, вона відкрила йому очі на причини соціальної несправедливості, спрямувала стихійний протест проти консерватизму, відсталості в конкретне річище. Гіркі нотки, викликані почуттям власного безсилля, безпорадності перед війною (оповідання «Вже краще вмерти», 1917 р., збірка «І все ж я старію», 1916 р.), чергуються з гнівно-іронічними картинами «довоєнного раю», яким лкі- били малювати довоєнну Угорщину міщани. В цьому плані помітно вирізняються сатиричні романи «Пан Унтауг- ліх» (1915 р.) та «Доктор Ніхто» (1918 р.). Чималу популярність мають і його комедії «Паліка» (1917 р.) та «Та- течко долар» (1917 р.). Останній
твір — гостра сатира на людську зажерливість, гонитву за збагаченням.
Роман «Доктор Ніхто» продовжував сатиричну традицію угорської літератури кінця Хіа — поч. Ха ст. (варто згадати хоча б «Вибори в Угорщині» Каль- мана Міксата). Угорська критика не без підстав називає героя роману Габора «будапештським родичем» Жоржа Дю- руа з «Любого друга» Мопассана.
Угорський письменник навмисне наголосив на парадоксальності сюжету й наділив героя прізвищем Ніхто, щоб підкреслити його безликість, байдужість до всього і дати ключ до розуміння загальної ситуації в довоєнній Угорщині, суспільний лад якої так нищівно висміюється в романі. Показавши карколомну кар’єру людини без імені й грошей від маленького чиновника до головного редактора газети, депутата парламенту й навіть барона (в кінці книжки Янош Ніхто стає, мов у казці, доктором Нікоці — за аналогією до «благородного» угорського прізвища), письменник не тільки викрив продажність буржуазної преси, кухню якої він добре знав, а й подав у різких сатиричних тонах загальну картину тогочасного угорського суспільства. За веселим, дошкульним тоном, каламбурами поставала страшна картина правди життя. Попри певну публіцистичність, деяку сухуватість стилю, що виказували вплив журналістики, цей роман не втратив своєї актуальності і з

цікавістю читається й сьогоднішнім читачем.
З піднесенням зустрів Габор буржуазно-демократичну революцію 1918 року, сподіваючись, що вона принесе жадані радикальні зміни в соціальному устрої країни. Але половинчастість дій уряду Карої розчарувала його. Перемога пролетарської революції окрилила письменника, він активно підтримує її починання в галузі культурної політики, працюючи в Театральному відділі Наркомату освіти. Габор — один з активних учасників проведення реформи театру, наближення репертуару до злободенних проблем, включення в нього творів, зрозумілих широким трудящим масам.
Після поразки революції Габора заарештували. Але письменник не зрікся своїх ідеалів. Він мусив покинути Угорщину. Почалося нелегке життя політичного емігранта. Понад ЗО років жив він відірвано від рідної країни. Палка любов до рідного народу, його культури, широкий погляд на мистецтво, багата революційна практика дозволили йому залишитися активним творцем соціалістичної літератури. Перебуваючи в еміграції, Габор і далі жив турботами свого народу.
Першою зупинкою на шляху політичного емігранта став Відень. Тут видавалася газета «Бечі мадяр уйшаг». Примкнувши до її лівого крила, Габор використовує цю трибуну для різкого засудження спроб фальсифікації революційних подій (зб. статей «Аж ось приходить Оскар Ясі», 1922 р.). За час перебування у Відні поглиблюється, мужніє його поезія. Вірші поступово звільняються від впливу експресіонізму, дадаїзму, переймаючи мелодику традиційного угорського віршування. В них знаходить вираження туга за батьківщиною, протест проти репресій, терору офіцерських банд. Поезії цього періоду відзначаються віртуозною технікою, сміливими поворотами, уїдливим сарказмом («Моя батьківщина», 1928, «Крах світу», 1922, «Тому, що соромно жити І не закликати», 1926). Багато робить Габор як перекладач, знайомлячи читача з європейською пролетарською поезією. Він видає збірки «Революційні пісні» (Прага, 1926 р.) та «Пісенник пролетаря» (Париж, 1926 р.). У них поєднувався романтичний пафос німецьких пролетарських поетів (Гервега, Фрейліг- рата, Мюзама) з іронічним бунтарством поетів Паризької Комуни, з пристрастю співців революційних подій XX ст. (Гори, Волькера, Бехера, Брехта). Продовжуючи традиції політичної поезії Гейне й Петефі, Габор немов перекидав своєрідний місток між громадянською лірикою XIX ст. і соціалістичною поезією першої половини XX ст.
В поезіях віденського періоду оживають гірка доля емігранта, злидні, безпросвітне життя пролетаря. Гіркоту поразки перебиває героїчний тон, усвідомлення вищості справжнього громадянина, почуття нескореності, мужності* й віра в перемогу. Габор пристрасно виступає проти шаленого терору, засуд¬
жуючи «легалізований» дух феодалізму, передтеч угорського фашизму.
Відходячи від традиційного сприйняття поезії як чогось ліричного, глибоко інтимного, Габор перетворював її на памфлет, розцінюючи кожний свій твір «як удар батога». Але поет не задовольняється виголошенням загальних ідей, істин, розвінчуванням ворога на абстрактно-теоретичному рівні. Памфлет, якщо він навіть написаний у формі поетичного твору, завжди адресований проти конкретної особи, яка найбільше втілює ненависну владу. Регент Міклош Хорті, якого, за вбивчою, характеристикою письменника, світ і по сьогодні називає «кінним адміралом»,— для Габора був особистим ворогом, як і той «порядок», що його Хорті встановив на руїнах революції. В поезії Габора знайшла органічне продовження традиція народності, яка сповнювалася новим соціальним змістом, Інтернаціональними мотивами і згодом на повну силу зазвучала в творчості Иожефа Ійєша.
У віденський період особливого злету зазнає публіцистика Габора. За кілька років він видає п’ять збірок («Я заповідаю», 1920; «Обличчя покійників», 1921; «Вулиця Банка», 1923; «Епілог», 1924). Це було нове слово в угорській публіцистиці, яка засобами політичного памфлета й сатири розвінчувала білий терор, таврувала антинародну політику, боролася з боягузами й пристосуванцями, зрадниками й маловірами, засуджувала людську дурість і підлоту. В публіцистиці цього періоду переважають дві темц: боротьба проти білого терору режиму Хорті й критика «рожевої контрреволюції», буржуазного радикалізму, політики Оскара Ясі. Політичний аналіз, критика в Габора завжди відзначаються глибиною, водночас привертає увагу вміння письменника подавати пластичйу картину реального, розкривати внутрішнє обличчя своїх політичних противників. Сатира в нього — це не просто питання стилю, а сам спосіб бачення. Нерідко вона набуває жахливого гротескного відтінку. Наче в якомусь страшному сні, виринають привиди загиблих, що поспішають на парад до Хорті. Угорська Радянська Республіка асоціюється з алегоричним образом «розчавленої весни», а контрреволюційна Угорщина — з величезним кладовищем, над яким тяжіє «Сліпе Прокляття». Реалістично правдиві картини дійсності раз по раз перекриваються темною стихією потойбічного. У вірші «Сніг падає», наприклад, радісні дитячі спогади, іцо асоціюються зі снігом, раптом перебиваються зловісним алегоричним образом будинку, що стоїть на людських кістках. Гострою сатирою на прихід до влади Хорті став памфлет «Фрегат».
Після Відня Габор якийсь час працював у Парижі, а потім перебрався до Берліна. Тут він активно співробітничає в комуністичних журналах і газетах, зокрема в «Роте фане» й «Лінкску- рве», відточуючи своє гостре перо публіциста, виступаючи теоретиком про¬
121

летарської німецької літератури, його Ім’я стає широко відомим у колах революційної інтелігенції. Він багато подорожує по світу як кореспондент. З 1927 по 1933 рр., зокрема, працює у Берліні кореспондентом «Правди» й «Огонька».
Після приходу до влади Гітлера Ан- дор Габор переїздить до Радянського Союзу, де на той час існувала досить численна угорська секція Міжнародного об’єднання революційних письменників (МОРП). З 1938 року він головний редактор журналу угорських революційних письменників «Уй ханг», співробітничає на радіо. Тепер у нього знову з’явилася можливість писати рідною мовою для свого народу. Багато його творів нелегальними шляхами потрапляли до Угорщини.
Андор Габор виявився неабияким літературознавцем. Його статті з історії угорської літератури, відгуки на окремі твори сучасних письменників позначені ерудицією, написані на високому фаховому рівні, пристрасно, захоплено. Виступаючи на захист Аттіли Иожефа,% Габор засуджував тих, хто намагався перекрутити творчість поета, применшити його роль як співця робітничого класу. Значний' інтерес викликали його статті про економічне, громадське й культурне життя в Угорщині, що друкувалися в журналі «Уй ханг» під рубрикою «Як мені бачиться».
Велика заслуга Габора в ознайомленні угорського читача з радянською літературою. В журналі «Уй ханг» побачили світ десять віршів В. Маяковського, вперше перекладені угорською мовою Шарольтою Лані та Андором Табором, а також дві, статт^ Габора про радянського поета.
Габор уперше; познайомив угорсько- мовного читача з окремими творами Джамбула, Віліса Лаціса, Пятраса Цвірки, Лнки Купали, Миколи Асеєва, Семена Кірсанова та ін.
Особливо близькою по духу угорському письменникові виявилася поезія Тараса Шевченка. Його перу належить ряд перекладів з Кобзаря. Найбільше в творчості Шевченка його приваблювали бунтарські, волелюбні мотиви.
Габор бував на Україні. 27 жовтня 1929 р. він приїхав до Харкова в складі делегації Міжнародного бюро революційної літератури з метою налагодження тісних зв’язків і вироблення конкретних заходів для популяризації української літератури за кордоном. 1930 року брав участь у Міжнародній конференції революційних і пролетарських письменників у Харкові. В 1936 р. у Держлітвидаві в українському перекладі вийшла збірка антифашистських новел і оповідань Габора з життя третього рейху під назвою «Панна Лілея». Українській тематиці присвячено вірші Габора «Угорський гусар на Україні.
1941 —1942» та «Угорський гонвед на Україні. Січень 1944».
Органічно не приймаючи брутальності, актигуманності фашизму, маючи чималий досвід боротьби з ним і усвідомлюючи загрозу світові від дальшого поширення коричневої чуми, Габор
знову звертається до художньої творчості. З-під його пера виходять антифашистські оповідання «Прощання»
(1934), «Рахунок» (1936), збірка «Угорці», «Куди ти, Угорщино?»
(1943). Не обмежуючись тільки висміюванням, Габор прагне збагнути психологію людей розбещених, обдурених фашистською ідеологією. Симпатії письменника на боці голодних, позбавлених можливості працювати, але не зломлених, гордих і мужніх людей, які протистоять цинічному натискові фашизму.
На початку 40-х років на повен голос починає звучати ліричний голос Габора. Поета надихали перемоги Радянської Армії, його твори були породжені радісним передчуттям швидкого повернення на батьківщину.
Після визволення Угорщини Габор, як і багато інших угорських письменників, що мусили жити в еміграції, активно включився у відбудову країни. Весь свій багатий досвід він віддає справі реорганізації культурного життя, очолює сатиричний журнал «Лудаш Маті». Часто виступає як публіцист, з марксистських позицій аналізуючи соціально-економічні причини хортизму, досліджуючи творчість письменників-ан- тифашистів. Він знайомить угорського читача з кращими творами Маяковського, Твардовського, Симонова, Сур- кова.
Найбільше його творча індивідуальність проявилася в сатиричних віршах. Поет, який з юнацькою пристрастю свого часу розвінчував буржуазну свободу, а зрілим письменником таврував контрреволюцію, тепер з мудрістю немолодої людини усвідомлює, як нелегко народові, що пережив важкий період хортизму, очищатися від накипу націоналізму і пережитків буржуазного пристосуванства. Габор свідомо обрав нелегку роль «критика моралі своєї доби». Його вимогливість, нетерпимість до фальшу, людського зла забезпечили йому авторитет і шану серед колег по перу, заслужене визнання. 1953 року за свою літературну діяльність він був відзначений премією ім. Кошута.
Три десятиліття минуло після смерті Андора Габора. Але його творчість 1 сьогодні служить вірним орієнтиром для тих, хто у громадському й літературному житті обстоює чистоту високих ідеалів.
Іван МБГБЛА

І
Кадр з фільму «Мій американський дядечко* (актори Ніколь Гарсіа і Роже ГГбр).
'.ПІ
У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ДЯДЕЧКА
«Мій американський дядечко» — справжній подарунок любителям інтелектуального (чи просто серйозного) кіно, адже їх не так уже й часто тішать подібними фільмами. Це остання поки що праця (на екран вона вийшла 1980 року) видатного французького кінорежисера Алена Рене — і помітне явище. А тому годилося б дещо нагадати і пояснити.
Ален Рене — одна з високих і дуже красивих вершин у світовому кіномистецтві. Народився він 1922 р. на заході Франції, в місті Ванні. Рано захопився кіноаматорством: за його зізнанням, ще в тринадцятирічному віці він заходився на 8-міліметровій плівці знімати власну версію «Фантомаса», де всі ролі виконували його приятелі-ровесники. Наскільки нам відомо, цей фільм не було доведено до кінця: постановник не був задоволений результатами своїх зйомок... Становлення Алена Рене як особистості, а згодом і як митця, припало на складну передвоєнну епоху, на роки німецької окупації й Опору. Про це варто пам’ятати: інакше ми не збагнемо ані проблематики його фільмів, ані їх ідейно-художнього заряду. Закінчивши середню школу, Ален Рене подався до Парижа, де вступив на театральні курси Рене Сімона. Потім гастролював по країні з театральною трупою фактично як актор
на виходах. «Не буду приховувати, мені хотілося стати актором,— казав пізніше Ален Рене.— Нічого з того не вийшло, мені не вдавалося контролювати своєї поведінки на сцені. В акторській професії жахливе те, що нічого не можна точно вивчити, неможливо ні до чого дійти розумом...» 1943 року Ален Рене опиняється в новоствореній паризькій кі- ношколі — ІДЕК, прагнучи досконало опанувати професію монтажера. Проте його не задовольняла організація навчання. «Минув рік, а до плівки ми так і не доторкнулись». Були й світлі сторони: лекції з історії мистецтва, знайомство з талановитим, провідним тоді кінорежисером Жаном Гремійоном («Він приїхав на зустріч із студентами, а в перерві пояснив нам правило зворотної точки. Я тепер тільки й пам’ятаю ці десять хвилин»). Покинувши кіношколу, Ален Рене працює асистентом монтажера, монтажером, асистентом режисера. Знімає рекламні ролики, робить репортажі з майстерень художників, ставить напіваматорські (на вузькій плівці) стрічки, в яких грали, зокрема, Жерар Філіп і Марсель Марсо.
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
123

1948 року чорно-білою двочастівкою «Ван-Гог» не дуже пробивний, проте вправний початківець привернув до себе загальну увагу — і повагу — як критиків, так і ширшої аудиторії. Ось, приміром, враження відомого радянського кінознавця Ростислава Юренєка: «Що можна сказати про великого живописця в чорно-білому фільмі, який триває близько 20 хвилин? Рене і не поривався охарактеризовувати його творчий шлях, аналізувати метод, розповідати біографію. Його апарат немовби вдивляється у збурені, сповнені тривожного руху, трагічні пейзажі Ван-Гога, намагаючись проникнути в чаклунство цих завихрених ліній, тремтячих променів, мазків, що набігають один на одного. Жорстоке розжарене сонце. Люті випари над полями. Дивовижні непокірні речі, котрі складно випирають з полотна своїми гострими кутами. Безумні очі художника, налляті допитливістю і стражданням.
З допомогою руху апарата, висвічування фрагментів картин, сміливих монтажних зіткнень... Аленові Рене пощастило передати глядачам бентежний настрій, до краю збуджену емоційність полотен Ван-Гога».
Власне відтоді Ален Рене постійно перебуває під пильним, так би мовити, наглядом преси й громадськості: він належить до тих (нечисленних, прямо скажемо) режисерів, кожної постановки яких чекають з нетерпінням І надією. І здебільшого Ален Рене виправдовує таку довіру. Шлях його не складався виключно з перемог та здобутків, зазнавав він поразок, часом збивався на манівці, та загалом кінофільми, створені Аленом Рене, становлять цілий (і надзвичайно цілісний) розділ в історії кінематографа. Сприяли цьому, крім, безумовно, рідкісної обдарованості й самовідданості режисера, принаймні два фактори: послідовний болючий інтерес Але- на Рене до актуальних, злободенних, принципових питань сучасності — і така ж послідовність і принциповість у розробці сучасної кінематографічної форми, нових можливостей кіномови. Щодо другого досить буде вказати, що Ален Рене зняв свого часу виразно експериментальний фільм «Минулого року в Марієнбаді», який дехто поквапився був оголосити мало не маніфестом кіномодернізму. Підстави для цього були: навмисне закодований зміст, навмисне загадкові персонажі (вони так і звуться: А, М, X), непрояснені час і місце дії (все відбувається в Марієнбаді, хоч назва ця щезла назовсім з карти за чверть століття до того, як почали фільм робити)... Коротко кажучи, сценаристом «Марієнбада» недаремно був Ален Роб-Грійє, один з метрів «нового роману». Та послухаймо, що заявив з приводу свого фільму сам режисер:
«Чоловік пропонує жінці минуле, жінка відмовляється від нього, потім, очевидно, приймає. А можливо, й ні.
В такому стислому викладі це справляє враження чогось нісенітного. Цей фільм повністю побудований на види-
124
мостях. Усе в ньому неоднозначне. Про жодну сцену не можна твердити, відбувається вона сьогодні, вчора чи рік назад, про жодну думку — якому персонажеві належить вона. Реальність і почуття — все піддається сумніву, невідомо, що відбувається в реальності, а що вві сні... Це скидається на вправу заради вправи, і, можливо, так воно й є насправді.
І ми ставимо цей фільм саме в той момент, коли, по-моєму, не можливо у Франції ставити фільми, в яких не згадується війна в Алжірі! (Це 1961 рік.— Л. Ч.). А проте я запитую себе, чи не пов’язана задушлива, замкнена атмосфера «Минулого року в Марієнбаді» з цими суперечностями?.. Це вимагало певних пошуків у ділянці форми. А втім, не просто формальних. Класичний фільм не може відтворити істинного ритму сучасного життя... Сучасне життя — уривчасте, це всі почувають, це відбивають і живопис, і література, чому б і кінематографу не відбити отакої уривчастості замість ‘того, щоб чіплятися за традиційну однолінійну побудову?»
Ну, а щодо відданості Алена Рене актуальним. суспільно значимим проблемам, то 1950 року він робить документальний фільм «Герніка». Про знамениту картину Пабло Пікассо? Так. І водночас — цитуємо режисера:
«Почалося це з Герніки, і ми бачимо, до чого це привело. Такий фільм треба було б зробити на десять років раніше, але фільми робляться лише постфактум». 1953 року був завершений і заборонений цензурою фільм (Ален Рене зняв його разом з Крісом Маркером) «Статуї також умирають» — про занепад народного мистецтва в колонізованій Африці. Провідний французький кіно- критик Марсель Мартен причини цензорської несамовитості пояснив так: в цьому фільмі є «викриття того, що перетворило африканське мистецтво на «мертву мову», а оаме: зажерливості білих скупників, через яку мистецтво виродилося в ремісництво; утилітарна індустріалізація вбиває художність, оригінальність».
1955 року Ален Рене створює вражаючий публіцистичний фільм «Ніч 1 туман» — антифашистську стрічку, що стоїть в одному ряді з такими фільмами, як «Кривава доба» (1961) Ервіна Лейзера та «Звичайний фашизм» (1965) Михайла Ромма. «Ніч і туман» — гнівне, пристрасне викриття геноциду, фашистських таборів смерті, де було закатовано мільйони і мільйони безневинних жертв.
Насамперед Ален Рене хотів активізувати людську пам’ять. «Забуття мусить бути творчим,— заявив він в одному з інтерв’ю.— Найважливіше — діяти. Розпач — це бездіяльність, втеча в себе. Найнебезпечніше — зупинитися». А ось уривок з дикторського тексту у фіналі фільму «Ніч і туман»: «Нині, коли я розмовляю з вами про це, в закутках цієї бойні стоїть болотяна вода.

Вода холодна і каламутна, як наша погана пам’ять.
Війна заснула, проте одне її око не дрімає.
Так, трава знову виросла на плацу, де проводили перекличку, і навколо бараків; але занехаяне селище ховає ще погрозу.
Крематорій не працює. Нацистські методи вийшли з моди.
Дев’ять мільйонів мерців заселяють оцей краєвид...
І є ми — ми дивимось на ці руїни із щирим переконанням, що концентраційне чудовисько поховане під уламками... Ми удаємо, що віримо, ніби все це трапитися могло тільки в певний період і тільки в одній країні, і не хочемо роз- зирнутись довкола, і не чуємо незмовк- ного нескінченного крику».
1959 рік: перший ігровий фільм Але- на Рене «Хіросіма, моя любов». 'Безперечно, про жахливі наслідки атомного бомбардування японських міст, але й про загрозу дегуманізації, що нависла над світом. 1963 рік: «Мюріель» —
фільм про трагедію в буржуазній французькій родині, трагедію, викликану колоніальною війною в Алжірі. 1966 рік: фільм «Війну закінчено» — суперечлива історія іспанського комуніста-підпіль- ника, який на три дні з франкістського Мадріда потрапляє до Парижа. 1967 рік: епізод про базікала-інтелігента в колективному фільмі «Далеко від В’єтнаму», присвяченому брудній американській війні проти в’єтнамського народу...
Як ми пересвідчилися, перед нами режисер, політично заангажований, митець, який негайно відгукується на все, що непокоїть, мучить його суспільство, його народ, його епоху. І ще один доказ цього — фільм «Мій американський дядечко».
Переказувати його — навіть на сюжетному рівні — справа невдячна й марна. Витвори Алена Рене — надто кінематографічні, щоб їхній ідейно-художній зміст, їхню неповторність, їхню, зрештою, магію можна було переповісти звичайною прозою. Глядачеві слід самому все відчути, пережити, долучити до власного душевного досвіду. Режисер немовби закликає поміркувати (і посміятися) разом з ним над смутною комедією людського існування, він не розтлумачує, не розжовує, а свідомо включає нас у дійство, яке розгортається — ні, невтримно проноситься на екрані І «Кожен глядач має право розуміти мій фільм по-своєму, вводячи в гру власні спогади й власні асоціації,— говорив після прем’єри Ален Рене.— Що я можу запропонувати своїм «Американським дядечком», так це складові частини,— дуже ясні, зрештою,-щоб кожен сам собі незалежно конструював фільм за власною вподобою і реконструював для себе образ цього фільму. І втішався в міру спроможності» (До речі, на такому розважальному визначенні жанру своєї роботи наполягав сам режисер: «Для мене «Мій американський дядечко» — це комедійний фільм, різновид комедії. Люблю, коли сміються». Журналістка,
що брала в нього інтерв’ю, здивувалась, аж обурилася: «Що тут може, на вашу думку, викликати сміх? Те, що персонажі перебувають у безвихідному становищі або що кожен — тоді, коли почуває себе вільним, — поводиться так, як записано з дитинства в його мозкові?» Журналістку можна зрозуміти: хоч режисер ніде, ані в чому не дозволяє собі спалахнути, вибухнути емоціями, навпаки, з усієї сили старається знімати безсторонньо, начебто беземоційно, «Мій американський дядечко» відзначається суворим, щоб не сказати — жорстоким, ставленням до навколишнього життя).
Задум Алена Рене — зухвалий і небуденний: унаочнити, оголити конкретну структуру суспільних відносин в капіталістичному світі, звичайно приховану від спостережливого ока за незліченними поверховостями й випадковостями. З неоглядної рухливої* мозаїки розвитку всього живого на землі (від рослини до людини) режисер вихоплює три обличчя, три поривання, три людські долі, що перетинаються в теперішньому світі. Вихоплює, обирає ніби випадково, а насправді обдумано й цілеспрямовано: Жан Ле-Галь, нащадок заможного роду, який дістав чудову освіту, легко піднімався по сходинках службової кар’єри й посів вигідне місце в міністерстві інформації: Рене Рагено, селянський син, не вельми здібний, але впертий, вихований на заповідях біблії, доріс до посади технічного директора фірми; Жанін Гарньє, дочка пролетаря, виявляла спершу інтерес до громадської діяльності, мріяла стати актрисою, стала коханкою впливового урядовця і нарешті знайшла себе як дизайнер.
Таким чином, в поле нашого зору потрапляють люди, різні за походженням і вихованням, з різними звичками й намірами, з різних верств і регіонів сьогоднішньої Франції. Згадана вище журналістка Мадлен Шапсаль поставила режисерові трохи ображене, трохи образливе запитання: «Чи так уже ви певні, що не мимохідь, а суттєво показали наше суспільство, вивівши трьох персонажів, які живуть і борються в світі текстилю, масової продукції, готового одягу та радіо?» Ален Рене відповів ухильно, але твердо: «Серед мільярдів людей
можна було б відшукати й інших». Так, вони б могли бути іншими, інакшими, проте більшості з них притаманні бажання за всяку ціну йти до своєї цілі, прагнення утвердитися й здобути життєвий успіх. Ось прикмета, що їх об’єднує, риса, що зацікавила режисера. Чесний художник, Ален Рене завжди ставить перед собою (і перед глядачем) чітке й важливе завдання. Цього разу він береться довести, що такий успіх практично недосяжний і неможливий, що навіть тимчасової удачі людина в буржуазному суспільстві досягає коштом невиправдано великих зусиль, утрат, зрад, розчарувань тощо.
Для доведення своєї думки Ален Рене скористався теоріями свого співвітчизника біолога Анрі Лаборі. Цей талановитий учений зокрема вивчає зако¬
125

номірності, що керують взаєминами в світі живих істот. «Я ознайомився з книжками Анрі Лаборі про мотиви поведінки,— розповідає Ален Рене.— В мене виникла ідея, яку я запропонував продюсеру: звичайно створюють фільми чи п’єси, намагаючись основні тези твору втілити в психології персонажів або в сюжеті. А чому б не спробувати вчинити навпаки? Тобто цілковито відділити теорію від розповіді й змусити їх так співіснувати! Це ніби гра дзеркал або неоднакові нитки, вплетені в один килим.
А що мене зацікавили думки біолога, то хіба не було б цікаво його міркування, засновані на певному досвіді у вивченні людської поведінки, зблизити з перебігом одного чи кількох випадків із щоденного життя!»
У спостереженнях і висновках Анрі Лаборі чимало слушного, об’єктивно незаперечного. Наприклад, він справедливо твердить, що вирішальну роль справляє на людину оточення, середовище, в якому вона зростає, формується: «Ми — це ті ж самі інші». Проте водночас він віддає незаперечну перевагу ірраціональному началу в існуванні людини, вважаючи, що підсвідоме — то незглибимий океан, а всі людські пристрасті й вчинки — щось на зразок піни, яку деруть, шматують вітровії та шторми. З оцим його твердженням варто посперечатися. Викликає заперечення і намагання ототожнити механізм поведінки тварин (Анрі Лаборі експериментує на білих щурах) з механізмом людської поведінки. Цього ототожнення, між іншим, не приймає і сам режисер: «гірка мудрість Європи» не дозволяє йому спокуситися на такі прямолінійні паралелі й аналогії, та й самий рівень мистецького опосередкування в Алена Рене помітно вищий і складніший. Анрі, Лаборі в його фільмі діє не як деміург і навіть не як науковий коментатор, а як один з персонажів (щоправда, найсвоєрідніший) вигаданої режисером оригінальної художньої системи. І тому аж ніяк не можна розглядати фільм «Мій американський дядечко» як чергову кінематографічну вправу в дусі модних теорій новітнього антропологізму, де людина трактується як неодмінна ланка природи, але в суто біологічному аспекті, в площині найпростіших інстинктів та рефлексів. На відміну від тих своїх колег, які затушковують соціальну сутність людини, самим фактом свого народження включеної в високовольтну мережу політики, соціальної боротьби, Ален Рене якраз ці моменти наголошує, виводить, так би мовити, на авансцену свого фільму. І в цьому його сила, бо перед нами не штучно герметизований спостережний пункт, а гомінкий вокзал, сполучений з усіма радощами і нещастями, безвиходями і відкриттями реальності. Нащо ж тоді знадобився Аленові Рене отой всесвітньовідомий професор Із своїми нав’язливими ідеями, в які режисер навряд чи палко вірує? Не на те ж, аби похизуватися вмінням змішувати Ігрове кіно з документальним, уяву — з
І2Ь
науковим досвідом,— нікого цим не здивуєш, такого вже багато було в кінематографі...
Відповідь на це запитання дає нам персонаж, якого не знайдемо серед дійових осіб, проте ім’я його винесено в назву фільму. «Мій американський дядечко» — це французький провінційні- ший різновид Великої Американської Мрії, це — за її зразком і подобою — кишенькова, настільки зворушлива, наскільки й безглузда віра обивателя в те, що чудо станеться — обов’язково завтра, обов’язково з ним, це щоденна молитва до того, хто якщо не порятує, то, в усякому разі, навчить, як порятуватись і влаштуватися. В даному випадку — це далекий дядечко з далекої Америки, який чи то приховав скриню з набутим скарбом, чи то, навпаки, прогайнував геть усе своє майно. Ясна річ, як урок людству, родичам у першу чергу. Так от: фільм простежує життєві шляхи героїв до критичної ситуації, коли цей дядечко десь зникає, іншими словами — герої втрачають дитячу надію на щасливе розв’язання своїх проблем.
Певно, звідси й терпка іронія Алена Рене, іронія як першооснова фільму «Мій американський дядечко». Режисер іронізує, кепкує весь час і з усього. Чого вартий лише отой пародійний ряд з улюбленими кіногероями його екранних героїв: багато епізодів з їхнього життя дублюється, «озвучується» відповідними кадрами популярних кінострічок. Це надзвичайно смішно — коли в найбанальніших житейських обставинах виникають раптом Даніель Дар’є, Жан Габен, Жан Маре — творці образів романтичних, романтизованих, надземних... А взяти хоча б отой острів, що дістався в спадок Жанові. Острів, на якому він народився, на який потім повертався щоразу, тікаючи від надокучливих прикрощів і взагалі за першої-ліпшої нагоди. І за який йому наприкінці доводиться вести виснажливий судовий процес проти своїх же кузенів, котрі також, виявляється, претендують на цей ЙОГО острів і, головне, на тих самих підставах,— а поряд, варто лише, підкасавши колоші, перебрести, існує інший острів, можливо, нічим не гірший, а може, ще й ліпший, хто знає! Нам це дуже нагадує відому цитату з англійського поета XVII століття Джона Донна: «Немає людини,
що була б як острів, сама по собі...» Саме ці слова Ернест Хемінгуей зробив епіграфом свого антифашистського роману «По кому подзвін», але тут цій ідеї надано іронічного звучання, зрушено в протилежний, травестійний бік. І разом з тим сама зорова метафора ніби промовляє: ні, людина таки не острів...
Вся творчість Алена Рене, в тому числі й «Американський дядечко», наочно доводить, що в його кінематографі однаково чинні і національна специфіка, і національна форма. Точніше — вони не діють, не живуть одна без одної. Вже-бо з першого перегляду ясно і доказів не потребує — такий фільм з’явитися міг лише у Франції, поза Франці-

єю він просто немислимий, настільки органічно й глибоко він закорінений § багатовікові традиції, щедротний грунт французької культури. Коли починаєш підшукувати аналоги цьому кінотворо- ві, на, думку спадає — навіть не кіно, а французька література доби Просвітництва. Назвімо хоча б діалогічні романи Дені Дідро «Небіж Рамо» і «Жак- фаталіст та його пан» або філософські повісті Вольтера. Звідти, з XVIII століття, від енциклопедистів Ален Рене запозичив і впевнено використав випробуваний метод «учуднення» — мовиться про уподібнення білих щурів з людьми (а може, людей з білими щурами?) — дотепні інтермедії, що в них герої несподівано опиняються в масках зазначених вище тваринок. І навіть ризиковані експерименти Алена Рене з екранним часом також мають своє літературне першоджерело. На це вказав ще Григорій Крзінцев: «...сторінки Марселя
Пруста шукайте в «Минулого року в МарієнбаДі» (йдеться про знаменитий роман «В пошуках утраченого часу»).
Гадаємо, з усього викладеногб нами випливає тільки такий висновок: «Мій американський дядечко» — фільм, що його дивитися треба, дивитися необхідно і, мабуть, не один раз. Так само, як ми неодноразово звертаємося до серйозної книги. Безперечно, це твір виразно анти- комерційний, таким він задуманий і виконаний. Непроста структурна побудова, незвичайність засобів вираження, висока інформативність, неординарний зміст — все це становить певні труднощі для сприйняття картини. Ал£ кожному, кого приваблює в кінематографі проблемність буття і проблеми форми, хто" шукає відповіді на питання, що тривожать людину XX століття, цей фільм; сподіваємось, припаде до
ДУШІ.
Може статися, йс|го й знято на те, щоб, виходячи з кіноз'йлу, глядач перепитав себе: «Чи був, зрештою, цей дядечко?»
Був. Можливо. Але зник. І сумніватися в цьому не доводиться.
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО
■СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1СЭ1С=>1СЭ101СЭ1СЭ1СЭ1С=>1СЭ1СЭ1(=}1С=)1С=)«С
дует, ЩО ПОКОРИВ ІСПАНІЮ
У фільмі режисера М. Г.
Арагона «Демони в саду», представленому на останньому Міжнародному кінофестивалі в Москві, головну жіночу роль виконувала Анна Белен. У своїй країні вона відома як актриса й співачка. Нещодавно, перебуваючи в Чехословаччині разом з чоловіком, співаком Віктором Мануелем, вона дала інтерв’ю журналу «Жі- вот»:
— 	Мій творчий шлях почався дуже рано. У чотирнадцять років я вже виступила на сцені драматичного театру. А тепер свій час ділю між театром, кіно і телебаченням. Нещодавно на сцені Національного театру виконала роль у п’єсі А. Чехова «Дядя Ваня» і створила жіночі образи у фільмах «Фортуната і Ясінта» та «Демони в саду», знятих за мотивами творів Б. П. Гальдоса. Іспанські глядачі дуже добре прийняли ці фільми. В Іспанії екрани кінотеатрів заполонили зарубіжні стрічки, найчастіше — американські. А фільми, в яких я знялася, наближають часи наших батьків, людей які нам набагато Аина Белен
ближчі, ніж супергерої американських бойовиків.
Часто мені доводиться виступати в концертах разом зі своїм чоловіком. Віктор сам пише музику і тексти пісень. Вони завжди виражають його погляд на життя і на світ. Він співак типу французького шансоньє, яким був, наприклад, Жак Брелль. За франкізму співав пісні протесту, який виражався ще й в тому, що співав він тоді забороненою каталанською мовою.
Пісні Віктора оспівують працю простих людей. Любов і добре ставлення до трудящої людини Віктор несе з дитинства. Його дід був шахтарем, і перші пісні Віктора розповідали про життя гірників Астурії, де він народився.
Наш репертуар дуже різноманітний. Співаємо про кохання, про чистоту людських почуттів. Та найбільше задоволення нам приносять пісні, що кличуть до боротьби за щастя народу. Під час диктатури нас звинуватили в антифранкіст- ській діяльності й хотіли позбавити іспанського грома-
і Віктор Мануель. ДЯНСТВа.
127

На ьТдкритті виставки Л. І. МєшковоІ. Серед присутніх — генеоальниА директор
ЮНЕСКО Амаду Махтар М’Боу
КЕРАМІЧНІ «КВІТИ УКРАЇНИ» В ПАРИЖІ
Кожна країна, що входить в ЮНЕСКО, прагне знайти хоч тиждень у календарі виставок, щоб показати в Парижі, в штаб-квартирі Організації, найкраще з мистецтва свого народу. Щойно закрилася виставка японського малюнка, а вже розгортаються нові експонати — турецький народний костюм... У ЮНЕСКО зосереджено чимало спеціалістів з питань культури і тим відповідальніше виставлятися тут.
Представляючи роботи заслуженого діяча мистецтв УРСР Л. І. Мєшкової, керівник служби Інформування громадськості Деліп Падгаонкар підкреслив, що виставка художньої кераміки, організована Постійним представництвом УРСР при ЮНЕСКО, привезена з древнього Києва, 1500-річчя якого широко відзначалося ЮНЕСКО. і ця нова експозиція дає можливість глибше пізнати духовне багатство українського народу.
Заступник Постійного представника України при ЮНЕСКО В. П. Інгульсь- кий розповів присутнім на вернісажі про багатовікову традицію мистецтва кераміки на Україні і про новаторську манеру Л. І. Мєшкової:
— 	У такому грубому матеріалі, як звичайна глина, художниця досягла, здається, неможливого. Вона створює портрети, ліричні композиції, оспівує красу рідної землі. Чистота колориту творів дивовижна.
Людмила Іванівна закінчила Київський інженерно-будівельний Інститут за спеціальністю архітектор по Інтер’єрах і ось уже двадцять років працює в Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування. У керамічній майстерні Інституту
128
Людмила зустріла Ніну Іванівну Федоро- ву, яка стала її вчителем, тут познайомилася з такими відомими народними май- страми-гончарами. як Омелян Залізняк, Степан Кацемон, Яків Падалка. У цій майстерні народилися проекти інтер’єрів станції метро «Хрещатик», ресторану готелю «Дніпро» в Києві. Л. Мєшкова виконувала також керамічні роботи для готелю «Русь», що його було відкрито у рік Олімпіади в Києві, для Київського будинку кіно.
Наступний щабель у творчому зростанні художниці — психологічні портрети, а ще — картина, яку авторка назвала «Трепет». Чи можливо передати за допомогою глини тріпотіння крил метелика? Так, виявляється, можливо. Шалений вогонь міняє кольори, зелену керамічну фарбу, наприклад, перетворить у сіру, сріблясту, низькі температури змінюють загальний колорит. Все це повинен враховувати художник-кераміст. Лише в результаті наполегливої праці розцвітуть «Квіти України», якими відкривалася у Парижі виставка художниці.
Роботи Л. І. Мєшкової демонструвалися в різних містах нашої країни, у Швеції, Данії, Чехословаччині, на Кубі. Здається, загальну думку відвідувачів найкраще висловив генеральний директор ЮНЕСКО А. М. М'Боу, який залишив у книзі відгуків і вражень такий запис: «У творах Людмили Мєшкової яскраво поєднуються духовні пошуки митця і нові технологічні досягнення. Це все свідчить про велич культури українського народу, талановитим представником якого вона є».
Наталя БАЖАН
Париж

НЕВІДОМІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ КАНАДИ
Запитавши канадця про концентраційні табори на території його країни в часи другої світової війни, ви навряд чи дістанете відповідь. Дехто із людей старшого покоління чув, що тут і справді існували табори для інтернованих німців та італійців. Оскільки Канада слідом за своєю метрополією Великобританією (10 вересня 1939 року) оголосила війну фашистській Німеччині, то до цих таборів були звезені німецькі та італійські іммігранти, що жили в Канаді, а також ті німці й італійці, яких канадські власті захопили на цивільних суднах у своїх територіальних водах. Та вже зовсім мало кому відомо, що в цих таборах утримувалися канадські антифашисти. Для громадян Канади, навіть літніх, не кажучи вже про молодь, таке відкриття здається неймовірним. Адже Канада брала участь у другій світовій війні у складі антигітлерівської коаліції, її збройні сили вели бої на європейському театрі воєнних дій і втратили близько 42 тис. чоловік (!), нарешті, Канада зробила гро шовий внесок в антигітлерівську боротьбу на суму 160 млн. доларів... І в жодному підручнику з історії країни не прохоплюється згадка про арешти антифашистів, про їх ув’язнення. Буржуазна пропаганда свідомо намагається приховати від широкої громадськості ці ганебні факти* прагнучи затушувати їх, як колись цензори затушовували «бунтівні» рядки в лмстах канадських в’язнів-ан- тифашисті* до своїх рідних. Розрахунок простий. Час збігає швидко, ще трохи і події сорока <*тньої давнини нікому буде засвідчити, а без документальних підтверджень і «айправедніший гнів громадськості ва»<ить небагато, коли б навіть інформація про ті події якимсь чином випливла на світ.
Книга спогаді* канадських антифашис-
Dangerous patriot». Canada's unknown prisoners of war.. New 54ar Books. Vancwiver, 1982.
9 «Всесвіт» № 2
тів, видана у Ванкувері, стала справжньою сенсацією. Вона змусила канадців замислитися над самою суттю буржуазної демократії: громадськість
дізналася, що в трьох таборах — Кана- наскісі, Петававі й Халлі — утримувалося понад сто антифашистів (всього в Канаді через ув’язнення пройшли понад 250 антифашистів) і що канадський уряд понад сорок років тримав це в таємниці. В книзі з промовистою назвою «Небезпечні патріоти. Невідомі канадські військовополонені» вміщено , розповіді шістнадцяти антифашистів, які близько двох років провели у застінках згадуваних таборів, і трьох жінок, дружин в’язнів. Серед них люди різного віку (від 20 до 60 років), різного національного походження, різних професій—шахтарі, робітники з ферм, лікарі, викладачі
— 	лідери й активісти робітничого й профспілкового руху, комуністи. Власне ті, хто безпосередньо протистояв загрозі поширення коричневої чуми в Канаді, їх арештовували на вулицях, на робочих місцях, удома. Не роз’яснюючи причини арешту, не висуваючи конкретних звинувачень. Охоронною грамотою канадській королівській поліції в її розгнузданих діях були пресловуті Правила оборони Канади, схвалені урядом 11 січня 1940 року. Посилаючись на труднощі воєнного часу, офіційні кола скористалися сприятливою нагодою поквитатися з демократичними силами країни. Заборона діяльності Комуністичної партії Канади, інших прогресивних організацій викликала низку арештів чесних людей, які вели наполегливу боротьбу за демократизацію Канади. Це були, власне, ті самі методи розправи з противниками
УКРАЇНІКА
129

режиму, що їх застосовували у гітлерівській Німеччині. Недарма багатьом в’язням канадських концентраційних та- борів довгими безсонними ночами ввижалися жахи фашистських катівень. І жодні посилання на особливі обставини воєнного часу не можуть виправдати ганебних дій властей. Хіба це не блюзнірство, що людей, які могли сказати про себе словами, поета-в’язня, комуніста Джо Уоллеса «ми не спільники ворога, ми канадські антифашисти», кидали до бараків разом з відвертими фашистами та ще й підбурювали головорізів до збиткувань над ними? Або ж навішували ярлики «військовополонених» нелишев’яз- ням-антифашистам, але й їхнім сім’ям?
Суворі випробування, які випали на долю борців за демократію, не зламали їхньої віри £ необхідність такої боротьби. Вийшовши на волю, вони продовжували свою антифашистську діяльність; дехто з них загинув на фронтах Європи. Імена, що згадуються на сторінках книги, добре знані нині в прогресивному русі — це 1 Брус Магнусон, 1 Бен Суанкей, 1 Джон Вір, і Петро Кравчук, і Петро Прокоп, і Міч Сейго та багато-багато інших. Серед прізвиш багато українських. Це не випадковість. Трудові верстви української імміграції завжди брали активну участь у суспільно-політичному житті своєї другої батьківщини, обстоюючи соціальний прогрес і демократію. Не дивно, що ТУРФДім (нині ТОУК — Товариство об’єднаних українських канадців) належав до тих організацій, які канадський уряд заборонив в 1940 році, а серед в’язнів Ка нанаскіса, Петавави й Халла було багато осіб українського походження. Власне, третину всіх в’язнів-антифашистів складали вихідці із слов’янських країн. Разом з канадськими антифашистами британського, угорського, фінського походження вони не шкодували зусиль для перемоги над фашизмом. Ці зусилля не були марними. Кампанія за звільнення в’язнів, за торжество справедливості є однією з найбільш яскравих сторінок- в Історії демократичного руху Канади.
Збираючи спогади своїх товаришів, В. Репка, який пройшов через випробування всіх трьох таборів, мав на меті видати книгу саме в сорокову річницю звільнення антифашистів. Смерть завадила йому довести цю справу до кінця. Книжка побачила світ завдяки праці його дружини та товаришів по антифашистській боротьбі. В передмові до майбутньої книги В. Репка, зокрема, наголошував: «Важливо, щоб ці розповіді (спогади антифашистів. — В. Є.) побачили світ. Адже свобода належить тим, хто готовий за неї боротися. Ця боротьба ніколи не закінчується, її потрібно щоразу вигравати». Ці слова — звернення до тих, хто сьогодні бореться проти воєнної загрози, за соціальний прогрес на канадській землі. Самі ж спогади допомагають молодому поколінню канадців зрозуміти, що таке фашизм, усвідомити необхідність нещадної боротьби з усіма його проявами. Книга — добра нагода співставити слова 1
130
дії властей щодо прав людини в капіталістичному світі. Спроби офіційних кіл замовчати події, якими, за словами одного із в’язнів — Антона Білецького, «канадські власті ніколи не будуть пишатися», щонайкраще розкривають облудність широко розрекламованих буржуазних свобод.
Запропоновані радянському читачеві уривки з книги — спогади активістів антифашистського руху — розповідають про участь у ньому канадців українського походження, які разом з представниками інших національностей у складних умовах довели, що вони є справжніми патріотами своєї батьківщини й не шкодують сил і енергії в боротьбі за кращу Канаду. В простих словах Антона Білецького, Петра Кравчука, Вільяма Репки, Марії Прокоп бринить біль пережитого, гордість 1 радість перемоги, відданість ідеалам демократії.
Володимир ЄВТУХ,
старший науковий співробітник Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР
Уривки з книги «Небезпечні патріоти»
Петро КРАВЧУК
У червні 1940 року уряд заборонив велику кількість організацій, оголосивши їх поза законом. Серед заборонених був і Український робітничо-фермерський дім (ТУРФДім). Та навіть і після заборони ми продовжували випускати наші газети — щоденну «Народну газету» і щотижневу «Фармерське життя». Після заборони прогресивних організацій почалися арешти. Нам стало відомо, що Якоб Пеннер, член муніципалітету, був арештований прямо на одній із вулиць Вінніпега, а Джон Нейвіс в автомобілі по дорозі до він- ніпезького узбережжя. Схопили 1 Джо- на Бойчука, та його відпустили, тому що поліцейські вимовляли його Ім’я неправильно й подумали, що арештува¬

