Text
                    БІБЛІОТЕКА
АНТИЧНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ
СЕНЕКА
МОРАЛЬНІ ЛИСТИ
ДО ЛУЦІЛІЯ
в перекладах
Андрія Содомори



Луцій Анней СЕНЕКА МОРАЛЬНІ ЛИСТИ до луцілія Переклав з латини Андрій Содомора Львів Видавництво «Апріорі» 2017
ББК 103(0)323-231.3 Сенека-065 УДК821.124’О21(37) С Зі Сенека Л. А. С 31 Моральні листи до Луцілія / пер. Андрій Содомора. - Львів : Апріорі, 2017. - 552 с. І8ВМ 978-617-629-373-6 Луцій Анней Сенека (бл. 4 до Р. X. - 65 по Р. X.) - римський філософ і письменник, видатний представник стоїцизму. У його «Моральних листах до Луцілія» звучать заклики жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом по- стійного духовного вдосконалення. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах» належать до витоків християнської ідеології. ББК 103(0)323-231.3 Сенека-065 I8ВN 978-617-629-373-6 © Содомора А., переклад, 2017 © Дзиндра В., обкладинка, 2017 © Видавництво «Апріорі», 2017
НА ДОРОЗІ ДО САМОГО СЕБЕ Поспішай до мене, але до себе - насамперед Сенека, «Листи до Луцілія», XXXV, 4' Листи Луція Аннея Сенеки (близько 4 р. до н. е. - 65 р. н. е.) при- йнято називати власне моральними, або етичними", а не філософ- ськими творами, оскільки філософія (калька у старослов’янській - «любомудрів», тобто любов до мудрості*") - поняття ширше: за класифікацією філософів-стоїків, ця універсальна наука ділиться на моральну, натуральну й раціональну - тобто на етику, що трактує питання моралі, фізику (натурфілософія), що досліджує природу, та логіку (діалектика), яка вивчає закони людського мислення, значить, кажучи словами Сенеки (ЬХХХІХ, 17), присвячена розуму (гаіїо - розум). І хоча фізика, у якій трактувалося також божествен- не, домінувала у сфері філософії, все ж саме етика була найпопу- лярнішою дисципліною, надто у Римі, де питання моралі, релігії, громадянської позиції людини завжди привертали особливу увагу письменників, мислителів, державних діячів. Антична філософія загалом, у будь-якій своїй ділянці, послуговується мовою етичного плану, навіть у космології, де мовиться про справедливий порядок у світобудові. Та найвиразніше у своїх «Листах» Сенека акцентує моральну науку, закликаючи адресата, аби той, хоч би про що читав або писав, усе відносив до звичаїв (ЬХХХІХ, 23), тобто, йдучи за Сократом, учився розрізняти, де зло, а де благо, і, відповідно, знав, Римська цифра тут і далі означає номер листа, наступна, арабська, - параграф. Грецьке еіКікоз (лат. тогаїіз) означає «звичаєвий», що стосується спо- собу життя, поведінки. Слово «філософія», за переказом, уперше вжив грецький мислитель Піфагор (VI ст. до н. е.).
4 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія чого повинен прагнути, а чого - уникати (ЬХХІ, 7). Це, зрозуміло, пояснюється не лише вподобаннями римського мислителя: при- чини особливого зацікавлення питаннями моралі - у політичних процесах, що відбуваються в житті суспільства. * * * Звернення до етичних проблем намітилось у Стародавній Греції задовго до тих часів, коли в Римі жив і творив найвідоміший серед моралістів давнини - автор «Листів до Луцілія». Соціально-еконо- мічна і політична криза системи рабовласницьких полісів (кінець V - початок IV ст. до н. е.) призвела до ґрунтовної перебудови свідомості людини, її світосприймання. Найчутливішою до змін виявилася, звісно, філософська думка. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття, що були в центрі уваги іонійської на- турфілософії (VII-VI ст. до н. е.), поступилися перед гуманістичною проблематикою. «Людина - міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» - ці слова представни- ка нового покоління мислителів Протагора (близько 481-411 рр. до н. е.) чи не найкраще виражають іуманістичну спрямованість філософії, що звернулась до таких наук, як політика, етика, логіка, мова. Популярним стає слово «софіст» (від грец. зоркізіез - мудрець). Це вже не колишній заглиблений у вивчення таємниць природи мислитель, а фахівець, що навчає інших мудрості й красномовства. З середовища софістів вийшов Сократ (469-399 рр. до н. е.), який, власне, й став творцем етики як філософської дисципліни, звівши, як згадувалось, усю філософію до звичаїв, тобто до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій та поведінки. Найвище добро для людини, запорука її щастя - це, на думку Сократа, доброчесність (грец. агеіе, лат. іл‘гґи$), що її можна навчитися. Знання неодмінно набуває практичного характеру, адже мета людини, сенс її бут- тя - осягнути щастя. Отже, особисте життя філософа, його вчинки додають чималої ваги вченню, яке він проголошує («Філософія вчить нас не промовляти, а діяти», - скаже Сенека: XX, 2). Сократ навіть своєю смертю якнайкраще довів єдність теоретичних засад із способом життя. Несхитна віра у можливість і потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дає змогу
На дорозі до самого себе 5 людині «віднайти саму себе», бачення добра і доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, - ось основні сократівські ідеї; їх знайдемо й у «Листах» Сенеки, який нерідко звертається до цього геніального мислителя, а також до найвидатнішого з-поміж його учнів - Платона (427-347 РР- ДО н. е.). Впроваджуючи в коло своїх вічних «ідей» також ідею Добра, - а її віддзеркалює душа людини, - Платон пішов далі від свого знаменитого попередника, збагативши етику низкою нових елементів; зокрема, розмірковував про гармонію окремих частин душі, про любов і дружбу тощо. Питань етики («Етика Нікомахова», «Велика етика» та ін.) не залишав поза увагою сучасник Платона, його учень, потім учитель у знаній Пла- тановій Академії, а згодом засновник власної філософської школи в Лікеї на передмісті Атен - Аристотель (384-322 рр. до н. е.). На відміну від свого вчителя, він не виводить Добра - «досконалого, самодостатнього блага» - десь у засвіти, у сферу «ідей»: воно цілком реальне, досяжне для людини, яка своїми осмисленими і наполе- гливими діями повинна його домагатися, іншими словами - бути ковалем своєї долі, свого щастя. Саме ця думка виявилась особливо плідною на ґрунті римського стоїцизму’. З добою еллінізму, після смерті Аристотеля, коли при владі став його учень - славнозвісний Александр Македонський, поряд із Платановою Академією та Аристотелевим Лікеєм на зламі IV і III ст. до н. е. виникають нові філософські школи - епікурейська й стоїчна. На останню великий вплив мали кініки - сократична філософська школа, представники якої (найвидатніший - Діоген із Сінопа) до- брочесність визнавали єдиним благом; усе інше (здоров’я, багат- ство, навіть свобода) - це, на їхнє переконання, речі, що не мають у собі ні блага, ані зла (адіаркога - «байдужі»); ними, отже, слід нехтувати. Греки, опинившись поза тісними межами колишнього полісу, розпорошені на величезних територіях елліністичного світу, мусили тепер покладатися лише на себе. Першорядного значення у філософії набуває питання стосунку людини до богів, до інших Про людину - коваля своєї долі - говорив римський державний діяч Аппій Клавдій Сліпий (ІУ-ІИ ст. до н. е.).
6 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія людей, до держави, до світу взагалі. Тоді-то, серед тих же кініків, зароджується новий світогляд, відомий під назвою «космополітизм» (грец. козтороіііез означає «громадянин світу»), що став найхарак- тернішою рисою ідеології елліністичних держав. «Я не народжений для якогось одного закутка: увесь світ - моя батьківщина» - стисло окреслить космополітичну позицію людини Сенека у своїх «Лис- тах» (XXVIII, 5). Водночас поширюється провідна у стоїків думка про рівність усіх людей, яких споріднює єдиний подих (рпеита) і той самий розум (Іодоз}, що ототожнюється з божеством; різнить їх лише незнання того, що є злом, а що - благом. Визначаються обов’язки людини щодо себе самої, щодо родичів, товаришів, бать- ківщини, людської спільноти взагалі. Жити у злагоді з божественною і розумною, як уважали її стоїки, природою, достосовуватися до її законів - ось шлях до осягнення рівноваги, внутрішнього спокою, що у стоїків називається араікеіа, в епікурейців - аіагахіа. Мета - осягнення щастя - була спільною для різних філософських шкіл, шляхи й методи - різні. * * * Стоїцизм - слово, етимологічно пов’язане з такими нашими словами, як «стояти», отже, й «стійкість»*, - упродовж віків, аж до 529 р., коли імператор Юстиніан закрив усі філософські школи, справді плекав саме цю, в усі часи таку потрібну рису людської вдачі, як стійкість, передусім - до ударів долі, а також байдужість до мате- ріальних благ. Про цю визначальну особливість стоїчної філософії знову ж таки найлаконічніше сказав Сенека: «Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо пе- ренести все випадкове, перебувати у злагоді з природою» (СУП, 7). Склалося так, що стійкість і зневагу до добробуту якнайкраще поєднав у собі той, хто, власне, й заснував стоїчну школу, - вже згаданий грецький мислитель Зенон (близько 335-262 рр. до н. е.) із Кітіона, що на острові Кіпр. Кажуть, що під час бурі затонув його Грец. 8іоа - колона, стояк; в Атенах, в опертому на колонах, розмальо- ваному Поліглотом портику викладав філософ Зенон, через те його послідовників називали стоїками.
На дорозі до самого себе 7 корабель з усім цінним вантажем (Зенон, як і його батько, був тор- говцем). Залишившися з нічим, майбутній засновник стоїцизму прибув до Атен, де йому до рук потрапили Ксенофонтові та Плата- нові книги про Сократа. Вони й визначили його подальшу славну долю: недавній невдаха-торговець («Нема злого, щоб на добре не вийшло»!) прилучився до найвищих духовних цінностей. Незаба- ром він зустрів тут кініка Кратета, який став для нього вчителем і живим втіленням ідеалів, що їх пропагував Сократ. Ознайомившись із поглядами інших філософів, зокрема, Стильпона із Мегар, та представників академічної школи - Ксенократа і Полемона, Зенон близько 301 р. заснував власну стоїчну школу, якою керував майже тридцять п’ять років. Серед найвідоміших учнів Зенона такі: Клеант (331-251 рр. до н. е.), що не позбавлений був також поетичного хисту (знаним є його гімн-молитва до Зевса)*, - після смерті Зенона він очолив стоїчну школу; Аристон з Хіосу, що звів стоїчну доктрину виключно до етики, тобто практичної моралі; Герілл із Картагену, який вважав знання за найвище благо й мету, що її повинна прагнути кожна людина. Згодом найзнаменитішим із учнів згаданого Клеанта був сицилієць Хрисипп (близько 280-206 рр. до н. е.). Саме він, надавши стоїчній філософії довершеного вигляду, створив модель мудреця - вільної від пристрастей людини, яка, живучи у злагоді з природою, пробуває у спокої, отже, - у щасті. Хрисипп блискуче володів діалектикою - вмінням вести суперечку, перемагаючи спів- бесідника неспростовними аргументами; звідси відома у давнину думка: «Якби самі боги послуговувалися діалектикою, то це була б діалектика Хрисиппа». А Діоген Лаерцій (VII, 7,183) писав: «Коли б не було Хрисиппа, то не було б і Стої». З діяльністю названих філософів власне й пов’язується перший період розвитку стоїчної філософії - Давня Стоя (ІУ-ІП ст. до н. е.). З-поміж представників Середньої Стої (II ст. до н. е.) вирізня- ється передусім Панецій з Родосу. Перебуваючи якийсь час у Римі, він заприятелював тут із видатними державними діячами та пись- менниками, успішно впроваджував ідеї стоїцизму в кола столичної Див. лист СУП, її.
8 ЛуційАнней Сенека. Моральні листи до Луцілія аристократії. Панецій - і це характерно для подальшої модифіка- ції цього напрямку - пом’якшив етичний ригоризм Давньої Стої, відкинувши, зокрема, ідею незворушності мудреця. З діяльністю Панеція доктрина стоїків набуває ще однієї, дедалі характернішої для неї риси: стає еклектичною. Так, на відміну від Давньої Стої з її уявленням про періодичну загибель світу у вогні, Панецій, ідучи за Аристотелем, твердив, що світ вічний, а душі - смертні; в останньому ж він розходився з Платоном, хоча назагал зближував стоїцизм із платонівським ученням. Поєднати, знову ж таки в еклектичному дусі, доктрину Давньої Стої з засадами Платона й Аристотеля прагнув учень Панеція, мислитель енциклопедичного масштабу Посидоній з Апамеї (Сирія). Розвиваючи етику стоїків, він водночас залучив до філософії здобутки найрізноманітніших наук, починаючи від космо- логії, що вивчає довколишній світ, макрокосм, - до медицини, яка зайнята людиною - мікрокосмом. Широта зацікавлень грецького мислителя імпонувала багатьом римським письменникам та філосо- фам, зокрема, Цицеронові, який був слухачем та популяризатором творів Посидонія, а також Сенеці - той захоплювався практичним характером його етики. Чільні представники Середньої Стої, головно Панецій і Посидоній, відкинувши образ абстрактного, незворушного мудреця і тим самим наблизивши філософію до людської природи, дали представникам тієї школи простір для подальшої діяльності у сфері етики. Здо- бутки грецької, насамперед стоїчної філософії, її засади та головні приписи пропагував, як уже згадувалось, у своїх блискучих творах Цицерон, давши класичні зразки латинської художньої прози. Але справжнім виразником духу Нової Стої (доба Імперії) став Сенека. Саме він чітко сформулював нові завдання філософії - «першої по- радниці», що вказує кожному, чи то буде раб, чи вельможа, стежку до морального вдосконалення, до щастя: «Філософія - не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувати на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль» (XVI, з).
На дорозі до самого себе 9 * * * Метафора, якою Сенека завершив свої міркування щодо завдань філософії, - це не просто данина літературній традиції: часи, в яких жив автор «Моральних листів», - чи не найкраще підтвердження того, що небезпека чигає на людину не тільки серед моря, а й у щоденному житті. Узяти до уваги хоча б те, що за той відносно короткий проміжок часу, коли випало жити філософові (близько шістдесяти дев’яти років), найвищу владу в Римі посідали один по однім п’ять імператорів: Август, Тиберій, Калігула, Клавдій, Нерон. За цими іменами, якщо говорити про стан душі римського суспіль- ства, - моральне падіння, наростання загальної недовіри, доносів, переслідувань, убивств. Політичним підґрунтям такого стану речей була постійна опозиція сенатської аристократії до політики імпе- раторів і відповідні дії останніх - репресії щодо тих, хто намагався реставрувати сенатську республіку. Особливо похмурим виявився період від правління Тиберія (14_37 РР-) Д° Нерона (54-66 рр.), коли під приводом боротьби із сенатською опозицією, насправді ж заради привласнення чужого майна, ввійшло у звичку за наймен- шою підозрою чи доносом засуджувати до страти навіть далеких від політики заможних римлян. Повна безправність населення, свавілля властей, беззмістовність громадського життя і втрата будь- яких орієнтирів серед загального зіпсуття й розгубленості - ось те понуре тло, що на ньому так яскраво зблиснув образ сильної духом людини, яка, зневаживши статки, плекаючи доброчесність, ставить чоло навіть найстрашнішим ударам долі. Власне тоді, коли світом, здавалося б, заволоділо все матеріальне, насильницьке, поквапне до грубих чуттєвих насолод, по протилежному боці - захисницею розумного, духовного начала в людині - впевнено заявила про себе стоїчна філософія. Приваблюючи досяжним для кожного ідеалом морального самовдосконалення, вона проникала до найширших суспільних верств: одним із найвидатніших стоїків був грецький філософ Епіктет (близько 53-130 рр. н. е.), спочатку раб, потім - вільновідпущеник, що навчав філософії у Римі. Філософи-стоїки, - дарма що не закликали до спротиву, визнаючи існуючий стан речей за необхідність, - були фактично в пасивній опозиції до імперської влади, через що карались вигнанням, нерідко -
10 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія й смертю. Так, приміром, загинув поет-стоїк Лукан (небіж Сенеки), а також філософ-стоїк Петус Тразея. Цікаво, що історик Тацит (саме в нього знаходимо чимало свідчень про моральний стан тогочасного суспільства) зазначив, що, скаравши смертю стоїка Тразею, Нерон прагнув «викоренити саму доброчесність» («Аннали», XVI, 21). Отож, беручи до рук «Моральні листи до Луцілія», - а їхній автор теж не уникнув кривавої руки Нерона, - мусимо абстрагуватися від сьогоднішнього розуміння науки філософії: перед нами твір, справ- ді покликаний розрадити, подати рятівні ліки для оздоровлення зболілої душі тих, кому судилося жити в часи глибокої моральної кризи, що передувала добі християнства. * * * Луцій Анней Сенека Молодший, або, як ще називають його, Сенека- філософ, народився у Кордубі (нині Кордова) в Іспанії, найдавнішій західній провінції, що її Рим активно колонізував і романізував за часів Августа. Звідси, крім Сенеки, вийшли такі видатні письменники, як уже згаданий Лукан (син молодшого брата Сенеки), Квінтіліан, Марціал, Колумелла та ін. Власне, провінції збагачували Рим чима- лою кількістю літературних діячів у т. зв. «срібний вік» (І ст. н. е.) римської літератури. Відомості про Сенеку черпаємо з його власних творів, а також із творів інших авторів, таких як історики Корнелій Тацит, Светоній, Кассій Діон, ритор Квінтіліан та ін. Батько Сенеки, теж Луцій Анней Сенека (Старший), нащадок заможного верш- ницького роду, залишив своєрідні «риторичні мемуари» - збірник, де вміщено зразки промов різних ораторів та риторів, що дає нам уявлення про багатий арсенал засобів тогочасного красномовства. І хоча риторика на той час найбільше впливала на поезію, однак і в філософській прозі Сенеки Молодшого побачимо яскраві сліди ефектних риторичних фігур, притаманних стилеві «декламацій» - промов стосовно вигаданих судових суперечок (т. зв. контроверсій). Саме батькові, який мріяв про ораторську (але ніяк не філософську) кар’єру для свого сина, Сенека завдячує початковою освітою, яка розкрила перед ним перші секрети мистецтва мовлення. «Дитинство солодше», - зіставляючи пори людського віку, скаже Сенека у своїх «Листах» (IX, 7), і похилому, хворобливому філософові, що напри-
На дорозі до самого себе її кінці свого нелегкого життя писав ці слова, напевне, спливло на пам’ять власне дитинство, ласка його матері Гельвії, теж освіченої, з високого роду жінки, яка, усім серцем кохаючи своїх дітей (Сенека був середнім з-поміж трьох її синів), заохочувала їх до наук, бо й сама була відкритою для свіжих віянь в інтелектуальному житті; вимальовувались йому обрії рідної Кордуби, про яку з таким болем він згадає колись, перебуваючи у вигнанні на дикій та пустельній Корсиці. Втім, і підлітком, і в ранній юності, Сенека, як видно, не мав підстав для розчарування. Подальшу освіту він здобув уже в Римі, перебуваючи тут під теплою опікою своєї тітки, майбутньої дружи- ни намісника Єгипту Вітразія Полліона. Продовжуючи риторичні студії, що торують дорогу для кар’єри правника, Сенека з усім за- палом віддається філософським заняттям. Саме наприкінці І ст. до н. е. до Риму приходило чимало філософів, переважно грецького походження, - представників різних напрямків цієї науки. З листів Сенеки довідуємося про перших метрів неостоїцизму в Римі. Таким був, приміром, Квінт Секстій, стоїк з відтінком піфагореїзму; від нього Сенека запозичив, зокрема, звичай вечірнього звіту перед самим собою про те, що доброго й що поганого зроблено за день, яких успіхів досягнено у самовдосконаленні, - звичай, що так ви- разно перегукуватиметься із християнською традицією: подумки озирнувши прожитий день, молитовно «зітхнути до Бога». Сенека, як сам він про це пише (СУПІ, з), перший приходив на бесіди, що їх проводив із своїми учнями славний красномовством філософ-стоїк Аттал, який палко виступав проти багатства й насолод; захопившись філософом Сотіоном та його закликом не споживати м’яса, Сенека й сам якийсь час відмовлявся від м’ясної їжі (СУШ, 22); великий вплив на майбутнього письменника-стоїка мав учень згаданого Секстія, колишній ритор Фабіан Папірій: його красномовності присвячено увесь сотий лист до Луцілія. Подив Сенеки викликав кінік Деметрій, що жив у граничній убогості, нехтуючи будь-якими матеріальними статками (XX, 9). Поглиблені студії, захоплення закликами до самозречення піді- рвали вже від дитинства не надто міцне здоров’я палкого адепта стоїцизму. А ще ж далися взнаки зусилля іншого характеру: за на-
12 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія стійливим наполяганням батька колишній провінціал усе-таки йде клопітким шляхом державної діяльності. Аби зарадити дошкульній недузі, що навівала думки навіть про самогубство (ЬХХУІІІ, 2), Се- нека рушає до Єгипту, де ним знову ж таки опікується його тітка, тепер дружина намісника того краю. Далека подорож, перебування на землі прадавньої мудрості добре вплинули не лише на здоров’я юнака, а й розширили обрії його знань, загострили вроджену спо- стережливість. Втім, про цей період, що охоплював понад десять років життя Сенеки, не маємо певних відомостей; не дійшли до нашого часу й твори, писані під враженням тієї мандрівки (напри- клад, «Про країну та обряди єгиптян»). Повернувшись додому, Сенека, як видно, захопився успіхами у державній сфері (посада квестора, урядника при скарбниці, відкрила йому шлях до сенату); саме тоді він мало не поплатився життям: блискучою промовою в сенаті викликав таку заздрість Калігули, що той вирішив знищити свого суперника. Якщо вірити Кассію Діонові (59,19, 7), то надто ревного оратора врятувало втручання однієї з наложниць при дворі імператора: чи варто, мовляв, зважати на того, хто й так уже близький до смерті. Цей випадок був немов по- передженням самої долі: з початком правління Клавдія, у 41 р., на Сенеку впав грізний удар. Його звинувачено в любовному зв’язку з Лівіллою, дочкою Германіка, що був племінником Тиберія. Смертну кару, на якій наполягали сенатори (не аплодували й вони стрімкій кар’єрі свого товариша), імператор Клавдій замінив вигнанням на неприступну на той час скелясту Корсику, яку населяли далекі від цивілізації племена. Зв’язок Сенеки з Лівіллою був, мабуть, наду- маним приводом. Ішлося про придворні інтриги Агриппіни, однієї з дочок цього ж Германіка, другої (після Мессаліни) дружини Клав- дія: вона прагнула закріпити владу за своїм сином Луцієм Доміцієм Агенобарбом (Нероном), усунувши талановитого Брітаніка, сина Клавдія і Мессаліни. Остання розкрила інтриги, і Сенека, що начебто був у них замішаний, опинився на Корсиці. Втім, справжня причи- на вигнання Сенеки, як раніше й Овідія, залишається таємницею. На тій суворій землі вигнанцеві довелося пригадати засади стоїчної філософії: «Батьківщина мудреця - увесь світ», «Усі люди - споріднені, рівні між собою» тощо. Не лишалося нічого
На дорозі до самого себе 13 іншого, аніж, подолавши заціпеніння, пильнішим оком (як, було, й Овідій) приглянутись і до людей, і до краю. Гору взяла вродже- на інтелектуальна зацікавленість, потяг до природознавчих до- сліджень: вигнанець розмірковує над астрономічними явищами, над природою припливів та відпливів, торкається фольклору й етнографії; зібраний матеріал увійде згодом до природознавчого твору «Сім книг з питань вивчення природи»; пише «Розради» (Сопзоіаіїопез) до матері Гельвії, в яких у дусі стоїчної філософії намагається переконати її в тому, що вигнання не зробило його нещасливим. І все ж крізь рядки епіграм, які пише тут Сенека, час від часу проглядає вже зовсім не стоїчна - пригнічена болем і без- надією вразлива душа людини: Корсико, земле, яку заселив поселенець фокейський, Корсико, - назву Кірнбс ти ще носила тоді, - Корсико, ти від Сардінії вужча, стрімкіша, ніж Ельба, Корсико, безліччю риб славляться ріки твої, Корсико, грізна у розпалі літа, коли ж над тобою Зблисне сузір’я Пса, - ти найстрашніша тоді - Зглянься над тими, що тут на вигнанні, над мертвими, отже: Хай тут для праху живих буде легкою земля*. В останніх рядках епіграми вчувається теж далека від стоїчних засад жалість до себе - «мертвого» - почуття, яке, очевидно, й спо- нукало вигнанця в останній, восьмий, рік перебування на Корсиці написати (з надією на ласку) хвальне послання до впливового при імператорському дворі колишнього вільновідпущеника Полібія - вчинок, яким згодом дошкулятимуть Сенеці його недоброзичливці. Незабаром самі події поклали край вигнанню. У 48 р. велінням Клавдія було страчено його впливову, схильну до скандальних пригод дружину Мессаліну. Агриппіна, зайнявши її місце, одразу взялася до здійснення давнього задуму - домоглася, щоб Клавдій усиновив її сина, який прийняв ім’я Нерона Клавдія Цезаря, а також посприяла тому, щоб із вигнання повернувся Сенека: в його особі вона бачила помічника у здійсненні своїх далекосяжних планів. Цю та інші епіграми Сенеки див.: Всесвіт, 1976, № 8, с. 166-169.
14 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Повернувшись до Рима, Сенека ще раз, тепер як урятований, має змогу пересвідчитися, наскільки непередбачуваними є повороти долі - він знову на гребені політичного життя: вчорашній вигнанець одразу ж отримує високу урядову посаду претора, а водночас стає опікуном і вихователем юнака Нерона. Останнє містило в собі початок нової біди. Але наразі були лише клопоти - майбутній імператор, нехтуючи поважними предметами, залюбки вдавався до веселіших, ніж ті, що їх дораджувала стоїчна філософія, занять: ще хлопчаком він бачив у собі то знаменитого музиканта і співака, то митця чи поета, то переможця у перегонах колісниць. Марними виявилися зусилля і Сенеки, і префекта пре- торіанських когорт Бурра, якому теж було довірено виховання легковажного, схильного до жорстоких підступів юнака: він усе глибше поринав у пороки. А тим часом, уперто йдучи до обраної мети, Агриппіна отруює Клавдія, звільнюючи в такий спосіб ім- ператорський престол для Нерона. У зв’язку з загибеллю Клавдія Сенека пише дошкульну, скеровану проти вчорашнього імператора сатиру «Огарбузення» (боги, замість того, щоб здійснити над по- кійним ритуал обожнення, перетворюють його на гарбуз - символ глупоти), що, звісно, не зробило честі авторові: його звинувачують у догідливості (сатира, певно, сподобалась Неронові) й невдячності, адже Клавдій все-таки зберіг Сенеці життя. Майбутній автор «Моральних листів» піднімається на найвищий щабель державних почестей - стає консулом (56 р.). Тепер він не тільки найвладарніша (протягом кількох років разом із Бурром він керував державою), але й найбагатша в Римі особа: величезний, примножений дарунками Нерона спадок по родичах, необмежені можливості збагачення при посаді консула, одруження із замож- ною Помпеєю Павліною, дочкою високого урядовця, що завідував постачанням міста, - все це без особливих зусиль Сенеки зробило його власником казкового майна; воно ж ніяк не в’язалося (цим особливо докоряли філософові) із стоїчними настановами вдо- вольнитися лише необхідним. «Великим є той, - оборонятиметься у «Листах» (V, 6) Сенека, - хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким бере гору
На дорозі до самого себе 15 багатство - того вважай слабодухом». Та хоч як це гарно сказано, все-таки щирішими видаються інші слова: «Ніхто не буває щасливий чужим нещастям». Надто, коли зважимо, що скарбницю Сенеки, хотів він того чи ні, поповнила чимала частка майна потерпілих, зокрема, отруєного Нероном Британіка. Наступною після Британіка жертвою стала сама ж таки Агриппіна, його мати: Нерон був не з тих, хто, йдучи до єдиновладдя, не переступив би й через материн труп. Сенека, врешті, розуміє: настала пора стати осторонь темних справ імператорського двору і, «згорнувши вітрило, - читаємо в одній з епіграм, - завернути човна до затишного берега». Якщо у трактаті «Про спокій душі» (59 р.) наш філософ і державний діяч вияснює, якою мірою мудрець повинен брати участь у політичному житті, то в іншому творі, названому «Про дозвілля», покликаючись на Зенона, він обґрунтовує відхід мудреця від політики. Але Не- рон відкинув прохання Сенеки - не прийняв од нього в дарунок ні майна, ані його самого не відпустив, розуміючи, що той йому ще знадобиться для пом’якшення стосунків із сенатом. І все-таки Сенека найчастіше перебуває тепер у своїй заміській садибі, віддаючись найулюбленішому заняттю - філософії. Саме тоді поряд з іншими філософськими творами з-під пера мислителя виходять його зна- мениті «Моральні листи до Луцілія» - роздуми людини, для якої Гораціїв заклик «прожити день так, мовби він був для тебе останнім» уже не належить до сфери абстрактних медитацій. «Життя - не вель- ми делікатна річ», - скаже Сенека у «Листах» (СУП, 2), озираючи прожите - свої злети і падіння, своє прагнення до стоїчних чеснот і свої амбіції далекого провінціала. У цих словах - відповідь тим, хто дорікав, хто й нині дорікає письменникові-стоїку за розбіжність між особистим життям та філософськими настановами. Втім, настав власне той день, коли Сенека, якщо вже не життям, то принаймні смертю таки довів вірність стоїчним засадам. У квітні 65 р., звинувачений як учасник змови проти Нерона, за велінням імператора Сенека перетяв собі вени. Його смерть, справді гідну філософа-стоїка, яскраво описав Тацит у своїх «Анналах» (XV, 62). Зваживши на те, що більшу частину свого життя Сенека провів у вирі політичних подій, не можемо не подивуватись його винятко- вій письменницькій активності. Сенека, як справедливо відзначив
16 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Квінтіліан (X, 1,129), «торкнувся змісту майже всіх галузей науки; він залишив і промови, і вірші, і листи, й діалоги». Тобто був і фі- лософом у стислому розумінні слова (як автор трактатів-діалогів з етичних питань: «Про гнів», «Про короткочасність життя», «Про милосердя», «Про стійкість мудреця», «Про щасливе життя» та ін.), і ритором (як автор утішливих послань - до Гельвії, до Полібія та ін.), і дослідником (як автор «Семи книг з питань вивчення природи» та інших, що не дійшли до нас творів), і поетом-драматургом (як автор десяти трагедій на міфологічні теми, що їх використовували грецькі трагіки, зокрема, Еврипід), і - додамо - письменником у сучасному розумінні слова: деякі з «Листів до Луцілія» писані справді у настроєвому новелістичному ключі. * * * Саме «Листи до Луцілія» (поряд із твором Марка Аврелія «До себе самого» та славетними «Сповідями» Августина Блаженного) - найвідоміші, найчастіше перечитувані серед усього, що писали давні філософи; саме «Листам» Сенека завдячує своїм безсмертям. Таємниця великої притягальної сили цього твору, можливо, й у тому, що вже з перших слів автор закликає читача ступити на стежку, яка повинна його вивести до себе самого. І саме ця стежка, - хоч вона іноді й губиться серед нетрів філософського диспуту, у розплутуванні діалектичних та термінологічних труднощів, - саме ця стежка завжди вабитиме читача, бо ж від неї - той тонкий ностальгійний настрій повернення до себе, отже, й до витоків, до дитинства. «Дитинство, - ще раз пригадаємо слова Сенеки, - солодше»... Адресат листів - Луцілій, молодший приятель Сенеки, прихильник філософії Епікура, людина освічена, не позбавлена поетичного хисту, але, як і сам автор, втягнена до метушливої та клопітної службової кар’єри, яка й не дає побачити орієнтирів повноцінного життя. Проте не все адресоване Луцілієві, - результат справжнього листування: звернення до відсутнього приятеля нерідко є лише підставою для власних роздумів, а найкращий спосіб зробити ті роздуми щирими, безпосередніми - це викласти їх у вигляді листа, бо в ньому «прав- диві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі» (ХЬ, і). Сенека, по суті, звертається і до себе (XXVI, 7), і до своїх сучасни-
На дорозі до самого себе 17 ків, і до нащадків - бесідує з ними (VIII, 2, 6). Одне слово, маємо справу із своєрідним епістолярним (грец. ерізіоіе - лист, послання) жанром, що серед інших видів словесного мистецтва вирізняється стислістю, жвавістю викладу, інтимністю тону, тобто імітує неви- мушену повчальну бесіду - діатрибу*. І хоча листи дидактичного, публіцистичного, філософського характеру писали ще у IV ст. до н. е. Ісократ, Платон, Аристотель та інші мислителі, найяскравішим представником цього жанру став згодом Епікур, згадку про якого знайдемо чи не в кожному листі Сенеки. Серед римлян на автора «Листів до Луцілія» не могли не справити впливу листи Цицерона, зокрема, - до письменника і видавця Тита Аттика, знамениті лю- бовні послання Овідія та філософські - Горація. Читаючи «Листи до Луцілія», можемо розгубитися серед ве- личезної кількості порушуваних проблем, численних історичних постатей, подій, безлічі різних епізодів, картинок із життя тощо. Навіть у рамках одного листа, коли б ми хотіли дати йому заголовок, годі стисло визначити, про що тут мова: основна тема, як це буває у бесіді, не раз мовби обривається, поступаючись місцем іншому, не менш важливому предметові для обговорення. І все ж, виходячи із загальної тематики, можемо розрізнити серед цих листів окремі групи. Найобширнішу з них складають, зрозуміло, листи, присвя- чені виключно моральній проблематиці (роздуми про час та його використання, про життя і смерть, багатство і вбогість, про дружбу, старість тощо); є листи-трактати суто теоретичного спрямування з класифікацією та аналізом поняття моральної філософії; є й такі, в яких обговорюються літературні, зокрема, стилістичні проблеми; є т. зв. утішливі листи; врешті, тонким гумором і жвавістю викладу вирізняються ті, в яких описано враження із подорожей, змальо- вано побутові сцени тощо. Але, про що б не йшлося у листі, Сенека незмінно залишається вірний уже згаданій настанові, яку дає Лу- цілієві: «Все пов’язуй із звичаями, все скеровуй на приборкання шалених пристрастей». * * * Грец. сІіаігіЬе - бесіда; популярний усний виклад етичних настанов, який започаткували кініки.
18 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Ідея морального вдосконалення, що так яскраво прозвучала у тогочасній темряві нечуваного зіпсуття, катастрофічного падіння доброзвичайності всього суспільства, - ось що в’яже листи Сенеки у цілість і, попри все розмаїття матеріалу, робить їх доволі струнким викладом практичної моралі, підсумком найважливіших етичних поглядів автора. Ця ідея - не у сфері абстракцій: вона реалізується щоденними кроками («День - це крок життя», XII, 6) на дорозі самопізнання, формування незалежної від усього зовнішнього цілісної особистості. Тому-то справжня свобода не у бездіяльності, а в найвідданішому служінні філософії, бо ж тільки вона навчає жити згідно з природою, отже, згідно з розумом, а він - «що, як не частка божественного подиху, що проникла в людське тіло?» (ЬХУІ, 12). Зареге аисіеі («Зважся бути розумним!») - ще раніше закликав своїх (учасників до розумової активності Горацій. Від дієслова зареге («бути розумним, мудрим»), до речі, заріепз - мудрець, поняття, яке чи не найчастіше зустрінемо на сторінках «Листів». На нелегкій дорозі пізнання не обійтися без живих орієнтирів. Найпомітніший з-поміж них - пристрасний захисник республікан- ського ладу, «звичаїв предків» Катон (близько 96-46 рр. до н. е.), прозваний Утіцьким (від Утіки, де він покінчив самогубством), во- істину стоїчного гарту мудрець, який в останню свою ніч спокійно читав Платона, поклавши край свого приголів’я меча, аби вранці увігнати його собі в груди (XIV, 6). Зразок стоїка полягав ще й у тому, що він якнайактивніше (на відміну від епікурейців, які радили три- матись осторонь політики) виконував свої громадянські обов’язки. Втім, усіляко пом’якшуючи ригоризм Давньої Стої, Сенека нікому не накидає свого ідеалу: «...якщо він (тобто Катон -А. С.) видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі...» (XI, ю); тільки б, додамо, він служив доброчесності. Ми підійшли до стрижневого поняття стоїчної етики - уігіиз (від иіг - муж), бездоганний громадянин, який не уникає труднощів, є зразком для інших і в роки миру, і під час війни, не боїться страж- дань, смерті*. Відповідне поняття у нашій мові (калька) «мужність» Ще Сенека Старший у своїх « Контроверсіях» нарікає на те, що серед су- часної йому молоді ніхто не заслуговує на те, щоб його назвати «мужем»
На дорозі до самого себе 19 у порівнянні з латинським уігіпз звузило своє значення, розгалузи- лося (говоримо про мужність військову, громадянську, професійну тощо). Оскільки ж у моральній філософії це поняття передбачає передусім самовдосконалення людини, то перекладати його слід не як «мужність», а, приміром, «доброчесність». У розумінні Сенеки (ЬХХХУІІІ, 29) оігіиз - це такі якості, як хоробрість, вірність, помір- кованість, людяність. Але разом з тим стоїчна доброчесність - єдина й неподільна: хто посідає одну якусь чесноту, той посідатиме всі, адже всі вони випливають з єдиного джерела - досконалого знання, або мудрості. А якщо саме доброчесність, а не будь-що зовнішнє, є одиноким істинним благом, то тільки вона забезпечує людині не- захмарену радість - даидіит (XXVII, 3), а також - щастя: «Сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо (Ьопипї) - це те, з чим поєднана доброчесність, а що причетне до зла (таїіїіа), - те ганебне (XXXI, 5). Тому-то навіть найзичливіші люди, гадаючи, що ощасливлюють інших, насправді роблять їх нещасливими. А причина цього у незнанні, бо ніщо не є злом ані благом саме по собі, а лише у його зіставленні з доброчесністю (ЬХХІ, 21). Найбільша допомога - «заблукалому вказати дорогу» до тієї доброчесності, а значить - до забезпеченого від ударів фортуни (бо й ті удари, якщо не схитнуть доброчесності, не є злом) спокійного життя. Навіть передчасна смерть не є злом у стислому розумінні цього слова: цінність життя не в його тривалості, а в тому, чи зумі- ли ми осягнути доброчесність, чи не спромоглися на це. Осягнути ж її - це мистецтво: природа не подає нам доброчесності готовою (ХС, 44). «Моральні листи до Луцілія» - своєрідний посібник для тих, хто хоче тим мистецтвом оволодіти. На протилежному від чеснот полюсі - пороки (ігііїа), що ними вражені люди. Хоч невидима, та грізніша від зброї сила*. Навколиш- ність для Сенеки - це «лікарня», де перебувають «хворі»; одні з них, дізнавшися про свою хворобу (а це - крок до оздоровлення, XXVIII, (ілг). Пор. в І. Франка, який теж звертається до юнацтва: «Я б мужів з вас повиводив» (Франко І. Твори у 50 т. - К., 1976. - Т. 3. - С. 268). Ганнібал перемагав зброєю, але сам був переможений пороками (ЬІ, 6); неперекладна гра слів та алітерація (агтіз ігісіі, оііїіз оісіиз) додає цій думці ще більшої переконливості.
20 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 9), обмінюються «рятівними засобами», тобто філософськими на- становами, інші - й не підозрюють про свою недугу. За особливо рясною у Сенеки метафорикою медичного характеру - справді хворе (гляньмо хоча б у Ювеналові сатири) суспільство, в якому те, що давніше вважалося пороками, стало звичаями. За такого стану речей, на думку Сенеки, ліки вже перестають бути помічними. Власне, пороки - щось «протиприродне» - заважають нам жити у злагоді з природою. Проста, здавалося б, річ - жити у злагоді з природою, але насправді, як тонко зауважує автор «Листів», дуже важка, бо на заваді стає наше «спільне божевілля»: хтось один, ставши порочним, тут же штовхає до пороків ближнього, «забруднює» ними; пороки стають справжньою «заразою», що шириться серед людей (СХХІІІ, 8). Ось чому в «Листах» так часто звучать заклики уникати юрби, навіть себе самого, коли хтось ще не став доброчесною людиною: перебування наодинці з собою, порочним, іще небезпечніше, аніж бути серед юрби (XXV, 7). Отож дорога до себе самого пролягає через долання пороків; це - дорога до доброчесності. Значить, доходить висновку Сенека, всі наші нарікання безпідставні: «зло ж не в речах, що довкола нас, а в самій душі людини» (XVII, 12). Звідси - глибока суб’єктивність римського мораліста, що виявляється, скажімо, у його ставленні до рабства. На думку Сенеки, раб лише тілом залежний від господаря; щодо вищої, духовної, свободи, то від самого ж раба чи вільновідпущеника залежить, бути йому чи не бути рівним з усіма іншими вільнонародженими людьми (ХЬГ^ 6). Важливо, що Сенека зовсім не претендує на роль бездоганного мудреця-моралізатора: за- раховуючи й себе до «хворих», письменник-стоїк з особливим запалом і майстерністю (на що вказує Квінтіліан у своїх «Ораторських наста- новах», X, 1,125-131) бичує пороки, бо ж ідеться й про власні болячки. Своєрідні «кладки», що ведуть людину до пороків та найстраш- ніших злочинів, - це пристрасті (сфесіиз}, ірраціональна, тобто не- сумісна з розумом, ворожа йому сила, яка асоціюється з темрявою і злом*. Сенека, як послідовник грецьких трагіків, не міг недооці- нювати тієї розгнузданої сили, що, за словами Еврипіда («Медея», Пор. у М. Рильського: «Спокійний розум серце ніжно гріє, Згасивши темні пристрасті і зло» (Рильський М. Зібр. творів у 20-ти т. - Т. і. - К., 1983. - С. 65).
На дорозі до самого себе 21 1078-1080), бере верх над розумом і стає для смертних причиною жахливих бід. Найжорстокішому натискові пристрастей, передусім жадобі насолод та збагачення, гнівові, страхові, підлягає глупота (зіиіііііа); вона не знає, що благо - у самій людині, в її душі, а все інше (багатство, чуттєві насолоди, розваги) - чуже. Якоюсь мірою «чужим» є навіть тіло, якому не треба потурати (VIII, 5): «душа на- томість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в’яже її з тілом» (XXVI, 2), душа, яка повинна ясніти лише своїм набутком - справед- ливістю, доброчесністю, розважністю. Вільна від пристрастей душа мудреця - «наче той обшир, що понад місяцем: там завжди мірне сяйво» (ЬІХ, 16). Захоплений баченням того прихованого у людині світла, Сенека мимоволі відхиляється від стоїчної доктрини і, йдучи за Платоном, говорить про безсмертя душі, для якої тіло є не чим іншим, як в’язницею, перепоною на шляху до свободи (ЬХУ, 20). * * * Та повернімося до реального життя, яке Сенека, замріявшись, озирає з висот, що досяжні лише для очищеної від усякої скверни душі. Воно, як уже згадувалось, «не вельми делікатна річ». А те, яким живуть нерозумні люди (Сенека вважав себе хіба що «кращим серед найгірших»), - це «річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям» (XXXVII, 4). «Жити - це наче служити у війську», - підсумує Сенека свої роздуми над життям (ХСУІ, 5), відкидаючи бездумний, бездіяльний спокій, що перетворює людину на живого мерця, а її оселю - на гробівець (ЬУ, 4). Але й ця боротьба, додамо, не завжди чиста: згадаймо криваві інтриги при імператорському дворі, від яких Сенека не міг принай- мні стояти осторонь. Людина, не осягнувши ідеальної мудрості, не зумівши повернутись до простого, що у злагоді з природою, життя, врешті, - до того стану, в якому вона прийшла на світ, така людина приречена на цю одноманітну, часто безнадійну боротьбу. Звідси - філософія добровільного відходу, самогубства, про що так часто йдеться у «Моральних листах». Власне, відходу, а не втечі (XXIV, 25), бо «коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає» (XVII, 5). А втім, не так філософські аб- стракції, як тогочасні реалії (невпевненість людини у завтрашньому
22 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія дні) спонукали Сенеку «призвичаювати» свого сучасника, передусім самого себе, до смерті: «...помираємо щоденно» (XXIV, 20). І не лише призвичаювати - навчити пригорнутись до неї: «добре померти - значить охоче померти» (ЬХІ, 2). А це можливо тільки тоді, коли в кожен момент, незалежно від нашого віку, відчуватимемо цілісність, завершену повноту життя (ЬХІ, 4), коли подолаємо невситиму «жагу життя» (XXVI, ю). У тій філософії смерті, яку так скрупульозно розробляє Сенека, - нотки втоми від щоденної боротьби, постійних злетів і падінь, невсипущих роздумів над благом і злом, про що так щиро й просто сказав сучасний нам поет: Мне книгу зла читать невмоготу, а книга блага вся перелисталась. О матерь Смерть, сними с меня усталость, покрой рядном худую наготу*. І все-таки сенс життя для Сенеки - не тільки боротьба. Віддаючи данину стоїцизму своєю причетністю до державних справ, прагну- чи втілити в життя платонівський ідеал мудреця-правителя, автор «Моральних листів», за прикладом Геракліта, Анаксагора, Лукреція, інших філософів, не уявляє себе поза вдумливим спогляданням навколишнього світу. «Жити - значить мислити». Ці слова сказав раніше у своїх «Тускуланських бесідах (V, 38, ні) Цицерон, але саме Сенека якнайвиразніше показав, що таке повнота життя власне у такому розумінні: «Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роз- думів...» (ЬХП, і). Перед нами - зразок найактивнішого споглядан- ня, яким вирізняється антична людина: хоч би на що впав погляд мислителя - все служить стимулом, опорою, поживою для думки: прибережний пісок, який стає щільнішим під ударом хвилі, а в за- тишшя розсипається, наводить на думку про руйнівну для людини бездіяльність (ІДО; сором’язливий рум’янець - про вроджені хиби (XI, і); водяний годинник допомагає стисло, образно підсумувати міркування про природу життя і смерті (XXIV, 20); переїзд через темний тунель - зробити тонке спостереження над вродженим почуттям страху, якого до кінця не викоренити (ІЛЛІ, 4); знайома місцевість навіває роздуми про загад кову зворушливість спогаду, про Чичибабин Б. Мои шестидесятьіе. Стихотворения. - К., 1990 - С. 191.
На дорозі до самого себе 23 природу ремінісценцій (ХЬІХ, і) тощо. То чи не в цьому, зокрема, секрет надзвичайної творчої продуктивності не тільки Сенеки, а взагалі античної людини? І чи не в цьому суттєва різниця між нею і нами, сьогоднішніми, - тими, хто нарікає на брак часу, забуваючи щомиті наповнювати його думкою, а значить - життям? Приглядаючись до своєї думки, мовби анатомуючи її, Сенека доходить, здавалося б, парадоксального (якщо керуватись нашими уявленнями про оригінальність і запозичення) висновку: «Все, що гарно сказане... також моє» (XVI, 7). Письменник не раз повер- неться до цього винятково важливого міркування, яке проливає світло власне на його розуміння, що таке «своє», тобто оригіналь- не, а що - «чуже». «Одна річ пам’ятати (тетіпіззе), інша - знати (зсіге)» - чітко диференціює він ті два поняття (XXXIII, 8). Далі (ЬХХХІУ, 7), маючи на увазі читання, бесіди, тобто поживу для душі, розуму, закликає читача: «Перетравімо його, інакше ввійде лиш у пам’ять (тетогіа), а не в розум (іпдепіит)». Отже, що «перетрав- лене», тобто засвоєне душею, розумом, - те «наше», а що просто пам’ятаємо, те все ще залишається «чужим», а навіть, як і непере- травлена їжа, - обтяжливим. Сенека, приміром, не просто пам’ятає сто вісімнадцятий вірш із першої книги «Ене’іди», де йдеться про те, як буря розбила флот Енея: Де-не-де виринає плавець на безкраї моря, - він мислить ним, уже «своїм», надаючи йому не меншого за зо- бражувальною силою метафоричного, філософського звучання: «Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найоб- дарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову... чинити- муть опір забуттю» (XXI, 5). Наслідком такого глибокого розуміння спадкоємності ідей, образів, настроїв є глибока шана Сенеки до багатьох мислителів, письменників, у яких він черпає духовну по- живу, передусім до Епікура, а з поетів - до Вергілія", Горація, Овідія та інших майстрів слова. Див.: Ьіпо Ворріопі. Уіг§і1іо пеіі’агіе е пеі репзіего <іі 8епеса. Рігепге, 1937. У цьому детальному дослідженні не вказано, одначе, на вищеподану яскраву ремінісценцію з Вергілієвої «Енеїди».
