ИИИ
І
Матеріали підготовані науковцями Львівського му-
зею історії релігії.
Редакційна колегія:
В. В. Гаюк, М. О. Гуменний, М. М. Омельчук,,
І. М. Петрів.
Художник О. М. Коза к.
І8ВН 5-7707-1342-9
© Видавництво «Логос»
Львівського музею
історії релігії
В останній третині XVIII ст. майже вся те-
риторія українських земель Руського (без
Холмщини) і частина Волинського та По-
дільського воєводств внаслідок першого по-
ділу Польщі 1772 року увійшла до складу
Австрії. Остання об’єднала ці українські
землі з південною частиною польських те-
риторій з Краківського, Сандомирського
та Люблінського воєводств у так зване Ко-
ролівство Галичини і Лодомерії з центром
у Львові. Звичайно його називали Галичи-
ною, а українську частину — Східною Га-
личиною. Австрійський абсолютизм, не маю-
чи серйозних аргументів для виправдання
своєї участі в цьому акті розбору земель
Речі Посполитої, вдався до таких сумнівних
доказів, як посилання на мнимі історичні
права щодо цих земель на тій підставі,
що угорські королі, спадкоємицею яких
вважала себе австрійська королева Марія
Тереза (1770—1780), іменували себе коро-
лями Галичини і Володомирії з XIII ст.,
коли після смерті галицького князя Романа
угорські війська захопили галицькі землі.
— З —
Насправді цей титул був фіктивним, бо зв’я-
заний лише з короткотривалою окупацією
Галицької землі угорськими королями, що
на початку XIII ст. намагалися захопити га-
лицький престол, але зазнали невдачі.
Щоб заспокоїти претензії свого півден-
ного сусіда до галицьких земель, польський
король Станіслав Август віддав їх Австрії.
Таке захоплення галицьких земель австрій-
ські власті назвали ревіндикацією, тобто
поновною віддачею Австро-Угорщині того,
що їй нібито колись належало.
В результаті третього поділу Речі Поспо-
литої (1795 р.) до складу Галичини при-
єднано північну частину Краківського, Люб-
лінського і Сандомирського воєводств між
Віслою, Бугом і Піліцою, названу Новою
(або Західною) Галичиною. З українських
земель сюди увійшла частина Руського
і Белзького воєводств, Холмська земля і Під-
ляшшя по Нижньому Бугу. Але в 1809 році,
за умовами Віденського мирного договору
між Австрією і Францією, Нова Галичина
відійшла до складу Варшавського князів-
ства, яке було в межах Російської імперії.
За цим же договором частина Східної Га-
личини— Тернопільський край (між ріка-
ми Збруч і Сере) відійшла до Росії, в скла-
ді якої перебувала до 1815 року. В 1846
році після ліквідації Краківської республі-
ки до Галичини приєднано так званий Кра-
ківський округ. З того часу і до 1918 року
кордони Галичини не змінювалися.
Цісар Йосиф II (1780—1790 рр.) при ви-
рішенні конфесійних справ у своїй імперії
добивався усамостійнення церкви, вільної
— 4 —
від будь-яких закордонних впливів, що прак-
тично поєднувалися з впливами Апостоль-
ського Престолу. Йшлося про визволення
всіх єпископів Австро-Угорської імперії від
інших закордонних залежностей. З прилу-
ченням у 1772 році до імперії західноукраїн-
ських земель ця проблема набрала акту-
альності. Зокрема, перед галицькими і холм-
ськими єпископами виникло питання про те,
як їм бути у відношенні до свого церков-
ного центру — Київської митрополії, яка за-
лишалася поза австрійським кордоном, в ме-
жах Російської імперії. Так, хоч і не впер-
ше, в Галичині виникла ідея поновлення
Галицької митрополії. Хоч у минулому для
її здійснення умови ще не назріли, то вже
після першого розбору Польщі, коли Київ-
ський митрополит Пилип Володкович (1762—
1778) залишився в обкраяній Польщі, а його
помічник з правом наступництва на митро-
полії — Лев Шептицький, єпископ Львівсь-
кий, перейшов до Австрії, це створило пев-
ні труднощі. В 1774 році Л. Шептицький
запропонував митрополичий осідок пере-
нести з Києва до Львова. Але у Відні не
прийнялася ідея закріплення у Львові ці-
лої Київської митрополії, тут стали обмір-
ковувати справу лише поновлення Галиць-
кої митрополії. Були пропозиції, щоб кан-
дидатом на католицького митрополита ви-
сунути Львівського єпископа Льва Шеп-
тицького, а мадярська адміністрація при-
тримувалася погляду, що кандидатом на гре-
ко-католицького митрополита в краю пови-
нен бути єпископ Мукачівський. Тим часом
у 1778 році помер Київський митрополит
— 5 --
П. Володкович. Його місце зайняв Лев Шеп-
тицький (1778—1779), і справа перенесення
Київської митрополії до Львова чи віднов-
лення давньої Галицької митрополії, при-
наймні за життя Л. Шептицького, стала
неактуальною. Після його смерті поновлен-
ня Галицької митрополії чи навіть перене-’
сення осідку Київської митрополії до Льво-
ва відкладено на інші часи, як писалось:
«із-за важливих політичних причин».
Наступник Шептицького на львівському
єпископському престолі Петро Білянський
(1780—1798) у цих питаннях дотримувався
не церковних постанов чи волі Апостольсь-
кого Престолу, а поглядів австрійського
уряду, який був у той час зайнятий здійс-
ненням йосифінських реформ. Після смерті
цісаря Йосифа II українська галицька ієрар-
хія вислала в 1790 році до цісаря Леополь-
да II (1790—1792) делегацію з просьбою
вирішити питання Київської митрополії. Ро-
билося це з метою, щоб львівська латинська
церковна провінція‘не виєднала собі якоїсь
надвлади над галицькими єпархіями, ви-
щий настоятель яких митрополит Київський
перебував поза кордонами апостольської
держави. Цісар вислухав прохання галиць-
кої ієрархії, зокрема щодо зрівняння її
у правах і привілеях з кліром латинського
обряду, але у справі поновлення Галицької
митрополії не виніс жодних рішень. Та по-
ступово обстановка змінилася. Після тре-
тього розбору Польщі цісарське самодер-
жавство повело протикатолицьку церковну
політику та цілковито скасувало митропо-
личий устрій, конфінувавши митрополита,
— 6 —
незважаючи на те, що йшлося про ієрарха,
який мав владу не тільки в Російській імпе-
рії, айв інших країнах. Митрополитові був
залишений його високий титул, але будь-
яке виконування влади в цій державі було
заборонене. Щодо підлеглих вірних та єпи-
скопів інших держав, то зв’язки з закордо-
ном могли йти лише дипломатичним шля-
хом між Віднем і Петербургом, що заби-
рало багато часу та створювало різні труд-
нощі.
Після смерті Перемишльського єпископа
Максиміліяна Рилла, а згодом Львівського
єпископа Петра Білянського в 1798 році
справа внутріцерковних зв’язків Київської
митрополії стала на порядок денний. Віден-
ський уряд поставив запит Галицькій губер-
нії про те, як можна було б залагодити
цю справу. Губернія відповіла, що треба
поновити Галицьку митрополію з осідком
у Львові та прилучити до митрополичого
управління також єпархії Угорщини. Але з
Петербурга жодної відповіді не було, запит
до Рима також залишився без відповіді.
Даремними були і відновні заходи. Існуван-
ня митрополита Київського, Галицького та
всієї Русі, хай і конфінованого, паралізува-
ло всі наміри про відлучення галицьких
єпархій та створення в Галичині нової цер-
ковної провінції.
Тим часом у 1803 році латинські єпископи
стали настоювати у Відні на тому, щоб га-
лицькі єпархії підпорядкувати латинському
єпископату. Стривожена цим галицька єпар-
хія вислала в тому ж році до Відня гене-
рального вікарія Львівської єпархії Михай-
— 7 —
ла Гарасевича, щоб порушити справу від-
новлення Галицької митрополії перед ціса-
рем і папським нунцієм. Справа затягувалася
і тільки після смерті Київського митропо-
лита зрушилася.
В 1804 році помер Холмський єпископ
Порфирій Важинський, а незабаром смерть
спостигла і Львівського єпископа Миколу
Скородинського. В Галичині залишився тіль-
ки один єпископ З’єдиненої Церкви — Пе-
ремишльський єпископ Антін Ангелович.
17 липня 1806 року цісарська канцелярія
погодилася на поновлення Галицької ми-
трополії, а 11 вересня цісар погодився на
піднесення А. Ангеловича до гідності ми-
трополита.
24 лютого 1807 року папа Пій VII підпи-
сав буллу про поновлення Галицької митро-
полії, але до Відня вона була надіслана
лише в травні 1808 року. Щойно в серпні
того ж року вона одержала цісарську апро-
бату. Разом з буллою появився також
цісарський диплом про відновлення Галиць-
кої митрополії з новим осідком у Львові.
В буллі розповідалася історія з’єдинення
української Церкви з Церквою римською.
Виділялися останні десятиліття східноєвро-
пейської історії від часів першого розбору
Польщі. Розкривалися намагання Апостоль-
ського Престолу на захист української і бі-
лоруської церков та їх розвитку і забезпе-
чення прав. З’ясовувався факт, що єпархії
та єпископи Галичини, які перебувають
у володіннях австрійського цісаря, не мо-
жуть вільно звертатися до свого первоієрар-
ха, Київського митрополита, і тому австрій-
— 8 —
ський цісар Франц І просив Апостольський
Престол зарадити цьому. Він запропонував
надати Львівському єпископові титул ми-
трополита та піднести львівську єпископ-
ську кафедру до титулу митрополітанської,
як це було в XIII ст. Цій новій митрополії
надавався титул Галицької з підпорядку-
ванням їй єпархій, що були у володіннях
австрійського цісаря. Отже, йшлося про дві
інші великі єпархії: Перемишльсько-Сам-
бірсько-Сяніцьку та Холмсько-Белзьку, крім
митрополичої Львівсько-Г алицько-Камене-
цької. Ці єпархії об’єднувалися в одну цер-
ковну провінцію, митрополитові якої нада-
вався титул Львівського і Галицького.
Розглядаючи права митрополії, булла за-
стерігала за австрійськими цісарями право
номінації особи на митрополита, відповідно
до постанов Замойського синоду. Назначе-
ний митрополит мав просити підтвердження,
наставлення і освячень від римського Архі-
єрея. Першим митрополитом Львівським
і Галицьким став єпископ Перемишльський
Антін Ангелович. Йому і його наступникам
папа Пій VII давав право владою Апостоль-
ського Престолу настолювати, підтверджу-
вати та ставити номінованих цісарем єпи-
скопів, без окремого виклику до Рима, таким
способом і формою, як це було в праві
митрополитів київських, з дозволу папи
Климента VIII.
— 9 —
АНТІН АНГЕЛОВИЧ
(1807—1814)
Антін Ангелович походив зі священиць-
кої родини, яка проживала в селі Гриневі
Бібрецького деканату в Галичині. Народився
він у 1756 році. Середню освіту здобув
у Львівській єзуїтській гімназії. На шістнад-
цятому році життя юнак Антін своєю напо-
легливістю у навчанні звернув на себе увагу
Львівського єпископа Лева Шептицького,
і коли в 1774 році при церкві святої Варвари
у Відні була заснована семінарія, звана
«Барбареум», єпископ рекомендував Анге-
ловича разом з чотирнадцятьма кандидата-
ми на духовних осіб з Львівської і Пере-
мишльської єпархій на навчання. Тут він
студіював п’ять років, на відмінно засвоїв
курси філософії та богослов’я, здобув звання
доктора богословських наук.
Повернувшись до Львова, Антін прийняв
у 1780 році священицьке рукоположення.
Молодий священик і вчений активно взявся
до праці, допомагав Львівському єпископові
Петрові Білянському у заснуванні у Львові
генеральної духовної семінарії, призначеної
цісарським декретом з ЗО червня 1783 року
навчальним духовним закладом для цілої
Галичини. Згодом право навчатися у Львів-
— 10 —
ській духовній семінарії дістали греко-като-
лики всієї Австро-Угорської імперії. Док-
тор Антін Ангелович став першим ректором
генеральної семінарії, через рік його змі-
нив на цьому посту Михайло Щавницький.
О. Антін перейшов на кафедру догматич-
ного богослов’я при Львівському універси-
теті.
У 1784 році Антін Ангелович увійшов
до складу комісії для ліквідації монастир-
ських дібр, одночасно виконував обов’язки
- 11 —
таємного цісарського радника й асесора
церковної комісії. Після відвідин Львова
у 1787 році цісарем Иосифом II знову
очолив ректорат генеральної семінарії, не
втрачаючи в той же час зв’язків з універси-
тетом. Тут почав викладати богослов’я
українською мовою. З 1791 року став голо-
вою Студійної ради, яка здійснювала керів-
ництво освітою в Галичині.
Після смерті Перемишльського єпископа
Максиміліяна Рилла австрійський цісар
6 липня 1795 року призначив на вакантне
місце Антона Ангеловича, відзначивши його
заслуги у вихованні народу та кліру. Ми-
трополит Київський Теодосій Ростоцький
підтвердив цю номінацію Ангеловича і до-
ручив Львіському єпископові Білянському
висвятити Ангеловича на єпископа. Висвята
відбулася 14 лютого 1796 року у Львівській
кафедрі. Асистували Холмський єпископ
Порфирій Важинський і вірменський архі-
єпископ Яків Туманович. На 1796—1797 на-
вчальний рік ректором Львівського універ-
ситету був обраний Антін Ангелович. Про-
ректором він призначив професора о. Ми-
хайла Гарасевича.
З початку свого єпископства у Перемишлі
Антін Ангелович, разом з іншими діячами,
активно займався відновленням Галицької
митрополії з осідком у Львові.
В умовах австрійського панування в Га-
личині це відновлення було викликане не
тільки труднощами зв’язку з Київською
митрополією, а ще й тим, що духовенство
польських католиків, як і раніше, вороже
ставилося до українського народу, продов-
— 12 —
жувало зневажати його культуру, духов-
ність, віру, мову і звичаї та намагалося пе-
ретягувати українців з їх церковного обряду
на латинський. З латинізацією останніх вже
легше було їх і полонізувати. Щоб цьому
зарадити, ще єпископ Львівсько-Галицько-
Кам’янецької єпархії Микола Скородинсь-
кий (1799—1808), який змінив єпископа
Петра Білянського (1779—1799) після його
смерті, та офіціал Перемишльської капітули
Юліян Жпонгрин звернулися до австрійсь-
кого цісаря Леопольда II з просьбою при-
пинити такі дії латинських клерикалів.
Видана після цього грамота забороняла
заходи щодо асиміляції українських вірую-
чих краю та признавала світським і духов-
ним особам українського народу право ко-
ристуватися усіма достоїнствами в Австрій-
ській державі. У грамоті говорилося: «Зва-
жаючи на те, що обряд греко-католицький
з часу повернення королівства Галичини
і Володомирії заявив нам і дому нашому
належну прихильність при будь-якому ви-
падку, вирішили ми з розмислом і в повноті
нашої влади прихилитися до Вашого (Вла-
дик руських) покірного прохання і відпо-
відно до декретів і привілеїв, як останнім,
так і давнішим попередникам наданих, де
в усіх зрівняння обрядів затверджується,
а також зрівняння обох католицьких обря-
дів в Галичині і Володомирії, як справед-
ливе і для блага релігії і держави рівно ж
корисне, владою нашою королівською за-
тверджуємо і суворо наказуємо: по-перше:
щоб один католицький іншим рівно ж като-
лицьким обрядом не погорджував, не пере-
— 13 —
шкоджав йому і ніякої переваги собі не
присвоював. По-друге: щоби клір і світсь-
кий стан греко-католицького обряду мали
свободу користуватися рівними правами
до промоції, рівними привілеями і достоїн-
ствами. По-третє: щоби один обряд не нава-
жився жодним способом перешкоджати ін-
шому у виконанні своїх обов’язків, і при від-
правленні звичайних богослужень не смів
інших турбувати і перешкоджати; якщо би
хтось з наших підданих що-небудь проти-
лежне смів зробити, то нехай знає, що стяг-
не на себе нашу немилість...».
