Text
КЛИМ ДМИТРУк
БЕЗБАТЧЕНКИ
Правда про участь
українських буржуазних націоналістів
і церковних ієрархів
у підготовці нападу фашистської
Німеччини на СРСР
ВИДАВНИЦТВО «КАМЕНЯР»
ЛЬВІВ — 1974
Українські буржуазні націоналісти заплямували себе тяжкими
злочинами проти радянського народу.
Ця книга — публіцистичний нарис, у якому на підставі неспро¬
стовних документів (в тому числі й свідчень самих націоналістич¬
них запроданців) переконливо показано, як оунівці допомагали
німецько-фашистським загарбникам у підготовці нападу на Ра¬
дянський Союз. Ганебну роль зіграли у цій мерзенній справі також
ієрархи уніатської та автокефальної церков.
Видання ілюстроване. Розраховане на широке коло читачів.
„ 10604—064
М214(04)—74 БЗ—32—1—73
© «Каменяр», 1974*
ВСТУП
У величних звершеннях наших днів, у знаменних
досягненнях країн соціалізму, у вирі революційних по¬
дій, в бурях і грозах класових битв, якими сповнена
сучасна епоха, все виразніше вирисовуються чудові пер¬
спективи комуністичного майбуття всього людства.
Об’єктивні суспільно-політичні процеси, що відбува¬
ються сьогодні в світі, незаперечно доводять історичну
правоту і всеперемагаючу правду вчення В. І. Леніна.
Збулося пророче передбачення великого вождя про
те, що соціалізм «творить нові, вищі форми людського
співжиття» К
Непохитна воля радянських людей жити і працювати
по-ленінському, по-комуністичному знаходить найпере¬
конливіший вияв у самовідданій творчій праці робітни¬
чого класу, колгоспного селянства, інтелігенції. Бурхли¬
вими темпами розвиваються радянська наука, культура,
мистецтво.
В урочистій обстановці, з особливим хвилюванням
відзначили радянські люди, усе прогресивне людство
знаменну дату — п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Со¬
ціалістичних Республік. Святкування славного ювілею
нашої багатонаціональної держави перетворилось у де¬
монстрацію відданості радянського народу ідеям
В. І. Леніна, рідній Комуністичній партії Радянського
Союзу.
Більш як піввіковий досвід соціалістичного будів¬
ництва в СРСР наочно підтвердив життєву силу
ленінської національної політики. Всі народи нашої
Вітчизни переконалися, які багаті плоди дає їх згур¬
тування в єдиній багатонаціональній державі.
1 Ленін В. І. Твори. Вид. 4-е. Т. 21, с. 21.
З
У дружній сім’ї народів-братів знайшла своє щастя,
возз’єднала свої споконвічні землі та досягла небува¬
лого розквіту Радянська Україна. Україна сьогодні —
це величезний каскад гідроелектростанцій на Дніпрі,
заводи і шахти Донбасу, промислові гіганти Придні¬
пров’я і Півдня, розвинена індустрія Прикарпаття і По¬
лісся, великі сучасні-центри науки і культури. Україн¬
ська РСР — це високомеханізовані колгоспи і радгоспи,
справжні фабрики зерна і м’яса.
У плодотворному процесі взаємного збагачення, об¬
міну матеріальними і духовними цінностями небувалого
розквіту досягла соціалістична культура українського
народу. Кожний другий житель республіки має сьогод¬
ні вищу або середню освіту.
Всі ці історичні звершення здобуті трудящими Укра¬
їни в результаті їх великої творчої праці і, разом з тим,
завдяки братерському співробітництву з трудящими всіх
республік Радянського Союзу. «Без перебільшення мож¬
на сказати, що тільки в співдружності радянських рес¬
публік, об’єднавшись з ними і подесятеривши тим са¬
мим власні сили, зміг по-справжньому розправити свої
плечі, знайти простір своїй трудовій енергії і талантам
народ України!» 1 — ці слова Л. І. Брежнєва на спіль¬
ному урочистому засіданні ЦК КПРС, Верховної Ради
СРСР і Верховної Ради РРФСР, присвяченому п’ятдеся¬
тиріччю Союзу Радянських Соціалістичних Республік,
виражають думки і почуття всього українського народу.
У всесвітній історії, у взаємовідносинах багатьох
великих і малих націй ще ніколи не було такої непо¬
рушної єдності інтересів і цілей, волі і дій, такої духов¬
ної спорідненості, довір’я і взаємного піклування, які
проявляються у наші дні в багатонаціональній братер¬
ській сім’ї радянських республік. Втілюючи у життя ле¬
нінські настанови, Комуністична партія з максимальною
увагою ставиться до розвитку та інтересів кожної нації,
веде рішучу боротьбу проти будь-яких проявів буржуаз¬
ного націоналізму, шовінізму і національної обмеже¬
ності.
1 Брежнєв Л. І. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціа¬
лістичних Республік. Доповідь на спільному урочистому засідан¬
ні Центрального Комітету КПРС, Верховної Ради СРСР і Вер¬
ховної Ради РРФСР у Кремлівському Палаці з’їздів 21 грудня
1972 року. К., Політвидав України, 1973, с. 17.
4
КПРС надає великого значення справі інтернаціо¬
нального виховання трудящих, викриттю націоналістич¬
них тенденцій, боротьбі з будь-якими проявами ворожої
ідеології. Партія звертає увагу на те, що ідеологічні
диверсанти, які перебувають на утриманні імперіалістич¬
ної реакції, намагаються використовувати буржуазний
націоналізм у своїй підривній антикомуністичній роботі.
«Ми не маємо права також забувати,— говорив
Л. І. Брежнєв,— що націоналістичні пережитки всіляко
підігрівають ззовні політики і пропагандисти буржуазного
світу. З надзвичайним заповзяттям хапаються наші кла¬
сові противники за будь-які прояви такого роду, розду¬
ваючи і заохочуючи їх, сподіваючись хоч якоюсь мірою
ослабити єдність народів нашої країни» *.
Ідеологи антикомунізму пов’язують із буржуазним
націоналізмом примарні надії на «розклад» або «де¬
формацію» соціалістичного ладу, на використання на¬
ціоналістів усіх мастей для боротьби проти соціалізму,
миру і прогресу. Буржуазні пропагандистські служби
намагаються довести, нібито в наш час світ вступив*
у «вік націоналізму» і що саме буржуазний націона¬
лізм є тою силою, яка спроможна привести до роз’єд¬
нання та послаблення країн соціалістичної співдруж¬
ності, світового комуністичного та робітничого руху.
«Імперіалісти добре розуміють всю силу міжнарод¬
ної пролетарської солідарності,— говорив на міжнарод¬
ній Нараді комуністичних і робітничих партій 1969 року
Л. І. Брежнєв.— Саме тому в своїй боротьбі проти сил
соціалізму, проти революційного руху вони роблять
ставку на націоналізм. Вони розраховують таким шля¬
хом роз’єднати, роздробити комуністичний рух, проти-
поставити революційні загони одні одним.
Буржуазна пропаганда всіляко намагається звести
наклепи на принцип пролетарського інтернаціоналізму,
штучно протипоставити його принципам незалежності,
суверенітету і рівноправності національних загонів ро¬
бітничого і комуністичного руху» 2.
Буржуазно-націоналістичними гаслами ідеологи ім¬
періалізму хотіли б отруїти свідомість народних мас не
1 Брежнєв Л. І. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Со¬
ціалістичних Республік, с. 25.
2 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. Доку¬
менти і матеріали. К., Політвидав України, 1969, с. 65—66.
5
лише у своїх країнах, а й, перш за все, посилити націо¬
налістичні тенденції, викликати суперечності між наро¬
дами соціалістичних держав, між соціалістичними
націями. Важливе місце в тактиці імперіалістичних ре¬
акційних кіл займає підривна антикомуністична діяль¬
ність, ідеологічні та політичні диверсії, антирадянська
пропаганда. В основі агресивної політики імперіалізму,
вказується в рішенні Міжнародної наради комуністич¬
них і робітничих партій 1969 року, лежить прагнення
будь-якими засобами послабити позиції соціалізму, при¬
душити національно-визвольний рух народів, перешко¬
дити боротьбі трудящих у капіталістичних країнах, за¬
тримати неминучий процес занепаду капіталізму.
Виходячи з реакційної антинародної концепції при¬
душення національно-визвольної боротьби волелюбних
народів, імперіалістичні сили лише в 60—70-х роках
вчинили збройні напади на В’єтнам, Камбоджу, Лаос,
арабські та інші держави.
Антикомунізм уже давно став офіційною політикою
найбільш реакційних імперіалістичних кіл. Для веден¬
ня антикомуністичної пропаганди, шпигунства та ідео¬
логічних диверсій проти соціалістичних держав, проти
сил миру і прогресу широко залучені розвідувальні
служби, спеціальні наукові установи і кафедри, преса
й радіо, телебачення і кіно.
В антикомуністичній пропаганді апологети імперіа¬
лізму користуються послугами різних безбатченків
у еміграції з числа колишніх білогвардійців і власов-
ців, угорських і чехословацьких контрреволюціонерів,
прибалтійських та українських націоналістів, сіоніст¬
ських найманців та інших зрадників, що на кошти роз¬
відувальних служб та ідеологічних центрів знайшли собі
притулок на задвірках імперіалістичних держав.
Войовничий буржуазний націоналізм, який, за сло¬
вами В. І. Леніна, отупляє, одурює, роз’єднує робітни¬
ків, щоб вести їх на повідку буржуазії*, залишився на
озброєнні світового монополістичного капіталу і в наші
дні. На це було звернуто увагу Л. І. Брежнєвим у Звіт¬
ній доповіді Центрального Комітету КПРС XXIV з’їздо¬
ві Кол^уністичної партії Радянського Союзу: «Саме на
націоналістичні тенденції, і особливо ті з них, які наби¬
рають форми антирадянщини, буржуазні ідеологи, бур¬
1 Л е н і н В. І. Твори. Вид. 4-е. Т. 20, с. 9.
6
жуазна пропаганда найохочіше роблять ставку в бо¬
ротьбі проти соціалізму і комуністичного руху»
Це стосується і діяльності українських буржуазних
націоналістів, які після розгрому гітлерівської Німеч¬
чини знайшли собі нових господарів у розвідувальних
та ідеологічних центрах імперіалістичних держав.
Ставши оплачуваним агентурним загоном імперіалі¬
стичної реакції, українські буржуазні націоналісти,
і перш за все — «чолові діячі» горезвісної Організації
українських націоналістів (ОУН), закликають до нових
«походів на Схід», до розв’язування імперіалістичної
агресії проти Радянського Союзу і соціалістичних
держав.
Намагаючись будь-що вислужитися перед своїми ім¬
періалістичними господарями, фашиствуючі проводирі
буржуазно-націоналістичних організацій за кордоном не
шкодують зусиль для посилення міжнародної напружет
ності. Пов’язуючи плани певних націоналістичних угру¬
повань з політикою найбільш екстремістських кіл імпе¬
ріалізму, журнал «Український самостійник» (січень—
лютий 1972 року) відверто писав, що у націоналістич¬
ному середовищі «декламують про власні сили, а по-
скільки власних сил немає, то насправді розраховують
на війну, тобто інтервенцію якоїсь чужої сили, давніше
Варшаву, пізніше Берлін, далі Вашінгтон, останнім ча¬
сом Пекін» (маються на увазі буржуазна Польща, фа¬
шистська Німеччина, імперіалісти США і маоїстське
керівництво КНР.— К. Д.).
Націоналістичні авантюристи навіть пропонують ім¬
періалістичним урядам «на Москву скинути водневу
бомбу, щоб стерти її з лиця землі» 2.
Проте життя рішуче розбиває нікчемні зусилля бур¬
жуазно-націоналістичних запроданців повернути хід
історії назад. Людиноненависницькі марення націона¬
лістичних ватажків, які ніколи не мали і не мають нічо¬
го спільного з народними масами, в тому числі з трудя¬
щими емігрантами, свідчать лише про їх остаточну
деградацію і політичне банкрутство.
Висловлюючи ставлення трудящих Радянської Украї¬
ни до буржуазно-націоналістичних зрадників, перший
секретар ЦК Комуністичної партії України В. В. Щер*
1 Матеріали XXIV з’їзду КПРС. К., Політвидав України, 1971, с. 23.
2 «Комуніст України», 1972, № 10, с. 73, 74.
7
бицький на ювілейних торжествах у Києві з нагоди
50-річчя СРСР заявив: «Український народ, як і всі
радянські люди, з презирством відкидає жалюгідні
спроби імперіалістів та їх націоналістичних підспівува¬
чів посіяти недовір’я і ворожнечу між народами нашої
країни, підірвати монолітну єдність радянського
суспільства.
Для трудящих України найвищою гордістю є належ¬
ність до великого радянського народу. Як найцінніший
свій скарб береже і зміцнює український народ дружбу
з усіма радянськими народами, завдяки якій стали
можливими всі наші історичні звершення» К
XXIV з’їзд КПРС, який став видатною подією в жит¬
ті Комуністичної партії і радянського народу, поставив
перед партійними організаціями, перед кожним кому¬
ністом завдання підвищувати рівень ідеологічної роботи,
виховувати радянських людей у дусі високої кому¬
ністичної ідейності, вести непримиренну боротьбу з будь-
якими проявами буржуазної ідеології. У резолюції на
Звітну доповідь Центрального Комітету партії підкрес¬
люється, що XXIV з’їзд КПРС надає великого значення
вихованню всіх трудящих у дусі радянського патріотизму,
гордості за соціалістичну Батьківщину, за великі звер¬
шення радянського народу, в дусі інтернаціоналізму,
непримиренності до проявів націоналізму, шовінізму
і національної обмеженості, в дусі поваги до всіх націй
і народностей.
Щоб показати злочинну, реакційну суть українського
буржуазного націоналізму, треба нещадно викривати
антинародні та антинаціональні концепції, форми і ме¬
тоди підступної діяльності націоналістів на різних ета¬
пах недалекого історичного минулого.
Звільнившись від царського гніту, скинувши владу
поміщиків, капіталістів та їх націоналістичних найман¬
ців, український народ разом з усіма радянськими на-
родами-братами швидкими темпами закладав фунда¬
мент соціалізму, розвивав промисловість, сільське гос¬
подарство, науку і культуру. В цей самий час вигнані
за межі нашої Батьківщини гетьманці, петлюрівці, учас¬
1 Матеріали спільного урочистого засідання ЦК Компартії України
і Верховної Ради Української РСР, присвяченого 50-річчю утво¬
рення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К., Політвидав
України, 1972, с. 22.
ники інших контрреволюційних націоналістичних орга¬
нізацій, при підтримці уніатської та української право¬
славної автокефальної церкви, гарячково шукали нових
контактів з реакційними колами Заходу, що не прихо¬
вували своїх планів повалення радянського ладу, під¬
готовки нової інтервенції проти СРСР.
З приходом в Німеччині Гітлера до влади українські
буржуазні націоналісти, і зокрема очолювана Євгеном
Коновальцем фашистська терористична ОУН, повністю
перейшли на службу фашизмові, перетворили свої орга¬
нізації в Польщі, Чехословаччині та деяких інших краї¬
нах на розгалужену шпигунську мережу гітлерівських
розвідувальних служб. В обстановці активної підготов¬
ки фашистів до нападу на Радянський Союз та інші
держави ОУН, виконуючи вказівки німецької розвідки,
значно активізувала шпигунсько-розвідницьку роботу
проти СРСР і фактично надала кадри організації у пов¬
не розпорядження нацистів. В тридцятих роках абвер
у складі фашистської'армії створює з числа оунівців
невеликі збройні диверсійні підрозділи.
Численні факти й документи неспростовно доводять,
що оунівська кліка, вороже зустрівши історичне воз¬
з’єднання західних областей України в єдиній Україн¬
ській Радянській державі, за завданням своїх фашист¬
ських протекторів взяла активну участь у підготовці
гітлерівців до нападу на СРСР.
Провокаційна антирадянська діяльність українських
буржуазних націоналістів, і насамперед ОУН, у насиче¬
ний бурхливими історичними подіями період 1939—1941
років яскраво свідчить, до якого падіння, прислуго¬
вуючи фашизмові, докотилися оунівські зрадники.
Необхідність викриття ганебного зв’язку ОУН з фа¬
шизмом зумовлюється ще й тим, що на Заході зараз
отаборилося чимало її ватажків, колишніх колабораціо¬
ністів (М. Лебедь, Я- Стецько, Є. Побігущий, Я. Гай-
вас, Б. Кравців, І. Гриньох та багато інших), які,
знайшовши собі нових хазяїв, і далі продовжують анти¬
народну діяльність, спотворюють історичну правду, за¬
кликають до нової війни проти Радянського Союзу.
«В умовах дальшого загострення ідеологічної бо¬
ротьби,— підкреслив у виступі на липневому Пленумі
ЦК Компартії України (1972 р.) В. В. Щербицький,— від¬
бувається активізація підривної діяльності закордонних
українських буржуазно-націоналістичних і сіоністських
9
організацій, які знаходяться на службі іноземних роз¬
відок і намагаються об’єднати свої зусилля.
Поряд з антирадянськими акціями в сфері міжна¬
родних відносин наші противники нарощують свої зу¬
силля, вишукують нові тактичні прийоми, прагнуть пере¬
нести центр ваги підривної роботи на територію Радян¬
ського Союзу, намагаються дискредитувати національну
політику КПРС, розхитати братерський союз народів
нашої країни» К
Буржуазно-націоналістичні ватажки, що блокуються
сьогодні з найбільш екстремістськими та реваншистськи¬
ми імперіалістичними силами, розгорнули шалену кам¬
панію проти миролюбних дій Радянського Союзу та
країн соціалістичної співдружності, проти будь-яких пе¬
реговорів між країнами з різним соціально-економічним
ладом. Навіть сама згадка про мирне ^співіснування ви¬
кликає у фашиствуючих оунівських главарів приступи
лютої ненависті. «Ми проти всяких «конференцій без¬
пеки». Ми проти т. зв. відпруження (пом’якшення між¬
народного становища.— К. ДО, яке пропонують різні
вожді офіційного світу»,— одверто заявляють ватажки
сучасної ОУН. Вони намагаються цькувати всіх, хто ви¬
ступає за розрядку міжнародної напруженості, поши¬
рюють різноманітні наклепи і провокації щодо мирних
зовнішньополітичних кроків СРСР.
Нікчемні, мертвонароджені у своєму зародку потуги
оунівських верховодів остаточно викривають їхнє лю-'
диноненависницьке єство, показують, до якого рівня
морального і політичного падіння дійшли оці здича¬
вілі зброєносці фашизму і найчорнішої реакції. Та зви¬
чайно, жалюгідне скавуління буржуазно-націоналістич¬
них ватажків не має жодного впливу на міжнародне
життя.
Миролюбна політика Радянського Союзу, підтрима¬
на братніми країнами соціалістичної співдружності та
іншими миролюбними силами, грунтуючись на розроб- #
леній XXIV з’їздом КПРС Програмі миру, прорвала
фронт «холодної війни» і поклала початок благотвор¬
ному процесові розрядки в міжнародних відносинах,
поворотові до взаємовигідного співробітництва між краї¬
нами з різним соціальним ладом на основі принципів
мирного співіснування.
1 «Радянська Україна», 1972, 28 липня.
10
Новий вклад у справу забезпечення миру і безпеки
народів внесли візити Л. І. Брежнєва у ФРН, США,
Францію. Переговори, які відбулися в ході цих візитів,
відповідають інтересам радянського народу і сподіван¬
ням усього прогресивного людства. Події останніх років
на міжнародній арені переконливо свідчать про те, що
ленінська мирна політика КПРС стає дедалі могутні¬
шим і ефективнішим фактором міжнародного життя.
Відзначаючи позитивні зрушення в міжнародній
обстановці, Комуністична партія звертає увагу на те, що
вони досягнуті в результаті гострої боротьби з імперіа¬
лізмом. Ще живучі й активні реакційні сили, які висту¬
пають проти ослаблення міжнародної напруженості. Ще
продовжують існувати вибухонебезпечні для справи
миру вогнища.
Особливої гостроти в сучасному світі набуває ідео¬
логічна боротьба, в якій немає і не може бути мирного
співіснування між соціалізмом і капіталізмом. Наші
класові противники і в умовах послаблення міжнарод¬
ної напруженості стараються використати будь-які мож¬
ливості для здійснення ідеологічних диверсій проти
країн соціалізму. І тут у ганебній ролі посібників і під¬
співувачів екстремістських елементів імперіалістичної ре¬
акції виступають зарубіжні центри українських буржу¬
азних націоналістів.
Така позиція буржуазно-націоналістичних верховодів
на їхньому довгому шляху запроданства й зради укра¬
їнського народу — не нова. В ролі платних провокаторів
міжнародної реакції виступали вони і під час Великої
Жовтневої соціалістичної революції, і під час громадян¬
ської війни, і в роки будівництва соціалізму в Краї¬
ні Рад.
Події, що знайшли відображення у цій книзі, відбу¬
валися понад ЗО років тому. Але чимало з їх учасни¬
ків — фашистських прихвоснів, агентів гестапо і абве-
ру, есесівців і поліцаїв, махрових військових злочинців
і сьогодні, перебуваючи на утриманні імперіалістичної
реакції, намагаються отруювати міжнародну атмосферу,
зводити наклепи на нашу зореносну Батьківщину.
На необхідність послідовного і нищівного розвін¬
чування буржуазно-націоналістичної ідеології спрямо¬
вують зусилля партійних організацій постанови трав¬
невого та вересневого (1974 р.) Пленумів ЦК Компар¬
тії України.
11
Викриття мерзенної змови націоналістичних зрадни¬
ків з фашизмом напередодні підступного нападу гітле¬
рівців на СРСР допоможе читачеві, і найперше молодому
поколінню, яке не переживало страхіть війни, краще
зрозуміти, хто такі буржуазно-націоналістичні запро¬
данці та їх новітні імперіалістичні покровителі.
ПРОГРАМА АГРЕСІЇ ТА ГЕНОЦИДУ
Захопивши в свої руки державний апарат і армію,
Гітлер розгорнув діяльну підготовку до агресивних воєн
і, насамперед, до нападу на першу в світі країну соціа¬
лізму. За влучними словами полум’яного комуніста
Георгія Димитрова, німецький фашизм виступив як
«ударний кулак міжнародної контрреволюції, як голов¬
ний палій імперіалістичної війни, як призвідник хресто¬
вого походу проти Радянського Союзу, великої батьків¬
щини трудящих усього світу» К
Підготовка фашистів до війни охоплювала багато
питань ідеологічного та військово-політичного характе¬
ру. Не останнє місце займали пошуки союзників, ство¬
рення широкої агентурної мережі та «п’ятих колон»
у країнах — жертвах майбутньої агресії рейху.
Перш за все гітлерівці вжили заходів до встановлен¬
ня в Німеччині жорстокого терористичного режиму. Вже
наступного дня після інсценування підпалу рейхстагу —
28 лютого 1933 року — в країні було скасовано всі кон¬
ституційні права громадян і,’ по суті справи, надано не¬
обмежені повноваження фашистському диктаторові. То¬
го ж дня фашисти видали наказ про арешт Ернста
Тельмана, Вільгельма Піка та інших керівників Кому¬
ністичної партії Німеччини. У Дахау, Зонненбурзі, Ліх-
тенберзі, Бранденбурзі-на-Хафелі, Оренієнбурзі та інших
містах вже 1933 року створюються десятки концентра¬
ційних таборів 2. Лише за два перших роки перебуван¬
ня при владі гітлерівці знищили 4200 та арештували
близько 318 тис. антифашистів.
Проте навіть в умовах кривавого фашистського те¬
рору дружба і пролетарська солідарність між радян¬
ськими і німецькими трудящими продовжувалася. За
1 Ди митров Георгій. Народний фронт. К-, Політвидав Украї¬
ни, 1972, с. 14.
2 СС в действии. Документи о преступленнях СС. М., «Прогресе»,
1969, с. 81—82, 115—166. (Переклад з німецької).
12
участь у русі Опору тисячі німецьких комуністів стали
жертвою гітлерівського терору. На осінь 1939 року КПН
втратила близько 60—70 процентів своїх випробуваних
кадрів. На той час тільки фашистськими судами було ви¬
несено вирок 225 тис. патріотів. Майже'мільйон чоловік
було заарештовано і кинуто до в’язниць і концтаборів1.
Спираючись на фанатично відданих йому функціо¬
нерів нацистської партії та особливі військові та полі¬
цейські підрозділи, Гітлер приступив до запровадження
в Німеччині так званого «нового порядку», тобто бру¬
тальної фашистської диктатури, яка призвела до жор¬
стокого переслідування, а потім і знищення мільйонів
невинних людей, до масового геноциду. /
Намагаючись теоретично обгрунтувати своє право на
панування над іншими народами, біснуватий фюрер та
його спільники висунули людиноненависницьку «теорію
вищої раси», за якою проголосили себе «расою панів».
«Ми хочемо,— говорив Гітлер,— провести відбір верстви
панів, вільних від моралі, жалості, верстви, яка буде
відчувати, що на підставі вищості своєї раси вона має
право панувати, верстви, яка зуміє встановити і втри¬
мати без вагань своє панування над широкою масою...
Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від
брудних і принизливих самоотруєнь химерами, що звуть¬
ся совістю і моральністю».
Саме' в дусі таких «принципів» і була побудована
фашистська система ідеологічного впливу на населення,
система, спрямована на створення атмосфери грубого
расизму і людиноненависництва, беззаперечного вико¬
нання розбійницьких планів нацистської верхівки.
Вся ідеологічна машина німецького фашизму була
скерована на проведення облудної пропаганди, яка
виправдувала історичну необхідність встановлення фа¬
шистської диктатури та «справедливість» нових воєн для
загарбання чужих територій. Нацистська ідеологія, була
витвором розбійницького німецького імперіалізму. «Мо¬
нополістичний капітал,— підкреслюється у Програмі
КПРС, — породжує ідеологію фашизму — ідеологію
крайнього шовінізму і расизму» 2.
1 К у л і н и ч М. Українсько-німецькі історичні зв’язки. К., «Наукова
думка», 1969, с. 244.
2 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу. К., Держноліт-
видав, 1961, с. 46.
13
В основі фашистської пропаганди про необхідність
агресивних воєн було твердження Гітлера про «недо¬
статність життєвого простору» для дальшого розвитку
німецького народу. Обгрунтовуючи претензії німецьких
монополістів на світове панування, фашистські геопо¬
літики заздалегідь проголосили головні шляхи своїх те¬
риторіальних загарбань.
Відомий нацист Дарре писав: «У центрі арійського
гнізда буде велика центральна держава. Чехія, Моравія
та Австрія повинні бути її неподільною частиною. Нав¬
коло цього блоку — система маленьких і середніх ва¬
сальних держав».
Всі вони повинні були' входити до очолюваної Німеч¬
чиною так званої «нордичної федерації».
А щоб ні в кого не було сумнівів щодо характеру
цієї «федерації», Гітлер у вузькому колі пояснював:
«Це буде федерація, але її учасники, звичайно, не бу¬
дуть рівноправні з німцями. Союз другорядних народів,
які не мають ні армії, ні власної політики, ні своєї еко¬
номіки,— ось що буде являти собою ця федерація».
Розв’язання «проблеми Сходу», тобто здійснення пла¬
нів поневолення та знищення мільйонів людей — укра¬
їнців, поляків, росіян, євреїв, Гітлер насамперед дору¬
чив своїм найближчим поплічникам — Гіммлерові
і Розенбергові. Гіммлер був завзятим прихильником
расової теорії так званої «неповноцінної людини», або
«недолюдини», до категорії яких він відносив усі «не-
арійські» народи.
<<Недолюдина,— писав Гіммлер,— на перший погляд,
повністю біологічно ідентичне людині створіння приро¬
ди, з руками, очима, ротом, із своєрідним мозком. Але
це зовсім інше, жахливе створіння. Це лише подоба
людини, з людиноподібними рисами обличчя, що в ду¬
ховному відношенні стоїть набагато нижче тварини».
Із своїх «теоретичних» розмірковувань Гіммлер ро¬
бив і конкретні висновки, які він ще перед війною готу¬
вався втілити в життя після загарбання фашистами ок¬
ремих районів СРСР: «Живуть інші народи в достатку
чи здихають з голоду, цікавить мене лише в тій мірі,
в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримання
нашої культури».
Людожерні «теорії» Гітлера та його найближчих по¬
сіпак розроблялися дуже старанно, у великій конспіра¬
ції та за планами верхівки третього рейху вже в най¬
14
ближчі роки мали втілитись у страхітливі табори смерті,
масові розстріли мирних громадян та інші акції фа¬
шистів.
Згідно «генерального плану Ост», опрацьованого
перед нападом на СРСР очолюваним Гіммлером імпер¬
ським управлінням СС і поліції, 80—85% поляків, 65%
західних українців, 75% білорусів підлягали виселен¬
ню. Рекомендувалось проводити політику, яка привела б
до послаблення всього російського народу. Для масо¬
вого знищення мирного населення створювалися спе¬
ціальні команди, готувалася відповідна «техніка» 1.
Щоб послабити ідейний вплив німецьких комуністів
на трудящі маси та очорнити миролюбну політику Краї¬
ни Рад, гітлерівці в небачених масштабах розгорну¬
ли антирадянську істерію, створивши в країні атмосферу
грубого расизму, шовінізму і 'націоналізму. Всі засоби
ідеологічного впливу на маси: преса, радіо, кіно, театри,
а також школи, бібліотеки, інститути, наукові та куль¬
турні заклади були поставлені під контроль очолюва¬
ного Геббельсом міністерства пропаганди.
Гітлер закликав виховувати німецьку молодь на куль¬
ті насильства й жорстокості. Називаючи гуманність «мі¬
шаниною дурощів, боягузтва і зарозумілої чванливості»,
він вимагав від нацистських пропагандистів готувати
таку молодь, яка «була б подібна до молодих диких зві¬
рів». За наказом фюрера, починаючи з 10-річного віку,
вся молодь охоплюється нацистськими організаціями
«Юнгфольк» та^«Гітлерюгенд», де за спеціально опра¬
цьованими програмами велася діяльна підготовка кад¬
рів до війни.
Основні зовнішньополітичні акції фашистської Ні¬
меччини були так само підпорядковані інтересам підго¬
товки агресії. Використовуючи антикомунізм правлячих
кіл західних держав, Гітлер намагався не допустити
створення системи колективної безпеки в Європі, готу¬
вав грунт для захоплення роз’єднаних європейських кра¬
їн, шукав спільників для нападу на СРСР. Фашистську
дипломатію характеризувало зневажання основних норм
міжнародного права. Вона відкидала національну неза¬
лежність і суверенітет, принципи невтручання у внут¬
рішні справи інших держав, необхідність дотримання
підписаних угод.
1 Великая Отечественная война Советского Союза 1941—1945 гг.
Краткая история. М., Политиздат, 1970, с. ЗО.
15
Важливою частиною своєї зовнішньополітичної про¬
грами нацистське керівництво вважало підрив боєздат¬
ності та морально-політичної єдності своїх противників
ще в мирний час. З цією метою гітлерівці створюють
широко розгалужену мережу агентури майже в усіх
країнах Європи й Америки. В Англії з гітлерівцями
були тісно зв’язані такі реакціонери, як Мослі, Детер-
дінг, деякі політикани з так званої «клівлендської клі¬
ки», що групувалися навколо родини мільйонерів Асто-
рів; у США — сенатори Фіш, Гамільтон, тісно зв’язаний
з німецькою розвідкою відомий авіатор Ліндберг;
у Франції — Лаваль, де Бріон, Фланден; у Норвегії —
Квіслінг, у Бельгії — Леон Дегрель.
Активну підривну роботу проводили розвідувальні
служби Німеччини також у Польщі і Чехословаччині,
Бразілії й Аргентіні, Югославії й Греції, в колишніх
німецьких колоніях. Агентурні кадри добиралися з чис¬
ла перевірених нацистів, учасників фашистських угрупо¬
вань Квіслінга, Мослі та їм подібних, а також з різних
зрадників і кримінальних злочинців, що втекли до Ні¬
меччини та, рекламуючи свою спорідненість з фашиз¬
мом, просили в гітлерівців допомоги для боротьби про¬
ти власної батьківщини. Серед них були білогвардій¬
ські офіцери, хорватські усташі, словацькі послідовники
нацизму, українські буржуазні націоналісти.
ЗЛОВІСНА ЗМОВА
У підготовці війни проти Радянського Союзу керівні
кола Берліна особливу роль відводили найбільш розга¬
луженій і найактивнішій серед націоналістичних угру¬
повань контрреволюційній Організації українських на¬
ціоналістів. її керівники віддавна працювали під конт¬
ролем німецької розвідки.
ОУН почала тісне співробітництво з нацизмом за¬
довго до захоплення влади фашистами. За свідченням
американських журналістів М. Сайєрса та А. Кана,
ватажок ОУН Є. Коновалець познайомився з Гітлером
в Німеччині ще в 1922 році і з того часу став вірним
послідовником нацистського фюрера. Завзятим про¬
повідником фашизму в двадцятих роках став один
з ідеологів українського буржуазного націоналізму, ста¬
рий німецький агент і відвертий расист Д. Донцов, який
у своєму «Віснику» на всі лади вихваляв Гітлера і Мус-
16
соліні та закликав імперіалістичні держави до «най-
скоршої інтервенції» проти Радянського Союзу. Один
з буржуазно-націоналістичних «теоретиків» А. Андрієв-
ський, характеризуючи ідеологію довоєнної ОУН, писав:
«Наш новітній націоналізм не є наслідок зусиль укра¬
їнського ума, а скорше модне захоплення європейськи¬
ми зразками, а саме італійським фашизмом і німецьким
націонал-соціалізмом. Грунт для такого захоплення під¬
готовив Донцов».
З приходом Гітлера до влади ОУН значно зміцнила
свої зв’язки з націонал-соціалістами. Проте контакти
оунівської верхівки з гітлерівцями ніколи не були рів¬
ноправним партнерством, а лише особливою формою
агентурних відносин, у яких оунівцям заздалегідь визна¬
чалася роль виконавця волі фашистської кліки. Як ви¬
словився Д. 3. Мануїльський, то був «союз пацюка
з удавом», підла змова проти українського народу.
Звернімось до свідчень оунівських верховод. Член
головного проводу ОУН М. Д. Степаняк («Сергій»,
«Дмитро»), який свого часу виконував відповідальні
доручення С. Бандери, М. Лебедя і Я. Стецька, оціню¬
ючи характер контактів ОУН з фашистською Німеччи¬
ною, писав:
«ОУН в основному зросла на західноукраїнських зем¬
лях. її соціальною базою були в першу чергу куркуль¬
ство та галицька дрібна буржуазія. Ідеологія ОУН
формувалася в період піднесення на заході фашист¬
ського руху, під його впливом та за його зразком.
У боротьбі за здійснення своїх намірів ОУН прого¬
лошувала, що спиратиметься на так звані «власні сили
народу», і висунула гасло «великої української націо¬
нальної революції». Однак фактично всю свою політику
ОУН пристосувала до військових цілей фашизму. Роз¬
рахунок був не на «внутрішні сили», в які ОУН сама
не вірила, а на війну фашистських держав, і в першу
чергу — Німеччини проти СРСР.
Зацікавити фашистські імперіалістичні держави так
званою «українською проблемою» і з їхньою допомогою
виплисти на арену міжнародної політики — саме на це
були спрямовані зусилля всієї ОУН в довоєнний час».
Звичайно, ОУН була далеко не єдиною агентурною
групою, що перебувала в той час на утриманні гітлерів¬
ської розвідки. Фашисти мали чимало інших джерел
інформації. І все ж «зацікавлені» оунівцями розвіду¬
2 К. Дмитрук
17
вальні служби діяльно використовували ватажків саме
цієї організації і не шкодували на це грошей. Згідно
домовленості між німецькою військовою розвідкою —
абвером і «вождем» ОУН Євгеном Коновальцем, за
одержані від ОУН шпигунські повідомлення німці що¬
місяця виплачували керівництву проводу 7000 рейхс-
марок. Крім того, ОУН видавались гроші на особливі
підривні цілі. Зокрема, за виконання «спеціальних зав¬
дань» військово-морська розвідка виплатила організації
кількасот тисяч рейхсмарок».
Як доповідав воєводському управлінню один із ке¬
рівників станіславської поліції Красуський, ще до при¬
ходу Гітлера до влади, «згідно одержаних таємних ін-
формацій... УВО посилила останнім часом свою органі¬
заційну діяльність, для чого вона одержала із Берліна
через Земельний банк у Львові кількадесят тисяч до¬
ларів» ’.
В Берліні та його околицях, у Гданську та інших
місцях для оунівських шпигунів і диверсантів абвер
створив розвідувальні та військово-диверсійні «вишко¬
ли», учасники яких вивчали методи роботи розвідки
і контррозвідки, підривну справу, зброю, засоби зв’яз¬
ку і т. ін.
Захоплений наприкінці війни в полон полковник
абверу Ервін Штольце2 писав: «Для підривної діяль¬
ності в Польщі ми використовували українських націо¬
налістів. З метою залучення широких мас для підривної
діяльності проти поляків нами був завербований пол¬
ковник петлюрівської армії, білоемігрант Коновалець,
через якого в Польщі, областях Західної України здійс¬
нювались терористичні акти, диверсії».
Безпосередній контакт з Коновальцем і його най¬
ближчим оточенням, за свідченням заарештованого
перед війною агента абверу і члена краєвої екзекутиви
ОУН на ЗУЗ (західноукраїнські землі) Михайла Кура-
ха, у тридцятих роках підтримували працівники абверу
Ганс Кох, Альфред Бізанц і Ріхард Ярий (Рико).
Останній, займаючи друге після Коновальця місце
у проводі ОУН, не мав нічого спільного з Україною
1 Івано-Франківський облдержархів, фонд 2, опис 1, справа 690,
с. 14.
1 Е. Штольце — кадровий співробітник німецької розвідки. В кін¬
ці війни займав посаду начальника абверу Берлінського округу.
Його свідчення оголошені на Нюрнберзькому процесі.
18
(Р. Ярий народився в Австрії, його батько — німець,
мати — угорка, а дружина, як встановило гестапо,—
єврейка1). Серед своїх «українських однодумців» Ярий
міг лише похвалитися кількамісячним перебуванням
в УГА, де він і познайомився з Коновальцем та його
оточенням.
Як згадує член керівного органу ОУН — проводу ук¬
раїнських націоналістів (ПУН) Зіновій Книш (Б. Мн-
хайлюк), «на еміграції Ярий наблизився до інших
українських старшин, колишніх своїх товаришів, що
включилися в ряди УВО, та заявив готовність чинно
співпрацювати... Мав він багато знайомих серед ав¬
стрійських і німецьких старшин ще з часів військової
академії і віддав цінні послуги в зв’язках з військо¬
вими колами. Швидко стався в тих справах незаступ-
ний і здобув собі довір’я полковника Коновальця...
Прямував він до того, щоб політичну (точніше — шпи¬
гунсько-терористичну.— К. ДО організацію націоналі¬
стів вштовхнути до агентурної ролі шпигунства, споді¬
ваючись тягнути з цього зиски від чужої розвідки».
Одержуючи велику агентурну платню в абвері та
солідні гонорари від «вождя», «головний зв’язковий між
ПУН і німецьким генштабом» Ярий мав особисті покої
у Берліні і Відні, купив великий будинок і земельну
ділянку в околиці Відня — Гльогніц, віллу в районі Бер¬
ліна Фалькензеє і .жив на «широку стопу».
Йдучи на агентурну співпрацю з фашизмом, коно-
вальці, ярі, мельники добре знали, що гітлерівці навіть
гадки не мають допомагати їм у створенні «самостійної
України». Вони розуміли, що німецьким імперіалістам
ідеться лише про загарбання родючих українських зе¬
мель, величезних запасів українського вугілля, залізної
руди, нафти. «Якщо ми хочемо створити нашу велику
німецьку імперію,— читали вони у «Майн кампф» Гіт¬
лера,— то ми повинні насамперед витіснити і знищити
слов’янські народи — росіян, поляків, чехів, словаків,
болгар, українців, білорусів. Немає ніяких підстав не
робити цього». І далі: «Німеччина повинна придбати
нові території у Східній Європі за рахунок Росії і ли-
митрофиих (прикордонних, суміжних.— К. Д.) держав.
Ми... звертаємо свій погляд на Схід».
1 Гестапо передало абверові для залучення до особової спра¬
ви Ярого фотокопії актів про народження батьків Ярого і його
дружини.
2*
19
Саме враховуючи обізнаність націоналістів з люди¬
ноненависницькими планами гітлерівців щодо України,
на нашу думку, й треба оцінювати всю їх зрадницьку
роль в інтересах кривавого третього рейху до і під час
Великої Вітчизняної війни.
Після розгрому фашизму оунівські «зверхники», ро¬
зуміючи, що ганебне служіння засудженому людством
гітлерівському режимові навіки затаврує націоналістів
як зрадників свого народу, намагаються будь-що ви¬
правдати себе тим, що, мовляв, «політичний провід,—
як писав, наприклад, нинішній ватажок ЗП УГВР
(Закордонне представництво української головної виз¬
вольної ради — антирадянська націоналістична органі¬
зація, центр якої знаходиться в США) Микола Лебедь,—
шукав собі прихильників» до боротьби з комунізмом.
Якщо оцінювати історичні події об’єктивними кате¬
горіями, а не словесною еквілібристикою М. Лебедя,
оунівським «зверхникам» насамперед ішлося про чужі
сили, які допомогли б їм чинити терор та провокації
проти Радянської України.
Цікаво тільки, чому М. Лебедь, якого І. Гриньох
називає «визначним організатором й душею» ОУН—
УПА, ні словом не згадує про свою дійсно «визначну»
роль у створенні напередодні війни разом з фашист¬
ськими розвідниками Крігером і Оберлендером Зако-
панської шпигунської школи і кривавого «Нахтігалю».
Не маючи впевненості, що Лебедь, який зараз пере¬
буває в Нью-Йорку та харчується на іншу валюту
і в інших господарів, напише про це у своїх наступних
«спогадах», ми ще повернемося до цієї маловідомої сто¬
рінки життя Миколи Лебедя.
Але марні намагання фальсифікувати характер від¬
носин ОУН з гітлеризмом! Слушно писав полум’яний
Ярослав Галан, що фашисти ніколи не вбачали в оунів-
цях «партнерів» або «політиків», а лише — банду яни¬
чарів і вбивць, яка повинна була чинити свою ганебну
справу заради більшої слави стерв’ятника Гітлера. Саме
про це свідчили наступні агентурні стосунки між абвером
і групою Коновальця. Надавши ОУН додаткові грошові
субсидії, німецька військова розвідка поставила перед
Коновальцем завдання — значно посилити шпигунсько-
диверсійну роботу проти СРСР.
Як підтверджують самі націоналісти, «при проводі
ОУН (який на той час перебував у Німеччині.— К. Д )
20
організується окремий Військовий штаб, завданням
якого було видавати відповідну військово-вишкільну лі¬
тературу та провадити спеціальні військові старшин¬
ські курси».
Неухильно виконуючи доручення своїх фашистських
меценатів, Коновалець на одержані додаткові кошти
у 1936—1937 роках у складі бюро ПУН в Берліні, на
Мекленбургштрассе, 73, створює нові шпигунсько-дивер¬
сійні підрозділи: референтуру розвідки та референтуру
терору. Для підтримання постійного зв’язку з німецькою
розвідкою створюється ^«особлива група», яку очолив
Р. Ярий.
У «бойових групах» ОУН на той час було немало
фанатиків-терористів, готових на будь-які злочини. І гіт¬
лерівська верхівка час від часу використовувала їх для
проведення найбрудніших мокрих справ».
Про рівень довір’я керівників німецької розвідуваль¬
ної служби до своїх агентів з ОУН свідчить доручення
виконати заплановане нацистами підступне вбивство на¬
родного комісара закордонних справ СРСР М. М. Литви-
нова. На його підготовку 1936 року абвер виділив великі
кошти. Вдячні за «виявлене довір’я» оунівці прийняли
до виконання вказівку своїх господарів. Як головну
передумову підготовки терористичного акту гітлерівські
розвідники висунули збереження повної конспірації,
щоб «тінь підозріння не впала на Німеччину».
Оунівська верхівка почала старанну підготовку під¬
лого політичного вбивства. За вказівкою проводу, для
«бойового атентату» було виділено фанатично відданих
Коновальцеві учасників ОУН, вивчалися місця оголо¬
шених у пресі майбутніх офіційних візитів М. Литвино-
ва до європейських столиць і Ліги Націй, готувалися
«абсолютно надійні» знаряддя вбивства... Але з неза¬
лежних від Коновальця і К° причин вчинити криваву
акцію оунівцям не вдалося.
Прямуючи шляхами зради національних інтересів
українського народу, поставивши організацію на служ¬
бу гестапо й абверові, оунівські верховоди разом із тим
намагалися всіляко маскувати зв’язок з іноземними роз¬
відками. На словах націоналісти виголошували гасла
«боротьби з ворожими агентурами всередині організа¬
ції», «опертя виключно на власні сили нації», базікали
щось про «загальнонародний, позапартійний характер
ОУН».
21
Комуністична партія Західної України, відіграючи
значну роль у згуртуванні та ідейному озброєнні робіт¬
ників, трудящих селян та інтелігенції, рішуче протесту¬
вала проти окупації санаційною Польщею західноук¬
раїнських земель, боролася за соціальне й національне
визволення, за возз’єднання Західної України з Радян¬
ською Україною. Виступаючи з класових, інтернаціо¬
нальних позицій, комуністи викривали ганебну політику
і практику українських націоналістів, їх зв’язки з іно¬
земними розвідками, загравання з польською буржуа¬
зією.
Всупереч спробам польських реакціонерів, україн¬
ських буржуазних націоналістів, сіоністів посіяти на¬
ціональну ворожнечу, трудящі, прогресивна громад¬
ськість Західної України об’єднували свої зусилля та
рішуче виступали проти своїх гнобителів. Боротьба за
єдиний пролетарський фронт, яку на початку тридцятих
років очолила КПЗУ, значно сприяла єдності та під¬
вищенню політичної свідомості робітничого класу Захід¬
ної України. В основі цієї єдності лежала братня
підтримка трудящими західноукраїнських земель Радян¬
ського Союзу, солідарність з міжнародним революцій¬
ним рухом.
Одностайну відсіч трудящих Західної України діста¬
вала профашистська антирадянська діяльність буржуаз¬
но-націоналістичних ватажків. У відповідь на брехливу
пропаганду націоналістів КПЗУ організовувала масові
збори робітників та селян, широко популяризувала до¬
сягнення Радянського Союзу, поширювала комуністичну
пресу. Характерний приклад того, з якою ненавистю
і презирством ставились трудящі Волині до українських
буржуазних націоналістів, наводить у своїх спогадах
колишній член Луцького окружкому КПЗУ Г. Коваль¬
чук. На початку тридцятих років Д. Донцов роз’їжджав
по містах Західної України і виступав перед націона¬
лістами з своїми наклепницькими лекціями. Як згадує
Г. Ковальчук, приїхав він і до Луцька. Коли про це
дізналася луцька партійна організація, було вирішено
будь-що зірвати його лекцію.
«Лекція,— писав Г. Ковальчук,— повинна була чита¬
тися в суботу в приміщенні «Просвіти». Луцький окруж¬
ком заздалегідь підготувався, і зал «Просвіти», поряд
з націоналістами і міщанами, заповнили комуністи та
ті, хто симпатизував їм. Не встиг Донцов стати за ка¬
22
федру, як з залу вигукнули: «Брехун, фашист!» Потім
на промовця полетіли яйця. В залі знявся шум. Щоб
не прирікати свою вчену персону на неприємності, Дон¬
цов шмигнув зі сцени. «Лекція» націоналістичного вожа¬
ка була зірвана».
Відразу ж після приходу Гітлера до влади КПЗУ
попереджає про можливість війни чорних сил фашизму,
на боці яких виступає і ОУН, проти країни соціалізму.
«Українська буржуазія, — підкреслювалось в одній із
комуністичних листівок,— спільно з польською буржуа¬
зією і з Гітлером хоче організувати західноукраїнське
населення на Західній Україні до інтервенції. ОУН від¬
тягає маси від боротьби з окупантом» К
Рішуче викривала злочинну діяльність українських
буржуазних націоналістів та уніатських ієрархів газета
«Сель-Роб». На її сторінках була, зокрема, затаврова¬
на ганьбою підтримка націоналістичними ватажками та
митрополитом Шептицьким насильницької «пацифіка¬
ції». Газета показувала, як керівники націоналістичних
угруповань стримували селян, що виступали проти
гніту й поневолення, як керівник УНДО в особі од¬
ного з її провідників М. Галущинського домагались
4 жорстоких розправ над селянами.
Газета не обмежувалась показом прямої зради і при¬
служництва націоналістичних верховодів перед поль¬
сько-шляхетською владою. «Сель-Роб» рішуче викривав
реакційну антинародну політику, яку проводили укра¬
їнські буржуазні націоналісти в різних організаціях, що
перебували під їхнім впливом. Так, у кореспонденції
«Ундівський фашизм в «Просвіті» газета викривала
шахрайства і злочинну діяльність націоналістів, що
захопили керівництво у товаристві «Просвіта» Кобрин-
ського повіту. «Сель-Роб» закликав трудящих не під¬
даватися націоналістичній пропаганді, викривав класо¬
вий антинародний характер націоналістичних партій та
організацій, злочинні зв’язки націоналістів з фашизмом,
польською та українською буржуазією, поміщиками
і реакційним духовенством.
Ізольовані від народу, оунівські «провідники» добре
розуміли, якою смертельною небезпекою був для них
очолюваний комуністами інтернаціональний робітничо-
селянський фронт. Саме тому буржуазно-націоналістич¬
1 Тернопільський облдержархів, фонд 287, опис 1, справа 117, с. 23.
23
ні бандити з ОУН вдалися до масового терору проти
передових робітників і селян, вбивали з-за рогу прогре¬
сивних діячів. Лише в одному селі Колпець Дрогоби¬
цького повіту протягом 1934 року оунівці вчинили
декілька терористичних актів проти комуністів і
активістів-селян. В селі Двірці Жовківського повіту на¬
ціоналістичні бандити за завданням крайової екзекутиви
ОУН вдерлися до хати місцевого коваля, керівника осе¬
редку КПЗУ М. С. Білецького і по-звірячому закатували
його. Націоналістичні вбивці вирізали на обличчі полу¬
м’яного комуніста хрест, а потім відрізали йому голову.
В селі Сітка Підгаєцького повіту оунівці знищили майно
та мало не до смерті побили члена КПЗУ Антона Вовка.
«З різних місцевостей,— писала комуністична газета
«Праця» 15 квітня 1934 року,— доходять звістки про
напади націоналістичних боївок на свідомих робітни¬
ків і селян. В Дрогобичі стають ті напади постійними.
Націоналістичні боївки, озброєні ножами і револьвера¬
ми, нападають на робітників і селян, що часто тягне
за собою криваві жертви».
Хизуючись кривавими вправами націоналістичних
«бойовиків», Бандера, який на той час став одним з ва¬
тажків так званої крайової екзекутиви ОУН, демаго¬
гічно заявив, що «ОУН проводить антибільшовицьку
акцію і буде всіма силами і засобами боротися з ко¬
муністами».
На терор українських буржуазних націоналістів очо¬
лювані комуністами трудящі маси відповідали зміцнен¬
ням антифашистського фронту, посиленням революцій¬
ної боротьби, розгортанням широкої антифашистської
агітації. За рішенням КПЗУ для боротьби з націона¬
лістичним терором в багатьох містах і селах Західної
України робітники і селяни створюють дружини само¬
оборони, які почали активно протидіяти наскокам оунів-
ських бандитів. Особливо активно виступали дружини
самооборони в Яворівському, Дрогобицькому, Симбір¬
ському та деяких інших повітах.
Комуністична преса піддавала гострій критиці анти¬
народну політику українських буржуазних націоналіс¬
тів. Вона звертала увагу на те, що націоналісти йдуть
на тісний союз з ворогами українських трудящих мас —
польськими поміщиками і капіталістами — і в той же
час виступають проти робітників і селян Радянської
України, які скинули з себе соціальне і національне
24
рабство і борються за краще майбутнє українського на¬
роду. Комуністи підкреслювали, що така політика бур¬
жуазно-націоналістичної верхівки диктується класовими
інтересами українських капіталістів, поміщиків, курку¬
лів, служителів уніатської церкви. Комуністичні газети
гостро викривали зв’язки націоналістичного табору
з польською буржуазією, німецьким фашизмом і між¬
народною контрреволюцією, рішуче відкидали брудні
наклепи буржуазно-націоналістичної реакції на Країну
Рад, показували дійсні мотиви злочинної войовничості
оунівців, яка найбільш яскраво проявилася на початку
тридцятих років. Передова преса справедливо відзна¬
чала, що ворожі акції націоналістів фактично прово¬
дяться в інтересах польської реакції і фашистської
Німеччини.
«Кожний робітник і селянин, — писала в грудні
1934 року газета «Комсомолець 3. У.» (Західної Ук¬
раїни.— /(. Д.),— кожний молодий працюючий бачить,
що протирадянські нагінки українських націоналістів
служать польському окупантові і німецьким імперіа¬
лістам у їх інтервенційних планах» !.
В боротьбі з реакцією, фашизмом і буржуазним на¬
ціоналізмом, за возз’єднання з Радянською Україною
Комуністична партія Західної України значно зміцнила
свої позиції, розширила свої організації, посилила вплив
серед трудящих мас. В 1935—1936 роках комуністи
очолили боротьбу робітників і селян за єдиний анти¬
фашистський фронт. Під гаслами КПЗУ на вулиці
Львова, Луцька, Стрия, Станіслава та інших міст За¬
хідної України вийшли десятки тисяч трудящих.
Значно зросла кількість членів партії і партійних
осередків. У Львові знаходився Крайовий секретаріат
КПЗУ. В західноукраїнських містах і селах діяли 10
окружних, 52 повітових, 152 районні комітети партії та
велика кількість осередків на підприємствах і залізнич¬
них станціях2.
Антифашистські виступи робітничого класу і селян¬
ства активно підтримувала західноукраїнська інтеліген¬
ція. Відважними пропагандистами інтернаціоналізму,
активними борцями проти фашизму і буржуазного на¬
1 Олексюк М. Прогресивна преса Західної України в боротьбі
на захист СРСР. К., «Наукова думка», 1973, с. 212.
2 История Коммунистической партии Советского Союза, т. 5, кн. І.
М., Политиздат, 1970, с. 80.
25
ціоналізму були письменники Ярослав Галан, Олек¬
сандр Гаврилюк, Степан Тудор, Кузьма Пелехатий, Пе¬
тро Козланюк та багато інших.
Яскравим виявом інтернаціоналізму став скликаний
у Львові 16—17 травня 1936 року з ініціативи Цент¬
рального Комітету КПЗУ Антифашистський конгрес
працівників культури. Учасники конгресу заявили про
свою солідарність з визвольним рухом трудящих мас,
засудили фашистський режим у Польщі, рішуче затав¬
рували підготовку міжнародним імперіалізмом антира-
дянської війни.
Разом з тим Антифашистський конгрес звернув ува¬
гу трудящих мас на підступну антинародну діяльність
українських буржуазних націоналістів. «Історичне зна¬
чення Конгресу,— вказувалося у повідомленні про скли¬
кання Антифашистського конгресу, надрукованому в під¬
пільній комуністичній газеті «АУаїка таз» в червні 1936
року,— полягає в тому, що він став могутнім ударом,
який зробив широкий пролом у мурі реакції, шовінізму,
брехні і демагогії, яким український фашизм, запрода¬
ний польським, німецьким і міжнародним капіталістам,
скаженим підбурювачам до інтервенції, до цього часу
відмежовував кращу частину української інтелігенції
від вільної робітничо-селянської думки, від ідеї бойо¬
вого братерства народів — пролетарського інтернаціо¬
налізму».
Комуністи, зокрема, вказували на те, що українські
буржуазно-націоналістичні верховоди, виступаючи на
ділі вірними прислужниками Гітлера і польських капі¬
талістів, безпардонно спекулюють «національними гас¬
лами», намагаються виставити себе «національними
діячами». Викриваючи облудні гасла доморощених фа¬
шистів, Центральний Комітет КПЗУ в своїй відозві
у вересні 1936 року писав: «їхня політика (йдеться
про буржуазно-націоналістичні організації.— К. Д.)—
то не українська політика, а антиукраїнська... Насправ¬
ді українським фронтом є фронт оборони миру, бо він
відповідає інтересам українського народу, бо він є фрон¬
том боротьби за свободу і добробут» *.
Звертаючись до населення, ЦК КПЗУ в 1936 році
попереджав, що націоналісти готуються «до злочинного
1 Цит.: Швидак О. Інтернаціональна єдність трудящих Захід¬
ної України і Польщі у революційно-визвольній боротьбі (1929—
1939 рр.). Вид-во Київського ун-ту, 1972, с. 131.
26
хрестового антирадянського походу під командою поль¬
ського та німецького фашизму». Комуністи закликали
трудящих до об’єднання в антифашистському Народ¬
ному фронті, до боротьби з націоналістичними запро¬
данцями— довіреною агентурою польської буржуазії та
німецького імперіалізму. «Українським фашистам з-під
стягу УНДО, ОУН — УВО і їм подібним,— говорилося
у зверненні,— цим непритомним від ненависті до соціа¬
лістичної Батьківщини паліям війни треба вибити па¬
лаючу головню з рук!» 1
Засуджуючи окупаційний режим польської буржуа¬
зії, викриваючи зрадницьку політику націоналістів —
прислужників фашизму у здійсненні планів поневолен¬
ня СРСР, КГІЗУ підкреслювала, що «тільки знесення
капіталістичного ладу, опертого на поневоленні і екс¬
плуатації, тільки пролетарська революція у Польщі,
яка знесе всякий визиск і пригноблення, остаточно усу¬
не і зліквідує національний утиск, встановить повну на¬
ціональну рівність, реалізує право на самовизначення
аж до державного відокремлення та відкриє шлях до
державного об’єднання українського народу» 2.
Комуністи рішуче викривали зрадницький, антина¬
родний характер націоналістичної ідеології та практики.
Вони звертали увагу трудящих на те, що провід ОУН
всіляко популяризує фашизм та його фюрера, намага¬
ється прищеплювати кадрам організації чужу україн¬
ському народові людиноненависницьку ідеологію на¬
цизму.
Оунівські верховоди перед війною чимало зробили
для поширення прогітлерівських тенденцій серед рядо¬
вих учасників організації. В 1938 році вони навіть вису¬
нули популярне на той час у проводі гасло: «Здобудемо
соборну самостійну Україну за допомогою Великоні-
меччини!»
Обробляючи учасників організації у профашистсько¬
му дусі, Коновалець і його оточення намагалися утаїти
від рядових оунівців деякі вже опубліковані на той час
плани Гітлера щодо українського та інших слов’ян¬
ських народів, які біснуватий фюрер називав «найбільш
примітивними людськими істотами».
1 Івано-Франківський облдержархів, фонд 226, опис 1, справа
513, с. 3.
2 Торжество історичної справедливості. 36. Вид-во Львівського
ун-ту, 1968, с. 471.
27
У великій конспірації навіть від активу організації
трималися і зобов’язання Коновальця, які він дав гіт¬
лерівській кліці щодо перетворення України, на випа¬
док його приходу до влади, у «сільськогосподарську ко¬
мору німецькогр рейху» !.
Однак своєрідність становища сьогоднішньої націо¬
налістичної еміграції, постійна гризня, взаємна компро¬
метація, боротьба за прихильність імперіалістичних ха¬
зяїв виносить на сторінки націоналістичних публікацій
багато таємниць оунівської «еліти», в тому числі і з пи¬
тань її зв’язків з фашизмом.
Так, бандерівські ватажки, критикуючи А. Мельни¬
ка, розкривають зрадницький характер єдиної на поча¬
ток другої світової війни Організації українських націо¬
налістів: «Очолюваний полк. Мельником ПУН,— пише
П. Мірчук,— вирішив зробити ставку на німецько-гіт¬
лерівську карту. У своїй дотеперішній праці в Німеч¬
чині ОУН підтримувала деякі контакти з військовими
німецькими колами («Вермахт»)». Як визнає Мірчук,
напередодні другої світової війни керівництво проводу
«вважало, що ставка на гітлерівську Німеччину в того¬
часній політичній ситуації є «єдине, що на потребу» для
українського визвольного руху».
Антирадянську, профашистську політику українських
націоналістів всіляко заохочувала і підтримувала греко-
католицька церква та її митрополит граф Андрей Шеп-
тицький. Ватікан і уніатська церква виступали на боці
фашистських держав, які, на думку церковних ієрархів,
були єдиною реальною силою, здатною не допустити по¬
ширення комуністичного впливу на народні маси Захід¬
ної України.
Очолювані уніатами політичні угруповання «Україн¬
ський католицький союз» і «Католицька акція» з усіх
сил намагалися не допустити поширення прогресивних
ідей. Уніатські журнали і газети «Дзвони», «Нива»,
«Мета», що виходили у Львові, систематично друкували
антирадянські статті, в яких залякували віруючих
більшовизмом, провокаційно називаючи його «загрозою
для християнської цивілізації». Особливо запеклим
антикомунізмом відзначалася газета «Христос — наша
сила», яка в кожному номері друкувала антирадянські 4
1 Петрів І. В надії на чужі-багнети. К., Політвндав України,
1967, с. 19.
28
матеріали, на всі лади вихваляла Гітлера й Муссоліні.
З амвонів греко-католицьких церков священики зверта¬
лися до віруючих 3'націоналістичними проповідями, про¬
клинали комуністів.
І хоч центр ОУН знаходився в Берліні, Шептицький
регулярно одержував інформацію про становище у про¬
воді та заохочував Коновальця, а пізніше Мельника до
співпраці з гітлерівцями. Апостольський візитатор уні¬
атських парафій у Німеччині Петро Вергун 1 стверджу¬
вав: «Керівництво греко-католицької церкви підтриму¬
вало тісний зв’язок з ОУН і в контакті з нею вело
активну антирадянську роботу. За вказівкою А. Шеп¬
тицького я, перебуваючи у Берліні, підтримував кон¬
такти з Євгеном Коновальцем, неодноразово відвідував
його квартиру, зустрічався з ним у церкві. Я мав також
зв’язок з керівниками проводу Рико Ярим, Чучманом
та Селешком. Після смерті Коновальця (1938 рік) я під¬
тримував контакти з А. Мельником... Я детально
інформував Шептицького про стан в організації. По¬
відомляв митрополитові, що керівники ОУН перебувають
на службі німецької розвідки та за її завданнями ске¬
ровують всю діяльність українських націоналістів в інте¬
ресах Німеччини. Мені відомо, що Шептицький схвалю¬
вав зв’язок націоналістів з німецькими органами».
Таким чином, ще до початку другої світової війни
уніатський владика і очолюване ним греко-католицьке
духівництво підтримували націоналістів, заохочували їх
до антирадянської роботи та співпраці з фашистською
Німеччиною.
З наближенням війни гітлерівська розвідка залучає
керівництво ОУН та інших націоналістичних угруповань
до ще активнішої шпигунської роботи. І це зрозуміло:
адже генеральний штаб вермахту, деталізуючи плани
своєї агресії, вимагав від абверу більш конкретної ін¬
формації про кількість, озброєння, дислокацію армій,
військово-економічний потенціал європейських країн
і, в першу чергу, СРСР.
Як згадує Е. Штольце, з цією метою в 1937—1938
роках він провів з учасниками проводу ОУН серію на¬
рад у м. Бадені (Австрія), а пізніше в м. Беладіно (Іта¬
1 Вергун П. І.— уніатський священик, таємний співробітник СД.
Підтримував агентурні відносини з штурмбаннфюрером Вандесле-
беном, пізніше — гауптштурмфюрером Кунце. Після війни був
засуджений радянським судом.
29
лія). З боку абверу в цих нарадах брали участь майор
Гросскурт, доктор Перцольд і Штольце, від проводу
ОУН — Коновалець, Ярий, Курманович. Під час наради
в Італії Коновалець від імені ОУН зобов’язався значно
збільшити обсяг шпигунської інформації шляхом заси¬
лання на Україну кількох спеціально підготовлених
оунівських емісарів. Провід ОУН одночасно вживав за¬
ходів для організації підривної роботи проти СРСР
з території Маньчжурії. На випадок війни гітлерівців
з Польщею Коновалець дав зобов’язання фашистській
розвідці організувати в Польщі повстанські групи, які
мали бути введені в дію зразу ж після нападу Німеч¬
чини.
«Ми ж, із свого боку,— продовжував Е. Штольце,—
гарантували Є. Коновальцеві широку фінансову під¬
тримку».
«На основі даних, які надходили до абверу від укра¬
їнських буржуазних націоналістів,— пише український
радянський історик В. О. Замлинський,— воєнна розвід¬
ка та верховне командування вермахту складали різні
огляди і довідники, такі як «Військово-географічні да¬
ні», «Промисловість Радянської Росії», «Залізничний
транспорт СРСР» та інші.
Та незважаючи на численні факти агентурної спів¬
праці оунівців з фашистською розвідкою, сучасні націо¬
налістичні «зверхники» будь-що намагаються відмежу¬
ватися від шпигунської співпраці з абвером і гестапо.
А деякі, як, наприклад, голова горезвісного АБИ 1 та
провідник 34 ОУН Я. Стецько, не тільки на всі лади
вихваляють «самостійницький курс» ОУН перед війною,
але й проголошують себе «жертвами нацизму». Та прав¬
ди не приховаєш.
У серпні 1941 року той же Стецько разом із своїм
шефом С. Бандерою у «пропозиціях» до рейхсміністра
Розенберга писали: «УВО, а згодом ОУН, під проводом
Євгена Коновальця від початку свого існування співпра¬
цювала з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи,
що Німеччина сприяє Самостійній Соборній Українській
державі. Свою зовнішню політичну концепцію україн¬
ський націоналізм будував на союзі України з Німеч¬
чиною».
1 АБИ — Антибільшовицький блок народів — антирадянська контр¬
революційна організація.
ЗО
Згадавши далі, що «співпраця ОУН з відповідними
німецькими чинниками 1 коштувала ОУН за всі роки
і особливо за два останні... багато жертв у людях»,
Бандера і Стецько писали, що «ОУН розуміла, бо було
їй ясним, що у спільній боротьбі України і Німеччини
за новий справедливий лад у світі, зокрема на сході
Європи, треба Україні знову і знову дати крови і жертв».
(Підкреслено нами.— /С. Д.) 2. Як бачимо, націоналістич¬
ні верховоди, визнавши, що, співпрацюючи з нацист¬
ською розвідкою, вони значно знекровили кадри своїх
однодумців, в ім’я жадоби влади були готові й далі
надавати у повне розпорядження «пана рейхсміністра»
Розенберга нові сотні учасників ОУН.
Повернемось ще раз до зізнань полковника Штольце.
В 1938 році він уже працював заступником начальника
2-го відділу абверу (терор, диверсії, заколоти) і осо¬
бисто від адмірала Канаріса одержав директиву пере¬
ключити агентуру з числа українських націоналістів на
безпосередню роботу проти Радянського Союзу, на що,
за словами німецького розвідника, «Коновалець охоче
погодився».
«Незабаром,— продовжує полковник,— Коновальця
було вбито. Після вбивства Коновальця український на¬
ціоналістичний рух очолив полковник Мельник Андрій,
якого, як і Коновальця, пізніше було залучено до робо¬
ти в німецьких розвідувальних органах» 3.
Прийшовши в 1938 році до керівництва ОУН, Мель¬
ник ще ближче прив’язав організацію до гітлерівської
колісниці. Син багатого куркуля, колишній полковник
очолюваного Коновальцем осадного корпусу «січових
стрільців», який брав участь у розстрілах і катуванні
київських робітників у грудні 1918 року, а потім упра¬
витель маєтків А. Шептицького, він був добре відомий
гітлерівцям своїм захопленням фюрером, патологічною
ненавистю до комунізму, зневагою до трудящого люду.
Колишній учасник ОУН Лука Павлишин, що вже давно
1 Тобто з гестапо і абвером, які активно використовували кадри
ОУН для шпигунсько-диверсійної роботи.
2 Центральний державний історичний архів Жовтневої революції
та соціалістичного будівництва УРСР (далі ЦДАЖР УРСР),
фонд 3833, опис 1, справа 39, с. 1—2.
3 Архів Інституту історії партії при ЦК _Компартії України (далі
АІІП при ЦК Компартії України), фонд 57, опис 4, справа 338,
с. 280-28К
31
порвав зі своїм націоналістичним минулим, писав про
А. Мельника, що цей «німецький блюдолиз» не хотів
навіть вислуховувати своїх підручних. Любив позувати,
завжди говорячи про себе «ми». Характерні риси Мель¬
ника — «упертість, жорстокість і тваринна ненависть
до своїх політичних противників».
А. Мельник докладно звітував перед німцями, на що
він витрачав одержані на шпигунську роботу гроші. За
визнанням Степаняка, «провід ОУН підтримував тісний
зв’язок з німецькими військово-розвідувальними колами
й через своїх представників допомагав німцям збирати
розвідувальні відбмості про СРСР».
У 1938—1939 роках посилюється військово-диверсій¬
на підготовка оунівських кадрів у спеціальному таборі
коло м. Хімзе (Баварія) і розвідувальній школі абверу
в Тегелі (передмістя Берліна). Місця підготовки націо¬
налістичних найманців були суворо законспіровані.
