Історія Української Православної Церкви - Гордієнко Д., Клос В., Мицик Ю., Преловська І.

Author: Гордієнко Д. Клос В. Мицик Ю. Преловська І.

Tags: історія історія україни релігія православ'я історія української православної церкви

ISBN: 978-966-03-8087-5

Year: 2019

Similar

Христова церква в Україні: 988 - 1596

Розвиток української громади у Канаді. Співпраця українських організацій і церкви в Канаді

Дерев'яні церкви Холмщини та Підляшшя

З історії української літератури

Text

УДК 281.9:94(477)
І-90

Серія «Великий науковий проект»
заснована у 2018 році

За сприяння Фонду «Украіна - 21 століття»
(голова Ради фонду Богдан Губський)
Художник-оформлювач
М. С. Мендор

Фотографії надано Головним департаментом інформаційної політики
Адміністрації Президента України
Фото Михайла Полінчака і Миколи Лазаренка

ISBN 978-966-03-8087-5
(Великий наук. проект)
ISBN 978-966-03-8662-4

Д. Гордієнко, В. Клос, Ю. Мицик,
І. Преловська, 2019
М. С. Мендор, художнє оформлення,
2019
Видавництво «Фоліо», марка серії,
2018

Вступ
Будучи єдиною за сутністю, Церква Христова поділяється на рід Помісних
або ж автокефальних Православних Церков. У цьому полягає відмінність від
Католицької Церкви, де всі підлягають владі римського папи. Кожна Автокефальна Церква володіє тією самою повнотою благодатних дарів, що і вся Церква в цілому, бо в ній у тій самій повноті присутній Той Самий Христос. Для всіх
Церков обов’язковими є незмінне догматичне вчення та основи канонічного
устрою, які ґрунтуються на цьому вченні. Канони, які з часом можуть змінюватись, досить точно визначають, у чому полягає самостійність Церкви. Вимагаючи повної єдності в питаннях віри, канони надають повну свободу в галузі адміністративній. Церковне управління має в собі два складових елементи — те, що
є в ньому встановлене Богом, і те, що є в ньому звичайного людського.
Спочатку кожна окрема церковна община, якою б малою вона не була, знаходячись навіть у селі, коли вона мала свого єпископа, то була цілком самостійною Церквою і ні від кого не залежала, бо вона являла собою досконалу Церкву
у всій своїй повноті. Вселенська ж Церква мала б являти собою єдність великої
кількості таких, ні від кого не залежних, самостійних Церков, об’єднаних тільки
узами братньої любові. Як жодна держава не має права посягати на підпорядкування собі іншої і як жодна держава має право впорядковувати свої внутрішні
справи цілком самостійно, так само й в церковному сенсі — жодна самостійна
Церква не має права посягати на підпорядкування собі іншої, подібно до того,
як і кожна Церква має право влаштовувати свої внутрішні справи, не зважаючи
ні на кого. Як стверджував відомий історик Церкви протоієрей Євгеній Голубинський: «в Церкві в такому випадку діє не право Божественне, яке цього зовсім не торкається, а звичайне право людське».
Канони чітко обґрунтовують церковну самостійність, виходячи із Божественного Одкровення. Так, 34 Апостольське правило говорить: «Єпископам
усякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і
нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї. Але й
перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух».
У давні часи всі митрополити були незалежні (автокефальні) й рукопокладали їх місцеві власні Собори. Таких автокефальних Церков у час святителя Василія Великого (329—379) в Римській імперії було понад 100 у відповідності
до числа провінцій. Ці всі стародавні Церкви були цілком незалежними у своєму внутрішньому управлінні та устрої, маючи свою ієрархію, а через це почали іменуватися Автокефальними (від гр. «αὐτός» — сам і «κεφαλή» — голова). Тобто такими, що мають главу та власне управління своїми парафіями та
єпархіями.

Історія УПЦ

Ознакою автокефального статусу Церкви є наявність у ній щонайменше
трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор, на якому й обирається
предстоятель. За видами адміністративної організації канони поділять Церкви
на автокефальні (повністю незалежні), автономні (частково незалежні) та пов
ністю залежні єпархії. Тому сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова (Київський Патріархат — Помісна Українська
Православна Церква: Історико-канонічна декларація). Як приклад, УПЦ Московського Патріархату, яка, не маючи ні автокефального, ні автономного статусу, в канонічному розумінні є єпархіями РПЦ в Україні зі спеціальним статусом
(див. Статут РПЦ, гл. 8, п. 17).
Про це говорять і правила 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських
Соборів. Так, читаємо: «...громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ». Тобто церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному.
Виходячи з вищесказаного, потрібно наголосити, що церковно-адміністративні реформи, які не торкаються богоустановленої сторони церковного
устрою, а лише адміністративно церковних та міжцерковних відносин, можуть
належати до компетенції зовнішньої, державної влади. На основі церковних
правил та історичного досвіду Церкви потрібно підкреслити, що автокефалії
не надаються, а проголошуються і тільки пізніше визнаються іншими Помісними Церквами. Право першою визнати автокефалію належить Церкві-Матері.
Для нас це Константинопольська, або ж Вселенська Церква. Так, Перший Вселенський Собор не проголосив, а лише визнав на підставі «давніх звичаїв» автокефалію трьох Церков: Римської, Александрійської та Антіохійської у межах,
відповідних до тогочасного політичного поділу.
Третє правило Другого Вселенського Собору підносить до честі Патріархату
та надає переваги перед іншими Церквами новій столиці імперії: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому
що місто це є новий Рим». Тому друге місце в диптиху та великі переваги Константинопольського архієпископа були обумовлені суто політичними міркуваннями, як про це свідчить 28-ме правило Четвертого Вселенського Собору, бо
«...місто отримало честь бути градом царя і синкліту». Цей Собор визнав право
Єрусалимського Патріархату на автокефальний устрій.
Отже, Вселенські Собори не проголошували автокефалії Церков, а говорили
лише про права автокефальних Церков і вирішували нагальні суперечки з цього приводу. Тобто по суті затверджували вже те, що було сформоване на основі
державно-адміністративного поділу.

Апостольська проповідь і перші століття
християнства в Україні
Найдавніший період в історії християнства на землях України важко простежити насамперед через брак джерел. Через це картина поширення тут християнства, формування перших парафій, виникнення перших храмів і т. д. представлена фрагментарно.
Однак є підстави вважати, що християнська віра на землях Руси-України
бере початок з апостольських часів, тобто з І ст. від
Різдва Христова. Дванадцять учнів Ісуса Христа, вирушаючи на проповідь, розділили між собою країни,
в які вони мали нести євангельську проповідь, навертаючи поган до християнства. При цьому апостолу Андрію Первозваному випали землі Віфінії та
Пропонтіди з містами Халкідон та Візантій, Фракія
та Македонія, що сягали Чорного моря і Дунаю, також землі Скифії та Фесалії, Еллади та Ахайї, міста
Амінс, Трапезунд, Іраклія та Амастрида. Проповідь
апостола зустрічала шалений спротив поган, особ
ливі ж поневіряння апостол зустрів у місті Синопа, де погани жорстоко катували його, але завдяки
«благодаті свого Вчителя і Спасителя святий Андрій
знову був здоровий і цілий від ран».
Поширюючи християнство на всьому узбережжі
Чорного моря й засновуючи християнські громади,
з Криму св. апостол Андрій Первозваний піднявся
Дніпром на північ до місця, де пізніше виник Київ. За
словами св. Нестора-літописця, тут на крутих пагорбах він поставив хрест і сказав до своїх учнів пророчі
слова: «На цих горах возсіяє благодать Божа, і буде
город великий, церков багато воздвигне Бог». Це напівлегендарне оповідання міцно увійшло в церковну традицію. При цьому прикметно, що, подаючи
подорож апостола в Новгородські землі, літописець
нічого не говорить про місійну діяльність Андрія
Первозваного. Тим самим літописець подає й культурну різницю між українськими племенами (полянами) та новгородськими словенами.
Однак не тільки апостол Андрій поширював
Андрій Первозваний.
Худ. Андрій Рубльов. Ікона
християнство на нашій землі. До її західних кордо-

Історія УПЦ

нів доходив очевидно і св. апостол Павло. Саме він поставив
єпископом у Паннонії,
яка охоплювала й Закарпаття та Пряшівщину, одного зі своїх
учнів — св. Андроніка.
Андрієва
легенда має неабияке значення для традиції
Української Церкви.
Це розумів св. Нестор-літописець, який
пов’язав
українське
християнство з апостолом Христовим, і це
добре розуміли украАпостол Андрій Первозваний встановлює хрест на горах
їнські православні діКиївських. Худ. М. П. Ломтєв
ячі початку XVII ст.,
коли на Соборі 1621 р.,
відстоюючи Православну Церкву перед урядом Речі Посполитої, прямо проголошували, що
«св. апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги
його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину
Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол».
Природно, що на перших порах християнство
поширювалось на землях південної України, що
входили в орбіту політичного та культурного
впливу Римської імперії, насамперед у південно-західному регіоні — нижньому Подунав’ї та в
Криму. І саме Крим був основним центром християнства на наших землях. На той час у Криму мешкали різні народи: таври, скифи, греки,
слов’яни та ін.
На територію Криму християнство проникало
двома відособленими шляхами: через Херсонес
Нестор-літописець.
та Боспорське царство, де раніше за все простеХуд. В. Васнецов,
жуються сліди нової віри на українських землях.
Володимирський собор в Києві

Апостольська проповідь і перші століття християнства в Україні

Активні відносини Криму, зокрема Херсонеса та
Боспора, з Малою Азію сприяли поширенню християнства на півдні України. Поширенню монотеїстичних ідей на Боспорі сприяли й іудейські громади, що виникли там у другій половині I ст. по
Р. Х. після зруйнування Єрусалима римлянами в
70 р. та розпорошення євреїв за межі Палестини.
Таким чином на Боспорі ідея єдиного Бога гуртувала навколо себе людей найрізноманітнішого
етнічного та соціального походження.
У списках цих релігійних громад зустрічаються імена як грецькі та латинські, так і єврейські,
перські та сармато-меотські, тим самим стверджуючи християнську істину, що «нема ані гелліна,
ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скиКлимент I. Мозаїка Київського
фа, раба, вільного, — але все та в усьому Христос»
Софійського собору
(Кол. 3.11). І саме в боспорських синодах вперше
на загал звучали розповіді про Ісуса Христа. Таким чином Боспор став першим регіоном проникнення християнства на територію України.
Історія раннього християнства в Україні пов’язана з місійною діяльністю
засланого в Херсонес четвертого папи римського Климента I — апостола від
сімдесяти. Вважається, що саме Климента Римського згадує апостол Павло у
посланні до филип’ян: «Так, благаю й тебе, товаришу вірний, допомагай тим,
хто в боротьбі за Євангелію помагали мені та Климентові й іншим моїм співробітникам, яких імення записані в Книзі Життя» (Флп. 4:3). Климент походив з
римської аристократичної родини, був навернений у християнство апостолами
Варнавою та Петром.
За переказом, близько 91 р. Климент очолив Римську Церкву, а вже в 94 р.
за активну проповідь християнства римським імператором Траяном був засланий до Херсонеса на каторжні роботи в інкерманські каменоломні. У Херсонесі
він застав до двох тисяч християн, очевидно тих, хто був навернений у християнство св. Андрієм Первозваним, та їхніх нащадків. Згідно «Житія», провадячи
душпастирську роботу серед християн, Климент прославився багатьма чудами,
звістка про які поширилась по всьому Таврійському півострову і багато місцевих мешканців приходили до нього хреститись. За «Житієм», щодня Климент
хрестив близько 500 поган і число християн невпинно зростало, так що для них
було збудовано 75 церков.
Для наведення «порядку» з християнською проповіддю в Херсонесі імператор Траян направив свого посланця, який наказав стратити святого. Щоб послідовники не знайшли тіла Климента, його наказали вивезти в море, прив’язати
до нього якоря і втопити в морі. Проте, як повідомляє «Житіє», за молитвами
учнів та народу, море відступило і люди знайшли тіло мученика. По тому протягом семи століть (до часів імператора Никифора I) море щороку відступало на

Історія УПЦ

кілька днів даючи можливість охочим поклонитись святим мощам. При цьому
відбувалось багато чуд за молитвами святого.
На початку IX ст. море перестало відступати, і лише 860 р. мощі святого Климента були віднайдені святим Кирилом, частина мощей була перенесена в церкву Св. Климента в Римі, іншу частину мощей київський князь Володимир Святий привіз у Київ, де главою святого Климента й була навернена Україна-Русь,
а 1146 р. висвячено митрополитом київським і всієї Руси Климента Смолятича,
про якого мова піде нижче. Окрім того, папа Климент Римський, разом з Миколаєм Мирлікійським стали й небесними покровителями середньовічного Києва. Климент є автором низки християнських творів, і попри дискусійність його
авторства «Климентин», дослідники сходяться, що йому належить послання до
християн Коринта, завдяки якому Климент Римський у християнській традиції
вважається першим відомим церковним письменником.
Але християнство продовжувало ширитися не тільки в Криму, але й на території, яку античні автори називали «Скифією». Так, на межі І—ІІ століть прийняли мученицьку смерть від язичників три християнина-«скифи»: Інна, Пінна
і Римма.
Однак у перші століття християнство зазнавало й сильного, часто жорстокого спротиву з боку поган. Так, на початку IV ст., за правління імператора Діоклетіана, патріарх Єрусалимський Гермон послав до Херсонеса відомого проповідника Василія. Прибувши до Херсонеса, Василій звернувся до його мешканців
з традиційною промовою: «Мужі громадяни, не визнавайте за богів шанованих
вами богів, а радше — за бісів, що ведуть до згуби. Бо один Бог на небесах, який
словом і премудрістю створив усе і всьому життя дарував Духом Святим. Отже,
саме цього мусите вшановувати, йому служити і поклонятися, а не якому-небудь іншому».
Проте промова святого викликала шалену ненависть населення: «Громадяни, як почули це, зовсім не стрималися, а одразу ж взялися лаяти й бити праведника, подібно псам, і хотіли розтерзати його». Від розлюченого натовпу Василій заховався в печері Парфенон, однак від розправи херсонесітів не врятувало
його і створене ним чудо. Василія прив’язали за ноги і потягли по місту, доки
він не помер мученицькою смертю. Проте місцеві християни поховали тіло святого, а на місці його мученицької кончини поставили стовп із хрестом.
Через рік, дізнавшись про мученицьку смерть Василія, в Херсонес прибули
три його сподвижники: єпископи Євгеній, Елпідій та Агафодор. Всі вони розділили участь свого попередника — роз’ятрений натовп побив їх камінням у
311 р. і вони також прийняли мученицький вінець. Через деякий час, за правління рівноапостольного Костянтина Великого, з Єрусалима в Херсонес прибув єпископ Еферій. На цей раз християнський проповідник був захищений
імператорським едиктом, яким херсонеським християнам дозволялось вільно здійснювати свої богослужіння. Стараннями Еферія в місті був споруджений християнський храм. Після смерті Еферія на його місце в Херсонес імператор Костянтин Великий у 325 р. прислав єпископа Капітона, для захисту якого

Апостольська проповідь і перші століття християнства в Україні

від поган Костянтин приставив 500 воїнів. Херсонесіти зустріли проповідника холодно, вимагали від нього явлення чуда. У відповідь на таке прохання
святитель поклав всю надію на Бога і в святительському облаченні увійшов
у розведене вогнище, з якого вийшов неушкодженим. Тоді багато невіруючих
увірували в Бога християнського. Про це чудо було повідомлено на Першому
Вселенському Соборі в Нікеї. Через деякий час святитель Капітон вирушив
у Константинополь, але шторм прибив корабель до гирла Дніпра, де місцеві
мешканці його захопили і вбили всіх, хто був на ньому. Сім цих кримських святителів було причислено до лику святих, а пам’ять їх вшановується 20 березня
(за старим стилем).
Таким чином, широка християнізація населення Херсонеса датується лише
VI—VII ст. і вона була пов’язана з діяльністю візантійських імператорів у Криму. В цей час відбувається й активне християнське будівництво в Херсонесі, переплановуються квартали, будуються християнські храми. Якщо в перші віки
християнської ери християнство ширилося переважно серед нижніх прошарків населення України, то зі
зміною державної політики,
з часу правління Костянтина
Великого до нової віри пристає все більше заможних громадян.
Вже в часи раннього християнства виникає п’ять єпархій на території сучасної Південної України, насамперед у
Криму та в пониззі Дунаю. Дві
з них — Херсонеська та Скитська були вже автокефальними! Християнство стало
державною релігією у Боспорському царстві. Не випадково
представників від них бачимо на перших Вселенських Соборах. Так, відомо, що на Першому Вселенському Соборі в
Нікеї (325 р.) брав участь готський єпископ Теофіл, єпископ Боспору, можливо, херсонеський єпископ, а у роботі
Другого Вселенського Собору (381 р.) брав участь херсонеський єпископ Евферій,
Ікона на честь Першого Вселенського собору (325 р.)
з текстом Символу Віри
у роботі двох Константино-

Історія УПЦ

польських (448, 459) та Ефеському (449 р.) Соборах брав участь єпископ Пантікапея Евдоксій.
Доля цих єпархій склалася нещасливо через «велике переселення народів». Криваві війни, викликані нападами чужинців, нищення місцевого
населення, спалення міст призводять до запустіння цих єпархій і як наслідок — до їхньої ліквідації Константинопольським патріархом у середині
V ст.
Але й прибульці пізніше чи раніше приймають християнство. Так сталося насамперед з готами. Проте, з-поміж перших християн серед готів
були й римські полонені, етнічні греки та християнізоване місцеве населення, ймовірно, й предки
сучасних українців. Важливе значення місії серед
готів надавала і Візантійська Церква. Св. Йоанн
Юстиніан I. Мозаїка церкви
Золотоустий посилав до скифів і готів за Дунай
Сан-Вітале в Равенні
місіонерів, 334 р. висвятив з числа ґотів — християн на єпископа Ульфілу, який навіть переклав Біблію готською мовою! Проте
ґоти приймають не нікейський символ, а християнство в аріанській його формі.
Від готів з християнством знайомляться слов'янські племена, зокрема уличі й
тиверці, що проживали в пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра й Дунаю.
Гунська навала, що прокотилася землями південної України у 375 р., зумовила й певний зворот у масовій християнізації регіону. Готи відступили на
захід, де заснували свої держави в Італії (остготи) та Іспанії (вестготи). Частина готів укрилася в Криму і на Таманському півострові. Тут існувала мит
рополія, котрій підлягали 7 єпископій, що охоплювали територію до Волги.
Готська єпархія в Криму, заснована в цей час, існувала до кінця ХVІІІ ст.! З нею
пов’язана діяльність св. Йоанна Готського (друга половина VІІІ ст.), в житії
якого є дані про напад слов’ян на чолі з князем Бравліном на Сурож (Судак)
у 800 р. Коли слов’яни хотіли захопити мощі св. Стефана Сповідника, Бравлін
був вражений хворобою, але охрестився і одужав. Мощі святого він залишив на
місці. В ці часи виникає колонія русів (русинів). Сурож став важливим осередком християнства в Криму.
Активна політика адміністрації імператора Юстиніана I у Криму з утвердження християнства сприяла наверненню нових народів. Так, уже у перший
рік правління Юстиніана на бік Візантії перейшов один з ватажків гунів Грод.
Він був охрещений у Константинополі і як хрещеник імперії прибув для її захисту на Боспор. Грод активно заходився запроваджувати в краї християнство,
знищував золоті й срібні ідоли, які переплавляв на монети. Така політика візантійського ставленика викликала повстання місцевого населення, яке вдалося
придушити лише з залученням додаткових візантійських сил, однак владу Грод
утратив.

Апостольська проповідь і перші століття християнства в Україні

Українських земель досягла і будівельна активність Юстиніана, зокрема
саме за його правління в Херсонесі починається масове будівництво храмів. За
словами Євсевія Кесарійського, «Міські храми у формі базилік почали будувати у величезній для того часу кількості: майже кожен квартал міста одержав
базиліку, деякі з них виділялися розмірами і розписом». Тоді ж споруджується
і головний храм середньовічного Херсонеса, т. зв. Уварівська базиліка, у баптистерії якої був охрещений великий київський князь Володимир. Окрім Херсонеса, базиліки VI ст. виявлені в таких поселеннях, як Ескі-Кермен, Мангуп та Боспор. Перед тим місцем відправлення християнського культу були, як правило,
античні склепи, що розташовувалися за межами міста. Таким чином, християнізація Криму та Південної України загалом розтяглася на кілька століть і фактично була завершена лише на кінець IX ст., коли християнство починає активно проникати на землі Середнього Придніпров’я.
У Криму ж міцно ствердилося християнство, продовжували діяти християнські єпархії. Однак і в цей час Херсонес залишається «візантійським Сибіром», в який засилали, зокрема, за прихильність до різних єретичних течій.
Жертвою цієї боротьби став римський папа св. Мартин І (649—654), якого за
відмову прийняти єресі монофелітства імператор Констант ІІ заслав у Крим,
де тоді лютував голод. У Криму Мартин І помер і був похований, але пізніше
його мощі перевезли до Риму. В одному з листів до своїх прихильників папа
скаржиться, що «ті, хто проживає в цій стороні, всі є поганами… вони зовсім
не мають жодної людяності». Проте така оцінка засланця видається явним
перебільшенням.
З III ст. християнство активно поширюється й у римській провінції Мезія,
до складу якої входила Південна Бессарабія та частина Покуття. Тут утворилось дві єпархії на чолі з архієпископами у м. Томи (Констанца) та Марціанополі
(Преслав).
Саме з цих античних центрів Південної України, як греко-римських, так і
готських, і проникало християнство на територію Середньої Наддніпрянщини.
У пам’ятках так званої Черняхівської культури знаходять і предмети християнського культу, насамперед натільні хрестики. Навіть, якщо припустити, що
вони належали полоненим християнам, це засвідчує ширення й серед черняхівських племен християнських ідей. З українських племен, які згадуються в літопису, першими з новою релігією познайомилися племена тиверців і уличів, що
заселяли південно-західні райони України, межиріччя Дніпра, Південного Бугу,
Дунаю та Дністра. Проте археологічний матеріал демонструє й тісні торговельні контакти полян та сіверян з Чорноморським регіоном. По торгових шляхах
насамперед і проникало християнство в середовище цих племен через купців,
грецьких і місцевих українських (русинських).