ли не ту людину, за якою полювали. А на початку липня були заарештовані Антон Білецький, Іван Дубно, Матвій Шатульський, Петро Прокоп й інші діячі нашої організації.
Я не підозрював, що і мене занесено до чорних списків, я був ще досить молодим і в той час не відігравав помітної ролі в організації*. Я саме взявся доставити вже підготовлену газету до друкаря. У друкарні дізнався, що буквально кілька хвилин тому поліцейські приходили по мене. Кілька днів я відсиджувався у будинку мого шуря- ка. Ще кілька днів переховувався в іншого родича в Сент-Боніфасі. І в підпіллі я продовжував працювати. Робітниче запомогове товариство (РЗТ) діяло легально, і мої книги були сховані в його приміщенні. Впродовж літа кілька наших людей мали змогу зустрічатися й консультуватися з товаришами із РЗТ. На початку вересня я підготував перший номер газети «За волю». Одна із наших жінок таємно перенесла рукопис і друкарську машинку на конспіративну квартиру, де я за ніч мав надрукувати газету.
Якось виникла потреба звернутися до адвоката, його не було на місці, а секретарка повідомила, що адвокат повернеться через дві години. Найбезпечнішим місцем для чекання нам здавався кінотеатр. Пригадую, що в кінотеатрі «Капітоль» на Портедж-авеню ми дивилися фільм «Іноземний кореспондент» з Джоел Макріа. За півгодини біля мене сів незнайомий. Глянувши на мене разів зо два, він сказав: «Петро, яке твоє прізвище?» Я запитав, чого це його так цікавить, а у відповідь він показав жетон з написом «Канадська королівська поліція — Вільям Грінлі». Це ім’я я запам’ятав на все життя. Він наказав мені йти за ним, оскільки у нього, мовляв, було кілька запитань до мене. Показавши на Стіва, який сидів за кілька рядів далі, поліцейський сказав, щоб мій товариш ішов за нами. На це я відповів, що не знаю його...
У поліційному відділку від мене вимагали, щоб я назвав моїх товаришів. Я назвав тих, кого вже заарештували — Джона Нейвіса, Івана Дубна, Антона Білецького. Поліцейських це не задовольнило, але на цьому їхні розпитування застопорилися. В тюрмі мене тримали кілька годин перед тим, як відправити до табору. Я отримав дозвіл подзвонити своїм рідним і сповістити їх, що за пару годин мене доставлять на станцію. Це було 8 вересня 1940 року.
Поліцейський, який супроводжував мене, задавав безліч запитань, наприклад, чи знав я Анні Буллер й інших товаришів. Він розпитував про Міча Сейго, про його національність. На що я відповів: «Можливо, японець. Ім’я схоже на японське...»
Наступного дня ми прибули до Кана* наскіса. Тут, у цій необжитій місцевості, канадський уряд розмістив табір для інтернованих. Це и&в бути табір для ні¬
9*
мецьких військовополонених. Та він став концентраційним табором для нас.
Кананаскіс — індіанська назва. Сам табір з півдня і заходу був оточений високими горами, на півночі протікала ріка Кананаскіс, а на сході лежала рівнина, через яку проходила дорога до залізничної станції Сібі. Табір був розділений на дві частини .— адміністративну й територію для в’язнів, обнесену двома рядами колючого дроту. Через кожні 200 ярдів стояли сторожові вишки з солдатами, озброєними гвинтівками й автоматами. Недалеко від двох рядів колючого дроту проходила ще одна лінія дроту вже на самій території для в’язнів. Якщо хтось із в’язнів заходив за цю лінію, то охорона відкривала вогонь.
У таборі перебувало 795 в’язнів. Се- ед них — 600 німців, 40 італійців і 9 — людей різних національностей, об’єднаних одним іменем — антифашисти (більшість з них були українцями). Основну масу німців складали іммігранти, що мешкали в Канаді, та серед них були й полонені з цивільних пароплавів. Між ними був один комуніст й один соціаліст. Ці двоє ставилися дружньо до нас.
Деякі антифашисти належали до компартії. Комендант табору, людина надто реакційна й брутальна, весь час цькував нас. Він ненавидів комуністів і постійно запевняв ніхмців, що ті ще матимуть змогу позбиткуватися над комуністами. Щоб зробити антифашистів більш піддатливими, він розподілив нас по одному У відділки, де були виключно фашисти. Ми вимагали, щоб нас поселили разом, але до 1 травня 1941 року наша вимога не була прийнята.
Самі бараки мали невеселий вигляд. У кожному відділку стояли дванадцять ліжок, посередині — стіл із грубого дерева з лавками, а в кутку — грубка. Бараки були збудовані з сосни, але між колодами зяяли великі щілини, вітер заносив у приміщення сніг, пісок, холод. В бараці стояло відро для води з однією кружкою на всіх. Дах був покритий толлю, а вікна переплетені колючим дротом. Двері зачинялися на засув з зовнішнього боку. Кожен рух в’язнів на території табору контролювався.
В’язні мали право написати чотири листи на місяць, кожен не більше двадцяти чотирьох рядків, і чотири листівки на сім рядків кожна. Листи англійською, німецькою та італійською мовами проходили цензуру на місці, а іншомовні відсилалися до цензора в Оттаву. На зворотній адресі стояло лише прізвище й закодована назва табору — К. П. X, тобто Кананаскіс, Пета- вава чи Халл, залежно від місця ув’язнення кореспондента. Наше листування піддавалося особливій перевірці. В мене і тепер зберігаються листівки, в яких деякі рядки густо замазані чорною тушшю, а окремі слова просто вирізані.
Ми намагалися бути в курсі подій, що відбувалися на волі. В табір надходили дві щоденні газети, з яких цензура вилучала всі воєнні новини.
131

Серед німців були нацисти; деякі доходили до фанатизму. Пригадую, як один німець, годуючи ворону з рук, силкувався навчити її промовляти «Хайль Гітлер». Та його домагання були марними, вона спромоглася лише на «кар, кар, кар». Одним із найбільш запеклих нацисті® у таборі був священик, вихо дець з України, де він до революції мав власний завод із 600 робітниками. Після революції він втік до Польщі, а звідти перебрався до Канади, його і раніше заарештовували за нацистську діяльність.
Одного разу ми з Джоном Нейвісом помітили, що священик щось пише. Джон запитав у нього, чим він займається. «Пишу книгу, — відповів священик. — Зараз я пишу німецькою мовою, та скоро, коли закінчиться війна, повернуся до Росії й надрукую її російською мовою», йому було вже за шістдесят, а він ще сподівався приїхати до Радянського Союзу й опублікувати свою книжкуі Цікава деталь. Саме цьому священику комендант табору доручив перевірити', чи немає якоїсь крамоли у творах Тараса Шевченка, що їх надіслала мені дружина. Можете собі уявити...
Деяких нацистів звільнили з таборів раніше, зокрема тих, хто мав гроші або ж зв’язки з урядом.. Однак не всі німецькі в’язні підтримували Гітлера. Пригадую одного молодого німця з Ванкувера, що був у нашому відділку. Нацисти нещадно побили його за відверто висловлену позицію — хлопця забрали до табірної лікарні. Наша антифашистська група звернулася до адміністрації з вимогою перевести цього німця до іншого відділку, де б його життю не загрожувала небезпека.
Наша група відзначалася високою організованістю. До її складу входили представники різних національностей — 24 українці, 6 британців, 2 німці, 2 поляки, 2 євреї, 2 фінни і один угорець. Ми вибрали виконавчий комітет. Дістаючи передачі від наших друзів з волі, усе розподіляли порівну.
Посилки з дому перевірялися в приміщенні охорони. Та наші друзі були вигадливими. Наприклад, харчі загортали в газету «Канадіан трібюн» й таким чином ми могли довідатися про реальне становище в світі. А втім, серед охоронців були й такі, що дружньо ставилися до нас. Один з них, приміром, воював проти фашизму на полях Іспанії. Цей чоловік завжди допомагав в’язням. Нам з Біллом Рігбі навіть вдалося зібрати чималу бібліотеку. Мої книги були переважно українською мовою, а його — англійською. Коли ми, антифашисти, збиралися разом, Білл Рігбі розповідав про робітничий рух і події міжнародного життя. Якоб Пеннер і Джон Нейвіс згадували про загальний страйк у бін- ніпезі 1919 року. Згодом ми організували гурток по вивченню німецької мови, яким керував Якоб Пеннер. Михайло Сав’як навчав нас англійської мови, а коли він захворів, то його заступив Білл Репка. Білл Рігбі і я. коли це було можливо, приносили від ..охоронців сві¬
132
жий номер газети «Альберин» і .журналу «Едмонтон джорнел», ще до того, як вони проходили цензуру.
В таборі ми відзначали 7 листопада 1940 року, Перше травня 1941 року й річницю масових арештів. Шостого липня 1941 року ми організували обід з промовами й піснями. Антифашисти- українці зібрали навіть невеличкий хор, для якого Джон Вір спеціально написав пісню «Наші чорні дні в Кананаскісі». Музику на його вірші склали Бен Суан- кей і Білл Репка.
Події на фронті — напад фашистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року — позначилися і на житті в таборі. Значно погіршилися стосунки між нами і німцями. Ми знову й знову вимагали, щоб нам надали статус політичних в’язнів. Коли табірне начальство нам відмовило — звернулися ДО уряду. Ми вимагали, щоб нас негайно ізолювали від нацистів і захистили від їхніх нападок.
Нарешті 21 липня було оголошено, що ми залишаємо Кананаскіс. Усіх німецьких в’язнів відправили до Фредеріктона (провінція Нью-Брансуїк). Ми були в другій партії, яку направили до Петава- ви (провінція Онтаріо). В кожному вагоні перебувало 50 чоловік, озброєні охоронці впродовж усієї подорожі тримали нас під наглядом. Наші товариші в Кал гарі довідалися, що нас переправляють в інший табір, і повідомили до Вінніпега, коли саме наш ешелон буде проходити повз залізничну станцію. Товариші організували демонстрацію, та, дізнавшись про це, поліція наказала прогнати поїзд повз станцію на великій швидкості. Лише декому із нас вдалося зустрітися поглядом з друзями...
Вільям РЕПКА
На бурякових плантаціях Альберти збирали урожай, і кожна хвилина була дорога, особливо в цей воєнний час. Однак 8 вересня 1940 року всі робітники зібралися на автобусній станції.
Закутий у наручники, я йшов попереду цих виснажених тяжкою працею людей. Від автобуса до вагона було кілька кроків, і я встиг лише побачити стиснуті кулаки і сльози на очах товаришів. 'Чим вони могли мені зарадити — угорці, словаки, чехи, українці, яких нещодавно привезли до Канади обробляти буряки?
Звісно, королівська поліція могла завадити цьому зібранню й нишком відправити мене в табір для військовополонених або ж іще деінде, однак це йшло б врозріз з основною метою всієї операції. Справа в тому, що напередодні ми вибороли суттєве підвищення заробітної плати для всіх робітників бурякових плантацій. Власті хотіли провчити тих, хто підбурює трудівників бурякових

плантацій у південній Альберті на боротьбу за покращання умов праці й підвищення зарплати, й заявити, що вони не потерплять подібних дій. І на моєму прикладі вони бажали наочно показати, що «робітничі агітатори» можуть бути заарештовані без суду й слідства, без огляду на дотримання демократичних прав,
бо 	підстави для цього нібито дають Правила оборони Канади.
Як тільки я опинився в автобусі, він відразу ж рушив, і я ледве встиг ще раз глянути на моїх товаришів і, наче боксер, двома руками останній раз їх привітати. Дорогою я поринув у думки: яке майбутнє чекає на мене? Що приготував для мене канадський істеблішмент? Я багато читав про гітлерівські концтабори й долю, яка випала багатьом антифашистам ще до масового винищення євреїв. Антифашистів піддавали жорстоким тортурам, від них вимагали зізнань, декого застрелили «при спробі до втечі». Невже і в Канаді можливе таке — фашизм проти антифашистів?
Моя антифашистська діяльність почалася півтора року тому, власне, з конференції Ліги боротьби проти війни і фашизму. яка відбулася в Едмонтоні у
1939 році 1 в роботі якої я брав участь. Під час конференції до мене підійшли делегати летбріджської профспілки робітників бурякових плантацій. Вони сказали мені, що для їхньої спілки потрібна людина, яка розмовляє українською й іншими слов’янськими мовами. Порадившись з товаришами і сім’єю, я дав згоду. Незабаром мене обрали секретарем профспілки. На той час на бурякових плантаціях лівденної Альберти працювало близько 3000 робітників. їх праця була нелегкою. Більшість робітників — це1 вихідці із країн Східної Європи. Нам пощастило з президентом профспілки, ним був-Джон Белух, який розмовляв сімома мовами. Завдяки його зусиллям і допомозі багатьох інших робітників ми змогли провести ряд місцевих конференцій, а також важливу переможну акцію весною
1940 року. Спеціально вибраний комітет нашої спілки звернувся до Асоціації фермерів бурякових плантацій з вимогою суттєвого підвищення заробітної плати. У тісному союзі з цукровою компанією власники ферм, пославшись на воєнний час, оголосили наші вимоги безпідставними. Тоді я розіслав лист у всі спілки; в них ішлося про умови, в яких працюють наші робітники, а також було прохання, щоб профспілки надіслали резолюції на адресу Асоціації й цукрової компанії на підтримку наших вимог. Підтримка була велика, однак й опозиція посилювалась. Одного дня мене викликали до летбріджського відділку поліції й запитали, навіщо я затіяв усе це. «Це моя робота — піклуватися про поліпшення долі членів моєї профспілки, а кожен добре знає, що їм платять менше, ніж •вони заробляють»,— сказав я у відповідь. Врсіпті-решт ми добилися значного підвищення заробітної платні.
Незабаром, на конференції з приводу нашої перемоги, мене обрали делегатом наступного з'їзду Канадського робітничо¬
го конгресу (КРК), який мав відбутися в Оттаві у вересні того ж року. Та я не був певний, що зможу поїхати до Оттави. Оскільки члени нашої спілки були розкидані по всій південній Альберті й було надзвичайно важко зібрати внески саме в розпал сезону, у нашій спілці не було грошей. Не дивлячись на досить гучний титул виконавчого секретаря спілки, я зарплати не отримував, мені надавали тільки кімнату в будинку гірників і талони на харчування. Можна сказати, що в ті дні ми жили на ентузіазмі. Я добре розумів, що поїздка до Оттави для участі у роботі з’їзду КРК буде коштувати чимало, і вирішив піти попрацювати на збиранні буряків, щоб таким чином заробити трохи грошей. Тоді я не підозрював, що мені, попри всі мої зусилля, не вдасться побувати на з’їзді КРК і причиною того буде зовсім не нестача грошей (7 вересня 1940 року В. Репку заарештували в містечку Мілк Рівер, поблизу якого стояла ферма, де він зби рався працювати. - В. Є.).
У летбріджській тюрмі, куди мене доставили, два офіцери поліції намагалися видобути від мене інформацію про моїх товаришів — імена, адреси. Особливо вони цікавилися лідерами нашої профспілки, а серед них — комуністами. Я відповів, що такі запитання ображають мене: я належу до великої групи трударів, що заробляють свій хліб надзвичайно тяжкою працею, то невже офіцери думають, що я їх зраджу? Офіцери погрожували мені, мовляв, якщо не зізнаюсь, то зі мною можуть трапитися жахливі речі...
Розчарування чекало на поліцейських, коли вони прибули разом зі мною до мого помешкання в пошуках імен наших лідерів 1 свідчень їхньої діяльності. Коли поліцейські побачили мою кімнату — в ній були лише вішалка для одягу, невеличкий будильник, приладдя для гоління, кілька олівців 1 папір (мої друзі передбачливо заховали книги з марксизму й робітничого руху)# то, без сумніву, V них розвіялися ілюзії про те, як живуть робітничі лідери.
Мене відразу ж привезли до тюрми. Минуло 24 години, а я й ріски не мав у роті. На мої протести один із поліцейських сказав: «Але ж, Віллє, 1 ти нам нічого не дав».
Важко усвідомлювати, що ти самотній, а за гратами на тебе чекає повна ізоляція від навколишнього середовища. Я виступав на мітингах, бував у гостях. Всюди, де мені доводилося бувати, мене оточувала теплота й повага. Це надзвичайне почуття, коли тебе поважає багато людей. І раптом тебе відрізали від всього світу, без права на зустріч з сім’єю, друзями, з тобою поводяться як із злочинцем, тебе закували в кайдани, влаштовують допити, наче якомусь негіднику. Дійсно, це надто важко усвідомити. И не дивно, що деколи мене охоплював жах і відчай.
Врешті-решт мене відправили до Кал- гарі. По дорозі я розговорився з поліцейським, високим здорованем, який виявився досить доброзичливим,-— навіть зняв з мене кайдани, коли я йшов до туалету.
133

Тут трапилася цікава річ. До мене наблизився чоловік — очі його світилися співчуттям — і мовчки простягнув велику пачку сигарет. Він встиг лише промовити: «І все ж це не кінець світу».
У приміщенні центральної пошти Кал- гарі, куди мене доставили — на верхньому поверсі тут містилася спеціально обладнана гратами кімната з охороною, — було чимало цікавого люду. Декого із них я впізнав по фотографіях у вінні- пезьких робітничих і прогресивних газетах. Вони прибули сюди на судові процеси, які в цей час відбувалися в Кал гарі.
Мене кинули у камеру, де не було нічого, крім залізного ліжка, і я залишився сам на сам з моїми думками. Відразу пригадалося усе, що читав про катування профспілкових лідерів у гітлерівських застінках Мені навіть вчувалося марширування. Про сон не могло бути й мови, думки перекидалися з одного спогаду на інший. Мені вже здавалося, що я бачу в’язнів, які ходять колом по плацу для муштри.
Пізньої ночі, коли всі в’язні поснули, я почув цікаву розмову двох поліцейських. «Цьому молодому профспілковому лідеру (я був певен, що йдеться про мене) не дозволять зустріч з адвокатом чи друзями, його мають відправити до концентраційного табору».— «Що ж це за справедливість?» — запитав молодший із поліцейських. У відповідь старий пробубонів: «Справедливість? Ти повинен краще, ніж будь-хто знати, як стоїть у нас справа з справедливістю. Я розповім то¬
бі 	одну історію». І поліцейський повідав про індіанця, якого власті звинуватили у крадіжці худоби й підло вбили, через газету оголосивши, що справедливість восторжествувала.
«Ось бачиш,— сказав старий.— Справедливість? Це лише байкиї Той індіанець був винний не більш за мене. Та власники ранчо зажадали, щоб хто-не- будь був покараний. І тут немає нічого спільного із справедливістю. Таке може трапитись і з цим молодим лідером робітників. Він*не зробив нічого злочинного, так як і десятки інших. Та якщо проти нього захочуть щось сфабрикувати, просто тому, що цього вимагають власті, то що можна тут вдіяти? Адже закони покликані охороняти тих, у кого є власність. Ти ще молодий і маєш добре запам’ятати цей урок. А ти говориш про справедливість. Не сміши мене».
Урок старого поліцейського був для мене справжнім сюрпризом. Я інтуїтивно відчував, що, борючись за підвищення заробітної плати й покращення умов праці для найбідніших, я борюсь за кращу Канаду, а проте довго не міг зрозуміти, чому зі мною в моїй країні поводяться як
із 	злочинцем. І ось тобі відповідь.
Наступного ранку нас під озброєним конвоєм відправили на станцію, а звідти до підніжжя Скелястих гір. Пізно ввечері ми прибули до табору Кананаскіс. Найперше, що мене вразило,— це світло прожекторів з високих вишок, спрямоване на нас. Табір був обнесений колючим дротом, висотою щонайменше дванад¬
134
цять футів. Безумовно, це був концентраційний табір. Ми опинилися за дротом і одержали одяг в’язнів. Наступного ранку мене вивели на плац. Мій номер був 590, і я зайняв своє місце між 589-им І 591-им номерами.
Марія ПРОКОП
В суботу 6 липня 1940 року вдосвіта між четвертою й п’ятою годинами в помешканнях керівників ТУРФДому й редакторів «Народної газети» відбулися обшуки. Загони королівської поліції вривалися в домівки, збиткувалися над жінками й дітьми, заарештовували чоловіків. Діяли як справжні гітлерівці. Заарештованим не давали навіть часу, щоб зібрати найнеобхідніші речі, попрощатися з рідними.
У Вінніпезі того дня було заарештовано дев'ятнадцять антифашистів.
Це були жахливі дні. Надто скрутно доводилося матерям. їхні серця розривалися навпіл, коли діти постійно запитували їх, чому поліція забрала батьків і коли вони повернуться додому Матері намагалися якось розтлумачити дітям, що сталося. Та як вони могли пояснити їм те, що самі не могли зрозуміти? Наші чоловіки впродовж років вели боротьбу проти фашизму — і ось тобі маєш: коли Канада вступила у війну з Німеччиною, то заарештували саме їх, а не німецьких й українських фашистів. Підставою було нібито те, що вони — члени підривних й нелегальних організацій, а тому вороги Канади.
Якось у середині тижня жінки зібралися разом й почали радитися, що робити. Відразу ж було прийнято рішення подати міністру юстиції протест проти арешту наших чоловіків і вимагати їхнього звільнення. Ми міркували й про те, як забезпечити харчуванням наших дітей. Адже у жодної з нас не було якихось заощаджень. Єдиний шлях — звернутися до уряду по допомогу. Однак жінкам довелося подолати чимало перешкод, поки уряд піїііов на видачу такої допомоги, та й то лише непрацездатним і тим, хто не міг залишити дітей самих...
Ми дуже тривожилися й переживали за життя наших чоловіків, особливо коли довідалися, що. вони перебували в бараках разом з фашистами — один антифашист на одинадцять фашистів. Розуміли, що повинні розпочати боротьбу за звільнення наших чоловіків і друзів, і усвідомлювали, що ця боротьба буде нелегкою й виснажливою. Та ми не були самотніми. Відразу зоорганізувалися два комітети: комітет за звільнення в’язнів 1 комітет допомоги сім'ям. Останній збирав гроші серед прихильників робітничого руху й час від часу надавав допомогу тим, кому було найважче.
Боротьба жінок за звільнення чолові- ків-антифашистів переросла в широкий рух за демократичні права, за легалізацію ТУРФДому й активізацію Ка¬

нади у війні проти фашистської Німеччини. Протестували проти брутальних арештів без суду і слідства, вимагали, щоб у таборі їх утримували окремо від фашистських в'язнів. Ми заявили рішучий протест проти ярлика «військовополонений», який нашим товаришам начепили власті. Адже це означало, що вони запеклі вороги Канади, що їх прирівнювали до фашистів. Зрештою ми наполягали на тому, щоб наших чоловіків розглядали як політичних в’язнів, і вимагали для них відповідного статусу.
Надійшли відповіді на наші запити міністру юстиції. В них говорилось, що наші чоловіки були інтерновані на підставі донесень (і до сьогодні невідомо, хто їх сфабрикував) як члени комуністичної партії й інших організацій, оголошених поза законом, значить, вони були воро гами держави і заарештовані справедливо.
Так почалося наше листування з Оттавою. За ті два роки я написала стільки листів, скільки не писала за все своє життя. Мені довелося скласти сотні телеграм протесту, які ми надсилали до Оттави від наших так званих «домашніх зборів». Здавалося, що цьому листуванню не буде кінця. У слабодухих могли опуститися руки. Та ми не втрачали надії.
Через кілька тижнів після перших протестів, які надходили на адресу міністра юстиції як з самого Кананаскіса, так і з інших міст Канади, було створено Комісію Хайдмена, до складу якої ввійшли один суддя й один офіцер королівської поліції. Канадські «розслідування» восени 1940 року не дали жодних позитивних наслідків. Ми наперед знали, як закінчиться цей фарс. У листі, який Петро (Петро Прокоп відбував ув'язнення у концтаборі Кананаскіс. —В. Є.) отримав після розгляду справи, говорилось, що Комісія рекомендувала тримати його в ув'язненні. Неважко було здогадатися, що подібного змісту листи отримали й інші в'язні. Власті проігнорували й вимогу утримувати наших товаришів окремо від фашистів...
Відразу ж після арештів у липні 1940 року осередки ТУРФДому на вулицях Прітчард-авеню і Мангрегор були ліквідовані. Одного дня, проходячи по Прітчард-авеню, я помітила таку картину: якісь три мужчини виносили КНИЇ’И із осередку ТУРФДому, а два офіцери поліції стояли на варті. Наша бібліотека була однією з найбільших бібліотек етнічних організацій Канади, ми мали чимало цінних книг: твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка й інших письменників, наукову літературу. Ці книги залюбки читали члени ТУРФДому. А зараз їх звалювали в кузов машини, наче дрова. Спостерігаючи все це, я уявила, як Гітлер спалював книги, й подумала, що, можливо, така доля чекає і наїііі книги. Я не помилилася —■ адже таке трапилося з нашою бібліотекою у Вінніпезі й інших містах.* Більшість книг були знищені.
Як я вже згадувала, після оголошення
нашої організації поза законом осередки ТУРФДому на вулицях Прітчард-авеню й Макгрегор, а також у Пойнт-Дугласі1 були закриті 1 приміщення їх цілодобово охоронялися. Друкарня, де друкувалася «Народна газета» й інші видання, опинилася в руках українських націоналістів, які підтримували Гітлера й наших політичних ворогів. Вони почали видавати свою газету, однак нашу назву залишили — «Народна газета». Таким чином націоналісти сподівалися втримати наших передплатників. Однак з цього нічого не вийшло. Незабаром читачі почали повертати газету за рахунок її видавців, вкладаючи в пакунки шматки гострого металу, старі черевики або ж каміння. Нові видавці виявилися неспроможними залучити наших читачів, і в травні 1941 року потерпіли повний провал.
У Вінніпезі «чорні бестії», так ми охрестили поліцейських шпигів, продовжували вдень і вночі вишукувати нові жертви. Тривали арешти, обшуки тощо. Під особливим наглядом перебували помешкання сімей в’язнів. Хоча за нами стежили, ми й далі щотижня збиралися. Попри всі труднощі у Вінніпезі, як і по всій Канаді, активізувався підпільний рух. У Вінніпезі виходила підпільна газета «За волю». У Смоукі Лейк (провінція Альберта) легальна «Голос, правди», а з 7 серпня 1941 року в Торонто почала виходити щотижнева газета «Українське життя» (нині «Життя і слово»). Завдяки цим газетам, листівкам, зустрічам наша громада була поінформована щодо загальної ситуації в Канаді й на війні.
В 1941 році рух за звільнення в’язнів здобув нових прихильників у західній частині країни. На Ьході в нього включилися профспілки. На той час було ув'язнено близько 40 антифашистів у Західній й 70 у Східній Канаді. Діяльність нашого комітету набула розголосу. Під тиском громадськості в Оттаві був створений парламентський комітет, який мав переглянути Правила оборони Канади. Ми добре розуміли, що це черговий урядовий фарс. Однак і цей крок уряду зустрів наше схвалення, бо він означав, що наші зусилля чогось варті.
У Вінніпезі були проведені конференція і масовий мітинг, де були вибрані три делегати, які мали відвідати комісію в Оттаві: Норман Пеннер, Хелен Креч- маровскі і я. Гроші на дорогу збирали всім гуртом. 31 березня ми прибули в Оттаву й зустрілися з Іншими жінками в'язнів із Галіфакса, Уеленда, Торонто, Порт-Артура і Віндзора. Ще перед від’їздом з Вінніпега ми зверталися до міністра юстиції й парламентського комітету з проханням про аудієнцію, але відповіді так і не отримали. Щойно прибувши в Оттаву, ми вибрали координаційний комітет. Наскільки я пригадую, до його складу ввійшли Норман Пеннер, Кейт Магнусон, Дженні Фрід та Інші. Парламентський комітет, який був створений саме для зустрічей з делегаціями, від¬
1 Пойнт-Дуглас — передмістя Вінніпега.
13р

мовився нас прийняти. По телефону ми сповістили представникові комітету, що не залишимо Оттаву до тих пір, поки нас не вислухають. Ми зайняли кімнату в готелі «Віндзор», звідки було видно вхід до парламенту. Багато людей в Оттаві приносили нам до готелю їжу, а на ніч запрошували до своїх домівок.
В суботу ми зустрілися з представниками преси і провели прес-конференцію. Особливо нас підтримала торонтська «Стар». У звіті газети про цю прес-кон- ференцію говорилось, що група жінок в'язнів з усіх кінців Канади тулиться в одній кімнаті готелю «Віндзор» без будь- яких матеріальних засобів до існування. Газета наголошувала, що ми рішуче захищаємо свою позицію й наполягаємо на зустрічі з міністром юстиції й парламентським комітетом. «Стар» слово в слово передрукувала звернення, в якому ми виклали всі наші вимоги. Підтримка з боку «Стар» забезпечила нам визнання у всій країні Це вже саме по собі було перемогою.
Нарешті, у вівторок нам сповістили, що міністр юстиції й парламентський комітет приймуть нас наступного дня. Ми передали наші заяви міністру юстиції й парламентському комітету, однак їх, як було видно, не обходила ні наша доля, ні доля жертв ув'язнення. Вони нападали на нас, звинувачуючи в тому, що ми — комуністи, намагалися спровокувати розмову про політику Радянського Союзу.
Ми рішуче заявили, що наші чоловіки ніколи не були ворогами Канади; вони були 1 залишаються антифашистами, ворогами нацистської Німеччини, а тому їх слід негайно звільнити...
З Оттави у Вінніпег повернулися 5 квітня й відразу ж включилися у виборчу кампанію, яка проходила в умовах терору і цькування. Нашим кандидатом був У. Кардані, ветеран батальйону ім. Маккензі-Папіно, який бився за Республіканську Іспанію. Виборча програма Кар* даша закликала до нещадної боротьби проти фашизму в Європі, за демократичні права й свободу всім антифашистам у Ка наді, за поліпшення економічного становища трудового люду Манітоби. Останній мітинг у Вінніпезі зібрав близько 3000 чоловік. За тих умов це була повна мобілізація наших сил. Кардаш був обраний до провінційних законодавчих зборів 1.
Після цих виборів кампанія за звільнення антифашистів набрала величезного розмаху. Ми з успіхом проводили мітинги й демонстрації на площі Маркет- сквер, в Інших районах міста. Паралельно вели роз’яснювальну роботу на підтримку воєнних дій з боку Канади й про давали «бонди перемоги».
Ми, жінки в'язнів, були серед перших, хто вступив до Товариства українських канадців. Відразу ж почали шити одіж для канадських солдатів і збирати гроші у фонд допомоги Радянському Союзу в його війні проти Німеччини. Згодом ми приєдналися до кампанії Червоного Хреста по здійсненню медичної допомоги
1 Однопалатні аргани влади в провінції, що обираються терміном на 5 років.
136
СРСР. Ми розуміли, що, підтримуючи Радянський Союз, дбаємо і про Канаду.
Наприкінці грудня 1941 року прогресивну українську громаду охопило загальне хвилювання. Українська національна організація (УНО) — націоналістична організація, яка існує в Канаді з 1932 року, — оголосила, що 28 грудня вона відкриває нову «домівку» на вулиці Евклід-авеню в Пойнт-Дугласі. Виявилося, що це приміщення нашого Робітничого дому, яке канадський уряд конфіскував і продав УНО, нашим запеклим політичним ворогам. Колишні члени ТУРФДому направили делегацію до Він- ніпезького відділку поліції з протестом проти відкриття націоналістами «домівки». Делегація попередила також, що під час «торжества» ми проведемо демонстрацію. Після цієї демонстрації додалося роботи Національному комітету за демократичні права, оскільки поліція, заарештувала 13 наших товаришів. Під час суду стала очевидною жахлива несправедливість щодо нашої організації й з’ясувалося, що деякі лідери УНО були фашистами. Иозеф Жукен, який на суді захищав заарештованих членів нашої організації, наводив факти, які свідчили про зв'язок між УНО і нацистською Німеччиною.
В кінці 1941 — на початку 1942 року нам дозволили відвідати націих чоловіків у тюрмі Халла. Щоправда, цим дозволом ми не могли скористатись — надто велика відстань відділяла Вінніпег у Західній Канаді і Халл у Східній. На початку 1942 року декого із в’язнів почали звільняти.
22—23 лютого під егідою Національного комітету за демократичні права в Оттаві відбулася всеканадська конференція. В ній взяли участь представники виборних органів, члени парламенту, профспілкові лідери, церковні діячі, юристи І т. д. — 200 посланців від 140 тисяч канадців. Вінніпег на цій конференції представляли три делегати, серед них була і я. Канада готувалася до плебісциту 1 Наша організація працювала серед української громади, ми виступали на підтримку плебісциту. Тривала й боротьба за звільнення всіх в'язнів. Після конференції в Оттаві міністерство юстиції створило консультативний комітет по розгляду справ в'язнів Халла. Зрештою було рекомендовано звільнити всіх антифашистів. Щоправда, цей процес забрав чимало часу. Після звільнення колишні в'язні мусили регулярно з'являтися у відділки королівської поліції 1 їм не дозволялося залишати місця свого постійного проживання без спеціального на те дозволу.
З англійської переклав Володимир ЄВТУХ
1 Плебісцит було проведено в квітні 1942 року. Згідно з плебісцитом уряду надавалося право посилати на заморські театри воєнних дій проти сил фашистського блоку не тільки завербовані війська, але й війська, сформовані на основі військової повинності.

«ЙОГО ПОКЛИКАННЯ - СВЯТО!»
Закордонний період у творчості Олександра Мурашка
Олександр Мурашко. Фото 1905—1906 рр.
Вперше Олександр Мурашко (1875— 1919) виїхав за кордон на початку зими 1901 року. Право на поїздку для удосконалення майстерності він здобув у творчому змаганні з товаришами по навчанню в петербурзькій Академії мистецтв (серед останніх слід виділити Ф. Малявіна, який згодом прогримів у Європі). Члени жюрі присудили першість «Похорону кошового» Олександра Мурашка.
Вдосконалювати майстерність належало в Парижі і Мюнхені. До столиці Франції Олександр Мурашко приїхав разом із своїм дядьком — відомим українським художником Миколою Іванови чем Мурашком. Париж захопив живописця. А проте вже через півроку — весною 1902-го — Мурашко кидає все і тікає до Києва, щоб, як зізнавався, подихати рідним повітрям, поглянути на дніпрові простори.
Вчинок ніби несподіваний і водночас цілком природний. Вдома краще думалось, а подумати було про що. Молодо му майстру, який формувався під впли вом ідей російських «передвижників», нелегко було зорієнтуватись у вирі новітніх мистецьких шкіл і напрямків, запропонованих Парижем. Він завжди заперечував проти механічного перенесен мя на український грунт західних ху дожницьких здобутків, але ж у досвіді зарубіжних колег напевне було раціо иальне зерно і його не годилося відкидати.
Обстоюючи народність як основу мистецтва, Олександр Мурашко водночас дбав про постійне розширення обріїв культури свого народу і не міг не зацікавитися пошуками імпресіоністів та їх
ніх послідовників. Радісний, барвистий світ картин Мане; творча практика Де- га і Ван-Гога, які виявляли, здавалось, необмежені можливості кольору; міркування Сезанна: «Дувр — абетка, за
якою вчимося читати, але ми мусимо відкинути всі прекрасні формули наших великих предків, щоб вивчити живу природу і виявити її, відтворити на полотнах згідно з нашим особистим темпераментом», — все побачене, почуте, прочитане треба було осмислити, усвідомити, співставити з власним досвідом, а вже потім взяти до рук пензель.
Повернувшись до Парижа, Олександр Мурашко ретельно працює. Він оволодіває новими технічними прийомами — вчиться накладати фарби на полотно не тільки пензлем, але й мастихіном, захоплюється пошуками гармонії кольору 1 форми
Все це знайшло відображення в полотні «Серафима», яке художник послав з Парижа на виставку «передвижників». Зображена на нім молода дівчина в ясній блузці та синій спідниці вирізнялась на загальному суворому тлі виставки яскравістю колориту, сміливими, широкими мазками
Паризький період закордонного життя Олександра Мурашка закінчився несподівано. Майстерню разом з усіма полотнами було продано з аукціону за борги, поки художник перебував у Мюнхені. Довелося на якийсь час «прописатись» у Німеччині, його тутешній наставник — живописець і педагог Антон Аж- бе. Мюнхенські студії Мурашка — це передусім зосереджена повсякденна праця. Бувало зберешся до когось із колег у гості. — жартома згадував худож-
137

У кафе. Фрагмент. Париж. 1902 р.
ник, — а господар весь у роботі; отож нічого не лишається, як повертатись додому і собі ставати до мольберта.
В цей час Олександр Мурашко здійснює подорожі по Італії, Франції та Німеччині. Він знайомиться з художнім життям, відвідує музеї, малює. Знову і знову вдивляється у полотна Веласкеса, «барбізонців». Захоплено робить начерки нічного Парижа, пише життя простих людей. Певний період пошуків завершує картина «Дівчина в червоному капелюсі», що і нині вабить весняним настроєм, виразним малюнком.
Тоді ж таки створені такі відомі твори О. Мурашка, як «У кафе», «Італійка з дочкою», «Парижанка», «Тетяна» — одне з найулюбленіших полотен майстра. 1904 року художник повертається в Петербург, а через три роки переїздить до Києва.
Тим часом у Петербурзі до Олександра Мурашка завітав відомий колекціонер і меценат О. М. Терещенко й запропонував йому спільну подорож для ознайомлення із мистецькими цінностями Франції та Італії. Побували мандрівники також в Алжірі і Тунісі. Мурашко, певно, виправдав сподівання свого патрона, бо той зробив йому спокусливу пропозицію: за солідну щомісячну винагороду мільйонер хотів придбати всі створю вані в майстерні художника роботи. Прийнявши цю пропозицію, Мурашко відразу вирішив би свої непрості матеріальні проблеми. І все ж майстер обрав незалежність.
Перебуваючи за кордоном, Олександр Мурашко брав участь у виставках, 1 до¬
138
сить успішно, але справжній тріумф прийшов пізніше. 1909 року вже з Києва він відправив до Мюнхена на міжнародну виставку дві свої роботи: «На ковзанці» та «Карусель». Ось що згадує дружина художника: «Ця картина («Карусель». — В. А.) справляє на колосальній виставці серед тисяч виставлених праць майстрів всіх народів таке враження, що за неї присуджують майстрові золоту медаль, і його запрошують до участі у визначних міжнародних виставках у Берліні, Відні, Амстердамі, Венеції. Разом з тим майстер дістав пропозицію влаштувати свою власну виставку. Цю пропозицію О. Мурашко приймає і в роках 1910 і 1911 уряджує свою невелику виставку — не більше 25 праць — в Берліні, Кельні і Дюссельдорфі. Ця виставка має визначний артистичний і матеріальний успіх. Особливе враження за кордоном справляють яскравість тонів і життєрадісний колорит його картин. З 1911 року О. Мурашко стає постійним учасником «Мюнхенського Сеце- сіону» (одне з художніх об’єднань кінця XIX — поч. XX ст. в Німеччині та Австрії, які виступали проти офіційного академічного мистецтва. —В. А.), де його особливо цінять як портретиста. Того самого року він виставляє на міжнародній виставці у Венеції дві з кращих своїх речей: «У неділю» і «На терасі», які на тій самій виставці було придбано: першу до Нью-Йорка, другу — до королівської галереї в Бухаресті».
Картини О. Мурашка здобули в Європі велику популярність, а ім'я його стало відомим широкому колу шанувальни¬

ків живопису. Видатний художник Франц Штук цілком слушно відповідав живописцям з України, що приїздили «по науку» до Німеччини: «Ви з України? Чо го ж ви їдете до Мюнхена? Повертайтесь додому. У вас у Києві живе такий прекрасний художник, як Олександр Му- рашкої У нього вчіться».
Не обходила увагою творчість українського художника й зарубіжна преса. Так, після ряду виставок «Кельніше альгемайне цайтунг» від 11 січня 1911 р. писала: «Мурашко виявляє себе в мистецтві, як сильна, самобутня постать. В портретах він завжди блискуче вирішує цікаві завдання освітлення. Його покликання — свято! Ось, наприклад, він малює молодого чоловіка в широкій панамі, який сидить у човні проти сонця (портрет Ж. Мурашка), і червонуваті полиски коло шиї та обличчя пронизують всю картину цілою гамою сонячних тонів. Прекрасним психологом виявляє себе Мурашко в портреті селянки... І, взагалі, всі картини Мурашка, побудовані на тонко відчутих півтонах, вибагливих кольорових нюансах, подають нам Мурашка як небуденну мистецьку постать».
Рецензент іншої кельнської газети зазначає: «В художньому салоні Шуль- те нині експонується цікава виставка художника Мурашка... Найбільш видатним твором ми вважаємо картину «Південь. У неділю», що представляє двох селянок на тлі осіннього пейзажу. Картина привертає увагу не тільки своєрідними яскравими, хоч і не строкатими тонами, але й чисто українським колоритом».
Знайомство з сучасним йому мистецьким життям зарубіжних країн для Олександра Мурашка не обмежувалось лише вивченням та засвоєнням кращого досвіду майстрів живопису. Художник був людиною з щирим серцем, не байдужим до друзів. Яскравим свідченням цього є створений ним портрет відомого польського пейзажиста, наставника багатьох українських художників — Яна Стані- славського.
Закордонні подорожі (крім вже названих країн, О. Мурашко бував також у Фінляндії), роки життя й праці в Парижі і Мюнхені, що сприяли удосконаленню майстерності й поглибленню знань, допомогли Олександру Мурашку стати у перший ряд вітчизняних живописців, чиє мистецтво збуджує радість і любов до життя. Слід зазначити, що майстер мав високий авторитет і як громадський діяч. Він наполегливо боровся за високу художню культуру, був одним з найактивніших пропагандистів українського мистецтва за кордоном, йдеться про істин не національне мистецтво, що не має нічого спільного з псевдоукраїнським живописом, переповненим зовнішнім етнографізмом (колодязі, хатки, ставки, верби...). Після встановлення на Україні Радянської влади О. Мурашко брав активну участь в діяльності Наркомосу УРСР. Рання смерть художника перешкодила йому створити картини про нову, Радянську Україну.
Твори Олександра Мурашка й нині
Тетяна. Париж. 1902—1903 рр.
зберігаються, крім музеїв нашої країни, в НДР, ФРН, Австрії, Румунії, Угорщині, Франції, США. Вони розповідають і про їх автора — видатного художника, і про його Батьківщину
Віталій АБЛ1ЦОВ
Дівчина в червоному капелюсі. Фрагмент. Париж. 1902—1903 рр.

