Книги  Пауля  Маара  українською:
 Що  не  день,  то  субота
Машина  для  здійснення  бажань,
або  Суботик  повертається  в  суботу
 Пауль  Маар  народився  1937  року  у  місті  Швайн-
фурт,  вивчав  живопис  і  мистецтвознавство.  Один
із  найуспішніших  і  найрізносторонніших  німець¬
ких  дитячих  письменників,  він  пише  романи  й
вірші,  сценарії  та  п’єси,  є  ілюстратором  і  перекла¬
дачем.  До  того  ж  Пауль  Маар  вигадав  Суботика,
історії  про  якого  успішно  екранізовано.  Пауль
Маар  отримав  низку  нагород,  він,  серед  іншого,
є  лауреатом  Німецької  премії  дитячої  літерату¬
ри,  Австрійської  державної  премії,  премії  братів
Ґрімм,  премії  Е.  Т.  А.  Гоффманна,  премії  Фрідріха
Рюкерта.

Пзуль  Маар
 і  6ЛДКИТНЄ  диво
 перший  переКд
 ^  Се/
 переклад  з  німецької  Ольги  Сидор
малюнки  Уте  Краузе

Ульріху  Ліммеру  зі  щирою  вдячністю  за  те,
що  співпраця  над  нашими  сценаріями  була  та¬
кою  приємною

1
 fojno&icJae  Макс
 Якби  тоді  до  тата  в  аптеку  не  прийшла  та  ста¬
ренька  бабуся,  ми  не  зазнали  б  усіх  отих  наших
клопотів.  І  Едґарових  теж.
 Це  можна  зрозуміти  так,  ніби  ми  мали  не  лише
наші  клопоти,  а  ще  й  Едґарові.  Але  я,  звісно,  не  це
мав  на  увазі.  Хоч  Едґара  з  його  безперервними  ви¬
мірюваннями,  графіками  й  таблицями  нелегко  бу¬
ває  витримати.  Самі  подумайте,  щоразу,  коли  ми  з
татом  приїжджаємо  до  нього  в  гості  на  ферму,  він
міряє  мій  зріст.  Результат  вносить  у  графік  —  ма¬
лює  крапочку,  а  потім  окремі  крапки  з’єднує  чер¬
воною  лінією.  Мовляв,  так  йому  зручніше  стежити
за  моїм  ростом.  Не  знаю,  яка  з  цього  користь.  Те,
що  я  щороку  стаю  трохи  вищий,  я  бачу  по  своїх
штанях.  Минулорічні  штани  заледве  сягають  мені
до  кісточок.
 5

Між  іншим,  мені  не  дозволено  називати  його
Едґаром,  хоч  саме  так  він  і  зветься.  Він  завжди
мене  виправляє:  “Максе,  мене  звати  пан  Едґар!”
 Але  загалом  пан  Едґар  зовсім  непоганий.  Зреш¬
тою,  він  же  найкрапдий  татків  друг.
 І  якби  та  дивна  старенька  бабуся  не  прийшла
в  аптеку,  ми  б  ніколи  не  познайомилися  з  паном
Белло.  А  оце  вже  справді  було  б  дуже-дуже  шкода.
Отож  врешті-решт  таки  добре,  що  вона  принесла
нам  той  сік.
 Ні,  мабуть,  мені  все-таки  слід  почати  мою  істо¬
рію  ближче  до  початку.  Верена  каже,  що  розпові¬
дати  історії  ліпше  з  початку,  а  не  з  кінця.
 Але  Верена  Синеліхт  з’являється  пізніше.  Отже,
треба  повернутися  ще  трохи  назад!
 По-справжньому  все  почалося,  коли  мені  випов¬
нилося  дванадцять  років  і  на  день  народження
тато  подарував  мені  собаку.
 Я  сказав  йому,  що  в  подарунок  хочу  песика.
 —  Неможливо!  —  відповів  він.  —  Пес  в  апте¬
ці  —  це  негігієнічно.  Ні,  це  неможливо.
 Мій  тато  —  аптекар.  Нам  належить  аптека  «У
Зіркера»  в  провулку  Лева.
 Я  спробував  його  переконати:
 —  Але  ж  собаці  не  потрібно  заходити  в  аптеку.  Я
триматиму  його  нагорі,  в  квартирі.
 Тато  тільки  похитав  головою.
 —  Максе,  собаці  потрібен  простір.  Пес  нагорі,  в
квартирі  —  як  ти  це  собі  уявляєш?
 6

—  Чудово  уявляю,  —  відказав  я.  Але  тато  лише
хитав  головою.
 Тоді  я  розповів,  іцо  мрію  про  собаку,  огрядній
пані  Ліссенков,  яка  вже  двадцять  років  прибирає
в  нас,  у  помешканні  і  в  аптеці.  І  поскаржився,  що
тато  мені  не  дозволяє.
 Вона  сказала:
 —  Дозволь  мені  побалакати  з  твоїм  батьком.
Якщо  мені  вдасться  його  переконати,  вважай  це
моїм  прощальним  подарунком.  Наступного  тиж¬
ня  я  виходжу  на  пенсію.  Все,  кінець  прибиранню!
 І  вона  справді  поговорила  з  татом  і  сказала  йому,
що  хлопець  (тобто  я)  часто  залишається  вдома  сам,
тим  часом  батько,  який  самотужки  виховує  дити¬
ну  (тобто  тато),  сидить  унизу,  в  підсобці  аптеки  й
змішує  якісь  смердючі  рідини,  які  змінюють  колір
і  димлять.
 Тато  заспокоїв  її,  сказав,  щоб  вона  не  хвилюва¬
лася  з  приводу  його  експериментів,  мовляв,  він
лише  винаходить  добрива  для  свого  друга  Едґара.
Тобто  для  його  полів  і  городів.
 Пані  Ліссенков  пояснила,  що  їй  ідеться  не  про
експерименти,  а  про  хлопця  Макса.  Він  росте  без
матері,  почувається  доволі  самотнім,  і  єдине,  що
могло  б  тут  допомогти,  це  хатня  тварина,  найліп¬
ше  —  песик.
 Хоч  я  анітрішки  не  почував  себе  самотнім,  але
не  заперечував  і  навіть  спробував  зробити  якомо¬
га  самотніший  вираз  обличчя.
 7

Пані  Ліссенков  зачепила  тата  за  живе,  це  я  відра¬
зу  помітив.  Коли  згадують  маму  і  натякають,  іцо,
можливо,  тато  не  надто  добрий  батько,  він  геть  за¬
непадає  духом.
 Вони  з  мамою  розлучилися  чотири  роки  тому.
П’ять  років  тому  ми  були  у  відпустці  в  Австралії.
Там  мама  познайомилася  з  новозеландським  мис¬
ливцем  на  крокодилів  і  кинула  нас.  Сказала,  щоб
ми  з  татом  не  сумували.  Мовляв,  вона  все  життя
любила  пригоди.  Отож  із  неї  досить  стояння  за  ап¬
течним  прилавком.  Чесно  кажучи,  я  можу  її  зрозу¬
 8

міти:  їй  не  хотілося  все  життя  продавати  таблетки.
Тато  теж  не  в  захваті  від  свого  фаху.  Найбільше
йому  подобається  сидіти  в  підсобці  і  вкривати  різ¬
ними  фарбами  пігулки,  виготовляти  желатинові
цукерки  всіляких  екзотичних  кольорів  або  малю¬
вати  картини,  які  він  потім  виставляє  на  вітрину,
між  вітамінками  і  спреями  від  нежитю.
 Мама  завжди  любила  пригоди.  Напевно,  вона
успадкувала  це  від  свого  батька,  мого  дідуся  по  ма¬
теринській  лінії.  Я  його  не  пам’ятаю.  Він  рано  по¬
мер,  загинув  при  спробі  спуститися  Ніагарським
водоспадом  у  металевій  діжці.  Він  дістався  додолу
цілий  і  неушкоджений.  Але,  на  жаль,  внизу  саме
почалася  гроза,  і  в  діжку  вдарила  блискавка.
 Перед  тим  як  мама  й  тато  одружилися,  мама
часто  ходила  на  полювання  і  стріляла  в  диких  ка¬
банів.  Татові  це  видавалося  жахливим.  Він  любить
тварин  і  не  годен  зрозуміти,  як  можна  в  них  стрі¬
ляти.
 Заради  тата  мама  облишила  полювання  й  стрі¬
ляла  тільки  на  подвір’ї,  в  бляшанки,  розставлені
на  каменях.  Але  наші  сусіди  скаржилися  через
постійну  стрілянину.  Тож  вона  облишила  й  це  і
стріляла  лише  з  газового  пістолета  в  підвалі  ап¬
теки  по  мішенях,  які  на  її  прохання  виготовляв
тато.  Інколи  вона  випадково  влучала  в  пляшечку
з  котроюсь  із  татових  мікстур.  У  таких  випадках
мама  замітала  скалки  і,  загорнувши  їх  в  аптекар¬
ську  газету,  ховала  в  кошик  на  макулатуру.  Але
 9

здебільшого  пані  Ліссенков  все  одно  довідувалася,
що  сталося,  і  жалілась  татові:  “Ваша  дружина  зно¬
ву  підстрелила  мікстуру  від  кашлю”.
 Тато  завжди  захищав  маму,  відповідаючи  щось
на  зразок:  “Нічого  страшного.  З  ким  не  буває.  Зроб¬
лю  нову.  У  тієї  все  одно  був  не  надто  привабливий
колір,  вона  була  занадто  зеленава”.
 Ну,  гаразд.  Але,  на  жаль,  мама  все  одно  нас  по¬
кинула.

На  зворотній  дорозі  з  Австралії  тато  мене  поті¬
шав:  “Тепер  я  буду  тобі  й  за  батька,  й  за  матір”,  —
пообіцяв  він.
 Коли  ми  приїхали  додому,  я  спершу  був  трохи
розчарований.  Я  ж  собі  уявляв,  що  тато,  стаючи
мені  за  матір,  буде  якось  перебиратися  на  жінку.
В  перуку,  спідницю  й  панчохи.  Мені  було  дуже  ці¬
каво,  як  він  у  всьому  тому  виглядатиме.  Тепер  я,
звісно,  знаю,  що  він  це  мав  на  увазі  не  буквально,
а  в  переносному  розумінні.  Але  ж  тоді  я  ще  був
молодший.
 Чотири  роки  тому  —  мені  вже  було  вісім  —  ма¬
ма  написала  нам  листівку.  Я  дуже  зрадів,  бо  на
листівці  були  дві  австралійські  марки,  а  вони  в
нас  досить  рідкісні.  Я  виміняв  їх  у  класі  на  шість
американських  марок  і  віддав  їх  Робертові  ІІІтайн-
гоєру,  щоб  він  дав  мені  спокій.  Справа  в  тому,  що
Штайнгоєр  полюбляв  дорогою  зі  школи  додому
чіплятися  до  мене,  причому  дуже  тупо.  На  жаль,
це  подіяло  лише  на  тиждень,  а  тоді  він  знову  став
такий  самий  підлюк,  як  і  раніше.
 Що  там  було  на  листівці,  я  вже  добре  не  пам’я¬
таю.  Здається,  мама  писала,  що  вона  зі  своїм  новим
чоловіком  переїхала  в  Тасманію,  а  може,  в  Туніс.
У  будь-якому  разі,  країна  починалася  на  «Т».  І  що
вони  полюють  на  тигрів  чи  на  левів.
 Але  повертаюсь  до  песика:  пані  Ліссенков  сказа¬
ла  саме  те,  що  було  потрібно,  і  тато  дозволив  мені
завести  собаку.
 її

На  мій  дванадцятий  день  народження  —  а  це
була  середа  —  ми  з  татом  вирушили  на  пошуки
пса  і  відвідали  чотири  розплідники.  Тато  сказав,
іцо  це  має  бути  не  дуже  великий  собака,  бо  в  нас
мала  квартира.  Ми  оглянули  твердошерстих  ям-
ників,  пуделів,  тер’єрів  і  шнауцерів.  Але  мені  не
сподобався  жоден.  Мені  здається,  що  можна  з  пер¬
шого  погляду  відчути,  хочеться  тобі  мати  якогось
певного  собаку  чи  ні.  І  жодне  цуценя  з  усіх,  кого
ми  подивилися,  не  викликало  в  мені  цього  осо¬
бливого  відчуття.
 Так  ми  повернулися  додому  без  песика  і  разом
з  пані  Ліссенков  поласували  іменинним  тортом.
Тато  сам  його  спік  і  вкрив  цукровою  глазур’ю  як
мінімум  семи  різних  кольорів.

V
 Зіркер  І  ЛЗИ  £()Ґар
 Пан  Едґар  і  Зіркер,  батько  Макса,  приятелюва-
яи.  Вони  були  знайомі  ще  зі  школи.
 Пан  Едґар  був  найкращим  математиком  у  класі
і  завжди  допомагав  Зіркерові  робити  домашні  за¬
вдання  з  алгебри  й  геометрії.  За  це  Зіркер  малював
 йому  малюнки  на  уроках  образотворчого  мисте¬
цтва.  У  Зіркера  було  “відмінно”  з  малювання,  і  він
не  мав  рівних  у  змішуванні  фарб.
 Пан  Едґар  хотів  стати  математиком  або  фізи¬
ком.
 із

Зіркер  мріяв  стати  видатним  художником  і  щоб
його  картини  висі/іи  в  усіх  музеях  світу.
 Пан  Едґар  став  фермером,  Зіркер  —  аптекарем.
 Винні  в  цьому  були  їхні  батьки.  Батько  пана
Едґара  сказав:  “Математика?  Як  ти  це  собі  уявля¬
єш?  А  що  буде  з  нашою  фермою?  Твій  прадід  був
селянином,  твій  дід  був  селянином,  я  селянин,  і  ти
теж  будеш  селянином.  Баста!”
 “Баста!”  означало  в  нього:  кінець  дискусії,  жод¬
них  заперечень!
 Так  пан  Едґар  став  селянином.
 Однак  при  всьому  бажанні  не  можна  стверджу¬
вати,  що  пан  Едґар  став  особливо  успішним  фер-
 14

мером.  На  відміну  від  більшості  його  колег  ГІО
фаху,  він  не  міг  купити  собі  навіть  мерседеса  з
дизельним  двигуном.  Коли  пан  Едґар  приїздив  до
свого  приятеля  Зіркера  в  місто,  то  або  на  тракторі,
або  на  своєму  мопеді.
 Можливо,  він  не  розбагатів  тому,  що  занадто
мало  часу  приділяв  своїм  угіддям.  Мабуть,  треба
було  ретельніше  переорювати  та  удобрювати  їх.
Однак  пан  Едґар  більше  полюбляв  стовбичити  у
стайні,  перед  велетенською  таблицею,  яку  він  при¬
кріпив  до  стіни  з  правого  боку  від  сталевих  дверей
чотирнадцятьма  сталевими  болтами,  і  вносити  у
неї  всілякі  числа.
 Наприклад,  він  щоранку  вимірював  відстань
між  ніздрями  своєї  свині  і  вираховував  співвідно¬
шення  цього  показника  до  маси  тіла  тварини.  Так
уже  через  вісімнадцять  місяців  пан  Едґар  міг  ма¬
тематично  точно  довести,  що  відстань  між  ніздря¬
ми  збільшується  пропорційно  до  нарощування
ваги  свині.
 Зіркерові  теж  довелося  поховати  мрії  свого  ди¬
тинства.  Його  прадід  був  аптекарем,  заснував  апте¬
ку  «У  Зіркера».  Потім  її  успадкував  Зіркерів  дід.
Він  був  геніальний  фармацевт,  винахідник  ліків,
настоянок  і  косметичних  засобів.  Свого  часу  його
навіть  називали  в  міській  газеті  “магом  із  провулка
Лева”,  бо  за  допомогою  власноруч  приготованого
засобу  йому  вдалося  вилікувати  заступника  бур¬
гомістра  від  пияцтва.

Коли  Зіркер  розповів  своєму  батькові  про  те,
що  хоче  вчитися  у  школі  мистецтв  і  стати  худож¬
ником,  той  лише  похитав  головою  і  сказав:  “Мій
 дід  був  аптекарем,  мій  батько  був  аптекарем.  Я
страшенно  любив  історію,  особливо  німецьке  се¬
редньовіччя.  У  дитинстві  я  конче  хотів  стати  іс¬
ториком.  Але  що  тоді  було  б  із  аптекою  Зіркерів?
Інколи  треба  забути  про  дитячі  мрії.  Розумієш?”
Зіркер  зрозумів.  Так  пан  Едґар  став  фермером,  а
Зіркер  —  аптекарем.
 Зіркер  і  пан  Едґар  мали  ще  одну  спільну  рису.
Вони  обидва  були  незадоволені  своїми  іменами.
Точніше  кажучи,  Зіркер  —  іменем,  а  пан  Едґар  -
прізвищем.

Прізвище  пана  Едґара  було  Стражне.  Уявіть  собі
людину,  яка  вклоняється  і  називає  своє  прізвище:
“Стражне”.  'Гой,  кому  вона  рекомендується,  точ¬
но  спитає:  “Що  саме  видається  вам  таким  страш-
 О  ”
 НИМ?
 Не  набагато  ліпше  виходило  й  тоді,  коли  він
казав  приблизно  таке:  “Моє  прізвище  Стражне”,
бо  тоді  його  перепитували:  “Чому  страшне?  А  як
ваше  прізвище?”
 Тому  пан  Едґар  просто  вирішив  не  назива¬
ти  свого  прізвища.  Представляючись,  він  казав:
“Називайте  мене  просто  пан  Едґар!”
 Натомість  батько  Макса  не  любив  називати  сво¬
го  імені  і  представлявся  просто  “Зіркер”.  Річ  утім,
що  його  звали  Піпін,  через  що  з  нього  ще  в  шко¬
лі  страшенно  глузували.  Своїм  незвичним  іменем
він  завдячує  тому,  що  серед  усіх  королів  німецько¬
го  середньовіччя  його  батько  найбільше  цінував
Піпіна  Третього.
 Аби  принаймні  його  син  не  страждав  від  не¬
звичного  ймення,  Зіркер  назвав  його  просто  й  ко¬
ротко:  Макс.

ь
 Ли&на  £з^уся
 Приїхав  пан  Едґар,  знову  припаркував  свій
трактор  у  недозвояеному  місці,  ввалився  в  аптеку
й  накинувся  на  Зіркера:
 —  Мусиш  мені  допомогти.  Так  да/іі  не  можна.
Урожай  щоразу  гірший,  трава  не  росте,  не  кажучи
вже  про  картоплю.  Салат  пожерли  слимаки,  а  ци¬
булю,  яку  я  посадив,  просто  годі  знайти.  А  я  ж  на¬
креслив  собі  досить  точний  план  у  масштабі  1:50.
 —  Доброго  ранку,  пане  Едґар,—  привітався  з
приятелем  Зіркер.  Він  завжди  наполягав  на  ввіч¬
ливості.  —  І  тепер  я  маю  допомогти  тобі  шукати
цибулю?
 —  Дурниці,—  відповів  пан  Едґар.—  Ти  маєш
зробити  для  мене  особливо  потужне  добриво.
Щоб  усі  штуки  там  на  моїх  полях  і  грядках  росли
й  буяли.  Бо  інакше  навіщо  мені  друг  аптекар?
 —  Але,  наскільки  пам’ятаю,  минулого  місяця  я
вже  зварив  для  тебе  добриво,  —  сказав  Зіркер.
 —  Так,  так,  зварив,  —  визнав  пан  Едґар.  —  Але
воно  ще  не  оптимальне.  Я  удобрив  ним  траву.  Вона
потяглася  вгору,  це  було  й  справді  багатообіцяю-
че.  Але  за  деякий  час,  на  жаль,  закучерявилась.
 —  Закучерявилася?  —  здивувався  Зіркер.  —  Що
ти  маєш  на  увазі?
 18

—  Ну,  тепер  вона  має  такі  дивні  кружальця,  схо¬
жа  радше  на  штучну  зелену  вовну,  яку  продають
на  Великдень.
 —  Шкода.  Мабуть,  я  додав  забагато  надроло-
ну,  —  сказав  Зіркер.  —  Тобі  довелося  викинути  цю
траву?
 —  Ні,  я  згодував  її  кролеві.  Вона  йому  навіть  по¬
смакувала.  Але,  може,  ти  спробуєш  ще  раз?  —  по¬
просив  пан  Едґар.  —  Мені  буде  важко  збути  на
базарі  кучеряву  моркву.  І  цибулю  з  кучерями  я,
певно,  теж  не  продам.
 —  Спробую,  —  сказав  Зіркер.  —  Дай  мені  п’ять
днів  часу.
 —  П’ять  днів?  Це  ж  120  годин,  відповідно
7200  хвилин,  —  порахував  пан  Едґар.  —  А  не  мож¬
на  трішки  швидше?
 —  Ну  гаразд,  постараюся.  Кол  и  добриво  буде  го¬
тове,  я  дам  тобі  знати,  —  сказав  Зіркер.  —  Якого
кольору  воно  має  бути?  Я  пропоную  зелений,  це
пасуватиме  до  кольору  рослин.
 —  Колір  мені  байдужий,  —  відповів  пан  Ед¬
ґар.  —  Головне,  щоб  рослини  швидше  росли.  Ну
добре,  мені  вже  треба  йти,  о  сімнадцятій  двадцять
мушу  погодувати  свиню.  О  сімнадцятій  сорок  на
черзі  кури.  До  побачення,  Зіркере.
 —  Нема  чого  так  квапитись,  пане  Едґаре.  Мій
годинник  поспішає  на  п’ять  хвилин!  —  гукнув
йому  навздогін  Зіркер.  Бо  пан  Едґар,  поглянувши

на  великий  круглий  годинник  над  аптечною  ша¬
фою,  побіг  до  дверей.
 Насправді  ж  годинник  спішив  майже  на  десять
хвилин.  В  обідню  перерву  Зіркер  трішечки  перевів
уперед  велику  стрілку,  щоб  раніше  скінчити  пра¬
цю  і  ще  трохи  помалювати.
 Але  пан  Едґар  уже  захряснув  за  собою  двері.
 20

Через  високе  вузьке  вікно  Зіркер  побачив,  як
пан  Едґар  розмовляє  з  поліціанткою.  Вона  саме
виписала  штрафну  квитанцію  за  паркування
транспортного  засобу  у  невідповідному  місці  й
хотіла  почепити  її,  як  завжди,  під  двірники  на
лобовому  склі.  Але  трактор  пана  Едґара  не  мав  ло¬
бового  скла,  а  відтак  і  двірників.  Тож  вона  запхала
квитанцію  панові  Едґару  просто  в  кишеню  сороч¬
ки,  повернулася  і  пішла  геть,  не  звертаючи  уваги
на  його  активні  протести.
 У  ту  мить,  як  Зіркер,  усміхаючись,  дивився  крізь
вітрину  на  вулицю,  на  дверях  аптеки  баламкнув
дзвінок.  Увійшла  старенька  жіночка.
 Зіркер  здивовано  розглядав  її.  Вона  була  трішки
згорблена,  з-під  її  чорної  шапочки  стирчало  ко¬
ротке  волосся  солом’яного  кольору,  і,  незважаючи
на  теплу  весняну  погоду,  на  ній  був  хутряний  ко¬
жух.
 —  Чим  можу  вам  допомогти?  —  спитав  він.
 —  Чим  ви  можете  мені  допомогти?  —  перепита¬
ла  жінка.  —  Наразі  мені  нічого  не  спадає  на  думку.
Ми  можемо  колись  разом  поміркувати...
 —  Я  маю  на  увазі,  що  я  можу  вам  продати?  У  вас
є  з  собою  рецепт?  Що  ви  хочете  купити?  —  питав
Зіркер.  Він  намагався  говорити  повільно  й  чітко.
Старенька  бабуся  видавалася  дещо  спантеличе¬
ною.
 —  Я  нічого  не  хочу  купити.  Навпаки.  Я  хочу  вам
щось  дати,  —  відповіла  вона.
 21

—  Дати?  Як  це?  —  не  зрозумів  Зіркер.
 Бабуся  відкрила  обшарпаний  наплічник,  який
виглядав  так,  ніби  був  щонайменше  того  ж  року
народження,  що  і  його  власниця,  й  витягла  звідти
дуже  велику  пузату  пляшку.
 —  Ось,  —  сказала  вона  й  поставила  пляшку  на
прилавок  перед  Зіркером.  —  Я  вже  стара.  Ах,  ста¬
ра  —  не  те  слово!  Прадавня!  —  Вона  усміхнулась,
і  Зіркер  побачив,  що  в  неї  бракувало  переднього
зуба.  —  Мені  вже  не  довго  лишилося.  Родичів  у
мене  нема.  А  було  б  шкода,  якби  після  моєї  смерті
еліксир  просто  вилили.  Адже  й  ви  так  вважаєте,
еге  ж?
 —  Еліксир?  —  обережно  перепитав  Зіркер.
 —  Ну,  оце,  —  відповіла  вона  і  показала  на  пляш¬
ку.  —  Не  впізнаєте  етикетки?  Це  ж  іще  від  вашо¬
го  діда,  “мага  з  провулка  Лева”,  як  його  називали.
Він  його  винайшов  і  до  певної  міри  випробував  на
мені.  І,  як  бачите,  вдало.  —  Помітивши  розгубле¬
ний  погляд  Зіркера,  вона  додала:  —  Хіба  він  вам
про  це  не  розповідав?  Зазвичай  таку  таємницю
передають  в  родині  від  діда  до  батька,  від  батька
до  сина.  Правда  ж?
 —  Мені  про  це  нічого  не  відомо,—  сказав
Зіркер.
 Уся  ця  справа  видавалася  йому  дедалі  химер¬
нішою.  Тепер  він  пригадав,  що  колись  йому  вже
розповідали  про  стару  дивачку  в  кожусі.  Що  вона

нібито  інколи  під  час  повні  виходить  у  свій  садо¬
чок  і  виє  на  місяць.
 —  Зі  мною  ви  можете  говорити  абсолютно  від¬
верто,  —  сказала  вона.  —  В  аптеці  ж  нікого  нема.
Собі  я  відлила  вдома  невеличку  пляшечку  і  по¬
ставила  в  холодильник.  Про  всяк  випадок.  Адже
він  діє  не  вічно,  ви  ж  розумієте.  Поводьтеся  з  ним
обережно!
 —  Обережно?  —  повторив  Зіркер.  —  Ви  маєте
на  увазі,  коли  я  його  питиму?
 —  Питимете?  Я  б  вам  цього  не  радила,  —  ска¬
зала  вона.  —  Не  уявляю,  що  станеться,  якщо  його
вип’є  людина.
 —  Людина?  А  хто  ж  іще?  —  Тепер  Зіркерові  ста¬
ло  зрозуміло,  що  старенька  й  справді  трішки  —
е-е-е...  —збентежена.
 “Як  би  її  позбутися?  Мабуть,  найліпше  буде,
якщо  я  погоджуватимуся  з  її  дивацтвами  й  не  су¬
переч  итиму”,  —  сказав  він  собі.
 —  Як  чудово,  що  ви  подумали  про  мене,  —  ска¬
зав  він.  —  Я  можу  належним  чином  оцінити  ваш
дарунок.
 —  Ну,  ось  бачите,  —  задоволено  промовила  ста¬
ра.  —  Я  ж  знала,  що  ви  в  курсі.  Удачі  вам  із  соком!
 —  Соком?  —  запитав  Зіркер.
 Вона  поглянула,  хитаючи  головою,  здивована
такою  нетямущістю.
 —  Ну,  тим,  у  пляшці,  —  сказала  вона.
 23

—  А,  так,  звичайно.  Тим,  у  пляшці,  —  повторив
Зіркер  і  посміхнувся.  —  Тоді  красно  дякую  і  до  по¬
бачення!
 —  Прощавайте,  —  відповіла  вона,  повернулася
й  почовгала  до  виходу.
 Зіркер  розглянув  подарунок.  Пляшка,  яка  стоя¬
ла  тепер  перед  ним  на  прилавку,  була  закоркована
і  на  дві  третини  наповнена  блакитною  рідиною.
Зіркер  потяг  за  корок  і  ледве  спромігся  його  витяг¬
нути  —  старенька  втиснула  його  в  шийку  пляшки
з  неабиякою  силою.
 Зіркер  принюхався.  Рідина,  яку  бабуся  назва¬
ла  “сік”,  не  мала  запаху.  Може,  це  вода,  в  яку  вона
через  свою  забудькуватість  перекинула  синє  чор¬
нило?
 Деякий  час  Зіркер  стояв  нерішуче.  Тоді  вдарив
кулаком  по  корку,  загнавши  його  глибоко  в  ший¬
ку,  підняв  пляшку  обіруч,  відніс  її  в  підсобку.  І  по¬
ставив  на  лабораторний  стіл.
 Після  цього  він  повернувся  в  аптеку  й  визир¬
нув  крізь  шибу  вітрини  на  вулицю.  Трактора
пана  Едґара  там  більше  не  бу/ю,  як  і  самого  пана
Едґара.

Мзкс  розповідає  і  експериментує
 Понеділок  почався  геть  кепсько.  Спочатку  я  май¬
же  на  годину  спізнився  до  ніколи.  Ми  з  татом  зна¬
ли,  іцо  в  неділю  о  третій  годині  ночі  треба  перевес¬
ти  годинники,  у  зв’язку  з  переходом  на  літній  час.
Тато  відразу  ж  уранці  перекрутив  велику  стрілку
аптечного  годинника.  Але  про  мій  будильник  він
забув.  Коли  той,  як  завжди,  продзвонив  о  шостій
тридцять,  насправді  вже  було  гіів  на  восьму.  Я  зди¬
вувався,  що  на  вулиці  не  видно  інших  школярів.
 Пані  Маєр-Штайнфельд,  у  якої  ми  мали  два
перші  уроки  математики,  почала  насміхатися:
“Типовий  Макс  Зіркер!  Проспав  перехід  на  літній
час!  Ми  мали  б  присвоїти  тобі  звання  “сонько  мі¬
сяця!”
 Поки  я  плентався  на  своє  місце,  однокласни¬
ки  сміялися.  Але  потім  було  ще  гірше.  Тільки-
но  я  витяг  з  портфеля  свій  зошит  і  підручник  з
 25

математики,  Маєр-Штайнфельд  викликала  мене
до  дошки  і  наказала  перевести  55  хвилин  у  секун¬
ди.  Щоб  мені  стало  зрозуміло,  скільки  я  пропус¬
тив,  сказала  вона.
 Пан  Едґар  розв’язав  би  це  завдання  подумки  за
три  секунди.  А  от  мені  треба  було  досить  багато
часу,  щоб  знайти  правильне  рішення.  На  своєму
місці,  за  партою  я  порахував  би  секунди  дуже
швидко.  Але  коли  я  стою  перед  класом,  біля  до¬
шки,  і  всі  дивляться  на  мене  й,  шкіряться,  я  почу¬
ваюся  неначе  кузька,  пришпилена  булавкою.  І  го¬
лова  в  мене  не  працює.
 Інші  уроки  минули  не  набагато  ліпше.
 Я  був  радий,  коли  врешті-решт  дзвінок  продзе¬
ленчав  востаннє  і  ми  пішли  додому  Але  на  виході
зі  школи  Роберт  Штайнгоєр  витяг  з  кошика  на  ма¬
кулатуру  паперову  торбинку,  розірвав  її  збоку  й
надягнув  мені  на  голову.
 —  Присвоюю  Максові  почесне  звання  «сонько
місяця»!  —  вигукнув  він.  —  Погляньте:  Макс  —
король  соньків!
 Я  сказав:
 —  Облиш  це,  ти,  дурило,  —  і  спробував  здерти
мішок  з  голови.
 Він  міцно  тримав  його  обома  руками.  Дехто
з  класу  сміявся  з  цього,  але  більшості,  як  і  мені,
це  видалося  підлим.  Вони  лише  не  наважувалися
цього  показати.  Бо  Роберт  —  найдужчий  у  нашо¬
му  класі  і  ніхто  не  хоче  псувати  з  иим  стосунки.

Врешті  Моріц  Брандауер,  найслабший  хлопець
класу,  сказав:
 —  Гей,  Роберте,  тепер  усі  вже  надивилися,  і  ніко¬
му  більше  не  смішно.  Викинь  торбинку  в  кошик!
 Роберт  нарешті  відпустив  мене,  і  я  побіг  до¬
дому.
 Коли  я  зайшов  у  наше  помешкання,  тата  вдома
не  було.  Стіл  був  накритий,  на  ньому  стояла  миска
з  макаронами  і  друга—  з  м’ясним  соусом.  Перед
ними  лежала  записка:
 “Привіт,  Максе!!  На  жаль,  мусив  іти!!!  Терміно¬
вий  дзвінок  від  доктора  Шеля!!!  Мушу  віднести
його  пацієнтові  деякі  ліки!!!  Твій  тато!”
 Тато  над  усе  любить  знаки  оклику  і  часто  ста¬
вить  їх  аж  три  там,  де  досить  було  б  і  крапки.
Макарони  ще  парували.  Тато  щойно  пішов.
 Тож  я  спочатку  пообідав.  Сам.  Десерту  теж  не
було.  Але  кого  б  здивувала  ця  маленька  прикрість
у  такий  нещасливий  день!
 Підживившись,  я  сів  чекати  тата.  Але  він  чогось
не  приходив.
 Мені  стало  нудно,  тому  я  пішов  униз  в  аптеку  і
взяв  там  собі  на  десерт  пачку  “Оригінальних  жела¬
тинових  цукерок  Зіркера.  Веселі  кольори  й  при¬
родні  компоненти”.
 В  обідній  час,  від  пів  на  першу  до  другої  години,
наша  аптека  зачинена,  тому  я  міг  там  собі  спокій¬
но  все  роздивитися.  У  підсобці  (тато  завжди  нази¬
ває  її  своєю  “лабораторією”)  стояла  велика  пляшка

з  блакитною  рідиною.  Тато  розповідав  мені,  що  в
суботу  цю  пляшку  йому  подарувала  якась  боже¬
вільна  бабуся.
 Як  я  вже  казав,  тато  не  в  захваті  від  свого  фаху
аптекаря.  Якби  пан  Едґар  на  нього  так  не  тиснув,
він  би,  напевно,  заходив  у  лабораторію  лише  раз
на  кілька  тижнів  —  тільки  щоб  поповнити  запаси
желатинових  цукерок.
 Поряд  із  пляшкою  на  столі  стояли  деякі  хіміка¬
ти  й  лежала  груба  книжка.  Вона  була  розгорнена
на  розділі  “Добрива  та  їх  застосування”.
 Гадаю,  що  з  мене  вийде  кращий  аптекар,  ніж  з
тата.  Або  хімік.  Але,  здається,  якщо  хочеш  стати
аптекарем,  так  чи  інакше  треба  вивчити  хімію.  Я
й  тепер  умію  відрізняти  кислоти  від  лугів.  А  най¬
більше  люблю  змішувати  різні  рідини  й  спостері¬
гати,  як  вони  змінюють  колір  або  починають  пі¬
нитися.
 Правда,  тато  мені  забороняє  щось  робити  в  ла¬
бораторії,  коли  його  нема.  Але  врешті-решт,  хіба  я
винен,  що  його  зараз  тут  нема?  Він  сам  винен.
 Спочатку  я  примітив  собі  велику  пляшку.  Витяг¬
ти  з  неї  корок  було  зовсім  не  просто.  Таке  вражен¬
ня,  що  ця  бабуся  забила  його  туди  молотком.  Але
врешті-решт  мені  це  вдалося.
 Я  нахилив  пляшку  й  відлив  трішки  блакитної
рідини  в  порцелянову  мисочку.  Тоді  приніс  пля¬
шечку  з  жовтою  харчовою  фарбою,  я  кою  тато  зазви¬
чай  фарбує  желатинові  цукерки,  і  налив  у  блакит¬
   28

ну  рідину  приблизно  столову  ложку.  Я  очікував,
що  рідина  позеленіє,  бо  жовтий  і  синій  кольори
разом  дають  зелений.  Але  рідина  залишилася  бла¬
китною.  Це  було  дивно.
 Я  випробував  червону  рідину:  той  самий  ре¬
зультат.  Блакитний  колір  якимось  чином  повністю
поглинав  інші.  Тоді  я  випробував,  що  буде,  якщо
вкинути  туди  щось  тверде.  На  одному  з  мішеч¬
ків  було  написано  “Калійна  сіль”.  Я  взяв  жменьку
кристалів,  всипав  у  блакитну  рідину  й  перемішав
порцеляновою  ложечкою.  Сіль  поступово  роз¬
чинилася.  А  більше  жодних  змін.  Саме  тієї  миті,
коли  я  хотів  подивитися,  як  відреагує  блакитний
колір,  якщо  додати  чогось  темно-синього,  я  почув,
як  тато  відчинив  двері  аптеки.
 Якби  він  зловив  мене  за  моїми  експериментами,
він  би  мене  запевне  висварив.  Тому  я  взяв  мисоч¬
ку,  швиденько  вилив  блакитний  сік  у  горщик  з
рослинок)  —  точніше  кажучи,  в  землю  під  малень¬
ким  цитриновим  деревцем,  яке  стояло  біля  вікна
лабораторії,  —  і  зайшов  в  аптеку.
 —  Ти  тут,  унизу?  —  здивувався  тато.  —  Вже  по¬
обідав?  Знайшов  мою  записку?
 —  Так,  знайшов  і  пообідав,  —  відповів  я.  —  Я
взяв  собі  на  десерт  пачку  желатинових  цукерок.
 —  А,  ось  чому  ти  тут,  —  сказав  тато.  —  Що  гам
у  школі?
 —  Я  спізнився,  —  відповів  я.  —  Забув  переста¬
вити  будильник.

—  І  я,  —  сказав  він.  —  Бо  інакше  розбудив  би
тебе  вчасно.  Аптеку  я  теж  відчинив  з  запізненням.
Якийсь  покупець  уже  чекав  під  дверима.
 —  Та  нічого  страшного,  —  збрехав  я.  —  Піду  на¬
гору  робити  уроки.
 Про  те,  що  Роберт  знущався  з  мене  й  дражнив
“королем  соньків”,  я  татові  не  розповів.  Він  би  ли¬
ше  розхвилювався,  картав  би  себе  за  те,  що  не  роз¬
будив  мене  вчасно,  знову  думав  би,  що  він  пога¬
ний  батько.
 Про  решту  цього  дня  нема  чого  багато  розпові¬
дати.  Хіба  про  те,  що  в  забороненій  для  паркуван-
ня  зоні  перед  нашою  аптекою  зупинилася  малень¬
ка  вантажівка  і  в  квартиру  над  нами,  на  піддашші,
вселилася  Верена  Синеліхт.  Тоді  я,  звичайно,  ще
не  знав,  що  вона  зветься  Верена  Синеліхт.
 До  минулого  тижня  над  нами  мешкав  пан  Рашке.
Він  виїхав,  бо  одружився,  а  його  дружина,  як  ви¬
явилось,  не  любить  скісних  стель.  Отже,  власник
нашого  будинку  знайшов  нового  мешканця.  Тобто
мешканку.
 Я  визирнув  з  вікна  й  побачив,  як  молода  жінка
силкується  сама  витягти  з  авта  важкий  фотель.
Тато,  мабуть,  теж  це  побачив,  крізь  вітрину.  Він
замкнув  аптеку,  поквапився  до  новоприбулої  й
спитав,  чи  можна  їй  допомогти.  Вона  щось  відпо¬
віла,  кивнула  головою,  і  вони  з  татом  подали  одне
одному  руки.  А  тоді  вдвох  підняли  й  понесли  фо¬
тель.

Мені  хотілося  гукнути:  “Обережно,  тату!  Нехай
це  ліпше  зробить  пані  Ліссенков”.  Бо  тато  в  таких
речах  страшенний  незграба.  Але,  по-перше,  пані
Ліссенков  більше  до  нас  не  приходить,  бо  ж  ви¬
йшла  на  пенсію.  До  того  ж  мені  не  випадало  гань¬
бити  тата  перед  чужою  жінкою.  Отже,  я  нічого  не
сказав.
 А  дарма!  Треба  було  їх  попередити!  Бо  вже  не¬
забаром  на  сходах  почувся  грюкіт.  Я  побіг  нагору.
Тато  йшов  мені  назустріч.  Він  шкутильгав.
 —  Фотель  упав?  —  спитав  я.
 —  Ні,  тільки  я,  —  відповів  він  і  потер  коліно.  —
Нічого  страшного.
 До  нас  підійшла  нова  сусідка.
 —  Дуже  боляче?  —  спитала  вона.
 —  Ні,  ні,  анітрішечки,  —  запевнив  її  тато  й  скри¬
вився,  як  завжди,  коли  в  нього  щось  болить.  —

Дозвольте  відрекомендувати  вам  мого  сина
Макса!
 —  Привіт,  Максе,  —  сказала  вона  і  простягла  ме¬
ні  руку.  —  Я  —  пані  Синеліхт.
 —  Добрий  день,  пані  Синеліхт,  —  сказав  я.
 Я  допоміг  татові  й  сусідці  перенести  решту  меб¬
лів  на  третій  поверх.
 Переносячи,  ми  трохи  побалакали,  і  пані
Синеліхт  мені  одразу  ж  сподобалась.  Вона,  напри¬
клад,  розповіла,  що  теж  хотіла  собаку,  але  там,  де
вона  мешкала,  тримати  в  квартирі  тварин  було  за¬
боронено.  Я  сказав  їй,  що  власник  нашого  будин¬
ку  не  забороняє  мати  собаку  в  квартирі,  але  ми  на¬
разі  ще  не  знайшли  песика,  який  би  припав  мені
до  душі.  Пані  Синеліхт  похвалила  мене:  мовляв,
дуже  мудро  з  мого  боку  не  брати  першого-ліпто¬
го,  а  тато  докинув,  що  з  собаками  —  як  з  людьми:
існує  кохання  з  першого  погляду.  І  варто  на  нього
почекати.

5
 Чзрї&ие  ЬоіїюиЬо
 У  вівторок  вранці  Зіркер,  як  завжди,  працював  в
аптеці.  Макс  пішов  до  школи.
 Зіркер  обслуговував  клієнтів,  складав  рецепти,
витирав  пилюку  з  тюбиків  із  зубною  пастою  у  ві¬
трині,  сортував  пачки  з  чаєм,  розставляючи  їх  за
кольором.
 Перед  обідом  він  замкнув  аптеку  й  хотів  уже
піднятися  нагору,  щоб  витягти  з  холодильника
вчорашній  обід  і  запхати  його  у  мікрохвилівку.
Але  перед  тим  він  ще  зазирнув  у  лабораторію  й
ошелешено  зупинився  в  дверях.  У  кімнаті  було
темно.  Бо  вікно  заступало  дерево.  Листя  на  ньому
було  таке  густе,  що  майже  не  пропускало  світла.
 Зіркер  увімкнув  лампу  і  придивився  до  дерева.
Хоч  як  дивно,  його  стовбур  стримів  із  того  самого
горщика,  в  якому  перед  тим  росло  маленьке  ци¬
тринове  деревце.  Зіркер  добре  знав  цей  горщик,
бо,  придбавши  його,  відразу  ж  власноруч  розма¬
лював  темно-зеленим  спіральним  візерунком.
 Довгасті,  блискучі  листочки  виблискували  тем¬
ною  зеленню.  Між  ними  висіли  маленькі  жовті
плоди.  Мандарини,  як  відзначив  Зіркер.
 На  мить  аптекареві  здалося,  що  він  спить  і  ба¬
чить  сон.  Як  тут  опинилося  дерево?  Хто  вирвав
 33

з  горщика  маленьке  цитринове  і  посадив  у  нього
велике  мандаринове  дерево?  У  лабораторії  не  було
інших  дверей,  зайти  в  неї  можна  було  тільки  через
аптеку.  Вона  ж  уночі  була  зачинена,  врешті-решт

уранці  він  двічі  повертав  ключ  у  замку  —  це  йому
добре  запам’яталося.
 Геть  спантеличений,  він  зачинив  двері  лабора¬
торії,  пішов  нагору,  в  помешкання  і  став  чекати  на
Макса.
 Коли  Макс  повернувся  зі  школи,  батько  відразу
ж  налетів  на  нього  з  запитаннями:
 —  Ти  знаєш,  звідки  взялося  це  велике  дерево
там  унизу?  Ти  що,  потайки  відчиняв  двері  аптеки?
Це  мав  бути  такий  сюрприз,  так?  Тут  замішаний
пан  Едґар?
 Але  Макс  тільки  здивовано  похитав  головою:
 —  Яке  дерево?
 Тоді  батько  повів  його  в  підсобку,  і  Макс,  по¬
бачивши  дерево,  здивувався  не  менше,  ніж  перед
тим  Зіркер.
 —  Знаєш,  як  воно  сюди  потрапило?  Ти  щось  ба¬
чив?  —  ніяк  не  міг  заспокоїтися  Зіркер.  —  Хтось
побував  тут  усередині?
 —  Тільки  я,  —  сказав  Макс.
 —  Ти?  Що  ти  тут  робив?  —  спитав  Зіркер.
 —  Учора  по  обіді  я  трішечки  поексперименту-
вав,  поки  тебе  не  було,  —  признався  Макс.
 —  Поекспериментував?  Що  це  означає?—  не
зрозумів  батько.
 —  Ну,  я  хотів  дослідити  блакитний  сік,—  не¬
сміло  промовив  Макс.  —  Я  хотів  подивитися,  що
буде,  якщо  його  змішати  з  чимось  іншим.
 35

—  Я  тобі  вже  сто  разів  казав,  щоб  ти  не  грався
тут  унизу,  коли  мене  нема!  —  сказав  Зіркер.  А  тоді
зацікавлено  спитав:  —  І  що?  Ти  його  з  чимось  змі¬
шував?
 —  Так,—  признався  Макс.—  Дивно,  що  колір
взагалі  не  змінюється,  коли  додаєш  іншу  фарбу.
Ця  штука  завжди  залишається  блакитною.
 —  Залишається  блакитною?  Не  може  бути!  —  не
повірив  Зіркер.  —  Покажи!  Де  те,  що  намішав?
 —  Я  почув,  як  ти  заходиш  в  аптеку,  —  пояснив
Макс.  —  І  все  швиденько  вилив.  Туди.  У  горщик.
 Коли  хлопець  вимовив  слово  “горщик”,  обидва
сторопіли,  подивилися  один  на  одного,  і  Зіркер
повторив:
 —  У  горщик?
 —  Гадаєш,  у  цьому  винен  блаки  тний  сік?  —схви¬
льовано  запитав  Макс.  —  Думаєш,  тому  дерево
так  швидко  виросло?
 —  Ну,  тоді  це  було  б  найефективніше  добриво
у  світі,  —  сказав  Зіркер.  —  Але  ні,  цього  не  може
бути.  Бо  рослина  не  лише  шалено  виросла,  але  й
змінилася.  Раніше  це  було  цитринове  деревце,  а
тепер  на  ньому  ростуть  мандарини.
 —  Ми  можемо  це  перевірити,  —  запропонував
Макс.  —  Я  додав  до  блакитного  соку  трохи  жовтої
фарби,  трішечки  червоної,  а  тоді  цієї  кальційної
солі.
 —  Калійної,  —  виправив  сина  Зіркер.  —  А  як  ти
уявляєш  собі  перевірку?