Ширення християнства серед слов’янських племен
У цей час (V—VІІІ ст.) слов’яни потужно виходять на історичну арену, утворюють союзи племен, що стали ядром майбутніх народів, здійснюють походи проти сусідів, насамперед Візантійської імперії, торгують з нею, засновують колонії. Переважна більшість цих племен (поляни, деревляни, волиняни, сіверяни,
уличі та ін.), які проживали на теренах України і найближче до центрів тодішнього християнства, насамперед до Греції, дали початок українському народу.
На північ від них мешкали кривичі й дреговичі — предки білорусів, а на північний схід від них — радимичі й в’ятичі, котрі колонізували землі фіно-угорських
племен (меря, весь, мурома, мещора, мордва та ін.) і разом з ними сформували
російський народ. На берегах Ільменського озера проживали ільменські словени, які дали початок четвертому східнослов’янському народу, центри якого,
Новгород і Псков, були анексовані у ХV—ХVІ ст. Московською державою.
У цей же час на теренах України з’являються ватаги скандинавів — росів,
що стали каталізатором державотворчого процесу в Україні — утворення Київської Руси. З іншого боку, роси також стали провідниками християнства до придніпровських племен. Як ми вже згадували, ще близько 800 р. слов’яни-руси на
чолі з князем Бравліном напали на кримський Сурож, пограбували місто і хотіли пограбувати поховання св. Стефана. Але святий захистив свої мощі, князь
був уражений сліпотою і лише після хрещення отримав чудодійне зцілення. Подібну історію описує «Житіє Георгія Амастридського». За «Житієм», у першій
половині IX ст. руси напали на Амастриду в Пафлагонії і хотіли пограбувати могилу св. Георгія. Їм також було явлено чудо, після якого їх князь увірував у Христа, повернув полонеників і уклав союз з Амастридою.
В середині ІХ ст. розпочалася місія знаменитих слов’янських просвітителів
свв. Кирила і Мефодія. Слов’янська місія солунських братів, направлена до сусідів України, мала неабияке значення й для останньої. Моравській місії передувало хрещення Болгарії 864 р. за царя Бориса — у безпосередньому сусідстві з якою перебували українські племена тиверців та уличів. Проте на той час
християнство на болгарських землях мало давню традицію, вже з IV ст. в Охриді
було єпископство, і вже з того часу болгарські землі стають центром поширення християнських ідей на українські землі. Прикметно, що саме Охридська архієпископія даватиме й найбільшу кількість священнослужителів для Україні в
часі по хрещенню України Володимиром Святим.
На перших порах мовою богослужіння Болгарської Церкви була грецька,
що, з одного боку, перешкоджало поширенню нового віровчення серед болгар,
однак, з другого, — долучало Болгарію до візантійського культурного спадку,
допомагало входженню її до християнської ойкумени. У цей же час — 863 р. —
приймає християнство східного обряду моравський князь Ростислав, а 874 р.,

Ширення християнства серед слов’янських племен

перебуваючи у великоморавського князя Святополка, охрестився чеський
князь Боживой разом зі своєю дружиною Людмилою. Проте, їхній син визнав
зверхність Західної імперії, з якою пішла й латинізація Церкви, хоча східний обряд у чехів зберігався до XI ст.
Свою проповідницьку діяльність серед поган св. Кирило розпочав місією серед хозар наприкінці 860 р. Місія тривала близько трьох років. Житіє передає,
що святий Кирило у Хазарії мав успішний диспут з юдеями, після якого багато
хазарів охрестилося. Повертаючись у Константинополь через Крим, св. Кирило
зупинився в Херсонесі, де й знайшов мощі св. Климента.
Спочатку в Криму, потім в Моравії, займаючись місіонерською діяльністю,
св. брати перекладали богослужбову літературу слов’янською мовою (давньоболгарською) і впорядковували слов’янську абетку, яка використовується й
сьогодні у низці країн, у першу чергу в Україні (кирилиця). Зазначимо, що в той
час мовами богослужіння були давньоєврейська, грецька та латинська. А запроваджуючи слов’янську мову всупереч політиці деяких римських пап, святі
просвітителі відкривали Святе Письмо для широких мас інших народів, вказували шлях до подальшого розвитку їхньої справи шляхом перекладу Святого
Письма національними мовами.
Місія Кирила і Мефодія серед слов’янських народів мала неабиякий успіх.
Незабаром після прибуття Кирила та
Мефодія до Моравії у них з’явились
численні учні, з якими вони обійшли
країну вздовж і поперек. На той час
до складу Великоморавської держави входило українське Закарпаття,
яке й стало, після Криму і Південної
Бессарабії, третім християнізованим
українським регіоном. Однак впливи слов’янського обряду сягали далеко за Карпати, досягаючи річки Стрий
на Волині. Очевидно, що християнське
вчення й слов’янський обряд проникали й на території Середньої Наддніпрянщини, принаймні наявний вже на
той час торгівельний шлях з України
в Регенсбург дає підстави для такого
припущення.
Успіх слов’янської місії викликав
спротив німецьких єпископів, проте
цілком був підтриманий папою Адріаном II, чому сприяв щедрий дарунок
братів Римському престолу — свяСвяті Кирил і Мефодій. Фреска собора
Cв. Софії в Охриді (Македонія)
щенні мощі папи Климента Римсько-

Історія УПЦ

го. Коли брати перебували у Римі, 4 лютого 869 р. не стало Кирила. Мефодія ж
папа висвятив на єпископа, а на прохання князів великоморавського Ростислава та панонського Коцеля створив із їх країн окрему церковну провінцію, незалежну від німецьких єпископів. Проте з поваленням Ростислава і приходом до
влади Святополка, союзника Західної імперії, місія Мефодія зустріла різку протидію в країні. І хоча Мефодію вдавалося втримувати свої позиції, після його
смерті 6 квітня 885 р. його учні були змушені покинути країну і переселитись
до Болгарії, за посередництвом якої Україна й сприйматиме в подальшому кирило-мефодіївську традицію. Таким чином, місія святих Кирила та Мефодія охопила не лише Крим, але й Східну Україну (у період хазарської місії), Закарпаття,
Лемківщину, Засяння, ймовірно, й Волинь!
У той же час посилення місіонерської активності Візантії за патріарха Фотія
та імператора Михаїла III була відповіддю на напад росів на Константинополь у
червні 860 р.
З цього моменту християнство відіграє все більшу роль в історії Руси-України. Навіть війни між слов’янськими племенами та Візантійською імперією відіграли свою роль. Так, у 860 р. руси на чолі з київськими князями Аскольдом і Діром (за свідченням деяких літописців, спадкоємцями напівлегендарного князя
Кия) вчинили потужний морський похід на Константинополь, але зазнали невдачі через бурю. А буря піднялася після того, як патріарх Фотій, за свідченням
літописця Нестора, вмочив ризу Богородиці в море, і це так вразило русів, що
багато з них прийняли хрещення. Охрестився й сам князь, прийнявши у хрещенні ім’я Миколи. Наразі визначити масштаби християнізації русів за Аскольда складно. Навіть якщо воно й було особистим і ситуативним, християнство
продовжувало поширюватись на теренах середнього Придніпров’я. Цікаво, що
з теренів України — «Скифії» — походив св. Андрій, котрий жив у Константинополі. Під час облоги міста сарацинами на початку Х ст. він був очевидцем чуда
Богородиці, яке врятувало місто від ворогів. Для української Церкви вагомим
здобутком чуда 860 р., пов’язаного з омофором Богородиці з Влахернського
храму, біля якого й відбулась славна перемога над безбожною руссю та видіння
«скита» Андрія Юродивого, стало запровадження власного військового культу — Покрови Пресвятої Богородиці. Це свято було запроваджене в Києві у першій половині XI ст. і з того часу Покрова стала покровителькою українського
воїнства, що зберігається і до сьогодні.
На той же час, другу половину IX ст., припадає остаточна християнізація
Дунайської Болгарії у 864 р. Нижнє Подунав’я тоді входило до складу Першого Болгарського царства, відтак потрапило у сферу місійної діяльності нової
церкви. Однак впливи Болгарії простягались значно далі, принаймні на Придністрянський регіон. Відтак на кінець IX ст. Болгарія стала одним із джерел проникнення християнства в середовища українських племен.
Вагомим чинником поширення християнства і збільшення частки християн
серед панівного прошарку придніпровського населення русів було найманство
скандинавських, власне руських, дружин та поодиноких осіб на службу в імпе-

Ширення християнства серед слов’янських племен

рію. За візантійським законодавством до служби у війську, тим більше в особистій гвардії імператорів приймали не інакше, як після охрещення. Таким чином
ці найманці, прослуживши певний час у Константинополі, повернувшись додому, у тому числі до родичів та свояків, приносили з собою і нову релігію. Те, що
найманство було поширене, принаймні серед київських русів, уже в першій половині Х ст., чітко засвідчено у так званому русько-візантійському договорі Ігоря 945 р., де прописані умови найму. Зафіксував літопис і хрещених варягів у
розповіді про «перших київських християнських мучеників» Теодора та Івана,
що постраждали за Христа вже наприкінці того самого Х ст. Під 981 р. літописець прямо зазначив, що ті варяги прийшли в Київ з Візантії. Прикметно, що і в
ранньохристиянський період одними з провідників християнства на українські
землі були найманці-федерати Візантійської імперії.
Таким чином, неоднозначною є й ситуація з Олегом. Традиційно завоювання Олегом Києва 882 р. пов’язується з поганською реакцією. Однак укладення
союзного договору з Візантією передбачало принаймні формальне хрещення
київського володаря. Очевидно, що як у випадку з попередніми конунгами, хрещення Олега не було глибинним і щирим. Якщо воно і відбулось, то з боку Олега
переслідувало суто конкретні, матеріальні цілі, можливо пов’язані з укладенням вигідного торговельного договору. Прямим же доказом принаймні позір
ної прихильності Олега до християнства є повідомлення українського пізньосередньовічного житія Володимира поширеної редакції, в якому зазначається,
що втретє «хрестилася Русь року від Різдва 886, за Василя І, патріарха Фотія, від
яких був присланий для хрещення Руси при князі Олегові митрополит Миха-

Вбивство перших мучеників — Іоанна і Федора.
Худ. П. Сорокін

Історія УПЦ

їл...». Прикметно, що саме Олег перший проголошує Київ «митрополією»: «Хай
буде се мати городам руським».
На той час процес християнізації Руси-України вже не можна було зупинити.
У реєстрі православних кафедр кінця IX ст. на 61‑й позиції зазначена й руська
кафедра, на середину Х ст. вона займала 60‑ту позицію. На той час вже маємо не
лише значну групу християн серед панівного прошарку України-Руси, так звану «русь охрещену», а й соборну церкву Св. Іллі у Києві. Відтак, удова князя Ігоря — Ольга стає на шлях прийняття християнства. Вона є першою достеменно
відомою офіційно хрещеною княгинею Придніпровської Руси. Якщо це хрещення сприймати як державне (через особу володаря), то саме з нього й починається процес офіційного навернення України-Руси у християнство.
Християнська сторінка в житті Ольги розпочинається її поїздкою в Константинополь у 957 р. та охрещенням там у ніч з 17 на 18 жовтня. Ймовірно, Ольга
мала й намір запровадити християнство як офіційну релігію у Київській державі, про що можна судити з того, що вона пропонувала
Святославу хреститись, а 959 р. відправила посольство
на Захід, до Оттона Великого, серед іншого просячи
єпископа для Руси. В німецьких середньовічних джерелах Ольга чітко названа християнкою. З цього випливає, що певне визнання в європейському світі завдяки
охрещенню Ольги Київ таки здобув.
Безумовно, хрещення Ольги в столиці християнського світу було важливим здобутком київської княгині в Константинополі. Окрім суто особистого, цей акт
мав велике й політичне значення. Це добре розуміли і
в Києві. Так, літопис чітко прив’язує цю подію до постаті василевса. Саме імператору Ольга заявила: «Я поганинка єсмь», і вона сама звертається до Константина з
проханням охрестити її: «...якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам».
Рівноапостольна Ольга добре розуміла, що зростання престижу й ролі Києва в міжнародній політиці вимагало включення Київської держави в коло християнських народів тогочасної Європи. Це вимагало зміни
в стосунках з Візантією, від якої лише й могла Україна
прийняти нову релігію. Проте для реалізації цього завдання потрібно було зробити низку дипломатичних
кроків як щодо Візантії, так і щодо Заходу.
Проте в самій Україні хрещення княгині, якщо й
було толерантно сприйнято як особиста справа Ольги,
Свята Ольга.
не було сприйнято в суспільстві. Ймовірно саме активЕскіз розпису собору
ні спроби княгині запровадити нову релігію викликаСв. Володимира в Києві.
Худ. М. В. Нестеров
ли значне невдоволення і реакцію язичницької пар-

Ширення християнства серед слов’янських племен

тії. Як наслідок, 961 року
Ольга фактично була усунута від влади, яка повністю перейшла до рук
Святослава. Але її справа
з навернення України не
пройшла марно. Її продовжили онуки княгині
Ярополк та рівноапостольний князь Володимир.
Однак саме київська
княгиня Ольга не лише
особисто прийняла хреХрещення княгині Ольги.
щення, а й була першою
Мініатюра з Радзивілівського літопису
київською володаркою,
яка вводила Україну в коло європейського християнського світу. Вдало використавши своє охрещення в Константинополі, ставши хрещеницею імператорської родини, Ольга зав’язує дипломатичні відносини як з християнською
столицею тогочасного світу — з Константинополем, так і з провідною силою
західного християнства — державою Оттона Великого. Ольга першою чітко визначила геополітичне місце України в християнському світі, відтак Володимир
мав не лише враховувати давню християнську традицію в Україні, а й на той
час вже традиційний політичний вектор Київської держави, спрямований на Візантію та Західну Європу.
Отже, якщо й стояв «вибір віри» перед Володимиром, то він був суто формальним. На кінець Х ст. Україна вже була частиною загальноєвропейського, християнського світу, в напрямку якого спрямувала країну мудра володарка України-Руси — княгиня Ольга. Таким чином, княгиня Ольга-Олена
стала передвісницею християнської землі, акт її охрещення наблизив торжество православ’я в Україні. Рівноапостольна княгиня Ольга була канонізована Українською Православною Церквою ще в давнину, її пам’ять святкується
11 липня за ст. ст. (на день її упокоєння у 969 р.).
Варто зазначити і те, що Святослав, хоча й відмовився сам прийняти нову
віру, проте не забороняв хреститися іншим. Як записав літописець, князь і його
дружина «не боронили, але глумилися з того».
Є підстави вважати, що й правонаступник Святослава — Ярополк був християнином, про що промовляє посмертне охрещення його останків та перепоховання в Десятинній церкві Ярославом Мудрим у 1043 р. Попри дискусійність і
не до кінця з’ясованість у науці цієї події, вже саме перебування, фактично зростання Ярополка, як і Володимира та Олега при бабці-християнці Ользі за майже повної відсутності Святослава в Києві, говорить принаймні про прихильне
ставлення до християнства синів Святослава. На часи Ярополка та перші роки

Історія УПЦ

правління Володимира припадають і християнізаційні віяння з Заходу. Близько
966 р. християнство як офіційну релігію у своїй державі Польщі запроваджує
Мєшко I. На Великдень 973 р. посли київського князя Ярополка прибули на імперський з’їзд у Кведлінбурзі, а в 979/80 році до Ярополка в Київ прибули посли візантійського імператора та папи римського.
Таким чином, питома вага християн в українських містах збільшувалася повільно, але невпинно, хоча інколи мав місце й зворотний процес — це зумовлювалося тим, що туди постійно прибували переселенці з інших, насамперед
північних і східних міст Київської держави. Поповнювались міста й за рахунок
вихідців з сільської місцевості, які здебільшого були поганами. Проте на кінець
Х ст. ситуація була визначеною і однозначною. Століття тісних стосунків з християнським світом, зі столицею християнського світу — Константинополем не
залишали вибору. Візантійське християнство на той час не мало альтернати,
прикметно, що останнім аргументом на його користь був приклад княгині Ольги, яка була наймудрішою за всіх людей. Апеляція до місцевої традиції й показує високий рівень поширення нової релігії серед давньоукраїнського суспільства. Не даремно, на відміну від майбутньої Московії, в Україні не зафіксовано
жодного активного спротиву запровадженню християнства, хіба певне непорозуміння серед киян щодо ідола Перуна. Україна-Русь наприкінці Х ст. зробила
чіткий вибір на користь європейського, християнського світу в його найвищому, візантійському зразку.

Володимир Святий та остаточне хрещення України-Руси

На кінець 970‑х років між синами Святослава розгорілась боротьба за владу
у Київській державі, переможцем з якої вийшов Володимир Святославич, пізніше названий Володимиром Великим та Володимиром Святим. За його правління Київська держава (імперія) досягла кульмінаційного періоду в своїй історії,
стала найбільшою державою в Європі: її кордони на півночі сягали Балтійського моря та Північного Льодовитого океану, на півдні — Чорного моря, на заході — Закарпаття, а на сході — річки Волги. Активно колонізуються території на
півночі й сході, виникають нові міста, які інколи отримують назви міст, що знаходилися в центрі імперії. Так виникло місто Переяслав-Залеський та ін. Іноземці називали імперію Володимира Гардариком, тобто країною тисячі міст.
Але Володимир увійшов в історію насамперед як церковний реформатор,
як рівноапостольний святий. Спочатку він спробував реформувати язичництво (запровадження шестибожжя на чолі з Перуном), але швидко відмовився від свого наміру і став придивлятися
Златник та срібник Володимира —
до світових релігій. Його вибір впав на
це золота та срібна монети, які чекахристиянство і у 988 р. він сам прийняв
нили за життя князя Володимира Вехрещення, а за ним кияни й жителі відликого. Тому тут ми бачимо прижитдалених територій. Князь покінчив зі
тєвий портрет хрестителя Руси.
старим способом життя, насамперед з

Ширення християнства серед слов’янських племен

Златник та срібник Володимира Великого

багатоженством, і взяв християнський шлюб з сестрою візантійського імператора Анною.
Деякі джерела, наприклад арабський літописець Яхья Антіохійський, подають дещо іншу картину прийняття християнства Володимиром: коли у Візантії вибухнуло повстання Варди Фоки та Варди Скліра проти влади Василія II,
то візантійський імператор попросив допомоги у князя Володимира. Останній
дав згоду за умови одруження з Анною. На цю вимогу Василій II зажадав від
київського князя охрещення та християнізації держави. На це було дано зго-

Великий князь Володимир обирає віру. Худ. І. Еггинк

Історія УПЦ

Хрещення князя Володимира. Фреска В. М. Васнецова в Володимирському соборі м. Києва

Ширення християнства серед слов’янських племен

Хрещення Руси. Фреска В. М. Васнецова в Володимирському соборі м. Києва

Історія УПЦ

ду. Володимир надав у допомогу Василію II шеститисячний корпус, який зробив
вирішальний внесок у перемогу в битві із заколотниками при Абідосі і далі залишився на службі у візантійського імператора. Проте імператор не поспішав
виконувати обіцянку, і Володимир вдався до силового аргументу: навесні 989 р.
здійснив стрімкий похід на Крим і захопив головне місто — столицю феми
Херсонес (Корсунь). Василію II не залишалось нічого іншого, як погодитись на
шлюб і вислати сестру до Володимира у Херсонес, де й відбулось одруження
київського князя з Анною, тим самим Володимир став першим європейським
володарем, який одружився з візантійською принцесою. Перед тим у баптистерії головного храму Херсонеса — базиліці Петра і Павла Володимир та його
дружинники охрестились. Вирушаючи з Херсонеса, Володимир забрав з собою
мощі папи Климента Римського та учня його Фіва, якими й була охрещена РусьУкраїна. Є й інша точка зору, за якою Володимир прийняв хрещення у Василькові на Київщині.
Повернувшись з походу до Києва, Володимир наказав знищити поганські капища, а киянам явитись на Дніпро для охрещення. Кияни радо виконали наказ
князя, зазначивши, що якби християнська релігія не була добра, князь і бояри
її б не прийняли. Була лише незначна частина, яка бігла деякий час за скинутим
Перуном, волаючи: «Видибай, боже, видибай». Однак ця група не була численною і вплив її в Києві на той час був
мізерний.
Як у Києві, так і на теренах РусиУкраїни прийняття християнства не
викликало якогось відчутного протесту з боку язичників. Однак на далеких околицях держави протести
були відчутнішими. Найсильнішим
були повстання язичників на півночі й північному сході у Новгороді, Ростові, Муромі у 992 р., а також
у Суздальській землі 1024 р. (вже по
смерті князя Володимира). Літописець записав, що Добриня (вуй Володимира) хрестив Новгород мечем,
а київський тисяцький Путята —
вогнем.
Прийняття християнства як державної релігії мало колосальне історичне значення. Воно зміцнило
Київську державу, тісніше згуртувало навколо Києва різноплемінні
території, забезпечило її вступ як
Князь Володимир скидає ідолів.
Худ. В. П. Верещагін
рівноправного члена в сім’ю євро-

Ширення християнства серед слов’янських племен

пейських народів. Налагодження добросусідських відносин з християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі,
й було потужним джерелом розвитку культури. За Володимира Святого починається карбування монети із срібла та золота — гривні, на яких зображували
Христа, самого Володимира, інколи й тризуб.