УКРАЇНА в жита й. в. фріча
«Без жертв не народжується майбутнє», — так говорив молодий революціонер И. В. Фріч сто років тому. І цим він керувався все своє життя. Дерзайте і ви! Майбутнє, за яке ми воювали, це ваше майбутнє. Саме у вас забирає його фашизм, він готує вам важку долю. А тому в бій проти фашизму!»
Це рядки з листівки, що Н склав Юліус Фучік в окупованій гітлерівцями ‘Празі, йозеф Вацлав Фріч (1829— 1890), який помер майже за півсторіччя до початку другої світової війни, воював на передовій, пліч-о-пліч з бійцями-анти- фашистами. Наступальний характер
творчості чеського революціонера лякав хазяїв буржуазної Чехословаччини, тому спадщина Фріча стала здобутком широкої наукової та літературної громадськості тільки після 1945 року. Оце замовчування Фріча не могло не позначитися на вивченні його діяльності і в нашій країні. Власне, тільки тепер, уже в наш час, ім’я Фріча почало дедалі частіше з'являтися на сторінках літературознавчих та історичних праць Г. Д. Вервеса, Є. П. Кирилюка, В. І. Шевчука, О. Є. Засенка та інших науковців, що досліджують взаємозв’язки вітчизняної і чеської культур.
Зі слов’янським фольклором і українськими піснями зокрема юний Фріч познайомився ще в бібліотеці свого дядька Ф. Л. Челаковського. А незабаром трапилася щаслива нагода послухати ці пісні з уст О. М. Волинського, який приїхав у Прагу для продовження своїх славістичних студій і воднораз для популяризації серед чехів і словаків російської
140
та української культур. Коли «Бо- дянський, душа як ніжна, так і запальна, — згадував пізніше Фріч, — заспівав нам свої малоруські думи, повні туги і незвичайних мелодійних знад, тут всім заросилися очі, а серце моє наповнилося ніколи ще не пізнаним хвилюючим бажанням иізнати і осягнути весь цей виринаючий слов’янський світ, до якого б припасти і спалахнути на повну силу».
Фріч не тільки зачаровується почутою українською піснею, а й осмислює її в масштабах слов’янських. З молодих літ він усвідомив себе як інтернаціоналіст, чий обов’язок — обстоювати інтереси усіх слов’янських народів, чий ідеал — рівність і братерство. Атмосфера альтруїзму, що панувала в домі його батька, прогресивного празького адвоката И. Ф. Фріча, формувала у хлопця співчуття і повагу до трударів.
Український фольклор стає для ньо го одним з аргументів у політичній боротьбі. підтримкою у літературній роботі.
Прислів’я і приказки, фрагменти українських народних пісень зустрічаємо в його статтях, спогадах, у публіцистичних виступах. Відчути живе дихання наддніпрянського краю Фрічу дуже допоміг Гоголь, повісті якого, зокрема «Тарас Бульба», стали для юного чеха і своєрідним університетом життя, і джерелом творчого натхнення, збудивши невгамовне бажання відвідати Україну.
Живучи в 1859—1879 рр. в еміграції (в Англії, Франції, Німеччині, Італії), Фріч познайомився з багатьма видатними діячами літератури й мистецтва різних країн, йому пощастило слухати українські народні пісні від Марка Вовчка і Л. М. Жемчужникова. Український фольклор в оцінці Фріча — це невід’ємний елемент національного існування, стійкості духу, витривалості і волевиявлення народу. В статті «Про слов янсь- кий схід» Фріч пише, що незважаючи на віковічний гніт, ворожі наскоки, поневолення, український народ упродовж віків зберіг свій характер, поетичність, гостинність, що «досі він співає свої невимовно чарівні і сумні думи — оповідає свої повісті про давніх отаманів...»
1848 р. студента Иозефа Вацлава Фріча було обрано делегатом Слов’янського з’їзду До Праги тоді приїхали також група українців з Галичини та представники закарпатських українців. Керівництво з’їздом опинилося в руках досвідчених, але консервативних діячів Ф. »Палацького. П. Шафарика, Ф. Рігра, які намагалися звести його роботу до обговорювання національних проблем. Вони виголошували, як зазначав І. Фран- ко, багатообіцяючі промови, і таким чином їм вдалося привернути на свій бік делегатів Західної України. Фріч не поділяв поглядів Палацького і його прихильників, отож приєднався до революційно настроєних делегатів.
Керівництву Слов’янського з їзду не вдялося відсунути енергійного студента у затінок. Коли австрійські власті вирішили потопити з’їзд у крові, Фріч ^організовує рішучий опір урядовому війську

під командуванням генерала Віндіш- гретца і фактично стає одним з керівників Празького повстання 1848 р. Після поразки повстання Фріч шукає нові шляхи боротьби, бере участь у підготовці перевороту і врешті-решт опиняється за гратами: тільки молодість рятує його від смертного вироку...
Повернувшись з ув’язнення, Фріч починає працювати над інсценізацією «Тараса Бульби». Цей «амністований зрадник батьківщини», за визначенням австрійських властей, зумів видати альманах «Лада Ніола», що його Ю. Фучік оцінив як найсміливіше видання 50-х років XIX ст.; такої ж високої оцінки заслуговує й інсценізація «Тараса Бульби» — картини українського народного життя, об’єднані ідеєю боротьби за свободу.
В еміграції Фріч стає пристрасним пропагандистом Герцена, в колі його прихильників він знаходить багато нових друзів. Цінним виявилось для нього знайомство з художником Л. М. Жемчужниковим. Знавець українського народного побуту і фольклору, Жемчуж- ников чимало розповідав Фрічеві про життя на наддніпрянській Україні, подарував йому дві свої картини на українські теми. На квартирі Жемчужнико- вих під осінь 1860 р. Фріч знайомиться з Марком Вовчком. Фріч вводить Марка Вовчка в нове для неї коло слов’янських проблем, знайомить письменницю з чеським фольклором, з творчістю Бо- жени Нємцової і особисто — з Яном Не- рудою. їх єднає спільна політична боротьба, спільні ідеали. Марко Вовчок захоплювалася особистими якостями революціонера, про що пише у відомому листі до О. В. Марковича за травень 1862 р.
Центральною постаттю в зацікавленнях Фріча Україною є Т. Г. Шевченко. 1861 p.. очевидно, після розголосу про смерть Кобзаря, Фріч записує у щоденнику, що Шевченко — це популярний поет, який піднімав народ на боротьбу проти кріпацтва. Одначе не точно вказано рік народження — 1815, а місцем заслання названо Сибір. Це перша документальна згадка, хоча слушно припустити, що Фріч знав ім’я Шевченка значно раніше.
В американському журналі чеських емігрантів «Дзвони» 1863 р. виходить друком Фрічів переклад вступу до поеми «Єретик» («Послання Павлу Иозефу Шафарикові») — перший переклад цієї поезії Шевченка чеською мовою з оригіналу. Фріч досить точно відтворив дух поеми, найважливіші мовно-стилістичні компоненти, хоча деяка описовість перекладу і спричинила відступ від віршованої структуюи оригіналу (в Шевченка 87 у Фріча 117 рядків).
Сьогодні в Чехословаччині існує кілька інтерпретацій цього твору, але Фрі- чевої не забувають. Дослідник чесько українських взаємин М. Мольнар у статті «'По слідах Шевченкової поеми «Єретик» (1954 р.) наводить повний текст цього перекладу, вмістивши також фотокопію рукопису і коментар до нього. А в дні святкування 300-річчя возз’єд¬
нання України з Росією друзі з ЧССР передали в дар українському народу факсимільне видання першої чеськомовної версії «Єретика».
Фріч присвячує Україні поезії, драми, статті. Для нього, як і для багатьох тогочасних російських і польських поетів, Україна — край романтики, овіяний чарами кохання і таємничістю української ночі, драмою козацького життя і козацькою вольницею. Ось вірш «Дніпро», який був пізніше шокладений на музику. Сюжет традиційний: дівчина чекає з походу козака, подовгу вдивляючись у дніпровські хвилі; їй видається, що козак повертається з іншою, і вона кидається у річку. Але головний герой цієї поезії — сам Дніпро, написаний напрочуд виразно.
Віршована «повість з України» — «Заблуканий хлопчик» у романтичному дусі відтворює народно-побутову картину з життя українського села. До вбогої хатини заблукав бідний хлопчик і постукав у вікно. В хаті зчинився переляк. Та благальний голос хлопчика розчулює серце господинь і прибульця впускають до хати. Переступивши поріг, «заблуканий хлопчик» перетворюється на злого духа. Твір виразно перегукується з «Вечорами на хуторі біля Диканьки».
Оспівування побуту, звичаїв, героїзму українського народу в середині минулого сторіччя являло собою акцію демократичну. Аналізуючи п’єси Фріча, пов’язані з українською тематикою, вйдатний чеський вчений їржі Горак підсумовував: «Це було свято чеського театру, і кожен успіх цього виду був пробоїною в стінах реакції...»
В еміграції Фріч пише й трагедію «Іван Мазепа», яку він видав окремою книжкою в 1865 р. Працюючи над п’єсою, він перечитав ряд історичних праць та художніх творів на цю тему — Пушкіна, Булгаріна, Байрона, Словацького. Змальовуючи зраду Мазепи, письменник показує трагедію сильної людини, відірваної від мас, від реального грунту, і трагедію народу, який мусив терпіти таких ватажків. П’єса вийшла дуже нерівною, передусім в художньому плані. Авторові не завжди вдавалося урівноважити фактичну історичну основу і вимисел. Однак це безумовно цікавий і важливий у творчому доробку Фріча твір.
Людина надзвичайно активної вдані, природжений громадський діяч, Фріч був пристрасним публіцистом, його статті «Про слов’янський схід», «Хай живе Україна!» та ін. залишаються яскравими зразками глибокого проникнення в матеріал, переконливості, дохідливості. Стаття «Про слов’янський схід» вийшла друком в 1863 р. і мала на меті широке ознайомлення народів Європи з історією, побутом і тодішнім становищем українського народу. Фріч подає географічні координати України, вказує регіони най- типовіших діалектів української мови, пише про козацтво, як могутню оборонну силу краю, згадує пам’ятки давнього письменства («Слово о полку Ігоревім», літопис Нестора, хроніку Величка, статут Литовський та інші). Розповідаючи
141

про поневіряння трудового люду на Україні, він наводить уривок з Історичної праці XVII ст. француза Боплана.
Фріч згадує фольклористичну діяльність Т. Падури, творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова. Найвищу оцінку дає
Шевченкові; «Над усіма одначе піднявся прославлений Шевченко, про якого у свій час напишу окремо». Вирізняє журнал «Основа» — справді епохальне явище в культурному і громадсько-політичному житті нашого народу. Чеський революціонер з оптимізмом дивився в майбутнє українського народу, твердо вірив у розвиток його сил 1 здібностей. Це — один з перших у чеській публіцистиці зразків послідовного викладу історії українського народу від найдавніших часів.
Нищівну критику самодержавства, яке здійснювало політику геноциду стосовно народів Росії, знаходимо у статті «Асиміляція малоруського народу». Обстоюючи відродження кожного із слов’янських народів, Фріч покладає особ ливі надії на слов’янську ідею. Він позитивно оцінює Переяславську Раду 1654 р., порівнюючи діяльність Богдана Хмельницького і чеського національного героя Яна Жижки. На противагу царській сваволі Фріч наводить приклад братерської єдності росіян і українців під час повстання Степана Разіна.
1868 р. у Берліні, де Фріч видавав альманах «Бланік», було опубліковано статтю «Хай живе Україна!». Безпосереднім приводом до написання її стала діяльність реакціонерів-монархістів типу Каткова, які рішуче заперечували розвиток літературного руху на Україні.
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ
Культурні взаємини між українським та південнослов’янськими народами сяга- іоть своїми коренями глибокої давнини. Історія давніх слов’янських літератур донесла до нас імена багатьох майстрів художнього слова. Між кращими зразками давнього письменства — твори Григорія Цамблака (близько 1364 — 1420 рр.), талановитого письмєнника-
проповідника, оратора, енергійного культурного й церковного діяча. Його творчість яскраво відбиває суспільно-політичну реальність того часу, незважаючи на свою релігійну оболонку. Однак не слід забувати, що в середні віки найпоширенішими літературними жанрами були саме житія, похвальні слова, проповіді, оскільки культурне життя багато в чому розвивалося під безпосереднім впливом і в зв’язку з церквою.
Середньовічні книжники залишили захоплені відгуки про Григорґя Цамблака як «мужа незвичайної освіченості», «навченого книжної мудрості з дитинства». Пізніші дослідники називали Григорія «схвильованим поетом-ліриком», «художником слова», «одним з найталано- витіших і найплодовитіших письменників слов’янського середньовіччя».
І'ригорій Цамблак народився у бол-
142
Фріч не прагнув відродження старовини, його позитивна програма передбачала передусім розвиток широкого національно- визвольного руху. Чеський революціонер не сягнув ідеї пролетарської солідарності, що практично здійснилася в Радянському Союзі та в співдружності країн соціалістичного табору, до якого сьогодні належить і батьківщина Фріча, але принцип, механізм єднання народів, що його проголошував Фріч, був свого часу прогресивним і відповідав найвищим ідеалам радикальних демократів.
До останніх днів свого життя Фріч цікавився долею українського народу, його культурою. 1877 р. він побував у Петербурзі, опублікувавши по тому нарис «Дві малоруски». Ще через десять років він відвідує Львів, зустрічається з редактором «Діла» І. Белеєм, іншими культурними діячами. Інформацію про українське культурне життя він черпав звідусюди. Так, у листі до Івана Франка від 29.VIII. 1888 р. Франтішек Рже- горж повідомляє: «Розмовляв про Вас з Др. Штольбом, нашим драматургом, потім з И. В. Фрічем, з яким познайомився на урочистостях відкриття пам’ятника Вожені Нємцовій в Чеській Скаліці...» Отже, перед Фрічем виринає ще одна гігантська постать українського письменства — Іван Франко.
У своїй діяльності Фріч торкався долі майже всіх слов’янських і багатьох неслов’янських народів — угорців, румунів, італійців, французів/ німців тощо. Україна завжди лишалася для нього одним з живлющих джерел творчого натхнення.
Григор МОВЧАНЮК
Вінниця.
ХУДОЖНИК СЛОВА
гарському місті Тирнові, де, мабуть, * здобув початкову освіту; пізніше він вчився на Афоні та в Константинополі. В другій половині дев’яностих років XIV ст. Цамблак починає служити в канцелярії константинопольського патріарха; цими ж роками датуються і перші відомі його твори.
Незабаром за завданням патріарха письменник їде до Молдавії, де стає ігуменом найбільшого і найвпливовішого тут Нямецького монастиря. В той час римська церква посилювала своє проникнення у Молдавію, яка була васалом королівської Польщі, отож боротьба за православну віру відповідала інтересам молдавського народу, означаючи також боротьбу за його незалежність і самобутність культури. Яскраво виражені анти- католицькі мотиви звучать у таких творах письменника, як «Слово на Великий четверток», «Слово на Великий п’яток».
Інші проповіді Цамблака, написані в Молдавії, на перший погляд, здаються нейтральними, «загальнохристиянськи- ми». Але насправді кожна з них так чи інакше відбиває тогочасну суспільно-політичну дійсність. Тут автор виступає як полум’яний, пристрасний трибун.

у молдавський період життя Григорій написав житіє «Муки Іоанна Нового», де виводить образ людини, яка мужньо приймає тортури, але не відмовляється від своїх переконань. Цей твір містить також цікаві відомості з історії та побуту північного Причорномор’я.
Близько 1410 року Григорій переїздить до Києва, де включається у боротьбу за митрополичу кафедру. В Києві Цамблак був прихильно зустрінутий і як громадський діяч, і як небіж покійного митрополита всієї Русі Кипріяна. Популярність свого дядька-митрополита Григорій вміло використав у «Слові похвальному Кипріяну», змалювавши образ культурно-освітнього та церковного діяча, письменника, життя якого може служити за взірець. Водночас автор наголошує і на свою близькість до Кипріяна, на задум митрополита зробити-з нього свого наступника.
У Києві написаний один з кращих творів письменника — «Похвальне слово Єв- тимію Тирновському», в якому Цамблак частково відходить від традиційного для середньовічної літератури образу християнського героя. З одного боку, Євтимій (болгарський патріарх і письменник XIV ст.) — носій усталених християнських чеснот (смиріння, мудрість, благородство, аскетизм), а з другого — це мужня, зухвала, наполеглива людина; патріот, який вболіває за свою країну і народ. Подвиг Євтимія під час облоги та захоплення Тирнова ^ редьками військами звершений не тільки в ім'я християнської віри, але й іменем батьківщини. Це надає образові героїко-патріотичного і громадянського звучання. Письменник намагається проникнути у внутрішній світ болгарського героя, розкрити його почуття, показує Євтимія на тлі дійсних історичних подій. Загалом відображення дійсності у Цамб- лака відповідає середньовічному світо¬
гляду і проявляється в образах здебільшого абстрактних, наївних і фантастичних. Однак посилений інтерес до людини, до всього земного свідчить про початок секуляризації літератури, про початок Передвідродження серед східного та південного слов'янства.
У 1415 році в білоруському місті Но- вогрудку собор обрав Григорія митрополитом київським і литовським. Цамблак починає керувати церковними справами України та Білорусії, чимало робить для розвитку культурного жихтя, розгортає літературну діяльність і стає одним з основоположників нового емоційно-експресивного стилю, так званого «плетенія словес». У його творах нерідко зустрічаються перлини справжньої поезії. Ось тільки один приклад: «І ознаки дощу з’явились на небі. Дихнув вітер з північних хребтів і приніс хмари, як повні міхи... І почався дощ — не даремний і раптовий, а тихий 1 живущий — не перестав напувати землю, доки не напоїв плоди і віддав їх визріванню».
Завжди й в усьому Цамблак обстоював культурну . та політичну незалежність східно- та південнослов'янських народів. Енергійний культурний і церковний діяч, письменник аж ніяк не був релігійним фанатиком. Про Це свідчать його промови перед папою римським та католицькими єпископами на Констанцькому соборі а Німеччині, куди Григорій їздив 1418 року. Тут він висловився за мир між європейськими народами, за обмін культурними цінностями, за об’єднання перед загрозою турецької навали.
Григорій Цамблак належав до найпо- пулярніших слов'янських проповідників і ораторів, його твори у XV—XIX ст. переписувались і поширювались на величезному обширі — від Егейського до Білого морів.
Юрій ПЕЛЕШЕНКО
факти-події-явища
У празькому видавництві «Вишеград» минулого року вийшла в світ книга вибраних творів Григорія Сковороди. Упорядник і автор передмови — Зіна Геник-Березов- ська, перекладачі — Франтішка Соколова, Ілона Пацлова.
Чим цікавий український філософ-просві- титель XVIII ст. і поет для сучасників? Словацький критик Іван Яцканин, відповідаючи на це питання, пише, що головна заслуга Григорія Сковороди в тому, що він порушив проблеми загальнолюдські, прокладав шлях новим ідейним течіям. Зокрема, листи Сковороди сповнені глибоких філософських роздумів про щастя, добро і зло, правду і кривду, красу і потворність. 1745 року «мандрівний філософ» побував у Відні, Братіславі та інших містах Угорщини, Австрії, Словаччини, нагадує І. Яцканин, тут він знайомився з життям, побутом, культурою братніх народів, що не могло не відбитися у його творчості.
В Будинку чехословацько-радянсько! дружби в Братіславі з успіхом експонувалися роботи українського радянського художника Петра Гулина: 140 ілюстрацій до українських і словацьких казок, чеських народних пісень, скоромовок.
Розповідаючи про творчий шлях митця з Ужгорода, пряшівський журнал «Дружно вперед» пише, що Петро Гулин чудово відтворює поетику українського фольклору і водночас дотримується реальності, чутливо реагує на сучасні віяння у мистецтві. * * *
Пряшівський український національний театр у Словаччині постійно має у своєму репертуарі п’єси українських радянських авторів. Серед них — «Фараони» і «Дикий ангел» О. Коломійця, «Шкільна драма» Я. Стельмаха, «На сьомому небі» М. За- рудного. Нинішній сезон театр відкрив виставою «Суєта» за комедією І. Карпенка- Карого.
143-

Микола МОСТОВЕЦЬ
На березі мальовничої затоки П’юджет- Саунд, що омиває захід штату Вашінгтон, розташувалося місто Сієтл. На початку 1900-их років Сієтл був великим промисловим і торговим центром, через який простяглися трансконтинентальні залізниці.
В цьому місті 10 серпня 1905 року в родині робітника-залізничника народився хлопчик, якого назвали Юджін. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Батько тривалий час працював машиністом і часто брав хлопчика з собою у дальні рейси, в ремонтні майстерні. Джін, що не мав ані сестер, ані братів, радів товариству батькових друзів, таких самих робітників у засмальцьованих комбінезонах. Вечорами хлопчик слухав розповіді батьків про їхнє минуле. Дід по батьківській лінії був ірландським повстанцем, що, рятуючись від англійських поневолювачів, емігрував до США; дід по матері був норвезьким фермером, який брав участь у боротьбі за незалежність своєї країни. Уже ставши дорослим, Юджін Денніс казав, що бунтарство закладено у нього в крові, і ненависть до поневолювачів він дістав у спадок.
Бойова історія самого міста Сієтла не логла не вплинути на формування харак- еру хлопчика. На початку віку штат Вашінгтон, зокрема місто Сієтл, стає ареною боротьби за 8-годинний робочий день, за свободу слова. На все життя Денніс запам'ятав події, що дістали назву «Кровопролиття в Еверетті».
Навесні 1916 року в містечку Еверетті почався страйк робітників різних спеціальностей, зокрема, портових вантажників, матросів буксирних суден. Страйк тривз9 до осені й досяг своєї кульмінації напри-
ЮДЖІН
денніс:
життя
У БОРОТЬБІ
кінці жовтня — початку листопада. Проти страйкарів було кинуто військо, поліція. На вулицях відбувалися жорстокі сутички.
Населення Сієтла з тривогою стежило за подіями в сусідньому місті. Газети, які приносив додому батько Джіна, були повні повідомлень, і хлопчик перечитував їх від початку до кінця. Трагічна розв'язка настала 5 листопада, коли було призначено мітинг в Еверетті з участю робітників Сієтла. Вони прибули до Еверетта на пароплаві «Верона». Тільки-но судно підійшло до причалу, його зустріла злива куль. Поліцейські, що зайняли порт, стріляли в неозброєних людей на палубі пароплава. 11 робітників загинуло, 27 дістали поранення. Після цього кровопролиття страйк в Еверетті був придушений. Але ті, кого торкнулися ці події, вже не міг їх забути.
Невдовзі по тому нова подія сколихнула Сієтл. Сюди, на найзахіднішу околицю Сполучених Штатів Америки, долинула звістка про революцію в Росії. Робітничий клас — лісоруби, портовики, залізничники — з ентузіазмом зустрів її. На мітингу робітників у грудні 1917 року було прийнято резолюцію про солідарність з російським пролетаріатом. Це був перший прояв солідарності американського робітничого класу з революцією більшовиків.
За кілька днів, під час різдвяних свят, у порт Сієтл під червоним прапором зайшов російський вантажний пароплав «Шилка». Це було знаменно — червоний стяг у Сі- єтлі ! До порту кинулися всі хто міг. Люди зібралися біля причалу, вітаючи радянський кооабель. Невідомо звідки взялися шматки червоної тканини, якими вимахували зустрічаючі. Як завжди в таких випад¬
144

ках, серед натовпу сновигали діти. Серед них і Джін.
Ось пароплав пришвартувався. І раптом пролунали різкі поліцейські свистки. З'явилися «охоронці порядку». Вони кинулися на судно. На команду було накладено арешт, ніхто, навіть капітан, не міг зійти на берег. Вибух обурення прокотився натовпом. «Гзть поліцейських!», «Геть з порту!», «Звільніть росіян, дозвольте їм зійти на берег!» — вигукували з натовпу. Звісно, голосніш за всіх кричали діти. Джін вихопив з рук якоїсь жінки червоний шмат тканини й кричав, вимахуючи ним: «Хай
живуть Ради! Геть поліцейських!»
Профспілкова організація міста, що відзначалася своєю бойовитістю, домоглася скасування арешту з пароплава. Радянські моряки зійшли на берег. їх обнімали, міцно тисли їм руки. І все це відбувалося на счах 12-річного хлопчика, який стаз не лише спостерігачем, але й активним учасником подій. Згодом Денніс часто розповідав про це, відзначаючи, що то був перший його виступ проти влади.
Надто рано Юджіну довелось розлучити- тися з дитинством. Мати померла, коли йому було 13 рокі , і він змушений був кинути школу й піти працювати на знайомих йому лісорозробках. Але потім за наполяганням батька повернувся до школи. Щоправда, одночасно йому довелося і працювати. І все-таки, як це не було важко, Юджін закінчив 8-річну початкову, а тоді й 4-річну середню школу. Він навіть вступив до університету, але провчився лише півроку: батько часто лишався без роботи, мачуха хворіла і треба було допомагати сім'ї.
І ось почалися мандри. Нові міста, нові селище. Де пішки, а де на попутних машинах. Юнак пізнавав життя. На початку трудової діяльності він був зв'язаний переважно з лісом та лісовим господарством. Серед величних вічнозелених масивів штату Вашінгтон у Денніса прокинулася пристрасна любов до природи, і саме тут він зустрівся з людьми, що багато чого навчили його.
1919 року в Сполучених Штатах було створено комуністичну партію. Осередки її з’явилися й на заході країни. Члени компартії були людьми політично зрілими, сміливими. Юджін Денніс швидко сходився з ними. У 18 років він уже прочитав «Капітал» Маркса та низку інших його робіт, вивчив окремі твори В. !. Леніна, його «•Лист до американських робітникі », опублікований у профспілковій газеті «Сієтл юніон рекорд». Слова В. І. Леніна про Деб- са Денніс знав напам'ять. Так у молоді роки Денніс успішно закладав той теоретичний фундамент, який був життєво необхідний для його дальшої політичної діяльності.
1927 року Ю. Денніс вступив до Комуністичної партії США. йому було тоді 23 роки. Трудова діяльність й ідейна переконаність логічно підготували його до такого важливого кроку. Цього ж року Денніс у зв’язку з погіршенням здоров’я переїздить до Південної Каліфорнії в Лос-Анджелес. Незабаром він стає одним з керівників
південнокаліфорнійської партійно? організації.
За два роки помирає батько, мачуха, хвора на туберкульоз, переїздить до Юджіна. Турбот побільшало. До того ж він сам страждав на цю підступну хворобу, що могла обернутися тяжкими наслідками. Однак Денніс не лише не послабив своєї партійної діяльності, але й цілком поринув у неї. Тут, у Південній Каліфорнії, сталося перше бойове хрещення.
На самому кордоні з Мексікою розкинулася мальовнича долина «Імперіал вел- лі» — один з найбільших районів країни по виробництву фруктів і овочів. Становище сільськогосподарських робітників було надзвичайно важким. Доведені до відчаю, вони почали готуватися до страйку. Але до чого міг призвести страйк при відсутності профспілки? До провалу. Це добре розуміли в партійній організації Лос-Анджелеса. Тільки-но стало відомо про страйк, керівництво парторганізації прийняло рішення направити в долину Імперіал кілька керівних діячів, які повинні були розібратися в становищі. Очолювати групу доручили Деннісові.
Він об'їхав усю долину, розмовляв з десятками робітників, ознайомився з умовами їхньої роботи. Повернувшись, заявив: «Сільськогосподарським робітникам «Імперіал ьеллі» потрібна допомога як організаційна, так і матеріальна». Було створено фонд із грошей, надісланих з інших районів. Тільки-но прийшла звістка про початок страйку, Юджін Денніс з іншими товаришами вирушив на місце подій. Він допоміг розробити вимоги, а потім їздив по долині, роз'яснюючи важливість об'єднання у профспілку, оскільки без неї боротьба не матиме успіху.
Страйк було придушено, Юджіна кинуто до в'язниці. Та за кілька днів його звільнили на поруки. А невдовзі Денніс взяв участь у відомому поході безробіг- них. За рішенням компартії, походи безробітних відбувалися в усьому світі. В Лос- Анджелесі похід безробітних організувала парторганізація штату Південна Каліфорнія. В цей день, 6 березня 1930 року, на вулиці міста вийшло 50 тисяч чоловік. Через багато років газета «Уоркер», публікуючи спогади учасників походу, писала: «Яскрава постать людини в чорній шкіряній куртці піднялася на підмурок стовпа. Однак він устиг вимовити лише одне речення. Півдюжини поліцейських схопили його, збили з ніг і потягли до в'язниці». Цією людиною був Юджін Денніс.
Цього гарного, широкоплечого юнака з копицею густого чорного волосся в ті дні можна було побачити буквально в усіх кінцях Лос-Анджелеса: він переконував,
надихав, радив. Як і чимало інших учасників походу, Денніс дістав шість місяців тюрми. Крім того, Денніса обвинуватили в участі у страйку сільськогосподарських робітників долини Імперіал. За обидва «злочини» його могли засудити до чотирьох років ув'язнення. ЦК КП дав вказівку
ПОРТРЕТИ „ВСЕСВІТУ“
10. «Всесвіт» № 2
145

Деннісу — зникнути. І він нелегально перебирається в штат Пенсільванія. Туди він потрапляє вже як сформований революціонер. Незважаючи на його молодий вік —
25 	років — керівництво партії високо цінувало Денніса. В Пенсільванії його обирають окружним секретарем. Проте тут він пробув недовго. У грудні 1930 року, за рішенням ЦК, Денніс виїздить до Москви на роботу у Виконком Комінтерну.
Та й тут йому не довелося попрацювати довго. В ті роки в Південній Африці, у країнах Сходу виникали молоді компартії. Незнайомі з досвідом інши;. комуністичних партій, вони припускалися гомилок, що нерідко призводили до провалів. Виконком Комінтерну відряджував їм на допомогу досвідчених комуністичних діячів. У січні 1932 року Ю. Денніс виїхав з Москви. Йому належало здійснити поїздку до Південної Африки, Китаю, на Філіппіни. Особливо велику допомогу він надав фі- ліппінським комуністам. Вчення В. І. Леніна про партію, методи її роботи Ю. Денніс уже не раз застосовував на практиці. Він учив своїх нових товаришів поєднувати методи легальної й нелегальної роботи. Ризикуючи опинитися в тюрмі, часом важачи життям, він долав сотні й сотні кілометрів, нелегально переїжджав з острова на острів, відвідуючи міста й села. Денніс зустрічався з робітниками різних професій:
, гірниками, лісорубами, докерами; відвідував каучукові та цукрові плантації.
Кілька днів, ризикуючи захворіти на малярію, Денніс провів у так званому філіп- пінському «Сибіру»: найвіддаленіших, майже &злюднЇЇУ( іПфитиї болотами Шсцях, куди висилали комуністів. Тут він зустрівся з бойовим керівником філіппінської компартії К. ЕввНУблТстБїб, що відбував заслання за рішенням манільського суду. Денніс й Еванхеліста просиджували цілі ночі, розповідаючи один одному про події в США й на Філіппінах.
Місія, виконувана Юджіном Деннісом за дорученням ВККІ, ще більше розширила його політичні обрії. Безпосереднє знайомство з робітничим і комуністичним рухом країн, що їх він відвідав, як і робота в самому ВККІ, збагатили його революційний досвід зміцнили теоретичну базу.
Денніс повернувся на батьківщину, коли робітничий і загальнодемократичний рухи переживали значне піднесення. У 30-ті роки відбувалося бурхливе зростання профспілок. Одним із штатів, де політичний радикалізм розгортався активніше, ніж деінде й де ширився рух за створення робітничо-фермерської партії, був штат Віскон- сін, ЦК КП США вважав цей штат важливою ділянкою роботи. Ось чому Центральний Комітет після повернення Денніса до США відрядив його саме сюди. Незабаром Юджіна обирають секретарем парт- •мрганізації штату.
Він став душею організації, найавтори- гетнішим і найпопулярнішим керівником. Один з товаришів так схарактеризував Денніса: «Праця з ним приносила втіху«.. Швидкість, з якою він приймав рішення, твердість, сміливість, уява — ось ті якості, що їх виявляв Денніс, згуртовуючи людей і різноманітні рухи...»
Можна з певністю сказати, що у в*ском- сіні Денніс виріс у керівника національного масштабу. 1938 року його обирають членом Національного комітету Компартії США (так тоді називався Центральний Комітет). Відтоді, як малий Джін поганяв коней на лісозаготовках, і до моменту, коли вже дорослий Юджін Денніс став одним з діячів керівного органу партії, минуло двадцять років.
А час був тривожний. Німецький фашизм при потуранні правлячих кіл західних держав, у тому числі США, готував агресію проти народів Східної Європи і першої в світі країни соціалізму. 1 вересня 1939 року гітлерівці напали на Польщу. Компартія від самого початку* викривала імперіалістичний характер першого етапу світової війни й попереджала про можливість нападу на Радянський Союз. І коли це сталося, СРСР одразу перетворився на провідну силу в антигітлерівській коаліції. В міру розгортання воєнних дій на східному фронті, у США міцнів рух за надання допомоги Радянському Союзові. Видатну роль у ньому відігравала Компартія США, керівництво якої вже в день нападу Німеччини на Радянський Союз звернулося до профспілок, до всіх робітників країни із закликом підтримати антигітлерівську коаліцію, розгорнути масовий рух на згуртування всіх сил, що боролися з фашизмом, надати їм негайну і дійову допомогу.
Одночасно разом з іншими керівниками компартії Денніс підтримував боротьбу трудящих США за демократичні права, за задоволення їхніх життєвих потреб.
V ці роки в Компартії США виник пра- воопортуністський ухил, що знайшов свій вияв у ревізіонізмі Браудера, її тодішнього Генерального секретаря. Браудер запропонував реорганізувати компартію у позапартійну «Комуністичну політичну асоціацію», що мала відігравати роль «просвітницької» організації. На жаль, ліквідаторські настрої Браудера не зустріли тоді належної відсічі, і XII з’їзд Компартії США, що зібрався 20 травня 1944 року, прийняв резолюцію про припинення діяльності партії і створення замість неї позапартійної асоціації, хоча й під назвою комуністичної.
Настав 1945 рік. Фашистська Німеччина була розгромлена. Зусилля народів, згуртованих у антигітлерівській коаліції, увінчалися успіхом. Провідну роль у розгромі фашизму відіграла Радянська Армія, радянський народ. Однак за умов нового міжнародного становища, що склалося після війни, суперечності між соціалізмом і капіталізмом, а також класові протиріччя всередині самих капіталістичних країн не лише не зникли, як сподівався Браудер, а ще більше загострилйся. Дрібнобуржуазні ілюзії, що їх під час війни поділяла частина американських трудящих, розвіялися. За цих умов найстійкіші і політично зрілі комуністи все більше посилювали опір Брауде- рові всередині КПА. Серед тих, хто першим у 1945 році виступив проти право- опортуністських концепцій Браудера, був і Юджін Денніс.
18—20 червня 1945 року відбувся істо- ‘ричний пленум Національного комітету
146

асоціації, що відіграв зиачну роль у справі розгрому Браудера. Сам* Юджін Ден- ніс у своїй доповіді «Деякі аспекти нашої політики і наші завдання» дав глибокий аналіз правоопортуністичних помилок Браудера і запропонував заходи по відновленню комуністичної партії. Зокрема він поставив питання про скликання нового надзвичайного з'їзду компартії і наголосив, що мова йде не про з'їзд асоціації, а саме про з'їзд партії. Цим самим Денніс давав зрозуміти, що партія, комуністи не визнають асоціації.
Пленум прийняв рішення скликати XIII надзвичайний з'їзд КП США 26 червня 1945 року. Цей з'їзд став знаменним і для Денніса. За рекомендацією Уїльяма Фос- тера, його було обрано Генеральним сек- ретарем. Сам Фостер дістав посаду голови партії. Денніс був схвильований. Делегати з'їзду вітали, бажали успіху. Особливо його зворушила теплота, з якою його вітала улюблениця партії й робітничого класу Америки Єлізабет Герлі Флінн, яку відомий робітничий поет Джо Хілл називав «дівчиною-бунтаркою», а знаменитий Теодор Драйзер — Жанною Д'Арк з Іст- сайду.
Незабаром після XIII з'їзду компартії, 18 вересмя, в нью-йоркському парку Сквер-гарден відбувся мітинг, присвячений 26-й річниці від дня заснування Комуністичної партії США. На мітинг зібралися тисячі людей. Тут були не лише члени партії, але й позапартійні товариші. Керівництво не чекало такого інтересу широких кіл до мітингу. Виступали промовець за промовцем. І ось на трибуні Юджін Денніс — Генеральний секретар партії американських комуністів. Його гучний, чистий голос чути далеко. Він говорить про важливість розгрому браудерівського ревізіонізму й подолання внутріпартійної кризи: «...Сьогодні ми маємо підстави радіти тому, що наша комуністична організація зуміла вийти з фатальної кризи більш згуртованою і єдиною».
Згуртованою, єдиною компартія вступила в один з найважчих періодів своєї історій Один з найдраматичніших періодів свого життя переживав і Юджін Денніс.
Одразу після війни у США один за одним з'явилися законопроекти, своїм вістрям спрямовані проти компартії й прогресивних організацій. Чимало з них стали законами. Компартія перша виступила з осудом дій конгресу, який приймав антидемократичні, антикомуністичні закони. Початок цих виступів, цієї боротьби поклав Генеральний секретар компартії Юджін Денніс.
У січні 1947 року конгресмени Ренкін і Шеппард внесли на розгляд конгресу два антикомуністичні законопроекти. Законопроект Ренкіна забороняв комуністам і співчуваючим їм висувати свої кандидатури на виборні посади. За порушення — кара: позбавлення американського громадянства і ув'язнення. Законопроект Шеппарда взагалі забороняв вступ до компартії. Опублікування законопроектів викликало обурення громадськості. І саме в цей час Юджін Денніс звернувся до комісії по розслідуванню антиамерикансьиої діяльності з вимогою надати йому право як Генерал*»
кому секретарю компартії виступити в ко* місії й висловити від імені компартії дум« ку не тільки з приводу зазначених зако* нопроектів, але й з приводу антикомуніс* тичного, антидемократичного законодавств ва взагалі. Комісія дала згоду вислухати Денніса. Але, як з'ясувалося, даючи таку згоду, вона готувала провокацію.
26 	березня Денніс прибув на засідання комісії. Інтерес до його виступу був великий. В залі засідань зібралися кореспонденти, члени інших комісій конгресу. Але виступити Деннісу не вдалося. Відкривши засідання, голова комісії конгресмен То мас, організатор цькування комуністичної партії, вирішив піддати Денніса принизливому допиту. Він одразу кинув Деннісу кілька питань: чим займається ваша партія? Які ваші обов'язки? Назвіть ваших найближчих соратників. Денніс гнівно відхилив ці питання, заявивши Томасу, що ставити- питання буде він. Таку поведінку Денніса, його відмову відповідати на провокаційні питання Томас схарактеризував як неповагу до комісії. Потім він почав вимагати, щоб Денніс залишив зал засідань. Звернувшись до слідчого комісії Стріплінга, він вигукнув:
— Вручіть цьому допитуваному офіційну повістку, щоб він з'явився на закрите засідання комісії 9 квітня. Ми зобов'язані зробити допит у зв'язку з підривною діяльністю, якою займається цей добродій. Якщо ви не з'явитеся на засідання,— вигукнув він, звертаючись до Денніса,— не підкоритеся наказові, ми притягнемо вас до судової відповідальності.
Стріплінг простягнув Деннісові повістку. Денніс узяв її, подер на очах у Томаса й кинув на підлогу.
— Комісія не має права на такі дії,— заявив він.— Вона не має юрисдикції над комуністичною партією» яка є законно створеною політичною партією і не займається «антиамериканською діяльністю». Ваша комісія сама є незаконною.
У залі почулися- вигуки здивування й аплодисменти. Поліцейський підійшов до Денніса, взяв- його за руку й спробував Вивести із залу засідань. Але Денніс відштовхнув поліцейського й вийшов, кинувши зневажливий погляд на членів комісії. Однак заява, яку не встиг зробити Юджін, стала відома громадськості. Вона бул* опублікована в партійній і прогресивній пресі, а також у вигляді платно? об'яви у великих буржуазних газетах. У заяві зокрема говорилося: «Я прийшов сюди, щоб захищати невід'ємне право аме риканців бути комуністами, захищати право комуністичної партії — згідно з конституцією США — функціонувати як легальна політична партія, що відкрито виступає перед американським народом зі своїми поглядами, своєю програмою і своїми кандидатами». Відкидаючи обвинуваченні компартії її нелояльності до Сполучд них Штаті , Денніс заявив, що під час другої світової війни 15 тисяч американських комуністів взяли до рук зброю, за* хищаючи весь світ і Америку від фашистської небезпеки.
Заява закінчувалася такими словами: аМи, комуністи, не зникнемо з громадського життя Америки, бо ми є складовою
10*
147

робітничого люду Америки. До яких репресивних заходів проти нашої партії не вдався б уряд, порушуючи конституцію США та основні принципи нашої демократії, сотні тисяч американських робітників і прогресивно мислячих людей поповнять лави американських комуністів. їхня школо — це боротьба простого народу Америки проти американських трестів і проти тих, хто хоче створити нову «американську імперію...»
Враження від заяви Денніса було величезним. До палати представників, комісії по розслідуванню американської діяльності пішов потік листів від робітників, членів профспілок, діячів культури. Ім'я Юджіна Денніса було у всіх на вустах. Але сам він став ще більш небезпечним для правлячих кіл. На початку квітня Денніс одержав повістку з'явитися в комісію. Ту повістку, яку він кинув до ніг членів комісії. Його викликали на 9 квітня 1947 року. Але Денніс не з'явився.
Через кілька днів палата представників 196 голосам« проти одного прийняла рішення викликати Денніса до суду за його відмову від свідчень. Судова машина запрацювала. У федеральному суді почався розгляд «справи Денніса». Так Денніс виявився першим з лідерів Комуністичної партії США, яких було піддано судовому переслідуванню.
Суд відбувся 15 квітня 1947 р. Денніс був хворий, ледве тримався на ногах. Незважаючи на це, виголосив у суді блискучу промову, в якій розвінчав брехню американської реакції про компартію, про комуністів. Суд виніс максимальний вирок — рік в'язниці і тисячу доларів штрафу. Денніс подав апеляцію* і був відпущений на поруки під заставу в три тисячі доларів. Розгляд справи тривав півтора року. В жовтні 1948 р. апеляційний суд США затвердив вирок. Денніса було ув'язнено.
«Справа Денніса» поклала початок цілій низці процесів над комуністами й неко- муністами, робітниками й представниками інтелігенції, над усіма тими, кого реакція охрестила «небезпечними», «неблагонадій- ними», «червоними». За період між 1945 і 1957 роками комісія з розслідування ан- тиамериканської діяльності провела 230 розглядів. 20 липня 1948 р. федеральне Велике жюрі обвинуватило 12 членів Національного комітету Компартії США в участі у змові, що мала на меті «проповідувати й відстоювати обов'язковість і необхідність скинення й знищення уряду Сполучених Штатів шляхом застосування сили». Протягом 16 місяців Велике жюрі розслідувало діяльність американської компартії та її лідерів, внаслідок чого був винесений обвинувальний вирок про те, що «лідери комуністичної партії увійшли н змову з метою повалити уряд». Крім (енерального секретаря Компартії США Юджіна Денніса, в списку стояли Голова Націоисгь.ного комітету Компартії США Уїльям 'Хюстер, а «акож керівні діячі: Гес Холл, Генр* Уїг-.стон, Бенджамін Девіс, Робер' ‘»омпсон, Джілберт Грін та деякі ігіші. З членів Національного комітету партії арешту уникла лише Єлізабет Гарлі
Флінн, та й то ненадовго. Незабаром і вона опинилася за похмурими стінами Олдерсонської тюрми.
17 січня 1949 року в приміщенні Нью- Йоркського суду на Фолі-сквер почався ганебний фарс — судилище над 11 лідерами компартії (справа У. Фостера в зв'язку з його хворобою була відкладена, він перебував під домашнім арештом). У перший день процесу чимало газет вийшли під великими заголовками, що сповіщали про притягнення «червоних вождів» до суду за змову, спрямовану на «повалення американського уряду». Того дня похмура сіра споруда з колонами, де розташований федеральний суд, була оточена цілою армією кінних і піших поліцейських, агентів ФБР, шпиків Створювалося враження, ніби власті готуються до придушення збройного повстання. Репортер «Нью-Йорк тайме» у газетному звіті відзначав: «Історія поліції не знає випадку, коли б на час судового розгляду виділя- лися такі великі сили».
Першим допитували Юджіна Денніса. Він відмовився від захисту і захищався сам. Ось Денніс піднявся з лави підсудних і почав свою промову. З обвинувачуваного Денніс перетворився на обвинувача. На суді він прямо заявив про намір обвинувачуваних довести, що їхня багаторічна діяльність, вчення, яке вони сповідують, їхній спосіб мислення — все це має єдину мету: показати американському народові, що шлях комунізму — вірний шлях.
Демократична громадськість вимагала припинити процес. Понад сто відомих профспілкових і громадських діячів, юристів, учених опублікували адресовану міністру юстиції заяву, в якій обгрунтували цю вимогу. В дні процесу в багатьох містах Сполучених Штатів відбулися мітинги і збори на захист керівників компартії. 14 жовтня, після 9-місячного розгляду, процес над комуністами завершився. Всі віддані суду були визнані винними. Юджін Денніс та дев'ять інших лідерів партії засуджувалися до п'ятирічного ув'язнення та грошового штрафу в 10 тисяч доларів кожний. Роберт Томпсон був засуджений до трьох років тюрми й штрафу в 10 тисяч доларів. Суддя заявив, що поставився до Томпсона поблажливіше, враховуючи його героїзм під час війни. Засуджені подали апеляцію, й їх звільнили під заставу.
А за тиждень до цього, 8 жовтня 1949 року, Верховний суд затвердив окремий вирок Деннісу за неповагу до комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності, що виявилася у відмові з'явитись на засідання комісії. Апеляційний суд відхилив апеляцію, і 12 травня 1950 р. Денніс був ув'язнений.
Хворий, але не зломлений, Юджін Ден- #ніс надсилав з тюрми листи, що друкувалися в газеті «Уоркер», а згодом у «Дей- лі Уоркер». «Можу запевнити вас,— писав Денніс, звертаючись до товаришів по партії,— що весь «втрачений» мною час, не можна вважати втраченим марно. Я, звичайно, намагаюся витиснути все, що можливо, з читання й обміркування цілої низки принципових питань». У в'язниці Ден-
148

ніс довідався, що 1 серпня 1950 р. апеляційний суд затвердив вирок одинадцятьом керівникам компартії. Це означало, що після закінчення річного строку ув'язнення він має відбути ще п'ять років тюрми.
У березні 1951 р. Денніс вийшов на волю. Та звільнення було тимчасове. Верховний суд саме розглядав нову апеляцію керівників компартії, але сподіватись на позитивне рішення не випадало. Втішало одне — перепочинок на сто десять днів. 21 березня 1951 р. він' уперше після звільнення з тюрми виступив з великою промовою на масовому мітингу в Нью-Йорку в «Роклендпалас». Мітинг був спеціально скликаний з нагоди його виходу з тюрми. Серед присутніх — Гес Холл, Гемрі Уїн- стон, Джеймс Джексон, Роберт Томпсон, Бенджамін Девіс та інші. «Дуже простими, але такими, що йдуть з глибини душі, словами,— почав він, ледве стримуючи хвилювання,— мені хочеться сказати, як багато означає для мене знову бути з вами. Зараз, коли ми зібралися тут, я почуваю себе особливо добре, особливо радісно». 1 Травня Юджін Денніс на трибуні Юніон-сквер разом з іншими керівниками компартії вітав першотравневу демонстрацію трудящих Нью-Йорка.
4 червня Верховний суд остаточно затвердив рішення Нью-Йоркського суду в справі 11 лідерів компартії. 22 липня сім чоловік з'явилися в приміщення суду, щоб відбути ув'язнення. А решта чотири: Гес Холл, Генрі Уїнстон, Гілберт Грін і Роберт Томпсон не прийшли. За рішенням компартії, вони пішли в підпілля. Засуджені в наручниках зникли за стінами тюрми на Уест-стріт. Цього разу попереду були п'ять довгих років ув'язнення. Але на Уест- стріт Денніс пробув лише кілька днів. Його переправили до федеральної тюрми в Льюїсбергу, штат Пенсільванія. Але й цей пункт виявися перевалочним.
22 липня 1951 р. Денніс прибув до федеральної виправної тюрми в Атланті, що уславилася своїми суворими порядками. Тут він зустрів своє п'ятдесятиріччя. В день ювілею — 10 серпня 1954 р.— на його адресу надійшло чимало вітальних листів і телеграм. Ювілей Денніса дав новий поштовх рухові за амністію політв'язнів. До Білого дому на ім'я президента Д. Ейзенхауера надходили листи з вимогою звільнити з тюрми комуністів. 1 березня 1955 року двері тюремної камери відчинилися, і наглядач пропустив уперед в'язня № 71488.
Юджін Денніс вийшов з в'язниці ослабленим, хворим і, здавалося, не здатним працювати. Однак він одразу поринув у роботу. Його енергія, залізна сила волі дозволили йому за короткий час виконати гігантський обсяг роботи, майже непосильної для людини, враженої невиліковною хворобою, що підточувала його організм. Проте він все одно був сповнений ентузіазму, а його статті та промови відзначались оптимізмом. Чимало сили й стійкості забрала в нього боротьба з правим опортунізмом, що знову загострився в середині 50-х років.
У вересні 1959 року компартія відзначала своє 40-річчя. Це стало великою по¬
дією. На цей час з керівних діячів парті? лише Генрі Уїнстон перебував у в'язниці. Решта були на свободі. 26 вересня у найбільшому залі Нью-Йорка Карнегі-холл відбувся мітинг. На ньому Юджін Денніс, тепер уже Національний голова Компартії США, виголосив свою останню промову. Він говорив про великий і складний шлях, пройдений партією за чотири десятиріччя, про її досягнення й проблеми. Цей виступ Денніса певною мірою дав напрямок майбутньому XVII з'їзду, на якому він уже не міг бути присутнім.
Хвороба прогресувала, Денніс рідко виходив з дому. Друзі часто його відвідували, розповідаючи про новини. Денніс жартував, сміявся, мужньо терплячи страждання. 31 січня 1961 р. Юджіна Денніса не стало.
...На всьому північному сході США в ті дні стояли небувало суворі для цієї частини країни морози. З лютого в Нью-Йорку почалася снігова заметіль, яка не припинялася майже добу і намела півметрові ку чугури. Багатьом з тих, хто хотів у неділю 5 лютого провести в останню путь Юд- жіна Денніса, з труднощами вдалося добутися крізь снігові замети до залу «Рів'є- ра», розташованого в центрі, на Бродвеї. Але не тільки жителі Нью-Йорка прийшли попрощатися з видатним діячем американської компартії — чимало приїздило г інших міст, щоб віддати останню шану своєму другові й керівнику. На траурному мітингу виступали видатні діячі Компартії США, вони відзначали великі ^слуги Юджіна Денніса перед американським і міжнародним комуністичним і робітничим рухом. «Він був патріотом Америки,— говорив Генеральний секретар КП Гес Холл,— одним з кращих громадян своєї країни... Він вічно житиме в пам'яті народу». Національний комітет американської компар- тії в ті дні одержав телеграми співчуття з 87 країн світу. В телеграмі від ЦК КПРС, зачитаній на мітингу, говорилося: «Това¬
риш Юджін Денніс, будучи видатним діячем Комуністичної партії США, невтомно боровся за зміцнення лав КП США на основі принципів марксизму-ленінізму, в дусі пролетарського Інтернаціоналізму, за єдність, згуртованість американського робітничого класу і всього міжнародного комуністичного і робітничого руху в інтересах миру і соціального прогресу».
...Як Пер-Лашез для французів, куточок Уолдхеймського кладовища в Чікаго, де поховано чимало бойових керівників робітників, священний для американців, що борються проти капіталістичного визиску, за краще майбутнє своєї країни. Тут, поряд з пам'ятником жертвам Хеймаркету — скульптурною групою, що зображує жінку з терновим вінком у руці, схилену над неживим тілом чоловіка — встановлено кам'яну плиту з іменами тих, хто продовжив боротьбу славетних вождів чікагсь- ких робітників. На ній — імена Уїльяма Фостера, Юджіна Денніса, Єлізабет Гарлі Флінн.
Всім своїм життям полум'яного борця Юджін Денніс заслужив право на вдячну пам'ять свого народу.
Москва
149

