Синові моєму Вощану,
який народився 22 січня

УЖІ Ш t ? в ї &
ІКШШв УЯРІШШЯ шк&зьєї ржятїяйяц
дхршорія ттіш шт ткршшіі я?о шаку ло^хю
в кягсш ami зшк юшшяох,
$-Г& СІЧНЯ Ш9 РЖУ S & СТШОйАЗО** Ш1Ш
шщіокш^ адл зіхі^ш утшької йародньог sgasrc -
£ШІ,а& ШЧШИ» ЗОДІ 50ХХ ГЯШЩХВ B.1SCTPI35MOI т-
ЙШІ 1 ж аОщС ші! зізссйфшзС шшх,ш?зж?гш^
зо зрогзяжія* здлсу зшдзьзх жшясшоі яарщш?* яж?-
ШГВ2Ш З ЩШ№Ш Г*?іІЙСЬ8Ш Иг&Ш РВ38ШІ*
кда а ££нщхжьз7 <&ьшш ш>а£ш imitsr.
ВІТА35Ч* З ШЖШ ЩХШ> І$*Л ЮТСтайГ S?CK ЗА-
хідгхх штіз тт.ю&т&ж тхштоі даодзьсі рш-
amtse* явшзд ті asm шййїзі і зді^йлт* на яюва,
ЯКІ оАЗЙАЧШ-З ВССЇАлОЙІ ЗАХІ&&Щ Щ>іда«ЇОІ ІШЧ&-
SbSt ЯВЗВШШ ВІД «>~Г0 СХ<Ш 1919 ЮКУ*
WI 80 здао ашшхжя л&ат» щірші
і& &гд шдої чаотніш дакаї тш - захшо - їх?аіж&~
КА ЯАРЩШ? ?®ШГ8ДШ. / ГШШ+ ШОШЛ, І УР0Р5М4
шш / 2 щрікш вш мт,
адЗ&шш* т:шш ш»н* тш зш* ігіш -
ЛІШЛа Х?Аф S*S# Ш*28**
ЩШІ а «ДШ 8S3A2B8H* Ш*АШША Ш&ЩВЯ ІЯЯ2-
зушяа*
о$шш навд «fmasfe**;:, аазаашиС лагтш
3£Р*ШШ СШХ ШШ (23L8. *А£ SHOT? 0$#даУШЗШ ДРУ»-
ш. зязжшзш всхх е*вчх сзшгедазш ж^дішу
САЩГСЦ&Г £ШЛЗУ УКі>АІЗШ{? ЙА ШГ0 f ^ІСТЯ 8СЬ<Ь
to и гттт т**
zz січт Ю29 ту
J X, ШВІ*
голові |1PSST0?II
UHI
/2

В.Сергійчук
УКРАЇНСЬКА
СОБОРНІСТЬ
Відродження українства в 1917-1920 роках
Київ 1999

ББК 63.3.(4 УКР)
сзз
На великому архівному матеріалі, що раніше переховувався в
спецфондах, професор Володимир Сергійчук засвідчує: * українська
душа невмируща, де б українці не були, вони завжди тягнуться до своєї
Матері-Батьківщини, їхні серця б’ються в одному ритмі з Києвом.
Особливо це виявилося 1917 року, коли українство, зініціювавши
виступом солдатів Волинського полку Лютневу революцію в Росії,
взялося творити свою власну долю на своїй етнічній території. Тоді у
визвольні змагання включилися не тільки на Великій Україні — скрізь,
де вже розселився наш етнос, підгримували прагнення до творення
Самостійної Соборної Держави.
Книга розрахована на широкий загал студентів, викладачів, тих, хто
прагне глибше знати історію України.
Редактор Іван Лепша
Художник Костянтин Дудко
Видання здійснено за сприяння Всеукраїнського благодійного
фонду „Соборність“ (голова Правління Мирослав Мельник,
директор Степан Брацюнь).
Автор і фонд „Соборністьи висловлюють вдячність за
фінансову підтримку цього видання Українсько-Американській
фундації Воля “
ISBN 966-7060-04-7
© Сергійчук В.І., 1999.
© ТзОВ „Українська Видавнича Спілка", 1999.

ЦІЛІСТЬ ЗЕМЛІ РІДНОЇ І НАРОДУ - ОДВІЧНО в
СЕРЦІ ТА ПОМИСЛАХ
Наші предки протягом багатьох століть, пов’язавши
свою долю з хліборобством на великомасштабному
зосередженні світових чорноземів, творили не тільки
самобутнє матеріальне виробництво, айв умовах
особливого геополітичного становища,маючи контакти з
навколишніми сусідами, формували самобутній тип.
Людина, що постає на теренах України, вирізняється не
тільки своєрідними антропологічними ознаками. Її
характеризують також особливі традиції вірувань,
відмінний від інших народів менталітет, обрядовість тощо.
І той неповторний окремішній розвиток нашого народу у
особливому природному ареалі, безумовно, мусив привести
до усвідомлення ним на певному історичному рубежі
необхідності запровадження власного самоврядування, яке
об’єднало б навколо притягального ядра усі його частини в
одну цілість, в ролі якого виступить мати всіх городів
руських - Київ.
Русь київських князів Аскольда й Діра, з якою задовго до
приходу Олега з Новгорода всемогутня тоді Візантія
змушена була рахуватися, перший наш літописець Нестор
бачить державою східного слов’янства, що стала колискою
русичів-українців.
Про соборність Руси-України свідчив тоді перед світом
не лише Нестор-літописець. Слово про її обширність і
багатства несли і побожні паломники, котрі діставалися аж
до Святої Землі. І одним з перших засвічував там віщий
вогонь за наш великий народ печерський ігумен Варлаам
1062 року.
А діставшись до Єрусалима 1106 року, ігумен Данило з
Чернігівщини у Великодну п’ятницю забажав „поставити
кандило (лямпку з оливою) над гробом Господнім за всіх
князів наших і за всю українську землю, за всіх християн
української землі“ (Цит.за:Надсянська земля (Перемишль).—
1939— 1 квітня).
5

Закінчуючи свою розповідь про Великдень у Єрусалимі -
подібної тоді не мав жодний народ Європи, - ігумен Данило
заявляє:„І Бог цьому свідок, і святий гріб Господній, що я в
усіх святих місцях не забував імен князів і княгинь, і дітей їх,
єпископів, ігумен і бояр, і дітей моїх духовних, і всіх
християн ніколи не забув я. Насамперед покланявся я за
князів і за всіх, а потім за свої гріхи молився. І в цьому
похвалю доброго Бога, що сподобив смирного мене вписати
в лаврі св. Сави імена українських князів. І сьогодні
споминаються імена їх в ектенії з жінками та дітьми їх.
Отже, імена їх: Михайло Святополк, Василь Володимир,
Давид Святославич, Михайло Олег, Панкратій Святославич,
Гліб Мінський. Стільки їх імен затямив, та й цих вписав,
окрім цього, за всіх князів українських і бояр молився я біля
Господнього гробу й усіх святих місць. І відспівав я Служб
Божих за князів українських і за всіх християн 50, а за
померших 40 Служб Божих“(там само.— 1 квітня).
Ідея соборності земель наших предків з особливою
гостротою пронизує видатний твір українства „Слово про
Ігорів похід". І це зримо відчувається в тих рядках, якими
автор звертається до галицького князя Осмомисла: „Високо
сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши гори
угорські своїми залізними військами, заступивши королеві
дорогу, зачинивши ворота на Дунаї, через хмари каміння
кидаючи, суд по Дунай радячи. Стріляєш із отчого столу
золотого на султанів у далеких землях. Стріляй, господарю,
Кончака, раба поганого, за землю Руську, за рани Ігореві,
хороброго Святославовича“ (Слово про Ігорів похід.
Стилізація М.Рильського.— К.,1977.— С.21).
Цілком закономірно, що такі великі надії покладає
літописець на галицького князя - саме на західних теренах,
віщує він, почнеться процес возз’єднання Руси-України. І
воно так і станеться, бо коли після упадку Києва, цього
першого політичного і культурного центру нашої нації,
Золота Орда, за словами В.Будзиновського, розірве
політичну в’язь між руськими землями, традицію цю гідно
продовжать галицькі князі, „стараючися своєю державною
рукою обняти всю руську землю і простягаючи руку по Київ"
(Будзиновський В.Гадяцькі постуляти і гетьман
Виговський — Львів, 1907.— С.7). І справді, невдовзі центр
відродженої держави нашого народу переміститься до
Галича, навколо якого об’єднаються українські землі
спочатку під рукою Романа Мстиславовича, а потім його
6

сина Данила. І саме його, князя Данила Галицького, Європа
визнає за кЬроля Русі, коронуючи 1253 року в Дорогочині.
Українська соборність за часів Галицько-Волинського
князівства в окремі періоди покриватиме майже всі етнічні
землі нашого народу. І на спадщину цієї держави не
спроможні претендувати наші сусіди, бо творилася вона
волею виключно наших предків аж до середини XIV
століття, поки мала тяглість династична гілка Романовичів.
Але й після того, як припинила існування Галицько-
Волинська держава, ідея самостійності і соборності, вже не
один раз освячена кров’ю наших предків, не гине, її
підхоплюють нові покоління. Особливо ж прислужиться їй
українське козацтво, навколо якого об’єднаються широкі
верстви нашого народу. Власне, на думку КХАртюшенка, лише
завдяки співпраці з інтелігенцією,духовенством та іншими
суспільними верствами воно стало непереможним
оборонцем українського народу (Артюшенко Ю.Слідами
великих предків до світлого майбутнього.— Прага, 1940.— С.6).
І відзначаючи історичну роль козацтва у відродженні
державності нашого народу, необхідно особливо
підкреслити його соборницьке мислення. Надзвичайно
яскраво це проявилося вже в початковий період його
творення, зокрема в першому реєстрі, що дійшов до нас від
1581 року. Поряд з киянами, волинянами, котрих найбільше,
бачимо подолян, поліщуків, чернігівців, вихідців із
Галичини, Холмщини й Підляшшя (Грушевський М. Історія
України-Руси. Перевидання в Україні.— К.,1995.— T.VII.—
С.156). Декларуючи своєю присутністю різні етнічні регіони
України, козацтво виступає відтоді носієм не лише ідеї
відродження державності, а й творення її цілісної. Саме
через козацтво широкі маси бачать можливість повернути
собі право бути господарем на своїй прабатьківській землі.
Тому вони й записуються до цього своєрідного суспільного
стану скрізь, де не загубилося живе слово й батьківська віра.
Описуючи події 1649 року, Самовидець підкреслює, що тоді
„козацтво звалося аж и поза Дністром коло Галича...аж поза
Константинов Старій... у Овручом особливій полковник
зоставал, до которого усе Поліся належало. Знову зась на
Задніпру полки, которіе до гетмана Хмелницкого
притягнули: полк Переяславскій, полк Ніжинскій, полк
Черніговскій зо всею Сіверю аж по Гомель и Дроков, и
Мглин, полк Прилуцкій, полк Ичанскій, полк Лубенскій,
полк Иркліевскій, полк Миргородскій, полк Полтавскій,
Цілість землі рідної і народу...
7

полк Зінковскій“ (Літопис Самовидця.— К.,1971,— С.57).
Кровне відчуття своєї приналежності до рідного народу
проявляється на західних теренах України у вже
переведених волею батьків у чужу віру. Зокрема,
чигиринський реєстровий полковник Кричевський,
уроджений на Підляшші, у вірі католицькій хрещений, з
полькою одружений, після битви на Жовтих Водах
переходить на бік Богдана Хмельницького, повертається до
православ’я, а ім’я Станіслав змінює на Михайло. Це йому як
київському полковнику буде доручено 1649 року боронити
північні рубежі України в ролі наказного гетьмана, і він
загине лицарською смертю за її волю.
Козацьким полковником стане також син підстарости
Теребовельського Станіслав Мрозовицький. Подвиг вояка,
здійснений тоді ж під Збаражем, український народ увічнить
у безсмертних рядках:
Ой, Морозе, Морозенку,
ти - славний козаче,
За тобою, Морозенку,
вся Вкраїна плаче.
Свої соборницькі погляди Богдан Хмельницький чітко
виклав перед польськими комісарами в лютому 1649 року в
Переяславі: „...тепер воювати буду о віру православную
нашую. Поможет мі то чернь всяя по Люблин і Краков,
которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая,— люди,
коториє, холопства не витерпів, ушли в козаки... За границю
на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить
нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в
землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на
Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи“
(Воссоединение Украиньї с Россией.— М.,1954.—Т.ІІ.—
С. 118).
На цій позиції Богдан Хмельницький залишався й
пізніше. Зокрема, 1656 року він роз’яснював московському
послові Василю Кікіну, що кордон між Україною і Польщею
за часів князів руських „по Вислу реку бьіл, аж до венгерские
границьі“ (Документи Богдана Хмельницького.— K.,196L—
С.502). Готуючи до підписання українсько-шведський
договір, генеральний писар Іван Виговський заявив 18 січня
1657 року шведському послові Велінгу, що козацька
старшина не збирається „вступати ні в які трактати, доки
королівська величність (Карл X— B.C.) не признає за нами
право на всю Стару Україну або Роксолянію, де грецька віра
8

була і мова ще існує — до Вісли.Аби вони могли затримати,
що своєю шаблею здобули, і були б осміяні, коли б не
вернули б собі при нинішній нагоді того, що було ними
втрачено і несправедливо у них забрано"(Цит. за: Сергійчук
В.	Кого зрадив гетьман Мазепа.— К., 1992.— С.З).
Але якщо в період Хмельниччини речником соборності
українських земель бачимо переважно великого гетьмана,
то після його смерті цю місію беруть на себе широкі маси.
Зокрема, козацька рада ухвалила 1658 року за умову
підписання Гадяцького трактату „домагатися насамперед
удільного Руського князівства, при нім воєводств:
волинського, руського, подільського і белзького в короні, а
в князівстві Литовськім Пинська, Бихова, Стародуба і
Овруча і чимало инших земель" (Герасимчук В. Виговщина і
Гадяцький трактат//Записки Наукового товариства
ім.Шевченка.—Львів, 1909.— Т.87.— С.97).
Київські князі Володимир і Ярослав, вважав
В.Будзиновський, „розв’язали національну справу руську
найяснійше й найпрактичнійше, бо мечом. Вони мечом
злучили всі руські землі в самостійну державу руську.
Козацтво під Гадячем поставило її другий раз ясно, але вже
внаслідок дозрілої в козацтві свідомости національної.
Українське козацтво, особливо образована його часть, вже
мала цілком ясний національний ідеал" (Будзиновський
B.Гадяцькі	постуляти і гетьман Виговський.— Львів, 1907.—
C.9).	На думку цього автора, „повний націоналізм маємо
доперва в італійській революції в 1848-ім році. Італійська
нація вивісила в 1848-ім році той прапор, котрий підоймила
високо репрезентація України, але о 190 літ перед тим!
Більша половина німецької національної території
злучилася в одну державу доперва в 1870-ім році. В 1870-ім
році Бісмарк додумався до того, що Іван Виговський зробив
уже в 1658 році. Але і в тім,для німецької нациї великім році,
німецький тріюмфатор не простягнув руки по решту
німецької землі, так як старшина України простягнула руку
по відрубану від українського пня Галичину...Німецька думка
національна, німецька ідея національна не дозріла була єще
в 1870-ім році; вона ще досі (1907 рік — B.C.) немає підстав до
здійснення... А козацтво України єще в 1658 році гукало: „Всі
землі руські — не тільки три українські воєводства, але і
подільське, і волинське, і руське — мають бути злучені в
Руське князівство"( там само.— С.21— 22).
Незважаючи на те, що Москва і Варшава розірвали
Цілість землі рідної і народу...
9

Україну в другій половині XVII ст. по Дніпру, російське
самодержавство ліквідувало XVIII ст. її автономію, однак в
історико-літературних творах, в пам’яті народу і тоді, і
пізніше продовжує існувати, за висловом М.Марченка,
„тверда думка про Україну як цілісне географічне,
територіальне і етнографічне поняття, поняття про єдиний
народ" (Марченко М.І. Українська історіографія.— К.,1959.—
С.70).
Українське соборництво виразно бачимо в програмових
засадах братства тарасівців, котрі від 1891 року повели
боротьбу за визволення рідного народу: „Для нас сьвідомих
українців єсть один українсько-руський народ. Україна
Австрийська і Україна Росийська однак нам рідні. І жадні
географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби
була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від
Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два
шматки не можна, як не можна спинити Дніпрової течиї:
вона завсіди опиниться у морі, які б перепони не були"
(Українська суспільно-політична думка в 20 столітті.— Нью-
Йорк, 1983.-Т.І.- С.23).
Зрештою, ідея соборництва визрівала не лише в
середовищі українства, про неї постійно говорили й за
рубежем. Наприклад, 1540 року французький посол у
Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в
Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану,
зазначаючи при цьому її українське походження і
підкреслюючи, що „мешкають ці руські від Карпатських гір
до Борістена й Понта Евксінського" (Борщак І. Ідея
соборної України в Європі в минулому. По невиданих
документах і стародавніх працях.— Париж,1923 — С.5).
На карті Європи з 1571 року, яка зберігається в бібліотеці
Ватикану, продовжує І.Борщак, є напис „Руссія-Русь“, що
покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і
Полісся з містами: Любліном, Холмом, Перемишлем,
Львовом, Коломиєю, а кордоном між Польщею та Руссю
показано Віслу (там само.— С.13).
У донесеннях французького посла зі Стокгольму
д’Авогура до короля Людовика XTV у 1655 році зазначається:
„Вже більше місяця, як повернув з України абат Данило. Він
передає, що козаки обложили Львів та інші міста, де живуть
руські, які належать до тої ж нації, що й козаки" (там само.—
С.15). А в повідомленнях французького посла у Варшаві
Арпажона ще 1649 року підкреслювалося: „Весь руський
10

народ, що простягається до Литви і Висли, піднявся проти
корони4' (там само.— С.15).
1820 року французький генерал маркіз Габріель де
Кастельно у своїй праці щодо українців визнавав, що
„численна нація ця простягається від кордонів Орловщини
до меж Угорщини і займає, майже без жадної мішанини,
Херсонщину, Харківщину, частини Курщини й
Вороніжчини, всю Полтавщину, Черниговщину, Київщину,
Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину
Галичини — і все це населення без жадної ріжниці в звичаях
і норовах...“ (там само.— С. 19). А для професора в Коллеж де
Франс Роберта українці - це „нація в 13 міліонів мешканців,
яка починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від
Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через
Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош,
Унг і Берег ...межують вони з валахами й уграми і є
справжніми європейцями — в протилежність московцям, які
монгольського походження, а вони походять від адріатичної
групи народів" (там само — С.20). „Істнує одна українська
нація від Чорного моря до земель корони св.Стефана
(Угорщина) з одною мовою і одного походження*4 — це слова
великого італійського історика Чезаре Канту (там само.—
С.20).
Соборність України особливо рішуче обстоював член
французького парламенту Делямар, котрий у своїй петиції
від 22 травня 1868 року підкреслював єдність українсько-
руської нації, відмінної від поляків і московитів, від берегів
Чорного моря до кордонів Угорщини (там само.— С.21).
Наприкінці XIX ст. великий географ Елізе Реклю в своїй
монументальній географії розміщує українську націю від
Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат. Він, до речі,
обурювався, що московські панславісти претендують на
Галичину й Угорську Україну (там само.— С.26).
На відмінність українського народу від росіян і поляків,
вказує в своїй праці про соціалізм один з його вождів і
комунар Бенуа Мальон, розміщуючи наш етнос на території
„сучасної Великої України, Галичини, Буковини й
Карпатської України" (там само.— С.26).
Такого погляду дотримувався і ще один французький
учений — Де Бей, котрий додатково до цього відводив місця
українського розселення й на Кубані (там само.— С.26).
Природно, що значення соборної Української Держави
для розвитку всієї Європи почали усвідомлювати ще більше
в ході першої світової війни. Зокрема, німецький професор
Цілість землі рідної і народу...
11

П.Рорбах 1916 року так оцінював роль України: „Останнім
європейським князем, політиком і полководцем, що пізнав
зовсім різко та ясно пункт, де можна усунути російську
небезпеку для Європи, був шведський Карло XIIй (Вістник
Союза Визволення України — 1917.— 4.131.— С.4).
Остаточна забезпека європейської культури,
наголошував він, може прийти щойно з хвилею відірвання
та визволення України з-під Московщини. Завдяки цьому
повстала б солідна державна й національна рівновага в
Європі (там само).
А віце-президент Державної Ради Австро-Угорщини
Е.Пернерсторфер зазначав з цього приводу: „Могутність
Росії можна зломити, а її лице відвернути від Европи тільки
тоді, коли повстане українська держава, яка стала б
найсильнішим заборолом Европи проти російського
варварства" (там само.— 4.132.— С.22).
Відомий учений-географ, професор А.Пенк ось так тоді
написав про Україну та українців: „Само ім’я пригадує ролю,
яку відігравав цей край в часах наступу азійських народів на
Европу. Він був границею европейства, а українці були
сторожами європейської цивілізації. Що вони могли
встоятися проти тих наступів, завдячують це своїй
хоробрости й землі...
Карпати й Полісся, Дністер й Донець, а також Чорне
море — це природні границі України. Зрештою, українці
продісталися ще й поза ту границю аж по Волгу й підніжжя
Кавказу" (Вільне слово (Зальцведель).— 1917.— 14 липня).
Цікавий погляд на українську справу висловив Г.Скьольд
у ліберальному тижневику „Форум" від 28 липня 1917 року в
статті під назвою „Універсал". Стверджував він, що після
проголошення Українською Центральною Радою відозви
невдовзі треба очікувати відірвання всієї України від Росії А
до земель, всуціль заселених українцями, він відносив
Волинську, Київську, Подільську, Полтавську, Харківську і
Чернігівську губернії та Холмщину. При об’єднанні їх,
підкреслювалося в статті, Україна замкне доступ Росії до
Чорного моря (Центральний державний архів вищих
органів влади та управління України (ЦДАВОВУ):Ф.4405 —
Оп.1.— Спр.99.— Арк.37).
Категорично висловлювався ще один німецький
професор Ф.Шупп: „Вислідом першої світової війни буде те,
що 38-міліоновий народ українців стане самостійною
нацією, великою європейською державою, всеодно, коли
12

дозріє сей плід, скорше чи пізнійше“ (Вістник Союза
Визволення України.— 1917.— 4.131— С.15).
І наш народ довів 1917 року, що він знову спроможний
піднятися до свого державницького й соборницького
усвідомлення. Синьо-жовтий прапор, піднятий солдатами
Волинського полку на берегах холодної Неви, замайорів
життєдайним маєвом по всій території Російської імперії,
єднанням з матір’ю-Україною її синів і дочок. Те єднання,
яке не обмежувалося лише ідеєю збирання всіх етнічних
земель корінного етносу в рамках національної держави, а й
консолідувало духовну соборність українців, розкиданих по
світах.
До слова, колонізовуючи малоосвоєні землі, насамперед
на сході, українці шанували людську гідність тубільців. Не
тільки приносили туди досконаліші способи хліборобства,
але й освіту й культуру. Саме українці допомагали корінним
народам творити власну писемність. Наприклад, Петро
Скорик був першим учителем чукотських дітей, він написав
граматику чукотської мови.
Відомий російський географ М.Березін визнавав, що
„більша воля особи серед українського народу зв’язана
також з більшою пошаною і визнанням прав людини, через
те там, де в більшості осідають українці, зм’якшуються
відносини між тубольцями, зменшуються злочинства проти
моральності" (Українське слово (Москва).— 1918.— 24
березня).
На Всеукраїнському національному конгресові, що
відбувся в квітні 1917 року в Києві, власний державний
організм бачили по суті на всіх етнічних теренах, де
компактно розселялися українці. Зокрема, планувалося ,що
„західним кордоном має бути Люблинська і Гродненська
губернії, південно-східним — Кубань, північним — Прип’ять,
південним - Озівське й Чорне моря..." (Млиновецький Р.
Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-
1918.-Львів,1994.-С.161).
Надавши право представникам української етнічної
території бути представленими в найвищому органі влади —
Центральній Раді, конгрес не відмежувався від українських
колоністів, котрих доля порозкидала по всіх закутках
Російської імперії — від Балтики до Тихого океану. Кожний
регіон розселення наших співвітчизників одержав
можливість мати свого повпреда в представницькому органі
рідного народу — Петроград, Кубань, Ростов над Доном,
Цілість землі рідної і народу...
із

Бесарабія, Саратов, Виборг, Кронштадт..Л цим
вибудовувалася не тільки духовна соборність українства.
На початку травня 1917 року * Українська Національна
Рада в Петрограді, що була в столиці Російської імперії
повноважним представником Центральної Ради, подала
Тимчасовому Урядові проект про об’єднання *всіх
українських етнічних земель .в автономне державне
утворення. Територія, на яку мала поширюватися українська
влада, включала в себе Волинську, Подільську, Київську,
Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську,
Херсонську, прилеглі частини Таврійської, Бесарабської,
Воронезької та Курської губерній. У цьому документі
згадувалася й Кубань, про включення якої та інших суміжних
територій до складу України мало вирішуватися за згодою
комісара Тимчасового уряду та Центральної Ради
(ЦДАВОВУгФ.1115.- Оп.1.— Спр.45.- Арк.25).
Це прагнення до об’єднання, підтримане резолюціями
українських громад по всій території Росії, знайшло
значною мірою своє вираження в рядках Третього
Універсалу, яким 20 листопада 1917 року проголошувалася
Українська Народна Республіка: „До території Української
Народньої Республіки належать землі, заселені в більшості
українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина,
Полтавщина,	Харківщина,	Катеринославщина,
Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення
границь Української народньої республіки як щодо
прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так
і суміжних губерній і областей, де більшість населення
українська, має бути встановлене по згоді організованої волі
народів" (Чотири універсали.— К.,1991.— С.10).
Відповідно до цього доленосного для нашого народу
документа Законом про вибори до Установчих зборів УНР
передбачалося, крім виразно заявленої Третім Універсалом
території, створення Острогозького виборчого округу
(Острогозький, Валуйський, Бірючський і Богучарський
повіти Воронезької губернії та Новооскільський - Курської).
Грайворонський повіт Курської губернії приєднувався до
Харківського виборчого округу а Путивльський — до
Чернігівського. За іншими суміжними до території УНР
повітами зберігалося право заявити про участь у виборах до
дня їх проведення.
Для організації виборів в армії утворювалося п’ять
округів:	Північний	фронт	(разом	з частинами, що
перебували у Фінляндії), Західний, Південно-Західний,
14

Румунський і Кавказький, а також два флотських — на
Балтиці і Чорному морі. Флотилія Чудського озера входила
до Північного фронту, Ванська — Кавказького, а Дунайська —
Румунського (Військовий вістник.— 1917.— 23 грудня). ‘
Переховувані десятки років у спецхранах комуністичного
режиму документи засвідчують про одностайну підтримку
українцями творення власної вільної і соборної держави. За
це виступали солдати в окопах першої світової, моряки
Балтики і Чорного моря, хлібороби Слобожанщини і
Кубані, Поволжя і Сірого Клину, Туркестану і Зеленого
Клину, Сибіру і Закавказзя, Бесарабії і Стародубщини,
студенти Петрограда і Москви, робітники Путилівського та
Обухівського заводів, корабели Севастополя і залізничники
Донбасу...
Особливу активність у цьому напрямкові проявляли
українці далекого зарубіжжя.
„Ще ніколи після занепаду нашої самостійності не було
здійснене національних ідеалів таке близьке, як нині,"—
заявляли американські українці в грудні 1916 року,
усвідомлюючи, що час працює на відродження України.
У ці переломові хвилі, писали вони, „американські
українці можуть і повинні відограти велику ролю в
національнім відродженню", бо вони вже, „сталися
преважним чинником в історії нашого народу, бо з нього по
війні має поплисти струєю сьвіжа сила у народні жили; вони
мають двигнути народну енергію і перенести сьвідомість і
гордість національну на рідні ниви; вони матимуть обов’язок
двигати знеможеного духа до ідеалів" (Нове житє
(Оліфант,США).— 1916.— 12 грудня).
Розвиваючи ці чини, Екзекутивний комітет Української
Ради в США проголосив на початку 1917 року: „Ми
заявляємо торжественно, що нашою цілию є злука всіх
українських земель в одну цілість — самостійну українську
державу" (там само.—1917.— 9 січня).
Не відставали і канадські українці. У відповідь на вимогу
Центральної Ради до Тимчасового Уряду Росії про надання
автономії вони відгукнулися недвозначною заявою:
„Українці завсігди були скромні,— навіть аж за скромні, і ся
скромність нині на нас відбивається. Задля колишньої нашої
скромности ми нині ледве на половину знані; задля неї на
нас нині не оглядаються, ігнорують, а коли скажемо слово
протесту, замість з нами числити ся, нас атакують.
Ся наша скромність так глубоко в нас вкорінилась, що ми,
Цілість землі рідної і народу...	15

40 міліоновий нарід, не відважимо ся заговорити отверто
про утворене самостійної — незалежної від жадних других
держав — Української републики, але дальше йдемо
скромною дорогою, та домагаємо ся чого?— ми домагаємо ся
тільки автономії!
..,Чи такі лише мають бути домаганя українського нлроду,
котрий колись захищав собою цілу західну Европу перед
варварськими наїздниками з Азії?
Ні! Наші домагання, що до нас самих, мають бути
очеркнені і отверто поставлені перед світом, а се:
Український нарід хоче цілковитої злуки всіх українських
земель з-під Австро-Угорщини і Росії, де тільки живе
український нарід, щоб утворити українську независиму
републику!" (Український голос (Вінніпег).— 1917.— 27
березня).
Після проголошення 22 січня 1918 року Четвертим
Універсалом Центральної Ради незалежної Української
Народної Республіки і визнання її 9 лютого Центральними
державами, вона починає здійснювати заходи, аби
поширювати свою владу за межі, вказані в Третьому
Універсалі. Зокрема, 14 лютого 1918 року Рада Народних
міністрів УНР вважала за можливе погодитися на укладання
миру з Радянською Росією за умови, що до України буде
включено „частину Кубані, частину Ростовського округа,
Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську
губернії, Путивельський повіт Курської губернії, чотири
повіти Вороніжської губернії, українську колонію на Сибірі
—	Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом
України... Питання відносно Бесарабії вирішає Українська
Народня Республіка на підставі самовизначення націй, по
згоді Румунії і Бесарабії, після виводу з території останньої
військ Совіта Народних Комісарів" (ЦЦАВОВУ:Ф.Ю64.—
Оп.1 — Спр.5.— Арк.25-25 зв.).
Соборність українства була виписана в ті дні й Законами
Центральної Ради про затвердження державними
символами УНР золотого тризуба й синьо-жовтого прапора,
що вже давно представляли перед світом наш народ. І саме
до цих святих символів горнулося українство з усіх усюд,
саме використання їх засвідчувало те, що ще не вмерла
Україна. Це прагнення до об’єднання всіх власних земель в
одній державі повинно було привести до Соборного чину, в
якому взяли б участь, бодай і духовно, українці звідусіль.
У цьому переконалася Європа, коли після падіння
Австро-Угорської імперії на її розвалинах народжується
іб

Західно-Українська Народна Республіка. До неї,
проголошеної у Львові 1 листопада 1918 року, через два дні
приєднується Буковина, а 21 січня 1919 року на всенародних
зборах у Хусті під синьо-жовтими прапорами ухвалюється
рішення про приєднання до Великої України Закарпаття.
І тому найбільшим українським святом стає 22 січня 1919
року, коли в золотоверхому Києві під дзвони Святої Софії
Директорія Української Народної Республіки урочисто
проголошує: „Однині воєдино зливаються століттями
одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно¬
українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і
Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали
кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка" (ЦЦАВОВУ:Ф.1429.— Оп.1 — Спр.5.—Арк.5).
Так 22 січня 1919 року збулася мрія багатьох поколінь
українського народу про відродження незалежної соборної
державності.
Цілість землі рідної і народу..
17

САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
На берегах Неви українці з’являються одразу ж по
закладанні у її гирлі нової російської столиці. Недарма у
народній пам’яті Санкт-Петербург асоціюється з містом,
збудованим на козацьких кістках. Багато українців поклало
життя в ті численні канали, що прокладалися в Петербурзі
та довкола нього. Особливо гіркі спомини пов’язані з
Ладозьким каналом: розпочинаючи 1718 року його
будівництво, Петро І власноруч наклав резолюцію: „К сему
употребить украинцев“.
Спочатку українське козацтво відмовлялося йти на
Ладогу, посилаючись на те, що значна частина людей вже й
так задіяна на будівництві каналу між Волгою та Доном, де
також доводилось1 не солодко. Але на початку 1721 року
гетьман Скоропадський змушений був підкоритися наказу
Петра І і вислати на будівництво Ладозького каналу 20
тисяч козаків, очолюваних чернігівським полковником
Павлом Полуботком, генеральним хорунжим Іваном
Сулимою та лубенським полковником Андрієм Марковичем.
Ось як описує цей перший перехід до Петербурга
кременчуцький сотник Ілляшенко: „Поки йшли ми через
українські міста, то нас скрізь пускали на нічліг у великі
морози, волам і коням нашим давали сіна й соломи. Але так
було тільки до Сівська, від Сівська вже почалась велика
нужда і для нас, і для нашої худоби. Нас нікуди не пускали на
ночівлю, сіна й соломи не тільки ніде було узяти /як людям
служебним у поході/, але навіть купити за звичайну ціну не
можна було. Ми змушені були ночувати на вулицях у великі
морози без притулку. Коні й воли поохлявали без корму....
Від Гомеля довелося йти пішки глибокими снігами, а харч,
узятий з дому, несли на плечах, щоби полегшити підводи,
доводилося допомогати й обозові - тягнучи його шлеями
разом з хворими".
Перехід тривав кілька місяців. Багато козаків так і не
побачило невських берегів. А ті, кому „пощастило", змушені
були каторжно працювати у важких кліматичних умовах,;
при поганому харчуванні. Крім копання каналу, доводилося
18

постійно відводити ті багнисті потоки, що сунули в нього з
відколишніх боліт, лагодити його та перегачувати. Для
цього треба було на своїх плечах носити здалеку по болоту
дошки, палі, хмиз, — і в суботу, і в неділю, і в свята — та ще
потерпаючи від хамства російських офіцерів, котрі нерідко
давали волю й рукам.
Великих втрат зазнали козаки й під час повернення назад
на Вкраїну: холод, хвороби, голод /праця залишилася
неоплаченою/ косили козацькі ряди. Отож із тих, хто взяв
участь у цьому першому поході до Неви, на Україні не
дорахувалися трьох з кожних десяти...
Таку ж страшну статистику маємо й пізніше, коли у
похмурих північних краях поневірялися козаки Гадяцького
полку....
Тоді, як тисячі козаків каторжно працювали на
петербурзьких каналах, у застінках Петропавлівської
фортеці тортурували їх наказного гетьмана Павла
Полуботка, який гордо кинув в обличчя російському
сатрапу: „За невинне страждання моє і моїх земляків будемо
судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого,
скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом.
Заступаючись за вітчизну, я не боюсь ні кайданів, ні
тюрми і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як
дивитися на загальну гибель моїх земляків".
Звісно, не всім землякам Полуботка випала страшна доля
будівельників Петербурга. Одні боролися на рідній землі,
інші талантом засвідчували життєдайну силу народу України,
перебуваючи на службі в російській столиці. їхні імена
сьогодні повернено Батьківщині. Бортнянський, Ведель,
Гоголь, Остроградський... „Великие русские" музиканти,
письменники, вчені....
Про них, як і про інших українців, що мешкали в
Петербурзі, у переписах не згадували. Так, за переписом 10
грудня 1869 року їх узагалі наче й не існує, хоча серед
жителів Північної Пальміри фігурує чимало вихідців з
українських губерній. В перепису зазначено фінів, карелів,
чухонців, мордву, черемисів, чувашів, вєтяків, зирян,
згадано навіть 15 словаків, 3 сербо-хорватів, 14 румунів, 37
турків. І жодного слова про українців...
Таке ж ставлення до наших співвітчизників засвідчує й
перепис 1897 року. Але ж українці у Петербурзі жили,
працювали, творили, обіймали високі посади! І, до речі, не
забували про рідний край. Відомо, що після перепису,
Санкт-Петербург 19

1898-го, в Петербурзі було створено благодійне українське
Товариство імені Тараса Шевченка. Нині маємо факти, які
свідчать, що поряд з Михайлом Микешиним, Данилом
Мордовцем та Андрієм Маркевичем одним із його
засновників був видатний російський хімік Дмитро
Менделєєв. Членами цього товариства у різний час були такі
відомі постаті російської й української культур, як
Володимир Короленко, Ілля Рєпін, Костянтин Реріх, Марко
Вовчок. Марія Заньковецька у своїх спогадах свідчить про
широке розгортання українського життя в Петербурзі,
згадує, як активно гуртувалися наші навколо українських
товариств.
Напередодні великої російської революції 1917 року, як
зазначав один з відомих тогочасних українських патріотів
Сергій Жук, столиця імперії мала щонайменше стотисячну
українську колонію, у Петербурзі, що на той час називався
Петроградом, діяла значна кількість українських
громадських організацій. Найавторитетнішими серед них
були: „Благотворительное общество издания дешевих и
общеполезньїх книг для малорусского народа", засноване
Данилом Мордовцем'1898 року, „Общество Т.Г.Шевченко
для вспомоществования студентам, уроженцам южно-
русского края", очолюване етнографом і антропологом
Хведором Вовком, український клуб „Громада" на чолі з
адвокатом М.Корчинським, „Українське Літературно-
Художнє Товариство" під орудою Сергія Жука. Діяли також
українське видавництво „Нашим дітям", українська
книгарня, Український лазарет, що виник з початком
першої світової війни. У кожному вузі Петербурга, як
правило, було українське земляцтво.
Крім того, в столиці Російської імперії тоді діяли
організації українських партій: соціалістів-федералістів,
соціал-демократичної	робітничої,	соціалістів-
революціонерів. Після перемоги Лютневої революції
зорганізовується Українська Національна Рада на чолі з
О.Лотоцьким, згодом — Рада Українських організацій у
Петрограді, Українське Жіноче Коло, Український
політичний клуб, Спілка український урядовців тощо.
Особливого ж значення набула Українська Військова Рада в
Петрограді під головуванням Є.Нероновича і
Ф.Положського — вона згодом транформується в
Український Революційний Штаб, де чільні місця посідають
М.Байздренко та С.Жук. Поява цієї організації в Північній
20

Пальмірі була не випадковою — тут відбувало військову
службу численне українське вояцтво. Багато українців було в
гвардійських полках — Волинському, Семенівському,
Ізмайлівському, Литовському, Павловському, котрі завдяки
активній агітації українських організацій підтримали
революцію.
Тих переломних часів українці відігравали надзвичайно
важливу роль у подіях, що розгорталися в місті на Неві.
Вони заявили про себе гучними маніфестаціями, які
свідчили про консолідацію різних національно-політичних
організацій. Першим серед масових заходів було
вшанування пам’яті Тараса Шевченка, що відбувалося за
масової присутності представників різних національностей.
Із цього приводу „Петроградская газета" під заголовком
„Большое шествие при участии солдат Вольїнского полка с
украинскими флагами и плакатами" писала: „Минулої неділі
з 1 години дня на площі перед Казанським собором було
проведено панахиду по поету Тарасу Шевченку і по всім
упавшим за волю народу.
Після панахиди виголошувалися промови про право
окремих народностей Росії на національне самовизначення.
Близько третьої години величезна маса народу з голубими і
жовтими українськими прапорами, з червоними знаменами
і з плакатами на честь України і федеративної республіки по
Невському проспекту рухалася до Таврійського палацу"
(Петроградская газета.— 1917.— 16 березня).
Повідомляючи про військовий парад столичного
гарнізону 19 березня на Дворцовій площі, згадана газета
підкреслювала: „Серед червоних знамен розвівалися
українські палево-голубі стяги України. Юнкери
Павловського військового училища несуть палево-голубе
національне знамено України з написом: „Згинуть наші
вороги" (там само.— 1917.— 23 березня).
19 березня у князя Львова побувала делегація українців
Петрограда, до складу якої входили:	О.Лотоцький,
М.Корчинський, М.Славинський, студент Чечель, члени
Ради депутатів солдатів і робітників російської столиці
Гайдар і Лобода. Главі Тимчасового Уряду було внесено
домагання, першим з яких значилося скликання Установчих
Зборів.
Крім того, делегація вважала за необхідне поставити
перед урядом питання про призначення в українські
губернії комісарів, знайомих з місцевими умовами, мовою,
негайного заведення рідної мови в судах і народних і
середніх школах тощо.
Санкт-Петербург 21

Після прийняття в Зимовому палаці було створено
Українську Національну Раду в Петрограді для сприяння
урядові в справі переведення в життя українських
національних домагань.
До Комітету Ради обрано: головою О.Лотоць^ого,
заступником М.Корчинського, писарем П.Стебницького
(Розсвіт (Раштат).— 1917.— 25 квітня).
Петроградський Український Військовий Революційний
штаб у ті часи намагався добитися передислокації
армійських частин, розташованих навколо Петрограда, до
українських кордонів, що 150 тисяч українського війська
можна негайно пересунути для прикриття кордонів; однак
Центральна Рада, тоді ще не навчена гірким досвідом,
зайняла вичікувальну позицію.
Навесні 1917 року, коли Тимчасовий уряд усіляко
зволікав із визначенням Центральної Ради і автономії
України, петроградські солдати-українці влаштували
грандіозну беззбройну демонстрацію. їх багатотисячна, під
національними прапорами, колона розтяглася на кілька
кілометрів.
Повідомляючи про цю подію, місцева преса зазначала:
„Українські діячі на чолі з прапорщиком Падалкою
влаштували у неділю, 25 червня, на вулицях Петрограда
багатотисячну маніфестацію на честь української автономії.
В маніфестації взяли участь українці-солдати
Преображенського, Семенівського, Ізмайловського,
Петроградського, Єгерського, Московського, 2-го
Кулеметного, Гренадерського, Павловського, Литовського,
Кексгольмського, автомобільного і 1-ого запасного
кавалерійського з Новгорода полків, матроси гвардійського
екіпажу, представники генерального штабу, всіх головних
управлінь військового міністерства і робітники-українці
Путилівського заводу.
Маніфестанти пройшли по Невському проспекту на
Марсове поле до братських могил і до Таврійського палацу.
Попереду українці несли голубо-жовтий національний
прапор і портрет Тараса Шевченка" (Петроградская
газета.— 1917.— 27 червня).
Делегатів від демонстрантів змушені були прийняти у
військовому міністерстві. Вимоги українських вояків, котрі
становили вельми грізну збройну силу, змусили Тимчасовий
уряд того ж дня послати трьох міністрів — Керенського,
Церетелі і Терещенка — до Києва на переговори з
Центральною Радою, а військового міністра — згодитися з
22

вимогою щодо формування українських національних
частин.
Після цього Український Військовий Революційний
Штаб почав створювати із числа солдатів-українців
спеціальні полки, які мали вирушати до Києва для захисту
Української Центральної Ради та її Генерального
Військового Комітету. За короткий час було організавано
чотири таких полки: імені Івана Мазепи, Пилипа Орлика,
Костя Гордієнка і Тараса Шевченка — кожен до чотири
тисячі вояків, — а також батарею важкої артилерії, кулеметні
роти, технічні підрозділи тощо. По тому, як на площі перед
Ісаакіївським собором ці частини відбули парад і
присягнули на вірність Україні, вони з усім спорядженням
виїхали в Україну.
Проте невдовзі стався Жовтневий переворот, і
більшовики зупинили українські транспорти з технічними
частинами. Внаслідок конфлікту між Раднаркомом Росії та
Українською Центральною Радою Петроградський уряд не
тільки заблокував виїзд українських частин в Україну, а й
відмовився повернути на батьківщину козацькі клейноди,
хоча на те вже було видано /й опубліковано/ спеціального
наказа за підписом Сталіна. Коли делегація звернулася до
Сталіна, той, попросивши показати підписаний ним
документ, узяв і розірвав його на очах у присутніх, цинічно
заявивши: „Світ довідався про те, що кривду, вчинену
українському народові, виправлено, а де перебуватимуть ті
цінності — немає ніякого значення...“(Визвольний шлях.—
1964- 4.IV.- С.398).
Одночасно з цією подією більшовики розгромили у
Петрограді Український Військовий Революційний Штаб,—
виколовши багнетами Шевченкові очі на картині
трутовського, яка тут зберігалася, спаливши бібліотеку
української літератури... Українських старшин Омельченка
й Удовиченка заарештували в Смольному й ув’язнили в
Петропавловській фортеці.
Однак, незважаючи на це, члени Українського Штабу
продовжували діяти в Петрограді, перейшовши на
напівлегальне становище. їм надавали підтримку українці,
що входили до керівних органів Петроградської Ради,
зокрема Василюк. Українські солдати, які поверталися з
фронту через Петроград, могли одержати перепустки тільки
в цьому штабі. Він також видавав охоронні грамоти на майно
українських громадян, намагався звільнити їх із
більшовицьких тюрем.
Санкт-Петербург 23

На думку вже згадуваного Сергія Жука, і напередодні, і
під час Лютневої революції, та й пізніше „Український
Петербург своєю підпільною працею відіграв поважну, а
може, й вирішальну роль у зміні політичного режиму в Росії.
Своїми з зв’язками з організаціями інших поневолених
народів царської Росії, своїми масовими прилюдними
виступами.., своїми зв’язками з військовими частинами і
навіть арміями, що складалися з українців, він мав поважну
силу і міг вирішально впливати на тогочасні події.
Своєю працею, проробленою в царині організації
українських військових частин, а найголовніше— у справі
визнання УЦРади, „Російським Временним
Правітельством" /військова демонстрація, ультиматум/ і,
особливо, на форумі міжнародних відносин український
Петербург не тільки демонстрував, якими шляхами треба
йти у справі створення Української Суверенної держави, а й
сам значною мірою спричинився до тієї держави"(там
самоС.402).
ДОКУМЕНТИ*
Лист Українського Національного комітету в Петрограді
до Центральної Ради про необхідність підтримки
автономії України національними меншинами
4 квітня 1917 року
До Центральної Української Ради у Київі
Особливої уваги в наш час вимагає справа підготовки до
реалізації основного пункта української програми -
автономії України. Цей пункт, очевидно, викличе проти
себе багато пручання і знеохоти з боку не тільки російського
уряду, але й широких верств російського громадянства, між
іншим і від централістичних елементів на українській
території. Цей опір неприхильності до української ідеї, цю
нехіть, зневірря чи ворожнечу до українського
національного руху можна побороти лише організованою
роботою, довгою агітацією та гарантуванням співчуваючих
елементів. Під вражінням Петроградського Українського
Комітету Тимчасовий уряд покищо в своїх вчинках щодо
устрою українського життя не поспішається з признанням
сили і переваги українського національного момента як
основи всього ладу на Україні.
З	урядового погляду Україна се територія, де українство
*У документах в основному збережено стиль оригіналу.
24

складає лиш одну, хоч, може, найширшу течію серед
місцевих елементів громадянства — і з цієї точки, очевидно,
уряд ставитиметься і до справи української автономії.
Отже, на думку Петроградського Комітета, українцям
необхідно в боротьбі за ідею автономности забезпечити собі
співчуття і підмогу не тільки широких мас українства, але й
національної меншості на Україні. Треба агітувати в
автономно-федералістичному напрямі серед місцевих
великорусів, поляків, євреїв, німців тощо. Треба
освітлювати їм українську ідею соціально-економічними
інтересами країни і поставити таким чином справу
автономії на грунті не лише національному, але й крайовому,
переконавши національну меншість в тому, що її правам
українська програма не шкодить і не загрожує. Нарешті,
треба ввійти в спілку з іншими автономістами і
федералістами, як грузини, вірмени і інші недержавні нації
Росії, відмежувати федеративні елементи серед великорусів,
і цим способом до Установчих Зборів підготовити широкий
федеративний рух і міцну підмогу українцям в боротьбі за
автономію.
Коли, крім того, за той час, що остається до Установчих
Зборів, українці придбають на місцях фактичні вплив та
силу, маючи в своїх руках високі адміністративні посади,
забезпечивши співчуття народних мас через кооперативні
та інші організації, через утворення Краєвої організації
селянської спілки, і надавши, вчім можна, громадському
життю на Україні національні форми і кольор,— то справу
автономії тим буде сильно посунуто вперед, і Установчим
зборам буде легче прийти до згоди з українством і признати
нашу програму.
Про це все Петроградський Національний Комітет
уважає за свій обов’язок подати на розгляд Центральної
Київської Ради, без авторітетного гасла якої трудно
сподіватись організованої громадської роботи в показанім
напрямі.
4	квітня 1917 р.
Голова Комітету О. Лотоцький
Секретар П. Стебницький
Копія. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф. 1115. -Оп. 1.-Спр.45. -Арк. 14-15.
Санкт-Петербург 25

Лист керівників Петроградського Українського
комітету до Центральної Ради з пропозицією
представляти її інтереси перед Тимчасовим Урядом
4 квітня 1917 року
До Центральної Української Ради у Київі
З	перших днів існування нового державного ладу до
Тимчасового	російського уряду почали надходити
декляративні заяви про бажання й потреби ріжних верств
людности, в тім числі й поневолених старим режимом
націй. Відчувалася потреба негайної заяви з боку
українського	громадянства про права і сподівання
українського	народу Петроградські громади Т-ва
українських поступовців в таких обставинах мусили взяти
голос в національній справі. Було складено і видруковано в
часописах “Декларацию петроградского отдела союза
украинских прогрессистов”, в якій були зазначені основні
постулати українського руху і найбільш пекучі національні
потреби, що вимагають негайних розпоряджень уряду. Була
організована депутація до міністра-президента, в якій взяли
участь, крім	представників згаданих громад, також
представники української академічної молоді, робітників і
солдатів. Були заведені тісніші зв’язки з Радою робітничих і
солдатських депутатів і організовано . з-посеред неї
українську фракцію з представником молодшої громади Т-ва
українських поступовців на чолі. На підставі порозуміння з
Тимчасовим урядом було організовано для зносин з ним
«Українську національну Раду», в яку ввійшли представники
всіх істнуючих в Петрограді українських культурних
товариств і політичних організацій (серед останніх — двох
громад Т-ва українських поступовців, революційного
комітету, громади соціал-демократичної, представників
організованого робітництва і солдатства, української
фракції робітничих і солдатських депутатів). Нарешті, було
організовано величну національну маніфестацію, яка
звернула увагу російської преси і широкого російського
громадянства на українську справу, на лозунги і поривання
українського руху.
Всі ці виступи петроградських українців мали на меті в
перші часи пересування нового державного ладу нагадати
впливовим верствам російської столиці про істнування
26

українського народу з його болючими кривдами, але в своїх
зносинах з урядом петроградські українці виразно
підкреслювали, що авторитетний голос по всім справам
національної української програми на близші і дальші часи
уряд має почути від Центральної Української організації. А
землякам на Україні петроградські українці, поспішаючись з
організацією місцевої національної Ради, сподівались дати
готовий зручний орган для провадження думок і
пляномірної політики.
Вести в цій політиці перед повинна Київська Центральна
Рада. Сепаратні виступи з периферії України мають своє
значення, наочно показуючи росіянам, що по всіх кутах
української землі, в усіх верствах української людности
живуть ті самі національні думки і переконання. Але звести
всі українські голоси в організований всенародний хор - це
діло Київського Центра, і Петроградська Рада нетерпляче
дожидає від нього вчинків, що відповідали б загальній
програмі національного руху і практичним потребам
політичного моменту. Час не жде, російська держава
організується, і треба пильнувати, щоб ця організація не
виходила на шкоду українській справі. Окрім декларативних
заяв принципіального змісту, офіціальний Петроград
повинен почути з Київа українські бажання в найбільше
пекучих чергових справах українського життя. З того в
першу чергу треба поставити справу надзвичайної ваги —
оновлення місцевої адміністрації - загальної, шкільної,
судової. Треба, щоб губернські комісари настановлялись
урядом не по непевних і випадкових кандідатурах, а
відповідно бажанням місцевого українського громадянства.
Треба пильнувати, щоб громадське і народне життя по
Україні складалось відповідно новим державним
принципам, новим правам української нації, новій ролі
української мови. Треба класти підвалини для широкої
організації місцевих інституцій — адміністративних і
судових, церкви, школи всіх категорій. Треба готуватись до
боротьби на Установчих Зборах за українську автономію і
федеративний устрій Росії. Треба по змозі опанувати життя
України, здійсняти фактичну автономію через місцеві
громадські інституції і організації, через національно
свідомих людей на урядових посадах. Лише такими
способами інші національні організації (литвини, ести,
латиші) надають сили своїм домоганням, а добиваються
признання своїх національних прав.
Санкт-Петербург 27

В усіх заходах Центральної Ради Петроградський
Комітет буде їй до послуг виясненням політичної ситуації,
особистими зносинами з органами Тимчасового уряду. Але
для того Комітет повинен мати від Центральної Ради
відповідне уповноваження, а Тимчасовий уряд - заяву, що
дійсно Комітет єсть місцевий орган Київського осередку
української нації. Без такого уповноваження Комітет не
матиме в своїх дальших виступах потрібного авторитету або
буде примушений зовсім не брати участі в справах, може,
дуже важних, що можуть щодня виникати в обставинах
петроградського життя. Віддаль від Київа перешкоджає
бистрим зносинам з Центральною Радою в випадках
негайних справ — і на те комітетові треба мати доказ довір’я
Київської Ради. Тим часом досі Центральна Рада не подала
Урядові свого голоса про зроблені Петроградською Радою
вчинки і заяви та про свої стосунки до неї, даючи привід
думати, що виступи петроградських українців не були
слушні, а порушені ними справи не мають, на погляд Київа,
ваги.
Коли б Центральна Рада не признала потрібним
уповноважити петроградський Комітет на представництво
українських інтересів у Петрограді, то вона повинна когось
делегірувати для такого представництва як комісара від
України, бо обставини вимагають пильно стежити за
подіями і берегти інтереси українства від нехтування і
шкоди. Щодня виникають нові факти, нові випадки, в яких
український голос повинен мати своє місце, і через те
повинна бути в Петрограді така організація чи така особа,
до якої Тимчасовий уряд звик би в подібних обставинах
звертатись.
Про все це Петроградський Комітет уважає за свій
національний обов’язок подати до відомоства і уваги
Київської Центральної Ради.
4	квітня 1917 р.
Голова Комітету О. Лотоцький.
Секретар (Стебницький).
Копія. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1.—Спр.45.—Арк.11-13.
28

Резолюція солдатів Новопетергофського гарнізону на
підтримку вимог автономії України
7	квітня 1917 року
Резолюція солдатавтомобілістів
Ми, солдати-автомобілісти і артилеристи Н.
Петергофського гарнізону, зібравшись на вічу 7-ого квітня
р.б. кількісьтю 400 і вислухавши доклад представника П.К.
У.С.Д.Р.П. т. Е.Нероновича, постановили:
1)	Домагатися національно-територіальну автономію
нашого краю.
2)	Федеративної, Демократичної Росії.
3)	В боротьбі за волю підтримувати демократію всієї
Росії.
4)	Вітати робітничу газету „Наше життя’’ як справжнього
оборонця трудящого люду України.
5)	Зібрані гроші послати у фонд газети „Наше життя”.
Голова віча І.Солониченко
Писар Г.Немерич
Наше життя (Петроград).— 1917.—11 квітня
Резолюція українців Петрограда про підтримку
Центральної Ради
9 квітня 1917 року
Резолюція українців Петрограда, ухвалена на зібранні в
манежі гвардійського гренадерського полку
9 квітня 1917 року
Ми, солдати, матроси й офіцери-українці
Петроградського гарнізону, робітники та демокр.
інтелігенція, зібравшись 9 квітня на вічу, скликанім
Петроградським Комітетом Української С.Д.П.У. числом
5000 душ, вітаємо Українську Центральну Раду в Київі, а за
нею й Національний з’їзд України, що об’єднали всі живі
сили українського народу. Ми заявляємо, що
допомагатимемо Вам всією душею привести якнайскоріше
національно-територіальну автономію України. Разом з тим
Санкт-Петербург 29

ми будемо боротись за федеративну Демократичну
Республіку Росії.
Голова віча Блоха
Писар Третяк
Наше життя 1917.— 11 квітня	*
Резолюція тимчасового Комітету українців
Оранієнбаума про об’єднання всіх українців міста
20 квітня 1917 року
Резолюція Тимчасового Кіметата українців в г.
Оранієнбаумі
12 квітня 1917 року, на загальнім зібранні українців
Оранієнбаумського гарнізону було вирішено обібрати з себе
Тимчасовий комітет, котрий керував би справами українців.
Обібрано товаришів: Шевченка, Григорьєва-Хаблевського,
Кривошеїна, Діденка, Ярина, Колісника.
Обібрані, зібравшись 13 квітня, вибрали головою тов.
Шевченка, писарем тов. Григорьєва-Хаблевського і
вирішили:
1.	Організувати Укр. клюб в г. Оранієнбаум, котрий
об’єднав би всіх українців в єдину громаду.
2.	Звернутись до Петроградського Українського Клюбу з
проханням допомогти в цій справі.
3.	Обібрати двох товарищів до Петрогр. Укр. Клюбу для
переговорів.
Наше життя.— 1917.— 20 квітня
Лист голови Петроградської Української Національної
Ради ОЛотоцького до Голови Української Центральної
Ради М.Грушевського про шляхи розв’язання
українських проблем
28 квітня 1917 року
Копія
Щироповажний Михайло Сергієвичу!
Дуже трудно надавати регулярні вістки про тутешні
заходи, бо щодня сітуація міняється, і поки, за сьогочасних
зо

обставин, звістка ота дійде до Київа, то перестаріється і
зміниться. Отож краще користуватися оказіями,— і ми
переказали про наші справи через Д. І. Дорошенка, тепер
спеціально переказуємо через 1.1 Мірного, передаючи через
нього ці копії записки до Уряду в справі Краєвої Ради та
копію проекта волостного земства (про сей проект писалося
в одному з листів Центральної Ради).
Найбільше актуальна справа тепер — справа Краєвої
Ради. Як вже знаєте, кн. Львов поставився з повним
співчуттям до тієї справи і оддав її для внесення на розгляд
Тимчасового Уряду. На жадання комісії, що ту справу
виготовляла для внесення і вимагає від Петроградського
комітету данних, якими користувався Київський з’їзд в тій
справі, — комітет наш склав відповідну записку (копію
передано через п. Мірного), і вже чотири дні добиваємося
авдієнції, щоб ту записку передати разом з потрібними
поясненнями і вказівками щодо особи комісара. В свій час,
згідно з дорученням Ради, ми виставляли двох кандидатів,
переважно — С., але тепер треба те поставити ясніше.
Сьогодні конче постараюся бачитися з Щепкіним
(фактичним міністром вн. справ) і з ним в тій справі
поговорити.
Складання записки про Краєву Раду поставило нас в дуже
прикре становище, бо, крім резолюції З’їзду, не було у нас
ніякого матеріалу про конкретні форми проектованої Ради.
Пересилатися з Києвом — було б задовго і зволікло справу, то
й рішили скласти записку тут, стоячи на формальних точках
резолюції, підводячи під неї наш фактичний грунт і
оддаючи вироблення конституції Краєвої Ради — до її ж
компетенції. На щось конкретніше не мали ми
уповноважень Центр. Ради.
Треба нам умовитися в справі доручення Комітетові про
всякі призначення на посаду. В таких дорученнях конечне
потрібно подавати фактичні підстави, на яких можна
вимагати усунення з посади того чи іншого урядовця чи
обстоювати чиє-небудь призначення. Треба подавати хоч які
небуть відомості про тих людей, що їх треба обстоювати, —
а то ми тут можемо їх не знати. А то, напр., „Союз
Подільських Українців* пише, що подільського Комісара
треба усунути, „бо він не задовольняє українців". „Харківська
Губернська Укр. Рада" так само вимагає усунення місцевого
комісара, „бо він ставленик українофобської партії
»,Народної Свободи"; розуміється, що в таких випадках
Санкт-Петербург 31

потрібно давати фактичний матеріал, на підставі якого
можна було б вести з урядом ділову розмову. Потрібно мати
згоду тих людей, які призначаються (нема, напр., згоди п.
Саліковського на посаду помічника подільського Комісара).
Потрібно мати відомості,— хто саме з свого соціального чи
службового становища ті люди, про призначення яких
ведеться мова (напр., ми тут не знаємо, хто такі, яку посаду
занімає Олексій Августович Левицький, кандидат на
помічника попечителя Харківської Округи; здається, він і
служить в м-ві освіти,— і там про нього не знають,— як же ж
про нього говорити?). А головне — треба, щоб усі пропозиції
йшли через Центр. Раду,— тільки б тоді було б в тім якийсь
плян і організація. Подільські, напр., українці погоджуються
на згоду Центр. Ради, але виставляють не тих кандитатів
(Марковича і Саліковського), яких виставляє Рада
(Лозинського, Зновицького),— як же ж тут бути? До того ж
після телеграми „Союза Подільських Українців" про
призначення його кандидатів дістаємо за два дні від
Подільської „Просвіти" телеграму, щоб про тих кандидатів
не клопотатись, із тою справою підождати. Сих
непорозумінь уникнути можна лиш в тім разі, коли то візьме
в свої руки Центр. Рада. Тож прошу в першу чергу дати
відповідні вказівки і відповідний матеріал щодо комісарів
подільського та харківського. Про волинського Комісара
маю надію говорити сьогодні, коли удасться мати авдієнцію.
Взагалі ж щодо заміщення посад, то становище комітету стає
непевним, коли доручається йому клопотатись про
заміщення посад, до якої не можна підходити з погляду
принципіяльної політики. Коли, напр., йде річ про
заміщення комісарів, попечителів, їх помічників, то Комітет
почуває себе на грунті принціпіяльному, бо Комісари чи
попечителі надають тон політичному курсові; що ж до
другорядних посад, Комітет не має твердого грунту
клопотатись про них,— такі домагання все одно не
справлялися б, бо у нас тут нема відповідного апарату, щоб
примусити до того, особливо коли ходить про яку військову
посаду. В усякому разі, якби Центральна Рада надавала
значення і якій другорядній посаді і з тої причини доручила
б старатися про її заміщення відповідним кандидатом, то
потрібно нам мати певні відомості про саму посаду і про те,
хто її займає cusriculum кандидата на неї. З тих відомостей
не надала Рада про посаду санітарного інспектора Київської
Воєнної Округи, і через те Комітет не міг виконати того
доручення.
32

Була депутація у обер-прокурора Св. Синоду і домагалися
увільнення Євлогія Волинського та Антонія Харківського.
Обер-прокурор обіцяв виконати те домагання.
Справою братів-галичан Комітет зараз пильно зайнятий.
Вироблено спеціяльну записку з конкретними домаганнями,
і та записка за кілька день піде до уряду.
Виникла у нас дуже важка справа про Холмщину. В Москві
зібралося багато холмщаків-интелігентів, які рішили
добиватися виділення Холмщини з Царства Польського і
взагалі порядкувати життя холмщаків-виселенців, для чого
добиватися призначення окремого комісара для Холмщини.
Ті московські збори холмщан посилали привітання
київському з’їздові, а разом з тим через члена Держ. Думи
(від Холмщини) прот. Будиловича вдалися до уряду з
відповідною запискою. Будилович звернувся до нашого
Комітету за допомогою. Ми рішили взяти участь в тій справі
і порозумітися з тою депутацію, яка має приїхати з Москви.
Виходили ми з того, що холмська справа великої уваги з
українського погляду, коли пустити в тій справі самих
холмщан на волю Божу, то вони, вважаючи на відомий
національно-політичний настрій їх, доведуть її до лихого
кінця, разом з тим не можна провадити ту справу без участи
холмської интелігенції, бо ж не було б такім разі певного
контакту із холмською справою, розпорошеною нині в
Москві, Катеринославі, Казані, Ташкенті та инших містах.
Се все доводить нас до думки, що треба порозумітися з
холмщаками і в якійсь мірі прийняти їх до спільної роботи.
Комісаром Холмщини треба призначити українця, і
найбільше відповідним для того вважаємо Конст. Волод.
Лоського, який довго служить на Холмщині (непрем. член
по крестьянским делам), багато писав про Холмщину в
„Раді“, тепер проживає в Петрограді і добре нам відомий, і
якого бере Д. І. Дорошенко на повітового комісара
Галичини. Помічником Лоському можна дати холмщанина
Дмитріюка, якого московські збори виставляють як
комісара. Се ще молода людина (31 рік), б. учитель
Варшавської гімназії. Його пам’ятають дехто з
петроградських громадян, коли він у був у Петроградському
університеті і брав участь в університетському гурті
українознавства. Разом з тим прийшли ми до думки
Домагатися призначення українця в члени ліквідаційної
комісії у справах Царства Польського; ся комісія почала вже
працювати і, між иншим, має вирішати межі будучої Польщі.
Санкт-Петербург 33

Просимо надати нам думку Центральної Ради в
Холмській справі. Що ж до участи в ліквідаційній комісії
Царства Польського, то, остільки справа ся негайна і, на
думку нашу, не викликає принципіяльних сумнівів, що
сьогодня ж будемо домагатися про се перед урядом і
визначимо кандидатом в ту комісію М. А. СлЬвинського.
Думки Петроградського Комітету щодо укр. полків і стан
сеї справи в Петрограді передасть вам 1.1. Мірний. Сьогодня
справа ся має розглядатися в Петроградській Раді
Робітничих і Солд. Депутатів. Справа стоїть дуже гостро.
Про се сьогодня ж або найдальше завтра, як виясниться,
сповістимо вас.
Справа галицьких виселенців і заложників спиняється
через те, що урядова комісія, до якої вхожу і я, ніяк не
організується. Захожується коло того, щоб прискорити
піднесення тієї болючої справи.
Прошу вибачення, що не писав довгий час. Жатва много,
ділателів мало, увесь час перебуваємо на ногах, а за столом
сидіти майже не доводиться. В усякому разі надалі
постараюся подавати звістки регулярно.
28. VI.
З глибоким поважанням
О.	Лотоцький
Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.— Оп. 1.-Спр. 45.- Арк. 3-6.
Пропозиції Петроградської Української Національної
Ради про організацію автономії в українських губерніях
кінець квітня 1917 року
Памятная записка об областном Управлений
в украинских губерниях
/одержано Ц. Радою через п. Мірного в початку травня.
Подана Націон. Петроградською Радою в останніх числах
квітня Вр. Правительству/.
Принимая свою резолюцию о необходимости
организации областного совета для обьединения в его руках
управдения губерниями с украинским населением,
34

всеукраинский сьезд 6-8 апреля основьівался на
многочисленньїх данньїх, которьіе не бьіли, однако,
приведеньї в заключительную форму, ввиду чего
“Центральная Украинская Рада* уполномочила
Петроградский Комитет поддерживать перед Временньїм
Правительством учреждение областного совета всеми
соображениями, какими оперировали сьезд и Рада при
вьіработке упомянутого постановления.
Организация страньї
Прежде всего, сьезд исходил из убеждения, что главная
задача переживаемого момента — задача, огромная
важность которой признается и Временньїм
Правительством, — зто организация страньї, обьединение
ее общественньїх сил для установлення прочного порядка
управления, отвечающего в возможно большей мере
интересам и потребностям населення.
Децентрализация управления
Организовать управление страной можно лишь на
основе государственной децентрализации, построенной
притом по национально-территориальному принципу.
Националистический централизм старого режима доказал
свою непригодность в качестве организующего начала:
подавляя местную национальную жизнь в интересах
господствующей народности, старая система внесла
разложение в общественность окраин, заселенньїх
негосударственньїми народностями, привела местньїе
народньїе массьі к культурному упадку и зкономическому
безсилию.
Зтнографическая однородность Украиньї
Для украинских губерний необходимость областного
самоуправления вьіступает с особенною силою, независимо
от живущих в крає исторических и национальньїх традиций.
Однородньїй состав населення, сплошною массою, около
90% в среднем, занимающего обширное пространство
восьми губерний, с общею культурою, одинаковьіми
бьітовьіми условиямл и язьїком, указьівает на
целесообразность установлення на весь зтот район с
прилегающими частями соседних губерний однородного
зтнографического состава одного общего органа
управления с центром в Киеве, котормй и в настоящее
время уже является средоточием местной жизни и
областньїх интересов.
Национальное самосознание украинского населення
Само население украинской области проявляет глубокий
Санкт-Петербург 35

интерес к идее национально-областного об'ьединения. Из
настроєний Киевского Всеукраинского сьезда вьіяснился
необьічайньїй рост национального самосознания и подьем
национального чувства, охватившего единодушньїм
порьівом самьіе разнообразньїе слои украинского народа. В
сьезде участвовало около 1000 представителей украинских
губерний и городов, политических, просветительских и
зкономических организаций, с преобладанием
крестьянского злемента, - и потому в его резолюциях
следует видеть полное соответствие с народними
стремлениями. При таких условиях организацию областной
жизни легко могла бьі взять на себя Центральная
Украинская Рада как орган, руководящий национальньїм
движением, одинаково авторитетньїй среди широких
народньїх масс, как и среди украинской интеллигенции,
составленньїй, притом, не по случайному вибору, а по
строго разработанной системе представительства.*
*По 4 представителя от губернии с преобладающим украинским
населением, по 2-3 от губерний, где украинцьі не составляют
большинства, по 2 от крупних городов, 10 от Киевских
просветительньїх организаций, по 5 от рабочих, крестьян,
учителей, студентов, по 1-5 от различньїх политических партий,
зкономических и иньїх организаций.
Но Центральная Рада, сохраняя за собой руководство
национальною жизнью края, полагает необходимьім
организовать областное управление при помощи
специально избранного коллектива, облеченного
надлежащими полномочиями от Временного
Правительства.
Национальньїе антагонизмьі
Такой орган должен блюсти интересьі не только одной
преобладающей в крає народности, но и национального
меньшинства — великороссов, поляков, евреев и др.
Значительная пестрота городского населення Украиньї,
сохранившееся єще в юго-западном крає влияние польской
культури и наличность вкрапленннх в украинскую
народную массу поселений иного зтнографического состава
—	все зти фактори говорят о возможном в наше время
проявлении национальньїх антагонизмов, устранение
которих явилось би одною из задач областного совета.
36

Ho национальньїм вопросом не исчерпьіваются функции
областного совета и мотиви, обосновьівающие
необходимость его учреждения. Не менее важное значение
имеют мотивьі, связанньїе с зкономическими условиями
края, его культурной жизнью, социальною структурою и
текущими вопросами государственного и общественного
строительства.
Земельний вопрос
Так, вопрос земельний никоим образом не может бьіть
разрешен в окончательной форме для украйнских губерний
Всероссийским учредительньїм собранием или органами
общегосударственного управления. На центральних
учреждениях государства лежит вьіработка общих
принципов для разрешения земельного вопроса, но
возможность и способи применения их к местньїм условиям
Украинн может установить лишь близко знакомий с зтими
условиями областной орган управления. В зтом вопросе
Киевский всеукраинский сьезд принял во внимание, что
население украинских губерний в огромном большинстве
/от 68 до 97%/ сельское, что преимущественньш его
занятием является полеводство и что земельная
собственность распределена в крає весьма неравномерно,
так что одна часть области /юго-западний край и
Полтавская губ./ вьіделяет значительньїе избьітки
малоземельного и безземельного крестьянства, в то время
как в зтих же губерниях или соседних /Новороссия/
развилось крупное землевладение с обширньїми площадями
земельних запасов. Теми паллиативами, которне до
некоторой степени ослабляли земельний голод в последнее
время /переселение, деятельность крестьянского банка,
аренда,	отхожие	промисли/, теперь крестьянство
украинских губерний, как и во всей России, едва ли
удовлетворится и	будет	настаивать	на радикальном
развитии вопроса, в смисле мер, направленних к более
правильному распределению земельной собственности.
Учрежденние Временньїм Правительством по губерниям
земельние комитетьі, несомненно, принесут свою долю
пользи в зтом деле, но обьединить мероприятия зтого рода
общим планом для всей области, направить их в одно русло
для урегулирования возникающих затруднений может
только	областной	совет,	во власти	которого будет
распоряжение всем областним земельним фондом и
компенсирование земельних угодий одной губернии
избитками другой.
Санкт-Петербург 37

На 1 душу сельського населення непривиллигиро-ванньїх
классов от 0.8 до 2.3 дес., привиллигированньїх — от 31 до 89
дес. в среднем на губернию.
Упорядочение сельскохозяйственной организации
Планомерность действий власти в крає, об*ьединенном
однородностью населення и зкономических условий, имеет
особенно серьезное значение в наше переходное время,
когда разработка практических мероприятий, связанньїх с
вопросами землевладения и землепользования, может
сталкиваться со стихийньїми движениями, вносящими
расстройство в социальньїе отношения и зкономическую
структуру края. Вопросьі об арендньїх условиях, о ценах на
рабочие руки, о пустующих землях - обращаются в один
вопрос огромной важности, и притом не только для
настоящего момента — вопрос об усилении
продовольственной производительности страньї.
Разрешение аграрной задачи, несомненно, потребует
больше или меньше продолжительного времени, а до того
необходима целая система мероприятий, направленньїх к
упорядочению сельскохозяйственной культурьі края.
Внести в зту систему определенньїе начала,
соответствующие бьітовьім и зкономическим условиям
края, может лишь областной совет, стоящий близко к зтим
условиям и охватьівающий в своем ведении всю их
совокупность. В зтой системе управления Киевский сьезд
видел и лучший путь для предупреждения аграрних
беспорядков, ибо, несомненно, мероприятия, принятне
областннм советом, будут в большей мере согласовани с
местними условиями и интересами, чем сепаратнне
способи разрешения возникающих затруднений для каждой
губернии в отдельности. Уже более широкие предели
полномочий областного совета дадут ему в зтих вопросах
большие преимущества над губернскими органами, хотя би
даже коллегиальннми.
Продовольственное дело
Наконец, нельзя не отметить серьезного значення
областной организации и для продовольственного
снабжения. В правильной постановке зтого вопроса,
особенно важного в настоящее время — в период воєнних
действий, — заинтересовано все население не только
украинских губерний, но и целого государства,
потребительним трудом которого служат
продовольственние избитки Украини. Практика
38

общественньїх организаций, вьінесших на своих плечах
снабжение армии, уже доказала целесообразность
областного принципа в постановке и разрешении чисто
практических вопросов, тесно связанньїх с зкономической
жизнью страньї. Доказательством непригодности иньїх
способов решения зтих вопросов являются все неудачньїе
опьітьі прежнего режима, приведшие в конце-концов,
несмотря на героические усилия земельного и городского
союзов, к ньінешнему печальному положенню
продовольственного дела. Ни полньїй централизм
управления, ни бюрократическая де централ изация,
предоставлявшая каждому губернатору право автономного
распоряжения местньїми рьінками и запасами, ни, наконец,
разрозненная деятельность правительственньїх агентов,
конкурирующих по закупкам друг с другом и вносящих
дезорганизацию в местную зкономическую жизнь, не могут
служить примером успешного разрешения
продовольственньїх затруднений.
Организация хозяйственной жизни
Те же соображения приложимьі и вообще к вопросу об
организации хозяйственной жизни страньї, которьій во
всей широте и серьезности встанет перед Россией на другой
день по окончании войньї. Центральная власть в зтом
вопросе призвана удовлетворить общие принципи, но для
их реализации она стоит недостаточно близко к местной
жизни. Губернские учреждения могут служить прекрасним
исполнительньїм органом, но для вьіработки
определенного плана зкономических реформ и
практических действий они не обладают достаточной
компетенцией. Сама жизнь указьівает на необходимость
применения в данном случае областного принципа:
украинские губернии, как и другие области России, давно
уже располагают промьішленньїми организациями,
обьединяющими ради определенньїх практических задач
целую сеть предприятий, посвященньїх известной отрасли
промьішленности и разсеянньїх по всем пространствам
Украинской области.
Таковьі, например, союз горнопромьішленников юга
России, союз сахарозаводчиков и др. В будущем
настоятельная потребность интенсификации всех отраслей
государственного хозяйства, несомненно, поведет к
усилению правительственного воздействия на
зкономическую жизнь, и в зтом отношении областному
совету предстоит руководящая роль в крає.
Санкт-Петербург 39

Устроение местной жизни
Уже из приведенньїх примеров видно, каковьі
возможньїе функции органа областного управлення,
проектируемого Центральною Украинскою Радою. Зти
функции носят, в общем, направляющий, регулирующий
характер: являясь носителем централ ьной власти для
входящих в его регион губерний, областной комитет входит
во все сферьі местной жизни и обьединяет в своем ведении
работу местньїх учреждений и общественньїх организаций в
целях культурного и зкономического подьема края.
Направленньїе к той же цели начинания общеимперского
правительства найдут в областном совете опору и
поддержку; во многих случаях предварительная работа по
подготовке материала для правительственньїх
мероприятий будет возлагаться на областной совет как на
наиболее компетентний орган; иньїе вопросьі местного
самоуправления могут, наоборот, возникать по инициативе
областного совета и входить к общеимперским
законодательньїм учреждениям уже в разработанном виде
для окончательной санкции. Зтим путем пойдет вся
организованная работа общественньїх сил Украиньї по
устроению местной жизни. Одною из важнейших задач
зтого рода будет для областного совета упорядочение
городского и земского самоуправления в украинских
губерниях. В особенности неотложною является земельная
реформа в юго-западном крає, до сих пор там еще не
располагающем нормальним строєм земельного хозяйства;
на очереди стоит также и общая демократизация земских
управлений, в связи с последствиями войньї, неибежно
возникает вопрос о нових земельних налогах, об
организации правильного взимания всякого рода податей и
сборов, бить может, и о полной реорганизации податной
системи. Во всяком случае, соотношение государственного
и земельного бюджетов, столь тягостное для последнего в
связи с растущим обложением, не может не остановить на
себе внимание правительственньїх кругов и земельних
учреждений, а в зтом пересмотре значение областного
совета, представляющего собою интереси нескольких
губерний, будет черезвичайно велико.
Народное просвещение
В сферах культурних интересов края предстоит
огромная работа. Как известно, нерациональная постановка
школьного дела в украинских губерниях довела население
40

до полного упадка: грамотность стоит гораздо ниже, чем в
остальной России, и усилия земств для повьішения
образовательного уровня народньїх масс остаются
бесплодньїми. Временное Правительство уже
декретировало новьіе основьі украинской народной школьї
с преподаванием на родном язьіке населення. Учебной
администрации края предстоит интенсивная работа по
проведенню новой системи в жизнь, но успешность зтой
работьі в большой мере будет зависеть от единства действий
отдельньїх органов учебной власти и от наличности
вьіработанного для всей области плана, а зта руководящая
роль может принадлежать только общему для области
органу управления.
При реформе народного образования должньї бьіть
определеньї интересьі других народностей, населяющих
украинские губернии. Всеукраинский сьезд вьінес
принципиальное постановление о полном обеспечении
прав национального меньшинства в крає, а гарантию и
защиту зтих прав сьезд имел в виду отдать опять-таки в руки
областного совета как органа, представляющего по своєму
составу интересьі всего населення края в целом.
В итоге, для нового государственного строя,
основанного на привлечении к государственному
строительству местньїх общественньїх сил, для разрешения
стоящих перед Россией огромньїх государственньїх задач,
переход к децентрализации управления по намечаемому
Всеукраинским сьездом типу представляется неизбежньїм.
В частности, для губернии с украинским населением только
областной совет, обьединяющий в себе представительство
всех злементов области — национальньїх, культурних,
социальньїх и зкономических, может стать на вьісоте
ответственной задачи в руководительстве местной жизнью
в направлений, предуказьіваемом как местньїми, так и
общегосударственньїми интересами.
Но учреждение областного /краинского Совета из
представителей губерний, городов, общественньїх слоев и
народностей области составляет лишь половину
намеченной Киевским сьездом системи областного
управления. Центральная Украинская Рада не внпускает из
виду необходимости обеспечить нормальний с
государственной точки зрения ход дел в области с помощью
правительственного регулятора, организацию которого
предположено возложить на областного комиссара как на
Санкт-Петербург 41

посредствующий орган между правительством и областньїм
советом. В областном управленим правительственньїй
комиссар будет представителем общегосударственньїх
интерссов и вьіразителем точки зрения правительства, а зто
последнее, в лице областного комиссара, будет им^ь
источник осведомления о местньїх отношениях и
интересах. В атом качестве областной комиссар
представляет учреждение, аналогичное прежнему
Киевскому генерал-губернаторству, в ведении которого
находился обширньїй район из пяти украинских губерний —
Киевской, Подольской, Вольїнской, Полтавской и
Черниговской. Старьій режим, очевидно, также находил
всякие основания обьединять в одном органе управления
областью из нескольких губерний с украинским населением,
исходя, однако, при зтом, главньїм образом из интересов
государственного центра. Киевский Всеукраинский сьезд в
своем проекте исходит из интересов населення края и
строит областное управление на коллегиальном начале,
оставляя за представителем центрального управительства
лишь контролирующую роль.
Границьі области
Район действий областного Украинского Совета и
областного комиссара Украиньї составляют: Киевская,
Подольская, Вольїнская, Полтавская, Черниговская,
Харьковская,	Херсонская,	Екатириносл авская,
прилегающие части Таврической, Воронежской, Курской и
Бессарабской губерний. Факультативно Киевский сьезд
намечал и Кубанскую область, ввиду заявленньїх в зтом
смисле на сьезде пожеланий со сторони местньїх
представителей. Точние границн Украинской области,
сообразно действительному преобладанию украинского
населення, должни бить определени областним
комиссаром по соглашению с Центральной Укр. Радой.
Порядок устройства Областного Управления
В настоящее время Временному Правительству
предстоит назначить областного комиссара и изьявить
принципиальное согласие на учреждение областного совета
для управления губерниями с украинским населением.
Разработка положення об областном совете должна бить
возложена на областного комиссара совместно с
Центральной Украинской Радою. После утверждения
положення Временним Правительством будут избраньї
члени областного совета, и новий порядок управления
42

областью вступнт в силу. Уже из зтого плаиа организации
областного управления вьітекает, что назначение
областного комиссара на терпит отлагательства. В вьісшей
степени важно для населення Украиньї, вьіразившего свою
волю в резолюциях Киевского, сьезда, чтобьі областной
совет приступиш к организации местной жизни в самом
скором времени. Такие серьезньїе задачи момента, как,
например, подготовка населення к Учредительному
собранию, требует нормальних условий общественной
работьі и спокойной политической атмосфери, а зти
условия достижимн лишь при удовлетворении того
пожелания, которое для населення края является
принципиально и практически особенно важним и которое
с такою настоятельностью било видвинуто на
национальном Украинском Сьезде. Петроградский
Украинский Комитет опасается, что если би со сторони
Временного Правительства на зто пожелание последовал
отказ, то зтим били би внесени значительние осложнения
в настроение украинских общественньїх кругов и народних
масс, которие получили би основание к неблагоприятньш
виводам об отношении Временного Правительства к
украинской народности и ее ближайшим интересам.
В прилагаемом издании заключаются основания,
статистические и иние данние, которими подтверждают
изложенние в настоящей записке соображения.
Копія. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—ОП.1.—Спр.45.—Арк.16-26.
Протокол загальних зборів українців 1-го кулеметного
полку Петроградського гарнізону про організацію
національного життя
11 травня 1917 року
ПРОТОКОЛ
Загального зібрання Українців 1-го кулеметного полку,
скликаного 11 травня 1917 року
Порядок денний:
1)	Доклад депутації, посиланої до полкового комітету
відносно формування Української команди у полку.
2)	Вибори делегатів до Української Головної Ради у Київ і
Санкт-Петербург 43

до Українського Генерального Військового Комітету.
3)	Вибори Українського полкового комітету.
4)	Організація ротних гуртків.
1)	Зібрання, вислухавши доклад депутації, посланої до
полкового Комітету, і, обговоривши сучасне становище,
постановило:
через те, що росіяне нам категорично заборонили
гуртуватись у свої команди, хоча це гуртування не принесе
ніякої шкоди загальній організації, а навпаки може
допомогти її, бо уникнуть усякі непорозуміння, рішило:
заявить свій протест перед усім громадянством і настоювати
далі на розрішенню цего питання, а до того часу, поки не
буде розрішено сформувати свої команди, не посилати на
фронт українців в змішаних ротах. Це рішення поручено
Виконавчому комітету передати у Військову Раду при
Временному Правительстві, у полковий комітет, у
Генеральний військовий комітет та в Українську Головну
Раду.
2)	В полковий Український Комітет вибрано товаришів:
Дяченка, Курочку, Шейку, Редьку, Черницького,
Ординського, Пшенишнюка, Шостуна, (прізвище
нерозбірливе), Шилина, Загребельного та Максименка.
3)	Делегатами до Української Головної Ради в Київі та
Українського Генерального Військового Комітету вибрано
товаришів: Семішко, Момот та Строгий.
4)	В кожній роті українці організуються в гуртки і
вибирають з-поміж себе голову та писаря.
Місто Петроград.
1917 року 11 травня.
Голова Українського Полкового
Комітету В. Редька.
Писар І. Курочка.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1076.—Оп .3.—Спр. 14.—Арк.87-87 зв.
44

Лист представника Петроградської Української Ради
П.Стебницького до голови Центральної Ради М.
Грушевського про результати розгляду українського
питання Тимчасовим Урядом
31 травня 1917 року
Копія
Дорогий Михайло Сергієвичу!
Врешті можу сповістити Вас про наслідки депутації: за
всякими негайними і надзвичайними справами, як
кронштадтський конфлікт, та за дожиданям повороту
Керенського, правительство тілько вчора, ЗО травня,
розглянуло записку і домогання делегації Центральної Ради.
Найважніше я сьогодні Вам телеграфував, а тут подаю більш
детально, як мені розсказав Щепкин,— правда дуже
поспішаючи, бо у нього мало бути екстренне засідання.
Старатимусь якнайточніше переказати зміст і тон
оповідання Щепкина.
Правительство присвятило українській справі не мало
часу, цілих дві години, і тілько обміркувало всі пункти
записки, які попереду були надруковані і розіслані всім
міністрам. Щепкин подавав пояснення в тому напрямі, як
виявилось, на нарадах спеціяльної комісії, розуміння справи
з боку українців, себто, як українці уявляють собі постулат
автономії України. Отже, до цього пункта правительство
поставилось цілком негативно, уважаючи, що до Установчих
Зборів воно не може взяти на свою відповідальність ніякого
акта, який би вже порішав, хочби тільки принціпіяльно,
питання про автономію України і цим поневажав той вираз
народної волі, який може виявити тілько на Установчих
Зборах. Правительство взяло на увагу і те, що воно не має
певних підстав лічити Центральну Раду за такий орган,
голос якого можна вважати за “волеизліяніе" всієї людности,
що живе на українській території. З тих самих причин
правительство не може тепер згодитись і на відокремлення
українських губерній в особливу країну, об’єднану одним
спільним місцевим урядом, і знов же невідомо, в якій мірі
Центральна Рада виявляє цим бажання всієї території, і, не
питаючи кожної губернії, відокремлювати їх та сполучати
між собою уряд не може. Щодо військової справи, то тут
правительство тепер ставиться негативно до всіх домагань
Санкт-Петербург 45

про національні полки, від якого б народу вони не йшли, і
відмовляє українцям так, як і всім. Те, що вже військовим
міністром дозволено — це максимум того, на що можна в цій
справі рахувати. З других питань — справа школи та справа
призначення на посади людей, що знають місцеві уіяови,—
річ непринципіяльна і з боку правительства нічого
неприхильного не викликає; всі наші справи можуть в
кожнім випадку розв’язуватись по порозумінню з місцевими
бажаннями,— далі,— як ці всі міркування і постанови
правительства дуже важні з принципіяльного боку, то вони
будуть опубліковані, як особлива офіціяльна інформація, і
для того формуліровка і мотивировка цих постанов
попереду буде виготовлена в юридичній комісії при
міністерстві, тоді ще раз правительством — і врешті
оголошена.
Оце і все. Я запитав Щепкина, яких Правительству треба
умов, щоб уважити голос Центральної Ради за
“волеизліяніе" українського народу, і чи не досить для того
тих численних постанов українських з’їздів, які всі
однодушно виголошували те саме, що предложила увазі
правительства Центральна Рада. На це була одповідь, що
взагалі справа плебісциту річ дуже складна, що про це
правительство докладно не міркувало.
Забув запитать про пункт грошової /асігновання на
культурні потреби/, але думаю, що він так само
розв’язувається з засади — тим поглядом на Центральну Раду,
з якого в своїх міркуваннях виходило правительство.
Ще цікава деталь. Всі постанови прийняті одноголосно, і
навіть ті міністри, що стоять на світогляду позиції на
признання народом права самовизначення /себто
соціялісти/, так само голосували проти українських
домагань.
Отже, наслідки, як бачите, не малі, але не ті, на які ми
сподівалися. “Акт“ буде, але не той, якого бажала
Центральна Рада. Чи воно добре, що приїзд делегації
викликав такий акт, чи ні, вам видніше. Щепкин пропонував
для більш детальної розмови прийти до нього ще, але на моє
запитання одповів, що розуміється, справа вже остаточно
вирішена і ніяких перемін в ній бути не може. При таких
умовах я уважаю зайвим ходити на порожні балачки, а вже
буду ждати публікації того “акта". Думаю, що Центральній
Раді і тепер треба підождати акта і таки вже з нього зробити
відповідні висновки про загальне становище і про своє
46

поводження надалі. Певне, що характер зносин з урядом
мусить перемінитись.
/31 травня 1917 року/
Всього кращого
З глибоким поважанням
П. Стебницький
Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф. 1115.—Оп.1—Спр. 45.- Арк.9-10.
Звернення Української Ради при Всеросійському Союзі
ротних фельдшерів до Центральної Ради з підтримкою
її боротьби за вільну Україну
8	червня 1917 року
Копія з листа
Українська Рада
при Всеросійському Союзі
ротних фельдшерів
8-го червня 1917 р.
Петроград, Казанская, 27.
Українскій Центральній Раді
Горячо вітаєм Вас, дорогі товариші, зібравшііся збудувати
свобідну Україну. Віримо, що вона такою буде. Ідіть вперед —
ми з Вами.
Голова Ковальчук
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.	*
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп. 1.—Спр.50. — Арк.25.
Телеграма Тимчасовому Комітету Української спілки
урядових службовців і приватних інституцій Петрограда
до Центральної Ради з підтримкою її вимог перед
російським урядом
Червень 1917 року
Копія телеграми
З Петрограда
Українська Центральна Рада
Тимчасовий комітет Української Спілки Служачих
Урядових і Приватних Інституцій міста Петрограда вітає
Санкт-Петербург 47

Українську Центральну Раду, в цей важний момент обіцяє
підтримувати всіма силами домагання Ради перед
Російським Урядом.
Тимчасовий Комітет
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. -Оп. 1. -Спр.50.-Арк.25.
Телеграма Ради старшин Українського клубу технічних
військ у Петрограді до Центральної Ради з підтримкою
її протесту проти заборони військового з’їзду
Червень 1917 року
Копія телеграми
З Петрограда.
Рада старшин Українського Петроградського Клюбу
технічних військ вітає Центральну Раду в її рішучій політиці.
Підтримує її протест проти заборони Військового З’їзду і
буде твердо стояти за її постанови.
Голова Чуприна
Писар Цвелих.
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—0п.1.—Спр.50.—Арк.31.
Телеграма Царськосільської та Красносільської
українських військових рад до В. Винниченка з
підтримкою Центральної Ради і вимогою до її членів не
залишати своїх постів
9	серпня 1917 року
Телеграмма
Киев Украинская Центральная Рада Винниченко
Царскосельская и Красносельская Украинские
войсковьіе Радьі на соединенном своем заседании 9 августа,
48

вьіражая полное своє доверие Украинской Центральной
Раде, готовьі всеми силами поддерживать ее. Вместе с тем
заявляєм, что ни один из вьібранньїх народом членов Радьі,
тем более Председатель ее, не должньї покидать своего
поста в такое тяжелое для Украиньї время=
Голова Царскосельской Радьі Исайко
Голова Красносельской Радьі Бонитько
Писарь Думченко
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ :Ф.1115. -Оп.1. -Спр.2. - Арк.77.
Протест Петроградської губернської Української Ради
проти більшовицької агресії в Україні
Початок грудня 1917 року
Протест Петроградской губернской Украинской Радьі
против действий большевиков
Решительно протестуем против действий большевиков и
народньїх комиссаров, направленньїх на Украинскую
Народную Республику.
Мьі сделали у себя на Украине порядок. Мьі организовали
у себя власть — Центральную Раду, которая целиком
вьіражает волю украинского народа и защищает его
интересьі, а потому признание большевиками Центральной
Радьі буржуазной — совершенно несправедливо, и мьі не
допустим, чтобьі большевики, кадетьі или кто-нибудь другой
пришел в наш дом - Украйну и навязали нам свою волю.
Мьі каждую минуту готовьі стать на защиту той власти,
которая єсть на Украине, и тех свобод, которьіе обьявленьї
Центральной Радой и проводимьіх ею в жизнь.
Громко заявляєм: уйдите от нас, не мешайте нам творить
нашу жизнь, так как ато нам самим хочется.
В нашей Украине мьі хозяева, больше никто.
Голова Петроградской Украинской Радьі Жасан.
Писарь Березницкий.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.2592.—Оп.1.—Спр.24.— Арк.6-6 зв.
Санкт-Петербург 49

Звернення Петроградського Українського
Революційного штабу до більшовицької Ради Народних
Комісарів стосовно ультиматуму Леніна-Троцького УНР
До 9 грудня 1917 року.
*
Совету Народних Комиссаров
Украинский Революционньїй Штаб, по уполномочию
Правительства Украинской Народной Республики, имеет
честь представить на усмотрение Правительства
Великороссийской Республики результати переговоров
Штаба со своим Правительством касательно ультиматума
Советов Народних Комиссаров Центральной Украинской
Раде и ответа Правительства Украинской Республики на
зтот ультиматум.
Из переговоров явствует, что конфликт между
Украинской и Великороссийской Республиками может бить
улажен при соблюдении следующих условий:
1.	Признание со сторони Совета Народних Комиссаров
прав Украинской Народной Республики и полное
невмешательство его в дела Республики;
2.	Удовлетворение требования об украинизации
воинских частей и вивода зтих частей из других фронтов в
предели Украини.
3.	Надлежащее регулирование вопроса о денежних
знаках и золотом запасе.
4.	Невмешательство Совета Народних Комиссаров и
Ставки Главковерха в управление Украинским, т.е.
Руминским и Юго-Западним фронтами.
5.	Разрешение вопроса о мире при участии Украинской
Республики.
При зтом Правительство Украинской Республики
полагает, что заявление Совета Народних Комиссаров о
принципиальном признании вишеизложенних условий,
равно как и ответ на ноту Правительства об образовании в
России федеративного социалистического правительства,
могли би бить приняти за основу для улаживания
конфликта, во избежание войни между Украиной и
Великороссией.
Относительно пропорции участия украинцев в составе
федеративного Правительства, Правительство Украинской
Народной Республики полагает, что ввиду того особого
значення, которое приобретает Украинская Республика в
50

данньїй момент благодаря своей организованности и
стремлению к действительному упорядочению
взаимоотношений во всей России и установленню
нормального хода революционной жизни в отдельньїх
республиках, — Украине должно принадлежать не менее
третьей части представительства.
Вместе с сим Украинский Революционньїй Штаб
уполномочен своим Правительством заявить Правительству
Российской Республики, что, ввиду финансовьіх
затруднений, из пределов Украиньї не будут вьісьілаться
продовольственньїе продукти впредь до получения
непосредственно Генеральним Секретариатом наличного
расчета за продукти кредитними билетами и на одной
трети разсчета золотом.
Украинский Революционньїй Штаб, уповая, что
конфликт братских народов будет разрешен благополучно,
ко взаимному удовлетворению, изьявляет полную
готовность использовать все сили в данном деле.
Атаман штаба Байздренко.
Адьютант Усик.
Армия и Флот Рабочей и Крестьянской России (Петроград) — 1917.—9 грудня.
Повідомлення Українського Революційного Штабу
Петроградської Краєвої Ради Генеральному Секретареві
з міжнародних справ УНР О. Шульгину про контакти з
іноземними дипломатичними місіями
24 грудня 1917 року
Український
Революційний Штаб
Петроградської
Краєвої Військової
Ради
24 грудня 1917 г.
№946
До Генерального Секретаря по Міжнароднім Справам.
Після арешту Членів Штабу і розгрому помешкання
Український Революційний Штаб, перебуваючи на
Санкт-Петербург 51

нелегальному становищі, не маючи змоги сумлінно
виконувати взяті на себе обов’язки по охороні інтересів
українського громадянства в Петрограді, будучи до того
одрізаним од свого Уряду, визнав за потрібне довести про
таке безпорадне становище до відома чужесторонніх*місій
/амбасадорств/ — французької, великобританської,
шведської.
У всіх зазначенних місіях Представники Штабу зустріли
дружнє, тепле відношення.
Французька місія запрохала дати до відома її листовно
зазначені відомости.
Шведська — запитала між іншим, чи бажаємо ми
створення незалежної Республіки, чи тільки федерації, чи
бажаємо, аби Швеція визнала нашу Державу, чи вважаємо це
трохи раннім.
На наше пояснення, що не маємо через лихі обставини
діректів од свого Уряду, нам сказано, що розмову буде
передано до Стокгольму, прийнято до відома і коли матимем
ще яку справу, аби завітали знов. Вражіння таке — за нашим
життям слідкує Європа і цікавиться подробицями.
Чи вважає Генеральний Секретар по Міжнароднім
Справам потрібним, аби Штаб надалі свою лінію поведінки
провадив в такому напрямкові.
За Отамана Штабу Голова Політичного Відділу Сергій Жук.
за Секретаря (підпис нерозбірливий).
Наприкінці документа дописано: „Вважаю всю лінію
поведінки Штабу, зазначену в цьому папері, цілком вірною і
відповідаючою політиці Ук. Н. Респ.
Ген. Сек. А. Шульгин. 28/ХІІ."
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф. 2592.- Оп.4.-Спр.2.-Арк.67-67 зв.,70.
52