Один із оунівців, який навчався у розвідувальній шко¬
лі, Є. Гутович, характеризуючи тогочасну підготовку
націоналістів, розповідав: «Вишкіл з нами проводив ге¬
нерал... Ендерс та ще один старий віком майор... Ви¬
шкіл поставлений був на дуже високому рівні. Крім зви¬
чайних теоретичних викладів, відбували ми теренові
вправи і часто їздили на різні показові маневри
регулярної німецької армії... Нас самих представ¬
ляли як групу студентів з різних країн. Таких ви-
школів разом з нами було три. Наука тривала шість
місяців» '.
Керівництво абверу було задоволене оунівськими
найманцями, що готувалися до майбутніх «мокрих
справ». «Завдяки контактам з українськими націоналіс¬
тами,— пише біограф адмірала Канаріса Карл Гейнц
Абсхаген,— абвер досяг успіхів у організації невеликих
військових підрозділів з кількох сот чоловік, що про¬
йшли спеціальну підготовку для проведення диверсій¬
них операцій».
Перед самим нападом гітлерівців на Польщу РіббеН-
троп доручив Канаркові залучити українських націона¬
лістів до диверсійної та терористичної роботи у поль¬
ському тилу і організації в Галичині «повстанського ру¬
ху», метою якого було б знищення поляків і євреїв.
•Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації. К-, Політви-
дав України, 1970, с. 60.
32
1 оунівці старалися. Вони передавали абверові тер¬
мінову інформацію про передислокацію польських
військ, роботу транспорту і зв’язку, посилили розклад¬
ницьку пропаганду. В переддень війни націоналісти при¬
ступили до диверсійних актів, зокрема на залізничному
транспорті. Одну з таких диверсій, з метою не допусти¬
ти перекидання на захід польських військ, було, вчинено
31 серпня 1939 року на залізничній станції Підмона-
стирськ коло м. Тернополя.
Перелік незаперечних фактів про виконання оунів-
цями «особливих» завдань адмірала Канаріса можна
продовжити. І кожен з них переконливо свідчить, що
Організація українських націоналістів з перших днів
свого існування була оплачуваним загоном найманців
і вбивць і використовувалась нацистами для шпигун¬
сько-терористичної і розкладницької роботи проти
Радянського Союзу, прогресивних і антифашистських
сил.
Отак за виконанням доручень німецької розвідки, за
пошуком інших «союзників» у шпигунських центрах ка¬
піталістичних держав і здійснювався «самостійницький»
довоєнний курс ОУН. Отакою була орієнтація проводу
на «власні сили» українського народу!
МАНІЯЦЬКІ ПЛАНИ І РЕАЛЬНІСТЬ
Вдосвіта 1 вересня 1939 року фашистська Німеччина
напала на Польщу. Керівники ОУН разом із верхівкою
уніатської церкви всі свої надії-покладали на те, що
після загарбання гітлерівці дозволять їм створити у За¬
хідній Україні маріонетковий уряд і «свою», «власну»
державу, яка, на думку націоналістів, мала стати фор¬
постом чорного рейху на радянських кордонах.
Розрахунки оунівців на одержання бодай на папері
декларованої «державності» з рук фашистських госпо¬
дарів здавалися їм цілком реальними. На думку «зверх-
ників» ПУНу, такий крок Гітлера мав стати своєрідною
оплатою за їхню вірну багаторічну службу в німецькій
розвідці.
«Тим більше,— говорив у вузькому колі друзів 3 ве¬
ресня 1939 року член проводу Микола Сціборський,—
що разом з вермахтом проти Польщі крокують і наші
відважні вояки, наші курені».
З К. Дмнтрук
33
У складі розвідувально-диверсійних підрозділів абве¬
ру, що вдерлися в Польщу, дійсно брали участь два
загони оунівців. Про це, зокрема, пише у виданих
у Мюнхені спогадах колишній офіцер абверу Карл Ма¬
лий: «В часі війни Німеччини з Польщею багато вишко¬
лених вояків ОУН... брало участь у німецьких форма¬
ціях, так званих спеціальгрупах».
Звичайно, «спеціальгрупи» оунівських ландскнехтів
не відіграли й не могли відіграти якоїсь суттєвої ролі
у польсько-німецькій війні. Очолювані агентами абверу
Романом Сушком, Йосипом Бойдунником, Йосипом Ка-
рачевським, вони виконували особливі, допоміжні зав¬
дання німецької військової розвідки.
Гітлерівське командування використовувало «куре¬
ні» як поліцейські загони для каральних експедицій,
виловлювання та знищення в Карпатах польських сол¬
датів і офіцерів, що намагалися пробитися до Румунії
або Угорщини. Вони нападали на невеликі польські гар¬
нізони, обози й загони.
У перші дні після німецького нападу на Польщу
«чолові діячі» берлінської штаб-квартири проводу ОУН
почали гарячково складати списки майбутнього «уряду»
Західної України, з радістю поздоровляли один одного
із «переможним просуванням» вермахту, очікували віс¬
тей, коли «панцерні авта» гітлерівців, а з ними і
оунівські «курені» увірвуться до" Львова, Тернополя,
Луцька...
Однак виплекані жовтоблакитниками надії не збу¬
лися. Червона Армія, виконуючи почесне доручення Ко¬
муністичної партії і Радянського уряду, у лиху годину
простягнула братню руку трудящим Західної України
і Білорусії. Плани імперіалістичних агресорів та їхніх
найманців було зірвано.
Трудящі Західної України з величезною радістю зу¬
стрічали своїх визволителів.
Річка Збруч. Ця вузька смужечка води довгі роки
розділяла єдинокровних братів. Гіркою була доля тру¬
дящих у часи панського панування. І ось прийшов кі¬
нець чеканню.
На березі Збруча — хвилююча зустріч селян із сіл
Крутилова і Калагарївки з бійцями і командирами Чер¬
воної Армії, з колгоспниками зазбручанської Сатанів-
ської Слобідки. Радісні вітання, дружні обійми, на очах
колишніх батраків сльози щастя...
34
— Гірким було наїііе життя,— розповідає 60-річний
селянин Семен Сошек.— За десятий сніп гнув я спину
на поміщика Безнянського. Потом і кров’ю обливався,
а сім’я завжди голодувала.
— Щира дяка вам за звільнення, за те, що при¬
несли нам нову, кращу долю,— звертається до моло¬
денького командира сива, у вишитій сорочці селянка.
Дорослі й діти обіймали й цілували червоноармій-
ців, кожен селянин хотів подати хоч яку-небудь допо-
могу. ^
Недалеко Ровно, на дорозі селяни оточили групу
бійців. Міцні обійми, дружні вітання, очі селян випро¬
мінюють щастя. Кореспондент «Правди», що перебу¬
вав у передовій частині армії-визволительки, 18 ве¬
ресня 1939 року писав про глибоку радість, яку викли¬
кала у трударів вістка про наближення радянських
військ.
— Ми знали,— говорив літній селянин Марчук,— як
щасливо живе селянство по той бік кордону в Радян¬
ській країні. Коли вранці ми йшли працювати на помі¬
щика, то дивились на Схід, звідки сходило яскраве сон¬
це, і говорили: «Ось воно, тепле сонце, яке сходить з
тієї сторони, де жити добре». Ми чули гуркіт тракторів
на неозорих колгоспних полях, ми бачили заграву від
безлічі електричних ламп, що освітлюють радянські
села.
Настали, нарешті, радісні дні й в нашому житті, збу¬
лись наші мрії.
В багатьох містах революційні робітники і селяни
брали владу в свої руки до приходу Червоної Армії.
Так, довідавшись про визвольний наступ радянських
військ, трудящі Золочева створили у місті революцій¬
ний комітет на чолі з письменником-комуністом Степа¬
ном Тудором. Ревком провів велику організаторську
роботу по встановленню у місті належного порядку
і підготовці до зустрічі воїнів-визволителів. Трудящі
прикрасили місто червоними прапорами, лозунгами. На
Тернопільській вулиці було збудовано тріумфальну ар¬
ку. Населення із сльозами радості в очах обіймало
і цілувало бійців-визволителів, дарувало їм квіти. Ось
як описує прихід радянських воїнів С. Тудор: «Вранці
з’явилися на передмісті перші кінні частини Червоної
Армії* Збита юрба народу очікувала їх при вході до
міста. Охопила їх щільною масою, обняла зімкнутими
8*
35:
раменами...» 1 Відбувся мітинг, на якому з палкою про¬
мовою виступив Степан Тудор.
До уряду СРСР, Центрального Комітету партії,
командування Червоної Армії трудящі Західної України
надсилали тисячі теплих листів, в яких щиро дякували
за звільнення від гніту поміщиків і капіталістів.
Звертаючись до Радянського уряду, трудящі села
Перевалів Володимир-Волинського повіту 19 вересня
1939 року писали: «Ми, селяни — батраки, бідняки і се¬
редняки, зібрались сьогодні на мітинг як на небувале
свято, наші серця переповнені радістю, що нас Червона
Армія визволила від панського гніту, від тюрми. Ми
складаємо велику подяку всьому радянському народу
за те, що нас визволив».
«17 вересня 1939 року,— писали делегати волосного
з’їзду селян Блюдниківської волості Центральному Ко¬
мітету КП(б)У,— для нас незабутня історична дата.
В цей день впали кордони, які розділяли великий укра¬
їнський народ. В -цей день впали кайдани поміщицької
неволі, в яких віками страждали трудящі Західної Ук¬
раїни і Західної Білорусії. Ми висловлюємо сердечну
подяку народам Радянського Союзу, зокрема україн¬
ському народові, який за допомогою великого
російського народу подав руку братньої підтримки
у час, коли збанкрутілий польський уряд утік за кор¬
дон, залишивши населення Польщі напризволяще. Ве¬
ликий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко
писав такі пророчі слова:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Цей час уже настав. Не буде вже в нас ката супо-
стата-поміщика. Ми самі будемо творити своє нове
вільне життя під проводом. Комуністичної партії та
Радянського уряду. Делегати волостного з’їзду» 2.
Вже 17 вересня радянські війська звільнили Ровно,
Тернопіль, Дубно, Збараж, Коломию. Протягом 18—19
1 Цит.: Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. К., Головна
редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1968,
с. 373.
2 «Радянська Україна», 1939, 1 жовтня.
36
вересня були визволені Луцьк, Станіслав, Галич, Со-
каль, Володимир-Волинський. 22 вересня 1939 року час¬
тини Червоної Армії вступили у Львів. І всюди радян¬
ських воїнів зустрічали як рідних братів і щирих друзів.
Реальна дійсність цих хвилюючих зустрічей, теплота
і радість, з якою зустрічали визволителів робітники
й селяни, трудова інтелігенція, молодь і люди старшого
покоління, перекреслили нікчемні надії буржуазно-на¬
ціоналістичних ватажків. Життя показало, що ворожа
пропаганда і антирадянські наклепи, які протягом бага¬
тьох років поширював в Західній Україні буржуазно-
націоналістичний профашистський табір, не досягли
цілей. Народні маси з презирством відкидали чужу і не¬
нависну їм буржуазно-націоналістичну ідеологію. І, на¬
томість, з глибокою повагою ставилися до комуністич¬
них ідеалів, до першої в світі соціалістичної держави,
вірили, що правда і воля прийдуть до них зі Сходу.
Вістку про визволення Західної України з радістю
сприйняла й трудова українська еміграція. Незважаючи
на наклепи буржуазних націоналістів, прогресивна емі¬
грантська преса несла своїм читачам правду про харак¬
тер визвольного походу Червоної Армії, об’єктивно пи¬
сала про ставлення західноукраїнського населення до
своїх братів зі Сходу. «Немає слів, щоб описати радість
і щастя селян Західної України, коли стрінулися з
першими червоноармійськими частинами,— писав орган
української прогресивної еміграції в Канаді «Народна
газета» 21 вересня 1939 року.— Старики і діти обніма¬
ють і цілують червоноармійців. Кожний селянин бажає
в якийсь спосіб допомогти Червоній Армії».
На зборах і мітингах, що відбулися в Торонто, Він¬
ніпегу та деяких інших містах Канади, трудящі-емігран-
ти гаряче вітали возз’єднання Західної України з Укра¬
їнською РСР. Позитивно оцінюючи возз’єднання україн¬
ських земель в Українській Радянській Соціалістичній
державі, «Народна газета» писала: «Ніколи ще в історії
український народ не говорив так на повний голос про
свою волю, як сьогодні під Радянською владою. Він за¬
явив свою волю, вирішив свою долю, і ніхто вже у нього
не відбере во віки вічні» !.
1 Цит.: Кравчук II, Лисець П. Завжди з рідним народом.
Участь каладських українців в боротьбі за визволення Західної
України. Торонто, 1959, с. 138.
37
Возз’єднання Західної України з Радянською Украї¬
ною означало корінний поворот у житті трудящих Га¬
личини і Волині. За історичними рішеннями Народних
Зборів Західної України, що виражали одностайну во¬
лю народних мас, фабрики, заводи, банки, земельні
угіддя великих землевласників були націоналізовані.
Здійснилась віковічна мрія трудящих селян — вони без¬
коштовно, на вічне користування одержали землі помі¬
щиків, монастирів, польських урядовців і осадників.
Згідно з Декларацією Народних Зборів від 28 жовт¬
ня 1939 року було експропрійовано понад 2200 великих
та середніх промислових об’єктів, 2518 тис. га помі¬
щицьких, монастирських земель та інших угідь, кілька
тисяч будинків багатіїв. Тільки у Львові трудящим міс¬
та було передано близько 5 тис. націоналізованих бу¬
динків— 11869 квартир. Десятки тисяч безробітних, що
за часів санаційної Польщі роками жили у злиднях,
одержали працю.
Лише у Львівській області до березня 1940 року
роботу одержали 50 тис. чоловік. У Львові, Тернополі,
Луцьку, Станіславі, Дрогобичі, Ровно та інших за¬
хідноукраїнських містах було ліквідовано біржі праці.
Ліквідація безробіття мала на той час не лише еконо¬
мічне, але й велике політичне значення. В процесі
активної творчої праці робітництва створювались умови,
для розвитку нових, соціалістичних відносин, змінюва¬
лось духовне обличчя людей, які стали, нарешті, кова¬
лями власної кращої долі.
Встановлення Радянської влади в західних областях
відкрило широкі можливості для всебічного розквіту
промисловості, сільського господарства, для розвитку
культури.
Почалося втілення у життя розроблених Комуністич¬
ною партією планів індустріалізації краю. Велися вели¬
кі роботи по реконструкції та переобладнанню існуючих
підприємств. Так, у Львові в 1940 році на повну потуж¬
ність працювало вже 560 великих і середніх підприємств,
на Станіславщині стало до ладу 171 промислове під¬
приємство. Відбудовано і здано в експлуатацію 11
нових та реконструйовано 115 старих нафтових сверд¬
ловин К
1 Івано-Франківський облдержархів, фонд Р-295, опис 1, справа 5,
с. 40,
38
Комуністична партія і Радянський уряд проявляли
батьківське піклування про розвиток народного госпо¬
дарства молодих областей країни. 6 лютого 1940 року
Центральний Комітет Комуністичної партії України
і уряд Української* РСР затвердили план індустріаліза¬
ції західних областей України, який передбачав будів¬
ництво ряду підприємств, впровадження нової техніки
і соціалістичних методів праці в різних галузях промис¬
ловості. У Львові, Станіславі, Луцьку, на нафтових
промислах Борислава розгорнулось велике капітальне
будівництво.
Націоналізація та швидкий розвиток промисловості
сприяли значному підвищенню активності робітничо¬
го класу. Робітники, усвідомлюючи, що вони працюють
.тепер не на капіталістів й поміщиків, а в інтересах своєї
Батьківщини, показували чудові приклади соціалістич¬
ного ставлення до праці. Між окремими підприємствами
і містами в 1940 році розгорнулось соціалістичне зма¬
гання за виконання та перевиконання державних пла¬
нів. Помітно зросла продуктивність* праці.
В Дрогобичі в грудні 1939 року стали до ладу всі
нафтопереробні заводи. Швидко провадився ремонт
устаткування, замінялась застаріла техніка, частина
якої була встановлена ще за часів Австро-Угорщини.
Партійні та радянські органи великої уваги надавали
справі підвищення кваліфікації робітників. На заводах
і фабриках відкрилися різні технічні гуртки. Лише на
нафтопереробних заводах у 1940 році професійним нав¬
чанням було охоплено 654 робітники. З метою підготов¬
ки без відриву від виробництва технічних кадрів з
місцевих нафтовиків у жовтні 1940 року в Дрогобичі від¬
кривається учбово-консультаційний пункт Азербайджан¬
ського заочного нафтового технікуму. Яскравим при¬
кладом пролетарського інтернаціоналізму було прибут¬
тя на роботу до Дрогобича та Борислава інженерів
і викладачів — представників різних національностей:
росіян, азербайджанців, білорусів.
Все це сприяло підвищенню технічних знань трудя¬
щих, зростанню продуктивності праці. Наприклад, Дро¬
гобицький коксовий ч завод збільшив випуск продукції
майже в 7 разів. Значно збільшився випуск солі на со¬
ляному заводі. Всі підприємства міста виконали план
першого кварталу 1940 року на 110—125 процентів. Як
відзначалось на зборах партійного активу Дрогобича,
39
лише на нафтопереробних підприємствах міста було
1242 ударники і новатори виробництва. Розгорнулось
соціалістичне змагання між дрогобицькими й бакин¬
ськими нафтовиками.
Швидкими темпами розвивалась промисловість
Львівської області. Вже на початок 1940 року працю¬
вали на повну потужність всі промислові підприємства.
Одночасно у Львові організуються нові взуттєва та
трикотажна фабрики. Партійні організації очолили ро¬
боту по реконструкції та розширенню металообробних
підприємств, поліпшенню роботи транспорту. На відбу¬
дову і реконструкцію Львівської залізниці Радянський
уряд у 1940 році відпустив понад 43 мільйони карбован¬
ців. Паровозний і вагонний парк поповнилися потужни¬
ми локомотивами й сучасними вагонами. Вантажообо-
рот Львівської залізничної магістралі зростав з кож¬
ним місяцем.
Трудящі західних областей України спиралися на
братерську допомогу всіх народів Радянського Союзу.
Робітники львівських заводів і фабрик весною 1940 року
встановили дружні зв’язки з передовими підприємства¬
ми Москви.
В червні 1940 року до львівських кондитерів приїха¬
ли робітники московських кондитерських фабрик «Крас-
ньїй Октябрь» і «Большевик». Вони ознайомили своїх
львівських друзів з новими методами праці, поділи¬
лись досвідом. Цим приїздом був покладений початок
соціалістичному змаганню між колективами московських
і львівських кондитерів, в процесі якого і міцніла друж¬
ба робітників двох братніх народів.
Неухильно зростав добробут трудящих. Наприклад,
на арматурному заводі у Львові середній заробіток ро¬
бітника вже в січні 1940 року збільшився майже втроє.
Середньорічна зарплата робітника на Станіславщині в
1940 році в порівнянні з 1938 роком в трикотажній про¬
мисловості становила 421%, в шкіряній — 276%,
в лісопромисловості — 257%.
З весни 1940 року бідніше селянство почало органі¬
зовувати перші колгоспи. Незважаючи на опір кур¬
кульства, уніатського кліру та українських буржуазних
націоналістів, прагнення трудового селянства будувати
своє життя на нових, соціалістичних засадах, бажання
швидше освоїти передовий досвід колгоспного будівницт¬
ва східних областей України зростало з кожним днем.
40
Боротьбу трудящих за соціалістичні перетворення
в місті і на селі очолили комуністи. На середину 1941
року в західних областях було створено понад 3000 пер¬
винних парторганізацій, що об’єднували близько 37 тис.
комуністів !.
Возз’єднання західноукраїнських земель з Радян¬
ською Україною розкрило перед трудящими перспекти¬
ви величного злету науки і мистецтва, народної освіти
і культури. Здійснилася .мрія робітників і селян про
встановлення рівноправності і братерського співробіт¬
ництва між трудящими різних національностей.
У Львові організується філіал Академії наук
УРСР — Інститути літератури, фольклору, історії Ук¬
раїни, економіки, археології та інші наукові заклади.
До активної наукової та громадсько-політичної діяль¬
ності включилися видатні діячі науки і культури ака¬
деміки М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат та інші.
У 1940/41 навчальному році в західних областях Украї¬
ни було відкрито 15 вузів. Лише у Львові створено 7
вищих учбових закладів та 23 технікуми. На Станіслав-
щині засновано учительський інститут, 4 технікуми, 4
музучилища, художню школу гуцульського мистецтва.
У Луцьку відкрився учительський інститут з факуль¬
тетами української мови і літератури, фізико-матема-
тичним, природничо-географічним, російської мови.
В Любешові на Волині — педагогічна школа на 480
місць. В Ровно організовано учительський інститут, а в
Острозі Ровенської області — педагогічну школу. В Кре-
м’янці — дворічний учительський інститут з континген¬
том набору 900 студентів. В Тернополі створюється пе¬
дагогічна школа і технікум радянської торгівлі. Радян¬
ські інститути й технікуми широко відчинили двері
трудящим, дітям робітників і селян.
Від буржуазного ладу мільйони трудящих західних
областей успадкували злидні й неписьменність. Навіть
за офіційною польською статистикою, тут нараховува¬
лось 60—70% неписьменних2. Багато селян перебувало
під впливом церкви, в полоні дрібновласницьких пере¬
житків.
1 История Коммунистической партии Советского Союза. Т. 5,
кн. 1. М., ГІолитиздат, 1970, с. 86.
2 Соколовська Т. Г. Культурне будівництво у західних об¬
ластях УРСР в перші роки Радянської влади.— У зб.: 40 років
Великого Жовтня. Львів, 1957, с. 226.
41
Все це вимагало від комуністів активного втілення
в життя вказівки В. І. Леніна про те, що «для кому¬
ністичної партії як авангарду в боротьбі повинно бути
основним завданням — допомогти вихованню і освіті
трудящих мас, щоб подолати старі звички, старі на¬
вики, які залишилися нам у спадщину від старого ладу,
навики і звички власницькі, які наскрізь проймають тов¬
щу мас» К
Виходячи з настанов В. І. Леніна, партійні організа¬
ції приділяли велику увагу справі виховання дітей. На
серпень 1940 року у західних областях України вже
працювало 6913 шкіл, у тому числі 6000 — з україн¬
ською мовою навчання2. Почалася широка боротьба за
ліквідацію неписьменності серед дорослих. За парти сіло
440 тисяч неписьменних і малописьменних трударів.
Першого ж року Радянської влади було відкрито
184 лікарні, 22 родильних будинки, 492 амбулаторії і по¬
ліклініки, створено широку мережу жіночих та дитячих
консультацій, садків і ясел. Навіть у містечках і дале¬
ких гірських селах Станіславщини, де за буржуазної
влади селянин не одержував жодної медичної допомо¬
ги, було відкрито 35 лікарень на 1723 ліжка, 5 родиль¬
них будинків, 84 фельдшерсько-акушерських пункти,
42 жіночі і дитячі консультації3. Якщо на Дрогобиччині
на 17 вересня 1939 року тільки в містах було лише
4 лікарні та кілька амбулаторій і поліклінік, то вже
через рік тут було відкрито 29. нових лікарень (з них
13 — у селах), 16 поліклінік, 86 медамбулаторій, 89
фельдшерських і фельдшерсько-акушерських пунктів4.
В усіх обласних центрах організовано краєзнавчі
музеї. Історичні та краєзнавчі музеї було закладено
також у великих містах і районних центрах.
'Створюється широка мережа театрів, кіно, клубів,
Будинків культури і бібліотек, які стали доступними
для робітників і селян.
Однак головним досягненням було зростання люди¬
ни— творця нового соціалістичного ладу. До керівци-
1 Л єн і н В. І. Твори. Вид. 4-е. Т. 31, с. 325.
2 Б а б і й Б. М, Возз’єднання Західної України з Українською РСР.
К., Держполітвидав, 1954, с. 136.
3 Івано-Франківський облдержархів, фонд Р-7, опис 1, справа 76,
с. 1—2.
4 Кошарний І. Я. Культурне будівництво на Дрогобиччині
в 1939—1941 роках.— У зб.: 40 років Великого Жовтня, с. 259.
42
цтва радянськими установами і промисловими підпри¬
ємствами, науковими закладами і школами, колгоспами
й МТС прийшли тисячі активістів, колишніх членів
КПЗУ і КСМЗУ з числа робітників і біднішого селян¬
ства.
Про величезне значення, якого надавала Комуністич¬
на партія справі висування на керівну роботу представ¬
ників місцевого активу, свідчать * перші обласні
конференції партійних організацій Львівської, Стані-
славської, Тернопільської та інших західних областей
УРСР, проведені в квітні 1940 року.
Виступаючи на першій партконференції комуністів
Львівщини, секретар обкому КП(б)У Л. С. Грищук роз¬
повів про велику виховну і організаторську роботу в за¬
лученні місцевого активу до громадського життя. Всьо¬
го за півроку до радянських організацій та установ
прийшло 43 648 місцевих активістів. На керівну роботу
було висунуто 6 822 чол., з них 4909 українців До ке¬
рівництва прийшли нові люди, віддані робітничій спра¬
ві, прекрасні організатори. Серед них — депутати Вер¬
ховної Ради УРСР Г. С. Кузьминська і С. І. Рихва,
чудові комсомолки, колишні підпільниці Марія Кіх
і Марія Соляк та багато інших.
Секретар ОК КП(б)У М. В. Груленко в доповіді на
першій партконференції Станіславщини повідомив, що
на керівну роботу висунуто 5050 активістів. Серед них
891 робітник, 3100 селян, 142 батраки. На керівну робо¬
ту прийшло також 496 жінок2. Багато місцевих акти¬
вістів прийшло на оперативну роботу до органів міліції,
НКВС. Вони діяльно допомагали чекістам і прикордон¬
никам у викритті шпигунів, диверсантів, українських
буржуазних націоналістів. Лише на Станіславщині на
оперативній роботі в органах міліції працювало 200
місцевих товаришів, багато з яких при .затриманні
озброєної гітлерівської агентури виявили мужність
і героїзм.
На керівну роботу в Тернопільській області, як
зазначав секретар ОК КП(б)У І. Д. Компанець на пер¬
шій облпартконференції 23 квітня 1940 року, було вису¬
нуто 4125 місцевих активістів, 156 з них стали до керма
фабрик, заводів, підприємств, 43 — головами колгоспів,
1 Львівський облпартархів, фонд 3, опис 1, справа 1, с. 42.
2 Івано-Франківський облпартархів, фонд 1, опис 1, справа 5, с. 25.
43
136 очолили облвиконком, райвиконкоми та їх відділи,
845 — сільські ради 1. Аналогічна робота велася парт-
органами Ровенщини, Волині, Дрогобиччини.
Яскравим свідченням підтримки населенням політики
Комуністичної партії стали вибори до Верховної Ради
СРСР і Верховної Ради УРСР, що відбулися 24 березня
1940 року. До виборчих урн прийшло 5 036 295 виборців,
з яких понад 98% віддали свої голоси за кандидатів
єдиного блоку комуністів і безпартійних.
Возз’єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук¬
раїнській Радянській державі мало величезний міжна¬
родний резонанс. Його щиро вітали трудящі Закарпаття
і Буковини, які ще стогнали в ярмі угорських і румун¬
ських капіталістів. Багато вихідців з цих земель пере¬
ходили кордон для постійного проживання в СРСР.
Тільки наприкінці 1939 року і на початку 1940 року
до Галичини перейшло 18 тис. закарпатців2.
Мужніла й набиралася сил возз’єднана Радянська
Україна.
У КРАКІВСЬКОМУ ЛІГВИЩІ
Радість возз’єднання, перші здобутки трударів ви¬
кликали шалену лють українських буржуазних націона¬
лістів. Незабутній Ярослав Галан у памфлеті «На по¬
слугах гітлерівських грабіжників» відтворив правдиву
картину тогочасних подій у націоналістичному лігві:
«В історичні вересневі дні 1939 року націоналістична
зграя кинулася щосили тікати на захід, за Сан, під
опіку свого берлінського хлібодавця... Діставши від гіт¬
лерівського уряду на осідок старовинне польське місто
Краків, ця мерзота почала гострити зуби на українські
землі, злісно, з лютою ненавистю поглядаючи на той
бік річки Сану, де пишно розцвітало нове життя ви¬
зволеного народу. Озброєні і обмундировані своїми
повелителями націоналістичні громили походжали на-
пиндючені зруйнованими вулицями польських міст, гор¬
ді тим, що їм дозволено обідати в ресторанах, де
обідають їхні німецькі пани. Мерзенні лакеї Гітлера
докотилися до самого краю морального падіння».
1 Тернопільський облпартархів, фонд І, опис І «а», справа 2, с. 61.
2 Шлепаков А М. В роки зростання воєнної небезпеки (1929—
1940). К., Політвидав України, 1963, с. 41.
44
Так було. «Краківський» період діяльності ОУН —
з вересня 1939 року до нападу фашистів на Країну
Рад — це суцільний шлях ганебної зради, душогубства
і запроданства, агентурної співпраці з нацистським на¬
їзником, підступних убивств і злочинів.
Возз’єднання західних областей України з Радян¬
ською Україною на першому етапі викликало серед
націоналістів розгубленість. Але вже у вересні — жовтні
1939 року за допомогою гітлерівців у Кракові було ство¬
рено новий центр антирадянської підривної роботи.
Очолив його звільнений німцями з тюрми Степан Бан-
дера, який скористався з того, що Андрій Мельник та
його найближче оточення перебували в Берліні та
Римі.
Основним завданням центру було створити в захід¬
них областях України широко розгалужене оунівське
підпілля, збирати й передавати гітлерівцям військову
та політичну інформацію про становище в радянському
тилу, підготувати збройний заколот у Галичині та на
Волині одночасно з нападом гітлерівської Німеччини
на Радянський Союз.
Майже через двадцять років після цих подій колиш¬
ній керівник націоналістичного підпілля на Україні Ва¬
силь Кук, він же «полковник Коваль», «Леміш»,
«Юрко», «Медвідь», писав: «Активна співпраця ОУН з
німецькими фашистами до Великої Вітчизняної війни
і під час її привела до страшних спустошень нашого
краю, до великих жертв, яких український народ ніколи
не зможе забути». І це — висловлювання людини, яка
сама на той час особисто брала участь у керівництві
підпільною роботою проти Радянської влади і тому
була добре обізнана з закулісними зносинами «зверхни-
ків» ОУН і гітлерівців.
Користуючись підтримкою адміністрації генерал-гу¬
бернаторства, вже в листопаді 1939 року провід ОУН
приступив до поширення організаційної мережі на
Холмщині, Перемишльщині та Люблінщині. Одним
з першочергових завдань, що ставились на той період
керівництвом організації, була ідеологічна обробка
учасників ОУН у профашистському антирадянському
дусі та створення поблизу кордону так званих «опорних
пунктів», за допомогою яких у західні області УРСР
можна було б нелегально переправляти агентуру абверу
та гестапо з числа українських націоналістів.
45
На зустрічах учасників організації в окупованій нім¬
цями Польщі вивчалася антикомуністична література,
методи підривної роботи на радянській території, пра¬
вила конспірації. Підготовка учасників ОУН велась
в такому напрямі, щоб вони на перший заклик своїх
верховодів були готові взяти участь у війні проти Краї¬
ни Рад на боці гітлерівців.
Правдиво відтворив «краківську атмосферу» .Іван
Михалинюк, добре відомий в оунівських колах під псев¬
донімами «Крицяний», «Гірський», «поручик Малий»:
«Пригадую 1939 рік — напередодні нападу гітлерівської
Німеччини на Радянський Союз, коли у Кракові скуп-
чилось чимало українських націоналістів, що втекли із
Західної України або прибули з Німеччини та інших
країн. Було створено цілу систему різних українських
бюро, комітетів і таборів, де перебували українці. На
чолі цих інституцій стояли Осип Бойдунник, Роман
Сушко, Володимир Кубійович та багато інших німецьких
слуг, які мали безпосередній контакт з представниками
німецької воєнної розвідки «Абверштелле-Краків» пол¬
ковником Бізанцем та майором фон Тарбуком. За їх
завданням Сушко, Кубійович, Бойдунник підбирали від¬
повідних членів ОУН і, обплутавши їх облудною
націоналістичною пропагандою, направляли на
вул. Бемську, № 26, на конспіративну квартиру «Абвер-
штелле». Звідти різними шляхами члени ОУН, уже як
німецькі агенти, йшли на Україну для проведення шпи¬
гунської та диверсійної роботи, а також для підготовки
націоналістично настроєних елементів, які з початком
війни виступили б проти Радянської влади. Таким чи¬
ном українські націоналісти брали безпосередню участь
у підготовці німцями нападу на Радянський Союз» *.
«Ще восени 1939 року «чолові діячі» ОУН,— свід¬
чить активна націоналістка Юлія Луцька,— прийняли
рішення про організацію діяльної підривної роботи про¬
ти Радянської влади. В цілях збереження своїх кадрів
провід ОУН, починаючи з кінця 1939 року, почав стя¬
гувати активні сили націоналістів на територію гене¬
рал-губернаторства. У листопаді 1939 року я, перебу¬
ваючи на Волині, також одержала наказ нелегально
перебратися у Краків, де встановила зв’язок із керів¬
ництвом ОУН. Українські націоналісти віддавна були
1 Михалинюк І. Не можна мовчати. Км 1962, с. 12—13.
46
агентурою Німеччини. Тому не викликав подиву той
факт, що німці в 1939 році дали притулок українським
націоналістам, утримували ОУН на свої кошти, озброїли
та заохочували оунівців до боротьби з Радянською
державою..; У період підготовки Німеччини до війни
проти СРСР українські націоналісти були прямою аген¬
турою Німеччини».
А ось яку збірнику «Ті, що канули в пітьму» описує
тогочасне становище в оунівському кублі в Кракові
Л. Павлишин. У жовтні 1939 року він виїхав до гене¬
рального губернаторства, де працював директором шко¬
ли і займався оунівською діяльністю. «Українські націо¬
налісти,— пише Павлишин,— захоплювалися німецьким
нацизмом та італійським фашизмом, плазували перед
ними. У Кракові, в приміщенні бандерівського крайово¬
го проводу, по вулиці Зеленій, 22, постійними гістьми
були гітлерівські офіцери, в тому числі і гестапівці».
У 1940 році, в погодженні з німецькою розвідкою,
головний провід ОУН створює в Кракові горезвісну
СБ — «Службу безпеки», яка дещо пізніше, під час
окупації гітлерівцями західних областей Радянської
України, причинилася до. масових убивств тисяч невин¬
них людей — українців, росіян, поляків, євреїв. На чолі
СБ Бандера поставив свого найближчого послідовника,
агента гестапо М. Лебедя, якого полковник Е. Штоль¬
це влучно називав «слугою Бандери». Заступником
Лебедя був запеклий терорист Микола Арсенич, він же
«Михайло», «Григор». Коротку, але влучну, характери¬
стику Арсеничеві дав один із його колишніх друзів
по Кракову: «Григор» уважається найлютішим діячем
оунівського проводу. Він не рахується ні з якими по¬
м’якшуючими обставинами і не знає інших заходів
впливу або покарання крім фізичного знищення».
Одержавши таких «шефів», СБ з перших днів свого
заснування діяльно співпрацювала з краківськими фі¬
ліями абверу і гестапо. Вся зібрана оунівцями шпигун¬
ська інформація, що надходила з західних областей
УРСР, передавалась німцям.
СБ постійно доповідала фашистам про становище
у польському патріотичному підпіллі, куди есбісти за¬
силали своїх провокаторів, видавала гестапо осіб, яких
оунівці вважали комуністами. Всіх їх, як правило,
арештовували і фізично знищували. Практикою СБ ста¬
ли терор і залякування* звірячі катування і тортури
47
допитуваних жертв, таємні вбивства своїх противників,
а здебільшого ні в чому не винних людей.
«СБ були надані широкі права,— писав М. Степа¬
няк.— Вона мала право на власний розсуд проводити
арешти учасників організації до членів головного про¬
воду включно. СБ мала право без суду розстріляти
будь-якого члена організації, не кажучи вже про інших
людей, що вона і робила. Практична робота СБ була
зведена до поголовного знищення цілих родин, у тому
числі дітей і стариків, коли есбісти вважали, що хоч
один з членів родини є ворогом ОУН... Користуючись
цим, СБ займалася пограбуванням населення, зводила
особисті порахунки під виглядом боротьби з «ворогами
ОУН». З нападом гітлерівців на СРСР Бандера і Ле¬
бедь мріяли перенести злочинну терористичну практику
СБ на Україну».
Численні документи, що зберігаються у радянських
архівах, переконливо і незаперечно свідчать про те, що
СБ, разом з усією Організацією українських націоналі¬
стів, у 1940—1941 роках на землях окупованої німець¬
кими фашистами Польщі була своєрідним придатком
гітлерівської розвідувальної та поліційно-каральної ма¬
шини.
Яскраво описує ставлення оунівців до своїх геста¬
півських хазяїв дружина одного з оунівських зверхни-
ків — бандерівця Володимира Горбового — Анна Горбо-
ва, яка у 1940 році, так би мовити, зблизька спостері¬
гала в Кракові «політичну кухню» оунівської верхівки.
«Провід націоналістів почав відкритий торг долею ук¬
раїнського народу, а точніше — завершення продажу.
«Нам потрібно офіційних переговорів з німецьким
командуванням і гестапо»,— сказав тоді Володимирові
Горбовому Степан Бандера».
За свідченням Горбової, у зустрічі з німцями, яка
незабаром відбулася на квартирі різьбяра Лібінга, взя¬
ли участь шеф краківського гестапо Гейм і його по¬
мічник, а також члени бандерівського керівництва Во¬
лодимир Горбовий, Роман Шухевич, Микола Лебедь,
Ярослав Ста рух.
Незважаючи на розбіжності з питань тактики в ан-
тирадянській діяльності, націоналісти завжди були єди¬
ними там, де йшлося про зв’язки з гітлерівцями. Саме
тому в дальших «нарадах» оунівців з представниками
німецьких окупаційних властей у Кракові взяли участь
48
«представники інших партій» — Андрій Лівицький \ Ва¬
силь Мудрий 2, Дмитро Паліїв3.
А. Горбова наводить текст телеграми, надісланої її
чоловіком у Берлін під час цих «нарад»: «Великий
фюрер. Ми засилаємо тобі привіт іменем усього україн¬
ського народу. Заявляємо тобі свою відданість і вір¬
ність. Хайль Гітлер! Володимир Горбовий». «...Так
виглядали дії закордонного проводу ОУН напередодні
другої світової війни,— підсумовує А. Горбова.— Люди,
які не мали нічого спільного з народом, які були за-
'клятими ворогами його щастя, торгували ним заради
особистої користі».
Але німці не поспішали вести «офіційні переговори»
з оунівською клікою.
Факт, що гітлерівці підтримували зв’язок з організа¬
цією лише на рівні працівників гестапо і військової
розвідки, звичайно, не міг не впасти у вічі деяким тве¬
резо мислячим націоналістам.
Частина націоналістів розуміла, що фашисти вва¬
жають їх за людей нижчої якості, ставляться до оунівців
як до своїх платних інформаторів і агентів. Розу¬
міла, але продовжувала служити своїм господарям. Про
це, зокрема, відверто писала Ю. Луцька, яка у 1939—
1941 роках виконувала деякі важливі завдання Бандери
і його оточення.
«ОУН вважала німців своїми союзниками у бороть¬
бі за повалення Радянської влади,— згадує Луцька,—
бо всі ми мріяли одержати з рук німців «самостійну
Україну». Тому ОУН намагалася будь-якими методами
довести свою відданість німцям, допомагати їм у бо¬
ротьбі з СРСР... ОУН пишалася співпрацею з німцями,
які, на думку організації, були здатні розгромити СРСР,
на що всі ми надіялись.
У 1940 році в Кракові Бандера вів переговори з
представниками німецьких військових кіл. У результаті
було досягнуто угоди про активну допомогу німцям.
Треба зауважити, що й надалі ОУН підтримувала зв’я¬
зок тільки з вермахтом (йдеться про представників
1 А. Лівицький — голова емігрантського петлюрівського «уряду»
УНР (Української Народної Республіки).
2 В. Мудрий — віце-маршал сейму буржуазної Польщі, керівник
Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).
3 Д. Паліїв — голова так званого «Фронту національної єдності» —
націоналістичної організації фашистського типу.
49
фашистської військової розвідки — абверу, безпосеред¬
ньо підпорядкованих військовому командуванню.—
К Д.) та гестапо, а не з урядовими колами Німеччини,
що зайвий раз свідчить про те, що німці не надавали
серйозного значення ОУН, а тільки військові служби
тимчасово використовували організацію для боротьби;
з Радянським Союзом».
Поруч з ОУН на утриманні фашистського рейху пе¬
ребували й інші націоналістичні угруповання, наприк¬
лад, УНО — Українське національне об’єднання,
створене у Берліні за сприянням гестапо через кілька
місяців після приходу Гітлера до влади. Спочатку УНО
було невеликим угрупованням і намагалося виступати
в ролі культурно-освітнього осередку українців у Ні¬
меччині. На кінець 1937 року об’єднання нараховувало
лише 44 учасники Але починаючи з 1938 року, в зв’язку
з форсуванням підготовки Гітлера до війни і посиленим
пошуком серед емігрантів майбутніх учасників «п’ятої
колони», німецькі спеціальні служби, як зазначав М. Сте¬
паняк, «були зацікавлені в зміцненні УНО, яке, не ви¬
суваючи відкрито політичних гасел, могло офіційно кон¬
тактувати свою роботу з фашистами».
Гітлерівці дозволили УНО видавати газети «Голос»
і «Український вісник» та активно використовували об’¬
єднання для профашистського впливу на українців, що
перебували в Німеччині, створення громадської думки
про користь «союзу» українських націоналістів з фа¬
шистами, проведення провокаційних антирадянських
або антипольських кампаній, які, в силу відповідних
урядових угод, німецькі офіційні органи не могли вести
від свого імені.
«Разом з тим,— згадував М. Степаняк,— посилення
УНО було вигідне проводові ОУН. Зміцнюючи УНО,
ОУН мала на увазі охопити своїм впливом широкі маси
українців у Німеччині й створити, таким чином, відпо¬
відний кістяк. Німці заохочували політику ОУН щодо
УНО, так як через УНО ОУН фактично легалізувала
себе в Німеччині».
Підтримка з боку гітлерівців і проводу ОУН сприяла
значному росту УНО, яке на кінець 1939 року нара¬
ховувало вже більше 40 філій і гуртків. У цей час керів¬
ництво ОУН у своїх офіційних виданнях почало рек¬
ламувати УНО, наказуючи членам організації вступати
до цієї оунівсько-гестапівської прибудівки та засновува*
50
ти так звані філії УНО у містах і селах окупованих нім¬
цями Польщі й Чехословаччини.
На чолі УНО стояв колишній петлюрівець та агент
гестапо підполковник Тиміш Омельценко. У Празі, Від¬
ні, Гданську, Райхенберзі, Граці, Берліні та інших міс¬
тах було створено філії УНО. Безпосередній нагляд за
філіями, а фактично і керівництво ними здійснювали
місцеві управління СД і гестапо.
Виконуючи завдання фашистського керівництва,
«зверхники» УНО перед нападом Німеччини на СРСР
приділяли велику увагу справі мобілізації своїх учас¬
ників на посилену працю для зміцнення військово-еко¬
номічного потенціалу рейху, відвертої профашистської
агітації, виховання членів УНО у дусі покори та від¬
даності «дружній Великонімеччині» та її ватажкам.
Славослів’я Гітлерові на зборах, нарадах, засідан¬
нях гЬловної управи і філій УНО не знало меж. Зо¬
крема, гуртки УНО, як правило, влаштовували вечори-
на день народження фюрера. Розповідаючи про підго¬
товку одного такого вечора, учасник УНО у листі до
свого приятеля Богдана Карпевича писав з німецького
так званого «табору праці»: «Ми разом з Палієм, Го¬
дованцем, Кузевим та Климовичем працюємо в канце¬
лярії табору... Готовимо вечір на день уродин Гітлера,
буде хор з українськими піснями під кермою Волошина.
Слава Україні! Мирон».
Послідовно впроваджуючи в життя принципи фа¬
шистської расової політики, головна управа УНО ут. зв.
«Обіжнику УНО у справі членства» попереджала, що
«членами УНО бути не можуть ні поляки, ні москалі,
ні жиди, ні пів-жиди». Учасниками УНО не могли стати
і «жінки українців — польки і московки», а також
українці, що одружилися з жінками інших націонала
ностей. Разом з тим цікаво відзначити, що послідовники
нацистів не заперечували проти поріднення членів УНО
з «правдивими арійцями». (До речі, сам голова УНО
Омельченко був одружений з німкенею).
З метою «виховати з українців добрих членів ні¬
мецької держави», а також маючи на увазі підготовку
кадрів оунівських квіслінгів на випадок окупації тери¬
торії України, гітлерівці в травні 1940 року дозволили
націоналістам створити на терені генерал-губернатор¬
ства так званий УЦК — Український центральний комі¬
тет (з місцем перебування у Кракові). Комітетові були
51
підпорядковані т. зв. «низові клітини» — українські допо-
могові комітети — УДК у Холмі, Перемишлі, Саноку
та ін. Усього у 1940—1941 роках у генерал-губерна¬
торстві було створено 26 УДК, 41 районну делегатуру,
109 волосних делегатур та 965 «мужів довір’я» у селах.
Керівником (провідником) УЦК гітлерівці призначили
свого агента, професора географії В. Кубійовича.
У жовтні 1970 року націоналістичні безбатченки за
кордоном урочисто відзначили сімдесятиріччя Кубійо¬
вича. На його честь у Нью-Йорку було влаштовано
урочистий банкет, на який прибули жовто-блакитні не¬
добитки з багатьох міст США та Канади. Немало тостів
було виголошено за «видатного національного діяча»,
«талановитого науковця», нинішнього голову «Науково¬
го товариства ім. Т. Г. Шевченка». Та не випадково
гості уникали згадок і тостів за Кубійовича — провід¬
ника УЦК, Кубійовича — фашистського лакузу і запро¬
данця. А шкода...
«Володимир Кубійович — шпигун із стажем,— писав
про новоявленого «фюрера» Ярослав Галан.— Уже за
десять років перед маршем Гітлера на Варшаву прі¬
звище цього «географа» було оздобою картотеки, що
спочивала в секретних сейфах німецької розвідки. Умови
роботи були ідеальні для Кубійовича. Працюючи в кар¬
тографічному відділі Краківського університету, він мав
повну можливість користуватись не тільки бібліотечни¬
ми матеріалами, але й влаштовувати екскурсії по всій
тодішній Польщі — від Кракова й Катовіц аж до річки
Збруч. Результати дослідів молодого агента шпигун¬
ського ремесла тут же мандрували до Берліна й там
перетворювались на карти німецького генерального
штабу».
У складі УЦК були різні так звані референтури та
«освідомний» відділ, якому було доручено збирати по¬
літичну інформацію для гестапо. Було також дві колегії
в справах греко-католицької та православної церкви,
через які німці забезпечували вплив на духовенство
і віруючих. «Освідомний» відділ та обидві колегії, як
писав В. Кубійович у газеті «Українські щоденні вісті»
в липні 1941 року, «підлягали безпосередньо провідни¬
кові УЦК». При Комітеті було створено також своє
видавництво, видавалася газета «Краківські вісті».
Фінансування УЦК повністю забезпечували німці.
Характеризуючи бюджет УЦК на 1940—1941 рік, який
52
становив 2,5 мли. злотих, В. Кубійович відверто писав,
що «УЦК і УДК крім добровільного оподаткування
(фондів, що стягалися з українського населення.—
/(. Д.) користав з дотацій уряду» К Крім грошей УЦК
діставав від німців і іншу допомогу у вигляді різних
речей, продуктів харчування і т. п.
Керівні посади в УЦК і УДК зайняли оунівці —
агенти гестапо й абверу. Так, головою УДК в Любліні
був фашистський колабораціоніст Володимир Тимцю-
рак, у Холмі — агент гестапо Леонід Мостович, орга¬
нізаційну референтуру Холмського УДК очолював агент
абверу Башук. В УДК в Холмі було, наприклад, 12 офі¬
ційних працівників, що одержували платню з фондів
окупаційної адміністрації. Приблизно таку ж кількість
платних працівників утримували УДК Грубешова, Са-
нока, окупованої німцями частини Перемишля.
Своєрідними прибудівками, або так званими «секці¬
ями» УЦК — УДК, були «Українське освітнє товариство»
(яке, на думку націоналістів, «мало об’єднати різні
культурні спілки, хати-читальні, клуби»), «Жіноча служ¬
ба України» і «Об’єднання праці українського студент¬
ства», що повинні були забезпечити вплив УЦК на жі¬
нок і студентство.
Одержавши за допомогою ОУН у своє розпоряджен¬
ня представників УЦК в містах і волосних центрах на
загарбаній території східної Польщі, гітлерівська оку¬
паційна адміністрація максимально використовувала
цей апарат в інтересах продовження війни в Європі та
підготовки до злочинного нападу на СРСР.
Постачання сільськогосподарських продуктів для ні¬
мецької армії та всебічна підтримка гітлерівської гра¬
біжницької господарської політики, будівництво вій¬
ськових опорних пунктів та численних аеродромів, з
яких було завдано підступного удару по Радянській
країні, утримання в спеціальних таборах та ідеологічна
підготовка ворожих елементів, так званих «утікачів» із
визволених Радянською Армією західноукраїнських зе¬
мель, організація військових підрозділів націоналістів
у складі вермахту, масове вивезення української моло¬
ді на каторжні роботи до Німеччини, активна профа¬
шистська пропаганда — такий зміст зрадницької діяль¬
ності націоналістів з УЦК.
1 «Українські щоденні вісті», 1941, ЗО липня.
53
З метою поширення фашистського впливу на укра¬
їнську інтелігенцію УЦК організовував зустрічі націо¬
налістів з німцями, різного роду «збори фахівців», на
яких нацистські ляндвірти і крайсгауптмани 1 виступали
з закликами — збільшити здачу сільськогосподарських
продуктів для «воюючого вермахту», проголошували
свої плани перебудови сільського господарства і місце¬
вої промисловості виключно в інтересах фашистського
рейху.
Використовуючи одержані від гітлерівців грошові
фонди, В. Кубійович намагався поширити вплив УІДК
на українську молодь генерал-губернаторства, прищеп¬
лювати їй націоналістичну ідеологію, ненависть до кому¬
ністів. Для цього в 1940—1941 роках було створено
десятки «куренів молоді», «куренів юнацтва», у яких про¬
йшла «вишкіл» сотні націоналістичних вихованців. Для
підготовки «провідників» молоді УЦК влаштував спе¬
ціальні курси, на які оунівське керівництво виділило
своїх пропагандистів. УЦК доклав рук і до підготовки
кадрів гітлерівських квіслінгів для районів Радянської
України, які планували окупувати фашисти. Для цього,
за домовленістю з німецькими урядовими колами, було
створено «адміністраційні курси» для урядовців. Чима¬
ло випускників цих курсів прибули пізніше на Україну
в німецькому обозі й стали бургомістрами, старостами,
керівниками управ.
З перших днів окупації Польщі гітлерівська адміні¬
страція за допомогою УЦК залучила націоналістів до
служби у так званій «українській поліції», яка знесла¬
вила себе кривавими розправами над польськими та
українськими патріотами, брала участь у ліквідації ти¬
сяч євреїв, разом з військами СС веда боротьбу з пар¬
тизанами.
Гітлерівці позитивно оцінювали бандитів з «україн¬
ської поліції» і, готуючись до нападу на СРСР, виріши¬
ли створити певний резерв кадрів цієї поліції. Для цього
восени 1940 року в Холмі і Перемишлі було створено
дві поліційні школи. Ініціатором створення шкіл був
крайсгауптман (керівник повіту) у Холмі офіцер-СД
Гагер. Головний провід ОУН відрядив туди багатьох
учасників організації: Керівниками й викладачами тут
1 Керівники фашистських господарських і окупаційних органів
у повітах і округах
54
були офіцери гестапо Мюллер, Рідер, Вальтер, а також
оунівці Торбич, Красицький та інші.
Школи поліції закінчило близько 400 чоловік. У лю¬
тому—травні 1941 року у Холмі фашисти організували
«вишкіл комендантів». Туди мали доступ тільки керівні
кдари ОУН. Пізніше, під час гітлерівської окупації, вони
очолили поліційні станиці у Львові, Станіславі, Дрого¬
бичі, Стрию, Самборі.
Не називаючи прізвищ оунівців — керівників полі-
ційних підрозділів, що там вчилися, газета «Львівські
вісті» 13 листопада 1941 року писала: «До вишколу
прийшли люди з великим, потрібним у цій професії жит¬
тєвим досвідом. Один прийшов туди як правник і жур¬
наліст, другий — як професор, старшина УГА, інший
був австрійським та українським старшиною, а ще ін¬
ший одержав старшинський вишкіл у чеській армії, ви¬
робляв воєнне діло у чужоземній легії й брав участь
у боях в Карпатській Україні».
Як бачимо, «кадри» поліційних «комендантів» справ¬
ді заслуговували довір’я своїх хазяїв! І гітлерівці не
помилились. Фашистські іуди з «української поліції»
кров’ю кращих синів України віддячили окупантам за
«науку і досвід».
Зрозуміло, що біля колиски створення УЦК стояла
гітлерівська розвідка та її агентура з числа націоналіс¬
тів. «Опікуном» УЦК, його «хрещеним батьком» був
нацистський розвідник полковник Альфред Бізанц, якому
фашистський гауляйтер Польщі Ганс Франк доручив
безпосереднє керівництво «українськими справами». За
словами члена президії створеного націоналістами
22 червня 1941 року у Кракові так званого «Україн¬
ського національного комітету» Василя Іваниса, «пол¬
ковник Бізанц, який раніше був у січових стрільцях,
тепер був головним зв’язковим між німцями і укра¬
їнцями».
Бізанц особисто керував організаційною роботою
УЦК, розставляв і затверджував керівні кадри комітету
і місцевих УДК, вирішував, хто з націоналістичних кола¬
бораціоністів гідний займати ту чи іншу посаду *. Для
керівництва УЦК, ОУН та іншими націоналістичними
осередками, що осіли у генерал-губернаторстві, полков¬
ник заснував у Кракові свою канцелярію. Постійними
1 ЦЛДИчР УРСР, фонд 3833. опис 1, справа 74, с. 77—79, 81—82.
відвідувачами Бізанца були оунівські «зверхники» Бан¬
дера, Сулятицький, Лебедь, Врецьона та інші.
За дорученням А. Мельника Бізанцеві у виконанні
його місії щодо створення УЦК активно допомагали
члени ПУНу Осип Бойдунник і Роман Сушко.
Останній, перебуваючи в кінці 1918 року в Києйі,
був призначений Коновальцем командиром дивізії т. з.
«осадного» корпусу січових стрільців та несе особисту
відповідальність за жорстоке катування*і розстріли ро¬
бітників заводу «Арсенал». Пізніше командував одні¬
єю з банд отамана Тютюнника. Після розгрому банди¬
тизму на Україні втік до Польщі, а потім до Німеччи¬
ни, де назавжди зв’язав своє життя з німецькою роз¬
відкою.
Прибувши на початку 1940 року до Кракова, Сушко
найменше займався організаційною роботою, хоч, згідно
з наказом Мельника, був призначений на високий у на¬
ціоналістичній ієрархії пост «провідника» ОУН у гене¬
рал-губернаторстві. ,Головні зусилля Сушка були скеро¬
вані на виконання наказів полковника Бізанца. Воно
й не дивно, адже основні «гонорації» у марках і оку¬
паційних злотих надходили до кишені спритного полков¬
ника саме від Бізанца і начальника фінансової частини
розвідувального органу «Абверштелле-Краків».
Один із оунівських зв’язкових, який протягом кількох
-днів літом 1940 року у Кракові чекав на зустріч із
Сушком для одержання організаційних настанов і, так
й не дочекавшись, «вернувся до місця постою», так до¬
повідав своєму «провідникові» про свої марні нама¬
гання:
— У вівторок пан полковник з двома німецькими
офіцерами дуже раненько виїхав з міста. «Карпо» (охо¬
ронець Сушка і мій шкільний товариш) сказав мені,
що вони поїхали до Перемишля, де мають зустріти
одного нашого бойовика, що ходив на тамту сторону
кордону, виконуючи досить важливе доручення німців.
Назад приїхали вони аж вночі.
— У середу пан полковник о десятій годині пішов
до канцелярії Бізанца і був там до четвертої години.
Ввечері мене не прийняв, бо, як сказад «Карпо», до
Сушка приїхала якась панна із Відня.
— У четвер пан Сушко з квартири не виходив. «Не
до справ зараз,— сказав «Карпо»,— відпочивають і бав¬
ляться з панною». Перебуваючи коло помешкання пана
56
полковника, бачив, як «Карпо» двічі ходив до ресторану
за міцними напоями.
— У п’ятницю ранком за паном полковником заїха¬
ло авто. За кермом сидів якийсь німецький лейтенант.
Я знову чекав на Сушка коло будинку. Але на моє
вітання він не обізвався і сів до машини. Коли вони
від’їхали, вийшов «Карпо» та сказав, що подалися до
Холма. За вказівкою Бізанца там мала бути організо¬
вана станиця української поліції... «З оцим я й повер¬
нувся додому, не дочекавшись пана полковника»,— за¬
кінчив свою доповідь оунівський зв’язківець.
Отакими були краківські будні націоналістичних
«провідників», які, базікаючи перед «рядовим членст¬
вом» про «святі ідеали націоналізму», на ділі були зай¬
няті виконанням доручень фашистської розвідки, гуль¬
нею та пиятикою. Сушко в цьому відношенні не був
винятком.
Член проводу Степан Сулятицький — керівник вій¬
ськової референтури ПУН — брав діяльну участь
у формуванні УЦК та УДК, у просуванні в комітети до¬
вірених оунівців. Саме в той час, з весни 1940 року, він
працював особистим консультантом начальника «Аб-
верштелле-Краків» (підгрупа II) підполковника Ернста
цу Ейкерна.
Потрапивши у полон у 1945 році, А. Бізанц розпо¬
вів: «Український центральний комітет був основним
джерелом розвідувальної інформації. Керували цим ко¬
мітетом агенти абверу — українські націоналісти доктор
Кубійович та його заступник Паньківський. Крім
того, в 40 місцевих комітетах генерал-губернаторства,
які підпорядковувались Кубійовичу, також керували лю¬
ди, що підтримували безпосередні агентурні контакти
з місцевими відділами гестапо і абверу, інформуючи
ці відділи про ситуацію на їх території» 1.
Однак як не вислужувались, як не вітали націона¬
лістичні блюдолизи своїх протекторів, які «імпрези» та
«вечірки» в їхню честь не організовували, якими улес¬
ливими словами та оплесками не нагороджували В. Ку¬
бійович, О. Бойдунник та іже з ними Г. Франка, А. Бі¬
занца та інших гітлерівських колонізаторів окупованої
Польщі, нацистське керівництво ухилялось навіть від
обговорення з ними будь-яких політичних проблем. Нім¬
1 Даниленко С. Т. Дорогою ганьби і зради. (Історична хроні¬
ка). К-, «Наукова думка», 1970, с. 225.
57
цям ішлося лише про використання УЦК, ОУИ та ін¬
ших націоналістичних осередків в інтересах своєї роз¬
відки і пропаганди, посилення військово-економічного
потенціалу рейху в умовах воєнного часу.
«Заохочуючи пронімецьку політику В. Кубійовича,—
згадував М. Степаняк,— фашисти відмовлялись гово¬
рити з ним про політичні питання. І як умову зустрічей
з представниками УЦК у 1940 році висунули гасло —
«кеіпе роїііік» , тобто «жодної політики». Виходячи
з настанов верховод генерал-губернаторства, керівнице
тво комітету 29 листопада 1940 року у газеті «Краківсь¬
кі вісті» було змушене прилюдно проголосити свій девіз:
«З обсягу діяльності УЦК виключена всяка політика».
Таким чином, УЦК та його периферійні органи, по
суті справи, були позбавленими будь-якої влади аген¬
турними та господарсько-економічними придатками ні¬
мецької адміністрації генерал-губернаторства, що ді¬
яльно використовувалися загарбником для профашист¬
ської, антирадянської обробки українського населення
та підготовки до нападу на СРСР.
«ДЕРЖАВНИЦЬКА» ПРАКТИКА МОГИЛЬНИКІВ
Крім ОУН, що була основною силою націоналістів,
і використовуваних нею УНО та УЦК, на окупованих
фашистами територіях у 1939—1941 роках перебували
також петлюрівці з їх самозваним урядом УНР, укра¬
їнські монархісти, очолювані гітлерівським ставлеником
Павлом Скоропадським, та немало лідерів інших анти-
радянських «партій» та угруповань.
І хоч усі націоналістичні «вожді», «фюрери» і ота¬
мани виступали з відвертою антирадянською платфор¬
мою, єдності серед них не було. ОУН звинувачувала
гетьманців у «бездіяльності і розкладі», гетьманці вва¬
жали оунівців «авантюрниками і бандитами», а гетьман¬
ці й оунівці разом паплюжили петлюрівців. І так без
кінця. Не було єдності і в самій Організації українських
націоналістів. Дуже влучну оцінку «міжпартійним від¬
носинам» жовтоблакитників у паризькій газеті «Україн¬
ське слово» в січні 1962 року дав один із найстаріших
учасників УВО—ОУН Дмитро Андрієвський:
«Екскурс у минуле свідчить, що в самому нашому ха¬
рактері є внутрішня гризня. В далекому минулому
гризлися князі, пізніше сварилися гетьмани, ще пізніше
отамани, а тепер сваряться і готові перегризти один од¬
ному горло організації, партії, вожді... І чим далі стає
більше партій та організацій, ця гризня набуває більш
загрозливого характеру. Чим більше ми відриваємось
від України, тим ця гризня страшніша. І від гризні
організацій, партій, від гризні політичної перейшли до
особистої, більш того, до фізичних наскоків, щоб силою
зігнати свою злість. Дійшло до пасквілів, анонімних
листів, погроз, а це негативно впливає на еміграцію.
І навіть ті люди, які вірили нам і в тяжкий час були
-з нами, бачать, як ми замість ідейного горіння тліємо,
коптимо, а від цього тільки чад і сморід».
Таким був стан антирадянської еміграції після гро¬
мадянської війни, таким він залишився у 1939—1941 ро¬
ках, не змінився він і сьогодні. Звертаючись ще раз до
становища в таборі українських націоналістів перед
війною, треба відразу ж застерегти, що взаємна компро¬
метація, чвари і вбивства у націоналістичному кублі
не мали під собою якихось вагомих політичних мотивів,
а були викликані намаганням відповідних угруповань
або окремих «зверхників» усунути своїх політичних
близнюків, довести гітлерівським . протекторам нездат¬
ність та некомпетентність тих чи інших націоналістич¬
них лідерів керувати еміграцією і, навпаки, всіляко ре¬
кламувати особисту відданість нацизмові, наявність
у своєму таборі великої кількості фанатиків, здатних
виконувати будь-які вказівки фашистів.
Не вдаючись до розгляду становища в дрібних на¬
ціоналістичних партіях і організаціях, які дуже мало
впливали на становище української еміграції, зупини¬
мось тільки на характеристиці таких контрреволюційних
угруповань, як ОУН і, коротко,— «Союз гетьманців-
державників».
Ворожнеча, особисті сутички, таємні вбивства своїх
організаційних конкурентів були характерні для УВО—
ОУН з часу її заснування. Проте вони значно посили¬
лись з 1938 року, після вбивства Є. Коновальця у Рот¬
тердамі.
У жовтні—листопаді 1939 року в Кракові, під криль¬
цем гітлерівської розвідки, збирається велика група
націоналістів, що втекли із західних областей УРСР
або були звільнені гітлерівцями з в’язниць під час на¬
ступу, на Польщу. Опинившись на волі та побачивши
59
відберте загравання німецьких розвідувальних служб
(які, до речі, своєчасно зрозуміли потенціальні можли¬
вості націоналістів в ролі шпигунів і диверсантів в ра¬
дянському тилу), оунівські верховоди відчули себе як
риба у воді.
І саме тут серед оунівського активу почали виплива¬
ти старі особисті порахунки, ворожнеча, посилюється
боротьба за керівні місця у проводі, за право виступати
перед гітлерівцями від імені всієї організації. В першу
чергу на провідні місця претендувала група оунівських
ватажків і терористів — учасників відомого вбивства
міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, очо¬
лювана С. Бандерою, М. Лебедем, Я. Раком, М. Кли-
мишиним, які вже в кінці 1939 року зав’язали агентурні
контакти з гестапо і абвером.
У розмовах з працівниками нацистської розвідки,
і зокрема з А. Бізанцем, Бандера і Лебедь звинувачу¬
вали А. Мельника в некомпетентності у керівництві під¬
піллям, інертності, наявності в його оточенні колишньої
польської агентури. Бандера висунув обвинувачення в
співпраці з «двійкою» 1 членів ПУНу Я. Барановського,
О. Сеника, передачі польській поліції архівів ОУН та ін.
Об’єктивність дослідження вимагає ствердити, що
обвинувачення Бандери в співпраці Сеника і Баранов¬
ського з польською контррозвідкою мали цілком реальну
основу. Так, до таємного листа радника міністерства
внутрішніх справ Польщі А. Келлера від 11 липня
1936 року за № РВ 275(20,4)36, що був адресований
керівникові слідчого відділу окружного суду у Львові
для використання в слідстві в справі групи заарешто¬
ваних учасників ОУН, додавалися одержані «двійкою»
від своїх агентів копії матеріалів з так званого «архіву
Сеника». У цих дуже важливих на той час документах
були розшифровані прізвища, псевдоніми, становище,
місце перебування 62 активних учасників ОУН, місти¬
лась важлива інформація про стан в організації, умови
конспіративного зв’язку між членами ОУН.
Боротьба Бандери і його оточення за першість в
ОУН, що велася в стилі мюнхенських шабашів нацистів,
швидко загострюється. До неї залучається велика група
націоналістів, що, очікуючи дальших наказів гітлерів¬
1 Другий відділ генштабу — розвідка та контррозвідка буржуазної
Польщі.
60
ців і керівництва проводу, після закінчення воєнних
подій у Польщі зосередилась у м. Піщанах (Словаччи¬
на). Зорієнтувавшись, що Бандеру активно підтриму¬
вали гітлерівці, до нього приєднується ідеологічний ре¬
ферент ПУНу Я. Стецько, який буквально за кілька
тижнів перед розколом в Організації найгучніше з усіх
ура-патріотів ОУН вихваляв А. Мельника х. За завдан¬
ням абверу Бандеру активно підтримав Рико Ярий
(агентурний псевдонім «Консул-2»).
Керуючись правилом «поділяй і пануй», фашистська
розвідка не хотіла допустити об’єднання всіх націоналіс¬
тичних сил. Діяльно підтримуючи на першому етапі
розлам в організації, абвер і гестапо враховували, що
ОУН останні роки роздирали чвари. Нацистські розвід¬
ники знали, що на території Галичини та Волині ви¬
ховались нові профашистські кадри ОУН, які закликали
до більш рішучої терористичної діяльності, до актив¬
нішої підготовки нападу на СРСР, до дійовішої спів¬
праці з німцями. Добре знали вони й провідника тієї
течії Степана Бандеру.
Намагаючись ще міцніше прив’язати і бандерівців,
і мельниківців до розвідувальної колісниці рейху, на¬
цистська розвідка наприкінці 1939—на початку 1940 ро¬
ку підтримувала курс на посилення розбрату в ОУН.
«Ми видали мільйони грошей і вклали несамовиті зу¬
силля, щоб поруч Мельника поставити Бандеру,— за¬
являв шеф поліції безпеки і СД в Ровно Міллер.— Ми
не пожаліємо нічого, щоб створити ще десять Бандер» 2.
Відчуваючи підтримку гітлерівської розвідки і до¬
сить великої групи націоналістичних фанатиків, у січні
1940 року С. Бандера і Ю. Лопатинський виїхали до
Риму, де поставили перед Мельником кілька вимог,
перш за все організаційного характеру. Вони зажа¬
дали для себе і своїх помічників місця в керівництві
ОУН. Мельник відмовився задовольнити ці вимоги. Тоді
Бандера пішов на розкол ОУН. Повернувшись до Кра¬
1 Я. Стецько наприкінці 1939 року передав ПУНу статтю «Дві по¬
статі— Євген Коновалець і Андрій Мельник», у якій іменував
Мельника «найздібнішою Постаттю» та «найвидатнішим Провід¬
ником». Стецько клявся іти за своїм новим «месією» «без позву,
коли Він накаже та в його захист добровільно на смерть!»
(ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 75, с. 3—4).
2 Цит.: Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К-, По-
літвидав України, с. 79.
61
кова, він 10 лютого 1940 року зібрав націоналістичних
зверхників з Галичини. Вони вирішили створити новий
«революційний провід», «вождем» якого й став Степан
Бандера.
Виїзд до Рима мав на меті остаточно завершити
розкол в ОУН шляхом принизливого для Мельника уль¬
тиматуму про фактичну передачу влади в організації
до рук Бандери і його кліки.
- Про зацікавленість абверу в організації такої зустрі¬
чі і поглибленні на цей час розколу в ОУН свідчить
цікавий факт, який розкрили самі бандерівці: Лопатин¬
ський і Бандера, які в січні 1940 року перебували у Кра¬
кові, незважаючи на воєнне становище, за допомогою
Р. Ярого одержали від окупаційних властей паспорти
та інші документи на виїзд до Рима, де тоді під криль¬
цем Муссоліні в комфортабельних апартаментах жив
А. Мельник.