24 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія * * * «Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо!» - зауважує Сенека (XXIV, 19), підкреслюючи тим своє особливе ставлення до писаного слова. У наведеній фразі Сенека вживає дієслово зепіїге, яке озна- чає не тільки «думати», але й передусім «відчувати» (8вп8П8 - це також «настрій»). Філософська проза Сенеки, як згадувалося, при- ваблює насамперед своєю емоційністю. На відміну від Цицерона, автор «Листів до Луцілія» діє на читача не послідовністю викладу та вичерпністю аргументів, не строго виваженою щодо граматичних норм фразою, а передовсім образами. Перед нами - низка вловлених оком художника і тонкого психолога пейзажів, зокрема, морських, які так і просяться у рамки (наприклад, краєвид перед бурею, ШІ, і), настроїв (перші порухи весни, ГХУП, і), портретів, серед яких най- цікавішим є, можливо, кількома точними штрихами накреслений портрет Марцелліна (XXIX) - легковажного, що потопає у пороках, але кмітливого, меткого на язик юнака, який і «філософа-рятівника може потягнути за собою», колоритних сцен - такою є, скажімо, пройнята тонким гумором сцена в лазні (ЬУІ) тощо. Величезна при- тягальна сила «Листів» також у тому, що всюди тут чутно живий голос людини. А «живий голос, - скаже потім ще один представник епістолярного жанру Пліній Молодший, - зворушує значно більше» («Листи», II, з). Діапазон цього голосу справді гідний подиву: від коротких і разючих, мов меч гладіатора, вигуків спраглої крові юрби (VII, 5) - й до розлогого періоду, яким Сенека звертається сам до себе чи до когось іншого (XXI, 5). З надзвичайно багатого арсеналу риторичних фігур, зображу- вальних засобів, якими віртуозно володіє Сенека, представник «нового стилю», назвемо тут лише деякі, найважливіші. Це, на противагу класичній фразі Цицерона, - стислі, емоційно насичені фрази-сентенції, що ними автор любить завершувати думку, даю- чи їй, сказати б, «ударну» кінцівку, приміром: «Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне» (ХІАШ, 17). Іноді здається, що з таких відшліфованих висловів зіткано увесь лист - від початку й до кінця (наприклад, лист другий). Втім, навіть звичайна фраза, хоча б та, яку взято за епіграф, стає, по суті, афоризмом, дивує читача
На дорозі до самого себе 25 (справді-бо: як можна поспішати до себе самого?), а отже, змушує замислитися. Власне парадокс, антитеза, оксиморон - ось ті засоби, якими Сенека прагне вирвати читача з-під гніту усталених, але дале- ких від істини думок загалу (оріпіопез). І тому, коли Сенека твердить, що він став «нелюдяніший - бо серед люду побував» (VII, 3), що «служіння філософії - це вже свобода» (VIII, 7), що «хто в злагоді з убогістю, той багатий» (IV, її), що «найнещасливіші люди - це щасливці» (кінцева фраза останнього листа), - то в цих парадок- сальних висловах він намагається втілити свій, що відрізняється від загальноприйнятого, погляд на такі важливі у сфері етики поняття, як людина і людяність, свобода і рабство, вбогість і багатство, щастя і нещастя тощо. Одне слово, прагне дивитися в корінь, радить: «не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару» (XXIV, 13). Емоційності таким висловам додає здебільшого непере- кладна гра слів, як, скажімо, у вищенаведеній думці про Ганнібала, якого перемогли пороки. Наполегливі пошуки істини вимагають особливої уваги до се- мантики слова, врахування його виражальних відтінків (звідси - ба- гатство синонімічних рядів). Так, Сенека кладе чітку межу між тим, хто подорожує, і тим, хто просто блукає чужими краями (XXVIII, 5), між тим, хто відходить з життя, і тим, хто тікає з нього (XXIV, 25), хто плаче і хто ридає (ЬХШ, 2), між тим, хто йде, і тим, кого про- сто ноги несуть (XXXVII, 5) тощо. «Уточнюйте значення слів - і ви позбавите світ половини його помилок та блукань», - скаже уже в нові часи Декарт, трактуючи схожі проблеми. Щоб максимально, і в емоційному, і в смисловому плані наситити мінімальний відтинок тексту, Сенека, орієнтуючись на досвід майстра «малих» форм Горація, віртуозно використовує природні можливості латинської мови - стислість, звукову експресію граматичних форм слова. Серед безлічі прикладів виділимо лишень активний дієприк- метник майбутнього часу на игиз, знайомий із вислову... тпогіїигі Іе заіиіапі-«...ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Описовість (у нових мовах ця граматична форма відсутня) передає зміст на рівні інфор- мативному; безслідно зникає густа емоційність цього слова-образу. Міста (игЬез) у Сенеки сазигае зіапі - «стоять, щоб упасти» (ХСІ, 12). Втрачається чи не найважливіша риса світобачення письменника-
26 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія мислителя: на всьому - печать падіння (саяигае - епітет* до игЬез). В українському (та й не тільки українському) перекладі, попри всі наші зусилля, ці два протилежні образи (міста, яке височить і яке під натиском часу падає у руїни) ніколи так тісно не поєднаються, як, до речі, й на полотні, під пензлем митця". Перефразуючи вислів самого Сенеки: «Яке життя - така й мова» (СХІУ, 2), скажемо: «Яке світовідчуття,такай мова». Читаючи «Листи до Луцілія», мимоволі сприймаємо світ очима й серцем автора цього твору. * * * Навіть із того, що сказано тут про Сенеку, не можемо не помітити, що в думках знаменитого стоїка, у його світобаченні, у світовідчутті - чимало такого, що перегукується із християнською мораллю. Скажімо, плекання духовного начала й боротьба з грубими пристрастями, зневага до тіла й тілесних насолод, усвідомлення короткочасності й марноти всіх земних пишнот, людської слави; бачення сенсу життя в очищенні від пороків, у підготовці до смерті, яка одна дає справжню оцінку людині, а ще - відчуття постійної присутності бога: «Бог - побіч тебе, з тобою, в тобі... спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож» (ХЬІ, 2), заклик без нарікань сприймати удари долі, не пам’ятати зазнаних кривд, належно використовувати час тощо. Не диво, що така близькість доктрини стоїків до засад християнства на межі III—IV ст. покликала до життя легенду про християнство Сенеки, зокрема, про його листування з апостолом Павлом. Не вдаючись до глибшого розгляду цього питання (сьогодні ті «листи» зараховують до апокрифічної літератури), зауважимо: те, що відрізняє філософію Сенеки від християнської моралі, набагато суттєвіше, аніж те, що їх зближує. Ця різниця, оминаючи все інше (приміром, наполегливе виправдання самогубства), - у концепції християнського людинолюбця Бога та в навіяному стоїчним пан- теїзмом уявленні Сенеки про тотожне з природою божество («Про добродійства», IV, 8) - розсіяний у всесвіті «вогненний» розум, який Епітет, як відомо, це не тільки те, що «прикладається» до означуваного слова: він і накладається на нього. На відомій картині К. Брюллова зображено місто, яке падає.
На дорозі до самого себе 27 іноді мислиться також у традиційному образі Юпітера. Звідси й цілком інший характер відносин, що встановлюються між людиною і Богом: у Сенеки не знайдемо й натяку на ту взаємність почуття, що у християнстві єднає людину, творіння Бога, з самим Творцем. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; вдосконалюючись - рівнятись на бога (XXXI, 8), а де в чому навіть перевищувати його, сперечатися з ним, адже «той не відає страху завдяки природі, людина - завдяки собі самій» (ІДИ, 12 та ін.). Найвищу шану, на думку письменника-стоїка, люди по- винні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж - уміння добре ним послуговуватися (ХС, і). «Життя - це дорога до неба, нашої справжньої вітчизни» - таку тему для медитацій найчастіше обирали ті, хто присвятив себе душпастирській праці. «Життя - це дорога до себе самого» - ще й так можна б підсумувати роздуми автора «Моральних листів», перефразуючи обраний тут для епіграфа заклик до Луцілія. І все ж Сенека, зауважмо ще раз, не замикається на собі; дорога до себе - це водночас дорога до інших людей, і цю думку, повторювану на різні лади, дуже часто зустрінемо на сторінках «Листів»: «Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе» (ЬУ, 5); «Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших» (VI, 7); «Живе той, хто бага- тьом приносить користь» (ЬХ, 4) та ін. Закликаючи уникати юрби і, наскільки можливо, «заглиблюватися... в себе самого», Сенека разом з тим радить спілкуватися з тими людьми, які й нас можуть зробити кращими (VII, 8). Ось чому, скеровуючи читача на дорогу до себе самого, римський стоїк, можливо, найглибше опрацював тему дружби, товаришування. Власне ця тема найщедріше оздоб- лена сентенціями, не менш проникливими, ніж афоризм, що на- лежить філософові-стоїку Гекатонові (І ст. до н. е.) - у граничному лаконізмі скристалізована думка, на якій Сенека ставить особливий наголос: 8і оіз атпагі, ата - «Якщо хочеш, щоб любили тебе, - люби сам». До речі, чи не саме ця дорога - до себе самого, - на якій до- лаємо загальноприйняті, згори кимось накинуті уявлення, дорога, яка неодмінно виводить не до бездумної, покірної юрби, а до гурту однодумців, до громади, - чи не саме ця дорога є особливо небез- печною для тоталітарних режимів?
28 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія * * * Коли згадаємо вищенаведений образ часу, який, напливаючи, все вкриває забуттям, то не можемо не визнати, що Сенека - один із тих « плавців », які й у далекому майбутньому підніматимуть голову над плесом вічності. Бо й працював над «вічними» темами, «займався справами нащадків» (VIII, 2), бесідував з ними. Найінтимніші інто- нації тієї бесіди - саме у «Моральних листах до Луцілія». Власне, такі твори (як і вже згадувані роздуми Марка Аврелія «До себе самого» та знаменита «Сповідь» Августина Блаженного) знаходять сердеч- ний відгомін у читача незалежно від того, де і в який час він живе. І все-таки Сенека, передусім як автор «Моральних листів до Луцілія», в Україні не завжди втішався однаковою увагою. Перше знайомство нашого читача з філософською думкою римського стоїка сягає, вочевидь, початків XIII ст., коли на Русі стає відомою укладена ще в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під назвою «Бчела». Вже самим заголовком цей збірник завдячує, мабуть, авторові «Мораль- них листів», де читаємо: «Ми повинні, як-то мовиться, наслідувати бджіл, які облітають поля в пошуках медоносних трав» (ЬХХХІУ, з). У «Бчелі» знаходимо, зокрема, складені в дусі римського стоїцизму сентенції про багатство та вбогість, які згодом використовуватиме у своїх творах Г. Сковорода. Подальша популяризація засад стоїчної доктрини пов’язана з ді- яльністю українських гуманістів ХІУ-ХУІ ст., які навчались, а потім викладали у різних краях Європи (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, С. Оріховський-Роксолан та ін.)’. Поширенню ідей стоїцизму в Європі, перередусім у Королівстві Польському, до складу якого входила й Україна, особливо при- служився видатний представник ренесансового стоїцизму (нео- стоїцизму) фламандський гуманіст, філолог і філософ Юст Ліпсій (1547-1606 рр.). Він не тільки писав оригінальні, присвячені пробле- мам стоїчної філософії праці (зокрема, «Про стійкість»), а й видавав класиків цього філософського напрямку, передусім твори Сенеки. Див.: Рогович М., Кирик Д. Філософія Аристотеля на Україні (XIV - перша половина XVIII ст.) // Філософська думка. - 1978. - № 6. - С. 97.
На дорозі до самого себе 29 Чимало уваги етиці стоїків та епікурейців приділяли у вчених колах відомої в Європі Замойської академії, де студіювали українці: К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович-Козловський, Й. Кононович- Горбацький та ін. Так, К. Сакович у своєму відомому творі «На жа- лосний потреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного...», покликаючись на Сенеку, говорить про сердечність у дружбі, коли розділяємо з приятелем і радість, і горе. Помітна роль у формуванні гуманістичного світогляду, передусім на основі творів Цицерона та Сенеки, належала представникам шкіл різновірців (социніанів, антитринітаріїв та інших реформаторів), що діяли також на теренах України (XVI-XVII ст.); серед них варто згадати хоча б Ф. Социна, М. Руара, А.-Ф. Моджевського, М. Рея та ін.* Філософську спадщину письменника-мораліста не раз найвищою похвалою вдостоювали видатні діячі Києво-Могилянської академії": вже згаданий Й. Кононович-Горбацький, І. Гїзель, С. Косів, а згодом - Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін. Цитатами із Сенеки рясніли численні тогочасні «Поетики», курси риторичного мистецтва, етики тощо. Виплеканий Сенекою ідеал мудреця особливо припав до впо- доби Г. Сковороді, який не тільки творами, а й способом свого життя, дружбою і листуванням зі своїм учнем - письменником М. Ковалинським засвідчив глибоку симпатію до філософів-стої- ків, і насамперед до Сенеки, який так пристрасно закликав жити у злагоді з природою. Цікаво, що стоїчні ідеали, такі, як моральна незалежність людини від нерідко ворожого їй зовнішнього світу, плекання мужності, то- варишування і побратимства, зневага до розніженості й нехтування багатством, цінувались на той час не лише серед українських уче- них, але й проникали в маси, зокрема, у кола козацької старшини. Приміром, екслібрис на одному з видань «Політики...» Ю. Ліпсія Див.: Зішііа пай агіапіттет. Шагзга\уа, 1959; 2іотек«І. Кепезапз. УУагзгаига, 1973- _ 129-197; Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII ст. - К, 1984. Див.: Захара И. Философское наследие Сенеки в Киево-Могилянской академии. Отечественная философская мьісль ХІ-ХУІІІ вв. и греческая культура. - К, 1991.
ЗО Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія засвідчує, що ця книжка належала писарю Війська Запорозького Григорієві Томашівському*. Втім, коли зайшла мова про козацтво, варто пригадати хоча б одну, пов’язану з тією славною добою на- шої історії, приповідку: «Терпи, козаче, - отаманом будеш». Саме терпеливість, незламна стійкість у стражданнях, зневага до болю - ці чи не найважливіші риси мужа стоїчного гарту” - найяскравіше засвідчили наші національні герої, для яких ніщо не було вищим над людську гідність і свободу свого краю. Взагалі, стоїчні ідеали якнайкраще відповідали ментальності українця, узагальнений об- раз якого поданий в «Ене’їді» І. Котляревського”*. З поступовим пригасанням живого інтересу до моральної фі- лософії, що була у такій шані в добу Відродження, послаблюється увага й до неостоїцизму; у покажчиках імен, що додаються до літе- ратурних та наукових творів, дедалі рідше зустрінемо ім’я найвідо- мішого мораліста - Сенеки. Та це не означає, що з інтелектуальної, духовної сфери було вилучено його творчий спадок: ідеї, образи, висловлювання автора «Моральних листів» продовжують живи- ти думку багатьох діячів європейської, у тому числі й української культури; власне «живити» у прямому значенні слова: тепер це не безпосередні запозичення, не цитування, а найчастіше ремінісценції, які вже нелегко відмежувати від оригінальної думки того, хто пише (згадаймо: «Все, що гарно сказане... також моє»). Так, скажімо, тип нової людини-борця С. Руданський змальовує в образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза...»), навіяного аналогічним образом з «Ене’їди» (IV, 445-446) - твору, в якому Вергілій віддав належне римському стоїцизмові. І у силі, в добрі, як скала, затвердій І, як Бог світовий, на сторожі ти стій. Рогович М. Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди: Мето- дичні рекомендації для студентів. - Львів, 1993- ~ С. 12. Згадаймо улюблений зразок мужності для стоїків - Муція Сцеволу, який, спокійно дивлячись ворогові в вічі, сам поклав правицю на жарівню, що була приготована йому для тортур. Гиппиус В. Трудьі новой русской литературьі. - М.; Л., 1948. - С. 28.
На дорозі до самого себе 31 Чи не відчуваємо у цих рядках поезії С. Руданського екзальтації автора «Моральних листів», який любив порівнювати стоїчного мудреця з богом - «всесвітнім розумом» (пор. також ЬІ, 25-27)? Хіба, приміром, за знаменитими Франковими фразами «...в праці сконать», «Лиш боротись, значить жить» не вгадуємо сконденсо- ваних Сенекою стоїчних настанов: Іп асіи тогі - «Умерти на полі діяльності» (VIII, і) та Уіоеге езі тіїііаге - «Жити - наче у війську служити» (ХСІУ, 5)? А хіба в такій же характерній для Франкового завзяття строфі: Проти рожна перти, Проти хвиль плисти, Сміло аж до смерти Хрест важкий нести - не присутні засади стоїків, зокрема, слова Сенеки, який ганить тих, кого «несе течією» (XXIII, 8)?.. Образний вислів із фрази Сенеки: Еі кос диодие ех аііепіз когіиііз зитріит езі - «Взята й вона (йдеть- ся про афористичну формулу - А. С.) з чужих садочків» (IV, ю) син Каменяра Тарас Франко використовує як заголовок до збірки своїх переспівів «З чужої левади» (Львів, 1913). Не випадково саме до переспівів: гадаємо, що якраз роздуми Сенеки над проблемою спадкоємності в оригінальній творчості (чужий, «перетравлений» матеріал - уже наш; запозичене варто примножити чимось своїм) згодом, як теоретичну засаду, взяли на своє озброєння покоління інтерпретаторів - тих, хто переспівував, перевіршовував, пере- лицьовував, одне слово, вільно поводився з чужомовним твором. Присутність Сенеки найчастіше відчуваємо там, де йдеться про «вічне», наприклад, про час. Цікаво зіставити дві рефлексії над осо- бливістю нашого сприймання перебігу часу: коли зосереджуємось на короткому його відтинку (скажімо, дневі), то плин часу мовби завмирає; коли озирнемось, то нас дивує стрімливий лет років. У Т. Шевченка («Три літа»): І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають...
32 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія У Сенеки: «Незмірна швидкоплинність часу! Це стає найочевид- нішим, коли озирнутися. Бо задивлених у теперішнє час обманює: настільки повільно проходить стрімлива його втеча» (ХЬІХ, 2). Та не тільки гортаючи книжки, натрапимо на місця, які приведуть нас до Сенеки чи, як в останньому випадку, нагадають нам про нього. Сліди його проникливої думки у вигляді стислих написів - також на речах, які оточують людину. Таким є, для прикладу, напис, що його карбували на давніх механічних годинниках: Отпез аиіпегапі, иііїта пезсі - «Усі (тобто години -А. С.) ранять, остання - вбиває». Тут мовби загострено (годинникова стрілка - меч) думку Сенеки: «Помираємо щоденно». На ренесансовому будинку, що під номером 28 Ринкової площі Львова, - вкарбований у камінь діалог, який вмістився у рамках одного рядка гекзаметра: Оиіз сііаез? (}иі пії сиріаі. (}иІ8 раирег? Ааагиз - «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланник». Нині, на жаль, небагато людей відчитує ті майже згладжені часом слова, і вже зовсім мало хто в тих лаконічних відповідях упізнав живий голос Сенеки: «Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне (II, 6). Мало хто, бо послабився, а в роки тоталітаризму свідомо був перерваний такий жвавий у наших предків діалог з античністю. Отож, дев’ятнадцяте століття не принесло Сенеці належного поша- нування в Україні. Це пояснюється ще й зростанням впливу німецької філології, яка, на відміну від романомовного світу (передусім Іспанії* та Франції) не полюбляла представника «нового стилю». Дедалі частіше акцентувалось на тому, що Сенека - письменник післякла- сичного (а не класичного, як Цицерон) періоду римської літератури; згадувалась невідповідність його життя із стоїчними настановами, його «аморальність» тощо. Сенека не входив до числа авторів, що їх читали в класичній гімназії; його, врешті, й не перекладали. Дещо з «Листів до Луцілія», щоправда, переклав класичний філолог, педагог, довгорічний член головної управи Товариства «Просвіта» уЛьвові Цікаво, одначе, що в наш час саме німецький автор видав містку мо- нографію про Сенеку в Іспанії: ВІіїЬег К. А. Зепеса іп Зрапіеп. - Вегп и. МйпсЬеп, 1969. Не менш цікавою і потрібного нині була б книжка «Сенека в Україні».
На дорозі до самого себе 33 Іларіон Огоновський*. Одинока спроба І. Огоновського донести до українського читача нетрадиційну, багату асоціаціями і ремінісцен- ціями прозу Сенеки лиш увиразнює прогалину в системі тодішньої гімназійної освіти, яка, пильно акцентуючи на знанні мов та реалій класичної давнини, залишала без належної уваги часто приховану за текстом, особливо поетичним, емоційну, душевну глибінь - те, що, власне, й споріднює людей віддалених епох, як гарно про це сказав хтось із давніх японських поетів: Як то приємно, коли, Навмання розгорнувши Книжку прадавню, В дивному плетиві слів Душу відчуєш близьку!.. Ця «близька душа» - також у «Листах» Сенеки, мислителя, який чи не найглибше відчув, наскільки нелегко і водночас - наскільки це важливо йти дорогою до себе самого, а разом з тим - бути лю- диною серед людей. Андрій Содомора Рукописи перекладів І. Огоновського зберігаються в Центральному дер- жавному історичному архіві України у Львові (ф. 309, оп. 1, спр. 1844).

МОРАЛЬНІ ЛИСТИ до луцілія
ЛИСТ І* Сенека вітає свого Луцілія! і Так і роби, мій Луцілію: відвойовуй себе для себе самого, а час, який досі або забирали в тебе, або викрадали, або сам він утікав, збирай” і бережи. Переконай себе в тому, що справа стоїть саме так, як пишу: то виривають у нас той час, то беруть його потай, то сам він пливе з-під рук. Але найганебнішою є втрата, якої зазнаємо через власну недбалість. Приглянься - і побачиш: величезна частина життя пропадає у тих, хто робить щось не так, як треба, чимала - у тих, хто взагалі нічого не робить, а вже все 2 життя - у тих, хто робить не те, що треба. Вкажи мені людину, яка бодай трохи цінувала б час, дорожила днем, яка б розуміла, що вмирає, власне, щоденно?.. Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у більшій своїй част- ці - вже позаду. Скільки віку прожито - стільки ж одразу бере його смерть. Отож роби, мій Луцілію, як пишеш: охоплюй усі години. Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежати- з меш од завтрашнього. Життя, поки його відкладаємо, минає. Все, Луцілію, чуже нам, один тільки час - наша власність. Лиш одну цю річ, таку невтримну, пливку, дала нам у володіння природа. Але саме цього володіння позбавляє нас будь-хто, кому лиш заманеться. Така вже нерозумність усіх смертних: отримавши нікчемну дрібницю, яку легко відшкодувати, вони почувають Цей переклад є першою повною українською інтерпретацією « Моральних листів до Луцілія» Луція Аннея Сенеки. Переклад зроблено за видан- ням: Ь. Аппаеі Вепесае Ай Ьисіїішп ерізіиіагит тогаїіит циае аирегзипі іїегит есіісіії О. Непзе. Ьірзіае, ТеиЬпегі, 1914. До уваги взято також інші видання творів Сенеки. В оригіналі соїііде: Сенека - один із перших «колекціонерів» часу - сповнених почуття й думки відтинків життя (пор. Горацієве Сагре сііет - «Лови день!»).
Лист II 37 себе у боргу; хто ж забрав час - а його і вдячна людина не годна повернути! - той боржником себе не вважає!.. 4 Спитаєш, либонь, що роблю я, даючи тобі ці настанови. Зізна- юся щиро: як ощадлива у своїх достатках людина, веду рахунок своїм витратам. Не можу похвалитися, що нічого не втрачаю. Але те, що втрачено, в який спосіб і для чого, - скажу. Здам собі звіт у своїй бідності. А втім, моя доля така сама, як і багатьох інших, хто не зі своєї вини опинився у злиднях: ніхто їм не до- 5 рікає, але ніхто й не допоможе. У чому ж тут річ?.. Я, бачиш, не вважаю вбогим того, хто вдовольняється й тими крихтами, які ще залишилися. Проте волію, щоб ти беріг своє майно і взявся за ту справу завчасно. Бо - як помітили наші предки - пізно за- ощаджувати, коли проглядає дно’. Зрештою, того, що на дні, не лише дуже мало, воно - дуже погане. Бувай здоров! ЛИСТ II Сенека вітає свого Луцілія! і 3 листів, що їх пишеш мені, як і з того, що чую, виношу добру надію щодо тебе: не роз’їжджаєш то сюди, то туди, переміною місць не скаламучуєш свого спокою. Така метушня - ознака хворої душі. Перший доказ доброго ладу в ній - це, гадаю, вміти 2 зупинитись і побути з самим собою. Зваж і на те, що читання багатьох авторів, гортання найрізноманітніших книг теж має у собі щось від тих блукань та непостійності. Лише з окремими, найобдарованішими, слід залишатися якомога довше, їхнім розумом” живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло у твоїй душі. Всюди бути - ніде не бути. У тих, чиє життя Схожу думку знаходимо у поемі Гесіода «Роботи й дні», 369: «Безглузда ощадливість, що при самому дні». Тут і далі цитати подано в інтерпре- тації перекладача «Моральних листів до Луцілія» В оригіналі іпдепіит - сукупність уроджених внутрішніх рис людини (хист, розум, вдача, талант тощо); буквальний відповідник (калька) в на- шій мові - «врода» стосується лише зовнішніх, фізичних рис людини.
38 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія у подорожах, багато зв’язків завдяки чиїйсь гостинності, але жодного - дружнього. Така сама доля судилась і тим, хто не горнеться щиро до когось одного з талановитих, а пробігає все з похапцем, мов поспішаючи кудись. їжа, щойно спожита й тут же відкинута шлунком, ні користі не дає, ані тілом не засвоюється. Та й здоров’ю ніщо так не шкодить, як часта зміна ліків. Не за- рубцьовується рана, коли на ній випробовують різні мазі. Не зміцніє дерево, яке раз по раз пересаджують. Ніщо не є настільки рятівним, щоб допомогло мимохідь. Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, 4 достатньо мати - скільки прочитаєш. «Але, - скажеш, - іноді хочеться зазирнути то до цієї книжки, то до іншої». - Переби- рати наїдками - хіба то не знак переситу? Але ж ті наїдки, різні й несумісні, не живлять - псують шлунок. Тому-то ненастанно читай лише визнаних авторів, а коли й заманеться розважитись іншим, одразу повертайся до попереднього. Щоденно черпай собі щось помічне проти вбогості, смерті й інших напастей. І хоча багато дечого пробіжиш оком, зупинись на чомусь одному, що 5 в цей день можеш перетравити. Саме так чиню і я: читаю багато, беру - дещо. Нині, скажімо, - те, на що натрапив у Епікура (я ж б бо звик заходити й у чужий табір, не як перебіжчик, а як вивід- увач’): «Весела вбогість, - каже він, - це почесна річ». А втім, хіба то вбогість, коли вона весела?.. Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне. Справді-бо, що йому з того, скільки майна в його скринях, скільки зерна в засіках, скільки отар ви- пасає, який прибуток має з лихви, - якщо зазіхає на чуже, якщо обчислює не те, що придбав, а те, що міг би ще придбати?.. Зна- єш, яка все-таки межа багатства? Найближча - мати необхідне; далі - мати достатнє. Бувай здоров! Сенека не раз виправдовує еклектизм своїх філософських поглядів; вій- ськова метафорика тут - уже традиційна (пор. у Горація: «перебіжчиком, голяк, пориваюсь у табір невибагливих» - Оди, III, 23).
Лист III 39 ЛИСТ III Сенека вітає свого Луцілія! і Призначені для мене листи ти передав, як пишеш, своїм другом, а далі застерігаєш, аби я ділився з ним не всім, що тебе стосується, оскільки ти й сам не звик того робити. Отож, в одно- му й тому ж листі ти і назвав його своїм другом, і заперечив це. То ще півбіди, якщо те слово ти вжив не у власному* його розу- мінні, а в повсякденному, назвавши його другом так, як ото всіх пошукачів на виборах називаємо гідними мужами**, а когось із 2 зустрічних, коли не спадає на пам’ять його ім’я, - добродієм. Та якщо ти вважаєш когось своїм другом, але довіряєш йому мен- ше, ніж собі, то дуже помиляєшся і, по суті, не знаєш, що таке справжня дружба. Про все розмірковуй з другом, але про ньо- го - насамперед. Подружився - довіряй; суди про нього - поки не завів дружби. Бо хто, всупереч настановам Теофраста***, судить полюбивши, а не любить, заздалегідь усе розсудивши, той робить усе навпаки. Довго роздумуй, чи подружитися з кимось. Та вже коли зважився на те, приймай друга всім своїм серцем і говори з з ним, мов сам із собою, не побоюючись. А взагалі живи так, щоб ти не мав потреби й себе втаємничувати у щось таке, чого навіть ворогові не міг довірити. Та все ж трапляється й таке, що вже за звичаєм тримаємо в таємниці; от і розділяй із другом усі свої турботи і задуми. Вважатимеш його вірним - таким і зробиш його. Бо дехто, боячись обману, вчить обманювати: підозра дає право на лихий вчинок. То чому ж у присутності друга я мав би Тобто в розумінні, яке притаманне істинній природі цього поняття, а не опінії (рріпіо), тобто загальній думці про нього; Сенека чітко диференціює два названі погляди на речі: проникливий філософський - і поверховий, хибний, прийнятий загалом. В оригіналі иіг Ьопиз - ідеал людини й громадянина, що пов’язується із властивими староримській республіці «звичаями предків». Передається (у французьких, російських перекладах) як «людина добра»; у нашому перекладі переважно - «доброчесна людина». Теофраст (372-288 до н. е.) - грецький філософ із Ересу, що на Лесбосі, учень і приятель Аристотеля. Збереглись його «Характери» - твір, особ- ливо популярний у добу Просвітництва.
40 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія здержувати язика? Чому ж у його присутності не почувався б наодинці з собою?.. 4 Одні першому-ліпшому, хоч би кого зустріли, розказують те, чим лише з друзями можна було б поділитися; вони ладні в будь- чиї вуха вилити те, що напекло їм душу. Інші, навпаки, бояться, аби про них, бува, не дізналися чогось навіть найближчі, от і за- ганяють углиб душі кожну таємницю, готові й собі, якби змога, не довіряти. Не варто робити ні того, ані цього. Адже хибить і той, хто всім довіряє, і той, хто не довіряє нікому. Тільки перший, я 5 сказав би, хибить благородніше, другий - безпечніше. Отож, осуду гідні й ті, що завжди неспокійні, й ті, що завжди в супокої. Бо втішатися метушнею - це вже не пильність, а сум’яття розбур- ханого духу; і навпаки: будь-який рух уважати за тяготу - вже не б спокій, а бездіяльність і лінивість. Тож запам’ятай слова, що їх я прочитав у Помпонія": «Дехто так глибоко забився у свій сховок, що все те, що освітлене днем, бачиться йому звідтіль охопленим бурею». Все це мусить чергуватися: хто відпочиває, тому й до діла треба братися; хто зайнятий ділом, - до відпочинку перейти. Порадься з природою: вона скаже тобі, що створила і день, і ніч. Бувай здоров! ЛИСТ IV Сенека вітає свого Луцілія! і Наполегливо продовжуй те, за що взявся, і, скільки сили та змоги, поспішай, щоб довше втішатися поліпшеною, впоряд- кованою душею. А втім, ти втішатимешся, навіть поліпшуючи, навіть упорядковуючи її. І все ж незрівнянною є насолода, яку 2 відчуєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якого ґанджу". Помпоній (І ст. до н. е.) - вочевидь, автор трагедій, а також народних комедій масок - ателлан. Душа Степе, апітиз, ресіиз та ін.) тут традиційно уявляється як посуд, який може бути або забруднений хибними поглядами, або очищений - істинними. Пор. у Лукреція (VI, 24): «...душу людську правдомовним ученням очистив» (мова про Епікура -А. С.).
Лист IV 41 Пам’ятаєш, якою була твоя радість, коли, відклавши претексту', ти вдягнув чоловічу тогу й тебе відпровадили на форум? Так ось: очікуй більшої радості, коли й свою дитячу душу зміниш, а філософія зачислить тебе до чоловіків. Наразі не лише дитин- ство, але - що більша біда - дитинність залишається. Справа погіршується ще й тим, що притаманна старшим поважність сусідить у нас із хибами хлоп’ят, ба, навіть не хлоп’ят - немовлят: з ті бояться пустого, ці - надуманого, а ми - і того, і цього. Зроби хоч крок - і зрозумієш: дечого слід менше боятися саме тому, що воно наганяє на нас великий страх. Жодне лихо, якщо воно граничне, не може бути великим. До тебе прийшла смерть? Її справді треба було б жахатися, коли б вона могла залишитися з тобою. Але вона - іншого ж не буває - або ще не прийшла, або вже відійшла”. 4 «Важко, - скажеш, - виховати свій дух так, аби він легкова- жив життям». - Чи не бачиш, одначе, як ним легковажать через марниці?.. Один повиснув у зашморгу перед порогом коханки, інший, щоб не чути галасливого господаря, сторч головою кинув- ся із крівлі, а ще якийсь невдаха-втікач, аби не завернули його з дороги, увігнав собі під груди залізо. То як же? На що здатний спромогтися великий страх, того, гадаєш, не могла б осягнути мужність? Щасливого життя не звідає той, хто тільки й клопо- четься тим, як би то його продовжити, той, для кого головне - це 5 прожити багато консульств”’. Щодня міркуй над тим, як би тобі, зберігши погідність духу, залишити життя, за яке стільки людей хапається так цупко, як ті, кого підхопив бурхливий потік, - за всякі терня та гостряки. А скільки ще й таких нещасливців, які хитаються між страхом перед смертю та муками, що їх завдає Претекста - тога з пурпуровою облямівкою, яку носили хлопчики до зрілого віку. Після врочистого перевдягання у чоловічу тогу, без об- лямівки, «іменинника» вели на форум, потім - на Капітолій, де після відповідного запису він ставав повноправним громадянином. Сенека суперечить тут іншому своєму поглядові - коли намагається «призвичаїти» людину до смерті: соїідіе тогітиг (XXIV, 20) - «умираємо щодня». Тобто років: у римлян кожен рік мав ім’я консула, якого тоді обирали.
42 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія б життя: не хочуть жити, але й померти не годні. Тож роби приєм- ним для себе все життя, відкинувши будь-які турботи про нього. Жодне добро не втішає власника, якщо душею він не готовий до його втрати. А яка ще втрата може бути менше прикрою, аніж утрата того, за чим уже неможливо жалкувати? Тому привчай 7 себе мужньо зустріти те, що може трапитися навіть з наймогут- нішими. Хлопчина й скопець винесли смертний вирок Помпеєві; Крассові - жорстокий і підступний парфянин'; Гай Цезар велів Лепідові підставити шию під меч трибуна Декотра, сам же під- ставив її під удар Хереї”. Фортуна нікого не підняла аж так висо- ко, щоб не грозила йому настільки, наскільки й посприяла. Не довіряй ясній погоді: море миттю збурюється. В одну й ту саму 8 днину кораблі й гойдались на хвилі, і йшли на дно. Вважай, що будь-коли чи то розбійник, чи ворог може прикласти меча до твого горла. Не треба вищої влади - перший-ліпший раб може розпо- рядитися твоїм життям і твоєю смертю. Скажу так: хто знехтував своїм, той став господарем твого життя. Глянь на приклад тих, котрі загинули через домашні підступи, чи то внаслідок явного насильства, чи то через обман, - і побачиш; не менше люду впа- ло внаслідок гніву рабів, аніж володарів. То яке ж має значення для тебе, наскільки могутнім є той, кого боїшся, якщо те, чого 9 боїшся, будь-хто може тобі заподіяти? От, скажімо, ти потрапив до рук ворогів, і той, хто переміг, повелить вести тебе на смерть. Та хіба не туди ж провадить тебе саме життя? То чому сам себе одурюєш, ніби тільки-но зрозумів те, що весь час відбувалося з тобою? Кажу-бо: відколи ти народився, відтоді й простуєш до смерті. Ось над таким і подібним варто роздумувати, коли хочемо спокійно виглядати ту останню нашу годину, страх перед якою затьмарює нам усі інші години. Переможений Цезарем при Фарсалі (48 р.), Помпей (106-47 до н. е.) утік до Єгипту, де був убитий з намови євнуха Потіна; Марк Ліциній Красс (115-53 до н. е.), зазнавши поразки у битві з парфянами коло Карр (53 р.), був ними підступно вбитий. Гай Цезар Калігула (37-41 рр.) стратив свого зятя Емілія Лепіда, що був звинувачений у змові, але й сам упав від руки змовника - трибуна преторіанських військ Кассія Хереї.
Лист V 43 ю Але, щоб закінчити листа, - ось тобі думка нинішнього дня, що припала мені до вподоби. Взята й вона з чужих садочків*. «Великим багатством є впорядкована згідно з законом природи вбогість». А знаєш, які межі кладе нам той закон природи? Не страждати від голоду, спраги та холоду. А щоб утамувати голод чи спрагу, не конче оббивати високі пороги”, терпіти похмуру пиху та образливу ввічливість, не треба ні на морях шукати щастя, ані тягтися за військовими таборами. Те, чого жадає природа, п доступне, воно не потребує великої праці. Надмір вимагає поту. Заради нього протираємо тогу, сивіємо під військовим наметом, причалюємо до чужих берегів. А тим часом, що достатнє для життя, - те під рукою. Хто в злагоді з убогістю, той багатий. Бувай здоров! ЛИСТУ Сенека вітає свого Луцілія! і Радію, що ти заповзято працюєш над собою і, полишивши все інше, дбаєш лише про те, аби щодня ставати кращим; радію, схвалюю і не тільки закликаю, але й прошу, щоб ти не послаб- лював своєї наполегливості. В одному лише застерігаю: аби ти, бува, не наслідував тих, хто прагне лише вирізнятись, а не вдо- сконалюватись, і не робив чогось такого, що впадало б у вічі, чи 2 то в твоєму одязі, чи у способі життя. Не привертай до себе уваги простацьким одягом, нестриженим волоссям, скуйовдженою бородою, показною погордою до грошей, спанням на голій землі, одне слово, уникай усього, що йде від пустої честолюбності. Вже ж саме слово «філософія», навіть якщо ним послуговуватися скромно, дратує людей. А що, коли ми почнемо жити всупереч звичаям? Неуподібнюймося до інших людей внутрішньо, але зовні з не відрізняймося від них. Хай тога не сяє білістю, але ж і брудом Тобто з творів Епікура. У 306 р. до н. е. Епікур, приїхавши до Атен, купив сад, де й заснував свою школу - «Сад Епікура». Йдеться про поширений у Римі звичай ранкових вітань (заіиіаіїопез) - офіційних візитів з метою засвідчення пошани клієнтів своєму патронові.
44 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія хай не вражає. Не купуймо оздобленого золотом срібного посуду, але не вважаймо, що відсутність золота й срібла - це вже озна- ка поміркованості. Докладаймо зусиль, щоб ми йшли кращою, ніж люд іде, стежкою, а не протилежною, інакше відстрашимо й проженемо від себе тих, кого хочемо виправити, а доможемося хіба того, що вони, боячись, аби не довелося наслідувати нас 4 в усьому, взагалі не схочуть наслідувати. Перше, що обіцяє нам філософія, - це відчуття здорового глузду, людяність, уміння жити в суспільстві. Але ми самі позбавимо себе тих переваг, коли намагатимемось не бути схожими на інших людей. Тож глядімо, аби все те, чим хочемо здивувати, не виглядало смішним та осо- ружним. Бо й справді: наша мета - жити у злагоді з природою. Але ж виснажувати своє тіло, нехтувати звичайнісінькою охай- ністю, тягтися до бруду, споживати не лише нічого не варту, а й 5 грубу, огидну їжу - хіба то не суперечить самій природі?.. Якщо жадати чогось вишуканого - ознака розбещеності, то цуратися звичного, що за мізерну ціну можна придбати, - ознака боже- вілля. Філософія вимагає поміркованості, а не кари. А помір- кованість не мусить бути неохайною... Скеровуймо своє життя між добрими та загальноприйнятими звичаями - ось яка міра мені до вподоби. Хай усі подивляють наше життя, але хай також б схвалюють його. - «То що тоді? Виходить, робитимемо все те, що й інші?.. Не буде ніякої різниці між нами й ними?..» - Буде. И чимала. Хто приглянеться до нас ближче, той зрозуміє, на- скільки ми не подібні до першого-ліпшого з юрби. Хто загостить до нас, той подивлятиме радше нас самих, аніж обставу нашої оселі. Великим є той, хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким гору бере багатство - того вважай слабодухом. 7 Та поділюся з тобою й нинішнім, який там уже є він, набутком. Вичитав я у Гекатона’, що покласти межу бажанням - це знайти засіб проти страху. «Перестанеш, - мовив, - боятися, коли й на- Гекатон з Родосу (І ст. до н. е.) - філософ-стоїк, учень Панеція, автор збереженого у фрагментах твору «Про обов’язки».
Лист VI 45 діятися перестанеш». Скажеш: «Як це можуть в одному запрягу йти настільки різні речі?» - Але ж так воно є, мій Луцілію: хоч вони й видаються різними, а насправді - поєднані. Як один і той самий ланцюг пов’язує охоронця і в’язня, так і ці, такі різні речі 8 йдуть побіч себе: за надією ступає страх’. Та я не дивуюся, що вони йдуть саме так: обоє ж притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього. Але головна, спільна причина і надії, і страху - це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе. Отож перед- бачливість, те найбільше, що випало на долю людини, справді 9 велике добро - обернулося злом. Звірі тікають від очевидної небезпеки; втікши од неї - спокійні. А от ми як од майбутнього страждаємо, так і від минулого. Чимало того, що є добром для нас, іде нам на шкоду: пам’ять повертає нам муки страху з минулого, передбачливість - змушує переживати їх заздалегідь. Ніхто не буває нещасливим у межах одного лиш теперішнього. Бувай здоров! ЛИСТ VI Сенека вітає свого Луцілія! і Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемі- нююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то притамувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона - на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що 2 вони самі відчули себе недужими. Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший з щодо нашої дружби - справжньої дружби, якої неспроможні Пор. у Вергілієвій «Енеїді» (1,18): «Вагаючись між надією та страхом»; також далі у Сенеки (ХШ, 12): «... вибий пороком порок: надією вгамуй страх».
46 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. Назву тобі багатьох, кому бракувало не друга - дружби. А цього не буває, коли душею од- наково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, 4 що все у нас спільне, надто - прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! - «Поділись і зі мною, - скажеш, - тим, що ти випробував і визнав таким помічним». - Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й ви- вчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність - навчити. Ніяке знання - хай і незвичайне, рятівне - мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив, - я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить. 5 Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, ви- шукуючи корисне, то зроблю помітки - одразу зможеш присту- пити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все поба- чити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам*, по-друге, тому, що шлях через настанови - довгий, а через при- клади - короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. 6 Платон, Аристотель, та й увесь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн** завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм. Пор. у Горація («Про поетичне мистецтво», 180-181): Те, що сприймається вухом, повільніше й слабше хвилює, Ніж очевидне, побачене... Метпродор з Атен, Гермарх із Мітілени на острові Лесбос, Полієн з Лампсака (Мала Азія) - учні Епікура.
Лист VII 47 7 А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Гекатона. «Запитаєш, - мовив, - чого я домігся? - Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших. Бувай здоров! ЛИСТ VII Сенека вітає свого Луцілія! і Питаєш, чого варто уникати передусім? Юрби. Тобі ще небез- печно стикатися з нею. Я принаймні не приховую своєї слабості: ніколи не можу повернутися додому, зберігши неторкнутими ті звичаї, які виніс. Дещо з того, що я довів до ладу, розладнується; дещо, чого позбувся, повертається. Як буває з хворими: довга не- міч настільки виснажує їх, що й за поріг не ступлять без шкоди для себе, так само й з нами, чиї душі після довгої недуги тільки-но 2 повертаються до здоров’я. Спілкування з багатьма, - шкідливе. Завжди-бо трапляється хтось такий, хто або напучує нас на якийсь порок, або таки передасть його нам, або непомітно забруднить ним. Отже, що густіша юрба, в яку поринаємо, то більша для нас небезпека. Але ніщо не є таким згубним для добрих звичаїв, як учащати на якісь видовища. Саме тоді разом із приємністю легко з прокрадаються в душу й пороки. Розумієш, що маю на увазі? По- вертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший - побував серед люду. Випадково я потрапив на обіднє видовище*, сподіваючись там якоїсь забави, дотепів, розслаблення - того, на чому б могли відпочити очі людей, пересичених виглядом людської крові. Та ба! Милосердям, власне, можна було назвати бої, що відбувались там раніше. Тепер - не до жартів: розпочалася справжня різа- на відміну від ранкового видовища (боротьба із звірами), під час обід- нього - змагалися гладіатори; серед них були «улюблені», тобто най- знаменитіші пари, що вступали у поєдинок на вимогу глядачів. Під час перерви часом ставились міми - короткі сценки з життя.
48 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія нина. Жодного прикриття - все тіло оголене для ударів; порух 4 руки - рана. Цьому видовищу здебільшого надають перевагу над звичайними поєдинками, як і перед улюбленими парами бійців. Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це лиш ненадовго відстрочує смерть. Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід - глядачам. Вони й нацьковують убивць на тих, які своєю чергою стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер 5 б’ється, - смерть. У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена... «Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину». - Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?.. «Вбивай, шмагай, пали! Чому так боязко набігає на меч? Чому так не- рішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари!» Перерва у видовищах? - «Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!» Невже не розумієте, що погані приклади обертаються проти тих, хто їх подає? Дякуйте безсмертним богам, що жорстокості б вчите того, хто надто тупий до науки. Так. Од юрби якомога далі повинен перебувати той, чия душа ще надто ніжна й ще не до- сить цупко тримається добра: легко переходить на бік більшості. Навіть Сократові, Катонові та Лелію’ неподібний до них люд міг зашкодити в їхній доброзвичайності, а що вже казати про нас? Хоч як гартуємо свою вдачу, а перед такою навалою пороків 7 ледве чи хтось міг би встояти. Чимало зла тягне за собою один лише приклад чи то марнотратства, чи скупості; спілкування з розбещеним поволі й нас розслаблює і розніжує; багатий сусід роздуває жадобу; пороком, наче ржею, пройметься від лихого товариша навіть світла, щира душа. То що, гадаєш, зостанеть- ся від нашої доброзвичайності, коли на неї рушить увесь люд? 8 Неодмінно або наслідуватимеш його, або - зненавидиш. Варто Гай Лелій - державний діяч, консул 140 р. до н. е.; за свої філософські заняття прозваний Мудрим.
Лист VII 49 уникати як одного, так і другого: не вподібнюйся до лихих через те, що їх багато, але й з багатьма не ворогуй через те, що вони не схожі на тебе. Заглиблюйся, наскільки можливо, в себе само- го. Приятелюй лише з тими, які можуть зробити тебе кращим. 9 Вигода тут обопільна: люди, навчаючи, вчаться. Тож не варто заради марнославства виголошувати щось напам’ять, хизуватися посеред юрби своїми здібностями чи довго перед нею розводитися. Втім, я не проти того, коли б ти мав серед того люду відповідне розуміння, але, повір, нема там такого, хто б міг сприймати твої слова. Може, і натрапиш на одного чи двох, але й їх доведеться отісувати й навчати, поки збагнуть, про що говориш. - «То для кого ж я все це вивчав?» - Не хвилюйся. Твоя праця недаремна: ти все це вивчав для себе самого. ю Але, щоб і я нині не помудрішав лише для себе самого, поді- люся з тобою трьома славетними висловами, на які я натрапив, майже щодо одного й того самого питання. Першим із них спла- чу свій борг, висилаючи цього листа; два інші прийми як плату наперед. «Для мене, - мовив Демокрит’, - одна людина - це як п увесь народ, аувесь народ - як одна людина». Непогано сказав ще хтось (немає певності, кому належить той вислів), коли запитали, навіщо так вигладжувати твір, якщо його візьме до рук заледве кілька читачів. «Мені досить кількох, - відповів він, - досить одного, досить, коли й жодного не буде». Славетним є і третій вислів - Епікура, що писав одному з товаришів, спільників у філософських заняттях: «Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, 12 один для одного, - багатолюдний театр». Хай же ці вислови, мій Луцілію, глибоко западуть тобі в душу - ось тоді й буде для тебе чужою насолода від оплесків юрби. Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки - в тобі мають бути заховані. Бувай здоров! Демокрит (460-370 рр. до н. е.) - засновник атомістичного вчення; вважав, що пізнання добра веде людину до задоволення і радості, тому його називали «філософом, який сміється», на відміну від Геракліта, «філософа, який плаче». Гераклітові приписується (Сіммах, «Листи», IX, 105) наступна в цьому абзаці цитата.