Розбудова Церкви

Володимир Святий привів за собою із Корсуня священиків, привіз церковні
книги й заходився будувати храми в Києві та в інших містах. Храми прикрашаються іконами, а найбільші кам’яні — мозаїками та фресками, переписуються
й перекладаються богослужбові книги, в першу чергу Євангеліє. Князь подбав
про створення в Києві першої школи. «І почав Володимир, — свідчить літописець, — посилати забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне». Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були
безпосередньо пов’язані із впровадженням християнства, вони яскраво про
явилися через кілька десятиліть, коли на наших теренах розквітла книжна
культура. Так само дещо віддаленим у часі був розвиток мистецтва, архітектури
й живопису, музики й співів, без яких годі було уявляти службу Божу у християнському храмі.
Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира Святого, мусила
мати й відповідну столицю. Отож він
розгорнув у Києві небачене будівництво. Про розмах будівельних робіт
промовисто свідчить такий факт: головний храм України-Руси — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна),
збудований 991—996 рр., — займав
площу, яка трохи не дорівнювала
укріпленому місту Володимирових попередників, а київський дитинець зріс
у кілька разів. Розпочав Володимир
і будівництво великого граду, що завершив уже Ярослав, і він відомий як
«град Ярослава». В часи князя Володимира було засновано й Софійський
собор — паладіум України-Руси, який
є окрасою і сучасного Києва... Про розквіт Києва часів хрестителя України
промовляють повідомлення Тітмара
Руїни Десятинної церкви.
Малюнок поч. XIX ст.
Мерзебурзького, який зазначив, що в

Історія УПЦ

Києві на 1018 р. було 8 ринків і 400 церков (але можливо автор врахував і домашні церкви). Попри перебільшення, ці цифри говорять про те, що Київ вразив уяву
західноєвропейських (німецьких) рицарів — інформаторів Тітмара. Через деякий час Адам Бременський назвав Київ окрасою грецького (православного) світу і
суперником самого Константинополя. Як повідомляє
літописець, окрім Києва, наказав Володимир ставити
церкви по містах і селах своєї великої держави. Основні
храми були кам’яними і прикрашалися фресками, моЮвілейна монета,
заїками, іконами, які писалися як грецькими, так і віт
присвячена 1000-річчю
з часу спорудження
чизняними майстрами (перший відомий український
Десятинної церкви
іконописець — св. Аліпій з Києво-Печерської лаври).
Формується місцевий церковний «знаменний спів»,
який виник під впливом візантійської та південнослов’янської пісенної традиції («демественний спів» на 8 голосів).
У складі Київської митрополії утворилося 5 єпархій: Чернігівська, Володимир-Волинська, Білгородська (біля Києва), Новгородська, Ростовська. Пізніше
виникли Турово-Пінська та Полоцька єпархії, ще пізніше — Переяславська та
Юр’ївська (південь Київщини), Смоленська, Галицька, Рязанська, ВолодимироСуздальська, Перемиська, Холмська, можливо Закарпатська (Мукачівська). Загалом у добатиєві часи Київська митрополія включала 16 єпархій, з них етнічно
українських було 10.
Першим митрополитом Київським і всієї Руси був Михаїл (988—992), грек
за походженням. Відомо, що були поставлені єпископи і у великих містах імперії, але питання про перші роки існування Київської митрополії вкрите мороком. Деякі історики пояснюють це тим, що Володимир, прагнучи автокефалії,
взяв ієрархію з Охридського патріархату (Західна Болгарія), яка не мала єдності
з Константинопольською патріархією. Інші вважають, що існувала Тмутороканська архієпископія і навіть першим київським митрополитом був архієпископ
Тмуторокані Леонтій.
Однак очевидно, що Київська митрополія від початку була в юрисдикції
Константинопольського патріарха, що регулювалось 28-м правилом Халкидонського Собору. Очевидно, з Константинополя походила й перша українська
ієрархія, про що свідчить і графіті київських ієрархів на стінах Софії Київської, написані грецькою мовою. Однак ще Голубинський припускав, що Церква на теренах Руси фактично була автокефальною, хоча формально визнавала
зверхність Константинопольського патріарха, що на сьогодні визнає більшість
дослідників. Дійсно, київські митрополити мали право утворювати єпархії, висвячувати єпископів, скликати архієрейські собори й головувати на них тощо.
Навіть грамоти патріарха до київського митрополита скріплювались особливими свинцовими печатками як до предстоятелів автокефальних Церков, а не
звичайними восковими, як до підлеглих першоієрархів! Проте підтримував Во-

Ширення християнства серед слов’янських племен

лодимир і стосунки з Заходом, зокрема відомо про його посольства до Риму
та про перебування при його дворі у
Києві католицького місіонера Бруно
Квертфуртського. Зв’язками з Заходом
можна пояснити і поширення в Україні
свята перенесення мощів св. Миколи
Мирлікійського до Барі у 1087 р.
У 1015 р. Володимир помер і ще
в добатиєві часи був канонізований.
Фактично Володимир Святий для Східної Європи був тим, ким Карл Великий — для Західної. Він не лише християнізував Київ та інші свої володіння,
а й поширив християнство на увесь
обшир Східної Європи, тим самим визначивши і східний кордон середньовічної християнської цивілізації.
Володимирове хрещення робило християнство — Православну Церкву —
державною в Київській Руси. Митрополити-греки принесли й візантійські
Апостол Петро з княгинею Гертрудою,
уявлення про місце, роль та співвідїї сином Ярополком і невісткою Іриною.
ношення держави і Церкви. Так, за коМініатюра з Кодексу Гертруди, кінець Х ст.
дексом Юстиніана Великого, «Церква й
держава — це два божественні дари людству, два порядки речей, що виникають
з одного джерела — з волі Божої, яка їх встановила. Покірні волі Божій, ці два
порядки речей повинні бути в повній згоді між собою. Церква відає ділами божественними — небесними, держава — людськими, земними. У той же час держава всемірно піклується про охорону церковних догматів і честь священства,
а священство, разом з державою, спрямовує все суспільне життя на путі, угодні
Богові».
По смерті Володимира Святого після міжусобної боротьби великим київським князем став його син Ярослав Мудрий (1018—1054 рр.). За його часів
продовжився розквіт Руси-України. Як казали тогочасні письменники: «Що Володимир посіяв, те Ярослав виростив». Не випадково, він став справжнім тестем Європи, уклавши шлюби своїх дітей з європейськими монархами. Класичним прикладом стало одруження його доньки Анни з французьким королем
Генріхом І Капетінгом. Інші дві дочки (Єлизавета та Анастасія) вийшли заміж
відповідно за норвезького короля Гаральда Синьозубого (по його смерті за наступника — короля Свена) та угорського короля Андраша. Сини ж одружилися з візантійськими та німецькими принцесами й сестрами польських королів.
За Ярослава Мудрого розквітає економіка й культура, був укладений перший

Історія УПЦ

законодавчий кодекс («Руська Правда»). Досить сказати,
що згадувана Анна вміла писати й латиною, в той час як її
чоловік французький король
був неписьменним!
Саме Ярослав вирішив добитися автокефалії і зробив
перші кроки в цьому напрямПечатка князя Ярослава Мудрого та її відбиток
ку. У 1051 р. вперше без згоди
Константинополя було обрано митрополитом Іларіона (першого
Печатка князя Ярослава Мудрого
українця на митрополичому престолі!),
знайдена 1994 р. в Новгороді на Троїцькому розкопі. На одному боці печатки
автора знаменитого філософсько-богозображено святого Георгія, небесного
словського твору «Слово про Закон і
покровителя князя Ярослава МудроБлагодать», побожну людину і патріота,
го, на другому — самого князя, про що
«мужа блага, книжного і постника».
свідчить напис: «Ярослав Князь РусьУ цьому творі однією з провідних думок
кий». Печатка датується приблизно
є та, що всі народи рівні перед Богом і
1019 р. — початком його київського
княжіння. Тобто можемо стверджуЙого благодать поширюється на всіх.
вати, що це прижиттєве зображення
Нема якогось богообраного народу!
Ярослава Мудрого.
Друга частина твору починається похвалою князю Володимиру: «Славить
похвальними голосами римська земля Петра й Павла, що через них увірували в
Ісуса Христа, Сина Божого; Азія й Ефес і Патм — Івана Богослова; Індія — Тому;
Єгипет — Марка; усі землі, міста й люди шанують і славлять кожна свого вчителя, що навчив їх віри православної. Прославімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами того, хто довершив великих і дивних діл, — нашого вчителя й на-

Собор Святої Софії (сучасний вигляд)

Макет-реконструкція первісного вигляду
собору

Ширення християнства серед слов’янських племен

Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІ ст. в Софійському соборі

ставника, великого царя («кагана») землі нашої Володимира — внука давнього
Ігоря, а сина славного Святослава».
Але обрання Іларіона сталося незадовго до смерті Ярослава, а після смерті
князя Іларіон сходить зі сцени (помер чи пішов у Києво-Печерську лавру). Вже
у 1055 р. на митрополичому престолі бачимо грека Єфрема. В цей час у християнському світі відбуваються кардинальні зрушення. У 1054 р. відбувся Великий
розкол: поділ християн на православних і католиків. Русь-Україна залишилася
при боці православної Візантії.
По смерті Ярослава Мудрого (канонізованого в наш час) Русь-Україна поступово входить у суперечливий, але закономірний процес феодальної роздроб
леності, розквіту удільних князівств, деяким з яких судилося стати центрами
державотворення народів. У ході боротьби між Київським князівством та Володимиро-Суздальським київський митрополит-грек Михаїл покинув престол
і виїхав до Константинополя. Два роки в Києві не було митрополита. За такої
ситуації київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич (внук Володимира Мономаха)
скликав Собор єпископів, на якому без згоди Константинополя було обрано новим митрополитом Климента Смолятича, русина-українця, філософа, якого «в
Руській землі не було».

Історія УПЦ

Щоправда, обрання Климента не було одностайним: проти виступили три
єпископи-греки (Новгородський Нифонт, Смоленський Михаїл, Полоцький Косма). Цікаво, щоб компенсувати відсутність згоди Константинополя, нового митрополита поставили мощами (головою) святого Климента. У акті обрання
Климента Смолятича небезпідставно вбачають крок на шляху здобуття автокефалії Церкви на теренах Київської Руси. Прикметно й те, що в ході Собору думка
єпископів чітко розділилась за територіально-державною приналежністю. Якщо українські єпископи одностайно підтримали канонічність
обрання митрополита Собором, то
новгородські, російські та білоруські виступили проти, посилаючись на
виняткове право Константинопольського патріарха наставляти митрополита в Київ. Однак вже Ярослав
Мудрий поставив митрополита Іларіона собором єпископів.
Надалі, проте, політична ситуація складалася несприятливо. Ізя
слав з перемінним успіхом вів оборонну війну проти суздальського
князя Юрія Долгорукого, а потім
Ізяслав ІІ помер (1154 р.). Його брат
і спадкоємець Ростислав спочатку
підтримував Климента, але, коли
Константинопольський
патріарх
Спасо-Преображенський собор в Чернігові
прислав свого кандидата на митро1036 р. заснування
полію — грека Іоанна ІV, схилився
на бік останнього. Климент Смолятич змушений був виїхати на Волинь, де й помер. Таким чином, не вдалася і ця
спроба здобуття автокефалії.
Але Церква і в таких складних умовах розвивалася. Оформилось церковне
право, в Україну приходить візантійський «Номоканон», у правління Володимира Святого було написано «Церковний Устав». Значних успіхів досяСпасо-Преображенський собор у Чернігло храмове будівництво, свідченням
гові (сер. ХІ ст.) — старіший із пам’ятників
чого є, наприклад, Свято-Михайлівдомонгольської Київської Руси, що збереглиський Золотоверхий собор (1108 р.),
ся. Закладений близько 30-х років ХІ ст. НеоУспенська (1073—1078 рр.), Кирилівдноразово перебудовувався, що змінило його
ська (1140-ті рр.), Трьохсвятительська
початковий вид, у XVIII—ХІХ ст. також надцеркви; Преображенський Спаський
будовані дві вежі.
собор (1036 р.) у Чернігові та ін. Ченці-

Ширення християнства серед слов’янських племен

русини розтікаються по всьому православному світу, здійснюють паломництва
на Святу Землю (вперше таке паломництво зафіксовано в джерелах ХІІ ст.), часто відвідують центр чернечого життя — Афон, де засновують руський монастир.
Саме тут діяв св. Антоній Великий (ХІ ст.) — засновник чернечого життя в Україні
та Києво-Печерської лаври. Остання стала центром православ’я слов’ян.

Розвиток чернечого життя

Початки Києво-Печерського монастиря сягають 1060‑х років, однак першу
печеру викопав на той час ще майбутній митрополит Іларіон. Коли він став
київським митрополитом, печерка залишилась без ужитку і тоді у ній замешкав св. Антоній Печерський, родом з
Любеча на Чернігівщині. Навколо Антонія почала збиратися братія, серед них і
преподобний Феодосій Печерський.
Коли братія розрослася, Антоній відійшов у Чернігів, де теж викопав собі пе-

Печерський монастир був заснований св. Антонієм у 1051 р. за правління
Ярослава Мудрого. У 1089 р. у монастирі з’явився перший кам’яний храм. З монастирем пов’язують імена літописця
Нестора і художника Аліпія Печерського. З 1592-го по 1688 р. був ставропігією Вселенського (Константинопольського) Патріарха. У 1688 р. монастир
одержав статус лаври. В 1990 р. лавра
внесена до списку Всесвітньої спадщини
ЮНЕСКО.

Києво-Печерська лавра. Поштова листівка кінця ХІХ ст.

Історія УПЦ

Борисоглібський собор у Чернігові 1123 р.

черку, навколо якої також згодом виник монастир. 1062 р. монахи збудували
собі церкву, з того й бере початок Києво-Печерський монастир. Згодом преподобний Феодосій запроваджує у монастирі суворий Студитський устав і монастир стає зразковим для інших східноєвропейських монастирів. Перше вітчизняне джерело церковного права — устав
князя Володимира Святого, де йшлося,
Борисоглібський собор у Чернігові
зокрема, про церковну десятину, церзбудований у 1120—1123 рр. Присвяковні суди тощо. Розвиває цей докучений небесним покровителям давмент устав князя св. Ярослава Мудрого.
ньоруських князів — Борису і Глібу.
Києво-Печерська обитель стала й
Пам’ятка домонгольської Руси. Багато
значним культурним осередком уже
разів його руйнували і перебудовували.
1672 р. був перебудований у стилі бав середньовічну добу. Саме в цій обироко. 1952—1958 рр. відреставрований
телі подвизався Преподобний Нестор,
за проектом архітектора М. В. Холосодин з перших українських агіографів
тенка у формах давньоруської архітек
та автор «Повісті временних літ». Протури.
те найпоширенішою книгою серед пра-

Ширення християнства серед слов’янських племен

вославних українців на багато століть
став інший твір — «Києво-Печерський патерик», написаний близько
1234 р. В «Патерику» описувались подвиги ченців і чуда, що діялись у Печерському монастирі. Саме «КиєвоПечерський патерик» став основою
і зразком для пізніших українських
агіографічних творів.
Ще в добатиєві часі у Києво-Печерському монастирі загалом подвизалося бл. 200 святих і з нього вийшло
Видубицький монастир у Києві.
Офорт Тараса Шевченка, 1844 рік
близько 50 єпископів. Тоді ж на території Київської Руси існувало понад
70 монастирів, з них 17—18 — у Києві. Для України, де особливо любили
Видубицький монастир — стародавПресвяту Богородицю, характерна доня обитель у м. Києві. Будівництво його
сить велика кількість її чудотворних
споруд розпочалося у 2-й половині ХІ ст.
сином Ярослава Мудрого Всеволодом.
ікон: Вишгородська (вивезена до
Вперше згадується в «Повісті временних
своєї столиці володимирським княліт» під 1070 р. У 1070–1088 рр. тут було
зем Андрієм Суздальським після завозведено кам’яний Михайлівський собор. У
ювання ним Києва), Белзька, Куп’я
1116 р. його ігумен Сильвестр створив
тицька,
Холмська,
навіть
одну з редакцій «Временних літ», тут вівся також Київський літопис. З 1997 р.
Ченстоховська — найбільша святиня
тут діє чоловічий монастир Української
Польщі... Очевидно київські ченці з
Православної Церкви Київського Патрічасу хрещення Руси здійснювали паархату.
ломництва на Святу землю і до її центру — Єрусалима, але перша джерельна згадка про це датована ХІІ ст. (паломництво ігумена Данила).

Занепад Київської держави і стан Церкви
Упродовж ХІІ — на початку ХІІІ ст. ситуація в Києві поступово погіршувалася через посилення наскоків кочівників, тиск з боку західних сусідів
(Угорщина, Польща), занепад торгівлі шляхом «з варяг у греки». У значно вигіднішому становищі перебували землі Залісся — території майбутньої Московської держави. Зміцнившись, вона веде війни проти Києва, щоб оволодіти
центром колишньої Київської імперії, її церковною столицею. 1169 р. війська
суздальського князя Андрія захоплюють Київ і піддають нещадному пограбуванню. Були пограбовані навіть церкви і монастирі. Після захоплення міста, як записав літописець, війська Андрія Суздальського: «два дні грабували все місто, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не
було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, інших
в’язали, жінок вели в полон, розлучаючи силою з чоловіками, діти ридали,
дивлячись на матерів своїх. Взяли безліч грабунку, церкви обідрали, зірвали з них ікони, і ризи, і дзвони, взяли книги... І погані підпалили монастир
Печерський Святої Богородиці, але Бог молитвами Святої Богородиці уберіг
його від такої біди».

Оборона Десятинної церкви. Малюнок кінця ХІХ ст.

Занепад Київської держави і стан Церкви

Окрім знищення Києва — «Матері міст Руських» — князь Андрій Суздальський ще 1160 р. вирішив створити автокефальну Володимиро-Суздальську
метрополію на свій лад. У єпископи він призначив одруженого (!) священика
Федора (Федорця), який вражав сучасників своєю жорстокістю, єретичними
промовами й вчинками тощо. Так, він люто катував людей (зокрема випалював
очі та виривав язики, розпинав), заперечував чернецтво, а якось закрив усі храми у Володимирі-Суздальському. Невідомо, чи знав про це Константинопольський патріарх Лука Хрисоверг, але відмовився утворити окрему митрополію
для Залісся, пославшись на канон 12-й Четвертого Вселенського Собору.
У 1199 р. завдяки зусиллям волинського князя Романа Великого об’єдналися
Галицьке й Волинське князівства. Так виник новий потужний державотворчий
центр українських земель, який підкорив навіть Київ. Влада Романа Великого
поширювалася на більшість українських земель: від Дніпра до Закарпаття, від
Берестейщини до Чорного моря. На лівому боці Дніпра домінували Чернігівське та Переяславське князівства. Не знати, як складалася б доля Руси-України,
та на обрії виникла нова небезпека...
Монголо-татарська орда на чолі з ханом Батиєм завдала потужного удару по
Русі, сплюндрувала Чернігів (1239 р.) та Київ (1240 р.) і продовжила завоювання на Заході, зупинившись лише на берегах Адріатичного моря. Майже всі землі колишньої Київської імперії потрапили у залежність від Золотої Орди. Князівства мусили сплачувати загарбникам велику данину. Але ті не втручалися
в їхній внутрішній устрій і церковне життя, хоча чимало представників духовенства загинуло під час цього нашестя. Загинув і київський митрополит Йосиф під час облоги Києва. Очевидно, його місце зайняв митрополит-номінат
о. Акерович, який їздив з дипломатичною місією на Захід, брав участь у Ліонському Соборі 1245 р., де розповів про монголо-татарську загрозу і просив підтримки й допомоги. Не випадково, папа Інокентій ІV надав корону князю Данилу Галицькому у 1253 р., але антиординський хрестовий похід так і не відбувся.
Хоча Київ поступово відроджувався, та не міг зрівнятися не те що з Галичем,
який став центром Галицько-Волинського королівства, а навіть з Черніговом.
Після батиєвої навали він переходить під владу чернігівського князя Михаїла.
Складним було становище й Київської митрополії. Досить сказати, що в Галицько-Волинському князівстві утворилася окрема митрополія спочатку в Угруську,
потім в Холмі.
Хоча Константинопольський патріарх висвятив новим митрополитом Кирила (1250—1281 рр.) — першого русина-українця, висвяченого ним, але той
навіть не приїжджає до Києва, а йде до Галича. Це можна зрозуміти, бо Кирило
походив з Галичини і первісно був кандидатом Данила Галицького на Холмського митрополита. Але у 1250 р. він чомусь виїжджає до Володимира-на-Клязьмі,
де й провів решту свого життя. Причини цього фатального переїзду, який мав
тяжкі наслідки для Київської митрополії, й досі незрозумілі. Можливо, він хотів
поліпшити становище Київської митрополії: з Володимира було ближче і безпечніше доїхати до столиці Золотої Орди — Сарая. Він двічі побував там у хана і

Історія УПЦ

Закладка церкви Богородиці Пирогощої.
Мініатюра із Радзивілівського літопису, XIII ст.

взяв ярлик у нього на митрополію, добився полегшення її становища, утворення Переяславсько-Сарайської митрополії з центром у Сараї. Ці питання були вирішені остаточно в 1267 р., але митрополит і тоді не прибув до Києва. Можливо,
вирішив присвятити життя місіонерству серед поганських племен, частка яких
все ще була значною на території Володимиро-Суздальської землі, можливо, у
Заліссі просто було вигідніше? Як би там було, але він помер у Переславлі-Залєському.
Його наступник, грек митрополит Максим (1285—1305), продовжив цю недалекоглядну практику. Хоча він і бував у Києві, але у 1299 р. остаточно переселяється до Переславля-Залєського, передавши Київську єпархію наміснику.
Цим він порушив правило 71(82) VІІІ Помісного Карфагенського Собору 419 р.,
яке забороняє залишати головне місто своєї кафедри. По смерті Максима новим митрополитом (формально київським) став Петро (1308—1326), який переїхав до Москви і всіляко підтримував московських князів, насамперед Івана
Калиту, в «собирании земель» навколо неї. Цю політику продовжили його наступники Феогност (1328—1353) та Олексій (1353—1378). Хоча митрополити
перебували в Москві, центром митрополії і далі вважався Київ. Лише 1354 р.
Константинопольська патріархія затвердила перенесення центру Київської митрополії з Києва у Москву. Дрейф від Київської митрополії відбувався не тільки
в Московії, але й на заході українських земель, де розквітло Галицько-Волинське королівство. У 1303 р. Константинопольський патріарх Афанасій встановлює окрему від Київської Галицьку митрополію, першим митрополитом якої
став Нифонт. Щоправда, в 1347 р. вона припинила своє існування на вимогу
московського князя Симеона та київського митрополита Феогноста, який жив
у Москві. Розкол Галицько-Волинського князівства на Волинь і Галичину, завоювання останніх відповідно Литвою та Польщею у 1340—1349 рр., та Угорщиною, припинили існування незалежних українських держав. Щоправда, з ініціативи польського короля Казимира ІІІ була відновлена Галицька митрополія

Занепад Київської держави і стан Церкви

(1370—1415), але ненадовго. До складу Галицької митрополії входили Перемиська, Холмська, Турівська та Володимиро-Волинська єпархії. На Закарпатті ж
під владою Угорщини утворюється Мукачівська єпархія, а в Північній Буковині,
що була під владою Молдови, Церква переходить під зверхність Молдовської
митрополії.