Ця грамота імператора свідчить про те,
що наприкінці XVIII століття український
народ і його Католицька Церква ще й під
австрійським правлінням не були повністю
вільні від згубної польської політики вина-
родовлення і потрібна була сила закону,
щоб пригасити жадобу галицьких полоні-
заторів.
Отже, справа вимагала рішучих організо-
ваних дій українських єпархій. Тому в про-
цесі боротьби проти винародовлення укра-
їнців у Галичині стала все більше утверд-
жуватися ідея відновлення Галицької ми-
трополії, яка існувала ще в XIV ст. Цю ідею
підтримав австрійський уряд, і для її вті-
лення в життя була створена спеціальна
комісія, яка розпочала роботу. Передчасна
смерть імператора Леопольда II і збройний
наступ французьких військ на Схід пере-
шкодили здійсненню цього рятівного для га-
лицьких українців задуму.
По смерті Львівського єпископа Петра
Білянського в 1798 році владика Антін
— 14 —
прийняв адміністрацію тієї єпархії. Він зо-
середив свою увагу на відновленні Галиць-
кої митрополії, що вже зволікалося трива-
лий час.
У 1808 році Антін Ангелович вступив
на митрополичий престіл у Львові, пере-
йшовши сюди з Перемишльської єпархії.
Тоді він був єдиним єпископом на всю га-
лицьку церковну провінцію, тож до нього
належала функція призначати нових ієрар-
хів. Ще перед остаточним затвердженням
акту Галицької митрополії Ангелович пра-
цював над тим, щоб запевнити майбутній
митрополії відповідні дотації та права.
Під час свого перебування у Відні, у ве-
ресні 1806 року, він подав цісареві мемо-
рандум на дозвіл адмініструвати єпископ-
ські добра Перемишльської єпархії і Га-
лицької єпархії в Крилосі і Перегінську.
Він також просив дозволу на визначення
ще однієї єпархії — в околицях Буковини.
Цісар дав на це згоду, але виконанню цього
проекту перешкодили наполеонівські війни.
Вони стали поширюватися на Центральну
та Східну Європу. Після розгрому Наполео-
ном австрійської армії у Баварії був зай-
нятий Відень, а в травні 1809 року сформо-
ване при сприянні Наполеона військо Вар-
шавського Польського князівства вирушило
проти розбитої Австрії, зайняло Сандомир.
У Львові зчинився переполох на вістку,
що наближається польська повстанська ар-
мія. Зайнята відтягуванням своїх сил перед
наступником Наполеона, австрійська армія
не могла організувати оборону Львова перед
поляками. Останні зайняли його у травні
— 15 —
і встановили супроти українців режим теро-
ру за те,, що вони вимагали незалежного
від польської шляхти становища в краю
і не бажали до неї приєднуватися.
У митрополичій палаті польський генерал
Ружнєцький встановив свій головний штаб,
вимагав від митрополита публічного визнан-
ня польської революційної влади та видання
розпорядження духовенству своєї митропо-
лії не згадувати в літургіях ім’я цісаря
Австрії, а лише Наполеона. Капітан Блє-
шинський вимагав виголосити прокламації,
які мали чисто політичний та мілітарний
характер. Митрополит на це не погодився.
Тоді поляки послали до святоюрської рези-
денції натовп призвідників, щоб привести
митрополита. З вигуками «Митрополит —
зрадник! Повісити його» нападники знищу-
вали все, що під руки попадало. Митропо-
литові польські повстанці погрожували вій-
ськовим судом, обвинувачували його у змові
проти польського повстання.
На щастя, митрополит у червні 1809 року
вчасно покинув Львів і разом зі своїм гене-
ральним вікарієм —одним з ініціаторів від-
новлення Галицької митрополії Михайлом
Гарасевичем прибув до своєї літньої рези-
денції в Страшевичах біля Самбора, щоб вря-
туватися там від гніву роз’юшеного натовпу,
перебути хуртовину. Заколотники, не знай-
шовши митрополита, оголосили розшук.
Тому, хто приведе його до Львова, вони
обіцяли грошову винагороду — п’ять тисяч
золотих.
Про виїзд митрополита зі Львова дові-
дався ласий на гроші війт Костеля з села
— 16 —
Сенечіл Долинського повіту, розташованого
на тодішньому кордоні між Галичиною
та Угорщиною. Він затримав утікачів, коли
вони намагалися перейти Карпатський пе-
ревал на тодішню угорську сторону, і при-
вели їх під вартою до Стрия, здали поль-
ським легіонерам. Останні вчинили затри-
маним допит, але під час нього надійшла
вістка про те, що австрійські війська повер-
нулися до Львова і заколотників розгромили.
Легіонери зі Стрия втекли, а заложники —
митрополит і крилошанин повернулися
до Львова. Тут ще до жовтня 1809 року
митрополит зазнавав переслідувань від вій-
ськової адміністрації російських військ, поки
Галичина знову повернулася під владу
Австрії.
Шинбрунський договір дещо змінив обста-
новку у Львівській митрополії. Під іншу
політичну владу перейшла Холмська єпар-
хія, як і частина Тернопільщини. Та до са-
мого упадку Наполеона в Галичині існувало
надзвичайне військове становище, в якому
митрополиту доводилося працювати з ве-
ликими труднощами.
Згодом митрополит Антін Ангелович ще ба-
гато зробив для духовного і культурного
розвитку свого народу і церкви. Він сприяв
заснуванню в Перемишлі інституту дяків
і вчителів, який віддячився возвеличенням
староруського обряду і звичаїв, піднесенням
освіти народу. Завдяки втручанню митропо-
лита австрійський уряд здійснив певні за-
ходи для полегшення панщини селянам.
В часи австрійської займанщини Галичи-
ни виникла необхідність узгодження старого
— 17 —
календаря з новим та уніфікації святіпраз-
ників у цій традиційно католицькій імперії.
В умовах режиму Речі Посполитої україн-
сько-білоруське населення вибороло собі
збереження старого календаря та власної
системи вразників і свят. У новій дійсності
цю справу треба було знову вирішувати.
ЗО грудня 1773 року Львівський єпископ
Лев Шептицький писав наміснику Галичини
Пергену, що старий календар був дозволе-
ний для східної Церкви за давньої влади
і тому тепер, за нової, його не варто зміню-
вати, бо це посилило б відхід віруючих
від католицької Церкви. А коли в Галичині
поширився проект «знищення Русі» та її ка-
лендаря, написаний польськими шовініста-
ми, австрійський уряд звернувся з запитом
до галицької консисторії про їх думку
з приводу зміни старого календаря. Митро^
полит Антін Ангелович дав на це розгорнуту
відповідь, вказуючи, що в українців не ба-
гато свят, відмінних від латинських, і вони
не чинять перешкоди у виконанні сільсько-
господарських робіт та інших повинностей.
До того ж у свята і празники, зовсім відмін-
ні в одному і другому обряді, вказував вла-
дика Антін, вірні одного і другого обряду
працювали наперемінку, так що це не зав-
давало жодної матеріальної шкоди економіці
держави. З такими роз’ясненнями 25 березня
1812 року митрополит звернувся до духо-
венства і мирян з окремим обіжником.
Щоб не викликати заколотів і спорів серед
віруючого населення, влада відмовилася
робити зміни у календарі.
Митрополичий ординаріат вимагав від
— 18 —
влади створення елементарних умов для за-
доволення релігійних потреб. 26 жовтня
1805 року Галицька губернія рекомендува-
ла урядовцям брати участь у виконанні
релігійних приписів церкви, не погорджу-
вати релігією, давати населенню добрий
приклад у виконанні релігійних обов’язків.
Губерніяльним декретом від 1808 року було
повідомлено, що цісар вимагає від губер-
ніяльного керівництва нагляду за мораль-
ною та релігійною поведінкою цісарських
і місцевих земельних урядовців з тим, щоб
у неділі і свята вони брали участь у церков-
них богослуженнях, зразково поводилися.
Декретами 1809 і 1810 рр. посилювались
вимоги щодо моральної поведінки кліру,
урядників і мирян. Представникам влади
заборонялося вимагати у святкові дні будь-
яких послуг з боку підлеглих, наприклад,
скликати сходи у приватних справах чи зму-
шувати їх до участі у полюваннях. У цер-
ковні свята і неділі заборонялося проведен-
ня ярмарків, а продаж харчових продуктів
дозволявся тільки до 9-ї години ранку.
Митрополича діяльність Антона Ангело-
вича почалася в тяжких часах для Україн-
ської Католицької Церкви, в таких же умо-
вах і закінчилася передчасною смертю 9 серп-
ня 1814 року. Він зазнав у перші місяці
свого митрополитування приниження своєї
духовної гідності від польських політичних
кіл, які на безборонному ієрархові зганяли
всю злість своїх політичних невдач. Його
архіпастирська діяльність не вкладалася
в політичні рамки різних поневолювачів
українського народу.
— 19 —
МИХАЙЛО ЛЕВИЦЬКИЙ
(1815—1858)
Наполеонівські війни, Віденський Конгрес
у другому десятилітті XIX сторіччя привер-
нули увагу державних {.громадських діячів
Європи та відсунули на якийсь час розв’я-
зання інших важливих питань. Цим і пояс-
нюється якоюсь мірою, що на престолі
Львівської митрополії після смерті влітку
1814 року митрополита Антона Ангеловича
довго залишалося вакантне місце. І лише
через рік, 17 серпня 1815 року, Архієписко-
пом Львівським і митрополитом Галицьким
став Михайло Левицький, після трирічного
керівництва Перемишльською єпархією.
На жаль, час не зберіг багато документів
з біографії Михайла Левицького, який серед
усіх львівських митрополитів XIX століття
двигав нелегку ношу найвищого ієрарха
Церкви 43 роки, тобто більше, ніж усі п’ять
митрополитів, які після нього правилц
до кінця століття.
Народився Михайло у 1774 році на По-
кутті, скоріше за все у родині місцевого
священика. Теологічну освіту одержав у ду-
ховній семінарії при церкві св. Варвари
у Відні. На двадцять четвертому році життя
став священиком, виконував душпастирські
- 20 —
обов’язки, а згодом працював професором
Святого Письма в Головній семінарії у Льво-
ві. Заснування Галицької митрополії при-
несло о. Михайлові в 1808 році львівську
крилошанську гідність. Він розгорнув ши-
року діяльність на ниві шкільництва.
У серпні 1813 року о. Михайло Левицький
був номінований єпископом Перемишль-
— 21 —
ським. Митрополит Антін Ангелович 20 ве-
ресня 1813 року від імені Апостольського
Престолу, виходячи із свого привілею на-
ставляти єпископів Галицької провінції, ви-
святив о. Михайла на Перемишльського
єпископа. Тодішні часи не дозволили пові-
домити Апостольський Престіл про цю но-
мінацію відразу. І лише в 1815 році М. Ле-
вицький повідомив Рим про своє настолення
в Перемишлі. Тоді й одержав він окремі
повновладдя з Рима. Під час поїздки
до Відня зумів добитися для перемишль-
ської капітули державного визнання та по-
новлення.
Проводячи канонічну візитацію своєї єпар-
хії, владика зустрівся з вимогами парохів
скликати єпархіяльний синод і почав його
готувати. Такий синод відбувся аж через
три роки, коли, ще будучи адміністратором
Перемишльської єпархії, він уже мав титул
митрополита Галицького. Своїм рішенням
про відновлення парафіяльних шкіл та вжи-
вання в них народної мови цей синод помітно
спричинився до національного відродження
в Галичині в середині XIX століття.
Старання М. Левицького як єпископа
про галицьке шкільництво були успішними.
Він добився від влади запровадження ново-
го статуту австрійського шкільництва і в Га-
личині. За три роки — з 1816 по 1819 тут
було засновано 383 нові парафіяльні школи
та придбано для них фундації на утримання
вчителів від поміщицьких дворів та громад-
ських управ. Щоб зарадити нестачі вчителів,
поєднано посади сільського вчителя і дяка,
а для підготовки вчителів придбано відпо-
— 22 —
відні кошти. Для заснованого в 1818 році
в Перемишлі дяко-вчительського інституту
крилошанин Іван Могильницький уклав
проект статуту, який одержав цісарське
схвалення і проіснував аж до часів другої
світової війни та відчутно спричинився
до піднесення рівня освіченості населення
краю.
За роки перемишльського владицтва Ми-
хайла Левицького стараннями згаданого
Івана Могильницького вийшов народний ка-
техизм «Наука християнська». За доручен-
ням М. Левицького укладено і в 1816 році
видано Буквар. У той же час у Перемишлі
постало окреме товариство священиків для
видання популярної духовної літератури.
Як єпископ Перемишльський він теж видав
катехичні посібники для дітей. Як на три
роки єпископства, то це досить плідна діяль-
ність. На молодого єпископа звернули увагу
і у Відні, і в Римі, і 17 серпня 1815 року
М. Левицький дістав номінацію на Галицьку
митрополію. 8 березня 1816 року цю номіна-
цію підтвердив Апостольський Престол.
Проте М. Левицький проживав у Перемишлі
аж до 1818 року, здійснював адміністрацію
єпархії, поки у березні єпископом Пере-
мишльським став Іван Снігурський (1818—
1847).
Після номінації митрополит Михайло від-
правився до Відня, де склав присягу на вір-
ність австрійській короні, одержав з цісар-
ських рук митрополичий палій, пересланий
йому з Рима. В столиці його номіновано
дійсним таємним цісарським радником. При-
сяга митрополита і номінація на радника
— 23 —
відбувалася у присутності цісаря, передання
омофора здійснювалося у віденській кафед-
рі св. Стефана. Віденський уряд на прохан-
ня митрополита дозволив використовувати
добро Унівської архімандрії на збільшення
дотації Галицької митрополії. Митрополит
довів, що попередня дотація галицького па-
рафіяльного духовенства з т. зв. «релігій-
ного фонду», створеного колись цісарем
Йосифом II, не задовольняла їх потреб.
На створення цього фонду пішло багато дібр
Греко-Католицької Церкви, але користь
з цього мав латинський клір. Урядові кола
визнали слушність аргументації митрополи-
та, але, на жаль, треба було чекати ще пів-
століття, щоб духовенство могло поліпшити
своє матеріальне становище.
Повернувшись з Відня, митрополит знову
енергійно взявся за організацію шкільни-
цтва. В 1817 році у Львові засновано універ-
ситет, де викладачами були й українці,
головним чином на факультеті богослов’я,
а вже після 1848 року домігся і викладання
по-українськи, хоч по його смерті в 1858 році
воно було припинене.
Справа освіти народу, його церковного
і цивільного шкільництва на українських
землях від самих початків християнства
були турботою духівництва, особливо коли
Галичина опинилася під австрійською зай-
манщиною, бо тоді в українському народі
залишився тільки «хлоп» і «поп». «Хлопу»
судилося дальше тягнути ярмо панщини,
відмахуватися від різних претензій до нього,
а «поп», що в більшості вийшов з простого
люду, зрозумів нові можливості для себе
— 24 —
і народу, у якого він залишився єдиним
провідником і помічником. По українських
селах почали створюватися нові центри на-
ціональної свідомості й освіти — парафії,
на противагу дворам, які відстоювали пан-
щину, денаціоналізацію та безправність на-
роду. Саме у дворах і зародився в першій
половині XVIII ст. проект «знищення Русі»,
який рекомендував ліквідувати руські шко-
ли для простого народу, щоб не піднявся
він на вищий щабель свого людського існу-
вання і не вимагав свободи та поліпшення
свого соціального становища. Навіть такі
центри нижчої освіти, як дяківки, були
предметом нагінки з боку поміщиків.