ФІНЛЯНДІЯ
У цьому суворому краєві українська присутність
засвідчена ще з XVII ст., коли загони запорожців,
покинувши взяту ними 1611 року спільно з поляками Москву,
дійшли аж до берегів Ботнічної затоки, а потім найнялися
на службу до шведів, котрі були тоді тут за господарів.
Здавалося, що, асимілювавшись згодом, і вони, і ті
українці, котрі потрапили сюди після завоювання Росією
територій на захід від Петербурга, вже ніколи не зможуть
відродити своє національне єство. Але близкість царської
столиці, залучення до неї великої кількості представників
української еліти, яких самодержавство представляло
„великими русскими", отой синьо-жовтий прапор у лютому
1917 року на берегах холодної Неви, що своїми
життєдайними кольорами розірвав свинцеві хмари тривалої
неволі, відкривши сонце, розбудили українців Фінляндії.
Як і скрізь, у перших лавах тих, хто пішов у борню за
волю України, були наші військовики. За ними піднялися
інтелігенція, студентство. І та українська маніфестація, що
відбулася в Іельсингфорсі 16 квітня 1917 року, однозначно
засвідчила: національно-соборницький рух нашого народу
не вмер навіть у цих далеких холодних краях.
Саме звідти, з Гельсингфорсу, де тоді базувався
Балтійський флот, делегація його української частини
вирушає на початку травня 1917 року до Севастополя з
наказом боротися за „майбутню Автономію нашої України,
що широко розкинулася тепер до Чорного моря і до
підніжжя гір Кавказу" (Російський державний архів
військово-морського флоту — РДА ВМФ:Ф.183.— Оп.1.—
Спр.23 —Арк.94).
Активність українців Фінляндії в підтримці прагнень
рідного народу до вільного життя і тоді, і в наступні роки так
глибоко вразила фінське суспільство, що навіть уже за умов
окупації більшовиками УНР, ця країна продовжувала
визнавати незалежність нашої держави, підтримуючи
дипломатичні зносини з урядом Симона Петлюри в екзилі.
53

ДОКУМЕНТИ
ІЬзетне повідомлення про українську маніфестацію в
Гельсингфорсі з підтримкою вимог Центральної Ради
про автономію України
20 квітня 1917 року
Велика українська маніфестація
16 квітня Гельсінгфорська Українська Національна Рада
справляла свято свойого народження.
В цей день вона улаштувала великий український похід по
вулицях Гельсінгфорсу.
Погода пішла назустріч походу.
Стоїть чудовий ясний день.
3 12 години дня починають з Абоських казарм підходити
з прапорами українці — матроси і солдати.
Прапорів все більше і більше.
„Хай живе автономна Україна", „Хай живе Федеративно-
демократична Республіка Росія", „Пролетарі усіх країн,
єднайтеся" — вигукували вони.
Нарешті, з’являється портрет Шевченка, весь
уквітчаний. Чути скрізь веселий гомін. Виходить з казарм
комітет Ради. На майдані під прапором становлять ящик, на
який піднімається голова Ради шт.-кап. Костюк.
Він вітає товариство з днем Великого Свята, з днем, в
який українці в Гельсінгфорсі вперше виступають перед
іншими народами організовано. Нарешті, він проголошує
спільне тепер для всіх гасло: „Хай живе автономна Україна".
Могутнє „ура" всіх було відповіддю на цей клич.
Другим виступає тов. Письменний. Гарно дуже
роз’яснюючи, що таке автономія, він закликає єднатися під
цим кличем і скрізь, де тільки можна, організовуватись.
Далі виступає знову голова Ради і сповіщає, що прибув
делегат від Петроградського Комітету Української Соц. Дем.
Роб. Партії. На трибуні наш делегат тов. Мироненко. Збори
вітають його оплесками і „ура".
Делегат передає щире привітання від Петроградської
Орг. Укр. Соц.-Дем. Роб. Партії. Потім бере слово і каже
свою промову.
54

Він зупиняється на тому, що думка про автономію
України, яка зараз панує скрізь, з’явилась не зараз, а що це
єсть стара цінність українців. Вони мали її, потім загубили.
Тепер знову найшли і тому так голосно про неї говорить.
Наприкінці тов. зазначає, що автономна Україна повинна
бути народоправством, позаяк з давен-давна на Україні
панували власти виборні і тільки обрані самим народом.
Виступають ще декілька промовців, і всі вони радісно і
бадьоро кличуть до нового життя, до праці на користь
вільної України.
Врешті виноситься така резолюція: „Ми, українці міста
Гельсінгфорса, зібравшись на своє свято 16 квітня в
кількосте 5000, чоловік постановили:
1)	Вітати Петроградську Раду Робітничих і Салдатських
депутатів як обранця Волі народу.
2)	Вітати Тимчасовий Уряд.
3)	Заявити, що ми домагаємось переустрою Росії на
Федеративну Демократичну Республіку з національно-
територіальною автономією для України"
Перша година дня.
Військо і матроси становляться в шеренгу. Маячать
прапори. Попереду портрет Шевченка. З’являються
оркестри музики. Пристає хор. Під звуки марша
Хмельницького похід в порядку рушає. Прямують до центру
міста, Вокзального майдану.
Побіч йде сила людей, яких особливо приваблюють яркі,
жовто-блакитні прапори. Трамваї зупиняються.
Так, при все більшому числі людей похід підходе до
вокзалу. Піднімається на руках тов. Письменний і виголошує
сильну промову про наші національні вимоги.
Не зупиняючись довше, під „Марсельєзу" йдуть далі до
театру, де засідає Рада Салдатських, Матроських,
Робітничих депутатів.
Нарешті, підходять. Великий майдан перед будинком
театру повний народом. В центрі прапори. На засідання йде
голова Ради Костюк і його товариші. Назад повертаються з
делегацією від Зборів Депутатів. Першим виступає тов.
голови Виконавчого комітету Ради Депутатів Бриліантов.
З великим підйомом виголошує він промову, в якій вітає
відродження українського народу, який завше був вільний і
не терпів над собою насильства.
Кажучи про те, що руська демократія піддержить всіма
Фінляндія 55

силами українські народні бажання, промовець підходить
до національного прапора і урочисто його цілує. Оркестр
грає „Марсельєзу". Чується „ура".
Виступає тов. Мироненко.
Від Петрогр. Ком. Укр. Соц.-Дем. Роб. Партії він'вітає
Гельсінгфорську Раду Робітничих, Салдатських і
Матроських Депутатів як оборонців робітництва і
селянства.
Він заявляє також, що українська соціал-демократія,
боронячи свою національну волю, не відділяється від
робітників инших народів, а йде поруч з ними до єдиної
робітничої волі — соціалізму. „Слава соціалізму, слава
соціалістам Ради Депутатів" — було його останніми словами.
Могутнє „слава" вибухає з рядів маніфестантів. Знову
оркестр грає „Марсельєзу". Виступають все нові і нові
промовці. Після кожної промови — „Марсельєза" і „ура".
Нарешті, українському похіду складає своє привітання
Голова Гельсінгфорського Комітету Соціалістів-
Револ юціонерів.
Вже 4-та година.
Знов під марш похід прямує до братських могил (Брунст-
Парк). Підходять. Могили на великій горі високо над морем.
Навкруги гранітні скелі. Впереді — широкий простір моря.
Велично лунає промова п.Костюка. Кличе він усіх
вшанувати пам’ять убитих в боротьбі за волю. Всі співають
вічну пам’ять. Другий промовець кличе згадать також всіх
борців за волю України.
З усіх грудей вириваються могутні слова „Заповіту".
Кінчається спів. Всі схиляють голови. Хвилина урочиста.
Вже 6 година. Сонце низько. Знову шеренги, оркестри і
повним порядком рушають назад.
Зупиняються трохи перед Финським собором. Вже
темно, треба росходитись. Народу все менше і менше.
Зникає з очей останній прапор.
Свято відродження України одправлено.
Треба становитись за роботу. Треба кувати собі Волю
організованою працею серед свого народу.
Наше життя.— 1917.— 20 квітня.
56

Наказ посланцям Української Ради Гельсингфорсу, котрі
делегувалися до Севастополя
в травня 1917 року
Наказ депутатам от Іельсингфорской украинской Радьі,
посьілаемьім в гор. Севастополь
Гражд ане депутати
Посьілая Вас на берега издревле близкого нам,
украинцам, Черного моря с горячим приветствием
Севастопольской Украинской Раде, просим Вас передать
братский привет и всем другим национальностям,
входящим в состав Черноморского флота, а также
гарнизону и населенню Севастополя и сказать им, что мьі,
здешние украинцьі, заброшенньїе судьбой на далекий Север,
хотя и провозгласили своим лозунгом Автономию дорогой
нам Украиньї, но отделяться не намереньї и, как ньіне, так и
всегда, грудью будем отстаивать от внутренних и внешних
врагов свободу и неприкосновенность границ нашей общей
великой Федеративной Российской республики. С тем
вместе просим Вас сообщить Севастопольской Украинской
Раде нижеследующие наши пожелания по отношению
будущей Автономии нашей Украиньї, широко
раскинувшейся теперь до моря Черного и до подножья гор
Кавказж
1	/ Приветствуя начинания Временного Правительства о
самоопределении народов, Г.У. Рада добивается, чтобьі оно
принципиально обьявило бьі национально-
территориальную автономию Украиньї.
2/ Признавая в принципе весьма желательньїм
образование теперь же чисто Украинских войсковьіх
частей, которьіе, наверное, подняли бьі общий дух войск
фронта, но принимая во внимание, что приведение в жизнь,
в боевой обстановке, такой крупной реформьі, может нести
расстройство в рядьі действующей армии, Г.У. Рада
добивается лишь того, чтобьі те полки, в которьіх сейчас
являются преобладающим злементом украинцьі, впредь
пополнялись бьі только таковьіми. Для зтого необходимо
образовать Украинские запасньїе полки, в которьіе
воинские начальники обязаньї отправлять всех призванньїх
украинцев. При таком способе пополнения некоторьіх
Фінляндія 57

полков действующей армии можно бьіло бьі образовьівать
отдельньїе чисто украинские дивизии и даже корпуса,
малейше не нарушая боевой мощи фронта. Не затруднять
перевод офицерам украинцам, желающим служить в зтих
чисто Украинских частях, в мирное время З^сраинские
войсковьіе части, конечно, должньї иметь местом
постоянного расположения предельї Украиньї.
З/ Относительно Балтийского флота Г.У. Рада
вьісказьівает пожелание, конечно, если зтому не
воспрепятствуют технические условия, укомплектовать
теперь же некоторьіе из судов украинцами, пополнив суда с
наибольшим составом из украинцев таковьіми из других
судов такого же типа. Что касается судов Черноморского
флота, пополняемого и теперь по преимуществу
украинцами, то Г.У. Рада настаивает, чтобьі все дальнейшие
пополнения судов зтого флота производились бьі только
лишь украинцами.
4/ По вопросу о национализации школьї Г.У. Рада
настаивает, чтобьі зта реформа бьіла проведена в жизнь на
Украине насколько возможно скорее, для чего, по ея
мнению, необходимо теперь же организовать курсьі
учителей украинского язьїка. По крайней мере в низших
школах украинский язьік должен бьіть введен с начала
будущего учебного года. Кроме того, для скорейшего
подьема общего уровня образования населення Украиньї,
необходимо теперь же образование различньїх
просветительньїх обществ и про (слово написане нечітко —
B.C.)
5/ Право владения землею и недрами ее в пределах
Украиньї всецело принадлежит уроженцам Украиньї.
Порядок владения и раздел земли между хлеборобами
должен бьіть вьіработан специальньїм Украинским сеймом
на основах равенства всех трудящихся, зтот же сейм должен
разработать форму владения и зксплуатации лесньїх,
водньїх и минеральньїх богатств на основах общего
пользования.
6/ По отношению текущей войньї Г.У. Рада всецело
поддерживает постановление политики П.С.Р.И.С.Д.
/очевидно, петроградських соціал-революціонерів і соціал-
демократів - B.C./, обьявленное в обращении к народам
всего мира, а именно, что война может бьіть окончена
58

только лишь на началах самоопределения народностей без
аннексий и контрибуций. Всякне попьітки к сепаратному
миру Г.У. Рада полностью отвергает, признавая, что
подобний мир не может бьіть благоприятньїм для Украиньї.
Г. Гельсингфорс, Мая 6-го дня 1917 года.
Голова Г.У. Радьі Иванченко.
Товарищ Іоловьі Пащенко.
Депутати: Г. Лимарь и Дудкин.
Члени Ради: цельїй ряд подписей.
Оригінал. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183.- Оп.1.— Спр.23.- Арк. 94-94 зв.
Звіт про діяльність Гельсингфорської Української Ради
за період з 9 квітня по 15 травня 1917 року
Отчет о деятельности Іельсингфорской Украинской Ради
С 9-го апреля по 15-ое Мая. 1917 г.
Великая революция, вскол пхнувшая всю бившую
Российскую Империю, конечно, не могла не отразиться и на
заброшенних сюда, на крайний север, уроженцах далекой
Украйни.
Обьявленний Временньїм Правительством принцип
самоопределения (народов) национальностей сразу
напомнил им, что „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА".
В войсках местного гарнизона первий толчек в зтом
направлений бьіл дан Иванченко и Городовским, а в флоте
Костюком, Дашкевичем и Ассауленком. Среди учасников
зтих двух кружков явилось естественное стремление
обьединить всех украйнцев, разсеянних по различним
частям войск местного гарнизона и на судах флота. По
инициативе Иванченко в местних „Известиях С.Д.А.Ф. и
Р.Св. Порта" било помещено обт>явление, предлагавшее
всем украйнцам собраться 9-го апреля с.г. на Великую Раду,
во дворе Абоских казарм.
9 апреля 1917 года, в 2 часа по полудни, под сенью
развевающегося национального голубого-желтого флага с
надписно „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА", в количестве не
Фінляндія 59

менее 2-х тисяч человек, собралась первая в Гельсингфорсе
„УКРАЇНСЬКА РАДА". Общим открьітьім голосованием бьіл
избран президиум в следующем составе: Іолова - Костюк;
товарищи его - Иванченко и Дашкевич; войсковьіе
писаря- Сальвицкий, Твердохлеб и Кондратенко* казначей
Штьіхно; депутатами - Смьівенко, Жук, Харлан, Ассауленко,
Белоконь, Мацюк, Даниленко, Копил. Затем бьіл
произнесен ряд горячих речей ораторами, как местньїми
так и приехавшими с поздравлениями от Петроградской
Украинской Радьі, причем основним мотивом всех речей
било: автономия родной „УКРАЇНИ" на правах одного из
членов Великой Федеративной Демократической
Российской Республики. По окончании речей било
постановлено отправить следующие приветствия:
Гельсингфорскому Совету Депутатов Флота, Армии и
Рабочих - „Собравшись на Раде, ми, местние украинцн,
приветствуем вас, товарищи, члени Исполнительного
Комитета Г.С.Д.Ф.А и Рабочих, как здешний орган, стоящий
на страже завоеванной русским народом свободи.
Посилаєм зто приветствие от глубиньї наших сердец, не
боящихся свободно говорить о том, о чем так недавно
нельзя било и думать. Ви знаете, как упорно и
систематически царское правительство витравливало в нас
всякий намек на свою национальность. Наш родной язик
постепенно замирал, ибо нам дозволялось на нем только
лишь думать. Но теперь, когда бившая Российская империя,
сбросила с себя царские пута, когда она стала свободной
Россией, когда составляющие ее народности провозгласили
принцип самоопределения национальностей основой
будущей Федеративной Российской Республики,- воскресли
и ми, украинцн. Глубоко счастливие, ми, однако, ни на
минуту не забиваєм, что должни твердо стоять на страже
Петрограда,- зтого мозга революции; что ми должни
грудью отстаивать его со всеми другими народностями от
противних лап Вильгельма, покушающегося на нашу
молодую Свободную Россию."
2	) Ко всем великороссам.
„Сини Великой России - товарищи великоросси. Со
времени организации местньїх украинцев, повидимому,
среди некоторих из Вас появилось некоторое недоверие к
нашему движению. Начали возникать различние, не
60

имеющия никакого основания, слухи. Братья, знайте, что
Украйна желает получить АВТОНОМИЮ, но ни малейше не
помьішляет отделяться от Великой Российской Республики
и всегда будет всеми силами стремиться к тому, чтобьі в
своем дальнейшем свободном развитии обе национальности
бьіли бьі тесно сплоченьї взаимной дружбой и уважением и
чтобьі никакая сила не могла бьі разьединить, ибо
следствием зтого будет ослабление общей мощи Великой
Свободной России. Позтому все мьі, украинцьі, просим Вас,
братья великороссьі, бьіть с нами в полной солидарности.
Не верьте лживьім слухам, распускающимся умьішленно,
вероятно, провокатором, с целью посеять недоверие и даже
вражду между двумя главньїми народностями, ослабить нашу
воєнную мощь в борьбе с Вильгельмом за свободу дорогой
общей Родиньї. Знайте, что мьі пойдем с Вами без
колебаний всюду, куда потребует Великая Свободная Россия.
Да здравствует братство, равенство, единение и дружба
всех народов Великой Федеративной Демократической
Российской Республики".
3)	Голове Киевской Украинской Радьі проф. Грушевскому.
Телеграмма
„Заброшенньїе далеко от родной матери Украиньї,
собравшись сегодня Громадою, шлем середечное
приветствие Тебе, Батьке и Іолове Киевской Украинской
Радьі. „ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА".
Приветствие Гельсингфорскому Совету Депутатов
Армии, Флота и Рабочих Свеаб. Порта в лице его
Исполнительного Комитета, бьіло передано лично
избранной Радой депутацией в составе: Иванченко,
Ассауленко и Люлька.
Воззвание к Великороссам, по распоряжению
Президиума бьіло отпечатано в местньїх „Известиях
Г.С.Д.А.Ф. и P.", а также сделано бьіло 1000 отдельньїх
оттисков для роздачи в части гарнизона и на суда флота, а
также и для разсьілки и в другие местности.
10,11, и 14 апреля происходили заседания Президиума с
Депутатами для обсуждения различньїх вопросов по
организации дела, а также вьіработана бьіла программа
предстоящей украинской манифестации в Іельсингфорсе.
16-го апреля украинцьі впервьіе виступили
организованно	в Гельсингфорсе.	Погода
Фінляндія 61

благоприятствовала. Бьіл тепльїй, солнечньїй день. С
портретом незабвенного позта Т.Г. Шевченко и массой
знамен национальньїх цветов, под звуки музьїки двух
духовьіх оркестров тронулась в 3 ч. дня со двора
Нюландских казарм в стройном порядке* могучая
пятитьісячная Громада украинцев. В перемешку с музикой,
игравшей марш Богдана Хмельницкого, непрерьівно пел
свои родньїе песни бьістро сформированньїй хор певцов.
На остановках, у вокзала и русскаго театра,
многочисленние ораторьі произносили горячие речи по
вопросу о будущей автономной Украине. Затем процессия
отправилась в Брунс-Парк на могилу борцов, павших здесь
за Свободу. По предложению Іоловьі всем зтим и другим
борцам за свободу бьіла спета неоднократно „Вечная
память*. Затем им бьіло предложено почтить память всех
борцов за свободу Украиньї в лице великого нашего кобзаря
Тараса Григорьевича Шевченко. Из груди всех сразу
вьірвались могучей волной слова его „Завещания“.
Из Брунс-Парка теми же стройньїми рядами, под звуки
музьїки и пения, прошла процессия к соборной площади,
откуда, после нескольких речей, все мирно разошлись по
домам, чтобьі на утро перейти уже от слов к делу
подготовления почвьі для будущей автономной Украиньї.
Зта грандиозная манифестация сразу воодушевила и
сплотила всех местньїх украинцев. После манифестации,
постановлением всей Громади, бьіли отправленьї
следующие телеграммьі в Петроград:
1)	Председателю Совета Министров.
„Мьі, украинцьі, солдати и матроси, гражданское
население г. Гельсингфорса, собравшись сего 16 апреля на
Раде, в числе пяти тисяч человек, постановили:
приветствовать Временное Правительство, стоящее на
страже народних интересов и заявляєм, что ми требуем
переустройства России на началах Демократической
Федеративной Республики, с национально-
территориальной автономной Украиной как одним из ее
членові
2)	Петроградскому Совету Рабочих и Солдатских
Депутатов.
„Ми, украинци, солдати, матроси и гражданское
население г. Гельсингфорса, собравшись сегодня на Раде в
62

количестве около пяти тьісяч человек, постановили
приветствовать Вас как стражу народньїх интересов и
заявляєм, что мьі требуем преустройства России на началах
Демократической Федеративной Республики с
национально-территориальной автономией Украиньї."
Комиссия, избранная для устройства вьішеприведенной
манифестации, состояла из Иванченко, Пащенко,
Іордовскаго, Бундьі, Дьіркача, Замарахи. 19, 22, 25 и 28
апреля собирался Президиум для обсуждения различньїх
текущих вопросов и приема депутаций от украинцев
различних частей местньїх войск, а также частей войск из
других местностей Финляндии. Посланьї приветствия
украинцам в Кронштадт, Виборг и Ревель.
ЗО апреля бьіл переизбран от Армии, Флота и
Гражданского населення следующий состав Депутатові
Иванченко, Письменний, Пащенко, Твердохлеб, Лимарь,
Белоконь, Сибер, Замараха, Харлан, Ященко, Гордовский,
Ассауленко, Рац, Скаловский, Певньїй, Бунда, Петренко,
Сливенко, Штьіхно, Костющко, Лихнякевич, Швец,
Шкуратов, Рева, Сикач, Скопик, Лебедь, Дудка, Лучко,
Лихуша, Кондратюк, Копил, Ковальский, Салвицкий,
Безпалий, Китенко, Солопенко, Янтух, Сухобок, Гройда,
Костюк.
Депутати из своей средьі большинством голосов избрали
следующий состав Президиума и различньїх комиссий.
Президиум:	голова — Иванченко; товарищи —
Письменний и Пащенко; писаря — Лимарь и Твердохлеб;
казначей — Белоконь и его помощница Сибер.
Распорядительная комиссия:	Замараха, Харлан,
Пащенко, Гордовский, Ассауленко, Рац.
Культурно-просветительная комиссия:	Скаловский,
Певньїй, Бунда, Петренко, Сливенко, Штьіхно, Костюшко,
Лихнякевич, Швец, Шкуратов, Сикач, Скопик, Лебедь.
Секция Драматическая: Гордовский, Дудка, Шкуратов,
Сибер, Литяк и Лихуша.
На зтой же Великой Раде били избрани следующие лица
для посилки в качестве депутатов в Киевскую Украинскую
Раду: Письменний, Ассауленко и Костюшко от Флота,
Певньїй и Іордовский от Армии. Зтим депутатам поручено
било сообщить киевлянам нижеприводимую резолюцию,
постановленную Радой:
ФІНЛЯНДІЯ 63

1)	Приветствуя начинание Временного Правительства о
самоопределении народов, Гельсингфорская Украинская
Рада добивается, чтобьі оно принципиально обьявило
теперь же национально-территориальную автономию
Украиньї.
2)	Признавая в принципе весьма желательньїм
образование теперь же чисто украинских войсковьіх частей,
которьіе наверно подняли бьі общий дух войск фронта, но
принимая во внимание, что проведение в жизнь, в боевой
обстановке, такой крупной реформи, может внести
расстройство в рядьі действующей Армии, Гельсингфорская
Украинская Рада добивается лишь того, чтобьі те полки, в
которьіх сейчас являются преобладающим злементом
украинцьі, впредь пополнялись бьі только таковьіми. Для
зтого необходимо образовать запасньїе украинские полки, в
которьіе воинские начальники обязаньї направлять всех
прйзьіваемьіх украинцев. При таком способе пополнения
некоторьіх полков действующей армии, можно бьіло бьі
образовать отдельньїе чисто украинские дивизии и даже
корпуса, ни малейше не нарушая ббевую мощь войск
фронта. Не затруднять перехода офицерам-украинцам,
желающим служить в зтих чисто украинских воинских
частях. В мирное время украинские войсковьіе части,
конечно, должньї иметь местом постоянного своего
расположения предельї Украиньї.
3)	Относительно Балтийского Флота Г.У.Р. вьісказьівает
пожелание, конечно, если зтому не воспрепятствуют
технические условия, укомплектовать теперь же некоторьіе
из судов украинцами, пополнив суда с наибольшим составом
из украинцев, таковьіми же с других судов, одинакового с
ним типа. Что касается судов Черноморскаго Флота,
пополнявшегося и доньїне по преимуществу уроженцами
Украиньї, то Г.У.Р. настаивает на том, чтобьі отньїне все
дальнейшие пополнения судов зтого Флота, производились
бьі только украинцами.
4)	По вопросу о национализации школ Г.У.Р. настаивает,
чтобьі зта реформа бьіла проведена в жизнь на Украине
насколько возможно скорее, для чего, по ее мнению,
необходимо теперь же организовать курсьі учителей
украинского язьїка. По крайней мере в низших школах
украинский язьік должен бьіть введен с начала будущего
64

учебного года. Кроме того, для скорейшего подьема общего
уровня образования населення Украиньї необходимо теперь
образование различньїх просветительньїх Обществ и пр.
5)	Право владения землею и недрами ее в пределах
Украиньї принадлежит всем уроженцам Украиньї. Порядок
владения и раздела земли между хлеборобами-
земледельцами, должен бьіть вьіработан специальньїм
Украинским Сеймом на основе равенств всех тружеников.
Зтот же Сейм должен разработать формьі владения и
зксплуатации лесньїх, водних и менеральньїх богатств, на
тех же основах общего пользования.
6)	В отношении текущей войньї, Г.У. Рада всецело
поддерживает постановление Петроградского Совета
Солдатских и Рабочих Депутатов, обьявленное в
обращении к народам всего мира, а именно, что война
может бьіть окончена только лишь на началах
самоопределения народностей, без аннексий и
контрибуций. Всякие попьітки к сепаратному миру Г.У. Рада
полностью отвергает, признавая, что подобньїй мир не
может бьіть благоприятен для Украиньї.
4	мая общим собранием депутатов постановлено бьіло
послать двух депутатов в г. Севастополь для принесення
приветствия местной Украинской Раде. ИзбраннЬїмй
большинством голосов оказались: от Флота - матрос Дудка,
а от Гарнизона - солдат Лимар. В наказе, данном им для
руководства, помимо специального приветствия местньїм
украинцам и предложения ознакомить их с теми
пожеланиями, которьіе бьіли изложеньї Киевской Раде, Г.У.
Радой бьіло добавлено еще нижеследующее: „Граждане
депутати. Посьілая Вас на берега издревле близкаго нам,
украинцам, Черного моря, с горячим приветствием
Севастопольской Украинской Раде, просим Вас передать
братский привет и всем великороссам и другим
национальностям, входящим в состав Черноморского
Флота, Гарнизона и населення Севастополя, и сказать им,
что хотя ми и провозгласили своим лозунгом автономию
дорогой нам Украиньї, но что отделяться мьі не намереньї и
что как ньіне, так и всегда, совместно со всеми ими, грудью
будем защищать от всяких покушений как внутри них, так и
внешних врагов, свободу и неприкосновенность границ
нашей общей Великой Демократической Федеративной
Республики.
Фінляндія 65

1)	Переизбрание Малой Радьі и 2) командировка в Киев.
3-го мая, общим собранием депутатов постановлено послать
двух депутатов с приветствием Ревельской Украинской Ради
с целью ознакомления ее с теми постановлениями, которьіе
вьіработала Г.У. Рада по отношении вопросов, связанньїх с
автономией Украиньї. В качестве депутатов боЛьшинством
голосов избраньї бьіли матроси Скопик и Киктенко.
Намечено в будущем по мере возможности отправлять с той
же целью депутатов в Кронштадт, Вьіборг и др. места
расположения войск в Финляндии.
7-го мая, общим собранием депутатов постановлено
послать на Всероссийский Сьезд Крестьянских Депутатов в
Петроград двух депутатов, одного с правом решающего
голоса, а другого с правом совещательного. Большинством
голосов, первьій Бунда, а второй Харлам..
3-го мая возвратились депутати из Ревеля. Согласно их
доклада, там находится около 1000 чел. украинцев; вполне
сорганизовались; имеют своє наемное помещение, при нем
небольшой буфет; образован хор, читаются лекции и проч.
Наши депутати били приняти чрезвичайно радушно.
9-го мая прибили наши депутати, посьілавшиеся на
Сьезд Крестьянских Депутатов в Петроград.
Непосредственно участвовать в делах Оьезда йм не
пришлось, так как вияснилось, что там уже єсть пять
депутатов от Флота и Гарнизона Іельсингфорса, но между
ними не било ни одного украинца. Когда, кем и при каких
обстоятельствах призводились вибори зтих депутатов
Украинской Ради, неизвестно. Обстоятельство зто весьма
печальное, так как украинци преимущественно хлеборобьі-
землевладельци. По докладу наших депутатов в Совете
Крестьянских Депутатов, группа украинцев виделилась и
приняла на обсуждение Совета следующую
самостоятельную резолюцию:
а)	Украинский народ признает, что в настоящее время
народи России винуждени вести только активно-
оборонительную войну, защищая свою свободу.
б)	Украинци признают необходимим участие
представителей украинского народа на мировом конгрессе
при ликвидации настоящей войньї.
в)	Украинци находят необходимим формирование из
запасних тилових отдельньїх воинских частей. Для зтого
66

должна бьіть образована сгіециально украинская комиссия
при Генеральном Штабе.
14 мая, в помещении Собрания Финляндского
Стрелкового полка, состоялась Украинская Громада, для
вьіслушания доклада депутата матроса Костюшко,
посьиіавшегося на Украинский Сьезд делегатов с фронта в
Киеве. Другие два наших депутата — матрос Письменньїй и
прапорщик Лодейно-польского полка Певньїй, остались там
на неопределенное время, так как бьіли избраньї Радой в
специально-украинскую	военно-организационную
комиссию, состоящую из 18 человек.
Ознакомив присутствующих весьма подробно с
различньїми моментами, происходившего на его глазах
грандиозного украинского движения в Киеве (напр.
манифестация 30000 воинов украинцев), рассказав, как
относилось к зтому движению раньше и теперь Временное
Правительство и Петроградский Совет Солдатских и
Рабочих Депутатов, докладчик огласил следующую сущность
резолюции, принятой Сьездом:
„Фронтовой Сьезд постановил образовать Украинскую
национальную армию путем вьіделения из воинских частей
солдат и офицеров украинцев в самостоятельньїе части.
Черноморский воєнний Флот обратить в украйнский путем
пополнения его исключительно украинцами, а Балтийский
флот укомплектовать находящимися там украинцами. Для
практического осуществления зтих постановлений решено
создать при Центральной Раде украинский войсковой
генеральний комитет, которьій должен ведать украинскими
воєнними делами и работать в контакте с российским
Генеральним Штабом. Постановлено также все старьіе
украинския знамена, находящиеся в государственньїх музеях
Петрограда, Москви и др. городов, немедленно перевезти в
Киев, в Украинский национальньїй музей. После доклада
депутата Костюшко, вьізвавшего бурньїе аплодисменти
присутствовавшнх, многими ораторами вьісказьівался
взгляд в отношении настоящего острого момента текущей
воїжьі.
После продолжительного обмена мнений, подавляющим
большинством голосов Громада винесла следующую
резолюцню: „В случае, если потребуется образование из
войск местного гарнизона частей для подкрепления или
Фінляндія 67

сменьї давно находящихся на фронте воинов, мьі, украинцьі,
требуем, чтобьі первьіми образовьівались таковьіе части из
нас. Мьі желаем доказать, что не только на словах, но и на
деле мьі готовьі положить свои головьі на защиту дорогой
Свободьі“.	*
Затем обсуждался вопрос об Учредительном Собрании,
которьім будут окончательно разрешеньї столь насущньїе
для Украиньї вопросьі о земле и автономии. Для
правильного решения зтих дел, классовьій состав зтих
членов, Собрание, конечно, будет иметь особенно важное
значение. Ораторами бьіло доложено, что согласно
переписи 1897 г. в России бьіло 185 млн. населення, из
которьіх 125 млн. падало на хлеборобов-земледельцев и
только 60 млн. на городское население, включая сюда и
рабочих. Зто цифровое соотношение, конечно, существует
и сейчас. Обсудив всесторонне данньїй вопрос, Громада
единогласно постановила:	„Требовать, чтобьі в
Учредительном Собрании, земледельцам бьіло
предоставлено пропорциональное их численности
обязательно две трети мест, остальньїе места должньї бьіть
занятьі другими классами и специально рабочими,
пропорционально их численному (составу) состоянию. С
тем вместе, обсудив состав, назначаемой ньіне Временньїм
Правительством Комиссии для вьіработки правил вьіборов
и пр. в Учредительное Собрание, в каковую по-видимому
входят, кроме лиц, назначаемьіх Правительством, от 4 до 8
рабочих и только от 2 до 4 землевладельцев, Громада также
единогласно постановила, чтобьі в означенной комиссии,
хлеборобьі-земледельцьі бьіли бьі в наибольшем количестве,
согласно их преобладания в составе населення Республики.
С тем вместе Громада постановила, что так как большая
часть сознательного землевладельческого населення
находится ньіне в рядах армии и флота, то в членьї как
Учредительного Собрания, так и подготовительной к нему
Комиссии, должньї войти хлеборобьі-землевладельцьі,
воиньї, для чего необходимо произвести теперь же вьіборьі
в Комиссию, а затем и в Учредительное Собрание, если
война продолжится до того времени вьіборов в него.
В заключение Громада единогласно постановила, ввиду
вьіступления одного из членов, впредь на своих собраниях
обсуждать только лишь дела, непосредственно касающиеся
68

Украиньї, и просить своих членов с партийньїми
программами и вопросами виступать в своих партийннх
Собраниях, ибо постановка здесь чисто партийньїх
вопросов может подорвать существующее ньіне тесное
обьединение среди украинцев, каковое разьединение
может принести вред общему делу родной Украиньї.
Такова бьіла, так сказать, внешняя деятельность Г.У. Радьі
за истекшее время.
Внутренняя вьіразилась в следующем:
а)	Добьіто помещение для заседания Президиума и
устройства Бюро Радьі (бьівший Мариинский дворец, №2,
третий зтаж, вход с площади, через ворота). Бюро открьіто
для всяких справок от 10 ч. утра до 9 ч. веч. При Бюро
имеется небольшая библиотека и открьіта продажа газет на
украинском язьіке, издающихся в Петрограде, Киеве и
Харькове. Библиотека открьіта ежедневно с 2 до 5 час.
вечера. Постоянньїми дежурньїми при Бюро избраньї
товарищи Пащенко и Сацкий.
б)	Для чтения лекций по различньїм насущньш
современньїм вопросам, занятий грамотностью,
арифметикой и пр., а также для репетиций и спевок членов
драматической секции Радьі, по ходатайству члена
Замарахи начальницей Іельсингфорской женской гимназии
любезно уступленьї несколько классов в помещении
гимназии.
в)	Культурно-просветительная Комиссия подготовляет
лекторов для прочтения несколько общедоступньїх лекций
по истории Украиньї, современном ее географическом
положений и зтнографическом составе, а также по
аграрному вопросу. С тем вместе некоторьіе украинцьі-
офицерьі взяли на себя труд ознакомить на своих судах и в
частях товарищей, настолько смогут, по вьішеприведенньїм
вопросам.
г)	Драматическая секция подготовила к постановке
спектакль и дивертисмент из украинских песен хоровьіх,
дузтов и соло.
д)	Денежньїй оборот сумм, составленньїх из сборов на
трех Великих Радах и постоянньїх взносов всех членов
украинцев, находящихся в Гельсингфорсе (по ЗО пенни —
ежемесячно), согласно отчета Казначея Радьі, вьіразился в
следующих цифрах:
Фінляндія 69

Поступило
Шапочного сбора — 624м. 99 п. 188 р. 71к.
Членских взносов — 801 м. 08 п. 199 р. 74 к.
Вьіручено за книги и газетьі — 308 м. 14 п. 66 р. 87 к.
Всего — 1734 м. 21 п. 455 р. 32 к.
Израсходовано
На командир. — 601 м. 75 п. 187 р. 90 к.
На покупку газет и книг — 52 м. 96 р. 08 к.
На все хоз. и проч. расходьі — 429 м. 84 п. 11 р. 44 к.
Всего 1083 м. 39 п. 295 р. 52 к.
К 15 мая наличность кассьі 630 м. 62 п. и 139 р. 80 к.
Президиум
Голова — Иванченко
1-й товарищ Головьі — Письменньїй
2-й товарищ Головьі — Пащенко
Казначей — Белоконь
Пом. казначея — Сибер
1-й Секретарь — Твердохлеб
2-й Секретарь — Льімарь
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1076.—Оп.З.—Спр.14.— Арк. 126-132.
Звернення Гельсингфорської Української Ради до
військового і морського міністра Тимчасового Уряду
про повну підтримку вимог Центральної Ради
Травень 1917 року
Гельсингфорска
Украинска Рада
Мая 1917 года.
Мариинский Дворец
ВОЕННОМУ И МОРСКОМУ МИНИСТРУ
/г.Петроград/
Украинская Гельсинґфорская Рада, обьединяющая всех
украинцев в Финляндии, всецело поддерживает все пунктьі
70

требований, пред'ьявленньїх делегацией Украинской
Центральной Радьі.
Голова
Писарь
Копія. Машинопис.
ЦДАВОУ. Ф.1076. —Оп.З. —Спр.14. — Арк.126-132.
Резолюція, ухвалена українцями Гельсингфорсу
17 вересня 1917 року
Резолюция, принята на общем собрании украинцев
17-го сентября 1917 г
Обсудив вопрос о самообложении в войсковьіх частях и
на кораблях по распоряжению Гельсингфорсского совета
армии, флота и рабочих, Г-форсская украинская рада
постановила: так как мьі, украинцьі, имеем и признаєм
вьісшим своим руководящим органом Украинску військову
краеву раду Финляндии, то самообложение украинцев,
солдат и матросов, обращать в распоряжение указаного
нашего главного краевого органа, а рабочих в
Гельсингфорсскую раду. Если совет депутатов считает за
собой право зтот податок обращать в свою пользу, то он
должен войти в соглашение с Украинской войсковой
краевой радой в г. Г-форссе. На основании зтого
постановления все деньги от самообложения будут
поступать в распоряжение краевой радьі.
Заслушав доклад тов. Павлусик про арест полуботковцев
и письмо Подхорунжего и Сошенко, рада на общем
собрании 17 сентября 1917 г. постановила:
1)	Решительно протестовать против содержания до сих
пор в тюрьме и отозвания с фронта для задержання
полуботковцев.
2)	Требовать от Центральной Радьі, чтобьі она вьінудила
следственную комиссию немедленно разследовать дело
задержання и невинньїх освободить, а виновньїх наказать.
3)	Так как в случае с полуботковцами, как и с
богдановцами, обнаружилось враждебное отношение
командующего Киевским военньїм округом полковника
Фінляндія 71

Оберучева до украинцев, требовать немедленного удаления
его с занимаемой должности и назначения на его место
человека по указанию Центральной Радьі.
4)	Мьі, украинцьі, представители воинов-украинцев,
расположенньїх в Г-форссе, на заседании местного малого
совета (малая рада) 23 сентября, обсудивши вопрос по
поводу телеграммьі Украинского ген. комитета об
украинизации 21-го корпуса, постановили:
1)	Немедленно собрать списки украинцев, требовать от
комитетов разрешения на вьіделения украинцев во взводьі,
ротьі, и т.д., чтобьі можно бьіло пойти туда, куда потребует
нас наша власть — Украинская войсковая рада Финляндии по
приказу Украинской Центральной Радьі.
2)	Обратится к т.т. украинцам с возванием:
Товарищи украинцьі, славньїе сьіньї матери-Украиньї,
нужно нам самим ковать своє счастье, пока не поздно. Мьі не
должньї надеяться на кого-то, не должньї ждать, что кто-то
другой сделает для нас то, что нам нужно. Будем ждать чего-
то, возлагать надежду на других, то нам вьїкуют не счастье, а
кандальї. Скорее братся до „гурту", в котором сила.
Призидиум
Прибой.— 1917.—9 жовтня.
72

МОСКОВЩИНА
Регіон історичної Московщини наші предки почали
освоювати ще за часів Київської Русі. В Х-ХІ століттях
дружинники руських князів, здійснюючи завойовницькі
походи на землі угро-фінських племен, залишаються там для
утвердження влади київського престолу. Згодом православні
місіонери з Києва оселяються на цих теренах з метою
християнізації краю. Саме вони, використовуючи тодішню
давньо-слов’янську мову, витворюють на нових землях
майбутню великоросійську...
Від початку свого існування українське козацтво, взявши
на себе надзвичайно важливу роль у боротьбі з кримською
ордою, також слугувало перепоною для татарського
проникнення на землі Московської держави. Але конкретну
службу московському престолу запорозьке козацтво починає
нести з приходом на дніпровські острови князя Дмитра
Івановича Вишневецького, котрий 1557 року переходить із
своїм загоном до Москви. Поряд із безпосередньою
службою Івану Грозному на Дону, запорозькі козаки активно
співдіяли з московськими стрільцями. Зокрема, 1559 року
запорозький старшина „Недригал с козаки Киевскими и
Черкасскими тьісячу пять сот, з многими людьмьі
Московскими зодиночившися, подьехавши под панство
наше /Кримське ханство —	B.C./ великие шкодьі
починивши" (Книга Посольськая Метрики Великого
княжества Литовского...— М., 1843.— Т.І.— С.173).
Хто були ці „люди московские", можна судити з
тогочасного документа: „За Вишневецким Дмитром много
их /тобто українських козаків — B.C./ вьішло до Москвьі... и
оттоль на Днепр приходячи шкодят, и до наших городов
“наворачиваются“ (там само — С.216),— писав польський
король у листі до кримського хана.
Подібні походи відбувалися і наступних років, зокрема
1568-го. Маємо свідчення, що в 70-х роках XVI століття
запорожців заохочував сам Іван Грозний. Наприклад, 1575
року в Бахчисараї стало відомо, що московський цар
„грамотьі днепровским казакам писал не по однаждьі,
ходите-де и вьі на улусьі крьімские". Тоді ж татарські
73

розвідники повідомляли, що в майбутньому походи
запорожців на Іслам-Кирмен „московских казаков
/підкреслення моє — B.C./ будет с ними Днепром четьіре
тьісячи“ (Флорая Б. Н. Россия и походьі запорожцев в
Молдавию в 70-х годах XVI в.// Карпатско-Дунайские земли
в средние века.—Кишинев, 1975.—С.217).
Відбувалось усе це, звісно, на території України. Але в
даному разі важливо не це, а саме той факт, що вже за тих
часів Московська держава використовувала у боротьбі з
кримчаками українців /„московських козаків*/, як*
постійно мешкали на її прикордонних теренах. Окрім
кількох сотень запорожців князя Байди-Вишневецького, які
залишилися на землях північного сусіди, у прикордонні
міста Московщини пізніше почали переходити українські
козаки — їх називали „черкасами". В документах того часу
можна зустріти цілі реєстри путивльських чи курських
черкас, котрих посилали нести в степу сторожову службу.
Утім, на той час українських переселенців було ще
обмаль, тому головну ставку московський уряд робив на
запорожців. Примітний факт: коли 1589 року козацький
отаман Матвій Федорович звернувся до Москви з
проханням „дать запасьі, продукти", оскільки „они де на
Донце едят траву", йому відповіли згодою.
Московщина, зазначив М. Антонович, прагнула мати Січ
у своїй службі ще й тому, що відтак, крім усього,
репрезентувала православну віру. І козацтво, до речі,
підтримувало ідею зміцнення й розширення Московської
держави. Зокрема, 1595-96 років ходили чутки, що їй
збираються прислужитися загони Наливайка, і що чимало
українських козаків зголошується „вьіехать на имя Его
Царского Величества", тобто до Московщини. Зв'язки з
козацтвом настільки зміцніли, що 1604 року Борис Іодунов
міг давати австрійському імператору Рудольфу обіцянку
залучити запорожців до походу на Порту, яка оголосила
війну Австрії (Материальї по Смутному времени на Руси
XVII в.// Старина и новизна.—1911.—Кн.14.—С.291).
Та пізніше стосунки стали прохолодними, що
спричинилося участю козаків у походах Речі Посполитої на
Москву, рейдами українських загонів углиб Московщини —
аж до Тихвіна, Холмогор, Архангельська,— та походом 20-
тисячного війська Петра Сагайдачного на Москву /1618
р./. Як відомо, повертаючись із цього походу, частина
козаків залишилась на території Московської держави.
74

Документи, зокрема, свідчать, що за наказом царя було
розселено, „по городам на житие вьіходцев черкас, которьіе
осталися от Сагайдачного в Калуге, 349 человек... В Нижней
100 человек, в Арзамас 21 человек, на Вологду 44 человека, в
Пронеск 20 человек, в Шатцкой 50 человек, в Переяславль-
Залеской 20 человек, в Ярославль 44 человека, на Коломну
20 человек, в Переяслав-Резанский 30 человек" (ЦДАДА
Росії: Ф. Розрядний приказ. Владимирський стіл.— Стовп.
41.—Арк.12).
На початку 1619 року ще 700 українських козаків на чолі
з полковником Коншею перейшли на службу до царя. Аби
розпорошити грізну збройну силу, їх направляли на
постійне проживання до 18 міст: Коломни, Рязані,
Арзамаса, Нижнього Новгорода, Казані, Астрахані,
Костроми, Вологди, Білозерська та інших (История СССР.—
1984.—№5.—С.75).
Від 1626 року царський уряд починає зараховувати
українських переселенців на дійсну військову службу.
Зокрема, на постійну службу в „государев полк" було
переведено 70 черкас, що проживали в Михайлові.
Українських козаків брали на службу здебільшого після
того, як вони побували на Дону, з таких, досвідчених вояків
московський уряд прагнув формувати стрілецькі частини. З
документів відомо, що в листопаді 1640 року до Валуйок на
службу прибули Григорій Семенюк та Мар’янко з чотирма
козаками, які раніше „служили четьіре годьі в Азове". 1647-го
до стрілецького загону в Москві зараховано 34 валуйських
черкас на чолі з отаманом Лук’яном Степановим, котрі теж
отримали гарт на Дону.
Козаки стали також на охороні південних рубежів
Московської держави. Приміром, 1641 року таку службу
несли 1116 українців: в Усерді — 194 чоловіки, в Яблонові і на
Корочі — 453; в Курську — 166 і т. д.(ЦДАДА Росії: Ф.
Розрядний приказ:	Бєлгородський	стіл.—Стовп. 140.—
Арк.481-484).
Зауважимо, що вже тоді вихідці з України зазнавали
утисків з боку московської адміністрації. Траплялося й таке,
що місцеві царські воєводи намагалися приписати собі
заслуги українських козаків у боротьбі з татарами. Зокрема,
1641 року 300 курських черкас мали великий бій з татарами.
Через те, що воєвода А. Образцов відібрав перед цим у
козаків „государево ружье", багато їх „побили насмерть, а
инньїх переранили и в полон поймали и кони и седльї и со
Московщина 75

вьюки отбили". Незважаючи на це, козаки з честю провели
бій, зокрема „знаменщика... у тех татар убили и знамя и лук и
саблю взяли". Образцов, силою заволодів цими трофеями і
не пустив українців до Москви. Замість них трофеї повіз
цареві „голова стрілецький Букін“ (там само.— Арк.347).
Невдоволення українського населення умовами
Зборівського договору 1649 року спричинило нову хвилю
еміграції в межі Московської держави. Тут до цього були
готові. Проте, закликаючи українське козацтво заселяти
Дике Поле, московський уряд докладав зусиль, щоб його
розпорошувати, аби компактне військо не перетворилося на
небезпечну силу. Скажімо, 1649 року прикордонним
воєводам рекомендувалося жонатих і сімейних козаків
відсилати невеликими партіями на службу в різні міста, на
Дін — подалі від України. Аналогічну інструкцію місцева
адміністрація одержала й після Берестецької битви.
Емігрантів слід було розселяти групами подалі від
прикордонної смуги, а за великої чисельності висилати на
Волгу, до Симбірська тощо. „Гостинний" російський цар
готовий був прийняти й саме військо Запорозьке: замість
допомоги він запропонував гетьману перейти на Московську
територію й оселити українське козацтво на Дону поряд з
Військом Донським (Грушевський М. Історія України-Руси.—
Т.іх:-С.1226).
Процес переселення набув особливого розмаху після
Переяславської Ради. Запрошуючи з України „лутчих
людей", тобто кваліфікованих спеціалістів, московська
адміністрація вимагала, аби вони переходили на нове місце
„со всеми, что у них єсть, с лошадьми и с коровами"
(ЦДАДА: Ф. Розрядний приказ. Додатковий відділ.—
Стовп.47.— Стопчик 2.— Арк.91).
У часи гетьманування Юрія Хмельницького чимало
українців потрапляє до Московщини вже не зі своєї волі — у
кайданах. Серед перших політичних в'язнів Москви були
родичі колишнього гетьмана Виговського та полковник Іван
Нечай, зять Богдана Хмельницького. Як і братам
Виговського, також козацьким старшинам, Нечаю
пред'являли звинувачення у тому, що він, коли був
полковником білоруським, приводив місцеве населення до
присяги козацтву.
Полковник Данило Виговський, наказний козацький
гетьман у поході 1655 року на Польщу, котрому московський
воєначальник Петро Потьомкін перешкоджав приводити до
76

присяги Богдану Хмельницькому українське населення
Холмщини, Москви так і не побачив: „отьехав от Калуги 10
верст, он умер, и мьі велели погрести его в селе Іорнем". Так
сповіщається в московській реляції.
Згодом долю братів Виговських та Івана Нечая розділили
ще багато козацьких старшин. До Москви відправлені були
Петро Дорошенко, гетьман Правобережної України,
гетьман Лівобережжя Дем’ян Многогрішний та його
наступник Іван Самойлович з сином Яковом— останніх
згодом чекав далекий Сибір...
Із початком Північної війни надходить наказ Петра І:
„Гетьману черкасскому с 8000 конньїх и 10.000 пехотньїх
бьггь в Пскове, которьіе всегда будут готовьі к походу".
Відтак українці були змушені брати участь у кровопролитній
загарбницькій війні Росії проти Швеції. Скільки їх, наших
козацьких пращурів, поклали свої голови, прорубуючи для
Петра „вікно в Європу", з яким за висловом Івана Франка,
водночас закрилися всі віконця, крізь котрі світло науки
лилося з Європи в Україну.
А скільки знегод, втрат і знущань з боку самих же росіян
зазнали українські козаки, воюючи в далекій Прибалтиці за
інтереси майбутньої Російської імпеірії! Дійшло до того, що
й наказного гетьмана Дмитра Горленка російські солдати
стягували з коня...
Чимало українців змушені були емігрувати. Тих, хто
повірив обіцянкам Петра й повернувся на батьківщину, як-от
Дмитро Іорленко, брати Ломиковські, Максим Самойлович,
Антон Антонович негайно відправили з України на довічне
заслання в Москву, де вони животіли в злиднях. Інших —
генерального осавула Андрія Войнаровського, полтавського
полковника Григорія Іерцика — Петрові найманці викрали з
території чужих держав і, помучивши в казематах
Петропавловської фортеці, заслали в північні краї.
Прикладом того, в яких умовах доводилось там перебувати,
є доля північного в’язня Соловків Петра Калнишевського,
останнього отамана Запорозької Січі.
Звичайно, не всі українці, що потрапляли до
Московщини, сиділи під вартою. Така доля спіткала
передусім тих, хто відкрито виступав проти жорсткої
тиранії московських правителів. Інші, змушені з цим
миритися, працювали на розквіт Російської імперії.
1709 року Петро І добивається скорочення учнів Києво-
Могилянської академії з 2000 до 161, відтак змусивши кращі
Московщина 77

просвітницькі сили України виїхати до Москви. Вони
невдовзі починають відігравати чи не провідну роль у
культурному й духовному розвитку Російської держави.
Скажімо, Степан Яворський став митрополитом
Рязанським, „місцеблюстителем" патріаршого престолу,
президентом Світлійшого Синоду; ректор Київської
академії Феофан Прокопович — заступником президента
Святійшого Синоду і автором „Духовного Регламенту" —
трактату, що узаконив владу царя над церквою. Він був також
автором іншого трактату — „Правда воли монаршей",— який
сприяв утвердженню російського самодержавства.
До речі, багато керівних посад у Синоді обіймали саме
українці /1721 року з 11 членів — 5 українців, у тому числі
президент і віце-президенти; 1746-го з 8 членів — 6 українців,
1751-го з 10 членів — 9 українців/. Був час, коли всі
єпископські кафедри обіймали тільки вихідці з України,
водночас сприяючи поширенню освіти у Росії, засновуючи
семінарії і школи. Зокрема, Гаврило Бужанський був
префектом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві
/ректорами до 1757 року, префектами до 1753-го тут були
виключно українці/, Сильвестр Головацький — ректором
Казанської колегії; Варлаам Ієницький заснував семінарії в
Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямін Пуцек-
Григорович та Іларіон Рогалевський заклали підвалини
Казанської Духовної академії. Амвросій Юшкевич,
майбутній президент Синоду, заснував Новгородську
семінарію, Гедеон Вишневський — Слов’яно-латинську
школу в Смоленську і школи в Дорогобужі, Рильську, Білій,
Вязьмі, Лаврентій Горка — семінарію у Вятці, Герман
Концевич — Слов’яно-латинську школу у Холмогорах,
Арсеній Мацієвич — семінарію в Ярославлі, Серапіон
Латушевич — у Владимирі, Кирило Флоринський — у
Троїцько-Сергієвому Посаді. За даними відомого
дореволюційного дослідника К.В.Харламповича, серед 127
архієреїв, які 1700-1762 років обіймали російські кафедри,
було 70 українців, 47 росіян, 3 греки, 3 румуни, 2 серби і 2
грузини; п’ять українців були митрополитами, до того ж
Дмитрія Ростовського, Іоасафа Білгородського, Інокентія
Іркутського канонізовано як святих. Тоді ж, скажімо, 1758
року на 10 незайнятих кафедр призначено 9 українців і лише
1 росіянин.
За словами О. Брюкнера, український вплив європеїзував
Москву. Сам Петро І змушений був у одному з листів до
78

Мазепи визнати, що народ український „умен, но мьі можем
бьіть от етого не в авантаже" (Цит. за: Територія України.—
Прага.—1944.—С. 15).
Проте, дбаючи про розквіт Російської імперії, ці
представники українського народу не тільки самі
асимілювалися, а й своїх співвітчизників навчали саме
російської грамоти. Боже слово доносили також не рідною
мовою. Відтак вихідців з України на величезних просторах
Російської імперії іменували не інакше, як „русскими".
Тобто здійснювалося те, чого добивався Петро І,
забороняючи 1720 року друкувати церковні книжки
українською мовою, і Катерина II, ось так наставляючи 1764
року президента сенату і міністра юстиції Вяземського у
секретному документі, що зберігається в архіві Сенату
(Т.102—С.406):,Думка, що вони /малороси — В. С./ є нація
абсолютно відмінна від нашої — аморальна. Боріться з
їхніми фальшивими і непристойними ідеями. Малоросія,
Ливонія і Фінляндія — суть провінції, які управляються
своїми власними законами, що були їм забезпечені, було б
дуже нетактовно скасувати їх всі відразу, було б більше ніж
помилкою, я сказала б справжньою глупотою, називати їх
чужинцями і поводитися із ними, як з такими ... треба
змусити їх делікатним способом зрусифікуватися".
Не дивно, що в переписах 1897 року українців часто не
фіксують. Навіть у здавалося б академічній праці Д. Д.
Золотарьова „Зтнический состав населениея Сев. Зап.
области и Карельськой АССР“ /Ленінград; Вид. AH СРСР.
1926 р./ для українців не знайшлося окремого рядка, хоча
детально описано поляків, німців, євреїв, ленінградських
фінів, карелів, естів, весів, іжорів,— тобто представників тих
племен, що населяли територію нинішньої європейської
Росії до завоювання її київськими князями. Українців цей
автор згадує лише у такому контексті: „Русское население,
включая и украинцев ...". Отож скільки конкретно їх було в
Московщині — не дізнаєшся.
Але українців на Московщині було багато, що засвідчив
1917	рік, коли після Лютневої революції в Російській імперії
прокинулися національні почуття всіх народів, що її
заселяли.
Зокрема, в липні того року 18 родин з маєтку поблизу
станції Малоархангельск Орловської губернії писали до
Києва: „Мьі, украйнцьі-хлеборобьі, котори позалазили в
Московщину та й живуть там, сегодня зібрались до миста та
Московщина 79

до купи та обмиркувалися помиж собою и поришили
сдрукувать и цей приговор ... як бьі хочит вернуця в свою
ридну Украйну, бо в ці Московщині мьі не можем ніяк
ужиться и наша праця 7-8 рокив не дала нам ничого
радісного й прибутного. Уже мьі пробували и добротою и
ласкою налажувати життя, а Московщина все на нас чогось
прищется так ниначе мов дуже сибирская мачуха..4*
На жаль, тоді Україна не могла прийняти одразу всіх
своїх дітей із чужих земель. Селян-українців з хутора
Латишево Орловської губернії, котрі прислали до Києва
своїх делегатів Івана Даниленка та Івана Тютюнника, ЦК
Української Селянської спілки змушений був повідомити
про неможливість негайного переселення: „Наших людей,
проживаючих поза межами Української Народної
Республіки і бажаючих через утиски повернутись назад на
Україну, дуже багато і коли переселятись, то треба для них і
приготувати все, де їм поміститись..."
Гірка доля чекала на Московщині селян із Сумського
повіту, які 1913-1914 років „повиїздили було до Велико росії у
Пензенську губ. тощо, купили там собі землі, на якій і
хазяйнували: за часів більшовицького панування цих селян
великоросіянами вигнано, причому їм сказано було: „Ви не
наші люди, ви можете ідти до своєї України". Громади
великоросіян вимагали од наших селян особливих розписок
в тому, що останні зрікаються од своєї власности, які
росписки великоросіяне заставляли підписувати примусово,
підставляючи іноді до лоба пістоля. Крім того, наших селян
пограбовано, забрано геть чисто все, навіть з скринь гроші,
били їх лопатками, знущались над ними" (ЦДАВОВУ:
Ф.3766 — Оп.1.— Спр.69 — Арк.10).
Українці відігравали тоді надзвичайно велику роль у
російській армії. З ними змушені були рахуватись і
більшовики. 6 листопада 1917 року видано навіть
спеціальний наказ, у якому йшлося про створення в Москві
Української військової ради, котрій доручалося „керувати
всім військом української національносте Московської
військової округи". У розпорядження ради переходили всі
українські частини округи, а також юнкери-українці. В
наказі, підписаному командуючим Московської військової
округи Мураловим, начальником штабу Морозовим та
ад'ютантом начальника, командира бригад окремих частин і
взагалі всім військовим інституціям усі накази і вимоги ради,
що стосуються війська української національносте,
80

доручалося виконувати і не чинити перепон"(Нова Рада-
1917.—16 листопада).
Але турбота більшовиків про задоволення „справедливих
національних вимог" була явищем тимчасовим. Зміцнивши
свої позиції, вони про них швидко забули. Вже 25 лютого
1918	року (за ст. ст.), коли було одправлено панахиду пам’яті
Шевченка, українці Москви змушені були відзначити, що „це
не було святкування, бо саме в цей час занесено було меча
над самою Радою, а разом з тим і над усіма українськими
організаціями в Москві.
Тому більше часу збори присвятили обговоренню
ультиматума Ради солдатських депутатів — негайно передати
всі справи української колонії в Москві солдату Степняку.
Збори ухвалили негативну відповідь Ради, і присутні
приєднались своїми підписами до постанови" (Українське
слово (Москва.— 1918.— 17 березня).
Тривогу і біль в українців Московщини викликали дії
більшовицької Росії, яка продовжувала в гіршому стилі
традицій царського самодержавства:
„Мир підписано, а війна з Україною триває. А разом з тим
триває й війна з українською колонією в Москві. І чим
більше тиснуть на українські війська розбишацькі юрби
Муравйова, тим гірше становище наше тут, у Москві.
Там серед ворогів одчай і сум. Деякі з їхніх ватажків
просто тікають. Бо ж уже не гризе голову українського
козака; шахрай покинув своє шахрайство,— „инньїх уже нет,
а те далече..." Але нам з того не легшає. Утиски на нас
пригадуються нові й нові. Нас раптом хочуть перекинути в
чужу віру, теж, кажуть, християнську, але з клезетером на
чолі.
На Україні вже зійшло сонце. А тут, на півночі, ще пітьма.
Звичайно, це не надовго. Але все ж треба дбать, щоб часом
роса очі не виїла" (там само).
Однак добиватися свого було все важче, оскільки для
контролю за діяльністю українців ленінським урядом було
призначено спеціального комісара, водночас виставлено
своєрідний ультиматум українській колонії.
Московщина 81

ДОКУМЕНТИ
Привітання українців Москви Всеукраїнському
національному когресові
20	квітня 1917 року
Ми, українці —вчителі, солдати і офіцЄри московського
гарнізону — вітаємо український конгрес. Бажаємо почути в
його постановах непохітну волю українського народу.
Рішуче протестуємо проти диких погроз штиками. Сміємо
завірить, що укр. част. Моск. гарнізону безстрашно зустріне
ворожі виступи. Хай живе український конгрес, хай живе
вільна Україна. Борітеся — поборете.
Наше життя (Петроград).—1917.20 квітня.
Постанова зборів Зарайської Української Ради про
підтримку самостійності України та виступ на них козака
Іваженка
27	квітня 1917 року
Постановленіе
1917 року, квітня 27, сини вільноі і слободноі України,
зібравшись на Раду в 6 годин вечора, перш всього
відслужили молебня Святому Великомученику Георгію
Побідоносцю і воздали хвалу Богу за даровану слободу всему
хрещенному миру Русському і Українському.
Писля молебня проспівали Украінський Народний Гімн:
„Ще не вмерла Украіна....а
Раду одкрив козак Полтавськоі губерні, Кобеляцкого
повіту Пьятак. По його почину було приступлено до виборів
Предсідателя Ради, двох товаришівв і Секретаря.
Предсідателем обрали Штабс-Капітана Пипчука, ему двох
товаришів, козака Пьятака та Івженка, Секретарем обібрали
Пащенка.
Кожному з ніх вибрали по одному замістителю. Щоб
пошанувати памьять павшіх борців за слободу: Тараса
Шевченка та інших,— всі встали.
Першу річ держав Предсідатель Ради Штабс-Капітан
Пипчук, котрий, познаемивши Раду з історією Украіни,
перейшов потім до вопросу нащот теперішньої години. Далі
річ держав товариш його козак Івженко, котрий сказав дещо
про невірних синів Украіни, та кликав до єднання всіх.
82

Розміркувавши про все, що було доложено, Зарайська
Українська Рада порішила:
1)	Послати в Київську Центральну Українську Раду привіт
та щиру дяку за те, що вона перше всіх підняла рідне
Украінське Знамя на оборону й славу Самостійності Украіни.
2)	Сини вільноі Украіни Зарайськоі Української Ради,
числом більше, як 500 чоловік-москалів 217 запасного
пішого полка ідуть на зустріч великім думкам Киівськоі
Центр. Української Ради нащот самостійності Украіни на
початку Федеративноі Республіки.
3)	Прохати Центральну Раду дати Зарайській Украінській
Раді наказ, як повинні ми йти задля того, щоб якнайкраще
добитись самостійности Рідного Краю.
4)	Обібрати представителями Зарайськоі Украінськоі
Ради в Київську Центр. Украінську Раду: прапорщика
Дениська та москаля Пьятака і дати ім від Зарайськоі Ради
наказ.
5)	Прохати командіра полка дати представителям
Зарайськоі Ради Дениську і Пьятаку льготний проізд до
Киіва і назад.
В 10 годин вечора Предсідателем Пипчуком Рада була
закрита. Річі предсідателя Пипчука і товариша його Івженка
до цего прикладуют.
Предсідатьль Зарайськоі Украінськоі Ради
Штабс-Капітан Пипчук.
Товариші Предсідателя
Пьятак
Івженко
Секретар Пащенко
Річ козака Івженка, сказана в г. Зарайску на Украінській
Раді 27 квітня 1917 року
Я від щирого серця привітаю братів моіх — вірних синів
Украіни, тих, котрі не забули свого Рідного Краю, котрі
памьятають ще свою матір-Украіну, щиро шануючи іі.
Спасибі Вам, панове-товариство, що Ви ще памьятаете, що
Ви таке, чиі діти, якіх батьків сини, ким і коли заковані. 200
з лишнім літ ми брякали тяжкими кайданами і не мали сили
скинути іх, але настала година — розбились кайдани і ми
вільні знов, як і були колись. Ми вільні сини Украіни! Яке
Московщина 83

чудове слово! Я горжусь, що можу назвати себе рідним
сином матері Украіни. Чи зможе ж назвати себе сином
Украіни той, хто цурався іі. За просвітою такі люде перлись
кудись в чужий край, в Німеччину та инші землі і там
получали цю освіту, але коли на останню батьківську Копійку
вони получали цю освіту, то забували і батьків, котрі іх
вчили, і свій Рідний Край, свою Украіну святую, та ще й
сміялись над тим, хто, на іхній погляд, зостався мужиком, та
не хотів цуратись своеі мови та всего свого рідного, бо
думали, що забувши свою мову та інше рідне, вони стануть
панством. Правда вони знали й русську і німецьку, та ще й
инші мови, а своеі не знали, та й знати не хотіли, бо не
потрібна вона ім була і соромились говорити на своій рідній
мові, та не тілько соромились говорити, але й вчити цю мову
соромились. Вони й слухати не хотіли, що заповідав наш
батько Тарас Шевченко:
„ Учітеся, брати моі,
думайте, читайте-
і чужому научайтесь,-
свого не цурайтесь.
Бо хто Матір забуває,
того Бог карає.... “
Що може бути кращого, як почувати себе вірним сином
свого рідного краю? Я не можу назвати синами Украіни тих,
котрім здавалось, що освіта тілько в тім, щоб научитись
иншіх мов, та учившись, обкрадати обездолену й без того
матір Украіну. Правда, такі сини Украіни завжди звертали на
те, що ім не розришали вчитись на своій мові, але не треба
забувати, що можна вчитись на иншій мові, та, хоч
крадькома, вчити й свою. Такі люди не хотіли й слухати за
рідну мову й цурались іі, мов чуми; боялись, щоб їх не лічили
за мужиків. Такі невірні сини, обкрадаючи Украіну,
допомагали Романівській царській короні давити в кінець
Украіну та нищити іі. Але в жилах украінського народу тече
козача кров, вони знають, як тяжко ходити в ярмі
помазаників Божіх. Разом вони скинули це ярмо і, нині
здається не захотять більш надіти його. Я не хочу сказати,
всі хто получив освіту,— були такі, як я сказав, допомагали
руйнувати Украігіу, ні іх не багато, а все-таки були. Чи не
вони ж перші, оті освічені відщепенці, повинні стати на
сторожі святих Украінських ідеалів? Вони не хотіли брати
приклад від Шевченка, який каже:
„Я так гг, я так люблю,
Мою Украіну убогу,
84

Що проклену святого Бога,-
За неї душу погублю“.
Треба без міри кохати свою Україну, щоб називатись іі
рідним сином. Візьмемо, наприклад, іншу націю —
англійську. Коли одного англічанина запитали, ким він хотів
бути, коли б не був англічанйном?— він одповів:„Коли б я не
був англічанйном, то я хотів би бути англічанйном".
Задумайтесь гарненько над ціми великими словами
англічанина, та й запитайте тоді себе, чи любив він свій
Рідний Край?
Слухайте сюди, панове-товариство, що каже наш батько
Тарас:
„Подивіться па Рай тихий,-
На свою Вкраіну.
Полюбіте щирим серцем
Велику Руіну.
Розкуйтеся	Братайтеся.... “
Покажіть же, що Ви вірні сини своеі матері Украіни і
такими ж вірними зостанетесь до самоі домовини. Нехай
умер Шевченко, нехай його нема між нами, але дух його не
вмер і витає між нами; він побачить як ми обіймем
найменьшого брата, щоб заплакана наша Мати усміхнулась,
а з нею порадується і дух Шевченка.
Вас, панове-товариство, я кличу до єднання; єднайтесь
докупи, як можна міцніше, щоб ніяка сила не змогла
роз’єднати Вас, та йдіть тим широким шляхом, котрий
поведе Вас до вільноі автономноі Украіни, а там нас жде
слава й щира правда. Покажіть, що Ви козачого роду, вміете
постояти за правду й волю, вміете шанувати, а для цього Ви
повинні, як можна краще, піддержувати порядок та
дисципліну; слухайте своіх старих товаришів-офіцерів;
держіть себе завжди так, як повинно держати себе всякому,
хто вміє дати кошт волі й слободі, і не слухайте тих, котрі
підмовляють Вас на все лихе.	Памьятайте, що це
все потрібне за для того, щоб допомогти нашому
Временному Правительству довести до кінця почату працю
великого ослобождения всіх народів.
Хай живе Временне Правительство, хай живе Россійська
демократична Республіка на федератівних початках, хай
живе Україна. Слава!
Козак Івженко.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ :Ф.1076. —Оп .3.—Спр.14.—Арк.96-98 зв.
Московщина 85

Телеграма Українського військового комітету м. Усмані
ЗО квітня 1917 року
*
Телеграма
Киев Усмани 101 43 2 16 50 =
Киев Українська Центральна військова Рада= 30 квітня
заснований Українській військовий Комитет миста Усмани
щиро витає Центральну Київску вийськову раду и має надію,
що вона ни на один крок ни видступьіть вид метьі, за яку
бьется украинськьій народ. Временньїй голова комитету
Суконстантинов писар Воскобойников=
Оригінал телеграми
ЦДАВОВУ.Ф.1076. — Оп. 3.- Спр. 13.- Арк.12.
Резолюція загальних зборів солдатів-артилеристів
Московського гарнізону на підтримку державного
життя України
4	травня 1917 року
Резолюція Загальних зборів солдат-українців артилеристів
в м. Москві 4-го травня 1917 року
Ми, украінці-солдати і офіцери 1-й запасной
артілерійской бригади, 4-го особого паркового дивізіона
115-й артілерійской бригади, 23-го легкомортірного
дивізіона, 122-й артілерійской бригади, зібравшися на
загальні збори, 4-го травня в помешкані бегового общества в
кількости 1200 чоловек і обговоривши ріжні національні
справи, постановили:
1.	Вітати Українську Центральну Раду в Київі яко
заступників українського народу в усіх її заходах що до
оборони національних справ.
2.	Прохаймо Українську Центральну Раду обстоювати і
проводити в життя початки Української автономії і взяти на
себе ролю об’єднуючого центру всего Українського руху.
3.	Просити Українську Центральну Раду вжити всіх
заходів, аби українизувати Київський гарнізон, замінивши
солдатами українцями з тилових частей солдатів Київського
гарнізону не української народности. Кожен солдат повинен
86

там служити, де він родився: українець на Україні, руській в
Росії, поляк у Польщі і т. дальше. Для здійснення сього ми
постановляємо організовуваться в батарейні і бригадні і
инші організації і єднатися на округи Українського
військового клюбу в Москві, та всім разом і організовано
вимагати от уряду преведення в жите оцієї нашої постанови.
4.	Рішуче піддержуємо домаганя трьох тисяч /3000/
солдат-українців у Київі в їхнему бажанні організовуватися в
Український полк.
5.	Ще більш ришучо протестуємо проти постанови
тімчасового уряду, який насмілюїця вільному українському
народові указувать, що можна де завгодно, але ни в Київі
організовувати Українські полки. Ми дивуємся
Петроградському урядові, який і досі ще хоче
роспоряджуватися в Українскій землі. Ми, солдати
вищесказаніх частин, заявляємо: ніякого чужого втручення
в Українські справи на Українській землі ми не потерпимо і,
коли потрібно буде, всі, як один, будимо боронити: свою
волю, свою свободу, свою національну незалежність.
6.	Одночасно кличимо своїх братів—солдатів руськіх,
латишів, жидів, поляків і другіх народів, населяючіх
Россійську державу, до братського єднання і до піддержки
всіх освободитильніх заходів недержавніх народів у іхньому
національному самовизначенію.
7.	Найкраще державнім ладом, що забезпечує всім
народам свободу їхнього економічного і національного
культурного побуту і розвитку, вважаємо демократичну
Федеративну Республіку вільніх і рівніх народів.
Голова зборів К. Пацула
Писар Прапорщик Чернявський
Присутні на зборах
Г. Бойченко
Ол. Чайковська
Пр.Коваль
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОУ: Ф.1076. —Оп.З.—Спр.14.—Стр.70-70 зв.
Московщина 87

Привітання Серпуховської Української військової
громади Українському Генеральному Військовому
комітетові
17 травня 1917 року
*
Телеграмма
Из Серпухова
Принято 17/5 1917
Украинській військовій Генеральний Комитет Киев
Серпуховська військова украинська громада щиро витає
украинській військовій генеральний комітет Бажаєм успіху
в вашій праці на користь Украини и прохаємо мицно и
безстрашно стояти на сторожи військових украинських
интересов Ми душею и серцем з вами и в сій вашій роботи
кожну хвилю готови вас пидтримати
Рукописний оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ.Ф.1076— Оп. З.-Спр. 13.-Арк.19-19 зв.
Ухвала Вяземської Української військової громади
про формування українських частин
29	травня 1917 року
Протокол
Вяземская Украинская Войсковая Громада в заседании
своем 29 мая 1917 года под председательством Мусиенко, в
присутствии Начальника Гарнизона Генерала Мезенцева,
обсудив вопрос о формировании Украинских рот из солдат
и офицеров украинцев, единогласно постановила :
1)	Всех офицеров и солдат Вяземского гарнизона
украинцев немедленно перевести в 305 зап. пех. полк, для
каковой цели отвести ііока 4 барака.
2)	Всех солдат-украинцев, находящихся во всех частях
вблизи гор. Вязьмьі, Сьічевке и др. местах, тоже перевести в
305 полк.
3)	Всех переведенньїх украинцев заменить другими
солдатами-неукраинцами.
4)	Перевод должен состоятся с ЗО сего мая.
5)	В случае ухода из Вязьмьі 263 пех. зап. полка иметь
ввиду прибьітие на его место из гор. Ржева 53 украинского

полка. О чем предварительно снестись с командиром 53 пех.
полка.
Примечание:	Все	зто	постановление вручено
Начальнику Гарнизона лично 29-го сего мая в помещении
собрания Совета солдатских и рабочих депутатов для
исполнения.
6)	Все постановления относительно солдат-украинцев и
войсковьіх украинских частей должньї оглашатся в приказах
немедленно.
7)	В случае получения приказа или телеграммьі об
отправке сформированньїх украинских рот на фронт,
таковьіе приказьі или телеграммьі должньї бьіть не иначе
как от Генерального Войскового Украинского Комитета из
Києва.
8)	Окончательно сформированньїе ротьі подлежат
отправке из Вязьмьі только по предписанию из
Генерального Войскового Украинского Комитета в Киеве и
только на тот фронт, на какой указано будет в предписании
Генерального Войскового Украинского Комитета.
9) Президиум Украинской громадьі освободить от всех
нарядов и несения служби в частях.
Председатель громадьі П. Мусієнко
Товарищи председателя: А.Ковдій
Писарь Барвицький.
Печатка: „Вяземска Українска громада.”
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076. -Оп.З. -Спр. 14. - Арк.51.
Заява українців механічних майстерень Серпухівської
Окремої Морської бригади про бажання переїхати до
Києва
ЗО	травня 1917 року
Ми, українці Механичеської Майстерської Отдільної
Морської бригади особого назначення у городі Серпухові
Московської губернії, зібравшись на Раду ЗО травня сього
1917 року у числі 200 чоловік, постановили: так як нашу
Майстерську, як до нас дійшли чутки, повинні
розформирувати не далі, як у місяці червні й розіслати нас
усіх по своїх частях, прохати Центральну Українську Раду и
Московщина 89

Генеральний Військовий Український Штаб у Київі винести
своє постановлений и зхлопотати як можно скоріше, щоб
нас не розсилали по одинцю, а усіх гуртком
откомандіровали у Київ, де ми можемо теж самі устроїмось
по майстерських або по українських частях, куди хт© з нас
згоден, у чому й розписуємось:
(Далі йдуть підписи всіх присутніх).
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф.Ю76.-Оп.З.-Спр. 14-Арк.23-24 зв.
Звернення українського клубу Нижнього Новгорода до
Центральної Ради і Українського Військового З’їзду
про підтримку
Червень 1917 року
Копія телеграми
З Нижнього Новгороду:
Український політично-просвітній Клюб в Новгороді
сповіщає Раду і Військовий З’їзд, що зорганізовані українці-
вояки і громадяне в кількости 700 чоловік виходили
демонстративно з прапорами своїми 4-го цього червня,
протестуючи проти заборони Другого Українського
військового з’їзду, і цілком приєднуються до постанов
Центральної Ради та в хвилі рішучій готові іти, як один
чоловік, за волю України.
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп. 1.-Спр.50.-Арк.31.
Привітання українців військової кравецької майстерні в
Нижньому Новгороді Українському Генеральному
Військовому комітетові та їхнє бажання повернутися на
рідну землю
7 л пня 1917 року
Телеграф в Москве
Принята 7/7 1917 г.
Киев Нижнего Новг. 299601 45/42 29 14 300 ТВ 15
Кіев Військовій Генеральній комітет=
Ми салдати-украінци Варшавської обмундировальної
мастерскоі Нежегорода в килькости 110 привитаемо
90

украінскій генеральній комітет Доводимо до свідчення що
всіма силами бажаємо вернуться до неньки-Украіни Не
можемо з погляду, що без нас спеціалістів машина стане буде
ущерб взагалі Россіи України.
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ.Ф.Ю76.—Оп.З.—Спр.13.—Арк.65.
Наказ по Московському військовому округу про
українізацію
6 листопада 1917 року
Наказ по Московському військовому округу
№12
Москва, 6 листопада 1917 року
1.	Волею представників 1-го Українського Військового
Окружного З’їзду / 16-18 жовтня ц.р./ для задоволення
справедливих національних вимог і щоб полегшити штабові
працю по формуванню українського війська, З’їзд з серед
себе обрав 15 чоловік, котрі являються окружним органом
під назвою Українська військова Рада Московської
військової округи.
Цьому органові з’їзд доручив керувати всім військом
української національності Московської військової округи.
Вітаючи побажання З’їзду та йдучи назустріч бажанню
українського війська, наказую всім, що підлягають моєму
відому, начальникам та командирам бригад окремих частин і
взагалі всім військовим інституціям усі накази і вимоги ради,
що торкаються війська української націонал ьности,
виконувати і не чинити перепон.
Інтендантським управлінням майно, провіант видавати
лише на вимогу окружної ради і командирів українських
частин нарівні з іншими військовими частинами.
У всіх справах, що торкаються українських військових
частин і військових чинів, звертатись до Української ради
Московської військової округи, котрі від цього дня і
підлягатимуть відому ради. Українська військова рада
Московської військової округи є в повному контакті зі мною
і революційним комітетом.
Раді пропоную взяти всі українські частини і всіх
військових чинів української національності на свій облік.
Московщина 91

2.	Наказую всіх юнкерів української національності
московських шкіл прапорщиків передати в розпорядження
української військової Ради М.В.О.: Пречистенка, Штатний
пров., №13.
*
Командуючий Муралов
Начальник штабу Морозов
Ад’ютант начальника штабу Гришман
Нова Рада.—1917.—16 листопада.
Супровідний лист Пензенської губернської української
Ради до звернення українців-переселенців з проханням
захистити їх
5	грудня 1917 року
Пензенська губернська
Українська
Рада
5	грудня 1917 року.
№ 1106
Адреса: м. Пенза, Московська
вулиця, б. №7.
В Ценральну Українську Раду
При цьому листі Губернська Українська Рада додає листа
від украінців-переселенців, які живуть у Пензенщині, і
найщіріше прохає Центральну Раду допомогти селянам у їх
тяжкому становищі.
Про життя всіх українців в Пензенщині Рада висилає
поширенний доклад, із якого Центральна Рада побачить, що
за останні часи знущання над селянами-українцями
перейшли усяки границі.
Додаток: Лист у Кіевску Центральну Украінську Раду.
Голова ради: Чижевський
Секретар: (підпис нерозбірливий)
Печатка: Пензенська
Украінська Громада.
92

В Киевскую Центральную Украинскую Раду
Мьі, украинцьі-переселенцьі Отродно-Березанского,
Зимницкаго,	Дубоваго,	Большого-Владьїкинскаго,
Антонавскаго, Каменнаго, Андроповаго и Атмисскаго
поселков Пензенскаго и Нижне-Ломовскаго уездов
Пензенской губерній, на общем собрании 1-го декабря 1917
года единогласно приняли следующую резолюцию:
„Семь лет тому назад мьі, малоземельньїе, а частично и
безземельньїе	крестьяне	Киевской, Полтавской,
Харьковской, Подольской и Херсонской губерний,
обманутьіе царем и его хитрьши прислужниками, оставили
дорогую для нашего сердца Украйну и переехали в Россию
на земли, приобретенньїе Пензенским крестьянским
банком у помещиков. Царское правительство разселило нас
по нескольку дворов по оврагам и лощинам, лишив нас
возможности образовать свои общества, учредить
кооперативи, иметь свои школи, церкви. Местньїе русские
жители приняли нас недружелюбно, даже враждебно, видя в
нас пасьінков России. Не имея возможности улучшить своє
положение, мьі покорно склоняли свои голови пред ними и
несли свой тяжкий крест дальше. Не стало царского кумира,
лопнули царския цепи, и светльїй путь равенства и братства
народов предстал пред нами. Но не надолго: политическая,
классовая и национальная борьба разкрилась и наконец
вилилась в братоубийственную гражданскую войну. Волна
погромов и грабежей из городов докатилась в деревню и
захлестнула собою не только богатих, но и бедних,
беззащитних и обездоленних. Видя в нас врагов, местния
русския соседния села решили нас вигнать отсюда: сперва
отняли у нас землю, посеви, потом начали грабить наше
недвижимое имущество, грозят разорить наши жилища,
отнять последний, у многих купленний, хлеб и вигнать нас
на улицу. Местния власти помощи не оказивают,
предоставив нас самим себе. И вот ми на общем собрании
решили обратиться за помощью к нашему родному и
дорогому украинскому народу и к нашему правительству —
Центральной Раде. Народ Украинский! Помоги своим
братьям вернуться на родину, спаси наших жен и детей,
недопусти рас, беззащитних, до голодной смерти, дай
возможность вновь увидеть свободной Великую Украйну."
Московщина 93

Председатель собрания Т. Храмок.
Товарищи председателя
И. Алексеенко.
Г. Ющенко.
Секретарь-П. Ступак.
Печать сельскаго
старости Отродно-
Березанск Общества
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.2592.-ОП.1 -Спр.25.-Стр.44-46.
Телеграма голови Пензенської Губернської Української
Ради Богдановського до Центральної Ради у Києві з
проханням сприяти поверненню українців на
батьківщину
9 грудня 1917 року
Телеграмма
За адресою Киев Центральная Украинская Рада
Копия Секретарю внутренних дел и копия секретарю
воєнних дел.
Принята 9/ХІІ 1917 г.
Принял (підпис).
Пензенской губернии проживает больше двадцати тисяч
украинских переселенцеві оставивших территорию
Украиньї не по своей, а по злой воле свергнутого царя и его
министров. Еще в марте месяце организована Пензенская
Губернская Украинская Рада, которая вместе проведением
жизнь украинизации войск Пензенского гарнизона и
отправке такових на Украйну взяла свои руки и дела
крестьян-украинцев Точка
Течении более семи месяцев Рада принимала все мери
защити личних и имущественних интересов крестьян-
украинцев, проживающих Пензенской губернии, так как
уже первих дней революции крестьяне-великороссьі
вигоняли украинцев Точка За последние два месяца насилия
и издевательства крестьян-великороссов над крестьянами-
украинцами перешли всякие граници Точка Разграбляется
94

самим бесчеловечньїм образом имущество украинцев,
отбирается хлеб и скот, увозится мертвьій инвентарь, самих
крестьян их жен и детей ставят на колени, затем избивают
до полусмерти, а последние дни убивали совсем.
Проходящих детей по улицам избивают камнями Точка
Отбирают под угрозой смерти подписки о том что
крестьяне-украинцьі принадлежащий им лес разрешают
рубить крестьянам-великороссам, и рубка лесов получением
таковьіх подписок производится немедленно Точка Когда
украинцьі приходят церковь священник тут же в церкви
заявляет черт хохлов принес Точка Словом всех видов
мучениства творимого крестьянами-великороссами над
крестьянами-украинцами нет никакой возможности описать
Точка Двадцать пятого ноября и первого декабря
приглашались на заседание Губернской Украинской Ради:
представители властей, а именно: Губернский комиссар,
Городской Голова, Председатель Солдатского Совета,
Председатель Революционного Штаба, Председатель
Совета Солдатских, Рабочих и Крестьянских Депутатов,
Председатель Губернского Союза крестьян-великороссов
Председатель Губернского Земства и оба раза заседание
ради указанньїми представителями власти не состоялось
ввиду их неприбьітия Все же письменньїе просьби
Украинской Ради, направляемьіе вьішеупомянутьім властям
о	недопущении издевательства крестьян-великороссов над
крестьянами-украинцами с посилкой их подлинньїх
заявлений об зтом крестьян-украинцев и приговоров цельїх
украинских поселков, оставались безрезультатними
Дальнейшее пребьівание таком состоянии крестьян-
украинцев, проживающих Пензенской губернии
немьіслимьі и, по мнению ради, единственньш вьіход
такого положення может бить немедленное переселение
всех крестьян украинцев проживающих Пензенской
губернии территорию Украинской Народной Республики
Точка От Викжеля походатайствовать дать вагони согласие
Точка Докладьівая об зтом и изложенном губернская
Украинская Рада имеет честь убедительно просить
Украинскую Центральную Раду срочно телеграфу дать ей
подробнне указания по содержанию свои телеграммн,
сделав сим вместе срочно распоряжение по всей
территории украинцев о принятии прибьівающих крестьян
украинцев и предоставлении им возможности одьіскать
жилище и дать возможность приобрести к весне зерновой
Московщина 95

хлсб для посева, указав каких землях посев они должньї
произвести Памятуйте при зтом что всякос промедление
етом деле смерти подобно
Номер 1163	*
Голова Пензенской губернской
украинской радьі Богдановский
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ: Ф. 2542.—Оп.1.—Спр.25.—Арк.47-50.
Ультимативний документ російської більшовицької
влади щодо існування Української колонії в Москві
31	березня 1918 року
Межі співробітництва московського комисаріата по
українським справам з Радою Української колонії в Москві
1.	Комисаріат по українським справам яко
представництво російського уряду в Москві, являється
органом російського державно-урядового надзору за
діяльністю українських національних організацій, а разом і
посередником між російським урядом і сими організаціями.
2.	Доки в особі комисара д. С. О. Сови-Степняка буде
зазначено уповноваженого сьогочасного українського уряду,
д. Сова-Степняк відправляє консульські функції по колонії.
3.	Доки колонійська національна організація зостанеться
як нині аполітичною, комисаріат у колонійські справи не
втручається, отже, коли б колонійська рада почала дбать про
якусь поміч українському уряду, який вороже ставиться до
сьогочасньої влади совітської в Росиї й Україні, колонійська
українська організація в Москві підлягає всім можливим,
може й репресивним, розпорядженням комисаріату. 4
Комисаріат не втручається ні в які радянські справи щодо
роспорядку коштами, канцелярією, служащими й
помешканням Ради. Коли помешкання Ради й комисаріат
буде вмісті, то Рада й комисаріат користуються ним за
обопільною згодою.
5.	Комисаріат не втручається ні в які роспорядження
Ради до громадянства, ні про оподаткування, ні про
регістрацію громади, ні про які анкетні відомости чи щось
подібне, отже, він має право одержувати од Ради колонії
потрібні політ, справки.
96

6.	Позаяк консульські політичні функції виконуватиме
комисар д. Сова-Степняк, то він же видає й пропуски для
переїзду з Московщини на Україну, видача же персональних
громадянських посвідчень, як і нині, залишається при Раді.
7.	Рада колонії сповіщає комисаріат про свої пленарні
засідання, на яких комисар і його помічник мають право
присутности з правом позачергового голосу, не беручи
участі в голосуванні.
8.	Функції репрезентації колонії залишаються виключно
при Раді, до репрезентації в загально-національних межах,
без спеціальних на це доручень Рада не вільна.
9.	Комисаріат сповіщає раду колонії про всі
роспорядження російського і українського „совітського"
уряду, які мають відношення до українського громадянства в
Москві.
10.	Зносини комисаріату з Радою і навпаки ведуться на
українській мові.
11.	Зазначені вище межі співробітництва й компетенції
комисаріата і Ради затверджуються загальними зборами
колонії.
12.	У Ради має бути примірник свого, потверджений
підписами комисаріату, а в комисаріаті примірник,
потверджений підписами президіума Ради.
Українське слово (Москва).—1918.— 31 березня.
Московщина 97

ХОЛМІЦИНА
Розселення наших предків на захід — до Вісли чітко
простежується вже в часи Київської Русі. В період правління
Ярослава Мудрого вони остаточно закріплюються на
привіслянських територіях. Пізніше ці території входять до
Галицько-Волинського князівства, яке визнавалося Європою
як держава руського народу.
За часів Володимира Великого ці землі належали до
Київської держави, зокрема, й Підляшшя. Церковні парафії,
що творилися в цій привіслянській території,
підпорядковувалися Турівській дієцезії. Кордон між
Польщею і Київською Руссю тоді пролягав по Віслі. Під час
існування Галицько-Волинського князівства як держави
українського народу до її складу входило і Підляшшя. Саме
тут, у Дорогочині папській легат Оніс коронував 1253 року
Данила Галицького на короля всієї Русі.
І тільки через століття ця земля, як і Холмщина, підпадає
під владу Польщі. Щоправда, Підляшшя і Холмщина відтоді
були приєднані до так званого Руського воєводства. І саме це
підкреслювало: як етнічні українські землі Холмщина і
Підляшшя належать не до корінної Польщі, а є чужі їй.
Але рік у рік на західних рубежах погіршувалося
становище українського етносу, посилювалася його
полонізація. А відтак етнічна межа українського розселення
на заході поволі просувалася на схід.
На далеку українську західність на період першої світової
війни вказували тільки назви населених пунктів — там, де
урядова статистика вже не бачила українців: Грушів, Чабаї,
Острівець Руський, Руськів, Руська Воля, Руське Село,
Приточно, Руський Стік, Творичів.
Але вони, як і поодинокі церкви, залишилися вже на той
час у глибокому тилу польської колонізації. „В повільнім
поході на схід,— зазначав В.Геринович,— втиснувся
польський елемент далеко, часом в глибину десяток миль. Із
колишньої української країни осталися лише сліди, з-над
Висли мусів український нарід відступити по Вепр, а з часом
98

і далі до сходу, вузшими і ширшими заливами через згадану
річку..А за висновками Степана Рудницького /1916/,
західна межа українського етносу вже пролягала ще далі на
схід — від Лежайська над Сяном на Білгорай, Щебжешин,
Замостє, Красностав, далі Вепром до Коцк, звідти на
Радзинь, Луків, Сідлець до Дорогочина над Бугом.
Щоправда, В.Геринович вважав, що російська статистика
могла допустити перебільшення щодо українців. Тим паче,
що на захід від цієї лінії він особисто зустрічав значну
кількість автохтонів з числа українців. До речі, там нерідко
траплялося, що батьки розмовлями українською мовою, а
вже діти — польською. Що впливало на це? Умови
навколишнього життя, коли через безземелля українські
юнаки подавались до міст, а там промисловість, насамперед,
у руках поляків.
Однак напередодні першої світової війни українськість,
скажімо, Холмщини ще була досить потужною. Зокрема, за
переписом 1909 року етнічний склад населення тут
характеризувався такими цифрами (Народна воля.— 1918 —
4.44).
/проц./
Повіт
Українців
Поляків
Євреїв
1. Холм
48,16
28,56
10,84
2. Костянтинів
70,82
14,20
14,94
3. Біла
60,48
15,69
23,35
4. Влодава
64,97
14,80
15,52
5. Грубешів
57,31
25,91
16,22
6. Томашів
46,71
41,07
12,22
7. Замостє
29,01
52,36
18,03
8. Білгорай
38,56
49,00
11,43
Укорінення польського елементу в українському
етнографічному тілі прискорилося за часів першої світової
війни. За три роки її, особливо за кілька місяців 1915-го,
етнічна межа українців пересунулася набагато далі, ніж за
цілі століття змагань між двома народами. Виселення на час
бойових дій українського населення на захід від Бугу
обернулося тим, що наш етнос уже не зміг відродитися хоча
б	у попередніх кількостях на цих землях. Особиво це
стосувалося повітів Янівського, Красноставського,
Холмського, Люблінського, Любартівського, Влодавського,
Радзинського, Луківського, Більського, Сідлецького,
Костянтинівського.
Холмщина 99

Але тільки-но Росія почала розвалюватися після
Лютневої революції 1917 року, переселенці із західних
окраїн української етнічної території потягнулися додому.
Так, біженці з Холмської губернії, котрі проживали в
Самарі, 14 травня 1917 року на своїх зборах іТостановили у
зверненні до Тимчасового уряду вимоги повернення додому
(ЦДАВОВУФ. 1115.- On. 1Спр. 12.- Арк. 13).
На таких позиціях стояли й біженці з села Молодятича /
44 підписи /, що тимчасово мешкали в селі Лісне-Матюнино
Кузоватівської волості Сенгилейського повіту Симбірської
губернії, „скучившись на чужині по рідному краю і своїм
звичаям", також вихідці з Волі Верешинської Влодавського
повіту / 66 осіб /, 177 холмщаків, котрі перебували в
Новочеркаську, та 200 — Судбищі Тульської губернії, 29
солдатів з 22-го артилерійського дивізіону (там само.— Арк.
17-18, 20, 26 зв.-27).
Воля холмщан була однозначно виражена на їхньому
з’їзді в Києві восени 1917 року: „Народ холмський визнає
себе народом українським" (ЦДАВОВУФ.2592.— Оп.4.—
Спр.11— Арк.7).
А холмщани, які опинилися в австро-угорському полоні,
прагнули вступати до лав українського війська. Зокрема, з
табору „Сатмар Неметті" заяви про це писали Степан
Луканюк, Микола Рот, Олексій Пузинкевич, Данило Дикий і
Микита Гордіяш з Грубешівщини (ЦДАВОВУ: Ф.4405.—
Оп.1.— Спр.179.—Арк.246 зв.-247).
Учитель 1-ої міської Холмської школи В.Я.Остапчук 18
березня 1918 року в листі до Центральної Ради зауважував:
„Наш український селянський народ, які б не були його
пастирі церкви та архипастирі, без церкви, без чистої
християнської віри, навіть без звичайних для нього обрядів
віри не може обійтися. У чому чисті зернятка його віри, а
чому непотрібна намизана шкорупа — о цих річах і питання
тра говорити селянинові помаленьку. Борони Боже, з
поспіхом або простим недовір’ям: батьки й матері
відцураються від нас, а мол одіж, як комарці, полетить в
інтернаціоналку. Марксизму та ще пак німецького, нам не
треба. Нам потрібна живая, цілющая і духом і тілом Мати-
Україна, Христова дитина. Без Бога України не може
бути" (там само — Арк.4).
Однак не всі історичні західно-українські території
ввійшли до складу УНР. У переліку земель, затверджених 6
березня 1918 року Малою Центральною Радою, згадується
100

лише Підляшшя з центром у Бересті. Холмщина, за
додатковим договором між Австро-Угорщиною та Україною,
мала відійти невдовзі також до останньої.
Але тут піднялися поляки.
Протести поляків проти майбутнього прилучення
Холмщини до України на підставі того, що тут, мовляв,
абсолютну більшість становить їхнє населення, приховували
зворотній бік медалі. „Так, се правда,— писав М.Сисак у
перемишльській „Українській робітничій газеті",— хто
прийде до Замостя і почує всюди польську мову — побачить
польські школи, які позакладали австрійські власти, після
Сего поверхового вигляду — запитає, яким правом домагають
українці сеї землі, коли їх тут нема? І то навіть українські
соціялісти сего вимагають! Тимчасом сей найбільше
сполячений повіт в Холмщині — приглянувшись йому
ближче, инакше виглядає. Границею між Україною і
Польщею має бути ріка Вепр після договору в Берестю. Я
беру ряд сіл і присілків, що тягнуться при одній дорозі від
західної границі замостенського повіта, яку становить ріка
Вепр, а не до східної, щоб показати національні відносини
по селах. Село Злоєц: перед війною 60 родин українських, 47
польських. З укр. родин остало під час війни 13, а решта
виїхала з військами до Росії, поляки остали; Вулька
Злоєцька: перед війною більшість українська — всі виїхали
до Росії; Зарудє: 22 родини українські, 20 польські, 17 родин
укр. виїхали, поляки остали; село Білобереги, що числило
около ЗО родин перед війною — з того 14 родин укр., а 24
родини польські, вчисляючи сюди і кілька родин німецьких
колоністів, виїхало укр. родин 10, польських 2; село
Сідлиська: около 300 родин укр., а тільки 2 польські — майже
всі українці виїхали. Село Високе: номерів около 26 — з того
тільки 3 українські. Село Сітапець, по більшій частині
німецька колонія — є тільки 3 родини українські. Присілок
Цьолкі: перед війною 3/4 українці, а 1/4 поляки, тепер
стало тільки 5 родин укр.— решта виїхала. Горищів
Польський: перед війною около 100 родин українських, 13
польських, всі українці виїхали"(Українська робітнича
газета.— 1918.— 4.12).
Важливим для нас є й таке свідчення М.Сисака:
„Розпитуючи людей, можна довідатися, що перед 70-80
роках (XIX ст— B.C.) всі тут говорили українською мовою,
але з часом під впливом з одної сторони церкви, в якій
працювали московські попи, і школи російської —
Холмщина 101