—  Виллємо  суміш  у  інший  квітковий  вазон  і  по¬
дивимося,  що  буде,  —  запропонував  Макс.
 —  Я  все  ще  схиляюся  до  думки,  що  хтось  хотів  з
нами  пожартувати,  підсунувши  це  дерево,  —  ска¬
зав  Зіркер.  —  Але  ще  раз  виготовити  суміш  не  за¬
шкодить.  Отже,  давай  перевіримо!
 Цього  разу  вони  не  просто  налили  блакитної
рідини  в  мисочку,  як  напередодні  Макс.  Зіркер
пояснив,  що  професійніше  спостерігати  за  змішу¬
ванням  у  скляній  колбі.  Спочатку  він  налив  через
лійку  в  колбу  приблизно  сто  мілілітрів  блакитно¬
го  соку,  потім  додав  ложку  жовтої  харчової  фарби,
потрусив  посудину  і  подивився  на  результат  про¬
ти  лампи,  яка  ще  горіла.
 —  Справді  дивно,  —  сказав  він  Максові.  —  Пер¬
вісний  колір  анітрішки  не  змінився.  Ця  штука  та¬
ка  сама  яскраво-блакитна,  як  і  перед  тим.
 Тоді  Зіркер  додав  ще  трохи  червоної  фарби  і  дріб¬
ку  калійної  солі,  знову  потрусив  посудину  і  поче¬
кав,  поки  сіль  розчиниться.
 —  Досі  блакитний,  —  констатував  він.  —  І  що
тепер?
 —  Не  знаю,  —  сказав  Макс.  —  У  кухні  на  вікні
стоїть  горщик  із  зеленою  цибулею.  Може,  на  ньо¬
му  випробуємо?
 Вони  удвох  піднялися  в  квартиру.  Зіркер  обе¬
режно  вилив  вміст  скляної  колби  поміж  стебла  ци¬
булі.  Виявилося,  що  для  такого  маленького  горщи¬
ка  рідини  трохи  забагато.  Земля  не  могла  всього

ввібрати,  решта  блакитного  соку  вилилася  знизу  і
майже  по  вінця  заповнила  тарілочку,  на  якій  сто¬
яв  горщик.
 Макс  і  Зіркер  втупилися  у  цибулю.
 Спочатку  не  відбувалося  нічого.  Батько  з  сином
присіли  на  крісла,  що  їх  Зіркер  підсунув  до  вікна,
і  почали  чекати.
 —  Тепер  ми  мусимо  уважно  спостерігати
за...  —  почав  Зіркер.  Але  не  договорив.  Зі  звуком
“ффффффт”  стебла  цибулі  раптом  вистрілили
вгору.  Вони  росли  на  очах,  грубшали,  аж  поки  не
стали  завширшки  як  стебла  порею,  майже  сягну¬
ли  стелі,  горщик  утратив  рівновагу,  перекинувся,
впав  на  підлогу  й  розбився.
 Зіркер  не  тямився  з  захвату.  Він  обійняв  сина  й
вигукнув:
 —  Максе,  ти  зробив  винахід  століття,  ти  іде  зна¬
єш?  Супердобриво!  Сенсаційно!
 —  Це  ж  не  я  його  винайшов,  —  заперечив
Макс.  —  Це  все  —  блакитний  сік.
 —  Напевно,  ти  маєш  рацію.  Це  все  блакитний
сік.  А  його  винайшов  твій  прадід,  —  сказав  Зір¬
кер.  —  Можливо,  інші  фарби  й  калійна  сіль  зовсім
не  потрібні.  Мабуть,  блакитний  сік  діє  сам  по  собі.
Ходи,  треба  це  випробувати!
 Тим  часом  була  вже  друга  година.  Зіркер  напи¬
сав:
 “Сьогодні  після  обіду  зачинено.  У  термінових
випадках  прошу  звертатися  в  аптеку  Валенштайн

на  Довгій  вулиці!”  —  почепив  аркуш  зсередини  на
скляні  двері  й  замкнув  їх.
 Удвох  вони  пішли  в  лабораторію  і  наповнили
пляшечку  блакитною  рідиною.
 —  І  що  ми  тепер  з  цим  зробимо?  —  поцікавився
Макс.  —  У  нас  же  більше  нема  кімнатних  рослин.
 —  На  вулиці  рослин  скільки  завгодно,  —  сказав
Зіркер.  —  Ходімо  в  парк!
 Вони  вийшли  з  будинку  через  чорний  хід,  але  на¬
віть  не  дійшли  до  парку,  бо  Зіркерові  раптом  спало
на  гадку  дещо  ліпше:  посеред  вулиці  на  острівці
безпеки  була  велика  клумба,  на  якій  сяк-так  жи¬
вотів  напівзасохлий  квітковий  кущ.  Комунальні
служби  посадили  його  там  задля  благоустрою
міста.
 Зіркер  озирнувся.  Нікого.  Ніхто  не  дивить¬
ся!  Тоді  він  швиденько  вилив  вміст  пляшечки  на
клумбу,  взяв  Макса  за  руку  і  потяг  його  за  собою
на  інший  бік  вулиці.
 З  безпечної  відстані  вони  почали  спостерігати,
що  буде.  Спочатку  нічого  не  відбувалося.  Вони  вже
подумали,  що  блакитний  сік  сам,  тобто  без  інших
складників,  не  діє,  і  хотіли  йти  додому.  Аж  раптом
гілки  куща  потяглися  вгору  й  ушир,  посеред  зе¬
лені  з’явилися  жовті  квіти,  галузки  перетворилися
на  гілля,  яке  незабаром  розрослося  так,  що  з  обох
боків  перегородило  вулицю.  Різко  загальмував
автомобіль.  Водій  вийшов  і,  сиплючи  прокльона¬
ми,  почав  роздивлятися  несподівану  перешкоду.
 	 39

Незабаром  на  обох  смугах  дороги  утворилися  за¬
тори.  Здивовані  й  незадоволені  водії  виходили  з
авт,  оглядали  незвичну  загорожу,  схвильовано
розмовляли  по  своїх  мобільних  телефонах,  а  по¬
тім  намагалися  розвернутися,  щоб  проїхати  ін¬
шою  дорогою.
 —  Ходи,  треба  звідси  непомітно  вшиватися,—
сказав  Зіркер  Максові.  —  Підемо  додому.  Завтра
вранці  мені,  мабуть,  доведеться  ще  раз  замкнути
аптеку.  Ми  візьмемо  пляшку  і  поїдемо  до  пана
Едґара,  продемонструємо  йому  нове  добриво.  От
він  здивується!

6
 Мзкс  розпо&к)зе  с)злі
 Коли  ми  приїхали  до  пана  Едґара,  він  вибіг  нам
назустріч  і  знаками  показав  татові,  щоб  той  опус¬
тив  шибку  мікроавтобуса.
 Тато  відчинив  дверцята.
 —  Що  таке?  —  спитав  він.
 Пан  Едґар  сказав:
 —  Привіт,  Зіркере.  А,  і  Макс  з  тобою!  Дуже  при¬
ємно,  що  ви  приїхали  до  мене  в  гості.  Але  не  могли
б  ви  здати  на  один  метр  назад  і  трішки  повернути
праворуч?
 Справа  в  тім,  гцо  наш  мікроавтобус  не  зовсім
точно  зупинився  в  одному  з  прямокутників,  які
пан  Едґар  намалював  перед  своїм  будинком,  по¬
значаючи  місця  для  паркування.
 Тато  сказав:
 —  Любий  пане  Едґаре,  не  будь  хоч  сьогодні
такий  педантичний.  Тут  же  все  одно  ніхто,  крім
 41

нас,  не  паркується.  До  того  ж  ми  привезли  тобі
суперчарівне  добриво,  яке  завиграшки  обставить
усе,  що  було  винайдено  дотепер.
 Пан  Едґар  здивувався,  він  не  думав,  що  тато  так
швидко  впорається  з  добривом.  Звідки  йому  було
знати,  як  ми  його  отримали!  Але  коли  ми  йому  по¬
казали  пляшку,  він  був  дещо  розчарований.
 —  Лише  одна  пляшечка?  —запитав  він.  —  Цього
не  вистачить  навіть  на  маленьку  грядку.
 —  ІЦе  й  як  вистачить!  —  засміявся  тато.  —
Звісно,  рідину  слід  розвести.  Якщо  ми  наллємо  її
нерозведеною,  тобі  доведеться  прорубувати  собі
дорогу  в  хащах  трави  заввишки  з  людину  за  допо¬
могою  мачете.
 —  Ти  перебільшуєш,  причому  страшенно,  —  не
повірив  приятелеві  пан  Едґар.  —  Трава  заввишки
в  людський  зріст!  Тобто  один  метр  сімдесят  чо¬
тири  сантиметри.  Це  якщо  виходити  із  середньо-
статистичного  зросту  центральноєвропейського
чоловіка.
 —  Ми  аніскілечки  не  перебільшуємо,  —  сказав
я.  —  І  можемо  це  негайно  довести.
 Я  відчув,  що  мене  це  теж  зачіпає.  Зрештою,  це
ж  я  відкрив  чудодійне  добриво.  Принаймні  я  його
вперше  застосував.
 —  Можна  мені?  —  спитав  я  тата.
 Він  зрозумів,  що  я  маю  на  увазі.
 —  Але  тільки  краплинку,  —  сказав  він,  узяв  пля¬
шечку,  витяг  корок  і  роззирнувся.  —  Можеш  по-

зичити  нам  одну  з  твоїх  одинадцяти  чайних  ложе¬
чок?  —  запитав  він  пана  Едґара.
 Я  помітив,  що,  називаючи  точне  число  чай¬
них  ложечок,  тато  трішечки  кепкує  з  лічильної
манії  друга.  Однак  пан  Едґар  цього  не  помітив.
Здавалося,  він  сприйняв  це  як  цілком  нормальне
прохання,  пішов  у  будинок  і  приніс  нам  маленьку
ложечку.
 Тато  налив  у  неї  крапельку  блакитної  рідини  і
передав  ложечку  мені.
 —  Обережно!  —  застеріг  він.  А  тоді  спитав  пана
Едґара:  —  На  чому  Макс  може  випробувати  до¬
бриво?  Що  це  за  рослини  там  на  грядці?
 —  Хвилинку,  зараз  скажу,  —  відповів  пан  Едґар,
побіг  у  будинок  і  повернувся  з  великим  аркушем,
на  якому  було  накреслено  план.  —  Це  —  редис¬
ка,  —  сказав  він,  розгорнувши  план  і  роздивив¬
шись  позначки  на  ньому.  —  Однозначно  редиска.
Нема  нічого  важливішого  за  порядок  у  паперах.
 Я  взяв  ложечку  і  вилив  краплю  блакитної  ріди¬
ни  на  одну  з  маленьких  рослинок,  точнісінько  між
круглими,  ніжно-зеленими  листочками.
 —  Так,  —  сказав  пан  Едґар.  —  Третя  редисоч-
ка  справа  удобрена.  Побачимо  у  наступні  дні,  чи
вона  розвиватиметься  краще  за  сусідні  рослини.
Зайдете  в  дім?  Можу  запросити  вас  на  філіжанку
м’ятного  чаю.
 43

—  Зачекай!  —  гукнув  тато,  бо  пан  Едґар  уже  хо¬
тів  іти  в  будинок.  —  Хіба  ти  не  хочеш  побачити
результат?
 —  Резуль...?  —  спитав  пан  Едґар.  Але  недогово¬
рив.  З  розтуленим  від  здивування  ротом  він  ди¬
вився,  як  листочки  редиски  полізли  вгору  й  стали
широкі,  як  каструльна  покришка.  Внизу,  де  почи¬
наються  стебла,  з  землі  вигулькнула  кругла  біла
півкуля,  велика,  мов  гарбуз.
 Пан  Едґар  взявся  обіруч  за  стебла  і  витягнув  ко¬
ренеплід  із  грядки.
 —  Це...  ценеймовірно!  —закричаввін.  —Справ¬
ді  неймовірно:  це  без  сумніву  біла  редька.  А  згідно
з  моїм  планом  тут  мала  рости  червона  редиска.
 —  І  це  все,  що  ти  хочеш  нам  сказати?  —  спитав
тато  трохи  ображено.
 —  Ні,  звичайно,  ні.  Це  фантастично!  Я  тебе  ві¬
таю,  ти  сам  себе  перевершив.  Ще  ніколи  я  не  чув
про  добриво,  яке  б  діяло  так  швидко,  —  сказав  пан
Едґар.  —  Казковий  засіб!
 —  Так,  ти  маєш  цілковиту  рацію,  —  гордо  відпо¬
вів  тато.  —  Справді  казковий  засіб.
 —  Тату,  а  чому  рослини  не  тільки  ростуть,  але  й
змінюються?  —  запитав  я.  —  Цитрина  перетвори¬
лась  на  мандарин,  редиска  —  на  редьку.
 —  Гм...  Цього  я  теж  не  знаю,  —  визнав  тато.  —
Це  нам  міг  би  пояснити  тільки  мій  дідусь.  Але  він
вже  давно  помер.

—  Дідусь?  —  перепитав  пан  Едґар.  —  Що  він  міг
би  пояснити?
 —  Так,  нічого  особливого,  —  швидко  пробурмо¬
тів  тато.  —  Берімося  до  роботи,  моє  добриво  слід
добряче  розвести.
 Я  трохи  розсміявся,  бо  тато  сказав  “моє”  добри¬
во.  Він,  певно,  хотів,  аби  пан  Едґар  думав,  що  тато
сам  винайшов  цей  засіб.
 ГІан  Едґар  повів  нас  до  стайні,  у  якій  стояв  його
трактор,  і  зняв  там  зі  стіни  якийсь  пристрій.  Щось
на  кшталт  бляшаної  балії  на  двох  коліщатках.  Я  її
вже  раз  бачив,  коли  пан  Едґар  підливав  з  неї  свій
город.  Пан  Едґар  напустив  у  балію  рівно  двадцять
відер  води.  Коли  тато  хотів  хлюпнути  до  балії  тро¬
хи  чудодійного  добрива  просто  з  пляшки,  пан
Едґар  мало  не  дістав  нервовий  шок  і  заспокоївся
тільки  тоді,  коли  тато  погодився  відміряти  певну
кількість  блакитної  рідини  мірною  склянкою.
 —  Треба  ж  знати  точне  співвідношення  суміші.
Для  майбутніх  операцій  з  добривом,  —  пояснив
пан  Едґар.
 Я  спостерігав  за  тим,  як,  за  детальними  вказів¬
ками  пана  Едґара,  блакитну  рідину  перемішують
з  водою.  Раптом  з  курника  почулися  якісь  верески
і  схвильоване  кудкудакання.
 —  Знову  цей  собацюра!  —  скрикнув  пап  Ед¬
ґар.  —  Максе,  збігай  швиденько  до  курника  й  по¬
глянь,  чи  зачинено  двері!
 —  Що  за  собацюра?  —  поцікавився  я.
 46

—  А,  такий  собі  приблуда.  Вже  два  дні  крутить¬
ся  в  мене  на  подвір’ї,  ганяє  моїх  курей  і  кицьку.  Не
уявляю,  звідки  він  узявся.
 —  Може,  ліпше  піду  я?  —  спитав  тато.  —  А  що
як  пес  кусається?
 —  Ні,  ні,  він  абсолютно  мирний.  Вчора  я  йому
навіть  дозволив  переночувати  в  будинку,  —  ска¬
зав  пан  Едґар.  —  От  тільки  клятий  гавкун  ніяк  не
дасть  спокою  курям.  Максе,  піди  швиденько  по¬
дивися,  що  там  сталося.  Ти  ж  бачиш:  я  не  можу
відійти.  —  І  він  показав  на  мірну  склянку
 Я  вийшов  зі  стайні  і  попрямував  у  кінець  подві¬
р’я,  до  оточеної  металевою  сіткою  загороди  для  ку¬
рей.  Перед  сіткою  гасав  великий  сіро-коричневий
кудлатий  пес,  а  потойбіч  паркану  в  паніці  мета¬
лися  кури.

—  Гей,  припини!  —  гукнув  я.
 Пес  негайно  перестав  ганяти  курей  і,  махаючи
хвостом,  підбіг  до  мене.  У  нього  була  така  марми¬
за,  ніби  він  усміхається,  якщо  так  можна  сказати
про  собаку.  От  ніби  собака  хотів  мені  пояснити:
“Це  ж  був  тільки  жарт,  друже.  Я  ж  курям  нічого  не
зробив!”
 Я  погладив  його.  Здається,  йому  це  сподобалося,
і  він  схилив  голову  набік.
 І  раптом,  в  одну  мить  я  зрозумів,  що  мав  на  увазі
тато,  коли  говорив  про  кохання  з  першого  погля¬
ду.  Жодного  сумніву:  я  хочу,  щоб  цей  пес  був  мій!
 —  Ходи  зі  мною!  Ходи!  —  поманив  його  я.  Він
одразу  ж  зрозумів,  побіг  уперед,  знов  повернувся
до  мене,  знову  відбіг.  Він  хотів,  щоб  я  його  зловив,
погрався  з  ним.  Я  підняв  із  землі  паличку,  розмах¬
нувся  й  кинув  аж  на  другий  кінець  подвір’я.  Він
побіг  за  нею,  схопив,  приніс  у  зубах,  поклав  переді
мною  і  подивився  на  мене  очікувально.
 Цілком  забувши,  що  тато  з  паном  Едґаром  змі¬
шують  у  стайні  чарівне  добриво,  я  бавився  з  со¬
бакою,  кидав  паличку  і  забирав  її  в  нього,  бігав
з  ним  наввипередки.  Врешті  паличка  випадково
впала  у  велику  калюжу.  Собака  скочив  за  нею,  а
потім  підійшов  до  мене  і  обтрусився,  забризкавши
мене  з  ніг  до  голови  водою  з  болотом.  У  цю  мить  я
остаточно  зрозумів:  я  хочу  цього  собаку!  Або  він,
або  ніхто!
 48

Я  пішов  до  стайні,  де  тато  й  пан  Едґар  саме  за-
кінчили  розводити  добриво.  Рештки  блакитної  рі¬
дини  залишилися  в  пляшці,  більшу  частину  тато
вилив  у  воду.
 —  Пане  Едґаре,  то  цей  пес  належить  тобі?  —  за¬
питав  я.
 —  Максе,  тепер  не  заважай  нам,  будь  ласка,  —
знервовано  відповів  пан  Едґар.  —  Зараз  буде  най¬
цікавіше.  Ми  починаємо  удобрювати.
 —  Тату,  можна  мені  взяти  собі  цього  собаку?  —
попросив  я.
 —  Максе,  зараз  не  до  собаки,  —  сказав  тато.  Він
був  дуже  схвильований.  —  Заведи  його  наразі  в
дім,  бо  він  нам  тільки  заважатиме.
 Пан  Едґар  замкнув  пса  на  веранді,  а  тоді  завів
трактор  і  поїхав  на  велику  луку  за  будинком.  Там
він  натиснув  на  якийсь  важіль,  і  ззаду,  з  балії  кіль¬
кома  тоненькими  струменями  на  траву  потекло
добриво.  Він  доїхав  до  кінця  луки,  залишивши  за
собою  вологу  темну  смугу,  а  тоді  розвернувся,  про¬
тягнув  другу  вологу  смугу,  тоді  третю,  доки  діжка
не  спорожніла.  Потім  поставив  трактор  точно  на
один  з  призначених  для  паркування  прямокутни¬
ків  і  прибіг  до  нас  із  татом.  Усі  втрьох  ми  підійшли
до  краю  луки  й  почали  чекати.
 —  Дивно,  нічого  не  діється,  —  сказав  тато  пано¬
ві  Едґару.  —  Можливо,  ти  переборщив  з  водою.
 —  Я?  Чому  я?  —  обурився  пан  Едґар.  —  Це  ж
була  твоя  ідея.
 49

Але  вони  не  встигли  почати  суперечку,  хто  з  них
відповідальний  за  співвідношення  води  і  добри¬
ва,  бо  раптом  з  луки  почувся  тихий,  шурхотли-
вий  звук.  Ніби  сильний  вітер  заворушив  стеблами
трави.  Вони  відразу  ж  почали  рости,  і  хоча  не  ста¬
ли  заввишки  з  людину,  але  досягли  майже  метро¬
вої  висоти.  От  тільки  дивно,  що  на  траві  раптом
з’явилися  колоски  з  маленькими  рожевими  зерня¬
тами.
 —  Спрацювало!  —  закричав  тато  і  поплескав
пана  Едґара  по  гілечі.
 —  Але  поглянь,  як  це  розуміти?  —  Пан  Едґар
показав  на  траву.  Стебла  змінили  колір.  Вони  по¬
синіли.  Але  це  ще  було  не  все.  Вони  стали  драглис¬
тими,  нахилилися  донизу,  так  що  їхні  вершечки
торкалися  землі.
 —  Ага,  спрацювало!  —  скривився  пан  Едґар.  —
Пляшку  з  рештками  твого  так  званого  чудодійно¬
го  засобу  можеш  забрати  додому.  Ти,  мабуть,  знов
підмішав  забагато  надролону?  Спочатку  влашту¬
вав  мені  кучеряву  траву,  а  тепер  —  синю.
 —  Я...  я  теж  не  знаю,  —  знітився  тато.  —  Напев¬
но,  вся  справа  в  концентрації.  Може,  цю  штуку
можна  застосовувати  тільки  нерозведеною?  Мені
шкода,  пане  Едґаре.
 —  Ну,  нічого  страшного,  —  заспокоїв  його  пан
Едґар.  —  Я  спробую  згодувати  це  блакитне  добро
худобі.  Хай  там  як,  а  в  мене  тепер  щонайменше  в
 50

чотири  —  чотири  з  половиною  рази  більше  трави,
ніж  раніше.
 Ми  всі  повернулися  в  дім.  Лише  тепер  тато  при¬
дивився  до  мене  уважніше.
 —  Що  з  тобою?  На  кого  ти  схожий?!  —  жахнув¬
ся  він.  —  Ти  що,  впав  у  калюжу?
 —  ІДе  пес,  —  пояснив  я.  І  оскільки  ми  вже  за¬
чепили  цю  тему,  додав:  —  Тату,  ти  обіцяв  мені  на
день  народження  собаку.
 —  Так,  правда.  І  ти  не  знайшов  жодного,  який
би  тобі  припав  до  душі,  —  відповів  він.
 —  Уже  знайшов,  —  сказав  я.  —  Мені  припав
до  душі  отой  собака,  той,  що  там  у  будинку,  воло¬
цюга.
 —  Але  ж  він  належить  панові  Едґару,  —  запере¬
чив  тато.
 —  Ні,  ні,  він  до  мене  просто  приблудився.  Може¬
те  забирати  його  собі  на  здоров’я,  —  сказав  пан
Едґар.  —  Ото  мої  кури  втішаться!
 —  Ну  добре.  Обіцяв,  то  обіцяв,—  зітхнув  та¬
то.  —  Отже,  тепер  у  тебе  є  пес.

7
 Изкс  розповідає  про  песика  ^елло
 Пес  був  не  від  того,  щоб  поїхати  з  нами:  тіль¬
ки-но  я  відчинив  йому  дверцята  мікроавтобуса  й
гукнув:  “Заходь!  Заходь  усередину!”,  він  одразу  ж
заскочив  туди.
 На  зворотній  дорозі  він  ще  раз  обтрусився.  При¬
чому  досить  ґрунтовно.
 —  Краса!  —  вигукнув  тато.  Хоча  це  не  дуже  на¬
сувало  до  ситуації,  бо  тепер  наше  авто  всередині
було  таке  самісіньке,  як  і  моя  футболка,  —  у  чорні
цяточки.  А  це,  звісно,  далеко  не  “краса”.
 Коли  ми  прийшли  додому,  тато  поставив  пляш¬
ку  з  рештками  блакитної  рідини  в  лабораторії  на
стіл  і  суворо  поглянув  на  мене.
 —  Максе,  слухай  мене  уважно!  Ти  більше  ніко¬
ли  не  доторкнешся  до  цієї  пляшки.  Обіцяєш?  Хто
знає,  що  воно  ще  може  накоїти.
 52

Я  кивнув.  Він  не  задовольнився  цим  і  спитав  ще
раз:
 —  Обіцяєш?
 —  Так,  обіцяю,  —  відповів  я.
 —  Ну,  гаразд.  Тоді  можемо  зараз  піти  нагору  і
влаштувати  твоєму  собаці  купіль,  —  запропону¬
вав  тато.
 Я  зрадів.  Він  уже  назвав  його  “моїм  собакою”.
Ми  напустили  у  ванну  води  кімнатної  темпе¬
ратури,  а  тоді  попросили  пса  заскочити  в  неї.
По-доброму.  Однак  цієї  ласки  він  нам  не  зробив.
Або  не  зрозумів,  або  не  мав  охоти.  Тож  ми  взяли

його  вдвох,  підняли,  запхали  у  воду  і  ґрунтовно
вишурували.  Йому  це  анітрішки  не  подобалося,  і
він  намагався  вистрибнути  з  ванни,  але  ми  міцно
його  тримали.
 —  Твій  собака  повинен  мати  якесь  ім’я,  —  ска¬
зав  тато.  —  Як  же  ми  його  назвемо?
 Я  набрав  у  мильницю  води,  вилив  її  на  мокре  со¬
баче  хутро,  примовляючи:
 —  Нарікаю  тебе  іменем  Белло!  —  Це  ім’я  мені
просто  так  спало  на  гадку.
 Белло  знову  струснувся.  Вода  навсібіч  розбриз¬
калася  з  його  хутра,  тож  тепер  тато  теж  був  мо¬
крий  з  голови  до  ніг.  Я  подумав,  що  він  зараз  поч¬
не  сваритися.  Але  він  лише  голосно  засміявся  і
сказав:
 —  Белло!  Гарне  ім’я!
 І  я  відчув:  тато  теж  полюбив  цього  собаку.
 Потім  ми  витерли  Белло  і  погодували  його  решт¬
ками  вчорашніх  спагеті  з  м’ясним  соусом.
 —  Завтра  купимо  йому  справжнє  собаче  їдло  і
кошик,  —  пообіцяв  тато.  —  А  сьогодні  вночі  він
може  спати  в  твоїй  кімнаті  на  килимку.  Поклади
йому  стару  ковдру,  бо  інакше  весь  килим  буде  в
собачій  шерсті.
 —  А  ще  купимо  нашийник  і  шворку,  —  ска¬
зав  я.
 Тато  кивнув.
 54

—  І  книжку  про  собак.  Ми  ж  обоє  не  маємо  до¬
свіду  спілкування  з  собаками.  Він,  мабуть,  геть
невихований  і  мусить  вивчити  хоч  кілька  команд.
 —  “До  мене!”  він  уже  розуміє,  —  сказав  я.
 —  Якщо  це  все,  то  знає  не  дуже  багато,  —  сказав
тато.  —  Дай-но  я  щось  спробую!
 Він  суворо  поглянув  на  Белло  і  наказав:  “Сидіти!  ”
В  ту  ж  мить  Белло  сів.  Ми  з  татом  здивовано  пере-
зирнулися.
 —  Цікаво,  чи  це  пан  Едґар  його  цього  всього  на¬
вчив?  —  висловив  припущення  тато.
 Я  спробував  своє  щастя  й  гукнув:  “Місце!”
 Белло  підбіг  до  мене,  став  передніми  лапами
мені  на  груди  і  почав  облизувати  моє  обличчя.
 Я  засміявся  і  сказав:
 —  Белло,  так  не  можна!  “Місце”!  Поглянь:  ти
маєш  зробити  так!
 Я  ще  раз  вигукнув  “Місце!”  і  ліг  на  підлогу.
Белло  здивовано  глипнув  на  мене,  а  тоді  й  собі  ліг
поряд.
 —  Поглянь,  тату:  команди  “Місце!”  я  його  теж
навчив,  —  гордо  сказав  я.
 Тато  сказав:
 —  Та  де  там!  Це  він  робить  тільки  тому,  що  ти
ліг.  Встань,  і  побачиш,  що  він  нічого  не  второпав.
 Я  встав,  Белло  теж.  Я  показав  пальцем  на  підло¬
гу  і  скомандував  ще  раз:  “Місце!”

Белло  подивився  на  мене  запитально.  Я  ще  раз
ліг  на  підлогу,  Белло  відразу  ж  примостився  біля
мене.
 —  Ну,  це  він  швидко  збагнув,  —  зауважив
тато.  —  Здається,  він  дуже  мудрий  пес.  Але  ми
все  одно  придбаємо  книжку  про  собак.  Нам  тре¬
ба  навчитися  їх  дресирувати.  Не  буду  ж  я  щоразу
лягати  біля  нього  на  землю,  коли  йому  треба  буде
виконати  команду  “Місце!”.
 Увесь  вечір  Белло  не  виходив  з  дитячої  кімна¬
ти.  Я  зробив  домашні  завдання,  похапцем  і  абияк.
Тим  часом  Белло  все  обнюхав,  спробував  розкуси¬
ти  детальку  від  конструктора  “Лєґо”,  яку  знайшов
під  шафою,  і,  звичайно  ж,  йому  закортіло  вистриб¬
нути  до  мене  на  ліжко.  Але  я  не  дозволив,  крик¬
нув:  “Сидіти!”  —  і  він  чемно  сів  поряд  із  ліжком
на  килимок.
 Згодом  він  підійшов  до  зачинених  дверей  дитя¬
чої  кімнати,  почав  скавуліти  й  шкрябати  лапою
двері.  Очевидно,  хотів  вийти.  Я  відчинив.
 Я  подумав,  що  йому  стало  нудно  в  кімнаті  і  він
хоче  познайомитися  з  іншою  частиною  помеш¬
кання  або  глянути,  що  там  робить  тато.  Але  він
одразу  ж  підійшов  до  вхідних  дверей  і  теж  почав
шкрябати  їх.
 —  Белло  треба  в  туалет,  —  вирішив  тато.  —  Він,
вочевидь,  привчений  ходити  на  вулицю.  Це  вже
дуже  добре.  Раджу  тобі  взяти  його  на  повідець,  як

підеш  його  вигулювати.  Щоб  він  не  втік  від  тебе
навіки-віків.
 —  Белло  не  втече,  —  сказав  я.  —  Він  залишиться
зі  мною.
 —  Я  не  був  би  такий  упевнений.  Спочатку  він
мусить  призвичаїтися  до  нашої  квартири  і  до  нас.
Ось,  візьми  мою  краватку  і  накинь  йому  на  шию.
Тоді  зможеш  його  вивести.
 Спускаючись  зі  мною  сходами,  Бел/ю  з  татовою
червоною  краваткою  на  шиї  виглядав  дуже  чемно
і  пристойно.
 На  вулиці  він  мирно  йшов  поряд  зі  мною,  на
найближчому  розі  підняв  ногу,  а  потім  потягнув
мене  на  травник,  де,  широко  розставивши  задні
ноги,  присів  і  видав  товстеньку  ковбаску.
 Після  цього  він  спокійно  почимчикував  зі  мною
додому.
 Раптом  удалині  загавкав  собака.  Белло  нашоро¬
шив  вуха  і  гавкнув  у  відповідь.  Я  вперше  почув,
як  він  гавкає.  У  нього  був  низький,  грубий  соба¬
чий  голос.  Інший  пес  загавкав  знову,  дужче.  Тоді
озвався  другий  пес,  потім  третій.  Раптом  Белло
вирвався  й  побіг,  причому  так  швидко,  що  я  не
зміг  його  наздогнати.
 Я  кричав  і  кричав,  шукав  його.  Але  Белло  зник.
 Розтривожений,  я  побіг  додому.
 —  Тату,  тату,  Белло  втік!  —  закричав  я.  —  Вир¬
вався  і  чкурнув  від  мене.
 57

—  Я  боявся,  що  так  буде,  —  сказав  тато.  —  Ходи,
пошукаємо  його.
 Ми  вийшли  надвір,  погукали  “Белло!”  й  “Белло,
ходи  сюди!”  —  але  Белло  не  повернувся.
 Врешті-решт  ми  зажурено  попленталися  до¬
дому.
 —  Ти  ж  чув,  що  сказав  пан  Едґар.  Белло  —  воло¬
цюга.  Він  ніде  надовго  не  затримується,  —  сказав
тато.  —  Шкода.  Справді  шкода.  Я  вже  почав  до
нього  звикати.
 Я  наполіг,  щоб  у  брамі  й  дверях  нашої  кварти¬
ри  на  ніч  залишити  шпарку.  На  той  випадок,  якщо
Белло  повернеться.
 Але  коли  я  пізно  вночі  нарешті  заснув,  Белло  все
ще  не  було.
 Наступного  ранку  я  пішов  до  школи  дуже  сум¬
ний.  Белло  так  і  не  повернувся.
 Уроки  мені  були  байдужі,  я  був  неуважний  і  на¬
віть  не  почув,  як  пані  Кремер,  наша  вчителька  му¬
зики,  викликала  мене  до  дошки.  Я  постійно  думав
про  Белло,  який  так  мало  побув  зі  мною  і  якого  я
так  швидко  втратив.
 По  дорозі  зі  школи  додому  Роберт  Штайнгоєр
знову  виявив  свою  підлу  натуру:  наліз  мені  ззаду
на  черевики  і  спробував  вибити  в  мене  з  рук  порт¬
фель.  Цього  дня  я  відчув  таку  несамовиту  лють,
що  не  змирився  з  цим,  як  завжди,  а  розлючено  на¬
кинувся  на  кривдника  з  кулаками.  Спочатку  він
розгубився,  очевидно,  не  чекав  цього  від  мене.  А

тоді,  певно,  згадав,  що  він  найдужчий  у  класі:  схо¬
пив  мене  спереду  за  сорочку  і  потрусив  мною.
 Підбігли  однокласники.  Хтось  закричав:  “Гей,
погляньте!  Макс  із  Робертом  чубляться!”
 У  цю  мить  до  нас  примчав  великий  сіро-корич¬
невий  кудлатий  пес  з  червоною  краваткою  на
шиї.  З  шаленим  гавкотом  він  накинувся  на  Ро-
берта  Штайнгоєра,  так  що  той  був  вимушений
мене  відпустити,  зашпортався  і  мало  не  впав  на
спину,  а  тоді  розвернувся  і  стрімголов  побіг  геть.
Однокласники  шанобливо  відступили  на  кілька
кроків  назад.  Моріц  Брандауер  навіть  про  всяк  ви¬
падок  виліз  на  мур.

—  Гей,Белло!  Белло,типовернувся!  —Ястрашен-
но  зрадів  і  обійняв  пса.
 —  Белло  —  це  твій  собака?  —  запитав  Моріц
Брандауер,  стоячи  на  мурі.
 —  Так,  це  мій  собака,  —  відповів  я.  —  Він  небез¬
печний.  Він  мене  охороняє.
 —  Це  добре,  —  кивнув  Моріц.  —  Найліпше  бу¬
де,  якщо  ти  щодня  приводитимеш  його  з  собою.  І
коли  Роберт  знову  почне  свої  підлі  штучки,  нехай
твій  пес  його  добряче  покусає.
 Однокласники  закивали  головами,  а  тоді  по¬
вільно,  обережно  ретирувалися.  Моріц  зіскочив  із
підмурівка  і  приєднався  до  них.
 Я  все  ще  гладив  Белло  і  хвалив  його,  аж  раптом
хтось  у  мене  за  спиною  запитав:
 —  Це  твій  собака?
 Хвилину  тому  я  вже  відповів  на  це  запитання.
Я  обернувся.  Перед  і  мною  стояла  пані  Синеліхт,
наша  нова  сусідка  з  третього  поверху.
 —  Так.  Він  зветься  Белло,  —  гордо  відповів  я.
 —  Такий  гарний  песик,  —  сказала  вона,  присіла
біля  мене  і  почухала  Белло  шию.  —  Я  теж  хотіла  б
мати  такого.
 Чухання  Белло  сподобалось,  і  він  поклав  голову
жінці  на  коліна.
 —  Такий  лагідний,  —сказала  вона.  —Ходімо  до¬
дому  разом?

Тож  ми  пішли  додому  втрьох:  пані  Синеліхт,  Бел¬
ло  і  я.  Коли  ми  піднімалися  сходами,  пані  Синеліхт
запропонувала:
 —  Якщо  хочеш,  можеш  приходити  зі  своїм  пе¬
сиком  до  мене  в  гості.  Коли  завгодно.  Ти  ж  знаєш,
де  я  мешкаю.
 —  Ви  теж  можете  приходити  до  нас  у  гості,  —
сказав  я.  —  Белло  втішиться.  І  тато  теж.
 Під  дверима  нашої  квартири  вона  зупинилася  і
ще  раз  погладила  Белло  по  голові.
 —  А...  а  твоя  мама?  —  спитала  вона.
 —  Моя  мама  живе  в  Тасманії  чи  Тунісі,  чи  десь
там.  Тато  розлучений,  —  сказав  я.
 —  Шкода,  —  зітхнула  вона.
 61

Але  при  цьому  в  неї  був  такий  вираз  обличчя,
ніби  їй  зовсім  не  шкода.
 —  А  ти?  —  запитала  вона.  —  Ти  теж  би  втішив¬
ся?
 —  Я?  Певно  що  так!  —  відповів  я.
 —  До  побачення.  Бувай,  —  сказала  вона.
 Я  сказав:  “Па-па!”  і  зайшов  у  наше  помешкання,
а  вона  піднялася  сходами  до  свого.
 Коли  ми  з  Белло  прийшли  додому,  тато  саме  за¬
пихав  наш  обід  у  мікрохвилівку.
 —  Белло!  Белло  повернувся!  —  вигукнув  він,
вибігаючи  нам  назустріч.  —  Де  ти  його  знайшов?
 —  Це  він  мене  знайшов,  —  сказав  я  і  розповів  та¬
тові,  як  усе  було.

&
 Мзкс  розпо&к)зе  про  лзиз  ^елдо
 Наступного  дня  ми  з  татом  купили  для  Белло
нашийник,  шворку,  вісім  бляшанок  і  два  пакети
собачих  харчів,  вівсяні  пластівці  з  висівками,  со¬
бачу  щітку,  дві  собачі  миски  (одну  для  їжі,  другу
для  води)  і  книжку  «Як  виховувати  собаку».  Ще
тато  хотів  купити  кошик,  але  навіть  найбільший  з
усіх,  які  продавались  у  цьому  зоомагазині,  був  би
для  Белло  замалий.  Продавець  сказав,  що  такий
пес  може  спати  просто  на  підлозі,  якщо  постелити
йому  ковдру.  Тож  ми  повантажили  покупки  в  ба¬
гажник  і  поїхали  додому,  де  на  нас  чекав  Белло.
 Проти  нашийника  Белло  не  протестував,  але
зі  шворкою  змирився  не  відразу.  Щоб  трохи  по-
вгіравлятися,  я  пішов  з  ним  до  міста.  Спочатку
Белло  несамовито  смикав  за  шворку,  але  за  дея¬
кий  час  збагнув:  як  не  хочеш,  щоб  нашийник  тис¬
нув  тобі  горло,  треба  неквапно  крокувати  побіч
 63

господаря.  Я  зумисне  пройшовся  вулицею,  на  якій
мешкає  Роберт  Штайнгоєр,  і  прогулявся  перед  йо¬
го  будинком.  Як  я  й  сподівався,  за  деякий  час  із
брами  вийшов  Роберт.  У  руках  він  ніс  роликові
ковзани.  Зачинивши  за  собою  двері,  він  сів  на  ґа¬
нок  і  саме  хотів  узути  ролики,  як  раптом  побачив
нас  із  Белло.  Він  підскочив  з  переляку  й  натиснув
на  дзвінок.
 —  Привіт,  Роберте,  —  сказав  я,  підняв  з  землі
його  ролики  і  тицьнув  йому  в  руки.  —  Можеш
спокійно  залишитися.  Пес  тобі  нічого  не  зробить,
він  вихований.  Він  нападає  тільки  за  моєю  коман¬
дою.
 —  Привіт,  Максе,—  відповів  Роберт.—  Я...  я
хотів  тільки  взяти  з  дому  щось  пити.
 Я  посміхнувся:
 —  ІТу  ясно,  пити.
 Белло  тим  часом  добряче  смикнув  за  шворку,  по¬
тягнув  мене  від  Роберта  геть.  Він  хотів  іти  далі.
 —  Ну,  тоді  бувай,  —  попрощався  я.  —  До  поне¬
ділка!
 —  Бувай,  Максе,  —  гукнув  мені  вслід  Роберт.  —
Твій  пес  знову  буде  зустрічати  тебе  зі  школи?
 —  Побачимо,  —  відповів  я.
 Звісно,  Белло  не  зустрічатиме  мене  зі  школи,  але
Робертові  це  знати  не  обов’язково.  Відколи  Белло
завіявся  на  цілу  ніч,  я  його  більше  не  відпускав.  А
що  як  його  знов  закличуть  його  собачі  друзяки?
Хтозна,  чи  він  повернеться!