РЕПОРТАЖ
Цю книжку
присвячую Робертові Сілввру і Крістоферові Діккі.
«Вся Європа докладала зусиль, щоб Куртц став тим, ким він є; і незабаром я довідався, що «Міжнародне товариство боротьби за викорінення дикунських звичаїв» доручило йому — і то цілком, слушно — написати доповідь, яка стала б для товариства керівництвом до дії. І він її написав! Я бачив її. Читав її. Вона була така красномовна, вона бриніла красномовством... «Простим напруженням своєї волі ми можемо приводити в дію практично безмежні сили добра», і т. д., і т. ін. На крилах цієї ідеї він здійнявся у височінь, узявши з собою і мене. То був блискучий трактат, хоч запам’ятовувався він, признатися, важко. В ньому було щось, сказати б, екзотичне. Могутня енергія, керована величезною Добро- зичливістю. Мене аж дрож проймав від захвату. Яка безмежна сила красномовства — слів — гарячих, благородних слів! Жодна практична порада не перепиняла чарівний потік фраз, якщо не вважати вказівкою на метод примітку під останньою сторінкою, дописану, очевидно, набагато пізніше вже нетвердою руною. Метод був дуже простий, і наприкінці того зворушливого звернення до ВСІХ наших альтруїстичних почуттів він спалахував у вас перед очима, сліпучим, і жахаючий, мов блискавка в чистому небі: «Знищіть усіх тварюк!»
Джозеф Конрад. «Серце пітьми».
Споруджений три роки тому скляно-білий Сальвадорський міжнародний аеропорт стоїть у гордій самотині, бо задумано його було незадовго до скону програми Національного оновлення Моліни 1 як по-
1 А. Армандс Моліпа — в 1972 — 1977 рр. президент Сальвадору. (Тут і далі прим, перекладача.)
Американська письменниця Джоан Дідіон відома читачам «Всесвіту» в N° 12 1981 р. журнал надрукував уривки з її книжки «БілиП альбом»
і статтю М. Дмастасьєпа. присвячену її творчості. Книжка «Сальвадор» — результат подорожі письменниці до цієї багатостраждальної країни.
В статті «Кривавий бал у Сальвадорі («Всесвіт» № 12, 1983) наш автор Іван Ониіценко розповів про політичне підгрунтя подій. Тепер ми надаємо слово безпосередньому свідку цього «кривавого балу».
вітряні ворота не стільки столиці (до Сан- Сальвадора звідси сорок миль, донедавна— кількагодинна поїздка), скільки най- божевільнішої мрії режимів Моліни й Ромеро 1 — проектованого приморського курорту Коста-дель-Соль з фешенебельними готелями, містечками розваг, тенісом, гольфом, водними лижами, кооперативними будинками — маячного бажання створити туристичну індустрію і в цій державі, де головною природною причиною смертності є шлунково-кишкові інфекції.
Через цілковиту відсутність туристів у тих готелях тепер ніхто не живе — над безлюдними тихоокеанськими пляжами стоїть курорт-привид, і, приземлившись в
1 У. Ромеро Мена — генерал, що правив Сальвадором у 1977 — 1979 рр.
Лоап Оісііоп. Баїуасіог. © 1983 Ьу Лоап Оісііоп. 150

аеропорту, вбудованому для обслуговування його, ви опиняєтесь у країні, де немає твердого грунту під ногами, де не можна вірити власним очам, де не існує понять таких чітких, що їх не можна було б обернути на їхню протилежність.
Єдина логіка, яку тут визнають,— мовчазна покора. Тіапсри приїжджого перевіряються серед лісу зброї, але представники якого »відомспва тією зброєю вимахують (військового, чи національної гвардії, чи національної поліції, чи митної поліції, чи поліції державної скарбниці, чи котроїсь із багатьох »інших репресивних сил ©лади, що весь час іглодятьоя в її темних надрах, дублюючи «одна одну) —сказати важко. Вашого погляду вони уникають. Документи переглядають догори ногами.
Виїхавши нарешті з аеропорту новою автострадою, що розтинає зелені горби, які мовби світяться зсередини під застилом хмар тропічного сезону дощів, бачиш переважно череди кощавої худоби, собак- дворняг і броньовані машини — фургони, ваговози, а також пікапи марки «черокі- чіф», обладнані сталевими бортами й куленепробивними щитами з плексигласу завтовшки в дюйм. Такі пікапи є .невід’ємною рисою тутешнього життя, і в народі їх асоціюють із зникненням і смертю. Люди бачили, як у березні 1982 року «черокі- чіф» їхав назирці за машиною голландських телерепортерігв, яких потім знайшли вбитими б департаменті ‘Чалатенанго. Червоний ііікап «тойота» зупинявся неподалік од фургона з чотирма американськими місіонерка ми-каталичк а ми тієї ночі 1980 року, коли їх було вбито. Навесні і влітку 1982 року три пікапи «тойота» — жовтий, синій і зелений, всі три без номерних щитків— були, за свідченням очевидців, присутні при масових «затриманнях» («затримання» є також невід’ємною рисою тутешнього життя і часто закінчується «зникненням») у столичному районі Аматепек. На таких деталях — моделях і кольорах броньованих машин, видах і калібрах зброї, тих чи тих способах відтинаєш кінцівок та голови в тих чи тих випадках — відвідувач Сальвадору -зразу навчається зосереджувати свою увагу, і звучать вони, мов повторювана тема нескінченної фуги, витісняючи із свідомості всі думки про минуле й майбутнє.
Терор с повсякденною дійсністю цієї країни. Чорно-білі поліційні машини парами кружляють по місту, і в кожної з відчиненого віконця стирчить дуло автомата. То там, то тут військові машини раптом перекривають вулиці, солдати вистрибують, розбігаються віялом і утворюють цеп, у кожного вказівний палець на спусковому гачку, великий клацає запобіжником, переставляючи його вперед-нааад. Певно, знічев'я вони ціляться в перехожих. Щоранку «Діарїо де ой» та «Пренса графіка» вміщують застережливі повідомлення. «Восьмеро сІеБсопосідов (невідомих) вночі кривою ріжучою зброєю зарубали насмерть у ліжку жінку та доох її синів». У тій самій ^танковій газеті: «На повороті дороги знайдено труп задушеного юнака». Того ж ранку ще одне повідомлення — на іншій дорозі «знайдено трупи трьох юнаків, їхні
о&пифш .понівечені бапледомц, шричому «одне обличчя оаорізггне наавадеса*.
Переважно на підошві *цнк ігавепших повідомлень посольство Сполупвния іІЛханів складає зведення цро кількість уФгогнх, які щотижня передаються 3г Л&ашшпгон телеграмами, що їх співробітники посольства називають «тілограмами». Для 'статистики цієї існує такий собі код, який, однак, не може приховати того загальновизнаного в Сальвадорі факту, що переважну більшість убивств чинять урядові війська. Наприклад, 15 січня 1982 року посольства передало у Вашінгтон «приблизну» кзто»- фікацію 6909 «повідомлених пресою» політичних убивств за період «між 16 вересня 1980 року й 15 вересня 1981 'року. Згідно з цією доповідного записник), з 6909 убивств 922 15уло «ймовірне вчгин&- но урядовими силами ‘безпеки», 1732— «ймовірно вчинено лівими терористами*, 136 — «ймовірно вчинено правими терористами» і 4889 «вчинено невідомими »нападниками» — отими самими знаменитими (ієбсопосісіоб, що так часто фігурують ще не заборонених сан-сальвадорських »газетах (сума цих чисел, до речі, дорівнює не 6909, а 6899; десятьох убитих чш- нов ник и не «розподілили*, поховавши їх без вісті у своїх паперах*). Далі в .дошнад- ній записці зазначається:
<гПриблизність цих даних обумовлена тим, що здебільшого відповідальність визначити неможливо. Слід, проте, яззя* ги до уваги, що, на загальну думку сильвадорців, велика кількість 'кероэ~ критих убивств чиниться, офіційно чи неофіційно, урядовими силами *безпеки. Посольству відомі *драматичні заяви різних угруповань про те, що відповідальність за вбивства тут несуть у тер* шу чергу сили безпеки. В Сальвадорі, з його заплутаним клубком розплат І відплат, традиційним насильггвом ъпо* чинних елементів і політичніши 'уейби* цями, довести це звинувачення ‘мяшме- ливо. Зазначаючи це, ми, ъднак, не *наг магаемося применшити можливість тоео, що відповідальність за смерть бигсгтюх сотень, а то й тисяч людей несуть урядові сили безпеки».
Статистика вбивств, яку веде організація, «відома в Сан-Сальвадорі під назвою «Комісія прав людини», наводить цифри, куди вшці за лосшшсбкі, і до того ж документовані фотографом, який періодично вирушає на :іюшуки трупів. На фотографіях тіла вбитих часто лежать у неприродних ламаних позах, і обличчя їхні так само неприродні, іноді й не скажеш, що це людське ®бличчя, бо »кислотою з нього змили всі риси, чи ударами розтовкли його так, іщо зуби ?й ’вуха помінялися місцями, чи иосмужили до :невп і знання багнетами. Або його просто же видно під .роєм комах. Ось надрукований та машинці напис під однією фотвпрвфією: «Знайдений в не¬
бесно-голубій таіиній 'сорочці в іАнтіігуочКус-
ВОНИ ПРОСЕВЕ
151

катлані 25 березня 1982 року». Написи лаконічні. «Знайдений у Сойяпанго 21 березня 1982 року». «Знайдений у Мехіканос 11 червня 1982 року».' «Знайдений в Ель- Плайоні ЗО травня 1982 року; біла сорочка, темно-червоні штани, чорні черевики»
На фотографії, що має цей напис, — труп без очей, бо фотографа випередили стерв’ятники. В Сальвадорі побутує особливий різновид практичної інформації, що Гі іноземний відвідувач дістає відразу, як в інших країнах він відразу дістає інформацію про валютний курс, години відкриття й закриття музеїв. У Сальвадорі дізнаєшся, що стерв’ятники спершу ласують м’якими тканинами — очима,* оголеними статевими органами, язиком у розтуленому роті. Тут дізнаєшся, що розтулений рот убитого можна використати з певною ілюстративною метою, що в нього можна запхати що-небудь символічне — скажімо, відрізаний пеніс, або, коли жертва — хлібороб, набити його землею. Тут дізнаєшся, що волосся живе довше за плоть і що реп з пишною чуприною — не така вже дивина в наповнених трупами ровах.
Будь-які судові фотографії викликають у глядача захисну реакцію — заніміння почуттів. Але в даному випадку відсторонюватися важче. По-перше, тому що, зрештою, перед тобою не «судові» фотографії — адже ці документальні докази не розглядатиме жоден суд. По-друге, надто часто впадають в око сліди тортур. Надто близь- кі місця, де вбивали, надто свіжі дати вбивства. До того ж ти бачиш родичів людей, що позникали — жінок, які цілі дні просиджують у тісному приміщенні архієпископської канцелярії, чекаючи своєї черги погортати фотоальбоми із спіральним корінцем, у яких зібрані всі ті фотографії. Пластикові палітурки цих альбомів оздоблені знятими при м’якому освітленні кольоровими фотографіями закоханих юних американців (на одному альбомі — він і вона прогулюються на тлі осінніх дерев, на другому— спочивають серед квітів), і жінки, що шукають трупи своїх чоловіків, братів, сестер, дітей, передають альбоми з рук у руки, ні словом, ні виразом обличчя не виказуючи своїх почуттів.
€Одну з найзловісніших ролей у цій країні відіграють ескадрони смерті *. Існування цих загонів віддавна заперечується, але небагатьма сальвадорця• ми... Ще одне важке питання — структура ескадронів смерті. Ми вважаємо, що ці ескадрони являють собою не регулярні бойові одиниці, а, скоріше, добровільні об'єднання патріотично настроєних громадян, які згуртовуються в загони, коли в цьому, на їхній погляд, виникає потреба. Кадровий склад також не з'ясовано, але, на нашу думку, крім цивільних, загони об'єднують і службовців сил безпеки, яким надається відповідний дозвіл чи відпустка. Неофіційно це підтвердив речник правоекстремістських сил майор Роберто Д'Обюс*
1 Насправді ці ескяцрони діють під безпосе реднім керівництвом американських військових радників
152
сон \ який в одному з інтерв'ю на початку /981 року зазначив, що службова ці сил безпеки діють під машкарою ес- кадронів смерті, коли їм доводиться виконувати потенційно компрометуючі або особливо брудні завдання*.
(З цитованої вище таємної, але згодом розсекреченої доповідної записки від 15 січня 1982 року, складеної для державного департаменту політичним відділом посольства США в Сан-Сальвадорі).
Мертві людські тіла й шматки людських тіл знаходять у Сальвадорі скрізь і щодня; так само, як у кошмарах чи у фільмах жахів, вони — постійний атрибут тутешнього життя. Якщо десь з’явилися
стерв’ятники, то це означає: там лежить труп. Якщо на вулиці скупчилися дітлахи, то це означає: там лежить труп. Трупи знаходять у кущах, на пустирищах, серед покиді, на звалищах у заможних районах міста, в кімнатах відпочинку публічних місць, на автобусних станціях. їх кидають в озеро Ілопанго, що лежить за кілька
миль на схід від Сан-Сальвадора, і потім вони спливають перед прибережними котеджами й клубами поріділої спортивної буржуазії столиці. Знаходять трупи й на Ель-Плайоні — просторі застиглої лави, схожому на місячний пейзаж і вкритому розкладеними останками людей; хоч американцям не раз показували їх по телебаченню, англомовний тижневик «Ель-Саль- вадор ньюс газетт», редагований американцем на ім’я Маріо Розенталь, у червні 1982 року твердив, ніби «все це суцільна вигадка...видобута з досьє ліворадикальної пропаганди». Знаходять їх і в Пуерта-дель- Дьябло 2 над Парке-Бальбоа, національним туристичним центром, що його в торішньому квітнево-липневому номері журналу «Аборд ТАКА», який роздають пасажирам сальвадорської національної авіалінії, характеризують як «місцевість, багату на сюжети для кольорової фотографії».
Одного ранку в червні 1982 року я поїхала до Пуерта-дель-Дьябло — повз президентський палац, повз пофарбовані в маскувальні кольори сторожові вежі, повз начинені зброєю військові укріплення — на південь від міста, вузькою дорогою, яку ще більше звужували обвали, зсуви й глибокі розколини в покритті, і що далі я їхала, то більше гнітили мене тривожні передчуття, аж врешті я почала сподіватися, що ненароком промину Пуерта-дель- Дьябло, просто проскочу повз те місце, і, махнувши на нього рукою, заверну назад. Але проминути його було неможливо. Пуерта-дель-Дьябло — це «мальовнича місцина» з давньому, традиційно літературному розумінні природи як мудрого вчителя, велетенська розколота скеля, за якою, мов у рамці, видно чи не пів-Сальвадору, місцина така романтична і «містична», така теат-1 рально-похмура, що її можна було б прийняти за космічну пародію живописного пейзажу дев’ятнадцятого століття. Тут ніби зібрано докупи затерті метафори: хмари
1 Колишній начальник розвідки національної гвардії, нині, фактично, керівник фашистського
режиму в Сальвадорі, тісно пов’язаний^ за да* ними американського журналу «Ковеот екшн»,
з 	ЦРУ. у Ворота диявола (ісп

«зловісно нависають», а каміння «плаче» — вода весь час сочиться з обважнілої папороті й моху. Набрякле листя дерев виблискує вологою. І тільки один звук порушує тишу — безнастанне цвіркотання якихось комах — можливо, цикад.
Звалища трупів в Сальвадорі вважають чимось на зразок туристської принади: видовище хоч і тяжке, але варте того, щоб заради нього зробити гак. «Ви, звісно, побували в Ель-Плайоні»,— одного дня сказав мені помічник президента Альваро Ма- ганьї й повів мову про геологічну природу тієї місцевості — мовляв, вона свідчить про багатство геотермічних ресурсів країни. Про трупи він не згадував. Я не могла зрозуміти, перевіряє він мене чи справді вважає наявність гарячих джерел у тій місцевості її найважливішою прикметою. Між Ель-Плайоном і Пуерта-дель-Дьябло існує лише одна різниця: в Ель-Плайоні скидають трупи людей, очевидно, вбитих десь- інде, а в ГІуерта-дель-Дьябло страчують на місці, на краю скелі, і вбиті падають униз. Час від часу хтось із репортерів висловлює бажання провести ніч у Пуерта-дель-Дьябло, щоб написати документальний репортаж про таку страту, але за час мого перебування в Сальвадорі жоден з них свого наміру не здійснив.
Зате документальних репортажів про наслідки, про те, що відкривається очам удень, більше ніж досить!
— Я чув, сьогодні там обійшлося без свіжих трупів,—сказав мені один співробітник американського посольства, почувши, що я побувала в Пуерта-дель-Дьябло.
— І жодного на горі? — спитав хтось інший.— Вчора на горі їх мало бути аж три
Щоб знати, були чи не були трупи на горі, треба спуститися зі скелі. Спускатися важко. Вкриті слизьким мохом кам'яні виступи правлять за сходи із запаморочливо високої скелі, і цими сходами треба спуститися, щоб побачити тіла, чи те, що залишилося від тіл — подзьобану, червиву масу плоті, кісток, волосся. Іноді над горою кружляють вертольоти, вистежуючи тих, хто сходить зі скелі. Іноді під скелею, на площадці, якою закінчується шосе, з’являється озброєна варта. Але того ран- ку, коли я приїздила туди, на площадці були тільки чоловік з жінкою й троє малих дітей. Діти бавились у вогкій траві, а жінка заводила й глушила двигун пікапа «тойота». Певно, вона вчилася керувати машиною. Потім вона почала їздити вперед і назад, до краю площадки, очевидно, виконуючи вказівки чоловіка. Вперед-назад, вперед-назад.
Ми не вступили в розмову, і тільки згодом, коли я вже з’їхала з гори й повернулась у край тимчасово живих, у мене раптом виникло, сформулювалося запитання, як можуть люди обрати для уроку їзди загальновідоме звалище трупів. За ті два тижні, що я з чоловіком провела в Сальвадорі, це був один з багатьох випадків, які поволі розкривали мені очі на те, як саме діє механізм терору.
Щоразу, коли в Сан-Сальвадорі мені випадала часинка вимушеної бездіяльності, я вирушала на прогулянку в тінисту тишу
районів Сан-Беніто й Ескалон, де опівден- не заціпеніння зрідка порушують лише статичні розряди в портативних поліцейських раціях і клацання металевих деталей зброї. Пригадую, одного ранку в Сан-Беніто я відкрила свою сумочку, щоб перевірити якусь адресу, і металеві деталі зброї .заклацали по всій вулиці обабіч мене. Загалом ніхто не прогулюється цими вулицями, й неторкані килимки пелюсток укривають тротуари. Більшість будинків у Сан-Беніто споруджено пізніше, ніж в Ес- калоні, архітектура їхня не така примхлива і, як на мене, привабливіша, але най- прикметнішу рису в обох районах становить не архітектура будинків, а їхні огорожі — огорожі, зведені на огорожах, огорожі, очищені від традиційних витких рослин та декоративних кущів, огорожі, що свідчать про еволюцію насильства: первісні низенькі мури, на них — додані пізніше цегляні стіни п’ять, чи шість, чи десять футів заввишки, а над ними — третій етап: колючий дріт, подекуди закручений спіраллю, подекуди електрифікований, а на додачу — сторожові вежі, бійниці, телевізійні камери, і загальна висота всього цього — двадцять-тридцять футів.
На картах посольської служби безпеки Сан-Беніто й Ескалон позначені як райони з відносно малою кількістю «інцидентів», проте і в цих районах панує гнітюча атмосфера тривоги.
По-перше, «інциденти» — арешти, вбивства, зникнення — весь час відбуваються в «barrancas» — забудованих бідняцькими халупами ярах, що лежать по той бік будинків з огорожею, вартою і портативними раціями; якось в Ескалоні мене познайомили з власницею жалюгідної бакалійної крамнички у barranca за готелем «Шератон». Вона наліплювала ярлички з цінами на брусочки туалетного й дитячого мила, подеколи відриваючись, щоб продати подрібнений лід у пластиковому мішечку чи пляшку кока-коли, і весь час тихим голосом ділилася зі мною своїм страхом — розповідала про свого вісімнадцятирічного сина і про те, що в сусідній barranca вже кілька ночей підряд виловлюють і розстрілюють юнаків.
По-друге, в Ескалоні стоїть отой самий «Шератон», готель, що фігурує аж надто часто в тутешніх історіях, пов’язаних із зникненням і смертю американців. «Шератон» має веселіший, ба навіть святковіший вигляд, ніж «Каміно реаль» чи «Президенте»: в «Шератоні» хлюпаються в басейні дітлахи, ростуть квіти, прогулюються вродливі жінки в платтячках пастельних тонів, але на автомобільній стоянці завжди стоять кілька куленепробивних «черокі- чіфів», і чоловіки, що сидять за склянками
з 	напоями у вестибюлі, здебільшого мають напохваті сумочки на блискавках, Які в Сан-Сальвадорі асоціюються не з паспортами чи кредитними картками, а з браунінгами калібру 9 мм.
Саме в «Шератоні» в грудні 1980 року востаннє бачили одного з небагатьох американських desapericidos (зниклих) — молодого письменника і журналіста Джона Саллівена. І саме в «Шератоні» 3 січня 1981 року, на початку дванадцятої ночі, було вбито американських радників з пи¬
153

тань земельний реформ» Мшнсла Геїлмера А Марка Першмена разом із єальдадарцем, директором їнетиггуту аграрний перегудам ХоСЄ РоДФЛЬфо ВІЄрОЮ. ВОНИ ВТрЬОХ ГШіДІІ каву в ресторані* що виходить у вестибюль, і: вбивця застрелив їх зі пістолета інгрем-Ш без глушителя, а потімі спвкійніг СІІВІЬВД ВИЙШОВ через вестибюль, і НІХТО ЙО1- іи не затримав. «Шератон» фігурував на- шшь у розслідуванні вбивства чотирьох американських церковних діячок.— двох черниць з Меріволла1 іти Форд іі Море Кларик, черниці-урсулинки Дороті Кейзвиг і мв^яшси Джін Донован, що зголосилася поїхати до Сальвадору разом з ними. У брошурі «Правосуддя у Сальвадорі Дос* дгдження однієї справи», шдготовлем&й і видажй у липні 1982 року нью-йоржським Комітетом юристів, зокрема зазначається:
«19 грудня 1980 року Спеціальна комісія розслідувань (уряду Дуарте. — Авт.) доповіла, що свідки бачили, як «2 грудня> приблизно об 11-ій вечора, червоний пікап «тойота» від'їжджає від місця злочину», і що €вирішено перевірити, чи вм'ятина із сліди к и фарби на згорілому фургоні черниць не є наслідком зіткнення між. фургоном і червоним пікапом «тойота». В лютому 1981 року мерінолське бюро з соціальних питань, яке пильно стежило за. ходом розслідування, довідалося з надійного джерела, що ФБР порівняло сліди червоної фарби на згорілому фургоні з фарбою червоного пікапа «тойота», який належить готелю «Шератон* у Сан-Сальвадорі... Після того* як ФБР нібито провело такий аналіз, державний департамент заявив родичам убитих, що €ФБР не змогло визначити походження залишків фарби у вм'ятині».
В цьому дослідженні згадується й молодий сальвадорський бізнесмен Ганс Хріст (його батько — німець — прибув у Сальвадор наприкінці другої світової війни), який є співвласником «Шератона». Ганс Хріст живе тепер у Майамі, і коли ім’я його сшшвиїо у документах слідства в справі вбивства черниць, багато в кого зіпсувався настрій, бо саме Ганс Хріст разом з його шурином Рікардо Солєм Месою в квітні
1981 	року був звинувачений ь убивстві в готелі «Шератон» Майкла Гем мера, Марка Перлмена и Хосе Родольфо Віерн. Це звинувачення згодом було знято, після чого ще кілько* чоловік звинувачували, заарештовували, звільняли під акомпанемент їаяв посольства США про «глибоке занепокоєння» й «подив», а восени 1982 року дійшло навіть до того, що двоє колишніх капралів національної гвардії зізналися в убивстві, заявивши, що Ганс Хріст провів їх через вестибюль і показав, у кого треба стріляти. Ганс Хріст і Рікардо Соль Меса, в свою чергу, заявили, що пред’явлені їм звинувачення являли собою провокацію з боку уряду, і що в ніч убивства вони просто випивали в «Шератоні» вг товаристві офацера розвідки національної гвардії. І те, що Гайс Хріст і Рікардо- Соль Меса випивали в «Шератоні», було
1 Містечко ' вг штаті Нью-Йорк, де 'міститься католицький: місіонерський центр.
цілком логічної», бо обидва вклали капітал у той готель,, а Рікардо Соль Меса ще й відкрив* у ньому десь напередодні вбивства- нічний дансинг (згодом закритий)., що також виходив у вестибюль, яким тієї ночі пройшли бандити. За описом свідків, убивці були добре вбрані, з масками на обличчях. На час мого приїзду до Сан-Сальвадора приміщення, з якого вони вийшли, вже більше не правило за ресторан, але сліди куль усе ще видно було на стіні навпроти двере&
Щоразу,, коли мені доводилося заходити до «Шератона*,, я відчувала страх, і цим відчуттям страху було забарвлене моє ставлення до району Ескалон узагалі, навіть др його центральної частини з людними вулицями, кінотеатрами й ресторанами. Пригадую, як страх з особливою силою охопив мене одного вечора на веранді ресторану поблизу мексиканського посольства, коли внаслідок дощів, чи диверсії, чи якихось місцевих звичаїв електрика в цілому місті погасла,, і світла фар машини, що промчала дорогою, раптом вихопило* з темряви дві людські тіні, два силуети, що відразу ж знову злилися а нічним мороком. Одна тінь сиділа за матовим склом віконця «черокі-чіфа», припаркованого на вулиці якраз навпроти веранди; друга — ’з гвинтівкою—причаїлася навпочіпки між бензоколонками заправної станції «Ессо» обіч ресторану. Я невесело подумала, що ми з чоловікам—єдині люди на веранді. Коли промені фар зникли, єдиним джерельцем світла на вулиці стала свічка на нашому столі, і я насилу переборола бажання загасити її. Ми й далі розмовляли силувано спокійними голосами. Нічого, зрештою, не сталось, але я не забула, як страх на мить позбавив мене почуття власної гідності, розчавив, принизив — і саме ці почуття я мала на увазі, коли написала, що Сальвадор розкрив мені очі на те, як діє механізм терору.
«3 березня 1981 року. Роберто Д'Обюссон, колишній офіцер розвідка сальвадорської національної гвардії, дає прес-конференцію, під час якої розповідає, що напередодні президентських виборів у США він мав контакти з багатьма радниками Рейгана і що ці контакти тривають. Д’Обюсстон заявляє, що збройні сили Сальвадору повинні запропонувати правлячій хунті1 вийти у відставку. Він відмовляється назвати точну дату, на яку призначено цю акцію, але каже: «Гадаю, березень буде дуже цікавим місяцем». Він закликає
1 Ідеться про військово-цивільну хунту, що прийшла до влади в жовтні 1979 року внаслідок державного перевороту — повалення диктаторського режиму генерала Карлоса Умберто Ромеро. Хунта проголосила програму хоча й вельми обмежених, та все ж таки конче потрібних країні реформ.Незабаром під тиском олігархії, реакційного офіцерства та терористичних організацій хунта почала правішати, але не так швидко, як хотілося б ультраправим на чолі в фашистом Д’Обюссоном, який рвався до влади. 28 березня 1982 р. на фальшивих «виборах», організованих Вашінгтоном*, Д’Обюссон балотувався в кандидати так званої «конституційної асамблеї» і навіть ста» потім головою цього «парламенту», прибравши до своїх рук реальну владу в країні.
154

шкож до тдм&еи від економічних реформ. Раніше Д'Обюссона вже двічі звинувачували в організації змови з метою повалення уряду. Спостерігачі вважають, що, оскільки ДОбюссон має можливість вільно скликати прес-конференції й безперешкодно курсувати між Сальвадором і Гватемалою, його, оче- -еидно, надійно підтримують певні вій- VbKQei кола...
4 	‘березня 1981 року. Ш Сан-Сальвадорі обстріляне посольство США. Жертв не* ма. Повірений у справах Фредерік Че- тін заявляє: «В цьому інциденті чітко вгадується рука Д'Обюссона. Я хочу наголосити: ми—проти державних переворотів і не дозволимо залякати себе».
(З «Хронології подій, що визначають ситуацію в Сальвадорі*., яку періодично готує посольство США в Сан-Сальвадорі).
«Від часу виходу з Єгипту історики пишуть про тих, хто йшов на жертву і боровся за свободу: про оборону Фер- мопілів, повстання Спартака, штурм Бастілії, Варшавське повстання під час другої світової війни. Останнім часом приклад такого самого людського імпульсу подає одна з націй, що розвиваються, в Латинській Америці. З місяця в місяць світові засоби масової інформації доповідали про війну в Сальвадорі. День у день нас годували репортажами й фільмами, прихильними до мужніх борців за свободу, що воюють з військами деспотичного уряду від імені мовчазного, багатостраждального народу тієї змученої країни. Аж одного дня тому мовчазному, багатостраждальному народові надають можливість голосуванням обрати уряд, який йому до душі. І раптом з'ясовується, хто ж вони насправді, оті борці за свободу в горах: підтримувані Кубою партизани... В день виборів народ Сальвадору в безпрецедентній кількості (1,5 мільйона), не побоявшись засідок, куль, далеких відстаней, вийшов голосувати за свободу».
(Президент Рейган у промові перед обома палатами британського парламенту 8 червня ,1982 року — з приводу виборів 28 березня 1982 року, внаслідок яких Роберто Д’Обюссон обійняв пбсаду президента конституційної асамблеї).
«І відтоді став суддею для живих і для мертвих...»1. Сталося так, що цю промову президента Рейгана я читала одного вечора в Сан-Сальвадорі, і саме в цей час президент Рейган був на екрані телевізора з Доріс Дей2 у знятому 1952 року студією «Уорнер бразерс» фільмі «Переможна команда» — про бейсболіста Гровера Клівленда Александера. Я дійшла до ■місця про оборону Фермопілів, коли на екрані el Salvador del Salvador3 почав співати разом з міс Дей «Старого святого Миколу». «Muy bonita»4,— сказав він, коли вона обережно опустилася в крісло-гойдалку в своїй вінчальній сукні. «Feliz Navi- dad!б, — вигукнули вони разом, а тоді
1 	Перефразований рядок з євангелія.
9 Американська кіноактриса.
3 Рятівник Сальвадору (ісп.)%
4 Ти така гарненька (ісп.).
• 	Щасливого різдва 1 (Ісп.)%
по-англійському з іспанським а«ца»гвом:— Грайте як треба*»..
У Сальвадорі вираз «грати як треба» врешті почав асоціюватись у мене в Рю- берто Д’Обюссоном та його послідовниками з націоналістсько-республіканського альянсу (АРЕНА;) 1. «Для нас важливо втовкмачити деяким людям, що їм доведеться грати як треба», — казали співробітники посольства. Або: «Ми обираємо діяча, ще молодого, а отже, наділеного всім т,им, що властиве молодості, і подаємо йому сигнали, і якщо вш грає як треба, то и ми граємо за правилами». Говориться де з такою собі напрано стримамою американською інтонацією, мовляв, сказа но-зроблено, неначе й справді холоднокровність і мости Бейлі2 можуть забезпечити порядок у тій країні. Елліот Абрамс заявив кореспондентові «Нью-Йорк тайме» у липні 1982 року, що покарання службовців сальвадорської армії могло б «стати дуже важливою «ознакою ного, що цього робити більше не можна»,— маючи на увазі вбивство мирних громадян. А от Джеремія О’Лірі, спеціальний уповноважений помічника президента США з питань національної безпеки Вільяма Кларка, в інтерв’ю газеті «Лос-Андзкелес тайме», даному відразу після виборів 28 березня
1982 	року, так схарактеризував принцип діяльності американської дипломатії: «Дій завжди тишком-нишком, і ти доможешся будь-чого». Далі О’Лірі розповів, як йому уявляється розмова посла Діна Хінтона з Д’Обюссоном: «Я де малюю собі так Хінтон каже: «Чорт забирай, Боббі, перед тобою стоїть проблема, і... якщо ти такий, як ото всі кажуть про тебе, то ти для всіх створиш труднощі».
Роберто Д’Обюссон, як багато хто з його співвітчизників, курить сигарету за сигаретою,— певно, пояснюється це тим, що в Сальвадорі можливість дожити до смерті від куріння вважається малоймовірною. З майором Д’Обюссоном я не зустрічалась, але з цікавістю слухала, якими епітетами його наділяють. Епітет «патологічний» стояв при слові «вбивця» «в характеристиці,, даній йому попереднім послом Робертом Уайтом3 (саме Уайт відмовився дати Д’Обюссону візу ^а в’їзд у США, після чоло, як свідчить запис від ЗО червня 1980 року в посольській «Хроніці подій», «Д’Обюссон ухитряється проникнути в США незаконним шляхом і проводить два дні у Вашінгтоні, де дає прес-конференції й відвідує звані обіди, перше ніж здатися представникам бюро в справах імміграції»), але слово «патологічний» не вживається в тій країні, бо всі там .послуговуються закодованою мовою.
В Сальвадорі про нього кажуть «молодий» (лише подумки, а не вголос додаючи «і -наділений усім тим, що властиве молодості») і навіть «незрілий», а також «поривчастий», «імпульсивний», «нестрима-
1 Партія сальвадорських ультра.
2 Транспортабельний міст із сґаЛевих грат« частих секцій.
3 Після приходу до влади адміністрації Рейгана Р. Уайт був відправлений держдепартаментові у відставку. Ставши приватною особою, він-не- ^диорааово піддавав публічній критиці валітику
Вашінгтона в Сальвадорі.
155

ний», «нервовий», «запальний», «лютий»,
«шалений», але найчастіше — «напружений». Якось мені спало на думку, що Роберто Д’Обюссон має підстави бути напруженим, бо генерал Хосе Гільєрмо Гарсіа1 — головний гравець під час кількох змін уряду — може дійти цілком логічного висновку, що Д’Обюссон — погана карта, яка сплутає гру всіх тих, хто намагається зобразити ці вибори як «голосування за свободу»...
— Я Д’Обюссона знаю давно,—розповів мені Альваро Маганья, банкір, якого військова хунта поставила тимчасовим президентом Сальвадору всупереч несамовитому опорові Д’Обюссона («Ми зупинили його за крок від останньої межі, — сказав мені Дін Хінтон, згадуючи, що той робив, щоб заблокувати Маганью).
Ми сиділи в кабінеті Маганьї на другому поверсі президентського палацу, просторого будинку в тропічно-колоніальному стилі, і він обережно пив чашку за чашкою чорну каву, викурюючи з кожною по сигареті,— мимовільний актор, який дуже хоче залишитися живим після всього цього нещасливого збігу обставин, що виштовхнув його на авансцену.
— Я знаю його ще відколи президентом був Моліна. Я навідувався до Моліни й заставав у нього Д’Обюссона, молодого офіцера військової розвідки. Щоразу заставав його в цьому будинку.— Він подивився в коридор, за яким відкривалося внутрішнє подвір’я — з каинами, олеандрами, фонтаном, що не працював.— Тепер, коли ми залишаємося сам на сам, я намагаюся розмовляти з ним. Не думайте, ми з ним розмовляємо, от і сьогодні він прийде до мене на* ленч. Він ніколи не каже мені «Альваро», завжди тільки «ви», «сеньйоре», «докторе». А я називаю його «Роберто». Роберто, кажу, не роби цього, не роби того. Отак.
Маганья навчався в Сполучених Штатах, у Чікаго, і четверо його старших дітей навчаються тепер у Сполучених Штатах. Фінанси, освіта, темперамент зв'язують його з олігархічними родинами. Всі дійові особи тут тісно зв’язані між собою: сестра Маганьї, яка живе в Каліфорнії, приятелює з Норою Унго, дружиною Гільєрмо Унго, і Унго зустрічався з сестрою Маганьї в серпні 1982 року, коли прибув до Каліфорнії збирати кошти на підтримку ФНВ-РДФ — цими абревіатурами позначаються нині сили, опозиційні сальвадорському урядові. ФНВ-РДФ — це коаліція Революційно-демократичного фронту (РДФ) з п’ятьма партизанськими групами, об’єднаними у Фронт національного визволення імені Фарабундо Марті (ФНВ), ■а саме: Комуністичною партією Сальвадору (КПС), Народними силами визволення (НСВ), Революційною партією трудящих Центральної Америки (РПТЦА), Революційною армією народу (РАН) і Збройними Силами національного опору (ЗСНО).
Коли Д'Обюссон намагався перешкодити призначенню Маганьї на посаду тимчасового президента, члени АРЕНА, дружно підтримуваної олігархією. поширювали
1 Тісно зв’язаний з ВашінгґоНом політичний діяч, член кількох хунт.
листівки, в яких називали Маганью, ясна річ, «комуністом» і, що навіть цікавіше, «єврейчиком». Антисемітизм є однією з підводних течій у сальвадорській політиці, явищем, яке відкрито не обговорюється і яке, мабуть, варте глибшого вивчення, оскільки воно віддзеркалює антагонізм усередині самої олігархії — між тими родинами, які розбагатіли ще в середині
XIX 	століття, й новішими багатіями, зокрема і єврейського походження, які прибули до Сальвадору й закріпилися в ньому на початку нашого століття. Пригадую, я спитала в одного заможного сальвадор- ця, чи багато його знайомих з олігархічного середовища виїхало й вивезло свої капітали до Майамі. „«Переважно це були євреї»,— відповів він мені.
В цій країні піддаєш сумніву геть усе. Якось надвечір, побачивши, що в мене скінчилися таблетки галазону, які я на ніч кидала в графин з водопровідною водою (розуміючи, що це не допоможе, що я поводжу себе як дурна дгіпда *, бо в цій країні всі ті, хто в ній не народився, хворіють на розладнання шлунку, зокрема й медсестра в американському посольстві), я вийшла з «Каміно реаль» і попрямувала через дорогу до «Метроцентру», який тут рекламують як «найбільший у Центральній Америці торговельний комплекс». Галазону я в «Метроцентрі» не знайшла, але почала занотовувати те, що вражало мене на цій торговельній вулиці, де з крамниці музичних записів линули мелодії «Я лишила своє серце в Сан-Франціско» й «Американська здоба» («...я співатиму цю пісеньку до гробу»), хоч у вітрині крамниці була виставлена касета під назвою «Парагвайська класика»; де в універсальному магазині продавалися такі делікатеси, як паштет з гусячої печінки,— а при вході солдат обшукував кожного покупця, перевіряючи, чи нема в нього зброї; де матрони в тісних джинсах з нашивкою «Сер- хіо Валенте», Супроводжувані служницями й чадами, купували рушники, великі пляжні рушники, на яких було вибито карту Манхеттеиа з позначкою магазину Ьлу- мінгдейла; де продавалося все потрібне для «життя зі смаком», для вишуканих раутів з коктейлями: там були пляшки горілки в коробках разом із склянками й міксером, відерця для льоду, візочкн-бари найрізноманітніших конструкцій в комплекті з усілякими напоями.
Це був торговельний центр, що, очевидно, втілював у собі те майбутнє, заради якого ми рятували Сальвадор, і я старанно занотувала і це — як «колорит», що його потім можна буде добре використати, надавши йому іронічного підтексту, як деталь, покликану висвітлити провідну думку оповіді. Та занотувавши це, я усвідомила, що мене більше не вабить іронія такого роду, що оповідь цю не висвітлюватимуть такі деталі, що оповідь ця, можливо, буде зовсім безпросвітна,— не «оповідь», а справжня «посЬе оЬБсига» 2. Чекаючи зеленого світла, шоб перейти буль¬
1 Зневажливе прізвисько американців у Латинській Америці (ісп.). гТемна ніч (ісп.).
156

вар Героїв до «Каміно пеаль», я помітила солдатів, що вели до фургона хлопця в цивільному, підштовхуючи його в спину дулами автоматів. Я пішла, дивлячись просто себе, не бажаючи бачити цього, не бажаючи бачити нічого взагалі1.
«11 грудня 1981 року. Батальйон
«Атлакатль» сальвадорської армії починає шестиденну наступальну операцію проти партизанських опорних пунктів у Морасані».
(З «Хронології подій» посольства США).
«У департаменті Морасан, одному з тих, де точаться найзапекліші бої, в грудні було проведено ще одну — четверту в 1981 році — воєнну операцію... Містечко Мосоте було' повністю знищене. Тому кілька масових страт, що від- булися в тій місцевості водночас, дістали загальну назву <гМосотська різня». Єдина вціліла щителька Мосоте, 38-річна Руфіна Амайя, врятувалася, сховавшись у кущах поблизу будинку, в якому її було ув'язнено разом з іншими жінками. Вона свідчить, що у п'ятницю, 11 грудня, прибуло військо, і, приблизно, о 5-й ранку солдати почали виганяти жителів з їхніх домівок... Опівдні всіх чоловіків вивели на центральний майдан, позав'язували їм очі й розстріляли. Серед них був і майже сліпий чоловік Амайї. По тому солдати відвели в гори за селом молодих жінок, згвалтували їх, а тоді розстріляла й трупи спалили. Відтак в гори вивели й розстріляли старих жінок... Зі своєї схованки Амайя чула, як солдати домовлялися передушити дітей; незабаром вона почула жалібні крики дітей, але пострілів не було. Серед задушених було троє дітей Амайї, найстаршому ще не сповнилося десяти років... Слід підкреслити, що представники Фронту національного визволення заздалегідь попередили місцевих жителів про те, що в цій місцевості відбудуться воєнні дії, і певна частина жителів пішла звідти. Ті, що вирішили залишитись, як-от про- тестанти-євангелісти та інші, вважали себе або нейтральними в цій війні, або лояльними щодо урядової армії. Як висловилася Руфіна Амайя, $Ми почували себе в безпеці, бо мали знайомих серед солдатів». її чоловік, сказала вона, був у добрих стосунках із військовослужбовцями місцевого гарнізону й мав навіть «військову перепустку». Амайя та інші вцілілі (з дев'яти містечок, у яких відбулися масові вбивства) звинуватили солдатів батальйону «гАтлакатль» у знищенні цивільного населення в районі Мосоте».
(З опублікованого 20 липня 1982 року додатку до «Звіту про права людини в Сальвадорі», підготовленого Американською спостережною комісією та Амери* канською спілкою на захист громадянських прав).
Коли я була в Сальвадорі — через півроку після згаданої вище «Мосотської різні» й приблизно за місяць до того, як президент Рейган у своїй липневій промові 1982 року заявив, що явний процес у
певних галузях (він перелічив їх: «гарантія прав людини», і «земельна реформа», і «початок демократизації політичного процесу», назвавши поняття такі далекі від сальвадорської дійсності, що сприймаються вони як маячня) виправдує дальше надання Сальвадорові американської військової допомоги,— в Морасані урядові війська провадили наступальну операцію на фронті від гарнізонного міста Сан- Франсіско-Готери до гондураського кордону. Цей наступ у червні 1982 року обидві сторони визнавали найбільш масованим за всю війну, але конкретні відомості про нього, як, утім, і про все інше в Сальвадорі, дістати було важко.
Якісь чутки, однак, доходили. Було точно відомо, що в тому районі знову діє батальйон «Атлакатль», який пройшов спеціальну військову підготовку під керівництвом американських інструкторів у
1981 	році, а разом з ним — ще два. батальйони: «Атональ», солдатів якого, так само, як «Атлакатля», вчили воювати американці в Сальвадорі, і «Рамон Бель- йосо», який щойно пройшов підготовку у Форт-Бреггу1. Щоранку КОПРЕФА, інформаційний відділ міністерства оборони, повідомляв про великі втрати партизанів і малі — урядового війська. Щовечора радіо «Венсеремос» — підпільна радіостанція повстанців — повідомляла про великі втрати урядового війська й малі — в лавах ФНВ. Довідатися, шо ж відбувається в Морасані насправді, можна було лише в один спосіб — побувавши там, але дістатися до Морасану було нелегко: в жовтні
1981 	року повстанці висадили в повітря ключовий шосейний міст — Пуенте-де-Оро на річці Лемпі — який поєднував Сан-Сальвадор із східною половиною країни, а тому до Сан-Франсіско-Готери лишалося тільки два можливих маршрути: один — через залізничний міст на Лемпі, а другий — повітряний, який, у свою чергу, передбачав спочатку поїздку до військового аеропорту в Ілопанго, де базувалися літаки авіакомпанії «Гутьєррес». Ці малі — на сім пасажирських місць — моторні літаки курсували між Ілопанго й трав’янистим аеродромом на околиці Сан-Мігеля. В Сан-Мігелі, коли пощастить, можна було найняти таксі до Сан-Франсіско-Готери, або ж сісти на рейсовий автобус, але автобус відлякував тим, що його можуть зупинити військові на якомусь контрольно-пропускному пункті, і навіть якщо затримка ця завершиться щасливо (нікого не буде вбито чи заарештовано), триватиме вона кілька годин —поки не допитають кожного пасажира. Між Сан-Мігелем і Готерою до того ж існувала ще одна перепона — річка Секо2, міст через яку був теж зруйнований. Річка ця ставала досить «секо» о сухій порі року, але в сезон дощів являла собою нездоланну перешкоду.
В червні випало багато дощів. Можливість форсування річки Секо видавалася сумнівною. Того ранку, коли я зібралася до Готери, все попереду видавалося сумнівним, а проте я вирушала назустріч невідо-
1 Центр спеціальної військової підготовки 9
штаті Північна Ка рол і на, США.
3 Суха (ісп
197

мим пригодам, відчуваючи справжню полегкість, і це свідчить тільки про те, як ■естримяо хотілося мені вибратись із Сан- Сальвадора, бодай на день звільнитися від його явних та уявних небезпек, його гнітючо! атмосфери, його напруженості сновиди, це потемки скрадається кудись із заплющеними очима.
Я мала подолати якихось »вісімдесят миль, але подорож тривала маао ве до полудня. Спершу довелося чекати в їло* ванго, де пілот ніяк не міг довести мотори. «Сіпоо ішгшіоб, — раз у раз казав він, а видобувши гайковий ключ, ополосне: — МотепШо!1*.
Над горами на сході громадилися гроэо- ві хмари. По фюзеляжу 8 а стукотів дощ. Пасажирський »салон був повний, всі ми — семеро іпасажщрав — заплатили по дев'я-но- сто п’ять колонів аа політ туди й назад і тепер мовчки сиділи Я дивились, як пілот копирсається у двигунах, аж поки обидва запрацювали.
Коли ми піднялися, мене вразила, як завжди в Сальвадорі, мініатюрність цієї країни— меншої за деякі округи в Каліфорнії (меншої за округу Сан-Дієго, меншої за Керн чи Іньйо, в два з половиною рази меншої за Сан-Бернардіно); чи не звідси пішла ілюзія, що в цій країні можна навести лад, що їй можна дати нове житш, трансформувати її за якимсь проектом на зравок РБТ2? За двадцять п’ять хвилин ми мали перелетіти через півтериторії республіки. Внизу розгортався краєвид уже густо-зелений після дощів, які почалися в травні,— великі обшири оброблюваної землі, на вигляд такої родючої (але тільки на вигляд), кофейні плантації в міжгір’ях, пасма вулканічних гір, що раптом виростали попереду й зразу ж меншали. Я придивлялася до гірських схилів, шукаючи сліду боїв, але жодного так і не помітила. Даремним було й моє сподівання побачити гідроелектростанцію на Лемпі: внизу про¬
майнув лише зруйнований міст.
З семи пасажирів четверо хотіли тога ранку дістатися до Готери — я, мій чоловж, Крістофер Діккі з «Вашінгтон пост» і Джозеф Гармс із «Ньюсуїка». Коли літак приземлився на зелене поле поблизу Саи-Мі- геля, ми знайшли водія таксі, який погодився підвезти нас принаймні до річки Секо.
В Сан-Мігелі збереглися сліди січневих боїв, часто трапляються покинуті, наглухо позабивані будинки. Колись у Сан-Мігелі був пристойний мотель, але власники його спромоглися виїхати з країни. Колись там був пристойний ресторан, але він більше не працює. Час від часу повз нас проносилися порожні військові ваговози, очевидно, після доставки »солдатів у район бойових дій, і всі ми, ясна річ, занотовували це. Спека посилювалася. Піт з моєї долоні щоразу розмазував стовпчик цифр — лік порожніх транспортних машин — і я старанно переписала цифри »не чногу сторінку, сама не знаю навіщо.
Тут, у горах, спека була «ухнна, ніж у столиці, жорстокіша, курніш«, і на цей час ми, не маючи іншої ради, примирилися 8
1 П’ять хвилин... За «одну «шлЫ (кш.).
* 	Розвиток басейну Теннессі.
нею, примирилися із тряскою в таксі, при» мирилися з необхідністю раз у раз зупинятися, виходити, пред’являти свої посвідчення (обережно, повільно дістаючи їх із зовнішньої кишені, розраховуючи кожен рух так, щоб не налякати солдатів з американськими автоматами М-16 — здебільшого ще зовсім молодих хлопців, ба навіть підлітків) й чекати, поки солдати обшукають машину. Дехто з молодших віком солдатів мав на шиї хрест, загорнутий у яскраву пряжу; рожеві та зелені барви пряжі потемніли від поту й куряви. Водій таксі був років на двадцять старший від більшості цих солдатів — респектабельний присадкуватий громадянин у дорогих окулярах, але перед кожним пропускним пунктом він швидким, майже непомітним рухом торкався чоток, що висіли на дзеркалі заднього огляду, й хрестився.
На той час, як ми добулися до річки Секо, питання, чи зможемо ми перебратися через неї, вже не мало особливого значення в низці подій того дня, що почався
0 шостій і тепер, уже майже о дев'ятій, уявлявся не так днем, як суцільним випробуванням долі кожного з нас.
Водій вирішив переїхати річку вбрід; річка була того дня мілка, але води її текли досить швидко своїм непевним багнисто-піщаним руслом. Ми постояли трохи на березі, спостерігаючи, як чоловік на екскаваторі за допомогою лебідки намагається витягти ваговоз, що загруз посеред річки. Маленькі хлопці раз у раз пірнали з гаками в руках і раз у раз виринали, показуючи, що нічого не вийшло. Перспектива була не дуже заманлива, але іншої ради мя не мали, тож через деякий час і ми опинилися в річці: спочатку проїхали дугувафою піщаною косою, потім з’їхали з неї, застряли, й двигун захлинувся. Течія злегка погойдувала машину. Вода фонтанчиками била між дощок днища, піднімаючись дюйм за дюймом. На миииші -неподалік купалися голі жінки, не звертаючи уваги на екскаваторника, маленьких хлопчиків, напівзатонуле таксі й gringos, що сиділи в ньому. Поки ми чекали допомоги від екскаваторника, мені опало на думку, що, переїхавши річку вбрід уранці, ми «повинні будемо переїхати її ще раз увечері, коли екскаватора, можливо, вже н^ буде на березі. Але то була спроба зазирнути в майбутнє — недоладна, якщо зважити на те, який день лежав у нас попереду.
Відновлюючи тепер у ашм’яті той день у Готері, я згадую передусім чекання, бездіяльність, чекання біля cuartel 1 (на воротах висіли щити з написами «Comando»
1 «Boinas Verdes»2 із зображенням зеленого берета), і чекання біля церкви, і чекання біля кінотеатру «Морасан», де афіші закликали подивитися фільми «Жах» і «Бридка снігова людина», а біля відкритого фойє стояли рядочками ручні кулемети й легкі міномети. В кінотеатрі '«Мора- сан» розквартирувалися солдати, й кілька з них мляво ганяли футбольний м’яч між
1 Казарма (ісп.}.
* 	«Командування» І «Зелеяі берети» (ісп.).