Галицький клір, під проводом своїх єпи-
скопів, особливо після наполеонівських воєн,
активно взявся за реставрацію українського
громадського життя в Галичині, за розбу-
дову шкільної справи в переконанні, що з ос-
віченим народом можна буде більше доби-
тися. Культурне, літературне, національне
та політичне відродження народу активізу-
валося і виходило від греко-католицьких
парафій, від духівників Івана Могильниць-
кого, Івана Снігурського, Маркіяна Шаш-
кевича, Якова Вагилевича та інших. Галиць-
кі владики, духовенство докладали багато
зусиль, щоб використати австрійську дій-
сність для відродження свого народу, захис-
ту його від поневолення. Галицька єпископ-
ська консисторія ще в 1789 році рекоменду-
вала свому клірові подбати про заснування
шкіл для народу. На богословському фа-
культеті Львівського університету тоді по-
чалося викладання народною мовою. В 1810
— 25 —
році, в самому розпалі наполеонівських воєн,
консисторія видала звернення до дідичів,
щоб подбали про недільні народні школи.
Духовенству вказувалося на необхідність
навчання дітей релігії, працедавцям дору-
чалось створити для цього умови.
Пануючі верстви, боячись шкоди для себе
від поширення освіти народу, чинили різно-
манітні перешкоди. Поширювалися навіть
чутки, нібито діти, які ходять до школи,
будуть віддані як подарунок турецькому
султану, а грамотних хлопців віддадуть
на довгорічну військову службу.
Греко-католицька консисторія в 1815 році
посилила акцію за введення української
мови у школах краю. Через брак вчителів
цю справу доручали парафіяльному духо-
венству. У зв’язку з тим, що численні поль-
ські і австрійські урядовці чинили в цьому
перешкоди, митрополит подав до губерн-
ського уряду скаргу. У відповідь надійшло
таке цинічне аргументування: українська
мова — це, мовляв, діалект не розвинений
і не може бути предметом шкільного на-
вчання. Русини мали б мало користі з на-
вчання цим діалектом, тим більше, що в ньо-
му письмо кириличне, яке служить хіба
що для церковних книг і є трудне. До того ж
галицьке населення знає польську мову,
тому автори відповіді радили митрополитові,
що краще і корисніше було б подавати пи-
сання та читання польською мовою, щоб,
мовляв, не викликати дух сепаратизму
однієї і тієї ж провінції. Далі у відповіді
говорилося, що коли б митрополит з цим
не погоджувався, то чи не можна було б
— 26 —
в українське письменство запровадити ла-
тинські букви і так вчити населення, бо ки-
рилиця невідома населенню, знання її при-
несе народові лише ту користь, що можна
буде читати хіба що молитовник.
Зміст відповіді губернського уряду свід-
чить про нелегкі умови, в яких доводилося
українцям боротися в той час за право
на свою рідну мову. Важливе значення тоді
мали наукові розвідки, публіцистичні ви-
ступи українських науковців, серед яких
були і духовні особи. Перемишльський кри-
лошанин Іван Могильницький (1777—1831)
написав короткий але змістовний нарис
«Українці», в якому показав українців
як самобутній народ, який, проте, не має
своєї держави. Він критикував неправильні
уявлення про. українську мову як несамо-
стійну і визначив її яц одну із східнослов’ян-
ських мов. Самобутність українського наро-
ду та його мови також відстоювали науковці
Микола Гошовський (1778—1828), ІванЛав-
ровський (1773—1846), протоігумен Модест
Михайло Гриневицький (1756—1823) та інші.
Через три роки кампанії за і проти вве-
дення української мови в народне шкіль-
ництво віденський уряд погодився на те,
щоб у школах Галичини і Буковини навчан-
ня релігії проводилося українською мовою.
У змішаних школах українські діти повинні
були навчатися читати і писати по-україн-
ськи, українською мовою проводилося на-
вчання в українських школах. Нагляд над
українськими школами здійснювали греко-
католицькі декани. Поборюючи труднощі,
українське шкільництво з активною допо-
— 27 —
могою духовенства утверджувалося, наби-
рало розмаху.
В 1832—1837 роках на захист української
народної мови став гурток прогресивної мо-
лоді з Львівської духовної греко-католиць-
кої семінарії «Руська трійця» на чолі з «бу-
дителями руського духа» Маркіяном Шаш-
кевичем (1811—1843), Іваном Вагилевичем
(1811 —1866) і Яковом Головацьким (1814—
1888). «Руська трійця» поставила перед со-
бою завдання розкрити інтелігенції красу
рідної мови, щоб вона її не соромилася. Гурт-
ківці слушно вважали, що рідна мова є голов-
ною ознакою окремішності народу і що хто
полюбить рідну мову, то полюбить і народ
та стане для нього працювати. Щоб роз-
крити красу української мови, члени гуртка
вирішили збирати українські пісні, друку-
вати їх і самим писати рідною мовою літе-
ратурні твори—вірші, оповідання. В 1835 ро-
ці М. Шашкевич надрукував рідною мо-
вою свій вірш «Голос Галичан», який зво-
рушив читачів. Вони зрозуміли, що й укра-
їнською мовою, тією, що нею говорить
бідний люд, можна писати хвилюючі тво-
ри, висловлювати глибокі людські почут-
тя. І ті, що були до того менш свідомі,
цуралися своєї рідної мови, розмовляли
чужою, з того часу почали вживати мате-
ринської мови.
Збудив священик Маркіян приспані укра-
їнські душі і тим, що й проповіді в церкві
став виголошувати рідною мовою. Вперше
по-українськи він виголосив проповідь
у церкві св. Юра у Львові на день свята
Покрова 1835 року, а його товариші стали
— 28 —
проповідувати по-українськи в інших церк-
вах. Так милозвучна українська мова стала
утверджуватися на рідних просторах Гали-
чини. Успіх окрилив керівників «Руської
трійці». Вони задумали видати і першу
збірку творів українською мовою, назвавши
її «Зоря». Та наперекір цьому задуму стала
цензура, адже книжка мала друкуватися
без твердих знаків і, по-друге, в ряді творів
висловлювалося невдоволення існуючим ста-
новищем народу. На вимогу митрополита
М. Левицького і професора теології Львів-
ського університету В. Левицького збірку
друкувати було заборонено. У справу втру-
тилася австрійська поліція, в Маркіяна
провели обшук, багато творів вилучили.
На упорядників збірки впала підозра в по-
літичній неблагодійності.
Невтомні борці за рідне слово підготува-
ли другу збірку-альманах, назвали’ її «Ру-
салка Дністровая» і видрукували 1837 року
в столиці Угорщини тиражем одна тисяча
примірників. «Русалка Дністровая» — це
перша помітна заява народу Галичини про
своє існування, про свою національну гід-
ність. її наскрізною ідеєю була єдність Над- '
дніпрянської і Наддністрянської України,
і це прийшлося не до вподоби польській
шляхті й австрійській владі. Остання й роз-
порядилася, щоб надрукований альманах,
який надійшов до Львова, був сконфіскова-
ний. Проти альманаху виступив і церковний
цензор В. Левицький. Галицьким читачам
дісталася лише незначна кількість тиражу.
Революційне піднесення серед народів
Австрійської імперії у другій половині соро-
— 29 —
кових років проти монархії та магнатів
сприяло скасуванню у травні 1848 року
панщини. Настало певне полегшення для
селян, які через своїх вибраних заступників
дістали право брати участь у схвалюванні
нових законів, в управлінні державними
справами. Утверджувалася рівноправність
українців з іншими народами, представники
його вищих верств позбувалися сорому при-
знаватися до свого, руського народу, стали
гордитися його іменем. У результаті виборів
до австрійського парламенту в східній і за-
хідній Галичині було обрано 96 послів,
в тому числі 35 українців.
Офіційним представником українського
населення Галичини в 1848—1851 роках
стала політична організація — Головна Русь-
ка Рада, заснована на початку травня
1848 року. Спеціальний постійно діючий
орган ГРР очолив ректор духовної семінарії
Греко-Католицької Церкви, а згодом єпис-
коп Григорій Яхимович. До складу ГРР уві-
йшли представники світської інтелігенції
та духовенства. Акт заснування ГРР від-
бувся при демонстративному вшануванні
пам’яті о. Маркіяна Шашкевича, що розгля-
далося як солідаризація ГРР з національно-
визвольними ідеями діячів «Руської трійці».
15 травня 1848 року у Львові почала виходи-
ти перша українська газета «Зоря Галиць-
ка» — орган Головної Руської Ради. У відозві
до українського народу газета заявила: «Ми,
русини галицькі, належимо до великого
руського народу, котрий одним говорить
язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого
півтретя мільйона землю галицьку замеш-
— ЗО —
кує». Це була перша в Галичині офіційна
заява про те, що наддніпрянські й галицькі
українці становлять одну націю. Відозва
Ради кликала народ до єдності, погодже-
ності зі своїм проводом, закликала допома-
гати йому морально й матеріально. Парла-
ментським шляхом за допомогою петицій,
меморандумів, публічних листів, виборів
до конституційних репрезентацій, всілякими
правними способами, освітою члени Ради
старалися сприяти піднесенню добробуту
народу, його духовному розвиткові.
Головна Руська Рада, виходячи з тодіш-
ньої обстановки, вимагала розділити Галичи-
ну на західну — польську і східну — україн-
ську, з окремими намісниками, щоб у схід-
ній Галичині мали ті самі права, що й поля-
ки в західній. По-друге, щоб в установах,
школах, церквах була в ужитку українська
мова, щоб урядниками були українці,
а оскільки ще не було достатньої кількості
українських кадрів, які могли б зайняти
посадові місця, то щоб галицькі чиновники —
німці, поляки, угорці, чехи — обов’язково
знали українську мову.
Австрійські володарі у листах до Головної
Руської Ради часто визнавали права україн-
ців, але не могли зважитися на розділ Га-
личини, бо поляки завжди залякували
Відень, що нібито українці — це москалі,
і коли їм дати можливість розвиватися,
то вони відірвуться від Австрії. Коли у Льво-
ві було придушено повстання польської
гвардії, українцям було дозволено органі-
зувати окремий військовий курінь руських
стрільців, але незабаром польські політики
— 31 —
переконали австрійських лідерів, що поля-
ки для них більш надійні. Український ку-
рінь був розпущений, а в 1851 році припи-
нила свою діяльність і сама Головна Руська
Рада. Владу в краю захопили поляки.
Вони й замінили на урядових постах наміс-
ників.
Утиски українців у Австрійській імперії
дали ті наслідки, що ряд провідників по-
тягнувся до Росії. На цій хвилі громадсько-
політичного життя в Галичині почало по-
ширюватися москвофільство, яке, однак, від-
значалося своєю неоднорідністю. Одні моск-
вофіли справді думали, ніби в спілці з ро-
сіянами зможуть вибороти народові кращу
долю. Вони вірили, що галицькі українці
й росіяни становлять один народ, який живе
від Сяну до Камчатки. Політичні діячі цієї
групи писали свої твори спотвореною росій-
ською мовою і звичайно завдавали значну
шкоду українцям та їх культурі. Інша група
москвофілів вислужувалася перед російсь-
ким царизмом просто для наживи, щоб
легким способом, за відповідні винагороди
баламутити галичан. Однак завдяки про-
будженій національній свідомості народу
не вдалося позбавити галичан прагнення
до боротьби за свої права. Досить сказати,
що в 1849 році в Галичині, при активній
участі греко-католицького духовенства, існу-
вало понад 900 українських шкіл, чого не
могли здобути українці в складі Російської
імперії.
Після десятирічного застою знову настав
час, що можна було взятися до законної
боротьби за свої права. Й українці гідно й
— 32 —
завзято розгорнули цю боротьбу в 1861 році,
коли в Австрії було відновлено й удоскона-
лено конституцію 1848 року.
Польські шовіністичні кола не могли зми-
ритися з хоч і незначними успіхами україн-
ців, їх Церкви, зокрема щодо запроваджен-
ня української мови в школах і державних
установах. Українців звинувачували в при-
хильності до Ліоскви і православ’я, зобра-
жали перед урядом рух українців, розвиток
їх рідної мови небезпечним явищем для дер-
жави, висміювали українські народні тра-
диції, а тих, хто захищав честь українського
національного прапора, зневажливо нази-
вали «святоюрцями», робили на них доноси
в поліцію, урядові установи. Незважаючи
на це, національний дух народу міцнів, під-
тримуваний українськими патріотами. Львів-
ський митрополит Михайло Левицький був
у їх числі. Він пильно стежив за тим, щоб
латинники не перехоплювали собі віруючих
з Греко-Католицької Церкви, часто оскар-
жував такі вчинки польсько-латинського ду-
ховенства, бо робилося це не для користі
святої віри, а єдино для зиску, щоб забез-
печити ще більші прибутна польським
ксьондзам.
Увагу Львівської митрополії в тридцятих
роках XIX століття привертали події нав-
коло білоруських та литовських католиць-
ких єпархій, жорстоко переслідуваних ро-
сійським самодержавством. Вступивши на
царський престол (1826), Микола Перший
видав указ про заборону продажу та роз-
повсюдження українських католицьких мо-
литовників і духовних книжок у різних від-
2-1281
— 33 —
пустових місцях. Водночас готувалися від-
повідні особи для майбутнього винищення
католицизму в загарбаних землях імперії,
щоб усе виглядало, ніби справа ліквідації
українсько-білорусько-литовського католи-
цизму— це приватна ініціатива самих єпи-
скопів і кліру. Серед відібраних царизмом
осіб був і Йосиф Сємашко, який з 1827 по
1839 рік зробив кар’єру від луцького кано-
ніка до литовського єпископа З’єдиненої
Церкви. За порозумінням з царським міні-
стром внутрішніх справ Блудовим після
смерті Київського греко-католицького ми-
трополита Йосафата Булгака Сємашко
(1817—1838) підписав 12 лютого 1939 року
«синодальний акт» переходу білорусько-ли-
товської католицької церкви в російське
православ’я.
Щоб уберегти своїх віруючих від дезорі-
єнтації та спростувати твердження єписко-
пів-апостатів, митрополит Михайло Левиць-
кий видає два пастирські листи: від 18 лю-
того 1840 року та від 10 лютого 1841 року.
В першому посланні дається відповідь «си-
нодальному акту» єпископів-апостатів про
первісний устрій Христової Церкви на зем-
лі, Східної зокрема.
У другому листі митрополит доводить не-
обгрунтованість тверджень авторів «сино-
дального акту». Він звертається до «чесного
кліру з’єдиненої Русі», а отже, до усього
католицтва Східної Європи, тобто України,
Білорусії й Литви. Митрополит показує,
як протягом віків діячі Східної Церкви ви-
знавали первоначальство апостола Петра
та його наступників — римських єпископів,
— 34 -
спростовує закиди противників з’єднання
Церков, ніби Римська Церква старалася
замінити східні обряди латинськими, аби так
поволі знищити З’єдинену Церкву. У листі
показано турботу римських архієреїв про
збереження східного обряду і заборону пе-
реходу на латинський обряд, захист Східної
Церкви перед посяганнями на їх маєтки
та землі. Митрополит, зокрема, відзначив,
що римські архієреї дбали про виховання
східного духовенства на українських землях
за допомогою семінарій, які дали ряд ви-
значних постатей серед українського наро-
ду. Для прикладу він навів імена львівсь-
кого кліру і крилосу, заснованого єписко-
пом Левом Шептицьким у 1771 році, пред-
ставників Перемишльського єпископату, під-
готовлених за владики Онуфрія Шумлян-
ського в 50-х роках. Описано плідну роботу
Львівської і Віденської колегій.
Далі митрополит аналізував стан Галиць-
кої митрополії в умовах австрійської дій-
сності. Цісарева Марія Тереза заборонила
перетягувати греко-католиків на латинсь-
кий обряд, дозволила навчання кліру З’єди-
неної Церкви у віденському «Барбареум».
Цісар Йосиф II дозволив заснувати Львів-
ську генеральну семінарію. Згадується про
державну дотацію кліру, про зрівняння
україців в Австрії у праві працювати в дер-
жавних установах, про відновлення Галиць-
кої митрополії та єпархіяльних капітул
у Перемишлі та Львові, заснування Пря-
шівської єпархії, про декрети відносно зрів-
няння прав та привілеїв українського кліру
з кліром латинським, про запровадження
2*	— 35 —
в школах української мови, про рівноправне
відзначення свят української Церкви зі свя-
тами латинського обряду.