Як згадував М. Степаняк, детально обізнаний з за¬
кулісним боком розколу, розходження між Мельником
і Бандерою не мали принципового політичного харак¬
теру.
«Мельник,— говорив Степаняк,— орієнтувався тільки
на німецький фашизм, ігноруючи роль українських сил
у боротьбі за самостійну державу. Мельниківці весь
час твердили, що створення’ самостійної України мож¬
ливе лише тоді, коли німці виграють війну... Бандерівці
також орієнтувались на Німеччину».
І мельниківці, і бандерівці сприяли фашистам у про¬
веденні окупаційної політики в загарбаній Польщі.
«Створені нацистами загони «Веркшутцу», — згадує
М. Степаняк,— поповнювалися за рахунок як банде¬
рівців, так і мельниківців. Обидві групи ОУН вимагали
від своїх прихильників активної участі у всіх заходах
щодо посилення фашистського військового потенціалу».
«Аналізуючи причини розколу,— стверджував інший
член головного проводу ОУН Олександр Луцький,—
я прийшов до висновку, що основним в розламі орга¬
нізації була боротьба за владу між мельниківцями.
і бандерівцями... ПУН під керівництвом Мельника вже
давно, з першого дня свого існування, був слухняним
знаряддям німців. Головний провід бандерівців також
розумів, що одна ОУН безсила і не зможе домогтися
своїх цілей щодо створення «самостійної України», і то¬
му так само підтримував зв’язок з німцями, одержую¬
62
чи від них допомогу. З часом німці стали все частіше
користуватися послугами бандерівців».
Починаючи з лютого 1940 року,, після створення бан¬
дерівського РП ОУН---так званого Революційного про¬
воду ОУН, між прихильниками Бандери і Мельника по¬
чалася відверта боротьба за поширення свого впливу
на членів ОУН. Взаємні звинувачення в зраді, спів¬
праці з «ворожими агентурами», зловживанні організа¬
ційними коштами, сварки і бійки стали «нормою життя»
націоналістів у Німеччині та в окупованих гітлерівцями
Польщі і Чехословаччині.
І бандерівці, і мельниківці не шкодували помиїв для
характеристики своїх противників. Ось лише кілька
оцінок, даних мельниківцями бандерівцям: «неуки та
баламути»; «анархісти та шкідники»; «дрібні карлики,
що женуться за титлами вождів»; «голодні вовки та
плюгаві варвари»; «послідовники гуляйпільського батька
Махна, які проповідують безвідповідальність, інтриган¬
ство, амбіціонерство, критикоманство та отаманщину» 1.
Наведемо і частину епітетів з характеристики бан¬
дерівцями групи Мельника: «клітка шкідників, що
підриває ОУН знутра»; «група зрадників, що загнізди¬
лась в організації»; «мафія та купка лиховісних
інтриганів»; «провокатори і крамарі, які хочуть жирувати
на організмі народу»; «у верховних кругах мельників-
ської організації панує атмосфера забріханості, фальшу
і облуди» 2.
В одному із своїх численних звернень до націоналіс¬
тичного активу А. Мельник писав: «Організація укра¬
їнських націоналістів зайшла у положення без виходу.
До такого стану довів її Рико Ярий та його маріонет¬
ки Бандера й Стецько! Українська суспільність відвер¬
тається від ОУН!.. Провокація, запроданство, брато¬
вбивство й злодійство стали системою організації під
кермою Ярого-Бандери» 3.
Ведучи • боротьбу за владу в організації, Бандера
і Мельник намагалися перетягти кожен на свій бік впли¬
вових націоналістичних ватажків. Зокрема, вони
змагалися, щоб заручитися підтримкою «батька» бур¬
1 «Біла книга ОУН». Видання ОУН-мельниківців, 1941, с. 100—102.
2 «Чому потрібна була чисгка в ОУН». Видання ОУН*бандерівців,
1941, Теребовля, с. 33, 94, 176.
8 Центральний державний історичний архів УРСР у Львові (далі
ЦД1А УРСР у .Львові), фонд 358, опис 1, справу 11, с. 6.
63
жуазного націоналізму — Дмитра Донцова. В кінці
1939 року в Берліні Донцов одержав від А. Мельника
листа з пропозицією включитися до «активної праці»
в ОУН. Проте старий провокатор вагався. З планами за¬
лучити Донцова до бандерівської камарильї носилися
і окремі члени бандерівського головного проводу.
Націоналістичні верховоди обох таборів намагалися
перехопити один в одного організаційні приміщення,
друкарні, видавництва, архіви і кошти організації. За
окремі з них, зокрема у Кракові, Томашеві, Холмі, то¬
чилися жорстокі бійки. В результаті бандерівцям вда¬
лося закріпитися у деяких організаційних домівках,
поширити свій вплив на так зване «Українське видав¬
ництво» і створити у Кракові свій центр у будинку № 26
по вулиці Зеленій. У розпорядженні мельниківців зали¬
шились будинок та видавництво «Пробоєм» у Празі,
фінансована берлінським управлінням гестапо головна
управа УНО та її друкарня, а також ще три-чотири
організаційних помешкання в Берліні. Архіви організа¬
ції та її каса дістались Мельникові.
Проте такий стан не влаштовував бандерівців. На¬
магаючись перехопити у мельниківців майно і гроші
організації, які частково зберігалися в Римі, Я. Стецько
звернувся до своїх шефів з італійської розвідки, контакт
з якою підтримував з часу перебування в Італії. У звер¬
ненні «до відповідних італійських чинників» про стано¬
вище в ОУН, датованому жовтнем 1940 рокуЛ написа¬
ному, до речі, безграмотною німецькою мовою, Стець¬
ко інформує італійську розвідку про розкол в ОУН, до¬
дає характеристики на окремих членів організації та
просить «прихильно до бандерівців» розглянути прохан¬
ня — відібрати від Мельника майно і помешкання орга¬
нізації. Лист був підписаний відомим італійській розвідці
псевдонімом Я. Стецька — «Белендис».
Розлад в ОУН дав привід деяким іншим емігрант¬
ським осередкам голосніше заявити про свої претензії
на керівництво буржуазно-націоналістичним рухом. Осо¬
бливо старався показати свою відданість рейхові горе¬
звісний «гетьман» Павло Скоропадський, колишній флі¬
гель-ад’ютант царя Миколи II та зять німецького гене¬
рала Ейхгорна, здавна тісно зв’язаний з німецькими
військовими та розвідувальними колами.
Понад 12 років екс-гетьман перебував на постійному
грошовому утриманні розвідки міністерства закордон¬
64
них справ Німеччини. У травні 1940 року МЗС на Запит
німецького протектора Чехії і Моравії Нейрата писало:
«Міністерство закордонних справ і гестапо перебувають
у постійному контакті з гетьманом, який завжди; вияв¬
ляє лояльне ставлення до Німеччини. Щоб полегшити
йому і його родині відповідний його станові прибуток,
Міністерство закордонних справ сплачує йому значне
утримання в додаток до щомісячного гонорару, при¬
значеного * гетьманові покійним президентом фельдмар¬
шалом фон Гінденбургом у 1928 році».
І правда, Скоропадський ніколи не приховував свого
холуйського ставлення до фашизму. Вислужуючись пе¬
ред своїми господарями, Скоропадський до небес ви¬
хваляв Гітлера і його кліку. Саме таким був виступ
«гетьмана» на «з’їзді» так званої «Української громади
в Німеччині», що відбувся в Берліні 22 вересня 1940 ро¬
ку. Це чергове збіговисько гетьманців було скликано
за вказівкою фашистської адміністрації, щоб об’єднати
деякі націоналістичні угруповання і посилити поліційний
контроль за українцями, що перебували в Німеччині
та окупованих нею країнах. Виступаючи перед своїми
послідовниками, «ясновельможний гетьман» заявив:
«Прошу Вас, високошановні Пані й Панове, пам’ятати,
що ми отримали можливість проявити діяльність грома¬
ди завдяки дозволові Німецької влади. Пам’ятаймо, що
ми користуємось гостинністю чужої Держави. Будьмо ж
за це Німецькому Народові вдячні! Закликаю всіх Вас
проголосити гучне «Слава» Німеччині та її фюрерові.
Слава Німеччині! Слава Адольфові Гітлерові!» (Всі вста¬
ють і співають німецький національний гімн)» 1.
Оголошуючи «звернення» та «комунікати» про «по¬
силену підготовку до наступних змагань», і Скоропад¬
ський, і Мельник, і Бандера робили ставку на Гітлера,
розраховували дістатися до влади на Україні за допо¬
могою фашистського окупанта.
Зокрема, Скоропадський повністю пов’язував свої
надії на одержання «гетьманської булави» з нападом
гітлерівців на СРСР. У розмові з одним із своїх одно¬
думців у квітні 1940 року він висловив жаль, що в зв’яз¬
ку із «зміною ситуації» німецький вермахт після наступу
на Польщу повернув на Захід. «Українці (читай — геть¬
1 Ж. «ИаНоп іш АііїЬгисН» («Нація в поході»), 1940, 25 жовт¬
ня, с. І.
4 К. Дмитрук
65
манці та інші зрадники.— К. Д.) прагнули війни, слушно
вбачаючи, що вона може значно наблизити нас до здійс¬
нення наших заповітних мрій. Війна вже є. Правда, ста¬
лось не так, як це нам уявлялось ще перед роком. Але
це тільки початок. В суті речі все, що трапилось, ще не
міняє справи. Вже одне, що рушились з місця, відкри¬
ває нам перспективи, що можуть привести нашу україн¬
ську справу до кращої будуччини... Новий стабільний
мир в Європі може наступити лише при правильному
розв’язанні проблеми Сходу Європи». «Багатьом лю¬
дям, що несуть відповідальність,— продовжує Скоро¬
падський, прозоро закликаючи фашистську кліку до
нападу на СРСР,— це ще не зрозуміло х, але до цього
вони неминуче прийдуть, а коли, прийдуть до зрозуміння
цього (тобто коли фашисти прийдуть до усвідомлення
необхідності війни з Радянським Союзом.— К• Д-), тоді
почнеться наша черга».
Але як не пнувся Скоропадський до «українського
трону», як не рекламував себе і свою програму «віднов¬
лення гетьманства», жодної підтримки серед еміграції,
за винятком десятка-другого колишніх власників по¬
міщицьких маєтків, він не мав. Навіть Канаріс, якому
екс-гетьман запропонував наприкінці 1939 року свої
послуги, одержавши об’єктивну інформацію про жалю¬
гідність впливу Скоропадського, відмовився його фінан¬
сувати.
. Незважаючи на це, старий гетьман чекав «своєї черги»
й продовжував добиватися від гітлерівців монопольного
«права виступати від імені всієї української еміграції».
На думку гетьманців, це забезпечило б їм у май¬
бутньому, після окупації фашистами України, «відповід¬
ний статус і визнання німецьких офіційних чинників».
Зрозуміло, що до цього ж прагнули й керівники ОУН.
На цьому грунті між Скоропадським і оунівського
верхівкою посилилися взаємні чвари й обвинувачення.
Ні гетьманці, ні оунівці не шкодували брудної лайки,
а часом Л кийків для своїх «політичних опонентів».
У журналах «Нація в поході» і «Українська дійсність»,
що видавалися у Празі та Берліні на кошти зовніш¬
ньополітичного відділу фашистської партії Німеччини,
1 Гітлер та його генерали вже тоді виношували плани нападу на
СРСР, але, звичайно, не ділилися ними зі своєю агентурою типу
Скоропадського.
66
гетьманці таврували керівників ОУН як «недоуків, полі¬
тичних банкротів, авантюрників і демагогів». Ця типо¬
во «сімейна війна» взагалі не заслуговувала б на увагу,
якби не окремі справді викривальні матеріали, якими
оперували обидві сторони, щоб довести політичну не¬
компетентність своїх супротивників.
Найближчий співпрацівник екс-гетьмана Осип Наза-
рук, відповідаючи, наприклад, на «закид» оунівців, що
«Скоропадський не заслуговує довір’я, так як був цар¬
ським генералом», писав так: «Всі, хто обвинувачував
ЯВИ гетьмана \ служили в якійсь чужій армії, але
вони дослужувалися у тих чужих арміях до ранги ка¬
пралів або підстаршин... А найздібніші (читай — Скоро¬
падський та його підручні.— К. Д.) дослуговувалися
часом до ранги генерала. Не була се ніяка ганьба, тіль¬
ки була се велика честь».
Другий підручний гетьмана — А. Долинець у статті,
надрукованій в журналі «Українська дійсність» в січні
1940 року, звинувачує «105-відсоткових націоналістів»2,
що вони, ведучи боротьбу проти гетьманців, і «будуч-
чину свого руху хотять будувати на безоглядному теро¬
рі, для посилення котрого спираються не на свої сили».
Зробивши далі застереження, що він зовсім не «ви¬
ступає проти терору як методу», Долинець додає: «Кож¬
ний терор оправданий лише тоді, коли він скерований
проти чужої сили. Хай би націоналісти свій терор про¬
водили проти більшовиків».
Через деякий час після окупації гітлерівцями Поль¬
щі Скоропадський, як пише український радянський
історик В. П. Чередниченко, відчув, що його «відсунуто
набік» більш спритними авантюристами з ОУН, що
швидко захопили «тепліші місця» у створених загарбни¬
ками різних комітетах та установах. У своїй скарзі до
зовнішньополітичного відділу фашистської партії в кін¬
ці 1939 року він писав, що ОУН не тільки «тісно пов’я¬
зана» з німецькою військовою розвідкою, але й «пов¬
ністю підпорядкована» шпигунській службі рейху. Роз¬
відувальна служба, як зауважив Скоропадський, корис¬
тувалася послугами оунівців не тільки для виконання
шпигунських, диверсійних і терористичних завдань, але
1 ЯВП — «ясновельможний пан». Традиційне звернення гетьманців
до Скоропадського.
2 Так Долинець називав керівників ОУН.
67
й для здійснення збройних виступів в тилу польської
армії з метою допомоги гітлерівцям.'Згодом, коли Поль¬
ща була окупована німцями, обурювався Скоропад¬
ський, керівники цієї служби подбали про те, щоб як¬
найкраще віддячити за роботу своїй агентурі з ОУН.
Прислухавшись до прохань свого старого прислуж¬
ника, фашистська верхівка дала вказівку, щоб агентур¬
на дискримінація щодо прихильників Скоропадського
була ліквідована. Гітлерівська агентура.з ОУН в оку¬
паційному апараті змушена була потіснитися й поділи¬
тись отриманими від гітлерівців привілеями, що, зви¬
чайно, не влаштовувало верховодів ОУН. Намагаючись
скомпрометувати свого політичного двійника перед
спільним фашистським господарем, оунівці характери¬
зували Скоропадського як людину, що «прислухається
лише до логіки свого черева».
Життя «ясновельможного» і його оточення, добре
оплачуване з фашистської каси, не мало нічого спіль¬
ного з жалюгідним животінням більшості емігрантів.
У Берліні на Гелендорфпляц гетьман утримував буди¬
нок, який за зовнішнім виглядом мав нагадувати «мо¬
нарший палац», був обставлений дорогими меблями,
килимами, кришталем. Сам Скоропадський та кілька
самозваних генералів і отаманів з його почту недалеко
від Берліна мали власні дорогі вілли. Час від часу геть¬
ман у своїх покоях приймав найближчих друзів, які на
чужі гроші любили добре-таки попоїсти і випити. На
широку ногу жив найближчий дорадник екс-гетьмана
Мурашко, який титулував себе не більше не менше як
«канцлером». Велика квартира Мурашка в Берліні (він
займав 7 кімнат) нагадувала чимось музей або анти¬
кварний магазин. Дружина «канцлера», яку у вузенькому
колі по-свійськи звали Катюшею, була обвішана доро¬
гими перснями, браслетами з коштовними камінцями.
Розкриваючи обличчя «українського монарха в ек-
зилі», член ПУНу Сціборський писав: «Гетьман... ко¬
титься по обраній дорозі. За розпродажем української
території по дешевій ціні ідуть зв’язки з міжнародними
авантюрниками тої категорії, що займаються чим зав¬
годно — від творення екзотичних держав аж до прода¬
жу фальшивих орденів і титулів. Не маючи ніякої надії
на підтримку самого українського народу (як це було
і 1918 року), гетьманська кліка шукає її назовні, лом¬
лячись у всі чужі двері... В погоні за легкою наживою
68
від різних сумнівної якості і поважності закордонних
чинників, безоглядно розмінює вона національну честь
і національні інтереси».
Наведені документи «домашньої війни» між оунів-
цями і гетьманцями, на наш погляд, дають можливість
не лише висвітлити обє’ктивний стан у націоналістичній
еміграції в Німеччині, Польщі, Чехословаччині в
1939—1941 роках, але перш-за все словами самих Ско¬
ропадських, стецьків, сціборських, назаруків, долинців
підтвердити, до якого падіння дійшли націоналісти, ви¬
конуючи завдання німецького фашизму.
Увесь 1940 рік між бандерівцями і мельниківцями
точилася запекла боротьба, яка поступово від взаємних
наклепів і брудної лайки перейшла до фізичного зни¬
щення своїх учорашніх однодумців. Обидві «фракції»
ОУН звинувачували одна одну в усіх смертних
гріхах.
У рішенні II ВЗУН (великого збору українських
націоналістів.— К. Д-) у квітні 1941 року бандерівці
зробили висновок, що «деякі опортуністичні елементи на
спілку з одним польським провокатором (Ярославом
Барановським.— К. Д.) захопили було владу в ОУН
і проголосили «вождем» одного з своїх людей
інж. А. Мельника». На підставі цього бандерівці ви¬
ключили Мельника і його однодумців із ОУН та звер¬
нулися до нього з попередженням «заперестати яку-не-
будь акцію під назвою ОУН». Застерігаючи, що за по¬
рушення цієї вимоги бандерівці будуть вживати вже
терористичних заходів, II ВЗУН підкреслював: «Кожне
відхилення від тієї перестороги Організація поборюва¬
тиме, як диверсію».
Мельниківці, в свою чергу, прийняли рішення про
виключення С. Бандери, Я. Стецька, Р. Ярого з ОУН
та зобов’язали їх прибути до створеного Мельником
«революційного трибуналу». «Ми довго мовчали, бо ба¬
гато справ, що їх старанно крила верхівна кліка, просто
не знали, а щодо інших — були збаламучені цією ж
клікою, до якої мали тоді беззастережне довір’я,— писа¬
лося в одній з листівок А. Мельника.— Але згодом нам
стало ясним, що кліка злочинних дурнів* веде ОУН до
загибелі... Вона морально розкладається. Деморалізу¬
вали її гроші, реквізиції і злодійства. Деморалізував її
масовий наплив різних злочинно-кримінальних елемен¬
тів. Деморалізував її злочин супроти своїх же братів,
69
який ліг в основу діяльності людей, витворюючи з-між
них донощиків-провокаторів та душогубних братовбив-
ників»
«Рік 1941,— писав один з найближчих до Мельника
членів проводу 3.. Книш,— записався назавжди в історії
нашого руху, як початок жорстокої ери, що не закінчи¬
лась ще й сьогодні. Започаткував він диявольський та¬
нець пристрастей, розбудив сковану моральними лан¬
цюгами людську бестію та озброїв руку Каїна, що
тужила за донцовським «щастям ножа».
У своїх спогадах колишній ад’ютант Р. Сушка Іван
Бисага, який перебував у Кракові з перших днів роз¬
колу, згадує, якими ганебними засобами користувалися
націоналісти в боротьбі за керівне становище в органі¬
зації. «Тільки набагато пізніше,— пише І. Бисага,—
я зрозумів, що і Мельник, і Бандера служили Гітлеру
з собачою відданістю, але гризлись між собою за про¬
відне місце... Члени ОУН-бандерівці вбивали членів
ОУН-мельниківців, вбивали один одного, братів по кро¬
ві, заради високого крісла, в яке повинен був сісти один
з двох: Мельник чи Бандера. Не знаю чому, зараз важ¬
ко пояснити, я став на сторону Мельника і пізніше ді¬
знався, що близько 400 чоловік з нашого боку було
•вбито бандерівцями. Мельниківці не залишились у бор¬
гу і в свою чергу винищили сотні дві з лишком банде¬
рівців... Працюючи разом з Капустянським, Сушком,
Бойдунником. Барановським та ін., я почав розуміти,
що ОУН (і мельниківці, і бандерівці) проводять свою
роботу з дозволу і при допомозі фашистів» 2.
Наведені І. Бисагою цифри ‘‘вбивств учасників ОУН
належать тільки до довоєнного, «краківського» періоду
братовбивчої боротьби мельниківців і бандерівців. Але
криваві розправи продовжувалися й пізніше. 3. Книш,
підсумовуючи наслідки «кришталевих ночей» бандерів¬
ських різунів, писав: «У партійному засліпленні та в не¬
нависті до вірних Проводові націоналістів боївки Сте¬
пана Бандери вимордували зрадливим способом тисячі
українців. Жертвою бандерівського терору впали: О. Се-
ник-Грибівський, М. Сціборський, Р. Сушко, Я. Баранов-
ський, У. Соколовський, І. Шубський, два брати При-
шляки, сотні нижчого організаційного активу та бли¬
1 ЦДІА у Львові, фонд 358, опис 1, справа 11, с. 6.
.2 Гал аса В., Бисага І, За велінням совісті. К„ 1963, с. 6—7.
70
зько 4000 рядових членів, симпатинів та бійців. Відпо¬
відальність за смерть тих людей тяжить на Степані
Бандері та його помічниках».
Основні криваві акції проти мельниківського активу
планувалися і очолювалися Миколою Лебедем. Як ке¬
рівник СБ бандерівського проводу, він особисто визна¬
чав майбутні жертви й домагався їх ліквідації. За осо¬
бистою вказівкою Лебедя були знищені члени ПУНу
Роман Сушко, Ярослав Барановський, Утьо Соколов-
ський та багато інших *.
«Оунівський Гіммлер» — М. Лебедь разом із своїм
заступником М. Арсеничем детально обговорювали
кожну «винищувальну операцію», намагаючись викона¬
ти основне завдання, поставлене Бандерою перед СБ,—
пострахом і жорстоким терором змусити еміграцію до
послуху бандерівським душогубам.
Служба безпеки використовувала будь-яку нагоду,
щоб демонструвати перед фашистськими господарями
таку улюблену нацистами «твердість духу» і набу¬
те в гітлерівських розвідувальних школах уміння прова¬
дити «мокрі справи». До речі, співпрацюючи у 1939—
1941 роках з німецькою розвідкою, Лебедь через
штурмбаннфюрера СС Крігера і офіцера абверу графа
Туна постійно інформував гітлерівців про становище
в ОУН.
Одночасно, виходячи з інтересів бандерівської вер¬
хівки, через свою агентуру Лебедь уважно стежив за
відносинами між своїми конкурентами-мельниківцями
і німецькою військовою розвідкою. Незадовго до напа¬
ду Німеччини на СРСР у листі до члена головного про¬
воду ОУН Івана Габрусевича Лебедь писав: «Мельни-
ківці говорять між собою таке: нім. ком. (німецьке
командування.— К• Д.) запропонувало проводові ОУН
творити зав’язки укр. вій. (української військової.—
К. Д.) сили. Вій. провід обняли ген. Кап. (генерали
Капустянський), Сінклер,, Ом.-Пав.-старший (Омеля-
нович-Павленко-старший.—К. Д.) і Курманович. Вишкіл
відбувається в одній місцевості на терені ГГ (Генерал-
губернаторства.— К. Д.).ІДо на ділі — фактично не
знаємо ще. Нині 9-х хлопців висилають десь (де — до¬
відаюсь на інст. військовому вишколі). Ігор» (тогочас¬
ний псевдонім М. Лебедя.— К. Д.).
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 74, с. 77—79, 81—82.
71
Мельниківці і собі посилили терористичну роботу
проти бандерівців. Про це докладно розповів закину¬
тий перед самою війною у радянський тил агент абверу
та емісар Мельника * Олександр Куц. Підготовку таєм¬
них убивств бандерівських ватажків Андрій Мельник
доручив членові ПУНу Ярославу Гайвасу. Його поміч¬
никами буди призначені Яцура («Крук») і О. Куц. Фі¬
зичному знищенню підлягали Бандера/Лебедь, Равлик,
Стару* і Габрусевич.
Керівництво ОУН-мельниківців склало план лікві¬
дації Бандери і його найближчих спільників. Планом
передбачалося три варіанти «ліквідаційної акції». За
першим, бандерівський провід підлягав знищенню у пов¬
ному складі під час організаційного збору або наради.
В цьому випадку на Куца було покладене завдан¬
ня — кинути бомбу до помешкання, де проходитиме
нарада.
Другий варіант передбачав знищення Бандери і його
найближчих помічників шляхом отруєння, з таким
розрахунком, щоб, за дослівним виразом Гайваса,
«створити враження, що вони померли на удар
серця».
Третій варіант — одночасне знищення бандерівського
керівництва під час його роз’їздів по Польщі. «Лебедь
мав бути знищений у Кракові або Варшаві, Равлик —
у Перемишлі або Ярославі, Старух — у Холмі».
«Що ж стосується Бандери,— продовжував О. Куц,—*
то терористичний акт проти нього мав відбутися у тому
місці, де його виявить наша розвідка».
«Габрусевича було вирішено отруїти в нього на
квартирі. Для цього,— розказував Куц,— ми шукали
можливості пробратися до нього на квартиру. До цієї
акції мав бути залучений доктор мельниківець Васіян,
який раніше мешкав на квартирі Габрусевича. Через
Васіяна ми хотіли дістати ключі, таємно зайти до по¬
мешкання Габрусевича і під час його відсутності отруї¬
ти йому їжу».
За старою оунівською практикою, таємні вбивства
бандерівських лідерів повинні були супроводжуватися
брудною провокаційною кампанією «проти Москви і по¬
ляків».
Про це свідчить така заява О. Куца: «Підготовка
терористичних актів велась дуже обережно, бо вони
мали виглядати як здійснені від імені НКВД або поль¬
72
ських терористичних груп. Для ефективної зашифровки
мельниківців і переконання еміграції, що терористичні
акти проти Бандери і його однодумців здійснені НКВД
і польськими терористами, я і Гайвас заготовили спеці¬
ального листа. Цей провокаційний лист містив погрози
Бандері і найближчим йому учасникам організації.
Передбачалось розмножити цей лист та надіслати його
особам, яких ми намітили знищити. Одночасно, щоб це
не впадало в очі, ми вирішили направити такі ж листи
на адресу деяких видатних українських діячів-«небан-
дерівців».
З тією ж метою ми намітили здійснити провокацій¬
ний напад і від імені поляків вбити одного з відомих
українських націоналістів, який не належав би до банде¬
рівців, але був відомий як ворог поляків. За вказівкою
Гайваса терористичний акт проти Бандери ми намітили
на початок весни 1941 року, після того, як зійде сніг
і відтане земля. Це було передбачено,— закінчує
О. Куц,— для того, щоб на випадок потреби без пере¬
шкод можна було закопати трупи».
Як бачимо, мельниківські душогуби і провокатори за
методами іудиної роботи ні в чому не відставали від
бандерівських шибайголів.
Незважаючи на гострі сутички, в оунівському таборі,
керівництво абверу, як зазначав фашистський розвідник
Альфонс Паулюс, «продовжувало використання банде¬
рівців і мельниківців проти Росії».
Наприкінці літа 1940 року керівники німецької роз¬
відки прийшли до висновку, що організований ними
розкол в ОУН при дальшому розростанні вже не при¬
несе користі гітлерівцям, а лише приведе ОУН до пов¬
ної політичної компрометації і взаємного винищення ще
потрібної абверові оунівської агентури.
«За вказівкою Канаріса,— згадує Е. Штольце,—
мною особисто в 1940 році вживались заходи до при¬
мирення Мельника з Бандерою, щоб зібрати всіх укра¬
їнських націоналістів для боротьби проти Радянської
влади. Влітку 1940 року я прийняв Бандеру, який у роз¬
мові зі мною обвинувачував Мельника в пасивності,
доводив, що він, Бандера, є обраним вождем україн¬
ських націоналістів, однак заради справи він вживе всіх
заходів, щоб помиритися з Мельником. Через кілька
днів я прийняв Мельника, з яким мав аналогічну роз¬
мову.
73
Мельник звинувачував Бандеру в кар’єризмі, дово¬
див, що своїми непродуманими діями він загубить під¬
пілля, створене на території Радянської України, особ¬
ливо в західних областях. Мельник доводив, що він
одержав у спадок від Коновальця керівництво націо¬
налістичним рухом, і просив допомогти йому залиши¬
тись при цьому керівництві для єдності організації. Тут
Мельник обіцяв вжити всіх заходів до примирення
з Бандерою»
За дорученням абверу і гестапо німецька агентура
з націоналістів, яка очолювала УНО й УЦК, закликала
оунівців не розпалювати пристрастей та об’єднуватися
напередодні «грядущих подій» (тобто очікуваного напа¬
ду фашистської Німеччини на СРСР.— К. Д.)* Так,
В. Кубійович, звертаючись до націоналістів, що осіли
в генеральному губернаторстві, у газеті «Краківські
вісті» 24 листопада 1940 року писав: «Ми є свідками,
як німецький народ, об’єднаний однією великою ідеєю,
добуває перемогу за перемогою. Не дозволимо собі, щоб
нас роз’єднували пусті свари, крамоли... Грядуть бо
більші події. Спрямуємо ж усі наші зусилля у тому
напрямі, щоб у рішальний момент добре здати націо¬
нальний іспит». *
Заклики до об’єднання націоналістів, «до боротьби
з руїною, що підриває авторитет у очах німецьких чин¬
ників», до «взаємного довір’я» і т. п. постійно публіку¬
валися у Берліні в органі УНО «Український вісник»
та в «Краківських вістях». Але примирити конкуруючих
між собою агентів абверу гітлерівцям так і не вдалося.
«Незважаючи на те, що під час моєї зустрічі з Мель¬
ником і Бандерою обидва вони о.біцяли вжити всіх
заходів до примирення,— свідчив Штольце,— я особисто
прийшов до висновку, що це примирення не відбудеться
через великі протилежності між ними» 2.
В оунівському середовищі продовжувалися бійки,
чвари, таємні вбивства. І бандерівці, і мельниківці, на
словах виступаючи за примирення, насправді продов¬
жували вести між собою жорстоку боротьбу за^<провід-
не становище» і прихильність німців.
Дуже чітко простежується ця тенденція у виданих
перед самою війною таємних інструкціях С. Бандери
1 АІІҐ1 при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 4, спр '• 263,
2 Там же, с. 284.
74
і А. Мельника на час війни. Так, у директиві бандерів¬
ського керівництва від травня 1941 року читаємо: «ОУН
(бандерівців.— К. Д-) творить адміністративно-політич¬
ний апарат, який зосереджує у собі всі керівні функції
поодиноких ділянок життя на даному просторі». «На
випадок нападу німців на СРСР і окупації ними Ук¬
раїни бандерівці склали навіть текст «присяги при пере¬
биранні урядів», яким приймається зобов’язання вико¬
нувати «всі обов’язки... доручені мені Організацією Укра¬
їнських Націоналістів під проводом Степана Бандери»'.
У розробленій майже одночасно з бандерівцями
«цілком таємній» інструкції ПУНу для керівних кадрів
мельниківців зазначається: «У випадку війни Німеччи¬
ни з СРСР та політичної актуалізації української спра¬
ви відпоручники ОУН при першому ж контакті з член¬
ським активом ОУН на землях (тобто на окупованій
фашистами території України.— К. Д.) дадуть йому на¬
ступні інструкції:
— У звільнених від совєтської армії районах, а по
можливості і в тих, де ще відбуваються бої, негайно
проклямувати відновлення Української держави з во¬
ждем Андрієм МельникоМ на чолі... Формувати парти¬
занські ударні групи для сумісної з німецькою армією
боротьби з совєтськими військами. Організувати відділи
Націоналістичної Охорони, що... повинні, в співробіт¬
ництві з німецькими чинниками, негайно перебрати на
себе охорону ладу в даній місцевості чи районі.
— Ввійти в зв’язок і співпрацю з німецькими чин¬
никами, виступаючи перед ними в характері представ¬
ників ОУН і українського населення... З уваги на при¬
язний стосунок до німців слід вдержувати супроти них
якнайстрогішу лояльність... У виконанню своїх обов’яз¬
ків і доручень бути солідними й зразковими, не забу¬
ваючи ніде, що кожний відпоручник ОУН зокрема ре¬
презентує перед німцями Організацію і її актив.
— Покидаючи місцевість, передати зв’язок зі ство¬
реною Націоналістично-Революційною Екзекутивою дру¬
гій німецькій частині, що приходить на зміну, або ні¬
мецькій владі.
— Становище ОУН до бунтівників (тобто бандерів¬
ців.— К. Д-) не зміниться й у часі подій: бунт, що вже
заломлюється, треба буде зліквідувати до кінця... Коли
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 265, с. 43, 48.
75
відпоручники ОУН стрінуть в даній місцевості чи районі
поодиноких бунтівників чи їх групи, вони зобов’язані
будуть ліквідувати їх та їхні впливи найбільш рішучи¬
ми середниками».
На закінчення інструкції мельниківське керівництво,
з метою підтримання надій своїх однодумців на одер¬
жання керівних посад на окупованій Україні, писало,
що «німецькі чинники (читай: гестапо та абвер.—К. Д.)
здають собі справу з того, що національним вождем
України може бути тільки Андрій Мельник».
Ведучи кривавий змаг за титули «національних во¬
ждів» і одночасно плазуючи перед фашистськими хлібо¬
давцями, готувалися до повернення на Україну оунів-
ські бандити. Отакою була «державницька» практика
націоналістичної камарильї напередодні війни.
ПІДГОТОВКА ДИПЛОМОВАНИХ...
Як же практично виконував оунівський провід зав¬
дання гітлерівської розвідки? У Кракові було створено
шпигунсько-розвідувальний центр, так званий «повстан¬
ський штаб», який очолили Бандера та Лебедь. Тут го¬
тували кадри для антирадянської роботи в тилу Черво¬
ної Армії, створювали оунівські військові підрозділи,
які мали діяти на окупованих гітлерівцями територіях.
В жовтні 1939 року в Піщанах (Словаччина) був
організований табір для оунівців — «утікачів» з Гали¬
чини та Волині, де ті, за погодженням з німецькою роз¬
відкою, проходили політичний «вишкіл». Спеціальні лек¬
ції читали такі «теоретики», як Богдан Кравців, Мико¬
ла Лебедь, Рико Ярий та інші.
У цих лекціях зводились наклепи на політичний лад
та економічне становище СРСР, підкреслювалась необ¬
хідність боротьби з Радянською владою, велась активна
профашистська пропаганда.
Серед слухачів «вишколу» відбирали «бойовиків»
для закопанської розвідувальної школи гестапо, оунів-
сько-гітлерівських легіонів та «бойових груп», що за
завданням абверу нелегально переходили радянсько-
німецький кордон для шпигунської та підривної роботи
в радянському тилу.
Про роль Ярого і його абверівських хазяїв у підго¬
товці націоналістичних ландскнехтів у Піщанах у запа¬
76
лі взаємних звинувачень вибовкнув 3. Книш: «Сотня
бунтівників (бандерівців.— К. Д.) находиться в люксу¬
совому готелі в словацькому купелевому місті Піща-
ни — начебто на відпочинку, куди зібрав їх б. сотник
Української Галицької Армії, а пізніше один з керів¬
них членів ОУН Рико Ярий... Рико Ярий майже
щоденний гість у Піщанах, куди заїздив автом з не¬
далекого Відня».
«Ярий пильно звітує про свої заходи, про поступи
в своїй юдиній роботі,— продовжує Книш.— Дістає на
це від німецької розвідки гроші, з яких ні перед ким
не потребує розраховуватися. Обмірковує спільно з ні¬
мецькою дефензивою плани своєї акції, свої впливи по¬
тверджує бунтівникам, виробляючи для них перепустки,
даючи їм дрібні зв’язки з підрядними німецькими орга¬
нами. Перед вибухом большевицько-німецької війни ор¬
ганізує з бандерівців шпигунську й саботажну сітку,
вишколює парашутистів для скидання їх на задах боль-
шевицької армії, творить т. зв. український легіон».
Націоналістичні кадри використовувались гітлерів¬
цями на службі в системі військової охорони «Верк-
шутц». У листопаді сорок четвертого року на радянську
територію було закинуто парашутиста Володимира Ор¬
динця, активного оунівця. Він мав встановити контакт
з керівництвом УПА і з допомогою радіостанції підтри¬
мувати зв’язок з шефом «Абверштелле-202» підполков¬
ником Зелігером. Але радянська контррозвідка викрила
цього ворожого агента. На слідстві він розповів, що
наприкінці 1939 року за вказівкою члена проводу ОУН
Романа Сушка він був відряджений до однієї з частин
«Веркшутцу» в містечку Страховиці, де перебував біль¬
ше року. В кожному з трьох легіонів «Веркшутцу» налі¬
чувалось від 200 до 300 націоналістів. Командували під¬
розділами німецькі офіцери, а їхніми заступниками
призначали оунівців. При підрозділах «Веркшутцу»
ОУН створила двомісячні «курси підстаршин», які за¬
кінчили 20—25 чоловік, у тому числі й Ординець.
«При цьому,— визнає Ординець,— провід мав на ува¬
зі утримати в компактній масі кадри українських націо¬
налістів, використати надану німцями зброю і амуніцію
для військової підготовки, а разом з тим показати ло¬
яльне ставлення до німців та свою готовність співпраці
з ними для того, щоб одержати від гітлерівців підтрим¬
ку в боротьбі проти Радянської влади».
77
Гітлерівці не тільки навчали «веркшутців» військової
справи, але час від часу разом з підрозділами фашист¬
ської поліції використовували їх для боротьби з поль¬
ським патріотичним підпіллям. Так, улітку 1940 року
група оунівців з «Веркшутцу» в районі польських Кар¬
пат разом з гітлерівською поліцією брала участь у на¬
паді на польських партизанів. В. Ординець підкреслив,
шо «через легіони вдалося утримати в компактній масі
кадри українських націоналістів, підготувати їх у вій¬
ськовому й ідейному відношенні, щоб потім використати
як «військових спеціалістів» у боротьбі з Червоною Ар¬
мією».
Цю тезу підтвердив і С. Бандера. Він писав: «Вій¬
ськові вишколи, введені Організацією, давали переваж¬
но теоретичне знання, а мало практичного військового
вміння, яке можна набути тільки у війську, у полі, зі
зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди (надані
фашистською розвідувальною службою.— К. Д-) запов¬
няти своїми членами напіввійськові, озброєні відділи...,
які давали змогу влаштувати -повновартісні військові
вишколи. Такою формою були м. ін. вартівничі відділи»
(тобто «Веркшутц».— К. Д.)•
У грудні 1939. року в будинку пансіонату «Стамара»
в Закопаному провід ОУН і гестапо організували роз¬
відувальну школу, законспіровану під курси спортсме¬
нів. Тут одночасно вчилося до 120 чоловік. Начальником
школи був штурмбаннфюрер СС Крігер \ представни¬
ком проводу — Микола Лебедь, а секретарем — відомий
оунівський терорист, член проводу Іван Мицик. Форму¬
ванням школи займався Лебедь, який від кожного
курсанта брав підписку про співробітництво з гестапо.
Слухачі школи вивчали військову справу, зброю, ме¬
тоди розвідки і контррозвідки, засоби нелегальної під¬
ривної роботи. Під керівництвом Крігера та досвідчених
офіцерів гестапо «курсанти» виконували практичні зав¬
дання — проникали в польські патріотичні організації
і згодом письмово звітували про виконання «роботи».
Навчання в школі тривало п’ять місяців, після чого
випускників-оунівців посилали в розпорядження відді¬
1 Після нападу гітлерівців на СРСР Крігер був призначений на¬
чальником гестапо Станіслава, де, користуючись допомогою своїх
оунівських вихованців, керував масовим знищенням радянських
людей. У 1970 році західнонімецький суд у м. Мюнстері за зло¬
чини проти людства засудив Крігера до позбавлення волі.
78
лів гестапо до Варшави, Кракова, Любліна, Радома та
інших міст окупованої Польщі.
Поруч із Закопанською розвідувальною школою, по¬
чинаючи з літа 1940 року, до підготовки шпигунських
кадрів з оунівців активно включився розвідувальний
орган «Абверштелле-202». Начальником цього органу,
який, за планами генерального штабу вермахту, мав
організувати шпигунську мережу на Україні, а в перші
дні. війни переміститися до Львова і далі на схід, Кана¬
ріс призначив досвідченого розвідника підполковника
Ернста цу Ейкерна.
Ейкерн відразу ж поставив підготовку агентури на
професійну основу. З метою збереження конспірації він
вирішує створити при «Абверштелле» не одну потужну
розвідшколу, а мережу невеликих розвідувально-дивер¬
сійних курсів, розташованих у невеликих містечках Кри¬
ниці, Дуклі, Камениці, Барвінську.
Заступником Ейкерна працював капітан Юзеф Ла-
царек. Незадовго до закінчення війни він був взятий
у полон Радянською Армією і, як військовий злочинець,
притягнутий до відповідальності.
Під час слідства Лацарек розкрив чимало таємниць
німецької військової розвідки, зокрема щодо викори¬
стання українських буржуазних націоналістів у підго¬
товці нападу гітлерівців на СРСР. Лацарек прибув до
«генерал-губернаторства» літом 1940 року разом із сво¬
їм шефом підполковником Ейкерном і зразу ж включив¬
ся в роботу «Абверштелле-202» по організації розвіду¬
вально-диверсійних курсів, що готували лазутчиків для
виконання шпигунських завдань в західних областях
України. Ці курси, як пояснив Лацарек, комплектува¬
лися за рахунок українських націоналістів — бандерів¬
ців та мельниківців.
Для термінової підготовки шпигунів, і диверсантів
абверові були потрібні надійні, віддані фашистам аген¬
ти. Керівництво абверу доручило Ейкерну домовитися
в цьому питанні з Бандерою. На зустріч з Ейкерном від
Бандери прибув М. Лебедь.
Зустріч між Ейкерном і Лебедем відбулась в кінці
1941 року на спеціальній квартирі «Абверштелле-202»
в присутності Лопунька, Лацарека та співпрацівника
відділу «І» «Ц», колишнього петлюрівця Івана Ільниць-
кого-Заньковича, що використовувався Ейкерном як
секретар і перекладач.
79
Ейкерн запропонував Лебедю виділити в розпоря¬
дження німецької розвідки необхідну кількість банде¬
рівців для навчання шпигунсько-диверсійній роботі
з дальшим використанням їх у тилу Радянської Армії;
доручити всім нелегальним осередкам ОУН в західних
областях України вести широку розвідувальну роботу;
активізувати діяльність націоналістів проти Радянської
влади, надати для роботи у німецьких штабах як
перекладачів визначену кількість членів ОУН. Лебедь
прийняв усі пропозиції Ейкерна і заявив, що бандерівці
дадуть абверові необхідні кадри для розвідувально-ди¬
версійних шкіл і для роботи перекладачами. Разом
з тим він запевнив Ейкерна, що ОУН-бандерівців знач¬
но активізує своє підпілля в західних областях України,
посилить диверсійну і розвідувальну роботу на території
Радянського Союзу в інтересах абверу.
Дещо пізніше розмови про використання абвером
ОУН-бандерівців були продовжені в Берліні. В них брав
участь Бандера, а від керівництва абверу — співпраців¬
ник 2 відділу доктор Маркет. З цього приводу Ю. Ла-
царек повідомив: «Переговори ці привели до повної
згоди між німцями і Бандерою. Від Ернста цу Ейкерна
я дізнався, що Бандера одержав від німців (точніше —
від фашистської військової розвідки.— К• Д-) 2,5 міль¬
йона марок, тобто стільки, скільки одержував Мельник
за рік» *.
На прохання Бандери, під час зустрічі в Берліні,
Маркет від імені 2-го відділу абверу дав також згоду на
постачання ОУН-бандерівцям зброї та військового спо¬
рядження.
Ватажки ОУН, стверджував Лацарек, старанно ви¬
конували доручення гітлерівської розвідки. Вони поста¬
чали кадри для комплектування розвідувально-дивер¬
сійних курсів, що готували шпигунів і диверсантів. Після
підготовки жовтоблакитники переходили в розпоряджен¬
ня другого відділу абверу і направлялись для здійснен¬
ня диверсій і шпигунства на територію західних обла¬
стей України. Цими операціями по лінії другого відділу
абверу займались майор Вайнер і капітан Фербейн.
Начальник фінансової частини «Абверштелле-202»
А. Паулюс визнав: «Оунівці, дібрані Фабером (вербу¬
вальник «Абверштелле-202».— К• Д), скеровувались
1 «Прикарпатська правда», 1973, 27 лютого,
80
в учбові табори в Криниці, Дуклі, Барвінську, Камени-
ці. Ці учбові табори були замасковані під табори тру¬
дової повинності. Для більшої конспірації від поль¬
ського населення людей, яких тримали в цих таборах,
часто виводили для прокладання грунтових доріг та
інші роботи... А «втікачі» з Західної України проходили
спеціальні курси у Бранденбурзі, після чого засилалися
в радянський тил»
Деякі з живих іще оунівців, що розбрелися нині по
закордонах, мабуть, пам’ятають невеликого, спритного,
з маленькими вусиками обер-лейтенанта Арента, що
досить вільно говорив по-українськи. Саме йому дору¬
чив Ейкерн добирання та перевірку оунівських бойови¬
ків, з яких комплектувалися шпигунські курси «Абвер¬
штелле-202». Поруч з Ареитом підбором та вербуванням
«курсантів» займалися працівники «Абверштелле» під¬
полковник Лікфельд, майор Горник, капітан Вольф.
. Діяльну допомогу офіцерам абверу подавали М. Лебедь,
Л. Ребет, М. Арсенич-Березовський, С. Сулятицький,
Є. Врецьона та інші «чоловічі діячі» ОУН, які, вико¬
нуючи відповідні функції в організації, одночасно були
вербувальниками абверівської агентури, за що отримува¬
ли і німецькі марки, і окупаційні злоті, і чеські крони.
Нарешті, пройшовши через руки своїх шефів і ні¬
мецьких розвідників, оунівські «боїцкарі» потрапляли
на «курси»... А тут у кожного з начальників свій «про¬
філь» і «спеціалізація», свої особливі прийоми навчання.
Зондерфюрер Брауер у Криниці особливу увагу
звертав на опрацювання методів диверсій, зокрема під¬
риву мостів і залізничних споруд.
Кремезний розвідник Кірхнер, що керував «курсами»
у Барвінську, готував оунівців до «мокрих справ». Піді¬
бравши собі серед «курсантів» найслабшого та натяг¬
нувши на нього форму червоноармійця, Кірхнер з
насолодою демонстрував, як треба зненацька захоплюва¬
ти, приголомшувати ІГбо душити свої майбутні жертви.
Не один із методів Кірхнера був потім узятий на озбро¬
єння жовтоблакитними різунами з УПА та СБ.
Своєрідну «специфіку» вносили у навчання найман¬
ців абверу інструктор розвідувальних курсів у Дуклі
фельдфебель Фальберг та викладач диверсійної справи
у Камениці унтер-офіцер Фрош. Кожний з абверівських
1 ДІІП при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 4,справа 338, с. 244.
81
наставників передавав своїм оунівським учням власний
досвід розвідника, свій особистий «стиль» проведення
диверсій і вбивств.
Але в організованій абвером підготовці націоналіс¬
тичних ландскнехтів на різних «курсах» та «вишколах»,
звичайно, було багато спільного. Муштруючи свою
агентуру, абверівські офіцери перш за все прищеплю¬
вали їй вірність Гітлерові та його чорному рейхові, зоо¬
логічну ненависть до комунізму, до людини-трудівника.
Вони спрямовували свою «науку» на вироблення у кур¬
сантів жорстокості, розпалювання тваринних інстинктів,
виховання байдужості до страждань своєї жертви, го¬
товності в ім’я «великого фюрера» йти на будь-які зло¬
чини.
Поряд із масовим навчанням оунівських бойовиків
у розвідувальних школах і на курсах німецька розвідка
готувала з оунівського середовища й іншу, кваліфіко-
ванішу агентуру. Керівництво абверу доручило їй склад¬
ні завдання по одержанню військової, економічної і по¬
літичної інформації, проникнення на важливі об’єк¬
ти оборони, транспорту та зв’язку. На підготовку таких
агентів абверівці не шкодували грошей. їх «вишкіл»
проводився в індивідуальному порядку, на спеціально
обладнаних конспіративних квартирах, досвідченою аб-
верівською «професурою». Цих агентів знайомили з най¬
новішою зброєю і технікою, засобами радіозв’язку
і тайнопису. Однак і ця агентура своєчасно викривалась
та затримувалась радянськими чекістами.
Так, 6 червня 1940 року в Рава-Руському районі на
Львівщині прикордонники разом із працівниками держ¬
безпеки захопили агентів гестапо Дмитра Губчука
і Максима Осадчука, які ще навесні 1940 року втекли
до Румунії. За домовленістю з румунськими офіційними
органами Губчук і Осадчук через німецьке консульство
в Бухаресті були доставлені до Кракова, де встановили
контакти з головним проводом ОУН. Після відповідної
перевірки їх було передано для проходження особливої
шпигунської підготовки. Вербування Осадчука і Губчу¬
ка на одній з краківських квартир проводу здійснив
старший офіцер німецької розвідки.
— Як ви, пане Губчук, дивитесь на співпрацю з на¬
ми? — лагідно запитав розвідник.
— Ми, українські націоналісти, всі свої надії покла¬
даємо на Великонімеччину та її фюрера. Я прибув сюди
Є2
за наказом моєї організаційної влади і буду якнайкра¬
ще робити все, що від мене вимагається.
— Зер гут!— кинув офіцер.— Завтра виїжджаємо на
навчання.
А на ранок новенький «оппель-капітан», за кермом
якого сидів старий низенький фельдфебель, уже віз
Губчука і Осадчука на схід.
Обидва агенти були поселені в м. Радимно, у не¬
великому будиночку на площі Ринок, недалеко ресто¬
рану «Сан». Тут протягом двох місяців вони проходили
індивідуальну підготовку, вивчали методи виконання
шпигунських завдань, знайомилися з мікрофотографією
і засобами зв’язку, вчилися стріляти з будь-якого поло¬
ження. Після закінчення підготовки шпигунів було за¬
кинуто в СРСР.
«На початку 1940 року в Кракові,— згадує Карл Ма¬
лий у книжці, виданій оунівцями у Мюнхені,— гітлерів¬
цями і бандерівцями організовується постійна німецька
школа для підстаршин і старшин, яку провадив штабо¬
вий старшина» (тобто, штабовий офіцер вермахту. Під¬
креслено нами.— К- Д-)-
Щоб підготувати керівні кадри, які мали очолити
оунівські підрозділи та провадити шпигунсько-диверсій¬
ну роботу в радянському тилу, головний провід ОУН,
за домовленістю з фашистською розвідкою, навесні 1940
року створив «вищий старшинський вишкіл», на який
було послано двадцять найактивніших учасників орга¬
нізації, переважно членів головного і крайових проводів
і референтур головного проводу. «Вишкіл» деякий час
очолював Дмитро Мирон («Орлик»), пізніше — Сидор
(«Кравс»). Військову справу викладав колишній пору¬
чик польської армії, офіційний працівник абверу Иосиф
Карачевський. Лекції з розвідувальної справи для оунів¬
ських найманців читав агент гестапо Євген Врецьона
(«Валянський») —кат, який з літа 1941 року очолював
«українську поліцію» Львова і брав участь у знищенні
й катуванні тисяч радянських людей *.
Радистів для роботи в радянському тилу готували
на спеціальних тримісячних курсах. Керувала курсами
Юлія Луцька, дружина члена головного проводу О. Луць¬
кого, яка навчала оунівських бойовиків техніки шиф-
1 Львівський облдержархів, фонд 21, опис 1, справа 2, с. 1—2,
6—7; Ті, що канули в пітьму. Львів, «Каменяр», с. 255—256.
83
руваиня радіограм. З осені 1940 року за завданням
військової розвідки у Кракові в будинку 26 по вулиці
Зеленій оунівцями була створена шпигунська лаборато¬
рія, де виготовлялись фальшиві радянські паспорти та
інші документи. Все обладнання лабораторії забезпечив
абвер. Під час війни ця «лабораторія» разом із «тех¬
нікою» і «спеціалістами» опинилась в УПА, де так само
було налагоджено виробництво «липових» дипломів,
довідок, різних печаток і штампів
Отже, як бачимо, виконуючи волю своїх фашист¬
ських господарів, у 1939—1940 роках ОУН в окупованих
гітлерівцями Польщі і Чехословаччині швидкими тем¬
пами вела підготовку шпигунських, поліційних, органі¬
заційних та військових кадрів для участі в підривних
операціях у майбутній війні проти СРСР.
ЗА ЗАВДАННЯМ АБВЕРУ
Основні зусилля провід ОУН, згідно з вимогами
німецької розвідки, спрямував на' шпигунсько-диверсій¬
ну роботу в радянському тилу. Генеральний штаб вер¬
махту, розробляючи плани нападу на Радянський Союз,
поставив перед абвером завдання максимально посили¬
ти розвідувальну роботу проти радянських військ, вико¬
нання якого адмірал Канаріс у значній мірі поклав і на
свою оунівську агентуру.
Ось перелік лише частини питань щодо одержання
шпигунської інформації, поставлених військовою роз-
відкоккперед крайовою екзекутивою ОУН:
У військово-повітряних силах:
— Дислокація військових аеродромів, типи літаків,
кількість ангарів і літаків, характеристика двигунів.
Майстерні, склади зброї та пального при аеродромах.
Місце знаходження гармат протиповітряної оборони.
Прізвища командирів, їх звання, де мешкають.
У танкових підрозділах:
— Кількість, дислокація, озброєння, номери танко¬
вих частин, типи танків, місця розміщення командних
пунктів, систем їхньої охорони.
Одержання літератури і документів:
— Вжити заходів до одержання топографічних карт
Червоної Армії, військових статутів РСЧА, військово-
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 139, с. 1—2, 12, 25—26.
84
технічної літератури, особистих документів бійців
і командирів. Уже в лютому 1940 року до окупованої гіт¬
лерівцями Польщі на виклик Бандери мав прибути член
крайової екзекутиви Богдан Івашків (клички «Довбуш»,
«Боз»). При спробі нелегально перейти радянський кор¬
дон його арештували. В Івашківа знайшли шпигунські
матеріали про військові частини у Львові, карти з по--
значенням розміщення вогневих засобів, план розміщен¬
ня штабу танкової частини, чисті бланки радянських
документів. Івашків підтвердив, що за завданням кра¬
ківського центру крайова екзекутива почала збирати та
передавати за кордон військово-політичну інформацію.
Для цього оунівцям доручалось слідкувати за військо¬
вими гарнізонами, проникати на об’єкти транспорту та
зв’язку, влаштовуватися у радянські установи та органі¬
зації. Особливої уваги націоналістичні ватажки нада¬
вали влаштуванню «своїх людей» в органи міліції, щоб
через них одержати доступ до бланків паспортів.
Виконуючи завдання гітлерівської розвідки, голов¬
ний провід ОУН 1940 року закинув кількох своїх емі¬
сарів на Львівщину, Станіславщину і Волинь. Більшість
із них радянські прикордонники та органи державної
безпеки своєчасно знешкодили. їхні свідчення являють
неабиякий інтерес.
Так, арештований влітку 1940 року особистий пред¬
ставник Бандери Михайло Думанський, який, виконую¬
чи завдання гестапо й краківського центру, нелегально
перебрався через кордон та увійшов до складу Львів¬
ської крайової екзекутиви, розповів: «Я був заступни¬
ком шефа розвідки львівської крайової екзекутиви ОУН
Миколи Матвійчука і агентом німецької розвідки. Орга¬
нізація українських націоналістів контактує свою роботу
з гестапо. Подаючи німецькій розвідці шпигунські
відомості про сили Червоної Армії і промислово-еконо¬
мічну могутність СРСР, наша організація одержує від
німецьких властей різні субсидії у вигляді зброї і місць
сховищ проти Радянської влади. Організація україн¬
ських націоналістів (ОУН), переслідуючи мету пова¬
лення Радянської влади на Україні, розраховує на допо¬
могу з боку Німеччини і тому, відповідно до вимог
німецького імперіалізму, повністю перебуває на утри¬
манні гестапо» 1.
1 «Новая и новейшая история», 1968, № 5, с. 98.
85
Думаиський повідомив, що гітлерівська розвідка до¬
ручила йому зібрати докладну інформацію про радян¬
ські авіаційні підрозділи, завербувати агента з числа
командирів радянських ВПС, викрасти за його допомо¬
гою військовий літак нового типу й перелетіти через
кордон. За виконання завдання фашисти обіцяли Ду-
манському досить щедру «винагороду» — 20 тисяч ма¬
рок. Виконати цей план не вдалося. Навіть кандидатури
на зрадника з радянських льотчиків підібрати не змогли.
Тоді ж було затримано організаційного референта
нелегальної крайової екзекутиви ОУН Івана Максиміва
(«Вечірнього») та резидента гестапо (він же керівник
референтури розвідки цієї екзекутиви) Миколу Матвій-
чука. В них вилучили шифри, коди, зброю, отруту, бага¬
то радянських грошей, іноземну валюту, різне шпигун¬
ське спорядження.
У своїх свідченнях Максимів, Матвійчук та Думан-
ський розкрили характер зв’язків керівництва ОУН
з фашистською розвідкою, методи шпигунської підривної
роботи. Вилучені документи, зброя, спорядження, свід¬
чення арештованих шпигунів незаперечно стверджу¬
вали, що всю практичну діяльність підпільної ОУН
у західних областях України спрямовує та контролює
фашистська розвідка.
Цікавою була сама система збирання й передачі
шпигунських матеріалів, опрацьована за участю праців¬
ників абверу. За словами Матвійчука, вона була по¬
будована за такою схемою:
спеціальні розвідники ОУН, що безпосередньо зби¬
рали інформацію;
районні референти розвідки;
Матвійчук М. М.;
керівництво ОУН на терені західних областей (Дмит¬
ро Мирон);
закордонний центр ОУН і німецька розвідка.
Влітку 1940 року Бандера направив до Львова свого
особистого представника Євгена Стибайла («Булку»),
який передав львівському крайовому провіднику Д. Ми-
ронові та І. Максиміву директиву повністю переклю¬
чити роботу крайової екзекутиви на одержання військо¬
вої інформації для абверу.
У зашифрованому листі Бандера писав:
«Вишліть людей до Буковини, Бессарабії та Литви,
в першу чергу для розвідки терену. Підготуйте точ¬
86
ний звіт. Окремо дайте людей та зв’язок на східні
області. До Вас іде Тихиняк з рацією. Передавайте
військові книги, карти, газети, взірці документів,
політичну інформацію про ставлення до німців і іта¬
лійців. З документами,листівки, гасла, статті і мате¬
ріали. Через Бурлаку передали Вам гроші... Слава
Україні. Сірий» (Бандера,— К. Д.).
За рахунок коштів, що надходили від абверу, кра¬
ківський центр надавав у розпорядження антирадян-
ського підпілля великі суми грошей. І Максимів, і Мат-
війчук розповіли, що вони та інші учасники екзекутиви
щомісяця одержували від Д. Мирона встановлену для
кожного нелегала платню з фондів німецької розвідки.
Це ж підтвердив і Дмитро Салогуб.
При арешті в Дмитра Салогуба, керівника радехів-
ського проводу, куркуля з села Станин Радехівського
району, було вилучено плани розміщення аеродромів,
бензосховищ та інших військових об’єктів, а також
шифри, коди, листування з крайовою екзекутивою. Тіль¬
ки в одному Радехівському районі було ліквідовано
чотири склади зброї, підготовленої для нападу на ра¬
дянські війська в разі війни (169 карабінів, 31 пістолет,
6 тисяч патронів).
Грошові суми, що надходили з Кракова, вже не .за¬
довольняли дедалі зростаючих потреб шпигунського
підпілля. Тому в серпні 1940 року крайова екзекутива
відрядила за кордон оунівця Богдана Куницького. Він
мав передати краківському центру розвідані відомості,
розповісти про арешти деяких учасників організації та
зажадати, щоб «провід» додатково «одержав у німців
гроші для дальшої роботи».
У серпні-вересні 1940 року ОУН посилила свою шпи¬
гунську діяльність. Здобуту інформацію терміново шиф¬
рували й через краківський центр передавали гітлерів¬
ській розвідці.
Про характер зв’язків гестапо з керівництвом ОУН
яскраво свідчить і такий епізод. Під час допитів і зві¬
рячих катувань одного з заарештованих учасників поль¬
ського патріотичного руху фашистам вдалося довідатись
пароль до польської підпільниці «Цирулі», яка вчасно
встигла перейти в радянську частину Перемишля. «Ци-
руля» знала місце, де у вересні 1939 року підпільники
заховали велику кількість зброї. Гестапо через краків¬
ський центр .ОУН передало Максиміву пароль і запро¬
87
понувало роздобути цю зброю, щоб використати її в ан-
тирадянських цілях.
Влучну характеристику діяльності нелегальної кра¬
йової екзекутиви ОУН і, зокрема, Максиміва у 1940 ро¬
ці дав колишній член УВО—ОУН Богдан Стецишин,
який свого часу підтримував зв’язок з М. Лебедем,
Є. Врецьоною та іншими ватажками націоналістів. Він
пише:
«Після розпаду панської Польщі і встановлення
на західноукраїнських землях Радянської влади...
я прибув у Львів. Як старому підпільнику мені не
важко було знайти зв’язок з націоналістичним під¬
піллям. Протягом одного дня я зв’язався з праців¬
ником крайового проводу Максимівим («Вечірнім»),
який запропонував мені переїхати у Львів. Я від¬
мовився, боячись жити в місті, в якому мене знали
як активного націоналіста, і запевнив «Вечірнього»,
що зв’яжуся з організацією на периферії і там буду
працювати...
Незабаром я відшукав зв’язок з повітовим про¬
водом, яким керував Михайлів («Богун»), і став ор¬
ганізаційним референтом та заступником провідника.
Мені дали нову кличку — «Гонта». Керівники ОУН
Лебедь, Стецько, Ленкавський, Кравців та інші вже
тоді знали, що Гітлер готується до нападу на СРСР.
Про це свідчать накази, які ми одержували з Кра¬
кова.
Згідно з цими наказами ми виготовляли топо¬
графічні карти, на яких з найдрібнішими деталями
були позначені місця для німецьких десантів».
Кілька років тому в Мюнхені відома націоналістка
Дарія Ребет видала книжку померлого вже свого чоло¬
віка, в минулому члена «проводу» ОУН Лева Ребета.
Ставши в позу третейських суддів, Дарія і Лев Ребети
проголосили своє бажання дати «об’єктивну оцінку»
довоєнним змаганням ОУН. Показуючи становище ор¬
ганізації напередодні нападу гітлерівців на СРСР, Лев
Ребет був змушений підтвердити, що «з боку німецької
армії йшла допомога для українського підпілля, ...і на¬
передодні війни на Сході зорганізовано два українські
відділи в силі куренів 1 (один у Кракові під командою
Романа Шухевича, другий у Відні під кермою сот. Яро¬
1 Мова йде про підрозділи з оунівців «Нахтігаль» і «Роланд»
у складі диверсійного полку абверу «Бранденбург»,
го). Та на цьому й закінчується так завзято рекламо¬
вана «об’єктивність» автора.
Зв’язки оунівських верховод з гітлерівською розвід¬
кою ребети та іже з ними хотіли б замаскувати якимись
«контактами» з «німецькими військовими чинниками».
Далі Ребет пише, що виділені ОУН «зв’язкові (?!)
до німецької армії» перед нападом Гітлера на СРСР
старалися добитися від них вияснення щодо «німецьких
планів на Сході», домагалися «розмови з відповідаль¬
ними політичними колами», а'ле так і не одержали від
«німецьких посередників» (?!) якоїсь ясної відповіді.
«Вони,— продовжує Л. Ребет,— посилалися, між іншим,
на те, що українці між собою так роз’єднані, що не
знати, з ким говорити. Прийде перемога над більшови¬
ками,— казали вони,— тоді українська справа вирі¬
шиться».
Зрозуміло, що «об’єктивний дослідник» ані словом
не обмовився про добре відомі йому факти виконання
«проводом» завдань німецької розвідки. Оминув він,
звичайно, і свою досить одіозну роль у ганебній спів¬
праці ОУН з фашистською розвідувальною службою
перед самою війною.
Постараємось хоч трохи заповнити цю ‘«невинну про¬
галину» в писанині пана Ребета. Для цього надаємо
слово одному із старих друзів Ребета, членові головного
«проводу» ОУН Володимирові Гриніву («Кремінсько-
му»), який влітку 1940 року за завданням гітлерівської
розвідки нелегально прибув до Львова, де був захоп¬
лений працівниками органів державної безпеки України.
Під час судового засідання Гринів ствердив: «Орга¬
нізація українських націоналістів від часу свого за¬
снування перебуває на послугах чужинної потуги — фа¬
шистської розвідки. Всіма зв’язками з гестапо на тери¬
торії захопленої німцями Польщі керує учасник нашої
організації Лев Ребет на псевдо «Лисий»... має у своєму
розпорядженні великі кошти, що надходять від гестапо,
до його послуг німці виділили автомашину. Ребет осо¬
бисто та за допомогою своїх помічників братів Ярослава
і Володимира Гладких займається вербуванням людей,
в першу чергу з учасників ОУН, для виконання шпигун¬
ських завдань німців. Підібрані Ребетом люди скеро¬
вуються у прикордонну зону і звідтам після відповідної
підготовки нелегально засилаються до Радянської Укра¬
їни».
Вербування агентури з оунівців проводилось фашист¬
ськими розвідниками з участю керівних членів органі¬
зації. «Зверхники» ОУН різних ступенів насамперед
підбирали відповідні кандидатури, що мали певні розві¬
дувальні дані, пропонували їх німцям та одержували
згоду на їх використання, а вже потім виводили своїх
підлеглих на зустрічі з працівниками розвідки.
Саме так улітку 1940 року було завербовано учас¬
ника ОУН Олександра Янчука, який нелегально пере¬
йшов німецько-радянський кордон та дістався до
прикордонного міста Замостя. Там він зустрівся із спів¬
робітником гестапо оунівцем Олександром Мирокишком,
у минулому студентом-медиком, з яким був знайомий
ще до війни. Мирокишко поселив Янчука в себе на
квартирі та почав обробляти його в профашистському
дусі.
«Німецький уряд таємно готується до війни з Со-
вєтами,— говорив Мирокишко,— і у цій підготовці ми —
націоналісти — повинні всебічно сприяти Гітлерові».
Одержавши згоду Янчука «на допомогу Великонімеч-
чині», Мирокишко відрекомендував його офіцерові
гестапо Губерту Ліндеру, який особисто завершив вер¬
бування Янчука та розробив для нього шпигунське зав¬
дання. Ліндер доручив Янчукові нелегально повернутися
на Волинь, влаштуватися землекопом на будівництві
оборонних споруд у районі м. Устилуга й зібрати ін¬
формацію про військові частини РСЧА. Та незабаром
за допомогою місцевих селян шпигуна було затримано.
Для остаточного опрацювання плану «Барбаросса»
генеральному штабові вермахту була потрібна додатко¬
ва інформація про чисельність, дислокацію та озброєння
окремих частин РСЧА у прикордонних районах. На
її одержання орієнтуються розвідувальні органи фа¬
шистської Німеччини, які під різним прикриттям діяли
в Румунії, Болгарії, Угорщині, Ірані та інших країнах,
а також в окупованих Польщі, Чехословаччині, Австрії.
Значно посилюється розвідувальна робота німецького
дипломатичного представництва в Москві. Відповідна
команда про посилення шпигунської роботи через кра¬
ківський філіал абверу була передана і Бандері, який
мобілізував усі організаційні кадри на виконання до¬
ручення своїх шефів. Наведемо лише кілька фактів
про те, яким чином збиралася шпигунська інформація
так званими «низовими клітинами» ОУН «на Львівщині.
90
Заарештований радянськими чекістами наприкінці
1940 року німецький агент Яким Федьків визнав, що
був завербований в агентуру гестапо своїм організа¬
ційним «зверхником» Василем Макаром. Макар доручив
Федьківу «уважно стежити за військовим гарнізоном,
який був розташований у селі Ластівці»... «Шляхом
знайомств з командиром і червоноармійцями, особистим
спостереженням,— заявив Яким Федьків,— я мав дові¬
датися про кількість військовослужбовців в частині,
наявність техніки і озброєння. Це завдання я виконав».
А ось витяг з особистих свідчень мешканця м. Сам-
бора Миколи Веселовського від 10 грудня 1940 року:
«В антирадянській Організації українських націоналі¬
стів я був повітовим розвідником під псевдом «Сокіл».
Я одержав завдання вияснити кількість і рід військ,
озброєння і дислокацію частин РСЧА, місця розміщення
радянських і партійних організацій, НКВД і міліції
у містах Самборі і Старому Самборі. Я повинен був
скласти точні плани із зазначенням орієнтирів, де зна¬
ходяться наведені об’єкти. Цю інформацію і плани
я передавав керівнику повітового проводу ОУН Морозо¬
ві... Одночасно збиранням шпигунської інформації зай¬
малися члени ОУН, що перебували в мене на зв’язку».