затрачувалась чиста мова українська,— а робився жаргон
укр.-російський. З другої сторони велика праця польських
ксьондзів і домашня наука польської мови — потаємно або
одверто проваджена серед латиннив — випхала українську
мову з дому“ (там само).	*
Як бачимо, переважну більшість тутешнього населення
перед війною становили саме українці. Але коли в 1915 році
почався відступ царської армії, було пущено чутку, що
австрійці й німці будуть вішати православних, а тому всі
українці почали втікати углиб Росії. Поляки ж /як
католики/ залишалися в своїх домівках. І коли в селах
Холмщини після відходу російського війська залишилась
маса порожніх українських хат, то австрійські власті почали
заселяти їх поляками з інших місцевостей. Перепис
населення австрійська урядова статистика робила вже після
цього. Ось такі високі цифри польського етнічного
елементу на Холмщині в 1918 році (Вісник Холмського
губернського староства.— 1918.— 4.14).
Не всі українці, які хотіли повернутися в свої рідні місця,
мали змогу це зробити: власті пускали лише тих, хто
приймав католицизм.
Що ж до православного українського населення
Холмщини і Підляшшя, яке зоставалось у своїх рідних
оселях упродовж усієї війни, то воно почувалося дуже
прикро, не маючи жодного задоволення своїх потреб. За
весь час до Берестейської угоди серед українського
населення Холмщини працювали тільки уніатські
священики з Галичини. Разом з тим, за відсутності
православного духовенства, значно поширювалася
католицька пропаганда, яка в цих місцях завжди мала
наслідком рішучу денаціоналізацію українського населення,
себто його полонізацію. Коли ж після Берестейського миру
на Холмщину почало повертатися її евакуйоване населення,
релігійне питання на Холмщині переросло в проблему
громадського	та	національного	значення
(ЦДАВОВУФ. 1064.— Оп.1.- Спр.6.- Арк.220).
Після трирічного поневіряння по чужих землях
холмщаки гадали, що повертаються на свою землю. Але
приїхавшиv зрозуміли, що опинилися вже на чужині. Селяни
з Ярославця, Дяконова, Підгірець та інших сіл
Грубешівського повіту, котрі почали добиватися навчання
своїх дітей українською мовою, одержали від польських
властей відмову. Коли ж почали вчити своїх дітей по хатах,
102

з’явилися польські жандарми, які заарештовували вчителів-
українців, звинувачуючи їх в агітації, в шпигунстві, зраді
„крулєвству". В тюрмах опинилися всі вчителі, які приїхали
на Холмщину з місцевими біженцями. В Грубешові, зокрема,
були ув’язнені Тарасюк, Дудко, Терещенко, Любарський,
Юрчук — усього 15 осіб. Крім них, схоплено також велику
кількість заложників з погрозою: якщо „гайдамаки" вб’ють
польського легіоніста, то розстріляють 10 українських
хлопців. Ніхто з українців не був певен, що завтра його не
схоплять як закладника.... Настало пекло, а не життя (Вісник
Холмського губернського староства.— 1918.— 4.14).
Ось штрих до подій 1918 року — на прикладі села
Ярославець Грубешівського повіту: „Літом цього року
почали повертати в наше село вигнанці-українці, з ними
повернув до нас і наш учитель Михайло Терещенко. Почали
ми клопотати, аби дозволено було відкрити нам українську
школу, але дозволу ніде не добилися.
24 листопада вриваються в наше село польські легіоністи
—	наймити графа Політилла, щоби втихомирити
„бунтовщиків". Вони зараз арештували вчителя Терещенка і
трьох селян: Василя Кулика, Михайла Кулика і Юрка
Марчука. Арештованих легіоністи відвезли в с.Войславиці
на фольфарок графа Політилла. Тих чотирьох осіб
арештовано тому, що їм селяни доручили прохати о дозвіл
на відкриття української школи в с.Ярославцях, і вони двічі
ходили до війта з проханням.
...Роблено також дознання по всім правилам польської
„культури"... й то так усердно, що позаздрила б їм і бувша
польська охранка.
При арешті вчителя і селян було потрушено й обшукано
помешкання. Найдені українські книжки легіоністи порвали
й потоптали ногами. Селянам заборонено не тільки
говорити по-українськи „хлопською мовою", а заборонено
навіть думати /?!/ про Україну...
Ще не відомо, чи буде тут Польща на нашій українській
Холмщині, а ми вже засмакували польської свободи. Нехай
Бог оборонить нас і дітей наших від такої свободи!
Дивно якось робиться на світі: Українське правітельство
дозволяє відкривати польські школи на Україні, де тільки
захочуть польські пани, а ми, українці, не можемо ні одної
школи мати на своїй землі в південній Холмщині.
Чому український уряд не подбає, щоб й ми, українці, як
не в Польщі, то хоч в українській Холмщині, окупованій
Холмщина 103

поляками, користувалися такими ж правами, як поляки на
Україні" (там само).
Треба сказати, що український уряд намагався зробити
все можливе, аби Холмщина прилучилася до національного
життя. Особливо багатьох докладав зусиль Хо^мський
губерніальний староста Скоропис-Йолтуховський, котрий у
драматичні для України часи заявив 17 листопада 1918 року:
„Чим би не скінчилась боротьба в Центральній Україні, як
би до неї не відноситись, тут, на польсько-українському
пограниччю, робота мусить вестись і надалі в напрямку
зміцнення українських державно-національних позицій.
Щодо Холмщини, стою на попередньому становищі —
Холмщина мусить бути українською" (ЦДАВОВУФ.3696.—
Оп.1.— Спр.56.— Арк.10).
„Берестейським миром 1918 року,— писала українська
газета,— призначено до України західні землі — Холмщина і
Підляшшя з корінним українським населенням, яке і
східний обряд ділить від поляків. Цим учинено
справедливість українському не в цілости, бо і лоза
зазначеною границею мировим договором мешкає
український народ і історія лучить нас ще з дальшими
кусками землі.
Ми є певні приналежності Холмщини й Підляшшя до
України, що і потверджують вісті з Києва, та не треба
забувати , що і поза начеркненої границі живе український
народ, який очікує від нас допомоги і ратунку. Там вже
українці в більшій части окатоличені і через польську
церковну агітацію по троха відчужені від нас, та много ще є і
українців східного обряду. В пов. Соколово мешкають ще
вони гуртом, а на північ сягає густо заселена українська
полоса аж майже по Білосток.
Вже час і пора переконати усіх, що Українцями є лише
православні і гр.-католики, але й що римо-католики є рівно
ж Українці. Усі без винятку статистики зачислять р.-
католиків до поляків і на статистиці годі опиратися. Вона
нас зводить. Підіть між народ, поговоріть з ним, а
переконаєтесь рішучо, що він хотя й окатоличений, всеж
таки українського духа не затратив.Українська мова лунає і
між дітворою і між старшими, українські пісні та звичаї ще
повні задержалися. Українська будова хатів зі стріхою з
чотирьох сторін задержалася, і ця будова є рівно ж певним
доказом, що тут мешкає український народ, і цю будову
зауважите всюди аж по Вислу.
104

Дальше вже хати лише з дахом з двох сторін, причілки
рубані дошками. Це безперечно доводить про наші права
„аж по Вислу до еї коліна під Варшавою" (Мир (Бересть).—
1918.— 8 жовтня).
Сумний перебіг подій в Україні, втрата нею незалежності
призвела до того, що наприкінці 1920 року всі західні
регіони України, як і Галичина та Волинь, опинилися в
складі Польщі, що й було підтверджено Ризьким мирним
договором.
ДОКУМЕНТИ
Заява села Лущева про приєднання Холмщини і
Підляшшя до України
16	травня 1917 року
Копія
ПРИГОВОР
1917 року травня 16 дня. Ми, нижепідписавшіся, селяне
Холмської губернії Грубешівського повіту, волости
Ярославець, села Лущева, зібрались сього числа 6 душ і
міркували про те, що усі, з оголошенням Росиї вільною,
дбають про себе: Фінляндія домагається автономії, Польщу
так само оголошується автономною. Ми, холмщане, були в
минулому під владою Польщі, але зберігли свою віру, мову і
звичаї. Не хотячи знову попасти під владу поляків, хочемо
жити одним життям з вільним багатомільоновим руським
народом. Наша земля, полита потом і кровію наших дідів і
прадідів, є земля руська; отже, через се не повинно бути, щоб
наша земля Холмська перейшла до поляків, які самі
називають нас русинами. Тому то, перестраждавши багато за
минулих часів під владою польською і терплячи тепер всі
лиха війни, своїм приговором постановили:
1.	Щоб Холмщина і Підляшшя, як споконвічні руські
країни, ввійшли в склад Росиї і злились з рідною по мові,
звичаям і вірі Україною.
2.	Щоб в роботі ліквідаційної комисії по справах Царства
Польського взяли участь представники з Холмщини.
3.	Щоб в Установчих Зборах, які будуть незабаром
скликані для установлення нового життя в Росиї, Холмщина
мала окремих представників.
Холмщина 105

4.	Щоб по скінченню війни населенню Холмщини було
дано запомогу для відновлення хазяйства і повернено
втрати.
5.Щоб	земля в Холмщині була віддана корінному
населенню Холмщини, без ріжниці віри, на* умовах, які
вироблять Установчі Збори.
В чім і підписуємось: неграмотні Іван Дмитрович
Кинзерський, Дмитро Антонович Вакула, Антон Іванович
Тевонюк, Василь Хведорович Тевонюк, а за їх неграмотних і
за себе росписався Василь Дмитрович Вершко.
З ОРИГИНАЛОМ ЗГІДНО.
Діловод /підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115.- Оп. 1.- Спр. 12.-Арк. 85.
Заява біженців з села Молодятич про приєднання
Холмщини і Підляшшя до України
Травня 1917 року
Копія
Ми, нижчепідписавшіся, з Холмської губернії,
Грубешівського повіту, села Молодятича й гмини тої ж,
біженці, проживаючі в селі Лісне-Матюнино, Кузоватської
волості, Сенгилейського повіту, Симбирської губернії,
скучившись на чужині по рідному краю і своїм звичаям, на
бувших сього числа зборах, з вірою повернутись в рідну
країну, одностайно постановили слідуючі вимоги:
1.	Щоб Холмщина і Підляшшя як споконвічні руські
країни ввійшли в склад Росиї і злились з рідною по мові,
звичаям і вірі Україною.
2.	Щоб в роботі ліквідаційної комисії по справах Царства
Польського взяли участь представники з Холмщини.
3.	Щоб в Установчих Зборах, які будуть незабаром
скликані для установлення нового життя в Росиї, Холмщина
мала окремих представників.
4.	Щоб по скінченню війни населенню Холмщини було
дано запомогу для відновлення хазяйства і повернено
втрати.
5.	Щоб земля в Холмщині була віддана корінному
населенню Холмщини, без ріжниці віри, на умовах, які
вироблять Установчі Збори.
106

Зазначені тут вимоги постановили подати до
Виконавчого Комитету по Справах Холмщини, в чім і
росписуємось: /ідуть 44 підписи селян/.
Війт гмини Молодятич /підпис/.
/Місце печати/.
Для дальших зносин з нами адреса: почт. відд. с. Лісне-
Матюнино, Симбирської губ., Сенгилейського повіту.
Фома Ковальский. Григорій Потюк.
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп. 1.-Спр. 12.- Арк. 17.
Протокол зборів вихідців з Холмщини про бажання
приєднатися до України
17	травня 1917 року
Копія протоколу
1917 года травня 17 дня. Ми, нижчепідписавшіся,
громадяне Холмської губ., ріжних повітів числом 66 голов,
бувши сього числа на загальних зборах під проводом нашого
співгромадянина Івана Степановича Волосюка,
постановили: видати згоду на ниже слідуючих пьяти пунктах
сього протоколу, бо наша країна не польска, а руська, тому і
ми не поляки, а руські і хочемо бути з Україною в Росиї /далі
йдуть пьять пунктів, як і в попередньому приговорі/. В тому,
що даємо згоду, підписуємось: голова Холмської губ.,
Влодавського пов., гмини Воля Верещинська, села
Верещина Іван Волосюк. /Далі підписи присутніх на
зборах/.
З ОРИГИНАЛОМ ЗГІДНО.
Діловод /підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115.- Оп. 1.—Спр. 12.- Арк. 17.
Холмщина 107

Протокол зборів холмщан у Новочеркаську з вимогою
приєднати Холмщину до України.
21	травня 1917 року
Копія
ДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ У м. КИЇВІ
Сього 21-го травня 1917 року холмщане-українці,
мешкаючі в м. Новочеркаському, зібравшись на
организаційні збори для охорони своїх національних прав,
від усього серця вітають Центральну Раду, вважаючи її за
єдиного представника всього українського народу.
Зібрання відбулось під проводом голови Хведора
Григоровича Йосенка і писаря Андрія Хведоровича Крася.
Були винесені слідуючі постанови:
1 / Цілком приєднатись до постанови зібрання холмщан,
винесеної на з’їзді в Москві.
2/ Просити Московський Тимчасовий Комитет по
впорядкуванню Холмщини підтримувать і проводити в
життя бажання і вимоги холмщан-українців, щоби
Холмщина /Українська/ в своїх етнографічних межах не
ввійщла в склад будучої Польщі, а була приєднана до рідної
по мові і по вірі України.
З/ Не маючи нічого проти національного з’єднання
всього польського народа, ми, холмщане-українці, за часи
свого спільного життя з поляками маємо досить даних і
підстав бажати, щоби стара історична помилка не була
зроблена знов і тепер щоби Холмщина не була в складі
Польщі.
4/ Просити той же комитет добиватись, щоби на
майбутніх Установчих Зборах був представник від
Холмщини.
5/ Образувати в Новочеркаському тимчасовий
виконавчий комитет по ділах Холмщини, у склад якого і
вибрати головою Х.Г.Йосенка і членами: Й.І.Возняка,
М.В.Гаврилюка, Й.А.Сахновського, Д.Р.Дацюка, Т.І.Запасу і
Г.Д.Яроша, доручити їм увійти в зносини з Московським
Комитетом, надіславши йому сю постанову, і в будучому
підлягати роспорядженням і дірективам сього комитету, при
чому в виключних випадках збірати загальне зібрання, а
копії з сеї постанови надіслати Центральній Українській
Раді і Члену Державної Думи о. Будиловичу.
108

На зібранні зібрали 23 рубля 94 коп. на Український
Національний Фонд і постановили передплатити „Народню
Волю". Гроші при сьому пересилаємо на імья скарбника
Н.Ф.Зинаіди Василівни Мірної. На зібранні було 177
чоловік.
Голова зібрання Х.Иосенко
За писаря /підпис/.
21-го травня 1917 р.
Адреса: м.Новочеркаське
Азовська площа, 10.
Х.Г.Йосенкові.
З ОРИГИНАЛОМ ЗГІДНО.
Діловод /підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ. Ф. 1115.-Оп. 1.—Спр. 12.-Арк.20.
Звернення солдатів-холмщаків до Голови Центральної
Ради з проханням сприяти возз’єднанню Холмщини
23 травня 1917 року
Предсідателеві Української Центральної Ради.
Від салдатів, бувших жителів Холмської губ.,
нині служащих в 1-му парку 2-го Стрілкового артил.
паркового дивізіону.
Д. Армія.
Вважаючи на завойовану росийським народом свободу і
відбуваючеся перебудування свого будучого життя, народові
ж,	що населяє Холмщину, через те, що він розкиданий по
всій Росиї, неможливо швидко организуватись для подання
свого голосу про своє будуче й нинішнє становиско.
Находимось ми на фронті, обороняємо завойовану народом
свободу, сімейства наші розкидані по всій Росиї і нема ніякоі
змоги нагадати про себе.
З звісток, які надходять з Росиї, усі зорганізувались для
відбудування своєї будучини, що ж до православних людей,
що жили в Холмщині, ніде не згадується. Невже позабутим
зостався наш багатостраждавший народ і наша Холмщина,
що перенесла так багато ріжних стражданнів.
Холмщина 109

До оголошення нині незалежній Польщі, нам, як по нації
українцям, дуже не бажано було б приєднання Холмщини до
неї.
Просимо Вас подбати і одстояти наш край і народ і
приняти нас на лоно рідної нам України. Хай і наш*нарід,
зазнавши стилько горя, зітхне вільно в вільній рідній
Україні.
Список просителів салдатів-українців, живших в
Холмщині, прилучається (слідує 29 назвиск)
23 травня 1917 року.
(М.п.)
Председатель зборів АДмитрук
Секретар (підпис)
Члени гр. Іваницький
Іс.Фурман
Власноручний підпис салдатів підтверджено
Командир парку 2-го Стрілкового парков. артилерийського
дивізіону
штабс-капітан (підпис)
З оригіналом згідно:
Діловод (підпис нерозбірливий).
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115.— Оп. 1.— Спр. 2.-Арк. 59-59 зв.
Постанова Першого Всехолмського з’їзду про визнання
своєї приналежності до України
ЗО	серпня 1917 року
Перший всехолмський делегатский З’їзд холмщан у Київі
25-27 серпня 1917 р. постановив:
1.	Народ холмський визнає себе народом українським.
2.	Доля його повинна бути спільною з долею всего
українського народа.
3.	Через те губернія Холмська ні в якому разі не може
прилучитися до королівства Польського, а повинна бути
прилучена до автономної України в межах федеративної
демократичної Російської республіки і тепер же повинна
110

бути під управленням Центральної Ради і Генерального
Секретаріату.
ЗО серпня 1917 р.
м.Киів.
Голова зїзду Ол. Василенко.
Товариши Голови:
Ант. Павлюк.
І. Дуда.
С. Любарський
Секретар Н. Шкотиня
Оригінал.Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 2592,- On. 4.-Спр. 11.-Арк.7.
Проект закону про статус Холмщини в складі
автономної України
1917 рік
Копія
ПРОЕКТ
Закона о некоторьіх изменениях в управлений делами
Холмской губернии
В дополнение и изменение существующих узаконений:
1 / Учредить при Генеральном Секретариате Украиньї по
национальньїм делам должности Комиссара Холмщиньї и
его помощника.
2/ Возложить на означенньїх лиц, впредь до окончания
войньї и окончательного разрешения будущей судьбьі
Холмской губернии, исполнение обязанностей,
возложенньїх законом на Губернскаго Комиссара и его
помощника.
З/ Возложить на Комиссара по делам Холмщиньї при
Ген. Секр. по Внутр. делам обьединение мер попечения о
нуждах холмщан-беженцев на местах их расселения.
4/ Подчинить Комиссару по делам Холмщиньї при
Генеральном Секретариате по Внутр. делам все губернские и
уездньїе учреждения Холмской губернии ведомства М.В.Д. и
передать ему распоряжение отпускаемьіми на содержание
управления Холмской губернии кредитами.
5/ Право назначения на должности Комиссара по делам
Холмщиньї и его помощника и чинов не ниже VT класса
предоставить Генеральному Секретариату.
Холмщина ш

6/ Должности Холмских Губернатора и Вице-
Губернатора упразднить и суммьі, ассигнуемьіе на
содержание зтих лиц, отпускать в распоряжение Комиссара
по делам Холмщиньї при Генеральном Секретариате.
7/ Вопрос о дальнейшей ликвидации учрежденіїй и
замене их новьіми передать в ведение Генерального
Секретариата Украиньї.
З орігіналом вірно.
/Підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 2592 - Оп. 4.-Спр. 11.- Арк.15.
112

БЕРЕСТЕЙЩИНА
Розташована на північному заході українського
етнічного розселення, Берестейщина постійно плекала
культуру і мову матері-України і в усіх помислах завжди
тягнулася до своєї рідні.
Які б грози не зачіпали цей український масив, тут наші
предки та їхні діти й онуки жили справжнім українством. І
коли їх пробували переконувати в приналежності до когось
із сусідів, вони наводили безліч доказів на користь
українськості Берестейщини.
Мовою постійного спілкування корінного населення
Берестейщини є берестейсько-пинський діалект української
мови. На підтвердження цього члени правління
Українського громадсько-культурного об’єднання
Брестської області заявили: „Скажіть, хто в нас говорить:
будає хадзіць, будає рабіць, вядзеш, біці, вада, галава, малако,
йон, яна, яно? У нас говорять: буде ходити, буде робити,
ходитиме, робитиме, ведеш, бути, вода, голова, молоко, він,
вона, воно. А які в нас народні пісні, що передаються з
покоління в покоління? Українські. Так хто ж ми є? До якого
народу належимо, якщо наша мова, походження (історія),
культура — українські? Відповідь на це питання може бути
тільки одна — ми належимо до українського народу!" (Голос
Берестейщини — 1994 — 4.1).
Це визнали й самі білоруси. Зокрема, видатний
білоруський критик, письменник та публіцист Сергій
Полуян 1909 року писав про підляських українців, „што яньї
сьіньї братняй нам Украіньї".
Інший відомий білоруський вчений — професор
Карський 1903 року писав про українців і білорусів у регіоні
Підляшшя та Берестейщини: „Полудневу границю білорусів
проводимо так: річкою Нарев по Більському повіту
Гродненської губ. до Біловезької Пущі, далі вона перетинає
останню по р. Нареву і до м. Шерешкова, а звідти на північ
од м. Пружан на схід до р. Ясельди до Картуз-Берези; звідти,
захоплюючи Стригів майже рівнобіжно до варшавсько-
113

московського шосе скеровується до р. Шари, потім по
останній переходить до Мінської губ. Тут по р. Шарі
білоруська границя йде недалеко від стан. Лунинець,
захоплюючи в білоруську область,с. Хотиничі, Мальковичі,
Дятловичі" (Карский Я. Ф. Беларусьі — Варшава.—1903.—
Т.1.-С.10-11).
Приблизно так визначає українсько-білоруську етнічну
межу і чех Нідерле.
А видатний російський академік Шахматов зазначив, що
підляська говірка української мови поширюється на
Берестейський, частини Більського, Кобринського і
Пружанського повітів, тобто на історичні Підляшшя і
Берестейщину.
І сьогодні, коли в Білорусі, супереч давноусталеним
науковим висновкам, в тому числі й згаданого білоруського
вченого Я. Карського, питання етнічної приналежності
автохтонного населення цього краю продовжує
дискутуватися ідеологами державної влади, місцеві українці
заявляють: „Загальновизнана межа розселення цих народів
(українців і білорусів — В. С.) у Брестській області проходить
по ріці Ясельді до впадіння її в ріку Прип’ять, потім по ріці
Прип’ять до впадіння у неї ріки Горинь, і далі по ріці Горинь
з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у
східному та північному напрямках по всій її довжині.
На південь і на захід від цієї лінії, тобто в Малоритському,
Брестському, Жабинківському, Кобринському, Березівському,
Дрогичинському, Іванівському, Кам’янецькому, Пінському,
Столинському районах повністю, а також в Пружанському,
Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунінецькому
районах частково проживає корінне українське населення. За
приблизним підрахунком його чисельність складає близько
1,0 мільйона чоловік" (Козловський М. Ще раз спитаймо себе:
хто ж ми такі насправді? // Іолос Берестейщини.—1994.—Ч. 1).
До речі, саме такий український склад населення цього
регіону зумовив те, що за умовами Берестейської угоди 1918
року вказаний регіон включався до складу України. Від
Пружан кордон мав іти до Вигонівського озера. Ця лінія в
основному відповідала етнічному розселенню українців на
тутешніх теренах ще з сивої давнини.
Територію Берестейщини ще з VIII століття заселяли
східнослов’янські племена волинян (бужан) на заході та
древлян на сході (Кухаренко Ю. Полесье и его место в
процессе зтногенеза словян // Полесье.—М., 1968.—С.44).
114

Ця земля була включена до складу Київської Русі —
могутньої східнослов’янської держави, а потім її наступниці
—	Галицько-Волинського князівства.
Приналежність Берестейщини до України тих часів
обстоювали і такі авторитетні історики, як В. Греков
(Історія СРСР.— М., 1948.— С.487) та М. Державін
(Происхождение русского народа, великорусского,
украинского, белорусского.— М.,1944.— С.114).
Необхідно зазначити, що Берестейщина підтримала
повстання Богдана Хмельницького 1648 року. Зокрема,
народні виступи проти польської шляхти сталися в Бересті
та Пинську, ці міста перейшли до рук повстанців
(Козловський М. Вказ. праця). Від 1648 року існував
Туровський козацький полк, який згодом перетворився на
Турово-Пинський (Сергійчук В. Армія Богдана
Хмельницького.— К., 1996.— С. 39, 49).
З етнічною приналежністю Берестейщини до України
погоджувалася 1918 року і Радянська Росія. Голова її
делегації на переговорах з Україною про розмежування —
Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до
Москви: „Украинской территорией считаем Холмщину,
Брестский и Кобринский уездьі Гродненской (губернии — В.
С.), отошедшие Украине по Брест-Литовскому договору"
(ЦДАВОВУ: Ф.3766 - Оп. 2.-Спр. 44 - Арк. З зв.).
Не пред’являла тоді претензій на Берестейщину і
Білоруська Рада, що оголосила себе виразником волі
білоруського народу в створенні незалежної держави.
Більше того: перебуваючи на початку жовтня 1918 року в
Києві, білоруська делегація звернулась до гетьманського
уряду з проханням узяти під свій захист від більшовиків
населення тих повітів Могилівської та Мінської губерній,
які залишили німецькі окупаційні війська, та приєднати ці
території до України.
Тому відродження українського життя на Берестейщині
відбувалося досить швидко. Місцеві власті
підпорядковувалися безпосередньо Києву. В Бересті 1918
року організовуються спеціальні курси для перепідготовки
вчителів-українців: цікавою щодо цього є інформація,
вміщена у берестейській газеті „Рідне слово" від 7 січня 1919
року: „Чуть не на кожному кроці на стінках домів та парканів
(не тільки на афішах) бачиш оголошення на українській,
єврейській та на російській мові, що закривають собою
колишні німецькі. Рано о восьмій бачиш, як школярі йдуть
Берестейщина 115

поквапно на науку до школи. Вже функціонує правильно
українська державна вища початкова школа (прогімназія),
функціонує й приватна єврейська прогімназія, а з 10 січня
має розпочатись навчання ще в одній приватній єврейській
прогімназії. Ще в місті багато німецького війська, aufe вся
влада місцева знаходиться в руках української адміністрації.
Потроху починають іти в рух українські гривні...".
Надзвичайно важливим для нас є і спостереження про
українську людність Берестейщини, які 1918 року занотував
70-річний священик Никанор Котович, уродженець
Кобринського повіту. Порівнюючи мову, звичаї, пісні,
обряди, імена та прізвища, психіку і навіть схожість
населення Берестейщини та Волині, він, зокрема,
повідомляє й про те, що на той час у багатьох церквах
Берестейщини ще збереглась велика кількість древніх
документів з підписами: „Єпископ Володимірський і
Берестейський". Значить, цим стверджується багатовіковий
зв’язок південних повітів Гродненської губернії (тобто
Берестейщини) з Україною. Більше того, саме київські
митрополити благословляли особисто в цьому регіоні
будівництво православних церков, а посвяти в духовний
стан відбувалися виключно в Києві, Володимирі-
Волинському і Почаєві, а не в Москві, Петрограді, Гродно чи
Вільно.
На закінчення Никанор Котович вказував: „Родная мать
Украйна должна принять в своє лоно своих младших детей,
защищать их и не дать им погибнуть. Зто прямой ее долг,
священная ее обязанность" (ЦДАВОВУ: Ф.2607—Оп. 1.—
Спр. 43.—Арк. 20).
Та цього Українській державі не вдалося зробити. Вона й
сама тоді не змогла вистояти.
Але, незважаючи на спротив тамтешніх шовіністів із
владних структур, українці Берестейщини боролися й
продовжують боротися за свої права автохтонного народу
на батьківській землі. Вони в своїй хаті:
Гета хата - війта Гната -
І	весела і багата!
Є хороші молодиці,-
А дівчата - чарівниці!
Всіх чарують, кого знають,
Батька свого поважають!
Бо він, дедьо, варт поваги,
Він не знає в біді страху.
116

Вуса довгі, як в Гетьмана,
Шапка смушком переткана!
А дівчата, як на диво -
Чорноокі, чоробриві...
Око глянуть, серце в п'яти!
Та нас, хлопці, we злякати,
і>о лш хлопці, дедю, биті -
Є з Дивина, й Малорити.
З	Тересполя, Верхолісся
/з Підляшшя і Полісся!
Дяка щира за дар Божий-
А найбільше - Україні.
(Хміль І. Українське Полісся.—Чикаго, 1976.—С.131).
ДОКУМЕНТИ
Доповідна записка священика Никанора Котовича щодо
етнічної приналежності Берестейщини до українських
земель
28	травня 1918 року
Его Вьісокопревосходительству
Іосподину Министру
народного просвещения
Гродненской губернии,
Кобринского уезда, священника
Никанора Котовича
Докладная записка
Имею честь всепочтительнейше доложить Вашему
Вьісокопревосходительству нижеследующее.
Я сам уроженец южной части Гродненской губернии,
прожил в ней более 70 лет и позтому знаю ее превосходно
во всех отношениях: зтнографическом, историческом и
зкономическом, и только по приказу воєнних властей и по
случаю занятия ее неприятелем в 1915 году я винужден бьіл
уехать отсюда.
Берестейщина 117

В зтой Гродненской губернии имеется девять /9/ уездов,
а именно:
Іродненский, Сокольский, Белостоцкий, Волковьісский,
Слонимский, Пружанский, Бельский, Брестский и
Кобринский. Первьіе пять уездов, т. е. Гродненскии,
Сокольский, Белостоцкий, Волковьісский, Слонимский и
северная часть Пружанского уезда, как населенньїе
белоруссами, литовцами и поляками, не могут служить
обт>ектом моего исследования и доклада. Но что касается
остальньїх уездов Гродненской губернии, как-то Брестского,
Кобринского, Бельского и южной половиньї Пружанского
уезда, смежньїх с Вольїнской губернией и Холмщиной, то
все они населеньї сплошньїм украинским населением,
говорящем украинским язьїком, у которого все обьічаи,
песни, обрядьі, вся психика и даже внешний тип или облик,
затем такие общеупотребительньїе имена, как, напр., Гриць,
Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелей,
Улас, Хведор и женские: Палажка, Опраска, Катерина,
Оксеня, Огапа, Хведора, Юхьімка, Ганна, Хрьістьіна,
Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, и фамилии: Коляда, Тур,
Гук, Шевчук, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура,
Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк
и множество других признаков ясно доказьівают ту
непреложную истину, что все население зтих 3 1/2 уездов,
достигающее ньіне, в общем, цифрьі почти миллион, єсть
чисто украинское, в среде которого нет ни єдиного даже
белорусса, а поляки, в большинстве, помещики, вкрапленьї
оазисами в таком ничтожном количестве между здешними
украинцами, что, напр., на 200.000 слишком православних
украинцев Кобринского уезда приходится 10.000 поляков. А
между тем, последние желают господстовать над первьіми,
о чем сказано будет ниже. Такое же точно % соотношение
существует и в других уездах: Брестском, Пружанском и
Бельском, за исключением небольшого угла при слиянии р.
Нарева с Западньїм Бугом, где имеется несколько сплошньїх
польских поселений.
Но, кроме такого состава населення в зтих уездах, єсть
еще вьісокоавторитетньїе научньїе данньїе, с неотразимой
силой подтверждающие принадлежность всех зтих уездов к
Украине.
Вот зти капитальньїе издания, которьіе я сам видел в
Публичной библиотеке в Петрограде и которьіе, я думаю,
должньї бьіть и в Киеве в университетской и других
библиотеках, а также в духовной академии:
118

во 1-х, зтнографический атлас Западной России —
Риттила, изданньїй в 1860-х годах, великолепное,
раскошное издание, в котором самьім точньїм образом
показаньї зтнографические границьі всех решительно
народностей, населяющих западньїй край, как-то
украинцев, а по терминологии атласа, „малороссов“,
белорусов, поляков, литовцев, жмудяков, латьішей, немцев,
евреев, татар, причем здесь весь юг Гродненской губернии,
т.е. вьішесказанньїе 3 1/2 уезда: Брестский, Кобринский,
Бельский и южная часть Пружанского, показаньї на зтой
карте или атласе населенньїми исключительно
„малороссами" или украинцами, с самою ничтожною
примесью польского злемента, что вполне соответствует
действительности, а самая крайняя северная граница зтого
племени, т.е. украинского, опирается о речку Нарев и идет
далее на восток между гор. Пружанью и с. Сельцем и
доходит до Огинского канала, у озера Вьігоновского. Затем
она врезается в предельї Минской губернии и направляется
к гор. Мозьірю, на р. Припяти, включая весь Пинский и
Мозьірский уездьі, по составу преобладающего в нем
населення, тоже в пределах Украиньї. А с Западной сторони
зтнографическая граница украинского племени показана на
сем атласе от р. Нарева до р. Западного Буга, пересекая
последнюю вблизи заштатного ньіне города Дрогичина, где
в 1253 году короновался знаменитий русский князь Данила
Романович Галицкий, и, затем, входит в предельї
Холмщиньї. В данном случае зтот атлас имеет громаднейшее
значение в том отношении, что он составлялся несколько
лет целой группой учених специалистов, большею частью
филологов, которьіе несколько лет путешествовали тогда по
всему западному краю, изучая на месте все населяющие его
народности, и, наконец, трудьі свои увековечили изданием
сего прекрасного, а потому и редкого и дорогостоящего
атласа, устраняющего всякие спорьі и сомнения. А
побудительной причиной к такому детальному изучению
западного края и составлению сего зтнографического
атласа послужило то обстоятельство, что тогда, в момент
смутьі 1763 года, поляки уверяли и правительство, и русское
общество, что в западном крає нет ни одного даже русского,
а исключительно одни поляки, что зтот край чисто
польский, но трудьі сих учених ниспровергли зту неправду и
во всем блеске вияснили ту непреложную истину, что тут
єсть и другие национальности, и что весь юг Гродненской
Берестейщина 119

губернии и все Полесье заселеньї почти исключительно
православними украинцами или „малороссами".
Зту последнюю истину подтверждают еще исследования
и других ученьїх людей, как-то: во 2-х, лекции по истории
западной России Михаила Осиповича Кояловича, уроженца
Гродненской губернии, ученого-историка, зтнографа и
бьівшего профессора Петроградской духовной академии,
давно умершего, в которьіх, т.е. „лекциях", он положительно
признавал все вьішесказанньїе уездьі Гродненской и
Минской губерний украинскими, и определял цифру
населення их в 600.000 человек. И зта книга должна бьіть в
Киевской академии.
В 3-х, памятники народного творчества в западной
России, в которьіх помещеньї цельїе серии украинских
простонародних песен, списанньїх народними учителями
еще в 1860-х годах, со слов крестьян вьішесказанньїх уездов:
Брестского, Кобринского, Бельского и Пружанского.
В 4-х, памятньїе книжки Гродненской губернии с 1880 по
1900 годьі, издававшиеся Гродненским губернским
статистическим комитетом, в которьіх, на основании
официальньїх данньїх подтверждается тот же факт
полнейшего преобладания украинцев, или, по вьіражению
Статис.Комитета, „малороссов", в вьішесказанньїх уездах
Гродненской губернии.
В 5-х, ученьїе трудьі профессора и зтнографа Карского,
тоже лично, на месте, изучавшего народности Гродненской
губернии.
В 6-х, недавно изданньїе 40 огромньїх томов ,Дктов
Виленской археографической комиссии", тоже имеющие
важное значение в данном случае.
Но, кроме вьішеуказанньїх данньїх, существует еще в
наших церквах множество древних письменньїх документов
с неизменньїми надписями на них:	„Епископ
Володимірській и Берестейскій", значит, устанавливающих
тот важньїй исторический факт, что даже с самьіх древних
времен все вьішесказанньїе южньїе уездьі Гродненской
губернии в церковно-административном отношении бьіли
подчиненьї Владимиро-Берестейскому єпископу, кафедра
которого существует с 992 года, значит, не Гродне и Вильне,
как теперь, а Украине.
Зти уездьі с Вольїнью цельїе века составляли одно
нераздельное целое. Мало того: все наши предки: дедьі,
прадедьі и т.д. принимали посвящение в священний сан
120

опять таки не в Москве или Петрограде, а также не в Гродно
или Вильне, а исключительно в Киеве, Владимире-
Вольїнском, но чаще всего в Почаеве, значит, в той же
Украине. Затем, в случае надобности, я могу представить
непреложньїе документи и подтверждение того факта, что
сами киевские митрополити лично благословляли в зтих
уездах постройки православних церквей. Я прочел тисячи
древних письменних документов, хранившихся с войни в
наших местах, и между ними не нашел ни одного,
устанавливающего духовную связь зтих уездов с Москвою,
Петроградом, Вильною или Минском — центром
Белоруссии, а только с Києвом, Владимиром-Волинским,
Львовом, а также Почаевом, значит, опять таки, с
Украйною. Даже все наши старинние богослужебние книги
печатались и разсилались по всем церквам нашим
исключительно из Києва, Почаева и даже Львова и
Перемишля, которие били тогдашними центрами
умственной жизни. Зти древние Евангелия и др. книги с
датами: Киев, Львов, Почаев, Перемишль до сих пор
хранятся в архивах наших церквей, ибо потом приказано
било, для усиления синодальних средств, вьіписьівать
новьіе книги из Москви или Петрограда.
Затем каждое лето масси наших крестьян Брестского,
Кобринского, Бельского и половини Пружанского уездов
ходят на богомолье, но не в Москву, Минск, Вильну и Гродну,
а исключительно только в Киев, Почаев, а в последение два
десятилетия отчасти и в Холм, значит, опять таки на
Украйну. И такие пилигримства их продолжаются целие
столетия, по примеру их отцов, дедов и прадедов. Значит,
даже в простом народе, вовсе не знающем своей родной
украинской истории, для чего принимались все мери и
средства со сторони прежней школи и администрации,
исключительно великорусской, все таки до сих пор еще
живет непреодолимое, хоть и смутное, влечение к своей
родной матере Украине. Я уже не говорю о том,
первостепенной важности факте, что свод христовой вери
пришел в нашу страну из Києва. Києву и Украине ми всем
обязани, а окружающим нас с разних сторон : Белоруссии,
Польше и Литве — ровно ничем, кроме гнета, насилия и
бесправия. Позтому ми несказанно радуємся теперешнему
воскрешению Украиньї и благодарим Бога, сподобившего
нас хоть на закате дней нашей жизни дожить до такого
счастливого времени.
Берестейщина 121

Только от Украиньї мьі ждем своего спасения, иначе мьі,
одинокие и предоставленньїе самим себе и окруженньїе
столькими врагами, непременно погибнем.
И вот, чтобьі навсегда порвать зту духовную и
административную связь между нашей местностью и
Украиной, чтобьі заставить украинцев южной части
Гродненской губернии совершенно забьіть про исконную
отчизну, состоялось в 1840-х годах такого рода мудрое
административное распоряжение—все три украинские уезда
южной части Гродненской губернии, а именно Брестский,
Кобринский, Бельский и часть Пружанского насильственно
отторгнуть от Украиньї и раскассировать их по разньїм
другим епархиям, совершенно чуждьім и по язьпсу, и духу
своего населення местньїм жителям, т.е. украинцам. И таким
образом, чуть ли не каждое десятилетие нас перекидали,
точно мячики, из одной епархии в другую, сначала в
Минскую или Белорусскую, потом в Литовскую, а, наконец,
в Гродненскую епархию. Продельївали с нашими
украинскими уездами всевозможньїе манипуляции, как
трудно даже и пречислить, с единственною целью, путем
такого смешения и разделения убить в нашем народе всякое
национальное самосознание. И, действительно, убили в
такой степени, что теперь разве только один из ста здешних
украинцев имеет кой-какое понятие о своей исконной
родине Украине, а остальньїе 99 ровно никакого, хотя они и
говорят по-украински и поют песни по-украински и т.д., как
вьіше бьіло сказано. В народньїх училищах всех типов и
найменований запрещено бьіло даже упоминать слова
“Украйна”. А поскольку единственньїм сознательньїм
злементом и проводником украинской идеи в среду народа
являлось местное исконное духовенство, которое даже в
своих семьях и сношениях между собой употребляло
исключительно украинский язьік, то за то его
систематически и в неописуемой степени всячески гнали,
преследовали и цельїх 50 лет вьітесняли его все бьівшие тут
архиереи, все родом великороссьі, й замещали его
всевозможньїми вьіходцами из Великороссии,
всевозможньїми авантюристами, скандалистами, отпетьіми
пьяницами, искателями всяких приключений,
всевозможньїми неучами, невеждами, изгнанниками из
духовно-учебньїх заведений и само собою разумеется,
больше всего своими земляками и родственниками,
вьізванньїми ими с берегов Оки, Волги, Камьі, Ветлуги,
122

Сухони, Вьічегдьі И Т.Д., и т.д., которьіе все под громким
названием “обрусителей и просветителей западного края”,
стремились сюда с исключительной целью наживьі и
обогащения и открьіто смеялись над язьїком и обьічаями
нашего народа и старались дискредитировать все
украинское.
Я не стану описьівать здесь тяжельїх минувших
исторических судеб сего несчастного народа, живущего в
сих уездах, ибо они каждому известньї из истории.
В настоящее время, когда возникла и проводится в жизнь
новая теория “самоопределения” народностей, зтому
украинскому народу, живущему в Брестском, Кобринском,
Бельском и части Пружанского уезда, грозит новая и
величайшая опасность, которая состоит в том, что
самоопределяющаяся Польша с одной строньї /западной/,
Литва с другой /северной/, а Белоруссия с третьей, т.е.
северо-восточной сторони публично, открнто на всех
почти собраниях и сьездах, в лице своих представителей,
предьявляют каждая свои странние претензии на
включение сих чисто украинских уездов в состав своих
территорий. Зто тем более странно, что ни один даже
украинец Бельского, Брестского и Кобринского уездов не
понимает ни єдиного даже слова по-литовски, равньїм
образом и каждьіх литовец не понимает ни єдиного слова
по-украински. А между тем, лучшая во всех отношениях
половина Брестского уезда и весь богатейший Бельский уезд
и с частью Пружанского со знаменитою Беловежской
Пущей и со всем тамошним чисто украинским населением
уже включеньї в состав Литви, ничего не понимающей по-
украински. Какое же зто самоопределение народностей?
Зто тем более странно, что во всех зтих уездах нет даже на
показ ни єдиного литовца, а если в основу такого
“самоопределения” или включення Бельского и половини
Брестского уездов принято или положено усвоенное им
название “литовских”, напр., Брест-Литовск, Високо-
Литовск и Каменец-Литовск, то из зтого еще не следует, что
Китай-город, находящийся в Москве, должен принадлежать
Китаю и включен в его состав, или что находящиеся в
Бессарабии местечки Бородино и Тарутино должни бить в
составе Московской губернии и т.д. А что касается
местностей под названием “Татарка”, “Татарское”, то их
пропасть во всех зтих уездах, но опять-таки такие
наименования, как “Татарский”, “Литовский” не дают ни
Берестейщина 123

малейшего права или основания татарам и литовцам
считать все зти местности им принадлежащими, во 1-ьіх
потому, что во всех зтих уездах Брестском, Кобринском,
Бельском и части Пружанского нет ни одного даже
татарина, как нет и литовца, что может подтвердйть и
Гродненский губер. Статистический комитет, во 2-ьіх,
потому что єсть зти наименования или клички, вроде
“литовский” или “татарский”, служат лишь указанием или
напоминанием того, до каких мест доходили войной зти
народьі в бьільїе времена; в 3-их такие названия, вводящие
многих в заблуждение, ни в каком случае не могут служить
зтнографическим признаком или аргументом; и в 4-ьіх,
наконец, таких названий вроде Брест-Литовский или
Каменец-Литовский вовсе не знает ни история, ни древняя
летопись, в которьіх теперешний Брест-Литовский
неизменно зовется “Берест” и еще “Берестье”, а Вьісоко-
Литовск и Каменец-Литовск, с его знаменитим столбом или
башнею, построенною русским князем Васильком и его
мастером Хитрово, даже все местньїе крестьяне украинцьі,
от первого даже до последнего человека, зовут не иначе, как
только “Бересть”, “Вьісокое” и “Каменец” без всякой
прибавки “Литовский”, значит совершенно согласно с
древнейшим летописньїм названием. И на всех древних
письменних документах, коих тьісячи, все местньїе
зпископн подписивались не иначе, как:	“Зпископ
Володимирский и Берестейский”, без всякой прибавки
“Литовский”.
Вишесказанним стремлением поляков, литовцев и
белоруссов, видимо, направленннм к поглощению и
уничтожению украинского народа, обитающего во всех сих
уездах Брестском, Кобринском, Бельском, Пружанском, а
также в Пинском, КовелЬском и Мознрском уездах, в
висшей степени благоприятствуют три нижеследующих
важних фактора, а именно: во 1-их, сорганизованность
поляков и литовцев; во 2-их, разбросанность в настоящее
время по всей России и Сибири всех местних жителей
украинцев в качестве беженцев, вследствие чего никакой
голос их не может бить усльшіан, и в 3-их, слабо развитое
национальное самосознание, о чем сказано било више, и
которое, ми уверени, пробудит в них новая украинская
школа, хорошо учитивая в свою пользу все сии
обстоятельства, все они изо всех сил стараютсяя, даже при
помощи папи и дипломатии, прибрать все сии уезди во свои
124

руки, включить их в свои владения. и не затем, конечно,
чтобьі облагодетельствовать и созидать счастие сего
народа, а чтобьі всячески угнетать и зксплоатировать его,
как зто бьіло в прежние времена польского владьічества. Но
зто ни в каком случае не может бьіть допустимо. Родная мать
Украйна должна принять в своє лоно своих младших детей,
защитить их и не дать им погибнуть. Зто прямой ее долг,
священная ее обязанность. Нужно теперь же прямо и
открьіто заявить всем претендентам на чужое достояние,
что все уездьі с безусловно преобладающим в них коренньїм
украинским населением составляют неотт>емлемую часть
Украиньї. Такое включение их в состав Украиньї не только
удовлетворит моральное чувство справедливости и
пламенньїе желания местньїх украинских патриотов, но
принесет самой Украине неисчисленную пользу в том
отношении, что ей достанутся обширнейшие земельньїе
пространства, богатьіе лесом, в котором она так нуждается,
а также торфом и пастбищами для развития бесчисленньїх
стад скота и сбьіта его на внешние и внутренние рьінки.
Крупчицкой церкви священник
Никанор Котович
Г. Речица,
Минской губ.
28 мая 1918 года
Рудянская ул. №3.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ :Ф.2607.—Оп.1.—Спр.43.—Арк.12-20.
Верестейщина 125

ГОМЕЛЬЩИНА
Свідченням приналежності цього регіону до
українського етносу є те, що в часи Хмельниччини тут діяли
козацькі територіальні полки — Мозирський, Брагинський і
Річицький, які підпорядковувалися Війську Запорозькому.
Представники білоруської шляхти, як пише М.Андрусяк,
підпорядковувалися державним планам Богдана
Хмельницького, якого віленське православне братство
славило як протектора православної віри, вождя цілого
руського народу й відновителя держави Володимира
Великого"( Андрусяк М. Етапи в розвитку української
нації —Прага, 1941—С.10).
Московський посол Матвєєв 1657 року змушений був
визнавати, що Бихів „здался через гетмана
Б.Хмельницького, а вел. г-рю они на вечное подданство не
присягали и в Бьіхов государских людей не пущают“ (Актьі
ЮЗР— T.IV— С.21).
І пізніше козацькі твердині на Дніпрі, включаючи Старий
Бихів, відмовлялися переходити в підпорядкування
московського царя, внаслідок чого останній постійно вимагав
від новообраних українських гетьманів, щоб вони
відрекалися від цих регіонів, які раніше прилучалися до
Української держави.
З приводу прохання мешканців Іомеля про приєднання їх
до України, проти чого протестувала Москва, гетьман
Дем’ян Многогрішний висловлювався так: мовляв, він не
має права не прийняти їх, оскільки Військо Запорозьке
„нікого не проганяє" (Яковлів А. Українсько-московські
договори в XVII-Xyill віках.—Варшава, 1934.—С. 110).
1918	року, коли була проголошена самостійна Українська
Народна Республіка, центральні держави, визнавши її,
погодилися, аби ця території, з огляду на місцеві настрої,
була включена до складу УНР. Справді, як стверджують
документи, з цього регіону надходило багато звернень про
приєднання до України.
126

14	червня 1918 року на прийомі в гетьмана Павла
Скоропадського побувала делегація з міста Гомеля від різних
управлінських та громадських інституцій та організацій на
чолі з І. П. Максимовим. Її члени розповідали про важке
становище міста та повіту і наміри населення щодо
„об’єднання з рідним українським народом". При цьому
зазначалося: „Як раніше приходили посли в Московську
державу з проханням про приєднання, так і тепер надіслана
делегація від маленької частки України з проханням про
захист і оборону".
Гетьман на це відповів, що за умови Берестейського
договору Гомель прилучено до Української Держави і
висловив сподівання, що справедливе бажання жителів міста
справдиться.
Для розв’язання окремих питань гетьман відіслав
гомельських делегатів до голови української делегації на
переговорах з Радянською Росією С. Шелухина
(Відродження.—1918.—4.63).
Але більшовицька інтервенція в подальшому відторгла
Гомельщину від України.
ДОКУМЕНТИ
Телеграма про резолюцію об’єднаного засідання
представників Гомельського гарнізону, зведеного загону
матросів-балтійців, „Вікжеля‘% представників Лібаво-
Роменської залізниці і ради „Куреня смерті" до
Генерального Секретаріату з військових справ УНР про
резолюцію проти більшовицької влади
12 грудня 1917 року
12 декабря на ст. Городня на обьединенном заседании
представителей Гомельского гарнизона, сводного отряда
матросов Балтийского флота, „Викжеля“ и Либаво-
Роменской жел. дороги и представителей радьі „Куріня
смерти" принята резолюция: „Признавая за украинским
народом право на самоопределение без помощи чьих-либо
штьїков, мьі, делегати украинских войсковьіх частей и
сводного отряда моряков Балтийского флота и
представителей сьезда Либаво-Роменской желез. дороги,
вьіражаем негодование против политики народних
Гомвльщина 127

комиссаров, натравливающих друг на друга два братских
народа, и признаєм, что только немедленное открьітие
Всероссийского Учредительного Собрания внесет
успокоение в семью всех российских народов и считаем
дальнейшую отсрочку открьітия Учредительногсг Собрания
ни в коем случае недопустимой.
Председатель
собрания инж. Мартьінов
Черниговский край. —1917. —16 грудня.
Протокол засідання загальних зборів членів
Гомельського районного торгово-промислового союзу
про приєднання до України
24	березня 1918 року
Копія
Протокол заседания
Общего Собрания членов Гомельского районного
Торгово-Промьішленного Союза 24/11 марта 1918 г.
Явилось многолюдное число членов Союза.
Председателем Собрания единогласно избран
М.Т.Кириченко, а секретарем Г.Е.Захарин.
1	/ Заслушали доклад Председателя Кириченко о
результатах поездки его с другими членами Іородского
Самоуправления и Земства в Киев относительно
продовольствия и присоединения Гомеля и его уезда к
Украине. По вьіслушании доклада Собрание всеми голосами
против одного, при 16 воздержавшихся от голосования, по
вопросу об Украине и текущем моменте вьіразило полное
пожелание присоединиться к Украине, так как Іомельский
уезд тяготел и тяготеет к Югу, о чем довести до сведения
Городской Думьі и Земства.
Председатель М.Т.Кириченко
Секретарь Собрания Г.Е.Захарин
С подлинньїм верно: председатель собрания
М.Т.Кириченко /подпись/
Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.2607. — Оп. 1- Спр. 43.- Арк.9.
128

Доповідна записка заступника голови Гомельської
повітової управи М. Кириченка Голові Української
делегації на переговорах з Радянською Росією С.
Шелухину про бажання населення Гомельщини
приєднатися до України
15 червня 1918 року
Господину Председателю Украинской
Мирной Конференции С.П.Шелухину
Заместителя Председателя Гомельской
Уездной Земской Управьі и члена
Правлення Союза Кредитних Товариществ
М.Т.Кириченко
Докладная записка
В десятих числах марта месяца с/г мною и другими
представителями делегации било установлено, что
ходатайства отдельннх волостей уезда о присоединении к
Украине Гомеля с уездом, поданьїе в Раду до нашествия
большевиков, последними били уничтоженьї при погромах
в Киеве.
Тогда же нами било возбуждено ходатайство о взятии
уезда в охрану Украиной, что и состоялось по
постановлений) Совета Министров 13 марта. Нине же в №1
газети „Белорусское зхо“ сообщается, что население уезда
тяготеет к Белоруссии.
Я как представитель уезда и избранник народа,
утверждаю что ни на собраниях крестьянских, ни в Земском
Собрании не вьісказьівалось пожелание о присоединении к
Белоруссии и что с тех пор, как власть в Великороссии
перешла к большевикам, все мислили и мьіслят о
присоединении к' Украине. В первьіх числах мая с/г
Земское Собрание поручило Управе входить во все деловие
сношения с Украинскими властями, войти во
Всеукраинский Союз Земств, наладить сношения с
Черниговским Губернским Земством и, боясь, чтобьі на
мирной конференции не пристягнули Гомельского уезда к
Белоруссии или Советской Республике, Земское Собрание в
зтих целях и винесло постановление о самоопределении, о
чем и довело до Вашего сведения, не возражая против
существующего Украинского порядка в уезде.
Кроме сего, перед Земским Собранием возбудили две
волости ходатайства из Рогачевского уезда о
Гомепьщина 129

присоединенйи к Іомельскому уезду с просьбой ввести их в
территорию Украиньї, и Земское собрание удовлетворило
их просьбу, из чего явствует, что Собрание мьіслит себя на
территории Украиньї.
Кооперативньїе об’единения все вошли членами в
подобньїе об’единения Украиньї, и ни один из членов не
мьіслит о Белоруссии, а также и не мьіслит о присоединении
края к Великороссии.
На основании изложенного я как председатель Земства и
Союза Кредитних Товариществ ходатайствую о
причислении Гомельского уезда в его целом, с новими двумя
волостями от Рогачевского уезда, присоединенннх к
Гомельскому уезду, и пограничного местечка на р. Соже
Чечер к Украинской Державе с тем, чтоби граница на
Северо-Востоке Украинской Держави как естественная шла
по реке Чечоре, впадающей в Сож.
В случае упорства представителей Белоруссии и
Великороссии я покорнейше прошу дать нам недельний
срок для Созива Земского Собрания и окончательного
постановления о присоединении к Украине.
М.Т.Кириченко
15	июня 1918 года.
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.2607.- Оп. 1.- Спр. 43.- Арк.10-10зв.
Доповідна записка делегатів Гомельських спілок
торгово-промисловців, фабрикантів, заводчиків і
власників будинків Голові Української делегації на
переговорах з Радянською Росією С. ПІелухину про
бажання населення приєднатися до України
15 червня 1918 року
Г.Председателю Украинской Мирной
делегации Генеральному судье
С.П.ПІелухину
Делегатов от Іомельских
Союзов Торгово-Промишленников,
фабрикантов, заводчиков и домовладельцев.
Докладная записка
Являясь представителем от 3-х Союзов, включающих в
себя почти все население г. Гомеля, и возобновляя
ходатайство о присоеденении Гомеля к Украинской
130

Державе, докладьіваем, что все почти население города уже
в письменной форме путем посьілки телеграми и
протоколов вьіразило желание присоединиться к Украине, а
именно:
1)	Торгово-Промьішленньїм Союзом еще 24 марта
составлен протокол о присоединении, копия коего при сем
прилагается.
2)	Тем же Союзом и Союзом фабрикантов и
промьішленников посланьї бьіли, каждьім в отдельности,
телеграммьі г. Министру Внутренних Дел.
3)	Тем же Союзом и Союзом фабрикантов и заводчиков и
домовладельцев послана на днях телеграмма на имя г.
Председателя Совета Министров с тем же ходатайством о
присоединении.
4)	Особое постановление Союза домовладельцев
передано через повитового старосту г. Товарищу Министра
Внутренних Дел.
5)	Постановление рабочих мастерских Полесских
железньїх дорог (учавствовало свьіше 6000 рабочих) и
особое постановление Союза Торгово-Промьішленников
передано в Министерство Иностранньїх Дел.
6)	Делегацией от Провославньїх приходов Гомельских
церквей, всех Правительственньїх учреждений,
Родительских Комитетов и Педагогических Советов вчера,
14	июня, передана Ясновельможному пану Гетьману
докладная записка с таким же ходатайством о
присоединении к Украинской Державе.
Ньіне же, по приезде в Киев, нам стало известно, что
против присоединения к Украине вьісказались только
представители Гомельского городского самоуправления в
лице делегатов гг. Калиновского и Гинзбурга, но
необходимо принять во внимание, во 1-х, что на такое
заявление Городская Дума их не уполномачивала, а, во 2-х,
каков состав зтой Думьі и Управьі и какова их деятельность,
можно судить из тех же документов, кой представленьї
Гомельским повитовьім старостой в Министерство
Внутренних Дел и на каковьіе последовало уже
распоряжение со сторони последнего—изьять из состава
Городского Самоуправления негодньїх, неработоспособньїх
лиц, заменить людьми, знающими городское хозяйство.
Кроме 18 гласньїх, ушедших вместе с большевистскими
бандами при оккупации г.Іомеля, кроме бьівшего Городского
Голови Боборикина, ушедшего в отставку, ньіне, в силу
последнего распоряжения Министерства Внутренних Дел,
Гомвльщина 131

Председатель Городской Думьі Богданов вьіселен из
пределов Гомеля и Украинской Державьі. Несомненно, со
сторони Гомельского Повитового Старости последует в
скором времени ряд подобньїх распоряжений.
Таким образом, Городское Самоуправление ньїнешнего
состава отнюдь не может считаться представителем Гомеля,
и голос его, как противоречащий голосу всего населення
Гомеля, не может иметь никакого значення в вопросе о
присоединении к Украинской Державе.
15	июня 1918 года.
Председатель Гомельского
Союза Домовладельцев
статский советник /підпис нерозбірливий/
Т/председателя торг.пром.Союза /підпис нерозбірливий/
Делегат торгово-пром. Союза /підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 2607.- Оп. 1.- Спр. 43.- Арк.8-8 зв.
Звернення представника Гомельського земства
уповноважених від населення Чечерська до властей
Української Держави про приєднання містечка разом з
Гомельським повітом до України
25 червня 1918 року
Копія
Киев, г.г. Министру иностранннх дел и председателю
конференции ПІелухину
Киев Гомеля 3963 97 24 21 42
Вх №632
25 червня 1918 року
Местное земство и союз земельних собственников и все
население Чечерска Могилевской губернии просят
настаивать в мирной конференции о включений местечка в
территории державной Украиньї. Мотиви необходимости
присоединения вместе с Гомельским уездом изложени
докладной записке, поданной конференции 15 июня
представителем Гомельского земства. Дополнительние
ходатайства передани через повитового старосту Гомеля.
Представитель Гомельского земства и украинского
об’единения Кириченко
132

Чечерский мещанский староста и уполномоченньїй земств
Певзнер
Главноуправляющий имением Чечерок графини
Черньїшовой-Безобразовой Онацкий
Председатель сельскохозяйсвенного о-ва Поляков
Председатель ссудо-сберегательного Т-ва и гласньїй
земской управьі Д.С.Лурье.
З оригіналом згідно:
За секретаря канц. Укр.Мир.Делегації/підпис
нерозбірливий /
Машинопис.
інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки Національної Академії наук
України - IP ЦНБ НАНУ: Ф. ХІ.-Спр. 2471.-Арк.1-1 зв.
Доповідна записка корінних землевласників
Ігуменського та Речицького повіту про необхідність
приєднання Мінської губернії і всієї Білорусії до
Української Держави
До 11 липня 1918 року
ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА
Являясь коренньїми земельними собственниками
Игуменского и Речицкого уездов, мьі имели постоянную
деловую связь почти со всеми уездами Минской губернии.
Последнее обстоятельство способствовало нашей
осведомленности об условиях жизни различньїх групп
населення, его потребностях, а также о его политическом
кругозоре.
Наблюдения показали, что Минская губерния очень
тесно связана и особенно зкономически с Украиной
настолько тесно, что теперь, когда зта связь порвана,
население очутилось в ужасньїх зкономических условиях,
грозящих гибелью краю, если связь с Украиной не будет
восстановлено. В данньїй момент мьі настолько
информированьї о настоящем положений вещей, что,
сознавая всю катастрофичность последних, как
представители различньїх групп населення губернии,
настроение которого в смьісле тяготения к Украине нам
известно, честь имеем доложить о нижеследующем:
1.	В губернии только две ориентации: а/ большая часть
населення /крестьяне, часть городского и землевладельцьі-
русские/ всецело на стороне присоединения не только
Минской губернии, но и всей Белоруссии к Украине,
товарообмен с которой искони способствовал
Гомвпьщина 133

благосостоянию края. По естественньїм удобньїм и дешевим
водньїм путям /р.р. Днепр, Припять, Березина, Другь и
др./ особенно из Минской губернии зкспортировались на
Украйну: сено, разнородньїе лесньїе материальї, дрова,
древесньїе продукти: смола, скипидар, деготь, пик и пр.,
спирт, молочние продукти, фрукти, мед, воск, картофель,
крахмал, викормленний бардою на многочисленних
винокуренних заводах скот и прочее.
Взамен Украйна давала всегда сахар и хлеб, что било
особенно важно для некоторнх уездов малохлебородннх,
как Игуменский, Бобруйский и Борисовский.
б/ Остальная незначительная часть населення, так
назнваемая шляхта и земельние собственники поляки
обнаруживают естественное теготение к Польше, хотя єсть
даннне предполагать, что и зтот злемент — как
меньшинство — окажется в солидарности с большинством
во избежание ломки хозяйства и потрясений чисто
зкономических.
2.	Все губернии занятьі немецкими войсками и
фактически вся власть принадлежит немецкому
командованию.
3.	Великороссийской большевистской власти, ее
советов, комитетов в губернии нигде нет.
4.	Внутренний распорядок находится в руках городских
самоуправлений и земств.
5.	Немецкими властями охранено право собственности
на землю, никаких разделов земли вообще не
производилось, и хозяйства оставались в руках
собственников.
6.	Особенно важно то обстоятельство, что не только
здраво мнслящую часть населення, но и широкие круги,
отрезвившиеся от утопического, нелепого и жестокого
большевистского учення, страшит мисль о присоединении
некоторнх частей края к Великороссии, раздираемой нине
самой жестокой анархией.
Революция вннудила на первьій план принцип
самоопределения народов и вполне естественного
стремления и белоруссов к сепарации и создания
собственного государства. Но зто било на первьіх порах.
Теперь большинство населення края, особенно
пограничннх с Украиной местностей, сознает, что край
бедний хлебородно и землей, с населением далеко
политически незрелнм представляет собой обьект
сомнительного свойства для создания самостоятельного
134

государства, которое без поддержки соседей — особенно
тесно зкономически с краєм связанной Украиньї — бьіло бьі
обречено на кратковременное существование.
Представляя все изложенное на Ваше благоусмотрение,
честь имеем заявить, что мьі работаем и намереньї
продолжать нашу работу в смьісле присоединения всей
Минской губернии к Украине. Присовокупляем при зтом, что
для того, чтобьі заручиться окончательньїм расположением и
закрепить симпатин населення края — необходимо
возобновить товарообмен в обт>еме, которьій признает
Правительство Украинской Державьі возможньїм, и дать
такие продукти, как сахар и хлеб, в которьіх население края
сильнейшим образом нуждаетея.
О	последнем обстоятельстве мьі заявляєм потому, что нам
на местах во время агитационной работьі в смьісле
присоединения края к Украине, приходитея сталкиваться с
недовольством населення, особенно городского, тем, что с
Украиньї невозможно получать для Белоруссии хлеб и сахар,
и сльїшать нарекания, что для Германии хлеб и сахар єсть, а
для соседнего, родственного народа нет.
В заключение имеем честь доложить намеченньїй план
агитационной деятельности.
1.	Широкое и систематически периодическое
распространение ереди населення воззваний в известном
уже смьісле.
2.	Издание газети с известной политической платформой.
3.	Получение приговоров и постановлений сельских
обществ городских самоуправлений и земств в смьісле
присоединения края к Украине.
4.	Распространение ереди населення украинской
литературьі.
В целях установлення связи, для получения указаний и
разьяснений мьі, нижеподписавшиеся, и прибьіли в столицу
Украиньї с твердим и искренним убеждением, что встретим
здесь сочувствие и получим ценньїй совет для нашей
дальнейшей деятельности.
Бивший Заведующий формированием
отряда гетмана Скоропадского
Александр Михайлович Землянский
Максим Михайлович Землянский
Владимир Михайлович Землянский
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 3766.- Оп. 1- Спр. 186.— Арк.75-76 зв. .
Гомвльщина 135

СТАРОДУБІЦИНА
Стародубщина завжди входила до складу українських
земель. Після створення козацької держави тут діяв
Стародубський полк. Як свідчать „Генеральная перечневая
табель малороссійских и слободских полков" 1742 року, в
Стародубському козацькому полку „великороссійских чинов
и всякого звання людей" нараховувалося 212 осіб, а
„малоросійського" — 20480, у тому числі отаманів і рядових
козаків - 13025 (IP ЦНБ НАНУ: Ф.1.-Спр.57938.-Арк.1). Ці
данні красномовно свідчать про те, що Стародубщина
етнічно завжди була українською.
Інша річ, що Російська імперія робила все, аби
викорінити тут дух українства. Зокрема, підтасовувалися дані
переписів,— українців записували до інших націй, що
спричиняло абсурдні наслідки. Відтак у 1897 року українців
тут нараховували 778 осіб, тоді як 1926-го їх налічувалося вже
123940 /хоча це й не сягнуло рівня 1859 року — 268290 осіб,—
таку кількість реєстровано у „Списку населенньїх мест
Черниговской губернии по данньїм 1859"/. А як розуміти
зменшення кількості білорусів з 149033 1897 року до 14784
осіб 1926-го? На думку Тимоша Олесіюка, „всі ці цілком
неймовірні цифрово-статистичні хитання виразно
стверджують нову політичну московську тенденцію
територіального відособлення українців від білорусів та
вказують знову ж таки на перехідний, мішаний характер
території (Олесіюк Т. Північні кордони Української
Народньої Республіки// Табор.—1930.—4.14.—С. 86-87).
Якою була об’єктивна картина щодо української
людності на Стародубщині 1917-1918 років, свідчить велика
кількість звернень до Києва з проханням прийняти
населення цього регіону до складу Української держави. Вже
в грудні 1917 року Новозибківська повітова управа
зверталася в зв’язку з цим до Центральної Ради (ЦДАВОВУ:
Ф. 1115.—On. 1.—Спр.47—Арк.46).
Проте більшовики гадали інакше. Про їхні методи щодо
насильницького відокремлення українців від матірних
136

теренів розповідає ось цей, приміром, документ — лист
Голови Української делегації на переговорах з Радянської
Росією 1918 року Сергія Шелухина: „В Мглині посадили в
тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє
бажання бути при Україні.(ЦДАВОВУ: Ф.3766.—Оп.З.—
Спр.7.—Арк.З).
Не бажаючи розмежовуватися за етнічною ознакою,
московська делегація і слухати не хотіла про кордон,
запронований українцями:	від Святського
адміністративною межею Чернігівської губернії на
північний схід до Красного Рогу, а далі на Семець до
Трубчевська, потім річкою Нерусою через Буду-Погощ до
Старої Гути і далі до межі з Курською губернією біля Амона.
Але людність Стародубщини не поривала зв’язків з
Україною.
ЗО жовтня 1918 року до командира Запорізького полку П.
Болбочана звернувся з листом Стародубський повітовий
староста. Глибоко сумуючи у зв’язку з тяжкими втратами і
висловлюючи від імені мешканців Стародуба вдячність тим,
хто пролив свою кров за інтереси українського народу,
староста передавав для сімей полеглих 3500 карбованців.
У відповідь отаман Болбочан видав наказ, у якому,
зокрема, говорилося: „Славетні старшини і козаки! Мені
дуже приємно оголосити всьому загону про увагу, довір’я і
заботливість населення міста Стародуба. Нам дорога
грошова допомога, а ще дорожча увага людности. Ця увага є
для нас новий істочник моральної та духовної сили для
боротьби з лютим ворогом Неньки-України і всієї людности.
Від імені загону щиро дякую мешканцям Стародуба за
увагу і допомогу і маю тверду надію, що поручений мені загін
напружить всі сили, аби оправдати ту щиру увагу, яку нам
виявляють4 (Відродження.—1918.—Ч. 178).
Зрештою, зірвавши переговори з Україною, Радянська
Росія силою зброї відторгнула собі Стародубщину.
Допомогло їй у цьому Політбюро ЦК КП /б/ У, яке в квітні
1919	року ухвалило рішення про недоцільність постановки
питання щодо прилучення цього регіону до України
(ЦДАВОВУ: Ф.І.—Оп.б.-Спр.І.—Арк.9 б).
Стародубщина 137

ДОКУМЕНТИ
Повідомлення про повітові земські збори в Новозибкові
з ухвалою приєднатися до України	*
21 грудня 1917 року
Присоединение Новозьібковского уезда к Украине
Происходившее на днях в Новозьібкове уездное земское
собрание между прочим заслушало доклад гласного
Чарнолуского по вопросу присоединения уезда к Украине.
Из доклада вьіяснилось, что Украинская Центральная Рада и
Великая Белорусская Рада почти одновременно
постановили считать территорию уезда принадлежащим к
Украине и Белоруссии. Вопрос зтот бьіл передан управой на
разрешение волостей и посадов, которьіе все, за
исключением Семеновской волости, вьі сказались за
присоединение к Украине. Разрешению земского собрания
подлежал вопрос об окончательном принятии по зтому
поводу резолюции. Последняя бьіла предложена от имени
управьі, правьіх соц.-рев., гласного Белякова-Бельского,
большевиков и с.-р. интернационалистов. После ряда речей
бьіла принята резолюция, предложенная управой,
следующего содержания:
„Ввиду ясно и определенно вьіраженной воли почти
всего населення Новозьібковского уезда о присоединении к
Украине, Новозьібковское уездное земское собрание,
являясь вьіразителем мнений населення всего уезда,
санкционирует зту волю отдельньїх волостей, города и
посадов и постановление по зтому вопросу уполномачивает
управу срочно сообщить Черниговскому губ. комиссару,
Украинской и Белорусской Радам, а также и остальньїм
земским управам четьірех северньїх уездов Черниговской
губернии."
Почти одинаковое колличество голосов с управским
проектом резолюции получила резолюция, предложенная
гласньїм Беляновьім-Беляковским, которьій вставил в нее
условие полного соблюдения Радой третьего универсала.
Резолюции правьіх с.-р. и вместе с.-р. интернационалистов и
большевиков бьіли собранием отвергнутьі и не получили
даже простого большинства. Последние, конечно, не
упустили случая назвать в проекте резолюции Раду
138

контрреволюционной и призвать на борьбу с ней советьі
рабочих, солдатских и крест. депутатов. Но собрание не
вняло их призьіву и уполномочило управу немедленно
организовать комиссию для производства вьіборов в
Украинское Учредительное Собрание в указанном в законе
составе.
Черниговский Край. — 1917,—21 грудня.
Телеграма начальника штаба Чернігівської губернської
комендатури Єгорова Голові делегації Української
Держави на переговорах з Радянською Росією
С.Шелухину про терор щодо населення Мглинського
повіту, яке хоче приєднатися до України
17 червня 1918 року
Копія
Телеграма
Київ Голові мирних переговорів Генеральному судді Сергію
Павловичу Шелухину
Чернигіва, 395 129 17 17 59.
17 червня 1918 року /М/глинський повіткомендант
повідомляє, що 4 червня в Мглинському повіті, занятий
большевиками, надіслано Совітською владою 40 агітаторів з
метою роспропагандувати населення проти Украінськоі
влади Крапка Потім прибула комісія з Москви, котра
проводить анкету серед людности, хто бажає злуки з
Московщиною, а хто з Украіною Крапка Над тими, хто
висловлював бажання злуки з Украіною, чиняться
насильства, і 50 чоловік з цього приводу заарештовано і
посажено /в/ Мглинську тюрму Крапка Позаяк населення
прагне злуки /з/ Украіною підписи за злуку з Московщиною
вимагаються погрозою розтрілу Крапка В Клинці
Суражського повіту щоденно прибувають утікачі, котри
рятуються від большевитської анкети і тих сумних наслідків,
якими вона погрожує в разі бажання злуки з Украіною.
Повідомляю для відома і можливих заходів.-2467.
Начальник шт. Губкоменд. Чернигівщини Єгоров
З оригіналом згідно:
За секретаря /підпис/.
Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ,- Спр. 2468.-Арк.1.
Стародубщи на 139

Телеграма з Старо дуба Голові делегації Української
Держави на переговорах з Радянською Росією
С. Шелухину про терор більшовиків щодо населення
північних повітів Чернігівщини, яке хоче приєднатися
до України
20 червня 1918 року
Копія
Председателю Украинской Мирной конференции
Шелухину
Вх.№565
20 червня 1918 р.
Убийствами, насилиями, угрозами большевики
вьінуждают местное население подписьівать заявление о
присоединении северньїх уездов Черниговщиньї к
Российской республике, принимая все мерьі устрашения для
собрания большого числа подписей. Союз землеводства
Стародубского уезда, доводя об зтом до сведения
Правительства просит насильственно исторгнутьім
заявлениям терроризованного населення не придавать
верьі и не разьединить Черниговщиньї от родной Украиньї.
номер 11
З оригіналом згідно:
За секретаря /підпис/.
Машинопис.
IP ЦНЬ НАНУ: Ф.ХІ.- Спр. 2470.-Арк.1.
Звернення представників північних повітів
Стародубщини про приєднання їх до України
Червень 1918 року
В Украинскую мирную делегацию
Мьі, нижеподписавшиеся, представители четьірех
северньїх уездов Черниговской губернии (Суражского,
Мглинского, Стародубского и Новгород-Сиверского), сим
удостоверяем следующее:
Вопрос о принадлежности северньїх уездов
Черниговской губернии к Украине, вследствии
первоначального соглашения Украинских властей с
представителями Временного Российского Правительства
(Министрами Церетелли и Терещенко), имевшего место в
140

июле 1917 года, бьіл передан на обсуждение надлежащих
земских и городских самоуправлений зтих уездов, как
только таковьіе бьіли сконституированьї на основании
нового земельного положення (демократические
самоуправления). Мьі удостоверяем, что все земские
собрания уездньїе (и губернское Черниговское), а также
волостньїе земства и городские думьі, обсуждавшие вопрос
зтот в декабре 1918 г. и в период января-марта 1918 года,
неизменно и единогласно или подавляющим большинством
вьісказьівались за безусловное присоединение к Украине, с
которой зта местность связана исконной исторической
связью.
Подлинньїе постановления земств и городов или копии
таковьіх только потому не можем представить тотчас, что
мьі физически лишеньї общения с зтими учреждениями,
которьіе большей частью захваченьї большевистской
властью.
Кроме того, настоящим подтверждаю, что крестьянский
сьезд, бьівший в Сураже в январе, вьісказьівался за
присоединение Суражского уезда к Украине.
Гласньїй Депутатского волостного земства
Суражского уезда М. Н. Кумбко-Корецкий
бьівший Черниговский Губернский комиссар,
Врем. Правительства, губернский и уездньїй гласньїй,
член 2 и 3 Государственной Дум от Черниговщиньї
Копія. Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.- Спр. 2470.-Арк.2.
Звернення селян Мглинського повіту до українських
властей з проханням приєднати їх до України
Червень 1918 року
Копія
2	Адреса Киев Председателю Украинской
Мирной делегации Шелухину
КВ Стародуба 965 280 9 10 25
Граждане Мглинского уезда Черниговской губернии
прорвавшиеся через воєнную зону Клинцьі Стародуб
доводят до Вашего сведения что все местньїя
большевистския Советьі Мглинского уезда получили
следующую телеграмму двоеточие кавьічки Всем Советам
рабочих крестьянских депутатов всем комитетам партии
Стародубщина 141

социалистов революционеров коммунистов большевиков
Черниговской губернии Мглин из Смоленска №2/101 от
5/6 1918 года телеграмма Областной Совет рабочих
Солдатских Крестьянских депутатов предлагает Вам срочно
безотлагательно немедленно по получению телеграммьі
устроить митинги собрания сходьі крестьян рабочих
граждан для вьіполнения резолюции присоединения Вашей
местности к Советской республике точка Германцьі
ссьілаются на желание населення бьіть в кабале у
Скоропадских точка Посилайте подлинньїе резолюции
Киев нашей делегации копии Совету Народних Комиссаров
и Смоленск Облискомзапу точка Резолюции должни бить за
печатями и подписями точка На помогу Вам посилаєм
сегодня зкстренним порядком зкспедицию ответственних
деятелей агитаторов пропагандистов лекторов партийних
работников во главе руководителей точка О ходе дела
каждие четире часа телеграфируйте точка Действуйте
товарищи точка Областной совет Областной комитет
левих зсеров точка Передайте срочно телеграфно
висилайте курьеров волостние совети и районние
комитети 4006 Председатель Облискомзапа Иванов
Секретарь Марголин кавички точка
По получении зтой телеграмми и прибитию поездов с
агитаторами местние совети повсеместно собирают
волостние сходки собрания и окружив их отрядами
красногвардейцев с пулеметами ружьями револьверами
бомбами под угрозой немедленного разстрела граждан
заставляют сходи подписивать приговори об отложении от
Украиньї и присоединении к Великороссии чтоби
переслать зти приговори Киев Раковскому как виражение
воли кавички самоопределившегося кавички населення
точка Самоопределение происходит под диким насилием
вооруженних банд буквально терроризировавших
население точка Настаиваем на непризнании зтих
насильственних приговоров точка Мглинский уезд (в)
состав Украиньї как уезд изстари и донине принадлежащий
Украине
Граждане Крестьяне Мглинского уезда.
Вирно:
Секретар /підпис/.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.- Спр. 2475.-Арк.1.
142

Телеграма від спілки заводчиків і фабрикантів
Суразького повіту до українських властей з проханням
допомогти відмінити нав’язаний силою більшовицький
плебісцит
25	червня 1918 року
Копія
Киев Мирная Конференция Председателю Шелухину
Из Києва №03750 117/22/6 19 20
Вх. №634
25/VI-18 р.
Киев Министру Председателю Лизогубу
копия : Министру торговли Гутнику
копия : Мирная конференция Председателю Шелухину
копия : Мирная конференция Председателю Министерства
Торговли и промьішленности инженеру Свицьіну
Всеукраинский союз писчебумажньїх фабрик, имеющий
большое писчебумажное предприятие /в/ Суражском уезде
Черниговской губ., сообщает нам на основании извещений,
полученньїх оттуда, что в уезде ведется насильственная
агитация за присоединение к Великороссии. Применяются
насилия за отказьі подавать соответственньїя петиции. В
уездном городе Мглинск арестовано сто пятьдесят человек
крестьян, купцов, помещиков точка На указанной фабрике,
лежащей вблизи фронта, громадньїе запаси материалов,
бумаги важной для Украиньї В интересах человеколюбия
необходимо решить вопрос /об/ освобождении зтого
принадлежащего Украине уезда от насильственного
навязьіваемого плебисцита, проводимого мерами
угрожающими жизни населення. 222
Союз о-в заводчиков и фабрикантов на Украине
Председатель Опуп
З оригіналом згідно:
За секретаря Канц.Укр.Мирової Делегації
/підпис/
Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.- Спр. 2470.-Арк.З.
Стародубщина 143

Телеграма Стародубського повітового старости
Кибальчича до українських властей з проханням
захистити місцеве населення від більшовиків
27 липня 1918 року
Из Стародуба №364 94 26 17 25
Киев председателю Украинской мирной конференции
Шелухину
копия Министру внутренних дел
копия Министру иностранньїх дел
По газетним сведениям о работах мирной конференции
из спорньїх местностей до производства референдума будут
вьіведеньї немецкие войска точка Довожу до сведения
запятая случае вьівода немецких войск Стародуба и уезда
запятая в виду огромного количества разбойничих банд
бродящих нейтральной зоне и никому не подчиняющихся
запятая правительственньїм учреждениям всему нашему
класу и не большевистски настроенному населенню грозит
поголовное уничтожение точка Население в панике точка В
занятой части большевиками уезда люди вьірезаются как
бараньї точка Для успокоения населення прошу ответа 40
Стародубский повит староста Кибальчич
Г.П.К. №205
7-VII-8
Оригінал. Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.- Спр. 2470.-Арк.1.
144

СЛОБОЖАНЩИНА
Першопроходцем у цих місцях був український князь
Дмитро Іванович Вишневецький, котрий 1559 року
поставив тут заслін безкарним грабіжницьким походам
кримської орди на землі Московської держави. І саме тут, на
території майбутньої Слобожанщини, відбуваються його
перші сутички з ордою: „Побил крьімцов на Яйдаре близко
Азова; бьіло их полтретьяста человек, а хотели ити под
казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко
князю Дмитрию же и побил крьімцев вверх Донца
Северского и четьірех язьїков крьімских ко государю
прислал" (Полное собрание Русских летописей.— М.,1965.—
Т. ХІІІ.— С. 318).
Використання українського козацтва на цих землях в
інтересах Москви відбувається й пізніше.
Тобто, вже другої половини XVI ст. українське козацтво
бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого
поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території,
створюючи тут спершу тимчасові укріплення, які згодом
перетворюватимуться на постійні пункти колонізації.
Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють „лутчими
черкасами", котрі вже прижилися раніше в Осколі (Багалей
Д. И. Материальї для колонизации и бьіта Харьковськой и
отчасти Курской и Воронежской губерний.— Харьков,
1890.-С.1).
Звичайно, повністю забезпечити оборону кордонів оті
перші поселення на межі Дикого поля, в яких переважали
вихідці з України, вони не могли. У зв’язку з цим
московський уряд послав своїх представників до Черкас за
допомогою проти очікуваного походу кримської орди. І
треба зазначити, що українське козацтво відгукнулося — з
розповідей московських посланців довідуємося: „...В городе
Черкасах бьіли и сказьівали де им запорожские черкасьі
Йван Иржищевской с товарищи, что в ньінешнем де
государь во 144-м /1636 —В. С./ перед Благовещенье днем
пошло де их запорожских казаков из литовских городов к
145

Белу городу под татарской шлях о дву конь тьісячи з две для
тово ведома де им учинилось от их сторож, что татаровя де
идут в Москву государство войною многие люди" (ЦДАДА
Росії:	Ф.	Розрядний приказ.— Білгородський стіл.—
Стовпець 64 — Арк. 295).	*
Переселенцям, крім боротьби з татарами, доручалося
також не допускати переходу „воровских людей", котрих
приводили польські прикордонники.
Важливу роль відігравали українці і в забезпеченні
московської армії боєприпасами, зокрема селітрою —
необхідним компонентом для виготовлення пороху. В грудні
1633 року Михайло Федорович видав спеціальну грамоту,
якою бєлгородському воєводі П. Пожарському доручалося
„бирючем прокликать в торговие дни не по один день:
которие белгородцьі і черкасьі умеют варить селитру, и те б
нам послужили в Бєлгороде, и в Белгородском уезде и на
Чугуеве для селитрянного варенья места отьіскивали, и тьі б
тех людей допросил подлинно, в которьіх местах и далеко-ль
от Бєлгорода и от Чугуєва, кому селитру варить, и как кому в
котором месте от воинских людей оберегаться, и по колько
пуд селитрьі, кто с которой варницьі в нашу казну учнет
давать, и в какову цену, и с которого срока кто в которьіх
учнет варить селитру?" (Актьі Московского государства.—
СПб., 1894.—Т.2.—С. 100)
Значна частина українських козаків переходила на
царську службу вже після того, як побувала на Дону. Зокрема,
в листопаді 1640 року до Валуйок прибули Григорій
Семенюк та Мартьяненко з чотирма козаками перед цим
„служили четьіре годьі в Озове" (ЦДАДА Росії: Ф. Розрядний
приказ.— Бєлгородський стіл.— Стовп. 140.— Арк. 734).
Тоді ж до Чугуєва прибули 20 черкас, котрі до цього
перебували на турецькій каторзі (там само.— Стовп. 133.—
Арк. 76).
З таких бувалих воїнів царський уряд намагався
формувати стрілецькі частини. Є відомості про взяття 1647
року на цю службу в Москву 34 валуйських черкас на чолі з
отаманом Лук’яном Степановим, котрі перед цим побували
на Дону (там само.— Стовп. 231.— Арк. 278).
Важливо підкреслити й те, що на нових землях козаки
намагалися зберігати свої порядки і військові звичаї.
Зокрема, за ними залишалося право вибору своєї старшини.
Кромські українці, таким чином, обрали собі 1640 року за
отамана Лук’яна Филипова. Щоправда, без дозволу царя
146

місцевий воєвода навіть боявся прийняти в нього відставку
(там само.— Стовп. 140.—Арк. 446).
Царський уряд розселяв і тих козаків, котрі вже раніше
поселялися на необжитих землях. Скажімо, у січні 1640 року
воронезькому воєводі Вельямінову доручалося дати 140
„воронежским черкасам наше хлебное жалование всем на
лицо с порукою, что им в селе Костенках на вечное житье
строица и указную свою землю пахать да хлеб сеять“ (тгам
само.— Приказний стіл.— Стовп. 129.— Арк. 347).
Треба зазначити, що в багатьох випадках для
московських воєвод було несподіванкою розселення
українських уходників на тих землях, які вони вважали
неосвоєними. Зокрема, коли 1646 року князь Хилков
приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати
новий город, до нього з’явилося кілька українців-пасічніків,
що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони
розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок,
таких пасік буде не менше 150 і що на кожній з них живе, як
правило, по 5-6 чоловік (Сборник Харьковського историко-
филологического общества.— Т. 16.— С. 27).
Проведене московськими урядниками слідство
засвідчило, що в навколишній місцевості „литовские люди"
побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу,
Мерчику — всього більш як триста (Овчаренко Є. П.
Земельна власність у Слобідській Україні XVII-XVIII вв.//
Записки історико-філологічного відділу ВУАН.— К., 1927.—
Кн. XI.- С. 76).
І коли „черкасів" спробували виселити — вони залякали,
взявшись до зброї: „и городу Можевскому и караульному не
стоять" (Актьі, относящиеся к истории Южной и Западной
Руси.-СПб., 1861.— Т.ІІІ.—С.182).
Москві не завжди вдавалося розпорошувати українське
козацтво, бо бачимо, як компактно оселилися чернігівські
козаки 1652 року на берегах Тихої Сосни, утворюючи таким
чином Острогозький полк. Подібне було із заселенням усієї
Слобідської України, де утворюються з українського
козацтва Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський
полки (Багалій Д. І. Історія Слобідської України.— Харків, —
1918.-С. 26).
Треба наголосити, що Богдан Хмельницький, і особливо
це проявляється в останні роки його життя, був
противником переходу козацтва на службу до московського
царя. Зокрема, навесні 1656 року він навіть збирався, за
Слобожанщина 147

словами І. Виговського, йти на Слобожанщину, аби тих
„козаків", що порозходилися з козацьких городів та
оселилися понад Пслом... половину вирубати, а решту взяти
з собою: з того йому ще прибуде військо — з тисяч десять або
й більше" (Грушевський М. Історія України-Руси.—Т. Ж.—
С.1213).
Протягом тривалого часу українське козацтво, як
бачимо, відігравало важливу роль не тільки в обороні
південних рубежів Московської держави, але й в освоєнні
для неї нових територій. Саме завдяки українському
козацтву свої кордони від Путивля, де вони були в середині
XVI ст., Москва змогла просунути до середини XVII ст. на
південь аж до Вольностей Війська Запорозького.
Хто освоював Слобожанщину, переконливо свідчить
перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і
всі козацькі (Альбовський Е. Харьковськие козаки. Вторая
половина XVII ст.- СПб., 1914.-С.237-247).
І коли в період „Руїни" царська адміністрація починає по-
справжньому колонізувати Лівобережну Україну,
розриваючи щільні відносини Гетьманщини із
Слобожанщиною, то козацька старшина прагне
протистояти цьому процесові досить своєрідними методами
—	починає скуповувати землі, захоплені тут московськими
людьми. Скажімо, землі Славгородка закупив 1686 р.
охтирський полковник Іван Перехрест. Землі с.
Пушкарського біля Краснопілля поскуповував у дітей
сумський полковник Герасим Кондратьєв. Землі самого
Краснопілля купили в дітей боярських козаки-українці, що
поступово заселяли місто. До козацьких рук переходять тоді
землі Охтирки, Недригайлова тощо (Овчаренко Є. П. Вказ.
праця.—С. 62).
Українська колонізація прикордонних земель
Московської держави, заселених колись „черкасами",
посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи.
Підтримуємо думку професора Олександра Оглоблина, що
це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців — у
Путивльському, Рильському, Севському та Козельському
повітах шляхом „пожалувань", „скупки", „заїмок" тощо,
тільки Мазепа мав 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося
5136 селянських і 968 дворів так званих „вольних черкас"
(Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба.— Нью-Йорк,
1960.-С.64).
Відзначимо, що цю політику Мазепи досить швидко
зрозумів Петро І, а тому все робив, аби перешкодити
148

економічному зближенню Слобожанщини з Лівобережною
Україною, не допустити нової хвилі українців на неосвоєні
землі.
Відтак, коли повертаючись із другого Азовського походу,
під час стоянки на річці Білій, князь Б. Куракін висловив
Петру І своє захоплення навколишньою місцевістю, то у
відповідь на це цар сказав: „Дарю тебе, как свояку, и сьіну
твоєму Александру, как крестнику, все зто место, которому
после тьі сам определишь границьГ (Восемнадцатьій век.
Исторический сборник.— М., 1905.— T.IL— С. 487).
Сам князь заснував тут лише слободу Білокуракіно, а вже
його син — хрещеник Петра І — проявив більше енергії в
справі колонізації дарованої землі. Він перевіз багато селян
з Воронежчини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини,
котрих оселив у незайманому степу (Савков К. Селяни
українських вотчин кн. Куракіних наприкінці XVIII в.//
Записки ІФВ ВУАН.- К.,1928.- Кн.ХІХ - С.132).
До речі, зовсім не випадково, що тут, на Старобільщині, й
надалі українці переважали. Так, за даними 1920 року, з
174.359 жителів Старобільського повіту 155.000 становили
саме українці (ЦДАВОВУ: Ф.5.—Оп.2.—Спр.331—Арк.9).
Про те, що Мазепа мав широкі плани щодо
Слобожанщини, свідчать хоча б слова Петра І після
Полтавської битви 1709: український гетьман повинен бути
„великим князем і мати під своєю владою козаків донських,
запорозьких і Волинь, і всі козацькі роди, що по цій стороні
Волги". До речі, спробою поширити гетьманський
„регімент" на Слобідську Україну Мазепа займався ще 1680-
81 року за дорученням І. Самойловича. Однак і тоді, і пізніше
московський уряд рішуче відмовився передати слобідські
козацьки полки під владу гетьмана (Оглобин О. Вказ.
праця.— С. 17). Щоправда, у XVIII ст. всі міста, крім Оскола,
були підпорядковані Києву.
Зрештою, раніше, в 40-х роках XVIII ст., слобідські полки
формально звітують канцелярії Іетьманщини, що засвідчує в
січні 1742 р. „генеральная Перечневая табель
Малоросійских и Слободских полков..." про присягу
Єлизаветі. З цього документа, зокрема; довідуємося, що в
найбільшому слобідському полку — Острогозькому —
великоросіян „рядових и разного звання людей“ 444
чоловіка. У той же час українців — 2242 особи ( IP ЦНБ
НАНУ:Ф. 1.—Спр.57938.—Арк. 1).
Мабуть, саме таке співвідношення населення
Слобожанщини спричинилося до більш-менш стійкого
Слобожанщина 149

балансу українців тут аж до кінця XIX ст. Перепис 1897 року
це засвідчив: з 2. 492.316 жителів Харківської губернії
українців було 2.009.411. У Воронезькій губернії з 1.967.054
вони становили майже половину — 854.093, у Курській —
523.277 із загальної кількості 1.604.515. В Острогозькому
повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців,
Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському
-60.
Тож цілком закономірним є той факт, що після Лютневої
революції 1917 року на цих землях починається процес
широких державотворчих українських змагань.
Скажімо, 25 травня 1917 року в Острогозьку відбувся
перший український з’їзд повіту, на який прибули
представники 15 волостей, товариства „Просвіта", що
існувало тут від 1916 року, кооперативів тощо. На з’їзді, за
свідченням А. Животка, було ухвалено:
„Зв’язатися з Харковом як центром усієї
Слобожанщини... приступити до підготовки українізації
народних шкіл... признати український жовто-блакитний
прапор та ін."
Тоді ж було обрано Українську повітову Раду, якій
доручалося втілювати в життя накреслене. А другого дня
відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь
велика кількість мешканців Острогозька.
Пізніше, 26 серпня, спільно з делегатами Валуйківського
повіту, в Острогозьку відбувається Національний з’їзд цих
двох українських регіонів. На ньому ухвалюється звернення
до Тимчасового уряду та Української Центральної Ради, в
якому наголошується, „що поділення України і непризнання
Слобожанщини є шлях контрреволюційний, (з’їзд)
протестує і домагається, аби українська частина
Слобожанщини була прилучена до автономної України".
Уже перший день надзвичайної сесії земського зібрання
17 грудня 1917 року був повністю присвячений питанню про
приєднання Валуйківського повіту до України. Можливість і
навіть необхідність цього приєднання ніким не
заперечувалось, бо, як повідомлялося в місцевій пресі, „в
силу ряду етнографічних, економічних і територіальних
причин заперечувати тяжіння частини Валуйського повіту
до України не доводиться" (Валуйская народная земская
газета.— 1917.-21 грудня.).
Велику підтримку Центральна Рада мала на Харківщині.
Саме на українському з’їздові в Харкові 16 квітня 1917
150

року було ухвалено рішення замінити „по всій Україні
царські портрети на портрети Шевченка" (Речь.— 1917.— 20
квітня).
Військова Рада 24-ого запасного піхотного полку,
українські гуртки 5-ого понтонного батальону, виконавчий
комітет Харківського військового госпіталю, Українська
військова громада 761-ого кінного транспорту надіслали свої
резолюції, в яких висловлювалося обурення поділом
України: „Ми, солдати і офіцери-українці, родом з
Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини і Таврії
гаряче протестуємо проти „Інструкції", по якій наші губернії
не входять в етнографічні границі України. Ми вимагаємо
включення наших земель в склад автономної України.
Заявляємо, що наші інтереси може задовольнити тільки
Українська Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат"
(Вістник Генер. Секретаріату військових справ УНР.—1917.—
17 листопада).
Постановою Харківської Міської Думи 2 грудня 1917 року
(36 — за, 17 — проти і 6— утрималися) було заявлено „за
приєднання м. Харкова до Української демократичної
республіки як складової частини Російської демократичної
республіки на основі прийнятих Центральною Радою
положень.
До створення Українськими Установчими Зборами
правильно сконструйованої воістину народної влади Міська
Дума визнає краєвим органом владу Генерального
Секретаріату Української Центральної Ради, що спирається
в справі управління Україною на органи революційної
Української демократії, демократії національних меншин і
органів місцевих самоуправлінь" (ЦДАВОВУ: Ф.2592.—
On. 1.—Спр. 114.—Арк.7).
Процес же українізації Вороніжчини, Курщини особливо
посилився після того, як улітку 1918 року українська
делегація оголосила свої пропозиції про розмежування з
РСФРР.
Ще більше посилюється цей процес після прийняття 2
липня 1918 року Закону про громадянство в Українській
державі. Українські консули на території Радянської Росії
були буквально завалені проханнями про видачу українських
паспортів, усі маршрутні поїзди з Росії до України були
переповнені пасажирами, що вирішили повернутися на
землю батьків (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України
1917-1923.—Ужгород, 1930.-Т.ІІ.-С. 161).
Слобожанщина 151

Однак російська делегація не приймала цієї пропозиції.
Переговори, які затягнулися аж до осені 1918 року, як і слід
було чекати, провалилися, бо, визнавав Християн
Раковський пізніше, Ленін пояснював йому, що „більшовики
мусять вести переговори з Україною, бо до 'foro
зобов’язалися в Берестейському договорі. Одначе
переговорів не треба трактувати поважно, бо все воно
переходове та проминаюче" (Діло (Львів).—1925.—Ч. 27).
А тим часом уряд Радянської Росії, як доповідав голова
української делегації С. Шелухин, „послав по
прикордонному районові узброєних агітаторів та ватаги
червоної армії з кулеметами і погрожуючи шляхом терору,
став вимагати голосувати за Росію й під владу Совітського
уряду. Неслухняних били, розстрілювали, саджали по
тюрмах, залякували погрозами" (ЦДАВОВУ: Ф.3766.—Оп.З.—
Спр.7.—Арк.З). Зрештою, це призвело до того, що
переговори в жовтні були припинені.
Але бажання українського населення, що опинилося поза
межами державних кордонів України, виразно проявлялося
і пізніше. Зокрема, 1920 року за входження до України
однозначно висловилися з’їзди Рад Коров’яківської та
Кульбакінської волостей Рильського повіту Курської
губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської
волостей Путивльського повіту та багатьох інших (там
само.— Ф.5.—Оп.1—Спр.320.—Арк. 39, 321, 13, 53). Виявлені
документи 1920 року свідчать, що спільною постановою
Новооскольського, Корочанського та Бєлгородського
повітових виконкомів, на території яких мешкало майже
650 тисяч чоловік, зазначалося: „Ще в 1917-1918 роках
місцеве населення одностайно висловилося на користь
приєднання до Харківської губернії, і тільки німецька
окупація України перервала подальше здійснення цього
народного бажання" (там само—Спр.320.—Арк.39).
152