Таким чином, митрополит вказував на те,
що східний обряд в Галичині не є прини-
жений.
У1856 році 82-річний митрополит Михай-
ло Левицький за здобутки, осягнені на цер-
ковній ниві, був найменований примасом,
тобто першопрестольним Владикою Гали-
чини і Володомирії. Папа надав йому
тоді ж звання кардинала. Це був перший
серед галицьких митрополитів кардинал
і другий у числі митрополитів київських
після Ісидора — одного з організаторів Ліон-
ської унії. Проте одержаними званнями
Блаженніший втішався недовго, бо через
два роки смерть обірвала його життя.
— 36 -
ГРИГОРІЙ яхимович
(1860—1863)
Серед політичних, церковних і народних
діячів, які активно сприяли національному
оновленню та своїм словом і ділом пробу-
дили Галичину до нового життя, одне з пер-
ших місць займає Львівський митрополит
1860—1863 років Григорій Яхимович.
Народився Григорій у Підберізцях біля
Львова 16 лютого 1792 року у батьків Івана
та Марії з Гарасевичів. Гімназію закінчив
у Львові, відтак богословські студії здобу-
вав у цісарському конвікті у Відні. В 1816
році тодішній Галицький митрополит М. Ле-
вицький висвятив його на священика.
Вищі студії Григорій продовжував у Від-
ні в «Августинеум». Тут у парафії св. Вар-
вари в 1818—1819 роках був сотрудником.
Повернувшись до Львова, працював у 1837—
1841 роках професором релігії Львівського
університету, крилошанином Львівської ка-
пітули, ректором семінарії. В липні 1841 ро-
ку папа Григорій XVI на прохання митро-
полита М. Левицького та за згодою цісаря
Фердинанда І іменував Г. Яхимовича, львів-
ського крилошанина, професора та ректора
Львівської семінарії, на 48-у році його жит-
тя, єпископом-помічником Львівської мц-
— 37 —
трополії з титулом єпископа Помпейополі-
танського. Тут виявилися його організатор-
ські здібності, ініціатива, поміркованість
та лояльність. Митрополит зосереджував
тоді свою увагу на благодійних та чисто
церковних справах, в митрополії єпископ-
помічник займався візитуванням парафій та
вихователі кліру і його освітою, зв’язками
- 38 —
з цивільною владою, ладнанням справ з Ри-
мом і Віднем. Йому прийшлося вести актив-
ну боротьбу з полонофільством і москвофіль-
ством, які розгалужувалися тоді в Галичині.
Єпископ Григорій редагував пастирські ли-
сти та меморіали в часи реакції на знищен-
ня Унії в Росії та небезпеку її ліквідації
в Галичині під натиском москвофільської
пропаганди, коли, з другого боку, поляки
оскаржували українське духовенство в при-
хильності до Москви і панславізму.
На Григорія Яхимовича впав головний
тягар «весни народів» 1848—49 років, коли
він очолював та здійснював перші акції
Головної Руської Ради, щоб поширити цей
рух на цілу Галичину та втримати його
в межах лояльності і корисності для україн-
ського народу. До того ж йому доводилося
відбивати контрнаступи польської партії,
яка не вибирала засоби, не щадила навіть
єпископа. За її старанням проти «Ради
Руської» став полонофільський «Руський
Союз», а проти української «Галицької Зорі»
виступив «Дневник Руський» як головні за-
соби пропаганди. Крім «Гвардії народової»,
треба було виставляти ще «руських стріль-
ців». Нарешті, він узяв на себе відповідаль-
ність за очолення української делегації 39
парламентаріїв від віденського першого пар-
ламенту, який засідав у Відні, а відтак на
Моравії. Від імені парламентаріїв Галичини
владика Яхимович висунув ряд національних
проблем, які викликали заперечення польсь-
кої делегації. Однак він виконав покладені
на нього завдання, виправдавши довір’я ви-
борців.
— 39 —
Після закінчення парламентської діяль-
ності, за попередньою згодою Апостольсь-
кого Престолу, ще у вересні 1848 року Яхи-
мович був номінований на звільнений після
смерті Івана Снігурського Перемишльський
єпископський престол. У березні 1849 року
єпископ повернувся прямо до Перемишля,
щоб прийняти управління єпархією та роз-
горнути акцію на встановлення спокою
після невдачі «весни народів» та скасуван-
ня конституції. З «весни народів» Г. Яхи-
мович вийшов як досвідчений церковний
і народний провідник.
У період свого єпископства в Перемишлі
владика Яхимович значну частину часу при-
свячував суспільно-громадській праці, як
голова Головної Ради і фактичний провід-
ник народу мусив перебувати у Львові,
а після розпуску Ради, від 1851 року з та-
кою ж наполегливістю займався церковно-
релігійним життям народу. Він здійснював
канонічні відвідини парафій, невтомно пра-
цював над вихованням кліру і народу, роз-
витком шкільництва з народною мовою,
дбав про соціальне забезпечення вдів і сиріт
по священиках. І в той же час він не поки-
дав своїх студій, займався навіть технікою,
конструював для господарства потрібні ма-
шини, добивався відкриття пароплавної
лінії на Сяні. Своєю ініціативою, актив-
ністю здобув пошану в урядових колах
Відня, де одержав звання таємного цісарсь-
кого радника, був відзначений хрестом Лео-
польда, титулом барона.
За роки свого єпископства в Перемишлі
Григорію Яхимовичу доводилося брати
— 40 —
участь у церковних справах Львівської ми-
трополії. Михайло Левицький був уже лю-
диною похилого віку, немічний та здебіль-
шого перебував у монастирі Унева. Його
помічникові, ректору Львівської семінарії
Івану Бохенському, теж уже старшого віку,
у ті переломні в Австро-Угорщині часи но-
вого наступу австрійщини і полонізації
було важко одному вести складні справи
митрополії. На порядок денний стали пи-
тання поділу Галичини на східну і західну,
а після поразки українського руху в час
«весни народів» посилилося москвофільство,
підтримуване закордонними силами і засо-
бами. Тоді також розгорнулися обрядові
дискусії та мовна війна на два фронти:
проти полонофілів та русофілів. Розв’язан-
ня всіх цих справ не обходилося без актив-
ної участі Григорія Яхимовича, який мав
необхідний досвід, тісні зв’язки з політич-
ними колами та урядовими чинниками.
Адміністрація митрополії після смерті
М. Левицького формально належала Яхи-
мовичу, але фактично її виконував з квітня
1857 року єпископ-помічник Спиридон Лит-
винович. У вересні 1859 року цісар іменував
дотеперішнього Перемишльського єпископа
Яхимовича наступником Левицького на ми-
трополію, а 23 березня 1860 року папа Пій IX
затвердив його на цьому посту. На митро-
поличий престол Г. Яхимович вступив щой-
но 13 листопада. Ця номінація означала пе-
ремогу національної ідеї і молодої генерації
у Львові і Галичині. Львівські науковці
і письменники на відзначення цієї події ви-
дали спеціальний альбом-збірник статей.
— 41 —
Владика Г. Яхимович приступив до вико-
нання митрополичих обов’язків тоді, коли
в Галичині під австрійською займанщиною
розгорілася гостра дискусія над так званим
азбучним питанням, яка перетворилася
у справжню «азбучну війну». Австрійський
уряд, після захоплення галицьких земель,
поставився до її народів у справах мови
лояльно, виявив певною мірою нейтралітет,
стараючись регулювати відносини між по-
ляками й українцями, політично загравав
на польсько-українському антагонізмі, час
від часу нейтралізував агресивність і апетит
колишнього окупанта. І це вдавалося роби-
ти більш як 80 років. У своїй реставраційній
політиці Австрія спиралася в Галичині на
польський елемент, а на Закарпатті й на
Буковині — на мадярський.
«Мовна війна» між поляками й українця-
ми тривала цілу першу половину XIX сто-
ліття. Загострювалася вона в 1816 і, зокре-
ма, в 1848 роках, коли губернатор Галичи-
ни Ф. Стадіон запропонував тодішньому
єпископові-помічникові Г. Яхимовичу за-
провадити в Галичині латинську азбуку.
Але здійснити такий задум перешкодила
«весна народів». А коли в Галичині у 1859
році увійшла в силу польська реставрація,
справа знову стала актуальною під приво-
дом захисту держави від русофільства та
впливів Московщини. Польські шовіністи
запропонували, щоб на місце української
народної мови, яку вважали «малозрозумі-
лою», прийняти польську мову, як «вживану
серед інтелігенції, в школах і в судівництві».
До того ж українську мову вважали небез-
— 42 —
иечною через вплив москвофільства, том у в
1859 році запропоновано, щоб на місце ки-
рилиці запровадити латинку як засіб ши-
рокого контакту з слов’янськими народами
та відмежування від Росії і її мови. Поль-
ські чиновники хотіли забезпечити собі не
тільки політичну, а й культурну гегемонію
в краю. Секретар віденського міністерства
освіти Й. Іречек запропонував українцям
прийняти чеський правопис, мовляв, для
кращого розвитку української літератури.
Крилошанин Григор Шашкевич відповів
на цей проект нищівною критикою і заявою,
що введення такого правопису викликало б
небезпечні реакції в Галичині і Закарпатті.
Віденський уряд скликав для розгляду цих
питань комісію під головуванням губерна-
тора Голуховського. Більшістю голосів ко-
місія висловилася проти нововведень. Але
митрополит Яхимович та крилошани були
оскаржені губернатором у русофільстві та
схильності до відокремлення від католицтва.
Тому Г. Яхимович звернувся у вересні
1860 року до цісаря з протестом проти
оскаржень і заявив, що не прийме митропо-
личого престолу до того часу, поки уряд
не припинить «какографії». Він відстоював
збереження кирилиці, показував її зв’язок
з українським християнством і народом.
Г. Яхимович поставив перед цісарем п’ять
вимог, які мали розв’язати мовну проблему
в Галичині: 1. Відхилити проект введення
латинки та сприяти розвиткові української
мови без нав’язаних обмежень і поправок.
2. Ввести народну українську мову як уря-
дову в народних школах Галичини, де є
— 43 —
більшість учнів українського походження.
3. Ввести викладання української мови в се-
редніх школах. 4. Дозволити українцям
вживати народну мову в адміністрації, три-
буналах і в громадських установах. 5. При
номінації урядовців на посади вони повинні
знати мову і писемність українського на-
роду.
Відповідь від уряду на ці вимоги Г. Яхи-
мовича надійшла через півроку. Даючи
автономію і свободу українській мові в Га-
личині, уряд зобов’язався друкувати книж-
ки народною мовою і кирилицею. Отож,
вступаючи на митрополичий престіл, Яхи-
мович проголосив цю відповідь уряду, за-
охочуючи мирян і клір до розвитку своєї
рідної мови.
За конституцією, проголошеною в Австрії
в 1860 році, Галичина одержала автономію
з власним соймом. Українці вислали до
нього наступного року 49 послів, і митропо-
лит у палаті панів, як колись, продовжував
виступати на захист українських інтересів
у непоступливій боротьбі між поляками
і українцями, яка тривала аж до занепаду
Австрії.
Митрополит приділив велику увагу роз-
виткові шкільництва, зокрема народних
шкіл. У цій справі незаперечні заслуги на-
лежать крилошанину, а згодом єпископові
Холмському, Михайлові Куземському.
Г. Яхимовичу дехто з його сучасників за-
кидав, що він був прихильником російської
течії в українській літературі, та Яхимович
хоч сам уживав мови, зближеної до цер“-
ковнослов’янської, але в школах і пропо-
— 44 —
відях уважав за доцільне вживати мови
народної. Ще будучи Перемишльським єпи-
скопом, він 13 листопада 1858 року розпо-
рядився, щоб духовенство у проповідях ужи-
вало «чистої руської народної мови».
За митрополита Г. Яхимовича досяг апо-
гею літургічний спір між так званими «обря-
довцями» та «латинізаторами», як тоді го-
ворилося. І хоч спір цей був нав’язаний чу-
жими, головним чином закордонними взір-
цями та спонуками, однак він мав і свої,
внутрішні причини. Український католи-
цизм знаходився між двома дійсностями —
католицизмом, який репрезентували вели-
кодержавні поляки, і православ’ям, пред-
ставниками якого були такі ж самі велико-
державні росіяни. Маючи силу і політичну
владу, вони могли виконувати соціальний
і суспільний, а навіть культурний натиск
на українського партнера, якому доводи-
лося протистояти і відкидати спокуси та за-
лякування, з одного боку — схизмою, а з
другого — латинізацією. Українське като-
лицьке духовенство в цій складній ситуації
вагалося в багатьох питаннях, мимоволі
зазнавало деяких впливів і в церковному
житті, чому сприяла відсутність необхідних
кадрів, ресурсів тощо.
Літургічний рух у середині XIX століття
в Галичині виник не без впливу подій апо-
стазії частини Українсько-Білоруської Церк-
ви в Росії за царя Миколи І в 1839 році.
Це був час тривоги різних кіл громадськості
за долю українського католицизму. Поляки
роздмухували вогонь, оскаржуючи україн-
ців перед австрійськими властями у нахилі
— 45 —
до схизми та москвофільства взагалі. Моск-
вофіли й екстремісти в Греко-Католицькій
Церкві орієнтувались на Москву не лише
в політичному, а й церковному та літургій-
ному відношенні, бачили там зразок і поря-
тунок, прагнули радикальної й самовільної
реформи.
Інша екстремістська реформаторська лі-
нія серед кліру, підтримувана полонофіль-
ством та польською пресою, хотіла викори-
стати цю ситуацію з конкретно-національ-
ною користю для себе, отже, настоювала
на якнайбільшому відмежуванні українців-
католиків від Росії і в справах церковних
та обрядових, лякаючи всіх небезпекою
схизми-апостазії. Третій напрям, поміркова-
ний, визнаючи непорушність обрядів, був не
проти їх удосконалення, але обдуманого,
поступового й під проводом церковної влади.
Представниками екстремістської реформа-
торської лінії були чернець Іполит Терлець-
кий і священик Іван Наумович. Про обря-
дові справи Терлецький писав петиції до
Рима, а коли відповідей не одержав, почав
самовільно реформувати обряди і літургію.
Вимоги Терлецького були досить помірко-
вані, вони не мали на меті русофільства,
але для їх здійснення необхідна була про-
думана підготовка. Він виступав проти про-
ведення в одній і тій самій церкві багатьох
літургій, проти вживання дзвінків під час
проведення літургій, читаних служб божих,
проти більшої кількості вівтарів у церквах,
прикликання перед святою євхаристією,
кликання до святого причастя. Реформатор
вимагав установлення в церквах іконостасів,
— 46 —
скасування деяких свят, введених під впли-
вом латинського обряду, усунення монстран-
цій тощо.
Другий напрям екстремізму, забарвлений
полонізмом, став оскаржувати Терлецького,
Наумовича та їх прихильників у русофіль-
стві. Навіть митрополита Григорія Яхимо-
вича звинувачували у сприянні русифікації
політичній і культурній.
І в такій обстановці визначилася тенден-
ція до поміркованості. Серед кліру пошири-
лося зацікавлення справами очищення обря-
ду і взагалі ставлення до латинського обря-
ду в Галичині, помітно забарвленого поль-
ськими впливами. Зростало загальне бажан-
ня взаємного поєднання, поваги та миру
між двома католицькими обрядами на тій
самій території. Планувалося скликати про-
вінційний синод для обговорення цих справ.