Церква Богородиці Пирогощої в Києві (1132—1136 рр.). Сучасний вигляд

Церква у XIV—XV ст.
Українські землі у ХІV ст. були поділені між п’ятьма державами: Велике князівство Литовське (ВКЛ), Золота Орда, Польща, Угорщина, Молдавія. Київ, як
і вся Північна Україна, був під владою ВКЛ, яке проводило досить м’яку й толерантну політику щодо корінного населення. У боротьбі проти Золотої Орди
ВКЛ перемогло (вирішальне значення мала битва на Синіх Водах 1363 р.), і на
Правобережжі південні кордони ВКЛ стали проходити по узбережжю Чорного моря. Тепер головне протиборство за спадок Київської імперії розгорнулося
між ВКЛ та Московською державою. Одним з центрів суперництва став Київ і
Київська митрополія, бо всі добре розуміли, яке значення має володіння столицею Володимира Святого.
Хоча Київ залишався центром Київської митрополії, яка охоплювала всі землі Київської Руси, але її митрополит знаходився в Москві, а київська кафедра
пустувала. Князі ВКЛ пробували поставити тут митрополита. Перші спроби
утворити окрему Литовську православну митрополію відбулися за правлін-

Борис і Гліб. Ікона XIV ст.

Перенесення мощей св. Бориса (зверху)
і св. Гліба (внизу) у нову церкву.
Миніатюра із Сильвестровського списку,
XIV ст.

Церква у XIV—XV ст.

ня Ґедиміна (1315—1341), про що є згадки у каталозі митрополій Константинопольської патріархії. Рішучі заходи у справі утворення митрополії здійснив
син Ґедиміна Ольгерд (1341—1377), який, на відміну від батька, був охрещений
за православним обрядом. Ольгерд звернувся до Тирновського патріарха Феодосія II і той у 1352 р. поставив київським митрополитом Феодорита, осідком
якого став Новогрудок (сучасна Білорусь). Але Константинополь скасував це рішення (Болгарська Церква втрутилася в чужу юрисдикцію).
Однак Ольгерд не здавався і коли по смерті московського митрополита Фео
гноста у 1353 р. Москва послала в Константинополь на висвячення в митрополити єпископа Олексія, Ольгерд вислав свого кандидата Романа також на
висвячення в митрополити Київські і всієї Руси. 1354 р. Константинополь висвятив обох кандидатів, Олексія — на митрополита Київського і всієї Руси з резиденцією у Москві, а Романа — на митрополита Волинського й Литовського.
Однак саме митрополит Роман за підтримки великого князя Литовського Ольгерда зайняв Київ і де-факто став митрополитом Київським.
У 1375 р., хоча ще був живий «московський» митрополит Київський Олексій,
на домагання князя Ольгерда Константинопольський патріарх висвятив київським митрополитом Кипріяна (1375—1406), болгарина за походженням, якого 1378 р. визнала і Москва. Цей побожний, ревний і талановитий пастир докладав зусиль до зміцнення єдності Київської митрополії, підвищення авторитету
УПЦ, рівня богословської освіти, хоча не все з його починань було реалізоване. (Пізніше він був канонізований.) Виникла парадоксальна ситуація. В одній
Київській митрополії було два київських митрополити: один в Києві (Кипріян),
другий (Олексій) у Москві. Логічним було подолання цього дивного становища,
скориставшись смертю одного з них.
Коли помер митрополит Олексій у 1378 р., його місце мав зайняти Кипріян
і для цього прибув у Москву. Але московський князь мав іншого кандидата —
свого духівника Михаїла Митяя. Митрополита Кипріяна було заарештовано, кинуто у в’язницю, а потім його вигнали. Невдовзі Михаїл Митяй помер і новим
митрополитом (формально київським, а фактично — московським) було висвячено Пимена. Та Собор його засудив і митрополитом таки визнали Кипріяна,
який у 1389 р. об’єднав під своєю юрисдикцією землі Київської Руси, однак він
опинився під впливом московського князя. Хоча формально митрополія була
об’єднана, але фактично в ній існувало два центри.
У той же час становище православних у ВКЛ погіршилося. З укладенням
Кревської унії 1385 р., що династично об’єднала ВКЛ та Польське королівство,
у ВКЛ почався процес значного посилення позицій католицької церкви, що згодом привело до її домінування і значного ослаблення православних. Кревська
унія поклала початок поступовому включенню ВКЛ до складу польської держави, що завершилося 1569 р. повним об’єднанням двох держав у єдину Річ Посполиту. При цьому інтереси українців-русинів, як і Православної Церкви, не брались до уваги.

Історія УПЦ

Відтак вже наступник Кипріяна грек Фотій (1406—1431) став обтяжувати
УПЦ надмірними податками, що викликало невдоволення вірних, і він був змушений втікати у Москву. Великий князь литовський Вітовт, невдоволений тим,
що гроші течуть з його держави в іншу, ворожу, направляє в Константинополь
посольство з проханням поставити київським митрополитом ієромонаха Григорія Цамблака, небожа Кипріяна, відомого богослова, філософа й письменника. Оскільки патріарх під впливом Москви відмовився висвячувати Цамблака,
то на Помісному Соборі в Новогрудку (1415) українські й білоруські єпископи
обирають його митрополитом без згоди патріарха. Прикметно, що учасники
Собору посилалися на історичний прецедент: обрання без згоди патріарха митрополитом Климента Смолятича у 1147 р. Цікаво, що за свідченням Густинського літопису, Вселенський Патріарх Каліст таки дав своє благословення Григорію Цамблаку на Київську митрополію 15 листопада 1414 р.!
У акті обрання Григорія Цамблака слід вбачати продовження боротьби
за автокефалію УПЦ, розпочату як мінімум св. Ярославом Мудрим (обрання у
1051 р. без аналогічної згоди київським митрополитом Іларіона) і продовжену Ізяславом (обрання у 1147 р. митрополитом Климента Смолятича). Ставши
київським митрополитом, Григорій Цамблак розгортає інтенсивну церковноорганізаційну та літературну діяльність, пише ряд житій, богословських творів та проповідей, серед яких вирізняється «Слово похвальне на честь св. Євфимія». Цимблак був чи не найвизначнішим представником так званого
«другого південнослов’янського впливу». Він бере участь у Констанцькому Соборі 1418 р., виступає за діалог між Православною та Католицькою Церквами.
Але після того, як він повернувся з Констанци до Кракова, згадки про нього щезають. Очевидно, від помер від епідемії взимку 1419/1420 рр. Його передчасна
смерть обірвала і цю спробу УПЦ досягти автокефалії. Київську кафедру знов
зайняв Фотій, який хоч і перебував у Москві, однак скорегував свою церковну
політику, перепросивши у великого князя литовського Вітовта.
По смерті Фотія посилилися розбіжності між західною і східною частинами Київської митрополії, які наклалися на боротьбу між двома центрами державотворення: Вільно і Москвою. У 1431 р. великий князь литовський Свидригайло направив до Константинополя свого кандидата — єпископа Герасима (1431—1435).
Той був висвячений як митрополит Київський і всієї Руси. Здавалося, все йде як
належить. Але ВКЛ охопила внутрішня війна: зіткнулися дві її частини — православна (українсько-білоруська) та католицька (литовська), на боці якої виступила
Польща. У вогні цього протиборства Герасим загинув. Обидва центри Київської
митрополії оголилися. Тоді великий князь московський Василій ІІ нарік митрополитом Йону, а Константинопольський патріарх поставив у Київ грека Ісидора.

Флорентійська унія й відколення московської Церкви

У цей час Візантійська імперія була на краю загибелі, на яку звідусіль тиснули турецькі завойовники. Турки-османи вже завоювали майже всі Балкани і

Церква у XIV—XV ст.

Анатолію, внаслідок чого територія Візантії зменшилася до самого Константинополя з околицями та клаптиків на узбережжі Чорного моря. Загроза загибелі
змусила Константинополь шукати союзників на католицькому Заході. Скориставшись цим, Рим нав’язав православним унію. Вона була проголошена на Ферраро-Флорентійському Соборі 1437—1439 рр. Її підписали представники всіх
чотирьох православних патріархій, за винятком Ефеського архієпископа Марка.
Підписав акт Флорентійської унії й київський митрополит Ісидор — учасник
Собору, який від папи отримав і титул кардинала, тим самим Ісидор став першим кардиналом-уніатом серед східних слов’ян. Забігаючи наперед, скажемо,
що ця вимушена унія не врятувала Візантійську імперію. Об’єднане польськоугорське військо зазнало поразки під Варною, а Константинополь впав у 1453 р.
Флорентійську ж унію не сприйняли православні. Зокрема Ісидора прохолодно зустріли у Києві та інших містах ВКЛ, а в Москві його навіть було
ув’язнено, хоча йому вдалося втекти до Італії, і він скінчив своє життя як один
з католицьких кардиналів. У 1457 р. він відмовився від митрополитства, а замість нього на землі ВКЛ й Закарпаття було призначено Григорія Болгариновича (1458—1473). На це дали згоду і римський папа Пій ІІ, і Константинопольський патріарх Григорій Мамма!
Флорентійська унія, хоча й була дещо пізніше засуджена в Константинополі, однак стала приводом для обрання без згоди патріарха московським митрополитом Йони (1448—1461), давно нареченого митрополитом московським
князем. У 1448 р. в Москві по «вєлєнію государя» було скликано Собор і обрано
митрополитом Йону, що означало і де-факто, і де-юре розкол Київської митрополії. Митрополит Йона був останнім московським ієрархом, що титулувався
митрополитом київським і всієї Руси. Його наступник Феодосій (1461—1464)
титулувався вже митрополитом Московським і всієї Руси. У 1459 р. московська Церква остаточно відкололась від Київської митрополії і розірвала зв’язки
з Константинопольською Патріархією. Так московська Церква, розірвавши
зв’язки з Церквою-матір’ю, сама відмовилась від апостольської, канонічної традиції. Ще 141 рік московська Церква була в становищі неканонічної, відірваної
від світового православ’я і лише в 1589 р. їм вдалося за дуже сумнівних обставин добитися формального визнання Константинополем. Того року до Москви
прибув Константинопольський патріарх Єремія ІІ у супроводі почту з 27 осіб та
візантійський імператор Іоанн VІІІ. Метою візиту було отримання фінансової
допомоги, позаяк становище патріархії було тоді дуже скрутним. Москва ж скористалася цим візитом у своїх цілях, пробуючи спочатку переконати Єремію ІІ,
щоб він переніс свою резиденцію у Москву. Патріарх відмовився. Тоді його змусили погодитися на автокефалію для московської Церкви і на надання московському митрополиту патріаршого титулу.
Є свідчення того, що Москва чинила сильний тиск на константинопольську
делегацію. Зокрема Єрофей, митрополит Монемвасійський, визнав, що мусив
підписати відповідний акт, оскільки боявся, щоб його не втопили у Москві-річці. З іншого боку, цей акт був неканонічним і тому, що Вселенський (Константи-

Історія УПЦ

Почаївська лавра з півдня. Худ. Т. Г. Шевченко

нопольський) Патріарх не надавав московському митрополиту Томоса, і тому,
що заперечував традицію, за якою статус Патріархату могла мати лише та Церква, основоположником якої був один з апостолів Христових. Це розуміли і в Москві, і це стало одним з приводів політики захоплення Києва, з проповіддю
християнства в якому пов’язується діяльність Андрія Первозваного, а також
рівноапостольних Ольги та Володимира — хрестителів України-Руси. Без Києва
московська церква не має і своєї канонічності.
Іншим засобом здобуття канонічності московською церквою була теорія,
що проголошувала Москву Третім Римом. Творцем цієї ідеї був старець ФіПочаївський монастир, за легендами,
лофей, який у 1526 р. проголосив, що
був заснований ченцями Києво-Печер«тепер у всій піднебесній — один праського монастиря після розгрому Києва
Батиєм у 1240 р. Перша офіційна згадвославний цар, государ руський, і свяка про нього — 1527 р. Статус лаври
та вселенська Церква — замість Риму
обитель отримала у 1833 р. Почаївська
й Константинополя — сяє в Москві
лавра — один з трьох головних центрів
ясніше за сонце. Два Рими впали, треправослав’я в Україні.
тій стоїть, а четвертому не бути». Ця

Церква у XIV—XV ст.

доктрина на століття визначила зовнішню політику Москви, а на сьогодні вона
трансформувалась у доктрину «руського міра».
У ХV ст. УПЦ увійшла значно ослабленою. Головна причина цього — втрата державності Руссю-Україною внаслідок монголо-татарського нашестя і агресії сусідніх держав, роздробленість земель Руси-України, які опинилися у своїй
більшості під владою неправославних держав: Золотої Орди, а потім Кримського ханства, — а також Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії та Московської держави (остання з другої половині ХV ст. вела війни проти ВКЛ, внаслідок яких
під її владою опинилась більша частина Сіверщини).
У 1470 р. литовською владою було ліквідоване останнє удільне князівство
України — Київське. Втрата УПЦ державної підтримки, панування над значною
територією католицьких і мусульманських держав, початок переслідувань православних, деформація самої структури Церкви зовсім не сприяли її розвитку,
навіть елементарній відбудові православних церков та монастирів. Особливо
шкідливою була практика патронату, коли феодали, підтримуючи Церкву матеріально, втручалися в її внутрішні справи. Взагалі в ХІV — середині ХVІ ст.
спостерігається застій культурно-освітньої діяльності Православної Церкви,
хоча не можна говорити про її деградацію. Так, до 1491 р. слід віднести початок українського книгодрукування. Швайпольт Фіоль видав у Кракові чотири
книги (дві не мають дати виходу в світ): «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна», «Часослов», «Октоїх». Те, що українське книгодрукарство починається в Кракові, не
повинно нікого бентежити. Починають же білоруси початки свого книгодрукування від типографії Ф. Скорини у Празі! Нагадаємо також, що до сумнозвісної
акції «Вісла» (1947 р.) польського уряду — депортації українців — українські
села починалися за 25 км на схід від Кракова.
Поширювалися чорногорські видання «Октоїха» (1494) і «Псалтиря» (1495).
Перекладалися твори грецьких, візантійських та західноєвропейських авторів, апокрифи тощо, наприклад німецький посібник «Люцидарій», де викладалася космогонічна система Арістотеля, створювалися компілятивні праці,
як-от «Приточник» (1483), де містилися молитви Кирила Туровського, моральні повчання, догматичні трактати, полемічні випади проти католиків, юдаїстів
тощо. Київський митрополит Григорій Цамблак створив цикл мінейних та тріодних проповідей, житія свв. Йоанна Нового, Стефана Дечанського, впорядкував служби свв. Параскеві-П’ятниці, Йоанну Сучавському. Почастішали паломництва православного духовенства Польсько-Литовської держави на Святу
землю. Так, у 1456-му і 1461—1462 рр. білорус чернець Варсонофій двічі побував на Святій землі.
Після втечі київського митрополита-уніата Ісидора з Москви у Рим 1441 р.
українські землі з Києвом упродовж багатьох років залишалися без митрополита. Лише 1458 р. з Рима до Києва прибув митрополит Григорій Болгаринович, якого у Римі висвятив на митрополита Київського і всієї Руси патріарх Константинопольський Григорій Мамма. Митрополит Григорій ІІ (1458—1473)
жив переважно у Вільні або в Новгородку (в Білорусі), де зробив митрополичу

Історія УПЦ

резиденцію. Розуміючи, що колишню єдність Київської митрополії не вдасться
відновити, він реорганізував західну її частину. До складу нової Київської митрополії увійшло 11 єпархій, які знаходились на території ВКЛ та Польщі: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська. Протягом наступних
130 років митрополичий престол займали послідовно 14 митрополитів. Хоча
відомостей про них обмаль, однак слід виділити кількох з них.

Митрополит Мисаїл (1474—1480)

По смерті київського митрополита Григорія Болгариновича його спадкоємцем на престолі став у 1474 р. Мисаїл Пструцький (Друцький-СоколинськийБабич), який походив з білоруського боярського роду. Він заснував своїм коштом Свято-Троїцький монастир в Череї на Могилівщині і був архімандритом
цієї обителі. На початку 1450 р. став смоленським єпископом, приблизно у
1454—1456 рр. їздив до московського князя Василія І по чудотворну ікону Смоленської Божої Матері, вивезену до Москви у 1404 р. Справа з затвердженням
Мисаїла на митрополії королем Казимиром ІV затяглася, а тим часом Константинопольський патріарх Рафаїл висвятив на Київську митрополію Спиридона,
уродженця Твері. Однак Казимир ІV не визнав Спиридона, і той мусив тікати до
Москви, де його заслали в монастир. Король примушував Мисаїла до прийняття
Флорентійської унії, відмовляючись в іншому випадку ствердити його на митрополичому престолі. Під тиском короля Мисаїл нібито вислав 14.03.1476 р.
листа до папи Сикста ІV. У цьому листі Мисаїл схилявся до Флорентійської унії,
але просив папу прислати двох представників (від католиків і від православних), щоб вони витлумачили б ухвали Флорентійського Собору. Водночас там
містилися скарги на переслідування православних з боку католиків, йшлося
також про загрозу для християн з боку мусульманських Османської імперії та
Кримського ханства. Автентичність цього листа, якого знайшов у 1605 р. і видрукував греко-католицький митрополит І. Потій, викликала дуже великі сумніви ще у XVII ст., дискусії навколо нього не припиняються й досі. Навіть якщо
визнати цей лист автентичним, він не мав суттєвих наслідків. Мисаїл керував
митрополією до своєї смерті, яка сталася восени чи взимку 1480 /1481 рр. Його
наступником було обрано Симеона, що був київським митрополитом у 1480—
1488 рр.

Митрополит Йона І Глезна (1492—1494)

Йона І походив зі шляхетського українського чи білоруського роду, був полоцьким архієпископом (1488—1492). По смерті свого попередника Симеона,
очевидно, виконував його обов’язки. Був обраний митрополитом на Соборі
1492 р. (за іншими даними — 1490 р.). Того ж року послав до Вселенського Патріарха свого представника Йосифа Болгариновича, майбутнього митрополи-

Церква у XIV—XV ст.

та, за благословенням. Він дбав про розбудову храмів і монастирів, регулярно
здійснював візитації своєї митрополії, наприклад у Полоцьк, Мінськ; прагнув
з допомогою православних князів і шляхти добитися поліпшення становища
Православної Церкви в Польсько-Литовській державі. По його смерті новим
митрополитом було обрано Макарія І.

Митрополит Макарій (І494—1497)

Відомостей про перший період його життя зовсім не збереглося. У 1491—
1494 рр. він був архімандритом віленського Свято-Троїцького монастиря. По
смерті Йони І Глезни Макарія було наречено київським митрополитом у 1494 р.,
а наступного року було обрано церковним Собором. Після цього він надіслав
до Стамбула посольство на чолі з ченцями Діонісієм та Германом для отримання патріаршого благословення. Посольство повернулося восени 1496 р. разом з
представником Вселенського Патріарха Ніфонта Йоасафом і позитивною відповіддю. Макарій І сприяв зміцненню авторитету митрополичої влади і поліпшенню матеріального стану митрополичої кафедри. Резиденція Макарія І розташовувалася у столиці Великого князівства Литовського Вільні, оскільки у той час
відбувалися ординські напади на Україну і, зокрема, на Київ. Довідавшись про
черговий напад ординців і спустошення ними Софійського собору, Макарій І виїхав до Києва. Під час літургії на Великодньому тижні 1497 р. в с. Стригалово поблизу Мозиря він прийняв мученичеську смерть від рук ординців. Мощі цього
святого знаходяться нині у Володимирському соборі Києва.

Митрополит Йосиф І Болгаринович (1498—1501)

Йосиф І походив із впливового українського православного шляхетського
роду, який був споріднений з магнатським родом Сапіг. Болгариновичі мали
свої маєтності на Волині. Він отримав добру освіту, був висвячений на ієромонаха і призначений архімандритом Свято-Троїцького монастиря в Слуцьку. Не
пізніше 7.06.1492 р. став смоленським єпископом. По смерті київського митрополита Макарія І він завдяки клопотанню Івана Сапіги був поставлений великим князем литовським Олександром на київську митрополію (30.05.1498 р.).
Водночас він керував смоленською кафедрою. Вселенський Патріарх Йоаким І
благословив його на Київську митрополію лише 1500 р. Можливо, така затримка була викликана тим, що саме великий князь Литовський призначив його
митрополитом, хоча згідно з церковним правом його повинен був обрати церковний Собор. Крім того, він очевидно виявляв певну прихильність до Флорентійської церковної унії 1439 р. і вів з цього приводу листування з римським папою Александром VІ. Під час свого архієрейського служіння сприяв розбудові
Київської митрополії, будівництву храмів і монастирів, зокрема навесні 1500 р.
освятив церкву Св. Іоанна Богослова Супрасльського Свято-Благовіщенського
монастиря. 1501 р. тяжко захворів і помер.

Історія УПЦ

Митрополит Йона ІІ (1503—1507)
Про нього мало що відомо. Був одруженим священиком, мав дружину і дітей, став наближеною особою до княжни Олени, дочки великого князя Московського Івана ІІІ. Разом з нею, коли вона 1495 р. вийшла заміж за великого князя
Литовського (з 1501 р. — і польського короля) Олександра, виїхав до Вільна.
Був княжим духівником, а також священиком в одному з віленських православних храмів, пізніше — віленським намісником київського митрополита Йосифа І Болгариновича. Овдовівши, він прийняв чернечий постриг і став архіманд
ритом (по березень 1503 р.) Свято-Воскресенського монастиря в Мінську. По
смерті Йосифа І був хіротонізований на київського митрополита (1503), а наступного року дістав благословення від Вселенського (Константинопольського) Патріарха Пахомія. Дбав про поліпшення правового і матеріального стану
Православної Церкви, розбудовував храми й монастирі. Велику увагу приділяв
відродженню Колозького монастиря в Гродно, освятив Благовіщенський храм
Супрасльського Свято-Благовіщенського монастиря тощо. В липні 1507 р. , вже
будучи тяжко хворим, написав два заповіти, за якими передав головну частину
свого майна Церкві.