Учора  ввечері  Белло  страшенно  розхвилював¬
ся,  як  почув,  що  надворі  гавкають  собаки.  Він
шкрябався  в  двері,  ставав  передніми  лапами  на
підвіконня,  гавкав,  благально  дивився  на  нас  і  жа¬
лібно  скавулів.
 —  Може,  його  все-таки  випустити?  —  запитав  я
тата.  —  Мені  його  так  шкода.
 —  Ні,  ліпше  не  треба,  —  сказав  тато.  —  Він  зно¬
ву  втече.  І  невідомо,  коли  повернеться.  Завтра  ку¬
пимо  шворку,  і  ти  зможеш  його  виводити.
 Тож  тепер  я  міцно  тримав  Белло  на  шворці  й
півдня  гуляв  з  ним  вулицями.  Пес  обнюхував  усі
ліхтарі  і  роги  будинків,  біля  кожного  дерева  під¬
німав  ногу,  одного  разу  дуже  уважно  обнюхав  со¬
бачку,  яку  вигулювала  господиня,  а  коли  ми  вве¬
чері  повернулися  додому,  він  анітрішечки  не  був
змучений.
 Я  погодував  Белло.  Він  уважно  дивився  на  мене
своїми  великими  карими  очиськами,  поки  я  лож¬
кою  перекладав  собаче  їдло  з  бляшанки  в  миску,
терпляче  чекав,  поки  я  закінчу,  і  почав  їсти  тільки
тоді,  коли  я  йому  кивнув  і  сказав:  “Гамай,  Белло!”
 Пізніше  я  його  ще  раз  вигуляв,  щоб  він  “зробив
свої  справи”,  як  називає  це  тато.
 Белло  весь  час  чемно  йшов  поряд  зі  мною,  не
тягнув  більше  за  шворку.  Коли  ми  повернулися
додому,  він  здавався  цілком  задоволеним.  Я  зняв
із  нього  шворку,  й  він  одразу  ж  ліг  у  мене  в  кімнаті
 65

на  свою  ковдру,  причому,  як  завжди,  спочатку  як
мінімум  тричі  обкрутився  довкола  своєї  осі.
 Я  запитав  тата:
 —  Чому  він  завжди  крутиться,  перед  тим  як
лягти?
 —  Бо  колись  дикі  собаки  спали  у  високій  степо¬
вій  траві  і  спочатку  мусили  кілька  разів  оберну¬
тися  довкола  своєї  осі,  щоб  притоптати  траву.  Гак
вони  влаштовували  собі  м’якеньку  постільку,  —
пояснив  мені  тато.
 —  Але  навіщо  Белло  притоптувати  ковдру?  —
здивувався  я.
 —  Це  в  нього  від  предків,  —  сказав  тато,  —  з  тих
часів,  коли  собаки  ще  були  дикі  й  жили  зграями.
 Згодом,  коли  я  почистив  зуби  і  вже  в  піжамі  за¬
йшов  до  своєї  кімнати,  Белло  мирно  лежав  на  ков¬
дрі,  простягнувши  ноги  набік.
 —  Добраніч,  Белло.  Солодких  тобі  снів!  —  ска¬
зав  я,  погладив  йому  шерсть  і  ліг  у  ліжко.  Але  не
встиг  вимкнути  світло,  як  Белло  раптом,  бадьо-
рий-бадьорісінький,  підскочив.
 —  ІЦо  сталося?  —  спитав  я.
 І  ту  ж  мить  зрозумів:  удалині  знову  почувся  со¬
бачий  гавкіт.  Белло  стривожився,  як  і  попередньо¬
го  вечора,  вибіг  з  моєї  кімнати,  скавулів,  скімлив,
підвивав  і  конче  хотів  надвір.
 Тато  відчинив  вікно  вітальні,  Белло  виліз  пе¬
редніми  лапами  на  підвіконня  і  гавкнув.  Собаки
відповіли.  Було  чути,  що  це  бесіда.  Спочатку  гав-

кав  один  пес,  другий  відповідав,  тоді  втрутився
Белло,  погавкав  і  уважно  прислухався  до  того,  що
мав  повідомити  перший.
 Про  всяк  випадок  тато  тримав  Белло  за  наший¬
ник.
 —  Щоб,  не  дай  Боже,  не  вискочив  з  вікна,  —  по¬
яснив  він.
 —  Всі  собаки  такі?  —  запитав  я  тата.  —  Всі  кон¬
че  хочуть  уночі  на  гульки?
 І
 	 67 	,

—  Ні.  Зазвичай  собаки  залюбки  сплять  у  по¬
мешканні,  —  сказав  тато.  —  Я  думаю,  що  Белло
такий,  бо  він  волоцюга.  Мабуть,  його  собачі  друзі,
яким  він  оце  відповідає,  такі  ж  волоцюги,  як  і  він.
Напевно,  вони  ночами  завжди  ходили  разом  на
полювання,  а  тепер  їм  бракує  Белло.
 Тільки  аж  за  якийсь  час,  по  тому,  як  гавкіт  стих,
Белло  потроху  заспокоївся  і  дозволив  відвести
себе  в  дитячу  кімнату.  Він  умостився  на  ковдрі,  я
теж  ліг  у  ліжко,  і  заснули  ми,  мабуть,  одночасно.
 Наступного  дня  я  знову  погуляв  з  Белло,  пого¬
дував  його,  а  потім  бавився  з  ним  удома  в  хованки.
Це  відбувалося  так.  У  дитячій  кімнаті  я  наказував
Белло:  “Сидіти!”,  і  він  чемно  сідав  і  чекав,  поки  я
сховаюся  десь  у  квартирі,  під  татовим  ліжком,  чи
в  куточку  за  холодильником.  Добре  заховавшись,
я  кричав:  “Белло,  шукай  мене!”  Але  де  б  я  не  зача¬
ївся,  він  прямцем  біг  до  моєї  схованки  і  зупинявся
переді  мною,  радісно  вимахуючи  хвостом.  Так  ми
гралися  півдня.
 А  тоді  настав  вечір,  якого  я  ніколи  не  забуду,  на¬
віть  коли  мені  буде  п’ятдесят  років.  Або  сто.
 Тато  цього  вечора  пішов  на  репетицію  хору.  У
вихідні  він  завжди  вечорами  співає  в  змішаному
хорі  імені  Франца  Шуберта.  Пан  Едґар  теж  член
цього  хору,  чи  то  гіак  —  його  диригент.  Після  ре¬
петицій  вони  з  татом  часто  ходять  на  пиво.  Тому
здебільшого  тато  повертається  дуже  пізно.
 68

Отже,  К07іи  надворі  знову  загавкали  собаки,
я  був  з  Белло  сам.  Він  щораз  більше  нервувався,
скиглив,  скімлив,  раз  у  раз  благально  поглядав,
показуючи,  що  йому  конче  треба  надвір.  Я  не  міг
цього  витримати  й  подумав:  можливо,  мені  якось
удасться  його  відволікти.  Хіба  ж  пані  Синеліхт
не  казала,  що  ми  з  Белло  можемо  в  будь-який  час
заходити  до  неї  в  гості?  Я  почепив  до  нашийника
Белло  шворку,  і  ми  з  ним  піднялися  на  третій  по¬
верх.  Пес  тягнув  униз.  Він  так  смикав  за  шворку,
що  я  ледве  його  стримував.  Але  потім,  мабуть,  пе¬
ремогла  собача  допитливість:  поки  ми  дійшли  до
дверей  пані  Синеліхт,  Белло  обнюхав  кожну  схо¬
динку.  Я  подзвонив.  Жодної  реакції.  Я  подзвонив
ще  раз.  Але,  здається,  сусідки  таки  не  було  вдома.
 ■Ми  з  Белло  пішли  вниз,  на  перший  поверх,  повз
нашу  квартиру  і  через  задні  двері  потрапили  в
темну  аптеку.
 Напередодні  я  взяв  собі  там  пачку  таблеток  глю¬
кози  і  кинув  одну  таблеточку  Белло.  Він  підхопив
її  в  повітрі,  клацнувши  зубами,  і  вона  так  йому  за¬
смакувала,  що  він  одразу  ж  сів  на  задні  лапи  і  по¬
просив  ще.  Але  другої  цукерки  не  отримав,  бо  у
“Як  виховувати  собаку”  тато  вичитав,  що  собакам
не  можна  давати  солодощів.
 Я  подумав:  друга  мацюпусінька  глюкозочка  не
зашкодить  моєму  песикові.  Ні,  певно  ж  не  зашко¬
дить.  А  якщо  я  дам  Белло  спочатку  лизнути  таблет¬
ку,  потім  підкину  її  вгору,  а  тоді  дозволю  злапати

и  проковтнути  —  ця  гра  його  так  захопить,  що  він
забуде  про  своїх  псячих  друзяк.
 Я  навпомацки  пересувався  темною  аптекою.
Світла  вмикати  не  хотів,  бо  тоді  мене  було  б  видно
крізь  шибу  з  вулиці.  Шворку  Белло  я  пустив  З  рук,
тут,  унизу  він  не  міг  утекти.
 Скрадаючись  наосліп  у  темряві,  я  почув,  як
Белло  зайшов  через  відчинені  двері  в  гіідсобку,
тобто  в  лабораторію,  і  почав  там  усе  довкола  об¬
нюхувати.  Я  злякався,  бо  там  стояло  багато  тато¬
вих  хімікатів,  яких  Белло  ні  в  якому  разі  не  можна
було  лизати.  Я  все  ж  увімкнув  світло.

Белло  саме  примостився  з  піднятою  задньою
лапою  біля  мандаринового  дерева.
 —  Гей,  Белло,  тут  всередині  не  можна  цюня-
ти!  —  крикнув  я,  підняв  з  підлоги  його  шворку  і
спробував  відтягнути  пса  від  дерева.
 Отут  воно  й  сталося.  Мабуть,  я  ліктем  штовхнув
пляшку  з  блакитним  еліксиром.  Бо  вона  впала  зі
столу.  Пляшка  розбилася,  і  вся  рідина  вилилась  на
підлогу.
 Белло  відразу  ж  почав  хлебтати  блакитний  сік.
Очевидно,  він  йому  смакував.  Можливо,  він  ду¬
мав,  що  це  я  дав  йому  напитися  чогось  смачнень¬
кого.

—  Ні,  Белло!  Фу!  —  закричав  я.  —  Може,  добри¬
во  отруйне!
 Але  було  вже  пізно.
 Якийсь  час  нічого  не  відбувалося.  А  тоді  Белло
почав  видавати  якісь  дивні  звуки.  Та  вони  виходи¬
ли  в  нього  не  з  рота,  а  радше  з  усього  його  собачого
тіла.  Ніби  тріщали  кості.  Белло  витягнувся,  став
на  задні  лапи,  ріс  і  ріс,  його  морда  вкоротилась,
наче  втягнулась  у  голову,  довгі  вуха  стали  круглі  й
м’ясисті,  хутро  поволі  зникало  —  і  ось  уже  переді
мною  стояв  голий,  досить  волохатий  чоловік  із  со¬
бачим  нашийником,  з  якого  звисала  шворка.
 Еліксир  перетворив  Белло  на  людину.
 Ця  людина  дивилася  на  мене  не  менш  ошелеше¬
но,  ніж  я  на  неї.
 —  Ммммм...—  пробурмотів  він.  А  тоді:  —
Ммммакс!  —  грубим,  хрипким  голосом.  А  тоді  ще
раз:  —  Макс!
 —  Белло,  ти...  ти  людина!  —  заникуючись,  про¬
мовив  я,  коли  знову  спромігся  на  слово.
 —  Ти  лудина,—  повторив  він,  схилив  голову,
подивився  на  себе  й  кивнув  головою.  —  Так,  ти  лу¬
дина.
 —  Ні,  ти!  Ти  людина.  Треба  казати:  Я  людина!
 —  Гммм?  —  замислився  він.  Здається,  слово  “я”
було  йому  невідоме.
 —  Ти,  Белло,  ти  людина.
 72

—  Белло  лудина,  —  сказав  він.  А  тоді  щораз
швидше  і  дедалі  захопленіше:  —  Белло  лудина,
Белло  лудина!
 Я  запитав:
 —  А  як  іде  так  —  чому  ти  можеш  розмовляти?
 Белло  здивовано  поглянув  на  мене:
 —  Макс  теж  розмоулати.
 —  Так,  але  ж  ти  пес,  —  сказав  я.
 —  Белло  лудина,  —  виправив  він  мене.
 —  Я  маю  на  увазі,  ти  ж  був  псом,  —  сказав  я.
 —  ГІси  теж  розмоулают,  —  сказав  Белло.  —  Пси
розмоулают  псачою,  лудини  —  лудиначою.  Белло
лудина.
 —  Людина,  —  виправив  його  я.
 73

—  Та,  лудина,  —  повторив  він.  —  А  чо  Белло  лу¬
дина?
 —  Чого?  Мабуть,  це  зробила  та  блакитна  рідина,
якої  ти  напився.  Як  виявилось,  вона  перетворює
не  тільки  рослини,  але  й  звірят.
 —  Перетворує  звират,  —  повторив  Белло  і  кив¬
нув  головою.
 —  І  що  мені  тепер  з  тобою  робити?  —  спитав  я.
 —  Белло  холодно.  Луди  не  мают  хутра,  тілки  на
голоуі.  Холодно!  —  пожалівся  він.
 —  Ходімо  нагору.  Там  ти  зможеш  надягнути  та¬
тові  штани  й  сорочку,  —  сказав  я.  —  Але  дай-но  я
спочатку  погляну,  чи  нікого  нема  в  під’їзді.  Щоб
тебе  не  побачила  пані  Синеліхт.  Ти  ж  голий.
 —  Та,  голий,  —  повторив  Белло.  —  Голий.  То  хо¬
лодно.
 Ми  прокралися  нагору,  в  нашу  квартиру.
 Белло  відразу  ж  пішов  у  дитячу  кімнату.
 —  Ту  моя  коудра,  —  задоволено  сказав  він,  кіль¬
ка  разів  обернувся  довкола  своєї  осі,  ліг  на  собачу
підстилку  й  скрутився  калачиком.
 —  Ні,  Белло.  Ти  мусиш  одягнутися,  —  ска¬
зав  я.  —  Ходи  в  татову  спальню.
 —  Татоу  спалну,  —  сказав  він  і  встав.  —  Удягну¬
тися,  та.
 Я  сягнув  у  татову  шафу  й  спробував  показати
Белло,  як  натягти  штани  і  вбрати  сорочку.  Це  було
непросто.  Якби  я  йому  не  допоміг,  він,  мабуть,

заліз  би  ногами  в  сорочку  або  натяг  штани  на  го¬
лову.
 Я  був  такий  зак/юпотаний  гардеробом  Белло,
іцо  навіть  не  почув,  як  тато  відчинив  вхідні  двері.
Але  Белло  задер  носа,  принюхався  й  оголосив:
 —  Тато  йде!
 У  цю  ж  мить  до  спальні  зайшов  тато.
 Він  зупинився  й  з  переляку  завмер  з  розтуленим
ротом.  А  тоді  схвильовано  вигукнув:
 —  Що  ви  робите  в  моїй  спальні?  Хто  вас  узагалі
впустив?  Чому  на  вас  мій  одяг?  Максе,  негайно  пі¬
дійди  до  мене!  Максе,  хто  цей  пан?
 —  Цей  пан?  —  сказав  я.  —  Ти  не  повіриш,  тату.
 —  Та  кажи  вже!  —  закричав  тато.
 Я  сказав:
 —  Це  пан  Белло.

9
 Мі  иесподі&зики  33  ot)un  вечір
 Цього  суботнього  вечора  Зіркер,  як  завжди,  пі¬
шов  у  міський  клуб,  де  відбувалися  репетиції  хору
імені  Франца  Шуберта.  Якби  він  знав,  що  за  час
його  відсутності  скоїться  в  підсобці  його  аптеки,
він,  певно,  лишився  б  удома.
 Але  тоді  він  не  пережив  би  першого  сюрпризу
цього  вечора.  На  відміну  від  другого,  який  чекав
його  трохи  пізніше,  перший  сюрприз  був  приєм¬
ний.  Справа  в  тому,  що  пан  Едґар,  диригент  і  ке¬
рівник  хору,  представив  хористам  нового  співака,
а  точніше  —  співачку.  Нею  виявилась  нова  симпа¬
тична  сусідка  Зіркера.
 Пан  Едґар  постукав  диригентською  паличкою
по  склянці  з  водою,  закликаючи  хор  до  уваги:
 —  Чи  можу  я  забрати  дві  —  дві  з  половиною
хвилини  вашої  уваги?  Дозвольте  відрекоменду¬
вати  вам  пані  Верену  Синеліхт.  Вона  новенька
і  в  нашому  хорі,  й  у  нашому  місті.  Формуляр  за¬
яви  на  вступ  вона  заповнила  в  двох  примірниках.
Її  членський  номер:  39-Же.  “Же”  —  бо  жіночий.
Вона  приїхала  з  Мюнхена,  де  співала  в  церковно¬
му  хорі,  мецо-согірано.  Тепер  вона  співатиме  у  нас.
Ласкаво  просимо.
 76

Всі  заплескали  в  долоні.  Пані  Синеліхт  усміх¬
нулася  Зіркерові  й  швиденько  стала  до  першого
голосу.  Почалася  репетиція.  Хор  заспівав  «Кавову
кантату»  Йоганна-Себастіана  Баха.
 —  Народився  1685  року,  помер  1750,  тобто  у  віці
65  років,  —  пояснив  перед  тим  пан  Едґар.  Його
любов  до  цифр  давалася  взнаки  й  тут.
 Після  репетиції  Зіркер  з  пані  Синеліхт  пішли
додому  разом.  Правда,  пан  Едґар  запитав  Зіркера,
чи  той  вип’є  з  ним,  як  завжди,  пива.  Але  Зіркер
відмовив:
 —  Сьогодні  ні,  пане  Едґар.  Я  хочу  відпровадити
додому  хориста  39-Же.
 Пан  Едґар  трішечки  образився.
 —  Ну,  то  сьогодні  не  буде  пива,  —  зітхнув  він,
сів  на  свій  трактор  і  поїхав.
 Якби  Зіркер  і  пані  Синеліхт  пішли  додому  най-
коротшим  шляхом,  то  Зіркер  застав  би  Макса  і
песика  Белло  у  темній  аптеці.  Можна  припусти¬
ти,  що  Зіркер,  мабуть,  увімкнув  би  світло  й  спитав
Макса:  “Що  ти  робиш  уночі  тут  внизу?”,  а  тоді  за¬
брав  би  сина  з  собакою  додому,  й  Белло  ніколи  не
перетворився  б  на  пана  Белло.
 Але  ніч  була  лагідна,  і  Зіркерові  та  пані  Синеліхт
захотілося  ще  трохи  погуляти  й  побалакати.  Коли
вони  врешті  дійшли  до  аптеки,  була  вже  одина¬
дцята  година.
 Вікна  на  другому  поверсі  яскраво  світилося.

—  І  що  це  там  за  ілюмінація?  —  занепокоївся
Зіркер.  —  Макс  уже  давно  мав  би  лежати  в  ліжку
й  спати.
 —  Мабуть,  він  просто  забув  вимкнути  лампу,  —
спробувала  заспокоїти  його  пані  Синеліхт.
 —  Але  світло  горить  і  в  моїй  кімнаті,  —  не  вга¬
вав  Зіркер.  —  Я  мушу  негайно  піднятися  нагору  й
подивитися,  ідо  там  таке.
 Вони  разом  дійшли  до  другого  поверху.
 —  На  добраніч,  пане  Зіркере,—  сказала  пані
Синеліхт  перед  дверима  Зіркерової  квартири.
 —  Називайте  мене  просто  Зіркер,  цього  до¬
сить,  —  сказав  він.  —  До  речі,  я  хотів  вас  запи¬
тати:  чи  не  маєте  ви  бажання  наступного  тижня
повечеряти  зі  мною  й  Максом?  Я  приготую  щось
смачненьке.
 —  З  великим  задоволенням.  Як  щодо  післязав¬
тра?  —  спитала  вона.  —  По  понеділках  я  звільня¬
юся  вже  о  п’ятій.
 —  Післязавтра—  це  добре,  —  втішився  Зір¬
кер.  —  А  можна  поцікавитись:  де  саме  ви  звільня¬
єтесь  о  п’ятій?  Іншими  словами:  ким  і  де  ви  пра¬
цюєте?
 —  Я  оптик.  Працюю  в  оптиці  «Іросфельд  &
Цам»,  —  відповіла  вона.
 Вже  піднімаючись  сходами  на  свій  поверх,  вона
гукнула:
 —  Передайте  мої  вітання  Максові.  І  Белло,  ва¬
шому  симпатичному  песикові.  І  не  будьте  надто
 	78

суворі  до  свого  сина.  Завтра  неділя,  він  зможе  ви¬
спатися.
 Зіркер  відчинив  двері  квартири  і  спочатку  за¬
зирнув  у  дитячу  кімнату.  Нікого.  Ліжко  порожнє.
Замислившись,  де  б  це  міг  сховатись  Макс,  він  по¬
чув,  як  хтось  низьким  чоловічим  голосом  промо¬
вив:  “Тато  йде!”
 Голос  долинав  зі  спальні.
 Увійшовши  туди,  Зіркер  від  переляку  й  здиву¬
вання  мовчки  завмер  у  дверях.  Якийсь  чужий
чоловік  із  довгим,  патлатим  волоссям  саме  нама¬
гався  вдягнутися  в  Зіркерову  улюблену  блаватну

сорочку,  причому  дуже  незграбно,  а  Макс  дивився
на  це  і  жодним  чином  не  протестував!
 Може,  Макс  став  заручником  грабіжника?  Але,
здається,  зброї  в  чужинця  при  собі  немає.
 Нарешті  Зіркер  опанував  себе  й  закричав:
 —  Що  ви  робите  у  моїй  спальні?  Хто  вас  узагалі
впустив?  Чому  на  вас  мій  одяг?  Максе,  негайно  пі¬
дійди  до  мене!  Максе,  хто  цей  пан?
 Макс  невпевнено  глипнув  на  тата.
 —  Цей  пан?  —  сказав  він.  —  Ти  не  повіриш,
тату.
 —  Та  кажи  вже!  —  не  вгавав  Зіркер.
 —  Цей  пан  —  це  пан  Белло,  —  відповів  Макс.
 —  Белло?  Що  за  пан  Белло?—  не  зрозумів
Зіркер.
 —  Ну,  наш  колишній  пес,  —  пояснив  Макс.
 Тепер  втрутився  і  сам  чужинець.
 —  Белло  лудина,  —  гордо  сказав  він,  підійшов
до  Зіркера,  вперся  йому  руками  в  груди,  повторив
ще  раз:  —  Белло  —  лудина,  тату,  —  і  спробував  об¬
лизати  обличчя  Зіркера.
 —  Фу!  —  вигукнув  Зіркер.  —  Геть  від  мене!  Що
це  має  означати?
 Макс  гукнув:
 —  Сидіти!  Белло,  сидіти!  —  й  ту  ж  мить  чужи¬
нець  сів  на  підлогу.
 Зіркер  тільки  тепер  зауважив,  що  на  чоловікові
нашийник  Белло.

—  Максе,  прошу  тебе,  поясни  мені  все,  бо  я  за¬
раз  здурію,  —  сказав  Зіркер.  Він  намагався  гово¬
рити  спокійно,  але  насправді  ледве  стримувався,
щоб  не  заверещати.
 —  Я  був  з  Белло  внизу,  в  лабораторії,  —  обереж¬
но  почав  Макс.
 —  Ну?  І?  —  спитав  Зіркер.
 —  І  там  пляшка  з  блакитним  соком  упала  на  під¬
логу,  а  Белло  все  вилизав  і  став  отаким  ось,  —  ска¬
зав  Макс  і  показав  на  чужинця,  який  і  досі  чемно
сидів  на  підлозі.
 —  Отаким  ось,  —  підтвердив  той.  —  Белло  лу¬
дина.
 Зіркер  мусив  спершу  сісти.  Однак,  на  відміну  від
Белло,  він  сів  не  на  підлогу,  а  на  ліжко.
 —  Як  таке  може  бути?  —  промовив  він.  —  Бла¬
китний  сік  змінював  не  лише  розмір  рослин,  але  й
їхній  вид.  Маленька  редисочка  перетворилася  на
велетенську  редьку.  А  Белло  —  на...
 —  ...людину,  —  закінчив  Макс.
 —  І  що  ж  у  біса  нам  тепер  з  ним  робити?  —  спи¬
тав  Зіркер.
 —  Що  за  питання?  Звичайно,  він  житиме  з
нами.  Зрештою,  він  же  був  моїм  собакою,  —  ска¬
зав  Макс.
 Зіркер  енергійно  похитав  головою.
 —  Ми  ж  не  можемо  просто  взяти  й  поселити  в
себе  чоловіка,  “лудину”,  яка  раніше  була  собакою.
Це  вже  схоже  на  нелегальні  досліди  на  тваринах,  —
   81

стурбовано  сказав  він.  —  Якщо  це  випливе,  мене
можуть  позбавити  ліцензії  аптекаря.
 —  Отже,  ми  просто  візьмемо  й  виставимо  Белло,
тобто  я  маю  на  увазі  пана  Белло,  за  двері?  —  обу¬
рився  Макс.  —  Ні,  він  залишиться  в  нас.  Я  люблю
його,  навіть  якщо  він  уже  й  не  пес.
 —  Белло  лубить  Макса,  —  сказав  пан  Белло,  під¬
вівся  з  підлоги  й  спробував  лизнути  хлопця  в  об¬
личчя.  Макс,  сміючись,  боронився.
 .  —  Ні,  Белло,  ні!  —  вигукнув  він.  —  Люди  не  об¬
лизують  друзів,  яких  люблять.
 —  Не  облизуют?  —  перепитав  пан  Белло.
 Тепер  він  стояв  посеред  кімнати  і  принюхував¬
ся,  задерши  носа  догори,  втягував  повітря.  А  тоді
підійшов  до  Зіркера  й  почав  безсоромно  обнюху¬
вати  його  куртку.
 —  Тато  був  з  паном  Едґаром,  —  оголосив  він.  —
І  з  жінкою,  яка  жиуе  нагорі  і  гладила  Белло.
 —  Годі  тобі  називати  мене  тато,  —  невдоволено
сказав  Зіркер.  —  Я  не  твій  тато,  я  тато  Макса.  Ка¬
жи  до  мене  просто  Зіркер.
 —  Та,  Белло  каже  просто  тато  Зіркер,  —  з  готов¬
ністю  погодився  пан  Белло.
 —  Не  тато  Зіркер!  Просто  Зіркер!  —  вигукнув
Зіркер,  набагато  голосніше,  ніж  би  йому  хотілось.
Але  ситуація  справді  була  занадто  неординар¬
на.  —  Розумієш,  Белло?  Зіркер.
 Здається,  пан  Белло  образився.

—  Добре,  Бє7іло  каже  просто  Зіркер,  —  повторив
він.  —  А  Зіркер  хай  каже  не  Белло.
 —  Не  Белло?  А  як?  —  здивувався  Зіркер.
 —  Зіркер  хай  каже  пан  Белло,  —  гордо  вимовив
пан  Белло.  —  Пан  Белло  лудина.
 —  Про  мене,  хай  і  пан  Белло,  —зітхнув  Зіркер.  —
А  іцо  далі?  Ходімо  зараз  спати.  Вранці  буде  видно.
 Усі  втрьох  вони  вийшли  зі  спальні.  Проходячи
повз  відчинені  двері  кухні,  пан  Белло  побачив,  що
в  мийці  повно  води,  загукав  “Пити,  пити!”  і  не¬
гайно  помчав  туди.  Макс  мав  помити  посуд,  але,
звісно  ж,  йому  було  не  до  того.  З  мильної  води
стирчала  тарілка  та  кілька  горнят.  Пан  Белло  від¬
сунув  убік  посуд,  нахилився  над  мийкою  і  почав
жлуктити  воду.
 —  Пан  Белло  дуже  хотити  пити,  —  пояснив  він
Зіркерові,  який  дивився  на  те,  скрушно  хитаючи
головою.

Максові  це  здалося  досить  смішним,  і  він  роз¬
реготався.
 —  Ну,  як  тобі  смакує  вода  з  милом?  —  спитав  він.
 Пан  Белло  сказав:
 —  Лудинача  вода  не  дуже  добре,  забагато  кулок.
 —  Яких  кулок?  —  не  зрозумів  Макс.
 —  Ту,  —  сказав  Белло  й  показав  на  воду.
 Макс  знову  засміявся.
 —  А!  Піна!—  сказав  він.—  Ти  маєш  па  увазі
піну?
 —  Та,  гіина,  —  пробурмотів  пан  Белло.
 —  Де  ж  ми  тепер  покладемо  пана  Белло?  Ми  ж
не  маємо  для  нього  ліжка,  —  сказав  Зіркер.
 —  Пан  Белло  лаже  в  Макса  на  коудру  як  зау-
жди,  —  сказав  пан  Белло  й  пішов  у  дитячу  кімна¬
ту.  Аж  йому  спало  на  думку  ще  щось.  —  Спочатку
гулати!  Пан  Белло  хоче  писати,  —  сказав  він.
 —  Якщо  ти  хочеш  бути  людиною,  тобі  доведеть¬
ся  ходити  в  туалет,  як  людині,  —  сказав  Зіркер.  —
Ти  ж  не  збираєшся  задирати  ногу  біля  першого-
ліпшого  ліхтаря!
 —  Толет?  —  спитав  пан  Белло.
 —  Так,  отут,  —  сказав  Макс  і  показав  на  вби¬
ральню.
 —  Тут?  —  спитав  пан  Белло.  —  Лудини  писают
у  миски?
 —  Це  не  миска,  це  унітаз,  —  сказав  Макс,  при¬
чиняючи  за  паном  Белло  двері.  —  Як  упораєшся,
не  забудь  злити  воду

—  Злити?  Пан  Белло  не  хоче  нікого  злити,  —  за¬
явив  пан  Белло  з-за  зачинених  дверей.
 —  Зливати  воду!  Не  розізлити  людину!  —  ви¬
гукнув  Зіркер.
 Макс  пішов  до  себе  в  дитячу  кімнату,  вдягнув
піжаму  й  ліг  у  ліжко.  Він  чув,  як  пан  Белло  спі¬
ває:
 —  Пан  Белло  лудина,  пан  Белло  лудина,  луди-
и-ина...
 Нарешті  Белло  вийшов  з  туалету.  Він  нахилив
голову,  оглянув  себе  й  поскаржився  Максові:
 —  Не  хочу  спати  в  одежі  Зіркера.  Вузко.
 Макс  крикнув:
 —  Тату,  в  тебе  є  зайва  піжама  для  пана  Белло?
Твоя  сорочка  йому  затісна.
 Зіркер  зайшов  у  дитячу  кімнату.  В  руці  він  гри¬
мав  довгий  білий  халат,  який  зазвичай  надягав,
працюючи  в  аптеці.
 —  Тримай,  —  сказав  він  панові  Белло.  —  Як  на
мене,  можеш  убрати  це.  Халат  точно  не  буде  затіс¬
ний.  —  І,  обернувшись  до  Макса,  додав:  —  Бо,  щоб
ти  знав:  авторучку,  зубну  щітку  й  піжаму  я  прин¬
ципово  ніколи  нікому  не  позичаю.
 —  Що  то  ауторучка?  —  спитав  пан  Белло,  наси¬
лу  виплутуючись  із  Зіркерового  одягу  і  натягаючи
білий  халат.
 —  Це  те,  чим  пишуть,  —  пояснив  йому  Макс.

—  Пан  Белло  не  хоче  ауторучку,  —  похитав  го¬
ловою  пан  Белло.  —  Пан  Белло  не  вмиє  писати  й
читати.
 —  А  звідки  пес  узагалі  може  знати,  що  таке  чи¬
тати  й  писати?  —  поцікавився  Зіркер.
 —  Пан  Белло  не  пес.  Пан  Белло  лудина!  —  за¬
протестував  пан  Белло.
 —  51  маю  на  увазі:  колишній  пес,  —  виправився
Зіркер.
 —  Пан  Белло  бачив,  як  Макс  пише,  —  гордо  ска¬
зав  пан  Белло,  після  чого  три  чи  чотири  рази  обер¬
нувся  довкола  своєї  осі,  ліг,  скрутився  калачиком
на  ковдрі  і  невдовзі  після  цього  захропів.
 —  На  добраніч,  Максе.  Солодких  снів,  —  сказав
Зіркер  і,  хитаючи  головою,  вийшов  з  кімнати.

10
 Тепер  знову  розповідає  Макс
 Хоч  напередодні  я  пішов  спати  пізно,  але  на¬
ступного  ранку  прокинувся  вдосвіта.
 —  Ну,  пане  Белло,  ти  теж  уже  не  спиш?  —тихень¬
ко  спитав  я.  Я  не  хотів  його  розбудити,  якби  ви¬
явилось,  що  він  ще  спить.  —  Чи  тепер  мені  зверта¬
тись  до  тебе  на  “ви”?
 Знизу  не  надійшло  жодної  відповіді.  Я  нахилив¬
ся.  На  ковдрі  на  підлозі  нікого  не  було.
 —  ГІане  Бел/ю!  —  гукнув  я,  вискочив  з  ліжка  і
пішов  у  вітальню.  —  Пане  Белло!
 Зі  спальні  вийшов  тато  в  піжамі  й  позіхнув.
 —  Ти  вже  прокинувся?  Що  таке?  —  спитав  він.
 —  Пана  Белло  нема,  —  сказав  я.
 —  Можливо,  він  в  “толеті”,  “писає”,  —  припус¬
тив  тато.
 Але  в  туалеті  нікого  не  було.
 І  тут  я  побачив,  що  двері  квартири  відчинені.
 87

—  Тату,  вхідні  двері  відчинені!  Пан  Белло  пішов.
Тату,  пан  Белло  пішов  з  дому!  —  закричав  я.
 —  Отже,  своє  перетворення  на  людину  він  вико¬
ристав,  аби  зробити  те,  чого  щовечора  добивався.
Він  утік.  Тепер  він  може  сам  відчиняти  двері,  —
сказав  тато.  —  От  тільки  цікаво,  як  відреагували
його  друзяки-собаки,  коли  він  з’явився  до  них  у
людській  подобі.
 —  Утік?  Гадаєш,  він  утік  назовсім?  —  спитав  я.
Можна  собі  уявити,  як  я  розхвилювався!  —  І  ти
кажеш  це  отак  просто?  І  тобі  здається,  що  це  не
так  уже  й  погано?
 Тато  сів  на  канапу  у  вітальні  й  притягнув  мене
до  себе.
 —  Максе,  я  розумію,  що  ти  сумуватимеш,  якщо
виявиться,  що  пан  Белло  зник,  —  сказав  він  і  обі¬
йняв  мене  за  плечі.  —  Але,  чесно  кажучи,  я  відчу¬
ваю  полегшення  від  того,  що  так  сталося.  Як  би  ми
пояснили  людям,  хто  це  такий  і  звідки  він  узявся?
Навіть  якби  я  сказав  правду,  мені  б  ніхто  не  пові¬
рив.  Пес,  який  раптом  перетворився  на  людину!
Всі  подумали  б,  що  аптекар  з  глузду  з’їхав.  Тепер
ми  вже  нічого  нікому  не  можемо  довести,  бо  бла¬
китного  соку  більше  не  лишилося.  Пан  Белло  до¬
пив  усе.  Точніше  кажучи  —  пес  Белло.  Бо  тоді  він
ще  не  був  людиною.
 —  Думаєш,  він  справді  більше  не  повернеть¬
ся?  —  сумно  спитав  я.  —  Мені  пан  Белло  видавав¬
ся  таким  смішним.  Зі  своєю  чудернацькою  мовою.
 88

І  він  так  само  добре  ставився  до  мене,  як  і  тоді,
коли  ще  був  собакою.  Можливо,  навіть  іще  ліпше.
 —  Все  ж  таки  не  однаково,  чи  тобі  облизує  об¬
личчя  пес,  чи  людина,  —  сказав  тато.  —  Як  на
мене,  останнє  страшенно  гидко.
 —  А  як  на  мене,  то  зовсім  ні,  —  відрубав  я,  встав
і  пішов  у  свою  кімнату,  впав  на  ліжко  і  відвернув
обличчя  до  стіни,  щоб  показати  татові,  який  я  лю¬
тий.
 Я  взагалі  не  мав  жодної  охоти  йти  на  кухню  і
снідати  з  ним.
 Пролежав  я  так  досить  довго,  аж  раптом  у  кори¬
дорі  задзвонив  телефон.  Я  почув,  як  тато  підійшов
 Н9

і  почав  з  кимось  розмовляти.  Але  що  він  г  оворить,
не  було  чути.
 Поклавши  слухавку,  він  покликав  мене:
 —  Максе!
 Я  не  відповів.  Нехай  бачить,  що  я  все  ще  обра¬
жений.
 Тато  пішов  у  свою  кімнату  й  звідти  гукнув:
 —  Максе,  вони  його  знайшли!
 —  Хто  кого  знайшов?  —  перепитав  я.
 —  Пана  Белло!  —  крикнув  він.  —  Швидко,  вдя¬
гайся!
 Так  швидко  я  не  вдягався  ще  ніколи  в  житті.
 —  Де  він?  У  кого  він?  Хто  дзвонив?  —  Мої  запи¬
тання  мені  доводилося  вигукувати,  бо  тато  теж  у
цей  час  вбирався.
 —  Поліція!  —  кричав  він  зі  своєї  спальні.  —  Пан
Белло  в  поліційній  дільниці.  Мене  хочуть  допита¬
ти  як  свідка.  Вони  вважають  його  грабіжником.
Думають,  що  він  нас  обікрав,  бо  на  ньому  білий
халат  з  написом  “Аптека  Зіркера”  Що  ми  маємо  їм
сказати?  Що  нам  робити?
 —  Що  нам  робити?  Це  ж  ясно!  —  крикнув  я
йому.  —  Заберемо  пана  Белло  додому  і  поснідаємо
разом.  Всі  втрьох.  Класно!
 Тато  зайшов  у  дитячу  кімнату.  Він  уже  був  одяг¬
нений.
 —  Та  де  там  класно!  Ти  все  ще  не  зрозумів,  на¬
скільки  складна  ця  ситуація,  —  зітхнув  він.  —
Ходімо!

У* 	*#•
 ПОЛІЦІЇ
 У  поліційній  дільниці  Зіркера  з  Максом  зустрі¬
ли  двоє  схвильованих  поліціантів,  молодий  і  дещо
старший,  доволі  огрядний.
 —  Підозрюваний  сидить  у  сусідньому  примі¬
щенні,  —  тихо  сказав  молодий  поліцай.  —  За  ним
можна  непомітно  спостерігати  крізь  це  маленьке
віконечко.

Пан  Белло  сидів  на  кріслі,  поставивши  свої  босі
брудні  ноги  на  письмовий  стіл.  У  той  момент,  коли
Зіркер  і  Макс  зазирнули  у  віконечко,  затриманий
добряче  пошкрябав  голову,  витягнув  зі  своєї  ше¬
велюри  куряче  пір’я,  зацікавлено  розглянув  його,
поклав  на  долоню  й  дмухнув.  Пір’їнка,  пролетів¬
ши  над  письмовим  столом,  м’яко  приземлилася  на
підлогу.  Пан  Белло  з  усмішкою  спостерігав  за  нею.
 —  Відверто  кажучи,  він  виглядає  цілком  безне¬
винно,  —  сказав  молодий  поліцай.
 —  Та  де  там  безневинно!  —  заперечив  стар¬
ший.  —  Ось,  я  почитаю  вам  протокол:  “Підозрю¬
ваний  заявляє,  що  його  прізвище  Белло,  ім’я  —
пан”.
 —  Белло  —  італійське  слово.  По-нашому  воно
означає  “чудовий”.  Можливо,  він  італієць.  От  і  по-
німецьки  він  розмовляє  з  акцентом,  —  втрутився
молодий  поліцай.
 —  Не  перебивайте  мене,  —  знервовано  при¬
садив  його  старший.  —  Ніхто  не  сумнівається,
що  ви  знаєте  італійську.  —  Він  знову  звернувся
до  Зіркера.  —  Далі,  він  заявляє,  що  йому  сім  ро¬
ків,  що  свого  батька  він  не  пам’ятає,  а  своїм  міс¬
цем  народження  називає  смітник.  Важко  сказати:
він  або  дуже  спритний  шахрай,  або  ж  божевіль¬
ний.  Є  кілька  ознак,  що  в  нього  трішки  не  всі  вдо¬
ма.  —  Поліцай  постукав  себе  вказівним  пальцем
по  чолі.  —  Ми  з  колегою  звернули  на  нього  увагу
ще  вночі,  під  час  патрулювання.

—  Так,  правда,  —  підтвердив  молодий  полі¬
цай.  —  Уявіть  собі:  він  гавкав  на  псів.  По-справж¬
ньому,  на  весь  голос.  Якби  я  його  не  бачив,  то  по¬
думав  би,  що  це  гавкає  справжнісінький  пес.
 —  А  що  відповіли  йому  пси?  —  поцікавився
Макс.
 —  ІЦо  ти  маєш  на  увазі?  —  перепитав  старший
поліцай.  Він  подивився  на  Макса,  так  ніби  той
упав  з  Місяця.  —  Відповіли?  Вони  гавкали.
 —  Я  маю  на  увазі,  чи  пан  Белло  розповів  вам,  що
собаки...  —  почав  Макс.  Але  батько,  грізно  цик¬
нувши  й  штурхнувши  під  ребра,  зупинив  його.
 —  Собаки  повтікали,  щойно  він  до  них  піді¬
йшов,  —  розповів  молодий  поліцай.  —  Здається,
це  його  страшенно  розчарувало.  Він  виглядав  про¬
сто-таки  пригніченим.
 —  Ми,  звісно  ж,  не  завели  на  нього  справи,  —
додав  другий  поліцай.  —  Не  можемо  ж  ми  загри¬
мати  людину  тільки  за  те,  що  вона  гавкає.  Тому  Ми
його  відпустили.  Але  нині  вранці  довелось  його
заарештувати.
 —  Заарештувати?  За  що?  —  спитав  Зіркер.
 —  До  нас  зателефонував  селянин,  який  має  на
околиці  міста  курячу  ферму.  Він  почув  голосне
кудкудакання  з  курника,  а  коли  вийшов  подивити¬
ся,  то  зловив  цього  пана  Белло  на  гарячому:  затис¬
нувши  під  пахвою  курку,  той  саме  зібрався  тікати.
Селянин  зловив  його,  затримав,  приставивши  до
горла  вила,  і  викликав  нас.  Ми  негайно  приїхали  й

забрали  злодія.  І  побачили,  що  халат  на  ньому  —  з
вашої  аптеки.  Здається,  він  вас  пограбував.  З  апте¬
ки  щось  зникло?  Ви  помітили  якісь  сліди  зламу?
 Макс  засміявся.
 —  Та  ні,  пан  Белло  не  міг  у  нас  нічого  вкрасти.
Він  же  нам  належить,  —  сказав  він.
 Цього  разу  Зіркерове  квапливе  “Цццц!”  не  до¬
помогло.  Поліцай  швидко  перепитав:
 —  Як  це  —  він  вам  належить?
 —  Макс  хотів  сказати,  що...  —  Зіркер  почав  за¬
тинатися.  —  Що  він  належить  до  нас,  до  нашої  ро¬
дини.  Пан  Белло  —  як  би  то  сказати  —  наш...  наш
родич.  Дуже  далекий  родич.  Він  приїхав  з  Італії.  З
Південного  Тіролю,  тому  він  трохи  розмовляє  ні¬
мецькою,  але  з  акцентом.
 Тепер  поліцай  витріщився  на  Зіркера  так  само
вражено,  як  перед  тим  на  хлопця.  Але  Макс  теж
здивовано  дивився  на  батька.  Він  і  не  здогадував¬
ся,  що  той  уміє  так  гладенько  брехати!
 —  І  ви  кажете  про  це  тільки  тепер?  —  вигукнув
поліцай.  —  То  в  яких  ви  стосунках  із  викрадачем
курей?
 —  Як  я  вже  сказав,  він  наш  дуже  далекий  родич.
Зараз  він  переживає  невеличку  нервову  кризу,  ну,
ви  розумієте...  Й  інколи  буває  трохи  спантеличе¬
ним.  Тоді  він  вважає  себе  собакою  і  робить  речі,
яких  за  нормальних  обставин  ніколи  не  вчинив
би.  Ніколи!  Його  послали  до  мене,  аби  він  трішки
підлікувався.

—  Це  жахливо,  —  співчутливо  сказав  молодий
поліцай.  —  Вважає  себе  собакою!
 —  Так,  жахливо,  —  підтвердив  Зіркер.  —  Ви  ж
знаєте,  я  аптекар.  Тому  його  родина  покладає  па
мене  дуже  великі  надії.  Що  я  йому  допоможу,  ну,
ви  розумієте...
 —  Розумію,  —  сказав  старший  поліцай.  —  Але
що  ж  нам  тепер  з  ним  робити?  Ваш  родич  украв
курку!
 —  Таж  він  її  віддав,  —  сказав  Зіркер.
 —  Був  змушений  віддати!  —  уточнив  полі¬
цай.  —  Був  змушений.
 —  Але  я  готовий  покрити  збитки  й  відшкодува¬
ти  посграждалому  селянинові  курку,  —  запевнив
поліцаїв  Зіркер.  —  Так  би  мовити,  як  компенсацію
за  пережиті  хвилювання.
 —  Це  вже  краще,  —  сказав  поліцай.  —  Тоді  ми
готові  заплющити  одне  око.  Можете  забирати  до¬
дому  вашого  далекого  родича.  Але  в  майбутньому
пильнуйте  за  ним  краще!
 Зіркер  і  Макс  разом  із  поліцаями  пішли  в  сусід¬
нє  приміщення,  у  якому  пан  Белло  все  ще  сидів  за
письмовим  столом.  Тим  часом  він  висипав  на  під¬
логу  сміття  і  заходився  обнюхувати  бутербродний
папір,  у  який,  вочевидь,  було  загорнено  сніданок
одного  з  поліцаїв.  Упізнавши  Зіркера  й  Макса,  він
підскочив  і  радісно  закричав:
 —  Максе!  ТатуЗіркере!