До Рима був висланий проект літургічної
й обрядової реформи. Папа Пій IX заснував
1862 року східний відділ пропаганди, який
мав зайнятися передусім виправленням лі-
тургічних книг. Нунцій порадив митрополи-
тові Яхимовичу рішуче припинити обрядову
полеміку екстремістів. 10 січня 1863 року
митрополит надіслав клірові пастирське по-
слання, в якому закликав не робити само-
вільних актів, бо літургічна форма, мовляв,
належить до компетенції Апостольського
Престолу. Хоч послання адресувалося кліру,
але незабаром його зміст став відомий вір-
ним. Проте полеміка продовжувалася, хоч
Наумовича і Терлецького було покарано.
Для обговорення нововведень в обрядах
митрополит обіцяв скликати провінційний
— 47 —
синод. Раптова смерть 29 квітня 1863 року
обірвала задум митрополита. Поховано
його на Городоцькому цвинтарі у Львові,
а в 1880 році перенесено на Личаківський
разом з тлінними останками його наступ-
ника митрополита С. Литвиновича, єписко-
па Бохенського і чотирьох крилошан.
Митрополит Григорій Яхимович — один
з найбільш заслужених ієрархів УГКЦ XIX
століття. Він став провідником народу, ба-
гато зробив для нього і в той же час відзна-
чався скромністю, глибокою побожністю,
безкорисливістю, глибоко переживав за до-
лю народу. На жаль, він рано залишив цей
світ, і саме в той час, коли вирішувалася
доля цілого народу. Це був час смерті Та-
раса Шевченка, готування російським само-
державством ганебного Валуєвського декре-
ту, рішучого змагання між москвофільством
та народництвом у Галичині, глибинних со-
ціально-політичних перемін в Австрійській
державі.
— 48 —
СПИРИДОН литвинович
(1863—1869)
Батьки Спиридона Литвиновича — батько
о. Ілля і мати Євгенія з Будовицьких — про-
живали в с. Дрищеві Поморянського дека-
нату Бережанського повіту. Тут і народився
Спиридон 6 грудня 1810 року. Закінчив на-
вчання в гімназії, а також богослов’я в Га-
личині. 19 липня 1835 року висвячений на
священика. Згодом поїхав до Відня для по-
глиблення своїх теологічних студій в «Авгу-
стинеум», які завершилися здобуттям док-
тор ату богослов’я.
Молодий Спиридон відзначався не тільки
глибокою освіченістю, а й проповідницьким
хистом. Тому, повернувшись до Львова, він
став кафедральним проповідником. Згодом
був катехитом у Чернівцях, звідки пере-
йшов до Відня на посаду пароха церкви
св. Варвари і став львівським крилошани-
ном, а від 1852 року ще й ректором греко-
католицької семінарії у Відні — «Барба-
реум». Після смерті єпископа-помічника
Івана Бохенського дістав призначення на
єпископа-помічника Львівського, а 8 квітня
1857 року одержав номінаційну буллу і ти-
тул єпископа Канатського та виїхав до
Львова, де став третім за чергою, після
— 49 —
Г. Яхимовича та І. Бохенського, помічником
уже похилого віком митрополита Михайла
Левицького. Останній помер у січні 1858 ро-
ку, і С. Литвиновичу довелося займатися
адміністрацією Львівської архієпархії, якою
управляв до березня 1860 року, коли ми-
трополитом Галицьким став Григорій Яхи-
мович.
— 50 -
З того часу Спиридон Литвинович про-
довжував свою політичну парламентарну
працю в Галицькому соймі, а незабаром
став заступником маршала сойму та очолив
у ньому «Святоюрське сторонництво». Тут
його виступи і пропозиції відзначалися кон-
структивністю і розсудливістю, поміркова-
ністю та схильністю до розумних компро-
місів. Зважаючи на це, Галицький сойм ви-
брав його до Віденської Державної- Ради,
де він здобув прихильність українських пар-
ламентарне™, а також польських рільни-
ків. У Раді належав до найбільш впливових
послів. Не занедбуючи своїх священицьких
обов’язків, сміливо боронив права церкви.
Коли обговорювалася справа конкордату,
як голова однієї з комісій він підписав про-
граму уніоністів, які були за об’єднання
з Австрією, а не за розчленування її на ав-
тономні області і їх федерацію. Часто лу-
нали його виступи проти зажерливої пове-
дінки польських послів на шкоду українцям.
Як член секції міністерства освіти захищав
права української мови. В листопаді 1861
року С. Литвинович став заступником го-
лови Палати послів, у зв’язку з чим йому
довелося весь наступний рік працювати
в соймі. Але після смерті митрополита
Г. Яхимовича у квітні 1863 року С. Литви-
нович повернувся до виконання архіпастир-
ських обов’язків, займався справами церк-
ви, зокрема встановленням міжобрядового
миру з поляками. Український і латинський
ієрархи виїжджали в цій справі до Рима,
де було владнано «Конкордію», тобто обря-
дове примирення з римським престолом.
— 51 —
Ще у жовтні 1853 року латинські й україн-
ські єпископи Галичини погодилися на проект
порозуміння між обома обрядами і вислали
його до Рима для остаточної апробати
і схвалення.
«Конкордія» регламентувала перехід з од-
ного обряду на інший, заборонялось україн-
цям греко-католицького обряду переходити
на латинський обряд, а латинникам — на
греко-католицький. Для українців ця уста-
новка була дуже важливою, бо вона клала
край їх значному перехоплюванню на ла-
тинсько-польський обряд, а відтак і асимі-
ляції з поляками. Окремі розділи «Конкор-
дії» були присвячені літургічним чинностям,
уділюванню святих тайн, шлюбам між пред-
ставниками латинників і греко-католиків,
вихованню дітей та взаємній допомозі вір-
них. Цей проект ліг в основу майбутнього
порозуміння, на яке, з різних причин, треба
було чекати ще 10 років. Польська сторона,
зміцнивши за той час свої позиції, стала
обвинувачувати українців у схизматицьких
і русофільських нахилах. Австрійський уряд
підтримував польські національні вимоги
і адміністративні здобутки. Нарешті в жовт-
ні 1863 року за апробатою Апостольського
Престолу міжобрядове порозуміння між по-
ляками і українцями в Галичині було про-
голошено, і воно тривало до кінця австрій-
ської імперії (1917), до часів утворення но-
вої Польської держави. І хоча, будучи доб-
рою у теоретичному відношенні, «Конкор-
дія» мала слабкості у практичному, то ба-
гато її елементів, які виправдали себе, за-
лишилися і за нової Польщі.
— 52 —
27 лютого 1864 року С. Литвинович по-
вернувся з Рима номінованим митрополи-
том Галицьким. На той час завдяки невтом-
ній праці він займав видне місце в суспіль-
ному і культурному житті Галичини. Крім
Архієпископа Львівського, Єпископа Кам’я-
нецького, він був Прелатом Його Святості,
Асистентом папського трону, носив звання
Графа римського, члена палати вельмож
австрійської державної Думи і Сойму коро-
лівства Галичини, члена Академії Квірин-
гів, доктора св. богослов’я тощо. Його на-
стелення відбулося урочисто, за участю
львівських латинського і вірменського архіє-
пископів, в асисті капітули.
Незважаючи на свою зайнятість, владика
Спиридон не забував отчого порога, своїх
родинних коренів, з яких виводилася вітка
його буття. Зразу ж після інтронізації го-
лова Греко-Католицької Церкви вирушив
до села Мужилова поблизу Підгаєць, щоб
поклонитися старенькому батькові, який
працював там душпастирем.
Незабаром митрополит Спиридон розпо-
чав візитацію єпархій, починаючи з Підбе-
різців біля Львова, щоб запізнатися з клі-
ром і віруючими, ознайомитися з їх життям,
відчути їх потреби. Він добився дотації на
розбудову капітульних будинків. Щоб мати
час особисто займатися найважливішими
справами, назначив Генеральним вікарієм
і офіціялом крилошанина М. Куземського.
В 1864 році папа Пій IX підтвердив обидві
галицькі крилошанські капітули в Пере-
мишлі й у Львові. Щоб піднести гідність
церкви і народу, митрополит добився для
- 53 —
священиків та активних мирян папських
і царських відзнак.
З боку представників галицького католи-
цизму в 40-их роках XIX століття було чи-
мало прохань та проектів щодо беатифікації
василіянського ченця і Полоцького архіє-
пископа, українського волинянина з Воло-
димира Івана Йосафата Кунцевича. За віру
і заклики до єдності всіх християн він був
убитий у 1623 році у Вітебську, а в 1643 ро-
ці проголошений Блаженним католицької
церкви. Українські та білоруські католики
вшановували його як небесного опікуна
і заступника у тяжкі часи церкви і народу,
але його мощі в результаті ліквідації україн-
ського католицизму східнослов’янською Мо-
сковською імперією скиталися по різних мі-
сцевостях Білорусії, Литви, Польщі й Украї-
ни.
Щойно на початку шістдесятих років
справою Йосафата зацікавилися василіян-
ські ченці італійської Гроттаферратської
обителі біля Рима і звернулися до Конгре-
гації Обрядів з пропозицією канонізувати
Йосафата, на що папа Пій IX погодився.
Тодішня польська еміграція в Західній Євро-
пі також цікавилася тією справою, адже це
були часи «січневого повстання» проти
московської окупації. 8 січня 1865 року Кон-
грегація Обрядів вирішила, що до каноні-
зації Йосафата Кунцевича можна присту-
пати. Тоді московська преса пустила в обіг
закид про «жорстокість» Йосафата, вбив-
ство якого було лише спонтанною реакцією
народу. Однак їх безпідставність було дове-
дено. З цього приводу папа Пій IX 2 трав-
— 54 —
ня 1865 року видав відповідний декрет і ви-
голосив проповідь. Було здійснено канонічні
формальності, щоб 28 червня 1867 року,
у день святкування 1800-ліття мучеництва
св. апостолів Петра і Павла, канонізувати
св. Йосафата. Тоді ж канонізовано ще 24
інших блаженних з різних чинів і різної
статі, яких разом з Блаженнішим Йосафа-
том зачислено до святих. 6 липня підписана
була всіма кардиналами урочиста грамота
канонізації під заголовком «Блискуче сві-
тило Східної Церкви». На урочистостях було
понад 500 єпископів, незліченні маси наро-
ду з усіх країн. Митрополит Спиридон Лит-
винович взяв у них особисту участь на чолі
численної делегації.
У 1868 році митрополит вніс меморіал-
протест проти звинувачення українців з поль-
ського боку в москвофільстві. Але цісар
Франц Иосиф І після заяви про лояльність
поляків погодився на польське верховодство
в Галичині. Будучи лояльним щодо Гасбур-
гів, митрополит не хотів ще більше усклад-
нювати становище народу, своє власне та
цілої української церкви, даючи її недругам
наступні аргументи для оскаржень. Тому
пізніше його звинувачували у нерішучості,
у непідтриманні українських патріотів, які
виступили з протестом.
Під час поїздки до Відня в 1868 році ми-
трополит Спиридон простудився і до Львова
повернувся хворий. Він зліг і вже більше
з ліжка не піднімався. 4 червня 1869 року
настала смерть. Похорон його відбувся на
Городоцькому цвинтарі, звідки через оди-
надцять років його прах перенесено, разом
— 55 —
з іншими достойниками, на Личаківський
цвинтар.
Митрополитування Спиридона Литвино-
вича припадало на період, коли в Галичині
перемагала австрійська і польська реакція,
тож кожну позицію рідного народу треба
було відстоювати великими зусиллями. Су-
часник митрополита єпископ Юліан Пелеш
так писав про нього: «Здавалося, що з при-
роди був він вибуховий, але згодом став
самою добротою, поблажливий і лагідний
супроти всіх, що з ним стрічалися. Протя-
гом усього свого життя був вірним сином
своєї Церкви і своєї нації, і це непростима
злоба, що деякі особняки, що спочатку пе-
ред ним плазували, а після смерті знеслав-
лювали його пам’ять».
- 56 -
ЙОСИФ СЕМБРАТОВИЧ
(1870—1882)
Більше року після смерті митрополита
Спиридона Литвиновича адміністратором
Галицької митрополії був крилошанин Ми-
хайло. Малиновський. У 1870 році цісар
Франц йосиф найменував митрополитом
адміністратора Перемишльської єпархії, ти-
тулярного єпископа Назіянського Йосифа
Сембратовича. 26 червня найменування під-
твердив папа Пій IX і 7 серпня 1870 року
Йосиф вступив на митрополичий престол
та керував архієпархією до 1882 року.
Дитинство Йосифа Сембратовича про-
йшло на Лемківщині. Він народився 8 ли-
стопада 1821 року в Криниці Мушинського
деканату Сандецького повіту в сім’ї пароха.
Закінчив народну школу в Мушині, а гімна-
зійні студії — у Сапчі. Згодом був вихован-
цем цісарського конвікту (бурси) у Відні
разом з своїми однолітками-земляками. Ви-
вчав богослов’я у Віденському університеті.
Висвячений у священики Перемишльським
єпископом Іваном Снігурським у 1845 році.
Згодом студіював богослов’я в «Августи-
неум» у Відні, де й одержав ступінь доктора
богослов’я.
Повернувшись до Галичини, о. д-р Йосиф
— 57 —
став префектом духовної семінарії у Львові
і заступником професора св. Письма в уні-
верситеті. В 1848 році цісарський конвікт
у Відні був ліквідований, натомість була
заснована генеральна греко-католицька ду-
ховна семінарія, і ректором її до 1860 року
був о. Й. Сембратович. В 1861 році повер-
- 58 —
нувся до Львова, працював професором
св. Письма в університеті, а 11 червня 1865
року митрополит С. Литвинович. за участю
Перемишльського владики Т. Полянського
та львівських архієпископів латинського
і вірменського обрядів висвятив Йосифа на
єпископа Назіянського, після чого він ви-
їхав до Рима. Тут він працював у Конгрега-
ції Поширення Віри східної вітки, був тре-
тім Постулятором канонізації св. Йосафата
Кунцевича.
У 1867 році за дорученням Апостольського
Престолу владика Йосиф їздив до Констан-
тинополя для участі у висвяченні болгар-
ського єпископа Рафаїла Попова. По здій-
сненню заходів, зв’язаних з канонізацією
св. Йосафата, повернувся до Галичини
і в жовтні 1867 року був призначений адмі-
ністратором Перемишльської єпархії, допо-
магав уже похилому віком єпископові Томі
Полянському. В єпархії єпископа-помічни-
ка прийнято неприхильно, вбачаючи в його
призначенні помічником кривду для преста-
рілого єпископа. Щоб не посилювати цих
настроїв, єпископ Йосиф замешкав у при-
ватному будинку і почав управляти єпархією
як адміністратор. Після смерті Полянського
восени 1869 року перемишльська капітула
самовільно обрала капітульним вікарієм
Григорія Шашкевича, незважаючи на те,
що Апостольським Престолом був призна-
чений адміністратором Йосиф Сембратович.
Але позаяк уже не було в живих митропо-
лита С. Литвиновича, який помер у червні
1869 року, то справу обрання капітульного
зікарія Г. Шашкевича визнано неправосиль-
59 —
ною і Й. Сембратович залишився надалі
адміністратором аж до осені 1872 року,
коли єпископом цієї єпархії став Іван Ступ-
ницький.
18 травня 1870 року цісар номінував Йо-
сифа Сембратовича Галицьким митрополи-
том, 22 червня папа Пій IX підтвердив цю
номінацію, а 7 серпня він став на престол
митрополії. Незабаром митрополит Йосиф
був відзначений гідністю асистента папсь-
кого трону.
З перших днів на митрополичому престолі
Йосиф Сембратович вивчав становище
у своїй архієпархії за допомогою візитацій,
повчав віруючих живим словом, відповідни-
ми посланнями, дбав про освіту і виховання
молодого кліру, про окрасу храмів, від ка-
федрального собору св. ЇОра починаючи.
Він брав активну участь у важливих цер-
ковних і державних подіях країни у 1874
році, у нарадах усього державного єписко-
пату про так звані «травневі закони». Ще як
Перемишльський адміністратор він мав на-
мір взяти участь у Вселенському Ватикан-
ському Соборі, але тоді був змушений від
того плану відмовитися з не залежних від
нього причин. Незабаром Собор через воєн-
ні події припинив свою роботу, і вже 1 лип-
ня 1871 року митрополит проголосив в обох
єпархіях його постанови, закликаючи народ
бути твердими у католицькій вірі і. в єдності
з Апостольським Престолом. Митрополит
взяв участь у папському ювілеї, а в 1877 ро-
ці разом з представницькою делегацією свя-
щеників і мирян відбув прощу до Рима.