50 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ VIII Сенека вітає свого Луцілія! і «Ти велиш мені, - так пишеш, - уникати юрби, жити осторонь і вдовольнитися своїм сумлінням. Де ж у такому разі ті ваші на- станови, що закликають умерти на полі діяльності?» - Але ж те, що дораджую робити тобі, роблю й сам - заховавшись, зачинив за собою двері, - одначе з тим, аби міг сприяти багатьом. Нема дня, що минав би мені в дозвіллі. Навіть частину ночей уриваю для занять. Снові не віддаюся - падаю у знемозі, все ще затри- муючи на праці втомлені від неспання, вже напівзімкнені очі. 2 Я відійшов не лише од людей, але й від справ, передусім - од своїх власних. Займаюся справами нащадків: записую все, що могло б їм допомогти. Викладаю в листах рятівні настанови, начеб то були складники помічних ліків, цілющу силу яких я сам випробував на своїх виразках, і хай повністю вони й не за- з жили, все ж перестали розповзатися. Правильну дорогу, на яку, втомлений блуканнями, я так пізно натрапив, показую іншим; гукаю їм: «Уникайте всього, що так вабить юрбу, всього, що подає нам випадок. З острахом та підозрою зупиніться перед будь-яким несподіваним добром. Таж і звір, і риба ловляться на якусь ласу сподіванку. Вважаєте це дарами долі? Ні, це пастки. Хто з вас хоче мати спокійне життя, хай докладе всіх сил, аби не потрапити в ті гачкуваті, намазані пташиним клеєм добро- дійства. Бо до того додається ще один, чи не найгірший обман: 4 гадаємо, що ми впіймали, а то нас упіймали. Така стежка веде до прірви. Єдиний вихід піднесеного до висот життя - падіння. А ще, коли щастя, підхопивши, зіб’є нас із прямого шляху, то годі опертись тій бистрині - треба плисти навпростець або ж одразу йти на дно. Фортуна не просто перевертає - вона кидає 5 стрімголов, несе на стрімчаки. Отож дотримуйтесь розумного й рятівного способу життя: своєму тілу годіть настільки, на- скільки це достатньо для доброго здоров’я; поводьтеся з ним суворіше, аби воно не повставало проти душі: їжа хай лиш голод заспокоює, пиття хай гасить спрагу, одяг - оберігає від холоду, дім хай буде захистом від негоди. І немає значення, чи з дерну
Лист VIII 51 той дім, чи з різнобарвного чужоземного мармуру; знайте: під стріхою людині живеться не гірше, ніж під золотом. Нехтуйте всім тим, що постачає нам непотрібна праця, - безліччю оздоб та витребеньок. Думайте над тим, що лиш одна душа гідна по- диву. Для великої душі - все менше від неї». 6 Коли ось так бесідую сам із собою, з нащадками, то невже вважаєш це менше корисним, аніж коли б я вчащав до суду, відтискував свій перстень на табличках з заповітами чи коли б у сенаті голосом та рукою підтримував пошукачів? Ті, що ви- даються бездіяльними, повір мені, зайняті великим ділом: про 7 людське й водночас про божественне вони розмірковують. Але пора закінчувати й, за своїм звичаєм, дещо додати до цього листа, - знову ж таки не з моїх, а з Епікурових запасів. Ось що я нині прочитав у нього: «Мусиш слугувати філософії, якщо хочеш пізнати справжню свободу». Хто піддався, довірився їй, той не ждатиме тієї свободи з дня на день: тут же буде вільним. 8 Кажу-бо: саме служіння Філософії - це вже свобода. Можеш запитати мене, чому так багато гарних думок я беру в Епікура, а не у наших філософів. Запитаю своєю чергою й тебе: «Чому вважаєш, що ті Епікурові вислови не є водночас спільними для всіх?» Як багато поетів кажуть щось таке, що філософи або вже сказали, або саме їм належить це сказати! Не торкатимусь уже ні трагедії, ані нашої тогати*; остання, до речі, не цурається по- важності, тому і є чимось середнім між комедією та трагедією. А скільки прекрасних віршів знайдеш у мімах! Скільки й у Пуб- лілія** зустрінеш такого, що випадало б виголошувати акторам 9 на котурнах***, а не на звичайних підошвах! Наведу один із тих його віршів, що пов’язаний з філософією, а заразом із тим, про Тогата - комедія, що черпала сюжети з римського середовища; актори виступали тут у тогах, що були одягом римських громадян. Публілій Сір (І ст. до н. е.) - родом із Сирії (звідси й прізвище), автор мімів; збереглися складені пізніше (І ст. н. е.) «Сентенції» - найпопу- лярніші висловлювання з його мімів. Котурни - високе взуття трагічних акторів, на відміну від «сокків», низького взуття комедійних акторів та сандалів («підошов»), у яких виступали мімічні актори.
52 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія що ми тільки-но говорили: поет теж уважає, що випадковий набуток - не наш набуток: Чим випадок утішив, - не твоє воно. ю Пригадую, цю ж думку ти висловив іншим, набагато кращим і стислішим рядком: Дарунком долі довго не натішишся. І ще ось (не омину і його) чи не найкращий вислів: Що взяв - оддати доведеться будь-коли. Але я не вважаю, що мій борг погашено: я лиш повернув тобі - твоє. Бувай здоров! ЛИСТ IX Сенека вітає свого Луцілія! і Ти хочеш знати, чи Епікур в одному із своїх листів справедливо дорікає тим, які стверджують, що мудрець, мовляв, задоволе- ний сам собою, а тому й не потребує друга. Цей закид роблять Стильпону*, Епікуру, а також тим, для кого найвище добро - від- 2 сутність душевних страждань. Нам, до речі, не уникнути дво- значності, якщо при перекладі слова араІЇїеіа ми нашвидкуруч хотіли б обійтися одним лише відповідником «терпіти». Адже те слово можна було б сприйняти у протилежному, ніж маємо тут на увазі, значенні: хочемо говорити про душу, якій байдуже будь-яке страждання, а можна подумати, що йдеться про душу, яка не може стерпіти будь-якого страждання. Зваж лишень, чи достатньо сказати «невразлива душа», чи «душа, яка піднялась з над усякими стражданнями»? У тому-то, власне, й різниця між Стильпон із Мегари (IV ст. до н. е.) - один із видатних представників моральної філософії; серед його учнів був і Зенон.
Лист IX 53 ними й нами’: наш мудрець, відчувши біль, долає його, а їхній - навіть не відчуває. Спільне ж і в нас, і в них те, що мудрецеві ніхто, крім нього самого, не потрібен. І все-таки, хоч і задовольняється самим со- бою, він зовсім не проти того, щоб мати друга, сусіда, товариша. 4 Але гарненько поміркуй, в якому розумінні він задовольняється собою. Хай, скажімо, якась хвороба чи ворог позбавлять його руки, хай випадково позбудеться ока чи навіть обох очей, - йому достатньо буде того, що зосталося: скалічілий, без якоїсь части- ни тіла, він буде таким же веселим, яким був при неторкнутому тілі. Не страждає, зазнавши втрат, хоч і волів би залишитись 5 неушкодженим. Мудрець, отже, задовольняється самим собою не в тому розумінні, що хоче бути без друга, а що може без нього обійтись; «може» - тобто не втратить душевної рівноваги, коли зостанеться без нього. Втім, він ніколи не лишатиметься без друзів, бо ж від нього самого залежить, наскільки скоро знайде нового друга. Втратить, приміром, свою статую Фідій - одразу ж вирізьбить іншу. Так і мудрець: він і дружбу заводити вмі- 6 лець - замість утраченого друга придбає іншого. Питаєш, як він так швидко міг би зробити це? Відповім, але домовимось, що цим я одразу сплачу свій борг, аби, коли йдеться про нинішній лист, ми були поквитовані. Гекатон мовить: «Я вкажу тобі при- воротний напій без жодних засобів, без зілля, без чаклунських примовлянь: «Люби - й тебе полюблять». Велику насолоду дає нам, однак, не лише давня, випробувана часом дружба, але по- 7 чаток та плекання нової. Чим різниться приємність хлібороба, коли він сіє і коли він жне, тим і мудреця - коли він здобуває собі друга і коли вже його здобув собі. Філософ Аттал полюбляв говорити, що приємніше домагатися дружби, аніж нею втіша- тися, як і маляреві приємніше малювати картину, ніж бачити її вже намальованою. Ота невсипуща в якійсь роботі пильність має в собі велику насолоду, що живиться тією ж таки роботою. Не відчуває такого задоволення той, хто вже зробив останній Тут, як і в інших місцях, Сенека говорить від імені стоїків («ми», «наш мудрець» тощо); ті, від кого Сенека в цьому випадку відмежовується, - кініки.
54 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія мазок: він утішається плодом свого мистецтва; малюючи - вті- шався самим мистецтвом. Підлітковий вік багатший плодами, але дитинство - солодше. 8 Та повернімося до головного у нашій бесіді. Мудрець, хоч і задовольняється самим собою, хоче мати друга, принаймні для того, аби дружба не була тільки словом, аби не марнувалась така велика чеснота, і то не з тим, щоб, як пише Епікур у цьому ж листі, «мати когось, хто б доглянув за ним у хворобі, поряту- вав у в’язниці чи у вбогості», навпаки, - щоб самому було ким опікуватись у хворобі, щоб було кого звільнити з ворожого ото- чення. Погані думки у того, хто шукає дружби, виходячи лише зі своїх потреб*. Така дружба як прийшла, так і відійде. Ти завів 9 друга з тим, аби він визволив тебе із кайданів? Лиш задзвенять вони - втече твій друг. Це, власне, така дружба, яку в народі називають принагідною. З ким ти подружився з корисливих міркувань, той подобатиметься доти, поки матимеш од нього користь. Ось звідки ті юрми, що облягають щасливців, а без- люддя - довкола тих, кого повергла доля: друзі тікають відтіля, де випробовується дружба**. Ось звідки стільки ганебних при- кладів того, як одні покидають друзів через страх, інші через страх їх зраджують. Який початок, такий неодмінно й кінець. Хто став другом заради вигоди, той і перестане бути другом заради вигоди. Якщо нагодою для дружби буде ще щось, окрім самої дружби, то завжди трапиться нагода, щоб розірвати ту ю дружбу. Для чого я шукаю собі друга? Аби було за кого вмерти, кого супроводжувати на вигнання, за кого заступитися, кого врятувати, пожертвувавши життям. А те, про що пишеш, то не дружба, а торгівля, яка передбачає лише вигоду і тільки нею її керується. Чимось, без сумніву, нагадує дружбу й пристрасть закоханих. Можна б навіть сказати, що це шалена дружба. Чи Повертаючись до теми дружби, Сенека орієнтується на Еврипіда (дружба Ореста з Піладом) і акцентує думку про альтруїзм - безкорисливість у товаришуванні. Пор. в Овідія («Скорботні елегії», І, 9,5-6): Поки щасливо живеш - багатьох рахуватимеш друзів, Хмарні настануть часи - лишишся на самоті.
Лист IX 55 буває таке, щоб хтось любив заради зиску, заради честолюбства, заради слави?.. Ні. Любов сама по собі, нехтуючи всім іншим, запалює серця жагою прекрасного в надії на взаємність у ласках. То як це? Хіба з чистіших, ніж навіть у дружбі, спонукань може 12 виникнути ганебна пристрасть? - «Не про те, - скажеш, - ідеть- ся: цікавимося, чи дружби варто прагнути заради неї самої, чи з інших міркувань». Ось це й потрібно довести насамперед. Бо якщо вона гідна того, щоб до неї стреміти заради неї самої, то її може шукати навіть мудрець, який ні в кому, окрім себе, не має потреби. - «А як її шукатиме?» - Як чогось прекрасного, не розраховуючи на зиск, не лякаючись перемінної долі. Робити дружбу запорукою особистого щастя - це принижувати її гідність. із Мудрець задовольняється собою. Цю думку, мій Луцілію, здебільшого розуміють неправильно: мудреця звідусіль усува- ють, заганяють його, так би мовити, у власну шкаралупу. Отож мусимо визначити, що стоїть за цим висловом, яке його зна- чення, який обсяг. Мудрець задовольняється собою для того, щоб жити щасливо, а не щоб жити взагалі. Для того, щоб жити, йому потрібно чимало різних засобів, для того, щоб жити щас- ливо, - лише здорову, піднесену, байдужу до витівок фортуни 14 душу. Хочу вказати тобі ще й на розмежування, яке робить Хрисипп. Він каже, що філософ ні в чому не терпить нестачі, хоч і потребує багатьох речей; дурень же навпаки: нічого не потребує, бо й нічим користуватись не вміє, зате нестачу тер- пить в усьому. Мудрецеві потрібні руки, очі й багато дечого, що необхідне на кожному кроці, нестачі ж не терпить ні в чому. Бо терпіти нестачу - це вже пов’язане з потребою. Мудрець же не 15 потребує нічого. Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити щасливо: без них він теж буде жити щасливо. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно - із себе самого. Тільки-но хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від форту- іб ни. - «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши до в’язниці, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у пла- ванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться
56 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія без друзів?» - Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться*, боги зіллються воєдино, природа трохи пере- рве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з 17 самим собою. І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є їв щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив’язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо ви- значає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стильпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стильпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія** (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-небудь, той самий Стильпон 19 мовив: «Моє добро - зі мною». Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив, - одпо- вів, - нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє - зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсуд- ливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум’я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, не- пошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати увесь народ, Згідно з уявленнями стоїків, світ періодично гине у вогні; після «пере- рви» - знову йде тією ж колією. Деметпрій (337-283 до н. е.) - один з найвідоміших елліністичних пол- ководців, що уславився, зокрема, вмінням брати в облогу й здобувати міста за допомогою муроломних машин.
Лист IX 57 аніж одну людину. Ось тут Стильпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою - таку межу кладе 20 своєму щастю. Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стильпонові, є схожа думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого, - каже він, - не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став володарем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, 21 той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а отже, природою, то знайдеш його і в комічного поета: Не чуєшся щасливцем - то й не будеш ним*. 22 Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим? - А якщо, - запитаєш, - назве себе блаженним, скажімо, той, хто розбагатів нечесним шляхом, той, у кого більше господарів, ніж рабів, то я маю вірити йому на слово?» - Бери до уваги не те, що він говорить, а що відчуває, до того ж - що відчуває не впродовж одного дня, а постійно. Тому не бійся, що така дорогоцінна річ - блаженство - стане набутком негідника. Тільки мудрець задоволений своєю долею**; глупота ж, ненастанно вередуючи, не перестає з’їдати сама себе. Бувай здоров! Вірні Публілія Сіра (див. прим.” до листа VIII, с. 51). Пор. у Горація (Сатири, 1,1-3): В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого, Хто б своїй долі радів...
58 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія листх Сенека вітає свого Луцілія! і Так-так. Я не відступаю від своєї думки: уникай багатьох, уникай кількох, уникай навіть одного. Не бачу такого, з ким я дозволив би тобі спілкуватися. Подумай лишень, якої ти в мене заслужив оцінки: насмілююсь тебе довірити тобі самому! Кажуть, що Кратет*, учень того самого Стильпона, про якого я згадував у попередньому листі, побачивши юнака, який прогулювався один- цем десь на відлюдді, запитав його, що він там робить сам-один. «Бесідую, - відповів, - сам з собою». На те Кратет: «Бережись, прошу, і будь пильний: ти можеш бесідувати з поганою людиною». 2 Звикли ж ми пильнувати пригноблених тугою або страхом, щоб вони не використали самотності собі ж на шкоду. Нерозсудливих не варто залишати наодинці з собою: саме тоді їх непокоять лихі думки; саме тоді вони снують небезпечні замисли або проти інших людей, або таки проти себе; саме тоді вони дають волю своїм не- честивим пристрастям; саме тоді душа виставляє все те, що досі приховувала чи то через острах, чи з огляду на сором; саме тоді вона сама під’юджує свою зухвалість, розпалює хіть, розворушує гнівливість. І ще одне: перевага самотності - можливість не об- мовитись ні словом, не боятися свідка - ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує. Тож подумай, яку надію покладаю на тебе, радше, чого від тебе чекаю (адже надія - це примарне добро): не знаходжу нікого кращого тобі до з товариства, окрім тебе самого. Пригадую, з яким піднесенням ти говорив, якої сили були сповнені твої слова. Тут же я сам себе при- 4 вітав, мовивши: «Ця людина - непересічна: прагне порятунку». Так і далі говори, так живи. Хай ніщо тебе не пригноблює. Хоч і подякуєш богам за прихильність до давніх твоїх бажань, про- си їх знову, але про інше: щоб ясним був твій розум, здоровим дух, а тоді - й тіло. Та й чому б тобі не благати про це частіше? Сміливіше звертайся до богів: ти ж не чуже в них випрошуєш. Кратпетп із Фів (IV—III ст. до н. е.) - філософ-кінік, найвідоміший з-поміж учнів Діогена.
Лист XI 59 5 Але - такий вже мій звичай - хочу послати тобі з цим листом ще й даруночок. Чистою правдою є вислів, що я натрапив на нього в Атенодора’: «Знай, - пише він, - що лиш тоді будеш вільний від будь-яких пристрастей, коли прохатимеш у богів лиш того, про що можна прохати вголос, прилюдно». А нині, глянь, до якого без- глуздя доходять люди! Потай нашіптують богам щонайганебніші свої бажання. А тільки-но хтось нагострить вухо - замовкають. Богові розказують те, що приховують од людей! Гляди ж, аби ця настанова не знадобилась і для твого здоров’я: «Так живи з людьми, мовби тебе бачив бог; так говори з богом, мовби тебе чули люди». Бувай здоров! ЛИСТ XI Сенека вітає свого Луцілія! і Розмовляв зі мною твій друг, хорошої вдачі юнак. Уже з перших слів я міг судити про його розум, про хист, та й про успіхи, яких він осягнув. Справив на мене гарне і, гадаю, правдиве вражен- ня. Говорив без підготовки - я ж перестрінув його несподівано. Поки зосереджувався на розмові, з соромливістю (а це добра ознака в юнака) ледве що міг упоратися: зайшовся рум’янцем, що виплив наче з глибини душі. Таке, думаю, траплятиметься з ним і тоді, коли, зміцнівши й позбувшись усіх своїх пороків, зможе називатися мудрецем. Бо, хоч би якої мудрості сягнув, не полишать його природні хиби тіла чи душі: що стремить у на- шому єстві від самого народження, те мистещ'вом можна хіба що 2 пригладити, але не викоренити. Одних, навіть із найстійкіших, тільки-но стануть промовляти перед народом, раптово кидає в піт, мовби хтозна як натрудились чи напряжилися на сонці; в інших тремтять коліна, у ще когось зуб не потрапляє на зуб, за- плітається язик, дерев’яніють губи. І цього не виб’єш із себе ні Атенодор (І ст. до н. е.) - філософ-стоїк із Тарсу (Мала Азія), охоронець Пергамської бібліотеки. На прохання свого учня, Катона Утіцького, пе- реїхав до Риму.
бо Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія наукою, ані досвідом, бо то вже сила природи, яка дає про себе з знати, нагадуючи навіть найміцнішим про їхню слабість. Тоді-то, знаю, раптово червоніють вельми поважні мужі. Але найчастіше заходяться рум’янцем юнаки: у них гарячіша кров, чутливіше обличчя. А втім, узятись рум’янцем може й гартований воїн, і сивоголовий старець. Дехто стає найнебезпечнішим саме тоді, коли почервоніє: здається, що й уся соромливість вихлюпнулась 4 із душі разом із тим рум’янцем. Сулла* був особливо несамови- тим, коли в лице йому вдаряла кров. Обличчя Помпея - то одна чутливість: не було випадку, щоб не червонів перед багатьма, не кажучи вже про якесь зібрання. Фабіан, пам’ятаю, почервонів, коли став перед сенатом як свідок, і той рум’янець, аж дивно було, 5 дуже йому личив. Причиною тут не слабодухість, а новизна чи то якихось речей, чи обставин, і та новизна хай і не потрясає, та все-таки зворушує недосвідчених, та ще й схильних червоніти внаслідок певної природи свого тіла. Люди ж бувають то спокій- ної крові, то збудженої, рухливої, що готова будь-коли вдарити в б обличчя. І тут, ще раз кажу, не зарадить ніяка мудрість: мусила б хіба самій природі повелівати, якби спроможна була викоренити геть усі пороки. Що пов’язане з народженням та будовою тіла, все те, хоч би як довго й наполегливо вдосконалювався наш дух, цупко нас триматиметься. Не уникнеш тих речей, ані зумисне 7 їх не викличеш. Актори, що наслідують різні пристрасті, зобра- жують страх чи сум’яття, представляють смуток, намагаються відтворити й зніяковіння - похнюплюють чоло, притишують голос, потуплюють у землю очі, одного лиш рум’янця не можуть із себе витиснути: його ні зігнати з обличчя не можемо, ані ним запалати, коли хочемо. Мудрість тут - не дорадниця, не поміч- ниця, бо йдеться про щось цілком незалежне, що без нашої волі приходить, без неї - відходить. 8 Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам’яті, в душі: «По- трібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати Сулла (138-78 до н. е.) - римський полководець і державний діяч, дик- татор; знаний з особливої жорстокості до своїх ворогів.
Лист XII 61 перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим 9 учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похи- бок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасли- вий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось по- важати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам ю у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона. А якщо він видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі - Лелія. Одне слово, вибирай того, хто подобався б тобі й способом свого життя, і мовою, і навіть обличчям, у якому від- дзеркалюється душа. Сам же собі вказуй на нього - як на опікуна, як на приклад. Кажу-бо: потрібен хтось такий, хто мимоволі б виправляв наші звичаї - криве лиш правилом вирівнюють. Бувай здоров! ЛИСТ XII Сенека вітає свого Луцілія! і Всюди, куди не гляну, бачу докази своєї старості. Якось я побував у своїй підміській садибі і, вгледівши там близький до руїни будинок, поцікавився витратами на його відбудову. Мій управитель відповідає на те, що в цьому не його вина, що він робить усе потрібне; дворище, однак, - старе. А це ж те саме дворище, яке виросло у мене на очах. Що ж то чекає на мене, 2 коли й те каміння, при мені закладене, вивітрюється?.. Злий на управителя, хапаюся за перший-ліпший привід до гніву. «Платани ці, - кажу, - явно занедбані: на них же й листочка нема; а галуззя... яке засохле і вузлувате! Які порепані й понурі стовбури! Цього б не трапилось, коли б їх обкопував хтось, по-
62 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ливав»... Він же присягається моїм генієм’, що робив усе як тре- ба, що не занедбує у своїх обов’язках жодної дрібниці; платани, однак, - старі. А ті дерева (хай це буде між нами) я сам колись з садив, сам милувався, як вони в перший лист зодягались... По- тім, озирнувшись на двері, я аж скрикнув: «Гей, а це хто такий на порозі? Хто цей недогарок, що наче й справді зібрався на той світ? Звідкіля він тут? Що за радість спроваджувати сюди чужого мерця?» А він на це: «Не впізнаєш мене? Я ж Феліціо, син твого управителя Філосіта, твій улюбленець, якому ти так часто дарував забавки». Що за маячня! Мусив же він ще хлопчиною бути моїм 4 улюбленцем! А тепер... от саме зуби випадають. Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який 5 довершує сп’яніння. Свою найбільшу радість усяка насолода від- тягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, б вже позаду! «Важко, проте, - відмовиш, - мати перед очима образ смерті». - Передусім вона повинна бути перед очима як літньої людини, так і юнака: чей же не викликають нас відси за списком. До того ж ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день - це крок життя. Увесь наш вік складається з частин. Він містить у собі немов низку кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня. Є таке, що замикає дитячі роки. Є й інше, що своїм обводом в’яже ціле дитинство. Потім, є кожен рік зокрема, який містить у собі всі пори; у повторному Геній - у римлян бог-опікун, що народжується і помирає разом з люди- ною, визначає її долю і характер.
Лист XII 63 чергуванні цих пір спливає життя. Місяць оперізується вужчим колом. Найкоротший обіг робить день, але й він іде від початку 7 до кінця - від сходу й до заходу сонця. Тому Геракліт, якого на- рекли Темним за темність його мови, сказав: «Кожен день рів- ний всякому іншому». Слова, які всяк розуміє по-своєму. Один вважає, що дні рівні між собою годинами, й не помиляється. Бо якщо день - це проміжок часу, що включає двадцять чотири го- дини, то, виходить, що й дні мусять бути рівними: ніч бере собі те, що втрачає день. Інший стверджує, що один день рівний усім іншим дням на підставі подібності: нічого ж такого не буває на- віть у найдовший обіг часу, чого б ти не знайшов у межах одного дня - світла й темряви. У чергуванні колових змін, що відбува- ються в світі, ці проміжки світла й темряви стають численнішими, а не іншими, хоча кожен з них постійно то коротший, то довший. 8 Тому-то кожен день треба укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій*, зробивши собі із Сирії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: ВеЬідІаі, ЬеЬідІаі*. Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, 9 виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи свій пересит, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо: Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку***. Якщо бог додасть до цього ще и завтрашній день****, - приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задово- лений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск. Пакувій - намісник провінції Сирії під час правління Тиберія. Він прожив своє (грецьк.). Вергілій. «Енеїда», IV, 653. *”* Пор. у Горація (Оди, IV, 7): Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати Частку й наступного дня?
64 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ю Але мушу згортати й цього листа. «Як це? - здивуєшся. - Так і прийде він до мене без жодного прибутку?» - Не лякайся: дещо приносить він із собою. Але чому «дещо»? - Багато. Бо чи буває щось цінніше, ніж слова, які я доручаю цьому листу донести тобі? «Погано жити в путах потреби, але жити в тій потребі немає жодної потреби». - Запитаєш, чому? Бо звідусіль відкрито нам багато шляхів до свободи, коротких, легких. Завдячуйте провидін- ню, що ніхто не може бути затриманим при житті. Маємо змогу п потоптати навіть саму необхідність. - «Але ж то, - заперечиш мені, - Епікурові слова. Послуговуєшся чужим?» - Що правдиве, те - моє. Буду й надалі наводити тобі Епікура, щоб ті, які, сліпо тримаючись слів, зважають лише на те, хто говорить, а не що говорить, знали: все, бездоганно сказане, - спільне надбання. Бувай здоров! ЛИСТ XIII Сенека вітає свого Луцілія! і Знаю, тобі не позичати мужності: ще й не озброївшись рятів- ними настановами, що долають усякі знегоди, ти вже готовий був ставити чоло ударам долі, тим паче - опісля, коли зіткнувся з нею і відчув свої сили. А в їхній надійності можна пересвідчитись лише тоді, коли звідусіль грозитимуть незчисленні труднощі, а деколи - й у вічі зазирнуть. Так пізнається справжня мужність, що 2 не підлягає нічиїй владі: вогнем вона випробовується. Не стане до поєдинку сповнений завзяття атлет, який не знає, що таке синці. Лише той, хто відчув на губах смак своєї крові, чиї зуби тріщали під кулаком, хто, підбитий ногою супротивника, витримав його розгонистий тягар, а впавши тілом, не впав духом, хто хоч би скільки разів був повергнутий, стільки ж разів завзятіше схоплю- вався на ноги, - лише той, кажу, стає до бою з великою надією з на перемогу. Отож, аби продовжити наше порівняння, додам: не раз уже фортуна брала гору над тобою, але ти не піддався - ви- вільнювався з тих лещат і боровся ще хоробріше. Та й не диво: мужність, лиш коли на неї посягають, мужніє. І все-таки, коли
Лист XIII 65 вважатимеш за потрібне, запозич у мене ще один спосіб, який може стати тобі у пригоді. 4 Значно більше, Луцілію, є такого, що нас лякає, аніж направду гнітить: частенько не дійсність, а лиш уява є причиною наших страждань. Не вживаю тут мови стоїків - говоритиму по-простому. Марним, не вартим уваги вважаємо все те, що витискує нам із грудей зітхання та стогони. Але облишмо ті голосні, хоча - ба- чать боги! - правдиві слова. Одне тобі раджу: не будь нещасним передчасно: біди, що їх жахаєшся, начебто вони ось-ось мали навалитись на тебе, можливо, ніколи й не прийдуть - наразі 5 таки напевно ще не прийшли. Дещо мучить нас більше, ніж по- винно б мучити, дещо - скоріше, ніж повинно, а дещо мучить, хоча взагалі не повинно мучити. Або збільшуємо біль, або на- думуємо його, або випереджуємо. Щодо першого з наведених тверджень, то тут ще не дійшли згоди, усе ще точиться суперечка, тож наразі відкладемо його. Що, скажімо, я вважатиму легким, ти назвеш його вкрай важким. Знаю таких, хто сміється під би- чем, як і таких, хто плаче від поличника. Згодом побачимо, чи все те, що йменуємо стражданням, сильне своєю власною силою б чи нашою слабкістю. Наразі ось що прошу: скільки б разів, ото- чивши тебе, не бідкались над тобою твої близькі - он, мовляв, який нещасний! - ти дослухайся не до того, що чуєш, а до того, що сам відчуваєш; терпляче розваж і себе ж запитай (хто ж бо краще від тебе знає твій стан?): «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять, бояться навіть мого доторку, мовби та біда була ще й заразливою? Та чи то дійсно біда, чи більше розголосу про неї?» Ще раз виразно запитай самого себе: «Може, без при- чини мучуся і згризаю себе, вважаючи бідою те, що насправді 7 й не біда?» - «А звідки, - запитаєш, - знати мені, чи справжні мої страждання, чи надумані?» - Ось тобі щодо цього правило: мучить нас або теперішнє, або майбутнє, або одне й друге нараз. Щодо теперішнього, то судити тут неважко: тільки б тіло твоє було вільне й здорове, тільки б душу не вражала жодна кривда. Тепер подумаймо, що таке майбутнє. Так ось: нинішній день не 8 має з ним жодного зв’язку. - «Але ж воно таки прийде, те май- бутнє». - Спочатку поміркуй, чи маєш достатні підстави вважати,
66 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія що трапиться біда. Здебільшого нас мучать підозріння; піддурює нас та, що звичайно завершує війни, чутка - та, яка ще скоріше покінчує з кожним із нас зокрема. Так воно є, мій Луцілію: ми спішимо піддатися чужій думці; навіть не намагаємося з’ясувати, що, власне, наводить на нас острах, не пробуємо прогнати його з душі, навпаки, - тремтимо й пускаємось навтьоки, наче ті, кого змусила поспіхом покинути табір збита сполоханою чередою 9 курява, або ті, кого нажахала хтозна-ким пущена нісенітниця. Не знаю, чому саме надумані страхи так нас тривожать. А втім, що діється насправді, те має свої окреслені межі. Що ж напливає з невідомості, те заполонює нас домислами, живить таку вигадливу на химерні припущення, скаламучену страхом душу*. Отож із усіх страхів найшкідливішим, найнепоправнішим є раптовий, сліпий ю страх: усі інші нехтують думкою, він - розумом. Але поміркуймо над нашим питанням дещо глибше. Хай та чи інша біда справді ймовірна. Та хіба це означає, що вона неминуча? Скільки-то трапляється такого, на що ми ніколи й не сподівалися! Скільки сподіваного так і не збулося! Навіть якщо вона таки прийде, та біда, то що ж то за дивна приємність - смакувати її наперед? Не пізно буде плакати й тоді, коли вона застукає до дверей. А тим п часом - сподівайся на краще. Що виграєш? - Час! Чимало може трапитись такого, що стане між тобою і вже цілком близькою небезпекою: вона то затримується, то минає, то звалюється на голову комусь іншому. Іноді пожежа давала вихід для втечі; бу- динок, розсипаючись у звалище, обережно покладав когось обіч; меч, що вже торкався шиї, знову було вкладено до піхов, а засу- джений на смерть переживав свого ката. Та й сама лиха доля не може похвалитися постійністю. Біда, кажу, може прийти, а може 12 й не прийти; а поки її нема, розраховуй на краще. Деколи, хоч не видно жодних ознак, які вістували б лихо, ми їх самі вигадуємо: то якесь двозначне слово тлумачимо в несприятливий для нас спосіб, то перебільшуємо чиюсь образу - думаємо не про те, на- скільки хтось розгніваний тією образою, а про те, скільки його Пор. прислів’я: «У страху - великі очі». Сенека не раз повернеться до аналізу почуття страху (наприклад, ЬУП, 6).
Лист XIII 67 гнів може заподіяти нам зла. Одне слово, якщо боятись усього, що може статися, то наше життя втрачає свій сенс, а нещастя - свої межі. Ось тут хай стане тобі в пригоді розсудливість; тут, зібравши всю силу духу, відкинь навіть очевидний страх, а не зможеш, то вибий пороком порок: надією вгамуй страх. І хоч би якою була певність, що біди, яких боїмося, таки прийдуть, ще певнішим є те, що всі наші страхи можуть розвіятись, а сподівання - одурити із нас. - Отож клади на вагу і страхи, й сподівання; коли не бачи- тимеш ясно, що переважає, - вирішуй на свою користь: вір у те, що миліше тобі. Якщо страх набере більше голосів, ти все-таки схиляйся до сподіванки, а тривоги - відкинь. Подумай, як багато людей, хоч і не знають ніякої біди, хоч не грозить вона їм ні за- втра, ні післязавтра, мучаться, не знаходять собі місця! І справді, варто лише підштовхнути когось, уже він не зупиниться, не гляне тверезо на свій страх. Ніхто не скаже: «Стривай! Таж цю чутку міг понести якийсь пустомолот! Сам же й придумав або повірив подібному до себе!» Мов листя за вітром, так ми пориваємося за чутками, лякаємося чогось сумнівного, мовби то було щось очевидне, і настільки втрачаємо відчуття міри, що й тінь підозри обертається для нас жахом. и А зрештою мені соромно вести з тобою таку бесіду й частувати тебе такими ліками. Хтось там потішає себе: «Може, цього й не трапиться». А ти кажи так: «А що, коли трапиться? Побачимо, хто візьме гору. Можливо, це піде мені на користь, і ця смерть прославить моє життя». Цикута* звеличила Сократа. Вибий із правиці Катона меч, яким він виборов для себе свободу, - і ти 15 віднімеш у нього найкращу частку його слави. Щось надто довго я тебе вмовляю, хоч ти потребуєш не вмовляння, а лиш нагаду- вання. Стежка, якою тебе проваджу, не розбігається з тією, що її призначила тобі сама природа: ти народжений для того, аби здійснювати настанови, про які мовиться. От і примножуй, по- ліпшуй своє природне багатство. іб Щоб закінчити листа, прикладу свою печатку - доручу пе- редати тобі ще якийсь небуденний вислів. «Глупота ще й тим Цикута - отрута із соку однойменної рослини (болиголов).
68 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія нещасна, що постійно починає жити». Добре подумай, найкра- щий з-поміж людей Луцілію, що означають ті слова, і зрозумієш, наскільки нікчемною є легковажність тих, хто щодня закладає підвалини нового життя, хто й на порозі смерті снує якісь задуми. 17 Глянь на кожного зокрема - побачиш старців, які, відклавши геть усе, готуються до державних посад, до подорожей, до торгових справ. А що буває ганебнішим, аніж старець, який починає жити?.. Я не додав би імені того, хто сказав ті слова, якби вони не були дещо рідше вживані, ніж інші, загальновідомі висловлювання Епікура, що їх і хвалити люблю, і присвоювати собі дозволяю. Бувай здоров! ЛИСТ XIV Сенека вітає свого Луцілія! і Погоджуюся: вже від природи нам притаманна любов до свого тіла; ненастанно охороняємо його - теж погоджуюся. Не заперечую, що його треба плекати, але щоб служити йому - те заперечу. Для багатьох стане слугою той, хто слугуватиме своєму тілу, хто буде надто трястися над ним і все підпорядковуватиме 2 лише йому. Ми ж повинні поводитись не так, начебто жили за- ради тіла, а так, начеб не могли жити без нього. Надмірна любов до тіла непокоїть нас різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Хто надто дорожить своїм тілом, той дешево цінить чесність. Дбаймо про тіло якнайпильніше, але, коли того вимагатиме чи то розум, чи гідність, чи обов’язок, то не завагаймося кинути його у вогонь. з А тим часом, наскільки це можливо, уникаймо не лише не- безпек, але й найменших невигод, подавшись у затишок, не забуваймо думати над тим, у який спосіб можна розвіяти наші страхи. А вони, якщо не помиляюсь, бувають троякі: боїмося вбогості, боїмося хвороб, боїмося насильства з боку тих, у кого 4 більша влада. Та з усього названого ніщо нас так не вражає, як чужа могутність, що висне над нами, мов та скеля. Вона звалю- ється на нас із великим гуркотом та заколотом. Зате природні
Лист XIV 69 лиха, про які я згадав, - убогість і хвороба - наближаються тихою ходою і не наганяють страху нам у душу ні крізь наші вуха, ані крізь очі. У третього лиха - пишний супровід. Воно виступає у брязкоті заліза, в полум’ї смолоскипів, у дзвоні ланцюгів, у гар- 5 чанні готових кинутись на людські нутрощі хижаків. То хіба не спливуть тут на думку і в’язниці, й хрести, й диби, й гаки, й паля, що, пройнявши людину, вістрям виходить їй через рот, і скерова- ні врізнобіч, аби розірвати людське тіло, колісниці, й намочена в смолі, зшита з палахтливої тканини туніка, - одне слово, всі б можливі винаходи жорстокості*. То чи варто дивуватися, що найбільший жах охоплює людину саме перед тією багатоликою, оснащеною такими грізними засобами напастю? Як ото кат, що більше виставить нелюдських знарядь, то більшого досягає, - бо ж навіть самий їх вигляд ламає того, хто б міг витерпіти спри- чинені ними муки, - так і з усіх загроз найуспішніше пригнічує і поневолює нашу душу саме та, яка має що показати. Нітрохи не менші й інші біди - кажу про голод і спрагу, про нагноювання у грудях і гарячку, що випалює самі нутрощі, - але вони приховані, не мають чим погрожувати, їм нічого виставляти напоказ. Що ж до згаданої напасті, то тут, як у великій війні: все вирішує сам вигляд та широта приготування. 7 Тож намагаймось утриматися від будь-якої неприязні. Інколи потрібно остерігатися простолюду; іноді, - якщо державний лад віддає майже всю владу в руки сенату, - найвпливовіших у ньому людей; а часом - кожного з тих, хто покликаний здійснювати владу над самим же народом. Усіх їх зробити своїми друзями - справа нелегка; достатньо, щоб вони не були тобі ворогами. Тому-то мудрець ніколи не викликатиме гніву можновладців, 8 навіть уникатиме його, як мореплавець - негоди. Прямуючи до Сицилії”, ти переплив протоку. Необачний керманич, злегкова- 3 цих жахливих « винаходів жорстокості» Середньовіччя перейняло, зо- крема, спосіб спалювання людей, одягнених у просяклий живицею плащ із каптуром. Опис такої страти, що відбулась у Львові на початку XVI ст., подають львівські хроністи В. Зиморович (XVII ст.) та Д. Зубрицький (поч. XIX ст.). Луцілій за часів Нерона був намісником того краю.
70 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія живши погрозами південного вітру (а це ж він, той вітер, збурює Сицилійське море’, запінює його вирами), завертає не до лівого берега, а пливе вздовж того, де піниться крутежами Харибда. Але котрий обережний, той розпитає досвідчених, що знають місця, де там яка течія, яку погоду віщують хмари, і тримається якнайдалі від тих горезвісних своїми водокрутами берегів. Те саме робить мудрець: уникає небезпечних можновладців, але передусім дбає про те, щоб уникати їх непомітно. Безпека, власне, якоюсь мірою й полягає в тому, що шукати її треба не навпрямець, 9 не відкрито: тікати від чогось - значить його засуджувати. То як же нам забезпечитись од простолюду? Насамперед - не жадаймо того, чого й люд жадає: суперництво не веде до злагоди. Потім - не володіймо нічим таким, що заздрісник міг би вирвати у нас з великою для себе користю. Хай на твоєму тілі буде якомога менше здобичі для напасника. Ніхто - принаймі мало хто, - не проливає людську кров заради самої крові. Довкіл набагато більше зависників, аніж ненависників. Голяка і розбійник не ю чіпає. Вбогому затишно навіть на небезпечній дорозі". Врешті, за давньою настановою, треба уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги. Як цього домогтися? Одна лише мудрість покаже стежку. Тут нелегко дотримати міри: варто остерігатися, щоб, тікаючи від заздрості, не здобутися на зневагу; а не бажаючи взяти когось під ноги, - не видатися таким, що й народжений для того, аби його топтали. У багатьох не бракувало причин для страхів через те, що вони самі могли бути острахом для інших. Тримаймось осторонь: зневага й заздрість - однаково шкідливі, п Отже, філософія має бути нашим сховком. Не кажу вже для доб- рих, але й для тих людей, які ще не пройнялися злом, вона - мов знак святості. Красномовність у суспільних справах, як і будь-яка інша, покликана збуджувати пристрасті люду, має своїх ворогів. Філософія, навпаки, лагідна, віддана своїй справі, тому й не може Сицилійське море - частина Середземного моря при східному узбережжі Сицилії. Харибда, за легендою, перебувала в печері біля протоки між Італією та Сицилією. Пор. у Ювенала (Сатири, X, 22): Хто без гроша рушив в путь, той співатиме й при розбишаці.
Лист XIV 71 викликати зневагу, її шанують люди різних занять, навіть най- гірші з них. Зіпсуття ніколи не набере аж такої сили, ніколи так не озброїться у змові проти всіх чеснот, щоб ім’я філософії пере- стало бути шанованим і священним. А втім, самою філософією 12 треба займатися спокійно і скромно. - «Як це так? - запитаєш. На твою думку, скромно віддавався філософії Катон, що самою своєю промовою у сенаті приборкав громадянську війну? Катон, який сам-один кинувся між війська двох розлютованих вождів’, Катон, який став водночас і проти Помпея, і проти Цезаря, хоч усі інші римляни нападали то на одного з них, то на другого?» - із Можна б іще посперечатися, чи варто було мудрецеві втручатися тоді у суспільні справи. - «Чого домагаєшся, Марку Катоне? Таж не про свободу йдеться: її давно вже не стало. Питання лиш у тому, кого матиме своїм повелителем Рим - Помпея чи Цезаря. А що тобі до тієї суперечки? Ні одна, ні друга сторона не є твоєю: мова лише про вибір повелителя. То чи ж не однаково тобі, хто візьме гору? Може перемогти кращий, але хто б із тих двох не переміг, той таки напевно не буде зразком чесноти». - Я торкнувся лиш тієї ролі, яку Катон відіграв уже наостанку. Але й попередні роки були не з тих, які давали б можливість мудрецеві займатися спра- вами республіки, що стала здобиччю грабіжників. На що ж інше, окрім вигуків та гнівних слів, міг спромогтися Катон, коли люд, ухопивши його, тягнув, обпльованого, геть за межі форуму, чи и коли прямо таки з сенату його вели до в’язниці’’?.. Потім ми ще повернемося до того, чи мудрецеві варто займатися державними справами. А тим часом відсилаю тебе до стоїків, які, відсторонені від суспільних справ, усе ж нічим не ображали тих, хто при владі, а лиш відійшли, аби вдосконалювати своє життя і створювати правові засади для людського роду. Мудрець не порушуватиме усталених звичаїв, не привертатиме загальної уваги небувалим 15 способом життя. - «То що? Варто триматись тієї засади - і буду Тобто Цезаря і Помпея на початку громадянської війни (49 до н. е.). Йдеться про розподіл земель - аграрний закон, що його Цезар як кон- сул провів у 59 р. Прийняттю цього законопроекту всіляко намагався перешкодити Катон, якого силоміць вивели з сенату (див. у Плутарха: Катон, XXXIII).
72 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія в безпеці?» - Не можу тобі обіцяти цього більшою мірою, аніж поміркованій людині обіцяю здоров’я. Трапляється, що й у затоці тоне корабель, - що вже казати про відкрите море! Наскільки ймовірніші небезпеки для того, хто постійно в дії, у напрузі, якщо й дозвілля не захищає від пригод? Гинуть іноді й невинні (хто перечитиме?), але винні - таки частіше. Мистецтвом бою воло- іб дів той, кого й крізь панцир досягло вістря. Загалом, розумний бере до уваги задум, а не наслідок. Початок залежить від нас; щодо завершення вирішує фортуна, але над собою я не визнаю її суду. - «Все ж вона чимало може нашкодити, чималою бідою вдарити!» - Розбійник, порішивши мене, буде моїм убивцею, а не суддею. 17 Ти вже сягаєш рукою по щоденний прибуток. Нині плататиму тобі золотом. А що мова зайшла про золото, то ось тобі порада, як домогтися того, щоб і користуватись, і володіти ним та міг любіше. «Той найбільше втішається багатством, хто найменше відчуває в ньому потребу». Поцікавишся, чиї то слова? Я вже звик (знай мою щирість) хвалити чуже: це слова Епікура, або Метродора, або їв ще когось із тієї майстерні. Та хіба так важливо, хто сказав? Усім сказав. Хто відчуває потребу в багатстві, той боїться за нього. Хто тремтить над своїм майном, той не може втішатися ним, а хто прагне ще й додавати що-небудь до нього, той, пам’ятаючи про відсотки, забуває з нього користата: отримує рахунки, вичовгує торгову площу, гортає календар - із господаря стає управителем. Бувай здоров! ЛИСТ XV Сенека вітає свого Луцілія! і Був у наших предків, ще й нині не занедбаний, звичай почи- нати листа словами: «Якщо та здоровий, то добре; я - здоровий». Ми ж із повним правом могли б казати: «Якщо та присвячуєшся філософії, то добре». В ній-бо - справжнє здоров’я; без неї - хвора душа. Та навіть тіло, хоч як його зміцни, то це - міць божевільного 2 або нестямного. Тому дбай передусім про те перше, справжнє
Лист XV 73 здоров’я, а потім - це вже недорого коштуватиме - повертайся до другого, якщо справді хочеш бути здоровим. Безглузде, мій Луцілію, те заняття, та й не личить воно освіченій людині - плекання м’язів рук, укріплення шиї, зміцнення боків. Хоч як відгодовуй себе, хоч як обростай м’язами, однак ніколи ні вагою, ані силами не дорівняєш добірному бикові. А ще зваж на те, що надмірна вага тіла пригнічує дух, позбавляє його рухливості. Тому, як тільки можеш, обмежуй своє тіло, вивільнюючи місце з для духу. Скільки-то клопотів у тих, хто завзято плекає своє тіло! Передусім виснажливі вправи, від яких наші душевні сили наче вичерпуються, - ми неспроможні зосередитись на тонших заняттях. Крім того, великий надмір поживи притуплює розум. Подумай, врешті, про тих найнижчої проби рабів, про тих горе- наставників, які проводять час між олією та вином*, людей, які задоволені днем лише тоді, коли добре спітніли, коли замість того, що стекло з них потом, вони влили у своє порожнє нутро 4 черговий, ще місткіший кухоль напою. Але ж пити і спливати потом - заняття хворих на живіт! А тим часом є легкі й короткочасні вправи, які одразу ж роблять тіло пружним, а крім того, - на це варто особливо зважити - за- ощаджують час. Можна, скажімо, бігати, рухати руками з якимсь тягарем, стрибати, чи то піднімаючи тіло вгору, чи посилаючи його вперед, можна й підстрибувати, так би мовити, на зразок саліїв”, або, кажучи по-простому, валіїв*". От і вибирай будь-яку 5 з цих вправ, яка з часом стане для тебе легкою і звичною. Але, що б ти не робив, якнайскоріше повертайся від тіла до душі. її вправляй і днями, й ночами. Не треба великих затрат, щоб її живити. А ще, коли вправляєш душу, на заваді не стане ні холод, ні спека, ні сама старість. Дбай же про те своє майно, що з ві- 6 ком стає не гіршим, а кращим. Не велю тобі, одначе, повсякчас Тобто між змаганнями (атлети намащувались олією) та пиятикою. Салії (від слова заііге - «стрибати») - колегія жерців Марса, покрови- теля римлян. Щорічно у березні вони вшановували цього бога гучним святом, виконуючи босоніж старовинні танці на його честь. Сукновали (валії), щоб випрати вовняний одяг, намочували його у бочці, а потім, стрибаючи, били по ньому ногами.
74 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія хилитися над книжкою чи табличками: душі теж потрібно дати якусь перерву. Але не з тим, щоб вона розслабилась, а лише пе- репочила. Прогулянка на лектиці, до речі, й тіло тобі розрухає, і заняттям не перешкодить: можеш читати, можеш диктувати, можеш розмовляти, слухати. Та й піша прогулянка не заважає тобі віддатись будь-якому з тих занять. 7 Не раджу тобі нехтувати напруженням голосу. Лиш не підні- май його, а потім не понижуй ступенями й визначеними ладами. А може, хочеш оволодіти ще й мистецтвом прогулянки? Тоді довірся тим, кого голод спонукав до чудернацьких наук: один із них розмірюватиме твій крок, інший приглядатиметься, як під час їжі рухаються твої щелепи, одне слово, настільки просунуться ті наставники, наскільки потуратимеш їхньому зухвальству сво- єю терпеливістю та легковір’ям. - «То що? Виходить, починати треба з крику, з найбільшого напруження голосу?» - У стан збу- дження входимо поступово, і це настільки природно, що й при сварці спочатку перекидаються словами, а тоді вже починають галасувати. Ніхто ж бо, тільки-но розкривши рота, не закликає 8 у свідки римський народ. Тож висловлюй своє обурення відпо- відно до душевного пориву: то бурхливіше, то погідніше, на- скільки тебе спонукає сила твого голосу. Коли ж переходитимеш до природного його звучання, то хай влягається він помірно й скромно, а не падає раптово, обриваючись. Хай прямує, так би мовити, серединною стежкою, а не розгулює по-простацькому, за звичаєм неуків. Одне слово, докладай зусиль не для того, щоб удосконалювати голос, а щоб голосом удосконалювати слухачів. 9 Так я звільнив тебе від чималого тягаря. До того добродійства матимеш іще й грецький даруночок. Ось тобі чудова настанова: «Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє». - Хочеш знати, чиї то слова? Того самого, кому належать попередні. Ну, а про яких нерозумних, га- даєш, ідеться? Про Бабу? Про Ісіона*?.. Помиляєшся: про нас же йдеться - про тих, кого сліпа жадоба стрімголов жене навздогін за шкідливими, бо, вочевидь, нездатні наситити нас, речами про Вочевидь, йдеться про персонажів з мімічних сцен.