мінометами. Інші перекидалися жартами, стоячи на розі перед пивним баром, і загравали з жінками, що продавали кока-колу в кіосках між кінотеатром «Морасан» і парафіяльним домом. Парафіяльний дім, і церква, і пивний бар, і кінотеатр «Мора- сан», і cuartel стояли одне навпроти одного обабіч не так майдану, як розширення курної дороги, і ця частина Готери нагадувала театральні декорації. Будь-яка подія — скажімо, поява бронетранспортера піхоти чи похоронної процесії біля церкви — одразу перетворювалася на оперу з усіма дійовими особами на сцені: Солдати гарнізону, Юні Красуні міста, Торговки, Священики, Люди в жалобі і, оскільки ми також були на сцені, як елемент контрастний і конфліктний,— Північноамериканцї в північноамериканських костюмах — хто в старих шортах кольору хакі, хто в кро- совках «адідас», хто в шапочці з рекламою пива «Самотня зірка».
Ми стояли на осоннї, намагаючись не привертати до себе неприязної уваги. Ми пили кока-колу й непомітно занотовували щось. Ми хотіли поговорити із священиками в парафіяльному домі, але там сидів тільки карлик-воротар. Ми знову й знову показували свої посвідчення в ctiartel* домагаючись зустрічі з полковником, який міг би дати нам перепустки в зону боїв, за кілька кілометрів звідси, але полковника не було, полковник мав от-от повернутись, полковник затримувався. Молодий офіцер, що заступав полковника, не міг дати нам дозволу, але він навесні 1982 року закінчив escuela mtfit*rr в Сполучених Штатах, у Форт-Веннінгу (своє враження від Форт-Беннінга він висловив вигуком «Чу-дов* місцина?»), і був принаймні чемний з нами, американцями. Можливу казав він, туди буде направлено ще один підрозділ. Можливо, нам дозволять приєднатися до солдатів.
Врешті жоден підрозділ так і не вирушив у гори, а полковник так і не з'явився (а не з'явився він через те, що того дня загинув у вертольоті, який розбився поблизу гондураоького кордону,— про це ми довідалися вже згодом), і день той не дав нам нічого, крім підслуханих чуток та випадкових спостережень — уривків інформації, що могли або не могли скластися в якусь іще неосмислену систему. Один з шести реактивних штурмовиків А-37В «Дрегонфлай», переданих Сальвадору саме того тижня Сполученими Штатами, з ревінням промчав над нами на бриючому польоті й зник. Рота солдатів вибігла з воріт cuartel і подалася до річки, та коли ми наздогнали їх, виявилося, що вони купаються — поскидали своє обмундирування й плещуться у мілкій воді. На високому березі завершувалося будівництво вертолітної злітно-посадочної площадки — як нам сказали, якраз у тому місці, де були дві великі солдатські братські могили; могил уже не було видно. Водій таксі почув від солдатів, з якими розмовляв, чекаючи на нас (розмовляв, і грав у карти, і їв маїсові коржі з сардинами, і слухав рок-н- роли по радіо із своєї машини), що цілі дві роти пропали без вісті, заблукали чи
1 Військове училище (ісп.).
загинули десь у горах, але цї відомості були сумнївнями, бо грунтувалися на чутках.
Власне кажучи, з усіх фактів, почутих І побачених того дня, найменш сумнівним був труп, який лежав на дорозі між річкою Секо й Готерою, голе тіло чоловіка років тридцяти з круглою дірочкою від кулі між очима. Одяг з нього міг зняти той чи ті, хто його вбив, або ж, оскільки в цій країні одяг надто дорогий, щоб залишати його на мертвому,— зняти його міг хтось із випадкових перехожих. А втім, сором Його хтось прикрив зірваною з дерева гілкою, можливо — селяни, що еаме копали могилу. На думку нашого водія, це бу® БиЬуеГЗІУО г, бо поряд не СТОЯЛИ його родичі (якщо в Сальвадорі вбивають когось із твоїх родичів, то» вважай, смертний вирок іїідписано й тобі, через те родини вбитих намагаються якнайшвидше кудись зникнути), але в Готері з приводу цього вбивства нам казали тільки одне,— що на тому самому місіці вчора вранці теж лежав труп, і перед тим п'ять днів підряд там знаходили трупи. Один з готерських священиків бачив учорашнього вбитого» але коли проїздив там сьогодні, новий труп було вже поховано. Всі наші співрозмовники сходилися на тому, що цими вбивствами хтось хоче щось сказати. От тільки неясно було, що саме.
Того дня ми десь з годину провели в товаристві двох священиків, за походження» ірландців, і двох черниць, ірландки та американки, що мешкали разом у парафіяльному домі навпроти сиагіеі, і вперше в житті я побачила, як слуги божі не просто зазнають утисків, а живуть у стані облоги. За винятком американки, сестри Філліс, яка прибула сюди лише кілька місяців тому, вони перебувають у Готері віддавна, хто дев’ять років, хто дванадцять, час, достатній для того, щоб навчитися ставитись одне до одного з глибокою приязню, повагою і добрим гумором, завдяки чому надвірна веранда,, на якій ми сиділи, видавалась останнім бастіоном цивілізації в Морасані — і в певному розумінні була ним.
Повітря на веранді було прохолодне, напоєне водявим світлом, що просочувалося крізь листя папороті й китайських троянд, на ній стояли старі плетені крісла- гойдалкн та дерев'яний стіл, а на ньому — друкарська машинка, бляшанка горішків і дві книжки: «Житія святих (з ілюстраціями)» та «Правила францісканського ордену». На стіні висіла карта парафії Сан- Франсіско-Готери, а в затінку по той бік столу стояв пошарпаний холодильник, з якого хтось із священиків незабаром вц- добув^ пляшки з пілзенським пивом. Сидячи в заспокійливій напівтемряві, ми пили холодне ниво й розмовляли про се й про те, а власне — ні про що, бо предметом розмови* була ситуація, а не шляхи до виводу з неї.
Ці люди не звикли замислюватися над такими шляхами, над абстракціями, бо життя їхнє оберталось навколо конкретних речей. Того ранку відбувся похорон
» Шйривш» елемент (Ссп.)%
18»

парафіянина, який помер від крововиливу в мозок. Того тижня ще двоє дітей померло від дизентерії в таборах біженців на околицях міста; там зібралося чи не дванадцять тисяч біженців, багато хто з них хворів, але ліків у таборах не було. Питної води теж ніде не було вже хтозна як довго, її не стало ще до виборів, коли хтось висадив у повітря резервуар, що поста.чав Готеру водою. Через п’ять чи шість тижнів після того, як резервуар було зруйновано, почалися дощі, і з одного боку це було погано, бо дощові потоки вимивали відхожі місця в таборах, але з другого — добре, бо тут, у парафіяльному домі, вони вже не залежали цілком від річкової води, яка аж кишить бацилами, амебами й усілякою чирвою.
— Ми збираємо тепер воду на даху,— пояснила сестра Джін, ірландка. — Вона куди чистіша. А річкова вода зеленкувато-жовта, її ми використовуємо тільки для туалетів.
Хтось із них сказав, а решта погодилися, що після виборів у тутешніх місцях трапляється менше трупів, менше вбитих, ніж, скажімо, в столиці, але тут вони почали нагадувати одне одному про те, коли й де знаходили останнім часом трупи, і число вийшло чимале. Вони говорили про ці трупи звично, буденно, як в інших парафіях говорять, скажімо, про кількість кандидатів на конфірмацію чи випадків вахворювання на дифтерит. Оті семеро знайдених на дорозі, а ще двоє — в Иолоайкіні. Ну, і, звісно, сорок вісім розстріляних біля Барріоса, але їх розстріляли ще в квітні.
— Додайте ще жандарма, вбитого минулої середи, — згадав хтось із них.
— Не середи, а четверга.
— Певне, таки четверга, Джеррі.
— Його гастрелив снайпер.
— Атож, снайпер. Я теж так гадаю.
Ми розпрощалися з ними тільки тому, що небо затягли дощові хмари і перед нами постав вибір: або переправитися че-
Рвз річку Секо зараз же, або застряти в отері — можливо, на кілька днів. Священики поклали перед нами книгу відвідувачів, і, розписуючись у ній, я твердо пообіцяла собі, що повернуся на цю веранду, повернуся з антибіотиками, і шотландським віскі, і без потреби поспішати кудись, але я не повернулась, а за кілька тижнів по тому, як я виїхала із Сальвадору, до мене дійшла чута, що парафіяльний дім покинуто, принаймні тимчасово, що начальство гарнізону погрозами й цькуванням змусило-таки священиків валишити Готеру. І я пригадала, як напередодні мого від’їзду посол Дін Хінтон, почувши, що я побувала в Готері, спитав про тамтешніх священиків і стурбовано зауважив, що побоюється за них. Особливо непокоїла його доля американки, сестри Філліс (американська черниця в парафії з ворожо настроєним гарнізоном, та ще й у районі країни, який щодня бомбували й обстрілювали американські літаки А-37В, була для американського посольства як сіль в оці).
Під час мого перебування в Сальвадорі репортери, які ще лишалися там, харак¬
теризували бої в країні як «війну номер чотири» — після ліванської, ірано-ірак- ської і наслідків фолклендського конфлікту. Із сан-сальвадорського готелю «Каміно реаль» виїхало так багато репортерів (подалося на відпочинок додому абз переселилося до «Інтерконтиненталю» в Манагуа чи до інши* своїх улюблених готелів у Гватемалі, й Панамі, й Тегусігальпі), що в ресторагі псреста;::і накривати на сніданок шведський стіл, д:; ши тим самим пожчву для всіляких дотепів: відсутність шведського столу означала відсутність подій, затишшя, ніякого бах-бах — період байдужості з боку редакції. під час якого статті засилають у запас, а телерепортажі рідко пробиваються в програму новин. «Як Ен-бі-сі відкличе свою знімальну групу з Фолклендів, у нас знову з’явиться шведський стіл», — жартував хтось. Або: «От стане у нас тут трошки гарячіше, — знову почнуть пускати опівнічні фільми». Річ у тім, що телевізійні групи, прибуваючи в повному складі, привозили з собою відеокасети з кінофільмами й опівночі демонстрували їх — «Нинішній апокаліпсис» чи там «Банани» Вуді Аллена.
А тим часом в готелі залишалися тільки постійні кореспонденти. «Ну як, виходитимеш сьогодні?» — питали вони один в одного за сніданком. Або: «Здається, сьогодні буде непогана днина. Поїду, може, навернеться що-небудь». Конторка автомобільної страхової компанії «Авіс» у барі видавала табличку з написом «Ргепва іпіегпасіопаї»1 для легкових автомашин та фургончиків усіх типів і вдруковувала в свої страхові поліси додатковий параграф, у якрму зазначалося, що шкода, зацодіяна терористами, не компенсується. Американське посольство роздавало тексти передач радіостанції «Вен- серемос», перекладені англійською мовою службовцями Центрального розвідувального управління в Панамі. КОПРЕФА — інформаційний відділ міністерства оборони — надсилав «термінові» бюлетені, які вивішувались у вестибюлі, — спеціально препаровані для американської преси, вони розписували церемонії вручення прав на землекористування і містили вже ритуаль-* ні фотографії «перебіжчиків» — перелякані обличчя чоловіків, що, як писала «Пренса графіка», «покинули лави підривного підпілля, стомившись від нескінченної брехні й фальшивих обіцянок».
Жменька репортерів і далі писала про такі події, особливо якщо вони відбувалися в гарнізонних містечках, де, бог дасть, можна стати н свідком чогось цікавішого. Але натрапити на цікаве було важко, а доступ до інформації про становище в країні звузився в порівнянні з часами, коли в готелі вранці пропонували шведський стіл. Американські радники відмовлялися розмовляти, хоч інколи в суботу якнй-небудь репортер, заставши кількох з них за чарками в «Шератоні», ухитрявся втягти їх у розмову на нейтральну тему. (В тому, що американські радники й досі квартирували в «Шератоні», мені ввижалося щось непристойне,
«Міжнародна преса» (ісп.).
160

особливо відколи я дізналася, що посольство переселило своїх гостей з Агентства в справах міжнародного розвитку до будинку, що охоронявся, в Сан-Беніто.
«Щиро кажучи, я б радше залишився в «Шератоні», — сказав мені один з цих гостей.— Та відколи там застрелили двох наших, посольство вимагає, щоб ми зупинялися в Сан-Беніто»). Той період, коли повстанців можна було зустріти, просто вийшовши на шосе, уже скінчився; тепер, щоб провести з ними час, треба переходити на їхню територію з Гондурасу, попередньо домовившись з їхніми представниками в Мексіці. В таку дорогу, звісно, засвітла не вирушають, та й так чи так це вже була не та війна, коли позначка «Десь у партизанському тилу, Сальвадор», поставлена над репортажем, автоматично обіцяла висвітлення якихось фактів.
Зате всі журналісти вже провели задосить часу з доступними їм лицедіями з урядової трупи, які набули такого досвіду в спілкуванні з пресою, що їхні інтерв’ю перетворилися на вистави, варті не так репортажу, як рецензії з аналізом нюансів гри. Певно, сам того не знаючи, навіть Роберто Д’Обюссон узяв участь у справжньому акторському дійстві — епізоді, який датські кінематографісти знімали в Сальвадорі для художнього фільму про зарубіжного кореспондента. В тому епізоді актор-виконавець ролі кореспондента «інтерв’ював» Д’Обюссона перед камерою в його кабінеті. Ці датчани не лише сприймали «Каміно реаль» як звичайнісінький готель (провідний актор, наприклад, плавав у готельному басейні; живучи в «Каміно реаль», я більше нікого в тому басейні не бачила), але й використовували його як місце дії фільму, а один епізод знімали в барі, надаючи нашому буденному життю додаткового химерного забарвлення. Датчани поїхали з Сан-Сальвадора, так і не признавшись нікому, чи сказали вони Д’Обюссону, що він знімається в звичайнісінькій ігровій кінокартині.
Нуль годин 22 хвилини в суботу, 19 червня 1982 року, в Сальвадорі стався дуже сильний землетрус, який зруйнував селища бідняків, спричинив зсуви та обвали й залишив по собі кількасот поранених, але тільки з десяток убитих (я кажу «з десяток», бо точні цифри жертв землетрусу, як узагалі всі статистичні дані в Сальвадорі, відзначаються приблизністю) — напрочуд мало, як на землетрус такої сили (сейсмографи Каліфорнійського технічного інституту зареєстрували 7 балів за шкалою Ріхтера, університету в Берклі — 7,4 бала) і тривалості — тридцять сім секунд.
За кілька годин до землетрусу мене охопив безпричинний гнітючий настрій — моя бабуся пов’язувала такий настрій з тим, що в Каліфорнії називають «земле- трусною погодою» — задухою, тишею, неприродним забарвленням неба; просто кажучи, мене опосів страх. Але я не знаю, чи мій гнітючий настрій був справді викликаний поганим передчуттям, бо в
Сальвадорі весь час стоїть землетрусна погода і страхом у тій країні заражені геть усі.
Пригадую, в п’ятницю я повернулася до «Каміно реаль» приблизно о пів на одинадцяту, після вечері в мексіканському ресторані на бульварі Ескалоп із сальвадорським художником Віктором Баррієре. Познайомилися ми з ним на якійсь вечірці за кілька днів до того, і він сказав, що хотів би поговорити з нами, американцями, бо, побувавши в його країні, американці здебільшого їдуть геть, так і не зрозумівши ні її, ні її історії. А він, мовляв, міг би просвітити нас і щодо країни, і щодо її історії, бо є онуком покійного генерала Максіміліано Ернандеса Мартіне- са, диктатора Сальвадору з 1931-го по 1944 рік — автора уроку, що його саль- вадорці ще й досі називають «la matanza»
— 	«різня», або «масове вбивство», кількатижневого уроку в 1932 році, нід час якого урядові війська знищили незліченну кількість мирних громадян. («Незліченну», бо точної кількості вбитих не встановлено — одні кажуть, що їх було шість-сім тисяч, інші — тридцять тисяч. В Сальвадорі називають і більші цифри, але, як зауважу*: у книжці «Matanza: комуністичне повстання в Сальвадорі 1932 року» То- мас П. Лмдерсон, «сальвадорці, зберігаючи традиції середньовіччя, схильні вживати такі цифри, як п’ятдесят тисяч, просто для позначення великої кількості, — в статистиці вони не сильні»).
Мушу сказати, що доти я вже цікавилася постаттю генерала Мартінеса, чий спосіб урядування, очевидно, ліг в основу «Осені патріарха» Габріеля Гарсіа Мар- кеса. Прототип патріарха — його вбили в еміграції в Гондурасі 1966 року — був похмурим містиком, який започаткував у Сальвадорі військову диктатуру. Розповідають, що він влаштовував у президентському палаці спіритичні сеанси й керував країною, покладаючись на свою ‘«інтуїцію» та вельми химерні уявлення, якими він іноді ділився по радіо із своїми вцілілими підданими:
€ Дітям корисно ходити босоніж, бо в такому разі вони краще сприймають цілющі випари планети й вібрацію землі. Рослини й тварини не користуються черевиками».
<гБіологи відкрили тільки п'ять почуттів. Але насправді їх десять. Голод, спрага, запліднення, сечовипускання й випорожнення шлунку — ось ті почуття, що їх біологи не включили до свого списку».
Вперше я натрапила на цей аспект діяльності генерала Мартінеса у виданому Урядовою друкарнею Сполучених Штатів «Довіднику-посібнику про Сальвадор», загалом досить інформативному («призначеному для військового та іншого персоналу, що потребує зручне в користуванні зібрання основних фактів»). Серед основних фактів про Мартінесову програму будівництва шкіл та основних фактів про Мартінесову програму збільшення експорту в цій книжці раптом натрапляєш на абзац: «Він тримав пляшки з підфарбованою водою, яку роздавав як ліки від майже всіх хвороб, зокрема раку та інфаркту, * по*
11. «Всесвіт» Nfe 2
161

клада вся на складні магічні формули при розв’язанні державних проблем». Ця фраза вирізняється в тексті «Довідника-посіб- ника про Сальвадор» так, наче надруковано II світляними літерами, але наступна вражає ще більше: «Під час епідемії віспи в столиці він спробував зупинити поширення хвороби, наказавши розвішати по вулицях гірлянди кольорових ліхтариків».
Коли в Сан-Сальвадорі вечоріло, я щоразу уявляла собі ті гірлянди кольорових ліхтариків, тож перш за все я спитала у Віктора Баррієре, яким було його дитинство — дитинство онука генерала Мартінеса. Віктор Баррієре якийсь час навчався в Сполучених Штатах, у Каліфорнійському університеті, і по-англійському говорив чудово, без акценту, хіба що приділяючи, як це буває в іноземців, зайву увагу правильності граматики; голос у нього був співучий, мелодійний, — голос знавця найвищих істин. Генерала, сказав він, часом не розуміли. Нічого не вдієш —, така вже доля сильних особистостей. Певних ексцесів він просто пе міг уникнути. Інакше не можна було б навести лад у* країні. «Мені не завжди приємно було сидіти в школі в одному класі з хлопцями, батьків яких розстріляли за наказом мого діда», — визнав вгн, але загалом дід запам’ятався йому як «вольова натура», людина, «здатна викликати почуття безмежної відданості», теософ, який прищеплював «любов до класики», «розуміння історії», «повагу до німців». Німці особливо вплннули на Вікторове розуміння історії. «Якщо ви читали ІІІопенгауера, Ніцше, то те, що відбувалося тут і відбувається тепер... Ну, самі розумієте...»
Віктор Баррієре знизав плечима й змінив тему, щоправда, тільки частково, бо Сальвадор належить до тих країн світу, де існує тільки одна тема: становище в ній, грані цього становища в різних ком- бінацммі і під різним кутом зору. Кут зору трох» змінюється, й виникає грань — попередай посол США Роберт Уайт. «Справжній нікчема», — каже ВНстор Баррієре. Ще грань: убивство в березні 1980 року архієпископа Оскара Арнульфо Ромеро1. «Справжній фанатик», — каже про нього Віктор Баррієре, Спочатку я подумала, що він має на увазі того, хто, ставши у відчинених дверях каплиці, де архієпископ правив месу, убив його пострілом у серце куле» «дум-дум» 22 калібру, але я помилилась: «Зрештою, ми ж не знаємо, хто його вбив, правдо? — сказав він. — Це могли бути праві...—Він вимовляв слова співуче, кантабіле. — Або... це могли бути ліві. Вся справа в тому, кому це було вигідно? Подумайте про це, Джоан».
Я нічого не відповіла. Мені хотілося тільки одного — щоб вечеря нарешті скінчилася. Віктор Баррієре прийшов до ресторану з приятелем, юнаком з Чалате- ванго, якого він навчав живопису, і цей приятель явно зрадів, коли ми підвелися.
1 Ардіепискогт Ромеро — типовий представник «бунтівноТ церкви» Латинської Америки, якого, називали «хворою совістю Сальвадору», «голосом тих. хто позбавлений голосу» — був застрелений найманим убивцею 24 березня 1980 року. «Законтрактував» убивцю в Майамі керівник сальвадорських фашистів Роберго Д’Обюссон.
162
Йому було вісімнадцять років, по-англійському він не розмовляв і цілий вечір просидів, чемно намагаючись приховати нудоту. «Він навіть іспанської не знає як слід,— сказав, дивлячись йому в очі, Віктор Баррієре.— Що ж. Якби він і далі рубав цукрову тростину в Чалатенанго, його б забрали в армію і вбили. Якби він просто вештався тут по вулицях, його б теж убили. А так він приходить до моєї майстерні, вчиться на художника-приміти- віста, і завдяки мені його не вбивають. Ви згодні, що для нього це краще?»
Я відповіла, що згодна. Обидва вони поверталися до будинку, де Віктор Баррієре мешкав разом із своєю матір’ю, щуплою жінкою, яку вій називав «мамуся», дочкою генерала Мартінеса. Я підвезла їх туди, і коли вони вийшли, мені спало на думку, що вперше в житті я натрапила на цікавий «матеріал», який замість професійного натхнення викликав у мене лише глибокий страх. Один з найактивніших ескадронів смерті, що діють нині в Сальвадорі, називає себе бригадою імені Максі- міліаио Єрнандеса Мартінеса, але у внука я про цю бригаду не спитала.
Всупереч, а може, і завдяки тому факту, що Сан-Сальвадор понад два роки майже постійно перебуває на воєнному стані, в місті, де узаконена безпідставні арешти (декрет хунти № 507), де порушення комендантської години часто кінчається смертю, де багато хто поночі не наважується вийти за двері свого помешкання, певні обмежені розваги все ж таки існують. От і тієї п’ятниці, повернувшись до «Каміно реаль» після вечері з Віктором Баррієре, я застала на майданчику біля басейну приватну вечірку з оркестром і танцями — танцювали навіть конгу, вишикувавшись у довгу звивисту лінію.
Багато людей було й у барі, майже всі вони дивилися телевізійну передачу «Сеньйорита Сальвадор-1982» — конкурс вроди, що мав визначити кандидатку від Сальвадору на конкурс «Сеньйорита Універ- со-1982» в Лімі в липні того року. В словах «Синьйорита Універсо» мені вчулося щось знайоме, а тоді я згадала, що 1975 року конкурс на звання «Міс Всесвіт» відбувався тут, у Сан-Сальвадорі, і завершився так, як і слід було, власне, сподіватись: студенти, ясна річ, улаштували демонстрацію протесту проти гайнування державних коштів на такий захід, а ур'яд, ясна річ, частину демонстрантів розстріляв, а решту — зник. («Desapercer», тобто «зникати», в іспанській мові дієслово і неперехідне і перехідне, і цю властивість його засвоїли й ті, що в Сальвадорі розмовляють по-англійському, як-от: «Джона Сал- лівена зникли з «Шератона» або: «Уряд зник студентів»).
Проте жодна згадка про «Сеньйориту Універсо-1975» не псувала перебіг конкурсу «Сеньйорита Сальвадор-1982», фіналіст- ки якого, коли я ввійшла до себе в номер, саме витягали з кошика папірці із запитаннями й відповідали на них. Запитання стосувалися надій і мрій суперниць, і відповіді були: «Dios», «Paz»!, «Сальвадор».
1 «Бог», «Мир» (ten.).

Місцевий король естради в білому смокінгу & бордовій краватці проспівав по-іспанському африканську пісню «Нездійсненна мрія». Жюрі почало радитись, і — ось вола, кульмінація: «Сеньйоритою Сальвадор- 1982» стає «Сеньйорита Сан-Вісенге» — Жаннет Маррокін, на кілька дюймів вища від інших фіналісток і більше за них схожа на дгіпда. Чотири її суперниці від- реагували на це загалом не так красиво, як заведено в таких випадках, і мені спало на думку, що перемога в цьому конкурсі •означає щось більше, ніж кошти на нав- ■чання, чи кінопроба, чи новий гардероб; веремога тут могла означати різницю між життям і випадковою смертю, тимчасову дерепустку в життя не лише для переможниці, але й для всієї її родини.
«Ну його к бісу»,—він привселюдно перерізав стрічки на урочистих відкрить тях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і в спокійніші часи: «Ну його к бісу!»; грав нескінченні партії доміно зі своїм вірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем — міністром охорони здоров'я: тільки вони... зважилися попрохати, щоб він прийняв королеву краси, обрану бідняками, дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали кварталом Собачих Бійок... «Я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму з нею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газе- тах, біднякам таке до вподоби». Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родріго де Агіляру, що ця *королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще й танцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч нетряних мануел санчес, у вбранні німфи з мусліновими шлярками, позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, з трояндою в руці,— до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справді була зі щирого золота, а коли він запропонував усе, чого вФна тільки забажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у кварталі Собачих Бійок...»
Це Габріель Гарсіа Маркес, «Осінь патріарха». Того вечора, що почався з онука генерала Максіміліано Ернандеса Мартіне- са, перейшов у «Сеньйориту Сальвадор- 1982» й завершився о нуль годин 22 хвилини землетрусом, я побачила Габріеля Гарсіа Маркеса в новому світлі, зрозуміла,, що він письменник соціально-реалістичного спрямування.
З цього землетрусу можна видобути чимало метафор, і далеко не остання полягає в тому, що одною-єдиною великою спорудою, якій землетрус завдав неабиякої шкоди, став будинок, підвищеної сейсмостійкості — американське посольство. Тїроект цього посольства, зведеного 1965 року, передбачав, що воно «їздитиме» на глибоких палях, які під додатковим навантаженням переміщатимуться й ковзатимуть Ш амортизаційних подушках, але за останні кілька років, коли обстріл посольства став улюбленим способом виразу протесту з боку всіх ворогуючих сторін, додаткові
укріплення — сталева об лишка зовнішніх стін, мішки з мокрим шском навколо кулеметних гнізд на даху* бомбосховище, викопане в підвалі,— зробили конструкцію будинку жорсткою. Під час землетрусу в кабінеті Діна Хінхойа завалилася стеля. На третьому поверсі допнули труби, заливши все внизу. Ліфт вийшов з ладу, продовольчий склад перетворився на море битого скла.
Зате готель «Каміно реаль», який, здавалося б, зліплений був сяк-так за безтурботною традицією тропічної архітектури, хоч і хитався, мов на хвилях (пригадую, сидячи навпочіпки в дверному прорізі свого номера на сьомому поверсі, я дивилась у вікно на вулкан над Сан-Сальвадором, і мені здавалось, ніби він розгойдується), та коли та шарпанина припинилась, і принесли свічки, і всі спустилися вниз, то виявилося, що ніякої шкоди будинок не зазнав, навіть склянки в барі не побилися. Щоправда, погасла електрика, але електрика і так гасла часто. На вулиці спорадично лунали кулеметні черги (і через це пожильці готелю спускалися вниз повільніш, ніж хотілося б: запасні сходи містились іззовні, їх видно було з вулиці), але спорадичні кулеметні черги на* вулицях були аж ніяк не рідкістю в Сан-Сальвадорі. («Часом вони знімають стрілянину, коли починається дощ,— пояснив мені хтось із співробітників посольства.— Збуджуються, та й нічого більше»). Одне слово, в «Каміно реаль» наче нічого й не сталося, надто в дискотеці поряд з вестибюлем, де на той час, як я зійшла вниз, уже було запущено запасний генератор,, офіціанти в чорних ковбойських капелюхах снували з напоями по танцювальному майданчику і танці тривали під звуки «Великих вогняних куль» Джеррі Лі Льюїса.
Конкретні відомості дуже важко дістати в Сальвадорі, можливо, тому, що тутешній культурі не властиве прагнення до визначеності. Наприклад, чіткі факти про цей землетрус надійшли тієї ночі в «Каміно реаль» з Нью-Йорка: агентство Ассошіей- тед пресс телеграфувало, що, згідні) з повідомленням сейсмічної лабораторії Каліфорнійського технічного інституту, у Тихому океані стався землетрус силою в 7 балів за шкалою Ріхтера, з епіцентром, приблизно, за шістдесят миль на південь від Сан-Сальвадора. Протягом наступних кількох днів, поки місцеві газети друкували повідомлення про заподіяну шкоду, цифри змінювалися. Одного дня сила землетрусу визначалась у 7 балів за Ріхте- ром, наступного — в 63 бала. У вівторок «Пренса графіка» знову писала про 7 балів, але цього разу не за Ріхтером, а за зовсім іншою шкалою — Меркаллі.
Всі цифри в Сальвадорі мали тенденцію матеріалізуватись, зникати і знову матеріалізуватись в інших величинах, так ніби дафри позначали тільки «використання» чисел, намір, .бажання, ознаку того, що .хтось десь з якихось причин схотів почути я цифровому вираженні те, що не ліддає- хься вцраженяю словесному. Багато чого з того, що весь час відбувається в Сальвадорі, не піддається словесному вираженню.
11*
163

і на цьому тлі використання цифр тільки спантеличує людей, які намагаються розуміти їх буквально, а не як розпливчасті здогади, «почуті» чи «згадані».
Взяти хоча б вибори 28 березня 1982 року. Навколо них розгорнулася й тривала до мого приїзду досить схоластична суперечка, започаткована часописом сан-саль- вадорського єзуїтського університету «Сен- трал амерікан стадіз», який поставив такі запитання: «Скільки часу потрібно було в середньому, щоб опустити в урну виборчий бюлетень — 2,5 хвилини чи менше? Чи вміщується в одній урні 500 або понад 500 бюлетенів?» Цифри були по-сальвадорсько- му химерні. На 28 березня в країні, згідно з офіційними даними, нараховувалось 1,3 мільйона громадян з правом голосу. Але проголосувало, за тими самими даними, 1,5 мільйона виборців. Далі, ці 1,5 мільйона чоловік являли собою не 115 відсотків від 1,3 мільйона громадян з правом голосу, а тільки 80 відсотків (за іншими здогадними даними, «60—68 відсотків») громадян з правом голосу, яких, виходить, нараховувалось не 1,3 мільйона, а куди більше. Так чи так, ніхто не знав по-справжньому кількості сальвадорців з правом голосу; більше того, ніхто не знав навіть кількості сальвадорців узагалі. Але так чи так, якусь кількість треба було назвати. І так чи так, вибори були вже позаду й пройшли успішно — 1а Боїисіоп расіїіса.1
Або взяти питання про те, скільки грошей переказано із сальвадорських банків в американські, починаючи з 1979 року. Дін Хінтон у березні 1982 року назвав суму в 740 мільйонів доларів. Сальвадорський міністр планування того ж місяця назвав суму в два рази більшу. Коли президент Маганья в розмові зі мною сказав, що протягом останніх десяти років він щовівторка обідає в товаристві керівників сальвадорського Центрального резервного банку (а банк цей тримає під своїм наглядом саме ті експортно-імпортні операції, шляхом яких капітал традиційно покидає країни з нестабільним режимом), я спитала в нього, скільки грошей, на його думку, відпливло в Сполучені Штати. «Називають різні цифри»,— відповів він. Я спитала, яку цифру називають під час отих щотижневих обідів. «Там називають шістсот мільйонів,— сказав він, дивлячись, як я записую: «600 000 000, Центральний банк Сальвадору».— А у Федеральному резервному банку в Нью-Йорку, — додав він,— називають іншу цифру — мільярд. — І помовчав, дивлячись, як я записую: «1 000 000 000, Фед. Нью-Йорка».— Власники цих грошей не збираються назавжди оселитись у Майа- мі»,—зауважив він по тому, але це вже не мало прямого стосунку до питання і сказано було з іншого приводу.
Не тільки цифри, а й назви в тій країні змінюються залежно від ситуацій, і зміна назви має означати зміну суті предмета, про який ідеться. Наприклад, ОРДЕН,.напіввійськова організація, заснована 1968 року з класичною охоронницькою метою — бути очима й вухами режиму в сільській місцевості — більше не існує як ОРДЕН (тобто «Огдапігасіоп ОетосгаНса №сіо-
1 	Мирне розв'язання іісп,). 164
nalista»1), а перетворилася на «Frente Democrätica Nacionalista» 2, і це перевтілення дало державному департаменту США «всі підстави» для такої облудної заяви від 28 січня 1982 року: «Після повалення генерала Ромеро сальвадорський уряд ужив рішучих заходів для припинення порушень прав людини. Напіввійськову організацію ОРДЕН оголошено поза законом, хоч дехто з її колишніх членів, можливо, продовжує свою діяльність (підкреслення моє. — Автор)».
Тактика розв’язання проблеми шляхом зміни її назви застосовується не тільки урядом. Тісне приміщення архієпископської канцелярії, де зберігаються альбоми з фотографіями вбитих, і досі називається геть усіма в Сан-Сальвадорі «Комісією прав людини» (Comisiön de los Derechos Hu- manos), хоч насправді і Комісія прав людини, і «Socorro Juridico» — архієпископська юридична консультація — навесні
1982 	року дістали наказ звільнити церковне приміщення. Наказ було виконано цілком у сальвадорському дусі: все залишилось, як було, тільки альбоми з фотографіями вбитих тепер зберігаються в «Бюро юридичного захисту» «Архієпископської комісії справедливості й миру». (Цю «Комісію прав людини» ні в якому разі не слід плутати з урядовою «Комісією з питань прав людини», утворення якої було урочисто проголошено напередодні зустрічі президента Маганьї з Рональдом Рейганом! Ця офіційна comisiön складається з семи членів, і прикметна особливість її полягає в тому, що один з нил є Карлос Рейналь- до Лопес Нуйла, начальник національної поліції). Зміна назви мала свідчити про «реорганізацію», а це ще одне слово з багатьох, які в Сальвадорі означають наявність того, що не піддається словесному вираженню.
Такими словами є й «поліпшення», «удосконалення» (реформи тут ніколи не скасовують, їх тільки «удосконалюють» або «поліпшують»), а також улюблений термін з іншого фронту — «умиротворення» 3. Мовою в цій частині світу завжди користувалися своєрідно (те, що сприймається як констатація факту, часто є насправді тільки виразом бажання чи плодом фантазії, вимислом, як-от у Гарсіа Маркеса: «Мине багато років, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни в чеканні розстрілу, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід»), але такі слова, як «поліпшення», «удосконалення» й «умиротворення» походять від іншої традиції. Мова, якою нині користуються в Сальвадорі, це мова реклами, пропаганди, спрямованої на те чи інше «остаточне розв'язання», задумане у Вашінгтоні, чи в Панамі, чи в Мексіці — і вона є невід’ємним складником мерзоти, що панує в Сальвадору
Сальвадорці поділяють цю- мову з аме¬
1 «Демократично-націоналістична організація» (ісп.). Поряд з «ескадронами смерті», ця зграя терористів відзначається особливою жорстокістю; злочинний характер її діяльності аж ніяк не змінився після зміни назви.
2 «Демократично-націоналістичний фронт» (ісп.).
3 Цим терміном позначається мега каральних
експедицій — масові страти. '

