ОСОБ
I
ДОБА
Микола Котляр

vaoV
і
Ч.І.. )1.1..)И(.ІО )()
®

@
OCOI.HC ГІСТЬ
ДОБА
Микола Котляр
ДАНИЛО
ГАЛИЦЬКИЙ
Біографічний
нарис

ББК63.3(4УКР)43
К73
Серія «Особистість і доба»
Редакційна колегія серії:
Володимир Литвин (голова),
Іван Дзюба, Микола Жулинський, Павло Загребельний,
Платон Костюк, Борис Патон, Валерій Смолій,
Микола Стороженко, Петро Толочко, Микола Шпаковатий
Під загальною редакцією академіка НАН України В.А. Смолія
Видавничий проект М.І. Шпаковатого
Художнє оформлення серії СІ. Чуєва
Микола Котляр
К73 Данило Галицький. Біографічний нарис. — К., Видавничий дім
«Альтернативи», 2002. — 328 с; іл.
ISBN 966-7217-75-2
У книзі дається життєпис видатного державного діяча, полководця
та дипломата Давньої Русі, галицько-волинського князя Данила
Романовича Галицького (1201 — 1264). Він присвятив своє життя справі
об'єднання східнослов'янських земель, відновленню цілісної
давньоруської держави часів свого славного предка Володимира Мономаха.
Життєпис створено на ґрунті великого кола вітчизняних і зарубіжних
джерел і є підсумком більш ніж двадцятилітніх досліджень автора.
Написана в науково-популярній формі, книжка розрахована на істориків
та широкі кола любителів минувшини.
ББК63.3(4УКР)43
ISBN 966-7217-75-2 © М.Ф. Котляр, 2002
© Видавничий дім
«Альтернативи», 2002

ЗМІСТ
Від автора 7
Пролог 9
Джерела 13
Країна 25
Батько 33
Мати 57
Романовичі в історії та поезії 75
Бояри 89
Дитячі та юні роки 103
Відвоювання Волині 125
Калка 137
Мстислав 145
Час Галича 155

Військо 165
Полководець 177
Рицарі 191
Утвердження в Галичі 203
Батий 233
Все спочатку 253
Знову монголи 267
Дипломат 275
Коронація 299
Об'єднати Русь 309
Кінець життя 317

ВІД АВТОРА
Ця книжка має довгу історію. Все почалося з моїх праць
середини 1970-х pp., на ґрунті яких була написана невелика
монографія «Данило Галицький» (К., «Наукова думка». —
1979. — 185 с), видана накладом у 32 500 прим. Про такі
тиражі нині можна хіба що мріяти. Вона швидко
розійшлася. Була прихильно зустрінута читачами й колеґами,
котрі опублікували кілька схвальних рецензій. У передмові я
писав про велетенський масштаб постаті Данила, його
внесок до історії та культури Давньої Русі. Зупинився в
основному на завжди актуальній темі ролі особи в історії,
співвідношеннях її дій із діями народної маси та
загальним перебігом історичного процесу.
Книжка була написана в науково-популярній манері,
легкою, як мені тоді здавалося, мовою. її науковий
апарат був, згідно з умовами видавництва, зовсім
невеликий. При всьому тому я спробував кинути ориґінальний
погляд на життя й діяльність свого героя, зобразити його
людиною великої мети, яку вона реалізовувала впродовж
усього свого свідомого життя.
По закінченні тієї книжки я не розумів ще, що моя праця
над життєписом Данила Романовича Галицького лише
починається. Наступними роками мною було видано кілька
монографій, присвячених історії Галицько-Волинської Русі,
в яких історичній постаті Данила було відведене належне

Данило Галицький
місце: «Формирование территории и возникновение
городов Галицко-Волынской Руси IX—XIII вв.» (К., 1985),
«Полководці Давньої Русі» (К., 1991), «Галицько-Волинський
літопис XIII ст.» (К., 1993), «Галицько-Волинська Русь» (К., 1998),
а також багато статей, присвячених різним аспектам історії
реґіону та біографії мого героя.
В середині 1980-х pp. я розпочав тривалу й копітку
працю над створенням великого наукового коментарю
до Галицько-Волинського літопису — головного, а в
більшості випадків і єдиного джерела до історії життя та
діянь князя Данила. Ця праця недавно завершена й має
бути реалізована у першому в науці коментованому
виданні літопису. Під час написання коментарю мною було
залучено численні іноземні джерела, велику наукову
літературу, видану в різних країнах світу. Виникла
можливість уточнити й доповнити написане мною 1979 р., в
ряді випадків — по-новому поглянути на постать князя
Данила.
Все це, вважаю, дає мені право знову повернутися до
історичної фігури Данила Романовича. Пропонована увазі
читачів книжка має науковий характер — за збереження,
сподіваюсь, науково-популярного стилю викладу.

«Почнмо ж do^nofii^ATH то незліченні влті, і пво
БСЛИКІ ^ІЛННЛ, І Л0О ЧАСТІ ВІННН, І ШО ЧНСЛШИІ
К0АЛІОЛН, І то ЧАСТІ ПОВСТАННЯ, І П0О ЧНСЛСННІ
Заколоти; ^молоду т суло їм Данилові й
(шильгсу шоком»
Галицько-Волинський літопис
ПРОЛОГ

Данило Галицький
0*—__„*.-._
чимраз гірше бачили очі... Він довгими годинами сидів на
високих сінях білокам'яного замку в своєму улюбленому
місті Холм, зробивши його стольним градом Галицько-Во-
линського князівства після руйнівної навали орд Батия. В
його уяві спливало життя, здавалося, довге — все ж таки
йому минув шістдесят третій рік! — і водночас таке миттєве, що
промайнуло, не знати коли та як...
Мабуть, все ж таки Данило Романович почувався вже
старим. Адже майже шістдесят літ тому віддані батькові
волинські бояри підсадили його на високого княжого коня й
проголосили своїм володарем. А йому тоді ледве минуло
чотири роки, та чи й минуло? Історики досі сперечаються,
якого року народився князь. З літопису виходить, що начебто у
1201 р. Але роки в ті далекі часи починалися не з січня, як у
нас, а з березня або вересня. Тому під час переведення дат на
сучасне літочислення варто враховувати цю обставину. Біжу-
чий рік обіймав частини двох суміжних років. Не виключено,
що Данило міг народитися і в 1200-му, і в 1202-му pp. Однак
історики майже одностайно приймають 1201-й рік як час
появи князя на світ.
Державні справи відбирали у нього тепер, на схилі життя,
не так уже й багато часу. Край знову потрапив під принизли-
10

Пролог
ве ярмо монголо-татарських ханів, і не було вже ні сили, ні
надії на звільнення з-під нього. Тому заглухла міжнародна
політика, завмерли стосунки з іншими руськими князями, а
військо відігравало скромну роль прикордонної сторожі.
Внутрішніми ж справами опікувався молодший брат
Василько та сини, серед яких виділявся енергійністю й завзяттям
старший, Лев. Тому більшу частину дня й майже безсонними
ночами Данило думав і пригадував минуле.
В його уяві беззвучно пропливало його життя — від
перших літ, коли він уже пам'ятав себе... Ось його, зовсім
малого хлопця, тихо будять уночі, й мати, княгиня Анна, разом зі
слугами одягає його та ще меншого брата Василька й таємно
вивозить із небезпечного стольного града Волині. Він
невиразно пам'ятає, як вихователь (дядько) взяв його перед себе
й виніс через вилом у міській стіні, а там уже чекали коні, й
другого дня він з мамою та братом опинився у Кракові, у
союзника батька, князя Лєшка Білого. А ось його відвозять до
Угорщини, бо угорський король і польський князь вирішили
взяти під нагляд Галицько-Волинське князівство й поділити
між собою дітей Романа Мстиславича (мов заручників):
Василько з Анною залишивсь у Польщі.
Далі він бачить себе вже юним, сповненим сили рицарем,
полководцем. Стає князем спочатку на клаптику Волині, а
далі заволодіває нею. Пригадує першу зустріч з монголами,
найбільшим нещастям Русі й усього його життя, у кривавій
битві на Калці. А потім перед його старими, майже незрячими
очима, проходять змагання за відвоювання Галицької землі у
бояр і зайд-князів, ласих до чужого добра, відновлення
батьківського Галицько-Волинського великого князівства й
загибель його під могутнім ударом монголо-татарської
кінноти. Він починає все спочатку й знову створює те князівство...
А потім Данило Романович пережив неповні двадцять років
єдиновладдя. Він-таки відновив Галицько-Волинську державу
свого славетного батька Романа Мстиславича, став «стіїш н
господином» для всіх князів Південної Русі... В його уяві
постають звитяжні походи до Польщі й Австрії, Литви й землі ят-
вягів, перемоги над татарськими ордами Куремси, висока
міжнародна політика, спроби збити союз руських князів проти
11

Данило Галицький
монголо-татарського панування, одержання примарної
королівської корони від папи — все те робив він задля
звільнення Вітчизни від захланних кочовиків, і хіба зважиться хто-не-
будь закинути йому щось у цій великій справі?!
Здавалося, він досяг вершини могутності й авторитету, з
ним рахувалися володарі головних країн Заходу, з ним
бажали породичатись угорський король, руські, польські,
литовські та інші князі... І раптом все те розвіялося, мов дим.
Прийшов із незліченними силами головний татарський
полководець Бурундай і знову поставив державу Данила у
залежність від Орди.
То був страшний удар. Впала головна мета його життя:
скинення ворожого ярма. Стало нічим і ні для чого жити.
Тому він тихо згасав на ґалереї свого замку в Холмі, замку,
якого не змогли здобути ані Батий, ані Бурундай, — ніхто в
цілому світі. Але й там наздогнала його невблаганна смерть...

ДЖЕРЕЛА
І
«Убоногблфу ^ово^иться описувлти
вгіг і все, шо ві^сувлет^л, іно^і зл^іга-
ТИ ВЛШД? ІНО^І ВІ^СТуПАТИ НА^А^»

Данило Галицький
ЖЛ елетенська постать Данила Романовича Галицького,
котрий протягом півстоліття відігравав одну з основних ролей на
політичній сцені Європи, привертала пильну увагу і
давньоруських літописців, і польських, угорських, германських,
чеських та інших іноземних хроністів. Відбилась його державна та
воєнна діяльність і в документах папського архіву, грамотах
угорських королів, листах польських, чеських, австрійських
князів, магістрів Ордена німецьких рицарів тощо. Чималий
Давньоруський літописець.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
14

Джерела
матеріал накопичено археологами, завдяки чому вчені
довідалися про побут людей того часу, характер будівництва міст,
палаців і замків, знаряддя праці, озброєння та ін.
Головним, а у багатьох випадках і єдиним джерелом для
створення життєпису князя Данила був і залишається
Галицько-Волинський літопис, про який видатний поет піднесено мовив:
«Літопису невелемовний звіт вкриває порох семи сотень літ,
Але під пилом цим горять слова, що їхня правда й дотепер
жива.»
Микола Бажан. «Данило Галицький»
Ця уславлена й широко відома в науковому світі пам'ятка
давньоруської писемності XIII ст. відома історикам і
філологам і досліджується ними вже близько двохсот років. Вона
містить величезну й усебічну інформацію з історії та культури
Галицько-Волинської Русі XIII ст., а також інших
давньоруських земель того часу. Дослідники ряду іноземних країн
знаходять у нашому літописі багато цінних і унікальних свідчень.
Досить сказати, що історія Литовського князівства більшої
частини ХНІ ст., так само як і однієї з польських земель — Ма-
зовії — відтворюється головним чином на ґрунті
Галицько-Волинського ізводу.
Літопис відзначається надзвичайно високими літературно-
художніми якостями, не маючи за ними собі рівних у
давньоруському письменстві. Йому притаманні схвильована
емоційність і напруженість викладу, чітка громадянська позиція
авторів і редакторів, філософські роздуми про долі Руської
землі та громадянська відповідальність за неї, відстоювання
книжниками єдності краю й заохочення сильних світу того до
консолідації сил і відновлення могутнього князівства Данило-
вого батька Романа Мстиславича.
Честь відкриття Галицько-Волинського літопису належить
видатному російському історику М. Карамзіну. «У 1809 p.,
оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича
Хлебникова, — писав Карамзін, — знайшов я два скарби в
одній книзі: Літопис Київський, відомий єдиному Татищеву,
й Волинський (тобто Галицько-Волинський. — авт.), зовсім
нікому не відомий. Через кілька місяців дістав я й інший
список їх; належачи колись Іпатіївському монастиреві, він
15

Данило Галицький
зберігався в бібліотеці Санкт- Петербурзької Академії наук»1.
З наведених рядків та інших зауважень історика стало
відомо, що Карамзін знайшов обидва основні списки Галицько-
Волинського літопису: Іпатіївський, за яким він і видається
досі, та Хлєбниковський, який планується видати у 2002 р.
Вже відкривач пам'ятки зробив чимало важливих
спостережень над її текстом, зокрема встановив, що хронологічної
сітки, яка міститься на берегах Іпатіївського списку, немає в
архетипі джерела, а додана вона на одне чи два століття
пізніше, й ті дати не відповідають справжнім.
Упродовж більшої частини XIX ст. наукове студіювання
Галицько-Волинського літопису все ж таки не принесло
помітних досягнень. Не було створено навіть спеціально
присвяченого йому дослідження. Пам'ятка залишалася
незрозумілою й мало приступною для вчених. Лише в кінці XIX ст.
були зроблені перші, ще несміливі спроби виявлення джерел
цього ізводу й встановлення його структури. М. Костомаров
слушно вказав на межу, що відділила Галицьку частину від
Волинської (події 1258)2. А петербурзький джерелознавець
К. Бестужев-Рюмін віднайшов у тексті пам'ятки окремі повісті
(про битву на Калці, навалу Батия та ін.)3.
Проте майже до середини XX ст. Галицько-Волинський
літопис залишався мало вивченим. М. Грушевський, що
доклав чимало зусиль до наукового студіювання джерела
(зокрема, склав реальну хронологію відбитих у ньому подій,
якою вчені користуються й досі), мав підстави заявити вже
на початку 1920-х pp., що «з літературного, та й з
історичного боку пам'ятка ця зовсім не так оброблена, як того
варта»4.
Ґрунтовні дослідження Галицько-Волинського літопису
розпочалися на терені колишнього СРСР у 1940-х pp. До
цього можна згадати хіба що окремі праці першої його
половини, належні О. Шахматову, М. Вознякові, М. Присьолко-
ву. Найбільший внесок зробили в середині століття Л. Че-
1 Карамзин Н.М. История государства Российского. — СПб, 1842. — Кн. 1. — Т. 1. XVI.
2 Костомаров Н.И. Лекции по русской истории. — СПб, 1861. — СС. 50—51.
5 Бестужев-Рюмин К. О составе русских летописей до конца XIV в. — СПб., 1868. —
СС. 151-157.
4 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — К.; Льв., 1923. — С. 142.
16

Джерела
репнін, В. Пашуто, А. Генсьорський1. Всі вони дослідили
структуру, джерела, художні та ідейні особливості пам'ятки.
Останніми роками вивчає Галицько-Волинський літопис
автор цих рядків, що запропонував вважати це джерело не
традиційним літописним ізводом, складеним із датованих,
писаних за роками статей, а зведенням низки повістей,
присвячених Данилові й Василькові Романовичам, а також їхнім
нащадкам2.
Підбиваючи стислі підсумки багаторічних студіювань
Галицько-Волинського ізводу, слід насамперед відзначити, що
пам'ятка складається з двох основних, неоднакових за
обсягом та ідейною спрямованістю частин: Літописця Данила
Галицького (1205—1258) й Волинського літопису (1258—1290).
Як на наш погляд, існують вагомі підстави для перегляду
традиційного погляду на це джерело як на звичайнісінький звід
порічних записів-статей, оброблених і скомпонованих потім
низкою складачів і редакторів.
Згідно з нашим переконанням, пам'ятка є композиційно
складним і досконалим історико-літературним і
публіцистично-філософським твором, що розглядає історію
Галицько-Волинської Русі, інших руських земель і князівств, а також
суміжних країн майже всього XIII ст. Від самого початку текст
писався великими фрагментами, без розподілу на окремі
датовані статті. М. Грушевський авторитетно відзначив: «...не
орієнтуючись добре в хронології тих далеких часів, мабуть, з
тої причини рішив автор (галицький літописець. — авт.)
оповідати події в їх зв'язку і розвою, а не по роках. Затримав
цей порядок й пізніше, коли ввійшов в часи ближчі, де міг
спокійно датувати події...»3 Таку думку вчений сприйняв від
одного зі складачів Галицько-Волинського літопису, котрий
зауважив: «Увоногвлфу (тут: літописцю. — авт.) ^ово^итыл опи-
1 Черепним Л.В. Летописец Даниила Галицкого// Исторические записки. — M., 1941;
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — M., 1950;
Генсьорський А.I. Галицько-Волинський літопис. — К., 1958.
2 Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — К., 1993;
Котляр Н.Ф. Галицко-Волынская летопись (источники, структура, жанровые и идейные
особенности) //Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования.
1995 г. - M., 1997.
3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 143.
17

Данило Галицький
сувлти fi"X ї BCf> 4і0 в'^у8*6™' iHOi4f 3АСІГАТИ вгш'ґЬ ІН0і4'
ЙІ^СТуПАТН НА^А^».
Тривала праця над структурою та жанровими
особливостями Галицько-Волинського ізводу переконала нас у тому, що
джерело в більшій своїй частині складається з окремих
повістей, згрупованих і відредагованих пізнішими складачами
та редакторами. Довгий час історики й філологи не вирізняли
більшість таких повістей через те, що багаторазові спроби
давніх редакторів (XIV—XV ст.) систематизувати й з'єднати їх,
зробити до них великі й малі вставки, внести в текст
хронологічну послідовність викладу дуже серйозно (буває, до
невпізнанності) змінили сам вигляд і композицію повістей.
Сказане стосується більшою мірою першої частини ізводу —
Літописця Данила Галицького.
Ця перша частина, як нам здається, складається з кількох
великих повістей, об'єднаних головною ідеєю: всі нещастя
синів Романа (джерело називає їх Романовичами) йдуть від
боярства, котре опирається їхнім державотворчим заходам і
тягне країну назад, у вир роздробленості, робить її легкою
здобиччю прийшлих здалеку князів та іноземних володарів.
Перші п'ять років цієї частини втрачені, а збережений текст
починається зі слів про загибель Романа в Польщі 1205 р.
Князь залишив двох зовсім малих синів, проти яких одразу
спалахує повстання невдоволених владним Романом великих
бояр. Анні з дітьми доводиться тікати за кордон, а велике
Галицько-Волинське князівство швидко розпадається на кілька
удільних, у яких самовладно правлять бояри, а княжать —
посаджені ними чужоземні князі-маріонетки. Довгими роками
в Галичі сиділи із залогою угорські королевичі, спочатку Ко-
ломан, а потім Андрій.
Літописець Данила Галицького, як і весь ізвод у цілому,
просякнутий чільною думкою: прославленням боротьби князя
проти злочинного й зрадливого боярства, що стояло на заваді
князеві в його зусиллях відновити Галицько-Волинське
князівство. Особливо важливою для розуміння ідейного кредо
галицьких книжників слід вважати осібну Повість про
«Побоище Батыево». Повістяр емоційно описує смерть і руїну,
принесені вторгненням хижих орд Батия на Русь, наголошує на тому,
18

Джерела
що його наслідками були розпад недавно (1238) відновленого
та об'єднаного Данилом Галицько-Волинського князівства.
Далі літописець таврує злочинне панування бояр у Галицькій
землі, прославляє перемогу Данила Романовича у великій
битві поблизу міста Ярослав (1245) над боярською фрондою та
її ставлеником, чернігівським княжичем Ростиславом, після
якої йому пощастило відновити Галицько-Волинське велике
князівство.
Перемога Данила над внутрішньою опозицією та
зовнішнім ворогом 1245 р. була затьмарена новою загрозою
татарського ярма. Стривожений посиленням Данила після
Ярославської битви Батий надіслав йому вимогу прибути до
Орди. Князь гідно вийшов із важкого становища: йому
вдалося зберегти своє князівство, захистити його від татар і не
впустити до йього ординських намісників-баскаків1. Це
високо піднесло авторитет князя на Русі та в навколишньому
світі.
На наступних сторінках Літописця Данила розповідається
про його успішну боротьбу проти татарської орди Куремси
(цьому ханові Орда доручила приборкати
галицько-волинського володаря), про участь кнлзя у великій європейській війні
за австрійську спадщину, коли Данило спробував зробити
свого сина Романа австрійським герцогом, коронування князя
папським легатом 1253 р. й, на закінчення, про прихід
незліченного війська кращого монгольського полководця Бу-
рундая на Галицько-Волинську Русь, якому Данило й
Василько Романовичі не змогли дати відсіч.
Друга частина Галицько-Волинського ізводу —
Волинський літопис — починається після того, коли раптово
уривається перша (Літописець Данила Галицького).
Волинський літопис охоплює події 1258—1289/1290 pp. Його
структура уявляється досить простою. Як свого часу відзначив
В. Пашуто, він ділиться на три частини, відведені
послідовним князюванням у Володимирі трьох князів: Василька
Романовича, його сина Володимира й небожа — Мстислава
Даниловича. Здається, Волинська частина більше ніж
Галицька нагадує традиційний літопис. У багатьох її місцях
відчувається прагнення складачів і редакторів виділити у
1 Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — СС. 85—88.
19

Данило Галицький
тексті щорічні статті. Особливо виразно це видно на
прикладі Літописця Володимира Васильковича (віддзеркалює
події 1269-1288 pp.).
На нашу думку, Волинська частина як історичне джерело є
менш важливою й цікавою, ніж Літописець Данила
Галицького. У ній розглянуто незмірно вужче коло подій внутрішнього
життя Галицько-Волинської Русі, мало сказано про історію
інших давньоруських земель та міжнародні відносини
волинських і галицьких князів. Волинські книжники
зосередилися на історії своєї землі, а в міжнародному плані — на
стосунках з Ордою й Литовським князівством, що перебувало
тоді в процесі становлення.
Відповідно до цього, основну частину Літописця Василька
Романовича (ним розпочинається Волинський літопис)
склали дві великі повісті: про Бурундаєву рать та про відносини з
Литвою. Перша розповідає про останні роки життя Данила й
Василька Романовичів, загибель їхніх надій здихатися
ординського ярма. Тому вона зафарбована мінорними тонами.
Волинський літописець, завданням якого було звеличення
«свого» князя, намагається відсунути на другий план Данила й
висунути Василька. Зі смертю Данила (1264) починається нова
доба в історії Галицько-Волинської Русі. Князівство Романа й
Данила розпадається на низку удільних, а Василько
задовольняється роллю князя міста Володимир і частини прилеглої до
нього Волинської землі.
Продовжує Волинський літопис його наступна частина —
Літописець Володимира Васильковича. Він подає історію
Південно-Західної Русі, зокрема Галицько-Волинської,
такою, якою вона уявлялася цьому князеві невеликої частини
Північно-Західної Волині1. Та при всій вузькості круговиду
Літописця його варто визнати історичною пам'яткою
першорядного значення — хоч би тому, що він залишається
єдиним джерелом з історії Галицько-Волинської Русі та
суміжних країн, зокрема Польщі, особливо її північно-східної
землі — Мазовії. Літописець Володимира Васильковича є
відвертою апологією цього князя, котрий справді був
видатною особистістю, мудрим державним і культурним діячем
свого часу.
1Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 109.
20

Джерела
Натомість не можна сказати нічого конкретного про
короткий уривок Літописця наступника Володимира Васильковича —
Мстислава Даниловича, яким і завершується
Галицько-Волинський літопис. На наш погляд, він створений тим самим
книжником, що й Літописець Володимира, принаймні, в
ньому трапляються буквальні текстуальні збіги в характеристиках
цих князів і в інших місцях їхніх життєписів. Кілька сторінок,
що збереглися від більшого, безумовно, за обсягом Літописця
Мстислава, несподівано уриваються на описі подій 1289 р. й,
за образним виразом М. Грушевського, «кімерійська пітьма»
спадає на історію Галицько-Волинської Русі й заразом усієї
Південно-Західної Русі.
Залишається, мабуть, спробувати відповісти на очевидне
запитання: чому Галицько-Волинський ізвод так відчутно й
принципово відрізняється від усіх інших без винятку
давньоруських літописів? При тому, що серед вчених живе
апріорна впевненість у веденні власного літописання в
Галицькій і Волинській землях XII ст., нікому досі не
пощастило виявити його конкретні сліди. Так, звістки про
галицькі справи в Київському літописі XII ст. (під 1141, 1144,
1145, 1154, 1187, 1189 і 1197) зовсім не обов'язково могли
бути запозиченими з якогось галицького літопису.
Здається, ближче від інших дослідників підійшов до істини
Б. Рибаков. Він припустив участь двох різних галичан у
тому київському літописанні: один творив у 1140-х—1150-х,
другий — у 1180-х— 1190-х pp.l
На нашу думку, літописання в Галицько-Волинській Русі
XII ст. й справді не було. Інакше б літописець Данила
Галицького просто продовжив його. Натомість гадаємо, що з середини
XII ст. там почали створювати історико-літературні повісті,
присвячені діянням галицьких і волинських володарів. Як
здається, галицьке походження має драматична повість про
перетрактації князя Володимирка Володаревича з київським
послом Петром Бориславичем і про наглу смерть цього князя
(кінець 1152 p.).
Тому існують підстави вважати, що Літописець Данила
Галицького й майже весь наступний текст Галицько-Волинсько-
1 Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». — M., 1972.
СС. 156-159.
21

Данило Галицький
го ізводу є продовженням притаманної лише
Галицько-Волинській Русі традиції — створення особливих князівських
життєписів.
Чимало подій у Південно-Західній Русі першого
сорокаріччя XIII ст. відбив Лаврентіївський літопис того часу.
Джерело, таким чином, дозволяє науці реконструювати не лише
Київський, а й перші (втрачені колись) п'ять років літопису
Галицько-Волинського. Насамперед Лаврентіївський літопис
містить картину князювання Романа Мстиславича у Галичі
(1199—1205), його звитяжних походів до Половецького степу
й боротьби за оволодіння Києвом. Та й драматичні події
одразу по загибелі Романа в Польщі влітку 1205 р. — походи
київського князя Рюрика Ростиславича на Галич, інтриги
угорського короля й польського князя навколо галицького
престолу та ін. — стали відомі історикам саме з Лав-
рентіївського літопису. Ці відомості північноруського ізводу
надзвичайно вартісні з джерелознавчого погляду, бо їх немає в
інших літописах.
Так само не зустрічаються в інших, крім Лаврентіївського,
літописних ізводах XIII ст. розповіді про долю
Галицько-Волинського князівства по смерті Романа Мстиславича. Його
загибель улітку 1205 р. в розквіті сил і державотворчих
задумів призвела до розпаду лише шість років тому створеного
ним Галицько-Волинського князівства. Галицька й
Волинська землі повернулися до стану феодальної роздробленості, в
обох хазяйнували великі бояри. Лаврентіївський літопис
докладно висвітлює події наступного, 1206 p., коли давній ворог
Романа Мстиславича, його колишній тесть Рюрик Ростисла-
вич київський у спілці з чернігівськими Ольговичами рушив
на Галич. До подій втрутились угорський король Андрій II і
малопольський князь Лєшек Білий.
Чимало важливих відомостей про Галицько-Волинське
князівство та його володаря містить пізній північноруський
Воскресенський літопис. Річ у тому, що, як показали вчені, він
містить тексти Київського літопису першого сорокаріччя XIII ст.,
який не дійшов до нашого часу. Продовжували тримати в полі
зору південноруські події й інші північні, насамперед
новгородські літописці.
22

Джерела
Серед численних іноземних історичних творів і хронік, що
тією чи іншою мірою висвітлюють життя Данила Романовича
й Галицько-Волинської Русі XIII ст., назвемо насамперед
польські. Це «Аннали Краківського капітулу»1, «Рочнік Тераски»2,
не так давно перекладена російською мовою «Велика хроніка»3
та ін. Багато свідчень цих та інших хронік XIII ст. увібрала в
себе праця видатного польського історика XV ст. Яна Длуґоша,
котрий користувався також давньоруськими літописами,
частина яких невідома нині4.
Чималу інформацію про Галицько-Волинську Русь і Данила
Романовича зберегли публікації документів із Ватиканського
архіву, насамперед тих, що безпосередньо стосуються Давньої
Русі5, а також тих, що висвітлюють історію Польщі6 й Русі7.
Значний комплекс документів містять публікації угорських
джерел, серед яких листування угорських королів з папською
курією, що безпосередньо стосується відносин між угорськими
королями та Данилом8.
З цього вельми стислого й побіжного огляду
вимальовується дуже широке коло джерел різних країн, на матеріалі
яких можна відтворити історію Галицько-Волинської Русі
XIII ст. й життєпис князя Данила. Чи досить усіх цих джерел
для того, щоб написати докладну біографію нашого героя?
Мабуть, ні. Навіть найбільш докладний серед літописів, Га-
лицько-Волинський звід, промовчує про багато сторін
діяльності нашого героя, мотивацію його вчинків, стратегічні
задуми та плани й багато-багато іншого, чого ми не знайдемо у
нашому головному джерелі. Але така вже доля історика-
медієвіста, відділеного від своїх персонажів багатьма
століттями.
1 Monumenta Poloniae Historica. — Т. 2. — Lwow, 1872.
2 Ibid.-T 2.
3 «Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях XI—XIII вв. Подг. Н.И. Щавелева. —
M., 1987.
*Jana Dtugosza Roczniki czyli Kroniki Stawnego Krolestwa Polskiego. — Ks. 5, 6. 1975;
ks. 7,8. 1974. —Warszawa.
5 Documenta pontificum romanorum Historiam Ucrainae illustrantia. — T. 1—2. Romae, 1953.
6 Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae... Ed. A. Theiner. — T. 1. — Romae, 1860;
Monumenta Poloniae Vaticana. Ed. J. Ptasnik. — T. 1—3. Krakow, 1913—1914.
: Historia Russiae Monumenta. Ed. A.I. Turgenev. - T. 1-2. - SPb., 1841-1842.
8 Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Ed. A. Fejer. — T. 2—4. — Budae, 1829;
Codex diplomaticus Aipadianus continuatus. Ed. G. Wencel. — T. 4. — Pest, 1864;
Scriptores Rerum Hungaricarum. Ed. E. Szentperery. — Budapestini, 1937—1939. — T. 1—2.
23

Данило Галицький
З другого боку, жодний інший руський князь домонголь-
ської пори не відображений так докладно в давньоруських та
іноземних джерелах, навіть Володимир Святославич чи його
син Ярослав. Розуміючи всю обмеженість і неминучу
тенденційність давньоруських та іноземних джерел, пов'язану з
цим гіпотетичність багатьох своїх думок і висновків, автор
розпочинає спробу відтворення життєпису Данила
Романовича Галицького.

КРАЇНА
«ГАЛИЧАНИ ПОСЛАЛИ ПО ІВАНА бОСФИСЛА-
ВИЇА ДО ^БСНИГОСО^А Й уВГЛИ НОГО
до седо в Галич»

Данило Галицький
ж JL кби можна було б з висоти пташиного польоту кинути
погляд на Галицько-Волинську Русь, то ми б побачили родючу
рівнину, напоєну багатьма великими й малими річками, серед
яких головними є Дністер, Західний Буг, Південний Буг, Збруч,
Случ та Серет. Із заходу вона межувала з Польщею й Литвою по
річках Вепреві та Вислоці, на сході — з Київською землею по
річках Горині та Серетові, на півночі була обмежена Західним
Бугом, а на півдні — Дністром. Природний кордон між
Галицькою землею й Угорщиною становили Карпати1.
Обидві землі, Галицька й Волинська, склались, як
порівняти з іншими південноруськими землями, досить
пізно. Для того були вагомі причини. В роки існування
централізованої монархії в Київській Русі (від Володимира
Святославича до Володимира Мономаха) вони лишалися на
периферії її політичного й суспільно-економічного життя.
Волинь, наприклад, із часів князювання Мономаха (1113—1125)
залишалася доменом київських великих князів. Становище
почало змінюватися, коли в добу удільної роздробленості
Давньоруської держави (почалась у кінці 30-х—40-х pp. XII ст.)
влада Києва на місцях послабшала. У Галичині й на Волині
піднеслася місцева земельна аристократія, що воліла сама
порядкувати у власних землях2.
1 Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — Львів, 1999. — СС. 22—25.
2 Див. докладно: Котляр И.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-
Волынской Руси IX—XIII вв. - К., 1985.
26

Країна
Збирання данини.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Аж до середини XII ст. політична історія Волині й
Галичини відома науці в найзагальніших рисах. «Винуватою» в
тому є гранична скупість звісток «Повісті временних літ» та
інших давніх літописів про обидві землі. Мабуть, вони
просто не цікавили літописців, котрі зосередили увагу на
житті стольного Києва й високих справах державної
політики та дипломатії. З літопису Нестора хіба що відомо, що
Володимир Святославич наприкінці X ст. посадив свого
сина Всеволода у Володимирі-Волинському1. Так само
Ярослав тримав у Володимирі своїх синів — Святослава, а потім
Ігоря.
Однак кончина Ярослава (1054) збурила доти спокійне
життя Волинської землі. Старший його син Ізяслав (княжив у
Києві) близько 1060 р. приєднав Волинь до своїх володінь, не
бажаючи мати там осібного князя, хай і залежного від нього.
По загибелі Ізяслава в усобній боротьбі (1078) його молодший
брат Всеволод, що заступив його в Києві, також вважав Волинь
родовим володінням.
1 Повесть временных лет. 2-е изд. — СПб., 1999. — С. 54.
27

Данило Галицький
Проте онук Ярослава Мудрого Давид, син Ігоря (тому,
згідно із заповітом Ярослава, дістався Володимир разом із
Волинською волостю1), дивився на Волинь як на своє
спадкове володіння. Він до кінця своїх днів боровся за володи-
мирський князівський стіл*, не зупинившись перед
убивством конкурентів і злочинним осліпленням (1097) тере-
бовльського (в Галицькій землі) князя Василька Ростислави-
ча, чим викликав загальний осуд і гнів у суспільстві. На
князівському з'їзді у Витичеві (1100) у Давида відібрали
Володимир із волостю, давши взамін кілька закутних дрібних
міст. В одному з них, Дорогобужі, бунтівний князь і закінчив
свої дні у 1112 р.2 А Волинська земля надовго опинилася в
руках тих князів династії Рюриковичів, що посідали
великокнязівський київський стіл: Святополка Ізяславича (1093—
1113), далі Володимира Мономаха та його наступників,
зокрема Мстислава Ізяславича, батька Романа Мстиславича й
діда Данила.
Галицька земля склалася як державно-територіальне
утворення ще пізніше від Волинської. Сам Галич — головне місто,
навколо якого та земля й формувалася, — неначе несподівано
виринає на сторінках літописів лише під 1140 р. Річ у тому, що
Галицька земля утворилася на фундаменті двох старших від неї
земель: Перемишльської на південному заході й Тере-
бовльської на сході майбутньої державної території. Образно
кажучи, середина поміж тими давніми землями до часу
залишалася мало «окняженою» (державно освоєною), що й
перешкоджало їх злиттю. У Перемишлі й Теребовлі сиділи осібні
князі (хай і рідні брати — Ростиславичі), кожний з яких не
збирався об'єднуватися з іншим.
Та ось протягом 1120-х—1140-х pp. праправнук Ярослава
Мудрого Володимирко Володаревич, котрий по смерті
батька успадкував Перемишль із землею, поступово заволодів і
Теребовлем, і Галичем, що виник, слід гадати, на межі XI та
XII ст. Нове князівство, що з 1140-х pp. XII ст. дістає назву
«Галицьке», стрімко підноситься й одразу посідає важливе
місце на політичній мапі Давньої Русі3. На території тільки-
1 Повесть временных лет. — С. 70.
* Так давньоруські книжники називали князівський престол.
2 Повесть временных лет. — СС. 110—117.
3 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — Львів, 1905. — С. 419 та ін.
28

Країна
но створеного Галицького князівства до середини 1140-х pp.
залишався єдиний острівець незалежності — маленьке
Звенигородське князівство, де сидів небіж Володимирка Іван
Ростиславич. Сутичка між всевладним сюзереном і
непокірним васалом — саме таким малює Івана літописець —
була неминучою.
На початку 1145 p., як оповідає Київський літопис XII ст.,
князь Володимирко виїхав з Галича «на лови» (полювання) до
недалекої Тисьмениці. Невдоволені своїм владним князем
«ГАЛНІАНН (бояри. — аВТ.) ПОСЛАЛИ ПО ІВАНА ООСФНСЛАВИЧА ^0
^ыннгосода и увели ного ^о ccfff в Галич»/ Певно, Іван не
став чекати, коли Володимирко нападе на нього й відбере
князівство, а вдався до запобіжного ходу. Та утриматися в
Галичі йому не пощастило. Володимирко з дружиною обложив
його у місті. Облога тривала три тижні. Іван неодноразово
здійснював сміливі вилазки, під час яких, згадує якийсь
очевидець, «багато падало лю^єи з OEOY стовін»1. Наприкінці
третього тижня облоги він із купкою дружинників зумів
вирватися з оточеного Галича й подався на Дунай. Звідтіля
перебрався до ворога Володимирка — київського князя Всеволода
Ольговича.
Наступні двадцять років свого неспокійного життя Іван
Ростиславич проведе у становищі вигнанця — князя-ізгоя, як
казали тоді. Він служитиме, й за чималі гроші, різним
давньоруським князям, посидить у в'язниці в Суздалі у Юрія
Долгорукого, а потім очолить дунайську вольницю (бродників і
берладників) у боротьбі проти сина Володимирка Ярослава,
знову домагаючись галицького престолу. Іван загине 1162 р.
від руки підісланого Ярославом убивці в далекому
візантійському місті Фессалоніка, куди занесла його примхлива
доля.
Іванові Ростиславичу так і не вдалося скинути Ярослава з
галицького стола. Той просидить на ньому чверть століття
(1152—1187), стане одним із найсильніших і найповажаніших у
давньоруському суспільстві володарів. Про нього з шаною
пишуть Київський та інші давньоруські літописи, його залічив до
числа головних і могутніх руських князів співець «Слова о
полку Ігоревім»:
"Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871. — С. 226. Київський і Галицько-Волинський
літописи (в перекладі) цитуються далі за цим виданням.
29

Данило Галицький
«Галицький Осллоллнслє Л дослав?!
Високо сидиш ти
На своїлі з^афокованіл\ постолі,
Підтеши гож ЛГгомыа
Своїми ^мідними полісами,
Заступивши косолє&і ^овогу,
ЗАЧИНИВШИ BOGOTA НА ДуНАЇ,
1ШЗ УЛШИ КАЛІІННЛ KH^AMfH,
Суди по ДунАИ вл^лчн.
Sojh твої по з*л\ляу течуть,
дчиияеш ти ссамлг Києву,
Ствіллеш і'з отчого столу золотого
На султАнів у ^алнснг землях»*.
Цими словами творець видатної пам'ятки давньоруської
літератури змалював всесильного державця, що повелівав
Києвом і «замкнув на замок» свої рубежі від Угорщини й
Візантії. У цих рядках відчутне перебільшення реальної ролі
Ярослава Володимировича на Русі, природне для художнього
твору піднесено-романтичного стилю. Втім, Ярослав, хоча й не
«одчиняв браму» Києву, тримався з великим князем київським
гідно й зумів провадити незалежну від нього політику на Русі.
Його полки відбили натиск київського війська. Та й рубежі
Галицького князівства ніколи не сягали Дунаю, де жила буйна,
не залежна ні від кого бродницька вольниця. Тому галицькі
землі не сусідили з візантійськими.
Але такою буває вже внутрішня, а не буквальна правда
великих творів літератури, — а «Слово о полку Ігоревім», поза
сумнівом, до них належить, — що вони, не буваючи точними в
деталях, вірно відбивають глибинну суть справи. Адже
Ярослав, прозваний у «Слові...» за мудрість «Осмомислом», твердо
провадив розумну, вмілу й корисну для свого князівства
політику стосовно іноземних сусідів, зокрема традиційного
партнера давньоруських володарів у дипломатії й економіці
Візантійської імперії.
У 1160-х pp. Ярослав Володимирович уклав угоду з
Угорщиною, спрямовану проти Візантії, й підтримав суперника
імператора Мануїла І Андроніка Комніна. Київський літописець
* Переспів Максима Рильського.
зо

Країна
зазначив, що 1164 р. «пшеіг з Цлвгово^л ііааів сааф khj (член
імператорської родини. — авт.) Ан^оонігс ^о Ярослава б Гали*г, і
пжннлв ного ЛвомАВ з великом лмков'и». Галицький князь
став другом вигнанця, увів його навіть до своєї ради, дав йому
«кілька лшф на втігу»1. Мануиюві І довелося миритися з
родичем і прислати по нього до Галича посольство. Показово, що
коли через двадцять років Андронік, котрий на той час був
імператором Візантії, опинився під загрозою втрати престолу й
життя, він знову спробував втекти до Ярослава. Але втеча не
вдалася.
Здавна вчених цікавив загадковий вираз «Слова...»:
«Ствіллеш ... на султанів у ^алпсиг флхляг». Адже відомо, що
Ярослав Володимирович ніколи не залишав свого князівства.
Ще у 1140-х pp. XIX ст. російський філолог Д. Лубенський
запропонував таке пояснення таємничих слів поеми. Близько
1185 р. германський імператор Фрідріх Барбаросса готувався
до хрестового походу в Палестину. Не виключено, що галицькі
воїни разом з угорськими могли взяти участь у поході чи,
принаймні, Ярослав планував їх послати.
Така думка виглядає вірогідною, бо стосунки Галицької Русі
з Угорщиною й Германією в той час були тісними. Коли син
Ярослава Володимир по смерті батька (1187) був скинутий з
престолу боярами, Фрідріх Барбаросса сприяв його
поверненню на батьківський стіл. Угорський король також втручався у
той конфлікт. Володимиру Ярославичу все ж таки пощастило
досидіти на престолі до смерті, попри намагання сусідів
скинути його2.
На відміну від галицької, волинська історія другої половини
XII ст. виглядає зовсім блідою. У ній ми не побачимо ні шаленої
боротьби за владу, ні суперництва з Києвом, ні близьких
стосунків з Візантією, ні, тим більше, причетності до хрестового
походу. Волинь, як і раніше, перебувала у сфері впливу великих
князів київських. З 1170 р. у Володимирі-Волинському княжив
Роман Мстиславич, одержавши його у спадок від батька. Аж до
смерті Ярослава галицького волинський князь перебував у
глибокій тіні свого могутнього й уславленого сусіда. Роман був не
тільки сміливим полководцем, а й розважливим політиком-ре-
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 359.
2 Там же. - СС. 444-449.
31

Данило Галицький
алістом. Він розумів, що його малочисельній дружині не
встояти перед військом Ярослава, яке не раз давало одкоша силам
самого київського князя. Тому коли 1184 р. Ярославів син
Володимир був вигнаний батьком із Галича й прийшов благати
притулку в Романа, той не прийняв його. Як безсторонньо
зауважив київський літописець, Роман боявся його батька і «ж ^ав
Йому в мсє спочити»1. Та помалу Роман підносить силу й
авторитет на Русі свого невеликого князівства. Про це йтиметься в
наступному розділі, присвяченому яскравій постаті батька
Данила Галицького.
1 Летопись по Ипатскому списку. — С 428.

БАТЬКО
«
НОГО Ж СЛФЫСО КЛГ& ИАб у ву^ІСІИ
Зшлі, вій нідкошк дшли Половецьку
И ВОЮВАВ З Упл^л ЇНШИЛІИ КРАЇНАМИ»

Данило Галицький
О.
вого батька Данило майже не пам'ятав, бо залишився
сиротою в чотири роки. Та начувся про нього багато. Про
Романа Мстиславича розповідали юному княжичеві мати —
княгиня Анна, — «пестун» (ближній боярин батька, приставлений
до хлопчика як вихователь), про нього співали гуслярі,
виконавці билин та героїчних воїнських пісень. А коли Данило
підріс, то дізнався про справи батька з руських літописів та
польських хронік, що були у батьківській бібліотеці.
Давньоруські літератори охоче й багато писали про Романа
Мстиславича. Як справедливо зауважив М. Карамзін, батько
Данила надовго залишився у пам'яті наступних поколінь
своїми блискучими воїнськими подвигами, що були відомі від
Константинополя до Рима. В автора «Слова о полку Ігоревім»
були всі підстави для такого звернення:
«А ти, сун-волши, і ти, Мстислав**!
/Мисль отважна
Покликає ваш содум на діло .
ВИСОКО ПЛАВАЄШ ТИ, ЙОЛЛАНС,
Б ПО^ВНГАУ fATHHY, '
Яії ТОЙ СОКІЛ НА ВІТАІ ШН0ЛИ?И,
птици ^оланїи одвагом.
Л\аєт* ви залі'Зні нагтоннкн
під шоломами латинськими**.
* Певно, Мстислав Удатний, про якого йтиметься далі.
** Озброєння й методи ведення війни князями та ратниками Галицько-Волинської Русі
описано в розділі «Полководець».
34

Батько
Та и не одих ісшнл гуншысл
(в оригіналі: «Тинова». — авт.),
Литва ір н лтвігн,
ДШЛ\ЄЛА* И ПОЛОВШІ
Списи свої покивали,
Л ГОЛОВИ ГШКЛОННЛН
ПІ^ ТИМИ МПХЛАН СуЛАТИИЛІИ»**.
З наведеного уривку вимальовується постать могутнього
переможця багатьох країн і народів. Та чи не маємо ми тут
справу з гіперболізацією образу, природною для поетичної
пам'ятки давньоруської літератури? Для відповіді на це
запитання звернемося до історичних джерел другої половини XII—
початку XIII ст., чиї короткі й часом сухі записи містять, проте,
тверді факти й дати.
Роман (друге християнське ім'я — Борис) був сином
волинського князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира
Мономаха й княжни Агнеси, дочки польського князя
Болеслава Кривоустого1, сестри Казимира Справедливого.
Ймовірно, народився він близько 1150 р. Польський, сучасний
Романові хроніст Вінцентій Кадлубек, свідчить, що замолоду
Роман жив у Польщі.
Мстислав (християнське ім'я — Федір) Ізяславич був
старшим сином волинського, а потім і київського князя Ізяслава
Мстиславича та (здогадно) невідомої на ім'я історикам
германської принцеси. Народився в другій половині 20-х pp.
XII ст. Мав сильний, незалежний характер і неспокійну вдачу,
яку, мабуть, успадкував його син. На політичну сцену вийшов
1146 p., коли допоміг батькові забрати Київ у чернігівського
княжича Ігоря Ольговича. Тоді ж батько, Ізяслав Мстиславич,
посадив Мстислава в Переяславлі Південному. У перебігу
війни 1146—1151 pp. за Київ і загальноруську владу син
активно допомагав батькові проти Юрія Долгорукого, не раз втрачав
Переяславль і лише 1152 р. утвердився в ньому. Змолоду
прославився переможними походами проти захланних
половецьких ханів.
* Незрозуміле слово, що позначає якийсь, можливо, тюркський народ.
** Переспів Максима Рильського.
1 Baumgarten N. Genealogies et manages occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII --
Siecle. — Roma, 1928. — Tabl. V. - № 36,47. - P. 26.
35

Данило Галицький
Г
^,.^'її' v~v
ср>#
>u
v*
Половці забирають у полон руських людей.
Мініатюри з Радзивіллівського літопису
Після смерті батька (1154) Мстислав якийсь час княжив на
Волині, у Луцьку, а потім вигнав рідного дядька Володимира зі
стольного града Волинської землі Володимира й вокняжився в
ньому, зневаживши традиційний порядок заміщення князівських
столів, що переходили від старшого до молодшого за віком брата.
Як і всі помітні Мономашичі, Мстислав Ізяславич уважав
себе законним претендентом на Київ. Тому 1157 р. він взяв
участь у коаліції князів, що зібралася вибивати з Києва Юрія
Долгорукого (той княжив там від початку 1155). Однак Юрій
несподівано помер, а в Києві сів чернігівський князь Ізяслав
Давидович. Та Мстислав не заспокоївся й у кінці 1158 р. разом
із Ярославом галицьким, братами й своїм дядьком
Ростиславом Мстиславичем зумів вигнати з Києва того Ізяслава, але
поступився престолом на користь свого авторитетного дядька,
котрий вокняжився в стольному граді Русі 1159 р. Від
Ростислава Мстиславича наш Мстислав одержав наділ у Київській
землі з містами Білгород, Треполь і Торчеськ, за що
зобов'язався захищати південні землі Русі від нападів половців.
36

Батько
Коли помер Ростислав Мстиславич (у перші місяці 1167),
київське віче запросило Мстислава посісти головний престол
Русі. Його кандидатуру підтримали інші південноруські князі,
й у травні 1167 р. він став великим князем київським, уклавши
угоду («ряд») з вічем. Мстислав Ізяславич виявився добрим і
турботливим київським государем, прагнув згуртувати півден-
норуських князів для відсічі половцям, захисту торговельних
шляхів на південь і схід, які ті перекривали, а 1168 р. завдав
степовикам нищівної поразки на берегах річки Орелі. Однак доля
відміряла Мстиславу Ізяславичу ледве два роки київського
княжіння. Авторитетний і сильний київський володар
викликав заздрість сусідів, насамперед чернігівських князів із
сильного клану Ольговичів. Був невдоволений його незалежною ні
від кого політикою і могутній володимиро-суздальський князь
Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, з яким
Мстислав здавна ворогував. На заклик Андрія зібралася коаліція
південно- й північноруських князів на чолі з його сином
Мстиславом, і 12 березня 1169 р. Київ був ними здобутий штурмом і
розграбований мов вороже місто.
Мстислав Ізяславич не скорився лихій долі, подався на
Волинь, зібрався з силами й на початку 1170 р. знову повернувся до
Києва, але не втримав його. Під тиском суперників він змушений
був від'їхати на Волинь, де й помер 19 серпня того самого року.
Саме за часів князювання Мстислава Ізяславича на руській
політичній арені з'являється Роман. Народився він близько
1150 р. У 1168 р. його запросило в князі віче Новгорода
Великого. Київський літопис за той рік лаконічно повідомляє:
«ПвнсдАдн новгооо^ці ,40 Мстислава, пвослчи сина у нього
(в князі. — авт.), і той ^ав їлі йоліана»1. Тоді новгородці самі
обирали собі князя, враховуючи при тому розстановку
політичних сил на Русі. Звичайно, в 1160-х pp. XII ст., та й
пізніше вони зверталися до найсильнішого на Русі володаря —
здебільшого київського або володимиро-суздальського.
Запрошення Романа до Новгорода Великого посередньо свідчить
про високу могутність та авторитет у Давньоруській державі
його батька.
Перебування Романа на новгородському столі тривало
недовго. Коли його батько втратив Київ, чутливий політичний
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 371.
37

Данило Галицький
барометр новгородської верхівки став показувати Романові
«бурю». Вже 1170 р. боярство Новгорода вирішило
позбавитися владного князя (а юний державець встиг уже показати
свій норов), який на той час втратив батькову підтримку, й
«вказало шдл^ князеві воліАну»1 (цією делікатною
формулою маскувалися насильницькі скинення князів, якими так
багата історія Новгородської боярської республіки другої
половини XII—XIII ст.).
У скрутний момент втрати новгородського стола Роман
одержав повідомлення про смерть батька у Володимирі на
Волині. Старші дружинники та ближні бояри порадили йому
якомога швидше йти до Володимира, щоб зберегти хоч якусь
частку батькової спадщини. Прихильний до Романа київський
літописець запевняв навіть своїх читачів, що князь по звістці про
смерть Мстислава з власної ініціативи вибрався на Волинь, та
навряд чи можна було добровільно поміняти великий і пишний
Новгород на тихе провінційне місто, яким був тоді Володимир.
З 1170 р. починається тривале, майже тридцятилітнє,
князювання Романа Мстиславича на Волині. Протягом 17 довгих
років він був, по суті, дрібним удільним князем, тож літописці,
як південноруські, так і північноруські, не приділяли йому
навіть тієї уваги, яку вони виявляли, наприклад, до турівських,
путивльських, дорогобузьких та інших удільних князів. Тому
про перший період Романового правління на Волині історики
знають дуже небагато.
Аж до смерті свого могутнього сусіда, галицького князя
Ярослава Володимировича, Роман залишався в його тіні й не
наважувався мірятися з ним силами. Збереглася згадка в
Київському літописі, яка красномовно свідчить про реальне становище
Романа в давньоруському феодальному світі. У 1184 р. син
Ярослава Володимир був вигнаний батьком з Галича. Він побіг
просити прихистку до Романа у Володимир, але той відмовив
втікачеві, побоюючись (за словами літописця) його батька.
Та було б невірним вважати ці роки марно втраченими в
політичній кар'єрі Романа Мстиславича. Він використав їх для
створення, так би мовити, власної моделі державного управління.
Прагнучи зміцнити князівську владу, Роман намагався обмежити
1 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл.
А.Н. Насонова. (Далі — Новгородская первая летопись). — M.; Л., — 1950. — С. 33.
38

Батько
сваволю світських і духовних феодалів. Зокрема, польський
історик XV ст. Ян Длуґош, котрий користувався давньоруськими
джерелами XII ст. (частину їх нині втрачено), сповіщає, що
волинський князь владно приборкав володимирського єпископа,
який опирався абсолютистським тенденціям Романа. Князь
тиснув на боярство та іншу земельну аристократію, спираючись на
відданих йому бояр, військову дружину й міську верхівку, так
званих «rdA^MCHY мужів», надаючи їм різні пільги.
Політика обмеження боярської сваволі та зміцнення
одноосібної князівської влади в ті часи була історично
прогресивною. Вона сприяла підвищенню обороноздатності краю, клала
кінець насильству й необмеженому здирству великих і малих
феодалів. Тому населення міст підтримувало Романа в його
боротьбі з боярством. Майже через сто років після княжих
заходів для придушення боярської олігархії (1288) волинський
літописець згадував, що «Аолмн гув увільнив (городян. — авт.)
ві^ yriY юнв^»1. Без сумніву, в наведеному тексті йдеться про
боротьоу волинського князя зі сваволею феодалів, зокрема у
Володимирі.
З другого боку, Роман як справжній феодальний сеньйор
не міг не оточити себе відданими йому дружинниками, бояра-
Будівництво міста на Русі.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 605.
39

Данило Галицький
ми, представниками верхівки міського патриціату. Він щедро
роздає землі своїм васалам, формує навколо себе відданий
йому та його родині прошарок великого волинського боярства,
на яке спиратиметься у своїй внутрішній і зовнішній політиці і
яке по загибелі князя стане в пригоді його вдові та синам.
Роман Мстиславич розбудував перед тим невеликий Володи-
мир-Волинський, перетворивши його на одне з найгарніших міст
Південної Русі. Град був сильно укріплений. Досі залишки
земляних валів, що оточували Володимир, сягають 8 м у висоту. За
Романа у місті було збудовано кілька кам'яних храмів, серед них
величний Успенський собор, що зберігся (щоправда, у
перебудованому вигляді) до наших днів. Стольний град Волинської землі став
опорним пунктом Романа Мстиславича та його синів за
створення, а потім і відновлення Галицько-Волинського князівства.
Успенський собор у Володимирі-Волинському
40

Батько
Використовуючи підтримку верхівки Володимира та інших
міст Волинського князівства, васального дрібного (служилого)
боярства й військової дружини, Роман Мстиславич не лише
підніс авторитет князівської влади на Волині, а й настільки
зміцнів, що розпочав боротьбу за галицький стіл,
сподіваючись у майбутньому об'єднати близькі з економічного,
політичного й культурного погляду Галичину та Волинь. Цей
новий етап його діяльності тривав 12 років і був позначений як
чималими успіхами, так і прикрими невдачами.
Відразу ж по смерті Ярослава Володимировича Галицького
(сталася 1 жовтня 1187) Роман починає домагатися Галича.
Основні етапи цієї боротьби добре відомі: після 1187 р.
літописці приділяють Романові чимраз більше уваги, відповідно
до його сходження по ієрархічній «лктвнцс» (драбині). Слід
також підкреслити, що Роман майже одночасно докладає
зусиль до оволодіння Києвом, прагнучи об'єднати під своєю
рукою всю Південно-Західну Русь. Для намірів Романа
утвердитися в Галицькій землі створилися сприятливі умови. Після
смерті Ярослава галицький стіл успадкував його син
Володимир, людина більш ніж скромних державних здібностей, до
того ж п'яниця й розпусник. Він був іграшкою в руках великих
бояр, які від його імені правили Галичиною та визискували
трудовий народ.
Щоб оволодіти Галичем, Роман зав'язав стосунки з жителями
міста, які найбільше терпіли від насильств свого князя та
близького до нього боярства. Галичани підтримали Романа й повстали
проти Володимира. Бояри також виступили проти нього — вони
й збурили народ. Володимир, як повідомляє літописець,
«налякався, 3А^РЛВ БАГАТО ЗОЛО*™ І <0І£ЛА ТА ^вуЖИНу, Ь^Яй (БОН
ЖІНКУ І OEOY СИНІВ ТА ПОЇГАВ 10 УГвІВ, ^0 КОСОЛЯ (БеЛИ III. —
аВТ.). А ГАЛИЧАНИ ПОСЛАЛИ ПО Й ОМАНА > Й ОГОЛОСИЛИ ЙОГО СВОЇМ
князем1. '
Як бачимо, і в цій ситуації Роман Мстиславич залишився
вірним магістральній лінії виробленої ним державної політики: у
боротьбі проти нездатного до керівництва князівством
Володимира волинський володар сперся на верхи міського населення,
свого традиційного союзника. Романа підтримали й прості
міщани та ремісники. Волинський князь виграв, здавалося б, справу.
1 Летопись по Ипатскому списку. — СС. 444—445.
41

Данило Галицький
Та виграв він її не остаточно. Утриматися на галицькому
столі Романові перешкодив угорський король, який боявся
об'єднання Галичини й Волині. Монарх і його оточення самі
ласо позирали на квітучу Галицьку землю, давній об'єкт
їхніх загарбницьких намірів. Бела III підтримав Володимира
Ярославича й з усіма полками пішов на Галич. Роман не мав
сили боронитися проти могутнього угорського війська й
змушений був перебратися до Польщі, адже у Володимирі-
Волинському вже княжив його брат Всеволод. Роман з
власної волі віддав йому Волинське князівство після переходу до
Галича.
У Польщі Роман Мстиславич не дістав сподіваної допомоги
й тому повернувся на Русь до свого тестя, великого князя
київського Рюрика Ростиславича. «іх^олх з тиліи лигжллш, шо
ввели його ^о Галича»1, як зауважує київський літописець
(тобто з найактивнішими його прихильниками серед галицьких
міщан), він оселився у Білгороді, потім у Торчеську, на південній
околиці Київської Русі. Певно, Рюрик вирішив використати
військову дружину зятя для захисту Руської землі з півдня від ко-
човиків-половців. Лише через рік під тиском Рюрика Всеволод
повернув Романові Володимир-Волинський, а сам повернувся
княжити до Белза, центру невеликого удільного князівства на
Волині.
Тим часом угорські феодали оволоділи Галичем, однак
король не повернув, як обіцяв раніше, галицький стіл
Володимирові Ярославичу, а посадив на нього свого сина й наступника
Андрія. Галичину було перетворено на провінцію Угорщини, а
Володимира Ярославича ув'язнено в одній із угорських фортець.
Проте народ Галицької Русі не скорився іноземним
загарбникам. Спочатку віче Галича звернулося по допомогу до
Рюрика київського та інших південноруських володарів, але ті не
дійшли згоди, кому з них дістанеться галицький стіл, і не
відгукнулися на заклик галичан. Тоді міські низи Галича
вирішили самі обрати собі князя. Вони зупинилися на
кандидатурі Ростислава, сина славнозвісного воїна Івана Берладни-
ка, котрий понад сорок років тому спробував відібрати Галич у
діда Володимира Ярославича князя Володимирка, спираючись
на боярство й патриціат міста.
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 445.
42

Батько
Підтриманий народним повстанням, Ростислав здобув два
міста у Галицькій землі й підійшов до її стольного града. Однак
боярство не бажало бачити князем популярного в народі
Ростислава й змовилося проти нього, щоб видати цього
претендента на галицький стіл уграм. Син Берладника загинув під
стінами Галича, так і не увійшовши до міста1.
Розлючені всенародним визвольним рухом, угорські
окупанти вдалися до жорстоких репресій, що ще більше посилило
опір галицького населення. Цим скористався князь
Володимир, якому в той час пощастило втекти з угорського полону й
одержати допомогу від польського князя Казимира. 1190 р. за
підтримки польського війська Володимир повернувся до
Галича й відразу визнав васальну залежність від великого князя во-
лодимиро-суздальського Всеволода. «Слтыгу і пан*, — сказав
йому Володимир, — зае*Зпп МШЇ панування б Галичі, а я
суду тосі завжди поісівнин»2. На це штовхнуло його
побоювання, щоб Роман не відібрав у нього князівство. Так і сидів
Володимир на галицькому столі до самої своєї смерті, що сталася
1199 р.
Невдала спроба утвердитися в Галичі, здавалося б,
повернула Романа Мстиславича в коло другорядних давньоруських
володарів. Та волинський князь не занепав духом і поволі
нагромаджував сили для вирішальної боротьби за об'єднання
роздробленої Русі, й то не лише її західної частини, а в
широких межах від Галича до Києва, від Чернігова до Переяславля
Південного. Про такі його наміри глухо свідчать літописи.
Роман розумів, що неможливо об'єднати Волинь із
Галичиною, не рахуючись з київським та іншими сильними південно-
руськими князями, не владнавши справ із західними сусідами.
Тому його першим завданням було забезпечити бодай
нейтралітет з боку Рюрика київського. Спочатку Роман добивається
для себе частки в південній «вуськіи з*млі», як називали тоді
Київщину, Чернігівщину та Переяславщину (одночасно в
широкому значенні цей термін застосовувався до всіх давньоруських
земель). За доби удільної роздробленості південна «вуськл $ш-
ал» становила колективну власність нащадків Ярослава
Мудрого й володіти бодай незначним уділом у ній вважалося великою
честю та було привілеєм найпомітніших князів тогочасної Русі.
1 Летопись по Ипатскому списку. — СС. 446—447.
2 Там же.-С 448.
43

Данило Галицький
Отже, 1195 р. Рюрик надав Романові уділ у «f усмсін дімлі»,
спочатку Торчеськ, Трипілля, Корсунь, Богуслав і Канів. З
появою у Романа Мстиславича земельних володінь на
Наддніпрянщині виникла об'єктивна можливість зіткнення
його з половецькими ханами, цими страшними ворогами Русі
XII—першої третини XIII ст. Щоправда, того самого року
Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», що був визнаний всіма
іншими князями найстарішим, звернувся до Рюрика Рости-
славича із закидом у тому, що той передає «части» в «вусмсіи
Землі» молодшим князям, а його обділив. Тому 'Рюрик
вирішив забрати надані Романові Мстиславичу міста й
передати їх Всеволоду.
Виправдовуючись перед зятем, Рюрик заявив: «А налі к*з
Киволо^А не можпх ffVTH», бо він найстаріший князь1, — і дав
Романові іншу волость у «вуськіи дімлі» — Полонне з
округою на Київщині. Однак Роман не задовольнився нею,
розлютився на тестя й почав воювати з ним. Воскресенський літопис
(скориставшись із нині втраченого Київського літопису
початку XIII ст.) докладно описав перебіг конфлікту між тестем і
зятем, а далі й дипломатичне врегулювання його. Спочатку
Рюрик Ростиславич, порадившись із «гвлтієн (іншими
князями. — авт.) і мужАми своїлін», послав до Всеволода й повідав
тому через посла, ніби Роман «пшсіг ^о Олеговичів* і
накопить iV на Київ». Далі Рюрик закликав Всеволода як
найстарішого у «Полоднмнбомлг ллелмні» (серед нащадків
Володимира Мономаха) «по^улілти пво буську дшлн і то <вон
ч«ть і пво ИАшу». Водночас Рюрик надіслав послів до
Романа, «виквив ного і повінув ноліу vocchi гвлліоти», тобто
офіційно розірвав з ним дипломатичні відносини. За словами
літописця, Роман злякався (слід гадати, спільних дій проти
нього київського та володимиро-суздальського володарів) і
подався до Польщі2.
Ця історія мала продовження майже через десять років.
Повернувшись із Польщі, Роман і далі ворогував з тестем,
розлучився з його донькою Предславою. У 1202 р. протистояння між
ними особливо загострилося. Літописи зображують початок
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 461.
* Чернігівський клан князів, що суперничав із нащадками Мономаха за Київ.
2 Полное собрание русских летописей (далее — ПСРЛ).
44

Батько
воєнних дій таким чином, ніби війну розпочав київський князь:
«ПІДНЯВСЯ бИбНК Л0ОТН і ОМАНА И П0НВІВ З (ОКОН 0лЬГОВН?ІВ НА
Солідна». Однак Роман ъипередив колишнього тестя, «з'\сса&
поліси галиішсі и воло^илішмсі і вбігав до tусякої зшлі»1.
Кияни радо відчинили брами Романові, він в'їхав до міста й
вчинив переворот: «Послав на Гову* ^о в панка і Ольговн?ів і
ВО^ИВ tV ^0 ^вССО-А ї САЛІ ЦЇЛуВАВ ^0 НИ^ ЭД«Ф*% ї ВІДІСЛАВ вивИ-
КА ДО ОВвуїА, А ОЛЕГОВИЧІВ $\ ДнІПОО ДО ЧННІГОВА, І ПОГАДИВ
0ОЛІАН ІНҐВА0Л ЛбОСЛАВНЧА у ІСивБІ»2.
' Проте Рюрик Ростиславич і не думав віддавати Київ під
владу Романа Мстиславича. Тільки-но той повернувся до
Галича, Рюрик у спілці з Ольговичами і «всіен Половником зш"
лей» 2 січня 1203 р. штурмом здобув Київ, розграбував і спалив
місто, мабуть, за те, що кияни не захистили його від Романа.
Розплата настала не одразу, а взимку 1204 p., коли,
повертаючись із переможного походу проти половців, «іоман cyohhb
Сплюндрування Києва 1203 р. військом Рюрика Ростиславича.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
1 Воскресенская летопись. — С. 107; Лаврентьевская летопись. — Т. 1. — Вып. 2;
Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку (далее — Лаврентьевская летопись). —
Л., 1927.-Стлб. 417.
* Горішня частина Киева, де в «місті Ярослава» стояв князівський палац.
** Скріпивши досягнуту угоду.
2 Воскресенская летопись. — С. 107.
45

Данило Галицький
юшка, і відіслав до Києва і постинг у існцї (його самого. —
вт.) і ^вужину і доньку»1, після чого поставив Київ і всю
Південну Русь під свою владу.
Протягом першої третини XIII ст. половецькі орди постійно
вдиралися на руські землі, руйнували й палили міста і села,
вбивали, грабували й забирали у полон населення. Боротьба
проти половецької загрози була головною
зовнішньополітичною справою великих київських князів. Вона вимагала
напруження всіх сил, мобілізації ресурсів багатьох князівств, а часом
навіть об'єднання військ усієї Південно-Західної Русі.
Стримування половецького натиску, успішне ведення бойових дій
проти хижих кочовиків великою мірою позитивно впливало на
економічний, політичний і культурний розвиток
давньоруських земель. Боротьба проти половців уважалася справою честі
кожного князя, вона робила його надзвичайно популярним
серед народу.
Роман піднявся проти половецьких ханів не лише тому, що
близько 1194 р. одержав володіння у «дугькін ^шлі». Патріот
Насильницьке пострижения Рюрика Ростиславина
Романом Мстиславинем 1203 р.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 420; Воскресенская летопись. — С. 108.
46

Батько
рідного краю, князь розумів, що об'єднання давньоруських
земель неможливе без розгрому кочовиків, які загрожували
самому існуванню Русі. За свідченням одного із
західноєвропейських хроністів, Роман здійснив кілька великих походів у
Степ і «зупинив половецькі НАїїштл». Сучасник подій,
візантійський історик Нікіта Хоніат, докладно розповідає про
першу з цих воєнних операцій волинського князя.
1197 або 1198 pp. (точнішої дати Хоніат не подає) половці
вдерлись у Візантію, спустошили землі, що прилягали до
Константинополя, й, напевне, підступили б до самої столиці, але
Роман Мстиславич раптово напав на них, пройшов по тилах
ворогів і завдав їм нищівної поразки, врятувавши цим
Візантійську імперію1. Є підстави гадати, що він ударив на
кочовиків із незадовго перед тим одержаного уділу в «вуськіи
З^лмі». '
1202 р. Роман, уже могутній галицько-волинський князь,
повторив похід на половців, що знайшло відображення в
давньоруських джерелах. Літописи повідомляють, що половецька
орда несподівано увірвалася на Русь і, як звичайно, із
здобиччю та великим полоном поверталася додому. Роман наздогнав
кочовиків за річкою Россю, відбив полонених і награбоване, а
потім увійшов у Половецьку землю й розігнав орду, знищивши
безліч ворогів. Через два роки князь здійснив свою третю
велику кампанію проти половців і знову завдав цим смертельним
ворогам Русі відчутного удару2.
Галицький літописець мав усі підстави сказати про Романа,
що він «кинувся еув иа поган hy (так звали половців
давньоруські літописці. — авт.), ліов лев, сув ио^итин, ліов шску і
HHtfiHB Vv, ліов гсооко^нл, і пшго^нв ї^ зсл|лм, ліов О0сл, сув
Їососмн, ліов туе»3. До історії східнослов'янських народів
'оман увійшов з гучною славою переможця половецьких
ханів, якого давньоруські письменники вважали за можливе
порівнювати лише з його предком — Володимиром Монома-
хом — непереможним борцем проти хижих половецьких ханів.
Успішне втручання Романа у війну між Візантією й
половцями дає підстави вважати, що між волинським князем і грець-
1 Nicetae Choniatae historia. - Ed. Bonnae, 1835. - PP. 691-692.
2 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 418,420.
3 Летопись по Ипатскому списку. — СС. 479—480. Далі посилання на Галицько-Волинський
літопис даватимуться в тексті у дужках.
47

Данило Галицький
Роман Мстиславич перемагає половців.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
ким імператором існувала союзницька угода. Дружні стосунки
тривали й далі. 1200 р. новгородський архієпископ Антоній
зустрів у Константинополі посольство від Романа на чолі з
Твердятою Остромиричем1.
Готуючись до вирішального наступу на Галич, Роман 1198 р.
укладає мир з Угорщиною, що мав силу аж до смерті галицько-
волинського князя. Ще раніше Роман забезпечив собі тил з
боку Польщі в майбутній війні з галицьким князем Володимиром
Ярославичем, уклавши угоду з польськими князями. Він брав
участь у боротьбі за всепольський престол між синами
Казимира Справедливого та їхнім дядьком Мєшком. Як розповідає
польський хроніст Кадлубек, у запеклій битві на річці Мозгаві
13 вересня 1195 р. між претендентами на польську корону
Роман відіграв вирішальну роль. Волинський князь зазнав
поразки у тій битві2. Та справа Мєшка була програна, він утратив
військо й сина, був тяжко поранений. Відтоді Казимировичі
1 Книга Паломник. Сказание мест святых во Цареграде Антония архиепископа новгородского
в 1200 г. — СПб., 1899. — С. 15.
2Rocznik G6rnoszla.ski // Monumenta Poloniae Historica (далі — MPH). — Lwow. — Т. 3. —
1878.-P. 715.
48

Батько
послідовно підтримували Романа в його домаганнях
галицького стола.
Так мечем і дипломатичними угодами Роман Мстиславич
створив сприятливу міжнародну обстановку для свого походу на
Галич. Справу його утвердження на галицькому столі полегшила
смерть Володимира Ярославича. 1199 р. Роман стає галицьким
князем і об'єднує Галичину й Волинь у могутнє князівство1.
Як і раніше на Волині, Роман у Галичині бореться з
місцевим великим боярством і репресивними заходами послаблює
позиції цієї свавільної земельної аристократії, котра тягнула
країну назад, у вир феодальної незгоди, котра задля особистої
користі щомиті була готова накинути на шию власному
народові ярмо будь-якого іноземного володаря. Багато бояр, які не
бажали коритися князеві, наклали головою, про що
сповіщають польські джерела2. У багатьох бояр було конфісковано
маєтності, чимало їх переселилося на Дністерське пониззя й
навіть до Угорщини. Як свідчить Галицько-Волинський
літопис, антибоярська політика Романа була підтримана
заможним населенням міст Галичини, котре справедливо вбачало в
боярській опозиції велику небезпеку для свободи та
незалежності батьківщини.
Сучасники й літописці XIII ст. вважали Романа
самодержцем, навіть «ішш». Описуючи перебування Данила
Романовича в Орді у lz46 p., галицький літописець вигукує: «його ж
катысо кув іш у йугькіи зшлі, він підковне зшлп
Половецьку и воював з унліА іншими кшналіи» (с. 536). У такій
оцінці Романа з руськими літописцями згодні й іноземні
хроністи. Навіть недоброзичливо налаштований щодо нього
Кадлубек визнає, що галицько-волинський володар «за
короткий ?АС ТАК ПІДНЯВСЯ, IfJO Л0АВНВ Л\АНЖ* ВСІМА $ ШЛЯ ЛАН Н
князями dyri»3.
Як відомо, початок і кінець Галицько-Волинського
літопису втрачені. Не зберігся опис подій перших пяти років XIII ст.,
тобто майже всього часу князювання Романа Мстиславича у
Галичі. Джерело відкривається словами: «По слшті великого
lDbgoszJ. Op. cit. — Ks. 6. — SS. 212—213; Baumgarten N. Op. cit. — Tabl. III. — № 17. - P. 16.
'Великая хроника. — С. 137. Про це сповіщає також Кадлубек (MPH. — T. 2. — 1872. —
PR 437-441).
3 MPH.-Т. 2.-P. 441.
49

Данило Галицький
князя їомлна, пам'ятного салю^нжі^л мібї вусі» — дал і
знову йде лакуна (розрив тексту), після якої вміщено величний
панегірик загиблому володарю: «Він пшл\іг yd лзтшнцмсі на-
Іо^и* му^шти (кого вотуму, ш'^уніи запоні^ллі сгожнлі...
іхслідлг&хй він ^і^у своєму ЛІоноліАгу, кофеин погубив
поглину ізліАЇАТян**, звАННХ половіуліи. • • », ще далі
галицький книжник вміщує поетичну легенду про двох братів,
половецьких ханів, Отрока й Сирчана, яких переміг Володимир
Мономах (сс. 479—480).
Витоки літописної похвали Романові, як доведено
фольклористами й істориками, беруть початок у давньоруській усній
народній творчості. Насичена подіями, уквітчана славетними
перемогами над смертельними ворогами Русі біографія князя
сприяла створенню фольклорних переказів, легенд, воїнських
(дружинних) пісень і серед давньоруського народу, і серед його
сусідів.
Б. Рибаков вважає, що панегірик Романові має в основі,
ймовірно, якусь «СААву» — «увллу» князеві, складену
придворним поетом подібно до «словутьного HffitiA Лїитусл», котрий
протягом певного часу служив його синові Данилу
Романовичу»1. Давньоруські й старопольські народні пісні з'єднали з
ім'ям Романа історію про поразку та смерть могутнього
половецького хана Боняка Шолудивого (насправді той жив
століттям раніше). Таким був відгомін славних перемог князя
над хижими степовиками в 1197—1204 pp. Епос також пов'язує
з Романом цикл билин.
Посівши фактично київський стіл 1204 p., Роман вирішив
припинити міжкнязівські чвари й запропонував усім іншим
тогочасним володарям східнослов'янських земель складений
ним проект додержання «докбого повлеку» на Русі.
Перекажемо зміст цього дуже важливого документа, що наводиться в
«Історії Російській» В. Татищева2, котрий, певно, переписав
його з якогось втраченого потім джерела, можливо, з почат-
* Йдеться, головно, про половців, литовців та ятвягів.
** Згідно з уявленнями давньоруських книжників, східні кочові й напівкочові народи
походили від біблійного Ізмаїла, сина Авраама і його рабині Агарі. Тому-то половці
іменуються в літописах ізмаштянами й агарянами.
1 Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — М., 1963. — С. 151.
2 Татищев В.Н. История Российская. - М.; Л., 1964. - Т. 3, - СС. 169-170.
50

Батько
кової частини Галицько-Волинського літопису. Вище вже
мовилося про те, що на сьогодні вона не збереглася, зокрема за
перші п'ять років ХНІ ст. (у цій частині, слід гадати, містився
життєпис галицько-волинського князя з 1200 по 1205 pp.).
У вступній частині свого проекту Роман пропонував
зробити так, щоб жодний князь не міг грабувати й відбирати волості,
належні іншому. Він відзначив, що тільки-но «постанс війна
ішд соатії (князів. — авт.), шнво^лть поглину половців і во-
ЗОвлнть дшлн іусысу». У згубних для Русі союзах з
половцями був винний Ч скинутий Романом з київського
великокнязівського столу Рюрик Ростиславич.
«Доннії повл^ок» Романа зводився до головної умови: у
випадку смерті київського князя нового великого князя
обирають шість найбільших князів — суздальський,
чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський.
«Лісtfjo ж утось 13 існлзів fognofm війну (проти іншого
князя. — авт.), то великий кил^ь (київський. — авт.) са^ом з
МІСЦЕВИМИ ГСНЛЗЛЛІН НОГО Су^НТЬ І П0Н£О0ІСуЄ. ЯКЦІО НА
КОГОСЬ віннон понижуть половці, угоші, поллкн хсо інший на-
сод і салі тон гснлз& н( дмок* осовонитнел, то^і великому
килз^ві, погодивши цс з удільними кил^ллін, належить
послати ^ополіогу.ві^ усієї ,шжави».
Роман Мстиславич пропонував також створити
перешкоди дальшому дробленню земель і виникненню карликових
князівств, запровадивши майорат, тобто передання
князівського столу й земель старшому синові, замість того щоб ділити
батьківську спадщину між усіма синами, як робилося тоді.
Для обговорення свого проекту Роман Мстиславич
запропонував скликати князівський з'їзд, але суздальський,
смоленський і всі інші найбільші князі відмовилися приїхати.
Одні вигадували різні причини, інші прямо заявили, що
«того сувічно не суло».
Справді, Романів проект запровадження «роевого повлеку»
на Русі був нечуваною новацією для того часу. Виборність
князя в жорстокі часи, коли панувало право сильного й брат брата
скидав з престолу, організація загальноруських воєнних сил
для відсічі зовнішньому ворогові, розв'язання
адміністративним шляхом суперечок між князями, нарешті, турбота про
51

Данило Галицький
стримування процесів дроблення земель — все це свідчить про
те, що Роман Мстиславич був людиною, яка стояла на голову
вище від багатьох інших князів і феодалів, відзначалася
неабиякою державною мудрістю.
Щоправда, деякі історики сумніваються в автентичності Ро-
манового проекту додержання «роевого повлеку» в
Давньоруській державі. Здається, останньою працею цього напрямку
була стаття О. Толочка1. Зовсім не наполягаючи на вірогідності
розповіді В. Татищева, все ж зауважимо, що не виключена
можливість запозичення цим істориком проекту «роевого повлеку»
Романа Мстиславича з якогось нині втраченого давньоруського
історика. Як мовилося, цим джерелом могла бути втрачена
початкова частина Галицько-Волинського літопису за перші п'ять
років XII ст.
Сучасники щедро віддавали належне Романові, його
вважали великим князем — честь, яка доти могла належати лише
київському та володимиро-суздальському володарям. В «Історії
Російській» В. Татищева подано цікаву розповідь про стосунки
Романа з папським престолом, що, можливо, походить з
якогось давнього, сучасного галицько-волинському князеві
джерела. Почувши, що Роман об'єднав під своєю рукою велику
частину Південно-Західної Русі й увійшов у добрі стосунки з
поляками та уграми, папа вирішив запропонувати
галицько-волинському князеві перейти у католицтво, обіцяючи королівську
корону, своє заступництво й «^ayhct лиіл апостола Пствл». На це
Роман гордовито відповів папському послу: «Я ліан власний лісі і
ЗВИК ^О^увАТИ ВСС, IJJO ЛІАН, ВЛАСНОЇ* ІСбОВ'н, ТАК С\МО, ЛІС
здтьгсн н діди наші ЛОШН0НЛН і уліножилн з*млм tycucy» — й
відмовився від корони та пов'язаного з нею прийняття
католицької віри2.
Є певні підстави вважати розповідь В. Татищева вірогідною.
Однак не виключено, що ця історія є ремінісценцією пізніших
переговорів між сином Романа Данилом і папським
престолом. Для нас вона важлива як свідчення авторитету галицько-
волинського князя в сучасному йому світі.
1 ТолочкоА.П. Конституционный проект Романа Мстиславича 1203 г.: опыт
источниковедческого исследования //Древнейшие государства Восточной Европы. 1995. —
М., 1997.
2 Татищев В.Н. История Российская. — С. 173.
52

Батько
Та Роману не судилось об'єднати Русь. 19 червня 1205 p.*
він загинув поблизу польського міста Завихост під час походу
проти малопольського князя Лєшка Краківського. Опис
смерті галицько-волинського князя коротко подав Лав-
рентіївський літопис: «Пішов йоліан галицький на Длгів і
В^ЛВ ,4ВА МІСТА ЛЖМСІ, І (ТАВ НА',} БІСЛОН 0ІКОМ. І ВІ^ЇУАВ САЛІ
2 ліалои чужинок ві',4 полку свого. Алги ж наїгалн, вкили
його і ^вужину кіля нього побили»1. Польський
середньовічний історик Ян Длуґош вважає, що Роман Мстиславич
прагнув здобути Люблінську землю2. Можливо, це відповідає
дійсності: історії відомі суперечки нащадків Романа з
польськими князями за Люблінщину.
Проте є підстави вважати, що стратегічні плани Романа
Мстиславича були масштабнішими. Французький хроніст
середини XIII ст. Альберік із монастиря Труа Фонтен, в
окрузі Шалан на р. Марні, сповіщає, що Роман пішов через
Польщу до Саксонії, зустрівся з князями, братами Лєшком і
Конрадом, і був ними забитий. Частину його воїнів поляки
перебили, а решта розбіглися хто куди3. На підставі цього
повідомлення В. Пашуто зробив припущення, ніби Роман
втрутився в суперництво за корону Германської імперії, що
повною мірою відповідало його запальній амбітній вдачі. Він
підтримав Гогенштауфенів проти Вельфів, виступив проти
Оттона, сина Генріха Льва, й пішов війною на союзника
Вельфів Лєшка, щоб здобути Саксонію. Висловлювалася
також думка, буцімто зіткнення Галицько-Волинського
князівства з Польщею було викликане невдоволенням
Романа посиленням Лєшка й Конрада, що могли вийти з-під його
впливу.
На наш погляд, немає аргументів стверджувати, що у
1205 р. Роман воював з польським князем Лєшком. Про це
свідчать сторінки Галицько-Волинського літопису, де
йдеться про збереження союзної угоди між Лєшком і наступницею
Романа княгинею Анною, а також перетрактації Лєшка з
* Дату смерті Романа встановлено за польськими джерелами: МРН. — Т 2. — PP. 836, 876; —
Т. 3.- PP.70, 162-163, 171,353.
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 425.
2 Dlugosz J. Op. cit. - Ks. 6. - S. 241.
3 Chronika Alberici monachi Trium Fontium // Monumenta Germaniae Historica. — Scriptores
(далі - MGH - SS). - T. 23. - P. 885.
53

Данило Галицький
угорським королем Андрієм (також відбиті в літописі), під
час яких обидва володарі пригадували дані ними галицько-
волинському князеві зобов'язання піклуватися про його
родину. Тому найвірогіднішою видається думка, що Роман,
взявши участь у суперництві Гогенштауфенів і Вельфів, лише
переходив польськими землями, прямуючи до театру
воєнних дій.
Згідно зі свідченнями північноруського літопису, Романа
поховали в Галичі: «Галичани взяли свого існл^л лштвого і
понесли його ^о Галича, і поклали в ішгсві святої Согово-
^иііі»1. Звістка, як бачимо, топографічно точна, тож заслуговує
на довір'я. Однак І. Крип'якевич схиляється до думки
Длуґоша, що Романа поховали у Володимирі, мовляв, тут
ховали всіх волинських князів. Але ж 1205 р. Роман був уже
галицько-волинським князем, а стольним градом об'єднаного
князівства був Галич.
З цього приводу зауважимо, що давно знайдене
археологом Я. Пастернаком князівське поховання в залишках
Успенського собору старовинного Галича й приписане ним і чи
не всіма дослідниками пізніших часів князеві Ярославу
Володимировичу (1152—1187), може належати Роману Мстисла-
вичу.
Невтомна енергія й разюча сила характеру
галицько-волинського князя, його кипуча діяльність, що стимулювала
широкі зносини з руськими князями та половецькими ханами,
польськими й угорськими володарями, германським та
візантійським імператорами й, можливо, з римським папою, повна
несподіваних змін доля Романа, яка ставила його в становище
то вигнанця, то переможця й завойовника, — все це надало
йому рис одного з тих історичних образів, на яких зосереджується
поетична колективна пам'ять народу у формі билин, пісень,
легенд і фольклорних розповідей.
Образ Романа хвилював народну уяву ще довго по його
смерті, як на Русі, так і в Польщі й Литві. Коли 1248 р. його
сини Данило і Василько здобули славну перемогу над ятвяга-
ми, галицький літописець патетично вигукнув: «Повниулнсь
вони і'з слабой до своєї зшлі, наслідувавши шллг свого
САФЫСА, ЛКИИ КИНуВСЛ ИА ПОГЛИНУ, МОВ ЛСВ, НИЛ\ ЖС ПОЛОВЦІ
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 425.
54

Батько
ллісалн (bo'i'y ^ітчй» (с. 540). Через шість років, коли Данило
знову переміг ятвягів та обклав їх даниною, Галицько-Во-
линський літопис зауважив: «По великому князеві іомхиі
hi'yto 3 fV'MCHX ,СНЛ3,В Hf вживав >Ї7 лише син ного'Длнн-
ло» (с. 554).
Длуґош свідчить, що в Польщі XV ст. ще співали пісні про
Романа. А польський хроніст XVI ст. Бєльський переказує
староруську леґенду, згідно з якою галицько-волинському князеві
відводилося почесне місце серед київських богатирів домон-
гольського часу — його могилу шукали поряд із гробницею
самого Іллі Муромця.
Життя Романа Мстиславича знайшло широке відбиття у
східнослов'янському фольклорі. Так, у Галичині в XIX ст.
записано народний переказ, за яким Роман розбив половецького
хана «шолудивого Сунлкл». Руські воїни гнали половців до
Дністра. Більша частина кочовиків загинула, а ті, що
залишилися живими, втекли за Дністер. Бунякові відрубали голову,
тіло його спалили й попіл кинули в Дністер. Загрозу
поневолення Західної Русі було ліквідовано.
Анахронізм цієї легенди очевидний для історика: Буняк
жив і діяв на сто років раніше від Романа. Та цей анахронізм
цілком зрозумілий з позицій логіки народного епосу. Адже
діяльність Буняка виходила за рамки звичайних половецьких
набігів на Русь, навала його орд не раз загрожувала самому
існуванню деяких давньоруських князівств, зокрема
Переяславського, він був страхопудом для населення порубіжних
південноруських міст і сіл. Зі свого боку, Роман вважався
видатним переможцем половців, і в цьому з ним міг зрівнятися
славою хіба що його предок Мономах. Як дотепно зауважив
відомий фольклорист початку XX ст. І. Жданов, «пам'ятали
страшного Буняка, пам'ятали і грізного Романа. Ці два ряди
спогадів ішли назустріч один одному. Коли доводилось (у
народному переказі чи пісні. — авт.) говорити про набіг
«поганку», мимоволі спадало на думку ім'я Буняка; коли потрібно
було розповісти про відбиття й загибель степовиків, з пам'яті
(народу. — авт.) висувався образ князя Романа, який «гсинувіл
на погани^, /иов лев... і пш^о^ив з*л*лн ї^, ліов осел».
Утворився, таким чином, зразок своєрідного поетичного синтезу,
55

Данило Галицький
в якому воєдино зливались явища різночасні, але, по суті,
однорідні»1.
Епічні пісні про Романа відомі не лише на півдні, а й на
заході та півночі Русі. Зокрема, в XIV ст. вони були поширені в
Московському князівстві. Академік Б. Рибаков пов'язує це з
переміщенням певної частини населення Волині під тиском
польських і литовських завойовників у другій половині XIV ст.
до Московської землі. У складі струмка галицько-волинської
культури, як припускає видатний учений, «могли бути й
билини про Романа Мстиславича». Б. Рибаков справедливо вважає,
що загальноруський розмах діяльності князя Романа міг
сприяти поетизуванню, «без сумніву, сильної особистості цього Мо-
номашича»2.
Додамо, що гучна слава Романа як захисника Русі була для
його сина Данила високим взірцем, якому він намагався
наслідувати до останніх хвилин життя.
1 Жданов И. Русский былевой эпос. — СПб., 1895. — С. 453.
2 Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — СС. 152—153.