Лист XVI 75 тих, хто давно б уже вдовольнився, якби взагалі був спроможний вдовольнитися чимось, про тих, хто й гадки не має, як приємно нічого не прагнути, хто й не підозрює, яка то розкіш, - повністю задовольнитися достатнім для прожитку, ні в чому не залежати ю від фортуни. Тож хоча б іноді подумай, мій Луцілію, як багато ти вже осягнув. А коли побачиш, скільки людей тебе випереджує, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою*. І, якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду. А що тобі інші? Ти ж себе самого випередив! Поклади межу, поза яку, навіть коли б міг, не захочеш ступити, и Ось тоді й розпрощаєшся з усіма тими підступними насолодами, яких краще сподіватись, ніж їх осягнути. Бо й справді, коли б у них було щось тривке, то ними хоч інколи можна б насититись, але вони, скільки з них не черпай, лише розпалюють спрагу. Тож геть усі ті пишні приготування! Та й пощо маю жадати від фортуни, щоб дала те, що готує мені непевний жереб у майбутньому, якщо можу зажадати від себе самого - не мати взагалі ніяких жадань? І чого тут жадати?.. Чи візьмусь до нагромадження, забувши про марноту людського життя?.. Та ось же він, останній день! Ну, хай не останній - поряд з останнім. Бувай здоров! ЛИСТ XVI Сенека вітає свого Луцілія! і Знаю, Луцілію, ти не сумніваєшся в тому, що ніхто не може жити блаженно, ба, принаймні стерпно, коли не оволодіватиме мудрістю, як і в тому, що довершена мудрість забезпечує бла- женне життя, а її початки - стерпне. Але й те, що не викликає в тебе сумнівів, потрібно зміцнювати щоденними роздумами, Пор. у Горація (Сатири, І, і, 114-116): Так, коли в дзвоні копит, вириваючись із загороди, Мчать колісниці стрімкі, лиш переднього бачить погонич, Тільки його переслідує він, зневажаючи задніх.
76 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія глибше вкарбовувати в душу. Важче дотримуватися гарних намірів, аніж просто ставити їх перед собою. У наполегливих, постійних заняттях мусимо гартувати свій дух, поки добра воля 2 не стане, врешті, доброзвичайністю. Втім, ти вже не потребуєш моїх довгих повчань та доказів. Я ж бачу, як багато ти осягнув. Знаю, звідки походить те, що пишеш: воно не надумане, не прикрашене. А попри те скажу відверто, що думаю: я покладаю надію на тебе, але ще не впевнений у тобі. Хотів би, щоб і ти чинив так само: чи маєш підстави ось так нашвидку, без вагань повірити собі? Глибоко зазирни сам у себе, приглянься з усіх боків, добре з’ясуй кожну подробицю, але передусім те, в чому з ти домігся успіхів: у філософії чи в самому житті. Бо ж філосо- фія - не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; вона - за керманича і пильнує, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає до- роги серед непевних хвиль. Занедбавши її, ніхто б не міг жити без ляку, без турбот. Нема ж години, з якою б не траплялося безліч такого, що вимагає поради. А хіба не філософія - перша 4 порадниця? Дехто скаже: «Що мені з тієї філософії, коли існує приречення’? Яка з неї користь, коли всім керує божество? Чим вона допоможе, коли повеліває випадок? Адже призначеного не зміниш, а на невизначене й засобу нема. Отож, або заздалегідь передбачивши мої наміри, божество вирішило за мене, що маю робити, або випадковість просто посміється з мого наміру». - 5 Хай якесь одне з цих міркувань буде справедливим, хай навіть усі, - філософії, Луцілію, не можемо занедбувати. Чи то при- речення в’яже нас своїм невблаганним законом, чи все довкіл установлено на розсуд божества, а чи випадок безладно обертає людськими справами, - нашим захистом повинна бути філосо- фія. Вона закликатиме, щоб ми корились божеству, щоб ставили В оригіналі/аіит (від/агі - говорити, ректи); калька в російській «рок». Згідно із стоїчною доктриною, світом керує приречення і божество; згідно з епікурейською - випадок (сазиз).
Лист XVI 77 чоло фортуні; вона навчить тебе йти за божеством, перетерпіти б будь-який випадок. Але тут не пора міркувати над тим, на що може спромогтись людина, коли при владі стає провидіння, чи коли низка приречень тягне її, опутавши ланцюгом, або ж коли гору бере щось раптове, несподіване, - ще раз повертаючись до сказаного, прошу й закликаю тебе: не дозволь, щоб ослабнув, охолов твій душевний порив! Підтримай його, доклади зусиль, щоб той порив став звичним станом твоєї душі! 7 Але, наскільки знаю тебе, ти вже від початку озираєш цей лист, аби побачити, з яким дарунком він прийшов до тебе. По- шукай - знайдеш. Тим разом теж не подивую тебе щедрістю: все ще з чужого черпаю. Але чому з чужого? Все, що гарно сказане, з чиїх уст не пішло б воно, - також моє. От хоча б такі Епікурові слова: «Якщо житимеш, пристосовуючись до природи, то ніколи не будеш убогим, а якщо до людської думки, то ніколи не будеш 8 багатим». Адже природа потребує незначного, людська думка - незмірного. Хай ти посядеш усе те, чим володіло безліч вельмож, хай фортуна вивершить твоє майно далеко за досяжну для при- ватної людини межу, хай осипле тебе золотом, зодягне у пурпур, хай осягнеш з її сприянням такої заможності й пишноти, що геть усю землю встелиш мармуром і не лише володітимеш таким багатством, а й топтатимеш його; хай на додачу придбаєш іще статуї, картини й усе інше, що кожне мистецтво прагне витворити для чужої розкоші, - все це лише навчить тебе жадати ще чогось 9 більшого. Природні бажання мають свої межі; які ж од хибної думки, ті не мають на чому зупинитися: хибне не має межі. Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд - нескінченний. Тому облиш марноту. А коли хочеш знати, чи твоє бажання природне, чи сліпе, то поміркуй, чи може воно на чомусь зупинитися. Якщо, чимало дороги пройшовши, побачиш, що до мети ще й оком не сягнути, то знай: твоє бажання - неприродне. Бувай здоров!
78 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ XVII Сенека вітає свого Луцілія! і Облиш усе це, коли ти розумний, чи то пак аби бути розумним, облиш - і щодуху, щосили змагай до свого вдосконалення. Якщо тебе щось стримує, то розв’яжи ті пута або розітни. - «Загаюють мене, - кажеш, - домашні справи: хочу владнати їх так, аби згодом, коли нічого не робитиму, не відчувати жодного нестатку, аби вбо- 2 гість не була тягарем для мене, а я - для когось іншого». - Коли отак говориш, то, здається мені, ти ще не знаєш до кінця ні сили, ані могутності того добра, яке маєш на думці. Саму її суть - на- скільки філософія помічна - ти вгледів, а от щодо її частин, то ти ще не володієш тонким їх баченням, не знаєш, як вона сприяє на кожному кроці, яку допомогу - вдамся тут до слів Цицерона’ - вона подає і в чомусь найбільшому, та й до дрібниць опуститись не відмовиться. Повір мені й звернись до неї як до порадниці. з Вона переконає тебе не хилитися над рахівницею. Ти ж саме того домагаєшся, саме через те відтягуєш заняття філософією, щоб не лякатися вбогості. А що, коли її треба шукати? Скільком же саме багатство стало перешкодою на шляху до філософії! Вбогість вільна, безпечна. Озветься бойова сурма - бідняк знає, що кличуть не його; закричать про повінь - він озирається, як утекти з душею, а не хапається рятувати майно; треба податись у море - не повниться галасом гавань, не гуде узбережжя під нога- ми тих, хто супроводжує одну лиш людину; його не оточує юрба прислужників, яких нагодували б хіба щедрі врожаї заморських 4 країв. Неважко заспокоїти декілька невибагливих шлунків, для яких головне - наповнитись. Голод коштує недорого; примхли- вий пересит - аж надто дорого. Вбогості достатньо задовольнити бажання цієї хвилини. То чому ж відмовляєшся зробити своєю приятелькою ту, чиї 5 звичаї наслідує здоровий глуздом багач"? Якщо хочеш подарува- ти своїй душі дозвілля, то мусиш бути або вбогим, або подібним Ці слова походять, вочевидь, з якогось не збереженого твору Цицерона. Сенека натякає на свій поміркований спосіб життя, що його він провадив попри величезне своє багатство.
Лист XVII 79 до вбогого. Жодне заняття, хоч як завзято йому віддавайся, не стане помічним, коли не навчишся скромності. А скромність - це добровільна вбогість. Тож облиш, кажу, ті відмовки: «Ще я не придбав достатнього. От коли матиму, нарешті, скільки треба, тоді й порину у філософію». - Але ж набувати потрібно переду- сім те, що ти відкладаєш; що думаєш придбати наостанку, з того, власне, варто починати. - «Маю намір, - кажеш, - забезпечити себе засобами для життя». - У такому разі навчися, що маєш приготовляти. Бо коли тобі щось перешкоджає добре жити, то б добре померти таки ніщо не перешкоджає. Ні вбогість, ані нужда не повинні, - бо нема й причин на те, - відволікати нас од філо- софії. Хто прямує до неї, той повинен стійко переносити навіть голод. Голодували ж і ті, кому доводилось витримувати облогу; вони не очікували за свою терпеливість іншої нагороди, окрім однієї: не потрапити під владу ворога. Наскільки величнішим є те, що нам обіцяє філософія: довічна свобода, ні тіні страху чи то перед людьми, чи перед божеством! Це варте зусиль, щоб його 7 осягти, навіть коли падатимеш від виснаження. Війська, бувало, знаходили в собі стійкість перетерпіти будь-які нестатки, жи- вилися корінчиками трав, піддурюючи голод гидкою їжею, що її й згадувати негоже і все це заради держави, до того ж - най- більше подивуєшся - чужої держави. То чи хтось завагається перетерпіти вбогість, щоб звільнити від божевілля душу? Тож нема потреби набувати щось заздалегідь: до філософії можна 8 дійти, не взявши на дорогу приділеного паю. Чи не так? А ти ось, лишень коли матимеш усе, тоді щойно захочеш мати ще й мудрість, аби була вона ще одним, останнім засобом для життя, так би мовити, на додачу до всього іншого? Тому-то, якщо в тебе вже є якесь майно (звідкіля тобі знати, чи не маєш уже й над- міру?), займись філософією негайно, а якщо й нема його, то все 9 одно займись саме нею - передусім. - «Але ж мені бракуватиме найнеобхіднішого». - По-перше, найнеобхіднішого ніяк не за- бракне, бо природа потребує дуже мало, а мудрець стосується до природи. Та припустімо, забракне найнеобхіднішого, тоді він покине життя і перестане бути тягарем для себе. А якщо в нього залишиться хоча б що-небудь, хай крихта для підтримай-
8о Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ня життя, він і ту крихту вважатиме добром і, не турбуючись, не клопочучись нічим, окрім необхідного, віддавши належне шлун- кові й плечам, весело і безжурно сміятиметься над заняттями ю вельмож, над їхніми перегонами за багатством; він скаже: «Що ж це ти сам себе відкладаєш далеко на потім! Очікуєш зиску від позички, прибутку від товарів чи, можливо, заповіту багатого старця, аби відразу розбагатіти? Мудрість - мовби заступниця багатства: дає тобі все те, що водночас робить непотрібним для тебе». Але ті слова - для інших, адже ти ближчий до заможних. Коли б не нинішній вік, ти вважався б аж надто маєтним. А втім, що достатньо, - те достатньо для кожного віку. п На тому можна б і закінчити листа, але я, бач, сам зіпсував тебе. Парфянських володарів ніхто не може вітати без подарунка; з тобою ж я попрощатися без подарунка не можу. Як же тут бути? Позичу в Епікура: «Для багатьох нагромадження майна ставало 12 лиш переміною, а не кінцем нещасть». Та й що тут дивного? Це ж не в речах, що довкола нас, а в самій душі людини. Чим об- тяжувала нас бідність, тим самим обтяжуватиме й багатство. Як ото з хворим: немає ніякісінького значення, на якому ліжку - дерев’яному чи золотому - він лежатиме (куди його не покладеш, при ньому буде невідступна болячка), так само з хворою душею: хай у багатстві вона, хай у вбогості, її вада - завжди при ній. Бувай здоров! ЛИСТ XVIII Сенека вітає свого Луцілія! і Ось і грудень, місяць, коли місто - мов той вулик: силою за- кону попущено віжки для розкоші та насолод. Усе дзвенить, аж одлунює розмахом непомірних приготувань. Начебто СатурналіГ чимсь одрізняються від буднів: різниця затерлась настільки, що Сатурналії - римське свято на честь Сатурна (починалося 17 грудня і тривало п’ять днів), під час якого дозволені були усілякі вільності, всі вважались рівними на згадку про «золотий вік» на землі.
Лист XVIII 81 ледве чи помиляється той, хто сказав: «Колись грудень тривав 2 лишень місяць, а тепер - цілий рік». Якби ти був побіч мене, то я б охоче з тобою порадився, що, на твою думку, слід робити: взагалі не порушувати своїх щоденних занять чи, може, - аби не кидати виклик загальноприйнятому, - відклавши тогу*, веселіше братися до наїдків та напоїв? Те, що колись робили звичайно тільки при заколотах, у важку для держави пору, - кажу про зміну одягу, - нині те робимо заради насолод та при святкових днях. з Наскільки знаю тебе, ти б не хотів, ставши суддею в тій справі, ні того, щоб ми в усьому були подібні до заряснілого гостроверхими шапками простолюду, ані того, щоб усім од нього відрізнялись. Але саме в ці дні треба якнайсуворіше повеліти душі, щоб вона одна утрималася від насолод, і то, кажу, саме в той час, коли розкошує геть-чисто увесь люд. Ось це і є найочевидніший доказ її стійкості - коли ні сама вона не тягнеться до насолод, ані не 4 піддається їхній знадливій спокусі. Потрібно чимало витримки, аби серед сп’янілої аж до блювання юрби не просякнути вином; але треба й не меншої поміркованості, щоб, не вирізняючись, не протиставляючи себе іншим, усе ж не змішуватися з ними, - робити те саме, що всі, але не так само, як усі. Святкову днину можна провести й не розкошуючи. 5 А втім, мені так уже сподобалося брати на пробу стійкість твоєї душі, що, йдучи за порадою видатних мужів, пораджу й від себе: добери кілька днів, коли вдовольнятимешся найскупішою і найдешевшою їжею, найпростішим, найжорсткішим одягом, аби, б врешті, сказати самому собі: « Ось цього, власне, я боявся? » Серед нічим не охмареної безпеки хай готується душа до труднощів; серед щедрот фортуни хай гартує себе до її жорстоких кривд. Воїн і під час миру виснажується в походах, насипає оборонні вали, хоч ніде немає жодного ворога, спливає потом за непотрібною працею, щоб не забракло сил, коли на ту працю таки прийде пора! Не хочеш, аби хтось затремтів у самій дії, - загартовуй його, поки ще не дійшло до дії. Так чинили ті, хто, місяцями Під час сатурналій звичну тогу змінювали на м’який шовковий одяг, на голову напинали повстяну гостроверху шапку, яку носили вільно- відпущеники.
82 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія наслідуючи вбогих, сягнули межі нестатків, щоб уже ніколи не 7 лякатись того, з чим неодноразово стикалися. Однак не думай, що маю тут на увазі Тімонові* обіди, жебрацькі комірчини та всякі інші забави знудьгованих переситом багачів. Хай насправді будуть у тебе і тверде ліжко, й грубий, як у простого воїна, плащ, і черствий чорний хліб. Ось у такий спосіб намагайся прожити три-чотири дні або й більше. Але щоб це були не пустощі, а ви- пробування. Тоді-то, повір мені, Луцілію, ти радітимеш, наси- тившись за якихось там два аси"; тоді-то зрозумієш, що спокою не треба випрошувати й у фортуни: те, що не виходить за межі 8 необхідного, вона подає й тоді, коли розгнівана. І все ж не думай, що ти зробив би щось незвичайне: зробиш те, що роблять тисячі рабів, тисячі й тисячі бідняків. Інша річ (тут - твоя заслуга) - ти робитимеш це без примусу, і тобі завжди буде легко перетерпіти те зло, яке ти сам колись випробував. На опудалі вправляймося'"! Щоб доля не застукала нас ізненацька, подружімося з убогістю. Знаючи, що не так уже важко перебувати в убогості, спокійніші 9 будемо в багатстві. Та й сам речник насолоди Епікур у визна- чені дні лиш ледь-ледь заспокоював голод, аби побачити, чи від того втратить щось повна, вивершена насолода; якщо так, то скільки втратить і чи гідна та втрата, щоб її поповнювати великим зусиллям. Про це, власне, й говорить він у листах до Полісна, писаних за архонтства Харіна""; пишається тим, що на свій прожиток він витратив не цілого аса, тимчасом як Метро- дорові, який домігся менших успіхів, знадобився таки цілий ас. ю - «Гадаєш, при такому харчуванні може йтися про ситість?» - Авжеж. Навіть про насолоду. Лиш не про ту, що пурхає, тікає і постійно вимагає нової поживи, - про стійку та певну. Звісно, не дуже-то солодко попивати воду, сьорбати крупник та жувати кусень ячмінного хліба. Але вершина насолоди якраз у тому, що ти можеш черпати насолоду навіть у такій простій поживі; у * Тімон - атенянин часів Пелопоннеської війни; його відлюдкуватість увійшла в прислів’я. Ас - найдрібніша римська монета («мідяк»). Тобто як воїни або гладіатори. "" Харін - архонт (307-308 до н. е.).
Лист XVIII 83 тому, що ти обмежив себе тим, чого не відніме фортуна, хоч би п як на тебе заповзялася. Таж навіть в’язням подають щедріший обід. Навіть тих, кого засуджено до смертної кари, кат живить не так скупо. То які ж треба мати душевні сили, щоб самовіль- но дійти до того, що не грозить навіть засудженим на смерть! 12 Ось що значить випередити удар долі! Тож пора, мій Луцілію, наслідувати звичай мудрих людей. Вибери якісь окреслені дні, коли, відклавши справи, вдовольнятимешся найнеобхіднішим. Пора зазнайомитися з убогістю: Зважся багатства, мій гостю, зневажити - й гідністю будеш Рівний із богом самим!..' із І справді, гідним божества може бути лише той, хто зневажив багатства. Але я не забороняю тобі володіти багатством, я лише хочу домогтися того, щоб ти, володіючи, не тремтів над ним. А цього можна домогтися лише тоді, коли ти сам себе переконаєш у тому, що й без них житимеш щасливо, коли сприйматимеш їх як щось минуще. 14 Та час згортати листа. - «Стривай, - скажеш, - не забудь спо- чатку віддати те, що винен». Відішлю тебе до Епікура; він знову сплатить тобі мій борг: «Надмірний гнів породжує нестяму». Ти, я певен, оціниш велику правду тих слів, адже у тебе був і слуга, 15 й ворог. До будь-кого можна запалати гнівом: він же виникає як з любові, так і з ненависті; як серед поважних справ, так і під час забави та жартів. Щодо сили гніву, то вона залежить не від причини, яка його породила, а від душі, яка його сприйняла. Так і вогонь: важливо не те, який він великий, а те, на який грунт потрапив. Непроникній брилі нічого не вдіє високе полум’я, а сухе й палке хмиззя навіть од іскринки запалахтить пожежею. Так воно є, мій Луцілію: великий гнів закінчується шалом. Тому й варто уникати гніву, і не тільки задля поміркованості - задля здоров’я. Бувай здоров! Вергілій. «Енеїда», VIII, Зб4~3б5-
84 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ XIX Сенека вітає свого Луцілія! і Аж підстрибну, бува, з радості, коли отримую твої листи. Вони сповнюють мене доброю надією: бачу в них не одну лиш обіцян- ку, а запоруку твого вдосконалення. Не звертай же з тієї стежки, на яку ти ступив, прошу тебе, благаю. Про що ж іще радше я міг би просити друга, як не про нього самого? Якщо можеш, то ухились від тих клопітких занять, якщо ні - вирвися. Хіба мало розтрачено часу? Почнімо хоча б у старості збиратися в дорогу! 2 Що тут ганебного? Прожили серед хвиль, то хоч умрімо в гавані. Але я не раджу тобі шукати слави у дозвіллі: ним ні похвалятись не треба, ані його приховувати. Ніколи, хоч як засуджую без- ум людського роду, ніколи б я не посмів загнати тебе в якийсь глухий сховок, одгородити від людей забуттям. Живи так, щоб з твоє дозвілля було на видноті, але не вражало очей. Нехай ті, хто тільки-но почав снувати свої задуми, вирішують, чи варто їм провести життя в невідомості. Ти вже не маєш на це права: сила твого хисту, вишуканість письма, непересічність твоїх дружніх зв’язків - усе це вивело тебе на широкий простір. Хоч би як глибоко ти поринув у самотність, у яку нору б не забився, - 4 тебе виявить те, що ти зробив досі. Тобі вже не вдасться побути у темряві: хоч би куди ти тікав, колишня твоя слава принаймні відблиском поспішить за тобою. Але спокій ти можеш здобути для себе, не наражаючись на чиюсь ненависть, не роз’ятрюючи душу докорами, не пригнічуючи тугою. Бо чи є щось таке, що, на твою думку, ти покидав би нерадо, проти своєї волі? Твої клієнти? Але ж вони прив’язані не так до тебе, як до того, що очікують від тебе. Можливо, друзі? Дружби вони прагнули колись, тепер - зиску. Змінять, скажімо, свої заповіти одинокі старці - і всі, хто щодня приходив до них з вітанням, перемандрують до інших порогів. Велике дешево не обходиться. Зваж, чи волієш 5 відмовитися від себе самого, чи від якоїсь із своїх справ. О, якби ти й постарітеся міг, не переступаючи тих скромних меж, у яких тобі було суджено народитися! Якби доля не підняла тебе так високо! Якби!.. Але те раптове щастя віднесло тебе далеко; тво-
Лист XIX 85 єму зорові вже не досяжні обрії здорового життя: їх заступила провінція, прокураторство і все, що з цим пов’язане. А далі тебе підхоплять ще почесніші обов’язки; за ними - ще якісь інші, й б так - без кінця. Який із цього вихід? А що ж тут озиратися? Га- даєш, настане пора, коли ти, врешті, не матимеш чого жадати? Ніколи того не станеться! Подібно до низки причин, з яких, як ми кажемо, сплітається приречення, безперервно снуються й жадання: кінець одного стає початком іншого. Життя, у яке ти поринув, саме по собі ніколи не покладе краю твоїм нещастям, твоєму рабству. Вийми з-під ярма вже натерту шию. Краще хай її один раз перетнуть, ніж вона постійно має гнутися під тягарем. 7 Повернувшись до приватного життя, ти, звісно, матимеш усього менше, але для тебе цього буде більше ніж доволі, а нині тебе не вдовольняє те, що ріками пливе звідусіль. То що вибираєш: ситість у нестатках чи в достатках - голод? Щастя - жадібне, та ще й наражає нас на жадобу інших: доки сам пожиратимеш усе очима, доти й тебе пожиратимуть інші. 8 «Який же все-таки вихід? » - запитаєш. - Та будь-який. Згадай, скільки ти змарнував зусиль заради грошей, як настраждався за- для почестей, то зважся хоч на що-небудь заради дозвілля. Інак- ше тобі доведеться посивіти серед тих прокураторських, а потім і міських урядових клопотів, у колотнечі, між усе нових хвиль, яких не вдасться уникнути, хоч би як прагнув поміркованості та спокійного життя. Зрештою, що з того, що ти хочеш відпочивати? Твоя доля не хоче! Ти ж і тепер дозволяєш їй зростати, хіба не так? Скільки додасться до успіху, стільки само - до страху. 9 Хочу тут навести тобі думку Мецената* - слова, вирвані у нього такими ж тортурами: «Сама висота вражає вершини громом». Питаєш, у якій книжці той вислів? У тій, що називається «Проме- тей». Меценат, вочевидь, хотів сказати: «Де висота - там і вражені Меценат (70-8 до н. е.) - друг і дорадник Августа, покровитель гуртка поетів (звідси й загальне значення слова «меценат»), що його очолюва- ли Вергілій, Горацій, Проперцій. Як приватна особа дозволяв собі різні вільності (зокрема, недбалість в одязі); дивував також нетрадиційністю власних поетичних спроб. Виснажений постійною зайнятістю у політич- них справах, страждав на безсоння та страх смерті.
86 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія громом вершини». Чи варта того могутність, хоч би якою була вона, щоб твоя мова стала, мов у п’яного? То був обдарований чоловік, він міг подати чудовий зразок римської красномовності, коли б його не розніжило, скажу навіть, не оскопило щастя. Ось така доля чекає й на тебе, якщо не згорнеш вітрила, якщо (а він зробив це надто пізно) не повернеш до берега. ю Я міг би поквитатися з тобою наведеним висловом Мецената, але, наскільки тебе знаю, ти посперечався б зі мною - не прийняв би грубо карбованої, низькопробної монети. Отож, як уже я звик, звернуся за позичкою до Епікура. «Спочатку, - вчить він, - треба глянути, з ким тобі їсти та пити, а вже потому - що їсти та пити, п бо ж напихатися м’ясом наодинці - звичай лева чи вовка». Але керуватися тією настановою зможеш лише тоді, коли покінчиш із метушнею. Інакше тих, з ким тобі ділити обіди, підбиратиме для тебе з юрби клієнтів твій номенклатор*. Помиляється, хто шукає друга у вітальні, а випробовує його за обіднім столом. Найбільша біда заклопотаної, обтяженої своїм майном людини в тому, що вона вважає своїми друзями тих, кого сама не любить, будучи певною, що достатньо слави добродійника, аби оточити себе друзями. Хоча, як то буває, що більше комусь зобов’язаний, то більшу злобу до нього чуєш: небагато позичив - маєш борж- 12 ника; багато - ворога. - «То як? Добродійством не набудеш друга?» - Набудеш, коли вибиратимеш, на кого тобі звернути своє добродійство, коли вкладатимеш його, а не сипатимеш ним навмання. Отож, поки вчишся керуватися своїм розумом, послуговуйся порадою мудрих людей: більше зважай на те, хто отримує, ніж на те, що отримує. Бувай здоров! Номенклатор («той, хто викрикує ім’я») - слуга, який підказував своєму господареві, кандидатові на державну посаду, імена виборців, коли той обходив їх, прохаючи підтримки.
Лист XX 87 ЛИСТ XX Сенека вітає свого Луцілія! і Якщо ти здоровий і вважаєш, що колись таки будеш гідний належати собі, то я радий за тебе. За найвищу славу для себе матиму те, що, врешті, витягну тебе з того крутежу, де ти так без- надійно борсаєшся. Прошу й закликаю тебе, мій Луцілію, щоб ти якнайглибше, самою душею сприйняв філософію і не в крас- номовстві, не в писаннях, а в душевній стійкості та в обмеженні бажань бачив докази своїх успіхів. Ділами підтверджуй слова! 2 Один намір у тих, хто полює за визнанням слухачів, виголошуючи перед ними свої промови, інший - у тих, хто, хвацько перестри- буючи у своїх диспутах з одного предмета на другий, приковує до себе увагу легковірної молоді та всяких нероб; однак філософія вчить нас не промовляти, а діяти, вона вимагає, щоб кожен жив згідно з її законом, щоб життя не розбігалось із словами, щоб воно було цілісним і не рябіло від різноманітних дій, що б’ються одна з одною. У тому, власне, найвищий обов’язок філософії, її визначальна ознака - домагатися, щоб слова були у злагоді з ділами, щоб людина скрізь і завжди дорівнювала собі, була сама собою. - «Але чи десь є такі, хто міг би цього домогтися?» - Є такі. Щоправда, їх небагато. Це ж нелегка справа. Втім, я не кажу, щоб мудрець постійно йшов тим самим кроком, - але тією з ж дорогою. Приглянься до себе: чи немає якоїсь неузгодженості між твоєю домівкою і твоїм одягом, чи не буваєш щедрим щодо себе, а скупим - коли йдеться про тих, хто тебе оточує, чи ти не надто ощадливий у їжі, а розтратний - у будівництві? Візьми одну якусь мірку і відповідно до неї вирівнюй усе своє життя. Дехто мовби щулиться дома, зате дає собі волю поза домом. Це - хибна непостійність, що свідчить про хистку душу, яка ще не має свого 4 мірного подиху. Скажу одразу, звідки те хитання, ота розбіжність задумів і вчинків: ніхто не задумується над тим, чого він, власне, хоче, а коли й задумається, то замість уперто домагатися свого, перестрибує до чогось іншого; й не тільки змінює свої бажання, а й повертається, скочується до щойно покинутого чи навіть від- кинутого.
88 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 5 Так от, оминаючи тут давні визначення мудрості й охоплюючи загалом спосіб людського життя, я б задовольнився, відповідаючи на питання: «Що таке мудрість?», такою відповіддю: «Завжди одного й того ж самого прагнути, одне й те ж саме - відкидати». Зайве тут наводити коротку заувагу - те, що бажаєш, повинне бути правильним, справедливим: лише правильне й справедливе б може бути предметом нашого постійного бажання. Люди ж наза- гал знають, чого вони бажають, хіба що саме в ту хвилину, коли бажають: ніхто не визначив для себе наперед, чого він має бажати, а що - відкидати. Тому-то людська думка з дня на день міняється, обертається на протилежну. Так і збігає життя для багатьох - стає грою випадку. Отже, тримайся того, за що взявся, то, можливо, сягнеш досконалості чи принаймні тієї межі, на якій тільки ти 7 один знатимеш, що це ще не досконалість. - «А що ж буде, - за- питаєш ти, - з усією тією юрбою, що мене оточує?» - Перестанеш її годувати - й сама себе прогодує. Завдяки вбогості дізнаєшся те, чого ти не міг дізнатися завдяки самому собі: вбогість зали- шить побіч тебе справжніх друзів; відійде кожен, хто тримався не тебе, а чогось такого, що сподівався від тебе мати. То чи не варто полюбити ту вбогість хоча б за те, що вона вкаже, хто тебе любить? Коли ж то настане день, як уже ніхто не брехатиме на 8 твою честь? То хай на одне лиш будуть спрямовані твої помисли, про одне лиш турбуйся, одного тільки жадай, доручивши богові всі інші свої бажання, - щоб бути задоволеним собою самим і тими благами, що в тобі самому народжуються. Чи може якесь щастя бути ближчим, досяжнішим? Обмежуючись малим, зупинись на тому, що вже не зможе стати причиною твого падіння. А щоб тебе заохотити, відразу при цьому листі сплачу тобі данину, яка 9 стосуватиметься нашої бесіди. Хай, може, гніватимешся, але й цього разу моїм платником буде Епікур. «Твоя мова, повір мені, буде переконливішою, коли виголошуватимеш її в лахманах, із простого ложа: не тільки промовлятимеш - доводитимеш». Та й на мене, до речі, цілком інше враження справляють слова на- шого Деметрія після того, як я бачив його, нічим не вкритого, на ложі, яке й підстилкою назвати годі, - не проповідника, а свідка ю правди. - «Виходить, не можна зневажати багатства й тоді, коли
Лист XX 89 володієш ним?» - Чому б ні? Великий духом і той, хто, вдосталь подивувавшись, відкіля це спливлось до нього стільки багатств, та насміявшись, чому саме його вони вподобали, більше про них наслухається від інших, аніж сам відчуває, що то таки його власність*. То не дрібниця - жити поряд з багатством і не зіпсу- ватися від того сусідства! Великою людиною є той, хто вбогий її серед багатства. - «Але не знаю, - скажеш, - як то він, зубожівши, терпітиме ту вбогість». - Я рівно ж засумніваюся, чи той Епікурів бідняк, розбагатівши, зуміє знехтувати багатством. Значить, як про одного, так і про другого треба судити, дивлячись, який у кожно- го дух: чи один із них відданий вбогості, чи другий не відданий, бува, багатству. Інакше і те злиденне ложе, й лахмани, - якщо виявиться, що не вибір, а потреба привела до них, - будуть надто 12 слабкими доказами доброї волі. Врешті, ознакою гарних задатків є те, коли не спішиш до вбогості, мов до меду, а просто готуєшся до неї як до чогось легкого, що не завдасть тобі прикрощів. Та воно й справді, мій Луцілію, легке, навіть солодке, коли ввійдеш у той стан після тривалих роздумів. Бо тільки у скромному житті із знаходимо те, без чого не буває приємності, - безпечність. Тому-то вважаю потрібним, за прикладом видатних мужів (я вже писав тобі про це), дібрати декілька днів, коли б ми, випробовуючи себе уявною вбогістю, готувались до вбогості справжньої. А це конче потрібно робити ще й тому, що ми геть просякнули розкошами і, з чим би не зіткнулись, усе вважаємо суворим та прикрим. Треба, щоб душа прокинулась од сну; мусимо трусонути нею, нагадати їй про те, наскільки мало визначила для нас природа. Ніхто не народжується багатим. Кожному, хто виринає на світло денне, велено вдовольнитися молоком та полотниною. Тим починаємо. Згодом - і володарства для нас затісні. Бувай здоров! Сенека знову намагається погодити своє захоплення вбогістю з багат- ствами, якими він володіє.
90 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ XXI Сенека вітає свого Луцілія! і То ти гадаєш, що заклопотаний був усіма тими справами, про які пишеш? Ні! Ти собою найбільше був заклопотаний. Ти сам для себе став тягарем. Не знаєш, чого хочеш. Ти радше схвалюєш почесне, аніж прагнеш його осягнути. Бачиш, у чому полягає щастя, але дійти до нього ніяк не наважуєшся. Скажу одразу, бо тобі самому важко спостерегти причину: великої ваги надаєш тому, що зібрався покинути, і, хоч ти й схилився до безпечності, хоча ступив на стежку, яка веде до неї, все ж тебе затримує блиск життя, від якого хочеш одійти, вагаєшся, мовби ось-ось ти мав 2 упасти у щось брудне й темне. Це помилка, Луцілію: від того, яким донині ще живеш, до нового життя стежка веде не вниз, а вгору. Чим різняться блиск і світло (це - наділене власним, явним джерелом, той - ясніє позиченим), тим самим і ті два способи життя: одне, віддзеркалюючи стороннє сяйво, тут же поринає в тінь, хай-но хтось те сяйво заслонить; друге - світле завдяки власному світлу. Твої заняття дадуть тобі славу, зроблять тебе з знаменитим. Наведу тобі приклад з Епікура. Він писав ІдоменеєвГ, аби цього прислужника суворої влади, що займався тоді вельми поважними справами, перепровадити від життя, що лиш для ока сліпуче, - до слави стійкої, незрадливої. «Якщо йдеться про славу, то мої листи принесуть тобі більший розголос, ніж усе те, 4 що ти вшановуєш своїм старанням, що й тобі додає шани». - Чи не правду мовив? Хто б нині знав Ідоменея, коли б у своїх лис- тах його імені не накреслив Епікур? Глибоке забуття поглинуло всіх достойників, сатрапів, самого володаря, з чиїх рук Ідоменей отримав високе звання. Так і листи Цицерона не дають загинути йменню Аттика. Нічого б йому не допомогло те, що його зятем був Агриппа", ні те, що його внучка вийшла заміж за Тиберія, ані те, що Цезар Друз доводився йому правнуком, - навіть серед таких Ідоменей з малоазійського міста Лампсака, учень і приятель Епікура, автор незбереженого твору про учнів Сократа. Агриппа (62-12 до н. е.) - близький довірений і найкращий полководець Ав густа.
Лист XXI 91 імен ніхто б не згадав Аттика, коли б Цицерон не пов’язав його 5 імені зі своїм. Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову, й хоча їм теж доведеться колись поринути у безгомінність, вони ще довго відстоюватимуть себе, чинитимуть опір забуттю. Що Епікур міг обіцяти своєму другові, те обіцяю тобі, Луцілію. Матиму ласку серед нащадків, тож разом із своїм іменем можу зробити тривалішими й інші ймена. Наш Вергілій двом пообіцяв вічну славу й дотримав слова: Щастя всміхнулось обом! Якщо пісня моя чимось сильна, - День не настане такий, з яким пам’ять про вас занепала б, Поки Енеєвий рід Капітолій стрімкий заселяє, Поки всіх римлян отець неосяжну охоплює владу*. 6 Кого доля висунула на видноту, хто втягнений у чужу славу як її дійовий учасник, той залишається загальним улюбленцем, того облягають улесливі гості до того часу, поки він сам твердо стоїть на ногах; коли ж похитнеться, то й слава його змеркне. А слава того, хто видатний своїм обдаруванням, навпаки, постійно зростає. Вшановують не лише його, а все те, з чим пов’язується пам’ять про нього. 7 А раз уже Ідоменей потрапив у мій лист, то хай заплатить за ту почесть із своїх коштів. Це ж до нього звернувся Епікур зна- менитим висловом, закликаючи збагатити Пітокла** не звичним шляхом, що всіяний пастками: «Якщо хочеш зробити Пітокла багачем, то не треба йому давати грошей - треба зменшувати його 8 бажання». Думка надто ясна, щоб її тлумачити, надто промовиста, щоб її доповнювати. На одне звертаю твою увагу: не думай, що ті слова - лише про багатство. Ні, вони матимуть таку саму вагу, хоч би до чого ти їх застосовував. Якщо захочеш зробити Пітокла чесним, то не треба додавати йому почестей - треба зменшувати Вергілій. «Енеїда», IX, 446-449. Йдеться про двох троянських героїв - вірних друзів Ніса й Евриала. Капітолій - головний із семи римських пагорбів, осередок релігійного життя; «римлян отець» - Авіуст, який виводив свій рід від Енея. Пітокл - улюблений учень Епікура.
92 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія його бажання. Якщо хочеш, аби Пітокл постійно відчував насо- лоду, то не треба додавати насолод - треба зменшити бажання. Якщо хочеш дати Пітоклові сповнену життя старість, то не треба 9 додавати йому років - треба зменшити його бажання. Але не му- сиш, повторю знову, вважати, що такі вислови належать одному лиш Епікурові - вони всім належать. Гадаю, філософія повинна триматися звичаю, прийнятого в сенаті. Коли хтось із сенаторів висловить думку, яка й мені до вподоби, то я прошу виділити її з-поміж інших, аби я сам міг приєднатися до того, що схвалюю. Знамениті вислови Епікура залюбки наводжу тут ще й ось із яких міркувань. Хочу застерегти всіх тих, хто з поганим наміром звер- тається до нашого філософа, сподіваючись послужитися ним як прикриттям власних пороків, хочу переконати їх: потрібно жити ю чесно, хоч би на яку стежку ступили. Коли ти наблизишся до його садів, де при вході написано: «Гостю, тут добре тобі буде, най- вище добро тут - насолода», тебе зустріне привітний, людяний господар тієї оселі, дасть тобі ячмінної каші, щедро наллє тобі води й скаже: «Ти вдоволений гостиною? Ті сади, куди ти вві- йшов, не збуджують голоду - заспокоюють його; не розпалюють спраги самими ж напоями - гасять її природним, безкоштовним засобом. Сам я в тій насолоді дожив старості». п Веду з тобою мову про ті бажання, яких не наситиш порадами, які влягаються лише тоді, коли отримають якусь поживу. А щодо тих бажань, які не є звичайними, які можна відтягти, можна їх осудити, можна взагалі вгамувати, скажу ось що: таке бажання природне, але воно не є потрібним. Ти нічого йому не винен, а якщо й задовольниш його чимось, то це вже твоя добра воля. Живіт, кажу, глухий до настанов - він вимагає, кричить. І все ж це не дошкульний лихвар: він тобі не спорожнить гаманця, якщо даси йому, скільки винен, а не скільки можеш. Бувай здоров!
Лист XXII 93 ЛИСТ XXII Сенека вітає свого Луцілія! і Ти, врешті, розумієш, як тобі потрібно вирватись із тих своїх, наскільки величних для ока, настільки нікчемних для душі за- нять. От лиш запитуєш, у який спосіб цього домогтись. Іноді треба бути на місці й поглянути, аби дати пораду. Лікар не може тільки з листів визначити, коли хворому краще братись до їжі, коли - купатися; він мусить намацати живчик. Є ж давня приповідка: «Гладіатор на арені вирішує, що робити». Вираз обличчя, порух руки, нахил тіла - все це ловить бистрим оком супротивник, аби 2 знати, як діяти. Можна як усно, через посередника, так і письмово викладати загальні настанови, коли йдеться про те, що прийнято робити, що варто робити; й не тільки відсутнім, але й нащадкам зазвичай даємо такі поради. А от щодо того, коли або в який спосіб потрібно робити, то тут ніхто не дораджуватиме звіддаля: з мусимо зважити на обставини. Треба бути не лише присутнім, але й пильним, аби спостерегти перебіжну нагоду*. Тому стеж за нею, а вгледиш - не пропусти й з усіх сил намагайся вихопитись із тих цупких своїх обов’язків. Ось послухай мій вирок: гадаю, мусиш полишати або те життя, яким живеш нині, або життя взагалі. Та водночас раджу обрати лагідний шлях. Те, чим так нещасливо ти обплутав себе, радше розв’яжи, ніж маєш розірвати. Хіба що жодним способом не вдасться розв’язати, тоді вже обривай. Навіть найбоязкіший волів би раз упасти, ніж мав би все життя висіти. 4 А тим часом, щонайголовніше, не обкладай себе новими клопо- тами. Достатньо тобі тих, до яких опустився, або - ти б хотів, щоб так думали всі, - в які ти потрапив. Не докладай свіжих зусиль. В іншому разі марно будеш виправдуватися: стане очевидним, що ти таки потрапив у ті клопоти, як здобич у пастку. Брехня-бо все те, що звикли в таких випадках говорити: «Інакше я не міг! Що з того, якби я не захотів?..» А чи треба комусь, скажи, бігти Вочевидь, ремінісценція знаменитого вислову Гіппократа: «Життя ко- ротке, шлях мистецтва - довгий... догідна мить - швидкоплинна (каігоз охуз - оссазіо ргаесерз). Проза Сенеки рясніє асоціаціями медичного характеру.
94 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія за щастям? Хай не чиниш опору, то хоч зупинися, не лети за легковажною фортуною - і то вже щось важитиме! 5 Чи не ображатимешся, коли не тільки сам тобі дораджуватиму, а залучу й інших, розважніших од мене, тих, до кого зазвичай вда- юся за порадою, розмірковуючи над чимось? Прочитай, що Епікур пише в подібній справі Ідоменеєві: просить його, аби чимдужче поспішав, заки не втрутиться якась вища сила й не позбавить б його можливості відійти. Але додає, щоб той не важився робити жодних спроб, поки не матиме для цього слушної нагоди. А коли довго очікувана мить настане, отоді радить негайно вистрибувати з халепи. Тим, хто намислив утекти, забороняє дрімати і споді- вається на рятівний вихід навіть із найскрутнішого становища, якщо ні передчасного кроку не зроблять, ані не забаряться його 7 зробити слушної миті. Тепер, гадаю, хочеш знати думку стоїків щодо цього. Ніхто б не знайшов жодної підстави ганити їх перед тобою за нерозважність: у них більше розсудливості, аніж хоро- брості. Сподіваєшся, можливо, на такі їхні слова: «Ганебно від- ступати перед тягарем. Якщо ти взяв на себе якийсь обов’язок, то треба бути готовим до боротьби. Хто уникає труднощів, того вже не назвеш ні мужнім, ані стійким, адже у самих труднощах росте 8 й міцніє наш дух». Але все це скажуть лише тоді, коли твоя напо- легливість буде виправданою, коли тобі не доведеться ні робити, ні терпіти нічого такого, що хіба соромило б добру людину. Одне слово, стоїк не буде виснажуватись у брудній, нікчемній роботі. Не стане займатися справами задля самих справ. Не робитиме й того, що припускаєш: не крутитиметься, піддавшись честолюбності, у вирі клопітких занять. А коли побачить, наскільки обтяжливим, непевним, сумнівним є все те, з чим він змагається, то відступить. Ні, не покаже одразу спину, а лиш повільно відійде у затишок. 9 Легко, Луцілію, вихопитись із справ, якщо знехтуєш нагородою за ті справи. Власне вони, ті нагороди, зупиняють, затримують нас. - «Як то? Маю відмовитись від таких гарних сподівань?.. Маю піти геть перед самим жнивом?.. Зостатись отак одному як палець? Нікого побіч лектики*?.. Нікого у вітальні?..» - Ось, Лектика - ноші, паланкін.
Лист XXII 95 власне, те, з чим так важко розлучатися; проклинаючи клопоти, ю люди тягнуться до їхніх плодів. На честолюбність скаржаться так, як коханець - на свою коханку: приглянься до його справж- нього почуття - побачиш не ненависть, а чергову образу. Добре перетряси людей, які нарікають на те, чого прагнули, й похва- ляються, що таки втечуть од тих клопотів, без яких насправді їм уже не обійтись, - і зрозумієш, що вони добровільно гнуть шию під тим ярмом, хоч таке воно, як самі кажуть, важке та прикре и для них. Так воно є, Луцілію: лиш небагатьох затримує неволя; більшість - саму неволю. Якщо ти дійсно задумав позбутись її, якщо свобода тобі по-справжньому дорога, а порадників шукаєш, аби, доконавши свого, потім собі самому постійно не дорікати, то чому б тебе не мав схвалити весь загін стоїків? І Зенони, й Хри- 12 сиппи будуть дораджувати, щоб ти діяв помірковано й чесно. Але якщо ти зволікаєш, аби озирнутися, що б то захопити з собою та якими коштами влаштувати своє дозвілля, то, вір мені, виходу не знайдеш. Ніхто ще не випірнув із вантажем. Випливай же до кращого життя, і хай тобі в цьому сприяють боги! Тільки не так, як сприяють тим, кому, прихильно всміхаючись, дарують пишні нещастя, й лиш одне їх виправдовує, - що всі ті вогненні, хресні муки вони подають не зі своєї волі, а на прохання. із Вже й печатку я приклав до листа, але треба розпечатати, аби прийшов до тебе із звичним дарунком - доніс якийсь небуденний вислів. Ось він і трапився мені, не знаю лишень, чим привабливі- ший: правдою чи красномовністю. Запитаєш, чий він? - Епікура. 14 Ще й досі пишаюсь чужими набутками. «Кожен відходить із життя так, мовби тільки-но в нього увійшов». Ти візьми першого зустрічного - юнака, старого, людину середнього віку - й побачиш: усі вони однаково бояться смерті, всі однаково новаки у житті. Жодного доробку за плечима: все в нас - у майбутньому. Та най- більше у цьому вислові мені подобається те, що старим дорікають 15 їхньою дитячістю. «Всяк, - зауважує наш філософ, - відходить із життя так, наче тільки-но народився». - Втім, бачу помилку: помираємо гіршими, ніж народжуємось. І тут наша провина, а не природи. їй випадає ставити це на карб нам, людям, дорікаючи: «Як же ж то? Я привела вас на світ чистими - без пристрастей,
96 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія без страхів, без забобонів, без лукавства й інших болячок; якими іб увійшли, такими й виходьте!» Справді, збагатився мудрістю той, хто помирає таким же безтурботним, яким народився. Якби ж то!.. Нині кожен із нас тремтить, тільки-но наближається якась небезпека: розгублюється, блідне, намарне ллє сльози. А що може бути ганебнішим, ніж такий неспокій на самому порозі спокою? 17 Причина тут одна: немає, кажу, нічого доброго у нас за плечима; ми порожні, от і мучить нас постійна жага життя. Ні однісінька його частка в нас не осідає: проходить крізь нас, пропливає*. Всяк дбає не про те, щоб жити добре, а щоб довго жити. А тим часом кожна людина владна жити добре, а щоб довго жити - над цим уже не владний ніхто. Бувай здоров! ЛИСТ XXIII Сенека вітає свого Луцілія! і Сподіваєшся, писатиму тобі про те, як лагідно повелася з нами зима, - а вона тим разом була м’якою, недовгою, - наскільки під- ступною була весна з її пізніми холодами, та про інші марниці, що ними не гребують ті, хто шукає першої-ліпшої нагоди для писання. Даремно! Я писатиму про те, що може бути корисним і для тебе, і для мене. А що могло б бути кориснішим, аніж те, що я закликаю тебе до мудрості? Запитуєш, на яких підвалинах вона тримається. - Не втішатись пустим - ось ця підвалина. Та 2 що там підвалина - це ж і її вершина! Найвищої досконалості сягає той, хто знає, що може бути предметом радості, хто своє щастя не узалежнює від когось іншого. Неспокійним, не впев- неним навіть у собі самому є той, кого зманює якась надія, хай навіть те, на що надіється, - поряд, досить лиш рукою сягнути, з хай раніше його й не зраджувала та надія. Ось тобі перше за- Роздуми Сенеки про час та життя часто пов’язані з конкретною реалією - водяним годинником (клепсидрою); пор. далі лист XXIV, 20; див. також прим/ до листа ХЬІХ, с. 159.
Лист XXIII 97 вдання, мій Луцілію: вчись радіти*. Вважаєш, певно, що, від- кидаючи випадкове, закликаючи позбутися наймилішої нашої розради - сподівань, я забираю в тебе чимало насолод? Навпа- ки, хочу, щоб ти ніколи не збіднів на веселість. Хочу, щоб вона народжувалася для тебе вдома. Так воно й буде, як лишень та веселість оселиться в самому тобі. Всі інші втіхи не виповнюють серця, а лиш розпогіднюють чоло; вони перелітні. Думаю, не вважаєш радісним того, хто сміється. Ні! Сам дух повинен бути бадьорим, упевненим, саме він має височіти над усім іншим. 4 Справжня радість, повір мені, - поважна, сувора річ! А може, гадаєш, що хтось, такий собі безтурботний, з веселеньким, як то висловлюються оті розбещені базіки, обличчям, що хтось такий по-справжньому зневажає смерть, відчиняє двері для вбогості, тримає під вуздечкою жагу до насолод, учиться бути терпеливим до болю? Хто над усім цим ненастанно роздумує, той перебуває у великій радості, але ця радість - без легковажної усмішки. Хочу, щоб тобою оволоділа саме така радість. І в ній ніколи не знатимеш 5 нестатку, щойно тобі стане відомим її джерело. Наймізерніші рудні пласти - це ті, що на самій поверхні; найбагатші, - що в глибині ховають свою жилу, і вона настільки щедра, наскільки глибоко сягає копач. Те, в чому знаходить розвагу люд, подає плитку, поверхову насолоду: будь-яка радість, якщо вона ззовні, не має своїх підвалин. Але та, про яку тобі кажу, до якої нама- 6 гаюся тебе привести, та радість стійка, її обшири - у тобі. То зроби, найдорожчий мій Луцілію, зроби, прошу, лиш ту єдину, здатну тебе ощасливити річ - відкинь, кинь під ноги все те, що виграє позиченим блиском, що сподіваєшся отримати з чужих рук, - звернись до справжнього добра, своєму радій! Що таке, однак, «своє»? Це ти сам, найкраща твоя частка. Зро- зумій, що оте тіло, хоч без нього й не вдіємо нічого, - річ більше потрібна, ніж важлива: схиляє до пустих, хвилинних насолод, у Сенека акцентує на тому, що шлях до справжньої радості (дашііит), джерело якої в самій людині, а не поза нею, нелегкий. Сковорода в цьому ж дусі мовить про «веселіє серця». Мотив радості, але вже в іншому, розважальному, ключі, підхопили ваганти у знаменитій пісні Сашіеатиз - «Радіймо!».