Він  щасливо  застрибав  довкола  них,  а  тоді  по¬
клав  руки  Максові  на  плечі  й  почав  облизувати
йому  обличчя.
 Макс  засміявся  й  вигукнув:
 —  Не  треба,  пане  Белло!
 Збентежено  похитуючи  головами,  поліцаї  пере-
зирнулися.  Молодий  сказав:
 —  Фу,  гидота!
 —  І  я  так  завжди  кажу,  —  підтвердив  Зіркер.
 —  І  ви  це  допускаєте?  —  обурився  старший  по¬
ліцай.  —  Але  ж  ви,  саме  ви,  як  аптекар  мали  б  зна¬
ти,  що  це  страшенно  негігієнічно.
 Молодий  поцікавився:
 —  Отже,  він  тепер  живе  у  вас?
 Тут  втрутився  пан  Белло:
 —  Та,  жиуе  у  Макса,  —  сказав  він  гордо.  —  Пан
Белло  спит  у  Макса.
 —  Але  ж  не  у  твоєму  ліжку?  —  спитав  старший
поліцай.

—  Ні,  звичайно,  ні,  —  відповів  Макс.  —  ГІан
Белло  спить  на  ковдрі.  На  підлозі.
 —  На  підлозі?  У  нього  що,  нема  ліжка?  —  здиву¬
вався  молодий  поліцай.
 —  Пану  Белло  не  можна  на  лижко,  —  сказав  пан
Белло.
 —  Еге,  не  має  ліжка.  Занотуйте  це!  —  сказав
старший  поліцай  молодшому.  Той  сів  за  письмо¬
вий  стіл  і  почав  щось  записувати.
 А  пан  Белло  гордо  розповідав  далі:
 —  Пан  Белло  може  гулати  як  лудина.  Пан  Белло
може  сусати  в  миску.
 Молодий  поліцай  підвів  очі  від  свого  запис¬
ника.
 —  Сусати  в  миску?  —  перепитав  він.  —  Що  таке
сусати  ?
 Не  встиг  Зіркер  втрутитись,  як  Макс  уже  пояс¬
нив:
 —  Він  має  на  увазі  сюсяти.  Робити  пі-пі.
 —  Робити  пі-пі?  —  Поліцай  був  близький  до
розпачу.  —  А  що  каже  на  це  твоя  мама?
 —  Моя  мама  нічого  на  це  не  каже.  Вона  в  Тасманії
чи  в  Тунісі,  —  відповів  Макс.  —  Полює  на  тигрів
або  левів.
 —  І  це  запишіть!  —  наказав  старший  поліцай  мо¬
лодому.  —  Син  не  знає,  де  перебуває  його  мати.
 Тут  утрутився  Зіркер.

—  Я  розлучений,  —  сказав  він.  —  Уже  кілька
років  я  є  батьком-одинаком  і  виховую  свого  сина
сам.
 —  Шановний  пане  Зіркер...—  почав  старший
поліцай.
 —  Зіркер.  Тільки  Зіркер,  без  “пане”,  цього  до¬
сить,  —  попросив  Зіркер.
 Поліцай  спантеличено  похитав  головою  і  почав
ще  раз:
 —  Дорогенький  Зіркере,  мушу  вам  чітко  і  ясно
сказати:  те,  що  я  тут  вислухав,  це  нечувано!  Ней¬
мовірно!  Ваша  дитина  вимушена  жити  в  абсолют¬
но  непридатних  умовах!  Очевидно  неадекватний,
цілковито  здичавілий,  частково  роздягнений  ро¬
дич  квартирує  в  одній  кімнаті  з  хлопчиком,  без
ліжка,  “сюсяє”  у  якісь  миски!  Матері  теж  нема.  Та
це  ж  просто  кримінал!  Я  негайно  повідомлю  пані
Княп  із  відділу  у  справах  неповнолітніх.  Нехай  за¬
йде  до  вас  і  перевірить,  що  й  до  чого.
 —  Відділ  у  справах  неповнолітніх?  Що  це  озна¬
чає?  —  спитав  Зіркер.
 —  Що  це  означає?  Якщо  під  час  цього  конт¬
рольного  візиту  з’ясується,  що  ви  живете  в  таких
умовах,  як  я  собі  уявляю  з  вашої  розповіді,  вас  по¬
збавлять  батьківських  прав.  А  хлопця  заберуть  до
сиротинця!
 —  Я  не  хочу  до  сиротинця!  —  запротестував
Макс.  —  Мені  і  в  тата  добре.  Він  для  мене  і  батько,
й  мати.  Він  сам  колись  так  сказав!

—  Ні,  мій  х/іогічику,  це  з’ясує  пані  Княп,  —  ска¬
зав  старший  поліцай.
 А  молодий,  намагаючись  потішити  Макса,  до¬
дав:
 —  Не  бійся,  ці  сиротинці  зовсім  не  такі  страш¬
ні,  як  ти,  можливо,  собі  уявляєш.  Там  ти  житимеш
разом  із  багатьма  іншими  гарними  діточками.  Ось
побачиш,  тобі  там  буде  добре.
 —  Я  не  хочу,  щоб  мені  там  було  добре,  —  обу¬
рився  Макс.  —  Я  хочу  залишитися  з  татом  і  паном
Белло.
 —  Ти  чув,  що  сказав  наш  колега:  це  вирішує
тільки  пані  Княп,  —  відрубав  молодий  поліцай.  А
старший  додав:
 —  Так,  а  тепер  забирайте  вашого  пана  Белло  і
повертайтеся  додому.  Решта  незабаром  якось  з’я¬
сується.  Гарних  вам  вихідних!

\v
 Макс  розповк)зе  про  вихо&зиия
пзнз  ^елло
 Розмова  в  поліції  так  знесилила  нас,  що  дорогою
додому  ми  з  татом  ледве  волочили  ноги  від  уто¬
ми.  А  от  пан  Белло  навпаки.  Він  був  у  найліпшому
гуморі  й  тішився,  що  ми  його  знайшли  і  забрали.
На  своїх  босих  ногах  він  забігав  далеко  вперед,  по¬
вертався,  оббігав  довкола  нас  і  знову  втікав.
 Тато  мовчав,  мабуть,  він  був  зайнятий  своїми
похмурими  думками,  точно  так  само,  як  і  я.
 —  Тату,  якщо  вони  упечуть  мене  в  сиротинець,
я  втечу  і  негайно  повернуся  до  тебе,  —  вирішив  я.
 —  Тебе  не  упечуть  в  сиротинець,  я  тобі  обі¬
цяю,  —  сказав  тато.  —  Але  ми  мусимо  бути  добре
підготованими  до  візиту  цієї  пані  Кряп  чи  Кляп,
чи  як  там  її...  яка  перевірятиме  нашу  квартиру.
 —  А  коли  вона  прийде?  —  спитав  я.
 100

—  Такі  контрольні  візити  проводять  без  попе¬
редження,  —  пояснив  тато.  —  Отже,  в  майбутньо¬
му  ти  завжди  акуратно  прибиратимеш  свою  кім¬
нату.
 —  Обіцяю!  —  відповів  я.
 —  А  мені  треба  було  б  дати  лад  нашій  кварти¬
рі,  —  розмірковував  уголос  тато.  —  Відколи  до  нас
перестала  приходити  пані  Ліссенков,  ми  її  тро¬
хи  занехаяли.  Я  маю  на  увазі  квартиру,  не  пані
Ліссенков.  Я  ж  не  можу  одночасно  дбати  і  про  дім,
і  про  аптеку.
 —  А  не  можна  взяти  на  роботу  когось,  хто  об¬
слуговував  би  покупців  в  аптеці?  'Годі  ти  матимеш
більше  часу  і  для  помешкання,  і  для  мене,  —  за¬
пропонував  я.  —  Спитай  пані  Синеліхт,  може,
вона  захоче  допомагати  тобі  в  аптеці.  їй  не  треба
далеко  ходити:  спустилася  з  третього  поверху  —  і
вже  на  робочому  місці.
 —  ГІо-перше,  я  не  такий  багатий,  щоб  наймати
працівників.  Відколи  в  нашому  місті  відкрили¬
ся  три  нові  аптеки,  наша  маленька,  старосвітська
родинна  фірма  трохи  вийшла  з  моди,  —  пояснив
тато.
 —  А  по-друге?  —  спитав  я.
 —  ГІо-друге,  у  пані  Синеліхт  зовсім  інший  фах.
А  по-третє  ...  —  Тут  він  задумався.  —  А  по-третє,
мені  не  дуже  хотілось  би,  щоб  така  мила  особа,  як
пані  Синеліхт,  цілими  днями  стояла  за  прилавком
і  продавала  таблетки.

Я  помітив,  що,  кажучи  це,  він  згадав  маму,  яка
саме  тому  нас  і  покинула  —  не  хотіла  все  життя
присвятити  продажу  пігулок.
 —  Проблема  зовсім  не  в  неприбраній  кварти¬
рі,  —  сказав  тато  трохи  згодом.  —  Справжня  наша
проблема  —  це  пан  Белло.  Якщо  він  продовжува¬
тиме  у  такому  ж  дусі,  то  незабаром  у  нас  і  справді
почнуться  “невідповідні  для  утримання  дитини
умови”!  Ти  тільки  глянь  на  нього!
 Ми  саме  проходили  повз  дитячий  майданчик,
де  бавилося  кілька  малят.  Пан  Белло  одразу  ж
побіг  до  них  і  скочив  у  пісочницю.  Діти  посідали
довкола  нього,  регочучи  з  дивного  дорослого.  Це
виглядало  так:  пан  Белло  стояв  посеред  пісочниці
і  руками  відкидав  пісок  назад,  між  широко  роз¬
ставленими  ногами.  Точно  так  само  він  завжди,
ще  як  пес,  розгрібав  землю,  коли  ми  з  ним  гуляли

і  він  раптом  десь  посеред  галявини  знаходив  ми¬
шачу  нірку  або  закопану  якимось  іншим  собакою
кісточку.
 Цього  тато  вже  не  міг  витримати.  Він  гукнув:
 —  Пане  Белло,  негайно  ходи  сюди!
 Пан  Белло  облишив  риття  й  підтюпцем  підбіг
до  нас.
 Тато  суворо  наказав:
 —  Тепер  ти  залишишся  тут  і  не  втікатимеш  раз  у
раз.  Тут,  біля  нас  твоє  місце,  зрозуміло?
 Пан  Белло  ліг  ницьма  на  тротуар.
 —  ІЦо  він  знову  робить?  —  Тато  розпачливо  під¬
вів  очі  до  неба.
 —  Пан  Белло  робит  “мисце”,  —  гордо  відповів  з
землі  пан  Белло.
 —  Пане  Белло,  вставай!  Швидко!  ІЦо  подумають
люди!  —  скрикнув  я.
 Пан  Белло  підвівся.  Напевно,  мій  вигук  він  зро¬
зумів  як  запитання,  бо  задумливо  почухав  голову
і  сказав:
 —  Пан  Белло  не  знає,  що  подумают  луди.
 Я  побачив,  що  до  тата  не  дійшло,  чому  пан  Белло
ліг,  і  пояснив  йому:
 —  Ти  сказав  “твоє  місце”,  розумієш,  вимовив
слово  “місце”.  А  коли  він  чує  “місце”,  то  звісно,  ду¬
має,  що  йому  наказують  лягти.  Ми  ж  самі  його  так
навчили.

Однак  у  такий  спосіб  я  теж  вимовив  слівце  “міс¬
це”,  навіть  тричі.  Тож  пан  Белло  знов  лежав  на  хід¬
нику.
 —  Негайно  вставай!  —  скомандував  тато.  —
Пане  Белло,  якщо  ти  хочеш  залишитися  в  нас,  му¬
сиш  навчитися  поводитись  як  людина.  Відтепер
ми  виховуватимемо  тебе.  Ми  зробимо  з  тебе
справжню  людину,  розумієш?
 —  Пан  Белло  лудина,  —  запротестував  той.
 —  Так,  але  яка!  Ти  хочеш,  щоб  Макс  лишився  з
нами,  чи  тобі  байдуже,  якщо  його  в  нас  заберуть?
 —  Макса  не  заберут.  Макс  лишиуса,  —  сказав
пан  Белло  і  знову  спробував  засвідчити  свою  ве¬
лику  любов  до  мене  інтенсивним  облизуванням
мого  обличчя.
 Я  відштовхнув  його  і  сказав:
 —  Та  годі  вже,  пане  Белло!  Скільки  тобі  казати,
що  люди  не  облизують  одне  одному  обличчя?
 —  Зараз  найважливіше  —  це  виховання  пана
Белло,  —  сказав  тато.  —  Це  наш  єдиний  шанс,
якщо  ми  хочемо  справити  нормальне  враження
на  цю  пані  Кляп  чи  Кряп.  Ця  “лудина”  мусить  на¬
вчитися  поводитися  по-людськи  і  не  привертати
до  себе  уваги  своєю  поведінкою.  І  виховання  ми
розпочнемо  негайно,  як  прийдемо  додому.
 Зайшовши  в  квартиру,  ми  насамперед  відвели
пана  Белло  в  лазничку.  Там  він  мусив  стати  у  ван¬
ну  і  помити  свої  брудні  босі  ноги.

Тоді  ми  повели  його  у  спальню  і  вдягнули.  Тато
подарував  панові  Белло  кілька  речей.  “Най  ліпших”,
як  він  сказав.  Але  я  помітив,  що  витяг  він  їх  із  гли¬
бини  шафи,  отже  не  вбирав  цього  одягу  щонай¬
менше  років  зо  три.  У  татових  штанях  і  картатій
сорочці  гіан  Белло  виглядав  набагато  нормальні¬
ше,  ніж  в  аптечному  халаті.  Тепер  йому  бракувало
лише  взуття.
 Тато  витяг  із  взуттєвої  шафки  пару  м’яких,  стоп¬
таних  черевиків.
 —  Ці  мали  б  підійти,  —  сказав  він,  змірявши  по¬
глядом  ступні  пана  Белло.
 —  Йти?  —  перепитав  пан  Белло.  Здається,  він  не
знав,  для  чого  служать  черевики.
 Я  простягнув  їх  йому  зі  словами:
 —  Люди  носять  черевики.
 Пай  Белло  прояснів.
 —  Череуики  носити  легко,  —  сказав  він,  розгу¬
люючи  кімнатою  з  черевиками  в  руках.
 —  їх  носять  на  ногах!  —  уточнив  я.
 Це  панові  Белло  сподобалось  менше.  Поки  ми
вдягали  на  нього  черевики  і  зав’язували  шнурів¬
ки,  він  трішки  поскиглив  та  поскімлив.  Спочатку
я  подумав,  що  вони  йому  тиснуть.  Аж  потім  по¬
бачив,  що  перед  великим  пальцем  ще  дуже  бага¬
то  вільного  місця.  Просто  пан  Белло  не  звик  бути
взутим.  Він  дуже  смішно  походжав  кімнатою  в
черевиках.  Ми  з  татом  мало  не  засміялися,  бо  за
 105

кожним  кроком  він  так  високо  піднімав  ногу,  ніби
дибав  через  струмок.
 —  Так,  тепер  уже  наш  гість  виглядає  цілком
нормально,  —  сказав  тато.  —  До  взувачки  він  теж
швидко  звикне.
 Тато  подивився  на  годинник.
 —  Час  обідати.  Сніданок  ми  сьогодні  вже  про¬
пустили.  Зараз  я  зварю  нам  обід.  Суп  з  локшиною
і  курятиною.  Можеш  накривати  на  стіл,  Максе.
 Поки  я  розставляв  на  столі  три  тарілки  й  роз¬
кладав  біля  них  ложки,  тато  закип’ятив  у  кастру¬
лі  воду,  витяг  із  шухляди  пакетик  супу  й  висипав
його  вміст  у  каструлю.
 Перед  тим  як  ми  сіли  за  стіл,  тато  сказав:
 —  Ну  ось,  починається  перший  урок:  мити
руки!  Пане  Белло,  людина  не  сідає  за  стіл  з  такими
брудними  руками.  Марш  у  лазничку!  Макс  пока¬
же  тобі,  як  мити  руки  з  милом.
 Щоб  показати  йому  це  наочно,  я  добряче  нами¬
лив  собі  руки.  Пан  Белло  спочатку  зацікавлено
поглядав  на  це,  нахиливши  голову  дуже  близько
до  моїх  намилених  рук,  тоді  кивнув  і  промовив:
 —  ГІи-и-ина.
 —  Так,  саме  так.  Тепер  ти!  —  сказав  я  і  дав  йому
мокре  мило.
 Пан  Белло  взяв  його,  наслідуючи  мене,  ретельно
помив  руки  і  гордо  вишкірився.  Я  вже  хотів  по¬
хвалити  його,  як  тут  мокре  мило  вислизнуло  йому
з  рук  і,  мов  ракета,  полетіло  вгору.

Пан  Белло  блискавично  впіймав  його  ротом.
Якусь  мить  він  постояв  так,  затиснувши  мило  в
зубах,  а  тоді  з  огидою  виплюнув.
 —  Феее!  —  вигукнув  він.  —  Смакує  як  мертвий
опосум.
 Коли  ми  нарешті  сіли  за  стіл,  тато  сказав:
 —  Тепер  починається  наступний  урок:  як  їсти
суп.
 —  їсти  суп,  —  повторив  пан  Белло,  зацікавлено
спостерігаючи  за  тим,  як  тато  наповнює  три  таріл¬
ки  супом.
 —  Починаємо,  —  сказав  тато.
 —  Починаємо,  —  повторив  пан  Белло,  нахилив
голову  над  тарілкою  і  почав  жлуктити  юшку.
 —  Ой!  —  сахнувся  він.  —  Лудинача  іжа  гарача!

Я  чекав,  що  тато  почне  сваритися.  Але  він  був
дуже  спокійний:
 —  Так,  собача  їжа  холодна,  людська  їжа  гаряча.
Тому  ми  їмо  ложкою.
 Тато  підняв  свою  ложку.
 —  Макс  покаже  тобі,  як  нею  їсти!
 —  Це  робиться  гак,  пане  Белло,  —  сказав  я  і  по¬
воленьки  підніс  ложку  до  рога.
 Пан  Белло  спостерігав  за  цим,  схиливши  голо¬
ву  набік,  і  спробував  зробити  так  само,  але  схопив
свою  ложку,  як  маленька  дитина,  всією  жменею,
хляпнув  ложкою  по  супі,  а  тоді  поніс  її  до  рота.
Ми  з  татом  зацікавлено  спостерігали.  Сталося  те,
що  мало  статися:  суп,  який  був  у  його  ложці,  опи¬
нився  в  нього  не  в  роті,  а  на  животі.
 —  Ой!  —  знову  зойкнув  пан  Белло  і  подивився
на  свій  живіт.  —  Лудинача  іжа  гарача  і  в  животі,  і
на  животі.
 —  Тепер,  коли  ти  вже  вимазав  свою  нову  сороч¬
ку,  можемо  далі  вправлятися  без  жодних  застере¬
жень,  —  сказав  тато.  —  Наступна  ложка!  Та-ак!  І
ще  одна!  Ну,  бачиш,  уже  краще,  вже  навіть  трішки
супу  потрапило  тобі  до  рота.
 Після  обіду  Белло  отримав  нову  сорочку,  в  синю
смужку,  до  речі,  вона  набагато  краще  пасувала
до  його  синіх  штанів.  І  тоді  почався  наступний
урок.
 —  А  тепер  вивчатимемо  щось  дуже-дуже  важ¬
ливе,  —  сказав  тато.  —  Потренуємо  привітання.
 108

—  Привитання,  —  з  ентузіазмом  повторив  пан
Белло.
 Тато  підійшов  до  вхідних  дверей  і  відчинив  їх.
 —  Отже,  тепер  я  —  пані  Кряп  чи  Княп  з  відділу
у  справах  неповнолітніх,  —  сказав  він.
 Пан  Белло  вишкірився  до  мене,  ніби  хотів  ска¬
зати:  “Пана  Белло  не  так  легко  обвести  навколо
пальця!”,  похитав  головою  і  вигукнув:
 —  Непрауда!  Ти  тато  Зіркер.
 —  Ні,  неправильно!  —  незадоволено  вигукнув
тато.
 —  Просто  Зіркер,  без  “тато”,  —  винувато  випра¬
вився  пан  Белло.
 Я  сказав:
 —  Пане  Белло,  тато  ж  тільки  грає  пані  з  відділу
у  справах  неповнолітніх.
 —  А!  Зіркер  грає  пані,  —  сказав  пан  Белло.
 Тато  заспокоївся.
 —  Отже,  я  —  пані  з  відділу  у  справах  неповно¬
літніх.  Я  заходжу  в  квартиру,  —  пояснив  він.  —  А
ти  вітаєшся  зі  мною  і  кажеш:  “Добрий  день,  дуже
приємно”.  Зрозумів?
 —  Зрозуміу,  —  відповів  пан  Белло.  —  Добри  ден,
дуже  приємно.
 —  Спробуй  вимовляти  це  трохи  чіткіше:  “Доб¬
рий  день,  ду-же  при-ємно”.
 —  Доб-рий  ден,  ду-же  при-ємно,  —  повторив
пан  Белло.
 —  Ось  бачиш!  —  сказав  тато.  —  Починаємо!

Він  вийшов  з  помешкання,  зачинив  за  собою
двері  і  подзвонив.
 Я  взяв  слухавку  переговорного  пристрою  і  за¬
питав:  “Хто  там?”  Я  хотів,  щоб  усе  було  як  на¬
всправжки.  Вдав,  ніби  слухаю,  як  мені  щось  гово¬
рять,  а  тоді  сказав:
 —  А,  пані  Княп  з  відділу  у  справах  неповноліт¬
ніх!  Яка  несподіванка!  Ми  так  раді,  що  ви  до  нас
завітали.  Хвилиночку,  відчиняю!
 Пан  Белло  схвильовано  стояв  біля  мене  й  від  ра¬
дісного  очікування  переступав  з  ноги  на  ногу.
 Я  відчинив  двері,  тато  увійшов,  простягнув  па¬
нові  Белло  руку  і  сказав:
 —  Добрий  день,  я  пані  Крап  з  відділу  у  справах
неповнолітніх.
 Пан  Белло  чемно  привітався:
 —  Доб-рий  ден,  ду-же  при-емно,  —  поклав  тато¬
ві  руки  на  плечі  і  лизнув  його  у  щоку.
 —  Ні,  руку!  —  вигукнув  тато.  Тепер  він  справді
розсердився.  Він  простягнув  панові  Белло  руку  й
гукнув  ще  раз:  —  Руку!!!
 Пан  Белло  кивнув,  щоб  показати,  що  він  наре¬
шті  второпав,  повторив:
 —  Доб-рий  ден,  ду-же  при-емно,  —  і  почав  обли¬
зувати  татові  руку.
 Тато  висмикнув  руку  й  сховав  її  за  спиною.
 —  Досить!  З  мене  досить,—  сказав  він.—
Продовжимо  завтра.  Не  можна  ж  за  один  день

зробити  з  собаки  джентльмена.  —  І  з  цими  слова¬
ми  він  вийшов  з  кімнати.
 Пан  Белло  стурбовано  подивився  татові  вслід.
 —  Зіркер  злий  на  папа  Белло,  —  сказав  він,  обер¬
нувся  кілька  разів  довкола  своєї  осі  і  влігся  на  під¬
логу  поряд  із  канапою.
 —  Не  хвилюйся  так,  —  сказав  я  і  сів  біля  нього
на  килим.  —  Ти  ще  всього  навчишся.  Розмовляєш
ти  уже  набагато  чіткіше.
 —  Але  важко.  Вес  час  мушу  вчигиса.  Зіркер  ка-
зау,  що  я  не  лудина,  —  поскаржився  пан  Белло.  —
Собаки  вчора  ввечери  казали:  Тет,  лудино,  іди  до
двоногих!”  То  хто  пан  Белло?
 ні

—  Хто  ти?  Ти  —  мій  найліпший  друг,  —  сказав  я
і  погладив  пана  Белло  по  голові.  —  Ходи,  вставай  і
ходімо  надвір.  Підемо  гуляти.
 —  Гулати,  —  пан  Белло  кивнув,  встав  і  роззир-
нувся.  —  Де  шворка?
 Я  засміявся.
 —  Людям  не  потрібні  шворки.
 —  Гулати  без  шворки!—  задоволено  повторив
пан  Белло.  —  Гар-рно!

13
 "Плай  вечері  та  інші  дивні  речі
 У  понеділок  вранці  Макс  ішов  до  школи  тільки
на  другий  урок.  Першого  не  було,  бо  гіан  Зіттер,
вчитель  географії,  лежав  у  лікарні  з  подвійним  пе¬
реломом  гомілки.  Коли  Макс,  ще  трохи  заспаний,
прийшов  на  кухню,  його  батько  вже  сидів  одяг¬
нений  за  столом  і  намагався  розрізати  ножем  дві
склеєні  сторінки  кулінарної  книги,  яка  лежала  пе¬
ред  ним.
 —  Тріска,  лосось  чи  камбала,  —  пробурмотів
він.  —  Риба.  Гаразд,  нехай  буде  риба.  Це  добре.
 —  Риба?  —  здивувався  Макс.  —  Коли  і  чому  ти
раптом  надумав  готувати  рибу?  Ти  ж  цього  ще  ні¬
коли  не  робив.
 —  Я  запросив  пані  Синеліхт  до  нас  на  вечерю,  —
пояснив  Зіркер.  —  І  от  міркую,  що  б  такого  приго¬
тувати.  Це  має  бути  щось  особливе.
 —  Я  не  дуже  люблю  рибу,  —  сказав  Макс.  —  Хіба
що  рибні  палички.
 —  Рибні  палички?  Ні,  це  занадто  просто,  занад¬
то  ординарно,  —  сказав  Зіркер.  —  Якщо  ти  не  за¬
хочеш  з  нами  вечеряти,  я  принесу  тобі  кілька  ка¬
напок  до  твоєї  кімнати.
 113

—  Та  добре  вже,  про  мене,  якщо  ти  бажаєш  за¬
лишитися  з  пані  Синеліхт  наодинці,  можеш  готу¬
вати  й  рибу,  —  дозволив  батькові  Макс.
 —  Готувати  рибу?  —  запитав  пан  Белло,  який  у
цю  мить  зайшов  до  кухні.  —  Риба  —  це  добр-р-ре.
Але  тілки  голоуа.  Бо  риба  має  кості.
 —  Дякую  тобі  за  твою  корисну  пораду,  —  про¬
бурмотів  Зіркер  і  знову  заглибився  у  вивчення  ку¬
лінарної  книги.
 Пан  Белло  роззирнувся,  побачив  на  поличці
напівпорожню  бляшанку  з  собачим  їдлом,  узяв  з
мийки  брудну  ложку  і  почав  снідати.
 —  Пан  Белло  іст  як  лудина!  —  пояснив  він,  на¬
минаючи.  —  Іст  ложкою!
 —  Дуже  добре,  —  похвалив  його  Зіркер,  не  див¬
лячись  у  його  бік.  —  Може,  приготувати  щось
інше?  Всі  рибні  рецепти  видаються  доволі  склад¬
ними.
 —  Велика  кистка—  це  добре,—  запропонував
гіан  Белло.  —  Але  треба  на  три  дни  закопати.
 —  Але,  на  жаль,  вечеря  вже  сьогодні,  —  сказав
Зіркер.  —  А  тепер  відчепись  від  мене,  будь  ласка,
зі  своїми  порадами.
 —  Або  м’ясо  з  блашанки,  —  захоплено  продо¬
вжував  пан  Белло,  не  особливо  переймаючись  за¬
уваженнями  Зіркера.  —  От  таке  от.  —  Він  глибо¬
ко  встромив  ложку  в  слизьке  м’ясиво  і  підсунув  її
Зіркерові  під  ніс.
 Тому  урвався  терпець.

—  Замовкни  нарешті!  —  гримнув  він.
 —  Тату,  він  же  тільки  хоче  тобі  допомогти,  —  за¬
ступився  за  друга  Макс.
 Пан  Белло  образився.
 —  Так,  пан  Белло  хоче  тілки  помогти.  Пан  Белло
білше  ничо  не  скаже.  Пан  Белло  іде  гулати.  Без
шворки,  —  проголосив  він  і  вийшов  з  кухні.  А  тоді
йому  спала  на  гадку  ще  остання  корисна  порада,
і  він  не  міг  стриматись,  щоб  не  поділитися  нею  з
Зіркером.  Він  причинив  двері  й  сказав  у  шпари¬
ну:  —  А  на  десерт  —  собача  галета!
 В  обідню  перерву  Зіркер  пішов  по  продукти.  Він
і  досі  не  знав,  чим  саме  почастувати  пані  Синеліхт,
і  тому  вирішив,  що,  можливо,  асортимент  магази¬
нів  надихне  його  на  якесь  особливе  меню.
 Під  парасолькою  вуличної  ятки  з  овочами  сто¬
яв  новий  продавець.  Принаймні  Зіркер  його  ще  ні¬
коли  не  бачив,  ні  тут,  пі  в  крамниці.  Чоловік  був
незвично  блідий,  з  майже  білою  шкірою.  А  ще  в
нього  були  дуже  дивні  довгі  різці  і,  як  здалося  Зір-
керові,  червоні  зіниці.
 —  Прошу  дати  мені  кілька  от  таких  морквин,  —
сказав  Зіркер  і  показав  на  один  з  ящиків.
 Продавець  нахилився  над  городиною,  спочатку
таємниче  роззирнувся  і  прошепотів  Зіркерові  на
вухо:
 —  Я  би  цих  не  браф.  ГПфнічний  схил,  поганий
ґрунт.  Недофтатньо  фолодкі.  Не  дуже  фмачні.  —
Він  помітно  шепелявив.  Мабуть,  через  те,  що  в

нього  так  випиналися  різці.  —  Тут!  —  проше¬
потів  він  і  показав  на  інший  ящик  з  морквою.  —
Піфденно-західний  схил!  Багато  фонця,  дуже  фо-
лодкі.  Дуже,  дуже  добрі.  Ммммм!
 Очевидно,  він  сам  був  не  в  змозі  опиратися  спо¬
кусі:  схопив  одну  морквину  за  гичку  і  почав  її
швидко  гризти.
 116

—  Ну,  добре,  тоді  дайте  мені  кілограм  отої  со¬
лодкої,  —  сказав  Зіркер.  —  А  ще  я  хотів  би  дві  го¬
ловки  часнику.
 —  Фо?  Чафнику?  Ні  за  фо!  —  викрикнув  блідий
продавець.  ГІри  цьому  подивився  на  часник  з  та¬
кою  огидою,  ніби  його  от-от  знудить.  —  Чафник
не  фолодкий.  Чафник  фмердить.
 —  Послухайте!  —  вигукнув  Зіркер.  —  Ви  ж  не
забороните  мені  купувати  часник.
 Тут  нагодився  власник  магазину.
 —  А,  пане  Зіркер.  Добрий  день,  —  привітався
він.
 —  Просто  “Зіркер”,  цього  досить,  —  сказав  Зір¬
кер.
 —  Розумію,  —сказав  власник  магазину.  —Якась
проблема?
 —  Цей  пан  не  хоче  продати  мені  часнику,  —  ска¬
зав  Зіркер.
 Власник  магазину  наказав  продавцеві:
 —  Пане  Кріль,  зайдіть  у  крамницю  й  обслужіть
там  покупців!  —  А  тоді  обернувся  до  Зіркера  й  ска¬
зав  упівголоса:  —  Мусите  вибачити,  пан  Кріль  тут
новий.  Він  інколи  поводиться  дещо  дивно.  Але  є
надзвичайним  знавцем  коренеплодів.  Неймовірно
ком  петент  н  и  й,  розум  ієте  ?
 —  Зараз  найголовніше,  щоб  мені  нарешті  дали
часнику,  —  сказав  Зіркер.  —  У  мене  закінчується
обідня  перерва.

Він  розрахувався,  взяв  мішечок  з  покупкою  і  пі¬
шов.  Проходячи  повз  двері,  він  побачив,  що  пан
Кріль  стоїть  у  глибині  магазину  Моркву  він  тим
часом  згриз  і  дожовував  гичку.
 У  супермаркеті  Зіркер  купив  чотири  порції  риб¬
ного  філе  і  дві  пляшки  білого  вина.  Котячи  свій
візок  до  каси,  він  почув  високий,  схвильований
голос:  “Тут  ще  стільки  ко-ко-коробок!”  Перед  по¬
лицями  з  яйцями  стояло  шестеро  жінок.  Вони
відкривали  одну  за  одною  всі  коробки  й  складали
їх  вміст  у  візок.  Він  був  уже  до  половини  наповне¬
ний  яйцями.
 Зіркер  поміркував,  чи  не  втрутитись  йому  і  не
сказати  жінкам,  що  яйця  краще  купувати  в  короб¬
ках.  А  тоді  облишив  це.  По-перше,  він  поспішав,  а
по-друге,  подумав,  що  це  —  справа  касирки.  Коли
він  стояв  біля  каси,  простягнувши  касирці  купю¬
ру  й  очікуючи  решти,  хтось  його  відштовхнув.

Двоє  жінок  пропхали  повз  нього  візок  з  яйцями,
четверо  інших  поспішали  за  ними.
 Касирка  підскочила.
 —  Гей,  зупиніться!  Що  це  таке?  —  крикнула
вона.  —  Звідки  всі  ці  яйця?  Ви  що,  збожеволіли?
Ви  не  збираєтесь  платити  за  яйця?
 —  Платити?  Ми  про  це  ніко-ко-коли  не  чули,  —
сказала  одна  з  жіночок.
 —  Я  покличу  директора,  —  пригрозила  касир¬
ка.  —  ІДе  нечувано!
 —  Але  спочатку  дасте  мені  мою  решту,  —  напо¬
лягав  Зіркер.  —  Я  поспішаю.  У  мене  закінчується
обідня  перерва.
 Касирка  відрахувала  йому  решту.  Тим  часом  жі¬
ночки  з  візочком  стрімголов  промчали  до  дверей.
Підвівши  очі,  касирка  побачила  лише,  як  метля¬
ються  їхні  спідниці  —  крадійки  яєць  утекли.
 —  Стійте!  —  закричала  касирка  й  підстрибну¬
ла.  —  Стоп!  Зупиніться!

Але,  звісно,  це  аж  ніяк  не  допомогло.  Отож  вона
знову  сіла  і,  звертаючись  до  Зіркера,  пояснила:
 —  Я  не  можу  гнатися  за  ними.  Не  маю  права  за¬
лишити  касу  без  нагляду.  Нехай  директор  подзво¬
нить  у  поліцію!
 Вертаючись  додому,  Зіркер  біг  майже  так  само
швидко,  як  злодюжки  з  візочком.  Була  за  п’ятна¬
дцять  третя.  Аптека  вже  давно  мала  бути  відчи¬
нена.
 Тільки  один  раз  він  на  секунду  зупинився  —
його  увагу  привернула  афіша,  яка  рекламувала
концерт  молодої  скрипальки.
 На  афіші  була  навскоси  приклеєна  жовта  смуж¬
ка  паперу  з  написом:  “Сьогодні  ввечері!!!”
 —  Три  знаки  оклику!  Так,  ніби  це  я  писав,  —
сказав  Зіркер  і  побіг  далі.

№
 Коротка  розповідь  Макса
про  короткий  концерт
 В  понеділок  увечері  таго  зачинив  аптеку  навіть
трохи  занадто  пунктуально  і  заходився  готувати
вечерю.
 Коли  ми  з  паном  Белло  зайшли  на  кухню,  він,
обв’язаний  картатим  фартухом,  уже  стояв  біля
плити,  тримаючи  в  одній  руці  черпак,  в  другій  —
велике  сито.
 —  Що  це  має  бути?  —  поцікавився  я.
 —  Риба...  —  відповів  тато.
 —  Не  люблю,  —  скривився  я.
 —  ...з  овочами,  —  продовжив  він.
 —  Не  лублу,  —  сказав  пан  Белло.
 —  Нема  чого  жалітися,  —  сказав  тато.  —  Вам
зовсім  не  обов’язково  їсти.  Сьогодні  ввечері  ви
 121

можете  послухати  музику  Я  купив  для  тебе  та
пана  Белло  два  квитки.
 -  Музика?  —  перепитав  пан  Белло.  —  ГІан
Белло  лубит  музику.
 —  Звідки  ти  взагалі  знаєш,  що  таке  музика?  —
здивувався  я.
 —  Пан  Едґар  грау  увечері  на  скрипці,  —  розпо¬
вів  пан  Белло.  —  Було  дуже  гарно.  Пан  Белло  спі-
уау.
 —  Співав?  Ти  ж  тоді  ще  був  собакою,  —  здиву¬
вався  тато.
 —  Собаки  вміют  спіуати,  —  пояснив  пан
Белло.  —  Дуже  гарно  спіуати.  Пан  Белло  лубит
музику.
 —  Ну,  тоді  йди  в  мою  спальню  і  вибери  один  з
моїх  костюмів,  —  сказав  тато.  —  Макс  допоможе
тобі.  Не  можеш  же  ти  піти  на  концерт  у  цих  шта¬
нях  з  видутими  колінами.
 Перед  тим  як  піти  за  паном  Белло  до  спальні,  я
сказав  татові:
 —  Відсилаєш  мене  на  концерт,  бо  не  хочеш,  щоб
я  з  вами  вечеряв.  Так?
 Тато  трішки  знітився.
 —  Ні,  —  відповів  він.  —  Але  пана  Белло  я  б,  чес¬
но  кажучи,  не  дуже  хотів  бачити  тут,  коли  прийде
пані  Синеліхт.  А  якщо  ти  вечерятимеш  з  нами,  пан
Белло  теж,  звичайно,  захоче  залишитись.  Концерт,
без  сумніву,  буде  дуже  гарний.

Дорогою  я  вчив  пана  Белло,  як  треба  поводити¬
ся  в  концертному  залі.
 —  Перед  концертом  не  можна  обнюхувати  ін¬
ших  відвідувачів,  —  пояснював  я  йому.
 —  А  після  концерту?  —  запитав  пан  Белло.
 —  Теж  ні,  —  сказав  я.  —  Слухачі  не  лягають  на
підлогу  і  не  бігають  по  залу.
 —  Не  бигают,  —  повторив  пан  Белло  й  кивнув.
 —  А  ще  на  концерті  не  можна  розмовляти,  —  до¬
дав  я.
 —  Пан  Белло  ж  не  розмоулае  на  концерті!  —  від¬
повів  він.  —  Пан  Белло  лубит  музику.
 —  Ну,  тоді  все  гаразд,  —  втішився  я.
 Перед  початком  концерту  все  й  справді  йшло  до¬
бре.  Якщо  не  враховувати  того,  що  пан  Белло  кіль¬
ка  разів  обернувся  довкола  своєї  осі,  перед  тим  як
всістися  на  м’яке  крісло.  Ми  сиділи  в  дев’ятому
ряді  —  тато  вибрав  для  нас  добрі  місця.
 Але  потім  почалося:  коли  молода  скрипалька
заграла  соло,  пан  Белло  так  захопився,  що  почав
досить  голосно  підспівувати.  Я  штурхнув  його  в
бік,  але  це  не  допомогло.  Навпаки,  він  почав  під¬
співувати  на  весь  голос.  Власне  кажучи,  співом  це
не  можна  було  назвати,  це  було  радше  скиглення  й
скавуління,  які  плавно  перейшли  у  розлоге  виття.
Це  звучало  так,  иіби  зграя  вовків  вила  на  місяць.
 Інші  слухачі  зашипіли  на  нас,  зусібіч  долинало
“Цццц!”  і  “Шшшш!”,  а  ззаду  хтось  упівголоса  гук¬
нув:  “Тихо  там  попереду!”

Та  папа  Белло  це  мало  хвилювало.  Він  був  на¬
стільки  захоплений  музикою,  що  підвивав  щораз
голосніше.
 Я  сказав:
 —  Ушиваймося  звідси,  пане  Белло!  Ходімо,
швидко!
 Коли  ми  виходили  з  нашого  ряду,  до  нас  підбіг
білетер  і  зашепотів:
 —  Нечувано!  Негайно  вийдіть  із  залу!  І  щоб  ні
звуку!
 —  Так,  так!  Ми  вже  виходимо,  —  прошепотів  у
відповідь  я,  міцно  схопив  пана  Белло  за  рукав  і
вийшов  з  ним  із  залу.
 —  Дуже  гар-р-рна  музика!  —  захоплено  повто¬
рював  пан  Белло  дорогою  додому.  —  Дуже,  дуже
гар-р-рна  музика.
 Здається,  йому  анітрішки  не  було  прикро,  що
нас  виставили  з  залу.  Голосно  співаючи,  він  спо¬
кійнісінько  чимчикував  поряд  зі  мною.
 Зрозуміло,  що  коли  ми  прийшли  додому,  була  не
десята  година  і  не  пів  на  одинадцяту,  як  прикидав
собі  тато.  Коли  я  подзвонив  у  двері,  годинник  на
дзвіниці  церкви  якраз  пробамкав  дев’яту.  В  мене,
правда,  був  з  собою  ключ,  але  я  хотів  попередити
тата,  що  ми  повернулися  передчасно.
 Тато  відчинив  нам  і  спитав:
 —  ІДо,  концерт  уже  закінчився?
 —  Для  нас  —  так,  —  сказав  я  і  хотів  відразу  ж
піти  з  паном  Белло  у  мою  кімнату.

Але  пан  Белло,  зазирнувши  у  вітальню,  зупи¬
нився  як  укопаний  і  сказав:  “Оооо!”
 Стіл  було  накрито  досконало,  тато  навіть  пороз¬
кладав  між  тарілками  маленькі  квіточки  і  запалив
свічку.
 Пан  Белло  вигукнув,  звертаючись  до  мене:
 —  Пан  Белло  знає  цу  жинку!  —  і  попрямував  до
вітальні.
 Пані  Синеліхт  у  гарній  квітчастій  сукні  сиділа
за  столом  і  ошелешено  дивилася  на  пана  Белло.
 Пан  Белло  підійшов  до  неї,  простягнув  руку,  як
ми  його  навчили,  і  сказав:
 —  Доб-рий  ден,  ду-же  приємно.
 У  той  час  як  пані  Синеліхт  здивовано  потисла
йому  руку,  пан  Белло  оголосив:
 —  Ти  мені  подобаешса.  Ти  вже  раз  погладила
пана  Белло!

15
 ?іркероfti  побрехеньки
 Коли  близько  восьмої  пані  Синеліхт  подзвонила
в  двері,  Зіркер  страшенно  втішився  і  на  привітан¬
ня  подарував  їй  квіточку  в  вазонку.
 Гостя  і  господар  сіли  за  святково  накритий  стіл.
Перед  ними  стояли  маленькі  тарілочки  з  закус¬
кою.
 Пані  Синеліхт  сказала:
 —  Ви  й  справді  постаралися.  Це  така  рідкість:
чоловіки,  які  вміють  так  добре  куховарити!
 —  Я  тільки  правильно  знайшов  сторінку  в  кулі¬
нарній  книзі,  —  пожартував  Зіркер.
 Пані  Синеліхт  підняла  келих  і  сказала:
 —  Тож  вип’ємо  за  вашу  кулінарну  книгу!
 Зіркер  теж  підняв  свій  келих,  і  вони  цокнулися.
 Ставлячи  келих  на  стіл,  пані  Синеліхт  запитала:
 —  А  де  ваш  син?
 —  Макс?  —  перепитав  Зіркер.  —  Ах,  він  конче
хотів  на  концерт.
 —  Як  чудово!  Очевидно,  любов  до  музики  і  спі¬
ву  він  успадкував  від  вас.  А  де  Белло,  ваш  милий
песик?
 —  Він  теж  пішов  на  концерт,  —  відповів  Зіркер,
але  тут  же  виправився:  —  Я  маю  на  увазі,  він  гуляє
надворі,  перед  концертним  залом.
 126

У  цей  момент  пролунав  дзвінок  у  двері.
 —  Хто  б  це  міг  бути?  —  здивувався  Зіркер.  —
Мало  ймовірно,  щоб  пані  Княгі  прийшла  так  пізно
ввечері!
 Він  підійшов  до  дверей  і  відчинив.  На  порозі
стояли  Макс  і  пан  Белло.
 Зіркер  був  здивований  і  водночас  дещо  зміне¬
ний.  Він  спитав:
 —  Що,  концерт  уже  закінчився?
 —  Для  нас  —  так,  —  відповів  Макс.
 Він  узяв  пана  Белло  за  рукав  і  хотів  пройти  з
ним  у  дитячу  кімнату.  Але  пан  Белло  зазирнув
у  відчинені  двері  вітальні  і,  побачивши  там  пані
Синеліхт,  зупинився
 —  Оооо!  —  вигукнув  він.  —  ГІан  Белло  знає  цу
жинку!
 І  попрямував  у  вітальню.
 Пані  Синеліхт  здивовано  подивилася  на  пана
Белло.  Вона  була  абсолютно  впевнена,  що  ніколи
не  бачила  цього  чужинця,  який  так  безпардонно
вдирається  в  кімнату  та  ще  й  запевняє,  що  знає  її.
 Пан  Белло  підійшов  до  неї,  простягнув  руку  й
сказав:
 —  Доб-рий  ден,  дуже  приємно.
 —  Добрий  вечір,  —  відповіла  пані  Синеліхт,  тис¬
нучи  йому  руку.
 Чужинець  сказав:
 —  Ти  мені  иодобаешса.  Ти  вже  раз  погладила
пана  Белло!