МАТИ
«. . . К0ЛНШ ^І^НХАХСк ІСНЛГИНЛ,
ПОСАДИЛАСЬ З /ИибОСЛАБОЛІ І З ^Л^&ІСОМ І Б
НІ1 БТІКАА ^О ГІОЛМПІ»

Данило Галицький
V
І сучасній науковій літературі поширена думка, ніби
матір'ю Данила Романовича Галицького була знатна візантійка.
Така версія ґрунтується на працях російського генеалога
М. Баумґартена й підтримана останнім часом польським
істориком І. Ґралею1. На наш погляд, така думка побудована
не на прямих і конкретних свідченнях джерел, а на низці
логічних умовисновків, що випливають із глухих, непрямих
вказівок пам'яток писемності, до того ж здебільшого
тенденційно витлумачених. Тому походження другої дружини
галицько-волинського великого князя Романа Мстиславича
залишається не ясним. Дозволимо собі висловити міркування з
цього приводу, попередньо критично розглянувши існуючі в
історіографії думки, головне ж, — залучивши прямі свідчення
джерел.
Насамперед варто відзначити, що мати Данила згадана
(і неодноразово) лише в одному-єдиному відомому на сьогодні
джерелі — Галицько-Волинському літописі XIII ст. Перша
частина пам'ятки — і це є надзвичайно важливим! — створена
сучасником описаних у ній подій.
Зі своєю першою дружиною, донькою великого київського
князя Рюрика Ростиславича Предславою, Роман Мстиславич
1 Baumgarten N. Op. cit. — Tabl. V. — JSfe 47. — P. 23; Баумгартен Н. Вторая ветвь князей
Галицких II Летопись Историко-родословного общества в Москве. — M., 1909. —
Вып. 1 (17). — СС. 7—11; Grala. Н. Drugie malgenstwo Romana Mscislawowicza // Slawia
Orientalis. - Wirszawa, 1982. - R. 31. - № 3-4. - SS. 115-127.
58

Мати
Ковток. XII—ХНІ cm. Срібло
розлучився 1197 р.1
Причина не названа літописцем,
та можна думати, що нею
було гостре політичне
протистояння з її батьком, а
приводом — бездітність
Предслави (джерела не
згадують синів Романа від неї).
У 1203 р. Роман ще й
примусив Предславу
постригтися у черниці. Не пізніше
1199—1200 pp. галицько-
волинський князь
одружився вдруге, бо 1201 р. в
нього народився син
Данило. На жаль, другий шлюб
Романа Мстиславича
літописці чомусь замовчали.
При тому, що Романова княгиня багато разів згадана у
Галицько-Волинському літописі, її жодного разу не назвали на
ім'я. У цьому, на перший попідд, не було б нічого дивного, бо
джерела зберегли імена дружин давньоруських князів хіба що в
поодиноких випадках. Тільки з побіжної згадки волинського
літописця кінця XIII ст. дізнаємося, що княгиню звали Анною:
її онук Мстислав «створив гвоснн^н ісллі'лну п\д гіоеом
KXeUJi СБОЄЇ в ОМАНОВОЇ В ЛіОГШТИвІ,.. В ІМ'Я ПбАВС^ННІСІВ АіСИ-
ліа і Анн н». Проте, на відміну від дружин інших князів, Анна
була активним політичним діячем, правила на Волині більше
десяти років. Ось чому замовчання літописцем її імені
виглядає незрозумілим і вельми дивним.
Як мовилося, Роман Мстиславич загинув улітку 1205 р.
біля польського міста Завихост, залишивши по собі гучну
славу переможця хижих половецьких ханів і двох малолітніх
синів: чотирирічного Данила та дворічного Василька. Влада в
Галицько-Волинському князівстві перейшла до рук їхньої ма-
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 412—413.
2 Летопись по Ипатскому списку. — С 616. Оскільки подальший виклад у книжці ґрунтується
здебільшого на Галицько-Волинському літописі, то задля уникнення надмірної кількості
підрядкових посилань вони подаватимуться в самому тексті —
у круглих дужках вказуватимуться сторінки за цим виданням.
59

Данило Галицький
Руські дружини атакують половців.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
тері, що стала таким чином регентом. Однак незабаром по Ро-
мановій смерті придушене ним, але не викорінене велике
галицьке боярство піднімається проти його родини. Саме тоді
на сторінках Галицько-Волинського ізводу з'являється й
починає діяти вдова князя.
У тому самому 1205 p., як сповіщає літописець, «по слшті
Іолілновіи зуствівся гсоволь (угорський Андрій II. — авт.) з
тнвісои (воєн в Сянигсу: шнинлв він Данила, ліов милого
сина свого» (с. 480). Йдеться про офіційну зустріч («снш»)
правителів двох сусідніх держав, що перебували у приязних
стосунках. Книжник назвав вдову Романа «лтвівгсои» угорського
короля, тобто для Андрія II вона мала бути дружиною брата,
принаймні, близькою родичкою, якщо буквально тлумачити
літописний текст.
Однак таке тлумачення виглядає поспішним. Адже кількома
рядками далі в тій же галицькій частині літопису мовиться, що
й польський князь вважав удову Романа... своєю ятрівкою!
60

Мати
«Лешек ні шнга^ав вовожнггі (між ним і Романом. — авт.), хм
З великой честн П0НННЛВ свои ятвівку 2 ,4иггнном>> (С- 481).
Обидва процитовані повідомлення дали багату поживу
історикам XV1H—XIX ст. у справі встановлення родоводу другої
дружини Романа.
Найчастіше галицькі літописці йменують вдову Романа
«княгиней болиновои» або «великою княгиней Ооліановои».
А часом називають її просто «йоліановои» або'«Даниловой
діафізи» (сс. 481-483, 486, 487, 490, 616 та ін.). Все це не дає
підстав встановити її походження. Тому зрозуміло, що
починаючи з середини XVIII ст., коли закладалися підвалини сучасної
історичної науки, розпочалися жваві дискусії щодо родоводу
Романової княгині.
Першою, відповідно до послідовності свідчень Галицько-
Волинського літопису, народилася версія угорського
походження матері Данила. В. Татищев, начебто погоджуючись із
такою думкою, обережно зауважив: «О браке Романа с
королевою венгерскою, сущею сестрою Коломановою или Андрее-
вою, нигде не находится... Показывается (в джерелах. — авт.)
помощь детям Романовым от венгерского (короля. — авт.)»1.
Угорську гіпотезу у XIX ст. поділяли майже всі історики
Галицько-Волинської Русі. Дехто підбирав аргументи на її
користь і деталізував її. Наприклад, А. Лонґінов гадав, що
Роман та король Андрій мали спільного предка — київського
князя Мстислава Володимировича (помер 1132). 1. Шаране-
вич висловив здогад, ніби Андрій через дружину Гертруду,
доньку мейсенської княжни, був у спорідненості з польською
династією, а через неї — з Романом, сином польської княжни
Агнеси.
Однак обом цим гіпотезам притаманна спільна вада: і в
першому, і в другому випадку спорідненість була надто
далекою, щоб угорський король міг називати Романову княгиню
ятрівкою. М. Грушевський так підсумував студії на ниві
гіпотези угорського походження другої дружини Романа Мсти-
славича: «Вони (Андрій і Роман. — авт.) навіть посвоячилися:
вдову Романа Андрій звав «ятвівкои», отже, Роман був йому
якимось кузеном, але ближче про це свояцтво нічого не
знаємо»2.
1 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 258.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 10.
61

Данило Галицький
Вразливість версії угорського походження Романової
княгині спонукала істориків звернутися до віднайдення її
польської рідні, що також нібито виходить зі слів літописця. І. Шара-
невич не виключав того, що оскільки мати Лєшка Єлена була
буцімто донькою Всеволода, брата Романа, то обидва князі
були близькою ріднею. При цьому вченому довелося визнати,
що через Лєшка Роман був у спорідненості з королем Андрієм.
Утім, не так давно польський історик Т. Василевський заявив,
що матір'ю Лєшка слід вважати зноємську княжну. Отож
студії в питанні польської спорідненості (через чоловіка)
княгині Анни зайшли в глухий кут. Показово, що ретельний
дослідник історії Галицько-Волинської Русі І. Крип'якевич не
став узагалі розбиратися в родоводі другої дружини Романа,
коротко зауваживши: «Ім'я й походження Романової
невідоме: вона була споріднена з Андрієм угорським та з Лєшком
(була їх ятров'ю)»1.
Доводиться визнати хибність як угорської, так і польської
версій походження Данилової матері. Навіть якби всі наведені
міркування істориків відповідали дійсності, то з них
випливало б лише, що Анна була в спорідненості з угорським і
польським правлячими домами через чоловіка, а це позбавляє обидві
гіпотези найменшого ґрунту. До всього ще на початку нашого
століття М. Баумґартен довів, що Романова княгиня не могла
бути ні угоркою, ні полькою.
Чомусь нашим попередникам не спало на думку, що у
звернення «ятровь» і угорський, і польський володарі вкладали
зовсім не родинний, а державно-ієрархічний зміст: вона була
дружиною союзного й рівного їм керівника сусідньої держави,
якого вони, згідно зі звичаями й традиціями середньовічної
титул атури, називали братом.
Тому логічним виглядає звернення поглядів генеалогів та
істориків XIX ст. у бік Візантії, з якою (про що вже
розповідалося) у Романа Мстиславича були добрі, можливо,
навіть союзні стосунки. Зокрема, з відомим посольством
князя до Константинополя 1200 р. дехто з учених пов'язував
друге одруження Романа. Проте Данило народився 1201 p.,
через це шлюбне посольство Романа мало відвідати Візантію
не 1200, а 1199 р. Не те що прямих звісток, а навіть жодних
1 Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — С 114.
62

Мати
натяків на шлюб Романа з візантійкою у відомих нам
джерелах не існує.
Здається, візантійська версія бере початок з виданої у
Відні в 1828 р. книжки Й. Майлата «Історія Угорщини». У ній
коротко та без посилання на джерело згадана «вдова Романа,
родичка візантійського дому» (імператорського. — авт.).
Та фаховий рівень книжки надзвичайно низький, у ній сила-
силенна помилок. Досить сказати, що Данила Романовича
названо... Давидом! Не дивно, що цю книжку дуже
скептично зустріли уже вчені, сучасники. Та хто знає, можливо,
наведена фраза Й. Майлата справила враження на М. Ба-
умґартена, коли той почав збирати докази на користь
візантійського походження другої дружини Романа Мстисла-
вича.
Як зауважив М. Баумгартен, брат Олексія III імператор Іса-
ак II Ангел був одружений з принцесою Маргаритою
Угорською, донькою Бели III й сестрою короля Андрія II. Щоправда,
у 1195 р. Олексій НІ скинув брата з престолу, осліпив його й
ув'язнив разом з родиною. Але, припускає генеалог,
Олексій III швидко помирився з братом: сім'ю останнього начебто
звільнили з-під варти, а самого колишнього імператора з
шаною утримували в одному з палаців. У 1197 p., веде далі вчений,
донька Ісаака від першого шлюбу Ірина вийшла заміж за
Філіппа Гогенштауфена, Германського імператора з 1198 р.
М. Баумгартен твердить, ніби брат угорської королеви Гертру-
ди Оттон Меранський був прибічником Філіппа. Головне ж —
генеалог припускає, що Ісаак II, крім Ірини, мав від першого
шлюбу ще одну доньку, яку начебто Маргарита Угорська та
Олексій III видали за Романа Мстиславича. Будучи улюбленою
пасербицею Маргарити, вдова Романа могла знайти підтримку
при угорському дворі1.
Як бачимо, М. Баумгартен нагромаджує одне припущення
на інше. Це позбавляє його генеалогічні побудови наукового
значення. Адже гіпотеза візантійського походження княгині
Анни фундується на домислі про невідому науці доньку
Ісаака II, яку могли б (!) видати за галицько-волинського
великого князя. Певно, вчений згодом це зрозумів, тому що в своїй
«Генеалогії Рюриковичів», написаній майже двома десятиліття -
1 Баумгартен Н. Вторая ветвь князей Галицких. — СС. 9—11.
63

Данило Галицький
ми пізніше, він відмовився від вказівки на доньку Ісаака II
Ангела, обережно назвавши дружину Романа Мстиславича лише
родичкою (parente) цього імператора, що вийшла заміж за
галицько-волинського князя близько 1200 р.1
Здавалося б, версія візантійського походження матері
Данила Романовича науково вичерпалася. Проте близько
двадцяти років тому І. Ґраля повернувся до неї в докладній статті про
другий шлюб Романа Мстиславича. Вчений виявив неабияку
ерудицію, чудове знання джерел і наукової літератури. При
всьому тому, як нам здається, він не досить чітко уявляв собі
конкретну історію Галицько-Волинської Русі межі XII та
XIII ст., а також загальну міжнародну ситуацію в Центральній і
Східній Європі того часу.
Свою працю І. Ґраля розпочав зі спростування думки
М. Баумґартена щодо самої можливості шлюбу невідомої науці
доньки Ісаака Ангела II з Романом. Польський історик слушно
зауважив, що, згідно з авторитетним свідченням
візантійського автора Нікіти Хоніата, Ісаак II мав від першого шлюбу не
одну, а дві доньки: одну видав за короля Сицилії Танкреда,
друга пішла до спеціально для неї заснованого монастиря. Третьої
доньки в імператора просто не було! Не підтверджується
джерелами й твердження М. Баумґартена про немовби приязні
стосунки Олексія III зі скинутим з престолу й осліпленим ним
братом2.
На думку І. Ґралі, Візантійська імперія в боротьбі проти
Болгарії та інших суперників у Європі могла спиратися хіба що
на Галич, бо Київ традиційно підтримував Угорщину. Коли
Болгарія навела половців на імперію в 90-х pp. XII ст., у
Константинополі остаточно переконалися в необхідності шлюбу,
що з'єднав би дім Ангелів з одним із князівських домів Русі.
Спочатку Ангели все ж таки звернули погляди до Києва,
давньої столиці Давньоруської держави.
Київський літопис за 1194 р. глухо згадує про плани шлюбу
між якимось «царевичем» (І. Ґраля думає, що то був син
Ісаака II Ангела, майбутній імператор Олексій IV) та Євфимією
Глібівною, онукою тодішнього великого князя київського
Святослава Всеволодовича: «Rtxnaf ж у потділок лвнншлл йоліу
(Святославу. — авт.) звістка ві^ сватів, ijjo н^уть узяти ону-
1 Baumgarten N. Op. cit. — P. 23.
2 Grab H. Op. cit.-S. 119.
64

Мати
icy Свлччхлавли Глігівну ввфнліім зл (WffiHYA. Святослав
же ломав НАзуствп їлі ліужів киїбшсну»1 — звичайно
київські князі висилали почет із військом до Канева зустрічати
гостей з Візантії. Однак Святослав помер того самого 1194 p.,
а 18 квітня 1195 р. в Константинополі стався палацовий
переворот, й Ісаака II усунули від влади. Тому можна гадати, що
запланований династичний шлюб не відбувся. Втім, М. Баумґар-
тен усе ж таки припускав протилежне.
Після кончини Святослава великокнязівський стіл
перейшов до його співправителя в Південній Русі Рюрика Рости-
славича. На думку І. Ґралі, Візантія просто не могла укласти з
ним союз проти половців, бо сам Рюрик був одружений із
половчанкою. Тому Олексій III звернув погляд на Галич. Додамо
до цього, що його міг привабити не стільки Галич, скільки
Роман, котрий тоді, напередодні свого першого великого походу
проти половців 1197 чи 1198 pp., був лише скромним
волинським князем і мав стіл у Володимирі. Напевне, тоді й було
укладено воєнний союз між імперією та Волинським князівством,
спрямований проти половецьких ханів.
Не бачачи можливості відшукати другу дружину Романа
Мстиславича серед членів чи хоча б найближчих родичів
візантійського правлячого дому, польський учений пропонує
знайти її серед членів знатних родин Константинополя, що
були зв'язані з Ангелами та Олексієм III. Історик вказує на
вельможний рід Каматеросів, який наприкінці XII — на
початку XIII ст. дав Візантії двох патріархів і низку видатних
державних діячів. У 1198—1206 pp. патріархом був Іоанн X
Каматерос. І. Ґраля припускає, що свої відомості про події
на Русі Нікіта Хоніат, який узагалі не дуже-то цікавився
руськими справами, міг одержати від одного з вищих урядовців
імператорського двору, лоґофета Василія з роду
Каматеросів2.
Історик висловив думку, що Роман Мстиславич
одружився близько 1199 р. з Марією із родини Каматеросів. Його не
бентежить наведене вище свідчення літописця, за яким
Романову княгиню звали Анною. І. Ґраля припускає, що
коли вдова Романа постриглась у черниці (1219), вона
прийняла чернече ім'я Анна. Однак виглядає ймовірнішим, що
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 457.
2 Grala Я.Ор.ск.-S. 123.
65

Данило Галицький
Мстислав Данилович пам'ятав усе ж таки світське ім'я своєї
бабусі.
Єдиний справді вагомий, хоча і непрямий аргумент на
користь візантійського походження другої дружини Романа (до
нього вдавались і М. Баумґартен, і І. Ґраля), — це візантійські
імена онуків Романа — Іраклій і Лев, які раніше не траплялися
серед Рюриковичів. Незвичним для давньоруської княжої
династії є також ім'я самого Данила. Зате серед нащадків Романа
вони трапляються неодноразово: Данило — тричі, Лев — двічі,
що може вказувати на їхній династичний характер. Цю
тенденцію важко пояснити.
Однак ні М. Баумґартен, ні І. Ґраля не спромоглися
витлумачити дивне умовчання джерел про візантійський шлюб
Романа Мстиславича. І. Ґраля гадає, що візантійські хроніки та
історичні твори не згадали про нього тому, що Марія Камате-
рос не належала все ж таки до імператорської родини. А
Галицько-Волинський літопис за 1199—1200 pp. не зберігся1.
Віддаючи належне сміливості й дотепності обох гіпотез,
все ж не можна прийняти версію візантійського походження
матері Данила Галицького. Аргументи вчених на її користь
дуже й дуже хисткі. Адже не існує жодної вказівки джерела на
саму можливість такого шлюбу, не кажучи вже про його
здійснення. І справа, як нам здається, полягає зовсім не у
бракові частини Галицько-Волинського літопису за 1199—
1200 pp.
Справді, ця пам'ятка у збереженому часом вигляді
починається з розповіді про події, що настали по загибелі князя
Романа, тобто з літа 1205 р. Але названій пам'ятці, котра
насправді становить зовсім не традиційний літопис, а дві
об'єднані пізнішими укладачами й редакторами великі світські
повісті: галицьку про Данила та волинську про його брата
Василька й сина останнього Володимира, — вищою мірою
властива тенденція повертатися до минулого, згадувати знаменні
події багатолітньої давнини.
Мета авторів і редакторів Галицько-Волинського ізводу, як
згадувалося, полягала насамперед у звеличенні великого князя
Романа та його роду. Тому джерело постійно й неухильно
вихваляє засновника Галицько-Волинського князівства, неодно-
Ibid.-S. 126.
66

Мати
Скроневі підвіски (золото),
сережки київського типу
(золото, скань),
ковток (срібло).
Із розкопок м. Ізяслав
на Волині
разово повертається до його
особи. Згадаймо вже перше
речення збереженої частини
пам'ятки: «Початок кил^н-
БАННЛ BfAHICOrO КИЛ^Л 00-
ЛІАНА, КОТ0НИ GVB (АМОДиЖ-
1ІСЛІ &СІ6Ї буСЬКОЇ 3*МЛІі
кнлдл Галицького». Далі
йде посмертний панегірик
володарю, що знову
починається високими словами:
«По слшті ж великого кил-
ЗЛ f ОМАНА, ПШНОПАЛГЛТНО-
го галншожііл всієї вусі...»
(с. 479). ' '
Галицький і волинський
літописці пишаються не
лише Романом, а й його
родиною. Після коронації
Данила в Дорогичині 1253 р. вони
пишномовно іменують
цього володаря та його сина
Льва «королями», хоча в
реальності той титул був
примарним і не впливав на
міжнародний статус і
внутрішнє становище Галицько-
Волинського князівства.
Невипадково в розповідях про
конкретні діяння Данила та
його сина Льва галицький і
волинський літописці йме-
нують їх князями.
У зв'язку зі всім
сказаним уявляється просто
неможливим, щоб Галицько-
Волинський ізвод замовчав
візантійське походження
67

Данило Галицький
другої дружини Романа й матері Данила, навіть якби вона
була не царівною, а лише знатною патриціанкою. Тому можна
припускати, що родина, з якої вийшла Романова дружина, не
була особливо знатною. Навряд чи Анна була рівнею
Рюриковичу, князю Романові, бо інакше літописці не забули б
згадати про її походження й віддати йому належне. Адже, як
мовилось, Анна постійно діє на сторінках літопису у 1205—
1219 pp.
На межі 40-х—50-х pp. XX ст. великий знавець історії Га-
лицько-Волинської Русі В. Пашуто запропонував сміливу
гіпотезу, за якою друга дружина Романа вийшла з середовища
волинського боярства. Та вчений не навів особливих доказів
на користь свого припущення, лише додав, що Анна
спиралася на ту частину бояр, котрі були зобов'язані збагаченням її
покійному мужеві1. Через кілька років думку В. Пашуто
підхопила Н. Полонська-Василенко, не пославшись при тому на
джерела, й слідом за ним відзначивши опертя княгині на бо-
яр-волинян.
Церковний історик М. Чубатий критично поставився до
думки про волинське походження княгині Анни. Він
запропонував шукати другу дружину Романа Мстиславича серед
доньок галицьких і волинських удільних князів початку XIII ст.
М. Чубатий припускав, що оскільки краківський князь Лєшек
одружився з донькою луцького князя Інґваря Ярославича Гре-
миславою, а його брат Конрад Мазовецький — з Агафією,
донькою Святослава Ігоровича, котрий недовго був
перемишльським князем, то дружина Романа, найімовірніше, походила з
якогось із згаданих сімейств, найпевніше, — Святослава, на що
вказують близькі відносини між Данилом і Конрадом. Крім
того, Данило був братом у перших Інґваря, через що шлюб з
його донькою, згідно з церковними канонами, був би
неможливим для Романа2.
Не раз уже згадуваний І. Ґраля вельми скептично розглянув
думку М. Чубатого, зауваживши, що Конрад узяв шлюб з
Агафією лише 1207 p., отже, цей матримоніальний зв'язок ніяк
не міг вплинути на вибір Романом дружини. Польський істо-
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 194.
2 Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Т. 1. — Рим—Нью-Йорк, 1965. —
СС. 567-568.
68

Мати
рик переконаний у тому, що одруження зі Святославною не
могло дати Романові жодної користі. Ігоровичі зазіхали на
його князівство й заволоділи ним одразу по смерті
галицько-волинського володаря1.
Справді, шлюб з донькою когось із удільних князів, все
одно — волинського чи галицького — нічим би не допоміг
Романові в його державницьких прагненнях і діях. Ті князі були
слабосилими й не мали соціального ґрунту в
Галицько-Волинській Русі. Це підтверджується хоч би широко відомим
фактом повішення Ігоровичів, серед них Святослава, боярами
в Галичі 1211р. (с. 486).
І. Ґраля відкидає також припущення В. Пашуто щодо
волинського боярського походження матері Данила: на його
погляд, то був би мезальянс, що не приніс би гоноровитому
князеві суттєвих політичних вигод. На думку цього вченого,
послідовна підтримка Романової княгині волинськими боярами
свідчить лише про їхню повагу до династії Мстиславичів і
великою мірою визначалася суперництвом з галицькими боярами2.1
все ж таки контраргументи І. Ґралі проти гіпотези В. Пашуто не
виглядають переконливими.
Здається, історики досі належним чином не оцінили того
факту, що попередник Романа Мстиславича на галицькому
столі Ярослав Володимирович пов'язав свою долю з
представницею одного з боярських родів Нагрів — Анастасією. То був
тривалий і міцний зв'язок, від якого Ярослав мав сина Олега,
котрому навіть заповів престол Галича, оминувши свого
законного спадкоємця Володимира. Щоправда, по смерті Ярослава
ворожі Чаграм бояри посадили-таки Володимира на
галицький стіл3. І. Ґраля згадує цей факт, проте обмежується
зауваженням, ніби зв'язок з боярською донькою мусив викликати
спротив «галичан», наче ті «галичани» були якоюсь
компактною масою, а не ділилися на партії, котрі суперничали між
собою, як воно було в дійсності! До всього опертя Ярослава на
Нагрів і, можна припускати, на інших великих бояр
забезпечило політичну стабільність у Галицькому князівстві, що її так
бракувало його синові й наступнику Володимиру.
1С?га/д7/. Op.cit.-S. 118.
2 Ibid.-SS. 117-118.
3 Летопись по Ипатскому списку. — С 442.
69

Данило Галицький
Як відомо з літопису, Роман Мстиславич просидів князем
у провінційному тоді Володимирі Волинському майже
тридцять років (1170—1199). Крок за кроком зміцнював він
соціальну структуру свого князівства, поступово й неухильно
сходив щаблями феодальної ієрархії Давньої Русі. Шлюб із
донькою київського князя Рюрика Ростиславича Предсла-
вою, як мовилося, не виправдав його політичних надій: тесть
відмовився підтримувати Романа у діях на Русі, певно,
побоюючись його надмірного посилення й загрози своїй владі.
Справа закінчилася розривом стосунків із Рюриком і
розлученням Романа із Предславою. Цілком очевидно, що в
тогочасній Русі просто не існувало князівського дому,
династичний союз із яким міг би принести велику користь Романові
Мстиславичу: сильні володимиро-суздальські князі були
надто віддалені від його Волині, та й орієнтувалися на інших
союзників у Південній Русі.
Гадаємо, невипадково другий шлюб Романа Мстиславича
збігся в часі з об'єднанням ним Галичини й Волині в єдине та
сильне велике князівство. Сідаючи в Галичі й розпочинаючи
криваву боротьбу з тамтешнім могутнім боярством, князь
повинен був, поза сумнівом, забезпечити собі підтримку
боярства власного, волинського. У цій ситуації шлюб із
волинською бояринею був логічним і корисним державним
кроком.
Отже, якщо прийняти думку В. Пашуто щодо волинського
боярського походження другої дружини Романа Мстиславича,
то відразу стане зрозумілим уперте мовчання галицьких
літописців про її родовід, їхнє послідовне, мало не демонстративне
небажання називати княгиню на ім'я (жодного разу вони не
назвали її Анною) при тому, що назагал джерело сповнене
симпатії до неї. Галицькі книжники, можна думати, розуміли
політичну необхідність такого шлюбу, але не могли пишатися
ним — знатному Рюриковичу пасувала б дружина принаймні з
князівського роду!
Читаючи Галицько-Волинський літопис за перші
п'ятнадцять років, — до 1219 р., коли Романова княгиня пішла до
монастиря, бо Данило досяг повноліття й мав княжити
самостійно, — неважко переконатися в тому, що вона користува-
70

Мати
лася постійною й беззастережною підтримкою волинського
боярства. Принаймні, голів тих боярських родів, котрі названі
на сторінках джерела.
На її боці стояли й громади низки багатих волинських міст.
Наведемо лише один, зате красномовний приклад. Близько
1209 p., коли княгиня з молодшим сином Васильком
перебувала в еміграції в Польщі (Данило жив тоді при угорському
ДВОрІ), «ПЖЇУАЛН СТШТЯНИ ДО ДбШІСА І Л0ОЖДН ЙОДІАНОВОЇ Й
^ITfH ІСНЛЗНВАТН, БО К\ГЛН ВОНИ IffC ДУЖ МОЛОДІ» (с. 482). ЦІ
слова свідчать, що Анну вважали повноправною
спадкоємицею Романа й регентом при малолітніх синах (Лєшек був тоді
сюзереном Волині). Громада заможного торговельного міста
Берестя в такий спосіб підтримала княгиню та малих
Романовичів у справі повернення волинської «отчнни».
Як нам здається, можна спробувати, бодай гіпотетично,
встановити, з якого саме боярського роду походила
Романова княгиня. Серед волинських великих бояр літопис
найчастіше називає Мирослава. Джерело створює враження, що
то був найближчий до Анни та її синів боярин, котрому
доручалися важливі й делікатні дипломатичні й взагалі державні
справи.
На сторінках Галицько-Волинського літопису Мирослав
одразу з'являється як добре знайома літописцям і, напевне,
сучасникам людина, бо джерело не вказує ні його соціального
становища, ні посади при дворі князя Романа, певно,
розповідати про все те людям його часу не було потреби.
Події, на тлі яких у літописі вперше виступає боярин
Мирослав, були справді драматичними й загрозливими для
життя Анни та її синів. По смерті Романа Мстиславича підняли
голови бунтівні боярські олігархи. При законних «otihiay»
Данилові й Васильку галицькі бояри покликали княжити до
своєї землі синів героя «Слова о полку Ігоревім» — новгород-
сіверського, а потім і чернігівського князя Ігоря
Святославича: Володимира, Романа й Святослава. «Княгиня ж
tоманова, ваявши ді*гш своїу, втсісда до Водо^иліивА». Тоді
Ігоровичі за намовою галицьких бояр послали до Володимира
якогось попа, котрий безсоромно заявив міській громаді: «...не
ВЦІЛІЄ ГвА^ ВАШ, ЯКЩО НС BH^ACTf НАДІ tO/UAHOBHYifi» (с. 481).
71

Данило Галицький
Осиротіла родина опинилась у надзвичайно важкій
ситуації. Під загрозою руйнування міста у Володимирі могли
знайтися нестійкі люди зі складу міського віча, що згодилися б
видати дітей Романа. Тоді княгиня приймає відчайдушно сміливе
й, мабуть, єдино вірне рішення: «...великі Взналась гснлгинл
(про загрозу Ігоровичів. — авт.), посадилась з Мирославом і з
^л^ысом (вихователем княжичів. — авт.) і в ніч втіісла ^о
Полыр» (с. 481).
Через п'ять років удова Романа, що сиділа з малим ще
Васильком у Бересті, довірить Мирославу справу першорядної
ваги: «Княгиня ()оманова послала Мирослава ^о Лєшіса
сказати: «ліс же іни'(Олександр, князь белзький. — авт.) вен зсл|-
ah НАшу й отчину Т0НЛЛА6 (Волинь. — авт.), а син мій в
одному лише (Гшсті» княжить. Дипломатична місія Мирослава
увінчалась успіхом: Олександр був змушений віддати Бел з
Василькові. На подальших сторінках літопису описано
князювання Василька у Белзі, й серед чотирьох великих бояр, що
були при ньому, названо й Мирослава (сс. 483—485).
Будучи найближчим до родини Романа боярином,
Мирослав виконував важливу роль радника й фактичного правителя
при малолітніх дітях Анни. Близько 1212 р. «існлгинл ж
dоманова з сином своїм Данилом і з Влісславом Товстим
(великим волинським боярином. — авт.) втікла до Угрів (в
Угорщину. — авт.), а Василько з Мирославом поїУав ^о Сслза» (с. 487),
де мав княжити цей молодший син Романа. Через рік чи два
бачимо Мирослава серед «всликиг і наиміцнішиг» бояр
волинських, котрі підтримували Данила в боротьбі проти
галицького боярина Володислава, котрий самочинно вокняжився в
Галичі. Проти нього було послано з військом «вї^ Данила ж
ЛІИ0ОСЛАВА і Дсм'лна» (с. 488). Останній, також волинський
великий боярин, довгими роками був найкращим воєводою
Данила Романовича.
У 1219 р. Данило починає рішучу боротьбу за відвоювання
у Польщі Волині, й з ним повсюди невідступно перебуває
Мирослав, так само, як раніше, коли старший син Романа
жив в Угорщині, боярин був завжди поряд із Васильком.
Разом з Данилом Мирослав витримує облогу угрів у Галичі, далі
допомагає князеві здобути Чорторийськ. Коли Данило збирає
72

Мати
віче в Галичі, щоб заручитися підтримкою міського
населення проти боярства, при князеві було лише 18 вірних
дружинників; ТОДІ «ЛІИвОСААВ Ш ННШОВ НОЛіу НА ДОПОМОГУ З НСБСДН-
гсилі числом ОТ0ОКІВ» (сс. 491, 502, 509). Під час читання Га-
лицько-Волинського ізводу створюється враження, що
Мирослав виконував при Василькові й Данилові роль Добрині
Нікітіча, брата матері Володимира Святославича Малуші. Він
був княжичам захисником, старшим другом, порадником,
правителем, воєводою. Княгиня Анна довіряла йому
найдорожче — своїх синів.
Мирослав також брав участь у різних урочистостях, що
супроводжували міжкнязівські стосунки на Русі: «Iyab
Василько ДО СУЗДАЛЯ НА ВШДДЛ ШВАГ0А СВОГО, ДО ВЕЛИКОГО КИЯ^Я
Нвїл, уз*в Мирослава з іоєон н іншиг» бояр (с. 505) —
подібна формула літопису може, здається, свідчити про
особливе, навіть виняткове становище Мирослава при
Романовичах.
У 30-х pp. ХНІ ст. Данило Романович поширив свій вплив
на Київ, ставши у приязні відносини з тамтешнім князем
Володимиром Рюриковичем. Галицький володар допомагав
київському стримувати натиск чернігівського князя Михайла
Всеволодовича, котрий зазіхав на Київ, залучаючи на
підтримку великі орди половців. Одним із найближчих
помічників Данила в цій кампанії був Мирослав. Данило
Романович «залишив у нього (Володимира Рюриковича. — авт.)
Гліса Зфл\інокнчА (свого ближнього боярина. — авт.) і ЛІи-
0О(лава, сагафьоу їншиу бояр» (с. 514). Мирослав був
приставлений Данилом до Володимира на прохання київського
князя як представник свого володаря й головний радник.
Літописець так пише про це: «Коди Колоднмнс лвоснв:
«ПІДІМО НА ЛОГАНИГ ЛОАОВЦІВ», ЛІИбОСДАВ ^О ПОМАГАВ ИО-
ліу»— й далі: «Водо^нлин готів повсшутиіл (з походу. —
аВТ.), І ЛІИ0ОСДАВ fA^HB ПОВСвФАФИ*Л» (С. 515).
Востаннє Мирослав згадується в літопису, коли його 1235 р.
разом із князем Володимиром Рюриковичем захопили в полон
половці — спільники чернігівського князя Михайла (с. 515).
Напевне, в тому полоні й загинув цей найближчий до
Романовичів волинський боярин.
73

Данило Галицький
Отже, розгляд літописних свідчень дає, як нам здається,
певні підстави для припущення, що княгиня Анна була в
спорідненості з Мирославом, можливо, навіть доводилася
йому сестрою. Хоч би як там було, гіпотеза візантійського
походження матері Данила Галицького не витримує наукової
критики. Вона могла бути викликана до життя впевненістю
давньоруських пам'яток писемності у близьких стосунках Романа
Мстиславича з імператором Візантії.

РОМАНОВИЧІ
В ІСТОРІЇ ТА ПОЕЗІЇ
«Почнемо ж оозлоііі^лфн то m^xhrnm
блті\ і то щипкі діяння, і то часті війни,
І ПбО ЧИСЛЕННІ ІС0ЛЛІОЛИ, І ШО ЧАСТІ
ПОВСТАННЯ^ і то чншнпі заколоти; $моао-
w м «гуло споісои Данилові і Влсильку»

Данило Галицький
С*
\^ам термін «волиновнчі > належить авторові Початкової
Галицької повісті'(відкриває Галицько-Волинський літопис) і
вперше з'являється в ній у розповіді про події 1206 р. Тоді
галицькі бояри повстали проти родини Романа й запросили
маріонеткових князів — Ігоровичів із Чернігово-Сіверської
землі. Вдова з малолітніми синами тікає з Галича до
Володимира, але Ігоровичі вимагають від городян видати їм дітей
Романа.
Старший Ігорович — Володимир, що угніздився в Галичі,
загрожує володимирцям зруйнувати їхнє місто, якщо вони
«не вн^д^уть toAtAHOfittfifi» (с. 481). А в 1213 р. Ігоровичі
виступають уже як активно діючі князі: малопольськии князь
ЛЄШЄК БІЛИЙ «£АЖАВ 3*А вОЛІАИОВИЧАЛІ, £А£0АВ у НИ^ Ол^
і ^ав його Олсгссагшобі» '(перед тим уже правив у Белзі. —
авт.) (с. 487). Тоді старшому синові Романа Данилові
виповнилося 12 років.
На Русі у віці 12—13 років здійснювали обряд посадження
юного князя на коня («посаг»), після чого він вважався
повнолітнім. Із «Повчання» Володимира Мономаха відомо, що він
«шоісда^ав шллги і полнвАВ з 13 foide»1. Можна припускати,
що по досягненні Данилом цього віку літописець розглядав
його як дієздатного володаря Волині й Галичини. Вдова Романа
Мстиславича й мати Данила з Васильком Анна жодного разу не
названа на ім'я в Галицько-Волинському літописі, а виступає в
1 Повесть временных лет. — С. 102.
76

Романовичи в історії та поезії
ньому як «княгиня в омановая», або просто «t омановая». Таким
чином, потомство и дружина Романа об'єднані в нашій
головній пам'ятці з історії Галицько-Волинської Русі ім'ям
засновника династії Романовичів.
Уже згадувалося, що в посмертному панегірику Романові
Мстиславичу галицький літописець порівняв його з великим
«^і^олі» Володимиром Всеволодовичем Мономахом: подвиги
Романа у боротьбі з хижими й безжальними половецькими
ханами в його уяві були принаймні рівними діянням великого
князя київського протягом 1104—1116 pp.
Галицький і волинський книжники й далі
підкреслюватимуть родовий зв'язок Романовичів з далеким знаменитим
предком, засновником роду Мономашичів, від якого вони
походили. Оповідаючи про події 1227 p., літописець твердить, що
волинський князь Мстислав Німий «во^нч £ув йолілну ві^
плелмні Воло^нлінвА, на пві'звисько Ліоноліаг. .. він л\ав
велику лпкой ^о батька його» (с. 497) — Данила, тобто до
Романа, не в останню чергу, мабуть, тому, що той належав до
«плшені Воло^илиш».
Через чверть століття по тому в описі переможної війни
Романовичів проти агресивних ятвязьких князьків (майже
кожного року вони шарпали північно-західні рубежі Волині)
книжник вигукує: «І кхгхтког гвистиян Данило й Василько
позбавили полону, і ті співали їл* піснн слави, а^жс Ког їм
^ополііг, і повннулись вони (Романовичі. — авт.) і'з славой
^о зшлі моєї, слі^унчи шляуолі свого батька, великого to-
ЛІАНА, КОТ0НЙ КОЛИСЬ КИДАВСЯ НА ПОГАНИ^, ЛІОВ Л*В, НИЛі'жС
ПОЛОВЦІ ^ІФСИ СТвАУАЛН» (с. 540).
Бачимо тут відверте перегукування з панегіриком Романові
й Мономаху на початку Галицько-Волинського літопису. Сен-
сову й текстуальну подібність похвала Романові має також із
панегіриком Володимиру Всеволодовичу у літературному творі
30-х або 40-х pp. ХНІ ст. «Слово о погибелі Руської землі», де Мо-
номаха названо головним захисником Руської землі: «Ті лсі
ПІ^КОМНІ ^уЛИ БОГОМ ПОГАНСЬКІ К0АЇНИ УвИСгТИЯНСЬКОЛіу НА0О-
^ові, великому кня^м Всеволоду («Велике Гніздо». — авт.), от-
цн його Нвін, кня^н Київському, gjyy ного Болоднмшу Мо-
HOAIAYy, КОТ0ИЛІ ПОЛОВЦІ ^ІТСИ СВОІУ СТ0АГАЛИ В КОЛИСЦІ...»1
1 Цит за: Орлов А.С. Владимир Мономах. — М.; J1., 1946. — С 44.
77

Данило Галицький
Слова «пісню сдавн співали їм» у розповіді нашого літописця
про перемогу Данила й Василька над ятвягами свідчать, на наш
погляд, про славлення Романовичів у сучасній їм поезії,
найімовірніше — дружинній. Так творилася історична й
заразом поетична пам'ять галицько-волинським князям у літописі
та пам'ятках усної народної творчості.
Як нам здається, літописці підкреслюють походження
Романовичів від Володимира Всеволодовича Мономаха не лише
заради утвердження старовинності їхнього роду й законності
князювання в Галицько-Волинській Русі. Книжники вбачають
успадкування ними від цього великого князя київського традицій
самовідданої боротьби проти ворогів Русі — половців та ятвягів.
Адже захист рідної землі вважався в суспільстві найвищою
доброчесністю володаря. Двома роками пізніше Данило
Романович знову переміг ятвягів і «Л0ННШО6 у змми мои з wth і
СЛАВОЙ, ЗДОЛАВШИ йОІОГІй CBOIY...» (С. 553).
Ті честь і слава й були втіленням високої репутації Романа та
Романовичів, мужніх переможців ворогів рідної землі,
сприятливим ґрунтом для народження й розвитку історичної пам'яті
про них у наступних поколіннях.
Своїми воїнськими подвигами Романовичі гідно
продовжили полководницьку діяльність свого батька. Після гучної
перемоги Данила над ятвягами, що поставила цей народ на межу
винищення, літописець із гордістю за свого героя зауважує:
«HfVAH Взнається в*л Ляська (Польська. — авт.) зммя, 410
лтвлгн заплатили улипну коїолш Длнилу, синові великого
КИЯЗЯ t ОМАНА. ПІСЛЯ СЛШТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ fОМАНА HIjfTO З
вуськиг князів так не воював з ятвягаліи, квілі сина його
Данила. ЬОГОЛІ СЛГЛО ВІДАНО ИОЛіу ЦЮ ^АНИНу, І ПОГОЛОСКА ПІШЛА
у ЛяСкКІН 3*<МЛІ у ПОВЗАННЯ HAIjJA^KAA*, ШО ИОЛіу ^АНО СЛГЛО
ьоголі показати свои мужність...» (с. 554).
Справді, 1196 р., за повідомленням Київського літопису
XII ст., «уо^ив Оолин Мстислави*! на ятвягів ві^олішувА-
тнея: ко воювали сули вони волость ного; і так Оолин
увійшов у з*млн i'v; вони ж, не ліігши стати пвоти сили
його, поьігли ^о своїу укріплень...» (с. 471). У цих коротких
словах проступає образ того Романа, котрий кидався на половців,
мов лев.
78

Романовичи в історії та поезії
Образ Романа є піднесено-романтичним, тому й
Романовичі діють уже на перших сторінках літопису в манері, швидше,
героїчної пісні, ніж історичної хроніки, що викладає події в
суворо хронологічному порядку та сухуватій манері. Це
пояснюється самою специфікою нашого літопису, його структурою
й ідейним спрямуванням.
Як мовилося, Галицько-Волинський ізвод не є літописом у
традиційному розумінні слова. У ньому немає хронологічної
сітки (та, що є на берегах Іпатіївського списку, додана пізніше,
мабуть, у XV ст. і є в абсолютній більшості випадків хибною),
текст не розділено на порічні статті. Можна вважати Галицько-
Волинський літопис зібранням повістей, присвячених
життєписам і подвигам Романа Мстиславича та його нащадків.
Цей ізвод є відвертою апологією Романа й Романовичів, їхньої
боротьби проти великого галицького боярства, що тягло Русь
назад, у прірву роздробленості1.
З найперших сторінок збереженої частини вимальовується
протистояння антиподів — благородного та звитяжного
Романа, його вдови й синів і зрадливого, пихатого, зарозумілого й
боягузливого галицького боярства, що всіма силами, не
гребуючи жодними засобами, протистояло високій меті князя:
створенню великого й незалежного князівства, подоланню ворогів,
що зазіхали на багату Західну Русь, приборканню боярства й
наданню привілеїв людності міст.
Вже перша поява малих Романовичів на сторінках літопису
зображена вельми романтично. Галицькі бояри, яких «вигнав
великий князь Ооліан тшз 4hH ЗЇМУ* 3 ^мн (с- 480), запросили
князювати синів героя «Слова о полку Ігоревім» Ігоря
Святославича, зрадивши тим родині свого князя. Княгиня Анна з синами
тікає до Володимира-Волинського, але й там їй неспокійно, бо
Ігоровичі вимагають у громади міста видати їй Романовичів.
Громада спершу з обуренням відкидає вимогу Ігоровичів, проте
настрої натовпу мінливі, й ніхто не міг би в ту годину гарантувати
княгині безпеку в стольному граді її чоловіка. Тому наступного
дня вона «вночі втсісда до Подыр». Галицький літописець
емоційно розповідає, як Анна та її вірні слуги винесли малих
дітей крізь вилом у міській стіні «і ш знади ігу^и сігти, со to-
ліана ветілн у Польщі, а Дєш не лшву не угслАВ» (с. 481). '
1 Див. докладно: М.Ф. Котляр. Галицько-Волинський літопис.
79

Данило Галицький
Як і годиться обдарованому середньовічному літераторові,
що творив не стільки хроніку подій, скільки романтичні
життєписи своїх героїв, галицький книжник надміру
драматизував обставини втечі Романової княгині з дітьми із
Володимира Волинського — й без того вельми драматичні. Навряд чи
в дійсності вона з дітьми потай і вночі вибиралася з міста.
Найімовірніше, княгиня Анна відкрито та з сумною
врочистістю виїхала зі стольного града свого чоловіка в супроводі
вірних їй бояр і бойової дружини Романа з розгорнутими
стягами й піднятими хоругвами. Насправді зберігався союзний
договір між Романом і польським князем Лєшком, про що
дізнаємося з продовження розповіді Галицько-Волинського
літопису.
Так почалася багаторічна одіссея блукання малих
Романовичів чужими світами. Данила відвезли до Угорщини (в
своєрідні заручники), а трирічний Василько з матір'ю знайшов
прихисток у польського князя в Кракові.
Ім'ям великого князя Романа, яскравою пам'яттю про нього
буквально напоєний Галицько-Волинський літопис, від першої
й до останньої сторінки. Ось у 1209 р. жителі багатого
волинського міста Берестя одержали в князі шестирічного сина
Романа — Василька: «Бонн ж з великой вл^істи зу<гг?іли "ого? н*-
НАїс великого 0олинл живилі побачили» (сс. 483—484).
А через вісім десятиліть, 1288 р., у Володимирі-Волинсько-
му помер освічений і гуманний онук Романа — князь
Володимир Васильковим. «НаЙсільшє ж плакали по ньому KfAifji
мужі воло^иліимькі*, — свідчить волинський літописець,
кажучи: «KfAljjf £уЛО Е НАЛ*, ПАНС, бА^ОМ З ФОСОИ ПОЛМ0ТИ,
КОТРИЙ створив налі тлку (босому (у житті й справах. — авт.),
так с\л\о, як ^ твій б один увільнив сув нас si,} угіг
квив^...» (с. 605). Справді, як випливає з джерел, Роман Мсти-
славич спирався у своїх централізаторських прагненнях, у
боротьбі з галицьким боярством на жителів волинських і
галицьких міст, надаючи їм (що випливає з наведеного тексту)
різні пільги й захист від сваволі бояр.
Посилання на високий державний авторитет Романа, його
успішну воєнну та дипломатичну діяльність не раз трапляються
на сторінках Галицько-Волинського літопису. Розповідаючи
* Заможна ремісничо-торговельна верхівка городян, міський патриціат.
80

Романовичи в історії та поезії
про зустріч княгині Анни з угорським государем у 1211 p.,
літописець шанобливо зауважує: «Косолк же Ан^іи т 3AffVB ЛН"
СО&І <ВОЄЇ ГШШОЇ, ЦЇО МАВ ^0 fffATA СВОГО, ВЕЛИКОГО КИЯ^Я во-
ліана...» Формула «лисові своєї' павшої» є вказівкою на мирну
або союзну угоду, попередньо укладену поміж Романом і
Андрієм.
Історична пам'ять нашого літопису сягає глибше часів
Романа Мстиславича й навіть його предка — Володимира Моно-
маха. Книжники згадують і Володимира Святославича, і навіть
його мужнього батька Святослава. Після переможного походу
Романовичів на Малопольщу в 1229 р. вони «ловннулись з1
славой у зшлн свои. Hi'yto 3 князів н* 5X°i4HB CYB Л° 3ШЛ{
Лядської так глибоко, ОК0ЇЛІ йолоднмнсх Великого, ijio з^\дн
оуІсстнв» (с. 505). Велич перемоги нащадків Романа
підкреслюється самим ім'ям Володимира Святославича й згадкою про
те, що він охрестив Русь. Водночас книжник наголошує на
походженні Романовичів від великого пращура.
Коли в перебігу невдалої у підсумку боротьби за
австрійську спадщину 1253 р. Данило Романович розорив
околиці чеського міста Опава, то цей рядовий, по суті, епізод
війни з чеським королевичем Оттокаром-Пшемислом усіляко
вихваляється літописцем, котрий звертається до історичної
пам'яті своїх сучасників: «... А^же т куло оанііш в буськіи
Зшлі нікого, vto б бо^бхб Чеську зшлн: нї СвлтосАав Yo-
босмії, ні йолоднмнб Святий». У продовженні цієї оповіді
читаємо: «А^жс жоінин вуськнн каядк ш ЗАвоновувАВ
Чеської з^лілї...» (сс. 545, 54»).
Автори й редактори Галицько-Волинського літопису
постійно наголошують на мужності, хоробрості та гідності
Романовичів, їхніх воєнних подвигах. В описі літописцем
нещасливої для Русі битви з монголами на річці Калці 1223 р. Данило
Романович висунутий на перший план (насправді юний тоді й
скромний володар частини Волині належав, за словами того
самого галицького літописця, до «ліоло^шнг князів» і корився
старшим). Він «ліуж мінний», нещадно б є й жене
монгольських кіннотників, не відчуває ран на своєму тілі... Перефразую-
чи біблійний вираз, літописець захоплено вигукує: «Сс go ±іу$
И YtkKOt, ОТ ГЛАВЫ Н ^0 НОГу СГО НС £f НА ИШк ПО0ОКА» (с. 497).
81

Данило Галицький
У розповіді про події кінця 20-х pp. XIII ст., присвяченій
зусиллям Романовичів об'єднати під своєю владою Волинь,
галицький книжник піднесено пише: «Лсшшо ж ecvjnoei^ATH
то ш^лічснні олті, і то великі діяння, і то часті війни, і пво
численні гсмліоли, і пво часті повстання, і пво численні
заколоти (в оригіналі: «мятежи». — авт.); ^молоду ш клгло спокою
Данилові і Влснлмсу» (с. 501).
Це місце не пощастило пояснити жодному з істориків.
М. Грушевський називав його «лесумною вставкой», що
перебиває розповідь про спадщину Мстислава Німого1. Гадаємо, що
саме цим текстом починалася Повість про збирання Данилом
волинської отчини (текст мав відноситися до 1219 p., але через
переставляння під час редагування потрапив у пізнішу частину
літопису). Адже Волинська повість особливо насичена
відомостями ПрО Ш^ЛЫНШ 6АТІ, . . .ЧАСТІ ВІЙНИ. . . І ЧНШННІ ЛІЛТС-
ЖИ»2, й такий емоційний початок мав піднести та прославити
юних Романовичів, що гідно продовжили справу батька.
Не раз і не два галицькі й волинські книжники пишуть про
«еллву», яку проголошували Романовичам сучасники. На їхній
Книгописна майстерня (скрипторій).
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового
товариства ім. Т. Шевченка. — T. 41. —Львів, 1901. — С. 22.
2 Див: Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — СС. 38—39.
82

Романовичи в історії та поезії
погляд, інакше й не можна було ставитися до Романа та його
славних нащадків. Тому із щирим співчуттям літописець
оповідає про те, як Данило Романович у 1241 р. придушив
вогнище боярської опозиції в Перемишлі.
Там був узятий у полон давньоруський співець, своєрідний
трубадур, що оспівував, мабуть, боярські вольності й вихваляв
спротив бояр князям: «Славетного слівіуг ЛІитусу, ціо колись ig
гойності м ЗАГОтів служити кня^и 4АНИЛУ^ оешпгого, мо& в'язня,
Л0ивсли...» (с. 528). ця «гожість» Митуси (мабуть, зменшувальне
від Дмитро) здалася книжникові особливо дивною, бо «слава»
Романовичам цілком природно, на його думку, випливала з їхніх
славних справ. Утім, до Митуси ми ще повернемося,
розповідаючи про діяння Данила Романовича після навали орд Батия.
Літописець, схоже, розумів, що постійно (й не завжди
доречно) згадує засновника династії Романовичів, чим і
пояснюється така його ремарка: «Ось ми написали і то йолі aha:
0ані(ш писали то нього, а тут написали нині вогтаннє»
(с. 554). Однак книжник не додержався слова. Адже написане
відноситься до тексту, де викладаються події зими 1254—
1255 pp. Справді ж остання згадку про Романа датується 1288 р.
і міститься на заключних сторінках Галицько-Волинського
літопису, де розповідається про кончину волинського князя
Володимира Васильковича, якого книжник порівнює з його
великим дідом Романом.
Таким чином, історична пам'ять про Романа та
Романовичів, їхніх героїчних предків Святослава, Володимира
Святославича й Володимира Мономаха живе на сторінках
присвячених їм повістей, об'єднаних у кінці XIII — на початку
XIV ст. у твір, який ми називаємо Галицько-Волинським
ізводом.
Історична пам'ять про славний рід Романа є головною
домінантою оповідей галицьких і волинських авторів. Варто взяти
до уваги, що цей ізвод складений у кінці XIII, а то й на початку
XIV ст., і що в його складачів і редакторів (і перших, і других
було, певно, немало, якщо врахувати його складну мозаїчну
структуру ) було досить часу для внесення коректив як до його змісту,
так і до ідейної спрямованості. Адже в кінці XIII ст. на перше
місце в клані Романовичів висунувся старший син Данила —
83

Данило Галицький
Лев — зрадливий, шалений і
нерозважливий політик і
полководець, що жодним чином
не підтримував родову честь
отця та діда й навряд чи зажив
схвалення (тим більше —
захвату) сучасників.
Високим стилем
вихваляння, гіперболізацією
подвигів Романа позначене
звернення до нього «Слова о
полку Ігоревім», що вже
наводилося вище.
Більшість
літературознавців датує «Слово...» 1187 р.
У 80-х pp. XX ст. Д. Лихачов
схилявся до 1188 як
найбільш імовірного року його
створення. Тому князя на
ім'я Мстислав звичайно
шукали серед сучасників
Романа Мстиславича, котрий
княжив тоді у Володимирі-Волинському. Однак не
виключена можливість того, що в наведеному фрагменті «Слова...»
йдеться про одного, а не про двох князів, — про Романа
Мстиславича.
Останнім часом цю думку підтримав відомий дослідник
давньоруської літератури Л. Мюллер: «Все ж таки варто
обдумати, чи не був спочатку згаданий тут замість «Романа і
Мстислава» «Роман Мстиславич», тим більше, що ...(в ряді місць
«Слова...». — авт.) кожного разу звертаються лише до одного
князя»1. Така думка здається найбільш вірогідною, оскільки
популярного в народі князя, славного переможця половців, ят-
вягів та інших народів на ім'я «Мстислав» у 80-х pp. XII ст.
просто не існувало.
Якщо виходити з того, що весь текст «Слова...» був
створений близько 1188 p., то не може не викликати подиву образ
Романа Мстиславича у цій героїчній пісні як грізного войовника
Лев Данилович.
Апокрифічне (уявне) зображення
XIII cm.
«Галицька брама»
1 МюмерЛ. Понять Россию: историко-культурные исследования. — M., 2000. — С. 209.
84

Романовичи в історії та поезії
проти кочовиків і ятвягів. Адже на той час він був скромним
волинським князем, що здійснив у 1188 р. невдалу спробу
захопити Галич і був вибитий звідти союзником галицького
князя Володимира Ярославича — угорським королем. У
Київському літописі під 80-ми pp. XII ст. не відзначено жодного походу
Романа проти половців чи ятвягів.
У кінці 50-х pp. XX ст. було вперше висловлено думку, що
звернення «Слова...» до Романа Мстиславича ніяк не можна
датувати 1187 р. Свої знамениті походи проти половецьких
ханів він здійснив, починаючи з кінця XII ст.1 Відзначимо, що
Роман «зразка» 1185— 1187 (чи 1188) pp. узагалі не досяг жодної
зі своїх гучних перемог — усі вони були ще попереду. Тому в нас
немає сумнівів у тому, що до «Слова...» було інтерпольовано
або саме ім'я Романа або, що більш імовірно, все звернення
співця до Романа.
Гадаємо, що в «Слові...» Роман постає у часи своєї найвищої
могутності, коли об'єднавши 1199 р. Галицьку й Волинську
землі у велике й сильне князівство, він зробився рівнею таким
князям, як Всеволод Юрійович суздальський і Рюрик Рости-
славич київський. На наш погляд, звернення «Слова...» до
Романа могло народитися пізніше часу створення цієї пам'ятки
(1187 або 1188), після того, як він здійснив свої знамениті
походи проти половців, тобто після 1204 р.
Ймовірно, «Слово...» після створення й запису довгий час
жило життям усної пам'ятки. Його проголошували на
князівських учтах і, може, на князівських з'їздах. Десь
пізніше, припустимо, в середині XIII ст., коли в народній уяві
деталі й хронологія подій дещо стерлися, Роман, котрий
залишився в історичній пам'яті наступних поколінь могутнім
галицько-волинським князем, відважним переможцем
половців, міг виступати політичним сучасником Ігоря, котрий
також здійснив похід на половців, хай і невдалий. Образ
Романа міг бути і докором, і уроком запальному новгород-сіверсь-
кому князю.
Заслуговує на увагу та обставина, що у зверненні «Слова...»
до Романа Мстиславича названо головних ворогів Галицько-
Волинської Русі, проти яких він воював, — половців та ятвягів.
1 Зауваження Д.М. Альшиця див у кн.: Сборник ответов на вопросы по литературоведению: IV
Международный съезд славистов. — M., 1958. — С. 39.
85

Данило Галицький
Литву давньоруські книжники звичайно плутали з ятвягами, а
про загадкових «дємлмлу» та «yi'horv» годі й говорити.
Гадаємо, що це звернення співця «Слова...» до Романа відбиває
народну пам'ять Південної Русі в цілому, а не лише Русі
Галицько-Волинської. Про це ж свідчить, на нашу думку, й цикл
билин про князя Романа.
Ці билини дійшли до нашого часу з пізнішими
нашаруваннями, такими характерними для їхнього життя у XVII—XIX ст.
Згадаймо, що в билинах Київського циклу богатирі
Володимира «ІСшт Сонечко» б'ються не з печенігами, як мало бути
в X ст., а з ...татарами! У жодній із присвячених князю
Романові билин його не названо Мстиславичем — він або
Митрієвич або Васильович. У цих билинах не згадується
земля, в якій жив і діяв князь Роман. Тому визначний
фольклорист М. Сперанський думав, що принаймні частина билин
може стосуватися Романа Михайловича брянського1. Проти
подібного ототожнення виступив І. Жданов, стверджуючи,
що в цьому циклі билин йдеться про Романа Мстиславича2.
Справді, билини Романового циклу яскраво малюють образ
грізного покорителя Литви, котрий жорстоко поводився з
полоненими. В одній із них відбита розправа Романа над
литовськими князями:
«Как гшгала ендушгсл іоліанова,
БОЛЬШОМУ C0ATV ГААЗА ВЫКОЛОЛИ,
Л МШЬШОМЛГ СОАФу НОГИ вЫЛОЛМЛН»3.
Тут, як і в Галицько-Волинському та інших літописах, уза-
гальнено-емоційно (хай і жорстоко) відбита переможна
боротьба Романа Мстиславича з ятвязькими племенами, що частими
набігами чинили багато зла північно-західним землям Галиць-
ко-Волинської Русі (про те, що руські книжники називали ят-
вягів «литвою», вже згадувалося).
О. Рогов, котрий написав вартісну працю про польського
хроніста другої половини XVI ст. Мацея М. Стрийковського та
його «Хроніку», вважав, що в оповіді про Романа, переможця й
мучителя литви, «найімовірніше, можна бачити народний пе-
1 Сперанский М. Князь Роман. Вступительный очерк // Былины. — Т. 1. — М., 1916. — С. 23.
2 Жданов И. Песни о князе Романе // Журнал Министерства народного просвещения. — 1890. —
Май. - СС. 47-54.
1 Былины. - Т. 1. - М., 1916. - С. 372.
86

Романовичи в історії та поезії
реказ, обробку М. Стрийковським якогось литовського
народного переказу про Романа Галицького»1. Нам здається більш
імовірним, що М. Стрийковський знав одну з билин про
Романа. Судячи з його розповіді, то був Роман, «ьолода]
київський».
У «Хроніці» М. Стрийковського лісові люди, литовці та ят-
вяги, вдерлись на Русь і захопили багату здобич, з якої вони
звичайно жили. Однак київський князь Роман догнав їх,
розсіяв і відбив більшу частину здобичі. Спіймавши багато ят-
вягів і литовців, він забрав їх до Києва й виконував їхніми
руками найважчі роботи, призначені для худоби. Частину
полонених він наказав запрягти в плуги й орати цілину, а також
звелів їм корчувати пеньки. Тоді якийсь литвин, що вмів
говорити по-руському, звернувся до князя: «Солмт, боліднс! Yy-
^нлі живеш, литвом <шш!»2 О. Рогов слушно зауважив, що ці
слова не можна віднести до київського князя Романа Рости-
славича (1171—1176), оскільки жодних відомостей про його
війни з ятвягами та Литвою в джерелах немає3.
Таким чином, історична пам'ять про Романа Мстислави-
ча дожила принаймні до кінця XVI ст. й відбилась у мало
впізнаному вигляді у «Хроніці» М. Стрийковського,
увібравши у себе дружинні перекази й пісні про
галицько-волинського князя, якими буквально пронизаний Галицько-Во-
линський літопис.
1 Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения. — M.. 1966. — С. 99.
2 Stryjkowski М. Kronika Polska, Litewska, Zrnudska і wszyskiej Rusi. — T. 1.- Warszawa,
1846. - S. 202.
3 Рогов A.M. Русско-польские связи в эпоху Возрождения. — С. 99.