98 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія яких потім каємося, насолод, що стали б своєю протилежністю, коли б таки добре не загнуздати їх. Скажу так: розгнуздана на- солода, коли не знає міри, стрімко обертається стражданням. Але нелегко зберегти міру в тому, що вважаєш благом. Коли ж ідеться про справжнє благо, то тут і пожадливість нічим не 7 грозить. - «Але що це таке, - запитаєш, - те благо і звідки бе- реться?» - Я відповім тобі: воно - від чистого сумління, чесних намірів та справедливих учинків, від зневаги до всього випад- кового, від спокійного життя, що ту саму дорогу проторює. Хто ж перестрибує від одного наміру до іншого, навіть не перестри- бує - волею випадку кидається то сюди, то туди, - як можуть усі ті хисткі й нерішучі люди домогтися чогось певного, тривкого? 8 Мало хто розсудливо розпоряджається собою та своїми справа- ми; здебільшого, як той непотріб на воді: не пливемо самі - нас несе течією. Щось одне хвиля лиш погойдує на собі, притримує, інше - силою пориває; це ось - ледь хлюпнувши, м’яко кладе на берег, а те он - запінившись, притьмом жене до моря. Отже, нам передусім потрібно встановити, чого ми хочемо, а тоді вже твердо цього триматися. 9 Тут саме те місце, де я повинен сплатити тобі борг. Можу на- вести слова твого Епікура й ними розрахуватися з тобою за цього листа. «Яка то безпросвітність - постійно починати життя заново!» А може, цю думку краще було б виразити так: «Погано живуть ю ті, хто постійно починає жити». - «Чому це?» - запитаєш, і по праву, бо цей вислів дійсно вимагає роз’яснення. - А тому, що їхнє життя ніколи не буває завершеним. Не може бути готовим померти той, хто тільки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо. А хіба це може відчути той, хто тільки те й робить, що починає жити? п Не думай, що таких людей мало: майже всі саме такі. А дехто ще й тоді починає жити, коли вже пора закінчувати. Якщо це тебе дивує, то додам ось що - для ще більшого твого подиву: дехто закінчує життя, так і не почавши його. Бувай здоров!
Лист XXIV 99 ЛИСТ XXIV Сенека вітає свого Луцілія! і Як бачу з твого листа, ти непокоїшся, чим закінчиться судо- вий позов, що його подав на тебе твій розгніваний супротивник. Певно, чекаєш, що я дораджуватиму тобі розраховувати на краще, заспокоїтись на добрій надії. Яка, мовляв, потреба заздалегідь накликати біду (прийде - натерпимось!), наперед смакувати при- крощі, марнуючи нинішню днину страхом перед завтрашньою? Справді, нерозумно бути нещасним уже сьогодні тільки через те, 2 що маєш стати ним завтра. І все ж я поведу тебе іншою стежкою до безтурботності. Якщо хочеш позбутися будь-якого неспокою, то припусти, що всі твої уявні побоювання справдяться, і яким би не було те лихо, ти сам добре зміряй його і зваж свій страх. Тоді- то й побачиш, що не таким уже великим чи не таким тривалим з є те, чого боїшся. Недовго шукати й за прикладами*, що могли б тебе в цьому переконати: кожен вік подає їх чимало. Куди не сягнеш думкою, хай це в нашому краї, хай десь-інде, - трапляться тобі обдаровані мужі, котрі прославились чи то працелюбністю, чи натхненням. Скажімо, будеш засуджений. Чи може тебе в такому разі чекати щось страшніше, ніж вигнання або в’язниця? Що може бути жахливішим, ніж катування вогнем, ніж смерт- на мука? Візьми будь-яке з наведених зол і назви тих, хто лиш посміявся над ними: не шукатимеш, а вибиратимеш їхні імена. 4 Рутилій** сприйняв свій присуд так, мовби найважчою для нього була несправедливість суду. Метелл*** переніс вигнання мужньо, Рутилій - навіть радо. Перший своїм поверненням зробив послугу Підтримувані історичними прикладами заклики до здорового глузду - основний спосіб переконання, яким послуговується Сенека. Публій Рутилій Руф (близько 158-74 до н. е.) - відомий своєю непід- купністю й чесністю державний діяч, юрист, учень Панеція. Як упра- витель провінції Азії боровся проти зловживань з боку відкупників. За свою безкомпромісність був засуджений на вигнання, звідки згодом відмовився повернутись. Квінт Цецилій Метелл - переможець у війні з Югуртою (звідси прізвище Нумідійський), консул 109 Р- ДО н. е. Після прийняття аграрного закону, який він не схвалював, виїхав на острів Родос на добровільне вигнання.
1ОО Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія республіці, другий відмовив у ньому Суллі, а йому на той час ні в чому не відмовляли. Сократ вів бесіди у в’язниці, й хоча були люди, готові допомогти йому у втечі, він од неї відмовився і за- лишився, аби позбавити нас страху перед двома найжахливішими 5 речами - смертю і в’язницею. Муцій” поклав руку на живий жар. Жахливо, коли тебе палять. Та наскільки жахливіше, коли ти сам собі завдаєш тієї муки! Бачиш людину неосвічену, не оснащену жодними настановами, що вчили б ставити чоло смерті й страж- данням, зодягненого в одну лиш військову хоробрість простого воїна, що сам себе карає за невдачу: дивиться, як на ворожу жаровню, пражачись, скрапує його правиця, але не забирає її, ослизлу, оголену до кісток, із-під вогню - сам ворог забирає з-під неї жаровню. Муцій міг би діяти в тому таборі з більшим успіхом, але - не з більшою хоробрістю. Зваж і на те, наскільки мужність більш готова сприйняти муки, ніж сама жорстокість - завдати їх. Порсена радше вибачив Муцієві намір убити його, ніж Муцій вибачив сам собі те, що не вбив його. 6 «Всі ті оповідки, - посміхнешся, - напам’ять уже знають по всіх школах. А дійде до зневаження смерті, то повідатимеш про Катона». - А чому б мені справді не розказати, як він, поклав- ши біля узголів’я меч, перечитував Платона? Про два засоби він подбав у тій найбільшій скруті: один - щоб хотіти померти, другий - щоб могти. Отож, уладнавши всі справи, - наскільки можна владнати те, що стало уламками, що сягнуло межі, - він вирішив діяти так, щоб нікому не дозволити ні вбити Катона, ні 7 врятувати його. Оголивши меча, що його до цього дня оберігав не заплямованим кров’ю, він мовив: «Ти нічого не домоглась, форту- но, дарма що протистояла всім моїм зусиллям. Досі я боровся не Через два роки, завдяки клопотанням сина, повернувся звідти. Помер У9ір. Муцій Сцевола - зразок староримської мужності, герой війни римлян з Порсеною, володарем етрусків (VI ст. до н. е.). Прокравшись у ворожий табір, помилково замість Порсени вбив його писаря. Потрапивши до рук ката, сам поклав у вогонь правицю (звідси й прізвище Сцевола - «шуль- га»). Вражений стійкістю юнака, Порсена відмовився від подальшої війни з Римом.
Лист XXIV 101 за свою свободу, а за свободу вітчизни, і таке завзяття виявив не задля того, щоб самому бути вільним, а щоб жити серед вільних. Але нині, коли такими плачевними стали справи людського роду, 8 Катонові пора відійти у безпечне місце». По тих словах завдав собі смертельної рани. Коли лікарі перев’язали ту рану, він, хоча сплив кров’ю, опав із сил, та не ослабнув духом, гнівний уже не стільки на Цезаря, скільки на себе самого, розірвав рану голими руками й скоріше вигнав, аніж видихнув із грудей благородну зневажницю будь-якої влади - свою душу. 9 Нагромаджую тут такі приклади не з тим, щоб вигострювати розум, а щоб закликати тебе до стійкості супроти того, що вида- ється чимсь найжахливішим. Мені легше буде цього домогтися, коли доведу тобі, що не одні лише сміливці зневажали мить останнього подиху: дехто, хоч боязкий в іншому, тут, одначе, дорівнював силою духу навіть найхоробрішим. Таким був Сци- піон*, тесть Гнея Помпея. Коли супротивні вітри відігнали його до узбережжя Африки й він побачив свій корабель в оточенні ворогів, то тут же простромив себе мечем. На питання: «Де ж ю командувач?», відповів: «З командувачем усе гаразд». Ті слова зрівняли його з предками й не дали обірватися славі, що випала на долю Сципіонам" в Африці. Велике то було діло - перемогти Карфаген, але ще більше - перемогти смерть. «З командувачем усе гаразд!» - чи не так личило загинути командувачеві, під чиєю рукою був сам Катон? и Не відсилаю тебе до давніх наших діянь, не визбирую з усіх століть приклади тих, хто зневажив смерть, хоч таких доволі. Кинь оком хоча б на нашу добу, яку звинувачуємо у розніженості та зіпсутті, - скільки й тут людей усілякого стану, всілякого віку, Сципіон, Квінт Цецилій Метелл Пій - державний діяч, консул 52 р. до н. е. Після поразки помпеянців коло Тапса (Північна Африка) у 46 р. та невдалої спроби втекти кораблем до Іспанії наклав на себе руки. Сципіон Африканський Старший (235-183 до н. е.) - консул 205 р., знаний перемогою над Ганнібалом коло Зами (Нумідія) у 202 р. (звідси прізвище Африканський). Публій Корнелій Сципіон Еміліан Молодший (185-129 до н. е.), усиновлений старшим сином Сципіона Старшого, здобув перемогу над Карфагеном у Третій Пунічній війні (146 р.).
102 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія які смертю поклали край своїм бідам! Вір мені, Луцілію, смерті саме тому не слід боятися, що завдяки їй ми взагалі нічого не 12 повинні боятися. Тож спокійно вислуховуй погрози твого ворога. І хоча ти маєш право покластися на твоє чисте сумління, все ж пам’ятай, що на хід справи часто впливає чимало стороннього, тому-то, сподіваючись на справедливість, готуй себе й до крив- ди. Але передусім не забувай здмухати з речей оту їхню шумку піну й приглянутися, чим є, власне, кожна річ зокрема. Тоді й із побачиш: нічого там немає страшного, окрім самого страху. Що трапляється з дітьми, те ж саме - й з нами, великими дітьми: вони лякаються тих, кого люблять, до кого звикли, з ким бав- ляться, хай лиш побачать їх з машкарою на лиці. Отож: не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару й 14 повернути їй справжній вигляд. Навіщо виставляєш мені перед очі ті мечі, ті смолоскипи, ту юрбу катів, що галасує довкола тебе? Відкинь-но показну бундючність, за якою ховаєшся, лякаючи дурнів! Ти - смерть, яку нещодавно зневажив мій раб, моя служка. Що ж ти знову розставляєш переді мною ті всі батоги й колоди? Навіщо ті знаряддя - окремі муки для кожного окремого члена тіла? Навіщо стільки інших пристосувань, що розриватимуть людину на шматки? Відкинь усе те, від чого ціпеніємо! Скажи, хай замовкнуть натужні стогони, крики та зойки, що раз по раз прориваються з грудей катованого. Хіба ж ти - не той самий біль, що його зневажив хворий на подагру? Хіба не той же, що його терпить, та ще й серед самих насолод, хворий на шлунок, а чи перемагає, зціпивши зуби, породілля? Якщо можу терпіти тебе - ти легкий, якщо не можу - короткочасний. 15 Не раз повертайся думкою до того, що ти часто чув, часто й сам повторював. Але, чи правду ти чув, чи правду сам говорив, - доведи ділом. Найганебніше, чим можуть нам дорікнути, це те, що ми - філософи лиш на словах, а не на ділі. Хіба ти, скажімо, тільки-но довідався, що тобі грозить смерть, вигнання, страждан- ня? Таж для того ти й народився! Що може статися - вважаймо, іб що воно станеться. До чого тебе закликаю, того, певно, ти й сам дотримуєшся. Нині нагадую тобі лиш те, щоб ти не поринав душею у той неспокій: душа ним просякне, обважніє і не матиме сили
Лист XXIV юз випрямитися, коли прийде на це пора. Відверни її від особистого, хай на вселюдське гляне! Скажи собі так: моє тіло смертне, слабке; не лише кривда чи насилля можновладців здатні завдати йому страждань - самі насолоди обертаються муками: щедрі обіди викликають нестравність, від пияцтва терпнуть і тремтять жили, 17 від хтивості викривляються ноги, руки, суглоби. Зубожію - зна- чить, буду один із багатьох. Опинюсь на вигнанні - вважатиму, що я народився там, куди мене вислали. Заб’ють у пута - то й що?.. А тепер я хіба вільний? Природа й так прикувала мене до ваги мого тіла. Помру - отже, не зможу більше хворіти, не змо- 18 жу потрапити у пута, не зможу й померти. Я не такий наївний, щоб почати тут старої Епікурової пісеньки і переконувати тебе, що чистим безглуздям є всі ті страхи перед підземним світом, що немає ніякого Іксиона*, який крутиться на колесі, ні Сісіфа", що знову й знову підпихає плечем угору камінь, ані того нещас- ливця'", чиї нутрощі начебто відроджуються, тільки-но їх склює пажерний дзьоб. Ніхто ж не впадає в таку дитячість, щоб лякатися Кербера"", й темряви, й привида-кістяка. Смерть або знищує нас, або вивільнює. У тих, кого вона вивільнює, позбавивши тягаря, залишається їхня краща частка, у тих, кого знищує, взагалі нічого не лишається: забрано все - і добре, й погане. 19 Дозволь мені навести тут один із твоїх віршів, але спочатку послухай моєї ради: вважай, що ти написав його не лише для інших людей, але й для себе самого. Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо! Якось, пам’ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, 20 а лиш поступово у неї входимо. Справді: помираємо щоденно. Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли Іксіон - володар міфічних лапітів. За спробу збезчестити Юнону був прикутий у підземеллі до вогненного колеса. Сісіф - міфічний володар Коринта; за спробу обдурити богів був зму- шений постійно котити під гору важкий камінь. Йдеться про Титія - міфічного велетня, що зневажив богиню Латону. Кербер (Цербер) - триголовий потворний пес, який охороняв вхід до підземного царства.
104 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія зросту нашого прибуває, життя - убуває. Ми втратили дитинство, потім - підліткову пору, далі - юнацтво; увесь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня, - втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю. Як оту клепсидру опорожнює не остання крапля, а всі ті, що збігли перед нею, так і остання година, коли перестаємо існувати, не є тією єдиною годиною, що будує нашу смерть, - вона лиш єдина її завершує: саме о тій годині ми сягнули своєї смерті, йшли ж до неї все життя. 2і Коли ти все це описав з притаманним тобі красномовством, зав- жди піднесеним, особливо, коли добираєш слова, щоб передати саму правду, ти сказав: Смерть не одна йде до нас, лиш одна пориває - остання. Тому краще перечитуй, що сам пишеш, аніж те, що я тобі пишу. Тоді й спаде полуда з очей і зрозумієш: смерть, якої так жахає- мося, - остання з ряду, але не єдина. 22 Бачу, ти вже озираєшся, чим я оздобив свого листа, чий під- бадьорливий вислів приточив, чию корисну настанову вплів сюди. Що під рукою, про що мова, з того й надішлю тобі дещо. Епікур не менше ганьбить тих, хто бажає собі смерті, аніж тих, хто її лякається, й каже: «Безглуздо через нехіть до життя при- тьмом пориватися до смерті, якщо саме спосіб життя спонукає 23 тебе шукати смерті». І в іншому місці: «Що може бути безглуз- дішим, ніж прагнути смерті, хоча власне страх перед смертю отруює тобі життя?» До цих двох висловів можеш додати ще один, такого ж клейма: «Дехто настільки безрозумний чи радше божевільний, що з ляку перед смертю сам же штовхає себе на 24 смерть». Поміркуй над тим чи іншим висловом, і ти загартуєш свій дух - терпеливо зноситимеш і життя, й смерть. Бо ж нам по- стійно треба нагадувати, постійно втовкмачувати, що однаково шкідливою є і надмірна любов до життя, і надмірна ненависть до нього. Навіть тоді, коли розум переконує нас у тому, що мусимо заподіяти собі смерть, що пора покласти всьому край, то не треба 25 стрімголов, наче в нестямі, падати в обійми смерті. Хоробрий, розумний муж повинен не тікати з життя, а відходити з нього. Варто передусім уникати відомої багатьом людям пристрасті -
Лист ХХУ Ю5 жадливого прагнення померти. Так-так, мій Луцілію: є в людській душі незалежний од наших намірів потяг до багатьох речей, а серед них - і до смерті. Не одні з нас піддаються тому потягу - як серед людей сильної, благородної вдачі, так і з-поміж слабких та ницих: ті - зневажаючи життя, ці - вгинаючись під його тягарем. 26 Є ще й такі, кому набридає щоденно те саме робити, те саме ба- чити, - от їх і проймає не так вже ненависть до життя, як огида, до якої, врешті, схиляє сама філософія, адже говоримо: «Де ж бо межа тій одноманітності? Так ото день у день: прокидатимусь і засинатиму, їстиму і голоднітиму, мерзнутиму і зогріватимусь?.. Ніщо не має своєї межі, все крутиться, сплетене в одному колі, тікаючи - наздоганяє одне одного. Ніч наступає на п’яти дневі, день - ночі; літо поступається місцем осені, зима - налягає на літо, її ж - проганяє весна*. Все минає з тим, аби повернутися. Нічого нового не роблю, нічого нового не бачу, - то чи не доведе все це до нудоти?.. Отож, чимало на світі таких, які вважають, що жити - не так, може, обтяжливо, як просто непотрібно. Бувай здоров! ЛИСТ XXV Сенека вітає свого Луцілія! і Що стосується двох наших друзів, то доведеться йти двома стежками: вдачу одного з них потрібно виправити, другого - зла- мати. Ось тут я не обмежуватиму своїх дій: не зачеплю - значить, не люблю його. - «Як це? - здивуєшся. - Хочеш узяти під опіку сорокарічного вихованця? Зваж на його вік - неподатливий, не- поправний. Його ж не зміниш. Лише із свіжого, молодого можна 2 щось ліпити». - Хтозна, чи досягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії. Хіба ж не сподіваємось вилікувати навіть Пор. у Горація (Оди, IV, 7): Зиму змагає весна, її - переборює літо Й гине само, як лише Осінь розсипле плоди, за нею - на сон лиш багата - Вже наступає зима.
іоб Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія занедбаних хворих, змагаючись із їхньою непоміркованістю, змушуючи їх і робити, й терпіти те, що їм не до вподоби? Та й другому я не дуже довіряю; добре, що хоч рум’янцем іще береться при поганому вчинку. Ось такий сором треба плекати, адже, поки він зоставатиметься в душі, поти й лишатиметься якесь місце для доброї надії. А щодо старшого, то тут треба діяти обережніше, щоб з він не розчарувався сам у собі. Найдогіднішою хвилиною, щоб ним зайнятися, була та, коли він мовби перепочивав і, здавалось, виправився. Інших ця перерва могла б увести в оману, мене ж він не одурив. Для мене не буде несподіванкою, коли його пороки повернуться до нього, але вже з приплодом: знаю, що вони ли- шень забарилися, а не відійшли геть. Присвячу тій справі якихось пару днів, та й спробую, чи можна ще тут зарадити чимось, чи 4 ні. Ти ж і далі зміцнюйся у своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства - під рукою. Те, чого потребуємо, - або безкоштовне, або цілком де- шеве. Води й хліба - ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером», - мовив Епікур. Один із його висловів я долучу й до цього листа: 5 «Роби все так, мовби за тобою стежив Епікур». Корисно, що й казати, приставити до себе сторожа, мати на кого озирнутися, вважати, що хтось постійно присутній навіть у всіх твоїх думках. Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі б хто-небудь дивиться. Самотність - погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А наразі мусиш огоро- дити себе чиєюсь повагою; хай це буде Катон, або Сципіон’, або Лелій - хтось такий, що й при самій зустрічі з ним погамовують свої пороки навіть пропащі люди, - наразі, поки сам не станеш Йдеться про Сципіона Африканського Старшого (див. прим.” до листа XXIV, с. юі).
Лист XXVI 107 таким, під чиїм поглядом ти б посоромився вчинити щось погане. Коли, нарешті, доможешся того, що матимеш якусь повагу й до себе, тоді помалу й дозволятиму тобі керуватись порадою Епі- кура: «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений 7 обертатися серед юрби». Мусиш бути не таким, як багато інших людей. А поки тобі ще небезпечно перебувати наодинці з собою, приглянься до кожного зокрема: не знайдеш такого, кому корис- ніше було б залишатись із собою, ніж із будь-ким іншим». «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби», - якщо, звісно, ти добра, спокійна й поміркована людина. В іншому разі шукай у юрбі сховку перед собою ж, аби не бути сусідом поганої людини. Бувай здоров! ЛИСТ XXVI Сенека вітає свого Луцілія! і Нещодавно я говорив тобі, що перебуваю на порозі старості, нині ж боюся, чи не залишив її вже позад себе. Бо ж ні моїм рокам, ні тим паче моєму тілу вже те слово непідхоже: старістю називаємо втомлений, а не виснажений вік. Мене ж зараховуй 2 до немічних, які ось-ось сягнуть межі. І все ж я сам себе похвалю перед тобою: кривду, що завдає нам час, відчуваю тілом, але не душею. Постарілись одні лиш пороки та все те, що їм прислуговує. Душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в’яже її з тілом: значну частку вантажу відкладено. Розкошує і спере- чається зі мною щодо старості: вважає, що для неї ця пора - сам з розквіт. Повірмо ж їй - хай втішається своїм благом! Вона спонукає озирнутись і замислитися, чим у тому спокої, у тій поміркованості звичаїв я завдячую мудрості, чим - вікові; вимагає докладно встановити, чого я вже не подужаю робити, а чого - не хочу робити. Скажу так: я далекий від того, щоб жа- літи за всім тим, у чому мені відмовляє старість. Та чи доречно тут бідкатися? Хіба то кривда, коли поступово занепадає те, 4 що неодмінно мусить закінчитися? - «Таки кривда, вершина
ю8 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія кривди, - зауважиш, - ось так маліти, загибати, ось так, власне кажучи, танути. Адже падаємо, вражені не одним раптовим уда- ром, - меншаємо: кожен день надгризає, викрадає у нас якусь частку наших сил». - Гаразд. Але хіба то краще відійти з життя зненацька, ступивши крок, аніж, поступово слабнучи під рукою природи, зсовуватися до своєї межі? Кажу так не тому, що рап- товий відхід від життя вважаю злом, - просто той шлях, який виводить нас із життя непомітно, видається мені лагіднішим. От я і приглядаюсь до себе, мовби наближувалося випробування, а з ним і той день, який винесе свій суд щодо всіх моїх років, пригля- 5 даюсь і кажу сам собі: « Всі мої дотеперішні діла, всі слова - ніщо. Все це - лиш пусті й оманливі, хитро причепурені докази моєї мужності. Чого я домігся насправді, одна лише смерть виявить, їй і повірю. Тож без страху готуюся до того дня, коли, відкинувши хитрощі, зітерши рум’яна, сам про себе судитиму: чи мужні речі були в мене лиш на вустах, чи також у серці; чи не було тільки облудою та грою все те, що я з таким піднесенням жбурляв просто б в обличчя фортуні. Відкинь думку людей: вона завжди сумнівна, хилиться то в один, то в інший бік. Облиш ті науки, яким ти від- давався впродовж усього життя: смерть висловить щодо тебе свою думку. Скажу так: ні вчені суперечки та бесіди, ні почерпнуті з мудрих настанов вислови, ні твоя вишукана мова - ніщо не за- свідчить сили духу. Адже й найбоязкіший може промовляти як перший сміливець. Тільки останній твій подих виявить, на що ти спромігся за своє життя. Хай так! Я приймаю ту умову й не 7 боюся суду». - Так я бесідую з собою; вважай, однак, що й з тобою я побесідував. Щоправда, ти молодший від мене. Та хіба це має значення? Смерть не лічить роки. Невідомо, де вона очікує на тебе, а тому сам очікуй на неї скрізь. 8 Я вже хотів завершувати, вже й рука ось-ось мала накреслити кінцівку, але наша домовленість - то як священний обряд, що має бути закінчений: мушу й цей лист забезпечити припасом на дорогу. Не думай, що я сам себе запитую, в кого б то взяти у борг: знаєш-бо, чиєю скарбницею послуговуюсь. Ще трішечки - і плататиму із своїх запасів. А там часом плататиме Епікур, який каже: «Розмірковуй про смерть, - що зручніше: їй прийти до нас
Лист XXVII 109 чи нам її перестрінути». Думка зрозуміла: як це прекрасно - на- 9 вчитися смерті! А може, вважаєш зайвим учитися того, що зна- добиться лиш один раз? Тому, власне, й треба роздумувати про смерть: якщо свої знання якоїсь справи не можемо випробувати на ділі, - мусимо ту справу вивчати постійно. ю «Розмірковуй про смерть!» Хто це каже, той велить розміркову- вати про свободу. Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно - поза всякою владою. Що йому в’язниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди віль- ний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на прив’язі, - жага життя. Не кажу, що того почуття треба позбутися, - його треба послабити, і то настільки, аби ніщо нас не затримувало, ніщо не заважало нам, коли зайде потреба, з готовністю зробити негайно те, що однаково колись доведеться зробити. Бувай здоров! ЛИСТ XXVII Сенека вітає свого Луцілія! і «Ти от даєш поради, - скажеш мені. - Значить, сам собі ти вже зарадив, уже полікував себе й маєш тепер час займатися чужими вадами?» - Ні, Луцілію. Не такий вже я негідник, аби, хворіючи сам, брався оздоровлювати інших. Лежу, так би мови- ти, у тій самій лікарні, що й ти, от і бесідую з тобою про спільні наші болячки, дораджую різні лікувальні засоби. Тож слухай мене так, мовби я говорив також до себе самого. Я допускаю тебе до моїх найпотаємніших сховків і в твоїй же присутності 2 картаю себе. Сам собі кидаю докори: «Подумай, скільки тобі років, - і соромно буде, що й досі маєш ті самі, що й хлопцем мав, забаганки, ті самі громадиш запаси. Хоча б одну сам собі зроби послугу: хай принаймні твої пороки помруть перед тобою. Роз- прощайся з тими каламутними насолодами, що так дорого тобі обходяться, бо всі вони шкідливі; і не лише ті, що проминули, але й ті, на які ще сподіваєшся. Як лиходія, хоч його й не спіймано на гарячому, разом із скоєним злочином не полишає неспокій,
110 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія так і ласий до непристойних насолод чує гіркість на душі й після того, як натішився. Бо ж нема в тих насолодах нічого, що могло б тривати, що вірно б тобі служило: вони, якщо й не шкідливі, то з всі - перебіжні. Радше розглянься за непроминальним добром. А ним може бути лише те, що душа віднайде таки в собі самій. Одна тільки чеснота дає постійну, безпечну радість. Хай навіть стане їй щось на шляху, то це лиш хмаринки, що пропливають 4 низько й не можуть затьмарити сонячної днини». Коли пощас- тить сягнути тієї радості? Досі ти не барився, але й поспіх тут не завадить. Скільки-то всього ще треба зробити! Скільки мусиш докласти зусиль, скільки безсонних старань, коли зичиш собі 5 успіху в тій справі! Її на чужі плечі ніяк не перекладеш. На чиюсь допомогу можна розраховувати в іншому роді вчених занять. Ще за нашої пам’яті жив багач Кальвізій Сабін". У нього було не тільки майно вільновідпущеника - він і за вдачею був такого ж кшталту чоловік. Ніколи я не бачив людини, яка б так непристойно втішалася своєю заможністю. Таку вже мав кеп- ську пам’ять, що раз по раз забував імена то Улісса, то Ахілла, то Пріама, хоча, певна річ, знав ті ймена так добре, як знаємо, приміром, рабів, які опікувались нами в дитинстві. Навіть серед стареньких номенклаторів, які скоріше вгадують, а не пригадують імена, не знайдеш такого, хто б так кумедно вітав громадян, як б наш Сабін - троянців та ахейців. А попри те він прагнув слави вченого. І ось до чого додумався: за великі гроші придбав рабів; одного змусив вивчити напам’ять Гомера, другого - Гесіода; серед дев’яти інших розподілив дев’ять ліриків". А що він дорого за- платив за них, то тут і дива немає: вченими їх не знайшов - мусив спочатку віддати в науку. З такою от підмогою почав дошкуляти своїм гостям. Мав, так би мовити, під ногою тих, хто готовий був шепнути йому той чи інший потрібний для якоїсь нагоди вірш. 7 Але й тут він нерідко затинався на півслові. Сателлій Квадрат, похлібець багатих дурнів, значить, їхній догідливий присмішник, Можливо, йдеться про Гая Кальвізія Сабіна, консула 26 р. н. е. Відповідно до числа муз, у цю дев’ятку (згідно з каноном, складеним александрійськими граматиками) увійшли: Алкман, Алкей, Стесіхор, Анакреонт, Сапфо, Симонід Кеоський, Івік, Вакхілід, Піндар.
Лист XXVIII ні отже (що неодмінно додасться), - й насмішник, порадив йому придбати ще й граматиків, аби збирали недоїдки, що попадали на долівку. Коли ж Сабін зізнався, що на кожного раба витратив щонайменше сто тисяч, той відповів йому: «Стільки ж набитих рукописами скринь ти міг би купити значно дешевше». Але марнотратний багач тримався своєї думки: все те, що знає будь- 8 хто з його челяді, - знає він сам. Далі Сателлій став заохочувати його - кволого, блідого, схудлого - зайнятися боротьбою. - «Як це? - зчудувався Сабін. - Я ж ледве дихаю!» - «Ну, не смій, прошу тебе, і говорити такого, - на те йому дорадник. - Хіба не бачиш, скільки довкола тебе кремезних рабів?» - Ні. Здорового глузду і не позичиш, і не купиш. А втім, коли б і продавався, то, не думаю, чи знайшовся б на нього купець. А от на безглуздя не бракне попиту. 9 Але візьми вже, що я винен тобі, й бувай здоровий.« Багатство - це за вимогами природи впорядкована вбогість». Епікур часто, щораз по-іншому висловлює цю думку. Але ніколи не буде до- статньо сказано про те, чого ніколи не можемо достатньо вивчити. Декому досить вказати ліки, декого - треба до них змушувати. Бувай здоров! ЛИСТ XXVIII Сенека вітає свого Луцілія! і Тобі здається, що лише з тобою таке трапилося, дивуєш- ся, мов чомусь небувалому, що такою тривалою мандрівкою, стількома різними краєвидами ти не розвіяв смутку, не по- збувся гнітючого настрою. Душу треба міняти, а не небо’! Хай перепливеш море, хай, як каже наш Вергілій, «і земля, й моря відступлять»’’, - твоя біда, куди б ти не подався, йтиме вслід за 2 тобою. Так само й Сократ відповів комусь: «Дивуєшся, що тобі Пор. у Горація (Послання, II, і, 27): Небо, не душу, змінює всяк, хто рушає за море. Вергілій. «Енеїда», ПІ, 72.
112 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія не допомогли мандрівки? Ти ж себе носиш усюди з собою!» - Що тебе вигнало з дому, те ж саме нині й пригнічує. Чим тобі може зарадити незвичність місцевостей, пізнання міст і країв? Ті твої дороги, повір, недаремні. Питаєш, чому тебе не порятує втеча? Бо з собою тікаєш! Мусиш скинути тягар із душі, інакше шкода й сподіватися, що якесь місце припаде тобі до вподоби, з Стан твій, зауваж, такий, як у тієї віщунки, що її зображує Вер- гілій, - збудженої, гнаної шалом, майже повністю охопленої чужим подихом: Вистрибом буйна пророчиця мчить, мовби мала надію Бога великого з серця прогнать*. Так і ти кидаєшся то сюди, то туди, аби позбутись обтяжливої ноші, але вона вже від самої твоєї метушні ще більше тобі до- шкуляє. Менше й кораблеві грозить своєю вагою непорушний вантаж, а нагромаджений абияк, нерівномірно, затоплює ту частину судна, де він опинився. Одне слово, що б ти не робив, те обернеться проти тебе, шкодиш собі навіть самим рухом: руха- 4 єш хворого. І лише тоді, коли викорениш із себе ту свою недугу, всяка переміна місця даруватиме тобі приємність. Хай вигнали б тебе на самий край землі, хай поселили б у якомусь найглухі- шому закуті серед варварів - хоч би яким був той притулок, для тебе він буде гостинним. Важливим є не те, куди ти приїжджаєш, а те, яким приїжджаєш, тому й не варто прив’язуватись усією душею до того чи іншого місця. Треба жити з таким переко- нанням: «Я не народжений для якогось одного закутка: увесь 5 світ - моя батьківщина». Якби ти усвідомив це, то не дивувався б, чому тобі не допомагає розмаїття місцевостей, що їх, гнаний нудьгою, постійно міняєш - одну якусь на іншу. А могла б і та перша сподобатись, якби ти вважав, що всі вони - твої. Нині ж ти не мандруєш, а блукаєш: з місця на місце тебе жене твоя осоруга на цілий світ, хоча те, що ти хотів би знайти - щасливе б життя - всюди, хоч би куди ти ступив. Де ще, скажи, галасливіша Вергілій. «Енеїда», VI, 78-79. Йдеться про Сивіллу з Кум, що в Кампанії (Італія), яка допомогла Енеєві зійти до підземного царства.
Лист XXVIII ИЗ метушня, ніж на форумі? Але й там за потреби можна жити спо- кійно. Втім, коли б мені вільно було розпоряджатися собою, то я б далеко втік од самого виду форуму та від його сусідства. Як од важкого довкілля псується навіть найміцніше здоров’я, так само й благородному духові, який, однак, ще не вдосконалився, що- йно, так би мовити, одужує, може піти на шкоду те чи інше сере- 7 довище. Я не захоплююсь тими, хто, наосліп кидаючись у самий вир життя, смакує його щоденну суєтність і мужньо змагається з труднощами. Розумний витерпить усі знегоди, але не шукатиме їх, бо воліє перебувати у спокої, а не в боротьбі. Справді, мало з того користі, коли, позбувшися власних пороків, ти мусив би 8 відразу зчепитися з чужими! - «Тридцять тиранів’ оточували Сократа - й не зламали його мужності». - Аяка різниця, скільки над тобою повелителів? Рабство завжди одне. Хто згордував ним, той буде вільний серед будь-якої юрби повелителів. 9 Пора закінчувати, але спочатку сплачу мито. «Знати свою ваду - це вже перший крок до здоров’я». Гадаю, цей вислів Епі- кура справді знаменитий. Бо хто й не підозрює, що в нього якась болячка, той і позбутись її не помислить. Спочатку мусиш вивести себе на чисту воду, а тоді вже про поліпшення думати. Дехто ще і похваляється своїми пороками. То чи в голові їм, гадаєш, якісь рятівні засоби, якщо й ті свої пороки вони мають за чесноти? Тож усіляко намагайся сам себе спіймати на гарячому, прискіпуйся до себе самого! Спочатку будь своїм обвинувачем, потім - суддею, а вже насамкінець - захисником. Іноді - й кривдником. Бувай здоров! Тридцять тиранів - очолюване Критієм (460-403 до н. е.) олігархічне правління в Афінах.
И4 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ XXIX Сенека вітає свого Луцілія! і Запитуєш про нашого Марцелліна*, хочеш знати, що він по- робляє. Рідко заглядає до мене, не інакше як через те, що боїться почути правду. Але ця небезпека йому вже не грозить: чи варто говорити до того, хто не бажає слухати? От і сумніваються час- тенько щодо Діогена й інших кініків, які, надто вільно спілкую- чись з усіма без розбору, бралися повчати першого зустрічного: чи повинні були так чинити? Що ж то дає картати глухого або 2 німого від народження чи внаслідок якоїсь недуги? - «А чому ж би то я мав, - запитаєш, - скупитися на слова? Вони ж нічого не коштують! Справді, не можу знати, чи прислужуся людині, яку повчаю. Але переконаний, що комусь таки прислужуся, коли по- вчатиму багатьох. Сіймо поради щедрою рукою. Не може такого з бути, щоб наполегливому колись та не всміхнулося щастя». - Я б не сказав, Луцілію, що так повинен чинити розумний чоловік: його повага, розпорошуючись, не матиме такої ваги у тих, кого могла б виправити, коли б не була пущена у щоденний обіг. По- гано володіє луком, хто досягає ціль десь-колись, замість того, щоб десь-колись хибити. То не мистецтво, якщо успіх приходить до тебе випадково. Мудрість - мистецтво. їй не личить діяти на- вмання: вона повинна вибирати тих, від кого можна очікувати добрих наслідків, а від тих, на кого вже годі покладати надії, - відступати. Але хай їх не залишає поспіхом: навіть тоді, коли вже й надії не матиме, хай випробує ще якийсь, останній, засіб. 4 У нашому Марцелліні я ще не зневірився. Ще й тепер він може бути врятований, аби лиш руку йому подали вчасно. А проте є небезпека, що він може потягнути за собою і свого рятівника, бо наділений неабиякими здібностями, шкода лише, що вони спрямовані на лихе. І все-таки, знехтувавши небезпекою, зважусь 5 розкрити йому очі на власні хиби. Та замість того, щоб прислуха- тись, - ти знаєш Марцелліна! - він сипне тобі такими жартами, Марцеллін - постать, про яку немає вичерпної інформації; непевним є, чи саме про нього йдеться у листі ЬХХУІІ, 5.
Лист XXIX 115 що і розжалоблений може пирснути сміхом. Спочатку поглузує сам із себе, потім - з нас. Випередивши мене духом, викладе все те, чим я збирався його присоромити. А далі перетрясе всі наші школи, дорікне кожному філософові подачкою, коханкою, ласо- 6 щами. Одного покаже мені в чужому ліжку, другого - в шинку, третього - в передпокої. Пригадає мені кумедного філософа Аристона*, що полюбляв промовляти з лектики: догіднішої пори для виголошення своїх думок, видно, не міг підібрати. «А до якої школи він належить?» - якось запитали про нього Скавра”. - «В усякому разі, - була відповідь, - не до перипатетиків*”». Хтось поцікавився, якої думки про цього ж таки Аристона статечний чоловік Юлій Грецин. «Не можу тобі сказати, не знаю, на що він спроможний, коли стане на ноги», - відмовив, мовби йшлося про 7 гладіатора на колісниці. Одне слово, буде мені тицяти пальцем у вічі, перераховуючи всіх тих невігласів, що краще б лишили філософію в спокої, ніж мають отак нею торгувати. І все ж, кажу, я поклав собі перетерпіти всі ті насмішки. Хай він доведе мене до сміху, а я його, можливо, - до плачу. А якщо він таки й далі сміятиметься, то я, мовби й сам схитнувся, радітиму, що йому ви- пав такий веселий вид божевілля. Але та веселість недовга. При- глянься до таких людей і побачиш: вони то від сміху трясуться, то, 8 за якусь хвилину, - від люті. Отож я поклав собі за мету підійти до нього й розтлумачити, що його справжня ціна буде настільки більшою, наскільки меншою вона видаватиметься в очах юрби. Хай не викореню його пороків, зате приглушу їх. Одразу вони не зникнуть, але на якийсь час перестануть буяти; далі занидіють, а може, й зовсім зникнуть. Нерозумно було б цим нехтувати: для важкохворих перерва в недузі - це все одно що здоров’я. 9 Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час - адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а зна- чить, здогадуєшся, якої межі сягнеш, - ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на Аристон - один із невідомих нам ближче філософів. Скавр Мамерк Емілій - оратор і поет часів Тиберія. Перипатетики - філософи, послідовники Аристотеля; названі від грец. регіраіоз - крита галерея, що була місцем прогулянок і бесід.
116 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна липі комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме. ю Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повести- ся, мов який скнара, - візьми, що з мене належить. - «Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що п я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю». - «Хто це?» - за- питаєш. - Ніби й не знаєш, хто мій скарбник. - Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен - з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих - тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути 12 лише поганим способом. - «А чим тут допоможе, - запитаєш, - та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філосо- фія?» - А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати - які вони, а не рахувати - скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з’явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопча- ки, - то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави. Бувай здоров?
Лист XXX И7 ЛИСТ XXX Сенека вітає свого Луцілія! і Бачив я Ауфідія Басса*, справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися, - всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров’я, крихкотілий. 2 Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна, - так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі зв’язки і, поки зіб’єш докупи одне, тріщить інше, - то тут уже з треба озиратися, куцою втекти. І все ж наш Басе на диво бадьо- рий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима - смерть; радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басе: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. 4 Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує - віді- йти з погідною душею, коли надлине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин, - але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися. 3-між усіх видів смерті ця смерть - найлагідніша, але і найдов- Ауфідій Басе (І ст. н. е.) - римський історик, прихильник Епікура, автор книг про війну з германцями.
118 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 5 ша. От і склалося в мене враження, що наш Басе наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, пережи- ває розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: б у ній самій не більше муки, ніж після неї. Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то, - висновує наш Басе, - смерть - поза межами всякого зла, а отже, - поза межами страху перед усяким злом». 7 Подібне, знаю, часто мовилось, часто й повинно мовитись. Але мені не дуже допомагали ті слова - ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто доводив, що смерті не треба ля- катися: вони боролися з віддаленим страхом. Інша річ наш Басе: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, 8 яка вже ступила на його поріг. Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. Так, навіть найбоязкіший впродовж усього бою гладіатор сам наставляє супротивникові шию, сам же скеровує його непевний меч, що мов сумнівається, - аби з певністю вдарив, аби не схибив. Але сусідство із смертю - тією, яка неминуче переступить поріг, вимагає тривалої сили духу, а це - рідкісна якість, на яку може 9 спромогтися хіба що наділена мудрістю людина. Тож я з великим задоволенням слухав його кожен раз, коли він виносив вирок смерті, коли розкривав її природу, мовби знав ту смерть в обличчя. Звісно, більшої довіри в тебе, більшої ваги заслужив би той, хто, переживши свою смерть, розказав би тобі з власного досвіду, що ніякого зла в тій смерті немає. Ну, а про те, що за сум’яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз’яснять тобі ті, хто ю стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той,
Лист XXX 119 хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю - смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно н чогось непевного, а певного - очікуємо. Смерть для всіх - рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність - це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає. 12 Отож, якщо комусь поталанить і старість не грубо вирве його з життя, а лагідно відішле, радше випровадить крок по крокові, - то чи не повинен він складати дяку всім богам за те, що вирядили його, ситого, на відпочинок", потрібний кожній людині, милий - для втомленого трудівника?.. Ти сам бачив, що дехто з більшим запалом поривається до смерті, ніж зазвичай хапаються за життя. Але я не знаю, хто б нам більше додав духу: ті, що жадають смерті, чи ті, що в радості й спокої очікують її. Адже в перших жагу смерті викликає часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других - від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу. із Яз багатьох причин навідуюсь до цього вельми дорогого мені чоловіка, але, зізнаюсь, одна річ таки найбільше спонукує мене до зустрічі: хочу знати, чи застану його щоразу таким самим, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Та ні, навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, на- 14 ближаючись на сьомому** колі до переможної пальми. Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що Сенека послуговується традиційним (Горацій, Сатири, І, і, 119; Лукрецій, III, 938, 960) образом «ситої» людини, що повинна спокійно відійти з життя, як гість - з бенкету. Див. також кінцівку листа ХСІ:« Наситившись, очікую смерті». Тобто на останньому: у римському цирку колісниці під час перегонів проходили дистанцію довжиною сім кіл; переможця нагороджували вінком із пальмових гілок.
120 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія в тому останньому подихові немає жодного болю, а коли б на- віть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжують страждання, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст - її не треба силою ви- ривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поливаючи його потоками води, а часом - заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його, - сам погасне. 15 Залюбки, мій Луцілію, слухаю ті слова, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. То й що? - запитаю сам себе. - Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? - Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, іб а приймають. - «Ми самі собі, - говорив він, - вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смер- тю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує 17 нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося». - От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. Коли б ми хотіли дослідити причини нашого страху, то з’ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше - завжди поблизу нас. Тим- то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є їв такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару?.. Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не знена- видів більше, ніж саму смерть. Отож закінчуватиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті, - завжди про неї думай. Бувай здоров!
Лист XXXI 121 ЛИСТ XXXI Сенека вітає свого Луцілія! і Пізнаю мого Луцілія: він виявляє себе, врешті, такою людиною, якою обіцяв стати. Продовжуй іти за тим душевним поривом, який, кинув тобі під ноги загальновизнане добро, провадить тебе до вдо- сконалення. Ні, я не вимагаю від тебе, щоб ти став чи то більшим, чи кращим, ніж ти сам намислив. Але підвалини ти заклав на віль- ному місці - зводь же й відповідну будівлю, аби дорівняла твоїм намірам, залучи до тієї роботи все, що ти виплекав у своїй душі. 2 Врешті, сягнеш мудрості тоді, коли заткнеш вуха, і то не воском, що став у пригоді Уліссові та його супутникам': тут по- трібна щільніша замазка. Голос, якого боявся Улісс, справді був звабливий, але ж то не був голос загалу; а от той, якого мусиш боятися ти, долинає не з одинокого стрімчака - звучить звіду- сіль, з усіх закутів землі. Значить, тобі потрібно оминати не одне якесь місце, де чигає підступна насолода, а всі заселені людом міста. Будь глухий передусім до тих, хто тебе любить: наміри бувають добрі, бажання - погані. Хочеш бути щасливим - про- з си богів, аби ні одне з тих добрих зичень не здійснилося. Бо то ж не блага, все те, чим хочуть осипати тебе твої доброзичливці. Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого жит- тя - це впевненість у собі. А того не осягнеш, поки не знехтуєш труднощами, поки не вважатимеш їх у числі тих речей, котрі не є ні добрими, ні поганими. Адже не буває так, щоб одне щось було то поганим, то добрим, то легким і стерпним, то здатним 4 нагнати жах. Труднощі - не благо. То що ж таке благо? Зневага до труднощів. Засуджую тих, хто з’їдає себе у непотрібних тру- дах. І навпаки: хвалитиму того, хто докладає зусиль у чесному занятті; хвалитиму тим більше, чим наполегливіше він труди- тиметься, чим рідше, піддаючися слабості, випускатиме з рук чепіги, - хвалитиму, підбадьорюючи: «Прекрасно! Розпростуй плечі, вдихни на повні груди і, якщо можеш, подолай той схил на Йдеться про те, як Улісс (Одіссей), аби проплисти повз Сирен, заліпив своїм супутникам вуха воском («Одіссея», XII, 47-48).
122 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 5 одному подиху!» Труднощі - пожива благородних душ. Тому-то з усього того, що колись вимолювали для тебе твої батьки, тобі вже нічого вибирати, нічого жадати. Втім, чи не соромно було б людині, яка вже стільки осягла, все ще обтяжувати богів своїми просьбами? Та й до чого ті просьби? Ти сам себе зроби щасли- вим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо - це те, що пов’язане з чеснотами; а що пов’язане із злом, те ганебне. Як ото без домішки світла ніщо не заблищить, як ніщо не буває темним, не ввібравши в себе темряви чи якихось сутінків, як без вогню ніщо не буває гарячим, а без повітря - холодним, так усе може бути чи почесним, чи ганебним залежно від того, з чим єднається: чеснотою чи злом. 6 То що ж таке справжнє благо? Знання. А що таке зло? Незнан- ня. Передбачлива, кмітлива людина, зважаючи на обставини, одне щось відкине, інше - вибере. Що відкидає, того, однак, не лякається, а що вибирає, тим не захоплюється, - якщо, звісно, та людина висока й незламна. Я забороняю тобі хилитися, за- непадати духом. Не уникаєш труду? Того ще мало: треба йти 7 йому назустріч! - «А який труд, - запитаєш, - можна вважати пустим та зайвим?» - Той, до якого впрягли тебе нікчемні спо- нуки. Зрештою, він теж не є злом, як і той, до якого спонукало тебе щось високе. Адже йдеться про саму стійкість душі, яка за- кликає нас долати труднощі та знегоди, підбадьорює словами: «Чому вагаєшся? Чоловікові не личить лякатися поту!» 8 Але, щоб осягнути досконалості у чесноті, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним, цілісним, в усьому відповідним само- му собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Сягнеш його - станеш рівнею, а не прохачем богів. 9 «Як же, - запитаєш, - дійти до такого блага?» - Не через Ле- ніни чи Грецькі хребти, не через пустелі Кандавії; не доведеться рушати до Сіртів, до Сцилли й Харибди", хоч ти і долав усі ті пере- Пеніни, Грецькі хребти - в Альпах; Кандавія - гірська область в Іллірії; Сірти - дві затоки (Велика і Мала) у Північній Африці та прибережні
Лист XXXI 123 шкоди заради нікчемної прокураторської посади. Ні, дорога тут безпечна і приємна: до неї тебе спорядила сама природа. Вона дала тобі все те, що підніме тебе (хіба розгубиш ті дари) до рів- ня бога. А зрівняють тебе з богом не гроші: у бога нічого немає; не претекста: бог голий; не зрівняє ні слава, ні розголос, яким утішаєшся серед люду: бог нікому не знаний, чимало людей має про нього хибну думку й за це не зазнає кари; не зрівняє юрба рабів, що несуть твою лектику вулицями міста й далеко за його межами: найбільший, наймогутніший бог сам рухає всесвітом. Не ощасливить тебе ні твоя врода, ні сила: вони не встоять перед хо старістю. Треба шукати щось таке, що не потрапляє з дня на день під владу, якій годі опертися. Що ж це таке? Дух. Але дух підне- сений, благородний, великий. Чи можна його назвати якось інше, ніж богом, що оселився у людському тілі? І такий дух може бути й у римського вершника, й у вільновідпущеника, й навіть у раба. Бо що таке римський вершник, вільновідпущеник, раб? Імена, породжені марнославством, несправедливістю. З будь-якого за- кутка можна спрямуватись до неба. Піднімись лишень ... і бога наслідуй Величчю духу свого'. Наслідуй не золотом, не сріблом: із них не виліпиш образу, що був би подібний до бога. Прихильні до людей боги, колись давніше, були, зауваж, із глини. Бувай здоров! землі, відомі великою кількістю хижаків; Сцилла і Харибда, за легендою, знаходились у Мессінській протоці (між Італією та Сицилією). Вергілій. «Енеіда», VIII, 365.