Зіркер  став  між  паном  Белло  й  пані  Синеліхт  і
сказав:
 —  Дозвольте  відрекомендувати:  це...  як  уже
було  сказано,  пан  Белло.  Родич...  далекий...  тро¬
юрідний  брат,  по  батьківській  лінії.  З  Південного
Тіролю.  Він  зараз  мешкає  в  нас.
 —  Он  як,  —  сказала  пані  Синеліхт.
 Зіркер  обернувся  до  пана  Белло  й  сказав:
 —  Ти  втомився  і  хочеш  спати,  правда?
 —  Ні,  ні,  пан  Белло  не  втомивса,  —  запротесту¬
вав  пан  Белло.
 Він  досі  стояв  біля  столу,  тому  пані  Синеліхт  ви¬
далося  доволі  нечемним  не  запросити  його  до  то¬
вариства,  і  вона  запитала:
 —  Не  хочете  присісти  до  нас?
 І  хоча  Зіркер  інтенсивно  хитав  головою,  пан
Белло  одразу  ж  сів  на  крісло  біля  пані  Синеліхт  і
вигукнув:
 —  Максе,  ти  також  прийдеш  до  тата  Зіркера?
 Макс  зайшов  у  кімнату  й  сів  за  стіл  навпроти
 пана  Белло.
 —  До  тата  Зіркера?—  усміхаючись,  повторила
пані  Синеліхт.
 —  Ах,  це  він  так  каже,  бо...  бо  мене  так  інколи
називає  Макс.  Йому  це  видається  смішним.
 —  Он  як,  —  сказала  пані  Синеліхт,  вагаючись.
А  тоді  звернулася  до  пана  Белло:  —  Я  зовсім  не
можу  пригадати,  щоб  я  вас  колись  гладила.  Коли
це  було?
 128

—  Після  школи.  Разом  з  Максом,  —  сказав  пан
Белло.  —  Ти  погладила  пана  Белло  по  голоуі.
 Пані  Синеліхт  трохи  розгубилася:
 —  Здається,  ви  мене  з  кимось  плутаєте.
 Зіркер  швидко  втрутився:
 —  Вибачте,  що  він  звертається  до  вас  просто  на
ти.  Як  я  вл<е  сказав,  він  з  Південного  Тіролю.  Там
усі  між  собою  на  ти.  Вгорі  —  високі  гори,  внизу  —
глибокі  вузькі  долини,  то  й  люди  швидко  зближу¬
ються...
 —  Он  як,  —  сказала  пані  Синеліхт,  це  вже  втре¬
тє.  —  Розумію.
 Пан  Белло,  який  увесь  час  зачаровано  дивився
на  пані  Синеліхт,  тепер  вигукнув:
 —  Пан  Белло  має  щос  дла  тебе!  Пан  Белло  має
іцос  гар-рне  дла  тебе.  Пан  Белло  принесе  щос,  тіл-
ки  дла  тебе!
 І  з  цими  словами  вибіг  з  вітальні.
 Зіркер  нахилився  до  пані  Синеліхт  через  стіл,
озирнувся  з  серйозною  міною,  щоб  пересвідчи¬
тись,  чи  пан  Белло  справді  вийшов  з  кімнати,  і
півголосом  сказав:
 —  Він  вам,  мабуть,  видався  трішки  дивним?
 —  Ще  б  пак,  —  прошепотіла  вона  у  відповідь.
 —  Ви  мусите  йому  вибачити,  —  сказав  Зіркер.  —
У  нього  жахлива  доля.  Уявіть  собі:  його  батьки
відмовились  від  своєї  дитини,  тобто  від  нього.  Він
виріс  серед  собак.  У  гірській  печері.  Вперше  по¬
бачив  людину  в  двадцять  років.  Його  називають

“Каспер  Гаузер  Південного  Тіролю”.  Хіба  це  не
жахливо?
 Макс  слухав  батька,  роззявивши  рота.
 Коли  він  ще  був  маленький,  Зіркер  розповів
йому,  що  коли  хтось  бреше,  на  небі  щоразу  плаче
ангел.  Цієї  миті  там  нагорі  мали  б  лунати  оглуш¬
ливі  ридання!
 Макс  спитав:
 —  А  що  таке  Каспер  Гаузер?
 —  Це  був  собі  такий  хлопчик  двісті  років  тому,
якого  замкнули  в  підземну  темницю.  Він  повер¬
нувся  до  людей  уже  дорослим,  —  пояснила  йому
пані  Синеліхт.  А  Зіркерові  сказала:  —  Як  жахливо.
Бідолашний  хлопець!  Тепер  я  все  розумію.  Чесно
кажучи,  я  вже  думала,  що  він  дещо...  як  би  це  ска¬
зати...
 —  Ні,  ні,  пан  Белло  цілком  нормальний,  —  за¬
певнив  Макс.
 —  Так,  так,  цілком,  —  підтвердив  і  Зіркер.  —  За
винятком  його  собачих  звичок,  він  абсолютно
нормальний.  Але  це  можна  зрозуміти.  Уявіть  собі,
зростати  серед  собак!
 —  Жахливо.  Я  б,  мабуть,  гавкала  замість  того,
щоб  розмовляти,—  сказала  пані  Синеліхт.—  Це
справді  дуже  гарно  з  вашого  боку,  що  ви  так  про
нього  дбаєте.
 —  Не  можна  ж  залишати  в  біді  родичів,  —
скромно  відказав  Зіркер.

—  У  вас  таке  велике  серце,  —  сказала  пані  Сине¬
ліхт.  —  Справді  велике  серце.
 ГІан  Белло  повернувся  в  кімнату.  Він  щось  ховав
за  спиною  і  радісно  наближався  до  пані  Синеліхт.
 —  Це  дла  тебе!  —  сказав  він,  став  перед  нею  на¬
вколішки  і  поклав  їй  на  коліна  велику  волову  кіст¬
ку.  —  Це  тобі  дарує  пан  Белло!
 —  Як  мило.  Дякую!  —  сказала  вона,  з  відразою
розглядаючи  кістку.  Кістка  пахла  так,  ніби  при¬
наймні  три  дні  пролежала  в  землі.  —  Це  без  сумні¬
ву  найгарніше,  що  може  подарувати  така  людина,
як  ти.  Я  можу  належно  оцінити  цей  дарунок.
 Зіркер  потягнувся  через  стіл  і  забрав  кістку.
 131

—  Облиш,  пане  Белло!  —  сказав  він.  —  Я  думаю,
що  пані  Синеліхт  уже  не  голодна,  чи  не  так?
 —  Так,  не  голодна.  Зовсім  не  голодна,  —  погоди¬
лась  пані  Синеліхт.  Вона  погладила  пана  Белло  по
голові.  —  Справді  зворушливо.
 Тепер  гіан  Белло  поклав  їй  голову  на  коліна,  як
під  час  їхньої  попередньої  зустрічі.  Правда,  тоді
він  ще  був  собакою.
 Зіркер  попросив:
 —  Будь  ласка,  пане  Белло,  сядь  на  своє  місце!
 Таким  чином  він  вимовив  чарівне  слово  “Міс¬
це!”  —  і  гіан  Белло  вклався  в  ногах  у  пані  Синеліхт
на  підлозі.
 —  Сядь,  будь  ласка,  на  своє...  на  своє  крісло!  —
наказав  Зіркер,  досить  знервовано.
 —  Пан  Белло  лубит  лежати  біля  сусидки,  —  від¬
повів  пан  Белло  і  залишився  лежати  там,  де  ле¬
жав.
 На  додачу  до  всього  тієї  миті  задзвонив  теле¬
фон.
 Зіркер  узяв  слухавку  радіотелефону,  не  відразу
знайшовши  її  на  кухні  біля  мийки.  Слухавка  до¬
сить  сильно  тхнула  рибою.
 —  Так?  Зіркер  слухає!
 У  телефоні  пролунав  схвильований  голос  пана
Едґара:
 —  Привіт,  Зіркере.  Це  я,  пан  Едґар.  Уявляєш,  моя
худібчина  зникла.  Клітки  порожні,  обидві.
 —  Яка  худібчина?

—  Один  кролик  і  шестеро  курей.  Просто  зникли.
Може,  їх  хтось  украв?  —  почулося  зі  слухавки.
 —  Це  погано,  —  сказав  Зіркер.  —  Але  я,  мабуть,
нічого  не  зможу  вдіяти.  Чи  ти  хочеш,  щоб  я  тобі
допоміг  їх  шукати,  зараз,  серед  ночі?
 Телефонуючи,  він  поглядав  у  вітальню.  'Гам
пан  Белло  саме  показував,  як  він  уміє  ловити  ро¬
том  шматочки  хліба,  які  кидали  йому  Макс  і  пані
Синеліхт.
 Зіркер  розгублено  похитав  головою.
 —  Пане  Едґаре,  вибачай,  але  в  мене  гості,  —
сказав  він.—  Пане  Едґаре,  ти  ще  на  дроті?  Пане
Едґаре!
 Тут  Зіркер  помітив,  що  з  розгубленості  при¬
ставив  до  вуха  іншу  руку.  Ту,  в  якій  досі  тримав

велику  кістку.  Не  дивно,  що  пан  Едґар  не  міг  його
чути!
 —  Пане  Едґаре,  ти  ще  на  дроті?  —  перепитав  він.
Цього  разу  вже  в  слухавку.
 —  Ці  безсоромні  злодії  забрали  з  шафи  навіть
сукні  моєї  покійної  матінки,  —  саме  розповідав
пан  Едґар.  —  Я,  мабуть,  дуже  міцно  спав.  Нічого
не  чув.  .
 —  Так-так,  нічого  не  чув,—  повторив  Зіркер.
Йому  вже  кортіло  закінчити  цю  розмову,  але  пан
Едґар  усе  розповідав  далі  про  зникнення  своїх
тварин,  дуже  схвильовано  й  дуже  голосно.  Зіркер
трохи  відставив  слухавку  від  вуха  і  знервовано
визирнув  з  вікна  кухні.  Унизу  в  світлі  вуличного
ліхтаря  він  побачив  дивну  групу.  Попереду  йшов
пан  Кріль,  блідий  продавець  з  овочевої  крамниці,
за  ним  дріботіло  шестеро  жіночок,  на  яких  Зіркер
уже  звернув  сьогодні  увагу  в  супермаркеті.  Вони
по  черзі  котили  візочок,  по  вінця  наповнений  яй¬
цями.
 У  серце  Зіркера  закралася  лиха  підозра.
 —  Скажи-но,  пане  Едґаре,  а  чи  не  давав  ти  своїй
худобі  синьої  трави  з  червоними  зернятами?
спитав  він.
 —  І  тому  я  цього  взагалі  не  можу  собі  поясни¬
ти!..  —  кричав  пан  Едґар  на  іншому  кінці  дроту.
 Зіркер  пожвавився.
 —  Пане  Едґаре!  Тепер  послухай  мене  нарешті!
Ти  давав  їм  траву  з  дослідної  луки?

—  А  до  чого  тут  синя  трава?  —  здивувався  пан
Едґар.
 —  То  давав  чи  ні?  —  вигукнув  Зіркер.
 —  Звісно,  давав.  Кролеві  й  курям.  Не  пропадати
ж  добру!  Як  мінімум  два  з  половиною  кубометри
трави  і  сімсот  грам  зернят,  —  сказав  пан  Едґар.  —
У  мене  залишилася  ще  ціла  купа  того  добра.  Його
отримає  завтра  о  сьомій  п’ятнадцять  корова.
Тепер,  коли  кролика  й  курей  вкрали.
 —  ГІане  Едґаре,  ти  ні  в  якому  разі  не  повинен  го¬
дувати  тварин  цим,  як  ти  його  називаєш,  “добром”,
чуєш?  —  прокричав  у  слухавку  Зіркер.  —  Я  негай¬
но  їду  до  тебе.  Це  дуже  важливо...  Ні,  я  мушу  з
тобою  щось  обговорити,  не  по  телефону.  Так-так!
Я  вже  їду.  Негайно!
 Зіркер  поклав  слухавку  й  швидко  повернувся
до  вітальні.  Там  пан  Белло  демонстрував,  як  добре
він  балансує  з  булочкою  на  носі.
 Зіркер  сказав:
 —  Пані  Синеліхт,  мені  страшенно  шкода.  Але
мені  треба  їхати.  У  певному  розумінні,  нещасний
випадок.  Щойно  повідомили  телефоном.  Мушу
негайно  вирушати.
 —  Але,  тату!  Не  тепер,  —запротестував  Макс.  —
Коли  всім  так  весело.
 —  На  жаль,  те,  що  сталося,  зовсім  не  таке  весе¬
ле,  —  зітхнув  Зіркер.  —Мушуїхати.  ПаніСинеліхт,
ми  надолужимо  нашу  спільну  вечерю  іншим  ра¬
зом.  Завтра.  Або  наступного  тижня.  Ми...  я...  я

поставлю  її  у  холодильник,  і  ми  її  завтра  розігрі¬
ємо.
 —  Так,  тоді  я,  мабуть,  уже  піду,  —  сказала  пані
Синеліхт  і  підвелась.  Видно  було,  іцо  вона  дуже
розчарована.
 Макс  спитав:
 —  А  я?
 —  А  ти  негайно  підеш  у  ліжко,  —  наказав  Зір¬
кер.  —  Пан  Белло  також.  —  І  тихіше  додав:  —  На
свою  ковдру.
 Коли  Зіркер  був  уже  майже  в  дверях,  він  ще  раз
озирнувся  і  сказав  пані  Синеліхт:
 —  Вибачте  мені.  Це  був  справді  гарний  вечір.
Такий  гарний  вечір.  Шкода,  що  він  так  раптово
закінчився.
 Менше  ніж  за  півгодини  Зіркер  уже  стояв  на
кухні  в  пана  Едґара.
 Пан  Едґар  у  піжамі  сидів  на  ослінчику  і  раз  у  раз
скрушно  хитав  головою,  вислуховуючи  Зіркерові
припущення.
 —  Що?  Мій  кролик  і  мої  кури  раптом  стали  людь¬
ми?  —  недовірливо  запитав  пан  Едґар.  —  Зіркере,
як  математик  я  бачу  три  можливості.  Перша:  ти
п’яний.  Друга:  у  тебе  якесь  дивне  почуття  гумору.
Третя:  тобі  не  завадило  б  перевірити  свій  психіч¬
ний  стан.  Третя  можливість  є  найбільш  імовір¬
ною.  Може,  ти  такий  закоханий  у  цю  жінку  і  тому
трішки  не  при  собі?  Ти  так  захоплено  витріщався
на  нового  члена  39-Же,  що  це  помітив  навіть  я.

—  Пане  Едґаре,  повір  мені,  навіть  якщо  це  зву¬
чить  абсолютно  неправдоподібно,  —  благав  пана
Едґара  Зіркер.  —  Твої  тварини  тепер  люди.  Ти  му¬
сиш  щось  робити!
 —  Я  нічого  не  хочу  більше  про  це  чути,  —  відру¬
бав  пан  Едґар.  —  Ти  зараз  поїдеш  додому,  ляжеш
у  ліжко  й  виспишся.  Завтра  все  виглядатиме  інак¬
ше.
 —  Будь  ласка,  пообіцяй  мені  принаймні,  що  не
згодуєш  траву  корові!  —  попросив  Зіркер.
 —  Про  мене...  —  сказав  пан  Едґар.  —  Хоча  це
чистісіньке  марнотратство.  Але  якщо  це  тебе  за¬
спокоїть.  ..
 —  Отже,  ти  мені  не  віриш,  —  сказав  Зіркер.  —
Але  я  тобі  доведу,  що  маю  рацію.
 —  І  як  ти  це  хочеш  довести?
 —  Я  приведу  тобі  твою  худобу,  —  сказав  Зіркер.
 —  Мою  худобу?  —  глузливо  перепитав  пан  Ед¬
ґар.  —  Щойно  ти  мені  розповідав,  що  тепер  це  такі
самі  люди,  як  ти  і  я.
 —  Звичайно,  я  маю  на  увазі  твоїх  колишніх  тва¬
рин.  Постривай,  завтра  ти  вже  з  мене  не  сміяти¬
мешся!  —  вигукнув  Зіркер.  Він  добряче  захряснув
за  собою  двері,  сів  у  свій  мікроавтобус  і  поїхав
нічним  містом  додому.

16
Успішні  пошуки
 У  вівторок  вранці,  тільки-но  Макс  пішов  до
школи,  Зіркер  почепив  на  скляні  двері  своєї  апте¬
ки  табличку  з  написом  “Тимчасово  зачинено”.
 Вийшовши  на  вулицю,  він  заходився  замикати
двері,  аж  раптом  почув  у  себе  за  спиною  голос:
 —  Зіркер  у  своєму  репертуарі!  Бере  й  чіпляє  за¬
мок  на  двері,  коли  йому  заманеться,  а  потім  скар¬
житься,  що  в  аптеці  кепсько  йдуть  справи.  Ваша
табличка  “Зачинено”  так  часто  висить  на  сонці,
що,  певно,  скоро  пожовкне.
 Зіркер  обернувся  —  біля  нього  стояла  пані  Ліс¬
сенков.
 —  Доброго  ранку,  пані  Ліссенков,  —  сказав  Зір¬
кер.  —  Маєте  рацію.  Але  я  мушу  піти  у  дуже  важ¬
ливій  справі.
 —  У  важливій  справі?  —перепитала  пані  Ліссен¬
ков.  Вона  завжди  була  дуже  цікава.  —  Розкажіть!
Ідеться  про  Макса?
 —  Ні,  радше  про  пана  Едґара,  —  невпевнено  від¬
повів  Зіркер.
 —  А!  Знову  проблеми  з  добривом!  —  здогада¬
лась  пані  Ліссенков.
 —  Так,  можна  й  так  сказати,  —  кивнув  Зіркер.  —
А  що  привело  вас  так  рано  у  наші  краї?
 ш

—  Нудьга,  —  зітхнула  вона.  —  Скажу  відверто:
я  хотіла  вас  спитати,  чи  не  можна  було  б  знову
приходити  до  вас  прибирати.  Бо  я  тепер  сиджу  ці¬
лісінькими  днями  вдома,  а  програма  телебачення
стає  дедалі  гірша...
 —  Прибирати?  З  величезним  задоволенням!  —
сказав  Зіркер.  —  Можете  негайно  братися  до  ро¬
боти,  якщо  хочете.
 —  Краще  по  четвергах,  як  раніше,  —  сказала
пані  Ліссенков.  —  А  ще  хотіла  вас  запитати:  чи  в
Макса  є  вже  песик?
 —  Так,  є,  —  сказав  Зіркер  з  тихим  зітханням.  —
І  він  уже  встиг  помітно  підрости.
 —  Макс?  —  здивувалася  пані  Ліссенков.
 —  Ні,  песик,  —  сказав  Зіркер.
 Коли  пані  Ліссенков  нарешті  пішла,  Зіркер  по¬
біг  нагору  й  почав  шукати  пана  Белло.  Але  того  не
було  ні  на  кухні,  ні  в  дитячій  кімнаті.
 —  Пане  Белло!  —  гукнув  Зіркер.  Не  почувши
ніякої  відповіді,  він  ще  кілька  разів  голосно  гук¬
нув:  —  Пане  Белло,  де  ти?
 —  Пан  Белло  ту!  —  Голос  долинав  зі  сходової
клітки,  звідкись  згори.
 Зіркер  знайшов  пана  Белло  на  третьому  поверсі.
Той  сидів  під  дверима  пані  Синеліхт  на  килимку.
 —  ІДо  ти  тут  робиш?  —  здивувався  Зіркер.
 —  Пан  Белло  лубит  запах  жінки,  яка  погладила
пана  Белло,  —  сказав  він.

—  Так,  у  пані  Синеліхт  дуже  приємні  парфу¬
ми,  —  підтвердив  Зіркер.  —  Це  я  вчора  ввечері  теж
помітив.  Але  зараз  годі!  Ходімо!
 —  Гулати?  —  спитав  пан  Белло  і  встав.
 —  Спочатку  ми  підемо  до  одного  твого  колеги,  а
він,  можливо,  допоможе  мені  знайти  інших.
 Колеги?  —  не  зрозумів  пан  Белло.  —  Хто  мій
колега?
 —  У  певному  розумінні  кролик,—  пояснив
Зіркер.  —  Ти  був  знайомий  з  ним  раніше.
 Пан  Белло  здивовано  поглянув  на  Зіркера.
 —  Кролик  допоможе  знайти  інших?
 —  Я  хотів  сказати  “пан  Кріль”,  —  виправився
Зіркер.  —  Він  тепер  продає  овочі.
 Вони  подалися  до  овочевої  крамниці,  але  блідо¬
го  продавця  ніде  не  було  видно.
 —  Пан  Кріль?  —  перепитав  власник  крамниці,
коли  Зіркер  поцікавився,  де  знайти  новенького
продавця.  —  Я  його  вигнав.  Звільнив.  Уявіть  собі:
він  схрумав  усю  мою  моркву.
 —  А  де  він  зараз?  —  запитав  Зіркер.
 —  Навіть  не  здогадуюся,  —знизав  плечима  влас¬
ник  крамниці.  —  А  нащо  він  вам?
 -  У  певному  розумінні  —  щоб  повернути  додо¬
му,  —  відповів  Зіркер.  —  Дуже  дякую  за  інформа¬
цію.
 Вони  вийшли  з  крамниці,  і  Зіркер  замислився:
 —  Що  ж  нам  тепер  робити?  Де  шукати  його  і
тих  дивних  жіночок?  —  А  тоді  йому  дещо  спало

на  гадку.  —  Пане  Белло,  ти  ж  маєш  добрий  ніс!  —
сказав  він.
 —  Нис?  —  здивувався  пан  Белло  і  скосив  очі  на
свій  ніс.
 —  Я  маю  на  увазі  добрий  нюх.  Ну,  як  кожен
пес,  —  пояснив  Зіркер.  —  Якщо  ти  почуєш  слід  лю¬
дини,  то  можеш  визначити,  в  який  бік  вона  піш¬
ла?
 —  Пан  Белло  має  добрий  нух,  —  підтвердив  ко¬
лишній  пес.
 Зіркер  підвів  пана  Белло  під  ліхтар,  де  напере¬
додні  ввечері  проходили  пан  Кріль  і  жіночки  з
яєчними  запасами.
 —  Щось  чуєш?
 Пан  Белло  став  навкарачки  і,  притиснувши  носа
до  землі,  принюхався.
 Побачивши  пана  Белло  в  такій  позі,  якийсь  пе¬
рехожий  зупинився  й  стурбовано  запитав:
 —  Витік  газу?  Газову  трубу  прорвало?  Ви  відчу¬
ваєте  запах?  Витік  газу  —  це  дуже  небезпечна
справа,  слід  негайно  поінформувати  газзавод.
 —  Ні,  ні.  Жодної  небезпеки,  —  квапливо  заспо¬
коїв  перехожого  Зіркер.  —  Просто  цей  пан  дослі¬
джує  стан  шляхового  покриття.
 —  А,  шляхове  покриття.  Розумію,  —  закивав  го¬
ловою  чоловік  і  пішов  далі.
 —  Ти  щось  чуєш?  —  повторив  своє  запитання
Зіркер,  коли  перехожий  відійшов  далеченько.

—  Пан  Белло  багато  нухає,  —  сказав  він,  погля¬
даючи  на  Зіркера  знизу  вгору.  —  Ту  ішли  багато
лудин.  І  собака!  —  Він  принюхався  сильніше.  —
Сучка!
 —  Собака  нас  зараз  не  цікавить,  —  сказав  Зір¬
кер.  —  А  які  люди  тут  проходили?
 —  Багато,  багато,  —  відповів  пан  Белло.
 —  Багато,  багато.  Розумію.  —  Зіркер  був  трохи
розчарований.  —  Жодного  спеціального  запаху.
 —  Спецалного?  —  перепитав  нан  Белло.  Здава¬
лося,  що  це  слово  було  йому  незнайоме.
 —  Я  маю  на  увазі,  особливого  замаху,  що  відріз¬
нявся  б  від  інших,  —  пояснив  йому  Зіркер.
 Пан  Белло  ще  міцніше  притиснув  носа  до  ас¬
фальту,  понюхав,  а  тоді  сказав:
 —  Дивний  запах!  Лудини,  яка  має  курку.  —  Він
принюхався  ще  раз.  —  Або  зайця.  Або  курку  і  зай¬
ця.
 —  Курка  і  кролик?  —  вигукнув  Зіркер.  —  Це  те,
що  треба!  Це  саме  той  запах,  який  ми  шукаємо!
 —  Ми  шукаємо?  —  перепитав  пан  Белло.
 —  Який  я  шукаю,—  виправився  Зіркер.—  Ти
можеш  визначити,  куди  вони  пішли?
 —  Хто  —  вони?  —  спитав  пан  Белло.  —  Пан
Белло  нухає  тілки  луди  ну  з  куркою.
 —  Тепер  я  можу  тобі  пояснити,  —  сказав  Зір¬
кер.  —  Ти  чуєш  запах  не  людини  з  кролем,  а  кроле-
людини  чи  людинокроля.  І  куркожінки  чи  жінко-
курки,  якщо  гак  можна  сказати.

—  Що?  —  перепитав  пан  Белло,  підіймаючись  з
землі.  —  Кролелудини?
 —  Так,кролелюдини,  —сказавЗіркер.  —Кролик
і  кури  пана  Едґара  тепер  теж  люди.  Вони  наїлися
тієї  самої  речовини,  що  й  ти.
 —  Теж  луди!  —  здивувався  пан  Белло.
 —  Так.  І  тепер  я  хочу  повернути  їх  туди,  де  їхнє
місце.  До  пана  Едґара.  А  ти,  якщо  твоя  ласка,  му¬
сиш  мені  допомогти.
 —  Так,  допомогти,—  поважно  кивнув  пан
Белло.  Він  знову  опустився  на  всі  чотири,  понюхав
і  сказав:  —  Вони  пішли  туди.
 І  показав  у  той  бік,  з  якого,  як  бачив  напередодні
ввечері  Зіркер,  вони  прийшли.
 —  Ні,  звідти  вони  прибули,  —  сказав  Зіркер.
 —  Тоді  туди,  —  сказав  пан  Белло  й  показав  у
п  рот  илеж  н  и  й  на  п  ря  мок.
 І  вони  рушили  вперед.  На  кожному  перехресті
пан  Белло  низько  нахилявся  над  землею,  приню¬
хувався  й  командував:  “Уперед!”,  або  “Ливоруч!”
або  “Праворуч!”  —  залежно  від  того,  куди  пряму¬
вали  кури  й  кролик  пана  Едґара.
 Врешті-решт  Зіркер  із  паном  Белло  дісталися  лі¬
сопарку.
 Там  пан  Белло  мало  не  загубив  слід  утікачів.
Було  занадто  багато  собачих  слідів,  які  він  конче
мусив  “відчитувати”  і  які  його  відволікали.
 А/іе  нарешті  вони  знайшли  невеличкий  гурт  на
березі  струмка,  що  протікав  лісопарком.

Шестеро  жіночок  вили  з  трави  й  маленьких  гі¬
лочок  велетенське  гніздо,  в  яке  вони  поскладали
крадені  яйця.  Пан  Кріль  сидів  неподалік  і  знудже¬
но  хрумав  морквину.
 Жіночки  сварились.  Очевидно,  йшлося  про  те,
кому  з  них  висиджувати  яйця.
 144

—  Ні,  ні,  Гельмо,  ти  занадто  важка.  Це  нікуди  не
го-го-годиться!  —  сказала  одна.
 —  А  ти  ще  важча!  —  відказала  та,  до  якої  звер¬
талися.  —  Ко-ко-коли  ти  сядеш  на  яйця,  то  своєю
гепою  все  подушиш.
 Зіркер  вирішив  привернути  до  себе  увагу.
 —  Добрий  день!  Я  —  Зіркер,  друг  вашого  пана
Едґара.  А  це  —  пан  Белло.  Мені  треба  з  вами  по¬
говорити.
 —  Я  тебе  знаю.  Ти  фчора  кугіуваф  у  мене  морк-
фочку,  —  прошамотів  пан  Кріль.  —  Ти  приніс  мені
моркфи?
 —  Я  прийшов  не  для  того,  щоб  частувати  вас
морквою.  Я  хочу  повернути  вас  назад.  До  пана
Едґара,  —  сказав  Зіркер.
 —  Але  ми  ні-ко-ко-коли  не  повернемось  на¬
зад,  —  гірокудкудакала  одна  з  куркожіночок.
 —  Ні,  ні,  не  повернемось,  —  підтакнула  ре¬
шта.  —  Ні-ко-ко-коли!
 —  Знаєте,  що  буде,  якщо  вас  тут  знайдуть?  —
спитав  Зіркер.
 —  Ні,  не  знаємо,  —  сказали  куркожіночки,  далі
мостячи  своє  гніздо.  —  Це  ні-ко-ко-кого  не  ціка¬
вить.
 Зіркер  сказав:
 —  Ви  вкрали  яйця.  Вас  арештують.
 —  Ну  і  фо?  —  сказав  пан  Кріль.  —  Я  фже  фидіф
під  арефтом.  У  клітці.
 145

—  Я  теж.  У  курнику.  Ко-ко-кожний  день,  —  ска¬
зала  одна  з  куркожіночок.
 —  І  я,  і  я!..  —  долучилися  інші.
 А  наймолодша  з  куркожіночок,  маленька,  делі¬
катна  особа,  якій  сукня  матері  пана  Едґара  була
явно  задовга  й  заширока,  пожалілася:
 —  А  мене  замкнули  в  ку-ку-курнику,  щойно  я
вилупилась.
 Під  час  усієї  цієї  розмови  пан  Белло  стояв  мовч¬
ки  й  дивувався.  А  коли  побачив,  що  всі  спроби
Зіркера  марні,  прийшов  йому  на  допомогу.
 —  А  те,  що  пан  Едґар  гирко  плаче  за  вами,  вас
теж  не  цікавить?  —  спитав  пан  Белло.
 —  Плаче?  —  перепитала  одна  з  куркожіночок.
 —  Пан  Едґа-ґа-ґар  плаче  за  нами?  —  запитала
інша.  —  Справжніми  сльозами?
 —  Бідний  Едґа-ґа-ґар,  —  співчутливо  вигукнула
маленька,  тендітна  жіночка.
 —  Дуфе  плаче?—  стурбовано  поцікавився  пан
Кріль  і  навіть  припинив  гризти  свою  морквину.
 Зіркер  одразу  ж  зрозумів,  що  пан  Белло  сказав
саме  те,  що  треба,  і  розвинув  цю  думку:
 —  Зі  сльозами  на  очах  він  зайшов  у  порожній
курник,  ніжно  покликав  кожну  з  вас  на  ім’я...
 —  1  мене?  —  спитала  маленька  жіночка.
 —  Так,  і  тебе,  —  кивнув  головою  Зіркер.
 —  О,  Едґа-ґа-ґа-ґар!  —  вигукнула  вона.
 Зіркер  побачив,  що  від  зворушення  їй  уже  на¬
вернулися  на  очі  сльози,  й  швидко  додав:

—  Нікого  з  вас  не  забув.  Від  горя  він  не  спить  і
не  їсть  ані  крихти.
 —  Ані  крихти!  —  повторила  одна  з  жіночок  зі
сльозами  в  голосі.  —  Нас  він  годував  двічі  ко-ко-
кожного  дня.  Бідний  Едґа-ґа-ґар.
 ГІан  Кріль  сказав,  помітно  зворушений:
 —  От  фалепа!  Наф  Едґар!
 Зіркер  кивнув  головою.
 —  Так,  ваш  пан  Едґар!  Він  сам-один  сидить  у
кухні  за  столом,  з  мішком  пшона.  Пшона,  яке  те¬
пер  йому  більше  не  потрібне.  Пшона,  яким  він
тепер  ніколи  не  зможе  погодувати  своїх  коханих
курочок.
 —  Я  ко-ко-конче  хочу  додому,  —  крикнула  одна
з  жіночок.
 —  Ія,ія!  —закричали  всі  навперебивки.  —Додо¬
му!  Додому  до  Едґа-ґа-ґа-ра.
 Вони,  схлипуючи,  кинулись  одна  одній  в  обі¬
йми,  а  тоді  оточили  Зіркера  і  пана  Белло.
 —  Відведіть  пас  додому!  —  просили  вони.  —
Будь  ласка!  Відведи  нас  додому!
 До  них  приєднався  і  пан  Кріль.
 —  Я  йду  нафад  до  Едґара,  —  сказав  він.  —  Відве¬
діть  нас  додому!

17
Чимало  диво&иж
 Цього  дня  пані  Синеліхт  і  панові  Едґару  довело¬
ся  ще  неабияк  подивуватися.
 Усупереч  своїй  звичці  пані  Синеліхт  в  обідню
перерву  зайшла  додому.  Вона  хотіла  щось  купити
у  Зіркеровій  аптеці,  будь-що,  вітамінки,  крем  до
обличчя  або  пакетик  “Оригінальних  желатино¬
вих  цукерок  Зіркера  веселих  кольорів”.  Покупка
все  одно  була  б  лише  приводом.  Вона  хотіла  дати
Зіркерові  нагоду  вибачитися  за  його  вчорашню
втечу  і  пояснити  їй,  чому  він  так  раптово  зник.  Але
на  скляних  дверях  висіла  табличка:  “Тимчасово  за¬
чинено”.
 Розчаровано  зітхнувши,  пані  Синеліхт  пішла
нагору,  у  своє  помешкання.
 За  якийсь  час  вона  почула  гучні  жіночі  голоси  і
зацікавлено  визирнула  з  вікна.
 На  вулиці  стояв  Зіркер.  Його  оточило  шестеро
жіночок,  які  навперебій  щось  збуджено  викрику¬
вали.  Молода  жінка  у  широчезному  балахоні  обі¬
ймала  його  і  плакала.  Аптекар  погладив  її  по  голові,
очевидно,  намагаючись  потішити,  а  потім  допоміг
їм  усім  сісти  у  свій  мікроавтобус,  де  на  них  уже  че¬
кав  дуже  блідий  чоловік,  з  цікавістю  поглядаючи
 148

крізь  шибку.  Решта  жінок  теж  зайшли  в  автобус.
Зіркер  сів  за  кермо.
 Пані  Синеліхт  здивовано  похитала  головою.
“Отакої”,  —  сказала  стиха.  Вона  й  не  думала,  що
Зіркер  здатний  на  таке!
 Зіркер  ще  комусь  помахав.  Мікроавтобус  рушив
і  зник  за  рогом  вулиці.
 Пані  Синеліхт  вихилилася  з  вікна  й  побачила,
з  ким  він  попрощався.  Біля  брами  стояв  дивний
італійський  родич  Зіркера  й  махав  рукою  вслід  мі¬
кроавтобусові.
 —  То  ось  чому  він  учора  ввечері  так  раптово
втік!  —  розчаровано  мовила  вона  сама  до  себе  й
зачинила  вікно.  —  Шестеро  жінок!
 Через  півгодини  мікроавтобус  в’їхав  на  подвір’я
пана  Едґара.  Цього  разу  Зіркер  припаркувався
рівнесенько  посередині  одного  з  чотирикутників,
які  пан  Едґар  накреслив  фарбою  на  асфальті.
 Зіркер  вийшов  з  авта  й  відчинив  дверцята.
 Коли  пан  Едґар  з’явився  на  ґанку,  з  мікроавто¬
буса  саме  виходили  шестеро  жіночок  і  дуже  блі¬
дий  чоловік.  Жіночки  одразу  ж  підбігли  до  пана
Едґара  і  кинулися  його  обіймати.
 —  Едґа-ґа-ґаре!  Бідний  Едґа-ґа-ґаре!  —  вигуку¬
вали  вони.  —  Ти  справді  плакав?  Тепер  ми  тебе  ні-
ко-ко-коли  не  залишимо!
 —  Ну,  що  скажеш?  —  гордо  промовив  Зіркер.  —
Я  привіз  тобі  їх  усіх  назад.  Як  і  обіцяв.

Пан  Едґар  трохи  посунув  убік  двох  жіночок  і
спитав:
 —  Кого  привіз?
 —  Ну,  твою  худобу!  —  сказав  Зіркер.
 —  Так,  так,  твою  худобину,—  тішилися  жін¬
ки.  —  Ми  повернулися  до  нашого  Едґа-ґа-ґа-ґара!
 Пан  Едґар  обурився.
 —  Ти  збожеволів?  —  закричав  він  на  Зіркера.  —
Мені  зараз  тільки  твоїх  дурних  жартів  бракує!
 —  Але,  пане  Едґаре,  подивись  на  них  уважно!  Це
ж  справді  твої  тварини,  принаймні  твої  колишні
тварини,  —  сказав  Зіркер.
 —  Тут  така  втрата,  а  ти  кепкуєш  з  мене,  —  об¬
ражено  сказав  пан  Едґар.
 Зіркер  обернувся  і  пішов  назад  до  свого  мікро¬
автобуса.
 —  Я  так  старався,  шукав  твоїх  тварин,  знайшов
і  привіз  їх  тобі  назад.  А  що  робить  пан  Едґар?
Кричить  на  мене!  —  розгнівався  Зіркер.  —  Ти  міг
би  бути  хоч  трішечки  вдячним!
 —  Вдячним!  —  глузливо  вигукнув  пан  Едґар.  —
Може,  я  маю  ще  бути  тобі  вдячним  за  те,  що  ти
вивантажуєш  у  мене  на  подвір’ї  зграю  навіжених
жінок?
 —  Отже,ти  невдячний.  Теж  добре,  —  похнюпив¬
ся  Зіркер.  —  Але  тепер  я  мушу  якнайшвидше  по¬
вертатися  назад  до  Макса,  в  аптеку.
 Він  сів  у  мікроавтобус  і  захряснув  за  собою  двер¬
цята.

Пан  Едґар  закричав:
 —  Зіркере!  —  і  хотів  заступити  приятелеві  доро¬
гу.  Але  його  затримав  пан  Кріль,  який  вказівним
пальцем  постукав  пана  Едґара  по  грудях  і  про¬
шамкотів:
 —  Але  я  залифуся  тут,  тільки  якфо  ти  мене  не
заріжеш.
 —  Заріжу?  —  перепитав  пан  Едґар  і  спантеличе¬
но  витріщився  на  блідого  чоловіка.  —  Ви  маєте  на
увазі,  що  я  хочу  вас  зарізати?
 Зіркер  поїхав.

ГІан  Едґар  побіг  за  мікроавтобусом.
 —  Зіркере!  —  кричав  він.  —  Ти  ж  не  можеш  за¬
лишити  мене  самого  з  цими  психами!  J  Гегайно  за¬
бери  їх  назад!  Зірке-е-е-ере-е-е!
 Але  мікроавтобус  уже  зник  за  рогом.  Тільки  ку¬
рява  встала  над  тим  місцем,  де  щойно  промчало
авто.

n
 Мзкс  с)зе  фзхо&ї  лорзди
 Коли  я  повернувся  зі  школи,  тата  знову  не  було
вдома.
 Пан  Белло  відчинив  мені  двері  й  повідомив:
 —  Пан  Белло  має  сказати  Максоуі,  що  Зіркер
поїхау  до  пана  Едґара.  Макс  має  сам  собі  зробити
істи.  На  жал,  Зіркер  не  мау  часу.
 —  Ну  добре,  тоді  ми  зараз  приготуємо  собі  смач¬
ний  обід,  —  сказав  я.
 Я  вже  мав  деякий  досвід  куховаріння,  це  був  не
перший  раз.  Чесно  кажучи,  мені  навіть  більше  по¬
добається,  коли  я  сам  можу  придумати,  чим  пола¬
сувати.  Тато  дбає,  щоб  наш  морозильник  завжди
був  повний,  а  мені  залишається  тільки  вибирати.
 Я  дістав  з  холодильника  заморожену  піцу,  по¬
клав  на  неї  чотири  віденські  сосиски  та  чотири
кружальця  шинки,  насипав  зверху  невеличку  гір¬
ку  тертого  сиру  й  запхав  піцу  до  мікрохвилівки.
 	 153

Коли  вона  була  готова,  то  для  кращого  смаку  я
вилив  на  неї  ще  півпляшки  кетчупу,  а  тоді  поділив
страву  навпіл.  Половину  поклав  на  тарілку  панові
Белло,  другу  —  на  свою.  Порцію  пана  Белло  порі¬
зав  на  маленькі  шматочки,  і  ми  сіли  за  стіл.  Пан
Белло  вже  досить  непогано  навчився  обходитися  з
виделкою,  але  з  ножем  у  нього  ще  були  труднощі.
 —  Твоя  техніка  користування  виделкою  поліп¬
шилася,  —  похвалив  я  його.
 —  Дякую,—  сказав  пан  Белло  і  так  утішився,
що  почав  розгойдуватися  на  стільці.  А  через  це
з  виделки  в  нього  зісковзнув  шматочок  шинки  і
приземлився  під  столом.
 —  Дідько!  —  вилаявся  пан  Белло,  підняв  шин¬
ку,  руками  запхав  її  собі  до  рота  й  витер  пальці  об
сорочку.  А  що  шинка  була  вимазана  кетчупом,  то
на  сорочці  пана  Белло  вималювався  тепер  цікавий
візерунок.
 —  Твоя  вимова  теж  покращала,  —  похвалив  я
його.  —  Позавчора  ти  б  іще  сказав  “дидко”.
 154

—  Макс  добрий.  Макс  мій  друг,  —  пробурмотів
гіан  Белло.  Він  тішився,  що  його  похвалили.  Як  на
мене,  тато  інколи  бував  з  ним  надто  суворий.
 Трохи  згодом,  коли  ми  вдвох  сиділи  у  моїй  кім¬
наті  на  ліжку,  пан  Белло,  трохи  повагавшися,  вре¬
шті  -  р  е  ш  т  н  а  важився:
 —  Пан  Белло  хоче  Макса  щос  спитати.
 —  Ну?
 —  Як  кажут,  коли  лудині  дуже  до  вподоби  жин-
ка?  —  запитав  він.
 —  Тоді  кажуть,  що  людина  закохалася.  ІЦо  вона
залюблена,  —  сказав  я.
 155

—  Пан  Белло  закохауся.  Пан  Белло  залубле-
ний,  —  признався  він  мені.
 —  У  пані  Синеліхт!  Так?
 —  Так,  у  пані  Синеліхт.
 —  Гм...  Тут  може  виникнути  проблема,  —  ска¬
зав  я.  —  Бо  мені  здається,  що  тато  теж  трішки  в
неї  закоханий.
 —  Зіркер  закохауся?  —  спитав  пан  Белло.  —  Чо¬
го?
 —  А  ти  чого?  —  відповів  питанням  на  питан¬
ня  я.
 —  Вона  мене  гладила,  —  сказав  він.  —  Тата  вона
не  гладила.
 —  Так,  але  шанси  у  вас  п’ятдесят  на  п’ятдесят,  —
сказав  я.  —  Мені  теж  подобається  пані  Синеліхт.
Вона  справді  мила.  Припустімо,  що  пані  Синеліхт
закохається  в  тебе.  Гадаєш,  вона  житиме  з  тобою  у
нашій  квартирі?
 —  Так,  житиме  в  нашій  квартирі,  —  підтвердив
пан  Белло.
 —  А  якщо  вона  закохається  в  тата,  то  теж  жити¬
ме  у  нас.  Отже,  байдуже,  хто  з  вас  сподобається  їй
більше.  Головне  —  вона  переїде  до  нас,  —  розмір¬
ковував  я.  —  Чесно  кажучи,  мені  хотілося  б,  щоб
вона  вибрала  тата.  Але  ж  зовсім  не  факт,  що  вона
закохається  в  когось  із  вас  двох.
 Деякий  час  пан  Белло  про  щось  мовчки  мірку¬
вав.  А  потім  спитав:

—  ІЦо  має  робити  пан  Белло,  щоб  пані  Синелихт
закохалас  у  пана  Белло?
 Я  сказав:
 —  Наскільки  я  знаю,  жінкам  роблять  пода¬
рунки.
 —  Подарунки?  —  повторив  пан  Белло  і  кив¬
нув.  —  Може,  ще  кістку?
 —  Ні,  тільки  не  кістку.  Кісток  жінки  не  дуже
люблять,  —  відповів  я.
 —  Вчора  вона  втишилась,  —  заперечив  пан
Белло.  —  Сказала:  “Циную  ваш  дарунок”
 Я  сказав:
 —  Ні,  я  б  не  дарував  їй  ще  однієї  кістки.  Вона  ж
одну  вже  має.
 Пан  Белло  спитав:
 —  Ти  вже  щос  дарував  жинці?
 —  Жінці  —  ні,  а  от  дівчинці  з  мого  класу  дару¬
вав.  її  звати  Ізабель.  Вона  дуже  мила.  Я  подарував
їй  комікс.  Вона  втішилась.  Але  дорослі  жінки  не
захоплюються  коміксами.  Буде  краще,  якщо  ти
пошлеш  їй  плитку  шоколаду.  Або  цукерки.
 —  Гм,  —  задумався  пан  Белло.  Мої  пропозиції
його,  очевидно,  не  переконали.  —  Гм.  Може,  пан
Белло  подарує  їй  курку.
 —  Ліпше  квіти!  —  сказав  я.  —  Жінкам  страшен¬
но  подобаються  квіти.
 —  Квити,  —  повторив  пан  Белло  й  кивнув.