Данило Іалицький

БОЯРИ
«Данило болілнович «шийнлк ^слілн
ГАЛИЦЬКУ І f034AK ЛІІСФА КОЯ0АМ І
ВОЄВОДАМ, І &уЛ0 КОША V HHY ЙГАГАФО»

Данило Галицький
р
Л_ оман Мстиславич загинув у Польщі в зеніті своєї
могутності й слави. Зійшов з політичної арени «САліо^нжну» всієї
Їусмсої дшлі», як назвав Романа у посмертній похвалі йому
алицький літописець. Об'єднання Галичини, Волині й
Київщини, придушення боярської опозиції, нищівний
розгром половців, високий міжнародний авторитет Романової
держави — все це, по суті, трималося на особі й силі великого
князя. Заведений Романом, принаймні на підлеглій йому
частині Русі, «докснії порядок» мав підтримуватися його
нащадком і наступником. На жаль, старшому сину Романа Данилові
в годину батькової смерті ледве виповнилося чотири роки.
Підняло голови бунтівне галицьке боярство, розбите, але не
викоренене Романом.
Здавалося, велетенське колесо історії зробило чималий
поворот назад: Галичина й Волинь надовго поринають у вир
удільної роздробленості. Сутички між боярством і
центральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з
гіркотою зауважує: «Великі і влвн почалися в бус&гсін (Галицько-Во-
линській. — авт.) з*млі» (с. 480). '
Перш ніж продовжити оповідь про боярську смуту в
Галицькій землі, варто, здається, розповісти, хто такі були ті
галицькі олігархи. Галицьке боярство становило історичний
феномен, якого не знали інші князівства й землі Південної Русі. Хіба
що бояри Новгорода Великого (починаючи з середини XII ст.,
90

Бояри
Облога міста в міжусобній війні на Русі.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
вони майже щороку виганяли свого князя та брали собі іншого)
могли помірятися з галицьким силою, свавільністю, пихою й
безмежним властолюбством. Історикам невідомий початковий
етап становлення суспільно-економічної й політичної
могутності бояр Галицько-Волинського князівства. Подібно до
самого стольного града Галича, галицькі бояри якось несподівано
з'являються на сторінках давньоруських літописів і польських
хронік. І з'являються вони вже дуже сильними й пихатими.
Об'єднання Галицької та Волинської земель, проведене
зусиллями Романа Мстиславича 1199 p., виявилося неміцним і
недовговічним. Надто мало часу (всього близько шести років)
існувало воно, щоб могли скластися й зміцніти
адміністративний апарат, системи судочинства й збирання данини,
усталитися влада на всій величезній території нового великого
князівства. Та й зовсім різними були ці частини нового
державно-політичного утворення — Волинь з її стабільною
центральною владою, земельною аристократією, що в цілому
підтримувала свого князя, та Галичина, де Роман так і не встиг ні
приборкати боярських олігархів, ні зміцнити свою владу. Тому по
загибелі Романа створене ним Галицько-Волинське князівство
швидко розпалося. І винними в тому були галицькі бояри.
91

Данило Галицький
Політична могутність галицького, та й будь-якого іншого
великого боярства стояла на його багатствах, насамперед на
земельних володіннях. Сама проблема виникнення
боярського, тобто великого землеволодіння на Русі належить до числа
найскладніших у науці. Досі вона задовільно не розв'язана
вченими через скупість і суперечливість свідчень джерел. Неясна
навіть хронологія цього явища.
Не претендуючи, знову-таки через брак необхідних джерел,
на універсальне розв'язання згаданої проблеми, спробуємо
визначити, бодай приблизно, час складання боярської
земельної власності у Галицько-Волинській Русі непрямим шляхом.
Ітиметься про час активізації боярства як політичної сили.
Адже це могло статися лише тоді, коли ці феодали зробилися
великими землевласниками, накопичили багатства, обзавелися
власними загонами озброєних людей.
Скористаємося переважно свідченнями джерел, що
стосуються галицького боярства: воно набагато активніше від
волинського втручається до політичного життя своєї землі й
великого князівства в цілому. Для цього існували свої причини, а
головна криється в особливостях походження боярського
стану (про це йтиметься далі) й традиційній слабкості центральної
влади в Галицькому князівстві другої половини XII ст.
Київський літопис 40-х—початку 50-х pp. XII ст., що
користувався в даному разі якимись галицькими джерелами, взагалі
не згадує про будь-яку участь галицьких феодалів у державних
справах князівства. Усі питання внутрішньої та зовнішньої
політики перший князь Галича Володимирко Володаревич
вирішував одноосібно, принаймні літопис не називає поряд з
ним його «мужів». Щоправда, джерело дає підстави думати, що
від самого початку дехто з місцевих бояр був невдоволений
владним князем (вище розповідалось, як 1145 р. «галичани», в
яких можна бачити як бояр, так і верхівку городян,
скориставшись відсутністю князя, запросили на його місце Івана Бер-
ладника).
Становище змінилось і, судячи з літопису, неначе раптово,
з початком князювання його сина Ярослава. Наступного дня
по раптовій смерті батька (у кінці 1152) Ярослав
Володимирович просить повернутися з дороги київського посла Петра Бо-
92

Бояри
риславича. «І посадив (Петро. — авт.), ifio Ярослав сидить на
здтьковоліу лікцц.. також і всі ліужі його»1. Ці «ліужі»,
тобто великі галицькі бояри, швидко заволодівають владою в
князівстві й беруть гору над Ярославом.
Уже наступного, 1153 p., під час наступу київського князя
Ізяслава Мстиславича на Галицьку землю «галицькі ж мужі
почали ліовнтн князеві своєму Явосллву: «Ти ір молодий,
ПОЇДЬ ГСТЬ, І НА НАС ПОДИВИСЬ, ЯК НАС СуВ ЗДТЫСО ТВІЙ ГО^уВАБ
(«кошнл» в оригіналі. — авт.) і ликив, а уочшо за батька
ТВОГО WTfc І ЗА ТВОИ ГОЛОВИ (ЛОЇ СКЛАСТИ»... І ТАК ВІДІСЛАЛИ
кня^я свого геть, а саліі поїгали витися»2. У цих гордовитих
словах відчувається зневага до молодого князя й прагнення
бояр самотужки вершити воєнні справи. Скоро по тому вони
візьмуться й за інші діла.
Виходить, на початок 50-х pp. XII ст. у Галицькому
князівстві земельна аристократія вже встигла скластися.
Коротке свідчення київського літописця проливає світло не лише
на високий соціальний статус боярства у Галицькій землі, а й
на відносини сюзеренітету-васалітету, що сформувалися там.
Виявляється, вже навколо Володимирка були ці «галицькі
ліужі», яких він «кошнл и лисил».
Існують різні тлумачення давньоруського поняття «кошлє-
ни(». Одні історики бачили у «ко0лшні}інкау» своєрідних
ранніх поміщиків, мовляв, їм надавали землі за службу чи з
інших міркувань (з ласки володаря; для того, щоб оточити
себе сильними васалами тощо). Інші, й така думка поділяється
більшістю вчених, гадали, що сюзерен надавав васалові не
маєтки, а лише права на «,шжання» міст і волостей та
отримання від них прибутків3.
Таке тлумачення терміна «ковлиіння» неодноразово
підтверджується Галицько-Волинським літописом. Наведемо кілька
характерних місць джерела. Близько 1235 р. Данило Романович
«лбииняв з*лми ГАЛнішсу і розбав міста еояьхм і воєводам, і
елгао коша у hhy багато» (с. 514). А незабаром після Батиєвої
навали на Русь Данило послав свого стольника Якова до бояри-
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 319.
2 Там же. -С. 321.
3 Черепним JI. В. Русь: Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности в IX—
XV вв. // Пути развития феодализма. — M., 1972. — С. 161.
93

Данило Галицький
на Доброслава, котрий самочинно захопив владу в Галичині, з
наказом: «Hf веди тосі, Доссослам, чежігівськн^ голе пшнма-
ФИ, АДС ДАВАТИ ВОЛОСТІ ГАЛИЦЬКИМ» (С. 525).
Ці «коши» бояри одержували натурою (продуктовими
данинами) й грішми. Як слушно зауважив В. Пашуто,
«ісошдіннл» і є підручництво. Так поступово складалася на
Русі система сюзеренітету-васалітету1. Немає сумнівів у тому,
що васали прагнули заволодіти як самими волостями, так і
містами, з яких одержували «кош». І часто досягали успіху: їм
жалували також самі ті міста й землі.
Принагідно відзначимо, що питання про «гсошдіннл» й
нині не уявляється вченими цілком ясним. Справді, якщо
бояри користувалися «ісошалін» з того чи іншого міста або
волості, то постає слушне запитання: яким чином надходили їм ті
прибутки, чиїми руками вони стягалися? Навряд чи це робили
княжі тіуни та інші магістрати сюзерена. Найімовірніше,
«кош» збирали самі «кчмлшHtfjtfifH» та їхні люди,
користуючись при цьому позаекономічним примусом. А в цьому
випадку доводиться визнати, що згадані міста й волості перебували в
умовному володінні «KOfAMfHtfjmcifi», адже експлуатація
залежного населення у формі ренти є однією з головних ознак
феодального землеволодіння.
Слід зауважити, що дослідження характеру й типів
боярського землеволодіння ускладнюється самою специфікою
феодальної земельної власності — її розміри та рамки досить
умовні, а джерела часто залишають можливість різних, буває,
протилежних за змістом тлумачень. Як писав знавець
проблеми, феодальна власність могла мати і точні параметри, і
конкретні розміри, але не обов'язково. «Наприклад, феодальний
сеньйор міг залишити за собою частину феодальної ренти, а
васал, своєю чергою, міг одержати як феод (умовне держання,
лен. — авт.) землю з її селянами від іншого сеньйора, тобто
робився держателем землі одразу від двох чи більше сеньйорів,
котрі стояли над ним»2.
У зв'язку з проблемою «гсошдіннл» й, головно, з тією
великою політичною роллю, яку відігравало боярство в західно-
1 Пашуто В. Т. Черты политического строя Древней Руси // Древнерусское государство и его
международное значение. — M., 1965. — С. 52.
2 Сказкин С.Д. Очерки по истории западноевропейского крестьянства в средние века. —
М., 1968.-CC. 125-126.
94

Бояри
руських землях, особливо в
Галицькій, виникає питання про
джерела формування великого
боярського землеволодіння. З
ним прямо пов'язане інше:
чому так блискавично, уже в
перші роки існування
Галицького князівства, бояри
виступають на політичну сцену як
могутні й незалежні від свого
князя політики?
Відомо, що великі галицькі
бояри почувалися й
поводилися мов справжні господарі
своєї землі. Вони жили у
розкошах, носили дорогий
іноземний одяг, золоті ланцюги,
коштовну зброю, їздили на
чудових, привезених з Угорщини
та інших країн конях. Бояри
будували собі не те що палаци,
а справжні замки. У містечку
Судова Вишня поблизу Львова
археологи розкопали добре Печатки-персні, знайдені в
укріплений феодальний за- Галичині. Срібло. XII—XIVcm.
мок, куди бояри Молибого-
вичі в 1230 р. вирішили заманити Данила Романовича, щоб
убити його. Князя врятував лише випадок.
Знахідку розкопав львівський археолог О. Ратич. Замок
існував у XII—XIII ст. Учений відкрив могутні земляні вали,
в яких збереглися залишки дерев'яних кріплень, подібних
до тих, що містяться у валах Києва, Чернігова, Галича та
інших великих давньоруських міст1. У такому замку боярські
слуги могли витримати облогу сильного війська. Матеріали
археологічних розкопів та наш літопис свідчать, що в таких
замках бояри нагромаджували значні запаси продовольства
й зброї.
1 Ратич АЛ Древнерусские городища в Судовой Вишне // Тезисы докладов советской
делегации на I Международном конгрессе славянской археологии. — M., 1968. —
СС. 39-41.
95

Данило Галицький
Дійшло до того, що скориставшись із боярської смути та
слабкості приведених боярами Ігоровичів, у Галичі в 1213 р. во-
княжився... великий боярин Володислав! (с. 488). Це було не-
чуваним і цинічним порушенням законів феодальної ієрархії,
за якими на Русі князем міг бути лише народжений ним член
династії Рюриковичів. Уперше на Русі боярин став князем, хай
і ненадовго (наступного року його усунув угорський король), і
це зайвий раз свідчить про величезну силу, пихатість і
зарозумілість галицьких олігархів.
Здавна в науці утвердилася думка, що джерел складання
боярського землеволодіння існувало кілька. Відзначивши, що на
Русі, як і всюди в Європі, велика власність виростала «на
вуї'нАУ дсісиої», авторитетний історик назвав як одне з її
головних Джерел «ПОЖАДуВАННЛ ГШШНОЇ ^( МЛІ V ВОТШНу &ОАОДА-
вм»1. Учений віддавав належне й іншій формі виникнення
боярських маєтностей — експропріації, хоча й не вважав
насильницьке загарбання феодалами общинних земель основним
методом утворення великого землеволодіння в Київській Русі, —
він бачив його в дії суто економічних чинників, завдяки чому
«володіння менш щасливих общинників танули, мов снігова
брила під весняним сонцем — на користь більш щасливих, що
ставали з перебігом часу великими феодалами»2.
До цих способів нагромадження земельних володінь сучасна
наука додала хіба що придбання. В. Янін вважає, що головним
шляхом розвитку вотчинної власності феодалів була купівля в
общини. Він думає, що такий спосіб прогресував протягом
XII—XIII ст., якщо вже документи того часу фіксують активну
участь бояр у грошовому обігу3. Ці слова особливо справедливі
для Новгородської землі того часу, в якій були розвинуті
товарно-грошові відносини.
Проте існує ще одна концепція щодо джерел складання
великої земельної власності у Давній Русі. Вона належить
Б. Рибакову. Вважаючи вотчину первинним осередком
феодалізму, вчений бачить її коріння у володіннях племінної
знаті, що перетворилась у перебігу розвитку феодального
способу виробництва на вотчинників-феодалів. «До цього
1 Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен. — Т. 1. — M., 1933. — С. 39.
2 Там же. — С. 41 таін.
3 Янин B.JI. Новгородская феодальная вотчина. — M., 1981. — С. 272.
96

Бояри
можна додати, — пише він, — деяку кількість загарбань і бе-
нефіціальних пожалувань з боку вищої князівської влади та її
дружинників»1.
Певна річ, було б наївним шукати головну й універсальну
причину виникнення великого землеволодіння, зрозуміло, що
в кожному конкретному випадку, за певних соціальних,
економічних і природних умов переважала якась одна з них. Та
стосовно Галицької землі назване Б. Рибаковим джерело
складання боярського землеволодіння уявляється найімовірнішим.
Історики не раз відзначали слабкість центральної влади,
засилля бояр у Галицькій землі, недостатню централізацію
князівства, що й стало основною причиною відносно пізнього
складання її державної території. Завдяки цьому переросла у
феодальну племінна аристократія зберегла й примножила свої
землі за рахунок князівських пожалувань, купівлі та
загарбання общинних земель. На користь сказаного свідчить приклад
так званих «болохівських» князів.
Болохівська земля була розташована у горішній течії
Західного Бугу, басейнах річок Горині, Случа й Тетерева. Болохівські
князі були представниками поступово перерослої у феодальну
племінної знаті, що привільно почувалася на окраїнах Галицької
землі й опиралася намаганням її князів поширити на їхню
територію системи влади, збирання данини та суду.
У часи Данила Галицького ці князі (гадаємо, насправді
племінні вожді) стали у відкриту опозицію проти центральної
влади, навіть пішли на співробітництво з монголо-татарськи-
ми поневолювачами, щоб тільки зберегти власні володіння й
можливість самовладно, не озираючись на князя,
розпоряджатися ними2. Невипадково все те відбувалося далеко від центру
князівства. Словом, якщо не брати до уваги переростання
володінь родоплемінної знаті у феодальні, то неможливо уявити,
яким чином так стрімко піднеслись і забрали владу в руки
галицькі великі бояри.
«Лш^ні ліужі» (великі бояри) Ярослава Володимировича
тримали в руках свого князя, котрий і кроку не міг ступити без
погодження з ними. Вони брутально втручалися до його осо-
1 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — M., 1982. — С. 472.
2 Котляр Н.Ф. Племенная знать в процессе формирования феодального класса Южной Руси
(на материале Болоховской земли) // Элита и этнос средневековья. — M., 1995.
97

Данило Галицький
бистого життя, примушували жити з нелюбою дружиною
Ольгою, а кохану жінку Анастасію спалили на вогнищі перед
очима схопленого ними й ув'язненого князя1. Не зміг позбавитися
боярської опіки й син Ярослава Володимир, якого бояри
виганяли з князівства та примушували танцювати під їхню дудку.
Переконавшись у ворожості й антидержавних настроях і діях
більшості галицьких великих бояр, Роман Мстиславич
жорстоко розправився з частиною їх, інших вигнав з князівства, а
маєтності конфіскував. Але Роман не встиг викоренити велике
галицьке боярство.
По смерті Романа більшість удільних князів і бояр, що
раніше смирно сиділи в галицьких та волинських землях і
містах з ласки й дозволу великого князя, в усьому корилися
йому, служили у війську й платили данину, відчули себе
повновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загалом
підтримувало синів загиблого, чотирирічного Данила та
дворічного Василька (джерела називають братів звичайно
Романовичами), то галицьке збунтувалося й зовсім вийшло з-під
їхньої ще дитячої руки.
По загибелі Романа під Завихостом його, як мовилося,
заступила дружина Анна, що правила Галицько-Волинським
князівством від імені малолітнього Данила. Державні права
княгині були визнані угорським королем Андрієм і мало-
польським князем Лєшком. Анна спиралася на частину
вірного Романовичам волинського боярства, зобов'язаного
покійному князеві особистим збагаченням, на Романову,
закуту в залізо військову дружину, головне ж — на середні шари й
верхівку городян — союзників її чоловіка у придушенні
волинської, а згодом галицької боярської опозиції.
На зміну відносно єдиному й централізованому Галицько-
Волинському князівству Романа з 1206 р. прийшли
децентралізовані та роздроблені Галицька й Волинська землі, в складі
яких виділилося ще по кілька удільних князівств. Усі вони
прагнули провадити власну зовнішню та внутрішню політику.
Зміна соціально-політичної ситуації в краї полегшила
західним сусідам можливість втручатися у внутрішні справи
обох земель і намагатися розділити між собою багату
спадщину Романа Мстиславича. Йдеться про Угорщину та Польщу.
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 385.
98

Бояри
Та спершу небезпека над Галицько-Волинським князівством
насунулася зі сходу. Після загибелі Романа Рюрик Ростиславич,
кинутий ним до монастиря, за надзвичайно образним виразом
ПІВНІЧНОруСЬКОГО ЛІТОПИСЦЯ, «(ЛМТА % КЫ YCfflffbdfftlf ПО0ФЫ Н
ttflt Ifbiffif»1. Він одразу змовився з чернігівськими князями
Ольговичами й восени 1205 р. організував похід на Галич, що не
приніс йому успіху. Але на тому він не заспокоївся й
наступного року знову ходив на Галич, і знову не мав успіху.
Як сповіщає Галицько-Волинський літопис, угорський
король Андрій II, дізнавшись про кончину Романа, зустрівся з
Анною в галицькому місті Сяник, «лвнннлв Данила ліс
милого сина свого, зААНШНЙ V нього в Галичі з^А^у» (с. 480),
тобто посадив залогу в галицькому замку. Тим самим король взяв
у опіку Галицько-Волинське князівство, що стояло на межі
розпаду. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латиною
грамотах королем Галичини й Волині («rex Galiciae
Lodomeriaeque»)2.
Проте в 1206 р. над Галицько-Волинським князівством
нависла нова, ще грізніша біда. Ольговичі, традиційні вороги
єдності Русі й давні союзники та родичі половецьких ханів
(здебільшого вони одружувалися з ханськими доньками),
організували новий похід на Галич. Разом із ними йшли їхній
родич київський князь Рюрик Ростиславич, смоленський володар
Мстислав Романович, сіверські Ігоровичі — Володимир, Роман,
Святослав і Ростислав, сини героя «Слова про Ігорів похід» Ігоря
Святославича. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до
кордонів Волині рушив польський князь Лєшек. Північнорусь-
кий Лаврентіївський літопис сповістив, що «ллун н^уть ^о
(міста. — авт.) Волокнами а на ^ополіогу Ольговиіалі»3. У цих
подіях галицькі великі бояри відігравали деструктивну роль,
сприяючи руйнуванню Галицько-Волинського князівства.
Лаврентіївський літописець докладно висвітлює події
1206 р. Дізнавшись про похід Рюрика з іншими князями на
Галич і почувши, що поляки рушили йому на допомогу,
угорський король «лшншов чшз rofи (Карпати. — авт.)» і пішов
навперейми польському військові до міста Володимир. Літопи-
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 426.
2 Codex diplomatics Hungariae ecclesiasticus ас civilis. Ed. G. Fejer (далі — Fejer). — T. 3. —
V l.-Budae, 1829.-P. 32 та ін.
3 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 427.
99

Данило Галицький
сець коротко сповіщає, що «ісоволь пвнлінвнв ллуїв»1.
Виходячи з цих слів, М. Грушевський вирішив, що тоді була укладена
угода між королем і Лєшком про взяття під покровительство
вдови Романа з малими дітьми. На його думку, вони виробили
план запрошення до Галича князя зі сторони. Вибір упав на
сина Всеволода «Велике Гніздо» Ярослава, котрий був удільним
князем у Північно-Східній Русі2.
Висловлювалася також думка, що угорський уряд покликав
до Галича з Переславля Залєського Ярослава Всеволодовича на
прохання княгині Анни й прибрав із Галича свою залогу3. Адже
перед повідомленням про це в Лаврентіївському літопису
сказано, що галицькі бояри «фаєліно послали по Колоднмнох іго-
0Ови?а»4. Прихід Ярослава міг би, мабуть, захистити Галич і
князівство від хижих бояр та їхніх маріонеток — чернігівських
Ігоровичів. Ярослав без жалю залишає непоказний стіл
Переяслава й хутко йде на південь. Проте дорогою він довідується,
що є сильніші за нього конкуренти на галицьке княжіння —
Ігоровичі, й повертається додому5.
Утвердження чернігівських княжичів у Галичі
полегшувалося поверненням з еміграції могутнього боярського роду Кор-
мильчичів, що «ї^ сув вигнав великий гснлзь і оман ?шз ЇХНН
3fMY ~" nfославляли вони Ігоровичів» (с. 481). Як бачимо, ще
за життя Романа й у часи його найвищої могутності галицькі
бояри плели інтриги з сіверськими князями. З появою у Галичі
Кормильчичів серед боярської верхівки перемагає черні-
гівсько-сіверська партія — й бояри закликають Ігоровичів на
княжіння. Це сталося влітку 1206 р.6
Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня
Анна, котрій обіцяв свій захист угорський король, і
натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до старої Романової
вотчини — Володимира-Волинського. У Галичі князем сів
Володимир Ігорович, а його брат Роман укріпився в іншому
стольному місті Галицької землі — Звенигород і. Союзники й
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 427.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 20; Суздальская летопись. —
Стлб. 427.
3 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. — М., 1968. — С. 242.
4 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 427.
5 Там же.
6 Там же.
100

Бояри
покровителі Ігоровичів Ольговичі повернулися на
Чернігівщину (с. 481).
Проте Ігоровичі не задовольнилися Галичиною, вони
зазіхали й на Волинь, де Володимир планував посадити князем
третього брата — Святослава. Літописець лаконічно зауважує:
«йолоднмт готів внкчшннтн йоліанів *ід і ноллу
допомагали стздожні галичани» (с. 481), тобто вороже Романовичам
велике боярство. Ігоровичі висилають до громади Володимира-
Волинського якогось попа з дорученням переказати, що
зруйнують місто, якщо городяни не видадуть їм Романовичів і не
приймуть на княжіння Святослава. Більшість городян і
відданих Романовій родині волинських бояр з обуренням зустріли
цю нахабну вимогу й навіть хотіли забити того попа. Проте
знайшлись і такі бояри, «шо носили ослу^у в своєллу сєші» й
сказали: «Не годиться уси вати посла» (с. 481).
Певно, ворожа Романовичам партія на Волині була досить
сильна, бо наступного після цієї ради дня Анна вирішила
тікати з Володимира. Галицький книжник, мов у авантюрному
рицарському романі, так розповідає про цю втечу: «Вона
побилася з Мирославом і з дядьком і вночі втсісла до Дяуів (у
Польщу. — авт.). Дя^ысо взяв Данила попш^ ссст і вийшов з
лшта, а піп Нвій (певно, духівник княгині. — авт.) з го^увлль-
нніуи, узявши Василька, вийшли fW3 поололл у стіні. Не
ЗНАЛИ ВОНИ, (ГОП і КІГТИУ КО воЛЛАНА ЗАБИЛИ у ЛЯУАГ, А ЛбІШГС
лливу (з ними. — авт.) не уісллв» (с. 481). Насправді літописець
надміру драматизував і без того вельми драматичні події. Анна
добре знала, куди їй «сігтн», адже ще за життя Романа, у кінці
1204 чи на початку 1205 pp., було укладено троїсту русько-
угорсько-польську угоду1. Про це свідчить пізніша, близько
1206 p., звістка літопису. Польський князь Лєшек тоді «послав
свого посла Вяшлава Лисого, лловлячн кооолсві (Андрієві II. —
авт.): «Я ЗАкув <влвісу з Аолланолл*. Присягались ллн з током,
якшо залишаться живі ного ,4»ти, ллатн до hhy лндов...
Давай теше підімо і ві^вонелло їла їгни OTf нну» (с. 482).
Поряд із таким переважно формальним (як покажуть
наступні події) додержанням союзницьких зобов'язань щодо ро-
1 Wlodarski В. Polityka ruska Leszka Bialego. — Lwow, 1925. — S. 268.
* Посереднє свідчення того, що коли влітку 1205 р. Роман подався до Польщі, його стосунки з
Лєшком були, принаймні, напруженими.
101

Данило Галицький
дини Романа, угорський король і краківський князь
підписали, ймовірно, того самого 1206 р. угоду про розподіл сфер
впливу в Галицько-Волинській Русі. Галичина потрапляла під
опіку короля, Волинь — польського князя.
Отже, Анна з дітьми вирушила до Кракова, де її «з великом
wth» прийняв Лєшек (с. 481). Водночас розуміючи, що
власними силами йому не захопити й не утримати Волинь,
краківський князь зав'язує нові стосунки з угорським королем,
метою яких був воєнний союз для боротьби за Південно-
Західну Русь. Новий польсько-угорський союз був
скріплений... відправленням Данила до угорського двору (Василько з
матір'ю був затриманий у Кракові) (с. 481). Ці факти кидають
справжнє світло на польсько-угорську угоду: обидві сторони
дивилися на малих синіє Романа як на заручників у тій складній
і не дуже-то порядній політичній грі, що її вони вели навколо
Галичини та Волині. Галицькі бояри в більшості своїй
прихильно поставилися до планів Угорщини й Польщі розділити
Галицько-Волинське князівство. Адже їх турбували лише власні
володіння та можливість і далі збагачуватися.
Так почалися багаторічні блукання малих Романовичів по
чужих світах.

ДИТЯЧІ ТА ЮНІ
РОКИ
«ВИ^О&ув МП І СЛГКОНЛГй НОГО, АЛЄ ПО0АНИВ
лише ісоня під ним. *Годі лити злорада
у НЬОГО МП 3 fyif І УБЛАГАЛА ЙОГО ^OfTA-
пгисл в Галичі, а саліа поїУала ,40 Сєл^а,
ЗАЛИШИВШИ ЙОГО ШЦ НеВЇдНИУ ГАЛИЧАН»

Данило Галицький
^^тже, малі Романовичі з матір'ю подалися до Кракова. Тим
часом Ігоровичі правили у Галичині й на Волині, де утвердився
Святослав. Риторичний заклик Лєшка до Андрія повернути
Данилові й Васильку набуте батьком все-таки занепокоїв
сіверських узурпаторів, і старший у роді Володимир «послав
великі дхт коболи і Аєшісові» (с. 482), як лаконічно записав
галицький книжник, щоб забезпечити себе від нападу з боку
Польщі та Угорщини. Йому справді пощастило стримати
угорського короля від того походу.
Як іронічно зауважив М. Грушевський, «Андрій з Лєшком
обмежилися платонічним співчуттям для сиріт, що
полишилися у них»1. Адже володарі обох держав, як мовилося,
підтримували Романовичів для годиться — вони хіба що лицемірно
співчували княжичам-ізгоям (так називали князів,
насильницьким шляхом позбавлених столів). Однак Ігоровичі
княжили в Галицько-Волинській Русі в злагоді між собою та в
союзі з боярами зовсім не довго.
Закликані галицькими й частиною волинських бояр на
князювання, не маючи опори серед місцевої земельної
аристократії й походячи з небагатого князівського роду, Ігоровичі,
зрозуміло, були не самостійними володарями й мусили
спиратися на ті чи інші боярські роди.
Не може бути сумніву й у тому, що бояри постійно
нагадували посадженим ними маріонеткам, з чиєї ласки вони кня-
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 23.
104

Дитячі та юні роки
жать у багатому краї. До всього вони були оточені
нерозважливими радниками з числа приведених із Чернігівщини бояр,
котрі не зуміли переконати своїх панів у необхідності
триматися між собою солідарно, коли вже вони потрапили на чужі для
них землі.
Літопис свідчить, що через певний час між Ігоровичами
почалися суперечки: «Сталася лгсосная ліїж датами йолодн-
ЛІИ0ОЛІ І tOMXhOM. 0ОЛІАН nOIYAfi ДО уПІв, І ЕИМЯ З £0АФОЛІ,
і пшлііг'і заїопив Галні . Л Ьолоднмш посіг до Путивля»
(с. 482). Роман Ігорович тоді попросив допомоги в угорського
короля Андрія. Король, замість того, щоб посадити на
батьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким
той і здобув Галич (с. 482).
Мабуть, Роман Ігорович задобрив Андрія багатими
дарунками. З Воскресенського літопису вчені дізналися, що те
сталося 1208 р.1 Як відомо, Галицько-Волинський літопис має
неправильну хронологічну сітку, додану до нього кимось із
пізніших редакторів, імовірно, у XV ст., тому його датам не
можна довіряти. їх слід коригувати за допомогою інших
літописів (як у даному випадку), звертатися до спеціальних праць
істориків2.
Причин розбрату між нащадками Ігоря Святославича в
літописах не знаходимо. Однак їх неважко уявити. Адже
галицьке й волинське боярство закликало Ігоровичів не тому, що
бажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою:
позбутися вдови Романа з дітьми, яких підтримували населення
міст, численні середні й дрібні землевласники, та мати у
всьому покірних їм князів. Досягши свого, бояри почали
інтригувати й проти нових князів, нацьковуючи їх один на одного.
Слабкість центральної князівської влади була вигідна
боярським олігархам, що відчували себе повновладними господарями
в своїх вотчинах* і «державах»**. Крім того, окремі боярські
роди настільки зміцнилися, що почали заздро позирати — ні
більше, ні менше — й на князівські столи!
1 Воскресенская летопись. — С. 116.
2 Див., напр.: Грушевський Л/. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки
Наукового товариства ім. T. Шевченка. — T. 41.
* Вотчини — спадкові володіння, безумовна власність феодалів.
** Так називали землі, що їх васали одержували від сюзерена й експлуатували («держали»)
з умовою відбування на його користь військової служби.
105

Данило Галицький
Боярська фронда майстерно закрутила пружину інтриги
між галицьким Ігоровичем — Володимиром — та його братом
Романом, що княжив у Звенигороді. Здається, існувала й
конкретна причина невдоволення галицького боярства
Володимиром Ігоровичем, що проглядається крізь пізнішу розповідь
галицького книжника: князь спробував звільнитися від
боярської опіки, тому великі феодали Галича почали віддавати
перевагу його меншому братові.
Скориставшись незгодами в стані Ігоровичів, князь
волинського міста Белз Олександр Всеволодович вирішив
заволодіти головним волинським столом. Одержавши допомогу від
свого родича, польського князя Лєшка (галицький літописець
прямо називає Олександра «мовником» польських князів), він
прийшов до Володимира-Волинського й захопив місто без
бою. Характерно, що володимирські бояри охоче прийняли
його, вірні традиційній боярській політиці позбуватися
старого князя, що встиг уже пустити коріння та потроху виходив з
покори, й брати нового, котрий обіцяв їм повну слухняність.
Існує припущення, що прихильні до Романовичів мешканці
Володимира з числа міського патриціату, щоб позбутися
ненависного Святослава Ігоровича, самі покликали Олександра1.
Згідно зі свідченням галицького літописця, коли той князь із
ПОЛЬСЬКИМ ВІЙСЬКОМ ПІДІЙШОВ ДО МІСТа, «ВІДЧИНИЛИ ЇЛІ ВО0ОТА
воло^илінші, гововліи: «А^ж* іу є нссіж б омана» (Мстислави-
ча. — авт.] (с. 482). Однак городяни Володимира за своє
нерозумне й спонтанне втручання в карколомні міжкнязівські
відносини були жорстоко покарані: польські воїни страшенно
розграбували місто. Олександр просив Лєшка стримати
грабіжників, але вони зупинилися лише перед могутніми
дверми церкви Богородиці, бо не могли їх вибити. Нарешті прибув
Лєшек і якось вгамував озвірілих солдатів. «І кідкхлшя потім во-
ло^нлшші, — зауважує літописець, — ціо повнили шнся^і ЇУній,
яксн не сув і'з ними (поляками. — авт.) іоднч (Романа. — авт.)
Олнссан^м, то не пшншлн вони к навіть Сугу» — Західного,
тодішнього рубежу між Волинню й Польщею (с. 482). А Святослав
Ігорович втратив Володимир і був забраний у полон до Польщі.
Немає потреби особливо докладно описувати перипетії
густо насиченої подіями політичної історії Галичини та Волині
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 23.
106

Дитячі та юні роки
першого двадцятиріччя ХНІ ст. Але в ній діє наш герой, тому-то
беремо з цього калейдоскопа подій і процесів, головно, ті
факти та явища, які були пов'язані з долею Данила й прямо чи
опосередковано впливали на неї. Деякі події подаються тут
схематично, а то й спрощено. Наприклад, Олександр белзький не
відразу надовго заволодів Володимиром, на якийсь час його
вибив звідти Інґвар Ярославич луцький, проте на кінець 1209 р.
Олександр утвердився-таки у волинській столиці (с. 483). З
подальшої розповіді книжника дізнаємося, що краківський князь
Лєшек Білий спочатку віддав місто Володимир Інґвареві, з
донькою якого Гремиславою одружився, а потім швидко
розлучився (с. 482). Однак із різних польських документів відомо, що
вона й далі жила в Кракові та померла набагато пізніше від
Лєшка, в 1258 p., будучи похованою в Завихості1 — у тому
самому місті, біля якого 1205 р. загинув Роман Мстиславич.
Тими часами, коли сіверські й белзький князі за
допомогою іноземних найманців шматували колись могутнє Галиць-
ко-Волинське князівство, наступники його престолу жили в
далекій стороні: Данило — в Угорщині, Василько з матір'ю —
в Польщі. Ні вітчизняні, ні іноземні джерела не зберегли
подробиць цього, певно, не дуже веселого життя Романової
родини при чужих дворах. Більше того, історики не мають
навіть скільки-небудь певних фактів з цього періоду Данило-
вої біографії.
Зате відомо, що коли Олександр заходився здобувати
Володимир, прихильна до Романовичів заможна верхівка міст
Волині зробила перший, здавалося б, дрібний крок до
повернення синів грізного колись галицько-волинського володаря в
їхню «отчину». Громада Берестя, одного з найбільших
ремісничих і особливо торговельних центрів тогочасної
Південно-Західної Русі, скориставшись із непевного
становища князя Олександра на Волині, звернулася 1209 р. до Лєшка*
з проханням послати до них на княжіння нащадка Романа.
Галицький літописець розповідає: «ПжіУали дештлнн ^о Лнтьгса
и тотли волинової і дитини (Василька. — авт.), ко (кня-
1 Baker О. Genealogia Piastow. — Krakow, 1895; Донской Д. Справочник по генеалогии
Рюриковичей. — 4.1. (середина IX — начало XIV в.). — Ренн (Франція), 1991. — № 508. —
С. 172.
* Сюзерена Волинської землі, згідно з фактичним розподілом спадщини Романа між ним і
угорським королем.
107

Данило Галицький
жичі. — авт.) сули молоді; той ^ав їлі (Василька — авт.), ціок
волоіів ними» (сс. 482—483).
Коли Олександр засів за володимирськими валами,
заволодівши спадковою власністю синів Романа, княгиня Анна
продовжила зусилля щодо повернення собі й дітям частини
волинської «спини». Вона послала свого довіреного боярина Мирослава
до польського князя сказати: «Цей (Олександр. — авт.) вш умлн
НАшу і отчину твилиє, а син ліій в одному Сшсті кня^не»
(с. 483). Під тиском свого сюзерена, польського князя, Олександр
був змушений віддати Белз із якоюсь частиною Белзько-Червенсь-
кої волості Василькові з матір'ю, мабуть, обмінявши їх на Берестя.
Там Василько пробув кілька років, аж поки при потуранні
того ж таки Лєшка Олександр вигнав Анну з Васильком із Бел-
за й віддав їм спочатку містечко Камінь з маленькою волостю,
а потім (замість Каменя) — дрібні міста Тихомль і Перемиль на
півдні Волині. Василько, а згодом і Данило сиділи в цій
маленькій волості, як пише галицький книжник, «поглядали на
йоло димно» і думали: «влно чи пі^но, а Еолоднмт суді
нашим» (с. 488), тобто хай там як, а ми-таки повернемо собі
батьківську спадщину.
Як емоційно й красномовно написав М. Грушевський,
«поки Володимирською волостю так самовільно розпоряджався
Лєшек, підтримуючи то сього, то того супроти безрадних
Романовичів і їх бояр, в Галичині ярилися боярські партії»1.
Велике галицьке боярство посприяло заміні одного Ігоровича на
іншого. Проте Роман посів галицький стіл не з боярської
ласки, а за допомогою угорських мечів. Тому він не відчував тепер
себе чимось зобов'язаним боярству. Це викликало протест
боярської олігархії, яка скористалася всенародним визвольним
рухом проти угорської залоги галицького замку та угорського
поплічника Романа. У Галицькій землі, як коротко сповіщає
літописець, почалися «с*зЗА,С0ННЯ і заколоти» (с. 483).
Існує звістка, запозичена, ймовірно, з Київського літопису
першого сорокаріччя XIII ст. (не зберігся), що 1210 р. Роман на
короткий час вимушено поступився престолом київському
княжичеві: «йо(тн(лав (Ішикович (ів у Галичі, а і омана
Ігоровича вигнав». Мабуть, Ростислава закликали невдоволені
Романом бояри. Але інша боярська партія, прихильна до
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 24.
108

Дитячі та юні роки
чернігівського княжича, повернула його на галицький стіл:
«Восени того ж воісу вигнали з Галина 6о<тнслава йивикови-
ЧА, А СОЛІАНА ІГОРОВИЧА З GfATOAt ПОСАДИЛИ»1. МоЖНа'з ДОВІр'яМ
поставитися до цих свідчень Воскресенського літопису, бо
вони цілком відповідають тогочасному політичному становищу в
Галицькій землі.
Дослідникам не варто бентежитися браком такої звістки в
Галицько-Волинському ізводі, бо за той період джерело дуже й
дуже лаконічне. Неважко переконатися в тому, що боярство
безконтрольно панувало в Галицькій землі, не визнавало нічиєї
влади й гнобило трудовий народ, а у всьому звинувачувало
угрів й невеликого розуму та ще й пихатого князя Романа
Ігоровича.
Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для
відвертого загарбання Галичини. Скориставшись із
заворушення в тій землі («побачивши с*зЗАК0ННЛ галиі^гсс»),
1210 р. Андрій посилає туди військо на чолі з палатином*
Бенедиктом, яке за допомогою проугорської партії бояр на чолі з
Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло
Галич, захопивши зненацька Ігоровича («йоліан то^і ліивсл у
AA^Hi» (с. 483). Невдаху-князя відіслали під охороною до
Угорщини. В Галичині встановився жорстокий режим угорської
окупації.
Галицький літописець малює картину насильств угорської
залоги над галичанами: «Онаніст лжгнггувАВ соле і гово^лн,
І ТВО0ИЛИ GA\f£, М^тТЯЧИ ЖІНОК, НАВІТЬ ffflHHI^t І ПОЛІВСЬ-
ichy жон» і підсумував розповідь цілком у дусі свого
забобонного часу словами, що той Бенедикт «(шав^і eye ahthyohct
ЧШЗ свої погані вчинки» (с. 483). Загальнонародне обурення
окупантами настільки зросло, що бояри змушені були кликати
на княжіння старшого брата Романа — Володимира. Делегація
галичан, мабуть, представники міської верхівки (адже це було
вчинено проти волі боярства), звернулася до Володимира
Ігоровича з проханням повернутись.
Спільні негаразди й конфронтація з боярством змусили
Ігоровичів на певний час об'єднатися. Вони зібрали сильне
військо й вигнали Бенедикта з військом та угорську залогу з
Галича. На головному столі в ньому утвердився Володимир, Ро-
1 Воскресенская летопись. — СС. 116—117.
* Один із найвищих сановників Угорського королівства.
109

Данило Галицький
ман (на той час він уже втік з угорської в'язниці) сів у
Звенигороде а Святослав — у висунутому далеко на захід Перемишлі.
Щоб угамувати ймовірний гнів Андрія II, Володимир Ігорович
«BtfВОЛОГА, tHHA (ЙОГО, ПОСЛАВ ^0 Vrdifi, ^0 КОІОАЯ, J ^AfVHICA-
ліи» (с. 484), чим на короткий час забезпечив собі й братам
нейтралітет з боку Угорщини. А «Данило тилі часом сн^ів в
VrjAY», — епічно зауважує галицький книжник (с. 484).
Далі в літописі міститься дивне повідомлення: «ІСоволь
Анемій, еояш угоммгі і вся з*л\ля ^отіли відати королівську
доньку з* княз* Данила, вони оков сули і|и ^ітьлін, толіу
цїо коволь т ліав шна» (с. 484). Воно стосується приблизно
весни 1211 р. Проте, як зауважив свого часу М. Грушевський,
син і наступник Андрія II Бела народився ще 1206 р. Тому
учений вважав, що наведена звістка потрапила не на належне
місце й стосується до часу безпосередньо по смерті Романа1.
Нам же здається більш імовірним, що династичний шлюб
поміж угорським королівським і галицько-волинським
великокнязівським домами було замислено ще за життя Романа
Мстиславича й покладено в підвалини троїстого русько-
угорсько-польського союзу в 1204 або на початку 1205 р. Тому
розглянуте повідомлення слід відносити, принаймні, до 1205 р.
Надійно, як вони гадали, укріпившись у Галичині, Ігоровичі
вирішили помститися на боярах. Зі свого боку, бояри й не
думали схилятися перед князями, яких вони, по суті, найняли та
яких, можна сказати, до часу годували з власних рук. Можна
припускати, що крім почуття образи на зрадників, Ігоровичами
керувало бажання зламати шию боярській опозиції, як це зробив
десятком років раніше їхній попередник Роман Мстиславич.
Протистояння вилилось у криваву розправу князів над боярами.
Каральна експедиція була задумана й здійснена
Ігоровичами швидко, безжально та з великим розмахом. Однак у них не
було ні сили, ні характеру, ні авторитету Романа, ні широкої
підтримки городян і селян Галицької землі, котрі пішли за цим
князем у його державотворчих устремліннях. В очах галичан
Ігоровичі були просто зайдами-узурпаторами, що відняли
престол у малих Романовичів.
Галицький літописець, котрий належав, мабуть, до
привілейованої верстви суспільства й тому загалом співчував
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 26—27.
ПО

Дитячі та юні роки
феодалам, із жахом розповідає, що «IrofOBHfi зікмлшь на ja^v
В СП0АВІ ГАЛНЦ^ІСНГ COXJ, ВИ0ІШИЛИ ЛШКНТИ ЇУ — І П0И НАГОРІ Ш-
мсилн. І загинув Нвіи Вітановиі, Ілля Шшановиі, інші великі
солон, суло всито ЇУ числом 500, а інші совгано?. Л
Володислав ІСошнльчнч, Су^нслАв і Пнанп утекли ^о угвів» (с. 484).
Знову маємо справу з гіперболізацією давньоруським
книжником історичних подій: навряд чи всіх провідників галицьких
боярських родів у столиці та провінції було разом 500. До всього,
якась частина бояр, і серед них наймогутніші, втікла за кордон.
Тим не менше кількість загиблих мала бути великою.
Майно вбитих і втікачів було роздане прихильникам Ігоровичів,
мабуть, незаможним вихідцям із Чернігово-Сіверської землі,
про що можна судити зі слів Володислава Кормильчича, який
підбурливо говорив уцілілим боярам: «Отінналін вашнлін
волочить інші, лвнелу^и» (с. 485).
Можна зрозуміти прагнення Ігоровичів оточити себе
вірними людьми, створити в Галичі покірну їм у всьому боярську
олігархію. Але вони не встигли цього зробити. Володислав
Кормильчич та інші галицькі бояри, яким пощастило
врятуватися від ножів прибічників Ігоровичів, утікли до Угорщини не
тільки тому, що належали до проугорської партії й
погоджувалися віддати Галицьку землю королеві Андрію, тільки б він
забезпечив їхні маєтності та привілеї. Вони розраховували
використати в особистих інтересах десятирічного Данила, що жив
тоді заручником при королівському дворі. Таке їхнє рішення
впало на Ігоровичів мов грім серед ясного неба.
Бояри-втікачі лицемірно називають Данила «галицьким
OTthym», тобто визнають його законні права на батьківський
стіл, і просять угорського короля відпустити з ними княжича
відвойовувати Галичину в Ігоровичів: «Дай налі отчиіа Данила
(в князі. — авт.), з нилі лій вдошліо його (Галич. — авт.) в Іго-
fOBHfifi» (с. 484). Сподіваючись нагріти руки біля чужого
вогнища, Андрій («з великой вА^кпгн», каже галицький
літописець) посилає до Галицької землі чимале військо («велику силу
воїнів») на чолі з палатином Потом. Разом із цим військом їхав
з почетом і дружиною 10-річний Данило, що від 1207 р. жив
при угорському дворі, та бунтівливі галицькі бояри (сс. 484—485).
Отже, угорський король нарешті визнав Данила Романовича за-
111

Данило Галицький
конним государем Галичини. Але, як виявилося, на дуже
короткий час.
Володислав Кормильчич та інші боярські верховоди додали
до угорського війська власні збройні загони. М. Грушевський
узагалі вважав, ніби призвідцем кампанії угорського війська в
Галицькій землі був цей «відвічний вовог 0 oauhoba fo^A»1. Так,
певно, думав і літописець, вклавши у вуста Кормильчича
запальну промову до бояр Перемишля, коли військо наблизилося
до цієї давньої столиці Галицької землі: «СвАТФл! *їоліу totOMH-
пг«л (піднятися проти Ігоровичів. — авт.)? f и m вони пшьтнлн
САТЬКІБ ВАШИУ І С0АТІМ ВАШУ, А ІНШІ /МАННО ВАІШ СО^ГСХКЛГ^Х-
лн... » (с. 485). Слова Володислава спонукали перемишльських
бояр відчинити браму міста уграм і боярським загонам.
Історикам не відомі наміри Данилових радників, коли вони
вирішили прийняти облудну боярську пропозицію. Без сумніву,
вони розуміли, що пихатий Кормильчич із компанією
розглядають малого княжича як маріонетку в своїх жилавих руках. Та
дальший розвиток подій підказує, що вірне Данилові його
оточення розраховувало, своєю чергою, використати ситуацію для
утвердження Романового сина в Галичі.
Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила
наспіла підмога — військова дружина, надіслана від брата
Василька, що княжив у Белзі. Прийшли на допомогу Данилові давній
суперник князь Олександр із Володимира з сильним полком,
Інґвар із Луцька прислав на чолі з сином полки луцькі й дорого-
бузькі, приїхав з дружиною князь Мстислав із Пересопниці.
Надіслав підмогу й польський князь Лєшек — на виконання
давньої умови з Романом Мстиславичем. Ігоровичі закликали
на допомогу своїх давніх спільників — половців (с. 485).
Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги
жодній із сторін, але Роман Ігорович не витримав, злякався,
вирішив вибратися з обложеного міста по підмогу («волгли
вийшов з ліктА, шукАИчн допомоги в вусыси^ князів») і був
спійманий у дорозі. Мабуть, він сподівався дістатися Києва, де
сидів його свояк Всеволод Святославич Чермний (Рудий),
також із династії Ольговичів. На шляху до Києва Романа схопили
й привели до табору союзників. Це вирішило справу, тож звени-
городці, яким тепер нікого було захищати, здалися (с. 486).
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 27.
112

Дитячі та юні роки
Далі угорське військо разом із силами Романовичів та їхніх
союзників іде на Галич. Володимир Ігорович за цих обставин
утік не знати куди (його пробував наздогнати надісланий
кимось із Романовичів загін, але він відбився, хоча й втратив
обоз), і галичани прийняли Данила на престол.
Літописець урочисто відзначив: «Ви солей воло^нлишькі й
галицькі І ВОЄВОД уГОМЬКІ ПОСАДИЛИ ГСНЛЗ* vUHHAA НА 'ТОЛІ САФЬКА
його, великого кил^я Оолинл» (с. 486). Це сталось у вересні 1211р.1
Процитований запис джерела недвозначно свідчить про те, хто
залишався справжнім господарем Галицько-Волинської Русі. Велике
боярстю, лідери якого з повагою названі літописцем — Вячеслав
володимирський і Володислав галицький, — посадило «отіича» у
Галичі й Галицькій землі, які воно вважало належними йому,
боярству. І більше нікому, навіть князям!
Продовження цього літописного тексту: «...коволь же
ХііШИ Ш 3АСУВ гв06' ПС0ШОЇ ЛИСОВІ, IfJO AUK її ^О СВОГО £0А-
та, великого кня^я Ооліана» (стійка в давньоруських джерелах
формула союзної угоди між володарями) — ясно говорить, що
угорський король демонстративно виконував умови потрійної
русько-польсько-угорської угоди. Для такої демонстрації в
нього були свої причини.
Галицький книжник повідомляє зворушливу деталь Дани-
лового вокняжіння в Галичі. До нього приїхала з Белза мати,
щоб узяти на себе управління Галицькою землею, але він «лм-
тсві своєї не пізнав, go такий лилий tp сув» (с. 486).
Насправді княжичеві тоді сповнилося вже десять років, отже, він
був не такий уже й малий, а не впізнав він Анни, мабуть, тому,
що не бачив її п'ять років, перебуваючи в далекій Угорщині. А
може, романтично налаштований галицький книжник
скористався з давнього прийому давньоруського красного
письменства й фольклору: применшив вік героя, щоб відтінити його
державні здібності, розум чи мужність, як це було в розповіді
про перше вокняжіння Данила в Галичі.
Та в плани галицької боярської олігархії зовсім не входило
коритися владній, енергійній княгині, до того ж оточеній
волинськими придворними. Вони взагалі хотіли правити в
Галицькій землі самі й для того спершу зуміли покінчити з
Ігоровичами. Після повернення до Галича бояри викупили за вели-
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 11.
113

Данило Галицький
чезні гроші з угорського полону Романа та Святослава
Ігоровичів, І у Вересні 1211 р. «...ПІ^КуЛНЛН уГбІВ ВСЛИКИЛІН ^АвАЛШ,
і слглн 3А(МИ П0ЛІ*ти fi,rWAHI нл повішення» князі Ігоровичі
(с. 486). Цей єдиний у давньоруській історії факт публічної
розправи васалів над князями ще раз свідчить про жорстокість
і цинізм галицького боярства, а також про повне нехтування
ним будь-якої моралі, також і феодальної. Він демонструє ще й
виняткову могутність галицького боярства, що могла
зрівнятися на Русі хіба що з силою бояр Новгорода Великого. Але й ті
не вішали прилюдно своїх князів!
Окрилені кривавим успіхом, бояри вирішують здихатися й
Анни. У кінці того самого 1211 p., як безсторонньо сповіщає
Галицько-Волинський літопис, «галичани (бояри. — авт.)
вигнали Данилову ллатм з Галича, — ко уотіли княжити схмі»
(с. 486). Джерело подає характерний епізод, який свідчить про
сильний характер юного Данила, котрого не зломили
поневіряння в чужій стороні.
Розлучаючись з матір'ю, малий ще княжич плакав і не хотів
залишатися без неї. Коли один із бояр спробував відвести вбік
ЙОГО КОНЯ, ДаНИЛО «ВИ^ОСТВ ЛЛС? І МТОНуВ ЙОГО, Ш ПОМНИВ ЛИ-
ШС коня пі^ нилл. То^і ллати зхкохлх у нього ли? з сук ї
Ублагала його зостатися в Галичі, а схмх поігала ^о Ол^а,
залишивши його ш*д HfBifHHY галичан» (звісно ж, бояр) (сс. 486—487).
Повернувшись на Волинь, княгиня поскаржилася на боярську
сваволю угорському королеві, котрий і далі лицемірно видавав
себе за покровителя Романової родини. Андрій охоче
використав ситуацію, що склалася, для чергового втручання в західно-
руські справи. Король зустрівся з Анною та володимирськими
боярами й пообіцяв повернути Данила на галицький стіл. Він
співчутливо заявив: «Ось Воло^ислав княжить, а ллом ятвівку
вигнав» (с. 487).
Взимку 1212—1213 pp. король пішов з військом на Галич,
увів туди Анну й навіть ув'язнив Володислава Кормильчича,
великих бояр Судислава та Пилипа в одному з угорських
замків. Це було зроблено демонстративно, з огляду на
суспільну думку й задля досягнення угоди з краківським князем.
Контекст літописної розповіді («по НАвА^Ї з княгиней») дає
підстави думати, що король підписав з Анною відповідну угоду. Та
114

Дитячі та юні роки
читач уже знає: Андрій не був зацікавлений у реальному
утвердженні Романовичів у Галичині. Тому він залишив княгиню в
Галичі без допомоги, віч-на-віч з боярською олігархією, яка
негайно закликала на княжіння — і це при Данилі, якого
бояри нещодавно прилюдно визнали галицьким «отжтм»! —
удільного князя Мстислава з Пересопниці.
Неважко уявити, що відчував десятилітній хлопчик, якого
бояри пишно посадили на батьківський великокнязівський
стіл, а через кілька місяців ті ж самі з презирством і пихою
відвернулися від нього й віддали перевагу дрібному князькові,
котрий раніше навіть мріяти не міг про галицький «златокова-
ний» стіл, як названий він у «Слові о полку Ігоревім»!
Анні з Данилом знову довелося тікати в Угорщину, а Василько
з відданим йому волинським боярином Мирославом повернувся
до Белза, де він тоді княжив (с. 487). Виходячи з темпів розвитку
подій, можна покласти втечу Анни з Данилом до Угорщини й
повернення Василька до Белза на першу половину 1213 р.
Втративши навіть формальний захист Андрія II, княгиня побоювалася
зостатись у Галичі віч-на-віч з ворожим їй та її дітям боярством.
Хоча угорський король і не підтримав Анну проти боярства,
тепер він (не вперше) лицемірко вдає обурення вигнанням
Романовичів із батьківської землі й готується до походу на Галич. І
знову зовсім не для того, щоб відновити на тамтешньому столі
Данила. Характерна деталь: Андрій несподівано — для
Романовичів, звичайно, — випускає з ув'язнення боярина Володислава
Кормильчича, й той в обозі угорського війська, «з унліА
галичанами (боярами, що підтримували його та разом з ним були в
Угорщині. — авт.) bIVab ^о Галича, і воіснлживгя, і п'в на гтолї»
(с. 488). Вокняжіння Кормильчича датується 1213 р.1
Це було нечуваним порушенням феодальної ієрархії
Давньої Русі, за суворими законами якої князем міг бути лише
прямий нащадок Володимира Святославича та Ярослава
Мудрого, та й то лише по чоловічій лінії. Так само, як і повішення
Ігоровичів, це був єдиний випадок у давньоруській історії,
коли боярин видерся на князівський престол.
Одначе галицьке боярство ніколи не було монолітним, про
що часом забувають історики. Окремі роди боролися за
першість, орієнтуючись при цьому не лише на різних руських
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 12.
115

Данило Галицький
князів, а й на різні іноземні країни (Польщу, Угорщину, Чехію,
навіть Германську імперію). Тому боярство Галицької землі
постійно роздирали суперечності. Коли додати до цього брак
підтримки боярина-«існлзл» в народних масах, стане
зрозумілим наступне швидке падіння Володислава Кормильчича.
Узурпування боярином галицького престолу викликало
загальне обурення на Русі. «Факт цей був занадто нечуваний,
щоб сучасники могли з ним легко погодитися»1. Справа була
не стільки в порушенні феодальної ієрархії, — хоча це й багато
важило в ті часи на давньоруських землях, — скільки в тому, що
боярське правління в Галичині призводило до анархії,
знесилювало край, робило його вразливішим для іноземних
агресорів. Південноруські князі й володарі сусідніх країн
страшенно обурилися (хто щиро, а хто, приміром угорський король,
удавано) — й ужили рішучих заходів.
Ініціатором об'єднаних дій проти Володислава виступив
пересопницький князь Мстислав Ярославич на прізвисько
«Нілінн», котрий і сам був не проти того, щоб сісти в Галичі.
Однак він поважав спадкоємні права Данила та Василька.
Дуже скоро з'єднане військо Романовичів і Мстислава пересоп-
ницького (князі на час об'єдналися проти спільного ворога)
спробувало відібрати Галич у Володислава Кормильчича. їх
підтримували ще белзький тоді князь — Всеволод
Всеволодович і володимирський — Олександр Всеволодович.
Побачивши, що сила за Данилом і Васильком, краківський князь
Лєшек надіслав їм підмогу (с. 488).
Літописець зауважує, що з Данилом «кулн всі великі соям
його САТЫСА», тобто волинські. Названий у літописі Всеволод
був сином брата Романа Мстиславича Всеволода й молодшим
братом Олександра белзького2. Більшу частину свого життя він
був князем Червена та волості. Згідно з літописом, у Данила,
котрий сидів у маленькому й бідному Кам'янці, «гуло більш* chal-
hhy воїнів», ніж у інших князів, тому що «сули з ним вн великі
солей його сатьгса» (с. 488). На нашу думку, це свідчить, що
великі бояри Данилового отця привели з собою сильні загони
озброєних людей. Імовірно, ці загони складались як з оплачуваних
самими боярами особистих дружин, так і з приведених їхніми
васалами ратників. Як свідчать наступні сторінки Галицько-Во-
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С. 29.
2 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. XIII. - P. 58.
116

Дитячі та юні роки
линського ізводу, васали тримали земельні наділи з умовою
поставляти з них воїнів і, певна річ, самим приходити «овужно і
кінно» на перший заклик сюзерена1.
Натомість «Володислав bhiVab 3 угвлліи і ycyaaih своїми >,
тобто з іноземними найманцями, бо галицьке населення вороже
ставилося до нього й не зібрало, як звичайно робилося в таких
випадках, народного ополчення (с. 488). У коротких літописних
рядках зосереджена картина боярського панування в Галичі:
двоє залежних від Володислава бояр — Ярополк і Яволд —
зачинились у місті з залогою, а сам він виступив проти хлопчика
Данила з союзниками, не будучи впевненим у своєму тилові.
Події відбувались у самому кінці 1213 р.
У великій битві на підступах до Галича Данилове військо
перемогло Володиславове: «Сталася (h\ бслика, і в^яли гову
вуські й ллун». Драматизуючи події, галицький книжник
відзначає: «Данило сув то^і tp такни лилии, цїо т міг на
коні їздили» (с. 488), хоча насправді княжичеві було вже
12 років, і він упевнено сидів у сідлі, як належало майбутньому
воїнові. Взагалі на Русі, як мовилося, княжич у 12—13 років
проходив обряд ініціації (різні випробування), після чого
вважався мужчиною, лицарем.
І все ж таки загони Данила не змогли здобути добре
укріпленого Галича й повернулися на Волинь. Надто сильним було
виставлене боярами наймане військо. Володислав утримався на
княжому столі, хоч і ненадовго. Адже він був угорським
попихачем і в усьому залежав від короля та його радників. А Лєшек
надав Данилові й Василькові, нащадкам великого князя неозорої
Галицько-Волинської Русі, наче на глум, малесенькі міста Ти-
хомль і Перемиль, звідки вони не лише заздро дивилися на
багатий Володимир, а й почали з цього клаптика Волинської землі
одважне відвоювання Романової «отіини».
Самовладне правління боярина в Галичині (хоча й
інспіроване угорським урядом) стало формальним приводом для нового
втручання з-за кордону в давньоруські справи. Знову угорський
король і польський князь зазіхають на Романову спадщину.
Якщо вірити літописцеві, Лєшків посол переказав його слова
Андрієві: «Не го^итьгл коятао&і княжити в Галичі».
Здавалося б, обидва володарі піклувалися про Данила, офіційного на-
1 Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси
IX—XIII вв. - К., 1985. - С. 132.
117

Данило Галицький
ступника галицького стола. У дійсності сталося навпаки. Бо далі
посол краківського князя мовив: «fii*3^v\H ^онысу мон $а сина
свого Коаомана і посади його в Галичі» (с. 489). Цьому
передували такі події.
Боярин Володислав, на певний час вокняжившись у
Галичі, раптом відмовився ділити владу з уграми! Оскільки при
краківському дворі жив тоді Данило, Лєшек міг вважати себе
зверхником Галицької землі1. А король Андрій, що вважав
Галицьку землю мало не своєю власністю, страшенно
розгнівався на Лєшка за те, що той підтримав військову
експедицію Романовичів на Галич і вчинив похід на
краківського князя. Захоплений зненацька уграми, Лєшек послав до
Андрія II краківського каштеляна Пакослава, свого
найближчого сановника, за посередництва якого володарі 1214 р.
уклали угоду в Спіші про загарбання та розподіл поміж собою
Галицько-Волинської Русі2. На тодішнього галицького
«князя», боярина Володислава, обидва володарі просто не
звернули уваги.
За Спішським договором, трирічна донька Лєшка Саломея
була заручена (і, здається, незабаром по тому й обвінчана) з
п'ятирічним сином Андрія Коломаном, котрого й посадили
князем у Галичі. Західною ж частиною Галицької землі
заволодів Лєшек Білий. Угода чітко відбилася в літопису: «Коіоаь
посадив снна свого в Галичі, а Денисові ^ав Пшліншль, а Па-
ісослАву Лиздіїв»(с. 489). Каштелян Пакослав, як гадають
історики, був автором цього проекту. Саме він вів перетрактації
поміж королем і краківським князем, за що й дістав у
винагороду Любачівську волость. Із пізнішої розповіді Галицько-Во-
линського ізводу відомо, що поза рамками Спішського
договору краківський князь захопив забузькі землі Волині з Берестям
(с. 490).
Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і
польський князь безсоромно змовилися поділити між собою
Галичину й почали впроваджувати змову в життя. Про спільну
угоду з Романом Мстиславичем і неодноразові обіцянки його
вдові захистити права Романовичів та посадити Данила на стіл
Галицько-Волинського князівства обидва володарі забули...
1 Wodarski В. Polityka niska Leszka Biatego. — S. 51.
2 Ibid. - S. 52.
118

Дитячі та юні роки
План загарбання західноруських земель сягав так далеко, що
Андрій звернувся до папи Інокентія III з проханням доручити
угорському архієпископові «полювати» Коломана на «ісоводл
Галичини». За це папі було обіцяно запровадити унію галицької Церкви
з римською католицькою. Інокентій погодився, й через певний час,
десь узимку 1215—1216 pp., Коломан був коронований1.
Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську
громадську думку й загальне співчуття княжичам на Русі,
союзники вирішили повернути їм Володимир-Волинський (с. 489). Це
було чималим здобутком Анни з синами. Звідси розпочався
майбутній наступ Данила на Галич. Та все те відбудеться лише
через кілька років.
Доки тривали переговори з папою щодо коронації малого
Коломана, угорський король почав запроваджувати в життя
Спішську угоду. Він посадив сина в Галичі, тримаючи при
ньому сильну залогу на чолі з досвідченим і хитромудрим палати-
ном Бенедиктом, котрий, як уже знає читач, бував у цьому
місті раніше й викликав ненависть галичан. Лєшек увів військо
до Перемишля. Боярин же Володислав Кормильчич, котрий
став уже непотрібний, але в ситуації, що створилася, міг
виявитися небезпечним для планів Андрія, був схоплений і
засланий до Угорщини, де згодом помер ув'язненим в якомусь
замку. Галицький книжник зловтішно занотував, що нахабне
посідання Володиславом галицького княжого столу принесло
нещастя його нащадкам: «Наносив ahya лдслмні своєму і
^ітллі споїм ?шз Tf кнлжіннл»(с. 489).
На події 1214—1215 pp. у Галицькій землі емоційно
відгукнувся пізній літописець, що скористався, як гадають деякі
вчені, втраченим нині Київським літописом: «ІСоволь
УГОРСЬКИЙ ПОСАДИВ СИНА СВОГО В ГАЛИЧІ, А ЄПИСКОПА І ПОПІВ ВИГНАВ З
ішісов, і cbo'iV попів латннсмсиг пвивів на службу»2. Гоніння
на православну Церкву були пов язані з наступом на культуру
руського населення Галицької землі, на його мову та звичаї.
Угри утискали русинів у різних сферах політичного, культурного
й економічного життя, чинили над ними грубі насильства.
Тому церковна унія була приречена на невдачу.
1 Monumenta Poloniae et Lithuaniae Gentiumque Finitimarum Historiam illustrantia.
Ed. А. ТИеіпег(лш - Theiner). - T. 1. - V 1. - Romae, 1860. - № 1.
2 Воскресенская летопись. — С. 119.
119

Данило Галицький
Історія спроби короля Андрія нав'язати православній Церкві
Галицько-Волинської Русі унію з Римом відома вченим у найза-
гальніших рисах. Король покладав надії на обраного ним
архієпископа, однак папа вирішив сам здійснити справу унії
й послав на Русь свого легата. Йому було доручено зібрати
Собор руських єпископів для розв'язання злуки західної Церкви зі
східною на терені Галичини й Волині1. Андрій II образився на
Інокентія й чинив перепони на шляху папського легата до
Галичини.
Тим часом обурені безчинствами загарбників народні
маси Галичини піднялися на боротьбу проти них. Вони не
впустили до свого краю присланого папою легата. У листі до
Інокентія III король Андрій мотивував неможливість в'їзду
легата до Галицької землі повстанням проти Коломана й
відмовою від церковної унії. Він писав, що «останнім часом
наао^ Галичини ловушнв пвислгу Й відступив вї^ свого гсо-
ьоая (тобто Коломана. — авт.), 3ffffAfi військо з
навколишні y русинів і обложив Галицький замок, ±* сидить наш
син з невеликой залогом»2. Стривожений Андрій узимку
1215—1216 pp. навіть попрохав папу, щоб той спонукав
Лєшка допомогти приборкати це повстання3. Та ображений
тим, що угорський король відібрав у нього Західну Галичину,
польський князь не зрушив з місця на підтримку Андрієвого
сина.
На тому справа з упровадженням унії в Галицько-Во-
линській Русі й заглухла. Можливо, сам угорський король,
переконавшись у тому, що наполягання на ній лише
погіршить його становище в Галичині, постарався звести її
нанівець. Хоча нерозумні й поспішні кроки Андрія II в
церковних справах внесли додаткове напруження в угорсько-
польські стосунки.
«Сей поділ Романової спадщини між Угорщиною і
Польщею міг би мати дуже далекі й важні наслідки, коли б
зав'язаний в Спішу союз Лєшка й Андрія удержався»4. Справді,
'Див.: Дашкевич Н.П. Переговоры пап с Даниилом Галицким об унии Руси с католичеством //
Киевские университетские известия. — 1884. — № 8.
2 Цит. за: Huillard-Breholtes. Examen de chartes de 1'Eglise Romaine, contenues dans les rouleaux de
Cluny. - Paris, 1865. - R 84.
3 Monumenta Poloniae Vaticana. Ed. J. Ptasnik — Т. Ш. — Krakow, 19H. — № 3.
4 Грушевський M. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 32.
120

Дитячі та юні роки
угорсько-польський альянс виявився неміцним. Претензії
володарів обох країн були надмірними, а Західна Русь становила
такий ласий шматок, що за нього вчорашні союзники ладні
були перегризти один одному горлянки.
Особливо розгорівся апетит у Андрія. Як тільки-но було
сказано, досить скоро король порушив Спішську угоду: відібрав у
Лєшка Західну Галичину. Після цього згода між польськими й
угорськими феодалами завалилася мов карткова хатка.
Щоправда, до війни не дійшло, бо угорська армія була тоді явно
сильнішою від польської, й Лєшек не наважився відкрито
помірятися з Андрієм силами. Зате він заходився виживати Колома-
на з Галича шляхом різноманітних інтриг.
Виконуючи хитромудрий план, Лєшек на початку 1217 р.
звернувся до новгородського князя Мстислава Мстиславича з
такою пропозицією: «Ти мій свлт, пі^и і (ядк у Галичі»
(с. 489). Можна думати, що у польського князя були далекі
розрахунки. Якщо Мстислав здобуде Галич, то як нова там
людина шукатиме в протидії Угорщині союзника — й неминуче
прийде до нього, Лєшка, бо більше йому буде нікуди йти. А це
дасть можливість краківському государеві знову втрутитись у
галицькі справи, щоб у перспективі приєднати Галичину до
свого князівства. Проте Мстислав не одразу зважився
прийняти Лєшкову пропозицію.
Мстислав на прізвисько «Удатний» (удачливий) з 1209 р.
княжив у Новгороді Великому, цілком влаштовуючи верхівку
цієї боярської республіки. Сміливий воїн і досвідчений
проводир княжої дружини, він був простуватим і недалеким
політиком, в усьому слухався бояр, які, подібно до галицьких,
порядкували в місті та землі.
Воскресенський літопис повідомляє, що задовго до цього,
взимку 1214 p., Мстислав виїхав із Новгорода Великого й подався «до
косоля в Галич, лвоснтн toci Галича у нього»1. Новгородський
літопис під тим самим роком занотував: «Пішов князь Лісгшлав
гвоен roach до Києва» — красномовне уточнення, бо звичайно
князі залишали північну столицю Русі тоді, коли їх виганяло
новгородське віче. Мстислав зібрав віче Новгорода Великого й
звернувся до нього з поясненням своїх дій: «Mm отмен в вугі
(Південній. — авт.), а вони, новгородці, є «вільними у своїг ктія-
1 Воскресенская летопись. — С. 119.
121

Данило Галицький
Зяг»1 — і подався на південь, до стольного града Русі, щоб далі
рушити на Галич.
Однак на довгому шляху до Києва Мстислав Мстиславич
дізнався, що в кінці того року Андрій II посадив на галицький
стіл сина Коломана, й повернув коня на північ. Йому зраділи
новгородці, яких він звільнив від обраного ними князя
Ярослава Всеволодовича і яким той швидко набрид.
Досвідчений воєвода й хоробрий вояк, Мстислав був
поганим політиком. Навесні 1215 р. він почав загрожувати Колома-
нові, про що Андрій II стривожено писав папі Інокентію НІ2.
Все ж таки тоді королеві пощастило захистити сина від
невеликої дружини Мстислава3. Та новгородський князь не
вгамувався. Під 1217 р. новгородський книжник лаконічно відзначив:
«Пішов Мстислав к) Києва, залншн6ШН кнлгннн в Новго-
соді и сина свого Василька», але того самого року знов
повернувся до Новгорода4. Найприродніше припустити, що він
укотре зібрався до Галича, але не одержавши підтримки від
свого родича, київського князя Мстислава Романовича,
змушений був повернутися на північ.
Розвідка ситуації на півдні у 1217—1218 pp. принесла
сприятливі для Мстислава наслідки. Він заручився підтримкою
київського князя Володимира Рюриковича й у кінці 1218 — в
перші дні 1219 pp. форсованим маршем вирушив до Галицької
землі, назавжди покинувши непевний новгородський престол.
Йому допомагав його брат у перших Володимир Рюрикович,
котрий княжив тоді в Смоленську5. Перш ніж розповісти про
обставини вокняжіння Мстислава у Галичі, варто бодай у
загальних рисах намалювати його історичний портрет.
Він походив із смоленської князівської родини Ростисла-
вичів. Мстислав (християнське ім'я — Федір) був сином
Мстислава Ростиславича Хороброго й невідомої нам на ім'я доньки
Ярослава Володимировича галицького6. Джерела (Київський
літопис XII ст.) знайомлять нас із Мстиславом Мстиславичем
уперше під 1193 p., коли він разом із сином великого князя
1 Новгородская первая летопись. — С. 252.
2 Monumenta Poloniae Vaticana. — T. III. — № 3.
3 Wlodarski B. Polityka ruska Leszka Biatego. — S. 54.
4 Новгородская первая летопись. — С. 257.
5 Воскресенская летопись. — С. 126.
6 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. IX, 8, 24. - P. 40,42.
122

Дитячі та юні роки
київського Рюрика Ростиславича розбив половців, відбивши
у них полонених русичів, за що одержав від Рюрика Трипілля з
маленькою волостю.
У 1204 р. Мстислав бере участь у третьому й останньому
переможному поході Романа Мстиславича у половецький Степ1.
Здобута Романом блискуча слава переможця жорстоких
кочовиків краєчком крила помайнула й над Мстиславом. 1210 р. він
посідає князівський стіл у Новгороді Великому й тут успішно
воює проти чуді, яку новгородський літописець часом називає,
поряд з іншими прибалтійськими племенами, збірним іменем
«литва»2.
А 1216 р. Мстислав на чолі новгородського війська завдав
поразки сильним володимиро-суздальським князям Юрію та
Ярославу Всеволодовичам. Один із північноруських літописців
у захваті розповідає, як «Мстислав Мстислави? і"з своїми
полісами тоснмя твиїі гсм'зь поліси IVesi та Ярославлі, і сув
сам міцний і мужній, лмнчн велику тлу і завзяття, з *о-
ІСИ0ОИ в вуїу і бусле ти Hf ша^но»3. Чим-чим, а бойовою
сокирою Мстислав умів володіти як ніхто інший. Гірше стояла
справа, коли доводилося керувати князівством або сідати за
стіл переговорів з іншими володарями.
Своїми перемогами Мстислав зажив слави чи не
найкращого полководця й вояка на Русі свого часу. Можливо, саме його
назвав поряд із Романом Мстиславичем безвісний автор «Слова
про Ігорів похід»4. Справді, як і Роман, він громив половців і
«литву» (тобто чудь); подібно до Романа, Мстислав був відомий
перемогами над іншими руськими князями. Принаймні, іншого
знаменитого воєнними доблестями князя на ім'я Мстислав на
політичній карті Руської землі кінця XII— першої третини XIII ст.
годі й шукати.
Отож, Мстислав Мстиславич із дружиною вирушив з
Новгорода на Галич. «Галичани ж усі (бояри. — авт.) і Су^исллв (один із
боярських верховодів. — авт.) послали по Данила. Данило ж м
встиг nf h'iYath, а Кснс^иіст Лисий (начальник угорської залоги. —
авт.) втіїс ^о угошини *3 Су^исллволі. А Мстислав сі^ у Га-
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 420.
2 Новгородская первая летопись. — СС. 52—53.
3 ПСРЛ. — T. 10. Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою
летописью (далі — Никоновская летопись). — СПб., 1885. — С. 74.
4 Слово о полку Игореве. — М.; Л., 1950. — С. 23 (Литературные памятники).
123

Данило Галицький
личі» (с. 489). Король Андрій не зміг допомогти своїй залозі в
Галичі. Він у 1217 — першій половині 1219 р. був із військом у
хрестовому поході в Палестині1. Бояри на чолі з лідером
ворожої Романовичам і відновленню Галицько-Волинського
князівства партії Судиславом, тим не менше, в той момент
зробили ставку на Данила, вірні своїй політиці вибивати клин
клином. Вони сподівалися, що юний Данило, котрий не мав
серйозної підтримки серед галицького боярства, коритиметься їм.
Та чи справді Данило не встиг випередити Мстислава в
зайнятті Галича, як наївно вважає один із авторів
Галицько-Волинського літопису? Гадаємо, що ні. З Володимира
Волинського до Галича було незмірно ближче, ніж із Новгорода. Справа,
мабуть, полягала в іншому. Данилові тоді сповнилося 18 років,
він був дорослою людиною, загартованим у походах і боях
мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йому не
подужати грізного Мстислава з його численною та випробуваною
в битвах дружиною, яка легко вибила з Галича угорську залогу.
Важило й інше: чи варто вступати у двобій зі своїм, руським
князем?! І Данило Романович вирішує укласти союз з новим
галицьким володарем2.
Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів
способом, коли вірили лише родичам, та й то не всім і не завжди.
Того самого року Данило одружився з дочкою Мстислава
Анною (с. 489) й став уже самостійно, без материнської опіки,
княжити у Володимирі-Волинському. Княгиня Анна вважала
свою місію закінченою й пішла до монастиря.
Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він
починає збирати батьківську спадщину — поки що волинську.
1 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — С. 201.
2Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской
Руси.-С. 141.

ВІДВОЮВАННЯ
ВОЛИНІ
«о
«В ніч на сусоту Данило и Василько со^отли
ОКОЛИ1ІІ К(А^\ І YtfBCHA, І MCL K0AH ІПГБ tOgVCXKO-
ВЛНИЙ, ЕОЯШН ГбАСуВАВ СОЯ0ИНА, ШЩ СМЄДОА,
ГОРОДЯНИН ГОАО^ЛНИНА, ТОЖ Ш ЗАЛИШИЛОСЯ
ЖОДНОГО сєла т пог0А£Ованилі. Як мовиться в Писанні:
«Н* зААИШУ камсня на камші». Ци ніч ма^янн
називають заои? ко та ніч 3irfAAA 3 ними 3АУ
гву — бони сули ъодомт mfM нитанкхмі»

Данило Галицький
^^тже, Данило Романович досяг повноліття й вирішив, що
настав час збирання батьківської «отіинн». До цього
закликали його мати й великі волинські бояри Романа, що залишилися
вірними його родині та разом із нею поневірялися багато років,
блукаючи з одного клаптика Волинської землі на інший.
Зрозуміло, що і Романовичі, й їхні бояри втратили майже все
майно, привласнене галицькими й тими з волинських бояр, що
зрадили їх. А також прийшлими князями — Ігоревичами.
Однак молодий ще князь Данило мав розум уже державного
мужа й політика. Він розпочав боротьбу не за втрачені маєтності
(хоч і цей чинник чимало важив у його зусиллях), а за
відновлення сильного й незалежного державного утворення — великого
Галицько-Волинського князівства, створеного його батьком і,
по суті, знищеного боярами. Справа стояла так: або Данило
здолає бояр, їхніх князів-попихачів і угорського короля, що
опирався об'єднанню Галичини й Волині, бо прагнув приєднати
Галицьку землю до своєї держави, або втратить усе. Таким було
становище й наміри Данила Романовича напередодні та в час
сходження Мстислава Удатного на хисткий галицький стіл.
Хронологія утвердження Мстислава Удатного в Галичі
уявляється історикам таким чином. Новгородський перший літопис
молодшого ізводу на початку дуже докладної статті 1218 р. сповіщає, що
Мстислав зібрав віче у Новгороді й заявив: «W лошугсдтн
Галича», але відбув на південь наступного, 1219 р.1 Взагалі-то
1 Новгородская первая летопись. — СС. 259, 261.
126

Відвоювання Волині
Поширення влади князя на сусідні землі.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
повідомлення новгородського літописця про дії Мстислава на
шляху до Галича є плутаними й непевними. Але зазначену
книжником дату його появи в Галицькій землі — 1219р. — слід
прийняти, бо вона підтверджується іншими літописами1.
М. Грушевський вирахував, що Мстислав утвердився в
Галичі на початку 1219 р.2 Помилявся польський середньовічний
(XV ст.) історик Ян Длуґош, коли написав, що 1219 р. в
галицькому замку сиділа не угорська (так було насправді), а польська
залога3. Проте Длуґош був великим польським патріотом, тому
викладав історію своєї держави й навколишніх країн у надто
патріотичному дусі. Почитати його, так неминуче складеться
враження, ніби все європейське політичне життя крутилося
навколо Кракова.
Є всі підстави гадати, що Данило та його оточення дивилися
на шлюб із донькою Мстислава як на прямий шлях одержати в
майбутньому від нього Галич. З позицій феодальної моралі, тут
немає нічого дивного чи непорядного: династичні шлюби були
дуже поширеним способом успадкування престолів, створення
державних об'єднань і коаліцій. Швидше, навпаки —
феодальному володареві не годилося витрачати час на кохання та інші
1 Див., напр.: Воскресенская летопись. — С. 126.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 16—17.
'Див.: SemkowiczA. Walka о monarchia...// Kwartalnik historyczny. Lwow, 1891. —
T. IV. - S. 220.
127

Данило Галицький
сентименти. Він мав присвятити всього себе, навіть власне
родинне життя, державним і політичним справам. А втім,
можливо, під час одруження Данила Романовича з Анною Мстислав-
ною щось важили й почуття? Годі шукати в літопису відповіді на
це природне запитання.
Мстислав Мстиславич також сподівався мати вигоди від
шлюбу з «отжчш» Данилом. Прибулець із Новгорода хистко
сидів на «гарячому» галицькому столі, бояри поки що лише
придивлялися до нього, а з південного заходу вже загрожувала
Угорщина. Військо зятя могло придатися Мстиславу. А Данило мав
намір скористатися з допомоги тестя попервах для відвоювання
у Польщі волинської «украйни». На жаль, від самого початку
стосунки між тестем і зятем з вини Мстислава не склалися.
Отож, якщо шлюб старшого Романовича з Мстиславною був
побудований на політичних розрахунках, цим планам не
судилося здійснитись. Великий Мстислав, грізний войовник половців і
чуді, що здаля виглядав мов пам'ятник самому собі, виявився
зовсім іншим при ближчому знайомстві Данила з ним. Ні, його
чесноти як ватажка дружини, що з бойовою сокирою мчав
попереду й нещадно рубав ворогів, були на належній висоті.
Літописець їх не перебільшував. Та цих якостей, що їх із головою
вистачило б старшому дружинникові чи воєводі, було замало для
князя, особливо для того, хто зібрався правити в боярському Галичі.
У Галицько-Волинському літописі князювання Мстислава
описане в основному за звітами одного із соратників Данила,
дипломата Дем'яна. Хоча, згідно з канонами високого
письменства свого часу, Дем'ян дещо ідеалізує князя й скептично
ставиться до його недругів. Із наведених ним фактів ясно
видно, що Мстислав зовсім не мав таланту керівника державою та
твердого характеру. Він узяв курс на спілкування з боярами,
замість того щоб обмежити їхню сваволю, й перетворився,
зрештою, на слухняну іграшку в руках феодальних олігархів.
Водночас усі, складні й прості, питання внутрішньої та зовнішньої
політики він прагнув розв'язувати єдиним близьким йому
способом — застосуванням зброї. Велику роль у його війську
відігравали половці, яких присилав Мстиславові тесть, відомий
в історії хан Котян. До всього в політичних справах новий
галицький князь зовсім не відзначався послідовністю.
128

Відвоювання Волині
Тому можна сказати, що надії Данила на Мстислава в
об'єднавчих планах щодо Західної Русі (спочатку Волині)
виявилися марними. Сталось інакше, ніж розраховував молодий
волинський князь: шлюб із донькою Мстислава поставив його
у двозначне становище щодо галицької «спини» Романа,
зв'язав руки проти Мстислава й, по суті, на десять років, аж до
смерті останнього, загальмував активну боротьбу старшого
Романовича за Галич. Ця дипломатична й державна помилка
була повчальним уроком для Данила, і він як розумна та
обдарована людина згодом скористався з неї.
Перше розчарування у Мстиславі Данило пережив уже
незабаром після весілля. Як мовилося, за умовами Спішської угоди
1214 р. з Угорщиною, малопольський князь Лєшек силоміць
захопив значну частину Волині й тримав її. Крім того, у Белзі сидів
давній недруг Романовичів — князь Олександр. Тепер Данило,
сподіваючись на підтримку тестя, вирішив розпочати збирання
волинських земель під своєю рукою. Головною перешкодою на
цьому шляху він справедливо вважав польську окупацію.
Данило взяв до уваги також і те, що тоді загострилися
відносини поміж польським князем і угорським королем, а Лєшек
посварився з його головним тоді суперником на Волині — князем
Олександром белзьким. Тому він розриває стосунки з Лєшком і
готується до збройної боротьби з поляками. Та коли він попросив
допомоги у Мстислава, той, підмовлений боярами, відповів:
< Сину, чшз Давнішу днсов ш можу на нього піднятися, а по-
шугсАИ (окі ihujhy» (союзників. — авт.) (с. 489), хоча, мабуть,
добре знав, що ніхто серед південноруських князів не наважиться
піднятися проти сильної на той час Польщі. Формула «давніша
анкоь» означала, що між Мстиславом і Лєшком діяла союзна
угода, укладена, слід гадати, перед походом новгородського
князя на Галич. Деякі вчені припускають, що Данило Романович
намагався залучити до боротьби з краківським князем ще й
Олександра белзького, чию землю також захопив Лєшек. Однак у
наступній кампанії він обійшовся без союзників.
Данило зрозумів (чи вдав, що зрозумів) непевну й ухильну
Мстиславову відповідь як обіцянку дотримуватися нейтралітету
й несподівано, як для галицького князя, так і для Лєшка, зробив
перший рішучий крок у своїй зовнішній політиці. Літописець із
129

Данило Галицький
гордістю розповідає, що він
«поїуав з б^афол*
(Васильком. — авт.) і з*Х<>лив Ссштл,
І VrfOfifCbrc, І ВШШНН, І
Стбвп'я, і Колив, і в<н (інакше
кажучи. — авт.) угсвлйну»*.
Отже, були звільнені від
польських загарбників Берестейщина
та забузькі землі. Лєшек
розгнівався й послав військо,
щоб повернути втрачене. Та
полки Данила розгромили
напасників І «ГНАЛИСЬ 3Л ННЛ*И АЖ
^о біти ВшвА» (кордону), про
що переможно повідомляє
галицький літописець (с. 490).
Дворушництво Мстислава,
небажання підтримати зятя (без
Василько Романович.
Апокрифічний малюнок
XVIII чи XIXcm.
«Галицька брама»
сумніву, внаслідок злого впливу його боярського оточення) не
допомогли галицькому князеві: Лєшек вирішив, що Данило діяв за
його порадою й, може, навіть підтримкою. Адже на той час
відносини між краківським князем і Мстиславом помітно охололи.
Розгром його війська на Волині так вразив польського
володаря, що він забув образу, заподіяну йому королем Андрієм,
який свого часу підступно забрав у нього Західну Галичину, й
виступив з ініціативою відновлення польсько-угорського
союзу. Через свого посла Лєшек переказав Андрієві: «Не vof у
частки в Галичі (в Галицькій землі. — авт.), хм ^аи його моєму зя~
т(ві», тобто невдасі — галицькому «королеві» Коломану
(с. 490). Дивно, що краківський князь згадав про ту ефемерну
частку в Галицькій землі (Перемишль і Любачів), яку він
втратив незабаром по Спішській угоді 1214 р. Але нині йшлося
зовсім про інше: відновлення угорсько-польського союзу,
спрямованого як проти Данила, так і проти Мстислава, котрого тоді
вже підтримувало велике галицьке боярство. Перетрактації
поміж Лєшком і Андрієм тривали все літо 1219 р.
Вражають брутальність і цинізм, з якими обидва
християнські володарі ділили між собою землі, які ніколи їм не належали й,
* Тобто окраїну, в даному разі Волинської землі. Термін «Україна» в етнічному розумінні
з'явився значно пізніше — в XVI ст.
130

Відвоювання Волині
більше того, які вони не раз прилюдно зобов'язувалися
захищати від ворогів на користь нащадків Романа!
Водночас віддамо належне як польському князеві, так і
угорському королеві. Вони зуміли розгледіти у 18-річному
Данилові грізного суперника, настільки небезпечного, що поруч
із ним блякли і знаменитий вояка Мстислав, і вправний
інтриган Олександр белзький, і навіть великі київський та
чернігівський князі. Бо коли інші звичайно турбувалися лише про
благополуччя — власне та своєї родини, збирали землі для себе
й своїх синів, то Данило поставив перед собою набагато вищу
мету: об'єднати Русь для відсічі зовнішнім ворогам, насамперед
польським і угорським феодалам.
Андрій радо відгукнувся на пропозицію Лєшка. Наступний
похід угорського короля й польського князя застав Мстислава
зовсім не підготовленим до відсічі. Він не прислухався до
тривожних звісток, що надходили з порубіжжя. Польське й
угорське війська з'єднались і рушили на Галич із такою блискавичною
швидкістю, що захопили Мстислава зненацька. Дехто з
істориків гадав, що так сталося тому, що самого галицького князя не
було в Галичі, мовляв, він був десь на Наддніпрянщині1. Але ж
Мстислав не належав до числа передбачливих політиків і
полководців, про що свідчить уся його державна й військова кар'єра.
Він просто, на наш погляд, не звернув уваги на ті звістки.
Угорські й польські війська об'єднались у південно-західній
частині Галицької землі й пішли на Перемишль. Залога цього
сильно укріпленого міста здала його без бою. Повторилася
стара історія: відразу ж після вторгнення ворога в західну частину
Галичини свого князя, цього разу Мстислава, почали
зраджувати бояри. Із наближенням угрів проти нього повстало місто
Городок, де «сули Су^нслАВОВ» лн^н», тобто ставленики
одного з найвпливовіших боярських ватажків. Це вирішило долю
битви під Городком між полком Мстислава й
угорсько-польським військом на користь останнього (с. 490).
За дорученням Мстислава, що спішно збирав сили для
відсічі ворогам на периферії князівства, Данило з волинською
дружиною «зачнннвсл в Галині», як оповідає літописець, і
успішно обороняв місто. Коли ж угорський королевич Коло-
ман на чолі угорських і польських сил наблизився до Галича,
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т 3. — С. 38.
131

Данило Галицький
Данило вийшов йому назустріч і після запеклої битви на
Кривавому Броді примусив загарбників відступити. Тоді ворожі
загони вдарили на полк Мстислава, що вирушив на допомогу
Данилові, й відтіснили його від столиці (сс. 490—491).
Хоча Данило з честю відстояв Галич від ворогів, Мстислав
наче зневірився у можливості втримати місто. Вірніше буде
сказати, що його підмовили на капітуляцію бояри, які
побоювалися, щоб Данило не закріпився у Галичі. Мстислав звелів
зятеві залишити місто й разом із його воїнами відступити на
дністерське Пониззя. Польсько-угорське військо разом зі
зрадниками-боярами гналося за Данилом.
Галицький літописець милується своїм звитяжним молодим
КНЯЗеМ, ЯКИЙ ЗУПИНИВСЯ Й Дав бІЙ ВОРОГОВІ, — «БЛГАХ ffHTfiA ^0
самої ночі». Вранці догнав Данила галицький боярин Гліб
Васильович із сильним загоном, і «кинувся на нього Данило і гнав
його кілкіш nondHijiA»* Коли молодий князь повертався після
тієї шаленої гонитви, «він їуав о^нн шід вовогїв, а ті ш шіли
на нього напасти», (с. 491). Так Данило дав гідну відсіч
ворогові й зустрівся з тестем поблизу міста Кучелмин на Дністрі.
Мстислав подякував йому за хоробрість, подарував «свого
емкого сивого конл» й інші «великі (Ши» та повелів повернутися
до Володимира. «А я, — продовжував він, — пі^у до лоловііів
(просити допомоги. — авт.) полмтитжл з* *він соволі». (с. 491).
У Галичі тим часом знову сів із великою залогою угорський
королевич Коломан.
Ворожа коаліція спробувала загарбати й Волинь. Туди
було послане угорське військо на чолі з воєводою Фільнієм,
або «філей», як зневажливо охрестив його галицький
книжник і назвав «ішгомнм» за прагнення «огопити вен з*л\лн
і висушити мом» (с. 492), що так само неможливо, як
ворогові назавжди заволодіти Галицько-Волинською Руссю.
Данило зумів вистояти проти полків Лєшка, наславіїш на нього
своїх тодішніх союзників — литовських князів, а «філн»
примусив відступити тесть, що наспів із половцями та власною
дружиною.
Узимку 1220—1221 pp. Мстислав із половецькою ордою й
допоміжними полками руських князів із Наддніпрянщини
стрімко пішов на Галич. Угорське військо зустріло його на
* Слово «поприще» в давньоруських джерелах відповідає поняттю «верста».
132

Відвоювання Волині
Штурм міста в міжкнязівській боротьбі.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
підступах до міста. Битва тривала кілька годин і не принесла
князеві успіху. Довелося Мстиславу повернутися ні з чим. Та
навесні 1221 р. він із тим самим військом знову підступив під
Галич. Вирішальна битва з угорською залогою відбулася
поблизу брами міста. Загарбники були розбиті й зачинились у
Народне повстання в давньоруському місті.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
133

Данило Галицький
міській цитаделі. Не даючи противникові оговтатися,
Мстислав удерся до Галича слідом за відступаючими.
Оволодівши містом, князь підступив до міського
кафедрального собору, в якому зачинились угри й союзні їм поляки.
Вони «залізли на ішгсовнс пшліннл, а діякі з ннг піднялись
на KAHATAY, коні іу сули ЗАХ0ГШНІ (воїнами Мстислава. —
авт.). На ішгсві бонн влаштували укріплення. Стріляній в
гоьоіян (ті допомагали Мстиславу. — авт.) і kh^amyh на hhy
КАМІННЯ, ВОНИ З^СЛІАГАЛН &ІД Ш0АГИ, КО ТАЛІ Ш КЛГАО ВО^И. Л
коли пвнЇУАв Мстислав, вони здались і сули зведені з (Шісвн»
(с.493). '
Мстиславове утвердження в Галичі полегшилося народним
повстанням у місті проти окупантів. Проти загарбників
піднялися не лише городяни, а й мешканці навколишніх сіл, про це
свідчить лаконічна звістка літопису: «Всі угви і ллги «гули no-
ситі смєбДАМн (селянами. — авт.), і нікому не пошастило
BTf їсти» (с. 493). Данило з добірною дружиною допомагав
тестеві.
Перемога була цілковитою. Королевича Коломана
полонили й відіслали до належного Мстиславові міста Торчеськ на
русько-половецькому південному прикордонні. У полон
потрапило також багато бояр угорської орієнтації на чолі з Суди-
славом. Король Андрій, щоб звільнити сина з ув'язнення,
змушений був розпочати переговори й укласти мир із
Романовичами. Те саме зробив і Лєшек. Літописець зауважує, що
Конрад мазовецький спеціально приїхав мирити Данила з
Лєшком.
Після щасливого завершення кампанії, наслідком якої було
відвоювання Галича в угрів, гнів Данила впав на князя
Олександра белзького, котрий перед тим перекинувся від Мстислава до
Лєшка з Коломаном. «В ніч на суботу, — незворушно нотує
літописець, — Данило и Василько доловили околиці Сслза і Ym-
BfHA, І Mtk ГС0АИ Суй 0ОЗГ0АГОВАНИИ., КОЯШП Г0АСТВАВ ДОЛЖНА,
ММДО СЛМШ, ГОСО^ННН rOfO^HHHA, ТОЖ Ш ЗАЛИШИЛОСЯ
ЖОДНОГО ила не погмгованилі. ліс мовиться в Писанні: «Не зллишу
ГСАЛМНЛ НА КАЛИНІ». ІІИ НІ? СТЛЗЛНИ НАЗИВАЙТЕ Зл°М, КО ТА НГГ
3ІГОАЛА 3 ННЛІИ З^у г|у — ВОНИ КЛГЛН 0ОЗО0СНІ ПШ^ СВІТАНКОМ»
(с. 494).
134

Відвоювання Волині
Наводимо цю довгу цитату з Галицько-Волинського
літопису для того, щоб показати: історія не знає чорно-білого поділу
на добрих і злих персонажів. Та доба була
безжально-жорстокою, й навіть розважливий і мудрий князь Данило не міг стати
вищим за свій час і своє оточення. На зло він відповідав злом,
хоча в Писанні (на нього залюбки неодноразово посилається
книжник) радилося зовсім інше.
Всупереч пораді Данила суворо покарати зрадників
Мстислав милостиво поставився до бояр. Судислав, як
розповідає з іронією галицький літописець, розчулив князя
тим, що став перед ним навколішки, «осіилмв иоліу ноги»
та пообіцяв — уже вкотре! — бути йому вірним. Мстислав
«НС ЛЖГА^АВ ИОЛіу З^А, А 3<>0£Н6 ИОЛіу ЛІИЛІСФЬ», ТОбтО НЄ
лише помилував голову боярської опозиції, а й дав йому... в
«,шжаннл» Звенигород (с. 493). У словах літописця
прозирає осуд галицького правителя за те, що він, будучи
зобов'язаним княжим столом підтримці заможних верхів
городян, усе ж таки продовжував короткозору лінію союзу зі
зрадливим боярством. Наслідків такої політики не довелося
довго чекати.
Як відомо, Мстислав завжди побоювався об'єднання всієї
Волині в одних руках, нехай навіть і зятевих, а тому звелів
Данилові повернути Белз з округою Олександрові: «Пожалій (!)
fffATA Олиссан^аа» (с. 494). Та справа була не лише в особистій
позиції Мстислава, вірніше буде сказати, що проти
консолідації Волинського князівства виступили галицькі великі
бояри, котрі крутили як хотіли простакуватим і нещирим
князем.
Бояри й посварили Мстислава з Данилом. Охолодження
в їхніх стосунках почалося ще напередодні появи монголо-
татарського авангарду на Русі (1223), хоча в літопису
послідовність подій порушена, й конфлікт між тестем і
зятем описано після розповіді про перший прихід монголо-та-
тар. Боярське оточення Мстислава вкупі з белзьким
інтриганом Олександром постійно підбурювало князя проти
Данила, безсоромно запевняючи, нібито зять хоче його смерті.
Насправді Данило Романович з пошаною ставився до тестя,
в усьому допомагав йому, як то ми бачили в справі захисту
135

Данило Галицький
Галича, й не вживав жодних заходів, щоб відібрати у нього
Романову спадщину.
Інша річ, що сам Мстислав почувався винним перед
Данилом, оскільки порушив його право посісти батьківський
стіл*. Тому зерна боярської намови впали на сприятливий
ґрунт. Але проросли вони й дали перші ядучі колоски вже
після потрясіння Русі, котре увійшло в історію як битва на
Калці.
* Як слушно зауважив M. Грушевський, «Мстислав мусив чути себе в Галичу досить ніяково
супроти Данила, як отжчА галицького стола, і на сім психологічнім грунті легко було в
Мстиславу розбудити всякі підозріння на Данила, тим більше, що Мстислав взагалі показує
дуже мало інтелігенції» (тобто інтелекту. — авт.). Див.: Грушевський М. Історія України-
Руси. - Т. 3. - С 40.