Нелегальні націоналістичні осередки в Галичині на
кінець *1940 року були перетворені на своєрідні шпи¬
гунські ланки абверу. Ось приклад; районний провідник
ОУН у Копичинцях (Тернопільщина) Антін Ковальчук
(«Зелений») наприкінці 1939 року втік до генерал-губер¬
наторства, де був завербований німцями для шпигун¬
ської роботи. Після розвідувальної підготовки він знову
був закинутий на Тернопільщину.
Виконуючи завдання своїх фашистських протекторів,
Ковальчук залучив до шпигунської роботи Ярослава
Марана, Петра Дутка та інших учасників копичинського
проводу ОУН. Всі вони, як показали захоплені терно¬
пільськими чекістами документи, збирали розвідувальні
дані про дислокацію та чисельність частин РСЧА,
економічну та політичну інформацію, характеристики на
окремих радянських, партійних працівників та військо¬
вослужбовців. Маран особисто накреслив дві карти
Копичинського району з позначенням важливих військо¬
вих та промислових об’єктів, шляхів сполучення, засо¬
бів зв’язку. Наприкінці 1940 всіх учасників цієї роз¬
відувальної групи було викрито й засуджено.
91
Як видно з наведених фактів, так звані «зв’язкові
до німецької армії», в тому числі й сам пан Ребет,
насправді були звичайнісінькими агентами гітлерів¬
ських розвідувальних служб. Як показали наступні
події, лише в такій якості і влаштовували вони дійсних
хазяїв Організації українських націоналістів із відомств
Гіммлера, Кальтенбрунера й Канаріса.
Намагаючись якнайшвидше спровокувати напад гіт¬
лерівців на СРСР, оунівська агентура передавала аб¬
веру чимало матеріалів про «слабість Червоної Армії»,
«відсутність у Совєтів сучасної модерної зброї», «наси¬
ченість радянських військ інертними щодо політики
більшовиків колгоспниками», фіктивні зведення про
військовий потенціал окремих тилових частин, засоби
зв’язку і транспорту. І хоча оунівська агентура, звичай¬
но, була далеко не єдиним джерелом шпигунської ін¬
формації величезної розвідувальної машини третього
рейху, її повідомлення не залишилися поза увагою фа¬
шистської еліти. Вони вселяли в неї надії на легкий,
переможний «дранг нах Остен». «Гітлер,— згадує гене¬
рал-полковник Гудеріан, — захоплений перемогами
1939—1940 років, був абсолютно впевнений в успіху
і зумів переконати і себе, й інших, що покінчить з цією
«уявною» східною небезпекою так само швидко, як і з
західною, яку його військові радники нібито .значно
переоцінили... Така чванливість привела німців до пере¬
конання, що, подібно до кампанії у Польщі і Франції,
війна на Сході також буде блискавичною» 1.
Успіх війни на Заході та дезінформаційні оцінки
розвідувальних служб про «відсталість Червоної Армії»
привели Гітлера до побудованих на піску висновків
про можливість «блискавичного розгрому Радянського
Союзу». Як згадує генерал Теппельскірх, Гітлер, зро¬
бивши розрахунок на швидку перемогу в війні з Ра¬
дянським Союзом, недооцінював оперативних міркувань
своїх штабів, а віддавав перевагу своїм «психологічним
висновкам». У розмові з командуючими арміями 9 січня
1941 року він стверджував, що «російські збройні сили
являють собою глиняний колос без голови. У них немає
полководців, і вони погано озброєні» 2.
1 Гейнц Гудериан. Опьіт войньї с Россией.— У зб.: Итоги второй
мировой войньї. М., 1957. с. 117.
2 Курт фон Теппельскирх. Оперативньїе решения командова-
ния.— У зб.: Итоги второй мировой войньї, с. 73.
92
Подібні хворобливо-маніакальні заяви фюрера, крім
ненависті до комунізму та сліпої віри у своє «месіан¬
ське призначення», без сумніву, базувалися на дезін¬
формуючих матеріалах Канаріса, Шелленберга та інших
керівників розвідувальних служб про «слабість» Радян¬
ської Армії.
На підставі висмоктаної з пальця тези про «розклад
і дезорганізацію» на Радянській Україні і для підкріп¬
лення своїх інформацій абверові про «швидкий неми¬
нучий розвал СРСР» оунівські ватажки висловлювали
свою примарну надію на те, що в СРСР на випадок
війни «зросте устроєва та технічна анархія», яка в свою
чергу, приведе до «масових виступів» населення проти
Радянської влади.
Водночас оунівцям хотілось переконати фашистське
керівництво в порушенні Радянським урядом умов до¬
сягнутої з німцями угоди. Починаючи з 1940 року, вони
почали дезінформувати абвер про міфічну «передисло¬
кацію до лінії кордону» радянських військових з’єд¬
нань.
Відомо, що тільки в квітні 1941 року, тобто тоді,
коли вермахт і війська сателітів уже розгорнули до
наступу на СРСР 190 дивізій, було прийнято рішецня
про посилення наших військових з’єднань на західних
кордонах Ч Лише 13 травня 1941 року Генеральний штаб
дав вказівку перекинути на західні кордони з внутріш¬
ніх військових округів додатково 28 стрілецьких дивізій
та чотири армійські управління 2. До того ж часу кіль¬
кість військ та військової техніки у прикордонних з Ні¬
меччиною областях, щоб уникнути провокацій з боку
гітлерівців, підтримувалась на рівні мирного часу.
Проте оунівська агентура абверу, намагаючись будь-
що прискорити наближення війни, ще в 1940 році почала
«сигналізувати» німцям про якесь «скупчення радян¬
ських військ на кордонах». Прикладом такой дезінфор¬
мації можуть бути повідомлення резидента абверу
у Львові, оунівця Авксентія Чорпіти—давнього таємного
співпрацівника німецької розвідки. Останній до 1939 ро¬
ку працював у львівському видавництві «Українська
культура». Після возз’єднання західноукраїнських зе¬
мель з УРСР влаштувався на роботу завідуючим протез-
1 Великая Отечественная война Советского Союза 1941—1945 гг.
Краткая история. М., 1970, с. 52—53.
2Жуков Г, К. Воспоминания и размьішления. М., 1969, с. 228.
93
ноі майстерні, підтримував постійний зв’язок із згадува¬
ним вище М. Думанським і, використовуючи оунівські
канали, передавав абверові шпигунські повідомлення.
У жовтні 1940 року через емісара краківського центру
Чорпита надіслав у розвідувальний центр інформацію
про кількість радянської військової техніки в Галичині.
За його «даними», на львівському аеродромі тоді зна¬
ходилось від 330 до 350 нових швидкісних літаків вини¬
щувальної авіації та 130—150 бомбардувальників. У ра¬
йоні Прикарпаття розміщувалась частина з 2250
танками, а у м. Перемишлі (на самому радянсько-
німецькому кордоні) — 3400 танків.
Така дезінформація переслідувала лише одну мету —
провокаційними повідомленнями переконати німців
у міфічній підготовці Радянським урядом «раптового
удару» по Німеччині. Факти переконливо свідчать про
брехливість цих повідомлень. Перед самою війною, після
значного посилення військових округів на заході, у всіх
прикордонних округах, від Чорного моря до Північного
Льодовитого океану, було всього 1540 літаків нових
типів і 1800 тяжких і середніх танків К «Жодна нація
не починала війни з такою великою кількістю інфомації
про противника, яку ми мали щодо Росії»,— хвалився
Канаріс своїм офіцерам відразу ж після початку війни»2.
Але адмірал шпигунів і диверсантів занадто пере¬
оцінював можливості своєї агентурної мережі, глибоко
помилявся. Червона Армія, весь радянський народ,
очолювані Комуністичною партією, виявляючи виняткову
стійкість і мужність, з першого дня війни героїчно боро¬
нили радянську землю. Частини Червоної Армії мужньо
відстоювали кожне місто, кожне село, завдавали воро¬
гові великих втрат. Вже перший тиждень війни показав
генералам вермахту, що фюрер та його генеральний
штаб, взявши на віру дезінформації своїх горе-розвід-
ників, мали приблизне уявлення про військово-політич¬
ний потенціал СРСР.
Як пише голландський історик Л. де Ионг, Гітлер
«не звертав уваги на попередження німецького посла
в Москві графа Шуленбурга і військового аташе гене¬
рала Кестрінга, які знали Радянський Союз за особис¬
1 Великая Отечественная война Советского Союза 1941—Л945 гг.
Кратная история. М., 1970, с. 54.
2 Жюль Перро. Таємниця дня Д.—«За рубежом», 1970, № 36,
с. 25.
94
тими спостереженнями і мали правильне уявлення про
його військову могутність»1.
Німецьке командування не одержало від своєї роз¬
відки об’єктивних відомостей хоча б про приблизні мож¬
ливості залізничного транспорту західних районів СРСР.
За словами Жюля Перро, перед самою війною Канаріс
і керівник закордонної розвідки СД Шелленберг навіть
не могли визначити, чи «пов’язані найбільші індустрі¬
альні центри Росії одноколійними чи двоколійними за¬
лізницями».
Генерал-фельдмаршал фон Рундштет доповідав:
«Відразу після початку боїв я зрозумів, що все, що
нам говорили про Росію, було абсурдом. Карти, якими
нас забезпечено, були неточними. Дороги, позначені тов¬
стими червоними лініями, виявилися просто польовими;
в той же час ті, що були позначені як польові, насправ¬
ді виявилися головними шляхами. А залізниць, які б
могли використати для просування вперед, взагалі не іс¬
нувало. Там, де на картах значилися незаселені райони,
ми натрапляли на міста американського типу, з фабри¬
ками й усім іншим». «Бліцкріг» проти Радянського
Союзу не вдався. Численні повідомлення фашистської
агентури про «слабкість Совєтів» виявилися фальши¬
вими.
АБВЕРІВСЬКІ «РАДИСТИ» НА БУКОВИНІ
У липні 1940 року частини Червоної Армії за нака¬
зом Радянського уряду звільнили Північну Буковину
від багаторічної іноземної окупації. Настав щасливий,
радісний день, якого довго чекали українські робітники
і селяни, всі трудящі краю. Нове життя відкрило не¬
бачені раніше перспективи. До активної громадської
та політичної роботи залучалися широкі маси селян,
робітників і представників інтелігенції, багато жінок.
Здійснювалася нарешті віковічна мрія селянства про
одержання землі. Адже буковинський нуждар-єелянин
багато років був позбавлений не тільки будь-яких полі¬
тичних прав, але в умовах жорстокого соціального і на¬
ціонального поневолення румунськими боярами і капі¬
1 Л. де йонг. Немецкая пятая колонна во второй мировой вой-
не. М., 1958, с. 355.
95
талістами завжди залишався безземельним, голодним
і неписьменним.
Тепер, зггдно з законом про націоналізацію церков¬
них та поміщицьких угідь, 51 200 бідняцьких селянських
господарств одержали, земельні, наділи Для допомоги
трударям уряд Української РСР виділив багато сіль¬
ськогосподарської техніки, насіння, грошей. У Черні¬
вецькій області створюється 13 машинно-тракторних
станцій 2.
Із возз’єднанням Буковини з Радянською Україною .
почали відходити у небуття відсталість та неписьмен¬
ність. За проведеним 1940 року першим переписом
у Чернівецькій області було виявлено понад 240 тисяч
неписьменних і малописьменних. За рішенням Комуні¬
стичної партії тут створюється 536 шкіл, у тому числі
406 з українською мовою навчання. Організується Чер¬
нівецький державний університет, вчительський інсти¬
тут, музичне училище, три технікуми, дві педагогічні
школи. Відкривається 16 шкіл для дорослих.
В містах і селах Буковини створюються нові клуби,
бібліотеки, хати-читальні, хорові й музичні колективи.
Не тільки в містах і районних центрах, але й у дале¬
ких гірських селах відкриваються лікарні, фельдшерські
та акушерські пункти, дитячі консультації і клініки.
Заспівувачами боротьби з неписьменністю, за радянську
культуру стали комуністи й комсомольці, місцеві акти¬
вісти — передові люди міста і села.
Починалося нове, радісне життя буковинців на онов¬
леній Радянській землі. «Народ радіє,— писала незабут¬
ня Ольга Кобилянська,— та не забуває схиляти тепер
уже вільні голови в знак подяки Червоній Армії за
визволення з-під соціального й національного гноблення,
що тяжіло над ним цілими сторіччями. Хмари просту-
пилися, і лагідне проміння сонця освітлює ча'рівний світ,
прискорюючи його дозрівання в плоди правди і сво¬
боди».
Величні здобутки трудящих Буковини, як і успіхи
возз’єднаних у вересні 1939 року з Українською РСР
західноукраїнських земель, викликали лють з боку кла¬
сових ворогів: колишніх поміщиків і капіталістів, кур-
1 Радянська Буковина. 1940—1945 рр. Збірник документів. К.,
«Наукова думка», 1967, с. 68.
* АІІП при ЦК Компартії України, фонд 1, опис 145. спр. 247,
с. 87—88.
кулів, реакційно настроєного духівництва, українських
буржуазних націоналістів.
Керівництво краківського центру проявляло неаби¬
який інтерес до становища в Чернівецькій області після
її входження до складу Української РСР. Цікавилась
ним і фашистська розвідка.
Виходячи з настанов своїх абверівських начальни¬
ків, верховоди ОУН восени 1940 року надали абверові
детальний звіт про наявність націоналістичних кадрів
у Чернівецькій області та зв’язали своїх шефів з роз¬
відки з оунівською мережею на Буковині.
Вказівку про встановлення контакту і підпорядку¬
вання представникам абверу, які перебували у Чернів¬
цях під виглядом членів комісії в справах репатріації
до Німеччини осіб німецької національності, було пере¬
дано провідникові ОУН на Буковині Віктору Кулііііиру
через колишнього керівника ОУН у Чернівцях Ореста
Зибачинського.
О. Зибачинський, який очолив оунівську мережу на
Буковині ще за часів боярської окупації, користуючись
засобами політичного гангстеризму, за словами його ж
таки друзів, «зробив непоганий бізнес на національній
справі». Повернувшись до Чернівців 1936 року після
навчання у Празі, де він, між іншим, закінчив націо¬
налістичний «вишкіл», Зибачинський став на чолі на¬
ціоналістичної організації. Незабаром він присвоїв чи¬
малу суму з членських внесків учасників ОУН, придбав
для себе в Чернівцях будинок — віллу на вулиці Редже-
ле Кароль № 9 і жив на «широку стопу».
Та веселому й безтурботному життю оунівського „
авантюриста настав кінець. Перед приходом Червоної
Армії Зибачинський втікає до Бухареста, де швидко
підшукує собі господаря в особі шефа абверу при німе¬
цькому посольстві. Приступивши до офіційної роботи
в посольстві фашистської Німеччини, на завдання аб¬
веру встановлює нелегальні зв’язки з оунівцями, що
залишились на Буковині, і за їхньою допомогою доклад¬
но інформує гітлерівців про становище в Чернівцях,
складає списки комуністів і комсомольців, дає харак¬
теристики окремих громадських діячів...
Разом з тим фашистський лакуза догідливо реко¬
мендує до послуг німецькій розвідці своїх спільників,
що залишились у Чернівцях для продовження підпіль¬
ної антирадянської роботи.
5 К. Дмитрук
97
Зибачинський добре розуміє, що його німецькі гос¬
подарі непогано заплатять за юдину роботу, за нові
кадри для агентурної співпраці в радянському прикор¬
донні. А марки, леї чи, як показала дальша кар’єра
Зибачинського, долари завжди були та й залишились
головним стимулом «національного натхнення» цього
розбещеного оунівського політикана.
У серпні 1940 року з Куліширом від імені Зибачин¬
ського таємно зв’язався працівник німецької репатріа¬
ційної комісії фашистський розвідник Немечек. Він
запропонував Куліширу переключити наявну організа¬
ційну мережу ОУН на збирання шпигунської інформації
для абверу та проведення підривної роботи в радян¬
ському тилу.
Як свідчив пізніше Кулішир, який перед початком
війни був викритий та заарештований чекістами, для
безпосередньої шпигунської співпраці з німецькими роз¬
відниками він виділив свого заступника військового ре¬
ферента проводу Петра Войновського, члена проводу Ва¬
силя Григорчука і оунівку Лесю Гнідевич. (Никорович).
Дальші нелегальні зв’язки з Войновським і Григор-
чуком підтримували офіцери абверу Ферстнер і Шприн-
гер, що були включені до складу названої німецької
комісії.
Перед закінченням роботи комісії 6 листопада
1940 року Шпрингер на конспіративній квартирі пере¬
дав П. Войновському (абверівське псевдо «Гартман»)
та В. Григорчукові (фашистська агентурна кличка
«Ванька») нелегальну радіостанцію, шифри, коди, біль¬
ше 20 пістолетів, велику кількість вибухівки та 26 тисяч
карбованців грішми.
Одержавши відповідну розписку про виплату грошей,
Шпрингер висловив надію, що оунівці «з честю ви¬
правдають високе довір’я фюрера і Великонімеччини».
Запроданці схвально кивали головами, обіцяли зробити
все, що від них залежатиме. Вони попросили за пере¬
даними гітлерівцям зразками виготовити в Німеччині
і «про всяк випадок» нелегально переслати для них
чисті бланки паспортів і печаток деяких установ, щоб
«при ускладненні ситуації» можна було своєчасно на¬
кивати п’ятами.
З одержанням від німців радіостанції вся робота
оунівського підпілля у Чернівецькій області, яке пере¬
творилось на оплачувану шпигунську резидентуру абве-
98
ру, була спрямована на збирання потрібної гітлерів¬
ській розвідці військово-економічної та політичної
інформації, перш за все про дислокацію та пересування
радянських військ у прикордонних районах. Безпосереднє
керівництво своєю чернівецькою резидентурою з учас¬
ників ОУН адмірал Канаріс доручив віденському роз¬
відувальному центрові абверу.
16 листопада 1940 року начальник цього розвіду¬
вального центру, який виступав перед оунівцями під
псевдонімом «Непомук», дав зашифровану радіограму
П. Войновському і В. Григорчукові. Він наказував:
«№ 14. Ваша організація (тобто буковинський про¬
від ОУН.— К. Д.) повинна являти собою міцну та
надійну групу, побудовану точно за пірамідальною
формою, з обов’язково залізною дисципліною і підпо¬
рядкованістю. На чолі групи стоїть керівник, який
очолює групи розвідників і радистів. Кожен з керів¬
ників повинен мати одного заступника.
Всього в одній групі повинно бути не більше 8
чоловік. Обов’язково дотримуйтесь найпильнішої
конспірації. Кожен з учасників групи повинен знати
лише свого найближчого і безпосереднього керівни¬
ка. Характеризуючу інформацію щодо Ваших людей
обов’язково доповідайте в центр. Кодова назва Ва¬
шої групи — «Північ». Кожен учасник групи має при¬
своєний нами (тобто віденським центром абверу.—
К. Д.) псевдонім. Непомук».
До речі, і ця, і наступні шифровані радіограми аб¬
веру були перехоплені та розшифровані чекістами.
Стараючись з усіх сил виконати шпигунські завдання
гітлерівської розвідки, націоналістичні верховоди не
сидять на місці. Вони їздять до Хотина, Кіцмані, Виж-
ниці, у прикордонні райони, вивчають місця розташу¬
вання червоноармійських підрозділів, систему охорони
кордону, засоби транспорту і зв’язку.
До шпигунської роботи Кулішир і Войновський за¬
лучають своїх однодумців з числа куркулів, торгівців,
колишніх службовців румунських установ. Одержувані
від націоналістів повідомлення надходили безпосеред¬
ньо до Кулішира або Войновського, які узагальнювали
й опрацьовували- їх, а потім віддавали радистам для
передачі німцям. Роботі на нелегальній радіостанції
були навчені П. Войновський, Л. Гнідевич та В. Гри-
горчук. Пройшовши спеціальну розвідувальну підго¬
5*
99
товку, вони шифрували зібрану оунівцями інформацію
і передавали її фашистській розвідці.
Але, незважаючи на активну шпигунську запопад¬
ливість націоналістичних лакуз, керівництво німецької
військової розвідки весь час підганяло їх, вимагаю¬
чи все нових і нових повідомлень. Це яскраво видно
з радіограм віденського центру абверу буковинському
проводові ОУН.
Наведемо деякі з цих повчальних документів, які
вщент розбивають брехливі заяви оунівців про те, що
«нелегальна ОУН» нібито ставила перед собою якісь
«політичні» або навіть «національні» цілі.
«20 листопада 1940 року; № 17. Доповідайте про
становище. Про пересування і дислокацію військових
підрозділів. Чекаємо підтвердження про одержання
попередньої шифрограми. Непомук».
«7 грудня 1940 року; № 21. Чуємо Вас добре.
Щоденно надавайте військові рапорти «Вірі» (за¬
шифрована назва центру абверу в Відні.—/(. Д.). Нас
цікавить, чи розміщується у Чернівцях штаб корпусу.
Непомук».
«16 грудня 1940 року; № 28. Прошу передати де¬
тальнішу інформацію про військові гарнізони. Як
чуєте нас уночі і вдень? Непомук».
Поруч із радіозв’язком гітлерівці доручають Кулі-
широві і Войновському прокласти нелегальний канал
зв’язку через радянсько-румунський кордон. У шифровці
з цього питання абвер 23 грудня 1940 року наказував:
«№ 33. Доручаємо Вам організувати лінію зв’язку
через кордон, щоб цим шляхом можна було переда¬
вати виконані тайнописом ваші детальні письмові
звіти і при поверненні кур’єра одержувати від нас
потрібні матеріали і гроші. Розподіл грошей серед
учасників Вашої групи регулює її керівник. Про не¬
обхідні грошові суми і видатки повідомляйте шиф-
♦ рованою радіограмою. Група «Північ» поки що може
щомісяця витрачати 4000 карбованців. Непомук».
Одержавши нові грошові подачки, гітлерівські най¬
манці ще з більшим завзяттям взялися до шпигунської
роботи.
Тепер абверівські начальники були задоволені. Про
це, зокрема, свідчить телеграма, надіслана оунівцям
керівництвом фашистського розвідувального центру на¬
передодні нового, 1941 року:
100
«Новорічна, ЗО грудня 1940 року; № 37. Просимо
передати всім подяку від Непомука і всіх нас. Чекає¬
мо того ж у 1941 році. Сердечно бажаємо всього
найкращого».
За завданням абверу чернівецька агентурна група
з оунівців поруч із збиранням шпигунської інформації
повинна була значно поширити свою мережу в буковин¬
ських селах за рахунок куркульства; для збирання полі¬
тичної інформації і проведення розкладницької роботи
насадити своїх людей до радянських установ і підпри¬
ємств, зокрема в органи міліції. Дещо пізніше, в травні
1941 року, осередок ОУН одержав вказівку — з почат¬
ком війни провести диверсії у паровозному депо, на елек¬
тростанціях та інших важливих промислових об’єктах.
Як ствердив Кулішир, очолюване ним націоналістичне
підпілля за завданням фашистської розвідки діяльно го¬
тувалося до збройного виступу проти Радянської влади.
Але зловісні плани фашистської верхівки та її ма¬
ріонеток були своєчасно зірвані. В резолюції першої
партійної конференції Чернівецької області, що відбу¬
лась у лютому 1941 року, відзначалось: «Велику роботу
проведено щодо очищення різних організацій від воро¬
жої агентури, яка, особливо в перші місяці існування
Радянської влади, пробиралася до радянських, коопе¬
ративних, профспілкових та інших органів».
Активну участь у викритті запроданців з ОУН брали
робітники і селяни, буковинська молодь, місцеві акти¬
вісти. Вони діяльно допомагали чекістам і прокордонни-
кам виловлювати порушників кордону, давали рішучу
відсіч антирадянським провокаціям націоналістів, пиль¬
но охороняли народне майно.
За допомогою простих радянських людей працівники
органів державної безпеки задовго до нападу гітлерів¬
ців на СРСР викрили і заарештували гітлерівських
агентів — націоналіста Кулішира та його спільників.
У них було вилучено багато одержаної від німецької
розвідки зброї, коди, шифри, засоби радіозв’язку, анти-
радянську літературу, великі суми грошей. Підготова¬
ний фашистською агентурою на випадок війни підступ¬
ний удар у спину радянським військам було таким
чином своєчасно відведено, а гітлерівських найманців
справедливо покарано радянським судом.
Але окремим оунівським бандитам вдалося уникнути
арешту, врятувати свою шкуру в лісових хащах та
101
схронах. Згодом вони улесливо вітали фашистських оку¬
пантів та їх румунських маріонеток.
З початком війни оунівські недобитки повилазили
із схронів та підняли свої гадючі голови. Намагаючись
догодити своїм «визволителям» — фашистам, вони по¬
чали криваву розправу над радянськими активістами,
колгоспниками і робітниками, комсомольцями і піоне¬
рами. Катували і вбивали кожного, хто відверто вітав
Червону Армію, хто не погоджувався з антинародною
діяльністю куркулів і націоналістів.
— Це вони — українські буржуазні націоналісти, на
початку липня 1941 року під керівництвом одного із
своїх «зверхників» Івана Колотила коло села Руський
Банилів убили 197 невинних людей, серед яких були
старі й діти.
Це вони — оунівці — на чолі з іншим «провідником»
Дмитром Звіздою розстріляли на березі Дністра близько
300 мирних жителів із Заставнівського району.
Це вони — вигодованці гітлерівців Юрій Швейко,
Яків Осташек, Стефан Петрюк відразу ж після відходу
радянських підрозділів із Мілієва, ще до вступу румун¬
ських військ розстріляли понад сто радянських грома¬
дян, а п’ятнадцятирічну дівчину закололи вилами.
За безпосередньою участю гітлерівської розвідки
після встановлення окупаційного режиму націоналісти
створили горезвісний «Буковинський курінь», учасники
якого вчинили криваві розправи над сотнями радян¬
ських людей. На чолі «куреня» фашисти поставили сво¬
го вірного агента «Гартмана» — Петра Войновського,
якому вдалося уникнути арешту радянськими органами
та переховатися до приходу загарбників.
Із встановленням окупаційного режиму Войновський
пориває з Бандерою та оголошує себе прихильником
А. Мельника. Але, як і обидва пересварені між собою
оунівські «вожді», вірою і правдою продовжує служити
німцям.
Опинившись після війни в Америці, платний фашист¬
ський інформатор Петро Войновський проголошує себе
не більше не менше як «борцем за ідею» та «керівни¬
ком протибільшовицького підпілля». «Національним дія¬
чем» намагається виставити себе й агент гітлерівської
військової розвідки Орест Зибачинський.
Розраховуючи на необізнаність більшості емігрантів
із фактичним станом справ, ординарні шпигуни й за¬
102
проданці хотіли б назавжди позбутися заплямованої
кров’ю гітлерівської уніформи, яку вони так цінили під
час війни, і видати себе за «політичних біженців» і на¬
віть «виразників національної думки буковинців».
Але які ж порожні й нікчемні їхні слова! Оунівці
ніколи не були й не могли бути виразниками національ¬
ної думки, не мали і не мають нічого спільного з інтере¬
сами трудящого люду. Український буржуазний націо¬
налізм, справедливо говорив Д. 3. Мануїльський,
працював завжди як наймит на чужого пана. Український
націоналізм ніколи не був національним, бо він завжди
обслуговував інтереси чужоземних пануючих класів.
Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієн¬
тувався на сили власного народу, а орієнтувався на,
багнети чужинців 1.
Войновському, Зибачинському та іншим варто б
знати, що до рук Радянської влади перед закінченням
війни потрапило чимало документів оунівських ватаж¬
ків, у яких розкривається не одна брудна справа націо¬
налістичних запроданців. Цікаві відомості знаходимо
в цих документах і щодо «підпільної національної пра¬
ці» Зибачинського та Войновського, яка була щедро
оплачувана гітлерівськими марками з таємних фондів
адмірала Канаріса.
Після розколу в ОУН, у зв’язку з переходом Зиба¬
чинського та Войновського на бік А. Мельника, бан¬
дерівці в липні — серпні 1941 року провели «розстежен-
ня» діяльності буковинського проводу ОУН після воз¬
з’єднання Північної Буковини з УРСР.
Для «вияснення ситуації на Буковині» «урядуючий
провідник» ОУН Микола Лебедь послав у Чернівці сво¬
го особистого емісара «Гуцула» (Кобзаря), який у сво¬
єму звіті від 20 серпня 1941 року доповідав «проводові»:
«Організаційну .працю ОУН на Буковині започаткував
Зибачинський Орест — людина молода віком, вишколена
в Чехословаччині (1935—1936). Зибачинський вщеплю-
вав у людей, яких він виховував, свої дрикмети: дурну
хворобливу амбіцію і жадобу кар’єри. Для деяких орга¬
нізація була засобом наживи. Він витворив на Буко¬
вині амбітно-виключницькі погляди — «щоб тільки я і
1 Мануїльський Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти на
службі у фашистської Німеччини. Львів, «Вільна Україна»,
1945, с. 39.
103
ніхто інший». В такому стані безділля і розкладу зна¬
ходилась Організація перед приходом більшовиків» К
Далі «Гуцул» повідомляє, що з наближенням Чер¬
воної Армії в червні 1940 року Зибачинський втікає до
Румунії, залишивши у Чернівцях Петра Войновського.
Характеристика останнього та його «підпільної праці»,
дана його-таки однодумцем, являє неабиякий інтерес.
«Петро Войновський, псв. «Василь»,— пише «Гуцул»
(Кобзар), — це чоловік анальфабетний (відсталий. —
К. Д.) до праці — вихованець Зибачинського, людина
надзвичайно злосна, обмежена, вузькоглядна і амбітна.
Він починає «працювати» на свою руку і стає одночасно
на службу третьому чинникові» 2.
«Василь» «працює» по-свойому...— продовжує «Гу¬
цул».— Організує людей, які не здібні до організації.
Набирає матеріалістів, перед якими не стоїть боротьба,
а власний зиск і користь. «Василь», як «провідник Бу¬
ковини», обіцяє, що хто тільки вступить до організації,
то після зліквідування більшовицького режиму в Само¬
стійній Соборній Українській Державі він буде числи¬
тися як «упривілійований елемент». Людям організації
будуть виплачувати пенсії, не будуть від них брати
податків, селянам роздадуть по 7 га поля і т. п.
Ось як в устах учасників своєї ж організації вигля¬
дала закладена Зибачинським, Куліширом, Войновським
«підпільна» ОУН на Буковині, а насправді — фінан¬
сована гітлерівцями резидентура абверу, купка найман¬
ців і вбивць, яка готувалася у перші ж хвилини війни
встромити ніж у спину радянським людям.
ВСУПЕРЕЧ ПРАГНЕННЯМ ТРУДЯЩИХ
Фашистська Німеччина покладала великі надії на
куркулів, оунівців і реакційне уніатське духівництво,
які залишилися в антирадянському підпіллі. Саме в кур¬
кулів та уніатів переважно переховувалися емісари
оунівського «проводу», що таємними стежками вночі
за допомогою гітлерівців переходили радянсько-німець¬
кий кордон.
Уже під час підготовки до виборів у Народні Збори
націоналістичні осередки в Західній Україні розгорнули
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 83, с. 1.
2 Так у деяких оунівських документах зашифровувалась німецька
розвідка.
104
антирадянську агітацію. Оунівці всіляко намагались
скомпрометувати представників трудящих. Так, куркуль
Я. Коцюба, виступаючи перед селянами села Левковці
Почаївського району на Тернопільщині, з піною на устах
закликав голосувати проти робітника, колишнього члена
КПЗУ Андріюка. Коцюба говорив про Андріюка: «Він
комуніст, це не наша людина, йому не можна довірити¬
ся. Нам потрібно всіма силами змагати до того, щоб при¬
єднатися до Німеччини, а якщо ви не послухаєте мене,
то буде біда».
У селі Турці, біля Коломиї, член націоналістичної
організації Цап та його брат-куркуль виставили до На¬
родних Зборів свої власні кандидатури і намагались
зібрати на підтвердження підписи селян. Але селяни не
підтримали їх.
Для створення під час підготовки і проведення ви¬
борів атмосфери залякування оунівські «боївкарі» в де¬
яких селах влаштували збройні напади на селян, які
виступали за возз’єднання з Радянською Україною,
знущалися з них, грабували майно. Такі факти, зокре¬
ма, мали місце в окремих селах Підгаєцького і Бере¬
жанського повітів на Тернопільщині.
Аналогічне становище було в деяких селах Львів¬
щини. У листі до своїх родичів учитель Іван Дідич
з Рава-Руського повіту писав: «В 1939 році, жовтні-%
листопаді, почався ширити в наших околицях банди¬
тизм. Ми мали... бандитський напад на наш дім. Бандити
стріляли, але не трафили. Мені вдалося втекти з хати
і заалярмувати людей (зняти тривогу.— К. Д-) в селі,
а жінка з дітьми скрилася в канцелярії. Дім обікрали
на пару тисяч. Шайка бандитська зістала викрита. Одні
дістали арештовання, інші повтікали до Німеччини»1.
Противиборчу ворожу роботу проводили й залишки
панівних класів: поміщики і фабриканти, духівництво
і осадники, колишні польські офіцери і чиновники, котрі
так само, як і українські буржуазні націоналісти, на¬
магалися стримати прагнення трудящих до нового щас¬
ливого життя.
Однак, незважаючи на опір класово ворожих еле¬
ментів, вибори продемонстрували високу політичну ак¬
тивність, одностайність і єдність трудящих.
На передвиборних зборах трудящі висловлювали
щиру подяку Комуністичній партії та Радянському уря¬
1 Львівський облдержархів, фонд Р-10, опис 1, справа 2, с. 26.
Ю5
дові за визволення від соціального і національного
гноблення. В одностайно прийнятих резолюціях і звер¬
неннях численні збори виборців доручали своїм канди¬
датам виступати за приєднання до Радянського Союзу,
за возз’єднання українських земель в єдиній Україн¬
ській Радянській Соціалістичній Республіці. Робітники і
селяни наказували делегатам Народних Зборів голосу¬
вати за націоналізацію банків і великої промисловості,
конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, за
встановлення на західноукраїнських землях Радянської
влади.
Передвиборні збори, що проходили по всій Західній
Україні, виражали непохитну впевненість трудящих, що
Радянська влада забезпечить розвиток продуктивних
сил, зростання народного добробуту, розквіт культури
і мистецтва, ліквідацію національних протиріч, співро¬
бітництво і дружбу народів усіх національностей.
Трудящі міста і села висунули своїми кандидатами
до Народних Зборів передових робітників і селян, пред¬
ставників трудової інтелігенції, чимало колишніх членів
КПЗУ і КСМЗУ. Делегатами львівських робітників були
обрані токар В. Садовий і комсомолка-підпільниця
М. К.іх, від львівської інтелігенції — письменник-рево-
люціонер С. Тудор, учителька С. Волощак, артист
-И. Рубчак. Трудівники Стрия назвали своїми обранцями
організатора робітничої гвардії А. Рифка, робітника-
котельника М. Лучечка, вчительку М. Гисяк. Трудящі
Станіславщини вибрали в Народні Збори активних учас¬
ників революційної боротьби С. Букатчука, В. Столяр¬
чука, С. Сороку, П. Майданського, робітників з Коломиї
Ф. Сенюка і В. Білана, лісоруба з Космача Г. Гав-
риЩука. Від трудящих селян Тернопільщини було обра¬
но М. Качаровського, Л. Малкуша, В. Мартиневича.
Від робітників і селян Ровенського повіту — О. Солім-
чука, У. Єфимчук-Дячук, Г. Гапончука та багатьох ін¬
ших передових людей.
День виборів до Народних Зборів — 22 жовтня
1939 року — став всенародним святом визволеного на¬
роду. У голосуванні взяло участь 4 433 997 чол. із за¬
гальної кількості 4 766 275 виборців, тобто 92,83%. За
висунутих кандидатів голосувало 4 032 154 чол., або
90,93% всіх виборців *.
1 Торжество історичної справедливості. Зб., с. 582.
!0б
Прийняті Народними Зборами історичні рішення про
входження Західної України до складу УРСР, кон¬
фіскацію поміщицьких і монастирських земель, про на¬
ціоналізацію банків і великої промисловості законо¬
давчо закріпили одностайне прагнення трудящих до
возз’єднання, завдали відчутного удару українським
буржуазним націоналістам та іншим ворогам Радян¬
ського ладу. І все ж, виконуючи вказівки краківського
центру, оунівці продовжували активну підривну роботу.
В лютому — березні 1940 року зусилля націоналістично¬
го підпілля були мобілізовані на зрив виборів до Вер¬
ховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, що відбу¬
лися 24 березня 1940 року.
«Вибори проходили в умовах жорстокої класової
боротьби,— говорив у виступі на першій Дрогобицькій
обласній партконференції 27 квітня 1940 року секретар
обкому КП(б)У тов. Ткач.— Класово ворожі елементи
і рештки буржуазно-націоналістичних партій наклепа¬
ми, провокаціями і залякуванням хотіли перешкодити
успішному проведенню виборів. Але. народ під керів¬
ництвом партійних організацій зумів розібратися з тими
ворожими проявами і викрити їх. Вибори супроводжу¬
вались великим політичним і виробничим піднесенням.
За цей час передові люди нашої області не тільки ви¬
кривали ворогів, але й. активно допомагали виловлювати
шпигунів і диверсантів»
Противиборчі виступи оунівців знову провалилися.
Вибори продемонстрували зростаючу активність і по¬
літичну свідомість трудящих молодих радянських обла¬
стей. За повідомленням, опублікованим 28 березня
1940 року в газеті «Комуніст», у виборах до Радянського
парламенту взяло участь більше п’яти мільйонів чоло¬
вік. За кандидатів народного блоку комуністів і без¬
партійних голосувало понад 98% виборців.
Партійні організації західних областей УРСР звер¬
тали тоді серйозну увагу комуністів на посилення пиль¬
ності, викриття підступної діяльності ворожих елементів.
Виступаючи на партійних конференціях Станіславської,
Волинської та Львівської областей, делегати повідом¬
ляли про активну підривну роботу учасників ОУН,
наводили конкретні факти провокаційної діяльності кур¬
кулів і націоналістів, які всіма силами намагалися про¬
тидіяти соціалістичним перетворенням.
1 Львівський облпартархів, фонд 5001, опис 1, справа 7, с. 29—30.
107
Головним ворогом нового ладу було куркульство.
«Український буржуазний націоналізм з початку свого
виникнення за базу свого розвитку мав українське
куркульство, яке наклало свій відбиток вузькості і об¬
меженості на ідеологію українського буржуазного націо¬
налізму, — писав Д. 3. Мануїльський. — Куркуль був
запеклим власником, він мріяв завжди про те, щоб
вилізти в «пани», і в політиці він покладався на помі¬
щицькі класи. Він чіплявся за свою землю, за свою
хату, він готовий був підняти на вила кожного, хто б
спокусився на його власність.
...Приходили величезні економічні кризи, які пускали
на дно сотні селянських господарств. Куркуль лютував
проти голоти і зуб^Ми чіплявся за своє «самостійне»
господарство. Свою обмеженість він переносив також
на державні відносини, домагаючись «самостійної Укра¬
їни». Йому здавалося, що в цій «самостійній» Україні
він стане панівним класом. В українському буржуазному
націоналізмі він бачив справедливу для нього ідео¬
логію» 1.
Керуючись настановою В. І. Леніна про те, щоб із
встановленням влади робітників і селян «найменш
вигідне і найбільш відстале, дрібне, відокремлене селян¬
ське господарство, поступово об’єднуючись, зорганізувало
громадське, велике землеробське господарство»2, тру¬
дящі селяни західних областей,при підтримці партійних,
радянських органів з перших місяців 1940 року почали
організовувати колгоспи. На квітень 1940 року їх було
вже 180 3. Радянський уряд надав велику допомогу тру¬
довому селянству західких областей УРСР. У відповід¬
ності з постановою Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК
ВКП(б) від 16 березня 1940 року тут було створено
174 машинно-тракторні станції, які протягом 1940 року
виконали тракторні роботи більше як в 130 тисячах
бідняцько-середняцьких господарств.
г Для забезпечення МТС кадрами механізаторів при
машинно-тракторних станціях було організовано підго¬
1 Мануїльський Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти на
службі у фашистської Німеччини. Львів, «Вільна Україна»,
с. 37—38.
2 Л є н і н В. І. Твори. Вид. 4-е. Т. 32, с. 257.
3 І в а с ю т а М. К. Нариси історії колгоспного будівництва в за¬
хідних областях Української РСР. К-, «Наукова думка», 1962,
с. 55.
Ї08
товку Трактористів і комбайнерів. З східних областей
України, з братніх республік для допомоги трудящому
селянству прибули кваліфіковані інженери, агрономи,
ветлікарі, зоотехніки. Досвідчені спеціалісти сільського
господарства чимало зробили для підвищення агротех¬
нічних знань трудівників села. З їх допомогою вже вес¬
ною 1940 року в селах почали працювати агротехнічні
гуртки. Лише на Львівщині було створено 584 таких
гуртки, в яких навчалося 26 тисяч селян.
Класово свідомі селяни-бідняки розуміли, що тільки
шляхом соціалістичних перетворень, шляхом об’єднання
у колективні господарства можна назавжди покінчити
з віковою відсталістю та вивести вчорашніх батраків на
широку дорогу заможнього та культурного життя.
Першими на радянській Волині об’єдналися в кол¬
госп селяни села Уховецьке Ковельського району. Думка
про створення колгоспу виникла в уховецьких селян зра¬
зу ж після визволення краю Червоною Армією. У своє¬
му листі про бажання організувати колгосп група бід¬
няків і середняків писала: «Ми, селяни, хочемо жити
по-людському, як живуть наші брати у великому Ра¬
дянському Союзі. Хочемо вступити в колгосп і дружно
в ньому працювати».
До святково прибраного будинку 12 лютого 1940 ро¬
ку зібралися майже всі мешканці Уховецького. Всту¬
пити до сільськогосподарської артілі вирішило 314
сімей. Першими розглядаються заяви ініціаторів ство¬
рення колгоспу Михайла Ільюша, Олександра Трохимука
та інших. Українським буржуазним націоналістам та
куркулям, які намагалися пролізти до колгоспу, трудя¬
щі селяни вказали на двері. Збори рішуче відмовили
у прийомі до колгоспу націоналістові А. Жирилу, який
під час громадянської війни брав участь у бандах.
Головою колгоспу трудівники села Уховецьке одностай¬
но обрали учасника революційної боротьби, колишнього
політв’язня Михайла Васюту.
На Львівщині першими об’єдналися у сільськогос¬
подарську артіль трударі села Завидовичі Городоцького
району. Колгосп назвали ім’ям Володимира Ілліча Ле¬
ніна. Селяни вчасно, до першої колгоспної весни, підго¬
тували насіння, відремонтували реманент. Колгосп
ім. В. І. Леніна викликав на соціалістичне змагання
колгоспників сусіднього села Добряни. Це був перший
договір про соцзмагання між колгоспами Львівщини.
109
Для роботи на колгоспних ланах МТС виділила 4
трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Дружню
поміч завидовицьким колгоспникам літом 1940 року
надала група трактористів, що прибула сюди з Петров-
ського району Київської області.
На честь визволення від панського гніту селяни села
Буківні Тлумацького району на Станіславщині назвали
свій колгосп іменем 17 Вересня. Це був один з перших
колгоспів на Прикарпатті. Ініціаторами його створення
були комуністи — учасники осередку КПЗУ в Буківні,
що активно діяв тут з початку тридцятих років, С. Со¬
рока, М. Карпаш та інші. В березні 1940 року до ар¬
тілі вступило 189 господарств. Головою правління було
обрано одного з сільських активістів — Михайла Кар-
паша.
Пізно закінчилися перші колгоспні збори в Буківні.
Але колгоспники ще довго не розходились по хатах. Вони
радилися, що мають зробити завтра, через два дні,
через тиждень. Говорили про великі перспективи колек¬
тивної праці, перебудову рідного села, про своє май¬
бутнє радісне і заможне життя.
В березні 1940 року організуються перші колгоспи
на Тернопільщині. Заспівувачами колгоспної весни ста¬
ли трударі із сіл Вільхівчик Гусятинського району, Ку-
ряни Бережанського району, Тростянець Усть-Зеленець-
кого району, Мар’янівка Микулинецького району.
Селяни-колгоспники, недавні батраки й бідняки,
з кожним днем переконувались, що тільки колективною
працею, об’єднавшись у колгоспи, можна одержати ви¬
сокі врожаї, забезпечити собі заможне і культурне
життя.
По 9,2 кг зерна та по 3 крб. грішми на трудодень
одержали 1940 року колгоспники села Зайчичі Лока-
чинського району Волинської області. По 10 кг хліба та
по 4 крб. 50 коп. дістали на трудодень селяни з сусід¬
нього колгоспу ім. 17 Вересня. Колишньому бідняку
Дмитру Лосичу до встановлення Радянської влади не
вистачало свого хліба навіть на півроку. Вступивши до
колгоспу, він разом з сім’єю за ретельну працю одержав
42,1 центнера, зерна та інші сільськогосподарські продук¬
ти, а також 1104 крб. грішми.
Трудовими перемогами вславилися колгоспи Терно¬
пільщини. По 2 крб. 50 коп. грішми, 5 кг зерна та ін¬
шими продуктами оплачувався трудодень у колгоспі
110
ім. Леніна Гусятинського району. По 3 крб. 50 коп.,
5 кг зерна, а також картоплю та інші продукти вида¬
вали на кожний трудодень у колгоспі «Вільне життя»
Шумського району.
Колгоспник Василь Міклош із села Забава Раде-
хівського району на Львівщині виробив з дружиною
600 трудоднів. Колись у поміщика вони обоє заробляли
за рік 7 центнерів хліба та 350 злотих, а куркулі
платили й того менше. В колгоспі ж сім’я Міклошів
одержала 33 центнери пшениці, 2100 карбованців. «Пше¬
ничний хліб ми бачили раз на рік — на Великдень,—,
говорила дружина Василя Ганна.— Раніше нам часто
не вистачало й чорного. А тепер у нас щодня на столі
білі буханці».
В артілі імені Ворошилова Золочівського району
в 1940 р. колгоспники одержали по 4,5 кілограма хліба
і по 2 карбованці на трудодень. Райком партії і рай¬
виконком організували зустріч одноосібників з колгосп¬
никами, щоб на конкретних прикладах показати пере¬
ваги колгоспного господарювання, зростання заможності
колгоспників — колишніх бідняків і батраків. Куркулі
та їх прихвосні намагалися і тут посіяти недовір’я. На
зборах селян вони почали ставити під сумнів досяг¬
нення колгоспу.
Одна колгоспниця, яка виробила 135 трудоднів, слу¬
хала куркульські наклепи, а потім попросила слова:
— Вам куркулі і націоналісти брешуть,— сказала
вона.— У мене семеро дітей. До Радянської влади я не
знала, що з ними діяти. Щодня зверталась до пана-
бога і просила, щоб він мені або моїм дітям дав смерть.
Тепер я стала жити по-новому. Прийшла Червона Ар¬
мія, дали мені землю, корову, почала я господарювати.
Але було тяжко. Комуністи сказали, що в колгоспі буде
легше. Я пішла в колгосп, віддала туди землю. Попра¬
цювала в колгоспі, і ось я маю такий хліб, який не
завжди їла й на свята...
Після цих зборів 20 бідняків подали заяви про вступ
до колгоспу. *
Трудове селянство рішуче викривало ворожу агіта¬
цію куркулів і українських націоналістів, своїм особис¬
тим прикладом пропагувало переваги соціалістичної
перебудови села.
Досягнення колгоспного ладу, піднесення добробуту
колгоспників викликали* ненависть ворогів Радянської
ПІ
влади. Куркульство разом з оунівцями і реакційним ду¬
хівництвом намагалося будь-якими засобами стримати
потяг трудового селянства до нового життя. В окремих
селах вороги колгоспного ладу вдавалися до терору
над сільськими активістами, підпалювали їхні будинки,
намагалися залякати.
У звітній доповіді першій тернопільській партконфе-
ренції 23 квітня 1940 року секретар Тернопільського
ОК КП(б)У І. Д. Компанець говорив: «Бандитизм
в окремих місцях використовується пррти колгоспного
ладу і є одним з методів боротьби контрреволюції про¬
ти заходів Радянської влади. ...Рух, що почався серед
бідняцької і середняцької частини села за організацію
колгоспів, з боку контрреволюційних і ворожих елемен¬
тів зустрічає впертий опір». Доповідач звернув увагу
делегатів конференції, що в деяких селах куркулі на¬
магаються вступити до колгоспів з метою проведення
розкладницької, підривної роботи (с. Кологурівка Гри-
малівського району; с. Суходоли Гусятинського району
та ін.). В інших селах, щоб залякати селян-трударів,
«має місце розповсюдження листівок і анонімних лис¬
тів з погрозами чинити терор щодо колгоспників і акти¬
вістів, якщо не припиниться організація колгоспів
(с. Вовківці Борщівського району; с. Горошово Мель-
ницького району)» *.
Активну пропаганду проти колгоспного ладу разом
з націоналістами розгорнули уніатські священики і кур¬
кулі.
Злісну підривну роботу проводила група куркулів
у селі Дзвиняче Вишнівецького району на Тернопіль¬
щині. Групу очолювали куркулі-націоналісти Федір Ку-
линич і Михайло Булига. Вони вели агітацію проти кол¬
госпного ладу, закликали селян не сплачувати податків,
поширювали провокаційні чутки, займалися антирадян-
ською пропагандою. Залякуючи місцевих активістів,
куркулі говорили, що «скоро на Тернопільщину при¬
йдуть німці, і тоді ми розправимося із своїми більшо¬
виками і комунією». Сільський актив * за допомогою
органів держбезпеки своєчасно викрив куркульсько-на¬
ціоналістичну групу. Селяни-трударі приступили до
організації колгоспу.
1 Тернопільський облпартархів, фонд 1, опис 1 «а», справа 2,
с. 50-52.
112
І хоч націоналісти продовжували антиколгоспну агі¬
тацію, а подекуди перейшли до підступних убивств орга¬
нізаторів нового життя, потяг трудящих до спільного
соціалістичного господарства ширився з кожним днем.
Тоді націоналісти і куркулі змінили тактику. Від
відвертої протиколгоспної агітації вони переходять до
компрометації колгоспної системи шляхом використан¬
ня окремих недоліків в колгоспному будівництві, поми¬
лок поодиноких представників місцевих органів. Висту¬
паючи на пленумі обкому КП(б)У 15 листопада 1940
року, голова Львівського облвиконкому М. В. Козирєв
говорив: «У перші дні після приходу Червоної Армії
ворожі елементи залякували селян, що їх заженуть до
колгоспу, де будуть спати під однією ковдрою, розпов¬
сюджували й інші вигадки. Народ переконався, що це
підла брехня, наклепи.
Зараз куркульство, ворожі елементи підходять інак¬
ше — вони використовують будь-які наші недоліки, по¬
милки для розгортання антирадянської роботи. Наприк¬
лад, у колгоспі допущений падіж худоби або втрата
хліба — це відразу використовує ворог. Тому треба по¬
силити роботу для усунення недоліків у колгоспному
будівництві, вести активну боротьбу за викриття кур¬
кульської агітації».
З метою поліпшення партійного керівництва спра¬
вою колгоспного будівництва в західних областях Укра¬
їни ЦК КП(б)У прийняв ряд важливих і своєчасних
рішень.
Партія ніколи не приховувала хиб, які допускалися
в діяльності окремих партійних організацій. Вона рішу¬
че викривала їх і вживала заходів для їх усунення.
Особливо важливе значення мала постанова Пленуму
ЦК КП(б)У від ЗО листопада 1940 року «Про роботу
Львівського і Ровенського обкомів КП(б)У». Ця по¬
станова викрила хиби, що мали місце в практичній
діяльності окремих парторганізацій, та намітила заходи
до їх усунення.
Однак, незважаючи на віроломність та підступність
оунівців, їм не вдалося стримати темпи соціалістичної
перебудови сільського господарства. На 1 червня 1941
року майже в половині сіл західних областей УРСР
було організовано колгоспи. Всього було створено 2651
сільськогосподарську артіль, об’єднано 177 194 господар¬
ства, або близько 13% селянських дворів. Крім того,
113
було створено ще сотні ініціативних груп для організа¬
ції колгоспів. Рух за створення колгоспів став всена¬
родним.
Одним із засобів антирадянської роботи оунівці об¬
рали так звану «шептану» пропаганду, побудовану на
поширенні провокаційних чуток, дискредитації заходів
радянських установ, розповсюдженні різних пліток і ви¬
гадок. У своїх листівках націоналісти залякували робіт¬
ників і селян введенням «примусової праці коло верстатів,
на фабриках та в колгоспах», «конфіскацією майна»,
«вивозом худоби і збіжжя» та іншими провокаційними
вигадками
Щоб стримати політичну активність місцевого акти¬
ву, колгоспників, працівників радянських установ, на¬
ціоналісти надсилали їм залякуючі анонімні листи,
в яких під загрозою фізичного знищення вимагали
«пірвати зв’язки з більшовиками», припинити громад¬
ську діяльність.
Користуючись «шептаною» пропагандою, оунівці на¬
магалися поширювати думку: «Єдиними союзниками
і друзями українського народу є німці. Самостійна
Україна буде побудована за їхньою допомогою».
Восени 1940 року провід ОУН у Городенківському
районі Станіславської області очолив син уніатського
попа, колишній вихованець духовної семінарії Богдан
Попович. На першому ж «засіданні» проводу він за¬
явив, що «основним завданням організації є фашизація
Радянської України за допомогою німців».
Учасник цього ж проводу Іван Білий вихвалявся:
«За допомогою Гітлера ми розіб’ємо Комуністичну пар¬
тію і комсомол». Серед молоді Білий вимагав поширю¬
вати «новітнє» гасло молодого націоналіста: «Серце —
дівчині, душа — Гітлеру».
Навіть у своїх листівках оунівські безбатченки ви¬
хваляли Гітлера і його фашистських спільників. Листів¬
ки такого змісту були, наприклад, розклеєні на теле¬
графних стовпах вночі 15 грудня 1940 року між селом
Стримба і містом Надвірна на Станіславщині.
Оунівське підпілля всіляко намагалось поширити
свій вплив на молодь, активно обробляти її у профа¬
шистському дусі.
Усвідомлюючи, що зріст і зміцнення комсомольських
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 63, с. 3—4,
114
організацій у містах і селах Західної України загро¬
жує оунівцям втратою їхнього впливу на молодь,
націоналістичні верховоди намагалися підступними вбив¬
ствами, залякуванням, брехливою пропагандою стрима¬
ти потяг молоді до комсомолу.
Але їх надії були марними! Комсомольські органі¬
зації зростали з кожним днем. До комсомолу йшли діти
робітників і селян, студенти, молода інтелігенція, бага¬
то колишніх членів КСМЗУ. Вже за перше півріччя
1940 року до лав ВЛКСМ в західних областях УРСР
було прийнято 10 685 членів 1.
Великих успіхів досягла комсомольська організація
Тернопільської області. Комсомольці показали себе на¬
дійними помічниками Комуністичної партії. Вони допо¬
магали партійним комітетам в ідейно-виховній роботі,
розгорнули послідовну діяльність по перетворенню клу¬
бів, хат-читалень, бібліотек в справжні осередки соціа¬
лістичної культури.
В результаті політично-виховної роботи серед Молоді
комсомольська організація Тернопільщини швидко по¬
повнялась кращими робітниками і селянами, представ¬
никами трудової інтелігенції. До лав ВЛКСМ були
прийняті молоді депутати Верховної Ради Української
РСР: колишній батрак із Збаразького, району Степан
Демчан, вчителька з Великоглибочецького району Ган¬
на Вовк (ще донедавна безробітна) та багато інших
передових юнаків і дівчат. Швидко росла кількість
первинних комсомольських організацій. У вересні 1940
року їх налічувалось вже 479.
Під керівництвом партійних органів значно зрос¬
ла і піднесла боєздатність комсомольська організація
Львівщини. Комсомольці, передова частина молоді
в місті і на селі включилися в боротьбу за зміцнення
Радянської влади, брали активну участь у громадсько-
політичному житті: 409 комсомольців було обрано депу¬
татами місцевих Рад, 6000 — були агітаторами, 1800
членів ВЛКСМ працювали на керівній роботі.
Комсомольські організації області відіграли значну
роль в організації та зміцненні колгоспів. Ініціаторами
створення сільськогосподарських артілей стали комсо¬
мольці сіл: Риків Золочівського району, Старичі
1 Маланчук В. Торжество ленінської національної політики.
Львів, Кн.-журн. вид-во, 1963, с. 291.
115
' Яворівського району, Дмитрів Радехівського району.
Комсомолка Ксенія Грицай з села Рикова, працюючи
дояркою на колгоспній фермі, добилася високих надоїв
молока. Вона була учасницею Всесоюзної сільськогоспо¬
дарської виставки.
Комсомольці Львівщини несли в маси правду про
щасливе і радісне життя радянського народу, активно
залучали молодь до громадсько-політичної роботи, рі¬
шуче викривали ворожу діяльність українських буржу¬
азних націоналістів та інших ворогів трудящого люду.
Великі досягнення мали також комсомольські організа¬
ції Волинської, Ровенської, Станіславської та Дрого¬
бицької областей.
ТЕРОР У ГАЛИЧИНІ Й НА ВОЛИНІ
Розвідувальні служби гітлерівської Німеччини напе¬
редодні війни були зацікавлені у деморалізації населення
прикордонних областей Радянського Союзу, розпов¬
сюдженні панічних чуток. Відповідні вказівки гітлерів¬
ських розвідників одержали по цьому питанню і ватаж¬
ки українських буржуазних націоналістів.
Нелегальні оунівські групи та їхні куркульські по¬
сібники почали свою криваву справу. Вони вбивали
сільських активістів і бідняків, що прагнули нового кол¬
госпного життя, представників місцевої Радянської вла¬
ди, військовослужбовців.
До злочинних нападів і вбивств націоналісти вда¬
валися буквально з перших днів після звільнення За¬
хідної України. Особливо лютували оунівці у Бережан¬
ському повіті на Тернопільщині, де відразу ж після
втечі польської адміністрації створюється кілька озброє¬
них націоналістичних банд, які з метою тероризації
населення вчинили звірячі розправи над мирними жи¬
телями — українцями, поляками, євреями.
У селі Конюшини оунівську зграю з 17 бандитів очо¬
лив куркуль Сильвестр Дзяйло. Озброєні бандити у ве¬
ресні 1939 року влаштували єврейський погром, вбива¬
ли старих і малих, виколювали очі, грабували майно.
Могильники з ОУН розпустили провокаційні чутки, що
до Бережан із Закарпаття прибув Августин Волошин, і
тому «з ним треба зв’язатись, робити опір Червоній Ар¬
мії і боротися за самостійну Україну». Всі 17 злочинців
116
були затримані і стали перед судом. Тернопільський
обласний суд, що розглядав цю справу у відкритому
судовому засіданні 22—28 лютого 1940 року, виніс спра*
ведливий вирок бандитам і вбивцям !.
Інша група бандитів із села Лапшин (Бережанщи*
на), очолювана Григорієм Дубницьким і Михайлом Бре-
дуном, озброївшись карабіном і пістолетами, напала
на будинок лісника Йосипа Гварона і по-звірячому за¬
катувала його дружину, синів Броніслава — 11 років,
Францішка — 9 років і восьмирічну дочку Казимиру2.
Наприкінці вересня 1939 року зграя націоналістів
привезла до села Дрищів Бережанського району дві
підводи вогнепальної зброї, покинутої польськими вій¬
ськами при відступі, поділила її між своїми спільника¬
ми і вчинила криваву розправу над мирним польським
населенням. За одну ніч бандити вбили 22 поляків, у то¬
му числі 35-річну Жак Марію, трирічного Жака Миколу,
дворічну Жак Анну, 35-річну Бучковську Палажку та
її семирічного сина Петра, півторарічного Мазурека
Стефана та інших.
У вересні 1939 року в селі Бачів Перемишлянського
району на Львівщині було створено банду з 11 чоловік,
її очолили оунівські вбивці Василь Горлатий і Михайло
Дубський. Озброївшись карабінами, пістолетами, шаб¬
лями, націоналістичні бандити схопили селян-бідняків
Семена Лакуту, Ілька Кусня, Івана Папіровського, які
відмовились вступити до їхньої зграї, вкинули їх усіх
до холодного льоху й почали катувати. Пізніше зв’язали
всіх одним шнурком, вивели з льоху, повезли до лісу
і там розстріляли. Наступного дня очолювана Дубським
банда вчинила напад на польське населення хутора За-
гулинки Перемишлянського району.
Дочка закатованого бандитами Семена Лакути Ме-
ланія у своєму листі до районного прокурора писала:
«Батька мого називали більшовиком за те, що він не
ходив до церкви і не хотів підтримувати націоналістів.
Його вбили тому, що він знав, хто перебував в ОУН».
Причини посилення оунівського терору в західних
областях України вияснив захоплений чекістами напере¬
додні війни мельниківець Іван Мицик. «Намагаючись
1 «Вільне життя», 1940, 29 лютого.
2 Тернопільський облдержархів, фонд Р-8, опис 1, справа 164,
с. 7-9, 12, 22.
117
будь-що завоювати авторитет у німецьких колах і по*
казати німцям, що в Радянській Україні не все гаразд,—
свідчив Мицик,— Бандера всіляко заохочував індивіду¬
альні виступи оунівців. Коли Бандера зрозумів, що
одночасний виступ оунівців у Західній Україні немож¬
ливий і не буде підтриманий народом західних облас¬
тей України, він, бажаючи представити себе «націо¬
нальним героєм», дав ще більш шкідливу установку
організаціям — про проведення індивідуального терору».
Виконуючи настанови своїх абверівських начальни¬
ків і Бандери, оунівські людолови продовжували кри¬
ваві справи. Наведемо лише деякі події 1940 року.
Вночі 18 квітня банда оунівця Союрка напала на
село Жаб’є Станіславської області, по-звірячому зака¬
тувала заступника голови сільради Юрка Раховського,
його сестру — Анастасію Раховську, сільського акти¬
віста Івана Іллюка та його братову.
7 липня у Львові група учасників ОУН кинула гра¬
нату до залу кінотеатру — було вбито і поранено 26 осіб,
у тому числі жінок і дітей.
У серпні оунівці вбили голову сільради села Коршо-
вець Луцького району Волинської області Федорука.
24 листопада в приміщенні Роздимірської сільської
Ради (Львівська область) пострілами з пістолетів убито
голову сільради Миколу Нечая.
У Тернопільському обласному державному архіві
збереглися протоколи рішень облвиконкому за 1940—^
1941 роки про призначення пенсій родинам партійних,
радянських працівників, сільського активу, що загинули
від рук оунівських бандитів.
Сторінки скупих пожовклих документів обвинувачу¬
ють націоналістичних бандитів у підступних убивствах
кращих синів і дочок українського народу. Серед за¬
катованих — інструктор Струсівського райкому партії
Іван Риболовка; колишній батрак, організатор колгоспу
у с. Ромашівка Білобожницького району Михайло Хо-
м’яківський; депутат сільської Ради села Носів бідняк
Теофіл Плесан; колишній батрак, заступник голови сіль¬
ради села Божиків Олекса Гавурський; колгоспний ак¬
тивіст із села Золотники Федір Коцій; бідняк, організа¬
тор колгоспу у селі Ягольниця Білобожницького району
Максим Бабій...1 Прізвища, прізвища, прізвища... Кому¬
1 Тернопільський облдержархів, фонд Р-1833, опис 6, справа 39,
с. 4-16.
118
ністи і безпартійні, бідняки й батраки, колишні члени
КПЗУ, молоді і старі селяни, уся «вина» яких полягала
в прагненні до нового, кращого життя, в бажанні до¬
помогти своїм-таки сільським трударям.
Лише в другому півріччі 1940 року оунівські бандити
на Тернопільщині відібрали життя ЗО сільським та кол¬
госпним активістам, поранили або по-звірячому побили
32 колгоспників, спалили десятки дворів активістів. Не¬
мало своїх жертв, щоб приховати сліди злочинів, лю¬
долови темними ночами виводили до лісу і там убивали,
а трупи закопували. А мати чи дружина, виплакуючи
очі, ще довго чекала, не хотіла вірити в своє страшне
горе.
Намагаючись залякати і тероризувати населення,
оунівські вовкулаки вдавалися до звірячих, садистських
методів убивств. Страшні злочини націоналістична
зграя, очолювана Василем Козаком, чинила в 1940—
1941 роках в селах Струсівського і Теребовлянського
районів Тернопільщини. Бандити вбили голову сільради
села Гумниська Теребовлянського району Кобильського
та захопили у цьому селі двох комсомольців, яких за¬
вели на цвинтар, довго катували, різали ножами, а по¬
тім убили.
Свідок Розалія Станкевич у своїй заяві писала: «Ко¬
ли у перестрілці з червоноармійцями був убитий один
із бандитів — Прусак, моя подруга Анна Борицяк ска¬
зала: «Добре, що знешкодили Прусака, він знищив
багато невинних людей». Ці слова чув брат ватажка
банди Михайло Козак і розказав про це Козаку Васи¬
леві. В ніч з 4 на 5 травня 1941 року бандити витягли
Борицяк на вулицю, прив’язали її до дерева і почали
різати ножами.
В неї були порізані горло і ніс. Бандити завдали їй
20 ран. Вони різали Анну так, щоб вона стікала кров’ю
і вмерла від ран».
Для виконання терористичних актів при нелегальних
«комірках» (осередках.— К. Д-) організації та бандах
ватажки ОУН створюють так звані «осередки СБ» —
служби безпеки, кривавої оунівської каральної служби
на зразок гестапо.
Факти масових вбивств СБ ні в чому не винних лю¬
дей змушені були визнати після війни навіть деякі
націоналісти. «Система нагляду й ліквідації жертв лише
на підставі рішення СБ — без усякого суду — була
119
ганебна і жахлива,— писав в 1950 році Зіновій Книш
у виданій в Канаді книзі «Бунт Бандери».
Найдурніший і найжахливіший наказ вимагав зни¬
щити весь «непевний елемент». Почалась гонитва за всі¬
ма, хто здавався тому чи іншому станичному підозрі¬
лим. Ясно, що в цю категорію потрапляли всі, хто не був
прихильником бандерівщини... Станичний зладжував
список «підозрілих» і передавав СБ. Нам дуже часто
доводилося перехоплювати й читати такі списки. Там
ніколи не подавалось мотивів, не було сказано, в чому
людина підозрівається. Коло деяких прізвищ стояли
хрестики, а під сподом була примітка «Позначені хрес¬
тиками мусять бути зліквідовані». Так особисті вороги
станичного гинули як «вороги української визвольної
справи».
Галасуючи, що нелегальні «боївки» ОУН «ведуть
боротьбу за самостійну Україну», націоналістичні вов¬
кулаки займалися грабунками, особистим збагаченням,
звичайним злодійством.
Схоплений на гарячому в листопаді 1940 року учас¬
ник банди оунівського ватажка Данила Плитка — Іван
Кульчицький визнав: «Разом із Плитком, Швидким та
Сухацьким я брав участь у вбивстві сільського активі¬
ста Дмитра Куца. Разом з іншими членами нашої гру¬
пи був учасником нападів на магазин в селах Ковалівці
та Григорові. У Ковалівці ми захопили касу з 10-ма ти¬
сячами карбованців.
Частину награбованих грошей ми поділили між со¬
бою, а друга частина пішла для Організації українсь¬
ких націоналістів».
Інший бандит із зграї Плитка — Петро Сухацький
на судовому засіданні заявив: «Я перебував у банді
з червня 1940 року, мав на озброєнні карабіЦ, пістолет,
20 патронів. 21 листопада я брав безпосередню участь
у вбивстві активістів із села Олеші Монастирського
району — Миколи Богуна і Михайла Папіша, в погра¬
буванні магазинів у селах Григорові, Чехові, Ковалівці
та Курдибанівці, пограбуванні двох квартир у селі Ко¬
валівці. Частина награбованого особисто мною продана
на базарі у місті Бучач».
Проголошуючи себе «борцями за волю України»,
шість кримінальних злочинців на чолі з бандитом Да¬
нилом Швайкою, що оперували у Козівському районі
протягом весни 1940 року, пограбували десять селян¬
120
ських родин. Бандитів було затримано й засуджено
Тернопільським обласним судом *.
Бандити грабували навіть своїх «духовних отців» —
уніатських попів. Уночі 18 липня 1940 року озброєна
банда вдерлася до будинку п’ятдесятирічного пароха
(настоятеля церкви.— /С. Д.) Івана Костельного в с. Олі¬
їв на Тернопільщині. Зрозумівши, що бандити на цей
раз прийшли не сповідатися, а грабувати, уніат почав
голосно кричати. На допомогу прибіг сусід Костельного,
Степан Робак, який був тут же застрілений бандитами.
Майже аналогічний випадок мав місце в селі Ратищі
Заложцівського району Тернопільської області, де бан-
дити 20 вересня 1940 року пограбували греко-католиць-
кого священика Кися і вбили його сусіда селянина Єв-
стахія Шаркевича, що намагався вмовити оунівських
упирів не грабувати старого попа-уніата.
Підступні вбивства продовжувались і в 1941 році,
до самого початку війни. Тільки за січень і лютий
1941 року оунівські нелегали лише в кількох районах
західних областей УРСР вчинили сімнадцять терорис¬
тичних актів.
У ніч на 29 березня 1941 року у селі Галганах Боле-
хівського району Станіславської області пострілом через
вікно вбито двадцятивосьмирічного колгоспного акти¬
віста, депутата сільської Ради Миколу Гавика 2.