Митрополит Йосиф ІІ Солтан (1507—1521)

Він походив з відомого православного шляхетського роду, ймовірно з Київщини. Дістав добру освіту. Будучи архімандритом, здійснив паломництво до
Святої землі. Пізніше став смоленським єпископом і на цій посаді зарекомендував себе послідовним противником політичних амбіцій Московської держави.
По смерті Йони ІІ був призначений королем Сигізмундом І на вакантну кафедру
(1507), а пізніше його було й висвячено. Незважаючи на тиск з боку короля, відмовився приймати Флорентійську церковну унію 1439 р.
Йосиф ІІ Солтан — перший владика, що титулувався «Митрополит Київський і Галицький і всієї Руси», що мало символізувати єдність Української
Церкви. З ініціативи Йосифа ІІ було скликано три (!) православні Собори, серед
яких найбільше значення мав Віленський Помісний Собор (1509—1510). Його
ухвали були спрямовані на послаблення права патронату місцевих світських
феодалів над парафіями, зміцнення авторитету київського митрополита, посилення церковної дисципліни тощо. Постанови Собору («Правила») були написані самим Йосифом ІІ. Зокрема, було засуджено симонію (продаж церковних
посад), заборонено священикам самовільно переходити з одної єпархії в іншу, а
ченцям з монастиря в монастир без відпускної грамоти, ухвалено правила щодо
церковної дисципліни тощо. Оскільки в церковному житті поширилася практика втручання світських чинників у кадрову політику, систему управління та
матеріального забезпечення Церкви, Собор вжив певних заходів її обмеження. Спираючись на підтримку українських і білоруських феодалів, насамперед
князя Костянтина І Острозького, великого гетьмана Литовського, який на чолі

Церква у XIV—XV ст.

війська розгромив московську армію в битві під Оршею 1514 р., Йосиф ІІ Солтан добився видання королем Сигізмундом І привілею, що підтверджував давні
права Православної Церкви. Він же провів Помісні Собори 1510-го та 1514 р. За
митрополита Макарія (1534—1555), який перед цим був луцьким єпископом,
було відновлено Галицьке єпископство та перенесено його центр до Львова
(1539). Такий поділ зберігався аж до загарбання Київської митрополії у 1685 р.
Московським патріархатом. Йосиф ІІ pозбудовував храми й монастирі, зокрема
Супрасльський Свято-Благовіщенський монастир, надав йому устав; підтримував православні братства, зокрема віленське Спасо-Преображенське, він є автором цікавого «Опису Слуцького монастиря». З ініціативи Йосифа ІІ його дяк Федір переписав з давнього списку першу частину Біблії (П’ятикнижжя).

Від Флорентійської до Берестейської унії
На початку XVI ст. ВКЛ зазнає низку поразок у війнах з Москвою. 1500 р. Чернігів та Новгород-Сіверський були окуповані московськими військами. За мирним договором 1503 р. до Москви відійшли значні землі Чернігово-Сіверщини.
Однак Московська держава не зупинилася на загарбанні частини Сіверщини.
За правління Івана ІV Грозного (Лютого, Кривавого) вона розв’язала Лівонську
війну 1552—1583 рр. Її успіхи у перший період війни (загарбання країн Балтії,
значної частини Білорусі) штовхнули ВКЛ в обійми Польщі. 1569 р. була укладена Люблінська унія, що об’єднала дві держави — Велике князівство Литовське та Польщу в єдину державу — Річ Посполиту. Для Української Православної Церкви настав новий етап в її історії: з 1569 р. вона повністю опинилась у
рамках великої католицької держави.
Нова держава Річ Посполита була значно сильнішою, ніж ВКЛ. Це дало змогу
їй виграти Лівонську війну і змусити московські війська відступити з окупованих територій. Але становище України і зокрема Православної Церкви на її зем-

Створення Острозької Біблії. Україна. 1581 рік

Від Флорентійської до Берестейської унії

лях під владою Речі Посполитої значно
погіршилось. На територію ВКЛ поширилися постанови Городельської унії
1413 р., за якою повноту прав у державі здобували лише ті роди з ВКЛ, які
переходили у католицизм, хоча формально шляхетські права 1563 р. Сигізмунд II поширив на всіх шляхтичів
ВКЛ, що були християнами, однак на
практиці дискримінація православних
зберігалась. Таким чином, для православних унеможливлювалось здобуття вищих державних посад.
Негативний вплив на становище
Православної Церкви справило право
патронату. Патронат, за яким феодал
посягав на внутрішнє життя Церкви
тільки на тій підставі, що він володіє
землею і може матеріально підтримувати храми й монастирі, завдавав великої шкоди Церкві і був однією з причин її кризи у ХV—ХVІ ст. Ще великий
князь Литовський Олександр 1498 р.
найменував єпископа Йосифа БолгаТитульний лист Острозької Біблії
риновича кандидатом у митрополити,
зовсім ігноруючи думку православного єпископату. У Речі Посполитій це право,
яким широко користувались королі, для Православної Церкви виявилось катастрофічним. Цей негативний процес пробували зупинити митрополити Йосиф ІІІ Русин і Макарій ІІ.

Митрополит Йосиф ІІІ Русин (1522—1534)

Перші згадки про Йосифа ІІ з’являються в той час, коли він був полоцьким
архієпископом (1516—1522). По смерті Йосифа ІІ Солтана у 1521 р. хіротонізований на київського митрополита. Багато зусиль віддав боротьбі з правом патронату світської влади над Православною Церквою. Успішно розв’язав конфлікт, який виник через незаконне поставлення королем Сигізмундом І Старим
митрополичим намісником у Галичині православного шляхтича Яцька Гдашицького (у чернецтві — Ісаакія). Виявивши гнучкість і такт, Йосиф ІІ домігся
визнання останнім своєї влади (1526) і розриву з львівським католицьким архієпископом Бернардом, що сприяло успішній протидії експансії католицизму
в Галичині. Спираючись на підтримку православної еліти Великого князівства
Литовського, в першу чергу князя Костянтина І Острозького, він будував хра-

Історія УПЦ

ми й монастирі. Ще за свого життя він, очевидно через тяжку хворобу, передав
управління Київською митрополією єпископові Луцькому і Острозькому Макарію, який згодом став київським митрополитом.

Митрополит Макарій ІІ (1534—1556)

Біографія Макарія ІІ (1470—1556) є нестандартною і дуже цікавою. Він народився в Московії і там же був висвячений на священика. Був одруженим, мав
дітей, а його брат став архімандритом Києво-Печерської лаври. Макарій, будучи
священиком, входив до оточення великої княгині Литовської Олени, доньки великого князя Московського Івана ІІІ. Разом із сім’єю він переїхав у 1495 р. до Вільна, згодом став архімандритом Ліщинського Свято-Успенського монастиря на
Поліссі, потім — єпископом Пінським, а від 1528 р. — єпископом Луцьким і Острозьким. У зв’язку з тяжкою хворобою київського митрополита Йосифа ІІІ Русина він з волі польського короля і великого князя Литовського почав виконувати
обов’язки київського митрополита (1534), а 1535 р. був висвячений на цю посаду.
Велику увагу він приділяв відродженню Галицької єпархії і у 1535 р. призначив на цю кафедру свого намісника
Макарія Тучапського, а 1539 р. висвятив його на галицького єпископа. Макарій ІІ підтримував православні братства, зокрема у Львові, надав відповідні привілеї Успенському, Благовіщенському (1542) і Микільському (1544)
братствам. Він домігся у короля Сигізмунда І Старого універсалу, яким підтверджувалася грамота 1443 р. польського і угорського короля Владислава
(Ласло) ІІІ. Проте він не зміг ефективно протистояти політиці дискримінації
Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, втручанню в її внутрішнє життя світської влади, натискові Католицької Церкви та протестантизму. Вірогідно, через похилий вік Макарій ІІ ще за свого життя у 1551 р. призначив своїм наступником Сильвестра
Белькевича. Помер Макарій ІІ у м. Новогрудок (Новгородок) на Гродненщині і, очевидно, саме там був похований.
Злощасний патронат завдавав веПересопницьке євангеліє. Міниатюра
ликої
шкоди Церкві. Вже 1585 р. украіз зображенням євангеліста Матвія

Від Флорентійської до Берестейської унії

їнська православна шляхта зверталася до митрополита Онисифора Дівочки
з такими словами: «За пастирства Вашої милості досить всього злого в законі нашім сталося, як: збезчещення святостей, закривання Святих Таїнств, запечатування святих церков, заборона дзвонити... і інших бід великих і настроєння множество, про що, на жаль, тепер аж так багато писати не можемо. Бога
ради, схаменися, Ваша милосте, жаль нам душі й совісті Вашої милості». Ще
більш різко проти такого стану в Церкві виступив зі своїми посланнями «до всіх
у Ляцькій землі» афонський чернець Іван Вишенський. Таким чином, занепад
Православної Церкви стався насамперед під зовнішнім впливом, в результаті
цілеспрямованої політики Речі Посполитої. Це співпало в часі з Контрреформацією. Хоча вона була спрямована проти лютеран і кальвіністів, однак вдарила і
по православних. Реформація почала проникати в Польщу на межі XV—XVI ст.
Вона охопила широкі верстви населення, спершу міщанство, а згодом і шляхетські роди. З Польщі реформаційні ідеї поширилися і в Україні, хоча в останній
цей рух був короткочасним. Найпоширенішим виявився вплив кальвінізму, згодом антитринітаризму (соцініан).
Вершиною релігійної толерантності в Польщі було правління Сигізмунда II Августа, одруженого з кальвіністкою Барбарою Радзівіл. Однак вже за
його правління у 1564 р. у Польщі розпочав свою діяльність Орден єзуїтів. За
допомогою своїх численних шкіл та публічних диспутів єзуїти побороли протестантизм і значно піднесли престиж католицизму. Після того єзуїти перейшли в наступ на Православну Церкву, першим актом
якого був твір польського єзуїта Бенедикта
Гербста «Вказані шляхи» (1566 р.), в якому
він проголосив ідею унії Української Церкви з Римом. 1577 р. з’явився твір єзуїта Петра
Скарги «Про єдність Церкви Божої під одним
пастирем». Цей твір складався з трьох частин,
в яких: 1) стверджується, що початково Церква була єдиною під зверхністю папи римського; 2) що греки відступили від єдності, однак
на Флорентійському Соборі повернулись до
неї і 3) стверджується, що Українська Церква
до 1054 р. була в єдності з Римом. Відповіддю
на ці писання єзуїтів став твір Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» (1587).
Одним з аргументів, яким спростовує закиди
Скарги Смотрицький, було посилання на соборний характер Вселенської Церкви, а не монархічний, який сповідує папа.
У цей же час у середовищі православних
України поширюються ідеї гуманізму, що проІкона прп. Іоанна Вишенського

Історія УПЦ

явились у боротьбі за поширення розмовної української мови в діловодстві та
Церкві на противагу церковнослов’янській мові, яка, за висловом Памви Беринди, стала осоружною простому українському вірному. При цьому компромісний варіант пропонував Іван Вишенський: для літургії — церковнослов’янську
мову, для проповідей — розмовну народну. Під впливом реформації та гуманізму в Україні з’являються перші переклади Біблії на українську книжну мову. Це
знамените «Пересопницьке Євангеліє» (1556—1561) архімандрита Григорія,
переклад Нового Завіту Валентина Нагалевського (1581). Низку книг Старого
Завіту ще 1517—1519 рр. на книжну українсько-білоруську мову переклав і видав у Празі Франциск Скорина.
В 70-х роках ХVІ ст. активніше починає діяти князь св. Василь-Костянтин ІІ
Острозький (1527—1608). Як представник славного князівського роду Острозьких він мав величезну суспільно-політичну вагу і в Литві, і в Польщі. У 24-річному віці він став старостою Володимирським і воєводою Волинським. 1560 року
польський король іменував його воєводою київським. Це був справжній правитель більшості українських земель, часто виступав як захисник свого багатостраждального українського народу. Так, 1575 року князь розбив ординців під
Синявою, 1577-го — під Дубном, а 1578-го — під стінами Острога. Він діяльно переписувався зі східними православними патріархами, закликав Царгородського патріарха і його екзарха до захисту Православ’я від католицької експансії, пропагував ідею створення Київського патріархату. У випадку здійснення
цієї ідеї князь розраховував бути покровителем і патроном Церкви. Головним
місцем для патріаршої кафедри серед інших пропонувався тоді Острог, а предстоятелем новоствореної ієрархії мав бути кізікійський архієпископ Діонісій
Раллі-Палеолог, який у цей час проживав у князя.
У 1576—1577 рр. Василь-Костянтин створив Острозьку академію, з якої почалося наше національне відродження, з якої вийшов ряд видатних діячів України, зокрема гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Ця перша вища школа так
званих «вільних наук» була у розквіті аж до блаженної кончини князя 1608 року,
а після його смерті поступово стала занепадати. Святий князь дбав про освіту на всіх теренах України, сприяв розвитку шкільництва на підпорядкованих
йому територіях. На свої кошти він започаткував велику справу — видання знаменитої «Острозької Біблії», створив і матеріально підтримував гурток вчених
викладачів Острозької академії, богословів і перекладачів Святого Письма. Ціла
вулиця в Острозі була заселена греками! Після довгої копіткої праці 12 серпня
1581 року «Острозька Біблія», дітище благовірного князя, була надрукована і її
із захопленням вітав увесь слов’янський світ. Майже 170 років Острозька Біблія
була найбільш вживаною, з точки зору перекладачів, найбільш правильною у
православному слов’янському світі. Біблія вийшла церковнослов’янською мовою, але зі значними вкрапленнями українізмів.
Продовжуючи шляхетну традицію князів старої Руси-України, зокрема святого князя Ярослава Мудрого, князь Острозький любив дуже книжну справу,
плекав її у своєму стольному граді. Організацію друкарні пов’язують з ім’ям

Від Флорентійської до Берестейської унії

не менш шанованої людини, подвижника своєї справи Івана Федорова (Федоровича). Першим відомим на сьогодні друком, пов’язаним з Острогом, є «Буквар» 1578 року, а останнім виданням, яке підготував Іван Федоров, була саме
славнозвісна «Острозька Біблія» 1581 року. Тоді ж князь заклав в Острозі та
в Дерманському монастирі поблизу Острога друкарню, що й видала вище
згадану Біблію 1581 р. Перед тим, у 1574 р., Іваном Федоровичем був виданий
«Апостол» у Львові. По його смерті друкарня перейшла у власність Львівського братства. 1591 р. вона видала першу слов’янську граматику грецької мови
«Адельфотес». З середовища Львівського братства походить й перша граматика церковнослов’янської мови Лаврентія Зизанія-Тустановського, видана, проте, у віленській друкарні 1596 р.
В своєму осідку благовірний князь підтримував і переписування книжок як
не менш богоугодну справу, ніж друкування. Цілими днями у скрипторіях Острога, як колись у Святій Софії Київській, сиділи переписувачі книг, які ретельно
виводили літеру за літерою. Острог уславився і як центр церковної музичної
культури. Саме тут виник відомий в Україні «острозький наспів».
Благовірний князь виступив на захист Української Православної Церкви
тоді, коли їй загрожувало повне підпорядкування папському престолу, про що
буде сказано нижче. Василь-Костянтин ІІ Острозький дожив до глибокої старості і помер 1608 року, маючи 81 рік земного життя. Сучасники високо цінували працю і подвижництво князя на благо Православної віри, називали його
«Стовпом Православ’я», «Філяром і оздобою Православної Церкви», «Начальником Православ’я», «Отцем і добродієм Руси, прихильником благочестія, оком і
світлом церковним». Архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарій Копистенський у своїй «Палінодії» присвятив благочестивому князю аж шість
сторінок, характеризуючи його працю, як «велику запоруку і втіху всього народу руського». Єпископ Мелетій Смотрицький, який був вихованцем Острозької
академії, у своєму знаменитому «Треносі» 1610 р. називає князів Острозьких, в
першу чергу Василя-Костянтина ІІ, «безцінним каменем, карбункулом блискучим, як світильник, якого Православна Церква носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між зорями». Віддавали йому належне навіть вороги. Так єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному творі 1577 р. «Про єдність Божої Церкви»
називає князя «першим у Грецькому Законі».
Вплив гуманістичних ідей очевидно мав місце й до появи в Україні церковних братств. Найстаршим братством в Україні було Успенське у Львові, відоме з
1439 р. Але масовий розвиток братств припадає вже на XVI ст. Виникають братства у Перемишлі, Рогатині, Городку та інших містах Галичини, у Луцьку на Волині виникає Чеснохресне братство та інші. 1615 р. у Києві виникло знамените
Богоявленське братство, до якого 1620 р. вписалося все Військо Запорізьке.
Братства в Україні ставили перед собою такі завдання: 1) охорона православної віри й захист прав та інтересів Православної Церкви; 2) збереження
моральних засад Православ’я в українському соціумі; 3) будівництво храмів
та забезпечення їх всім необхідним для відправлення християнського куль-

Історія УПЦ

ту; 4) розвиток релігійної освіти, утворення та забезпечення братських шкіл;
5) заведення друкарень; 6) утримання притулків та лікарень, турбота про знедолених, калік, старих та сиріт; 7) координація дій з іншими братствами у справі захисту Православ’я та інших цілей братств. Важливо, що братства були позастановими організаціями, тим самим сприяли консолідації українців в умовах
інодержавного життя. 1586 р. Антіохійський патріарх Йоахим, перебуваючи в
Україні, надав Львівському Успенському братству ставропігію, підпорядкувавши його безпосередньо Константинопольському патріархові. Надання ставропігії було відповіддю патріархії на право патронату в Речі Посполитій.
Так, у 1572 р. король Сигізмунд Август призначив без обрання Кирила Терлецького єпископом Пінським і Турівським, а у 1585 р. перевів його на більш
престижну луцьку і острозьку кафедру. А у 1593 р. король Сигізмунд ІІІ призначив Іпатія Потія (колишнього кальвініста) володимирським єпископом.
У 1582 р. владою Речі Посполитої була проведена календарна реформа, яка
викликала спротив православних України й Білорусі. Посилилися гоніння на
православних як з боку католиків, так і протестантів. Ослаблена Православна
Церква не могла цьому адекватно протидіяти. До того ж у діяльності православних церковних братств, які здавна були надійною опорою Церкви, під впливом
протестантів з’явились нездорові тенденції, що виявилось у втручанні мирян у
справи, які належали духовенству.
Більшість панівного класу Речі Посполитої і насамперед король Сигізмунд ІІІ
були ініціаторами релігійної унії. Вони розглядали її як перехідну форму між
Православ’ям та католицизмом, що в перспективі полегшило б поглинання
Православ’я останнім. Формально провести цю ідею мали через Церковний Собор. Як у Вселенській Церкві, так і в Українській Собор визнавався вищим легітимним органом. Як було згадано, вже обрання Іларіона (1051 р.) та Климента
Смолятича (1147 р.) київськими митрополитами сталося через соборне рішення. Ця практика продовжувалась і надалі. Наприклад, у 1415 р. на Соборі у Новогрудку митрополитом Київським був обраний Григорій Цамблак, при цьому Собор посилався на подібний Собор 1147 р. На Новогрудський Собор були
скликані лише єпископи українських та білоруських земель. Цей Собор (на його
третій сесії у листопаді 1415 р.) постановив допускати у подальшому до участі
в Соборах не лише духовенство, а й представників від мирян. Перший Собор з
участю представників від мирян відбувся також у Новогрудку в 1450 р. Найвизначнішою ж була участь мирян в антиунійному Соборі в Бересті в 1596 р.
Щодо причин Берестейської унії, то основною з них було давнє прагнення
римської курії підпорядкувати своїй владі Православну Церкву, сприятливий
ґрунт для чого створили єзуїти та польський уряд в Україні у другій половині
XVI ст. Право патронату призвело до морального занепаду православного духовенства та його ієрархії, так що Константинопольський патріарх Єремія, побувши в Україні у 1588—1589 рр., з розпачем звернувся до вірних: «Спасайтеся, мої
браття, самі, бо через єпископів спастися не зможете!». Зіграло свою роль і підвищення Московської митрополії тим же Єремією до статусу патріархії 1589 р.,

Від Флорентійської до Берестейської унії

що мало посилити й промосковські партії в середовищі православних Речі Посполитої. Відтак 1 червня 1595 р. Київський митрополит Михайло Рогоза з низкою єпископів підписали акт унії з Римом. Проте акт не підписали єпископи
Львівський Гедеон Балабан та єпископ Перемиський Михайло Копистенський.
23 грудня 1595 р. посланці Михайла Рогози Іпатій Потій та Кирило Терлецький у Римі підписали грамоту щодо підпорядкування Української Православної Церкви Римові. Таким чином, Берестейський собор 1596 р. був лише актом
проголошення унії. Але з ініціативи князя Острозького був скликаний Православний Собор у Бересті 1596 року, який засудив єпископів-апостатів (відступників). Склад Православного Собору був всенародним. 3 повноваженнями від
Константинопольського патріарха прибув протосинкел патріархії, бувший заступник патріаршої кафедри, архідиякон Никифор. Від Александрійського патріарха прибув протосинкел екзарх Кирил Лукаріс, в майбутньому патріарх
Александрійський, а потім і Константинопольський. Зі Сходу прибули Лука,
митрополит Белградський, архімандрити з Афону Макарій і Матфей з повноваженнями від єпископів Паїсія Венацького і Амфілохія Мукацького і т. д. Були
на соборі й два українських православних єпископи, які не зрадили віри, — Ге
деон Балабан, єпископ Львівський і
Михаїл Копистенський, єпископ Перемиський. Найбільш представлені
були наші православні монастирі. На
Собор прибуло дев’ять архімандритів, 16 протопопів і намісників, більше
двохсот священиків і один архідиякон.
Чисельним було представництво від
мирян, серед яких був князь ВасильКостянтин ІІ Острозький.
Уніатська частина Берестейського
Собору проголосила унію, сприйнявши католицький Символ віри і визнав
ши главенство римського папи над
собою. У 1646 р. внаслідок Ужгородської унії значно послабилися позиції православної Церкви на Закарпатті. Православний Собор засудив унію.
З цього моменту в колись єдиній Київській митрополії виникнув розкол,
який поглиблювався й далі і триває
досі... Коли в 1596 р. частина єпископату на чолі з Київським митрополитом відпала в розкол від Константинопольської Церкви і перейшла в
Василь-Костянтин ІІ Острозький
унію з Римом, то вірними Православ’ю

Історія УПЦ

і Вселенському престолу залишились два архієреї — Гедеон Балабан, Львівський, і Михаїл Копистенський, Перемиський. Тому Вселенський Патріарх Мелетій Пігас призначив своїм екзархом в Україні і місцеблюстителем Київської
митрополії єпископа Львівського Гедеона. Тоді ж до України було призначено
екзархом Вселенського Патріарха ще й архідиякона Никифора Кантакузина,
який головував на антиунійному Православному Соборі у Бересті і сприяв збереженню Православної Церкви в Україні. За це він був обвинувачений унійними єпископами і польською владою у шпигунстві на користь Османської імперії, через що його було ув’язнено в Мальборкському замку, де він в 1599 році
і загинув. У 2001 році Синод УПЦ (МП) прославив цього екзарха Вселенського
Патріарха в лику святих мучеників. Різко не сприйняли унію й народні маси, а
також козацтво. Згодом Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. у першому параграфі серед обов’язків Гетьмана України прямо проголосила, «щоб лише
єдина Православна віра східного престолу навічно була утверджена... мов троянда поміж терням, поміж чужинецькими релігіями сусідніх держав».
Тому новий митрополит уніат Іпатій Потій (1599—1614) став запроваджувати унію переважно силовими методами, бо й сам визнавав її низький авторитет і свій в очах народу. Цей період характеризується гострими суперечностями серед віруючих, які часом доходили до кровопролиття. Берестейський собор
1596 р. і унія викликали надзвичайно гостру релігійну полеміку, свідченням
чого є сотні полемічних творів з обох боків.