риканцями так, наче між ними укладено якийсь лінгвістичний пакт. «Чи не найяскравішим виявом прогресу в Сальвадорі,— дозволив собі заявити заступник державного секретаря Томас Еидерс у своєму виступі в Сан-Франціско в серпні 1982 року,— є переростання військових з прошарку, який прагне зберегти статус кво, в активних борців за земельну реформу й прибічників конституційної демократії». Томас Ен- дерс міг дозволити собі заявити таке саме тому, що сальвадорський міністр оборони генерал Хосе Гільєрмо Гарсіа, палко прагнучи зберегти свій власний статус кво, розіграв американську карту так, як не зумів розіграти її Роберто Д’Обюссон, — «зіграв як треба», «пішов назустріч», зрозумів важливість для американців символічної акції, зрозумів, як важливо задобрити американців, оголосивши про людське око вигадану ними земельну реформу ', як важливо дати американцям можливість облудно твердити, що хоч «демократія в Сальвадорі» ще лишається «тоненькою стеблинкою» (як висловився Елліот Абрамс у «Нью-Йорк тайме»), ситуація в країні вже така, що «прогрес» піддається вимірюванню («міністр оборони наказав негайно припинити всі порушення прав людини»,— відзначив державний департамент ЄША » липні 1982 року і;- як важливо дати амери* капцям прийнятного президента — Альваро Маґанью — з тим щоб можна було облудно твердити, ніби чей прийнятний президент і справді є верховним головнокомаи- дуючим збройних сил, «генералісимусом», що забезпечить «остаточне розв’язання».
Способи «остаточного розв’язання» змінювалися залежно від вимог ринку. «Умиротворення» — дарма що «умиротворені» райони знову й знову потребували «умиротворення» — було «розв’язанням». Уживання слова «переговори», хоч би в якому абстрактному значенні, було «розв'язанням». Програма земельної реформи, з її політичним, але аж ніяк не економічним підгрунтям, теж була «розв’язанням», щоправда, символічним. «Земельна реформа не має ціл- ковитого економічного успіху, — заявив в інтерв’ю, даному «Нью-Йорк тайме» у серпні 1981 року, Пітер Аскін, керівник Агентства міжнародної допомоги, що брав участь у підготовці цієї реформи.— Але до певної міри вона має успіх політичний. Я твердо переконаний у цьому. Очевидно, аграрні реформи прямо обумовлюють уповільнення процесу радикалізації селянства». Інакше кажучи, земельна реформа грунтувалася на принципі подачки, поступки заради виграшу часу, на спробі поступитися малим заради того, щоб хапнуїи багато; це був «мініфундпзм» на підтримку «латифундизму», цебто в країні, де ліві сили «е зацікавлені в «уповільненні процесу радикалізації селянства», а праві сили міркують над тим, чи не простіше було б узяти та й винищити оте селянство раз і на¬
1 Адміністрація США, намагаючись протягува* ти через конгрес дедалі більші асигнування сальвадорському режимові на воєнні потреби, змушена час від часу з камуфляжною метою демонструвати свою зацікавленість у «демократизації» цієї країни А навіть рапортувати про там- тешніЛ «прогрес у питанні прав людини» та про «успіхи програми земельної реформи», суть якої автор розкриває нижче.
завжди, земельна реформа, захоплюватись якою можуть лише американці, є не так «реформою», як пропагандистською вправою.
Навіть слово «1а уегсіасі» — «правда» — звиродніло в Сальвадорі. В перший вечір мого перебування там, на прийомі в американському посольстві, якась жінка з місцевих спитала, що я хотіла б знайти в Сальвадорі. Я відповіла, що в ідеалі хотіла б знайти 1а уегсіасі, і вона аж засяяла, схвально киваючи головою. Інші журналісти, сказала вона, не шукають 1а уегсіас]. Вона підкликала двох своїх приятельок, і ті підтвердили: ніхто не пише 1а уегйас!. Якби я написала 1а уегсіасі, то зробила б велику послугу Сальвадору. Я зрозуміла, що мимохіть ужила слово з кодованої мови, що ці жінки уживають 1а уегсіасі у тому розумінні, в якому уживали його прибічники АРЕНА навесні і влітку того року в гаслах, які наліплювали на автомобільні капоти. «Журналісти, пишіть правду!» —закликали ті гасла іспанською мовою, маючи на увазі правду в розумінні Роберто Д’Обюссона.
Через брак інформації (і надмір дезин- формації), навіть, здавалося б, найконкретніша подія набуває в Сальвадорі загадкового змісту, мов знайдений археологами фрагмент якогось стародавнього напису. Того дня, коли я була у Сан-Франсіско- Готері, домагаючись зустрічі з начальником тамтешнього гарнізону, цей сотапсіапіе, полковник Сальвадор Бельтран Луна, знайшов смерть — у всякому разі, всі так вважали — в уламках вертольота «Х’юз 500-Д». Здавалося б, загибель вертольота в зоні воєнних дій може пояснюватись обмеженою кількістю причин (на думку спадають дві: або вертоліт збили, або він зазнав аварії), але загибель цього вертольота стала, як і все в Сальвадорі, приводом для чуток, сумнівів, підозр, взаемовиключних газетних повідомлень і, врешті, для якоїсь нез’ясовної тривоги.
Машина розбилась або поблизу гонду- раського кордону в департаменті Морасан, або, як твердив дехто, в самому Гондурасі. У вертольоті було начебто четверо: пілот, охоронець, полковник Бертран Луна й заступник міністра оборони полковник Франсіско Адольфо Кастільйо. Спочатку надійшло повідомлення про загибель усіх чотирьох. Наступного дня виявилося, що загинули троє: радіостанція «Венсеремос» повідомила, що полковник Кастільйо не загинув, а потрапив у полон, і це спородило чутки, що, по-перше, може, він і не потрапив у полон (хоч згодом в ефірі прозвучав голос, дуже схожий на голос полковника), а по-друге, може, він просто пе рейшов на той бік. Минув ще день, і з мертвих повстав другий з четвірки: пілота начебто не вбито і не взято в полон, а він лежить у госпіталі й нікого до нього не допускають.
Питання про те, що ж сталося насправді з вертольотом (чи у ньому —після його аварії, а може, й після заздалегідь запла кованого приземлення), протягом кількох днів було провідною темою всіх застільнп.х розмов (одного ранку газети збуджено заговорили про те, що «Х’юз 500-Д» б>-<
165

comp rad o en Guatemala, куплений у Гватемалі, і ця обставина, така , конкретна в загалом вельми розпливчастій історії, дала поживу вже зовсім неймовірним чуткам про геть фантастичні інтриги), але на час мого від’їзду до правди так ніхто і не докопався. Одного разу я спитала в президента Маганьї, який розмовляв з пілотом вертольота, що ж, власне, сталося.
— Вони не кажуть,— відповів він.
— Але полковник Кастільйо справді потрапив у полон?
— Так, я читав про це в газетах.
— А полковник Бельтран Луна загинув- таки?
— В мене склалося таке враження.
—І охоронець теж загинув?
— Розумієте, пілот каже, що бачив коюсь розпластаного на землі, може, мертвого, а може, непритомного, але він вважає, що то був охоронець Кастільйо.
— А де все ж таки розбився вертоліт?
— Цього я в нього не питав.
Я подивилася на президента Маганью, ! він знизав плечима.
— Справа ця дуже делікйтна, — сказав він. — Переді мною була нелегка проблема. Я вважаюсь верховним головнокомандуючим, тож на кожне моє запитання пілот мусить відповідати. Але він міг відмовитися відповідати на це запитання, і тоді я мав би посадити його під арешт. Тож я не став питати.
В багатьох відношеннях це типова ілюстрація того, як робляться новини в Сальвадорі, я водночас і ілюстрація того, яку владу має тимчасовий президент цієї країни.
Новини із зовнішнього світу надходили нерегулярно і набували химерного забарвлення. «Пренса графіка» друкувала постійну колонку новин із Сан-Франціско, штат Каліфорнія, і я пригадую, з яким почуттям прочитала повідомлення, що якийсь чоловік, колишній президент Богемного клубу, помер у віці 72 років у своєму домі в Тібуроні. Майже щодня надходила «Майа- мі геральд», час від часу — «Нью-Йорк тайме» чи «Вашінгтон пост», але траплялися дні, коли жодних газет не було, і я знічев'я гортала останні спортивні сторінки «Майамі геральд», шукаючи продовження серії «Кріссі: як я жив насправді» Кріса Еверта Ллойда й Ніла Амдура, або рилася в готельному кіоску книжок кишенькового формату, який пропонував переважно сентиментальне чтиво, а також друковану продукцію на специфічні смаки, як-от «Найкращі непристойні анекдоти світу», збірку, в якій усі анекдоти починалися, здавалось, реченням: «Одного разу заходить карлик
до борделю...»
Власне, з новин, що надходили з-за кордону, мене вже цікавили тільки ті, що стосувалися Сальвадору, решта інформації видавалася мені неістотною, істотним було лише те, що відбувалося тут, тепер, ситуація, щоденні проблеми: яке значення має те, що «Х’юз 500-Д» куплено в Гватемалі? Чи можна перебратися через річку Секо? Брали чи не брали американські інструктори участь у бойових діях в Усулутані? Куди сьогодні збираються Їхати журналісти? В яких місцях дороги перекриті вій-
ськами? Чи спалюють сьогодні на вулицях автомашини? Події в зовнішньому світі на цьому тлі мовби втрачали свою значущість; повідомлення із Сполучених Штатів сприймались як щось зовсім чуже, навіть незрозуміле. Пригадую, одного дня я отримала телефонограму від своєї секретарки з Лос- Анджелеса: «Вам дзвонила Алеесандра
Стенлі з журналу «Тайм», Довідавшись, що ви в Сальвадорі, редакція просить вас дати матеріал для великої добірки про жіночий рух, яка готується. Місіс Стенлі хоче, щоб з вами зв’язався їхній кореспондент по Центральній Америці; я сказала, що з вами зв’язатися неможливо, але що ви телефонуватимете мені. Вона просить вас подзвонити Джею Коксу, телефон 212-841-2633». Я довго роздивлялася це послання, намагаючись уявити собі, як кореспондент «Тайма» в Сальвадорі отримає телексом від Джея Кокса з Нью-Йорка прохання взяти інтерв’ю з питань жіночого руху в людини, яку занесло до готелю «Ка- міно реаль». Це було абсурдно, і я подумала, що Джею Коксу у високій вежі будинку «Тайм-Лайф» у Нью-Йорку становище в Сальвадорі незрозуміле так само, як мені в Сальвадорі незрозуміла ця телефонограма.
Влітку 1982 року і Альваро Маганья, і Гільєрмо Унго казали мені, що вони, звісно, знайомі один з одним, але належать до «різних поколінь». Маганьї було п'ятдесят шість років. Унго — п’ятдесят один. П’ять років — це відстань між поколіннями в Сальвадорі, країні, де не тільки всесвіт, але й час звужуються до понять «тут» і «тепер». Історія — це пЫапга, різня, а після неї йдуть поточні події, які, щойно відбувшись, одразу відходять у минуле. Генерала Хосе Гільєрмо Гарсіа влітку 1982 року всі вважали живою пам’яткою історії, такою собі брилою, якої не могли зрушити з місця кілька урядових переворотів та зміни в національному темпераменті, пережитком давнини. За період свого перебування на урядових посадах він і справді пережив багатьох, але ж період цей дорівнював лише трьом рокам — після перевороту, що його вчинив Маха но! Всі події, що передували переворотові Махано, пішли на той час у непам’ять, а сам переворот, який стався 15 жовтня 1979 року, уявлявся всім таким далеким, що в кулуарах уже велися розмови про нову іцуепІиД птіШаг про циклічну готовність до заколоту з боку, як тут заведено висловлюватися, «нової генерації» молодих офіцерів. «Межа наших планів — п’ять років, — сказавтиені радник з питань економіки американського посольства. — А все, що лежить за цією межею, обчисленню не піддається». Він скаржився на брак «такої розкоші, як далека перспектива», але п’ять років і справді є тією межею майбутнього чи минулого, за яку співробітники американського по-* сольства не заглядають.
На минуле в Сальвадорі не люблять ози* ратись, можливо, тому, що воно являє собою картину безвідрадну: національна ісго»
1 Військову МОЛОДЬ (ІСП.)і
166

рія цієї країни ніяк не піддається героїчній інтерпретації. В ній немає жодного ИЬеііа- <1ог *, вартого вдячної пам’яті. Статуї, встановлені в громадських місцях Сан-Сальвадора, зображають здебільшого абстрактні поняття, як-от Крилата Перемога в центрі, Рятівник Світу на тому місці, де вулиці Рузвельта й Ескалон зустрічаються з автострадою Санта-Текла; експресіоністський дух знайшов собі вихід у пам’ятнику Революції перед готелем «Президенте» у вигляді величезних рук, що тягнуться до неба.
Якщо історія цієї країни після встановлення республіканського ладу мала своєю рушійною силою безглузді амбіції та їхні катастрофічні наслідки, то трьохсотлітнє колоніальне існування її здається ще тьмянішим: іспанське колоніальне життя зосереджене було в Колумбії та Панамі на південь від неї і в Гватемалі — на північ, а Сальвадор лежав посередині як занедбаний кордон генерал-капітанства Гватемали з 1525 по 1821 рііс — рік, коли Гватемала проголосила свого незалежність від Іспанії.
Власне, Сальвадор завжди був кордоном, ще навіть до появи іспанських завойовників. Великі центральноамериканські культури мали тут, на півдні, лише поверховий вплив. Великі південноамериканські куль** тури пробивались аж сюди, на північ, тільки спорадично. В якомусь розумінні культурне життя цієї країни й досі позначене бідністю й еклектичністю, характерними для всіх прикордонних районів. Деякі аспекти місцевої культури були насаджені. Інші — запозичені. Красномовна деталь; на вистав»* ці народних промислів у Науісалько, поблизу Сонсонате,. мені пояснили, що традиційним народним промислом було виготовлення плетених меблів, але тепер таких меблів майже не видно, бо стало важко добувати лозняк традиційним шляхом. Я спитала, яким же був цей традиційний шлях добування лозняка. Виявилося, що традиційним шляхом добування лозняка було імпортування його з Гватемали.
Власне, я побачила багато красномовних деталей в Науісалько, провівши там спе- котну червневу неділ'ю. Із Сан-Сальвадора мене повабило туди не лише відкриття виставки народних промислів, а й початок свята, що триває кілька днів — шостого щорічного ярмарку ремісників Науісалько, запровадженого міністерством освіти з метою заохочення тубільних народних умільців. Оскільки внутрішня політика в Сальвадорі скеровується дедалі чіткіше на цілковите винищення тубільного населення, це офіційне свято його культури мало досить сумнівний характер, особливо тут, у Науісалько, бо повстання, яке завершилося таїапга — різаниною 1932 року, почали робітники-індіанці кавових плантацій у цій частині країни, і внаслідок таїапга Науісалько та інші індіанські селища навколо Сонсонате втратили ціле покоління своїх жителів. На початку 60-х років у всіх районах Сальвадору індіанці складали лише від чотирьох до шістнадцяти відсотків населення; решта сальвадорців класифікувалась як «ладіно» — поняття скоріше
* 	Визволителя (ісп.).
культурне, аніж етнічне, бо означає воне тільки іспаніаацію й поширюється на сокультурених» індіанців та метисів; представники вищого прошарку суспільства відкидають цей термін, наголошуючи на своєму іспанському походженні.
В Науісалько й довкола 1932 рік був роком, коли індіанців зв’язували за великі пальці рук і розстрілювали перед стінами церков, розстрілювали на дорогах, кидаючи трупи собакам, розстрілювали та заколювали багнетами край ними ж викопаних братських могил. Ті, що вижили, перестали носити індіанський одяг. Вони більше не розмовляли на людях рідною мовою. Чи не найчорнішою силою з тих, що вершили цю чорну справу, був расизм: навіть у той час, коли генерал Максіміліано Ернандес Мар ті нес провадив шаіапга, багато хто з олігархів, чиї інтереси він, знищуючи індіанців, захищав, зневажливо називав його «індіанчиком».
Цієї спекотної неділі через п’ятдесят років по тому учасники свята тубільної культури в Науісалько розташувалися двоима окремими таборами. «Ладінос» умостилися в затінку на шкільному подвір’ї, а індіанці поприсідали почіпки під пекучим сонцем. На шкільному подвір'ї були дерева й столи, і за одмим з них сиділа Королева ярмарку — дівчина з європейським обличчям, з плетеною з лозини короною на голові,— а обабіч неї — двоє місцевих жандармів, озбросних автоматами, пістолетами та багнетами. Жандарми пили пиво і бавились із своєю зброєю. Королева ярмарку розглядала свій криваво-червоний манікюр. Щоб увійти на подвір'я, треба, було запла* тити двадцять сентаво. Крім того, треба було мати неабияку віру в силу культури.
Того ранку виконувалися індіанські танці. Грала музика. Відбувалася церемонія «благословіння ринку» — від церкви до ринку, школи, хатин прикутих до діжка хворих носили на помості, прикрашеному зів’ялими гладіолусами, статую святого Іоанна Хрестителя. Зважаючи на те, що католицька міфологія протягом понад чотирьох століть успішно вдовбувалася в голови місцевих індіанців, церемонія «благословіння ринку», може, й була якоюсь часточкою «справжньої» тубільної культури; що ж до музики й танців, то вони належали зовсім до інших культурних традицій. Музика, що цілий день гриміла ..на майдані з гучномовців рекламної машини пивної компанії «Супрема», складалася виключно з американських шлягерів та «Кукарачі».
З танцями було трохи складніше. Індіанські елементи в1 них не так згадувались, як відтворювались, тобто походили не з місцевої культури, а з книжкового уявлення про неї — і ці танці за наказом справляли особливо гнітюче враження через культурну безпорадність виконавців. Жінки, незграбні й ніякові в своїх псевдо^ народних костюмах, безладним гуртом висипали на середину курної вулиці й мляво, незла год жено виконали танець з кошиками. Чоловіки, що їх вдалося зібрати організаторам свята (переважно малі хлопчики й діди, оскільки представники інших вікових категорій чоловічої статі, які ще лишаються живі в таких місцях, як Науісаль-
Ш

ко, намагаються не навертатись нікому на очі), були вдягнені в костюми «воїнів»: головні убори з пожмаканої фольги, картонні чи дерев’яні мечі. Рухалися вони скрадливою ходою, в багатьох на очах — темні окуляри, ті, що без окулярів, ховали очі. їхня участь у святі зводилася до того, щоб тупати ногами та розмахувати й штрикати повітря сгіоєю картонною зброєю, демонструючи вояцьку мужність, але вони настільки позбавлені були мужності— позбавлені не лише історією, а й чиннником менш абстрактним — справжньою зброєю на шкільному подвір’ї, американськими автоматами, якими бавилися жандарми, попиваючи пиво з Королевою ярмарку,— що видовище це викликало тільки пекучий сором.
Незабаром мені остогидло все — і цей день, і бруд, і сліпуче сонце, і всюдисущий сморід гнилого м’яса, і цілковита художня безпорадність виставлених зразків ремісничих виробів (там експонувалися, наприклад, блузки, але зшито їх було на машинці з якоїсь гнилої тканини, й найпростіші шви були криві), оглушлива музика з гучномовців, нудота; а найбільше остогид сам цей несправжній, мертвонарод- жений ярмарок, ця офіційна вправа з окозамилювання, ця спроба відтворити спосіб життя, неможливий ні з економічного, ні з соціального погляду. То був безрадісний день. На майдані вирував безрадісний натовп. Хоч обліплені гаслами АРЕНА дерева на ньому давали сякий-такий затінок, сидіти не було де. На майдані стояв фонтан, пофарбований усередині в яскраво-голубий колір, але брудну воду обгороджував колючий дріт, і напис на щиті застерігав: «Se prohibe sentarse aqui» — тут сідати заборонено.
Я постояла трохи, дивлячись на фонтан. Потім купила за сім колонів шапочку з козирком і постояла трохи на осонні, дивлячись на невелике чортове колесо й карусель, але дітей, що мали б гроші чи бажання покататися на них, не знаходилось, тож врешті я ввійшла до церкви, уникаючи уламків цеглй, які все ше сипалися з дзвіниці, пошкодженої недавнім землетрусом. В церкві відбувався масовий обряд хрещення: хрестили тридцять чи сорок немовлят і доросліших дітей у присутності кількох сотень матерів, бабусь, тіток і хрещених матерів. Вівтар був прикрашений айстрами в бляшанках з-під згущеного молока. Діти капризували, й кілька жінок дієталі^ мішечки з оладками, щоб заспокоїти їх. Уламок цегли зірвався й відскочив від риштування в глибині церкви, але ніхто не озирнувся туди. В цій церкві, повній жінок і дітей, я нарахувала тільки чотирьох чоловіків. Можливо, це' пояснювалось якимись культурними традиціями. А може, до цього спричинилися час, і місце, і американські автомати па шкільному подвір’ї.
За тиждень до нашого вильоту в Сальвадор емігрантка з цієї країни, яка служить у нас в Лос-Анджелесі, заходилася напучувати нас щодо того, що ми повинні й чого нам не можна робити там. Нам не можна виходити затемна. Ми повинні якнайменше ходити вулицями пішки. Нам
не можна ні в якому разі їздити автобусом чи на таксі, нам не можна виїжджати за межі столиці, наші паспорти нас не врятують. І не думайте, що готель — це безпечне місце, в готелях теж убивають. Вона говорила все це палко й переконливо, бо двох її братів убили в ліжку в Сальвадорі в серпні 1981 року. Обом перерізали горло. її батька теж порізали, але він вижив. її матір побили. Дванадцятьох її родичів — тіток, дядьків, двоюрідних братів та сестер — однієї ночі того ж таки серпня забрали з дому, і їхні трупи були згодом знайдені в канаві. Я запевнила її, що ми все запам’ятали, що ми будемо обережні, такі обережні (спробувала пожартувати я), що, мабуть, цілими днями сидітимемо в церкві.
Вона ще більше розхвилювалась, і я зрозуміла, що висловилась як типова американка: для цієї жінки, на відміну від мене, церква не була нейтральною територією. Запам’ятайте, звеліла вона, архієпископа Ромеро було вбито в госпітальній каплиці святого провидіння в Сан-Сальвадорі. Запам’ятайте: понад тридцять чоловік було вбито під час похорону архієпископа Ромеро в Єпархіальному соборі. Запам’ятайте: понад двадцять чоловік було вбито перед тим на сходах Єпархіального собору Репортери американської телестудії Сі-бі-ес зняли той розстріл на плівку. Його показували по телебаченню, показували, як сіпаються в агонії жертви, як ті, кого куля ше пощадила, повзуть по трупах, намагаючись вибратись із зони обстрілу. Запам’ятайте: церква — небезпечне місце.
Я запевнила її, що все зрозуміла, що все це знаю, і я справді все це знала, але абстрактно, а конкретне значення того, що вона казала мені про церкву, я збагнула пізніше, побувавши у тому сан-сальвадорському Єпархіальному соборі одного дня, коли дощові потоки стікали з його прикритих рифленим пластиком вікон і розпливалися калюжами під стовпчиками рекламних щитів компаній «Соні» та «Філліпс», установлених поряд із папертю.
Єпархіальний собор відразу вражає своєю метафоричністю. Покійний архієпископ Оскар Арнульфо Ромеро відмовлявся завершити його будівництво на тій підставі, що діяльність церкви важливіша за її оздоблення, і високі непотиньковані залізобетонні стіни собору їжаться пруттям арматури, тепер уже заіржавленим. Погнуте, покорчене пруття стирчить урізнобіч, обпливаючи рудими патьоками. Електропроводку не сховано в стіни. Лампи денного світла висять абияк. Високий престол стоїть на тлі покривленої фанери. Хрест на престолі утворюють голі електролампи, але ці лампи того дня не світилися; власне, престол взагалі не освітлювався, не освітлювався хрест, не освітлювався глобус, на якому Північноамериканський континент був забарвлений у сірий колір, а південноамериканський — у білий; не освітлювався голуб над глобусом — Salvador del Mundo К І в соборі, цьому величезному, брутально оголеному просторі, неосвітле- ний престол, здавалося, засвічував лише
1 	Спаситель світу ісп.),
168

одну неспростовну істину: в цей час і в цьому місці світло земне слід вважати вимкненим, погаслим, умерлим.
З багатьох поглядів Єпархіальний собор є справжнім твором політичного мистецтва — це Слово про Сальвадор, як сГериі- ка» була Словом про Іспанію. Око не знаходить у ньому жодної сентиментальної розради. В ньому немає декоративних чи архітектурних ілюстрацій до знайомих притч, нема, власне, взагалі ніяких зображень, навіть Голгофи. Того дня, коли я побувала там, квіти, покладені до престолу, були мертві. Не видно було жодних ознак звичайної парафіяльної діяльності. Двері відчинялися на забарикадовані центральні сходи, і внизу на них пляма червоної фарби нагадувала, що там було пролито кров. Тут і там на дешевому лінолеумі всередині собору червоніла, здавалося, справжня кров, засохла окремими плямками, наче сліди повільної кровотечі пораненого чи жінки, яка не знає чи не зважає на те, що в неї місячне.
Протягом години, проведеної в соборі, я бачила там кількох жінок — зовсім молоду, з немовлям на руках, літню в хатніх пантофлях, ще кількох. Усі вони були убрані в чорне. Одна з жінок весь час походжала, мов заведена, сюди-туди і стиха, одноманітно наспівувала щось.' Інша непорушно стояла навколішках перед могилою архієпископа Ромеро в поперечному нефі праворуч. «Loor a Monsenor Romero» вишито було незграбними літерами на килимку біля могили. «Хвала монсиньйорові Ромеро від матерів ув’язнених, зниклих та вбитих». І підпис: «Сальвадорський
Комітет матерів і родичів ув'язнених, зниклих та вбитих з політичних причин».
Саму могилу вкривали пожертви та аркушики з молитвами, прикрашені малюнками; малюнки було вирізано з поздоровчих листівок та дитячих книжок. Я постояла трохи, читаючи ці послання, а тоді знову пішла подивитись на неосвітлепий вівтар і на червону фарбу на центральних сходах, з яких видно було жандармів на балконі Національного палацу — вони тулилися до стіни, ховаючись від дощу.
Декотрим сальвадорцям Єпархіальний собор не до смаку, і так воно й пэвинно бути, бо споруда ця є чи не єдиною недвозначною політичною декларацією в столиці, метафоричною бомбою в самому осередді верховної влади.
Столичний університет має назву Національний університет Сальвадору. Наприкінці 1972 року уряд Моліни закрив його, кинувши проти студентів танки, артилерію, авіацію, але 1974 року навчання в університеті відновилось. 1980 року уряд Дуарте знову кинув війська на університетське містечко, де налічувалося близько ЗО тисяч студентів. П'ятдесят студентів було вбито, університетські аудиторії та лабораторії розгромлено На той час, як я прибула до Сальвадору, якісь курси лекцій читались у найнятих приміщеннях на околицях столиці, але відколи університетське містечко було окуповане військами, туди не пускали нікого, за винятком по¬
одиноких репортерів. Ці репортери розпо* відали, що на університетських стінах ще зберігаються гасла, намальовані студентами, підлоги вкриті сплутаними комп'ютерними стрічками та брошурами, що їх вартові називають «зиЬуегзіУО»1 (серед них був, наприклад, передрук статті з американського медичного журналу про успадковану ензим ну недостатність).
Єзуїтський університет, повна назва яког го Центральноамериканський університет імені Хосе Сімеона Каньяса (ЦАУ), став тепер найважливішим осередком інтелектуального життя країни, але єзуїтів тут так широко асоціюють з лівими, що деякі місцеві викладачі бояться читати лекції в ЦАУ. (Слід зазначити, що «Союз білого воїнства»2 ще 1977 року заявив про свій намір винищити геть усіх єзуїтів у Сальвадорі). Так чи так, в ЦАУ нараховується близько 5000 студентів. Наука, яка взагалі не знала тут особливого розквіту, тепер зовсім зів'яла.
Тим часом багато хто й досі говорить про Національний університет у теперішнім часі, неначе він і досі існує, або ж неначе закриття його було буденним явищем, передбаченим якимсь багаторічним академічним календарем. Пригадую свою розмову з колишньою викладачкою Національного університету, яка востаннє побувала в університеті того ранку, коли під стінами його почали зосереджуватися війська. Побачивши їх з вікна, вона поспішила геть. У професорській залишились її книжки, матеріали досліджень і незавершений рукопис монографії, але ця жінка розповідала мені про все те спокійно і, здавалось, не помічала суперечності в тому, що, позбавлена роботи міністерством оборони, вона згодом почала працювати в міністерстві освіти. Кажуть, територія Національного університету заростає всілякою рослинністю, і це ще один приклад того, як стираються суперечності в тропіках.
Одного ранку мене запросили на зустріч із сальвадорськими письменниками, на такий собі неофіційний прийом з кавою, організований американським посольством. Зустрічі передувала кількаденна дискусія з приводу того, де саме її влаштувати, бо щодо кожного пропонованого місця бодай в одного із запрошених виникали заперечення. Врешті напередодні зустрічі зупинилися на приміщенні Єзуїтського університету («ну і бог з ними», зауважив один із співробітників посольства, коли йому сказали, що дехто з письменників туди не піде), і о десятій наступного ранку ми зібралися там у великому конференц-залі й почали пити каву і розмовляти, спочатку про речі банальні, а потім і про нагальні.
Ось деякі з фраз, які я почула того ран- ку:
Про інтелектуальне життя в Сальвадорі не може бути й мови. Кожен день приносить нові втрати. Ми весь нас регресуємо. Інтелектуальне життя сходить нанівець. Перед ‘вами вся, що за- лишилося від сальвадорської творчої інтелігенції. Тут. У цьому залі. Ми ті,
1 «Підривними» (ісп.).
2 Підтримувана урядом терористична банда, один з «ескадронів смерті».
169

кому на сьогодні вдалося вижити. Де- хто з письменників емігрував, дехто покинув писати, цілком віддавшись полі• тичній діяльності. Декого «зникли», багатьох літераторів-викладачів «зникли», Викладати тепер дуже небезпечно, якщо студент неправильно витлумачить почуте на лекції, викладача можуть заарештувати. Дехто емігрував, решта — мерт- ві. Los rnuerios, розумієте? Ми — єдині, хто залишився. Після нас нема вже нікого, молоді нема. Це — кінець, розумієте?
Опівдні ми обмінялися книжками та біографічними довідками. Культурний аташе посольства висловив бажання, щоб ця літературна зустріч все ж таки завершилася па оптимістичній ноті, і хтось запропонував вважати оптимістичною нотою те, що така зустріч між північпоамериканцями й центральноамериканцями змогла відбутись. Ось що зійшло за оптимістичну ноту в Сан-Сальвадорі влітку 1982 року.
Влітку 1982 року посол Сполучених Шта- ів Америки в Сальвадорі Дій Хіитон що- »анку отримував список американського військового персоналу, що перебував на той день у країні. Мені сказали, що загальна кількість пойменованих у тому списку не повинна перевищувати п’ятдесяти пяти1.
Все, що стосується Військової групи Сполучених Штатів (ВГСШ), оповите в посольстві таємницею, мов якась магічна сила, яку охороняють страшні табу. Американські радники, наприклад, «мають право брати участь у воєнних операціях, але не мають права брати участі у бойових діях». Коли того червня репортери Сі-бі-ес і «Нью- Йорк тайме» водночас повідомили про те, що бачили кількох американських радників у бою в департаменті Усулутан, начальника ВГСШ полковника Джона Д. Вагелстайна відкликали з Панами, де він грав у теніс із своєю дружиною (родичів до Сальвадору не лускають), щоб він, за його словами, «поговорив з пресою».
Я саме приїхала на ленч до резиденції посла, коли туди прибув з Панами полковник Вагелстайн, і посол з полковником, у супроводі співробітника відділу інформації посольства, відійшли за плавальний басейн, подалі від моїх вух, щоб обговорити оту неприємну проблему.
Полковник Вагелстайн, кремезний чоловік з короткою зачіскою, стиснутими в тонку лінію губами й коричневою від засмаги шкірою — майже карикатурний образ типового американського військового — прибув з Панами, отже, щоб поговорити з пресою, і це само по собі було чимось новим і цікавим, але найцікавіше полягало в тому, що під час цього свого вояжу в Сальвадор від категорично відмовлявся говорити з пресою.
Через кілька місяців у Лос-Анджелесі я подивилася документальний фільм телестудії Ен-бі-сі, з якого зрозуміла, як саме полковник Вагелстайн спробував залагодити цю справу. Американським радникам дозво-
1 Відколи це було написано. Білий дім оголосив про свій намір збільшити в кілька разів кількість «військових радників» у Сальвадорі. Слід зважити також на те, що вашінгтонські «офіційні» дані різко розходяться з фактичними.
лили зустрітися з репортерами Ен-бі-сі, які, в свою чергу, покартали своїх колег з Сі-бі-ес за їхній червневий репортаж про участь радників у бойових діях. Проте загальний ефект від передачі вийшов змазаним, бо хоч радники скаржились у телеоб’єктив на те, що «дуже мало» журналістів виявляє цікавість до їхньої діяльності, і на те, що деякі журналісти проводять увесь свій час «по той бік фронту», самих цих радників оператори знімали так, щоб їхніх облич не можна було розгледіти. Інші деталі цієї передачі Ен-бі-сі також свідчили про те, що тут не обійшлося без підказок згори.
Полковник Вагелстайн того дня затримався у посла рівно на стільки, скільки треба було, щоб випити порцію «Кривавої Мері» (короткими ковтками, з похмурим виглядом), і коли він лішов, посол, співробітник відділу інформації і я з чоловіком посідали за накритий для ленчу стіл на веранді. Ми стежили за птахом із жовтаво-зеленою шийкою в саду Ми стежили за собакою посла — англійською вівчаркою, що прожогом тікала через газон щоразу, коли з-за огорожі лунали постріли — там, унизу, біля підніжжя пагорба, було стрільбище військового училища.
— Від цієї стрілянини ми мали спокій тільки один раз, — сказав посол своїм гугнявим голосом уродженця Монтани, — коли послали все училище в Штати, в Бен- ніиг.
Постріли залунали знову. Вівчарка загавкала.
— Оиіеіо *, — заспокоїв її слуга.
Згодом я не раз поверталася думкою до
цього ленчу. Ми пили там охолоджене вино, яке наливали в кришталеві чарки. Рибу подавали на порцелянових тарілках із зображенням геральдичного американського орла. Все разом — вівчарка, і кришталь, і американський орел — діяло на мене як анестезія, тимчасово заглушувало відчуття зацькованості, що переслідує всіх у Сальвадорі, на хвилину я піддалася нашому офіційному американському самообману, ілюзії, що все може владнатися, що американське втручання в Сальвадорі може виявитися, якщо глянути під правильним кутом і побачити у правильному світлі, тільки ще однією тяжкою, але здійсненною місією у ще одній неспокійній, але піддатливій країні.
Дін Хінтон розповів, що домагається арешту винних в убивстві в «Шератоні». Він домагається також суду над убивцями чотирьох американок (а суд над убивцями в Сальвадорі, між іншим, зовсім не означає, що їх узято під арешт). В країні помітні ознаки прогресу. Проведено вибори, а вони — важливий символ для багатьох американців і, можливо, навіть для деяких саль- вадорців, хоч символічний зміст цієї події проступає в перекладі виразніше, ніж в оригіналі. Я пригадала розповідь одного священика про той день виборів у його парафії: «Рано-вранці знялася стрілянина, але десь о дев’ятій вона припинилась. Вулицями кружляла військова машина, закликаючи людей іти голосувати. Тож люди йшли голосувати. їм потрібен був штамп у посвідченні особи — позначка, що вони проголосували. Той штамп засвідчував їхню
1 Тихо (ісп.).
170

благонадійність. Чи справді вони хотіли голосувати, сказати важко. Гадаю, правильніше було б сказати, що вони боялися вій- ськових більше, ніж партизанів, через те и голосували».
Через чотири місяці після виборів колишній посол США у Сальвадорі Роберт Уайт писав про них у «Нью-Йорк тайме мегезін»: «Про безвихідь, у яку потрапила нині адміністрація США в Сальвадорі, ніщо не свідчить так промовисто, як її химерна спроба зобразити Д'Обюссона в привабливішому світлі». Навіть те, що вибори завершились, як зазначає Уайт, «політичною катастрофою», можна було подати — за допомогою дзеркала — як позитивний факт: те, що для одного — політична катастрофа, для іншого — бурхливий вияв демократизації, пологові муки при «народженні демократичних інституцій», як висловлюється вже не раз заступник державного секретаря Том ас Ендерс. «Нова сальвадорська демократія робить те, чого від неї чекають, — залучає широкі кола різних сил та угруповань до участі в демократичному врядуванні», — заявив Ендерс через п ять місяпів після виборів, незабаром по тому, як суддю Гонса- ло Алонсо Гарсіа — двадцятого після виборів визначного діяча християнсько-демокра- тнчно'і партії — витягли з дому і вбили во- йовникн з «ескадрону смерті».
Інакше кажучи, навіть тверду рішучість ліквідувати будь-яку опозицію можна витлумачити як доказ того, що модель працює
Більше того, ще й досі не змовкає славослов’я на адресу закону про земельну реформу, блискучу казуїстику якого розуміє така обмежена кількість людей, що його можна інтерпретувати як завгодно.
Коли я спробувала з'ясувати у президента Маганьї чинність цього закону — декрету № 207 під назвою «Землю — землеробові», за яким власність на землю, оброблювану орендарями, негайно переходила до орендарів, — він сказав мені:
— Щодо двісті сьомого, то двісті сьомий стосувався лише 1979 року, ось чого ніхто не хоче зрозуміти.
Колишній консультант Міжамериканського банку Пітер Шірас заявив з приводу цього декрету:
— Немає людини, консервативнішої за дрібного землевласника. Капіталісти будуть плодитись у нас, мов кролі.
Декрет № 207 був причиною великої плутанини й галасу протягом кількох тижнів, що передували моєму приїздові до Сальвадору — він вважався і скасованим, і не- скасованим, його то згадували, то замовчували знову, але від президента Маганьї я вперше почула характеристику земельної реформи як справи, запроектованої на самознищення.
Чи хоче президент сказати, повагом спитала я, що декрет № 207* який узаконює програму «Землю — землеробові», стосувався тільки 1979 року, бо на ділі ніхто із землевласників не схоче шкодити собі самому й не даватиме землю в оренду після того, як двісті сьомий набуде чинності?
— Правильно! — відповів президент Маганья, мов учитель, що заохочує відсталого учня. — Саме так! 1 ніхто не бажає цього зрозуміти. В 1980— 1981 роках не бу¬
ло укладено жодного контракту на земельну оренду. Після ухвалення того декрету ніхто більше не пускає землю в оренду — нема дурних!
Те, що він сказав, було цілком очевидне, і ця розмова з президентом Маганьєю про програму «Землю — землеробові», програму, яку наші засоби масової інформації протягом цілої весни характеризували як центральний пункт політики Сполучених Штатів у Сальвадорі, ще раз — уже вкотре! — довела мені, що американська діяльність у Сальвадорі грунтується на самогіпнозі, на фантазіях, вигадуваних для того, щоб груба правда не турбувала сновиду. Це враження вже не полишало мене, і згодом, через кілька місяців, воно підтвердилося ще раз, коли я прочитала в доповіді про Сальвадор, опублікованій постійним комітетом палати представників з питань розвідувальної діяльності («Діяльність розвідки США в Центральній Америці: досягнення й окремі тривожні аспекти»), що розвідувальні дані є теж фантазіями, спрямованими, як зазначено в доповіді, на підтримку американської політики, «а не на забезпечення інформації», бо мета їхня — «переконувати, а не висвітлювати», «вмотивовувати, а не аналізувати».
Певна схильність до таких фантазі*, до прикрашення, а не висвітлення становищ», мабуть, неминуча, бо «поліпшена ситуацій* в Сальвадорі така, що правдиво говорити про неї означало 6 говорити про цілковите моральне здичавіння. Кажуть, noccvt Роберт Уайт; дивлячись, як з розкопаної ями витягають трупи чотирьох американок, зауважив: «Ну це вже їм не минеться», але вбивцям це минулось, а Уайта виштовхнули у відставку. Сальвадор — країна, що надломлює американців, але посол Дів Хітон справляв враження людини, яка не збирається надломлюватися. Там, на веранді його офіційної резиденції на вулиці Ла- Капілья в районі Сан-Беніто, все здавалос* логічним. Діяти треба крок за кроком, нот ступ виходить повільний. Але ми — американці, ми не занепадаємо духом. І тільки під кінець ленчу, десь між фруктовим салатом і тістечками, я раптом зрозуміла, що ми розмовляємо виключно про видимість речей, про те, як тутешньому становищу можна було б надати кращого вигляду, про спроби змусити сальвадорський уряд про людське око робити те, що потрібне американському урядові, — потрібне, щоб виправдати (знову ж таки, про людське око!) американську допомогу.
Іноді доводиться зупиняти Роберта Д’Обюссона «за крок до останньої межі» (вислів Діна Хінтона про спробу АРЕНА захопити президентську владу), бо Роберто Д’Обюссон часом справляє негативне враження в Сполучених Штатах, «створює для всіх труднощі» (фраза, йку, иа думку Джеремії О’Лірі, спеціального уповноваже ного помічника президента США з питань національної безпеки Вільяма Кларка, мав би сказати Д’Обюссону посол Хінтон). Зате позитивне враження в Сполучених Штатах справили вибори й повідомлення про арешти тих, хто брав участь у вбивстві американців, а також церемонії, під час яких слухняні campesinos 1 одержують awi
1 Селяни (ісп.)<
171

армійських офіцерів права на володіння земельною ділянкою, а з трибуни все це спостерігають службовці поліції державної скарбниці, а з неба на вертольоті спускається сам президент.
«Наша програма земельної реформи, — пише у «Фуд монітор» Леонель Гомес, який разом з убитим Хосе Родольфо Бієрою
працював у сальвадорському Інституті аграрної перебудови, — дала їм можливість схилити громадську думку на користь збільшення американської допомоги». Під займенником «їм» Леонель Гомес має на увазі американців, має на увазі Американський інститут за вільний розвиток праці, має на увазі Роя Простермена, автора програм «Землю — землеробові» спершу у В’єтнамі, а потім — у Сальвадорі.
Зусилля американців, у світлі всього цього, можна було б графічно зобразити як замкнене коло (допомога — це та карта, яку ми розігруємо, щоб змусити сальвадорський режим слухатися нас, а вдаючи, ніби він слухається нас, сальвадорський режим розігрує ту карту, яка забезпечує йому нашу допомогу); тому запитання, нашо нам усе це потрібно, залишається без відповіді.
Можна, звичайно, назвати деяких діячів опозиції у Сальвадорі «марксистами з голови до п'ят», як висловився Дін Хінтон. Але водночас можна назвати деяких інших діячів опозиції, як-от представників Революційно-демократичного фронту, «широкою коаліцією поміркованих та лівоцентристсь- клх угруповань» — так схарактеризувало РДФ саме американське посольство в квітні
1980 	року, коли, було утворено цю організацію. «Ультра» в Сальвадорі ніколи не зважали на таку різницю: для «ультра» кожен, хто перебуває в опозиції — комуніст, так само як і більшість американських журналістів, католицька церква, а останнім часом і всі громадяни Сальвадору, які не належать до «ультра». Інакше кажучи, існує певна розбіжність в інтерпретації політичних термінів у Сполучених Штатах і в Сальвадорі, де ознакою «лівизни» може бути, для початку, небажання допустити, щоб твоїх родичів повбивали чи «зникли». А в тому, що, врешті, те небажання переростає у щось більше, нам треба винити самих себе, бо Сполучені Штати самі створили це прокрустове ложе, активно сприяючи поляризації сил у Сальвадорі.
Американська політика, прийнявши вигадане сальвадорськими «ультра» визначення «комунізму» як демонічної сили, якій треба опиратися з найлютішою жорстокістю, по суті домоглася прямо протилежних результатів. «Ми віримо в американців, — заявив претендент на посаду президента від АРЕНА Х’ю Баррера в квітні 1082 року, коли інтерв’юер «Лос-Анджелес тайме» Лорі Бекленд спитала в нього, чи не боїться АРЕНА втратити американську допомогу через свої спроби викинути з уряду християнських демократів. — Конгрес Сполучених Штатів не піде на такий ризик, він побоїться втратити цілу країну заради збереження однієї партії. Бо тоді б Сполучені Штати пішли проти свого союзника й заохотили радянську інтервенцію в Сальвадорі. Це було б нерозумно».
Інакше кажучи, в антикомунізмі вбача¬
ють — і вбачають цілком правильно — приманку, на яку Сполучені Штати завжди ловитимуться.
Те, що нас утягли, скориставшись з нашого нерозуміння місцевої політичної риторики й зігравши на слабостях нашої власної політичної риторики, у змагання не на життя, а на смерть у чужих нам політичних тропіках, здавалося б, ясно всім а проте ми й далі лишаємося тут. І в світлі цього всілякі інші аргументи просто втрачають сенс. Усі «за» і «проти» однаковою мірою обертаються на пустопорожню балаканину. Американські зусилля грунтуються на вже знайомому нам самообмані, так наче відбувається асе це не в справж. ньому, а в міражному Сальвадорі, в міражному суспільстві, не дуже відмінному від нашого, але «хворому», в тимчасово хворій на гарячку республіці, яку може вилікувати ін'єкція певної дози демократії; в якій слова мають однакове значення і на півночі, і на півдні (такі, скажімо, як «вибори» чи «марксист»); в якій існує, чекаючи тільки нашої підтримки, щоб розквітнути, якась дрімотна добромисність.
За кілька днів до мого приїзду в Сальвадор «Діаріо де Ой» віддала цілу сторінку під платне оголошення керівництва «Жіночого хрестового походу за мир і працю». Це оголошення звинувачувало Сполучені Штати в особі їхнього послд Діна Хінтона в «шантажуванні нас за допомогою ваших нікчемних подачок, які потрібні тільки для того, щоб тримати нас у покорі та бідності, даючи можливість таким могутнім країнам, як ваша, і далі експлуатувати наші небагаті природні ресурси й наступати нам на горло». «Жіночий хрестовий похід за мир і працю» — організація ультраправа, союзниця АРЕНА, тож тепер ви маєте уявлення про ту «дрімотну добромисність»
Тепер щоразу, коли я чую про якісь нові пропозиції «розв’язання» ситуації в Саль, вадорі, мені пригадуються знайомі американці, яких перебування там — у певний час і в певному місці — змінило раз і назавжди. Дехто з цих американців уже виїхав звідти, дехто лишається там, але на них усіх Сальвадор поклав відбиток, як ото стихійце лихо позначає чимось спільним усіх людей, що пережили його.
«Можливостей існує багато, але ми їх не використовуємо. Ми могли б увести сюди війська й дати всьому лад. Це реальна можливість, ч.іе ми її не використовуємо з огляду на громадську думку. А взагалі, якби не громадська думка, Сальвадор був би ідеальним учбовим полігоном для великомасштабної опера- ції. Країна ця мала. Вона має все необхідне. До того ж ніж нами існує культурна спорідненість».
(Співробітник посольства Сполучених Штатів у Сан-Сальвадорі).
1 Тут Джоан Дідіон не враховує, що гасла сальвадорських «ультра» і адміністрації Рейгана фактично збігаються: «хрестовий похід проти комунізму» — основа офіційної політичної доктрини Сполучених Штатів, проголошена їхнім президентом. Версія, що США втручаються в Саль» вадор проти своєї волі абсурдна. І сама Джоан Дідіон доводить це усім своїм твором.
172

«75 червня стало визначним днем не тільки для Сальвадору, який одержав п’ять мільйонів доларів додаткової американської допомоги для приватного сектора й флотилію літаків-винищува- чів разом з доданими до них розвідувальними ч літаками; цей день став визначним і для мене особисто. Кореспондент «гНью-Йорк тайме» Рей Боннер сам заговорив зі мною в аеропорту Ілопан- го, і взяв мене за оуку, і потис, її, коли я йому свою руку простяг... Потім інший кореспондент одвів мене вбік і спитав, якого біса я, такий скрупульозний журналіст; написав про нього неправду. Тут я навіть не спробував захиститись, а тільки назвав своє джерело. Потім ми побалакали й порозумілися. Це справді визначний день, коли журналісти, що дотримуються протилежних точок зору, можуть зібратись і обмінятися досвідом, адже, зрештою, ми робимо спільну справу. Я навіть послав листівку Робер- тові Уайту (на яку він не відповів) незабаром по тому, як він поскаржився, ицо я не надрукував його листа в газету (я потім його надрукував), і в тій листівці запропонував, щоб ми, ворогуючи, залишалися друзями. Єдиний наш ворог — тоталітаризм. Людина — унікальна істота, бо вона вільна в своїх учинках і наділена здатністю вибирати. Коли людину позбавлять цих ознак, вона перетворюється на тварину. Ось чому я кажу, що, всупереч різниці в поглядах, між собою ми не вороги».
(Маріо Розенталь, редактор «Ель-Сальва- дор ньюс газет», у своїй колонці під назвою «Визначний день», 14 червня 1982 року).
*Ви взяли б останнє інтерв'ю у якогось нікому не відомого сальвадорця».
(Американський репортер, якому я розповіла, що хотіла поговорити з полковником Сальвадором Бельтраном Луною того дня, коли він загинув в аварії вертольота).
*За звичайних обставин я не міг би претендувати на те, щоб до мене приставили особистого охоронця, але моєму попередникові погрожували смертю, він був у їхньому списку. Я мешкаю в старому будинку. Власне, навіть сьогодні стався підозрілий випадок. Хтось зателефонував і зажадав, щоб я йому негайно сказав, де знайти сальвадорку, з якою жив мій попередник. Цей тип твердив, ніби родині тієї жінки конче треба зв'язатися з нею в нагальній справі — хтось там помер чи захворів, — але вона, мовляв, не залишила адреси. Може, це правда, а може, й ні. Природно, я йому ніяких відомостей не дав».
(Інший співробітник посольсгва).
«Посол У а йт. Моє посольство за кілька місяців перед тим передало також оці захоплені документи. Походження цих документів сумніву не підлягає, їх вручив мені особисто полковник Адольфо Махано, тоді ще член хунти. Вилучено їх було під час арешту екс- майора Д’Обюссона й кількох інших офіцерів, які змовилися повалити уряд Сальвадору.
Сенатор 3 о ріне к і. Будь ласка, розповідайте далі, пане посол.
Посол У ай т. Я охоче віддам вам копії цих документів для прилучення до справи. В цих документах названо понад сто осіб, як тих, що, перебуваючи на службі в сальвадорській армії, активно готують державний переворот, так і тих, що, живучи в Сполучених Штатах і в столиці Гватемали, постійно фінансують ескадрони смерті. Я давав цей документ
— 	іспанською мовою — на розгляд трьом найобізнанішим фахівцям з політичних питань у Сальвадорі. Не орієнтуючи їх ні в чому, я тільки просив їх прочитати це й поділитися зі мною своїми висновками. Всі троє дійшли висновку: цей документ містить переконливий, якщо не абсолютний доказ того, що Д’Обюссон та його група несуть відповідальність за вбивство архієпископа Ромеро.
Сенатор Кренстон. Як ви сказали? Відповідальність за вбивство кого?
Посол У а йт. Архієпископа Ромеро...»
(31 стенограми слухання в комітеті з питань міжнародних стосунків сенату США. яке відбулося 9 квітня 1981 року, через два тижні по тому, як Роберта Уайта було відкликано з Сальвадору).
З усіх тих американців мені найчастіше згадується Роберт Уайт, бо навіть у його суто американській манері висловлюватись учувається травма, заподіяна Сальвадором: «Ви знайдете там одну сторінку, де підкреслене слово «понеділок» і є лапки», — сказав він того квітневого дня 1981 року про свої документи, які тут-таки прилучили до матеріалів слухання і на які, за висновком постійного комітету палати пред. ставників з питань розвідувальної діяльності, ЦРУ не звернуло аніякісінької уваги. Уайт говорив про операцію «Ананас», і про гроші на контракт, і про 257 одиниць американської зброї, і про адреси в Майа- мі, і про прилади нічного бачення; він говорив про «документи, вручені йому особисто полковником Махано», про «переконливий, якщо не абсолютний доказ» злочинної діяльності, але слова його долинали до вух сенаторів, мов сигнали з космосу, мов незбагненні, неуявленні, невиразні імпульси з якоїсь чорної діри. Під безтурботним вашінгтонським сонцем того весняного дня
1981 	року, через два місяці після його від’їзду із Сальвадору, відстань між Робертом Уайтом і тією країнюю вже почала збільшуватись: якби він був у Сан-Сальвадорі, то міг би замислитись і над тим, чому полковникові Махано вигідно було передати йому ті документи.
Те, що буденний бік життя за такого становища відтворити зрозумілою всім буденною мовою неможливо, я збагнула лише нещодавно, коли спробувала змалювати своїй лос-анджєлеській приятельці випадок, що стався за кілька днів до мого відльоту із Сальвадору. Я з чоловіком та ще. одним американцем поїхала до сан-сальвадор. ського моргу, в який, на відміну від більшості моргів у Сполучених Штатах, можна легко пройти крізь відчинені двері першого поверху з тильного боку будинку, де міститься суд. Того ранку ми спізнилися — трупів, зібраних напередодні, там уже не було (в Сальвадорі не дуже морочаться з
173