КАЛКА
«Татаои ж покинулися ь\д тки
Дніпол; і ні бігаємо, звідкіля бони
поиишли і гсу^и зновУ побілися»

Данило Галицький
JL JLa початку XIII ст. в Центральній Азії відбувалися процеси,
яким судилося відіграти величезну роль в історії Середньої Азії,
Кавказу, Ірану та Східної Європи. Вони справили помітний вплив
на хід світової історії в цілому. Йдеться про утворення держави у
численного народу, відомого в джерелах під іменем монголи чи
татари. Давньоруські джерела називають їх тільки татарами.
На межі XII й XIII ст. монголи посідали велику територію у
Забайкаллі — від озера Кулун-Бугіра до західних відрогів
Алтайських гір. Північним рубежем їхнього розселення були
озеро Байкал і верхів'я Єнісею та Іртиша. На півдні монгольські
племена доходили до самої Великої Китайської стіни. У степах
Монголії тоді завершувався перехід від
воєнно-демократичного до феодального ладу. До керівництва окремими родами
висунулися володарі величезних отар худоби, які експлуатували
основну масу кочовиків.
Унаслідок боротьби за першість між головами найбільших
родів на початку ХНІ ст. головним претендентом на всемон-
гольську владу став енергійний Темучин. 1206 р. курултай (з'їзд)
монгольських феодалів проголосив його верховним ханом і дав
йому ім'я Чинґіз-хан. Заснована в такий спосіб держава мала
виразний експансіоністський характер, її керівники від самого
початку розраховували жити за рахунок грабунку близьких і
далеких сусідів1.
1 Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда и ее падение. — M.; Л., 1950. — С. 45;
див. також: Spuler В. Die Golden Horde. Die Mongolen in Russland (1223—1502). —
Leipzig, 1943.
138

Калка
Однією з перших привернула увагу Чинґіз-хана та його
оточення Східна Європа. Вже 1207 р. він послав свого старшого
сина Джучі підкорювати племена й народи, що жили на північ
від ріки Селенґи й у долині Іртиша.
До складу майбутнього «улусу Джучі» було включено й землі
Східної Європи, які йому ще належало завоювати. Іранський
історик кінця XIII — початку XTVct. Рашід-ад-Дін, який
користувався багатьма невідомими сучасній науці монгольськими
джерелами, ПОВІДОМЛЯЄ, ЩО «ДжуЧІ НА ПІДСТАВІ HAHfiHtfJOrO ПОІИЛІГШЛ
ЧИНҐІЗ-УАНА ЛОвННЖ ЕЛГВ ВІ^ЛОАВИТИМГ З ВІНШСОЛ! ЗАВОЮВАТИ ВСІ
області Півночі». Серед цих земель була й земля «вус»1.
Однак спочатку у монголо-татарської верхівки не було
можливостей для підкорення Східної Європи, їхні основні
сили надовго застрягли в Китаї та інших країнах Азії, зокрема
Середньої та Центральної, які вони заходилися завойовувати.
Лише наприкінці другого десятиріччя XIII ст. монгольські
феодали розпочали готуватися до майбутньої навали на Захід. До
їхніх планів входило завоювання Середньої Азії та Закавказзя,
що дозволило б їм наблизитися до Східної Європи,
перенесення ханської ставки улусу Джучі з верхів'їв Іртиша за Яїк (Урал),
проведення розвідувальних походів на Захід для стратегічної
розвідки й збирання відомостей про країни Східної Європи
перед масштабним вторгненням великих сил за Волгу2.
Монголо-татарське завоювання принесло страшне лихо
народам Середньої Азії та Закавказзя, неначе ураган, що зносив
міста й села, греблі й фортеці, забирав життя сотень тисяч
людей*. Мине багато років перш ніж міста й села, якими пронісся
вогненний смерч монгольської кінноти, почали помалу
відбудовуватись. А в деяких областях, наприклад у Хорезмі,
Мервській оазі, Зеравшані, культурне життя не
відновлювалося протягом наступних двох-трьох століть. Так само
поводилися монголи й на інших землях, що мали нещастя потрапити під
владу цих завойовників.
Одним із підготовчих заходів перед вторгненням основних
сил монголів за Волгу й було надіслання 30-тисячного експе-
1 Тизенгаузен В.И. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. —
Т. 2.-M., 1941.-С. 48.
2 Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — M., 1967. — С. 64.
* Докладно завоювання монголів 1219—1221 pp. описані у фундаментальній праці:
Бартольд В.В. Туркестан в эпоху монгольского нашествия. — СПб., 1900.
139

Данило Галицький
диційного корпусу під керівництвом найдосвідченіших
воєначальників Чинґіз-хана Субедея та Джебе до Закавказзя й на
Русь, щоб вони спробували ґрунт або, висловлюючись
сучасним воєнним терміном, провели розвідку боєм.
Історики схильні часом пояснювати той похід Субедея та
Джебе мало не випадковими причинами: мовляв, спочатку
вони переслідували у Середній Азії розбитого перед тим шаха
Хорезма Мухаммеда, а звідти за інерцією перебралися до
Закавказзя. Дехто зводив той похід до особистих бажань Субедея
рухатися далі, на що пізніше він одержав згоду Чинґіз-хана, та ін.1
У Галицько-Волинському ізводі вміщено особливу «Повість
про битву на Калці», відредаговану в сприятливому для
Данила тоні складачами нашого літопису. У цій повісті редактор
висунув на перше місце Данила Романовича, тоді ще молодого,
по суті, другорядного князя, що сидів на невеликій частині
Волині й не грав перших ролей ні в політичному житті Русі, ні в
тій нещасливій битві зокрема.
Водночас волинський редактор залишив непереробленими ті
свідчення згаданої повісті, з яких виходить, що чільними діячами
в Калкському бойовищі були київський князь Мстислав
Романович і галицький — Мстислав Мстиславич. З «Повісті про
битву на Калці» історики дізналися про деякі обставини першого
драматичного зіткнення Русі з монголами. У світлі
давньоруських і східних джерел похід експедиційного корпусу монголів
під проводом Субедея та Джебе виглядає таким чином. їхня
30-тисячна кіннота 1222 р. вдерлася з півдня через перевал
«Залізні ворота» поблизу Дербента на Кавказ і розбила
племена аланів, яких у вирішальний момент зрадили союзники-по-
ловці, після чого розлилася по причорноморських степах,
їхнім наступним ворогом стали половці. Давньоруські
літописці розповідають, що половецькі орди не змогли вистояти
перед чудово організованими й добре озброєними
нападниками, ТОЖ «БАГАТО ПОБИТО IY GVAO, І ГНАЛИ ПОЛОВЦІВ ДО вГИСИ
ДиілоА» (с. 495).
В. Пашуто вважає, що насправді монгольське вторгнення до
Причорномор'я відбулося на чотири роки раніше, ніж заведено
думати, а саме 1219 р. Ця думка ґрунтується на таких фактах:
добре обізнаний у справах галицький літописець зауважує, що
1 Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда. — Л., 1937. — С 37.
140

Калка
під час першої зустрічі з монголами Данилові було 18 років
(народився він 1201); на Ліонському церковному Соборі 1245 р.
руський ігумен Петро заявив, що монголо-татари спустошили
Русь 26 років тому1. Проте майже всі давньоруські літописці
сходяться на даті«1223 р.». Тому більшість учених приймає цю дату.
Як далі розповідає галицький книжник, половецький хан
Котян, тесть Мстислава Удатного, від імені всіх половецьких
ханів звернувся по допомогу до всіх давньоруських князів.
Котян казав: «Якщо ш допоможете наді, слгашо ми сьогодні ло-
вусАні, а вас HA3ABT0A погубить» (с. 495). У цих словах була
рація. Мстислав, котрий багато чим завдячував Котянові й
половецькій підтримці, доклав чимало зусиль, щоб вплинути на
інших князів і допомогти половцям.
Слід віддати належне старому воїнові Мстиславу: перед ним
стояло звичне завдання — дати збройну відсіч іноземним
загарбникам, чому він не раздавав раду. І галицький володар енергійно
готується до битви з монгольськими нападниками. Південно-
руські князі зібрались у Києві на раду й постановили: «Ліпше
наді снтнся з нилін на тужій з^лі, АН|Ж НА *воїй» (с. 495).
Було вирішено дати бій монголам у половецьких степах.
Об'єднана рать, до якої входили військові дружини більшості
головних князів Південно-Західної Русі (київського,
смоленського, чернігівського, галицького, волинського та ін.), рушила з Києва
вниз по Дніпру й перейшла його поблизу давньоруської фортеці
Олешня, збудувавши переправу з човнів. Збірний пункт було
призначено поблизу Хортиці, куди прийшов Котян із військом.
Звідсіля руські полки та половецька орда пішли на південь (с. 495).
ЛІТОПИСеЦЬ ПОВІДОМЛЯЄ, ЩО «ВИГНАННІ ГАЛИЦЬКІ ПСИНИМИ
Днілволл і увійшли в лиш, мали вони ла^єи тнипу, і увійшли в
Дніпво, і здолали пологи, і (тали кіля віти Уовтиін» (с. 495).
Початок цього речення не повинен уводити нас в оману: у ньому
констатується лише, що галицькі вигнанці дісталися місця збору
об'єднаного русько-половецького війська Дніпром, То був
кінцевий відрізок шляху. Якщо прийняти поширену в науці
думку, що тими вигнанцями були галицькі бояри та їхні прибічники,
яким пощастило втікти від розправи над ними протягом перших
років XIII ст., то найбільш природним буде думати, що їм надала
притулок Угорщина, як воно завжди бувало і в другій половині
1 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 205.
141

Данило Галицький
XII, і в першій половині XIII ст. Тоді найімовірнішим і, по суті,
єдиним водним шляхом з Угорщини до Хортиці був Дунай.
Про те, що та тисяча ладей належала саме багатющим
галицьким боярам у вигнанні, опосередковано свідчить та обставина, що
на чолі їх стояли великі й широко відомі в суспільстві (бо названі
на ім'я та по батькові!) бояри Юрій Домамирич і Держикрай Воло-
диславич. Цей Юрій Домамирич володів, певно, великим
військовим контингентом і користувався авторитетом у ратному ділі, бо
літописець вклав до його уст слова похвали об'єднаному війську:
«Нвіи Долмлммн? исазаб: «Цс мтннгсн і домі воїни» (с. 496).
Перша зустріч з монголами виявилась успішною. Руські
дружини розгромили ворожий авангард і почали переслідувати його.
Після восьмиденної гонитви, 31 травня 1223 p., об'єднане русько-
половецьке військо зустрілося з головними монгольськими силами
Субедея та Джебе на річці Калці. Як писав знавець проблеми,
«руське князівське військо виявило повну нездатність до узгоджених
дій у великих військових масах. Князівські дружини вступали в
бій частинами, окремими загонами, і їх відносно легко
розбивала узгодженими ударами монгольська кіннота. Навіть шалений
натиск дружини Мстислава Удатного, котрий мало не прорвав
бойові лінії монголів, не був підтриманий іншими князями й
завершився невдачею. Дуже нестійкими в бою виявилися
половецькі війська: половці не витримали удару монгольської
кінноти й побігли, розладнавши бойові порядки руських дружин»1.
Варто сказати кілька слів про згаданих у розповіді про
битву на Калці найзначніших князів. Мстислав Романович, на
прізвисько «Старий», був князем смоленським, далі
київським. У 1197 р. успадкував Смоленськ після смерті свого дядька
Давида, потім його брат у перших Мстислав Удатний посадив
його в Києві (1212). Михайло Всеволодович — другий син
Всеволода Святославича Чермного (Рудого), чернігівського й
київського князя. Після загибелі на Калці чернігівського
володаря Мстислава Святославича Михайло сів на його місце.
Загинув мученицькою смертю в Орді (1246)2.
У вирішальний момент спалахнула незгода («котовл
велика») між князями (с. 496). Мстислав Удатний, не бажаючи
ділитися ні з ким славою, вступив у бій без погодження з київським
і чернігівським князями. Під його шаленим натиском монголи
1 Каргалов В. В. Феодальная Русь и кочевники. — СС. 64—66.
2 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. IX, 11. - PP. 40-41; Tabl. IV, 51. - P. 21.
142

Калка
Руські воїни б'ються з кочовиками.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
почали відступати. Але підвела половецька орда, вона не
витримала ворожої контратаки й побігла. Безладна юрба половців
вдерлася в табір київського, чернігівського та інших князів, що
не брали участі в битві. Сталося загальне сум'яття, з якого
добре скористалися монгольські воєначальники.
Отямившись після завданого їм Мстиславом удару, вони
перейшли в наступ. Розрізненим дружинам руських князів було
вже не здолати з'єднані у збройний кулак монгольські сили.
Запекла битва закінчилася поразкою руських дружин (с. 497). Так
неузгодженість дій і сліпа ворожнеча між руськими князями
призвели до розгрому їхнього війська слабшим монгольським. І в
цьому випадку Мстислав Удатний виявив особисту хоробрість і
водночас брак стратегічного передбачення, державного таланту.
З великим сумом галицький книжник зауважує: «tyttiri існл^і
ЗАГНАЛИ ТАКОЇ ПОСАДКИ, ЯКОЇ Ш СОВАЛО 1|И НІКОЛИ» (С. 497).
А що ж Данило? Не лише з родинного обов'язку, а
розуміючи небезпеку становища, він рішуче підтримав
Мстислава галицького й разом із його воїнами врубався в ряди
монголів. Літописець милується хоробрістю волинського князя в
битві на Калці: «Данило гув лошкнин у гвуїіи, ш він не
ві^тувАВ ели на тілі, £о сув ллоло^ни і <ліілнвни» (с. 497).
143

Данило Галицький
Далі в літопису розповідається, як Данило Романович із
дружиною переслідував ворога, як, зіткнувшись із значно
переважаючими монгольськими силами, вирішив відступити, бо мав не
тільки велику мужність, а й полководницьку мудрість і
розважливість: «Данило кмлко со*оыяу нніріи фафа0. Побачив цс
Мстислав Ніліии (пересопницький князь. — авт.) і подумавши, що
Данило поранений, сам кинувся на них (монголів. — авт.), а^с сув вій
л\уж сильний... Коли ТАТА0Н кинулись тікати, Данило нифив іУ
і'З своїлі полколі... Данило посадив, цю 0озго0лєтьсл ситва и
татарські лучники посилено стнллнть, повешув свого конл лі^ НА-
ТИСКОЛІ ПРОТИВНИКА. ПОКИ ЛІ1АВ ВІН, СИЛЬНО ЗАЇОТІВ ПИТИ, А
НАПИВШИСЬ, ВІ^Тув 0AHV НА СВОвЛіу ТІЛІ, ЯКу НС ПОМІТИВ ПІД ЧАС СОН
Зав^ки мужності и силі віку свого. А^ж( сув він відважний і
YO0OK0HH, З ГОЛОВИ ДО НІГ Ш СЛГАО НА НЬОЛіу ҐАН^у» (С. 497).
Волинського князя тяжко вразив розгром руських дружин
на Калці. Та він не впав у відчай. Данило розумів, що монголів
можна перемагати, він бачив їхні спини, коли гнався за ними
на чолі своїх ратників. Але перемога прийде тільки тоді, коли
Русь буде об'єднаною й не стане розбрату між князями. Задля
цього варто було жити.
Монголи налетіли мов вихор, і так само зникли.
Новгородський літописець із подивом підсумував їхню коротку появу
в Причорномор'ї, що принесла стільки нещасть і смертей:
«Татами ж ловннулнел лід віти Дніл0а; і не вішаємо, звії4,с,ал во~
ни Л0иишлн і ку^и знову побілися»1. А Русь залишалась, як і
раніше, роз'єднаною, і князі в своїх чварах забули про
татарську грозу, й гадки не маючи про те, що вона може повторитися.
Мабуть, тоді Данило Романович укотре задумався над тим,
як сильно шкодить Русі розбрат між її князями та боярами, як
важко буває зібрати її військові контингенти в один збройний
кулак і як непросто утримати той кулак стиснутим. Саме в ті
часи волинський молодий князь починає вибудовувати своє
власне військо, не забуваючи, мабуть, про наліт монголів і
розуміючи, що ніхто не скаже, коли вони з'являться знову.
1 Новгородская первая летопись. — С. 63.

МСТИСЛАВ
«ЛІСТИСЛАВ ПШИНЛБ ^ЯЧ'Я СВОГО 3 лн~
Ь'ОБ^Н, БШАНуБАБ НОГО ВЕЛИКИМИ Ш\МИ,
ПО^АОуКАБ ИОЛіу СВОГО ЕМКОГО КОНЯ AlCTA-
За, лісну т клгао б ті і аж . І доньку с&он
Анну О^АОуБАБ БАГАТИМИ ^АбуНІСАЛІИ»

Данило Галицький
Ж JLk уже згадувалося, незадовго перед зустріччю з монголами
посилилася ворожнеча Мстислава до Данила. Буремні події,
пов'язані із готуванням до зустрічі з прийшлими кочовиками й
нещасливою битвою на Калці, лише трохи відсунули момент
нової й гострої напруженості стосунків поміж тестем і зятем.
Одразу по оповіді про поразку руських полків на Калці
галицький книжник починає мову про підступи боярського
ставленика проти Данила: «Олпссан^а увесь час ві^чувАВ вовож-
жту 40 своїУ cfATie (у перших. — авт.) Ооллановичів, Данила й
Василька. Почувши, ujo Мстислав не лисить з*тл свого
Данила, 3fMIB ВІН * пств лї^и^жувАТи Мстислава ^о війни»
(сс. 497—498). Вороже волинському князеві галицьке боярство
радо підштовхувало несамостійного в політиці Мстислава до
прямого розриву із зятем.
Починаючи з цих слів, що їх найвірогідніше датувати 1224 p.,
розповідь галицького літописця залишає враження постійного
побоювання Мстислава за свій галицький стіл — страху від того,
що «отчнчї» Романовичі відберуть землі, які не належали йому
за правом наслідування чи заміщення княжих столів, усталеним
звичаєвим правом і давньою традицією на Русі. Адже ті землі
законно належали молодим Романовичам, найперше — старшому
серед них Данилові.
Додамо до цього, що на той час боярські олігархи,
проводирі ворожої Романовичам партії в Галичі, остаточно вже
146

Мстислав
підім'яли під себе свого князя Мстислава й крутили ним на всі
боки, мов ганчір'яною лялькою. Історики одностайні у
визначенні рушійних сил конфлікту, що настав одразу після
наведеного вище запису ізводу.
«Він (Мстислав. — авт.) дав боярам себе розсварити з
Данилом, що був дуже діяльним і цінним союзником йому в цих
літах. Літописець запевняє, що Данило нічим не завинив
супроти Мстислава, а водили його на Данила бояри і Олександр
белзький»1. Пізніший дослідник також переконаний у тому,
що антиволинська політика Мстислава Удатного в 1224 р.
виявилася ще чіткіше, ніж перед тим, бо він відкрито виступив
проти зятя в союзі з Олександром белзьким і при тому залучив
військо Володимира Рюриковича київського. Допомагав
Мстиславу й тесть, половецький хан Котян. Волинському
князеві вдалося протиставити тій коаліції союз із Лєшком
краківським2. Імовірно, це сталося 1225 р.
Незабаром після повернення з Калки галицький князь
зібрав дружину й пішов воювати... волость Данила.
Романовичу довелося вдатися по допомогу до польського князя Лєшка,
й Мстислав був змушений відступити. Данило з боєм увійшов
у Галицьку землю й завдав потім шкоди Белзькому князівству
Олександра: «Князь Данило з ляуаліи возовне зелми Галнц^-
гсу поглину Лпсхііьх і полонив усї^ у дшля^ Еслзмгіи і Yce-
всшькіи. А Василько кия^ь заХ0ПИВ &агато ЗАоки%1^ (ГГМа
коней і" когнл, тож ляуи позаздрили йоліу» (с. 498).
Знову натрапляємо на історичний парадокс: Данило
розорює й грабує батьківську «спину», ту саму Галицьку землю,
яку він так палко жадав повернути собі! Але ж необхідно взяти
до уваги, що в такий спосіб він послаблював економічний і
військовий потенціал свого тодішнього супротивника —
Мстислава.
Після цього чергову інтригу проти Романовичів закрутив
їхній брат у перших, князь Белза Олександр. Літописець
свідчить, що «Олиалн^в зАвжг4и умишляв на саата свого,
мовлячи Мстисллву так: «^ять твій угити тесе Yoic». Коли ж
швАву бозгля^Али біля його (Мстислава. — авт.) налита, салі
Олнссан^м ш посмів пвиїГАТи і послав Лня (боярина. — авт.)
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т 3. — С 40.
2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 205.
147

Данило Галицький
свого. Мстислав сказав: «Твоїу вуїс цл справа, Лнс, ujo
Данило в^вугс напускле на лин* ляхів». І ы\ кнлзі 3f^зуліїли, ujo
ОлСКСАН^в 3ВОі4НГГЬ НАІШП, А ЯНЬ £0(ШС. І ЛІОВИЛИ ВСІ КНЯ^І
Данилові: «Ві'зьллн вен волость ного (Олександра. — авт.) з*
свои оевлзу». Але він, лнклячн сйата свого (!?), не вз^в
волості ного, і бі\ ного за Ц* погвАлили» (с. 498).
Данило ще матиме багато клопоту з неспокійним і
зрадливим князем Олександром, аж поки 1234 р. схопить його, коли
той тікатиме від Галича, боячись своїх чорних справ, і зведе
назавжди з політичної сцени Галицько-Волинської Русі.
Мстислав Мстиславич, певно, був щиро обурений вчинком
Олександра й востаннє зблизився із Данилом. Літописець
схвально пише, що «Мстислав шнинлв дятя свого з лисов'н,
ВШАНуВАВ НОГО ВСЛНКНЛЛН ^А0АЛІН, НО^ШуВАВ ИОЛЛу СВОГО
ЖАСКОГО коня Актаза, лісну не суло в ті і аси . І доньку слон
Анну O^AWBAfi САГАТИЛЛН ^АвуНКАЛЛИ. ВІН ПОКУ1НЫЯ З С0АТАЛЛИ
(Романовичами. — авт.) у Пшллишлі (волинському місті. —
авт.), jp вони підписали ллншу уго^у» (с. 498).
Побоюючись того, що простакуватий Мстислав забуде їхні
напучення й, чого доброго, заживе у мирі з Данилом, бояри
затіяли нову інтригу, цього разу вже проти завжди слухняного
їм князя, щоб залякати його. Мужній вояк Мстислав, котрий
не боявся нікого й нічого на полі битви, пасував перед
боярським нахабством і безсоромністю. До всього він почав стрімко
втрачати сили: принаймні, через три-чотири роки сильний
чоловік перетворився на немічного старця. Інтрига була
розіграна мов по нотах. Бояри влаштували все так, ніби один із них
дізнався про змову Мстислава проти них. Розкриємо знову Га-
лицько-Волинський літопис:
«OtUyKAHfUjb ЖИ0ОСЛАВ СКАЗАВ ГАЛИЦЬКИМ СО Л 0 АЛЛ Г
«МСТИСЛАВ І,}* ^0 СТСПу И YOf f ВІДАТИ ВАС НА ВБИВСТВО ТССТСВІ СВОбЛіу
Котлну». Пен толлу, ujo Мстислав сув у и^оллу не винний і
НПОГО Hf 3HAfi nf° ",** КОЯШ ЛОВІ0НЛН ЖНООСЛАВу Н НО^АЛИСЛ ^0
Пшліишльської зшаіу V гови...уговські, на віїку Дністер».
Мстислав звернувся до свого духівника Тимофія й той
переконав бояр, що Жирослав оббрехав його, після чого князь
«внісше ЖИ0ОСЛАВА і Н0ОГНАВ ного ві^ сссс, як Сог П0ОГНАВ Каїна
ві^ лиі^л слого... Так і Жжослав, — завершує свою розповідь
148

Мстислав
ЛІТОПИСЄЦЬ, — OCffMYAfi ПАНА СВОГО, І YAH НС КЛГДЄ HOAtV ПвИТуЛ-
ісу у вгі^ зшллХ fYCibKHX ' Yrof<bKHX ' Н| в лісну іншн^
К0АЇНАГ, YAH YO^HTb, СЛуїС AHYH If ШНАЛІИ, ^АИ ЖА^АЄ ЇЖІ, ^АН £у-
^f НОЛіу НКФА1А у ВННІ ТА Є AH, YAH К\ГД( £&'lt ЙОГО ПуГТНЛІ,
yah не суд* в млі ного жодного жнтслл» (с. 499).
Навряд чи той Жирослав відігравав якусь самостійну
політичну роль, як вважав М. Грушевський. Він писав, що
«проти Мстислава Жирослав, здається, уже тоді висував сина
покійного князя Мстислава Романовича — звісного нам Ізя-
слава»1. Історик помилився, назвавши Ізяслава Романовичем:
насправді він був сином старшого з чернігівських Ігоровичів
Володимира й мав власні претензії на Галич, у якому колись
коротко княжив його батько.
Хоча бояри не повірили Жирославу (та й чому вони мали
йому вірити, коли самі утнули цю інтригу!), справу було
зроблено — пущено поголоску, що князь протиставив себе боярам і
хоче здихатися їхньої опіки, про що морально ними зломлений
Мстислав і не думав. Плід дозрів і був готовий сам упасти до
пожадливих боярських пазурів. На допомогу, як звичайно,
прийшов угорський король.
На нашу думку, ця злагоджена боярська операція мала на
меті прискорити передання Галицької землі угорському
королеві, тільки б не допустити Романовичів до їхньої
галицької «офчини» й унеможливити неминуче придушення
Данилом боярської опозиції. Тим часом Андрій II зажадав від
Мстислава виконання умов недавно укладеної між ними
ганебної для руського володаря угоди. Королевич Андрій
приїхав до Галичини, заручився з дочкою Мстислава й
одержав від нього Перемишль з округою — «Мстислав же зА п0"
бА^ОН CffYAHBHY ЕОЯС ГАЛНЦ^ІСНУ ВІ^АВ ДОІікКЛГ (БОН
МОЛОДШУ зА ісоволсвніл Ан^вія і ^ а в йоліу Пшліишль»
(с. 499).
За логікою та послідовністю подій цей зрадницький вчинок
Мстислава можна датувати 1225 — першою половиною 1226 р.
Галицькому книжникові залишився, мабуть, невідомим
укладений між Мстиславом і королем Андрієм II ще 1221 р. договір,
за умовами якого донька галицького князя заручилась із
королевичем, а після смерті Мстислава Галич і Галицька земля
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С. 42.
149

Данило Галицький
відходили до його угорського зятя1. При дворі королевича в
Перемишлі збиралися феодали, незадоволені Мстиславом,
вірніше буде сказати, тією партією бояр, що оточувала князя й
маніпулювала ним.
Однак у загубленому в горах Перемишлі королевич, мабуть,
почувався непевно. Літописець впевнений у тому, що він,
послухавши «льстивого (улесливого, тут, певніше, зрадливого. — авт.)
Сш'ннгса, посіг ^о Vrdie і почав готувАти поуі^» (с. 499).
Слід гадати, що заволодіння Перемишльською волостю було
лише першим етапом загарбання всієї Галицької землі.
Вірний своїй чільній ідеї викриття бунтівного й
антидержавно налаштованого боярства, галицький книжник
беззастережно віддає ініціативу організації походу угорського війська
на Галицьку землю бояринові Сем'юнку, безсумнівному
проводиреві однієї з проугорських партій, що той боярин яскраво
продемонструє у подіях 1230-х pp., пов'язаних із відвоюванням
Данилом Галича у ворожих йому бояр та угрів.
Однак уже та обставина, що угорське військо очолив сам
король, красномовно свідчить: наступ на Галицьку землю
відповідав політичним інтересам його країни. У кращому разі,
Андрій II міг просто скористатись із заклику Сем'юнка йти на
Галич — і видати його за бажання народу того краю, як це не
раз бувало раніше й станеться потім... Виходячи з
послідовності подій та побіжних звісток північноруських літописів і
кладучи якийсь, певно, немалий час на приготування до
походу, можна приблизно датувати його першими місяцями 1227 р.
Ведучи далі розповідь про той похід, галицький книжник
зауважив: «Сув з гсоволслі Лакчхлав з ляїаліи» (с. 500). Знову
проти Галицького й Волинського князівств сукупно виступили
давні претенденти на їх загарбання — Угорщина й Польща. Це
опосередковано свідчить, що за всіх незгод поміж Мстиславом
і Данилом у разі об'єднання князі володіли великою
військовою силою, й король не наважувався самотужки воювати
проти них, навіть за підтримки численних боярських загонів.
Той похід складався для Андрія II невдало. Королівське
військо з допоміжними полками здобуло Теребовль і Тихомль,
але виявилося безсилим заволодіти сильно укріпленим
Крем'янцем. Він був наймогутнішим містом-фортецею на
1 Fejer. — Т. 3. — V. 1.- PP. 335—337; див.: Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси —
СС. 249-250.
150

Мстислав
південному рубежі Волині з Галичиною. Залога міста вчинила
вилазку, «н силисл лі^ Квш'лнцш і багато угвів пшсили і
помнили». Але тепер нависла загроза над стольним градом
Галицької землі.
Довідавшись про це, Мстислав, наче й не чинив підступи
Данилові, послав до нього когось із бояр сказати: «Не ві^стулАН вї^
лісне». Той же мовив: «Ліам пелену в своєму mm» (с. 500).
Данило не міг відмовити тестеві у війську, бо вважав захист рідної
землі від ворога головною справою свого життя й заради цього
примусив себе забути заподіяні зрадливим тестем образи.
Вирішальна битва кампанії 1227 р. сталася біля галицького
міста Звенигород. Далі літописець зображує справу так, що
головними учасниками її були король Андрій і тодішній
галицький князь: «Пвиишов комлк до ^мннгосодх. Bhiyab і
/Мстислав і"з Галича. Угон ж внїгали лести нього з королівського
тлеову. Мстислав гивсл з ниліи, і пшлмг ї^ і пшслі^увАВ,
нищачи iy, аж ^о королівського тлеову». Та в історика не може
бути сумніву в тому, що лев'ячу частку в ту перемогу вніс
молодий князь Данило. «Коволь зстт*живсл родлгмом 1 пішов, не
ганчи fAcy, із 3ШЛІ>> (Галицької. — авт.) (с. 500). Ратники
Мстислава й Данила переслідували угрів аж до кордону.
Повному знищенню угорського війська завадив лихий радник
Мстислава боярин Судислав, що «носив осами у мші: він не
УОТІВ ЗАГИССЛІ КО0ОЛЛ, ЛОКЛА^АИЧИ НА НЬОГО ВСЛИКІ НА^ІЇ».
Красномовна деталь у літописній оповіді: «ІСоволь
угорський пішов ^о угорської з^аілі . Талі його наздогнали і^яслав
(КНЯЗЬ НОВГОрОД-СІВерСЬКИЙ. — аВТ.) І CMYAHBHH ЖШОСЛАВ І
пішли з н*ш ^о угорської з*млі» (с. 500) — для того,
найімовірніше, щоб далі плести липке павутиння інтриг,
спрямованих на передання Галицького князівства до рук угрів. Про
патріотизм таких людей годі й говорити, бо вони були
патріотами власної кишені й власного шлунка. Бояри
прагнули посадити угорського королевича в Галичі, плануючи
перетворити його на свою маріонетку й крутити ним так само, як
вони крутили Мстиславом. Але відтоді вони вже
відмовляються від старого Мстислава, котрий на схилі років несподівано
для них почав час від часу виявляти схильність до свого зятя
Данила.
151

Данило Галицький
Галицький книжник з усією силою свого неабиякого
художнього таланту малює яскраві картини боярських інтриг проти
Данила, порівнюючи одного з найвпливовіших бояр — Жиро-
слава — з Каїном (той, як сказано в Біблії, вбив рідного брата).
Далі він продовжує: «Су^нсллв оздіаннвав /Мстислава, ro&otn-
чи йому: «Княже! ві^ан свои здвукну ^очісу зА коволсви-
іА і ^аи йоліу Галич — т можеш ко втеплити (Галич. — авт.)
салі, а солон не гочуть тесе» (с. 500).
І все ж літописець виправдовує Мстислава у його
невдячному й зрадливому ставленні до Данила. Звичайно вірні князям,
на замовлення яких вони писали свої часописи, давньоруські
книжники найбільше симпатизували своїм володарям, навіть
якщо для цього було так мало підстав, як у даному випадку:
«Він (Мстислав. — авт.) не уотів давати (Галич. — авт.) коїо-
ЛСВИТу, А НАИ£ІЛЬШЄ ГОТІВ ^АТИ ДАНИЛОВІ, АЛЄ ГлІК ^ШЛМНО-
&нч (галицький великий боярин. — авт.) і Соислаб
заборонили йому пш^ати Данилові, клжучи: «Якціо ^асн гсоволеви-
Чу, ТО КОЛИ ЗАГОЇШ, З^ОЖСШ ЗБОЛТИ ПІі НИЛІ, А ЯГС1|10 ^АСИ
Данилові, навіки твій не су^е Галич» (сс. 500—501).
Сталася ще одна нечувана на тогочасній Русі подія:
Мстислав добровільно (а насправді під тиском бояр) віддав Галич і
Галичину тільки-но розбитому ним ворогові, а сам поїхав на
Пониззя, в Торчеськ. Угри окупували Галицьку землю, й там
установилася влада бояр, які підсадили на престол підвладного
їм в усьому королевича Андрія.
Можна погодитися зі створеною близько ста років тому
М. Грушевським тонкою й проникливою характеристикою
Мстислава Удатного: «В самій Галичині Мстислав грав
досить нужденну роль. В руках боярських політиків сей
славний вояк був безрадним знаряддям. І вони без кінця плели
сітку своїх інтриг, знаходячи собі опору на угорськім дворі».
Передання ж Перемишля королевичу Андрію було
нерозважливим кроком, бо «тільки підлило олії в огонь боярської
політики»1.
Через кілька місяців по тому, в 1228 p., Мстислав захворів і
помер у Торчеську. Галицький літописець розповідає, що перед
смертю князь постригся в ченці й начебто «уотів бачити сина
свого Данила, ллє Гаік ^сослииови^ і"з 3A3i4fom ш пустив
]Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 441—442.
152

Мстислав
його (Данила до хворого. — авт.), а^жс він (Мстислав. — авт.)
^отів ^овуч йти свій дім і свої^ ^ітсй його опіці» (с. 502).
Нам здається, що запізніле каяття Мстислава перед
Данилом було просто вигадане галицьким літописцем, котрий не
пропускав жодного випадку, щоб підкреслити законність прав
свого героя на батьківський стіл у Галичі. У подальшій
розповіді книжник постійно нагадує своєму читачеві, що Данило
є «опгшчш», законним спадкоємцем Галицької й Волинської
земель.
Поки боярська олігархія залюбки й енергійно крутила
Мстиславом, вкотре припасовуючи на шию власному народові
іноземне ярмо, Данило Романович наполегливо об'єднував
волинську «полуотчину». Близько 1225 р. помер союзник
Романовичів луцький князь Мстислав Ярославич (Німий). Він
заповів своє князівство Данилові: «Мстислав же Німий ві^лв
отшну (бон князеві Длннлу, і сина свого Івана (певно,
тяжко хворого. — авт.) ^овучив» (с. 501). Той Іван невдовзі помер,
і після подолання опору пінських князів, що безпідставно
претендували на спадщину Німого, Данило 1227 р. оволодів
Луцьким князівством разом із Пересопницькою волостю (с. 502),
що означало возз'єднання в його руках майже всієї Волині.
Через кілька років він приєднав і землі Белзького князівства.
Волинський князь здійснював розумну та стриману зовнішню
політику, наслідком чого було встановлення приязних
стосунків із Литвою й Польщею.

Данило Іалицький

ЧАС ГАЛИЧА
«Сину, core ішив я, ціо т ^лв то «ті Галича,
а ві^ав іноплшжниісу $\ посадою стисливого
Су^ислАкл; ошугслв він мен*. Ал* якціо
Господь НАМ ^ОПОМОЖС, ПІДІМО НА НЬОГО. Л HOHfif-
д\г половців, а ти і'з своїми. Лкіро £ог ^асть
його нам, ти візьмеш Галич, а я — Поникл»

Данило Галицький
г
JL алицьке князювання Мстислава закінчилося саме так, як
було воно підготовлене всім розвитком попередніх подій.
Останніми місяцями 1227 р. князь просто сидів на
галицькому столі, ніхто його вже не слухав, а бояри, певно, створили
йому такі нестерпні умови життя в палаці, що він був уже
радий якомога швидше залишити і його, і стольний град
князівства.
Галицький літописець безсторонньо занотував: «ЛІ<ти<лав
ві^аб Галич ісоволсвиту Ан^вієві, а сам уз*в Пониззю
Зві^тілл пішов до ToewMCA» (с. 501). Мстислав володів
часткою в південній Руській землі — містом Торчеськ із волостю,
тому й подався туди доживати віку. Це сталося або в самому
кінці 1227, або в перші місяці 1228 р.1 Незабаром по тому
Мстислав помер, і датування цієї події, а також кількох
наступних виводиться від року його смерті. Досить точний у
хронології для ХНІ ст. Лаврентіївський літопис під 1228 р. стисло
зауважив: «ТОГО Ж dOKV ЛШТАВНВ(Л ЛІСТШДАВ Л\СФНСЛАКНЧ V
tfdHCtyiY і мамі»2. З продовження цієї літописної статті можна
зробити висновок, що князь помер навесні 1228 р.
У докладній розповіді Я. Длуґоша, вміщеній, щоправда,
чомусь під 1219 p., сказано, що Мстислав помер на другий рік по
тому, як зрікся галицького столу на користь угорського
королевича. У повідомленні Длуґоша під 1219 р. узагалі багато
неточностей і помилок, однак послідовність подій, пов'язаних із
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — СС. 20—21.
2Лаврентьевская летопись. — Стлб. 450.
156

Час Галича
від'їздом Мстислава до Торчеська та його наступною смертю,
вказана, здається, загалом точно.
Навіть по тому, коли Мстислав зрікся галицького столу, його
протягом певного часу й далі вважали зверхником Галицького
князівства, що доводиться подальшою розповіддю нашого
джерела про відвідини посольством Данила Торчеська*. В тому самому
1228 р. волинський князь «послав ДглОлнА до свого титл», щоб
той заборонив мешканцям Пінська тримати волинське місто Чор-
торийськ, яке він справедливо вважав своїм. Мстислав зі
співчуттям вислухав довіреного боярина Данила й почав казати йому
слова, які посол мав переказати своєму князеві: «Сину, согвїшнв л,
цю не ^в тосі Галича, а вїх^Ав іиолдслиннику зл посадою kwah-
вого СшнслАвл; ошугсАв він лісне. Але лкіро Господь наді
допоможу підемо на нього. Я лвнве^у
половців, а тн і'з своїлін. Лкі|іо
Ког дм*тк ного наді, тн віз&лісш
Галич, а л — Пониззл>> (с- 502).
Тільки-но наведений епізод
зустрічі посла Данила з
Мстиславом, котрий доживав уже
останні дні на
русько-половецькому порубіжжі, на наш погляд,
є ключовим для розуміння
задуму Галицько-Волинського
літопису, зокрема цієї його частини.
Історія запізнілого каяття
Мстислава перед Данилом дає
великі підстави сумніватися в її
правдивості.
Мстислав тоді був уже дуже
слабий і немічний, оточений
люто ворожими Романовичам
боярами, й не міг прилюдно
висловити власних бажань і
Данило Галицький.
волі, не кажучи вже про якісь Апокрифічне зображення
дії державного чи воєнного по- XVII—XVIII cm.
* Слід наголосити на тому, що як у Галицькій землі, так і взагалі на Русі ні князі, ні бояри,
ні простий народ не сприймали угорського королевича як «гсоїолл» чи навіть тамтешнього
князя, тому Мстислав до часу залишався в суспільній свідомості єдиним легітимним
володарем Галицького князівства.
157

Данило Галицький
рядку. Вся ця історія, найімовірніше, вигадана палким
патріотом Данила та всіх Романовичів — галицьким літописцем,
щоб переконати читача й суспільну думку в наступному:
Мстислав за власною волею офіційно передав Галич і землю у спадок
своєму зятеві, галицькому «отчи*/ш» Данилу, й лише фатальний
збіг несприятливих для Романовичів обставин на довгі десять
років відсунув утвердження волинського князя на галицькому
столі1. Галицька повість (перша складова частина Галицько-Во-
линського ізводу) підпорядковує саму оповідь про смерть
Мстислава ідеї переємності влади молодого зятя від конаючого тестя.
Підсилюють цю тему й наступні слова книжника: «Потілі же
Мстислав великий князь полісе; жа^ав він сачити сина свого
Данила. Гаіс же ^шмшоьиі і'з ЗАЗіДОЦ11* ш пустив його
(Данила. — авт.). Бій же (Мстислав. — авт.) yotib ^овучити иоліу дім
свій і ^ітси ного в вуки ного, ко лив ^о нього велику анеоь у
сішї своєму» (с. 502). У дійсності все оуло зовсім інакше.
Обізнаному в історії Давньої Русі читачеві може видатися
дивним послідовне й нав'язливе прагнення літописця довести —
всупереч очевидним реаліям тогочасного політичного життя —
факт передання влади (чи хоч би намір так вчинити) від
Мстислава до Данила.
Адже Данило був єдино законним, за нормами
феодального права, володарем Галицько-Волинської Русі, що раз у раз
підкреслюється його біографами. Його права на стіл Галича й
велике князівство батька в очах суспільства в цілому та його
панівної верстви зокрема мали бути, здавалося б, абсолютними
й вищими від прав Мстислава, котрий був лише закликаним зі
сторони, а до всього ще й польським правителем.
Гадаємо, однак, що галицький повістяр був реалістом і
добре розумівся на хитромудрому плетиві високої політики.
Відомо, що Мстислав просидів у Галичі цілих десять років,
користувався авторитетом у народі як сміливий воїн і удачливий
полководець, його підтримувала (й керувала ним) головна
політична сила краю — основна маса бояр. Слід врахувати при
тому, що вороже Романовичам боярство робило все можливе,
щоб скомпрометувати в народі «отіича» Данила й не
допустити його до галицького престолу. Логічно тому припускати, що
галицький літописець чітко враховував усі ці обставини й саме
1 Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — С. 40.
158

Час Галина
через це наполягав на законному успадкуванні влади в Галичі
Данилом від Мстислава, не забуваючи, одначе, про легітимні
права старшого Романовича на батьківський престол1.
А в Галичині після залишення її Мстиславом і встановлення
там боярської влади з іноземною маріонеткою на престолі якраз
і почалися згадані вище «тзл'пшт fATI " великі тву^и, часті
ВІЙНИ И ?ИСЛСННІ ІС0АЛІОЛН, І YAfTI ПОВСТАННЯ, І 1НШИНІ ЗАІСОЛО-
тн; ^молоду ш суло покой Данилові Й Василькові» (с. 501).
Вжиті галицьким книжником слова «великі чту^и» можна
прикласти переважно до старшого сина Романа — Данила. Він
повернув собі та об'єднав Волинь. Настала черга Галичини.
Смерть Мстислава розв'язала Данилові руки. Тепер у Галичі
сидів не руський князь і не його тесть, а угорський королевич,
опікуваний ворожим Романовичам підступним боярством. І
Данило ставить перед собою чергову мету: оволодіти Галичиною й
відновити засноване Романом Галицько-Волинське князівство.
То мав бути крок на шляху об'єднання Давньої Русі в цілому.
Якими були мотиви такої діяльності Данила? Годі шукати
прямої відповіді в тогочасних літописах та іноземних хроніках.
Проте можна спробувати реконструювати ці мотиви зі скупих,
уривчастих, часто глухих, а то й суперечливих звісток джерел.
Безумовно, одним із головних чинників було бажання Данила
зібрати батьківську спадщину. Він був людиною свого часу, тож
не варто модернізувати його образ: князь дивився на Галичину
й Волинь як на спадкову власність.
Водночас уже з перших кроків самостійної державної
діяльності Данила Романовича крізь риси його, здавалося б,
традиційної політики збирання віднятої ворогами «отіини» виразно
проступає прагнення молодого князя об'єднати руські землі для
відсічі іноземним загарбникам. Особливо яскраво воно
виявилось у його стосунках із Мстиславом. Попри неодноразове
дворушництво, а то й пряму зраду ошуканого боярами тестя, Данило
незмінно підтримує його проти зазіхань угорських і польських
феодалів на західноруські землі. Та й під час багаторічної війни за
Галичину з уграми й боярами об'єднавчі мотиви загальнорусько-
го масштабу досить відчутні в діяльності Данила Романовича.
Найпростіше було б пояснити ці мотиви успадкуванням їх
від батька, який увійшов до історії не лише як грізний перемо-
1 Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. — С. 41.
159

Данило Галицький
жець половців і ятвягів, а й як державний діяч, що докладав
зусиль до консолідації Русі. Проте не варто зводити далекосяжні
плани Данила до умов родинного виховання. Адже він
дитиною довго жив в Угорщині, потім його оточувало вигнане з
маєтків і розлючене на весь світ волинське боярство батька та
засмучена втратою чоловіка й Галича та Володимира мати, які
могли прищепити княжичеві, швидше, сепаратистські,
егоцентричні, ніж загальноруські, об'єднавчі ідеї.
Гадаємо, що відповідь на поставлене запитання слід шукати
в ідейному кліматі, в якому зростав майбутній
галицько-волинський князь. Маємо на увазі чільні ідеї, що хвилювали тоді
передові кола давньоруського суспільства й знайшли вираз у
красному письменстві та літописанні. Зокрема, в Лав-
рентіївському та Воскресенському ізводах, до яких ми часто
звертаємося. Та найбільше свідчень про це міститься в
Галицько-Волинському літописі.
Русь часів Данила була удільно (феодально)
роздробленою, розділеною на десятки великих і малих князівств,
володарі яких безперервно ворогували один з одним, зазіхаючи на
землі та майно сусідів. Проникливі сучасники відчували
згубність такої політики для Русі. Однак у серцях руських
людей навіть у найчорніші роки роз'єднаності жила й ніколи не
вмирала ідея єдності всієї Руської землі. Сучасна наука
відкинула давній погляд на добу роздробленості як на часи
суспільного регресу, стагнації, розриву господарських та
інших зв'язків, нарешті — розпаду держави. Насправді
Давньоруська держава збереглася, хай у видозміненій формі та з
іншою структурою. На зміну відносно об'єднаній
централізованій монархії Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха
прийшла монархія їхніх нащадків — федеративна. Князі
купно керували (принаймні, прагнули до цього) Давньоруською
державою, свої незгоди вирішували на з'їздах («гнсліау»)1.
Водночас завдяки поглибленню процесів феодалізації,
вирівнюванню ступеня суспільно-економічного розвитку в
центрі країни та в князівствах і землях, що складали її, всі
вони більшою чи меншою мірою автономізувалися. Як влучно
висловився знаменитий історик, «розчленування
Давньоруської держави є насамперед наслідком зростання окремих її
1 Черепним Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства // Исторические
записки. - № 89. - M., 1972. - С. 365.
160

Час Галича
складових частин, кожна з яких почала проводити свою власну
політику, переслідуючи свої власні цілі»1.
І в умовах удільного життя держави, якому була
притаманна певна політична замкненість земель і князівств, тривали й
наростали процеси розвитку економічних і культурних
зв'язків, поглиблення суспільного розподілу праці, що об'єктивно
відбивало народне прагнення до об'єднання розрізнених
волостей у централізованій державі, пам'ять про яку ніколи не
вмирала в суспільстві. Дослідження останніх десятиліть XX ст.
виявили поряд із сильними тенденціями феодальної верхівки
земель і князівств до відособлення, а часом і самостійності дію
вагомих стимулів, що сприяли об'єднанню давньоруських
земель і в часи роздробленості. Це явище не обійшло й Галицько-
Волинську Русь.
Розвивалась і стабілізувалась спільна для всіх частин держави
мова (принаймні, літературна, бо про народну мову тих часів не
можна судити через брак джерел), активізувалися торговельні
зв'язки між різними територіями, а спільні завдання оборони
проти кочовиків-половців також владно кликали князів до
об'єднання. Одно слово, «феодальна роздробленість
породжувала тенденції до єдності»2. У взаємодії, здавалося б, протилежних
за змістом і напрямом процесів і явищ проходило суспільно-
політичне життя Давньоруської держави доби роздробленості.
Слід, щоправда, зауважити, що з початком XIII ст. через
багато причин відцентрові процеси почали помалу переважати
доцентрові. Але й у несприятливих умовах наростання
автономізації земель і князівств передові люди суспільства
прагнули до відновлення об'єднаної загальноруської держави. У
першому їх ряду стояв Данило Галицький. У давньоруській
літературі ідеал князя невіддільний від ідей патріотизму; літописці
уявляли цей ідеал як втілення любові до Руської землі, що
завжди розглядалася ними як єдине ціле3.
Хоча в літописах виразниками ідей єдності Русі звичайно
виступають князі (не забуваймо, що літописці виконували
завдання за всіх обставин звеличувати «свого» князя), джерела, по
суті, висловлюють прагнення широких народних мас бачити
'Греков Б.Д. Киевская Русь. - M., 1953. - С 506.
2Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности
на Руси // Польша и Русь. - M., 1974. - С. 11.
3Лихачев Д.С. Человек в литературе Древней Руси. — M., 1970. — СС. 49—50.
161

Данило Галицький
Зведення храму.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
свою батьківщину могутньою та об'єднаною, здатною
захиститися від ворогів і позбавленою міжкнязівських усобиць.
Бажання народу зберегти політичну єдність давньоруських
земель особливо характерне для перших десятиріч XIII ст., коли
удільна роздробленість особливо сильно, мов іржа, роз'їдала
квітучу, багату й культурну Русь.
Висловлюючи загальнонародні інтереси, давньоруські
князі, які, здавалося б, із головою поринули в коловорот
феодального сепаратизму, на словах часто погоджуються на тому,
що не можна губити Руську землю. Звичайно, не завжди слова
князів про необхідність додержання цілісності Русі бували
щирими, чимало хто робив ці заяви з кон'юнктурних міркувань,
для завоювання популярності серед народу1. Проте в багатьох
випадках заклики князів до збереження єдності Руської землі
диктувалися розумінням воєнної та політичної необхідності,
підтримувалися громадською думкою — загальноруським
усенародним переконанням у спорідненості всіх східних слов'ян:
від Карпат до Волги та від Білого моря до Чорного.
Ідея єдності Давньоруської держави й народності була
провідною в писемних пам'ятках кінця XII — першого соро-
1 Будовниц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси. — M., 1960. — С. 188—189.
162

Час Галича
каріччя XIII ст., коли над Руською землею лютувала хуртовина
удільної роздробленості. Будучи людьми з феодальним
світоглядом, літописці не завжди прямо відстоювали єдність Русі й
буквально закликали до консолідації всіх давньоруських сил перед
зовнішньою загрозою. Цим ідеям служило також звеличення в
давньоруському письменстві сильної великокнязівської влади,
здатної приборкати міжкнязівські чвари й боярські інтриги,
благання захистити Русь від зовнішнього ворога. Через Галиць-
ко-Волинський літопис, основне джерело нашої розповіді,
червоною стрічкою проходить думка про необхідність могутньої, не
стримуваної боярським свавіллям князівської влади.
Не лише літописи, а й інші твори давньоруської літератури
кінця XII—XIII ст. підкреслюють важливість збереження
єдності Руської землі. Показове в цьому плані «Слово о полку
Ігоревім», створене, як вважає більшість учених, 1187 або 1188 р.
В іншому літературному творі першої половини XIII ст. —
«Слові про загибель Руської землі», написаному десь у
Північно-Східній Русі (ймовірно, у Володимирі-на-Клязьмі),
ідея єдності рідного краю передана шляхом зображення його
просторів і краси. Автор пам'ятки пишається «(вітло-світлон і
гашо л0нгс0А(Шгіом ^шмп Сусысои», в якій безліч озер, річок,
високих гір і чистих дібров, ^незліченних птахів і дивних звірів,
милується її чудовими містами та селами1.
Думками про єдність батьківщини пройняті давньоруські
фольклорні пам'ятки — билини. Один із перших серйозних
дослідників цього жанру російський учений середини XIX ст.
О. Міллер так підсумував свої спостереження над циклом
билин про Іллю Муромця: «І в Південній Русі, в небагатьох, що
збереглись там, уламках найдавнішого билинного епосу, і в
Русі Північній, яка зберегла з більшою повнотою цей давній
епос, ...повсюди одна основа, як, по суті, всюди один і той же
нероздільний дух Руської землі!»2
У часи удільної роздробленості народні маси, засуджуючи
чвари князів і бояр, продовжували оспівувати в билинах ідеали
героїчного минулого, доби Володимира Святославича та
Ярослава Мудрого, коли держава ще була монолітною. Важливо
1 Бегунов Ю.К. Памятник русской литературы XIII в. «Слово о погибели Русской земли». —
M.; Л., 1965. - СС. 182-183 (текст джерела).
2Миллер О. Илья Муромец и богатырство киевское. — СПб., 1869. — СС. 683—684.
163

Дайшю Галицький
підкреслити, що богатирі з різних кінців Руської землі всі за
власним бажанням прямують із батьківського дому до Києва, у
серце Давньоруської держави. Вони бажають їхати до Киева-
града, до князя Володимира «на умножения і зсФж*ннл>>
Русі.
З цієї короткої розповіді читач може уявити собі той
суспільно-ідейний клімат, в якому ріс і мужнів Данило
Галицький. Як розумна й допитлива людина, він з дитинства жадібно
убирав у себе ці всенародні надії та прагнення, тому в його
свідомій політичній діяльності так виразно звучать мотиви
захисту рідного краю від ворогів, що зумовлені рішучою
необхідністю об'єднання Русі, й не лише Західної.

ВІЙСЬКО
«І ГАЛІ ІІА0, ПОИИШОВШИ НА £ШГ І 110-
КАЧНВШИ et$Ah ПОЛІСІВ ВСЛИІСОГО
КНЯЗЯ, НСМОВ МО0С, УВИЛКВАЛЖЬ, ^ОСПІГИ
НА HHY СГуЛН ГЛАДКІ ^V***, МОВ СйІКАО
^лиі|ілли7 і ogetoetti ,4уж* ^о^ві...»

Данило Галицький
Волинської Русі, доводилося докладати багато сил до захисту
батьківщини. Зіставлення свідчень літописів та пам'яток
художньої літератури й фольклору дає змогу створити бодай
стислий нарис історії військової справи в Галицько-Во-
линській Русі XII—ХНІ ст. Багатий матеріал щороку приносять
археологічні розкопи давньоруських міст і фортець, що й далі
провадяться у різних регіонах Східної Європи.
Перед читачем цього розділу нескінченною низкою
пройдуть кінні й піші воїни, воєводи, князі-полководці; буде
описано озброєння, захисний обладунок дружинників та інших
ратників, машинерія для штурму фортець і самі ті фортеці, а в
наступному розділі буде кинуто погляд на стратегію й тактику
Данила Романовича у великих і малих битвах.
Розповідь про військову справу в Галицько-Волинській Русі
часів Данила можна розпочати екскурсом у другу половину
попереднього, XII ст. Саме з того часу літописи починають
приділяти чільну увагу нашій темі. Цю особливість джерел образно
відзначив видатний знавець давньоруської історії:
«Світильник, запалений першими невідомими літописцями спочатку
дуже бідно осявав темну безодню віддалених століть, але
розгоряючись, поступово освітив нам тисячі історичних діячів, сотні
битв, походів, облог, побудову міст, оборону від половців»1.
Як мовилося, величезний внесок у боротьбу Русі проти
захланних і безжальних половецьких ханів зробив батько Данила
1 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — С. 110.
166

Військо
Руські воїни
Роман Мстиславич. Пам'ятаєте наведений вище текст похвали
«Слова о полку Ігоревім» Романові, де говорилося: «Ліаєтс ви
Залізні гіАГоу^нніси лі,} шоломами латинськими»? Ймовірно,
що побіжна згадка автора пам'ятки про це зовсім не випадкова.
Гадаю, Роман мав одну з кращих у Східній і Центральній
Європі кінну дружину. Лише така дружина могла забезпечити
сталий успіх у війнах з половецькими ордами, що завжди мали
багаторазову чисельну перевагу над Руссю. Кіннота Романа
долала ворогів не кількістю, а вмінням. Вона була споряджена за
останнім словом тогочасної військової техніки, на зразок
167

Данило Галицький
західноєвропейських рицарів, — згадаймо «шоломи
латинські» із «Слова о полку Ігоревім».
У часи Романа Мстиславича регулярне військо на Русі
становило кінну князівську дружину. На ополчення було мало
надії, крім того, похапцем зігнані ремісники й селяни не могли
ходити в далекі походи. Отже, у разі війни князеві доводилося
спиратись головно на власну малочисельну дружину. Та
Роман Мстиславич зумів перетворити її на важкоозброєну
рицарську кінноту. Зразки давньоруського озброєння відомі
науці з пам'яток образотворчого мистецтва: фрескових розписів,
ікон, книжкових мініатюр, рельєфних плит тощо. І, певна річ,
зі знахідок археологів. Серед численних археологічних джерел
варто виділити матеріали розкопів відомого петербурзького
археолога М. Каргера поблизу села Городище Шепетівського
району Хмельницької області. Там, на його думку, колись було
розташоване волинське місто-фортеця Ізяслав. Учений та його
помічники зібрали на тому городищі (залишках міста,
зруйнованого й спаленого Батиєм у 1241) багатющу колекцію
давньоруського озброєння та військового спорядження: мечі, шаблі,
бойові сокири й булави, наконечники стріл і списів, залишки
шоломів, кольчуг, уламки панцирів та ін. Майже всі вони
датовані кінцем XII—першим сорокаріччям XIII ст.1, тобто часами
Романа Мстиславича та його сина Данила.
Є вагомі підстави думати, що Роман повсюдно замінив у
озброєнні своїх дружинників поширену на тогочасній Русі
кольчугу панцирем. Давньоруські джерела називають його «доїш-
{ом», або «квоти». Літописці добре знають обидва терміни.
Іаприклад, волинський князь Володимир Василькович у кінці
XIII ст. залишив по собі «есош дощатш» (с. 595), осібно
виділені в його заповіті як величезна цінність. То був панцир з «до-
шок» — окремих секцій. Зрозуміло, йшлося не про звичайний,
оойовий, а про парадний панцир, який міг мати накладки із
золота й срібла, різьблення та інші різні прикраси, що бачимо
на збережених часом зразках давньоруської парадної зброї.
У чудових пам'ятках давньоруської народної творчості —
билинах, частина яких має галицьке походження, богатирі
одягаються «во ^осшги ^а ro свои ісмлісии». Головний герой
1 Каргер U.K. Древнерусский город Изяславль в свете археологических исследований
1957—1964 гг. II Тезисы докладов советской делегации на Международном конгрессе
славянской археологии. — M., 1965.
168

Військо
билин Ілля Муромець також «свлл с сокон до<тгн \шпки ко-
гатшскин», адже панцирі були важкими, Їх надягали
безпосередньо перед битвою.
На відміну від кольчуги панцир захищав від стріл, бо луки
були головною зброєю половців та інших кочовиків. Він
складався з металевих пластин («^ошоїс»), гнучко з'єднаних між
собою. Блискуча поверхня справляла на ворога великий
психологічний вплив, нею милувалися літописці й співці билин. Так,
Іоасафівський літопис зауважує, що «^осшги» сяяли, мов
срібло. А билина про Іллю Муромця порівнює блиск панцира
богатиря з сяянням льоду: «А-и ш мд твсірнт, т иглы сып-
лнтся». Звичайно панцир доповнювався щитом.
Цей образ панциря, сяючого, мов срібло чи лід,
давньоруське літописання пронесло крізь віки, принаймні до кінця XV ст.
Московський літописний ізвод 1480 р. пов'язав відступ
татарського хана від Москви зі страхом перед руським військом, що
описується в поетично-билинних фарбах: «І сам іш (хан. —
авт.), пвийшовшн на сшг і посадивши ксдлії полків
великого кня^я, немов л\ом, гвилнвалнсь, ^оспігн на ниг кули
ГЛАДКІ (WW, ЛІОВ (СІКЛО КЛНЦ1АЛН, І О^КбОбШ ,4уЖЄ ^OGOf...»1,
кинувся навтіки. Подібні метафори залюбки вживатиме и
літописець Данила, вихваляючи його військо.
Важливою складовою захисного обладунку воїна був шолом.
На Русі їх виготовляли сфероконічної та банеподібної форми.
Частіше використовувалися перші, що їх згодом, десь із XVI ст.,
почали називати «шишаками». Шоломи споряджалися нанос -
никами й кольчужними бармицями для захисту шиї.
Траплялися шоломи, що закривали горішню частину обличчя, з
отворами для очей. У такому шоломі людина була невпізнанною.
Мабуть, у ньому був під час битви (1151) з Юрієм Долгоруким дід
Романа, князь волинський і київський Ізяслав Мстиславич.
Ось як розповідає про цей епізод Київський літопис: «Із*"
МАВ Ж( ЛСЖАВ ПОШКННИ, І Тут УОТІЛН КИЇВСЬКІ ПІШЦІ ЙОГО ВСИ-
ТИ, CAYAYH 0АТНОГО І Ш m^HAHYH НОГО. І ЗІСЛАВ ЖС МОВИВ: «Я
кня^ь!», і о^ин з "«У сказав: «То ти наді і потвігний», і ви-
доку* свій меч і notав вуглти його по шололіу: гув же на
шоломі намальований золотом святий мученик ПантшЙмон% і
1 ПСРЛ. — T. 25. Московский летописный свод конца XV в. — М.; Л., 1949. — С. 297.
* Християнське ім'я князя Ізяслава. Пантелеймон був його святим патроном.
169

Данило Галицький
в,шив (киянин. — авт.) ного мєчш і hacvhvb шолом кня$ш на
локх. і^лглав же гсднгснув: «Я ж ізжлав, княдь ваш», і зняв
З к^ шололі, і впізнали його...»1 Не так давно подібний
шолом, імовірно, руської роботи, знайшли в похованні
половецького хана у Приазов'ї.
Подібно до панцирів, шоломи мали блискучу поліровану
поверхню. Про воїнів Данила Галицького його літописець із
захватом пише, що «ijjhth iY сули, ліов got я, шоломи, мов
сонпс, то егозить». Германський хроніст, котрий описав
битву тевтонських рицарів із руськими дружинниками на
початку XIII ст., також відзначив, що шоломи русичів блищали,
мов дзеркало. А у знатного галицького чепуруна Дюка
Степановича В биЛИНІ «НА fiffVy ІШЛОЛІ ІСАІС fffrl^TO ЖАв ГОвИТ».
Князівські й боярські шоломи щедро прикрашалися, вони
мали золоті й срібні накладки, як у вже згаданого київського князя
Ізяслава. Так само на сталевому шоломі батька Олександра
Невського Ярослава Всеволодовича, що дістався йому в спадок
від діда та був ним загублений під час кривавої битви на Липиць-
кому полі між новгородцями й суздальцями 1216 р.*, були срібні
карбовані накладки із зображеннями Спаса, святих Георгія, Ва-
силія й Федора. У налобній частині цього чудової роботи шолома
вміщено рельєфне зображення архістратиґа Михаїла на повний
зріст2.
Озброєння волинського (а потім, з ХНІ ст., й галицького)
кінного рицаря-дружинника складалося з меча, списа,
бойової сокири чи булави. Билина так описує Іллю Муромця в
бою:
«И НАЧАЛ СТА0ОИ ПОПСАКИВАТЬ,
Да копьш, мпом он полмгивафь» .
У давньоруській кінноті рідко використовувався лук. Проте
деякі джерела сповіщають усе ж таки про застосування луків і
кінними дружинниками. Особливо часто трапляються луки в
билинах: «тугой лук 0а30ывтатыи», «калснш стделы» — як
обов'язкова приналежність озброєння богатиря. Збираючись у
дальню путь, галицький витязь Дюк Степанович
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 303.
* Знайдений 1808 р. в лісі, на березі річки Колокша, поблизу міста Юр'єв Польський.
Зберігається в Державній Оружейній палаті в Москві.
2 Див.: Кирпичников А.Н. Русские шлемы X—XIII вв. // Советская археология. — 1958. — № 4.
170

Військо
«Сшф мы свой тугой луїс;
Да сгрс сшт он твн^АФь тж сфмлы,
А ФвИ^АФЬ-ФО ICAACHblHY, А ФвИ-ФО
IfAAfHUHY^OAOffHUHY».
Територію землі чи князівства зміцнювали, будуючи
порубіжні фортеці й фортифікації великих і малих міст. В ХІ-
ХІ І ст. укріплення давньоруських міст бували здебільшого дере-
воземляними. На спеціальних зрубних дерев'яних
конструкціях насипали вали, перед ними, в особливо вразливих
місцях, копали рови. Великі міста мали вали, що сягали у
висоту в середньому 8—10 м, вали ж Києва були наймогутнішими на
Русі — заввишки до 16 м. Самі по собі земляні вали, хоч би якої
міці й висоти вони були,
правили за основу для
дерев'яних стін. Такі стіни
стояли на гребенях валів і
становили зруби з товстих колод,
що для міцності мали ще й
поперечні короткі стінки,
їхня висота коливалась у
межах 3—5 м. У горішній
частині стін, з внутрішнього
боку, влаштовували ґалереї
(літописці називають їх «за-
боролами»), звідки
захисники міста чи фортеці через
бійниці в самій стіні або
бруствері, що прикривав її зовні,
обстрілювали супротивника.
У більшості укріплених
міст і фортець брами
будували у вигляді вежі, в нижній
частині якої влаштовували
проїзд. А якщо перед брамою
викопували рів, то через
нього перекидали дерев'яний
Біла Вежа МІСТ' ^ри наближенні небез-
у Ком 'янці на Волині пеки його звичайно спалюва-
171

Данило Галицький
ли чи руйнували, бо на Русі XI—XII ст. ще не знали підйомних
мостів. Вони з'являються там у XIII ст.
До появи облогових знарядь — спеціальної техніки для
штурму — міста й фортеці здобували двома способами. У
Галицько-Волинському літопису оповідається, що 1219 р.
Данило Романович «лоїгав сх^ом з смтом і заголив п'ять лііст
(£шстя, VreoBCMC, Вшірин, Стовп'я й Кешів) (с. 490). Така
швидкість і легкість, з якими Романовичі оволоділи п'ятьма
укріпленими містами-фортецями, наводить на думку, що їх
здобули «нагоном» («и^ъе^АОм»), т°бто з ходу, коли
оборонців захопили зненацька. засіб несподіваного оволодіння
містом був найбільш виграшним: до нього вдиралися або
через браму, яку не встигли зачинити, або через виломи в стіні,
що залишилися після минулої недавньої облоги. Фактор
несподіваності відігравав тут вирішальну роль.
Видатний стратег і знавець облогової тактики князь Данило
неодноразово вдавався у своїй полководницькій практиці до
цього прийому, що за всієї його зовнішньої простоти вимагав
стрімкості дій і вишколеної та дисциплінованої кінноти.
Трьома десятиріччями пізніше князь «нагоном» оволодіє містом
Опава в Чехії, де сидітиме німецька залога: «Як тільки лн^и
(галицькі та волинські воїни. — авт.) кинулись до лііста, — із
захватом оповідає літописець, — нілму, побачивши сильний
НАТИСК WCbKHY, ПОСІГЛН, І А*ЯКІ СуЛИ ЗХКНТІ у BO0OTAY, А
вовіт ті, ijjo сіглн, Hf встигли зчинити» (с. 547).
Та не завжди щастило захопити місто чи фортецю
несподіваним наскоком. Якщо залога встигала зачинити браму й
знищити перекинутий через рів міст, доводилося починати
облогу. Аж до XIII ст. головним і найпростішим методом облоги
було «окмжхнм». Інакше кажучи, військо оточувало фортецю
чи місто зусебіч і стояло, поки воїни й мирні жителі самі не
здавалися, терплячи від спраги та голоду.
Перший випадок спроби «оклсжання», до якого вдався
руський полководець, зафіксовано в літопису під 866 р.
(насправді то був 860 p., як стало відомо з візантійських джерел).
Тоді київський князь Аскольд на чолі флоту з 200 лодій-одно-
деревок увірвався до бухти Золотий Ріг, що омивала береги
Константинополя, і обложив візантійську столицю. У місті по-
172

Військо
чалася паніка:1 греки не знали, що руси просто не вміють
штурмувати міські укріплення (а Константинополь був вельми
сильно фортифікований). Воїни Аскольда сподівалися,
мабуть, на те, що обложені не витримають і самі відчинять брами.
Справу залагодили мирним договором, підписаним
імператором Михаїлом та Аскольдом.
«О^лсжаннс» широко застосовувалося на Русі до другої
половини XII ст. — часу, коли почали використовувати метальну
артилерію та іншу облогову машинерію. У 1096 р. київський
князь Святополк Ізяславич і Володимир Всеволодович
Мономах, що сидів тоді у Переяславлі Південному, обложили в Ста-
родубі порушника спокою Руської землі Олега Святославича
(за наведення половців на Русь і безупинні війни з іншими
князями автор «Слова о полісу Ігомвілі» влучно назвав його
«Говгклавиіш»). Літописець Нестор так описує це «оклсжАнис»:
«Олег же всігдо Стлво^усА і учинився талі. Святополк і Во-
ЛО^НЛІНО ОБЛОЖИЛИ НОГО В ЛІКТІ, І КНЛИСк ОКЛОПМіІ З ЛШТА, А ТІ
ЙШЛИ ДО ЛШТА, І ЛО0АНСНИГ КЛГАО БАГАТО З OKOY ДОІСІВ. . . І
СТОЯЛИ ... кіля лііста ттдирнгк твн ^ні, і зншагалн лн^и в ліісті»2.
Зрештою, Олегові не залишилося нічого іншого, як вийти з
повинною зі Стародуба, «благаній літу».
Рішучим чином засоби облоги й самі захисні споруди в
Давньоруській державі змінилися й удосконалилися з настанням
XIII ст. Особливо разючі зміни настали в Галицько-Волинській
Русі. Це було пов'язано із застосуванням принципово нового
типу осадної техніки — таранів і каменеметальних машин, що
в давньоруських джерелах звуться «лдоогсАліи». Слід сказати,
що літописці вже з останньої чверті XII ст. дедалі частіше
сповіщають про «взятие гсолделі», тобто прямим штурмом,
міст і фортець. Тоді ж почали застосовуватися різні допоміжні
пристрої: рови завалювали в'язками хмизу, на стіни
видиралися за допомогою драбин.
Але масове виготовлення й застосування облогових машин
на Русі почалося лише у XIII ст., що було викликано як
загальним технічним прогресом східнослов'янського суспільства і
європейського взагалі, так і тією обставиною, що в перебігу
нескінченних феодальних воєн неминуче повинні були
вдосконалюватися засоби як нападу, так і захисту.
1 Повесть временных лет. — С. 13.
2 Там же.-С. 97.
173

Данило Галицький
Головний у наш час знавець давньоруської військової
техніки А. Кірпічников у праці «Метальна артилерія Давньої
Русі» відзначив: «У 40-ві — 60-ті роки XIII ст. руські каменеме-
тальні пристрої набули найширшого застосування. Передовим
у цьому розумінні районом була Південно-Західна Русь*, де
військову техніку використовували проти монгольських і
угорсько-польських загарбників. У викладі воєнних подій, —
продовжує вчений, — Південної Русі Галицько-Волинський
літопис відзначається особливою компетентністю».
І справді, важко віднайти в будь-якому іншому літопису
давньоруських часів такий докладний і зроблений із таким
досконалим знанням справи опис фортифікаційних споруд:
валів, стін, заборол, башт, ровів, мостів, а також таранів,
метальних машин та інших засобів ведення облоги й захисту.
Так, близько 1243 р. польські феодали несподівано напали на
Галицько-Волинське князівство. «Дізнавшись що цс, — веде
свою розповідь літописець, — Данило-гснлзь і ного свлт
ВАСИЛЬКО ^ЄДНАЛИ СВОЇ СИЛИ І $ МЛІЛИ З^У|4У6ЛТН П^(0КИ ТА
інші стінобитні знаол^я для я^осуттл міста і пішли на
гово^ Анелііі. £а о^ин ±тк дійшли вони ^о того міста з
Холла а з усіліА воїнами і потоками. Бони кивали каміння
1 СТ0ІЛН, НСНА1С ДОЦІ ЛИВСЛ НА mU*VO, І ЛЛГН, 3f°3V^,filliH^ 410
ЛОЛШХу ІШ СИЛЬНІШИЙ вуСМСИИ СІИ, ПОЧАЛИ СЛАГАТИ ПОШАІИ»
(с. 529).
Каменеметальну артилерію використовували не лише для
штурму, а й для оборони міст. 1259 р. незліченне татарське
військо на чолі з Бурундаєм підійшло до Холма, збудованого й
укріпленого Данилом Романовичем у кінці 1230-х pp. за
останнім словом військового мистецтва: «І нічого ш могли в^і-
лти воїни Еувун^АЛ, — з гордістю нотує галицький книжник. —
А^с гули у місті солей і доксі воїни, і місто суло оз^оєнс
вдосталь пдооїСАМи і самостилами» (с. 563). З цього свідчення
джерела довідуємося, що поряд із каменеметальними
машинами в Галицько-Волинській Русі використовували ще й
самостріли.
За часів середньовіччя існували самостріли кількох типів.
Легкі ручні арбалети били далі й точніше від звичайних
луків. У наведеній цитаті йдеться про важкі самостріли, які
* Йдеться конкретно про Галичину й Волинь..
174

Військо
заряджали каменями, запалювальними снарядами
(горщиками зі смолою) та ін. У давньоруській билині про Сухана
Одіхмантійовича, в якій, на думку Б. Рибакова, відбилася
боротьба Русі з половецькими ханами у 1280-х pp. XII ст.,
згадуються величезні луки, що кидали замість стріл важкі
рогатини:
«ILxcl Азсук\ вн^л гиссль с&он
нсліннутун, —
У^НТЬ БОГАТШЯ ШЧШ, —
ВСДСД дМЯДИТк TfH ПО0ОІСА,
Л в ловок? по тон оогафннм».
Обидва види метальної зброї — пороки й важкі
самостріли — призначалися для того, щоб проломити у стінах отвори та
збити заборола, що прикривали захисників міста. Лише після
цього розпочинали штурм.
З появою облогових знарядь вноситься чимало
принципово нового у міські фортифікації. У XIII ст. в містах і фортецях
Галицько-Волинської Русі починають будувати кам'яні стіни,
а самі міста ставлять на значній висоті (на горі чи на пагорбі),
роблячи їх тим самим недосяжними для каменеметів і
самострілів, що не здатні були стріляти круто вгору. Так були
збудовані Данилом Крем'янець, Холм і Львів. У нових і навіть у
старих, раніше укріплених містах зводять високі кам'яні
башти. Кілька їх збереглося до нашого часу. Літописці називають
ЇХ «СТОЛПАМИ».
Такі башти можна розглядати як аналогічні
західноєвропейським донжонам. їх ставили всередині міських стін,
поблизу найбільш вразливого, з огляду на можливий штурм, місця.
На «(толпау» засідали лучники й арбалетники, котрі
обстрілювали ворога згори, залишаючись при тому недосяжними для
ударів каменеметів і важких самострілів, що кидали свої
снаряди не далі як на 100—150 кроків.
Завдяки всім цим удосконаленням корінним чином
змінилася сама тактика облоги й узяття міст. Відтепер зважитися на
штурм добре укріпленого міста із сильною залогою могло
тільки чисельне, з багатьма пороками, таранами та важкими
самострілами, забезпечене допоміжною технікою військо.
Обложені, зі свого боку, могли успішно відбити штурм ворога, як-
* Як гадає Б. Рыбаков, йдеться про знаменитого хана Кончака, одного з персонажів
«Слова о полку Ігоревім».
175

Данило Галицький
що місто було добре фортифіковане з урахуванням можливості
застосування ворогом метальної артилерії, особливо ж, якщо
мало кам'яні башти-донжони.
Тепер читачеві будуть зрозумілішими умови та рівень
військової техніки, коли Данило Романович почав свої
змагання за відвоювання Галичини й Волині.