23 травня в селі Плищівному 'Рогатинського району
(Станіславщииа) оунівські бандити вдерлись до хати
й ножами зарізали дев’ятнадцятирічного юнака, секре¬
таря комсомольської організації Володимира Свижин-
ського, його матір — учительку Свижинську Владиславу
Йосипівну та сімнадцятирічну комсомолку Анастасію
Юрків.
Проінструктовані гітлерівськими розвідниками бан¬
дити і. вбивці, шпигуни і диверсанти з нелегальних
оунівських осередків діяльно готувалися до війни.
Намагаючись набити собі ціну в очах гітлерівського
хлібодавця, жовтоблакитники з усіх сил рекламували
«геройські вчинки» націоналістичного підпілля в Гали¬
чині. У виданій головним проводом ОУН-бандерівців
після нападу гітлерівців на СРСР брошурі «За укра¬
1 Тернопільський облдержархів, фонд Р-8, опис 1, справа 342,
стор. 6—7, 12, 22—23.
2 Івано-Франківський облдержархів, фонд Р-295, опис 1, справа
6, с. 89.
121
їнську державність (Хто будує, а хто руйнує українську
державність)» «провід» ОУН, вихваляючи свою «далеко¬
глядну» профашистську орієнтацію, писав: «Ще далеко
до самого вибуху війни видав краєвий-провід ОУН ряд
заряджень військового характеру». Як видно з наведе¬
них фактів, суть цих «заряджень» полягала у створенні
бандитських груп, масових, убивствах ні в чому не
винних людей — українців, росіян, поляків, євреїв.
Наведені факти і документи говорять самі за себе.
Бандитське свавілля ОУН у радянському тилу від по¬
чатку і до кінця чинилось в інтересах фашизму, в цілях
найбільш ефективної підготовки гітлерівського рейху
до підступного нападу на Країну Рад.
ГЕРОЇЧНІ БУДНІ
У відповідь на бандитсько-терористичну діяльність
оунівців партійні організації західних областей УРСР,
органи державної безпеки, міліції, прикордонні частини
посилили боротьбу з .шпигунсько-диверсійною діяльні¬
стю націоналістів. Було знешкоджено чимало націоналіс¬
тичних осередків та банд, вилучено багато зброї, ви¬
бухівки, засобів радіозв’язку німецького виробництва,
а також шифри, коди, шпигунські матеріали, друкар¬
ську техніку та аитирадянську літературу. Було заареш¬
товано більшість керівників так званих екзекутив ОУН.
Поруч із партійними, радянськими органами захід¬
них областей України велика відповідальність за дер¬
жавну безпеку, охорону кордону лягла на плечі праців¬
ників органів державної безпеки, міліції, прикордонних
військ.
Чекісти і прикордонники добре розуміли, що в особі
розвідувальних служб фашистського рейху та- їхньої
оунівської агентури вони мають справу з досвідченими
і професійно підготовленими ворогами. їм було відомо,
що за вказівкою адмірала Канаріса у Кракові створено
розвідувальний центр абверу, який одержав завдання
вести шпигунську роботу проти СРСР.
На дільницю Українського прикордонного округу
прибув спеціальний розвідувально-диверсійний орган
«Абверштелле-202», очолюваний досвідченим розвідни¬
ком Ернстом цу Ейкерном. Уздовж кордону з СРСР,
у містах Хол мі, Грубешові, Любліні, Жешуві, Перемиш¬
122
лі, розташовуються оперативні підрозділи гестапо та
абверу, націлені на проведення підривних акцій на
Україні.
Для добору агентурних кадрів з числа україн¬
ських націоналістів, реакційного уніатського й автоке¬
фального духівництва та інших зрадників до генерал-
губернаторства прибули кваліфіковані фашистські
розвідники полковник А. Бізанц, майор граф Е. Тун, капі¬
тан Г. Кох, обер-лейтенант Т. Оберлендер; гестапівці
оберштурмбаннфюрер Ф.. Вільден, штурмбаннфюрер
Г. Крігер та інші «фахівці».
За безпосередньою участю оунівців німецькі розвіду¬
вальні служби вже на літо 1940 року створили біля
нашого кордону цілу систему законспірованих пунктів
нелегальної переправи агентури. На чолі цих пунктів
стояли офіцери тестапо і абверу.
Недалеко від м. Кристинополя (нині Червбноград)
у млині, що стояв над Бугом майже на самому кордоні,
за завданням німецького розвідника Тіме восени
1940 року було створено розвідувальний пункт абверу.
Цікава деталь: для дотримання таємниці абверівці віді¬
брали цей млин у попереднього господаря — українця
з м. Холма та на підставну особу оформили його
оренду.
Особливу активність у засиланні ворожої агентури
виявив оперативний підрозділ гестапо в прикордонному
місті Влодаві, який очолив штурмбаннфюрер Кіллер.
За допомогою резидента оунівця Ігоря Шубського Кіл-
леру вдалося закинути на Україну кількох агентів
з числа націоналістів. На випадок війни в найближчому
тилу радянських військ вони мали вчинити серію теро¬
ристичних та диверсійних актів.
Проте вже під кінець 1940 року радянські контр¬
розвідники виявили склад цього пункту, його агентуру
та зуміли забезпечити надійний контроль за Кіллером
і його підлеглими. А незабаром виявилися й результати.
26 листопада на цій дільниці кордону було схоплено
досвідченого німецького шпигуна Івана Ганчука, кра¬
щого учня штурмбаннфюрера Крігера з Закопанської
розвідувальної школи.
На першому ж допиті викритий шпигун визнав, що
гестапо і керівництво проводу покладали на нього великі
надії. Згідно з опрацьованим німцями планом Ганчук
повинен був осісти в Ровно, зібрати розвідувальну
123
інформацію щодо будівництва нових аеродромів і заліз¬
ниць, дислокації підрозділів Червоної Армії. Один із
пунктів завдання передбачав будь-якими методами
(включаючи вбивство) заволодіти документами одного
з командирів РСЧА і через зв’язкового передати їх
німцям.
На території Ровенщини Ганчукові було доручено
об’єднати кадри жовтоблакитників, створити та очолити
оунівський повстанський центр і підготувати націона¬
лістів до збройного виступу проти Радянської влади.
Підготовка Ганчука до переходу кордону була до¬
сить ретельною. Він був озброєний двома пістолетами,
гранатами, одержав спеціальні хімікалії для вироблення
тайнопису, за допомогою якого мав підтримувати зв’я¬
зок з розвідувальним центром, паролі до двох колишніх
учасників підпілля. Кіллер особисто провів шпигуна до
лінії кордону, що проходила по Бугу. Для переправи
через річку розвідники спеціально для Ганчука під¬
готували невеликого човна з низенькими бортами, що
ледве виступали над водою.
Стояла темна спокійна ніч. Ганчук тихо перепра¬
вився на радянський бік, залишивши позаду себе тон¬
кий сталевий трос, за допомогою якого човен мав по¬
вернутися назад.
Переправившись на радянську землю, висланець
гестапо майже годину, не рухаючись, лежав у високих
пожовклих ко'рчах. Уважно прислухався до нічного лісу,
що майже впритул приступав до берега... Знав — там,
на німецькому боці, чекають фашисти. І коли б виникла
небезпека — він кинувся б назад, до човна, і через кіль¬
ка хвилин його, навіть пораненого або мертвого, ви¬
тягнуть на західний берег.
Однак усе спокійно. Ганчук підвівся й обережно, не
порушуючи нічної тиші, пішов на схід. Пройшов кіло¬
метр, другий, третій... Відома з дитинства стежка вела
через ліс, уздовж невеличкого повільного струмка.
Вийшов на лісову галявину. Вирішив сісти, заспокої¬
тися, вгамувати нерви. Та раптом наче постріл:
— Стій, руки!
І одразу з-за кущів вискочили троє рослих при¬
кордонників. Оточений 3' усіх боків, шпигун мовчки
підвів руки.
І тільки на заставі, побачивши високого сивого
командира з трьома шпалами на петлицях, який, судячи
124
з його перших запитань, добре знав минуле Ганчука,
досвідчений шпигун зорієнтувався — його чекали давно,
бачили, як він переправлявся через Буг, і захопили
лише тоді, коли далеко відійшов від тривожного нічного
кордону.
Наприкінці 1940 року штаб Київського особливого
військового округу попередив командирів частин, .що
німецька розвідка веде посилене вербування і засилання
агентів із завданням у найближчий час зібрати деталь¬
ну інформацію про прикордонні гарнізони СРСР у міс¬
тах Перемишлі, Володимирі-Волинському, Бресті, Раві-
Руській, не шкодуючи на це ні сил, ні коштів.
Неухильно здійснюючи вказівки своїх фашистських
протекторів, нелегальні націоналістичні осередки в за¬
хідних областях України на окремих ділянках кордону
з радянського боку створили нелегальні переправи.
Пункти переправи оунівців на німецький бік, зокрема,
було створено в селах Переспі, Ужку, Лютій, в містах
Раві-Руській, Перемишлі, поблизу Снятина (Станіслав-
щина).
Нічні харцизи, що переправляли в радянський тил
агентуру абверу* і гестапо (оунівці називали їх «пунк-
товими»), одержували від німецької розвідки не тільки
зброю і засоби зв’язку. За кожну вдалу .«акцію»
по переходу кордону гітлерівці платили готівкою.
Члени ОУН у зоні кордону були зведені в так звані
«прикордонні осередки». їм доручалось докладно ви¬
вчати прикордонну територію і розташовані тут військо¬
ві підрозділи, стежити за радянськими прикордонни¬
ками.
Дмитро Кушницький, що очолював цю роботу на Ста-
ніславщині, за’ завданням краківського центру ОУН ще
навесні 1940 року налагодив через кордон нелегальний
зв’язок із націоналістичною групою у Північній Бу¬
ковині. За його дорученням «прикордонний осередок»
у Снятинському районі склав детальні схеми прикордон¬
них застав, зібрав відомості про озброєння й систему
зв’язку радянських прикордонників.
Однак передати цю інформацію жовтоблакитникам
не вдалося. Кушницького, а разом із ним і весь склад
снятинського проводу ОУН було своєчасно викрито й за¬
арештовано станіславськими чекістами.
Невмирущою славою вкарбовані в історію прикор¬
донних військ героїчні діла прикордонників 92-го
125
прикордонного загону, яким командував підполковник
Я. І. Тарутін. Загін охороняв 215 кілометрів державного
кордону на річці Сан.
Ділянка була тяжка й відповідальна. Протягом
1940—1941 років бійці і командири загону десятки разів
вступали у збройні сутички з порушниками кордону,
виловили немало німецьких шпигунів, диверсантів, учас¬
ників націоналістичних банд. Лише на ділянці 14-ї при¬
кордонної застави цього загону було затримано кілька¬
сот порушників К
Немало сміливих операцій у викритті ворожої аген¬
тури провели бійці та командири 97-го прикордонного
загону. Наполеглива робота групи молодих офіцерів, очо¬
люваних майором Кураковим, у складі капітанів
Єрмоліна та Пихтіна, лейтенантів Чепака і Каплана,
молодшого лейтенанта Шеманчука забезпечила одер¬
жання важливої інформації. Чекістам стало відомо, що
розміщений на цій ділянці радянсько-румунського кор¬
дону сучавський розвідувальний пункт проводить шпи¬
гунську роботу проти СРСР в інтересах і під контролем
абверу.
У вересні 1940 року місцевий селянин Павло Остап-
чук, що-допомагав прикордонникам, домовився з при¬
булим з-за кордону агентом німецької розвідки «Ми¬
колою» про те, що з ним «у важливій справі» хоче
переговорити його знайомий, який на кілька днів при¬
їхав із Чернівців. Абверівський висланець сам шукав
зустрічей з людьми, що прибували в прикордоння з інших
міст. Адже це давало можливість одержати додаткові
відомості для фашистів. Проте, погодившись на зустріч,
він, як його і вчили, призначив її подалі від доріг,
у густому чагарнику, за кілька кілометрів від містечка
Сторожинець.^
Місце було глухе, небезпечне. Поруч — глибока яру¬
га, навколо тиша, безлюддя.
За рішенням командира загону на зустріч із шпи¬
гуном пішов молодий лейтенант комуніст Трохим Чепак.
Надходить призначений час, Вісімнадцята двадцять.
Невелика галявинка. Лейтенант в елегантному сірому
костюмі чекає на зустріч... А ось і він — «Микола».
Швидко виринув із кущів і, підійшовши до офіцера,
вихопив пістолет.
1 Стрижков Ю. К. Герой Перемишля. М., 1969, -с. 22, 26.
126
— Якщо ви не той, за кого себе видаєте, я стрі¬
ляю,— загрозливо кинув абверівець.
— Нащо ж так одразу... Заспокойтесь. Якби я хотів
вас видати, то тут чекали б інші,— спокійно відповів
Трохим м’якою буковинською говіркою.
Сказав і мовчки сів у траву, ніби запрошуючи «Ми¬
колу». І шпигун заспокоївся, заховав зброю. Присівши
біля лейтенанта, закурив. Та тут могутній раптовий
ривок звалив шпигуна. Ще секунда — і з правої кишені
«Миколи» випав пістолет... А за хвилину, почувши ме¬
тушню, зі схованки вискочили друзі.
Довго не роздумуючи, лейтенант Чепак тут же у ча¬
гарнику приступив до допиту. Приголомшений шпигун
запирався недовго.
— Так, я старий агент (абверу. Прибув для одер¬
жання інформації про війська. Вже готувався до по¬
вернення в Румунію.
— Це відомо. Дайте зв’язки, паролі, явки. Назвіть
місце закладеного тайника,— наполегливо вимагає мо¬
лодий прикордонник.
— Справді, я не один. Кордон перейшов разом із
«Зарембою». Зустрічаюся з ним завтра. О двад¬
цять другій. На цьому ж місці. Буду говорити про
все...
А на завтра «Зарембу» вже чекали... Не минуло
й двох хвилин, як він опинився в руках прикордонників.
Мужність, почуття високої відповідальності перед Бать¬
ківщиною дозволили прикордонникам 97-го загону про¬
тягом осені 1940 року і першої половини 1941 року
викрити й затримати 16 досвідчених агентів абверу
і румунської розвідки.
У зв’язку з тяжким становищем, в якому опинилися
нелегальні оунівські осередки та банди в західних об¬
ластях України на осінь 1940 року, головний провід
ОУН дав вказівку вивести частину націоналістичних
кадрів до окупованої гітлерівцями Польщі. Про від¬
криття проходів на кордоні було домовлено з абвером.
Малося на меті зберегти кадри оунівців, щоб згодом,
перед самим нападом на СРСР, закинути їх у радян¬
ський тил з шпигунсько-диверсійними завданнями. То
була, до речі, пропозиція Бандери.
1 от озброєні оунівські групи почали ночами просу¬
ватися в бік кордону.
Прикордонники разом із працівниками органів
127
державної безпеки і міліції належно зустріли націо¬
налістичних бандитів.
Бойові операції у лісах і болотах, безсонні ночі,
майже щоденні сутички з озброєними до зубів фашист¬
ськими найманцями... Такими були героїчні будні кор¬
дону в мирних ще для цілої країни сороковому та сорок
першому рбках.
Ось вони, скупі слова бойових повідомлень про слав^
ні звитяги чекістів-прикордонників.
— 7 лютого 1940 року прикордонники 2-ї застави
після бойової сутички захопили тринадцять і ліквідува¬
ли двох оунівських бандитів, які намагалися перейти
кордон. Особливо відзначилися комсомольці рядові
Г. Сизов та С. Філін.
— З серпня 1940 року прикордонники Рава-Руського
загону вели бій з озброєною бандою націоналістів
з 10 чоловік, які намагалися прорватися до Німеччини.
— 7 жовтня 1940 року працівниками держбезпеки
та прикордонниками в районі с. Стоянів Радехівського
району, "що на Львівщині, було ліквідовано озброєну
банду ОУН у складі 32 чол., яка прибула для перепра¬
ви через кордон з Тернопільської області. Під час бою
з бандитами справжніми героями виявили себе політрук
Єгоров, лейтенант державної безпеки Івченко, лейтенант
державної безпеки Корхов, поранений оунівцями при¬
кордонник Вдовін і провідник службової собаки Тара-
сов, який загинув у сутичці, переслідуючи банду.
Заступник начальника прикордонних військ України
доповідав: «Основними рисами становища, що склалося
на жовтень 1940 року на ділянці прикордонних частин
Українського округу, були:
а) посилена діяльність оунівських організацій у при¬
кордонній смузі у формуванні озброєних бандгруп з ме¬
тою озброєного прориву на бік Німеччини. Тільки за
20 днів жовтня 1940 року на кордоні при спробі прориву
було ліквідовано шість бандгруп;
б) в тилу прикордонних загонів активізувались бан¬
дитські групи, які вчиняють напади і грабунки, а також
убивства червоноармійців *.
У директиві командування прикордонних військ
УРСР від 27 листопада 1940 року підкреслювалось, що
Організація українських націоналістів широко викорис¬
1 Погранвойска СССР 1939—1941. Сб. М., «Наука», 1970, с. 337.
128
товується німецькою розвідкою. Однією з організацій¬
них форм антирадянської діяльності ОУН на сучасному
етапі є створення озброєних груп, що намагаються
з боями прорватися в Німеччину або Угорщину. Кон¬
статуючи досягнення військ округу в справі охорони
кордону, директива відзначає, що з квітня по жовтень
1940 року прикордонники ліквідували 38 банд у кіль¬
кості 486 чоловік 1.
Велику допомогу прикордонникам у боротьбі з оунів-
ськими бандитами подавало населення прикордонних
районів, молодь і навіть діти. Тільки в період з 15 жовт¬
ня 1939 до 20 квітня 1940 року прикордонники Україн¬
ського округу за участю місцевого населення затримали
698 порушників кордону2.
Як доповідав на першій обласній партконференції
Львівщини генерал-майор Петров, багато селян і акти¬
вістів добровільно допомагали прикордонникам освою¬
вати нові радянські рубежі, виловлювати ворожу аген¬
туру. 14-річний хлопець із с. Ушки Іванко Стоянський
допоміг, наприклад, затримати трьох небезпечних по¬
рушників. Активіст Павлинець особисто затримав 13 чо¬
ловік.
Вагомий вклад у справу боротьби з бандитизмом
внесли органи міліції. Працівники міліції вели героїчну
боротьбу з бандитами, затримували порушників кордо¬
ну, допомагали .чекістам викривати учасників оунів-
ського підпілля. Як відзначило 13 червня 1940 року
бюро Станіславського обкому КП(б)У, міліціонер Горо-
денківського РВМ товариш Весна затримав 34 поруш¬
ників кордону, а працівник Косівського райвідділу
міліції, уродженець Косова Василь Сорохан проявив
героїзм, особисто захопивши групу шпигунів. Робітники
і трудящі селяни активно допомагали органам Радян¬
ської влади викривати націоналістичну погань, повідом¬
ляли чекістів, де переховуються бандити, пильно охоро¬
няли народне майно. В червні 1940 року до райвикон¬
кому в м. Надвірній прийшов робітник-нафтовик
В. Панчук. Він повідомив про ворожу діяльність учас¬
ників осередку ОУН у селищі Биткові. Панчук розповів,
що оунівці під час відступу польських військ дістали
більше десятка карабінів і пістолетів і готуються
1 Погранвойска СССР 1939—1941. Сб. М., «Наука», 1970, с. 347.
2 Львівський облпартархів, фонд 3, опис 1, справа 1, с. 141.
6 К. Дмитрук
129
вчинити вбивство кількох місцевих активістів — робітни¬
ків нафтопромислу. Він заявив, що учасники націоналіс¬
тичної групи у Биткові підтримують зв’язок з оунівцями,
що втекли до окупованої фашистами Польщі, від яких
одержують вказівки щодо проведення антирадянської
роботи.
За допомогою Панчука оунівська група в Биткові
була викрита, а два її ватажки — арештовані. В них
було вилучено зброю та вибухові речовини, за допомо¬
гою яких націоналісти мали намір вчинити терористичні
акти та диверсію на нафтопромислах.
Велику допомогу надавало радянським органам тру¬
дове селянство. 13 червня 1941 року бюро Львівського
обкому КП(б)У розглянуло питання про стан політич¬
но-масової роботи серед трудящих Бібркського і Бродів-
ського районів. Бюро відмітило значне підвищення рівня
організаційної та політично-масової роботи райкомів
партії, активну участь комуністів у викритті антирадян¬
ської діяльності буржуазно-націоналістичних елементів.
«Внаслідок проведеної масово-політичної роботи,— за¬
значається у рішеннях бюро обкому,— останнім часом
селяни стали надавати практичну допомогу парторга-
нам, викриваючи окремих націоналістів, що перейшли
до нелегальної діяльності» Багато таких фактів мало
місце і в інших західних областях УРСР.
У 1940—1941 роках органи Радянської влади та при¬
кордонні війська завдали націоналістичним організаці¬
ям та бандам нищівного удару, знешкодили багато гіт¬
лерівських агентів з числа оунівців. Та все ж треба
зважити, що існувала розгалужена мережа оунівських
осередків, закладених ще за часів буржуазної Польщі,
що велику допомогу оунівцям подавали гітлерівська роз¬
відка, куркульство та уніатська церква. Тому повністю
знешкодити націоналістичне підпілля тоді не вдалося.
ПІДГОТОВКА ЗАКОЛОТУ
Намагаючись посилити підривну роботу в західних
областях України, краківський центр ОУН видав для
своїх «висланців» спеціальну інструкцію — «політичні
вказівки», де вказувалося, як треба поновити конспіра¬
1 Львівський облпартархів, фонд 3, опис 1, справа 103, с. 179—180.
130
тивну мережу, чекаючи війни, вивчати та перевіряти
становище, настрої населення, дії адміністрації, ство¬
рити бандерівський осередок на західноукраїнських
землях.
Підготовкою оунівців до збройного заколоту, як
ствердив після війни полковник Ернст Штольце, без¬
посередньо керували його підлеглі, офіцери другого
відділу абверу майор Дерінг та зондерфюрер Маркет.
Постійний зв’язок між Штольце і Бандерою в справі
підготовки заколоту забезпечував Рико Ярий.
Не маючи об’єктивної інформації про справжнє ста¬
новище в Радянській країні, верхівка ОУН, що пере¬
бувала на утриманні гітлерівської розвідки, починаючи
з весни 1940 року, робила ставку на підготовку «зброй¬
ного повстання», яке, на думку верховодів ОУН, дало б
Німеччині привід ввести свої війська на Україну і по¬
чати війну з СРСР.
Цікаві відомості про це дав на слідстві захоплений
наприкінці війни гітлерівський офіцер, член головного
проводу ОУН, колишній командуючий УНС (так званої
«Української народної самооборони») О. А. Луцький
(він же «Богун», «Богдан», «Беркут»), якого керівни¬
цтво ОУН 1939 року залишило на Станіславщині для
конспіративної роботи. Луцькому вдалося влаштуватися
на роботу в райвиконком. Та боячись, що його можуть
викрити як активного націоналіста, він уже в листо¬
паді того ж року втік до Кракова, де зв’язався з Бан¬
дерою, Сушком, Стецьком, Старухом. Йому доручили
«переслухання» та одержання інформації про стано¬
вище на західноукраїнських землях від націоналістів
та інших «утікачів» з радянської території. Всю інфор¬
мацію військового характеру, що надходила від пере¬
біжчиків, Луцький передавав фашистській розвідці.
Одночасно він не марнував, як то кажуть, часу і закін¬
чив створений за вказівкою абверу у Кракові т. зв. «ви¬
щий старшинський вишкіл».
У березні 1940 року за рішенням головного проводу
ОУН Луцького разом з групою оунівців, якою керував
Дмитро Мирон («Роберт», «Максим Орлик»), закинули
в Радянський Союз. Вони мали збирати шпигунську
інформацію, передавати її до Кракова і готувати зброй¬
ний заколот проти Радянської влади. За наказом Бан¬
дери Луцький мусив створити й очолити станіславський
обласний провід ОУН, відновити зв’язок з повітовими
6*
131
осередками організації, розгорнути на Прикарпатті ак¬
тивну антирадянську діяльність.
Учасники військової референтури краківського цент¬
ру Харкевич і Петречко, функціонер референтури СБ
Зелений нелегально перейшли кордон і прибули до
Львова, де були затримані на конспіративній квартирі.
Луцькому на цей раз вдалося уникнути арешту.
Через декілька днів він нелегально пробрався до
Станіслава.
Луцький відновив зв’язок з відомими йому на Ста-
ніславщині оунівцями.
Військовим референтом Луцький за порадою С. Бан-
дери призначив агента гестапо Тимофія Ганушевсь-
кого, який на той час працював бухгалтером обласно¬
го відділу торгівлі. Це призначення не було ви¬
падковим.
Ганушевський був' давно зв’язаний з ОУН. За реко¬
мендацією краківського центру з Ганушевським ще на¬
прикінці листопада 1939 року зв’язався працівник геста¬
по Баум, який тимчасово перебував тоді у Станіславі
як член комісії репатріації німців.
Ганушевський погодився на пропозицію Баума і дав
згоду на таємну співпрацю з гітлерівцями, за що геста¬
півець на прохання свого нового агента~одним з перших
відправив у Німеччину в складі «репатріантів» батька
і родину Ганушевського. В грудні Баум передав Гану-
шевського на зв’язок іншому «працівникові» комісії —
Фрамбаху. «Роботою» молодого інформатора гестапо
було задоволене: він регулярно повідомляв про розмі¬
щення на Прикарпатті радянських військ, давав змі¬
стовні характеристики на своїх знайомих, старався до¬
годити.
Перед закінченням роботи комісії в грудні 1939 року
Фрамбах на конспіративній квартирі зустрівся з Гану¬
шевським і детально проінструктував його про дальшу
шпигунську роботу, забезпечив грішми.
— Будьте уважними, пане Ганушевський. Точно до¬
тримуйтесь наших вказівок. Не забувайте — доля ва¬
шого батька в руках нашої всемогутньої служби.
— Можете не турбуватись, — запевнив гестапівця
Ганушевський.— Постараюся, щоб усе було добре. Жи¬
вим до рук більшовиків не дамся.
— Головне не в цьому. Нам треба постійно одержу¬
вати від вас відомості. Уважно стежте за пересуванням
132
військ, за політичною ситуацією. Пароль для зв’язку
вам відомий...
Минув місяць, другий, третій. І ось коли Ганушев-
ський повертався з роботи додому, його наздогнав струн¬
кий, худорлявий мужчина в сірому широкому в плечах
плащі.
— Пане Тимофію, заждіть хвилинку,— стиха кинув
невідомий.
— Добрий вечір. Щось не пригадую вас...
— Не старайтеся, бачимося вперше. Я до вас з при¬
вітом від друзів... Орел,— вимовив перехожий.
— Орлик,— відразу ж відповів Ганушевський відгук
на вкарбований у пам’яті пароль Фрамбаха.
— Ну що ж. Значить, зустрілися... Звіть мене Бог¬
даном. Будемо працювати разом.
Так ца одній із вузьких вулиць Станіслава в квітні
1940 року зустрілись агент гестапо Т. Ганушевський і
його новий шеф обласний провідник Олександр Луцький.
«З приходом Луцького,— визнавав потім Ганушев¬
ський у ході слідства,— розвідувальна робота, доручена
мені гестапо, пов’язалася з діяльністю нашої націоналіс¬
тичної організації. Зібрані учасниками ОУН відомості
про чисельність і озброєння радянських військ і, зо¬
крема, про кількість танків передавалися мені для
інформації гестапо».
«Основне завдання, поставлене перед нами прово¬
дом,— підготувати до кінця літа 1940 року на всій тери¬
торії Західної України повстання проти Радянської
влади,— розповідав Луцький.— Ми провели термінову
військову підготовку членів ОУН, зібрали і сконцентру¬
вали наявну зброю. Склали так звану «чорну книгу» —
список працівників партійних, радянських органів,
місцевих активістів і працівників НКВС, яких намітили
неодмінно знищити, коли почнеться^війна».
Заарештований станіславськими'чекістами заступник
О. Луцького Михайло Сеньків 28 грудня 1940 року ви*
знав: «Ми займалися підготовкою збройного заколоту.
...В селах, а також у м. Станіславі було складено
списки членів ВКП(б), працівників органів НКВС, усьо¬
го активу. Все це робилось для того, щоб у момент зброй¬
ного виступу негайно знищити взятих на облік осіб
і зайняти всі стратегічні пункти. Тим самим ми пере¬
слідували мету під час військових дій посіяхи паніку
в тилу Радянської Армії та забезпечити перемогу
133
Німеччині... Збройне повстання ОУН призначалось на
початок війни між Німеччиною і Радянським Союзом».
На питання, хто саме заносився оунівцями до «чор¬
них списків» або «чорної книги», підлеглий О. Луцького
і М. Сеньківа, районний провідник ОУН у Балині (Ста-
ніславщина) Михайло Корбутяк відповів:
«До чорних списків ми заносили всіх осіб, присла¬
них у села з східних областей України, всіх членів
колгоспів і радгоспів та інших людей, що активно ви¬
ступали за Радянську владу». Всього по Балинському
району до «списку» було внесено близько 100 чоловік,
яких оунівці вважали комуністами та готували їх зни¬
щення на випадок приходу гітлерівців.
Луцький, на відміну від багатьох верховод органі¬
зації, добре розумів усю авантюрність ідеї збройного
заколоту. Своїми думками він поділився з крайовим
провідником Дмитром Мироном. Той дав таке обгрунту¬
вання: «Якщо спровоковане нами повстання в Західній
Україні протримається хоча б кілька днів, до нас на
допомогу прийде Німеччина...»
Плануючи заздалегідь засуджену на провал збройну
провокацію, керівництво ОУН свідомо йшло на майбут¬
ні жертви учасників організації, роблячи ставку на те,
що заколот прискорить напад гітлерівіців на Радян¬
ський Союз.
Іван Максимів, який безпосередньо виконував до¬
ручення Д. Мирона у підготовці оунівського заколоту,
добре знав і терміни запланованої в Кракові за участю
абверу збройної провокації. Саме він мав доступ до
шифрів та кодів ОУН, розшифровував листування
Д. Мирона з Бандерою. На слідстві він заявив, що
«мобілізаційний план повстання» було розроблено кра¬
йовою екзекутивою за його участю в квітні—травні
1940 року і надіслано на затвердження до краківського
центру. Центр затвердив план після того, як погодив
його з німцями.
. Але пізніше, влітку 1940 року, за вказівкою Канаріса
підготовку збройного виступу зняли з порядку денного.
Нелегальні організації дістали нове завдання: посилити
конспірацію й зберегти сили до нападу гітлерівців на
СРСР.
На наш погляд, це було зроблено з таких причин*
Передусім, гітлерівці тоді ще не були готові до нападу
на СРСР. Дивізії вермахту в основному дислокувалися
134
у Франції, Бельгії, Голландії. І для оунівців, які пере¬
бували на території УРСР, склалися дуже несприятливі
обставини: органи державної безпеки за активною
допомогою та участю населення викрили багатьох еміса¬
рів ОУН і чимало гітлерівської агентури. Були повністю
знешкоджені львівський та волинський проводи ОУН.
В Станіславській області було розгромлено сім контр¬
революційних організацій. Провалилась націоналістич¬
на агентура абверу також у Дрогобичі, Коломиї, Тер¬
нополі.
Крім того, саме в цей час розлам, що стався в Орга¬
нізації українських націоналістів, набув своєї кульмі¬
нації. І хоч обидва проводи та їх ватажки і далі вірою
і правдою продовжували служити гітлерівцям,-постійні
сутички, бійки та вбивства на той час стали вже не¬
вигідні протекторам оунівців із абверу та гестапо.
Від своєї агентури та оунівських емісарів гітле¬
рівська розвідка та краківський центр ОУН стали де¬
далі частіше одержувати відомості про боєготовність
Червоної Армії, про високу пильність трудящих. Йти
в цих умовах на збройне повстання — означало наперед
поставити себе на грань самогубства і привести націо¬
налістичні кадри до повної ліквідації.
«Ось чому після повернення до Кракова я особисто
доповідав Степанові Бандері про стан роботи стані-
славського обласного проводу ОУН,— показував на до¬
питі Луцький.— Розповів про політику, яку проводила
Радянська влада в західних областях України, і про
те, як реагує на цю політику населення.
Гнітюче враження на Бандеру справила наша заява
про те, що Червона Армія в Західній Україні перебуває
не в стадії розкладу, на що ми усі сподівалися, а є міц¬
ною, сильною армією. Бандера і вся наша група були
переконані, що в лавах Червоної Армії серед недавно
мобілізованих бійців є дуже багато колгоспників, які
невдоволені Радянською владою і воювати за неї не
будуть... Ми повинні були проникнути в Червону Армію,
розкладати її лави, знайти людей, які співчувають ОУН
і можуть стати нашою серйозною опорою в боротьбі
проти Радянської влади. Але в цьому ми прорахува¬
лись. Проникнути в Червону Армію нам не вдалося, що
дуже стривожило Бандеру і головний провід ОУН.
Проаналізувавши всі матеріали, що характеризували
стан роботи ОУН у західних областях України,
135
Бандера сказав: «ОУН знаходиться на самому дні, ми
маємо дуже слабкий вплив у масах. При такому ста¬
новищі ні одна держава Заходу говорити з нами не
стане, і на будь-яку реальну підтримку зі сторони Ні¬
меччини ми розраховувати не можемо».
Як бачимо, С. Бандеру найбільше хвилювало, чи
будуть «говорити з ними» представники імперіалістич¬
них кіл, чи матиме ОУН «реальну підтримку» (а точні¬
ше кажучи, грошові та інші подачки) від гітлерівської
Німеччини.
Ось якою насправді була проголошена ОУН «орієн¬
тація на власні сили українського народу».
ЯК ВИХОВУВАЛИСЬ МОГИЛЬНИКИ В ОУН
Після війни на заокеанському націоналістичному
гнойовищі, як гриби після дощу, почали з’являтися
ідеологічні опуси Дмитра Донцова, Петра Мірчука
та їхніх оунівських вихованців. Серед них багато таких,
які понад тридцять років тому, закінчивши гітлерівські
«вишколи», за вказівкою своїх фашистських протекто¬
рів брали участь у жорстоких розправах над радянсь¬
кими людьми.
Осівши, під крильцем нового імперіалістичного гос¬
подаря, бандерівські і мельниківські різуни на всі лади
рекламують ОУН та її «ідеологічні засади» як зразок
«демократизму», «колективізму духа», «вияв найкращих
рис нації». Викинуті на задвірки історії оунівські за¬
проданці всіляко підтримували агресивну політику
США в Індокитаї, вихваляють ізраїльських загарбників,
закликають до нових «походів на Схід».
Бандити й убивці з горезвісного «Нахтігалю» і ди¬
візії СС «Галичина», люті бандерівські яничари із СБ
та УПА не змінили своєї звірячої вдачі. Та це й не
дивно. Виховані на писаннях Гітлера і Муссоліні, на
людиноненависницькій маячні Донцова і Малашока,
націоналістичні душогуби залишаються гідними спадко¬
ємцями нацизму і найчорніших сил реакції.
Мимоволі постає питання: яким чином, за допомогою
яких методів керівництву ОУН вдалося виховати цілу
когорту націоналістичних мамелюків, прищепити бага¬
тьом оунівцям патологічну ненависть до простої людини,
викликати в них люту злобу до інших народів?
136
Коріння ідеологічного світогляду українського бур¬
жуазного націоналізму знаходимо, перш за все, в його
контрреволюційній класовій основі, в запозичених
у гітлерівських господарів фашистських методах об¬
дурювання мас.
Італійський фашизм та гітлерівський нацизм здавна
викликали захоплення українських буржуазних націо¬
налістів. Ще задовго до війни вони почали вивчати
фашистську расову теорію та культ надлюдини, милу¬
валися рекламованою Гітлером та Муссоліні «твердіс¬
тю духа». Зі статей теоретика націоналізму Д. Донцо-
ва вивчали оунівську доктрину вождизму. Слухали лек¬
ції редактора фінансованої гестапо берлінської газети
«Голос» Б. Кравціва та оунівського борзописця Ю. Тар-
новича про арійську «спорідненість» німців і укра¬
їнців.
Проводячи підготовку своїх кадрів до майбутнього
нападу фашистської Німеччини на СРСР, провід ОУН
значно посилив антирадянську пропаганду серед націо¬
налістів.
Вихваляючи фашистську ідеологію, політичний лад
Німеччини, популяризуючи Гітлера і його найближче
оточення, керівники ОУН з усіх сил намагалися до¬
могтися довір’я керівництва третього рейху.
Саме цьому було присвячено великий трактат П. Ше-
лестака «Відродження Німеччини», надрукований
23 грудня 1940 року в газеті «Наступ», що виходила
в окупованій фашистами Празі.
Захоплено пишучи про бандитські методи понево¬
лення і загарбання фашистами країн та народів Євро¬
пи, оунівський горе-теоретик робить висновок, що «здо¬
бутки Німеччини не випадкові, а є віддзеркаленням
великого внутрішнього процесу, який пройшла німецька
нація під проводом націонал-соціалістичного руху. На¬
ціоналізм, як ідея здійснювання волі нації, знайшов
свій символ у канцлерові Гітлерові та його співробіт¬
никах».
Наприкінці своєї «наукової праці» П. Шелестак,
звертаючись до націоналістичних послідовників гітле-
ризму, закликає їх будувати своє майбутнє на спільних
шляхах з фашистським рейхом.
Та найбільше місце відводила націоналістична преса
вихвалянню особи Гітлера, якого оунівці на сторінках
своїх газет і журналів називали «великим фірером».
137
Яких тільки епітетів не вигадували націоналістичні про¬
пагандисти для славословлення фашистського кумира,
до яких порівнянь не вдавалися, прославляючи свого
ідейного натхненника і хлібодавця!
У нарисі Богдана Кравціва «Про Гітлера-людину»,
надрукованому в газеті «Голос» 10 квітня 1941 року
з непередаваним холуйством описується «титанічна
постать надлюдини і творця, найближчого прихильника
українського народу».
Оунівський провід використовував будь-яку нагоду,
щоб продемонструвати свою відданість фашизмові і осо¬
бисто Гітлерові. Особливо старалися націоналісти в день
його народження.
«Генерал-Губернатор мін. Франк,— піднесено писали
вони в газеті «Голос», що видавалася на кошти берлін¬
ської філії гестапо,— прийняв дня 19 квітня ц. р. в над¬
вечір’я уродин Фірера Великої Німеччини українську
делегацію,'яка передала на руки Ген.-Губернатора по¬
бажання для Фірера від української групи в генерал-
губернаторстві. Речник делегації проф. д-р В. Кубійович
вручив Губернаторові по-мистецьки виконану грамоту
із побажанням для Адольфа Гітлера. Генерал-Губерна¬
тор прийняв побажання та обіцяв передати їх Фірерові.
Водночас висловив від себе, як теж в імені Фірера,
признання для українців за їх лояльну співпрацю у від¬
будові Генерал-Губернаторства».
Немало чорнила перевели буржуазно-націоналістичні
писаки, вихваляючи фашистську армію.
За вказівками своїх господарів з абверу та гестапо
вони завзято рекламували «силу і непереможність ні¬
мецького вояка», «славну», «найсильнішу», «озброєну
наймодернішою зброєю», «пронизану нечуваною само¬
посвятою», «вірну своєму начальному Вождеві Адольфу
Гітлерові» німецьку армію. Наведені епітети взято із
статті «Військо Великої Німеччини», "опублікованої
в газеті «Краківські вісті» у вересні 1940 року. її автор
милується злодійськими нападами фашистських підвод¬
них човнів на неозброєні пароплави, вбивствами мирно¬
го населення льотчиками люфтваффе, знищенням жит¬
лових будинків Лондона. Пропонуючи в кінці статті
націоналістам «добре вивчити» книжку майора вер¬
махту Отто Лемана про військові сили рейху, націо¬
налістичний писака пише, що ця книжка допоможе їм
«пізнати джерела сили і духа німецької армії».
138
Оунівська кліка, що знайшла собі притулок на За¬
ході, на всі лади вихваляє сьогодні так званих «антлі-
янтів», б’ючи себе в груди, намагається довести свою
відданість «західним союзникам». Але тоді, понад три¬
дцять років тому, націоналісти відверто раділи з бан¬
дитських нальотів гітлерівців на міста Англії, на паро¬
плави і бази її союзників: «Німецькі летуни, незважаючи
на несприятливу погоду, щодня й Щогодини атакують
Лондон. Летуни дають собі знаменито раду» Ч «Спіль¬
ними зусиллями німців і італійців пощастило від кінця
червня потопити коло 4 з половиною міл. тонн тонна¬
жу»2. Так писали оунівці у 1940—1941 роках. Подібних
прикладів вихваляння гітлерівських морських та авіа¬
ційних піратів можна навести десятки й сотні.
29 березня 1941 року у нарисі «Німеччина йде до
дальших побід!» газета «Наступ», вихваляючи силу
фашистського вермахту, писала: «Німецька збройна си¬
ла перетворилася в найсильніший інструмент історії...
Ніяка сила ані допомога не врятує Англію, вона буде
знищена».
А як раділи оунівці з наступальних операцій вер¬
махту у Бельгії, Франції, Голландії, Югославії! Ось
лише деякі з заголовків перших сторінок націоналістич-
„ної преси 1940—1941 років: «Безумовна задача Бельгії»,
«Вирішні бої у Фляндрії», «Напередодні останнього
удару», «Париж зайнятий!!!», «Нестримний похід впе¬
ред на цілому фронті!», «Франція склала .зброю!!!»,
«На цілому фронті тріщить», «Капітуляція Франції!!!»,
«Переможні операції німецької фльоти», «Атаки на
Лондон»...
Намагаючись догодити Геббельсові, націоналістичні
писаки вдавались до поширення брудних пліток, буль-
варщини щодо своїх сьогоднішніх покровителів. Вони
обливали помиями Франкліна Рузвельта та його най¬
ближче оточення, не шкодували чорних фарб для оцінок
керівників Англії, Франції та інших західних держав.
У статті «Німецький старшинський корпус» на при¬
кладі «блискавичних операцій» захоплення Франції,
Голландії, Бельгії, Польщі автор славить Гітлера і гене¬
ралів Роммеля, Фріче, Кірхлера. З тих висловлювань
випливало: тим, хто підтримує гітлерівців, хто
1 «Краківські вісті», 1940, 10 листопада.
2 «Наступ», 1941, 11 січня.
139
допомагає їм, завжди щастить. Хто йде з фашизмом —
тому «забезпечено виконання його мрій і надій» *.
Націоналісти навіть старалися довести історичну
спільність свого походження з ...арійцями. Силкуючись
знайти хоч яку-небудь «наукову теорію» про «арійське
походження» націоналістичних безбатченків, оунівський
писака, що сховався за ініціалами «Н. А.», в статті
«Історичні нариси» пише: «Слов’янські і германські мови
витворилися із спільного арійського пня... Де була пер¬
вісна батьківщина арійців? Давніше вважали нею Іран¬
ську височину; тепер дослідники дошукуються арійської
прабатьківщини на просторі, замкненім українською
степовою полосою та німецькими пралісами» 2.
А скільки слів і паперу витратили націоналісти, щоб
заохотити своє емігрантське оточення до вивчення ні¬
мецької мови — мови своїх панів! Загляньмо до реда¬
гованих оунівцями газет та журналів: «Два нові укра¬
їнсько-німецькі підручники», «Вчіться німецької мови!»,
«Замовляйте негайно!» І всюди заклики — засвоюйте,
вивчайте, спілкуйтеся німецькою мовою — мовою «вели¬
кої арійської раси!».
Цікава деталь: готуючись у німецькому обозі до
майбутнього «дранг нах Остен», оунівці видали підго¬
тований колишнім петлюрівським офіцером Іваном Іль-
ницьким-Занковичем «Німецько-український військовий
словник» та «Німецько-український летунський словник».
Кожен з них складався з двох частин: німецько-
української та українсько-німецької. Видані перед са¬
мою війною кишеньковим форматом, ці словники були
розраховані на націоналістів, які на той час уже ком¬
плектувалися в абверівські диверсійні частини.
Рекламуючи військові словники, орган ПУНу «На¬
ступ» незадовго до нападу фашистської Німеччини на
СРСР — 24 травня 1944 року — прозоро натякав, що
вони «потрібні всякому, хто цікавиться військовою
справою».
Наслідування фашистських принципів та порядків,
ганебне вихваляння оунівцями Гітлера та його кліки не
знало меж. Д. 3. Мануїльський, окреслюючи передвоєн¬
ну «орієнтацію» ОУН, говорив, що після приходу Гітлера
до влади старі, кадрові націоналісти повністю підпали
1 «Голос», 1941, ЗО травня (Берлін).
2 «Краківські вісті», 1940, 27 березня.
140
під вплив гітлерівців і перейняли від них чужу для
українського народу фашистську ідеологію. «Разом
з тим,— підкреслював Д. 3. Мануїльський,— підростає
молоде покоління емігрантів-націоналістів, яке здена¬
ціоналізоване, говорить німецькою мовою... для якого
програма гітлерівських людоїдів здається новим «сло¬
вом», новим «одкровенням»... Це прокляті діти батьків,
проклятих своїм народом, без роду, племені, без бать¬
ківщини» К
Напередодні нападу на СРСР верховоди ОУН прова¬
дили шалену антирадянську пропаганду серед україн¬
ців, що з різних причин у 1939—1941 роках опинилися
в Німеччині та на окупованих німцями територіях Чехо-
словаччиии і Польщі.
Для цього націоналісти широко використовували
різні збори фахівців, селянські сходини, офіційно дозво¬
лені фашистською адміністрацією. Фальсифікуючи ста¬
новище на Радянській Україні, жонглюючи гаслами
«національного об’єднання», оунівці закликали україн¬
ських емігрантів, особливо молодь, готуватися до зброй¬
ної боротьби за «сахмостійну соборну Україну», до «май¬
бутнього великого чину» (тобто до нападу фашистів на
СРСР).
Так, у «Краківських вістях» 10 листопада 1940 року
в репортажі «Над Саном і Бугом (німецько-радянський
кордон)» гітлерівський прислужник милується, яке «жва¬
ве, радісне життя вирує» на фашистському березі Сану
й Бугу. «На другому ж боці нічого не видно... Серед
цього пустиру знімаються сторожні вежі, що з них совіт¬
ські еояки пантрують з гори, щоб не допустити до неле¬
гального переходу кордону. Сибірські та монгольські
війська держать прикордонну сторожу».
Агітаційна робота серед українців, що опинилися
на чужині, як писав колишній оунівець Антін Боднар,
була першим ступенем оунівської пропаганди, розрахо¬
ваної на «масового споживача». Учасники ж організа¬
ції проходили в цей час спеціальний «ідеологічний ви¬
шкіл».
Поруч із вивченням ідеологічних засад нацизму
учасники «вишколу» цікавились становищем на Радян¬
ській Україні, читали політичну та економічну літера¬
1 М а н у ї л ьс ь к и Гі Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти на
службі у фашистської Німеччини. Львів, «Вільна Україна»,
с. 41—42.
141
туру, вивчали методи пропаганди і агітації в нелегаль¬
них умовах та під час війни.
Гітлерівська адміністрація надала можливість бур¬
жуазно-націоналістичним верховодам видавати кілька
газет. Всі ці друковані органи оунівський провід широко
використовував для антирадянської пропаганди. В них
друкували свої антирадянські профашистські статті на¬
ціоналістичні керівники.
У редакційній статті «На новому етапі нашої праці»
прогітлерівського тижневика «Краківські вісті», який
контролювали бандерівці, провід ОУН 10 листопада
1940 року закликав до спільної з Німеччиною праці
«за відбудову і розбудову нації, де мусимо станути
поруч себе, плече в плече, як вояки в атаці. Бо
наші часи — воєнні. Спішні й відповідальні, як фрон¬
тові бої. І наша праця є рівною кривавій грі на бо¬
йовищі».
З аналогічними закликами звернувся до оунівців за
шість місяців до початку війни і «вождь» ПУНу А. Мель¬
ник (фашистська агентурна кличка «Консул І»). Закли¬
каючи до єдності на порозі майбутніх «зударів та істо¬
ричних змагань», Мельник робить наголос на «нових,
обставинах й особливому зовнішньому положенні Укра¬
їни» (тобто очікуваному оунівцями нападі гітлерівців
на Країну Рад.— К. Д.)•
Звертаючись до українських робітників і селян, ви¬
везених з окупованої Польщі на роботу до рейху,
націоналісти вимагали ретельно дотримуватись німець¬
ких законів, виконувати розпорядження керівництва
заводів і підприємств. їх обурювало найменше невдо¬
волення українців рабськими умовами праці.
У передовій статті «Голосу» за ЗО травня 1940 року
редактор цієї газети Богдан Кравців писав: «Німеччина
веде важку і завзяту боротьбу за своє існування і за
своє майбутнє. В тому важкому змагу йде німецька
нація до перемоги. Тому тяжко зрозуміти, як це деякі
українці, не добачаючи чи не розуміючи того всього,
уважають тяжкою кривдою, що до них застосовують
закони, продиктовані потребами війни, вимогами отого
німецького добра нації».
Плазуючи перед фашистами, Б. Кравців майже
в кожній статті своєї газети вимагав віддати всі сили
українського робітництва для перемоги «Великої Ні¬
меччини».
142
Тепер Богдан Кравців змінив хазяїв. Він друкується
в націоналістичній газеті «Свобода», що видається
в США. Але зміст його писань той самий — антирадян-
ський. Син Кравціва — офіцер армії Сполучених Шта¬
тів. За участь у війні проти в’єтнамського народу був
нагороджений відзнакою «Пурпурове серце».
Оунівські керівники повністю поділяли фашистську
расову політику. її основою, як відомо, була стара на¬
станова владоможців та експлуататорів: «Поділяй і па¬
нуй!» В умовах окупованих гітлерівцями теренів вона
вилилась у взаємне нацьковування націй з метою їх
поступового знекровлення та винищення. Саме таку
політику за прямою вказівкою Гітлера проводила на¬
цистська верхівка генерал-губернаторства. Для ілю¬
страції наведемо витяг із знайденого в архівах служби
СС документа про завдання фашистської расової по¬
літики на Сході.
Деякі пропозиції щодо ставлення до осіб
ненімецької національності на Сході
При ставленні до осіб ненімецької національності
на Сході ми повинні проводити політику, яка поля¬
гає в тому, щоб як можна більше розділяти окремі
народності, тобто разом з поляками і євреями ви¬
діляти українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів.
А якби можна було ще виявити рештки національно¬
стей, то виділити і їх. Цим я хочу сказати, що ми
не тільки в найвищій мірі зацікавлені в тому, щоб
населення Сходу не являло собою єдиної цільності,
а навпаки — зацікавлені, щоб воно було розчленова¬
не на якнайбільшу кількість груп і народностей.
З другого боку, ми не зацікавлені, щоб ці окремі
народності досягли єдності і величі, щоб їм прищеп¬
лювались, навіть поступово, національна свідомість
і культура — навпаки, ми зацікавлені, щоб роздріб¬
нити ці народності на незліченну кількість якнаймен¬
ших груп... В дальшому майбутньому на нашій тери¬
торії повинно стати можливим зникнення українців,
гуралів і лемків як народів. Сказане щодо цих
«Д-р Гросс
Управління расової політики
28 листопада 1940 р.
Таємно,
державної ваги
143
національних груп стосується у відповідно більших
масштабах також поляків» *.
І в той же час, коли гітлерівці відверто писали про
необхідність розчленування українського народу на
«незліченну кількість якнайменших груп», коли фашист¬
ські канібали XX сторіччя ставили питання про «зник¬
нення українців, гуралів і лемків як народів», буржу¬
азно-націоналістичні продайдуші до небес вихваляли
Гітлера та його злочинну банду. Оправдуючи криваву
фашистську окупацію Польщі, в тому числі й земель,
населених українцями, один із «стовпів» українського
буржуазного націоналізму професор Д. Дорошенко на
замовлення нацистських хазяїв у виданій у Кракові
1942 року книжечці під претензійною назвою «Історія
України» безсоромно писав: «На початку верес¬
ня 1939 року вибухла польсько-німецька війна. Могутня
німецька зброя впродовж кількох тижнів покарала
Польщу, яка одержала заслужену кару... Холмщина
й північно-західна частина Галичини (Лемківщина)
опинилася в межах Генерал-Губернаторства й під упра¬
вою німецької влади відпочивають... діставши вільні
умови для свого національного життя».
І як тільки не знущається над історичною правдою
націоналістичний псевдоідеолог! Скільки блюзнірства та
відвертого холуйства у кожному слові Дорошенка, коли
мова йде про його господарів — німецьких окупантів.
А разом з тим, скільки патологічної злоби, ненависті
до польського народу, кращі сини якого й під час жор¬
стокого фашистського панування продовжували бороть¬
бу за волю й незалежність. До якого ж рівня мораль¬
ного звиродніння, до якої межі прислужництва перед
загарбником треба впасти, щоб вдатися до подібних
фальсифікаторських справ.
Вміло спрямована фашистами агентура гестапо з на¬
ціоналістичного табору з початку 1940 року повела ша¬
лену антипольську та антисемітську пропаганду.
Яких тільки приводів не знаходили націоналістичні
агітатори, щоб викликати ненависть і зневагу до поля¬
ків: тут і використання старих релігійних суперечностей
між українцями та поляками Підляшшя; і заклики дати
«польським пройдисвітам, які хочуть підірвати довір'я
1 СС в действии. Документи о преступлениях СС. М., 1969,
с. 503-504.
144
селян до рідного українського проводу та німецької
влади... належну відправу за їхню руїнницьку роботу»;
і поклик «до помсти за арешти і суди» над оунівцями
в часи санаційного буржуазного уряду К-
ОУН та інші націоналістичні організації жорстоко
переслідували українців, які; всупереч расистським за¬
кликам націоналістичних «зверхників», підтримували
дружні стосунки з польськими трудящими. Так, у звер¬
ненні керівництва контрольованої А. Мельником УНО,
опублікованому у тижневику «Український вісник»
№ 14 за 1940 рік, говорилось:
«Доходять до нас вісті, що деякі наші робітники
нав’язують при праці товариські відносини з поляками
і польками. Доходять часом до того, що починається
навіть приятелювання і після праці. Це діється всу¬
переч нашим численним упімненням. Управа УНО ви¬
тягала завжди з подібних випадків далекойдучі виснов¬
ки, робитиме це теж і на будуче. Хочемо тут ще раз
спам’ятати тих осібняків, що так швидко відриваються
від грунту і забувають, ким були для нас поляки впро¬
довж цілої історії... З тими самими поляками українець
має брататися? Де ж його гідність, де ж національна
честь? І чи завтра не схочуть ті осібняки брататися
з москалями?» (Підкреслено у тексті.— К• Д.)*
У кінці цього ганебного звернення керівники УНО
попереджають, що кожний член організації «повинен
негайно подавати до відома Управи УНО про випадки
приставання з поляками». Із змісту цього цинічно-ра¬
систського документа стає ясним досить прозоре по¬
передження «осібнякам-українцям», над якими за від¬
ступ від націоналістичної расової ненависті вже було
занесено ножа або сокиру.
Профашистська пропаганда націоналістичних верхо¬
вод, їхні заклики до «помсти» полякам та людинонена¬
висницька політика гітлерівців, спрямована на створен¬
ня національної ворожнечі, під час кривавого розгулу
ОУН—УПА та польських націоналістичних банд у Га¬
личині і на Волині призвели до вбивства тисяч ні в чому
не винних польських та українських селян.
«Знищення мирного польського населення ОУН—
УПА на Волині,— згадувала пізніше Юлія Луцька, яка
в 1943—1944 роках була керівником референтури УЧХ
1 «Краківські вісті», 1940, № 8, 11, 19.
145
(Український червоний хрест, санітарна служба УПА.—
К. Д-) на Волині,— це один з найтяжчих злочинів
українських націоналістів». Ю. Луцька писала:
«Коли починалися акції винищувалося все польське
населення, не виключаючи старих, дітей і хворих». Саме
такими були жахливі вбивства польського населення у
1943—1944 роках у селі Янова Долина (біля Костополя
на Ровенщині), криваві акції «боївкарів» з відділу УПА
«Сіроманці» в селах Людвиківка, Орлів, Данильче, Фер-
леївка, Підкамінь (Львівська область) та в багатьох
інших селах західних областей України
Як підкреслював Ярослав Галан, фашистському оку¬
пантові було на руку винищування українськими і поль¬
ськими націоналістами мирного населення.
«Я повинен відзначити,— говорив фашистський кат
генерал-губернатор Франк,— що в інтересах німецької
політики слід підтримувати напружені відносини між
поляками і українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців,
що живуть тут, дуже важливі як противага полякам.
Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них
у будь-який спосіб політично задовільний настрій, щоб
запобігти їх об’єднанню з поляками...»
Не відставала від оунівців і польська агентура
Ганса Франка, винищуючи за його завданням україн¬
ське населення Холмщини 2.
Отак руками вірних лакуз виконували фашистські
«юберменші» свої підступні плани знекровлення і посту¬
пового винищення слов’янства!
Націоналістичні верховоди повністю поділяли і ві¬
дому гітлерівську «концепцію» «обмеження і ліквідації
євреїв».
А сьогодні буржуазно-націоналістичні погромники і
сіоністські найманці американського імперіалізму опи¬
нилися в одному запрягу. Єдиним фронтом виступають
проти Радянського Союзу і соціалістичних країн, проти
сил миру і прогресу.
Для погодження та координації підривної антира-
дянської діяльності сіоністи та українські націоналісти
утворили в Сполучених Штатах постійно діючу так
звану «Конференцію круглого стола», де сіоністські
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 2, справа 118, с. 14—15, 17,
ід 23 29 31 35
2 Галан Я. Твори. Т. 2. К., Держлітвидав, 1960, с. 453—454.
146
ультра і бандерівські різуни обмінюються «досвідом»
антирадянських провокацій.
Виходячи з настанов своїх нових імперіалістичних
меценатів, оунівські бандити декларують сьогодні свою
«рішучу підтримку» агресії Ізраїлю проти волелюбних
арабських народів. У телеграмі до колишнього пре¬
м’єра Ізраїлю Леві Ешкола керівники проводу україн¬
ських націоналістів, солідаризуючись з сіоністськими
екстремістами, договорилися до того, що «Ізраїль є сві¬
точем західної цивілізації на Близькому Сході».
Погляньте, яка щира любов! Яка взаємна підтримка
і повага об’єднує оунівських бандитів і сіоністських
посіпак імперіалізму! Ніби й не було на Україні крива¬
вих петлюрівських погромів, не існувало десятків і со¬
тень таборів смерті, де фашистські вбивці за допомогою
бандерівських підручних із «української» поліції зни¬
щили сотні тисяч євреїв, не було розпалюваної оунів-
цями і сіоністами ворожнечі, взаємного цькування,
невинних жертв...
Та незаперечні факти засвідчують протилежне. Пере¬
буваючи на послугах нацизму, оунівська кліка не при¬
ховувала своїх відвертих «расових критеріїв». Догод¬
жаючи гітлерівським расистам, оунівці друкували тоді
чимало антисемітських статей. Виховані на «працях»
Д. Донцова, М. Сціборського, Ю. Милянича, фанатики
з ОУН дико ненавиділи євреїв, закликали до фізичних
розправ і «обмеження жидів» на Україні.
Навіть в «офіційних» програмних та організаційних
документах керівництво Організації українських націо¬
налістів проводило тезу про «відокремлення та побо¬
рювання жидівства».
Згідно з расистськими законами гітлерівського уря¬
ду М. Сціборський у претензійному «Нарисі — проекті
основних Законів (конституції) Української держави»
цинічно писав, що особам єврейської національності
у «самостійній Україні» не буде надано українського
громадянства. Ці особи, підкреслював Сціборський,
«підлягають окремому Законові» *.
II так званий «великий збір» ОУН-бандерівців, що
відбувся у Кракові в квітні 1941 року, поділяючи ра¬
систські настанови Гітлера і Гіммлера, ствердив: «Орга¬
нізація українських націоналістів поборює (тобто, за
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 7, с. 8.
147
бандерівською термінологією, знищує, вбиває, розстрі¬
лює.— К. Д-) жидів, як підпору більшовицького режи¬
му, усвідомлюючи одночасно, що Москва — це головний
ворог».
У своїх антисемітських опусах оунівці часом пере¬
пльовували Геббельса і Штрайхера. За три дні до напа¬
ду фашистів на СРСР «Краківські вісті» надрукували
статтю «Жидівська справа на Україні», в якій наводи¬
лися грубо фальсифіковані дані про «засилля жидів
на українських землях». Стаття закликала фанатиків-
націоналістів до помсти і вбивства євреїв, до провоко-
ваних гітлерівцями погромів.
І коли нині буржуазно-націоналістичні душогуби
з гітлерівської «Ваффен СС Галіцієн» і «Україніше
хільфполіцай» влаштовують гучні маніфестації на честь
лідера ізраїльських агресорів Моше Даяна (як це мало
місце у ФРН), а сіоністські верховоди висловлюють
«тверде прагнення і надалі тісно співдіяти» з оунів-
ськими горлорізами, обидва партнери цієї ганебної змо¬
ви яскраво демонструють перед усім світом справжній
характер злочинного альянсу між сіоністами й укра¬
їнськими буржуазними націоналістами.
Подібне, здавалося би неприродне, спілкування свід¬
чить, насамперед, про класову буржуазну основу та'
ідейну спорідненість сіонізму й націоналізму, про те, що
апологети сіонізму та українського націоналізму,
виконуючи волю імперіалістичних монополій, в ім’я
антикомунізму готові забути недалеке криваве ми¬
нуле.
Реакційна природа сіонізму й націоналізму, захист
класових інтересів буржуазії, вірність Уолл-стрітові та
патологічна ненависть до Радянського Союзу виявили¬
ся сильнішими від спекулятивних заяв оунівців і сіоністів
про «національні розбіжності». Створений не без допо¬
моги ЦРУ зловісний союз шестикутної зірки і тризуба
став реальністю дня.
Вся пропагандистська робота націоналістичних осе¬
редків, у тому числі й преси, в 1940—1941 роках в оку¬
пованих гітлерівцями Польщі і Чехословаччині була
спрямована на підготовку жовтоблакитників до май¬
бутньої війни з Радянським Союзом.
Напередодні війни ватажки ОУН надавали особливої
ваги поширенню впливу на українську молодь. Вони
організовували для молоді читання спеціальних рефе¬
148
ратів та лекцій, на яких «юнаків» знайомили з засада¬
ми націоналістичної ідеології. Друкувались та поши¬
рювались спеціальні «юнацькі» машинописні журнали.
Для «юнацтва» ОУН був опрацьований «ідеологічний
вишкіл першого ступеня», за яким «юнакам» викладали
окремі питання історії України, теорію та практику
націоналізму, «трактати» про спорідненість німецького
націонал-соціалізму та італійського фашизму з україн¬
ським буржуазним націоналізмом.
ОУН вживала заходи для посилення свого впливу
і на організацію шкільництва в генерал-губернаторстві.
У відповідних референтурах УЦК і УДК, в гімназіях
і школах Холмщини, Грубешівщини, Лемківщини на¬
саджувались довірені оунівські кадри. Як відзначав
у своєму повідомленні один з керівників поліції безпеки
третього рейху, «спеціально підготовані бандерівські
пропагандисти» в окупованій німцями Польщі признача¬
лися шкільними інспекторами. Розставлені цими інспек¬
торами вчителі, в свою чергу, «повинні були виховувати
молодь за особливими інструкціями, готуючи з неї фа¬
натичних послідовників Бандери» 1.
За вказівкою фашистської розвідки верховоди ОУН
засилали в західні області УРСР спеціальних кур’єрів
та емісарів головного проводу для проведення розклад¬
ницької роботи серед молоді.
Так, у 1940 році органами держбезпеки було за¬
арештовано керівника ОУН-«юнаків» у Раві-Руській
Івана Дебу. Як було з’ясовано на слідстві, Деба, за¬
кінчивши короткий оунівський «вишкіл» у Кракові, не¬
легально перейшов радянсько-німецький кордон біля
села Кулайці (район Рави-Руської) та за завданням
С. Бандери намагався створити «юнацьку» мережу на
території Рава-Руського району.
«За два дні до переходу кордону, ще в Кракові,—
свідчив Деба,— я був детально проінструктований осо¬
бисто Бандерою. Він доручив мені після переходу кор¬
дону зв’язатися з старим оунівцем Равликом Дмитром,
який, маючи великий досвід підпільної роботи, мав без¬
посередньо скерувати мою діяльність. Бандера рекомен¬
дував мені влаштуватися на навчання, створювати про
себе враження людини повністю солідарної з усіма за¬
ходами Радянської влади і навіть вступити до лав
1 ЦЦАЖР УРСР, фонд 4328, опис 1, справа 1, с. 8.
149
ВЛКСМ. Такий інструктаж,— продовжував І. Деба,—
я повинен був давати й особам, які будуть завербовані
мною до ОУН».
На закінчення розмови Бандера порадив Дебі «ви¬
вчати ідеологічні засади ОУН, більше читати націона¬
лістичної літератури та обіцяв, що незадовго українські
націоналісти разом з німецькою армією прийдуть на
територію України».
Оунівські «ідеологи» і пропагандисти були старан¬
ними учнями фашистів. І хоч часом освіта декого
з «теоретиків» не перевищувала кількох перших класів
гімназії, її цілком вистачало на вивчення передових
«УбІкізсЬег ВеоЬасЬІег» і чітких пунктуальних інструкцій
очолюваного Геббельсом міністерства пропаганди.
Виховуючи свої кадри в профашистському дусі, ке¬
рівництво націоналістичних угруповань закликало своїх
агітаторів брати приклад з нацистської пропагандист¬
ської машини, або, як її називали оунівці, «пресової
служби Великонімеччини». Навіть брехливі виступи Геб-
бельса та Ріббентропа типу заяви від 9 квітня 1940 року
перед представниками закордонної преси «про справж¬
ню картину причин, чому німецька армія перебирає
на себе збройну охорону і опіку над Данією й Норве¬
гією», видавалися націоналістами за зразбк «належного
інформування громадської думки».
Саме від відомства Геббельса перейняли оунівці
брудні методи політичних провокацій, які й сьогодні
залишилися одним з найулюбленіших засобів націоналіс¬
тичної пропаганди. Фальшивий закид чи відверта брех¬
ня— хіба це важливо! Головне — пустити плітку, під¬
кинути думку, а може, хтось і повірить.
У підготованих Бандерою і Ленкавським у травні
1941 року таємних «Пропагандивних вказівках» голов¬
ного проводу ОУН, розрахованих «на передвоєнний час
та на час війни», оунівські «зверхники» вимагали від
нелегальних клітин організації в західних областях
України зразу ж після нападу гітлерівців на СРСР по¬
силити «шептану» агітацію, «ширити розкладову про¬
паганду серед червоноармійців», вести агітацію «за *
винищення більшовицького командного складу», за про¬
ведення підривної роботи у промисловості, сільському
господарстві, на транспорті, за розпалення національ¬
ної ворожнечі.
Заклики бандерівців, як бачимо, не нові. Вони, як
150
і цитовані раніше пропагандивні та ідеологічні вказівки
організації, виходили виключно з розрахованих на по¬
чаток війни військово-стратегічних планів гітлерівської
армії. Та саме для цього документа, що повністю ви¬
криває оунівців як платних агентів третього рейху, най¬
більш характерні запозичені в Геббельса найогидніші
методи ідеологічних провокацій. Для деморалізації на¬
селення шляхом «ширення підривних думок» автори
«вказівок» наказували розповсюджувати такі поголоси
та плітки:
«Нами командують зрадники і німецькі шпигуни...
(далі називаються прізвища видатних командирів
РСЧА.— К. Д.), вже давно змовилися з Гітлером,
а нам кажуть гинути! Зрада!»
«В Росії вже приготовлена революція і робітники
вже бунтуються, страйкують»1.
З першого ж дня після окупації гітлерівцями того
чи іншого міста і захоплення влади керівники ОУН ви¬
магали встановити-жорстоку терористичну диктатуру,
викликати антисемітські погроми, нацьковувати селян
на робітників. «...Пропаганду поперти прилюдними роз¬
стрілами... На мурах малювати (тиром, дьогтем, чорною
фарбою) якнайбільші чорні тризуби,—де тільки вдасть¬
ся,— щоб з першого дня маркувати наші сили і сіяти
пострах» 2.
Відразу після захоплення гітлерівцями західних об¬
ластей УРСР оунівці планували провести мобілізацію
для створення військових загонів, які б разом з вер¬
махтом взяли участь. у боях проти Червоної Армії.
Очікуючи, що народні маси будуть противитися бра¬
товбивчій боротьбі, Бандера наказував: «Вішайте
трусів і дезертирів на першій вербі» 3.
Розуміючи, що робітники друкарень, радіостанцій,
телеграфів на випадок захоплення влади оунівцями мо¬
жуть відмовитися від виконання своїх службових обо¬
в’язків, головний провід ОУН вимагав примусити «фа¬
хівців до праці під терором, арештувати в друкарні і не
випускати з праці додому... Згори заповісти, що за най¬
менший саботаж — смерть. Слова додержувати. Кари
для постраху виконувати прилюдно» 4.
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 63, с. 23.
2 Там же, с. 25—26.
3 Там же, с. 27.
4 Там же, с. 26—27.