Тоді ж гостинно був прийнятий у митропо-
— 60 —
личій палаті під час своєї візитації до Га-
личини апостольський нунцій.
Але обстановка в краю ускладнювалася
занедбанням ряду справ у політичній, еко-
номічній і освітній ділянках. Було прикро,
що окремі особи з провідної верстви демо-
ралізувалися і відходили, а натискові поль-
ської шляхти опір чинили самі маси, незва-
жаючи на те, що їх опір панівні верстви
послаблювали поширенням пияцтва, що ста-
вало справжнім народним лихом. У 1876 ро-
ці митрополит виступив з посланням «Про
велику гідність людини», в якому пропону-
вав заходи морального, фізичного й еконо-
мічного оздоровлення краю, поліпшення до-
бробуту народу. Це послання викликало не-
гативну реакцію польської шляхти, зокрема
власників дворів, які хотіли бачити україн-
ський народ темним, неосвіченим, морально
нестійким.
А саме в той час моральна нестійкість зде-
градованих верств народу доповнювалася
ще й духовною, світоглядною неоднорід-
ністю. Кінець шістдесятих років позначився
розколом у консервативному таборі україн-
ської громадськості Галичини. Виникло дві
групи: одна орієнтувалася на царську Ро-
сію, друга — на польські шовіністичні кола.
Такий розлам викликав серед молодого по-
коління західноукраїнської інтелігенції поя-
ву нової політичної течії ліберального на-
пряму. Серед прихильників цієї групи були
вчителі середніх шкіл, письменники, юристи,
студенти. Спочатку, обмежуючись питанням
розвитку письменства, вони продовжували
напрям Маркіяна Шашкевича, в оживленні
— 61 —
Літератури бачили шлях до національного
відродження. Організаційним центром мо-
лодого руху були редакції журналів «Вечор-
ниці», «Мета», «Нива», «Русалка», які ви-
ходили в 60-х роках і здобували широкий
відгомін серед громадськості. Представни-
ками нового покоління були письменники
Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климко-
вич, Федір Заревич, Кость Горбаль, греко-
католицький священик-публіцист Данило
Танячкевич, громадський діяч Степан Кача-
ла та інші.
Народовецький рух підтримували студент-
ські та учнівські організації, звані громада-
ми, які мали характер освітніх товариств,
мали свої газетки, хори, влаштовували ве-
чірки та концерти. Ввійшло у моду роман-
тичне українофільство, що знайшло вираз
у ношенні національного одягу, козацьких
шапок тощо. В 1861 році виник товариський
клуб — «Руська бесіда», в якому влаштову-
валися літературно-музичні вечори, допо-
віді, концерти, святкування річниць Тараса
Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрян-
щини. У грудні 1868 року засновано україн-
ське громадське товариство «Просвіта», що
мало за мету поширення освіти та націо-
нальної свідомості. В 1870—1880 роки «Про-
світа» виконувала провідну роль у громад-
ському та політичному житті. В цих куль-
турних установах народовецький рух сфор-
мував своє національне обличчя, визначив
свої погляди і випробував їх у полеміці зі
старим поколінням. Були заторкнуті різні
проблеми — від мови і правопису до основ
світогляду та політичного мислення включ-
- 62 -
но. Коли ж занепад консервативного табору
став очевидний, народовці поширили свій
вплив і на політичну діяльність. Безпосеред-
ньою причиною їх виступу був катастрофіч-
ний наслідок виборів 1879 року, коли Русь-
ка Рада змогла провести до парламенту
лише трьох своїх представників — решту
мандатів здобули поляки. Тому народовці
вирішили увійти в політику, щоб не допу-
стити, аби поляки здобули позиції легаль-
ної репрезентації українського народу не
тільки фактично, а й юридично.
Нову діяльність народовці почали видан-
ням політичних часописів «Батьківщина»
(1879) для селян і «Діло» (1880) для інте-
лігенції. Ці видання ставили собі завдання
вивести народовецький рух з літературних
зацікавлень до «позитивної праці» на еко-
номічному і політичному полі, припинити
партійні спори і всі сили повернути до однієї
всенародної праці. Саме з тією метою
в 1880 році у Львові було скликано двоти-
сячне віче селян, на якому обговорювалося
політичне становище, економічні справи,
шкільництво. Це була перша вдала спроба
народовців зв’язатися з народними масами.
Народовці тривалий час не творили фор-
мальної організації, а намагалися утримати
нормальні відносини з Руською Радою.
Та поступово стали назрівати події, що ви-
явили повний розвал консервативної групи,
прискорили політичне відокремлення наро-
довців.
У 1881 році з Апостольської Столиці на-
дійшла вказівка митрополитові Йосифу зві-
зитувати монастирі чину св. Василія Вели-
— 63 —
кого. З вини протоігумена д-ра Климентія
Сарнецького цей чин досить підупав. Прото-
ігумен був одночасно професором богослов’я
Львівського університету, жив не по-черне-
чому, був навіть у дикому подружжі. Після
звізитування монастирів митрополит ствер-
див їх занепад і задумав провести в них
реформу, а протоігумена звільнити. З цією
пропозицією митрополита папа Лев ХШ не
погодився, зате прийняв подання К. Сар-
нецького передати проведення реформ єзуї-
там. Митрополитові не допомогли ні про-
тести кліру, ні віча, ні депутація представ-
ників громадськості міста до Відня і Рима.
Єзуїти реформу провели проти волі єписко-
пату, духовенства і віруючих. Галицька пре-
са прокоментувала цей факт як загрозу опо-
лячення українського народу. І для такого
побоювання вона мала підстави.
Про те, як тодішній віденський цісарський
двір ставився до Греко-Католицької Церк-
ви, свідчать слова цісаря Франца Йосифа І,
висловлені ним у тісному колі високих ге-
нералів. Поміж ними був рідний брат єпи-
скопа Сильвестра Сембратовича, який зго-
дом і розповів про цю розмову. Цісар го-
ворив: «Я був би щасливий, якби ціла Га-
личина стала римсько-католицькою». Неза-
баром цісар доручив тодішньому галицько-
му намісникові Потоцькому перевести всіх
греко-католиків на римсько-католицький
обряд, але намісник не взявся за таку непо-
сильну справу і про волю цісаря повідомив
митрополита.
Черговий клопіт митрополитові приніс
1882 рік, коли подільське село Гнилички,
— 64 —
не маючи змоги добитися окремої парафії,
за підмовою свого греко-католицького па-
роха, посла Івана Наумовича, заявило про
перехід на православ’я. Польська преса ого-
лосила цю подію проявом російської пропа-
ганди і спричинила процес москвофільських
діячів (т. зв. процес Ольги Грабар). Судова
розправа не довела державної зради обви-
нувачених, але виявила їх національну і по-
літичну безпринципність. Старий табір втра-
чав зв’язок з народом і переходив на службу
російському абсолютизму. Ці процеси повер-
талися і проти митрополита Йосифа. Його
стали обвинувачувати в москвофільстві,
схильності до православ’я, осуджували його
за нерішучість, слабохарактерність.
Отож нелегко було митрополитові відсто-
ювати позиції своєї Церкви, чинити опір її
противникам,, викривати їх фальсифікації
і доводити свою правоту. Але він стояв не-
похитно в обороні своїх прав, так.радив
і друзям. Для оцінки його поглядів і харак-
теру може послужити такий факт. Весною
1882 року на урочистій вечірці, влаштованій
вірменською капітулою з нагоди висвячен-
ня нового вірменського архієпископа, один
з латинських достойників церкви виступив
з промовою, в якій закликав до зближення
і поєднання двох церков. Присутній митро-
полит йосиф звернувся по тій промові до
вірменського архієпископа зі словами: «Три-
майтеся таки ліпше свого, бо тим найкраще
послужите Богу і сповните волю Божу».
Ясно, що такі погляди не співпадали
з прагненнями асиміляторів. За доносами
у митрополії працювала комісія, розгляда-
3-1281
— 65 —
ла ряд справ, але митрополита про це на-
віть не повідомили. Коли митрополит поїхав
до Рима і Відня, то папа Лев XIII на
авдієнції сказав: «Ти так справу представ-
ляєш, але там була вже комісія, яка
справу розслідила і вона інакше її предста-
вила».
У Відні і Римі митрополит Йосиф відчув
неприхильність до Української Церкви і на-
роду. Це його дуже пригнобило, він зовсім
розгубився, тож не дивно, що піддався на-
тискові цісаря і папи римського. І справу
про долю свого- пастиря стали вирішувати
не віруючі його Церкви, а монарх з Відня,
який прийняв його зречення. До цісаря при-
єднався і Апостольський Престол, який із
підтвердженням зречення з поста митропо-
лита Львівського надав Йосифу титул архі-
єпископа Теодосіополітанського. Повернув-
шись з Відня, митрополит Йосиф відправив
у соборі на Святоюрській горі своє останнє
архієрейське богослуження в день Покрова
Пресвятої Богородиці, поблагословив віру-
ючих і виїхав на заслання до Рима, бо в Га-
личині йому не дозволили залишатися.
Покидав рідний край з пекучим болем у сер-
ці, роздумуючи над тим, що, працюючи два-
надцять років митрополитом, він так ревно
служив Греко-Католицькій Церкві і боронив
проти тих, хто хотів її зробити політичним
знаряддям для ополячення українського
народу, а тепер, у розквіті творчих сил, він
був усунений від діяльності, якій присвятив
усе своє життя, сили і знання. Працював
у Римі консультантом та знавцем східних
церков у Конгрегації Східних церков ще
— 66 —
вісімнадцять років. Помер на вісімдесятому
році життя, 23 жовтня 1900 року.
Вимушений відхід із престолу митрополи-
та Йосифа зворушив і обурив не тільки ду-
ховенство, а й весь загал віруючих, неза-
лежно від партій та угруповань. І народовці,
які стояли далі від св. Юра, і староруська
партія, яка вважалася більш близькою
до нього, зрозуміли, що усунення митропо-
лита нібито за тихе підтримування схизми
і русофільства, за схильність до право-
слав’я було великим спланованим ударом
Греко-Католицькій Церкві в Галичині, після
якого почалися атаки щодо тісного поєднан-
ня обох Церков, подібно до того, як це було
на Холмщині.
— 67 —
СИЛЬВЕСТР СЕМБРАТОВИЧ
(1885—1898)
Сильвестр Сембратович народився 3 ве-
ресня 1836 року в селі Дошниця Ясельського
повіту на Лемківщині. Родина Сембратови-
чів, вельми поважана в краю, дала із свого
середовища двох митрополитів — Йосифа
і Сильвестра, декількох визначних священи-
ків. Батько Сильвестра — Антін був паро-
хом, мати — Ганна з Вислоцьких, теж по-
ходила із священицького роду.
В народній школі Сильвестр навчався
у Яслах, Горлицях і Тарнові. Там одержу-
вали науку і три брати Сембратовича —
з тих семи українців, які вчилися в цих шко-
лах. Вони почувалися самотніми, відірвани-
ми від рідної мови й обрядів, і лише батьки
були сполучною ланкою між ними, церквою
і народом. Батько помер передчасно, коли
Сильвестрові йшов дванадцятий рік, і мати
змушена була виховувати своїх дітей у злид-
нях і нестатках. Через брак засобів до жит-
тя малолітній Сильвестр на деякий час пе-
рервав науку і лише в 1850 році з допомо-
гою родини продовжив навчання. До гімна-
зії ходив спочатку в Перемишлі, згодом
у Львові. Вихованням його займався стрий-
ко о. Йосиф, пізніший митрополит. Ставши
— 68 —
префектом духовної семінарії, він забрав
своїх братаничів на навчання до Львова,
а коли одержав у Відні посаду віце-ректора
при семінарії св. Варвари, то взяв з собою
і Сильвестра.
Закінчивши з відзнакою навчання в семі-
нарії в 1853 році, Сильвестр вступив до гре-
ко-руської колегії в Римі. Тут при церкві
- 69 -
св. Анастасія вивчав богословські науки,
а після закінчення студій одержав докторат
богослов’я, в 1860 році його висвячено на
священика.
Після повернення до Галичини Сильвестр
Сембратович був сотрудником у Флоренції
і Тиличі на Лемківщині. Тут молодий парох
здобув повагу віруючих за свої пристрасні
проповіді, за піклування про злиденних, за
старанно ведені богослуження. В 1862 році
митрополит Г. Яхимович направив його ка-
пеланом василіянського монастиря у Сло-
віту. Звідси в 1865 році був покликаний
до Львівської духовної семінарії. Тоді ж він
був іменований заступником професора дог-
матики в університеті. В 1869 році став про-
фесором. За полемічну дисертацію одержав
від Львівського університету австрійський
диплом доктора богослов’я. В 1873—1879 ро-
ках був деканом факультету. В 1877 році
призначений митрополичим радником. На-
лежав майже до всіх тодішніх товариств
і брав активну участь у громадській діяль-
ності, причинявся до літературного руху.
Спільно з о. Пелешем, майбутнім єпископом,
заснував богословський часопис «Руський
Сіонт>», який друкував численні наукові
статті, матеріали для проповідей. Найбіль-
шою його заслугою перед народом на цер-
ковно-літературному полі було видання
в 1878 році першого «Народного руського
молитовника» у більшому і меншому обся-
гах. Видання цього молитовника здійснив
з отцями О. Стефаяовичем, О. Слюсарчу-
ком та О. Огоновським. Значення цього ви-
дання було дуже велике. В родинах і церк-
— 70 —
вах все частіше молилися з цих молитовни-
ків, ЩО ВИЙШЛИ великим тиражем, ПІДНЄ;
слося розуміння молитов, поглибилась релі-
гійність, а в громадському житті народна
мова увійшла до вжитку в різні ділянки
життя. О. Сильвестр написав також велику
богословську працю проти православного
Мінського єпископа Антонія.
У той період о. Сембратович тримався
осторонь політичних рухів та різних партій-
них програм. Він працював на богословській
науковій основі, але за своїми поглядами
наближався до народовців, симпатизував
їм, навіть належав як звичайний член до то-
вариств «Бесіда» і «Просвіта», а свій часо-
пис «Руський Сіонт>» видавав наближеною
до народної українською мовою. Як щирий
католик, старався зміцнити і поглибити ка-
толицький дух серед віруючих Галичини,
чим викликав повагу мирян. За свою ста-
ранну працю 28 лютого 1878 року був номі-
нований Львівським єпископом-помічником
з призначенням на титулярного єпископа
Юліополітанського, висвячений 28 лютого
1879 року. Відтоді 42-літній владика на но-
вому посту ще більше старався для добра
Церкви, допомагаючи митрополитові Йоси-
фу в його трудному урядуванні. Коли ж
митрополит Йосиф пішов у відставку і в
1882 році виїхав на проживання до Рима,
папа Лев XIII 11 листопада номінував Силь-
вестра адміністратором Львівської митро-
полії.
З того часу у владики Сильвестра почався
другий період діяльності. Будучи адмініст-
ратором архієпархії, а відтак з 1885 року
— 71 —
і митрополитом, він очолив важливу і від-
повідальну ділянку в громадсько-політич-
ному житті Церкви й українського народу.
Справа в тому, що Галицького митрополита
віруючі вважали й досі вважають не лише
верховним настоятелем Церкви, а й природ-
ним провідником народу. Український на-
род, позбавлений протягом віків свого ке-
рівництва — князів, бояр і взагалі визнач-
них провідних осіб, у часах австрійського
абсолютизму мав лише одного речника,
який відстоював його інтереси не тільки
в Римі, а й у Відні, тобто в цісаря і його
уряду. Тим речником, провідником і захис-
ником був керівник Церкви.