упізнанням, трупи в моргу не залежуються), але черговий розгорнув свій журнал і показав нам ранкові записи — сім трупів, усі — чоловіків, особи жодного не встановлено, всі молодші за двадцять п’ять років. Причиною смерті в шістьох були рани, заподіяні arma de fuego, вогнепальною зброєю, а сьомий, в якого теж стріляли, помер від шоку. Плита, на яку клали трупи, була вже помита, на підлозі під нею стояла калюжа води. В моргу було повно мух, під стелею кру^вся вентилятор.
Американець, з яким ми того ранку при- їхали до моргу, був газетним репортером і, оскільки сім трупів невідомих чоловіків із слідами застосування arma de fuego не становили в Сан-Сальвадорі влітку 1982 року події, про яку варто було б написати в газету, ми вийшли. Біля автомобільної стоянки зібрано було чимало розбитих конфіскованих автомашин; здебільшого пробитих кулями — сидіння розпанахані автоматними чергами, шибки розтрощені, на лискучих капотах густі плями засохлої кровіт — але це також не вражало незвичністю, і лише коли ми обійшли будинок і попрямували до взятої напрокат машини репортера,, нам усім стало ясно, що зараз, можливо, відбудеться те, що вра- зить-таки нас поспразмілвму.
Навколо* машини розташувалися три чоловіки в уніформах, двоє на тротуарі, а третій* зовсім молодий, — на мотоциклі, поставленому так,, щоб м» не могли від’їхати. Другий мфтєцикл стояв юзаду машини. Трійці обмінювалася жартами, та коли ми посідали в машину, вони перестали сміятись. Репортер увімкнув запалювання і ноче в чекати. Жоден з трійці не зрушив- з місця. ТК ецо стояли на тротуарі, уникали наших очей. Хлопець і*а мотоциклі дивився просв® себе, погладжуючі* автомат G-3, поставлений сторч на сидінні між його ногами. Репортер спитав по-іспанському, чи не можна переставити один з мотоциклів, щоб дата нам дорогу. Ті, що стояли на тротуарі, тільки загадково посміхнулись у відиеммдь . Хлопець, так само дивлячись просто себе, почав крутити гголум'ягасвнк на стволі свого G-3.
Ситуація склалася безвихідна. Нам ясяо було: якщо ми спробуємо від’їхати й зачепимо при цьому один з мотоциклів, вона стане ще гіршою. Нам ясно було також, що вона погіршиться і в тому разі, якщо ми не спробуємо від'їхати. Я иоадла розглядати свій манікюр. Ретюргкер завів двигун, ривком в вдів машину на бровку так, щоб мато мінімальний гростір для маневру, і спромігся від’їхати заднім ходом, нікого не зачепивши. Більше не сталося нічого*, а те, іцо все ж таки сталося, було досить буденним випадком у Сальвадорі — безглуздою конфронтацією з безрозсудною владою, і я не чула про жодне «розв’язання», яке можна було б застосувати до цієї націленості на терор.
Будь-яка ситуація може привести в дію механізм терору. Найпростіша справа може завершитися трагедією. Всім американцям у Сальвадорі здається, що за рогом на них чатує небезпека. Пригадую, один американець, ведучий телевізійної програми розповів мені, що якось увечері в своєму готельному номері (це було під час внбо-
рів, у «Каміно реаль» місць не було, і його оселили в «Шератоні») він зняв з ліжка матрац і запхнув його у віконний отвір. З Нью-Йорка цей американець привіз для своїх колег куленепробивні жилети, і один такий жилет він надягав на себе, навіть коли виходив у вестибюль «Шератона*. Менеджерів американських компаній у Сальвадорі міняють щокілька місяців, і їхні адреси тримають у таємниці. Деякі компа. нії маскують своїх менеджерів під номенклатурою другорядних службовців. Співробітників американського посольства возять у броньованих фургончиках без позначок (без прапорця, без герба, без дипломатичних номерів) сальвадорські шофери із сальвадорськими охоронцями, бо, як мені пояснили, «охоронець може когось порішити, І державний департамент, ясна річ, воліє, щоб це було ділом рук місцевого охоронця,
бо 	тоді в газетах не з’являться заголовки «Американець застрелив сальвадорського громадянина». Ці місцеві охоронці тримають автомати весь час на колінах, напоготові.
За такої атмосфери починаєш сприймати перебування в Сальвадорі як тюремне ув’язнення на невизначений строк і втрачаєш віру в те, що тобі пощастить вирватися звідти живим. Вночі перед відльотом я не заплющила очей — лежала й слухала музику з тераси «Каміно реаль», де веселилась якась публіка; оркестр виконав «Мал а ге- нью» о третій ночі,, потім о четвертій, і, врешті, о п’ятій, очевидно, вже на завершення вечірки. На цей час розвиднілось, і я підвелася. До аеропорту мене мав одвезти один з посольських фургончиків, і коли ми від’їхали від готелю й завернули за ріг, мене раптом посіла упевненість, що це не найпряміша дорога до аеропорту й що це не посольський охоронець сидить попереду з «ремінгтоном» на колінах, а хтось інший. Врешті виявилося, що машина все ж таки посольська й що ми просто зробили гак до Сан-Беніто, щоб узяти ще одного американця, але страх уже не відпускав мене: в аеропорту я сиділа, скулившись, і намагалась не дивитися на військові патрулі, що походжали по майже безлюдному пасажир, ському залу.
О 	дев’ятій оголосили посадку на мій рейс до Майамі, я піднялася в літак, не озираючись, і просиділа, мов кам’яна, аж поки літак не відірвався від землі. Я не наділа запобіжного ременя. Я не відкинулася на спинку сидіння. Літак зробив посадку в Белізі, пробігши бетонною смугою, обабіч якої тяглися покинуті залізобетонні укріплення й іржавіли вкриті маскувальними плямами танки. На борт піднялися, здавалось, усі бродяги з обох американських континентів — авантюристи, збирачі інформації, фантасти нашої півкулі. Навіть група сту- дентів-богословів сіла в літак у Белізі — бліді юнаки із соснових лісів Джорджії та Алабами. Вони, як пояснив мені, сівши поряд, один з них, навчали народ Белізу «знати Ісуса, як свого особистого спасителя».
Йому було щонайбільше років двадцять» він мав обличчя американця тієї породи, що триста років прожила в горах, і як тільки літак залишив Беліз, хлопець почав заповнювати» анкету про набути* там дос¬
174

від, старанно вписуючи друкованими літерами такі фрази, як «на виконання волі господньої», «можливість зміцнити віру свою», «найкорисніше в моєму досвіді», «найгіркіше в моєму досвіді». Коли ми підлітали до Кі-Уеста, я спитала, що було найгіркішим у його досвіді. Найгіркішим у моєму досвіді, відповів він, було бачити людей, ідо поверталися з хрестового походу такі самі порожні, як на початку його. Найкорисніше в його досвіді полягало в тому, що він утвердився в своїй обітниці нести благу вість про Ісуса як особистого спасителя в усі оті різні країни. Різними країнами, до яких він дав обітницю нести благу вість, буяй Нова Зеландія, Ісландія, Фінляндія, штат Колорадо, а також Сальвадор. Ось вам іще одне «розв'язання» — не з Вашінг- тона, Панами чи Мексіки, а з соснових лісів Джорджії...
Цей політ із Сан-Сальвадора через Беліз до Майамі відбувся наприкінці червня
1982 	року. За тиждень до того, як я пишу
ці слова, наприкінці жовтня 1982 року до розташованих у сан-сальвадорському готелі «Каміно реаль» кореспондентських пунктів Ассошіейтед пресс, Юнайтед пресс ін- тернешнл, Юнайтед пресс інтернешнл те- левіжн ньюс, Ен-бі-сі ньюс, Сі-бі-ес ньюс та Ей-бі-сі ньюс вдерлися озброєні автоматами сальвадорські поліцаї і вчинили там обшук; п’ятнадцять лідерів цілком легальних опозиційних політичних та робітничих угруповань зникли в Сан-Сальвадорі; Дін Хінтон висловив «майже тверду впевненість» у тому, що ці зникнення сталися не за наказом сальвадорського уряду; сальвадорське міністерство оборони заявило, що вісім із цих п'ятнадцяти зниклих громадян перебувають під арештом; і державний департамент США заявив, що, на думку ад. міністрації Рейгана, стався нарешті «переломний момент» в її кампанії за політичну стабільність у Центральній Америці.
З англійської переклав Мар ПІНЧЕВСЬКИЙ.
ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА
Публіцистиці Джоан Дідіон властива та особлива напружена стриманість, яка вражає сильніше за крик болю, сорому, стра-
Хук
А саме ці почуття водили пером письменниці, коли вона писала «Сальвадор».
їй, людині з оголеними нервами справжнього митця, людині ліберальних. поглядів і, безперечно, патріотці своєї батьківщини, нелегко було писати цю книжку. Бо, як помітив, напевне, читач, твір цей — не тільки про Сальвадор, але й про її батьківщину, Сполучені Штати Америки. Про ганьбу її рідної країни, про гангстерську брутальність і святенницьке лицемірство її політики, про все те, що в чесного американського письменника та й будь-якого справ, жнього патріота Америки не може не викликати почуттів болю, сорому, страху — глибокого страху за її майбутнє й за долю цілого світу, в якому вона хоче непо. дільно панувати.
Письменниця розповідає про побачене й почуте, зціпивши зуби, намагаючись тримати себе в руках, бути гранично об’єктивною, та часом голос її зривається, і в ньому бринить розпач. Це розпач освіченої, мислячої лібералки, яка бачить ефемерність гуманістичних ідеалів у світі, що її оточує, бачить, як легко навіть тепер, наприкінці XX століття, людина в цьому світі перетворюється на тупого, кровожерливого хижака. В розпачі своєму вона пише, що ця оповідь її, можливо, «буде зовсім безпросвітна — не оповідь, а справжня темна ніч». І з розпачу вона часом сама себе намагається переконати в якихось ілюзіях, як-от у тому, що сальвадорські фашисти й американська адміністрація розмовляють начебто різними мовами. Ми не будемо слро-
стовувати цієї помилки, такої типової для багатьох сучасних американських лібералів,
— 	письменниця сама спростовує їх незаперечними фактами, що свідчать про ідейну спільність катів сальвадорського народу з тими, хто їх фінансує і благословляє. Наведемо тільки ще один красномовний факт. У тій самій промові перед обома палатами британського парламенту, в якій президент Рейган торжествував з приводу фальсифікованих результатів «вільних» ви. борів у Сальвадорі (стор. 155) — в тій самій промові 8 червня 1982 року — він заявив: «Давайте ж перестанемо вагатись. Давайте скористаємося з усієї нашої могутності для того, щоб марксизм-ленінізм опинився на попелищі історії» — і виголосив гасло «хрестового походу проти комунізму», яке лежить тепер в основі державної політики США і в Сальвадорі, і на Гренаді, і на Близькому Сході і яке дехто так прагне підперти частоколом 4 «першин- гів» та крилатих ракет у Західній Європі.
Незважаючи на окремі неточні акценти лібералістського походження, мужня, чесна книжка Джоан Дідіон викриває спроби уряду США фарисейськими проповідями моралі, людяності приховати злочинну суть своєї імперіалістичної політики. Як зазначив у заяві від 29 вересня 1983 року Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР Ю. В. Андропов, «ціну такому моралізуванню світ добре знає. У В*€тнамі мораль, як розуміють її діячі у Вашінгтоні, прищеплювали з допомогою напалму і отрутохімікатів, у Лівані її втовкмачують залпами корабельних гармат, у Сальвадорі цю мораль впроваджують геноцидом. І цей перелік злочинів можна продовжити».
175

Віталій ЧЕРЕДНИЧЕНКО
В своїй політиці конфронтації з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами імперіалістичні держави дедалі більшу роль відводять всіляким спецслуж- бам та близьким до них ідеологічним центрам. Ще ніколи ці відомства не мали такого впливу на зовнішню політику імперіалізму, як в останні десятиріччя. В зв’язку
з 	цим пригадуються слова колишнього державного секретаря Алена Даллеса, який сказав, що для стосунків з дружніми країнами Сполучені Штати Америки мають державний департамент, а з ворожими — Центральне розвідувальне управління...
«Відкрита зовнішньополітична діяльність УРЯДУ»— говориться в директиві Ради національної безпеки США,— має бути доповнена таємними операціями...» А до таємних операцій, за цією директивою, належать «пропагандистські заходи, політичні дії, економічна війна, упереджувальні підривні акти, саботаж, диверсії на важливих об'єктах, організація втеч,., підтримка антикомуністичних елементів у країнах вільного світу, яким загрожує комунізм, дезинформація та інші подібні заходи».
Діяльність спецслужб та ідеологічних центрів підпорядкована антикомуністичні", антирадянській стратегії імперіалізму і насамперед Сполучених Штатів Америки — країни, яка й надалі лишається головною політичною, економічною та воєнною силою світової реакції.
Кінцевою метою політики США, заявив улітку 1982 року президент Р. Рей- ган, є «хрестовий похід» проти країн соціалізму. У своїх виступах глава США майже слово в слово повторює ті гасла, які вживали свого часу верховоди третього рейху. Чим це закінчилося для них — добре пам’ятають народи планети. Цей урок — суворе застереження всім авторам і виконавцям сучасних доктрин імперіалізму.
Імперіалізм не втрачає надії повернути на свою користь хід протиборства двох соціально-політичних систем. При цьому головна ставка робиться на «розхитування» радянського ладу за допомогою підривної діяльності — складника зовнішньополітичного курсу США та інших країн НАТО. Як різновид політичної боротьби, підривна діяльність спрямована на зміну співвідношення сил у світі на користь імперіалізму. Наші класові противники на¬
магаються розхитати політичні, економічні та ідеологічні основи соціалістичного суспільства, посіяти розбрат між народами.
Об’єктом особливої підривної «уваги» імперіалізму стала останнім часом Польська Народна Республіка. Були застосовані, по суті, всі форми і методи підривної діяльності спецслужб та ідеологічних центрів, емігрантських антисоціалістичних організацій в Лондоні і Нью-Йорку, Парижі і Стокгольмі, католицької церкви, а також контрреволюційного підпілля, дії якого інспірувалися ззовні, насамперед із США.
Аби очорнити Радянський Союз, імперіалістична пропаганда не гребує нічим,— від заяв про «радянську воєнну загрозу» та «втручання» нашої країни в справи Афганістану до вигадок про «порушення» хельсінкських угод, «підтримку» Радянським Союзом «міжнародного тероризму» і навіть «керівництво» ним.
Велике місце в ідеологічній диверсії проти СРСР та інших соціалістичних країн правлячі імперіалістичні кола, спецслуж- би та ідеологічні центри відводять націоналізму. «...Націоналізм, — вказано в постанові ЦК КПРС «Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік»,— є одним з головних засобів у підривній діяльності імперіалізму проти реального соціалізму...»
Міжнародний імперіалізм плекає надії, що «вибухова хвиля націоналізму» роз’єднає й паралізує нашу багатонаціональну державу, порушить принц'іі.^ мролетарсь- кого інтернаціоналізму, пок ^де .і в основу взаємин між братнімі народами нашої країни, й послабить соціалістичний лад.
Націоналізм давно вжь взятий на озброєння імперіалістичною реакцією та її спецслужбами. Виконавчий директор американської розвідки Л. Кіркпзтрік-молод- ший у своїй книжці «Справжнє ЦРУ» ще в 60-х роках писав: «...Найсильнішою
вибуховою силою у світі є націоналізм... Тільки одна динамічна сила націоналізму породжує в міжнародній сфері стільки проблем, що вони одні здатні завдати роботи розвідувальним службам, які не повинні відставати від подій у світі».
Використовуючи націоналізм у своїй підривній антирадянській і антисоціалістичній діяльності, імперіалісти намагаються вплинути на свідомість громадян СРСР та інших соціалістичних країн, згуртувати нав¬
176

коло своїх спецслужб та ідеологічних центрів усі закордонні націоналістичні організації, розпалити серед них русофобські тенденції. Диверсанти від ідеології повели широкий наступ на робітничий^ клас і молодь СРСР та інших соціалістич-' них країн, поєднуючи націоналізм з релігійною антирадянщиною та соціальною демагогією.
Знаючи, що в нашій країні безповоротно ліквідовані соціальні, економічні й політичні корені націоналізму і що в обстановці морально-політичної єдності радянського суспільства і тісної згуртованості трудящих навколо КПРС в СРСР немає підгрунтя для націоналістичної діяльності, наші класові противники намагаються вишукати серед радянських громадян окремі антисуспільні елементи, які б могли стати на шлях злочину, порушення законів. Більше того, донедавна вони навіть силкувалися заснувати в нашій країні опозиційні групи. Проте їхні заклики до ревізії наших політичних та ідеологічних принципів зустріли гнівне засудження радянської громадськості. Ретельно спланована зарубіжними спецслужбами ще одна ідеологічна диверсія зазнала цілковитого краху. \
До широкомасштабних антирадянських акцій імперіалістичні кола залучають як державні й приватні установи, органи пропаганди та інформації, наукові заклади, так і повністю або частково фінансовані урядами буржуазно-націоналістичні угруповання, їхню пресу. Наші ідейні противники розраховують, що участь контрреволюційних емігрантів, буржуазних націоналістів усіх мастей і відтінків надасть цим . підривним діям не лише екстремістського характеру, а й необхідного «національного» колориту, що вельми важливо для впливу на певний контингент громадян. З другого боку, маючи в своєму розпорядженні значні матеріально-технічні засоби і кошти, закордонні антирадянські організації можуть активізувати свою ворожу діяльність, намагаючись постійно втручатись у внутрішні справи соціалістичних країн, шкодити міжнародному співробітництву.
Протягом багатьох повоєнних років єпец- служби та ідеологічні центри імперіалізму вдавалися до послуг закордонних буржуазно-націоналістичних організацій, так би мовити, диференційовано: за командою зверху верховоди того чи того антира- дянського угруповання нападали на радянський федеративний устрій, звинувачували СРСР в якомусь гальмуванні розвитку економіки саме «їхньої» нації, мови, культури, релігії і т. д. і т. п.
Тепер закордонні служби та ідеологічні центри хочуть скоординувати діяльність усіх організацій буржуазних націоналістів, у тому числі й сіоністів, у міжнародному масштабі. За вказівками імперіалктичних хазяїв ватажки українських, білоруських, литовських, естбнських націоналістів та інших антирадянських організацій намагаються скласти спільну програму підривних дій, спрямовану на розчленування Радянського Союзу, ліквідацію існуючого суспільно-політичного ладу й реставрацію експлуататорських порядків.
Добровільне об'єднання радянських рес. пуолік у союзну державу, єдино спроможну забезпечити зовнішню безпеку, економічний прогрес, свободу національного розвитку народів, наші ідейні вороги по-блюзнірському зображують насильницьким «поневоленням» Росією народів України, Білорусії, Закавказзя, Середньої Азії та Прибалтики, політичним і культурним «закабаленням», економічною «експлуатацією», «колонізацією» та «воєнною окупацією». Ці вигадки й наклепи розсипаються при першому ж зіставленні їх з реальною дійсністю. Справді, про яку, наприклад, «колоніальну залежність» може йтися, якщо порівняти показники промислового ви. робництва окремих радянських республік за 1940— 1965 роки, коли було подолано історично сформоване в#і дотавання національних районів нашої# Вітчизни. Так у Киргизії зростання промислового виробництва за цей період становило 1000 процентів, у Казахстані й Вірменії по 1200, в Молдавії—1600. А в республіках Прибалтики, за які особливо «вболівають» заокеанські добротворці, ще більше: в Лат. вії—1700, Литві та Естонії по 1800 процентів. Промисловість України сьогодні тільки за два дні виробляє стільки ж продукції, скільки її випускалося за весь 1922 рік. У п'ять разів збільшилась за цей час продукція сільського господарства республіки.
«Все тісніше переплітаються інтереси республік, все плодотворнішими стають взаємодопомога, взаємозв'язки, що спрямовують в єдине русло творчі зусилля націй і народностей Радянського Союзу,— говорив товариш Ю. В. Андропов в доповіді «Шістдесят років СРСР».— Всебічний розвиток кожної з соціалістичних націй у нашій країні закономірно веде до їх дедалі більшого зближення. Кожна з союзних республік... вносить незамінний вклад у загальне піднесення економіки і культури Радянського Союзу. І це, товариші, не просте складання, це багаторазове помноження наших творчих сил».
За кордоном вперто поширюють вигадки про те, нібито в нашій країні мають місце примусове розсіювання неросійських народів, позбавлення їх матеріальних, культурних і моральних цінностей та традицій.
Безпідставність цих вигадок засвідчують такі цифри. 1939 року на 1000 працюючих у системі народного господарства вищу й середню освіту загалом по країні мали 123 чоловіки. По союзних республіках ця цифра коливалася від 40 до 165. 1981 року ці показники піднялися відповідно до 833 по країні, а по союзних республіках — від 751 до 891. По Україні — на 1000 працюючих вищу й середню освіту мають — 855 чоловік, кожний треті" її житель — вчиться. Нині в республіці—147 вищих учбових закладів, 746 — середніх спеціальних, близько 23 тисяч загальноосвітніх шкіл, більш як 26 тисяч бібліотек, понад
НА РУБЕЖІ ВОГНЮ
12. «Всесвіт» № 12
177

26 	тисяч клубів. В республіці працює 187,5 тисячі лікарів.
Таких фактів можна наводити багато, і на їхньому тлі ще жалюгіднішими видаються фальсифікаторські вправи наших ідейних противників та їхньої агентури.
В нашій країні давно вже розв'язано національне питання. Спираючись на ленінські заповіти, ленінські принципи національної політики, під керівництвом КПРС ми створили могутню світову державу— Союз Радянських Соціалістичних Республік. Давно пішли в небуття національна ворожнеча, расова і національна нерівність та гноблення, зникли відсталі національні окраїни, натомість утворився єдиний союзний народногосподарський комплекс: в кожній республіці виріс свій робітничий клас, новим шляхом іде вперед колгоспне селянство, створено свою інтелігенцію. В нашій країні сформувалися соціалістичні нації, які складають нову історичну спільність — радянський народ, розвивається соціалістична багатонаціональна культура, постійно зростає добробут народу.
Тенденційне висвітлення радянського способу життя, перекручена інформація, багатократне повторення тих самих брехливих фактів, фальшивих тез ще й тепер на озброєнні антирадянщиків, але подають вони всі ці нісенітниці під вивіскою «нового відкриття», «нового одкровення». Так, в очах буржуазних націоналістів Радянська Україна — ще й досі «колонія» з мільйонами «безправних» та «знедолених» робітників, селян, інтелігенції.
Підшховхуючи буржуазно-націоналістичне охвістя на нові злочини, його удостоюють уваги навіть вищі керівники американської адміністрації. Інакше як провокаційним не назвеш виступ наприкінці травня 1982 року віце-президента СІ1ІА Буша на з'їзді так званого «Українського народного союзу». Не зморгнувши й оком, ві- це-президент заявив, що в Радянському Союзі начебто «особливо жорстоко» поневолюється український народ. Важко сказати, чого тут більше: наклепу, фальсифікації чи темної неосвіченості. Мабуть, усього вдосталь!
Під'юджувати закордонні буржуазно- націоналістичні елементи до активних анти- радянських дій узявся й сам президент Сполучених Штатів Р. Рейган. У провокаційній заяві з нагоди так званого «тижня поневолених народів», який щорічно відзначається в С11ІА з метою ще більшого нагнітання антикомуністичної істерії, Р. Рейган оголосив «поневоленими» майже всі радянські нації, які, за його словами, є «жертвами репресії протягом багатьох десятиріч». У своїй безпрецедентній за грубістю і цинізмом антирадянській промові американський президент намагався приписати Радянському Союзові намір «придушити свободи людини», а себе представити «захисником свободи» від «комуністичного тоталітаризму».
Звалюючи вину з хворої голови на здорову, Р. Рейган звинуватив Радянський Союз в «територіальних домаганнях», які «підстьобують гонку озброєнь», а тому, мовляв, СРСР становить начебто «найсер¬
йознішу загрозу для світу». Президент США відкрито закликав «підірвати зсередини» суспільно-політичний лад у Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної співдружності. Головну ставку він і цього разу робив на ідеологічні диверсії радіостанцій «Голос Америки», «Вільна Європа» та «Свобода», в яких ще й досі знаходять притулок українські буржуазні націоналісти.
«Наша країна,— писала у зв'язку з цим виступом Р. Рейгана газета «Правда»,— не вперше стикається з наклепами класових противників на радянський суспільний лад.
Але ніхто не в силах заперечувати історичних досягнень Радянського Союзу, де вперше в світі трудящі знайшли справжню свободу, де нема безробіття, криз, де на ділі здійснено рівноправ'я всіх наці" і народностей, де всім членам суспільства відкрито двері до освіти, культури. Радянський народ виступає в авангарді сил миру й соціального прогресу людства. Радянські люди по праву пишаються своїми історичними завоюваннями, вони нікому не дозволять глумитися над ними».
Одним з основних складових елементів ідеології українських буржуазних націоналістів є русофобія. Ненавистю до Росії й російського народу, до його матеріальних і духовних цінностей сповнено багато їхніх виступів. За теперішніх умов, коли реакційні кола США силкуються будь-що дестабілізувати обстановку в світі, викликати тертя у відносинах між державами, антиросійське спрямування ворожих акцій буржуазних націоналістів набуває ще більш крикливого характеру. Бо всі лиха на світі капіталісти пов'язують з Росією, Москвою. «Тінь Росії», «рука Москви» ввижаються їм всюди — в Європі і Азії, Африці й Латинській Америці, в Австралії і навіть за межами планети — в космосі.
Останнім часом наші ідейні противники вишукують нові, витонченіші прийоми й методи впливу на робітничий клас, радянську молодь. Ще недавно українські буржуазні націоналісти, орієнтуючись на власну та іноземну буржуазію, не приховували своєї ворожості до робітників, погрожуючи застосувати до них у «самостійній Україні» найжорстокіші форми й методи експлуатації та примусу.
В зв'язку' з останніми міжнародними подіями й активізацією антисоціалістичних елементів у Польській Народній Республіці українські буржуазні націоналісти повели мову про більшу орієнтацію підрив, ної антирадянської діяльності на «робітничий фактор». Аналіз закордонних публікацій свідчить про те, що спеціальні служби, ідеологічні центри наших ідейних противників та їхня агентура здійснюють активні пошуки каналів та шляхів проникнення в робітниче середовище для поширення там націоналістичний ідейок. З цією метою вони ретельно вивіють соціальні й структурні зміни серед робітничого класу, його національний склад, освітній і культурний рівень, проблеми зайнятості робітників у СРСР, забезпечення житлом, медичне обслуговування, роботу профспі. лок, організацію дозвілля тощо.
178

Помітна тактична переорієнтація підривної діяльності спрямована на підростаюче покоління. В антирадянській пропаганді, наприклад, рекомендується уникати відкритих виступів проти молоді й під приводом «піклування про збереження й розвиток» української мови, української культури, народних традицій і звичаїв — намагатися насаджувати в середовищі молоді націоналістичні погляди. Таким чином, ставиться мета ідейно роззброїти радянську молодь, знизити її активність у соціалістичному будівництві, притупити класову свідомість, посіяти сумніви в правильності шляху до комунізму. Для цього використовуються всі засоби, насамперед—радіо, преса, які поширюють вигадки, нібито серед радянської молоді існує приховане безробіття, дискримінація прав і свобод.
Посилення активності реакційних сил пов'язане також із ще тіснішою консолідацією на антирадянській ллатформі зарубіжних буржуазно-націоналістичних і клерикальних угруповань. З'явилася і -нагода— «спільне святкування» 1000-річчя запровадження християнства на Русі. Отож націоналістичні ватажки та клерикальні лідери уніатської й православної українських церков і намагаються об'єднати «націоналістичну ідею з релігією»: кожна церква, звичайно, під своєю гегемонією, прагне створити «єдину українську церкву»— нове знаряддя підривної діяльності проти Радянського Союзу і його складової ’ невід'ємної частини—Української PCP.
Закордонна буржуазно-націоналістична та клерикальна преса розгорнули галасливу пропагандистську кампанію проти Львівського собору 1946 року, який розірвав унію з Ватіканом і виніс рішення про возз'єднання з руською православною церквою. Наші ідейні вороги хотіли б повернути колесо історії назад — гальванізувати не раз прокляту українським народом уніатську церкву, створивши її так званий Києво-Галицький патріархат, і в цей спосіб відновити форпост Ватікану на українській землі. Марна справа!
Підривна діяльність спецслужб та ідеологічних центрів імперіалізму і їхньої агентури, існування на території Сполучених Штатів та інших капіталістичних країн антирадянських буржуазно-націоналістичних і сіоністських організацій, які фінансуються з державних скарбниць,— кричуще порушення міжнародного права, втручання у внутрішні справи СРСР та інших соціалістичних країн. Це суперечить, зокрема, укладеній 1933 року при встановленні дипломатичних стосунків між США й СРСР угоді. Тоді уряди обох держав зобов'язались утримуватися від будь- яких спроб викликати чи заохочувати збройну інтервенцію або насильну зміну політичного та соціального ладу договірних сторін. Уряди обох країн урочисто пообіцяли не утворювати на своїх територіях організацій або груп, підривна діяльність яких спрямована проти другої сторони, й запобігати будь-якому вербуванню членів для них.
Інспіровані спецслужбами та ідеологічними центрами імперіалізму ворожі анти- радянські акції суперечать цілям і принципам статті І Статуту Організації Об'єд¬
наних Націй і є прямим викликом духу і букві інших міжнародних угод. Зокрема, підривна антирадянська діяльність закордонних буржуазно-націоналістичних організацій суперечить «Основам взаємин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки», укладеними 22 травня 1972 року. В цьому документі вказується: «Відмінності в ідеології та соціальних системах СРСР і США не є перешкодою для розвитку між ними нормальних відносин, які грунтуються на принципах суверенітету, рівності, невтручання у внутрішні справи й взаємної ви< годи».
Антирадянська підривна діяльність спецслужб та їхньої буржуазно-націоналістичної агентури грубо суперечить і «Загальній угоді між США та Радянським Союзом про контакти, обмін і співробітництво» від 19 червня 1973 року і «Спільному радянсько- американському комюніке» від 3 липня 1974 року, іншим важлирим документам.
Здійснювана спецслужбами та ідеологічними центрами вкупі з їхньою буржуазно- націоналістичною агентурою підривна антирадянська діяльність несумісна також з американським Законом про нейтралітет США, який категорично забороняє перетворювати територію країни на базу для проведення підривних дій проти будь-якої країни, що не перебуває в стані війни зі Сполученими Штатами.
Спрямована проти СРСР ворожа діяльність, що ведеться з території США, несумісна також з нормами й принципами Заключного акту Загальноєвропейської наради в Хельсінкі, підписаного керівниками 35 держав, у тому числі й президентом США.
Однак американській адміністрації, їі спецслужбам та ідеологічним підривним центрам закони не писані. Зневажаючи принципи міжнародного права, міжнародні угоди, вони і далі ведуть запеклу ідеологічну війну проти СРСР, використовуючи у своїй чорній роботі антирадянське націоналістичне охвістя.
Радянські люди, які роблять усе, щоб наша Батьківщина стала ще багатшою, прекраснішою і могутнішою, пам'ятають слова товариша Ю. В. Андропова про те, що імперіалізм... намагається посилити «ідеологічне проникнення» в соціалістичні країни, в тому числі в Радянський Союз. Не остання роль в цих планах відводиться й використанню емігрантських націоналістичних покидьків. Мета таких дій — викликати прояви націоналізму, добитись «ерозії» соціалістичного суспільства. Лицемірно прикриваючись гаслом «захисту прав людини», дехто на Заході намагається здобути право на втручання в наші справи, на проведення підривної діяльності в країнах соціалізму. Можна зразу сказати таким політикам: «Не вийде!»
Підривним діям організаторів психологічної війни імперіалізму протистоїть незламна єдність радянського народу, його згуртованість навколо Комуністичної партії і Радянського уряду, дружба народі* патріотизм і інтернаціоналізм радянської людей, їхня готовність виступити у будь який момент на захист своєї рідної Батьківщини.
12*
17S

ГЕРОЙ СУЧАСНОСТІ - і ГЕРОЙ ЛІТЕРАТУРИ
Уже понад сорок років | працює на літературній ниві відомий болгарський письменник, лауреат Дністровської премії, народний діяч культури Болгарії Камен Калчев. Його романи й оповідання, документальні тво- і ри складають справжній лі- і топис поступу соціалістич- і ного суспільства, широку га- : лерею образів будівників но- : вого світу. Твори Камена Калчева відомі радянським читачам — у «Всесвіті» друкувалися його роман «Зако- і хані птахи» (1962, № 5), І оповідання із збірки «Софій- і ські оповідання» (1968, : №10), роман «Дверкало» : (1980, № 3).
Нещодавно тижневик «Лі- тературен фронт» опублікував інтерв’ю з письменником, присвячене проблемі позитивного героя в сучасній літературі. Пропонуємо фрагменти цієї розмови.
— Чи не могли б Ви, озираючись на свій багаторічний літературний досвід, сказати, як розвивалося Ваше уявлення про сучасного позитивного героя?
— Коли я починав свою літературну діяльність, ми дивилися на позитивного героя досить спрощено, схематично. Подолати збідніле уявлення про світ, який змальовувався лише чорним і білим кольором, багато в чому допомогли мені російська й наша класика, а також твори радянських письменників 20—30-х років, зокрема Фадєєва і Шолохова. Виявилося, що життя не таке вже однолінійне й схематичне, а між двома кольорами часу — білим і чорним — існує безліч відтінків. Коли я працював над романом «На кордоні» про перші кроки молодої Болгарської республіки до її соціалістичного майбутнього, мені дуже допомогла шолоховська «Піднята цілина».
Згадувати про старі помилки не дуже приємно. Нині, збагачений досвідом нашої і радянської літератури 70—80-х років, я прагну зображувати позитивного героя в складних моральних* і
психологічних вимірах на тлі і безперервної боротьби за : соціалістичне перетворення | людини і суспільства. Позитивний герой набув зараз не І лише національного, а й інтернаціонального характеру.
В цьому сьогодні його складність, і наша відповідаль- < ність — письменників двад- ; цятого століття. Але незмін- ; ним і постійним у характері ; цього героя залишається революційність у політичному, і філософському чи психоло- і гічному аспекті.
— Як народжується у Вас : образ сучасного героя? Чи : потрібен для цього прото- тип? Якщо потрібен, то одна людина чи кілька да- : ють Вам поштовх до худож- нього узагальнення?
— У своїй письменницькій діяльності я, наприклад, не : можу і ніколи не зміг би і почати творчо відображати і дійсність, не маючи «прото- і типів», і не лцше прототипів і людських характерів, а й І «прототипу» дійсності, яку : змальовую (природи, часу, історії тощо). Мені завжди необхідно, щоб я сам побачив, сам пережив, сам доторкнувся, щоб це стало моєю сутністю, моєю істи-
: ною, переконанням... Під- : креслюю: сутністю! Псреко- і наннямі Це дуже важливо,
: щоб не перетворитися на та- : кого собі раба звички... Я | вже багато говорив на цю тему і в інтерв’ю, і в стат- : тях. Навіть написав книжку під назвою «У моєму світі», де торкаюся саме цього пи- : тання. Процес відкриття і : оволодіння прототипом ду- : же складний і примхливий.
: Я маю, скажімо, випадки в своїй практиці, коли починав писати без певних кон- : турів (духовних і фізичних)
: мого героя. Просто стояв,
: сказати б, над погаслим і : охололим вогнищем, гадаю- ; чи, як і звідки починати. І : в процесі роботи розгортав і попелище, і переді мною : іскріли й виблискували не- : погаслі вуглинки життєвого і досвіду. Поступово виникало ; полум’я, яке НЄОбХІДНО буЛО : весь час підтримувати. І то- ; ДІ З ЦЬОГО полум’я «ПрОТО- : типів», захованих під попе- : лом спогадів, поставали, на- : че з вогненної печі, живі : люди. Ось у цьому велич і і таємниця творчості.,.
— 	У чому, на Ваш погляд,
: полягає головний конфлікт сучасності і, відповідно,
якою має бути у ньому позиція позитивного героя болгарської літератури?
—Сучасність завжди посідала провідне місце в моїй творчості. Навіть тоді, коли я писав історичні, документальні книжки про наше недавнє революційне минуле, я прагнув вирішувати сучасні проблеми. Водночас, якраз історія допомагала мені краще зрозуміти сучасність, коріння якої я відшукував у минулому. Я завжди мріяв якомога ширше охопити й представити наш час, наше розвинуте соціалістичне суспільство, відкриваючи визначальні риси сьогоднішнього позитивного героя. Бо хто, як не позитивні люди є основою суспільного руху?
В нашому суспільстві позитивний герой перебуває в постійному конфлікті, або, краще, у постійній боротьбі проти ретроградного, відсталого, консервативного. Позитивний герой завжди перебуває в зіткненні з міщанином і споживачем, кар’єристом і накопичува- чем, негідником і шахрай, брехуном і зрадником. Звичайно, ці явища г- переважно пережитки буржуазного минулого. Але наше соціалістичне суспільство за сорек років свого існування поряд з творчим піднесенням і могутнім поступом нажило, на жаль, і «свої болячки» — своїх міщан і ретроградів. Я« з ними боротися, як боротися з цією недугою — ось головна проблема нашого часу, проблема, яку під- : німають комуністи, будівни- : ки соціалізму, позитивні лю- : ди. Література і мистецтво : покликані шукати й знайти : ліки від цієї хвороби...
: Загалом, я задоволений
і розвитком нашої сучасної ; прози. Але необхідні ще ви- : щі ідейні й естетичні крите- : рії, політична й філософська : культура, безперервне вдо- : сконалення майстерності,
: глибше проникнення в діа- : лектику життя, щоб краще й : точніше виразити духовну : сутність сучасної людини,
: названої позитивним героєм.
Визначаючи місце пози- : тивного героя і його роль у : моральних конфліктах епохи, ми розкриваємо й ствер- ; джуємо велич ВНУТРІШНЬОГО : смислу життя, що полягає в : нашому русі вперед, у гума- I нізмі й боротьбі проти мра- : кобісся й антилюдяності.
180

«Б І Б 83»
ЛЯЛЬКИ У ВОДІ
Наприкінці минулого року у Братіславі відбулася Дев'ята міжнародна виставка ілюстрації дитячих книжок — «БІБ» (Бієнале ілюстрації, Братіслава), яка влаштовується тут раз на два роки. Ідея проведення Братіславських бієнале народилася ще 1965 року, коли тут була представлена скромна експозиція творів чехословацьких ілюстраторів. Протягом майже двох десятиріч кількість країн, які беруть участь у виставці, постійно збільшується. На останній бієнале вперше експонувалися твори художників Афганістану, В’єтнаму, Бангладеш і Філіппін. Кожна країна може представити не більше як 20 художників, таким чином, уже сама участь ілюстратора у виставці є для нього високою відзнакою.
Цікаво, що за традицією встановлюється певний колір виставки, який стає панівним у міській рекламі: плакати, афіші, транспаранти і навіть «Золоте яблуко» — символічний знак бієнале та одна з її най- почесніших нагород — одного кольору. На останній — «синій» — бієнале можна було побачити 2250 творів 305 художників з 43 країн.
Бу^вд представлені й малюнки українських митців — ілюстрації львів’янина
Ю. Чаришникова до «Пригод барона Мюнхгаузена», відзначені «Золотим яблуком», та ілюстрований шевченківський «Садок вишневий коло хати» художника В. Івах- ненка.
Найвищу нагороду — Гран-прі — було присуджено Душану Каллаю (ЧССР) за ілюстрації до «Аліси в країні чудес» Л. Керролла.
Ілюстрації Каллая під- корюють дивовижною кількістю деталей. «Керролл дуже любив дітей, в його творах безліч вигадок, жартів, загадок, таємниць, які по- справжньому зрозуміють насамперед діти, — сказав художник. — Я щоразу зна: ходив у його книжках щоеь нове, цікаве, гідне ілюстрації. Намагався заповнити простір деталями, щоб оживити його, адже для' дітей все відкриття — і глина, і квітка, і вода». «Золоті яблука», крім Ю. Чаришникова, отримали К. Кайла
Д. Каллай. Ілюстрація до «Аліси в країні чудес» Л. Керролла.
(Фінляндія), С. Фудзісіро (Японія) та К. Пацовська (ЧССР).
«БІБ» — не лише виставка, це ще й теоретичний симпозіум, присвячений проблемам книжкової ілюстрації. Після кожної бієнале видається збірник доповідей, зроблених на симпозіумі, який потім на' шести мовах розсилається у різні країни. Це також демонстрації мультфільмів для дітей, лялькові вистави, широкий продаж іграшок і дитячих книжок.
Для проведення наступної бієнале в Братіславі завершується реконструкція Палацу — майбутнього постійного приміщення для експозиції і організаційного центру. Тут будуть не лише виставочні зали, а й велика бібліотека та архів.
О. Кошкін. Ілюстрація до «Золотого ключика» О. Толстого.
В’єтнамський національний театр «Ляльки, що гріють у воді» — один з най- незвичайніших лялькових театрів у світі. За сцену йому править басейн або неглибоке озеро. Лялькарі стоять по пояс у воді, заховані від очей глядачів ширмою, яка водночас- є і декорацією для вистави. У холодну пору року артисти демонструють своє мистецтво в закритих приміщеннях, не заходячи у воду— артистичний сектор сцени розташований нижче рі$ия води у басейні, що дозволяє керувати ляльками непомітно для глядачів.
Ляльки, розміром 60— 70 см, виготовлені з дерейа або іншого матеріалу, що не тоне у .воді> припасовані до кількаметрового бамбукового прута і приводяться в рух за допомогою систем механізмів і мо*гузок. Кожна лялька має багате вбрання, а характерний вираз її обличчя допомагає краще розкривати драматургічний задум. Виникає .враження, що ляльки справді «оживають» у врді. ' ' ;
Не залишилося достовірних свідчень про, Історію цього суто в’єтнамського народного Мистецтва, коріння якого сягає в раннє середньовіччя, Дослідники театру «Ляльки у воді» вважають, що він зародився від злиття образотворчого мистецтва і стародавніх ремесел десь близько XI сторіччя.*
Після перемоги народної революції в серпні 1945 року тематика стародавнього театру, яка спиралася головним чином на релігійні та світські сюжети, змінилася. Сучасний в’єтнамський ляльковий театр черпає свої теми в народному епосі, в героїці тисячолітньої національної історії, осмислюючі їх з погляду нового суспільства.
«Ляльки у воді» — театр не лише для дітей. Це — мистецтво для всіх, дбайливо збережене в народній пам’яті, пронесене крізь полум’я багатовікової боротьби в’єтнамського народу за національну незалежність і свободу.
РОЗМАЇТОСТІ
181