ДОКУМЕНТИ
Телеграма Харківської Губернської Ради до Центральної
Ради про підтримку її діяльності, про визнання її
органом влади в Україні
11 червня 1917 року
Копія телеграми
З Харкова
Збори Харківської Губернської Ради 11 червня вітають
поповнену представниками Війська і селянства Центральну
Раду, цілком поділяють її напрямок діяльности і визнають її
своїм Тимчасовим Урядом.
Голова Ради Рубас
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.-Оп.1 -Спр.50. -Арк.26.
Звіт про українську маніфестацію в Новохоперську на
Слобожанщині
17	червня 1917 року
17 червня в м. Новохоперську відбулися проводи на
фронт маршевиків-українців 214 пішого зап. полку.
За містом, на площі коло походної церкви, зібралося
багато людей; була вся місцева українська громада,
українська військова рада і рада солдатських депутатів.
Рівними рядами вистроїлись козаки. Попереду строю маяв
жовто-блакитний прапор з написом: „Підемо всі за
автономну Україну".
Після молебня до козаків звернувся з словом командир
полку підхорунжий Клюнков; він підкреслив гарний
порядок і кріпость духу, який відріжняє українців од інших.
Далі п. Клюнков висловив свою радість з приводу того, що
українці досягли своєї мети — їхати у свою армію, але
досягли сього не якими анархічними вчинками, а тільки
шляхом кріпкої організації і правдивих домагань.
Од української військової громади виступив козак
Крамарчук, який в довгій промові розповів, як
організовувались українці у окреме військо у
Слобожанщина 153

Новохоперську, як їм у сьому помогла місцева громада
українська, командир полку і рада солд. депутатів.
Підкресливши вагу прихильного відношення до українців
командіра полку п. Клюнкова, промовець висловив думку,
що тільки вороже відношення до українців викликає
непорозуміння і заколоти. Ціла низка представників од
ріжних місцевих організацій вітає українську роту.
Потім козаки маршової роти рівними рядами пройшли
по улицям міста з музикою і піснями. Попереду йшов ком.
полку і рада солд. депутатів, од якої несли плакат з написом:
„Да здравствует свободная Україна".
По дорозі до станції українців зустріла робоча громада
станції і міста Новохоперськ; робочі вітали козаків гарною
промовою.
Потім всі — і солдати, і козаки, і робітники вкупі з
ріжними організаціями міста рушили великою процесією до
станції, де востаннє вітали українців-вояків.
Гарно і радісно було бачити, як зійшлися і порузумілися
люде ріжних націй і клясів, як кинули дрібну і руйнуючу
ворожнечу і почули, що всі вони йдут до одної мети — щастя
і волі всіх народів.
І.	Крамарчук
Вістник Українського Військового Генерального Комітету. —1917,—Ч.5-6.
Повідомлення про створення в Харкові об’єднаної
Української Ради залізничників і скликання їхнього
з’їзду
18	червня 1917 року
Копія
Телеграф Южньїх железньїх дорог
Станция Харків пас.
18/ VI 1917 г.
№ 10435
Петроград, Ц. Железнодорожной Конференции,
Украинская фракция, Всем главньїм дорожньїм и
Управленским комитетам, всем местньїм станционньїм
комитетам, всем украинским организациям:	радам,
просвитам, комитетам, гурткам, громадам. Всем
начальствующим дорог: Юж., Ю.-Зап., С.-Д., С.-С., К. Вор.,
Екат., Ейск., Арм.-Туап., Черн.- Куб., Черн.,Токм., Жит., Под.,
М.-Хер., Гр.-Р., Л.-Ром., Ю.-Вост., Влад.
154

Копия Киев Украинская Центральная Рада
Сего 14 июня в Харькове организовалась обьединенная
Украинская Рада — Центральная Рада пяти дорог: Мер.-
Херс., Южн., C.-Дон., Гр.-Ров. и Ю.-Вост. Обьединенная Рада
ставит целью планомерное проведение среди населення
Украиньї через организованньїх железнодорожников
платформьі автономной Украиньї в федеративно-
демократической Российской республике, утвержденной
Учредит. Собран. точка Рада постановила созвать на 29 и ЗО
июня сего года в Харькове районньїй сьезд поименованньїх
в адресе дорог для подготовки Всеукраинского сьезда в
Киеве точка
Председ. Обьединенной Радьі В.Ещенко
Секретарь Руденко
Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.-ОП.1 -Спр.2.-Арк.81 -82.
Протест Харківських організацій проти більшовицької
агресії в Україні
14 .грудня 1917 року.
№ 100236. Радно.
Принята радиостанцией Штаморси 14 декабря 1917 г.
в 13 ч. 40 м.
Всем. Правительство Украинской Народной Республики
согласно предложению Іенеральнаго военнаго секретаря
Петлюрьі постановило мобилизовать для защитьі
украинской территории с севера и востока — армию для
охраньї железнодорожньїх путей, ведущих к фронту и
внутренних железнодорожньїх путей „Вильне Казацтво“.
„Вильне Казацтво“ обьединяет собою крестьян и рабочих
Украиньї. „Вильне Казацтво" поступает на местах своего
жительства в распоряжение украинских военньїх властей.
„Вильне Казацтво" группируется вокруг Центральной Радьі,
авторитет которой в его глазах является непререкаемьім.
Настроение „Вильного Казацтва“ по отношению к
большевикам и революционньїм комитетам — явно
враждебное, „Вильни Казаки" озлобленьї на большевисткія
части за то, что на Украине села и деревни подверглись
разрушению и грабежам со сторони зтих частей. По
Слобожанщина 155

сведеніям, поступившим в Украінский Генеральний Штаб,
большевики-солдатьі, узнав о мобилизации „Вильнаго
Казацтва“, обнаруживают вялость и неохоту сражаться с
украинскими крестьянами. Среди них начинается
недоверие по отношению к народним комиссарам, которие
обманним образом втянули в борьбу с украинцами их.
Вообще, отрезвление большевиков и тех войск, которие
послани ими для борьби с украинцами, начинает
сказьіваться.
Так, отряд красногвардейцев и матросов, посланий на ст.
Бахмач, встретившись с сильним украинским отрядом и
войдя с ним в сношение, вьінес резолюцию, в которой
протестует против политики народних комиссаров и
Ставки, начавших вести братоубийственную войну с
украинской демократией. Большевистские войска узнали,
что Центральная Рада является не буржуазним органом, как
об зтом трубят народние комиссари и большевики, а
наоборот — органом революционной украинской
демократии, избранним рабочими, крестьянскими и
солдатскими сьездами. Правительство Украинской
Республики ведет переговори о мире, снабжает всех солдат
украинского фронта, без различія національности, — хлебом
и остальньш продовольствием и опирается на доверие
народних масс Украиньї. Украинские войска организовани,
глубоко демократични, ненавидят беспорядки. Зто знают
вожди большевиков и им с каждим днем делается труднее.
Глубокое негодованіе среди украинских войск визьівает тот
факт, что Ставка платит по ЗО рублей в день каждому
красногвардейцу за то, что они идут против Украиньї.
Украинские солдати ропщут на грабеж народних
комиссаров /пропуск/...: особенно озлобило украинских
солдат сообщение, что в Рославле, по распроряжению
Криленко, на маленький зшелон украинских солдат
предательски напали ночью красногвардейци и матроси,
причем несколько украинцев убили, а четьірех —
расстреляли. Украинскими войсками арестовани
некоторие видние провокатори из большевиков, как
Рошаль, Чудновский и Кондурушкин. Ими одновременно
заняти: Штаби Юго-Западного и Руминскаго фронта, а
также штаби 4-ой, 6-ой, 8-ой и 11-ой армий, целий ряд
станций занимаются украинскими войсками, а украинские
матроси предьявили ультиматум народним комиссарам.
Одновременно Черноморский флот переходит весь на
156

сторону украинцев, а „Вильне Казацтво“ угрожает смести с
лица земли всякого, кто осмелится поднять руку на
Центральную Раду и ее Правительство — Генеральний
Секретаріат. Положение народних комиссаров и
большевистских вождей с каждьім днем делается труднее,
так как солдати начинают понимать, что они обманути
демагогами, среди которих єсть явние предатели,
провокатори и немецкие шпиони.
Харьков /подписи нет/.
Верно: Дежурний Флаг-офицер Прапорщик /підпис/.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф.183.- Оп.1.- Спр.22.- Арк.102.
Звернення мешканців Обояні та Обоянського повіту до
гетьмана Павла Скоропадського з проханням приєднати
їхні землі до України
19	травня 1918 року
Ясновельможному гетьману всея Украіни
представників від міста Обоянь і Обоянського повіту:
місцевого голови Мик. Сіньчі, земельського голови Мик.
Яньшіна, волостн. старости Никифора Яковліва і
керовничого старшинства Обоянського Олексія
Скрипченка
Проханнє
Державний Батько наш!
Згідно з мапами України наш Обоянський повіт, як
заселений дійсними українцями і лежучий на південь від
річки Сейму, що кладе на Курщині етнографічний кордон
меж нами і москалями, належить бути приєднанім до
Материнської Держави, під владную і щирую Руку Вашу.
Два рази вже заїмало наше місто військо 1-го і 41-го
германського корпусів с допомогою Обоянського
старшинства і громадян, але ж 29-го квітня, після 20 годин
боротьби з нами, місто Обоянь знову захоплено
большевицькими бандами. Побито і порізано у місті багато
українців, щодень дістаємо нові вістки о казнях наших
братів...
Слобожанщина 157

Ми усі чекаємо у Білгороді, коли буде можливо вернутись
до рідного краю. Скоро не маємо і на хліб щоденний; усе
наше майно страчено у боротьбі. Прибігаємо тепер до Вас і
до броні Вашої. Не отдавайте, Батько, нас і родини наші на
поглуз і на погибель.	*
Нашою кровію заплачено нами за право жити під Рукою
Вашою, то і буде мета наша перед Ясними Очима Вашими.
Громадський договір наш має пан Міністр Справ
Закордонних; тепер домагаємо Державного Слова Вашого,
як буде нам Бог допомогаї.
Олекса Скрипченко, Микола Сіньча, Никифор Яковлів
у Києві
19-го травня 1918 року.
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОбУ :Ф.2607. -Оп. 1. - Спр.44. - Арк.23.
Записка представників Льговського повіту про
необхідність приєднання до України
До 29 травня 1918 року
ЗАПИСКА
Загальні уваги.
Ми є представники населення Льговського повіту
Курської губерн. Деякі з нас були змушені з великою
небезпекою для життя покинути насиджені місця, инші
збідніли через втрату майже всього майна, пограбованого
більшовиками. Ми не є представники населення в
юридичному значінні цього слова, наші уповноваження — це
голос нашого власного сумління. Уряд України повинен
зрозуміти, що при утворених на Курщині умовах немає
ніякоі можливосте улаштувати хоча б таємні громадські
зібрання, які могли б дати нам писані уповноваження. У
всякім разі, не дивлячись на те, що зносини з Курщиною
підтримуються через небагатьох людей, з яких кожний
важить головою, переходячи через фронт, ми з певністю
можемо сказати, що ця записка відбиває настрій
переважаючоі частини того населення, котре
несолідарізувалося з більшовитськими бандами на грунті
стремлінь до грабіжництва і насилля. Нам відомо, що в
найближчому часі до Киіва прибудуть ще нові делегати, які
вповні поділяють наші основні погляди.
158

Ми просимо, щоб при наступних мирних переговорах з
Московщиною була виправлена та помилка, яка була
зроблена при нагальному складанні першого проекту
північно-східного кордону, а саме, щоб кордон цей був
проведений не тільки по річці Сойму, а трохи на північ: або
по кордону Курщини, або, в крайньому разі, по тій
природній і стратегічній демаркаційній лініі, про котру
говориться з належними подробицями в третій частині цієї
записки і котра змальована на прикладеному схематичному
деревориті №2.
Економічні уваги.
Ми підтверджуємо, що при складанні проекту північно-
східного кордону з Московщиною була зроблена грунтовна
помилка, коли кордоном для украінських земель прийнятий
був Сойм. При поверховому погляді на карту, Сойм, дійсно,
той природний кордон, котрий одмежовує українські
чорноземлі від лежачого далі на північ Полісся. Але ми
беремо на себе сміливість доводити, що в дійсності є инакше
і що припущена помилка може, у перше, позбавити Украіну
значноі кількости хліборобів, украінців по походженню, а в
друге, позбавити украінську теріторію природної
закінчености, бо лишить за кордоном Украіни частину
теріторіі, не маючу нічого спільного з Московщиною.
Доволі кинути хоча б легкий погляд на будь-яку фізичну
карту, аби переконатися, що межа украінськоі чорноземлі
проходить, у всякім разі, на північ від Сойму, приблизно по
лінії Льговського повіту, захоплюючи також і частину повіту
Дмитровського. Ця обставина з’ясовує, через що істнує така
значна ріжниця між рослинним миром Орловської губернії,
з одного боку, і Курщини — з другого. Це ще було одмічено
академиком Веселовським; „Не дивлячись на те, що повіти
цих обох губерній суміжні,4* каже він,— „в рослинності
помічається така ріжниця, начеб-то простори розділено
кількома сотнями верст. Злегка вапняні чорноземи
Курщини — також як і в решті Украіни — виявляють таку
здібність вбірати соняшне проміння, що в Курщині вільно
зростають рослини, появлення яких — цілком неможливе в
Орловській губернії. Сюди треба віднести: шовковицю, цілі
діброви клену, грецька горошина, біла і рожева акація і т.и.“
Чорноземля Льговського повіту надає йому, в
економічному відношенні, такого вигляду, який утворює
чисто український характер цієі місцевости. Не вважаючи
Слобожанщина 159

потрібним перегружати цю записку дуже великою кількістю
чисел і даних, пригадаємо лише про деякі з них, найбільш
з’ясовуючих той факт, що економічний кордон проходить
именно не по Сойму, а більш на північ.
З цих даних згадаєм слідуючі: плотність населення в
Льговськім повіті рівняється 74 душам на кв. версту, між тим,
коли на північ вона зразу падає до 57 чол. Відносно посадки
буряків Льговський повіт є другим на всій Курщині /після
Путивльського повіту/. Далі на північ буряки розводяться
вже в дуже незначному розмірі, так що Льговським повітом
закінчується район	Лівобережноі цукроварноі
промисловости. Що ж торкається вжитку більш-менш
удосконалених сільськогосподарських приладів, Льговський
повіт є також предільним, в чім можна переконатися із
картограм, уміщених у відомому атласі:	„Сельско-
хозяйственньїй промисел в России". По характеру
власницького сільського господарства Льговський повіт
різко відрізняється від територіі, що лежить на північ від
нього, бо у Льговському повіті ще можна констатувати факт
значного перевищення приватно-власницькоі врожайности
над урожайністю дрібно-селянською /приблизно в півтора-
два рази більше, ніж у Московщині/. Коли ж до сього
додати, що у Льговському повіті дуже розвинені промисли,
типичні для Украіни /баштани, гончарство, промислове
пасішництво, ткацтво рушників і т.д./,— то ми матимемо
досить яскраву картину, котра свідчитиме про те, що лінія
Сойма віддає великоросам місцевість, органічно зв’язану з
Украіною. Для памяти зазначимо, що, по даним 1905 року,
Льговський повіт вивозив лишок в 1,5 міліона пудів хлібних
продуктів, котрий /лишок/, звичайно, бажано зберегти для
Украіни.
Стратегічні уваги.
Намічений кордон /див. схему №1/ пролягає тут по
лініі: річка Сів до іі істоків, далі по річках Киселівка й
Амонка до Сойма і по останньому на схід повз Льгов і
Курськ.
Річка Сойм, не утворюючи по своім розмірі значноі
перепони, є всеж-таки природньою межою завдяки
характеру іі долини. Остання має 1,5-6 верст завширки,
подекуди болотиста, в більшій частині вкрита мокрим лісом
і	кущами, малодоріжна. Через се вона незручна для
переправи військ; оборона ж іі лехка, бо переправа можлива
лише у певних пунктах.
160

Через се, само собою зрозуміло, що річка Сойм є такою
межою, від котроі Украіна ніколи й ні при яких обставинах
одмовитись не може. Але ся межа може й повинна бути
поліпшена.
На операційнім напрямі від Харькова до Москви,
перерізанім долиною р. Сойму, через характер останньої,
набувають першорядного значіння переправи через сю
долину біля Курська й біля Льгова, бо обидва сі пункти суть
великими вузлами шляхів і мають залізничні й шосейні
переправи через річку Сойм.
Володіння сими переправами є для Украінськоі арміі
питанням першорядного значіння. Але по відомостям,
Совітське Правительство Курська ні в якім разі на уступить.
Володіти же переправою у Курська, не володіючи містом,
неможливо, бо останній лежить всього в 2-3 верстах від
переправ.
Таким чином, набуває першорядного значіння володіння
переправою біля Льгова.
Сей пункт має велике значіння як великий вузол
залізничних, шосейних та грунтових шляхів. Але позаяк
Льгов стоіть на р. Сойму, тобто на самій лініі кордону, що
мається на увазі, то він залишається цілком неохороненим
від ударів з півночі, чим користь володіння сим пунктом
зводиться до ноля.
З	необхідности забезпечити за собою переправи біля
Льгова, а також прикрити сей важливий вузол від загрози з
півночі, виникає необхідність утворення спереду сього
пункту пляцдарма, шляхом перенесення кордону на північ,
принаймі на протязі недосяжности артілерійського вогню /
в майбутніх війнах — 15-20 верст/. Місцевість на північ від
Льгова занадто перерізана, покраяна глибокими ярами
ріжних напрямів і вкрита великою кількістю дрібних
лісових груп, досить придатна до оборони і утворює умови
наступу в сім районі, навіть проти незначних сил,
надзвичайно трудними, бо місцевість на кожнім кроці дає
тому, хто обороняється, готові позиціі й опорні пункти. За
межами північного кордону Льговського повіту характер
місцевости різко міняється: яри рідше і доступнійш, лісів
менше, доріг більше. Щоб українська армія не була
премушена перемагати трудности наступу в північній
частині Льговського повіту і могла б скористати природні
зручности оборони в сім районі, необхідно провести
державний кордон по північній межі Льговського повіту.
Слобожанщина ібі

Але позаяк ся межа надзвичайно крива, то прийдегься з
одного боку спрямувати сю кривизну, з другого-ж
пристосувати іі до природних меж.
Вищезазначеним умовам завдовольняла б слідуюча лінія
державного кордону:	*
Від міста Сівська по річці Сів до слободи Романівка, далі
по р. Гнила до істоків і по р. Береза до іі гірла, потім по річці
Свапа на південь до гирла Чмаги, далі по річці Чмага до іі
істоків, потім по умовній лініі через слободи Яцино, Вер.
Вабля, Михайлівське, Вел. Городьково, Ширково й
Нікольське /всі пункти включно для Украіни/ і далі по річці
Рогожа до іі упаду в Сойм. Сей кордон на протязі від слободи
Романівка до гирла р. Рогожа має 100 верст, в той час коли
кордон по Амонці і Сойму, через Льгов, що мався на увазі має
в своім протязі 140 верст. Значить, кордон, що ми
пропонуємо, є корисніший і з точки погляду виправлення
спільноі покордонноі лініі, бо скорочує іі на 29%.
Заключення.
Курська губернія ще при Олезі платила дань Київу. А в
XVIII віці всі міста на Курщині, за винятком Нового-Оскола,
були включені у склад Киівськоі губерніі.
Ми маємо надію, що голос украінців, мешкаючих у
Льговському повіті, буде вчутий і що лінія державного
кордону буде переведена хоча б по тій лініі, котра намічена
в кінці попереднього відділу.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.2607. -Оп. 1. -Спр.44. - Арк. 16-18.
Звернення властей Бєлгорода і повіту до гетьмана
П. Скоропадського з проханням приєднати їхню
територію до України
До З червня 1918 року
ЯСНОВЕЛЬМОЖНЬІЙ ПАН ГЕТМАН
В дни неописуемой гражданской войньї и насилий,
чинимьіх большевистской властью, до населення г.
Бєлгорода и его уезда донеслась радостная весть о
зарождающихся началах государственной жизни и порядка
на Украине.
Люди, измученьїе внешней войной, истерзанньїе и
162

обездоленньїе внутренними распрями и насилиями, с
надєждой и тревогой стали прислушиваться ко всякой
вести, идущей из Києва.
Когда слухи о возможном присоединении г. Бєлгорода и
его уезда к Украине стали принимать большую
определенность, узурпатори власти — большевики
перенесли вопрос о присоединении к Украине на
обсуждение волостньїх и сельских сходов, будучи увереньї в
своем влиянии на малокультурньїя и темньїя массьі народа и
надеясь найти в них поддержку против опаснаго,
нежелательнаго и чуждаго им государственного порядка, но
результати зтого плебисцита получились для них
совершенно неожиданнне и компромитирующие советскую
власть: из четирнадцати наличних волостей девять
висказались за присоединение к Украине, а остальння пять
воздержались от изьяления своего желения по формальним
основаниям.
Такое постановление волостньїх сходов обусловливается
тем обстоятельством, что население белгородскаго уезда,
состоящее в значительной своей части из украинцев,
переселившихся сюда под именем черкасс в XVII и XVIII
в.в., в религиозном, битовом, культурном и зкономическом
отношениях тесно связано с Украиной вообще и
Харьковщиной в частности, и ни красние лозунги, ни
обильння обещания не могли заглушить в душе народной
племенного родства, не могли порвать зтих
многочисленннх связующих нитей.
Очищение города и части уезда от разбойничьих
большевистских банд, происшедшее под, давлением
немецко-украинских войск, принятое за присоединение к
Украине, било встречено с нескриваемой радостью.
Акт провозглашения в Киеве твердой власти
ЯСНОВЕЛЬМОЖНАГО ПАНА ГЕТМАНА Всея Украиньї
многолюдннм сьездом, в котором и белгородские
хлеборобн принимали горячее участие, бьіл встречен
населением с чувством полнаго удовлетворения и с
радостной надєждой на лучшее будущее. А первая грамота
ВАША, ЯСНОВЕЛЬМОЖНЬІЙ ПАН ГЕТМАН,
окончательно укрепила в нас уверенность в торжестве права
в смисле правди, справедливости и честнаго труда,
служащаго залогом государственнаго благосостояния.
С тем более понятним чувством тревоги и скорби
встретило население г.Белгорода слухи, дошедшия до него в
Слобожанщина 163

последние дни, будто ко времени мирньїх переговоров с
Великороссией Правительство Украиньї не располагает
определенньїми данньїми для присоединения г. Бєлгорода и
его уезда к Украинской Державе.
Ввиду изложеннаго Городская Дума, приняв *решение о
присоединении г. Бєлгорода и его уезда к родной Украине, в
зкстренном заседании 21-го сего мая поручила
Председателю Думьі и Городскому Голове немедленно
вьіехать в Киев совместно с представителями других
учреждений и организаций и ходатайствовать об зтом перед
ВАМИ, ЯСНОВЕЛЬМОЖНЬІЙ ПАН ГЕТЬМАН, так как
насильственное отделение г. Бєлгорода и его уезда от
Украиньї оказалось бьі чрезвьічайно болезненньїм и нанесло
бьі населенню непоправимьій вред в зкономическом и
культурном отношениях.
Когда 18-го апреля с/г. представители нашего уезда в
числе других депутатов имели честь представляться
ВАШЕМУ ЯСНОВЕЛЬМОЖЕСТВУ, ВАМ благоугодно бьіло
сообщить им, что положение Белгородского края как
настоящей окраиньї Украиньї является предметом
особливой ВАШЕИ заботьі. Столь милостивое отношение к
нашему уезду внедряет в нас надежду, что и настоящее наше
ходатайство не будет оставлено ВАМИ без удовлетворения.
Председатель Белгородской Городской Думьі
и Белгородского Торгово-Промьішленного Союза:
Станислав Виновский
Белгородский Городской Голова Николай Слатин
Уполномоченньїй от Союза Земельн. Собственников
Николай /прізвище нерозбірливе/
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ-.Ф.2607.—Оп.1.—Спр.44.—Арк.21-22.
Звернення делегації міста Короча на Слобожанщині до
Голови Української делегації на переговорах з
радянською Росією про приєднання до України
23	червня 1918 року
Его превосходительству Господину Председателю
Делегации Украинской Державьі по веденню мирньїх
переговоров с Делегацией
Российской Советской Республики
164

Корочанской Делегации по вопросу
о	присоединении к Украинской Державе
Город Короча и уезд включеньї в территорию
Украинской Держави, но по настоящее время находятся в
руках Российской Советской власти, творящей в городах и
уездах массовьіе убийства и грабежи и расхищающей
народное достояние.
Ввиду того, что край наш не оккупирован (українсько-
німецькими військами - B.C.) — с одной сторони и начати
мирние переговори с Великороссией — с другой сторони,
население крайнє встревожено возможностью изменения
границ Украинской Держави, и богатства народа и уезда,
заключающиеся в миллионах пудов хлеба, фруктов,
масляних продуктов, сирья и в культурних хозяйствах,
маслобойних и сахарних заводов, подвергшихся разгрому, в
Советских руках будут приведени к окончательному
уничтожению,
А потому делегация имеет честь просить заступничества
Вашего превосходительства:
I/O закреплении города Корочи и уезда за Украинской
Державой и
2/ о возможно скорейшей оккупации их правительством
Украиньї.
Члени Корочанской Делегации /подписи/
23/VI-18.
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.2607.— Оп.1.-Спр.44.-Арк.7-7 зв.
Звернення мешканців слободи Бутурлинівка до Голови
Української мирної делегації про волевияв населення
вказаної приєднатися до України
24	червня 1918 року
Пану Голові Української мирної делегації
Я перейшов через більшовицький фронт з метою
просити прилучити сл. Бутурлинівку, Воронежск. губ.
Бобровського повіту, до України. Громадяне названой
слободи родом українці, зв’язані історієй і інтересами з
Україной, не раз звертались до мене як українському
старшині, висказуя своє бажання приєднатися до України, та
Слобожанщина 165

й прохали мене, щоб я звернувся у Київі до кого слід з їх
бажанням.
Про це присуди громади вони мені не могли дати, позаяк
в Бутурлинівці верховоде совіт і панує червона гвардія.
*
Громадяни сл. Бутурлинівка
і	півсотенний 5 Українського полку
гет. Полуботька
Ф. Головчан.
24/VI-18.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.2607.-0п.1.—Спр. 43.-Арк.4.
Записка землевласників Курської губернії С. Сергєєва та
Б. Євреїнова до міністра закордонних справ Української
Держави про доцільність приєднання Курської губернії
до України
25	червня 1918 року
Господину Министру Иностранньїх Дел
Сергея Васильевича Сергеева
и Бориса Алексеевича Евреинова
ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА
В связи с вопросом об установлений границ Украинской
Державьі в пределах Курской губернии считаем долгом
представить нижеследующия соображения:
Курская губерния населена как великороссами, так и
украинцами, при чем последние занимают целиком уездьі
Путивльский, Гайворонский, Белгородский и Ново-
Оскольский, большую часть уездов Дмитриевскаго,
Обоянскаго, Тимскаго, Щигровскаго и Старо-Оскольскаго;
однако, провести точную зтническую границу в вьісшей
степени затруднительно, так как две народности —
великорусская и украинская — в силу многовекового
мирнаго сожительства тесно сплелись между собой и, как
результат такого сплетення, во многих местах образовались
многочисленньїя группьі средняго переходного типа. Зтот
зтнический тип по язьїку и характеру своєму несомненно
гораздо более близок к Харьковскому украинцу, чем к
Орловскому великороссу.
166

В зкономическом отношении Курская губерния всецело
тяготеет к югу, т.е. к тем губерниям, которьія уже вошли в
состав Украиньї, так, например, избьіток рабочей сильї весь
направляется в Донецкий каменноугольньїй и
Криворожский железодобьівающий раионьї, а также в
портьі Чернаго моря. Сахарная промьішленность Курской
губернии пользуется рабочей силой, помимо местньїх
жителей, из соседних с ней южньїх губерний.
Советская власть, видимо, уже с самого начала ведення
мирньїх преговоров считается с вероятностью отхода
Курской губернии целиком к Украине. Вьівести такое
заключение легко из той политики, которую ведет в
настоящее время большевистская власть в губернии. Из той
половиньї губернии, которая остается занятой советскими
войсками проводится массовьій вьівоз не только хлебньїх
запасов, не считаясь с потребностью населення, но и всех
инньїх ценностей, что не только разоряет население в
настоящее время, но надолго в будущем подрьівает самьія
основьі народнаго хозяйства. Вместе с проведением в жизнь
таких разоряющих население мер одновременно Советская
власть стремится инсценировать путем устройства
референдума вьіявление народной воли по вопросу о
присоединении губернии к Украине. Референдум
производился повсеместно под давлением вооруженньїх
советских банд и, само собой разумеется, что о свободном
вьіражении воли народа не может бьіть и речи. В большей
части селений жители совершенно отказьівались от подачи
голосов „за“ или „против" Советской власти, боясь
репресий, и таким образом в большинстве мест референдум
вовсе не мог состояться. Но характерно, что даже при
вьішеупомянутой обстановке, некоторьіе сходьі Курскаго и
Щигровскаго уездов единогласно вьісказьівалисть за
присоединение к Украине.
В случае присоединения Курской губернии целиком к
Украинской Державе:
1/ Сохраняется привьічное для населення деление
территории в административном отношении с
административньїм центром Курском во главе.
2/ Сохраняется естественная зкономическая связь
населення как с югом, так и с теми уездами, которьіе уже
отошли к Украине.
З/ Важная для зкономическаго развития губернии ж.д.
магистраль, прорезьівающая вся губернию с запада на
восток и связьівающая Киев с Курском и Воронежем с
Слобожанщина 167

расположенньїми на ней столь крупними ж.д. узлами, как
Льгов, Курск и Касторная, сохраняет неразрьівную целость.
4/ Сохраняется возможность существования и
дальнейшего развития как сахарной, так и мукомольной
промьішленности, работающей в Курской губернии» на
Донецком угле и перерабатьівающей как местньїе так
вьівозньїе продукти с юга.
Представляя настоящую краткую записку по
уполномочию группьі курских политических и
общественньїх деятелей, ми честь имеем просить Вас, г.
Министр, приняв во вниманиие все изложенное в записке,
передать наши соображения, вместе с Вашими
руководящими указаниями, политической Комиссии
Украинской мирной делегации.
Землевладелец Курской губернии
Гласньїй Тимского уездного
и Курского губернского земских
собраний (созива 1913 года)
и Старший Товарищ Председателя
губернского земскаго
собрания (апрельской сесии 1917 года)
Сергей Сергеев
Землевладелец Курской губернии
б. Мировой Судья Льговскаго Мирового округа
б.	Льговский уездннй комиссар Временного Правительства
гласньїй Курскаго губернскаго
земскаго собрания (избр. 1917 года)
Борис Евреинов
Киев, Львовская 27
25 июня 1918 г.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.2607.-Оп. 1.-Спр.44.-Арк.52-53.
168

Звернення представників Суджанського повіту Курської
губернії до Міністерства закордонних справ Української
Держави про приєднання до України
2	липня 1918 року
ДО МІНІСТЕРСТВА ЗАКОРДОННИХ СПРАВ
По відділу Політичної Комісії при Мировій Конференції
ДОКЛАДНА ЗАПИСКА
Україна, багацько терпівша в своєї історії, в першу
половину XVII віку переживала особливо тяжкий час.
Будучи в цю епоху під тяжким гнітом заходу, вона, зразуміло,
прямувала на близший її схід.
Людність, позостаючи під віковим релігійно-політичним
гнітом „Річі Посполітої", в цей час починає переселятися за
Дніпро по допливам Псьола-Суджі та Локні до самого Сойму,
населяючи все більше та більше свою східну межу,
Слобожанщину. Тодішні округи таких північно-східних
українських границь, як напр., Рильськ, Льгів, Суджа й
Обоянь швидко заповнюються прибутньою людністю з
Поділля, Волині та Іетьманщини. Зокрема, місто Суджа,
істнуючи ще в 1611 році, робиться зі своїм повітом місцем
нових і нових оселів. Після Жолненської битви /13 липня
1638 р./, коли Україна впала під владу поляків, переселення
українців з заходу на північний схід ще побільшилось. До
цього часу Суджанський повіт заселюється прибутніми
козаками-черкесами. Вони засновують такі місця, як напр.
Черкаська Конопелька, Козача-Локня, Лебедівщина, Мала
Локня-Сотницьке теж, Сорочина, Черкаське-Порічне,
Розгреблі, Волоконськ.
В другу половину XVII віку /1654/ Слобожанщина яко
північна частина Лівобережньої України, впадає під владу
Московщини. Туди же відходить і Сумський Слободсько-
Український Козачий полк зі своєю місцевою Суджанською
сотнею.
Нове управління потрохи накладає свою руку на
приєднаний край, і Свобідна Суджанська сотня Сумського
козачого полку ставає в низку регулярних військ, перше
драгунського та потім гусарського Сумського полку.
Адміністраційний устрій управління України теж
зміняється. Утворюється Суджанське Комісарство Сумської
провінції, але з етнографичного боку Суджанщина не
Слобожанщина 169

зміняється; вся її людність по переписним листам 1773 р.
називається черкасами, козаками малоросіянами.
Під впливом політичних подій, зокрема переслідування
старообрядців, в цей же XVII вік помічається переселення
великоруського елементу на південь, за Орел, в гранйці
Курської окраїни. Таким чином, майже оночасно на річці
Соймі стрічаються обидва народи, утворюючи Українську
Курщину. Пізніш з неї була утворена Курська губернія, котра
ще при Катерині II відносилась до України і увійшла тоді в
склад Київського Іенерал-Губернаторства.
Натуральне та постійне тяжіння людности Суджанського
краю до рідного півдня ніколи не зменьшалось. Мова, хоч і
близько доторкалась з великоруською, до сьогодні стерегла
свої особливости, при цьому тепер не меньче 60 відсотків
людности Суджанського повіту розмовляє по українськи.
Навіть його північна окраїна — Нова-Сорочина, Розгреблі,
Волоконськ і ин. розмовляють чисто українською мовою.
В сучасний мент українська людність росповсюджується
далеко за межами Суджанського повіту, на 70 верстів на
північ і на схід. Туди ж відносяться по свойому характерові
багацько поселень сусідних повітів, як напр. Рильського,—
Степанівка та Мазепівка і під Льговом — Івановське, всі три
маєтки належали гетьманові Івану Мазепі, котрий їм надав
вищезазначені назви. В тім же Льговськім повіті —
Шептухівка, Кромські Бики, Цуканів, Бобрик, Новоселівка,
в Обоянському повіті — Медвенка, Рибицькі Буди, Павлівка,
Боброва.
Одежа, побут і звичаї Суджанського повіту заховали до
сьогодня споконвічний українських характер.
Торгівля, промисловість і наука приходили та приходять
до нас із Київа, Сум та Харькова.
В сучасний мент економічний стан повіту уявляється як
слідуючий:
До проведення Північно-Донецької залізниці, північно-
західня частина повіту мала економічне тяження до
Київсько-Вороніжської залізниці. Але з проведенням
величезної ваги Північно-Донецької залізниці, весь повіт
впав під вплив тієї магістралі. Станція „Деревеньки"
притягає ватаги поселень Костірної, Білої Студні / Білого
Колодця/, Житеня, Сули та Гридіної; станція „Локинська“
захоплює в свою сферу с.с. Велике-Салдацьке, Скородне; ст.
„Суджа“ — с.с. Буди, Пушкарне, Черкаське-Порічне; ст.
„Псьол“ — Слободу Білу, Ілек і т.д.
170

Задля того трудно собі уявити пляномірне економічне
розвинення в тому випадкові, коли головна частина
Північно-Донецької залізниці Суджа-Льгів, залишиться в
гряницях Великоросії. Втрата значіння Північно-Донецької
залізниці, яко артерії, вливаючей до Великоросії вугілля,
хліб, залізо, безумовно відіб’ється дуже сильно на
розвиненні промисловости й торгу повіту, котрий міг би
одержати велику будучність по причині його
погряничности.
Таким робом, перейдення до України всього повіту для
нього самого оказується, як з історичного, так і з
економічного боку, неминучим і необхідним, і, крім того,
піддержується всією людністю, котра може як-небудь
розуміти свої потреби та національну справу.
В сучасний мент, у тій частині повіту, котра захоплена
розбишацькими бандами більшовиків, крім звичайного
грабіжництва, насильств, під гаслом голосної назви
„соціялізації", діяться явища, які перед усім характеризують
відношення маси людности до „Совітської влади". Ватажки-
дезертіри — Квасков, Кузнецов та поводирь сліпця
Чупруленка — вже не можуть показуватися в декотрих селах,
позаяк сходи цих сел приговорили їх до смерти. Спроби
складати на сільських сходах приговори о бажанні суджан
приєднатись до Великоросії иноді кінчаються трагічно для
агітаторів Совітської влади, а саме: бійками та вигнанням із
села; так було, наприк., в селі Чорна-Вілька. Правда, є кілька
випадків зложення таких присудів під загрозою розстрілу,
але це тільки до певного часу, до встановлення твердої влади
в повіті та можливости для кождого висказувати свою думку.
Грабіжництво ріжних садиб та насильства над селянами
навіть нижче середнього багатства, рублення лісів і садів,
вигодованих працьовитими господарями, все це
продовжується; вбивства німецьких жовнірів не
зупиняються /с.с. Сотницьке, Уланок, Лебедівщина, Нова-
Іванівка/ та хоч звертають на себе кару, але це не зупиняє
озвірілої сільської „Совітської влади", яка ще й досі бажає
провести соціялізацію багнетом та силою.
Дякуючи цім справжнім провокаційнім вбивствам,
людність споконвічних українських сел, як напр.
Лебедівщини та Ново-Іванівки дуже потерпіла.
Відхід до Великоросії цукроварні Сабашнікова та
гуральні Кологривова, які поміщаються в північній частині
повіту, зруйнує його дотеперішній господарсько-
Слобожанщина 171

економічний устрій, що склався під впливом їх діяльности.
Розділення повіту зруйнує також 50-тилітню склавшуюся
працю земського господарства. При цьому земство тратить
більше половини свого бюджету та повинно буде
зреформуватися під гнітом істнуючих умовин товаро¬
обмінного та залізничного транспорту /прикладається мапа
повіту/, та під впливом инших причин, які складаються, на
сучасний стан повіту. Тільки забезпечення одним хлібом
міста Суджі завжди залежало від північної частини повіту.
Усі північні волосні доставляли хлібні продукти для міста.
Але в сучасний мент цей звязок з містом зірваний
більшовиками, котрі заборонили привіз своїх продуктів під
погрозою смерти. Звісний є факт убивства Сергія Порічного
за продаж поросяти на базарі в місті Суджі.
Усе сказане дає нам, низчепідписаним, право просити
Український Державний Уряд про приєднання всього
Суджанського повіту до Рідної України, а також про
захищення й вигнання з нього розбишацьких
большовицьких банд.
2	липня 1918 року.
От Суджанського Союзу Хліборобів делегат Всеволод
Александрович Флеров,
делегат Суджанского Союза домочадцев и член Правлення
Союза Хлеборобов Илья Никонович (прізвище
нерозбірливе).
От Суджанського Союза Хлеборобов делегати Йван
Федорович Волков,
Алексей Павлович Черняев,
Член Суджанского Союза Хлеборобов Николай
Николаевич Воропаев,
От Суджанского Земского и Городского Самоуправления
Александр Васильевич (прізвище нерозбірливе)
Представитель правлення Союза Хлеборобов Н. В. Ротт,
От Суджанского Городского Самоуправления Городской
Голова И. Шарков
От Суджанского Уездного Земства—член Управи Георгий
Сергеевич (підпис нерозбірливий)
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.2607.—Оп.1.—Спр.94.—Арк.60-61 зв.
172

Звернення делегатів від хліборобів південних повітів
Вороніжчини до гетьмана П. Скоропадського про
приєднання їхньої території до України
З	липня 1918 року
ЯСНОВЕЛЬМОЖНОМУ ПАНУ ГЕТМАНУ ВСЕЯ
УКРАИНЬЇ
Делегатов по уполномочию хлеборобов
южньїх уездов Воронежской губернии
А.А. ГОЛОСТЕНОВА, П.Я. ЛЕЛЕЧЕНКО,
И.М. ТАУРИНА, В .А. МАЛОКОСТА
и Е.Н. ЖУПАНЕНКО
ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА
По историческим данньїм / очерки Багалея, картьі и
межевьіе документи 18-го столетия/ южная половина
ньінешней Воронежской губернии заселилась
одновременно со всей слободской Украиной,
преимущественно казаками вьіходцами из Черкасскаго
уезда, долгое время составляла неотьемлемую часть
Украиньї. За последние десятилетия сотни тьісяч десятин
частновладельческих земель перешли в руки переселенцев
из Полтавской, Киевской, Херсонской и
Екатеринославской губерний. Случаи переселення в зту
местность великоросов - единичньї.
В прошом, 1917 году, как только до местного населення
дошли слухи о возможности создания самостоятельной
Украиньї, оно поголовно вьісказалось за присоединение к
Украине. Советская власть правильно учла как значение
линии Юго-Вост. жел. дор., зтой главной угольно-хлебной
артерии, так и все зкономическия последствия отторжения
от Великороссии зтого богатого района, производящего и
вьівозящего ежегодно на многие миллионьї рублей
пшеницьі, продуктов маслобойного производства, рогатого
скота, свиней, продуктов птицеводства и проч., почему
поторопилась прибегнуть к содействию матросов и
красногвардейцев для фабрикации документальних
данньїх, в виде приговоров и постановлений, в которьіх
местное население, под наведенньїми на него пулеметами,
вьінуждено бьіло “свободно” вьіражать своє желание
остаться в лоне советской власти. Так, например, в городе
Острогожске полтора месяца тому назад красногвардейцьі,
Слобожанщина 173

подкрепляя свои доводьі двумя пулеметами, потребовали от
Сьезда Делегатов всех волостей уезда постановления о
желании присоединиться к Великороссии. Аналогичное
постановление бьіло получено 23-го минувшаго апреля
конньїм отрядом матросов при двух пулеметах *от
Росошанскаго Сельського Схода. На ст. Евстратовка - Юго-
Восточной жел. дор. группа вооруженньїх матросов грозила
жителям Варфоломеевской ночью, в случае их отказа от
присоединения к Великороссии. Кроме атих, можно бьіло
бьі привести массу подобньїх фактов. Переселенцев за
тяготение их к Украине разоряют и вьігоняют из
собственньїх хозяйств.
Однако, видя что симпатия населення на стороне
Украиньї и сльїша кругом украинскую речь, большевистские
бандьі пришли к убеждению, что край зтот в конце концов
отойдет к Украине, почему еще с большим рвением и
поспешностью стали грабить и отправлять награбленное на
север, опасаясь приближения германских войск.
Ужас положення усугубился после того, как германские
войска в начале текущего июня, вьітеснили бьіло бандьі
грабителей к северу от ст. Евстратовка, но через три дня
почему то отошли на юг. После их ухода опять нахльїнули
большевики и с удвоенньїм остервенением стали
производить массовьіе арестьі и грабить все, что попадается
им под руки, налагая на более состоятельньїх лиц, под
угрозой расстрела, непосильньїя денежньїя контибуции.
Так, например: на хлебороба крестьянина-собственника
С.И. Крамаренко наложена бьіла контрибуция в 50000
рублей. В результате Крамаренко покинул семью и
хозяйство и скрьівается в глухих местах. В таком положений
оказались многия из хлеборобов. Таким образом, в
настоящее время создалось положение совершенно
невьіносимое; люди доходят до полнаго отчаяния; так
дальше жить нет сил; необходимо немедленно же искать
какой либо вьіход, ибо каждьій день промедления несет
краю новое горе и непоправимое разорение.
В виду всего вьішеизложенного мьі уполномоченьї
почтительнейше просить Ясновельможнаго Пана Гетьмана
о следующем:
1.	Принять зависящия мерьі к возможно скорейшему
присоединению нашей местности к родной нам Украине и
ввести твердую власть и порядок.
2.	Без промедления, при помощи украинских или
174

германских войск прогнать грабителей к северу от станции
Лиски и больше их не пускать в наш край, дабьі спасти его от
окончательнаго разорения и дать возможность немедленно
приступить к уборке сенокосов, а затем и хлебов, пока еще
не весь инвентарь разграблен, а хлеборобьі не все
разбежались из своих хозяйств.
З	июля 1919 г.
А. Голостенов
В.	Малокост
Ив. Таурин
Еф. Жупаненко
П. Лелеченко
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.3766.—Оп.1—Спр.186.—Арк.71-72.
Звернення представників Валуйківських товариств і
спілок, Харківської спілки хліборобів і землевласників
Острогожського повіту про негайне приєднання до
України
10	липня 1918 року
Господину Министру внутренних дел
Семена Андреевича Блинова
Льва Сергеевича Милькевича
и Александра Алексеевича Голостенова,
уполномоченньїх от Валуйского союза сельских хозяев,
от Валуйского О-ва взаимного кредита,
от Валуйского торгово-промьішленного Союза,
от Харьковского Союза Хлеборобов
и от землевладельцев Острогожского уезда
Памятная записка
Неоднократньїе депутации, ходатайствовавшие о
присоединении к Украине юго-восточнй части Курской губ.
и южньїх уездов Воронежской губ., достаточно подробно
обосновьівали свои ходатайства историческими,
зтнографическими соображениями и, кроме того,
указьівали на зкономическое значение области, богатой
Слобожанщина 175

подсолнечньїм маслом, которого нет в других районах
Украиньї.
В настоящее время мьі уповлномоченьї ходатайствовать
о	немедленном очищении от большевиков зтих уездов,
подлежащих присоединению к Украине.	*
Большевистские бандьі, именующие себя войсками
Российской социалистической республики, с особьім
усердием и жестокостью грабят население уездов,
исторически, зтнографически и зкономически тяготеящих
к Украине, не надеясь удержать зти уездьі в руках. Грабежами
и насилиями, доходящими до массовьіх расстрелов и самьіх
возмутительньїх издевательств, подвергаються местности
/например, Мандрово и Никитовка Валуйского уезда,
Россошь Острожского уезда и др./, занятьіе бьіло
германско-украинскими войсками, а затем оставленньїми
ими при отходе назад на условленную демаркационную
линию. В таком же положений находится и нейтральная
зона, так как большевики совершенно не считаются с
заключаемьіми их уполномоченньїми перемириями, и
хозяйничают в нейтральной зоне, как у себя дома, делая
иногда набеги даже на местности, находящиеся уже в
украинских руках, как зто неоднократно повторялось на
фронте, проходящем через Валуйский и Бирючинский
уездьі в конце июня.
Промедление в очищении от большевиков уездов, о
которьіх идет речь, угрожает Украинской Державе тем, что
значительная часть урожая погибнет из-за ненормальних
условий уборки, собраное же будет вивезено большевиками
насевер и вместо богатого хлебом и маслом края, Украйна
получит разоренннй, нуждающийся в пособиях на
прокормление населення и возстановление хозяйства.
Замедление в изгнании большевиков из окраинннх
частей Слободской Украиньї, обратний отход украино-
германских войск на демаркационную линию и
безнаказанность постоянннх нарушений со сторони
большевиков условий перемирий, смущает население
прифронтовой полоси, которому большевики усиленно
внушают мисль о слабости, имеющейся в распоряжении
Украиньї, жизнь никак не может наладиться, спешние
сельскохозяйстзенние работи протекают в очень
неблагоприятних условиях, возстановление же права и
порядка очень затруднительно.
Позтому ми ходатайствуем о скорейшем присоединении
к Украине и об очищении от большевиков, находящихся
176

еще в их власти части Валуйского уезда, Бирючинского и
Остогожского, а также и остальньїх, подлежащих
присоединению к Украине уездов Воронежской губ. и
Новооскольского уезда Курской губ.
10/VII- 1918 г.
Підписи
Оригінал. Машинопис.
ЦДАЕЮВУ:Ф.2607.—Оп.1.—Спр.43.—Арк.22-23.
Слобожанщина 177

ПРИЧОРНОМОР’Я І БЕСАРАБІЯ
Українці зайняли цей регіон уже за часів Олега та Ігоря,
які в договорах із греками дозволяли останнім ловити рибу
біля нинішнього Очакова.
У часи ханської України українська людність перейшла
через р.Дністер на незаселені землі в Акерманському та
Ізмаїльському повітах.
Після 1775 року запорозькі козаки організували
Дунайське козаче військо з осередком в Акермані. Потім
воно було перейменоване в Новоросійське, а 1868 року його
військову організацію було скасовано, і козаки стали
звичайними поселенцями краю.
До Бесарабії ці землі були прилучені механічно, а через
те Акерманський та Ізмаїльський повіти, як і Хотинський,
будучи чужими в національному і культурному плані
молдавському краєві, увесь час мали внутрішній лад, життя і
цивільні закони інші, ніж частини Бесарабії, залюднені
молдаванами.
Українська колонізація після 80 років XIX ст. поширилася
в Оргієвському, Сороцькому, Білецькому повітах, де
поміщики спродували свої землі, а українські селяни
купували їх з допомогою державного банку і заселяли.
Незважаючи на посилену асиміляцію, вони зуміли
зберегти свою мову, національні звичаї. Скажімо, це
особливо стало відчутним у Бесарабії, в південну частину
якої, крім того, відбувався колонізаційний наплив українців,
коли в Росії відбулася Лютнева революція 1917 року.
Після проголошення Української Народної Республіки її
уряд, визначаючи державні кордони, звернув особливу увагу
на південно-західний регіон. У попередніх умовах мирного
договору з Радянською Росією зазначалося, зокрема:
„Питання відносно Бесарабії вирішає Українська Народна
Республіка на підставі самовизначення націй по згоді Румунії
і	Бесарабії після виводу з території останньої військ Совіта
Народних Комісарів*4 (ЦДАВОВУ: Ф. 1064.—Оп.1.—Спр.5.—
Арк.25).
178

Віра в те, що включення цього регіону до складу УНР
відбудеться мирно, стверджувалася і волевиявом місцевого
населення. Так, 10 січня 1918 року Селянський з'їзд
Акерманського повіту постановив:	„Приєднати
Акерманеький повіт до України як автономної частини
Російської республіки, одержавши гарантію персональної
автономії дрібних національностей і закріплення
завойованих революцією основ, за обов’язкової соціалізації
землі" (Аккерманское слово — 1918.— 12 січня).
Мотиви, якими керувався з’їзд, найбільш повно виклав
білорус Соколовський: „Бесарабія в культурному відношенні
—	нуль, у промисловому відношені — нуль. Україна ж має
свою стару культуру і відносно розвинену фабрично-
заводську прамисловість і є нині, безумовно, крупною
політичною величиною. Крім того, Центральна Рада вже
об’явила національно-персональну автономію кожної
національності, що проживає на території України, тому
різноплеменне населення Акерманського повіту,
приєднавшись до України, збереже свою мову, побут, місцеву
культуру та ін. І задумуватися довго над тим, куди
приставити, не доводиться — Акерманському повітові треба
йти тільки до України" (там само).
Ще образніше висловився делегат Молодан: „Треба
швидше вирішувати це питання, щоб не було пізно. Не треба
чекати, поки одружать на Румунії, краще ми самі
одружимося на Україні" (там само).
Подібні процеси відбувалися і в інших повітах Бесарабії.
Голова Хотинської повітової управи 1 квітня 1918 року
просив „від імені населення єдинецької волості прийти йому
на допомогу й звільнити частину волості від свавілля румун,
котрі розорюють населення, і зберегти таким чином цілість
повіту" (ЦЦАВОВУФ.2592.- Оп.1.- Спр.122.-Арк.21).
У селі Будешти Кишинівського повіту селяни Онисим
Дану, Іван Гімп, Іван Гратій, Андрій Романчук, Єфросинія
Прока, Георгій Дану, Іван Русеу виступили проти рішення,
заявляючи, що „Сфатул Церій" без відома народу продала
всю Бесарабію Румунії. Завдяки цим виступам „народ
остаточно розпалився, до них приєдналися і жінки.
Піднявся шум і адська лайка" (там само — Арк.79).
На прохання священика Харитонова „хоч Богу
помолитися", йому відмовили, після чого більша частини
розійшлася (там само.—Арк.79).
Людність селянська, не виключаючи молдаванів і
старовірів-московців, ставилася дуже прихильно до справи
Причорномор’я і Бесарабія 179

прилучення Хотинщини до Поділля. Українська людність
усяку чутку про це зустрічала з ентузіазмом, чому є й
практичні докази. По волостях скрізь виносять резолюції
про прилучення: протоколи тимчасово концентруються в
Хотинському товаристві „Просвіта" (там само — Qip.57.—
Арк.1).
Але приєднати цю територію до У HP не вдалося,
оскільки Румунія, порушивши угоду, анексувала територію
Бесарабії. Все українське в межиріччі Дністра і Прута
почало переслідуватися. В Бендерах, наприклад, місцевий
префект навіть розпорядився конфіскувати українські
газети, внаслідок насильницької румунізації з Кишинева в
липні 1918 року виїхало три тисячі осіб українського
походження. На півночі, в Сороцькому і Бельцькому
повітах, переважно українських, румунські солдати
нав’язували місцевому населенню періодику.
За гетьманства Павла Скоропадського було утворено
спеціальну комісію під головуванням Сергія ІІІелухина, яка
на основі етнографічних принципів визначила етнічні межі,
що мали допомогти утвердити кордони України. В Бесарабії
розмежування українців і молдаван мало відбутися так:
„Лінія від Новоселиці /нині — райцентр Чернівецької
області/ по старій межі з Румунією, включаючи до України
весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по
р.Дністру /Сороки, Вад-Рашков, Дубосари, Григоріанів/ до
г.Бендери, звідти до меж Акерманського /Білгород-
Дністровського/ повіту, який з Ізмаїльським повітом
належить до України“(там само — Ф.3696.—Оп.1.—Спр. 178.—
Арк.8).
Професор Йосип Пеленський, котрий тоді написав
спеціальну записку з цього приводу вважав, що, враховуючи
значний болгарський етнос в Ізмаїльщині, „тимчасом з
більшим правом могли би бути включені до України частини
повітів: Сорокського і Бельцького“(там само.—Арк.2).
Та ці проекти тоді не були втілені в життя. Більше того,
невдовзі від українських земель на Лівобережжі Дністра
відрізається чималий шмат для утворення Молдавської
Автономної Соціалістичної Радянської Республіки.
180

ДОКУМЕНТИ
Звернення українців м. Бєльци до Центральної Ради з
підтримкою її боротьби за автономію України
11	травня 1917 року
Копія
В Українську Центральну Раду
Загальні збори Белецької організації „Української
Демократичної Спілки” 11 мая 1917 року постановили:
1)	вітати Українську Центральну Раду яко представницю
організованої волі всього українського народу і висловити
їй побажання успіху в боротьбі за широку автономію
України в федеративній республіці російській;
2)	вітати „Український військовий генеральний комітет";
3)	впорядкувати в м. Бельцях (Бесарабської губ.) день
Національного фонду.
Підписав: Голова Белецької Організації
С.	П. Андрієвський
Секретар Ради Ганченко.
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1076.—Оп.З —Спр.14.—Арк. 86.
Постанови Одеської Української військової Ради
про формування українських частин
27 травня 1917 року
Постанови
Одеської Української Військової Ради
Позаяк громадські і урядові організації в Одесі в сей час
заняли яскраво ворожу позицію до українства, позаяк в
склад цих організацій входят представники російських
соціалістичних і навіть буржуазних партій, а українські
партії свідомо і організовано виключаються, Одеська
Українська Військова Рада, яка складаєця з представників
всіх військових частин Одеського гарнізону і фльоти, вбачає
в такому положенні річей велику небезпеку нормальному
розвоєві українського народу. Приймаючи на увагу заяву
представників маршових рот, яких вражає те явище, що
Причорномор’я і Бесарабія 181

маршові роти складаються в більшості з українців, а
заміняються в більшості салдатами неукраїнської
національности, і що з їх одходом на фронт в Одесі не
лишається організованої Української сили, яка б завше
могла стати в оборону прав українського народу, яким
загрожуют агресивні випади не тільки громадських
організацій і урядових інституцій, а навіть представників
військової влади, Військова Рада постановила :
1.	Припинити одправку маршових рот з Одеси до того
часу, поки в Одесі не будуть організовані Українські
військові части з істнуючих тут запасних, якіб могли
забезпечити українській людности Одеської округи
спокійний розвій добутих разом з усією Росією
громадянських прав.
2.	По сформуванню такої постійної сталої сили, маршові
роти негайно вийдуть туди, де вони повинні бути, аби
оборонити добуті і забезпечені в себе дома свободи.
3.	Довести до відома про цю постанову Українську
Центральну Раду, Український Військовий Комітет,
Командуючого Військом Одеської Військової округи,
Військового Міністра і Голову Ради Міністрів
27 травня 1917 р.
Писар Ради Прапорщ. Карпенко.
Друкований текст.
ЦДАВОВУ.Ф.1076- Оп. 3.—Спр. 14.-Арк.16.
Постанова загальних зборів юнкерів і офіцерів 1-ої
Одеської школи прапорщиків про українізацію
21	листопада 1917 року
Протокол
Общего собрания юнкеров и офицеров 1 Одесской школьї
прапорщиков от 21 ноября 1917 года.
В 4 1/2 часа дня председатель школьного комитета
штабс-капитан Даниленко обьявил собрание открьітьім и
внес предложение избрать президиум собрания.
Большинством голосов избраньї:
Председатель штабс-капитан Карабанов
Товарищ председателя шт.-капитан Миклашевич
Секретарь прапорщик Мирошников
182

На повестке дня:
Вопрос об украинизации 1. школьї прапорщиков.
Заслушав доклад и обсудив настоящее положение,
юнкера и офицерьі 1 Одесской Шк. прапорщиков
постановили единогласно:
Считать 1 Одесскую школу прапорщиков с 21 ноября 1917
года украинизированною, с чем войти по команде с
ходатайством перед Комиссаром Центральной Радьі при
Штабе Одесского воєнного округа подполковником
Поплавко об утверждении настоящего постановления
Генеральним Секретариатом.
Председатель штабс-капитан Карабанов
Товарищ председателя штабс-капитан Миклашевич
Секретарь прапорщик Мирошников
Оригінал. Рукопис.
Центральний архів військовий у Варшаві: Ф.380.- Оп.З - Спр.196.- Арк.35.
Звернення представників Бесарабії до гетьмана
П. Скоропадського з проханням приєднати її до України
1918 рік
ЯСНОВЕЛЬМОЖНИЙ ПАНЕ ГЕТЬМАНЕ!
Велика Російська Революція дала змогу ріжним
національностям, населявшим бувшу імперію, впорядкувать
своє життя так, як того бажають самі національности, вона
дала народам право самовизначення.
На підставі зазначеного права із складу бувшої Російської
Імперії відділилися національні держави, в числі яких
перше місце належить Українській Державі. Але не всі
національності мали можливість відокремитись в цілком
незалежні держави, бо тому перешкоджали численні
обставини, не дававші упевненості в міцній згуртованості,
можливості самостійного істнування дрібних держав.
Такі національности, ясно розуміючи ті обставини,
виявляючи свою політичну мудрість, ухвалили приєднатись
до більш дужих і рідних національностей на підставі
широкої Національно-персональної автономії.
В нашій рідній Бесарабщині, цій жемчужині в короні
бувшої Російської Імперії, купка малочисленних
руминофілів, скористувавшись національним рухом,
Причорномор'я і Бесарабія 183

згуртувала нібито краєвий орган „Сфатул Церій" на зразок
Ради Солдатських та робітничих депутатів і під зачіпкою
згуртування Самостійної Бесарабської Республіки повела
населення Бесарабщини до влади Румунії.
Сам із себе „Сфатул Церій" ніяк не може буть визнаним
правдиво згуртованим краєвим органом, бо даже повіти
краю не мали в ньому своїх представників. Склад його
членів був підібраний по звичайному зоольогічному
принціпу. В такому складі „Сфатул Церій" не мав права
висловлювать волю населення взагалі і тим більше
ухвалювать кардинальне питання про приєднання краю до
будь-якої держави. З часу згуртування „Сфатул Церій"
бесарабці зрозуміли, що самостійна Бесарабська Республіка
істнувать не може і що „Сфатул Церій" веде їх до чужої і
ненависної населенню Румунії.
Зтурбовані за свою будуччину, за будуччину великого і
багатого краю, більшість населення Бесарабщини, пильно
обміркувавши свій стан, ухвалили приєднатись до рідної ім
Української Держави, яка, на їх думку, може захистить їх і
забезпечить ім світлу будуччину.
Так ухвалили приєднатись до України з 8 повітів
Бесарабщини п’ять:	Акерманський, Бендерський,
Ізмаїльський, Сороцький і Хотинський.
Постанови про приєднання до Української Держави були
ухвалені на земських зібраннях, після довгого вияснення
бажання всього населення на підставі постанов сільських
сходів. Зазначені постанови були зроблені ще в грудні 1917
року і в січні 1918 року, коли територія Бесарабщини не була
зайнята Румунським військом і, значить, ці постанови не
були наслідком страху, а вільного виявлення бажання,
проказаного єдино правдиво зрозумілою ситуацією, а тому
мають глибокі моральні і матеріяльні підстави.
З того ж часу, тобто з грудня 1917 року, представники
Бесарабщини клопочуть перед урядом України про
реалізацію їх постанови, але цьому перешкоджав ряд подій,
проважавших гуртування молодої Української Держави, і
питання про Бесарабщину лишається відкритим і до сього
часу.
Цими обставинами скористувались румуни і при
допомозі „Сфатул Церія" наклали руку на злополучну
Бесарабщину. Покладання Румунського Уряду на то, що
Бесарабщина нібито приєднана до Румунії на підставі згоди
населення, висловленої в акті „Сфатул Церія", цілком
184

безпідставні, бо „Сфатул Церій", як ми вище зазначили, не
був правдивим виразником бажання народу, а приговори
сільських товариств цілком певно кажуть про тяготіння
населення до України, а не до Румунії.
Поважніше доводимо до відомости Вашої
Ясновельножности таке: Бесарабщина як частина бувшої
Російської Імперії повинна належать Україні по праву
спадкоємства, як державі видаленій із складу Імперії і
прилягаючій безпосередньо до Бесарабщини, з якою
Україна зв’язана етнографічно, а також спільністю
культурних і матеріяльних інтересів, і по принципу
національного самовизначення, признаному за основу при
зазначенні державного кордону Берестейськими умовами
між Україною і Центральними Державами. Той же принцип
ухвалено і в мирових умовах між Румунією і Центральними
Державами. Таким чином з юридичного і морального боку
цілком ясне, що Бесарабщина повинна буть з’єднана з
Українською Державою. Тепер же Бесарабщина стогне під
гнітом румун, руйнуючих її безжалісно.
Беручи на увагу вище зазначене, ми, дійсні представники
населення многостраждальної Бесарабщини, поштивіше
прохаємо Вас, ЯСНОВЕЛЬМОЖНИЙ ПАН ГЕТЬМАН,
прийнять наше гаряче прохання і дать належні вказівки про
вжиття всіх можливих заходів для якнайшвидшого
приєднання Бесарабщини до Української Держави, бо при
допущенні прогаяння весь урожай цього року також
попадається до рук румун і обездоленій Бесарабщині
доведеться переживать ще й голод, що може повести за
собою повстання і пролиття ні в чім неповинної крові.
Представники
Бесарабщини
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.2592. -Оп. 1. - Спр. 123. - Арк. 155-156.
Причорномор’я і Бесарабія 185

КРИМ
Наші пращури з’явилися в Криму ще за часів Київської
Русі. Але особливого розмаху приплив українців до Криму
набуває в XVI-XVII століттях, коли вони щороку
поповнювали невільницькі ринки Євпаторії, Феодосії та
Карасубазара. За свідченням турецького мандрівника Евлія
Челебі, котрий 1666 року зазначав, що на півострові на 187
тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних греків, вірменів,
караїмів та євреїв припадало 920 тисяч невільників,
здебільшого — українців. Назвавши 120 тисяч українських
невільниць („дів“, „Марій"), Челебі при цьому уточнює, що
„ясиру козацького там чотирикратно по сто тисяч“ (Челеби
3.	Книга путешествий.— Сімферополь, 1996.—С. 172).
При цьому автор висловлює, до речі, ось таке
побоювання: „Якби ... така кількість невірних і свавільних
козаків збунтувалася й повстала, то весь півострів
Кримський перевернули б вони до гори ногами" (там само).
Здавалося б, Крим на ту пору був українським. Але наші
пращури в Криму перебували в надто сутужних умовах, щоби
скористатися своєю чисельністю. Крім того, між
українськими невільниками і українським козацтвом
виникали непорозуміння, які, тут я цілковито підтримую
нашого відомого історика Ярослава Дашкевича,— значною
мірою спричиняла непродумана, а часом просто обмежена
політика Запорозької Січі: козаки часто вривалися на
півострів із грабіжницькою метою, від чого потерпали не
лише кримські татари, а й кримські українці. Траплялися
напади на зразок того, що вчинив кошовий Іван Сірко 1675
року, коли було вирізано нібито зрадників України —
кримських українців, котрі вже обжилися на новому місці.
Подібні випадки штовхали наших співвітчизників у Криму
на шлях ісламізації і тюркизації. Відтак вони поступово
розчинялися серед пануючих на півострові турецької й
татарської націй (Дашкевич Я. Українці Криму (XV- початок
XX ст.)// Сучасність.—1992.—Ч.4.-С.99-100).
186

Згодом, аби остаточно заволодіти Кримом, Російська
імперія вдалася до виселення корінного місцевого
населення у приазовські степи. Натомість сюди прибула
людність інших етносів, у тому числі й українці, які,
зокрема, колонізували степові райони півострова,
освоюючи землі для хліборобства. На кримське узбережжя
було переселено частину українських козаків — вони несли
охоронну службу. Багатьох українців залучили до робіт на
соляних промислах, з переробки смушків, будівництва
кораблів у Севастополі. Французький інженер Мармон, який
1834 року побував на півострові, так закінчує свій опис
Керчі: „З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений
козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні,
меланхолійні пісні сповнені солодкої мелодії" (Січинський
В.	Крим.—Нью-Йорк, 1954.—С. 21-22).
За статистичними даними 1897 року, в Криму мешкало 63
тисячі українців; зокрема, в Перекопському повіті
українське населення становило 22 відсотки,
Євпаторійському —	21,	Керченському	—	16,
Севастопольському — 13, Феодосійському — 12 (там само.—С.
24).
Лютнева революція остаточно пробудила національну
свідомість кримських українців. Уже в березні 1917 року
вони починають об’єднуватися в різні національні
організації, зокрема Сімферополі та Севастополі, Феодосії.
Активно зокрема, діяв Український військовий клуб імені
гетьмана Петра Дорошенка в Сімферополі.
У квітні 1918 року, коли українське військо разом з
німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація
від кримських татар. Вони заявили „про готовність
прилучитися до української держави, коли запевняться їм
національно-культурні права".
Назустріч українському війську до Сімферополя
приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, „що
нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька
вакханалія". Делегація Севастополя в складі 64 чоловік
підтвердила: „Севастополь здасться без бою, коли його
братимуть українські війська". А представникі Керчі
розповіли, що в них „приховані від більшовиків великі
запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з
охотою відправлять в Україну, якщо українці займуть це
місто".(Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон
України —Тернопіль, 1996 —С.95).
Крим 187

На жаль, спротив німецьких окупаційних властей не дав
змоги втілити тоді в життя ці прагнення.
Згодом уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов
до влади, поставить питання про включення Криму до
складу України. За це, до речі, висловлюється і губернський
з’їзд землевласників та хліборобів Таврії. 12 червня 1918
року ознайомившись із пропозицією уряду Скоропадського
щодо Криму, голова з’їзду Закеров телеграфує до Києва:
„Горячо приветствуем зтот шаг правительства" (ЦДАВОВУ:
Ф.3766.-Оп. 1 .-Спр .18б.-Арк.38).
За участю представників різних етнічних груп
кримського населення восени 1918 року в Києві було
досягнуто домовленості. Залишалося лише затвердити це
рішення Курултаєм. Але на той час суттєво змінилася
політична ситуація: Німеччина вивела свої війська з
України; країни Анатанти, які підтримували російські
антибільшовицькі сили, прагнули відновити „єдиную и
неделимую Россию"; що ж до генерала Денікіна, війська
якого успішно діяли на півдні, то він робив усе, аби знищити
українство. Генерал Врангель, котрого Антанта спонукала до
переговорів з Україною, згодився на них лише з тактичних
міркувань, хоча мав попередню домовленість з українським
урядом про спільну боротьбу проти більшовиків.
Зрештою, патологічна ненависть великодержавних
шовіністів до українства дорого обійшлася і для російського
народу. Вона погубила не тільки українську державу, а й
спробу відродити Росію, яка невдовзі опинилася в руках
більшовиків.
188

ДОКУМЕНТИ
Лист представника Чорноморської Української Громади
Севастополя В.Богомольця до керівника Одеської
Української Громади С. Шелухина з проханням
допомагати в поширенні знань про Україну
12	травня 1917 року
Рада
Чорноморської Української громади
міста Севастополя
Року 1917 травня 12 дня
м. Севастополь
Дорогой и уважаемьій Сергей Павлович!
Щіро вітаю Вас. Мабуть, сестра моя Вам казала, що таке у нас
робитця, як росте наша громада. А уже у нас велика потреба
в промовцях. Чи не приїхав би хто від Вас до Севастополя?
Дуже прохаю Вас, чи не можна добути в Одесі Історію
України Аркаса, бо у нас нема, а вона міні дуже потребна для
лекцій. Чітаю, як можу, у нас історію України та шче друге по
правовєдєнію. Дуже нам цікаво було б знати точно малюнки
прапорів Запорожських.
Бувайте здоровьі. Вьібачайте за такій лісток. Бо пішу Вам
з нашої Ради наспіх.
Щіро Вас поважаючій
Вад. Богомолець
Оригінал. Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.-Спр.664.-Арк. 1-1 зв.
Протокол надзвичайного зібрання Ради Українського
військового клубу ім. П. Дорошенка в Сімферополі щодо
своєї діяльності
29	травня 1917 року
Протокол
Спільного надзвичайного зібрання Ради і організаційної
комисії Сімферопольського Українського Військового
крим 189

Клюбу імені Іетьмана П. Дорошенка, яке відбулось 29 травня
1917	року.
На зібрання прибули члени Ради д.д. Мацько, Титаренко,
Тютюник, Шиманський, Марков, Бутенко, Стадниченко,
Богдан, Тищенко, Борть та із організаційної комисіГбільше,
як 50 членів, як солдат, так і офіцерів.
По відкритті зібрання Головою Ради прапорщиком
Мацько, при Радному писареві Богдан, головою на це
зібрання одноголосно із осередку було обрано прапорщика
Титаренко та писаря Богдан.
Повістка дня :
1)	Про зформирування Українського запасного полка.
2)	Про посилку приставників у м. Хвеодосію до 35 п. з. п.,
щоб там почати організацію солдат-українців.
При розборі першого пункта — зформирування
Українського запасного полка, суперечок об істнувані у м.
Сімферополі Українського запасного полка нияких ни
було. Були суперечки, як це краще зробити, щоб не внести
дезорганізації в гарнізоні поміж салдатами.
Після ріжних промов, часом дуже палких, зібрання
доручило д.д. підполковникові Білявському, прапорщикові
Тютюнникові, підпоручикові Мартиничу та салдатові
Дракові виробить резолюцію цього зібрання. Як була
вироблена і внесені декотрі поправки, ухвалена і прийнята
одноголосно така резолюція :
1)	Організаційна комисія із виборних від усіх рот 32, 33, і
34 п.з.п. порішила:	із	усіх	салдат українців
Сімферопольського гарнізона у м. Сімферополі об’явити
окремий Український запасний полк.
2)	Для цього роти, в котрих більшість українців,
об’являють себе Українськими сотнями, вибирають собі
сотників із офіцерів-українців.
3)	Назначить Загальне Зібрання організаційної Комисії і
Ради Клюбу, на котре попрохати Начальника місцевого
гарнізону і познайомити його з справою формування
Українського полка і прохати прийнять участь в дальшій
організації.
4)	Українські сотні на муштру (заняття) виходять під
керуванням офіцерів із україців, на окремі місця, вибрані по
згоді начальника гарнізона з Радою Клюба.
На друге питання про посилку приставників у 35 полк
порішила: (більшістю голосів) зовсім ни посилати покищо,
опираючись на те, що треба спершу у себе скінчить
190

формирування Українського запасного полка, а потім
починати організацію і пропаганду у других місцях.
Зібрання зкінчилось в 2 години ночі.
Голова зібрання, прапорщик (підпису немає).
Писар, салдат Богдан.
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076.—Оп.З.—Спр. 14.-Арк.3-3 зв.
Протокол з’їзду українських організацій Криму
28-29 серпня 1918 року
Протокол №1
З’їзду Українських Організацій в Криму, одбувшегося 28-
29	/15-16/ серпня 1918 року в помешканні
Сімферопольської Української Громади, Лазаревська №8,
скликаного на підставі постанови ініціативного гуртка при
Сімферопольській громаді, оповістивши про з’їзд краєвий
Кримський Уряд згідно його деклярації № 1 ст. 1 і німецького
коменданта м.Сімферополя.
Прибули:
від міста Сімферополя
голова Ради Громади Петро Близнюк
делегат ініціатор Сімферопольського
громадського кооперативу Денис Мацько
від м. Ялти
голова Ради громади Павло Горянський
і товариш голови Наталія Ярошевська
від м. Севастополя
член ревізійної комісії українського клюбу Максим Муленко
голова кооперативу він же і скарбник клюбу Іван Лихонос
від м. Євпаторії
товариш голови Ради громади Павло Черевченко
від м. Алупки
делегат Української громади Йосип Шевченко
від м. Таврії
член виконавчого комітету всіх організацій на Таврії
Митрофан Мальців, який і открив з’їзд.
Головою з’їзду обібрано Івана Лихоноса, Товариша
Голови Йосипа Шевченка і писарем Петра Близнюка.
По виборі президії з’їзду приступлено до розглядання
повістки дня, яка була ухвалена одноголосно.
Крим 191

1)	Доклади з міст
2)	Організація центральної спілки Громад
3)	Відкриття кооперативів на місцях
4)	Культурно-просвітні справи
5)	Вироблення зразкового проекта Статуту Українських
культурно-просвітніх громад. Після доклада з міст і
детального розглядання зазначенних питань, з’їздом
ухвалено відповідні резолюції:
Ухвалили
І
Розглядали видання Української газети російською
мовою
З’їзд знаходяче необхідним видання такої газети в Криму,
ухвалив поробити всякі заходи, аби було знайдено засоби на
здійснення цієї справи.
II
Підтримання української газети „Наш степи
Маюче на увазі безпорадне становище газети „Наш степ",
з’їзд знаходе необхідним запропонувати Українським
громадам в Криму прийти з грошовою допомогою в справі
видання цієї газети, а разом і літературною працею.
III
Про заснування національного хору
Подбать про заснування при кожній громаді власного
хору з досвідченим диригентом, в разі потреби всі хори
Українських громад міста мають об’єднатись для публічних
концертів. В разі потреби до хору можуть бути прийняті
хористи на жалування.
IV
З’їзд вважаюче за необхідність ширити національну
просвіту, ухвалив, аби українські органи на Криму
улаштували б курси Українознавства, лекцій й питання з
лихтарем, відчиняли б „Просвіти", дитячі садки, школи,
національні свята і т. п., а краєва Рада в Криму щоб завше
була до послуг Українських Організацій на Криму, аби
допомогти в цих національних справах.
V
Дошкільне виховування
При першій змозі улаштовувати силами громад
підготовчі школи для дітей громадян, по скінченню яких
діти могли вступати до першої кляси середньої школи з
викладовою українською мовою.
192

В наступному шкільному році, 1918-1919, з’їзд визнав
бажаним, аби кожна громада влаштувала курси
Українознавства, української мови, письменства, історії,
культури, географії як для учнів, так і для дорослих.
VI
Про книгозбірні й читальні
Визнаюче потрібним допомогти організаціям мати
книгозбірню та поліпшить замовлення і доставку з центрів
книжок і інших часописів. Доручить Краєвій Раді
допомогать організаціям своїми повідомленнями про
становище книжкового базару, нові видання, а головним
чином взять на себе замовлення доставки книжок на кошти
організації, організувати ще в центрі зразкову книгозбірню.
VII
Маюче на увазі, що Український театр був і є найвищий
розвій українського духовного життя, чому повинен він
стати на найвищу височінь, яка сіє будучого урожаю,
культурної ниви життя, а тому слід провадить на місцях
театральні справи як можна ширше.
VIII
Дитячі садки
Прохати діячів Українських організацій звернути увагу
на дитячі садки і инше, щоб давати дещо можливо,
українське, щоб-то: пісні, ігри, а де можливо, откривать
власні садки.
IX
Козацькі справи
Українські Організації гуртуючись тілько на підставах
культурно-просвітніх завдань, не можуть задовольнити
громадян в економічних справах, а через те зібрання
загального з’їзду вирішило: пропонувать усім Українськім
Організаціям в Криму скласти власні національні
кооперативи і згуртувати їх до Кримської загальної спілки
кооперативів, порадивши брати на увагу зразок статуту
кооператива Сімферопольської Української громади.
В складі Ради Спілки кооперативів мусить бути
представництво від Української Ради Криму.
X
При заснуванні Українських Організацій в Криму з’їзд
одноголосно ухвалив приняти на увагу статут громади м.
Сімферополя, порадивши взяти його за зразок усім
Українським Організаціям в Криму.
Крим 193

XI
Організація Центральної спілки Громад
Заснування краєвого органу Українських Орган, в Криму,
виділеному поміж себе органу із п’яти членів і одного
кандидата, дати назву „Краєва Українська Рада в Криму" з
осідком в м. Сімферополі, котра і провадить в життя всі
постанови з’їзду.
XII
Відкриття Краєвої Української Ради в Криму обраному
складу Краєвої Ради в Криму роспочать свою діяльність з ЗО
серпня с/р в 3 годині дня.
Голова з’їзду
Писар
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3766.—Оп.1.—Спр. 132.-Арк.43-44 зв.
Статут Української Краєвої Ради в Криму
11 листопада 1918 року
Копія
Мета Ради:
1)	просвіта і піднесення культури та добробуту
українського народу і взагалі оборона прав українського
населення Криму. Район діяльності Ради — Кримський
півострів.
2)Для	осягнення цієї мети прислугують Раді ось ті
способи: видання усякого роду книжок і инших видавництв
та поширення їх в народі, уладжування публічних лекцій,
викладів, концертів, театральних вистав і т.д.; устне
проучуваніє народу в усяких справах, уладжування
національних свят, виставок, анкет; скликання з’їздів і
конгресів в ріжних справах, закладання й удержування
бібліотек, музеїв, читалень і випозичалень; засновання і
ведення ріжних шкіл і курсів; закладання і ведення бурс,
захоронок, дитячих садочків, вакаційних осель і инших
благодійних інститутів; закладання позичково-благодійних
кас і инших спілок та предприємств господарських,
матеріальна допомога слугам науки, письменства, просвіти,
мистецтва та шкільній молоді і т.п.
3)	Краєва Українська Рада в Криму єсть юридична особа,
що має право набувати і спродувати рухоме і нерухоме
194

майно, так само робити позички і всякі договори, а також
захищати свої інтереси через уповноважених Радою осіб у
всіх установах, де в цьому може виявитися потреба.
Печать
4)	Рада має печать з написом : „Краєва Українська Рада в
Криму".
Склад Ради і порядкування справами
5)	Краєва Українська Рада складається з представників
істнуючих українських організацій в Криму. Вони
вибирають з-поміж себе малу Раду з п'ятьох членів і двох
кандидатів до них.
Мала Рада керує усіма справами Краєвої Ради.
Увага: в члени Малої Ради і Ревізійної комісії можуть
бути обрані й члени українських організацій, що несуть
членами Краєвої Ради.
6)	Загальні Збори Краєвої Ради скликаються Малою
Радою в разі потреби та не менше як двічі на рік. Головою
Загальні Збори обирають щоразу одного з членів Краєвої
Ради.
7)	Члени Малої Ради вибирають з поміж себе Голову
Ради, Товариша йому, Скарбника й Секретаря, инчі
обов’язки розкладають по згоді між собою. Мала Рада
вибирається на півроку.
8)	Мала Рада скликається на наради Головою Ради або по
заяві на папері не менш, як трьох членів Малої Ради.
9)	Всі справи рішаються більшістю голосів присутніх.
Коли голоси поділяться порівно, перевагу дає голос Голови.
10)	Наради можуть відбуватися в присутності не менш як
трьох членів Малої Ради, рахуючи в тім числі Голову Ради
або його заступника.
11)	Порядкування грошима Ради приймає на себе один з
членів — скарбник, та за цілість сум і майна Ради відповідає
уся Мала Рада.
12)	Скарбник приймає, береже й витрачає гроші Ради по
постановах Малої Ради.
Всі ж суми, що вступають на протязі року, він кладе в банк
на біжучий рахунок від Ради і залишає в касі Ради стільки
грошей, скільки потрібно на місячні видатки.
Увага: відбирає гроши скарбник з біжучого рахунку по
чеках, які повинні бути підписані Головою або особою, що
його заступає, і ще одним членом Малої Ради.
Засоби Ради
13)	Засоби Ради складаються: а) з щорічних та разових
Крим 195

вкладок ріжних українських організацій; б) з жертв ріжних
особ і інституцій; в) з сум добутих від упоряждених Радою
публічних лекцій; читанів літературних вечорів, вистав і
гулянок та г) з предметів на капітали Краєвої Ради й
прибутків з її майна.	*
Зміна Статуту і скасування Ради
14)	Зміни й додатки до цього Статуту можуть робити
тільки Загальні Збори Краєвої Ради.
15)	Краєва Рада перестає істнувати тільки з постанови
Загальних Зборів при участи не менш як 2/3 членів Краєвої
Ради.
16)	Коли Рада перестане існувати, то після
задовольнення всіх обов’язків, гроші і майно, яке лишиться,
передається з постанови ліквідаційних зборів иншій
установі, що має таку ж саму мету.
Статут цей розглянутий в Засіданні З’їзду Краєвої Ради 11
листопада 1918 року і ухвалений їм.
Голова зборів Йосип Розсуда
Секретар Йосип Шевченко
Члени: І.Карпенко
2.	П. Ярошевський
3.	П. Близнюк
4.	Мацько
З оригіналом згідно: 23 серпня 1919 року, м. Ялта
Голова Малої Ради Павло Горянський
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3696.-Оп.З.-Спр. 50.-Арк. 5-6.
Ухвала Українського з’їзду Криму про надання
виконкому Краєвої Української Ради статуту
консульства Української Народної Республіки
11 серпня 1919 року
Ми, нижчепідписані представники українських
організацій в Криму, зібравшись на з’їзд в м. Севастополі 11
серпня 1919 року, ухвалили таку постанову: „Аби Краєва
Українська Рада в Криму могла обстоювати права
української людности перед Кримською Владою і провадити
широку організаційну, просвітну та економічну діяльність
серед українців Криму. З’їзд постановив надати
Виконавчому Комітету Краєвої Ради, котрий зветься Малою
196

Радою, права Українського консульства і Голову Малої Ради
Павла Єрофеіча Горянського визнати Консулом Української
Народньої Республіки в Криму. Місцем перебування
Консула є м. Ялта.
Представник м. Севастополя (підпис)
Представник м. Євпаторії (підпис)
Преставник м. Сімферополя Клевако
Представник м. Алупки Колесниченко
Представник м. Ялти Горянський
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф. 3696.—Оп.З.—Спр.50 —Арк.З
Звернення голови Кримської Крайової Української Ради
до представника УНР на Кавказі з проханням допомогти
в розбудові на півострові національного життя
25 серпня 1919 року
Копія
До вельможного Пана Голови Української
Дипломатичної Місії на Кавказі
Од імені Краєвої Української Ради в Криму уклінно
прохаю Вас переслати доклад про Краєву Раду, прохання про
заснування Українського представництва в Криму і інші
папери до уряду Народної Республіки, долучивши до
прохання Вашу прихильну резолюцію.
Для урятування української справи в Криму Краєва Рада
визнає необхідним призначення Урядом Українського
представництва і асигнування задля його праці певних
коштів. Дуже прохаю Вас, коли потрібно скласти кошторис
видатків на удержання представництва в Криму та його
культурно-економічну працю.
Полишаючи повернення нашої національної справи в
Криму на кращий шлях Вашій ласкавій опіці.
Маю честь бути Вашим слугою.
Голова Краєвої Ради Павло Горянський.
25 серпня 1919 року
м. Ялта
Дворянська вул. № 10
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3696:—Оп.З.—Спр.50.—Арк.7.
Крим 197

Звернення голови Української Ради Криму П.
Горянського до МЗС УНР з проханням заснувати на
півострові дипломатичне представництво
25 серпня 1919 року
До Міністерства Закордонних справ
Української Народньої Республіки
Краєвої Української Ради в Криму
Прохання
Згідно з постановою З’їзду Українських Організацій в
Криму 11 серпня сього року, Краєва Рада в Криму
звертається до Міністерства Закордонних справ з уклінним
проханням про надання Малій Раді прав Консульства або
про заснування в Криму представництва Українського Уряду.
Таке представництво необхідно для піднесення
української національної справи в Криму, котра з плином
часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів
українське міське громадянство в Криму лишиться
беззахисним проти обрусительних заходів російського
уряду, і населення змушене буде цілком денаціоналізуватись.
Треба також будити свідомість і підносити українську
культуру серед селянства в Криму, для котрого досі Краєва
Рада нічого не робила. Засоби, котрі ведуть до осягнення
цієї мети, докладно з’ясовані в статуті Малої Ради, в пункті 2.
Крім того, після офіціальної наради делегації Краєвої
Ради з представниками Татарської Директорії (власне з
директором Закордонних справ) і Курултаю (Парламенту)
вияснилось, що керманичі татарського народу вважають
бажаним і потрібним представництво Українського Уряду в
Криму для спільної діяльності в обороні національних прав
обох народів.
Видатки на заснуванння культурних закладів (шкіл,
курсів), на утримання представників і оплату роз’їздів нехай
Міністерство буде ласкаве призначити на рік уперед по
штатам, які воно визнає відповідними.
Оскільки Краєвій Раді відомо, Голова Української
Дипломатичної Місії на Кавказі Іван Ігнатович
Красковський пильно дбає про підтримання українського
національного руху в колоніях і спеціяльно працює в сфері
Східної політики України, його Краєва Рада вважає
198

авторитетним порадником в справі утворення Українського
Представництва в Криму.
Його Краєва Рада просить бути. посередником і
переслати се прохання разом з докладом, статутом і инчими
паперами до Міністерства.
Відповідь Міністерство нехай, буде ласкаве дати також
через дипломатичну місію на Кавказі.
Голова Ради Павло Горянський.
З оригіналом згідно: секретар Укр. Місії на Кавказі.
25 серпня 1919 року.
Дворянська вул. №10.
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3696.-Оп.З.-Спр.50.-Арк.4.
Інформація голови Феодосійської Ради Л.Бакуна про
діяльність української організації в Криму
1920 рік
Українська Організація Криму
Перед Великоднем 1917 року одночасово одержано із
Севастополя та Сімферополя повідомлення зі зразком
статуту відкриття на містах Просвітні і припинити
діяльність Українського Землячества. В Вербну неділю були
вибрані Ради із 15 чоловік, а на другий день Великодня
Просвітньою Радою уже був українізований 52 піш.
запасовий Віденський полк. На четвертий день ми отримали
звістку, що заходами місцевих Просвітніх Рад уже були
українізовані — Сімферопольский гарнізон, Керченська
фортеця та частина Чорноморського Флоту. Зараз же були
відкриті курси українознавства в Сімферополі та
Севастополі. Через місяців два, дякуючи жидівській агітації
серед війська гарнізону Сімферополя, Севастополя та
Феодосії, Чорноморський фльот перейшов на сторону
большевиків, за виключенням Керченської фортеці, яка
останнього часу трималась, поки не прийшли німці.
Гарнізон фортеці Керченської, який складався виключно із
українців, по приходу німців передав як фортецю, так і
майно, для передачі Українському Уряду, виговорив собі
право по переїзду на Україну поволі.
По приїзду німців прийшлося всі Ради на терені Криму
Крим 199

закрити по тій причині, що німці ставились дуже вороже до
українських організацій. Відношення німців до українських
організацій було таке ж, як і червоних москалів до білих.
Походження організації українського національного
бльоку при уряді генерала Врангеля в Севастополі.
Ініціатива організації українського національного бльоку
належить перш за все старшинам, які працювали в армії
генерала Врангеля. Почалося з організації кружка
національного під назвою „Кружок Українських Старшин".
Організація ця почалася 17 серпня 1920 року. Статут цього
кружка був доложений генералу Врангелю. Мета була
слідуюча — об’єднання українців на Кубані і в Криму.
Доказувалося, що мається по 5-6 чоловік комісарів на
кожний повіт і що розбити большевиків на Кубані можливо
тоді, коли буде армія виключно українська, під
національним прапором і коли команда армії на Кубані буде
в руках українця, бо українці по мобілізації, об’явленій
російським правительством, не підуть, бо український нарід
на Кубані не віре ні російському уряду, який возглавляється
генералом Врангелем, ні російському офіцерству і взагалі
російській бюрократії. Доказом цього є той факт, що не
дивлячись присутносте озброєної сили російських відділів
на терені України /Мелітопольський повіт/, по мобілізації
ніхто не пішов. Доклад цей поставлено генералу Врангелю
було цивільною особою, бо старшинам не дозволялось.
Генерал Врангель, прочитавши доклад, погодився з
зазначеним і просив показати таких людей, яким повірив
нарід і я, бо у Вас таких людей нема. І кружок виставив
кандидатуру генерала Кірея, на що Врангель погодився і
пропонував Кірею організувати Тимчасовий Український
Уряд — Український Національний Бльок. Кірей зібрав своїх
однодумців-русофілів — Михайла Кравченка, Олександра
Безрадецького, Сахно-Устимовича, Михайла Левченка,
зазначені особи кооптували до себе таких особ — Олексія
Коломійця, Вячеслава Лащенка, Василя Овсянко-
Більчевського, Івана Чорниша, Володимира Леонтовича,
Федіра Шульгу, Федіра Лизогуба, Миколу Ярошевського,
Василя Вірського, Костя Воблого, Михайла Ханенка, Сергія
Перлиха, Івана Пащевського. Оці особи організували
національний бльок і собою представляли тимчасовий
Український Уряд при генералі Врангелю. Цей бльок зараз
же роспорядив організацію своїх філій на містах,
200

поставившись негативно до існування Просвітніх
Українських Рад на терені Криму. Бльоку не подобалась
фізіономія цих Рад, позаяк Просвітні Ради мали
демократичний напрямок і цілком підтримували Уряд і
Головного Отамана У.Н.Р. Разом з цим появились відомосте
в місцевих російських часописах, що з Франції до Криму іде
Українська місія заключити згоду з Врангелем. Хто стоїть на
чолі цієї місії і хто її уповноважував вести переговори з
генералом Врангелем в справах українських, нічого не,
говорилося. Просвітні Ради, не маючи певних інформацій і
аби не бути спровоцірованими російською бюрократією,
заняли в цій справі вижидательну позіцію. Місія прибула
через три-чотирі дні, і виявилось, хто возглавляє цю місію.
На чолі місії стояв Моркотун та К-о. Цілком було не
зрозуміло не тільки для Просвітніх Рад, але і для
громадянства, позаяк Моркотун та його К-о вела шаленну
агітацію проти Уряду Головного Отамана УНР. Просвітні
Ради запитали Сімферопольську Просвітню Губерніяльну
Раду, що то за представники українського народу Моркотун
та К-о. Сімферополь відповів, що появилися багато
самочинних урядів, указав на Севастопольський
національний бльок та Моркотунську організацію і
предписав триматися такої тактики: всі Просвітні Ради на
місцях для інформацій повинні ввести по одному старому
членові Рад в так званий національний бльок на містах,
тобто місцеві філії бльока. Губернська Центральна
Сімферопольська Просвітня Рада написала
Севастопольському Центральному Українському Бльоку
листа слідуючого зміста: „Скликати з’їзд українців Крима і
теренів України, занятих військами Врангеля, не пізніше 1
жовтня. Коли такий не буде скликаний, то на 15 жовтня
губерніяльна Сімферопольська Національна Просвітня Рада
скличе український з’їзд самостійно."
16 вересня мною було одержано листа із Сімферополя від
члена Губернської Просвітньої Ради Микола Шапарчука-
Одинець, в якому просилося негайно переслати зразок того
листа до Керченської Просвітньої Ради, а потім негайно
виїхати до Севастополя для побачення зі своїми людьми, від
яких одержу директиви щодо дальнійшої праці в боротьбі з
зазначенним русофільским монархічним бльоком. Я
негайно виїхав до Севастополя побачитися зі своїми
людьми, а також і представниками деяких місцевих
Просвітніх Рад.
Крим 201

В день мого приїзду відбулося засідання бльоку, в моїй
присутності на ньому було вирішено нас допустити на
засідання бльоку з рішаючим голосом. Виявилося, що то не
було засідання лише бльоку, а то був той селянський з’їзд
українців, фальшиво підтасований бльоко%і, про який
просили Українські Просвітні Ради. Все ж таки як фальшиво
не підтасовували, але помилилися у думці українського
народу. Доклад з міст зараз же виявив, що селяне, міщане і
повстанці визнають владу на Україні лише Уряду УНР і
Головного Отамана Симона Петлюру. Окремі докладчики,
як, наприклад, з Олександрівського повіту з
Катеринославщини, заявив, що, находячеся під владою
большевиків, українське населення чекає яко визволителя з-
під большевицького ярма лише одного — це Петлюру, навіть
анархист Махно на селянських зібраннях заявив селянам,
що всі повинні йти за Петлюрою, спасати Україну від жидів
та кацапів. Представники бльоку зараз же зрозуміли, що на
цей з’їзд прибули не їх прихильники, а форменні
петлюровці, припинили повідомлення з міст і зараз же
перейшли до чергового питання повістки дня. Та й
небезпечно було делегатам з міст домагатися продовжувати
доклади з міст, бо почувалося, що блоковці слідкують і
помічалося приготування їх до помсти, через що прийшлося
погодитися з заявою Голови З’їзду Безрадецького.
Так, факт помсти може служити доказом вбивства одного
члена з’їзду з Олександрівського повіту /Голову
Олександрівської Просвіти/, котрого було забито в вагоні в
подорожі додому між ст. Джанкой і Чонгар офіцером
російського відділу, ніби- то не навмисно.
Безрадецький на з’їзді почав доказувати, що Петлюра —
зрадник, що він віддав Україну полякам, цітірує деякі
закордонні часописи та часопис Моркотуна, переводя їх на
російську мову неправдиво, про що йому було заявлено
навіть дійсним членом бльоку, однодумцем Безрадецького—
Шульгою. На запитання одного із членів Сімферопольської
Просвітньої Ради — чому на з’їзді немає представників від
УНР і Головного Отамана і повстанців, відповідь
Безрадецький дав таку: що повстанці уже приїхали, вони
змучені і завтра являться, а представники уряду УНР
проїхали Джанкой і теж завтра, очевидно, будуть на з’їзді.
Безрадецький доказував необхідність організації Уряду
українського Врангеля по формі Кубанського Красного
Уряду, бо Петлюра продав український народ полякам, а
202

російський—більшовикам. Піддержував Безрадецького
представник російського національного бльоку і українець
Перлих, Сахно Устимович, Лизогуб і К.о. Далі вони
доказували, що ми повинні боротися з большевиками, бо
заволодіють Кримом жиди та большевики. З’їзд
схвильовано просив доказати фактичними даними про
зраду Петлюри українському народу. Піднявся гвалт, і
засідання було перервано на 10 хвилин. Від спілки Рад і
селян виступав Шульга, молодчий Леонтович, Овсянко-
Більчевський, Коломієць, Лащенко, Шопорчук-Одинець,
пан-отець Дашковський та другі і вказували, що на Україні
влада мусе бути тілько влада Петлюри і Уряду УНР і інчої не
може бути. Коли Уряд УНР і Головний Отаман Петлюра
підписали умови з поляками не вигодні для українського
народу, то цього вимагали, очевидно, ті обставини, в яких
опинився Петлюра і Український Уряд після того, як
Денікин розпочав війну з Україною. Що зробив Денікін та
його генерали. Програв війну, кинув свій російський нарід і
утік до англічан на заране приготовлену вілу. Петлюра не
кидав свого народу, а якщо тимчасово залишає терен
України, то разом зі своїм військом. Подивіться на
російських генералів, які, продавши Росію і живуть на ті
кошти за кордоном. Шульга і Більчевський доказували
необхідність організації українського корпусу під орудою
українських старшин. Мобілізація на зайнятих теренах
України військами під орудою Врангеля, повинна
переводитись у такий спосіб — хто хоче йти до росіян, до
російської армії, а хто хоче до української, то до
українського корпусу, бо українці заявляють, що умирати в
боротьбі з ворогом хотять лише під своїм національним
прапором. Вся влада на теренах Криму та України повинна
перейти до рук українців, починаючи від губернатора і
кінчаючи городським.
Російська аристократія, а особенно офіцерство—вори, за
виключенням Врангеля. Ми Врангелю віримо. Всі рвуть, як
на пожарі, та вивозять за кордон. Хотя дивуватися нічому.
Хто для їх Україна і Крим — чужі. А коли прийде українська
влада, то вона грабувати свого не буде. Запитаємо
Кривошєїна, де дівалося збіжжя, зібране з цілого Криму та
частини України, куди вивезено за кордон і його хто то
одержав — фунти, ліри та франки. А не трудно догадатися.
Представителі бльока повинні відкрити очі Врангелю,
доказати, що його і нас окружають злодії та грабіжники.
Крим 203