151
«Нищити ворогів», «присуд смерті», «поперти при¬
людними розстрілами», «сіяти пострах», «примусити
під терором», «вішати на першій вербі», «арештовувати
і розстрілювати» — ось вони, улюблені слова оунівських
душогубів і вбивць! І цей лексикон, як бачимо, не змі¬
нюється ні в матеріалах кривавої СБ, ні в організа¬
ційних наказах і звітах, ні на різного роду націоналіс¬
тичних вишколах, ні навіть * у «пропагандивних
вказівках» проводу ОУН!
Ганебна пропаганда зрадників і авантюристів, дріб¬
неньких, але підступних і небезпечних людців, що пла¬
нували кров’ю і батогом примусити українських народ
до покори гітлерівському катові... *
У виданій головним проводом ОУН «Інструкції про¬
паганди ч. І», адресованій «усім референтам пропаганди
при обласних, районних і інших клітинах ОУН», С. Бан¬
дера наказував зустріти німецьку армію фашистськими
та оунівськими прапорами і гаслами на честь фашист¬
ської армії та проклятого народами світу Гітлера. Від
кожного рядка інструкції тхне патологічною антира¬
дянщиною, плазуванням перед гітлерівцями, відвертим
фашизмом.
Проводячи шалену антирадянську пропаганду, сла¬
вословлячи біснуватого «фірера» та видавши за
погодженням з німецькою військовою розвідкою інструк¬
ції про напрямки дальшої кривавої роботи на Україні,
оунівські верховоди з надією вичікували нападу гітле¬
рівців на Країну Рад.
ЗАСАДИ ДУШОГУБСТВА І ЗРАДИ
Запродавшись гітлерівській Німеччині, оунівські
«зверхники» роками намагалися виховувати у своїх
кадрів рабську відданість фашизмові. У широко розпо¬
всюджених серед оунівців перед війною писаннях
М. Сціборського фашизм рекламується як теоретичний
взірець для українського буржуазного націоналізму.
Автор підкреслює, що фашизм, виступаючи як антипод
«інтернаціоналізму комуно-соціалістичної доктрини..., пі¬
діймає націю на ^вищу історичну духовну ступінь».
Багаторічна агентурна співпраця з фашистськими
розвідувальними службами привела керівництво ОУН
до такого стану, що воно звикло сприймати й оцінювати
152
будь-які події і факти лише з ирогітлерівських ПОЗИЦІЙ.
Навіть тоді, коли фашисти розігнали «уряд» Стець¬
ка, приєднали Галичину до генерал-губернаторства та
дали зрозуміти своїм оунівським агентам, що з так¬
тичних міркувань (щоб остаточно не втратити довір’я
бодай деякої частини населення) їм треба хоч ззовні
перейти в «опозицію», «зверхники» організації продов¬
жували славословити «Великонімеччину та її Фірера».
«Звільнення нашої землі,— писало 20 серпня 1941 року
керівництво дрогобицького проводу ОУН у газеті «Віль¬
не слово»,— яке завдячуємо Німеччині, означає для нас
справді поворот до європейської цивілізації. Допомогли
нам тільки німці. Раз у великій світовій війні, а тепер
вдруге. Визвольна акція Німеччини у відношенні до
українського народу та інших народів Європи має ве¬
ликий ідеологічний підклад і входить у велику програму
перебудови всієї Європи. Що було більше або менше
свідоме в наших історичних діях, в наших почуваннях
і спробах наших ідеологів, те величаво розроблене на¬
ходимо в основних думках Адольфа Гітлера... Бо вже
сьогодні двигає нас і додає сили свідомість, що маємо
одного, але могутнього і щирого союзника. Організу¬
вати свої сили, щоб в найближчому часі стати поруч
німецького жовніра до боротьби за новий порядок в Єв¬
ропі — оце наше головне і найбільш актуальне сьогодні
завдання. Оце обов’язок нашої вдяки і честі супроти
нашого великого союзника».
Ставлення націоналістів до гітлерівських загарбни¬
ків як до «визволителів», їхні намагання перенести «на
український грунт» фашистську ідеологію, копіювання
методів нацистського розбою були результатом багато¬
річної агентурної роботи оунівських лакуз на своїх гіт¬
лерівських хазяїв. «Ідеологія ОУН,— писав член її го¬
ловного проводу Олександр Луцький, — формувалась
у період зміцнення німецького націонал-соціалізму та
італійського фашизму. І саме тому, що український
націоналізм розвивається під впливом ,цих політичних
течій, між українським націоналізмом і німецьким на¬
ціонал-соціалізмом так багато спільного».
Політичне та ідейне банкрутство українського бур¬
жуазного націоналізму, розклад та внутрішня гнилість
його ідеології, патологічна ненависть до інших народів
цілком природно привели націоналістичних зрадників
до фашизму — найбільш реакційної та людиноненавис¬
153
ницької політичної течії імперіалістичної буржуазії.
Націоналістичні верховоди із шкіри лізли, аби довести
свою відданість фашизмові, на кожному кроці підкрес¬
лювали, що ідейні постулати буржуазно-націоналістич¬
них «теоретиків» дуже близькі до німецького націонал-
соціалізму та італійського фашизму.
«На питання, як ми відносимося до німецьких націо¬
нал-соціалістів, відповідаємо,— писала націоналістична
газета «Український козак»,— поскільки вони поборники
створення світового націоналу проти світового Інтерна¬
ціоналу, то розглядаємо їх як своїх союзників..., стоїмо
з ними в безпосередньому зв’язку».
Дещо пізніше друга буржуазно-націоналістична га¬
зета «Наш' клич» дала таке визначення суті україн¬
ського буржуазного націоналізму: «Це — суспільно-полі¬
тичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній
країні він проявляється як фашизм, в другій — як гітле-
ризм, у нас просто як націоналізм» '.
Беручи на озброєння расистську ідеологію нацизму,
а за зразки національних героїв — «великі історичні
постаті» Гітлера і Муссоліні, оунівська верхівка всіляко
пропагувала фашистські засади керівництва, рекламу¬
вала так званий «провідницький, або фірерпринцип».
В оунівській пресі постійно публікувалися статті, які
пропагували «залізну дисципліну», «твердість духа»,
«сильну волю» керманичів фашизму.
Націоналістичні пропагандисти підкреслювали, що
тільки «фюрерпринцип Гітлера» допоміг врятувати «Ні¬
меччину перед цілковитим розстроїм і створити нові
передумови її росту. Провідницький принцип зліквіду-
вання всякого рода виборів і впровадження методи
назначення «згори» знищив у зародку корінь анархії...
Впровадити в Німеччині провідницький принцип — це
значило на місце безвідповідальщини впровадити від¬
повідальність!» Націоналістичні ідеологи взяли «фюрер¬
принцип» на своє озброєння і всіляко пропагували його.
Запозичені у фашистського дуче і нацистського
фюрера засади вождизму, беззастережної підпорядкова¬
ності всіх членів і осередків організації «вождеві» ОУН
були «узаконені» у 3—5 пунктах розділу «А» «Устрою
ОУН».
' Цит.: Соціалістична дійсність і націоналістичні вигадки. К., Політ-
видав України, 1968, с. 135—136.
154
Надаючи необмежену владу «вождеві», організація
абсолютно не вимагає від нього якоїсь відповідальності,
звітування за свої рішення і т. ін.
Насаджуючи у своїх організаційних осередках культ
вождизму, керівництво ОУН свідомо заохочувало свої
кадри до створення атмосфери суперництва та інтриг,
боротьби за владу в організації, за досягнення так зва¬
ного «провідницького чину». В одній з інструкцій голов¬
ного проводу ОУН прямо вказувалось: «Право вести
треба здобувати і за всякого спротиву умов — здобути.
Націоналісти мусять хотіти стати провідниками, а не
чекати вибору».
Незриму, але страшну владу провідників у націона¬
лістичних осередках будь-яких ступенів можна порівня¬
ти хіба що з середньовічним •всевладдям невблаганних
суддів кривавої інквізиції, непримиренних ворогів на¬
уки і прогресу, що цупко трималися за віджилі догми
минулого.
Провідник тої чи іншої клітини організації у відно¬
шенні до підлеглих йому учасників мав необмежені
права, включаючи кару смерті. Провідник перебував
поза межами контролю власної організації, звітуючись
лише перед своїм «зверхником». Все це призводило до
зловживань організаційною владою, а в багатьох
випадках і до тяжких злочинів оунівського активу.
Основою цих зловживань була злочинна практика
ОУН. «Провідник сам знає межі, силу і наслідки свого
права,— підкреслювалося в директиві головного прово¬
ду,— яке простягається на всіх членів дорученої йому
організації та дає йому в її рамках силу остатнього
й невідключного рішення» ].
Готуючись до «збройних змагань» проти Країни Рад
в обозі нацистського господаря, націоналістичні верхо¬
води приділяли, багато уваги створенню та вихованню
особливої провідної верстви — «еліти ОУН», яка, за
задумом керівництва організації, повинна була очолити
ОУН та створити «провідний орден нації».
Саме з «еліти ордену» намічали Бандера і Стецько
створити «пробоєвий кадр ОУН», який, за їх плана¬
ми, після окупації гітлерівцями України мав стати
«ядром, найтвердшою опорою й ударною силою» орга¬
нізації.
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 37, с. 50-51.
155
Таким чином, «зверхники» ОУН ще перед війною
фактично поділили організацію на обраних — «аристо¬
кратів духа і волі», еліту ОУН, яка на випадок пере¬
моги нацистів повинна була «обсісти найважливіші
організаційні та державні пости», і плебеїв, «мужву»,
рядових бойовиків, що мали беззастережно виконувати
накази своїх «зверхників» і «мовчазно вмирати за ідею».
«Тільки члени-кадровики, — підкреслювали оунівські
верховоди у виданій перед самою війною таємній • ін¬
струкції,— можуть бути членами Проводу, Великої Ради'
і Провідниками І і II ступеня».
Відбиваючи класову спрямованість буржуазного на¬
ціоналізму, «апостол» українського націоналізму Д. Дон-
цов та його послідовники з оунівського табору зали¬
шились завзятими прихильниками теорії еліти та
«національного володарства» і після остаточного роз¬
грому своїх фашистських натхненників. В своїх статтях,
опублікованих в бандерівській пресі, Донцов знову твер¬
див, що держава мусить бути побудована на засаді
«суспільної ієрархії».
Отже, знову пануюча «активна меншість» і «пасивна
більшість» трудящого населення, «державно-творчі еле¬
менти» й «свинопаси», націоналістичні «провідники»
(ті ж самі «члени-кадровики»!) — і трудящі маси, «елі¬
та» і народ. Пропагуючи свою антинародну та антина¬
ціональну «теорію еліти», Донцов називав український
народ «смердами», «стриженою» або «збатоженою» ота-
, рою, цад якою мусить стояти чернець або пастух.
Донцов так і пише: «Нація, не очолена мудрим шля¬
хетним проводом,— це бездумна отара». Націоналістич¬
ний провід на відміну від трудових мас — зовсім інша
порода людей: й розумом, і серцем, і «волею» високо
стоїть над масою народу, над «душеубогими та незря¬
чими гречкосіями». За словами Донцова, цей провід
має «основну прикмету володарського класу: вміння
панувати». За взірець «національної еліти» Донцов бере
«наше козацьке панство», яке, за його ж визначенням,
ніколи не було «працівником на народній ниві», людь¬
ми «тихої буденної праці з вірою в поступ людства».
Саме тому автор нарікає це «панство» «расою луччих
людей, які головою переросли оточення... інакше дума¬
ли, поступали, інакше жили». Донцов твердить, що на¬
давати масі, простому народу першорядну роль в су¬
спільному житті є нісенітниця. Історію творять «луччі
156
люди», «еліта», яка проектується як меншість, гурт, ідо
«витискує свою печать на думці й волі маси» *.
Одним із найбільш завзятих пропагандистів націо¬
налістичного елітизму перед війною вслід за Донцовим
був Я. Стецько. Як писав член головного проводу
М. Д. Степаняк, Стецько серед свого оточення догово¬
рився до того, що порівнював націоналістичну еліту
з такими суспільними категоріями, як клас або нація.
«Еліта — керівний клас,— говорив Стецько,— вона віч¬
на, як вічне уявлення нації. Націю створює її еліта. На¬
ша еліта — в ОУН. Тому ОУН створює кістяк еліти, її
ідейний і організаційний фундамент». І ця маячня, за
якою крилася жадоба влади і зневага до простої
людини-трудівника, на той час стала одним із гасел
націоналістичної еміграції.
Стецько намагався створити враження «наукового
підходу» до елітизму в ОУН. Він писав: «ОУН... кладе
натиск на організацію й виховання державної творчої
еліти. ОУН, як організація світоглядова, узалежнює
приявність у її рядах таких вартостей: волі до влади,
інстинкту агресії».
Референтура пропаганди головного проводу ОУН
перед війною видала для організаційних кадрів так
званий «Короткий популярний виклад ідеології й полі¬
тики українського націоналізму». Кожний рядок цього
документа просякнутий зневагою до інших народів, від¬
вертим людиноненависництвом, патологічним націона¬
лізмом.
Увесь «виклад» побудований на вихвалянні фашист¬
ської ідеологічної доктрини, на закликах брати приклад
з «сильних пануючих народів Німеччини і Японії».
Підкреслюючи, що одним із завдань ОУН є втілення
в життя націоналістичних ідеалів, автори «викладу»
роблять висновки, що організації бракує «одного, най¬
важливішого: відповідної сили». А для того, щоб таку
силу здобути, оунівські пропагандисти знову-таки реко¬
мендують орієнтуватися на «Італію і Німеччину, що
здвигнулися з упадку і виросли до небувалого зна¬
чення».
В один ряд із «здобуттям відповідної сили» оунівці,
керуючись псевдонауковою теорією Д. Донцова про
1 Цит.: Інтернаціональне і національне в соціалістичному суспіль¬
стві. К., «Наукова думка», 1973, с. 217.
157
«сильну» людину та расу «нових чеснот», висувають
«ідею українського волюнтаризму». Знайомлячи свої
кадри з ідеологією ОУН, націоналістичні пропагандисти
на так званих «вишколах» кадрів організації зазначали:
«В основу своєї ідеології український націоналізм узяв
волюнтаристичний світогляд, тобто філософський на¬
прямок, який в основу життя ставить волю».
Керівництво ОУН не просто декларувало принцип
«сили і волі». Воно на практиці довело, що тривала
ідеологічна обробка екстреміста-фанатика дає можли¬
вість широкого використання його для будь-яких зло¬
чинів.
ОУН завжди славилась і сьогодні відома практикою
свавілля й жорстокості, таємними вбивствами, ліквіда¬
цією своїх політичних опонентів. Намагаючись перед
війною заслужити «ширше довір’я» своїх німецьких
господарів такою милою фашистам «твердістю духа»,
ватажки організації часто вдавалися до актів терору
і залякування.
А щоб якось виправдати створену в організації атмо¬
сферу страху і таємних убивств, оунівські верховоди
намагались надати своїм актам політичної (а частіше
особистої) розправи з «інакомислячими» якихось, при¬
наймні хоч зовні, «законних форм».
Перш за все, у так званому «Нарисі основних законів
(конституції) Української держави» ОУН проголошує
себе єдиним представником української нації. «Існуван¬
ня всіх політичних партій, груп, організацій та ідео¬
логічних вільних гуртків — заборонено... Одинокою ідео¬
логією, що виховує громадян Української Держави,
е ідеологія українського націоналізму, а одинокою фор¬
мою політичної організації суспільства є Організація
Українських Націоналістів. ОУН є підставою держав¬
ного ладу й чинником виховання нації та організації
суспільного життя»
Та нікчемні потуги націоналістичних верховодів ви¬
дати себе за «виразників «волі нації» були даремними.
Комуністи, прогресивна громадськість Західної України
ще задовго до початку другої світової війни рішуче
викривали псевдонаціональні гасла буржуазно-націона¬
лістичних лідерів. У своїх виданнях комуністи показу¬
вали класову, антинародну суть націоналізму, безпід¬
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис. 1, справа 7, с. 6.
158
ставність намагань націоналістичних верховодів виста¬
вити себе в ролі «представників» нібито єдиної, безбур¬
жуазної української нації, фальшивість закликів до «са¬
мостійності» тощо. «Націоналіст,— писав журнал «Сяй¬
во»,— любить вигукувати «любов батьківщини», «собор¬
на, самостійна, національна Україна» і проче. Та коли
його притиснути до стіни і спитати, що воно за штука та
вихвалювана Україна націоналістів? Хто в цій Україні
має бути зверху? Визискувач, капіталіст, обшарник і ку¬
лак чи визискуваний робітник і селянин? — коли так
трохи попорпатись не в назві, а в змісті націоналізму,
то вийде, що націоналізм — це буржуазна ідея, що
«самостійна, соборна Україна націоналістів» — це золо¬
тий інтерес для буржуазії, а ворог робітників і селян» К
З особливою силою підкреслювали комуністи, що
антирадянська, антинародна діяльність українських бур¬
жуазних націоналістів повністю відповідала агресивним
устремлінням як польської буржуазії, так і міжнарод¬
ного імперіалізму в цілому, що українські націоналісти
перетворились в один з штурмових загонів реакції і фа¬
шизму в підготовці війни проти Радянського Союзу.
«Міжнародний імперіалізм, зокрема німецький,— пи¬
сала газета «Наш голос» 1 лютого 1935 року,— відво¬
дить для української контрреволюції поважне місце
в своїх воєнних протирадянських планах, що передба¬
чають перший і основний збройний удар саме проти
Радянської України, щоб відірвати її від СРСР для
імперіалістичної колонізації. І тут саме «собака закопа¬
на», звідси б’є джерело прагнення зміцнити сили
українського націоналізму, звідси посилена хвиля проти¬
радянських цькувань з боку всієї української контр¬
революції» 2.
З метою запровадження в організації жорстокої
дисципліни та беззастережного виконання наказів про¬
воду, у прийнятому в 1939 році «устрої» оунівськими
«зверхниками» було проголошено «законність» покаран¬
ня супротивників і членів ОУН та створено для цього
«головний і крайові трибунали ОУН і спеціальні суди
організації».
1 Цит.: Маланчук В., Волянюк М. Поширення марксист¬
сько-ленінських ідей на Західній Україні. Львів. Кн.-журн.вид-во,
1960, с. 193.
2 Цит.: Олексюк М. Прогресивна преса Західної України в бо¬
ротьбі на захист СРСР, с. 217.
159
Як розуміють оунівці законність та що за «судо¬
устрій» і «судочинство» мали на увазі «зверхники» орга¬
нізації, пояснює у своїй «порівняльній студії» 3. Книш.
Одзерто оголошуючи, що «Головний Революційний Три¬
бунал може виносити смертний присуд», Книш тут же
заявляє, що в ОУН не може бути й мови про гласний
або законний процес «судочинства». Він пише: «По-
перше, Революційний Трибунал судить і діє тайно,
в конспірації... По-друге, дуже часто Революційний Три¬
бунал, що стоїть і мусить стояти на сторожі організа¬
ції і бути строгим та безжалісним у своїх присудах, як
виразник революційного сумління організації, мусить
винести строгий присуд без огляду на різні злагідню-
вальні обставини». (Мовою оунівської кліки душогубів
це може означати тільки одне — безжальне знищення
своїх політичних супротивників або й людей, яких керів¬
ництво ОУН просто запідозрило у «нелояльності» до
організації.— К. Д.)-
Посилаючись на те, що «карний характер санкцій
виступає на перший план», Зіновій Книш виправдує
практику свавілля та оунівського терору й зазначає, що
«постанова ця (тобто правила оунівського самосуду.—
/С. Д.) схвалена Великим Збором і мусить зобов’язува¬
ти. Було б задалеко вдаватися в теорію карного пра¬
ва, особливо в її тенденції з доби суспільного лібера¬
лізму».
З теоретичних опусів 3. Книша, Я- Стецька та інших
оунівських апологетів звичайний, рядовий «бойовик»
ОУН робив для себе прості, але категоричні висновки.
Так, один з них у своєму конспекті під час ідеологіч¬
ного «вишколу» зазначав: «Взагалі убити людину не
є добре, але вбити людину є добре; коли вона була
ворогом ОУН» К
У цьому страхітливому висновку оунівського «боїв-
каря» як у дзеркалі відбилися зведені у єдине ціле
«ідеологічні засади» та вся кривава практика ОУН. Та
що там заява якогось рядового «бойовика»! Адже й са¬
ме керівництво проводу, відкинувши навіть тінь будь-
яких принципів справедливості та законності, устами
Книша цинічно заявляло: «ОУН не може віддаватися
шуканню абсолютної правди — на те покликані інші су¬
спільні і релігійні спільності...»
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 39, с. 15.
160
Щоб у «непосвячених» не виникла думка про необ¬
хідність бодай загальних знань оунівськими «суддями»
правових або процесуальних норм судочинства, 3. Книш
зазначає, що «судді» не обов’язково повинні бути «фа¬
хово підготовлені», в ОУН «суддею може бути кожен
член ОУН».
Керівництво ОУН культивувало в організації дух
сліпого й мовчазного виконання будь-яких наказів про¬
відників. Балакучість, повчали націоналістичні агітато¬
ри,— це риса слабої людини: «Націоналіст слухає і ви¬
конує» К
Учасник організації — молодий чи старий, рядовий
чи провідник осередку — не мав навіть права питати
свого «зверхника», чому саме або з якою ціллю він
повинен виконати те чи інше завдання ОУН. Я- Стецько
в статті «За програмовість нашого Руху» окреслював
ОУН як орден, належати до якого можуть лише фана¬
тики, готові до виконання наказів проводу. Ставлячи
себе за приклад слухняного виконавця волі провідників
організації, Стецько писав: «Автор цих рядків, стаючи
членом УВО, перед многими роками — і не мав на
гадці питати людину, що його вводила в організацію,
яка її програма».
Націоналістичні «зверхники» не допускали в ОУН
будь-яких проявів демократизму, критики, навіть обго¬
ворення становища чи завдань організації. Вони на¬
магалися створити з членів ОУН бездушних фанатичних
роботів — виконавців своєї волі, які б жили, працювали,
мислили і навіть вмирали за єдиним для всіх оунівців
еталоном зразкового націоналіста. Саме для цього ке¬
рівництвом ОУН були вироблені і широко розповсюд¬
жені «10 заповідей націоналіста (декалог)» і «44 пра¬
вила життя українського націоналіста».
Націоналісти вважали «декалог» своєрідною прися¬
гою учасника організації, в якій він, по суті справи,
зрікався власного «я» і віддавав своє життя в повне
розпорядження проводу. Увесь «декалог» просякнутий
закликами до боротьби і помсти, ненавистю до інших
націй,
У «Короткому поясненні» до «декалога» один з на¬
ціоналістичних горе-теоретиків, закликаючи «до орієн¬
тації на Захід», писав: «Людина Заходу — це людина
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 37, с. 31.
7 К. Дмитрук
161
волі, людина чину. Людина Сходу резигнує з власної
волі на річ «необхідної конечності», потребу чину за¬
ступає засада «якось то буде», до життя ставиться
пасивно замість активно». Розправившись таким чином
з «людиною Сходу», оунівський пропагандист із циніч¬
ністю професійного горлоріза проголошує, що вироблені
християнською мораллю «божі заповіді», такі, як «не
вбий, не вкрадь», для «націоналіста-лицаря, націона-
ліста-фанатика» не підходять. «Панівною в нас,— про¬
голошує автор «Короткого пояснення»,— мусить лиши¬
тися стара сувора засада: «Око за око, зуб за зуб».
Закликаючи до помсти ворогам ОУН, він ставить ви¬
могу «змагати» до збільшення «гори трупів противни¬
ків», незважаючи на те, що «скаже про нас цивілізо¬
ваний світ».
Окреслюючи далі завдання ОУН у боротьбі з так
званим «расовим ворогом» (тобто з російським, поль¬
ським та іншими народами, щодо яких ОУН проголо¬
шувала політику «тотальної ліквідації». — К. Д.)>
пропагандист оунівського душогубства пише: «Ми на по-
граниччі степових і осілих народів в боротьбі примінимо
тактику степовиків. Жорстокість проти ворога ніколи не
є завелика...
'Ніж і револьвер, отруя і підступ—це речі, якими на¬
ціоналіст в боротьбі з сильнішим ворогом може послу¬
говуватися, аби тільки виграш був на нашій стороні»
Наведені людиноненависницькі принципи націоналіс¬
тичного могильника майже збігаються із гаслами,
виголошеними у газеті «Український націоналіст»: «Укра¬
їнський націоналізм не рахується з ніякими загально¬
людськими засадами солідарності, справедливості, мило¬
сердя й гуманітаризму»2.
В такому ж дусі повчає свою націоналістичну паству
і Д. Донцов. «Не є вада провідника,— пише «апос¬
тол» українського націоналізму,— що часом пустить він
гнилу кров» (народу.— К. Д.)* Ш°б змусити «розгука-
ну» народну стихію «покірно шию вгнути».
Не вдаючись до сантиментів, Донцов відверто пише:
«Треба бути тиранами, від яких стогне земля, треба
бути руїнниками». Він закликає націоналістичних ва¬
тажків до творення «нової справжньої еліти», «еліти
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 37, с. 30—31.
2 Б е л я є в В., Р у д н н ц ь к и н М. Під чужими прапорами. К.,
1956, с. 32.
162
з бичем у руках», до об’єднання оунівських бандитів
в кастовий орден «новітніх лицарів», «нових хрестонос¬
ців», які б за допомогою хреста і меча встановили свою
жорстоку владу на Україні.
Вміння «вдало використати» бандитизм і грабіжни¬
цтво, терор і насильство завжди цінувалися верховода¬
ми УВО—ОУН як «кращі прикмети» націоналістичного
«бойовика». «За певних умов,— писав редагований Дон-
цовим журнал «Вісник», — і бандитизм може стати
засобом порядку. Треба тільки зуміти цей бандитизм
впорядкувати, дати йому керівну ідею, скоординувати
його хаотичні зусилля» *.
Пояснюючи вимоги, що їх ставить провід ОУН до
своїх членів, 3. Книш (який, до речі, у своїх «порівняль¬
них студіях» офіційно виступав від імені проводу і його
«вождя» А. Мельника.— К. Д.) підкреслює: «ОУН може
думати про виконання своїх завдань тільки тоді, коли
в ній буде панувати безоглядний послух. Послух на¬
казам влади — це найбільш підставова вимога справ¬
ності організації... В деяких частинах ОУН дисципліна
є абсолютним обов’язком, від якого ніхто не може ухи¬
литися під загрозою найгостріших кар, до кари смерті
включно».
Беззастережне виконання наказів своїх «зверхників»
було покладено в основу організаційного життя ОУН
від проводу до найнижчого сільського осередка. «Кар¬
ність — це безоглядне підпорядкування своїй владі —
Проводові Українських Націоналістів та всім організа¬
ційним властям»,— зазначається у таємній інструкції
мельниківського ПУНу.
Від кожного члена організації інструкція вимагає
залізної дисципліни, фанатичної відданості та безогляд¬
ного послуху. «Наша організація,— підкреслюється
в цьому документі,— відмінна від усіх політичних, ідео¬
логічних чи навіть військових організацій. Коли б по¬
рівняти її до якогось знаного типу організації, то най¬
більш підходив би тип ордену — оцих середньовічних
залізновійськово-релігійних організацій, об’єднаних
фанатизмом боротьби за одну ідею — віру... Організація
Українських Націоналістів вимагає від своїх членів без¬
оглядної карності найвищої міри. Про це попереджуєть-
ся кожного члена. Вслід за тим за невиконання приказу,
1 Цит.: Римаренко Ю. Жовто-блакитний «месія». К., Товарист¬
во «Знання» УРСР, 1969, с. 35,
163
коли він був можливий до виконання, карається най¬
вищою мірою революційної справедливості — карою
смерті» К
3. Книш зазначає, що «про те, хто гідний і хто має
потрібні в ОУН особисті прикмети, рішає тільки зверхня
організаційна влада». А щоб ніхто не мав сумнівів
щодо наявності в організації бодай найменших проявів
демократизму, автор відверто пише: «В ОУН нема ви¬
борів, нема агітації, там обсада організаційних постів
рішається волею згори. Критика в тому розумінні, як
це звичайно мається на увазі, в ОУН виключена. Не
можна в розмовах між собою критикувати діяльність
організації, піддавати під сумнів доцільність розпоря¬
джень і наказів її керівних органів».
Оунівських ватажків, що звикли, прикриваючись гас¬
лами конспірації, вести свою лиховісну роботу таємно
за зачиненими дверима, лякає навіть гадка про те, що
хтось з учасників організації захоче сказати своє слово
про доцільність тих чи інших розпоряджень провід¬
ників.
Цікаво, що, залякуючи всіма можливими карами
«критиканів» оунівських порядків, керівництво ОУН на¬
віть у офіційних статутних вимогах не засуджувало
аморальних та алкогольних пристрастей своїх членів,
а, навпаки, намагалося всіляко виправдати їх. У «ко¬
ментарях» до устрою ОУН 3. Книш, не моргнувши оком,
виголошує: «ОУН не йде аж так далеко, щоб заборо¬
нити своїм членам алкогольних напитків. Здає собі
справу з того, що напружене, нервове і небезпечне
життя її членів буде вимагати свого заспокоєння, і в та¬
ких випадках неможливо заборонити підкріпитися алко¬
голем... Це саме відноситься теж і до полового життя».
До чого ж брудна і гидка натура у панів мельників,
бандер, книшів, лебедів, стецьків та іже з ними!
До якого рівня морального падіння, втрати люд¬
ської гідності і честі треба дійти, щоб втілювати в жит¬
тя подібні настанови!
«Відкидай мораль і здобутки цивілізації!», «Гвалтуй
і ріж!», «Вбивай і вішай!» — ось вони, головні засади
ідеології і практики оунівських безбатченків.
І коли прочитаєш хоч кілька оцих «уставів» і «де-
калогів», «правил» та «ідеологічних і пропагандивних
* ЛДНБ АН УРСР, фонд 581/1, с. 1—2.
164
вказівок», починаєш розуміти, як могли з’явитися на
Україні оунівські душогуби, що принесли смерть тися¬
чам невинних ж'ертв.
Адже і жорстокий садист Куп’як, на руках якого
кров п’ятирічного Богдана, дванадцятирічної Оленки,
десятимісячного Зіновія із села Яблунівки, і скажені
яничари з «боївки» СБ Івана Саноцького, що серед
ночі закатували в селі Низах трьох маленьких дітей
Марії та Івана Загурських, і багато інших націоналіс¬
тичних катюг із горезвісного «Нахтігалю» та кривавої
УПА позакінчували фашистські «вишколи», роками ви¬
ховувались у дусі зневаги до людської честі і гідності,
вважали будь-який злочин і вбивство «геройським чи¬
ном» в ім’я ОУН.
Ось до чого привела націоналістичних душогубів
ненависть до трудящих, багаторічна служба на користь
людиноненависницького фашизму.
Виховані в ненависті до простої людини, самозако¬
хані оунівські верховоди, створивши горезвісну УПА,
одержали нарешті нагоду виявити зловісну силу своєї
«волі і духу».
«Коли радянські війська зайняли Карпати,— згадує
один із колишніх провідників ОУН на Стрийщині Петро
Угера,—ми, забившись у гірські кутки Сколівського і ко¬
лишнього Славського районів, почали налітати на най¬
ближчі села, тероризувати населення, вбивати сільських
активістів, знищувати цілі сім’ї, грабувати харчові про¬
дукти, а згодом пиячили і чекали приходу... амери¬
канців.
Особливо аморально, розпусно поводилися старшини.
Не минало дня без розгулу, пияцтва, диких оргій, убивств.
Почали поширюватися венеричні хвороби. Відомо, що
й сам «головнокомандуючий» УПА «Чупринка» (кличка
Романа Шухевича) лікувався від хвороби, яку в народі
колись називали «поганою». Багато я пережив у той
час, багато бачив у ті пропащі для мене роки. У цьому
короткому листі не розповісти і сотої частини. Вбив¬
ства, катування, моральне падіння, звірячий жах перед
карою народною, приреченість і намагання будь-якою
ціною відстрочити свою неминучу загибель — ось чим
жили насправді упівські зграї» 1.
1 Людської крові не змити. Книга фактів. К., Політвидав Украї¬
ни, 1970, с. 106.
165
Жорстокими душогубами виявили себе верховоди
УПА, вихованці гітлерівської військової розвідки — аб¬
веру Роман Шухевич («Тарас Чупринка», «Тур») і Дмит¬
ро Клячковський («Клим Савур»). Сьогодні на Заході
оунівське поріддя з усіх сил вихваляє Шухевича як
«справжнього вояка», «людину високих чеснот».
Але є й інші епітети... Оцінки колишніх однодумців,
людей, які скинули з очей своїх націоналістичну полуду.
Колишній військовий референт одної з банд УПА Лука
Павлишин, що вже давно порвав з націоналізмом,
згадуючи жахливі злочини бандерівщини, пише: «Роман
Шухевич — організатор батальйону «Нахтігаль» — всла¬
вився своїми звірствами проти населення України і Бі¬
лорусії. Крім зовнішньої бутафорії та дріб’язковості, ті,
що його добре знали особисто, більше нічого в ньому не
знаходили».
А ось інша характеристика Шухевича, яку в одному
з листів дав дуже близький на той час до «командую¬
чого» УПА Михайло Степаняк:
«Шухевич — «Тур» — людина фактично дрібна, при
тому хворобливо честолюбива, зарозуміла, мстива. За
своїм ідеологічним і політичним спрямуванням це ти¬
повий увіст-оунівець.
...Хлоп, як він залюбки висловлювався, не сміє по-
літикувати, він має слухати і безоглядно виконувати
накази проводу. Дати хлопові політичну, освіту — це те
саме, що заставити його критикувати провід, міркувати
над тим, правильну чи неправильну політику веде про¬
від,— цього допустити не можна.
ОУН він розумів як бойово-військовий загін, про
роль політичної організації не було в нього уявлення.
Тому, прийшовши до влади і закріпившись, Шухевич-
«Тур» бере зараз же гострий зворотний курс і від
«політизації» круто переходить до «мілітаризації». Енту¬
зіаст палочної дисципліни і виховання, Шухевич ще в
легіоні (тобто у батальйоні «Нахтігаль».— К. Д.) всла¬
вився биттям стрільців. Як голова ОУН, а відтак коман¬
дир усієї УПА, завів таку систему в організації і на
тому пункті зійшовся з Климом Савуром, якщо йде
про методи насильства, терору, шомполів і мордобиття
в УПА і всього українського населення.
Як політичний і військовий керівник — спроможний
на те, на що може спромогтися прусський капраль...
його кругозір поза львівський ринок і приватну крам¬
166
ничку не виходив. Якщо в нього був ідеал держави, то
не іншої, як поліційної, якої тверду руку назовні
повинна усталювати диктаторська влада військової
верхівки. Як терорист вірив у всесилу терору і на пло¬
щині терору думав знайти розв’язок всіх проблем вну¬
трішньої і зовнішньої політики. Несловний, підступний,
підлесливий, аморальний та одночасно яужЬ побожний
і забобонний...»
Тільки в задушливій атмосфері братовбивства і зло¬
чинності, що панувала в УПА, могли з’явитися вовку¬
лаки з СБ, які знищували цілі села, вбивали десятки
і сотні невинних людей. Саме в УПА, де масові вбивства
людей стали буденною «роботою» оунівських бандитів,
націоналістичні «зверхники», користуючись перейнятим
у гітлерівців «фюрерпринципом», видавали небачені за
своїм цинізмом накази, з задоволенням «звітували» про
винищення мирних населених пунктів, насильством і те¬
рором «втілювали у життя» злочинну настанову Бан¬
дери: «Наша влада повинна бути страшною». Ось якими
насправді були провідники Організації українських на¬
ціоналістів! Отакими були «ідеологічні засади» та прак¬
тичні діла керованої ними ОУН—УПА.
СВАСТИКА НА СУТАНАХ
Ь С і:
З першого дня возз’еднаня західноукраїнських зе¬
мель з Радянською Україною керівництво греко-като-
лицької церкви вороже поставилося до молодої влади
трудящих. Разом із залишками експлуататорських кла¬
сів церковники з надією вичікували фашистських «визво¬
лителів», які, на думку «чолових діячів» ОУН і уніат¬
ського духівництва, допомогли б знищити «безбожну
владу більшовизму», встановити, хоч би й під гітлерів¬
ським протекторатом, «самостійну Україну», поширити
унію далеко на схід.
«Звільнення Західної України частинами Червоної
Армії,— визнавав ректор Перемишльської духовної се¬
мінарії Роман Решетило,— уніатське духівництво зустрі¬
ло як окупацію. Ми розцінювали цей факт як тимчасове
явище, вважаючи, що незабаром почнеться війна між
Німеччиною і Радянським Союзом, у якій перемога буде
на стороні Німеччини. У своєму колі уніатські свяще¬
ники неодноразово висказували свої антирадянські по¬
гляди».
167
Верхівка святого Юра добре знала антирадянські
настанови нового папи — Пія XII, який вступив на
апостольський престол в березні 1939 року і дуже швид¬
ко зарекомендував себе покровителем Гітлера і Муссо-
ліні. Як свідчать чисельні документи, Пій XII з перших
днів свого понтифікату (час правління папи.— К. Д.)
діяльно підтримував фашистську Німеччину, благослов¬
ляв загарбницьку політику фюрера, намагався приско¬
рити напад фашистів на Радянський Союз. Вже 6 берез¬
ня 1939 року, тобто через три дні після обрання папою,
Пій XII направив Гітлерові особисте послання, в якому
висловив надію, що з «волі божої» фашистська Німеч¬
чина досягне «процвітання і успіхів у всіх областях
діяльності». Фашистський міністр закордонних справ
Ріббентроп після бесіди з папою в березні 1940 року
з великим задоволенням заявив, що «папа серцем зав¬
жди з Німеччиною».
Шептицький, Будка, Чарнецький та інші ієрархи
унії були обізнані з «першими політичними акціями»
нового папи і повністю поділяли його антикомуністичну
та антирадянську позицію.
Єпископи уніатської церкви і, насамперед, митропо¬
лит Андрей Шептицький уважно вивчали «новітню,
непередбачену ситуацію, що склалася в Галичині»,
оцінювали можливості і наслідки проведення антира-
дянської роботи в умовах «совітської дійсності», пере¬
ходили до нових методів ідеологічного впливу на на¬
селення Західної України. Старий митрополит, поруч
з використанням у антирадянських цілях уніатської цер¬
кви, всіма наявними в його розпорядженні засобами
намагався активізувати підривну діяльність Організації
українських націоналістів.
Святоюрська резиденція вже давно мала певний
вплив на становище в ОУН та інших націоналістичних
осередках, підтримувала їх пронімецьку орієнтацію.
Вплив уніатського духівництва на «чолових діячів»
ОУН важко переоцінити. Багато керівників організа¬
ції, походячи з попівських родин, з дитинства вихову¬
валось у дусі любові й поваги до «князя церкви» Андрея
Шептицького. «Вождь» ОУН А. Мельник — багаторіч¬
ний управитель маєтків митрополита. С. Бандера — син
священика-уніата з села Угринова біля Калуша. Член
ПУНу Я. Барановський — син священика з прикарпат¬
ського села Дорогова. Капелан «Нахтігалю», член го¬
168
ловного проводу ОУН І. Гриньох, особисто відданий
Шептицькому,— колишній парох з Галича. Функціонер¬
ів головного проводу ОУН (дружина М. Лебедя)
Д. Гнатківська — дочка священика з Косова. Член про¬
воду, заступник С. Бандери С. Ленкавський — син гре-
ко-католицького пароха з Загвіздя (передмістя Стані¬
слава). Цей перелік можна б продовжувати.
Уніатське духівництво з довір’ям ставилось до оунів¬
ських ватажків Є. Коновальця, А. Мельника, С. Банде¬
ри, Я. Стецька, вважало їх «своїми людьми». Так, архі¬
єпископ І. Бучко, який багато зробив для беатифікації1
Шептицького, а 1965 року за кордоном опублікував
його біографію, де всупереч фактам малює «владику»
«опікуном покривджених», виступаючи перед віруючи¬
ми у США в 1940 році, говорив:
«Полковник Андрій Мельник — це найкраща людина,
якого українці можуть мати за вождя. Працьовитий
і побожний — він мало говорить, але зате робить».
Дякуючи уніатському клірові за підтримку, керівни¬
ки ОУН та інших націоналістичних осередків уважно
прислухалися до порад та рекомендацій Шептицького,
очікували, як поведе себе старий політикан після воз¬
з’єднання українських земель. А саме тоді, наприкінці
1939 року, зв’язок українських націоналістів з фашист¬
ською Німеччиною і, зокрема, з гестапо та абвером, став
найтіснішим. Виконуючи завдання Гітлера по підготовці
нападу на СРСР та забезпечення вермахту інформаці¬
єю про Червону Армію, керівники розвідувальних служб
були особливо зацікавлені у використанні шпигунських
можливостей ОУН та її функціонерів у радянському
тилу. І гітлерівська розвідка, як уже згадувалось, одер¬
жувала таку інформацію від націоналістів.
Розуміючи, що відкрита підтримка ОУН та анти-
радянська діяльність може в перші місяці після визво¬
лення тільки демаскувати антинародний характер уні¬
атської церкви, Шептицький робить усе, щоб зберегти
профашистські кадри духівництва та, не показавши
свого справжнього обличчя, поступово пристосуватися
до підривної робити в «нових умовах».
Щоб оперативніше одержувати політичну інформа¬
цію про ставлення населення до Радянської влади,
1 Беатифікація — процедура проголошення нового святого у като¬
лицькій церкві. Докладно див.: Д о б р и ч В. У тіні святого Юра.
Львів, «Каменяр», 1968, с. 118—119.
169
ченцям і черницям було дозволено працювати в держав¬
них установах і носити світський одяг. Відкриті анти-
радянські проповіді в церквах було заборонено, а сам
митрополит навіть звернувся з пастирським листом,
у якому намагався приховати своє ставлення до радян¬
ської держави і комуністичної ідеології.
У властивій йому єзуїтській манері «владика» не
моргнувши оком пояснив, що він веде боротьбу не про¬
ти комуністів, а з безбожниками, яких він вважає за
своїх «засліплених і недужих братів».
Та заяви Шептицького були димовою завісою.
Керівники греко-католицької церкви, як свідчать не¬
заперечні факти й документи, продовжували підтриму¬
вати таємні зв’язки з націоналістами, морально і ма¬
теріально допомагати оунівцям, що з приходом Черво¬
ної Армії перейшли в підпілля.
Один із найближчих послідовників митрополита,
єпископ М. А. Чарнецький після закінчення війни
стверджував: «По возз’єднанні західних областей Укра¬
їни з Радянським Союзом багато священиків-уніатів,
боячись репресій з боку Радянської влади, залишили
свої приходи і втекли на окуповану німцями терито¬
рію. Ті ж священики, які залишилися на своїх місцях,
в силу націоналістичних переконань продовжували під¬
тримувати зв’язок з підпільною Організацією україн¬
ських націоналістів і надавали їй допомогу в прове¬
денні антирадянської роботи. Керівництво греко-
католицької церкви, митрополит Шептицький і інші
єпископи також не порвали своїх зв’язків з ОУН».
Прикладів таких зв’язків з перших днів возз’єднання
можна привести чимало. Митрополит доручив своєму
братові Климентію підтримувати постійний контакт
з залишеними у підпіллі ватажками ОУН, а через них
зв’язатися з А. Мельником. Шептицький просив Кли-
ментія передати Мельникові його благословення та
через надійних людей «постійно інформувати» про «всі
новини».
Партійні організації західних областей УРСР, вба¬
чаючи свій прямий обов’язок у систематичній ідейній
боротьбі проти антинаукового, релігійного світогляду,
добре розуміючи наслідки впливу уніатів на значну
частину населення, пам’ятали настанову Ф. Енгельса,
що «єдина послуга, яку в наш час можна ще зробити
богові — це проголосити атеїзм примусовим символом
170
вірн» *. Розмови про «переслідування церкви», до яких
вдавалися ворожі елементи, насправді ніякого грунту
під собою не мали.
Повідомлення церковних «душпастирів», які у^
1939—1941 роках регулярно цадходили до святоюрської
резиденції, одностайно твердили, що представники міс¬
цевих органів влади, солдати і командири Червоної
Армії і до католицької, і до уніатської церкви ставлять¬
ся «толерантно (терпимо, стримано.— К. Д.) і культур¬
но». І Шептицькому не залишалось нічого, як допо¬
відати Ватіканові, що жодних утисків проти церкви
з боку офіційних радянських властей не відчувається.
Зорієнтувавшись, що радянські органи ставляться
до духовних властей ввічливо й стримано і не чинять
ніяких перешкод відправленню* церковних треб, Шеп¬
тицький та його оточення починають діяти більш ак¬
тивно. Насамперед митрополит виступив з офіційним
протестом проти Декларації Народних Зборів про кон¬
фіскацію церковних і монастирських земель' та їх роз¬
поділ між селянами-трудівниками.
Згадуваний ректор Перемишльської духовної семі¬
нарії Решетило писав: «Антирадянські настрої уніат¬
ського духівництва особливо посилились після націо¬
налізації церковних земель та накладення на церкву
податку. Священики Перемишльської єпархії з надією
очікували приходу німців як визволителів від більшо¬
вицького гніту».
Лемент, що його зчинили уніатські достойники з при¬
воду націоналізації церковних земель; був не випадко¬
вим. Греко-католицькі ієрархи позбавлялись величезних
прибутків. Досить згадати, що, за офіційними статис¬
тичними даними буржуазної Польщі за 1925 рік, тільки
львівська митрополія володіла більш як 26 тис. гекта¬
рів земельних угідь та величезними (понад 35 тис. гек¬
тарів) масивами лісу. 8600 гектарів мала родина магна¬
тів Шептицьких. Лише один із маєтків митрополії в До-
линському повіті на Прикарпатті мав 34 245,8 гектара
орної землі та лісу2.
Греко-католицька церква володіла залізницею Брош-
нів — Осмолода довжиною 112 кілометрів, паперовою
1 Ф. Енгельс, К. Маркс. Про релігію. К., Політвидав України,
1965, с._ 123.
2 ЦДІА УРСР у Львові, фонд 409, опис 1, справа 100, с. 2.
171
фабрикою та друкарнею «Бібльос», значним житловим
фондом ‘. Тільки 1937 року від зданого внайми у Львові
житлового фонду митрополія одержала 10 821 злотий
та 60 грошів чистого прибутку.
Уніатські ієрархи втрачали також величезні капі¬
тали, вкладені у такі промислово-фінансові підприєм¬
ства, як «Народна Торгівля», банк «Дністер», «Сіль¬
ський господар», «Різниця», «Достава», нафтопереробне
підприємство «Унія» та інші. Серед 16 засновників
банку української буржуазії — «Земельного банку гіпо-
течного» (його загальний обіг в 1931 році становив
12 мільйонів злотих) на першому місці стояли А. Шеп¬
тицький, єпископи К. Чехович, Г. Хомишин і священик
Т. Войнаровський. Напередодні возз’єднання західноук¬
раїнських земель з УРСР Шептицькому належало 70%
загальної суми акцій цього банку.
Дещо пізніше Шептицький виступає з «протестом»
проти створення в західних областях УРСР піонер¬
ських та комсомольських організацій. їх зростання
й поширення, як це добре розуміли владика та його
оунівські спільники, ставило під загрозу дальший вплив
духівництва і націоналістів на молодь.
Однак основні зусилля уніатської церкви у 1940—
1941 роках були спрямовані на ведення спільно з оунів¬
цями нелегальної підривної діяльності на користь фа¬
шистського рейху. Як вдало зауважив Ярослав Галан,
Шептицький був переконаний, що «неминуче прийде
день, коли гітлерівська Німеччина кине всі свої сили
на підкорення радянських народів. Цю свою віру він
пропагує на кожному кроці, до неї він пристосовує
всю свою тактику».
На таємну допомогу оунівцям та їх фашистським
покровителям був мобілізований значний і впливовий
у той час апарат греко-католицької церкви. Вивчення
терену, змін в економіці, транспорті, сільському госпо¬
дарстві, поведінці радянських людей, зокрема керівни¬
ків партійних, радянських органів, командирів Червоної
Армії, місцевих активістів; переховування оунівських
шпигунів і диверсантів, які таємними стежками пере¬
ходили кордон та збирали потрібну гітлерівцям вій¬
ськово-політичну інформацію; поширення різноманітних
1 Правда про унію. Збірник архівних документів. Львів, «Каме¬
няр», 1968, с. 10.
172
провокаційних аптирадянських чуток; компрометація
та підрив молодих колгоспів; залякування радянських
активістів . і молоді «страшною божою карою» за
участь у громадському житті — ось далеко не повний
перелік підступної роботи уніатів перед початком
війни.
Делегати першої партійної конференції Львівщини,
яка відбулася 23 квітня 1940 року, говорили, що реак¬
ційні та буржуазно-націоналістичні елементи,ч викорис¬
товуючи релігійні забобони, приступили до широкої
антирадянської пропаганди. Вони намагалися залучити
до підривних дій вихідців з буржуазних верств населен¬
ня, окремих політично відсталих інтелігентів і навіть
деяких трудящих. Активну допомогу ворожим елемен¬
там, як відзначали делегати, подавали церковні «до¬
стойники» — ксьондзи і священики-уніати.
На конференції підкреслювалось, що класові вороги
намагаються зірвати соціальні перетворення в місті і на
селі, використовують будь-які помилки радянського
активу, уважно стежать за розвитком справ в області.
Це вимагало підвищення пильності партійних органі¬
зацій, залучення населення, особливо молоді, до
боротьби за подолання розкладницького впливу духівни¬
цтва і націоналістичних пропагандистів. Про це ж ішло¬
ся на партійних конференціях комуністів Станіславщи-
ни, Тернопільщини, Волині.
Возз’єднання українських земель у єдиній Україн¬
ській Радянській державі митрополит Шептицький ви¬
рішив використати для втілення в життя своєї давньої
мрії про поширення унії на цілий Радянський Союз.
Саме про це в таємному листі до секретаря східної
конгрегації Ватікану Є. Тіссерана писали новопризна-
чені уніатські екзархи М. Чарнецький, й. Сліпий та
А. Неманцевич.
Оцінивши акт возз’єднання українських земель як
«окупацію Радянською Росією, що принесла з собою
нові умови і. труднощі, але разом з тим і якусь надію
для довгобажаної унії церков» та зробивши кілька
компліментів на адресу А. Шептицького, екзархи до¬
повідали Ватіканові, що митрополит «від початку оку¬
пації і дотепер, коли є ще сяка-така свобода, взявся
за справу (поширення унії на Схід.— К. Д.) з великим
душевним запалом...» «9 жовтня (1940 року.— К. Д-) —
писали Чарнецький, Сліпий та інші,— поділив (А. Шеп-
173
тицький.— К. Д.) усю Радянську Росію на екзархати
апостольської столиці, на- чолі яких поставив екзархів
апостольської столиці, Високопреподобного і всечесні-
шого єпископа Миколу Чарнецького—екзархом Волині,
окупованої частини Полісся, Холмщини і Підляшшя;
всечеснішого о. Климента ІІІептицького, ігумена сту-
дитів — екзархом великої Росії та Сибіру; всечеснішого
о. Йосифа Сліпого — екзархом великої України; все¬
чеснішого єпископа Антона Неманцевича з дня 17 верес¬
ня 1940 р.— екзархом Білорусії» 1.
Дійсну мету створення екзархату розкрив його ке¬
рівник (протоекзарх) Микола Чарнецький, який 1945 ро¬
ку за активну зрадницьку діяльність на користь німець¬
ких окупантів був заарештований органами Радянської
влади.
Чарнецький визнав: «Восени 1939 року у своїх ми¬
трополичих палатах А. Шептицький скликав таємну
нараду вищого духівництва греко-католицької церкви
Галичини, на якій були присутні я — Чарнецький, Слі¬
пий та Шептицький Климентій. Андрей Шептицький
інформував нас про те, що він має намір використати
возз’єднання західноукраїнських і західнобілоруських
земель з Радянським Союзом для поширення католициз¬
му в СРСР. Він оголосив нам про створення таємного ек¬
зархату, що повинен очолити вкорінювання й поширен¬
ня католицизму на території Радянського Союзу, при¬
значив нас усіх екзархами греко-католицької церкви
та поділив між нами області СРСР».
«Шептицький, — продовжував М. Чарнецький, — по¬
передив нас, що створення екзархату ми повинні три¬
мати у великій таємниці». Влітку 1940 року за вказів¬
кою А. Шептицького Чарнецький скликав таємний собор
екзархів, на який були запрошені Й. Сліпий, К. Шеп¬
тицький та А. Неманцевич. Собор обговорив завдання
антикомуністичної діяльності уніатського духівництва
в умовах радянської дійсності та заходи греко-католиць¬
кої церкви до поширення свого впливу серед насе¬
лення,
Для підготовки кадрів католицьких місіонерів, що
«при першій можливості мали виїхати в східні області
України для проведення уніатської діяльності», А. Шеп¬
тицький, як писав пізніше агент фашистської СД єпископ
1 ЦД1А УРСР у Львові, фонд 201, опис 1, справа 6114, с. 18—19.
174
Микита Будка, створює у Львові нелегальні курси
священиків-уніатів. На ці курси було прийнято багато
священиків і монахів. Викладачами курсів були єпископ
Будка і священик Назарко.
«Стара, доведена історією істина,— писав Карл
Маркс,— говорить, що сили, які пережили себе, але
номінально ще володіють усіма атрибутами влади, хоч
основи їх існування вже давно прогнили, ці сили
продовжують животіти» !. Животіючи, продовжувала ре¬
акційну розкладницьку роботу і уніатська церква. В її
руках після возз’єднання залишився розгалужений ре¬
лігійний апарат з числа священиків, ченців, дяків, семі¬
наристів, церковних старост.
У розмовах з віруючими, а часом і з амвонів церков
багато священиків-уніатів Галичини залякували селян
«карами божими» за будь-яку допомогу «Совітам», за¬
суджували «безбожний комунізм», висловлювали надію,
що «Гітлер рано чи пізно виступить проти Большевії».
Немало священиків-уніатів стали на той час надійними
охоронцями і помічниками гітлерівської агентури та
оунівських бандитів-нелегалів.
Священики та ченці переховували в себе оунівських
запроданців, збирали за їх "завданням військову та
політичну інформацію, поширювали провокаційні чутки.
Восени 1940 року працівниками органів держбезпеки
було затримано агента абверу Мацелинського Остапа.
На питання, де саме він переховується і де знаходяться
його речі та документи, шпигун назвав адресу черниці
Львівського жіночого монастиря Олени-йосифи.
У багато обставленій та прибраній дорогими кили¬
мами квартирі черниці, яка не мала нічого спільного
з чернечою келією, чекістами були вилучені зібрані для
передачі фашистській розвідці шпигунські матеріали
і карти, антирадянські листівки і... 4 пістолети.
Велику допомогу закинутим на Прикарпаття націо¬
налістам «Нечаєві» та «Сіркові», зокрема, подавав па-
рох села Дорожева (Дрогобиччина) канонік Подля-
шецький Петро. Разом із посланцями абверу «його
священство» планував заходи щодо боротьби з кол¬
госпниками та активістами, визначав майбутні жертви.
Діяльну участь у допомозі гітлерівським агентам поруч
1 М а р к с к. Антицерковний рух. Демонстрація у Гайд-парку.—
Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 11, с. 330.
175
із Подляшецьким брали священики сусідніх сіл — Білик
та Шевчук, а донька Шевчука Люба збирала шпигун¬
ські матеріали про аеродроми та військові частини *.
Влітку 1940 року із Святоюрської гори до кожної
уніатської парафії Галичини нелегально було надіслано
інструктивну брошуру «Головні правила сучасного душ-
пастирства» за підписом «О. й. С.» Автор, описавши
«винятковий стан», у якому опинилась уніатська церк¬
ва, давав детальні інструкцій*, уникаючи «зайвих свід¬
ків та чужих людей», проводити пропаганду проти
«згубного впливу влади безбожників». Розкриваючи
розрахунок митрополита Шептицького на напад гітлерів¬
ської Німеччини на Радянський Союз, керівництво уні¬
атської церкви в кінці брошури-інструкції висловило свою
надію: «Дай боже* щоб цей винятковий стан не тривав
довго!» 2
Для більшості душпастирів-уніатів не було таємни¬
цею, хто саме стоїть за цими ініціалами. Вони знали,
що автором цього злісного послання був найближчий
прибічник Шептицького та його наступник на митро¬
поличому престолі, нинішній кардинал отець йосиф
Сліпий (тобто О. И. С.).
1945 року Сліпий був заарештований радянськими
слідчимим органами за зрадницьку діяльність під час
війни. На слідстві він визнав: «Навесні 1940 року я на¬
писав брошуру під назвою «Головні правила сучасного
душпастирства». За своїм змістом ця брошура є анти-
радянськйм документом, що закликає священиків
у будь-яких умовах тяжкої долі на території Радян¬
ського Союзу бути вірними Ватікану. Підставою для
підготовки мною цієї брошури була вказівка Ватікану
про пастирську діяльність у воєнний час, одержана
Шептицьким після возз’єднання західноукраїнських зе¬
мель з УРСР у 1939 році».
На питання, чому Сліпий не поставив на своєму
«творінні» власного прізвища», єзуїт відповів, що бро¬
шура «ще не була остаточно відредагована та підготов¬
лена до друку» і тому він «не захотів друкувати її під
своїм прізвищем, а поставив лише ініціали свого духов¬
ного сану, імені і прізвища, що означало — отець Йосиф
Сліпий».
1 Див.: Мазур С. Коли багряніли світанки. Львів, «Каменяр»,
1970 с. 29 33.
2 Галан Я. Твори. Т. 3. К-, «Дніпро», с. 14.
176
Перерваний після возз’єднання українських земель
зв’язок Шептицького з Ватіканом на той час був на¬
лагоджений. Конспіративні контакти підтримувались
митрополитом за допомогою оунівців, а також через
резидентів фашистської розвідки, що в 1939—1940 ро¬
ках перебували у Львові в зв’язку з створенням радян¬
сько-німецької комісії для' переселення до рейху осіб
німецької національності.
До речі, цю комісію очолили відомі у нацистських
колах полковник А. Бізанц та есесівський офіцер Отто
Вехтер, який після окупації став губернатором «ди-
стрикту Галичина» і вже відверто був проголошений
«своєю людиною» в Святоюрському соборі.
До комісії, як згадувалося на відкритому судовому
процесі у Львові в січні 1948 року, увійшов і досвідче¬
ний працівник фашистської розвідки, «спеціаліст в ук¬
раїнських справах», гауптштурмфюрер СС Ганс Пулюй,
на агентурному зв’язку в якого перебував «вождь» ОУН
Андрій Мельник.
Пулюй використав перебування у Львові не тільки
для вербування агентури з родини своєї сестри Натал¬
ки Барвінської, але й прокладав стежку до уніатських
ієрархів.
Зокрема Пулюй зв’язався з Климентієм Шептиць-
ким. На прохання митрополита Климентій просив роз¬
відника оформити документи для виїзду в Німеччину
під виглядом німця учасникові ОУН священику Яро¬
славу Чемеринському. Останній був на той час одним
з довірених осіб А. Шептицького і мав виїхати за кор¬
дон для передачі військово-політичної інформації у Ва¬
тікан і продовження контактів з ватажками ОУН
у Кракові. Климентій Шептицький мав також таємну
зустріч з Вехтером.
Як бачимо, О. Вехтер та Г. Пулюй не випадково
опинилися у Львові наприкінці 1939 року!
Штовхаючи уніатське духівництво до «опору без¬
божному режимові», закордонна клерикальна і націо¬
налістична преса почала подавати вигадані «фактичні
матеріали» про «злочини більшовиків щодо церкви»
в Галичині і на Волині.
Так, у листівці «На варті» оунівці писали: «Пові¬
домляють нас зо Львова, що митрополит Шептицький
не сміє нікуди виходити... Єпископ Хомишин має голо-
ситися щотижня».
177
Щоб надати вірогідності своїм висмоктаним з паль¬
ця «сенсаційним новинам», націоналісти вдаються до
запозичених у Геббельса засобів «чорної пропаганди».
Посилаючись на вигадані «статті у львівських газетах»,
вони страхають еміграцію і віруючих фантастични¬
ми «більшовицькими закликами» приблизно такого типу:
«Попи, священики і рабини — наші найлютіші вороги!»,
«Будьте готові розбити наголову, розтрощити і знищи¬
ти ворогів народу всіх мастей і гатунків!»
Вінцем цієї провокаційної істерії було поширення
«повідомлення із Львова» про арешт, а потім розстріл
і «мученицьку смерть владики, що загинув від рук
НКВД». Однак серед багатьох вигаданих повідомлень
про становище у «святому» Юрі, що друкувалися тоді
на Заході, хоч дуже рідко, але зустрічаємо окремі ма¬
теріали, які свідчать про дійсні сподівання митрополита
та його оточення. 20 червня 1941 року (за два дні до
нападу фашистів на СРСР!) берлінський «Український
вісник», що видавався українськими націоналістами на
кошти гестапо, надрукував повідомлення «Митрополит
А. Шептицький до американських українців». Автор
інформації пише: «Прибув до Злучених Держав п. Бог¬
дан Олесь, студент теології із Станіславова. Він бачив
дня 27 січня митрополита А. Шептицького на Свято-
юрській горі. Як подає п. Олесь, митрополит... дивиться
на хвилеве трагічне положення, як на переходове явище.
(Підкреслення наше.— К■ Д-). Як подає «Америка», ми¬
трополит просив _п. Олеся передати всім українцям його
архієрейське благословення...»
Коментарі тут справді зайві. У приватній розмові
з вірним унії майбутнім теологом, що лаштувався ви¬
їхати до Америки, владика, маючи вже тоді відповідну
інформацію з німецьких та оунівських джерел, за п’ять
місяців до підступного нападу гітлерівців на СРСР ви¬
словив сподівання -на швидку війну та повалення Ра¬
дянської влади. На наближення цієї мети й була спря¬
мована вся легальна діяльність уніатів. До її здійснення
без найменших вагань або сумнівів ішов митрополит
Андрей Шептицький разом з фашистською Німеччиною
та її агентурою з-поміж українських буржуазних на¬
ціоналістів.
Згадуваний вище М. Д. Степаняк у своїх спогадах,
які викривають фальшиві заяви уніатів про «невтручан¬
ня в мирські та партійні справи», підкреслював, що
178
уніатський владика всебічно підтримував гітлерівців,
робив усе, щоб «тільки закріпити німецькі позиції на
Україні», виправдував фашистську політику репресій
і вбивств, «звалюючи всю провину на непокірних», які
чинили опір фашистським окупантам, всіляко домагав¬
ся зміцнення ОУН та її авторитету.
Коли в 1940 році в ОУН почався розкол, який часом
приводив до кривавих сутичок і вбивств між націона¬
лістами, пише Степаняк, «Шептицький, щоб зберегти
міцну і єдину організацію, намагався об’єднати обидві
течії ОУН».
Свої спроби об’єднати ОУН митрополит продов¬
жував і з перших днів фашистської окупації Львова.
Одночасно з виданням 5 липня 1941 року пастирсько¬
го листа, в якому Шептицький проголошував «нову епоху
в житті нашої Батьківщини» і закликав «з радістю
і вдячністю» вітати «побідоносну німецьку армію... за
освободження від ворога», Шептицький закликав до
митрополичих покоїв представників ворогуючих угрупо¬
вань ОУН та порушив перед ними питання про мобілі¬
зацію усіх сил та можливостей бандерівців і мельни-
ківців для дійової допомоги гітлерівському рейхові, що,
за оцінкою Шептицького, було неможливо без об’єднан¬
ня розколотої організації.
Цікава сама «процедура» цієї зустрічі. За доручен¬
ням А. Шептицького її організував И. Сліпий. Для
цього в перших числах липня 1941 року він запросив
до резиденції митрополита членів головного проводу
ОУН бандерівців Івана Равлика та Михайла Степаняка,
а також керівників мельниківського проводу Атанаса
Мілянича і Йосипа Бойдунника.
«Сліпий,— як згадує М. Степаняк, — у присутності
керівників обох груп ОУН від імені Шептицького за¬
явив, що в інтересах найактивнішої підтримки фашист¬
ської Німеччини церква вимагає об’єднання мельників-
ців і бандерівців та запропонував мені (М. Степаняко-
ві.— К. Д.) та Равликові домовитись з мельниківцями».
Після попередньої розмови представники організації
були запрошені до великого залу, де відбулась офіційна
церемонія вшанування митрополита. Промову про «ве¬
личну постать достойного отця церкви» виголосив єпи¬
скоп Чарнецький. Виступаючи з відповіддю, А. Шеп¬
тицький говорив про необхідність «тісної співпраці
з німецькою армією-визволителькою». Порушивши
179
в зв’язку з цим питання про об’єднання ОУН, він із
задоволенням наголосив, що на цій зустрічі присутні
«делегати від обох частин організації».
М. Степаняк згадував, що він і Равлик «після цієї
заяви відчули себе спровокованими Шептицьким на
обов’язкову угоду щодо об’єднання ОУН». Проведення
зустрічі саме під час офіційної церемонії, присутність
широкого кола вищого уніатського духовенства були
використані владикою для створення умов, що відпо¬
відали б досягненню його мети — об’єднанню Організа¬
ції українських націоналістів під егідою фашистського
загарбника.
Разом з тим владика особисто звернувся до А. Мель¬
ника з листом, у якому поставив вимогу про необхід¬
ність «порозуміння з Бандерою».
Дякуючи Шептицькому за допомогу в подоланні
«бандерівського бунту», Мельник 10 грудня 1941 року
писав: «Організація українських націоналістів вдячна
за неоціниму допомогу Вашої ексцеленції... вдячна за
ваші цінні спроби допомогти заводити лад в україн¬
ському суспільстві».
Але, незважаючи на найактивніше втручання влади¬
ки в оунівські чвари, всі зусилля Шептицького при¬
мирити оунівських верховод були марними.
БЛАГОСЛОВЕННЯ ГІТЛЕРОВІ
«Для невправного ока могло здаватись, що німці
лишали в спокої і греко-католицьку, і православ-
ну церкви. Але вправне око добачало, що німці
' вже заздалегідь підготовляли загибель для наших
церков...» 1
Дійсно, «вправне око» не сміло не бачити, що фа¬
шистські загарбники не тільки, як відзначається у звер¬
ненні, «підготовляли загибель для наших церков», але
й призначили для українського та інших слов’янських
народів долю німецьких рабів і готували їх поступове
1 Із звернення «До Ради Народних Комісарів УРСР» Центральної
ініціативної групи за возз’єднання греко-католицької церкви
з руською православною церквою, підписаного о. доктором
Г. Костельником — настоятелем Преображенської церкви у Льво¬
ві, о. доктором М. Мельником — генеральним вікарієм Пере¬
мишльської єпархії та о. А. Пельвецьким — парохом Копичинців,
деканом Гусятинського деканату.— «Вільна Україна», 1945,
6 липня.
180
знищення. Досить лише згадати видану мільйонними
тиражами та добре знайому церковним мракобісам
і націоналістичним іудам фашистську «біблію» «Майн
кампф», у якій Гітлер, проголошуючи далекосяжні
плани фашизму, писав: «Якщо ми хочемо створити
Велику Німецьку Імперію, ми повинні, насамперед, ви¬
тіснити і знищити слов’янські народи — росіян, поляків,
чехів, словаків, болгар, українців, білорусів; немає ні¬
яких підстав цього не зробити».
Фашисти не збиралися приховувати своїх людино¬
ненависницьких планів, виказуючи їх навіть у піснях.
У своєму партійному гімні вони співали:
Якщо весь світ буде лежати в руїнах —
До чорта, нам на це наплювати.
Ми все одно будемо марширувати далі,
Бо сьогодні нам належить Німеччина,
Завтра — увесь світ» *.
Знаючи, яку страшну небезпеку несе фашизм са¬
мому існуванню українського народу, греко-католццька
та автокефальна церкви після гітлерівської окупації
Польщі, здавалось, повинні були б попередити віруючих
про небезпеку, стати в обороні «моральних та духовних
якостей нації», за які так уболівали священики в своїх
проповідях, коли йшла мова про «ідейний наступ біль¬
шовизму».
Марні сподівання! Церква разом з українськими
буржуазними націоналістами зустріла гітлерівських за¬
гарбників як «своїх визволителів і союзників», хоч, за¬
значимо відразу, верховоди рейху і не думали підносити
церковних «достойників» або оунівців до рангу союз¬
ників. Вони були потрібні гітлерівцям тільки як надійна
агентура, що на певному етапі допомогла б їм створити
умови для нападу на СРСР та переможного «дранг нах
Остен». Про це свідчать численні факти і документи.
Так, 1940 року в Кракові було створено спеціальний
центр військової розвідки — абверу, на який покладено
завдання проводити шпигунську та диверсійну роботу
в радянському тилу з допомогою агентури з-поміж
оунівців та інших зрадників українського народу. Одним
із завдань центру, як свідчив його колишній працівник
Альфонс Паулюс, було «використання в інтересах Ні¬
меччини української церкви» 2. І церковні «достойники»,
1 Сб. «Нюрнбергский процесе», т. 1, с. 249.
2 -АІІП при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 4, спр. 338, с. 249.
181
засліплені войовничим антикомунізмом, виконували га¬
небну роль фашистської агентури. Під час церковних
служб та проповідей уніати співали «многая літа Гітле-
рові та його славному воїнству». Церковні ієрархи на¬
віть забували про давні чвари. Єдиним фронтом ви¬
ступали вони проти «безбожного атеїзму і комунізму».