Пауль Фурманн. Пересильний пункт у Ліоні.
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ХУДОЖНИК
Творчість німецького художника Пауля Фурманна (1893—1952) широка громадськість по-справжньому відкрила для себе в середині 70-х років, коли в Лейпцизькій картинній галереї експонувалась виставка його творчої спадщини. Фурмани і раніше був відомим, але тепер, завдяки представленим полотнам, акварелям, багатьом історичним документам, творчість художника постала в своїй сукупності як вагомий внесок* у пролетарсько-революційне мистецтво Німеччини
XX 	ст.
Пауль Фурманн народився в передмісті Берліна — Шпандау. Батько його загинув внаслідок нещасливого випадку, а мати померла через кілька місяців після народження дитини. Хлопчик потрапив у дитячий притулок. Брак батьківської ласки, тяжкі злигодні наклали відбиток на дитячі та юнацькі роки майбутнього митця. Згожщ його всиновили, але в^ргзваних батьків він мус*&; тяжко працювати, щоб фогодувати себе. Це швидко підірвало його здоров'я, і тоді дитину віддали іншим опікунам. Гак його передавали з родини до родини, де він пра¬
вив за дешеву робочу силу. В 1908—1910 рр. Фурманн вчиться на художника-де- коратора у Вищій професійній школі декоративного мистецтва.
Здібний юнак привернув до себе увагу художника з Копенгагена Ганса Соренсена, який вирішив допомогти йому вдосконалити художню освіту в школі Музею художньої промисловості, яку очолював професор Еміль Орлік.
Навчання в школі перервала перша світова війна. Фурманна, як і багатьох інших молодих людей його віку, мобілізували. Побачене й пережите на війні пробудило соціальну свідомість художника. Повернувшись з фронту, 25-річний Пауль Фурманн не дорахувався багатьох друзів-художників, з якими починав свій творчий шлях у групі «Буря». Франц Марк, чи не найта- лановитіший з цього покоління, залишив глибокий слід у душі Фурманна. Реквієм по другу — так можна було б назвати невеличку акварель «Коні, що борються» (1918—1919).
На передньому плані кінь, перед яким розверзлася чорна вирва — і видно, що тварина виснажилась до краю, не маючи більше сил для боротьби.
Другий кінь, що не злякався вогню, прокладає собі дорогу до свободи...
По закінченні війни Фурманн знайшов не лише вірного друга, а й політичного однодумця в особі графіка Карла Гольтца, разом з яким брав участь у революційній боротьбі в Берліні. Обидва належали до кола людей, що гуртувалися навколо Рози Люксембург і Карла Лібкнехга. Політичні погляди Фурманна дедалі визрівали, позначаючись на його художніх творах. Його соціально-викривальні малюнки з'являлися в журналах, а також протягом 1914—1924 рр. виходили у видавництві «12», де друкували свої твори Є. Сінк- лер, А. Барбюс,' Е. Толлер та інші прогресивні письменники.
В жовтні 1927 р. Фурманн вступає до лав Комуністичної партії Німеччини, 1928 р. стає членом Спілки революційних художників, а трохи пізніше — членом Спілки
друзів Радянського Союзу. Відтоді він багато часу віддає культурно-пропагандистській роботі.
Починаючи з 1927 р., Фурманн створив такі, виразні полотна, як «Політичні» (інша назва — «Класове правосуддя»), «Спекулянт, що нажився на поставках воєнного часу», «Дух часу», «Пересильний пункт у Ліоні», «Дружба», «Вокзал великого міста» та ін.
Під час розгулу фашизму деякі твори Фурманна, так само як і твори багатьох його друзів, було спалено на вогнищі. Безробіття, війна, злигодні вкрай виснажили його здоров'я. 1943 року він переніс тяжке нервове потрясіння і захворів на туберкульоз.
Одразу після визволення Німеччини, в травні 1945 р., він з'явився в свій осередок КПН і, ще не одужавши після хвороби, взяв участь у відбудові рідного Берліна. 1948 р. художник переселяється в демократичний сектор Берліна і знову весь поринає в роботу.
До останніх своїх днів Фурманн невтомно працював як громадський діяч і митець, шукав нових форм і способів вираження, відтворюючи на полотнах історію свого часу.
З ВІРОЮ В ПЕРЕМОГУ
Антологія сучасної світової поезії «Туга за світанком», яка нещодавно вийшла у Болгарії, представляє твори ста двох поетів, спрямовані проти фашистської хунти в Чілі. Вірші, різні за поетичними стилями й школами, об’єднані спільною вірою поетів з усіх куточків планети в перемогу демократії на багатостраждальній чілійській землі.
Серед авторів антології — імена Пабло Неруди, Віктора Хари (Чілі), Деніз Ле- вертов (США), Мішеля Ка- ура, П’єра Гамарра (Франція), Мирослава Флоріана (ЧССР), Ліліан Хіменес (Сальвадор), Міклоша Ве- реша (УНР), Рафаеля Альберті (Іспанія), Орліна Ор- лінова (НРБ), Андрія Воз- несенського, Євгена Євту- шенка, Максима Танка (СРСР) та багатьох інших. Упорядкував збірку болгарський перекладач Коста По- палесков.
182

З ЛЮБОВ'Ю, СЕРДЕЧНІСТЮ Й МИРОМ
Листи зарубіжних борців за мир
л
«Ні — новій війні, хай дитина живе в мирі» Мал. Шобхане (Індія).
Послідовна й непохитно-миролюбна політика СРСР та країн соціалістичної співдружності, як і постійне збільшення числа прихильників розрядки явно не до вподоби реакційним силам Заходу, що прагнуть штовхнути людство до ядерної катастрофи. Всіма можливими засобами, аж до най- брутальніших, силкуються вони зупинити всесвітній рух за мир, очорнити й дискредитувати його. Так, скажімо, влітку 1983 року, готуючи громадську думку до розміщення американських ракет у Західній Європі, газета «Нью-Йорк тайме» опублікувала серію статей про вигадане нею «намагання Москви укорінитися в антивоєнних угрупованнях Заходу». Газетні сторінки лякали читача величезними заголовками: «Серед західноєвропейських противників нових американських ракет діють радянські службісти». Прийом, як бачимо, не новий — горезвісна «рука Москви», мовляв, заважає заокеанським «демократам» опікуватись «беззахисною» Європою. Коментуючи ці вигадки, не підкріплені, природно, жодним фактом, газета американських комуністів «Дейлі уорлд» відзначала, що «сприймати всерйоз цю писанину неможливо».
Густа завіса брехні, справді, не може утримати широкі маси від участі в бороть¬
бі 	за мир. І про те, що ця боротьба набирає сили й зупинити її неможливо, свідчать, зокрема, численні листи зарубіжних громадян, які надходять на адресу Українського республіканського комітету захисту миру.
«...Ядерна війна,— пише канадський борець за мир з м. Оттави Девід Брассет, — загрожує всім однаково, без різниці, тому прагнення до роззброєння стає якщо не обов’язком, то справою першої необхідності для кожного, хто усвідомлює цю загрозу й хоче їй безпосередньо протистояти».
Така змужніла суспільна свідомість, звісно, лякає адміністрацію Рейгана. Тому й здіймається курява шовінізму, пускається туман «радянської загрози», — а за цією подвійною завісою лунають заклики до «хрестового походу проти комунізму» й чути брязкіт не середньовічних мечів, а найнебезпечнішої в історії людства зброї.
«Рейган, Пентагон, ЦРУ і всі інститути реакційної Америки розпалюють холодну війну, і політична атмосфера в нас напружена,— пише Борис Гейман з Каліфорнії.
— 	Отруйна, жахлива атмосфера огорнула нашу країну».
А ось лист Герхарда Кребса, секретаря Франклінського товариства за мир: «Миролюбний рух у США відрізняється від вашого тим, що в нашій країні він не схвалюється і не підтримується урядом.
Ми вважаємо, що наші країни повинні навчитися Жити мирно; незважаючи на розбіжності в ідеології й економічній системі, ми повинні виявити взаєморозуміння й терпимість.
Проте наш уряд, начебто закликаючи до миру, стає водночас у войовничу позу».
Коли порожне красномовство й злочинна глухота до голосу народного протесту не допомагають, імперіалісти вдаються до випробуваного засобу — застосування сили й репресій.
«Мені двадцять п’ять років, я працюю театральним дизайнером,— повідомляє в
своєму листі Гелен Тернер з м. Кінгстона (Великобританія). — Я — учасниця антиядерного руху Великобританії і разом з іншими жінками борюся за мир. Ми протестували, взявшись за руки, проти розміщення ракет на військовій базі в Грінем- Коммон. Це було виявом нашої надії, що ядерній зброї не знайдеться місця на нашій землі».
Проте заохочуваний Вашінгтоном уряд Маргарет Тетчер грубо зруйнував цю на-
183

хто виходив на вулиці, аби перепинити смерть».
Лави борців за мир неухильно зростають. Народи дед’алі більше усвідомлюють, звідки йде загроза світові, з надією звертають дружелюбні погляди до Радянського Союзу.
Адвокат Джон Сато з м. Клівленда (США) в своєму листі пише: «Згадується наша зустріч кілька років тому, коли близько ста чоловік з штату Коннектікут приїхали по лінії організації «За міцний мир» до Вашої країни. Ми згадуємо той чудовий обмін думками, в якому всі ми брали участь, і бажаємо, щоб наші народи спои- яли мирові в усьому світі й заступали шлях будь-якій можливій ядерній війні.
Ми бажаємо, щоб мир і гармонія панували на землі між усіма націями».
Президент Квебекської ради миру Ед- вард Мартін Слоан надіслав лист, у якому розповів про великий Марш миру в місті Монреалі 22 жовтня 1983 року, організований Квебекською радою миру спільно з іншими миролюбними організаціями й спрямований проти загрози війни
Привертає до себе увагу і лист Говарда Фрезера з м. Вудмонт, штат Коннектікут, який був учасником «Круїзу миру по Волзі» (1983). Він висловлює подяку за чудову організацію подорожі й пише: «Надана нам можливість провести розмови з таким «Маленький солдат миру». Мал. Вільямса Марті- широким колом людей є ОДНІЄЮ з найкра-
неса (Куба). щих рИС нашої тритижневої поїздки до
СРСР. Деякі члени нашої групи були настільки вражені тією величезною роботою, а яку проводить Фонд миру, що побажали
Q\ \ І стати його вкладниками. Софі Марініч
РгеЯсІепІ ({е<кйсщ внесла 500 американських доларів, а Марія
- 	£ Will ріем btop тІЦ - ,5°- Надсилаю Вам фото цих жі-
ІЧісІвлг bo^iTjh^nll yoU' Колективний лист від імені 34 000 вчите- D-«*, I re nr аае ?лів Британської Колумбії (Канада) розпоре J* Cr&f-eUijJ 'відає про постійного члена Федерації вчи- ^ телів Британської Колумбії, шкільну вчи-
бсь тельку Мод Вант, яка протягом тридцяти
/Су шести років бере активну участь у миро-
любному русі Канади. Мод Вант пред- ставляла канадських борців за мир на Все- * світній асамблеї «За мир і життя, проти
«Дорогий президент Рейган/ ядерної війни» в Празі (1983). Звертаю-
Чи не були б Ви ласкаві припинити вироб- чись до чл.ен*в Українського республікан-
ництво ядерних бомб? Дякую Вам, ськ°го комітету захисту миру і запрошую-
Даміан Тревор, 7 років. чи ,х У Г0СТ1’. Мод Вант пише» що зустріне
Філадельфія» Дорогих друзів трьома дарунками. «Вони
^ самі по собі не дорогі, але вони символізу-
ють любов, сердечність і мир, тому неоці-
Лист з буклета «Діти проти ядерної загрози», ви- ненні. Перший дарунок червоні троян- лущеного американською дитячою кампанією за ди. Це колір Вашого і нашого прапорів,
ядерне роззброєння. Червоний колір — КОЛІр КрОВІ. Як ІСТОрИ-
ку, мені відомо, скільки крові було проли- дію, розірвав сплетені руки англійських то 33 Вашу землю...
жінок, які прагнули не допустити розмі- Прзте червоний колір — це також колір
щення американських крилатих ракет на літа, тепла, а червоні троянди символізу-
англійській території. ють любов і міцну дружбу.
Поліцейськими репресіями підкріпив Другий дарунок — це праця мого розу-
своє рішення дати згоду на розміщення му, це сама я, людина, це моя сердечність...
смертоносних ракет і західнонімецький Третій дарунок — найдорожчий. Це по-
уряд. Один з учасників багатотисячних де- слання моїх учнів. Це дитячі листи про
монстрацій протесту, активіст антивоєнного мир, які я хочу передати Вашим дітям...»
руху, 26-річний учитель Вольфганг Шауб Любов, сердечність і мир... Саме ці по- сказав у розмові з кореспондентами: «Бо- чуття визначають майбутнє і гідні Люди*
ротьбу проти використання зброї масового ни. Саме про це пишуть прихильники миру
знищення необхідно продовжувати. Я певен, з різних країн до Українського республі-
шо й через багато років пам’ятатимуть тих, канського комітету захисту миру.
184

Альберто Моравіа.
ВІРЮ В МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА
«Стоячи у Хіросімі перед пам’ятником двомстам тисячам жертв атомного вибуху, — сказав Альберто Моравіа в інтерв’ю після поїздки до Японії, — я зрозумів, яку ми всі несемо відповідальність. «Спіть спокійно. Це не повториться» — написано на пам’ятнику. Хіросіма і Нагасакі закликають весь світ не допустити виникнення війни, що загрожує знищити все живе. «Рівновага страху» як засіб запобігання війни — це софістика, тим більше, що сьогодні йдеться не лише про зростання ядерного потенціалу, а й про створення нових, ще більш руйнівних типів цієї зброї. Давно вже був перевершений той рівень, після якого дальше змагання в озброєнні втрачає будь- який сенс. Доктрина «рівноваги страху» вже залила землю отрутою взаємної недовіри. По суті, йдеться про найнебезпечнішу форму «холодної» війни. Такою ж небезпечною є думка про «обмежене» вживання атомної зброї. Для відвернення загрози атомної війни я знаю лише один простий і дійовий засіб: невідкладне й загальне роззброєння.
Боротьба проти ядерної катастрофи буде довгою і впертою. Головне слово матимуть широкі народні маси, що візьмуть участь у цій боротьбі. Битва проти апологетів ядерної зброї вимагає ретельної організації і підготовки. Для неї важливо використати всі засоби масової інформації. Треба збирати підписи під антивоєнними відозвами,
організовувати міжнародні конференції. За допомогою преси, телебачення й радіо знайомити широку громадськість з документами, що викривають ядерних маніяків. Визначну роль в цьому можуть відіграти представники творчої інтелігенції.
Акції на захист миру мають набирати всесвітнього характеру. Національні і міжнародні комітети боротьби за мир можуть дійово перешкоджати гонці озброєнь. Я не вірю в логіку тих, хто віщує загибель людства. Не вірю в апокаліпсис. Навпаки, я переконаний, що перед людством прекрасне і мирне майбутнє».
«ЗОЛОТИЙ ФЕНІКС» - СЛОВАЦЬКОМУ ФІЛЬМУ
Словацький режисер Юрай Якубіско зняв фільм «Тисячолітня бджола» за однойменним романом Петера Яроша. На Венеціанському кінофестивалі стрічку відзначено премією «Золотий фенікс». З цього приводу братиславський тижневик «Неделя» опублікував добірку матеріалів. «У романі й фільмі, — пише Петер Ярош, — ми хотіли довести, що словакам у творенні сучасного світу належить, може, й невелика, але своя роль. Ми створили сагу одного роду, члени якого живуть нормальним людським життям. Працюють, кохають, народжують дітей. Було цікаво стежити, як бурхливо реагувала на наш фільм італійська публіка. Це утвердило мене в думці, що люди прагнуть нормального життя, взаємо- порозуміння, особливо нині, коли світові загрожує катастрофа. Найбільше глядачам сподобалися гумористичні, комічні ситуації. Це свідчить про універсальний характер гумору. Італійський глядач сміявся із ситуацій, які, здавалося б, могли викликати сміх тільки в словаків».
РОЗМАЇТОСТІ
УРОКИ ІСТОРІЇ
Ще під час Нюрнберзького процесу світ дізнався про жахливі медичні експерименти нацистів над живими людьми в концтаборах. З часом стають відомі й нові- факти кривавих злочинів. 1979 року у ФРН вийшла книжка журналіста Гюнте- ра Шварберга «Есесівський лікар і діти». На основі ба гатьох історичних документів і свідчень очевидців; автор розповів про те, як наприкінці 1944 року есесівський лікар Гайсмайєр почав проводити медичні експерименти над дітьми в концтаборі Нойєнгаме поблизу Гамбурга. З цією’ метою з концтабору Май- данек сюди привезли двадцять єврейських дітей,, яких заразили туберкульозом. Щоб приховати сліди злочину, 20 квітня 1945 року хворих дітей знищили в напівзруйнованій будівлі гамбурзького училища.
Нині це училище носить ім’я видатного польського педагога Януша Корчака, закатованого фашистами & Освєнцімі. А всередині будівлі встановлено мармурову плиту в пам’ять про загиблих дітей. Щороку 20 квітня тут збираються^ західнонімецькі антифашисти, які проводять мітинги на захист миру. І завжди серед присутніх можна побачити високого чоловіка, члена організації «Об’єднання переслідуваних під час нацизму — Союз антифашистів», публіциста Гюнтера Шварберга. Все своє життя він присвятив боротьбі проти відродження фашизму, проти загрози нової війни. Про злочини фашистських нелюдів у концтаборі Майданек розповів Г Шварберг у книжці «Ювелір з Майдапека» (1981).
Нещодавно журнал
«Штерн» опублікував репортаж Г. Шварберга про поїздку до Волгограда. Під час своєї подорожі західнонімецький журналіст зміг ще раз переконатися в миролюбності радянських людей. І не випадково його репортаж закінчується розмовою з секретарем парт- ! організації радгоспу «Про- 1 летарий» поблизу Волгогра-
185

да Олександром Колобрю ховим.
— 	Поясніть мені, — сказав він журналістові, — чого ви по суті домагаєтесь націленими на нас ракетами? Нам ніколи нічого не потрібно було від вас, окрім миру, а ви взяли й напали на нас. Невже ви знову збираєтесь нападати?
«Що я мав йому відповісти? — пише Гюнтер Швар- берг. — Невже сказати, що ці ракети встановлені для нашої безпеки? Багато німців запитують себе сьогодні, чи причетні вони до того, що відбувалося сорок років тому. Запитую себе й я. І думаю, що відповісти можна запитанням на запитання: який урок ми
винесли з історії, чого навчились?..»
Герман Гессе.
ПЕРОМ 1 ПЕНЗЛЕМ
Одній з цікавих граней таланту відомого письменника Г. Гессе (його роман «Степовий вовк» друкувався у «Всесвіті», 1977, №№
4—5) присвятила свою статтю «Герман Гессе—художник» західнонімецька газета «Франкфуртер альгемайне».
Г. Гессе почав захоплюватись малюванням під час першої світової війни. Жив він тоді в Швейцарії, в Берні, і виступав проти воєнного божевілля. Німецькі шовіністи звинуватили його за це в тому, що «він заплямував честь своєї батьківщини». Згадуючи про ті часи, автор «Степового вовка» і «Гри в бісер» згодом писав: «Коли рослину зламано, чи поранено, чи вона сама по¬
186
чинає всихати, то намагається якомога швидше розкидати насіння... Так і я, коли відчув, що поранили моє життя, поринув у працю. Для мене творчість пером і пензлем є вино, сп’яніння від якого розтоплює тяжкі життєві закони». А пізніше в одному з листів додав: «Я б давно вже помер, якби в найтяжчий період мого життя перші спроби у малюванні не розрадили і не врятували мене».
Спершу Г. Гессе сумлінно відтворював пейзажі та міські краєвиди Берна й Локарно. Від цих акварелей з блідою, невиразною кольоровою гамою митець поступово перейшов до картин з експресіоністською силою барв, з поетичним світобаченням.
Захоплення малюванням невідривне від літературної діяльності Г. Гессе. Знання техніки живопису, вміння розкрити внутрішній світ художника допомагало письменникові у створенні літературних образів. Сам письменник зазначав з приводу відкриття його першої виставки акварелей у Базель- ській художній галереї: «Як бачите, між моєю літературною і живописною творчістю немає суперечностей, і та і та йдуть за поетичною, а не натуралістичною правдою».
Гессе також власноручно ілюстрував свої літературні твори, зокрема поезії (збірка «Вірші художника», 1920).
«У віршах, які я ілюстрував,— писав Гессе,— єдність
«Подв1р*я в Тесін!» — аква рель з альбома Г. Гессе «Те сінські пейзажі».
між словом і образом поля- ала не в тому, що картина розкриває зміст вірша, а, іласне, в ідентичності поета художника, у тому, що слово і образ походять з одного середовища, з однієї майстерні, з одних рук».
ЛЯЛЬКИ ПРОТИ ВІЙНИ
Під час багатьох миролюбних маніфестацій у Великобританії можна було побачити величезні ляльки, які символізували жахи ядерної війни. Керували ляльками актори американського театру «Бред енд паппет» («Хліб і лялька»).
Сцена з вистави театру «Бред енд паппет».
Цей театр, створений на початку 60-х років у Нью- Йорку з метою допомогти рухові пуерторіканців за свої права, брав активну участь у кампаніях проти війни у В’єтнамі, проти агресій у Латинській Америці, проти нагнітання ядерної небезпеки.
— 	Ми не виступаємо зі сцени, — сказав керівник трупи Пітер Шуман кореспондентові газети «Морнінг стар», — як театральні актори, ми прагнемо розмовляти з людьми скрізь — на вулиці, на виробництві — мовою і символами, зрозумілими для всіх.
До Великобританії ця трупа приїхала, щоб надати підтримку англійським борцям за мир, розповісти правду про агресивну політику верховодів Білого дому.

Габріель Гарс’а Маркес.
МАЙБУТНЯ КНИЖКА МАРКЕСА
Лауреат Нобелівської премії в галузі літератури
1982 	року відомий колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес має намір написати книгу спогадів. Про це він розповів у інтерв’ю венесуельській газеті «Насьйональ».
— 	Як правило,— сказав
Г. Гарсіа Маркес,— за мемуари сідають, коли ламать уже починає слабнути. Я ж хочу почати цю справу раніше, хоча б заради форми, в якій думаю побудувати свої мемуари. Це буде не хронологічний виклад подій, якому завжди загрожує одноманітність, а повноцінний художній твір. Гадаю, його будова краще відповідатиме дійсності, у якій я жив.
Я завжди вважав, що мій життєвий шлях сповнений подій, про які слід було б написати. Але, побоюючись упасти в самозамилування, я майже весь час уникав писати від першої особи. Надходить, однак, час, коли необхідно відкинути сором’язливість і розповісти іншим усе те, що відбувалося в твоєму житті.
У своєму виступі всесвіт- ньовідомий письменник А. Р. Бастос (його оповідання «Брати» друкувалося у «Всесвіті», 1976, № 2) сказав, що вигнання — явище характерне для багатьох країн сучасної Латинської Америки, де митець опиняється перед вибором: смерть або еміграція. «Письменник- емігрант відчуває, що разом з ним пішла у вигнання вся культура, той же, хто залишився, стає об’єктом підозри й переслідувань».
Учасники конференції від значили, що вимушене вигнання накладає відбиток на творчість письменника, відірваного від свого народу й національної мови, і висловили рішуче прагнення боротися далі за демократичні перетворення у країнах Латиноамериканського континенту.
ІСТОРІЯ НА ЕКРАНІ
П’ятисерійний фільм теле бачення НДР «Мартін Лю тер», присвячений видатно му діячеві Реформації в Ні меччині, змальовує історич ний період між 1517 і 1527 роками.
Творці фільму, який відразу здобув популярність у глядачів і схвальну оцінку критики,—сценарист Гайнц Колус і режисер Карл Ге- орг Егель прагнули показати постать Лютера в усій її діалектичній суперечливості: велич видатного мислителя, реформатора німецької мови, борця за свободу духу та розуму і водночас — обмеженість його як сина своєї епохи, представника свого класу. Автори
і
КУЛЬТУРА У ВИГНАННІ
В Мадрідському універси- s теті відбулася конференція 8 латиноамериканських пись- 5 менників, які живуть у ви- З мушеній еміграції. У роботі З конференції взяли Участь *
Аугусто Роа Бастос (Паpar- З вай), Оскар Вайс (Чілі), Ан- ■ тоніо ді Бенедетто, Едуардо !
Гамано, Блас Матаморо З
(Аргентина), Крістіна Пері J ульріх Тайн у ролі Мартіна Россі (Уругвай) та інші. З Лютера.
фільму глибоко вивчили не* тільки літературну спадщину самого Лютера (близько п’ятдесяти томів есеїстики, проповідей, листів), а й усе, що писали поо нього К. Маркс і ЧФ. Енгельс та визначні представники німецької літератури.
Стрічка розпочинається з епізоду 31 жовтня 1517 року, коли Лютер виступив з 95 тезами проти торгівлі індульгенціями та проти інших зловживань католицької церкви. В п’яти серіях фільму глядачі бачать Лютера як у період його найвищих духовних злетів (прилюдне спалення папської булли про відлучення від церкви), так і під час поступового відходу від радикальних поглядів (суперечки й розрив із селянським ватажком Томасом Мюнцером і, врешті, повний перехід на позиції феодальних князів наприкінці Селянської війни).
У ролі Мартіна Лютера знявся відомий актор з НДР Ульріх Тайн.
ОБОВ'ЯЗОК МИТЦЯ
Міжнародною премією «Місто мореплавців» (Палермо, Італія) відзначено видатного іспанського поета-комуніста Рафаеля Альберті. «Цієї високої відзнаки,— сказав голова жюрі,— Рафаель Альберті удостоєний не лише за суто літературну діяльність, а й за безпосередню участь у творенні історії нашого часу. Поезія Альберті — це палкий голос борця за мир, за свободу й незалежність народів».
Рафаель Альберті, який провів близько сорока років в еміграції, нині живе в Мадріді. Торік він брав участь у Всесвітній асамблеї «За мир і життя, проти ядерної війни» в Празі, де з ним зустрівся й узяв у нього інтерв’ю кореспондент братіславського тижневика «Нове слово».
Відповідаючи на запитання кореспондента, Рафаель Альберті, зокрема, сказав:
«Бодлер наголошував, що натхнення — це праця. Поезія народжується сама по собі, але митець мусить її відкрити. Він мусить її побачити. Він мусить нею жити й бути вірним своїм ідеалам і покликанню. Я брав
187

Рафаель Альберті.
участь у багатьох міжнародних конгресах на захист миру і вважаю, що справжнє мистецтво повинне і може зробити неабиякий внесок у цю справу. Узяти хоча б Пі- кассо. Хіба його «Герніка» не найполум’яніший протест проти війни? У наш напружений час усі чесні письменники повинні стати на захист миру — своєю громадською діяльністю, своєю творчістю.
Я б залюбки писав про хмари, про квіти, про кохання... Це мої улюблені теми. Але поки планеті загрожує знищення, я вважаю своїм обов’язком віддавати всі сили, весь талант боротьбі проти виникнення нової вій ни».
ВИ ЇХ ЗНАЄТЕ
Імена французьких коміків Філіппа Нуаре та П’єра Рішара добре знайомі радянським кіноглядачам з фільмів, які демонструвалися на наших екранах, — «Стара діва», «Високий блондин у чорному черевику», «Іграшка» тощо. З інтерв’ю, що їх актори дали французьким журналістам, ми довідуємося про початок їхнього творчого шляху, про їхні уподобання.
Філіпп Нуаре: Через різні хлоп’ячі витівки мене виключили з середньої школи, і батьки віддали мене до приватного церковного пансіону. Чернець, що опікувався нами, групкою лобурів, багато зробив для розвитку моїх акторських здібностей. Хоч як це дивно, саме він заохотив мене до участі в учнівських спектаклях. Він перший поставив «діагноз» моїм нахилам і повідомив про нього моїх батьків. Пра* вильність цього «діагнозу» потім підтвердили критики й глядачі. Сім років я буз
актором Національного народного театру Жана Віл- лара. Потім чотири роки ви ступав як клоун у кабаре. Врешті переді мною постав вибір: або залишитися на все життя клоуном, або стати кіноактором. Я обрав друге.
Я взагалі міська людина, але траву люблю більше, ніж асфальт. Щоб я міг повністю віддаватися своєму
Філіпп Нуаре.
фахові, мені час від часу потрібен сільський затишок. Спокій. Люблю ходити біля коней. Люблю їхній запах і тепло.
П’єр Рішар: Коли я зупиняюсь перед червоним світлом, перехожі стукають у вікно машини і вітаються зі мною, і це — не панібратство. Приємно усвідомлювати, що твоя популярність спирається на визнання з боку публіки, а не на рекламу. Гїотяг до професії актора- коміка я відчув ще в учнівські роки. Я зростав у аристократично-буржуазній родині. Батько — текстильний промисловець — втокмачував мені, що його бізнес набагато надійніший, ніж актор-
ТГєр Рішар
ська гра. Тепер це звучить як анекдот, бо батькова текстильна «імперія» луснула, він збанкрутував. Це сталося, коли мені виповнилося вісімнадцять
У житті я скромний, спокійний і тихий. Маю сім’ю, двох дочок, звичайнісінька людина.
З ВІРОЮ В ПЕРЕМОГУ
Твори відомого письменника, громадського діяча, голови Спілки письменників НДР Германа Канта добре знайомі радянським читачам. Зокрема, у «Всесвіті» (1977, № 12) друкувалися його оповідання.
Нещодавно «Зоннтаг» опублікував інтерв’ю з письменником. Наводимо фрагменти з цієї розмови.
— Чи можна твердити, що літературу приваблюють передусім незвичайні події?
— Література береться за незвичайне, загострене. Вона хоче здивувати. Сьогодні вона уважно вивчає внутрішній світ людини, бо й тут можна зробити важливі відкриття. Соціалізм — результат праці, він складається з навчання, випробовувань на міцність, із пізнання вимог дійсності. А дійсність завжди дарує мені творчий імпульс. Я знаю безліч історій. Вони трапляються зі мною, вони «приходять» до мого дому. Але не обов’язково все пережити самому. В мене немає честолюбного бажання звідати все, що трапляється з моїми героями, тим більше, що в їхньому досвіді чимало гіркого. Тепер я працюю над новим романом, що називатиметься «Кіно», хоча насправді він буде мало пов’язаний з цим мистецтвом.
— Іноді письменників закликають критичніше висловлюватися про творчість своїх колег...
— Я за розподіл праці. Письменники повинні писати про письменників лише в окремих випадках, не треба, щоб це ставало нормою. Незалежною інстанцією стосовно художньої літератури залишається критика. Критик не має боятися нікого і нічого, і менш за все письменника, якого критикує. У літературній критиці не можна проливати кров, але дозволяється завдавати ударів. Занадто вже ми люб’язні один з одним...
ІЬЬ

Иозеф Ганусек повертався з прогуляй* ки. Надвечір він вийшов пройтися набережною й неквапливо ступав тротуаром. Швидко западала темрява, й у вікнах то тут, то там спалахувало світло. Бетонним мостом тихо проїхав тролейбус* з кількома пасажирами.
Посипав сніг. Великі сніжинки тихо й повільно спадали з імлистого неба.
Ганусек задер голову й мить стежив за однією з них: сніжинка плавно оберталася в повітрі, перш ніж опуститися на землю. Він скинув рукавицю, й кілька холодних зірочок упало йому на долоню.
Заблимали й спалахнули ясним світлом вуличні ліхтарі. Тротуаром хтось ішов. Ганусек відступив убік і дав незнайомцеві дорогу. Мав таке відчуття, ніби навкруги запанували мир і спокій, навіть оці сутінки виповнила безмежна тиша. За кілька кроків шуміла річка, переливалася через каміння й зникала в темряві, невтомно плинучи у визначеному їй нриро дою напрямку. Ласкаві сніжинки занурювались у воду, немовби хотіли напитись.
Ганусек ішов берегом угору. Праворуч довгою низкою вишикувалися невеликі вілли й ошатні родинні будиночки, й він з цікавістю заглядав в осяяні вікна, які дихали теплом та привітністю. Ганусек одкотив комір зимового пальта й застебнув верхній гудзик, — вогкий холод від річки й мороз, що дедалі міцнішав, почали проймати його. Але йти додому ще
© Miroslav Rafaj, 1980.
Мірослав Рафай (нар. 1934) — чеський прозаїк, автор цілої низки романів та збірок оповідань: «Труднощі рівнин» (1973), «Тупик» (1975), «Солоний сніг» (1976), «Батьківський сад» (1979), «Обстеження вітряків в Одерських горах» (1979). «Вогненний кінь» (1980) та ін.
Оповідання «Освітлені вікна» взято із збірки «Вогненний кінь».
Мірослав РАФАЙ
ОСВІТЛЕНІ
ВІКНА
Оповідання
не хотілося, хоч звідси до хати було не більш як півкілометра. На сьогодні Га- нусек узяв собі відпустку. Щороку в цей день він, як правило, не працював, і дружина вже до цього звикла. Ніколи не питала чоловіка, чому він не йде на роботу, а сам Ганусек теж нікому не пояснював. Хоча й не допомагав дружині готувати святкову вечерю, не метушився разом з нею біля столу, не прибирав із пилососом квартиру, не ходив до магазину й навіть не прикрашав новорічну ялинку, пані Ганусекова була рада, що бачить чоловіка поруч, спокійного і врівноваженого, або знала, що він десь неподалік.
До обіду Ганусек переглянув по-святковому ілюстровані газети, легко пообідав і вирушив на свою передноворічну прогулянку берегом річки, що тихо несла свої води, мов людина, яка чесно виконує свою щоденну працю, не вимагаючи за це похвали.
На першому поверсі будинку, повз який проходив Ганусек, раптом спалахнуло світло, й він побачив стіни, обвішані картинами, шафи, голівки пустотливих дітей. Та тієї ж миті до вікна підійшла жінка й опустила штору. Ганусек зітхнув і подався далі, хоча світло в чужих вікнах нездоланно вабило його до себе.
З прочиненої кватирки одноповерхової вілли полинула гучна музика — радіо транслювало концерт. Лишаючи чіткі сліди, Ганусек перетнув тротуар і зупинився під кленами, на голе віття яких сипав сніг. Ганусек притиснувся до металевої сітки, за метр од вілли, й слухав. Потім радіо замовкло, і в раптовій тиші він виразно почув тихенький шурхіт сніжинок, що спадали на землю. В кімнаті хтось кашлянув, чистим і впевненим голосом заспівала жінка. Ганусек уже не пам’ятав, скільки простояв отак біля дротяної огорожі, думаючи про своє. Скільки ж то пережив він за свій довгий вік! Як старався, щоб люди довкола нього знали: він хоче бути їм корисним, бо він
— 	один з них. Ганусек згадував безліч подробиць, і думки шаленим вихором проносилися в його голові, а на землю спадав тихий засніжений вечір. Ганусек заново переживав минуле, намагався збагнути окремі моменти, ще раз воскресити в пам’яті дрібниці, з яких доля склала книгу його життя. Були й радощі, й
НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

прикрощі. Свого часу йому довелося піти в гори, до тих, за ким ганялися карателі. Він чув позаду гавкіт вівчарок, далекі різкі окрики й постріли, бачив охоплені вогнем людські оселі.
Тож не було нічого дивного, що Гану- сек стільки пережив. Тепер сніг падав на його пальто, на шапку, на руки, а він замріяно слухав спокійний спів незнайомої жінки й, здавалося, зовсім утратив відчуття часу. Освітлених вікон у будинках ставало дедалі більше, й Ганусекові здавалося, що вони кличуть його в гості: заходь, мовляв, і подивися, скільки спокою цієї вечірньої пори в світі людей, з якими ти щодень ходиш на роботу, як вони живуть, радіють і втішаються життям.
На плече йому лягла міцна рука, хтось сказав:
— Чого це ви заглядаете в чужі вікна? Ишлн б краще додому!
Старому майнуло в голові, що давно колись він і сам не раз казав собі ці слова, але додому все-таки не йшов — домівка його була тоді далеко й повернутися до неї він не міг. Ганусек озирнувся. За ним стояв високий, кремезний чоловік середнього віку, в кожушині й хутряній шапці трохи набакир, що робили його ще вищим і кремезнішим. Допитливі очі свердлили Ганусека, губи були міцно стулені. Він чекав.
Ганусек знав його з виду — поспішаючи на роботу або з роботи, в негоду чи сонячної днини вони зустрічалися, але не озивались один до одного й словечком. А сьогодні...
— Ну? В чому річ? — нетерпляче запитав чоловік і неприязно глянув на зморшкувате обличчя Ганусека. — Вам що, немає куди йти? Але й зазирати отак у чужі вікна, м’яко кажучи, непристойно.
Сутінки зовсім згусли, а двоє чоловіків стояли в потоці світла, яке лилося з кімнати, пробиваючи прозору завісу сніжинок.
Ганусек згадав, як у ті далекі часи йому хотілося зазирнути в по-святковому освітлені вікна, але довкола були тільки дерева з обважнілим від снігу віттям, і він дивився не у людські вікна, а на холодні мерехтливі зорі в небі. Як дорого заплатив би він тоді, щоб хоч зиркнути в освітлені вікна, побачити за ними блаженну й спокійну метушню, сповнену безтурботної радості й нетерплячого очікування свята! Але тоді, в ті роки, воюючи в партизанському загоні у Бескидах, Ганусек не міг про щось подібне навіть мріяти, тільки з верхів і голих схилів заздро дивився в чорні долини, де все одно не блимав жоден вогник. Вікна в хатах теж були чорні, немовби там вимерло все живе, а сяйво й світло, ці постійні супутники людського життя, назавжди згасли. Більше того — він не міг милуватися ні радісним блиском в очах своїх дітей, ні сяйвом зіниць дружини, хоч вони жили за якихось сто кілометрів звідти, потерпаючи зі страху, що вже ніколи не побачать його. Які ж то тяжкі були часи! Ніщо його тоді, мабуть, так не гнітило, як погаслі вікна людських осель, погаслі людські обличчя. Він стріляв у ворога
190
й несамовито бився з ним за свою мрію й двічі мало не наклав головою. А коли згодом повернувся додому, то ніколи не завішував вікон і не гасив світло в хаті до пізньої ночі, хай то була весна, чи гаряче літо, чи золота осінь, і якщо хтось темної зимової ночі хотів зазирнути до їхньої хати, він йому цього не боронив.
Побачивши в світлому квадраті за вікном чуже обличчя, Ганусек широко всміхався й кивком запрошував незнайомця до хати. Ного не лякали ці здивовані погляди з вулиці, він радів їм, любив їх, бо в його вікна заглядали люди, з якими йому не судилося зустрічатись і в чиї очі він не мав змоги досі зазирнути.
Дружина й діти змирилися з цією батьковою звичкою і ніколи не затуляли вікон. Аж дивно було: в усіх будинках на їхній вулиці вікна були завішані й тільки в Ганусеків стояли відтулені й не ховали від людських очей їхню оселю, життя й мрії.
Наприкінці сорок четвертого Ганусека тяжко поранило — куля навиліт прошила спину й легені. Його відгіЬзлн в долину, до санітарної землянки посеред густого лісу. Два місяці пролежав він там, а коли нарешті вийшов у лютневу ніч із вогкого тісного приміщення, був як тінь і ледве тримався на ногах. Усе довкола було повите густою пітьмою, — здавалось, вона стиснула в лабетах увесь світ. Ганусек над усе мріяв побачити в долині світло — люди мусили подати йому знак, що вони живі, але коли видерся на самісінький вершечок гори, долина внизу лежала наче в жалобі, мов удова, мов мати, яка втратила всіх своїх дітей. Вертаючись назад, Ганусек зустрів Григара, той поклав йому на плече руку й сказав: «Не журись, Иозефе, ми з тобою ще діждемось освітлених вікон. І того, хто колись захоче знайти дорогу до людей, поведе світло».
Ніч тоді була ясна, зорі так сяяли, наче на світі не було війни. В мерехтливому блиску зір Ганусек помітив, як світяться Григареві очі, вдячно всміхнувся йому й сказав: «Я ніколи в житті не затулятиму ввечері своїх вікон, Григаре, бо мені тут так бракує світла...» Григар тільки посміхнувся. Вони спустилися з гори до своїх і лягли спати.
Ганусек знову відчув на своєму плечі руку й обернувся до високого, ставного чоловіка. У другій руці незнайомець тримав сітку, — мабуть, ходив до магазину, — й очікувально дивився на нього.
Ганусек усміхнувся й трохи відступив од огорожі. Незнайомець увійшов у хвіртку й гучно грюкнув нею, ні на секунду не спускаючи з Ганусека очей, хоч досить чдсто зустрічав цього сивого чоловіка дорогою на роботу.
— Маріє! — гукнув він у прочинене вікно, потім повторив нетерпляче й голосніше: — Маріє!
З вікна виглянула молода жінка з довгим волоссям.
— Затягни штору, Маріє, бо ось цей добродій витріщає очі на чужі вікна. Я стежу за ним уже кілька хвилин. Чуєш, Маріє! — сказав він роздратованим тоном. — Затягни штору!

Відвернувшись од вікна, чоловік пішов до порога, а жінка загасила в кімнаті світло.
— Послухайте! — крикнув Ганусек навздогін чоловікові. — Я заглядаю в чужі вікна, бо хочу бачити людей.
— Ет! — невдоволено відповів чоловік
і 	зупинився. — Ідіть уже додому. Або позазирайте ще до інших. Тільки довго не затримуйтесь, бо сьогодні свято!
— Це в мене така звичка, — сказав Ганусек.
— То відучіться! — буркнув чоловік і почав обшкрібати підошви черевиків.
— Це в мене ще з війни, — відповів Иозеф Ганусек. — Тоді вікна скрізь були затемнені, люди боялись одне одного. Не всі, але майже всі ми жили в потемках.
— А мені що до того? — буркнув чоловік, тримаючи в руці сітку з продуктами, на які, мабуть, чекала дружина. — Мені тоді було п’ять років.
— Саме через те, — сказав Ганусек
і 	раптом покликав: — Вийдіть на хвилинку сюди!
Мить повагавшись, чоловік піднявся сходами до дверей, поклав там сітку, повернувся до дротяної огорожі й сторожко спинився навпроти Ганусека.
— Вийдіть на тротуар, — попросив старий.
Чоловік відімкнув хвіртку й залишив її відчиненою.
— В чому річ? — спитав він.
— Скажіть своїй дружині, хай увімкне в кімнаті світло, пустить радіо і розчинить вікно.
— Навіщо? — здивувався чоловік. Цей старий викликав у нього дедалі більшу цікавість. — Навіщо це вам?
— Прошу вас, покличте свою Марію,
— 	благально мовив Ганусек.
Чоловік натиснув кнопку, й різкий дзвінок розлігся по всьому будинку.
В кімнаті спалахнуло світло, за мить відчинилося вікно і з нього вихилилась молода жінка. Здивовано мружачи очі, вона запитала в темряву:
— Це ти дзвонив, Мілане?
— Я, — відповів чоловік. — Сіточка під дверима. Забери її, будь ласка.
— Чому ти не йдеш до хати?
— Зараз прийду. Секундочку! — відповів він і глянув на Ганусека. — Пусти радіо, Маріє, чуєш?
З кімнати полинула музика, Ганусек обернувся до вікна й почав розповідати про те, що йому колись довелось пережити. Чоловік підійшов і поклав йому на плече руку.
У вікні знову з’явилася жінка й нетерпляче гукнула в темряву:
— Мілане, чуєш, Мілане! Час уже накривати стіл.
Заставка Вольдемара Я ворс ь кого
Мілан хвилину помовчав, а тоді відповів:
— Маріє, підніми у вітальні штору. Я хочу, щоб люди бачили, як ми вечеряємо.
— Це ні до чого, Мілане, — усміхнувся Ганусек. — Я розповів тобі все це тільки для того, аби ти знав, що най- прекрасніше в житті — це освітлені вікна й ота певність, яку вони випромінюють; довіра й радість, любов і спокій, про які вони нам промовляють. Ти мене зрозумів?
— Думаю, зрозумів, — відповів чоловік і з вдячністю глянув на нього. — Даруйте, пане...
— Ганусек, — докінчив старий і потиснув йому руку.
— Мені дуже прикро, що я проганяв вас.
— Буває, — відповів Ганусек і, скинувши шапку, побажав йому щасливого Нового року.
Мілан промимрив щось у відповідь, замкнув хвіртку й побіг до хатя. Ввімкнувши у вітальні світло, він заходився допомагати дружині накривати стіл.
Ганусек поплентав снігом. Він іще здалеку побачив свої яскраво освітлені вікна, які завжди правили йому за надійний дороговказ.
Зазирнувши у вікно, Ганусек побачив у вітальні дружину, яка щось жваво розповідала, двох синів з невістками, дочку з зятем і цілий гурт онуків. У кімнаті не було де й курці клюнути.
Ганусек усміхнувся, побачивши найменшого внука, який притиснувся лобом до шибки й дивився в темряву. Впізнавши дідуся, хлоп’я радісно замахало ручкою, потім обернулося до кімнати й щось сказало.
Всі, хто був у кімнаті, кинулися до шибок. Найстарший син відчинив вікно й покликав:
— Іди вже, тату. Ми всі чекаємо тебе.
Ганусек увійшов до передпокою, оббив із черевиків сніг, почепив на вішалку пальто й, розчервонілий від морозу, сів на чільному місці за столом.
Обличчя його випромінювало спокій і задоволення, а світло, яке лилося з вікон вітальні на тротуар, на сніг, осяяло всю вулицю, потім усе місто й нарешті розлилося по всій землі.
Безперестану сипав тихий сніг. Ганусек відчув себе щасливим, й очі тих, що сиділи з ним за одним столом, засвітилися ще більшою радістю.
З чеської переклав Дмитро АНДРУХІВ

£
ТРИВАЄ ПЕРЕДПЛАТА НА ЖУРНАЛ «ВСЕСВІТ» НА 1984 РІК
ПЕРЕДПЛАТУ ПРИЙМАЮТЬ В УСІХ ПОШТОВИХ ВІДДІЛЕННЯХ ТА АГЕНТСТВАХ «СОЮЗДРУКУ»
Вартість передплати
но рік - ІЗ крб. 20 коп.
на півріччя - 6 крб. 60 коп.
на квартал - З крб. ЗО коп.
В наступних номерах журналу «Всесвіт» читайте гост- росюжетний роман Вольфганга Шрайсра (НДР) «П'ять життів доктора Гундлаха», а також оповідання Моріса Дрюона (Франція), Гунасена Вітана (Шрі Ланка), вірші молодих поетів НДР, японські поетичні мініатюри.
Головний редактор Віталій Коротич.
Редакційна колегія:
Дмитро Білоус,
Олесь Гончар,
Павло Загребельний, Дмитро Затонськмй,
Віктор Коптілов,
Юрій Кочубей,
Олег Микитенко (заст. головного редактора)' Володимир Митрофанов, Василь Оснач,
Воліна Пасічна,
Олександр Підсуха,
Арнольд Шлепаков.
Відповідальний секретар Богдан Чайковський.
Художній редактор Володимир Писаренко.
Здано до набору 16. 01. 84. Підписано до друку 06. 03. 84. БФ 26972. Формат видання 70X10871«. Високий друк. Умовних друк. арк. 16,8. Умовні фарбовідб. 17,85. Обл.-вид. арк. 21,41. Тираж 41595. пр. Зам. 0286.
Адреса редакції: 252021, Київ-21, вул. Кірова, 34. Телефони: головний редактор — 93-13-18, секретаріат — 93-06-13, відділи: художньоТ літератури
— 	93-28-88, 97-27-10, критики — 93-29-61, публіцистики — 93-27-60.
Рукописи обсягом до одного друкованого аркуша не повертаються.
Ордена Леніна комбінат друку видавництва «Радянська Україна», 252047, Київ-47, Брест-Литовський проспект, 94.
«ВСЕСВІТ» («Весь мир» — «Всэсвит»),
(на украинском языке). Ежемесячный но-художествениый и общественно-п журнал Союза писателей Украины, общества дружбы и культурной связи ными странами и Украинского респуС комитета защиты мира. Журнал основан в 1925 г. Адрес редакции: 252021, Киев-21, ул. Кирова, 34. Издательство «Радянський письменник», 252054, Киев-54, ул. Чкалова, 52. Комбинат печати издательства «Радянська Україна», 252047, Киев-47, Брест-Литовский проспект, 94.