Представник російського національного бльоку заявив, що
не всі злодії, є і чесні. Шульга заявив, що він може доказати
чесность російської аристократії ріжними даними,
починаючи від Денікина, Шкури і кончаючи Кривошеіним,
Татіщевим. Прошу з’їзд обібрати представників
українського народнього бльоку, які могли б захищати права
народу України та Криму, допомогти Врангелю бити
большевиків та вішати наших злодіїв.
Безрадецький указує, що не наше діло вмішуватися в
справи Врангеля та Уряду.
Шульга заявляє від імені населення краю, занятого
військами Врангеля, народ має право вимагати удалити зі
складу Уряду Врангеля злодіїв та грабіжників.
З’їздом постановлено вибрати бльок з нових членів в
кількості шести чоловік та двох заступників. Вибрані були
Ф.Г. Шульга та Л.Г Левченко, одногласно, Дащевський,
Безрадецький, Вільчевський, Лащенко, заступниками
Сахнович та Коломієць.
Далі з’їзд постановив визнати:
1/ організовувати українську армію під національним
прапором і командою українських старшин, а верховну
владу Врангеля для боротьби з большевиками;
2/ українські старшини повинні пройти фільтр місцевих
Просвітніх Рад;
З/ представником по військовим справам при Врангелю
— генерал Прісовський, по громадським справам —
Леонтович;
4/ цивільна влада на Україні повинна бути в руках лише
українців, теж перешедших через фільтр місцевих Рад;
5/ влада на Україні повинна бути лише в руках Петлюри;
6/ необхідно ввійти в згоду Врангелю з Петлюрою, бльок
повинен негайно послати представників своїх—два—до
Петлюри, разом з представниками Врангеля.
1 жовтня постанови з’їзду цілком були прийняті
Врангелем і на протоколі Врангель власноручно написав —
„Принять к исполнению". Бльок та Уряд Врангеля по
справам українськім абсолютно нічого не робив. 22 жовтня
я зустрів на пароплаві „Київ" генерала Прісовського і в
розмові з ним про лояльність Уряду Врангеля та бльока щодо
українських справ, Прісовський відповів — на фронті
невдачі, і Уряду Врангеля не до нас. Окружающі Врангеля —
Шатілов та К-о псують наші справи. Я був кілька разів в
штабі Шатілова і у Кривошеіна, всі клопоти мої осталися
напрасними.
204

На мої запитання, що робити з прибувшими до Феодосії
з ріжних закордонних портів, великих партій українців, як
козаків, старшин та біженців, які заявляють, що вони не
позволять собі більше служити в російській армії, не
дозволять більше російському офіцерству ними торгувати,
просять допомоги добратися до української армії,
Прісовський заявив, що через кілька днів, як прибуде до
Севастополя, дасть мені знати, як поступити. Але настав
несподіваний час евакуації, і справи не удалося вирішити з
генералом Прісовським.
Щодо евакуації так званого уряду півдня Росії, який
возглавлявся генералом Врангелем, то можна сказати, що то
щось ніким ніде не видано і важко намалювати ту картину.
Досить сказати того, що першими погрузилися начальник
гарнізону та Комендант міста зі своєю ротою козаків,
відчаливши пароплавом від берега, чим примусили
офіцерство, яке лишилось на березі, стріляти самих себе.
Повстанці погрузилися тілько дякуючи рішучому впливу
Отамана Чорна Хмара, який силою зброї заставив подати
для повстанців окремий пароплав старійший.
Феодосійської Ради
повстанець Лука Бакун
Копія. Машинопис.
ЦАВ у Варшаві:Ф.380.- Оп.З. — Спр. 103.— Арк. 69-71.
Крим 205

КАТЕРИНОСЛАВІЦИНА
Цей регіон, як територія компактного розселення
українців, включає в себе не лише райони теперешньої
Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Луганської
областей нашої держави, а й значну частину Ростовської
(нині Російської Федерації)— аж до земель Кубанського
війська.
Саме українське козацтво заснувало поселення Черкаськ.
До речі, навіть російські автори вважають, що впеше про це
українське поселення згадується в літописах часів
царювання Івана Грозного. Зокрема, М.Лаврський цитує
невідомий нам документ: „Прийшли з-за Дніпра черкаси на
Дон з князем Вишневецьким і, поселившись там, Черкаське
побудували" (Лаврский Н. Черкаск и его старина.— Москва,
1917	— С.10).
Справді початок заселення нижньодонських степів
покладено 1570 року, коли п'ять тисяч запорожців,
повертаючись з походу на Астрахань, зупинилися неподалік
турецької фортеці Азова й заснували місто Черкаськ. Ця
місцевість їм уже була добре відома, бо наприкінці 50-х — на
початку 60-х років XVI ст. українські козаки під проводом
князя Вишневецького пробували взяти штурмом Азов. Сліди
князя Вишневецького зберіглися і в місцевостях нинішньої
Ростовської області, де протікає Сіверський Донець, — на
честь першого організатора Запорозької Січі його ім'я
носять донські хутори: Верхній Вишневецький і Нижній
Вишневецький.
У подальшому українське козацтво продовжує освоювати
територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо,
сюди поширювалися межі кальміуської паланки Війська
Запорозького. Першої половини XIX ст. запорожці, котрі
вернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського
моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до
складу Катеринославської губернії. 1883 року Олександр III
вольовим рішенням передає українські землі на схід від
206

Маріуполя й Луганська Війську Донському
(ЦДАВОВУФ.3766.- Оп.1.- Спр.186.- Арк.105).
Але після Лютневої революції 1917 року українське
населення Донщини потягнулося до возз’єднання з
батьківщиною. Українці з Ростова вже у квітні 1917 року
послали свого представника до Катеринослава, аби
зміцнити зв’язок між цими містами. На берегах Дніпра
ухвалено надалі підтримувати постійні контакти з Доном і
подавати в новій катеринославській газеті „Вісник
Просвіти" відомості про українській рух у Ростові (Розсвіт
(Раштат).— 1917.— 5 травня).
Ростовська „Просвіта" влітку 1918 року організувала
курси української мови під керівництвом поета Вороного,
українську початкову школу імені Тараса Шевченка.
Подібний навчальний заклад з’явився і в Батайську, який
згодом закриють більшовики (Відродження.— 1918.— 4.111).
Численні збори, конференції висловлювалися за те,
щоби жити спільно з братами-українцями. Це враховувалося
і під час підписання Берестейської угоди в лютому 1918 року,
якою до складу Української Народної Республіки
включалися Ростовський, Таганрозький і Шахтинський
округи, де після вигнання за допомогою німців більшовиків
урядували комісари УНР. Але гетьман Скоропадський у
середині 1918 року поступився цими територіями Війську
Донському, сподіваючись на його підтримку в
антибільшовицькій боротьбі. Це була велика помилка, як
потом виявиться.
А тому українці цього регіону, які хотіли жити в
Українській державі, продовжували боротьбу за це.
Катвринославщина 207

ДОКУМЕНТИ
Привітання ради товариства „Українська громада" в
Макіївці Українському Генеральному Військовому
комітетові
25 травня 1917 року.
Телеграмма
Киев Украинскому Генеральному войсковому Комитету
точка
Макеевки 1282 25/6 8 50
Принято 26/5 1917 г.
Витаєм вищу владу украинскаго війська и бажаєм
найкращого успиху в справи утворення національного
украинскаго війська точка=
Рада товариства украинской громади Макіивки
области Війська Донского
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ: Ф.1076.—Оп.З.—Спр.13,—Арк.47
Телеграма від українців Авдіївки до Центральної Ради з
підтримкою її діяльності і військового з’їзду
11 червня 1917 року
Копія телеграми
Київ Український з'їзд
З	Авдіївки:
11-го червня на станції Авдіївка відбулось посвячення
„Просвіти". Члени „Просвіти" одноголосно ухвалили витать
З’їзд і приєднатись до Центральної Ради.
Голова „Просвіти" Кутич.
З	оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.-Оп.1 -Спр.50.- Арк.25.
208

Доповідна військового комісара Центральної Ради по
Донецькому району Генеральному комісарові з
військових справ про необхідність взяти під військовий
контроль Донбас.
4 листопада 1917 року
Генеральному Комисарові по справах військових
Доклад
Військового Комисара
по Донецькому району
4	Листопада 1917р.
№32 м.Київ
Вам уже відомо, що генерал от контрреволюції Каледін з
своїми козаками зайняв котельні та заводи в Таганрогській
окрузі, а з докладу делегації від робітників цієї округи, що
приїздили до Київа, Ви докладно знаєте, що він тепер там
виробляє.
Селянство і робітництво Бахмутського та
Славяносербського повітів, яким добре далося в знаки
козацтво, що в 1905-1906 p., „подавляло" тут революційний
рух, дуже хвилюється, воно гадає, що Каледін зі своїм
козацтвом не зупиниться перед тим, щоб простягати свою
лапу на східну частину Катеринославщини, де дуже багацько
копальнів та заводів.
Уже одні чутки про можливість захвата Каледіним
вугільного району не проходе без певного впливу на
кількість виробу: позаяк у робітників, близчих до Донщини
участків, нервовий, підвищений, вироб там, безумовно,
зменшується.
Щоб знищити такий кепський і небажаний настрій
робітників, щоб праця на всіх промислових підприємствах
району йшла нормально, треба ужити таких засобів, щоб
робітництво і селянство побачило, що, хто б ім не
загрожував, чи то Каледін з козаками, чи хто інший, вірні
сини демократичної України не зупиняться ні перед чим,
щоб відігнати всіх тих ворогів волі.
А таке вражіння у селянства і робітництва, безумовно,
складається (я гадаю) тільки тоді, коли усі вузлові залізничні
пункти та найбільші заводи в районі будуть заняті вірними
революції та батьківщині військом.
Зважаючи на те, що в Донецькому районі зараз не багато
війська (2 запаси, піш. полку), треба припинити виконання
наказа по Московській Військовій Окрузі про реформування
Катвринославщина 209

25 Зап. пішого полку (кватирює у м. Бахмуті), більшість
вояків котрого — українці. Це роспорядження треба видати
негайно через те, що вся підготовча робота по
росформування сього полку повинна бути скінчена до 10
сього листопаду Про це я срочно телеграфував
Українгенеркомітету ЗО вересня. Цей полк, між іншим, був
призначений для українізації.
Позаяк Харьківщина та Бахмутський, Слав’яносербський
та Маріупольський повіти Катеринославщини зараз
належать до Московської Військової Округи, я находю
необхідним, для скасування двоєвластя, яке серед війська з
приводу сього може виникнути, відірвати сей район від
Московської округи і прилучити його до Київської або
Одеської округи негайно.
Іще до Каледінського виступу в Бахмутському повіті під
прапором української партії соц.-револ. почало закладатися
вільне козацтво, а в часи сього виступу кількість вільних
козаків дуже збільшується. До мене як до Голови
Бахмутського повітового Комітету У.П.С.Р. делегати
організацій вільного козацтва повертаються з проханням
дати зброю, але я, на великий жаль, можу дати тільки одну
відповідь на їх прохання: „Зброї нема". Повинен додати, що
переважно козацтво організовується з робітників.
Прохаю наказати, кому це буде належати, щоб для
задоволення потреби вільного козацтва в моє
роспорядження або яким іньшим шляхом була для
Бахмутського повіту видана зброя, позаяк на місті її бракує.
Місцева неукраїнська демократія, що за дуже маленьким
винятком взагалі неприхильна до українських справ, поки що
не дуже віре, що Центральна Рада дійсно може утворити
тверду владу на усій Україні, але українська людність, напр.
Бахмутського повіту, на Центральну Раду поклала всі свої надії.
Щодо моєї роботи в дорученому районі, то мною
виконано слідуюче:
1.	Була в Бахмуті надрукована на українській і російській
мовах відозва Крайового Комітету по охороні революції на
Україні і 29 вересня росповсюджена.
2.	Оповіщено телеграфом начальників гарнізонів
Бахмута, Луганська та Маріуполя про своє призначення для
координування діяльності.
3.	Запропоновано Командирам 24 і 25 зап. піших полків
негайно виділити вояків-українців в окремі роти і
батальони.
4.	Поінформовано партійні та українські національні
210

організації м. Бахмута про становище справ у Київі.
На час моєї відсутности з дорученого мені району мої
обов’язки виконуються прапорщиком 25 зап. пішого полку
Гресько (укр. соц.-револ.)
Прапорщик (підпис нерозбірливий)
Постійна адреса:
м. Бахмут на Катеринославщині.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.— Оп.1 -Спр.32.~Арк. 119-120.
Резолюція загальних зборів товариства „Українська
громада" в Дмитрівці про приєднання до УНР
19 листопада 1917 року.
Резолюція справі прилучення Таганрозької округи на
Донщині до Української Народної Республіки, ухвалена на
загальних зборах тов. Українська громада в Дмитрівці
О.В.Д. ■
дня 19 листопада 1917 року
З	огляду на то, що 1 / Наша місцевість місто Дмитрівськ
Таганрозької округи О.В.Д. находиться на території, в
котрій корінне населення є української національносте;
2/ Що та територія раніше належала до
Катеринославщини, а тілько надавно прилучена до области
донського війська царською самоволею, щоби лекше було
панувати царському урядові над робучим народом;
Ми, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на
загальних зборах тов. „Українська громада" дня 19 листопада
в салі больничної каси, просимо Центральну Раду в Київі
порозумітися або безпосередньо з Козацькою Республікою
на Доні або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби
при установленні границь автономних республік, що
увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька
округа О.В.Д назад була прилучена до Катеринославщини, а
разом з нею ввійшла в склад Української Народної
Респубіки; бо тільки тоді не буде насильства над нашими
національними чувствами /поділу України в межах
Федеративної Росії/; а се утворює шлях до мирного
співжиття народів і улекшить борьбу покривджених
суспільних класів за соціалізм.
Катвринославщина 211

За Раду тов. „Українська громада" в Дмитрівці
Голова зборів Щербак
Писар (підпис нерозбірливий)
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. -Оп.1. -Спр.47. - Арк. 5
Протокол окружного з’їзду в Таганрозі про організацію
українського життя в регіоні й прилучення його до
України.
З	грудня 1917 року.
Протокіл
окружного з’їзду 3 грудня с/р в Таганрозі.
Засідання з’їзду починає(ть)ся о першій годині в полудені в
поме(шкані) Таганрозької Української Громади. Число
делегатів від волостних (ко)мітетів робітничих українських
культурно-просвітніх і політичних організацій 80.
В Президіум засідання вибрані: тов. Шевченко Юлія,
Шмигуль, Завгородній, Леся Мартиненко і Дулеба Остап.
Президіум пропонує порядок денний, котрий цілком
приймає(ть)ся:
1)	Доклад з міст
2)	Український рух, Укр, Центр. Рада і Секретаріат.
3)Доклад	про відлученіє Таганрогщини.
4)	Українські Установчі збори.
5)	Таганрогська окружна Рада і її завдання.
6)	Вибір члена Центради.
7)	Відношення до Окр. Таганрозької Управи.
8)	Вибір членів Ради.
Засідання відкриває голова Таганрозької громади тов.
Пастернак. Тов. Пастернак вітає з’їзд, дякуючи за численну
участь в засіданні і закликає до рішучої боротьби з темнотою
і несвідомістю.
Тов-ка Шевченко вітає з’їзд як член Центр. Ради і в своїй
промові виясняє границі поміж Українською і Російською
демократією.
Тов. Завгородній вітає з’їзд іменем Укр. соц. дем. партії і
указує на се, що вона стояла на сторожі прав Українського
народа так до як і в часі революції.
Тов. Товмачів вітає з’їзд іменем партії Українських соц.
рев. і виясняє ріжницю межи Укр. і Рос. партією соц. рев.
1.	Доклади з міст.
212

Від Троїцко-Харцискої волости докладує тов. Павленко. В
докладі представляє велику національну несвідомість своєї
волости і закликає негайно дати освіту селянам.
Від села Григорієвки Миколаївської вол. тов. Завгородній
відчитує приговор сільського сходу, в котрому населення
домагає(ть)ся негайного прилучення до України.
Від Амбрасівської волости тов. Удовиченко. Закликає
селян взятися за діло прилучення з більшою рішучостію.
Від Сарматської вол. докладчик представляє тяжке
положеніе селян ... (з) находять потребу прилучення, але не
знають куди ... свідомости.
Представник Пастухівського рудника від своєї
організації висловлює (п)останову за прилученніе.
Представник Троїцької слободи указує на брак
національної свідомости, однак слобода виражає за
прилученніе.
2.	Про Український Рух, Центраду і Секретаріат.
Докладчик представляє життя України до
Хмельницького і пояснює Переяславський Трактат,
демократичний устрій України в контрасті російському
імперіалізму, в якому то стані находилась тоді Московщина.
Представляє висщість Української культури і просвіти.
Об’ясняє на підставі переписі 1897 року, як затемнила
Московщина український народ. Згадує про Шевченка і його
діяльність, послі переходить до окупації Галичини і об’ясняє
політику і відношення Московщини до Галичини. Відтак
рисує часи революції і засновання Центради, її діяльність і
політику, перший і другий універсал, доходить до повстання
большевиків і їх відношення до Центради і про третій
універсал.
3.	Про відлучення Таганрогщини від України.
В докладі поданий історичний факт 1883 року — царський
указ, на основі якого відірвано від України Таганрогську
округу, і схарактеризовані наслідки царського деспотизму на
Україні.
Відкриваються дебати з приводу першого і другого докладу.
Тов. Завгородній говорить про початкову роботу соц.
дем. роб. партії і про відреченніе від нас нашої буржуазії.
Далі порушує справу більшевитського руху і зазначає, що
укр. демократія працювала з російською демократією до
того часу, доки тут не повстав цілковитий розлад. Далі іти з
частиною демократії, якою являються більшовики, Укр.
демократія іти не може, бо вони ведуть до загибелі всю
російську демократію і всі здобутки революції.
Катвринославщина 213

Тов. Удовиченко виясняє положеніє селян, котрі бажають
прилученія, однак бояться виступити отверто, маючи на увазі
узброєну силу козаків, виясняє положеніє селянства, котрому
військовий круг дає у себе місто лиш з дорадчим голосом.
Тов. Лабуренко виясняє брак інтелігентних сил у нас тйм,
що частина наших робітників працює в російських партіях.
Тов. Іерц пропонує з’їздові негайно винести резолюції
про прилученіє до України, виясняє сучасний мент і
насильства козаків.
Тов. Павленко указує на наше щасливе положеніє, що всю
визвольну роботу веде у нас пролетаріат властними силами.
Тов. Левшин доповняє доклад про відлученіє
Таганрозької округи і доводить, що єдність помежи нами і
рос. демократією вже зірвано по тій причині, що рос.
демократія йде против нас походом скрайно
шовіністичним.
Тов. Тесленко закликає до організації і праці над
освідомленієм селян, щоб не було подібних непорозумінь,
яке мало місце в Чистяківській волості, де для населення
було зовсім байдужим — чи прилучитись до України, чи
зістати під владою козацтва.
Тов. Дулеба зазначив, що поміж демократією українською
і російською не може бути взагалі нічого спільного, і ми
приневолені держати себе від них осторонь, так як їх
політика веде до загибелі.
Тов. Клименко доказує, що у нас є доволі гарних сил,
треба лише взятись за роботу і закликає до організації.
Тов. Удовиченко говорить про новозорганізоване
земство, котре не виявляє зовсім волі селянства.
Тов. Максимів поддержує товарища Левшина і говорить
про відбувшийся з’їзд 10 падолиста, де піднімали українці
питання про прилучення, але голова з’їзду не дав селянам
змоги висказатись.
Тов. Кацай іменем своей волости висказуеться за
прилучення.
Тов. Пушкарев пропонує припинити дебати і винести
відповідні резолюції. Предложення приймається.
Радою з’їзду предложено резолюцію, котру поставлено
на голосування. За резолюцію голосів — 78, повздержалось —
2,	протів — ніхто.
Піднімається питання про скликання повного з’їзду, на
котрий мають прибути селяни с постановами за
прилучення. Справу сю поручають т.о.в.
214

4.	Доклад Т-ки Шевченко про Укр. Установчі збори.
Т-ка Шевченко виясняє значінніє Укр. Уст. Зборів і
закликає селян до енергічної праці.
Тов. Удовиченко закликає селян як найсильнішу підпору
(на) Укр. установчих зборах.
Тов. Завгородній взиває до праці.
5.	Доклад тчиа Шмигульця „Т.О. Рада і її діяльність".
Поясня про початки і заснованіє Т.О.Ради і її дальші
задачі і потребу її істновання, говорить про необхідні
средства для удержання і прохає подати проект здобуття
коштів.
Вноситься пропозиція збирати гроші на волостних
сходах (і в) організаціях, а також жертувати волостними
радами і організаціями.
6.	Вибір члена в Центральну Раду.
Одноголосно вибрали тов. Пастерняк.
7.	Відношеніє до окружної управи.
По короткій дебаті винесено резолюцію: українізувати
земства, окруж Таг. управу.
8.	Вибір окружної Таганрозької Ради.
Запропоновано від волостей по одному чоловіку:
вибрано 20 чоловік від волостей, 7 від організацій.
З’їзд закінчив промовою тов. Пастерняк, в котрій
закликає селян на сельських і волостних сходах виносити
постанови за прилученіє і надсилати до Т.О.Р.
6 грудня 1917 року.
Спільними силами составляли протокол
засідання окружного з’їзду
Мартиненко і (підпис нерозбірливий).
ІР ЦНБ НАНУ:Фонд XI - Спр. 3305.- Арк. 1-2 зв.
Катвринославщина 215

Протест Головної Ради Української Залізничної
(культурно-просвітньої) спілки Запорізької залізниці з
приводу невизнання окремими сенаторами української
мови як державної	,
2 жовтня 1918 року.
Головна Рада
Української Залізничної
/Культурно-просвітньої /
Спілки
Запорізької залізниці
2/Х 1918 р.
№ 1240
м. Катеринослав
Панові Іолові Української делегації
Мирної конференції Шелухину Сергійові
ПРОТЕСТ
Головна Рада Української Культурно-Просвітньої Спілки
Запорожської залізниці, в якій об’єднано до 20.000
залізничних урядовців, дізнавшись про ганебні заходи зі
сторони „господ-сенаторов" — в Українській державі
запровадити державною мовою „Общепонятное для всех
наречие русское" — рішуче протестує проти таких посягань
на наше найсвятіше національне добро, а власне з таких
причин:
1.	Ні в одній державі на світі не чувано цього, щоби
державною мовою була мова національної меншости, бо,
послуговуючись мовою російською, як накидають нам
„господа" з Протофису, українська нація буде до віку
недоростком серед всіх культурних націй.
2.	Всі теперішні наші зусилля повинні бути направлені на
підняття української культури, занепалої від впливу
„русского язьїка и его благородной культури", що,
безумовно, ми зробимо тільки запровадженням скрізь
української мови.
3.	Зважаючи на те, що всі державні установи існують для
народа, а не народ для них, ми вимагаємо, щоб в усіх
державних установах /от же й в Сенаті/ послуговувалися
тільки мовою народною.
Закиди на те, що українська мова не пригідна для
державної творчості та вищої науки — безпідставні, коли
звернем увагу на колишній високий стан культури й науки на
216

Вкраїні, що признано не тільки чужими ученими, а й навіть
російськими /проф. Архангельським, Шахматовим і др/.
Право Української мови на широкий і вільний розвиток
доказується всіма проявами життя, починаючи з найменшого, й
тим більше тепер вона повинна стати фактором всього життя на
Вкраїні, мовою державних актів, науки і навчання, поезії і
літератури, а без цього неможливо видобутись з кайдан, котрі
наложив вплив мови російської на національний дух та життя
України.
Тов. Голови Ради Панасенко.
Писар Ради П. Пономаренко
Печатка
Головної Ради
Оригінал. Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф. ХІ.-Спр.2491.-Арк.1.
Звернення Овдіївської (на Донеччині) районної ради
культурно-просвітньої спілки Запорізької залізниці
до Голови Мирової Конференції на переговорах з
більшовицькою Росією С. Шелухина з привітанням за
підтримку української мови
4	жовтня 1918 року.
Вельмишановному Панові /Голові/ Мирової
Конференції Шелухину Сергію.
Овдієвська районна рада Культурно-Просвітньої спілки
Запорожської залізниці, обговоривши ганебну статтю
„Протофіса", якою він прагне нав’язати українській нації ту
мову, від якої вона кров’ю відкупилася, з надзвичайним
обуренням і рішучістю протестує проти такого виступу.
Московською мовою нас калічено в школах.
Московською мовою нас учили поневірятись ріжним
гнобителям. Московською мовою нас виводили в кати над
своїми братами /в солдатах/. Московською мовою
століттями замазували нам очі, щоб ми не бачили самих
себе, а ще гірше — чиї ми діти.
Московською мовою говорять ті, хто прагне повернути
нас до старовини. Московською мовою говорять ті, хто
вважає українську — мужичою. їдьте ж ви, панове з
„Протофісу", туди, де панує вища, „панська" мова, а ми тут
застанемся з своєю „мужичою". їдьте й не змагайтесь одняти у
нас кров’ю здобуте. Коли в вас немає свого святого, то не
Катвринославщина 217

топчіть чужого — це ж дикунство. Оборонцеві ж
найкоштовнішого нам — української мови, Вельмишановному
панові Сергію Шелухину, шлемо щире вітання.
Стійте непохитно — ми за Вами!
Іолова Бутенко
Писар Каденко
4	жовтня 1918 р.
печат*ка
ст. Овдієвка
Оригінал. Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.-Спр.2491 .-Арк.2.
Звернення інструктора 4 округи Української спілки
Запорізької залізниці О. Потоцького до Голови мирової
конференції на переговорах з більшовицькою Росією
С. Шелухина з підтримкою його боротьби за права
України
Жовтень 1918 року.
Вельможному панові Голові Мирної Конференції Сергію
Шелухину.
Відповідаючи на звірячі заходи московської чорної
банди чи то пак ... інтелігенції, я, по дорученню
уповноважених залізничної культпросв. спілки всіх станцій
4	округи Запорожської залізниці, маю честь заявити, що ми
уважно слідкуємо за кожним кроком боротьби, котра
розгорнулася біля питання державних прав української
мови. Будучі вповні солідарними з Вами щодо прав
української мови, ми запевняємо Вас, що Ваші заходи не
марні.
Отже, протестуючи проти загального наскоку чужинців-
москалів, бувших наших гнобителів, на Україну, ми певні, що
кому тут, на Україні, не подобаються українські порядки, то
він може безборонно їхати геть з нашого краю.
З осібна від імені уповноважених щиро вітаю Вас,
Вельможний Пане Голова, за щиру і енергійну працю —
борню за права України — і ще раз заявляю: ми з Вами!
Інструктор 4 округи
Украін. спілки Запор, зал. О. Потоцький
Оригінал. Машинопис
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.-Спр.2492.-Арк.1.
218

Звернення українців-залізничників Луганського району
Запорізької залізниці до Голови Мирової конференції
на переговорах з більшовицькою Росією С. Шелухина з
протестом щодо русифікації України й вітанням
українським патріотам
Жовтень 1918 року.
Копія
Голові Мирної Конференції С. Шелухину
робітників-українців залізничників Луганського району
Запорожської залізниці
ПОСТАНОВА
Приймаючи на увагу нахабний і противодержавний
злочин деяких членів Державного Сенату й „Протофісу“ про
заведення діловодства в Українській Державі на московській
мові, ми, залізничники-українці Луганського району,
довідавшись з часопису про злочин, себто виступ у
Державному Сенаті деяких сенаторів, а також „Протофісу“
проти Української Державної мови, протистуємо всіма
засобами проти такого ганебного нападу на державну мову з
боку державних керівників. Коли й надалі у владі
зоставатимуться такі непевні урядовці, то спокою й
продукційности праці не може бути в Українській Державі, а
тому ми домагаємося, щоб такі вороги Української Держави
були усунуті з таких відповідальних посад, не місто їм у
Державному Сенаті і Міністерстві, бо вони й надалі
прямують до поневолення українського народу. Завдяки
русифікаторському уряду, який сидить у деяких
міністерських кріслах, зараз йде будування тюрми
українському народові, Українській Державі, а взагалі
„єдіної неділімоГ тюрми. Нам здається, що позаяк тюрма
зруйнована, та той, що її збудував, теж загинув, то й не може
бути повороту до старого ладу.
Молода Держава Українська — самостійна, цілком ні від
кого не залежна зараз, і надалі її самостійність освячена
кров’ю українського вояцтва, яке на вулицях Київа поклало
життя своє в боротьбу з більшовиками, Кірієнками й
Оберучевими. Не можемо ми, сини українського народу й
його Держава, підтримувати таких членів уряду, бо це був би
протидержавний злочин, а всі злочинці тяжко караються
судом державним, а тому ми повинні й будемо вести уперту й
завзяту боротьбу. Ще раз зазначаємо, що в Українській
Катвринославщина 219

Державі живе український народ і в державних установах
повинна бути державною мовою українська, хто хоче
працювати на користь українскій Державі і бути її
громадянином, той повинен знати українську мову, нею
розмовляти, нею писати, бо треба пам’ятати, що не на!рід
існує для уряду, а уряд для народу. З сього боку ми вимагаємо
від Голови Ради Міністрів, як щиро українського
громадянина, захистити перед Ясновельможним Паном
Гетьманом права української мови перед її ворогами і
зробити доклад Ясновельможному Пану Гетьманові, що
українське свідоме робітництво протестує проти походу
деяких членів Державного Сенату і „Протофісу" проти
Державної Мови й, нарешті, що воно не перестане боротись
з такими ворогами до того моменту, поки не побачить на
чолі Української Держави дійсно національного
міністерства.
Далі йдуть підписи в кількости більш як 100 чоловік.
ПРИВІТАННЯ
Рада робітників-залізничників-українців Луганського
району ухвалила надіслать привітання оборонцям
українства такого змісту:
Щиро вітаємо дійсних оборонців української Держави —
Голову Українського Національного Союзу В. Винниченка,
Голову Мирної Конференції С. Шелухина, Шановного Пана
Міністра закордонних справ Дорошенка й Пана Міністра
Шляхів Б.Бутенка і голосно, одверто заявляємо, що ми,
залізничники-українці Луганського району, повнії глибокої
вдячності за дійсно титаничну боротьбу з ворогами України
й за непосильне будування коханої Держави, просимо й
надалі так же рішуче стежити й провадити наші загальні
національні справи, на чолі котрих Ви завжди стояли.
З свого боку зазначаємо, що непохитно будемо
допомагати Вам у цьому й радісно готові покласти життя
своє за здобутки рідної Української Держави.
Голова районної Ради Юр. Лисоний
Писар Ради Т. Ротко
Печатка Луганської
окружної Ради
Машинопис.
IP ЦНБ НАНУ: Ф.ХІ.-Спр.2493.-Арк. 1-2.
220

МАЛИНОВИЙ КЛИН
Малиновий Клин як українська етнічна територія
охоплює великі степові простори Північного Кавказу.
Родючі землі цього району — Ставропілля, Кубань та
Чорноморщина почали заселятися переважно, наприкінці
XVIII століття запорозькими козаками. Пізніше до них
приєдналися переселенці з Полтавщини, Чернігівщини,
Слобожанщини. На нових землях козаки зберегли свій
традиційний територіально-адміністративний поділ у формі
куренів Чорноморського війська. Але виборний лад
запорожців російський уряд незабаром скасував: від 1794
року козацьку військову раду не скликали, наказних отаманів
призначали згори, курені були перетворені на станиці.
Однак національну свідомість з українців Кубані
витравити було не так легко.
Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та
звичаї кубанців: „Кубанщина — переважно український край.
Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, і тільки за
Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до
війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і
миколаївських солдатів. Кубанські козаки, колишні
запорожці, до цього часу звуться чорноморцями,
відрізняючись навіть найменням од козаків-лінійців,
переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули
рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу
наділи та через військову службу багато дечого чужого
навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в
Катеринодарському, Єйському й почасти Кавказькому
відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують
українські звичаї, пісні, приказки, навіть українське
вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж
одіж, що й горяни, себто бешмет, або жупан тонкого сукна, а
в будень кубовий, поверх нього черкеску, той же жупан,
тільки без коміра і з вирізом на грудях, а на голові папаху або
високу шапку-кучму. Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на
Вкраїні.
221

Дома козаки нічим не відрізняються від селян-хліборобів:
вони працюють на полі і вдома, їздять під хуру. В свято
молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких
знає кожна українська дівчина. Де-не-де взимку збираються
навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.
Отже, військова служба додала нового до життя кубанців.
Молодь заздалегідь привчається до неї і часто на майдані
показує свою умілість: тут юнаки бігають наввипередки,
верхи, стоячи в сідлі, хапають на бігу з землі шапку,
стрибають на землю, а потім знов на коня і т. п.
По відділах Кавказькому, Батал латинському,
Лабинському й почасти Майкопському живуть уже козаки-
лінійці. Це край змосковщений, бо там співаються
московські пісні, вживається московська мова, навіть одіж
на козачках московська, тільки мужики носять той же
бешмет і ту ж черкеску, що й чорноморці. Отже, й по цих
відділах багато українців-селян, що живуть понад Кубанню, а
ще більше українців чужогородніх, що їх багато в кожному
селі, в кожній станиці.
Ці переселенці не дают*> щезнути українській мові навіть
по тих кутках Кубанщини, де живуть козаки-лінійці та
горяни. Тим-то українець почуває себе рідним на Кубані: він
знайде тут своїх земляків, побаче рідні звичаї, рідну одіж,
почує рідні пісні, думки, казки, приказки. Правда, чужа
московська школа і солдатські муштри разом з фабриками та
заводами калічать мову кубанського вкраїнця, додають до
його звичаїв багато чужого, нерідного, але ж до якого часу
кубанський селянин, вертаючись з солдатів або з фабрики
до себе на село, забуває московську науку для своєї
батьківської, бо старі люди, а надто жінки і дітвора, не
знають іншої мови, як українська, не співають інших пісень,
не розказують інших казок, як українських" (Сергійчук В.
Українці в імперії.—С.56-58).
З початку XX століття на Північному Кавказі починають
виникати українські організації, на зразок Русько-
Української „Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій
кровний зв’язок з матір’ю-Україною, значна частина
тутешнього населення прагне 1917 року возз’єднатися з нею
на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села
Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити
філію Армавірської „Просвіти", вітати і підтримувати усіма
засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та
бажань українського народу (ЦДАВОВУ: Ф. 1115.—Оп.1.—
Спр. 12.—Арк.2).
222

Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917
року, його голова М. С. Рябовіл звернувся до козаків-росіян:
„Братья казаки-линейцьі!
Я уверен, что вьі не осудите, а поймете сердцами вашими
те чувства, какие наполняют душу мою ... да разве только
мою? Души всех козаков-черноморцев в настоящую минуту
... разрешите приветствовать послов матери-Украиньї
язьїком отцов, дедов и прадедов наших ...
(Крики: просимо, просимо).
Дорогі гості! Мачуха доля одірвала дідів наших —
запорожців од матернього лона і закинула їх на Кубань.
Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях,
по горах без материнського догляду ...
Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших
пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити
з нас душогубів, хотіли, щоб ми коли прийде той слушний
час, час визволення України,— своїми руками задавили ту
волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси
з місць: „Не діждали б! Не діждали б!“).
Та не діждали вони б цього ніколи!
Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не
вбили... І ми — діти — руки на матір не підняли б!
Та минула лиха година...
Прийшла воля, і ми ожили.
Ожили, і як вірні діти матері своєї, ідемо тими шляхами,
якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між
людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів...
(оплески).
Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти
всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі
отечества од волі... Не завернуть, бо нам з ними не по
дорозі..." (Сильні оплески) (Наука і суспільство— 1993.—
№1.—С.29).
Четвертого січня 1918 року загальні збори представників
29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку
резолюцію:
„Ми, представники політичних, національних,
громадських, професійних організацій м. Новоросійська,
зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради...
після всебічного обговорення прийшли до такого висновку:
Беручи до уваги, що українська демократія зробила до того
почин проголошенням Української Народньої Республіки й
оголошенням III Універсалу, під яким ми цілковито
Малиновий Клин 223

підписуємося... що Чорноморська губернія економічно,
етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче
тягне до України, постановили: а/ просити Українську
Центральну Раду про приєднання і включення нашого краю
в Українську Народню Республіку; б/ запропонувати на
обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому
часі Губернському з’їздові представників Чорноморської
губ.; в/ довести про ці рішення до відома Кубанської
Законодавчої Ради і висловити побажання, щоб Кубанський
Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку
об’єднання в одну цілу й міцну державу, підняв би подібне
питання і відносно спорідненного і близького нам
Кубанського Краю; г/ просити Генеральний Секретаріат
УНР взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовляти нам в
допомозі та підтримці... д/ доручити Чорноморській Раді
надіслати копії цієї резолюції Українській Центральній Раді,
Генеральному Секретаріятові, Кубанському Військовому
Урядові, Кубанській Законодавчій Раді... і всім, кому буде
потрібно" /Сулятицький П. Нариси з історії революції на
Кубані //Український інститут громадознавства в Празі.—
Прага, 1925.—Т.1.—С. 132/.
Треба підкреслити, що представники Чорноморщини
були найактивнішими щодо воз’єднання Малинового Клину
з Україною, що засвідчено багатьма документами.
Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом
підтримував і український уряд (ЦДАВОВУ: Ф.1064.—Оп.1.-
Спр.5.—Арк.25 зв.).
Гетьман Скоропадський, влаштувавши 3 червня 1918 року
прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю,
зокрема сказав: „Я дуже радий, що в особі вас, кубанські
козаки, можу вітати нащадків славного запорозького
війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України
примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких
гір, де все-таки лишилися вірними синами рідної неньки-
України. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні
кубанці підуть разом з молодою Українською Державою,
щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою
зіркою для наших батьків" (Наука і суспільство.—1993.—№1.—
С.29).
Українці мали подати військову допомогу Кубані. Проте
саботаж русофілів в уряді Скоропадського призвів до того,
що в Катеринодар першими вступили білогвардійці.
У другій половині жовтня 1918 року кубанський
крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення
224

договору про „якнайтісніше зближення" з Україною,
зокрема про воєнну конвенцію. Неофіційно йшлося і про
умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року,
в середині листопада, між ними було підписано угоди про
взаємні банківські операції, залізничну конвенцію,
мореплавство, поштово-телеграфні, торговельні,
консульські стосунки.
Але мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною
були поховані наступом Добровольчої Армії генерала
Денікіна.
Наприкінці жовтня 1918 року в Новоросійську
деникінська влада заарештувала весь склад президії
Чорноморської Української Ради: Петляра, Різнікова,
Лук’янченка та інших тільки за те, що вона послала вітальну
телеграму до Львова в зв’язку з проголошенням Української
Національної Ради.
Крім того, тут було припинено випуск газети
„Чорноморський українець" (Відродження.—1918.—Ч. 170).
У боротьбі проти українців Малинового Клину методами
Денікіна послуговувалися й більшовики. Зокрема, 9 вересня
1918	року, захопивши Туапсе, вони заарештували активного
члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його
вивезли до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали
обличчя й перетяли горло. Саме помешкання української
громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни
обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада
розпалася, а відтак у місті завмерло й українське життя.
У подібному становищі опинилися українські громади в
станицях Тимашівська, Слов’янська та інших
(Чорноморець.—1918.—4.6).
У січні 1919 року вояки захопили в Донбасі посланця
України до Катеринодара — полковника Боржинського,
який саме повертався до Києва, і розстріляли за „зраду
єдиній і неділимій Росії".
Але представники України не втрачали надій на
зближення з Кубанню в майбутньому, хоч і там з’явилися
настрої самостійного розвитку. У лютому 1919 року в Одесі
підписується спільний меморандум України, Дону, Кубані та
Білорусі про утворення антибільшовицького блоку
(ЦДАВОВУ:	Ф.3766.—On. 1 .-Спр. І46.-Арк. 17-20). На
мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко
підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації
Сергій Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: „Моїми
Малиновий Клин 225

заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли у
склад союза і остання нота проти імперіалістів і за
необхідність визнання нових держав, в тім числі України і
Кубані. Мало того, сю ноту доручено було скласти мені і
представнику Кубані (там само: Ф.3696.—Оп.1.—Спр.196.—
Арк.32).
Що стосується входження Кубані до складу України, то
всі українські політичні сили виступали за добровільне
волевиявлення. Скажімо, члени Головної Ради Української
партії соціалістів-федералістів, що перебували за кордоном,
на своїй конференції 28-31 травня 1920 року у Відні
ухвалили: „Питання про долю рідних наших земель Кубані
повинно вирішити саме населення цих українських земель
під контролем Ліги народів та за допомогою європейських
держав (Воля.—1920—12.06.—С.313).
У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між
Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й
Українською Дипломатичною місією на Кавказі „для
встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в
обопільних інтересах обох держав". Попередньо
підготовленний договір мав ось такий текст: „Виходячи з
непорушного переконання єдності історичної долі і
спільності завдань і інтересів братських народів України і
Кубані в їх боротьбі за національне визволення і політичну
незалежність, маючи на меті спільну оборону демократично-
республіканського устрою України і Кубані і рішуче
відкидаючи будь-яке співробітництво реакційних
централістичних сил у державнім життю обох народів і
участь їх в верховнім командуванні народними
республіканськими арміями — визнали необхідним скласти
договір братерського єднання на слідуючих підставах:
1.	Правительство Української Народньої Республіки і
Правительство Кубанського Краю взаємно визнають
Українську Народню Республіку і Кубанський Край
політично незалежними і суверенними державами.
2.	Сторони, що складають договір, обов’язуються
взаємно всіма озброєнними силами і військовими засобами
спільно відстоювати національну незалежність і
територіальну недоторканість України і Кубані і якмога
підтримувати один одного у військовому, політичному і
фінансовому відношеннях.
3.	Військові частини одної з сторін, які складають
договір, можуть переходити на територію другої не інакше,
226

як по проханню або за згодою цієї сторони. Війська одної
сторони, які перебувають на території другої, підлягають
цій останній.
4.	Сторони, що складають договір, визнають всі ті
договори й умови, які ухвалені Правительствами
Української Народньої Республіки і Кубанського Краю до
момента підпису от цього договору; нові ж договори і умови
обов’язуються складати лише за обопільною згодою.
5.	Маючи на меті встановлення найтісніших економічних
та фінансових взаємовідносин між Україною і Кубанню,
сторони, що складають договір, мають по цім питанням в
найближчому часі скласти окремі умови" (ЦДАВОВУ:
Ф.3696.— Оп.З.— Спр.49 — Арк. 112-112 зв.).
Однак за вказівкою заступника голови Кубанського
Краєвого уряду Білашова підписання цього договору, в якому
кубанці представляли себе самостійними від України,
відкладалося (там само.—Арк. 114 зв.).
Очевидно, тут відігравала особливу роль тенденція серед
деяких старшинських чинів Кубані, так званої окремішності
тамтешнього населення: „Ми не українці і не росіяни, ми —
кубанці".
Проте, як зазначав Голова Української Дипломатичної
місії на Кавказі Іван Красковський, „тенденції до
відокремлення Кубані від України живуть тільки серед
козакомансько-русофільських елементів Кубані, народ же
Кубані, українці і горці, воліють до повного з’єднання з
Україною. Так, заступник Голови Кубанської Краєвої Ради,
представник Кубанських горців Султан Шахін-Гірей,
„людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців
і	абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в
Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його з
заявою про кубанську самостійність, тому що тільке повне
єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і
Кубанських горців зокрема" (там само.—Арк. 170).
Власне, до Малинового Клину слід віднести і українські
поселення Північного Кавказу на території Терського
козацького війська. Як ставилося тутешнє козацтво до
України, свідчить лист голови Великого його кола Губорєва
з Владикавказу 16 листопада 1920 року, звернений до уряду
УНР: „Терское и Кубанское войска тесно связаньї с
Украиной кровньїм родством. Многія станицьі Терского
войска еще только с 1864 года переселеньї из
Черниговщиньї и Полтавщини.
Малиновий Клин 227

Теперь же наше искренное желание сблизиться с родной
Украиной и поддерживать друг друга" (ЦДАВОВУ: Ф.1429.—
Оп.2.—Спр.35.—Арк.74-74 зв.).
Пояснення цього треба шукати в тому, наголошував той
же Красовський, що „горське населення Кавказу, яке
научене гірким досвідом останніх подій на Кубані, не вірить
в політичну силу і твердість напрямку політики самостійної
Кубані і бажає, як це мені заявив бувший міністр
Закордонних справ Горської Республіки і один з сучасних
(1921 — В. С.) одповідних керівників горської політики
Гайдар Бамат, тісного військового політичного союзу
безпосередньо з Україною з умовою тільки, щоб Україна
дала можливість горцям виходу до Чорного моря через
Туапсе, що з свого боку рахую не тільки зовсім законним, але
1	корисним для України, тому що таким способом горці ще
тісніше зв’яжуться з Україною" (там само—Арк. 170-171 зв.).
Зрозуміло, що більшовицька окупація не дала можливості
здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з
Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі
заборонив діяльність українських лівих політичних партій
на Кубані. То тільки на словах більшовики проголошували
право націй на самовизначення.
ДОКУМЕНТИ
Привітання громади села Успенка
Українській Центральній Раді
2	травня 1917 року
Копія телеграми
Українській Центральній Раді
Київ Армавіра 5444 40 24 17 38
Зібрання громадян та громадянок села Успенки на Кубані
2	травня ухвалило відкрити філію Армавірської Просвіти.
Вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну
Раду як виразника волі та бажань українського народу.
Голова зборів
З оригіналом згідно
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1.115.-ОП.1 .-Спр.12.-Арк.2.
228

Привітання фронтових частин Кубанського війська
Українському Генеральному військовому комітетові
22 травня 1917 року
Телеграмма
Киев Украинский Генеральний Комитет Екатеринодара
4213 25 20 18 7
Принята 22/V 1917 г.
Делегати фронтових частей Кубанского казачьего
войска шлют Вам привет с Кубани Да здравствует свободная
Украйна в семье свободних народов России=
Председатель сьезда полковник Абашкин
Оригінал телеграми
ЦДАВОВУ: Ф. 1076. - Оп.З. - Спр. 13. - Арк.20.
Привітання Кубанського обласного виконавчого
комітету Українському Генеральному Військовому
комітетові
25 травня 1917 року
Кубанський обласний
Виконавчий комітет
№ 1352
25 мая 1917 р.
Українському Військовому Генеральному комітету
Кубанський обласний Виконавчій Комітет, вислухавши
телеграму Українського Військового Генерального Комітету,
щиро дякує представникам озброєного українського люду за
привіт, висловлює надію, що військо завше буде стояти на
сторожі прав вільного народу.
За предсідателя (підпис нерозбірливий)
Секретар Петро Сипицький
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1076.—Оп.З.—Спр.13.—Арк. 31.
Малиновий Клин 229

Повідомлення про з’їзд українців Чорноморщини, на
якому буде поставлено питання про приєднання до
України
ЗО	липня 1917 року
*
З’їзд Українців Чорноморії
Чорноморська Українська Рада в Новоросійську видала
до населення Черноморії відозву, в якій закликає його
пристати до України. В цій справі Чорноморська Рада в
Новоросійську скликає на ЗО липня з’їзд українських
громадських діячів та представників української людності
Чорноморської губернії.
На з’їзді мають взяти участь: по два діячі від кожної
української політичної або громадсько-просвітньої
організації на Чорноморщині; по одному делегату-українцю
від кожного села або заселеної хуторами місцевости, по
одному представнику-українцю від кубанських козаків та
инших родів військових, істнуючих в Новоросійську, а
також українських професійних товариств, п’ять
представників від Чорноморської Ради і Організаційне
Бюро З’їзду.
Програма З’їзду: 1) про сучасне становище української
справи. Доклад про: а)історія українського руху, б) потреба
українізації школи, в) Українська Центральна Рада і
Генеральний Секретаріат, г) участь україн. революційних
партій:	соціалістів-революціонерів,	соціал-демократів,
соціалістів-федералістів і др., д) приєднання до України
Чорноморської губернії. 2) Урочисте оголошення
Універсалів Центральної Ради. 3)Резолюції з приводу їх і
питання про оподаткування. 4) Оголошення привітань.
5)Справоздания організацій на Чорноморщині про життя і
діяльність. 6) Доклади делегатів з місць про те, скильки і де
по Чорноморській губ. проживає української людности, а
також инших націй.
Увага. Бажано б вислухати од делегатів якнайдокладніші
відомости по цьому питанню.
7)	Організація української людности Чорноморської губ. на
національно-політичнім принципі, обговорення статутів і
питання про права инших народів, які живуть на українській
території.
Вістник Українського Військового Генерального Комітету.—1917.—ЗО липня.
230

Повідомлення про перебування в Києві делегації від
Чорноморщини в зв’язку з бажанням приєднатися до
України
18 жовтня 1918 року
Чорноморщина й Україна
У Києві саме перебуває делегація від Чорноморської
української Ради, яка робить старання, щоби
Чорноморщину прилучити до України. Чорноморщина,
давня російська чорноморська губернія, простягається на
побережу Чорного моря між рікою Кубанню та кавказькими
горами. Населене Чорноморщини в значній части
українське, а процент його становить 68-79. Се є переважно
середнє і дрібне селянство та робітництво. Чорноморські
українці мають свої школи, учителів і 15 кооперативних
союзів. Політично вони є зорганізовані в Чорноморській
Українській Раді, якої місцем осідку є Новоросійськ. У.Ч.Р.
видає свій орган „Чорноморський Українець".
Так само, як Україна, потерпіла і Чорноморщина від
большевицької заварухи. Большевицькі банди, се є
повертаючі з турецького фронту російські війська і
розбитки бувшої російської чорноморської фльоти, а також
ріжна російська збиранина з цілої Росії, безпощадно
нищили, що є українське. Лиш проминула большевицька
повінь, а над Чорноморщиною зависла знов чужа темна
сила. Є се російська добровольча армія, яку організує
російський генерал Денікін і полковник де Роберті. До армії
затягаються кубанські, донські і терські козаки, давні
російські офіцери, невдоволені з теперішнього режиму
українці, київські чорносотенці, що давнійше гуртувалися
коло „Кіевлянина". Добровольчу армію морально і
матеріяльно помагали навіть деякі теперишні українські
міністри з русофільського табору. Ся російська добровольча
армія поставила собі за ціль знищити українську державу, з
якої хоче прогнати німців і відбудувати давню російську
імперію до спілки з військами Антанти, що находяться на
Мурманщині і які надвигаються зі Сибіру
Делегація Української Чорноморської Ради просить
українське правительство і німецькі політичні і військові
власти, щоби вони вислали свою фльоту до Новоросійська,
Геленджика і Туапсе і висадили хоч би незначний десант на
Чорноморщині. В сей спосіб припинити дальшу організацію
Малиновий Клин 231

російської добровільної армії, освободити від гнету і
вбивств українське населене і поможеся до злуки
Чорноморщини з Україною. Ми не сумніваємось, що
українське правительство згодиться на сі пропозиції
Української Чорноморської Ради як в інтересах
українського населення Чорноморщини і для забезпечення
полуднево-східних границь Української Держави.
Надіємось, що передовсім домагання Чорноморщини попре
всіма силами Український Національний Союз.
Українське слово. (Львів).—1918.—18 жовтня.
Меморандум українських організацій Кубані та
Чорноморщини до Директорії УНР з проханням
підтримки
22	лютого 1919 року
Меморандум до високої Директорії
Української Народної Респубіки
Під виглядом боротьби з большевиками і ніби для цілі її
Добровольча Армія на чолі з Денікіним та Філімоновим
поволі утворила власну гегемонію у всіх галузях
громадського, політичного і національного життя Кубані і
Чорноморщини.
Та гегемонія зпричинилася до того, що на Кубань і
Чорноморщину почали з’їздитися всі чорносотенні і
реакційні діячі бувшої царської Росії з самими алчними
централістично-імперіялістичними апетитами й намірами і
поволі, де тільки можна, почали захоплювати державно-
політичну владу в свої руки, прикриваючись
вищезазначеними цілями боротьби з большевиками; таким
чином питоме населення Кубані і Чорноморщини було
поставлено в такі штучні рамки політичного, громадського і
національного життя, що абсолютно не мало змоги виявити
навіть в найменшій мірі свого волю і національно-політичні
змагання.
Наслідком цього була сама брутальна політична
спекуляція зайшлих російських царських екс-міністрів і
инших російських реакційних діячів в імени Кубані і
Чорноморщини та їх національно-державних інтересів.
Яскравим прикладом такої політичної фальсифікації і
232

насильства є делегування для захисту національно-
державних інтересів Кубані та Чорноморщини на Мирову
Конференцію до Парижа царського російського екс-
міністра Сазонова, який абсолютно є ворог національно-
державних інтересів зазначених країв.
Рішуче протестуючи проти такого злочинного наміру
затемнити перед Західньою Європою дійсні національно-
політичні змагання Кубані та Чорноморщини, звертаємось
до Високої Директорії Української Народньої Республіки з
проханням обов’язково довести наш протест до відому
Урядів Держав Згоди і народів всього світу.
Кубанська Громада, Чорноморська Рада і Об’єднані
організації Українських соціяльних Революціонерів і
Соціяльних Демократів на Кубані.
22 лютого 1919 року
м. Винниця.
З оригіналом згідно:
Діловод Загального Відділу
канцелярії Директорії УНР (підпис).
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1429.-Оп.1.-Спр.1.-Арк. 59-59 зв.
Малиновий Клин 233

ЗАКАВКАЗЗЯ
Окрім Малинового Клину — суцільної етнічної території
на Північному Кавказі, тут ожили 1917 року окремі оазиси
українців у Закавказзі. Зокрема, такий район, як Мугань, де
1917-1920 років проживало близько 20 тисяч українців.
В Абхазії наші співвітчизники тоді жили в таких суціль
українських селах: Спасівка, Стара Чернігівка, Нова
Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка,
Бомбори, Веселе, Іванівка, Олексіївка. В сусідстві з іншими
етносами у великій кількості населяли українці Бакланівку,
Дранди, Миколаївку, Псхулати; жили українці в інших
населених пунктах, зокрема в Сухумі, Гудауті, Гаграх.
До речі, 105 родин із цих місць свого часу
зареєструвалися як громадяни Української Народної
Республіки (ЦДАВОВУФ.3696.— Оп.З.— Спр.50.— Арк. 16).
Село Новоолексіївка в Кахетії було заселене виключно
українцями. Коли вони почули від офіцера-українця
Щитини про події на рідній землі рідною мовою, то „вони
щиро вітали український рух". Дуже і дуже прохали заїздити
до них ще побалакати про Україну (Вільне життя (Тифліс).—
1917.— 26 листопада).
Як і мешканці Новоолексіївки, так само і українці
Єлисаветівки, Романівки, Ларіонівки, Дашковки та
Воронцовки „прохали присилати їм книжок та газет і
присилати людей для повідомлення усіх селян про
український рух. Тяжке становище цих людей, закинутих
недолею до скель Кавказу" (Там само).
На Установчі збори Української спілки залізничників
Закавказзя, скликаних 8 жовтня 1917 року в Тифлісі,
прибуло близько 400 осіб. Вони обрали Раду спілки,
затвердили Статут, надіслали привітання Українській
Центральній Раді, Генеральному секретаріату,
Всеукраїнській спілці залізниць і Українській Громаді в
Тифлісі (Вільне життя (Тифліс).— 1917 — 19 жовтня).
Українці Кавказу, де їх було мало, закликали голосувати за
список грузинів-федералістів, котрі, „вимагають як і над
234

іншими націями, а щоб усі народи мали рівні права"
(Вольньїе речи (Сухумі).— 1917.— 12 листопада).
Звертаючись з цього приводу до українців Кавказу,
Сухумська Українська Громада нагадувала їм: „Пам’ятайте,
що коли візьмуть (гору) російські соціал-демократи чи
російські соціал-революціонери, то не бачити нам
української національної свободи. Не повернутися нам тоді
на Україну, тому що російські партії про це не потурбуються"
(там само).
Комісар Української Центральної Ради в Закавказзі
Григорій Хименко 22 травня 1918 року уповноважив голову
ради товариства „Просвіта" в Єревані Гірченка „бути
представником Комісаріату Української Центральної Ради
(в) Закавказзі й захищати інтереси громадян Української
Народної Республіки, що проживають (в) Єревані та
околицях" (ЦДАВОВУФ.3766.— Оп.1.— Спр.134.— Арк.6.).
ДОКУМЕНТИ
Звернення українців Батумі до Центральної Ради на
підтримку її діяльності
Травень 1917 року
Копія телеграми
Киів Центральна Українська Рада
Батума 525/5 41.21.28.ДЦ.
Ми, українці міста Батума в далекому Закавказзі,
зорганізувавшись в громаду, щиро вітаємо Українську
Центральну Раду як єдину виразницю домагань Українського
Народа и кажемо: хай живе автономія України и федерація
Росії.
З доручення Громади
Голова Красіцкий
З	оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф. 1115. — Оп.1- Спр.12.-Арк.2.
Закавказзя 235

Звернення Ради Сухумської Української Громади до
Української Дипломатичної Місії на Кавказі з проханням
підтримати українське життя в Абхазії
Січня 3 1920р.
№26
м. Сухумі
нал. 327
Довожу до Вашого відома, що в Абхазії українці живуть
по таких селах: суто українських, як: Спасівка, Стара і Нова
Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка,
Бомбори, Веселе та Парнаут /Іванівка та Олексіївка/ і в
суміш з іншими націями: Бакланівка, Дранди, Псхулати,
Миколаївка; живуть українці й по інших селах, але в
незначному числі; чимало живе по містах: Сухумі, Гудаутах та
Гаграх. Вказати саме, скільки живе українців у Абхазії
неможливо, бо української статистики немає, а російська,
навіть революційного часу, залічує українців до москалів
/,,русских“/. Окрім того, за час революції багато українців
виселилося з Абхазії. В 1917 році членів Громади, які внесли
членську вкладку, було тільки 50, а в 1918 — 103. Але на
зборах Громади багато бувало таких, які членські вкладки не
внесли: на читаннях бувало иноді до 200 чоловік, а на
звичайних зборах — 20-30; у 1917 році більше, як 1918.
Більшість міські громадяне.
Зарегистровано підданих Української Народної
Республіки 105 родин, які із 255 особ.
Короткий обрахунок грошей, потрібних на відновлення
діяльності Громади, мною був надісланий 15 грудня.
Гадаючи, що обрахунок Вами не одержано, додаю до цього
копію.
З	січня 1920j>oicy
Копія
Рада
Сухумської Української
Громади
До Голови Української
Дипломатичної Місії
на Кавказі *
Голова Громади /підпис нерозбірливий/
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.3696.- Оп.З.-Спр.50.- АРк.16.
236

ПОВОЛЖЯ
Українці з’являються на Поволжі ще XVI століття.
Відомо, наприклад, що першими поселенцями в селі
Нилуево були „полоняни", звані не за великоруським
звичаєм — ім’ям та по-батькові чи прізвиськом, а суто по-
українськи: Івашко Гріх, Іванко Хвіст тощо.
Упродовж наступних півтора століть вихідці з
українського козацтва невеликими групами розселяються в
середній та нижній течії Волги. Масове ж заселення
українцями цього регіону, зокрема Нижнього Поволжя,
розпочалося в першій чверті XVIII століття, коли указом
московського уряду на Царицинську оборонну лінію
переселяють, поряд з російськими, також українських
селян. У 20-х роках вони засновують тут село Красний Яр та
кілька хуторів — Петруніни, Костарови, Саламатини,
Баранівські.
Друга хвиля українських переселенців з’являється на
Поволжі одразу після побудови Царицинської лінії.
Здебільшого це були втікачі від панської неволі. За
розповідями старожилів села Самойлівки, у Самарському
краї, їхні пращури прийшли сюди з-під Києва, втікаючи від
поміщика Самойлова. На річці Терси вони заснували три
села: Слань, Самойловку /три Острова/ та Піщанку.
У ті часи за наказом імператриці Анни Іоанівни в районі
між Царицином і Камишином було поселено близько тисячі
сімей українців, а також певну кількість донських козаків,
яких віднесли до волзького козацького війська. Українські
родини прибули, очевидно, з Лівобережжя, оскільки одна з
новозаснованих станиць називалася Балаклійською.
Ще більше потягнулися українці до Волги, коли прочули,
що царський уряд заохочує бажаючих розробляти соляне
озеро Ельтон. Саме українські селяни першими опинилися
на нових виробітках — у вересні 1747 року чумаки Іван
Осипович „со товарищи" доставили в Саратов першу валку
ельтонської солі. Згодом уздовж соляних трактів Заволжя
з’являється ціла низка українських слобід: Покровська
237

/нині м.Енгельс/, Миколаївка — проти Камишина'/тепер
м.Миколаївськ/, Узмор’я, Квасниківка, Котава. Ось що
дізнаємося про побут українських поселенців з описів
чумаків слободи Покровської у скарзі від 1754 року до
сенату: „Для безотлучного жительства при содоних
городках, которьіе стоят за Волгой, на луговой стороне, на
дикой степи, против городов Димитриевка и Саратова,
поселились мьі своими дворами и обзаводились, без чего
обойтись невозможно, всякими принадлежностями,
покупая дорогою ценою скот и прочее, что до оного
принадлежало, немалим коштом, и понесли многие яко на
новом и нежительственном месте великие разньїе ТЯГОТЬІ и
убьітки“.
Чумаки самі мали прокладати дороги, на власні кошти
будуючи мости, греблі, копаючи колодязі й таке інше. По
дорозі на Саратов їх довелося викопати серед солончаків
тридцять, біля озера — 19, на Камишинському шляху — 62.
Як правило, до чумакування мали стосунок селяни графа
Розумовського. З 1794 року до солевивозу приписано
українські поселення Самойлівка, Пестровська, ГЬорубіжна,
Царівна, Рахинка, Володимирівка та Підгорна, де мешкало
загалом 15675 осіб чоловічої статі. Належні їм 18 тисяч пар
волів використовували для перевезення солі. 1797 року для
вивезення солі задіяно вже 17 українських слобід.
У 30-і роки XIX століття південніше Саратова вже
налічувалося близько 70 населених пунктів, заснованих та
заселених здебільшого українцями. Зокрема, на соляному
шляху від озера Ельтон до Камишина етнографічна карта
1918	року фіксує такі українські поселення, як Пристань-
Ельтонська, Государево, Могильна, Піщані Колодязі,
Пришиб, Стрільця, Зелена Лощина, Миколаївська
(ЦДАВОВУ:Ф. 1064.— Оп.З.- Спр.6.-Арк.5).
Від Самари до Царицина по лівому березі Волги
тягнеться майже суцільна смуга українських поселень:
Покровське, Анчисівка, Узвек, Ізморська, Волзька,
Яблунівка, Красний Яр, Іловатський Єрик, Камишкано,
Стара Полтавка, Валуйка, Харківка та ще з дюжину інших.
Далі, на схід від Волги, зустрічаємо окремі українські
„оазиси" в степу: Балаково, Кармейка, Суляк, Сухий Острог,
Березове, Порубіжна, Хведорівка, Семенівка, Орлів Чай,
Плес, Малоузенська, Водянка, Полтавська, Савинка; а в
нижній течії Волги — Кам’яний Яр, Пологе, Володимирівка,
Батаївка, Чорний Яр, Солоне Займище.
238

Значно ширші райони компактного проживання
українців маємо на правому березі Волги. Один із
найбільших масивів просториться на північний захід від
Камишина, вздовж залізниці на Москву — аж до Балашова.
Поглянемо, як фіксувала українське населення Поволжя
російська статистика? „Статистические таблицьі Самарской
губернии" /1870/ налічують українців у Самарському повіті
в Зубівці — 15 чоловік, Брусовій — 54, Цетирівці — 140,
Василівці — 10, Колодній — 67, Водяному Хуторі — 1091; у
Чорнорічинській області маємо три, виключно українські,
населені пунтки — Лопатино /1140 осіб/, Чорна Річка —
/303/, Миколаївка /464/. У Бугурусланському повіті
українці становлять значну більшість у Кинель-Черкаській
волості і майже цілковито населяють Полуднівську волость.
Особливо численним було українське населення
Новоузенського повіту, зокрема у волостях Ізморській,
Покровській, Генеральській, Краснокутській, Іловатській,
Салтовській, Старополтавській, Савинській, Наталівській,
Дергачівській, де їх налічувалося більше половини. Хоча й
тут, вочевидь, кількість українців було занижено, а в
окремих населених пунктах, як, до речі, й по інших повітах,
взагалі не враховано. Так, в Августівській волості
Миколаївського повіту в селах з виразно українськими
назвами — Україна, Мала Чернігівка, Велика Чернігівка —
офіційно не реєстровано жодного українця.
Однак по Лютневій революції 1917 року українство
Поволжя одразу ж себе проявило, виступивши на підтримку
Центральної Ради. Особливо активними були вояки-
українці. Зокрема, Рада Саратовського Українського
військового товариства звернулася до земляків на фронтах:
„Україна і сини її, котрих ви бороните, за вас дбають і не
дадуть вас кривдити. Прибита і пригнічена старим царським
урядом Україна, здавна полита кров’ю синів своїх,
прокинулася до нового життя. Скрізь українці гуртуються та
вимагають, щоб у вільній Росії була вільна та автономна
Україна, тоді в своїй хаті буде своя правда і сила, і воля".
Шість тисяч українських вояків у Казані, як свідчать
тогочасні документи, заявляли: „До останньої краплі крові
нашої будемо підтримувати Центральну Раду і Військовий
Генеральний Український Комітет у Києві".
Приклад військових надихав і широкі селянські маси
українства у Поволжі. В травні 1917 року, посилаючи
делегатів з села Покровського до Києва, на селянський з’їзд,
Поволжя 239

керівники Саратовської української громади писали: „Не за
землею вони їдуть, но за тим, щоби пройнятися українським
патріотизмом і перелляти в серця своїх
односельчан“(ЦДАВОВУ:Ф.1115.— Оп.1.— Спр.60.— Арк.1).
У	звернені поволзьких українців до Української
Центральної Ради були й такі слова: „Ми, закинуті волею
судьби в далекий кацапський куток, маємо велику просьбу до
Української Центральної Ради: пришліть нам дещо з
літератури на рідній мові; може, у вас є який-небудь устав,
пришліть і его, бо у нас має бути устройство повітової
Української Ради, бо на Новоузенському уїзді Самарської
губернії живуть селяни-українці тисяч ЗО. Може де
видаються газети, журнали або иньша література на
українському язикові,— то, будь Ваша ласка, пришліть
адресу" (там само.—Арк.2).
Після проголошення Української Народної Республіки
українці Поволжя, незважаючи на спротив як більшовиків,
так і білогвардійців, намагалися підтримувати зв’язки з
матір’ю-Україною, вбачаючи в ній свого захисника.
14	червня 1918 року делегація від 360000 українців
Самарського краю побувала на прийомі в гетьмана
П.Скоропадського. Земляки з Поволжя прохали допомоги
та захисту їхніх інтересів в їхньому краї та відкриття для них
кількох додаткових пунктів в’їзду в Україну, оскільки в Орші,
куди прибували українці, котрі прагнули повернутися на
батьківщину, згромадилась під відкритим небом велика
кількість людей, зазнаючи невзгод і незручностей
(Відродження.—1918 — 4.63).
Українці ж, які залишилися на постійному проживанні у
Поволжі, дбали про розвиток рідної освіти й культури. У
Самарі на той час згуртувалися значні українські наукові
сили — професори Багрій, Бороников, академік Перетц. На
базі місцевого інституту вчені організували український
університет. Ту викладали письменство, історію, соціологію
та інші предмети, що зацікавлювало багатьох слухачів з
українських колоній. З огляду на активність наших земляків
на освітянській ниві губернське земство відкрило низку
українських шкіл: Зів Самарському та 37 у Новоузенському
повітах, Існувала навіть відповідна штатна одиниця —
завідуючий губернським відділом українських шкіл.
Самарські освітяни відряджали до Києва свого посланця з
проханням, аби національне Міністерство освіти виділило
підручники для українських шкіл на Поволжі
(Відродження.—1918 — 4.66).
240

ДОКУМЕНТИ
Протокол загальних зборів українців Саратовського
гарнізону за участю представників Аткарського
військового товариства та міських організацій Саратова
23	квітня 1917 року
Протокол
загальних зборів українців-військових, що відбулися 23
квітня 1917 р. в помешканні Саратівськоі консерваторіі.
Головою Зборів обрано підполковника КАПКАНА,
Товаришем Голови прапорщіка МИКИТЮКА, писарем
прапорщіка КУЗНЄЦОВА.
Заслухано й затверджено протокол попередніх
Загальних Зборів від 17 квітня, п. Кекало оповів коротку
історичну замітку з минулого Украіни.
Представники Аткарського українського Військового
Товариства привітали Загальни Збори та оповістили, що в
Аткарську зорганізувалося більше 1000 украінців-салдат, ЗО
офіцерів, котри вже зведено в один баталіон, в котрім і
салдати, і навчителя й офіцери виключно украінці,та що
вони приєднуються до наших постанов.
Представник Саратівськоі ради робітничих та
салдатських депутатів Садаєв привітав збори та прохав не
розбивати сил, єднатися та вкупі з ними добиватися як
автономіі Украіни, так і федеративно-демократичної
республіки Россіі.
Збори вітали перший виступ руськоі робітничоі
організації в обороні автономіі Украіни на федеративних
основах.
Представник 300 новобранців-киян привітав Збори та
прохав не розбивати сил, а також, що новобранці
приєднуються до постанов Зборів.
Привітав Збори післанець від Київського Військового
Товариства ім. гетьмана П.Полуботка.
Привітав Збори представник Саратівськоі “Громади”,
закликав до організації та праці на здобутте національних
прав.
Обговорено питаннє про відношеннє до тимчасового
уряду та війни. Говорено було, що сучасна страшна війна не
народня, а державна. Всі народи воюють проти себе.
Державни організації винні в цій страшній кривавій війні, ці
організації зло, кумір, котрому приносяться в жертву гори
Поволжя 241

трупу та море крови, і поки істнують ці велики, суцілні
державни організації, доти ми не забезпечени від
повторення ціеі страшноі війни, а розбиттє великих держав
на автономні народи, то перший крок до знищення злого
куміра. Прийнято таку резолюцію:	*
Позаяк Тимчасовий Уряд оголосив самовизначеннє
народів, ми його пітримуємо; і вважаємо необхідним
закінчити війну побідою народів: самовизначеннєм всіх
народів в іх етнографічних гряницях і за відшкодованнєм
зруйнованих краін коштом держав, іх зруйнувавшіх.
Обмірковавши питаннє про українську армію, Збори
ухвалили:
З огляду на те, що порусіннє українців у війську, введене
сістемно старим царським урядом, продовжується й зараз
так як і до рев. на необхідність самовизначення і культурно-
національноі освіти українців, для полегшення навчення та
підтримання порядку й дії, а також, зважаючи на те, що
вже істнують польськи полки та литовськи баталіони,
Збори ухвалили таку резолюію:
1/. Вимагаємо негайного відокремлення украінців
салдатів, лікарів та чиновників в осібні запасни полки,
котри поповнятимуть на фронті відповідні часті, як і допіру.
Таке відокремленнє підійме патріотичний настрій і бойову
міць арміі, бо украінці, б’ючись з спільним ворогом,
знатимуть, що боронять волю Украіни і Россіі.
2/. Вояки-украінці, вписані в маршеви роти та зкінчивші
науку, мусять іхати на фронт з тими ротами, аби не вносити
дезорганізацію.
З/. Видати відозву до вояків-украінців на фронті, щоб
вони лишилися в своіх частях, та ждали розпорядження
свого начальства.
Зважаючи на те, що тимчасовий уряд знайшов можливим
оголосити самостійність Польщі та автономію Фінляндії,
вимагаємо, щоб негайно була оголошена широка
національно-теріторіальна автономія Украіни.
На зборах продавалися національні жовто-блакітні фани,
збірали гроші на украінський національний фонд.
Голова зборів Підполковник:
Товариш голови Прапорщік:
Писар Прапорщік: Л. Кузнєцов
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.Ю76.—Оп.З.—Спр.14.—Арк.119-119 зв.
242

Звернення зборів Камишинської Української військової
громади до Українського військового комітету в Києві з
підтримкою автономії України
14	травня 1917 року
ДО УКРАЇНСЬКОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ
при Украінській Центральній Раді в м.Киіві
Ми, украінці-воєнні 151-го та 243-го піших запасних
полків,що гуртуємося при “Украінській Війсковій Спілці” та
“Украінській Війсковій раді”, зібравшися на об’єднані збори
14-го травня 1917-го року в місті Камишині, Саратов, губ.,
постановили:
1	/ Від щирого серця привітати Украінський Військовий
Генеральний Комітет в м. Киіві й побажати йому
якнайширшого та найміцнійшого розвою; стояти твердо й
непорушно в справі відродження нашоі МАТЕРІ-УКРАІНИ.
2/ Не обмежуючися тими “Наказами”, які були передані
від вищезгаданих організацій до Украінськоі Центральноі
Ради в м.Киіві, знову переказати своі вимоги національно-
територіальноі автономіі Украіни, Украінського Сойму,
украінізаціі цілого життя на Украіні.
З/ Передати, що ми цілком згоджуємося з тими
постановами, які виніс Украінській Військовий З’ізд в
м.Киіві на початку б/м с приводу вищезгаданих справ.
4/ По мірі сил своіх будемо проводити в життя
постанови Украінського Військового З’ізду.
5/ На перший заклик Украінського Війскового
Генерального Комітету, який би не був його клич, всі, як
один, зберемося під наші прапори.
ГОЛОВА ЗБОРІВ,
Прапорщік 243-го піш. зап. полку Шкляр
ТОВАРИШ ГОЛОВИ,
Прапорщік 243-го піш. зап. полку Піотровськйй
ПИСАР ЗБОРІВ,
Прапорщік 151-го піш. зап. полку /підпис нерозбірливий/
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.Ю76.—Оп.З.—Спр.14.—Арк.65.
Поволжя 243

Привітання Оренбурзької Української військової Ради
до Центральної Ради
15 травня 1917*року
Телеграмма
Киев Центральні Українські Раді
Киев Оренбурга 5710-45-14-19-35
Принято 15/5-1917 г.
Оренбурзька Українська військова Рада щиро витає
Центральну Раду, Українській військовий з’їзд Віримо що
наші бажання здійсняться Прохаємо найскоріше прислати
постанови з’їзда представника нашего там а ним грощі
газетам Раді Робітника послали Часописів не одержуєм
Поторбуйтесь ждемо відповіді
=Голова Прапорщик 105 полка Лунник=
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ:Ф.1076. — Оп. 3.- Спр. 13.- Арк.17.
Телеграма українців-військовиків Царицина до
Центральної Ради про підтримку
21	травня 1917 року
Копія телеграми
Київ Педагогічний Музей. Украинская Центральная Рада
Царицина 816 215 22 20 5
Украинцьі-военньїе города Царицьіна, собравшись 21
сего мая на первое общее воинское собрание, сердечно
приветствуют украинскую Центральную Раду.
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1.—Спр.50 —Арк.ЗО.
244

Телеграма воїнів-українців Єлабуги до Центральної Ради
про підтримку її боротьби за автономію України
21	травня 1917 року
Копія телеграми
Центральна Українська Рада Київ
Київ Єлабуги 3283 59 22 15 28
Українці-солдати і офіцери 230 піхотного запасного
полка зібравшись на вічу 21 травня року 1917 в числі 700
найщиріше вітають Центральну Українську Раду як
справдешню заступницю національно-політичних прав
українського народа. Слава борцям за федеративну
демократичну республіку, хай живе національно-
територіяльна автономія України, хай живе братерство
народів.
Голова прапорщик Кибальчич
Писар подпоручик Новицький
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1Спр.50.—Арк.28.
Привітання військового гуртка українців з Балашова
Центральній Раді з готовністю чекати на її вказівки
22	травня 1917 року
Копія телеграми
Київ Голові Української Центральної Ради
З	Балашова (22/5-1917)
Військовий гурток українців міста Балашів кількістью
більше трьох тисяч шле своє щире привітання Центральній
Раді-оборонниці прав та волі рідного народу точка На
військовий з’їзд не змогли прислати представника Чекаємо
інструкції Президія гуртка
З	оригінал, вірно.
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076- Оп. 3.—Спр. 13.-Арк.24.
Поволжя 245

Привітання українців-вояків Царицина Центральній
Раді
23	травня 1917 року
Телеграмма
Киев Педагогический Музей Украинскій войсковой
Комитет
Царицина 817 42 22 210 6=
Принята 23/5 1917 г.
Украинцьі военньїе города Царицина собравшись
двадцать первого сего мая на первое общее украинское
собрание сердечно приветствуют Генеральний войсковой
Комитет Украинский Просят информировать о всех
украинских воинских делах= Царицин на Волге Московская
// Украинская войсковая Рада.
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ.Ф. 1076.—Оп. З.-Спр. 13.-Арк.21.
Протокол загальних зборів Української військової
громади Казані щодо її діяльності
28	травня 1917 року
Протокол № 10
Загальних зборів Української Військової Громади
28	травня 1917 р. м. Казань
На збори прибули Голова Громади, заступник Голови,
Секритар, Скарбничий, писар, полкові старшини, офіцери
та козаки 600 душ.
Зібрання відчиня Голова Громади Полковник Савченко в
5	годин.
Повістка денна.
1.	Про 1-й Український Військовий з’їзд, доклад п.
Пасовського.
2.	Доклад про майбутній Всерос. Укр. Військ, з’їзд у Киіві
4	червня ц/р.
3.	Про майбутнє формування Українських Військових
частин взагалі.
4.	Про заступника Секритаря.
5.	Про особливі роти.
6.	Про кирування на Росії і самовизначення народів.
246

Постанови :
Вислухав доклад п. Пасовського, загальні збори дякують
його за цікаву промову і постановили :
1/ Щоб на Росії була федеративна демократична
республіка і найширша автономія на Україні.
Всі ми козаки, що в м. Казані 6000 душ, даєм своє козацьке
слово, що до останній каплі крові нашої будимо
підтримувати Ц.Р. і Військовий Ген. Укр. Ком. у Киіві в цьому
напрямкові.
2/ Про утворення Украинських Військових частин в
Казані, одноголосно козаки сказали, останній раз
звирнутись з проханням до Командуючого Казан. Військ,
окр. об утворенні окремих Українських Військових частей і
негайно це зробити. Маршеві роти Українські, щоб
відправлялись тильки в Українські Корпуса та на південному
фронті і також цим маршевим ротам - зшелони їдучи чириз
Киів — робились стоянки на 5-7 днів, кожний козак побував
дома, і начальникові зшелона дати змогу, щоб він відпускав
козаків і по дорозі якими близще до дому від дороги, чим від
Киіва.
На цю згоду всі козаки дають своє козацьке слово, що
вони піддержуть порядок і в срок будуть на місці. З цим
проханням звирнулися до начальства прямкового.
3.	Обміркувавше про майбутній Всерос. Укр. Військ, з’їзд
4	червня у Киіві, загальні збори постановили: завтра ж
обрати в кожному полку по 1 посланцеві і його заступника і
прислати іх у помішкання Громади.
4.	По заяві козаків 2 роти особливого назначення, про те,
що ім перечать великоросси гуртуваця і голоса іх ни
приймають. Про це загальні збори постановили: що всі
українці, котрі бажають прилучиця до Українських частин,
то їх ни задержувати і нигайно відлучить.
5.	Заступником Секритаря одноголосно обраний солдат 9
р. 94 п.з.п. Король.
Підписав Голова Громади Полковник Савченко
С подліньїм вірно: Секретар Король
Писар Буртовий
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115. -Оп. 1. -Спр. 32. -Арк.4-4 зв.
Поволжя 20П

Протокол зборів старшин Української військової
громади в Казані про делегування своїх представників
на Всеукраїнський військовий з’їзд до Києва та
відкриття української читальні
29	травня 1917 року
Протокол №11
Зібрання старшин Української Військової Громади
м. Казань
29	травня 1917 року
На зібрання прибули Голова Громади, заступник Голови,
скарбничий писар, старшини 49 п. з. п. і другі члени
прізідіума.
Повістка дня:
1/ Про майбутню відсилку делегатів у Киів на ВсеУкр.
Військ, з’їзд на 4 червня ц/р на громадський кошт.
2/ Про читальню.
Рада старшин, обмиркувавше повістку, постановила:
1/ Ни тримать відозви від штаба Казанської окр., а
негайно їхати зібраним посланцям на зізд у Киів і на
громадський кошт на харчі, а за проізд до Киіва і назад
звирнутись з проханням до начальників військових частей,
де посланці працюють, щоб ім видали Літира і свідки про іх
кожного, а мандати получить від Громади.
Вибрані посланці 94 п. з. п. прапорщик /нерозбірливо/ і
солдат Хамут, 240 п. з. п., 164 п. з. п. ун. оф. Косенко, від
прізідіуму Укр. Військ, прапорщик 240 п. з. п. Пасовский і
скарбничий Лищенко. Кожному посланцеві віддати з
громадської скарбниці по 45 карб, і всім відіхати з Казани 31
травня.
2/ Українську Військову читальню відкрить із 31 цього
травня за для читачів вояків Українців.
Правила користування книжками:
1/ Користуватися книжками можуть тільки члени Укр.
громади.
2/ Книжки віддаюця для читання і записуюця на імя
читача в книгу.
З/ Варта в читальні відбуваєця з 1 до 3 години і з 6 до 8
години вечора щоденно.
248

Підписав Голова Громади Полковник Савченко
С подлінним вірно: Секретар Король
Печатка Казанської
Української Військової
Громади
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.- Оп. 1.-Спр. 32.- Арк. 5-5 зв.
Інформація про діяльність
Українського військового комітету у Вольську
31 травня 1917 року
Український Війсковий Комітет
г.Вольска Сарат. губ.
31 травня 1917 г.
№22 г. Вольск
Короткий огляд українського руху у м. Вольску Сарат. губ.
Український рух у м. Вольску начавсь стихійно під
впливом націоналізації українського війська. Були устроєні
мітінги, і на одних з них вибрано Український військовий
Комітет, який би організував українців у Вольську і в тісній
звязі з другими українськими організаціями добивсь
націоналізації війська і переведення українців-солдатів на
Україну, до чого комітет стійко і непохітно стремится.
За короткий час своєї діяльности Комітет вислав
делегатів на 1-ий Укр. Військовий з’їзд, зібрав по підписним
листам грошей на заснування книгозбірні, устроїв на укр.
Національний фонд, обрав культурно-просвітну комісію,
якої задачей являється заснування тов-а „Просвіта", а при
книгозбірні улаштування і ведення економічно-політичних
курсів і заснування української школи для грамотних і
неграмотних.
Ставлячи гарнішу будучність і кращу долю України визше
всього, з вірою в здійснення вікових мрій українського
народу комітет працює навпинно, щоб приложить і свою
маленьку лепту на будування величавого храму вільної
Неньки-України.
Голова: Дрозд.
Писар: Терлецький.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф.Ю76.—Оп.З.—Спр. 14.-Арк.48-48 зв.
Поволжя 249

Привітання Української громади 531-го Сизранського
полку Українському Генеральному Військовому
комітетові
31 травня 1917 року
Телеграма
Украинському Вийсковому Генеральному Комитету
Киев Володимирська Педагогічній Музей
Принято 31 /5 1917. №52.
Украинська військова громада 531 пишого Сизранского
полка щиро витає Украинський вийськовий генеральний
комитет, каже, що буде боронить волю Украини.
Голова підпоручік Науменко
Оригінал .Телеграфна стрічка і письмова резолюція С. Петлюри.
ЦДАВОВУ.Ф.1076. -Оп.З. -Спр. 13. - Арк.7.
Протокол загальних зборів Української військової
громади в Казані про формування українських
військових частин і утворення місцевого Українського
військового Комітету
12	червня 1917 року
Протокол № 12
Загальних зборів Української Війської Громади
12	червня 1917 року
м. Казань
На збори прибули: Голова Громади, заступник секретаря,
писар, полкові старшини, офіцери та солдати більша як дві
с половиною тисячі душ.
Зібрання відчиня Голова Громади Полковник Савченко.
Повістка зібрання:
1.	Про Українськіх військових частин і їх формування.
2.	Про Казанський Український Військовий Комітет.
Постанови:
Загальне зібрання, обміркувавши перший пункт,
одноголосно постановили: завтра, 13 цього червня, зранку,
негайно відділити всіх українців в окремі роти, батареі,
ескадрони та инші з полків та батарей Казанського
Гарнізону. На згуртованих украінців зробити на їх списки і з
цими списками відправляти їх в 94 піхотний запасний полк.
94	піхотний запасний полк назвати його Украінським
піхотним запасним полком, котрому по сформуванню
250

нигайно відіхать з Казані в розпорядок Українського
Військового Комітета у Київі.
До цієї справи, щодо формування Українського полка,
обрати Український Військовий Комітет / Комісія/ —
придсідателем підполковника Штаба Каз. Воєн. Окр.
Кусова, членами: підпоручика Штаба Каз. В. Окр. Пащук,
чиновника Поповського і солдата .Фицкара, 94 піх.зап.
Українського полка прапорщика Давиденка і солдата
Ривкиса, 240 п.з.п. солдатів Мороза і Пелєшок і підпоручика
Кочиржинського й прапорщика Харченка /в командировці
при Управленій Квартірному довольствію войск в Казані/.
164 п. з. п. солдата мл. ун. оф. ученоі команди Губільського
і Філяровського і прапорщика Стобкєвича.
2	зап. артілерійської бригади мл. ун. оф. Свистуна,
підпоручика Лисенко і прапорщика Андрушенко.
685 п. дружини прапорщика Гордієнко, а з 95 п. з. п. і
другим частям доручити старшинам Р. зібрати членів.
Зібраним цим членам комісії 13 цього червня з ранку
нигайно взятись за працю формування 94 піхотного
запасного Українського полка.
Солдатів та офицерів-украінців, які находяця в частях
Казанського гарнізона з 20 цього червня /іюня/
освободити від всякіх нарядів.
По докладі делегатів з города Алатиря, що в Алатирськім
гарнізоні 11 солдатів і 29 офіцерів украінців. На це загальні
збори постановили: якщо мають згоду ці украінці—солдати
та офіцери, то зможливо прилучити їх до 94 піх. запас,
майбутнього Українського полка.
Доручити алатирськім делегатам питання до
гарматщиків, що в Алатирі, на згоду з Казанськіми
гарматщиками про їх сформування. 13 рота 240 п. з. полка
віддала раді старшин свій прапор, котрий доручити
алатарськім делегатам віддати його українцям, що Алатирі, в
ознаку нашого українського йіднання.
По формуванні 94 п. з. майбутнього Українського полка
загальні збори одноголосно постановили прилучити всіх
украінців із близькіх міст від города Казані* котрі бажають, і
ни зчитаця з національностями, котрі шанують нашу Украіну
і ідуть в їє військо, — прилучати до нашіх Украінськіх частин.
Голова Громади полковник Савченко
З подліним вірно секретар Король
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. - Оп. 1.-Спр. 32.- Арк. 50-52.
Поволжя 251

Протокол зборів старшин Української військової
громади в Казані про необхідність мати постійне
приміщення в місті й розрахунки з театром на виставу
11 червня 1917 року
Протокол № 13
Зібрання старшин Української Військової Громади
11	червня 1917р м. Казань
На зібрання прибули Голова Громади, заступник його і
полкові старшини.
Повістка денна:
1/ Про помішкання для громади з згодою загальної і
військової — з обов’язком тримати помішкання для громад в
городі.
2/ Про виручині гроші за поставу в міському тіятрі
ввійти в стосунки з загальною громадою про це діло.
Заслухавши заяву посланця від 3-х похідних рот 240 пТз.п.,
призначених на фронт 12 цього червня, з проханням
дослати посланців з ради старшин, щоб вони довідались про
бажання похідних рот, постановили:
Негайно обрати посланців: заступника секретаря
Короля, мл. у.оф. Чучко, писаря Буртового і представників
від 94 п.з.п. — солдата Лолу з дорученням довідатись про
бажання Укр. піхотних рот і по обговоренні з посланцями,
то щоб з похідних рот з’явились негайно представники до п.
Голови в 8 1/2 годині з ранку 12 червня.
2/ Просити пана Голову відіслати делегацію до К-чого
військами Каз. окр., підполковника Кусова, прапорщиків
Харченка і Давиденка, з проханням затримати відправку
похідних Укр. рот 94 і 240 п.з.п. і довідатись про погляди К-
чого військами, щоб зробити з 94 п.з.п. Український полк 12-
го цього червня. Закликати зібрання всіх вояк. укр. 12 цього
червня в 2 годині в Журавлевських казармах і про це дати
звістку і всі військові частини Каз. гарнізону.
Підписав Предсідатель Укр. військ. Ком. Підполковник
Кусов
Вірно писар Буртовий
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.- Оп. 1.-Спр. 32.- Арк. 11-11 зв.
252

Протокол засідання Казанського
Українського військового комітету про поточні справи
13	червня 1917 року
Протокол №14
Засідання Казанського Українського Військового Комітета
13 червня 1917 р. м. Казань
Придсідателем комітета на цім засіданні був
підполковник Кусов, а секретарем солдат Буртовой.
Повістка засідання:
1/ Послати привітання до Українського Генерального
Військового Комітету і Всеукраїнському Військовому
з’їздові.
2/ Про організацію тимчасового Казанського
Українського Військового Комітета і його праця.
З/ Звирнуця делегацій тимчасового Казанського Укр.
Військового Коміт. до К-чого військами Казанської Округи
Полковника Коровниченка.
Засідання Українського Військового Комітета,
обміркувавши всі п. повістки, постановило:
1/ Привітання до Укр. Іенер. Коміт. і Всеукраїнському
Військовому з’їздові послати ни тилиграммою, а листом по
почти.
2/ Про організацію тимчасового Казанського
Українського Військового Комітета за ниприбуттям всіх
членів питання знято до 15 цього червня, в котрий день
закликати всіх членів від кожноі Військовоі частини.
З/ Дилигацию до К-чого Військами — обрані Голова
Громади Полковник Савченко, підполковник Кусов,
поручик Лисенко і фельдфебель Буртовой, котрім поручити
віддати К-чому військами лист Громади....
Підписав Предсідатель Укр. Військового Комітета
Підполковник Савченко
Писар Буртовой
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.- Оп. 1.-Спр. 32.- Арк. 10.
Поволжя 253

Протокол загальних зборів Української
Військової Громади в Казані про поточні справи
15	червня 1917 року
Протокол № 15
Загальних зборів Укр. Військової Громади
15	червня 1917 року. м. Казань
На збори прибули Голова Громади, заступник його,
писарь, члени призідіума, солдати українці 3000 душ і
делегати з м. Алатиря.
Повістка денна:
1/ Доклад п. Поповського про арешт Голови Громади
полковн. Савченка, чиновника п. Поповського, прапорщика
Харченка і підполковн. Кусова, а также лист протесту.
2/ Доклад писаря Буртового постанов за 12 червня.
З/ Про делигацію до К-чого Військами Казанського
Округа.
Постанови :
1 / По обговоренні всіх справ щодо формування м окремі
роти українців загальні збори одноголосно постановили: 14
(так у документі — B.C.) цього червня з ранку звернуцця
делегації до К-чого Військами Казанського Округа із
проханням віддати приказ о формуванні Українськіх рот з 14
цього червня і по зформуванні рот нигайно відправити
ешилонами на Південно-західний фронт в Украінськіе
корпуса.
2/ Заслухавши доклад д. Поповського про арешт членів
ради тимчасового Українського Військового Комітету .і
Громади, загальні збори постановили: винести через раду
солдатів, робітничіх и селян протест за такий незаконий, не
на митінгові і влаштователями його, а гуртком людей на
грунті національної ворожнечі. Находяче цей вчинок
ненормальним у час свободного життя всіх народів Росії, то
ми повторюємо категорично: ще раз протестуємо і прохаємо
комітет звернути на це увагу, забезпечити від подібних
учинків вільних російськіх граждан. Радимо приняти
відповідні мірі против того гуртка солдатів 94 п.з.п., котрі
наробили репету серед нетверезіх солдатів, котрі вартували
по полкові 94 п.з.п. і були записані. Протестуємо против
незаконних учинків над українцями товарищами солдатами
95	п.з.п. і по промові товарища Шульги, що про житний стан
життя украінців—солдат на почві ворожнечі, доходяче
навіть до побійок у 95 п.з.п.
254

З/ Категорично протестуємо і требуємо для себе також
відношення всіх граждан вільної Росіи, як і до инчих людей,
і як украінці відносятся до іх.
4/ Річі посланців—украінців з Алатиря були вислухані з
виликим підйомом і ухвалили звістку про згоду єднання
алатирських украінців з украінцями 94 п.з.п.
Підписав Голова Громади Полковник Савченко
Писар Буртовий
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. — Оп. 1.-Спр. 32.- Арк.12-12зв.
Ухвала Української військової Ради в Симбірську про
визнання Центральної Ради органом влади в Україні
20	червня 1917 року'
Українська
військова Рада
в Симбірську
20 июня 1917 г.
№23
Украинскому Генеральному воєнному Комитету
(Копию просим сообщить в Украинскую Центральную Раду)
Украинская Войсковая Рада Симбирского гарнизона на
заседании своем от 19 июня 1917 года, заслушав Универсал
Центральной Украинской Радьі, постановила:
Признавая Центральную Раду временньїм Украинским
правительством, Украинская Войсковая Рада Симбирского
гарнизона принимает все указания Радьі как вьісшей власти
на Украине. Приказьі Киевского Украинского Воєнного
Комигета принимать к точному неуклонному исполнению.
Председатель Украинской Войсковой
Радьі Симбирского гарнизона (підпис нерозбірливий)
Тов. Председ.(підпис нерозбірливий)
За Секретаря Ваменко
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.1076. -Оп.З. -Спр. 13. - Арк.46.
Поволжя 255

Звернення Ради Саратовського Українського
військового товариства до своїх земляків
Червень 1917 року
Товариші вояки-українці!
Товариші-українці, що сидите в окопах проти нашого
ворога! До вас звертаємося, славні сини України, нащадки
великих запорожців. Бороніть волю України і Росії,
бороніть міцно, не осоромте слави України, нехай ні один з
вас на покине окопів, як і прадіди ваші, великі запорожці, не
кидали зброї перед ворогом в тяжку годину.
Україна і сини її, котрих ви бороните, за вас дбають, і не
дадуть вас скривдити. Прибита і пригнічена старим
царським урядом Україна, здавна полита кров’ю синів своїх,
прокинулась до нового життя. Скрізь українці гуртуються та
вимагають, щоб у вільній Росії була вільна та автономна
Україна, тоді в своїй хаті буде своя правда, і сила, і воля. Вже
формуються українські полки, котрі проливатимуть кров за
волю України і Росії.
Але закликаємо вас всіх, що вам рідне і миле, не
одвертайте грудей своїх від страшного ворога, що стоїть на
землі російській і напружує останні сили, щоб загарбати в
свої цупкі руки в першу чергу Україну. Товариші, нехай ніхто
не скаже, що між українцями є дезертири. Не робіть
непорядку в армії, бо німець тілько того й жде, і горе тоді
буде і вам, і родинам вашим.
Пам’ятайте, що коли у ваших рядах на якім би то не було
фронті буде непорядок і неспокій, то перше від того
постраждає Україна.
Голова Українського Саратовського військового товариства
капітан Війнахівський
Писар прапорщик Кузнєцов
Голова Української громади В.Сапицький.
Писар А. Питель
Український голос (Рига).—1917.—4.1.
256

Протокол з’їзду селян-українців Саратовської губернії
про організацію.
16	липня 1917 року
ПРОТОКОЛ
зїзду селян-українців Саратовської губ.
16	липня (іюля) 1917 року
На зїзд прибули представники від Аткарского,
Вольского, Балашівского, Камишинского, Петровского,
Саратовского і Сердобского уіздів. Предсід. зїзду вибрано
одноголосно голову Української Громади в Саратові В. А.
Сапіцького, а його товаришами представника Терсинскої
вол. Вольского уізда Т. 3. Кириченка, предст. Галаховскоі
вол. Аткарск. уізда Е. К. Лисенка, предст. М. Семеновськоі
вол. Балаш. уізда Д. П. Залепу, предст. Тепловскоі вол.
Саратов, у. І. П. Кутового. Писарем зїзда вибрано Л. А.
Процишина, писаря Української Громади в Саратові.
Порядок дня принятий зіздом такий:
1)	Доклади з міст.
2)	Організация союза селян-украінців Саратовскоі губ.
3)	Доклад „Чого домагаються украінці на Украіні“.
4)	Универсали Центр. Украінскої Ради і іх значіння.
Після привитання зїзду короткими словами Головою Укр.
Громади в Саратові В. А. Сапіцьким приступлено до докладів
з міст. Селяне делегати майже всі заявили, що всі
переселенці украінці Сарат. губ. опинились зараз в дуже
скрутному положеню. Місцеві селяне-великороси роблять ім
кривди,— захвачують іхню землю—і грозять вигнати іх туди,
звідкіль вони прийшли. Всі селяне-переселенці заявили
через своіх представників, що в такім положеню, як зараз,
вони дальше жити не можуть і всіма силами стараються
знайти способи повернуться на Україну. По вислуханню
докладів зїзд виніс такі резолюції:
1)	Маючи на увазі, що місцеві організації як громадські,
так і державні, досі нічого не зробили для того, щоб
полекшати безвихідне положене селян-украінців, а также
памятаючи, що нема надії, щоби в будучому більшости селян-
українців була змога залишиться тут на своїх місцях, зїзд
постановив. а)3вернутись до Укр. ’ Центр. Ради в Київі з
проханнєм прийти на защиту інтересів селян-украінців
перед Росийським Правительством, а самим зорганізуваться
в союз селян-украінців Саратовскоі губ. для спильноі
Поволжя 257