Коли митрополит Йосиф прийняв Сильве-
стра своїм єпископом, останній змушений
був зайняти певну позицію щодо політичних
подій у Галичині. Саме іменування Силь-
вестра єпископом-суфраганом мало вже де-
яку політичну підкладку. Польська шляхта,
а за нею і Відень, втративши надії на ми-
трополита йосифа, висували Сильвестра,
вихованця Рима, щоб за його допомогою
зламати «святоюрство», яке симпатизувало
старорусинам. Очевидно, єпископ Сильвестр
відчував незадоволення старорусинів своїм
призначенням, тому і далі намагався не
втручатися до політики. Але коли треба було
вирішувати справу реформи василіянських
монастирів, суфраган її підтримав, і тоді
стало ясно, що з приходом Сильвестра
до св. Юра там відбудеться зміна в політиці.
Після усунення митрополита Йосифа і його
дорадників-крилошан староруська партія
перейшла в опозицію. До того ж поява під-
— 72' —
пису суфрагана Сильвестра на відозві поль-
ського центрального виборчого комітету ще
більше ускладнила ситуацію, хоч дехто
з прихильників говорив, що це сталося без
його згоди і відома. Іменування єпископа
Сильвестра Апостольським Адміністратором
партія народовців прийняла з задоволенням,
бо покладала на нього надії, вважаючи його
своїм. Справа очолення митрополії затягу-
валася, і за таких обставин єпископ Силь-
вестр мав робити перші кроки на політич-
ній ниві.
В 1883 році відбулися вибори до галиць-
кого сойму, які супроводжувалися завзятою
боротьбою між українцями і поляками,
в якій вперше було вжито збройну силу.
Єпископ, здавалося,' стояв осторонь цієї бо-
ротьби. Обидві українські партії виступили
спільно проти зловживань поляків під час
виборів, а останні взялись за те, щоб роз-
бити цю єдність. Тим часом адміністрування
єпископа Сильвестра, яке продовжувалося
аж три роки, бо віденські власті пропону-
вали іншого кандидата — о. Юліяна Пеле-
ша, підходило до кінця. Апостольський Пре-
стол настояв на своєму — 26 березня 1885
року номінував митрополитом Сильвестра
Сембратовича. 5 травня він прийняв Галиць-
кий митрополичий престол, стараючись, хоч
безуспішно, згладити політичну боротьбу.
Тим часом готувалися нові вибори до віден-
ського парламенту. Всі руські партії утво-
рили один виборчий комітет і намагалися
залучити до нього й митрополита, але він
відмовився і висунув своїх кандидатів, аль-
тернативних цим партіям. При існуючій ви-
- 73 -
борчій практиці т. зв. «галицьких виборів»
пройшли митрополичі кандидати і як угодо-
ві посли засіли у віденському парламенті
з ласки митрополита, а властиво намісника
Галичини. Це паралізувало діяльність укра-
їнських незалежних послів, збільшувало си-
лу і престиж галицького уряду в краю й у
Відні. Ця помилка митрополита зродила не-
повагу до його особи, спричинила незгоду
між народовцями щодо ставлення до нього.
Більшість із них виступала проти політики
митрополита, спрямованої на зближення
з галицьким польським урядом.
Згодом митрополита вдалося намовити
на заснування часопису «Мир» під редак-
цією старорусинів, куди не ввійшов ні один
народовець. Цей часопис не здобув ніякого
впливу, був конкурентом народовецького
«Діла» і скоро перестав існувати.
Позиція митрополита під час виборів
ослабила народовецьку партію, бо позбави-
ла заступництва у віденському парламенті,
відсунула інтереси українського народу
у Відні. Це викликало серед громадськості
підозру, що митрополит при свому іменуван-
ні взяв зобов’язання, які тепер мусить вико-
нати з великою шкодою для справи цілого
народу.
Народовці, відвернувшись від митрополи-
та, в інтронізації його участі не взяли.
Обстановка загострилася. Напруження сто-
сунків між митрополитом і народовцями
старалися використати для себе члени ста-
роруської партії. Вони готувалися відзна-
чити 300-літній ювілей заснування Ставро-
пігійського братства при Успенській церкві
— 74 —
у Львові. Та з цих заходів нічого не вийшло,
бо митрополит у них участі не взяв. Так
обидві партії стали проти митрополита,
а його вплив серед загалу похитнувся.
У справах культури і освіти митрополит
виявився більш прихильним до народовців.
У 1884 році він заснував дівочий інститут
сестер Василіянок у Львові, пожертвував
на нього певні кошти з власних фондів, фі-
нансував побудову монастиря з пансіонатом
і церквою по вулиці Зябликевича.
Проте політичні виступи митрополита від-
штовхували від нього громадськість, полі-
тичний провід перейшов до інших рук, по-
части ворожих митрополитові. Інтелігентні
верстви народу, незалежно від партій, ство-
рили спільний фронт проти польського уря-
ду. І це забезпечило їм на виборах до га-
лицького сойму в 1889 році несподівано ве-
лике число мандатів. Це занепокоїло і шлях-
ту, і цісарський Відень. Новий галицький
намісник граф Бадені одержав вказівку за-
лагодити обстановку. Як знаряддя для цього
він вирішив використати митрополита. Через
нього граф знайшов підхід до голови укра-
їнського соймового клубу Ю. Романчука
і запропонував йому проголосити в соймі
свою національно-політичну й церковну про-
граму на основі вірності Австрії і Римові,
а тоді, мовляв, уряд виконає вимоги укра-
їнців і перестане бути до них неприхильним.
Таким чином настане «нова ера», а народов-
ці дістануть можливість великих досягнень
на політичній і культурній ниві. Митропо-
лит підтримав цю ідею, але загал став осто-
ронь неї, не довіряючи ні- намісникові, ні
— 75 -
митрополитові. Минуло небагато часу і всім
стало ясно, що «нова ера» була політичним
промахом і дуже шкідливою для українців.
Нічого не змінилося ні в Галичині, ні у Від-
ні, і тому народовці перейшли знову до опо-
зиції.
Так не здійснилися добрі наміри і надії
митрополита, які він покладав на так звану
«нову еру». Він намагався здобути для сво-
го народу прихильність високих урядових
і династичних осіб, але зашкодив свому на-
родові, підірвав ту політичну партію, яку
намовив до проголошення «нової ери». Зате
допоміг графові Бадені внести розбрат і пар-
тійну сварку в ряди українців, бо після цих
«новоерівських» невдач в народі почали
з’являтися крайні елементи, які завзято ви-
ступали проти митрополита та його при-
хильників, брали верх над поміркованими
елементами.
Єдиним позитивним результатом «нової
ери» було те, що вона зродила новий дух
і нових людей серед українського народу
в Галичині, які іншими шляхами, а не лояль-
ністю до трону і послужливістю щодо уря-
ду, бажали здобути кращу долю свому по-
неволеному народові, помогти йому прий-
ти до сили й влади.
Коли посол Романчук у 1892 році спо-
вістив у соймі, що знову повертається до
опозиції, бо обіцянки намісника і митропо-
лита не виконані, то митрополит і надалі
стояв на свому угодовстві і радив терпели-
во чекати і не зривати розпочаті справи.
Але коли намісник Бадені сказав публічно
в соймі, що польська шляхта не має чого
- 76 —
побоюватися, бо поміж ним і українцями
нічого такого не зайшло, що мало би змі-
нити дотеперішній хід урядової політики
в Галичині, то цей вислів, мов грім, уразив
табір народовців, які під патронатом митро-
полита будували «нову еру». Насторожився
тоді й митрополит. У політичних справах
він почав оглядатися на громадську думку.
Втративши опору в народовецькому клубі,
почав шукати нових союзників для підтрим-
ки своєї смирної, угодової політики. Такі
союзники знайшлися у невеличкому гуртку
людей — «новокурсниках» під проводом по-
слів Олександра Барвінського та Анатоля
Вахнянина. Нижче духовенство не міняло
свого опозиційного ставлення, бо не хотіло
втратити довір’я серед народу.
Проте в українському народі ще коріни-
лася віра у справедливість цісаря. Про це
свідчить і факт, що за дорученням довіроч-
ної наради масова депутація в складі 221
селянина 13 грудня 1895 року вибралася
до Відня, щоб скласти протест проти тієї
страшної кривди, яку заподіяно цілому на-
родові в конституційній державі під час
проведення соймових виборів. Але у Відні,
крім шістьох чоловік, делегацію не допуще-
но до цісаря. Представникам делегації цісар
дорікнув «за невдячність», бо ж саме тоді
митрополит Сильвестр був іменований кар-
диналом, що, мовляв, було доказом великої
турботи Рима і Відня про добро українсько-
го народу. Аудієнція в цісаря тривала лише
чотири хвилини, монарх не хотів слухати
скарги представників поневоленого і знедо-
леного народу. І українцям стало зрозуміло,
— 77 —
що їм треба власними силами і власною
працею кувати кращу долю, виборювати
належні права. Зрештою, це зрозумів і сам
митрополит, який відтоді став відходити від
угодовської політики, але недовір’я до ньо-
го просунулось так далеко, що академічна
українська молодь закидала митрополита
на віденському вокзалі гнилими яйцями.
Владика Сильвестр був ревним католи-
ком і прихильником Рима, та не меншою
підпорою він був і для цісарського трону.
Своїми проповідями, урочистими богослу-
женнями старався притягнути народ, зміц-
нити в ньому католицьку віру і прив’язати
до свого-обряду. Його доступність, вирозу-
мілість, доброзичливість підкоряли людські
серця, він багато корисного зробив на цер-
ковній і релігійній ниві.
Проте йому треба було рахуватися з ря-
дом труднощів у краї, Відні, Римі, особливо
у взаємовідносинах між польською й укра-
їнською сторонами, а отже, з причинами
москвофільського руху. Реформа отців Ва-
силіян, місіонування єзуїтів по церквах єпи-
скопату за згодою владик, перехід (і то за-
тверджений Римом) цілого села Тучапи
Ярославського повіту на латинський обряд
і подібні факти значно охолоджували став-
лення мирян і кліру до єпископа Сембра-
товича. Його звинувачували або у згоді на
ці справи, або що не допильнував їх на-
лежно.
Напір латинства на Греко-Католицьку
Церкву в краю, будівництво каплиць і ко-
стьоликів, перетягування до римо-католи-
цтва — все це сильно дошкуляло нижчому
— 78 —
кліру. Та львівський і перемишльський вла-
дики на їх скарги мовчали.
Львівський провінційний Синод Греко-
Католииької Церкви 1891 року свідчить про
те, що митрополиту Сильвестру бракувало
відваги протистояти тим силам, які на нього
натискали. Він мало, або цілком не радився
зі своїми єпископами і не питав їх думки,
все робив на власний розсуд. Роблячи по-
ступки і жертвуючи правами і привілеями
Греко-Католицької Церкви, особливо єпи-
скопату, митрополит надіявся ослабити ті
неприхильні настрої, які панували тоді
в Римі й Відні супроти українського галиць-
кого кліру і народу.
Але тими поступками митрополит Силь-
вестр тільки ослабив єдність галицької про-
вінції. Більше того, виконуючи вимоги пре-
фекта конгрегації для поширення віри, кар-
динала Лєдоховського, частково втратив те
окремішне становище, яке займав греко-ка-
толицький єпископат у Католицькій Церкві
і яке творці Берестейської унії так дуже собі
застерігали. Через таку позицію С. Сем-
братовича на Львівському Синоді авторитет
галицьких митрополитів захитався і знизив-
ся до рівня апостольських вікаріїв на міс-
цях в АзГї і Африці. У майбутньому ці нас-
лідки сильно далися взнаки: греко-католиць-
кий єпископат перестав бути вирішальним
чинником у справі з’єднання Сходу з Ка-
толицькою Церквою, це домінуюче стано-
вище зайняв латинський єпископат Польщі
на велику шкоду інтересам Греко-Католиць-
кої Церкви і не менше українському народу.
?Литрополит не збагнув тієї далеко сягаю-
— 79 —
чої затії, яку швидко розпізнало духовен-
ство на Синоді і стало в непримиренну опо-
зицію і до самого митрополита і^ до апо-
стольського делегата, архієпископа Чіяски.
Щоправда, духовенство не знало усіх справ,
але гостро протестувало проти того, що його
стосувалося, наприклад, целібату. В той же
час з уваги загалу духовенства випали пи-
тання прав митрополита і єпископату, які
надавали Греко-Католицькій Церкві і її
обрядові окреме місце між іншими като-
лицькими церквами й обрядами. Якщо рані-
ше папи римські не тільки допускали, а й
схвалювали існування різних обрядів і зви-
чаїв у Католицькій Церкві, зокрема схід-
них, якими захоплювалося багато святих
і великих учителів західної латинської
Церкви, то зараз Греко-Католицька Церква
втрачала свою самобутність. Захопившись
полонізаторською політикою, латинські єпи-
скопи вже не довіряли греко-католицькому
духовенству, вони вирішили переводити на
католицизм з інших конфесій своїм шляхом
і для цього готували священиків з правом
відправляти у двох обрядах і двома бого-
служебними мовами. Незважаючи на те,
що греко-католицький обряд мав найбільше
число поміж східними церквами, які нале-
жали до Вселенської Католицької, в Кон-
грегації для Східних церков українці своїх
представників не мали. Заборона греко-ка-
толицьким священикам в Америці миропо-
мазувати та багато інших поступок були б
неможливими, якби митрополит Сильвестр
цьому противився, а не став би тихим по-
слушником кардинала Лєдоховського, мав
— 80 —
почуття своєї високої місії не лише у Греко-
Католицькій Церкві, а й взагалі в цілому
католицькому світі. Великою помилкою ми-
трополита були самовільні зміни, зроблені
ним у рішеннях Синоду. Вони принижували
його, підривали митрополичий авторитет
вдома і поза межами краю.
Митрополит знав про небезпеку, яка за-
грожувала Греко-Католицькій Церкві, але
не повідомляв про це тих, хто міг би допомог-
ти йому рятувати Церкву. Після поїздки до
Рима митрополит, щоправда, став більше
радитися з духовними і світськими особами,
вивчав їх бажання, проводив візитації, і ці
зустрічі з віруючими відкрили йому очі на
багато невідкладних проблем. Але помічав
і те, що вже не знаходив тієї довіри, якою
користувався до Синоду. І знав, що причи-
ною цього є його угодовська політика, яка
закінчилася кривавими галицькими вибора-
ми, а він сам став жертвою обману. І вже не
тішили його нагороди й відзнаки з Рима
і Відня, ані кардинальський титул. Він віді-
йшов від політики, яка йому остогидла, зро-
зумів, що якби не шукав своєї сили й опори
у правлячих сферах, а в масах вірних і ду-
ховенства, то здобув би кращу долю для сво-
го народу, а ще більше для рідної Церкви.
Перед смертю, будучи вже тяжко хворим,
митрополит говорив: «Не тяжко мені зно-
сити біль фізичний, бо знаю, що він неза-
довго скінчиться. Бог милосердний скоро
вже увільнить мене від нього, це ніщо! Але
тяжкий біль душі, що мені не дає спокою
і давить мене! Я схожу зі світа з клеймом
шкідника моєї Церкви і мого народу, які я
— 81 —
так щиро любив і для яких я по змозі і по
совісті старався вірно працювати і їм вірно
служити. Мене обманювали Бадені, Лєдо-
ховські та інші, а я їм вірив! Та я їм за ту
кривду, що мені зробили, вже простив, про-
шу Бога, щоби й Бог їм простив! Але чи
простить мені мій народ! Чи простить мій
клір? Чи простите Ви мені, отче архідиякон?
Я чув від вас часто тепер мені ясні і зрозу-
мілі натяки й перестороги, а я ще гнівався
на Вас за них. Я пішов іншими дорогами
та зайшов на манівці! Тепер я вже добре
бачу свою помилку. Цим я мучуся дуже
і невимовно! Тся моя тяжка недуга — свідо-
мість заподіяної шкоди, якої вже не в силі
направити. Я каюся і знаю,' що милосердний
Бог мені простить, але чи простить мені мій
народ і клір?»