124 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ XXXII Сенека вітає свого Луцілія! і Все вивідую про тебе, розпитую у кожного, хто б не прибув із тих околиць’, - що там поробляєш, де і з ким проводиш час. Туману на мене не напустиш: я завжди з тобою. Живи так, мовби я чув про всі твої вчинки, радше - мовби їх бачив. Запитуєш, чим я з-поміж усіх вісток про тебе найбільше вдоволений. Тим, що взагалі нічого про тебе не чую; тим, що більшість із тих, кого 2 випитую, не знають, що робиш. У тому, власне, й рятунок: не спілкуватися з тими, хто цілком до тебе не подібний, з тими, у кого протилежні прагнення. Але я певен, що тебе вже не звернути з обраної стежки, що ти твердо стоятимеш на своєму, навіть якби звабники діяли не поодинці, а юрбами. То в чому ж річ? Боюся, бачиш, не того, що тебе хтось може змінити, а лиш того, що хтось може завадити. Адже чималої шкоди може завдати той, через кого ми гаємось. Тим паче при такій корот- котривалості життя, яке самі вкорочуємо своєю непостійністю, кожен раз починаючи жити заново, по-іншому. Подрібнюємо з те життя, рвемо його на шматочки. Тож поспішай, найдорож- чий Луцілію, і думай, наскільки б ти наддав кроку, якби тебе переслідував ворог, якби ти побоювався, що навздогін утіка- чам ось-ось пуститься вершник. Але ж так воно є насправді: за тобою - погоня. Не барися, рятуйся втечею, сягни безпечного сховку! Тоді-то й міркуй над тим, як то добре, завершивши життя ще перед смертю, безтурботно споглядати, як спливає останок твоїх днів, нічого більше не бажаючи для себе, у чи- йому володінні - блаженне життя, що не стане блаженнішим, 4 хоч би скільки його продовжуй. О, нехай скоріше настане для тебе той час, коли знатимеш, що з часом ти вже не маєш нічого спільного! Той час, коли, спокійний і погідний, сповнений со- бою самим по вінця, ти вже зможеш не рахуватися з завтрашнім днем!.. Хочеш знати, чому люди такі жадібні майбутнього? Та тому, що ніхто не вміє належати собі! Тобто із Сицилії, де Луцілій був намісником.
Лист XXXIII 125 Твої батьки назичили тобі чимало такого, чим я бажав би тобі нехтувати. Бажаючи тобі багатства, вони, по суті, багатьох робили вбогішими: що передається тобі, те мусить бути відібрано 5 в іншого. Я ж зичу тобі, щоб ти міг володіти сам собою, щоб твоя душа, збурювана безладними помислами, врешті, заспокоїлась і, прозрівши, сподобалася сама собі; тоді, зрозумівши, що таке справжнє благо (а зрозуміти - значить оволодіти ним), щоб уже не прагнула надточувати собі життя. Так ось: лише той піднявся над усіма потребами, лише той покінчив з усяким слугуванням, став по-справжньому вільний, хто живе, зробивши своєму життю вінець. Бувай здоров! ЛИСТ XXXIII Сенека вітає свого Луцілія! і Хочеш, аби я до цих листів, як і до попередніх, долучив деякі вислови наших великих філософів'. Вони, скажу тобі, не дуже дбали про квітчастість: усе в їхніх творах позначене мужністю. Сам знаєш: де щось вирізняється, впадає в око, там не все рів- не. Таж не подивлятимеш одного якогось дерева, якщо такої ж 2 висоти сягнув увесь ліс. Подібними висловами сповнені вірші, сповнені й праці істориків. Тільки не думай, що всі вони - з-під Епікурового стилоса: це - набуток спільний, але передусім - наш набуток. Але в Епікура ті вислови більше привертають увагу, бо трапляються не так часто, до того ж вони несподівані: дивуємося, зустрічаючи мужнє слово у людини, що проповідує розніженість. Так принаймні вважає більшість. Але, як на мене, то Епікур, хоч би вдягнув туніку з довгими рукавами", - людина мужня. Сміливість, завзяття, рішучість у війні - все це такою ж мірою властиве персам, з які високо підперезаним*". Тож даремно жадаєш від мене якихось Тобто стоїків, на відміну від іншого «табору» на чолі з Епікуром. Туніка з... рукавами... - переважно жіночий одяг. Високо підперезані - йдеться про пояс, який носили римські воїни.
126 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія вибраних, часто повторюваних висловів: що в інших вибираємо, те в наших становить цілість твору. Не маємо чогось показного, не ловимо на принаду покупця, який, ступивши на поріг, знайде у крамниці хіба те, що вивішено при вході. Кожному дозволяємо 4 добирати зразки на своє вподобання. Уяви собі, що ми захотіли виділити декілька висловів з-між багатьох інших: кому їх при- писати? Зенонові чи Клеантові, Хрисиппові чи Панецієві, а може, Посидонієві?.. Ми ж не під володарем. У кожного своє право. Ну, а в них? Нехай це, приміром, сказав Гермарх; нехай Метродор - усе приписується одному*. Хоч би що мовилось у тому таборі, все мовиться під проводом та за згодою однієї людини. Але ми, кажу ще раз, не можемо, хоч би як намагалися, зробити якийсь один вибір серед такої великої кількості однакових речей. Звик лиш бідняк рахувати овець**. Куди не скинеш оком, читаючи, всюди натрапиш на щось таке, що могло б вирізнятись, якби не було у рівноцінному оточенні. 5 Тож годі тобі сподіватися, що зможеш отак мимохідь поласува- ти собі мудрістю найвидатніших мужів: треба оглянути цілість, заглибитись у неї. Про діло ж мовиться! Твір накреслюється і сплітається так, що тут нічого не вилучиш, інакше вся будівля завалиться. Втім, не забороняю тобі приглянутись до кожного члена зокрема, аби лиш ти не забув озирати заразом усю людину. Вродливою ж є не та, в якої хвалять, скажімо, струнку ногу чи ніжну руку, а та, що вабить усім своїм видом, за яким наче й не бачиш окремих, гідних подиву частин її тіла. 6 І все-таки, раз наполягаєш, то я не скулитимусь - сіятиму повною пригорщею. Кількість тих думок настільки велика, тра- пляються вони так часто, що їх не вибирати, а просто брати треба на кожному кроці. Вони не спадають одна по одній подібно до крапель, а пливуть, неперервні, в єдиній сув’язі. Не сумніваюся, що такі висловлювання будуть вельми корисними для початків- ців, які слухають нас іще, так би мовити, знадвору. Адже легше Тобто Епікурові. Овідій. «Метаморфози», XIII, 824.
Лист XXXIII 127 осідають у пам’яті поодинокі стислі думки, що мовби замкнені 7 віршовим рядком. Тому-то й даємо хлопцям вивчати деякі ви- слови й те, що греки називають «хріями»', оскільки все це легко сприймає дитяча душа, яка ще не здатна вмістити чогось більшого. Але зрілій людині сором зривати квіточки та опиратися на той чи інший вислів, покладаючись лише на пам’ять. Давно ж пора бути опорою самому собі й говорити щось своє, а не повторювати чуже. Хіба ж то не ганьба, коли похила, хай навіть літня людина зазирає по мудрість лише до книги? - «Так сказав Зенон...» - Гаразд. Ати? - «А це - слова Клеанта...» - Добре. А твої?.. Доки, врешті, танцюватимеш під чужу дудку? Сам подай якусь настанову, скажи щось таке, що варто було б запам’ятати. Черпни із своїх 8 запасів. Отак-то: не мають, видно, свого власного запалу всі ті, що завжди лише тлумачать, ховаючись у чужій тіні, й ніколи не творять, ба й не наважуються ніколи зробити те, чого так дов- го навчалися! Вправляють свою пам’ять на чужій ниві. Але ж одна річ пам’ятати, інша - знати. Пам’ятати - це пильнувати в пам’яті щось чуже, дане на збереження. Знати - це засвоювати, не тримаючися сліпо зразка, не озираючись раз по раз на на- 9 ставника. - «Ось це сказав Зенон, а те - Клеант». - Мусить же, врешті, бути якась різниця між тобою і книжкою! Доки ж тобі лише вчитися?.. Пора й інших настановляти на розум. Навіщо мені ще й слухати те, що можу вичитати з книжки? - «Живий голос - велика сила». - Так, але не той, що переспівує чуже, й ю хіба писарем був би добрим. А тепер ще й на таке зваж: ті, котрі ніяк не можуть стати повнолітніми, наслідують попередників передусім у тому, від чого всі вже відійшли; далі - в тому, чого тільки-но шукаємо, але так і не знайдемо, якщо вдовольнятиме- мось раніше знайденим. А ще: хто ступає слідом за кимось, той нічого не знайде хоча б із тієї причини, що він взагалі не шукає. - То що? Виходить, не треба йти за попередниками?» - Навпаки. Я, скажімо, скористався з давньої дороги, але, натрапивши на зручнішу стежку, що веде навпростець, саме її буду протоптувати. Хрія - короткі, подібні до сентенцій, відомості про висловлювання або вчинки видатних людей.
128 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Наші попередники - не повелителі, а лише провідники. Істина відкрита для всіх - ще ж ніхто її не огородив для себе. Чимала її ділянка залишається й для нащадків. Бувай здоров! ЛИСТ XXXIV Сенека вітає свого Луцілія! і Здається мені, що росту, окрилююсь і, скинувши з плечей літа, насолоджуюся молодечим запалом, коли чи то з твоїх листів, чи з учинків розумію, наскільки ти перевершив самого себе, не кажу вже про юрбу: ти давно залишив її позаду. Якщо селянина втішають перші плоди виплеканого ним деревця, якщо пастух радіє ніжному молодняку, якщо кожен у своєму вихованцеві бачить власну юність, то що, гадаєш, повинні відчувати ті, хто виплекав у когось його вроджений хист, хто тільки-но під рукою 2 чув податливу вдачу - і раптом замилувався її зрілістю? Ти вже не чужий мені. Ти - мій твір. Отож, коли я запримітив твоє об- дарування, відразу ж узявся за тебе: став переконувати, підганяти гостряком’, не дозволяючи тобі перейти на повільну ходу, - то й нині роблю, але з тією різницею, що понукаю вже не повільного, з а того, хто біжить, та ще й мене понукає. Мабуть, запитаєш, чого б я ще вимагав од тебе. - Справді, досягнено чимало; недарма кажуть: «Початок - наполовину зроблене діло»’’. Це стосується також душі: хто бажає стати доброчесним, той вже на половині дороги до самої доброчесності. А знаєш, кого назву доброчесним? Людину досконалу, цілісну, яку не зможе зіпсувати жодна сила, 4 жодна скрута. Таким у майбутньому бачу і тебе, якщо й далі будеш не менш завзятим і наполегливим, якщо намагатимешся, щоб не було розбіжностей між твоїми вчинками та словами: щоб вони В оригіналі зіітиіиз (пор. «стимул») - загострений прут, яким підганяли тварин. Пор. у Горація (Послання, І, 2,40): Хто розпочав - половину зробив. Тож візьмися за розум!
Лист XXXV 129 відповідали одне одному, мовби карбовані були однією печаткою. Ще немає ладу в душі тієї людини, чиї вчинки - безладні. Бувай здоров! ЛИСТXXXV Сенека вітає свого Луцілія! і Коли так ревно прошу тебе, щоб ти не занедбував своїх занять, то я стараюся передусім для себе: хочу, щоб ти був мені другом. А це можливе лишень тоді, коли продовжуватимеш почату спра- ву - вдосконалюватимеш себе. Тепер ти любиш мене, але ще не став моїм другом. - «То як? Хіба то різні речі?» - Авжеж! Та ще й цілком неподібні: хто твій друг, той неодмінно любить тебе, але той, хто любить тебе, той ще не мусить бути твоїм другом. Тим-то 2 дружба - завжди корисна; любов - іноді й шкідлива. Тож удо- сконалюйся хоча б заради того, щоб ти навчився любити. А ще - поспішай, коли вдосконалюєшся для мене, аби не трапилося, що збагатишся мудрістю для когось іншого. А я вже наперед смакую плоди, вже уявляю, як-то ми живемо, наче однією душею, як-то, полишаючи мене з віком, мені знову передається моя снага - від тебе, хоч ти вже і не настільки молодший. Але я ще й у дійсності з хочу відчувати радість. Вона, щоправда, напливає на нас від тих, кого любимо, навіть за їхньої відсутності, вона навідує нас, та ра- дість, радше - легка її тінь. Бачити, бути обіч, розмовляти - лише в тому є щось від живої насолоди*. А ще коли бачиш не тільки того, кого б хотів бачити, але й саме такого, яким хотів би його бачити. Зроби ж мені великий дарунок - подаруй самого себе! А щоб не баритися, думай над тим, що ти - смертна людина, а 4 я - людина стара. Поспішай до мене, але до себе - насамперед! Удосконалюйся, але найперше дбай про те, аби ти був у злагоді з самим собою. Щоразу, коли схочеш пересвідчитися, чи вже Можливо, ремінісценція перекладеної Катуллом знаменитої другої пісні Сапфо, де описано найвищий ступінь тієї «живої насолоди», що викликана безпосередньою присутністю (зедепз адиегзиз), баченням (яресіаі) та голосом (аидіі) близької поетесі особи.
130 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія чогось досягнув, задумайся над тим, чи нині бажаєш того самого, чого й учора бажав. Переміна бажань - ознака пливкої душі, яка з’являється то тут, то там, - куди вітер подме. Не блукає лиш те, що на стійкій засаді. Такою перевагою втішається хіба мудрець або якоюсь мірою той, кому вже не так далеко до тієї досконалої мудрості. Яка тут різниця? - Той другий, хоч і не змінює місця, все ж похитується, мов на хвилі, перебуває в русі; перший - на- віть не похитується. Бувай здоров! ЛИСТ XXXVI Сенека вітає свого Луцілія! і Порадь своєму другові, щоб він усією душею зневажив тих, хто йому дорікає: от, мовляв, замість почесної посади обрав затінок і дозвілля, над усе поцінував спокій, хоч міг уже бути на вищому становищі. Вони, ті осудливі добродії, щоденно бачитимуть до- кази того, що він таки не знехтував своїм добром. Адже ті, кому заздрять, не стоять на місці: того виштовхнули, той - летить сторч головою. Щастя - неспокійна річ: воно само себе діймає турботами; як не тим, то цим висушує мозок. Гостряком понукає кожного бігти за чимсь навздогін: одних - за владою, інших - за розкішшю; тих надимає, цих - розніжує, всіх же, врешті, кладе 2 на лопатки. - «Але ж дехто непогано переносить його». - Авжеж. Як, наприклад, чарку. Не дай себе переконати, що щасливим є той, кого облягають юрбою: до нього збігаються, як до ставка, - аби зачерпнути, аби скаламутити. - «Моєму другові дорікають легковажністю, лінивством». - Хіба не знаєш, що дехто говорить усе навпаки, надаючи словам протилежного змісту? Багатьох, при- з міром, називали щасливими. І що з того? Були вони такими? Не дбаймо й про те, що декому він видається надто суворим, неприві- тним. Аристон’ казав, що йому більше до вподоби юнак похмурий, ніж веселун, улюбленець юрби. Молоде вино, котре терпкувате, Йдеться про Аристона Хіоського (III ст. до н. е.).
Лист XXXVI 131 щипке, згодом стає добрим вином, а те, що подобається на смак іще в бочці, з часом хіба що псується. Отож хай називають твого друга понурим, хай вважають його ворогом своєму ж успіхові: згодом та його понурість піде йому на добро, тільки б не перестав плекати чесноту, тільки б і далі вбирав у себе вільні науки - не ті, якими достатньо лиш окропитися, а ті, що ними наскрізь по- 4 винна перейнятись душа. Саме тепер йому пора вчитися. - «Як це? Хіба є такий час, коли не треба вчитися?» - Звісно, нема. Але якщо в будь-якому віці похвальним є віддаватись науці, то не в будь-якому віці годиться записуватися в учні. Ганебне й смішне видовище - старець за букварем! В зеленому віці треба набувати, у сивому - користуватись набутим. Допомігши твоєму другові сягнути досконалості, ти й собі зробиш найкращу послугу. Недарма кажуть, що лише тих до- бродіянь треба шукати, лиш на такі спромагатися (вони, без сумніву, - найвищої якості), що їх не тільки отримувати, а й 5 робити корисно. Втім, твій друг уже не вільний у своїх діях: він зв’язав себе словом. Менша ганьба обманути вірителя, ніж добру надію. Купцеві, аби сплатити борг, потрібне щасливе плавання, рільникові - родючість землі, яку він обробляє, та прихильність неба; а йому, щоб вернути належне, потрібна лиш одна добра воля. 6 Фортуна не владна над звичаями людини. Нехай він укладає їх так, щоб душа у найвищому спокої могла сягнути досконалості, - коли, не відчуваючи ні набутків, ані втрат, незалежно від подій та обставин, вона залишається у незмінному своєму стані: хоч би скільки нагромадилось того, що прийнято вважати благами, вона над усім височітиме; скільки б того не убуло, хай навіть 7 усе б забрав випадок, - вона не зубожіє. Якщо б він народився у Парфії, то з дитинства б натягував лук, коли б у Германії, - то ще хлоп’ям потрясав би тонким списом у правиці, а коли б жив за наших пращурів, то вчився б верхової їзди та близького бою з ворогом. Такі заняття приписує і зобов’язує до них прийняте в того чи іншого народу виховання. 8 Про що ж повинен думати твій друг? А про те, що протистоїть будь-якій зброї, будь-якому ворогові, - про зневагу до смерті. Ну, а вона - тут ніхто не засумнівається - має в собі щось таке,
132 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія що жахає нам душу, бо людині від природи притаманна любов до себе самої. Не було б ніякої потреби вигострювати свою муж- ність, готуватися до смерті, коли б до неї ми йшли самохіттю, як пориваємось, навіть не усвідомлюючи того, до самозбереження. 9 Ніхто ж не підготовляє себе до того, щоб, не втрачаючи рівнова- ги духу, лежати на встеленому трояндовими пелюстками ліжку. Гартуються для того, щоб не зрадити вірності під муками, щоб за потреби простояти на сторожі перед оборонним насипом, іноді й пораненим, всю ніч, не спираючись навіть на спис, бо досить відчути хоч якусь опору - тут же вповзає у вічі сон. Смерть не заподіює жодного лиха. Інакше б мусив бути хоч хто-небудь, хто ю б відчував те лихо. А коли так уже прагнеш продовжити свій вік, то подумай ось про що: жодна з речей, яка зникає з нашого зору, аби зануритись у лоно природи, звідкіля все випірнуло й куди ось-ось має пірнути знову, жодна з тих речей не знищується - все лиш перестає існувати, але не гине. Смерть, якої так жахаємось, якої сахаємось, лише перериває життя, але не вириває його з коренем. І настане днина, що вихлюпне нас до сонячного світла, днина, від якої чимало б відмовилось, коли б разом із життям п вона не приносила й забуття про життя минуле. Згодом я до- кладніше роз’ясню тобі, що все те, що начебто гине, насправді лише змінює форму. То хіба не повинен із спокійною душею відходити той, хто має повернутися? Приглянься до коловороту речей, які спішать до своїх витоків: побачиш, що в цьому світі ніщо не пропадає - все своєю чергою то вгору йде, то додолу. Минає літо, але наступний рік знову його приводить; відступає зима, але її повертають зимові місяці; ніч навалюється на сонце, але новий день миттю її розвіює. Та й зірки в своєму обігу не схо- дять з уторованого шляху: одна частина небосхилу піднімається, друга - опускається, і так - безупинно. 12 Врешті, закінчуватиму. Одне лишень додам: ні немовлята, ні діти, ані ті, хто несповна розуму, не бояться смерті. Тож велика ганьба для тих, хто розумом не може спромогтись на ту безтурбот- ність, до якої інших привела глупота. Бувай здоров!
Лист XXXVII 133 ЛИСТ XXXVII Сенека вітає свого Луцілія! і Найбільша з твого боку запорука розсудливості - це те, що ти обіцяв бути доброчесною людиною. Ти вже зв’язаний прися- гою. Хіба жартома хтось міг би сказати, що тебе чекає приємна й легка служба. Не хочу тебе вводити в оману. У твоєму найпо- чеснішому зобов’язанні й у тому іншому - найганебнішому є однакові слова: «Хай мене палять, в’яжуть, убивають залізом»*. 2 Від тих, хто наймає свої руки для арени, хто за їжу та пиття пла- тить кров’ю, беруть зобов’язання, що все це зноситимуть навіть проти волі; від тебе ж вимагається зносити все це добровільно й охоче. їм дозволено опускати зброю, здаючись на ласку юрби". Тобі ж ані зброї опускати не можна, ні життя випрошувати. Мусиш умерти на ногах, непереможеним. Та чи багато скористаєш, ви- гравши якихось кілька днів або й років? Народжуємось без права з на звільнення. - «Як же все-таки, - запитаєш, - позбутися тих пут?» - Потреби не уникнеш - її можна лише подолати. «Сила шлях прокладає собі»"*. Цей шлях вкаже тобі філософія. До неї вдайся, якщо хочеш бути здоровим, безпечним, щасливим, а найголовніше - вільним. Жодним іншим способом цього тобі 4 не домогтися. Глупота - річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям. А від них, тих жорстоких напасниць, котрі повелівають то по черзі, то всі нараз, вирятує тебе мудрість; вона - єдина свобода. До неї провадить одна, до того ж пряма дорога; тут уже не зіб’єшся на манівці. Йди лишень упевненим кроком. Хочеш, щоб усе було підвладним тобі? Піддайся владі розуму! Багатьма покеруєш, якщо тобою керуватиме розум. Він навчить тебе, до чого і в який спосіб маєш братися. Вже не будеш наосліп хапатися то за цю, то за іншу 5 справу. Знайди мені такого, хто, бажаючи чогось, знав би, від- Таку присягу складали гладіатори. Переможений гладіатор міг просити ласки у глядачів; коли ті простя- гали руку з відведеним донизу великим пальцем, це вказувало на їхню вимогу добити гладіатора. Вергілій. «Енеїда», II, 494.
134 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія кіля в нього те бажання. Та й не диво: не з розмислом прийшов до нього, а ввігнався, так би мовити, з розгону. Доля не частіше натрапляє на нас, ніж ми - на неї. Ганебно, якщо ми не йдемо, а дозволяємо, щоб нас кудись несло, мов за течією, та ще й на- рікаємо, ошелешені, закружлявши раптово у самому вирі справ: «Агій! А то як я тут опинився?..» Бувай здоров! ЛИСТ XXXVIII Сенека вітає свого Луцілія! і Справедливо домагаєшся, щоб ми частіше обмінювалися листами. Важко переоцінити користь бесіди, яка ненадовго, мов скромна гостя, навідується до нашої душі. У розлогих, заздалегідь підготовлених виступах перед широким слухачем багато галасу, мало - щирості. Філософія - це добра порада, а хто дає пораду криком? Іноді, щоправда, не варто нехтувати й тими прилюдни- ми, так назву їх, промовами - коли треба підштовхнути того, хто сумнівається. Та коли йдеться не про те, щоб заохотити когось до науки, а щоб навчити його, то мусимо вдатися до скромніших слів. Адже вони й легше в душу проникають, і цупкіше її трима- ються. Важливо не те, щоб тих слів було багато, а те, щоб вони 2 були добірні. їх треба сіяти, як насіння*: воно, хоч і дрібне, але, потрапивши на догідну землю, вбивається в силу, розростається, дивує нас пишністю, як раніше - дрібністю. Подібно й настанови: глянеш - начебто куці, а пущені в діло - ростуть. Хай це якесь одне скупе слово, але, сприйняте вдячною душею, воно міцніє, пнеться до сонця. Отож, повторюсь, настанови - як те насіння: хоча стислі, та спроможні на велике, тільки б, як я вже згадував, їх прийняла й пригорнула вдячна душа. Вона своєю чергою при- несе плоди - поверне отримане сторицею. Бувай здоров! Метафора «слова - насіння» - одна з найпоширеніших; пор. в І. Франка: Худеє жниво! Сіялось, мабуть, замало й не найкращої пшениці («Зів’яле листя», XIX).
Лист XXXIX 135 ЛИСТ XXXIX Сенека вітає свого Луцілія! і Витяги, що їх хочеш мати, я, звісно, зроблю - стислі й старанно впорядковані. Гляди лишень, чи не кориснішою буде звичайна подача матеріалу, ніж те, що нині прийнято називати «коротким викладом», а колись, як говорили по-латинському, йменували «підсумком»*. Перше потрібніше тим, хто вчиться, друге - вже обізнаним: перше вчить, друге - нагадує. Все ж я забезпечу тебе й одним, і другим. Однак не вимагай, щоб я покликався то на того, то на іншого автора: поручителя веде 2 той, хто сам невідомий. Напишу, що хочеш мати, лише на свій лад. А наразі у тебе під рукою чимало інших викладів, не знаю лишень, чи вони достатньо впорядковані. От заглянь у перелік філософів", і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного. Піднесена вдача не знайде втіхи у чомусь низькому й огидному: її захоплює з величне, здатне окрилити. Глянь на полум’я: стрімко злітаючи вгору, воно не може ні прослатися, ні пригнутись, ані перепо- чити. У такому ж постійному русі й наш дух: що більше в ньому запалу, то жвавіший, завзятіший його стрімливий злет. Щасли- вий, хто скерує той порив на добро: він стане недосяжним для власної фортуни; він буде стриманий в успіхах, стійкий у невда- 4 чах, спокійний в оцінці того, що подивляє люд. Великим душею властиво зневажати велике й надавати перевагу поміркованості над будь-яким надміром, адже перше - корисне й життєдайне, друге - шкідливе через сам надмір. Озирнися: надміру обтяжений колос гнеться до землі, обліплене плодами галуззя - обламується, надмірна врожайність вадить визріванню. Те саме й з душами: непомірне щастя розчавлює їх, бо вони послуговуються ним не лише на шкоду іншим, але, ще більшою мірою, - на свою шкоду. В оригіналі Ьгеиіагіит (від Ьгеиіз - короткий, стислий), тобто стислий виклад чогось. Це слово Сенека вперше впроваджує в літературний обіг. Йдеться про каталоги, що їх складали александрійські граматики.
136 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 5 Назви мені ворога, що виявив би до людини таку жорстокість, як до декого - його власні насолоди. І якщо тим ласолюбцям ви- бачають їхню невгамованість, їхню божевільну хіть, то хіба через те, що вони самі страждають від того, що чинять. Та й по заслузі мучить їх той шал: жадання, хай лиш переступлять межу, що її накреслила природа, йдуть у безконечність. Що природне, те в б певних межах; що від метушні й хітливості, - безмежне. Мірою потреби є користь, а в яку мірку вкладеш надмірне? Отож у на- солоди, врешті, занурюються, без них уже годі обійтися, бо вони для ласолюбців уже стали звичкою, одне слово, надмір у них перетворюється на потребу. Хто може бути нещаснішим од таких людей? Вони ж не втішаються насолодами - служать їм, а крім того, - верх усіх зол! - вони ще й люблять своє зло. Справді-бо вивершив своє нещастя той, кого гидке не тільки розважає - кому воно подобається. Жодними ліками вже не зарадиш там, де все, що досі було пороками, стало звичаями. Бувай здоров! ЛИСТ хь Сенека вітає свого Луцілія! і Я вдячний тобі за те, що часто мені пишеш: справді, лише в такий спосіб можеш постати перед моїми очима. Тільки-но отримаю твого листа - відразу ми вкупі. Якщо милі нам зо- браження відсутніх друзів, бо нагадують про них, розвіюють на якийсь час нашу тугу оманливою, пустою втіхою, то наскільки приємнішими є листи, що доносять до нас правдиві риси від- сутнього друга, правдивий відбиток його душі! Адже все те, чим так насолоджуємося при зустрічі з другом, усе те, наче в чіткому відтискові, пізнаємо завдяки правиці, що водила стилосом. 2 Ти згадуєш у листі, що слухав філософа Серапіона’, коли він туди причалив. «Він звик із таким поспіхом вивергати слова, що вони не пливуть, а штовхають одне одного, мов у тисняві, - їх над- Серапіон — невідомий філософ.
Лист ХЬ 137 то багато як для одного голосу». Ось цього, власне, я не схвалюю. Мова у філософа, як і все його життя, повинна бути впорядкова- ною, а де вже говорити про якийсь порядок у тому, що стрімголов поспішає, поривається! Збудженою мовою, що сипле та сипле, мов той сніг, Гомер наділяє молодого промовця; зате з уст старця з пливе мова м’яка, солодша од меду*. Тим керуйся: оте поривне, що береги перехлюпує, мовлення більше годиться якомусь бро- дячому балакунові, аніж тому, хто говорить про щось важливе й поважне, тим паче - вчить. Наскільки в мові не люблю поспіху, настільки - й млявості, коли слова цідитимеш по краплині; хай не доводиться ні затикати вуха од натиску слів, ані напружувати слуху. Бо ж і та вбогість, безбарвність мови присипляє слухача: йому надокучує її повільний плин, що час від часу переривається. І все ж легше затримується в пам’яті те, чого вичікуєш, аніж те, що пролітає повз вуха. Врешті, кажемо, що вчитель передає ви- 4 хованцям настанови, а хіба можна передати те, що тікає?.. А ще візьми до уваги, що мова, звернена на пошуки правди, повинна бути простою, без окрас. Інша річ - привселюдні виступи: тут не дослухаєшся правди. Промовець хоче сколихнути юрбу, з наскоку заполонити довірливих, от його слова й випорхують, пролітають, аби не було змоги замислитися над ними. То як, скажи, можна скерувати когось тим, що саме позбавлене керма? Хіба ж мова, покликана лікувати душу, не повинна в ту душу увійти? Ліки не допоможуть, якщо не затримаються в тілі. 5 До того ж у такій мові - одна лиш лунка порожнеча: більше дзвенить, ніж важить. А потрібно пом’якшити твої страхи, вгаму- вати роздратування, розвіяти оману, загнуздати марнотратство, приборкати жадобу. Що тут можна зарадити нашвидкуруч? Де такий лікар, що лікував би хворих мимохідь? Та що там говорити про допомогу - навіть задоволення жодного не дає те скупчення б випадкових слів, що ринуть, наче водоспад! Як буває цілком до- статньо один раз побачити те, що видавалось неможливим, так аж надто достатньо один раз послухати тих, хто так хвацько орудує словами. Чого тут повчитися? Що наслідувати? А що вже скажеш Див. «Іліада», III, 222 та І, 249.
138 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія про душу того промовця, чиї слова у такому безладі, у такому 7 непослуху? Глянь на того, хто збігає із схилу: він зупиниться не там, де намітить, - вага тіла, хоче він того чи ні, пориває його далі; так і поспішна мова: ні сама собою не володіє, ані не личить філософії, яка не кидається словами, а кладе їх, ступає 8 розміреним кроком. - «Виходить, їй не можна інколи й голосу підвищити?» - Чому ж ні? Але хай не втрачає гідності, з якою несумісна та надмірна, поривна сила. Хай її сили будуть велики- ми, але врівноваженими. Хай це буде джерело, що не пересихає, а не каламутний потік. Я ледве чи б дозволив ораторові на таке невтримне, вільне від будь-якого закону мовлення. Як устежи- ти за ним судді, а буває ж він ще недосвідчений, необізнаний? Надто коли той оратор намагається блиснути своєю промовою, коли піддається невгамовному поривові. Та навіть тоді хай він говорить не швидше і слів нагромаджує не більше, ніж можуть витримати вуха. 9 Отже, правильно зробиш, якщо не вчащатимеш на виступи тих ораторів, яким важливо те, скільки вони говорять, а не те, як говорять, якщо сам при потребі волітимеш говорити, як Публій Вініцій*. - «Як це?» - На питання, як промовляє Вініцій, Азеллій відповів: «Протяжно». А Гемін Барій мовив таке: «Не знаю, як ви можете називати його красномовним: він же трьох слів докупи ю не зв’яже». То чому б тобі не говорити, як Вініцій? Хай і тебе, як Вініція, що зважував кожне слово, мовби не говорив, а диктував, перерве якийсь недотепа: «Та говори ж, говори хоча б що-небудь!» Бо кожній людині, якщо вона при здоровому глузді, я порадив би триматись далеко від тих словесних перегонів, що їх полюбляв знаменитий свого часу промовець Квінт Гатерій": він ні разу не завагався, ні разу не перепочив; як почав, так і закінчив - на п однім подиху. Та взагалі у кожного народу, гадаю, свої звичаї: дещо підходить йому більше, дещо - менше. У греків, скажімо, Публій Вініцій, Азеллій Сабін, Варій Гемін - тогочасні оратори, яких згадує Сенека Старший. Квінт Гатерій - консул-суффект 5 р. до н. е., відомий оратор; зразки його промов наводить Сенека Старший. Пор. також у Тацита («Аннали», І, із; II, 33 та ін.).
Лист ХЬІ 139 таку вільність сприйняли б легше, а ми навіть на письмі звикли розмежовувати слова. Та й сам Цицерон, який так підігнав рим- ське красномовство, ніколи не пускався навскач. У римлян мова 12 більше озирається, зважує себе, дає іншим себе зважити. Фабіан, людина зразкова і своїм життям, і знанням, і - що кладу на третє місце - красномовством, говорив радше вільно, ніж поспішливо, можна сказати, з легкістю, а не з поспіхом. Ось такий спосіб мовлення розумної людини я сприймаю; не вимагаю, одначе, саме такого. Важливо, щоб оратор мовив, не запинаючись. І все ж волію, щоб він саме промовляв, а не про- із ливався словами. Я тим більше хочу відстрашити тебе від тієї біди через те, що піддатись їй - значить утратити відчуття сорому, розучитися червоніти, врешті, й слухати себе самого. Той потік, за яким годі встежити, несе чимало такого, що хотілося б вилучити. 14 Але, кажу, доки сам себе поважаєш, доти й не зачепить тебе та біда. І ще одне: тут не обійтися без щоденних вправ - варто за- йматися спочатку речами, потім переходити до слів. Та хоч тобі й не бракуватиме тих слів, хоч вони напливатимуть без твоїх зусиль, їх усе ж треба погамовувати: мудрецеві личить не тільки скромна хода - у нього й мова повинна бути стисла, стримана. Підбиваючи всі підсумки, скажу: говори повільно! Бувай здоров! ЛИСТ ХЬІ Сенека вітає свого Луцілія! і Добре й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі, як дізна- юся з твого листа, вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого. Не треба ні простягати до неба рук, ані благати храмово- го сторожа, аби допустив тебе ближче до зображення когось із безсмертних, - начебто краще вчує, коли шепнеш йому на вухо. 2 Бог - побіч тебе, з тобою, в тобі! Так-так, Луцілію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух - спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож. Як ми ставимося до нього,
140 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія так він - до нас. У кожній доброчесній людині селиться якийсь бог. Хіба ж могли б ми без його помочі піднятись над долею? Він дає нам високі, бездоганні поради. У кожній, повторюю, добро- чесній людині ...селиться, хоч і невидимий, бог якийсь*. з Якщо, бува, потрапивши у дрімучий ліс, де вікові дерева, сягнувши незвичайного зросту, поєднавшись в усю свою ви- сочінь рясним галуззям, заслонять тобі небо над головою, то ти, дивуючись тій могутності зеленого світу, тому глухому відлюддю, тій неосяжній густій тіні, повіриш у присутність божества. Якщо над глибокою печерою, що витворилась у ви- їденім камені, нависне скеля, якщо та печера, кажу, створена не працею рук, а з природних причин стала такою просторою, то твоя душа здригнеться у передчутті святощів. Схиляємо чоло перед витоками великих рік, будуємо вівтарі там, де з-під землі несподівано проривається потужний потік, ушановуємо гарячі джерела, вважаємо священними деякі озера, подивляючи або 4 їхнє затінене плесо, або незмірну глибину. А якщо побачиш людину, яку не лякають небезпеки, не зворушують пристрасті, людину, щасливу в нещасті, спокійну серед негоди, того, хто дивиться на всіх інших людей мовби з висоти, а на богів - наче на рівних собі, то хіба не переймешся повагою до такого? Хіба не скажеш: «Тут є щось більше, щось вище, ніж можна б по- вірити, що воно такої ж природи, як і те злиденне тіло, його 5 вмістилище. Сюди зійшла божественна сила»? І справді, хіба може таким піднесеним і водночас поміркованим духом, який лишає осторонь усе низьке, посміхається з наших страхів і з наших бажань, хіба може тим духом не керувати небесна мо- гутність? Хіба може така висота встояти без підтримки боже- ственної сили? Ні! Той піднесений дух більшою своєю часткою належить обширам, звідки він опустився. Як сонячні промені, хоч торкаються землі, все ж перебувають там, відкіля злітають, так само й дух, великий і святий, посланий сюди з тим, щоб ми Вергілій. «Енеіда», VIII, 352.
Лист ХЬІ 141 ближче пізнали божественне, спілкується з нами, але разом з тим не пориває із своїми небесними витоками: від них залежить, на них дивиться, до них звертається по снагу, а в нашому житті присутній як вища, краща сила. 6 То що ж таке той дух? Це те, що блищить лише своїм власним благом. Бо хіба є щось безглуздіше, ніж хвалити людину за те, що не належить їй? Чи є щось божевільніше, ніж подивляти в людині те, що тут таки може перейти до когось іншого? Хіба стане кращим кінь, коли надінеш на нього золоту вуздечку? Одна річ, коли на арену пускають лева з позолоченою гривою, втомленого приборкуванням і ладного стерпіти на собі будь- яку прикрасу, й цілком інша - дикий хижак, чий дух іще не зламаний. Такий, певна річ, і в наскоку нестримний, бо така вже в нього природа, й захоплює своєю окрасою - грізним виглядом, і взагалі набагато перевершує того млявого, хай на- 7 віть озолоченого. Кожен має хизуватися лише своїм. Хвалимо ж виноград, що обтяжує налитим гроном лозу й вона разом із підпорами гнеться до землі під вагою своїх же плодів. Чи хтось віддав би перевагу лозі, з якої звисають золоті ягоди, золоте листя? Власна вартість лози - в її плідності. Так і в людині слід хвалити лише те, що від самої людини. Має хтось прекрасну челядь, розкішний дім, щедро засіває? Має чималі прибутки? 8 Що ж; але все це не в ньому, а довкола нього. Хвали в ньому те, чого не можна ні відібрати, ані дати, що притаманне самій людині. Питаєш, що це таке? Її дух, а в ньому - досконалий розум. Таж людина - розумна істота. Отже, найвище благо 9 для неї - прислужитись тому, задля чого народжена. А чого ж вимагає від людини розум? Найлегшого: жити згідно зі своєю природою. Але цього нелегко домогтися через наш спільний безум: один одного штовхаємо до пороків. А як можна отямити тих, кого ніхто не стримує, а штовхає - ціла юрба? Бувай здоров!
142 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ хьп Сенека вітає свого Луцілія! і То так уже той чоловік переконав тебе у своїй доброчесності? Доброчесним нашвидкуруч не станеш, та й не розпізнаєш його мимохідь. А знаєш, кого нині назву доброчесним? Людей, так би мовити, другої мітки*. Воістину доброчесна людина народжується, можливо, як фенікс, один раз на п’ятсот років. У тому й дива не- має, що велике з’являється на світ лиш час од часу. Посередність фортуна сіє щедро, з повної пригорщі, а виняткове вирізняється 2 з-поміж загалу вже самою своєю винятковістю. А тому чоловікові, про якого пишеш, ой, як далеко ще до доброчесності! Втім, коли б він знав, що таке доброчесний чоловік, то не видавав би себе за такого, а можливо, й не сподівався б ним стати взагалі. - «Але ж він лихої думки про лихих». - Як і самі лихі. Адже найбільша кара для вражених пороками людей - бути гидкими і для себе, і для з близьких. - «Він ще й ненавидить тих, хто, діставшись раптом до високої влади, розгнуздано послуговується нею». - Те ж саме робив би й він, коли б міг. У багатьох людей пороки непомітні, бо не мають сил прорости, а дай змогу - розбуяють не менше, ніж ті, що їм одкрило дорогу щастя. Одне слово, їм бракує засобів, аби 4 блиснути всією своєю нікчемністю. Навіть найотруйнішу змію можеш безпечно взяти до рук, поки вона задубіла від холоду: їй не бракує отрути - вона просто заціпеніла. Не один - аби лиш доля всміхнулася - зрівняється з останнім негідником і в жорстокості, і в честолюбності, і в марнотратності. Не один - бо в них нахил до лихого. Хочеш пересвідчитись? Дай таким людям робити те, 5 що хочуть. Пам’ятаєш, ти казав колись, що така людина - у твоїх руках. Але я запевняв тебе, що маєш справу з тим легковажним, перебіжним, що тримаєш його не за лапу, а за перо. Чи я збре- хав? У твоїй руці лишилася пір’їна; сам він - утік. Знаєш, яких коників він викидав тобі опісля, чого лиш не накликав на свою голову. Не бачив того, що, наражаючи на небезпеку інших, він і своєю головою важить. Не думав, наскільки обтяжливим, навіть Тобто другого сорту, розряду.
Лист XIII 143 б якби не було зайвим, є все те, чого він домагається. Так ось: хоч би чого ми прагнули, до чого б ціною великих зусиль не тяглися, треба передусім дивитись, чи не є воно непотрібним або взагалі шкідливим. Дещо буває зайвим, дещо - не варте таких старань. Але ж ми далі свого носа не бачимо: вважаємо, начебто задарма 7 приходить те, що насправді дуже дорого нам обходиться. Нашу засліпленість видно хоча б із того, що купленим називаємо ли- шень те, що придбано за гроші, а за що розраховуємось собою, те для нас - дарове. Чого ми не захотіли б купити, якщо взамін довелося б віддати дім або гарний, врожайний наділ землі, - за те ми готові платити своїм спокоєм, своєю безпекою, своєю честю, своєю свободою, своїм дозвіллям. Людина нічого не цінує так 8 низько, як себе саму! Тому-то, що б ми не намислювали, що б не робили, чинімо так, мовби прийшли до торговця якимсь това- ром: поцікавмося заздалегідь, скільки коштує те, що ми хотіли б мати. Часто ціна дуже висока, а товар - одне лиш ніщо. Можу тобі вказати чимало такого, що ми придбали чи взяли в дарунок, позбувшись при тому своєї свободи. Ми належали б самим собі, якби ті речі не належали нам. 9 Гарненько міркуй над тим не тільки тоді, коли йдеться про набуток, але й про втрату. «Ось ця річ таки пропаде». - Але ж вона не завжди була твоєю. Так само легко обійдешся без неї тепер, як і колись обходився. Якщо ти довго володів тим, що втратив, то встиг ним насититися, а якщо недовго, то не встиг до нього звикнути. Менше матимеш грошей? Але й клопотів менше. ю Менший буде вплив у тебе? Менше й заздрості. Озирни все те, що доводить нас до божевілля, що втрачаємо із слізьми, - і зро- зумієш: нас гнітить не сама втрата, а лиш думка про неї. Ніхто ж не відчуває втрати - думає про неї. Хто ж володіє собою, той нічого не втратив. Та чи багато людей можуть похвалитися тим, що вони володіють собою? Бувай здоров!
144 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ хьш Сенека вітає свого Луцілія! і Ти запитуєш, звідки я міг про це довідатися, хто розповів мені про твої задуми, адже ти й словом нікому про них не про- хопився. Той розповів, хто знає про все найбільше: людський поголос. «Як це? - здивуєшся. - Чи належу до таких, за ким ходить поголос?» - Коли міряєш себе, не озирайся на ті місця, 2 звідкіля ти вийшов, - подивися, де зараз живеш. Що височить над усім по сусідству, те й вважаємо великим. Величина ж не має якоїсь певної міри: щось є великим або малим лише завдяки порівнянню. Корабель, скажімо, видаватиметься величезним на річці, крихітним - на морі. Кермо для одного судна буде надто з великим, для іншого - надто малим. Хоч як применшуй себе у своїх очах, нині ти у провінції* - велика постать. Усяк там розпи- тує, вивідує, що поробляєш, як обідаєш, на чому спиш. Ось тобі ще одна причина, щоб у житті бути обачливим. Але щасливим уважай себе тоді, коли зможеш жити в усіх на видноті, коли стіни тебе захищатимуть, а не приховуватимуть. Та ми переважно такої думки, що стіни не для того, аби безпечніше жити, а для того, щоб 4 непомітніше блудити. Скажу тобі одну річ, з якої можеш судити про наші звичаї: ледве чи знайдеш такого, хто б наважився жити при навстіж одчинених дверях. І не диво: дверників придумала наша соромливість, а не наша гордість. Живемо так, що знена- цька побачити нас - значить застукати на гарячому. Та яка з того користь, що ховатимешся, уникаючи людського ока, людського 5 вуха? Чисте сумління може скликати цілу юрбу, нечисте - навіть на самоті мучиться страхом та неспокоєм. Якщо чесні твої вчинки, то хай про них знає увесь світ; якщо ганебні, то яка з того втіха, що про них ніхто не знає? Ти знаєш!.. Нещаслива ж ти людина, раз не зважаєш на того свідка! Бувай здоров! Луцілій подався з Рима як намісник Сицилії, що була римською про- вінцією.
Лист ХЬІУ 145 ЛИСТ ХЬІУ Сенека вітає свого Луцілія! і Знову хочеш мене переконати у своїй безпорадності: недобре, мовляв, повелася з тобою спочатку природа, потім - фортуна. А тим часом ти міг би вихопитися з юрби і піднятися до найви- щого, яке лиш досяжне людині, щастя. Філософія, окрім іншого, має ще й ту перевагу, що не зазирає у родовід. Усі ж ми, якщо 2 сягнути витоків, походимо від богів. Ти - римський вершник: до цього стану тебе впровадила твоя старанність. А скільки, далебі, є таких, кому недоступні чотирнадцять рядів*! Не всі можуть бути допущені до сенату. Та навіть військовий табір доскіпливо підбирає витривалих для трудів та небезпек. Добро- чесність - гостинна для всіх. Усі ми для неї достатньо знатного роду. Філософія нікого не відкидає й не вибирає - кожному з світить. Сократ не був патрицієм. Клеант найнявся за водо- носа - поливав чужий город. Платона філософія не прийняла благородним, а зробила таким. Чому ж тобі зневірятися, чому не мати надії дорівняти їм? Усі вони твої предки, якщо будеш гідний їх. А гідний будеш тоді, коли сам себе переконаєш, що 4 ніхто не перевищує тебе знатністю роду. Всі ми в однаковій мірі знатні: походження кожного з нас - поза межами пам’яті. Ска- зав же Платон”, що немає володаря, який не походив би з рабів, як і раба, який не походив би з володарів. Усе перемішалось у безконечнім чергуванні поколінь, усе перевернула доля догори 5 дном. Запитаєш, хто благородний? Хто від природи схильний до чесноти. Ось єдине, що треба брати тут до уваги. Інакше, якщо заглиблюватись у давнину, то виявиться, що кожна людина - з тих часів, перед якими ще взагалі нічого не було. Від самого початку світу й до наших днів нас провадила низка то блискучих, то похмурих перемін. Обставлений закопченими зображеннями Перші чотирнадцять рядів у римському театрі займали глядачі лише з вершницького стану. Схожі думки знаходимо у діалозі «Теетет» (174 е-175 а).