самооборони і боротьби за краще життя, б) Прохати Укр.
Центр. Раду, щоби при розробленю порядку скликаня
українських установчих зборів (учредительного собранія)
одно місце в цьому зібранню було дано представникові
селян-украінців Сарат. губ., а при розрішенню земельного
питання на установчих зборах, щоби не забути про інтереси
селян-украінців, проживаючих поза межами Украіни які,
хотіли б вернутись назад на Украіну. в) Звернутись до Укр.
Центр. Ради з проханням обсудить питання про
переселення тих селям-украінців, які по ріжним причинам
ніяк не можуть оставаться тут до Учредительного Зібрання,
г) Памятаючи також, що негайне переселення назад на
Украіну може викликати перегрузку желізниць, які тепер
потрібні дуже для воєнних цілей, а також що на Украіні
земельне питання ще не розроблено, і переселенці можуть
составити кадри безработних, що може викликати великі
розрухи, постановлено звернутись до всіх селян-украінців з
відозвою по можливосте зоставатися на своіх містах і вести
своє хозяйство.
2)	Рішено звернуться до Губернського Комисара з
проханням прийняти належні міри для охорони селян-
украінців перед кривдами і насилуванням зі сторони селян-
великоросів, а також, щоби він приняв міри проти заборони
місцевим жителям рубать ліси, находящімся на отрубних
участках, які дозволено рубати крестянським поземельним
банком.
3)	Щодо організациі Союза селян-украінців Сарат. губ., то
зїзд приняв такі головні пункти устава союза: 1)Союз має
своєю цілею оборону економічних і культурно-національних
інтересів селян-украінців Сарат. губ., а також матеріальну
запомогу незаможним членам Союзу. 2)Членами союза
можуть бути всі украінці селяне Сарат. губ. 3) Кожний член
союза платит членський взнос в розмірі 1 руб. в год. 4)
Союзом управляє Правління, яке складається з 5 членів і 2
кандитатів вибраних на загальних зборах (Общим
Собраніем) членів. 5)Правління Союза поміщається в
Саратові.
Подрібно розробить Устав Союза — доручено Правлінню.
Союз починає свою діяльність зараз же після зїзду.
Предсідателем Союза вибрано В. А. Сапіцького, членами
Правління Союза вибрано: Д. П. Залепу, М. Семеновскоі вол.
Балаш. у., Т. 3. Кириченко Терсинскоі вол., Вольскаго у., А. О.
Сильченко Рибушанскоі вол. Кандидатами: К. Д. Ващенко
258

Широко-Уступск. вол. Атакар. у. і Т. Будяка Широко-Уступог
вол. Атк. у. Членам Правління постановлено оплачувать
розходи по поіздкам в Саратів на засідання: билет 3 класа і З
р. суточних, а за проізд кіньми платить по стоимости.
Правлінню доручено найнять писаря для Союза, а
призначить йому плату доручено Іолові Союза. На найом
квартири для Правління асігновано 40 р. в місяць.
Заслухавши доклад Сапіцького про те, чого домагаються
українці на Україні, і вислухавши универсали Центр. Укр.
Ради, постановлено: всіма силами допомагать украінському
народові в його домаганню автономного ладу на Україні, і
голосувать при виборах до Установчих Зборів за таких
тільки кандидатів, які будуть обстоювати федеративно-
демократичну республіку в Росіі і національно-
територіальну автономію України. Після привітання зїзда
прапор. Кожушко від імени украінського полка Ів. Мазепи
зїзд постановив: вітати і від себе цей полк, побажать йому
успіху в боротьбі з могучим ворогом і зібрать між членами
зїзду грошей на дорогу на фронт — солдатам цього полку. В
кінці висловленно бажання, щоб всі селяне-украінці на
містах зорганізувались і дбали про культурно-національну і
політичну освіту селян. Протокол доручено підписать
пресідіуму і розіслать всім учасникам зїзду.
Предсідатель В. А. Сапіцький.
тов. Предсідателя:
Е. Лисенко.
Т. 3. Кириченко.
Н.	І. Коваль.
Прап. Кутовой
Писар Л. А. Процишин.
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.-ОП.1 .-Спр.44.-Арк 163-163 зв.
Поволжя 259

інформація заступника голови Української громади
Казані Є. Кутового про тепле сприйняття делегатами 2-
го Всеросійського мусульманського з’їзду привітання від
українців
10 серпня Ї917 року
Добродію Генеральному Секретарю
Української Центральної Ради
по справам міжнаціональним
Товариша Голови
Української громади
в м. Казані
Євгена Кутового
С 22 липня по 2 серпня сього року в м. Казані відбувся 2-й
Всеросійський з’їзд мусульманський.
По дорученню Української громади я в день відкриття
з’їзду — 22 липня — вітав з’їзд від имені нашої громади.
Маю счастье доложить об тім горячім приемі, якій мині
був оказан на з’їзді як представнику української організації.
В своїм привітанні я підкреслив боротьбу нашого народу
за торжество ідей автономії і федерації, а також призив та
бажання об’єднаться в усієї боротьбі зо всіма другими
народами Росії. Казав про діяльность в цім напрямкові
нашої висшої влади - Центральної Ради.
Промова ця була зустрічена гучними оплесками. Члени
з’їзду підкреслили свою уважність до Центральної Ради.
Я покинув з’їзд дуже схвильований тим справді
братерським	відношенням	багатомільонного
мусульманського народу до нашої України.
Об	цім маю своїм довгом представити Вам, добродію
Секретарю.
Товариш Голови Української Громади в м. Казані
Євген Кутовий.
10	августа 1917 року
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф.2592.—Оп.1 .—Спр. 24.—Арк.24.
260

Резолюція Української Військової громади Сизрані
проти заколоту генерала Корнілова і за усунення
командуючого Київського військового округу
Оберучева
21	вересня 1917 року
ПРОТОКОЛ
Зкстренного заседания Украинской Войсковой Громадьі
от 21 сентября 1917 года.
Заседание открьіто в полном составе голосов в 9 часов
утра и бьіла оглашена паном САЕНКО телеграмма,
полученная из 12 армии, которую разбили по пункгам.
1 / Пункт о мятежнике КОРНИЛОВЕ
ВЬІНЕСЕНА РЕЗОЛЮЦІЯ:
Мьі, Офицерьі и солдатьі-украинцьі гарнизона города
Сьізрани в числе 900 человек, поддерживаем ВРЕМЕННОЕ
ПРАВИТЕЛЬСТВО и УКРАИНСКУЮ ЦЕНТРАЛЬНУЮ
РАДУ, а лиц, ведущих к КОНТР-РЕВОЛЮЦІИ, подавить
силою вплоть до оружия; вьіступление генерала
КОРНИЛОВА и его соучастников разобрать по закону и
привлечь к строгой ответственности.
2/ Пункт:	Удаление из Києва командующего
КИЕВСКИМ военньїм округом полковника ОБЕРУЧЕВА.
ВЬІНЕСЕНА РЕЗОЛЮЦІЯ:
Требовать немедленного удаления командующего
КИЕВСКИМ военньїм округом полковника ОБЕРУЧЕВА
как мешающего УКРАИНИЗАЦИИ войска на УКРАИНЕ.
А так же поддерживаем ЦЕНТРАЛЬНУЮ РАДУ в борьбе
с теми злементами, которьіе стоят ей на дороге и
ПРОВОКАЦИРУЮТ.
ПРИНЯТА РЕЗОЛЮЦИЯ: ЕДИНОГЛАСНО.
Голова Громадьі прапорщик Саенко
Писарь (підпис нерозбірливий)
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.—Оп.1.—Спр. 32.-Арк.58.
Поволжя 2бі

Звернення Української громади Казані до Одеського
Українського комітету з проханням допомогти в
розгортанні національної роботи
31 жовтня 1917 року
*
Українська Громада
в Казані
31 жовтня 1917 р.
№52
До Одеського Українського
керовничого комітету
Українська громада просить, коли ласка, надіслать
якомога скоріше статута заснованої при комітеті „Січі“ і
повідомити її, на яких взагалі підставинах і основах істнує в
Одесі „Січ“ і який напрямок її праці на користь рідної
справи.
Крім того, громада просить Комітет, особливо
прапорщика Шевченко, не одмовить повідомить нас, чи ми
можемо дістати в Одесі українських книжок для нашої
бібліотеки, і якщо мога, то чи можемо рахувати на те, що
комітет не одмовить нам в свойому посредніцтві в цій
справі, коли є можливість, пришліть каталог книжок.
Звертаємось до Вас з рекомендації д. Василя Карповича
Короля.
За Голову Громади товариш Голови П. Шапошник.
Писар А. Крот.
Оригінал. Машинопис.
ЦНБ АН України:Ф.—Оп.ХІ.-Спр. 2538.-Арк.1.
262

СІРИЙ клин
Центром українського життя у так званому Сірому Клину
—	величезному регіоні компактного проживання українців,
що охоплював частину сибірських та казахстанських
теренів,— вважався Омськ. Напередодні першої світової
війні полтавчанин М. Бондаренко, який працював тут
землеміром, писав: „Сам Омськ виглядає як московське
місто, але базар і ярмарок балакають українською
мовою“(Молода Галичина (Львів).—1990.—8 вересня).
Довкола Омська були козацькі села, суціль населені
українцями.
Переселення за Урал відбувалося переважно, починаючи
з 80-х років XIX століття. Про масштаби й динаміку
колонізації Сірого Клину українцями свідчить, зокрема і
статистика. З восьми українських губерній імперії
/Волинської, Катеринославської, Київської, Полтавської,
Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської/ на
землі Сибіру і Казахстану переселилося: 1885 року — 296
чоловік; 1886 - 197; 1887 - 1495; 1888 - 4618; 1889 - 2410;
1890 - 1160; 1891-1914 років - 1604873.
Українські колоністи продовжували тоді переселятися на
неосвоєних степових землях нинішнього Північного
Казахстану. З-поміж інших губерній імперії українські
виділялися чисельністю переселенців. Зокрема, перепис
1904 року продемонстрував, що Кустанайський і
Актюбинський повіти найактивніше заселяють саме вихідці
з України: з Полтавської губернії — 1438 чоловік,
Харківської — 1167, Катеринославської — 1151, Херсонської
—	1772, Таврійської — 959, Київської — 797, тоді як
переселенців, скажімо, з Тамбовської губернії налічувалося
тільки 333, Рязанської — 162, Вятської — 71, Вологодської —
12, Калузької — 10, Московської — 1. Щодо кількості
колоністів з-поміж інших російських губерній
виділяляються хібащо Самара / 2119 чол./, Оренбургщина
/663/, Саратовщина / 457/ і Вороніжчина /1018/. Але
значний відплив селянства з приволзьких та Воронезької
263

губерній пояснюється міграцією саме українського
хліборобства, яке в минулому осіло у цих місцях (Материалвд
по обследованию переселенческого хозяйства в
Кустанайском и Актюбинском уездах Тургайской области —
СПб.,1907.—Ч.І.—В. II.- С.168-169).
Уже згадуванний нам М. Бондаренко так пояснював
масове переселення українців саме у степові терени Сірого
Клину: „Бажання московського уряду „розпилити" українців
і розмішати їх поміж москалями робилось почасти од
небажання москалів селитися в степах. Яко підставу для
оселі вони вимагали для себе ліс і воду, чого якраз у
зазначених областях бракує. Навідворот /тобто, навпаки —
B.C./, климат і грунт цих областей нагадує собою українські
степи, тому українці йшли сюди радо. Московський уряд, що
мав так багато здібних урядовців і агентів для того, щоб
вигнати українців з України, не має відповідних агентів,
перехвачених московського ідеєю в Сибіру.
Переселенчеськими урядниками були здебільшого українці,
поляки, німці й сибіряки, якраз люди, що в глибині душі
ненавиділи москалів. Тому вони московських емігрантів
направляли на північ, у болота і ліси. Навіть коли був і
московський урядовець, то український переселенець мав у
нього більше співчуття, ніж москаль. Ріжниця була та, що
коли прийде українець просити місце під оселею, його
запитують: ,А куди б ти хотів переселитись?" — „Та так, щоб
хліб можна було їсти",— відповіда українець. Це подобається
москалеві, він приємно засміється й скаже: „Ну, іді к своїм
хахлам", коли ж москалеві задасть подібне питання, той
начне вимагати, щоб і ліс був, і вода, так і від міста близько
або від залізниці, і чи не можна дістати вже зараз запомогу;
це дратує урядовця, хоч і москаля, він відсилає його на
болота та в ліси, а це добре водиться на півночі" (Молода
Галичина (Львів).—1990.—8 вересня).
За урядовими задумами населення колонізованих
районів поступово мало русифікуватися, зазначає далі
автор, відтак, за планом, переселенців різних
національностей слід було поселяти, дотримуючись певної
пропорції. Як правило, цієї вказівки не виконували. Коли ж
усе робилося у відповідності з планом московського уряду,
національна структура села набувала такого вигляду: 40
процентів — українців, ЗО — росіяни і ЗО — білоруси та ін. Як
стверджує М. Бондаренко, урядовці розраховували на
білорусів, як на обрусителів і відтак „рахували, що москалі з
264

білорусами створять більшість, але на практиці вийшло все
інакше. Протягом року населення ділилося на два
ворогуючих табори і то не на користь москалям, бо білоруси
відразу ставали на бік українців. Вони називали себе
неправдивими /тобто, несправжніми — B.C./ „хахлами“ й
старались, як у мові, так і на всьому іншому бути подібними
на правдивих українців. Селився кожен коло своїх земляків і
вже по зовнішньому вигляду можна було впізнавати, хто яку
частину села населяє, до того ж білорусини селилися разом з
українцями, обмазували свої хати білою глиною й ходили по
воду до спільних колодязів з журавлями.
При виборах на громадські посади, старости чи
старшини або зборщиків, уже проглядалася боротьба між
націями, але вибиравсь українець.
Отож перемішане населення зустрічається уздовж
сибірської залізниці. Про місцевість на південь від залізниці
—	Акмолинська область, Семипалатинська й інші та про
Зелений Клин можна з певністю твердити, що якби туди
привезли сонного чоловіка, й коли б він прокинувся десь в
середині, скажімо, Акмолинської області, то він би думав,
що перебуває в Україні, і його вразило б тільки те, що селяни
заможні, хліборобські машини по дворах та великі
прогалини від села до села. Зрештою Україна була
скопійована вірно.
Утім, картина життя українських колоністів, особливо ж
у передреволюційний період та за часів громадянської війни
була досить непростою і суперечливою. Ось як оцінює її у
виступі на засіданні колегії Наркомату освіти України
Микола Скрипник:	„У казахстанській республіці
переселенці ... були об’єктом русифікації і пригноблення,
були найпевнішим знаряддям русифікації, найпевнішим
знаряддям культурного, економічного і політичного
пригноблення казацького / тут і далі читай: казахського — В.
С./ населення. Пануюча кляса завжди, і царська Росія
також, прекрасно користувалися всіма суперечками, що
складалися серед населення, щоб посилити пригноблення
трудящих мас, щоб розділити і знесилити кожну
національність і всі групи трудящого населення. Цей шлях
цілковито виявився в Казахстані. Українське населення,
переселенці, в значній мірі були частники, відсоток куркулів
у них був значний, а решта населення українського була
культурно пригноблена, політично і соціально несвідома і
стала знаряддям в руках керуючих соціальних груп. 7
Сірий Клин 265

українське населення було тим знаряддям, тою зброєю, що
нею проводилось обезземелення казацького населення,
витіснення його з насидженних місць і злидення цілого
казацького населення, зміцнення його пригноблення
культурного, національного, політичного і соціального. Під
час казацького повстання в 1916 році кров, що пролилася,
була пролита за активної участі українських куркулів
Казахстану, нещадна розправа колонізаторів була, коли
пригноблена колонізована людність повстала. І тому треба
сказати, що цілком зрозуміло, що під час громадянської
війни маєтна кляса українського населення і його
прошарування цілком свідомо становляться під прапори
російської контрреволюції і всіляко її підтримували. І
етнографічний шовінізм, що був в окремих елементів
українських куркулів, цілковито виявив себе під час
громадянської війни в Казахстані, коли українці Казахстану
склали при війську Денікіна полк імені Шевченка...
Така діялектика історії. Вона змінює цілковито всі карти
й визначає не по йменнях і не по національних ознаках, а по
глибоких корінних соціальних інтересах розподіл таборів у
великій класовій боротьбі. Тому й не дивно, що після
перемоги пролетарської революції серед українських
глитаїв у Казахстані були окремі спроби повстань, і ле
дивно, що серед української людности Казахстану, що була
знаряддям русифікаторської і колонізаторської політики
для російського царату щодо казахів, так низько стояла
українська культура, у такому занепаді було 20 відсотків
українців у Казахстані, що за переписом своєю рідною
мовою визнали російську і говорять ламаною українською
мовою" (ЦЦАВОВУ:Ф. 166.—Оп.9.—Спр. 1088.-Арк. 18).
Це, звісно, оцінка українства в Казахстані крізь призму
більшовицької теорії про класову боротьбу. Воюючи в часи
громадянської війни проти більшовиків, українці Сірого
Клину фактично обороняли своє право від знахабнілого
люмпену, якому запраглося ще й світового панування.
Стосовно ж національно-культурного занепаду, то в
регіоні не бракувало українців, що усвідомлювали свій
обов’язок із батьківщиною, рідним народом і його
духовними цінностями. З початком революційних
перетворень у Російській імперії вони заявляють про себе
на теренах Сірого Клину, в тому числі й у місцях
компактного проживання у Казахстані. Зокрема, 1918-1920
років у Чимкенті „діяла українська „Робітнича хата“, яка
266

мала український театр, бібліотеку тощо. У селах
Біловодського району /з виключно українським
населенням/ в цей період відкриваються школи рідною
мовою (ЦЦАВОВУ:Ф.166.—Оп.9.—Спр.779.—Арк.118).
Із проголошенням України незалежною державою багато
українців Сірого Клину стали вважати себе її підданими.
Відомо, що, маючи це за аргумент, вони відмовлялися від
військової служби „Временному Сибирскому
Правител ьству".
Зокрема, коли в Кургані з’явився наказ про призов
офіцерів колишньої російської армії, гурток вояків-
українців попередив повітового військначальника —
полковника Кондухова, що члени організації як піддані
України реєструватися і служити в неукраїнському війську
не будуть. У відповідь той заявив, що ніяких українців не
знає. Підтримавши співвітчизників, Українська вільна
громада Кургана звернулася з листами до міської думи та
самого Кондухова, нагадавши, що від січня 1918 року
Україна є самостійною державою, котру визнано
європейськими країнами. Голова громади Олександр
Хоровець вирушив у цій справі в Омськ — до головної
Української Ради. Питання, до речі, хвилювало не лише
курганських українців. Аналогічні конфлікти виникли і в
інших місцях, отож в Омську були делегати від цілого ряду
українських громад Сибіру. Справа набувала гостроти, тож
не забарилась зустріч з українським консулом Адамовичем.
Після наради з представниками громад він звернувся до
Тимчасового Сибірського Уряду. Відповідь була негативною:
тутешньому „правительству", мовляв, відомо лиш про
Україну Третього Універсалу, а Україну Четвертого воно не
визнає. Тоді український консул звернувся за підтримкою до
датського колеги. З ініціативи останнього відбулося
зібрання всього дипломатичного корпусу Омська — консули
Данії, Швеції, Франції, Великобританії та Сполучених
Штатів. Беззастережно обстоювали права українців
датський і шведський, з деякими „але“ — французький і
американський, англієць обрав позицію мовчазного
„нейтралітету". Зрештою дипломатичний корпус
висловився на підтримку самостійної України.
Проте на сибірських урядовців і це не подіяло. Через
кілька днів після від’їзду делегатів українських громад на
місця надійшла телеграма, а по тому й письмове
розпорядження начальника штабу про призов на військову
Сірий Клин 267

службу всіх, окрім поляків і фінів. У призначенний термін
офіцери-українці прибули таки до казарм. Але при цьому
зробили заяву, рішуче протестуючи проти зневаги їхніх прав
та вимагаючи, щоб їх реєстрували, вказуючи їх національну
приналежність. Аби послабити напругу, хоча б частково,
українцям дали дозвіл створити в Омську національний полк
(Чорноморський українець.—1918.—21 вересня).
В Омську перебувало і Центральна Карпаторуська Рада
на чолі з Адріаном Копистянським. Вона організувала свої
військові підрозділи, які билися в складі Добровольчої Армії
проти більшовиків, видавала свою газету „Карпаторусское
слово“.
Після важких боїв за Кур’їнськ, де карпатці втратили
дуже багато своїх земляків, Сибірський уряд роззброїв
карпаторуський полк, після чого його солдати і офіцери
були кинуті в концтабір (При кар пате кая Русь—1920.—25
червня).
Документи цього розділу яскраво розповідають про всі
перипетії боротьби українців Сірого Клину за єдність дій із
Центральною Радою в Києві, за злиття вихідців з України з
єдиновірними братами в самій Україні.
ДОКУМЕНТИ
Телеграма юнкерів 2-ої Омської школи прапорщиків до
Української військової Ради в Києві на її підтримку
8 травня 1917 року
Телеграмма
Киев Томска 1643/1-32-6/5-17-50=
Киев Украинская войсковая Рада
Принято 8/5 1917 г.
Гурток юнкерив-украинцив другои Омскои школи
прапорщиков щиро витає Киевску виискову Раду яко
представницю вильного украинского вийска хай живе
вильна Украйна хай живе украинске вийско = Рада гуртка
Оригінал телеграми .
ЦДАВОВУ:Ф. 1076. — Оп. 3.- Спр. 13.- Арк.13
268

Телеграма Української Громади Троїцька до Центральної
Ради з підтримкою її боротьби за волю України
Червень 1917 року
Копія телеграми
Українській Центральній Раді
З Троїцька.
Із далеких оренбурзьких степів Українська громада міста
Троїцька, котра існує вже від 7 травня і складається з
офіцерів і салдатів 131 полка і кількох тисяч українців-
переселенців та біженців, щиро вітає Українську
Центральну Раду, уважаючи її єдиним органом, котрий має
право самостійно рішати всі справи, що стосуються цілої
України і її відносин до Тимчасового Уряду. Хоч ми далеко
від рідної України, та в нас, як і у вас, одно серце, одна душа
і одна думка, щоб була воля для України.
Бажаємо національно-територіяльної Автономії. За се
своє бажання присягаємо положити всі свої сили і життя
наше. Дуже тяжко і сумно жити так далеко од матері
України, особливо в той час, коли вона вільна, гуртується
обороняти свою волю од хижаків-чужинців. Не забувайте
нас, закинутих так далеко по волі старого уряду.
Слава вільній Україні.
Наша адреса: Троїцьк Оренбурзької губ. Набережная 42.
Голова Громади підпоручик Гербановський.
З оригіналом вірно:
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1 .—Спр.50.—Арк.26.
Лист жителя селища Чеховське Тургайської області О.
Сала до Центральної Ради з проханням посприяти йому
в звільненні на 3-4 місяці від військової служби, аби
продовжувати просвітню працю серед українців Сірого
Клину
22	серпня 1917 року
В Київську Українську Центральну Раду
Мл. Ун. офіцера 131 пехотного Запасного полка 2 роти
/в городе Троицке Оренб. г./ Алексея Ивановича Сало,
происходящего из граждан пос. Чеховского Банновской
волости Кустанайского уезда Тургайской области
Сірий Клин 269

Прошение
15-го апреля сего года в городе Троицке мною, Салом, и
подпоручиком Горбуновским бьіл поднят вопрос среди
воєнних хахлив-украинцев об украинском движении. На
зтом же собрании (прибьіло только 48 солдат и 3 офицера)
вопрос зтот собранием бьіл принят очень горячо и все
благодарили нас за начатье, и все, как один, вьіразили
глубокое желание как можно больше сгортуваться и
присоединиться к намерениям Киевской радьі.
На другое собрание 16 апреля уже прибьіло солдат-
украинцев 325 человек 8 офицеров и от всех
уполномоченньїе, на зтом собрании добродия подпорутчика
Горбуновського зибральї головой Троицкой Украинской
Громадьі, а мене, Сало, Членом Призидиума зтой Громадьі и
членом Агитацийной комиссии, т.е. первое вести дила в
Громади, а Агитацийна комиссия — зто ти люди, которьіе
могли бьі поехать по украинским селам и обьяснить людям,
что такое Украинское движение, к чему оно стремится и
почему необходимо поддерживать его, где я, Сало, и служил
по 27 июля с.г., пока и не уехал из Троицка в свой поселок
Чеховский по болезни на 2 м-ца сроком по 27 сентября с.г.,
т.е. зтого числа я обязан опять на военню службу ВІЗІ п.з.п.
28 числа июня я прибьів в свой Чеховский поселок,
отстоящий от города Троицка о 230 верст, где нашол полную
темноту: вси люди, как один,— хохльї-украинцьі, а об
Украинском движении никто и понятия не имеет, что
Центральна Рада и для чого она. Тогда я принял, хотя болен
бьіл, на себя труд агитировать, обьяснял людям все
подробно, что необходимо сделать, чтобьі поддерживать
Троицку Громаду и Украинску Киевску Раду. И люди давно
зтого ждали, сразу собрали Украинский Сельский Комитет,
где я бьіл временно секретарем, в поселках Каракопинском,
Бановском, Успенском, Федоровском, Хворостовском,
Коскульском, Андреевском тоже зто сделал. Мни поселки
давали от поселка до поселка безплатно лошадей, кормили и
поили, а еще много таких поселков єсть, что я еще не успел
посетить их, и они ничего не знают. В Оренбургской губ. и
Тургайской области люди все исключительно малороси,
все, как один, желают поддержать Троицку Громаду и
Киевску Раду. Как голосами, ток равно и денейсними
средствами — (в Сибири хлиба и делать очень много).
А потому при сем представляю Удостоверение Троицкой
Украинской Громади от 22 Липня сего року за № 108 и
270

Каракопинского волостного комитета от 20 Августа с.г. за №
503, покорнийше прошу Киевскую Центральную
Украинскую Раду сходатайствовать перед Командиром 131
п. запасного полка /2 Троицкого/ об освобождении меня от
военной службьі, дабьі я мог в Тургайской области всем
поселкам обьяснить все, что для Радьі необходимо. Для
зтого потребуется 3-4 месяца; если Центральной Радой
будет зто сделано, то прошу, чтобьі не позже 27 Сентября,
т.к. я зтого числа буду уже на службе и прийдется уехать на
фронт действующей Армии.
При зтом присовокупляю, что из города Троицка 131
пех. запасного полка 22 июля вьібьіла на фронт 1-я
Украинская рота, а другая опять из билобилетньїх
схвормирована, я хотел тоже отправится на фронт, но меня
товарищи оставили поработать еще на пользу Украинского
движения.
Намерение и цели Украинского движения и
Центральной Радьі я хорошо знаю, потому что все время
службьі моей в Троицкой Громаде членом призидиума и
Агитацийной комиссии я зорко следил и все в подробности
прочитьівал, дабьі знать, что балакати с людьми.
Сам я, Сало, уроженец Катнринославской губ.
Новомосковского повиту, село и волость Бабайковка,
состоял во второй Государственной Думе Членом.
Результат прошу меня уведомить через Банновское
волостное правление, Кустанайск У. Тургайской области
(почт. отд. Федоровское).
Проситель А. Сало
П. Чеховский
1917 года 22 Августа
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.- Оп. 1.-Спр. 32.- Арк. 67-70.
Сірий Клин 271

ТУРКЕСТАН
Українці в Туркестані (історико-географічна назва
обширної території між Каспійським морем і горами Тянь-
Шаню та Паміру) з’являються в 60-70 роках XIX століття у
складі експедиційних корпусів Російської держави.
Вважаючи українців за найкращий елемент для
хліборобської колонізації цього краю, царський уряд почав
наділяти демобілізованих солдатів нашої національності
землею, аби вони не тільки обсаджувалися тут, але й
остаточно московщилися.
Пізніше сюди, насамперед до Семиріччя (місцевість
знаходиться південніше озера Балхаш), стали добиратися й
ті з українських переселенців, котрих переганяли туди
непридатна земля або інші несприятливі умови життя з
оренбурзьких і тургайських степів, Поволжя, траплялися й
пришельці з Кубані. А згодом чутки про родючі землі
Семиріччя покликали в цей край і потомственних
хліборобів з України. І вже в 90-х роках по Семиріччю
розкинулися цілі українські села уздовж поштового тракту
Кабул-Вєрний. Як і на Сірому Клину, в Семиріччі виключно
українські села зустрічалися частіше, ніж російські, а в
мішаних перевага здебільшого залишалася за нашими
співвітчизниками. В українських селах, де мешкало по кілька
тисяч жителів, зберігалося багато типового з історичної
батьківщини: і хати, і садки та квітники біля них, і звичаї, а
подекуди й більш-менш чиста рідна мова. І тому вже в ті часи
Семиріччя одержує назву „Нова Україна".
Її межі розширювались рік-у-рік. Українські селяни
колонізували Голодний степ, Ферганську долину, Закаспій,
інші регіони Туркестану (ЦДАВОВУ: Ф.3766.— Оп.1.—
Спр.145.— Арк. 65-67).
Напередодні першої світової війни в Туркестанському
краї (всі колишні середньоазіатські республіки за винятком
території північного Казахстану) нараховувалося
принаймні половина українців з усього тутешнього
європейського населення. В Семиріченській області наших
272

співвітчизників мешкало близько 300 тисяч. Двісті тисяч їх
було розкидано по містах і селах інших регіонів Туркестану.
Як правило, це були переселенці з Харківської,
Чернігівської, Полтавської, Херсонської губерній.
Ця значна частина української діаспори в Середній Азії
вже майже зросійщена, байдуже ставилася в переважаючій
масі до рідного слова самостійної культури.
Українська національна справа в Туркестані почала
поволі відроджуватися від 1909 року, коли за ініціативою
секретаря виставки в Ташкенті Івана Опоки-Опокова сюди
запросили українську трупу Іванова-Квітки. Частина цього
колективу під керівництвом Костянтина Ванченка-
Писанецького на чотири роки залишилася в Туркестані. І
переїжджаючи з місця на місце, сягаючи навіть таких
далеких окраїн, як Керки або Термез на афганському
кордоні, потроху розсівала зерна національної свідомості
серед осілих тут українців.
Надзвичайно важливим у розвитку цього процесу було
створення 1910 року з ініціативи вже згадуваного Івана
Опоки-Опокова під захистом російського просвітнього
товариства імені Пушкіна українського відділу. Оскільки в
цьому товаристві головні посади обіймали українці,—
Чубенко, Опока-Опоков, Андрієвська, Глоба-Нефедів — то
справа національного відродження поволі зрушилася з
місця. Зокрема, у п’ятдесяті роковини смерті Тараса
Шевченка в Ташкентському військовому соборі вперше в
Туркестані влаштували панахиду пам’яті поета, влаштували
багатолюдну лекцію й концерт-вечірку, присвячену йому. Це
вилилося в перше гуртування українства Туркестану,
зрештою, цим було закладено наріжний камінь у
відродження тут рідного слова, рідних традицій, рідної віри.
У пам’ятному 1917 році українство Туркестану одразу ж
заявило про себе. Зокрема, 25 березня Іван Опоков та
Костянтин Ванченко-Писанецький організували збори
українців Ташкента в театрі „Колізей“, в яких узяло участь і
60 офіцерів-українців місцевого гарнізону. Організувавшись,
Українська громада обрала тимчасову Раду для вироблення
статуту, зібрала перші гроші для заснування книгозбірні,
згуртувала хор.
З’єднавшись, український народ Туркестанського краю
зорганізував „Туркестанську Українську Громаду в Ташкенті",
в котру ввійшло більше 250 членів і котра після тимчасової
ради на загальному зібранні, подавши клич за федеративну
Турквстан 273

республіку і найширшу автономію України, після гімну: „Ще
не вмерла Україна", вибрала постійну Раду з 9 членів і
контрольну комісію із 3-х членів. Ця Рада повідомляла Київ:
„Збираючись під чужим, жарким небом на свої засідання,
Рада щиро вітає своїх братів на Україні, радісно простягає
братську руку дорогим українцям і дуже просить не забувати
нас у сім далекім краю, між чужими людьми, а ми тут
збираємо і єднаємо наших братів під одним кличем: „Хай
живе свобідна Україна!"
Окрім того, просимо Центральну Українську Раду
прилучити нас до себе, а також подавати до нас звістки про
нашу милу Україну"(ЦДАВОВУ: Ф.1115.— Оп.1.— Спр.15.—
Арк. 14-14 зв.).
Треба зазначити, що в червні 1917 року на оборону
Центральної Ради з Ташкента виряджали перший
український батальйон на чолі з сотником Андрієм Долудом,
котрий був обраний у Києві до Центральної Ради. Через
деякий час другий батальйон під проводом сотника Івка
виряджали з освяченим духовенством прапором. Тоді, в
червні-липні 1917 року, Єванглію вже читали українською
мовою.
Десятого березня 1918 року в бригадній церкві другого
Сибірського полку отцем Левицьким була вперше
відправлена в Туркестані служба Божа українською мовою.
На ті свої перші збори 25 березня 1917 року українці
Ташкента покликали й галичан — колишніх соладатів австро-
угорської армії, що перебували тут у російському полоні
(Туркестанська Рада.— 1918.— Ч. 9).
Щоправда, коли в жовтні 1917 року більшовики захопили
владу в Туркестані, то українська справа тут значно
погіршилася. Керуючись у своїй діяльності гаслом: „Кто не
за нас, тот против нас", московсько-більшовицькі зайди
почали з підозрою поглядати на національну працю наших
співвітчизників у цьому далекому краю.
Із	великими труднощами їм вдалося провести в січні 1918
року Перший Всетуркестанський з’їзд українців, який став
на чисто національну платформу й оголосив, що в боротьбі
за владу місцевих партій українці будуть триматися повного
нейтралітету. Не тільки ця заява з’їзду, а й усі його ухвали,
надруковані в українському часописі „Туркестанська Рада",
були неприхильно зустрінуті Туркестанською Радою
Народних Комісарів. Усе українське почало більшовиками
переслідуватися. Скажімо, керівникам Української громади
274

інколи доводилося не ночувати вдома, оскільки над ними
нависла загроза арешту.
Під впливом більшовицького тлумачення свободи і
самовизначення націй, свідчив один з керівників
Української громади в Туркестані Веніамін Вакуленко, серед
місцевого корінного населення почався рух за вигнання
колоністів, аби забрати їхні землі й майно. Використовуючи
свою більшість у волосних і повітових комітетах Семиріччя,
киргизи стали обділяти українців-хліборобів у розподілі
води, різних товарів. У села радянська влада поСлала відділи
червоної гвардії, які відбирали в українців гроші, збіжжя і
коней. Наприклад, у селищі Новогеоргієвську було
відібрано: 80 тисяч пудів хліба, ЗО тисяч карбованців
готівкою та декілька сот коней. А коли хлібороби послали
чотирьох уповноваженних із скаргою до Черняївського
совдепу, то там трьох заарештували, а четвертий — Лобода,
зумів утекти.
Таке ставлення більшовиків до українських хліборобів
Туркестану викликало стихійну міграцію їх в Україну. В цей
процес було втягнено й українців-службовців, насамперед
залізничників, котрі після оголошення в липні 1918 року
„Правил об утрате российского гражданства“ не могли самі
влаштувати свою долю, а тільки нарком внутрішніх справ
Росії.
А найпершим рушилися українці з-під Кушки, з
Астрабадської провінції Персії, де десятки тисяч їх були
вирізані, як стверджував вищезгаданий Веніамін Вакуленко,
„ і омудами і персидськими козаками".
Однак ні терор більшовиків, ні нацьковувані ними
репресії з боку місцевого населення не змогли задушити
українство Туркестану. За рік у Туркестані було організовано
близько 40 українських громад. Діяли вони, крім Ташкента,
в Андіжані, Намангані, Самарканді, Чарджоу, Ашхабаді,
Скобелєвому (Фергані), Кизил-Арваті, Казанджику,
Перовському, Казалінському, Пішпеку, Мерві та інших
містах. Поширилися українські громади і в Голодному Степу:
в селах Бесарабське, Пограничне, Покровське, Самарські
хутори, Спасівське, Кривошеїнівське, Кінногвардійське,
Надеждинське, Нижчеволинське, Сир-Дар’я, Слав’янське, а
також у сільських населеннях пунктах поза межами цього
регіону: в Покровському Ошського повіту, Миколаївському
—	Андіжанського, Георгіївському — Чимкентського,
Олексіївському (біля Кушки) тощо. Пізніше українські
Турквстан 275

громади з’являються в Коканді, Ходженті, Новій Бухарі,
Новоказалінську та інших містах і селах Туркестану
(ЦДАВОВУ: Ф. 3766.- Оп.1.- Спр.145.- Арк. 70-71). Було
також відкрито українські школи — в Ташкенті, Самарканді;
поставлено питання про відкриття української кафедри при
Ташкентському народному університеті; засновано рідною
мовою газету „Туркестанська Рада", Всетуркестанське
українське споживче товариство, українську церковну
парафію. Іван Опока, від’їжджаючи на службу до України,
брав навіть на себе місію поклопотатися про відкриття у
Туркестані п’яти консульств Української держави (там
само,—Арк.71).
Однак невдовзі Україна була задушена цілковитою
більшовизацією Російської імперії, після чого годі вже було
й сподіватися на розвій українського життя на
туркестанських теренах...
ДОКУМЕНТИ
Звернення Туркестанської Української громади
до Центральної Ради про підтримку.
14	травня 1917 року
Туркестанська
Українська Громада
(в Ташкенті)
14	травня 1917 року.
№ 12.
В днях великої розрухи, в тих щасливих днях, коли всі
народи Росії почули гебе вільними і рівноправними, почали
просинатись і організовуватись в тих днях у далекій чужій
стороні, за тисячі верств від рідної України, серед сипучих
пісків, під гарячим сонцем Туркестану також піднявся і
згуртувався наш український народ, закинутий сюди
зрадливою долею.
276

З’єднавшись в одну цілість, український народ в
Туркестанському краю зорганізував „Туркестанську
Українську громаду в Ташкенті", в котру ввійшло більше 250-
ти членів і котра після тимчасової ради на загальнім
зібранню, подавши клич за федеративну республіку і
найширшу автономію України, після гімну „Ще не вмерла
Україна" вибрала постійну Раду з 9-ти членів і контрольну
комісію з 3-х членів.
Головою громади одноголосно обрано д-ія Василя
Григоровича Омельчука, товаришами його д-їв Андрія
Долуда і Дмитра Помагайбі, секретарем громади — Павла
Любкина і членами Ради: д-ку Олену Петрів, д-їв Івана
Шаповниченка, Мусія Лободу, Сергія Ванченка-
Писанецького і Лаврентія Теслю. У контрольну комісію — д-
їв Івана Опочіва, Константина Ванченка-Писанецького і
Михайла Панченка.
Вся Рада збирається кожну середу і суботу і утворила з-
поміж себе 5 відділів:
1)	Редакційно-виконавчий;
2)	Відділ книгозбірні;
3)	Відділ курсів української мови;
4)	Театральний;
5)	Відділ, що займається притулком українців-галичан.
Щиро бажаючи своїй милій Україні найщасливішої долі,
бажаючи її тої вільности і тих ясних днів, які мала вона,
коли була самостійною і щасливою багато літ тому назад,
радіючи тепер з нею і дякуючи Богові, Рада Туркестанської
громади укупі з усіма членами заприсягає працювати для
своєї рідної неньки України, не покладаючи рук, і всі, як
один чоловік, заприсягаємо домагатись найширшої
автономії при федеративній республиці і твердо стояти на
сторожі за її давно бажану вільність.
Збираючись під чужим жарким небом на свої засідання,
Рада щиро вітає своїх братів на Вкраїні, радісно простягає
братерську руку дорогим українцям і дуже просить не
забувати нас у сім далекім краю, між чужими людьми, а ми
тут збираємо і єднаємо наших братів під одним кличем: хай
живе свобідна Україна!
Окрім того, просимо Центральну Українську Раду
прилучити нас до себе, а також подавати до нас звістки про
нашу милу Україну.
Якщо потрібно буде внести який кошт, то ми вишлемо
Турквстан 277

зараз же після вашої звістки, а тим часом шлемо Вам щире
привітання з далекої сторони.
Голова Громади В. Омельчук
Секретар ^нечіткий підпис).
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф. 1115. -Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 14-14 зв.
Доповідна записка голови Закаспійсько-Бухарської
окружної Української Ради В. Вакуленка
про українське життя в Туркестані
27	липня 1918 року
Вельми шановному Панові Голові
Мировоі Комисії
Голови Закаспійсько-Бухарськоі
Окружноі Ради і Члена
Туркестанськоі Краевоі Ради,
Веніамин Петр. Вакуленко
Докладна записка
Украінці почали селитись в Туркестані з перших днів
його завойовання; Московський Уряд відносився до цього
прихільно, бо визнав, що украінці - найкрашчій елемент за
для колонизації краю.
В сучасні дні у-ці сидять на землі великою массою: в
Голоднім Степу, коло м.Ташкента, в Черняівському і
Аулієатинськім повітах Сир-Дарьїнськоі області в Фергані
коло Тянь-Шаня і по всьому Сіміріччу; крім того, багацько у-
в служить на залізницях, на пошті і інших Урядах.
Всього у-в в Туркестані з Закаспієм і Сіміріччем є коло 500
тисяч душ; майже 1 /2 європейського люду, а з хліборобів - 75 %.
Уся політика Московського Уряду стремилась
постепенно переробити у-в в москалів; шкіл на У-кій мові,
книгозбірень і часописів не було зовсім; і потроху у-ці стали
забувати рідну мову і губити національне почуття.
З весни 1917 року у-ці в Туркестані під впливом частини з
інтелигенції і освічених бранців з Галичини, почали
278

устроювати по краю Громади і Просвітні Тов-ва; почалось це
по містечках, а потім перекинулось і в села, хлібороби
цілими посьолками стали приєднуваться до Укр-х Громад.
У-кі Т-ва заводили курси укр-оі мови, книгозбірні, давали
театральні вистави і концерти, і тим будили і розвивали
національне почуття в людинах укр-оі крові.
По захваті влади в Т-м краю більшовиками (в кінці
жовтня минулого року) стан у-оі справи погіршився;
більшовики, кажуть: „кто не за нас, тот против нас“, почали
дивитись з підозрінням на національну працю у-х
організацій.
З великими труднощами відбувся в січні 1918 року в
Туркестані 1-й Всетуркестанський з’ізд у-в; він став на чисто
національну плятформу і об’явив, що в боротьбі за владу
місцевих партій у-ці будуть триматись повного нейтралітету
(Резолюції З’ізду були надруковані в часописі
„Туркестанська Рада“ №№5 і 6-му).
Всі ухвали З’ізду були приняті Турк-м Сов. Нар. Ком-рів
неприхільно, опісля боротьби їх з Кокандським
Автономним Урядом і з козачими ешелонами становище у-в
ще погіршилось, бо нехіть у-в йти на бійку противу
тобольців, Бухарського Еміра і козаків уважали за спочуття
до них. Доходило до того, що заставляли у-в, служащих на
залізницях, вступати в червону гвардію під загрозою
розстрілу (Чарджуй, Ташкент).
В цю хвилю У-кі діячі жили під страхом, що іх
заарештують і засудять, а Громади закриють; приходилось
іноді самому Голові Краєвого Виконавчого Комітету дома не
ночувати, а Раду збирати нишками. І все даремно, бо у-ці
скрізь твердо тримались нейтралітету і дбали лише про
національну справу.
Не дивлячись на такі важкі обставини, з березня 1918
року Вик. Ком-т почав видавати на паї і добровільні жертви
першу у-у часопись („Туркестанська Рада"), а по краю стали
відкриватися У-кі кооперативи; між торгівельно-
промисловим людом Туркестану є багацько у-в і родом з
України; у цих діячив думка: зав’язати тісні і широкі
відносини з Україною, посилати їй хлопок (вату), вовну,
мило, масло в обмін на цукор, хліб і залізо; такою метою
задаєся і укр-ій кооператив в Новій Бухарі (на чолі п.
Введенській). Як ця справа пошириться, то Украіна може
стати посередником по торговлі між Середньою Азією і
Західною Європою, що дасть велику користь Украіні.
Туркестан 279

З весни цього року хліборобам в Туркестані стало жити
прямо неможливо. Під впливом більшовицького толкування
свободи і самовизначення націй і по причині короткозоркоі
політики Совіцькоі влади, серед тубольців Т-на (киргиз,
сартів і туркмен) повстав рух вигнати колонистів з
Туркестану в Россію, щоб заняти іх землю і майно. В Фергані
і в Сіміріччу дійшло вже до насилій.
По Сіміріччу в комітетах повітових і волостних киргизи,
користуючись, що іх є більшість, стали обіжати хліборобів
(почти усі у-ці) в роздачі помоги, товару, в розділі води і т.д.
В села були послані Сов. владою відділи червоноі гвардії,
котрі почали відбирати у хліборобів гроші, хліб і коней. Так
в посьолку Новогеоргієвському Черняівського повіту було
відібрано: 80000 пудів хліба, ЗО тисяч карбованців грішми і
де скілько сот коней даремно. Хлібороби послали 4-х
уповноваженних до Черняівського Совдепу з жалобою; але
3-х делегатів в Черняіві заарештували, а 4-й, Лобода, прибіг
до Ташкенту і заявився на засідання Краєвоі Ради; по ухвалі
Ради пішла делегація до Голови Совнаркома Колесова з
Лободою, але з цього ничого не вийшло.
І	не мають хлібороби в Т-ні ниякого захисту і допомоги
ни від кого: Краєва Рада з Вик. Ком-том на чолі реальноі
сили не має, бо військові частини з одн. у-в збирати
забороняють; консула, або якого уповноваженого з Украіни і
доси не присилають; і у-ка справа в Т-ні, як не буде від
батьківщини помоги, знищеться, бо у-ці вже не знають, куди
і як себе притулити.
На з’їздах крестьянських і совдепських хліборобів
заставляють записуваться в коммунисти або в ліві с-р-ри; як
цього вони не слухають, то хліборобам зовсім не дають
говорити і виживають усякими заходами з з’ізду; так було і
на 5-му Всетурк. з’ізді совдепів, котрій з дозволення
Ульянова об’явив Т-н Автономною Совітцькою
Республикою, вибрав Совнарком, куди війшло половина з
тубольців, і Виконавчий Комітет, як вишчу владу; більшість
у-в-хліборобів махнуло рукою на цей з’їзд і роз’їхалась по
хатам, не ждучи нічого доброго.
На 5-му ж з’ізді, де приймали участь і представники
киргиз і сартів (зовсім темна маса, виключно десятка
„соціалістів" з татар), ухвалено образувати цілі полки з
мусульман „для укрипленія завоеваній революцій і боротьби
с контрреволюціонерами".
Позаяк в контрреволюціонери Совіцькою владою
280

записані вже не тілько офицери, інтелігенти, урядовці,
буржуі, і всі заможні хлібороби, яких в Т-ні є багато, то у-м в
Т-ні стало жити совсім небезпечно, бо зброю від колонистів
і горожан-европейців відбирають і розрішення на право
тримати „оружие" видається совдепами з великими
труднощами.
Таке станавище у-в в Т-ні привело до того, що урядовці і
служащі з залізниці і інчих Урядів стали тікати з Т-ну на
Украіну і в Сібір, не дивлючись на те, що Сов. влада ставить
цьому перепони; а між хліборобами шириться стремління
сіяти для своєі сімьї, а потім продати майно, кинути землю
(як вона є скарбова) і бігти на Украіни. Як судьба хліборобів
не зліпшиться, то сотні тисяч нищого люду (бо переселення
наобум розоряє до тла) нахлине на Украіну.
В деяких місцях вже нарід рушився: з під кр. Кушки, з
Астрабадськоі провинціі в Персії, де десятки тисяч у-в були
вирізані іомудами і персідськими казаками, і з Закавказу. Я
сам бачив тисячі у-в на баржах і пароплавах Волги, по
станціях в Балашові, Козлові, Вороніжі, Курську і Кореніві:
обідраних, голодних і злих на увесь світ.
На землі Сов. влади біжинцям цим дають мало помоги;
навпаки у-м організаціям ставлять перепони в цій справі
(так в Царицині „Военно-Рев. Штаб" закрив У-ку Раду, котра
займалась регістрацією біжинців), а при переізді через
границю у-в оббирають красноармейські відділи. Так, в ніч с
13-го на 14-е липня нашу партію в Жолобовці (коло
Кореніва) дуже пощипали; наприклад, у д-ра Галя узяли 4000
карб, і всі лікарські інструменти; і це зробила нова партія
матросів і кр-ців, котра змінила прешу, совсім вже
розбишацьку.
Без сумніву, в важку хвилину будування державності в
Украіні дуже потрібні ріжні осьвідчені люде, патріотично
настроєні; але треба, щоб переселення таких людей на
родину йшло без ущерба у-кій справі поза межами Украіни.
Переселення ж хліборобів буде сущою шкодою, бо і в самій
Украіні земляне питання стоіть дуже гостро.
Об’ява і виконання в липні цього року Совицькою
владою „правил об утрате россійського гражданства"
(вирізка з часопису „Русскій Голос", бюлетень від 17/VII №4
придається) поставив цілі тисячі у-в в Туркестані, а
головнійше служащих на залізницях, в дуже небезпечне
становище; велика кількість їх має на Україні родичів і
майно і думала, як поліпшеться становище, виіхати на
Турквстан 281

батьківщину; по „правилам" же кінцеве рішення увільнитись
від Росспідданства зависіть не від горожаніна, а від
„Народного Комиссара по внутренним делам", і строк на
подачу заяв дається совсім короткий — один місяць; боюсь,
що до у-в на глухих станціях за місяць і чутка пр& „правила"
не дійде.
В інтересах Украінськоі держави і украінців в Туркестані
треба:
1. Негайно настояти перед Россійським Урядом о зміні
„правил об утрате росс-го подданства" в тому напрямі, щоб
утрата підданства зависіла від волі горожанина і строк для
далеких округ, як Туркестан, був збільшений до 1 року.
2.	Негайно послати з Киіва або доручити кому-небудь права і
обов’язки консула, котрому дати ясні і виразні вказівки
відносно украінців в Туркестані: перше, задля тих, котрі
бажають скоро переселитись на Украіну; друге, для тих,
котрі приймуть підданство Украіни і зостануться працювати
в Т-ні (бо так ім буде вигодно); і, треттє, за для тих, котрі
зостануться горожанами Туркестану; особливо отмітить, що
робити хліборобам, котрі мають власну землю, а також і
тим, хто сидить на скарбовій землі.
3.	Послати в Туркестан знайомих діячів по торговлі і
промисловості, щоб вони тепер же війшли в зв’язку с
торгівельно-промисловими особами і товариществами для
поширення торгових відносин між Украіною і Туркестаном.
4.	Послати відціля учителів і лекторів, знайомих з у-кою
мовою, літературою і історією для розвою національного
почуття серед у-в Туркестану; цю справу можливо доручити і
осьвідченим бранцям-галичанам, лише треба на першу добу
ассігнувати консулові невелику сумму грошей (до 20-30 т.к.).
5.	Негайно послати на пропускні пункти на границі у-х
урядовців, щоб досмотр худоби у-в, котрі їдуть на Украіну,
відбувався представниками Сов. влади в іх присутності.
6.	Настояти, щоб Уряди в Совіцькій Республіці ни чинили
нияких препон в національній справі у-м організаціям і у-м
діячам в Туркестані.
Щиро прохаю не оставити без уваги моі прохання і
думки.
282

Голова Закаспійсько-Бухарськоі
Окружноі Ради і Член
Туркестанської Украінськоі краєвоі Ради,
Веніамин Вакуленко
(полковник, б.в. слідчий Туркестанського
В. Округа).
27 липня 1918 року.
Киів, Святошино
5	просіка, Межигорська 12.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ : Ф. 2607. -Оп. 1. - Спр. 45. - Арк. 76-80 зв.
Турквстан 283

СИБІР
Завоювавши наприкінці XVI століття Сибір та
приєднавши до свого титуту ще й звання „царів Сибірських",
московські правителі одразу ж заходилися колонізувати
зауральський край. Сюди направляють різного роду „охочих
людей": полонених шведів, поляків, литовців. Висилають
також запорожців. „Розписи ссьільньїх черкас", де містяться
дані про це, датовано задовго до Переяславської Ради.
Зокрема, у травні 1628 року був засланий, разом із
товаришами, запорозький старшина Олексій Шафран,
відомий з історії походами на Чорне море — проти турків
спільно з донськими козаками (ЦДАДА Росії: Малоросійські
справи. 1628 p.—Спр.2.—Арк.24). Пізніше московський цар
цілими етапами відправляє до Сибіру українців, що заселяли
землі сучасної Слобожанщини. Відомо, приміром, що 1642
року туди відбули 188 українців „с их семьями, из Чугуєва,
Курска и Воронежа, сосланьїх на службу и на пашню сначала
в „понизовньїе города" — Свияжской, Курмьіш, Ядринск і
др., а оттуда переведенньїх на великую р. Лену, к первому
Якутскому воеводе стольнику П. П. Головину, которому
велено всех черкас устроить в пашенньїе крестьяне". Через
два роки з’являється новий реєстр „ссьільньїх людей черкас"
—	українців переселяють до Сибіру з сім’ями, дітьми.
Українське козацтво брало участь у походах Василя
Пояркова (1643 р.) і Семена Дежнєва (1648 p.).
Американський історик Губерт Бенкрафт зазначив, що наші
співвітчизники, перейшовши увесь Сибір „неисходимьій",
дійшли аж до тихоокеанського узбережжя. 1871 року вони
вже заселяють „страньї охотския и нерчинския".
Згідно з твердженням цього ж американського історика
першим, хто причалив до Алеутських островів, був козак Лука
Морозко, „якого сюди вітри загнали" 1669 року. Другим
українцем^ котрий дослідив ці острови був Михайло Гвоздєв
(Гвоздь). Йому належить перша карта архіпелагу, виконана
1730 року (Власенко-Бойцун А. Українські козаки на Алясці//
Альманах УНС на рік 1986 (Нью-Йорк).—1986.—С.24).
284

Згодом повели-повезли Володимирським трактом
українських політичних в’язнів. Насамперед це були
козацькі старшини, тогочасна українська інтелігенція. В
Сибіру опинилися рідні гетьмана Івана Виговського, потім
мазепинці, верхівка Січі.
Відомо, що творив Петро І та його посіпаки з українцями
після спроби Івана Мазепи вибороти за допомогою Карла
XII незалежність. Заливши Україну кров’ю, — піднявся до
небес крик болю під час знищення Батурина, масових
розправ у Глухові, Ромнах, Лебедині, Охтирці, — тиран
продовжував переслідувати соратників Мазепи і після своєї
перемоги. Найбільш „умилостливим" покаранням було
заслання до Сибіру, про що, зокрема, йдеться ось у такому
тогочасному наказі:	„...	Гетьману Івану Ільичу
Скоропадському, войску Запорожскому наше царского
величества милостливое слово.
Указали мьі, великий государь, изменников, бьівших
наперед сего в генеральной старшине Василія Чуйкевича,
Дмитра Максимовича да полковников Дмитра Зеленского,
Юрья Кожуховского, Якова Покотьіло, канцеляриста
Григорач и казака Антона Гамалея, которіє било довелось за
свой дела ко смертной казни, послать в сьілку на вечное
житье Чуйкевича, Зеленского, канцеляриста и козака, в
Сибирь, Максимовича, Кожуховского, Покотьіла к городу
Архангельскому, с женами их из детьми, и тебе нашего
царского величества подданому войска Запорожского обоих
сторон Днепра гетьману Йвану Ільичу, тех вьішеписаньїх
изменников, жен и детей для той ссьілки прислать и Москве
в приказе Малоросии за караулом" (IP ЦНБ НАНУ: Ф. 1.—
Спр.60317.—Арк.90).
Коли, нарешті, буде перелічено всіх українських
політв’язнів Російської імперії, — список виявиться вельми
довгим. Від Тоболу до Верхоянська поневірялися наші
земляки, серед них і ні в чому не повинні діти. Багато із
засланих так і не повернулося до рідних країв, спочивши в
сибірській землі навіки.
XIX століття в пошуках кращої долі за Урал починають
перебиратися добровільні переселенці з України. За
переписом 1897 року в Сибіру на той час проживало вже
223274 українці. З них 37.8 тисячі чоловік мешкали в
Тобольській губернії, головно в південних повітах —
Ішимському, Тюкалінському. Майже 100 тисяч українців
налічувалося наприкінці XIX віку в Томській губернії. За
Сибір 285

данним 1915 року, найбільше було наших земляків у
Барнаульському повіті — 50 тисяч, по 16-20 тисяч українців
проживали в Каїнському, Маріїнському, Зміїногорському
повітах. Українське населення решти сибірських губерній
було менш чисельним: до 1917 року в Єнісейській мешкало
21,4 тисячі українців, в Забайкальській — понад 5 тисяч (з
них 3,7 тисячі в Читинському повіті), в Якутії — кількасот
чоловік.
Описуючи життя наших земляків у Сибіру, очевидець
свідчив: „Перше, що переносять українці на сибірський
грунт, це почитання місцевих з України святих. їхніми
іменами називають свої села, на їхню честь ставлять церкви
й справляють ікони. Інколи цілі великі округи, з десятками
сіл, називають тими назвами, що залишили вдома, і коли б
не тутешне назвисько повіту і губернії, то поштарям трудно
було розібратися з адресами, навіть розташовані села так
само по назвиськам, лишень побільшений простір між ними.
Перші роки, поки чоловіки ходять до переселенських
урядовців за допомогою, поки мають багато діла зі
старожилами при обзаведенні господарством, навіть мовою
поступаються на користь московської, бо сибіряк, хоч
стріляй йому в бою, не зрозуміє української мови, й
особливо, коли нею говорить жінка.
Схороняють мову та звичаї жінки та діти, які не виходять
ніколи з українського оточення. Діти, крім того, ніде не
бувають, позбавлені навіть народної школи, де вже чули
російську мову".
Важливо зауважити й таку деталь з господарського
життя: у надзвичайно складних сибірських умовах українські
селяни розводили хлібні злаки, привезені з рідної землі. Так
переселенець з Київської губернії Сахно на початку XX
століття успішно культивував в Іркутській губернії чотири
сорти озимої пшениці.
Обживаючись на чужині, наші земляки не поривали
зв’язку з матір’ю-Україною. Свідченням цьому може
слугувати лист, надісланий з Сибіру на переломі 20-х років
нинішнього століття.
„Від группи земляків до ріднії України
Заява
Прохаємо тов. українців вислати нам, землякам, яки
книжки и пиєси, для постановки спиктаклів пісельних.
А то ми чуємо через листи, котрі получаемо з України, що
286

там просвитность дуже висока на своєї мови, и нам нема де
що взяти із своєї мови. Нас оточує всюди росийськая мова.
Але ж російці теж цікавляться українськими піснями да
мовою. За що прохаємо из далекії країни Сібіру вислати нам
декільки плакатів та книжок и газету „Вісти", журналів
жінкам.
Група прохачів-українців.
Прохаємо вислати по цьому адресу
Сибирский край Канский округ Тамишетский район село
Щелехово
Артюху Гриц“.
Характерним щодо цього є також лист жителя села
Чебаклі Томської губернії Іларіона Снігура, адресований
Центральній Раді у травні 1917 року. „Всяка людина,— пише
наш земляк,— мусить знати свій рід, так і я, як тіки став знати
себе, то став тямити про Україну, проживаюче в Сибірі,
рідна наша мова і нація перемагається більшою силою
москалів; так як я душою українець, то щоб не втратить
золотого времня, прохаю Раду: не знайдеця можливим міні
переїхати на жительство на свою рідну Україну і получити
де-нибут землю, так як я хлібороб, а в найбільшим — щоб
через це злучитись з своєм народом і принести хоч яку-небут
пользу матирі-Україні і задля її возрождення."
Як і скрізь, особливо активними були військовики.
Наприклад, на зібранні солдатів Барнаульського гарнізону,
скликаного з ініціативи місцевої Української громади, було
винесено постанову: ,Домагатися негайного проголошення
повної автономії України на підставі договору гетьмана
Богдана Хмельницького з Росією в Переяславі 1654 року,
заведення української мови в українських школах і
командирування до українських полків офіцерів-українців;
перевести українські полки „на фронти України, яку ми,
українські солдати, хочемо боронити від ворога своєю
груддю, кличемо всіх солдат і офіцерів-українців, щоб
рішуче обстоювали оці наші домагання в ім’я єдиного ідеалу:
вільна Україна".
Крім того, на українскому віче, яке відбулося 14 березня
1917 року в Барнаулі, ухвалено було відкрити українських
клуб, бібліотеку і початкову школу, вчителями якої обрано
полоненого галичанина Антона Яцькова та „заслану до
Сибіру царським режимом Україну" (Наше життя
(Петроград).—1917 — 11 квітня).
У травні 1918-го українці — учні Новомиколаївської
Сибір 287

семінарії порушили питання про створення в Сибіру
української вчительської семінарії. Підхопивши цю ідею,
виконавчий комітет Новомиколаївської окружної
Української Ради звернувся до всіх українських організацій
Західного Сибіру з проханням підтримати це починання.
Відомо, що на цей заклик гаряче відгукнулась Барнаульська
Українська Громада. Обстоюючи ідею відкриття
учительської семінарії в Омську та обіцяючи моральну й
матеріальну допомогу в цій справі, вона водночас ставила
питання про організацію в цьому місті також товариства
„Рідна мова", яке б опікувалося українським шкільництвом.
Сибірські українці готові були й збройно допомогти
визволенню своєї далекої Батьківщини. 1917 року в Томську
сформували полк імені Петра Дорошенка, до складу якого
входило 900 солдатів і ЗО офіцерів.
Багато українців Сибіру спочатку влилися, було, до армії
Колчака. Проте, коли він поставив над ним російського
генерала, відмовившись створити окремі українські
частини, наші земляки почали покидати цього
псевдоукраїнця, не бажаючи воювати за „єдіную і
Н€ДЄЛІМую“.
ДОКУМЕНТИ
Резолюція загальних зборів Іркутської громади
„Вільна Україна" про підтримку автономії України
26 квітня 1917 року
Резолюція
(Одержано в Раді 10/VI -17 р.)
26 квітня 1917 року Загальне Зібрання всих українців —
членів Іркутської Громади „Вільна Україна", обдумавши
питання сучасного життя і свої бажання на користь свого
народу і неньки-України, постановило:
1)	Для культурного розвитку нашого українського народу
і щастя всих народів всеї Росії — Росія повинна бути
перестроєна на основі федерації усих народів на рівних
правах яко „Федеративно-Республіканська". Україна
повинна мати саму широку автономію. Тимчасове
Правительство, не відкладаючи, повинно рішити, що воно
згоджується за бажанням українців і що не буде перечити
будувать на Україні устрою автономичного.
288

2)	Для оборони завойованих вільностей ввесь народ
повинен найскоріше стати до зброї, через що вітаємо
бажання нашого українського народу мати власне військо,
котре б положило душу й тіло за нашу свободу і доказало б
супостатам, якого ми роду.
Тимчасове Правительство повинно безумовно згодитись
з бажанням українців не перечити в організації і узброєнню
українського війська.
3)	Ми піддержуємо Тимчасове Правительство до того
часу, доки воно буде йти революційним шляхом і виповняти
об’явлену програму.
4)	Тимчасове Правительство повинне оповістити людям
всього світу, що Росія не хоче чужої землі і контрибуції, що
кождий народ має право виявити свою волю, з ким бажає
жити і до якої держави пристати. Всі моря та проливи
повинні бути для всих людей вільними. Весь працюючий
народ воюючих з нами держав і держав цілого світу повинен
найскорше взяти власть в свої власні руки і якнайскорше
скінчити війну. Тим часом же кличемо всих вільних синів
вільної Росії взятися за працю та узброїти оборонців нашої
волі.
5)	Земля повинна належати до всих, хто на ній працює
без наймитів. Землею не вільно торгувати і Тимчасове
Правительство повинно тепер заборонити нею торгувати.
Голова Загального Зібрання,
Голова „Вільної України" в Іркутську (підпис).
З	оригіналом згідно.
Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. -Оп.1. -Спр.50.-Арк.24.
Лист Іларіона Снігура з Сибіру про бажання
українців його села переїхати в Україну
28 травня 1917 року
У Київ
Центральній Українській Раді
Україньця Иларіен Снігур
гражданина дерев. Чебакльї
Юдинской вол. Каинского у.
Томской губ.
Сибір 289

Прошеніе
Всяка людина мусьіт знатьі свій рід, так і я, як тіки став
знати себе, то став тями ги про Україну, прожіваючє в Сібірі.
Рідна наша мова і нація пиримагается більшою сьілою
москалів; так як я душою українець, то щоб не втратить
золотого времня, прохаю Раду, не знайдеця можливим міні
пірііхати на жительство на свою рідну Україну і получити де-
нібуть землю, так як я хлібороб, а в найбільшим—шоб через
це злучитися з своєм народом и принести хоч яку-нибуть
пользу матирі-Україні задля її возрожденія.
Іще прохаю не знайдете можливости отвітит міни на це
хоч коротенько, бо бачете, шо це пишеця від усього села, де
я стою як верховодитель над тим, щоб розбудьіт українців і
нагадати їм їх славне прошле.
То-то, Панове, будьте ласкави, на щот землі Українскої, а
то тут москалі нам надокучили.
Доброго бажаю Україні і Вам, Панове.
Илар Снігур.
Писано
1917 рок 28 червня
д.	Чебакли Томск. губ.
Каинск. у., Юдинск. вол.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1.—Спр.60.—Арк. 8-8 зв.
Телеграма українців Томського гарнізону до
Українського Генерального Військового комітету з
готовністю стати під українські прапори
28	травня 1917 року
Телеграмма
Киев Педагогическій музей Украинській вийськовій
комитет
Томска 104450 46 20 15 58 почтой Омска 28/5
Принята 29/5 1917 г.
Украинська частина Томського гарнизону на чоли з
вийськовим товариством имени гетьмана Петра Дорошенко
290

поздоровляє вас з обраним кроком наперед в вашій
діяльности Украинськими корпусами = Жагуче чекаємо вид
вас заклику и нам фактично стати з зброєю пид украинскими
прапорами = Рада товариства.
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ.Ф.1076. —Оп.З. —Спр. 13.-Арк.28.
Розповідь прапорщика Сидоренка про формування
українського батальону імені Залізняка в Іркутську та
прилучення до цього інших українських рот на фронті
25 вересня 1917 року
До історії Баталіону імені отамана Залізняка /написана в
помешканні Генерального Комітету/
Перша рота Баталіону склалася в Іркутську на початку
червня 1917 року. Слідуючі З роти, не зважаючи на заборону,
склалися теж у Іркуцьку незабаром після першої. В Іркуцьку
4	запасних сібірських стрілкових полків 9, 10, 11 та 12.
Кожен полк виділив по роті. Кожний полк міг би виділити
по 3 роти, але до заснування українських рот усі 4 полки
післали на позицію все, що годилось для рот поповнення.
Організатори здолали сформувати тільки маршеві роти. 4
маршеві роти склали з себе Баталіон. Назвався він
„Баталіоном імені отамана Залізняка", яка назва й пройшла
по приказові по військової окрузі Іркуцькій.
Які довелося зустріти організаторам заборони по дорозі
формування маршевих українських рот, про те свідчить де¬
які документи, подані до Українського Генерального
Комітету після скасування 20 вересня 1917 року Баталіону
Залізняка представниками цього Баталіону.
Баталіон виїхав на позицію з Іркуцьку 6 липня. їхав він
окремим ешелоном, що дістався до Київа 22 липня в вечері.
В ночі з 22 на 23 липня баталіон вивозили з Київа три
паровози. По окрузі руху ешелону баталіон пережив
надзвичайно багато непорозумінь з відпусками. А проте
факт той, що ешелон до місця призначення доїхав не
порожній, а набитий ущерть. Козаки самі постановили не
давати собі відпусків, хоч більшість із них не бачили домівку
не менше 5 років.
Сибір 291

23 липня баталіон вийшов з ешелону в м. Житомирі, в
Житомирі представники баталіону склали вкупі з
представниками инших українських маршевих рот, що
стояли тоді в місті, Українську Військову Раду. Рада між
иншим дбала, щоб всі маршеві роти, зв’язані Радою,
вкрапили до більш українізованого корпусу. Були зроблені
всі заходи попасти в 34 корпус, але цього не довелося таки
зробити.
11	серпня Баталіон Залізняка їде в Заслав. У Заславі до 4-
х ротного Баталіону пристало ще 3 роти. Це долучення
склалося так. 8 вересня 4 рота Баталіону та 3 инші укр. роти
відправляються з Заславу вкупі одним ешелоном в 17 корпус.
Моральний зв’язок, що був у Заславі між ротами, тепер уже
одержав ще більшу міць. В Ланівцях усі 7 рот працювали
вкупі вже цілком так, ніби вони справді уявляють Баталіон
семиротного складу.
В 17 корпусі Баталіон з 7 рот витримував боротьбу за
свою цілісність. Начальник 3 дівізії хотів наперекір своїм
першим словам розбить Баталіон на дві частини. Одна
частина повинна була зостатися в 12 полку, одна в 9.
Баталіон був ображений. Причин багато. 3 11 вересня по 15
Баталіон у с. Пальчинцях харчувався власними засобами.
Давали було тільки однієї картоплі. Позаяк ком. бат. прап.
Хвиля поїхав у відпуск, і по собі він лишив прапорщика
Тимошенка, у Пальчинцях вибрано було новий ком. б-на
підпоручика Кас’яна.
Після наробленних всяких „злочинів" Баталіон 15 вересня
пішов у 6 корпус, де й зостався.
Про подробиці й инші неподробиці існування Баталіону
можна довідатися по паперах, що залишилися в
Генеральному Комітетові.
Прапорщик Сидоренко
25 вересня 17 року, Генеральний Комітет.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.- Оп.1.-Спр.32.- Арк.54-54 зв.
292

Привітання українців Барнаульського гарнізону
Українському Генеральному Військовому комітетові з
готовністю служити Україні в своїх полках
29	жовтня 1917 року
Телеграм ма
Киев Украинскій военньїй Генеральний комитет
Барнаула 01817,33,2521,40=
Принята 29/10 1917 г.
Украинцьі Барнаульского гарнизону числе 500 офицеров и
салдатов радо витают вас Просят приказуват вони все
сповнят Ждем помочи щодо переведення нас в украински
полки=
Украинска війскова Рада.
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ .Ф. 1076. -Оп.З. -Спр. 13. - Арк.27.
Сибір 293

ЗЕЛЕНИЙ КЛИН
Історія заселення Зеленого Клину українцями
починається із прибуттям 1672 року в Нижньо-Селенгінськ
гетьмана Лівобережної України Дем’яна Гнатовича
Многогрішного, підступно заарештованого промосковськи
настароєною козацькою старшиною та засланого, разом із
родиною і друзями, на Далекий Схід. Згодом долю гетьмана
поділило багато українців, примусово переселених на
терени Зеленого Клину.
А загалом наші земляки вперше з’явились у цьому регіоні
ще раніше. Є документальне свідчення, що 23 березня 1650
року до Анадира вирушила експедиція, очолювана Семеном
Мотором, яка через місяць з’єдналася з загоном Семена
Дежнєва.
Згідно з твердженням американського історика Губерта
Бенкрафта, першим, хто приплив до Алеутських островів,
був український козак Лука Морозко, якого сюди 1669 року
«загнали вітри». Другим українцем, котрий завітав на ці
острови, був Михайло Гвоздєв (Гвоздь). Йому належить
перша карта архіпелагу, складена 1730 року.
Масове освоєння Зеленого Клину українцями
починається другої половини XIX століття. 1861 — 1883
років шлях переселенців лежав через Сибір; 1883 — 1900-х —
з Одеси до Владивостока морем; від 1900 року — знову через
Сибір, залізницею до Хабаровська. Найдавнішим пунктом
далекосхідної колонізації українців є нинішнє місто
Нікольськ-Уссурійськ. Потік переселенців особливо зростає
з початком XX століття. Зокрема, 1906 року в Амурську
область прибули 919 осіб з Лівобережної України, до
Приморського краю — тільки з Чернігівської губернії 1968
та ще 594 — з Київської. Наступного року з Лівобережжя
прибули вже 1286. Ще більша кількість українців з’явилася
тоді у Примор’ї: 23567 осіб з лівобережних губерній, 18720 —
правобережних.
Згідно зі статистичною таблицею, неведеною у книзі
Тихона Полнера «Приамурье: фактьі, цифрьі, наблюдения»
294

(М., 1909), 1858 — 1906 років до Амурської області одних
лише полтавців переселилося 14559, загалом за цей час із
різних губерній Російської імперії сюди прибули понад 49
тисяч українців. «Основним ядром населення області,—
писав автор дослідження,— є малороси, хоча зі справжньої
України їх прибуло близько 20 тисяч осіб (40,6 відсотка всіх
переселенців), але ж і Воронезька, і Новоросійська губернії
значною мірою заселені хохлами». Кількість колоністів у
Приморській області, за підрахунками Т.Полнера,
становила понад 128 тисяч чоловік. «Справжніх малоросів,—
зазначав він,— тут уже не менше 75 процентів, тобто три
чверті всього населення, серед них переважають не
полтавці (як в Амурській області), а чернігівці (33,8
відсотка) і кияни (24,7 відсотка). Білорусів майже такий
процент, як і в Амурській області. Корінного
великоруського населення (а також розкольників
Тамбовської губернії та Поволжя, старовірів Забайкалля і
Сибіру)— дуже мало. І ми не вельми помилимося, коли
скажемо, що Приморська область становить другу Україну із
значною домішкою білорусів».
Наступних років наші земляки засновують на цих
теренах цілу низку поселень: Дунай, Знам’янка, Самарка,
Білогір’я, Дем’яиівка, Сміле, Знам’янське, Лебединське,
Ново-Ямпільське, Рокитне, Острополь, Верхньо-Спаське,
Веселий Кут, Кам’янець-Подільське, Гоголівське,
Чорнобаївське — перелік можна продовжувати й
продовжувати.
1906 — 1917 років з України до Амурської області
переселилися 64169 чоловік, що становило більш як 49
відсотків від усіх прибульців. У Примор’я в цей період
перебралося 102614 українців — понад 61 процент від
загальної кількості переселенців. За висновком В.Кабузана,
котрий провів спеціальне історико-демографічне
дослідження, Далекий Схід був освоєний переважно
українськими селянами.
Загальна розруха, що охопила Росію 1917 року, перші
відомості про всеросійську революцію потрясли до глибини
також і Далекосхідний край та наглядно засвідчили, як слабо
було приспане національне почування українців Далекого
Сходу, який багатий скарб української природи приховався
в їхньому характері; чутливим вухом ловили вони визвольні
кличі що лунали з Великої України і стали дружньо
гуртуватися під національний прапор та організовувати своє
Зелений Клин 295

громадське політичне життя (ЦДАВОВУ:Ф.3696.— Оп.2.—
Спр. 381Арк.213).
Владивостоцька Українська Громада що зібралася 26-го
березня 1917 року, поставила собі метою об’єднання
українців Далекого Сходу, ознайомлення ширсЛсих кіл
громадянства краю з українським питанням.
Організаційний комітет по скликанню першого з’їзду
Хабаровської округи закликав усіх українців:„Нехай ні одно
село не останеться без представника! В організації сила, а
від неї залежить наша будучність! Тому нам треба горнутись
до купи, щоб створити одну сильну громаду вірних синів
Батьківщини, завзятих борців за волю і щастє українського
народу" (Нова Україна (Хабаровськ).— 1918.— 8 червня).
І вже з 11 до 14 червня 1917 року відбувся в м.Нікольську-
Уссурійському Приморської області Перший
Всеукраїнський з’їзд діячів і громадянства Далекого Сходу, в
якому взяли участь понад 300 делегатів від різних
організацій. Були там заступлені українські громади:
Манчжурська, Хайларська, Владивостоцька, Новокиївська,
Хабаровська, Вяземська, Амурська, Харбінський
Український Клуб, Перша Харбінська Українська школа,
Далекосхідна українська учительська спілка і багато інших.
З’їзд відкрив Голова Далекосхідної Української
Учительської Спілки п. Ступак промовою про необхідність
таких з’їздів для гуртування і спільної праці українського
громадянства. Після привітань і вибору Президії з’їзду
/головою обрано А.Романюка, товаришем йому О. Ступака,
секретарями П. Василенка, А. Реміняку і І. Ігнатенка/
учасники з’їзду обміркували і прийняли таку програму з’їзду,
в який розглянули питання національної української справи
в сьогочасних політичних умовах, про поширення
національної справи, національну рідну школу, про мову,
якою повинні друкуватися газети, журнали та книжки на
Далекому Сході, про пропаганду й гуртування солдатів у
військові клуби та інші.
Учасники з’їзду роз’їхалися з повною вірою в щастя і
кращу долю України та її синів, розкиданих по всьому світу,
висловлюючи думку невтомно працювати над
зреалізуванням накреслених планів.
Вибраний з’їздом тимчасовий Комітет послав
Українській Центральній Раді привітання такого змісту:
„Перший Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд, який відбувся
в м. Микольську-Уссурійському з 11 по 14 червня, вітає
296

Центральну Українську Раду і бажає їй сил д.ля добуття
національно-теріторіяльної автономії і всіх злучених з нею
прав, які належали Україні до 1654 року / Переяславські
умови/, з’їзд також просить Раду не забути національних
інтересів українців Далекого Сходу, яких тут не менш 70
відсотків, взяти їх під свій захист і забезпечити їм повну
автономію у всіх верствах культурно-просвітнього,
політичного, національно-теріторіяльного і економічного
життя на принціпі самоурядування" (ЦДАВОВУФ.3696.—
Оп.2.— Спр.381.—Арк.213-214).
Другий Всеукраїнський Далекосхідний З’їзд, що відбувся
у грудні 1917 року / після більшовицького перевороту в
Росії/ у м. Хабаровському, вибрав між іншим Український
Краєвий Далекосхідний Комітет як найвищу тимчасову
владу українського населення на Далекому Сході.
Третій Всеукраїнський Далекосхідний З’їзд зібрався 7-12
квітня 1918 року у м. Хабаровську, вибрав Український
Краєвий Далекосхідний Комітет, обговорив організацію
вільного козацтва та справу виборів в Українську
Далекосхідну Краєву Раду.
У часі від 25-го жовтня до 1-го листопада 1918 року
відбувся у Владивостоці в помешканні Народного Дому
Четвертий Всеукраїнський Далекосхідний З’їзд, у якому
взяли участь представники Амурщини, Приморщини,
Манчжурії, де вибрано виконавчий орган Української
Далекосхідної Краєвої Ради, т. зв. Український
Далекосхідний Секретаріат, якому надано право заступати
культурно-національні потреби українства Далекого Сходу.
Четвертий З’їзд видав ноту до Народів Світу, т. зв.
“Українську Деклярацію До Народів Світу" (там само.—
Арк.216).
Треба зазначити, що програма праці 4-го Далекосхідного
З’їзду була взагалі дуже широка і вимагала розв’язання
багатьох дуже актуальних питань. Як зазначено у вступних
поясненнях до постанов 4-го З’їзду, важливі події на Сході
зворушили українство і викликали потребу докладного
обмірковування світових і місцевих справ. Гетьманський
переворот в Україні, виступ чехів і союзних держав на
Далекому Сході, зміна більшовицького уряду на Сибіру,
окремі гуртування і особи, що проголосили себе владою
Сибіру, майбутня мобілізація, приїзд у Харбін консула
Української Держави — все це вимагало докладного
обговорення, з’ясування становища українства, його
Зелений Клин 297

відношення до цих подій і вирішення поведінки на далі.
Тому на скликаному з цих справ 4-му З’їзду з’явилось чимало
представників від найрізноманітніших організацій
українства Далекого Сходу, хоча уповноважених деяких
областей затримано було в дорозі відповідною Забороною
члена Амурського Правительства Алексієвського.
З’їзд проводив свої праці в 4-х комісіях, мав чисто
діловий характер і подавав надії, що відтепер український
рух на Далекому Сході набере великого розмаху і стане на
справжній реальний грунт. З’їзд визнав конечним, щоб
об’єднані представники тієї групи держав на Далекому
Сході, які вже декларували своє визнання самостійності
деяких народів, рахуючись із тим, що український народ
виявив свою волю до незалежного існування і що Українська
держава фактично існує, визнали цю останню і декларували
своє визнання відповідно до законів міжнародного права.
Визнаючи українське населення Далекого Сходу, що
пов’язане з постійним проживанням на території Далекого
Сходу і Сибіру, місцевими громадянами української
національності, на з’їзді вирішено домагатися прав для тих
громадян на культурно-національну автономію. З’їзд визнав
неможливим поворотне масове переселення українців
Далекого Сходу і Сибіру в Україну через те, що таке
переселення було б першим історичним прикладом
деколонізації, противним історично-соціальним законам і
шкідливим як для самих переселенців, так і для Української
Держави при її незакріпленому політичному устроєві і
слабкому державному бюджеті.
Вислухавши доклад Військової Комісії, з’їзд визнав
потрібним, щоб громадяни Сибіру, Далекого Сходу
української національності вступали до сформованих
українських частин. Ці частини формували під проводом
Української Краєвої Ради через Українські Військові Штаби.
Коли б заходами Російської влади намічалося призвати
українців звичайними військовими засобами, то всі вони
повинні гуртуватися в українські національні частини на
підставах, зазначених у регулярі, виробленому військовою
комісією. В тих постановах зазначено, що українські
військові частини формуються для того, щоби уникнути
денаціоналізації, яка раніше була наслідком служби
українців у російських частинах. Разом з тим формування
національних частин повинно послужити поширенню
національної свідомості між вояками. В постановах
298

зазначено також, що українські частини мають складатися з
окремих бойових одиниць, складених з самих тільки
українців. Мова, навчання, діловодство і команда в тих
частинах мають бути безумовно українські.
Українська Армія не має втручатись у політичну боротьбу
різних російських партій. Під час анархії і відсутності
загальновизнаної російської влади українське військо
підлягає тільки Українському Секретаріатові.
З	поважніших праць Української Далекосхідної Краєвої
Ради заслугує на увагу Конституція українства Далекого
Сходу, вироблена й ухвалена на другій сесії Краєвої Ради 27
травня 1919 року. У зазначеній сесії брали участь такі
делегати — від Владивостоцької Округи: Дмитро Кисільов,
Микола Соловей і Степан Прант; від Забайкальської Округи:
Євген Гаєвський, Степан Шведен, Венедикт Яковенко; від
Іманської Округи: Павло Поліщук; від Манчжурської
Округи: Василь Гальченко, Петро Горовий; від Микольсько-
Уссурійської Округи: Лукіян Глібоцький, Михайло Левонюк
і Петро Романенко; від Хабаровської Округи: Василь
Никуляк. Як члени Секретаріату були присутні: Юрій Мова,
Федір Стешко, Іван Гадзаман, Гордій Мелашич (там само —
Арк. 225).
На основі документів, які збереглися з тих часів, можна
констатувати, що весь український рух при всьому розмахові
і напруженні енергії поодиноких діячів Далекосхідної
колонії не міг осягнути головного в політичному напрямкові
сподіваних результатів. Нормальний його розвиток спиняли
або цілком паралізували всілякі спроби різноманітних
ворожих українській справі чинників, які тоді змагалися
захопити владу в регіоні.
Далекосхідним українцям довелося пережити всякого
роду режими: т.зв. тимчасового правительства, перший
більшовицький переворот / восени 1917/, військову
інтервенцію в Сибіру, ініціаторами якої були чеські легіони,
влада земців і управлінців.
Одначе при об’єктивній оцінці подій, доводиться
зауважити, що все-таки далася в знаки українцям Далекого
Сходу влада Колчака, а головно — його місцевих агентів.
Реакційна колчаківська кліка, задушевним бажанням якої
було відновити в Росії давній лад, виявилась більш
реакційною і жорстокою, ніж царський режим. Зрозуміло,
ставлення тієї влади до українського питання було
лагіднішим, ніж до 1917 року. Давнє „не бьіло, нет и бьіть не
Зелений Клин 299

может“ воскресло в тій самій формі і стало знов таки
правосильним як керівництво чинників місцевої влади.
Сформовані українські частини розпускались, організації
замикались, видатні національні діячі переслідувалися,
випуск газет припинявся. Небезпечним стало навіть бути
українцем, давню назву якого „сепаратист" замінено
модерною — „самостійник".
Треба підкреслити:	українство Далекого Сходу,
незважаючи на своє відірвання від материнського коріння,
всіх незгод політичного і культурного життя, все ж заховало
свою, національну душу і серце, залишилося вірним
звичаям, зберегло свою материнську мову. Перший
природний стихійний порив у часі революції — до
відновлення народного життя — спалахнув серед українців
Далекого Сходу сильним, могутнім полум’ям. Ідея державної
самостійності України із Зеленим Клином як колонією
здобула там широку популярність. З’явилися численні
організації, розгорнулась всебічна робота, з’явилась
українська преса, закладалися нові огнища відродження
національного духу: школи, курси, освітні гуртки тощо.
На той час у далекосхідному регіоні виходили українські
газети: у Владивостоці — «Щире слово», «Українець на
Зеленому Клині», «Громадська думка», «Українська думка»; в
Хабаровську — «Хвиля України», у Благовіщенську —
«Українська справа на Амурі». У Примор’ї працювали
українські школи.
Підтримка українцями Зеленого Клину своєї далекої
батьківщини в її боротьбі за незалежність, їхнє прагнення
до власної державності, створення на Далекому Сході
незалежної республіки, звісно, не могло сподобатись
більшовицькому режиму. Напередодні проголошення
радянської влади на території Далеко-Східної республіки у
Владивостоці (5 листопада 1922 року) заарештовують голову
Українського Далеко-Східнього Секретаріату Юрія Глушка-
Мову. Із встановленням влади більшовиків — 14 листопада —
починаються масові арешти. У Владивостоці, за свідченням
І.Світа, схоплено Горового, Неділька-Борковського,
Стрельбицького, Геруцького, Корсуна, Кисилева, Дубовика,
Нечипоренка, Смульського, в Читі — Козака, Кузурмана,
Ященка, Левченка, Тишкевича, Катниньського — усього 120
чоловік. Заарештованих українських активістів довго
тримали під слідством у Читі, де й відбувся 5—13 січня 1924
року судовий процес.
300

ДОКУМЕНТИ
Посвідка про делегування члена Амурської Української
Громади Василя Ярового до Центральної Ради з
підтримкою іі боротьби за автономію України
Червень 1917 року
В Центральну Українську Раду
Член Української Амурської громади Василь
Олександрович Яровий делегірується в Центральну
Українську Раду і инші Українські Громади привітати од всих
українців-амурців Р|дну Україну і заявити її представникам
про те, що амурські українці всіма силами і всілякими
засобами будуть обстоювати саму найширшу автономію
України і висловлюються рішуче за те, що оголошення
автономії України повинно одбутись „явочним порядком",
не чекаючи рішення Установчих Зборів, які повинні тільки
вважати автономію України відбувшеюся незмінною подією.
За голову Ситницький
За Радного писаря (підпис).
(М. П.)
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1—Спр.50.—Арк. 24.
Звернення 4-го Українського Далекосхідного з’їзду до
народів світу про право українського і всіх народів на
самовизначення
1	листопада 1918 року
УКРАЇНСЬКА ДЕКЛЯРАЦІЯ ДО НАРОДІВ СВІТУ
Українське питання тільки з часів всесвітньої війни стало
у весь зріст.
Український народ, який налічує 37 міліонів людности,
на самій Україні мається в кількости до ЗО міліонів; решта
роспорошена по Австрії, Америці, Австралії, Московщині і
найбільше численними скупченими між гуртуваннями по
землях Сибіру.
Права України по Унії 1654 року з Москвою, низкою
неправомірних вчинків з боку Московського царського
Зелений Клин зої

Уряду, були помалу знищені, не дивлячись на протести
Української Влади і Українського народу; нарешті, цариця
Катерина II в 1783 році знищила і саму українську владу.
Народ український увесь час боровся за свою*волю, але
російський уряд, за допомогою частини великих власників і
урядовців, яким централістична московська політика була
на користь, остаточно пригнобили Україну і намагалися
стерти саме ім’я України.
Але сила народу витримала й діждалась кращих часів.
Революція 1917 року, скинувши в Петрограді царя, порвала
кайдани, якими скуто було Україну з царською Москвою. І в
революції з першого моменту її найактивнішу участь взяли
українці. Сердюцькі полки, що складалися в значній масі з
українців, - першими підняли прапор революції /
Волинський полк/.
Українці радо вітали новий лад Росії і всіма силами
взялися до підтримання його. І в той час навіть, коли
російська армія, спотворена темнотою й агітацією
большевиків, розвалювалася і кинула фронт, українська
армія, зорганізувавшись на національному грунті під
керуванням генерального Секретаря Петлюри, міцно стояла
на Руминському і Південно-Західному фронтах, захищаючи
до останньої хвилини від австро-германського наступу довгу
межу України, окремі частини українського війська міцно
стояли і на Північному фронті, де навкруги їх бушувала вже
повна дезорганізація. І вони залишилися самітніми і, цілком
зневірившись у якій би не було допомозі, мусили останніми
залишити Північ і повернутися на Україну. Революцією була
дана змога Україні вільно будувати своє життя, та не так
подивилась на* те та частина росіян, яка мала з
пригноблення України велику користь. Кадети, які при
цареві визнавали за українцями деякі права, поставились до
українських домагань вороже. Ще більш вороже поставили
російські урядовці, що залишились на Україні на чільних
посадах. З недовіррям поставився до Центральної Ради
Тимчасовий Уряд Керенського і майже всі російські
політичні партії. Нарешті, большевики своєю поведінкою в
Бересті, коли вони, повідомивши делегатів України, що
ведуть перемогу з метою закласти загальну демократичну
згоду, в той же час вели залаштункові змови про згоду
сепаратну, утворили в Харькові фіктивний “совітський" уряд
України, котрий мав закладати згоду з ворогами під
проводом большевиків і, нарешті, насунули на Україну
302

ватаги червоногвардійців і всим цим примусили Україну
закласти згоду з ворогом німцем.
Але ця примусова згода ніяк не є актом виявлення волі
України.
Один з демократичних народів світу, народ український,
ніколи не бажав, не бажає і не бажатиме життя без
братерської згоди з народами всесвіту. Він, по заповіту
Кирило-Методієвського Братства, прагне життя в сполуці з
народами словенськими і своїм родичем — народом
московським. Але на своїй українській землі господарем
повинен бути сам народ український.
Свою землю він поливав кров’ю раніше, захищаючи
Європу від дикунів Сходу, і густо полив під час цієї
всесвітньої війни. Галичина, Поділля, Волинь і інші землі
України зтолочені німцями, цілком зруйновані і
перебувають не менш у гіршому стані, ніж навіть Бельгія,
Польща та Сербія.
Не нагороди домагається народ український.
Російський Уряд експлуатував його в старі часи,
експлуатував і нещодавно, примушуючи мандрувати і до
пустель Туркестану, і у пущі Сибіру, і на мочари Далекого
Сходу. І скрізь українці захищали культуру і творили життя і
економічні цінності.
Український нарід цілком пристає на пакти згоди,
оголошеної Головою Американських Сполучених Штатів
паном Вільсоном, якого вітає за щиро й просто поставлені
питання на право кожного народу вільно будувати своє
життя.
Українському народу також осоружні й смішні прикраси
стародавніх росцяцькованих уборів, заходів і законів, якими
дехто і надалі думає керувати волею і життям народів.
Те становище на Україні, яке складалось завдяки ворожої
поведінки російських партій і розбійницьким вчинкам
большевиків, обурює всіх українців. Нога чужинця, що зараз
стоїть на українській землі, давить в груди кожному
українцеві, і він її скине.
Скине так швидко, як до його будуть ставиться вороже, і
скине в мент, як держави щиро протягнуть руку допомоги і
визнають окремим дипломатичним актом його право на
вільне й незалежне життя.
Боротьба братів чехів, які були в тих же обставинах, як і
ми, і які упертою працею вибились на шлях вільного життя,
викликає з боку нашого глибоку пошану й невимовну радість.
Зелений Клин зоз

Наздар, Брати Чехи.
Слава усім Державам, які рішуче стоять за право кожного
народу на вільне порядкування своїм життям.
Хай живе народоправний Світ.
Хай живе вільна Україна.	*
Звертаючись з цим щирим закликом до народів всесвіту,
4-й Надзвичайний Український Далекосхідний З’їзд
сподівається, що Держави Світу ці справедливі вимоги
українського народу підтримають, щоб надалі не лишити в
Європі схованого джерела незадоволення.
4-й Український Далекосхідний З’їзд Надзвичайний.
Голова З’їзду Микола Новицький
Писарь Степан Кукуруза.
1-го листопаду 1918 р.
м. Владивосток.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3696.—Оп.2.—Спр.381.—Арк.215-216 зв.
Циркуляр Далекосхідного Українського Секретаріату
про погодження всіх справ місцевого українського
населення з цим органом
14 лютого 1919 року
ДАЛЕКОСХІДНИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ
СЕКРЕТАРІАТ
ЦИРКУЛЯР
ВСІМ ОКРУЖНИМ РАДАМ НА ДАЛЕКОМУ ВСХОДІ:
Нас повідомляють окремі особи і деякі украіньскі
організації, що останніми часами деякі несовістні люди, а за
ними і гуртки пускають поміж украінське населення
неправдиві вісти і повідомлення, дають незаконні прикази в
своіх циркулярах до украінських організацій та ширять в
газетах неправдиві вісти про діяльність та взаімне
відношення між украінськими організаціями і іх
відповідальними органами.
Сі неправдиві вісти викликують серед украінства
занепокоєння, непорозуміння та приносить йому шкоду.
304

Щоб не допустить до цілковитої компромітаціі
украінского руху, знищення українських організацій,
Секретаріат Далекосхідної Украінськоі Краєвоі Ради як
найвисший орган украінства Далекого Сходу, а у
відношенню до Украінськоі Народноі Республики і іі
горожан у цім краю як орган виконуючий обовязки
Українського Генерального Консульства для всіх тутешних
органів — приписуємо всім окружним Радам ні у якому разі
не виконувати приказів і приписів будь яких організацій,
назначених урядовців і окремих осіб без попередних зносин
з Секретаріатом, і навіть приватні відомості перевірить
через Секретаріат.
Коли, в случаю оголошення мобілізаціі місцевою владою,
декотрі украінці побажають служить в українських
військових частинах, котрі можуть бути закладені на основі
„Указу Врем. Сиб. Правительства з дня 31/7. 1918 року",
приписуємо Вам принимать від усіх украінців письменні
заяви на основі висше згаданого закона і в міру поступлення
іх в окружні Ради з указанням спеціальносте петентів
пересилать іх нам для передачі тутешній власти.
Голова: Ю. Мова
Секретар /підпис нерозбірливий/
Оригінал.Машинопис.
ЦАВ у Варшаві: Ф.380.— Оп.2.— Спр.361.— Арк.1.
Донесення командира бронепоізду „Сибіряк" командиру
українського полку імені гетьмана Петра Сагайдачного
про бойові дії проти більшовиків
19 травня 1919 року
Командиру украинскаго имени гетмана
Петра Сагайдачного полка
На позициях на реке ИК, находящийся под Вашим
командованием полк, непрерьівно, совместно с вверенньїм
мне бронепоездом “СИБИРЯК" производил глубокую
разведку, причем разведьівательньїя части держали себя
вьіше всякой похвальї. 11-го мая полк на тех же позициях,
тянувшихся на протяжении 12 верст, во время наступления
противника по всему фронту и не смотря на свой небольшой
численний состав, стойко защищал вверенньїй ему боевой
участок, отбивая атаки противника под непрерьівньїм огнем
Зелений Клин 305

пулеметов и артиллерий красньїх. Полк, готовий перейти в
наступление, к вечеру 11-го сего мая должен бьіл отойти
назад, ввиду предательскаго удара в тил и в фланг сдавшихся
батальонов БУГУЛЬМИНСКАГО полка, потеряв при зтом
около сотни бойцов, погибших под деревней ИсДкаево, так
как путь к отступлению бил отрезан. Совершив ночной
переход, полк занял позицию НОВО-ШАХОВО-
ТАРАСОВКА, оседлав железную дорогу. Ведя неприрнвную
разведку и не имея никаких частей на флангах, полк утром
13-го мая перешел в наступление на ст. Бяйбан-Булак, но
ввиду нахождения противника на расстоянии 10-ти верст в
тилу полка, последнему било приказано отойти на новую
позицию уст. ПРИЮТОВО. Полк, окруженний красними, с
боєм на протяжении 10-ти верст, прикривая вверенний мне
бронепоезд, и отражая непреривние атаки противника в
лоб и с флангов, под артиллерийским огнем сохраняя
порядок и спокойствие, отошел и занял указанную ему
новую позицию. Благодаря героическому поведению
состава полка, вверенний мне бронепоезд, получив от
артиллерийского огня противника повреждение,
благополучно отошел на ст. Приютово, находясь все время
под прикритием полка.
Разьезд ДЕМА 19 мая 1919 года
Подлинний подписал:
Командир бронепоезда „СИБИРЯК“ №2
Прапорщик Кристальний
Командир батарей бронепоезда „СИБИРЯК“
Подпоручик Львов
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.3696.—Оп.2.—Спр.381.—Арк.224-224 зв.
306