І хоч хворий, мусив втручатися у розв’я-
зання різних пекучих церковних справ. Нуж-
да гнала галичан з дому у далекий заокеан-
ський світ шукати кусня хліба. Щоб рятува-
ти своїх вірних від моральної загибелі, ми-
трополія вирішила посилати з поселенцями
і священиків. Конгрегація для поширення ві-
ри під проводом Лєдоховського не давала на
це згоди. З великими зусиллями митрополит
добився з Рима дозволу. Спочатку латинсь-
кий бразилійський єпископ опирався цьому,
але посланці з Галичини своєю працею і пове-
дінкою стали добрим прикладом для римсь-
ко-католицької пастви. Греко-католицькі свя-
щеники у Бразилії завоювали добру славу мі-
сіонерів, і митрополит Сильвестр таким чи-
ном переміг кардинала Лєдоховського мо-
рально.
— 82 —
Журба, турботи, переживання вичерпува-
ли хворобливий організм митрополита.
4 серпня 1898 року його серце перестало
битися. Його похорон відбувся величаво че-
рез чотири дні. Мощі митрополита Сильвест-
ра Сембратовича зложено у підземеллях
престольної церкви св. Юра.
— 83 —
ЮЛІЯН КУЇЛОВСЬКИЙ
(1899—1900)
Після смерті влітку 1898 року митропо-
лита Сильвестра Сембратовича проблема
очолення Галицької митрополії по-різному
трактувалася серед різних верств галиць-
кого суспільства, але вирішення справи за-
тягувалося. Роки минулого митрополитуван-
ня викликали суперечливі міркування з при-
воду ролі митрополита в тодішньому полі-
тичному житті. І лише ЗО серпня 1899 року
цісар номінував, а папа Лев XIII затвердив
на цій посаді 73-річного Станіславівського
єпископа Юліяна Сас-Куїловського.
Новонайменований митрополит мав за со-
бою незвичайний життєвий шлях, зокрема
бурхливу молодість. Вийшовши із сільської
багатодітної священицької сім’ї, він пере-
жив неспокійний період дев’ятнадцятого
століття в Галичині, через юнацькі пориви
тяжко бідував, скитався по чужині, а на схи-
лі віку вийшов, хоч і на короткий час, на
найвищий щабель ієрархії своєї Церкви.
Люди, що знали митрополита, залишили
яскраві спогади про цю людину і діяча.
Юліян Куїловський прийшов на світ 1 трав-
ня 1826 року в сім’ї отця Венедикта, пароха
Конюшок Королівських Комарнянського де-
— 84 —
канату Перемишльської єпархії. Мати — Ка-
терина походила з багатої родини Кущике-
вичів. Початкову освіту одержав у Рудках
і Самборі. Гімназійне навчання проходив
у Львові до 1845 року. Тут же згодом запи-
сався студіювати філософію, де його заста-
ли революційні часи «весни народів», які
розбурхали свідомість студентів-ідеалістів.
Поклик свободи і дух революції захопили
й молодого Юліяна. Він вступив до польсь-
кої міліції, але незабаром був заарештова-
ний за протиавстрійську пропаганду. Зазнав
ув’язнення, але за заступництвом високопо-
ставлених осіб вийшов з тюрми. Звільнений
зі студій юнак повернувся на село до бать-
ків. Завдяки клопотанню єпископа Івана
Снігурського продовжив навчання на від-
діленні філософії у Перемишлі. Після смер-
ті єпископа його знову позбавили можли-
вості навчатися. Тож довелося працювати
фінансовим практикантом. На навчання по-
вернувся після проголошення в Австрії кон-
ституції.
Під час формування польської гвардії сту-
денти обрали Юліяна старшиною і членом
повітової ради. Як запідозрений у поширен-
ні протиавстрійської пропаганди, він знову
опинився в ув’язненні. Після звільнення з-під
арешту Юліян був позбавлений права на
продовження навчання і виселений зі Льво-
ва. Переслідуваний австрійськими властями,
він у загонах польських легіонерів пере-
йшов Карпати на угорську частину імперії
та брав участь у Кошутському повстанні.
Після приборкання за допомогою російсь-
кого війська угорської революції Куїловсь-
кий опинився в еміграції в турецькому та-
борі інтернованих, без засобів до життя,
зі шрамом на чолі, який йому на все життя
залишила козацька шабля. Через деякий
час вступив до турецького війська, досяг
чину капітана і виконував службу в Царго-
роді.
— 86 —
Знайомство з французькими монахами ла-
заристами допомогло Юліянові увійти в до-
вір’я до польського князя Адама Чарторись-
кого — опікуна польських емігрантів. Під
впливом лазаристів виїхав до Рима, але до-
рогою потрапив у Марсель у Франції, де
через відсутність документів був затрима-
ний. Князь Чарториський допоміг йому
дістатися до Парижа. Там Юліян вступив
до «Східного інституту» о. Іполита Терлець-
кого. В семінарії ченців Сульпіціанів у 1854
році закінчив богословські студії, одержав-
ши ступінь магістра, та висвятився на свя-
щеника як місіонер для Сходу. Паризький
клір прийняв його у свої ряди. Тимчасово
він виконував обов’язки капелана Бенедик-
тинок, а через рік, коли розвіялися надії
на східну місію,, його призначено ректором
семінарії на острові Корфу. О. Куїловський
від цього призначення відмовився, мотивую-
чи своє рішення браком доброго здоров’я.
За цей час абсолютизм в Австрії та Гали-
чині дещо злагіднів, а польська шляхта уві-
йшла в довір’я монарха. Туга за батьківщи-
ною і рідною Церквою в о. Юліяна посилю-
валася і він попросив в австрійських властей
амністії. Тодішній Перемишльський єпископ
Григорій Яхимович його прохання підтри-
мав. Підписавши в 1857 році декларацію
про те, що не буде займатися політикою,
о. Юліян повернувся до Галичини. Тут він
одержав-парафію в селі Руському Бірчан-
ського деканату. Сумлінний парох незаба-
ром здобув у. вірних авторитет і повагу.
Через три роки він став деканом.
У 1878 році о. Юліян їздив до Рима, де на
— 87 —
прохання єпископа Івана Ступницькоґо па-
па Лев XIII номінував його своїм шамбе-
ляном (камергером) з правом ношення фіо-
летів. З того часу шамбелян Куїловський
став швидко просуватися по щаблях цер-
ковної ієрархії. В 1882 році його йменовано
крилошанином Перемишльської капітули.
Згодом він став ректором Перемишльської
духовної семінарії, а незабаром ще й ка-
федральним парохом. На цьому посту він
відзначався сумлінністю, став улюбленим
проповідником.
Здавалось би, що багаторічна розлука
з рідною землею, зв’язки із шляхетськими
колами, недостатні знання історії рідного
краю, життя українського народу, його на-
ціональних змагань, мови негативно віді-
б’ються на ставленні о. Юліяна до рідних
звичаїв і обрядів. Але його тісні зв’язки зі
своєю численною, хоч і бідною родиною,
яка підтримувала і берегла родові традиції,
сприяли формуванню з нього примірного
українського священика. Він походив із шля-
хетського роду герба Сас і тим шляхетством
завжди гордився. А оскільки вважав шля-
хетство за привілей, який давав йому право
й обов’язок опікуватися вірними, то старав-
ся боронити своїх парафіян, захищав їх
перед дідичами, з якими мав добрі стосун-
ки. Таким чином, хоч, може, й не дуже сві-
домо, він пішов шляхом традицій священи-
цьких родів, з яких походив, а не став рене-
гатом свого народу, в чому його дехто із су-
часників підозрював, особливо, коли він по-
чав підноситися у вищій церковній ієрархії.
У 1890 році Перемишльський єпископ
- 88 -
І. Ступницький запросив архіпресвітера
Юліяна своїм суфраганом. Тоді він був іме-
нований титулярним єпископом Гефестей-
ським. Через рік, після смерті єпископа
І. Ступницького, перемишльським владикою
став Ю. Пелеш, а Ю. Куїловського 22 ве-
ресня 1891 року іменовано єпископом Ста-
ніславівським. Польська шляхта таке вису-
нення Юліяна Куїловського прийняла з за-
доволенням, але незабаром була розчарова-
на, бо на її скарги і доноси він особливої
уваги не звертав. Не терпів урядовців, від
намісника почавши. Сторонився й осіб ла-
тинського кліру — душехватів. У своїх по-
глядах схилявся до староруської (давньої
староюрської) партії, хоч до політики не
втручався. Не виявляв особливої зацікавле-
ності до змагань українського народу, його
духовенства, інтелігенції, але не заважав,
навіть допомагав і схвалював їх виступи,
зокрема проти зловживань урядників. Газе-
тами мало цікавився, упереджено ставився
до Росії.
Разом з 32 священиками єпархії брав
участь у засіданні Львівського церковного
собору 1891 року, виступав проти митропо-
личого проекту запровадження целібату
в митрополії. Відстоював необхідність за-
провадити в практику церковні ритуали,
мати два види причастя, а не один, як це
робили Василіяни.
У жовтні 1891 року написав своє перше
послання до духовенства і вірних про їх
обов’язки, зокрема про щоденне проказуван-
ня Часослова, а вірних закликав до трива-
лої молитви. Після Львівського Синоду зай-
— 89 —
нявся візитаціями парафій, відмовившись
при цьому від гучних вітань, велелюдних
прийомів тощо. Жив скромно й ощадно,
обходився без транспорту і ходив, як пра-
вило, пішки, хоч ревматизм дошкуляв
у ногах.
Власті вимагали, щоб він виступив проти
радикалів, але владика Юліян ухилявся від
виконання доручень уряду і шляхти, діяв
всупереч їхнім сподіванням, вперто стояв
за свою церкву і свій народ.
Юліян Куїловський взяв участь у палом-
ництві вірних своєї церкви до Рима з на-
годи ювілею папи Льва XIII. Коли повер-
тався 8 червня 1893 року разом з митропо-
литом Сильвестром Сембратовичем, москво-
фільська і радикальна молодь демонстра-
тивно виступила на віденському вокзалі.
Станіславівський єпископ Куїловський не
часто з’являвся у митрополита, бо вважав,
що той занадто захоплювався політикою.
З часу утворення Станіславівської єпархії
в церковній практиці нагромадилося чимало
невідкладних справ, які треба було розгля-
нути адміністрації єпархії, представникам
кліру і мирян. Цим і був викликаний пер-
ший єпархіальний синод, який відбувся
в 1897 році. В той час владика Юліян вже
часто хворів і перебував здебільшого в до-
машньому затишку. 23 травня того ж року
папа Лев XIII іменував Юліяна Куїловсь-
кого асистентом свого трону.
Після смерті Львівського митрополита
Сильвестра Сембратовича єпископ Ю. Куї-
ловський написав австрійському цісарю лис-
та, виклавши в ньому свої міркування щодо
— 90 —
майбутньої кандидатури архієпарха митро-
полії. Побувавши згодом у монарха на при-
йомі, єпископ був здивований, коли той же
Франц Йосиф сказав йому, що він «щасливо
умирав би, коли б міг побачити русинів, на-
вернених на правдивий (тобто латинський.—
Автор) католицизм. Тоді ми були б убезпе-
чені від схизми, а Галичина напевно зали-
шилась би на завсіди при моїм троні».
Ці слова справили на єпископа пригноблю-
юче враження.
Тоді ж, у серпні 1899 року, цісар номіну-
вав Ю. Куїловського на митрополита Га-
лицького, а папа Лев XIII підтвердив цю но-
мінацію. Цього не сподівалися ні галицькі
москвофіли, ні народовці. Не передбачали
цього і поляки, зважаючи на його здоров’я,
похилий вік. Прийнявши номінацію, всту-
пивши на митрополичий престол, Юліян
Куїловський в середині вересня написав
перше митрополиче послання про скарби
католицької віри, в якому прохав молитв
вірних для себе, «на силах ослабленого, бо
віком похилого».
Незважаючи на свою хворобу, старечу
неміч, митрополит ревно виконував своє слу-
жіння, висвячував молодих священиків.
У своєму другому посланні від 23 січня
1900 року з нагоди ювілейного року 1900-го
писав про відпусти та значення римського
ювілею на закінчення століття, згадав про
паломництво до Вічного Міста. Він і сам
мріяв туди поїхати паломником зі своїми
мирянами, але хвороба прикувала його до
ліжка, з якого вже не піднімався. 4 травня
настала смерть.
— 91 —
Похорон митрополита Юліяна Куїловсь-
кого відбувся 8 травня в супроводі чотирьох
галицьких владик усіх трьох обрядів у Льво-
ві на Личаківському цвинтарі. В похороні
взяла участь і цивільна влада, військові ве-
терани, священики, чернецтво, студенти,
вірні, які тоді були на празнику св. Юра
у кафедральному соборі.
* * *
Перед вами, дорогі читачі, на фоні бурх-
ливих подій XIX сторіччя коротко розкрито
діяльність митрополитів Української Греко-
Католицької Церкви — Антона Ангеловича,
Михайла Левицького, Григорія Яхимовича,
Спиридона Литвиновича, Йосифа Сембра-
товича, Сильвестра Сембратовича та Юліяна
Куїловського — цих першоієрархів Україн-
ської Церкви, які з часу утворення в 1808
році Галицької митрополії були при стерні
З’єдиненої Католицької Церкви, очолювали
духовне життя мільйонів віруючих Галичи-
ни у складних суспільно-політичних умовах
австро-угорської займанщини, активно під-
тримували національний розвиток українсь-
кого народу. У цьому збірнику згадуються
першоієрархи митрополії тільки частини,
хоч і значної, західноукраїнських земель,
до складу яких входили єпархії: Львівсь-
ко-Галицько-Кам’янецька, Перемишльсько-
Самбірсько-Сяноцька та Станіславівська. На
переломі XIX і XX століть до західноукраїн-
ських земель, які були під австро-угорською
займанщиною, крім згаданих вище єпархій,
ще належали Мукачівсько-Ужгородська та
— 92 —
Пряшівська єпархії, які не входили до юрис-
дикції Львівської митрополії, але ділили з
Галицькою митрополією спільну долю в умо-
вах імперського засилля. В новому XX сто-
річчі, всі ці єпархії західноукраїнських зе-
мель увійшли як сильні церковні одиниці,
яким довелося чесно і мужньо пережити
випробування, зазнати нищівних ударів від
противників католицької віри, особливо у ка-
такомбний період.
Тут не розкрито діяльність тих греко-ка-
толицьких єпархій та їх ієрархів, які в той
час були під російською займанщиною і за-
знали нищівного розгрому від царського са-
модержавства. Розповідь про це через приз-
му біографій владик знищених єпархій про-
понується в наступних виданнях.
— 93 —
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
С. Матковський. Три синодальні архієреї. Львів.
1932, ст. 108.
Иллюстрованная народная история Руси. Львів.
1905, ст. 740.
Висвітлення до історії Львівських синодів з ро-
ків 1891 і 1897. Львів. 1924, ст. 42.
Великий А. Г. ЧСВВ. З літопису християнської
України., т. VIII. Рим. 1976 р.
— 94 —
ЗМІСТ
Антін Ангелович	10
Михайло Левицький	20
Григорій Яхимович	37
Спиридон Литвинович	40
Иосиф Сембратович	57
Сильвестр Сембратович	68
Юліян Куїловський	84
Використана література
94
Редактор О. В. Ж д а н о в а
Художній редактор В. І. С а в а
Технічний редактор В. А. Гарбузюк
Здано на виробництво 16. 10. 92. Підписано до друку
02. 10. 92. Формат 70х90’/з2. Папір друкарський № 2. Друк
високий. Ум. друк. арк. 3.5. Умови, фарб. відб. 3.5. Тираж
5000. Зам. 1281. Ціна договірна.
Видавництво «Логос» Львівського музею історії релігії,
290008, пл. Ставропігійська, 8.
Навчально-виробничі майстерні Львівського поліграф, тех-
нікуму.
290004, м. Львів, вул. Винниченка, 12