—  Ти  забув  про  найголовніше,—  сказав  я.—
Вона  ж  мусить  якось  довідатись,  що  ти  в  неї  зако¬
ханий.  Ти  мусиш  їй  про  це  сказати.
 Пан  Белло  добряче  пошкріб  за  вухом.
 —  Пан  Белло  не  хоче  казати.  Липше  писати,  —
сказав  він.  —  Макс  напише  за  пана  Белло,  та?
 —  Ти  маєш  на  увазі,  щоб  я  написав  їй  листа?  Не
впевнений,  що  я  цього  хочу...  —  сказав  я.
 —  Прошу,  Максе,  прошу,  —  попросив  пан
Белло.  —  Пан  Белло  не  вміє  читати  й  писати.
 —  А  що  скаже  на  це  тато?  —  спитав  я.  —  Йому
аж  ніяк  не  сподобається,  якщо  я  писатиму  замість
тебе  твої  любовні  листи.
 —  Прошу,  Максе,  прошу!  —  ще  раз  попросив
пан  Белло.  —  Макс  —  мій  друг!
 Не  встиг  я  йому  відповісти,  як  пролунав  дзвінок
у  двері.
 —  О  Боже!  Це  пані  Княп!  —  вигукнув  я.  —  А  в
нас  жах  що  робиться.  Весь  посуд  брудний.  Скрізь
розбризкано  кетчуп!  Одягни  принаймні  іншу  со¬
рочку,  бо  твоя  вимазана!  Швидко,  мерщій!
 Але  ми  даремно  гак  перелякалися.  Це  був  тато,
який  повернувся  від  Едґара.
 —  А,  це  ти,  тату,  —  полегшено  зітхнув  я.  —  А  я
вже  думав,  що  це  пані  Княп.
 —  Добре,  що  ти  про  неї  пам’ятаєш.  За  всіма
цими  клопотами  з  паном  Едґаром  я  майже  забув,
що  в  нас  уже  ось-ось  вирішальна  перевірка.  І  не
можна,  щоб  у  нас  був  такий  безлад,  —  сказав  тато,

поглянувши  на  брудні  тарілки  на  кухонному  сто¬
лі.  —  Тоді  тобі  й  справді  одна  дорога  —  в  сироти¬
нець.  Для  них  це  буде  достатнім  доказом,  що  ти
живеш  у  “невідповідних  для  дитини  умовах”.
 —  Я  хотів  помити  посуд,  —  вибачився  я.  —  Але
трішки  забалакався  з  паном  Белло.
 —  А  щодо  пана  Белло:  ми  нарешті  облаштуємо
йому  порядне  ліжко,  —  сказав  тато.  —  Як  ти  дума¬
єш,  що  напише  ця  пані  Кляп  у  своєму  звіті,  якщо
побачить,  що  наш  італійський  родич  вимушений
спати  на  підлозі?
 —  Пан  Белло  лубить  спати  на  гшдлозі,  —  сказав
пан  Белло.
 —  Любить  —  не  любить  —  це  не  має  значення.
Відтепер  ти  спатимеш  на  матраці,  як  людина.
 Тато  пішов  у  свою  кімнату,  зняв  зі  свого  дво¬
спального  ліжка  один  з  двох  матраців  і  заніс  його
в  мою  кімнату.
 —  Так,  —  задоволено  сказав  він,  коли  матрац
було  застелено  і  накрито  ковдрою.  —  Це  вже  ви¬
глядає  більш-менш  пристойно.  Тепер  пані  Кляп
може  приходити.

1?
 Маленький  лист  з  великими  наслідками
 У  понеділок  після  інколи  Роберт  Штайнгоєр  обе¬
режно  роззирнувся,  чи  нема  бува  неподалік  злого
собаки  Белло.
 —  Що  з  твоїм  псом?  —  спитав  він  Макса.  —  Він
сьогодні  не  прийде  тебе  зустрічати?
 —  Ні,—  відповів  Макс.—  Він  чекає  на  мене
вдома.
 Не  міг  же  хлопець  сказати,  що  Белло  став  люди¬
ною!
 Коли  у  вівторок  Макс  разом  з  Моріцом  Бранда-
уером  поверталися  зі  школи  додому,  знову  ніде
не  було  видно  пса,  тож  Роберт  відчув  свою  без¬
карність  і,  проходячи  повз  Макса,  вирвав  у  ньо¬
го  з  рук  портфель.  Мабуть,  він  і  досі  сердився  на
Макса,  бо  в  п’ятницю  той  побачив,  як  Роберт,  зля¬
кавшись  собаки,  хотів  хутенько  втекти  й  сховати¬
ся  в  будинку.
 Не  допомогло  й  те,  що  Макс  закричав:
 —  Негайно  віддай  мені  мій  портфель!
 Роберт  тільки  засміявся.
 —  Ну,  забери,  забери!—  вигукнув  він  і  кинув
портфель  через  паркан.
 Моріц  Брандауер  гукнув  з-за  спини  в  Роберта:
 160

—  Завтра  я  все  розкажу  пані  Маєр-Штайн-
фельд!
 —  Якщо  ви  мене  здасте,  то  начувайтесь!  —  при¬
грозив  Роберт.
 Аби  дістати  свій  портфель,  Максові  довелось  пе¬
релізти  через  паркан  у  чужий  сад.
 Вони  з  Моріцом  дійшли  до  аптеки  Зіркера.  Там
попрощалися.  Макс  сказав:
 —  Краще  не  жалійся  на  нього  завтра  Маєр-
Штайнфельд.  Що  нам  з  того,  що  його  покарають?
Він  тільки  ще  більше  чіплятиметься  до  нас.
 Моріц  хоч  і  був  найслабшим  у  класі,  але  аж  ніяк
не  найбоягузливішим.  У  середу  він  розповів  пані
Маєр-Штайнфельд,  що  Роберт  закинув  за  паркан
Максів  портфель,  і  Робертові  записали  у  щоден¬
ник  зауваження.
 Після  школи  Роберт  зачекав  на  друзів,  накинув¬
ся  на  Моріца  і  заламав  йому  руку.
 —  На  коліна!  —  наказав  він.
 —  Ой!  —  закричав  Моріц.  —  Боляче!
 —  Так  і  має  бути,  —  сказав  Роберт.
 —  Негайно  відпусти  Моріца!  —  обурився  Макс.
 —  Я  його  попереджав,  —  сказав  Роберт.  —
Нехай  тепер  стане  переді  мною  на  коліна  й  ска¬
же:  “Роберте,  я  ніколи  більше  не  буду  на  тебе  ябе-
дати”.
 Макс  підскочив  до  Роберта  і  спробував  від¬
тягти  його  від  друга.  Роберт  і  справді  відпустив
Моріцову  руку,  але  натомість  схопив  Макса,  кинув

його  на  землю  і  вже  хотів  сісти  на  нього  верхи,  аж
раптом  чиїсь  дужі  руки  відірвали  його  від  хлоп¬
ця  і,  тримаючи  за  комір,  підняли  на  півметра  над
землею.
 —  Ще  раз  щос  зробиш  Максові  —матимеш  спрау
з  паном  Белло!  —  пригрозив  чоловік.  —  Тоді  пан
Белло  вкусит  тебе  в  гепу,  і  ти  три  дні  не  зможеш
систи!
 Це  був  не  хто  інший,  як  пан  Белло,  який  при¬
йшов  зустріти  Макса  зі  школи.
 —  Зрозуміу?  —  спитав  чоловік.
 Роберт  кивнув.  З  переляку  йому  відібрало  мову.
 —  Зрозуміу,  що  сказау  пан  Белло?  —  повторив
чоловік.
 —  Так!  Відпустіть  мене,  —  заканючив  Роберт.  —
Я  ніколи  більше  такого  не  робитиму.  Ніколи  в
житті!
 —  Тоді  щезни!  Але  швидко!  Бігом!  —  наказав
пан  Белло  і  поставив  Роберта  на  ноги.
 Робертові  не  треба  було  повторювати  двічі:  на¬
ступні  сто  метрів  він  промчав  з  такою  швидкістю,
що  пан  Дроммель,  вчитель  фізкультури,  мабуть,
вручив  би  йому  за  цей  результат  золотий  значок
майстра  спорту.
 —  Дякую,  пане  Белло,  —  сказав  Макс.
 Здивований  Моріц,  який  усе  ще  стояв  поряд,
 тихенько  спитав  Макса:
 —  Хто  цей  чоловік?
 162

—  Він  мешкає  у  нас,  —  відповів  Макс.  —  І  він
мій  друг!
 Вдома  Макс  сказав  панові  Белло:
 —  Взагалі-то  я  не  хотів  писати  замість  тебе  лис¬
та.  Через  тата.  Але  ти  мені  допоміг,  то  й  я  тобі  до¬
поможу.  Напишу  тобі  листа.
 Отож  після  обіду  Макс  і  пан  Белло  сиділи  за  ку¬
хонним  столом  і  складали  листа  до  пані  Синеліхт.
Зіркер  у  цей  час  був  унизу,  в  аптеці.
 У  Максовому  блокноті  було  вже  як  мінімум  чо¬
тири  перекреслені  чернетки.
 —  Не  так  воно  й  легко  —  написати  отакого  от
листа!  —  сказав  Макс  і  покусав  ковпачок  своєї
ручки.  Від  Максових  зубів  на  ручці  залишився
глибокий  слід.  —  Адже  треба,  щоб  він  якось  пере¬
конав  пані  Синеліхт.
 —  Так,  переконау,  —  завзято  закивав  пан  Бел¬
ло.  —  Може,  напиши  так:  луба  пані  Синеліхт,  я
в  тебе  закохауса.  'Гак  закоханий  я  був  тілки  раз  у
житті.
 —  Ти  вже  був  закоханий?  —  здивувався  Макс.
 —  Так,  в  одну  коллі.  Дуже  гарна  діучинка,  —  по¬
чав  замріяно  розповідати  пан  Белло.  —  Мала  таке
гарне  доуге  волосса  й  такий  гарний  хвист!
 —  Ага,  ти  тоді  ще  був  собакою,  —  здогадався
Макс.  —  І  чим  закінчилось  це  кохання?
 —  Ничим,  —  сумно  відказав  пан  Белло.  —  Ничо.
Дурний  господар  мене  ганяу.  Заужди  кидау  у  мене
каминня!

—  Розумію,  —  сказав  Макс.  —  Але,  наскільки
я  знаю,  жінкам  не  подобається,  коли  чоловік  їм
пише,  що  колись  уже  був  закоханий  в  іншу.
 —  Жінкам  не  подобаеца...  —  Пан  Белло  замис¬
лився.  —  Тоді  просто  напиши:  пані  Синеліхт,  твій
пан  Белло  лубит  тебе.
 —  Не  знаю,  не  знаю,  —  відказав  Макс  і  похитав
головою.  —  Це  занадто  прямо.  Вона  ж  не  здогаду¬
ється,  що  в  неї  тут  є  таємний  шанувальник.  І  отак
відразу  “твій  пан  Белло  любить  тебе”!..  Ні,  так  не
можна.
 —  Таємний  шанувалник  —  це  добре!  —  похва¬
лив  пан  Белло.  —  Напиши  просто:  я  тебе  лублу.
Твій  таємний  шанувалник!
 —  Все  одно  занадто  простолінійно,  —  сказав
Макс.  —  Найкраще  буде,  якщо  ти  попросиш  її  про
рандеву  і  тоді  скажеш  їй  усе.
 —  Ранде  —  що?  —  не  зрозумів  пан  Белло.
 —  Ну,  про  зустріч.  Слухай,  як  тобі  подобається
таке:  дорога  пані  Синеліхт,  мені  шкода,  що  наша
розмова...  —  Тут  Макс  зробив  паузу,  замислився
і  знову  покусав  ручку.  —  Розмова  —  через  из”  чи
через  “с”?  —  задумався  він.
 —  Як?  Що?  —  не  второпав  пан  Белло.
 —  Я  маю  на  увазі,  як  треба  писати:  “розмова”  чи
“росмова”,  —  пояснив  йому  Макс.
 —  Кажуть  “розмова”.
 —  Дякую  тобі  за  цю  надзвичайно  корисну  пора¬
ду,  —  сказав  Макс.  —  Знаєш  що?  Я  напишу  листа

на  татовому  комп’ютері.  Він  підкреслює  червоною
рискою  всі  помилки.  До  того  ж  так  вона  не  впізнає
мого  почерку.
 Отож  пані  Синеліхт  одержала  такого  листа:
 “Дорога  пані  Синеліхт.  Шкода,  що  наша  розмова
так  раптово  урвалася.  Я  хотів  би  зустрітися  з  Вами
знову.
 Ваш  шанувальник  з  другого  поверху”.
 Цього  листа  шанувальник  з  другого  поверху  ки¬
нув  у  помешкання  пані  Синеліхт  крізь  шпарину
для  пошти.
 Прочитавши  листа,  пані  Синеліхт  одразу  ж  узя¬
ла  ручку  та  папір  і  сіла  за  стіл  писати  відповідь.
 —  “Любий  пане  Зіркере...”—  Вона  похита¬
ла  головою  і  закреслила  перший  рядок.  “Любий
Зіркере...”  —  Ні,  це  звучить  якось  дивно.  Напишу
просто:  “Дорогий  шанувальнику  з  другого  повер¬
ху!”  Точно!
 Менше  ніж  за  годину  Макс  знайшов  у  поштовій
скриньці  лист-відповідь,  приніс  його  додому,  сів  з
паном  Белло  на  ліжко  і  прочитав  уголос:
 “Дорогий  шанувальнику  з  другого  поверху!  Я
теж  радо  продовжила  б  нашу  перервану  розмову.
Найліпше  —  у  спокійнішій  атмосфері.  Пропоную
зустрітися  сьогодні  о  сьомій  в  ресторані  “Венеція”.
Ваша  Верена  Синеліхт”.
 —  Вона  хоче  зустритиса,  вона  хоче  зустритиса  з
паном  Белло!  —  закричав  пан  Белло,  не  тямлячи
себе  з  радости.  —  Підемо  до  Венеції?

—  По-перше,  не  “підемо”,  а  “підеш”.  Звичайно  ж,
ти  підеш  туди  сам.  Ви  зустрічаєтесь  о  сьомій.  Ти
маєш  іще  годину  часу.
 —  Годину  часу.  Підеш  сам,  —  повторив  пан
Белло  й  кивнув.  Він  устав  з  ліжка.  —  Пан  Белло
зараз  іде  в  лазничку.  Пан  Белло  причепури  гса.
 —  Непогана  ідея!  А  як  ти  причепуришся?  —  по¬
цікавився  Макс.
 —  Ну,  помию  руки,  —  відповів  пан  Белло.  —
Милом  і  пиною.
 —  Цього  замало.  Я  піду  з  тобою,  ми  причепу¬
римо  тебе  так,  що  на  тебе  задивлятимуться  всі
жінки.
 —  Задивлатимуца?  —  спитав  пан  Белло.
 —  Ну,  так  кажуть.  Ходи  в  лазничку!
 За  чверть  години  пан  Белло,  голосно  співаючи,
вийшов  з  лазнички.  Макс  зачесав  йому  неслухня¬
не  волосся,  намастивши  великою  кількістю  гелю.
А  ще,  як  можна  було  почути  вже  на  великій  від¬
стані,  —  пан  Белло,  не  шкодуючи,  покропив  себе
Зіркеровим  лосьйоном  після  гоління.
 Тепер  він  стояв  у  коридорі  перед  дзеркалом,  за¬
доволено  розглядаючи  себе  і  радісно  наспівуючи:
 —  Ваша  шанувалница  з  третого  поверху,  з  тре-
того  поверху!
 Макс  пішов  на  кухню  й  дістав  із  шухляди  ко¬
робку  цукерок.
 —  Ось,  цукерки!  —  сказав  він,  простягаючи
панові  Белло  коробку.  —  Цукерки  —  це  завжди

добре.  Жінкам  таке  подобається.  Цю  коробку  та¬
тові  подарували  на  день  народження,  а  він  про
неї  забув.  Я  вже  поласував  кількома  цукерками.
Але  бракує  максимум  трьох  або  чотирьох  штук.
Більшість  ще  тут.
 Пан  Белло  відкрив  коробку.

—  Білшіст  ще  ту,  —  підтвердив  він.  А  тоді  ще  раз
подивився  на  своє  відображення  в  дзеркалі,  про¬
довжуючи  співати.
 Макс  сказав:
 —  Годі  співати,  послухай  мене.  Коли  йдеш  у  рес¬
торан,  то  в  кінці  треба  розраховуватися.  Тут  тобі
знадобляться  гроші.
 —  Гроши?  —  здивувався  пан  Белло.  —*А  де  бе-
рут  гроши?
 —  Ось,  —  сказав  Макс  і  засунув  панові  Белло  до
кишені  піджака  купюру  в  двадцять  євро.  —  Це  з
сімейного  бюджету.  Татові  не  обов’язково  про  це
знати.
 —  З  сімейного  бу-у-удже-е-ету,  —  пан  Белло  од¬
разу  ж  завів  пісню.
 Макс  наказав:
 —  Годі  співати!  Йди!  Хай  щастить!
 Панові  Белло  вдалося  пройти  без  співу  приблиз¬
но  триста  метрів.  Потім  він  більше  не  зміг  стриму¬
ватися  й  завів  голосно  та  весело:
 —  З  сімейного  бу-у-удже-е-ету,  з  сімейного  бу-у-
удже-е-ету,  з  сімейного  бу-у-удже-е-ету...

w
 "Погані  ho&uhu
 У  той  час  як  пан  Белло,  радісно  наспівуючи,
чимчикував  до  ресторану  “Венеція”,  Зіркер  за¬
мкнув  аптеку  і  саме  хотів  піднятися  в  квартиру,
аж  тут  раптом  задзвонив  телефон.  Це  телефону¬
вав  пан  Едґар.
 —  Так,  тепер  я  можу  тобі  науково  довести,  іцо  ти
здурів,  —  сказав  він,  почувши  го/юс  Зіркера.
 —  Що  це  має  означати?  —  спитав  Зіркер.
 —  Рятуючись  від  цих  божевільних  з  їхнім  без¬
перервним  “Едґа-ґа-ґар”,  я  пішов  на  прогулянку!
На  щастя,  за  той  час,  коли  мене  не  було,  вони  піш¬
ли  геть.
 —  Пішли  геть?  Куди?  —  спитав  Зіркер.
 —  Не  знаю.  Мені  байдуже.  Найголовніше,  що  їх
уже  тут  нема,  —  сказав  пан  Едґар.  —  Але  я  зовсім
не  це  хотів  тобі  розповісти.  Уяви  собі,  поки  я  гуляв,
до  мене  повернулася  вся  моя  худоба.  Один  кролик
і  шестеро  курей.  А  це  доводить,  що  ти  схибнувся!
З  твоєю  дивацькою  теорією.
 —  Вони  всі  повернулися?  —  спитав  Зіркер.  —  То
це  означає,  що  мікстура  діє  лише  певний  час.  І  що,
всі  вони  набули  тваринної  подоби?
 —  Само  зрозуміло,  що  мої  тварини  мають  тва¬
ринну  подобу,  ти,  коміку,  —  лунав  зі  слухавки
 169

гучний  го7іос  пана  Едґара.  —  Щоправда,  вони  по¬
водяться  трішки  дивно.
 —  Дивно?  Що  це  означає?  —  спитав  Зіркер.
 —  Ну,  не  хочуть  виходити  з  кухні  і  ходять  за
мною  назирці.  А  зараз,  наприклад,  сидять  на  ка¬
напі  й  розгойдуються  під  музику.
 —  Розгойдуються?  —  перепитав  Зіркер.
 —  Так.  Але,  як  на  мене,  то  зовсім  не  в  такт.  Під
«Турецький  марш»  Моцарта,  якщо  хочеш  знати

точно.  Ми  саме  слухаємо  по  радіо  програму  кла¬
сичної  музики.
 —  Звісно,  вони  поводитимуться  дивно,  —  ска¬
зав  Зіркер.  —  Вони  ж  були  людьми,  а  це  не  минає
безслідно.  В  них,  як  я  припускаю,  залишилося  ба¬
гато  людського.  Знаєш,  що  це  означає?
 —  Що  ти  геть  збожеволів,  —  сказав  пан  Едґар.
 —  Ні,  що  пан  Белло  також  знов  перетвориться
на  собаку!  —  вигукнув  Зіркер.  —  Мушу  закінчу¬
вати.  Мені  треба  негайно  бігти  нагору!
 Пан  Едґар  прокричав  у  телефон:
 —  Зіркере,  тобі  треба  не  бігти,  тобі  треба  ліку¬
ватися!  Дозволь  сказати  тобі:  тварини  не  можуть
перетворюватися  на  людей,  а  люди  ніколи  не  пере¬
творюються  на  тварин!  Ніколи!  Зрозумій  це  вре¬
шті-решт!
 Але  цього  Зіркер  уже  не  почув,  бо  кинув  слу¬
хавку.
 —  Пане  Белло!  —  гукнув  Зіркер,  забігаючи  у  по¬
мешкання.  А  тоді  ще  голосніше:  —  Пане  Белло!  —
врешті,  здогадуючись,  що  того  нема  вдома:  —
Белло?
 Макс  вийшов  зі  своєї  кімнати.
 —  Що  сталося?  —  спитав  він.
 —  Максе,  де  пан  Белло?  Його  нема?  —  схвильо¬
вано  спитав  Зіркер.
 Макс  трішечки  знітився.
 —  Пана  Белло  тут  нема.
 Зіркер  вигукнув:

—  А  де  він  подівся?
 —  Він...  е-е-е...  він  пішов  у  ресторан  ...
 Тепер  Зіркер  не  витримав  і  закричав:
 —  У  який?  Максе!!!  В  який  ресторан?!
 —  У  «Венецію»,  —  сказав  Макс.
 —  У  «Венецію»,  —  повторив  Зіркер  і,  навіть  не
спитавши,  якого  дідька  милого  пана  Белло  по¬
несло  в  ресторан,  розвернувся  й  побіг  сходами
вниз.

IA
 "Перетворення
 Пан  Белло,  співаючи,  крокував  вулицею.
 Деякі  перехожі  зацікавлено  оберталися  вслід
життєрадісному  чоловікові,  який  вимахував  над
головою  коробкою  цукерок  і  на  повний  голос  спі¬
вав:
 —  Цуке-е-ерки  —  це  заужди  добре!  Цуке-е-
ерки  —  це  заужди  добре!
 Раптом  голос  пана  Белло  змінився,  став  набага¬
то  грубілий.  Незважаючи  на  це,  він  намагався  спі¬
вати  далі,  але  в  нього  виходило  тільки  “зау-ау-ау-
ау”,  яке  врешті  перейшло  в  “ау,  ау,  ау”,  страшенно
схоже  на  собачий  гавкіт.
 А  тим  часом  одяг,  здавалося,  почав  йому  заважа¬
ти.  Пан  Белло  струсився,  вивернувся  й  вистриб¬
нув  з  піджака,  скинувши  його  просто  на  хідник.
Незабаром  на  дорозі  опинилася  й  сорочка.
 На  руках  у  пана  Белло,  на  долонях  і  навіть  об¬
личчі  почала  рости  довга  густа  темна  шерсть.
Його  рот  випнувся  вперед  і  перетворився  на  пся¬
чу  морду.  Белло  згинався  дедалі  нижче,  аж  поки
не  опустився  на  всі  чотири  кінцівки.  Тепер  йому
почали  заважати  й  штани.  Він  виплигнув  з  них  і
спокійнісінько  почимчикував  далі,  до  ресторану
«Венеція».
 173

Пані  Синеліхт  прийшла  на  зустріч  занадто
пунктуально.  Коли  вона  вкотре  поглянула  на  го¬
динник,  який  висів  над  шинквасом,  була  все  ще  за
кілька  хвилин  сьома.  Вона  саме  хотіла  замовити
другий  келих  шампанського,  як  двері  ресторану
розчахнулися.  До  залу  зайшов  великий  кудлатий
пес  з  коробкою  цукерок  у  зубах.  Він  підійшов  про¬
сто  до  її  столика,  поклав  перед  нею  цукерки  і  по¬
дивився  на  неї  так,  ніби  чогось  чекав.  Тепер  вона
впізнала  собаку.
 —  Та  це  ж  Белло,  Зіркерів  песик,  —  сказала  вона
й  погладила  його.  Пес  поклав  їй  голову  на  коліна.
 —  Де  ти  був  весь  цей  час?  —  запитала  вона.  —
Позавчора  ввечері  тебе  не  було  вдома.  —  Вона  по¬
гладила  собаку  по  голові.  Від  задоволення  той  аж
примружився.  —  Приніс  мені  цукерки  від  свого
господаря.  Яка  оригінальна  ідея!  От  молодець  цей
Зіркер:  послати  вперед  собаку  з  цукерками!  Але  ж
у  тебе  милий  господар!
 Пес  енергійно  потряс  головою.  Пані  Синеліхт
не  звернула  на  це  уваги  і  далі  захоплено  промов¬
ляла:
 —  Твій  господар  —  наймиліший  чоловік  з  усіх,
з  ким  я  останнім  часом  познайомилася.  І  до  того
ж  музично  обдарований.  Кому-кому,  а  тобі  я  можу
довіритись,  ти  ж  нікому  не  скажеш,  правда?  —
Вона  тихенько  засміялася.  —  Знаєш,  я  справді  за¬
кохалася  у  твого  господаря.

Белло  підняв  голову  з  її  колін  і  почав  жалібно
скавуліти  й  підвивати.  Інші  відвідувачі  ресторану
незадоволено  поглядали  на  столик  пані  Синеліхт.
 —  Белло,  що  це  на  тебе  раптом  найшло?  —  спи¬
тала  пані  Синеліхт.  —  Тихо!  Нечемний  песику!
Будь  тихо!  Місце!  Чуєш?  Місце!
 Пес  послухався,  але  тільки  частково:  він  хоч  і  ліг
за  командою  на  підлогу,  але  анітрішечки  не  “був
тихо”.  Навпаки  —  завив  іще  тужливіше.
 Бармен  за  шинквасом  щось  сказав  офіціантові  й
показав  на  стіл  пані  Синеліхт.
 Офіціант  підійшов  до  неї  і  сказав:
 —  Вибачте,  але  ваш  пес  заважає  іншим  гостям.
Або  він  негайно  припинить  так  голосно  вити,  або
я  буду  змушений  попросити  вас  вивести  собаку  й
припнути  перед  входом.
 —  Мені  дуже  шкода,  —  вибачилась  пані  Сине¬
ліхт.  —  Не  знаю,  що  на  нього  раптом  найшло.
Припускаю,  що  він  сумує  за  своїм  господарем.
Але  той  зараз  підійде...  А  ось  і  він!
 У  цей  момент  до  ресторану  ввійшов  Зіркер  і  роз-
зирнувся.
 —  Я  тут!  —  гукнула  пані  Синеліхт  і  помахала
йому.
 —  А,  пане  аптекарю!  Добрий  вечір,  —  привітав¬
ся  офіціант.  —  А  ваш  песик  тут  уже  за  вами  плаче.
Прошу  сюди,  на  вас  чекають.

—  Ви  тут?  —  ошелешено  запитав  Зіркер,  поба¬
чивши  пані  Синеліхт,  і,  трохи  повагавшись,  при¬
сів  за  її  столик.  Белло  люто  загарчав.
 —  Що  це  за  питання?  —  Пані  Синеліхт  спанте¬
личено  погляну/ia  на  Зіркера.  —  Ми  ж  з  вами  до¬
мовилися  зустрітись!
 —  Хто?  —  перепитав  Зіркер.
 —  Це  що,  жарт?  Адже...  домовленість,  причому
письмова:  о  сьомій  у  ресторані  «Венеція».  Бо  інак¬
ше  чого  б  ви  сюди  прийшли?
 —  Здається,  я  починаю  розуміти,  —  сказав  Зір¬
кер  і  подивився  на  Белло.  Пес  хижо  гарчав.  —  Це
він  з  вами  домовлявся!
 Белло  загарчав  ще  голосніше.
 —  Хто?  —  не  зрозуміла  пані  Синеліхт.
 —  Ну,  він!  —  Зіркер  показав  на  собаку,  намагаю¬
чись  пояснити  ситуацію.
 —  Зіркере,  я  не  маю  звички  домовлятися  з  со¬
баками  про  зустрічі.  А  навіть  якщо  так,  то  вже  аж
ніяк  не  в  письмовій  формі,  —  усміхнулася  пані
Синеліхт.  —  І  дуже  вас  прошу:  припиніть  ваші
дивні  жарти.
 —  Це  й  справді  важко  зрозуміти.  Це  перетворен¬
ня  видаватиметься  вам  дуже  дивним,  —  визнав
Зіркер.  Він  нахилився  й  поглянув  під  стіл.  —  Коли
він  увійшов  сюди,  він  уже  був  собакою?  Чи  десь
тут  валяється  мій  костюм?
 Пані  Синеліхт  мовчки  витріщилася  на  Зіркера.

—  Белло,  припини  це  дурнувате  гарчання,  —  по¬
просив  Зіркер.  —  Хіба  я  винен,  що  ти  закохався?
 —  Зіркере,  або  ви  мені  негайно  поясните,  яку  див¬
ну  гру  ви  тут  затіяли,  —  сказала  пані  Синеліхт,  —
або  я  негайно  йду  геть!
 —  Пані  Синеліхт,  цього  разу  я  скажу  вам  прав¬
ду,  —  пообіцяв  Зіркер.
 —  Цього  разу?  —  спитала  вона.  —  А  коли  ви
мені  брехали?
 —  Пан  Белло  зовсім  не  з  Південного  Тіролю,  —
почав  Зіркер.
 —  Ні?  А  звідки  ж?  —  зацікавилась  вона.
 —  Я  зараз  усе  поясню.  Адже,  чесно  кажучи,
ви  дуже  багато  для  мене  означаєте!  —  запевнив
Зіркер.
 Здається,  це  зізнання  трохи  заспокоїло  пані  Си¬
неліхт.
 —  Цікаво,  цікаво,  —  промовила  вона.
 —  Але  дуже  вас  прошу  нікому  не  казати.  Бо  я
можу  втратити  свою  ліцензію  на  аптеку.  —  Зіркер
роззирнувся  довкола,  аби  пересвідчитися,  що  ні¬
хто  не  підслуховує,  кивнув  пані  Синеліхт,  щоб
вона  присунулась  до  нього,  нахилився  до  неї  через
стіл,  показав  на  собаку  і  прошепотів  їй  на  вухо:  —
Це  —  пан  Белло!
 Пані  Синеліхт  відсахнулася  від  Зіркера  й  роз¬
гнівано  подивилася  на  нього.
 Він  відчув,  що  вона  не  вірить  жодному  його  сло¬
ву,  тому  швиденько  додав:

—  Повірте  мені:  ще  годину  тому  цей  собака  був
людиною!  Все  сталося  тому,  що  він  напився  бла¬
китного  сочку.
 —  Ви  хочете  мене  переконати  в  тому,  що  якийсь
блакитний  сік  перетворив  пана  Белло  на  соба¬
ку?  —  спитала  пані  Синеліхт,  недовірливо  погля¬
нувши  на  Зіркера.
 —  Ні,  на  людину,  на  людину!  —  Зіркер  відчув,
що  трохи  розкричався,  й  перелякано  озирнувся.
Однак,  крім  пані  Синеліхт,  його  ніхто  не  почув.
Він  стишив  голос  і  повів  далі:  —  Цей  сік  мені  при¬
несла  незнайома  старенька  жіночка.  Його  вина¬
йшов  мій  дід.  І,  правду  кажучи,  тепер  вже  і  я  почав
підозрювати,  що  старенька  теж  була  раніше  псом!
 —  Псом?!  —  вигукнула  пані  Синеліхт.
 178

—  Тихо!  —  цикнув  Зіркер  і  нахилився  ще  ближ¬
че  до  неї.  —  Собакою,  —  уточнив  він.
 ГІані  Синеліхт  не  витерпіла.
 —  Зіркере,  є  дві  можливості.  Обидві  однаково
кепські,  —  сказала  вона.  —  Або  ви  здуріли,  або
глузуєте  з  мене  у  підлий  і  підступний  спосіб.  Я  йду
геть!  І  не  хочу  вас  більше  бачити!
 На  очі  їй  навернулися  сльози,  вона  з  силою  від¬
штовхнула  своє  крісло,  встала  і  пішла  до  виходу.
 —  Мені  справді  не  щастить  з  чоловіками,  —  ви¬
ходячи,  сказала  вона.  —  Вічно  закохуюся  не  в  того,
в  кого  треба!
 —  Пані  Синеліхт!  —  гукнув  їй  услід  Зіркер.  Але
вона  вже  вийшла  з  ресторану,  гримнувши  две¬
рима.
 —  А  ти  припини  нарешті  гарчати!  —  крикнув
Зіркер  до  собаки.
 Офіціант,  який  спостерігав  за  суперечкою  з-за
шинквасу,  підійшов  з  пляшкою  в  руці.
 —  Пане  аптекарю,  не  сприймайте  цього  так  тра¬
гічно.  Така  сварка  швидко  забудеться!—  сказав
він.
 —  Ні,  така  сварка  не  забудеться.  Вона  не  хоче
мене  більше  бачити.  Так  вона  сказала,  —  зітхнув
Зіркер.
 —  Ось,  випийте  чарчину,  —  офіціант  показав  на
пляшку.
 —  Взагалі-то  я  не  вживаю  алкоголю,  —  сказав
Зіркер.

—  Та  що  ви!  Це  ж  аверна!  А  аверна  —  це  лікер
на  травах.  Він  корисний  для  шлунку,  а  добрий
шлунок  —  основа  гарного  настрою,  —  запевнив
Зіркера  офіціант.
 —  Ну,  то  будьмо!  —  відповів  Зіркер,  підняв  свою
чарку  й  випив  лікер  до  дна  одним  ковтком.

u-
Чоло&їчз  розмова
 Коли  Зіркер  вийшов  з  ресторану,  надворі  вже
споночіло.
 Аптекар  трохи  похитувався.  Однією  чарчиною
не  обійшлося.  Але  лікер  не  втопив  його  горя.  Він
тільки  зробив  Зіркера  п’яним.
 Зіркер  ішов  вулицею,  затиснувши  в  кулаці  ший¬
ку  напівпорожньої  пляшки,  час  від  часу  цмулив
лікер  і  покрикував  на  rica,  який  ішов  по  другому
боці  вулиці.
 —  Те,  що  ти  на  мене  гарчав,  я  б  тобі  ще  проба¬
чив!  —  кричав  Зіркер.  —  Але  на  виході  ти  намагав¬
ся  вкусити  мене  за  ногу  і  подер  мені  штани  —  це
вже  занадто!  Однозначно!  Хіба  я  винен,  що  вона
тебе  не  любить?
 Белло  загарчав  на  нього  з  другого  боку  вулиці.
 Зіркер  зашпортався  за  щось  м’яке,  побачив,  що
це  штани  від  костюма,  які  пан  Белло  скинув  із  себе
під  час  свого  перетворення,  і  підняв  їх.  Незабаром
після  того  він  знайшов  і  піджак  із  сорочкою.
 —  Покидав  мій  одяг  просто  на  хідник!  Ти  вва¬
жаєш,  що  це  гарно?  —  прокричав  він  до  Белло.
 Десь  удалині  загавкав  пес,  до  нього  озвався  ін  ¬
ший.
 181

—  А!  Тепер  Белло  візьметься  до  своїх  деяких  шту¬
чок,  —  посміхнувся  Зіркер.  —  Загавкали  собаки,  і
його  вже  не  стримати,  він  тікає,  а  наступного  ран¬
ку  покірно  повертається  назад.
 Але  Белло,  похнюпивши  голову,  плентався  ву¬
лицею.  Він  був  такий  нещасний,  що  його  не  ціка¬
вили  навіть  заклики  друзяк-гавкунів.  Він  навіть
не  відгавкував  їм  у  відповідь.
 До  аптеки  пес  і  Зіркер  підійшли  одночасно.
 Зіркер  хотів  відчинити  двері  й  піднятися  в  квар¬
тиру,  але  Белло  зупинився  перед  будинком  і  при¬
страсно  подивився  вгору.  На  третьому  поверсі  ще
горіло  світло  —  у  вітальні  пані  Синеліхт.
 Белло  задер  догори  голову  й  завив.
 Зіркер  став  поряд  із  собакою,  теж  поглянув  уго¬
ру  і  загукав,  спочатку  тихо,  а  потім  щораз  голос¬
ніше:
 —  Пані  Синеліхт!  Прошу  вас,  пані  Синеліхт!
 У  відповідь  вгорі  вимкнули  світло.  Тепер  в  усьо¬
му  будинку  було  темно.
 Зайшовши  разом  з  Белло  до  помешкання,  Зіркер
кинув  у  коридорі  на  підлогу  одяг,  який  позбирав
на  вулиці.  Тоді  пішов  у  дитячу  кімнату.  Макс  спав
на  своєму  ліжку,  вдягнений,  біля  нього  лежала
розгорнена  книжка.
 Очевидно,  він  довго  чекав  на  тата  і  пана  Белло,
приліг,  читав-читав  і  врешті-решт  заснув.
 Зіркер  поставив  пляшку  лікеру  на  підлогу  і  обе¬
режно,  щоб  не  розбудити,  накрив  сина  ковдрою.

—  Завтра  ти  дуже  здивуєшся,  коли  побачиш,  що
пан  Белло  знову  став  твоїм  песиком,  —  пробурмо¬
тів  він.
 Після  того  він  підняв  з  підлоги  пляшку,  вимкнув
у  дитячій  кімнаті  світло  і  пішов  шукати  Белло.
 Він  застав  його  у  своїй  спальні.  Собака  люто
шматував  Зіркерів  одяг.  Сорочку  він  подер  на  дріб¬
ні  клапті  й  саме  заходився  гризти  найліпші  Зірке  -
рові  штани.
 —  Ти  що,  сказився?  —  закричав  Зіркер  і  потяг¬
нув  за  штани.  Белло  не  хотів  відпускати,  і  штани
тріснули  по  всій  довжині.
 Це  гак  розлютило  Зіркера,  що  він  схопив  Белло,
перекинув  на  спину  й  притис  до  підлоги.
 —  Припини  нарешті  зганяти  на  мені  свою
лють!  —  важко  дихаючи,  промовив  він.  —  Хіба  я
винний,  що  вона  закохалася  в  мене?  Все  одно  всьо¬
му  кінець.  Ти  ж  сам  чув.  Я  їй  більше  не  подобаюсь!
У  нас  обох  нема  жодного  шансу.  Второпав?
 Белло  ствердно  загарчав.  Аж  тепер  Зіркер  усві¬
домив,  що  розмовляє  з  псом  так,  піби  перед  ним
усе  ще  пан  Белло.  Або  точніше  —  під  ним.  Бо  він
усе  ще  стискав  його.
 —  А  ти  взагалі  розумієш,  що  тобі  кажуть?  —
спитав  він.
 Пес  кивнув  головою.
 —  Ага,  отже  це  так  само,  як  і  з  тваринами  пана
Едґара.  Перебування  в  людській  шкірі  залиши¬
ло  сліди,—  сказав  Зіркер.—  Ми  можемо  тепер

нормально  поговорити  один  з  одним?  —  спитав
він  собаку.  —  Як  чоловік  з  чоловіком?
 Белло  ствердно  заскавулів.
 —  Ну,  —  сказав  Зіркер  і  відпустив  собаку.  —  Тоді
ходімо  у  вітальню!
 Пізно  вночі  Макс  прокинувся  від  того,  що  почув
татів  голос,  який  долинав  з  вітальні.  Макс  прислу¬
хався.
 Хлопцеві  видалося  дивним,  що  його  батько  все
говорить  і  говорить,  а  йому  ніхто  не  відповідає.  До
того  ж  батько  якось  дивно  розтягав  слова.  Невже
він  п’яний?  Не  може  бути!  Макс  ще  ніколи  не  ба¬
чив  тата  п’яного.  Але  коли  по  телебаченню  актори
грають  п’яних,  вони  точнісінько  так  белькочуть.
 Макс  підвівся,  вийшов  у  коридор  і  зупинився
під  дверима.
 —  Ти  розумієш  жінок,  Белло?  Я  —  ні!  Вона  хоче
знати  правду,  ну,  то  я  й  кажу  їй  правду,  а  тоді  вона
заявляє,  що  я  брехун!  То  що,  мені  ліпше  було  їй
збрехати?  —  Було  чути,  що  Зіркер  ледве  повертає
язиком.  —  Тішся,  що  ти  знову  пес.  Ні,  ні,  Белло,  не
сперечайся  зі  мною!  Собачі  жінки,  мабуть,  не  такі
складні!
 —  Знову  пес?  Чому?  —  спитав  Макс,  зайшовши
у  вітальню.  Він  зупинився  в  дверях  і  здивовано  за¬
мовк.
 Його  батько  й  Белло  зручно  вмостилися  ря¬
дочком  на  канапі.  Перед  ними  на  журнальному
столику  стояла  пляшка  лікеру,  напівпорожня  бан-

ка  з  огірками,  коробка  собачих  галет  і  дві  відкриті
банки  собачого  їдла.
 —  Ще  ковток?  —  саме  в  цю  мить  запитав  Зіркер,
нахилившись  до  пса,  і  дав  йому  ковтнути  з  пляш¬
ки.  Після  цього  Зіркер  глибокодумно  зазирнув  у
пляшку,  трохи  замислився  і  теж  зробив  чималий
ковток.
 —  Тату!  —  вигукнув  Макс.  —  Що  ти  робиш?  І...
і  Белло...  Чому...  Що  сталося?..  Чому  гіан  Белло
знову  став  собакою?!
 185

Белло  зіскочив  з  канапи,  похитуючись,  підійшов
до  Макса,  став  на  задні  лапи,  поклав  передні  хлоп¬
цеві  на  плечі  і  спробував  вилизати  йому  обличчя.
 —  Облиш,  пане  Белло!  Тобто  я  маю  на  увазі  —
Белло!  —  вигукнув  Макс.  —  Чому  ти  знову  пес?
 —  Максе,  присядь  біля  мене.  Не  журися.  Що
сталося,  те  сталося,  —  сказав  батько.  —  Дія  засобу
за  деякий  час  припиняється.
 —  Бідний  Белло!  —  сказав  Макс  і  погладив  со¬
баку.  Той  поклав  хлопцеві  на  коліна  голову  і  по¬
дивився  на  нього  сумовитим  поглядом.
 Макс  спитав:
 —  Його  що,  справді  не  можна  знову  зробити  лю¬
диною?
 Зіркер  знизав  п/іечима.
 —  Як?  Блакитного  соку  більше  немає.  Ані  кра¬
плини.  Ти  ж  усе  розлив,  а  Белло  все  випив.  Нічого
не  лишилося.
 На  слові  “випив”  він  знову  згадав  про  пляшку.
Зробив  ще  один  великий  ковток,  а  тоді  спробував
вертикально  поставити  пляшку  назад  на  стіл.
 —  Тату,  годі!  Ти  вже  геть  п’яний!—  вигукнув
Макс  і  забрав  у  нього  пляшку.
 —  Так,  п’яний.  Уперше  в  житті.  І  в  мене  є  на  це
причина,  —  сказав  Зіркер,  перекинувся  на  бік  і  в
ту  ж  мить  заснув.
 Пес  скочив  назад  на  канапу,  обернувся  кілька  ра¬
зів  довкола  своєї  осі  і  вмостився  поряд  із  Зіркером.