ПОЛКОВОДЕЦЬ
«Данило з своїм полком ішов
постійні. Великий і сильний £ув ного
ПОЛК, £0 СКЛАДАВСЯ З ^ЛІИУ СМІЛИВЦІВ
ЇЗ (янчон зароем»

Данило Галицький
Л. іерш ніж поринути у боротьбу за повернення Галицької
землі, Данило Романович вирішив добре підготуватися до неї.
Він задумав створити регулярне військо, що мало значно
зміцнити боєздатність збройних сил князівства. Адже кінна
дружина була малочисельною навіть у великих князів, рідко
перевищуючи тисячу воїнів. Тому для здійснення
скільки-небудь значного походу князям доводилось об'єднуватися,
закликати на службу васалів — удільних князів та бояр, які
приходили з власними дружинами. У разі необхідності різко
збільшити чисельність війська нашвидкуруч збирали народне
ополчення з мирних ремісників та селян, сяк-так озброєне й
не навчене військової справи.
З легкої руки чернігівського князя другої половини XI ст.
Олега Святославича (засновник династії Ольговичів) давньоруські
князі починають систематично вдаватися по допомогу до
половецьких ханів і не лише у війнах з поляками, уграми чи іншими
іноземними агресорами, а й у майже безперервних усобицях між
собою. Та половецький союзник вимагав грошей, до того ж був
нездатним битися проти регулярного, добре організованого війська,
часто панікував, як це сталось у битві на Калці. Головне ж —
половці нещадно грабували населення руських князівств і земель,
навіть тих, які належали їхнім союзникам-князям.
Данило зрозумів, що надійний захист від внутрішніх і
зовнішніх ворогів може дати лише справжнє регулярне й чисельне
178

Полководець
військо. Як писав знавець галицько-волинської історії, «в умовах
феодальної війни за єдність Південно-Західної Русі, під час
неодноразових зіткнень з іноземними державами (Угорщина,
Польща, Литва, Орден), що прагнули використати цю війну в своїх
інтересах, велике значення мали набути збройні сили — військо...
Основу війська становила не професійна дружина, а великі маси
піхоти — «лсшцсв» — смердів і городян»1. З Київського літопису
XII ст. довідуємося, що «лішнн поліс» мав далекий попередник
Данила на галицькому столі Ярослав Володимирович. Данило
Романович створив регулярну важкоозброєну піхоту в основному з
«мужів гимену» (вищих і середніх шарів міського населення),
що вбачали в сильній князівській владі захист від утисків феодалів
усіх рангів і тому послідовно підтримували князя в усіх його діях.
До регулярної піхоти князя ввійшли також кращі воїни з
селянського середовища.
Вчені, котрі в своїх працях торкалися військової справи в
Галицько-Волинському князівстві за Данила Романовича
(В. Пашуто, А. Кірпічников), в один голос відзначали, що в
основі його війська була зовсім не кінна дружина, а численна
піхота — «лішці», як пише літопис. А. Кірпічников наголошував
на тому, що Галицько-Волинський літопис «підкреслює
підвищення ролі піхоти, що бере
участь у бою на рівних
правах з кіннотою, а іноді й
визначає наслідок битви.
Показово, що активізація
піхотинців відбулася (у Га-
лицько-Волинській Русі. —
авт.) приблизно на
п'ятдесят років раніше того часу,
коли їх брати по класу —
піші ткачі, ковалі та
шкіряники бельгійських міст і
селяни швейцарських
кантонів — уперше завдали
нищівних поразок рицарській
кінноті»2. Оборонна башта ХНІ ст. у Білавині
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — СС. 181—182.
2 Цит. за: Котляр М.Ф. Військова справа у Галицько-Волинській Русі XII—XIII ст. //
Жовтень. - 1984. - № 1. - С 101.
179

Данило Галицький
Про те, що піше військо Данила Романовича було дуже
чисельним, можна судити з посередніх свідчень джерел. Угорський
король мав військо близько ЗО тис, але в середині 1240-х pp. він
боявся воювати з Данилом (с. 537). За свідченням
францисканця де Плано Карпіні, татарський воєвода Куремса мав під
своєю рукою 60 тис. озброєних людей1, а з літопису
довідуємося, що у 1250-ті pp. він багато разів програвав битви Данилові.
Галицький літописець із гордістю писав, що князь часто
воював з Куремсою й ніколи його не боявся (с. 560).
Регулярна піхота Данила Романовича була дуже мобільною,
здійснювала форсовані марші, часом долаючи, за підрахунками
Б. Рибакова, відстані в 68—78 км за день. Озброєна за останнім
словом військової техніки й вишколена піхота Данила у всьому
переважала народне ополчення. З цими «лішііллін», як називає їх
літопис, князь здобув усі свої основні перемоги, в тому числі виграв
вирішальну для долі Галицько-Волинського князівства
Ярославську битву 1245 р. у боярського попихача Ростислава Михайловича й
приведеного ним добірного угорського війська (сс. 531—535).
Галицько-Волинський літопис доніс до нас яскравий опис
Данилового війська на марші: «ЛГ(і воїни дійшли з коней,
ogGto'iAhtk лішці з <ТАну; ірити ї^ сули, ліов з°їя-> шололіи,
л\ов <онцс, tfjo егозить, шиш вони фжліали в fyifAY? мов гу<-
тин оішф, л з осо^ соків ішли (твільці, тжлинчн в ругсл^ *а-
ЛЮСТ0ІЛИ І НАКЛАВШИ НА HHY (Т0ІЛИ П0ОТИ 0АФНИКІБ. СХМ
ДАНИЛО т^іь на коні и шикувлв воїнів у соиовии порядок» (с. 540).
Літописець образно порівняв списи пішого війська з густим
очеретом, щоб підкреслити велику чисельність княжого
війська. Подібний художній образ знайомий і билинам:
«А й <фоиф уж как шлушкА на іжфолі поли,
Л й как су^ФО лмлкого л«у шулигкго».
Списи були в XIII ст. головною зброєю і піхоти, і кінноти.
Саме піші списоносці становили основну ударну силу
галицько-волинських полків. Поряд із довгими та важкими списами
застосовували й легкі та короткі — метальні (дротики), що їх
давньоруські джерела знають під назвою «гулиііі». Як
переважно піхотну зброю літописці описують також рогатини.
Особливо велике значення в регулярному пішому війську
Данила мали лучники й арбалетники. Масовий обстріл во-
1 Карпини Плано Иоанн де. История монголов. — СПб., 1911. — С. 47.
180

Полководець
рогів, особливо степових кочовиків-половців, що не носили
панцирів (за винятком хіба що ханів і знатних людей),
завдавав їм великих втрат і сіяв паніку в лавах не дуже
дисциплінованих степовиків. До заслуг Данила Романовича треба
віднести масове використання арбалетів («вожлнців»), яких
раніше не знали на Русі. Арбалети били незмірно точніше від
луків і викидали набагато далі свої короткі залізні стріли,
здатні пробивати шоломи й панцирі на відстані кількох
десятків метрів.
У пішому строю часто билися й кінні дружинники, навіть
воєводи та князі, якщо того вимагала бойова ситуація: коли бит-
Давньоруський дружинник.
Художник В. Дозорець
181

Данило Галицький
ва відбувалась у лісовій гущавині, вузькому урвищі, тісноті
міських вуличок. У бою з угорським військом за Галич 1233 р.
Данило й Василько, мов звичайні піхотинці, стояли в першому
ряду воїнів, уміло орудуючи мечем і списом. Літописець щиро
захоплюється воїнським умінням і доблестями обох Романовичів:
«Данило загнав свій mm у влтного, mm злллився, і князь
витяг з лігов ліп. Він глянув довкола і подошв, ifjo стяг Василька
стоїть, і той мужньо сомткся і жене угш. (Знову. — авт.) доечь-
ши свій ліот, пішов Данило на допомогу сйафові; гагатьоу він
язвив (поранив. — авт.), а інші ві^ лігга його загинули. Потілі
Данило поыотив сйата, що дослнно снвся і'з зАК? ивАВА*н°н сулн-
uftt і повуздннлі лапами мтнірлі тисА» (с. 512). Не може бути
сумніву в тому, що перед нами живі враження очевидця, швидше,
учасника тієї битви. Наприклад, коли вороги порубали спис
Василька, той скористався короткою сулицею, більш придатною в
тому становищі, коли князь стояв майже впритул до ворога.
Військові реформи Данила торкнулися не лише піхоти, а й
кінноти Галицько-Волинської Русі. Йдеться про її
переозброєння. Це сталося пізніше, після винищувальної навали орд
Батия на Русь (1237—1241). Уже перше бойове зіткнення з
монголами на Калці 1223 р. примусило задуматися Данила. Він
віддав належне озброєнню ворога, його надійному й легкому
захисному обладунку. Тому в 1240-х pp. Данило Романович
запроваджує у кінноті, насамперед серед своїх дружинників, так
зване «татамькс оз^оєннл» (обладунок). Ось як описав його
галицький книжник: «Нілііу (іноземці. — авт.) ^нвувАлись з
татарського оз^оєння (вершників Данила. — авт.). Коні
сули в личинАГ і шішяниу гсоявАУ, а ли^и — в яшц^яг (шкіряних
панцирях. — авт.), і сливо велике йшло ві^ його (Данила. —
авт.) полкіа, &ід кашку з?0ОЇ» (cc- 540—541).
Францисканський чернець Плано де Карпіні, що був
послом ПаПИ ІНОКЄНТІЯ IV ДО МОНГОЛЬСЬКОГО «ІЛІЛНАТОвА» Й
здійснив у 1245— 1247 pp. далеку та небезпечну подорож до
Каракорума, докладно описав таке захисне спорядження.
Личини й кояри, що правили для накриття коней, так само, як і
яриці, які захищали людей, виготовлялися з пластин твердої й
товстої шкіри, скріплених ремінцями. В окремих випадках
шкіряні пластини заміняли металевими. Необхідність захисту
182

Полководець
від монгольських лучників, що наганяли страху силою й
точністю своєї стрільби, прискорила «каониваннл icowh».
Додамо до цього, що Данило був єдиним серед руських князів
свого часу, котрий успішно воював із монголо-татарськими
поневолювачами й неодноразово перемагав їх1.
Галицько-Волинський літопис зберіг для нас, здається,
єдиний у давньоруській літературі опис парадного військового одягу
руського князя: «Сам Данило ЇУав еіая коволл (угорського. — авт.)
ЗА мїьісил* звичаєлі (одягнений. — авт.). кінь пї^ ннлі сув на ^и-
&о (гарний. — авт.), іі^ао з палсного золота, стііли і шхсля oq-
ДОСЛЄНІ ЗОЛОТОМ Й ІНШИМИ ГІДНИМИ ПОДИВУ П0ИК0АСАМИ;
КАПТАН і'з ги tyucoro оловіву% обшитий шиоокнм золотим
мереживом, чоботи і'з ушного слп'лну, шиті золотом» (с. 541).
Добре споряджене й вишколене військо вірно служило
Данилові Романовичу, забезпечувало захист рідної землі від
ворогів. З навченими та озброєними за останнім словом
середньовічної військової техніки полками князь здобув багато славних
перемог. Галицько-Волинський літопис описав деякі з них. На
жаль, здебільшого такі описи надто загальні, більше
відтворюють атмосферу битви, ніж її перебіг, позиції сторін, конкретні
деталі тощо. Все ж таки навіть із цих скупих, скоріше,
емоційних, ніж інформативних оповідей виступає велетенська
постать Данила-полководця, стратега й рицаря.
Навесні 1233 р.2 угорський королевич Андрій з допомогою
повсталих проти Данила Романовича бояр на якийсь час
захопив Галич. Підбадьорений своїм успіхом, ворог вирішив
скористатися з того, що Данило тоді подався до Києва мирити
великого князя Володимира Рюриковича з Михайлом
Всеволодовичем чернігівським. Угорське військо вдерлося на Волинь та
облягло порубіжну фортецю Білобережжя. Однак наш герой
дізнався про напад угрів і вчасно надіслав допомогу: «Воло^и-
(лав (воєвода. — авт.) їгак і'з (товожовим загоном &ід Данила
З Києва і зуспів рлть (угорську. — авт.), — оповідає
літописець. — Кнлиск вони поблизу f ікн Случі і гнали (руські. — авт.)
угвів» (с. 511). Своєчасно попереджений Володиславом,
Данило форсованим маршем, залишивши далеко позаду пішців та
1 Котляр М. Військова справа у Галицько-Волинській Русі XII—XIII ст. — С. 101.
* Золота парча; найімовірніше, кафтан надягався на панцир («сіонн»).
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С 24.
183

Данило Галицький
обоз, із самою лише кіннотою поспішив на Волинь і наздогнав
загарбників поблизу міста Шумськ, де й відбувся бій.
Галицький оповідач яскраво й піднесено відтворює
обставини битви між угорським та руським військами, в якій
найкращим чином виявилися полководницький талант і особиста
хоробрість князя Данила: «Оскільки королеви? (з військом. — авт.)
ї^ав мвнинон, то Данилові з Васильком тиса суло з'їсти З
BHfOlf HY ГІв . 4*ГФО f А^ИВ ЗАЛИШИТИСЯ НА ГОвАУ І ОТОООНЯТИ V^'
В03И. Але Данило мовив: «Уфо сажться йти на ситву, у
того полоулива ^уіііл». І, примусивши iV (воєвод, що вагали-
ся. — авт.), швидше спустився вниз» (с- ^П).
Буквально на очах у приголомшеного несподіваною появою
руської кінноти ворога Данило вишикував свої сили в бойовому
порядку. Праве крило очолив брат Василько, ліве —
випробуваний у бойовищах воєвода Дем'ян. «Данило з <&оїл\ полісом ішов
лоеш^нні, — веде далі розповідь галицький літописець. —
Великий і сильний сук його полк, со складався з camhy сміливців і'з
сянчон зароем». Як і передбачав галицько-волинський володар,
«угон, побачивши його, не зАХ0ГГІДН З hhM витися і ловмнули
Л0оти ДмГяна та іншиу полків», адже вони вже не раз
випробовували на собі невідпорний удар важкоозброєної рицарської
кінноти, з якої складалася дружина Данила.
Скориставшись із хвилевої роз'єднаності ворожих сил і
розгубленості їхніх воєначальників, Данило з добірною дружиною
зайшов уграм у тил і завдав їм нищівної поразки. Взагалі
маневр із розтинанням бойового порядку ворога й завдаванням
йому переможного удару обхідним рейдом у тил був
улюбленим у полководницькому мистецтві Данила. До нього князь
неодноразово вдавався у битвах, зокрема в головній битві його
життя — під Ярославом. Поблизу Шумська загарбникам не
допомогли й каменеметальні машини, що цього разу стріляли не
по укріпленнях, як звичайно, а по скупченнях людей.
Розгромлене угорське військо на чолі з королевичем Андрієм ледве
встигло сховатися за валами Галича (сс. 512—513).
Найбільш докладно описана в Галицько-Волинському
літописі одна з найбільших у тогочасній Європі битва, яку Данило
Романович 1245 р. виграв під Ярославом в угорського війська,
що намагалося посадити на галицький стіл боярську маріонет-
184

Полководець
ку Ростислава, сина чернігівського князя Михайла
Всеволодовича. Цю докладність легко зрозуміти, коли врахувати, що
сучасники й наступні покоління справедливо розглядали
Ярославську баталію як вирішальну перемогу Данила над
боярською опозицією та як реальне відновлення започаткованого
його батьком великого Галицько-Волинського князівства.
Влітку 1245 р. в Угорщині зібралося велике військо, щоб
силою ввести до Галича Ростислава. За королівським наказом
його головну ударну силу становив рицарський полк на чолі з
досвідченим полководцем Фільнієм. Угорського короля
підтримали польські князі (з ворожої Данилові партії),
надіславши численні загони. Нарешті, чимало озброєних
людей поставили під прапори Ростислава ті галицькі бояри-зрад-
ники, яким пощастило уникнути Данилової кари. Галицько-
Волинський літопис лапідарно розповідає про початок
масштабної кампанії ворожого війська проти Романовичів:
«Ростислав слагав тктл свого коюая, щоб послав і'з ним воїнів
на Данила: уз*в V нього сатників і пішов ^о Полкської фмлі і
упинив Лешісову (вдову. — авт.), ціок послала з "илі ляуіь» (с. 531).
Слід погодитися з датуванням цього останнього походу
Ростислава на Галич липнем 1245 р.1 «Лєшкова у^овл», мати князя
Болеслава Соромливого, була донькою одного з волинських
удільних князів — Інґвара Ярославича. Польські джерела
називають її русинкою Гремиславою2. Про підтримку Гремиславою
Ростислава свідчить хоч би те, що перед вирішальним для нього
походом на Русь він залишив у неї в Кракові свою родину3.
Ростислав Михайлович «відзначався надзвичайно неспокійним
характером, властивим усій чернігівській лінії князів»4. Згідно з
проникливим зауваженням дореволюційного історика,
Ростислав був «граничним виявом удільного періоду», бо всі дії цього
князя затягували Русь іще глибше в баговиння роздробленості5.
Потуга війська, яке формально очолював Ростислав, а
фактично досвідчений полководець Фільній, була дуже значною,
що засвідчує продовження літописної розповіді про виправу
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 32.
2 Baker 0. Genealogia Piastow. — Krakow, 1895. - SS. 263-266.
3 ЗубрицкийД. История древнего Галичско-Русского княжества. — С. 146.
4 Дашкевич Н. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. — К.,
1873. - С. 50.
5 Палаузов С.Н. Ростислав Михайлович, русский удельный князь на Дунае. — СПб., 1851. — С. 26.
185

Данило Галицький
королівського зятя: «Нлвоч иті (знатні. — авт.) солеи й інші
ляхи висїгли ї'з своєї 3*лмі, ыжануи ^ополіогти Данилові .
Побувши Ж ПвО ВИСТуП вОСТИСЛАВА, ВОНИ 3АХ0ТІЛИ ЭД*0ЖАТИ
милість у AetiJifOfiHYA (князя Болеслава. — авт.) та його ліа-
Tfdi. І лйиишли вони на ^ополіогу ^о йостислава...» (с. 531).
Спочатку військо під проводом Фільнія й Ростислава не
змогло здобути добре укріплений Ярослав, тому залишило його за
спиною та невдало спробувало захопити Перемишль, а потім об-
ложило-таки Ярослав, «міцний гвл^» (с. 532), як із гордістю
називає місто галицький книжник. Жителі й залога Ярослава
хоробро захищалися, раз у раз здійснюючи вилазки й громлячи
ворога. Тоді Фільній наказав привезти осадну техніку («сосуды аатныс
и пааііш и ЛО0О1СИ») (с. 532) й почав готуватися до штурму.
Наштовхнувшись на опір сильних залог міцно фортифіко-
ваних Перемишля та Ярослава, Ростислав розгубився й
завагався, чи варто йому взагалі здобувати Ярослав. Цим він згаяв
час і дозволив військові Данила виграти кілька днів, щоб
зібратися в похід. Залога Ярослава почувалася настільки впевнено,
що здійснила вилазку, прагнучи знищити облогову техніку
Ростислава, люди якого саме почали будувати тарани, балісти
й катапульти. «І з^ннивсл великий сій пш^ ліістолі» (с. 532).
Характерна деталь: Фільній та інші ворожі воєначальники
настільки були впевнені в перемозі, що затіяли під стінами
Ярослава рицарський турнір. Літописець із сарказмом розповідає,
що Ростислав «оозпншавсл і влАШтувлв ray тмд ліістолі і
змагався з Вовшш (певно, угорським рицарем. — авт.), і впав пу
ним кінь, тому він пошкодив сосі плгк. І не на докю
трапилось йому зналмннл» (с. 53z). Цілком у дусі свого забобонного
часу Данило й Василько сприйняли Ростиславову пригоду як
сприятливий знак для себе. У сентенції літописця, якою
завершується розповідь про герць Ростислава з Воршем,
притаманний історикові-християнину провіденціалізм поєднується з
прадавньою забобонною вірою в лихі прикмети.
Обидва Романовичі, мабуть, ясно розуміли, що на карту
поставлена доля їхньої, такими трудами й муками об'єднаної,
держави. Тому вони надзвичайно ретельно готувалися до
генеральної битви. Щоб нейтралізувати польські загони, послані його
недругами, Данило звернувся до мазовецького князя Конрада
186

Полководець
(опікшись на німецьких рицарях і пригоді з Дорогичином, той
вирішив за краще знову стати союзником
галицько-волинського князя) по допомогу — й таки одержав її. Військо було
послане Данилові й від великого князя литовського Мендовга
(с. 532). Але галицько-волинський володар провів усю
кампанію так швидко, що обидва підкріплення запізнились.
Руське військо на чолі з Данилом вирушило з Холма.
Попереду, згідно з правилами класичного воєнного мистецтва,
рухалася сторожа, далі йшов авангард під командуванням Андрія,
одного з кращих воєвод князя. На нього було покладено
завдання розвідки боєм, щоб дізнатися, які сили має ворог. Далі
рухалися головні сили під командуванням старшого
Романовича. Форсувавши річку Сян, Данило перешикував полки з
похідного у бойовий порядок, і військо неквапно («с thyoc-
тьн») й грізно пішло на ворога.
Літописець повідомляє, що перед битвою Данило мав ще
один добрий знак: над його полками кружляли й клекотіли
орли, «ліов вслиіса УліАОА» (с. 532). Певно, високоосвічений
галицький книжник дещо поступився істиною задля
додержання канонів високого літературного мистецтва, якому він
служив: навряд чи орли могли неполоханими літати над
величезною масою озброєних людей, що з шумом, гамором і
брязкотом їхали та ішли долиною Сяну. Фільній, залишивши біля
обложеного Ярослава частину піхоти, щоб запобігти вилазці
городян, з ударними полками рушив назустріч військові Данила.
Своєю чергою, Данило «ломав \ишя, ijjog він оглянув бо-
0ОГЇВ І ПІДКАДЬОШЕ ЛШФО СЛОВАМИ, f|JO ПОбЛТуНОГС ВЖ(
слизький» (с. 532).
Літописець повідомляє, що, «не дійшовши dificH Сяну,
воїни дійшли з коней у полі, цїое озброїтись» (с. 532), —
важке спорядження й озброєння звичайно везли на возах,
панцирі й шоломи надягали безпосередньо перед боєм. Тоді ж
брали в руки мечі, щити й списи. Дізнавшись від надісланого
Андрієм гінця про розташування ворожих полків і наказавши
поміряти броди, великий князь обрав місце для переправи.
Спочатку Сян форсувала, не зустрівши опору, легка кіннота; як
доповідав Андрій, «не суло гтовожовиг загонів (угорських. —
авт.) кіля вгпси» (с. 533). Далі переправились інші полки.
187

Данило Галицький
Поблизу Ярослава 17 серпня 1245 р.1 відбулася генеральна
битва, одна з найважливіших в історії Давньої Русі. Ледве
подолавши Сян, князь розташував свої сили в бойовому порядку:
«ВншнгсувАВшн кіннотників і ліготнніув, пішли (Данило з
Васильком. — авт.) гшпішно на ситву» (с. 533).
Галицько-волинський володар не бажав бути захопленим зненацька й
забезпечив військо від несподіваного нападу, розпочавши його
рух уже в бойовому порядку. Сама ця передбачливість малює
його нам як досвідченого полководця. Зауважимо, що літопис
відтворює не лише підготовку до битви обох сторін, а й
емоційну атмосферу перед баталією, яка, що згодом зрозумів і
галицький книжник, врятувала Галицько-Волинське князівство
та Романовичів від іноземного поневолення.
Головне командування руськими силами в Ярославській
битві князь Данило зосередив у власних руках. Він розташував
полки по-новому, що стало неприємною несподіванкою для
Фільнія. Адже звичайно в середньовічній воєнній практиці
володар із добірною дружиною, так званим «головним полком»,
ставав у центрі бойового строю, куди супротивник і скеровував
головний удар. Данило ж поставив власний полк на лівому
фланзі, зробивши його «полком лівої вугси», а в центрі
розмістив з «малом мужнном» свого найбільш досвідченого
воєводу — Андрія. Правий фланг із «полісом шавої вугси»
зайняв Василько, ратникам якого було доручено стримувати
добірні польські загони воєводи Флоріана.
У загальних рисах стратегічний план Данила в Ярославській
битві, що приніс йому повний успіх, зводився ось до чого. Рицарі
Фільнія (його головний полк) неминуче потіснять малочисельних
воїнів Андрія, а коли ворог, захопившись переслідуванням,
заглибиться в розташування руського війська й неминуче порушить
власний бойовий порядок, йому будуть завдані нищівні удари з
флангів. Завершить розгром, міцно «зав'язавши мішок», могутній
натиск із ворожого тилу важкоозброєної кінноти самого Данила.
Хтось із давніх істориків порівняв цю перемогу Данила зі
знаменитою вікторією Ганнібала над римлянами біля Канн. Поза
сумнівом, це перебільшення. Але галицько-волинський князь
показав себе в Ярославській битві першокласним стратегом,
заманивши ворога вглиб свого бойового порядку й винищивши його.
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 32.
188

Полководець
Фільній, побачивши малочисельність полку Андрія, звелів
Ростиславу з великим загоном вибити його з позиції. Добірна
дружина Андрія зустріла угрів і зрадників-галичан смертельною
щетиною довгих списів. Літописець, немов знову переживаючи
жар битви, емоційно розповідає, що у битві «лаляалнсл шнш, томе
гув, ліов щ гволіу, з oeoy доків багато (воїнів. — авт.) падало з
KOHfH І ВЛІН0АЛО, ІНШІ СЛГЛН ШОСТвОЛІЛСШ СНЛкННМН уШАЛІН
СПИСІВ... \НШН ЖС, ЗААНШИЬЩШк З ЛІАЛСШ івуЖННОН, СІСАТуЧ И НА-
3\4 ї впш^, К0ІПКО снв<л з вовогАлін» (с. 533). Одночасно поляки
вдарили на Васильків полк. Битва зав'язалася на кількох ділянках.
Стримуючи натиск переважаючих сил Ростислава, Андрі-
єва дружина повільно відходила, точно виконуючи
стратегічний план Данила. Князь, що уважно стежив за розвитком
битви, весь час посилав підкріплення Андрієві, щоб той зв'язав
якомога більше сил ворога. Перелом у перебіг бою внесли
ратники Василька. Хвалькуваті польські воїни, що тільки-но
горлали: «ПОЖСНШО АОйГОСОбОДНУ]» — «Ш ВСТОЛАН І ЛОСІГДИ ВІ^
нього», тобто від Василька (с. 534).
Наставав той головний момент битви, коли треба докласти
миттєве й граничне зусилля, щоб схилити воєнну фортуну на
свій бік. І Данило тонко вловив його. З частиною свого полку
князь зайшов через рясний чагарник («,}(£№ глусокуи») у тил
ворогові, що продовжував, як здавалося зовні, зберігати
ініціативу. Тут стояв рицарський полк Фільнія, що його
угорський воєначальник приберігав для вирішального втручання в
битву. На чолі своїх воїнів Данило вдарив на угорських
рицарів, зім'яв їх і почав нищити. Січа була запеклою, небезпека
загрожувала й самому князеві: його було схопили угри, та він
вирвався з ворожих рук (с. 534).
Поруч із Данилом бився його син Лев, майбутній
галицький князь. Він хоч і був ще дуже молодий, проте відважний, і
зламав свій спис об самого Фільнія. Данило з кращими
дружинниками пробився в гущу ворожого війська, схопив хоругву
Фільнія й подер її на шматки (с. 534). Це справило разючий
психологічний вплив на ворога. А несподіваний для угрів
обхідний маневр галицько-волинського війська вирішив долю
Ярославської битви. Майже одночасно побігли й поляки, що
утримували оборону перед полком Василька.
189

Данило Галицький
Ростислав, побачивши, що справа кепська, «<Л0 лліувдв
коня свого на BTfYV» (с. 534). Галицькі й волинські воїни
переслідували ворога. Були схоплені Фільній і ватажок польських
загонів Флоріан, лише Ростиславу пощастило врятуватися.
Спочатку він переховувався в Польщі (с. 535), а потім
назавжди оселився в Угорщині, де згодом одержав землі від
короля, свого тестя. Так зійшов з руської політичної арени великий
політичний авантюрист Ростислав, іграшка в боярських руках,
що тягнув Русь назад, до баговиння політичної роз'єднаності1.
Так переможно для галицько-волинського війська
завершилась Ярославська битва — найкоштовніша перлина в
полководницькій короні Данила Романовича.
1 надалі, майже до кінця свого життя, Данило Романович
керував своїм військом, завдавав нищівних поразок агресивним
сусідам, зокрема ятвязьким князькам, котрі часто шарпали
північно-західні рубежі Волині, грабували та палили міста й села.
Своїми вдалими воєнними заходами середини 1250-х pp. князь
поставив Ятвязьку землю перед вибором: бути винищеною або
покоритися галицько-волинському володареві. Ятвязькі
старійшини вибрали останнє: «Коди він (Данило Романович. — авт.)
^отів з«ову літи на лтвлгів війнои і лочав з^иалти військо,
Взнались пво цс лтвлги, послали cboiV послів і своїг ^ітсй (у
заручники. — авт.) і лоогіцлдн йоллу сути локїшнлін і сщу-
вати йоліу листа на своїй з*лілі» (с. 553). Довго ще по тому ят-
вяги не наважувалися переходити кордони Волині.
Полководницьке мистецтво князя Данила було одним із
найбільших його достоїнств. Та не гіршим він був і дипломатом,
досягаючи мирними засобами того самого, чого добивався
шляхом війни. Та про це мова піде в одному з наступних розділів.
1 Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. - К., 1996. - СС. 140-143.

РИЦАРІ
«Данило мовив: «Нідосос, ціо нлшу
«OTfHHV» ФбИЛіАНФЬ YfffTOHOfiy,
тлліпАїеж, паозвлні Сололюни^лми». І
ПІШЛИ БОНН НА HHY $ БІЛИГСИЛІ БІИШСОМ».

Данило Галицький
Ж. Аемовби продовжуючи попередній розділ, варто осібно
зупинитися на воєнній кампанії нашого героя, що досі
залишається однією з таємниць історії Галицько-Волинської Русі
ХНІ ст. Справді, війна Данила Романовича Галицького з доб-
жиньськими рицарями, котрі загарбали частину його землі,
належить до найменш вивчених проблем історії Східної Європи
напередодні вторгнення монголо-татарських орд. Гранично
коротка й позбавлена будь-яких подробиць оповідь про неї
міститься в Галицько-Волинському літопису — в тій його
частині, яка в основному подає життєпис Данила та відома в науці
під назвою «Літописець Данила Галицького».
На той час, коли Данилові довелося воювати з рицарями, він
разом із братом Васильком князював на Волині й готувався до
вирішального етапу боротьби за Галицьку землю з
чернігівськими князями Михайлом Всеволодовичем та його сином
Ростиславом, які захопили її. То була друга половина 30-х pp. XIII ст. Як
відомо, попередні спроби заволодіти батьківським престолом
закінчилися для Данила невдало, бо його суперники спиралися
на вороже Романовичам місцеве боярство, допомогу угорського
короля Бели й мазовецького князя Конрада, а також численної
половецької орди, яку постійно наймав Михайло Всеволодович.
За таких обставин Данилові доводилося воювати на два
фронти: не раз поспішаючи до Києва, він допомагав своєму
союзникові, тамтешньому князеві Володимиру Рюриковичу про-
192

Рицарі
ти все того ж Михайла Всеволодовича, котрий не раз
намагався сісти на головний великокнязівський престол Русі.
Перипетії цієї боротьби лаконічно, проте вельми яскраво
зображують Галицько-Волинський, Лаврентіївський та деякі інші
пізніші (XVI—XVII ст.) літописи, насамперед не раз згадуваний
вище Воскресенський, побудований для XIII ст. на тогочасних
руських джерелах.
Незадовго до війни з добжиньцями на Волинське князівство
Романовичів наїхали чернігівські князі Ольговичі, підтримані
Конрадом мазовецьким і половецькою ордою: «Навів сув на
Данила Ліигаило та І заслав (васальний Михайлів новгород-
сіверськии князь. — авт.) ллгів і сусь, і половців стздії» (с. 516).
Ці події відбувалися, судячи з їхньої послідовності, влітку 1235 р.
Таку дату подає й Воскресенський літопис1. Під «алгалін» слід
розуміти військо Конрада, донедавна союзника Данила.
Адже наприкінці 1220-х pp., за свідченням галицького
літописця, князь Конрад «лвиннлв Данила і Василька у велику люсов
і П0ОШВ iV, tjjoff ішли Йому на допомогу. І шитртли вони до-
поліагати йоліу» (с. 503). Допомога Романовичів мазовецькому
володарю бувала досить ефективною. Галицький книжник
оповідає про участь війська Данила й Василька в міжусобній
боротьбі у Польщі на боці Конрада близько 1229 р. Союзники до-
сягли успіху, й літописець надзвичайно високо оцінив ту
перемогу, відзначивши, що Романовичі «надали йоліу (Конрадові. —
авт.) поліп велику й повернулись з1 мавои до з*лш своєї» (с. 505).
Але в середині 1230-х pp. мазовецький князь зрадив Данила
й перекинувся на бік головного тоді на Русі його ворога —
Михайла чернігівського. Видається слушною думка знавця
давньоруської історії, що «польський князь Конрад мазовецький,
скориставшись із невдач волинського князя в Галичині*, спробував
у ці роки змінити зовнішньополітичну орієнтацію»2. Спільний
із Михайлом Всеволодовичем чернігівським похід Конрада
проти Волинського князівства є кращим того доказом.
Ця воєнна експедиція була спрямована проти давньої
складової частини Волинського князівства — Червенської землі.
Однак той похід Михайла й Конрада приніс їм відчутну пораз-
1 Воскресенская летопись. — С. 138.
* Вчений мав на увазі неодноразові невдалі спроби Данила утвердитися в Галичі у першій
половині 1230-х pp.
2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 216.
193

Данило Галицький
ку. Галицький повістяр докладно розповів про перебіг війни.
Сили нападників виявилися роз'єднаними. Конрад стояв у
Холмській землі, воюючи звідти місто Червен, але його загін
був розбитий князем Васильком. Михайло ж чекав на Конрада
в передгір'ях Карпат, куди мав підійти його васал, Ізяслав нов-
город-сіверський, із половецькою ордою. Але хани через
невідомі джерелам причини «w зАХ0Т,ли "ти НА Данила». Це й
вирішило наслідки війни на користь волинського князя.
Опинившись без союзників, «Мнуанло пощиумя до Галнуа, а
Котхд покіг уночі до Полыми, і багато його воїнів
потопилися у Бшмві» (сс. 516—517) — порубіжній річці, що розділяла
Волинське князівство з Мазовецьким.
,МіЦ "ШПАГИ * HHH»fl#»HlfVMHU'fl \ IHtf ІЛЛИД 1UIUHIH
Руські човни на Дунаї.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Виглядає слушною висловлена ще на початку минулого
століття М. Грушевським думка, згідно з якою поквапний
відступ Конрада був спричинений ще й тим, що Данило підбив
свого тогочасного союзника, великого князя литовського
Мендовга, напасти на Мазовію1. Таким чином, Конрад зазнав
тяжкої поразки від Данила Романовича.
Однак, на наш погляд, було б занадто прямолінійним
пояснювати наступні події, пов'язані з незаконним відданням До-
рогичина мазовецьким князем добжиньським рицарям, лише
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 54—55.
194

Рицарі
образою Конрада на свого щасливого переможця. Причини
того, що сталося, гадаємо, крилися набагато глибше.
То був час суспільно-політичного складання й поступового
посилення Литовської держави. Частішали напади литовців на
Польщу, її землі Хелминську, Мазовію та Куявію. Данило ж
провадив власну політику щодо Литви й не завжди поспішав
на допомогу Конраду. Волинський князь тоді активно воював
проти ятвягів, прагнучи убезпечити від них свої північно-
східні кордони, особливо у передбаченні вирішального двобою
за Галич із чернігівськими князями. Данило намагався жити в
мирі та злагоді з литовськими князями, насамперед з головним
із них — Мендовгом. Він уміло використовував литовську
військову потугу в боротьбі проти зазіхань Польщі й Угорщини
на галицько-волинські землі. Як розповідалось, у 1230-х pp.
Данило зосередив зусилля на відвоюванні галицької землі в
Угорщини та бояр, котрі постійно прагнули протиставити
йому свого князя-маріонетку. Водночас він постійно допомагав
Володимирові Рюриковичу на Наддніпрянщині й уже тому не
міг стати в пригоді Конраду1. Таким чином, розрив мазовець-
кого князя з Данилом навряд чи можна вважати несподіваним,
як думав В. Пашуто2.
Цей короткий огляд міжнародних відносин у Східній і
Центральній Європі дозволяє, як здається, краще зрозуміти
гранично коротку звістку про війну Данила Романовича з Доб-
жиньським рицарським орденом, що міститься в Галицько-Во-
линському літопису: «Булх в«на, і вирішили бонн
(Романовичі. — авт.) піти на лтвлгів і шиишли до Ссштл. Та вглси
наводнились, і вони ш змогли піти на лтвлгів. Данило
мовив: «Hf^OCM, IflO НАШУ «OTfHHV» ТбИЛЛАМТЬ YOfCTOHOfiy,
ТАЛЛПЛІ60И, П0ОЗВАНІ СОЛОЛІОНН?АЛЛИ». І ПІШЛИ ВОНИ НА HHY З
вслиісилл віигьгсолл. Заголили місто у кш$пі місяці, і ллаґістоа
їг Свуно взяли до полону, і воїнів завали (в полон. — авт.),
і повернулись до Воло^иллиоа» (с. 517).
Це свідчення Галицько-ьолинського ізводу про битву
волинського князя з рицарями, названими джерелом
«тамплієрами», — єдине у всьому давньоруському письменстві. Немає
1 Див. докладніше: Wlodarski В. Rola Konrada Mazowieckiego w Stosunkach polsko-ruskich. —
Lwow, 1936. - S. 23 sq.
2 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — С. 258.
195

Данило Галицький
згадок про неї й у відомих нам західних джерелах. Сама по собі
ця літописна звістка досить неясна за змістом. Не названо
навіть міста, яке тримали рицарі, бракує будь-яких подробиць
цієї короткої війни й штурму міста, що, найімовірніше,
належало до Волинського князівства. Можливо, саме тому це
повідомлення довгий час не привертало уваги російських і
українських істориків.
«Батько» російської історичної науки В. Татищев не згадав
про нього (треба думати, він не знав Галицько-Волинського
літопису), а інший корифей — М. Карамзін, якому належить
честь відкриття Галицько-Волинського ізводу, коротко й у най-
загальніших рисах відзначив, що «(гшґіЙнии Данило вдтосов-
ствувлв ір з Нілісіуьгсилі осдшом, ліснн захопив якесь і'з НА-
ШНУ ^АВНІГ ВОЛОДІНЬ»1.
Так само скупо й наче неохоче писали про війну
волинського князя з тими «ТАлілдіб0Алін» українські вчені пізніших
десятиріч XIX ст. Знаменитий львівський історик та археолог
І. Шараневич у своїй докладній «Історії Галицько-Волинської
Русі» занотував, що в 1235—1239 pp. «служило і|штя
Данилові», він ходив «на рицарів Німецького ордена, котрі, на
заклик мазовецького князя Кондрата (Конрада. — авт.), над
нижньою Віслою було поселилися»2. Однак, як читач
переконається далі, наш князь здійснив похід зовсім не на Віслу.
Здається, першим спробував визначити місто, відвойоване
Данилом у рицарів, російський історик другої половини XIX ст.
І. Беляев: він вказав на Берестя3. Однак літописний контекст
суперечить такому тлумаченню. Адже князь Данило з військом
прийшов до Берестя й, перебуваючи в тому місті, виявив, що
через повінь річки вийшли з берегів («наводнилися») і
перешкоджають походові на ятвягів. Крім того, попередні
свідчення Галицько-Волинського літопису доводять, що Романовичі
міцно утримували в руках порубіжне Берестя.
Київський учений М. Дашкевич був, здається, першим, хто
вказав на Дорогичин як на об'єкт нападу війська Данила. На
підтвердження такої думки М. Дашкевич послався на дарчу
1 Карамзин Н.М. История государства Российского. — Т. 3. — С.234.
2 Шараневич И. История Галицко-Володимире кой Руси от найдавнейших времен
до року 1453. - Львов, 1863. - С. 87.
■ Беляев И. Рассказы из русской истории. — Ч. 1. — Кн. 4. — М., 1872. — С. 34.
196

Рицарі
грамоту мазовецького князя Конрада, якою той у березні
1237 р. віддав Дорогичин з округою добжиньським рицарям1.
Тому некоректними є запропоновані в минулому дати походу
Данила на рицарів: 1236 (львівський історик XIX ст. Д. Зуб-
рицький) і навіть 1237 р. (В. Пашуто): неможливо припускати,
що князь Данило, дізнавшись про передання Конрадом Доро-
гичина Добжиньському орденові, зібрав військо, здійснив
похід і здобув це місто навесні того самого 1237 р. Лише для
підготовки походу потрібен був час і немалий.
Виходячи з послідовності літописної розповіді про події,
котрі передували війні Данила з добжиньцями, слід визнати
березень 1238 р. як найбільш імовірний час здобуття волинським
князем Дорогичина. Так, кампанія Данила проти Конрада
мазовецького й Михайла чернігівського тривала з осені 1236 по
весну 1237 pp.2 Розповівши про це, галицький літописець веде далі:
«Коди настало літо, 3,cfAAHCb Ооліановичі Й пішли на Гали*/ на
ЛіигаЙла і йо<ти(лава» (с. 517)! Звідси виходить, що цей похід
відбувся влітку 1237 р. Отже, війна з добжиньцями, що почалася
по тому, могла статися лише навесні наступного, 1238 р.
Логіка літописної розповіді переконує, що між невдалим
для Данила походом на Галич у літні місяці 1237 р. та його
нападом на Дорогичин не існувало значного розриву в часі, тому
відпадає рік 1239-й. Варто зазначити, що Дорогичин із
волостю справді був «отчинон» Данила, оскільки входив до складу
Володимирського князівства, в якому з 1170 по 1199 pp.
княжив його батько Роман Мстиславич.
Розповідаючи про напад волинських ратей на рицарів,
літописець називає їх «тамплієрами», тобто храмовниками. Йому
також було відомо, що рицарі-храмовники виводили назву
свого ордену від храму Соломона в Єрусалимі. Напевне, галицький
учений-книжник назвав добжиньців (їм Конрад «пожалував»
Дорогичин) «тамплієрами» тому, що в основу їхнього уставу
було покладено устав «кіанну онішіб Yahcta та Соломонового
Увлліу», так само, як і Ордену мечоносців, відгалуженням яких
деякі історики вважають орден добжиньських братів.
Однак у науковій літературі здавна утвердився погляд на загін
рицарів, що захопили Дорогичин, як на тевтонів або хрестоносців.
1 Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. —
С. 14таін.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 26.
197

Данило Галицький
Ця думка спирається на таке авторитетне джерело, як багатотомна
праця з історії Польщі Я. Длуґоша. Під 1224 р. (точна дата, певно,
1228) історик записав, що Конрад мазовецький запросив для
боротьби з прибалтійськими племенами пруссів, які спустошували
Хельмінську й Любавську землі, братів-хрестоносців і віддав їм
замок Добжинь1. Як зазначалося в польській науковій літературі,
починаючи з А. Семковича, зокрема в коментарі до останнього
видання праці Я. Длуґоша2, середньовічний історик в оповіді про
добжиньських братів переплутав їх із хрестоносцями або
тевтонами. Можливо, цій неточності Я. Длуґоша сприяла та обставина,
що буллою від 19 квітня 1235 р. папа Григорій IX об'єднав доб-
жиньців з хрестоносцями3. Та не всі добжиньці, як виявилося з
часом, згодилися об'єднатися з тевтонами.
Напевне, варто зазначити, що на середину 30-х pp. XIII ст.
Тевтонський орден досяг великої могутності. Він загарбав
просторі польські землі, збудувавши на Віслі в 1231—1233 pp.
потужні укріплені замки — Торн, Кульм, Марієнведер та ін.
Великий магістр ордену Герман фон Зальца домігся від
Германського імператора так званої «Золотої булли», даної в Ріміні у
березні 1226 p., якою ордену віддавалися всі майбутні
завоювання у землі пруссів як імперський лен. Булла дозволяла
великому магістрові самостійно, ні на кого не оглядаючись, на правах
імперського князя, діяти в Пруссії та Хельминській землі.
Хрестоносцям пощастило просунутися до Віслінської затоки,
збудувавши фортеці Ельблонґ, Бальга, Христбурґта ін.
Звичайно історики, вбачаючи в добжиньцях лише філію
Тевтонського ордену, гадають, що Конрад мазовецький,
прагнучи зміцнити союз із хрестоносцями, віддав їм лише Дороги-
чин. Проте з тексту згаданої вже грамоти Конрада від 3
березня 1237 р. випливає, що він дарував загонові рицарів Дороги-
чин зі значною територією поміж річками Західним Бугом і
Нуром4. Це й був орден добжиньських братів, точніше, та його
частина, яку не зміг поглинути Тевтонський орден. Його
магістр Бруно, згаданий у Галицько-Волинському літопису,
1 DlugoszJ. Op. cit. - Ks. 6. - S. 299.
2 Op. cit. — S. 322.
5 Див.: Polkowska-Markowska W. Dzieje Zakona Dobrzynskiego // Roczniki Historyczne. — T. 2.
1926. — SS. 152, 202—204 (на названих останніми трьох сторінках наводиться текст папської
булли).
4 Preussisches Urkundenbuch. Ed. Philippi. — T. 1.- Konigsberg. — 1882. — № 126.
198

Рицарі
тримався осібно, зберігши власну військово-реліґійну
організацію та структуру1.
Історики довго сперечалися стосовно того, коли і як Конрад
мазовецький заволодів волинським Дорогичином. Та спочатку
варто сказати кілька слів про саме те місто. Воно вперше
згадується в Київському літопису під 1142 p., коли київський князь
Всеволод Ольгович віддав Берестя разом із Дорогичином
чернігівським князям Давидовичам2. Однак археологічні
дослідження дають підстави вважати, що ця найдалі висунута на
північний захід волинська фортеця виникла в другій половині
XI ст. (йдеться про збудування укріпленого града — дитинця).
І вітчизняні, і польські вчені одностайно вважають Дорогичин
давньоруським містом, не поділяючи наївних слів Я. Длуґоша про
нього як про столицю... ятвягів. Певний час місто було стольним
градом удільного князівства, його економічно-торговельним
осередком. Досить сказати, що на городищі Дорогичина знайдено
багато тисяч товарних пломб, приблизно 25% із них марковані
родовими знаками руських князів Рюриковичів (двозубцями й
тризубцями). Місто відігравало важливу роль у великій
транзитній торгівлі Русі з Польщею та країнами Західної Є&ропи.
Цим, мабуть, можна пояснити неодноразові сутички між
руськими й польськими князями через Дорогичин.
Свого часу було висунуто припущення, ніби Дорогичин
надовго захопила Польща в роки малолітства Романовичів. Однак
М. Дашкевич заперечив таку думку, хоч і припускав, що певний
час Дорогичином разом із Берестям та іншими порубіжними
містами володів князь Лєшек, але невдовзі по тому повернув
його Волині. Далі М. Дашкевич пише: «Конрад здобув його
(Дорогичин. — авт.), певно, у період ворожих стосунків з Данилом, у
1235 чи 1236 р.»3 Навіть М. Грушевський у своєму докладному
дослідженні з історії Галицько-Волинської Русі, вміщеному в
третьому томі його «Історії України-Руси» приділив цьому
питанню зовсім мало уваги, приєднавшись до думки М.
Дашкевича й зауваживши, що Конрад заволодів містом у 1230-х pp.
Однак ми переконані в тому, що мазовецький князь ніколи не
володів Дорогичином. У відомих науці джерелах про це немає зга-
1 Див., напр.: Wbdarski В. Polska і Rus. - S. 113.
2 Летопись по Ипатскому списку. — С. 222.
3 Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. — С. 17.
199

Данило Галицький
док. Гадаємо, що Конрад із легким серцем обдарував орден доб-
жиньських рицарів землею й містом, які йому ніколи не належали.
Пригадаймо, що саме в 1237—1238 pp. Данило Романович
провадив особливо активну зовнішню політику з північного
заходу Волинського князівства, міцно володів ключовим містом-фор-
тецею Берестя, успішно воював з ятвягами й узагалі був
господарем на північно-західних рубежах свого князівства, що
красномовно засвідчує продовження літописної розповіді про
завершення кампанії волинського князя проти добжиньських рицарів.
Варто розглянути самий похід князя Данила на Дорогичин.
Галицький літописець сповіщає, начебто рішення рушити на
«тамплієрів» народилось у Данила несподівано, під час походу
на ятвягів, — і тільки тому, що князь побачив, що річки вийшли
з берегів. Саме так, буквально йдучи за літописцем, тлумачила
події вітчизняна історіографія, починаючи з Д. Зубрицького1.
Відносно недавно цю думку поділив Б. Влодарський2.
Наприкінці 1970-х pp. нами було висловлено припущення,
що насправді Данило вдався до стратегічних хитрощів. Адже для
волинського князя розлиття річок навесні аж ніяк не могло
стати несподіванкою. Припускаємо тому, що Данило Романович,
прагнучи приспати пильність добжиньців, які засіли в Дороги-
чині, здійснив суто демонстративний похід у бік Ятвязької
землі, тільки б наблизитись до Дорогичина. Адже від Берестя до
Дорогичина відстань у кілька разів коротша, ніж від
Володимира. Цей маневр характеризує волинського князя як
талановитого полководця, котрий завжди цінував ефект несподіваності,
особливо важливий для нього в задуманому штурмі Дорогичина.
Спробуємо розвинути таке припущення. З літописної
оповіді випливає, що Данило Романович здобув Дорогичин легко
й швидко. Тим часом заволодіти містом, загарбаним і, поза
сумнівом, добре укріпленим добжиньцями, — адже вони мали
для цього повний рік! — було дуже важкою справою, особливо
якщо вести традиційну для давньоруського воєнного
мистецтва ХІІ-ХІІІ ст. неквапливу облогу — «оклсжаннс». Інша
справа, коли нападники мали облогові знаряддя.
У попередньому розділі розповідалося про те, що військо
Данила мало в своєму розпорядженні найдосконалішу на Русі
1 ЗубрицкийД. История древнего Галичско-Русского княжества. — Ч. 3. — С. 122.
2 Wbdarski В. Op. cit. - S. 113.
200

Рицарі
r—tmo кіл и га iffnc* в б є
«■№ '
Щм
>5Н
"П " '
г
r|
"П'ТТ
'. ' ! ' "' І! '"' "" 1 1
■v- >к
ь\ If "cF
Похід на ятвягів.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
того часу облогову машинерію, подібну до тієї, яку
застосовували на Заході. Штурм фортеці князь здійснив, треба думати,
за допомогою своєї знаменитої піхоти, «лішцїв», добре
озброєних і навчених. Тому вся кампанія була проведена
блискавично та з притаманною полководницькому талантові Данила
Романовича елегантністю.
Існує припущення, ніби після втрати Дорогичина доб-
жиньці перебралися кудись до Германії. Воно ґрунтується на
згаданому в примітках дослідженні польського історика Доб-
жиньського ордену В. Пулковської-Марковської. Не вдаючись
до предметного розгляду цього питання, зауважимо, що битим
рицарям було б природніше повернутися на землі, пожалувані
їхнім покровителем Конрадом мазовецьким.
Продовження літописної розповіді про славну перемогу
князя Данила над Добжиньським орденом свідчить, що
волинський князь віддав належне його покровителеві Конраду
мазовецькому: «Того вогсу Данило пайків на Конааіа Литву
(князя. — авт.) Лісн^овга, ізжлава новгородського» (с. 517). Та
навряд чи справа полягала лише в помсті. Б. Влодарський має
рацію, коли пише, що Данило Романович прагнув випередити
201

Данило Галицький
удар у відповідь Конрада, незадоволеного відвоюванням
волинським князем Дорогичина у добжиньців1.
Додамо до цього, що, мабуть, політична програма Данила
була стратегічно глибшою: перш ніж вдатися до вирішальних
дій щодо утвердження в Галичі того самого 1238 p.,
волинський володар забезпечив собі спокій на рубежах з Литвою й Ма-
зовією. Відтоді Конрад не насмілюється більше недружньо
поводитися з Данилом, хоча ще деякий час продовжує
матеріально й морально підтримувати його ворога Михайла
Всеволодовича чернігівського. Однак незабаром по тому Конрад
повертається до союзу з волинським князем.
Галицько-Волинський літопис сповіщає, що в часи страшного
монголо-татарського нашестя князь Данило «пішов до ЛІА30-
вшьгсої зімлі до Солсслава, Ко шагова жна; і ^аб йому Ссшслав
гвл^ Бншгово^» (с. 524), де руський князь перебув якийсь час, аж
поки монголо-татари залишили Русь і повернулися на Волгу
Зрозуміло, що так зустрічають лише доброго союзника, та ще й
такого, який втратив свою землю, поглинену монгольськими ханами.
Князь же Ізяслав Володимирович новгород-сіверський, один
із головних учасників походу Данила Романовича на Конрада у
розпалі весни 1238 р., сам по собі не мав скільки-небудь значної
військової потуги й не міг стати в пригоді волинському
володарю. Однак він змушений був відступити від свого покровителя,
глави чернігівського князівського клану Ольговичів Михайла
Всеволодовича, й, усупереч волі свого сюзерена, вирушити в
похід проти союзника Михайла Конрада. Адже участь Ізяслава у
воєнній кампанії Данила проти Конрада була суто
демонстративною. Напередодні повернення собі Галича восени 1238 p.,
перехопивши стратегічну ініціативу у Михайла чернігівського,
Романовичі давали зрозуміти східнослов'янському й західному
світові, що віднині вони є господарями становища у краї.
Так виглядає у світлі джерел і наукових студій війна Данила
Галицького з орденом добжиньських рицарів у березні 1238 р.
Wlodarski В. Op. cit. - S. 114.

УТВЕРДЖЕННЯ
В ГАЛИЧІ
«Ш НАШ КОЛО^Аб, ^АНИИ НАМ ЕОГОМІ
І ІСИНулШЯ ^0 іікОГОу МОВ Д\*ГИ ДО
£АФЫСА, МОВ С^ЖОЛИ ^0 МАТ ІСИ, МОВ
ШбАГЛІ ДО ^ЖШЛА»

Данило Галицький
J. J. є раз і не два мовилось у цій книжці про те, що Данило в
боротьбі за об'єднання Русі та проти феодальної опозиції
спирався на населення волинських, а згодом і галицьких міст. Так
робив не лише він, а й інші найбільш далекоглядні політики
Давньої Русі. Досить назвати імена володимиро-суздальських
князів Андрія Боголюбського та Всеволода «Велике Гніздо», а
також новгородського, згодом володимиро-суздальського
князя Олександра Невського.
Опертя на міську людність було типовим для боротьби
європейських королів і князів проти феодальної сваволі та за
централізацію держав. У плані цього характерного для
середньовіччя явища слід розглядати боротьбу Романа, а потім його
сина Данила проти боярської опозиції на західноруських землях.
Історично ця боротьба була прогресивною, бо вела до
зміцнення й консолідації держави, підвищення її обороноздатності та
економічного потенціалу, йшла на користь розвиткові
продуктивних сил.
Міжнародна обстановка сприяла намірам Данила
Романовича повернутися до Галичини. У листопаді 1227 р. загинув у битві
з поморським (також польським) князем Святополком його
давній ворог малопольський князь Лєшек, у якого він хотів
відібрати одне з міст. Галицький літописець, що звик до
боярських ІНТРИГ, СХИЛЬНИЙ ПОЯСНЮВаТИ ЛЄШКОВУ СМерТЬ «ni'^tTV Л АМН
3f Ділену кояс» польських (с. 503). Хоч би як там було, бороть-
204

Утвердження в Галині
ба за краківський, головний у середньовічній Польщі, стіл між
малопольськими, мазовецькими, куявськими та поморськими
князями надовго відвернула їхню увагу від західноруських
земель. Як слушно відзначав М. Грушевський, «смерть Лєшка
понижає ще більше престиж руських князів на Україні (так він
називав Галицько-Волинську Русь. — авт.): боротьба за
краківський стіл, війни малопольських і великопольських князів
відвернули увагу польських князів від руських справ». Тепер уже
руські князі втручаються у справи Польщі, мирячи (а то й
сварячи) її князів1. Це зауваження відомого дослідника давньоруської
історії необхідно тримати в полі зору, студіюючи русько-
польські, зокрема русько-малопольські та русько-мазовецькі
відносини наступних десятиліть.
Є підстави високо оцінити дипломатичний хист Данила.
Ще до смерті Лєшка волинський князь встановив приязні
стосунки з його братом Конрадом, князем Мазовії, який після
1227 р. намагається заволодіти краківським столом. Конрад
був сином руської княжни Єлени, доньки Ростислава
Рюриковича, що княжив у Києві протягом 1204—1205 pp. Шлюб
Конрада з Агафією2, донькою одного з Ігоровичів (Святослава)
скріплював його дружні відносини з руськими князями.
Галицько-Волинський літопис у розповіді про події 1227 р.
записав: «Після <лшті ссхта свого (Лєшка. — авт.) Кошад
Л0НННЛВ Данила і Василька у велику лндов і пвосив iY, ціок
ішли Йол\у иа допомогу; і пішли номлг иа поліп на
Владислава Сталого» (с. 503). Подальший русько-мазовецький союз
диктувався Конрадові його політикою, спрямованою на заво-
лодіння головним у Польщі краківським (малопольським)
столом. У Польщі тоді розпочалася справжня громадянська війна
за владу, й рідний брат покійного Лєшка Конрад І мазовецький
слушно вважав свої права на малопольський престол
вагомішими від прав суперників.
Природно, що в боротьбі з конкурентами Конрад
намагався спертися на своїх східних сусідів, руських князів. Данило
Романович підтримував його претензії на Краків, ходив разом
із ним близько 1229 р. в похід, і не вина волинського володаря,
що Конрад не зумів подолати познанського й гнєзненського
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С. 46.
2 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. XIV. - №№ 61, 72.
205

Данило Галицький
князя Владислава Лясконогого (Тонконогого), котрий того
самого року й оволодів Краковом1. Проте й надалі становище у
Польщі залишалося неспокійним, чвари між князями та
великими феодалами продовжували струшувати цю країну.
Увесь цей час Данило Романович потроху накопичував сили,
готувався до звільнення Галича від угорської окупації та ворожих
йому боярських олігархів. Хто знає, скільки б ще часу
виношував він свої далекоглядні плани, та життя втрутилось у його
наміри. Чергова й блискавична зміна ситуації в Галичі
примусила волинського князя до рішучих і не дуже підготовлених дій.
Руські люди несуть данину князеві.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Тільки-но Данило Романович повернувся з польського
походу, до нього навесні 1230 р. прибули посланці від громади міста
Галич із запрошенням сісти на князівський стіл: «Оскільки Су-
днслав пішов на Пониззю л коволсвич у Галичі залишився салл,
то тнходь лгсоллога швидше!» (с. 506). Данило, нашвидкуруч
зібравши невелику дружину, рушив на Галич. Інша частина
дружини й піше військо йшли за ним. Передбачливий полководець,
волинський князь вислав частину війська на Пониззя, щоб
затримати там полки боярського ватажка Судислава.
Через три дні Данило опинився під стінами Галича.
Спочатку він розгромив багатющий маєток Судислава. «СкіАккн фалл
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 209.
206

Утвердження в Галині
КЛГЛО ВИНА, І OBOYIB, І ІСОШу, І СПИСІВ, І СТ0ІЛ, АЖ ^V^O КЛГЛО
еліити» (с. 506), — дивується боярському багатству галицький
літописець. Судячи з опису літописця, то був не просто «^вів»,
а укріплений замок, здатний витримати тривалу облогу. У
розповіді про події весни 1230 р. складач літопису активно
продовжив головну суспільно-політичну ідейну лінію свого твору —
засудження й викриття зрадливого та бунтівного боярства, що
перешкоджало об'єднанню Галичини й Волині та відновленню
великого Галицько-Волинського князівства.
Своєї мети книжник досягає різноманітними засобами. Ось
ватажок ворожого Романовичам боярства Судислав «т ви-
тсшів пш^ Дш'лисш і посіг ^о Галича» (с. 506), отже, не
встояв перед Даниловим воєводою й показав себе боягузом; а
ось Данило захопив розкішний двір Судислава, і перелічуючи
його багатство, особливо запаси зброї, що личили хіба що
князеві, а не боярину, та ще й «ліятіжннку землі» (як назве його
трохи згодом літописець), книжник відображає небезпеку, що
її несли бояри народові Галицької землі.
Тим часом підійшли полки Данила, головне ж — князя
підтримали не тільки середні верстви населення та верхівка
стольного міста, а й уся Галицька земля, населення якої бачило
в ньому захисника від утисків іноземних окупантів — угрів — і
боярської сваволі. Угорська залога на чолі з королевичем
здалася на милість переможця, й Данило відпустив Андрія до
Угорщини. Разом з ним пішов і остаточно скомпрометований в очах
громадськості Судислав. Справжнє ставлення народу до цього
порушника спокою Галичини виявилось, як повідомляє
літописець, у тому, що населення столиці «кивало в нього каміння,
гсАжуш: «Яаешхнія гсфь з міста, сунтівнику з*^1'»
(с. 506). Так Данило 1230 р. знову сів на стіл свого батька Романа.
Однак то була лише перша й далеко не остання дія
галицької епопеї старшого Романовича. Утриматися на престолі
виявилося важче, ніж зненацька здобути його. Більша частина
галицького боярства на чолі з Володиславом Юрійовичем
змушена була тоді перейти на бік Данила, побоюючись за свої
маєтності та високе суспільне становище. Проте боярство й не
думало складати зброю. Воно просто пересиджувало свій
неуспіх, чекаючи слушного моменту, щоб узяти реванш.
207

Данило Галицький
Спочатку угорський король, підштовхуваний Судиславом і
слізними листами від ворожих Данилові бояр, спробував
силою повернути Галицьку землю. Король Андрій був
налаштований досить рішуче й устами свого сина погрожував Данилові
та його прибічникам: «Вийшов Сслл-вігсс (від латинського гех,
король. — авт.), тоето ісоволь* угорський з в*ликилі
військом і нлинятон половецькою оедон. Він псазав: «Не
3<иожс встояти гвА^ Галич, hiyto ш ліожс вел ту вати його
ві^ ліоеї вуїсн» (с. 507). Це сталося восени 1230 р. У ті дні йшли
ВеЛИКІ ДОЩІ («ПОСЛАВ НА HHV СОГ А0УАНГСЛА Л\НУАЇЛА ВЧИНИТИ
^3°і4НІ ШК*ШІ>> (с- 507), коли у річках, що бурхливо
розлилися, тонули люди з кіньми. Угорський королевич не досяг
успіху: облога Галича закінчилася безрезультатно.
Данило зібрав полки, на допомогу йому прийшли польські
загони. Як встановили історики, угорське військо загубили не
тільки й не стільки великі осінні дощі. Данило зумів залучити
на допомогу інших половців — орди знаменитого хана Котяна.
Зі значними втратами угорські загарбники спішно повернули
назад, проти них спалахнула партизанська війна: «Напали на
hhy численні гово^лни» й перебили багато ворожої кінноти та
піхоти (с. 507). До всього у королівському війську почалася
епідемія, що загубила багатьох воїнів.
«Перемога, здобута цього разу, була лише початком війни за
Галичину, — писав відомий знавець проблеми. — Перед своїм
оповіданням про дальші події літописець не випадково вважав
за потрібне поставити кіноварний заголовок: «По цьому
розповімо про численні заколоти і великі зради, і незліченні раті» —
такими записами літописець досить точно позначав етапи
політичної діяльності волинського княжого двору»1. Проте
князь Данило був сповнений надії на швидке оволодіння
Галичем. Життя відсунуло такі його плани майже на десять років.
Після поразки угорського короля під Галичем,
зневірившись в іноземній допомозі, відкрито піднімаються проти
Данила галицькі бояри. Протягом 1230 р. ними було
організовано кілька змов: одного разу збиралися спалити оселю князя,
другого — забити його на бенкеті. Та всі ці підступи вчасно
розкривали вірні Данилові люди.
* Насправді Бела був тоді ще королевичем, спадкоємцем престолу.
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 212.
208

Утвердження в Галичі
Нагнітаючи атмосферу оповіді про поєдинок князя з
феодальною олігархією, галицький літописець розповідає, що
бояри навіть прилюдно ображали князя: «Одного txgy &'m
(Данило. — авт.) веселився на смгссті, о^ин з т«ї бс^божину
колі ВИДИВ НОЛіу В ОБЛИЧЧЯ l«AHY, *ЛС ВІН Т* СФСвПІВ — YAH
КОЛИСЬ їлл бог ві^ячить!» (с. 509). Важко сказати, чи справді
відбувся такий епізод, а коли й відбувся, то навряд чи гордий
лицар і володар Данило стерпів би публічну образу від свого
слуги, адже всі бояри, незалежно від багатства й становища,
вважалися слугами свого князя.
Найвірогідніше, маємо справу з поширеним у
середньовічному рицарському фольклорі Західної Європи символом
найстрашнішої образи, яку тільки може завдати слуга своєму
панові. Ця розповідь, імовірно, народилася в колі ближніх
соратників Данила, найпевніше, серед його дружинників. Вона
об'єктивно віддзеркалює напруженість стосунків між Данилом
і галицькими боярами й не лише у 1230-ті pp., до яких
відноситься ця історія. Безумовно, дружинники Данила рознесли
цю легендарну історію по всіх усюдах, щоб підсилити
ненависть простого народу до злочинного галицького боярства.
1231 р. галицький боярський рід Молибоговичів організував
велику й добре продуману змову проти Данила. Вирішено було
протиставити йому іншого князя, традиційного ворога
Романовичів Олександра белзького. У змові взяли участь і перемишльські
бояри. А якийсь «бс^божнин Пилип», очевидно, з роду
Молибоговичів, повинен був заманити князя у свій замок Вишню, щоб
там убити його. Князя врятував випадок, на думку галицького
літописця, — провидіння господнє в особі брата Данила князя
Василька, що, жартуючи, вихопив меч із піхов і налякав жорстоких
убивць: «Коли зсциикн-МолиБОгойнчі П0СА™ЛН Ц<? побоялись
вони £ога і сказали: «Ось з*106* наша 0Озк|ита», і погіглн
вони, ПОДІБНО ДО ОКАЯННОГО СВЯФОПОЛІСА» (с. 508).
Щоб максимально посилити свої філіппіки супроти
мерзенних змовників-Молибоговичів, галицький письменник
вдається до найсильнішого образу з арсеналу давньоруських
книжників: він прирівнює заколотників-убивць до лиховісно
знаменитого на середньовічній Русі Святополка Окаянного,
котрий, якщо вірити церковній леґенді, відбитій у «Повісті вре-
209

Данило Галицький
менних літ», забив своїх трьох братів і збирався так само
вчинити з іншими1.
Галицький тисяцький* Дем'ян розкрив змову. Тоді Данило
послав проти Олександра військо з братом Васильком на чолі,
й той захопив Белз. Сам Олександр ледве встиг утікти до
Перемишля. Бояр Молибоговичів кількістю 28 було покарано, але
не смертю, з чого щиро жалкує галицький книжник: їгні
маєтності сули гсогкЬісісовані, л имі вони уг^я^тт (с. 508).
Попри черговий Данилів успіх у подоланні феодальної
опозиції, обстановка в Галицькій землі й далі залишалася
напруженою. Підтримуваний боярством Олександр міцно сидів у
Перемишлі й готувався до нової війни. Тоді Данило вирішив
порадитися зі своїми природними союзниками — городянами —
й наказав скликати в Галичі народні збори — віче.
Здається, літописець дуже перебільшує гостроту становища,
коли пише, що князь залишився лише з 18-ма вірними йому
отроками (молодшою дружиною) та ще тисяцьким Дем'яном, а вся
знать була проти нього. Адже, як показали подальші події, старша
дружина вірна своєму панові. Так чи інакше, князь удався по
допомогу до городян, насамперед до міських верхів. Він запитав
жителів Галича: «f н yoictc сути ішннліи амііі, цїос я міг піти на
ліоїг вовогів?» — і жителі міста одностайно підтримали Данила, а
соцький** Микула кинув крилаті слова: «Пан*! Лісіро не
подушиш с^жід (бояр. — авт.), ли^у не з'їж» (с. 509). Політика
опертя на бюргерство, середні й заможні прошарки городян, була
взагалі характерною для володарів Європи часів середньовіччя.
Заручившись підтримкою заможного галицького
населення, Данило Романович зібрався з силами й рішуче пішов на
Перемишль. Слабкодухий князь Олександр утік до Угорщини.
Але й тут чатувала на Данила боярська зрада: посланий
навздогін Олександрові боярин Володислав Юрійович
перекинувся на його бік і сам сховався за «упжмсиліи вооітьлін»
(одним із Карпатських перевалів). За це Данило конфіскував
маєтності того боярина (с. 509).
І знову втручається в руські справи Угорщина. Наступного
року король Андрій пробує підкорити Галичину. Літописець
1 Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993. — С 49.
* Так називали командувача міського ополчення. Дем'ян був одним із відданих Данилові людей.
** Сотник у міському ополченні давньоруських часів.
210

Утвердження в Галичі
віддає ініціативу цього походу галицькому боярину,
перебіжчикові Судиславу, й белзькому князеві Олександру, котрі
намовляли Андрія проти Данила: «Су^иеддв лвивів ісоеодл
угорського Хіхшя» (с. 509). Та неважко зрозуміти, що угорський уряд
дбав насамперед про власні інтереси. Заслуговує на увагу думка
відомого історика з приводу втручання Андрія II до галицьких
заворушень: «Участь у хрестових походах до Передньої Азії й на
Балкани підірвала угорські фінанси. Зрештою, король
заборгував навіть Церкві, якій під тиском папства надав великі пільги.
Певно, король розраховував здобути в руських походах ті кошти,
які витратив у походах арабських і балканських»1.
Є підстави гадати, що під час нової угорської навали (а
відбулася вона 1232) Данила в Галичині не було: принаймні, літописець
про нього — такого енергійного діяча й керівника держави! —
жодного разу не згадує. Вчені висловлювали різні здогади щодо
того, де перебував тоді великий князь. Відомий дослідник Волині
XIX ст. О. Андріяшев висловив думку, що «Данило був зайнятий
на сході, допомагаючи Володимиру Рюриковичу київському
проти Михайла Всеволодовича чернігівського»2 — тобто поїхав на
Київщину вкотре налагоджувати стосунки з наддніпрянськими
князями. Вважаємо цей здогад z іеного вірогідним.
Справа угорської окупації Галичини була надзвичайно
полегшена боярськими зрадами, про що красномовно розповідає
галицький книжник. Так, облога ворогом добре укріпленого
Ярослава не дала наслідків: «VrdH кнлшя, аж поки ^шшао
соту, та місто ыдснлося ві^ ниг». Тоді комендант фортеці
боярин Давид за порадою своєї тещі (!) (галицький літописець
ПРЯМО ГОВОРИТЬ, ЩО «ВОНА КЛГАА ВІЙНА CV^HCAABV», ОТЖЄ, ПрО-
угорськи налаштованим боярам) вирішив капітулювати. Навіть
угорський воєначальник визнав, що його люди не в силі
здобути Ярослав, бо зазнали великих втрат. З ворожого табору Давид
одержав підбадьорливу звістку, що «угвн не зможуть уже вас
вЗ^ти, ко ,4уяи попиті». І все ж таки зрадник відчинив ворота
загарбникам (с. 510). Облога Ярослава знайшла відображення в
одній із грамот Бели Дионісію, котрий, напевне, виступає в
Галицько-Волинському літописі під ім'ям «Дьяніш»3.
1 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. — С. 256.
2 Лндрияшев A.M. Очерк истории Волынской земли до середины XIV в. — К., 1887. — С. 164.
3 Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ас civilis. Ed. A. Fejer (далі — Fejer). — T. IV. —
V. 1.- Budae, 1829. -PP. 23-24.
211

Данило Галицький
Практично без бою здався угорському військові й Галич:
слідом за перебіжчиком від Данила Клим'ятою «всі кояш
галицькі пі^алнсл» королю. За порадою «гивівннг галичан»
(бояр) Андрій посадив у Галичі свого сина, також Андрія, а сам
із військом пішов здобувати волинську столицю Володимир
(с. 510).
У тому місті на чолі чималого загону закріпився
випробуваний у походах і битвах, відданий Данилові волинський боярин
Мирослав (можливо, його рідний дядько). Та відсутність
Данила, мабуть, послабила його волю до опору: він «ствнвожнвсл
возулкш», як пише Галицько-Волинський літопис, і без
погодження зі своїм князем уклав дуже невигідну угоду з королем,
віддавши союзникові Андрія князю Олександру міста Белз і
Червен. А угорський володар знову посадив свого сина в
Галичі. За підрахунками одного з польських істориків, усе це
сталося 1232 р.1
Отже, Галицька земля на певний час (який? — того ніхто
тоді не відав!) була знову втрачена для Романовичів (с. 510).
Проте Данило не визнав тієї угоди, суворо закинувши
Мирославу: «ЛіС ТН СМІ& уїСДАСТН ЛІНО, AtAttYH ВСЛНІСС ВІЙСЬКО»!?
(с. 510). Мирослав виправдовувався перед князем тим, що все
ж таки зумів утримати Червен із землею.
Здавалося б, Данило був відкинутий історією на кілька
років назад. А час минав, і галицький стіл знову був далекий від
нього, як і колись, і князь, мабуть, переживав глибоке
розчарування, може, й відчай. Але дослідникові, який дивиться на
події хоча й крізь товщу століть, зате у всеозброєнні
джерелами, а головне, знає остаточний результат того чи іншого
далекого від нього суспільного процесу, зрозуміло, що вороття до
минулого тут уже не могло бути.
Лише несприятливий, просто фатальний збіг обставин
(відсутність Данила на театрі воєнних дій, масова зрада
галицьких феодалів, серед яких були й ті, кому князь, без сумніву,
довіряв і доручав важливі пости в управлінні та війську,
нарешті, миттєва слабкість волинського воєводи Мирослава)
призвів до прикрої невдачі. Так, Данило втратив Галичину й
частину Волині, але перед тим заручився підтримкою міського
патриціату й боярства в обох цих західноруських землях. Крім
Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 107.
212

Утвердження в Галині
того, становище угорських загарбників у Галичині було хистке,
проти них наростав масовий визвольний рух.
У першій половині 1230-х pp. Данило Романович активно
діє у «бушсін $шлі», підтримуючи київського володаря
Володимира проти чернігівського — Михайла. Вдячний за допомогу
Володимир віддав Данилові місто Торчеськ у Пороссі (с. 511),
колишній уділ Мстислава Удатного. Важливість цього
надбання важко переоцінити: волинський князь одержав частку в
«вузькій з(Л|лі» і тим самим заявив східнослов'янському
світові про себе як про одного з руських володарів. Ця частка,
нехай поки що скромна, давала йому можливість у
майбутньому закріпитися на Наддніпрянщині. Отже, Данило йшов по
шляху, второваному його батьком, котрий також почав
боротьбу за об'єднання західної й центральної частин Південної Русі
з одержання «пвиіА<тл» в «йусмгін з*л\лі».
Втім, волинський князь тоді виявив душевне благородство й
царську щедрість: «Данило ж із вугмсої землі взлв <0El wr-
ку Toewbic і потілі ві,4т4АВ ио™ А^ггям Мстислава» (с. 511).
Джерела називають двох синів (Василя й Мстислава, що на той
час уже померли) і чотирьох дочок (Ростиславу, Анну, Єлену-
Марію й не відому на ім'я)1.
Вступаючи ще в 1220-х pp. у воєнний союз із Володимиром
Рюриковичем київським проти Михайла Всеволодовича,
далекоглядний волинський володар передбачав, що після того, як
Михайло залишить стіл Новгорода Великого й повернеться до
Чернігова (а це сталося 1226 р.2), він неодмінно втрутиться в
західноруські справи: багаті Галичина й Волинь давно вабили
чернігівських князів — згадаймо трагічну епопею Ігоровичів у
Галичі. На початку 1231 р. Михайло Всеволодович уклав мир і
союз із володимиро-суздальськими князями Георгієм та
Ярославом Всеволодовичами3, що дозволило йому розпочати
боротьбу за київський стіл, маючи в перспективі стіл галицький.
І все ж часті відлучки Данила Романовича з Галича до Києва
мали свої вади. Угорський королевич Андрій вирішив
скористатися з нової відсутності Данила в Західній Русі, й коли той
був на Київщині, взимку 1231—1233 pp.4, пішов на Волинь — є
1 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. IX, 39-44. - P. 39.
2 Новгородская первая летопись. — С. 275.
3 Лаврентъевская летопись. — Стлб. 456.
4 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 24.
213