Православна Церква у боротьбі за свою ієрархію
Православний табір став перегруповуватися. Ситуація була складною, бо
єпископи, котрі не прийняли унію, померли. Серед артикулів Берестейської унії
була вимога передати уніатам всі церкви та монастирі разом з усіма їхніми маєтками, а також заборона православним будь-яких контактів з Православними
патріархами Сходу. Ця вимога була спрямована на те, щоб патріархи не могли
висвятити для православних єпископа.
У цей період боротьбу проти експансії католицизму, релігійного гніту, який
йшов поруч з посиленням соціально-економічного та національного, повели,
крім представників православного духовенства, які відкинули унію, насамперед рядового, православні братства, і запорізьке козацтво. Позитивну роль в
укріпленні позицій Православної Церкви відіграв екзарх Вселенського Патріарха в Україні наступник Гедеона Балабана на Львівській кафедрі — єпископ
Єремія Тисаровський. Разом з титулом єпископа Львівського Єремія успадкував
від Гедеона титул екзарха Вселенського Патріархату і посаду місцеблюстителя
Київського митрополичого престолу. З 1610 року він 10 років залишався єдиним православним єпископом у Речі Посполитій, аж до 1620 року, коли патріарх Єрусалимський Феофан III з благословення Вселенського Патріарха відновив православну ієрархію в Україні і висвятив нового митрополита Київського
Йова Борецького.
З того часу вже київські православні митрополити стали незмінно носити
канонічний титул екзарха Вселенського Патріарха, який вони були зобов’язані
носити і після тимчасової передачі Київської кафедри в 1686 р. під тимчасову опіку (намісництво) московських патріархів. До речі, окрім прав екзархів,
Вселенські Патріархи також надали в той період цілій низці українських монастирів і братств статус ставропігії, тобто перевели у пряме підпорядкування Вселенському престолу. Зокрема, ставропігіями від Вселенського (Константинопольського) Патріархату в Україні користувались Києво-Печерська лавра
(з 1589), Львівське Успенське братство (з 1589), Київське Богоявленське братство (з 1620), Манявський скит (з 1620), Луцьке Хресто-Воздвиженське братство (з 1623). Ці акти Матері-Церкви щодо патріарших ставропігій в Україні не
були скасовані.
У 1620—1621 рр., за сприяння Війська Запорізького, гетьманом якого був
тоді Петро Конашевич (Сагайдачний), була відроджена вища православна
ієрархія. Як уже говорилось, для цього було використано перебування в Україні Єрусалимського патріарха Феофана ІІІ, запрошеного Сагайдачним. Патріарх
Феофан разом з Неофітом, митрополитом Софійським, та Авраамієм, єпископом Страгонським, під захистом запорожців висвятив нового Київського митрополита св. Йова Борецького та кількох єпископів. 1621 р. владики видали

Історія УПЦ

свій знаменитий маніфест (протестацію), в якому визнали велику роль і значення козацтва у захисті православної віри: «Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні... Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську
од Церкви Константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони
родяться, хрестяться і живуть».

Митрополит Йов Борецький (1620—1631)

Св. Йов Борецький (в миру Іван Матвійович Борецький) (1560—1631) походив з родини українського шляхтича с. Бірча Руського воєводства на Галичині (нині — містечко Бірча Городоцького району Львівської області). Нам нічого
не відомо про дитинство майбутнього святителя. Напевно, батьки дали йому
непогану початкову освіту, а вже потім направили навчатися далі: спочатку до
Львівської братської школи, а відтак і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з цілою плеядою вчених-богословів. Деякі дослідники вважають, що Іван Борецький міг навчатися в Краківському університеті коштом князя Костянтина Острозького, але ніяких достовірних даних
про здобуття такої освіти майбутнім святителем ми не маємо. Іван Борецький
свого часу сміливо виступив проти унії, яку задумали укласти з Римом єпископи-відступники. Цієї пори естафету першості нашого церковно-культурного
національного відродження приймає Львів. В добу унійних дебатів на запрошення львівського братства майбутній митрополит стає дидаскалом грецької
мови та латини львівської братської школи. З братською школою пов’язано
майже двадцять років життя святителя. Невдовзі він стає її ректором. У 1605 р.
Іван Борецький покидає Львів. У цей період він
бере шлюб з Никифорією Федорівною Чехович.
Незабаром стає священиком, переселяється до
Києва на Поділ і у 1610—1615 рр. служить у Воскресенській церкві. Маючи за плечима величезний досвід викладацької та адміністративної роботи, о. Іван Борецький стає ректором
київської Богоявленської братської школи, а
при Воскресенському храмі, у своєму будинку,
відкриває парафіяльну школу, де не лише навчає, але й утримує своїм коштом обдарованих
учнів. В цей період у Києві відбувається поступове запровадження унії. Храми один по одному переходять до рук прибічників Берестейської церковної «злуки» з Римом. Але й центр
православного духовного та національного
життя переміщається до Києва. 1618 р. усе Запорізьке Низове військо на чолі з гетьманом
Св. Йов Борецький

Православна Церква у боротьбі за свою ієрархію

Петром Конашевичем-Сагайдачним увійшло до Київського Богоявленського
православного братства, заснованого трьома роками раніше (1615 р.). Фундаторкою школи при православному братстві стає вдова мозирського маршалка
Стефана Лозки — Галшка (Єлизавета) Гулевичівна, яка жертвує ділянку землі
на Подолі під будівництво школи, де згодом постане славетна Києво-Могилянська академія.
Наприкінці 1617 — початку 1618 років отець Іван переконує свою дружину Никифорію спільно з ним прийняти чернецтво. Приблизно у 1619 р., після
проходження послуху, ієрей Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Йова і невдовзі стає ігуменом. Його
колишня дружина стає ігуменею Іоанно-Богословського монастиря, що знаходився в межах Михайлівської гори, поруч із Золотоверхою обителлю. Ігумен
Йов Борецький був безкінечно доброю і чуйною людиною, простою і доступною, сердечно відгукувався на страждання людей. За такі чесноти його порівнювали зі святим Іоаном Милостивим. До нього зверталися, як до «милого ігумена». Його ім’я було широко відомим серед простого люду Києва і околиць,
що зрештою стало однією з причин обрання його на третьому році ігуменства
Київським митрополитом. Зробивши своєю резиденцією Свято-Михайлівський
Золотоверхий монастир, який став тоді основною твердинею православних, він
енергійно взявся за зміцнення Церкви. Поле його діяльності було широким. Тут
і зміцнення церковної дисципліни, і посилення церковної централізації (насамперед скасування ставропігій низці православних братств і монастирів), і підвищення освітнього рівня духовенства.
З проголошенням унії на Берестейському соборі 1596 р. та визнанням її на
польському сеймі 1597 р. православне духовенство, яке не підтримало «злуки» з Римом, було поставлене в Речі Посполитій поза законом. З кожним роком,
упродовж першого десятиліття XVII ст., правовий стан православних погіршувався, хоча вони рішуче обстоювали свої права і привілеї на сеймах. Табір православних зазнав тяжких втрат: у 1607 року спочив львівський єпископ Гедеон
Балабан, у 1608-му святий князь Костянтин Острозький, у 1610 році перемиський єпископ Михаїл Копистенський. Вибори нових православних ієрархів стали неможливими, польський король не дозволяв цього робити. Однак українська православна спільнота явила в цей час могутню внутрішню силу. Спершу
в авангарді опору унії стали православні братства, а згодом козацтво, яке все
більше ототожнювало свою боротьбу з захистом прав переслідуваної Православної Церкви.
4 лютого 1620 р. до Путивля прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який,
покинувши межі Московської держави, направився до колиски Давньої Руси —
Києва. Дорогою він відвідав Густинську обитель, а потім зупинився в Прилуках,
де його радо зустрів гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з безліччю козаків. У супроводі новоявлених захисників Православ’я патріарх Феофан 22 березня прибув до самого Києва. Він зупинився у паломницькому будинку Київського Богоявленського православного братства при монастирі на Подолі.

Історія УПЦ

Козаки поставили навколо цього місця сторожу і, за висловом літописця, «аки
пчоли матку свою, тако святійшого отця і пастиря вівці словеснії від вовків ворожих стережаху». Разом з Єрусалимським патріархом до Києва прибули ще два
архієреї: Софійський митрополит Неофіт та Страгонський єпископ Авраамій. Їх
супроводжували екзархи двох інших східних патріархів архімандрит Арсеній з
грамотою від Константинопольського патріарха Тимофія та протосинкел ієромонах Йосиф з грамотою від Александрійського патріарха Кирила Лукаріса.
Перш за все дії Єрусалимського святителя були спрямовані на те, щоб поставити єпископів на вдовуючі українські православні кафедри. Патріарх Феофан
першим висвятив у братській Богоявленській церкві на єпископа перемиського
ігумена Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. 9 жовтня так само було рукоположено на Київського митрополита ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Йова Борецького. Невдовзі полоцьким архієпископом став Мелетій Смотрицький. Було висвячено ще
кількох православних владик: архімандрита Єзекіїля Курцевича поставлено
на єпископа Володимирського і Берестейського, ігумена Ісаакія Борисовича —
на єпископа Луцького і Острозького, ігумена Паїсія Іполитовича — на єпископа Холмського. На Пінську кафедру патріарх поставив грека Авраамія, єпископа
Страгонського. Тут патріарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати волю короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — виступити
козакам на війну проти турків.
По від’їзді патріарха Єрусалимського Феофана продовжилася соборна діяльність відродженої ієрархії УПЦ, зокрема її предстоятеля митрополита Йова Борецького. Вже незабаром відбувся київський травневий Церковно-народний
Собор. Це сталося у дні Святої Трійці, яка припала 1621 р. на 20 травня. Голов
ним питанням на Соборі було досягнення нововисвяченою ієрархією правочинного становища в державі, також розглядалося питання щодо повернення
православній ієрархії старожитніх прав і вольностей, які вона втратила з впровадженням унії. Засідання цього Собору продовжилися у Сухій Діброві під час козацької ради, де були
присутніми, зокрема, гетьман Війська Запорозького Яків Бородавка (Нерода) та колишній гетьман — Петро Конашевич-Сагайдачний. Були і Собори
в Житомирі та Києві. Але легалізувати православну
ієрархію не вдавалося. Загострилася міжконфесійна
боротьба, яка проходила не тільки на полі змагання письменників-полемістів, в т. ч. й самого Йова
Борецького. У 1623 р. у Вітебську було вбито уніатського полоцького єпископа Йосафата Кунцевича, за що сотня православних була засуджена на
смерть. Митрополит Йов спробував залагодити ці
конфлікти і скликав черговий Собор (Київський у
Мелетій Смотрицький
1629 р.). Але з різних причин Собор скінчився без-

Православна Церква у боротьбі за свою ієрархію

результатно. Тоді митрополит Йов зав’язав зносини з Москвою, але це лишилося без серйозних наслідків.
У своєму нелегкому, тернистому архіпастирському служінні Йов Борецький
дбав про свою паству як ревний святитель. Перш за все він адміністративно
впорядкував свій капітул при кафедрі, яка знаходилась у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії — Слуцьку, при соборній церкві. За святительства Йова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. Митрополит доклав
чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» 1606 р., «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним
християнам» 1605—1606 рр., «Протестація» 1621 р. Весь час від утворення нової вищої церковної ієрархії у 1620—1621 рр. йшла боротьба за легалізацію
православної ієрархії, а значить, і формальне визнання з боку короля й уряду
Речі Посполитої і легальне існування в їхній державі Православної Церкви. Але
панівні кола Речі Посполитої відверто вороже зустріли цей акт вільного волевиявлення українського суспільства, у своїй масі православного, і під приводом
звинувачення у державній зраді хотіли розправитися з митрополитом Йовом
Борецьким та його сподвижниками. У ході тяжкої боротьби митрополит Йов
Борецький помер у 1631 р., не перенісши загибелі свого сина, одного з учасників повстання 1630 р. проти Речі Посполитої.

Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, в якому обрав архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могилу та луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Михайлівського
монастиря, так і свого майна. В заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи, бо це «діло Церкви Божої і всьому народу Руському
найпотрібніше». Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він подарував
архімандритові Петру Могилі, а слов’янські і польські заповів Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати
черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі,
де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит
Йов і свій двір «черкашиновський» на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Межигірського монастиря.
Спочив митрополит Київський Йов Борецький 2 березня 1631 р. і був з усіма
почестями похований у Свято-Михайлівському Золотоверхому митрополичому
монастирі.

Митрополит Ісайя Борисович-Копинський (1631—1633)

Ісайя Копинський народився у другій половині ХVІ ст. в с. Копин Підляського
воєводства (нині у складі Польщі) в українській шляхетській родині. Він навчався в Острозькій школі, а на думку деяких дослідників — у «галицьких училищах»
Львова. Сучасники називали його мужем «благоговейним, искусним, во всіх до-

Історія УПЦ

бродетелях исправним». Близько 1600 р. він пішов з батьківського дому й прийняв чернечий постриг в Києво-Печерській лаврі. Протягом 16 років жив у печері
св. Антонія, але брав діяльну участь в організації монастирського життя. Після
23 серпня 1614 р. виїхав на запрошення ігумена Густинського Свято-Троїцького
монастиря Йоасафа, який перед смертю просив підтримати обитель. Там Копинський заклав монастирські стіни, келії, заснував другу церкву — Благовіщення,
або Різдва Богородиці, а в кінці 1615 р. повернувся у Києво-Печерську лавру.
Він був одним із засновників київського братства й братської школи і разом з першим ректором цієї школи — Йовом Борецьким — увів до її стін перших учнів. Ставши ігуменом Братського монастиря, розпочав будівництво його
Богоявленської та Борисоглібської церков, келій, школи та ін. За думкою деяких дослідників, в т. ч. київського митрополита Євгенія (Болховітінова), він і
викладав у братській школі, потім став ігуменом київського Межигірського монастиря. По смерті густинського ігумена Йоасафа (жовтень 1616 р.) Ісайю Копинського було запрошено очолити цей монастир, але він не міг очолювати дві
віддалені між собою обителі одночасно. Щоправда, у 1619 р. він сприймає цю
пропозицію, очевидно тому, що тоді з’явилася щедра покровителька — княгиня Раїна Вишневецька (двоюрідна сестра Петра Могили), і Копинський навіть став її духівником. За її проханням Копинський засновує ще два монастирі:
Мгарський Свято-Преображенський в Лубнах і Ладинський Підгірський (жіночий). 6 жовтня 1620 р. Єрусалимським патріархом Феофаном його було висвячено на Перемиського та Самбірського єпископа. Але обійняти цю кафедру він не
міг, бо її захопив уніатський єпископ Афанасій Крупецький. У 20-х роках ХVІІ ст.
Копинський активно займається літературною і богословською працею, пише
«Алфавіт духовний» (виданий вперше у 1710, а потім ще 20 разів), чимало листів і послань, а разом з єпископом Йосифом Курцевичем-Булигою — «Універсальну протестацію», спрямовану проти переслідування Православної Церкви
урядом Речі Посполитої. Хоча «Універсальна протестація» не була надрукована,
однак набула широкого розголосу. У серпні 1628 р. Копинський став архієпископом Смоленським, Чернігівським та всього Сівера, брав участь у церковному
Соборі, який розглядав можливість порозуміння з уніатами.
По смерті Йова Борецького Ісайю Копинського було обрано 20 червня 1631 р.
митрополитом Київським, але він не був затверджений королем та сеймом Речі
Посполитої. Коли вирішувалося важливе питання щодо легалізації православної
ієрархії на елекційному сеймі у Варшаві, він чомусь не поїхав туди. Замість нього поїхав його конкурент — Петро Могила, котрий не тільки добився сподіваної
легалізації і ряду привілеїв для Православної Церкви, але й був висвячений на
митрополита Київського, Галицького і всієї Руси (квітень 1633) і дістав благословення Вселенського Патріарха Кирила Лукаріса. Безпосередній конфлікт у Києві між Ісайєю Копинським та Петром Могилою закінчився поразкою Ісайї, і він
переселився у Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (1634—1635), а потім — на Полісся, вступив у контакти з Москвою. 15 (5) жовтня 1640 р. Ісайя Копинський помер в Ніжині, був похований в Києво-Печерській лаврі.

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.
Св. Петро Могила та його епоха
В скрутний для України і її Православної Церкви час на історичну арену виходить св. Петро Могила (1596—1647), сподвижник св. Йова Борецького.
Він походив з одного з найвизначніших молдавських
родів — Могил (Мовил), який дав Молдавії і Валахії
ряд господарів, митрополитів, інших державних та
церковних діячів, був пов’язаний з королівськими
династіями Австрії, Баварії, Бельгії, Греції, Саксонії,
Франції, не кажучи про князів та герцогів...
Ще в дитинстві він здобув добру домашню освіту, потім у Львівській братській православній школі, можливо і в Київській братській школі та Замойській академії. Чудово володів іноземними мовами:
Св. Петро Могила
крім рідної молдавської знав українську (русинську),
церковнослов’янську, польську, латинську, грецьку, французьку; був прекрасним богословом. Почав кар’єру як військовий, брав
участь 1620 р. у трагічній для Речі Посполитої Цецорській битві, потім у переможній Хотинській війні 1621 р., де познайомився з козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Під Хотином він був поранений і зцілився у
Крехівському монастирі під Львовом, і це так вплинуло на нього, що він, відрікшись від молдавського та валаського престолів, обрав чернече життя. У 1627 р.
він став архімандритом Києво-Печерської лаври, близьким сподвижником
св. митрополита Йова Борецького і почав гуртувати коло себе однодумців
(Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Афанасій Кальнофойський та ін.), очищати
чернечу братію від недостойних людей. Прагнучи поставити освіту православного духовенства на належну висоту, Петро Могила першим серед українських
православних діячів не тільки звернувся до здобутків європейської зарубіжної культури, але й пересадив їх на український ґрунт, запроваджуючи школи
західного типу, послав декого з монахів навчатися за кордон, покриваючи всі
видатки своїм коштом, а у 1631 р. він уже відкрив колегіум при Києво-Печерській лаврі, також відродив лаврську типографію, значно збільшив бібліотеку. Пізніше він об’єднав братську школу і Лаврський колегіум. Так виник знаменитий навчальний заклад університетського типу, який у 1658 р. здобув
право називатися Академією, потім її назвали Києво-Могилянською (далі —
КМА). Тут використовувався передовий європейський досвід, наприклад, впер-

Історія УПЦ

ше було запроваджено вивчення польської та латинської мов, крім звичних
церковнослов’янської та грецької, навіть певні традиції, в т. ч. традиції шкільних вистав. Подібні колегіуми він заснував у Вінниці, Гощі, Крем’янці, Більську,
в Яссах. Енергії митрополита вистачало не тільки на Україну й Білорусь, але й
на Молдавію та Валахію!
Уже тоді він поставив за мету здійснити великі книжкові проекти: видання
Служебника, Требника, Києво-Печерського Патерика, перевидання Острoзької
Біблії тощо, більшість з яких йому вдалося здійснити, насамперед завдяки власним зусиллям. Він створив і видав «Літургіаріон, си есть Служебник» (1629)
та «Крест Христа Спасителя й кождого человіка» (1631), «Номоканон» (1629),
«Требник» (1646), а деякі його твори лишилися в рукописах. Саме завдяки зусиллям Петра Могили настав новий етап у формуванні українського варіанту
церковнослов’янської мови. Початки цього процесу бачимо ще в часи Київської
Руси, пізніше (в ХVІ ст.) він знайшов яскраве відображення у Пересопницькому
Євангелії, тепер же розвинувся у виданнях книг святого та його сподвижників.
В «Требнику» та інших творах навіть містилися настанови священикам, щоб
вони зверталися до осіб, над якими здійснюються таїнства, «простою руською»
(українською) мовою.
По смерті Йова Борецького розгорнулася боротьба за митрополичий престол і спочатку перевага була на боці Ісайї Копинського, прихильника орієнтації на Московію. У 1632 р. помер король Сигізмунд ІІІ і в Речі Посполитої почався період виборів нового монарха. Православні делегували на елекційний сейм
Петра Могилу, який блискуче упорався з покладеним на нього завдання. 1 листопада 1632 р. королевич Владислав затвердив «Статті», які легалізували Православну Церкву. Це був надзвичайно великий успіх православних українців та
білорусів, нарешті після понад двадцятирічного періоду гонінь і напівлегального існування Православної Церкви вона була визнана королем Речі Посполитої, що значно розширило можливості подальшої боротьби за повноправне
існування. Тільки за одне це ім’я Петра Могили має бути навічно вписане золотими літерами в історію України! Православна Церква дістала сподіване полегшення свого становища, стало можливим добиватися у судовому порядку
повернення забраних уніатами храмів, монастирів, церковних маєтностей. Це й
визначило долю митрополичого престолу, який заслужено посів Петро Могила
у березні 1633 р.
Петро Могила продовжував залізною рукою наводити лад в Київській митрополії, не зупиняючи реформ. Як писав історик Церкви Іван Власовський,
«церковні собори; школи й духовна освіта, розвиток православної богословської науки; церковне богослужіння й видання богослужбових книг; будова й
реставрація православних святинь; монастирське життя; праця православних
братств, — все це... було предметом піклування митрополита». Він запровадив
в церквах пасії — особливі богослужіння у Великий Піст, коли читаються тек-