Донесення начальника лівої бойової дільниці Падчина і
підтверження начальника 13-ої Казанської стрілецької
дивізії Перкунова про героїчні бойові дії полку ім. П.
Сагайдачного
22	травня 1919 року
Командиру украинскаго имени гетмана
Петра Сагайдачного полка
Полк вошел в мой участок 14-го сего мая на ст. Приютово.
Занимал сравнительно с другими частями вьідвинутое
расположение. Будучи под сильньїм артиллерийским огнем
держал себя стойко и мужественно. 15-16 полк занимал
позиции у р. Рябаш и 16-20 мая на позициях у Белебей-
Аксаково. На зтих позициях особенно проявил полк себя
мужественно и героически. Устальїй, измученньїй
трехнедельной боевой, безсменной службой, после
тяжелого перехода и холодной, сьірой ПОГОДЬІ, почти
неодетьій полк 16-го мая принял бой с красньїми, которьіе
на разсвете решили атаковать наше расположение, но
контратакой, против сильнейшаго противника,
поддержаннаго пулеметами и артиллерией, противник бьіл
сбит. З /три/ дня, неся каждьій день потери от
артиллерийскаго и пулеметнаго противника, полк отбивал
и своим героическим поведением содействовал удержанню
не только своим но и соседним участкам своих боевьіх
позиций.
Подлинньїй подписал:
Начальник леваго боевого участка
Подполковник Падчин
22-го мая
Раевка
Вполне подтверждаю доблестную работу Украинскаго
имени
Гетмана Петра Сагайдачнаго полка
22	мая 1919 г. дер. Алшеево
Начальник 13 Казанской стрилковой дивизии
Полковник Перкунов
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.3696. -Оп .2. -Спр.381. -Арк.224 зв-225.
Зелений Клин 307

Конституція національно-культурної автономії українців
Далекого Сходу
27 травня 1919 року
КОНСТИТУЦІЯ
національно-культурної автономії /самоврядування/
українців
на Далекому Сході.
Вступ
Українці, котрі живуть на Далекому Сході /області
Забайкальська, Манчжурська, Амурська, Приморська,
Сахалінська і Камчатська/ спираючись на право кожного
народу на самовизначення, визнають що українське
населення вищезгаданих країн, у числі понад один мільйон
душ, є частиною окремої української самостійної нації.
Племінний і культурний зв’язок мають з народом і краєм, з
котрого вони вийшли — з Над-Дніпрянською Україною.
Місцеві українці, громадяни Далекого Сходу, мають свої
національні і культурні цінності і прикмети, котрі вони
набули завдяки своєму походженню, природі і підсонню
старого краю, в котрім вони родились і жили, як і завдяки
окремим історичним переживанням, котрі доводилось
перенести народному організмові. Сим національним
скарбом є своя мова, усна словесність, письменство, звичаї,
пісні, одежа та взагалі окрема культура і відмінний від других
народів національний дух-вдача. Для утримання і вільного
розвитку сіх природніх скарбів національного обличчя і
вдачі — мають завданням тутешні українці забезпечити собі
волю на самостійне національно-культурне життя в новій
батьківщині — ухвалено: прийнять у головних рисах, з тим
щоби перед оголошенням цієї конституції для широкого
загалу, а також перед надсилкою її до відповідної влади,
вступ розробить і докладніше обгрунтувати його
історичними і фактичними даними.
1.	Межі впливу Конституції
§1. Приймається в скороченій редакції: Далекосхідні
українці користуються національно-культурною автономією
у межах Далекого Сходу.
2.	Зміст
§2. Суть, зміст, межі згаданої Конституції національно-
308

культурної автономії наводять нищеподані тезіси,
нормуючи відношення українського громадянства до його
виборного народнього органу Крайової Ради /з
Секретаріятом на чоЛі/ та до крайової влади.
3.	Шлях затвердження Конституції
§3. Конституція ся має бути передана на розгляд і
прийняття V-м Українським Далекосхідним З’їздом, для
скликання котрого Секретаріят Крайової Ради має ужити
усіх заходів. Норми внутрішнього українського життя є
обов’язковими для усього Далекосхідного українства від
часу прийняття Конституції Крайовою Радою.
4.	Іромадяни, які підлягають Конституції
§4. Національно-культурною автономією користуються
усі українці, котрі вписалися в національний список
/реєстр/ при окружних радах, а також всі організації,
товариства та громади, котрі, як такі, самовизначили себе
/винесли постанови-приговори/, що вони українські, на
рівних правах.
5.	Права та обов’язки громадян і організацій
§5. Всі українські громадяни мають рівні права і однакові
обов’язки у відношенні до виконання і переведенню у життя
наведеної автономії і у обранні своїх органів
самоврядування і тільки через ті органи мають зносини по
усім згаданим питанням з крайовою владою і її місцевими
установами.
6.	Зміст Автономії
§6. Національно-культурна автономія українців Далекого
Сходу охоплює такі галузі народнього життя:
а/ закладання і утримання на крайові чи державні кошти
українських шкіл: початкових, середніх, вчительських
семінарій, інститутів з українською викладовою мовою,
професійних /фахових/ шкіл різних категорій для
української молоді у кількості пропорційно кількості
українського населення. Крім того, повинно бути введено
навчання української мови як “предмету" в усіх крайових
середніх і вищих школах з руською викладовою мовою.
б/ українці-громадяни Далекого Сходу відбувають свою
військову службу тільки в українських військових частинах,
де вся наука, урядова мова, письмоводство і команда — є
українськими.
Старшина військова повинна бути теж українцями.
Зелений Клин 309

Як буде введений територіяльний принцип при
поповнюванні військових частин, то повинна
запровадитись українська мова як урядова і у тих частинах,
де українців більшість.
/ Див. пост. IV-ro з’їзду, постанови військового відділу/.
в/ визнання української мови як крайової і припущення
її до уживання в уряді, пошті, телеграфі, залізниці і суді,
себто: право вільних зносин української людності на своїй
рідній українській мові з названими установами і
обов’язковим знанням української мови для службових цих
установ і для задоволення потреб українського
громадянства державними установами.
Місцеві обласні і крайові самоврядуючі виборні органи —
земства повинні уживати українську мову у тих округах, де
українців більшість як у внутрішнім діловодстві, так і у
зовнішніх зносинах.
г/ організоване українство, в особі Крайової і окружних
Рад, висилає своїх представників до крайової влади і
обласних її органів для зв’язку і охорони національно-
культурних інтересів українського населення.
д/ українці Далекого Сходу у свойому внутрішньому
житті мають право організовуватись вільно як на місцях, так
і по округах і у осередкові Далекого Сходу, при допомозі
з’їздів, конференцій, періодичних нарад, делегацій,
петицій, преси і інше, у такій мірі і засобами, які самі
визнають потрібними і відповідними.
7. Крайова Рада
§ 7. Найвищим автономним органом для українців
Далекого Сходу є Крайова Рада. Українська Крайова Рада на
Далекому Сході є найвищим виборним органом
самоврядування української людності по усім справам
національно-громадського життя, а саме — законодавчої,
керівничої і роз’яснюючої вдачі.
8.	Українські організації
§ 8. Крайова Рада об’єднує у собі усі Окружні Ради на
Далекому Сході, Крайові Українські фахові спілки,
економічні, культурно-просвітні Т-ва і інші громадські
українські гуртування та керує їх життям.
9.	Підвалини діяльності
§ 9. Спираючись на право кожного народу на
самовизначення, Крайова Рада у своїй діяльності керується
підвалинами повного народоправства.
310

10.	Кошти
§ 10. Кошти на задоволення національно-культурних
потреб українців Далекого Сходу постачає Крайовій Раді
місцева Влада з державних коштів по ухваленому Крайовою
Радою обрахункові.
11.	Склад Крайової Ради
§	11. Рада складається з представників, обраних
населенням по виборчих округах, з додержанням підвалин
народоправства і з забезпеченням представництва від всіх
округ при пропорції: на 1000 виборців — один представник.
Тимчасова Крайова Рада складається з представників від
українського населення округ /областей, повітів/, а саме
обраних на окружних з’їздах, у кількості від 1 до 3-х
представників — у пропорції до зареєстрованого
українського населення по національним спискам і беручих
участь у з’їздах на основі перепису і статистичних даних при
Окружних Радах Краю.
12.	Члени Крайової Ради
§ 12. Представники у Крайову Раду обираються на З роки,
третина з їх першого року виходить по жеребу, по черзі.
Члени Крайової Ради, вислані округами, оказують видані їм
Окружними Радами уповноваження і посвідчення про
обрання — відбитки постанов засідань Окружного з’їзда
Секретаріятові Ради для перевірки, котрий, по
затвердженню уповноваження, видає їм постійні
посвідчення як членам Крайової Ради.
13. Одповідальність членів Крайової Ради
§ 13. Члени Крайової Ради є відповідальні за свою
діяльність перед організаціями, які їх вислали і надали їм
уповноваження з наказами, і котрі можуть їх перед кожною
сесією Крайової Ради перебірати.
14. Термін сесій Крайової Ради
§ 14. Крайова Рада збирається на свої сесії 2-ва рази на
рік. Коли є питання надзвичайної ваги, скликає Секретаріят
членів Крайової Ради на засідання надзвичайної сесії.
15. Президія Крайової Ради
§ 15. Нарадами сеі Крайової Ради керує обрана на це
щоразу президія у складі, ухваленому сесією.
16.	Порядок денний сесій Крайової Ради
§ 16. Деннии порядок нарад установлює сама Крайова
Зелений Клин зи

Рада на підставі проекту Секретаріяту і внесень членів
Крайової Ради. Виносить постанови по усім питанням і
передає їх Секретаріятові для вказівок і виконання.
17.	Кошти і обрахунки Крайової Радй
§ 17. Крайова Рада ухвалює обрахунок майбутніх
прибутків і видатків Секретаріяту і вказує джерела прибутків
і засоби одержання коштів у народний фонд українства
Далекого Сходу.
18. Оголошення постанов Крайової Ради
§ 18. Постанови Крайової Ради, які приймаються на сесії,
подаються усім Окружним Радам і Крайовій Владі як рівнож
оголошуються у місцевих і крайових часописах для
повідомлення українського громадянства.
19. Діяльність Крайової Ради
§ 19. Крайова Рада стежить і керує діяльністю Окружних
Рад і крайових українських організацій і дбає про
поширення національної і політичної свідомості,
піднесення освітнього і культурного рівня і матеріяльного
добробуту серед працюючого населення і про охорону
інтересів української людності на Далекому Сході, перед
Крайовою і місцевою владою, через свій виконавчий орган
—	Секретаріят: веде докладний перепис /реєстрування/ як
усього українського населення краю, так і усіх українських
організацій і має з усіма інституціями ділові зносини.
20.	Підвалини діяльності Крайової Ради
§ 20. Уся діяльність Крайової Ради керується постановами
українських Далекосхідних Крайових З’їздів. Крайова Рада
дбає про полагодження своєї діяльності з державними
актами уряду і постановами законодавчих народніх органів
Сибіру і України.
21. Секретаріят Крайової Ради
§21. Виконавчим органом Крайової Ради є Секретаріят з
5-7 осіб і трьох до них кандидатів, які є одповідальні за свою
діяльність перед Крайовою Радою, і, на випадок
висловленого йому Крайовою Радою недовірря, уступає, а
усі справи і ведення урядування передає новообраному
урядові.
22.	Місце урядування
§ 22. Місце урядування Секретаріяту призначає Крайова
Рада і у тім же місці відбуваються і сесії Крайової Ради.
312

23.	Діяльність Секретаріяту Крайової Ради
§ 23. Секретаріят Крайової Ради працює постійно у місці,
призначеним Крайовою Радою на підставі виробленого
Радою регуляміну. Впроваджує біжучі справи, виконує
постанови і накази Крайових З’їздів і Крайової Ради.
Для разгляду і полагодження справ особливої вдачі
організує /закладає/ Секретаріят Комісії й відділи з
запроханнями досвідченних осіб, які є перед Секретаріятом
одповідальні.
24. Про кошти
§ 24. Крайова Рада і її Секретаріят як урядовий орган
української людності на Далекому Сході має утримуватись
державними коштами, а тимчасово коштами українського
громадянства через самооподаткування особисто
організацій і українських громад.
25. Про з’їзд
§ 25. Найвищою владою установчою і санкційною вдачі у
краю по усім справам і питанням українського життя є
українські Далекосхідні з’їзди, котрі скликаються
Секретаріятом по постановам Крайової Ради, чи по
бажанню 3-х Окружних Рад Далекого Сходу у місці і часі,
ухваленому Крайовою Радою.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.3696.—Оп.2.—Спр.381.—Арк.215-216 зв.
Рапорт начальника Владивостоцького пункту
контррозвідки і контролю білогвардійської армії
капітана Жавриди щодо негайного переведення пом.
прокурора Приамурського військового округу
полковника Стешка, який є активним діячем
українського руху в Зеленому Клині
10	липня 1919 року
Начальник
Владивостокского
пункта контрразведки
и воєнного контроля
10	июля 1919 г.
№7771
г. Владивосток
Зелений Клин 313

Копия
Совершено секретно
Личное
Коменданту Крепости Владивосток
полковнику Бутенко
Рапорт
При производстве вверенньїм мне пунктом дознания о
волнениях в ньіне расформированном 1-м Ново-
Запорожском курине, а также переписки, в порядке
Воєнного положення, о причастности к вьішеназваному
дознанию Председателя Краевой Радьі Глушко-Мова и
именующего себя Украинским консулом Твардовского,
вьіяснилось, что лица зти, ньіне мною арестованньїе, вели
свою сепаратную украинскую австрийской ориентации
деятельность в контакте с помощником Воєнного
Прокурора Приамурскоґо Воєнного Округа полковником
Федором Николаевичем Стешко, проживающего во
Владивостоке, которьій, ввиду его служебного положення,
не привлечен мною к переписке по изследованию его
благонадежности, тем более что он как юрист вел свою
деятельность осторожно и предусматрительно, не допуская
юридически опасньїх положений, почему деятельность его
осталась в тени, однако, во всем чувствуется его
юридическое руководство. Ввиду изложенного, во
избежание вредного в дальнейшем влияния на местное
Украинское население названого штаб-офицера, полагал бьі
необходимьім возбудить вопрос о немедленном переводе
полковника Стешко с Дальнего Востока.
Капитан Жаврида
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ :Ф.3696.—Оп .2.—Спр.381.—Арк.226.
314

Рапорт начальника Владивостоцького пункту
контррозвідки і контролю білогвардійської армії
капітана Жавриди коменданту фортеці Владивосток
полковнику Бутенку про недопущення поїздки
полковника Стешка до Японії та негайне переведення
його з Далекого Сходу
16 липня 1919 року
Начальник
Владивостокского
пункта контрразведки
и воєнного контроля
16 июля 1919 г.
№7950
Крепость Владивосток
Сов. секретно
Срочно
Коменданту Крепости Владивосток
полковнику Бутенко
Рапорт
В дополнение к рапорту моєму от 10 июля за №7771
представляя при сем опросньїй лист помощника Воєнного
Прокурора Приамурского Воєнно-Окружного суда
полковника Федора Николаевича Стешко, доношу, что
означений штаб-офицер получил разрешение Главного
Воєнно-Судного	Управления	воспользоваться
двухмесячньїм заграничньім отпуском, хочет уехать в
Японию, почему, и, кроме того, имея в виду агентурньїе
сведения о том, что местньїе украинцьі-самостийники,
надеясь получить поддержку от Японии для организации
украинского движения на Дальнем Востоке в более
широком размере, где они насчитьівают себя до 80%, с
целью захвата всего края ведут в настоящее время
переговори с японскими властями о вьідаче им ссудьі в 10
миллионов иен, а равно, допуская, что для таких серьезньїх
переговоров может командироваться лишь лицо,
внушающее доверие и с известньїм общественньїм
положением, каковьім и может явится полковник Стешко
как полковник русской служби, юрист и секретарь Краевой
Зелений Клин 315

Украинской Радьі, я полагал бьі отпуск полковника Стешко
за границу не допустить и ускорить перевод его с Дальнего
Востока.
П. п. Капитан Жаврида
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.3696.-Оп.2.-Спр.381 .-Арк.226-226 зв.
Розпорядження начальника штабу Приамурського
військового округу генерал-майора Соколова про
переведення полковника Стешка в Омськ і заборону
йому виїзду за кордон
25 липня 1919 року
Начальник Штаба
Приамурского Воєнного Округа
Отделение Судное
25 июля 1919 г.
№00556
кр. Владивосток
Прокурору Воєнно-Окружного Суда
Командующий войсками, находя пребьівание
полковника Стешко на Дальнем Востоке вредньїм, ввиду
постоянной агитации и влияния на местное украинское
население, приказал просить Вас откомандировать
названного полковника в Омск. Вьіезд его за границу ни в
коем случае разрешен бьіть не может.
Генерального Штаба Генерал Майор Соколов
За Начальника Судного Отделения
Шт. капитан Каратьігин
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.3696.—Оп.2.—Спр.381 .—Арк.226 зв.
316

Рапорт начальника Владивостоцького пункту
контррозвідки і контролю білогвардійської армії
капітана Жавриди про висилку Голови Української Ради
Зеленого Клину Глушка-Мови за межі Приамурського
військового округу
19	вересня 1919 року
1919 г.
сентября 19 дня
кр. Владивосток
Я, Начальник Владивостокского Отделения контр-
разведки и воєнного контроля Жаврида, розсмотрев
настоящую переписку й принимая во внимание: 1/ что
ликвидация личного состава из секретариата Украинской
Радьі, а также лиц более или менее принимавших активное
участие в деятельности О-ва „ПРОСВІТА" по
формированию украинских частей в настоящее время
произведено, 2/ что Григорий Кузмич Глушко-Мова, состоя
Председателем Украинской Радьі, принимал деятельное
активное участие в изьіскании мер к противодействию
распоряжениям по расформированию украинской части во
Владивостоке, а именно 1-го Украинского Ново-
Запорожского Куреня, при чем наезжал с зтой целью в
расположение зтой части на мьісе Басакшне, произнес
дваждьі речи зажигательного характера, 3/ что означений
Глушко-Мова глубоко и фанатично предан идее
самостийности Украиньї, а потому ясно, что будучи
освобожден из-под стражи и оставлен на свободе в
Приамурском крає, он неминуемо возобновит здесь свою
противоправительственную деятельность в указанном
направлений, поддерживаемьій имеющимися у него связями
и знакомствами, а также пользуясь всем тем престижем
среди украинского населення как Председатель Краевой
Радьі, а потому постановил:	настоящую	переписку
представить Начальнику Войсками Приамурского Округа и
Зелений Клин 317

Главному Начальнику Приамурского Края с ходатайством в
вьісьілке означенного Глушко-Мова из пределов
Приамурского Воєнного Округа, на все время состояния его
на военном положений, перечислив названного Глушко-
Мова дальнейшим содержанием.	»
Резолюция Командующего Войсками:	„Запрещаю
пребьівание в пределах округа за исключением Камчатской.
30/9 Розанов“.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ:Ф.3696.-Оп.2.-Спр.381 .-Арк.226 зв-227.
Виписка з протоколу надзвичайного Хабаровського
повітового земського з’їзду про ухвалу переведення
навчання на українську мову
11	березня 1920 року
ВИПИСКА ИЗ ПРОТОКОЛА ЗАСЕДАНИЯ
ЧРЕЗВЬІЧАЙНОГО УЕЗДНАГО ЗЕМСКОГО
СОБРАНИЯ
11	МАРТА 1920 ГОДА
Товарищ Председатель Порватов заявляет Собранию,
что пришли на Сьезд делегати от Хабаровской Украинской
Громадьі — товарищи Игнатий Игнатиевич Красий и
Василий Афанасьевич Кийович, которьіе приветсвуют
Сьезд с полученной свободой.
Названньїе представители сделали доклад, которьій
сводится к следующему:
„Хабаровская Окружная Украинская Рада настаивает на
немедленном открьітии украинских школ в Хабаровском
районе на том основании, что общего населення 85 %
составляют украинцьі, дети которьіх насильственно
подвергаются руссификации посредством обучения их
исключительно на русском язьіке.
318

Дети украинских крестьян, совершенно не понимая или
зная плохо русский язьік, проходят программу с мальїм
успехом в обучении.
Представители от украинского населення как на I, II, III,
так и IV Украинских Дальне-Восточньїх Сьездах, а также и
ІІ-й Сессии Краевой Украинской Радьі единогласно
постановили требовать от существующих властей
немедленного открьітия украинских школ в селах и местах,
а также открьітия учительского Института и Семинарии для
подготовки необходимого кадра учителей.
В 1917 году Учительский Сьезд, заслушав доклад с мест о
желании населення иметь украинскую школу, вьінес
постановление о том, что украинское население должно
обучатся на украинском язьіке для более успешного
внесення познаний, даже при численности 14 детей, не
говоря о том праве, какое имеет украинское население при
своей численности на Дальнем Востоке.
Исходя из вьішеизложенного, Хабаровская Окружная
Украинская Рада просит немедленно разсмотреть и внести в
смету на 1920 год необходимую сумму для :
а)	введення в Хабаровском Учительском Институте и
Учительской Семинарии параллельньїх классов и
преподавания украинского язьїка и литературьі в целях
подготовки необходимьіх кадров учителей;
б)	открьітия в 1920 г. параллельньїх классов для
украинских детей на предмет обучения их на украинском
язьіке;
в)	печатания учебников для украинских школ;
г)	введення для украинцев обязательного обучения
украинского язьїка в школах Хабаровского района.
Кроме того, просим вопрос об украинской школе внести
в наказ для немедленного осуществления.
Товарищ Порватов просит вьісказаться по поводу
доклада.
Товарищ Безносов говорит, что теперь не время зтим
вопросам, так как єсть дела более серьезного характера —
укрепить ту позицию, на которой теперь стоит власть
трудящихся — власть Советов и спешит на заседание
Исполнительного Комитета, так как наступило уже время.
Зелений Клин 319

Председатель товарищ Порватов ответил товарищу
Безносову, что вопрос о докладе важньїй, и он ставит его на
баллотировку, результат которой :
Большинством всех против трех воздержавшихся доклад
принят к осуществлению.
Подлинньїй за надлежащими подписями.
С подлинньїм верно:
Председатель Хабаровской
Уездной Земской Управьі
Секретарь
Копія.Машинопис.
ЦАВ у Варшаві: Ф.380 — Оп.2. — Спр.361.—Арк.8.
320

ДІЮЧА АРМІЯ
Українці в сірих солдатських шинелях і матроських
бушлатах були, як це переконливо засвідчено документами,
завжди на чолі національно-визвольного руху не тільки на
фронті, айв усіх куточках Російської імперії. Саме вони
були опорою Центральної Ради в боротьбі за волю України.
Наприклад, коли Петроград зробив спробу обмежити
автономію України, то члени Української делегації Зарубин
і Міцкевич, які 8 серпня 1917 року зустрілися в Зимовому
палаці з окремими міністрами, повідомляли: у Києві видана
Тимчасовим Урядом інструкція викликала різку критику.
Зокрема, на засіданні Центральної Ради виступали „солдати
з вітаннями з фронту й обіцянками повної підтримки Ради"
(Армия и Флот Свободной России (Петроград).— 1917.— 9
серпня).
Перший Український Військовий з’їзд Західного фронту
постановив: „Рішуче протестувати проти неправдивого, по-
кадетській вказівці виконаного шматування Тимчасовим
Урядом України" (ЦДАВОВУФ. 1076.— Оп.З.- Спр.15.—
Арк.8).
Вояки-українці Західного фронту ставили питання: „На
майбутній мирній конференції представники української
нації повинні домагатись, аби всі землі України, які тепер
розділені кордоном, були забезпечені повною змогою
злучитись в одно тіло Української Демократичної
Республіки" (там само.— Арк.8).
А Перший Український військовий з’їзд Південно-
Західного фронту, що відбувся 4-10 жовтня 1917 року,
постановив: „Домагатись від Тимчасового Уряду негайного
акта про прилучення до автономії України Харківщини,
Катеринославщини, Бесарабії, а також Холмщини, згідно з
волею народу, виявленою на з’їздах цих губерній та повітів.
Звернутись до Центральної Ради, аби вона доручила
Генеральному Секретаріату в повному його складі (14
секретарів) прийняти владу на Україні в територіально-
етнографічних її межах і тим забезпечити лад і спокій в
321

цілому краю" (Бюлетень исп. Комитета Ополчення Юго-
Западного фронта (Житомир).— 1917.— 17(30) жовтня).
А коли більшовики Росії спробували диктувати свої
умови Центральній Раді, то першими на її захист стали
українські вояки. Так, у своїй відозві Українська Рада 10 армії
чітко вказувала, звертаючись до Криленка: „Чи читали Ви
третій Універсал Центральної Ради, в якому вона говорить
про мир; коли не читали, то потурбуйтесь прочитати. Крім
того, ми домагаємось від Вас відповіді на таке питання: чи не
той зірвав мир, хто замирив з німецькими генералами і став
добивати все військо, розбещуючи його обіцянками
негайного демократичного миру та вихоплювати полк за
полком, дивізію за дивізією, посилаючи проти українського
народу, який не просив, щоб Ви приходили його бити. Де
ваша артилерія?— громить Україну. Де ваші полки?— Ви їх
послали на наших батьків і матерів. Громадянине Криленко,
Ви, сторонник миру, вели переговори з німецькими
генералами, а оповістили війну українському народові. Ви
розбили військо так, як не розбивав його ні разу
Гінденбург... Нас, українців, Ви також кличете за собою. Та
як же ми підемо за тим, хто громить наш край, хто вбиває
наших батьків і матерів, хто арештовує наші організації, хто
розгонить наші з’їзди, хто не посоромився посадити в
тюрму нашого обранця до Установчих зборів — Лебединця?
Ви не тільки кличите — Ви обіцяєте гроші, які Ваші
„красногвардейцьі“ зберуть з наших недобитих жінок і
батьків. Як Ви посміли купувати нашу душу? Ми не
продаємося, „громадянине". Наші діди і прадіди накладали
головами за волю і нас учили вмирати. Іеть зо своїми
руками, не протягайте їх до нас,— вони занадто в крові..."
(Народна воля — 1918.— 4.4).
Резолюція, прийнята нарадою президій армійської і
корпусної рад, армійського, корпусних і дивізійних
комісарів, армійського і корпусних атаманів 9-ої армії 11-12
січня 1918 року, гласила: „В справі політично-економічного
становища Україна і Росія до революції хоронили в собі
суперечності, котрі робили ненормальним політичне і
економічне життя. Головними хибами були в політиці —
централізм та національний гніт, в економічнім житті —
експлоатація окраїн.
Ходом подій Росія як єдина держава фактично перестала
иснувати під час, коли центр прийшов до повного розвалу,
демократія України зуміла організувати життя, вона
322

утворила вищі органи державної влади, вона обновила
життя політичними та соціально-економічними реформами
і вивела Україну на широкий міжнародний шлях. Таким
чином, Україна фактично стала суверенною державою і
позбавилась зазначених вище політичних хиб та
економічної експлоатації центром" (ЦДАВОВУФ. 1076.—
Оп.2 — Спр.6.—Арк.1).
Виходячи саме з такого висновку, нарада вимагала, „аби
факт було зафіксовано негайним оголошенням
самостійности України", підкреслюючи, що „сучасна
соціально-економічна, історична доба вимагає широких
федерацій на, головним чином, економічному грунті", а
тому „коли Україна буде примушена федеруватися, тоді Вона
по добрій волі віддасть частку своїх суверенних прав
федеративному центру за користь, яку від того матиме" (там
само.—Арк.1).
Тобто, фактично армія першою добивалася незалежності
України.
ДОКУМЕНТИ
ПОСТАНОВИ РАДИ СТАРШИН
11-го травня 1917-го року
По докладі пана ПОПОВСЬКОГО і на грунті постанов
губернського з’ізда делегатів селянської спілки у Київі од 28-
го квітня „Про військо” (Нова рада №26) та з підтримання
Української Громади, Рада Старшин ПОСТАНОВИЛА:
1/ задля того, щоб наіскоріше виконати формування
українських полків, дивізіонів та інших окремих частин, усіх
солдатів та офіцерів-українців, тих, що в запасних полках,
артилерійських бригадах та інших частинах Казанського
гарнізону, негайно відділити в окремі роти, батареї та інші
дрібні частини, а де хвата людей, то в баталіони, дивізіони
та інші частини.
2/ Із солдатів-українців Казанського гарнізону, та
приблизних до Казані гарнізонів, так, наприклад, Алатир, та
іншіх сформувати запасні полки, артилерійські бригади та
інші окремі частини.
Діюча армія 323

З/ В майбутнім негайно формувати Українські військові
частини, призначати офіцерів та інше начальство тілько з
українців.
4/ Тих з українців, що мають бути знов закликані до
війська, та звакуірованних салдатів і офіцері» призначати
тілько в Українські військові частини.
5/ Обраних тепер в раду Старшин військової громади
офіцерів та солдатів, до зформіровання Українських частин,
держати на їх посадах, а в ті часи, коли ім необхідно бувати
на Раді Старшин чи військової громади, небезпремінно
отлучити од служби та нарядів.
б/ В Українських ротах та батареях та інших дрібних
військових частинах вибрати ротні, батарейні і другі
комітети.
7/ Так як виконання пунктів 1, 2, 3, 4, 5 і 6 залежить від
Штаба, то їх треба послати Начальнику цего Штаба, а також
совєту робітничіх, військових та селянських депутатів в
Казані і Начальникам, де українці.
В/ Вибрати із членів Військової Громади негайно в
старшини по одному із кожного полку.
9/ Доручити старшинам не пізніше, як на загальні
військові збори Громади у ниділю 14 Травня придставит
списки на усіх вояків-українців з поміткою протів тих, котрі
уже записані у члени.
10/ Поручити секретареві написати і передати
старшинам протоколи минулих засіданій для огласи поміж
солдатами.
11/ Обрати окрему роспорядкову комисію з трех
старшин та одного президіума, якій доручит улаштування до
14 Травня помешкання Українського Військового клуба і для
Ради Старшин загальних зборів обрани: солдат Чайка,
Хамуть и прапорщик Харченко.
12/ Як наіскорійш зробит передплату на Українські
газети для кожної роти, батареї и іншіх частин та звирнуця
до начальників з проханням про виписи газет на полковій
кошт.
13/ Организоват освітну наукову комисію з книгаря та 2
Старшин з правом закликання до неї приватних людей, якій
негайно улаштувати всі справи, відносні до організації
Українського Військового Клубу і виробит програм всіх
обовязок по світі...
... ОЛИФЕРЕНКО и прапорщик ДАВИДЕНКО.
324

Військовий Голова
Підполковник (підпис нерозбірливий)
Секретар (підпис нерозбірливий)
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.- On: 1,- Спр. 32.- Арк.Мзв.
Ухвала українців піхотного Малмижського полку
про підтримку Центральної Ради.
13	травня 1917 року.
Копія з копії.
№ 1942
ПОСТАНОВА
13 травня 1917 року.
На загальних зборах ми, украінці - охвицери й салдати
466 піх. Малмижського полку, переглядаючи і обмірковуючи
програму своєї спілки,
ПОСТАНОВИЛИ:
I.	Працювати в такім напрямку:
1 / Піддержка воєнного порядку в армії, а також розвиток
громадських інстинктів серед товаришів-салдат.
2/ Захист інтересів українського народу і рідного краю.
З/ Поширення національної самосвідомості серед
українців, національно-несвідомих.
4/ Українознавство:	історія	України, українська
література, географія і етнографія України, українська
архітектура, український орнамент, народня пісня і музика,
театр, штука і т.и.
Приступивши до організації Правління, одноголосно
вибрали: предсідателем Правління полкового священика о.
Олексія Рубінського, товаришем предсідателя — старшого
врача Олександра Громека, скарбником — підпоручика
Селинецького, секретарем — м.у.с. Матвія Мороза і
помішником секретаря — ряд. Івана Леуту.
II.Винести	слідуючу резолюцію:
1 / Прилучити свій голос до голосу Української
Центральної Ради, яка є виразницею всього українського
народу, обіцяючи, скільки сили і хисту вистачить,
підтримувати її.
Діюча армія 325

2/ Вітати Українську Центральну Раду у Київі,
Центральну Військову Українську Раду у Мінську і всих тих,
хто з нами одної думки.
З/ В твердім переконанню, що Всеросийське Установче
Зібрання не може не затвердить за українським народом
широкої автономії, вимагаємо негайного заведення мови в
школі, уряді, суді і по всих громадянських інституціях на
території України, з забезпеченнями прав меншости инших
національностей.
4/ Перейти до широкої організаційної й агитаційної
праці на грунті національної свідомости, лозунгів і
братнього єднання.
5/ Зібрати жертви на українську літературу і негайно
послати у Київ на здобуття її.
6/ Беручи на увагу, що в полку визначна кількість
українців, лічемо необхідним здобуття української
літератури з коштів державних, на таких самих умовах, як
виписується ся література в мові росийській.
7/ Звернутися з проханням до п. Командира полку і
полкового Комитету признати за нами в комитеті місце
одного члена — нашого представника, щоб бути з ним в
контакті.
8/ Прохати п.Командира полку переказати по команді
Тимчасовому Уряду, що ми обіцяєм до останньої змоги і сили
боронити свободу нашої спільної матері, оновленої Росиї,
од всих ворогів, хто б вони не були.
9/ Порозумітись з союзом Подільских українців у
Винниці з цілею здобуття літератури.
10/ Оголосити в газеті „Вістник VII армії" заклик до
українців і офіцерів на підставі организації з’їзду українців
VII армії.
11/ Прохати п.Командира полку оголосити сю нашу
постанову в полковім приказі.
Вірно: Секретарь, мол.унт.-охвиц. М.Мороз.
З КОПІЄЮ ЗГІДНО.
Діловод (підпис нерозбірливий).
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076. — Оп. З - Спр. 14.- Арк.59-59 зв.
326

Телеграма членів Сучавського українського військового
гуртка до Центральної Ради з підтримкою її діяльності
23 травня 1917 року
Копія з телеграми
Київ Центральній Українській Раді
212. Д. Армія. 563.45.25.12.37.
Загальні збори Сучавського Військового Українського
гуртка, котрі відбулися 23 травня, шлють Центральній Раді
свій горячий привіт, тепле спочуття за добру щиру роботу на
рідній ниві.
Ми всі підтримуємо домагання.
Нехай живе Вільна Україна у Вільній Росії.
Голова Ковальсковський
Писар Лось
З оригіналом вірно.
Діловод (підпис нерозбірливий)
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.-Оп.1.-Спр.12.-Арк.23.
Телеграма українців 9 дивізії Центральній Раді про
підтримку
25 травня 1917 року
Телеграмма
Киев Украинский війсковій Генеральній Комитет
Воропаево №353, 40, 24, 21/45 ДЦ
Принята 25/5 1917 г.
Организаційни збори представников вид 7150 украинцив
9 дивизіи витают Генеральній Комитет и покладают велики
надій що вин зуміє провести в життя загальни мрій
озброєнаго украинскаго народу Ми з вами
Голова зборив пидпоручик Кійко
Писар Петренко
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ.Ф.1076- Оп. З.-Спр. 13.-Арк.25.
Діюча армій 327

Телеграма з Пскова від українців Північного фронту з
підтримкою Українського Генерального Військового
комітету
ЗО травня 1917 року
Телеграф ч/з Петроград
Принято 30/5 1917 г.
Киев Пскова 6840 36 ЗО 18 32=Киев Владимирская ул
Украинский Комитет=
Собравшись Пскове сьіньї родной Украиньї шлют
дорогим братьям низкий поклон Просят отстаивать права
украинцев и обещают свою поддержку присьілайте нам
родную литературу и газетьі Штаб Северного фронта
подполковнику Щербакову = украинцьі
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ .Ф. 1076. -Оп .3. - Спр. 14. - Арк.34.
Протокол зібрання українців Азовського полку з
підтримкою автономії України та українізації частин
російської армії, де служать українці
ЗО травня 1917 року
Протокол №1
засідання представників рот і команд 45 пішого Азовського
полку ЗО травня 1917 року
1.	Представники всіх рот і команд від 2125 українців
висловились за організацію в полку товариства „Просвіта",
для чого звернутись з проханням до командуючого полком о
дозволі.
2.	З представників обрано головою „Просвіти"
підпоручика Грабовського, товаришами — прапорщиків
Гуділова й Панасюка, писарями — Ільчук і Дуб, скарбником —
кандідата Коновала, кандідатами в президіум — Яценко,
Сайко і Книша.
3.	Постановлено надіслати до Всеукраїнського
військового Генерального з’їзду в Київ двох делегатів / на
підставі телеграмми „Дегенарм 8	№	718275й/.
Представниками обрано: підпоручика Грабовського і
доброохочого Яценко.
328

4.	Висловлено бажання виробити наказ представникам
на з’їзд.
5.	Президіум, в згоді з представниками, вирішили:
а/ Привітати Центральну Раду, проф. Грушевського і
інших видатних діячів і організації, котрі стоят на чолі
відродження України;
б/ Пропонувати за українізацію військ П-3 фронту. Всі
запасні полки, котрі стоять на Україні, повинні бути
виключно Українськими;
в/ за територіально-національну автономію України в
Россійській федеративно-демократичній республіці;
г/ за негайну українізацію низчих, середніх та вищих
шкіл на Україні.
6.	Товариство поставило собі дбати про розвиток
духовної культури солдатів-українців, скликати мітинги,
впоряджати лекції, вистави.
7.	Наприкінці товариство висловило бажання доручити
делегатам передати на Українській Національний Фонд 269
р. 57 к., зібраних між себе.
Голова Грабовський
Скарбник Коновал
Писар Ільчук
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115. —Оп.1.-Спр. 32.-Арк.6.
Звернення Української громади 7-го Сибірського полку
до Центральної Ради з готовністю підтримати її збройно
Травень 1917 року
Українська Військова Громада 7-ого Сібірського полка
посилає своє щире привітання Українск. Центральній Раді і
бажає і надалі з поспіхом вести свою важливу працю на
корист нашої Рідної України. Ідіт твердо, товариші, шляхом
боротьби за інтереси українського народу, добивайтеся
національно-теріторіальної автономії України, добивайтеся
Землі і Волі трудящому люду на Вкраїні, а як самі не зможете
добитися, якщо у вас не буде хватати сили, то Ви не
забувайте, що тут, в отих сирих окопах, не всіх ще війна на
той світ позаганяла. Тут ще нас багато таких щирих
Діюча армія 329

українців, що в кожну тугу годину готові усіма силами Вас
підтримати. Ідіт же твердо, товариші, до того, щоб Україна
була не тільки вільною, але і самою демократичною країною
на світі.
*
Голова Громади 7 Сіб. стр. п.
прапорщик Дем’яновський
Писар Лепченко
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ .Ф.1076. -Оп .3. -Спр. 13. - Арк.6.
Відкритий лист солдатів-українців з протестом щодо
антиукраїнських дій генерала О. Брусилова
Травень 1917 року
Открьггое письмо
Украинцев-солдат с фронта генералу Брусилову и к
сведению командующих фронтами, Русского общества и
демократии.
Г-н генерал. Украинцьі на фронте, узнавши из газет про
занятую Вами позицию к тем 3000 наших земляков,
которьіе, собравшись вместе, сказали Вам, России и борцам
всего мира за свободу народов: „Мьі, верньїе сьіньї Украиньї
и всей России, желаем сражаться с врагом, но сражаться не
как-нибудь, а в лучших условиях, более крепкой
организации своей группой, своим полком. Мьі, украинцьі,
сорганизовались в свой полк, немедленно виступаєм на
позиции, чтобьі присоединиться к нашим товарищам-
солдатам.“
Что же Ви им и всем нашим украинцам ответили?
Ви сказали: „Не нужно нам Вашей помощи, Вашего
свободного желания; я Вам запрещаю, я Вас заставлю
разойтись, я Вас разгоню, если не разойдетесь, так как без
приказа зто делаете." А потом немного смиловались,
сказали: „Оставайтесь 500, да и отправляйтесь себе вон из
Києва организовивать свой полк,, а в Киеве чтобьі и ноги
Вашей не било. А 2500 все же разойдитесь, а то силою
разгоню, если не подчинитесь: не послушньї—сами на себя
пеняйте.
330

Я, генерал, явил уже милость свою к Вам , приказав Вам
устраиваться со своим полком где хотите, но не в Киеве.“
Куда же зто Вьі приказали им отправляться? Не в Сибирь
ли, не на рудники ли, в Читу? Не попьітать ли того пути,
каким наш Великий ученьїй, наш общий избранник Михаил
Грушевский путешествовал по приказу Николая II, по
приказу того палача и угнетателя всей России, того права-
христапродавца, которьій все время продавал нас немцам?
Скажите, ибо из Вашего приказа не видно, куда уходить
Украинскому полку, Генерал? Украинский народ 3 года льет
свою кровь бок о бок с другими народами России за лучшее
ее бьітие, великое будущее. Украинский народ своєю кровью
купил себе право на лучшее отношение со стороньї
руководителей армии. Украинский народ сказал: „Я
сражался, я проливал свою кровь, мне по праву и голос
поднять."
Украинский народ сказал: „Я дам Вам свою армию, я дам
Вам армию, могущественную своим тесньїм единством, я
дам Вам украинскую национальную семью, которая бросит
свой тяжельїй меч на весьі истории, которая отстоит
свободу России и Украине.
Примите его Великий Дар, не связьівайте его Великой
воли Вашим непониманием, не оскорбляйте его народного
достоинства, не подрезайте его Орлиньїх крьіл в зтом
порьіве, ибо не 3000 украинцев собирается создать зту
армию, а весь 35 миллионньїй украинский народ.
Прислушайтесь к его голосу, потому что зто голос не
бунтовщика, а свободного украинского народа, которьій
должен и будет жить в соседстве со всеми народами России:
свободньїй со свободньїми, сам господин своей воли, своей
страньї, приближая могучими усилиями всех к лучшим
временам дней свободьі и братства народов.
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076. —Оп.З. —Спр. 14.-Арк.38.
Діюча армія 331

Звернення українців Ардаганського полку до
Центральної Ради про її підтримку.
8 червня 1917 року.
Гурток українців 634 пішого Ардаганського иолку в 800
чоловік щиро вітає Українську Центральну Раду і
Український Генеральний Комітет і цілком підтримує
домагання у Тимчасового Уряду.
8 червня 1917року
Д.Армія
Голова Громади
прапорщик Топчак-Иванчуков
Товариш Голови
ст.ун.-оф. Спивак
Писар
прапорщик Бойко.
Оригінал.Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076.—Оп. 3.- Спр. 14.-Арк.11.
Постанова полкової Ради 258-го Кишинівського полку
про розгортання українського життя
23 червня 1917 року
ПОСТАНОВА
Полкової ради 258 пішого КІШІНЬОВСЬКОГО полку
23	червня 1917 року
Полкова Рада на зібранні 23 червня ухвалила:
1/ Для лучшої можливості користування книжками,
закласти в кожнім батальоні по бібліотеці: для всіх команд
полка бібліотека повинна бути при обозі першого розряду, а
на обоз 2-го розряду окремо, і всі куплені Радою книжки
роздать в бібліотеки.
2/ Виписувать на кошти громади 10 примірників газет
„Народна Воля“, 10 примірників „Робітнича газета" і 5
примірників „Нова Рада".
З/ Звернутись до полкового Комітету з проханням, щоб
для украінців полка в кожну роту і команду виписувались по
одній газеті „Народна Воля", а також, щоб на просвітню
332

справу украінців призначався відповідний % згідно з
кількостю украінців в полку, на іцо украінці мають законне
право, бо до сеі пори украінці не получали на своій рідній
мові ні ідноі книжки.
4/ Надіслати по примірнику постанови полковоі
громади в Генеральний Комітет і в Корпусну Раду.
5/ Ротні та командні гуртки щоб обовязково надсилали
списки всіх украінців, вступивших в громаду, також і списки
вибраних в свій ротний чи командний комітет і
представниками до полковоі і Корпусної Ради.
6/ Щоб скарбничий в кінці кожного місяця зводив всім
ротним справам і щоб відчот друкувався і розсилався по всіх
гуртках.
7/ Щоб Рада докладно визнала, скілька всього існує
украінців в полку, скільки вступило в громаду, скілько не
вступило і які причини тому, що не вступили.
8/ Виробити статут Громади і оголосити на майбутніх
загальних зібраннях для затвердження.
9/ Придбати печатку полковоі Громади і зразок від неї
надіслати - Громадському Комітетові.
10/ Всі постанови полкової Громади, полкової ради
друкувати і розсилати в гуртки.
Члени ради / 5 підписів/
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.—Оп.1.—Спр. 32.-Арк.14.
Привітання Українському Генеральному Військовому
комітетові від з’їзду вояків-естонців
23 червня 1917 року
Телеграмма
Принята 23/6 1917 г.
Воєнная - Киев Ревеля № 23 20 58 20 22 15 Генеральному
Комитету украинцев
Первьій всеобщий сьезд воинских чинов зстонцев
вьіслушав приветствие автономной Украиньї шлет братский
привет сплоченному украинскому его Центральной Раде и
украинской армии в лице его славного генерального
комитета и первого украинского полка и твердо верит что
Діюча армія 333

обьединенньїми силами мьі достигнем наших
национальньїх прав 354
=Председатель Томинчас=
*
Оригінал телеграми.
ЦДАВОВУ .Ф.1076.—Оп.З. —Спр. 13.-Арк.61.
Привітання українців-вояків Естландского полку
Центральній Раді та Українському Генеральному
Військовому комітетові
25 червня 1917 року
Привітаннє
Центральній Українській Раді и Генеральному Комітету
„До Вас, завзяті юнаки,
Борці за щастя України"
Від юної Ради Зстляндського полка привітаєм Вас—
борців за нашу рідну Україну.
Ми вірим, що в своїй дружній праці поведете нас по
дорозі к счастью нашого народу.
Ми вірим, що, виповняя заповіт наших учителів-борців за
вільность України, Ви забезпечите нам и волю, и
самостійність (самоопределение), а ми піддержим Вас
своєю організованістю и однаковостю бажання.
Ухвалено: у дійствующій армій.
Червня 25, року 1917.
Іолова Ради Титаренко
Пйсар Луцик
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1076.—Оп.З.—Спр. 13.-Арк.49.
334
(

Повідомлення від Української громади в Могилеві про
збори українців-військовиків Ставки Верховного
Головнокомандування Росії з підтримкою Центральної
Ради і Українського Іенерального Військового комітету
1 липня 1917 року
Українська
громада
в Могилеві
на Дніпрі
1 липня 1917 р.
В український військовий
генеральний комітет
21,	22 і 23-го червня відбулися загальні збори військових
частів і иншіх ітституцій Ставки. Заслухавши доклади од
своїх делегатів ІІ-го Всеукраїнського Військового з’їзду і
додаток до першого з’їзду і після оголошення Універсала
Центральної Ради, котрий вислухали з повагою стоячи, всі
ми щиро вітаїм Раду і Український Військовий Генеральний
Комітет, вважаєм їх вищим Урядовим органом України,
тілько постанови котрих і будим виповнять.
Голова зібрання (підпис нерозбірливий)
Секретар Г. Костриця
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.Ю76.—Оп.З.—Спр. 13.-Арк.57.
Постанова гуртка українців 22-го піхотного
Нижегородського полку про створення полкової
Української Ради
7	липня 1917 року
ПОСТАНОВА
1917 року 7 липня гурток українців 22-го піш.
Ніжегородського полку кількостю 78 чоловік, заслухавши
доклад делегатів на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд
хорунжого Федоренко, старшого робітника Суського,
ухвалили постанови другого Всеукраїнського військового
з’їзду і Універсал Киівської Центральної Ради, одноголосно
Діюча армія 335

згодились і з ціми постановами і Універсалом, для чого
згоджуїмось всими силами підтримувати нашу Центральну
Раду. Керуватись її наказом („Видання №4 Українського
Військового Генерального Комітету") постановили:
1/ Вибрати свою полкову Українську Раду, у яку
більшістю голосів увішли т.т.: головою Ради сотник Ковтун,
писарем менший урядник Рижій, скарбником менший
урядник Красношапка і члени: хорунжий Федоренко,
підхор. Джусь, старший робітник Суський і старший
урядник Карась.
2/ Просити командира полку затвердити нашу раду,
віддавше в наказі про її заснування.
З/ Довіряїмо нашій полковій Українській Раді ввійти з
проханням пирид ким слідує, виписать українські газети на
полкові кошти.
4/ Одноголосно постановивши, що місяць обовязково
для кожного члена гуртка нести вкладку: для ряд. 10 к.,
приказного 15 к., менш. уряд. 20 к., стр.уряд. 25 к. і т.д., які
кошти повернути, керуючись Зразковім статутом, на свої
рідні справи.
5/ Просити командира полку дозволити послать обратно
товариша підхорунжого Андрія Джуся в Київ по украінські
книжки.
6/ Доручаїмо полковій Украінській Раді виробити і
послать привітання Київській Украінській Центральній Раді
і довести до її свідомості про заснування нашого полкового
гуртка.
Голова зібрання Суський
Писар Карась.
печатка Українського гуртка
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.—Оп.1—Спр. 32.-Арк.51-51 зв.
Привітання Н-ського евакопункту Голові Українського
Генерального Військового комітету в зв’язку з
проголошенням Другого Універсалу Центральної Ради
8	липня 1917 року
На ім’я Генерального Секретаря по справах військових
поступила телеграма від украінців ххх Звакуаційного пункту
такого змісту:
336

Кіев Председателю Войскового Генерального Комитета
Петлюрі:
3-го липня Ви, всі представники Украіни, перейшли
найвищу черту історичної праці, хоробро і рішуче
забезпечили і затвердили найголовніші потреби рідного
краю: разом з революційною демократією Росії прикладаєте
всі свої сили, щоб довести всю Державу і зокрема Україну, до
повного торжества революції. Справедлівая історія
вознагородить Вас усіх за Вашу тяжку працю на щастя рідної
землі, вмісті з Вами раді і щасливі і ми, украінці військової
частини південно-західного фронту, і спішимо поклонитися
земним поклоном Центральній Раді, Вам і всьому
Генеральному Секретаріату: нехай і наш щирий привіт
піддасть вам сили, духа і кріпость всім Вам, рішучим
заступникам і створителям нашого одностійного
Українського війська! Слава Вам за Вашу величезну працю!
„Якась там Україна" вже не обман, не мрія, не даремне
розкривалися перед усім світом скрижалі нашої історії!
І глухий тепер почув дзвони звучного голосу народних
славних кобзарів рідної України і її чудових срібних мелодій-
пісень, старих як світ. Ще не вмерла Україна і Слава і Воля,
вже нам, братці дорогії, усміхнулась доля! Слава!
Підписались:
Головний лікар ххх евакопункту
Статськ. Совітн. В. Кандиба
Помічник нач. ххх звак. пункт, /підпис/
8 липня 1917 р.
Надвірна в Галичині.
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ .Ф.1115.—Оп.1. -Спр. 32. - Арк. 17.
Діюча армія 337

Протокол засідання Української громади при 19-ому
гренадерському Плевленському полкові щодо розвитку
українського життя
липень 1917 року
т
ПРОТОКОЛ №6
Засідання Української військової козацької громади імені
гетьмана Петра Дорошенка при 19-му Гренадерскому
Плевленському полкові
Зібралися по наказу голови громади хорунжого
Біланчука.
На засідання прибуло більшість представників від рот і
команд.
Засідання відбулося в дер. Підлісейках, О7.год. 20 хв.
голова оголосив засідання відкритим.
Питання дня:
1/ Познайомлення з протоколом засідання корпусної
ради 5-го Серпня ц. р. №10.
2/ Познайомлення з протоколами об’єднанаго засідання
Гренадерського та 9-го армійського корпусу 13 серпня ц. р.
№11.
З/ Доклад голови про відказ військового уряду
українізації 5 пішої армійської дівізії.
4/ Доклад голови про заклик організаційної группи на
з’їзд українців 2-й армії.
5/ Вибір делегатів на цей з’їзд і доручення їм.
6/ Питання на культурно-просвітні теми.
7/ Біжучі справи.
Голова ради хор. Біланчук знайомит присутніх з
протоколами засідання корпусної ради та з’їзду
Гренадерського та 9-го армійського корпусів, перший 5-го
серпня №10 і другой от 13-го серпня №11, з приводу цього
дещо повідомляє та освідчує.
Після промов та обміркування одноголосно ухвалили:
Цілком приїднаця до постанов корпусної ради та
об’єднаного з’їзду Гренадерського і 9-го армійського
корпусів в протоколах №10 і №11.
По пунктові другому питання денного по обміркуванні
телефонограми Штаба Дівізії про заборонення
украінізовати 5 пішу дівізію і по обговореню цього
промовцями, приймаючи на увагу, що про заборону
украінізації не висловлено ніяких підставен, одноголосно
постановили:
338

Всіма силами потестувати проти такої заборони і
просити свої вищі інституції вжити всіх заходів, щоб
негайно була украінізована 5 піша дівізія, як було раніш
призначено, бо такі заходи сіють недовірря до вищих
начальників і гальмують справу захисту держави від її
ворогів.
По обговоренню четвертого і п’ятого пунктів
одноголосно ухвалили: на майбутнє, 27-го серпня ц.р.,
надзвичайне засідання представників всіх украінских
організацій 2 армії обрати делегатами хор. А.Д.Біланчука і
козака Ф.Верховода і доручити ім всіма силами домогатися:
1/ Негайної повної легалізації всіх наших організацій,
гуртків, громад, рад і щоб вони всі користувались
державними коштами, як і всі загальні військові організації,
і мали такі ж певні загальні права.
2/ Негайної націоналізації війська в армії.
З/ Дозволу армійського та фронтового з’їздів для
полагодження своїх справ; реорганізації армійської та
фронтової ради.
4/ Домагатися заходів до освіти селян на Украіні та
агітації між ними за украінський рух; увильненя учитилів на
село для цієї мети і взагалі протестувати проти всього
небажаного для нас.
Все висловлене на засіданні для нас обовязкове, і ми
приймем всіх заходів, щоб провести його в життя.
Для просвіти громадян полку, рахуючись з малими
коштами, постановили: поки що виписати по п’ять
примірників газети „Нова Рада" і „Народня Воля", які
розділити між батальонами по одному примірнику на
каждий батальон і оден на команди.
На піддержання вищих інституцій дівізійної, корпусної
та армійської ради ухвалити послати по 10 кар. з своїх
власних коштів.
Позаяк всі питання обговорені, голова громади о 9 год.
20 хв. оголосив засідання закритим.
Голова громади хорунжий Біланчук
Товариші
прапорщик Захаренко
козак Верховод
Діловод прапорщик Андрійченко
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.-Оп.1.-Спр. 32.-Арк.21 -21 а.
Діюча армія 339

Лист Української Ради 518 піхотного Алашкертського
полку до Українського Генерального Військового
комітету з підтримкою Центральної Ради та її
Генерального Секретаріату
7	вересні 1917 року
В Український військовий комітет
Ми, представники від усіх рот 1 команди 518 пішого
АЛАШКЕРТСЬКОГО полку, 7-го вересня заснували
військову раду, на якій був прочитаний перший і другий
УНІВЕРСАЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ,
почтили вставанням ЦЕНТРАЛЬНУ РАДУ і ГЕНЕРАЛЬНИЙ
СЕКРЕТАРІАТ як защитників интересів демократії
УКРАЇНИ і була проголошена ім „СЛАВА".
1 / Рада постановила висловити повне доверья
УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕНТРАНІЙ РАДІ і ГЕНЕРАЛЬНОМУ
СЕКРЕТАРІАТОВІ, підтримувати їх у всіх заходах морально
і физично як єдиних дійсних органів на УКРАЇНІ.
2/ Прохати УКРАЇНСЬКУ ЦЕНТРАЛЬНУ РАДУ негайно
проводити через ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ в життя
всі постанови 2-го Всеукраінського військового з’їзду.
З/ Треба домагатися щоб Временне Правительство
оголосило Російську республіку федеративной.
Голова радьі прапорщик Геращенко
Писарь Головченко
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.1115.—Оп.1 .—Спр. 32.—Арк.60.
Протокол Української громади 64-го полку про
розгортання українського життя
14	жовтня 1917 року
Протокол №18
Засідання полкової Громади 64 полка. Головує шт.-капит.
Катленко, писар Чигиринець і чинів 28 чоловік. Засідання
відчинилося в 4 години дня 14 жовтня 1917 р.
1.	Чин Громади прап. Вернигора зробив доклад з приводу
своєї їзди на засідання корпусної Ради.
2.	Більшістю голосів (23) закритою балатіровкою
обраний від полка на Всеукраїнський Військовий з’їзд
340

делегатами: шт.-капит. Волосевич, а також пан шт.-капит.
Волосевич не поспіє до того часу, поки треба буде їхати, то
обрано йому заступника, і при потребі він повинен поїхати
замість шт.-капит. Волосевича. Обрано прап. Вернигору,
також було вироблено йому наказ.
3.	Згідно з протоколом просвіти (полкової) №1 ухвалено
виписати на кошти Громади газету „Народню волю", числом
24	примірники на 2 місяці.
4.	Постановлено одноголосно удатись до ко-ра полка, аби
він увільнив від обов’язків членів Просвіти і Громади, муз.
ком. козака Версекуна, яко бібліотекаря і щоб він повсяк час
находився би в помищанни Громади.
5.	Вибрано в комісію, яка б зробила слідство, через сами
чини українських інституцій не одержують телефонограм.
Обрано 2 роти коз. Іопсу, прап. Павленка, Шелкового і прап.
Піщана.
6.	Постановлено поставити спиктакль (5 жовтня) „Сто
тисяч", платний.
7.	З приводу доповнення полка постановлено удатись до
к-ра полка і просити, щоби він ужив усіх можливих заходів
перед відповідним начальством, аби доповнення негайно
прибуло.
8.	Засідання скінчилось в 6 годині вечори
За голову шт.-капит. Капленко
Писар Чигиринець
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВ0ВУ.Ф.1115.—Оп.1.—Спр. 32.-Арк.93.
Протокол засідання україиців-артилеристів-
сухопутників морської фортеці імператора Петра
Великого про об’єднання в один національний підрозділ
20	жовтня 1917 року
ПРОТОКОЛ
засідання представників од українців рот артілеріі
сухопутного фронту морської кріпости І.Петра Великого
20 жовтня 1917 року.
В 4 годині дня одкривае засідання голова Ради
Ревельского украінського товариства Годованець.
Діюча армія 341

Головою вибирають Годованця, писарем Салоідова.
Питання дня:
1/ вибори в Установчі Збори,
2/ сучасний мент,
З/ організація украінців в Ревелі,	*
4/ організація артілерістів сух.фронту,
5/ резолюціі про сучасний мент.
1 / Про вибори в Установчі збори
1/ Вислухавши реферат Годованця „Вибори в Установчі
Збори і одроджєння України", після обговорення питання
ухвалили: при виборах в Установчі Збори голосувати за
кандидатів, виставлених українськими організаціями,
котрих ми знаєм і котрим віримо, чи за тих людей, за яких
голосувати нам ці організаціі укажуть, при непримінних
умовах: аби кандідатами були виставлені соціалисти, котрі
домагаються федеративного устрою Росіі.
2/ Про сучасний мент
2/ Заслухавши звістку про становище на Украіні і по всій
Росії, ухвалили відкласти це питання до иньшого разу за
браком часу.
З/ Про організацію украінців в Ревелі.
З/ Заслухавши промову ГОДОВАНЦЯ про те, що спасти
страну може лише організованість всіх демократичних сил
Росіі, тілько повна децентралізація внутрішнього
управління при повнім довірьі з боку Тимчасового уряду до
бувших недержавних народів Росіі, ухвалили: всіма силами
стриміти до об’єднання і підтримувати тимчасовий уряд в
його роботі лише тоді, коли вона не йде всупереч
одродженню Украіни і поки уряд не йде проти Центральної
Ради і її Генерального Секретаріата, в котрих ми бачимо
вірних заступників інтересів Украіни і трудящих верств
народів її, що об’єднались кругом Центр. Ради.
Аби голос наш було чутно і щоб з нами рахувались, як з
певною організованою силою, всі украінці Ревельського
району повинні об’єднатись коло Ревельского
Укр.Товариства, українці-військові і в гарнізонну раду.
4/ Про організацію українців-артілерістів сухопутного
фронту.
4/ Обговоривши становище наших військ, упадок у
військах дісципліни і організованосте; взявши на увагу те
тяжке становище, в якім опинились українці, як меншість,
котрій не вільно мати ні своєі книгозбірні, ні змоги
посилати своіх предстаників на всіляки украінські з’ізди і
для агітаціі в села Украіни, — ухвалили:
342

„Урятувати краіну од ворога зовнішнього і од руйновання і
анархіі внутрі — може тільки армія, переорганізована на
розумних підвалинах сознательноі дісципліни і розуміння
обовязків своіх перед рідним краєм; позаяк націоналізація
єсть одно з вірнійших засобів такої переорганізації армії, то,
взявши на увагу переформіровання артілеріі сух. фронту з
полків в батареі і дівізіони, звернутися зараз же до
начальника артілеріі сух. фронту і артілерійського комитету
з проханням пійти на зустріч бажанню арт.-украінців
об’єднатись в батареї і дивізіони, в повній надії, що і
начальник артілеріі і артіл. комітет не бачать ніякоі шкоди в
нашім іднані, а лише користь для діла захисту республіки од
загибелі.
Для організаційної і просвітноі праці поміж укр.
артілерістами заснувати “Раду гарматників сух.фр., в склад
котроі увійдут по одному представнику од каждоі роти чи
батареі. Ділами цеї ради керуватиме комитет гарматників чи
Мала Рада, в склад котроі увійдут по 2 представники од
кожного полку і дівізіону і по одному од кождоі роти склада
артілеріі в складу Ради.
Члени Комитету вибераються членами Ради од кожного
полку осібно. Комитету належить право кооптувати
необхідних для організаціі людей.
Тимчасово в Комитет вибераються:
Од 1 полку....Кузьменок /од 2 роти/
Давидюк / од 8 роти/
“ 2- “ - Гаркуша / од 1 роти/
Салоідів / од 8 роти/
“ 3- “ -	Зеленюк / од 7 роти/
Мадій / од 2 роти/
“4 “ -	Плещинский / од 2 роти/
Миколайцев / од 1 роти/
од складу - Коваль / од лаборат. роти/
Комитету почати свою діяльність з 21 жовтня.
Презідіум комитета виберається членами Ради.
Постійна Рада і Комитет /Мала Рада/ вибераються на З
місяці. При чому уповноважений первоі Ради постійноі - до
нового року. Тимчасові члени поволі заміняються
постійними членами. Коли замінення закінчиться, то в
протоколі Ради повинно буть одмічено, що Рада с того часу
лічиться постійною, уповноваження котроі до нового року.
5/ Резолюції про сучасний мент.
5/ Через пізний час відкласти до другого засідання.
Діюча армія 343

На засіданні було 24 представники від рот, од 642
чоловіків украінців-гарматників.
Засідання зачиняється в 7 годин вечора.
Голова Годованець
* Писар
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВ0ВУ.Ф.1115.—Оп.1 .—Спр. 32.-Арк.71-71 зв.
Протокол зібрання українців Лейб-гвардійського
Литовського полку про розгортання національного
життя
23 листопада 1917 року
Протокол 2-й
Пленарне зібрання від рот і команд Л. Гв. Литовского полка
23 листопада 1917 року
Присутствує 21 человек
Порядок дня:
1.	Організаційні питання: вибори полковоі ради, число
кандидатів, день виборів, відносини з полковим комітетом.
2.	День першого зібрання ради. Питання на 1-ше
зібрання.
3.	Культурно-просвітна діяльність.
4.	Сучасні діла.
Зібрання рішило всіма голосами считать виборних від
рот на сьогоднішнє зібрання тимчасової полковоі ради,
вони повинні взяти посвідчення від рот про своє вибрання.
1.	В полкову раду (постоянну) від кожної роти і команди
повинно війти по 1-му представнику (всіма голосами); від 2-ї
запасної роти, так як там лічется 229 українців - З
представника, від нестроєвої роти так як рота розбита на З
частини (обоз II розр., обоз І розр. і лазарет)— по 1-му
представнику від кожної частини (всіма голосами). Днем
виборів назначено 28 листопаду (всіма голосами). Прохати
командіра полка про вибори отдати в приказі і полковий
комітет і ротні комітети содійствувати виборам (всіма
голосами).
2.	День першого зібрання ради назначено на 3 грудня
(декабря). Також в день празникування провозглашения
Української Народної Республіки зробити маніфестацію і
отслужити молебен. Організацію празника доручити
344

презідіуму тимчасової ради, питання на 1-ше засідання
виробити йому ж. На празник прагласить камандіра полка,
презідіум полкового комітету (всіма голосами).
3.	Культурно-просвітна рада (комісія) повинна бути
загальна для всього полка с пропорціональним
представництвом од українців і великоросів, і всі росходи на
літературу і другі просвітні потреби повинен нести
порівняльно кількості українців і великоросів. Книжки і
газети, які треба, зібрання доручає голові культурно-
просвітньої ради закупити і виписать в першу чергу, в яку
буде закупаця книжки для полка. Купувати книжки і газети
тілько українським правописом (всіма голосами).
0	16 годин 55 хвилин обявляєця перерив.
Откриваєца знову в 5 годин і 5 хвилин.
На вибори в дівізійну раду постановлені командирувати
товаришів: 10 роти - Скрипченко, 9 р. - Чекотило, 6 р. -
Терещенко, конної ком. - Забуранного (всіма голосами).
Прийнята резолюція, котру доручено передати писарем в
дівізійну раду, передать дівізійній раді (всіма голосами).
Признати, що політичні, земельні і инчі діла по Украіні
повинні рішаця тілько народними зборами і, маючи звістки
из газет і других джерел про те, що деякі великоруські
політичні партії мають замірення зробити переворот на
Украіні, памятати, що Центральна Рада і Генеральний
Секретаріат Украінськоі республіки в теперішнім составі
ведуть Украіну по шляху, найбільше одповідуючому
бажанням широких демократичних масс Украіни, тимчасова
рада Л. Гв. Литовського полку, посилаюче представників на
вибори в дівізійну раду, дає наказ їм довести до уваги
дівізійної ради, що тимчасова рада і вся громада украінців
Литовського полку має такі думки, що перевибори
Центральноі ради і переміни в Секретаріаті можливі тілько
по ініціативі Центральної Ради і всіма силами буде
піддержувать Центральну Раду і Генеральний Секретаріат.
Зібрання закрите в 5 годин ЗО хвилин.
Голова поручик (підпис нерозбірливий)
Писар Терещенко
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115.—Оп.1. -Спр. 32.- Арк. 137-137 зв.
Діюча армія 345

Протокол зборів автомобільної частини XI армії про
українізацію
23	листопада 1917 року
Копия
*
Протокол
Общее собрание команди Авточасти XI армии,
созванное 23 ноября сего 1917 года, вибрало председателем
товарища Свецинского и секретарем товарища Гончаренко:
Обсуждались вопросн, поставленнне на повестке:
1 / обсуждение украинизации команди,
2/ вопросн, внтекающие по украинизации и
З/ текущие вопросн.
На собрании присутствовало 53 человека, на лицо в
части 56 человек.
Первьім постановлением постановлен вопрос: находит
ли собрание себя правомочним без участия складов №2 и З
обсуждать вопрос об украинизации. Большинством голосов
-	34, против 14 и 4 воздержавшихся решило, настоящее
собрание правомочно обсуждать вопрос об украинизации.
По обсуждению зтого вопроса большинством голосов
принято постановление: ввиду создавшегося в Российском
Государстве безвластия и начавшегося в команде
обострения и партийной борьбьі и желая удержать в
команде порядок и работоспособность команди, а также
ввиду того, что команда авточасти XI армии имеет по списку
79 человек, из коих 43 человека украинцев и 36
неукраинцев, общее собрание постановило:
украинизироваться и ходатайствовать перед войсковой
армейской Украинской Радой об утверждении в
украинизации управления авточасти XI армій. Причем
постановило: а/ желая работать в федеративной Народной
Демократической Российской Республике рука об руку с
неукраинцами, дабьі составить единое целое* никаких
репресивних мер в команде не допускать, б/ вместе с тем
представляется возможность неукраинцам, не желающим
подчинится законам Украинской Центральной Ради й
Генеральному Секретариату на Украине, Армейской Раде XI
армии, так равно и будущей Ротной Раде Авточасти XI
армии—безпрепятственний переход в другие части.
Основание: телеграмма Начполитюз 19 ноября 1917 года
№282943.
346

За поздним временем собрание закрито в 6 часов 20
минут вечера.
Подписал: Председатель Свецинский,
Скрепил секретарь Гончаренко.
Протокол подписан бьівшими на собрании в числе 34
человек.
Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.2607.—Оп. 1. —Спр. 52.-Арк.29.
Протокол засідання делегатів частин 8-ї Сибірської
стрілецької дивізії щодо посилення українізації
5 грудня 1917 року
Протокол №4
Зібрання Делегатів частин 8-і Сібірскоі стрілковоі дівізії.
5 грудня 1917 року.
Головує добродій Щербань
Секретар добродій Токарь.
Засідання відкривається в 2 години 15 хв. при налічіі 18
представітелів від частин: 29-го Сібірского полку добродій
Настевич. ЗО - Випирайло, Кирильчук, Товчи-Гречка, 31-д.
Хачай, 32-д. Ставертій і Юрченко, 1-й батар. Еднан і
Міщенко, 2-й бат. Грібняк й Гармаш, 3 - Рябчук, 4 - Яхонтов и
Дудар, 5 - Потоцький й Дудник, 6-д. Лиховідов, 6-го
транспорта д. Романчук.
На порядку дня:
1.	Доклад з міст.
2.	Про поширення українізації.
3.	Про сучасний момент.
4.	Про установчі українські збори.
5.	Про роботу культурну.
1.	Заслухано доклад товарищів про те, як йде українізація
на містях.
Виявилось, что у всіх полках дівізії українці виділились в
Окремі Украінські сотні, що ж касаєтся гарматчиків в дівізії,
то виявилося, що організація йде гарно и єсть прихільність
виділиця в Українську частину, но росіяни не мають ниякої
ваги в цьому виликому ділі, і не хотят піти на допомогу
товарищам-украінцям провести українізацію.
2.	Вислухали телеграму корпусного загального
Діюча армія 347

росіянського комитету от 5-го грудня сего року № 447, щобьі
росіяньї не перечили украінцям виділяться в Українські
частини зо всім майном і дуже обміркувавше, одноголосно
винисли таку резолюцію: „Мьі представники от частьін 8-і
Сібірскоі стр. дівізії в числі 18 чоловік, зиб{5ашись 5-го
грудня 1917 року, рішуче постановили прохати Корпусну
Раду, щоб вона вжила рішучіх заходів, даби організовавшієся
при полках сотні і артилерійскі та інші частини зо всім
майном, якнайшвидше були переведені непосредственно в
украінізіруємий 9-ій корпус, якщо це неможливо - в корпус,
то найскоріше в баталіони і полки.
Зібрання цілком згодилось пропонувати презідії
Дивізійноі ради звернутися до корпусної ради с проханням
допомогти гарматчикам 8-і Сібірскоі дівізії провести у них
украінізацію, позаяк там ця справа ще не проведена.
Одноголосно одобрена відозва товарищів гарматчиків-
украінців к товаришам росіянам-гарматчикам 8-і дівізії.
ВІДОЗВА
товаришів гарматчиків 8-і Сіб. стр. арт. брігади.
„Ми, украінці-гарматчики 8-і Сіб. стр. арт. брігади, на
зібранні 5-го грудня 1917 року требуем негайно о виділення
всіх украінців в одну из батарей брігади.
Наші товариші стрілки вже зводятся в баталіони й зовут
нас. Товариші Брігадного комітету, не задержівайте нас і на
першім же зібранні розбиріть наше виділення.
Більше ждать не будем.“ УКРАІНЦІ-ГАРМАТЧІКІ
3.	Прочитав із газети „Народна Воля“ от 1-го грудня сего
року про подіі на Украіні та намірення большевиків
захопити на Укріаіні владу в свои руки і обміркувавше
сучасне становище, одноголосно постановили послать
телеграму:
ТЕЛЕГРАММА
Киів Село-Спілка, в копіях Центральній Раді і С’езду
Советов Украіньї.
„Ми представники от організованих Украінськіх частин
8-і Сіб. стр. дівізії на з’їзді 5-го грудня 1917 року рішуче
постановили: ми будемо вірити і визнавати над собою в
Украінській Народній Республіці одну тілько владу -
348

Украінськоі Центральної Ради та Генерального
Секретаріяту, доки вони йдуть в згоді з народом, і будемо
вести рішучу боротьбу проти всіх замірів, з якого боку вони
не виникали, які йдут проти саоозначення Нашого краю і
Народу.
Украінрада 8-і Сіб. стр. арт. дівізії Голова Щербань.
Секретар Токар.”
4.Більшістю	голосів постановили доручити презідію
Дивізійної ради у Вищіх Украінськіх Рад, як провисти
роботу по підготовці до Украінськіх установчіх зборів.
5.	Звертаючі на те, що культурна робота де в яких
частинах дівізії не так гарно проводиця в життя,
постановили: звернути на те можливу увагу.
6.	Поступила без очереді заява товариша 30-го полку
Віріна як представника от полку в Корпусну Раду про
бажання формировать при дівізії Украінські баталіони,
формування можливо начать як буде получена телеграмма
от Корпусноі Ради. Більшістю голосів постановили мати це
на ввазі, щоб не гайно приступить формірованя баталіонів.
7.	Оголошен протокол засідання з’їзду вояків-білоросів 3-
го Сіб. арм. кор. от 3-го листопада сего року за N°2.
Засідання закрито в 18 годин ЗО хвилин.
Печатка
Голова Щербань
Секретар Токар
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115.—Оп.1.—Спр. 32. - Арк. 136-136 зв.
Протест українців 12 армії проти антиукраїнських дій
більшовицького Головнокомандуючого прапорщика
Криленка
8	грудня 1917 року
Ответ украинцев Криленке
Ставка, Крьіленко. Копия в Совет Народньїх
Комиссаров.
Киев. Центрорада, Генеральний Секретариат, рада
войсковьіх депутатов, рада всех армий и фронтов.
Гражданин Крьіленко, от имени воинов-укранцев 12
армии отвечаю на вашу телеграмму-возвание к украинскому
народу от 1 декабря.
Діюча армія 349

Прежде всего мьі удивленьї, как вьі осмелились
обратиться к народу, которьій имеет свою республику, свой
парламент, к народу, которьій исполняет предписания зтого
вьібранного нами парламента, которьій не признает вас как
своего начальника.	*■
Гражданин Крьіленко, вьі забьіли, что такое
самоопределение, вьі забьіли, что такое воля народа, вьі
забьіли, что такое свобода.
Вьі говорите, что русский народ, которого вьі
представляєте, никогда не притеснял с начала революции
украинский народ.
Вьі говорите, что цель его бьіла освободить зтот народ.
Г. Крьіленко, известно ли вам, что в 12 армии ваши
войска не дают украинцам вьіделяться в свои полки,
известно ли вам, что в 49 корпусе украинцев ваши войска
уже начинают бить за вьіделение.
Я спрашиваю вас, зто ли єсть ваша борьба и борьба
народа за свободу Украиньї.
Вьі говорите, что вам приходится бороться с буржуазной
украинской радой.
Известно ли вам, что за последние дни все рабочие и
солдатьі всех армий вьіразили доверие Центральной Раде и
заявили, что будут защищать ее от вашего насильного
вмешательства.
Г. Крьіленко, считаетесь ли вьі с сим заявлением рабочих,
крестьян и солдат Украиньї?
Известно ли вам, что Центральная Рада єсть однородньїй
социалистический парламент Украиньї, вьіделенньїй из
сьездов, известно ли вам, что она єсть продукт советов или
вьі хотите, чтобьі рада состояла из одних русских
большевиков.
Г. Крьіленко, согласньї ли вьі с тем, что в
самоопределившуюся нацию вьі не имеете права
вмешиваться и не в вашей власти обещать и самоопределять
Украйну, ибо народ не самоопределяют, а он сам
самоопределяется.
Вьі говорите, что Украйна не пропустила войска на Дон.
Известно ли вам, что они грабили и разоряли страну, вьі
хотите, чтобьі зто разорение продолжалось дальше, вьі
хотите гражданской войньї на Украине, вьі говорили, что
перед вами стоит враг-немец, что Центральная Рада оголяет
северньїй фронт, а вьі задерживаете украинские зшелоньї
возле Режицьі и Витебска.
350

Г. Крьіленко, или вьі потеряли надежду на заключение
мира и хотите, чтобьі украинцьі одни воевали с немцами.
Почему вьі не говорите русским солдатам, что перед вами
стоят полчища немцев.
Г. Крьшенко, с вами строить украинскую республику мьі
не можем, мьі сами ее устроим.
Вьі говорите о свободе, г. Крьіленко, где она, свобода
слова, печати, где вьібранньїе органьї всем народом,
укажите нам, мьі не видим и не сльїшим, где заседает
Учредительное собрание.
Вам ли говорить о воле народа, когда вьі разгоняете
посланих им.
Г. Крьіленко, вьі хотите идти на нас, так помните, что в
свою защиту мьі, украинцьі, пойдем на вас.
Как председатель национального блока армии сообщаю
для сведения, что блок армии в составе наций: украинской,
зстонской, польской, латьішской, еврейской,
мусульманской, белорусской и литовской не признал для
себя власть народньїх комиссаров, за исключением вопроса
о	внешнем враге, а признает лишь свой центральньїе
инстанции.
Председатель
украинской радьі 12 армии
Пискун.
Крьімский вестник. —1917,—8 грудня.
Протест ЦК солдатських, робітничих, матроських і
селянських депутатів Румунського фронту,
Чорноморського флоту і Одеського військового округу
проти ультиматума Леніна-Троцького
13 грудня 1917 року.
№ 100227. Радіо.
Принята радиост. Штаморси в 20 час. З мин. 1S/XII-1917
года.
Петроград Народньїм Комиссарам К-о Ставка. Крьшенко.
Киев. Центральная Рада. Генеральний Секретаріат.
Фронтовим Комитетам и Радам, Армейским Комитетам и
Радам. Всем Национальннм организациям и всем газетам.
Украинские фракции социал-революционеров и социал-
демократов, солдат фронтового сьезда Румннского фронта,
обсудивши 48-часовьій ультиматум так назнваемнх
Діюча армія 351

Народньїх Комиссаров с обьявленіем Украинскому народу в
лице ее Центральной Радьі и Генерального Секретариата,
постановили запросить: 1/ Социалист Ленин, кто Вам дал
право обт>являть украинскому народу войну. 2/ Какое-
социалистическое учение дало Вам смелость посягать на
самоопределение украинского народа. З/ Жаждущий с
компанией крови Вам мало ее на фронте. Вьі хотите ее и
внутри. Куда Вьі ведете измученную и залитую кровью
Россию? А теперь мьі обращаемся ко всем солдатам,
рабочим и крестьянам всех наций России. Будут ли Ленин,
Троцкий и Крьіленко с компанией воевать с украинским
народом или Вас пошлют. Не будут ли они писать чернилами
всевозможньїе декрети, а нас с вами заставят расписьіваться
нашей кровью. Социалистьі Смольного. Ви жаждите крови.
Приезжайте к нам на Руминский фронт, и ми, сини
Украиньї, виточим из жил своих кровь для Вас, чтобьі
утолить Вашу жажду, но ,не вьізьівайте ради крови
братоубийственную, гражданскую войну на Великороссии,
Украине, Кавказе и др. Ми, казаки, сини вольной Украиньї,
заявляєм:	если Ви, социалисти Смольного, не
приостановите своей преступной, предательской,
узурпаторской деятельности, если Ви будете топить в крови
настрадавшиеся народи России; если для Вас солдати,
рабочие и крестьяне єсть серая масса для мяса; если для Вас
не существует трудового народа, а єдиная жажда крови, так
знайте, что ми, сини вольной Украиньї, с оружием в руках
будем защищать от насильников,предателей, изменников и
кровопийц своих отцов, матерей, детей, братьев и сестер.
Еще не погас в сердцах синов вольной Украиньї луч
свободи, воли, равенства и братства. Центральний
Исполнительний Комитет Солдатских, Рабочих,
Матроских и Крестьянских Депутатов Руминского фронта,
Черноморского флота и Одесского Округа. Рст. Одесса.
Верно: Дежурний Флаг-Офицер Полифлота, Мичман
Туторский.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ:Ф.183. - Оп.1. - Спр.22. - Арк.100.
352

Ухвала матросів-українців Ревельскої бази про
необхідність їхнього переведення в Україну
16 грудня 1917 року
НАКАЗ
общего собранія матросов украинцев Ревельской Базьі
16 декабря 1917 г.
1/ Мьі, матросьі-украинцьі Балтийскаго флота, обсудив
вопрос о положений на Украине, требуем от Морской
Коллегии разрешения на перевод нас на Черноморский
флот, ибо мьі усматриваем, что наше пребьівание на
Украине необходимо, т.к. мьі не йдем по зову украинской
буржуазии, а йдем как авангард Русской революции для
возстановления демократических порядков на Украине.
2/ Мьі надеемся, что наши Комиссарьі Морской
Коллегии пойдут навстречу нашим благим желаниям, или, в
противном случае, мьі все, как один человек, пойдем на
Украйну без никаких на зто разрешений и при зтом требуем
разрешения и приказа по Флоту не позже 1 января 1918
года, дабьі нам разстаться с остающимися товарищами в
братских отношениях, как мьі жили и боролись за
священньїе права трудового народа раньше, а не как зто
получается сейчас, когда национальная вражда обостряется
с каждьім днем, так что нам, украинцам, становится на
кораблях жизнь невмоготу, и мьі вьінужденьї требовать от
Морской Коллегии в кратчайший срок наше требование
удовлетворить.
З/ Мьі заявляєм товарищам Морской Коллегии, что если
наши требования будет отвергнуто, то мьі пойдем
революционньїм путем и никакая сила будет не в состояніи
нас удержать и за последствия мьі не отвечаем, — а
виновниками останетесь именно Вьі, потому что мьі
обращались к вам несколько раз, и наш голос оставался
„голосом вопиющаго в пустьіне“.
Председатель общего собрания
украинцев-матросов
Секретарь
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1115. -Оп. 1. -Спр. 32.- Арк. 147.
Діюча армія 353

Повідомлення комісара в українських справах Західного
фронту про ухвалу Українського революційного Штабу
щодо переходу українських частин в Україну
19 грудня 1917 року
Генеральний Секретаріат
по справах військових
Української Народної
Республіки
Комісар Західнього
фронту
19 грудня 1917 р.
№11
м: Д. армія
Генеральному Секретаріату
по справах військових України
Заява
Український військовий революційний Штаб Західнього
фронту скликав 18-го грудня 2-ий фронтовий з’їзд. На з’їзді
склад штабу затверджено такий: т.т. Гризодуб, Тютюник,
Демяновський, Пилипчак, Соколовський і Немиловський.
Революційним штабом вже вироблено накази і
інструкцію всім українцям Західнього фронту щодо
переходу.
Для 3-ої і 10-ої армії маршрут через Молодечно, Мінськ,
Жлобін, Коростень; для 2-ої армії — Ст. Синявка, Замір’є,
Лунінець, Сарни і Рівне.
Весь рух почнеться в ніч з 26-го на 27-е грудня. Настрій
козаків бадьорий і рішучий. При частинах є гармати,
кулемети і всі технічні засоби. З харчами справа дуже
погана, але до кордону України доб’ємось.
Необхідна гарна організація, щоб зустріти військо в
межах України на зазначених маршрутах з харчами і одразу
дати йому вказівки щодо помешкання і дальшого
розташування по Україні.
Звертаємо увагу на конечну потребу дати людям
відпочинок на деякий час раніше, ніж направляти на
український фронт. Негайно просимо через послання до Вас
—	члена Рев. Штабу тов. Демяновського — сповістити нас
точно: де і в якому числі будуть заготовлені хліб, цукор, чай,
фураж і інше для потреби прибуваючих частин, а также
354

одежа і чоботи (особливо останнє); до кого звернутись
частинам за харчами; в чиє розпорядження вони повинні
поступити.
З нашого боку считати необхідним утворити продовольчі
бази в м. Сарнах і Калинковичах, яко попередні пункти на
Вкраїну.
Вважаємо потрібним утворити при Генер. секретарстві
тимчасову комісію з участю членів Всеукр. Ради Військових
Депутатів для всіх технічних справ: зустрічи, задоволення
харчами, помешканням, а также й иншим для прибуваючих
частин Зах. фронта. З свого боку запрохуємо в ту комісію тт.
Дудника і Грудину (членів В.Р.В.Д.).
Прохаємо нас повідомити, щоби всі зносини надалі ми
могли мати через цю комісію.
При цьому надсилаємо Вам накази №5 і 6, видані по
фронту, а також резолюції 2-ого фронтового з’їзду, які до 25-
ого просимо не оголошувати.
Ультиматум Главкоза’ові буде пред’явлено в 12 годин 25-
го грудня.
Просимо допомогти тов. Демяновському дополучити
чотири тисячі (4000) карбованців, недополучених на
видатки Штабу по заяві українського комісара за №1.
Наказ наш надсилаємо також для відома і для відповідних
заходів Головнокомандуючому українським фронтом
Щербачову.
Комісар Немоловський
Члени рев. штабу Зах. фронту
Гризодуб
Українського Революційного
Демяновський
Штабу Західнього фронту
Тютюник
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ.Ф. 1076.—Оп.З. —Спр. 11.-Арк.38-38зв.
Діюча армія 355

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ
Творення військово-морських сил завжди було однією з
найяскравіших сторінок в історії України. Уже в початковий
період Київської Русі її флот стає фактично господарем на
Чорному морі. В часи князювання Аскольда і Діра, Олега,
Ігоря наші предки здобули ряд блискучих перемог над
Візантією, а також над прикаспійськими країнами(Історія
українського війська.— Львів, 1936.—С.88-92.) Англійський
історик Ф. Джейн 1899 року зазначав, що руський, або
український, «вважається древнішим, ніж британський
флот. За сто років до того, як Альфред побудував перші
англійські кораблі, руські вже бились у відчайдушних
морських битвах, і тисячі років по тому кращими моряками
свого часу були руські» (Цит. за: Русские и советские моряки
на Средиземном море.— М., 1976.— С.19).
Невмирущу славу українському козацтву принесли саме
морські походи запорожців проти Кримського ханства і
Туреччини, починаючи із заснування в середені XVI ст.
першої Січі на дніпровському острові Хортиця (Сергійчук
В.	Морські походи запорожців.— К.,1993)
І коли сотні козацьких чайок з’явилися 1629 року перед
вікнами султанського палацу, торкнувшись, за словами
літописця, «мужньо і самих стін константинопольських, і їх
доволі окуривши димом мушкетним, превеликий султану і
всім мешканцям цареградським створили страх і сум’яття ...
і щасливо з багатою здобиччю до коша свого повернулись»
(Величко С. Летопись собьітий в Юго-Западной России.—
К., 1848.—Т.2.— С.88), то правителю наймогутнішої на той
час у Європі імперії доводилося кийками виштовхувати
турецьких воїнів для переслідування запорожців — такою
вони славою користувалися.
Після того, як за допомогою українського козацтва
Петро 1 1696 року здобуває турецьку фортецю Азов у пониззі
Дону, за що гетьману Іванові Мазепі вручається перший
московський орден Андрія Первозванного, то формування
російського флоту значною мірою завдячується саме
356

українцям. Насамперед за рахунок тих, хто вже був
досвідченим моряком. Скажімо, 1698 року взятий на службу
„Лаврентий Дмитриев. Родом харьковец“, котрий побував і
в Голландії, і в Іспанії, і в Франції. Така ж багата морська
біографія і у „Йвана Круза. Родом из Києва" та „Лаврина
Войтехова сьіна Думенского. Родом из Немирова" (Елагин
С.	История русского флота.— СПб.,1864.— Т.І.— С.308-309).
У складі російської армії українське козацтво відіграє
надзвичайно важливу роль у російсько-турецьких війнах.
Відзначаючи особливі заслуги запорожців у бойових
операціях 1737 року в Дніпро-Бузькому лимані, на Чорному
морі і на Дунаї, фельдмаршал Мініх «храбрьіе их поступки
при Дворе так вьіхваливал, что им прислано бьіло от Е. В.
вместе с милостивою грамотою один большой и четьіре
мальїх штандарта с государственньїм гербом, бунчук
обшитий золотою парчею, серебряная позолоченая булава
для кошевого и другие позолоченньїе серебряньїе и
каменьями осьіпанньїе знаки, также знатная сумма денег в
подарок» (Цит. за: Материальї для истории русского
флота.- СПб., 1877.-4.VI.-C.612).
Уже тоді, 1738 року, російський віце-адмірал Сенявин
разом з інженером майором Ретшем обирають місце для
Запорожської судноверфі «на острове, именуемом Вьішних
Хортиц, лежащем ниже порогов в 10-ти верстах» (там само.
-С.613).
Це українське Адміралтейство згодом перемістилося до
Херсона, а ще пізніше — до Миколаєва. Саме Херсон і
Миколаїв забезпечуватимуть Чорноморську ескадру
бойовими кораблями.
І	якщо йдеться про те, хто утверджував флот Російської
імперії на Чорному морі, зокрема в Севастополі, то
врахуймо свідчення й одного з найвпливовіших і
авторитетних вельмож катерининського часу — Григорія
Потьомкіна. Він улітку 1788 року повідомляв цариці, що при
здобутті Чорноморського узбережжя було 20 тисяч
українських козаків на чолі з отаманом Сидором Білим
(Цит.за: Січинський В. Крим.— Нью-Йорк, 1954.—С. 19).
І	коли російська імператриця Катерина II сама відвідала
Севастополь, то на його рейді вже стояла велика
Чорноморська ескадра, яка мала величезний успіх у війнах
як на Чорному морі, так і Середземному. Крім блискучих
боїв з турецьким флотом безпосередньо на воді, чорноморці
вже прославилися й на суходолі морськими десантами під
Чорноморський флот 357

час взяття фортець Османської імперії на островах
Грецького архіпелагу.
Ці бойові операції Чорноморськогофлоту вивели Росію
на передові позиції у військово-морському мистецтві.
Чорноморські кораблі порівняно з англійськими, Скажімо,
відзначалися міцністю, а їх екіпажі — відвагою і доброю
виучкою. І ця найкраща сторінка в історії Російського флоту
завдячувалася передусім працею українських робітників
Миколаїського адміралтейства, а персональний склад флоту
також був українским.
До речі, до кінця XIX ст. у Миколаєві перебував і штаб
Чорноморського флоту. Мабуть, усе це дало повне право
делегату від Миколаївського порту Іваненку зробити заяву
на Першому Всечорноморському з’їзді, який відкрився 6
/19/ листопада в Севастополі, що Миколаїв — це мати
Чорноморського флоту /РДА ВМФ: Ф. 183.—Оп.1.—Спр.38.—
Арк. 106/
Потужний заряд української духовності ініціював
процеси й на Чорноморському флоті. У самому ж
Севастополі вже з березня 1917 року діяла Українська
громада, яка вела велику просвітницьку роботу серед
моряків-українців. І коли 4 липня 1917 року тут чекали на
прибуття дрендоута „Воля“, то на Приморському бульварі
серед маси публіки особливо виділялися українські
організації з великою кількістю національних прапорів
/Крьімский вестник.—1917.— 5 липня/.
Центральна Рада всіляко підтримує національне
відродження на Чорному морі, а моряки-чорноморці — її
боротьбу за волю України.
Особливо рішуче виступили проти проекту Тимчасового
уряду — обмежити автономію України лише п’ятьма
губерніями:	Волинською, Подільською, Київською,
Чернігівською та Полтавською — на Чорноморському флоті,
який як і вся Таврійська губернія, включаючи і Крим,
залишалися поза межами України. Ось як відгукнулися на це
в Севастополі:	„Загальні збори воїнів-українців
Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників і
громадян міста Севастополя, обговоривши інструкцію
Тимчасового Російського уряду Українському генеральному
Секретаріату від 4-го серпня цього року, найрішучішим
чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і
вимагають:
Затвердження Тимчасовим Урядом повністю статуту
Українського Генерального секретаріату, схваленого й
358

затвердженого представниками всього українського народу
в особі Центральної Ради ... чекають від Тимчасового уряду
задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради
/РДА ВМФ: Ф. 183.-Оп. 1 .—Спр.46.—Арк.74-75/.
Активна діяльність Українського військового комітету
Чорноморського флоту поглибила процеси українізації. На
осінь 1917 року постає питання про те, аби бойові кораблі
піднімали синьо-жовті прапори. Поштовхом до такої події
став наказ Верховного головнокомандуючого О.
Керенського про українізацію крейсера „Светлана" на
Балтиці. Звістка про те, що над хвилями Балтійського моря
вже майорить національний синьо-жовтий прапор,
викликало велику радість серед українців Чорноморського
флоту. У відповідь на це 12 жовтня 1917 року всі кораблі і
порти флоту прикрасилися українськими стягами, водночас
вивісивши прапорами сигнал: „Хай живе вільна Україна!"
/Нова Рада.— 1917.— 14 жовтня/.
Повідомленя про підняття синьо-жовтих прапорів
Чорноморським флотом того ж дня облетіло всю Російську
імперію. На адресу Чорноморської флотської ради
/Центрфлоту/ посипалися вітальні телеграми з усіх сторін.
Зокрема, ось яка надійшла однією з найперших: „З’їзд
інструкторів по виборах до Установчих Зборів,
представників усіх фронтів Діючої Армії і ваших товаришів
з Балтійського флоту вітає весь Чорноморський флот з
фактом історичного значення: підняттям рідного прапора,
що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину
до майбутньої, вже близької Української Демократичної
Республіки. Слава вільній Україні!" /там само. —1917.— 15
жовтня/.
Підняття українських прапорів обумовлювалося на один
день. Але екіпаж міноносця „Завидньїй", що стояв у
Севастополі, відмовився ввечері опустити синьо-жовтий
стяг, чим викликав переполох навіть серед членів
тутешнього Центрфлоту. Вони, зібравшись на своє
екстренне засідання, зажадали пояснень від українців
„Завидного". Ті зробили у відповідь ось таку заяву: „Мьі,
украинцьі зскадренного миноносца „Завидньїй", подняли
свой национальньїй украинский флаг на гафеле для того,
чтобьі показать, что несмотря на вековой гнет, все-таки
живьі сьіньї нашей славной матери Украиньї, следовательно
жива та сила, которая должна восстановить права нашей
славной дорогой матери-Украиньї" /Крьімский вестник.—
1917.— 20 жовтня/
Чорноморський флот 359

Морський міністр Росії Вердеревський відреагував 17
жовтня телеграмою до Центральної Ради, в якій
підкреслювалося: підняття на кораблях Чорноморського
флоту українських прапорів є актом сепаратизму.
Чорноморський флот, котрий утримується коштами
російської казни, зазначав телеграфом міністр, не повинен
піднімати на кораблях ніякого прапора, крім російського.
На думку Вердеревського, саме Центральна Рада мала
вплинути на чорноморців, аби флот спустив українські
прапори і підняв російські /Нова Рада. — 1917.— 18
жовтня/.
Коли це не допомогло, з Петрограда надійшла ще одна
телеграма: „Категорически требуем спуска флага, причем
считаем долгом уведомить команду минонесца запят что
вопросьі об изменении на миноносце флага может бьіть
решение только Учр. собрания. Всякое самочинное
вьіступление отдельньїх судов, идущих в разрез воли всего
флота, отражается на боеспособности флота, что является в
тяжелую минуту переживаемой родиной, преступлением
перед революцией. Пред. Центрофлота Абрамов“ /РДА
ВМФ: Ф. 183.-Оп. 1Спр.32.-Арк. 19/.
Однак українці відтепер своєю батьківщиною хотіли
бачити передусім Україну. І тому у резолюції Третього
Українського військового з’їзду, що відкрився в Києві 20
жовтня 1917 року, зазначалося зокрема: „Зважаючи на те, що
Чорноморський флот має в своєму складі 80% українців і
знаходиться в територіальних водах України, з’їзд
постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно
приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила
для цього таких заходів: 1 / коли скінчиться осіння кампанія
Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час
якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито
заходів, щоби всі українці Балтійського флоту під час
зимньої кампанії, були переведені в Чорноморський флот.
2/ Чорноморський флот повинен від цієї пори
поповнюватись тільки українцями" /Нова Рада — 1917.— 25
жовтня/.
Чорноморський Український Військовий Комітет з свого
боку продовжував вимагати поважати як представницькі
органи українців узагалі, так і їхні права конкретно.
Свідчення цього — телеграма від 25 жовтня 1917 року. У ній
вимагалося від військового і морського міністерств
негайного припинення слідства над Генеральним
Збо

секретаріатом, відсторонення вищих офіцерів і комісарів
Тимчасового уряду, які призначалися на флот без відома
Генерального секретаріату і Чорноморського Українського
військового комітету. В разі невиконання цих та ряду інших
вимог українці-чорноморці відмовлялися виконувати
розпорядження Тимчасового уряду /РДА ВМФ: Ф.183.—
Оп.1.—Спр.46.—Арк. 69/.
У цій ситуації командуючий флотом адмірал Немітц
змушений був 29 жовтня 1917 року сам звернутися до
морського міністра: „Внаслідок загострення й ускладнення
українського питання в Чорноморському флоті вважаю
доцільним призначення українського комісара з точно
вказанними повноваженнями, затвердженними
Центральним урядом" /там само. —Арк.70/.
Про широку українізацію Чорноморського флоту свідчив
той факт, що під час роботи І Всечорноморського з’їзду 6
листопада 1917 року його делегати на привітання
Центральної Ради встали й з натхненням тричі
проголосили: „Слава! Слава! Слава!" І тоді ж ухвалюється
рішення про відправлення до Києва на підтримку
Центральної Ради 600 озброєних матросів, а також 17
делегатів від флоту, /там само. — Спр.38.—Арк.3-4 зв./.
До речі Морська Рада УНР заборонила категорично усім
морякам-українцям брати участь у каральних експедиціях,
які посилаються на Донщину /там само.—Спр.22—Арк.51/.
25	листопада Український Військовий Комітет
Чорноморського Флоту організував офіційне святкування
проголошення III Універсалом Центральної Ради
Української Народної Республіки, відзначаючи це підняттям
синьо-жовтих прапорів на всіх кораблях.
Моряки-чорноморці виступили на підтримку
Центральної Ради — законного уряду України, коли
більшовицький уряд Радянської Росії оголосив
сумнозвістний ленінський ультиматум. Екіпаж крейсера
„Пам’ять Меркурія" радирував до Києва: „Ультиматум
Леніна-Троцького є грубе посягання на право Української
Народної Республіки. Прохаємо рішуче відкинути.
Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни.
Негайно сповіщайте, що нам робити". /Вольньїй Юг-
1917.- №13/.
Така підтримка чорноморців прискорила створення
Центральною Радою 22 грудня 1917 року в Києві
Українського генерального секретаріату з морських справ,
Чорноморський флот 361