Незабаром  гучне  хропіння  засвідчило,  що  він  теж
заснув.
 Макс  приніс  зі  спальні  ковдру,  накрив  нею  лю¬
дину  й  собаку,  а  тоді  пішов  назад  у  свою  кімнату
й  ліг  у  ліжко.
 Він  почув,  як  на  вежі  бамкає  годинник:  спочат¬
ку  чотири  високі  удари,  потім  чотири  низькі.
 —  Четверта  година  ночі!  —  пробурмотів  Макс.
Незабаром  після  того  заснув  і  він.

Vb
 ИеспоЗі&аний  візит
 У  напівсні  Зіркер  почув  дзвінок.  Він  спробував
перекинутися  на  другий  бік,  щоб  спати  далі,  і  на¬
впомацки  пошукав  подушку.  Але  те,  що  він  нама¬
цав,  було  не  подушкою.  Це  було  щось  доволі  воло¬
хате.  Зіркер  трішки  підвів  голову  і  спантеличено
роззирнувся:  він  лежав  не  в  своєму  ліжку,  а  на  ка¬
напі.  А  те,  що  йому  здалося  подушкою,  насправді
було  псом  Белло.
 У  двері  ще  раз  подзвонили.  Досить  настирливо.
 Зіркер  із  тихим  стогоном  устав,  скинув  ков¬
дру  і  схопився  за  голову.  Голова  розколювалася.
Дорогою  до  вхідних  дверей  він  відіпхнув  ногою
брудний  одяг,  що  його  сам-таки,  повернувшись
учора  вночі  додому,  кинув  на  підлогу.  Тоді  взяв
слухавку  переговорного  пристрою  і  невдоволено
промовив:
 —  Хто  там?
 —  Пане  Зіркер?  —  спитав  жіночий  голос.
 —  Так.  Хто  ж  би  іще,  —  пробурчав  Зіркер.
 —  Ну  нарешті!  Я  —  пані  Княп,  з  відділу  у  спра¬
вах  неповнолітніх,  —  пролунав  у  слухавці  бадьо¬
рий  голос.  —  Скільки  разів  мені  ще  дзвонити  вам
у  двері,  щоб  ви  відчинили?
 Зіркер  умить  прокинувся.
 188

—  А,  пані  Княп!  —  вигукнув  він.  —  Ви  прийшли
дещо  недоречно.  Можливо,  ми  могли  б  домови¬
тись  на  якийсь  інший  час...
 Вона  перебила  його.
 —  Відділ  у  справах  неповнолітніх  завжди  при¬
ходить  дещо  недоречно,  —  сказала  вона.  —  А  те¬
пер  відчиніть,  будь  ласка,  двері!
 Зіркер  натис  на  кнопку,  почув,  як  унизу  з  кла¬
цанням  відчинилася  брама,  розвернувся  й  побіг
назад  у  вітальню.  Тут  коїлося  щось  жахливе:  розі¬
рвана  Зіркерова  сорочка  валялась  у  дверях  спаль¬
ні,  пляшка  на  журнальному  столику  перекинулась,
рештки  лікеру  розлилися  гіо  столу  й  скапували  на
килим,  на  підлозі  лежали  штани,  сорочки  й  під¬
жаки.  У  пантофлю  якимось  дивним  чином  потра¬
пила  напівпорожня  бляшанка  з  собачим  їдлом,  у
черевику  поряд  стриміли  маринований  огірок  і
брудна  столова  ложка.  І  все  це  було  густо  посила¬
не  крихтами  собачої  галети.
 Якби  якийсь  сценограф  у  театральній  виставі
намагався  зобразити  “невідповідні  для  утриман¬
ня  дитини  умови”,  то  про  кращі  декорації  йому
годі  було  б  і  мріяти.
 —  Максе,  вставай!  Відділ  у  справах  неповноліт¬
ніх!  Бігом!  Одягайся!  —  закричав  Зіркер.  Глянув¬
ши  на  годинник,  він  збагнув,  що  вже  пів  на  дев’я¬
ту:  Макс  давно  мав  бути  в  школі.
 Белло  теж  підскочив,  почувши,  що  Зіркер  ви¬
мовив  “пані  Княп”,  і  помчав  до  дверей.  Для  нього

це  було  ключове  гасло.  Якби  він  був  паном  Белло,
то  мусив  би  зараз  простягнути  руку  і  привітатися:
“Добрий  день,  дуже  приємно!”  Але  тепер  він  дещо
безпорадно  зупинився  перед  дверима.
 —  Белло,  на  тебе  можна  покластися?  —  спитав
Зіркер,  у  надзвичайному  поспіху  збираючи  розки¬
даний  у  коридорі  одяг.
 Пес  кивнув  головою.
 —  Тоді  вийди  їй  назустріч  і  спробуй  її  якось  за¬
тримати!  —  скомандував  Зіркер,  відчиняючи  две¬
рі  квартири.  —  Прошу,  затримай  її!  Подумай  про
Макса  і  сиротинець!
 Пані  Княп  уже  майже  піднялась  на  другий  по¬
верх,  аж  тут  побачила  під  дверима  Зіркерів  вели¬
кого  кудлатого  пса.  Вона  зупинилася  на  середині
маршу  й  спитала:
 —  А  ти  чий  такий  будеш?  Ти  кусаєшся?  Чи  ти
чемний  песик?
 Пес  нахилив  голову  набік  і  поглянув  на  гостю
так  довірливо,  що  та  аж  замилувалась:
 —  Ти,  певно,  чемний  песик!  А  що  ти  вмієш?  Ти
вмієш  “Місце!”?
 Белло  слухняно  ліг  і  уважно  подивився  на
гостю.
 —  Ти  добре  вихований  песик!  —  сказала  вона  і
попрямувала  далі.
 Пані  Княп  була  вбрана  у  сірий  костюм.  У  руці
вона  тримала  портфель,  що  виглядав  вельми  офі¬
ційно.

—  А  “служити”  вмієш?  —  запитала  вона,  поста¬
вила  портфель  на  підлогу  й  підняла  обидві  руки,
щоб  показати  Белло,  чого  вона  від  нього  хоче.
 І  справді  Белло  сів  на  задні  лапи,  а  передні  під¬
няв  догори.
 —  Дуже  добре!  Чемний  песик!  —  похвалила
вона  і  вже  хотіла  взяти  свій  портфель  і  йти  далі.
Але  Белло  виявився  прудкішим.  Він  схопив  у  зуби
портфель  і  стягнув  його  на  один  марш  униз.  Там
поставив  на  підлогу  і,  привітно  вимахуючи  хвос¬
том,  поглянув  на  пані  Княп  знизу  вгору.
 —  Але  ж  ти  й  пустотливий  песик!  Любиш  гра¬
тися!  —  сказала  пані  Княп.  —  Ходи  сюди,  віддай
пані  Княп  її  торбинку!  Віддай!  —  наказала  вона.
Але  пес  і  не  думав  нічого  віддавати.  Тож  вона  була
вимушена  спуститися  ще  на  марш  униз.
 Тим  часом  Зіркер  з  Максом  панічно  намагалися
прибрати  в  квартирі.  Макс  хутко  вдягнувся.  Від
умивання  й  чищення  зубів  він  вирішив  відмови¬
тися.  Зараз  це  не  актуально,  бо  таких  дрібниць  пані
з  відділу  у  справах  неповнолітніх  не  зауважить.
 Макс  позбирав  розкиданий  одяг  і  сховав  його
в  гостьовому  туалеті.  Його  батько  приніс  з  кух¬
ні  відро  й  поскидав  у  нього  пляшки,  бляшанки
з  собачим  їдлом,  черевики  й  шкарпетки,  а  також
брудний  посуд  з  кухні.  Це  відро  він  теж  відніс  до
туалету.
 А  що  робити  з  просякнутим  лікером  килимом,
що  лежав  посеред  вітальні?

—  Принеси  мені  торбинку!  Принеси,  віддай
мені  торбинку!  —  намагалась  переконати  собаку
пані  Княп.  Вона  зійшла  ще  на  один  марш  донизу  й
уже  простягла  руку  за  портфелем,  але  Белло  знову
взяв  його  в  зуби  й  відніс  на  самий  низ,  у  браму,  по¬
ставив  його  там  на  землю  й  очікувально  поглянув
на  пані  Княп.
 —  Ні,  не  втікай  від  мене!  Принеси  торбинку!  —
гукнула  вона  й  пішла  за  псом  донизу.
 Зіркер  і  Макс  скрутили  брудний  килим  у  тов¬
сту  ковбасу  й  запхали  його  під  канапу  у  вітальні.
Зіркер  приніс  із  кухні  ганчірку  й  заходився  вити¬
рати  підлогу.
 —  Смітник  був  переповнений  ще  вчора!  —  гук¬
нув  він  Максові.  —  Ти  його  виніс?
 —  Забув,  —  сказав  Макс.
 —  Тоді  візьми  його  і  теж  постав  у  туалет.  Туди  ж
вона,  мабуть,  не  заглядатиме.
 —  Не  в  підвал!  Будь  ласка,  тільки  не  в  підвал!  —
вигукнула  пані  Княп,  побачивши,  що  Белло  з  тор¬
бою  в  зубах  вирушив  до  підвальних  сходів.
 Але  це  не  допомогло.  Щоб  відібрати  у  Белло  свій
портфель,  їй  довелось  іти  за  ним  аж  у  підвал.
 —  Так,  тепер  пані  Княп  може  приходити,  —  за¬
доволено  констатував  Зіркер,  переводячи  подих  і
наостанок  ще  швиденько  стираючи  шкарпеткою
пилюку  з  полиці.  А  тоді  запхав  шкарпетку  в  ки¬
шеню  штанів,  відчинив  вхідні  двері  й  гукнув:
 —  Пані  Княп?  Ге-ей!  Ми  мешкаємо  тут,  угорі!

Пані  Княп,  з  портфелем  у  руках,  піднімалася
сходами.  Белло  ґречно  чимчикував  поряд  з  нею,
потім  забіг  уперед  і  прошмигнув  у  квартиру  пер¬
шим.
 —  То  це  ваш  песик,  пане  Зіркер?  —  відхекую¬
чись  після  біганини  вгору-вниз  сходами,  спитала
вона.  —  Він  дуже  грайливий.  Я  б  навіть  сказала,
занадто  грайливий!
 —  Так,  маєте  рацію,  —  підтвердив  Зіркер.  —
Доброго  ранку,  пані  Княп.  —  Він  іце  навіть  встиг
зачесати  волосся,  поки  пані  Княп  долала  останні
сходинки.
 У  коридор  вийшов  Макс  і  став  поряд  з  батьком.
 —  Доброго  ранку,  пані  Княп.  Дуже  приємно,  —
чемно  привітався  він,  простягнув  гості  руку  й  злег¬
ка  вклонився.
 Пані  Княп  відкрила  свій  портфель,  витягла  з  ньо¬
го  тоненьку  течку  й  переглянула  першу  сторінку.
 —  Ти  називаєшся  Макс,  і  тобі  дванадцять  ро¬
ків,  —  сказала  вона.  —  Максе,  ти  хіба  зараз  не
маєш  бути  в  школі?
 —  Наш  учитель  географії,  пан  Зіттер,  у  лікар¬
ні,  —  сказав  Макс.  І  навіть  не  збрехав,  бо  пан
Зіттер  справді  лежав  у  лікарні.  Однак  перші  два
уроки  в  нього  була  англійська,  а  її  викладала  пані
Ангробус.
 —  Так,  я  знаю.  Подвійний  перелом  гоміл¬
ки,  —  кивнула  пані  Княп.  Вона  була  в  курсі  всіх

шкільних  справ.  —  А  тепер  я  дуже  хотіла  б  огля¬
нути  приміщення.
 —  Прошу,  пані  Княп,  —  сказав  Зіркер  і  пішов
уперед.
 Пані  Княп  упевнено  попрямувала  на  кухню,
перевірила  мийку,  провела  пальцем  по  холодиль¬
нику.
 —  Рівень  чистоти  —  чотири,  —  сказала  вона  і
щось  занотувала.
 Тоді  відкрила  холодильник  і  зазирнула  в  моро¬
зильну  камеру.
 —  Ну-ну!  —  сказала  вона,  поглянувши  на  дату
придатності  на  пачці  болгарського  перцю.  —  А  це
ми  негайно  викинемо  у  смітник!  Ця  паприка  вже
рік  як  неїстівна.
 —  Так,  так,  я  знаю,  —  запевнив  її  Зіркер.  —  Ми
привезли  її  з  Угорщини.  І  не  збираємося  їсти,  а
просто  зберігаємо  як  пам’ятку  про  нашу  відпуст¬
ку  на  озері  Балатон.
 —  Ви  дуже  сентиментальний  чоловік,  пане  Зір¬
кер.  Я  б  сказала,  аж  занадто  сентиментальний.  Ну
добре,  не  хочу  позбавляти  вас  приємних  спога¬
дів,  —  сказала  пані  Княп  і  поклала  пачку  назад.  —
Тепер  у  дитячу  кімнату!
 —  Ну,  це  для  мене  звична  картина!  —  промо¬
вила  вона,  зиркнувши  в  кімнату.  —  Нинішні  діти
вже  не  такі  акуратні,  як  раніше.  Я  б  сказала,  рі¬
вень  чистоти  —  три-чотири.  —  Вона  знову  щось

записала  у  свою  папку.  —  А  де  живе  італійський
правопорушник?
 —  Хто-хто?  —  перепитав  Зіркер.
 —  Ну,  цей  пан  Белло.  Я  ж  в  основному  тільки  че¬
рез  нього  тут,  —  пояснила  вона.
 —  А!  Цей!  —  вигукнув  Зіркер.  —  Він  більше  в
нас  не  мешкає.  Він  виїхав.  Повернувся  туди,  звід¬
ки  приїхав.
 —  То  він  тут  більше  не  мешкає!  —  Пані  Княп
зробила  якийсь  дуже  довгий  запис  у  своїй  папці.
 Зіркер  звернувся  до  гості:
 —  Вибачите  мені,  я  мушу  на  хвилинку  вийти  на
кухню.
 Пані  Княп  спитала  в  Макса:
 —  А  чий  це  матрац  —  отут  біля  стіни?  —  Вона
показала  на  ліжко  пана  Белло.
 —  Тут  снить  Белло,  мій  пес,  —  сказав  Макс.
 —  Твій  пес,—  повторила  вона  і  знову  щось  за¬
нотувала.
 Зазирнувши  до  вітальні,  пані  Княп  помітила,
іцо  з-під  канапи  стирчить  скручений  килим.  Вона
вже  зробила  крок  уперед,  щоб  роздивитися  його,
але  тут  увійшов  Белло  з  сервірувальним  столиком.
Пес  крокував  на  задніх  лапах,  передніми  попиха-
ючи  перед  собою  столик  на  коліщатках.  На  столи¬
ку  стояла  пляшка  мінеральної  води  і  склянка.
 —  Дозвольте  запропонувати  вам  води,  пані
Княп?  —  запитав  Зіркер,  який  зайшов  до  кімнати
разом  з  собакою.
 і  95

—  Надзвичайно  розумний  пес!  —  вигукнула
пані  Княп.  —  Це  ви  його  навчили  всього  цього?
 —  Так.  Тато  —  добрий  дресирувальник,  —  під¬
твердив  Макс.
 Пані  Княп  була  в  захваті.
 —  Пане  Зіркере,  над  вашим  стилем  ведення  до¬
машнього  господарства  можна  ще  попрацюва¬
ти,  —  сказала  вона.  —  Але  щодо  ваших  здібностей
як  дресирувальника:  я  б  сказала,  це  захопли¬
во!  Знаєте,  в  мене  теж  є  собака.  Шпіц.  Але,  крім
“Сидіти!”,  він  майже  нічого  не  вміє.  Хоч  я  треную
його  щодня.
 —  Треба  мати  терпець.  Як  з  собаками,  так  і  з  ді¬
тьми,  —  сказав  Зіркер.
 —  Так,  терпець  ви,  очевидно,  маєте,  —  сказала
пані  Княп.  —  Отож,  як  на  мене,  то  цю  справу  ви¬
рішено.  З  мого  боку  жодних  претензій!  Я  ще  тіль¬
ки  хотіла  б  скористатися  вашим  туалетом,  якщо
дозволите.

Пані  Княп  роззирнулася,  шукаючи  поглядом
двері  до  гостьового  туалету.  Двері,  за  якими  Макс
із  батьком  заховали  сміття  з  усієї  квартири!  Зіркер
заступив  гості  дорогу:
 —  Ліпше  скористайтеся  тим  туалетом,  що  у  лаз-
ничці!  Там  зручніше.
 —  Так-так,  набагато  зручніше!  —  підтвердив
Макс.
 —  Ні,  ні,  я  краще  сюди!  —  відповіла  пані  Княп  і
цілеспрямовано  рушила  до  дверей  туалету.  Батько
з  сином  затамували  подих,  коли  вона,  докладаючи
неабияких  зусиль,  попхала  двері,  відсуваючи  при
цьому  вбік  якісь  коробки.
 —  Трохи  важко  відчиняються  ці  ваші  двері,  —
зауважила  гостя,  звертаючись  до  Зіркера.
 Однак,  зазирнувши  досередини  крізь  вузьку
шпаринку  в  дверях,  вона  скрикнула:
 —  О,  пардон!  Вибачте!  Я  не  хотіла  вам  зава¬
жати.
 Пес  сидів  на  унітазі,  як  людина,  і  з  докором  в
очах  дивився  на  пані  Княп.
 —  Неймовірне  досягнення  в  дресируванні!  Я
таки,  мабуть,  мушу  скористатися  вашим  туалетом
у  лазничці,  —  сказала  вона.
 Перед  тим  як  попрощатись,  вона  ще  раз  зверну¬
лася  до  Зіркера:
 —  Дозвольте  мені  останнє  особисте  зауваження,
пане  Зіркере...

—  Називайте  мене,  будь  ласка,  просто  Зіркер,
цього  досить,  —  попрохав  Зіркер.
 —  І  останнє  зауваження,  Зіркере,  —  повторила
вона.  —  Ви  досить  добре  даєте  собі  раду  зі  свої¬
ми  обов’язками  батька-одинака.  Але  хай  там  як,
у  цьому  господарстві  відчувається  брак  жіночої
руки.  Ви  колись  уже  про  це  думали?
 Зіркер  спохмурнів.
 —  Так,  щойно  вчора  ввечері.  Причому  дуже  до¬
кладно.  Але  це  не  так  просто,  як  ви  собі,  можливо,
уявляєте!
 198

—  Тоді,  я  б  сказала,  вам  треба  було  б  подумати
про  це  ще  більше.  До  побачення,  —  сказала  пані
Княп  і  пішла.
 Коли  Белло  вийшов  з  туалету,  Макс  і  Зіркер  ки¬
нулись  до  нього  і  почали  бурхливо  обіймати  його
і  гладити.
 —  Белло,  чемний  песик!  —  сказав  Зіркер  і  погла¬
див  Белло  по  голові.  —  Не  уявляю,  що  було  б,  якби
ти  її  не  затримав!
 —  Тоді  вже  наступного  тижня  ти  міг  би  про¬
відувати  мене  в  сиротинці,  —  сказав  Макс,  міцно
пригортаючи  до  себе  свого  собаку.  —  Белло,  ти
нас  урятував!

Рк
 Макс  безпорадний
 Можна  було  б  подумати,  що  тепер  усі  втішаться
й  розвеселяться.  Небезпека  врешті-решт  минула.
Белло  нас  порятував,  і  ми  його  за  це  страшенно
хвалили.  І  татові  не  потрібно  більше  боятися,  що
мене  в  нього  заберуть  і  відішлють  до  сиротинця.
 Але  і  тато,  й  Белло  ходили  похнюпившись.
 Спочатку  я  думав,  що  в  цьому  винний  алкоголь.
По  телебаченню  я  раз  бачив  чоловіка,  який  напив¬
ся,  бо  його  жінка  втекла  з  учителем  кінного  спор¬
ту.  Бідолаха,  коли  витверезів,  стогнав  і  тримався
за  голову.  Я  маю  на  увазі  чоловіка,  не  вчителя  кін¬
ного  спорту.
 Але,  мабуть,  це  не  було  пов’язане  з  алкоголем.
Коли  я  повернувся  зі  школи,  нічого  не  змінилося.
 .  Тато  стояв  в  аптеці  за  прилавком  з  таким  об¬
личчям,  ніби  його  щойно  засудили  до  тюремного
ув’язнення.  І  то  принаймні  довічно.
 200

—  Тату,  що  сталося?  Що  з  тобою?  —  спитав  я.
 —  Нічого,  нічого,  —  відповів  він,  повернувся  до
мене  спиною  і  почав  сортувати  желатинові  цукер¬
ки.  При  цьому  він  клав  червоні  гіачки  до  синіх.
Раніше  він  такого  ніколи  не  робив.
 —  Все-таки  щось  сталося,  —  не  повірив  я  тато¬
ві.  —  Ти  що,  не  радий,  що  перевірка  квартири  за¬
кінчилася  успішно?
 —  Звичайно,  радий,  —  сказав  він  і  обернувся  до
мене.  —  Певно,  що  так.
 —  Ага.  Отож  зазвичай  такий  вираз  обличчя  ма¬
ють  ті,  хто  радіє,  —  сказав  я.
 —  Маєш  рацію,  —  сказав  тато,  обійшов  довкола
прилавка  і  обійняв  мене  за  плечі.  —  Але  ти  тут  ні
до  чого.  Це  пов’язано  з  пані  Синеліхт.
 —  Пані  Синеліхт?  —  перепитав  я.  —  Вона  бу/fe  з
тобою  неґречна?  Але  загалом  вона  дуже  приємна,
правда?
 —  Приємна?  Вона  більше  ніж  приємна.  Вона...
Як  би  то  сказати?  —  розмірковував  уголос  тато.  —
Чудова!  Так,  просто  чарівна.  Якби  не  це,  то,  ма,7
буть,  мені  зараз  було  б  трохи  легше.
 —  Цього  я  щось  не  розумію,  —  сказав  я.  —  Вона
чарівна.  А  в  чому,  власне  кажучи,  проблема?
 —  В  тому,  що  мене  вона  не  вважає  ані  чудовим,
ані  чарівним,  —  зітхнув  тато.
 —  Головне,  що  я  вважаю  тебе  чарівним,  —  ска¬
зав  я.  —  Зараз  я  піду  нагору  і  приготую  нам  смач¬
ний  обід.  Попоїси,  і  тобі  відразу  полегшає.

—  Я  не  голодний.  Попоїжте  з  паном  Белло
самі,  —  сказав  тато.
 —  З  Белло!  —  виправив  його  я.
 Але  здавалося,  що  Белло  теж  не  голодний.  Він
навіть  не  доторкнувся  до  свого  собачого  їдла.
 —  Я  тебе  розумію:  мені  теж  дуже  шкода,  що  ти
знову  став  собакою  і  ми  не  можемо  більше  розмов¬
ляти  одне  з  одним,  —  сказав  я  і  погладив  його.  —
Просто  згадай  про  те,  що  твоє  собаче  життя  теж
не  було  аж  таке  погане.  Тобі  ж  у  нас  добре.  Тебе
регулярно  годують,  спиш  у  мене  в  кімнаті.  Інші
собаки  мусять  ночувати  в  холодній  буді.  До  того  ж
ти  став  розуміти  людську  мову.  Це  ж  так,  правда?
 Белло  подивився  на  мене  і  кілька  разів  кивнув
головою.
 —  От  бачиш.  Ходімо  погуляємо.  Без  шворки.
Може,  надворі  в  тебе  поліпшиться  настрій.
 Ми  пішли  в  парк.  51  сів  на  лавочку  біля  ставка
і  почав  спостерігати  за  качками.  Белло  лежав  по¬
ряд  у  холодочку.  Я,  як  і  пообіцяв,  не  взяв  його  на
шворку.  Але  в  нього  все  одно  не  було  охоти  бігати,
як  раніше.  Він  лежав,  поклавши  голову  на  передні
лапи  і  втупившись  у  землю  перед  собою.
 Раптом  він  сів  і  уважно  подивився  на  доріжку.
До  нас  наближався  худорлявий  літній  пан  з  соба¬
кою  на  шворці.  Белло  страшенно  розхвилювався.
Він  підвівся.  Чоловік  відчепив  шворку  й  відпус¬
тив  свою  собаку.

Та  підбігла  до  нас.  Це  була  коллі.  У  неї  була  гарна
довга,  хвиляста  шерсть,  а  на  голові  —  яскрава  буз¬
кова  стрічка,  колір  якої  не  дуже  пасував  до  рудої
масті  голови.
 Белло  побіг  назустріч  коллі.  Але  не  встигли  вони
обнюхатися,  як  чоловік  різко  скомандував:
 —  Адрієно,  до  мене!  Негайно  ходи  сюди!
 Собака,  вагаючись,  повернулася  до  свого  госпо¬
даря.  Чоловік  квапливо  причепив  до  нашийника
шворку,  притягнув  собаку  до  себе  й  накричав  на
Белло:
 —  Геть  звідси,  ти,  дворняго!  Зникни,  приблудо!
Дай  спокій  Адрієні!
 А  що  Белло  послухав  не  відразу,  то  чоловік  на¬
хилився,  взяв  із  землі  жменю  камінчиків  і  кинув
у  напрямку  Белло.
 —  Геть  звідси!  —  вигукнув  він.
 Я  підскочив.

—  Дайте  моєму  собаці  спокій!  —  обурився  я.  —
Яке  ви  маєте  право  кидати  в  нього  камінням?
 —  То  він  належить  тобі?  —  здивувався  чоло¬
вік.  —  Тоді  візьми  його,  будь  ласка,  на  шворку!
 —  Мені  не  потрібна  шворка.  Белло  й  так  слуха¬
ється  мене,  —  сказав  я.  —  Белло,  до  мене!
 Белло  підійшов  до  мене,  щоправда  неохоче.
 —  Я  не  знав,  що  це  твій  пес,  —  сказав  чоловік.  —
Думав,  що  це  один  із  тих  нічийних  волоцюг.  Не  хо¬
чу,  щоб  він  чіплявся  до  Адрієни!
 —  Адрієни?—  перепитав  я.—  Дивне  ім’я  для
собаки.
 —  Чистопородні  собаки  мають  особливі  імена.
Її  звати  Адрієна  фон  Ешенгайм.  Як  ти  чуєш,  пер¬
ший  приплід.
 .  —  Перший  приплід?  —  перепитав  я.
 —  Ти,  мабуть,  не  надто  розумієшся  на  собаків¬
ництві,  —  зневажливо  сказав  він.  —  Якщо  собака
вперше  народжує  цуценят,  то  її  перший  приплід
називають  “приплід  А”.  Тоді  всі  її  діти  одержують
імена,  які  починаються  на  А.  Аста,  Астор,  або  ось,
наприклад,  Адрієна.  Другий  приплід  називається
“приплід  Б”.  Але  я  пі  за  що  не  повірю,  що  твій  Бел¬
ло  походить  з  приплоду  Б.  У  найліпшому  випадку
він  мав  би  бути  якимось  “Нелло”  або  “Селло”.  Він
же  все  що  завгодно,  тільки  не  расовий  пес.  Одне
слово  —  дворняга.

—  Мені  це  байдуже,  —  сказав  я.  —  Він  —  най¬
кращий  пес,  якого  можна  собі  уявити.  Ходи,  Белло,
ми  йдемо  додому!
 Белло  пішов  за  мною,  але  раз  у  раз  оглядався
і  кидав  тужливі  погляди  на  коллі.  Вона  смикала
свою  шворку,  і  було  видно,  що  понад  усе  їй  кор¬
тить  побігти  за  Белло.
 Тут  я  здогадався:
 —  Белло,  коли  ти  ще  був  паном  Белло,  ти  якось
розповів  мені  про  своє  велике  собаче  кохання.  Так
це  була  ця  Адрієна?
 Белло  сумно  поглянув  на  мене,  і  я  відчув,  як
йому  погано  через  те,  що  він  не  може  розмовляти»
Я  й  сам  був  геть  пригнічений.
 —  Якщо  це  ця  Адрієна,  то  їй  страшенно  не  по¬
щастило  з  господарем,  —  сказав  я.  —  Не  можу  собі
уявити,  щоб  їй  у  нього  було  добре.
 Під  аптекою  ми  зустріли  пані  Синеліхт,  яка  саме
поверталася  з  роботи.
 —  Привіт,  пані  Синеліхт!  —  гукнув  я.
 Вона  тихо  й  сумно  промовила:
 —  Ах,  це  ти,  Максе,  —  майже  не  звернула  уваги
на  Белло,  швидко  пройшла  перед  нами  у  браму  і
піднялася  сходами  нагору,  до  свого  помешкання.
 —  Якби  оголосили  конкурс  на  найсумніше  в
світі  обличчя,  то  тато  й  пані  Синеліхт  поділили
б  між  собою  перше  місце,  —  сказав  я  Белло.  —  А
ти  б  отримав  друге!  І  якщо  ти  й  далі  ходитимеш

з  такою  похнюпленою  міною,  то  я  зможу  претен¬
дувати  на  третє  місце.  Щоб  ти  знав,  це  заразне.
 Я  думав,  що  наступного  дня  настрій  у  тата  по¬
кращиться.  Але  в  понеділок  усе  виглядало,  вва¬
жай,  ще  гірше.  За  сніданком  тато  сидів,  сперши
голову  на  руки,  і  мовчки  дивився  перед  собою.  Він
не  з’їв  ані  шматочка  і  залишив  на  столі  непрочита-
ну  ранкову  газету.
 —  Ще  трохи,  і  я  не  на  жарт  розгніваюся  на  цю
пані  Синеліхт!  —  оголосив  я.
 —  Чому?  —  не  зрозумів  тато.
 —  Це  ж  вона  винна  в  тому,  що  ти  такий  зажу¬
рений,  —  пояснив  я.  —  Що  ж  там  таке  сталося?
Розкажи  врешті!

Спочатку  він  довго  дивився  на  мене  й  мовчав.  Я
вже  подумав,  що  він  не  хоче  про  це  говорити,  але
раптом  він  заговорив:
 —  Я  їй  розповів,  що  пан  Белло  спочатку  був  со¬
бакою  і  тепер  знову  став  собакою.
 —  Ти  їй  розповів?  —  вигукнув  я.  —  А  мені  ти  ка¬
зав,  що  нам  у  жодному  випадку  не  можна  нікому
про  це  казати,  бо  інакше  ти  втратиш  аптекарську
ліцензію!
 —  Знаю,  —  зітхнув  тато.  —  Та  їй  я  мусив  розпо¬
вісти.  В  мене  не  було  іншого  виходу.
 —  І  що?  —  спитав  я.
 —  Вона  не  повірила  жодному  моєму  слову.  Була
просто-таки  обурена.  Подумала,  що  я  з  неї  насмі¬
хаюся,  і  сказала,  що  більше  зі  мною  не  розмовля¬
тиме,  —  відповів  тато.  —  Саме  це  мене  так  і  засму¬
чує.  Тепер  ти  все  знаєш.
 Вимовивши  це,  він  устав  і  пішов  донизу  в  ап¬
теку.
 “Так  не  може  тривати  далі,  треба  щось  роби¬
ти”,  —  сказав  я  собі.
 Раннього  вечора,  коли  пані  Синеліхт  повернула¬
ся  з  роботи,  я  піднявся  сходами  на  третій  поверх  і
подзвонив  у  двері  її  квартири.  Вона  відчинила.
 —  Максе?  Ти  до  мене?
 Дивне  питання!  Я  ж  подзвонив  саме  в  її  двері!
Мені  хотілося  відповісти:  “А  до  кого  ж?”.  Але  ж
я  збирався  серйозно  поговорити  з  нею  і  не  хотів

бути  непоштивим.  Вона  стояла  в  дверях  і  не  за¬
просила  мене  зайти.
 —  Це  через  тата,  —  почав  я.
 —  Тебе  прислав  твій  тато?  —  запитала  пані
Синеліхт.  Вона  була  дуже  схвильована.  —  Він  по¬
слав  тебе  вперед,  бо  хоче  вибачитися?  Це  мило.  Це
мене  дуже  тішить.  Скажи  йому...
 Я  перебив  її.
 —  Він  не  мусить  вибачатися,  —  сказав  я.  —  Він
вам  не  збрехав.  Ви  не  вірите,  що  пан  Белло  колись
був  собакою?  Але  ж  це  правда!  Ви  ж  самі  бачили,
що  він  знову  став  собакою!
 —  Це  тебе  твій  тато  навчив  розказати  мені  цю
байку?  —  спитала  вона.  —  Можеш  переказати
йому:  він  мене  розчарував.  Дуже,  дуже  розчару¬
вав.  —  Вона  витягла  з  кишені  куртки  хусточку  і
вдала,  ніби  сякається.  Але  я  помітив,  що  вона  пла¬
че  і  не  хоче  мені  цього  показати.
 —  Пані  Синеліхт,  повірте  мені!  —  вигукнув  я.
 Вона  запхала  хусточку  в  кишеню  й  сказала:
 —  І  те,  що  тепер  і  ти  граєш  у  його  дурнувату  гру,
розчаровує  мене  ще  більше.  А  зараз  ліпше  йди  від
мене!
 І  з  цими  словами  вона  захряснула  двері  просто
в  мене  перед  носом.

16
 Репетиція  хору
 У  суботу  ввечері  Зіркер  прийшов  на  репетицію
хору  дуже  пунктуально.  Він  сподівався,  що  зустрі¬
не  тут  пані  Синеліхт  і  матиме  нагоду  помиритися
з  нею  і  пояснити  їй,  що  він  зовсім  не  хотів  її  обра¬
зити.  Він  добре  підготувався  й  знав,  що  скаже.
 І  справді,  пані  Синеліхт  зайшла  в  зал  майже  від¬
разу  після  нього.  Зіркер  їй  несміло  посміхнувся.
Але  вона  подивилася  ніби  крізь  нього  і,  не  звер¬
таючи  на  нього  уваги,  пішла  до  першого  голосу.
Зіркер  низько  схилився  над  нотами.  Він  не  хотів,
щоб  усі  бачили,  який  він  розчарований  і  як  у  ньо¬
го  від  холодного  погляду  пані  Синеліхт  зіпсувався
настрій.
 Пан  Едґар,  який  зазвичай  приходив  на  репети¬
цію  першим,  цього  разу  мало  не  спізнився.  Під
пахвою  він  тримав  дуже  великий  кошик  з  накрив¬
кою.  Коли  він  його  поставив  на  підлогу  і  відкинув
накривку,  здивовані  хористи  побачили,  що  то  він
приніс  трьох  курей.
 Пан  Едґар  нахилився  над  кошиком  і  сказав  пта¬
хам:
 —  Можете  вийти  і  слухати.  Сядьте  отам  на  кріс¬
лі  і  поводьтеся,  будь  ласка,  тихо!
 209

Кури  вилізли  з  кошика  і,  балансуючи  крилами,
вистрибнули  на  крісло,  яке  їм  підсунув  пан  Едґар.
Там  вони  вмостилися,  тісно  притулившись  одна
до  одної.
 Пан  Едґар  відчув  за  спиною  здивовані  погляди
хористів,  обернувся  і  сказав:
 —  Ви  ж  нічого  не  маєте  проти,  якщо  я  дозволю
бути  присутніми  на  репетиції  трьом  моїм  кур¬
кам?  —  Він  трішки  зніяковів  і  швидко  додав:  —
Звичайно,  тільки  пасивно,  вони  ж  не  можуть  спі¬
вати.  З’ясувалося,  що  вони  навдивовижу  люблять
музику,  тож  я  не  хотів  позбавляти  їх  насолоди  по¬
слухати  наш  спів.  Уявіть  собі:  ці  троє  можуть  на¬
віть  відрізнити  Бетговена  від  Моцарта!
 —  А  звідки  ви  це  знаєте?  —  спитав  хтось  із  хо¬
ристів.
 —  Почувши  Бетговена,  вони  кивають  у  такт  го¬
ловами,  —  пояснив  пан  Едґар.
 —  А  під  Моцарта?  —  поцікавилась  одна  зі  спі¬
вачок.
 —  Під  Моцарта  вимахують  крилами.  Я  неод¬
норазово  проводив  цей  експеримент,  і  вони  ще
жодного  разу  не  переплутали  цих  композиторів,
їх  неможливо  збити  з  пантелику  навіть  дуже  ран¬
нім  Бетговеном,  який  іноді  страшенно  схожий  на
Моцарта.  Однозначне  кивання  головами  в  усіх
трьох!  —  гордо  розповідав  пан  Едґар.  —  Але  досить
про  це.  Починаємо!  Розгорніть  ваші  ноти  на  пер¬

шій  сторінці!  “Форель”  —  пісня  Франца  ІІІуберта,
обробка  для  змішаного  хору  Е.  Стражне.
 Хор  заспівав.  Пан  Едґар  диригував,  а  троє  курей
на  своєму  кріслі  шкребли  лапами  в  такт.
 Після  репетиції  пан  Едґар  позбирав  своїх  курей
і  сховав  їх  до  кошика.
 Зіркер  зачекав,  поки  інші  хористи  підуть,  і,  ви¬
ходячи  з  залу,  запропонував  панові  Едґару:
 —  Ходімо  на  пиво?  Сьогодні  я  не  мав  би  нічого
проти...
 —  На  жаль,  сьогодні  ні,  —  похитав  головою
пан  Едґар.  —  Зазвичай  мої  кури  ідуть  спати,  як
то  кажуть,  “з  курми”.  Тобто  між  вісімнадцятою

годиною  тридцять  і  дев’ятнадцятою  нуль  нуль.  —
Він  подивився  на  годинник.  —  Уже  три  години
і  п’ятнадцять  хвилин,  як  вони  мали  б  спати.  їх
треба  негайно  відвезти  додому.  Бувай,'Зіркере!
Наступного  разу!
 З  цими  словами  пан  Едґар  виліз  на  свій  трактор
і  поставив  кошик  з  курми  біля  себе.  Він  вже  завів
двигун  і  хотів  рушити,  але  ще  раз  поглянув  униз,
на  Зіркера,  який  сумно  стояв  поряд.
 Пан  Едґар  вимкнув  мотор  і  зійшов  з  трактора.
 —  Зіркере,  в  мене  таке  відчуття,  що  сьогодні  вве¬
чері  тобі  треба  не  пива,  а  просто  когось,  з  ким  ти
міг  би  поговорити.  У  тебе  якісь  гризоти.  Правда?
 Зіркер  кивнув  головою.
 Пан  Едґар  спитав:
 —  Чи  пов’язано  це  з  тою  жінкою,  тою  пані...
е-е-е...  Сіроліхт?
 —  Синеліхт,  —  виправив  приятеля  Зіркер  і  кив¬
нув.
 —  Так-так.  Синеліхт,  —  сказав  пан  Едґар.  —
Членський  номер  39-Же.  В  мене  завжди  були  про¬
блеми  з  кольорами.  Тут  ти  ще  в  школі  мене  обска¬
кав.  Ти  що,  закоханий?  Нерозділена  любов?
 Зіркер  кивнув.
 Пан  Едґар  пошкріб  потилицю.
 —  Хочеш  почути  мою  пораду?  —  спитав  він  тро¬
хи  згодом.
 Зіркер  з  цікавістю  поглянув  на  приятеля.

—  Просто  не  думай  про  неї!  —  сказав  пан
Едґар.  —  Чи  ти  знаєш  кращий  спосіб  щось  забу¬
ти?
 Зіркер  заперечно  похитав  головою.
 —  Забудь  її!  —  переконував  друга  пан  Едґар.  —
Просто  не  думай  більше  про  це.
 З  цими  словами  він  знову  сів  за  кермо  свого
трактора.
 —  Так,  ну  тепер  моїм  курочкам  і  справді  час  їха¬
ти  додому,  —  промовив  він.  —  Сподіваюсь,  наша
розмова  тобі  хоч  трішечки  допомогла.
 Зіркер  знизав  плечима.
 —  Так,  інколи  така  серйозна  розмова  з  другом
може  творити  справжні  чудеса,  —  задоволено  кон¬
статував  гіан  Едґар.  —  На  добраніч,  Зіркере.
 —  На  добраніч,  пане  Едґаре,  —  сказав  Зіркер  і,
похнюпившись,  пішов  додому.

Vb
 Мзкс  розробляє  план
 Наступного  тижня  я  більше  не  міг  цього  витри¬
мувати.  В  середу  мій  терпець  увірвався.
 Я  дуже  гарно,  по-особливому  накрив  на  стіл  й
сказав  Белло:
 —  Сьогодні  ми  приготуємо  смачну  вечерю  на
трьох.  У  затишній  атмосфері.  Будь  ласка,  годі  тобі
морщити  лоба.  Ти  забудеш  на  годинку  про  свою
подругу-коллі,  а  тато  перестане  думати  про  пані
Синеліхт.
 Повернувшись  з  аптеки,  тато,  як  завжди,  сів  ве¬
черяти.
 Я  сподівався,  що  він  зараз  запитає,  з  якої  нагоди
в  нас  така  святкова  вечеря,  або  що  він  принаймні
помітить,  як  гарно  я  накрив  на  стіл.  Але  він  нічо¬
го  не  зауважив.  Тоді  в  мене  справді  ввірвався  тер¬
пець.  Я  розлютився.
 214

—  Скажи-но,  тату,  тепер  ти  збираєшся  до  кінця
свого  життя  не  розмовляти,  максимум  відповіда¬
ти  “так”  або  “ні”?  —  спитав  я.
 —  Ні,  —  відповів  тато.  —  Ні,  ні.
 —  Ти  хоч  бачив,  як  гарно  я  накрив  для  тебе  на
стіл?
 —  Так,  —  відповів  гаго,  оглянув  стіл,  і  я  помі¬
тив,  що  він  тільки-но  тепер  по-справжньому  звер¬
нув  на  нього  увагу.
 —  І  ти  справді  знаєш  інші  слова,  крім  “так”  і
“ні”?  —  спитав  я.
 —  Так,  так,  —  відповів  він.
 —  Так,  так!  —  перекривив  його  я.  —  Якщо  ти
так  продовжуватимеш  далі,  то  я  добровільно  піду
в  сиротинець!
 Тут  я,  звісно,  загнув.  Ніколи  в  житті  я  не  пішов
би  добровільно  в  сиротинець.  І  тим  більш  тепер,
коли  татові  так  кепсько.  Я  просто  так  пригрозив,
але  це  подіяло.  У  будь-якому  разі  татова  відповідь
містила  більше  слів,  ніж  “так”  або  “ні”.
 —  Максе,  тобі  й  справді  так  погано  зі  мною?  —
перелякано  запитав  він.
 —  Так,  тату,  —  сказав  я,  встав,  обійшов  довкола
столу  і  сів  біля  нього.  —  А  це  справді  так  погано,
що  пані  Синеліхт  не  хоче  більше  нічого  про  тебе
чути?
 —  Максе,  як  тобі  це  сказати,  —  вагаючись,  від¬
повів  він.  —  Ти  ж  іще  дитина  і  не  розумієш,  як  це
буває,  коли  кохаєш.