Перетворивши Краків на свою столичну резиденцію,
Ганс Франк надміру захоплювався різного роду офіцій¬
ними прийомами, зустрічами, візитами «делегацій»
оунівських та церковних квіслінгів. Він використовував
їх, щоб створити враження «прихильного ставлення» до
українців. Присвоївши собі право затвердження «вищих
церковних ієрархів», Франк за порадами гестапо до¬
бирав, а потім затверджував єпископами церковних
діячів, які довели свою відданість фашизмові. «Гене¬
ральний Губернатор мін. д-р Франк, як про це вже
знають наші читачі,— писали «Краківські вісті» ЗО ве¬
ресня 1940 року,— прийняв на замку у Кракові Мит¬
рополита Діонізія, духовних достойників, представни¬
ків українського населення та святочно затвердив
Митрополита, як зверхника церкви в Ген. Губернатор¬
стві». З нечуваним блюзнірством газета продовжує, що
«український народ (?!) з подякою прийняв розпорядки
Генерального Губернатора і цю подяку висловив
у телеграмі отець І. Левчук... Щойно з приходом ні¬
мецьких військ ми можемо тепер розвивати культурне
життя згідно зі своїми національними прикметами».
Подяка генерал-губернаторові... Тому самому, який
відверто писав у своєму щоденнику: «Боротьбу за до¬
сягнення наших цілей ми будемо проводити з усією
холоднокровністю... Ми не вагаємося і не зупиняємося
ні перед чим і ставимо до стінки цей народ цілими дю¬
жинами».
Левчук, схиляючи голову перед губернатором-людо-
жером, проголошує, що «з приходом німецьких військ
можемо тепер розвивати культурне життя», а головне
командування вермахту, готуючи в той час підступний
напад на СРСР, у таємній інструкції «Про політику
і керівництво людьми на Україні» писало-. «Українці
не мають своєї національної мови, та й перші спроби
української літератури відносяться тільки до початку
XIX століття... Так само виглядає справа і з україн¬
ською культурою... Під добрим керівництвом і наглядом
українець є корисною робочою силою, але вони неспро¬
182
можні самі того організувати, і тому ми повинні ці
функції взяти на себе».
Гітлер розумів силу впливу церкви на віруючих
і саме тому постійно загравав з уніатським та автоке¬
фальним духівництвом. Наприклад, як свідчать архівні
документи, фюрер особисто затвердив главою автоке¬
фальної церкви старого німецького колабораціоніста,
петлюрівця Полікарпа Сікорського. Звичайно, лакуза із
шкіри пнувся, щоб віддячитись. В одному з «пастир¬
ських» послань він проголошував:
«Дякуючи Всевишньому Творцеві і Великому Вож¬
деві Німецького народу Адольфу Гітлеру та його Пере¬
можній армії, ми, українці, куємо свою долю... Повна
активна допомога на всіх ділянках німецької влади є на¬
шим обов’язком. Кличу я вас, батьки і матері, в цих дум¬
ках, намірах і ділах наставляйте синів і дочок своїх».
У листопаді 1940 року архієпископом української
автокефальної церкви на Холмщині був затверджений
гітлерівський холуй Іван Огієнко (Іларіон), якого ще
26 червня того року генерал-губернатор Франк призна¬
чив керівником так званої «головної церковної ради»
при Українському центральному комітеті у Кракові,
тобто фактично головним інформатором гестапо про
становище церкви в генерал-губернаторстві. І. Огієнко,
здавна відомий своїми пронімецькими та реакційно-
націоналістичними поглядами, колишній міністр петлю¬
рівської Директорії, опинившись після її розгрому
в Польщі, продовжує антирадянську роботу, виступає
в пресі з опусами, в яких намагається виправдати зло¬
чини, що їх вчинили банди «головного отамана» на
Україні. Петлюра вважав Огієнка одним з своїх най¬
ближчих послідовників.
На Холмщині, де вже шикувалися ударні частини
вермахту для нападу на СРСР, гітлерівцям був потріб¬
ний саме такий «душпастир». Вступ Іларіона на
престол був проведений гестапівською верхівкою гене¬
рал-губернаторства з великою помпою: «Дня 3-го листо¬
пада 1940 року відбулося у Хол мі величаве свято зве¬
дення архієпископа Іларіона на престол, — захоплено
писала 17 листопада газета «Краківські вісті».— При-
явні були представники німецької влади: державний
підсекретар майор Кунд, заступник люблінського губер¬
натора пан д-р Дармо, пан Вільден, д-р Кріпке, д-р
Фель, полковник Бізанц, пан Гайнріх, керівник Холм-
183
ського повіту пан Гагер і комісар Холма пан Остернак.
З українців були приявні д-р проф. В. Кубійович й інші
представники українських організацій з інших міст. По
службі божій заступник люблінського губернатора д-р
Дармо... виголосив промову, де підкреслив, що українці
(читайте — оунівці, націоналісти.— К. Д.) своєю працею
зможуть осягнути все те, що необхідно. Відспівуванням
многоліття урядові закінчено офіційну частину».
Про співпрацю Огієнка з гітлерівською розвідкою
вже тоді було відомо декому з емігрантів. Про це пише
у своїх спогадах колишній білогвардієць Василь Іва-
нис. Згадавши, що про висунення кандидатури Огієнка
«найбільше подбав УЦК та його голова В. Кубійович»,
Іванис, який тоді мешкав на Холмщині, пише, що він
і його оточення були здивовані, що «про кандидата на
православного єпископа турбуються греко-католики».
«На кандидатуру проф. І. І. Огієнка, — продовжує
В. Іванис,— погоджувалась і німецька СД. Це був го¬
ловний аргумент просування цієї кандидатури. Бажання
населення Холмщини, як дехто говорив, ніякісінької ролі
в цьому не відіграло».
В. Іванис пише далі, що греко-католицьке духівни¬
цтво підтримувало Огієнка та загравало з ним. Навіть на
церемонію його проголошення архієпископом «греко-
католики явилися великою масою», тоді як. віруючих
православної автокефальної церкви «були присутні ли¬
ше одиниці».
Через кілька днів Іларіон організував у Грубешові
«святковий обід» з участю представників гітлерівської
адміністрації, на який був запрошений і В. Іванис. При
цьому ініціатори цієї «урочистості» наполягали на обо¬
в’язковій участі Іваниса, бо, мовляв, треба, «щоб був
там хоч один православний, а то самі уніати засіда¬
ють». А на «урочистості», де, за словами автора, були
присутні німці і греко-католики, панувало таке відвер¬
те угодництво та рабське підлещування, що навіть Іва¬
нис, який уже давно звик де атмосфери в цих колах,
не міг витримати та «не досидів до кінця». Своєю даль¬
шою поведінкою Іларіон виправдав довір’я фашистсь¬
ких господарів. Його проповіді, виступи в пресі, заяви
при зустрічах з катом Польщі Гансом Франком були
суцільним ганебним вихвалюванням фашизму.
Не без втручання окупаційної влади почалися змі¬
ни і в керівництві греко-католицької церкви. Генераль-
184
ііим вікарієм Лемківщини в серпні 1940 року німці за¬
тверджують Олександра Малиновського, відомого своїми
націоналістичними, профашистськими поглядами. Мали-
новський — у минулому петлюрівський офіцер, а потім
віце-ректор Львівської духовної семінарії, за оцінкою
«Краківських вістей», завжди в усій своїй діяльнос¬
ті «визначався прикметами, характерними правдивому
військовикові, й умів їх приміняти в духовному стані»1.
Справжній кавалерист у рясі, Малиновський, реві¬
зуючи один за одним підлеглі йому деканати Лемків¬
щини, почав наводити там «новий порядок», висуваючи
на перший план вірних окупаційному режимові свяще-
ників-уніатів. Саме такими були призначений ним канц¬
лером адміністратури священик Богдан Липський та
секретар Яків Білоскурський. Новопризначені та за¬
тверджені фашистською владою (при кабінеті Франка
для використання церкви в інтересах окупантів було
створено спеціальний відділ на чолі з гестапівцем Віль-
деном) «достойники» уніатської та автокефальної церк¬
ви взялися до роботи...
Автокефальне і греко-католицьке духівництво у ге¬
нерал-губернаторстві, конкуруючи між собою, робило
все, щоб довести свою відданість гітлерівським оку¬
пантам.
Найбільш гучні та улесливі похвали адресувало
воно «фірерові Великонімеччини» та його намісникові
в Польщі Гансові Франку.
Кожна поїздка Франка до прикордонних міст су¬
проводжувалась голосними пропагандистськими кампа¬
ніями оунівців і церковних «достойників». До якого
рівня лакейства та підлабузництва перед загарбниками
доходили окремі представники духівництва та їх оунів-
ські учні, свідчать зустрічі, організовані ними гітлерів¬
ському гауляйтерові в Грубешові, Холмі, окупованій
частині Перемишля та інших містах генерал-губернатор¬
ства.
27 липня 1940 року Франк відвідав Грубешів, де його
«з хлібом-сіллю» зустріли представник УДК Клодниць-
кий, священики та «група українських пань». За слова¬
ми кореспондента газети «Краківські вісті», «увесь день
у місті повівали прапори, а у вікнах домів видніли
портрети Фірера. Це було свято, яких мало довелось
1 «Краківські вісті», 1940, 10 листопада.
185
переживати мешканцям цього прикордонного города, то¬
му й радість з цього приводу була велика та велике за¬
хоплення» *.
Так зустрічали оунівці та їх «духовні отці» намісни¬
ка Гітлера в Польщі «надлюдину-арійця», який у своєму
щоденнику записав: «Ми повинні тут, на Сході, стати
панами. Люди цього простору... можуть тільки підкоря¬
тися. Тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре
керівництво і постійний нагляд — ось що необхідне, щоб
примусити українців працювати... Виникають дві різко
відмінні одна від одної верстви: верства правителів (це
ми, німці) і друга — підлеглі (це українці). Верства ке¬
рівників планує, організує, керує і наказує. Підлеглі —
підкоряються і працюють». Але що до цього націоналіс¬
там та церковникам! Вони продовжували демонструва¬
ти «вірність і вдячність»... Ось як змальовував 16 серп¬
ня 1940 року «святочну візиту» Франка до Холма у га¬
зеті «Краківські вісті» якийсь В. Островський:
«Вістка про приїзд у Холм Генерального Губернатора
д-ра Франка... рвучко підняла загальний настрій. Вій¬
ськові одяги різних барв і прикрас... Ждуть на високого
німецького достойника... Від Комітету вітає Генераль¬
ного Губернатора заступник провідника Комітету інж.
Олекса Теребус (фашистський агент і один з керівни¬
ків ОУН на Холмщині.— К. Д.), як Представника Ні¬
мецької Держави, Представника націонал-соціалізму,
який в теперішню пору є одиноким чинником, що упо¬
рядковує відносини цілої Європи. Нашим бажанням є,
щоб Німецький народ і Німецький уряд причинилися
до упорядкування взаємин не лише на заході Європи,
але і на сході — й взагалі стали виразниками правди
для цілого світу». Як бачимо, фашистський підлабузник
відверто закликає своїх хазяїв до скорішого «дранг нах
Остен», до нападу на Радянський Союз, до загарбання
гітлерівцями «цілого світу»!
Читаємо далі: «Від імені Церкви і вірних вітав Ге¬
нерального Губернатора адміністратор протопресвітер
о. Іван Левчук українською мовою (перекладав на ні¬
мецьку мову свящ. йосиф Кириляк з с. Плаваниць):
«Хай Господь Бог благословить вас, Пане Міністре, хай
веде Бог Великого Фірера німецького народу, його Уряд,
військо й цілий Німецький народ до вічної найвищої
слави».
1 «Краківські вісті», 1940, 9 серпня.
186
Пізніше, з благоговінням пише В. Островський,
в «домі крайсгавптмана і в «німецькому касині» відбу¬
лося прийняття Франка, у якому «взяла участь еліта
німецького громадянства і окремі українці» (точніше
було б сказати — окремі колабораціоністи з оунівської
та церковної команди генерал-губернаторства (підкрес¬
лення наше.— К. Д.).
Але й цього фашистським лакеям здалося замало.
Дякуючи за дозвіл славословити намісника рейху у
вужчому колі «німецької еліти», вони запросили його
відвідати холмський собор, де І. Левчук «зустрів його
гарячими словами та відправив коротку литію. На честь
Губернатора співав соборний хор, закінчивши відправу
церковним гімном». І генерал-губернатор ніби уважно
слухав, схвально кивав головою, на знак приязні і при¬
віту підіймав праву руку.
Це був Франк на трибуні. Франк на прийомі серед
духівництва та націоналістичних квіслінгів, які поки що
були потрібні рейхові у війні проти Радянської країни,
до якої Гітлер вів напружену підготовку. Але був інший,
справжній Франк — типовий расист, фанатичний ворог
слов’янства. Франк, що вже через - кілька днів після
ввічливих оплесків церковним «достойникам» на нараді
вузького кола фашистських керівників заявляв: «Україн¬
ці не мають ніякого права на вищу освіту. Ми були б
нікчемами, коли б робили щось для освіти українців,
зокрема для підвищення рівня інтелігенції. Фюрер ви¬
знав поки що достатнім організувати для українців
чотирикласні школи. Там він, українець, навчиться чи¬
тати, писати, рахувати, і цього для нього досить. Нам
не слід виховувати інтелігенцію, яка буде з нами кон¬
курувати» 1.
Націоналістичні верховоди та духівництво в Німеччи¬
ні та загарбаних фашистами країнах докладали зусиль
до зміцнення фашистського рейху. Вони закликали се¬
лян до своєчасної здачі м’яса, зерна та інших продуктів
окупантові, агітували за виїзд української молоді до
Німеччини.
Апостольський візитатор греко-католицьких приходів
у Німеччині Петро Вергун у виданому незадовго до по¬
чатку війни пастирському листі до українців — греко-
католиків закликав добре виконувати всі розпорядження
1 «Вільна Україна», 1944, 24 жовтня.
187
фашистської верхівки. «Ви, Дорогі Браття і Сестри,—
писав П. Вергун,— опинилися на еміграції і користаєте
з гостинності великого німецького народу. При всіх
своїх верстатах праці сповняйте свої обов’язки солідно
й совісно» *.
Тільки після розгрому гітлерівського рейху стало
відомо, що всі свої послання і проповіді в берлінській
уніатській церкві Вергун попередньо погоджував з
начальником відділу СД в церковних справах штурм-
баннфюрером Вандеслебеном, який безпосередньо керу¬
вав агентурною роботою серед православного, като¬
лицького та уніатського духівництва на території
Німеччини і Польщі.
Як свідчив сам Вергун після свого арешту радян¬
ською контррозвідкою в кінці війни, ще у 1941 році він
був запрошений до СД, де мав тривалу розмову з Ван¬
деслебеном і дав згоду інформувати його про станови¬
ще серед греко-католицького кліру та української емі¬
грації, і з того часу був постійним інформатором СД.
В одному з листів, що надсилалися митрополитові
через довірених людей, Вергун доповів про свою спів¬
працю з СД. Як згадував пізніше Вергун, Шептицький
у відповідь на це повідомлення написав, що він «благо¬
словляє мене працювати і дальше».
Влітку 1940 року націоналісти оголосили збір металу
для гітлерівського вермахту. У зверненні «До україн¬
ського громадянства» В. Кубійович, посилаючись на
заклик генерального губернатора д-ра Франка взяти
участь у цій «почесній справі», заявляв: «Ми, українці,
також не хотіли б залишатися позаду. Хочемо і ми при¬
чинитися до зміцнення німецького запасу металів. В цей
спосіб жертвенним чином дамо вислів нашого подиву
для побідньої армії та її великого вожда (так у тексті.—
К- Д-). Жертвуючи великий дзвін із переданого нам
Холмського Собору, ми зробили початок збірки. Тепер
закликаю все наше громадянство зложити всі зайві ме¬
талеві предмети з наших домів, господарств та церков
для війська... Всі ми поможемо заприязненому Німець¬
кому народові...»
Ще за кілька днів до звернення Кубійовича, 20 трав¬
ня 1940 року, окупантам в особі люблінського гу¬
бернатора Цернера, гітлерівця Вільдена, начальника
1 ЦДІА УРСР у Львові, фонд 451, опис 3, справа 284, с. 5—6.
188
культурамту Курда, полковника Бізанца, шефа поліції
Бургграда та ще ЗО «представників влади», при участі
В. Кубійовича, оунівських верховод Мілянича й Гірняка
та 50 представників духівництва урочисто був переданий
великий дзвін старовинного холмського собору. За по¬
відомленням «Краківських вістей» від 27 травня 1940 ро¬
ку, передаючи дзвін, протопресвітер Іван Левчук у своїй
промові наголосив: «Даруємо цей великий дзвін побід¬
ній Німецькій армії в доказ глибокої вдячності... Хай
задзвенить він новим гомоном на іншому місці Європи
та сповістить про перемогу Німеччини».
На «урочистому святі» було зачитано пастирського
листа А. Шептицького ще з серпня 1938 року. З приві¬
танням виступили греко-католицький священик (його
прізвища газета не навела.— К. Д.), представник УНО
з Берліна Артюшенко, оунівці Глібовицький, Геник-Бе-
резовський, а також Кубійович. Останній, як завжди,
використав нагоду, щоб подякувати «побідній Німецькій
армії та побажати Німеччині перемоги у цій «війні».
Потім з подякою за дарування Німеччині великого дзво¬
ну виступив губернатор Цернер. Газета з захопленням
повідомила, що у «святі» взяла участь українська по¬
ліція на чолі з «комендантом Козаком».
І почалося... Оунівці і духівництво, «допомагаючи
німецькій армії», де тільки могли здирали різні пред¬
мети з міді, сталі, срібла. Безпосередньо збором керу¬
вали провідники місцевих УДК, солтиси, так звані «му¬
жі довір’я». Найбільш «заслуженим жертводавцям»
видавалися спеціальні грамоти проводу УЦК.
Активну діяльність у збиранні потрібного окупантові
металу розгорнув, зокрема, провідник УДК у м. Ясло
Ничка. З допомогою священиків Худика, Артимовича
та їх однодумців з церков сіл Воля-Цеклинська, Граб,
Поляни, Ропиця-Руська, Брунари, Снітниця та інших
було знято 40 дзвонів, які 29 липня «після служби бо¬
жої й панахиди за полеглих у боях німецьких та укра¬
їнських вояків були урочисто передані панові крайс-
гауптману д-ру Льозакеру». З промовою до фашистсь¬
кого сановника звернулися священик Худик, націоналіс¬
ти Ничка і Голіян. Як повідомляли «Краківські вісті»,
всі вони були удостоєні за це «щирої подяки п. крайс-
гауптмана, що кожному зокрема стиснув руку».
Уніатська церква не стояла осторонь і від органі¬
зації оунівського батальйону «Нахтігаль». Під час його
18У
формування Бандера, використовуючи таємний канал
зв’язку через радянсько-німецький кордон, звернувся до
митрополита з проханням призначити до «Нахтігалю»
греко-католицького священика. Для цієї ролі Шептиць-
ким був обраний Іван Гриньох, який у 1940—1941 роках
перебував у Кракові, де виступав з профашистськими,
антирадянськими проповідями у церкві Чесного
хреста.
Гриньох після закінчення богословського факультету
у Львові в 1932 році був висвячений на священика.
Одержавши парафію у старовинному Галичі, Гриньох
незабаром зав’язав контакти з оунівськими ватажками
на Прикарпатті і протягом двох-трьох років став одним
з довірених священиків у митрополита Шептицького
і Иосифа Сліпого та увійшов до митрополичої капітули.
Не дивно, що саме таку людину Шептицький висилає
до окупованого гітлерівцями Кракова. Там Гриньох,
з характерною для нього улесливістю, швидко зав’язав
«ближчі контакти» з керівництвом оунівського проводу
і став довіреною особою С. Бандери. Добре був відомий
Гриньох і краківському центрові абверу, зокрема пол¬
ковникові Штольце і Теодору Оберлендеру. Тому при¬
значення Гриньоха капеланом «Нахтігалю» повністю
влаштовувало і гітлерівців, і митрополита, і бандерів¬
ський провід.
18 червня 1941 року в районі м. Радимно, за кілька¬
сот метрів від радянсько-німецького кордону, Гриньох
привів батальйон до присяги на вірність фюрерові і Ве-
ликонімеччині.
Націоналістичні верховоди високо оцінювали особи¬
стий вклад І. Гриньоха «у зміцнення легіону і боротьбу
з більшовизмом».
У листі до Шептицького, під час перебування легі¬
ону у Франкфурті-на-Одері, де оунівці проходили спе¬
ціальну підготовку до боротьби з білоруськими парти¬
занами в складі гітлерівської охоронної поліції безпеки,
керівники легіону 13 березня 1942 року писали: «Ваша
Ексцеленціє! Залишаючи місце нашого кількамісячного
постою та вишколу у Франкфурті, виїжджаємо на схід¬
ний фронт у бій з більшовиками. В тій так важливій
хвилині для нас ми пам’ятаємо про Вас, нашого дорого¬
го Батька і Отця. Не знаючи, яка доля нас там жде,
чи всі останемо в живих, чи ні, просимо Вашого бать¬
ківського благословення для нас на твердому нашому
190
вояцькому шляху... Ми дякуємо також за це, що Ваша
Ексцеленція приділила нам священика для духовної
опіки над нами». Лист, підписаний Євгеном Побігущим,
Романом Шухевичем, командирами рот (сотень) легіону
Михайлом Бригідером, Василем Сидором, офіцерами
легіону Павликом, Германом («Орликом») та лікарем
Головацьким
І митрополит Шептицький благословив батальйон
убивць на нові злочини.
Увірвавшись у перші дні війни до Львова, ватажки
«Нахтігалю» разом із своїм капеланом перш за все
зробили шанобливий візит владиці. Прийнявши Романа
Шухевича та Івана Гриньоха і вислухавши їх доповіді,
митрополит Шептицький «дав благословення» всім ле¬
гіонерам, а також майбутньому українському націоналіс¬
тичному «урядові», про плани створення якого повідо¬
мив його Гриньох2.
Під час кривавого розгулу бандерівських «солов’їв»
у Львові, у дні, коли від рук біснуватих душогубів ги¬
нули невинні жертви — вчені і лікарі, письменники й ін¬
женери, жінки, старики і діти, набундючений капелан
«Нахтігалю» в новій вермахтівській уніформі, оточений
готового до послуг святоюрською челяддю, спокійно жив
в одному з митрополичих покоїв. Молодий годованець
владики готував себе до «майбутнього чину», починав
входити у визначену для нього Шептицьким роль «на¬
ціонального політика».
Про благословення «князя церкви» згадує також
Євген Побігущий у книжечці, виданій оунівцями у Мюн¬
хені: «Бувши на відпустці, вступив я до митрополита
кир Андрея графа ІІІептицького і прохав благословення
для легіону... Він довго розпитував мене про наші
переживання та умовини існування та, поблагословив¬
ши легіон, закінчив аудієнцію словами: «Нам треба,
так, нам треба наші частини при кожній нагоді і всюди
школити і творити».
Через деякий час Є. Побігущий був призначений
командиром полку горезвісної дивізії СС «Галичина».
І знову, цього разу в уніформі есесівця, прийшов по
благословення до А. ІІІептицького. Гітлерівський лакей
згадує: «При творенні 1-ї української дивізії у Львові
1 ЦДІА УРСР у Львові, фонд 201, опис 1, справа ЗО, с. 13—14.
2 Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації. К., Політвидав
України, с. 87.
191
був я знову з делегацією в кир Андрея, і він менш-
більш повторив ті самі слова, даючи знову благосло¬
вення для дивізії... Тоді погодився наш Князь церкви зі
мною, що ми маємо прекрасний вояцький елемент» (тоб¬
то озброєних та підготовлених фашистами для бороть¬
би з українським та іншими братніми народами есесів¬
ців.— К. Д.). Співробітник німецької військової роз¬
відки Альфонс Паулюс, що був відряджений у Краків
перед нападом німців на СРСР, говорив:
«Крім груп Бандери і Мельника, пункт абверу, а та¬
кож команда абверу 202 використовували українську
православну (автокефальну.— К. Д.) церкву. В бага¬
тьох учбових таборах генерал-губернаторства проходили
підготовку і священики української уніатської церкви...
Це проводилось за згодою церкви. Підполковник Ернст
цу Ейкерн розповідав мені одного разу, що українська
уніатська церква стоїть на боці українських націона¬
лістів...
Прибувши до Львова з командою 202-Б (підгрупа
II), підполковник Ейкерн встановив контакт з митро¬
политом української уніатської церкви. Митрополит
граф Шептицький, як повідомив мене Ейкерн, був на¬
строєний пронімецьки, надав свій будинок в розпоряджен¬
ня Ейкерна для команди 202, хоч цей будинок і не був
конфіскований німецькими військовими властями... Піз¬
ніше Ейкерн, як начальник команди і керівник відділу
ОСТ, наказав усім підлеглим йому загонам встановлю¬
вати зв’язки з церквою і всіляко підтримувати її...» *.
Огидне минуле гітлерівських наймитів викликає гнів
та зневагу українського народу. То нехай же безслав¬
ний кінець відступників послужить пересторогою тим,
хто й сьогодні на Заході галасує про нові походи на
Країну Рад, готується до нових підступних авантюрі
ХТО ПЕРШИЙ?
Напередодні війни, у березні-квітні 1941 року, оунів-
ці приступили до створення своєрідних шпигунсько-роз¬
кладницьких підрозділів, так званих похідних груп ОУН.
їхнім формуванням і підготовкою займалися М. Лебедь,
1 АІ1П при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 1, справа 338,
с. 249—250.
192
Я. Отецько, М. Арсенич-Березовський, Д. Мирон, а від
мельниківців, які готували свої групи, — Я. Гайвас,
Р. Сушко, О. Кандиба".
Просуваючись з першими ешелонами гітлерівських
військ, похідні групи мали сприяти встановленню
окупаційного режиму. Гітлерівських найманців призна¬
чали на керівні посади в міських та районних управах,
господарських органах, доручали створювати на місцях
розгалужені націоналістичні організації, видавати га¬
зети, листівки, організовувати поліцію, налагоджувати
контакти з союзниками Німеччини.
До речі, за словами оунівця Лева Шанковського, під
час боїв за Дніпропетровськ «членам похідної групи
вдалося зав’язати дуже цінні зв’язки з деякими італій¬
ськими старшинами, які пізніше використано для спра¬
ви». Крім того, оунівці співробітничали також з румун¬
ськими та угорськими квіслінгами.
З багатьох документів видно, що похідні групи фор¬
мувалися комплектувалися і проходили навчання на
німецькій території та За згодою гітлерівців. Як згадує
Шанковський, «ще за два місяці перед вибухом війни
Південну похідну групу змобілізовано і розташовано на
Лемківіцині, де учасники проходили інтенсивний ідеоло¬
гічно-політичний і військовий вишкіл».
Учасники груп користувалися підтримкою та допо¬
могою німецьких військових частин. У доповіді голов¬
ному проводові командир північної похідної групи
Микола Климишин 27 липня 1941 року відзначав: «Най¬
краще відносяться до нас, членів Організації, що там-
туди приходять, фронтові частини. Звичайно помага¬
ють сильно у переході вперед, беруть на вози... Подібно
ставляться також у полагоджуванні формальних справ
поодинокі уряди, наставлювані фронтовими відділами
як прим. Ортскомандатури в перших моментах після
заняття міст» !.
«Інструкції» оунівських «зверхників»- передбачали
прискорене просування груп на схід разом із передови¬
ми загонами гітлерівців.
Похідним групам ОУН, що були націлені на об¬
ласні центри і великі міста УРСР, поруч із виконанням
завдань фашистської адміністрації, доручалося ство¬
рення в окупованих областях націоналістичних військо¬
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 14, с. 47.
8 К. Дмитрук
193
вих підрозділів, які разом з вермахтом мали взяти
участь у боях з Радянською Армією. Не розкриваючи,
звичайно, справжніх планів керівництва ОУН, С. Бан-
дера, характеризуючи підготовку оунівців до війни, пи¬
сав: «Мобілізаційні планування Військового Осередку
щодо розміщення військовиків на випадок совєтсько-
німецької війни стали основою праці Проводу ОУН
в підготовці т. зв. 'Похідних груп, в яких кадри ОУН
з ЗОУЗ (західних окраїнних українських земель. —
К. Д.)9 з Польщі, Німеччини і частково з Закарпаття
мали перейти на Осередні й Східні Землі».
Якщо відкинути звичайний для подібних висловлю¬
вань націоналістичних ватажків камуфляж, то стає яс¬
ним, що провід ОУН ще перед війною домовився
з гітлерівцями про підготовку і використання загарб¬
никами похідних груп. Та інакше і бути не могло, бо
вся підготовка, озброєння та навчання груп проходили
на німецькій території, за участю фашистської агентури,
на гітлерівські гроші.
Це визнають і самі учасники похідних груп. Так,
відома оунівка Юлія Луцька згадує: «Як учасниця Се¬
редньої похідної групи з часу її створення (ще до
нападу гітлерівців на СРСР), я особисто стверджую,
що ОУН і її похідні групи допомагали німцям у війні
проти Радянського Союзу. Ця допомога полягала в ак¬
тивній профашистській агітації серед місцевого насе¬
лення; у пропаганді німецького «нового порядку», у
вихвалянні німців; у закликах до населення давати мак¬
симальну допомогу німецькій армії у боротьбі проти
Радянського Союзу. ОУН з самого початку війни допо¬
магала німцям в освоєнні захопленої ними території
України. Через похідні групи ОУН доклала всіх зусиль,
щоб скоріше утворити місцеві органи влади на захопле¬
них територіях та відновити зруйновані війною підпри¬
ємства, продукція яких була потрібна німцям для даль¬
шої війни. Крім цього, ОУН допомогала німцям прово¬
дити репресії проти радянських громадян... З початку
війни, у 1941 році, ОУН відкрито співпрацювала з ні¬
мецькими каральними органами і брала активну участь
в арештах радянських патріотів».
Похідні групи ОУН створювались як бандерівцями,
так і мельниківцями в обстановці відвертої боротьби та
нещадної компрометації, фізичних сутичок і вбивств.
При цьому обидві «фракції» ОУН уважно стежили од¬
194
на за одною і детально інформували німецьку розвідку
про становище в «опозиційній групі». Створюючи по¬
хідні групи, і мельниківці, і бандерівці намагалися до¬
вести своїм фашистським хазяям «силу і мобільність»
свого угрупування і «підтримку», якою вони нібито
користуються на Україні. Але насправді їм йшлося про
те, щоб за допомогою гітлерівців, у їхньому обозі,
швидше захопити у свої руки місцеві органи влади, ство¬
рити свої «поліційні станиці», видати свою газету, про¬
голосити владу свого шефа.
Згадуючи становище в краківському оунівському
лігвищі перед війною та намагаючись скомпрометувати
своїх бандерівських двійників, 3. Книш писав, що «бан¬
дерівський табір зв’язався обіцянками з німецькими
військовими чинникам# та ціною розвідки й саботаж¬
ник акцій в більшовицькому запіллі здобув прихиль¬
ність фронтових і прифронтових німецьких розвідочних
органів». Це викликало шалену лють мельниківців, бо
найбільш боялися вони, що спритні до авантюр банде¬
рівці після вторгнення нацистів на Україну швидше від
них дістануться до тепленьких посад в окупаційній ад¬
міністрації. З прямолінійністю гангстера Книш підсумо¬
вує: «Бо від того, хто перший найдеться на місці та
візьме ініціативу в свої руки,— залежати буде дуже
багато».
Ось воно, політичне кредо оунівської кліки! Гнатися
один поперед одного, оплювати один одного, битися
між собою, аби тільки довести своєму господареві —
фашистові право «на більш прихильне ставлення».
Змагаючись з бандерівцями, А. Мельник і собі ство¬
рив три похідні групи під загальним керівництвом Оле¬
га Кандиби — «Ольжича». Мельниківські групи мали
передові, «чолові загони», які повинні були просуватися
на Україну разом з авангардними частинами вермахту,
а також «тилові осередки», один з яких залишався
у Кракові, а другий — після загарбання гітлерівцями
Галичини — мав осісти у Львові. Для створення спри¬
ятливих умов переходу кордону вслід за фашистськими
військами, за домовленістю з абвером, у генерал-губер¬
наторстві (в місті Бельську на Шльонську та біля
м. Ченстохова) мельниківцями було створено дві «пере-
правочні станції».
Про те, які надії покладали гітлерівська розвідка
і керівництво ОУН на похідні групи, найкраще свід¬
8*
195
чить той факт, що вони були укомплектовані досвідче¬
ними оунівськими кадрами, агентурою гестапо й абверу.
Підготовка груп велася в суворій конспірації, неве¬
ликими підрозділами, учасники знали один одного лише
за псевдонімами.
Готуючи похідні групи, оунівці сподівалися після
одержання керівних адміністративних та поліційних по¬
сад на загарбаній німцями території України дістати
від своїх хазяїв статус «партнерів» або «союзників»
гітлерівських окупантів. Цю свою надію бандерівці
проголосили у так званих «Політичних вказівках»
проводу ОУН, прийнятих перед самою війною. Вони
писали:
«1. Якщо фронт боротьби третіх держав (оунівці
мали на увазі Німеччину.— К. Д.) з Москвою буде пере¬
суватися через українські землі, тоді військова окупа- *
ція України побідними чужими військами (йдеться про
німецькі війська.— /0 Д.) неминуча. Про те рішає від¬
ношення реальних мілітарних сил (Висновок про «від¬
ношення реальних мілітарних сил», тобто співвідношення
бойових сил РСЧА і гітлерівської армії, ОУН зробила
на підставі шпигунської роботи в радянському тилу
за завданням гітлерівської розвідки. В ході війни ці
«прогнози» повністю провалилися.— /С. Д.) і сама при¬
рода війни.
2. Наше завдання в цій ситуації: ...власною ініціа¬
тивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника
війни та співтворця нового ладу (тобто роль гітлерів¬
ських колабораціоністів. На більше націоналісти не
претендували навіть у «Політичних -постановах», які вва¬
жалися «витвором думки» найвищого органу організа¬
ції. (Підкреслено нами.— К. Д.)*
3. Для того держави, які ведуть боротьбу з Моск¬
вою, трактуємо як природних союзників, ...створюємо
реальну підставу, щоб стати партнером і на підставі тих
реальних фактів унормувати відношення між Україною
і тими державами, як поміж союзниками».
Однак, виголошуючи плани використання похідних
груп та «спільної з німецькими союзниками розбудови
державницького життя на Україні», оунівські верховоди
не зважили на основне — як поставиться до їх зрадни¬
цької ролі український народ.
А народ України, величний і могутній, у лиху годину
воєнної розрухи і окупації не робив різниці між фа¬
196
шистськими нападниками та їх оунівськими лакеями. »
Українські робітники і селяни, інтелігенція і молодь
рішуче відкинули намагання націоналістичних прово¬
каторів знайти хоч будь-яку підтримку в окупованих
містах і селах Радянської України.
Важливо відзначити, що, за визнанням самих на¬
ціоналістів, у східних областях УРСР на початок війни
не було антирадянського націоналістичного підпілля.
Про це, зокрема, пише один з оунівських ватажків
Мирослав Прокіп: «В 1941 році не існувало будь-яких
українських організаційних сил у давнішній УРСР».
Як показали подальші події, оунівцям так і не вдалось
створити націоналістичні організації в східних областях
України навіть за допомогою гітлерівського поліційно-
го апарату, залякувань і вбивств.
Лука Павлишин, що був призначений заступником
командира північної похідної групи, пише, що, не¬
зважаючи на величезні зусилля націоналістів, створити
організаційну мережу ОУН у східних областях УРСР
не вдалося: «Як не розпиналися вони (учасники похід¬
них груп.— К. Д.)> вихваляючи націоналізм, мережу не
було навіть з кого розпочати. Люди не розуміли, чого
націоналісти хочуть від них, бо, крім Радянської влади,
все інше їм було чуже і вороже... Неприязнь місцевого
населення до націоналістів була однією з причин за¬
гибелі трьох похідних груп ОУН» 1.
Організуючи похідні групи, націоналісти запевняли
своїх хазяїв, що вони «швидко опанують територію»,
знайдуть спільну мову з населенням, зокрема з молод¬
дю. Але фашисти швидко переконалися, що це черговий
блеф їхньої агентури. У доповіді «Про становище мо¬
лоді на Україні» начальник поліції безпеки окупованих
областей України констатував, що профашистська про¬
паганда націоналістів не дає жаданого впливу на мо¬
лодь. «Українська молодь,— з жалем писав ставленик
Гіммлера,— у своїй поведінці зберегла традиції, набуті
в період радянської влади. Молодь потребує радикаль¬
ного перевиховання» 2.
Навіть такий завзятий ворог нашого ладу, як банде¬
рівський ідеолог Петро Мірчук, змушений визнати, що
похідні групи не були здатні навернути радянських
людей у «націоналістичну віру». Згадуючи, як деякі
1 Ті, що канули в пітьму. 36. Львів, «Каменяр», с. 246.
2 ЦДАЖР УРСР, фонд 4328, опис 1, справа 9, с. 66.
197
оунівці з мізерним «інтелектуальним багажем та та¬
кою ж політосвітою пішли навертати Схід», Мірчук
пише:
«Побували на Київщині, побували на Донбасі і в
Одесі. Збирали тамошніх українців, рецитували (декла¬
мували.— К. Д.) їм захоплено «Декалог», проголошу¬
вали маєстатично клич «Україна для українців» і —
ждали чуда: вони були впевнені, що після цього всі
присутні негайно зголосяться в члени ОУН. Але —
чуда не ставалось. Присутні починали їх питатись про
різні політичні, соціальні чи економічні проблеми й, не
одержавши ніякої відповіді,— відходили. Місія кінчи¬
лась невдачею». План абверу і оунівських «зверхників»
про використання похідних груп в інтересах фашист¬
ського окупанта зазнав провалу.
ТРИЗУБ НА ЗЕЛЕНОМУ БЕРЕТІ
В останні роки реакційні імперіалістичні сили не
раз вдавалися до збройних нападів'на волелюбні на¬
роди. Проведення політики авантюр у поєднанні з на¬
громадженням Запасів зброї масового знищення робить
імперіалізм наших днів постійною загрозою миру, несе
небезпеку для життя мільйонів людей, для існування
цілих народів.
Для придушення патріотичного і національного виз¬
вольного руху імперіалістична вояччина використовує
збройні сили, широко розгалужену шпигунсько-дивер¬
сійну службу і, зокрема, вишколені в антикомуністич¬
ному дусі американські війська спеціального призна¬
чення (ВСП).
Сторінки реакційних газет і журналів ще донедавна
були заповнені статтями про «сміливі операції» та
«перспективне майбутнє» цих військ, або, як їх нази¬
вають, «зелених беретів». Преса і радіо, телебачення
і кіно рекламували ВСП як «модерні й виключно сучас¬
ні» десантні частини з вишколених для підривної ро¬
боти у «ворожому тилу» суперменів (надлюдей), що
володіють найдосконалішими засобами вбивства — від
задушення або отруєння своєї .жертви до використання
портативних атомних мін і ракет.
Комплектування ВСП ведеться шляхом індивідуаль¬
ного вербування добровольців з надійних, з погляду
198
ЦРУ і ФБР, молодих американців, а також осіб, що
втекли з країн соціалістичного табору, дітей реакційно
настроєних емігрантів, любителів різних авантюр і про¬
вокацій.
«У війні з комунізмом,— цинічно писав американ¬
ський генерал Уільям Джексон,— нам потрібна не прав¬
да, а підривна діяльність. У цій війні нам потрібні всі
головорізи й гангстери, яких ми зможемо одержати
тим чи іншим засобом».
Навчання «зелених» проводиться в різних кліматич¬
них умовах у багатьох країнах світу: ,в Південному
В’єтнамі, у ФРН, у Панамі і США. Протягом багатьох
років воно було розраховане на розвиток грубої фізич¬
ної сили, патологічного антикомунізму. Як писала газе¬
та «Уніта», найманців вишколювали, як у будь-який час
дня і року, на будь-якій території використовувати різні
види зброї, вбивати голими руками і не мати інших по¬
чуттів, крім необхідних для вбивства комуніста».
За повідомленнями американської преси, солдати
ВСП знають 32 способи вбивства людини без зброї.
Під час навчання «зеленим беретам» прищеплювалося
байдуже ставлення до страждань своєї жертви. їх при¬
вчали переносити вигляд крові і бруд, особисті терпіння
і чужий біль; спокійно дивитися, як нівечать людей,
принижують їх людську гідність.
Велике місце у підготовці «зелених» займала си¬
стематична ідеологічна обробка, прищеплювання анти¬
комуністичних поглядів, презирливого ставлення до «не¬
повноцінних народів». Особлива увага приділялась ви¬
вченню іноземних мов, життя і звичаїв народів, щодо
яких Пентагон планував підривні акції з участю військ
спеціального призначення.
Вишколені і натреновані, готові на будь-які аван¬
тюри, частини «зелених беретів» брали активну участь
в «особливих операціях» у Лаосі і Камбоджі, Кореї
і Панамі, Гватемалі і на Кубі, в Домініканській Рес¬
публіці і Болівії. У Санто-Домінго вони рятували на¬
скрізь прогнилу антинародну диктатуру; у Болівії керу¬
вали найманцями, що по-звірячому вбили відважного
Ернесто Че Гевару; у Панамі жорстоко розправилися
з прогресивною молоддю, яка вимагала припинення
американської окупації. Заколоти, державні перевороти,
підлі вбивства з-за рогу супроводжували кривавий шлях
найманців імперіалізму.
199
Але найжахливіші злочини та нелюдські муки при¬
несли вбивці з ВСП на пошматовану окупантами і зрад¬
никами землю багатостраждального В’єтнаму. Діючи за
вказівками Пентагону й ЦРУ, «зелені берети», як визна¬
вав журнал «Ньюсуїк», були «втягнені у найбрудніші
сторони війни». Жорстокі вбивства невинних жертв, зни¬
щення багатьох населених пунктів нагадують про тра¬
гедію чеського Лідіце і французького Орадура, біло¬
руської Хатині, російської Красухи та українського
села Кортеліси на Волині. Підпалення джунглів, отру¬
єння рік і озер, масові катування невинних людей, про¬
вокації шляхом використання форми бійців-патріотів —
ось далеко не повний перелік брудних справ ВСП
у В’єтнамі. Разом із солдатами ВСП у жорстоких ак¬
ціях проти жінок і дітей В’єтнаму брав участь капелан
173-ї десантної бригади майор Джеймс М. Хатчинс.
Проповідуючи необхідність кривавої війни проти в’єт¬
намського народу, одягнений у американську військову
форму, капелан проголошував: «Південному В’єтнамові
загрожує комунізм, а комунізм за самою своєю приро¬
дою безбожний». На запитання деяких солдатів, як пого¬
дити шосту заповідь — «не вбий» — з війною і наказами
командирів, душпастир «зелених беретів» звільняє свою
паству від зайвої делікатності. «Бог,— каже Хатчинс,—
для того і вигадав війну, щоб люди ближче підійшли
до нього».
Вдома ж, у Штатах, навколо «зелених» створювався
ореол слави і героїзму. Сотні яскравих брошур ви¬
хваляли їх «сміливість», тисячі легковажних дівиць
писали «беретам» про бажання «ближче познайомитися
з героєм», десятки і сотні тисяч друкованих військо¬
вим відомством листівок закликали вступати до лав
«мужніх і відважних». На замовлення імперіалістичної
реакції війну у В’єтнамі вихваляли різного роду безбат-
ченки-емігранти з числа колишніх білогвардійців, угор¬
ських і чехословацьких контрреволюціонерів, сіоніст¬
ських посіпак імперіалізму. Не залишились осторонь
і українські буржуазні націоналісти. У своїх газетах
і журналах, що видаються в США, вони на весь голос
рекламували «бойові звитяги» імперіалістичної вояччи¬
ни і в першу чергу, звичайно, солдатів і офіцерів — ді¬
тей «діячів» націоналістичного руху.
Послідовники бандерівських різунів, що знайшли
притулок під крильцем нового хлібодавця, всіляко
200
підтримували імперіалістичну політику в країнах Індо¬
китаю, закликали до дальших воєнних авантюр проти
соціалістичних країн. Виступами з такими закликами
були заповнені брудні націоналістичні газети. Ось один
з них від 9 січня 1969 року: «Американці, крім воєнної
та економічної допомоги, принесли у В’єтнам ряд полі¬
тичних і соціальних ідей. Але американці ще повністю
не усвідомлюють, що для них в’єтнамська війна — це
не локальна війна, а у своєму глибокому принципові
війна проти світового комунізму».
Націоналістичних зрадників виводили з рівноваги ви¬
ступи проти в’єтнамської авантюри, навіть коли вони
лунали... з трибуни американського конгресу. «Згадки
сенатора У. Роджерса про додаткову допомогу (!?) Пів¬
денному В’єтнаму і Лаосові, — обурювалися оунівські
писаки,— дали зразу ж притоку деякій американській
ліберальній пресі і сенаторам-«голубам» зчинити крик
«про поширення війни»... Факт таких виступів — паци¬
фістська і ізоляціоністська концепція... Ці заходи є во¬
дою на млин Москви і Ханою».
За старою оунівською практикою, набутою в «Нах-
тігалі» та есесівських частинах, треба було б усіх оцих
«голубів» на шнурок та на вербу! Але ж часи не ті, та
й нові господарі поки що не дозволяли... І тому оунів-
ська команда обмежувалась вихвалянням «визвольних
змагань» у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, залякуванням
деяких довірливих емігрантів міфічною комуністичною
агресією.
Особливо старався відомий зброєносець Пентагону,
лідер УККА 1 Лев Добрянський. У ролі голови комітету
так званого «тижня поневолених народів» Добрянський,
за повідомленням прогресивної американської газети
«Українські вісті», намагався «репрезентувати свободу,
демократію, прогрес та інші святі для людства ідеали».
З цією начебто метою останнім часом Добрянський уча¬
стив до Сайгону. Цікаво ж, які саме «людські ідеали
та чесноти» захищає Л. Добрянський у лігві імперіаліс¬
тичних маріонеток? Виявляється, пана Добрянського
запрошено в Сайгон... для «головування на семінарі
з питань ведення партизанської війни»2.
1 УККА — Український конгресовий комітет Америки — контррево¬
люційне угрупування націоналістів у США, контролюється аме¬
риканською розвідкою.
2 «Українські вісті», 1971, 4 березня.
201
Націоналістичні безбатченки використовували будь-
яку нагоду, щоб підкреслити «єдність своїх інтересів»
з продажною клікою Тхієу і Кі. У жовтні 1970 року,
під час перебування Кі в Лондоні, його відвідало кілька
націоналістичних верховод, які, за повідомленням на¬
ціоналістичної преси, «відбули бесіду з паном заступ¬
ником президента Вільного В’єтнаму та маршалом
авіації» Нгуєн Као Кі. «У ході дружньої розмови,—
підкреслюють оунівці,— заторкано ряд питань антикому¬
ністичної боротьби. На пам’ятку зустрічі зроблено
спільну знимку».
Для вбивць із «зелених беретів» та інших військо¬
вих частин, які, за визначенням бандерівської преси,
«там, далеко від нас, у В’єтнамі, б’ються з найбільшим
ворогом людства — комунізмом», різні націоналістичні
угрупування організовували посилки («пачки»), в які
разом з продуктами вкладали жовто-блакитні стрічки
та розмальовані тризуби.
Як писала у вересні 1970 року «Свобода», до націо¬
налістичного осередку в Чікаго звернувся один з «вояк»
із В’єтнаму та «попросив, щоб йому вислали українсь¬
кий національний прапор, щоб разом з американським
прапором повівав над окопами, кажучи, що нащадки
славних козаків... ^ борються в лавах американської
армії». Відповідаючи на це прохання, якась «пані
Косарчин з Чікаго разом із своїми донями» вишила
націоналістичний прапор і відіслала його до В’єтнаму.
Бандерівські угрупування в США влаштовували бучні
зустрічі «героям в’єтнамської • війни», яким пощастило
живими повернути додому.
«З В’єтнаму,— читаємо в націоналістичній газетці,—
щасливо повернувся Богдан Копистянський, американ¬
ський офіцер, що у непроглядних джунглях ставив чоло
комунізмові». Далі автор розписує «мужні вчинки»
Копистянського, який «протягом всієї в’єтнамської кам¬
панії» проніс з собою «жовто-блакитний прапор, черпаю¬
чи з нього наснагу до боротьби з ворогом». На доказ
спорідненості вже підтоптаних націоналістичних янича¬
рів з новітніми імперіалістичними вояками Копистян¬
ський під оплески присутніх колабораціоністів і їх на¬
щадків передав привезену з В’єтнаму «реліквію» своїм
зворушеним однодумцям-запроданцям.
Намагаючись довести свою відданість імперіалістич¬
ним господарям, націоналістичні недобитки брали
202
участь у мілітаристському шабаші, на всі лади вихва¬
ляли агресора, надсилали на фронт насичені патологіч¬
ним антикомунізмом листи, привітання, «різдвяні та
великодні побажання перемоги».
Небезпечною діяльністю проти миру й волелюбних
народів займалися «зелені берети» і у Європі. Прово¬
кації в Західному Берліні, участь у контрреволюційному
путчі в Угорщині, авантюри на кордонах НДР, таємна
допомога чехословацьким контрреволюціонерам, підго¬
товка «підривних операцій» на випадок «ускладнення
становища» — ось лише основні «європейські акції»
ВСП за останні роки.
У місті Бад-Тельці, за сорок кілометрів від Мюн¬
хена, розташувався один з найбільш законспірованих
підрозділів ВСП — десята група, що готувалась до під¬
ривної роботи в тилу Радянського Союзу й інших соціа¬
лістичних країн «на відстань від 200 до 2000 миль у гли-
бийу». До складу групи поруч з американською вояч¬
чиною, ще донедавна входили «польські», «угорські»,
«чеські», «російські», «українські» та інші підрозділи *.
Характеризуючи ці частини, американський журнал
«Армі дайджест» у лютому 1970 року писав: «У 10-й
групі військ спеціального призначення було багато сол¬
датів з людей, які втекли від комуністів із Східної
Європи. Знання ними мови і місцевості у своїх країнах
мало для нас величезну цінність».
Таким чином, якщо відкинути звичайне в таких ви¬
падках пропагандистське лушпиння, головною цінністю
диверсантів — вихідців із СРСР для імперіалістичної
вояччини та шпигунських служб є можливість їх ви¬
користання в підривних акціях проти своєї батьківщини.
Хто ж вони, «зелені берети»? Чи дійсно «нові й су¬
часні» ці патентовані авантюристи і вбивці? І тут на
згадку спадають слова одного з покровителів «зелених
беретів» президента Джона Кеннеді на церемонії ви¬
пуску офіцерів військової академії у Вест-Пойнті 6 лип¬
ня 1962 року:
«Вам, можливо, доведеться командувати нашими
спеціальними силами — силами, які надто незвичайні
і зростають зараз кількісно і значення яких збільшу¬
ється. Це новий вид війни, який має нову інтенсивність
і давнє коріння. Це війна партизанів, підривних еле¬
1 Ж. «США», 1970, № 4, с. 106.
203
ментів, повстанців і вбивць, війна із засідки, а не на
полі бою, війна шляхом проникнення, а не нападу,
в якій перемоги одержуються шляхом виснаження і ви¬
мотування сил противника»
«Давнє коріння...» А якщо так, то чи випадково,
що саме в тих німецьких касарнях у баварських Альпах
біля міста Бад-Тельце, де понад тридцять років тому
готувалися до нападу на Радянський Союз банди про¬
клятих народами есесівських горлорізів і катів з «Нах¬
тігалю», сьогодні «навчаються» «зелені берети»? І так,
як тоді, стріляють вони по мішенях радянських солдатів,
стрибають з парашутами, можливо, на тих самих ста¬
рих макетах вчаться підривати наші мости й тунелі...
І коли сьогодні читаєш реакційну пресу імперіаліс¬
тичних держав або газети чи журнали їхніх маріо¬
неток з емігрантського смітника, які, незважаючи на
значне покращення міжнародних відносин, закликають
до нових авантюр проти волелюбних народів, мимоволі
згадується фашистська тактика відвертого розбою, ство¬
рення шпигунсько-диверсійних підрозділів із різних
зрадників у складі гітлерівської армії напередодні
Великої Вітчизняної війни.
У 1939 році, за особистою вказівкою Гітлера, керів¬
ник абверу адмірал Канаріс створює шпигунсько-дивер¬
сійний підрозділ — «800-й батальйон особливого призна¬
чення», пізніше зведений в окремий полк «Бранденбург».
Частина формувалась з відданих фашизмові есесівців,
офіцерів і унтер-офіцерів вермахту та СС, які воювали
на боці франкістських контрреволюціонерів; офіційних
працівників абверу і гестапо, що добре володіли росій¬
ською, польською, українською, французькою, англій¬
ською мовами. До складу частин залучилися німці —
члени нацистської партії, що довгі роки проживали
у Польщі, Прибалтиці, на Україні. Було створено особ¬
ливі підрозділи з російських білогвардійців, бельгійців,
фламандців, ельзасців, оунівських зрадників. Сюди
прийшли перевірені на «мокрих справах» нацисти, до¬
свідчені агенти абверу, авантюристи, шукачі «гострих
відчуттів», гвалтівники і вбивці майже з усіх країн
Європи.
За особливою програмою, диверсанти з 800-го пол¬
ку в Баварії, Бранденбурзі і Австрії готувалися до
1 «Известия», 1962, 7 июля.
204
раптових нападів на тилові частини, радіостанції, заліз¬
ничні вузли, мости і тунелі, вивчали зброю і порядок
служби в арміях країн — майбутніх жертв агресії Гіт-
лера. Для участі у прикордонних провокаціях та шпи¬
гунсько-десантних операціях абверівські бандити
заздалегідь одержували радянську та інші військові
уніформи.
Безпосереднє керівництво диверсійним підрозділом
Канаріс передав до рук абсолютно відданих Гітлерові
кадрових розвідників — полковника Лахузена, штурм-
баннфюрера Скорцені, майора Радке, капітана Новака,
обер-лейтенанта «професора» Оберлендера, капітана
«професора» фон Хіппеля та інших. Брудними прово¬
каціями, що давали біснуватому фюрерові «привід» до
нападу, кривавими акціями підступу і терору здобув
собі лиху славу «особливий полк» у Польщі і Бельгії,
Голландії і Норвегії, Франції та Данії. І саме до цієї
частини адмірал Канаріс вирішує залучити оунівських
найманців.
Як бачимо, методи підривної шпигунсько-диверсій¬
ної діяльності, засоби використання різного роду зрад¬
ників і найманців імперіалістичною вояччиною та
фашистською розвідкою майже не різняться між
собою.
Найбільш реакційні кола Заходу, імперіалістична
вояччина, підспівувачі чорної реакції з числа різного
роду зрадників і відщепенців, намагаючись стримати
переможний поступ трудящих до соціального прогресу,
миру, не склали зброї, всіляко протидіють процесові
розрядки міжнародного напруження, хотіли б повер¬
нути світ до засудженої народами «холодної війни».
Але даремно!
АВАНТЮРИСТ З МЮНХЕНСЬКОГО ПІДВОРІТТЯ
Завзятим проповідником нової війни проти Радян¬
ського Союзу і соціалістичних країн є струхнявілий,
добре-таки підтоптаний франт, у новому фраку, з кра¬
ваткою «метеликом», у модерних, лише з магазину,
штиблетах, що мешкає у величезному, залитому неоно¬
вими рекламами місті Мюнхені та називає себе не
інакше як «прем’єром Української самостійної соборної
держави».
205
Йдеться про скандально відомого гітлерівського ко¬
лабораціоніста, агента фашистського абверу, італій¬
ської ОВРИ та ще з півдюжини інших розвідувальних
служб, «особистого друга» колишнього міністра аденау-
•ерського уряду і колишнього керівника батальйону
«Нахтігаль» Теодора Оберлендера — ватажка буржу¬
азно-націоналістичної ОУН Ярослава Отецька (він же
Василь Данків, «Басмач», «Белендіс» тощо).
Сьогоднішні господарі Отецька (якого, до речі,
у вузькому колі друзів, за давньою звичкою, величають
«міні-фюрером») відчувають швидку деградацію сприт¬
ного колись агента. Дається взнаки старість, неміч,
втрата зловісної вовчої хватки. Та й емігрантська спіль¬
нота давно вже всерйоз не сприймає ні Отецька, ні
його оточення з підстаркуватих поліцаїв, шуцманів, на¬
цистських бургомістрів і декількох особисто відданих
Стецькові провокаторів і авантюристів.
Минулася котові масниця. Сумні часи настають для
злочинної оунівської зграї... Не вистачає вже фунтів
і доларів на фешенебельні ресторани та густо нафар¬
бованих готельних «красунь», на безтурботне життя,
до якого так звикли бандерівські верховоди. Все рідше
звертаються до скомпрометованих на службі фашиз¬
мові, але й далі готових на будь-яку брудну роботу
жовто-блакитних гангстерів, «солідні замовники» з уря¬
дових інституцій капіталістичних держав, все меншими
стають «дотації» та «гонорари» від чисельних колись
опікунів з різних монополій і фондів.
У народі кажуть: як настане напасть, то спати не
дасть. І от у цей скрутний час згадав «міні-фюрер».
про розкидану по всьому світу українську «громаду»
та почав видавати «звернення» й «комунікати» про
організацію «негайних», «позатермінових» збірок на
«визвольну справу»...
Яких тільки поборів з трудяги-емігранта не вига¬
дують Стецько та його «права рука» — фінансовий ре¬
ферент Васькович! Тут і збір у «фонд АБН» (горе¬
звісний «антибільшовицький блок народів», що роз¬
містився у Мюнхені в одному будинку з проводом ОУН
на Цеппелінштрассе 67 і в якому головує все той же
Стецько), і «пожертви» на головну стецькову' рептильку
«Шлях перемоги», на «особливий (?) визвольний фонд
ОУН» тощо. Емігрантські ботокуди, посилаючись на ві¬
рогідні джерела, нишком передають один одному, що до
206
«справи організації нових фондів» і, особливо, до їх
привласнення має відношення дружина Я- Стецька —
Слава, добре відома в зарубіжних оунівських колах
під капосним псевдом «Муха».
У кожному виступі «екс-прем’єр» надоїдливо про¬
голошує: «Здавайте на визвольний фонд!», «Підтримуй¬
те свою газету!», «Не шкодуйте грошей на спільну спра¬
ву!»... Такі ж заклики з номера в номер друкуються
в буржуазно-націоналістичних газетах і журналах.
За наказом Стецька жовто-блакитна преса друкує
прізвища визначних «жертводавців», закликає брати
приклад з «найбільш свідомих». Не від доброго життя
рупор «міні-фюрера» «Шлях перемоги» 15 липня
1973 року оголосив, наприклад, подяку кільком емі¬
грантам, учасникам збору в так званий «пресовий фонд»,
які внесли до Стецькової каси аж... по одному долару.
В цьому ж номері газета дякує учасникам «пожертв»
у «фонд АБН» в Англії та «відзначає» кількох «солід¬
них жертводавців», що внесли «на визвольну справу»
по 25 і навіть по 10 пенсів. (Правда, окремі емігранти,
звичайно, під тиском націоналістичних гангстерів, зму¬
шені вносити у стецькові «фонди» й значно більші су¬
ми). В кінці поіменного списку осіб, що віддали запра¬
цьований гріш злочинній стецьковій кліці, читаємо ла¬
гідненьку, майже ангельську «подяку»: «Всім збирачам
і жертводавцям щиро дякує фінансова референтура»...
Обложений послідовниками Стецька так званий КУК
(«Комітет українців Канади») з метою заохочення ка¬
надських українців до «зложення внесків» у черговий
націоналістичний фонд урочисто проголосив 28 травня
1973 року, що найбільш «заслужені жертводавці», які
внесуть понад 10 доларів, одержать «від централі
КУК»... «особливу посвідку».
«Збори» і «пожертви» серед трудящих емігрантів
проходять в обстановці відвертого примусу, морального
терору. Оунівські «збирачі», в ролі яких здебільше
виступають буржуазно-націоналістичні бонзи, колишні
есесівці, безсоромно спекулюють словами «воля», «бать¬
ківщина», белькочуть про необхідність «матерільно під¬
тримувати визвольну справу». На людей, які відмов¬
ляються здавати гроші, зводять всілякі наклепи, їм
погрожують фізичною розправою, залякують «ізоля¬
цією» від емігрантської спільноти. Чималу допомогу
націоналістичним «збирачам» надає уніатське та авто¬
207
кефальне духовенство, яке слідом за своїми владиками,
колишніми посібниками фашистських окупантів карди¬
налом И. Сліпим і митрополитом С. Скрипником діяль¬
но підтримує горезвісного міні-фюрера..
І де тільки не вимагають, виманюють, жебрають
гроші стецькові «збирачі»! На різних «імпрезах» і кон¬
цертах, у церковних храмах і навіть... на похоронах.
8 липня 1973 року «Шлях перемоги» опублікував
з цього приводу досить характерне повідомлення. Нещо¬
давно у Бруклині помер один із послідовників Стецька —
Михайло Шевчук. Після похорону, як звичайно, відбула¬
ся тризна. І ось з’явилися оунівські «збирачі» та про¬
вели збір у «визвольний фонд». На цей раз їм вдалося
видурити аж 25 доларів! Задоволена «суттєвим попов¬
ненням» своєї каси, фінансова референтура ОУН по¬
відомила читачів газети про оце чергове досягнення
фінансової політики Стецька-Васьковича. В кінці оцієї
«важливої інформації» редакція «Шляху перемоги»
з урочистим пафосом пише: «Жертводавцям щира по¬
дяка, а покійному нехай легкою буде американська
земля!»
Очевидно, з цього приводу треба чекати нових більш
чітких та категоричних розпоряджень «міні-фюрера»,
які остаточно унормують форми й методи збирання по¬
жертв на похоронах, а заразом і на заручинах, весіллях,
хрестинах. Був би початок...
Адже панові «екс-прем’єру», і особливо його дру¬
жині, яка настирливо, не гребуючи жодними засобами,
рекламує свого «високоповажного» чоловіка, грошей
завжди не вистачало. І тому Стецько та його надміру
експансивна жінка, що, за словами деяких членів
«Стецькового проводу», вже давно захопила «вождів-
ство» в будинку на Цеппелінштрассе, час від часу вда¬
ються до скандальних грошових афер. Звернемося до
фактів.
Через кілька років після закінчення війни Стецько
разом з оунівськими ватажками Миколою Лебедем
і Осипом Васьковичем влаштували у Мюнхені на Фю-
ріхштрассе дбайливо законспіровану друкарню фаль¬
шивих доларів, які потім пачками продавалися на чор¬
ному ринку. На цій афері «міні-фюрер» добре нагрів
руки.
В 1961 році Стецько привласнив та перевів на свій
рахунок у банку сорок тисяч доларів, що були зібрані
208
у Сполучених Штатах, Англії, ФРН та інших державах
у міфічний «визвольний фонд» і для «допомоги повоєн¬
ній еміграції».
Чималенькі суми у доларах, фунтах стерлінгів, мар¬
ках привласнили стецьки з каси АБН, яку відомий укра¬
їнський письменник Тарас Мигаль влучно назвав асамб¬
леєю блазнів націоналістичних. Перекачування валюти
з сейфу «блоку» до кишені «пана голови» Стецька вже
не раз викликало бурхливі протести з боку інших абе-
енівських ватажків, які і собі хотіли б вирвати свій
куш з «доходів» АБН, що час від часу поступають від
різних імперіалістичних «благодійників».
Зухвале привласнення грошей організації, спекуля¬
ція так званою «визвольною справою», безпардонна
меркантильність Стецька викликають огиду навіть
в найближчому оточенні «міні-фюрера». Приміром, один
з колишніх членів «стецькового «проводу» Ярослав
Бенцаль, оцінюючи сучасну діяльність «пана голови»,
говорив: «Стецько — політичний пройдисвіт. Він пара¬
зитує на нашій організації, витрачає наші гроші скільки
хоче і як хоче, не звітуючи за це ні перед ким. Поводить
себе серед нас, наче якийсь удільний князь. Оце зра¬
зок нашої еміграційної спільноти» х.
Та Стецько мабуть-таки добре розуміє, що на одних
жебрах та доларових аферах далеко не заїдеш. Ви¬
конуючи волю своїх хлібодавців, підстаркуватий «екс-
прем’єр» не сидить на місці. Мов Марко по пеклу, тов¬
четься Стецько по різних приймальнях, без перестанку
вештається по світу, бере участь у галасливих антира-
дянських збіговиськах, закликає до «походу на Схід»,
до розв’язання нової імперіалістичної агресії.
Разом із військовим злочинцем Оберлендером, на
совісті якого вбивства тисяч радянських людей у Льво¬
ві, Тернополі, Вінниці, Стецько в 1965 році на гроші
комітету «Вільна Європа» їздив до США, де з пред¬
ставниками розвідки та реакційних імперіалістичних
сил обговорювалось питання «найбільш продуктивного
використання» націоналістичних запроданців у підрив¬
ній роботі проти соціалістичних країн.
І куди тільки не носила нечиста сила миршавого
«екс-прем’єра»: то у Сайгон, до південнов’єтнамських
маріонеток, то на Тайвань з «візитом» до президента
* «Вісті з України», 1973,. 25 січня.
209
без держави Чан Кай-ші, до Ліссабона на «дружню
зустріч» з португальськими фашистами, а потім — до
Іспанії на прийом до «самого пана генерала»... Від
усіх, хто його приймає, Стецько щось канючить і же¬
брає. То «позичку», то «дотацію», а то хоч би й зви¬
чайний автомобіль. Натомість «міні-фюрер»'не скупить¬
ся на обіцянки. Кожному, хто не вижене його за поріг,
обов’язково щось пообіцяє. Звичайно, за рахунок «со¬
борної і самостійної». Кілька років тому купка турець¬
ких реакціонерів-промисловців, вислухавши «прем’єр-
жебрака», виділила для АБН у вигляді «позички» не¬
великого радіопередавача. І вдячний Стецько відразу
дає гарантію... після «визволення» України розмісти¬
ти турецьких спеціалістів на українських підприєм¬
ствах.
Виступаючи рупором найчорніших сил. реакції,
Стецько проповідує злобний антикомунізм і відвертий
расизм, лякає слухачів «привидом комунізму», провокує
до воєнних авантюр, намагається отруїти міжнародну
атмосферу.
У своїх проповідях Стецько безпардонно робить
ставку на термоядерну війну, закликає реакційні кола
імперіалістичних держав до її найскорішого розв’язан¬
ня. Розгнузданого «міні-фюрера» виводять з рівноваги
будь-які виступи за пом’якшення міжнародного кліма¬
ту, за мирне співробітництво з Радянським Союзом,
навіть тоді, коли вони лунають з трибун конгресів
і парламентів, кафедр академій та інститутів. Коли
велика група американських громадських діячів висту¬
пила з рішучим протестом проти злочинів вояччини
у В’єтнамі, Стецько накинувся на них з брудною лай¬
кою за те, що вони, бачите, сміють протестувати...
«проти війни у В’єтнамі, засуджують власну армію,
отих своїх братів-вояків, що захищають свободу».
Гітлерівський лакей закликав ворогів миру й прогресу
брати приклад з «мужніх грецьких генералів, які вря¬
тували Грецію...»
Незважаючи на благотворні зміни в міжнародній
політичній атмосфері, в сучасному світі ще досить ак¬
тивні сили чорної імперіалістичної реакції, які продов¬
жують вести боротьбу проти розрядки напруженості,
за повернення до «холодної війни». Саме ці реакційні
кола охоче використовують стецьків та іже з ними для
провокаційної діяльності, спрямованої на погіршення
210
відносин між Радянським Союзом та іншими держа¬
вами.
Виконуючи завдання антикомуністичних центрів та
розвідувальних служб імперіалістичних держав, Стець¬
ко та його поплічники намагаються закинути на Украї¬
ну наклепницькі націоналістичні видання, вдаються до
ворожої радіопропаганди, в складі груп іноземних ту¬
ристів засилають в нашу країну шпигунів та ідеологіч¬
них диверсантів.
В 1972 році органами Комітету Державної Безпеки
при Раді Міністрів УРСР за проведення ворожої діяль¬
ності на території нашої республіки було заарештовано,,
а потім видворено за межі Радянського Союзу підда¬
ного Бельгії Ярослава Добоша. На зустрічі з представ¬
никами громадськості та преси 2 червня 1972 року
Добош розповів, що прибув на Україну під виглядом
туриста для проведення підривної роботи проти нашої
країни за завданням очолюваних Ярославом Стецьком
так званих Закордонних частин Організації українських
націоналістів (34 ОУН). Безпосередні вказівки одер¬
жав від одного з членів Стецькового проводу, керів¬
ника молодіжної націоналістичної організації Омеляна
Коваля. Та завдяки високій пильності радянських лю¬
дей виконати свою злочинну місію Добош не зміг.
Буржуазно-націоналістичні найманці намагаються
отруювати міжнародну атмосферу де тільки можна. На¬
приклад, на останніх Олімпійських іграх у Мюнхені
в 1972 році гангстери з банди Стецька хотіли зірвати
успішні виступи радянських спортсменів, влаштовували
шабаші в районі олімпійських осель, поширювали на¬
клепницькі чутки серед спортсменів, глядачів і журна¬
лістів. На період Олімпіади мюнхенська штаб-квартира
Стецька мобілізувала для проведення ганебних анти¬
комуністичних акцій синків і дочок націоналістичних
шуцмаиів із ФРН та деяких інших країн Західної Єв¬
ропи й Америки. «Подібні якції повинні мати місце при
кожній нагоді, під час кожної міжнародної імпрези» —
провокаційно закликала в жовтні 1972 року газета
«Гомін України» 1— рупор 34 ОУН у Канаді.