на чолі якого став Дмитро Антонович — син відомого
українського історика. Саме Дмитро Антонович, об’їхавши
чорноморські порти, починаючи з Туапсе і Новоросійська,
почав переконувати /а його переконали моряки/
Центральну Раду в тому, що без Севастополя Український
Чорноморський флот не зможе існувати /ЦДАВОВУ:
Ф.3956.—Оп.2.—Спр.28—Арк. 10-20/.
І Центральна Рада виправляє свою політичну помилку,
заявлену в III Універсалі — Таврія без Криму. Як умова
мирного договору з Радянською Росією в Бресті висувалося
питання про включення Криму до складу Української
Народної Республіки. Така позиція Центральної Ради
пояснювалася й тим, що 14 січня 1918 року вона видала
закон про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію
УНР /там само: Ф.2592.—Оп.1.—Спр.66.—Арк.21/.
Це викликало нову хвилю українізації моряків-
чорноморців. Так, більшовики Севастополя визнавали 18
січня 1918 року, що від 10 тисяч вояків, котрі прибули з
Кавказького фронту до Феодосії, „послано телеграму в
Київську Центральну Раду про бажання українізуватися"
/РДАВМФ: Ф. 183.—On. 1.—Спр.22.—Арк.235/.
19 квітня 1918 року на засіданні Ради народних міністрів
УНР слухалося питання про лист німецького посла Мума у
справі Чорноморського флоту. У зв’язку з цим Голові уряду і
міністру закордонних справ доручалося відповісти барону
Муму, що законом Центральної Ради Чорноморський флот
оголошенний флотом Української Народної Республіки, і
уряд України просить допомогти йому звільнити кораблі від
тих злочинних більшовицьких елементів, котрі захопили їх,
і привести флот до послуху Українському уряду, що проти
німецьких військових сил український флот, як такий не
виступає, тому Ради Народних Міністрів зазначає, що ті
кораблі, які зараз під орудою злочинних елементів,
виступають проти „германських військових сил, вважаються
морським призом" /ЦДАВОВУ: Ф.1064.-Оп.1.—Спр.4.—
Арк.111 зв./.
На цьому ж засіданні було вирішено послати телеграму
командуванню Чорноморського флоту, що він не повинен
„боротися з германськими військовими силами" /там само.
—Арк.111 зв./.
У цій ситуації обраний 22 березня 1918 року
командуючим Чорноморським флотом контр-адмірал
М.Саблін, відгукуючись на пропозицію моряків,
362

розпорядився підняти 29 квітня на всіх кораблях українські
синьо-жовті прапори і дав радіограму Центральній Раді про
перехід під її юрисдикцію.
ДОКУМЕНТИ
Звернення моряків-підводників Балаклави до
Центральної Ради з підтримкою її боротьби за
автономію України
Червень 1917 року
Копія з листа
Українській Центральній Раді
Ми, українці-моряки 4-го підводного дивізіону і Школи
підводного плавання Чорноморської Фльоти (м. Балаклава
на Таврії), зорганізувавшись в гурток, щиро вітаємо
Українську Центральну Раду, яко єдину оборонницю прав
пригнобленого українського народу. Ми з почуттям подяки
за великі послуги Ненці бажаємо Центральній Раді
блискучого успіху на рідній ниві і, таким побутом, довести
Україну до автономного ладу.
З доручення гуртка — Голова Йосип Демяненко
П.С. Гурток просить ріжного роду відозви, листи,
агітаційну літературу і инше, коли можливо надсилати йому
для поширення агітації поміж українською людністю.
Голова гуртка Й. Демяненко.
З	оригіналом вірно: Діловод (підпис нерозбірливий).
Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1Спр.50.—Арх.25.
Чорноморський флот 363

Постанова загальних зборів воїнів-українців
Чорноморського флоту і Севастопольського гарнізону,
робітників і громадян міста з протестом щодо
обмеження Тимчасовим Урядом Росії Української
автономії
8 серпня 1917 року.
ПОСТАНОВЛЕНИЕ
общего собрания воинов-украинцев Черноморского флота
и гарнизона, а также рабочих и граждан города
Севастополя.
Общее собрание воинов-украинцев Черноморского
флота и гарнизона, а также рабочих и граждан города
Севастополя, обсудив инструкцию Временного Российского
правительства Украинскому Генеральному секретариату от
4-го августа сего года, самьім решительньїм образом
протестует против формьі и содержания зтой инструкции и
требует:
1.	Утверждения Временньїм Правительством полностью
статуса Украинского Генерального секретариата,
одобренного и утвержденного представйтелями всего
украинского народа в лице Центральной Радьі.
2.	Обязательного признання Генеральньїх секретарей —
а/ по военньїм делам,
б/ юстиции,
в/ путей сообщения,
г/ почт и телеграфа.
3.	Признание Украинского Генерального Войскового
Комитета правомочним военньїм органом.
4.	Учреждения при штабе командующего Черноморским
флотом должности Генерального комиссара по Украинским
военньїм делам на основании соглашения Временного
правительства с Центральной Радой в Киеве 7-го июля 1917
года.
5.	Признання Черноморского Украинского Войскового
Комитета военно-административньїм органом по вопросам,
касающимся воинов-украинцев Черноморского флота и
гарнизона г. Севастополя.
6.	Считая изьятие из состава Автономной Украиньї
губерний:	Екатеринославской /орлиного гнезда
Запорожцев/, Харьковской, Херсонской и материковой
части Таврической, сплошь населенньїх украинцами, —
364

необьяснимьім и произвольньїм отторжением однои части
украинского народа от другой, — собрание требует
включення поименованньїх губерний в состав Автономной
Украиньї.
7.	Обеспокоенньїе все усиливающимся в Киеве
контрреволюционньїм движеним и открьітой
деятельностью темньїх СИЛ, украй НЦЬІ-ВОИНЬІ
Черноморского флота и гарнизона г. Севастополя
категорически заявляют, что в случае какого-либо насилия
над Центральной Радой они все, как один человек, с
оружием в руках грудью вьіступят на защиту ее, не
останавливаясь перед жертвами для любимой
освобожденной Украиньї.
8.	Собрание ждет от Временного Правительства
удовлетворения всех категорических требований
Центральной Радьі.
г. Севастополь. Августа 8 дня 1917 года.
Председатель Шкулко
Писарь Я.Галюк
Оригінал. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.46. - Арк.74-75.
Виписка з протоколу засідання Центрального Комітету
Чорноморського флоту в зв’язку з відмовою команди
міноносця „Завидньїй" спустити синьо-жовтий прапор.
12 жовтня 1917 року.
Вьіписка
из протокола заседания Центрального Комитета
от 12 октября 1917 г.
Вьіслушав заявление представителя судового комитета
зскадренного миноносца „Завидньїй" о том, что на
указанном миноносце 12-го сего октября вместо
Андреевского флага поднят Украинский флаг, и обсудив
данное заявление, Ц.К.Ч.Ф. постановил:
1/ Срочно снестись с Центральним Комитетом
Балтийского Флота для того, чтобьі он подробно обрисовал,
как происходила украинизация крейсера „Светлана" и какие
Чорноморський флот 365

в настоящее время поднятьі на „Светлане“ флаги
андреевский или Украинский.
2/ Сообщить в Всероссийский Центрофлот о желании
командьі миноносца „Завидний" держать вместо
Андреевского флага Украинский флаг и проситі* срочно
сообщить мнение Всероссийского Центрофлота по данному
вопросу.
З/ Предложить миноносцу „Завидний" спустить
Украинский флаг и поднять Андреевский впредь до
разьяснения данного вопроса.
4/ Пригласить на завтрашнєє заседание представителей
Украинского Войскового комитета и Величка, и в
присутствии представителей судових и берегових
комитетов флота поднять зтот вопрос ДЛ£ освещения его
перед представителями всей зскадри.
Верно: Секретарь Центрального
Комитета Черном. Флота
Негачевский.
Оригінал. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183.—Оп.1. —Спр.46. —Арк.61 зв.
Телеграма Центрального Комітету Чорноморського
флоту Начальнику морського Штабу Верховного
Головнокомандування Росії про відмову екіпажу
міноносця „Завидньїй" спустити синьо-жовтий прапор.
12 жовтня 1917 року.
СТАВКА-НАМОРШТАВЕРХ
ПЕТРОГРАД-МИНМОР
Крейсер „Светлана"
Сегодня, празднуя Украйну, по заявлению Украинской
Ради и по постановлению Центрального комитета Флота, в
8	часов били поднятн стеньговьіе украинские флаги с тем,
чтобьі вечером их опустить точка Миноносец „Завидний"
поднял вместо Андреевского на гафеле Украинский флаг
точка Несмотря на предт>явленное требование
Центральним комитетом о замене Украинского флага
Андреевским, „Завидний", поддерживаемий Украинской
Радой, флаг не спускает точка Несмотря на постановление
366

Центрального комитета стеньговьіе Украинские флаги
вечером тоже не спущеньї точка Украинцьі постановили
держать их до Учредительного собрания точка
Центральний комитет против таких самочинних
виступлений и обратился во Всероссийский Центрофлот за
разьяснением точка Назавтра для решения вопроса
Центральний комитет собирает председателей всех
судових и берегових комитетов и председателя Украинской
Ради точка.
Чернетка телеграми.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.46. - Арк.60.
Відповідь українців і суднового комітету міноносця
„Завидний" на вимоги військової влади спустити
український прапор.
ЗАСЕДАНИЕ КОМИССИИ УКРАИНЦЕВ
СОВМЕСТНО С СУДОВИМ КОМИТЕТОМ
ЗСКАДРЕННОГО МИНОНОСЦА „ЗАВИДНЬЇЙ".
Ми, украинци зскадренного миноносца „Завидний",
подняли свой национальний Украинский флаг на гафеле
для того, чтоби показать, что, несмотря на вековой гнет,
все-таки живи сини нашей славной матери Украиньї. Зтим
ми показали, что ми, равно как и вся демократия России,
требуем провозглашения российской федеративной
демократической республики, а следовательно требуем
автономии как для других, так и для своей родной и дорогой
матери Украиньї. Поднятием флага ми показали, что ми
представляєм собою силу и что зту силу ми применим для
достижения своих заветних стремлений, для
восстановления прав всех угнетенньїх народов.
Нашим недоброжелателям и тем людям, которьіе, не
ознакомившись с нашими убеждениями, обвиняют нас в
анархии, в отделении, во внесении раздора и т.п., ми
заявляєм, что не отделяемся от великой России, а йдем рука
об руку со всем угнетенньїм народом, ми больше, чем кто би
то ни бьіл, не желаем раздора, что ми только лишь
стараємся провести в жизнь лозунги свободи, равенства и
братства, чтоби они не остались только гласом вопиющего
в пустине, как зто било до сих пор.
Чорноморський флот 367

Зтим мьі только напомнили всей демократки, что она
заснула, что призьіваем ее воспрянуть и идти с нами на
борьбу против буржуазии за осуществление прав всех
угнетенньїх народов и за мир всего мира.
Мьі, украинцьі зскадренного миноносіХа „Завидний",
призьіваем всех верньїх сьінов дорогой Украиньї, а также
всю российскую демократию поддержать нас в борьбе за
лучшие идеальї. Так, мьі, украинцьі, дали слово твердо
стоять на том революционном пути, на которьій мьі
вступили в 8 часов утра 12 октября 1917 г., в знак чего мьі,
украинцьі, не спустим поднятьій нами наш национальньїй
Украинский флаг до тех пор, пока жив и существует
миноносец „Завидний".
Председатель судового комитета Кубко.
Голова гуртка Курилович.
Секретарь прапорщик Кислин.
Членьї: Семенко, Дегтярев и Скакун.
Крьімский вестник. — 1917. — 20 жовтня.
Ультиматум голови Чорноморського Українського
військового комітету Нестреляя військовому і
морському міністрові Тимчасового Уряду в зв’язку з
антиукраїнськими діями російської влади.
25 жовтня 1917 року
ПЕТРОГРАД
МОРСКОМУ И ВОЕННОМУ МИНИСТРУ
Копия. Киев. Укргенеркомитет
Севастополь. Наморси
Украинцьі Черноморского флота требуют немедленного
прекращения следствия над Генеральним Секретариатом
точка Убрать генерала Квенцинского, комиссара
Василенко, которме назначеньї без ведома Генерального
Секретариата и комитета точка Требуем признать
комиссара при штабе командующего Черноморским флотом
кавторанга Акимова точка Назначить офицеров на
украинский миноносец Завидний командиром мичмана
Пилипенко и вахтенного мичмана Жуковского точка Если
зти требования не будут вьіполненьї, то украинцьі
368

Черноморского флота распоряжений Временного
правительства исполнять не будут точка Все распоряжения,
исходящие от Временного правительства должньї даваться
через Генеральний комитет и Украинского комиссара при
штабе Черноморского флота.
Чернукрвийкомитет Нестреляй
Чернетка телеграми.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.46. - Арк.69.
Повідомлення суднового комітету крейсера „Память
Меркурия“ командуванню Чорноморського флоту щодо
ухвали про підняття синьо-жовтого прапора замість
андріївського.
11	листопада 1917 року.
11.ХІ.№120
В Штаб командующего
Черноморским флотом
Судовий Комитет крейсера „Память Меркурия“
сообщает:
Завтра, т.е. 12 ноября, в 8 часов утра вместо кормов.
Андреевс. флага украинцами решено поднять Украине.
Национ. флаг.
Великороссн и несочувствующие подт>ему Украинского
флага ввиду непримиримости двух сторон, в числе около
200 человек, решили сьехать в зкипаж, ввиду чего судовой
комитет просит ерочннм порядком разрешить вопрос об
укомплектации крейсера украинцами вместо ушедших,
списки ушедших будут прислани дополнительно.
При решении зтих вопросов присутств. Укр. генер.
комиссар, находившийся при Морском М-ве, капитан
Акимов.
Председатель (підпис нерозбірливий)
Оригінал. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 608. - Оп.1. - Спр.70. - Арк.42.
Чорноморський флот 369

Повідомлення суднового комітету крейсера „Памдть
Меркурия" в Центрофлот Чорноморського флоту про
підняття синьо-жовтого прапора і вимога українізації.
12	листопада 1917 року.
В ЦЕНТРОФЛОТ ЧЕРН. МОРЯ
Судовьій комитет сообщает, что сего 12-го ноября
команда крейсера „Память Меркурия", в присутствии
представителей от Киевской Центральной Радьі товарищ
Величко, представителя Центрофлота Шелестун и от
Исполнительного Комитета т.т. Александрова и др.,
обсуждая острьій и спорньїй вопрос о подьеме на гафеле
Украинского флага, пришли к взаимному соглашению и
единогласно постановили:
1.	Ввиду праздника провозглашения Украинской
Народной Республики, национальньїй Украинский флаг на
гафеле в 8 час. утра 12-го сего ноября, должен бьіть до
вечера.
2.	13-го сего ноября на крейсере никакого флага не
поднимать.
3.	В ультиматумной форме предьявить Центрофлоту
решение вопроса об украинизации крейсера в течении пяти
дней, т.е. с 12-го по 17-го сего ноября.
4.	Если же вопрос об украинизации крейсера будет не
разрешен, то команда приступит к исполнению такового
своим решением от 11-го ноября с.г. за №122, т.е.
а/. Украинци крейсера подьімут свой национальннй
флаг на гафеле и
б/. великороссьі и несочувствующие подьему
украинского флага, в числе около 200 человек, сьедут в
зкипаж или же какой-либо другой корабль по указанию
правительственного органа.
Председатель судового комитета (підпис нерозбірливий)
Оригінал. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 608. - Оп.1. - Спр.70. - Арк.43.
370

Телеграма про підтримку в Севастополі Центральної
Ради в зв’язку з ультиматумом Леніна -Троцького.
6 грудня 1917 року.
№100141. Радио. Получено радиостанцией „Георгий
Победоносец“.
Киев, Центрада.
Генеральному Секретариятови, Моргенрада. Не можу
вчасно вьіихатьі из Севастополя на з’изд депутатив Украиньї
до Всероссийских Установчих Зборив. В Севастополи дуже
напружене становьпце. Об’еднани зборьі Севастопольского
Совиту судових, полковьіх та ьінших комитетив и всих
революцийньїх организаций з приводу ультиматума Ленина-
Троцкаго Украинськи Республици вьіньісльі постанову про
передачу владьі Всероссийским Установчим зборам, а також
протест протьі насильства над Украинською Народною
Республикою и пидцержку Украинськой Центральной Радьі
—	252 голосами, проти — 8, при 9 утримавшихся. За
большевицьку резолюцию голосувало — 61, проти — 223, при
9	утримавшихся. Писля провалу своей резолюции, котру
голосувано першою, частина большевикив покинула збори,
а остальни, судячи по результатам голосування, голосували
за спильну резолюцию всих присутних на зборах
организаций, крим большевикив, з кримською
республикою маим повний контакт. Моя присугнисть тут
безусловно ньюбхидна як може крайня потреба моєму
приизди на з’изд депутатив Украиньї до Всероссийских
Установчих Зборив, то прошу телеграфуйте. Приймаймо
ришучи заходи. Держиця твердо и подавайте нам точни
информации та инструкции.
Романченко, №2. Память Мерк.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.22. - Арк.72.
Звернення Севастопольської Української військової
Ради в підтримку Центральної Ради.
17	грудня 1917 року.
№ 100277. Радио получена радиостанцией Штаморси 21 час
17/ХІІ1917 года.
Чорноморський флот 371

Всем судам и частям Севастопольской крепости ввиду
распространяемьіх ложньїх слухов, что Центральная Рада
буржуазная и контрреволюционная и что такое обвинение
украинской революционно организованной демократии
ведет к разьединению революционньїх сил и травлй народ
на народ Севастопольськая украинская Рада военньїх и
рабочих депутатов, дабьі восстановить истину предлагает
немедленно вьібрать по два человека от каждого корабля и
части: односторонника Центральной Радьі и одного
противника ея. Вьібраннньїм депутатам от кораблей и
частей явиться с удостоверением 13 сего месяца в 16 час. дня
в Севастопольськую Раду военньїх и рабочих для
обсуждения вопроса о поездке в Киев на происходящую
сессию Центральной Радьі.
Председатель Радьі Герасимов,
делопроизводитель Бочковский.
№ 848.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф.183.—Оп.1.—Спр.22. — Арк.109.
Телеграма Севастопольскої Ради всім Українським Радам
Кавказького фронту про перебування влади в руках
Центральної Ради і незаконність дій Харківських
більшовиків
19 грудня 1917 року
Телеграмма
№ 100298. Радио.Принята радиост. Штаморси в 1 час 5 мин.
19-го декабря 1917 года.
Всем. Тифлис. Уквирадказ. Батум, Трапезунд,
Украинским Радам.
Всем Украинским Радам Кавказского фронта и всем
газетам. В Севастополе бьіло получено из Харькова радио
сообщающея о переходе власти на Украине в руки
большевиков. Севастопольская Рада запросила Одессу о
правдоподобности зтого сообщения и получила ответ
следующий: „ Зто очередная провокация большевиков, дело
которьіх окончательно проиграно как в Киеве, так и в
Полтаве, Казатине, Жмеринке и на фронте. Центральная
Рада спокойно заседает и вьірабатьівает законопроектьі.
Комиссар Поплавко”. Оповестите об зтом всех. В Харькове
372

большевики пока имеют перевес, но победа обеспечена.
Имейте ввиду, что в Харькове никакого сьезда советов
Украиньї не бьіло, а туда приехала та группа большевиков,
которая покинула сьезд в Киеве с 3 по 8 декабря. На зтом
сьезде большевики бьіли в ничтожном меньшинстве. Всего
лишь около двадцатой части общего числа делегатов сьезда.
Вот зта ничтожная группа большевиков и рассьілает
радиотелеграммьі от имени Советов Украиньї. Разьясняйте
всем зти провокационньїе приемьі большевицких
фанатиков и авантюристов и что сьезд Украиньї вьіразил
полное доверие Центральной Раде и поддержку в ее работе.
Севастопольская Рада. Лин. кор. „Воля“.
Копія. Машинопис.
РДАВМФ Росії : Ф.183.—Оп. 1.—Спр.51.—Арк.З зв.
Статут Чорноморського Українського комітету
1917 рік.
СТАТУТ ЧОРНОМОРСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО
ВІЙСЬКОВОГО КОМІТЕТУ.
Чорноморський Український Військовий Комітет має
своїм завданням зорганізувати українців-вояків Чорного
моря, а також усього побережжя його.
1.	Перше завдання Чорноморського Українського
Військового Комітету вжиття заходів, аби мати зв’язок з
Українською Центральною Радою, Українським Військовим
Генеральним Комітетом, а також з усіма українськими
організаціями Чорного моря і його побережжя.
2.	Проводити в життя усі розпорядження Українського
Військового Генерального Комітету.
3.	Яко найскоріше організувати просвітні гуртки в
кожній частині армії і флоту, де є українці.
Порядок обрання комітету і склад його:
1.	Кожна частина окрема присилає свого делегата, а ці
делегати обирають з себе комітет.
2.	Комітет поки складається з 19 членів, а коли життя
вимагатиме збільшити склад комітету, то повинні скликати
делегатські збори, котрі намітять членів, які повинні війти в
комітет.
3.	Президія комітету складається з 5 чоловік: Голови, 2
заступників і 2 писарів.
Чорноморський флот 373

4.	Комітет виділяє з свого складу комісію, котра повинна
керувати агітаторами, які будуть при комітеті. Ця комісія
повинна нести відповідальність за агітацію перед комітетом.
5.	Комітет повинен існувати до тієї пори, поки це буде
потрібно.
6.	Переобрання усіх членів комітету повинні бути через
кожні півроку.
7.	Коли четверта частина делегатів подасть заяву о
переобранні членів комітету, комітет скликає загальні збори
делегатів, які повинні обміркувати цю справу, і коли
делегатські збори зроблять постанову о переобранні
комітету, тоді переобрання членів комітету може бути і
раніш, як через півроку.
8.	Коли комітет бачить, що який-небудь член комітету
шкодить праці, і комітет вбачає в цьому небезпеку, то такий
член усувається від праці до делегатських зборів. Комітет
збирає делегатські збори і робить доклад, за яку
провинність комітет усуває цього члена, і коли делегатські
збори зроблять постанову виключити цього члена з
комітета, то цей член виключається, а на його місце
обирають іншого.
9.	Чергові засідання комітету повинні відбуватися три
рази на тиждень /понеділок, середа, п’ятниця/.
10.	Засідання визнаються дійсними, коли на них прибуде
12 членів комітету, в тому числі і голова або заступник його і
писар.
11.	На випадок вибуття дійсних членів з складу комітету,
комітет має право затверджувати кандидатів у дійсні члени.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.46. - Арк.134.
374

КАВКАЗЬКИЙ ФРОНТ
Українці-вояки, що опинилися на російсько-турецькому
фронті, виявилися надзвичайно активними у відродженні
національного життя. Так, зокрема, вже на початку червня
1917	року Українська Військова Краєва Громада була
заснована в Ерзерумі. На чолі її Ради, що складалася з 35
осіб — представників різних військових частин цього
регіону, були голова — підполковник Козинець, секретар —
прапорщик Пенчук, скарбник — чиновник телеграфу Львов.
Мета організації — згуртувати та зміцнити всіх українців
Ерзерумського району на національному грунті, заснувати
на Кавказі українські військові частини. Зокрема, йшлося
про створення тут окремого куреня “смерті".
Рада Громади дбала про заснування у військових частинах
своїх філій, яким допомагала літературою та іншими
засобами (Вільне життя (Тифліс).— 1917.—17 вересня)).
24 серпня 1917 року відбулися збори солдатів-українців
гарнізону російської армії, що стояв у турецькому місті
Мамахатуні. На цьому зібранні ухвалено закласти в
Мамахатуні „Український військовий курінь". Курінним
обрали Рушковського, а писарем Лисенка, яким доручили
увійти в зносини з Ерзерумською Військовою Краєвою
Громадою і подбати про літературу (там само.— 1917.— 1
жовтня).
Особливо активно розгорнулося українське життя в
Трапезунді. Там були зорганізовані осередки Української
соціал-революційної партії, Української соціал-
демократичної партії, Українська Громада. А у вересні 1917
року створено Український Військовий Комітет військ
Анатолійського узбережжя, який об’єднав усіх вояків 2-ого
та 5-ого корпусів і Трапезундського укріпленого району.
Незважаючи на вороже ставлення російських організацій до
українців, особливо „Трапезундекого воєнного листка",
вони продовжували гуртуватися (там само.— 1 жовтня).
Навіщо потрібні українські національні полки на Кавказі,
пояснював секретар Української Військової Краєвої
375

Громади прапорщик Пенчук: „Українці на Кавказькому
фронті розпорошені протягом кількох тисяч верств,
починаючи з глибокої Персії й закінчуючи клятими скелями
Туретчини. У цих важких обставинах, серед холоду, а часом
і голоду, наш вояк-українець примушений Жити, навіть
тепер, за часів волі, не так, як йому краще, а так, як склалося
військове життя ще за часів клятого царя російського.
Українських військових частин ще досі не складено.
Офіцери і всяке начальство цілком для українців чужі люде,
ставляться до нас вороже, нашіх національних справ не
розуміють і не тілько не допомагають солдатам розібратися
у тому, що діється на Вкраїні, але і самі того не розуміють.
А розуміти, що тепер робиться на Вкраїні, нам треба, бо
на Вкраїні оголошена автономія, національне життя на
Вкраїні після 250-літнього гніту царського уряду починає
знов жевріти, сонце волі зійшло для Вкраїни, і всім синам
треба добре знати, що робиться і чого нам, українцям,
треба.
При теперішніх обставинах українцеві дуже важко про це
дізнатися, бо військові частини, такі як вони є зараз,
одержують лише російські газети, котрі про наші українські
діла або мовчать, або пишуть саму брехню, вигадки
неправдиві. Як будуть же військові частини українські, то і
газети будуть туди пересилати ті, що в нас на Вкраїні
друкуються, в котрих про нашу землю, про наш народ та діла
написано; офіцери у тих частинах будуть наши люде,
українці, котрі своїх земляків будуть розуміти добре, будуть з
ними вести розмови і балачки про землю, волю і про все те,
що хочеться знать нашому громадянинові.
Незабаром почнуться вибори до Установчих Зборів
(Учредительного Собранія), і коли українці під час агітації
та виборів будуть скупчені в окремі військові частини, то
вибори дадут багато користи українцям, бо легко буде
агітувати, а українцям сговоритись вибрати своїх
представників в Учредительное Собраніе, а свої
представники краще знатимуть, що треба землякам і
домагатимуться тих законів, щоб і українцям добре жилося,
щоб і українців не обділили а ни землею, а ни волею" (там
само.— 1917.— 1 жовтня).
Коли до Трапезунду прибув комісар Центральної Ради
Микола Свідерський, тамтешні українці зустріли його
радісно. Вони всіляко взялися допомагати йому в створенні
нового українського відділу — кінної „сотні гайдамаків"
376

(Биковський Л. Від Привороття до Трапезунду. Спомини
(1895-1918).- Мюнхен, 1964.- С.116).
До речі, на честь прибуття М. Свідерського як
представника України в Трапезунді було влаштовано парад
українізованих частин місцевого гарнізону. Понад півтори
тисячі вояків пройшли під звуки військового оркестру, що
грав українські марші, вулицями міста.
За українцями пішли із своїм національним прапором
поляки, які також вітали комісара Центральної Ради
вигуками „Слава Україні!"
Ці ж гасла були й на устах грузинів, вірменів, вояків
„невідомого походження, що досі приглядалися збоку і собі
включилися в маршуючі лави, і за ними посунуло й цивільне
населення різнобарвного вигляду" (там само.— С. 117).
Це була настільки яскрава „українська національна
маніфестація, явне задеклярування себе окремим
українським військом, підлеглим уже не російській, а
українській державній владі... По місті, серед населення
(турків, греків, вірменів, інших цивілів, а головно серед
військовиків) пішли чутки про прибуття до Трапезунду нової
влади — неросійської!" (там само.— С.116).
Зважаючи на спротив російського командування
українізації, М. Свідерський викликав із Севастополя
дредноута „Воля". Коли він прибув і став на рейді під синьо-
жовтим прапором, спрямувавши свої важкі гармати на місто,
то командування російського корпусу негайно пішло на
порозуміння з комісаром Центральної Ради, розіславши вусі
підрозділи телеграму про українізацію (там само.— С. 119).
До слова, саме українці навели порядок у Трапезунді,
коли деморалізовані солдати-росіяни почали грабувати
місцеве населення, покинувши позиції. Останніх
роззброювали і відправляли на „родіну", а їхню зброю потім
вивезли в Україну.
Це сталося тоді, коли до Трапезунду наблизилися
турецькі війська. Не бажаючи воювати з ними, українці
заявили: „В Трапезунді вже немає російського війська, є
тілько українське. Воно ж з турками не воює і своєчасно
відійде на Україну. Тому просимо припинити наступ і дати
нам змогу в порядку відійти. Відповідь була позитивною:
„Туреччина з Україною не воює, а тому наступ на Трапезунд
припинено!" (там само.— С.120).
Український військовий з’їзд Кавказького фронту, на
який прибуло 144 делегати від усіх частин, „починаючи з
Кавказький фронт 377

Персії і кінчаючи берегами Чорного моря“, заявив з
приводу невключення до складу України чотирьох губерній:
„Цим поділом Тимчасовий уряд намагається роздерти на
части ціле природне тіло української демократії і тоді
наложити свою загарбуючу лапу на права і вольности
нашого народу.
Щоб сі ганебні заміри буржуазії та Тимчасового уряду не
здійснилися, 1-й укр. військ, з’їзд Кавказ, фронту вимагає від
Центральної Укр. Ради не рахуватися більше з Тимчасовим
урядом і , відкинувши його провокаційну інструкцію,
творити волю українського народу і організовувати міцну
революційно-демократичну владу на всій землі українській,
в етнографічних межах її, оповістивши про се населення
України універсалом (Вісти Українського військового з’їзду
Кавказького фронту (Трапезунд).— 1917.— 1 листопада).
Коли більшовики узурпували владу в Росії і хотіли
накинути її Україні, то українці-вояки Кавказького фронту
відповіли прапорщику Криленку чітко: руки геть від нашої
рідної землі.
Вони повернулися служити Україні, а також турбувалися
про те, аби величезні склади майна в Туреччині потрапили
до рідної держави.
ДОКУМЕНТИ
Телеграми Українського комісара Анатолійського
узбережжя Свідерського до Уряду УНР про необхідність
вивезення в Україну матеріальних ціностей.
9'10 січня 1918 року.
№100549. Радио.
Принята Радиостанцией „Георгий Победоносец“ в 22 часа 00
м. 9/1.
По радио через Севастополь, Киев, генеральному
секретарю труда.
Поршу. Срочно. Приводится в исполнение приказ
Кавказского Краевого совета о роспуске всех солдат с
фронта. Вследствие зтого явилось полное отсутствие
рабочих рук, которьіе бьі вьівезли многомилионное
378

имущество, бросаемое в Трапезунде. Здесь остаются
автомобили, тепловозьі и вагоньі, всевозможньїе машиньї,
двигатели, инженерное имущество, косилки и масса
артиллерийских орудий. Необходимо несколько
транспортов и полк здоровьіх духом солдат, которьіе бьі
вьівезли все, хотя бьі, затратив тьісячи, спасете миллиардьі.
Прошу срочно ответить по радио, можно ли ожидать
просимое.
№38/42?
Украинский комиссар по Анатолийскому побережью, член
Центрадьі
Свидерский.
Командир Трапезундского порта
Нелидов.
№100550. Радио.
Принято радиостанцией „Георг. Побед.“ 90/1 22/14. Киев,
Генеральному секретарю труда Поршу, копия секретарю
внутренних дел Виниченко.
Дополнение к радиотелеграмме №38/42, сообщаю, что
приходится бросать шесть тьісяч лошадей и 1000
мулов.Необходимьі транспортьі для перевозки лошадей,
возможно скорее. Предупреждаю, что корпус благодаря
указанному в № 38/42 Приказу, не будет /	/ представляет
на северном берегу только материальную часть, без людей.
Одна артиллерийская часть корпуса ждет перевозки в Батум
и ждет одного транспорта. Вьісьілайте немедленно
приемщиков корпусов, имущества. Феодосию транспортьі
не ходят.
№47.
Комиссар Украинской Народной Республики по
Анатолийскому побережью,
член Центрорадьі
Свидерский,
Команд, порта
Нелидов.
Копія. Машинопис.
РДАВ МФ: Ф.183.— Оп. 1.- Спр. - Арк.
Кавказький фронт 379

Відмова Української Військової Ради Кавказького
фронту виконувати накази більшовицького
командуючого прапорщика Криленка
2	січня 1918 року
Виписка из протокола заседания
Украинской Войсковой Радьі Кавказского фронта,
состсявшегося 2-го января 1918 года.
„Обсудив телеграфное распоряжение прапорщика
Крьіленко об организации охраньї железньїх дорог в России
и вместе с тем на Украине, Украинская Войсковая Рада
Кавказского фронта удивляется Дон-кихотским намерениям
Крьіленка и его заботам о железнодорожном имуществе
Украинской Народной Республики после того, как по его же
приказанию великорусские войска, оставляя Украинский
фронт, разрушили на Украинской земле.
Думаєм, что Центральная Рада, которую якобьі
разогнали большевики, сможет сама справиться со всеми
трудностями по охране украинских железньїх дорог.
Голова Радьі
Секретарь
Копія. Машинопис.
ЦДАВОВУ.Ф.Ю75 —Оп.2.—Спр. 146.-Арк. 22-22 зв.
Телеграма голови Феодосійського більшовицького РВК
до Севастопольського РВК про українізацію десяти
тисяч солдатів, що прибули з Кавказького фронту.
17	січня 1918 року
№100701. Севастополь. Военно-Революционньїй комитет.
Радио. Принята в 0 час. 25 мин. 17/1.
В Феодесию прибьіло 10000 человек с Кавказского
фронта. Настроение в некоторьіх частях контр-
революционное благодаря офицерству, которьіх прибьіло
500 человек. Солдати находятся в первой стадии революции
и питают доверие к начальству, каковое можно легко
380

разрушить при помощи агитации. Послана телеграмма в
Киевскую Центральную Раду о желании украинизироваться.
С нашей стороньї ведется агитация. Нуждаемся в
агитаторах. Просим вьіслать таковьіх, если возможно.
Председатель Военно-Революционного Комитета
Федько.
№1216. Пронзительньїй.
Копія. Машинопис.
РДА ВМФ: Ф. 183. - Оп.1. - Спр.22. - Арк.235.
Кавказький фронт 381

ПІДНЕВІЛЬНА ЧУЖИНА
Усі ті сотні і тисячі украінців з лав російської армії, котрі
потрапили до австро-німецького полону на початку першої
світової війни, першими почали усвідомлювати: інтереси, за
які їх було кинуто під кулі, противні їхньому рідному
народові. Особливо велику просвітницьку роботу в цьому
напрямку здійснював „Вісник Союзу Визволення України",
що розходився по таборах військовополонених.
У статті „Російські воєнні цілі й українська справа" цей
часопис, зокрема, вказував, що мінімальною воєнною
програмою Москви є здобуття Царгорода та прилучення
австро-угорської України.
Цілком виразно при цьому вказувалося: „Росія хоче
злучити українські землі, щоб погасити сю ватру
національно-визвольних змагань, яка жевріє в Галичині".
А тому, наголошувалося далі в публікації, „в національно-
свідомого українця не може не бути бажання якнайбільшого
розгрому Росії та щоб якнайбільше української землі
опинилося поза межами Росії в якнайкращих умовах для
національно-політичного розвитку" (Вісник Союзу
визволення України.— 1917.— 11 лютого).
Природно, що звістку про розвал Російської імперії в
таборах військовополонених підневільні українці зустріли із
надією, що Лютнева революція принесе визволення Україні.
Вони усвідомлювали, що це залежить і від їхнього голосу,
„Союз Визволення України" переконував у цьому кожного.
І вже в березні 1917 року українці-військовополонені
відгукнулися масовими підписаннями петицій до
Тимчасового Уряду Росії на підтримку домагань
Центральної Ради.
Підкреслюючи надзвичайну важливість цієї акції, один з
чільних діячів Союзу Визволення України Олександр
Скоропис-Йолтуховський 3 квітня 1917 року звернувся до
українців-військовополонених: „Ваш голос, волю Вашу
мусить почути ціла Україна, ціла Московська держава!..
382

...Скажіть, що Ви волите, щоб у нашій хаті стала вже раз і
на завше наша правда!..
Волю Вашу виконаю вірно і свято і волі се! ні тюрма, ні
сама смерть не зломлять у мене!" (Розсвіт (Раштат).— 1917.—
4	квітня).
І майже 20 тисяч власноручних підписів полонених
українців, „розкиданих тепер по тисячах робітничих
команд", О.Скоропис-Йолтуховський повіз із Німеччини
через Швецію до російської столиці.
Але підневільні українці не не бажали, аби звільнення
рідної землі від російського війська сталося за рахунок
бойових дій. Коли війна перенесеться у глибину нашої
України, писали вони, „во славу Англії та Франції піде з
димом одно цвитуче село за другим, перевернеться в руїни
місто за містом, а весь народ стане на десятки років
жебраком. І це все за що?
Оце питання: за що? — воно відкриває нам очі на наше
становище до Москви й її союзників і вкаже нам, як і
Фінляндії, дорогу на самостійний шлях — української
політики та українських інтересів, котрі вимагають
передовсім якнайскорішого замирення" (Вільне слово
(Зальцведель).— 1917.— 20 липня).
Українська підневільна чужина бачила Україну тільки
самостійною. Бо вітаючи в травні 1917 року Українську
Центральну Раду й Український Національний Конгрес як
виразників зорганізованої волі українського народу,
Президія Союзу Визволення України заявляла: „Стоячи далі
на грунті повної державної самостійності українського
народу „Союз Визволення України" дальшу свою діяльність
буде сплітати з діяльністю, покликаних волею
революційного українського народу, національних
репрезентацій (представництв) на Україні" (Розсвіт.—
1917.— 16 травня).
Наша гадка, писалося в одній з таборових газет, „є проти
російської федерації, а за повну окремість України. Цю гадку
лекше перевести в життя, як коли. Тепер, коли велике
безформене російське тіло лежить у смертельних корчах,
нам, українцям, та иншим поневоленим націям
найвідповідніший час відірватися від Москви та створити
свою окрему національну державу.
„Куй залізо, поки воно гаряче", каже народня мудрість, а,
на наш погляд, московське залізо ніколи так гаряче не було,
як тепер, і хто знає, чи буде ще коли-небудь таким гарячим"
(Вільне слово. — 1917.— 1 серпня).
Підневільна чужина 383

У статті „Які права можуть бути при самостійності
України?" вже в липні 1917 року газета українців табору
Зальцведель писала: „Найбільше право — це свободний
культурний розвиток і відсутність московської нагайки. Це
право підійме свідомість народу, й бідний чоЛовік зрозуміє
своє положення в суспільстві й через те придбає собі з часом
всі інші корінні права, яких необмежена кількість. Усе діло
тільки в тім, як ми будемо відносити ся до свого щастя,— до
щастя всього громадянства. Прав нам і при самостійності
України ніхто не дасть, як ми самі не візьмемо" (Вільне
слово.— 1917.— 18 липня).
Ці слова були докором провідникам Центральної Ради,
котрі тоді ще вірили у можливий союз із Росією. Українці-
військовополонені подібних ілюзій уже не мали.
Нині, наголошували вони, „український нарід у своїх
думках опереджує провідників. Коли його провідники
бажають жити у злуці з москалями, то в той час не з
одиничних уст простого народу можна почути домагання
тільки самостійности України" (Вільне слово. — 1917.— 18
липня).
Та до цих самостійницьких переконань та частина
простого народу, яка їх носить, дійшла не раптом, і не
водночас.
Немало було чути голосів за самостійність і на
Всеукраїнському Селянському з’їзді в Києві та першому й
другому Всеукраїнських Військових з’їздах, де в палких
промовах підносили цей клич самостійности офіцери-
українці, як і делегати від частини оружної української сили.
Чи не дійде до того, „що ці маси, це живе велике море, не
злучиться в одній спільній меті — вибороти самостійність
України" (там само).
І,	відгукуючись на проголошення автономії України,
українці-полонені вважали, що „ми не можемо похвалитися
здобутками, бо автономія, це право й так повинно було
належати кожній нації, але й ця автономія дісталась після
великої боротьби й тим вона має для нас велику вартість...
І ми, з почуттям правдивости наших домагань і з
бажанням добра всему людству підемо просто вперед до
наміченої ціли, до самостійности, бо тільки вона дасть нам
змогу творити життя, як ми схочемо" (Вільне слово. —
1917	— 25 липня).
Так вони потім і вчинили: формували в таборах
військовополонених українські дивізії, аби захистити рідну
землю.
384

ДОКУМЕНТИ
Звернення українців-військовополонених табору
Фрайштадт в Австрії до Тимчасового Уряду з
підтримкою революційних перетворень у Росії й
надання автономії Україні.
25 березня 1917 року.
Революцийному правительству Росії.
З невимовною радістю зачуваємо ми, полонені-українці
табору Фрайштадт з Австрії, про вибух у Росії революції і
перемогу революційного народу над старим царським
порядком. Розбиття царизму й вибуху революції ми бажали
заве іди, готовлючись і тут, у полоні, стати в ряди борців за
загальну свободу й кращу долю рідного народу. Мріяні нами
події застають нас ще в неволі, й нас обгортає великий сум,
що пересилаємо звідсіль свій глибокий подив і вдячність
борцям з народу, нашим братам-солдатам, що стали на бік
народу проти царської неправди, і керманичам революції,
висловлюючи при сім свої бажання:
Щоб в основу нових як тимчасових порядків, так і нових
основних законів заложено й переведено до краю повне
народоправє (повнота власти народові);
Щоб при перетворенню Росії на демократичну державу
повно вшановано національні права окремих націй. Як
українці жадаємо, щоб український нарід, який поклав не
меньчі жертви для свободи Росії, як иньчі народи, дістав
повні національні права на своїй власній землі
приверненням назад основ Переяславського договору 1654
року, безправно порушеного московськими царями;
Щоб селянству українському привернено назад відняті
царями в українського народу й роздаровані царськими
слугам землі;
Щоб в інтересі розпочатого народом великого діла був
заключений правительством революції якнайшвидше мир,
на основах, які гарантували б вільний розвиток всім нарбдам
Європи.
Фрайштадт, 25 марта 1917 року.
Підписи
Оригінал. Друкарський текст.
ЦДАВОВУ: Ф.1115.—Оп.1.—Спр.2.—Арк 126.
Підневільна чужина 385

Лист уповноваженного від українців-
військовополоненних
О.	Скоропис-Йолтуховського до Центральної Ради про
те, що їхні підписні листи на підтримку автономії
України передані до Нобелівської бібліотеки Шведської
Академії Наук.
18	серпня 1917 року.
До хвальної
Центральної Української Ради
у Київі.
Свідомі українські громадяне, які перебувають тепер в
полоні, особливо ж ті, що згуртовані в національних
українських таборах, зустріли перемогу революції не як
байдужі сторонні глядачі, а з одушевленєм, з вірою, що шлях
до нашого відродження розчищенний, що і на „нашій не
своїй землі" настала пора державного будівництва.
Таборові представництва Народні та Генеральн. Ради,
вибрані всіма полоненими українських таборів загальним,
рівним, безпосереднім і тайним голосованєм, і їх виконавчі
органи — Генеральні Старшини рішили скористати моїм
наміром повернути на Україну, щоб організовано висловити
свою волю й домагання, випрацювали мандат слідуючого
змісту:
„Отсим уповноважнюємо д. О. Скорописа заступати
перед тимчасовим російським правительством в нашім імені
нашу волю:
ГЦоби в основу нових, як тимчасових порядків, так і
нових основних законів, заложено й переведено до краю
повне народоправіє (повнота власти народові),
Щоби на всім просторі, заселенім українським народом,
привернені були назад основи Переяславського договору
1654 року, підступно потоптані і знищені московськими
царями, і щоби права инших недержавних народів Росії
були забезпечені основними законами,
Щоби селянству українському привернено назад відняті
царями в українського народу й роздаровані царським
слугам землі,
Щоби в інтересі розпочатого народом великого діла був
заключений правительством революції якнайшвидше мир
на основах, які гарантували би всім народам Європи вільний
розвиток."
386

І зібрали під сим мандатом 19.004 власноручних підписів
серед полоненних, роскиненних тепер по тисячах
робітничих команд.
Діялося се в квітні місяці по новому стилю під свіжим
вражінням знесення самодержавя, коли лиш склалося перше
революційне російське правительство, коли Центральна
Українська Рада лиш починала формуватися, і у нас не було
ще жодних звісток про уконституюванє її як суверенного
національного органу. Коли би се було вже тоді нам відоме,
то всі українські полонені пішли би тим самим шляхом, що й
ціла Україна і з своїми бажаннями й домаганнями удалися б
безпосереднє до Центральної Української Ради. Що се так,
видно хоч би з того, що вони пішли на зазив Центральної
Української Ради так само, як инші українські громадяне, в
збиранні жертв на український національний фонд, як
тільки звістка про сей зазив Ц.У. Ради докотилася у полон.
Перевізши підписані мандати до Стокгольму в кінці м.
червня с.р., я, довідавшись в Російській місії, консуляті та
емігрантськім комітеті, що без дозволу міністра чужоземних
справ не дістану паперів на проїзд, удався з проханням до
сего міністра разом з другим членом президії Союза
визволення України д. М. Меленевським, який привіз зверх
4.000	підписів під однозвучною по своїх домаганнях
петицією до Тимчасового правительства полонених
українців, що перебувають у Австрії.
Офіціальної відповіді не дістали ми й доси.
Зате член Тимчасового правительства першого складу,
міністр справедливости Переверзев, начеб у відповідь мені,
дав Алексінському опублікувати нахабні брехні
московського чи німецького шпига Ярмоленка, які порочать
моє ім’я.
Відволіканням дозволу на проїзд на Україну, очорненєм в
очах громадянства ярмоленківськими брехнями Тимчасове
правительство, здається, цілковито одрізало мені змогу
стати в близшім часі особисто перед Хвальною Ц.У Радою з
звідомленєм про життя і потреби полонених українців.
Мало того, якимсь спеціяльними оповіщенєм про діяльність
Союза визв. України, якого тут ніде роздобути не можна,
сконструованим, очевидно, на підставі агентурних
відомостей ярмоленківської вартости як колишньої
охранки, так теперішньої контр-розвідки, Тимчасове
правительство досягло того, що і Ц.У Рада, не розслідивши
справи, не вислухавши обвинуваченої сторони, ухвалила в
жодні стосунки з Союзом В. Укр. не вступати.
Підневільна чужина 387

Щоби вибити з рук ворогів української справи
можливість представлення українського руху як німецької
інтриги, користаючи ярмоленківськими брехнями про
мене, санкціонованими московським міністром
справедливосте, і вволити волю українських громадян, що
уповноважили мене окремими мандатами заступати їх
домагання, а отсим зрікаюся сеї чести і передаю Хвальній
Центральні Українській Раді ті їх домагання в повній вірі,
що Хв. Ц.У. Рада доведе їх до відома революційної
демократії Росії і обстоюватиме здійснене їх цілою своєю
силою і авторитетом.
Таким чином даю я змогу Хв. Ц. У. Раді цілком законно
виступити речником 19.000 організованних українських
громадян, що перебувають тепер у полоні, не вступаючи для
сего в зносини з Союзом В. Укр., який організував серед них
культурно-національну просвітню працю, а Тимчасовому
правительству поставити мене хоч би й перед воєнний суд
як приватну особу, а не відпоручника українських громадян-
солдатів.
Не маючи певносте чи російське правительство, не
перепускаючи мене, перепустило б підписані листи мандатів
до Ц.У. Ради, здав я всі підписані листи на сховок до часів,
коли, нарешті, і в Росії справедливість запанує в міністерстві
справедливосте, у Нобелівську бібліотеку Шведської
академії наук у Стокгольмі, як і Меленевський підписи під
петицією українських полоненних до Тимчасового
правительства.
Стокгольм.
18 серпня 1917 р.
З глибокою пошаною
Ол. Скоропис-Іолтуховський
До сего залучаю:
№ 1. Оригінал посвідки Нобелівської бібліотеки, підписаної
Професором Д-ром Альфредом Єнсеном в німецькій мові,
слідуючого змісту:
„Нобелівська бібліотека Шведської академії наук
„сим посвідчує, що вона прийняла на сховок від пп.
„М. Меленевського і О. Скорописа.
388

„1) підписні листи з уповноваженням на
„імя д. О. Скорописа-Іолтуховського з власноручними
„підписами полоненних українців в Німеччині,
„провірені, сшиті і припечатані Генеральними
„Старшинами українських таборів у Вецлярі,
„Зальцведелі і Раштаті з 19.004 підписів
„ і три окремих мандати від Генеральних
„Рад і Старшин тих же таборів з підписами
„їх членів
„ 2) петицію полонених українців
„Фрайштатського табору (Горішня Австрія)
„на імя Тимчасового правительства Росії.
„Нобелівська бібліотека збереже сі підписні
„листи до того часу, аж допоки Українське правительство,
„або український парлямент
„не попросять передати сі листи якій-
„небудь українській інституції.
„(Печатка бібліотеки)
Стокгольм 20 липня 1917.
Д Альфред Єнсен“
№ 2-5 чотири фотографії підписних листів під загальним
мандатом на моє імя.
№ 6. дві фотографії (6а, 66) „Акту“ Комісії Генеральної
Старшини Української Громади у Вецлярі по збиранню і
провірці дійсности підписів під мандатом,
№ 7. шість фотографій (7 а-е) мандату Генеральної Ради
громади „Самостійна Україна" у Раштаті,
№ 8. чотири фотографії (8 а-г) мандату „Української
Громади" в таборі Вецляр,
№ 9. Фотографію підписного листа Фрайштатської петиції,
Для того, щоби Хв. Ц.У. Рада мала представлене про
дійсний вигляд громадського життя в українських таборах
залучаю:
№ 10. Фотографічний знимок подачі голосу на виборах до
„Народної Ради" в таборі Вецлярі
Підневільна чужина 389

№ 11. Фотографічний знимок засідання „Народньої Ради"
того ж табору. Зверх того:
№ 12. Копію мого листа до Міністра чужоземних справ з
залученими при нім фотографіями (12 *а-г) мого
поселенчеського пашпорту.
№13. Привітну резолюцію віча Раштатських полоненних з
приводу розпочатого збирання жертв на національний укр.
фонд, з яких переслався Хв. Ц.У Раді 20-го липня с. р. 1280
карбованців.
Оригінал. Рукопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1115. -Оп. 1. -Спр.2. -Арк.119-125.
390

ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ЗАКАРПАТТЯ
Ці одвічно українські регіони завжди намагалися
горнутися до своєї наддніпрянської рідні. Завжди українці-
русини Галичини, Буковини й Закарпаття заявляли про
свою ідентичність з українським народом.
Після упадку Києва, цього першого політичного і
культурного центру нашої нації, коли Золота Орда
розірвала, за словами В.Будзиновського, „політичну зв’язь
між руськими землями, традицію сю продовжують галицькі
князі, стараючися власть свою розширити на схід,
стараючися своєю державною рукою обняти всю руську
землю і простягаючи руку по Київ" (Будзиновський В.
Гадяцькі постуляти і гетьман Виговський — С.7).
Справді, західноукраїнські терени завжди горнулися до
матері-України, не вирізняли себе, хоч і тривалий час
перебували у чужому середовищі.
„Ми, українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона
під Російською державою, чи під Австрійською, чи під
Угорською. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на
шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою,
вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську
територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх
оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену
одноцільну територію серед інших територій Європи.
Навіть серед незалежних держав мало таки£, щоб могли
зрівнятись з українською такою географічною особливістю"
(Рудницький С. Коротка географія України. Фізична
географія України.— К., 1910.— С.6).
Тож коли почала розпадатись Австро-Угорська імперія,
українці згаданих регіонів заявили про свою окремішність і
бажання приєднатися до України.
18 жовтня 1918 року українські посли до австрійського
парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем заявили про
утворення Західно-Української Народної Республіки у складі
Східної Галичини, Лемківщини по Новий Сонч, Буковини і
Закарпатської Русі (Podhorodecki L. Historia Polska.—
Warszawa, 1997.- S.135).
391

Тимчасовим Основним законом Західно-Української
Народної Республіки, виданим 13 листопада 1918 року, її
територія мала включати українську частину „бувших
австрійських країв Галичини з Володимирією і Буковини, та
з українськими частинами бувших угорських столиць
(комитатів): Спиш, Шариш, Земляни, Уг, Берег, Угоча,
Мармарош, — як вона означена на етнографічній карті
австрійської монархії Карла барона Черніна (Відень, 1855)“
(Відродження — 1918 — 4.194).
Державницькі устремління галичан першими підтримали
буковинці. З листопада 1918 року, зібравшись на
Буковинському віче, вони також проголосили українську
владу. Пропоновані документи засвідчують: Буковина була
українською і прагнула бути з Україною.
Особливо ж бурхливим був процес національного
відродження на Закарпатті, яке багато століть було відірване
від Руси-України. Він не на жарт перелякав власті
Будапешта, які тепер уже хотіли утримати закарпатських
українців під угорським контролем. Наприклад, 11 грудня
1918	року Державна комісія із пропаганди в Будапешті
видала циркуляр начальникам окружних управлінь з
проханням повідомити телеграфом про „наявність
рутенського руху". Під час агітації проти тенденції за
відокремлення, писалося в цьому документі, „просимо
розгорнути серед рутенського народу роботу в такому
напрямку, щоб привести його до нас" (Шляхом Жовтня.
Боротьба трудящих Закарпаття за національне і соціальне
визволення та возз’єднання з Радянською Україною.—
Ужгород, 1957.-Т.1.—С.70).
Урядовий комісар Марамороської жупи 16 листопада
1918	року довів до відома, „що всі бідні солдати та інваліди,
які будуть поводити себе добре, залишаться вірними
угорській державі і не будуть вимагати возз’єднання з
Україною, одержать від угорської держави 10 гольдів землі"
(там само — С.67).
Старший начальник Хустського окружного управління
додавав від себе: „На тих місцях, де досі не згадували про
возз’єднання з Україною, в об’яві слід підкреслити тільки те,
що тих, які залишаться вірними угорській державі і будуть
поводити себе добре, угорська держава, якщо вони зовсім
бідні або інваліди-солдати, буде нагороджувати 10 гольдами
землі
В оголошенні слід особливо підкреслити, що землю дає
угорська держава.
392

Там, де вже мали місце заяви про приєднання до України,
слід, звичайно, публікувати оголошення повністю" (там
само.— С.68).
Марамороський народ, писала 24 листопада 1918 року
угорська газета „Герег-Католікуш Семле“, „за винятком
духівництва й інтелегенції, рішуче об’єднується. Більш
радикальні (долина р.Ріка, с.Теребля) навіть в галузі релігії
хочуть порвати з теперешніми порядками, а в політичному
відношені бажають приєднатися до Росії (Русі, тобто
України — /B.C.), помірковані елементи в церковному
відношенні тягнуть до Львова, а в політичному —до великої
України" (там само.— С.69).
Згідно з повідомленням Худлівської дільничої влади
Ужанської жупи від 28 листопада 1918 року, „українську ідею
поширюють там солдати, що повертають додому, і, як
говорять, там народ вважає себе тотожним з українською
нацією і бажає об’єднатися з нею" (там само.— С.69-70).
У „Заявленії подкарпатських русинів із Пістлярова"
також прямо вказується на бажання бути з Великою
Україною: „Заявляєме Вам, же ми би хотіли ид Вам
приключитися, як ид українцям.
Ми би раді од мадьярського ярма оторватися, бо нас туй
дуже гублять, топчуть. Ми не годні туй ужити, бо від нас
школи наші рускі загубили і наш язик од нас ізтерли" (там
само.— С.71-73).
Народна Рада села Синевирська Поляна 11 січня 1918
року зібрала 111 підписів під заявою, в якій були такі рядки:
„Ми, русини, живущі в Карпатах, в границі Галиції, согласні
приключитися или соєдинитися до руськой України..." (там
само.— С.77).
Селяни Зубівки через свою Руську Раду зверталися:
„Просимо вас, любі наші братя, ми ся приключаєме ко вам
ид України і желаєме од вас тото, што аби ви ся из нами
постарали, аби ви тото подали, што ми будемо од вас жадати
про нас, про руский бідний народ" (там само.— С.77-78).
Наші селяни так кажуть, значиться в протоколі з
Новоселиці, „ож они русини били до тепер, тай по сьому
хотять бити і хотять ся соєдинити із Українов, из руским
народом" (там само.— С.80).
Сігетська Руська Рада закликала зійтися 21 січня 1919
року до Хусту „увесь руський народ", бо в „цілім світі кожний
народ говорить про себе, де він хоче бути, чи з своїми
людьми, чи з другими народами.
Галичина, Буковина, Закарпаття 393

Ми самі також хочемо про наш руський народ сказати, як
ми хочемо жити, бо довтепер перед святом ще ми не
відповіли44 (Державний архів Закарпатської області —
ДАЗО:Ф.59.- Оп.1.- Спр.10.- Арк.1).
Посли мають прийти, вказувалося далі в зверненні, „від
усего руського народу, котрий находиться на Мадярщині, с
варлидів (областей — B.C.) Мариморош, Угочи, Берег, Унг,
Земплин, Шарош й Спиж44 (там само.—Арк. 1).
До всіх закарпатців зверталися із Сігета: „Гадкуймо, аби
наші потомки на нас не нарікали! Абисьмо славу й честь
заслужили перед руським народом и перед усим світом.
Покажім, што и ми такі люди, як другі, сами будуймо свою
будучність! Не даймо, аби другі нам будували!44 (там само —
Арк.1).
Зрештою, всі закарпатці — від Рахова до Попраду —
сказали своє слово, зібравшись 21 січня 1919 року в Хусті.
Там вони урочисто проголосили: „до соборної України!44
(там само.—Арк.З зв.).
І саме це доленосне рішення закарпатців дало право
Директорії Української Народної Республіки заявити усьому
світові: „Однині во єдино зливаються століттями одірвані
одна від одної частини єдиної України...44
ДОКУМЕНТИ
Статут Української Національної Ради у Львові
18	жовтня 1918 року
Статут Української Національної Ради
1 . Українська Національна Рада є конституантою сеї
части українського народа, яка живе в Австро-угорській
Монархії на цілій його етнографічній території.
2.	Українська Національна Рада має право й обов’язок:
а)	виконати в хвилі, яку признаєть за відповідну іменем
українського народа Австро-угорської Монархії, його право
самовизначення та рішити про державну судьбу всіх
областей, тим народом заселеним;
б)	підприняти усі постанови та заходи
репрезентативного, законодатного та адміністративного
характеру, аби своє рішення перевести в життя.
394

3.	Українська Національна Рада складається:
а)	з усіх українських послів до австрійської державної
Ради Галичини і Буковини;
б)	з членів Палати Панів австрійської державної Ради
української народности;
в)	з українських послів краєвих соймів;
г)	з відпоручників партійних організацій з усіх
українських областей по трьох з кожної партійної
організації.
4.	Скликує Українську Національну Раду і проводить на її
засіданнях кожночасний голова Української
Парламентарної Репрезентації, а в случаю його перешкоди,
той, кого голова Української Парламентарної Репрезентації
доуповноважнить.
5.	Важніші публічні заяви підписують іменем Української
Національної Ради Голова Української Парламентарної
Репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх
українських клюбів парляментарних і соймових та по
одному відпоручникові кожної партійної організації.
Правничий вісник(Нью-Йорк).—1963.—Кн.2.—С.96-97.
Резолюція Української Національної Ради у Львові
про проголошення Української Держави
19	жовтня 1918 року
Резолюція Української Національної Ради
(Львівської Конституанти) з 19. 10. 1918 р.
Стоячи на становищі самовизначення народів,
Українська Національна Рада як конституанта рішає:
1.	Ціла етнографічна українська область в Австро-
Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією
Сяну з влученням Лемківщини, північно-західня Буковина з
містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська
полоса північно-східної Угорщини творять одноцільну
українську територію;
2.	Ся українська національна територія
уконституйовується отсим як Українська Держава та
рішається побороти приготовні заходи, щоби сю постанову
перевести в життя.
Галичина, Буковина, Закарпаття 395

3.	Ззивається всі національні меншості на сій українській
області, причім жидів узнається за окрему національність,
щоби уконститувалися і негайно вислали своїх
представників до Української Національної Ради відносно
до їх числа населення.	*
4.	Українська Національна Рада виготовить конституцію
для утворенного повищим способом держави, а то на
основах загального, рівного, тайного і безпосереднього
права голосування з пропорціональним заступством, з
правом національної культурної автономії та правом
заступства при правительстві для національних меншостей.
5.	Українська Національна Рада жадає, щоби ся
українська територія мала безуслівно своїх послів на
Мировій Конференції.
Теперешньому австро-угорському міністрові заграничних
справ, ґр. Бурянові, відмовляєтся права пересправляти
іменем української території.
Правничий вісник(Нью-Йорк). — 1963. —Кн.2.—С.96-97.
Ухвала всенародного віче в Чернівцях про
проголошення української влади на терені Північної
Буковини
З	листопада 1918 року
Резолюція, схвалена всенародним вічем
у Чернівцях 3. XI. 1918 р.
I.	Місто Чернівці, політичні повіти: Заставненський,
Кіцманський, Вашківський і Вижницький в цілості, а
Чернівецький і Серецький за винятком тих громад, що в них
при останніх двох народочисленнях виявлено румунську
перевагу, та врешті ті громади повітів: Сторожинецького,
Радовецького, Сучавського й Кімполунґського, в яких вислід
цих народочислень показує українську більшість, творять
окрему українську національну територію, віддільну від
румунської частини краю.
II.	Верховну владу над цією територією тимчасом виконує
створена на З’їзді українських представників у Львові 19
жовтня 1918 р. Українська Національна Рада, яка поставила
собі завдання в найкоротшому часі перевести національно-
політичну організацію цієї території й передати в її руки
ведення всіх адміністративних аґенд.
396

III.	Закликаємо всі національні меншості, що живуть на
вищезазначеній українській території, а між ними й жидів,
як окремої визнаної нами меншости, вислати негайно своїх
представників до Української Національної Ради для того,
щоб могли установити забезпечення меншостевих прав.
IV.	Закликаємо Українську Національну Раду розробити
для українських областей бувшої австрійської держави
відповідну до часу конституцію, саме на засаді загального,
рівного, таємного й прямого виборчого права для всіх
повнолітніх обох статей, з пропорціональним
заступництвом, так до законодатних тіл, як і до управління,
право, що його визнається також і національним
меншостям.
V.	Підносимо найрішучіший протест проти чужих
аспірацій на чисто українську область, а зокрема проти
постанов румунських зборів від 27 жовтня ц. p., які з повним
порушенням права самовизначення реакційними
румунськими боярами й духовенством, з неприхованим
заміром анексувати всю Буковину, й заявляємо, що наш
народ є далеким від того, щоб простягати руки по чуже
добро, але є рішений боронити своєї батьківської землі до
останньої каплі крові. Але Національна Рада завжди готова
вести переговори з уповноваженими заступниками
румунського народу та інших національностей для мирного
полагодження спірних питань.
VI.	Сьогоднішні Збори закликають Буковинську
Делегацію Української Національної Ради, не гаючись,
перебрати владу (управління) над українською територією
(областю).
Правничий вісник(Нью-Йорк).—1963.—Кн.2.—С.98-100.
Тимчасовий основний закон
Західно-Української Народної Республіки
13	листопада 1918 року
Тимчасовий основний закон
про державну самостійність українських земель бувшої
Австро-угорської Монархії, ухвалений Українською
Національною Радою на засіданні дня 13 листопада 1918 р.
Арт. 1. Назва
Держава, проголошена на підставі права самовизначення
народів Українською Національною Радою у Львові дня 19
Галичина, Буковина, Закарпаття 397

жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої Австро-
угорської Монархії, заселений переважно українцями, має
назву Західньо-Українська Народня Республіка.
Арт. 2.1]раниці	#
Простір Західньо-Української Народньої Республіки
покривається з українською суцільною етнографічною
областю в межах бувшої Австро-угорської Монархії — то є з
українською частиною бувших австрійських коронних країв
Галичини з Володимирією й Буковини, та з українськими
частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш,
Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош — як вона
означена на ^етнографічній карті Австрійської Монархії
Карла барона Черніґа, Ethnographische Karte der
Oesterreichischen Monarchic, heraugegeben von der K. K.
Direktion der administrativen Statistik. Wien 1885. Masstab 1-
864000.
Арт. 3. Державна суверенність
Отся державна територія творить самостійну Західньо-
Українську Народню Республіку.
Арт. 4. Державне заступництво
Права влади іменем Західньо-Української Народньої
Республіки виконує весь її народ через своє заступництво,
вибране на основі загального, рівного, безпосереднього,
тайного й пропорціонального права голосування без різниці
пола. На сій самій основі мають бути вибрані Установчі
Збори Західньо-Української Народньої Республіки. До часу
зібрання Установчих Зборів виконує всю власть Українська
Національна Рада й Державний Секретаріят.
Арт. 5. Герб і прапор
Гербом Західньо-Української Народньої Республіки є:
Золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону.
Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має
довкола гербу напись: Західньо-Українська Народня
Республика.
Правничий вісник(Нью-Йорк).—1963.—Кн.2.—С.104-105.
398

Звернення Сігетської Руської Ради до населення
Закарпаття про необхідність зібратися в Хусті на
всенародні збори
Грудень 1918 року
ВОЗЗВАНІЄ
до руського народу
У цілім світі кождий народ говорить про себе, де він хоче
бути, чи з своими людьми, чи з другими народами.
Ми сами також хочемо про наш руський народ сказати,
як ми хочемо жити, бо дотеперь перед світом щесме не
виповіли.
На сесе треба нам зійтися на
ВЕЛИКІ ЗБОРИ
ДО ХУСТА
В ВІВТОРОК 21 ЯНВАРЯ 1919.
Там мьі скажемо, с ким маємо жити.
Запрошуємо на ти збори увесь руський народ. Просимо
кажду сельску вать громадки раду, што на си збори повинна
висилати однов дниной наперед своех послив-делегатив,
котрих народ вьібере. Від тисячі людей має бути 1 посол-
делегат с каждого села. Як менче людей, то також дають
одного посла-делегата. Всі посли-делегати мають привести
від сельскои ради посвідчиньи, што они є послами. С тими
посвідчіньими мають слідуватися в понеділок рано 20
января Хусті у Юлія Бращайка.	х
Посльї мають прийти від усего руського народу, котрий
находиться на Мадярщині, с вармедів Мариморош, Угочі,
Берег, Унг, Земплин, Шарош и Спьіж.
Окрем того, запрошуємо на сесю руську раду усьох
руснаков, аби на цю Раду зійшлися, котрі мають денку, чим
май більше, окрем делегатив. И селяни, котри ся можуть
постарати, аби прийшли с своими голубо-жовтими фанами.
Аби Вас не здержили ніякі перепони!
Каждий на ту раду аби ся ставив. А якби машина не йшла,
та най йде піший або возами. Най ся не боїть нічо, бо увесь
світ присудив, што каждоми народови вільно своєго ся
домагати, до чого его серце притьигає.
Отже, тепер, браття, на сімі кінчимо. Што тут зробимо,
так мемо жити. їадкуймо, аби наші потомки на нас не
нарікали! Абисмо славу й честь заслужили перед руським
народом і передусім світом. Покажім, што и ми такі люде, як
Галичина, Буковина, Закарпаття 399

другі! Сами будуймо свою будучнисть! Не даймо, аби другі
нам будували!
Браття, ставтеся всі на раду!
Сигетська Руська Рада.
Листівка.
ДАЗО: Ф.59—Оп.1 .—Спр.10—Арк.1.
Звернення Президії Української Національної Ради і
Ради державних секретарів Західно-Української
Народної Республіки до Директорії УНР щодо ухвали
про возз’єднання ЗУНР з УНР
16 січня 1919 року
Призидия Національної Ради і Рада державних
Секретарів Західно-Української Народньої Републики
мають честь подати отсим до відома Сьвітлої Директорії і
Правительству Української Народньої Републики, що
Українська Національна Рада яко найвисший законодатний
орган Зах. Укр. Народньої Републики на торжественнім
засіданю в Станиславові дня 3 січня 1919 року одноголосно
рішила що слідує:
Українська Національна Рада, виконуючи право
самоозначення українського народу, проголошує
торжественно зєдинення з нинішним днем Західно¬
української Народньої Републики з Українською Народною
Републикою в одну одноцільну суверенну Народню
Републику.
Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки
Українська Національна Рада затверджує передвступний
договір про злуку, заключений між Західно-Українською
Народньою Републикою і Українською Народною
Републикою дня 1 грудня 1918 року у Хвастові, та поручає
Державному Секретаріятови негайно розпочати
переговори з київським Правительством для сфіналізованя
договору про злуку.
До часу, коли зберуться Установчі Збори зєдиненої
Републики, законодатну владу на териториї бувшої Західно¬
української Народньої Републики виконує Українська
Національна Рада.
До того самого часу цивільну і військову адміністрацию
на згаданій териториї веде Державний Секретаріят,
установлений Українською Національною Радою як її
виконуючий орган.
400

Підписані Президия Української Національної Ради і
Рада Державних Секретарів подають отеє до відома
Верховній Владі Української Народньої Републики через
окрему торжественну депутацию, зложену з представників
усіх державних чинників і усіх кругів населення Західно¬
української Народньої Републики, а заразом виделєґовують
окрему комісію, що має з Правительством Української
Народньої Републики, увійти в близші переговори щодо
способу зреалізованя висше наведеної ухвали.
Станиславів, дня 16 січня 1919 року.
За Президию Укр. Національної Ради:
За Раду Держ. Секретарів:
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1429,— Оп.1.- Спр.5.- Арк.1-2.
Протокол всенародних зборів у Хусті про ухвалу
возз’єднатися з Україною
21	січня 1919 року
ПРОТОКОЛ
писаний 21 го йануара(січня) 1919 го года в Хусті на
всенародних зборах угорско руского народу, котрі відбулися
в гимнастичной салі державної горожанскої школи. Перед
зборами відправилася служба Божа и посвячена руско
украинска фана(прапор).Из церкви народ из синьо
жолтими прапорами, співаючи націоналні и церковні пісни,
головною улицив під городом пошов до гимнастичної
школи (горожанскої), де 1/2 12 годині перед полуднем др
Юлій Бращайко, адвокат из Хуста, отворив збори. У промові
бесіді оставив историчне значінє сеїх велє, а звернув
особливу вагу на минушность руского народу, жіючого во
Угорщині,загадовав, што богато нашого народу загибло у
мадьарским мори, однакож не удалося цілком изнищити его,
и він аж до теперечка остався руским 'во комітатах Унг,
Угоча, Берег, Марамориш, Земплин, Шарош, Спіш и
Абауйторна. Тепер,він лив промову свою, коли маємо
рішати о своєй будучой долі, повинни ми брати під розвагу
не лише теперішні часи, але и нашу минувшість.
За предсідателя зборів собора вибрано одноголосно др
Михайла Бращайка, адвоката рахївского, а за писаров
Гапичина, Буковина, Закарпаття 401

Михайла Тиводара, дяка из Вишньої Апші, и Василя
Йчинлука, обивателя великодилкївского. Предсідатель
отворив наради над питанєм будучої приналежносте
угорских русинів украинцїв. Зазначив, шо при рішеню свого
так важного діла, яким установитися має щас?гя и доля усіх
по сему будучних поколінь, з огляду на свободу слова най
кождий делегат виповість свойї погляди думки из сумнів
соусім отверто, неустрашимо, с мужескойу відвагу, шо
спокійною душою міг отвічати сам за себе, Богу, люде из
совісти своєй. Упевняв, шо за які будь тут проголошені слова
ніхто най не страше кари и переслідувань. Далше толкував
право самоозначіня (саморозпорядженя) народив.
Йван Волощук, господар из Нанкова, радив изйеднаня з
СОБОРНОЮ УКРАЙНОЮ, и було проголошено
безмежним одушевленям и гучними окликами слава, да
живеть Украйна, най живеть Украйна. Василь Тимчик,
господар из Хуста, вніс, шоби русини украинці не вибирали
послїв до мадярского парламенту. Внесене одноголосно из
великим доволеням принято. Так само приняли збори и
внесенье Михайла Біляка з Хуста, шоби злуку з Украйною
викликати без жадних устережень або умов. Др Юлій
Бращайко бажає поднести, шоби заснована нова держава
изляднила нам окремішнє (особливе) положенье. Се було
теж приємлено. Промовляли еще Юра Лукач из Салдобоши,
Виндор Желтвай, професор учителской гимназїй из городу,
и багато иних делегатов. Юлій Чучка, сілький нотар,
поставив несенье, шоби предсідатель проголосив всі
приняті внесеня як рішеня (постанову) всенародних зборів.
Сесе внесенье принято и предсідатель проголосив слідуючі
резолюції.
Всенародні збори угорских русинїв украинцїв з дня 21 го
януара 1919 року визказують зєднянє всіх русинїв украинцїв
с комітатїв Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш,
Спіш и Убауйторна и приручене русинами украинцами
заселених земель ДО СОБОРНОЇ УКРАИНИ, просять,
шоби нова держава при виконаню сеї злуки уляднила
особливе(окремішнє) положене угорских русинов
украинцов. Для того всенародні збори заявляють, шо руский
народ Угорщини X Закон про руску краину, данний во
Будапешті з року 1918 го не презнають законом, бо застав
без его волі заступниства народу.
II.	З огляду на повишене рішення постановляють збори,
шо руский народ не пішле послїв своих до угорского
парламенту.
402

III.	Всенародні збори просять, шоби украинскі войска
засіли землі, заселені русинами украинцями Угорщини, и
шоби заисмотрили населенье, живуче серед великих
харчових відносин, поживою.
IV.	Всенародні збори витають всі визволені народи
Австро Угорскої монархій: чехословакив, югославян,
румунив, поляків и німців.
V.	Далше витають збори мадярске народне
правительство, що стояче на демократичних основах,
признало право самоозначіня(саморозпорядженя) народів
и не уживало ніяких насилств против политичного
организованя руского народу, против изказаня єго
правдивої волі.
VI.	Далше відказують збори подякувать всім державам
Антанти и йіх союзникам, шо боронили демократичний дух
и вибороли пригнобленим народам свободу и просить,
шоби помогли здійснити ухвалу (постанову) всенародних
зборив.
VII.	Народні збори вибирають для веденя справ руско
украинскому народу централну народну раду 100 членїв і
повноважують єї заступати русинив на (незрозуміле слово —
B.C.) и всюди. Це саме потрібно против всіх инших народів
изробити все, шо каждого часу за интереси руско
украинского народу уважне за потрібне.
По сему одноголосно вибрана централна народна рада,
предсідатель др Михайло Бращайко, заступники
предсідателя: Еміліан Невіскі, духовник из Учкар, Шаріш,
Йван Пуза, чотник из Изи, и Іван Волощук, господар из
Нанкова.
Писаров Юлий Чучка из Сигота и Василь Жумурат,
обиватель хускій.
Касир др Юлій Брашчайко - Надзератель Василь Тимчик
и Юра Током из Сивлюша.
Члени: Антон Бескід, др Никола Бескід из Прашова,
Михайло Мага из Ракова, комітат Угн, др. Юлій ІЬджега,
Петро Яблонский и Андрей Лагіц из Пасіки, ком. Унг. Йван
Келемень из Віращі, Юра Кокорлінь из Текелази, Кирило
Прокоп из Криви, Йван Магочі из Сивлюша, Йван Шутка из
Колодного. Василь Сабов Юркїв из Фагороша, Василь Біров
из Білок. Василь Торбай из Лучок, Жабка Василь из Ростоки,
Юрка Тодавчик из Великого Раковиця, Василь Терпай из
Сілця, Василь Лендєл из Воловця, Михайло Мисар из
Воловця, Юрко А^маші из Станова, Андрей Палчей из
Галичина, Буковина, Закарпаття 403

Рокосви, Юрко Попович из Кішуй, Галага Василь Рейті з
Новоселиці(Берег), Юрко Добоні з Кумнят, Василь Скумз и
Федор Маслій из Волового, Юрко Косон из Великого
Ракивця, Олександер Фединець з Малого Раковця, Василь
Андрушко из Білок, Василь Безеги из Малого Ракївця,
Михайло Палканинищ и Михайло Фоїляк из Хуста,
Димитрій Сімулик з Изи, Стефан Вакаров из Літич, Йван
Бойко из Долгого, Василь Федоричка з Заднього, Юрко
Чапик из Опребуман, Гриць Ковач из Колочави, Василь
Прінц из Тересви, Василь Куцин з Вулхувца, Михайло
Миханиц, Василь Банк, Йван Комей из Бедеви,Василь
Сливка Петрив из Заготарьова, Василь Колочавин из
Умбарьова, Петро Долинай из Ренет, Федор Балей з
Кирисунох, Митрей Катуна из Горінлови, Юра Лукач з
Солдобоша, Йван Боднар з Грушова, Йван Слива з
Золотарьова, Петро Нога з Дубового, Йван Дсак з Буштина,
Йван Курул Василів з Синьовіра, Митра Кубарил з Ганич,
Лалеки Дощенник з Жернова, Ленувак з Бичкова, Юра Кіш
з Великої Комані, Юрко Незбайло з Лучок, Андрей Данканін
з Загати, Йван балега з Денкавиці, Василь Радик з Арданова,
Михайло Радь з Кулихчи, Юрко Колюга з Ілниці, Михайло
Калинець з Кіральхази, Никола Годжа з Великого Бичкова,
Иосиф Василюк з Бичкова, Василь Продан Лоличава,
Андрей Попович з Королевич, Штефан Клочурак з Ясіні,
Грабар, Петро Гайовіч з Данилова, Михайло Безчук з Ясіня,
Йван Хомчук , Еміліан Ярецькій, Андрей Медвид, Чучка з
Сигота, Кирило Феделеш из Урмезова. Др Михайло
Андрашко из Вулкувця, Стефан Тіводар, Євген Пак из
Рагова, Олекса Паркані и Стефан Будьї з Хуста, Микола
Русінко з Мол. Тарно, Илко Туляниця и Михайло
Комарницькі из Сваляви, Михайло Тиводар, Павло Терди и
Федор Гуза из Вишньої Апші.	пресідію, шоби число
членів заслуженимі людми дополнити до ста.
На внесенье предсідателя вибрано делегатів на мирову
пленарного Ізку, сотники Євген Пузу из Изи и Коливи, др.
Юлій Бращайко.
Всіх одноголосно.
За якої причини не міг пійти др. Михаил Бращайко.
Вснародні збори на внесенье др. Юлій Бращайко рішили
основанье національного фонду в той спосіб, штоби кажда
руска громада збирала и заслала только корон, скілько душ в
сельї.
Во кінци предсідатель подяковал делегатам, што серед
таких тяжких комунікаційних відносин, коли на железници
404

не мож було пройти, де возом, де пішки идучи из четвертого
комітату, появилися на всінародних зборах.
Проголосив и зазначив, що из комітатїв Мароморош,
Угоча, Берег и Уж по постановленю легелегімиційної комісії
видано разом 420 правилно и достовірно легетимованих
оправданих послїв явилося, а понеже вибори відбулися так,
що від кождих 1000 душ вібрано одного посла, на зборах
420,000	жителів, отже абсолютна більшість угорских русинїв
украинцїв була заступлена. Всенародні збори закінчилися
грімкими окликами “Многая літа”, мДа живеть Украйна”,
“Най Вас Бог благословить”. На презідіу на делегатів
мирових та на делегатів собора и віспіваньем “достойно
єсть”, “Многая літа” рішенье ухвалу постанову собора
народа, якого було білше тисячїв. Серед невимовного
одушевленя викликав перед греко католическою церквою
укликав др. Юлій Бращайко лечи пресідія и члени
центральної народної ради зложили під руско украинскими
прапорами осю божбу (присягу)...
“Я, божуся одному живому и всемогущому Богу, што права
руско украинского народа боронити, народ заступати и
волю єго зполняти буду, так мї,Боже, помагай”.
Предсідатель централної ради короткими словами
загадовав исторічне значіньа дня, которого
“Стала наша славна Украйна
Свобїдна и віяна
Так від Тиси аж до Кубані річки
Одна нерозділна
Возвав и просив присутних, щоби во таким самім порядку
вернули до дому, во яким сюди пришли, и рознести радосну
вість визволеня свого. Та щоби дома жити из ближними у
любви, у згоді, бо сим докажуть найясніше свою политичну
зрілость. Доброму поведеню народа маємо завдячити,
говорив бесідник, що збори відбулися так красно, из такою
повагою и достойностію, як сего наші вороги не сподівалися
и що не потребувалося мішань жадної власти. Най живе
наша славна Украйна, закінчив бесідник свою промову,
загомонів народний гимн “Же воскресла Украйна”, и нарід
тихом втішно розходився з святочним настроєм, многі из
слезами во очах а силною надією в серци на крашщу
будучность.
Данно як свише.
Галичина, Буковина, Закарпаття 405

Михайло 'Пюодар в.р.
писар
Др. Михайло Бращайко
предсідатель
Потвержуємо
Илько Сірко
Иваи Феніиець.
Оригінал. Рукопис.
ДАЗО: Ф.59 — Оп.1.- Спр.Ю.- Арк.2-5.
Універсал Директорії УНР про злуку Української
Народної Республіки і Західно-Української Народної
Республіки в єдину державу
22	січня 1919 року
УНІВЕРСАЛ
ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ
РЕСПУБЛІКИ
ІМЕНЕМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ,
ДИРЕКТОРІЯ ОПОВІЩАЄ НАРОД УКРАЇНСЬКІЙ ПРО
ВЕЛИКУ ПОДІЮ В ІСТОРІЇ ЗЕМЛІ НАШОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ.
3-ГО СІЧНЯ 1919 РОКУ В М. СТАНІСЛАВОВІ
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РАДА ЗАХІДНЬОЇ
РЕСПУБЛІКИ, ЯК ВИРАЗНИК ВОЛІ ВСІХ УКРАЇНЦІВ Б.
АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ЯК НАЙВИЩИЙ ЇХНІЙ
ЗАКОНОДАВЧИЙ ЧИННИК, ТОРЖЕСТВЕННО
ПРОГОЛОСИЛА ЗЛУКУ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ
НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ З НАДНІПРЯНСЬКОЮ
УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНЬОЮ РЕСПУБЛІКОЮ В
ОДНОЦІЛЬНУ СУВЕРЕННУ НАРОДНЮ РЕСПУБЛІКУ.
ВІТАЮЧИ З ВЕЛИКОЮ РАДІСТЮ ЦЕЙ ІСТОРИЧНИЙ
КРОК ЗАХІДНИХ БРАТІВ НАШИХ, ДИРЕКТОРІЯ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ УХВАЛИЛА
ТУЮ ЗЛУКУ ПРИЙНЯТИ І ЗДІЙСНЯТИ НА УМОВАХ,
ЯКІ ЗАЗНАЧЕНІ В ПОСТАНОВІ ЗАХІДНЬОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ ВІД 3-ГО
СІЧНЯ 1919 РОКУ.
ОДНИНІ ВО ЄДИНО ЗЛИВАЮТЬСЯ СТОЛІТТЯМ
ОДІРВАНІ ОДНА ВІД ОДНОЇ ЧАСТИНИ ЄДИНОЇ
УКРАЇНИ - ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ
406

РЕСПУБЛІКА /ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, І УГОРСЬКА
УКРАЇНА/ І НАДДНІПРЯНСЬКА ВЕЛИКА УКРАЇНА.
ЗДІЙСНИЛИСЬ ВІКОВІЧНІ МРІЇ, ЯКИМИ ЖИЛИ І ЗА
ЯКІ УМІРАЛИ КРАЩІ СИНИ УКРАЇНИ.
ОДНИНІ Є ЄДИНА НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНСЬКА
НАРОДНЯ РЕСПУБЛІКА.
ОДНИНІ НАРОД УКРАЇНСЬКІЙ, ВИЗВОЛЕНИЙ
МОГУТНІМ ПОРИВОМ СВОЇХ ВЛАСНИХ СИЛ, МАЄ
ЗМОГУ ОБ’ЄДНАННИМИ ДРУЖНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ
ВСІХ СВОЇХ СИНІВ БУДОВАТИ НЕРОЗДІЛЬНУ
САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ УКРАЇНСЬКУ НА БЛАГО І
ЩАСТЯ ВСЬОГО ЇЇ ТРУДОВОГО ЛЮДУ.
22 СІЧНЯ 1919 РОКУ
У М. КИЇВІ.
ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ В. ВИННИЧЕНКО
ЧЛЕНИ ДИРЕКТОРІЇ
ПЕТЛЮРА
АНДРІЄВСЬКИЙ
МАКАРЕНКО
Оригінал. Машинопис.
ЦДАВОВУ: Ф.1429.— Оп.1.- Спр.5.- Арк.5.
Галичина, Буковина, Закарпаття 407

СОБОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ - НАВІЧНО В
СЕРЦІ ТА ПОМИСЛАХ
Утративши наприкінці 1920 року державність на власній
території, українці ні на мить не зреклися боротьби за свою
українську правду, за відродження національної влади.
І це не тільки природне бажання українців та їхнє право.
Це — історична необхідність. Бо, як писав тоді Степан
Рудницький, „українська справа — се неабияка дрібна
політична справа, як, приміром, провансальська,
македонська, бельгійсько-фламандська, литовська чи
естонська! Навіть не така обмежена, як польська чи
великосербська. Українська справа — се велика справа,—
може найбільша з усіх європейських справ" (Рудницький С.
Чому ми хочемо самостійної України.— Львів, 1994.— С. 79).
У той важкий час, у годину розпуки й зневір’я, писав
орган вільного козацтва у Відні, „тим більше почуваємося до
обов’язку зібрати до купи рештки смілих і чесних,
піддержати кволих, не дати впасти знесиленим!
Програма наша коротка і ясна: вона вичерпується назвою
нашого часопису. Соборна Україна — вільна, залежна тільки
від волі свого народу. Українська Держава в тих межах, де
живе український народ, — від Кубані аж по Сян!
Сим вичерпується наша програма. Від неї ніколи не
відступимо, бо відступити від неї це може український
народ, доки живе, доки істнує, не в силі відмовитися від
об’єднання усіх своїх синів в один суцільний державний
організм. Се є історичний закон, який переступити не годен
ніхто, а значить, і ми — Українці, щоб там хто не говорив, які
б обіцянки в імени народу не давав, на які компроміси не
змушував би нас час і обставини! Чого не можна сьогодня, те
можливим стане завтра, а нашим обов’язком є подбати, всіх
зусиль приложити, аби наблизити теє завтра! (Соборнй
Україна.— 1921.— 12 жовтня).
На цей заклик відгукувалися в усіх найвіддаленіших
куточках різних континентів. Скажімо з Північного Кавказу
—	„завойованого, закультивованого, зрошеного кров’ю і
408

потом українським" (ЦДАГОУ: Ф.166.—Оп.З.— Спр. 149.—
Арк. 5 зв.) — заявляли перед усім світом:
„Хто ще чує в собі прадідівського запорозького духа, хто
ще відчуває в жилах своїх біг палкої батьківської козацької
крови, хто морально зміцнів і загартувавсь у спільному
стражданні і хто ще не вгасив снаги віддати як вірний син
свій розум, серце, волю многострадальній матері — Кубані —
приставай до нашої чорноморської лави!
...В справі національній ми заявляємо, що ми, кубанські
козаки-чорноморці: є члени великої національної родини
сорокаміліонового українського народу. Ми є українці, що
походимо з чорноморської частини Кубанського краю. З
цього нашого основного положення випливають певні наші
поступовання. Як українці ми любимо нашу рідну вкраїнську
мову, любимо нашу рідну вкраїнську літературу, історію,
пісню, наші рідні народні українські звичаї, наш народний
український побут. Все це ми не тільки любимо, але й
шануємо, цінимо і ним користуємось. Все це ми будемо
активно підтримувати, плекати і розвивати" (Чорноморець
(Прага).- 1938.- Ч.2.- С.1).
1938 року, коли українська державність почала
відроджуватися в Закарпатті, це піднесло настрої українства
усього світу. Наприклад, з далекого Ірану українські
патріоти-полтавці і харків’яни просили громадянства
Карпатської України, готові були страждати і вмерти за неї.
Духовна єдність українства відчувалася не тільки у
вигнанні. Коли в 20-х роках більшовицька влада на теренах
колишньої Російської імперії з тактичних міркувань
змушена була погодитися на коренізацію, то українці
потягнулися до рідного слова від Балтики до Тихого океану.
Велику моральну підтримку одержали наші брати й сестри.
Тисячі наддніпрянців поїхали на Кубань і Слобожанщину, у
нижньоволзькі та казахські степи, до Сибіру й Далекого
Сходу, аби донести тепло Великої Матері-України до
кожного її сина та дочки. „Засвітивши" з допомогою
українізації найбільших патріотів нашого народу,
московська влада вдалася до масового винищення носіїв
свідомості українства. Чорні хмари заступили нам небо по
всіх землях, опанованих чужою силою...
І здавалося, писали, наприклад, поліщуки, що „годі буде
встояти цьому. Не дивлячись однак на це, що ворог справляв
тут кроваві оргії, нищив нас морально і фізично, ми завжди
почували себе рідними братами тих, що живуть на срібних
Соборність українського духу... 409

Карпатах, над синім Доном та широким Дніпром. Ми були
складовою частиною народу, якому ім’я — „українці4. Ми
являлись завжди одною спільнотою, одним народом» який,
перебуваючи довгі віки під чужим пануванням, все таки
затримав ті прикмети, які нас, українців, відрізняють від усіх
інших народів. Ми затримали одну мову, одні звичаї, одну ж
і ту саму релігію, бо у всіх нас тече одна й та сама українська^
кров, і всі ми діти однієї матері — України (Пінська газета.—
1942.— 15 липня).
Та це й справді так, мало бути, бо неможливо змінити
нашу психіку, викривити наші душі — ми завжди були
органічно зв’язані зі своїм українським єством, наші серця
завжди б’ються в одному ритмі з Києвом.
Особливо це зримо проявилося наприкінці 80-х —
початку 90-х років, коли почала розвалюватися новітня
російська імперія під назвою Радянський Союз. І знову
проявом соборництва українців став для нас життєдайний
синьо-жовтий прапор.
Це він був на барикадах Вільнюса в січні 1991 року.
Це саме під цим стягом демократи Москви почали похід
від Кремля до Білого дому на захист Бориса Єльцина 19
серпня 1991...
Це саме він гордо майорів у перший день путчу на мітингу
в Мурманську, поряд з російським, а відтак росіяни
Заполяр’я, можливо, вперше за всю історію взаємин з
тамтешніми українцями „вітали нас і нашу символіку з
радістю і повагою, і ми замість злобного сичання
„бандеровцьі-националистьі**, чули привітне „братья".
Справді, той дух соборництва українців відігравав свою
величезну роль у відродженні нашої державності. І не тільки
в межах колишнього СРСР. Особливу жертву поклала на
вівтар нашої свободи українська діаспора Заходу. Це вона
протягом багатьох десятиліть підтримувала Державний
Центр Української Народної Республіки та її атрибути в
екзилі, це з її середовища зродилася Організація
Українських Націоналістів, котра ще 1929 року не тільки
проголосила, а й боролась за відродження Української
Самостійної Соборної Держави, витворивши в роки другої
світової війни легендарну Українську Повстанську Армію.
Це вони, українці в далекій чужині, не дозволили
загаснути смолоскипу, що горить від 22 січня 1919 року,
щороку нагадуючи всьому світові про історичний Акт Злуки
України.
410

Відроджена волею українського народу 1991 року,
Українська Держава не ставить питання про перегляд
кордонів. Але ніхто не може заборонити українцям усього
світу будувати власну національну соборність у наших душах.
Притягальна сила київських пагорбів і святинь, які
Олекса Братко-Кутинський називав європейським
трикутником, що уособлює в собі одне з світових вогнищ
цивілізації, етногенезу, мовотворення, і надалі буде вести
українців зо всього світу до їхньої вічнрї столиці. Як повела
вже сьогодні православних Америки під омофор Київського
Патріархату.
А тому соборність українського духу назавжди
залишиться в серцях та помислах кожного з нас.
Соборність українського ДУху... 411

ЗМІСТ
Цілість землі рідної і народу —
одвічно в серці та в помислах	 5
Санкт-Петербург.	 18
Фінляндія	 5!f
Московщина	 73
Холмщина	 98
Берестейщина	113
Гомельщина	 126
Стародубщина		136
Слобожанщина	 145
Причорномор’я і Бесарабія	 178
Крим	186
Катеринославщина	 206
Малиновий Клин	221
Закавказзя	234
Поволжя	.	237
Сірий Клин	263
Туркестан	272
Сибір	284
Зелений Клин	 294
Діюча Армія	321
Чорноморський флот.		 356
Кавказький фронт.	 375
Підневільна чужина	 382
Галичина, Буковина, Закарпаття	391
Соборність українського духу —
навічно в серці та помислах			408
412

Using the documents from archives which were earlier
inaccessible and kept in special funds professor Volodymyr
Serhiychuk proves that Ukrainian soul is immortal. Ukrainian
people always turn towards their native land, their hearts beat in
unison with Kyiv independently wherever they are.
Especially it showed up in 1917 when Ukrainian people,
having initiated Russian revolution in February by the uprising of
the soldiers of Volyn regiment, started to build their own power in
their ethnic territory. Then Ukrainians all over the world joined
the liberation struggle in the Great Ukraine and supported the
striving for creation of an Independent Sobomiy (Indivisible)
State.
The book is of great interest for students, teachers and
other people who want to improve their knowledge in history of
Ukraine.

ББК 63. З (4. УКР)
СЗЗ
Сергійчук Володимир Іванович
УКРАЇНСЬКА СОБОРНІСТЬ
Відродження українства в 1917-1920 роках
Редактор Іван Лепгиа
Художник Костянтин Дудко
Комп’ютерний набір та верстка: Сергій Казанцев,
Володимир Кожухов
Відповідальний за випуск Степан Брацюнь
Українська Видавнича Спілка.— Київ, 1999.— 416 с.
Здано до набору 10.10. 1998 р. Підписано до друку 04.01.1999 р.
Формат 84x108 •/32. Папір офсетний. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 21,84. Наклад 3000 прим. Зам. N° 8—1268.
ISBN 966—7060—04—7
Українська Видавнича Спілка
252034 м. Київ, 34, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 5.
Головне підприємство РВО „Поліграфкнига"
252057 Київ, вул. Довженка, 3.

СОБОРНІСТЬ
Всеукраїнський благодійний фонд „Соборність*4
створений у грудні 1996 року.
Метою Фонду є проведення благодійної діяльності,
спрямованої на захист історичних та культурних цінностей,
на підтримку розвитку української освіти, культури, науки,
охорони здоров’я, соціального захисту громадян України.
Фонд поширює свою діяльність на територію України.
Адреса фонду: 252034, лиКшв, еул. Ярославів Вал 9, кв.4.
пи 224-25-32, ф. 22&10-24
Банківські реквізити фонду:
поточний (у гривнях) рахунок
26000901260140;
код 21666067, МФО 321206 у
Київському Головному відділенні
Промінвестбанку.
Валюту найкраще пересилати
через банк .Нью-Йорк-: Bank of New
York, New York to the Credit of account
-	890-0060-077 Promlnvestbankof
Ukraine Kyiv.
Main Branch Account
39017912321206/840 AU-Ukralnian
Publlk Charitable Fund
"SobomieT
Currency account No.
26000301250140/840.

Всеукраїнський Благодійний фонд
„Соборність“ висловлює щиру подяку всім,
хто підтримує його морально та
фінансово.
Особлива	подяка Українсько-
Американській фундації „ВоляЛізі
Українців Канади, Лізі Українок Канади,
відділу „Дар життя“ Ротарійського
клубу США та Північно-Американській
фундації.

••«ІМ'Я в Київському уиіг.ереи-
ісі іч.Тараса ІІІскчсмка. до
ІНШІ праціос професором і;а-
домів Академії І»І>ККІІИІЦОЇ
школи України.
історії Укршщі, .(окрема, книг:
«Армія Ііогдана Хмельницько¬
го», «Іменем Кінська Запорозь¬
кого», «Кого зрадіш гетьман
ЛІа^еиа», «Мореі,«Р*їохоЛн ;ш-
порожціїо, Націоналі.иа сим
г.оліка України», «Німці it Ук¬
раїні». «Погроми і» Україні.
1914-1920», «Ктнічні можі і
держакнии кордон України».
«Наша крок - на скопі землі»,
«ОУН-УІІА и роки кпіші», «Де¬
сять буремних літ. Західно-ук¬
раїнські землі к 1944-1953 ро¬
ках» та інших.
ЕдаелЬе* і&иїЗ