—  Але  ти  можеш  мені  пояснити,  —  наполя¬
гав  я.
 —  Коли  твоя  мати  розлучилася  зі  мою,  я  вирі¬
шив  ніколи  більше  не  закохуватися  і  ніколи  не
одружуватись.  Між  іншим,  і  заради  тебе.  Я  не  хо¬
тів,  щоб  тобі  довелося  звикати  до  нової  матері.
 —  До  пані  Синеліхт  я  міг  би  звикнути,  —  заува¬
жив  я.  —  3  нею  можеш  спокійно  одружуватися.
 —  Так,  і  саме  в  неї  я  й  справді  закохався.  Мене
самого  це  здивувало,  —  сказав  тато.  —  І  що  най¬
гірше:  мені  навіть  здається,  що  вона  теж  у  мене
закохалась.  Вона  щось  таке  сказала  перед  тим,  як
вибігти  з  ресторану.  І  попри  це,  у  нас  не  склалося.
Ось  що  найсумніше  у  всій  цій  історії.
 —  Але  пані  Синеліхт  страшенно  вперта,  —  про¬
бурмотів  я.  —  Чому  вона  не  хоче  повірити,  що
Белло  був  паном  Белло!
 —  Я  навіть  можу  її  зрозуміти,  —  сказав  тато.  —
Якби  ще  місяць  тому  я  тобі  розповів,  що  існує  сік,
який  перетворює  собак  на  людей,  що  б  ти  поду¬
мав?
 —  Що  ти  оповідаєш  байки,  —  погодився  я.  —
Знаєш,  тату,  ми  мусимо  їй  довести,  що  це  так.
Якщо  ми  ще  раз  дамо  Белло  випити  такого  соку
в  неї  на  очах,  то  вона  побачить,  що  ми  не  брехали.
Ти  не  можеш  зготувати  такий  сік?  Адже  прадіду¬
севі  це  вдалося!
 216

—  Так,  але  він  був  генієм.  “Магом  з  провулка
Лева”.  Я  б  так  ніколи  не  зміг,  навіть  якби  сто  років
експериментував.
 —  А  звідки  в  тебе  взагалі  взявся  цей  сік?  —  спи¬
тав  я.
 —  Я  ж  тобі  розповідав,  —  сказав  тато.  —  Мені
подарувала  його  одна  старенька  жіночка.  При  цьо¬
му  вона  робила  таємничі  натяки.  Мовляв,  твій
прадід  випробував  цей  сік  на  ній  чи  щось  подібне.
Підозрюю,  що  вона  теж  колись  була  собакою.
 —  А  чому  вона  тоді  знов  не  перетворилася  на
собаку,  коли  дія  соку  припинилася?  —  спитав  я.
 —  У  неї  було  його  багато.  Ціла  величезна  пляш¬
ка,  —  відповів  тато.  —  Коли  вона  відчувала,  що
дія  соку  закінчується,  їй  було  досить  лише  випити
ковток,  і  вона  знову  ставала  людиною.
 —  Але  тепер  вона  знов  собака,  —  сказав  я.  —
Якщо  пан  Белло  перетворився  назад,  то  й  вона
теж.  Адже  вона  віддала  весь  свій  сік  тобі.
 —  Ні,  ні.  Вона  відлила  собі  пляшечку  і  схова¬
ла  на  кухні.  Про  всяк  випадок,  сказала  вона...  —
промовив  тато,  а  тоді  замовк  і  подивився  на  мене
великими  очима.  —  Це  означає...  це  означає,  що  в
неї  ще  є  трохи  цього  соку!  —  вигукнув  він.
 —  Якщо  в  неї  ще  є  трохи  соку,  то  нам  треба  лише
попросити  в  неї  одну  чайну  ложечку.  Цього  до¬
сить.  Вона  ріам  не  відмовить,  —  сказав  я.
 Тато  раптом  немов  на  світ  народився.  Де  й  поді¬
лася  його  пригніченість!

—  Геніальний  план!  —  підскочив  він.  —  Ми
змішаємо  сік  з  водою.  І  Белло  вигГє  його  на  очах
у  пані  Синеліхт.  Вона  побачить,  як  він  знову  пе¬
ретворюється  на  пана  Белло,  і  буде  змушена  мені
повірити!
 Увесь  цей  час  Белло  сидів  біля  них  і  уважно  слу¬
хав,  але  тепер  енергійно  замахав  головою:  здаєть¬
ся,  він  зовсім  не  був  у  захваті  від  цієї  ідеї.
 —  Це  означає  “ні”?  Хіба  ти  не  хочеш  стати  люди¬
ною?  —  здивувався  тато.
 Белло  знову  похитав  головою.
 —  Але  ж  бути  людиною  —  це  так  гарно,  —  спро¬
бував  переконати  його  тато.  —  Бути  людиною
це  навіть  дуже  добре!  Ти  знову  зможеш  ходити  на
двох  ногах!  І  носити  одяг.  І  гарні  черевики.  Тебе
пускатимуть  на  концерти,  ти  слухатимеш  музику
Хіба  це  не  чудово?  І  в  тебе  будуть  не  просто  лапи,
а  руки  з  пальцями,  і  ти  зможеш  тримати,  напри¬
клад,  ложку...
 Я  помітив,  що  це  не  найпривабливіші  аргумен¬
ти,  і  перебив  тата.
 —  Ти  знову  зможеш  розмовляти  з  нами,  Белло,  —
сказав  я.  —  Ми  знову  розумітимемо  тебе,  коли  ти
захочеш  нам  щось  сказати.
 Над  цим  Белло  задумався.  Але  тоді  знов-таки
похитав  головою,  ніби  хотів  сказати:  “Це  було  б
непогано,  але  я  все  одно  залишуся  псом”.
 —  І  що  нам  тепер  робити?  —  спитав  тато.  —
Якщо  він  відмовляється  випити  сік,  то  наш  чудо¬

вий  план  нічого  не  вартий.  Ти  розумієш,  чому  він
не  хоче  стати  людиною?
 —  Здається,  так,  —  сказав  я.  —  Справа  в  тім,  що
Белло  закоханий.
 Белло  енергійно  закивав  головою.
 —  Он  воно  що.  Отже,  цей  пес  не  хоче,  аби  пані
Синеліхт  переконалася,  що  я  сказав  правду!  —
Тут  тато  розгнівався.  —  Белло  не  може  допустити,
щоб  пані  Синеліхт  знову  почала  приязно  до  мене
ставитися!

—  Ні,  тату,  все  не  так!  —заперечив  я.  —Він  біль¬
ше  не  закоханий  у  пані  Синеліхт.  Як  пес  він  зако¬
хався  в  коллі.  Він  знає  її  вже  досить  давно.
 —  В  собаку?  —  спитав  тато.  —  Тоді  все  марно.
Якщо  Белло  не  вип’є  соку,  весь  наш  план  —  псові
під  хвіст.
 —  У  мене  теж  є  геніальна  ідея!  —  сказав  я  й
усміхнувся  татові.
 Я  нахилився  до  Белло  й  пошепки  розповів  йому
на  вухо  свій  план.  Пес  уважно  вислухав  мене,  а
тоді  поглянув  мені  в  очі  й  кивнув.
 Добре,  тату.  'Годі  візьмемо  завтра  плящинку,
підемо  до  бабусі  й  попросимо,  щоб  вона  відлила
нам  трішки  блакитного  соку,  —  сказав  я.
 —  Як...  що...  чому?  —  затинаючись  промимрив
тато.  —  Але  Белло...
 -  Не  хвилюйся,  Белло  вип’є  сік,  —  запев¬
нив  я.  —  Правда,  Белло?
 Пес  кивнув.

vt
 У  пошуках
 Наступного  ранку  Зіркер  знову  вивісив  на  скля¬
них  дверях  аптеки  табличку  “Тимчасово  зачине¬
но”.  Макс  і  пес  стояли  поряд  і  спостерігали  за  тим,
як  він  це  робить.
 Тільки-но  вони  всі  втрьох  хотіли  вирушити  в
дорогу,  як  нагодилася  пані  Ліссенков.
 —  А  ваша  аптека  інколи  буває  відчинена,  пане
Зіркере?  —  спитала  вона.  —  Чи  “Тимчасово  зачи¬
нено”  означає  у  вас,  що  тим  часом  у  вас  уже  по¬
всякчас  зачинено?  Може,  вам  варто  було  б  вигото¬
вити  табличку  “Тимчасово  відчинено”?
 —  Доброго  ранку,  пані  Ліссенков.  Нині  четвер!
Я  геть  забув,  що  відтепер  ви  знову  прибиратиме¬
те  в  нас.  Ось  ключ  від  помешкання,  можете  почи¬
нати,  —  сказав  Зіркер.  —  Це  й  справді  кумедно,
що  ви  завжди  приходите  саме  тоді,  коли  я  маю
поважну  причину,  щоб  зачинити  аптеку.  Ми  з
Максом  мусимо  відлучитися  у  надзвичайно  важ¬
ливій  справі.
 —  Знову  проблеми  з  добривом?  —  спитала
вона.
 —  Так.  У  певному  розумінні,  —  відповів  Зіркер.
 Макс  запитав:
 —  Пані  Ліссенков,  як  вам  подобається  Белло?
 221

—  А,  то  це  і  є  твій  песик,  —  сказала  пані  Ліссен¬
ков.  —  Дуже  гарна  тваринка!
 Макс  звернувся  до  Белло:
 —  Подякуй  пані  Ліссенков.  Якби  не  вона,  тато
ніколи  не  дозволив  би  мені  завести  собаку.
 Белло  пішов  до  пані  Ліссенков  і  простягнув  їй
праву  передню  лапу.  Вона  спантеличено  потис¬
ла  її.
 —  І  всього  цього  ти  навчив  песика  за  такий  ко¬
роткий  час!  Нечувано!
 А  тоді  погладила  Белло  по  вухах  і  запитала  в
Зіркера:
 —  А  хіба  ваш  син  не  мав  би  зараз  бути  в  школі?
 —  Взагалі-то  так,  —  відповів  Зіркер.  —  Я  напи¬
шу  вчительці  записку  Сьогодні  Макс  мені  конче
потрібний.
 —  Ну,  то  не  буду  вас  більше  затримувати.  Піду
до  роботи.  Успіхів  вам!  —  сказала  пані  Ліссенков
і  відчинила  браму.  Перед  тим  як  зайти  на  подвір’я,
вона  ще  раз  обернулася.  —  Вашому  собаці  обов’яз¬
ково  треба  помити  вуха.
 Коли  пані  Ліссенков  зникла  за  дверима  під’їзду,
Макс  спитав:
 —  Тату,  а  куди  ми,  власне  кажучи,  йдемо?
 —  Добре  запитання!—  сказав  батько.—  Саме
в  цьому-то  й  полягає  проблема.  Не  маю  й  гадки,
де  нам  шукати  цю  бабусю.  Треба  спитати  пана
Рюдіґера,  мого  перукаря.  Перукарі  завжди  все
знають.
 222

—  А  чому  ти  не  запитав  пані  Ліссенков?  —  зди¬
вувався  Макс.  —  Вона  ж  теж  завжди  все  знає!
 —  Варто  спробувати,  —  сказав  Зіркер.  —  Ходімо
ще  раз  нагору.
 Пані  Ліссенков  саме  почала  чистити  килим  у  ві¬
тальні.  Злякавшись  гуркоту  порохотяга,  Белло  ви¬
стрибнув  на  канапу.
 Пані  Ліссенков  осудливо  похитала  головою.
 —  І  ви  дозволяєте  собаці  вилазити  на  чисту  ка¬
напу?  —  Вона  намагалася  перекричати  гудіння.  —
Від  цього  на  подушках  залишатиметься  собача
шерсть!
 —  Нічого  страшного!  —  гукнув  Зіркер.  —  Зараз
у  нас  інші  проблеми.
 —  Проблеми?  —  зацікавлено  спитала  вона  й  ви¬
мкнула  порохотяг.  —  Розповідайте!
 —  Ми  шукаємо  одну  стареньку  жіночку  з  ко¬
ротким  сивим  волоссям.  Вона  завжди  ходить  у
кожусі,  —  пояснив  Зіркер.
 —  У  кожусі?  Зараз,  у  цю  пору  року?  —  здиву¬
валася  пані  Ліссенков.  —  Тоді  в  неї  такі  ж  дивні
звички,  як  і  в  тої  пані,  яка  мешкає  там  внизу,  біля
річки.  Тої,  що  ночами  виє  на  місяць.
 —  На  місяць?  —  вигукнув  Зіркер.  —  Це  ж  та  жін¬
ка,  яку  ми  шукаємо!  Ви  знаєте,  де  вона  мешкає?
 —  Я  знаю,  де  мешкає  кожен  у  цьому  місті,  —  не
без  гордості  заявила  пані  Ліссенков.  —  Адже  я
живу  тут  понад  шістдесят  років.
 —  І  де  вона  мешкає?  —  спитав  Зіркер.

—  Внизу  на  річці  є  старий  шлюз,  —  почала  пані
Ліссенков.
 —  Там,  де  маленький  дерев’яний  місток?  —  уточ¬
нив  Макс.
 —  Саме  так,  —  підтвердила  пані  Ліссенков.  —
Поряд  зі  шлюзом  ви  побачите  великий  сад,  а  в
глибині  саду  —  двоповерховий  будиночок.  Він  на¬
лежить  їй.  Там  вона  й  мешкає.
 —  Дякуємо,  пані  Ліссенков!  Ви  нам  справді
дуже,  дуже  допомогли,  —  сказав  Зіркер.  —  Зараз
ви  підете  на  кухню  і  зварите  собі  гарну  запашну
каву,  гаразд?  А  ми  негайно  вирушаємо  в  гості  до
загадкової  літньої  дами.
 Вже  через  п’ятнадцять  хвилин  Зіркер,  Макс  і  Бел¬
ло  стояли  перед  хвірткою.  В  глибині  саду  виднів
будиночок,  про  який  казала  пані  Ліссенков.  Поряд
із  залізним,  напівзаіржавілим  замком  висіла  та¬
бличка.  Букви  на  ній  уже  трохи  пожовтіли.  Зіркер
нахилився  ближче  і  прочитав  уголос:  “Б’янка  фон
Альтенштайн”.
 Другий  приплід!  —  з  виглядом  знавця  про¬
бурмотів  Макс.
 Хвіртка  була  не  зачинена.  Зіркер,  Макс  і  Белло
пройшли  посипаною  піском  стежкою  до  входу  в
будинок.  На  дверях  таблички  з  іменем  не  було.  На¬
томість  поряд  з  дверима  був  дзвінок.  Зіркер  натис¬
нув  на  кнопку  дзвінка  й  прислухався.  Ані  наймен¬
шого  звуку.  Він  подзвонив  ще  раз,  а  тоді  ще  раз.
Ніхто  не  відчинив.

Раптом  ззаду  пролунав  чоловічий  голос:
 —  Ви  до  пані  Альтенштайн?
 Гості  обернулися.  З-за  огорожі,  яка  відділяла
бабусин  сад  від  сусідньої  ділянки,  вистромилась
голова  старенького  пана.  Про  те,  що  пан  цей  був
старенький,  свідчили  зморшки  на  обличчі  та
сиве  волосся,  яке  віночком  оточувало  його  ли¬
сий,  почервонілий  від  весняного  сонечка  череп.
Сусід  саме  підстригав  живопліт.  Ліворуч  він  уже
був  акуратно  підрівняний.  Праворуч  галузки  ще
стриміли  навсібіч.
 —  Так,  до  неї,  —  відповів  Зіркер.
 —  Ви  її  родичі?  —  допитувався  сусід.
 —  Родичі?  Ні,  радше  знайомі,  —  сказав  Зіркер.
 225

—  То  ви  ще  не  знаєте?  Пані  фон  Альтенштайн
померла.  Позавчора  був  похорон.
 —  Померла?  Справді?  —  розпачливо  промовив
Зіркер  і  сів  на  ґанок.
 —  Померла?  —  й  собі  перепитав  Макс.
 —  Вас  це,  здається,  добряче  сильно  вразило,
співчутливо  сказав  чоловік.  —  Не  сумуйте  аж  так.
Вона  була  дуже  старенька.  Всі  рано  чи  пізно  по¬
мруть.  Коли  помирає  молода  людина,  то  й  справді
шкода.  А  для  таких  старих,  як  ми,  це  радше  по¬
легшення.
 —  Вона  померла.  Все  марно,  —  пробурмотів
Зіркер.
 Старий  запитав:
 —  Почекайте  хвилинку.  Я  зараз  щось  винесу.
 —  Так,  так.  Ми  трішки  посидимо  тут,  —  сказав
Зіркер.
 Голова  чоловіка  зникла  за  огорожею.
 Макс  і  Зіркер  сиділи  на  сходах,  а  Белло  тим  ча¬
сом  досліджував  сад,  обнюхуючи  все  навкруги.
Він  зник  за  будинком,  та  раптом  прибіг  назад,  схо¬
пив  Зіркера  зубами  за  холошу  штанів  і  потягнув.
 —  Белло,  облиш!  —  наказав  Зіркер.  —  Я  не  маю
охоти  з  тобою  бавитись.  Мені  зараз  не  до  того.
 —  Тату,  мені  здається,  він  хоче  тобі  щось  пока¬
зати,  —  вигукнув  Макс.  —  Куди  ти  нас  ведеш,
Белло?
 Белло  помчав  уперед,  забіг  за  ріг,  штовхнув  мор¬
дою  двері  веранди  й  зник  усередині.

—  Белло  з’ясував,  іцо  двері  відчинено,  —  тихо
промовив  Макс  і  навшпиньки  пішов  за  собакою.
Сусідові  не  конче  треба  знати,  що  вони  вдирають¬
ся  в  чужий  дім.
 Зіркер  пішов  за  ними.
 —  Пошукаймо  кухню  й  холодильник,  —  проше¬
потів  він.  —  Хутко,  поки  не  повернувся  сусід.
 Перші  двері  вели  у  спальню,  наступні  —  у  щось
на  кшталт  вітальні,  де  на  підлозі  валялася  купа  по¬
душок  і  ковдр.  За  третіми  дверима  вони  нарешті
знайшли  кухню.  Біля  стіни  стояв  великий  старо¬
винний  буфет  із  розмальованими  дверцятами.
Проте,  хоч  як  вони  шукали,  пляшкою  з  блакитним
соком  ніде  й  не  пахло.
 Після  невдалих  пошуків  вони  вийшли  з  дому  ще
сумніші,  ніж  перед  тим,  сіли  на  ґанок,  щоб  дочека¬
тися  старенького  сусіда.
 За  якийсь  час  його  голова  знову  вигулькнула
з-за  живоплоту.
 —  Чи  міг  би  я  попросити  вас  про  одну  послу¬
гу?  —  запитав  він.
 —  Про  що  йдеться?  —  поцікавився  Зіркер.
 —  На  зворотній  дорозі  ви,  мабуть,  проходити¬
мете  середмістя,  —  сказав  старий.
 —  Так,  ми  й  самі  мешкаємо  у  середмісті,  —  кив¬
нув  Зіркер.
 —  Дуже  добре.  Чи  можете  ви  передати  від  мене
дещо  одній  людині?  Розумієте,  мене  вже  не  дуже
слухаються  ноги.  Справа  в  тому,  що  пані  фон

Альтенштайн  незадовго  перед  смертю  попросила
мене,  щоб  я  пішов  до  аптекаря  Зіркера  і  дещо  йому
відніс.
 —  До  Зіркера?  —  вигукнув  Зіркер.  —  Та  це  ж  я!
Я  —  аптекар  Зіркер!
 —  Який  збіг!  —  утішився  старенький  сусід.  —
Отже,  ця  річ  відразу  потрапить  у  потрібні  руки.
 —  А  що  це?  —  нетерпляче  запитав  Макс.  —  Що
ви  нам  маєте  передати?
 —  Ось,  цю  пляшку,  —  сказав  чоловік  і  простяг¬
нув  через  паркан  велику  пляшку,  майже  гю  вінця
наповнену  блакитною  рідиною.  —  Аптекар  зна¬
тиме,  навіщо  цей  сік,  сказала  вона.
 Зіркер  обережно  прийняв  цінний  дарунок.
 Старенький  чоловік  сказав:
 —  Дуже  вам  дякую,  що  ви  забрали  в  мене  цю
пляшку!  Тепер  мені  не  треба  вибиратися  до  міста.
 —  Нема  за  що  дякувати.  Ми  тішимося,  що  змо¬
гли  вам  допомогти,  —  сказав  Макс.  —  Правда,  та¬
ту?
 —  Правда.  Не  знаю,  чи  існує  ще  щось,  що  втіши¬
ло  б  мене  зараз  більше,  ніж  це,  —  відповів  Зіркер.

u
 Друге  перетворення
 Щойно  пані  Синеліхт  повернулася  з  роботи,  як  у
двері  ЇЇ  квартири  подзвонили.  Вона  відчинила.  На
порозі  стояли  Зіркер,  Макс  і  пес  Белло.  Зіркер  три¬
мав  у  руці  маленьку  порцелянову  мисочку,  Макс
перекинув  через  руку  аптекарський  халат.
 —  Слухаю  вас!  —  сказала  вона.
 —  Пані  Синеліхт,  —  почав  Макс,  —  тепер  тато
нарешті  зможе  вам  довести,  що  не  хотів  вас  обра¬
зити.  І  не  брехав.  Можна  нам  зайти?
 На  мить  пані  Синеліхт  завагалася.  Тоді  погля¬
нула  на  Зіркера  і  сказала:
 —  Не  знаю,  що  за  дивну  гру  ви  тут  знову  замиш¬
ляєте.  Але  добре,  заходьте!
 —  Дякую,  пані  Синеліхт,  —  сказав  Зіркер,  і
всі  троє  попрямували  слідом  за  господинею  до
вітальні.
 —  Прошу  сідати,  —  сказала  вона.  —  Ось  тут,  на
канапі  є  місце,  —  сказала  вона,  показавши  на  ка¬
напу  з  квітчастим  візерунком.
 Зіркер  і  Макс  сіли.  Макс  поклав  біля  себе  аптекар¬
ський  халат,  Зіркер  не  випускав  з  рук  порцелянової
мисочки.  Пані  Синеліхт  сіла  навпроти  у  фотель.
 Белло,  почувши  слово  “місце”,  ліг  на  підло¬
гу.  Зрештою,  він  міг  трохи  полежати,  адже  перед
 229

перетворенням  пса  на  пана  слід  було  ще  дещо  об¬
говорити.
 —  Пані  Синеліхт,  ви  не  хочете  мені  повірити,  що
цей  пес  був  паном  Белло,  —  почав  Зіркер  і  показав
на  собаку.  —  Ви  думаєте,  що  я  з  вас  насміхаюся...
 Пані  Синеліхт  знервовано  подивилася  на  стелю
й  зробила  застережний  рух  рукою.
 —  Будь  ласка,  не  починайте  знову  цю  історію,  —
сказала  вона.  —  Якщо  ви  хочете  перепроситися,
то  я  з  радістю  прийму  ваші  вибачення.  Ми  дорослі
люди  і,  звісно  ж,  зуміємо  помиритися.  Але,  прошу
вас,  більше  жодних  побрехеньок!
 —  Але  я  якраз  і  хочу  довести  вам,  що  це  не  по¬
брехеньки!  —  вигукнув  Зіркер.  —  Ходи  сюди,  Бел¬
ло,  вставай!
 Але  встала  й  пані  Синеліхт.  Макс  відчув,  що  за¬
раз  вона  вижене  непроханих  гостей.
 —  Пані  Синеліхт,  погляньте,  будь  ласка,  —  ква¬
пливо  втрутився  Макс  і  наказав  собаці:  —  Белло,
ходи  до  мене  і  покажи  мені  праву  лапу!
 Белло  підійшов  до  Макса  і  підняв  праву  пере¬
дню  лапу.
 —  А  тепер  ліву!  —  сказав  Макс,  і  Белло  підняв
ліву  передню  лапу.
 —  Неймовірно!  —  Пані  Синеліхт  знову  сіла.  —
Небачені  успіхи  у  дресируванні!
 —  Це  не  дресирування,  пані  Синеліхт,  —  сказав
Макс.  —  Пес  розуміє  все,  що  ми  говоримо,  бо  був
людиною.  Дивіться:  Белло,  пані  Синеліхт  гарна?

Пес  кілька  разів  енергійно  кивнув  головою.
 —  Чи  вірить  пані  Синеліхт,  що  ти  був  люди¬
ною?
 Пес  заперечно  похитав  головою.
 —  Тепер  я  справді  не  розумію...  —  почала  пані
Синеліхт,  але  не  закінчила  цього  речення.  Очевид¬
но,  вона  не  знала,  що  й  казати.
 Зіркер  встав  і  поставив  маленьку  порцелянову
мисочку  на  підлогу.  В  ній  була  блакитна  рідина.
 —  Люба  пані  Синеліхт,  а  тепер  стежте  уваж¬
но,  —  сказав  він.  —  Тут,  у  цій  мисочці,  є  сік,  про
який  я  вам  розповідав.  Зараз  Белло  вип’є  цей  сік
і...
 —  Зажди,  тату!  —  вигукнув  Макс  і  прошепотів
батькові  на  вухо:  —  Як  краще  поставити  Белло,
так  чи  гак?
 —  Так  чи  так?  —  перепитав  тато,  не  розуміючи,
про  що  йдеться.
 —  Я  маю  на  увазі,  коли  він  знову  стане  людиною,
то  він  же  спочатку  буде  зовсім  голий.  То  як  краще,
щоб  вона  його  побачила:  ззаду  чи  спереду?
 —  Складне  запитання,  —  прошепотів  у  відпо¬
відь  Зіркер.  —  Гм...  Можливо,  нехай  він  ліпше  по¬
вернеться  до  неї  спиною.  А  годі  ти  одразу  ж  одяг¬
неш  на  нього  аптекарський  халат.  Ми  ж  для  цього
його  й  узяли.
 —  Гадаю,  було  б  неввічливо  демонструвати  пані
Синеліхт  задок  пана  Белло,  —  прошепотів  Макс.

—  Може,  ти  й  маєш  рацію...—  засумнівався
Зіркер.  —  Знаєш,  мабуть,  тримай  халат  так,  щоб
вона  побачила  Белло,  аж  коли  він  повністю  пере¬
твориться.  —  А  вголос  сказав:  —  Ну,  Белло,  мо¬
жеш  пити!
 Пес  нахилив  морду  до  миски  й  почав  жлуктити
блакитну  рідину.
 Протягом  деякого  часу  нічого  не  відбувалося.  А
тоді  Белло  почав  видавати  дивні  звуки.  Вони  вихо¬
дили  з  усього  його  собачого  тіла.  Немов  хрумтіли
кістки.  Точнісінько  такі  самі  звуки,  як  і  тоді  у  під-
собці  аптеки,  коли  Белло  перетворився  на  людину
вперше.  Пес  ріс  і  ріс,  шерсть  поступово  зникала,
 232

морда  втягнулася,  знову  стала  людським  облич¬
чям,  Белло  випростався  —  і  незабаром  перетво¬
рився  на  голого  волохатого  чоловіка  у  собачому
нашийнику.
 Коли  раптом  голова  чоловіка  вигулькнула  над
краєм  халата,  пані  Синеліхт  перелякано  зойк¬
нула.
 Макс  швидко  накинув  на  пана  Белло  аптекар¬
ський  халат.
 Пан  Белло  опустив  голову  і,  розглядаючи  своє
тіло,  захоплено  промовив:
 —  Пан  Белло  лудина.  Пан  Белло  зноу  лудина.  —
Він  підійшов  до  пані  Синеліхт,  простягнув  їй  руку
і  привітався:  —  Добри  ден,  дуже  приємно!
 Спочатку  пані  Синеліхт  нічого  не  сказала.  Вона
немов  приросла  до  свого  фотеля  і  сторопіло  ви¬
тріщилася  на  пана  Белло.
 Трохи  згодом  вона  поволі  простягла  долоню,
недовірливо  похитала  головою  й  потисла  панові
Белло  руку.
 —  Не  можу  повірити.  Це  немов  чари.  Як  таке
може  бути?  —  спитала  вона.  —  Я  бачила  це  на
власні  очі  і  все  одно  не  можу  повірити.
 Зіркер,  посміхаючись,  стояв  поряд  з  нею  і  з  задо¬
воленням  спостерігав  за  її  спантеличенням.
 —  Ну?  Тепер  ви  мені  вірите?  —  запитав  він.
 Пан  Белло  поплескав  пані  Синеліхт  по  гілечі  й
 промовив:
 —  Тато  Зіркер  не  брехау!

Зіркер  не  міг  стриматися,  щоб  не  виправити
пана  Белло.
 —  Тільки  Зіркер,  без  “тато”!  —  прошепотів  він.
 Пані  Синеліхт  підвелася  й  підійшла  до  Зіркера.
 —  Отже,  таки  була  до  вас  несправедлива.  Не  вам
треба  вибачатися,  а  мені.  Дуже  шкодую,  дуже  шко¬
дую,  —  сказала  вона.  —  Як  я  можу  це  виправити?
 Зіркер  узяв  її  за  руку.
 —  Чи  те,  що  ви  сказали,  виходячи  з  ресторану,
усе  ще  залишається  в  силі?
 —  А  що  я  тоді  сказала?  —  спитала  вона.  —  Я  бу¬
ла  така  схвильована  й  обурена.  Не  пригадую,  що  я
наговорила.
 —  Ви  сказали:  “Завжди  я  закохуюся  не  в  того,  в
кого  треба”,  —  нагадав  їй  Зіркер.
 —  Неправда,  —  запротестувала  пані  Синеліхт.
 —  Ні,  правда.  Я  добре  почув,  —  сказав  Зіркер.
 —  Я  не  це  маю  на  увазі:  все-таки  я  не  завжди  за¬
кохуюся  не  в  того,  в  кого  треба.  Цього  разу  це,  ма¬
буть,  саме  той,  що  треба.
 —  Ходімо!  —  звернувся  Макс  до  пана  Белло.  —
Пора  залишити  їх  наодинці.  Ми  їм  тільки  заважа¬
ємо.  В  кіно  на  цьому  місці  показали  б  обійми,  а
потім  поцілунок.
 Макс  підняв  з  підлоги  порцелянову  мисочку  і  ра¬
зом  з  паном  Белло  вийшов  з  квартири.
 У  дверях  він  ще  раз  озирнувся.
 —  Ну,  що  я  тобі  казав,  Белло?  —  засміявся  він.  —
Все  точнісінько  як  у  кіно!

ю
 Мзкс  розповідає,  чим  усе  скінчилося
 Повернувшись  додому,  пан  Бе/іло  одразу  ж  схо¬
пив  пляшку  з  чарівним  соком,  відлив  приблизно
чайну  ложечку  блакитної  рідини  у  маленьку  пор¬
целянову  мисочку  і  долив  до  неї  склянку  води.
 —  Ти  що,  хочеш  піти  отак?  —  спитав  я  його.
 —  Так?  —  перепитав  він.
 —  Ходи,  спочатку  ми  тебе  пристойно  вдягнемо.
Ти  ж  не  можеш  вийти  на  вулицю  в  цьому  халаті.
 —  Але  пан  Белло  вже  був  на  вулиці  в  цому  хала¬
ті,  —  заперечив  він.
 —  Так,  але  тоді  це  закінчилося  тим,  що  тебе  за¬
тримала  поліція,  —  нагадав  йому  я.  —  Ти  що,  хо¬
чеш  знову  опинитися  в  поліційній  дільниці?
 —  Пан  Белло  не  хоче  опинитиса,  —  відказав
він  і  слухняно  пішов  за  мною  до  татової  спаль¬
ні.  Вдягання  не  справляло  йому  труднощів,  але  із
взуттям  були  проблеми.  Перебуваючи  у  собачій
 235

подобі,  він,  мабуть,  цілком  забув,  що  люди  носять
черевики.  Він  скавулів,  як  першого  разу,  стогнучи,
дибав  по  вітальні,  піднімав  ноги,  мов  чапля.
 —  Тепер  ти  виглядаєш  набагато  ліпше.  Так  ти  не
привертатимеш  до  себе  уваги  в  парку.  В  тебе  є  всі
шанси,  —  запевнив  пана  Белло  я.  Тут  мені  спало  на
гадку  щось  дуже  важливе:  —  Тобі  треба  сукню!
 —  Сукну?  —  перепитав  пан  Белло.  А  тоді  второ¬
пав.  —  Так,  прауда.  Сукну!
 —  Подивися  вгорі  на  татовій  шафі!  —  наказав
я  йому.  —  Я  не  дістаю,  ще  замалий.  Там  угорі  має
стояти  коробка.
 Пан  Белло  зняв  із  шафи  коробку  й  поставив  її
на  татове  ліжко.  Спочатку  я  витер  покришку,  бо
коробка  була  вкрита  пилюкою,  а  тоді  відкрив  її.
 Я  не  помилився.  Всередині  лежала  сукня,  яку
мама  носила  багато-багато  років  тому.  Здається,
коли  була  заручена  з  татом.  Потім  вона  стала  їй
затісна,  і  мама  зібралася  порізати  її  на  ганчірки  і
чистити  нею  черевики,  але  тато  не  дозволив  і  схо¬
вав  сукню  в  коробці  на  шафі.  І  забув  про  неї.
 —  Так,  тепер  можеш  іти,  —  сказав  я.  —  ЩасТи
тобі,  пане  Белло!
 —  Дякую,  Максе,  —  сказав  він  і  спробував  лиз¬
нути  мене  в  обличчя.
 Та  добре  вже,  —  відсахнувся  я  й  засміявся.  —
Іди  вже  нарешті!
 —  Пан  Белло  іде  вже  нарешти,  —  кивнув  пан
Белло.

Я  відчинив  йому  двері.  Закинувши  собі  сукню
на  шию,  мов  шарф,  він  обережно,  двома  руками
поніс  порцелянову  мисочку.
 Коли  тато  й  пані  Синеліхт  спустилися  в  нашу
квартиру,  надворі  вже  стемніло.
 —  Ми  з  Вереною  вирішили  сьогодні  ввечері
відсвяткувати  тут  наше  примирення,  —  сказав
тато.  —  За  гарною  вечерею  і  пляшкою  шампан¬
ського.
 —  З  Вереною?  —  перепитав  я.  —  А,  он  що,  так,
розумію!
 —  Ти  теж  можеш  називати  мене  Верена,  —  ска¬
зала  пані  Синеліхт.
 Тато  роззирнувся  й  запитав:
 —  А  де  ж  наш  пан  Белло?
 —  Він  гуляє.  В  парку.  Він  там  має  з  кимось  зу¬
стрітися,  —  пояснив  я.
 За  інших  обставин  тато  обов’язково  поцікавив¬
ся  б,  з  ким  це  раптом  зустрічається  пан  Белло.  Але
зараз  тато  так  захопився  надзвичайно  важливою
справою  —  обміном  закоханими  поглядами  з  пані
Синеліхт,  —  що  навіть  не  слухав  як  слід  і  лише  не¬
уважно  повторив:
 —  А,  так,  у  парку...
 Коли  ми  сіли  вечеряти  —  тато  саме  відкоркову¬
вав  пляшку  шампанського,  —  пролупав  дзвінок  у
двері.
 —  Максе,  відчини,  будь  ласка.  Це,  мабуть,  пан
Белло,  —  сказав  тато  і  вистрілив  корком  у  стелю.

Це  й  справді  був  пан  Белло.  Але  не  сам.
 Разом  з  ним  у  двері  ввійшла  симпатична  молода
жінка.  Вона  мала  гарне  хвилясте  рудувате  волос¬
ся,  перев’язане  яскравою  бузковою  стрічкою,  яка
не  дуже  насувала  до  її  рудої  шевелюри.
 Тато  забув  про  шампанське  і  дещо  розгублено
запитав:
 —  А  це  хто?
 —  Моя  диучина,  —  гордо  заявив  пан  Белло.
 238

—  У  тебе  є  дівчина?  —  здивувався  тато.
 —  У  тебе  теж,  —  відповів  пан  Белло  й  усміхнув¬
ся  до  пані  Синеліхт.
 —  Я...  отже,  я  не  знав,  що  в  тебе  є  подруга,  —
сказав  гаго.  Він  кивнув  жінці:  —  Підійдіть  ближ¬
че.
 Я  стояв  поряд  з  гостями,  бо  відчиняв  їм  двері,  і
почув,  як  пан  Белло  прошепотів:
 —  Дати  руку.  Луди  не  облизуют  обличча!
 Рудоволоса  жінка  простягнула  татові  руку.
 —  Молодец,  —  похвалив  її  пан  Белло.  Правда,
тато  не  встиг  потиснути  їй  руку,  бо  вона  швидень¬
ко  забрала  її  назад.
 —  Як  вас  звати?  —  поцікавився  тато.
 —  Мене  звати  Адрієна  фон  Ешенгайм,  —  промо¬
вила  вона.
 —  Привіт,  Адрієно,  —  сказав  я  і  підморгнув  па¬
нові  Белло.
 —  Ти  її  знаєш?  —  спитав  тато.
 —  Так,  ми  вже  одного  разу  бачилися,  —  відповів
я.  —  У  парку.
 —  У  вас  дуже  гарна  сукня,  пані  фон  Ешенгайм,  —
сказав  тато.  —  Щось  вона  мені  нагадує...
 —  Тато  Зіркер  нас  погодує?  —  спитав  пан  Белло,
поглядаючи  на  накритий  стіл.
 Цього  разу  тато  не  став  пояснювати  панові  Бел¬
ло,  що  він  не  його  тато,  а  мій.  Тато  мав  набагато
важливішу  проблему.

—  Скажи-но,  пане  Белло,  ти,  мабуть,  хочеш  і  далі
мешкати  у  нас,  як  і  раніше?  —  почав  він.
 —  Так,  пан  Белло  мешкае  у  Макса,  —  кивнув
пан  Белло.
 —  А  твоя  дівчина?  —  допитувався  тато.
 —  Теж  мешкае  у  Макса,  —  відповів  пан  Белло.
 —  Пане  Белло,  це  неможливо,  —  сказав  тато.  Він
зніяковіло  поглянув  на  подругу  пана  Белло.  —  Ви
мусите  це  зрозуміти.
 Пані  Синеліхт,  яка  дотепер  мовчала  й  здивовано
слухала,  прийшла  татові  на  допомогу.
 —  Це  й  справді  неможливо,  пане  Белло,  ти  му¬
сиш  з  цим  погодитися,  —  сказала  вона.  —  Двоє
дорослих  людей  разом  з  Максом  у  дитячій  кімна¬
ті...  Як  ти  це  собі  уявляєш?
 Пан  Белло  з  нещасним  виглядом  позирав  то  на
одного,  то  на  другого.
 —  Неможливо?  —  перепитав  він.
 І  тут  настав  час  утрутитися  в  розмову  мені.  Я
сказав:
 —  У  мене  ідея!
 Всі  подивилися  на  мене.
 Я  спитав:
 —  Як  вам  такий  варіант:  пані  Синеліхт,  тобто
Верена,  переїжджає  до  нас  із  татом,  а  Белло  і  його
дівчина  оселяються  у  квартирі  на  третьому  по¬
версі?  Вона  ж  звільниться.  Чи  іде  не  розв’язало  б
проблему?
 Тато  подивився  на  Верену  і  сказав:

—  Особисто  я  не  мав  би  жодних  заперечень  про¬
ти  такого  розв’язання.
 Верена  трішки  зашарілася  й  відповіла:
 —  Добре.  Я  над  цим  поміркую.
 І  врешті-решт  усе  сталося  точнісінько  так,  як  я
запропонував!

Післямова
 Написавши  два  сценарії  про  Суботика,  ми  з
моїм  співавтором  і  кінопродюсером  Ульріхом
Ліммером,  разом  із  нашими  родинами  поїхали  у
відпустку.  Вечорами  ми  сиділи  біля  каміна  й  ви¬
гадували  історії.  Тобто  одну  історію,  яка  росла  й
росла  і  набувала  дедалі  реальніших  обрисів.  Що¬
дня  ми  розповідали  одне  одному  історію  про  Мак¬
са  і  його  тата  й  про  те,  як  пес  Белло  перетворився
на  пана  Белло.
 Повернувшись  додому,  я  записав  цю  історію.  І
хтозна:  можливо,  Ульріх  /Ііммер  колись  зробить  із
цього  фільм.

Зміст
 1.  Розповідає  Макс 	5
 2.  Зіркер  і  пан  Едґар 	ІЗ
 3.  Дивна  бабуся 	 18
 4.  Макс  розповідає  і  експериментує 	25
 5.  Чарівне  добриво 	33
 6.  Макс  розповідає  далі 	41
 7.  Макс  розповідає  про  песика  Белло 	52
 8.  Макс  розповідає  про  пана  Белло 	63
 9.  Дві  несподіванки  за  один  вечір 	76
 10.  Тепер  знову  розповідає  Макс 	87
 11.  У  поліції 	91
 12.  Макс  розповідає  про  виховання
 пана  Белло 	100
 13.  План  вечері  та  інші  дивні  речі 	113
 14.  Коротка  розповідь  Макса
 про  короткий  концерт 	121
 15.  Зіркерові  побрехеньки 	126
 16.  Успішні  пошуки 	138
 17.  Чимало  дивовиж 	 148
 18.  Макс  дає  фахові  поради 	153
 19.  Маленький  лист  з  великими  наслідками..  160
 20.  Погані  новини 	169

21.  Перетворення 	173
 22.  Чоловіча  розмова 	181
 23.  Несподіваний  візит 	188
 24.  Макс  безпорадний 	200
 25.  Репетиція  хору 	209
 26.  Макс  розробляє  план 	..214
 27.  У  пошуках 	221
 28.  Друге  перетворення 	229
 29.  Макс  розповідає,  чим  усе  скінчилося  235
 Післямова 	242

Редакційна  колегія:  Леся  Воронина,  Наталя  та  Володимир  Брискіни,
Катерина  Штанко
Редактор:  Євгенія  Горева
Технічний  редактор:  Юрій  Клименко
Коректор:  Світлана  Гайдук
 м  J2  Маар  ІІау/іь
 Пан  Белло  і  блакитне  диво/  Пер.  з  нім.  Ольги  Сидор.  —  Він¬
ниця,  ІIIІ  «Видавництво  «Теза»;  «Соняшник»,  2005.  —  256  с.:  іл.  —
(Передплатна  «Пригодницька  бібліотека»)
 ISBN  966-8317-60-2  ISBN  966-8317-36-Х  (серія)  ISBN  3-7891-4251-4  (цім.)
 ББК  84.4УКР6-4  УДК  821.161.2-3
 “Якби  тоді  до  тата  в  аптеку  не  прийшла  та  старенька  бабуся,  ми
не  зазнали  б  усіх  отих  наших  клопотів”.  Так  починається  історія
про  Макса  та  його  песика  Белло.  А  якщо  бути  точним  —  почина¬
ється  сам  пан  Белло.  Завдяки  голубій  нистойнці,  яку  дивна  стара
пані  принесла  Максовому  батькові,  рослини  ростуть  неймовірно
швидко.  Проте  коли  Белло  випиває  трохи  тієї  настоянки,  це  для
Макса  стає  найбільшою  несподіванкою  в  його  житті.  Настоянка
перетворює  тварин  на  людей!
 Шалена  казка  про  перетворення  від  живого  класика  сучасної
німецької  літератури  ГІауля  Маара  з  чудовими  ілюстраціями  Уте
Краузе.
 Це  найновіша  книга  ГІауля  Маара,  перший  переклад  у  світі
якої  зроблено  українською  мовою!
 Для  молодшого  та  середнього  шкільного  віку.
 ©  Гіаулі.  Маар.  Текст.  2005.
 Перекладено  за  виданням:  Paul  Maar.  Herr  Bello  und  das  blaue  VVunder.
 Verlag  Friedrich  Oetinyer.  1  Iamburg,  2005.  ISBN  3-7891-4251-4  (нім.)
 ©  Уте  Краузе.  Ілюстрації,  малюнок  па  обкладинці,  2005.
 ©  Ольга  Сидор.  Переклад  українською,  2005.
 Рубля  Ірина.  Дизайн  обкладинки,  2005.
 ©  ГІІІ  “Видавництво  «Теза».  Видання,  оформлення,  оформлення  серії,  2005.
 Друк  блоку  і  палітурні  роботи  ТОН  «Торнадо».  Зам.  43/12
 В  и  д  а  вий  ц  тв  о  «  Те  з  а  »
 Свідоцтво  про  внесення  до  державного  рес.стру  ДК  632  від  12.10.2001  р.
 а/с  2890,  м.  Вінниця,  Україна,  21027  Тел.:  (38+0432)  46-48-16
e-mail:  thesis@in.vn.ua  сайт  www.thesis.vn.ua

передплатна
 .гоАиицька
 \V?  і\6ЯІОТЄК0
 Пауль  Маар
Машина  для  здійснення  бажань,
або  Суботик  повертається  в  суботу
 Леся  Воронина
Таємниця  Пурпурової  планети
 Марина  і  Сергій  Дяченки
Пригоди  Марійки  Михайлової
 Марина  і  Сергій  Дяченки
Габріель  і  сталевий  Лісоруб
 Олександр  Дерманський
Король  буків,  або  Таємниця  Смарагдової  Книги
 Марина  Павленко
Русалонька  із  7-В,  або  Прокляття  роду  Кулаківських
 qS\\  буде..
 Замовте  —  отримаєте  поштою
 контактуйте  з  нами:
 ♦  видавництво  «Теза»
а/с  2890,  Вінниця-27,  21027
 ♦  тел.:  8  (0432)  46-48-16
 ♦  e-mail:  thesis@in.vn.ua
 ISBN  966-8317-60-2
 9  789668  317606  >
 Читай
насолодою