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

сти Євангелія, що розповідають про Страждання Христа; велика увага приділялась виголошенню проповідей. Продовжувалася виснажлива боротьба за
повернення від уніатів храмів, монастирів та маєтностей Православній Церкві, яка йшла з перемінним успіхом (все ж вдалося повернути православним Софійський собор, Свято-Михайлівський Видубицький монастир та ряд інших
святинь). Петро Могила започаткував метрикальну реформу, увів практику належних записів у метричних книгах. Він підніс і роль протопопів, які обиралися
з-поміж найбільш гідних священиків і мали здійснювати кращий зв’язок ієрархії з нижчим духовенством, чинити контроль над священиками, передавати їм
свій досвід. Таким чином, була відновлена багатоступенева ієрархічна структура в Церкві.
Петро Могила створив також Духовну консисторію як потужний апарат для
поширення впливу влади митрополита, надійного контролю над духовенством
і насамперед дієвого церковного суду. З її допомогою він рішуче взявся за підвищення внутрішньо-церковної дисципліни, очищення лав духовенства від
осіб, котрі вели аморальний спосіб життя, виявляли елементарний непослух
своїм зверхникам. Всі ці дії значно посилили авторитет митрополичої влади.
Все це мало наслідком значне посилення центральної влади, але при цьому не
були підірвані демократичні засади, що існували в Українсько-Білоруській Православній Церкві.
Винятково важливою у вселенському масштабі була діяльність митрополита у справі систематизації православного вчення. У 1640 р. ним було скликано церковний Собор, що завжди було неординарною подією в житті Церкви. На
цьому Соборі головним питанням було прийняття Катехізису Петра Могили та
Ісайї Трофимовича-Козловського. Його було спішно перекладено латиною і послано Константинопольському патріарху Парфенію І. Останній зрозумів колосальне значення цієї книги і тому вжив заходів, щоб проект Петра Могили був
розглянутий на Соборі в Яссах. Дещо доповнений він був затверджений всіма
православними патріархами (крім московського) у 1643 р. Потім твір неодноразово перевидавався і по суті діє і нині у Православній Церкві.
Святитель розумів ненормальність церковного розколу в українському народі та запропонував перспективний шлях виходу з кризи — створення Київського Патріархату, фактично здобуття автокефалії Київської митрополії. Ця
ідея сягає глибини віків, бо автокефальні Церкви на території України існували ще в часи раннього християнства. У ХVІ ст. ця ідея знову відроджується, зокрема про Київський Патріархат першим заговорив тоді князь св. Костянтин ІІ
Острозький у 1593 р., трохи пізніше — греко-католицькі єпископи, причому
обидві сторони вбачали у реалізації цієї ідеї засіб подолання церковного розколу, хоча й мали різну її модель. Характерно, що у 1621 р. на київському Соборі Українсько-Білоруської Православної Церкви підкреслювалося, що початки
православ’я в Руси-Україні та Білорусі ідуть ще від св. апостола Андрія Первозваного, і було вказано на історичні прецеденти автокефалії чи спроб її здобут-

Історія УПЦ

тя: соборне обрання київськими митрополитами Іларіона, Климента Смолятича та Григорія Цамблака.
Петро Могила не міг стояти осторонь дискусій щодо Київського Патріархату. Його візія Київського Патріархату, котру він бачив у контексті ліквідації Берестейської унії, ліквідації церковного розколу в Pусі-Україні та Білорусі,
полягала в укладенні нової, генеральної унії, яка було б визнана і православними патріархами. Однак позиція римської курії, також Вселенського Патріарха, королівської влади, частини православних не дали змоги провести цю
ідею в життя. Передчасна смерть Петра Могили у січні 1647 р. на 50-му році
життя очевидно від серцевого захворювання фактично поклала кінець переговорам щодо Київського Патріархату. Смерть митрополита Петра Могили
принесла нестерпний біль для всього українського православного народу. Погас великий світильник Церкви... Варто сказати про заповіт святителя, укладений незадовго до смерті. Майже все своє особисте майно він заповів насамперед Богоявленському Братському монастиреві та Києво-Могилянській
Академії, потім — Києво-Печерській лаврі та Софійському собору, православним монастирям та шпиталям, а відносно невелику його частину — деяким
родичам і слугам.
Зазначимо, що з ініціативи Адама Киселя, підтриманої королем Речі Посполитої Владиславом ІV, у травні 1647 р. у Вільні під час сейму відбулося зібрання
шляхти (православної та католицької) у справі об’єднання. На сеймі навіть підписали «Віленські артикули» у цій справі, але вони так і лишилися декларацію
про наміри, ніж про реальне з’єднання.
Невдовзі після того стався вибух Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр. проти релігійного, соціально-економічного й національного гніту Речі Посполитої. Внаслідок цієї війни була створена незалежна Українська держава (Гетьманщина), котра, щоправда, не охоплювала всіх
етнічних українських земель. На теренах Гетьманщини ліквідувалася унія і
були серйозно підірвані позиції Католицької Церкви. На території Гетьманщини Православна Церква ставала панівною! Тяжкі війни подальших років змусили відкласти дискусію навколо Київського Патріархату. Щоправда, пізніше,
у 1670 р., проект Київського Патріархату розвивався одним з учнів та сподвижників Петра Могили, архімандритом Свято-Троїцького монастиря у Слуцьку, намісником у Білорусі київського митрополита Діонісія Балабана, Феодосієм Василевичем-Баєвським. Зокрема він бачив вихід у подвійному підпорядкуванні
Українсько-Білоруської Православної Церкви: Вселенському Патріарху (безпосередньо) та римському папі (посередньо). Але вже настали часи Руїни, занепаду Української держави, стався поділ України між Московською державою та
Річчю Посполитою... Все це цілком унеможливило реалізацію ідеї Київського
Патріархату. Тим не менш, до цієї ідеї час від часу продовжували звертатися й
пізніше провідні українські церковні діячі. Реалізація цієї ідеї стала можливою
тільки у ХХ—ХХІ ст.

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

Митрополит Сильвестр Косов (1647—1657)
По смерті Петра Могили його спадкоємцем на Київській митрополії став Сильвестр Косов (1647—1657).
Він був родом з Білої Руси з містечка Жировичі під Вітебськом, походив з білоруської православної шляхетської сім’ї. Початкову освіту здобув у Віленській братській школі, а потім навчався, як і багато інших його
соратників, за кордоном в єзуїтських школах Любліна
та Замойській академії. Після закінчення навчання
прийняв чернечий постриг у Троїцькому монастирі в
Вільні. У вересні 1632 р. став викладачем і префектом
заснованої архімандритом Петром Могилою лаврської
школи і тоді ж вписався до Київського братства разом
зі своїм патроном та деякими лаврськими вчителяСильвестр Косів
ми. Після об’єднання братської і лаврської шкіл в одну
став професором і префектом Київського колегіуму
(1632—1635 рр.), викладав риторику та філософію. У 1635 р. він написав твір
польською мовою «Exegesis», в якому захищав колегіум від нападок єзуїтів та
співвітчизників — прихильників слов’яно-візантійського типу освіти, доводив
необхідність знання латини, «семи вільних наук».
У серпні 1635 р. Сильвестра Косова було висвячено на єпископа Мстиславського, Могилевського й Оршанського. Тут явно було враховане його тяжіння
до рідного краю. Діяльність на цій кафедрі для Сильвестра Косова була нелегкою. Відлуння протистояння у Білорусі між православними та уніатами
20-х років XVII ст., перехід видатного вченого, єпископа Мелетія Смотрицького з православ’я до унії негативно позначилися на релігійній ситуації цих земель. Єпископ Сильвестр Косів розумів, що тільки друкуванням книг та поширенням освіти можна виправити на краще становище православних. Він і
сам подавав приклад у цій справі, продовжуючи реалізацію задумів Петра Могили. Особливу популярність здобув його «Paterikon» (1635), писаний польською мовою: скорочена версія Києво-Печерського патерика (житія печерських святих) з цікавими полемічними додатками. Після відходу у вічність
Петра Могили на Соборі у Києві єпископ Сильвестр Косів одноголосно був вибраний новим митрополитом (25.02.1647 р.). Все духовенство і запорізькі козаки, проігнорувавши привілей польського короля, попросили благословення
на цю святу справу в Константинопольського патріарха Парфенія ІІ. Посвячення в митрополити Сильвестра Косова українськими єпископами відбулося
того ж 1647 року.
Наступного року в Україні вибухнула Національно-визвольна війна українського народу 1648—1658 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Полум’я
війни охопило всі українські землі, що перебували під владою Речі Посполитої,
знайшло відгомін й в інших етнічних українських землях і за їх межами. Цю вій

Історія УПЦ

ну, яка розв’язалась і через утиски католиками «людей грецької віри», підтримав і митрополит Сильвестр Косів. Разом з Єрусалимським патріархом Паїсієм
він урочисто вітав Богдана Хмельницького під час його тріумфального в’їзду
у Київ 23 грудня 1648 р. після переможного походу, який завершився на берегах Вісли. Під час переговорів 1648 — початку 1649 рр. гетьман добивався, щоб
унія в Речі Посполитій була скасована і православним було повернуто всі права
і привілеї від «літ давніх», а єзуїти мали покинути територію України. Православні єпископи мали гарантоване місце в сеймі, а перемога під Зборовом і підписана Зборівська угода 18 (8) серпня 1649 р. закріпила ці домовленості. Для
отримання сеймового затвердження Богдан Хмельницький відправив до Варшави у січні 1650 р. делегацію на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
Король Ян Казимир затвердив статті Зборівського договору, а овдовілі Луцьку,
Холмську, Перемиську, Вітебську і Мстиславську кафедри, архімандрію Жидачівську, Ліщинський монастир та деякі інші наказав повернути православним.
Було досягнуто й ряд інших важливих домовленостей.
Але довелося митрополиту витерпіти ще одне випробування, пов’язане з
військовою кампанією і політикою Богдана Хмельницького — укладення Переяславської угоди 18 (8) січня 1654 р. Митрополит Сильвестр далекоглядно
передбачив її тяжкі наслідки для українського народу і його Церкви і не хотів
підтримувати гетьмана Богдана Хмельницького в його вимушеному військовополітичному союзі з Московською державою. Коли після Переяславської ради
московське посольство прибуло в Київ через Золоті ворота, то їх зі сльозами
печалі зустрічало духовенство, а митрополит Косов навіть знепритомнів. Святитель був непримиренним противником зближення України з Московською
державою і не бажав присягати разом з київським духовенством царю Олексію.
З-за цього присяга населення Києва в присутності гетьмана Богдана Хмельницького та послів Московського царя хоча і була вчинена у Києво-Печерській
лаврі, але сам митрополит Сильвестр Косов з духовенством зібрався у Софійському соборі і відмовився давати присягу через небажання підпорядковуватися Московському патріарху.
Хоча союз Гетьманщини з Московською державою все ж було укладено, та
київський першоієрарх до зносин з Москвою ставився дуже обережно і зважено, пояснюючи це необхідністю попередніх консультацій з Константинопольським патріаршим престолом. Він не хотів навіть дати латку землі у Печерську,
щоб збудувати фортецю для московитів, і лише під тиском Богдана Хмельницького неохоче погодився на це. Церковна делегація на чолі з ігуменом Інокентієм Гізелем, яка поїхала до Москви від духовенства пізніше від інших станів
(літо 1654 р.), не підписала там ніяких угод, щоб «нікого з духовних наших насильно до Великої Росії не затягали» і щоб Київська митрополія й надалі залишалася в юрисдикції Константинопольського патріарха. Як показали подальші
події, всі побоювання митрополита Сильвестра Косова справдилися. Впродовж
1654—1656 рр. значна частина Київської митрополії, а саме білоруська її частина з єпархіями Могилевською, Полоцькою і Смоленською, внаслідок воєнних

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

дій проти Речі Посполитої була зайнята московськими військами і стала напряму підпорядковуватись Московському патріархату. Московський патріарх
прагнув оволодіти Київською митрополією і вже в 1654 р. став титулуватися
патріархом Великої, Малої і Білої Руси. Розпочався процес, який тривав 32 роки
і закінчився 1686 р. остаточним підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату. Західна ж її частина у польських володіннях трохи пізніше перейшла в унію.
У переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою релігійний фактор відігравав найпомітнішу роль. Москва, у свою чергу, бажала, щоб Українська
Церква якнайскоріше була підпорядкована Московському патріархатові. Але
настрої і політичні симпатії українського духовенства та пастви однаковими не
були. Недаремно цар із-під Смоленська слав листи до львівського і перемишльського єпископів з проханням, щоб вони переконували свою паству переходити
під «государеву руку». Навіть після молебню у Святій Софії посол Бутурлін запитав митрополита Сильвестра Косова, чому він, на відміну від гетьмана, цареві «не писывал, и его царской милости к себе не поискал?». Тоді митрополит
виправдався тим, що переговори, які проводив Богдан Хмельницький, були таємними. Але такому виправданню першоієрарха не дуже повірили.
Разом з московськими воєводами до Києва після Переяславських угод при
їхало чимало шпигунів, які все перевіряли і допитували, наскільки вірним є тамтешнє населення і особливо духовенство московському цареві. Це створювало
досить гнітючу ситуацію, оскільки тут проглядався почерк підступності та зради, лицемірства і недовіри. Митрополита Сильвестра такі шпигуни запідозрили у таємних зносинах з польською владою через уніатського старця монаха
Макарія Криницького. До цієї справи ще були доплетені Печерський архімандрит Йосиф Тризна та ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Софонович. І хоча прямих доказів не існувало, але тінь підозри таки впала на митрополита та найвпливовіших настоятелів київських монастирів. До Москви по
черзі йшли доноси від намісника Золотоверхого монастиря ієромонаха Рафаїла,
від якогось Микитки Карпова — «мужика черкасскаго города» і навіть від «бродячого» грека Івана Тафлари, що приїхав був із Польщі. Але цей інцидент, як
вказував відомий дослідник К. Харлампович, не дав позитивних даних для того,
щоб звинуватити митрополита у зраді московському цареві. Більшість істориків, виправдовуючи митрополита Сильвестра, стверджує, що навряд би тільки
через особисті інтереси митрополит хотів «биться» за землю, надану від давніх
київських князів, з царськими воєводами. Тим більше, що митрополита Сильвестра не могла не турбувати доля православних в Речі Посполитій і ті землі
з угіддями, які здавна за князівськими і королівськими привілеями належали
Київській митрополії і які, через можливий перехід УПЦ під юрисдикцію Московського патріархату, могли бути втраченими назавжди. Простий практичний
розрахунок міг підказувати митрополиту, що не потрібно занадто афішувати
своїх почуттів до Москви, допоки вона не стала остаточно на українських землях панувати, і розривати з польською владою, яка, якщо стане переможницею,

Історія УПЦ

неодмінно покарає за зраду. Над митрополитом тяжіла й присяга на вірність
польському королеві. Були ще й інші причини для митрополита Сильвестра
сумніватися у щирості прагнень «бути навіки разом» з московським православним царем. Внутрішньо святитель не мав ніякого пієтету до заведених й існуючих московських порядків та культури. Неосвіченість духовенства, грубість
звичаїв та моралі, надмірно високий контроль царської влади над Церквою, все
це відлякувало від Московської Церкви не тільки самого митрополита Сильвестра, але й київське духовенство в цілому.
Питання про церковну залежність України, або точніше про передачу прав
на неї від Константинопольського патріарха Московському, стали на черзі
відразу після Переяславського договору 1654 р. Саме в цей час на патріаршій
кафедрі у Москві сидів самовладний Никон, який добре розумів всю цю ситуацію і всіляко обстоював церковно-державницькі інтереси Москви. До цього
всього слід додати і освіченість самого патріарха, його бажання виправляти
книги, запроваджувати реформи у російському православ’ї з допомогою «малоросійського» духовенства. Саме в цей час розпочинається серйозний відтік освічених ченців та навіть білого духовенства з Києва до Москви. Цьому
переїзду не перечив сам митрополит Сильвестр, а, навпаки, за рахунок цього
поправляв матеріальне становище небайдужого йому дітища свого попередника святителя Петра Могили — Київського колегіуму. Із числа знаменитих вчителів могилянської школи 1649 року посилаються до Москви Феодосій Софонович, Арсеній Сатановський та Єпифаній Славинецький. За такий
щедрий дар у вигляді освічених викладачів митрополит Сильвестр отримує
від царя 100 карбованців соболями і на Києво-Братський монастир 200 карбованців.
Майже одночасно зійшли з церковно-політичної сцени знамениті поборники православ’я: митрополит Сильвестр Косов спочив 13 квітня 1657, а гетьман
Богдан Хмельницький — 15 серпня того ж року, залишивши після себе розгуб
лену політичну та духовну еліту України.
Ще будучи могилевським єпископом, Сильвестр Косів написав українською
мовою твір про сім таїнств, надрукований під назвою «Дидаскалія...» (1637).
На жаль, твір цей (як і ряд інших творів українських письменників) у 1690 р.
був підданий несправедливій критиці з боку Московського патріарха Іоакима,
який знайшов у ньому нібито якісь неправославні думки. Похований святитель
Сильвестр Косов останнім з вживаним серед першоієрархів Української Церкви
титулом «Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, Екзарх Константинопольського Престолу» в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Митрополит Діонісій Балабан (1658—1663)

По смерті митрополита Київського Сильвестра на його місце було обрано
Діонісія Балабана. Це був енергійний церковний та культурний діяч, якому довелось очолювати Церкву в складних політичних умовах т. зв. Руїни, коли зо-

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

внішні вороги — Московська держава, Річ Посполита, Османська імперія — постійно вели загарбницькі
війни проти Української держави — Гетьманщини,
провокували виступи антидержавної опозиції, громадянську війну в Україні. Діонісій Балабан походив
з давнього українського шляхетського роду, відомого на Волині, Галичині, Київщині та Брацлавщині ще
у ХV ст. З цього роду у ХVІ—ХVІІ століттях вийшло три
православних єпископи: Арсеній, львівський єпископ у 1549—1565 рр., Гедеон, львівський єпископ у
1566—1607 рр., сам Діонісій, а також Ісайя, архімандрит Унівського Свято-Успенського та Дерманського
Свято-Троїцького монастирів (кінець ХVІ — початок
ХVІІ ст.). Світське ім’я майбутнього митрополита —
Діонісій Балабан
Данило, хоча за іншими даними Дмитро або Іларіон.
Він здобув блискучу освіту, добре знав не тільки рідну українську мову, але й
церковнослов’янську, польську, латинську, можливо й грецьку. Очевидно навчався в КМА і пожертвував «альма-матер» у липні 1650 р. 200 злотих. Про сімейне життя майбутнього єпископа майже нічого не відомо. Він до свого чернецтва був одружений, і від цього шлюбу народилася дочка, яка потім вийшла
заміж за шляхтича Адама Білостоцького, підтримував дружні стосунки з православним князем Гедеоном Святополк-Четвертинським. Є підстави вважати, що
Балабан виконував дипломатичні доручення короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ. Навесні 1650 р. київський митрополит Косів постриг Балабана у ченці в
київському Пустинно-Микільському монастирі, а 24 вересня того ж року висвятив його на єпископа Холмського та Белзького — найзахідніших українських
православних єпархій, які повернули православним на підставі Зборівського
договору. Однак після поразки повстанців під Берестечком і підписанням Білоцерківського договору 17 (7) вересня 1651 р. король Ян Казимир відступив від
своїх попередніх обіцянок і віддав Холмську кафедру знову уніатам. Тільки після смерті луцького єпископа Йосифа Чаплича Діонісій Балабан був переведений на єпископію Луцьку і Острозьку. Дещо пізніше король Ян Казимир пробує
використати нового єпископа як посередника в мирних переговорах з українським урядом, і у 1655 р. Балабан зустрічався в Чигирині з Богданом Хмельницьким, який називав його «славним луцьким єпископом». 18 жовтня 1657 р.
у кафедрі Святої Софії зібрався елекційний Собор, на який прибув з Лівобережжя чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Львівський і Перемиський
єпископи прислали тільки своїх представників. 6 грудня 1657 р. першоієрархом Української Церкви було обрано луцького єпископа Діонісія Балабана, який
став 48-м митрополитом від часу хрещення Руси-України. Справа з виборами
затягнулася так через боротьбу у Києві двох партій духовенства. Після того як
кандидатуру новообраного митрополита затвердив Константинопольський
патріарх Парфеній IV, 28 лютого 1658 р. відбулася інтронізація Діонісія Балаба-