146 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія предків атрій* не додасть нам благородності. Ніхто не жив за- для нашої слави; не наше й те, що було перед нами. Дух робить нас благородними. Лише він за будь-яких умов може піднятися б над самою фортуною. От уяви собі, що ти не римський вершник, а відпущений на волю раб. Навіть тоді, доклавши зусиль, ти зміг би стати єдиним вільним серед усіх вільнонароджених. - «У який спосіб?» - запитаєш мене. - Якщо про добро та про зло судитимеш не так, як судить про них люд. Потрібно дивитись не на те, звідки вони прийшли, а куди йдуть. Що робить життя щасливим, те і є справжнім добром. А справжнє добро не може 7 перемінитись у зло. То в чому ж помиляються люди? Адже всі вони хочуть жити щасливо. їхня помилка в тому, що засоби для досягнення щастя вони приймають за саме щастя. їм здається, що вони біжать за ним, а насправді - тікають од нього. Бо дійсно, що таке щастя як не тривка безтурботність, несхитна впевненість? Люди ж нагромаджують причини для тривог і шляхом непевним, де стільки пасток, навіть не несуть - тягнуть на собі свій вантаж. От вони й віддаляються з кожним кроком від жаданої мети; що більше витрачають зусиль, то більше самі собі заважають і від- кидають себе назад. Так само й з тими, хто опинився у лабіринті: сам поспіх заганяє їх у глухий кут. Бувай здоров! ЛИСТ ХЬУ Сенека вітає свого Луцілія! і Нарікаєш, що там бракує тобі книжок. Але ж річ не в тім, чи їх багато, лиш у тім, чи вони добрі. Читання, якщо воно продумане, дає користь, якщо безладне - лиш розважає. Хто хоче дійти до якогось наміченого місця, той повинен триматись однієї дороги, а не звертати то на ту, то на іншу: іти і блукати - не одне і те ж На стінах атрію (від аіег - чорний, закопчений), головного приміщен- ня римського будинку, в нішах містились воскові маски (зображення) предків; «закопчені», бо первісно у стелі атрію був отвір для диму.
Лист ХЬУ 147 2 саме. - «Я волів би, - скажеш, - аби замість порад ти надіслав мені трохи книжок». - Що ж, я готовий вислати тобі, які лишень маю, вимету геть усі скрині. Та навіть сам, якби змога, подався б туди, сам попри старість накинув би собі ту подорож, якби не мав надії, що скоро тобі пощастить звільнитися від тієї служби. Не зупинили б мене ні Сцилла, ні Харибда, ані та лиховісна казкова протока: не те що на кораблі - плавом я подолав би її, тільки б обійняти тебе й на власні очі побачити, оцінити, наскільки ти зріс духом. з А щодо твого бажання отримати й мої книжки, то від того я не вважаю себе красномовнішим, так само, як не вважав би себе вродливішим, коли б ти захотів мати моє зображення. Те бажання, знаю, від твоєї прихильності до мене, а не від оцінки. 4 Та якщо й від оцінки, то й вона підказана прихильністю. Але, хоч би якими були ті книжки, читай їх так, мовби я все ще шукаю правди, не знаходячи її, шукаю вперто й наполегливо. Я ж не визнав над собою нічиєї влади*, не прикриваюсь нічиїм іменем, і хоча з великою довірою ставлюсь до суджень видатних людей, у чомусь і на свої покладаюся. До того ж ті великі мужі залишили нам не лише відкриття, але й багато ще не знайденого. Можливо, 5 їм і вдалося б знайти необхідне, якби не шукали зайвого. Скільки часу вони прогайнували на хитромудрі плетива слів, на такі ж химерні, підступними стежками спрямовані роздуми, що лиш вигострюють марний дотеп! Затягуємо вузли, надаємо словам подвійного значення, а тоді все це розплутуємо. Чи так уже в нас багато вільного часу? Вже ми навчилися жити, навчилися вмирати? Увесь наш хист, усю передбачливість мусимо спрямо- 6 вувати на те, щоб уникнути обману на ділі, а не на словах. Наві- що мені ті тонкощі у розмежуванні схожих між собою висловів, якщо вони можуть стати пасткою хіба що для тих, хто пускається у заплутані роздуми? Речі вводять нас в оману - їх розрізняй! Зло приймаємо за благо. Вчора ми вимолювали для себе одне, нині - щось цілком інше. Бажання суперечать у нас бажанням, Пор. у Горація (Послання, 1,1,14), який теж обстоює право на власну думку: «...не складав я присяги нікому».
148 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 7 задуми - задумам. А як, скажімо, улесливість подібна до друж- би! Вона не лише її наслідує, а й бере гору над нею, переганяє її. Саме їй охоче підставляємо вухо, саме її мова одразу сягає само- го серця: що шкідливе в ній, те, власне, й солодке. Навчи мене, як розрізнити цю подібність. Під машкарою друга підходить до мене улесливий недруг. Під іменем чеснот нам у душу закрада- ються пороки. Нерозважність ховається за йменням сміливості. Лінощі називаємо поміркованістю, боязкого - обережним. Ось у чому небезпечно помилятися! Ось на чому вибирай виразну 8 мітку! Ну, а коли запитаєш когось, «чи є в нього роги»', то він не буде аж такий наївний, щоб тут же обмацувати своє чоло, не буде настільки дурним чи недоумкуватим, аби не доглупався, що ти лише найтоншими словесними хитрощами зробив його рога- тим. Усе це хоч обман, та нешкідливий. Як ото чашки та камінці у руках штукарів: тут сам обман служить розвагою; а поясни мені, як це робиться, - і прощавай задоволення. Те ж саме й щодо тих словесних пасток (як ще по-іншому назву софізми?): тим, хто не 9 знає, вони не шкодять, а тих, хто знає, не розважають. А якщо таки конче хочеш копирсатись у двозначності слів, то повчи нас, що щасливий не той, кого весь люд має за щасливця, до кого спливаються великі гроші, а лиш той, хто все своє добро має в самому собі, хто вирізняється стійким, піднесеним духом, хто кидає під ноги все, чим захоплюються інші, хто ні з ким не хотів би помінятись місцями, хто цінить у людині лише те, що робить її людиною, хто, обравши, за наставницю природу, при- стосувався до її законів, живе за її приписами, той, у кого жодна сила не відбере його блага, хто навіть зло перетворить у благо, хто твердий у своїх судженнях, непохитний, безстрашний, кого якась стороння сила може потрясти, але жодна не здатна стурбувати, кого фортуна, замахнувшись найразючішою своєю зброєю, не годна поранити, хіба що дряпне, але й то рідко: всі інші її списи, якими вона кладе людський рід, відскакують од нього, наче той Йдеться про відомий софізм: «Чого ти не втратив, те маєш; ти не втратив рогів, отже, ти маєш роги».
Лист ХЬУ 149 град, що, вдаривши по крівлі, не завдає ніякої шкоди мешканцям, лише вигримує по ній, а потім тане. ю А чому ти затримуєш мене на тому, що сам же називаєш «брехливим» і про що складено стільки книжок? Усе життя бреше мені. От і злови його на тій брехні й наверни, раз такий гострий на думку, до правди*. Адже воно вважає потрібним навіть те, що чи не на більшу половину - зайве. Але й те, що не є зайвим, здебільшого не може спричинитись ні до нашого щастя, ані до блаженства. Бо що потрібне, те не конче мусить бути благом: ми ж насміялися б над самим цим поняттям, коли б назвали благом, скажімо, шматок хліба, миску крупника чи там ще щось, без чого п не прожити. Що благо, те завжди потрібне, а що потрібне, те не завжди благо, оскільки потрібними бувають цілком нікчемні речі. Хто аж так не визнається на цінності блага, щоб рівняв його 12 до речей щоденної потреби? То хіба не варто зосередитись на одному: показати всім, скільки часу йде на придбання зайвого, скільки людей, поки здобувають засоби для життя, втрачають за тими клопотами саме життя? Приглянься до кожного зокрема, подумай про всіх: нема такої людини, щоб її життя не зазирало у із завтрашній день. - «А що в тім поганого?» - запитаєш. - Гіршого й не буває! Таж усі ті люди не живуть, а лише збираються жити: все відкладають на завтра. Скільки б ми не докладали зусиль, життя все одно пробігає скоріше, а ще коли зволікатимемо, то воно так і промчить повз нас, мовби й зовсім не було нашим; в 14 останній наш день закінчується, а пропадає - щодня. Але, щоб не виходити за межі листа, який повинен вміщатися у лівій руці читача, на другий раз відкладу свою суперечку з діалектиками, що надто скрупульозно займаються чимось одним, занедбуючи інше, важливіше. Бувай здоров! Другий, не менш відомий софізм, складений у вигляді питання: «Коли я брешу і кажу, що брешу, то чи я тоді брешу, чи кажу правду?»
150 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ХЬУІ Сенека вітає свого Луцілія! і Обіцяну твою книжку я отримав і, збираючись прочитати її на дозвіллі, розгорнув, аби лише спробувати смак. Та вона заманила мене йти далі. Скільки в ній красномовності, зрозумієш ось із чого: видалась мені короткою, хоча з першого погляду можна припустити, що це твір Тита Лівія чи Епікура, але ніяк не мій і не твій. Такою насолодою мене привабила й затримала коло себе, що я прочитав її без жодної загайки. Кликало мене сонце, нагадував про себе голод, погрожувала дощова хмара, але я дочитав її - мов 2 до дна вихилив усю. І звідав не лише приємність, але й сповнився радістю. Скільки тут хисту, скільки запалу! Сказав би я також, які тут пориви, якби мова то влягалась, то знову, зметнувшись, на- бирала висоти. Ні, то не порив, а мірний лет, мужній, врочистий плин думки, а попри те час од часу трапляється тут щось дуже лагідне, солодке. Ти справді, Луцілію, величний, піднесений духом. Хочу, щоб ти й надалі був таким самим, щоб ішов тією ж стежкою. Має свою вагу й те, про що пишеш. Тому-то варто вибирати вдячний, плідний предмет, що не тільки б заполонив твій хист - щоб з і збуджував його. Втім, про книжку напишу тобі докладніше, коли ще раз візьму її до рук. Наразі про неї можу судити так, мовби не прочитав її, а лиш прослухав. Дозволь мені пильніше приглянутись до неї. Тобі нічого боятися: почуєш правду. Ти щаслива людина: не маєш чогось такого, через що хтось був би зацікавлений брехати тобі з такої далини, хіба що, коли й при- чини нема, брешемо вже за звичкою. Бувай здоров!
Лист ХЬУІІ 151 ЛИСТ ХЬУІІ Сенека вітає свого Луцілія! і Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе. - «Вони раби». - Але ж - люди. - «Вони раби». - Але ж під твоєю крівлею живуть. - «Вони раби». - Але - й покірні твої друзі. - «Вони раби». - Але - й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою - однакова влада фортуни. 2 Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обі- ду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов’язків: з трудом поглинає на- з їдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути - не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами - голодні, 4 німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота, - ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі - мовчали. 5 А ще полюбляємо прислів’я, породжене тією ж нашою пихою: «Скільки рабів - стільки й ворогів». Ми ж не придбали їх воро- гами - зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми - гірше, ніж із худобою. Поки, готові до обіду, вмощуємось на своїх ложах', Римляни не сідали до обіду за стіл, а прилягали на ложах.
152 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія один із рабів раз по раз, тільки-но сплюне хтось, витирає дочиста долівку, другий, не розгинаючи спини, визбирує недоїдки, що б ними смітять довкола себе сп’янілі гості, третій вправним рухом руки ділить на кусні рідкісну птицю: ніж так і витанцювує - від грудинки й до куприка. Нещасний, хто живе лиш задля того, аби майстерно розчленовувати відгодовану птицю, але той, хто вчить того ремесла заради своєї приємності, нещасніший від того, хто 7 з примусу тим ремеслом оволодіває. А виночерпій? Одягнений по-жіночому, він усе воює із своїм віком: ніяк не може вихопи- тись із хлоп’ячості - силою його туди втискують. Глянеш - уже й воякою бути міг би, та ба!.. Безволосий і гладкий (постирано, повисмикувано увесь заріст), не спить він цілими ночами - ділить їх між пияцтвом та хітливістю свого господаря: у спальні - чоловік, 8 за обідом - хлопчина. А ще одному - теж не позаздриш! - до- вірено нагляд за гостями. От він і стовбичить, і приглядається, хто з-між гостей чи то лестощами, чи запопадливістю до їжі або до балаканини заслуговує на завтрашнє запрошення. Додай ще тих, хто дбає про їство й питво, хто тонко розуміється на смаках господаря: знає, яка страва заохотить його своїм запахом, яка - самим виглядом, яка новизною може звільнити його від нудоти, на що дивитися не може, переситившись, а до чого, навпаки, тягне його в той чи інший день. Так от із ними, кажу, він нізащо б не погодився обідати, вважав би приниженням своєї гідності при- ступити з рабом до спільного столу. Але - дяка богам! - скількох 9 із тих же рабів він сам має тепер за господарів! Я бачив, як перед порогом Калліста* переминався з ноги на ногу його колишній господар; інші входили, а він, хто виставив колись оголошення на продаж Калліста, хто зараховував його майже до непотребу, так і гибів перед порогом - його не пустили досередини. Гарно віддячив той раб, що раніше був кинутий у перший десяток”, на якому окличник лиш випробовує свій голос, гарно віддячив своєму господарю: сам своєю чергою відкинув його, не визнав Калліст - вільновідпущеник Калігули, учасник змови проти нього, впливова особа при Клавдії (див.: Тацит, «Аннали», XI, 29,38; XII, 1,2). У перший десяток потрапляли найдешевші раби.
Лист ХЬУІІ 153 гідним увійти в дім! Господар продав Калліста, але як багато продав господареві Калліст! ю А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим самим небом, не дихає тим самим повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? Ти так само міг би побачити його вільнона- родженим, як він тебе - рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар!* Одних вона зробила пастухами, інших - сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш сам опинитися! п Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання - про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Щоразу, тільки-но подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря 12 над тобою. - «Але ж наді мною немає господаря!» - Бо ти ще молодий. Далі, можливо, матимеш. Хіба не знаєш, у якому віці потрапила в неволю Гекуба**, в якому - Крез чи мати Дарія, чи із Платон, чи Діоген? Тож поводься із своїм рабом лагідно, навіть Йдеться, вочевидь, про Вара, що в 9 р. н. е. був розгромлений герман- цями у Тевтобурзькому лісі, а не про Марія; таку поправку латинських рукописів (Уагіапа сіасіе, тобто «коли був розгромлений Вар», замість Магіапа сіасіе) запропонував Юст Ліпсій. Гекуба - дружина троянського володаря Пріама. Після падіння Трої та загибелі всіх її дітей вона потрапила у рабство до ахейців. Крез (VI ст. до н. е.) - казково багатий володар Лідії, полоняник перського царя Кіра, який підкорив Лідію. За поданою Геродотом легендою, грецький мудрець Солон попередив Креза, що нікому не варто вважати себе най- щасливішим до закінчення життя. Мати Дарія III, останнього царя з династії Ахеменідів, стала полонянкою Александра Македонського, коли той переміг Дарія (331 до н. е.). Платона, коли він перебував у Сицилії і мав намір реалізувати там свою модель справедливої держави, продав у рабство тогочасний тиран Сіракуз Діонісій І. Морські розбійники, за- хопивши Діогена, продали його корінфському багачеві Ксеніаду; той, подарувавши філософові свободу, довірив йому виховання своїх дітей.
154 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія по-товариському. Не відмовляйся повести з ним бесіду, вислухати його пораду, сісти з ним до обіду. Ось тут і здійме галас цілий загін розбещених вередунів: чи може, мовляв, бути щось принизливіше, щось ганебніше? Але я їх застукаю на гарячому - як цілуватимуть руку чужим рабам. 14 Чи не бачите, врешті, як наші предки намагались оберегти господарів од ненависті, рабів - од приниження? Господаря називали «батьком родини», а рабів, що й досі збереглось у мімах, - челяддю. Власне вони визначили святковий день, і ви- значили його не з тим, щоб господарі обідали з рабами лише в той єдиний день, а щоб таки неодмінно обідали саме в той день. Окрім того, виявляли рабам різні почесті, дозволяли їм висловлюватися щодо тієї чи іншої справи, вважали свій дім не- 15 величкою республікою. - «Виходить, усіх рабів маю допустити до свого столу?» - Ні, як і не всіх вільних людей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я прожену деяких лишень через їхні брудні заняття: того, скажімо, як погонича мулів, іншого - як волопаса. Ні, я оцінюватиму не заняття, а звичаї. Адже звичаї кожен сам собі визначає, заняття - накидає випадок. Дехто хай обідає з тобою, бо гідний того, дехто - аби був гідний. Що в кому є від спілкування з рабами, те згладиться від спілкування з почесни- іб ми людьми. Не шукай, мій Луцілію, друзів лише на форумі та в курії’; приглянешся - то й під своєю крівлею їх знайдеш. Часто гарний камінь марнується, бо не потрапляє на око різьбяра. Ві- зьми сам його до рук, випробуй його в роботі. Нерозумний, хто, купуючи коня, оглядає не його самого, а попону чи гнуздечку. Але стократ нерозумніший, хто оцінює людину або з її одягу, 17 або - що теж прикриває нас, мов одяг, - з її положення. - «Він раб!» - Але, можливо, вільний духом. - «Він раб!» - Але чим йому це шкодить? Покажи мені, до речі, хто не раб, не слуга. Один слугує хіті, другий - жадобі, третій - марнославству, а вже всі - надії, всі - страхові. Назву консуляра”, що служить підтоптаній жіночці, багача, - що стелиться перед служницею; Курія - первісно громада римського патриціату, місце куріальних зборів (коміцій); тут - місце засідання римського сенату. Консуляр - колишній консул.
Лист ХЬУІІ 155 вкажу найзнатнішого роду юнаків, що під п’ятою у пантомімів. Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне. Тож хай тебе не залякують оті гидливі чепуруни. Чому б тобі не всміха- тися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться. їв Тут можуть мені закинути, що я спонукаю рабів надіти шап- ку - знак вільності, а господарів позбавляю їхньої гідності, коли вважаю за краще, щоб раби шанували їх, ніж боялися. «Отак і каже: хай раби шанують нас, мовби вони були клієнтами або вітальниками?» - Хто так дорікне мені, той, видно, забуває, що господарям не може бути замало того, що достатньо богам, - шани 19 й любові. А от любов і страх - речі несумісні. Тож я певен, що ти чиниш якнайрозумніше, коли не хочеш, щоб раби тебе боялися, а тому послуговуєшся не різкою, а словом: лише до безсловесної худоби, аби спонукати її, застосовують батога. Не все, що вражає нас, шкодить нам. Але розбещеність схиляє до гніву: тільки-но щось діється всупереч нашому бажанню, ми тут же скаженіємо. 20 Переймаємо звички володарів. Бо й вони, забуваючи про свою могутність та про безсилля тих, над ким їхня влада, так іноді розпалюються, мовби їх хтось покривдив, хоч для будь-якої кривди вони недосяжні завдяки величі свого жеребу. Вони це добре знають, от і шукають нагоди вчинити якесь зло: прагнуть кривди, щоб одплатити за неї кривдою. 2і Більше тебе не затримуватиму, бо ти не потребуєш повчань. Добрі звичаї, між іншим, мають ще й ту перевагу, що вони самі собі подобаються, залишаються незмінними. Зате злоба - хистка, часто змінюється, але на щось краще - ніколи. Бувай здоров!
156 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ХЬУІІІ Сенека вітає свого Луцілія! і На твого листа, що ти надіслав мені з дороги, довгого, як сама дорога, відгукнуся перегодом. Мушу побути наодинці з собою і добре поміркувати над тим, що б тобі тут порадити. Бо й сам ти, перше ніж звернутися до мене за порадою, довго думав, чи вза- галі варто радитися. То мені треба й поготів: чи ж не більше часу йде на те, аби вирішити якесь питання, аніж на те, щоб лишень поставити його? А ще коли одного цікавить одне, другого - щось 2 цілком інше. Знову я заговорив як епікуреєць? Але ж мене ціка- вить те ж саме, що й тебе: я не був би твоїм другом, якби все, що стосується тебе, такою ж мірою й мене не стосувалося. Дружба робить спільними всі наші справи. Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно. Та й не може бути щас- ливим той, хто лиш на себе задивлений, хто геть усе звертає на свою користь: мусиш для іншого жити, якщо хочеш жити для з себе. Цей старанно й святобливо підтримуваний союз, який єднає людей з людьми, який засвідчує, що є якесь спільне для всього людського роду право, цей союз якнайбільше сприяє плеканню власне того, про який мовиться, душевного союзу дружби. Все ділитиме із своїм другом той, хто багато дечого ділить із будь- якою людиною. 4 Так ось, найкращий з-між людей, Луцілію, я волів би, щоб ті мастаки до словесних тонкощів пояснили мені радше те, які в мене обов’язки щодо друзів, які - щодо всіх людей, аніж те, скільки є способів для окреслення слова «друг» та скільки значень має слово «людина». Мудрість і глупота, як бачиш, розходяться. До кого приєднаюся? Куди велиш мені податися? Той твердить, що будь-яка людина - друг; для цього ж друг - не будь-яка людина. Той хоче придбати друга для себе; цей - себе віддає другові. А ти ж 5 мені членуєш слова, роз’єднуєш склади. Начебто для того, аби собі самому з’ясувати, чого варто уникати, а чого домагатись, я мусив би придумувати найхитромудріші питання і через оманливий ви- сновок протягати створену на правдивій засаді брехню. Аж сором бере: таж ми не діти, а робимо собі жарти з такої поважної справи!
Лист ХЬУШ 157 б «Миша - це склад"; миша гризе сир, отже, й склад гризе сир». От, припустімо, я не можу впоратись із тією головоломкою. То що? Від того мені грозить якась небезпека, якась шкода? Ви- ходить, маю боятись, аби в мишоловку, бува, не потрапив склад або, коли часом заґавлюся, аби якась із моїх книжок не з’їла мені сиру? А втім, можна ще й так, дотепніше: «Миша - склад; склад 7 не гризе сиру, отже, й миша не гризе сиру». Чи то не дитячі за- бави? І через те насуплюємо брови? Через те відрощуємо бороду"? Такою от наукою, бліді й нахмурені, напихаємо інших?.. Хочеш знати, що обіцяє філософія людському роду? Пораду! Одного вабить смерть, іншому допікає вбогість, ще когось мучить або чуже, або й своє багатство. Той жахається лихої долі, цей прагне позбутися власного щастя. Того не полюбляють люди, 8 цього - боги. До чого всі ті теревені? іуг недоречні жарти: тебе покликали до нещасних. Ти ж пообіцяв подати руку тим, хто тоне, хто потрапив у полон, кого звела недуга, згнітила нужда, над чиєю шиєю нависнула сокира! Чому ж одвертаєшся від них? Ти жартуєш, їм - страшно. «Допоможи!» - відгукнуться на кожне твоє слово стражденні. Звідусіль простягають до тебе руки, благають допомоги - всі ті, хто занапастив своє життя, хто ось-ось його занапастить; ти для них - надія, підмога. Благають, щоб ти вихопив їх із того бурхливого виру, щоб заблиснув їм, 9 розкиданим та заблуканим, рятівною ясністю правди. Поясни їм, що природа визначила для них за потрібне, а що - за над- мірне; які легкі нам накреслила закони, яким приємним, яким вільним є життя для тих, хто тих законів тримається, і як гірко, як обтяжливо живеться тим, хто більше довіряє людській думці, ніж природі. Можливо, я й повірив би, що ті словесні забави мають силу зарадити всіляким бідам, якби ти спочатку роз’яснив, яку їхню частку вони спроможні усунути. Що, приміром, із тих забав може звільнити нас од пристрастей або принаймні влагіднити їх? Та коли б вони просто не допомагали! Вони шкодять! Якщо хочеш, я доведу тобі з цілковитою очевидністю, що навіть не- Лат. тиз (миша) - односкладове слово. Пор. прислів’я: ВагЬа поп/асіі рКНозоркит - «Борода ще не робить з тебе філософа».
158 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія пересічний хист, хай лише вдасться до тих тонкощів, незабаром ю занидіє, змаліє. Соромно й казати, яку зброю подали б вони тим, хто намірився ставити чоло фортуні, яким обладунком прикраси- ли б їх! Хіба то напрямок до найвищого блага? Через оті словесні манівці, через ті викрути, ганебні й принизливі навіть для тих, хто сидить біля таблиці для оголошень*?.. От ви каверзними питаннями навмисне вводите в оману співбесідника. То хіба це не те саме, що й хитро спростовувати позов, начебто він недійс- ний? Але як претор відновлює права позивача, так філософія вступається за тих, кому ви забиваєте памороки словоблуддям, п Що ж ви відступаєте від таких славних обіцянок - зробите, мовляв, так, що зблиск меча не більше вражатиме мої очі, ніж полиск золота, що з нечуваною стійкістю нехтуватиму всім тим, чого інші чи то прагнуть, чи то жахаються; що ж повертаєтесь до початків, яких у школі навчають граматики? Що скажете? «Так піднімаються до зірок»**? Ні, філософія обіцяла зробити мене рівним богові. Ось що мене привабило. Заради того й прийшов я до тебе. Дотримай же слова! 12 Тому-то, мій Луцілію, далеко обходь усі ті викрути й філо- софські пастки! Відвертість і простота - ось що личить доброті. Навіть коли б у нас попереду був надмір часу, варто було б ви- трачати його ощадливо, щоб вистачило на щось необхідне. А за такої короткочасності життя - яке ж то безглуздя забивати собі голову всілякою зайвиною! Бувай здоров! Тобто для спритних правників, які за платню придумували для позваних на суд різні «викрути» (ехсеріїопез); вони сиділи біля дошки, на якій записували розпорядження вищих урядників - преторів. Вергілій. «Енеїда», IX, 641.
Лист ХЬІХ 159 ЛИСТ ХЬІХ Сенека вітає свого Луцілія! і Хіба що байдужа й лінива людина згадуватиме, мій Луцілію, друга лише тоді, коли думку про нього навіє якась місцевість. І все ж саме те чи інше знайоме місце викликає іноді наче глибоко за- ховану в душі тугу; не скажу, що повертає вже погаслий спогад, а лише пробуджує приспаний. Так, спричинений втратою біль, хоч і пом’якшений перебігом часу, знову ятриться, досить лиш глянути на раба, що був близьким для померлого, на одяг, на житло. І ось Кампанія, але найбільше Неаполь, а ще краєвиди твоїх Помпеїв* - аж не віриться! - наскільки свіжою зробили мою тугу за тобою! Ти - увесь перед моїми очима, надто, коли прощаємося. Бачу тихі сльози, що вперто навертаються тобі на очі, помічаю твій біль, що проривається, хоч як його стримуєш, 2 назовні. Здається, я щойно тебе втратив!.. А врешті, коли вдатись у спогади, хіба є щось таке, що б не відбувалося «щойно»? Щойно ж я сидів хлопчиком у філософа Сотіона, щойно почав вести судові справи, щойно втратив до того заняття охоту, врешті - й силу. Незмірна швидкоплинність часу! І ця швидкоплинність найочевиднішою стає тоді, коли озирнутися: задивлених у теперішнє вона вводить в оману - на- з стільки неквапливим є перехід** тієї стрімкої втечі часу. - « Що за диво?» - запитаєш. - Так ось: скільки б часу не проминуло - увесь він у тому самому місці. Охопиш зором усього його водночас, бо й лежить він увесь разом. Усе падає в одну й ту ж саму глибину. Звідки, вочевидь, родом був Луцілій. Сенека снує свої міркування, орієнтуючись, мабуть, на водяний годин- ник: перехід, або прохід (ігапзіїиз) - це та горловинка, крізь яку крапля по краплі, начебто неквапливо (/еш’з), протискається вода (малий від- тинок часу - оманливе теперішнє), щоб потрапити у збірник - нижню ампулу (минувшість, яку можемо окинути зором усю нараз, оцінивши стрімливість часу). Для увиразнення цієї думки в оригіналі застосовано антитезу: ргаесіріїіз/идае - ігапзіїиз Іепіз - «стрімливої втечі повільний перехід». В інших перекладах, зокрема, С. А. Ошерова (М.: Наука, 1977) це місце трактоване по-іншому: «Взгляд, прикованньїй к настоящему, время обманьївает, ускользая при своей бьістроте легко и плавно».
16о Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Зрештою, чи можуть бути тривалими частки того, що у своїй ці- лості таке коротке? Наше життя - лише цятка, навіть менше, ніж цятка. Але природа зробила так, що й ця наймізерніша малість видається чимось протяжним: одна її крихта - немовлячий вік, друга - дитячий, третя - зрілість, потім - мовби схил од зрі- лості до старості, врешті - сама старість. Скільки кроків у такій 4 неспостережно малій вузині!.. Щойно ж я відпроваджував тебе. Але те «щойно» - чималий відтинок нашого життя, що й саме колись - подумаймо над тим! - спливе все до останку. Колись час не видавався мені таким швидкоплинним, нині ж його пере- біг постав переді мною в усій його неймовірній стрімливості. Чи тому, що відчуваю близькість межі, чи тому, що приглядаюся до втраченого, зважую його*. Коли так от роздумую, то все більше дратують мене ті, що 5 й з тієї крихти виділеного нам часу, якого й найощадливішій людині, хоч би як берегла його, забракне навіть для необхідних справ, з тієї незмірної малості більшу частину витрачають на непотрібне, зайве. Цицерон запевняє, що хоч би подарували йому ще одне життя, то він і тоді не мав би часу читати ліриків". Я сказав би - й діалектиків"*: ті ще безглуздіші. Бо коли лірики відверті у своїх пустощах, то ці вдають, начебто заклопотані б чимсь поважним. Ні, я не кажу, щоб ти цілком не зважав на них, - кинь оком і на те мистецтво, але збоку, так би мовити, з порога привітай їх, аби не втягли тебе в бесіду й ти не подумав, що вони справді володіють таємницею якогось надзвичайного блага. То чому б’єшся, сушиш собі голову над питанням, якщо розумніше просто відкинути його, ніж розв’язувати? Лише той, хто перебирається собі з місця на місце без поспіху, безпечно, лише той може визбирувати й пакувати всіляку зайвину. Коли ж ворог наступає на п’яти, коли сурма протрубила воякам до негайного походу, то тут уже не до дрібниць: необхідність виби- 7 ває з рук те, що нагромаджено на дозвіллі. У мене не так багато Пор. лист 1,4. У творах Цицерона, які збереглися, цього твердження немає. Тобто тих, хто зайнятий мистецтвом розмірковування.
Лист ХЬІХ 161 часу, щоб я розтринькував його на вишукування двозначних слів, щоб вигострював на них свою дотепність. Глянь, скільки люду спливлось, які вежі могутні замкнули Наглухо брами свої, як там гострять залізо убивче..." З великою мужністю я повинен дослухатися до звідусіль чут- 8 ного гримотіння війни. Божевільним, та й справедливо, назвали б мене всі, якби я - у той час, коли і старці, й жінки зносять каміння для укріплення стін, коли озброєна молодь за брамами чекає або вимагає наказу, щоб кинутись у бій, коли при самих брамах виблискує ворожа зброя і здригається земля від потужного під- копу, - якби я сидів собі, склавши руки, й ставив, скажімо, такі-от питаннячка: «Те, чого ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогів: отже, ти маєш роги»; чи ще щось за таким самим зразком, що є 9 витвором витонченого безглуздя. Отож по праву можеш і мене вважати божевільним, якщо тратитиму зусилля на такі речі. Хіба ж я не в облозі? Лишень небезпека грозить мені не ззовні, й од ворога мене не захищає стіна: смертельне - поряд, зі мною. Не маю, ще раз кажу, часу для тих марниць: величезна робота на моїх руках. Чим я зайнятий? Смерть переслідує мене, життя - тікає: ю навчи мене, як тут бути. Зроби так, щоб я не тікав од смерті, а життя щоб не тікало мені з-під рук. Додай сміливості змагатися з труднощами, рівноваги духу - сприймати неминуче. Розсунь вузини мого часу. Повчи мене, що щастя - не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся: може трапитися (здебільшого й трапляється так), що той, хто прожив довго, насправді мало прожив. Шепни мені перед сном: «Можеш не прокинутися». А коли прокинуся: «Можеш уже не прилягти до сну». Скажи, коли виходитиму за поріг: «Можеш не повернутися». А коли н повернуся: «Можеш уже не ступити за поріг». Ти помиляєшся, вважаючи, що лише для мореплавця між життям і смертю - хист- ка межа: вона скрізь однаково тендітна. Не всюди смерть така очевидна, але всюди - така ж близька. Розвій мряку - і легше передаси мені те, до чого я приготовлений. Природа зробила нас Вергілій. «Енеїда», VIII, 385-386.
162 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія сприйнятливими до науки й наділила розумом, хоча й недоско- 12 надим, але таким, що може вдосконалюватися. Поміркуй разом зі мною про справедливість та благочестя, про поміркованість, про соромливість - ту, що стримує нас від посягання на чуже тіло, як і ту, другу, що спонукає дбати про своє. Не водитимеш мене манівцями - скоріше сягну своєї мети. Якщо, за словами знаменитого трагіка, «мова правди проста»’, то не гоже її за- плутувати. Справді-бо, ніщо аж так не вадило б людині високих поривів, як оті підступні хитрощі. Бувай здоров! ЛИСТЬ Сенека вітає свого Луцілія! і Твого листа я отримав через багато місяців після того, як ти його відіслав, тому вважав зайвим питати того чоловіка, що вручав мені листа, що поробляєш: надто пам’ятливим йому б довелось бути, аби тримати все в голові. Але, сподіваюся, ти живеш так, що я знатиму, що робиш, хоч би де ти був. Бо чим іншим ти зайнятий, як не тим, що повсякденно йдеш до свого вдосконалення, залишаєш якийсь манівець, починаєш розуміти, що всі ті пороки, які ти звалював на обставини, походять, власне, від тебе? Справді, не одне ми звикли приписувати чи то якійсь місцевості, чи то часові. А вони, ті пороки, тінню йдуть за нами, 2 хоч би куди ми подалися. Ти знаєш належну моїй дружині недо- умкувату Гарпасту, що залишилась хіба що спадковою завадою при нашому домі. Сам я не зношу таких дивоглядів, а коли й з’явиться охота посміятись над чиєюсь глупотою, то не вдаюся до далеких пошуків: над собою сміюся. Так ось оповім тобі щось, хоч неймовірне, але правдиве. Та Гарпаста якось несподівано втратила зір. І що б ти подумав? Вона й не знає, що осліпла. Геть уже замучила поводиря-раба: виведи, мене, мовляв, з тієї з темряви - їй здається, що приміщення надто темне. Сміємося Еврипід. «Фінікіянки», 469.
Лист Ь 163 над нею, а з нами - ти повинен це знати - таке трапляється по- всякчас. Ніхто ж не визнає себе скнарою, ніхто не бачить у собі грошолюба. Щодо темних, то вони хоча б шукають поводиря, а ми блукаємо без нього й кажемо: «Я не марнославний: у Римі просто годі жити по-іншому!» Або: «Я не марнотратник, то ж саме місто вимагає великих витрат!» А ще: «Так, я схильний до гніву, я ще не обрав якогось певного способу життя, але ж то не моя вина - вада молодості!» 4 То що ж самі з себе робимо дурнів? Наша біда - не поза нами, а в нас самих, у самому нутрі загніздилася. І нам через те дуже важко повернутися до здоров’я, що взагалі не здогадуємося про свою хворобу. Навіть коли б узялися за лікування, скільки-то часу мусило б спливти, аби подолати стільки й таких важких хвороб! Але ж ми й не шукаємо лікаря, хоч він мав би менше клопотів, якби наша болячка не була запущена. У кого душа ніжна, ще не огрубіла з часом, той легко б ішов за тим, хто вказує прямий 5 шлях. Важко повернути до природи того, хто відступив од неї. Со- ромимось навчатися здорового глузду. Та якщо шукати вчителя тієї науки - це ганьба для нас, то, далебі, шкода й сподіватися, що таке благо спливе на нас випадково. Мусимо працювати. Але тут, правду кажучи, не треба вже аж так багато поту, лише б, як я щойно зазначив, ми почали ліпити* й підправляти свою душу 6 ще перед тим, як її пороки візьмуться твердістю. Але й тоді не втрачаймо надії. Хіба є щось таке, що може встояти перед на- пруженим, пильним старанням? Навіть покривленим дубовим стовбурам можна повернути прямоту. Тепло випрямляє покру- чену колоду; хоч би якою була вона від природи, з неї роблять таку, якої вимагає вжиток. Наскільки ж легше надавати ті чи інші обриси нашому гнучкому духові, слухнянішому, ніж будь- яка рідина! Що таке, врешті, дух, як не своєрідний подув? А він, це ж очевидно, настільки податливіший від будь-якої речовини, наскільки тонший від неї. В оригіналі - «формувати» (/огтаге) - найчастіше вживане у Сенеки дієслово, що стосується морального вдосконалення людини. Важливо пам’ятати, що латинське £оппа містить у собі й поняття краси:/огтозиз - гарний, прекрасний.
164 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 7 Але не зневірюйся, мій Луцілію, у нашому рятунку лише через те, що зло вже заполонило нас, що ми - під його владою. Здоровий глузд завжди приходить на зміну безглуздю. Ніхто з нас не був вільним одразу. Вчитися чесності - значить відучу- 8 ватися від пороків. А з більшим завзяттям ми повинні братися до свого вдосконалення ще й через те, що мудрість, тільки-но її набудемо, стає нашим постійним надбанням: чесноти можна навчитися, відучитися від неї - не можна. Те, що їй суперечить - різні пороки, - погано вкорінюється в чужий ґрунт, тож усе це можна виривати", проганяти; міцно тримається лише те, що на своєму місці. Чеснота - у злагоді з природою; пороки - чужі 9 їй, ворожі. Та хоча чеснота, раз ми вже її прийняли, не покине нас, та й оберігати її легко, стежка до неї все-таки стрімка, бо то вже властивість немічного й хворого розуму - лякатися всього незвичного. Треба змусити його зробити початок; потім ліки не будуть гіркими: допомагаючи, втішатимуть. Інші ліки дають задоволення хворому після того, як він одужає; філософія ж водночас і помічна, і приємна. Бувай здоров! ЛИСТ ЬІ Сенека вітає свого Луцілія! і Як хто може, мій Луцілію! У тебе там перед очима Етна, сла- ветна сицилійська гора, яку Мессала чи то Вальгій" (в обох я про неї читав) назвали єдиною. От лиш не знаю чому. Адже вогонь вивергає не одна лиш місцевість, і не тільки підвищена, - що, Звідси традиційна метафора: пороки - бур’ян, який треба викорінювати, випалювати (пор. у Горація: Сатири, І, з, 34~37): ...приглянься-но ближче до себе Оком хазяйським: ану, яка хиба й в тобі проростає... Від бур’яну лиш вогнем очищають занедбане поле. Мессала, Марк Валерій Корвін (64 до н. е. - 8 н. е.) - покровитель мистецтв, учений і поет, прихильник Августа. Вальгій Руф, сучасник Мессали, - політичний діяч, учений і поет (належав до гуртка Мецената).
Лист ЬІ 165 звісно, буває частіше, оскільки вогонь проривається якомога вище, - але й низовинна. Ну, а я, якоюсь мірою зумів, мусив бути вдоволений Байями*, звідки й виїхав наступного ж дня після приїзду: це саме та місцевість, яку, попри її природні переваги, варто уникати, бо тут звила собі гніздо розкіш. 2 «То що, є місця, до яких маємо ставитися з ненавистю?» - Звісно ж, ні. Одначе, як розумній і порядній людині один якийсь одяг пасує більше, ніж інший, як одну якусь барву вона вважає не вельми підхожою для поміркованого, не маючи при тому від- рази до тієї чи іншої барви як такої, так само бувають місцевості, що розумний або той, хто прагне стати розумним, їх уникає, - бо з вони несумісні з доброзвичайністю. Хто, скажімо, мріє про за- тишок, той ніколи не вибере Канопа", хоча й Каноп нікому не заборонить бути поміркованим. Так само з Байями: там, кажу, загніздилися пороки. Розкіш розперезалась там уже до краю; 4 так розгулялася, мовби саме місце дає їй на те дозвіл. Одне сло- во, ми повинні вибирати місцевість, цілющу не тільки для тіла, але й для звичаїв. Я не хотів би жити серед катів, не хотів би - й серед пияків. Що за потреба дивитись на те, як узбережжям сно- вигає непевний, захмелений люд; як догоджають собі напоями просто-таки на воді; як дмуть у флейти та виспівують так, що аж луна йде озером, та й на все інше, чим розгнуздана, вільна від будь-якого закону розкіш не тільки грішить, а й хизується 5 гріхом? Усе мусимо робити для того, щоб якомога далі втекти від звабливих пороків. Мусимо гартувати наш дух, тримати його осторонь від усього, чим знаджують насолоди. Один лиш зимовий постій розслабив Ганнібала"'; кампанський коминок розніжив того, хто й серед альпійських снігів не здригнувся. Перемагав Байї - відоме гарячими джерелами місто в Кампанії (Італія) біля ма- льовничої Неаполітанської затоки, улюблене місце відпочинку заможних римлян. Каноп - славне розкішним життям місто на побережжі Єгипту у гирлі Нілу, неподалік від Александрії. Після перемоги над римлянами в битві коло Канн (216 до н. е.) Ганнібал розмістив свої війська на зимовий відпочинок у Кампанії, що послабило їхній гарт, який вони виявили при здійсненні нечуваного до того часу переходу з Піренейського півострова в Італію через Альпи (218 до н. е.).
166 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія б зброєю, переможений - пороками. Належить і нам воювати, і те суворе воювання не дає нам ні передиху, ні вільної хвилини. На- самперед потрібно взяти гору над насолодами, бо вони, як бачиш, захоплювали й підкоряли собі навіть найсуворішої вдачі мужів. Досить лишень, щоб хтось уявив собі, наскільки великим є діло, за яке береться, і він зрозуміє, що тут не до забав, не до пестощів. Що мені ті гарячі озера? Що мені лазні, сповнені сухою парою, яка виганяє з тіла геть усю вологу? Хай під час праці з мене спливає 7 піт! Якщо, за прикладом Ганнібала, зупинимось на півдорозі й, полишивши війну, станемо догоджати тілу, то хто б не дорік- нув - і матиме на те право! - за невчасне безділля, небезпечне не тільки для того, хто перемагає, але й для переможця? А нам же дозволено ще менше, ніж тим, хто йшов під пунійськими знаменами: більше небезпек для нас буде при відступі, більше 8 поту - й коли будемо наполегливі. Фортуна повела зі мною ві- йну; я не збираюсь виконувати її наказів і не тільки не хилюсь під її ярмо, але - що вимагає більшої мужності - відкидаю його. Нізащо не розніжуватиму свого духу. Якщо поступлюся насолоді, то буду змушений поступитися стражданням, тяготам, убогості; а там - і честолюбність, і гнів захочуть мати своє право наді мною. От скільки пристрастей розшарпуватимуть мене, рватимуть на 9 кусні! Мені обіцяно свободу. Заради тієї нагороди не жалію зу- силь. Запитаєш, у чому полягає свобода? Не слугувати жодній речі, жодній потребі, жодному випадку; триматись на рівній нозі з фортуною. Тільки-но зрозумію, що можу більше від неї, вона взагалі стане неспроможною вразити мене. Мав би я зважати на неї, коли сама смерть - у моїх руках? ю Для таких роздумів слід вибирати місця поважні, незаймані. Бо надмірна їхня привабливість робить нас розманіженими; зіпсувати людину може, без сумніву, навіть місцевість. В’ючні тварини, чиї копита загартувались на крем’янистій дорозі, лег- ко долають будь-які переходи, а ті, що випасались на м’яких, болотяних вигонах, тут же підбиваються. Найкращий вояка - з гірських околиць; найлінивіший - з міського дому. Всяке діло горить у руках того, хто, відклавши чепіги, взявся за спис, а цей, напахчений, намазаний до блиску, тільки-но вдихне куряви,
Лист ЬІ 167 п вже й занепадає. У суворих умовах тієї чи іншої місцевості гар- туються наші природні нахили, ми стаємо придатнішими для здійснення великих задумів. Для Сципіона почеснішим місцем вигнання був Літери", а не Байї: падіння такої людини не могло бути настільки м’яким. Також ті, кому фортуна римського на- роду вперше довірила загальнонародну могутність, - Гай Марій, Гней Помпей і Цезар, - хоч і мали свої кам’яниці в Байях, але подбали про те, щоб вони були вибудувані на вершечках гірського хребта. Було в тому щось од військової справи - отак із висоти скидати зором усю довколишню просторінь. Поглянь, яке вони вибрали положення для будівель, на яких місцях розташову- вали їх, як виглядають ті будівлі, і ти зрозумієш, що це радше 12 табір, ніж відпочинкові кам’яниці. Невже ти думаєш, що Катон погодився б жити в будиночку, звідки б міг рахувати повій, що пропливають у човнах, дивитись на ті розмаїті, строкаті човни, на всіяне трояндами озеро, міг би вислуховувати різноголосі співи нічних гульвіс? Чи не волів би він залишатися за насипом і частоколом, що їх власноручно б собі спорудив за одну ніч? Та й хто б то, якщо він чоловік, не волів, щоб сон йому переривала сурма, а не суголосся флейт? із А втім, годі вже воювати з тими Байями, замість того, щоб воювати з пороками: їх, благаю тебе, Луцілію, переслідуй, не озираючись ні на міру, ні на межу. Так-так, бо й у них - ні міри, ні межі. Відкинь ті з них, що роздирають твоє серце, а якщо ніяк не зможеш їх вирвати - вирви разом з ними й саме серце. Та на- самперед спіши викоренити насолоди, їх уважай найлютішими твоїми ворогами: подібно до тих розбишак, що їх у Єгипті на- зивають ркіїеіаГ', вони обнімають нас, щоб задушити. Бувай здоров! Літерн - прибережне місто в Кампанії. Туди після безпідставного звинувачення народними трибунами добровільно подався на вигнан- ня Сципіон Африканський Старший, переможець Ганнібала у Другій Пунічній війні (див. лист ЬХХХУІ). Слово ркеїеіез, що у єгиптян означало «злодій», «розбійник», вимов- ляється так само, як і ркіїеіез - «той, хто кохає», «коханець».
168 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ьп Сенека вітає свого Луцілія! і Що ж то за така сила, Луцілію, що тягне нас наліво, хоч ми, скажімо, пориваємось направо; що то за сила, яка заганяє нас туди, звідки намагаємося вирватись? Що то, питаю, за сила, яка змагається з нашою душею і не дає нам бути постійними у своїх бажаннях? От ми і хитаємося, мов на хвилі, між різними задумами. Нема чогось такого, чого б ми хотіли рішуче, повсякчасно, вільно. 2 - «Ця сила, - скажеш, - глупота; вона вічно зраджує сама себе: то одне їй до вподоби, то, за якусь хвилину, щось інше». - Згоден, але як і коли її можна позбутися? Немає людини, яка своїми силами з могла б випірнути: треба, щоб хтось подав руку, витягнув. Про- те деякі, за словами Епікура, прийшли до істини без сторонньої допомоги, самі проклали собі дорогу. їх він хвалить найбільше - тих, що скористалися власним поривом, самі вирвались уперед. Іншим потрібна якась поміч: з місця тобі не зрушаться, якщо ніхто не йде попереду, зате прекрасно ступають слідом. До таких людей він зараховує Метродора. Це, хоч і небуденний, але наче другого ряду дар. Та й ми до першого не належимо: добре, якщо другий нам усміхнеться. Тож не гордуй і тією людиною, яка може врятуватися завдяки чиємусь добродійству, адже й саме бажання 4 врятуватися чимало важить. Окрім того, є ще один вид людей, і ними не нехтуй; це ті, яких можна силою скерувати на правиль- ну дорогу, яким замало провідника - потрібно й помічника або, скажу так, погонича. Вони - з третього ряду. Хочеш прикладу? За словами Епікура, таким був Гермарх. Так от: якщо Гермарха є з чим привітати, то Метродором є підстави захоплюватися. Бо хоч обидва прийшли до тієї ж мети, гучнішої хвали заслуговує той, 5 хто долав більші труднощі. Збудовано, приміром, дві однаково стрімкі й розкішні будівлі. Одна, що на рівній, твердій площі, виросла просто-таки на очах; для другої довелося закладати під- валини на драглистій, вологій місцевості, й знадобилось чимало зусиль, аби дістатися до твердіні. Глянеш на першу - одразу ви- дно плід усієї праці; скільки ж зусиль знадобилося на другу - те б приховано у глибині. Так і люди: одні мають податливу, легку
Лист ЬІІ 169 для опрацювання вдачу, інші - якусь наче в’язку; її, як-то кажуть, треба вимішувати, сягаючи рукою аж до дна. Отже, хто не мав клопотів із собою, того назву щасливішим, а того, хто, долаючи свої погані нахили, не так прийшов, як прорвався до мудрості, - 7 заслуженішим щодо себе самого. Знаймо, що природа наділила нас неподатливою, важкою вдачею, але ми ідемо через пере- шкоди. Тож борімося і кличмо кого-небудь, аби нам допоміг. «А кого, - запитаєш, - маю кликати? Цього чи он того?» - А ти звернися хоча б до предків, у них же не бракне часу. Не лишень живі, але й ті, що колись жили, можуть прийти нам на допомогу. 8 3 тих, що тепер живуть, вибирай не таких, хто аж захлинається словами, хто товче воду в ступі, оббиваючи пороги в пошуках слухачів, а таких, хто вчить жити, хто не тільки вказує, що треба робити, але й сам те робить; хто, повчаючи, чого варто уникати, сам не впіймався на тім, від чого радив утікати іншим. Обирай собі такого помічника, яким ти захопишся радше тоді, коли по- 9 бачиш його, а не тоді, коли його послухаєш. Не забороняю тобі, звісно, слухати й таких, які звикли розмірковувати перед народом, з одним лише застереженням: якщо вони вийшли перед юрбу з тим, аби її зробити кращою, а заразом і себе, а не заради пустої похвальби. «Чи може бути щось ганебніше, ніж філософія, що шукає схвальних вигуків? Хіба хворий зустрічатиме оплеска- ю ми лікаря, який приступає до нього з ножем у руці?.. Мовчіть, будьте слухняні, дайте себе лікувати! А якщо й скрикнете, то я хотів би, щоб цей скрик був знаком того, що рятівна рука таки намацала ваш порок. Хочете засвідчити окликом вашу пильність, ваше захоплення високим предметом розмови? Що ж, ваша ласка. Чому б то я мав забороняти вам виражати своє судження, схвалювати щось краще? Учні Піфагора мусили провести п’ять років у мовчанці. Гадаєш, їм одразу було дозволено і говорити, п й хвалити? А яким же безглуздим є той, хто, закінчивши про- мовляти, відходячи, з насолодою дослухається до схвальних вигуків не вельми освічених слухачів! Що ж тут радіти, якщо тебе хвалять ті, кого сам не можеш похвалити? Перед народом виголошував свої роздуми й Фабіан, але його слухали спокійно. Щоправда, час од часу з уст слухачів вихоплювалося голосне
170 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія схвалення, але воно було викликане вагомістю того, про що йшлося, а не як виголошувалось: мова у Фабіана пливла м’яко, 12 мовби гладеньким, без перешкод, річищем. Хай, врешті, буде якась різниця між вигуками в театрі й у школі! Має ж і похвала межу пристойності. Все довкіл, якщо бути спостережливим, на щось тобі неодмінно вказує. Навіть із найменших подробиць можна, скажімо, вилови- ти свідчення, що за вдача у тієї чи іншої людини. Безсоромного викаже чи то хода, чи порух руки, чи якась одна відповідь, чи те, як він підносить палець до голови або водить очима; негід- ника - сміх, божевільного - вираз обличчя, поведінка. Немає чогось такого, що не випливло б на поверхню завдяки якійсь певній своїй ознаці. Дещо дізнаєшся про людину ще й тоді, коли із звернеш увагу на те, як вона хвалить і як її хвалять. З усіх боків тягне слухач до того філософа руки, розігріта захопленням юрба так і нависає над самою головою промовця. Глянеш на таке - й зрозумієш: це вже не похвала, а радше похоронні зойки. Хай вони будуть нагородою для тих мистецтв, що мають за мету по- и добатись юрбі. Філософія вимагає пошани. Зрештою, хай юнакам іноді буде дозволено піддатись душевному поривові, але тільки тоді, коли той порив справді непереборний, коли вони ніяк не можуть схилити себе до мовчанки. Така похвала якоюсь мірою розворушує самих слухачів, а заразом збуджує і юнацьку душу. Тільки б те збудження було звернене на діло, а не на плетиво слів, бо красномовність, яка викликає бажання не до діяльності, а лиш до себе самої, не те що користі не дає - вона ще й шкодить. 15 Але наразі я відкладу подальші роздуми. Все це вимагає особ- ливого й тривалого дослідження: як промовляти перед народом, як випадає поводитись тобі, коли тебе слухають, а як - слухачеві, коли ти йому говориш. Адже філософія, виставляючи себе мовби для продажу, зазнає, без сумніву, якоїсь шкоди. І все ж у своєму храмі вона може й перед багатьма засяяти, якщо поталанить їй не на торговця, а на жерця. Бувай здоров!