Данило Галицький
підстави гадати, в спілці з чернігівським князем. Принаймні,
дехто з істориків минулого переконаний, що похід Андрія був
на користь Михайла Всеволодовича, бо змусив Данила піти з
Київської землі1. Слід гадати, цей похід стався взимку 1232—
1233 pp.2 Водночас король переслідував насамперед давно
намічену й жадану мету — загарбання Галицької землі.
Але Данило, одержавши звістку від гінця з Володимира,
форсованим маршем, залишивши далеко позаду піше військо та обоз,
із самою лише кіннотою поспішив додому й наздогнав угрів біля
Шумська. «Сули ох^ом з коволсвичслі Олнкан^м і Гліе ^шлмно-
bhy...», — згадує літописець боярських олігархів, що служили
Угорщині. Туди наспів з пішим військом і тисяцький Дем'ян.
Галицький літописець яскраво малює звитягу волинського
князя, що бився в перших рядах своєї дружини: «Данило
загнав свій спис у 0атннгса (угорського. — авт.), а коли с лис $аа-
ліавсл, витяг лісі» і рубав ним ворогів. Багато хто з ворожих
воїнів загинув тоді від княжого меча (с. 512). Шумська битва
закінчилася перемогою Данила, королевич мусив повернутися
до Галича, до всього в його війську почалась епідемія.
У стосунках з Угорщиною настало коротке затишшя. Князь
Данило вирішив скористатися з цього, щоб придушити одне з
вогнищ боярської опозиції. Описуючи події 1233 p., літописець
розповідає: «Коли внсосла тсава, Данило алголі з ксатолі і
Олнссан^солі пішов ^о Пліснкьгса і, прийшовши, зАХ0ПИВ
Пліснеськ у Авсузови'гів, і к^яь багато полотниу, і
повернувся ^о Воло^иліиоа» (с. 513).
Оці прості слова галицького книжника: «коли виоосла те aba»,
наче перекидають місток між тими дуже далекими роками й
сьогоденням. Вони дозволяють наочно уявити ті весняні дні,
коли разом із Олександром белзьким, що вкотре прийшов із
повинною та був прощений, Романовичі відібрали галицьке
місто Пліснеськ у могутніх бояр Арбузовичів, котрі, ймовірно,
заволоділи ним під час нескінченних усобиць у князівстві.
Той Пліснеськ належить до числа найбільш загадкових міст
Галицько-Волинської Русі. Розташоване у верхів'ях Західного
Бугу, недалеко від сучасного села Підгірці Олеського району
Львівської області, це місто відоме в літопису з 1188 р.3 На дум-
1 ЗубрицкийД. История древнего Галичско-Русского княжества. — Ч. 3. — С. 116.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С 24.
* Летопись по Ипатскому списку. — С. 445.
214

Утвердження в Галичі
ку його дослідника, Пліснеськ виник у VII—VIII ст. як один із
центрів племінного союзу дулібів. Важко сказати, чи був він
тоді укріплений. Виникнення того городища, яке пощастило
розкопати археологам, датується XI ст. Тоді ж з'явився й
феодальний замок. Пліснеськ був зруйнований у другій половині
XIII ст., найімовірніше, внаслідок винищувального походу
татарського полководця Бурундая на Галицько-Волинську Русь у
1258 р.1
Викликають подив гігантські розміри Пліснеського
городища — близько 160 гектарів. Захищена валами територія
набагато перевищує за площею укріплені частини навіть Києва й
Чернігова (70—100 гектарів), найбільших південноруських
міст. Аналогічні за значенням і навіть важливіші давньоруські
міста Турів, Теребовля, Бузьк, Пересопниця мали оточену
валами площу від одного до п'яти гектарів. Навіть стольний град
Луцьк обходився укріпленою частиною близько 30 гектарів.
Знавець фортифікацій давньоруських міст П. Раппопорт
висловив припущення, що величезне городище Пліснеська в
основі належить до скіфських часів (науці відомі такі величезні
скіфські городища, наприклад Бельське на Харківщині) й було
пізніше освоєне східними слов'янами. У давньоруські часи на
невеликій частині скіфського городища були збудовані
укріплення площею близько 4 гектарів2.
З цим можна було б погодитися: вчені вважають, що за
валами таких великих городищ скіфи пасли худобу. Проте
археологи, що неодноразово досліджували Пліснеське городище й
робили шурфи в різних його частинах, в один голос твердять,
що знаходили вони речі лише східнослов'янської та
давньоруської доби. Отже, доводиться визнати, що воно було
збудоване слов'янами. Навіщо? На це запитання наука поки що не
може відповісти.
На нашу думку, як важливий порубіжний замок Пліснеськ
виник незадовго перед першою згадкою про нього в
Київському літопису під 1188 р. Якби він існував раніше, то навряд чи
його б обійшли увагою джерела, насамперед надзвичайно
докладний Київський літопис XII ст., якщо врахувати розташу-
1 Кучера М.П. Основні етапи розвитку стародавнього Пліснеська // Матеріали й дослідження
з археології Прикарпаття і Волині. — Вип. 2. — К., 1959. — СС. 132—143.
2 Раппопорт П.А. К вопросу о Плеснеске // Советская археология. — 1965. — № 4. —
СС. 92-103.
215

Данило Галицький
вання цієї фортеці в «гасліїй фоіііі», на рубежі двох князівств, —
Галицького й Волинського, що запекло суперничали від 1240-х pp.
аж до кінця XII ст. Невипадково, як здається, одночасно з
Київським літописом Пліснеськ згадує «Слово о полку
Ігоревім»1. Ця пам'ятка створена, згідно з останнім висновком
Д. Лихачова, саме 1188 р.
Місце боярського замку Арбузовичі локалізоване ще в
першій половині XIX ст. на місці с Гарбузів поблизу Пліснесь-
ка2. Археологічно Арбузовичі майже не вивчені, тому говорити
про існування там замку можна, лише виходячи з логіки подій.
Адже саме в Галицькій землі в першій половині XIII ст. великі
бояри інтенсивно будували замки — осередки опору княжій
владі.
Дипломатичними (замиренням київського й чернігівського
князів, про що розповідає Галицький літопис; переходом на
його бік невірного Олександра белзького) та воєнними
(перемогою під Шумськом і завоюванням Пліснеська) заходами
Данило Романович одержав стратегічну перевагу над угорським
королем. Та поки вона ще не стала вирішальною.
Влітку 1233 p. «ifOdOACBHf і Су^нсддв» (характерно, що ім'я
боярського ватажка постійно згадується в Галицько-Волинсь-
кому літопису поряд з ім'ям наступника угорського престолу!)
знову піднялися проти Данила Романовича. Волинський
володар заручився підтримкою київського князя Володимира
Рюриковича. Сили суперників зустрілися під Перемишлем.
Угорські загарбники спробували штурмувати цю невелику
фортецю, але Данило й Володимир відбили їх. Вороже військо
кинулося навтіки, до Галича, залишивши напризволяще
«потоки» (с. 513).
Угорські джерела свідчать, що король Андрій тоді виступив
на допомогу синові, про що йдеться, зокрема, в королівській
грамоті кінця серпня 1233 р.3 Він пішов найкоротшим шляхом
на Галич, але щось завадило йому продовжити свій шлях. Ні
Галицько-Волинський літопис, ні угорські джерела нічого не
знають про реальне втручання угорського володаря в літню
кампанію 1233 р.
1 Слово о полку Игореве. // Под ред. В.П. Адриановой-Перетц. — М.; Л., 1959. — С. 19.
2 Погодин М. П. Разыскания о городах и пределах древних русских княжеств с 1054 по
1240 г.-СПб., 1848.-С. 69.
1 Fejer. - Т. 3. - V. 2. - PP. 324-326.
216

Утвердження в Галичі
Окрилений цією важливою перемогою, Данило рушив на
Галич. Його політичний барометр встановився на «ясно», що
відразу ж відчуло гнучке й безпринципне галицьке боярство. У
боярському стані почався розкол. Більш далекоглядні бояри
побачили, що перемога Данила неминуча, й почали перебігати
до нього, тільки-но князь наблизився до міста:
«Данило і Василько того сх^лг пішли ^о Галича, і зустбілх іУ
ІС0АША* ПОЛОВИНА ГАЛИЧА: ДОЫОСЛАВ, ГлІБ ТА ІНШН)( СОЯ6 БАГАТО»
(с. 514). Не могли не зважати бояри й на прагнення заможного
міщанства та дрібних феодалів Галицької землі бачити Данила
своїм князем. Князя врочисто ввели до міста. Оскільки війна з
уграми була ще не закінчена, а королевич Андрій залишався у
цитаделі самого Галича разом із Судиславом і угорською залогою,
Данилові довелося милостиво поставитися до бояр, які перейшли до
нього: він узяв їх на службу. Та князь здавав собі справу з їхніх
справжніх намірів і лише до часу відклав розправу з цими давніми
ворогами його державотворчих намірів щодо єднання Русі.
Не маючи облогових машин (башт, «потоків», катапульт,
баліст тощо), військо Данила довго не могло здобути галицьку
цитадель. Облога тривала більше двох місяців — частину
жовтня, листопад і грудень. Серед обложених почався голод
(«королеви?, Дьлиіш (угорський воєначальник. — авт.) і Су^нслдв
Знсліагали ві^ голову в гвл^і (цитаделі. — авт.)» (с. 514). А
Данило терпляче чекав, коли замерзне річка Луква, притока
Дністра, на якій стояв дитинець Галича, щоб кригою
наблизитися до цитаделі.
Нарешті на початку 1234 р. королевич Андрій помер, так і
не дочекавшись підмоги. Обложені бояри вирішили здатися на
милість переможця саме тоді, коли Данило готувався до
рішучого штурму цитаделі по кризі Лукви, що потроху замерзала. Та
до штурму не дійшло. Угорська залога виїхала до Угорщини, а
разом із нею й Судислав (с. 514). Важко зрозуміти, чому
Данило відпустив непокараним свого лютого ворога Судислава.
Можливо, то було наслідком якоїсь угоди з угорським урядом.
В. Татищев щодо подій 1233 р. (відповідає 1234-му) пише, що
король тоді формально відмовився од Галича1. Можна не
сумніватися в тому, що це був тактичний хід Андрія II,
розрахований на виграш часу для збирання нового війська.
* У значенні заможна, знатна.
1 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — M.; Л., 1964. — С. 228.
217

Данило Галицький
Отже, на початку 1234 р. Данило Романович знову сів у
Галичі. Тепер він остаточно підкорює собі Белзьке князівство.
«Нлвссні Олиссан^о здяісЛ6СЛ 3АПОі4,яного НИЛІ 3АА [Данилові]
і пішов ^о тестл свого в Київ. Довідавшись то up, Данило
пішов з* нилі навздогін з Галича, догнав його в Полонноліу
і сгопив на Уомоссккомлг лузі. Данило і ного воїни т спали
то^і тчи ^ні и тон ночі» (с. 514). Так був виведений із
політичного життя давній ворог Романовичів белзький князь
Олександр, безпринципний прислужник галицьких бояр і ворог
об'єднання Галичини й Волині.
Дипломатичні таланти Данила дозволили йому в зародку
загасити конфлікт між ним і київським князем через
Олександра. Більше того, тесть белзького князя, київський володар
Володимир Рюрикович, визнав законними права Данила на
Белзьке удільне князівство й не став захищати зятя, навпаки,
увійшов з галицько-волинським князем у «свАТШТво і велику
лнгов» (с. 514), тобто уклав з ним нову союзницьку угоду.
Дальша доля бунтівного князя Олександра невідома. Можна
припускати, що він закінчив свої дні як бранець Романовичів у
одному з їхніх замків.
З утвердженням Данила в Галичі відновилася стара історія:
відчувши його тверду руку, бояри починають змовлятися, щоб
позбутися владного володаря. Нагоди не довелося довго
чекати. У кінці 1234 р. на заклик свого союзника, київського князя
Володимира, Данило вирушив обороняти його від підступних
сусідів — чернігівського князя Михайла та його васала Ізясла-
ва. Спочатку воєнні дії розгорталися на користь Данила й
Володимира. Вони відігнали від Києва Михайла Всеволодовича,
а потім здобули Чернігів, скинули Михайла й посадили на стіл
його брата в перших Мстислава Глібовича.
Тоді за справу взявся ще один давній ворог Романовичів —
Ізяслав. На початку 1235 р. йому разом із Михайлом
Всеволодовичем пощастило захопити Київ, оскільки Володимир
Рюрикович із Данилом були на театрі воєнних дій.
Новгородський літописець у статті 1235 р. відтворив загальну картину
останнього етапу тієї війни: «Поиишов ізяслав я великой силон
поганиу (язичників. — авт.) половців і Михайло з чсвнігіві^я-
л\и пі^ київ і здоклгли Київ; а Колоднмша і його княгини
218

Утвердження в Галичі
загонили половці, повели до своєї з*<илі і багато зла
наносили кил нала». Далі новгородський повістяр свідчить, що
половецькі хани відпустили за викуп Володимира Рюриковича з
дружиною1. Той Ізяслав заслуговує, мабуть, на те, щоб
присвятити йому, колоритному уособленню феодальної анархії,
кілька сторінок.
У фрагменті Галицько-Волинського літопису, що датується
приблизно першою половиною 1254 p., мовиться: «ізяслав же
Н0ОСИ6 у hhy (татар. — авт.) ^ополлоги, ujoc іти на Галич.
Вони ж (казали Йолду: «Як же ти пі^сш на Галич? Князь
Данило — литий! Лкшо він змочі відняти у тесе життя, то гто
т*сс ввятує?» Для розуміння наведеного уривка доведеться
перегорнути назад кілька десятків літописних сторінок.
Зауважимо, що то був час, коли Данило Романович протистояв
вторгненню татарської орди під проводом воєводи Куремси.
Постать цього Ізяслава тривалий час залишалася
загадковою для вчених. У нашому літопису не зазначені ні місце його
народження, ні князівський стіл, який він посідав, ні навіть
ім'я по батькові. Перед тим упродовж п'ятнадцяти років
жодний князь на ім'я Ізяслав не мав стосунків з Данилом
Романовичем і взагалі не виступав па сторінках джерел як учасник
політичних подій у Південній Русі. Зрозуміло тому, що спроба
встановити його особу певною мірою матиме якусь частку
гіпотетичності.
Добрий знавець джерел і один із чільних дослідників історії
Галицько-Волинської Русі М. Грушевський вважав Ізяслава
«сннола покійного київського князя Мстислава 0олланови-
і а»2 зі смоленської династії Ростиславичів. З цим погодився й
В. Пашуто: «Куремса підтримував у боротьбі проти Данила
Романовича смоленського князя Ізяслава Мстиславича»3. Обидва
історики при цьому не послалися на джерела. Як побачимо
далі, це не було випадковістю.
Існують літописні звістки про Ізяслава Мстиславича
смоленського, що відносяться до 30-х pp. XIII ст. Найповніша
міститься в пізньому Никонівському ізводі під 1235 p.: «Князь
ІЗЖЛАВ ЛІІТИСЛАВИ? СЛАОЛтСЬКНН, ОНуКІОЛЛАНА боСФИСЛАВНЧА,
З половіуглли і князь Михайло, син Віссволо^а Ъшиого з
1 Новгородская первая летопись. — СС. 284—285.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 42, 85.
3 ПашутоВ.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 282.
219

Данило Галицький
?ннігівіуглін, і князь Лбосллв Всеволодовну з новгово^цяліи
годили влттн на Київ ї ЗД0СУЛИ його»1. Никонівський
літопис у більшій своїй частині є компіляцією, складеною в XVI ст.
Становлячи цінне джерело з історії Росії свого часу, він, проте,
містить чимало невірних, а то й вигаданих свідчень щодо
давньоруських часів. Покладатися на його свідчення про XIII ст.
не доводиться. До наведеної цитати видавець Никонівського
ізводу О. Бичков зробив примітку: «Ізаслав Лістиславич у той
vac зА літописами ш відомий».
Звістка про напад Ізяслава Мстиславича з половцями й
Михайла Всеволодовича з чернігівцями на Київ міститься також у
ряді інших літописних ізводів, зокрема в не раз згадуваному
нами Воскресенському ізводі XVI ст.2 Можна було б уважати це
повідомлення породженням уяви давньоруських книжників
XVI ст. Однак таке припущення видається поспішним. Адже в
підвалини Воскресенського літопису покладено авторитетний
Московський великокнязівський ізвод 1479 р. Не раз
відзначалася близькість відомостей Воскресенського ізводу (зокрема за
XII—XIII ст.) до Іпатіївського списку. А зазначена вище
можливість того, що Воскресенський літопис увібрав у себе
загиблий Київський першого сорокаріччя XIII ст., спонукує
ставитися до його свідчень із довір'ям.
До речі, відомості про те, що «Ізаслав Мстислави?, онук во-
ліанів» брав участь у нападі на Київ у 1235 p., містяться й у
Московському літопису 1479 р. Однак в Іпатіївському ізводі, в його
галицькій частині, цей Ізяслав жодного разу не названий по
батькові. У розповіді галицького літописця про наїзд на Київ ворожих
Данилові й київському володарю Володимирові Рюриковичу
князів читаємо: «МнгаЙло ж й І заслав все о^но ш пшставали з
ииліи вовогувлти» — і далі: «ізяслав ж* cuhak не пшставав
(ворогувати. — авт.): лвнвів ко половців на київ» (сс. 514, 515).
Не слід, проте, думати, нібито Ізяслав, по батькові Мсти-
славич, зустрічається лише в пізніх літописах. Один із
найдавніших ізводів, Лаврентіївський, що дійшов до нас у
найстаршому з усіх відомих списку 1377 p., також знає Ізяслава
Мстиславича: «Прийшов князь Ізл*ЛАв Мстислави*! з полов-
іуглін, а ЛіиуаЙло князь З wf нїгівіуїліи, син Всеволод і 3,4°"
1 ПСРЛ. — T. 10. Летописный сборник, именуемый Патриаршею, или Никоновскою
летописью. — С. 104.
2 Воскресенская летопись. — С. 138.
220

Утвердження в Галині
сули Київ»1. Щоправда, редактор видання академік Є. Карсь-
кий зробив до цього місця примітку: «Мстиславич
виправляється на Володимирович», мабуть тому, що участь
смоленського князя Ізяслава Мстиславича з роду Ростиславичів (їхній
представник Володимир Рюрикович тоді княжив у Києві) в
усобицях навколо стольного града Русі здавалася йому
неймовірною.
Як уважав знавець генеалогії Рюриковичів М. Баумґартен,
Ізяслав Мстиславич смоленський загинув близько 1239 р.2 На
нашу думку, однією з підстав для такого твердження може
служити звістка Воскресенського літопису за 1239 p., що володи-
миро-суздальський великий князь Ярослав Всеволодович
«СЛІОДЛН ВЛОвЛ^ИВ І ПСКА^НВ у HHY ІСНЯЗ* BtCBOACUA ЛІСТИСЛА-
ВИ1А НА СТОЛІ, ОНуїСА f ОМАНА ЬоСФЖЛАВИІ А»3. Цей ВсЄВОЛОД був
рідним братом Ізяслава, тому логічно було б думати, що
останній загинув у боротьбі з полчищами Батия, які вдерлися на
північноруські землі 1237 р.
Отже, у 1254 р. Ізяслав Мстиславич смоленський аж ніяк не
міг напасти на Данила Галицького. Хто ж тоді був той Ізяслав?
Інтуїтивний, не підкріплений жодними свідченнями джерел
здогад висловив ще в середині XIX ст. знаменитий львівський
історик Д. Зубрицький: «По той чи по цей бік Дніпра, у
невідомій нам волості, може бути, в Києві чи в іншому місці,
жив і правив неспокійний старець з роду князів чернігівських
Ізяслав. Той самий, котрий 1211 р. був один час князем тере-
бовльським»4. Інший львівський вчений, І. Шараневич,
розвинув думку свого попередника, впевнено назвавши Ізяслава
Володимировичем і князем новгород-сіверським у рік конфлікту з
Данилом Романовичем5. Цей погляд не так давно сприйняв
англійський історик Дж. Феннел. Він називає Ізяслава
«членом молодшої гілки Ольговичів і в дійсності внуком Ігоря
Святославича з Новгорода-Сіверського й Чернігова»6.
Думка, згідно з якою ворог Данила Романовича Ізяслав був
сином Володимира Ігоровича новгород-сіверського, начебто
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 543.
2Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. IX, 32. - P. 39.
3 Воскресенская летопись. — С. 144.
4Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Волынского княжества. — 4. 3. — С. 178.
5 Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси от найдавнейших времен до року 1453. —
С. 92.
ьФеннелДж. Кризис средневековой Руси. — M., 1989. — С. 133.
221

Данило Галицький
знаходить підтвердження в Любецькому синодику
(поминальнику, складеному, очевидно, в кінці XVIII ст. за якимось більш
давнім джерелом в Антоніївському монастирі поблизу
давньоруського Любеча). У цьому важливому й мало вивченому
джерелі названо «кня^я филиппл Володимировича и існлгинн fro
Ага<Ьию». Видавець і дослідник Синодика Р. Зотов поділяв
думку авторитета в генеалогії М. Хмирова, що в процитованому
записі йдеться про Ізяслава Володимировича, народженого в
Половецькому степу 1187 р.1 Виходить, що ім'я «фиднлл» було
християнським найменням Ізяслава. Однак ця гіпотеза потребує
додаткових аргументів і джерельних підтверджень.
Припущення стосовно того, що Ізяслав, котрий 1254 р.
виступив проти Данила Романовича, належав до новгород-
сіверського княжого роду, здається нам вірогідним. Спробуємо
підкріпити його свідченнями літописів і міркуваннями
історичного характеру.
Дослідження життєвого шляху й князівської кар'єри Ізяслава
(Володимировича?) ускладнюється тим, що в
Галицько-Волинському літопису його названо по батькові лише тричі, та й то у
початковому періоді його самостійної діяльності — 1208—1211 pp.
Це було за таких обставин.
Після смерті Романа Мстиславича, як відомо, галицькі
боярські олігархи запросили на княжіння трьох братів
Ігоровичів, про що йшлося вище. Галицький літописець коротко
сповіщає: «Сів же Колоднмш у Галичі, а і оман у ^веннго-
во^і, а Святослав у Пшллишлі; а енну (вбєллу Ізжллву ^ав
(Володимир. — авт.) Тшсовль» (с. 484). У цій розповіді
галицького книжника про розподіл серед Ігоровичів княжих
столів названі всі головні міста Галицької Русі — її стольний
град Галич і центри удільних князівств. Віддання Теребовля
Ізяславу свідчить, з одного боку, про самовладне панування
його батька в Галицькій землі, а з другого — про те, що княжич
був тоді вже дорослий і здатний самостійно правити уділом.
Сказане підтверджується словами літописця.
Близько 1211 р. боярські верховоди, щоб здихатись
Ігоровичів, лицемірно запрошують у князі малого ще Данила
Романовича. Угорське військо разом із загонами волинських і
галицьких бояр рушило на Галич. А Ігоровичі кличуть на поміч
1 Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в
татарское время. - СПб., 1892. - СС. 7, 76-82.
222

Утвердження в Галичі
традиційних союзників — половецьких ханів: «І шнїуали ж
половні болмну (Ігоровичу. — авт.) на допомогу. ізяслав З
ними Воло^нлінвовиі» (с. 486). Виходить, Ізяслав тоді вже був
не просто дорослим, а здатним до самостійних дій і рішень,
якщо вже батько та дядьки доручили йому таку відповідальну
справу: запросити й привести з собою свавільних половецьких
союзників.
Та сили суперників виявилися нерівними. Створена уграми
й боярськими верховодами коаліція бере гору над
Ігоровичами. Ізяслав поряд із батьком б'ється з ворогами: «Воло^илінв
тікав і'з Галича, і <ин ного ізяслав, і псжлі^увлли їг до віти
НеЗі4н • ІЯяслав сивсл кіля віки Н*з,4и^ V нього відняли в^ч-
hhyicohch, а потілі він повннувся до Галича» (с. 486).
Відтоді, з 1211 p., князь, котрий зветься повним ім'ям —
Ізяслав Володимирович, назавжди зникає зі сторінок
літописів, навіть із найбільш обізнаного з південноруськими
справами Галицько-Волинського. Тому М. Баумґартен, згідно з
суворими канонами своєї генеалогічної науки (брак згадок у
джерелах!), записав, що Ізяслав зійшов зі світу «після і^іі f •»' Ми
ж переконані, що в дійсності сталося інакше.
Перш ніж простежити, бодай гіпотетично, подальший
життєвий шлях Ізяслава Володимировича, слід взяти до уваги,
що він належав до численного й згуртованого роду чернігово-
сіверських князів Ольговичів. У всіх політичних відносинах і
збройних конфліктах на Русі, що розгорталися в основному з
нащадками Мономаха, та за її межами Ольговичі тримались
осібно, згуртовано й дружно, добре узгоджували свої дії.
Всередині цього князівського клану існувала сувора дисципліна.
Коли, наприклад, глава Ольговичів вирушав у похід, усі члени
роду були просто зобов'язані підтримати його. З 20-х pp. XIII ст.
клан очолював Михайло Всеволодович, Великий князь
чернігівський. З початку 1230-х pp., як уже знає читач, він, не
полишаючи думки сісти в Києві, розпочинає боротьбу за
галицький престол — для сина Ростислава.
Коли 1211 р. бояри відібрали Галич та інші міста в
Ігоровичів під формальним і нещирим приводом передання
галицької землі Данилові, це повинно було б перетворити
Володимира, його братів і сина на ворогів Романовичів. Тому висловимо
' Baumgarten N. Op. cit. - P. 19.
223

Данило Галицький
припущення, що саме Ізяслав Володимирович, котрий після
страти його батька та дядьків галицькими боярами восени
1211 р. як головний спадкоємець міг посісти стіл Новгорода-
Сіверського, й далі виношував плани заволодіння Галичем і
його землею.
Як мовилося, близько 1226 р. тодішній галицький князь
Мстислав вигнав наклепника, боярина Жирослава, й той
подався до князя Ізяслава. Літописець зробив багатозначне
зауваження: той Жирослав був «лукавый льстшь» — і через те
хотів бути біля Ізяслава, князя, близького йому за вдачею...
Якого саме? Гадаємо, новгород-сіверського. Наступного
року Жирослав укупі з новим патроном допомагає уграм
воювати Галицьку землю, але безуспішно. Король зазнає поразки
і «й^( ^о ЛГгомккої землі. То^і його догнали ізяслав й
кмуливнй ЖиоослАв і пішли з ИИЛІ Л0 Угорської з'млі»
(сД99). '
Побитий у Галичині Ізяслав Володимирович був добре
наляканий Романовичами, а перебування у вигнанні в Угорщині
змусило його скоритися Данилові, котрий у 1230-ті pp.
поступово почав відігравати одну з головних ролей на політичній
сцені Східної Європи. Влітку 1233 p., згідно зі свідченням
нашого літописця, «гсооолніи? (угорський. — авт.) і Су^нсллв
(лідер боярської опозиції Романовичам у Галичі. — авт.)
привели на Данила Дьлніша (угорського воєводу. — авт.). Данило
3ri*3i4Hfi ї4° К"6ВА і поивів половців та ізяслава люти hhy.
Данило з ІЗЖЛАв0ЛІ і 3 Колодиммом (київським князем. — авт.) у
ІШІСВІ ШМИГНУЛИ О^ИН ОДНОМУ І ПІШЛИ П0ОТИ ДЬЛНІША»
(с. 513). І літописного контексту виходить, що Ізяслав був у спілці
з половцями (як і належало справжньому Ольговичу) й княжив
недалеко від Києва, можливо, у Новгороді-Сіверському
Тоді Ізяслав вимушено скорився Данилові й Володимиру
київському і був, мабуть, силоміць приведений обома князями
до церковної присяги з обов'язковим цілуванням хреста.
Однак це не завадило йому порушити клятву й відступитися від
київського та волинського князів, тільки-но примхливе воєнне
щастя відвернулося від них: «ізяслав подушив уго^у й зв^ів
гвлеувАТИ з*л*лн Данила і заїопив Тиуоліль» (с. 511). Це
сталося дуже швидко по тому «ушному цілувАнні». Така його
224

Утвердження в Галичі
сміливість, гадаємо, пояснюється тим, що він сподівався на
захист із боку глави клану Ольговичів — Михайла
Всеволодовича. Це опосередковано підтверджується записом галицького
книжника про події наступного року: «Мирило й і^жам ш
лсштлвллн БОФОгувАТн з иил* (Данилом. — авт.)» (с. 514).
Кульмінацією в боротьбі двох князівських коаліцій —
Данила з Володимиром Рюриковичем київським проти Михайла
Всеволодовича з Ізяславом Володимировичем — став, як
мовилося, 1235 р. Вище наводилося повідомлення
Новгородського літопису про напад Ізяслава з Михайлом Всеволодовичем
на Київ того року. Воно підтверджується звістками Лав-
рентіївського, Воскресенського, Никонівського та низки
інших літописів. Однак довга й насичена подробицями
розповідь галицького літописця про цю війну зовсім не згадує про
перебування Ізяслава в Києві: «Пшншоб Лоослав (лг^дАЛкік-
ІСНН І 63*fi Київ у бОЛО^ИЛШвА, ТА НС МІГ НОГО ВТ0ИЛ1АГГН, І
пішоа зновУ Л0 мЗЛАЛЛ- ЛіигаЙло в^яв V нього Київ...»
(с. 517).
Це повідомлення слід вважати тенденційним і неточним.
Окремі літописи, зокрема такий авторитетний, як
Новгородський перший, недвозначно засвідчують, що Ізяслав недовго
посидів на київському великокнязівському престолі: «Ліиуанло
п'в у Галичі, а і заслав у Києві»1.
На наш погляд, це недовге князювання Ізяслава в Києві
1235 р. й спричинило помилки в Суздальському та деяких
інших, можливо, залежних від нього в цьому сюжеті, пізніших
літописів. Давні літописці знали, що у князя Мстислава
Романовича Старого був син на ім'я Ізяслав. Мстислав княжив у
Києві й загинув під час битви з татарами на Калці у 1223 р. Для
віддаленого від місця подій літописця було природним
припускати, що той Ізяслав, котрий також посідав київський стіл,
був сином Мстислава Романовича.
Просидівши близько року маріонеткою Михайла
чернігівського на київському престолі, Ізяслав Володимирович
наступного року був вигнаний з Києва Ярославом
Всеволодовичем володимиро-суздальським. Повернувшись до свого
Новгорода-Сіверського, він і далі міцно тримається свого патрона.
Влітку 1236 р. Михайло з Ізяславом знову загрожують Данилові
1 Новгородская первая летопись. — С. 284.
225

Данило Галицький
війною, зазіхаючи на Галич і його землю, й незабаром
виконують свою загрозу: «Навій gvb на Данила Ліигаило й І заслав
лягів і web і лоловіїів KtgAW» (с. 516). Однак спроба не мала
успіху.
Михайло Всеволодович утратив стратегічну ініціативу,
шалька терезів воєнного успіху дедалі більше схилялася в бік
Данила Романовича, котрий поставив у залежність від себе
стольний град Київ. Тому «льстивий» Ізяслав починає
коритися йому й навіть бере участь у його походах. Навесні 1238 p.,
одразу по гучній перемозі над добжиньцями в Дорогичині,
«Данило навів на ІСоноа^а (мазовецького. — авт.) Литву,
Лісн^овга (великого князя литовського. — авт.), і^жлава
новгородського» (с. 517).
Єдиного разу в літописах Ізяслава названо
новгородським, тобто новгород-сіверським, князем. Можна з
упевненістю стверджувати, що він посідав той князівський стіл і
раніше, — інакше не пояснити його злагоджених дій з главою
клану Ольговичів Михайлом Всеволодовичем, васалом якого
весь час, принаймні з 20-х pp. XIII ст., він не переставав
бути.
На початку розвідки про князя Ізяслава йшлося про його
намір іти на Галич, від чого його відраджували татарський
воєвода Куремса та його оточення. Вони тверезо зважили
співвідношення сил: де вже було слабосилому удільному
князькові змагатися з могутнім великим князем, королем
Данилом, котрий нещодавно відбив напад незліченної
татарської орди! Однак Ізяслав зневажив мудрі поради Куремси й
рушив на Галич. За відсутності Данила Романовича йому
пощастило навіть на мить увійти до міста, аж коли наспів син
великого князя Роман з дружиною, оточив його в дитинці,
полонив і привів до батька (с. 550). Після цього ім'я Ізяслава без
сліду зникло зі сторінок літописів. Найімовірніше, він тоді або
був страчений, або скінчив свої дні в галицькому «порубі»
(в'язниці).
Ми ж повернемося до буремних подій 1235 p., коли Данило
Романович і Володимир Рюрикович зазнали поразки від
Михайла Всеволодовича, Ізяслава Володимировича й приведеної
ними численної половецької орди.
226

Утвердження в Галичі
Однак із новгородського джерела випала війна Данила
Романовича з приведеними Ізяславом половцями на
Наддніпрянщині, коротко описана в Галицько-Волинському
літопису. Операція закінчилася невдало для Данила: його малочи-
сельна дружина була розбита союзними Ізяславу та Михайлу
кочовиками десь під Торчеськом. Під Данилом забили коня, й
він ледве врятувався. У полон потрапив дипломат і
полководець Данила Мирослав. Це сталося внаслідок зради бояр Мо-
либоговичів та голови боярської опозиції Данилові в Галичі
Григорія Васильовича (с. 515), яких свого часу Данило покарав
за дворушництво, а потім, мабуть (джерела про це не
згадують), знову взяв на службу. Із залишками дружини Данило був
змушений відступити до Галицької землі.
Ось тут бояри вже відкрито піднялися на князя. Спершу, ще
до повернення Данила, вони обманом виманили з Галича його
залогу на чолі із братом Васильком, пустивши чутку, начебто
новгород-сіверський князь із половецьким ханом рушили
грабувати Волинь. Василько спішно пішов її захищати (сс. 515—
516).
Нам, одначе, здається, що Данило з власних розрахунків
пішов назустріч боярській інтризі. Він зрозумів, що Галич
буде втрачено, й тому відіслав Василька «з полкчш» «стшгти
Воло^илгнв», — щоб мати опору в подальшій боротьбі за
Галич. Одразу по тому бояри «воздвигдн коволіоду», тобто
підняли повстання проти Данила й почали кликати на
галицьке княжіння Михайла чернігівського. Дехто з істориків
вважає, що Михайло йшов навздогінці за Данилом від самого
Торчеська й з'явився вже тоді в межах Галицької землі1. Коли
Данило повернувся до Галича, бояри цинічно заявили йому:
«Княж*! Галичани (ворожі до тебе бояри. — авт.) залшяифь-
(я на Tf« — т ЗАгугн «cf7 и^н гспгь!» (с. 516). Старшому
Романовичу довелося залишити галицький престол і поїхати
до... Угорщини.
Чому саме до Угорщини? А тому, що незадовго перед
вигнанням Данила з Галича помер старий угорський король
Андрій і на престол сів його старший син Бела, з яким князя
пов'язувала дитяча дружба. Згадаймо, що в дитинстві Дани-
1 ЗубрицкийД. История древнего Галичско-Волынского княжества. — Ч. 3. — С. 120.
227

Данило Галицький
ло виховувався при угорському королівському дворі. З
угорських джерел створюється враження, ніби Бела IV був
менше від батька зацікавлений у привласненні Галицької
землі1.
Однак надії галицько-волинського князя на угорську
допомогу не справдилися. Бела охоче згадував про спільні дитячі
розваги, але у вирішальний момент підтримав не Данила, а
його суперника — чернігівського князя Михайла. Більше того,
Михайлового сина Ростислава Бела визнав «галицьким гснл-
3*лі» і пообіцяв видати за нього свою доньку2.
У цьому, здавалося б, безвихідному становищі Данило
виявив велику витримку, мужність і дипломатичний хист. Він
знаходить противагу Белі — вступає в дружні стосунки з його
ворогом, австрійським герцогом Фрідріхом Бабенсберґом (с. 517).
Це страшенно збентежило угорського короля, й він,
дізнавшись, що разом із герцогом Данило та Василько збираються в
похід проти самого германського імператора (ймовірний успіх
цього походу зміцнив би небезпечно для Бели IV обох
Романовичів), вирішив дати задній хід.
Угорський король запросив до себе обох Романовичів «на
честь» й уклав з ними якусь угоду, певно, про нейтралітет
стосовно західноруських земель (с. 517). Думати так дозволяє та
обставина, що чималий час по тому Бела не втручався у галицькі й
волинські справи. Ця угода відбулася 1236 або 1237 р.3 На
виконання її умов угорський король був змушений розірвати
заручини своєї дочки з чернігівським княжичем. Галицький літописець
зловтішно нотує: «ІСоводь т ^ав ^івісн своєї йостнсллву і пво-
гнлв ного пть» (с. 521). Проте Бела не бажав без вороття
зміцнювати стосунки й із Данилом, відмовивши його старшому
синові Льву в шлюбі зі своєю донькою (с. 523).
Тим часом у Галичі бояри посадили на престол Ростислава
Михайловича чернігівського. Позбавлений угорської
підтримки, він почувався непевно й прагнув підписати мирну
угоду з Данилом, віддавши йому 1237 р. Перемишль. Та
обидва вони розуміли, що справа йде до рішучого зіткнення. Поба-
1 Див.: Wlodarski В. Polska і Rus. 1194-1340. - S. 108.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 53.
3 Див.: Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 137.
228

Утвердження в Галичі
чивши, що Данила не задобрити, Ростислав, знову ж таки за
боярської підтримки, забрав у нього Перемишль. Зате скоро
втратив Галич.
Напередодні вирішального походу на Галич Данило
Романович навесні 1238 р. відвоював у Ордену добжиньських
рицарів волинське місто Дорогичин, яке самочинно віддав їм ма-
зовецький князь Конрад І, хоча це місто йому ніколи не
належало! Це сталося в часи ворогування між Данилом і Конрадом
у 1235-1237 pp.
Поступово воєнне щастя дедалі більше схилялося в бік
Романовичів. Назрівав вирішальний двобій із чернігівським
княжичем Ростиславом, підтримуваним великим галицьким
боярством. Коли 1238 р. Ростислав вирушив у Литву «з усіма
боярами», щоб покарати союзних Данилові литовських князів,
«мужі папські» Галича, тобто керівники міської громади,
вирішили запросити Данила на княжіння.
Під'їхавши до міста, Данило Романович звернувся до
галичан із запальною промовою: «0, мужі гаазькі! Доки сунете
тевпіти вДА^у іноллшшнну князів!?», — маючи на увазі
прийшлого з Чернігово-Сіверської землі Ростислава. Вони ж
вигукнули так: «Цс наш вологле, ^аннн наді Go голі ! І кинулися
^О НЬОГО, ЛІОВ ^ІТИ ^О КАТЬГСА, ЛІОВ ІЗДЖОЛН ^О ЛІАТІСИ, ЛІОВ
Ш0АГЛІ ^о ^жшла». Боярин Григорій та єпископ Артемій, що за
відсутності Ростислава порядкували в місті, протестували проти
цього, але, побачивши, що не можуть «втжліатн ліісто» проти
всенародного бажання, лицемірно, зі сльозами безсилої
ненависті на очах, як глузливо-саркастично пише галицький
книжник, змушені були сказати: «Пенили, гснлже Данило, і пжиліи
гвл^»(сс. 516—517).
Дізнавшись про те, що Данило заволодів Галичем,
Ростислав емігрував до Угорщини. А старший Романович «rte на
СТОЛІ СВОГО САТЫСА І НА YHTb ПШЛІОГН ПОСТАВИВ НА НІЛМН^ІСИТ
вовотАГ* свого П0АПО0А». Так Данило об'єднав під своєю рукою
Галичину й Волинь. Велике князівство батька було ним
відновлене.
Своєю перемогою Данило Романович був значною мірою
зобов'язаний підтримці «ліужїв гвл^сысит» — середніх і
заможних верств міського населення. За ним пішла й сільська
* Через них пролягав шлях на Захід, до Німеччини.
229

Данило Галицький
людність, невдоволена визисками феодалів усіх рангів. Саме
опір народних мас і звів нанівець спроби могутнього
галицького боярства самочинно порядкувати в краї за допомогою
угорських королів, польських князів, місцевих і немісцевих
руських володарів, що не мали підтримки ні в народі, ні в
дружині, й тому неминуче перетворювалися на іграшку в
боярських руках. Сумна доля доблесного вояка Мстислава Удатного
якнайкраще ілюструє сказане.
Було б наївним сподіватися, що негайно після того, як
Данило сів на престол свого батька, галицьке боярство схилиться
перед ним. Воно визнавало лише один аргумент — збройну
силу. І оскільки князь тримався тоді на престолі міцно,
підтримуваний усією масою міського й сільського населення, бояри
були змушені схилити голови перед володарем. Та, як покаже
дальший розвиток подій, вони не скорились, а лише чекали
нового слушного моменту, щоб скинути личину покори й —
укотре! — повстати проти Данила.
Виникає природне запитання: чому князь, який наскрізь
бачив інтриганів-бояр, усе ж таки досить м'яко поводився з
ними, навіть коли вони потрапляли йому до рук? Адже бояри
не раз умишляли на життя Данила, скидали його з престолу,
закликали на його місце різних конкурентів — чому ж він
панькався з ними? Відповісти на таке, здавалося б, просте
запитання нелегко. І не лише тому, що історики не знають усіх
фактів, бо джерела тих часів збереглися лише у фрагментах, за
винятком хіба що Галицько-Волинського літопису. Але його
укладачі розкривають перед нами далеко не всі мотиви
діяльності того чи іншого героя своєї розповіді — та чи й знали
вони їх самі?
Гадаємо, що в часи, про які йдеться, Данило ніколи не був
повновладним володарем ні в Галичині, ні навіть на Волині.
Його оточувала юрба великих феодалів, серед яких перше
місце посідали волинські бояри батька, його радники й
сподвижники. У боротьбі за повернення до Галицької землі
князь неминуче повинен був увійти в приязні стосунки і з
частиною галицького боярства, бодай для того, щоб розколоти
його (і це йому вдалося, як свідчать подальші історичні
події).
230

Утвердження в Галичі
Таким чином, Данило Романович був тисячами ниток
зв'язаний із верхівкою феодального класу західноруських
земель — боярством. Тому він повинен був зважати на думку
близьких до нього людей, які з почуття класової солідарності
не могли допустити кривавої судової розправи над кимось із
бояр, хай навіть і ворожих. Це створило б небезпечний
прецедент — чого доброго, простий народ вирішить, що його панів
можна судити й стинати їм голови!
Не варто ідеалізувати й самого Данила. Попри всі його
високі моральні якості та державні здібності, він залишався
людиною свого класу з усіма властивими їй соціальними
обмеженнями світогляду. Адже князь стояв на горішній сходинці
феодальної ієрархічної «лсствицы», а нижчі сходинки посідали
його васали — спочатку велике, середнє та мале боярство, далі
старші й молодші дружинники. Не міг Данило так просто
зважитися на винищення феодалів, своїх братів по класу, хай
навіть індивідуально і ворожих йому.
Нарешті, Данилова влада в Галичі у перший період його
утвердження в місті (після 1238) ускладнювалася несприятливою
ситуацією на Русі. Йому доводилося зважати не лише на
боярські інтриги, а й на зазіхання чернігівських князів. До всього,
Данило задумав утвердитись і в Києві, тому не хотів до певного
часу дратувати бояр. Кампанія проти них була ще попереду.
Того самого 1238 р. галицько-волинський князь поширив
свою владу й на Київ. Цьому передували такі події. Після
потрапляння до половецького полону 1235 р. й наступного
звільнення київському князеві Володимирові Рюриковичу вже не
пощастило сісти на великокнязівський престол. 1236 р. Київ
захопив новгородський князь Ярослав Всеволодович1, проте,
як пише галицький літописець, «w зміг ного втвнлмтн,
пішов 3H0BY Л° СуЗі4ААЛ' ■ взлв (Київ- — авт.) пі^ ннлі
МИХАЙЛО...» (С. М7).
Але в 1239 р. на чолі великої орди до Києва підступив
монгольський хан Менгке. Штурмувати сильно укріплене місто
він не наважився, лише спробував умовити киян добровільно
піддатися йому. Михайло Всеволодович і кияни відкинули цю
пропозицію, та вона дуже налякала і князя, і городян. А тут ще
Михайло дізнався, що Ростислав утратив Галич і подався до
1 Новгородская первая летопись. — С. 285.
231

Данило Галицький
Угорщини, де король пообіцяв йому руку своєї доньки
(с. 518). До Угорщини вирушив і Михайло. Київ залишився
без князя.
Данило після втечі Михайла Всеволодовича посадив у
стольному граді Русі свого намісника Дмитра. Насувалася мон-
голо-татарська навала, й Данило доручив Дмитрові
«залишати (місто. — авт.) ві^ чужинців» (с. 521). Але цей акт ніяк не
можна вважати об'єднанням усієї Південно-Західної Русі під
владою галицько-волинського князя. Часи для того були
несприятливі. Досвідчені руські політики, серед них і Данило
Романович, уже чули зі Сходу страшне тупотіння стотисячної
монгол о-татарської кінноти.

БАТИЙ
«Псиишов Бх'гин до Києва з великом
СИЛОН, ^уЖС БАГАТО £уЛО в НЬОГО АНД*ЙУ
І ОБЛОЖИВ ГА А^7 І О&СТуПИЛА ЙОГО
ТАТАРКА жлл, і гс\д поте лпив у шл&ну ослогу»

Данило Галицький
Y Ц/о Галицько-Волинського літопису його складачами й
редакторами внесено осібну повість, що увійшла до наукової
літератури під назвою «Побоище Батыево». Вона
розпочинається безпосередньо після створеної літописцем вражаючої
картини повної, хай нещирої, покори боярських ватажків
князеві Данилу («солен ж лвиншдн і впали ^о ніг його...»).
Більшість дослідників уважає, що ця повість має суто півден-
норуське походження. В. Пашуто, котрий створив науково
достовірну реконструкцію Київського літопису першого
сорокаріччя XIII ст., гадав, що виклад у ньому було доведено до
1238 p., а далі його продовжив якийсь інший книжник1.
Львівський лінгвіст А. Генсьорський був переконаний, що
оповідь київського книжника про Батиєву навалу покладено в
основу розповіді Галицько-Волинського ізводу2. З такою
думкою є всі підстави погодитися. Поза сумнівом, до нашого
літопису ця повість потрапила в скомпонованому південнорусь-
ким редактором вигляді. Саме тоді до неї було зроблено
вставки, в яких йшлося про події в Галицько-Волинській Русі та
діяльність князя Данила.
Експедиційний монгольський корпус під командуванням
Джебе та Субедея, розгромивши руські дружини на Калці 1223 p.,
зник так само несподівано, як і з'явився. Минали роки, а про
монголів нічого не було чути, й багато руських людей поступо-
1 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 82 та ін.
2 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (Процес складання, редакції і редактори. —
К., 1958.-СС. 19-20.
234

Батий
во схилялося до думки, що страшне, але швидкоплинне
нещастя, пов'язане з навалою азіатських кочовиків, навряд чи
повториться.
В історичній літературі досі поширена версія, за якою
новий напад Монгольської держави на давньоруські землі
виявився цілковитою несподіванкою для їхніх правителів. Нею
пояснюють, наприклад, повну неузгодженість дій руських
князів перед лицем ворога, розпорошеність їхніх сил,
непідготовленість до оборони багатьох міст. Однак історичні джерела
засвідчують інше: на Русі, принаймні на Північно-Східній,
заздалегідь було відомо про підготовку монголо-татарських
правителів до вторгнення за Волгу.
Вже наприкінці 1920-х pp. XIII ст. монголо-татарські1 орди
з'являються на підступах до Східної Європи, на рубежах
держави волзьких булгар. Це відзначено в кількох тогочасних
літописах. На Русі стало відомо й про війну, яку вели монголо-та-
тарські хани у Волзькій Булгарії 1232 р. Так, Московський
літописний ЗВІД ПІД ТИМ РОКОМ МІСТИТЬ ЗВІСТКУ, ЩО «Л0ИНШЛИ ФАФАвН
(воювати в Булгарію. — авт.) і зимуііАли, ш дійшовши ^о
великого гооо^а СулгАМЬкого»2, тобто столиці країни — міста
Булгар Великий. А незадовго до ворожого вторгнення на Русь, у
1236 p., літописи багатьох руських міст сповістили про розгром і
окупацію Волзької Булгарії монголо-татарськими військами.
Новгородський книжник із сумом писав: «Того ж «оку
прийшли ССЗСОЖНІ ТАТА0Н І ПОЛОНИЛИ БШ ^ШЛІЇ ЄлГЛГШкКЛГ І ГО0О^
IY ВСЛИКИИ В^ЯЛИ І ПШКНАН ВИГ, І ЖІНОК, І ^ІФіЙ»3.
Уціліле від монголо-татарських шаблюк населення Бул-
гарської держави втікло здебільшого на Русь. Вже тому
великий князь володимиро-суздальський Юрій Всеволодович не
міг не знати про наближення ворожої навали, адже до його
володінь прямував основний потік біженців із Волзької Булгарії.
Юрію було відомо про підготовку походу на Русь і від
татарських послів, що неодноразово проїздили руськими землями на
Захід. Зокрема, напередодні навали 1237 р. татарські посли,
«пшїж^жанчн СуздАликкон з^лілси», були полонені великим
1 У складі війська, керованого воєначальниками Чинґіз-хана, справжніх монголів було
небагато. Основну масу становили воїни, взяті від підкорених народів. їх і називали
татарами. В науці закріпився термін «монголо-татари».
2 ПСРЛ. — І 25. Московский летописный свод конца XV в. — M., 1949. — С. 125.
3 Новгородская первая летопись. — С. 285.
235

Данило Галицький
князем, люди якого знайшли у них послання до угорського
короля Бели IV.
Дехто з істориків минулого виправдовував Юрія
суздальського: мовляв, наступ монголо-татар узимку був тактичною
несподіванкою для руських князів, що призвичаїлися до осінніх
набігів інших кочовиків-половців. Однак про будь-яку
стратегічну несподіванку не могло бути й мови, адже руські
провідники давно вже знали про готування монгольських ханів
до навали, в них було чимало відомостей про майбутнього
супротивника.
Отже, немає сумнівів у тому, що руські князі були
поінформовані про підготовку монголо-татарських феодалів до війни
проти них. В одному з тих джерел, що не збереглися до
нашого часу, але відбилися в «Історії Російській» В. Татищева, є
недвозначний запис: після знищення Волзької Булгарії «то^і
багато YTO fА^НВ НвІИ вССВОЛО^ОВИІ у, IffOff МІСТА уіСМПЛИВАТН І
З усіліл князями узгодити сили для опову, лісіро іу
нечестиві ФАТА АН ЛбНИ^уТЬ НА НОГО З'МЛМ, ХМ ВІН, СПОДІВАЮЧИСЬ НА
свои силу, як і 0анііш, цс зтвАЖНБ>>2-
«Як і оанішс»! — виходить, князя й перед тим попереджали
про небезпеку, а він не реагував? Адже купці та іноземні
мандрівники не раз повідомляли, що монгольське військо
наближається до східних рубежів Володимиро-Суздальського й
Рязанського князівств. Угорський місіонер Юліан, що побував
за Волгою в 1230-х pp., доповідав урядовцям володимиро-суз-
дальського князя Юрія Всеволодовича про близьку небезпеку.
Зокрема, з його записів відомо, що 1237 р. через Суздальську
землю переходили втікачі від монголів. Сам Юліан свідчив, що
«гснлзь суз^Альсьгсии пш^ав словесно чшз мет коболи
угорському, цю TATA0H Щ(пь і вночі оа^фьсл, лк сн понити і 3АХ°"
лити королівство угвів-гвистилн»3, — невже князь насправді
думав, що татаро-монголів приваблюють лише угри-христия-
ни!? Ця депеша Юліана надіслана угорському монарху восени
1237 р., за місяць чи два перед нападом монголо-татар на
Русь4.
1 Див.: Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — С. 83.
1 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 230.
3 Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров XIII века о татарах в Восточной Европе. —
Исторический архив. - Т. 3. - 1940. - СС. 82-89.
4 Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — СС. 82—83.
236

Батий
І взагалі, чому Юрій Всеволодович, та й інші руські князі,
виявилися зовсім непідготовленими до нового удару монголо-татарсь-
ких полчищ? Відповідь на це запитання проста: тогочасній Русі у
всьому бракувало єдності, між князями не було згоди, вони
ворогували за главенство, за ласі князівські столи, за багаті міста й землі.
Все це було наслідком удільної (феодальної) роздробленості —
неминучого етапу в розвитку феодальної соціально-економічної
формації. Атакож — егоїзму й зажерливості панівного класу, якому
власні інтереси завжди були важливішими від загальнонародних.
Існують певні джерельні підстави думати, що Юрій
Всеволодович сподівався на те, що монгольська гроза пройде
стороною. Та вона не оминула Юрія, й залізний кулак кочовницької
кінноти незабаром ударив у саме серце його володінь.
Восени 1237 р. верхівка Монгольської держави розпочала
підготовку до походу на Північно-Східну Русь. Як пише вже
відомий читачеві персидський історик Рашід-ад-Дін, члени правлячої
династії Чинґізідів зібралися тоді на курултай і, «досягти
загальної 3Г0Аи-> ПІШЛИ вїйнон на вусьісиу»1. З донесення вже
згаданого угорського монаха Юліана відомо, що свою величезну армію
Батий розділив на три частини: одна — рушила на Володимиро-
Суздальське князівство, друга — авангардна — підійшла до
кордонів Рязанського князівства, третя — зупинилася проти річки
Дону, поблизу укріпленого руського замку Воронеж2.
На початку зими монголо-татари від фортеці Воронеж
рушили уздовж східного краю лісів, що простяглися у заплаві
однойменної річки, до рубежів Рязанського князівства, якому випала
сумна доля прийняти на себе страшний удар небаченого раніше
ворога. Цим шляхом, закритим густим і високим лісом від
рязанських сторожових постів, монголо-татарська кіннота майже
непоміченою пройшла вглиб лісів, де нарешті її побачили
рязанські дозорці. Від цього часу ворог потрапив у поле зору
руських літописців. Тут монголи зустрілися зі своїм другим
угрупованням, яке бачив Юліан біля рязанських рубежів. Обидва
війська з'єдналися й перегрупувалися, з чим пов'язана тривала
стоянка в глибині лісів, де відкривався широкий прохід, зручний
для наступу великих мас кінноти3.
1 Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Т. 2;
Извлечения из персидских сочинений. — M., 1941. — С. 102.
2 Аннинский С Л. Известия венгерских миссионеров XVIII века о татарах в Восточной
Европе. — С. 86.
3 Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — С. 84.
237

Данило Галицький
Перший удар монголо-татарські орди завдали по
Рязанському князівству. На початку зими 1237—1238 pp. завойовники
перейшли його південні рубежі й зупинилися на річці Онузі.
Звідти Батий вирядив посольство до великого князя
рязанського Юрія з вимогою покори та «^сслтини», тобто данини
розміром у десяту частину від усього рухомого й нерухомого
майна жителів князівства. Великий князь зібрав на раду
удільних князів (муромських і пронських), великих бояр і
посивілих у боях воєвод. Рішення ради було одностайним. Мон-
голо-татарам гордо відповіли: «Ми yowmo свои і«фь 3cf06M
AGO СЛШФН ЗССІСГТИ»1.
Слід відзначити, що відомості літописців про цей
початковий етап навали Батия на Русь дуже й дуже суперечливі.
Галицько-Волинський літопис стисло зазначає, що прийшли
безбожні «і'зліаїлфлни (монголи. — авт.) і в^лли па^ ія^хик иа
тис (штурмом. — авт.)» (с. 518). Однак Никонівськии літопис,
що докладніше від багатьох інших ізводів розповів про
завоювання ворогом Рязанської землі, прямо твердить, що «князі Яч
ся^хши<і и ліуоолммсі, і тонсккі вийшли П0ОТН м^сокиих
(татар. — авт.) і вчинили з ииліи сій, і слглх спл з^а»2.
Отже, рязанське військо пішло назустріч ворогові, так і не
дочекавшись допомоги, по яку князь Юрій послав до володи-
миро-суздальського та чернігівського володарів. Битва
відбулася десь поблизу південних рязанських кордонів. Перлина
давньоруської літератури «Повість про розорення Рязані
Батиєм» сповіщає, що «лове Зі4олллн 'X (Рязаніив- — авт)
сильні полки татарські». «йсз6*1^1 н Уі4АЛЬЦи рзлисгсис», як
гордо й піднесено називає руських воїнів ця «Повість...»,
мужньо зустріли в чистому полі загарбників і майже всі
полягли3.
Зламавши опір княжих полків, монголо-татарське військо
розлилося по Рязанській землі, руйнуючи та спалюючи міста,
убиваючи майже всіх жителів, за винятком кваліфікованих
ремісників, яких завойовники брали в полон, щоб
використати їх у майбутньому. Ворожа кіннота перетнула «Половецьке
поле» — степ між річками Рановою та Пронню — й рушила вниз
1 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 231.
2 Никоновская летопись. — СС. 1—6.
3 Временник имп. Московского общества истории и древностей Российских. — Кн. 15. — М.,
1852.-СС. 15-16.
238

Батий
уздовж останньої, руйнуючи й палячи міста удільного Пронсь-
кого князівства. «Повість про розорення Рязані Батиєм»
сповіщає про страшний розгром Рязанської землі й загибель
пронських міст: «Па^ Пвошыс і гвл^и Кіаь и іжклавсі^ь ООЗО-
вНЛИ ПОВНІСТЮ»1.
16 грудня ворог розпочав штурм Рязані, добре укріпленої
великими земляними валами (їх висота сягала 10 м при
товщині біля підошви 24—25 м) і могутніми стінами з товстих
дубових колод. На шостий день штурму, застосувавши облогові
машини та вогнемети*, кочовики вдерлися до міста. Далекий
від місця подій галицький літописець скорботно занотував у
своїй хроніці: «Пвиишли дорожні і'зліаїлфлни, то влнїшс сн-
лнся з тьгсилін князями на ІСллці. був гтшнн іУній напа^
на f лзлгкьгсу зшли і в^лли на тне (штурмом. — авт.) лшто
іяЗАНк»(с. 518).
' Чи гадав галицький книжник, що монголо-татарська
навала досягне меж його рідної землі, чи, подібно до своїх колег із
багатьох князівств, північних і південних, сподівався, що лихо
обмине Галичину? На це запитання важко відповісти
однозначно. Та з емоційної розповіді галицького літописця бачимо,
як щиро уболівав він за нещасну долю своїх північноруських
братів.
Рязань була вщент знищена завойовниками. Розлючені
відчайдушним опором рязанців, татари рубали полонених
мечами й розстрілювали з луків. Така доля не минула й князя
Юрія з княгинею. У розпачі записав автор «Повісті про
розорення Рязані Батиєм», що «м^лії лштвнг лсжало, і гвл^ іодо-
0CHHH, $ШЛЯ Пу<ТА, ІШІСВН ШАЛСНІ, ЛНШС ДНМУ $ШЛЯ І
попіл»2. Археологічні дослідження Старої Рязані (сучасна
розташована на іншому місці) засвідчили, що майже всю
територію городища вкривав товстий шар попелу. Під уламками
спалених будівель поховані тіла мешканців Рязані. Багато з них
мають знаки насильницької смерті: на кістках сліди від ударів
шаблею, черепи пробиті стрілами тощо3.
1 Временник имп. Московского общества истории и древностей Российских. — Кн. 15. — С. 16.
* У середньовіччі існували пристрої, здатні спрямовувати запалену нафту на відстань
(згадаймо «грецький вогонь» візантійського флоту, яким він палив ворожі кораблі в бухті
Константинополя).
2 Временник имп. Московского общества истории и древностей Российских. — Кн. 15. — С. 18.
3 Монгайт А Л. Старая Рязань. — М., 1955. — С. 29 та ін.
239

Дадило Ікдицький
Після здобуття Рязані монголо-татарські орди захопили
низку невеликих міст, згодом, у січні 1238 p., оволоділи
Коломною й Москвою. До часу появи монголо-татар біля Ко-
ломни відноситься відомий народний переказ про Євпатія
Коловрата, котрий із загоном у 1700 воїнів прийшов на
допомогу рязанцям із Чернігова й напав на монголо-татарське
військо.
Небезпека впритул наблизилася до кордонів Володимиро-
Суздальського князівства. Великий князь Юрій Всеволодович,
котрий тільки місяць тому зарозуміло відмовився простягти
руку допомоги рязанцям, тепер сам опинився в скрутному
становищі. Юрій був зненацька захоплений ворогом, кіннота
якого рухалася з небаченою доти на Русі швидкістю. Щоправда,
він устиг сяк-так зібратися з силами й спробував спинити
ворога під Коломною. Там скупчилися чималі сили, поміж яких
були й залишки рязанських полків на чолі з Романом
Ігоровичем. Однак та спроба не мала успіху. Під Коломною відбулася
кровопролитна битва між монголо-татарськими ордами та
об'єднаним руським військом, яке очолював старший син
великого князя Юрія — Всеволод. Він відчайдушно намагався
стримати ворога на рубежах Володимиро-Суздальського
князівства. У бою монголи зазнали великих втрат, але зуміли
здобути перемогу — все ж таки їх було у кілька разів більше.
Монголо-татари примусили руські полки відступити. Сам
Всеволод подався до міста Володимир.
На початку лютого 1238 р. монголо-татарське військо
наблизилося до Володимира-на-Клязьмі. Начувані про страшну
долю Рязанського князівства, великий князь володимиро-суз-
дальський та його васали вирішили залишити для захисту
столиці лише частину зібраних на той час полків, а сам Юрій
поїхав на північ, щоб зібрати велике військо для рішучого
зіткнення із завойовниками. Історичні джерела повідомляють,
що дехто із слабкодухих бояр радив князеві сховатися в лісових
хащах, а в місті залишити тільки дружину із випробуваних
озброєних воїнів, щоб відбивати ворожі штурми. Та князь із
презирством відкинув цю боягузницьку пораду.
4 лютого 1237 р. Батий підступив до Володимира-на-
Клязьмі. Місто мало високі, недавно оновлені вали з дубовими
240

Батий
стінами (заборолами) на них і могутніми кам'яними баштами.
Дитинець Володимира був оточений кам'яними стінами,
складеними з товстих туфових плит1. Одержавши відмову від
Всеволода Юрійовича на пропозицію капітулювати (сам великий
князь Юрій спішно збирав військо на півночі князівства),
ворог почав готуватись до штурму Володимира.
Монголо-татарські воєначальники вели облогу стольного
града Володимиро-Суздальського князівства за останнім
словом воєнної техніки того часу. Недарма у їхньому війську було
чимало китайських і середньоазіатських інженерів, котрі вміли
будувати облогові й метальні машини. На місто падав
кам'яний град із величезних брил, що не вщухав ні вдень, ні
вночі. Впритул до валів були присунуті облогові башти, з яких
таранами руйнували ці укріплення. «Тафаж сили міські стіни
лобогсАлін і <т0іллли ш^л'пшиими сгшалін», — занотував
галицький книжник (с. 519). У стіни й орами Володимира
бухали десятки таранів. Це деморалізувало князівську родину.
У вирішальний час облоги не витримав син великого князя
Юрія Всеволод, залишений батьком за коменданта
Володимира. Він, як пише галицький літописець, «зляка&ся, бо су в іш
молодий, вийшов з лшфа з малою ^вужиною і ніс чнслшні
по^шунгсн» (с. 519), сподіваючись, що Батий помилує його та
інших князів, які йшли разом з ним. Але всіх їх монголо-тата-
ри зарізали. Через кілька днів облогові машини пробили
виломи у стінах, що стояли на валах Володимира, але мужні
захисники затуляли їх власними тілами й не пускали загарбників до
міста. Проте наступного дня монголо-татарські війська,
скориставшись величезною чисельною перевагою, здобули-таки
Володимир (с. 519).
Вдершись до міста, монголо-татарські воїни запалили його.
Під час пожежі загинуло багато захисників Володимира.
Північноруський літописець — очевидець штурму — з жахом
нотує: «Лн^и вже ісонанть у вогні». Далі були зруйновані
кам'яні мури володимирської цитаделі («дитинця»), в
охопленій полум'ям соборній церкві знайшли смерть
великокнязівська сім'я, чимало бояр і простого люду2.
1 Воронин Н.Н. Оборонительные сооружения Владимира XII в. // Материалы и исследования
по археологии СССР. - № 11. - С. 222.
2 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 464—465.
241

Данило Галицький
Після здобуття й знищення Володимира монголо-татарські
орди розбрелися територією князівства, спалюючи та
грабуючи міста й села, винищуючи їхню людність. Археологічні
розкопи останнього часу розповідають про зруйнування
напасниками майже всіх скільки-небудь помітних міських центрів Во-
лодимиро-Суздальської землі. За свідченням північноруських
літописів, за один лише місяць лютий 1238 р. Батий здобув
14 великих міст, не рахуючи менших1. То були Ростов, Пере-
яславль Залєський, Ярославль, Дмитрів, Торжок та ін.
(зведення свідчень Суздальського, Симеонівського літописів та
Московського літописного зводу кінця XV ст.).
На початку березня завойовники підійшли до горішньої
течії Волги. Тут, на річці Ситі, їх зустрів великий князь володи-
миро-суздальський Юрій Всеволодович зі своїми полками.
Монголо-татарська кіннота рухалася з небаченою доти на
Русі швидкістю. Кожний воїн вів одного або й двох підмінних
коней. Тому ворог захопив володимиро-суздальську рать
зненацька. Руські полки не встигли навіть вишикуватись у
бойовий порядок, коли на них ударив монголо-татарський живий
таран на чолі з відомим полководцем Бурундаєм (з ним
двадцятьма роками пізніше доведеться мати справу й Данилові
Галицькому). Попри це, а також велику чисельну перевагу мон-
голо-татарського війська, битва була запеклою.
Оговтавшись після першого сум'яття, князівські дружини
й народне ополчення Володимиро-Суздальської землі
сміливо контратакували ворога. Але той наступ швидко
захлинувся, бо сил було замало. І монголо-татари перемогли.
Суздальський літопис з епічною скорботою повідомляє, що «сув
Заснфнн великий кпя^к Нвіи Всеволодович на fifty' на
Ситі і багато воїнів ного ^гинуло»2. Досі на берегах цієї
річки є чимало курганів — поховань воїнів, що полягли
в битві. Треба сподіватися, що з часом археологи вивчать їх,
і ми матимемо нові сумні подробиці генеральної битви
військ Володимиро-Суздальського князівства з монголо-та-
тарськими ордами.
Після перемоги на Ситі монголо-татарські сили кількома
Групами рушили на південь. Головна Група під командуванням
самого Батия в кінці березня 1238 р. підійшла до невеликого
1 Лаврентьевскя летопись. — Стлб. 464.
2 Там же. — Стлб. 519.
242

Батий
міста Козельськ, розташованого на північних рубежах
Чернігівського князівства. Місто було добре укріплене, в ньому
сиділа мужня залога. Майже два місяці Батий безуспішно
облягав Козельськ і не міг його здобути. Лише коли з Волги
підійшов обоз з облоговими машинами, монголо-татарським
загарбникам вдалося зламати опір захисників міста. Літописи
зберегли картину героїчної оборони Козельська: «Татаж
Сиднея, ГОТІВШИ 3,4°^™ МКФО, ВОНИ бО^ЕИАИ ЛШМСІ СТІНИ І
вишлися на вал. Але козсл&тани Далися $ ннлін ножалін»(с. 520), а
потім здійснили відчайдушно сміливу вилазку, вийшли з
палаючого міста й, знищивши чотири тисячі татар, всі полягли. Це
сталося в кінці травня 1238 р. Батий нелюдськи розправився з
мирними жителями, не помилувавши навіть немовлят. «^
того 4ACV, — ПИШЄ ГаЛИЦЬКИЙ ЛІТОПИСеЦЬ, — ТАТАвИ Ш СМШЧ-к
написати його (місто. — авт.) KogtAkCkK, адс з&лг*гк його з^ий
™а^, оскільки кнанся єіая того ліїста сім тижнів» (с. 520) і
зазнали великих втрат.
Таким був трагічний фінал навали монголо-татарських
завойовників на Північно-Східну Русь. На два з половиною
роки вони майже зникають зі сторінок вітчизняних та
західноєвропейських джерел. Відомо лише, що в цей час мон-
голо-татарське військо перебувало у Половецькому степу. Не
слід, проте, думати, що воно мирно набиралося сил перед
походом у Південно-Західну Русь, як довгий час вважали
історики. Заданими східних джерел, з літа 1238 до осені 1240 pp. мон-
голо-татарські загарбники безперервно воювали з половцями,
черкесами та аланами, нападали на порубіжні руські міста й
час від часу придушували визвольні рухи пригноблених ними
народів1.
У цей проміжок часу монголо-татарські хани заволоділи
двома значними містами у південній «Руській землі». У березні
1239 р. великий монголо-татарський загін штурмом узяв Пере-
яславль Південний і перебив його населення («гув здобутий
тисом гвА^ Пшяславль і внннірний увесь» (с. 520)). То був
початок великомасштабних бойових дій орд Батия у Південно-
Західній Русі, що й відзначив галицький літописець:
«^ві^тіля [СатиЙ] почав посилати (військо. — авт.) на гаа^и
«vend» (с. 520).
1 Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Т. 2. — С. 37.
243

Данило Галицький
Мало не миттєве (якщо судити з темпів розповіді
літописця) здобуття Переяславля досі дивує істориків. Адже він був
добре укріпленим містом-фортецею на лівому березі Дніпра й
здавна захищав Руську землю від половців, котрим жодного
разу не пощастило здобути його. Але половці — не монголи.
Переяславль складався з дитинця площею близько 10 гектарів й
укріпленого посаду, у гирлі річки (Трубіж) була добре фор-
тифікована гавань — літописне «устье»1. І при всьому тому
споряджене осадними машинами й метальною артилерією
монгольське військо досить легко (здається, за один-два дні)
здобуло Переяславль.
Після цього, добре підготувавшись, монголо-татарська
армія в жовтні того самого року підступила до Чернігова. Він
належав до числа найбільших і найкраще фортифікованих
міст Давньої Русі. Місто було обнесене високими земляними
валами, трьома рядами оборонних стін, у ньому сиділа
сильна й випробувана в боях залога. Дитинець Чернігова
становив майже неприступну фортецю, в якій стояла могутня
цитадель2.
Ще задовго до наближення монголо-татар чернігівський
князь Михайло, ворог Данила, переполошився й утік на захід.
Коли ворожі орди облягли Чернігів, тодішній його князь
Мстислав Глібович спробував зняти облогу з міста, нав'язавши
напасникам бій під його стінами. Ця спроба не мала успіху. «Мстислав
сув пшліожении і багато ного воїнів посито» (с. 520). У Га-
лицько-Волинському літопису читаємо, що запекла битва
розгорілася на валах Чернігова, довго шальки терезів воєнного
успіху не могли схилитися на жодний бік. Нарешті, монголо-та-
тари вдерлися в місто, «здобули ного і спалндн вогнслі» (с. 520).
Археологи виявили сліди пожежі в багатьох місцях давнього
Чернігова. Завойовники завдали місту так багато лиха, що в
другій половині ХНІ ст. життя в ньому ледве жевріло, заселено
було менше третини території. Згідно з авторитетною думкою
дослідника цього давнього міста Б. Рибакова, лише у XVIII ст.
Чернігів досяг своїх колишніх розмірів.
Після розорення Чернігова монголо-татарські сили рушили
на схід, уздовж Десни, а потім Сейму, де знищили міста-фор-
1 Раппопорт П.Л. Очерки по истории русского воєнного зодчества X—XIII вв. — СС. 82—87.
2 Див.: Рыбаков Б.Л. Древности Чернигова. — M.; Л., 1949.
244

Батий
теці, збудовані Руссю для захисту від половців, — Путивль,
Рильськ, Вир, Глухівтощо1.
Наприкінці 1239 р. монголо-татарська кіннота вдерлась у
Крим, переслідуючи переможених нею половців. Сюди, у
степи північного Криму й далі до берега моря, тікали розбиті
монголо-татарами у причорноморських степах кочовики.
Переслідуючи їх, завойовники заволоділи майже всім
півостровом, вони здобули навіть один із портів на його
південному узбережжі — Сурож (тепер Судак). На берегах
старовинної книги одного з сурозьких монастирів зроблено
запис, датований 26 грудня 1239 p.: «...у той ж* дть шнншлн
ТАТАвИ»2.
Отже, протягом 1239 р. орди Батия перемогли половецькі
племена, що доти залишалися непідкореними, здійснили
великі походи у мордовські й муромські землі, завоювали майже
все Лівобережжя з містами Переяславлем і Черніговом.
Татарські володіння впритул підійшли до Київської землі.
Джерела зовсім небагато знають про завойовницькі походи
монголо-татар у першій половині 1240 р. На початку 1240 р.
частина монголо-татарського війська наблизилася до Києва.
Галицький літописець відзначив, що їхній ватажок «Atfriry-YAH
принтов ПОДИВИТИСЬ НА ГСХД КИЇВ. ВІН (ТАВ НА TOMV KOUf ДнІЛ0А
(лівому, низькому. — авт.), поелику гово^кл Пісочного, подошв
гвл^ і з^нвувлвсл ного кші та величі» (сс. 520—521). Менґу-хан
надіслав послів до князя Михайла Всеволодовича, що тоді сидів
на київському столі, з пропозицією здатись, але вона була
відкинута. Цей похід татарського воєначальника був розвідкою
становища, бо сил у нього для облоги велетенських укріплень
стольного града Русі не було. Князь Михайло наказав убити татарських
послів і, побоюючись відплати, втік до Угорщини (с. 521)3. Менґу-
хан довго гнався за ним, проте не наздогнав.
Навесні 1240 р. Батий кинув велике військо на південь, на
узбережжя Каспію, до Дербента. Таке рішення головного хана
не було випадковим. Адже Батий ще не виконав одного зі своїх
основних стратегічних планів — завоювання Кавказу. Перед
великим походом на Захід Батий не бажав залишати в тилу
1 Корзухина Г.Ф. Русские клады IX—XIII вв. - М., 1954. - С. 44.
2 Записки Одесского Общества истории и древностей. — Т. 5. — 1863. — С. 497.
3 Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — С. 215.
245

Данило Галицький
непідкорений Кавказ, завоювання якого було завершене до
кінця літа 1240 р.
У Данила більше не залишалося сумнівів: монголо-татарсь-
ка загроза нависла над Південно-Західною Руссю. Він разом із
сином Львом їде до Угорщини, прагнучи укласти угоду з
королем Белою й скріпити її звичною для тих часів «гич афісон» —
шлюбом Льва з королівною. Ця спроба закінчилася невдачею
(с. 523), бо король боявся зв'язувати свою долю з Данилом,
передбачаючи напад монголо-татар на Галичину й Волинь. Бела
при цьому даремно сподівався, що монголо-татарська навала
обмине його державу. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило
Романович безуспішно силкується підняти проти
монголо-татар польських, зокрема мазовецьких, феодалів (с. 524).
Широко відбитій у давньоруському літописанні облозі
Києва головними силами Батия передували події, які можна
частково реконструювати за допомогою східних джерел і
матеріалів археологічних розкопів.
Персидський історик Рашід-ад-Дін свідчить, що восени 1240 р. Ба-
тий із братами попрямували до країни русів і чорних клобуків1 —
союзних київським князям кочовиків-тюрків, які посідали землі
на південь від Києва — у Пороссі й уздовж Дніпра, — та
прикривали від половців південноруські землі. Похід осінніх місяців
1240 р. був спрямований у серце землі чорних клобуків — По-
росся. Саме звідси монголо-татари вдерлися на територію
Київської землі. Вторгнення було підготовлене здобуттям Пере-
яславля Південного та містечок-фортець по Сулі й нижньому
Дніпру, залоги яких були змушені залишати їх із наближенням
величезних мас монголо-татарської кінноти. Археологи
розкопали городище однієї з тих фортець — Воїня — й установили, що
життя в ній перервалось у середині XIII ст. Однак жодних слідів
битви в городищі не виявлено, немає й слідів пожежі. Напевне,
населення залишило Воїнь із наближенням ворога, взявши з
собою цінне майно2.
Восени 1240 p., перейшовши Дніпро, монголо-татарські орди
підійшли до річки Рось. Саме тут, на лінії укріплених пороських
містечок і фортець, руські залоги разом із чорними клобуками
1 Тизенгаузен В.В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Т. 2. — С. 37
2 Довженок В. И. Городища и селища на Роси и Росаве // Краткие сообщения Института
археологии АН УССР. - 1955. - № 5. - С. 52.
246

Батий
спробували зупинити монголів і вчинили їм шалений опір.
Проте ворогу, що в десятки разів чисельно переважав захисників По-
росся, вдалося прорвати укріплену лінію на нижній Росі й
рушити на стольний град Давньоруської держави.
Як здавна зазначають історики, нехтуючи безпосередньою
небезпекою ворожого вторгнення, що впритул наблизилася до
стольного града, південноруські князі навіть не збирались
об'єднувати сили для відбиття страшного ворога. Вони, як і
перед тим, ворогували між собою. Боролися за оволодіння
Києвом, але мало що зробили для його фортифікації.
Наприкінці 1240 р. монголо-татарське військо з'явилося під
Києвом. Перед цим напасники зруйнували численні міста й
укріплені замки Київської землі, що захищали її від кочовиків
з півдня (Василів, Білгород, Витичів, Княжа Гора та ін.)'. Нова
хвиля монголо-татарського нашестя заходилася здобувати
стольний град Київ — «мафій ліі<т eyftrcHY», як назвав його
літописець Нестор.
Київ мав укріплення, яким, на думку відомого радянського
археолога М. Каргера, не було рівних в історії давньоруської
фортифікації2. Цей археолог на матеріалі своїх багатолітніх
досліджень матеріальних пам'яток і писемних джерел зумів
відтворити картину героїчного захисту й загибелі величного
давньоруського міста та його мешканців3.
На величезних валах (заввишки до 12 м, завтовшки 20—25 м)
височіли могутні дубові стіни з кам'яними баштами. Всередині
зовнішнього поясу укріплень, «ЛвосдАвовл лііста», пролягав
внутрішній — «Колоанмшом лшто», в якому, своєю чергою,
стояла цитадель — «Ярославів ^fiif». У Києві перебувала
випробувана в боях залога на чолі з намісником Данила — тисяцьким
Дмитром.
Деякі дореволюційні історики звинувачували
галицько-волинського князя в тому, що він, мовляв, покинув Київ
напризволяще. Але що міг зробити Данило для Києва, коли він тільки
нещодавно сів на галицький стіл, і далі розхитуваний боярами?
Київ був віддалений від Галича сотнями верст, багатьма днями
кінного шляху. Не те що Київ, а й Галич, і Володимир князь Да-
1 Каргапов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — М., 1967. — СС. 118—120.
2 Каргер М.К Древний Киев. - М.; Л., 1958. - С 261.
3 Каргер М.К. Киев и монгольское завоевание // Советская археология. — 1949. — №11.
247

Данило Галицький
нило не сподівався, мабуть, відстояти від ворога — небаченої
доти на Русі сили. Гадаємо, Данило Романович зробив для
Києва все, що міг, надіславши туди Дмитра з досвідченими
воїнами.
Про облогу й штурм Києва монголо-татарськими
завойовниками історики дізнались із докладної розповіді кількох
тогочасних літописців, як південно-, так і північноруських.
Важливі подробиці тих трагічних подій відтворені й досі
відтворюються археологами, які вже довгий час розкопують пам'ятки
стародавнього міста.
Величезна монголо-татарська армія підступила до Києва в
листопаді 1240 р. Уперше хан зібрав усі свої сили для штурму
давньоруського міста. «Пжншов Сатин до Києва з великой
силон, ,4УЖС ^лглто суло в нього Att^fи, — розповідає
галицький КНИЖНИК, — І ОСЛОЖНИ ГвА^, І ОССТуПИЛА НОГО ТАТАРСЬКА
сила, і г*\д потрапив у сильну ослогу» (с. 522). Далі
літописець, за своєю звичкою та згідно з канонами тогочасного
красного письменства, дещо гіперболізуючи й без того страшну
дійсність, сповіщає: «І нічого ш суло ?утн ьід глліову, скви-
піннл його (Батиєвого війська. — авт.) bo^i'b, мвіннл сс^лні
BfОСЛИКІВ ТА І0ЖАННЛ ТАСуНІВ НОГО КОНСН. І ПШПОВННЛАСЬ
іуСЬКА 3*ЛІЛЛ ЛН^ЬЛІИ 0АТННЛІН» (С. 522).
' Головний удар загарбники спрямували на південні
укріплення Києва, біля так званих «Лядських вовіт» (у районі
сучасного майдану Незалежності), де вали та стіни були трохи
нижчими, ніж в інших місцях, бо з цього боку місто
захищалося болотом. Але минав листопад, стало зимно, й болото
замерзло. Це дало можливість ворогові підтягнути стінобитні
машини впритул до міських валів.
«Поставив же Сатин лоооки посли^у Лл^ськиу вовіт, ко
тут стало (замерзло. — авт.) саговнннл. і ловокн с*зупин-
но сили ^ень і ніч і висили стіни» (с. 522), тобто зробили в них
проломи. З розповіді літописця відомо, що коли нападники
пробили дерев'яні стіни, кияни продовжували вперто
захищатися на руїнах фортечних укріплень: «І дійшли гово^лнн на
ЗАЛИШКИ СТІНИ, І СуЛО BH JH07 ЛІС ЛАМАЛИСЬ СПИСИ, ПОЗЛІТАЛИСЬ
НА ШМАТКИ І|ІИТН, А СТ0ІЛИ ^АТЛГАЯАН СБІТАО ПШЛІОЖСННЛІ»
(с. 522).
248

Батий
Хоча монголо-татарські завойовники подолали першу
лінію міських укріплень, далі на них чекали вали й стіни «Во-
ло^илмнового /иісфа». Відважні захисники Києва на чолі з
пораненим уже на той час Дмитром відступили туди. З
величезними втратами напасники змогли подолати й цю перешкоду.
Тоді почався бій за кожну вулицю та кожний дім. Кляни
героїчно захищалися (с. 522).
Здійснені в післявоєнні роки розкопи на території «Бодо^н-
лінвовА лшфа» відтворили разючу картину, немов моментальну
світлину, перебігу штурму. В руїнах осель, що стояли за
міською стіною, лежали загиблі захисники — з пробитими
черепами, перерубаними тілами, у тих положеннях, в яких
захопила їх нагла смерть. Зворушлива й трагічна деталь: діти
шукали порятунку від безжальних монголо-татарських катів у
печах, але й там їх чекала загибель1.
Купка уцілілих захисників засіла у величній кам'яній
споруді часів Володимира Святославича — Десятинній церкві. Ця
остання твердиня киян також була розбита таранами і впала,
перетворившись на могилу людей, що зібрались у ній. 6 грудня
1240 р. опір киян остаточно припинився. Літописи
повідомляють, що «yn*Y дм^сн ві',4 малого ^о великого уснлн лісіш»2.
Лише тяжко пораненому тисяцькому Дмитрові за його
хоробрість Батий подарував життя (с. 523). Можливо, саме йому
зобов'язаний своєю емоційною розповіддю галицький
літописець. Складається враження, що він почерпнув її з уст
очевидця та учасника оборони Києва.
Насправді ж населення міста було винищене не повністю,
адже незабаром після просування орд Батия на захід у Києві
відновлюється життя3. Проте немає сумнівів у тому,
що більша частина киян загинула під шаблями
завойовників.
Здобуття Києва відкрило монголо-татарським ханам шлях на
Захід. Галицький книжник передає, як після взяття «ліатмі лікт
wtbitHY» Батий «почув, і|іо Данило пшсувлв в угвів, і салі (хан. —
авт.) пішов ^о Боло^иліивА» (Волинського. — авт.) (с. 523).
Операції із завоювання південноруських міст були організовані
1 Толочко П.П. Древний Киев. - К, 1976. - СС. 198-200.
2 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 470.
3 Толочко П.П. Древний Киев. — С. 279.
249

Данило Галицький
монголо-татарськими полководцями з величезним розмахом.
Так, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин
вони поставили аж 12 таранів. Можна лише уявити, скільки їх
бухало в стіни й ворота головних південноруських міст — Києва,
Чернігова, Володимира Волинського та Галича!
Однак майстерність приневолених монголо-татарськими
феодалами іноземних механіків також мала свої межі:
споруджені ними облогові машини виявилися безсилими перед
могутніми фортецями Крем'янця й Данилова на Волині (с. 523) —
ці міста уникли ворожого плюндрування.
Нарешті головні сили монголо-татарського війська
підійшли до столиці Волині — велелюдного Володимира.
Джерела описують його як велике, добре укріплене місто з міцними
та високими дерев'яними стінами й баштами. Галицький
літописець у 1231 р. з гордістю записав, що угорський король,
котрий тоді пробував здобути Володимир, «^ивувлвсл йому і ска-
Зав: «Такого Па^а ш вигадали і|Н й у нілмі^ки^ кшна^»
(с. 510).
Історії не відомі подробиці штурму Володимира монголо-
татарськими напасниками. Певно, дуже вже боліло
галицькому книжникові розорення близького йому міста, коли він,
уникаючи деталей, записав коротко: «Поиншов (Батий. — авт.)
^о Колоднмшх і в^яв ного на спнс і пшкнв (людей. — авт.),
ш ліилуніи» (с. 523). Згодом, коли Данило повернувся з-за
кордону до міста, його зустріла страшна картина смерті й
спустошення: «Нігто у Воло^нлшві не зо*ТАВ<л живнїї, ішквн
клглн пшловнені твулАлін і лштвиліи тілами» (с. 524). Без
сумніву, літописець трохи перебільшив, проте становище й
справді було надзвичайно важким. Археологічні дослідження у
Володимирі засвідчили, що більшість його захисників
загинула, й вороги, розлючені впертим опором мешканців, завдали їм
нелюдських мук. Археологи знаходили у місті черепи із
забитими в них залізними гвіздками1.
Так само впав і Галич. Княжий двір і військова дружина
перебралися до нової столиці — заснованого Данилом й
улюбленого ним міста Холм, неприступної фортеці, розташованої на
високій горі. Сам Данило в цей час перебував у Польщі, де
марно намагався умовити польських феодалів, щоб ті допомог-
1 Цинкаловський А. Княжий город Володимир. —Львів, 1936. — С. 33.
250

Батий
ли Русі, яка знемагала під ударами монголо-татарського
війська (сс. 523—524).
Навесні 1241 р. ворожі орди завоювали Південно-Західну
Русь. Та при цьому вони зазнали великих втрат, їхні тумени
(корпуси) й тисячі (полки) виявилися недоукомплектованими,
а воїни перевтомленими. Багатьом потрібен був час, щоб
залікувати рани. Все це зірвало плани монголо-татарських
завойовників блискавично захопити всю Європу, дійти до Рима
й Середземного моря.
Після південноруської кампанії, як сповіщає галицький
книжник, «Сатин пішок до угвів. Кооодь же Ссаа і Кололмн
Зуміли його на Соаонін впіу. Тут килшя ї^ні полки, і
ПОБІГАЙ уПН, І ГНААН IY ТАТАЖ ^0 вІЧІСИ ДуНАН» (С. 523).
Західноєвропейські хроніки та нотатки іранця Рашід-ад-Діна
дають можливість уточнити це надто загальне повідомлення:
11 квітня 1241 р. об'єднані сили угорського короля Бели й
хорватського князя Коломана зазнали нищівної поразки від мон-
голо-татар при річці Сайо, в долині Моги, оточеній горбами
Токаю. Водночас інша ґрупа монголо-татарських військ
розорила Польщу й зупинилася перед армією чеського короля
Вацлава. Спустошивши Хорватію, частину Сербії та Болгарії,
Трансільванію й Молдавію, навесні 1242 р. загарбники
повернулися за Волгу1.
Так закінчилась навала монголо-татарських орд на Східну,
Центральну й Південну Європу. Літописці назвали її
«ІіАТИбвилі погромом». Давньоруським землям було завдано
такого нищівного удару, після якого вони не могли
оговтатися ще багато десятиліть. Поросли бур'яном і лісом колись
родючі ниви. Тверський літописець із тугою писав: «Ссла &ід
того нечестивого С атнєва полоненая спустіли»2. Самі
селяни або загинули в нерівному бою з численним, добре
озброєним ворогом, або розбіглися по навколишніх лісах. З
часом вони почали повертатися до рідних осель і обробляти
землю.
Не кращим було становище й міського населення. Багато
міст, особливо великих, монголо-татарські насильники
зруйнували й розграбували, жителів їх значною мірою перебили.
1 ПашутоВ.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — СС. 222—223.
2 ПСРЛ. — T. 15. Летописный сборник, именуемый Тверскою летописью. — СПб., 1863. —
Сглб. 386.
251

Данило Галицький
Як довели вчені, зокрема Б. Рибаков, унаслідок монголо-та-
тарського завоювання занепало чимало видів ремесла,
а техніка тих ремісничих професій, що якось збереглися,
примітивізувалась1. І без того роздроблена, Давня Русь після
навали монголо-татар стала ще більш децентралізованою.
Неволя зашкодила ймовірним процесам об'єднання
давньоруських земель.
1 Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. - М, 1968. - СС. 533-538.