Не маючи довір’я серед трудівників-емігрантів, вики¬
нуті на смітник історії, буржуазно-націоналістичні вер¬
ховоди шукають спільників серед оплачуваних міжна¬
1 «Вісті з України», 1973, 24 травня.
211
родною реакцією заповзятих послідовників «холодної
війни» із середовища «колаборантської еліти». У «дру¬
зях» «екс-прем’єра» ходять такі політичні трупи, як
колишній болгарський король Симеон, теж колишній
співпрацівник гітлерівської розвідки, ватажок усташів
Стефан Хефер, горезвісний фюрер сіоністських ультра
Меїр Кахане.
З останнім в 1971 році в Нью-Йорку зустрічалася
дружина Ярослава Стецька бридка оунівська «Муха».
Під час цієї «зворушливої» події вона за дорученням
свого чоловіка висловила Меїрові Кахане «повагу і за¬
хоплення» бандитськими вправами сіоністської мафії 1
та запропонувала посилити «спільну співпрацю (сіо¬
ністів і українських буржуазних націоналістів.— К. Д.)
у боротьбі з комунізмом».
І з ким би не спілкувалась сімейка Стецьків, які б
нові знайомства не заводила, для неї перш за все вини¬
кає старе, як світ, гендлярське запитання: «А що ми
з цього матимемо?..» Чисельні факти, вагомі, неспро¬
стовні документи підтверджують, що грошові афери,
особисте збагачення завжди були й залишаються голов¬
ним стимулом діяльності буржуазно-націоналістичних
отаманів, і зокрема їхнього «міні-фюрера».
Намагаючись зробити карколомну кар’єру в ОУН,
Стецько з молодих років відзначався авантюризмом,
жадобою до грошей і влади. Про це свідчать вислов¬
лювання про нього інших націоналістів, в тому числі
його ж таки «побратимів» з ОУН: «Справжня ціль, яка
стимулювала Стецька-Карбовича, полягала в його не-
співмірних до власних можливостей аспіраціях. Цей
незрілий тип без належного досвіду й підготовки, все
знання якого зводиться до кількадесятьох безсистемно
прочитаних книжок, а практика — до видання кількох
бюлетенів і статей гімназіального рівня, ...забажав стати
«духовним вождем» 1. Характерними рисами Я. Стецька,
як відзначають його колишні спільники, є «нещирість,
плазування, інтриганство, мегальоманія (манія велич¬
ності, одна з прикмет шизофренії.— К. Д-) й нездоровий
гін до кар’єри».
Чималенькі суми злотих текли до кишені молодо¬
го Стецька з таємних фондів польської «двуйки».
1 М и г а л ь Т. Знайде їх правда-мста, Львів, «Каменяр», 1972,
с. 44—45.
212
Гарантовану «щомісячну пенсію» у лірах одержував
у тридцятих роках агент, який значився в картотеці іта¬
лійської військової розвідки під псевдонімом «Белендіс».
Довгі роки з фінансових звітів гітлерівського абверу, де
вже платили рейхсмарками і окупаційною валютою, не
сходило псевдо «Басмач».
Саме тоді, в кінці тридцятих—на початку сорокових
років, під безпосереднім керівництвом офіцерів фашист¬
ського абверу Е. Штольце, Г. Коха, Т. Оберлендера й по¬
чалася «державницька» кар’єра Стецька.
Зараз Стецько старається будь-що відмежуватися
від шпигунської співпраці з гітлерівцями; розпатякує
про «самостійницький курс» ОУН перед війною і навіть
проголошує себе «жертвою нацизму». Та правди не при¬
ховаєш. Літом 1940 року Стецько прибув до Кракова,
де разом з Бандерою, Лебедем та іншими ватажками
ОУН виконував завдання абверу по забезпеченню гіт¬
лерівців шпигунською інформацією про СРСР. Живився
тоді Стецько з фондів гітлерівської військової розвідки.
Безпосередньо марки та окупаційні злоті одержував від
Рико Ярого. Саме у Кракові напередодні нападу гітле¬
рівців на СРСР Стецько разом з Бандерою склав жах¬
ливий «чорний список», за яким гітлерівці разом з бан¬
дерівськими вбивцями з «Нахтігалю» вчинили звірячі
розправи над великою групою львівських вчених.
Після захоплення німцями Львова Стецько разом
з групою бандерівців, що прибули до міста у німецько¬
му обозі, в присутності працівника абверу гауптмана
Г. Коха і кількох німецьких наглядачів, в будинку на
площі Ринок 10 влаштовує націоналістичне зборище,
яке «проголошує»... «самостійність» України. У першо¬
му ж документі «соборної і самостійної», оголошеному
на цьому збіговиську одягненим у німецький військовий
плащ «самим паном прем’єром», зазначалось: «Віднов¬
лена українська держава буде тісно співдіяти з націо-
нал-соціалістською Великонімеччиною, що під проводом
вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі
й "в світі...» 1
7 липня 1941 року новоспечений «прем’єр» німець¬
кою мовбю надіслав фашистському сатрапові «особисте
послання», у якому писав: «Ми шлемо вам, великому
фюрерові і передовому борцеві за світовий новий поря¬
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 5, с. 3.
213
док, як і вашій героїчній армії, наші найщиріші по¬
бажання, щоб розпочата справа (тобто розв’язана Гіт-
лером і його клікою злочинна війна проти СРСР. —
К. Д.) увінчалася остаточною перемогою».
Отаким був «пан прем’єр» «соборної та самостійної»
України! Його «державна влада», як зразу ж виявило¬
ся, сягала не далі кінчика пера, яким Стецькові дозво¬
лялось самостійно писати вірнопіддані листи до Гітлера
і Розенберга. І хоч оця карикатура на уряд через кіль¬
ка днів після «проголошення» була розігнана його ж
таки фашистськими хазяями, Стецько вірою і правдою
служив Гітлерові аж до краху третього рейху.
В останні дні фашистської Німеччини працівники
абверу на чолі з майором Фелем вивезли Стецька і йо¬
го найближчих спільників В. Стахіва та І. Гриньоха
у Баварський ліс, щоб вони, бува, не опинилися на те¬
риторії, звільненій Радянською Армією. Нацисти зро¬
били все, щоб зберегти життя своєму вірному агентові,
який, на думку керівників абверу, міг ще знадобитися
ворожим комунізмові та прогресові силам.
І тут колишні хазяї Стецька не помилились. В перші
післявоєнні роки, в умовах посилення «холодної війни»,
відчуваючи підтримку реакційних та реваншистських
сил, «міні-фюрер» знову вийшов на арену. Стецьків
гаманець почав наповнюватись американськими дола¬
рами, англійськими фунтами, західнонімецькими мар¬
ками.
Щомісячну' платню, як колись у німецькій та італій¬
ській розвідках, тепер видавали «Інтелідженс сервіс» та
деякі інші імперіалістичні розвідувальні служби.
Знайшовши нових господарів в різних антикомуні¬
стичних центрах та ,розвідувальних органах Заходу,
спритно торгуючи «національною справою», душами
й долями молодих, обдурених оунівцями емігрантів,
Стецько, за словами його ж таки колег, робив «гарний
бізнес на українській політиці».
Але часи міняються. Змінюється поступово й полі¬
тичний клімат у країнах, де знайшли притулок укра¬
їнські буржуазні націоналісти. Суттєво покращали від¬
носини Радянської країни з Федеративною Республікою
Німеччини. На політичне становище в Європі сприят¬
ливо вплинули договори СРСР з ФРН, ПНР з ФРН,
угода чотирьох держав по Західному Берліну, взаємні ві¬
зити і переговори між радянськими й західнонімецькими
214
керівниками. На міжнародній арені відбуваються
значні позитивні зрушення. Радянський Союз, братні
країни соціалістичної співдружності, прогресивні сили
в усьому світі, ставлячи за мету радикальне оздоровлен¬
ня міжнародного клімату, рішуче борються за дальшу
розрядку напруженості, за міцний мир. Принципова
зовнішня політика СРСР пройнята вірністю ленінським
•заповітам — давати відсіч силам імперіалізму, війни
і реакції, виступати єдиним фронтом з тими, хто гото¬
вий відстоювати мир між народами. Благотворні на¬
слідки цієї політики визнає сьогодні все прогресивне
людство.
Трудящі люди земної кулі пов’язують із позитивни¬
ми змінами на міжнародній арені нові надії на краще
майбутнє, гостро засуджують трубадурів «холодної вій¬
ни». Прогресивна громадськість капіталістичних країн,
трудівники-емігранти відвертаються від злочинної бур¬
жуазно-націоналістичної мафії, вимагають покласти
край провокаційній метушні оунівського «міні-фюрера»
Стецька і його продажної кліки.
Політичному трупові, що товчеться по світові з про¬
стягнутою рукою, може бути тільки одне місце — на
смітнику історії.
«НАХТІГАЛЬ» ТА ІНШІ
Наближався визначений день нападу гітлерівців на
Країну Рад. Фашистську розвідку вже не задовольняла
шпигунсько-диверсійна робота та профашистська про¬
паганда націоналістів. Абверові потрібне було гарматне
м’ясо. Одержавши відповідні вказівки Канаріса, Бан-
дера поставив завдання: в найкоротший термін разом
з представниками абверу сформувати та підготувати
легіон імені Коновальця — батальйон «Нахтігаль».
До батальйону добирали «найнадійніших» учасників
ОУН, еліту організації. О. Луцький та його помічник
Юрко Лопатинський («Калина») 1 пильно вивчали ан¬
кети кандидатів і подавали на розгляд М. Лебедеві,
1 Перебуваючи в «Нахтігалі», Ю. Лопатинський був нагороджений
Гітлером залізним хрестом, а в кінці війни з німецького літака
закинутий у тил Радянської Армії для шпигунської роботи та
встановлення більш тісної взаємодії абверу з бандами УПА.
215
який остаточно їх затверджував. Виходячи з вимог
абверу про додержання сурової конспірації, відрядже¬
ним до легіону оунівцям казали, що їх скеровують на
«курси підготовки військових спеціалістів ОУН». І ли¬
ше вузькому колу «чолових діячів» — Лебедеві, Лопа-
тинському та Луцькому — офіцер розвідки вермахту
граф Тун розповів про завдання легіону і відкрив при¬
близну дату нападу на Радянський Союз.
Відібрані до підрозділів абверу оунівці проходили
в Кракові німецьку медичну комісію, після чого направ¬
лялися до Криниці та Дуклі. Там проходив попередній
«вишкіл» майбутніх солдатів і офіцерів абверівських
загонів. Через два-три тижні «вступного вишколу» оунів¬
ці скеровувались до місць підготовки батальйонів
у м. Нойхаммер («Нахтігаль») і м. Сауберсдорф, за
50 кілометрів від Відня («Роланд») •. Там всі вони
одержували німецьку військову форму, харчування, гро¬
шове утримання за нормами гітлерівської армії. Легіо¬
нерам видавали офіційні військові посвідчення вер¬
махту.
Характерні деталі підготовки абвером горлорізів
«Нахтігалю» напередодні війни розкрив у 1953 році
згадуваний уже Карл Малий. Не змінюючи «орфогра¬
фії» Малого, наводимо витяг з його статті: «По одер¬
жанню вермахтівського уніформу почалися «гарячі» та
важкі дні військового вишколу. Частина ця одержала
назву «спеціаль-групе «Нахтігаль». Командиром її був
оберлайтнант Оберлендер, який мав ще до помочі
двох оберлайтнацтів і кількох лайтнантів та підстар-
шин. З української сторони був іменований командантом
Роман Шухевич, із ним постійно був у контакті німець¬
кий командир. Вишкіл відбувався за пляном весь день:
впоряд, бойові вправи в полі, гостре стріляння та на¬
ступ в терені і то особливо цей саме рід бойових вправ...
Часто відвідували добровольну частину провідники
ОУН. Всі старшини-німці відносились до нас дуже куль¬
турно і прихильно... Часто в неділю запрошувано укра¬
їнських старшин на прогульну до найближчого міста
Заган. Там запрошувано їх до ресторану, де під
час тостів бажано їм якнайкращих успіхів у бо¬
ротьбі».
1 Диверсійний підрозділ українських буржуазних націоналістів, на
чолі якого стояв німецький розвідник Р. Ярий.
216
Світло на участь оунівців у підготовці до нападу на
СРСР пролила справа колишнього політичного керів¬
ника батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера,
яку 1960 року розглядав Перший кримінальний Сенат
Верховного Суду Німецької Демократичної Республіки.
На підставі багатьох документів та свідчень суд
встановив, що в березні 1941 року, виконуючи затвер¬
джений Гітлером «План Барбаросса», адмірал Канаріс
доручив Оберлендерові домовитися з керівництвом го¬
ловного проводу ОУН про сформування цього баталь¬
йону в складі полку «Бранденбург-800».
Частину завербованих для другого відділу абверу
учасників ОУН відправляли до шпигунської школи
в Бранденбурзі. Німецькі інструктори викладали слуха¬
чам техніку стрільби та підривної справи, тайнопис,
підробку документів, прийоми дзю-до. З цієї школи
оунівців так само переводили в Нойхаммер, де вони про¬
ходили дальше навчання. Інші групи таємно переправ¬
ляли в Радянський Союз для проведення саботажу та
здійснення терористичних актів.
У травні 1941 року батальйон налічував уже тисячу
солдатів і складався з чотирьох рот. Вони мали німець¬
ку форму з невеликою жовто-блакитною смужкою на
погонах. Керували батальйоном Герцнер і Оберлендер,
а від ОУН — Роман Шухевич.
18 червня 1941 року «банденбуржців» з «Нахтіга¬
лю» перекинули в район м. Родимне до радянсько-
німецького кордону
«Ніколи у повідомленнях вермахту не йшла мова
про діяльність бранденбуржців»,— писала мюнхенська
«Ревю».— їх зброєю була конспірація, їх полем бою —
далекі тили за фронтом. Під чужою військовою формою
і цивільним одягом носили вони німецьку військову уні¬
форму. За кілька годин до нападу Гітлера на Росію
дві групи бранденбуржців, переодягнені в форму чер-
воноармійців, таємно перебралися через радянський
кордон, маючи завдання раптовим нападом захопити
мости...»2 Перекинутими перед самим початком війни
в радянський тил бранденбуржцями були оунівські «со¬
ловейки».
1 Кровавьіе злодеяния Оберлендера. Отчет о пресс-конференции
в Москве 5 апреля 1960 г. М., Изд-во литературьі на иностр, язи¬
ках, 1960, с. 5—7, 13—14.
2 «Ке^ие», 1959, № 38 (Мюнхен).
217
Однак вони не стали першими оунівсь^ими диверсан¬
тами в радянському, прикордонні. Незадовго до початку
війни абвер розпочав перекидання через кордон у Га¬
личину груп бандерівських бойовиків, які одержували
завдання диверсійного характеру.
Криваві справи «Нахтігалю» відомі. Батальйон пер¬
шим вдерся до Львова, де оунівці під керівництвом Обер-
лендера чинили масові вбивства цивільних людей, ста¬
рих, жінок і дітей. Після захоплення Львова верховоди
ОУН заздалегідь планували за допомогою фашистського
окупанта знищити видатних представників львівської
інтелігенції. Вони намагались залякати населення ак¬
тами кривавого терору, поставити народ на коліна пе¬
ред загарбниками та їхніми лакеями з ОУН.
Руками націоналістів було знищено велику групу
вчених, поляків за походженням, у тому числі сімдесят
відомих діячів науки, техніки та мистецтва. Серед за¬
катованих були почесний член багатьох Академій наук
світу Казимир Бартель, видатний письменник Тадеуш
Бой-Желенський, вісімдесятирічний академік Соловій,
доктор юридичних наук Роман Лонгшамо де Бер’є
з трьома синами та багато інших 1. Кривава акція про¬
водилась під наглядом Миколи Лебедя, який виступав
тоді в ролі шефа СБ головного проводу ОУН та вима¬
гав від нахтігальців «негайного проведення операції».
Списки на винищення видатних учених склали оунівські
кати Євген Врецьона та Іван Климів на підставі... до¬
воєнного телефонного довідника. До списку заносили
людей, проти прізвищ яких стояло «професор» чи інше
наукове звання. Всього до нього було включено понад
300 осіб.
А скільки сотень і тисяч жертв залишили годованці
«Нахтігалю» та «Роланда» в Білорусії, куди їх пере¬
кинули для боротьби з партизанами! Там обидва легіони
об’єднали в особливий каральний поліційний підроз¬
діл — «шуцманшафтбатальйон-201» під командуванням
Є. Побігущого — «Рена».
Під час війни і пізніше націоналісти не раз хвали¬
лися вчинками кривавого батальйону «Нахтігаль»
1 Повідомлення Надзвичайної державної комісії для встановлення і
розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників на те¬
риторії Львівської області.— У зб.: «Звірства німців на Львів¬
щині». Львів, 1945, с. 8—10.
218
(оунівці називали його «українським легіоном» або
<<легіоном імені Є. Коновальця»).
Як «високу честь», даровану Гітлером, підкреслю¬
вали, що «власне українському легіонові було призна¬
чено першим увійти, у Львів».
У 1941 році головний провід ОУН твердив:
«Теж на еміграції мала акція ОУН під проводом
Степана Бандери наскрізь активістичний характер. Не¬
залежно від труднощів, що були з тим зв’язані, удалось
організації в порозумінні з німецьким чинником поста¬
вити перші збройні частини. Одна з тих частин машеру-
валаз німецькими збройними силами до Львова і дальше
боролася на фронті, чим задокументувала, що Українці
борються рам’я об рам’я проти спільного ворога».
Після сформування «Нахтігалю» бандерівський про¬
від у травні 1941 року звернувся до своїх абверівських
протекторів з пропозицією створити у складі вермахту
ще один підрозділ з оунівських шибайголів. У листі
до Рика Ярого М. Лебедь, який користувався тоді псев¬
донімом «Ігор», писав: «Залежить нам, про що я з
п. Сотником говорив, щоб бодай так, як зараз тут (мова
йде про створення «Нахтігалю».— К. Д.), мати наш від¬
діл і при Пол. ар. (Полуднева армія — південна група
армій вермахту.— /С. Д.), що разом із армією пере¬
йшов би на пол. землі України. В цьому випадку ми
готові дати провідних людей із групи, призначеної
на полуднє, поповнивши нашими членами, що тепер на
праці в Австрії. Коли б справа ця була дещо іншою
і коли б можна було її відповідно по нашій лінії по¬
вести, прошу подзвонити, коли маю приїхати, щоб об¬
говорити справу цілосності» *.
Повідомлений Ярим адмірал Канаріс дав згоду на
створення ще одного диверсійного підрозділу з оунівців.
Другий батальйон (або легіон «Роланд») абвер сфор¬
мував з націоналістів у травні 1941 року поблизу Відня
в Сауберсдорфі. До нього увійшли в основному оунівці,
що перебували в Австрії та Чехословаччині. Командував
ним Є. Побігущий, який відзначався особливим холуй¬
ством щодо фашистських господарів. Представником
ОУН-бандерівців у цьому підрозділі був резидент фа¬
шистської розвідки Рико Ярий.
У другій половині червня батальйон «Роланд» під-
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 24, с. 1.
210
тягли до радянського кордону і включили в південну
групу армій вермахту.
«Мушу підкреслити,— писав Побігущий про коман¬
дирів «Нахтігалю» і «Роланда», офіцерів абверу,— що
вони, як Нойман, як лейтенант Оберлендер, були людь¬
ми високих військових прикмет і прекрасного харак¬
теру. Майор Шредер, пізніший командир полку в бойо¬
вих діях, та інші старшини вермахту були надзвичайно
інтелігентні, працьовиті та вирозумілі».
І це пише людина, яка добре знала вдачу людо¬
жерів типу Теодора Оберлендера і, без сумніву, осо¬
бисто відчувала зневажливе ставлення гітлерівців до
українців. Людина, яка вивчала «Майн кампф» Гітле-
ра та людиноненависницькі заклики Франка, Розенберга,
Герінга.й інших верховод рейху і не могла не розуміти
смертельної небезпеки гітлеризму для самого існування
українського народу. І все ж Побігущий до останнього
дня залишився вірним слугою нацистів.
Відразу ж після нападу гітлерівців на Польщу
він — капітан польської армії — добровільно здався
в полон і з того часу більше п’яти років служив фа¬
шистам. Після створення дивізії СС «Галичина» Побі¬
гущий командував полком. Гітлер присвоїв йому чин
штурмбаннфюрера СС та нагородив кількома фашист¬
ськими відзнаками.
По війні есесівський недобиток, оселившись в Мюн¬
хені, видав себе за «політичного емігранта» та продов¬
жував «школити» оунівські кадри. Під кличкою
«полковник Рен» керував «станцією 34 ОУН» коло
Рененсбурга (ФРН), де на кошти іноземної розвідки
оунівці готувалися для виконання шпигунсько-диверсій¬
них завдань на Україні.
До есесівської дивізії «Галичина» під команду
бригаденфюрера СС Фрайтага разом з Побігущим пере¬
йшло багато солдат і офіцерів «Нахтігалю», які в скла^
ді дивізії брали участь у боях з Радянською Армією.
Немало з нахтігальців знеславило себе у 1944—1946 ро¬
ках кривавими справами і в зловісній УПА. С. Бандера
в одній із своїх статей цинічно писав, що в складі сфор¬
мованих фашистами легіонів оунівські горлорізи на¬
були «тверду заправу і практичний воєнний досвід.
» Особливе, що вони принесли з собою,— це пізнання...
• німецьких методів поборювання партизанських відділів.
Це знання було корисне у творенні УПА».
220
Створення в складі вермахту за кілька місяців до
^нападу на СРСР військових з’єднань із числа україн¬
ських націоналістів, що готувалися гітлерівцями для
перших підступних ударів по Червоній Армії, до кінця
розкриває справжній характер відносин керівництва
ОУН з фашистськими загарбниками. Це був історичний
факт доконаної зради та підступної змови ОУН з на¬
цизмом, який ще задовго до війни відверто деклару¬
вав свої плани щодо перетворення України на німецьку
колонію.
Не в силах приховати цих фактів сьогодні і самі
націоналісти. Розкриваючи тіньовий бік фашистсько-
оунівського альянсу, викладач т. зв. Мюнхенського укра¬
їнського університету Роман Ільницький, зокрема, пише:
«Переговори відносно створення «Нахтігалю» велися
професором Гансом Кохом (працівником Абверштелле-
Краків», капітаном німецької військової розвідки.—
/0 Д.) та професором Георгом Герулісом (офіцером
абверу-2, відділу центрального апарату абверу. Функції
відділу: терор, диверсії, повстання.— К. Д.). На початку
1941 року все було вирішено. Була одержана згода
властей вермахту на створення українського легіону» 1.
Змушений визнати загальновідомі факти і Є. По¬
бігущий. В інтерв’ю газеті «ПеиізсЬеп Зоїсіаіеп 2еііи炙
на запитання — «Скільки українських батальйонів було
створено 1941 року?» Побігущий («майор П») відповів:
«Було створено два батальйони — «Нахтігаль» з місцем
формування у Нойгамері та «Роланд» — формувався
у Сауберсдорфі, поблизу Відня. Перший батальйон очо¬
лював німецький оберлейтенант д-р Оберлендер, дру¬
гий— я. Обидва батальйони були восени 1941 року пе¬
реформовані в шуцманшафтбатальйон-201. Пізніше ці
українські добровольці діяли в складі німецьких зброй¬
них сил і в українських підрозділах у складі 14 україн¬
ської дивізії Ваффен СС на чолі з генералом Фрай-
тагом».
Кошти на озброєння та утримання оунівських ви-
школів, батальйонів та легіонів, безтурботне життя ке¬
рівництва проводу давав фашистський абвер.
Сьогодні дехто з апологетів націоналізму на Заході
намагається ще доводити, що хоч ОУН, мовляв, «на
1 11 п у і 5 к у К. Беиізсіїїапсі ипсі Укгаіпе 1943 Ьіз 1945. ВегісЬі
Озіеигора Іпзіііиіз, 1959, с. 139—140.
221
якомусь етапі» й підтримувала «з тактичних мірку-^
вань» зв’язок з німцями, але це була «рівноправна спів¬
праця», «угода про тимчасовий союз». Такі тверджен¬
ня абсолютно безпідставні. Факти переконливо свідчать
про те, що між ОУН та гітлерівцями були звичайні сто¬
сунки слуг і хазяїв з цілковитим підпорядкуванням
оунівців абверу та фінансовою залежністю.
Широко відомі свідчення керівників абверу генерала
Лахузена та полковника Штольце, які безпосередньо
спрямовували дії своїх таємних агентів А. Мельника
та С. Бандери. Цікаво звернутися до менш відомих фа¬
хівців розвідки нижчого рангу, зокрема Альфонса Пау-
люса,^який працював у Кракові в 1940—1941 роках.
Він підтвердив, що відділові абверу в Кракові були під¬
порядковані пункти абверу у Варшаві, Любліні, а піз¬
ніше — у Львові. Основними завданнями були: розвідка,
підготовка й проведення диверсій та підривної пропа¬
ганди в радянському тилу, використання українських
націоналістів в інтересах Німеччини; засилання агенту¬
ри в Радянський Союз і організація заколотів; форму¬
вання військових підрозділів з оунівців.
Начальник підгрупи II підполковник Ернст цу Ещ
керн призначив Альфонса Паулюса керівником фінансо¬
вої частини підгрупи II, і той відав там касою. Через
нього та агента абверу оунівця Фабера «здійснювався
фінансовий зв’язок з мельниківцями і бандерівцями»,
які виділяли своїх агентів для виконання окремих зав¬
дань у радянському тилу. Виплачувана оунівцям сума
щомісяця становила 5000 карбованців, 10 000 злотих,
3000 пенго, 4000 крон !.
Про джерела фінансування ОУН напередодні війни
знало лише обмежене коло «чолових діячів». Одним
з них був колишній член проводу, керівник референ-
тури крайового зв’язку Мирон Матвієйко, «Бандера,
Лебедь, Стецько, Шухевич, Ленкавський запродали свої
душі, а тим самим і цілу ОУН (хотіла вона того чи
ні) гітлерівському абверу,— визнає в своїх спогадах
Матвієйко.— Всі тодішні основні «визвольні» акції, які
проводились під керівництвом Бандери, щедро фінансу¬
вали шефи гітлерівської військової розвідки... А саме:
операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманами
Шухевичем і Побігущим та під духовною опікою
1 АІІП при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 1, спр. 338, с. 243
222
Гриньоха; похід на Схід членів ОУН зі спецзавданнями
в лавах перекладачів при різних штабах гітлерівських
військових з’єднань тощо... Фашистська розвідка забез¬
печила кожного вояку батальйону «Нахтігаль», кожного
дольметчера обмундируванням, зброєю, харчами. Ще
й за кожного перепало Бандері стільки, що він міг
фінансувати і «тріумфальний» в’їзд (на гітлерівських
машинах) пана «прем’єра» Стецька до Львова, і марші
похідних груп у напрямі Золотоверхого!»
«А де ж ті кошти, які виплатили були гітлерівці Бан¬
дері за розвідувальні інформації до моменту віролом¬
ного нападу на нашу Батьківщину?!—запитує М. Мат¬
вієйко.— Лишки з них, що становили кількадесят тисяч
доларів, опинилися за порадою Рика Ярого в. швейцар¬
ському банку. Він привласнив собі ті гроші як вина¬
городу за роль, котру відіграв у першому розколі
ОУН» і.
На фоні цих фактів жалюгідно виглядають «пояс¬
нення» верховод ОУН про причини «угоди» з німцями.
Визнаючи, що створені з числа націоналістів військові
підрозділи брали участь у «фронтових діях» і «найваж¬
чих завданнях» проти «більшовицьких партизан на Біло¬
русі», оунівські недобитки ще силкуються говорити, що
вони з допомогою своїх «легіонів» хотіли проводити
якусь «самостійницьку політичну акцію», виступали як
«рівноправні союзники німецької армії».
Чи, може, під «самостійницькими акціями» ці па¬
нове розуміють одержання грошей від розвідувальних
служб рейху? Або присягу на вірність Гітлерові? Чи,
може, знущання та вбивства мирних радянських людей
у Львові, Тернополі, у Білорусії? Адже самі солдати
легіону «Роланд» визнавали, що населення окупованої
України не робило різниці між гітлерівцями та їх ла¬
кеями — оунівцями у фашистській формі.
«Зустріч з українським населенням дуже нас роз¬
чарувала. Нас прийняли з великою резервою... Більшо¬
викам вдалось уже перемінити нове покоління на. свій
лад, воно жалкує за відійшовшими більшовиками»,—
писали абверівські «солов’ї».
А можливо, під «союзними відношеннями» з німець¬
ким вермахтом мають на увазі співробітництво з коман¬
1 Матвієйко М. Чорні справи 34 ОУН. Львів, Кн.-журн. вид-во,
1962, с. 30—31.
223
диром «шуцманшафтбатальйону-201» німцем гауптма-
ном Мохою, який «забороняв хлопцям співати україн¬
ських пісень та видавав лише по три цигарки на день,
коли німецькі вояки одержують по шість»? З тим самим
гауптманом Мохою, що, як визнавали самі націоналісти,
в «українському легіоні він і ще кілька німців мали
осібну кухню». Якщо це був «союз», то вельми особ¬
ливий — союз пана й вірного лакея, працедавця й по¬
кірного наймита.
Перед самим початком війни ОУН виділила для
військових підрозділів вермахту кілька сотень перекла¬
дачів — «дольметчерів», які були включені до передових
німецьких частин і брали участь у допитах та арештах
радянських людей з місцевого, населення та військово¬
полонених.
За планами Бандери, сформовані фашистами оунів-
ські батальйони, похідні групи та «дольметчери» мали
бути «вкладом» проводу у війну нацистів з Радянською
країною, «вкладом», що мав забезпечити бандерівцям
теплі місця в адміністрації гітлерівського протекторату
на Україні, який націоналісти розраховували одержати
за свою вірну службу.
Якщо не брати до уваги кривавих розправ оунів-
ських могильників над мирним населенням захоплених
окупантами міст і сіл України, то військове значення
«Нахтігалю», «Роланда» та похідних груп безпосеред¬
ньо на фронті було незначним. Та шикування їх під
чужинським штандартом нацистів розкрило очі тися¬
чам простих людей, у тому числі й багатьом емігран¬
там, на іудину породу українських націоналістів.
Політична еквілібристика націоналістичних словоблу¬
дів про боротьбу за «суверенну Українську державу»
виявилася пустопорожнім блефом. В уніформі вермахту,
з німецькими автоматами у руках, очолювані офіцера¬
ми гестапо і абверу, оунівські «боївкарі» відкрито стали
на шлях братовбивчої війни на боці фашистського лю¬
доїда.
АНДРІЙ МЕЛЬНИК ТА ЙОГО ПУН
Націоналісти на Заході всіляко відхрещуються від
відповідальності за активну допомогу Гітлерові в підго¬
товці підступного нападу на СРСР. Щоб змити з себе
224
плями агентурних стосунків з фашистами, вдаються до
різного роду фальсифікацій. Особливо старається ПУН
(провід українських націоналістів-мельниківців). Ана¬
лізуючи політику ПУНу напередодні війни, сучасний
мельниківський «ідеолог» Ю. Пундик (у 1942—1943 ро¬
ках він співробітничав з гітлерівцями та був керівни¬
ком Кременецького окружного проводу ОУН) у виданій
в Парижі книжці, не моргнувши оком, пише: «Факт
перебування проводу українських націоналістів у Ні¬
меччині не був віддзеркаленням якихось його надій на
німецьку допомогу для України». Ю. Пундик цитує де¬
кларацію ПУНу, де говориться, що «українські націо¬
налісти відкинули виключні, монопольні впливи в
майбутній Українській Державі якоїсь чужинної по¬
туги».
Тим часом незаперечні численні факти, документи
й свідки переконливо доводять, що провід українських
націоналістів-мельниківців, торгуючи долею України, ні
в чому не відставав від бандерівців. Так само, як і про¬
від ОУН-бандерівців, ПУН значно допоміг гітлерівській
Німеччині у підготовці нападу на СРСР, надавши своїх
людей і одержувану ними шпигунську інформацію у пов¬
не розпорядження абверу і головного імперського
управління безпеки.
Намагаючись у справі прислужництва гітлерівській
кліці «йти в ногу» з своєю спритною опозицією, ПУН
послідовно виконував завдання абверівських та геста¬
півських шефів організації. Саме так; ОУН-мельниківців
служила і абверові, і гестапо.
«Вождь» ОУН був завербований в агентурну мережу
абверу під кличкою «Консул І» полковником Лахузеном
і його тодішнім заступником Штольце ще наприкінці
1938 року. Описуючи пізніше деталі вербування А. Мель¬
ника, Штольце зазначив, що воно «пройшло дуже глад¬
ко». Мельник добре орієнтувався у зв’язках Коновальця
з німецькою розвідкою, постійно і беззаперечно викону¬
вав усі його доручення, і тому, коли Лахузен і Штольце
запропонували йому продовжити співпрацю ОУН, він
охоче на це погодився. На першій же зустрічі, що від¬
булася в Берліні на конспіративній квартирі у довіре¬
ного офіцера Канаріса — Кнюсмана (квартира була на
розі Берлінштрасе і Фрідріхштрасе), Мельник ознайо¬
мив Лахузена і Штольце з планом посилення розклад¬
ницької роботи націоналістів проти Радянського Союзу
9 к. Дмнтрук
225
та вручив їм «кошторис витрат» проводу на організа¬
цію актів шпигунства і диверсій *.
А. Мельник перебував спочатку на зв’язку в полков¬
ника Штольце, а згодом, коли той виїхав з Берліна,
був переданий працівникові «Абверштелле-Берлін» ка¬
пітанові Пулюю, який використовував «вождя» як од¬
ного з резидентів абверштелле.
Німецький розвідник Зігфрід Мюллер, захоплений
у полон за кілька днів до закінчення війни, свідчив:
«Я працював у 1-му розвідувальному відділі «Аб¬
верштелле-Берлін» на посаді референта розвідки проти
СРСР. (3. Мюллер працював у цьому відділі з листо¬
пада 1940 року.— К. Д.). Разом зі мною в одному служ¬
бовому кабінеті працював капітан Пулюй, у якого Мель¬
ник був на зв’язку і давав йому розвідувальні дані про
Радянський Союз. Всі шпигунські відомості про СРСР
Мельник одержував від своїх прихильників — україн¬
ських націоналістів на території Західної України і від
резидентури в місті Новий Золь (Чехословаччина).
У справах Пулюя я бачив особисте зобов’язання Мель¬
ника про співробітництво в «Абверштелле-Берлін» з йо¬
го фотографією. Пулюй працював з Мельником під
псевдонімом «доктор Кухерт». Псевдоніма Мельника по
абверштелле я не знаю» 2.
Проте, як показують факти, однієї агентурної платні
в абвері Мельникові було замало. Одночасно «вождь»
був таємним співробітником начальника четвертого від¬
ділу головного імперського управління безпеки Шрой-
дера, від якого діставав інструкції щодо антирадянської
роботи.
«Мельника я сам часто бачив у гестапо,— ствердив
3. Мюллер,— а із слів Шройдера мені було відомо, що
він запропонував Мельнику створити в Берліні «Управ¬
ління в українських справах», діяльність якого скерову¬
валась би німецькою розвідкою. Від того самого Шрой¬
дера я знав, що гестапо намагалось шляхом створення
«Управління в українських справах» в Берліні консолі¬
дувати український націоналістичний рух і через Мель¬
ника поставити його під свій постійний контроль...
Шройдер говорив, що кадри українських націоналістів
потрібні будуть Німеччині для використання їх на
1 АІІП при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 4, спр. 388, с. 281.
2 Там же, с. 269—270.
226
Сході під загальним керівництвом головного управління
імперської безпеки Німеччини для роботи серед україн¬
ського населення» *.
Про зв’язок А. Мельника з фашистською розвідкою
вже в 1940—1941 роках «цвірінькали всі горобці у емі¬
грантських колах»,— згадує один з учасників бандерів¬
ського керівництва. Цим були стурбовані й гітлерівці.
28 квітня 1940 року Мельник проводив у Холмі на¬
раду вузького кола керівних націоналістичних кадрів
генерал-губернаторства. У доповіді він інформував ак¬
тив’організації про переговори з «німецькими колами»
щодо утворення військових підрозділів з оунівців. Як
повідомив Мельник, умовою формування цих «відділів»
німці висунули «повне і беззастережне визнання керів¬
ництвом ОУН всіх розпоряджень гітлерівських чинни¬
ків у проведенні розвідувальної, диверсійно-терористич¬
ної та розкладницької роботи в інтересах рейху».
Нарада одностайно погодилась з цими ганебними
умовами і прийняла рішення, в якому декларувала свою
«вірність Великонімеччині і особисто Гітлерові».
З нетерпінням чекаючи «зударів між вермахтом
і Червоною Армією», А. Мельник влітку 1940 року, пере¬
буваючи в своїй берлінській штаб-квартирі, видає наказ
тереновим провідникам організації «про підготовку до
створення збройної сили ОУН». «Вождь» вимагав узяти
на облік усіх придатних до військової служби оунівців і
провести з ними «попередній вишкіл». Розкриваючи в на¬
казі, хто дав дозвіл на таку підготовку, Мельник писав,
що «постачання озброєнням, боєприпасами, обмунди¬
руванням та продовольством буде проведено через го¬
ловне інтендантство німецької армії».
Як зазначає один з найближчих помічників А. Мель¬
ника петлюрівський генерал М. Капустянський, за пів¬
року до початку війни мельниківці почали готувати
свої «військові загони». Для- цього вони (зібрали кілька
десятків прихильників із числа колишніх офіцерів, які
служили в арміях Франца-Йосифа, Миколи II та Віль-
гельма І, і після «відповідних нарад» виробили «елябо-
рат» (письмове повідомлення, звіт.— /С. Д.) з висновками
щодо військового потенціалу і морально-політичного
стану Червоної Армії, який був переданий генеральному
штабові вермахту.
1 АІІП при ЦК Компартії України, фонд 57, опис 4, спр. 338, с. 268.
9*
227
Заступник Мельника, агент німецької розвідки пол¬
ковник Роман Сушко (агентурний псевдонім «Соммер»)
організував у Кракові «старшинські курси» для мель-
никівців, які в складі гітлерівської армії мали брати
участь в агресії проти СРСР. Викладачами тут були
М. Капустянський, Й. Бойдунник та кілька колишніх
офіцерів петлюрівської армії. Більшість учнів і викла¬
дачів «вишколу» в 1943 році добровільно пішли слу¬
жити фашистам у горезвісну 14-ту дивізію СС «Гали¬
чина».
Мельниківці створили також так звану «генеральну
раду комбатантів» (ветеранів), яка під контролем гітле¬
рівських загарбників зайнялась підготовкою мельників-
ських кадрів до нападу на Радянський Союз.
Мельниківський провід, починаючи від самого про¬
відника і до найнижчих організаційних клітин, був об¬
саджений гітлерівською агентурою, яка всіляко допо¬
магала німцям вести підготовку до підступного нападу
.на Радянську державу. Звернемось до фактів. Сушко —
довірений агент абверу. Він безпосередньо контролював
використання розвідувальних та організаційних можли¬
востей ОУН в інтересах фашистського рейху. Найкра¬
щої думки про Романа Сушка був адмірал Канаріс.
Керівник розвідувальної референтури ПУНу Яро¬
слав Гайвас підтримував агентурний зв’язок з штурм-
баннфюрером Крігером і мав спеціальну перепустку
гестапо, яка давала можливість роз’їжджати по всіх
країнах, окупованих гітлерівцями.
Військовий референт крайового проводу Степан Су-
лятицький — абверівська кличка «Сулла» — виходець із
села Березів Яблунівського району (Станіславщина),
був безпосередньо зв’язаний з німецькою військовою
розвідкою і використовував мельниківську організаційну
мережу для шпигунської роботи проти СРСР. З 1941 ро¬
ку Сулятицький — офіційний працівник розвідувального
органу «абверкоманда-201» при 6-й німецькій танковій
армії, що діяла на Східному фронті.
А ось представники мельниківського проводу нижчих
рангів:
Володимир Гайдюк з Луцька — діяльний агент ге¬
стапо, зробив три нелегальних переходи через кордон
на Волинь, де зібрав шпигунські відомості про військо¬
ву частину, передав німцям зразки печаток та військо¬
вих документів, за що одержав великі гроші.
228
Керівник мельниківців у Влодаві Ігор Шубський під¬
тримував зв’язок з працівником гестапо Кіллером, до¬
помагав нелегально переправляти фашистську агентуру
через кордон до Західних областей України.
Таких прикладів можна навести безліч.
Виконуючи завдання своїх фашистських господарів,
А. Мельник, як і С, Бандера, засилав у радянський тил
спеціально підготованих та озброєних учасників орга¬
нізації для шпигунської та підривної роботи. За кілька
днів до початку війни на Львівщину було закинуто од¬
ного з найближчих помічників Мельника, агента гестапо
та члена ПУНу Івана Мицика («Бориса Заревича»),
сина куркуля з села Синьовидне Верхнє на Сколівщині.
Мицик мав організувати збройні виступи оунівців
у тилу радянських військ. Перехід кордону Мициком
та шістьома охоронцями підготували офіцер гестапо за
кличкою «Короленко» і Ярослав Гайвас. «Короленко»
видав оунівцям німецькі пістолети, по кілька гранат,
радіостанцію. Догоджаючи фашистській розвідці, Мель-'
ник послав свого однодумця на вірний провал, бо пере¬
хід кордону був проведений без належної конспіратив¬
ної підготовки, паролі і явки виявились ненадійними,
і швидко всю групу мельниківських бойовиків заарешту¬
вали радянські чекісти.
За оцінкою самих мельниківців, серед членів ПУНу
панувала атмосфера взаємної гризні та недовір’я. Ко¬
жен з учасників проводу за рахунок компрометації своїх
колег старався бути «якнайближче до вождя». Мель¬
ник в усьому старався догодити своїм протекторам із
абверу та гестапо, не вирішував жодного організацій¬
ного питання, не порадившись з німцями.
Бундючний і недоступний для підлеглих, Мельник
мов цуцик крутився навколо своїх фашистських хазяїв,
боячись хоча б на тиждень виїхати з Берліна, дого¬
джаючи панові Канарісові чи Лахузену.
Так само як Бандера і Ярий, Андрій Мельник пиль¬
но приглядався до організаційної каси. Грошові справи
завжди були в центрі уваги «зверхників» ОУН. Саме
гроші залишалися «альфою і омегою» їх побуту, інтере¬
сів, прагнень. Наведемо тут лише один з численних
листів «вождя» до Омеляна Сеника («Грибівського»):
«До члена президії ПУН Грибівського... Як подав
я вже вчора телефонічно, вибрав я одну тисячу і пе¬
редав 200 в Ліді (умовна оунівська назва міста
229
Відня.— /О Д.) і 800 Романові, який одержав від¬
повідний дозвіл вивозу. Подайте мені адреси обох
банків і диспонентів наших конт в них... Передайте
мені при найближчій нагоді ключ від бляшаної скринь¬
ки нашої скарбниці. Я забрав зо собою ключ від
самої скарбниці і маю його при мені, не взяв я клю¬
ча від бляшаної скриньки. Останнім разом дістався
я до неї, відхиливши віко на стільки, що міг вибрати
це, чого потребував...
А. М е л ь н и к в. р. (власною рукою.— К. Д.).
Постій, 26 серпня 1940 року.».
Як бачимо, «вожде§і» більш за все кортіло якнай¬
швидше одержати ключі від «бляшаної скриньки», де
переховувались одержані від німецької розвідки марки.
Він так спішиться до грошей, що навіть вліз до скринь¬
ки без ключів, «відхиливши віко». Гроші, банки, конта,
скриньки, скарбниці, ключі — ось проблеми, що поруч
з виконанням завдань розвідки найбільше турбували
голову ПУНу. Та чи тільки його...
Спогади та визнання Е. Штольце, А. Паулюса,
М. Матвієйка, О. Луцького, М. Степаняка, 3. Мюллера,
О. Куца, В. Кука та багатьох інших учасників тогочасних
подій не залишають ніяких сумнівів, що керівництво
ОУН запродало гітлерівцям всю організацію разом. За
гроші, за золото оунівці були готові на все...
ПЕРЕД ПОЧАТКОМ
Одержавши від своїх хлібодавців з абверу запев¬
нення, що планований Гітлером напад на СРСР уже
не за горами, провід ОУН-бандерівців у грудні 1940 ро¬
ку приймає «Маніфест організації українських націо¬
налістів», у якому закликає оунівські кадри до «поси¬
лення боротьби з Москвою». Проголошуючи себе єдиними
представниками «революційної стратегії», бандерівці
звернулися до інших націоналістичних осередків
з пропозицією об’єднатися під висунутим ними штандар-
том «фронту української національної революції»,
керівні органи якого контролювались би бандерів¬
цями.
Відверто натякаючи на очікуваний оунівцями похід
гітлерівців проти Радянської держави, провід Бандери
230
в згаданому «маніфесті» виголошував: «Віримо і знає¬
мо, що близький вже час (підкреслення наше.— К. Д.).
коли здійсниться завітна мрія наших батьків і з крови
довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народ¬
ного гніву». На закінчення «маніфесту» керівництво
ОУН, виконуючи інструкції фашистської розвідки про
деморалізацію радянського тилу, знову закликає свої
кадри в західних областях УРСР діяльно готуватися
до «збройного повстання та нещадної боротьби з Мо¬
сквою».
Фашисти форсували підготовку до раптового нападу
на Радянський Союз. З Греції, Югославії, Франції до
східних кордонів підтягували дивізії. За відомостями
довіреної агентури абверу, в генеральному, штабі вер¬
махту на військових картах позначили місця останньої
дислокації частин Червоної Армії... День початку війни
було визначено.
Гарячково готувалися до війни й оунівці. У квітні
бандерівці з дозволу фашистських хазяїв провели в Кра¬
кові другий «великий збір українських націоналістів».
У програмному рішенні відзначалося, що головним во¬
рогом ОУН є Радянський Союз, і тому всі сили й за¬
соби організації повинні бути скеровані на боротьбу
з СРСР. Для досягнення своєї мети щодо «повалення
більшовицького режиму» оунівці вважали за потрібне
«поглибити дійові контакти з державами — противника¬
ми комунізму» (Німеччиною, Італією, Японією). Про¬
від закликав учасників організації до активних прово¬
кацій у тилу Червоної Армії та взаємодії з гітлерів¬
ським вермахтом.
Перед самою війною, в травні 1941 року, для не¬
легальних клітин організації було видано директиву,
що мала назву «Боротьба й діяльність ОУН під час
війни. Політичні вказівки». У цих «вказівках» банде¬
рівське керівництво відкрито виступає в ролі агентури
німецької військової розвідки. Проголошені в дирек¬
тиві доручення нелегальним осередкам ОУН у західних
областях України виходили з тактичних завдань гіт¬
лерівських військ, що вже готувалися до підступного
раптового удару.
«У перших днях вибуху війни,— пишеться в цьому
ганебному документі,— ОУН скріпляє пропаганду серед
війська, розкладову й позитивну, посилює творення
своїх організаційних осередків, підготовляє інтенсивні¬
,231
ше і свобідніше організовану силу до збройного ви¬
ступу, конкретно упляновує з намічуванням людей фор¬
ми і способи перебирання влади, організації збройної
сили, війська й міліції, адміністрації..., веде інтенсивніше
підривну роботу в господарці, адміністрації, транспорті,
війську.
Навіть із цього документа (що вже після війни був
значно змінений націоналістами з метою висвітлити
у вигідному плані своє «партнерство» з німцями.—
К- Д.) видно, що організаційна мережа ОУН напередо¬
дні війни була націлена на виконання завдань фашист¬
ського командування.
Проте в радянських архівах зберігається оригінал
наведеного документа, захоплений Радянською Армією
під час Великої Вітчизняної війни. Директива, яка, до
речі, була підготована особисто Бандерою і його най¬
ближчим оточенням, проголошувала:
«З приходом союзницької армії виходять навпроти
неї представники ОУН (цивільної і військової влади),
вітають їх як союзників,’а заявляють, що ОУН очисти¬
ла вже терен від більшовиків, перебрала владу в свої
руки, завела всюди лад і порядок... Військові пред¬
ставники ОУН заявляють, що вони хочуть дальше,
разом з німецькою армією воювати проти Москви».
Розуміючи, що на жодну підтримку народних мас
націоналісти розраховувати не можуть, автори «вказів¬
ки» від імені проводу ОУН вимагали на «звільнених від
більшовиків теренах» проводити жорстоку терористичну
політику. З характерною для гангстерів і авантюристів
цинічністю верхівка ОУН проголошувала, що після всту¬
пу німецько-фашистських військ на Україну «формою
державної влади повинна бути політично-мілітарна дик¬
татура ОУН» К Як і належить майбутньому «диктато¬
рові», Бандера заздалегідь наказав створювати спеці¬
альні суди, які, керуючись «власним сумлінням, будуть
безоглядно карати національних і суспільних шкід¬
ників» 2.
У розділі директиви під назвою «Загальні напрямні
політики ОУН у поодиноких ділянках життя» нака¬
зується ліквідувати людей, які будуть виступати на за¬
хист Радянської влади. В першу чергу Бандера вимагав
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 265, с. 43—44.
2 Там же, с. 46.
232
«винищувати головно інтелігенцію, не допускати її до ні¬
яких урядів і взагалі унеможливлювати продукування
інтелігенції, себто доступ до шкіл і т. д.» 1
Розкриваючи оце своє «і так далі», головний провід
наказував творити «страшну владу», сіяти пострах
і смерть. «Терор для чужинців-ворогів і своїх зрадни¬
ків,— писали могильники з ОУН,— мусить з кожного
чину і на кожному кроці пробиватися». І далі: «Кожну
спробу саботувати плани і директиви націоналістів-
зверхників... належить з місця і безоглядно ліквіду¬
вати».
На випадок захоплення влади Бандера мріяв ство¬
рити «твердий» поліційний режим. Націоналістична ка¬
тівня СБ мала одержати «змогу контролю над цілим
життям». Поруч із цією жахливою тезою в директиві
цинічно зазначалось: «Служба безпеки має виконну
силу державними засобами нищити ворожих еле¬
ментів» 2.
Наказуючи з початком війни «під примусом» мобілі¬
зувати до націоналістичних підрозділів командирів
РСЧА, «зверхники» ОУН пропонують, «як це робив бать¬
ко Махно, дати до нього солідну сторожу, а першу
спробу саботувати, карати розстрілом».
Декларуючи свою «національну політику», оунівські
«юберменші» вимагали:
— польських селян асимілювати. Проводирів нищити;
— жидів ізолювати, поусувати з урядів, тим більше
москалів і поляків... Ліквідувати за найменші про¬
вини 3.
Вішати та ліквідувати, ізолювати й нищити, роз¬
стрілювати, карати. Вбивати тільки за те, що людина
не погоджувалася з фашистською ідеологією та зрад¬
ницькою політикою ОУН. Знищувати тому, що інтелі-
гент-українець може краще, ніж малоосвічена людина,
зрозуміти антинародний характер націоналізму. Лікві¬
дувати за те, що ти росіянин, поляк, єврей.
І вони вбивали, знищували, ліквідували... Вигодова¬
них на гестапівських харчах, озброєних абверівськими
автоматами, проінструктованих гітлерівськими офіцера¬
ми безбатченків 22 червня 1941 року було спущено з фа¬
шистських ланцюгів.
1 ЦДАЖР УРСР, фонд 3833, опис 1, справа 265, с. 47.
2 Там же, с. 52.
3 Там же, с. 46—47.
233
ПІСЛЯМОВА
Під час німецько-фашистської окупації України
буржуазні націоналісти та їхні наставники-уніати ак¬
тивно допомагали загарбникам. Діставшись до посад
бургомістрів, старост, війтів, до продажної «української
поліції», живилися вони з горя та сліз народних. Пере¬
слідування комуністів та радянських активістів, звірячі
тортури й вбивства невинних людей, пограбування се¬
лянства та горезвісні «контингенти», вивезення молоді
в рабство, голодні роки окупації з тисячами жебраків
на дорогах — ось наслідки зрадницької змови гітлерів¬
ців з оунівськими найманцями. Вінцем цієї змови, її
«спільним творінням» була організація 14-ї дивізії СС
«Галичина», нацистської команди під командуванням
есесівського генерала Фрайтага, яку влітку 1944 року
під Бродами розгромили війська 1-го Українського
фронту.
Давно закінчилась страхітлива війна, загоїлись рани
після фашистського нашестя, виросло нове, горде поко¬
ління радянської молоді, яке не знає воєнного лихоліття.
І лише з книжок, кінофільмів та від батьків своїх мо¬
жуть довідатися юнаки й дівчата про людиноненавис¬
ницькі справи оскаженілої фашистської зграї та її
жовто-блакитних лакуз.
Завдяки ленінській національній політиці Комуніс¬
тичної партії в дружній, єдиній сім’ї радянських наро-
дів-братів Радянська Україна виросла в найпередовішу
в економічному і культурному відношенні державу
світу. Усе людство зачароване творчими звитягами
українського народу, назавжди звільненого від соціаль¬
ного та національного рабства: його могутньою інду¬
стрією, високорозвиненим сільським господарством,
творчим злетом наукової думки, прекрасним мистец¬
твом.
В обстановці величезного політичного і трудового
піднесення відзначив багатонаціональний радянський на¬
род 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістич¬
них Республік. Робітничий клас, колгоспне селянство,
трудова інтелігенція самовіддано працюють над здійс¬
ненням історичних рішень XXIV з’їзду КПРС.
Численні народи і народності нашої зореносної Бать¬
ківщини ось уже більше як півстоліття у єдиному мо¬
гутньому Союзі Радянських Соціалістичних Республік
234
будують нове, комуністичне суспільство. Завдяки спіль¬
ним зусиллям, спираючись на об’єднану міць Країни
Рад, величних, небачених висот досягнув народ Радян¬
ської України. Животворна економічна й національна
політика КПРС дістали яскравий вияв і у прискоре¬
ному розвитку західних областей УРСР. «До возз’єд¬
нання ці області були відсталими, їх економіка мала
аграрний характер. У промисловості переважали дрібні
підприємства, в яких застосовувалась важка ручна пра¬
ця,— говорив В. В. Щербицький на спільному урочис¬
тому засіданні ЦК Компартії України і Верховної Ради
УРСР, присвяченому 50-річчю утворення СРСР.— Тепер
трудящі західних областей, ставши невід’ємною части¬
ною радянського народу, досягли стрімких темпів еко¬
номічного, соціального і культурного розвитку. Якщо
в 1971 році порівняно з довоєнним випуск промислової
продукції в цілому по республіці збільшився у 8,9 раза,
то на Львівщині, наприклад, він зріс у 35 разів. В за¬
хідних областях виросли десятки сучасних промислових
підприємств, продукція яких добре відома не тільки
в нашій країні, але й за кордоном»
У великих досягненнях західних областей України
в розвитку економіки, науки і культури, в усіх сферах
суспільного життя, яскраво проявляються незаперечні
переваги радянського державного ладу, могутнього со¬
юзу братніх соціалістичних республік. Простими, зво¬
рушливими словами говорила про це колишня бат¬
рачка, а сьогодні двічі Герой Соціалістичної Праці,
ланкова колгоспу імені XXII з’їзду КПРС Тернопільської
області Є. О. Долинюк: «Погляди моїх земляків
у тяжкі часи гноблення до вересня 1939 року завжди
були звернуті на Схід, туди, де наші побратими під
щасливою радянською зорею, під керівництвом партії
більшовиків відстоювали, примножували завоювання
Жовтня, в єдиній дружній багатонаціональній сім’ї
будували нове життя. Ми жили і боролися, знали і ві¬
рили, що про нас пам’ятають, що прийде час, коли
радянський народ допоможе, прийме в обійми нас —
своїх єдинокровних братів.
1 Матеріали спільного урочистого засідання ЦК Компартії Украї¬
ни і Верховної Ради Української РСР, присвяченого 50-річчю
утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К-, По-
літвидав України, 1972, с. 20.
235
І цей довгожданий, незабутній час настав. Червона
Армія здійснила свою історичну визвольну місію. Як
найрідніших, хлібом-сіллю4 зустрічали ми своїх братів-
визволителів. Упав штучний кордон, що віками розділяв
Україну. Над багатостраждальним краєм замайорів чер¬
воний прапор волі».
Величні досягнення Радянської держави, дальше
зміцнення її авторитету на міжнародній арені, неухиль¬
не підвищення матеріального і культурного рівня життя
радянських людей, животворна братська дружба на¬
родів Країни Рад, звичайно, не до вподоби імперіаліс¬
тичним мракобісам. Вони використовують величезний
пропагандистський апарат, щоб перекрутити сутність
принципів пролетарського інтернаціоналізму, вихолости¬
ти його класовий зміст.
Імперіалістам у цій нікчемній справі прислуговують
різномасті зрадники, що знайшли собі притулок на за¬
двірках капіталістичних держав. Не останнє місце серед
білогвардійського, сіоністського та іншого антикомуніс¬
тичного вороння посідає й українська буржуазно-націо¬
налістична контрреволюція, що вже не один десяток
років перебуває на службі міжнародної реакції.
Влучну оцінку трубадурам нової світової війни з та¬
бору українських буржуазних націоналістів дав прогре¬
сивний український журнал «За синім океаном», який
виходив у Нью-Йорку. «Наші діаспорні «політики»,
які вчора цілували патинки гітлерівським фельдфебе¬
лям,— писав журнал в червні 1962 року,— нині мріють
про нових «спасителів», які Україну, чи радше міністер¬
ські посади їм подарують на тарілці... Яка глупота!
Адже ж сам здоровий глузд каже нам і вчить довгими
віками, що всякий новий «спаситель» і «приятель» з За¬
ходу — це тільки новий черговий поневолювач і ніякої
іншої цілі нема у.нього, а лише перетворити нас у своїх
німих рабів».
Виконуючи соціальне замовлення імперіалістичних
хазяїв, українська буржуазно-націоналістична еміграція
(провідне місце серед якої і далі посідають фашистські
квіслінги типу Я. Стецька, М. Лебедя, В. Кубійовича,
Б. Кравціва, І. Гриньоха, Є. Побігущого, Я. Гайваса)
продовжує свою чорну справу.
Підступні пося-гання викинутих на заокеанський сміт¬
ник #оунівців вимагають від радянських людей посилен¬
ня пильності, піднесення рівня ідеологічної роботи,
236
рішучого викриття класової суті та зрадницької діяль¬
ності націоналістичних верховод.
Липневий (1972) і травнений (1974) Пленуми ЦК
Компартії України звернули увагу партійних організацій
на необхідність дальшого поліпшення всієї ідеологічної
роботи, посилення інтернаціонального виховання трудя¬
щих. Усіма засобами усної і друкованої пропаганди
ще наполегливіше і послідовніше формувати в наших
кадрів, усіх трудящих науковий марксистсько-ленінський
світогляд, непохитну ідейну переконаність, безмежну
відданість справі Комуністичної партії. Глибоко розкри¬
вати всесвітньо-історичні досягнення ленінської націо¬
нальної політики КПРС, процеси розквіту і зближення
соціалістичних націй.
І український народ дає належну відсіч спадкоєм¬
цям фашистських душогубів. Послідовно й наполегливо
викриває прояви українського буржуазного націоналізму
Комуністична партія України. У працях радянських
учених, у творах наших митців і літераторів, науковців
і публіцистів дається нищівний критичний аналіз анти¬
народної націоналістичної ідеології, розкриваються най-
потаємніші сторони оунівської співпраці з ворогами
нашої Батьківщини.
Радянські люди з презирством відкидають оплачу¬
вану міжнародним імперіалізмом націоналістичну зграю
брудних політиканів.
Надії оунівських безбатченків знову дістатися на
Україну за допомогою багнетів імперіалістичної вояч¬
чини приречені на провал. І хай пам’ятають оунівські
упирі, які ще сьогодні вовтузяться по закордонах і б’ють
поклони перед імперіалістичною реакцією, слова полу¬
м’яного Юрія Мельничука:
«Не вдасться вам позамітати сліди своїх злочинів,
поховати їх у глибоких криницях, змити водою, при¬
крити землею. Усі злодіяння оунівських вовкулаків по¬
стали перед народом в своїй каїиівській підступності
і жорстокості, садистській огидності».
Затавровані ганьбою душогубства і зради націона¬
лістичні могильники не мають права на прощення чна-
роду!
ЗМІСТ
Вступ
Програма агресії та геноциду
Зловісна змова
Маніяцькі плани і реальність
У краківському лігвищі
«Державницька» практика могильників
Підготовка дипломованих...
За завданням абверу
Абверівські «радисти» на Буковині
Всупереч прагненням трудящих
Терор у Галичині й на Волині
Героїчні будні
Підготовка заколоту
Як виховувались могильники в ОУН
Засади душогубства і зради
Свастика на сутанах
Благословення Гітлерові
Хто перший?
Тризуб на зеленому береті
Авантюрист з мюнхенського підворіття
«Нахтігаль» та інші
Андрій Мельник та його ПУН
Перед початком
Післямова
З
12
16
33
44
58
76
84
95
104
116
122
130
136
152
167
180
192
198
205
215
224
230
234
Редактор Б. Васигіевич. Художник В. Пінігін. Худож¬
ній редактор Л. Прийма. Технічний редактор 3. Стецьків.
Коректори Л. Толочно, Р. Фукс
Дмитрук Клим . Евгеньевич. НЕ ИМЕЮЩИЕ РОДИНЬІ
(На украинском* язьіке)
Здано до складання 11. VII. 1974 р. Підписано до друку
16.Х. 1974 р. Формат 84Х108Уз2. Папер. арк. 3,875.
Друк. арк. фіз. 7,5+0,25=7,75. Друк. арк. прив. 13,02.
Авт. арк. 13,4. Вид. арк. 14,09. БГ 00570. Зам. 869.
Тираж 100 000. Ціна 55 коп. Папір друкарський № 3.
Видавництво «Каменяр», Львів, Підвальна, 3.
Книжкова фабрика «Атлас» республіканського вироб¬
ничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву
УРСР. Львів, Зелена, 20.
НЕЗАБАРОМ У ВИДАВНИЦТВІ «КАМЕНЯР»
ВИЙДУТЬ ТАКІ КНИГИ:
Колектив авторів. ПОСТ ІМЕНІ ЯРОСЛАВА ГАЛА-
НА (кн. 4).
Масловський В. І. ЖОВТО-БЛАКИТНА МАФІЯ.
Євлампієв В. В. МАНІВЦЯМИ ЗРАДИ.
Хонігсман Я. С. АНТИКОМУНІЗМ — ЗБРОЯ ПРИРЕ¬
ЧЕНИХ.
Брич П. К. ДВОБІЙ НА СВІТАННІ.
Коллектив авторов. 1941 год. ЮГО-ЗАПАДНЬІЙ
ФРОНТ.
Коллектив авторов. ПОГРАНИЧНИКИ.
Під прапором із зловісною .чорною свастикою націоналісти кроку¬
ють до пунктів формування дивізії СС «Галичина». (Фото з фа¬
шистської кінохроніки, 1943 рік, м. Коломия)
Губернатор Галичини Вехтер (ліворуч) і командир дивізії СС
«Галичина» бригаденфюрер СС Фрайтаг (в центрі) приймають
парад націоналістичних запроданців
Безбатченки присягають на вірність фашистській Німеччині
Йде формування дивізії СС «Галичина». Націоналістичні прапори
та прапори із свастикою — поруч. (Фото з кінохроніки, 1943 рік)
Я О А, і ^ І. і і І А І * СеЬеЖеРв / пми» /
*• ■“ »и м» ../ГгТлЛ**.
1' # кгдаад г!г. .лгігЛ 5<-.
і / Роагммм <игм
Гич «00 «V.
• 90 ми
ш ’ЖГ.п Ч г/. ви) ...10 ми
■ ••оспмуів .. 5 - - издіміе 4*. • .
Г*РМ*« ЯІ4...5 • * • V рмг. 09г. мім,.,,, (0 • *
«0 »;«
а* ш> атшршт $ ЙА1 М *
счет заь ФІмЛ мол
^ і «млЛшл. і паі *іл-
1
[ аяі| рама
імамі
1
*Т*мяі-
# ЗДІДЛ
• ІММ то
«■МИ, )
•с*. 09. ЯА
• Еі» М >
. *е». «
І Л Ми А. 1 . ;
і ІЇ1
«0
1
2 і
і
«м
і>
_И
гщмт 1 Ж]
’.ь*
^ <5]
□в
4, лрші-мр* V * а ммрча»ку і*.'
я/ « «ммаМ •-
«о
І
і'. «Дии?іУ^-і~~Ц- > ■-•*•'"*• =*и«»»/
ОМІІ. лв .....«*»!>. «лм
:::::»**
і» •
?-*Г
Один із звітів оунівської катівні СБ про вбивство
радянських людей
Посвідчення одного з ватажків батальйону «Роланд» Л. Ор-
тинського, видане йому нацистськими хазяями
0 с д. В о І а пї
П|««|
ЬіиМІГ 0 V І І і • к ^ (1ми«н.
С'Ь.7.?І.1919 1а І(7вКч1м;оіиі)гоІа1|н
1а 4аг І* 11 «ом {(. ■•« • 15» («к«**к«г 19*1 «Іпмт
^огміїм 1я Икмп Омг #»д«««ікігя аеНгяееЬІ ммЬфгі
Шж *іт4 ів«к
ЮаііЯІ Ммг Рогя»«І4
^«4 ««• Ггв^І«іпи«(ва имі АаГ
тш У«гЬаг4 4мм 4«іі«мі4іі #снам
Націоналісти запопадливо вітають німецьких господарів
Оунівці та фашисти залюбки фотографувалися «на добру згадку»
за кілька днів до початку війни з СРСР.
(Військовий табір у Сауберсдорфі, червень 1941 року.
В центрі з білою пов’язкою — Є. Побігущий)
Будинок колишньої бурси Абрагамовича (показано пунктирною
стрілкою), де нахтігалівці разом з гестапівцями катували,
а потім на Вулецькій горі розстріляли відомих львівських учених
Група оунівських катів з «Нахтігалю» з німецькими фашистами.
(Другий праворуч в першому ряду — Карл Малий, 1942 рік)
Верховоди легіонів «Роланд» і «Нахтігаль» під час каральних
операцій у Білорусії. В центрі — Р. Шухевич і Є. Побігущий
іі
Л /її
Ч* •
Націоналісти з батальйону «Роланд» від’їжджають до радянсько-
німецького кордону (праворуч — командир відділення Василь
Кушмелин).
Після ідеологічної обробки — практичний «вишкіл». Есесівські офі¬
цери навчають націоналістичних посіпак з дивізії СС «Галичина»
(1943 рік)
ч. і»_и аа т
НАЦІЯ В ПОХОДІ
КЛТІОИ їм ДЦГВНЦСН
ОР1АН УКРАЇНСЬКО! ДЕРЖАВНИЦЬКО! ДУМКИ
«Гетьман» вихваляє
фюрера
Промови
ЯВП. Гетьмана Павла Скоропадського
■*•«•< І Делегатсько?» а-їеду Лж+ Гргмиии ■ МРасч-шаї- 22. IX. 40.
А«р<
До»е»»ш»и— Грааад*'*)
•••*•• Г#*мм пірм і О Сніумш тірвлш «м а« м>*4 /?«*м
У ярммивм е«м *а<м»и«мі д<« «м м*4р , адоам «•*.» /*чї ««же > .
/ р»-ид-
У ярам «іу сч«рг*а і #г« сам їси. у«І - пцм • ярим*
грі у »/ии им« і ри
т» •« 4м *п»« Сгаїрг — Прштл «мг«м <• • в*«>« яим
Чч—шт і Ч имі «•,««■ Гршттли »л м чія 4 -є,
■ианім м<И
У« мміа Оагуг УГ •
•амріам Гемам Орг«*.миРи« яр*# Дмитра Даргемтма.
•«*»• І аамамма Ярацимде і/ кжрам Йяірі іеам
Смирм. іада Ияміме Грвмааа тереме «Ур«і«. • ю4аа мм а мі
№• • »■■■!« рм«аеи»« ■ рся>»и Хаб Гачат» Км і*г» «аш ««ям а «*•
ста амеаі <«** а4«амаммма дай Всаточ г—і ла< г» <м і мм
гтммге мм« Грммаіа ама дім »а еармст» ««шй Міу» г« Уерам-
і’еааа Уграми' <В> • —а» • маамт» гамм ЦІ» м^ааефда -враімві
цр аа агриавиви «мари»ста яраааиги ріеммт» Грааада медеее МИ
й& Цам гейм. аИ м« аерк»|ім(« »а«»мі
»ем а аа аг Мім|ре»аі Кар»«аа» «ммм «і»
■мам мм ваг »р—ж га*и «уми «С іаа К*ма
Гпм
» «*»•< 4у
Націоналістична преса
рябіла заголовками,
що прославляли
Гітлера, Франка,
Вехтера та інших
нацистських головорізів
V 53-ті роковини ИО|
норми І Фюрера Велико*
ШІ
'СУ* Г4НИЧШШ
ч* хпібом І
ДОРОГОГО п
^Ййцтіжт
ілямиВ
НАСТУП
гк-і.и». день уродим Губермаї
дистрнкту Галичині
И «К09О*
І
І
клим дмитрук □ БЕЗБАТЧЕНКИ