Лист ЬІІІ 171 лист ЬІІІ Сенека вітає свого Луцілія! і На що тільки не підмовиш мене, якщо я піддався намові пус- титися у морську подорож? Коли я відпливав, море було якесь мляве. Небо - обтяжене низькими хмарами, які здебільшого розроджуються або дощами, або вітром. Але, знаючи, що від твоєї Партенопеї" до Путеол не так уже багато миль, я споді- вався якось прослизнути навіть під таким сумнівним, навислим небом. Отож, аби швидше дістатися берега, я одразу подався у відкрите море прямо до Несіди, зрізуючи тим самим усі зви- 2 вини. Коли ж ми віддалилися настільки, що вже було байдуже, чи пливти далі, чи вертатися, тут раптом кудись поділася ота млявість моря, що підкупило мене своєю гладінню. Бурі ще не було, лиш заносилось на неї: несподівано одна одній навздогін пішли до обрію хвилі. Я став прохати керманича, щоб висадив мене на перший-ліпший берег. Той сказав, що все побережжя тут скелясте - не причалиш - і що сам він під час бурі нічого з так не боїться, як суходолу. Але муки мої були більші, ніж страх перед небезпекою: мене взялася доконати повільна морська недуга, якій кінця-краю не видно, яка збурює жовч, але не ви- ганяє її. Я знову став наполягати й змусив керманича хоч-не-хоч повернути до берега. Щойно ми до нього наблизились, я вже не чекав, поки, за приписом Вергілія, кораблі ... повернуться носом до моря, або якір із носа метнуть", але тут-таки, згадавши свою вправність у плаванні, кинувся в море, як і личить давньому прихильнику холодних купелей, 4 в густо тканому плащі. Подумай лишень, скільки я натерпівся, спинаючись по гостряках, шукаючи дороги, врешті, долаючи її! Партенопея - давня назва Неаполя; Несіда - острівець між Путеолами і Неаполем. Вергілій. «Енеїда», VI, з і III, 277.
172 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Ось тоді я зрозумів, що мореплавці таки недарма бояться сухо- долу. Просто неймовірно, скільки всього я переніс, не маючи сили переносити самого себе! Знай же: Улісс був народжений для гніву моря, але він страждав не так від того, що всюди тонув, як від своєї схильності до морської недуги. Так і я, коли доведеться плисти кудись, дістануся берега лиш на двадцятий рік. 5 Тільки-но я навів лад із своїм шлунком - а він, знаєш сам, позбувшись моря, не позбувся одразу й нудоти - тільки-но під- кріпив своє тіло мазями, тут же почав роздумувати над тим, як то ми легко забуваємо про свої недоліки, навіть тілесні, які раз по раз нагадують про себе, не кажучи вже про душевні, а вони, б до речі, що важчі, то глибше заховані. Легка гарячка може й підманути, але хай лиш вона зросте, хай розгориться справжня лихоманка, то в своїй недузі признається кожен, хоч би яким був твердим та витривалим. Болять ноги, поколює в суглобах, але ми все ще прикидаємося здоровими: щиколотку, мовляв, підвернули чи перетрудилися якоюсь вправою. Поки хвороба ще невиразна, поки лиш починається, їй підшукують якусь на- зву. Та коли починають опухати щиколотки й не розрізниш уже правої ноги від лівої, ось тоді хоч-не-хоч визнаєш: тебе мучить 7 подагра. При тих недугах, що вражають душу, навпаки: що гір- ше почуваєшся, то менше відчуваєш хворобу. І немає тут, мій Луцілію, дива. Бо в кого сон неглибокий, хто, відпочиваючи, бачить якісь видива, той і вві сні розуміє, що спить. Та коли сон важкий, то він вигашує навіть видіння і так глибоко занурює 8 душу, що вона вже ніяк не може усвідомлювати себе саму. Чому ніхто не признається до своїх пороків? Бо все ще поглинутий ними. Хто розказує, що йому снилося, - це явний доказ того, що він прокинувся; хто зізнається у своїх пороках, - перша ознака одужання. Прокиньмося, щоб мати змогу засудити свої помилки! Одна лиш філософія розбудить нас, лиш вона одна розвіє наш важкий сон. Тож присвяти їй всього себе: ти гідний її, вона - тебе. Киньтеся навзаєм в обійми. Заради неї відмовся від усього іншого, відмовся рішуче, відверто! Негоже займатися 9 філософією принагідно. Коли б ти захворів, то махнув би рукою на всі домашні клопоти, занедбав би судові справи: нікого б не
Лист ЬІІІ 173 цінував аж так, щоб податися за нього прохачем у суд, навіть коли б тобі полегшало. Всі свої зусилля ти б скерував на те, щоб якнайшвидше звільнитись од недуги. То що? Не чинитимеш і нині так само? Відкинь усе, що на заваді, й вивільни час для розсудливості: хто зайнятий, той її не осягне. Філософія - господиня у своєму володінні. Вона сама виді- ляє час, а не приймає його від тебе. Вона не є чимсь побічним, вона - найголовніше; вона - велителька, їй і повелівати іншими, ю Александр, коли якесь місто пообіцяло йому частину своїх земель і половину всього майна, відповів: «Я не з тим прийшов в Азію, аби брати, що дасте мені, а з тим, щоб ви мали стільки, скільки я вам залишу». Так само каже філософія всім іншим заняттям: «Я не збираюся приймати той час, що виявиться для вас зайвим; це ви будете вдовольнитися тим, що я відкину». п Зверни ж до неї всі свої помисли, зостанься при ній, шануй її - і ти далеко позаду залишиш усіх інших. Набагато випередиш усіх смертних, не набагато випередять тебе безсмертні. Запитаєш, у чому полягатиме різниця між ними й тобою? - Вони довтовіч- ніші. Але, далебі, тільки великий митець може вмістити цілість у маленький проміжок. Для розумної людини її вік простирається так далеко, як для богів - уся вічність. А є навіть таке, у чому ро- зумна людина має переваїу над богом: той не відає страху завдяки 12 природі, людина - завдяки собі самій. Хіба то мало важить - при людській слабості володіти безтурботністю бога? Неймовірною є могутність філософії, здатної відбити будь-який випадковий удар! Жодне вістря не бере її тіла: вона захищена, міцна. Деякі скеровані на неї ратища вона притуплює, відкидає їх одним по- махом широкого плаща, мовби то були легенькі стріли; деякі, відбиваючи, спрямовує на того, хто метнув. Бувай здоров!
174 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ЬГУ Сенека вітає свого Луцілія! і Довгу відпустку дало мені тим разом моє погане здоров’я: зне- нацька схопила мене хвороба. - «Яка ж то знову?» - подивуєшся і матимеш на те підставу: здається, немає болячки, яка обійшла б мене боком. Але до однієї недуги я мовби приписаний; не знаю, навіщо б я мав звертатися до грецької назви, якщо й по-нашому її дуже вдало йменували «задухою». Налітає, мов та буря, але триває коротко: десь за годину влягається. Втім, чи багато треба 2 часу, щоб випустити дух? Яка лиш напасть, яка біда, що грозить нашому тілу, не пройшла через мене, але ніщо не видається мені настільки нестерпним. Та й не диво: що б там не долягало нам, ми хворіємо, а тут - видихаємо душу. Недарма ж лікарі називають те лихо «підготовкою до смерті», бо ж дух таки зробить колись те, що так часто пробує зробити. з Думаєш, у мене такий веселий настрій через те, що я викру- тився? Коли б я тішився тим, що хвороба відступила, то осмі- шив би себе не менше, ніж той, хто приймав би відстрочення за виграну справу. Ні, я, навіть задихаючись, не переставав 4 заспокоювати себе веселими й мужніми думками. «Ну що це таке? - говорив я сам собі. - Скільки ж та смерть буде мене ви- пробовувати? Хай вже зробить, що має зробити! Я вже давно її випробував». Запитаєш, коли я випробував її? Перед тим, як народився. Смерть - це небуття. А що це таке, я вже знаю. Після мене буде це ж саме, що й до мене було. Якщо небуття пов’язане із стражданням, значить, ми страждали ще до того, як з’явилися на світ. Але ж тоді ми не відчували ніяких мук. 5 Хіба не матимеш за останнього дурня того, хто б запевняв, що ліхтареві гірше тепер, коли його згасили, ніж тоді, коли його ще не запалювали?.. Так ото й нас - то запалюють, то гасять. У межах того проміжку ми й переносимо, що випадає на нашу долю; а по обидва його боки - глибока безтурботність. У тому- то, коли не хиблю, і наша помилка, мій Луцілію: вважаємо, що смерть настане після життя; вона ж була й перед ним, буде і після нього. Все, що було перед нами, - ця ж сама смерть для
Лист ЬУ 175 нас. То яка ж різниця, чи ти почнеш, чи закінчиш, якщо в обох випадках підсумок один - небуття? 6 Ось такими й подібними міркуваннями я не переставав під- бадьорювати себе, звісно, подумки, бо ж не до красномовства було тоді. Опісля та задуха, що поволі переходила у важкий від- дих, нападала на мене дедалі рідше, мов запізнювалась, доки не відпустила зовсім. Але й тепер ось, хоч біда проминула, дихання у мене ще не таке пливке і природне, як має бути: відчуваю, як воно мовби вагається, затримується. Але хай там, тільки б не ви- 7 ривався той подих із самої душі! А тепер ось що тобі скажу: не тремтітиму, ставши на самому краєчку, - я вже готовий, вже й на цілий день не покладаю надій. Взагалі ж вихваляй і наслідуй того, кому не прикро вмирати, навіть коли його вабить життя. Бо що то за мужність - виходити, коли тебе й так викидають за поріг? Але й тут є своя мужність: хоч мене викидають, я все ж виходжу добровільно. Отож розумну людину ніколи не можна викинути, бо що таке викинути, як не прогнати відтіля, звідки виходиш проти своєї волі? А розумний нічого не робить проти волі. Над ним не владна необхідність, бо він сам хоче того, до чого вона збирається його змусити. Бувай здоров! ЛИСТ ЬУ Сенека вітає свого Луцілія! і 3 лектики я зійшов не менше втомлений, ніж коли б не сидів, а стільки ж часу походжав туди й сюди. То теж труд, навіть коли тебе несуть, і хтозна, чи не важчий саме тому, що суперечить природі; дала ж нам ноги, щоб ми самі ходили, очі, - щоб самі дивились. Розкіш прирекла нас на кволість. Якщо тривалий час 2 ми не хочемо чогось робити, то потім - уже й не можемо. І все ж мені треба було потрястися, чи то для того, щоб розігнати осілу в горлі жовч, чи, можливо, для того, аби згуслий з якоїсь причини віддих розрідився від мірного підштовхування, яке, як я відчув, ішло мені на користь. Тож я продовжував прогулянку на лектиці,
176 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія тим паче, що до неї заохочував сам берег: між садибою Сервілія Вації і Кумами, затиснений з одного боку морем, з другого - озе- ром, вигинаючись, він мовби вузькою дорогою біжить удалину; а недавно там ще й буря пролетіла, втрамбувавши пісок. Ти ж сам знаєш: туга хвиля, б’ючи раз по раз, вигладжує його, а від тривалого затишшя він розсипається, бо з нього тікає геть уся з волога, яка в’яже піщинки докупи. За звичкою, я окидав оком узбережжя, сподіваючись побачити там щось таке, що навело б мене на якусь корисну думку. Врешті, мій погляд зупинився на віллі, що була колись власністю Вації. Тут і доживав свого віку цей багач, колишній претор, славний лишень одним - постійним дозвіллям, через що й зажив слави щасливця. Щоразу, коли пасткою ставала комусь дружба Асінія Галла', коли топили когось гнів або любов Сеяна" (домогтись його приязні чи потрапити в неласку - однаково небезпечно), чулись оклики: «О Ваціє, лише 4 ти вмієш жити!» Він же, гадаю, вмів ховатись, а не жити. То ж велика різниця - чи дозвільне твоє життя, чи бездіяльне. Цієї вілли, ще поки жив її господар, я жодного разу не минув, щоб не сказати: «Тут поховано Вацію». Філософія, мій Луцілію, річ настільки свята й шанована, що навіть те, що зовні подібне до неї, може спершу подобатись. Тому й бездіяльну людину народ має звичайно за таку, що цурається метушні, що є спокійною, задово- леною, що живе для себе, хоч усе це притаманне лише мудрецеві. Лише він, заклопотаний своєю душею, вміє жити для себе, лише 5 він - що найважливіше - вміє взагалі жити. Хто ж утікає від справ і від людей, кого прирік на самотність сумний кінець власних пристрастей, хто не може без жовчі дивитись на чуже щастя, хто забився у свій сховок, немов загнаний і принишклий звір, - той не для себе живе, а лише - що найгидкіше - для ненажерливості, Асіній Галл - політичний діяч, консул 8 р. до н. е., оратор. Одружився з Віпсанією, першою дружиною Тиберія, що стало причиною його ув’язнення. Помер ГОЛОДНОЮ смертю у 33 р. н. е. Сеян, Луцій Елій - найвпливовіший за часів Тиберія префект преторі- анської гвардії. Користуючись повного довіром імператора, виношуючи честолюбні заміри, він спричинився до безлічі жертв, зокрема, отруїв сина Тиберія - Друза. Після викриття змови Сеяна було страчено.
Лист ЬУ 177 оспалості, хіті. Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе. Постійність і непохитність у здійсненні заміру мають таку вагу, що визнанням тішиться навіть уперта бездіяльність. 6 Про саму віллу нічого певного, мабуть, не напишу тобі. Знаю лише чільний бік її і все те зовнішнє, що на виду в кожного перехожого. Є там два штучні заглиблення на зразок печери, майстерно викінчені, що можуть дорівняти будь-якому про- сторому передпокоєві. В одне з них сонце не проникає, в друго- му - промінь гостює аж до заходу. Серед платанового гаю тече потік, який впадає в море і в Ахерузійське озеро двома, ніби прокопаними для цього, ровами; там аж кишить риба, хоч як її виловлюй. Проте, коли море спокійне, її там не ловлять, і лише коли негода розганяє рибалок по домівках, запускають туди руку, 7 немовби по готове. Та найбільша перевага вілли - її розташу- вання: Байї - просто-таки за її стінами. їхніми невигодами вона нехтує, насолодами - втішається. Я сам спізнав усі достоїнства цієї оселі, привабливі в усяку пору року. Вона, перехоплює теплі подуви Фавону*, і то так, що майже нічого не залишає для самих Байїв. Гарненько, видно, роздивився Вація, перше ніж обрав цю 8 місцину для свого млявого старечого дозвілля. А втім, чи таку вже вагу має місце, якщо йдеться про спокій? Тут усе вирішує душа. Бачив я у розкішних і веселих віллах сумних людей; бачив і таких, що на самоті видавалися заклопотаними. Отже, ти не маєш під- став уважати себе покривдженим лише тому, що не перебуваєш у Кампанії. А врешті, чому не перебуваєш? Посилай сюди свої 9 думки. Спілкуватися можна й з далекими друзями - скільки хочеш, як довго хочеш. Цієї найбільшої насолоди спілкування повного мірою зазнаємо саме тоді, коли ми в розлуці. Близьке спілкування розніжує нас; часто, буває, розмовляємо, прогулю- ємось, сидимо разом, а розлучившись, іноді й не згадуємо тих, з ю якими щойно бачились, перемовлялись. Відсутність друзів ми повинні переносити спокійно ще й тому, що навіть тоді, коли вони присутні, ми не так довго буваємо з ними вкупі. Візьми до уваги передусім ночі, які проводимо окремо, потім - справи, що Фавон - теплий західний вітер.
178 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія в кожного свої; далі - особисті зацікавлення, поїздки в підміські посілості - і ти побачиш, що перебування в чужих краях постає п перед нами не такою вже великою перегородою. Друга треба мати в серці: так він ніколи не буде відсутнім. Кого лише захоче, того бачитиме щоденно. Отож зі мною вчись, зі мною обідай, зі мною ходи на прогулянку. Надто тісні межі оточували б нас, якби існувала якась перепона для думки. Ось і тебе, мій Луцілію, хіба я не бачу? Хіба не чую? Таким уже близьким видаєшся мені, що наче й не листи я тобі пишу, а вручаю якісь записки. Бувай здоров! ЛИСТ ЬУІ Сенека вітає свого Луцілія! і Хай я пропаду, якщо для тих, хто поринув у якусь науку, така вже потрібна, як то прийнято вважати, глибока тиша! Ось саме тепер довкола мене - різноголосий гамір: мешкаю ж над самою купальнею. Тож уяви собі всю сукупність тих голосів та звуків, через які можна зненавидіти власні вуха. Коли силачі вправляються, розмахуючи олов’яними гирями, коли вони на- тужуються або вдають, що натужуються, я чую їхні гики-крики; коли вдихають повітря, а потім, затримавши його, видихають, з їхніх грудей вихоплюється свист у парі з надривним хрипом; коли ж трапляється якийсь лінивіший, що вдовольняється лише звичайним намащуванням, то я чую, як він б’є себе по плечах долонями, але звук міняється, залежно від того, як б’є: плоскою долонею чи склавши її човником. А ще коли наспіють гравці в м’яча та почнуть рахувати, скільки разів хто кинув, - то тут уже 2 кінець. Не обійдеться без охочого до сварки; хтось там упіймав злодія, ще хтось - захоплений власним голосом: гарно ж відлу- нює в купальні. А тепер додай ще стрибунів у воду: який то ляскіт зчиняють вони раз по раз! Ну, а крім усіх тих, у кого, якщо вже нічого іншого, то хоч голос природний, подумай ще про вищи- пувана волосків - як тонко й пронизливо викрикує він (інакше його й не зауважиш серед такого гаму), а замовкає хіба тоді, коли
Лист ЬУІ 179 вищипує комусь волосся з-під пахв, але натомість верещить уже той, хто позбувається волосин. А ще торговці напоями, ковбасами, солодощами та всілякою іншою поживою - всяк на свій лад дає про себе знати. з «То ти справді, - скажеш мені, - залізний або глухий чоловік, коли не зсунувся з глузду серед такого нестерпного різноголосся; довели ж до смерті нашого Криспа* настирливі вранішні вітан- ня». - На весь той галас, присягаюсь тобі, я зважаю не більше, ніж на хлюпання хвилі або на шум водоспаду; хоча, чував я, одне якесь плем’я перенесло своє місто кудись-інде лише тому, що не могло терпіти того гуркоту, який зчиняв Ніл, кидаючи в прірву 4 свої води. Але мені здається, що більше відвертає увагу голос, ніж якийсь шум: той відволікає душу, цей - тільки вуха напов- нює та вражає слух. До всього, що гомонить круг мене, але не перешкоджає моїм заняттям, зараховую вози, які проїжджають поблизу, столяра, що живе в моєму домі, сусіда-коваля і того, хто при Пітній меті”, випробовуючи трубки та флейти, радше 5 викрикує, ніж співає. Прикрішим, до речі, видається мені той звук, який раз по раз переривається, ніж той, що постійно триває. А втім, я так загартувався, що міг би слухати навіть наглядача над веслярами, хоч яким відразливим голосом він визначає їм міру. Змушую свій дух бути зосередженим на самому собі й не відволікатись на зовнішнє. Хай там хоч світ перевертається за дверима, аби лиш усередині не було сум’яття, аби лиш не змага- лися між собою страх і бажання, лише б не наскакували одна на одну, не мучили себе навзаєм марнотратність і скупість. Яка ж то користь із тієї тиші, що залягла довкіл, якщо в тобі розгулялися пристрасті? 6 Все втихомирила ніч, занурила в спокій погідний*”. Крісп - приятель Сенеки. Будучи на вигнанні, письменник присвятив йому одну із своїх епіграм. Йдеться про подібний до «мети» (тобто конічної форми стовпа, що його на поворотах об’їжджали колісниці в цирку) фонтан у Римі. Віршований рядок із незбереженої поеми «Аргонавтика» Варрона Ата- цинського (І ст. до н. е.).
180 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія Не так воно! Спокій буває погідним лише тоді, коли розум на- веде лад. Ніч не розвіює прикрощів - наганяє їх, одні змінюючи іншими. Навіть у тих, хто спить, сни не менш тривожні, аніж дні. Справжнім є лиш той спокій, що тримається на розсудливості. 7 Глянь ось на того, кого тишею просторого дому намагаються схи- лити до сну. Вся челядь, скільки її є, мовби оніміла, тільки б його слуху не торкнувся який-небудь звук; до спальні наближаються лише навшпиньках, мов тіні. А він, прагнучи здрімнути серед рою всіляких гризот, усе перекидається з боку на бік, але марно: 8 навіть не чуючи нічого, нарікає, що нібито щось чує. У чому ж тут річ, як думаєш? А в тому, що то сама його душа витворює такий шум. От її й треба вгамувати, треба утишити колотнечу, що піднялася в ній. Тож не думай, що, раз лежить тіло, значить, і душа сумирна. Іноді і спокій неспокійний. Тому-то й потрібно спонукати себе до діла, віддатися благородним наукам, тільки-но нами оволодіє та напасть - лінивство, що саме собі стає тягарем. 9 Великі військові провідці, зауважуючи, що вояки виходять поволі з-під влади, обтяжують їх яким-небудь заняттям, забирають час походами: хто діло робить, тому ніколи брикати, й ніщо не є на- стільки очевидним, як те, що саме праця викорінює розбуялі на дозвіллі пороки. Часто, коли нас перейме нехіть до суспільних справ, коли набридне невдячна й клопітна посада, махнувши рукою на все, відступаємо в тінь. Але й у тому схові, куди ми за- бились од страху та втоми, іноді з новою силою нас хапає марно- славство. Зрозуміло, що воно не було підтяте під корінь, а лише пригнічене чи навіть роздратоване не вельми сприятливими ю для себе умовами. Те саме скажу про розкіш: часом, начебто відступивши, вона знову починає дошкуляти шанувальникам поміркованості: серед їхніх поривань до скромного життя вона знову домагається давніх, не засуджених остаточно, а лиш по- кинутих насолод; і тим настирливіше їх домагається, чим по- таємніше це робить. Адже пороки не є такими грізними, коли вони на виду; так і хвороби схильні відпустити людину тоді, коли з нутра прориваються назовні, виявляючи всю свою силу. Отже, знай: жадоба, марнославність, інші болячки людського духу най- небезпечніші саме тоді, коли ховаються під машкарою здоров’я.
Лист ЬУІ 181 п Ми видаємося дозвільними, але не є такими*. Запевняю тебе: якщо будемо щирими, якщо просурмимо відступ, якщо знева- жатимемо все показне, то ніщо, як я вже сказав, не потурбує нас; ніяке суголосся, чи то людське, чи пташине, не зможе перервати наших уже виразних і стійких, скерованих на почесне думок. 12 Легкий, ще не здатний зосередитись на самому собі дух того, хто здригається на чийсь голос, на будь-який побічний звук. Видно, в такій людині є ще якась тривога, якийсь давній страх, що й ро- бить її настороженою. Ось як говорить щодо цього наш Вергілій: Я, хто списів дотепер не лякавсь ні невтримно летючих Стріл, ані збройних загонів, що лавою йшли проти мене, Шурхоту нині боюсь, вітерець в мені будить підозру: Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно". із Перший - це мудрець, якого не страшать ані посвист летючої зброї, ні щільні ряди воїнів, що зітнулись у дзвоні заліза, ні гуркіт поваленого міста; другий - людина недосвідчена, що тремтить над своїм майном, блідне на кожен шемріт, будь-який звук ви- дається їй громом, валить її з ніг; од найменшого поруху аж душа 14 у п’яти ховається. Ноша робить її боягузом. Візьми будь-кого з тих щасливців, які постійно щось тягнуть, двигають на собі, й ти побачиш, що йому Страшно за ношу безцінну свою, за супутників страшно. Знай, що тільки тоді доведеш себе до ладу, коли тебе не обхо- дитиме жодний крик, коли жоден голос не виведе тебе з себе, - ні влесливий, ні грізний, ані той, що лиш так собі потрясає повітря"*. - 15 «То що ж? Хіба не варто інколи втекти від гамору?» - Авжеж. Колись і я виберуся звідси. Я лиш хотів себе випробувати, загарту- вати. Навіщо мучитися тут довше, якщо Улісс винайшов для своїх супутників такий доступний засіб, що врятував їх навіть від сирен? Бувай здоров! Сенека торкається започаткованої ще Есхілом («Семеро проти Фів», 570) однієї з найважливіших проблем моральної філософії - «бути і ви- даватися» (Є55Є - иісіегї). Вергілій. «Енеїда», II, 726-729. Голос, за уявленням стоїків, - це «вдарене повітря».
182 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ІЛЛІ Сенека вітає свого Луцілія! і Змушений повернутися з Байїв до Неаполя, я недовго пере- конував себе, що заноситься на бурю, - аби лиш удруге не пус- титись на море. Але дорога була настільки розкислою, що моя подорож суходолом легко могла видатись плаванням. Того дня мені випало перетерпіти все те, на що прирікають себе атлети": після того, як ми з ніг до голови були вимащені глиною, нас ще й порохом притрусило в неаполітанському підземному проїзді". 2 Немає нічого нуднішого, ніж та в’язниця, нічого похмурішого од тих смолоскипів: там вони, здається, не для того, аби щось по- бачити в темряві, а радше для того, щоб саму темряву побачити’". Та навіть якби у тій норі й було якесь путнє освітлення, то його однаково поглинула б курява; річ не з приємних на відкритій місцевості, а що вже казати там, де вона клубочиться сама в собі й, не знаходячи ніде жодної щілинки, осідає на тих, хто її збив?.. Отож того самого дня, на тій самій дорозі нас вимучили дві протилежні напасті: болото й курява. з Але й тій темряві я завдячую деякими думками: щось наче здригнулось у грудях; не те щоб я відчув страх, а просто переміну, що була викликана незвичністю того місця, а водночас - відра- зою до нього. Я не кажу тут про себе - мені далеко до людини витривалої, тим паче досконалої, - а про того, над ким уже не має влади фортуна: навіть такому мороз пробіжить за спиною 4 і пропаде рум’янець. Так-так, мій Луцілію: бувають речі, від яких не втекти жодній мужності; тими речами природа нагадує нам про нашу вмирущість. Кожен-бо спохмурніє, побачивши щось Борці перед змаганням змащували тіло олією, потім посипали його піском. Йдеться про тунель завдовжки 700 кроків, який пролягав крізь пагорб по дорозі з Путеол до Неаполя. '"У цьому дотепному спостереженні - натяк на контраст (темрява - світло), яким часто послуговувались античні поети. Найяскравіший приклад - у Горація (Оди, II, 13,27): золотосяйний, лункий плектр, що ним Алкей б’є у струни своєї ліри, - на тлі мовчазної темряви підземного світу.
Лист ЬУІІ 183 тривожне, жахнеться чогось несподіваного; кожному потемніє в очах, коли з краєчку скелі сягне оком у бездонну прірву. І це не 5 страх, а природне почуття, якого не може подолати розум. Так само й сміливці, готові будь-коли пролити свою кров, не можуть дивитися на чужу. Дехто непритомніє, не втримується на ногах, коли торкнеться чи просто гляне на свіжу або й стару, вже загоєну рану. А ще хтось легше переносить удар меча, ніж сам його вигляд. 6 Отож, кажу, я відчув у душі не острах, а переміну. Та тільки-но вигулькнув сонячний день, до мене знову, раптово й мимоволі, повернулася бадьорість. От і почав я розмірковувати сам із собою, як то нерозумно одного чогось боятися більше, іншого менше, якщо кінець усьому - однаковий. Яка, скажімо, різниця, що впаде на тебе: сторожова будка чи ціла гора? Не дошукаєшся різниці. А все ж не бракне таких, хто гірського обвалу боїться більше, хоч і одне, і друге грозить тією ж смертю. Отже, страх бачить не те, що станеться, а те, як воно станеться! 7 Мабуть, ти вважаєш, що я маю на увазі стоїків, які твердять, начебто душа людини, розчавленої великим тягарем, не може зберегтися - тут же, не знаходячи виходу, розсіюється? Ні, я 8 іншої думки. Ті, хто так говорить, гадаю, помиляються. Як не можна пригнітити полум’я (воно враз вихоплюється з-під гніту, мов опливаючи його звідусіль), як не можна жодним ударом ні вразити, ні розтяти повітря, бо воно, щойно давши прохід якомусь предмету, негайно змикається за ним, - так і душу, що значно тонша за своєю природою, неможливо ні втримати в тілі, ані чи- мось привалити: завдяки своїй тонкості, вона легко проривається крізь те, чим привалена. Як блискавка, хоч який широкий розмах її удару й спалаху, може проникнути крізь найвужчу щілину, так і душа, яка ще тонша від вогню, може випурхнути крізь будь-яку 9 частину тіла. Йдеться лиш про те, чи може вона бути безсмертною. Сумніви тут зайві: якщо вона пережила тіло, то аж ніяк не може загинути, і то через те, що не гине, бо ж немає такого безсмертя, яке б ущерблював якийсь виняток, - як і вічності ніщо не може зашкодити. Бувай здоров!
184 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія ЛИСТ ЬУПІ Сенека вітає свого Луцілія! і Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам їх бракує! От випадково зайшла мова про Плато- на, й одразу ж ми стали натрапляти на тисячі таких речей, які треба було якось назвати, а назв вони не мали*; інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу вибагливість. - Та чи можна 2 дозволити собі на вибагливість за такої вбогості? Комаха, яку греки називають оізігоз, - та, що падає на худобу, розсіює її по яругах, - у нас мала назву «овід». Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію: Там, де Сіларські гаї, де Альбурн, де дубняк зеленіє, Муха роїться така - на неї в нас кажуть «асілюс», Греки ж їй іншу назву дали: у них вона - «ойстрон». Жалить і різко дзижчить; худоба, лишень її вчує, - Врозтіч, нажахана, в ліс...’* з Гадаю, ти розумієш, що те слово зникло з нашої мови. Щоб довго тебе не затримувати, наведу ще такий приклад. Раніше деякі слова вживали у їхній простій формі: говорили, приміром, «сперечатися залізом». Доказом - цей же Вергілій: ...бере диво й Латина, Скільки-то разом могутніх мужів, що родились у різних Сторонах світу, зійшлись, аби тут сперечатись залізом***. Нині кажемо «вирішувати суперечку», а просте слово вийшло з 4 ужитку. У давнину казали «якщо велю», тобто «якщо повелю». Знову ж таки не мені вір, а свідченню Вергілія: Інший загін ваш, куди я велю, нехай зброю скерує****. Схожі клопоти, працюючи з грецьким матеріалом, мав Лукрецій (пор. І, 136-137: «...ночі проводячи... В пошуках слів...»). Вергілій. «Георгіки», ПІ, 146-150. Вергілій. «Енеіда», XII, 707-709. **** Вергілій. «Енеіда», XI, 467.
Лист ЬУШ 185 5 Усе це кажу не з тим, аби показати тобі, скільки я часу витратив у граматика, а щоб ти зрозумів, як багато слів з Еннія чи з Акція* пішло в забуття, якщо вже й дещо з того, що ми гортаємо що- денно, вийшло нині з обігу. 6 «Що має значити, - подивуєшся, - такий вступ? Куди хи- лиш?» - Не приховуватиму: хочу, щоб ти, коли це можливо, прихильно почув од мене слово «буття»", але я послуговувати- мусь ним, навіть якщо воно тебе дратуватиме. Вживаючи його, покликаюсь на Цицерона, - й цього, мабуть, достатньо. А коли забажаєш когось із новіших авторів, то назву Фабіана, чию мову, багату й витончену, попри всю нашу вибагливість, можна вважати блискучою. То як же тут бути, мій Луцілію? Як передати нашою мовою грецьке ОІ8ІГО8 - важливе поняття, що охоплює природу, є основою взагалі всього?.. Отож, будь добрий, дозволь мені вжи- вати це слово, я ж намагатимусь якнайощадніше користуватись даним мені правом і, можливо, буду навіть задоволений з того, що отримав його. Але що мені з твоєї люб’язності, коли, бач, ніяк не 7 перекладу латинською те, через що й дорікнув нашій мові? Але ти ще більше нарікатимеш на наші мовні нестатки, дізнавшися, що слово, яке завдає мені таких клопотів з перекладом, - це всього лиш один склад. Ти запитаєш мене, що це за слово. - То оп. Певно, маєш мене за тугодума, бо ж цілком очевидно, що тлумачення напрошується тут саме собою: «те, що є». Але я бачу велику різницю: замість імені мушу взяти дієслово. Та що вдієш? Доведеться сказати «те, що є». 8 Наш приятель, вельми освічений чоловік, підказав мені нині, що у Платона це слово має шість різних значень. Викладу тобі всі ті значення, але спочатку роз’ясню, що таке рід, а що - вид. Пошукаймо передусім того первинного роду, від якого походять усі інші види, від якого починається будь-який поділ, - роду, що Енній, Квінт (239-169 до н. е.) - видатний римський епічний поет, творець латинського гекзаметра; найзначніший його твір - історичний епос «Аннали». Акцій (II ст. до н. е.) - видатний римський трагік, твори якого збереглись у фрагментах. В оригіналі е$$епіїа; у збережених творах Цицерона це слово не трапля- ється; натомість найчастіше зустрічається вираз паіига.
186 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія охоплює взагалі все. Знайдемо його, коли візьмемось у зворотному порядку перебирати все зокрема: дістанемось до якогось першого 9 створіння. Людина, каже Аристотель, - це вид; кінь - вид; соба- ка - вид. Отже, мусимо знайти щось спільне для всіх тих понять, щось таке, що ’іх охоплює, височить над ними. Що ж це б могло бути? Тварина. Отже, усе те, що я тільки-но назвав, - людина, ю кінь, собака, - бере початок від одного роду: тварина. Але ж є чимало такого, що, хоч має душу, та не належить до тварин. Ми ж не заперечуємо, що в рослин та дерев є душа, адже говоримо, що вони живуть і вмирають. Те, що називаємо живим, займатиме, отже, вище місце, оскільки сюди входять і тварини, й рослини. Але існує чимало й такого, що позбавлене душі, наприклад, каміння*. Виходить, є дещо давніше від того, що ми назвали живим; це - тіло. Піддаючи поділу й це поняття, скажу: всі тіла або наділені п душею, або - без душі. Одначе й тепер є щось таке, що стоїть вище від тіла, адже про одне щось говоримо, що воно тілесне, а про інше, - що воно без тіла. То що ж є те, з чого виводимо той поділ? От його, власне, ми й назвали щойно не дуже вдало: «те, що є». Воно й поділяється на види, тому можемо сказати: «те, що 12 є», буває або тілесним, або - без тіла». Отже, цей рід - перший, найдавніший і, скажу так, рід над усіма родами. Є, щоправда, й інші роди, але вони пов’язані з видами. Людина, приміром, це рід, оскільки в ньому містяться також види: і народи (греки, римляни, перси), й окремі люди (Катон, Цицерон, Лукрецій). Тим-то, вміщаючи у собі багато дечого, це поняття належить до родових, та водночас є і видовим, бо стоїть нижче від інших. Зате той загальний рід - «те, що є» - не має нічого над собою. Він є початком усіх речей, все походить від нього. із А попри те стоїки хочуть поставити над ним інший, ще біль- шою мірою початковий рід; про нього й скажу тобі зараз, але спочатку поясню, що саме той рід, про який мовилось раніше, справедливо повинен посідати перше місце, адже вміщає всі, 14 які тільки є, речі. «Те, що є», ділю на два види: тілесне та без- Камінь через свою щільність - давній символ бездушності; пор.« Кам’яна душа» Г. Хоткевича (оксиморон).
Лист ЬУШ 187 тілесне; нічого третього не існує. Як ділитиму тіло? Скажу так: тіла є живі або неживі. А як знову ж таки ділитиму живі тіла? Тут скажу так: деякі з них мають дух, деякі - тільки душу; або ще так: деяким властивий порив: вони ходять, пересуваються з місця на місце; деякі ж встромлені у землю, живляться і ростуть за допомогою коріння. На які ж види поділятиму тварин? Вони 15 або смертні, або безсмертні. Деякі стоїки вважають, що перший з-між усіх родів - це «щось». Зараз поясню тобі, як вони дійшли такої думки. У природі, кажуть вони, одне щось існує, інше - не існує. Адже природа охоплює навіть те, що не існує, що постає перед нашим духом, скажімо, кентаври, гіганти і усе таке інше, що витворює оманлива думка, що набуває якогось образу, хоча не має справжньої сутності. іб Тепер повернуся до того, що я тобі обіцяв: у який спосіб Пла- тон розділяє на шість розрядів усе, що існує. Перше - «те, що є»; його не можна вловити ні зором, ні дотиком, ані жодним іншим відчуттям - його можна лише мислити. Це те, що існує взагалі, наприклад, людина взагалі: вона не може потрапити нам на очі, хіба що то буде людина зокрема - як вид: Катон чи Цицерон. Так само й тварина взагалі: її не бачимо, а лиш мислимо про і? неї. Бачимо тільки якийсь її вид, наприклад, коня чи собаку. На друге місце із того, що є, Платон ставить «те, що вирізняється і перевищує все інше». Це, за його словами, означає бути завдяки перевазі. Так говоримо про поета взагалі, застосовуючи те сло- во для кожного, хто складає вірші. Але вже у греків воно стало означати лишень одного з них: коли почуєш просто «поет», то одразу ж на думку спаде Гомер. То що ж це за істота, яка існує завдяки перевазі? Бог. Адже він найбільший і наймогутніший з 18 усього. Третій рід - усе те, що існує у власному розумінні слова; незчисленне, але недосяжне для нашого зору. - «Що ж це таке?» - запитаєш. - Платонові винаходи. Він їх називає ідеями; з них постає все те, що ми бачимо; для всього вони служать зразком. 19 Вони непроминальні, незмінні, незнищенні. А тепер послухай, що таке ідея, тобто як її уявляє собі Платон. «Ідея - це відвічний зразок того, що творить природа». Щоб тобі було зрозуміліше, додам до цього визначення таке пояснення. От я хочу створити
188 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія твоє зображення. Зразок для картини - ти сам; із тебе мій дух бере притаманні тобі риси, які й переносить на свій твір. Так ось: обличчя, яке, так би мовити, скеровує мою руку, яке вчить мене, і яке я намагаюсь наслідувати, - це і є, власне, ідея. Таких зразків у природі не злічити - людей, риб, дерев; відповідно до 20 них і відтворюється все те, що повинно в ній бути. Четверте місце посідатиме еШоз. Мусиш уважно послухати, що таке ейіоз, і не мені, а Платонові дорікай, якщо нелегко буде второпати, про що йдеться. Але що таке тонкощі без труднощів? Щойно я брав для прикладу маляра і його картину. Так от, коли б той маляр хотів зобразити барвами Вергілія, то мусив би дивитись на самого пое- та. Ідеєю було б тут обличчя Вергілія - зразок для майбутнього твору. А що митець вибирає з того обличчя, що, врешті, переніс 2і на картину, те - еісіоз. Запитаєш, у чому тут різниця? Одне - це зразок; друге - подоба, яку взято із того зразка й перенесено на полотно. Ідею митець наслідує; еісіоз - творить. У кожної статуї - якесь обличчя; воно - еісіоз. Якесь обличчя є у самого зразка, приглядаючись до якого, митець орудував різцем; це - ідея. Ти хотів би ще одного розрізнення? Еісіоз - у самому творі; ідея - 22 поза твором, і не тільки поза твором - перед твором. П’ятий рід - усе те, що існує взагалі. Це вже й нас починає стосуватися, бо сюди входить геть усе: люди, тварини, речі. Шостий рід - це те, що начебто існує, як, наприклад, порожнява, час. Усе, що бачимо, чого торкаємось, не належить, на думку Пла- тона, до тих речей, які наділені власним, справжнім існуванням, адже вони - у постійному плині, завжди то втрачають щось, то набувають. Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, яким був учора. Невидима сила підхоплює і пориває наші тіла; спливають і вони, мов та ріка. Все, що лиш бачиш, проминає з часом. Ніщо, кажу, з того, на що дивимось, не залишається незмінним. Та й сам я, поки 23 розводжусь про ті зміни, постійно змінююся. Про що й говорить Геракліт: «У цю ж саму ріку двічі ми входимо й не входимо». Лише назва тієї ріки залишається; вода - пробігає. Що стає очевидним на прикладі ріки, того не бачимо стосовно людини. А нас таки справді пориває анітрохи не повільніша бистрина. От і дивуюсь
Лист ЬУШ 189 нашому безглуздю: як ми любимо тіло - найпроминальнішу з усіх речей, як страшно нам од самої думки, що колись умремо, хоч кожна мить - це смерть нашого попереднього стану!.. Боїшся, щоб не трапилося в одну якусь годину те, що трапляється з тобою 24 щоденно?.. Я мовив про людину, істоту тлінну й нетривку, яку стільки всього вражає. Але ж навіть отой світ, вічний і нездо- ланний, змінюється, ніколи не залишається самим собою! Хоч він охоплює в собі все, що охоплював колись, але - по-іншому, ніж колись: змінює порядок. 25 « Що мені, - всміхнешся, - поможуть усі ті тонкощі? » - Справді, нічого, якщо так запитаєш мене. Але, як різьбяр відводить від ро- боти втомлені довгим напруженням очі і, як-то кажуть, випасає їх на чомусь іншому, так і ми час од часу повинні дати своєму духові розслаблення, покріпити його якоюсь приємністю. Одначе хай і та приємність буде заняттям: навіть з неї, якщо приглянутись, 26 почерпнеш дещо таке, що може стати тобі помічним. Так і я, Лу- цілію, звик робити: із будь-якого заняття, хоч би яке воно далеке було від філософії, намагаюся щось добути й зробити корисним для себе. Що є від даленішим од виправлення звичаїв, ніж те, над чим ми тільки-но розмірковували? В який спосіб ідеї Платона можуть зробити мене кращим? Що з них можна вибрати для при- боркання моїх бажань? А хоча б те, що всі ті речі, які догоджають нашим відчуттям, заохочують нас, розпалюють, позбавлені, на 27 думку Платона, справжнього існування. Всі вони - уявні, і лиш на деякий час набувають того чи іншого вигляду; жодна з тих речей не наділена ні міцністю, ані тривалістю. Ми ж їх прагнемо так, начебто вони вічно тривали або ми ними вічно володіли. Недо- лугі й пливкі, перебуваємо у світі примарних речей. То звернімо свій дух до того, що вічне! Подивляймо не речі, а їхні образи, що пурхають у високості, а серед них - бога, який продумує, якби-то вберегти од смерті все те, чого він не зміг зробити безсмертним 28 через опір матерії; як би то перемогти розумом пороки тіла! Бо ж усе залишається тривати не тому, що воно вічне, а тому, що перебуває під захистом керманича. Безсмертне не потребує опі- куна, а щодо всього іншого, то творець оберігає його, простерши свою могутність над крихкістю матерії. Отож нехтуймо усім тим,
190 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія 29 аж так нічого не вартим, що й саме вже видається нічим. А ще подумаймо про таке: якщо провидіння захищає від небезпек сам світ, що не менше смертний, ніж ми, то й наше провидіння зможе додати тривалості цьому кволому тілу, тільки-но здолаємо зо загнуздати і вгамувати оту руйнівну силу-жагу до насолод. Сам Платон сягнув похилого віку завдяки своїм старанням. Міцний, кремезний від природи, він навіть прізвище таке дістав тому, що був широкоплечим*. Проте морські подорожі й небезпеки коштували йому чимало сил. Однак поміркованість, дотримання міри в усьому, що будить жадобу, а також пильна турбота про себе дали йому змогу дожити старості, хоч на дорозі до неї поставала зі не одна перешкода. Я думаю, тобі відомо, що, завдячуючи таким старанням, Платон помер саме у день свого народження - йому виповнився вісімдесят один рік. Тому-то маги, які випадково перебували тоді в Атенах, принесли померлому жертву, вважа- ючи, що його доля перевищує долю смертних людей, бо число років, які він прожив, - досконале: воно є добутком дев’яти, по- множеного на дев’ять. Але я не сумніваюся, що він охоче б віддав їм декілька днів із того числа, щоб звільнити їх від того обряду. 32 Отже, вдавшись до поміркованості, можна продовжити старість; а її, на мою думку, не слід ані прагнути, ні відмовлятись від неї. Приємно побути з собою якомога довше, коли ти зумів стати таким, що тобі корисно побути наодинці з собою. Тут варто подумати про те, чи потрібно нам, цураючись гли- бокої старості, власноручно покласти їй край, замість того, щоб вона сама дотяглася до нього. Той, хто, геть уже постарівшись, очікує свого останнього дня, не дуже відрізняється від боязли- вого, що тремтить над своїм життям; так запопадливий пияк, зз висушивши до дна амфору, висьорбує ще й осад. Але поміркуймо й про те, що таке залишок життя: справді осад чи щось найпрозо- ріше, найчистіше, - звісно, якщо ти при здоровому розумі, якщо непошкоджені відчуття служать душі, якщо й твоє тіло ще не зовсім зів’януло й не поспішило померти перед тим, як із нього Справжнє ім’я Платона (що дослівно означає «широкоплечий») - Аристокл.
Лист ЬУШ 191 вийде дух. Є ж бо різниця, що продовжувати: життя чи смерть. 34 Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов’язки, то чому б не дати виходу стражденній душі? Можливо, зробити це слід дещо раніше, ніж потрібно, аби не трапилось так, що ти вже не зможеш цього зробити саме тоді, коли це буде потрібно. А що більша небезпека в поганому житті, ніж у наглій смерті, то вважай дурнем того, хто ціною якогось куцого відтинку часу не відкупиться від великої небезпеки. Мало таких, кого тривала старість допровадила до смерті, не завдавши їм великої шкоди, зате багато таких, кому мляве життя було осоружним і марним тягарем. От і суди тепер, що страшніше: втратити якусь частинку життя чи позбутись самого права підвести під тим життям, коли 35 зайде потреба, останню рису? Не слухай мене з таким виглядом, начеб ті слова стосувалися саме тебе, але все-таки добре подумай над тим, що я кажу. Не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку. Але якщо вона зазіхне на мій розум*, якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу, - я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися бу- зб дівлі. Не шукатиму у смерті сховку від недуги тоді, коли та недуга виліковна, коли вона не вражає мого духу. Не накладатиму на себе рук лише через те, що мені допікає біль: так померти - зна- чить, визнати свою поразку. Але якщо знатиму, що той біль має діймати мене постійно, то я відійду, та не через сам біль, а через те, що він заважатиме всьому, заради чого живемо. Нікчемним боягузом назву того, хто помирає, аби не терпіти болю, а того, хто живе, аби постійно його терпіти, назву дурнем. 37 Але я, мабуть, занудив тебе довгим листом, хоча над цим питанням можна було б роздумувати зранку й до ночі. Втім, чи міг