ВСЕ СПОЧАТКУ
«Він полонив Солоуівсьісу з*млн і спалив
ЇЇ, КО 3ЛЛНШИЛИ ЇГ ФАТАМ, ШОК О0АЛИ
і сіяли їм пішниіін і П0осо. Данило ж ^о
ниг ліав тилі більшу воаожнпу, то вони
Велику ііХДШ ПОКЛАДАЛИ НА ТАТАб»

Данило Галицький
абуть, чи не головним політичним наслідком монголо-
татарської навали на Русь стала активізація діяльності боярства.
Під час героїчної оборони галицьких і волинських міст
загинула безліч людей, цвіт рицарства поліг у великих і малих битвах
з нападниками. Великі бояри, переконавшись в ослабленні
князівської могутності, знову намагаються перехопити владу з
рук сюзеренів. Це відразу ж після повернення з Польщі відчув
на собі Данило Романович.
Після того, як вороже військо на початку 1241 р. перейшло
із західноруських земель до Угорщини й Польщі, Данило
повертається додому. На рідній Волині він побачив смерть, руїни
та згарища. Неприємним сюрпризом було те, що вийшла з
покори навіть частина волинських бояр, яким князь завжди вірив
і віддавав перевагу перед галицькими. Літописець з обуренням
розповідає, що коли Данило Романович підійшов до Дороги-
чина, з таким блиском відбитого ним у хрестоносців лише три
роки тому, міське боярство зачинило перед ним ворота, немов
перед ворогом. Марно князь умовляв боярських заколотників
впустити його до міста. «Цс ж гув гвл^ наш і батьків нашиг», —
казав він. І почув у відповідь: «Та ти не змож*ш ук,"ти А0
нього!» (с. 524). Так і не побував тоді Данило в Дорогичині й
пішов далі, заховавши образу в серці. Та «потілі Сог полмтнв-
(Я НА^ ,ШЖАТШЛІ ТОГО ЛІІСФА І ЛШ^АВ НОГО ^0 0VK ДАНИЛА»
(с. 524), — зловтішно зауважив літописець.
Д\
254

Все спочатку
Галицький книжник сповіщає, що князь побачив місто
Берестя повністю знищеним (с. 524). Не краща доля спіткала й
столицю Волині. Поки Данило з сім'єю й почтом
влаштовувався у Володимирі, боярство Галичини відновило старі зв'язки з
давнім претендентом на її престол — чернігівським княжичем
Ростиславом — і стало кликати його до себе. (До речі, коли
монголо-татарські орди плюндрували Чернігівщину,
Ростислав разом зі своїм батьком Михайлом пересиджував грозу в
Данила, який ласкаво прийняв вигнанців і навіть дав їм «на
ісошління» Луцьк. Тепер невдячний Ростислав виступив
проти свого рятівника.) (с. 521). А поки тривали ці переговори, що
мали на меті усунути з престолу старшого Романовича,
боярство безроздільно панувало в Галичині.
Коли Данило послав туди свого стольника Якова, той
побачив таку неймовірну, з погляду княжого урядовця картину:
«Галицькі Ж ЕОЯШ НАЗИВАЛИ ДАНИЛА СВОЇМ ІСНЛЗСЛІ, А САМІ Т0НМА-
ли еж з*мли. Доьвосллв Су^ьп, попівський онук, ПАнувАВ,
л\ов князь, ГААьувлв вен зШ/Ш> с*3 княжого повеління
ЇвіЙшовіо міста на Дністві Сакоти і заголив все Пониззя-
Пигооін Васильович втішив заволодіти гіосьісои стовоном
Пшмншльсьгс он. І ьули в з (млі (Галицькій. — авт.) велике
сум'яття і ГААьунок ві^ hhy» (с. 525). Так з усією силою свого
таланту викриває боярських олігархів галицький книжник.
Коли Яків від імені Данила зажадав пояснень від Доброслава,
чому той самовладно порядкує державним добром, боярин
зневажливо розсміявся йому в обличчя.
Але до старого вороття вже не було. Данило використав
невдоволення народних мас насильствами великих бояр, вміло
зіграв на суперечностях у їхньому таборі. Дуже швидко
боярські верховоди «сва^нвышсл сами» (пересварились. — авт.),
бо Доброслав хотів правити у Галичині сам і заходився
виганяти Григорія Васильовича з Перемишля. Розлючені бояри не
знайшли нічого кращого, як звернутися до Данила, щоб він їх
розсудив. Певно, того від них вимагала громадська думка.
Літописець відзначає: коли «Доьвосллв і Пиговін почали
обмовляти о^ин одного, Данило слуглв їгни мову, повну т-
IffHfOCTi, Й ІозуМІВ, І|ІО ВОНИ Н( ЬАЖАИТЬ у ВОЛІ ЙОГО YO^HTH,
а його влА^у іншому (князеві. — авт.) вл^і відати. По^умАВ
255

Данило Галицький
вїн (Данило. — авт.) з С0афол* і" вимушений сув ЇУ
ув'язнити, кхікіи сезЗАК0ННЛ 'X* (сс- 525—526). Так Данило
Романович обезголовив феодальну опозицію й дістав змогу перейти в
останній рішучий наступ проти боярства.
1(>гКМГ4ЛГ<Ь^.ЛГІ1іГхЧ«ЛХГЛ^К0^6ііА\Аіи{4
•
£оя/?и яеред князем.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Самовпевнені й пихаті бояри самі прискорили розвиток
подій. Ростислав нарешті прийняв їхнє запрошення й разом із
болохівськими «килями» та «останколі галнїан» (недобити-
ми Данилом феодалами з їхніми військовими дружинами)
вдерся в дністерське Пониззя, тільки-но звільнене галицько-
волинським князем від узурпатора Доброслава.
Скориставшись із послаблення влади Романовичів у Галицько-Во-
линській Русі, Ростислав Михайлович відважився повернути
собі Галич і вступив у союз із так званими «сологівсьгсилін
князями», залучивши до діла й частину відданого йому
галицького боярства. Ці князі, так само як і Болохівська земля,
в якій вони, певно, разом правили, належать до числа загадок,
на які так багата давньоруська історія.
Згідно зі свідченнями Галицько-Волинського літопису,
Болохівська земля (названа так за своїм найбільшим містом —
Болохів) була розташована у верхів'ях Південного Бугу, в
басейнах річок Случі, Горині й Тетерева. Літописці XII—XIII ст.
256

Все спочатку
називають вісім болохівських міст: Болохів, Деревич, Губин,
Кобудь, Кудин, Городище, Божський і Дядьків.
Самим болохівським князям присвячена чимала наукова
література. їх навіть вважали волохами або торками, проте
більшість істориків упевнена в їхній приналежності до слов'ян.
Слід розглядати як спрощений погляд на болохівських князів
як на місцевих, головно, галицьких бояр, яких помилували
татари, після чого вони визнали владу Орди й служили їй.
Найбільш близькою до істини уявляється нам версія М. Гру-
шевського, за якою болохівські князі очолювали незалежні від
будь-яких князів міські та сільські общини. Вчений називав їх
поборниками обласної самостійності й противниками
централізованого державного ладу. Йому належить тонке
висловлювання: «Репрезентантами князівсько-дружинного ладу вони
не були, а були князями в значенні переддружинним»1.
Як відомо, Галицьке князівство склалося досить пізно, коли
порівняти з іншими князівствами Південно-Західної Русі:
лише на початку 40-х pp. XII ст. Воно розвинулося з територій
двох волостей — Теребовльської й Перемишльської, що
перебували у володінні князів з династії Ростиславичів, а також із
освоєних земель на півдні, заході й півночі. Тільки на початку
XII ст. у центральній частині Галицької землі, що почала
формуватися, виникають нові феодальні міста — Звенигород і
Галич2. Та навіть на початок XIII ст. Галицьке князівство
залишалося не досить консолідованим. Тому, тільки-но загинув
великий князь Роман Мстиславич (1205), воно знову стало
роздробленим.
Слабкість центральної влади в Галицькій землі, недостатнє
«огснлякння» її території були головними причинами того, що
її окраїни майже не відчували на собі цієї влади, тим більше це
стосується територій, розташованих на «стику» кількох
князівств. А Болохівська земля лежала саме там, де сходилися
Київська, Галицька й Волинська землі.
Тому є підстави вважати, що Болохівська земля залишалася
незалежною від князів і в XII, і в першому сорокаріччі XIII ст.,
була поза державною структурою будь-якого князівства, аж
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 155—157.
2 Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской
Руси.-СС. 75-117.
257

Данило Галицький
поки на неї поширили владу Романовичі. У цій землі, певно,
зберігалися суспільні відносини, властиві пізній фазі
існування родоплемінного ладу. Невипадково літописці не називають
на ім'я жодного з болохівських князів: тамтешнє суспільство
перебувало, мабуть, на стадії, коли влада вождя ще не стала
спадковою, а сам він не піднісся над племінною верхівкою. Не
можна погодитися з поширеною думкою, ніби болохівські
князі були якимись закутними, провінційними
Рюриковичами. Якби вони були Рюриковичами, то літописці обов'язково
назвали б їх усіх на ім'я, зафіксували часи їхніх народження,
одруження й смерті. Історикам невідомо, хто такі були ці
болохівські князі, яких неодноразово згадує
Галицько-Волинський літопис. Найімовірніше, літописець так називав не
справжніх Рюриковичів, а великих бояр, вихідців із племінної
знаті, які купно управляли цією землею1. Є підстави, отже,
гадати, що Болохівщина була боярською олігархічною
республікою2.
Цього разу дії Данила проти боярської опозиції були
особливо рішучими та швидкими. Відразу ж після ув'язнення Доб-
рослава він послав у Пониззя свого «платника»* Кирила, щоб
«ЛШПШАТИ Г0А£уНГСН HfYfCTHfiHY СОЯ* І VTHYOAAHOHTH 3ш'
лм», — певно, йшлося про компенсацію людям, пограбованим
Доброславом і його оточенням. Кирило досяг своєї мети,
а потім на чолі полку регулярної піхоти («лішш'в») вийшов
з Бакоти, головного міста Пониззя, назустріч Ростиславу
й відкинув його аж за Дніпро (с. 526).
Сам Данило з головними силами завдав нищівного удару бо-
лохівським «князям» і, як пише галицький книжник, «лшфа іУ
попалив, гмклі iy о скопав». Суворість Данила була викликана
розкольницькою діяльністю боярства. Існувала ще одна, мабуть,
головна причина ненависті князя до болохівських феодалів, що
її не приховує літописець: «Він (Данило. — авт.) полонив Со-
ло^івсьгсу зшлю і шалив її, ко залишили iV (болохівських бояр
неушкодженими. — авт.) татаж, щоб ооали і сіяли їлл пшенном
1 Котляр Н.Ф. Племенная знать в процессе формирования феодального класса Южной Руси
(на материале Болоховской земли) // Элита и этнос средневековья.
2 Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды III
Археологического съезда в Киеве. — Т. 2. — К., 1878.
* Охоронець княжої печатки, канцлер.
258

Все спочатку
і тосо. Данило ж ^о hhy ллав тил* Більшу вовожнпу, що
вони вСЛНГСу НА^ІН ПОКЛАДАЛИ НА ФАФАв» (СС. 526—527).
«Сатиі'б погволл» багато чого навчив Данила Романовича.
На власному надзвичайно гіркому досвіді він переконався, що
князівські й боярські чвари послабили Русь, зробили її
вразливою для ворога. Те, що раніше він часом уявляв у теорії, дала
йому зрозуміти безжальна практика, підкріплена громовим
тупотінням монголо-татарської кінноти й лункими ударами
таранів та кам'яних брил у стіни й брами руських міст. Як ніколи
перед тим, князь переконався в необхідності об'єднання всієї
Південно-Західної Русі. Тим більше був він обурений зрадою
загальноруських інтересів болохівськими князями, котрі задля
збереження свого привілейованого становища не тільки
співробітничали з ворогом, постачаючи його хлібом, а й
розпалювали ворожнечу між Данилом і Ростиславом.
Не слід думати, що Данило вчинив каральні заходи проти
болохівських «князів» лише тому, що гадав, начебто монголо-
татари ніколи більше не повернуться на Русь, як вважали
деякі історики XIX ст. Адже через десять років, коли монголо-та-
тарське військо під проводом Куремси напало на Галичину й
Данилові пощастило оборонитися, він знову вдарив на
союзних кочовикам бояр Болохівської землі, попри протегування
їм з боку Куремси, — вірніше буде сказати, саме внаслідок
цього протегування. І знову відплата була жорстокою:
галицькі полки зруйнували головні міста Болохівщини-Ме-
жибіжжя, Болохів, Побужжя та ін. (с. 555). Так був остаточно
зломлений один з основних на Південно-Західній Русі
осередків боярської опозиції.
Ніде правди діти, при цьому постраждали не лише бояри, а
й прості люди Болохівської землі. Але так було вчинено
Данилом цілком відповідно до норм тогочасної феодальної моралі.
Галицько-волинський князь був чільним представником
панівного класу, що стояв над народом, хоча й часто звертався
до нього за підтримкою. Немає потреби затушовувати
негативні вчинки Данила. Його позитивні якості й без цього
набагато перевищують вади.
Після монголо-татарської навали Данило Романович
починає докладати постійних зусиль до об'єднання сил руських зе-
259

Данило Галицький
мель для відсічі загарбникам. Не ризикуючи припуститися
перебільшення, скажемо, що відтоді турбота про консолідацію
Русі проти зовнішніх ворогів стане головною метою його
життя, їй підпорядковані заходи не лише міжнародної, а й
внутрішньої політики Данила, з нею пов'язані його далекі та
близькі політичні розрахунки.
А поки що Данилові знову довелося захищати рідну землю
від зазіхань свого «cjata і жна» (так називав себе той у час
скрути та свого запобігання перед галицько-волинським
государем) — чернігівського княжича Ростислава. На початку
1242 р. останній виїхав до Угорщини, й король Бела, що
раніше гордував порідненням із сином могутнього
чернігівського князя, раптом змінює своє ставлення до Ростислава,
тепер ізгоя, який втратив чернігівську «отчину» й не здобув
галицького столу. Король несподівано віддає за нього свою
доньку (с. 528)! Датувати цей суто політичний шлюб важко. М. Гру-
шевський пропонував 1243 або 1244 pp. й уважав більш
імовірним 1243-й1.
Та нічого дивного в цьому немає. Бела вважав, що сила
Данила назавжди зломлена монголо-татарами, а отже, Угорщина
зможе легко захопити Галичину, до часу прикриваючись своїм
новим родичем, — маріонетковим, позбавленим підтримки на
Русі претендентом на галицький стіл, яким був Ростислав.
Потім, ясна річ, слабосилого князя легко буде усунути й
перетворити Галицьку землю на провінцію Угорського королівства2.
Але ворожим планам не судилося збутись.
Ще перед тим, у 1242 p., Ростислав, скориставшись із
відсутності Данила в рідній землі, за підтримки боярської
партії на недовгий час захопив Галич. Боярський ватажок Во-
лодислав (літописець таврує його зрадником) сказав йому:
«Твій б Галич», і став у нього ти<л^ькнлі» (с. 527). Тоді
Романовичі швидко зібрали військо й пішли проти Ростислава.
Довідавшись про наближення полків Данила й Василька,
чернігівський княжич знову втік до Угорщини. «З нил*
покіглн АафшіЙ, єпископ галицький та інші галичани
(бояри. — авт.)» (с. 527). Той єпископ скомпрометував себе
єднанням з боярськими олігархами проти Данила, тож
небезпідставно побоювався караючої десниці Данила.
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 31.
2 Котляр М.В. Данило Галицький. — С 133.
260

Все спочатку
Брати переслідували Ростислава, аж поки надійшла
звістка, що «татаж вийшли з упжьгсої з*лмі і и^уть в Гл-
лицысу зшлн» (літописець зафіксував повернення орд Батия
з Центральної Європи за Волгу) (с. 527). Данилові довелося
припинити гонитву за Ростиславом і спішно готуватися до
оборони. Він поїхав у Пониззя, на південні рубежі князівства,
щоб «уставити з*млн», тобто укріпити кордон. Василька ж
послав у Володимир, щоб там організувати відсіч агресорам
(с. 527).
Навіть у цю скрутну годину галицько-волинський князь не
відкладає надовго розправу з боярами, що підтримали
Ростислава. Цього навчила його монголо-татарська навала: не може
бути пощади руйнівникам державної єдності рідного краю. До
загубленого в Карпатах Перемишля, одного з оплотів
галицького боярства, що стояло за спиною Ростислава під час його
походу на Галич, Данило послав військо на чолі з Андрієм,
довіреним урядовцем і випробуваним полководцем. У
Перемишлі сидів тоді воєводою Константин рязанський, що був на
службі у Ростислава Михайловича чернігівського, але реальна
влада зосереджувалась у руках тільки-но згаданого єпископа
Артемія.
Константин встиг утікти, єпископ Артемій ще раніше
подався до Угорщини, тож гнів Андрія і його воїнів упав на «гоциу
слуг». Літописець зловтішно розповідає, як Данилові
дружинники дерли на боярах боброві та борсукові шуби й шапки
(сс. 527—528). Характерно, що галицька церковна верхівка, яка
володіла величезними багатствами, стояла ближче до бояр, ніж
до князя.
Перемишльський єпископ мав пишний і багатий двір. При
цьому дворі жив і «(лавстнии співець ЛІитусл», про якого
літописець з іронією каже, що колись він із гордощів не хотів
служити Данилові, а тепер його привели перед очі князя —
обдертого та зв'язаного. Для галицького книжника, котрий щиро
співчував державотворчим планам Данила Романовича, Миту-
са (певно, зменшувальна форма від імені Дмитро) був, мабуть,
уособленням боярської й церковної руйнівної анархії.
Ми майже нічого не знаємо про театральне та музичне
мистецтво Київської Русі. Особливо про видовища. На фресках
261

Данило Галицький
Софійського собору в Києві зображено акробатів, але немає
впевненості в тому, що то давньоруські, а не візантійські
артисти. Так само не ясно, візантійський чи руський орган
намальовано на одній із тих фресок. Якщо вчені добре знають, що на
Русі XI—ХНІ ст. існувала історична література (літописи) й
твори красного письменства, наприклад, «Слово о полку
Ігоревім», то майже нічого не відомо про співців, оповідачів
билин, виконавців дружинних та історичних пісень. Тим
ціннішою видається коротенька розповідь галицького
літописця про знаменитого співця Митусу, людину, видно, незалежну
й горду.
Про цього середньовічного артиста, певно, високого кшалту,
ми дізнались випадково, лише тому, що його життєвий шлях
пересікся із шляхом галицько-волинського князя Данила
Романовича. Волею долі Митуса виявився втягненим у політичну
боротьбу в Галицько-Волинському князівстві й став її жертвою, як
звичайно буває з людьми, від політики далекими, найперше — з
митцями.
Невідомо, чому так сталося, але розповідь Галицько-Волинсь-
кого літопису про придворного співця залишилася в
давньоруському письменстві єдиною. Не доводиться тому дивуватися, що
існують різні тлумачення процитованих уривків джерела. Відомий
український фольклорист і літературознавець М. Максимович у
70-х pp. XIX ст. писав: «Згаданий Митуса був знаменитий у свій час
церковний співак, що належав до півчих перемишльського
владики, але не побажав раніше вступити до півчих князя Данила»1.
Мабуть, на таку думку вченого навела приналежність Митуси до
двору церковного владики. Вважаємо її сумнівною.
Ближчим до істини, здається, був російський історик
Д. Іловайський (1832—1920), котрий заперечив припущення
М. Максимовича. Якби той був півчим чи навіть просто
світським співцем, навряд чи князь Данило став би прагнути
залучити його на службу. Як гадав учений, Митуса належав
до придворних поетів, можливо, з числа княжих
дружинників. Таких співців князі особливо цінували, намагаючись
за будь-яку ціну мати їх при власному дворі, щоб ті
розважали й прославляли їх у піснях. Той явний і небезсторонній
1 Максимович МЛ Заметка о словутном певце Митусе // Собрание сочинений. — Т. 1. — К.,
1876.-С. 129.
262

Все спочатку
інтерес, що його виявив князь Данило до Митуси,
підтверджує таку думку.
Це тим вірогідніше, що люди подібної професії жили та
діяли і в інших містах Давньої Русі. Адже Київська Русь здавна
мала таких придворних поетів і співців. Згадаймо хоча б Бояна,
звеличеного у «Слові о полку Ігоревім»:
«Кояп-ко наш вішнн,
Як готів кешу піти твовнти,
йозтігсавсл мнсл'ш по ,Ш*ву?
Сітм бовісолі по 3(лш\
Сн^нм ослом попі^ гл\Авал\н »*.
Останніми роками дослідники дедалі більше схиляються до
думки, що «Слово...» довгий час жило в усній формі,
виконуючись співцями на княжих зібраннях і учтах.
У написаному Нестором «Житії» Феодосія Печерського
мовиться, що коли той одного разу, на початку 70-х pp. XI ст.,
завітав до палацу великого князя київського Святослава Яро-
славича, то побачив артистів, котрі грали й співали, тішачи
володаря та його гостей — одні на гуслях, інші на органі.
Можливо, такий орган зображено на одній із фресок Софійського
собору.
Час від часу в літописи та західноєвропейські хроніки
потрапляли уривки з пісень, створених придворними поетами
й співцями. Польський історик XV ст. Я. Длуґош переказав
уривок пісні, складеної при дворі тестя Данила Галицького —
Мстислава Удатного. Галицько-Волинський літопис
відкривається величальною піснею Роману Мстиславичу,
створеною в дусі високих зразків середньовічної поезії. Його
сини Данило й Василько мали при своїх дворах таких співців,
про що довідуємось із кількох згадок галицького літописця
1250-х pp.
Найбільш імовірним буде припущення, що той Митуса був
саме таким придворним поетом, співцем великої слави, як
підкреслив навіть неприхильний до нього галицький
літописець. Напевне, він виконував речитативом власні пісні під
акомпанемент арфи (гуслів) або лютні — так само, як славетні
західноєвропейські трубадури. Спадає на думку образ майже
сучасника Митуси — всесвітньо відомого провансальського
* Переспів Максима Рильського.
263

Данило Галицький
трубадура Бертрана де Борна (1140—1215), автора й виконавця
запальних войовничих пісень-сірвент, у яких оспівувалися
феодальні заколоти («лілфсжн», про які так часто згадує
Галицько-Волинський літопис) і війни, найбільше
вихвалялися князі та королі, котрі безупинно воювали, — чи то з
ворогами країни, чи то один з одним. Доживши до похилого
віку, Бертран де Борн вирішив за ліпше вмерти від руки
ворога в бою, аніж тихо віддати душу Богові від старості у
власному ліжку.
Нищівну характеристику як політику дала цьому
знаменитому трубадуру відома дослідниця середньовіччя О. Добіаш-Рож-
дественська у 20-х pp. XX ст.: «На наш тверезий розум, цей поет
справив би враження божевільного... «Ідея» його гранично
елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялося
взаємне винищення, він поважає лише тих, хто б'ється, і
зневажає тих, хто цього не робить»1.
Та було б помилковим гадати, що подібні до де Борна
трубадури були чистими й безкорисливими апологетами війни.
Зовсім ні. Вони здебільшого відстоювали власні матеріальні
інтереси, будучи володарями замків, міст і сіл, де на них
працювали сотні залежних людей. Такі співці, звичайно, тому й
розпалювали феодальну анархію, що централізація держави
обмежила б їхні апетити й сваволю. О. Добіаш-Рождественсь-
ка наводить красномовний приклад з життя самого Бертрана
де Борна. Він довго бунтував проти англійського короля Річар-
да Лев'яче Серце, бо той відібрав у нього замок. Коли ж Річард
замок йому повернув, то де Борн почав оспівувати
великодушного короля, «доклїсного і відважного, якого ір т суло на
світі...»
Здебільшого трубадури, особливо ті, що жили при дворах
великих і пихатих сеньйорів, прославляли феодальну анархію,
виступали проти централізації середньовічних держав.
Здається, таким був і Митуса. Мабуть, не помилився М.
Костомаров, коли вклав до його уст вірші, що висловлювали надії
боярських олігархів на занепад князівської влади:
«IfOHYHAHCb ВІКИ, 3ІЛДЛ (Л[Х*Є 0Г0НЬ ПОЇДАЄ,
Yah поїдає, yah шопа^ає ivtk І3 князями»2.
1 Цит. за: Котляр М.Ф. Давньоруська держава. — К., 1996. — С 217.
2 Могила Амвросій. Ієремія Галка (літературні псевдоніми Костомарова). Поезії. — К., 1972. —
С 269.
264

Все спочатку
Галицько-Волинська Русь не пропала, не загинула. Того не
допустив її народ, його проводир Данило Галицький. А от Митуса,
ймовірно, закінчив свої дні у «повугі» на княжому дворі Галича.
Історики вважають, що удар княжого війська по
Перемишлю надовго відбив охоту в місцевого боярства та владики
повставати проти центральної влади. Набагато пізніше бачимо
перемишльського єпископа Мемнона в ролі слухняного
дипломата при дворі сина Данила — Льва (с. 600).
Та боротьба з Ростиславом на тому не закінчилася. 1244 р.
він знову йде на Перемишль, марно сподіваючись на
підтримку тамтешнього боярства, на той час уже приборканого
Данилом. Спочатку Ростиславу пощастило потіснити полки
галицьких воєначальників Андрія і Якова, але потім наспів Данило з
кінною дружиною й пішим народним ополченням, «вигнав
його з ЗШЛІ-> і пішов (Ростислав. — авт.) ^о угвів» (сс. 529—
530). Справа, однак, наближалася до вирішального зіткнення
сил Данила та його чернігівського конкурента, за спиною
якого стояло Угорське королівство й численні, добре озброєні
воїнські контингенти ворожих Данилові галицьких великих
бояр.
Ярославська битва, з приведеними Ростиславом уграми,
поляками й боярськими загонами (серпень 1245), підвела
риску під сорокарічною боротьбою Данила з феодальною
опозицією, намаганнями Польщі й Угорщини загарбати Галицьку
та Волинську землі. Військо Романовичів і визволені ним
городяни Ярослава святкували цілковиту перемогу. Данило наказав
стратити жорстокого гнобителя Галичини угорського
вельможу Фільнія, а також багатьох знатних угрів, які знущалися з
народу. Було страчено також чимало полонених зрадників-бояр,
зокрема боярського ватажка Володислава1. Коли руські полки
поверталися до Холма, вони зустрілись з мазовецькими й
литовськими військами, що поспішали їм на допомогу, в якій уже
не було потреби (с. 535).
Відтоді Данило Романович стає повновладним господарем
Галичини й Волині. Володимир і Луцьк він віддав своєму
братові Васильку. Та це був формальний поділ
Галицько-Волинського князівства. Романовичі жили у злагоді: молодший,
Василько, у всьому слухався старшого, Данила, який перевершу-
Fejer. -ТА.- V. 2. - 1829. - Р. 66.
265

Данило Галицький
вав його за державними та воєнними здібностями. Водночас на
Русі й за кордоном їх справедливо вважали співправителями
князівства. Коли був відсутній один брат, всіма справами
порядкував другий. Це було незвичним для тих жорстоких часів,
коли син убивав батька, щоб сісти на його князівський стіл, а
брат ішов війною на брата, щоб заволодіти його землями.
Зворушлива дружба між Романовичами свідчить про високі
моральні якості обох братів.
Отже, Данило здобув перемогу над боярами та Угорщиною.
Проте у неї був гіркий присмак: на Русі тим часом
установилася влада монголо-татар. Дуже скоро після Ярославської баталії
Данило відчув їхнє ярмо на власній шиї.

знову монголи
«0, злгіі,л в,і4 найбільшого Заа wra
татарська! Данило 0оманович аанііш £ув
великим кня^м, володів бл^олі з смпгом і
унісон з^лсн, Києвом, Володимиром і Гллиіш
ТА ІНШИМИ ІС0АЇНАМИ; А НИНІ ВІН СТОЇТЬ НА-
вісолішісаг і голопом на^иванть його, і
данини вимаганть, а він життя не певний»

Данило Галицький
JL Хісля повернення з Центральної та Південної Європи
проводир усіх монголо-татарських сил Батий зупинився в Поволжі
й прилюдно оголосив країну «оаусів», тобто Русь, приєднаною
до свого улусу, що посідав тепер величезну територію від
Іртиша до Карпат. Формально улус Батия входив до складу
Монгольської держави, й сам він на словах визнавав владу
верховного хана («ілміштовл», як називали його в Західній Європі).
Проте на практиці Батий самовладно порядкував у своєму
грандіозному улусі, зокрема на Русі.
Монголо-татарські хани та полководці були здебільшого не
лише вмілими воєначальниками, а й вправними правителями.
Вони не стали руйнувати систему феодальної влади, що протягом
століть складалася на давньоруських землях. Монголо-татарська
верхівка зрозуміла, що без допомоги місцевих князів і бояр їй
буде важко керувати Руссю. Тому Батий та його наступники лише
ставлять у залежність від себе руських князів, вимагаючи, щоб ті
обов'язково їздили на поклін і затвердження на столах до
ханської ставки на Волгу. Нацьковуючи князів один на одного,
монголо-татарські загарбники усували популярних у народі правителів
і нікому з них не давали можливості особливо зміцнюватись1.
Незабаром після встановлення ординського ярма руські
князі один за одним потягнулися до Сараю — просити у хана
підтвердження своєї «отіини», одержувати грамоту на
княжіння. Вже під 1242 р. Олександр Невський, за свідченням
1 Див.: Насонов А.Н. Монголы и Русь. — M., 1940.
268

Знову монголи
Новгородського літопису, «їо^ив ^о Ов^н до Сатил ішл»1,
можливо, щоб прокласти шлях для свого батька Ярослава
Всеволодовича, Великого князя володимиро-суздальського,
котрий відвідав Сарай наступного року. Слідом за ним побували в
Орді майже всі інші князі. Одержання «ярликів» і
затвердження на столі було пов'язано також із оформленням данницьких
стосунків між князями й ханом. Один із ногородських
літописів під 1246 р. сповіщає: «Всдніснн існл^ь Ярослав
ВСЕВОЛОДОВИЧ... ПОЧАВ ДАВАТИ ^AHHHV ^0 ^ОЛОТОЇ Od^H»2.
Крім того, поневолювачі вміло користувалися
побоюваннями представників руського панівного класу втратити своє
привілейоване становище. Граючи на цьому, а також на
страхові багатьох князів перед народними масами, монголо-та-
тарські хани й намісники зуміли перетягти на свій бік
більшість руських володарів, які стали служити їм не за страх, а за
совість. Так, унаслідок класової змови між монгольськими й
руськими феодалами останні зрадили свій народ3. Та не всі
князі стали зрадниками. Були й такі, хто не скорився ворогові,
хоча й схилявся часом перед його військовою міццю. Зокрема,
до таких руських володарів у Південно-Західній Русі належав
Данило Галицький, а у Північно-Східній — Андрій Ярославич.
Монголо-татарські хани встановили на завойованих руських
землях режим жорстокої окупації. Населення міст і сіл змушене
було платити на їхню користь поплужне*, окрему грошову данину,
корм, тобто утримувати ханську адміністрацію, перевозити монго-
ло-татарських чиновників власними кіньми, навіть посилати
воїнів для участі в грабіжницьких походах завойовників. Збирання
всіх данин було покладено на самих давньоруських князів.
До цього слід додати, що людність руських земель мала
платити ще й данину на користь власних панів, отже, якщо порівняти з
домонгольськими часами, повинності й грошові побори з
феодально залежного населення виросли принаймні вдвічі.
Сплюндрована монголо-татарськими насильниками Русь
лежала в руїнах і згарищах. Та народ знайшов у собі сили
відбудувати знищені ворогом міста й села, відновити ремесла, про-
1 ПСРЛ. — Т 4. — Ч. 1. Новгородская четвертая летопись. — Вып. 1. — СПб., 1915. — С. 37.
2 ПСРЛ. - Т. 3. Новгородские летописи. - СПб., 1841. - С. 220.
' Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда и ее падение. — СС. 218 — 232.
* Зорювана плугом ділянка землі була одиницею оподаткування.
269

Данило Галицький
мисли, торгівлю. У Південно-Західній Русі життя почало
відроджуватися, передусім у Галичині й на Волині, які дещо
менше, ніж інші руські землі, постраждали від ворожої навали.
Галицький літописець розповідає, що по «Огневому по-
гволії» Данило «почав закликати умільців; пшгоднлн шлиу* і
вуГЬ, ІИОЛЗИЧНИКИ ТА АЛУИ; ЙШЛИ ^(НЬ 3А ^н(лІ І nijJAtAHCTdH І
Лиштви ві'знї, 410 БГГ(КДН В|\4 і**1™^ сіяльники, і лучники, і
тульннки (ті, що виготовляли тули — сагайдаки для стріл. — авт.),
і ковалі по з*лізу, ліі^і та телу. І відновилось життя!» (с. 558).
Галицький книжник схвально пише про заходи Данила,
спрямовані на відродження старих і будівництво нових міст. У
посмертному панегірику цьому князеві в переліку його чеснот
із повагою сказано, що він «з^у^увлв багато мит».
Ось як яскраво описується
в літописі заснування
Данилом його улюбленого міста
Холма, що один час був навіть
княжою столицею: «Коли
Данило княжив у Воло^илиш,
'гзднв у ^о^ і поливав,
побачив кшнву row, потому
аном, і запитав лшцсвиу
жителів: «Як зветься i^f Atict^c?».
Вони відповіли: «Yoam йому
НАИЛМННЛ». І ПОЛИШИЛОСЬ
ЙОМУ тс міну, і вирішив він
З^у^увАти на ньому невелике
ліісто» (с. 558). Потім місто
розбудувалося, Данило так
укріпив його, що монголо-та-
тари не змогли взяти Холм під
час походу на західноруські
землі весною 1241 р. (с. 524).
Із щирим захопленням
розповідає галицький
літописець про чудові будинки,
вежі, церкви, зведені й
пишно оздоблені за наказом Да- Башта-донжону Стовп'ї
* У даному контексті взагалі іноземці.
270

Знову монголи
нила у Холмі. З цієї розповіді довідуємося, що Холмська
фортеця була збудована за останнім словом тодішньої світової
будівельної техніки. За високими стінами міста стояла
величезна кам'яна вежа-донжон, з якої було зручно обстрілювати з
луків та каменеметальних машин тих, хто насмілився б
штурмувати Холм. Місто мало глибокий колодязь, отже,
забезпечувалося водою на випадок тривалої облоги (сс. 558—560).
Данилом був заснований і фортифікований також Львів
(названий на честь сина Льва), що з часом став стольним
градом Галицької землі. Його брат Василько також піклувався про
будівництво міст і фортець. Будівничий Василька Олексій, як
згадує волинський літописець, «численні говори 3fYffAB>>' б°
будівлі давньоруських міст були переважно дерев'яні. На
Данила працював відомий з літопису «гитм і^ (митець. — авт.) Ав-
jjf й». Є підстави вважати, що раніше він був головним
будівничим при володимиро-суздальському дворі. Схожість між
архітектурою Галицької та Суздальської Русі XII—XIII ст.
впадає в око навіть непрофесіоналові1.
Данило Романович доклав багато зусиль до відродження
сплюндрованого монголо-татарами сільського господарства,
сприяв ремеслам і торгівлі. Високого розвитку досягли в
Галицько-Волинському князівстві мистецтво й література. Однак
дальше піднесення князівства наштовхувалося на протидію
ханської ставки в Золотій Орді: Батий і його оточення пильно
стежили за зростанням Галицько-Волинської держави й, вірні
своїй політиці не давати жодному з руських князівств особливо
зміцнюватися, вирішили обмежити її незалежність. Адже доти
монголо-татарські феодали встигли обкласти тяжкою даниною
майже всі давньоруські землі, за винятком Галичини й Волині.
1245 p., незабаром після Ярославської битви, Батий звелів
своєму намісникові у Південно-Західній Русі Мауці (літописці
називають його «Могучий») послати до Данила людей з
вимогою: «Дай Гаянії». «Тон (Данило. — авт.) зхжумыя, ijio не
встиг зміцнити свои зшлн (bofTftyiAiH, — оповідає
галицький книжник, — і пощулив з Etатолі своїм, і поїуав^о Сатил,
говорячи: «Не ахм пів-отчини мобі^ адс пої^у ^о ьатнл салі»
(с. 535).
1 Див. докладно: Воронин Н.Н. К вопросу о взаимоотношении галицко-волынской и
владимиро-суздальской архитектуры ХІІ-ХІІІ вв. // Краткие сообщения Института истории
материальной культуры АН СССР. — Вып. 3. — 1940. — С. 222—227.
271

Данило Іклицький
А. Насонов, В. Пашуто та інші вчені слушно вважають, що
воєнна міць Галицько-Волинського князівства, його
географічна віддаленість від Золотої Орди й близькість до так і не
поневолених монголо-татарами країн Європи змушували
ординських політиків до часу діяти проти Данила відносно м'яко
та обережно. Крім того, в самій Монгольській імперії саме тоді
розпочалися великі збурення, пов'язані з активізацією
боротьби різних членів правлячої династії Чинґізідів за верховну
владу. Тому Батий і вимагав у Данила підкорення йому тільки
Галича, поки що не згадуючи про Волинь1.
Данило Романович сміливо прямує в Орду. Однак йому не
було властиво без гострої потреби наражатися на небезпеку.
Надісланий папою до татарських правителів францисканець
їоанн де Плано Карпіні, який залишив надзвичайно цікаві
мемуари про свою подорож до Орди, пише, що Василько
Романович «посилав туди своїх послів, котрі повернулися до нього і
його брата Данила з охоронною грамотою на проїзд до Батия
для пана Данила»2.
Взагалі угорські хроніки, та й сам де Плано Карпіні, прозоро
натякають на те, що завбачливий галицько-волинський князь
ще до поїздки в Орду зав'язав стосунки з багатьма
монгольськими сановниками, й це давало йому певне опертя в ставці Батия.
На думку В. Пашуто, «князь, поза сумнівом, мав певні зв'язки і
в Золотій Орді, де жило багато руських людей. Карпіні бачив там
багатьох руських і угрів, що знали латину і французьку»3. Про
попередні (перед поїздкою до Сараю) стосунки Данила
Романовича з татаро-монголами свідчать й угорські джерела4.
При всьому тому Данило їхав до Орди з неспокійною душею,
його тривожили недобрі передчуття. Літописець згадує, що коли
Данило проїздив через Київ, він відвідав Видубицький
монастир, заснований його предками: «Вийшов він з ліоіштивл ^о
човнів, пш^чувАнчи Біду ствлшну і Гвіану» (с. 535). Не варто
закидати князеві надмірну забобонність. У тій важкій ситуації
слабша духом людина могла взагалі не дати собі ради.
1 Насонов А.Н. Монголы и Русь. — СС. 25—26; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-
Волынской Руси. — С. 235.
2 Карпини Плано Иоанн де. История монголов. — С. 44.
3 Там же; Пашуто В.Т Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 236.
4 Codex diplomaticus Arpadianus Continuatus. Ed. G. Vencel. — T. 7 (1235—1260). — Pest, 1869. —
P. 164 (1244 p.).
272

Знову монголи
Аж біля Переяславля Південного зустріли Данила та його
почет загони воєначальника Куремси, з яким князеві
доведеться мати справу в майбутньому (с. 535). Через чималий час
Данило приїхав на Волгу до Батия.
Марно шукати в літопису якихось подробиць і навіть
викладу суті переговорів, що, без сумніву, мали місце між золото-
ординським ханом і галицько-волинським князем. Зате
галицький книжник намалював дуже яскраву картину прийому
Батиєм Данила, що ґрунтується, без сумніву, на враженнях
очевидця, якоїсь людини з князівського оточення. Важливо
підкреслити, що в основному вона збігається з описом монго-
ло-татарських звичаїв і придворного церемоніалу, зробленим
папським послом де Плано Карпіні.
Коли князь увійшов до ханського намету, Батий приязно
зустрів його й запитав: «Дднндс! Чому ти олнішс не пвийшов,
ТА ДОЕМ, ЦІО НИНІ ПЖЙшОВ. ІИ ІЇЄШ ТН ЧОШС МОЛОКО, НАШ*
питво, кобилячий кумис?» Данило ввічливо відповів ханові:
«Досі ш( не пив, алс якціо ти з&ілнш, то вип'н». Той же
сказав: «Ти вже наш, татарин, то пий наіш питво». Щоправда,
потім хан прислав князеві вина, великодушно зауваживши: «Би
т звикли пити молоко, пий вино» (с. 536). За свідченням
Галицько-Волинського літопису, Данило пробув у Орді 25 днів.
Унаслідок переговорів монголо-татари затвердили його
галицько-волинським князем: «Довуїнли иоліу фмлн його» (с. 537).
Галицький книжник добре розумів справжній сенс того,
що сталося. Він патетично вигукує: «0, зліша від
найбільшого зла wtTt татарська! Данило Aomahobhy (анііш гув
великим кпя^ш, володів 0АЗОЛ* з ^атолі Руськон зслшм*
Києвом, Володимиром і Галичим та іншими країнами; а
нині він стоїть навколішкаг і холопом називають його, і
ДАНИНИ ВИМАГАЮТЬ, А ВІН ЖИТТЯ Ш П(ВНИЙ» (С. 537). ЦІНОЮ
особистого приниження Данило зберіг не лише життя. Він
зберіг недоторканність західноруських земель, не впустивши
туди монголо-татарських намісників — баскаків, і виграв час,
такий необхідний для згуртування руських сил для відсічі
загарбникам.
Розповідь про Данилову подорож до Орди літописець
завершує словами: «І пвиншов він на свои $(млн, і зуствіли йо-
273

Данило Галицький
го ^ОАТ і (инн; вони оплакували ного освлзу, та ір кільїш
оліїли, шо він покинувся живий >(с. 537).
Хоча Данило Романович зробився «ліжником» Батия,
тобто потрапив у певну залежність від нього, монголо-татарським
феодалам було ще далеко до цілковитого підкорення Півден-
но-Західної Русі. Волзька ставка Батия ворогувала з
імперською столицею Каракорумом. Батий не без підстав вважав себе
першою людиною в Монгольській державі. Тому він прагнув
правити Руссю самостійно, не оглядаючись на великого хана.
Це змушувало його тримати сили напоготові на випадок
воєнного конфлікту з Каракорумом. Таким чином,
повернувшись з Орди, Данило мав можливість чималий час готуватися
до рішучого зіткнення з монголо-татарськими загарбниками.

ДИПЛОМАТ
«ві^сувсл з і'3і4 fYCb,CHX ІСНЛ3І#В 'З
польським кнлз*м Кол(сл\ком і зустрілися вони в
ТежАБІ: кнл^ь Данило з о^ома синами
Ліком і Шба0ном і кня^ь Василько з синолі
Володимиром. І вони уісллли уго^у між
соком П0О (Іуську і Польську землі,
й злтвс доили її гшним шлувлннлм...»

Данило Галицький
З
0*^давалося б, не залишилося проблем історії Київської Русі,
яким би історики не приділили значної уваги. При всьому
тому одна з головних проблем — давньоруська дипломатія — досі
залишається мало дослідженою.
Тим менше вивчена дипломатія володарів окремих руських
князівств і земель доби удільної роздробленості (від 40-х pp.
XII ст.), насамперед — Галицько-Волинської Русі. Спеціальних
досліджень про неї не існує. У дореволюційній історіографії ця
проблема найбільш докладно відбита у другому та третьому
томах «Історії України-Руси» М. Грушевського1, а в пізнішій — у
першій і особливо вартісній книжці В. Пашуто2. Тим часом
зовнішньополітична діяльність і договірні відносини
волинських і галицьких князів з іноземними володарями в XII—XIII ст.
були інтенсивнішими від міжнародних зв'язків суверенів
інших давньоруських земель і князівств.
Студіювання дипломатичних відносин
Галицько-Волинської Русі з іноземними країнами серйозно утруднене тією
обставиною, що справжні тексти міждержавних політичних угод
XII—XIII ст. не збереглися. Цей брак автентичних
дипломатичних актів є зовсім не головною перешкодою на шляху
дослідження галицько-волинської дипломатії. У тогочасних
пам'ятках давньоруської писемності взагалі нечастими є
згадки про подібні документи, не кажучи вже про бодай
приблизне цитування їх. Не є винятком із цієї сумної закономірності й
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 2, 3.
2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Гал и цко-Волынской Руси.
276

Дипломат
наше головне джерело — Галицько-Волинський літопис.Тому
історикам доводиться виходити з непрямих свідчень джерел
про такі акти у різних писемних пам'ятках. У багатьох працях
із давньоруського джерелознавства стало аксіомою
твердження, ніби літописці під час викладу подій зовнішньої політики
звичайно користувалися княжими дипломатичними архівами.
Однак сучасна наука володіє лише поодинокими доказами
того. Наведемо два з небагатьох відомих нам, що торкаються до
теми цієї праці.
Влітку 1211 р. чернігівські Ігоровичі, що княжили в
Галицькій землі, жорстоко розправилися з непокірними
галицькими боярами, перебивши їх, за словами літопису, аж 500 осіб.
Керівники боярства Судислав і Пилип, яким пощастило втікти
до Угорщини, почали просити короля: «Дан наді спита
Данила, ось і'з ннлі пміїлхшо ного (Галич. — авт.) ьід Ігоровичів».
Король Андрій II послав військо на чолі з великим дворським
Потом. Літописець так продовжує свою розповідь: «Ось ілмна
воєводам, і|іо гули з нилі: пншни Пство Тувович, ^вугий
£анко, твстій Лійка Сохатий (всього названо сім імен. —
аВТ.),.. И IHIIJHY САГАТО, |Y ЖС ИЄЛ\ОЖЛИВО НІ HA^BATH, НІ
НАПИСАТИ» (сс. 484—485). Не може бути сумніву в тому, що
галицький книжник мав у руках документ із вписаними до нього
чужими для літописця іменами угорських воєвод.
1253 р. Данило Романович втрутився у суперництво
європейських держав (Германської імперії, Угорщини, Чехії) за
австрійський престол і уклав з угорським королем Белою IV
угоду. Перед тим король звернувся до князя з пропозицією про
союз: «Пришли лісні сина іоліана,... і ві^алі ноліу дшлп
Німецьку» (Австрію. — авт.). Галицький книжник зауважив
пен толіу, ifjo коюль «ствови осет». то&то укдАВ уго^у, алс
«ного ж, оскільки він ,4уж* великий (текст угоди. — авт.) т
списав» (с. 545). Важко сумніватися в тому, що книжник
справді скористався з тексту галицько-угорського договору,
який зберігався у великокнязівському архіві.
На досить переконливе, хай і непряме, свідчення про
використання галицьким книжником акта з князівського диплома-
тарія звернув увагу О. Юрасовський. Літописець, зауважив він,
ретельно перелічує учасників союзу литовських племінних
277

Данило Галицький
князів, котрі уклали 1219 р. мирну угоду з удовою Романа
Мстиславича Анною та її синами Данилом і Васильком1.
«Очевидно, — слушно пише історик, — що не маючи перед собою
документа, неможливо навести такий довгий список
незвичних для руського вуха литовських імен, хоча суть самого акта
переказана у двох словах: «ліне ^алшс»2.
Неодноразово робилися спроби виділити з текстів
літописів, зокрема Київського зводу XII ст., договірні грамоти
руських князів, і серед них — з іноземними володарями3.
Подібні досліди уявляються корисними й перспективними,
проте потребують додаткової аргументації та поглибленого
текстологічного розроблення самого матеріалу літописів.
Приступаючи до студіювання зовнішньополітичних
зв'язків Галицько-Волинської Русі (так само, як і будь-якої
іншої середньовічної держави), історики повинні здавати собі
справу з того, що сам термін «дипломатія» для тих часів є
вельми умовним. Насамперед не існувало спеціальних
дипломатичних служб, так само як і професійних дипломатів; не було
гарантій безпеки для послів, забезпечення їх у дорозі й у країні
перебування. Головне ж — у суспільстві не було розуміння
того, що дипломатичними засобами можна добитися значних
політичних цілей: більшість середньовічних володарів уважала
війну головним методом досягнення бажаних для себе та своєї
держави результатів.
Історію дипломатії східних слов'ян та їхньої держави
Київської Русі можна умовно поділити на три періоди: 1. До-
державний (кінець V — середина IX ст.); 2. Ранньодержавний
(друга половина IX—XI ст.) і 3. Часів удільної роздробленості
держави (XII—XIII ст.). Саме в останній період дипломатична
діяльність набуває виразних рис, з'являються перші постійно
діючі дипломати, котрі, втім, поєднували зовнішньополітичну
службу з іншими державними справами. Водночас про послів і
посольську службу історики мають підстави говорити вже на
початку X ст. Адже в преамбулі першої відомої науці диплома-
1 Летопись по Ипатскому списку. — С. 492.
2 Юрасовский А.В. Грамоты XI — середины XIV в. в составе русских летописей //
История СССР. - 1982. - № 4. - С. 142.
3 Рыбаков Б.А. Древняя Русь: Сказания, былины, летописи. — СС. 316—336; Юрасовский А.В.
Грамоты XI — середини XIV в. в составе русских летописей. — СС. 141 — 150; Франчук В.Ю.
Киевская летопись. — К., 1986. — СС. 109—154 та ін.
278

Дипломат
кбНиМПбМА frtlLA емлк (|W««rtW^ rfnu^&UAffcmp
/
t-
• > і
і
*fc
ETZZSJL-
Візантійський імператор приймає руських послів.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
тичної угоди Давньоруської держави з Візантією 907 р.
перелічені посли київського князя Олега, котрі представляли
самого володаря, інших князів і бояр1.
Міжнародні перетрактації велися на різних рівнях.
Найбільш відповідальні посольства часом очолювали великі
князі. Коли княгиня Ольга 946 р. вперше в історії Давньої Русі
попрямувала з мирним посольством до Константинополя
(давньоруські джерела звуть це місто Царгородом), воно налічувало
більше ста осіб, куди входили її урядовці, посли від підвладних
їй племінних князів і більше сорока купців. Саме купці не лише
на Русі, а й у інших країнах доби раннього середньовіччя
найчастіше виконували посольську службу. Лише з перебігом часу,
з кінця XI—XII ст., посольські функції почали перебирати
довірені люди князів, ближні бояри, старші дружинники,
священики та ін. Набагато пізніше, в середині XIII ст., галицько-
волинський князь Данило Романович особисто ставав на чолі
посольств до Угорщини, Малопольщі, Мазовії.
Однак звичайно дипломатичні місії очолювали великі
бояри, полководці, єпископи. Визначним дипломатом був
1 Повесть временных лет. — С. 17.
279

Данило Галицький
ближній боярин київського князя Ізяслава Мстиславича Петро
Бориславич, котрий залишив докладний звіт про свою зустріч
і перетрактації з галицьким князем Володимирком Володаре-
вичем у кінці 1252 р. Неодноразово очолював посольства
Данила Галицького його довірений боярин Мирослав. Посли з
середовища великих бояр та інших представників панівного
класу мали часом великі повноваження.
Той же Мирослав у 1230 p., коли угорський король Бела
IVобляг Володимир Волинський (боярин обороняв це місто), за
словами літописця, «гліутигл уліолі» і уклав з уграми мир без
дозволу своїх князів. Данило й Василько Романовичі, котрі тоді разом
княжили на Волині, гнівно закинули Мирославу: «Ліс ти ліїг
УКЛАСТИ ГіеВНГІ^ГІНН ЛІИв, AtAttfH ТАК БАГАТО ВОЇНІВ?» (с. 510) —
і не затвердили тієї угоди, якою боярин передав частину Волині
союзникові короля князю Олександру белзькому.
Принциповим чином змінило характер давньоруської
дипломатії та посольської служби запровадження християнства
князем Володимиром Святославичем як офіційної ідеології
держави (990). Саме до цього часу фахівці (В. Пашуто)
відносять організацію сталої посольської служби й дипломатичного
імунітету. Складається вже ієрархія дипломатів, у якій
джерелами названі «сол» (посол) і «вестник», або «посольник» —
представники уряду нижчого ранґу Безумовно, вага
дипломата насамперед залежала від авторитету й політичного статусу
його країни, але багато важили його особисті чесноти.
Послами переважно були сановники (бояри, церковні
ієрархи), що володіли іноземними мовами, досконало знали
дипломатичний протокол середньовіччя, вміли поводитися в
будь-якому товаристві. Після запровадження християнства
давньоруська Церква стала одним із активних учасників
дипломатичного процесу. Ченці й церковні ієрархи стали на
службу зовнішній політиці держави, маючи для цього високу освіту
та знання міжнародних мов (тоді ними були латина й грецька).
Певна річ, дипломатія не була підпорядкована церковній
організації, однак Церква як єдина ідеологічна система була з
нею пов'язана й впливала на неї. Часом неможливо було
відрізнити ченця від дипломата, а руський монастир за
межами Київської держави — від консульства. Давньоруські воло-
280

Дипломат
дарі використовували Церкву в державних інтересах.
Щоправда, руська митрополія була підпорядкована візантійському
православному патріархові й тому протидіяла нав'язуванню
контактів із країнами католицького Заходу. Однак князі в
таких випадках не дуже рахувались із порадами церковних
ієрархів.
Розвиток зовнішньополітичних контактів призвів до
складання та вдосконалення князівського дипломатичного
апарату — з'явилися посади дяків і «платників» (канцлерів,
керівників дипломатичної служби). Відчутно впливав на
зовнішню політику Галицько-Волинського князівства за
Данила Романовича в 40-х — 50-х pp. XIII ст. його «лсіафниіс»
Кирило. Він брав участь (від імені свого пана, звичайно) у великих
європейських справах: змаганні за австрійську корону,
стосунках з Угорщиною, Польщею та Литвою, боротьбі за ятвязькі й
прусські землі та ін.
Керівництво Давньоруської держави сприяло вивченню
іноземних мов. Ярослав Мудрий усіляко підносив людей, котрі
оволодівали книжними премудростями. Саме такі люди
ставали дипломатами. Всеволод*, за свідченням свого сина
Володимира Мономаха, «в^олм ш^яіи», вивчив п'ять мов. А сам
Мономах у своєму «Повчанні дітям» наголошував на увазі та
гостинності щодо іноземних прибульців, насамперед послів, бо це
приносило політичні вигоди державі: «Кільшє ж &ід усього
шлнуитс гостл. зві|4КІЛл Е fim Л° Вас ш пвнишов, лбостодм-
^ин t и знатний, і и посол... Ко еони у ,400031' шосллвллть лн-
iHHV ПО ВСІГ 3ШЛЯХ, АБО ДОСШМН, АБО ^ЛИМН (АОВАЛЯН»1.
Нерідко близький до володаря купець виступав у ролі
довіреного радника з питань зовнішньої політики.
Послів звичайно поважали, вони користувалися
недоторканністю. Зневажання чи образа посла означала вороже
ставлення до його країни й звичайно призводила до війни. Зате
чим краще й розкішніше їх приймали, тим більша шана
висловлювалася країні, що їх надіслала. Русько-візантійські
угоди 907, 911 та 944 pp. дозволяють судити і про статус руських
послів, і про вигоди, якими вони користувались у Візантії
(відповідно, візантійські — на Русі). З тексту
русько-візантійської угоди 907 p., вписаної до «Повісті временних літ», так
* Син Ярослава Мудрого.
1 Повесть временных лет. — С. 101.
281

Данило Галицький
само як угоди 911,944 та 971 pp., відомо, що посли вручали
володареві країни, що їх приймала, вірчі грамоти. Це джерело
описує саму процедуру ратифікації договору: руські посли брали
клятву вірності з візантійського імператора, а візантійські — з
руських князів та їхніх дружинників: «Отже, іші AfOH і Олсіс-
САН^в (імператори Візантії. — авт.) угслллн ліне з Оаігом
(київським князем. — авт.)... і родили ^о взаємної присяги:
ГАЛІЇ ЦІЛУВАЛИ Yf«T, А ОЛСГА 3 ЛіуЖАЛІИ НОГО ВОЗИЛИ ^0 ІСЛЛФ-
вн зА Злісонолі РУськил^ ї тшягхлшк ті своем з^оєн і Пс-
вунолі, їунілі когому і Волосом, богом ^у^оси, і затв^или
ЛІИр1.
Дослідники міжнародних відносин Київської Русі X — XIII ст.
застерігають від того, щоб уважати дипломатію східних слов'ян
пори раннього середньовіччя примітивною й узагалі
недосконалою. За всієї нерозробленості протоколу, бракові в більшості
випадків сталих і постійних договірних відносин між країнами
та професійних дипломатів у зовнішній політиці Русі
простежуються виразні тенденції, які дають підстави твердити, що
вже в середньовіччі складалися відносно стійкі системи
міждержавних союзів, частина яких змогла пережити руйнівну
навалу орд Батия.
Продовжуючи життєпис нашого героя, доведеться
повернутися на кілька десятиліть назад, до тієї пори, коли Данило
досяг повноліття й почав зосереджувати в своїх руках
батьківські землі. Зросла його могутність, піднявся авторитет,
відповідно збільшилися масштаби та обсяг міжнародної
політики Романовичів. Тоді закладалися підвалини дипломатії
князя Данила.
Розпочата ним 1219 р. багатолітня боротьба за відновлення
Галицько-Волинського князівства ознаменувалася зростанням
його ініціативи у відносинах із західними сусідами. Йому, як
опосередковано свідчать джерела, вдалося розладнати
угорсько-польський союз, уміло використавши суперечності між
Андрієм II і Лєшком Білим. Як здається, вплив волинського
князя проглядається у чварах, що почалися між ними. 1216 р.2
Андрій II забрав у Лєшка Перемишль — як відшкодування за
те, що польський князь не допоміг його синові Коломану, про-
1 Повесть временных лет. — С. 17.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С 14.
282

Дипломат
ти якого піднялися Галич і Галицька земля. Як мовилося,
ображений польський князь звернувся до Мстислава Удатного й
запросив його сісти у Галичі (1219). Від тієї пори наміри й дії
польської та угорської дипломатії стосовно Галицько-Во-
линської Русі на певний час розходяться. Припиняється їхній
спільний тиск на Галичину й Волинь, у чому немала заслуга
належала князеві Данилу.
Поміж Лєшком і Мстиславом було підписано союзну угоду,
принаймні, укладено домовленість про ненапад (с. 489). Вона
діяла до смерті Мстислава (1228). А стосунки Романовичів із
Польщею в 20-ті pp. XIII ст. були нерівними. Після відмови
Мстислава допомогти йому у відвоюванні захоплених
Польщею волинських земель Данило силою зброї повернув собі
західну Волинь із Берестям. Як сповіщає літописець, «Данило
ГІОМШЛГ&СЯАОДОМЛГ, ПОЇУАВ (А^ОЛІ 1*3 £0АТОЛІ І $АУОПН& ССШТЯ,
угвовськ, пшірнн, Стовп я, Коліїв і всі оісшнн» Волинської
землі. Лєшек страшенно розгнівався й вирішив відвоювати
втрачене. Але волинське військо дало йому відсіч (сс. 489—490).
Стосунки Романовичів із Польщею й далі залишалися
нерівними: мир змінювався війною та навпаки.
Тому Лєшек Білий вирішив знову об'єднати свої зусилля з
угорським королем і вкотре підписав спрямовану проти
Романовичів угоду з Олександром белзьким. Натомість князь
Олександр намагався використати суперечності між Романовичами
й краківським князем. Коли 1220 р. Данило та його тесть
Мстислав Удатний зустрілись у битві з угорським військом під
проводом Фільнія, «Олисанів же відтулив ві',4 Данила і ві^
Вашлыса ^о Лешіса. ..» (с. 492). Про домовленості
Олександра з поляками та уграми галицький літописець конкретніше
розповів кількома сторінками далі: «.. .відступив сув Олис-
tM\M (відДанила. — авт.) і уклАВ мт з Лєшгсолі і з Кололіа-
нолі, і з філ*н горилі (Фільнієм. — авт.), не лшстануи гофіти
Зла йолшіовгпалі». Однак, підписавши договір з Данилом і
Васильком, «відступив Лєшпс ві^ Олналн^вА» (с. 492), бо не
хотів збурювати проти себе Романовичів.
У середньовіччі, як відомо, дипломатичний успіх дуже
часто прямо залежав від воєнного. По тому, як 1221 або 1222 pp.
Мстислав Удатний розбив угрів, а Литва почала тіснити Поль-
283

Данило Галицький
щу, «byhhhb ліне Леїшіс з Данилол* і Васильком» (с. 494).
Літописний текст створює враження наявності в руках у
галицького книжника договірного акта — адже він зберіг певні
параметри угоди. Цей мир, як і більшість інших, укладених
Романовичами з польськими князями, виявився
недовговічним.
Проте в міру посилення Данила та Василька й оволодіння
ними щораз більшою територією Волинської землі в 20-х pp.
XIII ст. Лєшек Білий починає віддавати їм перевагу перед
іншими галицькими й волинськими князями, насамперед
перед Олександром белзьким. Приблизно 1224 р.1, за намовою
Олександра, Мстислав Удатний пішов війною на Данила
Романовича. На той час Данило був у союзницьких відносинах із
Лєшком, про що свідчить наступний фрагмент Галицького
літопису: «То^і Данило поїхав ^о Ллгів і лї^нлв існл^л
Аєшгса, і пішов пвоти нього» (Мстислава. — авт.). Мстислав
не витримав удару об'єднаного польсько-волинського
війська, а «Данило же кия^ь вонвав сх^ом і'з Ллгаліи $шлп
Гллни^ку > (с. 498).
Та вже 1227 p., коли збирання Романовичами волинської
«полуоФіини» наближалося до завершення, краківський
князь, певно, почав побоюватись їхнього надмірного (на
його погляд) посилення й вирішив знову допомогти королеві
Андрію II захопити Галич, який обороняли замирені на той
час Мстислав Удатний і Данило Романович. Судячи з
літописної оповіді, Данило до того часу розглядав Лєшка як
свого союзника: «То^і Летко пішов на ^ополіогу (королю. —
авт.), Данило же вумовллв ного ш допомагати косолн, алс
фон ,4у*кс уофів». Тоді Данило й Василько «послали своїу ли-
^си ,40 Сугл і не дозволили йоліу пвинти» (с. 500). Війна
завершилася поразкою угрів. Серед численних
русько-польських угод, підписаних після виснажливих для обох сторін
воєнних дій, варто виділити одну, що має чіткі ознаки
договірного акта: «Погслллись між (окон ілгсь і Л лги: лісшо
ЛІ(ЛЛ Ц^ОГО КОЛИ КЛГДЄ ЛІІЖ НИМИ ytOffHtyl, ФО НС МОЖНА
ВОЮВАТИ ні Ллгал* вусмеої чєляаі (захоплювати рабів. — авт.), ні
tvti лл^сьгсої» (с. 505). В. Пашуто висловив вірогідне
припущення, що книжник вписав до свого літопису лише одну із
1 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — СС. 19—20.
284

Дипломат
статей великого договору 1230 р.1 Отже, союзна угода з
Краковом зберігалась і після смерті Лєшка Білого (1227). Під час
боротьби з тамтешнім боярством за повернення Галицької
землі 1235 р. «пішов Василько ^о Галича, буявши з ">сои
Длгів» (с. 516). Тими самими роками Данило Романович
перебував у союзі з іншим польським князем, Святополком
поморським, якому джерела приписали вбивство Лєшка
Білого. Здається, 1228 р. Данило видав за Святополка свою
сестру Саломею2.
Від 20-х pp. XIII ст. особливо тісними були договірні
відносини між Галицько-Волинською Руссю та Мазовією, князі якої
звичайно прагнули спертися на Романовичів у суперництві з
володарями інших польських земель, насамперед Малопольщі.
Б. Влодарський відзначав, що добрі стосунки Русі й Мазовії
брали початок у часах Конрада І й багато в чому були засновані
на династичних зв'язках. Сам Конрад одружився з Агафією,
донькою Святослава Ігоровича, котрий протягом певного часу
(1206—1208; 1210—1211) княжив у Володимирі-Волинському.
Сини Конрада 1 взяли в жінки дівчат із роду Романовичів3.
Утім, думка О. Бальцера та М. Баумґартена4, що поділяється
Б. Влодарським, начебто Земовит одружився з донькою
Данила Переяславою, все ж таки не знаходить вагомого
підтвердження у джерелах.
Галицько-Волинський літопис ставить початки русько-ма-
зовецького союзу в прямий зв'язок із боротьбою за
краківський стіл, що розгорілася по смерті Лєшка Білого:
«Яеїшіс сув з^итни, великий гсил^ь польський... По слшті
£0АТА СВОГО ІСОИ0А^ ШИЙНЛВ ДАНИЛА І ВАСИЛЬКА V ВСЛНКу
ЛИСОК* і П0ОСИВ їх, цїос ішли Йому на допомогу; і пішли вони
йоліу на допомогу на Боло^ислАВА на стлвого» (с. 503).
Будучи братом покійного Лєшка, Конрад І уважав свої права на
краківський престол вищими від прав як Генріха Бородатого,
так і Владислава Лясконогого. Після того як 1229 р. Владислав
сів на краківський стіл, мазовецький князь вирішив укласти
1 Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — С. 253.
2 Див.: Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. XI. - № 3. - P. 48.
' Wllodarski B. Alians rusko-mazowiecki w drugiej polowy XII w. II Stadia historyczne ku czci. —
St. Kutrzeby. - T. II. — Krakow, 1938. - S. 611.
4 Baumgarten N. Op. cit. - Tabl. XI. - № 8.
* Формула укладення союзної угоди.
285

Данило Галицький
воєнну угоду з Романовичами, котрі княжили тоді на Волині1.
У перебігу спільних дій мазовецько-волинського війська було
здобуто Каліш, сплюндровані й розграбовані околиці
Вроцлава, Конраду І дісталася частина Сандомирської землі. Та він
все ж таки не зміг оволодіти Краковом, де незабаром по тому
сів син Лєшка Болеслав Соромливий (сс. 503—505). Напевне,
похід завершився 1230 p., а після нього й було підписано
великий русько-польський договір, про який ішлося вище.
Однак незабаром Конрад 1 різко змінив політичні
орієнтації й почав підтримувати ворога Романовичів — чернігівського
князя Михайла Всеволодовича, котрий зазіхав на Галицьку
землю. Восени 1236 р.2 Михайло та його васал, новгород-
сіверський князь Ізяслав Володимирович, «ro^mah» на
Данила «ляуій і wtk і подобрів кзліт». Конрад І очолив мазовець-
ке військо и пішов на допомогу Михайлові. Однак ворожа
Романовичам коаліція розладналась, і Конрадові довелося
рятуватися втечею. Невдало закінчилась і його спроба заволодіти
волинським містом Червен (сс. 516—517).
В. Пашуто гадав, що відносини між Конрадом І і
Романовичами ще більше погіршилися після того, як він 1237 р. віддав
волинське місто Дорогичин (воно йому не належало!) доб-
жиньським рицарям. У березні 1238 р. Данило вибив доб-
жиньців з того міста3. Здавалося б, вчинок Данила мав
розгнівати мазовецького князя й привести до розриву
стосунків між ними. Але цього не сталося. Більше того, між
відновленим на короткий час у 1238 р. Галицько-Волинським
князівством і Мазовією було, ймовірно, підписано нову
союзну угоду, про що опосередковано свідчить наведена нижче
оповідь Галицького літопису.
З огляду на наближення орд Батия, Данило взимку 1240—
1241 pp. поїхав до Угорщини, звідкіля перебрався до Польщі,
до міста Сандомир, де й дізнався про підкорення татарами
Південної Русі. «То^і Данило мовне, ціо «ш доем нам
стояти тут поелику bohhihy нас іноплшснників», пітон у
ЗШАН ЛІАЗОВШЬГСу ^ О КОЛ* СЛАВА, Ко ИСАКОВА СИНА; І ^АВ ИО-
1 Wlodarski В. Alians rusko-mazowicki w drugiej potowy XII w. — S. 611 — Sq.;
Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — СС. 252—253.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С. 26.
3 Котляр М.Ф. Війна Волинського князівства з Добжиньським орденом // Середньовічна
Україна. - Вип. 1. - К., 1994.
286

Дипломат
млг князь Солсслав гвл^ Вишгово^» (с. 524). Так приймають
лише близького союзника, та ще й такого, котрий утратив
власне князівство. Коли Конрад I 1247 р. зійшов зі світу,
Данило взяв діяльну участь у владнанні суперечок поміж його
синами. А як скоро по тому помер старший серед них — Болеслав,
він перед смертю передав престол Земовиту, «лослугАВШи
кпядя Данила»1.
І все ж таки в 1220-ті — 1250-ті pp. на перше місце у воєнних
і дипломатичних стосунках Галицько-Волинської Русі із
Заходом виходить Угорщина, що аж до 1245 р. намагалася
заволодіти Галицькою землею. Короля підтримувала ворожа «отчи-
чу» Данилові боярська партія в самому Галичі. Бояри керували
слабохарактерним Мстиславом і схиляли його до
династичного союзу з Угорщиною, тільки б не допустити повернення
Данила на галицький стіл і неминучої централізації
Галицько-Волинської Русі, що привело б до придушення феодальної
опозиції. Про це йшлося в роздіді «Мстислав».
У кінці 1220-х — більшій частині 1230-х pp. у Галичі сидів із
залогою угорський королевич, що залежав від місцевого
боярства й користувався його підтримкою. Та Данило Романович
поступово оволодівав ініціативою в суперництві за Галицьку
землю з Угорщиною, а також із чернігівським князем
Михайлом Всеволодовичем і його сином Ростиславом, прагнучи
відновити в повному обсязі Галицько-Волинське князівство.
Воєнні дії з Угорщиною цими роками велися неодноразово,
так само, як і дипломатичні переговори.
1232 р.2 угорський король Андрій II осадив стольний град
Волинської землі Володимир. Як уже розповідалося, воєвода
Романовичів Мирослав «уіслАВ ліне з кволілі &3 А°3*оаУ
кня^я Данила і соата ного Василька. Ві^ав Сслз і Yhbch
Олнсслн^у (Всеволодовичу, суперникові Данила. — авт.). Ко-
coal же посадив сина свого Хадсія в Галині» (с. 510). У цьому
епізоді явно відчувається існування письмового тексту русько-
угорського договору. Але Романовичі не затвердили підписаної
під військовим тиском Угорщини угоди.
Рішучий поворот у русько-угорських стосунках від війни до
миру стався лише 1245 p., коли Данило Романович спочатку
1 Wlodarski В. Alians rusko-mazowiecki w drugiej poiowy XII w. — S. 612.
2 Wlodarski B. Polska і Rus. - S. 107.
287

Данило Галицький
розгромив угорське військо, приведене його суперником
Ростиславом Михайловичем чернігівським, а потім благополучно
повернувся з Орди із ярликом Батия на Галицько-Волинське
князівство. 1246 р. «поймав ісоводь угомьгсни (до Данила. —
авт.),.. мовивши: «Візьми лмш доньку $\ снах свого Лсвл».
Галицький літописець просто пояснив несподівану приязність
Бели IV: «Толіу що &'ш сояыя його (Данила. — авт.), ко посу-
ВАВ ТОЙ у ТАТАв, ЛШЛІІГ 0О(ТН(ЛАВА І ЙОГО уГвІВ» (С. 53/).
Це визнав і сам угорський король у листі до папи Інокентія IVі.
До всього, Бела IV розпочав тоді війну з Австрією й
розраховував, очевидно, спертися на Галицько-Волинське князівство,
відновлене Романовичами 1245 р.2
Однак Данило не поспішав приймати пропозицію Бели IV,
на яку б охоче пристав ще кілька років тому, — тепер він
почувався повним господарем у Галицько-Волинській Русі. Князь
«поохдн&ся з £0атолі, мові його (Бели. — авт.) не инлв віт:
вАніїш того він 3f\4Hfi' осіилвшн волати слон доньку»
(за княжого сина. — авт.) (с. 5j7). Тоді Бела IV скористався з
перебування в Угорщині галицького митрополита Кирила й
усіляко переконував його допомогти в укладенні угоди з
Данилом. Митрополит поставив вимогу королю: «Пстягнть
кллтвон, tfjo не 3fMHUJ *В06ЛІу *А0*у» (с- 537). Одержавши
потрібні запевнення від Бели IV, Кирило умовив Данила
Романовича погодитися на шлюб свого сина з королівною, після
чого галицько-волинський князь «уісллв з ннлі (королем. —
авт.) ліне».
Подальші русько-угорські стосунки розвивалися значною
мірою під знаком втручання обох держав у австрійські
справи. У кінці 1248 — на початку 1249 pp., як повідомляє літопис,
«П0ИСЛАВ ісоооль угорський до Данила, п0ОГан?и його на
допомогу, ТОЛіу 1|ІО МАВ ТО^І 0АТЬ З НІЛІІ^ЛЛІИ. . .» (С. 540).
Данило погодився укласти з Белою IV воєнно-політичний
союз, метою якого було заволодіння Австрією. її герцог
Фрідріх II Бабенсберґ загинув у війні з Угорщиною ще влітку
1246 р.*
1 Fejer. - T. IV. - V 2. - Budae, 1829. - PP. 220-221.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 66—67.
* В одній із Германських хронік помилково повідомляється, що його вбив «руський король»,
тобто Данило (Annates — S. Pantaleonis Coloniensis // MGH — SS. — T. 22. — P. 541).
288

Дипломат
Оскільки герцог не залишив нащадка чоловічої статі,
Австрія як виморочний лен мала відійти до сюзерена Бабен-
сберґа, германського імператора Фрідріха II Гоґенштауфена. З
цим не хотіла погодитися частина австрійських баронів, які не
бажали ставати під безпосередню владу імператора. їх і
підтримав угорський король. Однак на зустрічі Бели IV й Данила
Романовича з послами імператора назріваючий конфлікт було на
час залагоджено1
І все ж таки Данило Романович не залишив планів
поборотися за трон Австрії. У 1252 р. «коволь же угчшьгсин шугслв
допомоги, сажан™ загонити пілмі^ьісу зшлп (Австрію. —
авт.) і послав до Данила, КАжуш: «Поишли лісні шах йоліана,
і я вивалі зА нього *«TfV гсшоґа, і кіІ4і4АЛ^ нолмг з*лмн
Нілішьку» (с. 545). Як показав розвиток подій, було підписано
відповідну угоду між Данилом і Белою IV. У ній ішлося про
небогу покійного Фрідріха II Бабенсберґа Гертруду, доньку його
старшого брата Генріха, що помер 1248 р. Права Гертруди на
австрійський престол були наче менш вагомими, ніж у старшої
сестри покійного герцога Маргарита, котра, до всього, була ще
й удовою недавно померлого германського імператора
Фрідріха II Гоґенштауфена.
Та за германським імперським правом жінка з правлячого
дому, вийшовши заміж, вибувала з числа претендентів на
престол. Тому права Гертруди були безсумнівними, чого не можна
сказати про Маргариту. Однак сталося інакше. У кінці 1251 р.
Маргарита побралася з чеським королевичем Оттокаром-
Пшемислом, і він почав вважати себе першим претендентом
на австрійську корону2.
Навряд чи можна сумніватися в тому, що пропонуючи
Данилові зробити його сина австрійським герцогом, Бела IV
переслідував власні цілі: розраховував за допомогою галицько-
волинського князя в недалекому майбутньому одержати
Австрію для себе. Неясними, проте, залишаються мотиви
Данила Романовича. Мабуть, він здавав собі справу з того, що
втримати Австрію, яка не мала кордонів з його країною, буде
важко, якщо взагалі можливо.
1 Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 140.
2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 255;
Wlodarski В. Polska i Rus. - S. 141.
289

Данило Галицький
Данило був тонким та обачливим політиком, як випливає
з аналізу його багаторічної дипломатичної діяльності, — і все
ж таки дозволив утягнути себе й своє князівство в хистку
австрійську справу. Можливо, він почувався тоді настільки
сильним, що розраховував дієво підтримати Романа у Відні.
Може бути, великий князь навіть мріяв про об'єднану Русь-
ко-Австрійську державу?! Хоч би як там було, доводиться
визнати його рішення почати австрійську кампанію
стратегічним прорахунком. Важко погодитися з Б. Влодарським,
котрий писав, начебто цей крок галицько-волинського
володаря «ПІДНІС CTAHOBHtfJf tOMAHOBHYl'fi Ш*Д WCbKH^ ІСНЛ-
З'\ь»\ адже спроба заволодіти Австрією принесла Данилові
прикру невдачу.
Одружившись із Гертрудою в першій половині 1252 p.,
Роман Данилович скоро по тому був обложений переважаючими
силами Оттокара-Пшемисла у розташованому недалеко від
Відня замку Гімберґ. Данило з сином сподівалися на обіцяну
угорським королем допомогу, але той «^ав великі осіїугнки to-
манові, та т виконав і)(. Кинув він ного НАПоизволлір у
місті Гіметвґу і пішов гсть; <<^ав обіцянки, алс ш допоміг
йому. ВІН OffMAHHBAB d ОМАНА, CAIKAMfH ЗАВОЛОДІТИ НОГО
МІСТАМИ» (с. 554). Переконавшись, мабуть, у тому, що справа
Романа програна, Бела IV почав претендувати на ті австрійські
землі, що залишалися під владою дружини галицького
княжича Гертруд и.
Галицько-Волинський літопис свідчить про те, що Оттокар-
Пшемисл неодноразово намагався заволодіти Гімберґом, але
Роман успішно відбивав його військо. Тоді чеський королевич
вдався до хитрощів, запропонувавши суперникові: «Ослиш
К060АЯ уГО0СЬКОГО. . . НІЛМі^кКХ 3*МЛЯ СЩ( ООЗДІЛШХ МНОЙ З
тосои... Поставай с&ідком отіуі мого плпу і і^ єпископів
свідками і ві^ам гогі половину з* млі Німецької» (с. 554).
Важко не побачити в цьому літописному тексті переповідання
пропонованого Оттокаром-Пшемислом договірного акту. Про
це свідчить, зокрема, конкретність його змісту й, особливо,
згадка про свідків-послухів, без участі яких за середньовіччя не
укладалися жодні угоди, тим паче — державні. Однак Роман
відмовився від спокусливої та явно нещирої пропозиції чесь-
1 Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 141.
290

Дипломат
кого королевича, заявивши йому, що дав слово угорському
королеві, і йому «reiY ш виконати огітнині» (с. 555).
Благородний і прямодушний Роман Данилович не
обмежився відмовою, а «пш^ав гсоводи угорському всі слова,
якими шоісушувАв ного гсшоґ, moYxmn у того допомоги».
Проте Бела IV не оцінив належним чином щирого вчинку
Романа. Навпаки, «він не послав йому допомоги: вимагав у
(Романа. — авт.) міста в осоклнве моє володіння, окіаяпчн
дати натомість інші міста в землі угорській»(с. 555). Знову
важко позбутися враження, що галицький книжник тримав у
руках цей документ, так само як і попередній.
М. Грушевський розумів запропонований Белою IV
Романові Даниловичу проект угоди так, начебто король хотів, щоб
галицький княжич передав йому якісь належні Гертруді міста й
замки в Австрії, а натомість би одержав міста в Угорщині1.
Гадаємо, однак, що задум у Бели IV був інший. Ішлося про
відмову Романа від тієї частини Австрії, на яку поширювалася ще
влада Гертруд и, й перетворення його на простого намісника
однієї із закутних угорських провінцій, — подібно до того, як
сталося 1245 р. із розгромленим у битві біля міста Ярослав
Ростиславом Михайловичем чернігівським, зятем угорського
короля. Не варто забувати також і про те, що в давньоруських
джерелах термін «говоры» (міста) часто підмінював поняття
«3*млл», в якій стояли ті міста.
У кінці 1253 р. Романові довелося поспішно тікати з
Австрії. Він одержав від союзника свого батька, литовського
князя Войшелка, Новогрудок і Слонім із землями в Чорній
Русі (с. 555), перетворившись, таким чином, з австрійського
герцога на литовського удільного князя. По тому Бела IV
спокійнісінько розділив Австрію з Оттокаром-Пшемислом2.
Як і в попередньому столітті, відносини галицьких і
волинських князів із Чехією залишалися слабкими й
спорадичними, вони ледве проступають на сторінках джерел. Це й
зрозуміло, адже Русь у ті часи не мала з цією країною
спільних рубежів. Показово, що й Оттокар-Пшемисл
потрапив до Галицько-Волинського літопису лише тому, що вия-
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 75.
2 Wlodarski В. Polska і Rus. - SS. 143-144.
291

Данило Галицький
вився суперником Романа Даниловича в змаганнях за
австрійську корону.
Після відновлення 1245 р. Данилом Романовичем
державної єдності (хай і відносної) Галицько-Волинської Русі її
стосунки з Польщею стали в основному дружніми. Данило
виступав арбітром у суперечках польських князів за верховну
владу й близько 1243 р. захопив Люблін та приєднав до свого
князівства Люблінську землю. Середньовічні польські
хроніки повідомляють, що руські тоді зміцнили
Люблінський замок, збудували в ньому кам'яну вежу-донжон і
володіли містом і землею протягом певного часу1. Люблінська
кампанія емоційно, але неточно відбилась і в Галицько-
Волинському літопису (с. 529). Взагалі договірні відносини
руських князів із польськими в 1240-х—1260-х pp. слабко
відображені в джерелах, навіть у докладному Галицько-
Волинському літопису.
Важко сказати, як довго утримував Данило Люблінщину.
Певно, немало років, бо його наступники гордо заявляли, що
їхній батько володів цією польською землею, й висували
претензії на неї. А в 1289 р. старший син Данила Лев знову захопив
Люблінську землю й тримав її, згідно зі свідченнями польських
хронік, до 1302 р.2
Серед скупих відомостей про русько-польські договори
початку 1260-х pp. наведемо розповідь Галицько-Волинського
літопису про те, що 1262 р. «щсу&ся 3**ЗА fYrbKHX ,СНЛ3ІВ 'З
польським гснлзш Коанааьом і зутілнія вони B TVfHAei:
гснлз& Данило з оеолах синами Левом і ШвАвнолі і князь
Василько з <ннолі Воло^илимолі. І еони уклАлн уго^у між (окон
то вуську і Польську зслілі, и злггв'Мнлн " ЇР«нилі ^ІЛУ~
ваннялі...» (с. 567).
З'їзд у волинському порубіжному місті Тернава, певно, мав
на меті об'єднати сили двох держав проти литовського князя
Мендовга, котрий одночасно воював проти кожної з них, а
також, мабуть, для відбиття дедалі частіших набігів ятвягів3. Це
була остання, збережена літописом, дипломатична дія Данила
Романовича Галицького.
1 Monumenta Poloniae Historica. - Т. 2. - Lwow, 1872. - P. 804; Т. 3. - Lwow, 1878. -
PP. 72, 307.
2 Грушевсышй M. Історія України-Руси. — T. 3. — СС. 97—98.
■' Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 148.
292

Дипломат
Після повернення Данила від Батия 1246 р. так само
швидко, як з угорським королем, уладналися взаємини
Романовичів з мазовецькими князями. Спочатку Данило підтримав
свого союзника Конрада І мазовецького проти краківського
князя Болеслава. Після смерті Конрада І (1247) у Данила
зав'язалися дружні стосунки з краківськими князями, при
тому він зберіг приязнь із новим мазовецьким володарем. З
часом Данило уклав нову мирну угоду також з Литовським
князівством.
Договірні відносини Данила Романовича з Литвою та
Ятвязькою землею мали особливу специфіку. Обидві вони
перебували на стадії розкладу пізнього родоплемінного ладу,
залишались язичницькими, попри демонстративне охрещення
Мендовга, що було суто політичною справою його самого й
не зачепило ні литовського народу, ні навіть його панівної
еліти. Ні Литва, ні ятвяги не дотримувалися навколо
елементарних норм середньовічної дипломатії, дуже приблизних
у той час, особливо в Східній Європі. Через це договори Русі
з Литвою та особливо ятвягами були недовговічними й
повністю трималися на військовій перевазі Данила й інших
князів над ними.
У науковій літературі відзначалося, що смерть Романа
Мстиславича, котрий уславився походами на Литву, настіж
відкрила брами литовським наїздам на Волинську землю1.
Проте галицький літописець не називає більшості литовських
вторгнень на Волинь, лише в описі подій 1209—1210 pp.
коротко згадує, що тоді «кіда клгах у з*мді Воло іилшссмсін &ід
вомваннл литовського і лтвлдысого» (с. 483). Втім, одну
спільну навалу литовських і ятвязьких князів (по суті,
племінних вождів) 1210 р. літопис відбив досить конкретно:
«Литва ж і лтвлги воивааи (Русь. — авт.), і ловонвали
ТувІЇКМС І КІЛЯ КОЛІОВА АЖ ^0 Yf0fifHA% І СНЛНСЯ КІЛЯ ЕЬАМН
їсовсшьгсої» (с. 483).
Литва й ятвяги поважали тільки силу, й не дивно, що зі
зміцненням влади Романовичів у Волинській землі їхні
відносини з обома протидержавними об'єднаннями стали
набувати договірного характеру. 1219 р. «пшслхлн існл^і литовські
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 78.
* Міста північно-західної Волині.
293

Данило Галицький
до великої княгині йоліанової й Данилові та бАСильку, ліне
^аміи» (сс. 491—492/, тобто прохаючи миру. Існують підстави
гадати, що мирні пропозиції надійшли внаслідок поразки,
завданої Литві Волинським князівством молодого Данила.
Незабаром по тому галицький літописець відзначив: «Алги ж не
пшставали пакостити, і поивів (Данило. — авт.) иа hhy
Литву» (с. 492), — отже, мирна угода з литовськими князями
передбачала воєнне співробітництво, спрямоване проти
Польщі.
Галицький літопис — єдине, по суті, джерело з цієї теми —
протягом більшої частини 1220-х pp. не згадує про русько-
литовські стосунки. З короткого ж повідомлення, яке стосується
1227 p., відомо, що угода 1219 р. діяла й далі: «В той час вонвала
Литва ллуів, вони сули миті (Русі. — авт.) і пжишли ^о Ссш-
тл». Однак підручний князь Романовичів Володимир пінський,
якому вони доручили «стшгтн з*млм під лтвлгїв», разом із бе-
рестянами «лшснв iV (литовців. — авт.) V«Y» (с. 503).
Напевне, це призвело до порушення угоди 1219 р. У 1230-ті —
1240-ві pp. одні литовські князі залишаються союзниками
Романовичів, інші — воюють їхні землі (сс. 517, 530 та ін.). В. Пашу-
то вважав, що угода 1219 р. діяла до кінця 1240-х pp. та була
вигідна Данилові Романовичу, бо «литовські сили зв'ЛЗУВАЛИ
н^вужніу вусі кшсівськнг князів»1. Джерела, як бачимо, не
підтверджують цих слів.
Більш цивілізованими зробилися русько-литовські
стосунки за князювання в Литві Мендовга, що почалося в 1230-ті pp.
Йому пощастило дещо консолідувати країну. Ймовірно, з
перших років свого правління Мендовг робиться союзником
Романовичів — щоб спертися на їхню підтримку в боротьбі
за верховну владу в Литві проти численних племінних
вождів-князів (у вже згаданій угоді княгині Анни з Литвою
1219 р. їх названо більш як 20; серед них згадано й
Мендовга). Принаймні, під час війни Романовичів із Мазовією
навесні 1238 р. «Данило ж шивів на Кошара Литву, ЛІсн^ов-
га, ізжлава (Володимировича. — авт.) новгородського»
(с. 517). Характерно, що в цьому контексті Мендовга
названо поряд з «Литвой» взагалі. Тоді Литовська держава
перебувала ще на початковому етапі формування, але Мендовг
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волинськой Руси. — С. 280.
294

Дипломат
помітно посилювався й виділявся серед інших князів, по
суті, ще племінних вождів.
Данило Романович також був зацікавлений у союзі з Мен-
довгом, оскільки у виснажливій і кривавій борні з Угорщиною
та її маріонеткою, чернігівським княжичем Ростиславом, за
повернення Галицької землі він розраховував спертися на його
військо. Напередодні битви під Ярославом 1245 р. з
Ростиславом, уграми й поляками, що вирішувала долю Галицько-Во-
линської Русі, «Данило же послав ^о Литви, прогаю™ ^ополіо-
ги71" гулА надіслана вї^ Мш^овга помп» (с. 53z). Для
закріплення цього союзу Данило Романович навіть одружився перед
1252 р. з небогою Мендовга (с. 541)1.
Однак і в часи Мендовга мирні договірні стосунки Литви з
Руссю перемежовувалися воєнними протистояннями. 1252 р.
Мендовг програв велику війну Данилові, втративши, по суті,
Чорну Русь і третину контрольованої ним раніше землі ятвягів.
Тому він змушений був просити миру в галицько-волинського
князя: «Панслав Ліси^овг ^о Данила, лвогАНін мтлг і кажамін
сгс0Ілити л\т шлнеом» (с. 544). Справа тягнулася довго,
мабуть, Данило не довіряв невірному литовському князеві.
Нарешті 1254 р. син Мендовга Еойшелк від імені батька «укллв
л\но з Данилом, і ві^ав доньку Л\*н^овгову за Шважа» (син
Данила. — авт.). Інший Ъин галицько-волинського князя,
Роман, одержав від Войшелка володіння в Чорній Русі, й без того
завойованій на той час його батьком, — Новогрудок і Слонім
(с. 551).
Можна погодитися з думкою відомого дослідника, що
угода з Литвою 1254 p., поряд із завершенням тоді Данилом
завоюванням Ятвязької землі, була вигідна йому в стратегічному
плані. Вона просунула рубежі Галицько-Волинського
князівства на північ. Сини ж Данила, що одержали волості в
литовських землях, здійснювали його політичний вплив на
литовських князів2.
Відносини Галицько-Волинської Русі з Ятвязькою землею в
XIII ст., так само як і в попередніх, розвивалися за
невигадливою схемою. Звичайно війну починали ятвязькі князьки:
грабували та палили містечка й села на північно-західному во-
1 Bumgarten N. Op. cit. - Tabl. XI. - № 4.
2 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — СС. 81—82.
295

Данило Галицький
линському порубіжжі. Далі наставала відплата. Данило й
Василько Романовичі, а в 1270-х — 1280-х pp. їхні сини вдирались
із сильним військом до Ятвязької землі, громили загони її
воїнів, що не вміли битися на чистому полі в регулярному
порядку, а далі з багатою здобиччю й полоненими поверталися
додому. Налякані ятвязькі князьки після цього надсилали
послів із запевненням у покорі та принижено благали миру.
Через рік чи два все це повторювалося.
Стосунки між Руссю та Ятвязькою землею беруть початок у
глибокій давнині. В. Пашуто звернув увагу істориків на те, що
в договорі з греками 944 р. серед послів Давньоруської держави
названо якогось Ятвяга1. Йшлося про «Ятвяга Гугшсвл»2. Та,
як нам здається, визначення «Гунлвсв» ставить під сумнів ят-
вязьке походження того посла, зате з «Повісті временних літ»
відомо, що Володимир Святославич провів переможну
кампанію проти ятвягів: «Пішов Болоднмт на ятвягів, і пшлиг
ятвягів, і в^яв зшлн iV»3. Але про будь-які договірні
відносини цього київського князя з ятвязькими старійшинами в
літопису не повідомляється.
Аж до початку XIII ст. згадки про ятвягів залишаються
рідкісними в давньоруських джерелах, що не може не
викликати подиву. Адже вони були безпосередніми західними сусідами
Русі, й сусідами неспокійними. Під 1038 р. «Повість временних
літ» коротко повідомляє: «Лаослав і^с на ятвягів», — а під 1112 р.
вона ж відзначає перемогу сина київського князя Святополка
Ізяславича Ярослава над ними4.
Навіть надзвичайно докладний Київський літопис XII ст.
лише одного разу, вже наприкінці, мовить про ятвягів. Саме
в цій оповіді 1197 р. події розвивалися за описаним вище
сценарієм — похід волинського князя був відповіддю на
набіг ятвягів: «Тієї же ^ими уо^ив іомхи на ятвягів віхолі-
інувлтисл: вони елгаи вонвали волость ного. Бонн ж не
МОГЛИ СТАТИ П0ОТН СИЛИ НОГО, І ВТСІСЛИ ^О СВОЇГ ТВСЦННЬ, А
Соліан попалив волость їу і\ ві^олктнвшнсь, повннувся
1 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. — С. 34.
2 Повесть временных лет. — С. 21. В Іпатіївському, Академічному та Радзивіллівському
списках написано — «Ятвяг», у Хлєбниковському — «Ятвягь» (Scheffler E. Textkritischer
Apparat zur Nestorchronik. — Munchen, 1977. — S. 130).
3 Повесть временных л«.т. — С. 38.
4 Там же. - CC. 67, 125.
296

Дипломат
^о^оліу»1. Можливо, тоді було укладено першу волинсько-
ятвязьку угоду.
Ятвязька загроза постійно нависала над Волинню. Коли по
смерті Лєшка Білого (1227) Данило й Василько на прохання
Конрада І мазовецького вирушили йому на допомогу проти
краківського князя Володислава, вони «залишили ж у £сшті
БоЛОДНМНбА ПІНСЬКОГО І VrfOBYAH, І СШСТЛН (ТШГФИ З*МЛН
ві^ лтвлпв» (с. 503). Якщо вірити галицькому літописцеві, то
похід у березні 1238 р. на добжиньських рицарів, що захопили
волинське місто Дорогичин, спочатку був спрямований проти
ятвягів (с. 517).
Війни з ятвягами Романовичі вели і в 1240-ві pp. (сс. 531,
538). Важливо відзначити, що після вдалого походу галицько-
волинської раті спільно з польськими князями до Ятвязької
землі, ймовірно, на початку 1246 р.2, переможений ворог
уперше (якщо виходити з літопису) запропонував переможцеві
укласти мирну угоду: «^ісбхлхся вся з*млл Лфвлзьгса, ■ пжслали
до Данила Н*с'лсфа, кажучи: «^алиш налі ahyir, а салі пі^и
мнении з 3ШЛІ нашої». Данило не побажав порушити угоду з
поляками й продовжив війну (с. 538).
1253 р. Данило Романович із сином Львом прибув до
Ятвязької землі (набіг ятвягів на Волинську землю, що
спричинив цей похід, у літопису не відбито), розгромив їхні загони й
убив їхнього вождя Стекинта. У відповідь «ІСоліат (один із
ятвязьких старійшин. — авт.) ж* шиїУав &ід лтвлгів, осіїугиіи
їлі (Романовичам. — авт.) у вАКОТі сути», тобто визнавалися
покірність і васалітет і давалася обіцянка сплачувати данину й
виконувати повинності. Проте взимку 1254—1255 pp. Ятвязька
земля була знову завойована й розорена Данилом, котрий взяв
безліч полонених і здобичі. Тоді «лтвлги послали послів cboi'y і
^ітей своїу* і ^Аннну ^али, і осіняли в волоті сути йо/иу і
говори ставити у з*лм> своїй» (с. 553). Але для цього
знадобилося поставити ятвягів на межу загибелі.
На завершення цієї оповіді наголосимо на тому, що
міжнародна діяльність Данила Романовича галицького та його
батька була набагато інтенсивнішою й різноманітнішою, ніж
'Летопись по Ипатскому списку. — С. 471.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С 33.
* У заручники, що було типовим під час укладання угод із народами, які жили в умовах
родоплемінного ладу.
297

Данило Галицький
у суверенів інших руських земель. Вона переживала злети й
падіння — від цілеспрямованої та масштабної дипломатії
Романа Мстиславича і його сина Данила до хаотичної й
короткозорої зовнішньої політики Льва Даниловича. Однак завжди
дипломатія Галицько-Волинської Русі була важливим
фактором політичного життя Європи того часу.

КОРОНАЦІЯ
«ЛбИСЛАБ ЛАПА ЛОЧСШИУ ПОСЛІВ, IjJO
и ший ah кінн^ц псілсп і кооону,
лісилш позначається королівське
достоїнство, з'ішиьаліи: «Сину! Пвнй-
Л\И КІГ| НАС БІНШЬ КОРОЛІВСЬКИЙ!»

Данило Галицький
З
А^авершуючи огляд зовнішньополітичної діяльності
галицьких і волинських князів у XIII ст., не можна, як нам здається,
обійти увагою подію, що набула широкого розголосу в
тогочасному світі й викликала до життя велику наукову літературу в нові
часи. Йдеться про прийняття Данилом Галицьким у жовтні-ли-
стопаді 1253 р. у волинському місті Дорогичин королівської
корони від послів папи Інокентія IV. Насамперед відзначимо, що у
викладі Галицько-Волинського літопису коронація відбулася
завдяки угоді, підписаній із Данилом від імені папи легатом
Опізо. Отже, були встановлені дипломатичні, а потім і договірні
відносини галицько-волинського князя з папським престолом.
Зацікавлена у поширенні католицизму й свого політичного
та ідеологічного впливу на Східну Європу, папська курія
виступила ініціатором у нав'язанні галицько-волинському володареві
королівського титулу, розраховуючи одержати від того чималі
вигоди. Довгий час Данило вагався з прийняттям рішення, не
бажаючи проникнення папських місіонерів до його країни. Але
постійна загроза з боку Орди спонукала князя вести переговори
з папою — в єдиному розрахунку на його поміч проти татар.
Галицький літописець розпочинає свою оповідь словами:
«То^і в ІСшсові елгаи посли пали, котві лвигшлн щ папи гсо-
вону і сан королівський., і уофілн ffAfHTH кня^я Даннла. Він
ж* відповів їл\: «Не налсжить лісні бачитися з валін на чужій
З^лілі, ш — потілі...» (с. 548). Ця зустріч Данила Романовича
300

Коронація
з папським легатом Опізо сталася в кінці липня 1253 р.1 їй
передували вісім довгих років перетрактаціи, що то уривалися, то
поновлювалися. Таким чином, літопис відкриває завісу над
останніми сторінками переговорів.
Стосунки з папським престолом розпочалися восени 1245 р.
16 квітня того року з французького міста Ліон, де тоді мав
резиденцію папа Інокентій IV, на схід виїхав його посол,
францисканський чернець де Плано Карпіні. Його офіційна місія
полягала в пропозиції монгольському великому ханові перейти у
християнство та встановити приязні стосунки з папою й Західною
Європою2. Де Плано Карпіні було доручено також зав'язати
перетрактації з князями Галицько-Волинської Русі й навернути
«руських схизматиків» у католицтво. У грудні 1245 р. він прибув
до Кракова, де в палаці мазовецького та куявського князя
Конрада зустрівся з братом Данила Васильком. Конрад і став головним
посередником між папою й Данилом Романовичем.
Польські князі охоче підтримали ідею окатоличення Русі й
навіть зібрали спеціальний з'їзд у Кракові. Втім, залишилося
невідомим, яке рішення ухвалив той з'їзд. Але де Плано Карпіні
встановив стосунки з Васильком і одержав від нього запрошення
відвідати Галич. Там він пробув кілька днів. За його власним
свідченням (інших немає), він виступив перед зібраними
Васильком на його прохання руськими єпископами й оголосив їм
папську буллу від 25 березня 1245 p., якою римський первосвященик
закликав їх «ловмнутинг ^о єдності юлтої ліатмі ішквн >
Князь Василько та єпископи ухилилися од відповіді на
папський заклик, бо володар Галицько-Волинського
князівства перебував тоді в Орді у Батия. На шляху до Сараю,
десь поміж Дніпром і Доном, у кінці лютого 1246 р. де Плано
Карпіні зустрівся з Данилом Романовичем, що повертався від
Батия. Папський легат запропонував князю зав'язати стосунки
з курією, й Данило, прибувши до Холма, де тримав тоді свою
хоругву, послав свого представника до Ліона4. Це був ігумен
монастиря гори святого Данила Григорій.
Зав'язалося тривале й жваве — з боку папи! — листування між
ним і Данилом. Так, 3 травня 1246 р. курія відправила аж сім листів
1 Wlodarski В. Polska і Rus. - S. 145.
2 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - M.; Л., 1959. - С 150.
3 Карпини Шано Иоанн де. История монголов. — СПб., 1911. — СС. 66—67.
4 Там же.-СС. 81-82.
301

Данило Галицький
на Русь1. Із розвитку подій можна зробити висновок, що галицько-
волинський князь, сподіваючись спертися на папу й католицький
Захід у прийдешній боротьбі за звільнення з-під ординського ярма,
а також бажаючи повернути землі, загарбані польськими й
литовськими князями, обіцяв певні невеликі поступки в релігійному
питанні. Однак із опублікованих документів Ватиканського архіву
й, головно, з самих дій папського престолу видно, що Інокентій IV
не збирався тоді вести боротьбу проти Орди та Монгольської
імперії, а робив акцент на латинізацію руської Церкви2.
На переговорах з ігуменом Григорієм папа перебільшував
інтенсивність і значення зносин, які він мав тоді з імператором
і патріархом Нікейської імперії (виникла на уламках знищеної
хрестоносцями 1204 р. імперії Візантійської) про об'єднання
церков західного та східного обрядів. Трохи далі галицький
літописець обмовиться про це: «Іноіантіи шогслннаб тиг, гто
Гу^НБ ПвАБОСЛАвНу IWMty БІМ* І ^ОТІБ 3'С(АГ™ tOCOt ШО
істинну вїву, то возз'єднання iWi«>e» (сс. 548—549). Однак
все то були тактичні маневри папської курії, що переслідували
головну стратегічну мету: поглинання православної Церкви
Галицько-Волинської Русі.
З папських булл, адресованих Данилові Романовичу,
вимальовуються контури угоди, досягнутої між ігуменом Григорієм
та Інокентієм IV Папа намагався-таки насадити католицизм
на Русі й діяв швидко та безцеремонно: він наказав
архієпископові Альберту прямувати на руські землі, прийняти присягу від
князів, бояр і духівництва на вірність римській Церкві
(погодитися на це Григорій, вочевидь, не мав повноважень),
оголосити в руських землях акт про унію, якої не існувало ще в
природі, тощо. Зі свого боку, Данило досяг вагомих політичних
вигод. Насамперед, курія визнала недоторканність грецького
(православного) обряду церковної літургії3, законність прав
Романовичів на їхні володіння, заборонила членам чернечих
1 Regesta Pontificum Romanorum. Ed. A. Pothast. - Berolini, 1875. - V. 2. - № 12093-12098,
12101.
2 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X - XV вв. - С. 154.
3 Historica Russiaae Monumenta (далі - HRM). Ed. A.J. Turgenev. - T. 1. - СПб., 1841. - № 68.
Характерно, що як стара, так і нова греко-католицька історіографія звичайно замовчують це
надзвичайно важливе досягнення Данилового посла (див., напр.: Чубатий М. Західна Україна і
Рим у ХНІ в. у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства
ім. T Шевченка. - T. 123-124. - Львів, 1917).
302

Коронація
орденів, зокрема Тевтонського, селитись у
галицько-волинських землях1.
Однак головне для Данила Романовича питання —
організація боротьби з татарами — з вини папи залишилося на
другому плані. Існує лише одна булла, в якій Інокентій IV
просить Данила сповіщати його про наступ татар, щоб папа міг
ужити належних заходів2. Та булла мала суто декларативний
характер. Незадоволений позицією папи, князь Данило перервав
переговори з ним 1248 р.3 Про це свідчить галицький
літописець: «Він (папа. — авт.) ір мніїш лжсндав до нього єлисісо-
ла,. . КАжуш: «Пшилін вінець гсо0Олів*твА». Але в той час
Данило не прийняв, сказавши так: «Тдтлвсын військо ш пен-
ЛННЛ6 ВОООГуВАТН З НАЛІН, ТО ЛІС ЖС Л МОЖу Л0НННЛТН ВІ^
тест віншь, ш линін бі^ тест допомоги?»(с. 548).
Деякі історики висловлювали думку, що Данило не хотів
зв'язувати себе союзом із папським престолом, позаяк це
могло порушити крихкий мир з Ордою. Гадаємо, однак, що
справа була в іншому: князь намірявся дати бій Орді й поставив
папі ультиматум: поступки в релігійній сфері мали бути
виправданими дійовою допомогою Інокентія IV, його зусиллями
щодо організації хрестового походу проти татар.
У 1252 р. загострилася обстановка на східних рубежах Галиць-
ко-Волинського князівства: наближалася орда Куремси, якому
було доручено приборкати Данила. Втрутившись ще й у
змагання за австрійську спадщину, галицько-волинський володар
потребував допомоги проти чеського королевича Оттокара-Пше-
мисла II. Тож йому довелося пристати до пропозиції папи
відновити переговори. Це сталося восени 1252 р., про що свідчить
згадана вище оповідь літописця, яка починається словами: «То^ї в
ІСшсові суди лосли папи...» Папська ініціатива нав'язання
стосунків була підтримана угорським королем, котрий писав Іно-
кентію IV, що «ш лошгсогувАВ лвАїу», тільки б схилити князя
Данила до перетрактацій4. Справа була тривалою, тому що цей лист
короля до папи датований ще 9 травня 1252 р.
1 HRM. - № 67,69.
2 Там же. - № 77.
3 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 254. М. Грушевський подає
менш конкретну дату розриву стосунків: 1247—1248 pp. (Хронольогія подій Галицько-
Волинської літописи. — С. 37).
AFejer.-J. IV, 2.-P. 144.
303

Данило Галицький
Коли ж Данило Романович відмовився вести переговори з
папськими легатами в Кракові, вони поїхали слідом за ним,
продовжуючи настирливо вмовляти князя. Галицько-Волинсь-
кий літопис описує перетрактації, що передували прийняттю
корони князем: «Пождав лапа лоіссннг ломів, шо лвнгшли
вінсі^, ticшств і гсовону, лкилгн позначається королівське ^о-
(тоїпствск з» словалін: «Снну! Поннлш ві^ пас вінець
королівський!» (с. 548).
Неважко переконатися, що йшлося не про справжню
велику корону, але тільки про вінець (так звану «стшу» — смужку
золота з кількома поперечинами). Такі стеми Інокентій IV,
його попередники й наступники роздавали десятками, щоб
тільки просунути католицизм якомога далі у християнському
світі. Зокрема, був коронований стемою й сусід Данила,
литовський князь Мендовг. Отож не варто захоплюватися
коронацією Данила Романовича, як це звичайно роблять ура-
патріотичні та мало освічені дилетанти.
Папське посольство на чолі з повноважним легатом папи
Опізо з Месани, нунцієм Пруссії та Лівонії', прибуло до
Данила восени 1253 р.2 Літописну оповідь найприродніше
тлумачити так, що папський леґат із почтом спочатку відвідав Данила у
Холмі, куди він, згідно зі свідченнями нашого літописця,
повернувся з Кракова. Сумнівним виглядає поширене в науці
твердження, ніби Опізо відразу ж прибув до Дорогичина,
обминувши Холм.
«Ош'зо П0ННШОВ і л виніс вінець, осіиянчн: «Еуд* токі
допомога ві^ лапи» (с. 548). На початку 1253 р. в Ліоні стало
відомо, що до східних кордонів Галицько-Волинського
князівства наближається орда Куремси. У травні того самого
року папа видав буллу, якою закликав християн Польщі,
Чехії, Моравії, Сербії й Помор'я до хрестового походу проти
Орди3.
Слід вважати цю акцію Інокентія IV суто демонстративним
кроком, розрахованим лише на те, щоб ошукати Данила
Романовича. Князі названих країн навіть не зреагували на папське
звернення. Характерно, що лише через рік (!) папа доручив
1 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X - XV вв. - С 169.
2 Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. — С 36—37.
'Theiner. - № 107 (14 травня 1253 p.).
304

Коронація
архієпископу Альберту проголосити в Пруссії похід на татар1.
І знову Інокентій IV не дочекався відповіді від прусського
володаря. Слова літописця про те, що Опізо обіцяв допомогу від
папи, підтверджуються привезенням ним копії згаданої
папської булли.
Данило Романович твердо додержувався головної умови
договору про коронацію: одержання військової допомоги проти
Орди з боку католицького Заходу. Мабуть, папський леґат не
переконав його. Літописець чітко відбив настрій
галицько-волинського князя в питанні про коронацію: «Він (Данило. —
авт.), о^нагс, не £ажав того, і лшгсоналн його КолилАй і 3*-
л\овнт> (союзні польські князі. — авт.), пообіцявши з *вого
СОГСу НАДАТИ ПОЛІП ПвОТИ ТАТА в. ВІН ЖС ВІНСЦЬ ВІ^ КОГА
П0НННЛВ,.. Ь\Д ЛШТОДу СВЯТОГО ПСТ0А І ВІ^ ВИ'Г ЄПИСКОПІВ
Cfio'iY» (с. 548).
Більш-менш точне датування коронації Данила в Дороги-
чині залишається дискусійним. М. Грушевський, виходячи з
повідомлення «Рочніка Красіньських»2, назвав у своїй «Хроно-
льогії...» останні місяці 1252 р. В. Пашуто обережно писав,
що це «стало*л кли^кко i^S^* f •>>3 Виходячи з логіки
розвитку подій, поданих у літопису, и точного датування в
іноземних джерелах частини з них, можна твердити, що коронація
відбулася спішно, незабаром після прибуття папських послів
до Холма. Отже, жовтень-листопад 1253 р. можна вважати
найвірогіднішим часом коронації Данила Романовича.
Польський історик Б. Влодарський датує її загально 1253 р.
Є підстави гадати, що краківський князь Болеслав
Соромливий ще в час перебування Данила в Кракові влітку 1253 р.
доклав чималих зусиль, щоб переконати галицького володаря
коронуватися4.
Небажання галицько-волинського князя коронуватися
було викликане, мабуть, його недовір'ям до папи та невірою в
декларований Інокентієм IV хрестовий похід. Імовірно,
польські князі обіцяли Данилу допомогу в боротьбі якщо не з
татарами, то з ятвягами, що насувалися на північно-західну
1 HRM. - T. 1. - № 90 (17 травня 1254 p.).
2 Monumenta Poloniae Historica. — Т. 3. — Lwow, 1878. — P. 132.
3 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 259.
4 Wlodarski В. Polska i Rus. - SS. 143,144.
305

Данило Галицький
Волинь. «Звичайно, невипадково князь Данило коронувався
саме в Дорогичині: цим він підкреслив свої права в очах
хрестоносців і Литви, з якою лише недавно успішно закінчив війну.
Цього разу галицько-волинський князь прийняв корону, не
боячись ускладнень з татарами, тому що твердо вирішив дати
відсіч військам Куремси»1. Літописець наголошує на тому, що
Данило взяв корону не тільки від папи, а й «ві^ yciv елиисолів
<воіУ>>, тож його коронація стала справою самої Русі. З
літопису можна зробити висновок, що Опізо змушений був ще раз
визнати недоторканність грецького обряду на
галицько-волинських землях, з чим змушений погодитись і уніатський
історик2.
Тому ймовірним є наше твердження, що прийняття
королівського титулу Данилом Романовичем було наслідком
тривалого дипломатичного торгу та укладення договору князя з
папським престолом, який від імені Інокентія IV підписав у
Дорогичині леґат Опізо.
Приймаючи вінець від папи, Данило все ж таки, видно,
трохи розраховував на його допомогу проти Орди. Одночасно князь
сподівався, очевидно, піднести свій міжнародний авторитет.
Осібно стоїть думка вченого ченця Ордену василіян у Римі
М. Войнара: «Корона поставила Данила в наглядній політичній
незалежності від Візантії». Щоправда, далі цей упереджений
історик визнає: «Вплив візантійських «базилевсів» на
українських князів був дуже слабкий»3 — але ж був!
Знищена хрестоносцями 1204 р. Візантія збереглася
частково у вигляді Нікейської імперії. Імператорові й патріарху
доводилося маневрувати у стосунках з папою, декларативно
погоджуючись на об'єднання церков і не відкидаючи явно
можливості визнання зверхності папи над усім християнським
світом. За таких умов коронація Данила не могла викликати
особливих емоцій у Нікеї.
Нещирість папи в стосунках із Данилом підкреслюється
його буллою від 23 червня 1253 р. У ті самі дні, коли Інокентій IV
відрядив послів до Холма з облесливими умовляннями Данила
1 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 259.
2 Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII в. у своїх змаганнях до церковної унії. — С 61.
3 Войнар MM. Корона Данила в державно-політичній структурі Сходу (Візантії) // Analecta
Ordini - S. Basilii Magni. - T. 2. - S. II. Fasc. 1-2. Romae, 1954-1955. - P. 116.
306

Коронація
прийняти «йіншь», він адресувався до домініканців із
закликом посилити пропаганду католицизму в землях «нсвівниг»,
зокрема руських людей, радячи войовничим ченцям... вживати
зброю, щоб досягти успіху1.
Непоступливість Данила в церковних справах і далі
дратувала папський престол. Я. Длуґош під 1249 р. (хибна дата)
сповіщає, що папа призначив Альберта архієпископом
руським до князя Данила, однак Данило відмовився коритись
Інокентію IV й «без належної честі» видворив леґата від
себе2.
Смерть Інокентія IV в грудні 1254 р. та обрання нового
папи Олександра IV знаменували собою й конкретні зміни
політики курії щодо Галицько-Волинського князівства. Новий
папа вирішив підтримати Мендовга проти Данила, бо
вчорашній язичник литовський князь не опирався насадженню
католицизму3. Листом від 6 березня 1255 р. папа дав дозвіл
своєму «вірному синові» Мендовгу здобувати й грабувати
руські землі4. Однак литовський князь так і не наважився
напасти на могутню державу Романовичів, яким він не так давно
програв війну. Папський престол тоді спробував оголосити
хрестовий похід проти... Галицько-Волинського князівства,
але з того нічого не вийшло5.
Наступними роками обидві сторони не додержувалися умов
договору. Декларований папою хрестовий похід християн
Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Помор'я проти татар так і не
відбувся, та й не міг відбутися. Ці країни були надто слабкими,
щоб битися з Ордою, вони загрузли у внутрішніх усобицях і
боялися псувати відносини з могутніми кочовиками. Данило ж
не впустив до країни католицьких місіонерів та ченців, не
виконавши навіть своїх мінімальних поступок у конфесійному
питанні.
Стосунки між Данилом Романовичем і папою знову
перервалися, цього разу вже остаточно, у 1257 р. Нічого не
добившись від Русі ні в церковних, ні в політичних справах, Олек-
1 Bullarium Ordinis Fratrum Praedicatonim. — Bonnae, 1729. — V. 1. — P. 237.
2 Dlugosz J. Op. cit. - Ks. 7. - S. 85.
3 Чубатий M. Західна Україна і Рим у XIII в. у своїх змаганнях до церковної унії. — С. 62.
4Theiner.-№123.
5 Рамм Б.Я. Папство и Русь в X-XV вв. - С 170.
307

Данило Галицький
сандр IV надіслав князеві буллу, якою закликав того одуматись,
і з сумом констатував, що князь Данило нічого не виконав з
того, чого від нього чекала папська курія. За це папа погрожував
галицько-волинському володареві церковними карами
(доручив зробити це єпископові оломоуцькому та вроцлавському) й
навіть якоюсь «geioett вїшнг»1 — чи не новим хрестовим
походом?! Данило зневажив папську загрозу. Так Південно-
Західна Русь надовго вийшла зі сфери впливу католицького
первосвященика.
■HRM.-T. 1.-№96.

ОБ'ЄДНАТИ РУСЬ
«О^буЖИВСЯ ІСНЛ^Ь ЯвО(ЛАВИЧ \ПДЄЇН З
донькон Данила Романовича, і &шча& iy
лїитвополит у Воло^иліиаі»

Данило Галицький
П
алицько-волинськии князь, певно, розумів, що не західні
сусіди будуть його опорою в прагненні скинути з шиї руського
народу монголо-татарське ярмо. Угорщина, Польща й Литва
поринули у справи суто європейської політики, їх не хвилювала
доля руських земель, вони не платили обтяжливої й
принизливої данини ханам кочовиків. Тому Данилові годі було
сподіватися від них підтримки. Всі свої
зусилля він скеровує на
організацію союзу руських
князівств і земель проти монго-
ло-татарського панування.
Свої наміри посісти
керівну роль у майбутній боротьбі з
жорстокими загарбниками
Данило Романович висловив
найбільш дійовим для тих
часів способом. Тоді головою
руської православної Церкви
був київський митрополит.
Київ перебував у формальній
залежності від володимиро-
суздальських князів, але
фактично в місті порядкували зо-
лотоординські намісники1.
Апсиди церкви св. Пантелеймона
в Галичі
1 Див.: Насонов А.Н. Монголы и Русь. — С. 59—67.
310

Об'єднати Русь
Данило вирішив заснувати загальноруську митрополію в
Галицько-Волинському князівстві (попри існування Київської).
Це незмірно піднесло б авторитет князя й офіційно зробило б
його якщо не першим, то одним із перших серед давньоруських
володарів. На загальноруського митрополита він призначив
(без попереднього погодження з православним патріархом!)
одного з близьких до нього людей — канцлера Кирила, особу
духовного звання (с. 537). Як вважають деякі історики, князь і
майбутній митрополит приятелювали в дитячі та юнацькі роки.
Це сталося 1246 р., й новопризначений митрополит негайно
виїхав на затвердження до візантійського патріарха в Нікею, бо
Константинополь тоді був у руках хрестоносців. Контекст
літописної оповіді дозволяє вважати, що затвердження Кирила у
Нікеї в сані митрополита пройшло без особливих труднощів1.
Утім, намагання Данила Романовича мати власного,
галицько-волинського, митрополита не мало в підсумку успіху.
Після повернення з Нікеї (1250) митрополит Кирило не
погодився з політичним курсом Данила (князь провадив тоді
переговори з папською курією) й від'їхав до двору Олександра
Невського. Дехто з істориків пов'язує появу Кирила при дворі
князя Олександра зближенням і певним порозумінням поміж
Олександром Ярославичем і нікейським двором2.
Тим часом події у Північно-Східній Русі розвивалися таким
чином. Восени 1246 р. помер у Монголії великий князь володи-
миро-суздальський Ярослав Всеволодович, батько Олександра
Невського. Є підстави вважати, що його отруїли монголо-та-
тарські правителі, тому що він прагнув бути в якомога меншій
залежності від них. Де Плано Карпіні прямо зазначає, що
монгольська ханша* наказала отруїти князя Ярослава, щоб
загарбникам було «ВІЛЬНІШС І OfTATOfffІІШ 3АВ0А0|4|ГГИ ЙОГО 3*М-
лсн»3. Після цього монголо-татарська верхівка роздмухує
суперництво за великокнязівський стіл між синами Ярослава —
Святославом, Олександром, Андрієм та Михайлом. Останній
захопив батькове місце 1247 p., але вже наступного року наклав
головою у війні з Литовським князівством. 1248 р. за рішенням
великої ханші Монголії престол дістався Андрію Ярославичу4.
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т 3. — СС. 67, 267.
2 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 271.
* Дружина хана Гуюка Огуль-Гамиш, котра мала великий вплив на нього.
3 Карпини Плано Иоанн де. История монголов. — СС. 57—60.
4 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 472.
311

Данило Галицький
Це було викликано розладом у монгольській панівній
верхівці. 1248 р. помер великий хан («ілігшлтов») Гуюк, і на
престол видерлася його вдова Огуль-Гамиш (1/48—1251). Вона
ворогувала з Батиєм, і це відбилося на проведенні монгольської
політики на Русі. Коли Батий без погодження зі столицею
Монгольської імперії Каракорумом 1247 р. зробив великим князем на
Русі Святослава Ярославича1, ханша не затвердила цього
рішення. У 1248 р. вона викликала до себе двох руських князів, синів
Ярослава Всеволодовича Олександра та Андрія Ярославичів.
Знаючи про зближення Олександра Невського з Батиєм,
Огуль-Гамиш і призначила великим князем Русі Андрія Ярославича2.
1249 р. брати повернулися на Русь. Андрій вокняжився у
Володимирі-на-Клязьмі, Олександр формально одержав «Київ і &т
уську з*лілн»\ Однак Олександр Ярославич не поїхав до Київа,
повернувся до Новгорода Великого, де княжив перед тим4.
Рішення великої ханші віддати володимирський стіл молодшому
братові в обхід старшого призвело в близькому майбутньому до
великих ускладнень у давньоруському політичному житті.
Одержавши «Л0ЛИГС» (грамоту) на велике княжіння з рук
головного монголо-татарського правителя, зовсім юний Андрій
відразу почав поводитися досить незалежно щодо Золотої
Орди й самого Батия. Історики часом дивляться на Андрія
Ярославича як на невитриману й нерозважливу молоду людину,
яка не мала державного хисту, а тому лише дратувала монголо-
татарських ханів демонстраціями проти їхньої влади.
Дозволимо собі не погодитися з такою оцінкою. Андрій прагнув
звільнити Русь від монголо-татарського лиха, докладав до того
чимало зусиль (хай і діяв часом занадто прямолінійно), й не
вина, а біда його, що ця спроба закінчилася невдачею.
Уже першого року недовгого сидіння Андрія на
великокнязівському престолі у Володимирі-на-Клязьмі він перестав
посилати дарунки ханові, що обов'язково робили його
попередники. Ні він сам, ні залежні від нього удільні князі не їздили на
поклон до Орди. Навіть неодмінні данини монголо-татарським
правителям у роки його княжіння сплачувалися не повністю5.
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 471.
2 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — СС. 271—272.
' Лаврентьевская летопись. — Стлб. 472.
4 Новгородская первая летопись. — С. 304.
5 Татищев В.Н. История Российская. Т. 5. — M.; Л., 1965. — С. 40.
312

Об*єднати Русь
Прагнення Андрія Ярославича визволитися від монголо-та-
тарської кормиги не могло не привернути уваги Данила
Романовича. Могутній володимиро-суздальський князь у
неминучій боротьбі із завойовниками був би найкращим
союзником. Назрівала коаліція Південно-Західної Русі (принаймні,
найсильнішої на той час її частини — Галицько-Волинського
князівства) та Русі Північно-Східної.
Вважаємо, що ініціатива такого союзу належала більш
досвідченому й старшому за віком Данилові. На подібне
припущення наводить хоч би той факт, що 1250 р. найближчий
сподвижник Данила Романовича митрополит Кирило поїхав з
візитами спершу до Рязані, а потім до Володимира-на-
Клязьмі. Певно, ця поїздка стояла в прямому зв'язку з
наступним шлюбом Андрія з донькою галицько-волинського князя.
Лаврентіївський літопис сповіщає, що 1251 р. «сшуживсл
кня^ь ЛвослАвн? Анемій з Аонькон Данила ()олиновнча, і
Bl'HfAfi |Y ЛІНТвОПОЛИТ V ВОЛО^ИЛІГШ»1. '
Мета династичного союзу Галицько-Волинської Русі з Во-
лодимиро-Суздальською могла бути лише одна — організація
збройного скинення монголо-татарського ярма. Навіть
неприхильний до Андрія північноруський літописець змушений був
визнати, що князь волів краще «алголі з <воїліи коясхмн
бігати (від татар. — авт.), ніж ішллл iY служити»2.
У прийдешній боротьбі з монголо-татарським засиллям у
Андрія було мало шансів спертися на північноруських князів.
Він ворогував із братом Олександром Невським. Крім володи-
мирського великокнязівського столу, що стояв поміж ними,
існувала й принципова незгода між братами: всупереч
Андрієві, що горів бажанням негайно кинутись у бій, стри-
маніший Олександр вважав за потрібне до часу підтримувати
мирні стосунки з монголо-татарськими ханами й
нагромаджувати сили для вирішального моменту боротьби із загарбниками
(принаймні, так вважають історики — апологети Олександра).
Щоправда, Андрія підтримував тверський князь Ярослав
Ярославич, але цієї допомоги було замало, бо Твер мала досить
слабке військо. Тому й для Андрія Данило був найкращим і чи
не єдиним серйозним союзником. Як мовилося, відверта анти-
татарська політика Андрія Ярославича, спрямована на відкри-
1 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 472.
2 Там же. — Стлб. 473.
313

Данило Галицький
тий спротив загарбникам, зіткнулась із зовнішньополітичним
курсом його брата Олександра, що вважав за необхідне
підтримувати мирні стосунки з Ордою. Він, так само як велика
частина руських світських і духовних феодалів, боявся повторення
страшного «Сатнєвого погчоліу»1.
Завдяки цьому сили Русі перед воєнним зіткненням Андрія
Ярославича з татарами виявилися роздробленими. До всього,
на великоханському («іліішлтовсмсоліу») престолі в
Каракорумі з 1251 р. був уже Менгке, висуванець Батия, й центральна
влада Монголії, що сприяла утвердженню Андрія великим
князем, відтепер ставилася до нього вороже. Справу
придушення можливого виступу Андрія Ярославича проти
татарського панування підтримав... його старший брат Олександр.
Літописи прямо пов'язують напад татарського війська на Андрія
із зусиллями Олександра сісти на головний руський престол:
«Пішов Оламшн кня^к новгородський Ярослави? до Тлтлв
І вІ^ПуСТИЛН ЙОГОJ} ЧССФЮ BfAHICOtt, ДАВШИ Й0Л*у СТА0ІНШИН-
ство у всій бвлтії його»2. Отже, справу було зроблено. Після
цього Батий наслав орду на непокірного молодшого
Ярославича — у нього вже був покірний старший...
Монголо-татарські правителі ще перед тим пильно
стежили за намаганнями Андрія Ярославича здихатися їхньої опіки.
Шлюб володимиро-суздальського князя з Даниловою дочкою
був для них грізною пересторогою. В Орді вирішили, що
зволікати більше не можна, й послали проти Андрія сильне
військо одного з Чинґізідів — Неврюя. У давньоруські
літописи ця подія ввійшла під назвою «Нсвжевд влть». За свідченням
деяких руських джерел, зібраних В. Татищевим, золотоор-
динський хан Сартак, син Батия, дуже розсердився на Андрія,
що той «вигоди (данини. — авт.) і таліги (мита. — авт.) улну
платить не шовна», й вирішив розправитися з непокірним3. Як
ми знаємо, причина була серйознішою: прагнення
володимиро-суздальського князя в спілці з галицько-волинським
скинути з шиї Русі тягар ворожої влади.
1252 р. орда Неврюя форсованим маршем пішла на
князівство Андрія Ярославича. Він не скорився й учинив опір
монголо-татарам. Коли вороги, форсувавши Клязьму, піді-
1 Каргалов В.В. Феодальная Русь и кочевники. — СС. 142—145.
2 Лаврентьевская летопись. — Стлб. 473.
3 Татищев В.Н. История Российская. — Т. 5. — С. 40.
314

Об'єднати Русь
йшли до Переславля Залєського, їх зустрів великий князь во-
лодимиро-суздальський зі своїми полками. Як сповіщає ни-
конівський літописець, «блглх вслигса кнтва». Андрія
підтримала лише прислана тверським князем Ярославом невелика
дружина. Напад монголо-татар був настільки несподіваним для
Андрія, що він не встиг повідомити про це Данила, тож
допомога від Галицько-Волинського князівства запізнилася.
Певно, володимиро-суздальський князь не мав часу й зібрати
народне ополчення. Сил у руських було замало, й у запеклій битві
монголо-татарська незліченна орда перемогла їх. Той самий
літописець розповідає, що «втіїс існл^ь Ан^вій Лвоіллвні у
Свсисысу з*мдм», тобто до Швеції1. Так вибув із політичного
життя Русі природний і найкращий союзник Данила
Галицького у визвольній боротьбі проти іноземних завойовників.
У своїх прагненнях об'єднати Русь для відсічі ворогові
Данило не обмежувався союзом із володимиро-суздальським
князем Андрієм Ярославичем. Він докладав чимало зусиль і до
згуртування південноруських земель. На жаль, цей бік його
діяльності мало відбитий у Галицько-Волинському літопису й
історикам доводиться реконструювати його з уривчастих,
часто випадкових згадок різних вітчизняних та іноземних джерел.
Так, відомо, що й після «Сдтиевого погволіу» Данило
Романович не облишив намірів поширити свою владу на Київ.
Місто перебувало у примарній залежності від володимиро-суз-
дальських князів, які, зайняті міжусобною боротьбою та влад-
нанням стосунків з Ордою і Каракорумом, не приділяли йому
жодної уваги. Взимку 1254—1255 pp. галицько-волинський
князь вирішив приєднати Київську землю до своїх володінь і
звернувся по допомогу до великого князя литовського. Мен-
довг пообіцяв свою підтримку. Та задуманий широко похід
зірвався через неузгодженість дій галицько-волинських і
литовських полків (сс. 555—556).
Данило дав відсіч князям Пінської землі, що зазіхали на
сусідні Луцьку й Пересопницьку землі Волині. Попри те, що
пінські князі зібрали проти галицько-волинського володаря
коаліцію зі своїх союзників, наприкінці 1240-х pp. вони
потрапили в політичну залежність від нього, хоча й не втратили
певної автономії. Адже в наміри Данила входило не приєднання
1 Никоновская летопись. — С. 138.
315

Данило Галицький
Пінської землі до своїх володінь, а об'єднання її зусиль із
зусиллями народу Галичини та Волині в прийдешній боротьбі
проти монголо-татар (сс. 543—544).
Як бачимо, плани Данила консолідувати Русь для відсічі
загарбникам не мали значного успіху. В своєму розпорядженні
він мав сили Галичини, Волині та Пінщини. Цього було
замало. Тому не дивно, що галицько-волинський князь, шукаючи
нових союзників, відгукнувся на пропозицію глави
католицької Церкви папи Інокентія IV розпочати переговори. Про це
йшлося в розділі «Коронація», де було показано, що надії
Данила Романовича на допомогу папської курії й католицького
Заходу не справдилися, та й справдитися не могли.
Тим часом міжнародна обстановка, й без того непроста,
ускладнювалася в міру наближення до галицьких і волинських
кордонів монголо-татарського війська. Угорський король
запанікував і мало не щоденно слав папі відчайдушні листи,
благаючи подати збройну допомогу. Небезпека монголо-татарсь-
кої навали впритул нависла над Данилом, корона не
поліпшила політичного становища Галицько-Волинського князівства.
«Коволь» Данило мав так само мало шансів одержати підмогу
від Заходу, як і його «лолш^н нгс», князь Данило. На Галичину
та Волинь насувалась нова, мабуть, найстрашніша з усіх, що
були доти, монголо-татарська гроза. І Данилові довелося
напружувати всі сили, щоб протистояти їй.

КІНЕЦЬ ЖИТТЯ
«*foro Зіілісалшл?! Yiex ви не знАвГ|ч> ijio
війни сіз лшпгвиу т «гувле? Yh ви не
алчите, 1|ІО ПШ^ ВАЛІН 6АТНІ ЛіуЖІ, А НІ СГАСИ?
Лісі|іо ліужл ус'нть на війні, то і^с ні
^ИВО. ІНШІ В^ОЛІА ВЛІИ0АНТЬ Е($ СЛАВИ,
А іу З «ЛАВОН ЛОЛШЛИ. ^ЕШРГМЯ З !4УХ0М
і підніміть ВАшу ^kqoh нл вооогл!»

Данило Галицький
П ісля повернення від Батия стосунки Данила з Ордою
складалися мирно. На словах галицько-волинський князь визнавав
зверхність монголо-татарських ханів, на практиці ж поводився
незалежно й потроху збивав на Русі коаліцію проти загарбників.
Історичні пам'ятки, насамперед Галицько-Волинський
літопис, зовсім неповно й, зрештою, сумарно сповіщають про
те, що на початку 1250-х pp. Данило Романович опинився в
серйозному збройному протистоянні з ордою Куремси, яка
кочувала на півдні сучасної території України. Після щасливого
повернення зі ставки Батия (1246), коли Данило зберіг за
собою Галицько-Волинське князівство, його репутація на Русі й
у світі незмірно зросла. Та сам князь, можна гадати, й далі
болісно переживав приниження, якого зазнав у ханському
наметі. Пізніша політика Данила показує, що «він не мав наміру
зіставатися слухняним слугою татарського хана»1.
Є певні підстави гадати, що початки конфлікту з татарами
відносяться до межі 40-х—50-х pp. XIII ст., коли ханська ставка
помітила наміри й зусилля Данила укласти воєнну угоду з воло-
димиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Гадаємо,
що монголо-татарська верхівка взяла також до уваги наміри
галицько-волинського князя (вони проглядаються в його діях з
кінця 1230-х pp.) поставити в залежність від себе Київську
землю з тим, щоб використати її сили у визвольній боротьбі.
Принаймні, десь на початку 1250-х pp. ставлення монголо-
татарських правителів до Данила різко змінюється. Від колиш-
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 83.
318

Кінець життя
ньої приязні щодо князя не залишається й сліду, вони
вирішують збройною рукою приборкати свого колишнього
«ліжника». Виконання цього завдання й було доручено Куремсі.
Де Плано Карпіні називає Куремсу «наймолодшим шід
іноіну вождів» монголо-татар1. Певно, це може свідчити про
відносну слабкість його війська, якщо порівняти з іншими
монголо-татарськими силами. Та немає сумнівів у тому, що в
туменах (корпусах) Куремси налічувалося чимало бійців,
інакше б він не насмілився піти війною на могутнього галицько-
волинського володаря (той самий де Плано Карпіні
повідомляв про 60 тис. воїнів під орудою Куремси).
Частина істориків вважає, що Куремсі доручили
використати сепаратистські тенденції болохівського боярства, яке саме в
кінці 1240-х pp. знову вирішило вивільнитися з-під важкої
руки Данила, а тому, як і раніше, вдалося по допомогу до Орди.
На цю думку наводить те суворе покарання, якому князь
піддав болохівських бояр та їхніх поплічників одразу після
відбиття натиску війська Куремси.
Розроблений у ханській ставці для Куремси стратегічний
план війни проти Галицько-Волинського князівства складався,
як випливає з його подальших дій, із таких частин: 1)
вторгнення на найменш захищене галицьке Пониззя; 2) відтиснення
війська Данила на захід наступальними операціями на півдні
Волині й у Болохівській землі з тим, щоб потім відрізати його від
Київщини; 3) окупація Київщини й лише після того, з
використанням сил недружнього Данилові новгород-сіверського князя
Ізяслава Володимировича, перехід у рішучий наступ на Галиць-
ко-Волинську Русь2. Кампанія почалася під кінець 1252 р.
Спочатку орда Куремси діяла відповідно до цього плану: їй
пощастило прорвати оборонний рубіж Галицько-Волинського князівства
на Дністрі й посадити свого баскака (намісника) у головному місті
Пониззя — Бакоті. Воєвода цього міста Мілей, що походив, мабуть,
із недобитих Данилом ворожих йому бояр, «пвнложнсл» до татар,
тобто перебіг на їхній бік (с. 549). Старший син
галицько-волинського князя Лев відбив Бакоту, схопив Мілея та посадженого Куремсою
в місті баскака-намісника й привів їх до батька.
Далі Куремса вдерся на Південну Волинь і спустошив
околиці Кремінця, але саме місто йому не вдалося здобути. Дани-
1 Плано Карпини Иоанн де. История монголов. — С. 22.
2 Див.: Котляр М.Ф. Данило Галицький. — С 176.
319

Данило Галицький
лова залога завдала напасникам сильного удару, й це при тому,
що княжий намісник Кремінця боярин Андрій спробував
посісти компромісну позицію: служити і Данилові, і татарам.
Однак татари дізналися про це й забили Андрія (с. 550). Певно,
проти монголо-татар на Волині діяли також галицькі загони
під командуванням Льва Даниловича, що можна зрозуміти з
досить-таки конспективної розповіді літописця (сс. 549—550).
Зазнавши невдачі на Волині, Куремса вирішив чужими руками
розправитися з Данилом Романовичем. Він підштовхує до походу
проти галицько-волинського князя його недруга Ізяслава
Володимировича новгород-сіверського. Щоправда, коли той вирішив
піти на Галич, Куремсу раптом охопили сумніви, й він став
відмовляти князя від цієї акції, ймовірно, вважаючи її ще недостатньо
підготовленою. «Лк тогі йти на Галич? — стривожено мовив 1$я-
сллву татарський воєначальник. — Кня^ь Данило литий (тут у
значенні: могутній, завзятий у війні. — авт.), лкшо позбавить тс-
« волі, то vto тсет визволить?»(с. 550). На себе Куремса,
видно, не покладав особливих надій. Його недобрі передчуття
справдилися. Данило Романович послав проти Ізяслава
Володимировича свого сина Романа з добірним військом, який розбив загони
новгород-сіверського князя й захопив його самого у полон. Так
розповідає про цю подію галицький книжник (с. 550).
Куремса не мав досить сили, щоб виручити бранця. Це розумів
Данило — й наприкінці 1254 р. перейшов у рішучий наступ проти
монголо-татарської орди. Галицько-волинський князь тонко
врахував і міжнародну обстановку. Верховний хан Монголії Менгке вів
тоді безупинні війни в Азії, й тому головні монголо-татарські сили
були виведені з Європи. Монгольський уряд не мав змоги реально
підтримувати тоді Куремсу1. Отож Куремсі годі було сподіватися на
підтримку від Орди чи Монгольської імперії в цілому.
Кампанія проти монголо-татар була організована продумано
та з великим розмахом. Галицько-волинське військо розділилося.
В той час, коли полки Лева Даниловича прибули на Побужжя й
«ПОВОЮВАЛИ ТАЛІ TATAdCfcKHY ЛИ^Й» (ВІРОГІДНО Думати, ЩО НЄ ЛИШЄ
татар, а й тих місцевих бояр, що співробітничали з ними), полки
Данила й Василька дали бій Куремсі в Болохівській землі та
перемогли його (с. 555). А навесні 1255 р. другий син Данила — Швар-
но — просунувся на схід, до річок Случі й Тетерева і «здосчк
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С 86.
320

Кінець життя
Апокрифічний портрет
Лева Даниловича. XVIII cm.
ЛІІСТА, t|JO ПІ^АЛНСЛ ФАФАвАЛЛ»,
тобто Болохівську землю.
Літописець називає 14 лише
великих міст, захоплених галицько-
волинським військом під час
цієї кампанії (с. 555). Відтоді Бо-
лохівська земля була приєднана
до Галицько-Волинського
князівства, а її бунтівливе боярство
суворо покаране.
Куремса спробував перейти
в контрнаступ, та коли його
загони з'явилися на Волині, вони
були розбиті військом Данила
під Луцьком. Монголо-татарсь-
ка орда змушена була
повернутися в місця своїх кочовищ на
півдні, у так зване «поле» (сс.
557—558). Таким чином,
протягом першої половини 50-х pp. XIII ст. Данило Романович
успішно протистояв монголо-татарському війську, не раз
завдаючи йому нищівних поразок. Галицький літописець із повним
правом та великою гордістю записав у своєму творі: «Данило
мав 0ать з Кумлкон, і ніколи не Еоямя Кумлми, ніякого зла
ш лиг йому заподіяти ІСуіміСА» (с. 560).
«Так зусиллями війська галицько-волинських князів було
розчищено шлях до Київщини... Можна припускати, що
галицько-волинський князь серйозно збирався відібрати
Київщину у татаро-монголів»1. Однак неузгодженість дій між
Данилом і литовським князем Мендовгом зашкодила цьому
(сс. 555-556).
Становище суттєво змінилося, коли 1258 р. замість
скомпрометованого поразками в бойових діях проти
галицько-волинського князя Куремси монголо-татарські правителі
прислали старого досвідченого полководця Бурундая з величезним
військом. Галицький книжник із сумом оповідає, що «шиишов
Ст3^°жннй і Зли" Куіупдш з етзл,гт полків фафамькн^ з
великой силон, і «тав на ліісіу Кумлми» (с. 560). Ординська
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 283.
321

Данило Галицький
верхівка доручила Бурундаєві раз і назавжди покінчити з
Романовичами. При тому, що останніми походами Куремси була, по
суті, оголошена війна Данилові, Орда до часу не хотіла
розпочинати воєнні дії: слід було розвідати можливості Данила.
Бурундаєві звеліли попервах діяти обережно.
Щоб приспати пильність Романовичів, Бурундай запросив
їх як своїх союзників узяти участь у поході проти Литви, й
Василько був змушений піти з ним, бо непокора означала б
оголошення війни (с. 560). Переможна кампанія монголо-татарських
військ у Литві справила велике враження на людність Півден-
но-Західної Русі, викликала резонанс у Центральній та Західній
Європі. Продемонструвавши європейському світові силу свого
війська, Бурундай через два роки по тому зажадав від Данила й
Василька знищити укріплення їхніх міст і фортець: «Лкі|іо ви
мої мисники, возіси^Антс говсии свої всі» (с. 562).
Не маючи досить сили, щоо протистояти незліченній мон-
голо-татарській орді, зневірившись у допомозі Заходу та
роз'єднаних феодальними усобицями інших руських
князівств, Данило й Василько з болем мусили нищити все те,
що будували довгі роки. Василькові люди розібрали
фортифікаційні споруди Луцька й Кремінця, а Данилові — Львова,
Стіжка і Данилова. Укріплення Володимира Волинського,
розповідає очевидець — галицький книжник — були настільки
великими, що не можна було швидко «eo^Aicфати» їх. Тоді князь
Василько віддав наказ запалити міські стіни, «і так з* ніч все
Зговїло» (с. 562). Зі сльозами на очах дивився молодший
Романович на велику пожежу, в заграві якої гинула оборонна міць
Західної Русі. Лише залога надзвичайно добре укріпленого
Холма гордо відхилила вимогу монголо-татар знищити кам'яні
стіни й башти міста (с. 563).
Бурундаєва навала була страшним ударом для народу
Галицько-Волинського князівства. Загинула чільна ідея зрілої
пори Данилового життя — організація відсічі монголо-та-
тарській агресії. Власноруч довелося зруйнувати укріплені
міста й фортеці, зробивши свою землю вразливою для
загарбників. На людність Галицько-Волинської Русі похід Бурундая
справив чи не більше враження, ніж похід Батия, та й
матеріальної шкоди він завдав, певно, більшої'.
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 3. — С. 90.
322

Кінець життя
Після того як орда Бурундая залишила Галичину й Волинь,
Данилові довелося починати боротьбу проти монголо-татар мало
не спочатку. Князь не схилився перед завойовниками, скупі
звістки вітчизняних і зарубіжних джерел сповіщають про його
дипломатичні зусилля в Польщі та Угорщині, скеровані на
створення антитатарської коаліції. Проте успіху він не мав.
Наприкінці життя Данило успішно воював з литовським князем
Мендовгом та, без сумніву, знову збирався з силами, щоб
піднятися проти заклятого ворога Русі — монголо-татарських феодалів.
Важке, повне небезпек і тривог життя підірвало здоров'я Данила
Романовича, й він серйозно захворів (літописець згадує про його
тяжку недугу). Його смерть, поза сумнівом, прискорив моральний
стрес, заподіяний брутальними діями Бурундая. У1264 р. князь
помер у своєму улюбленому Холмі (с. 570). Було йому тоді 63 роки.
Галицький книжник відгукнувся на смерть князя коротким па-
негіриком-похвалою, в якому звеличував його за хоробрість,
мудрість, доброту, ніжну любов до брата Василька (в суворі
феодальні часи серед представників панівної верхівки це траплялося
рідко). Як уже знає читач, у Галицько-Волинському літопису
створено докладний життєпис Данила. Безумовно, князя в ньому
ідеалізовано, й це слід враховувати. Але щоб дістати уявлення про
особу Данила, доводиться користуватися в основному цим
літописом, бо в інших джерелах князь згадується лише від часу до часу.
Історики, втім, в один голос відзначали сухість і стандартність
(клішованість) посмертного панегірика нашому героєві. Похвала
справді виглядає недостатнюю хоч би тому, що галицька
частина літопису є нічим іншим, як життєписом Данила Романовича,
в якому вихваляються доброчесності й подвиги князя. Слід,
мабуть, визнати справедливою думку дослідника, за якою
«життєписові Данила Романовича є чужою... локалізація
характеристики. Вона поширюється до масштабів усього твору,
розосереджена по багатьох окремих описах, що входять до
«Літописця Галицького»1. Можливо, стислість і певна формальність
панегірика Данилові пояснюється ще й такою обставиною.
Нещодавно знову була висловлена думка, за якою життєпис
Данила 1261—1264 pp. створений не галицьким, а волинським
літописцем. Тому-то смерть князя згадується мимохідь —
у розповіді про відносини нового великого князя литовського
1 Пауткин А.А. Характеристика личности в летописных княжеских некрологах //
Герменевтика древнерусской литературы. Сб. 1. XI—XVI вв. — M., 1989. — С. 239.
323

Данило Галицький
Войшелка та галицько-волинських князів Шварна
Даниловича й Василька Романовича1. У такому разі волинському
літописцеві, перед яким стояло завдання звеличення Василька та
його сина, не доводилось особливо підносити Данила,
створювати йому розлогий емоційний панегірик.
Галицький книжник не залишив опису зовнішності Данила, й
ми не знаємо, як він виглядав. Можливо, був схожий на батька,
портрет якого зберігся в «Історії Російській» В. Татищева та, напевне,
запозичений із якогось невідомого нам літописного ізводу*. Водночас
у тексті Галицько-Волинського літопису розсипані багато стислих
характеристик дій і поведінки нашого героя, скупі факти його
життя, що дозволяють уявити зовнішність і особистість князя.
Данило Романович був середній на зріст, широкий у плечах,
кремезний і сильний чоловік. Він, мов простий ратник, бився у
пішому строю з ворогом, провів половину життя у виснажливих
багатоденних походах, одержав безліч ран, маючи численні позначки
на тілі, ходив з рогатиною на кабана та ведмедя... Проте головними
в ньому були сильний характер, нестримна й мужня вдача. Данило
був людиною, що, долаючи будь-які перешкоди, вперто йшла до
мети. Державна мудрість і полководницький талант вражають уже
у 18-літньому юнакові, котрий надзвичайно швидко став воїном.
Зате галицький книжник приділив багато уваги ратним
справам Данила. Він пишається бойовими подвигами князя, що
завжди був готовий ударити на ворога. Літопис порівнює ці
діяння Данила Романовича з воєнними досягненнями
Святослава Ігоровича й Володимира Святославича, найзнаменитіших
князів-полководців домонгольської Русі. Галицький літописець
відзначає, що Данило був першим руським князем, котрий
«покомкав Чеську зшлн». Ніхто, крім Володимира Святославича
(наприкінці А ст.), не заглиблювався так далеко, як галицько-
волинський князь, у «Польську з*лмм». з молодих літ Данило
не давав собі спокою у боротьбі з ворогами Русі — польськими,
угорськими, литовськими володарями, а потім із найнебез-
печнішими серед них — монголо-татарськими ханами.
1 УжанковАН. Летописец Даниила Галицкого// Герменевтика... Сб. 1. — СС. 247—283.
* В. Татищев пише, що Роман Мстиславич був невисокий на зріст, але широкий у плечах і дуже
сильний. Мав гарне обличчя, чорні очі, великий ніс із горбинкою, чорне волосся, яке коротко
підстригав. Був дражливий і часто вибухав гнівом. Любив побенкетувати з вельможами та ніколи
не бував п'яним (Татищев В.Н. История Российская. — Т. 3. — С. 175).
324

Кінець життя
Пам 'ятник Данилові Проект пам 'ятника Данилові
у Галині. 1993 р. у Львові. 2001 р.
Літописець дуже високо цінує полководницький хист
галицько-волинського володаря. Він милується військом Данила,
яке одним своїм виглядом викликало захоплення й подив як
руських, так і іноземців. Книжник докладно переказує промови
Данила, звернені князем до свого війська, в яких він закликав
воїнів дбати про свою гідність і честь батьківщини. Ці промови
становлять чудові зразки високого ораторського мистецтва. Ось
одна з них. У 1253 р. Данило підтримав союзних йому польських
князів у війні з Чехією. Обставини склалися не на користь
русько-польських сил. Чеське військо переважало їх чисельністю, й
союзники галицько-волинського князя розгубилися. Тоді
Данило звернувся до них із такими словами: «f ого злякалися?! X}gk
ВН Ш ЗНАвТС, ftfJO ВІЙНИ «З flWfTeilJf Ш СуВАв? f И ВН НС GAW14,
ffJO ПСИ,} ВАЛІН 0АТНІ ЛіуЖІ, A Hf ЕХКИІ Я К ЦІ О ЛіуЖА ук'НФЬ НА
війні, то i^f не ^нво. Інші в^оліа влмшнть к*з славн, а іу (про
вже загиблих. — авт.) з мавон полшлн. ^сшчия з |4YX0AI '
підніміть ВАіііу зсР0И НА вооога!». 1 польські воїни, запалені
словами Данила, перейшли в наступ (с. 546)'.
1 Див.: Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. — M.; Л.,
1947. - СС. 250-253.
325

Данило Галицький
Галицький книжник схвально оцінює господарську
діяльність Данила, будівництво міст, упорядкування землі.
Особливо підносить він князя за непримиренну боротьбу з
боярською опозицією. Та головна заслуга Данила в очах
сучасників — невтомна боротьба за згуртування руських земель для
відсічі іноземним поневолювачам.
З такою оцінкою семисотрічної давності з певними
корективами може погодитись і сучасний історик.
Так, Данилові Романовичу не довелося скинути монголо-
татарську кормигу. Занадто сильними були загарбники, а Русь
залишалася роз'єднаною. Об'єктивно ще не настали умови для
визволення. Та це не применшує життєвого подвигу Данила,
людини великої ідеї. Ця ідея полягала в згуртуванні всіх
руських сил для відстоювання незалежності батьківщини.
Історики різних шкіл і напрямів звичайно високо
оцінювали історичну постать Данила Романовича, його державну,
дипломатичну та воєнну діяльність, внесок до загальноруської й
світової історії. Винятком був хіба що скептично
налаштований М. Грушевський.
Він начебто й віддавав належне галицько-волинському
великому князеві: «Безперечно, Данило був князем визначним і досить
талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалості, з
якою він виборює собі свою вітчину». Але, на думку вченого,
«його (Данила. — авт.) дипломатія хаотична. Його політика
супроти татар короткозора, непевна, уривочна... Він не вмів ані
зорганізувати якогось ширшого союзу руських князів, ані опертися на
народних масах»1. Рішуче не можна погодитися з такою
осудливою, принизливою характеристикою нашого героя, бо вона
цілковито розходиться зі свідченнями джерел, насамперед Галицько-
Волинського літопису. Дивно, що такий тонкий і ерудований
знавець пам'ятки не зрозумів цього. Певна річ, історик повинен
враховувати певну ідеалізацію Данила в літопису. Але й за таких
обставин є достатній ґрунт для надзвичайно високої оцінки постаті
та державної діяльності цього володаря.
Зовсім інакше характеризував Данила Романовича В. Пашуго.
Значення князя полягає в тому, писав історик, що він у важких
умовах ворожого оточення «вів успішну сорокалітню феодальну
війну проти непокірних великокнязівській владі світських і духов-
1 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С 91.
326

Кінець життя
них феодалів,., зумів зломити феодальну опозицію, об'єднати землі
Галицько-Волинської Русі й відбити неодноразові виступи ворогів
із Заходу та Сходу». В роки його правління піднісся міжнародний
авторитет Галицько-Волинського князівства. У своїй внутрішній
політиці князь керувався інтересами феодалів, але спирався на
широку соціальну базу: не лише на «служиле солмтво», а й на «мужів
гвА^ьгсиу», торговельно-ремісничу верхівку міст, що забезпечила
йому успіх у феодальній війні1.
Майже чверть століття тому нами було написано невеличку
книжку «Данило Галицький», в кінці якої наводилася всебічна
характеристика нашого героя. З невеликими корективами
приймаємо її й нині. Ми писали у тій книжці, що галицький
літописець пишався бойовими подвигами князя, його
полководницьким хистом і особистою хоробрістю. Книжник
приділив увагу військовим реформам Данила, створеному ним
регулярному військові «nfujiiffi». Літописець схвально оцінив
господарську діяльність князя, будівництво міст, «yrTeofHHf
З^ліли». Головною доброчесністю Данила в очах сучасників
була невтомна й послідовна боротьба за згуртування
давньоруських земель для відсічі іноземним поневолювачам.
«Величезною заслугою галицько-волинського князя було те, що він
продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби
з монголо-татарськими поневолювачами, не раз громивши
орду Куремси. Данило підривав сили монголо-татарських
феодалів. Він проклав шлях наступним поколінням борців проти
іноземного панування. Приклад галицько-волинського
володаря, певно, запалював і Дмитрія Донського, й Івана III, які
прагнули вигнати монголо-татар з Руської землі»2.
На цій високій ноті ми не без жалю та суму розлучаємося з
нашим героєм. Тепер читачам судити, вийшов чи ні в цій
книжці життєпис Данила Романовича Галицького.
1 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — С. 287.
2 Котляр М. Ф. Данило Галицький. — С. 185.
327

Науково-популярне видання
Серія «Особистість і доба»
КОТЛЯР Микола Федорович
Данило Галицький
Біографічний нарис
Редактор С.С. Павловський
Коректори Н.І. Сурич, Н.П. Підлужна-Кропф
Комп'ютерна верстка B.C. Держук
Підписано до друку 4.12.2002. Формат 60x84 і/1 б- Папір офсетний.
Друк офсетний. Друк, арк 20,5. Умови.-друк. арк. 41. Тираж 3000 прим.
Зам. №517.
Видавництво «АртЕк».
01133, Київ, вул. І. Кудрі, 38-6.
Тел.(044)295-71-18.
Видавничий дім «Альтернативи».
01021, Київ, Кловський узвіз, 6.
Тел.: (044) 253-71-20, 253-37-15.
E-mail: all@pubcenter.kiev.ua
Свідоцтво про державну реєстрацію
ДК№ 474 від 31.05.2001.

Микола Котляр
ДАНИЛО
ГАЛИЦЬКИЙ