Історія УПЦ

на на київську кафедру. Ця подія не могла бути не поміченою у Москві, і коли на
присягу гетьмана Івана Виговського прибув до Переяслава митрополит Діонісій Балабан, то посол з Москви окольничий Богдан Хитрово запитав святителя,
як він став митрополитом, чи посилав він «бить челом» цареві і патріарху Никону? На що Діонісій Балабан відповідав, що від початку святого хрещення митрополити Київські, один за одним, благословення отримували від святійших
патріархів Константинопольських і що він без благословення із Царгороду не
міг посвячуватися на Київську митрополію від патріарха Никона. Він категорично відмовився і на вимогу царського воєводи М. О. Зюзіна їхати до Москви
за благословенням. Це викликало сильне роздратування Москви, яка збільшувала військову присутність у Києві.
Оскільки Москва посилювала свій тиск на Україну, прагнучи перетворити її у свою вотчину і ще у 1656 р. грубо порушувала Переяславський договір
1654 р., то Виговський був змушений повернутися в бік Речі Посполитої. У цьому він знайшов повну підтримку митрополита Діонісія Балабана. Можливо, що
митрополит виконував і дипломатичні доручення гетьмана, в чому йому помагав зять. Митрополит у черговий раз побував у Варшаві і Замості. У останньому
він навіть взяв участь у диспуті і зустрічався з ректором Замойської академії білорусом Яном Рудомичем, який залишив про це спогади. Митрополит був змушений покинути Київ (як виявилося, назавжди) і переїхати до Чигирина. Тут
він брав участь у складанні статей Гадяцького договору.
Але поразка України-Гетьманщини в оборонній війні проти Московії, відставка гетьмана Івана Виговського погіршили ситуацію для митрополита Київського, який змушений був тікати в Слуцьк до монастиря, а потім у Корсунь.
Він не хотів виконувати прохання гетьмана Юрія Хмельницького повернутися
до Києва. Сфальсифіковані нові Переяславські статті 1659 р. (т. зв. «14 статей»),
які мусив під тиском підписати новопроголошений гетьман, чітко обмежували
незалежність Київської митрополії і зухвало підпорядковували її Московському патріаршому престолу (було вставлено новий пункт про підлеглість Київської митрополії Московському патріарху). Як видно
із історичних розвідок, цю статтю просто сфальшував князь Трубецькой не без допомоги ніжинського
протопопа Максима Филимоновича. Річ у тім, що на
цій нараді у Переяславі стали показувати неіснуючу
статтю про підпорядкування Київської митрополії
Московському патріархату ще у 1654 р., яка нібито
була підписана ще за Богдана Хмельницького.
За відсутності у Києві митрополита московський
ставленик князь Трубецькой в жовтні 1659 р. призначає місцеблюстителем митрополичого престолу чернігівського єпископа Лазаря Барановича, який віднісся до цього поставлення, виходячи зі своїх інтересів,
і випросив ще від московського царя грамоти на ЧерЛазар Баранович

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

нігівську кафедру. Він не вступав у конфлікт із митрополитом Діонісієм Балабаном, а останній теж розумів всю складність подій і навіть своєю грамотою віддав під опіку архієпископа Лазаря Барановича протопопії Чернігівщини.
До всіх проблем ще підсипала жару делегація, сформована в червні 1660 р.
від київського духовенства в Москву на чолі з ігуменом Трахтемирівського монастиря Йоасафом з проханням дозволу обрання нового митрополита, «і від
кого йому рукоположеним бути, чи від Московського патріарха, чи від Царгородського про те, як великий государ вкаже». Однак полишена була без належної відповіді, бо цього разу Москва і в особі гетьмана Юрія Хмельницького втратила союзника. Митрополит Діонісій залишався законним митрополитом, його
ніхто, навіть через відсутність у Києві, не позбавляв кафедри, і Москві треба
було рахуватися з Константинопольським й іншими східними патріархами. Але
Московська патріархія самочинно продовжувала керувати віднятими у Київської митрополії, а значить і у Константинопольського патріарха, білоруськими єпископськими кафедрами. З 1653 р. залишалась вдовуючою Мстиславська
кафедра. Позаяк Чернігівський архієпископ Лазар Баранович проводив досить
гнучку політику, прагнучи не наражати проти себе Москви, але й не поступатись їй, у травні 1661 р. Московський патріарх висвятив на Мстиславського і
Оршанського єпископа з призначенням його царським урядом місцеблюстителем Київського митрополичого престолу ніжинського протопопа Максима
Филимоновича, який дістав ім’я Мефодій, відомого своєю промосковською позицією. Його посилають на Лівобережну Україну як московського політичного агента. Поява нового (незаконного) місцеблюстителя Київської митрополії
«єпископа» Мефодія викликала негативну реакцію з боку митрополита Діонісія.
Не дивно, що таку одіозну постать прокляли відразу два патріархи: Константинопольський Парфеній і... Московський Никон, який вже тоді перебував у царській немилості. Протест Вселенського Патріарха був закономірним, бо Москва
втручалася в чужу канонічну територію. В цих діях активну участь прийняло
київське духовенство на чолі з настоятелями монастирів. Так, ігумен Трахтемирівського монастиря Краковецький відвіз грамоти митрополита Діонісія і
гетьмана Юрія Хмельницького до Царгорода з проханням виклясти нововисвяченого у Москві єпископа Мефодія Филимоновича, а ігумен Києво-Видубицького монастиря Климент Старушич привіз грамоту від патріарха з прокляттям
до Києва для того, щоб ознайомити з її змістом усе духовенство. Аргументація
накладених обома патріархами анафем на єпископа Мефодія Филимоновича
була простою — порушення церковно-юрисдикційних канонів про втручання
в чужу єпархію. Це викликало серед київського та лівобережного духовенства
певне застереження і навіть сам архієпископ Лазар Баранович дуже обережно
ставився до «місцеблюстителя». Зі свого боку, митрополит Діонісій висвятив на
Мстиславську і Могилевську єпархію архімандрита Ліщинського Різдво-Богородичного монастиря Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який 3 серпня 1661 р.
отримав від короля Яна Казимира привілей на кафедру. Врешті внаслідок гострого протесту Константинопольського патріарха Москва була змушена про-

Історія УПЦ

сити пробачення у Константинопольського патріарха за порушення церковних
канонів. Филимонович потім взагалі був ув’язнений за наказом царя. Цар намагався також виправдати свої дії у спеціальній грамоті-листі у Константинополь, але це було надто незграбно і брехливо. Справедливу оцінку тексту цієї
грамоти дав відомий історик Церкви Іван Власовський: «Ця грамота уявляє з
себе яскравий приклад того, як політиканство в загарбницьких цілях прикривається високими релігійними ідеями, не зостановлюючись при цьому перед
всякими наклепами і неправдою».
Між тим митрополит Діонисій продовжував своє святительство на Правобережній Гетьманщині, а також тій частині України, яка входила до складу Речі
Посполитої. Відтак труднощі, які змушений був терпіти Діонісій як митрополит
Київський, не заважали йому пасти стадо Христове. Так, ще 1659 р. він разом з
овруцьким архімандритом Феофаном відкрив мощі і прославив преподобного
Йова Почаївського. Цікаво, що у 1662 р. у Свято-Онуфріївському монастирі під
Корсунем він постриг у ченці Юрія Хмельницького, який склав гетьманські повноваження, і нарік його Гедеоном. Упокоївся митрополит Діонісій Балабан у
Корсуні 10 травня 1663 р. Це викликало щирий жаль православних українців,
що видно зокрема з заміток літописців. Тіло спочилого архіпастиря було покладене у Свято-Онуфріївському монастирі м. Корсуня. У 1669 р. наступник митрополита Діонісія Йосиф Нелюбович-Тукальський хотів перевезти його мощі до
Києва і поховати у Києво-Печерській лаврі, але ця акція не була здійснена.

Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663—1675)

Рід Балабанів був пов’язаний зі шляхетським родом Нелюбовичів-Тукальських, і саме з останнього вийшов наступник Діонісія на Київській митрополії — Йосиф Нелюбович-Тукальський. Після смерті Діонісія Балабана на Правобережній Україні розпочалися консультації щодо обрання нового митрополита.
До Шаргороду, де на той час перебував королівський стан, з’явилися шукачі на
становище Київського митрополита: Яскульський,
уніатський єпископ із Могилева, Антоній Винницький, єпископ Перемиський і чернець Гедеон (Юрій)
Хмельницький. Все це тільки продовжувало безлад і
роз’єднаність у Київській митрополії, спричинені зовнішніми і внутрішніми чинниками. Руїна настільки
загризала й роз’їдала два береги України, що мало хто
міг дати собі раду в тому, на чиєму боці знаходитися
і де, в якого гетьмана, шукати милості. Але це викликало таке співчуття до цього святого мужа, що навіть
його опоненти змушені були шанувати його позицію.
Майбутній предстоятель Київської митрополії народився в сім’ї православного шляхтича з Пінщини.
Йосип
Нелюбович-Тукальський
Є думка, що його батько був священиком. Відомо ім’я

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

пінського войськового Юрія Тукальського (батька чи брата майбутнього митрополита), який помер до квітня 1656 р., а його невеликі землі король своїм універсалом передав якомусь шляхтичу Федору Криштофу Новицькому. У 1658 р.
король знову згадує про маєтності покійного, а також про його удову і про самого Йосифа — віленського православного ігумена (Свято-Духівського монастиря). На той час він здобув освіту, ймовірно в КМА, і тривалий час вчився за
кордоном, добре володів крім української церковнослов’янською, польською та
латинською мовами. На шлях чернечого життя Йосиф став у досить молодому
віці. Прийняв постриг у відомому на той час Ліщинському монастирі, а з 1654 р.
став його архімандритом, здобув визнання як проповідник, полеміст, знавець
Святого Письма. У 1656 р. цей монастир зазнав нападу з боку католиків. Тукальський був змушений рятуватися втечею і звернутися за допомогою до Богдана
Хмельницького. Останній написав у 1657 р. як мінімум чотири листи до великого гетьмана литовського Павла Сапіги та пінської шляхти, але справа затяглася, а смерть Богдана не дозволила завершити її благополучно. Його справа порушувалася в українсько-польських переговорах щодо ратифікації Гадяцького
договору на сеймі у червні 1659 р. Майже чотири роки (1657—1661) Йосиф Нелюбович-Тукальський був архімандритом Віленського Свято-Духівського монастиря і в такій якості був у Києві на обранні митрополитом Діонісія Балабана.
У лютому 1658 р. він брав участь у Переяславській раді, яка підтвердила обрання новим гетьманом Івана Виговського. Спочатку Тукальський покладав надії
на союз України з Московською державою, однак швидко розчарувався у цьому
і підтримав Гадяцький договір (1658). Після відставки Виговського впливав на
нового гетьмана Юрія Хмельницького з тим, щоб той відмовився від нерівноправного договору з Москвою 1659 р. На кафедру Мстиславську, Могилевську і
Оршанську був обраний своїм попередником, Київським митрополитом Діонісієм Балабаном, і висвячений ним 13 серпня 1661 р. Зійшовши тільки-но на кафедру, він повторив долю багатьох тодішніх православних єпископів. Зазнавши
нестерпних гонінь від католиків, Йосиф Нелюбович-Тукальський приїхав в Чигирин. Незабаром на елекційному Соборі 9—19 жовтня 1663 р. у Корсуні архімандрита Йосифа Нелюбовича-Тукальського було обрано митрополитом Київським. У виборах першоієрарха взяло участь чимало українського духовенства
й представники української шляхти та козацтва.
Як говорилося вище, на те, щоб стати митрополитом, претендувало три кандидати. Король Ян Казимир відмовив Яскульському і Винницькому і несподівано вибрав саме Гедеона кандидатом на митрополита Київського. Це чомусь
шокувало ще молодого і недосвідченого чорноризця, і він ухилився від такої
«королівської милості». Перемиський єпископ Антоній Винницький, зазнавши
невдачі у стані польського короля, звернувся за підтримкою до гетьмана Правобережної України Павла Тетері. Це було для останнього зробити нелегко. Але
незабаром для цього випала сприятлива година. Королівський гетьман й воєвода Київський Стефан Чарнецький взявся за справу вмовляння козаків повернутися під зверхність Речі Посполитої. Знаючи, яку владу над козаками має

Історія УПЦ

щойно новообраний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, він запросив
його разом з ігуменом Гедеоном Хмельницьким до себе. Конструктивної розмови між митрополитом і польським коронним гетьманом не відбулося. Відповідь смиренного святителя була більш ніж категорична: «Не випадає смиренним інокам вмішуватися у світські справи». Такий вчинок сильно образив
Стефана Чарнецького і він наказав схопити митрополита та ігумена і відправити їх до Варшави. Про все це довідався гетьман Тетеря і написав королю скаргу на практично вже ув’язнених православних достойників. Йосиф НелюбовичТукальський, Гедеон Хмельницький, а також герой оборони Конотопа у 1659 р.
полковник Григорій Гуляницький з наказу польського короля потрапили до
в’язниці у Мальборку (колишньої столиці хрестоносців Марієнбургу). Сталася
ця прикра подія у липні 1664 р. Тільки після цього Антоній Винницький безперешкодно оголосив себе також митрополитом Київським і два роки керував
кафедрою, не являючись навіть до Києва.
Арешт і заслання митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського справили
дуже прикре враження в Україні, і той самий Тетеря, який був головним винуватцем цієї справи, розпочинає вже з весни 1664 р. просити короля про звільнення митрополита, але із застереженням, що колишні в’язні десь будуть жити
біля Пінська або на Волині і не «втручатися у політику». Навіть кримський
хан Мухамед-Гірей ІV просив про звільнення ув’язнених. Внаслідок такої реабілітаційної кампанії 29 листопада 1655 р. митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський і архімандрит Гедеон Хмельницький дали обіцянку так і чинити.
Але більше за Павла Тетерю став просити за ув’язненого митрополита гетьман
Петро Дорошенко. У кожнім листі до короля володар булави просив про звільнення ієрарха та архімандрита. Не дочекавшись королівської милості, обидва
ув’язнених втекли з Мальборка на Батьківщину у лютому 1666 р. Святитель
виїхав до свого рідного Ліщинського монастиря і звідти, як митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, видав грамоту з розрішенням жителів Могилева
від прокляття, неправдиво на них накладеного московським патріархом Никоном. Пробувши трохи більше року в Білорусі, митрополит переїхав до України, бо на нього знову звели наклеп. Під загрозою нового ув’язнення Йосиф
Нелюбович-Тукальський з одним лише челядником у човні Дніпром приплив
просто до Черкас, а звідти його відвезли в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка, який прийняв його з любов’ю, дав двір і маєтності (містечко Стайки, яке
невдовзі митрополит передав Києво-Могилянській академії). Взагалі митрополит не припиняв піклуватися про церковні та культурні справи навіть в тяжких
умовах війни. Так, у 1672 р. у нього в Каневі врятувався від переслідувань польської адміністрації св. Макарій Овруцький, якого він висвятив на архімандрита
Канівського Успенського монастиря. Наступного року він зустрічав у Чигирині
після звільнення з польського полону колишнього макарівського сотника Саву
Туптала — батька св. Димитрія Ростовського.
Пізніше Константинопольський патріарх Мефодій ІІІ грамотою від
6.03.1668 р. визнав його законним предстоятелем всієї Православної Церкви

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

в Україні та Білорусі. Митрополит Йосиф став найближчим дорадником гетьмана Петра Дорошенка і мав на нього неабиякий вплив. Він жив у Свято-Троїцькому монастирі в Чигирині, засідав серед козацької старшини, провадив
дипломатичне листування з впливовими політичними особами. Такі стосунки
гетьмана з митрополитом не сподобались козацькій старшині, і всі стали нарікати, що «гетьман Дорошенко ні з ким не радиться, тільки з митрополитом
Тукальським». Саме митрополита Київського вважали головним рушієм політики, яка вела Петра Дорошенка до турецького берега. Московський же дипломат — агент Василій Тяпкін писав у донесенні в Москву, що «черные народы по
обе стороны Днепра зело любят и почитают митрополита Тукальского». Знач
на частина українського духовенства, особливо київського, високо шанувала
його і визнавала його авторитет. Розумів це і сам митрополит, тому приїжджав
восени 1667 р. до Межигірського Спасо-Преображенського монастиря для
того, щоб зустрітися з архімандритом Інокентієм Гізелем. Останній поводив
себе дуже обережно і не наважився їхати до Межигір’я, показавши митрополичого листа воєводі П. Шереметєву, який запитував Москву, чи слід зустрічатися з Йосифом Нелюбовичем-Тукальським. У білокам’яній наказали неодмінно
зустрітися Інокентію Гізелю з митрополитом у справах про початок переговорів Москви з Дорошенком з тим, щоб він впливав на Дорошенка, схиляючи
його до орієнтації на Москву. Але Андрусівське перемир’я Москви з Річчю Посполитою 1667 р., наслідком чого був розділ України між двома імперіями по
Дніпру, дуже вразило гетьмана Петра Дорошенка. Очевидною стала нещирість
московської дипломатії.
У зв’язку з протурецькою політикою гетьмана Петра Дорошенка і безпосереднім відношенням до неї Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який був ініціатором угоди з Туреччиною 1669 р. (в ній, зокрема, гарантувалися виключні
права Православної Церкви від Вісли й Перемишля до Путивля й Немана), ходила маса різних неправдивих чуток та наклепів на митрополита, які поширювали і доносили до своїх властей як польські шпигуни, так і московські. Але
з чотирьох зол для України (Московія, Річ Посполита,
Кримське ханство, Османська імперія) Дорошенко й
Тукальський обрали останнє. Треба сказати, що вони
мали певну рацію, намагаючись йти шляхом Богдана
Хмельницького, і сподівались, що в тих тяжких умовах Україні вдасться зберегти хоча б автономію, як,
скажімо, Молдавії чи Валахії. Однак один колонізатор
ненабагато кращий за іншого... Москва ж, зміцнивши
свої позиції на Лівобережжі, вирішила збройним шляхом повернути собі правобережну Гетьманщину.
В цей час митрополит Йосиф добивається, щоб
його проголосили патріархом Руси. Теоретично це
було можливим, бо за Бучацьким договором 1672 р.
територія Поділля від Бучача по Брацлав відійшла під
Йосиф Шумлянський

Історія УПЦ

султанський протекторат і на ній з 1672-го до 1699 р. у складі Османської імперії існував Подільський чи Кам’янецький еялет з адміністративним центром
у Кам’янці-Подільському. Але ситуація Правобережної Гетьманщини була тяжкою, вона згасала під безперервними ударами сусідніх імперій.
Саме в цей час відбуваються переговори Правобережної Гетьманщини з
Річчю Посполитою. До Чигирина прибув Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, на якого король покладав великі надії. Єпископ застав митрополита
тяжко хворим і передав від короля співчуття з приводу його недуги. Фактично переговори з Польщею мали ґрунтуватися на Гадяцькому договорі. Але місія Йосифа Шумлянського не мала якого-небудь конструктивного успіху, бо
небезпека над Чигирином нависала з усіх боків. Для Петра Дорошенка ще болючішою стала ця подія, яка звісно наблизила кінець його гетьманату. Перед
наступом об’єднаних військ московського князя Ромодановського і лівобережного гетьмана Івана Самойловича митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський
покинув свою резиденцію — Свято-Успенський монастир у Каневі. Згодом він
захворів на очі і геть осліп. Коли бомбардували Чигирин, то один снаряд вцілив у митрополичий будинок і там розірвався. Це стало сильним стресом для
митрополита, тому він перейшов до верхнього замку, але там його хвороба загострилася. Навіть сам хан присилав до нього свого лікаря, але марно. Про хворобу митрополита вже дізналися у Москві. В доносі говорили, що митрополит
осліп і в нього відняло ноги, що його носять, коли йому треба бути десь присутнім. В Чигирині оповідали, що коли митрополит лежав хворий, то гетьман
приходив до нього за порадою. Святитель просив гетьмана зректися турецького протекторату, Дорошенку це не сподобалося, і він більше до святителя не
приходив. 26 липня 1675 р. митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського не
стало.
Спочатку тіло святителя було покладене у Свято-Троїцькому монастирі
м. Чигирина. На надгробку було вміщено епітафію, написану Лазарем Барановичем. Весь його архів з проповідями було передано до Києво-Печерської лаври.
Після відступу козацько-московських військ з Чигирина 1678 р. мощі святителя було винесено з палаючого міста духівником митрополита ієромонахом Макарієм Русиновичем, а потім перенесено до Лубенського Мгарського монастиря, де цей ієромонах помістив їх 8 серпня 1678 р. в Преображенській дерев’яній
церкві. Пізніше мощі святителя було перенесено до новозбудованої кам’яної
церкви. Мощі святителя лежали відкритими, та цар Петро І наказав закласти
могилу цеглою, і тільки надпис на стіні свідчив про місце останнього спочинку
митрополита-мученика. Ім’я ж митрополита всіляко замовчувалося.
Український же історик Дмитро Дорошенко (нащадок гетьмана) дуже високо оцінював митрополита: «найвидатнішим співробітником гетьмана» був митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, його «щирий друг і порадник». Тукальський стояв за державну самостійність України, територію котрої він, так
само як і Дорошенко, розумів у широких етнографічних межах, додаючи до неї
ще й землі білоруські». Йосиф Нелюбович-Тукальський був вже останнім ми-

Українська Православна Церква у ХVIІ ст.

трополитом Київським, який прийняв затвердження від Константинопольського патріарха.
Після його смерті Вселенський Патріарх Яків у серпні 1681 р. номінував для
міста Кам’янець-Подільський митрополита Панкратія, заснувавши таким чином Кам’янецьку митрополію у складі Вселенського Патріархату, яка існувала
до 1699 р. Пізніше кордони т. зв. «Ханської України» включали в себе українські
землі між Дніпром і Дністром, на які поширювався протекторат кримських ханів та османських султанів, хоча ці землі лише номінально входили до складу
Османської імперії, тут навіть були відсутні османські поселення, окрім деяких
містечок на півдні.
Київська кафедра ж пустувала... За цей час була знищена Правобережна
Гетьманщина, а Лівобережна Гетьманщина була під владою Московської держави, маючи лише дуже обмежену автономію. В таких умовах Московський патріарх Йоаким (Савелов)наполягав на обранні нового митрополита Київського з числа промосковських кандидатів. На цю роль найбільше підходив Гедеон
Святополк-Четвертинський.

Анексія Київської митрополії Московською патріархією
Київський митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690)
Митрополит Гедеон (в миру Григорій) Святополк-Четвертинський народився очевидно у 1600 р. Він походив із старовинного і розгалуженого князівського роду Святополк-Четвертинських, що бере свій початок від Рюриковичів. Був
сином Захара Григоровича, рациборського старости і луцького підсудка, який
одружився з Регіною Хреницькою. Ймовірно, був членом Луцького православного братства, куди входили його родичі. Перебував в оточенні єпископа Діонісія Балабана. Після обрання останнього митрополитом був поставлений ним
на єпископа Луцького і Острозького (1659 р.). Брав участь у церковному Соборі
(листопад 1663), який мав обрати наступника митрополита Діонісія. Підтримав
кандидатуру Антонія Винницького, який ці вибори програв. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, який був тоді в тих краях адміністратором Київської
митрополії, старався вижити «непослушного» архієрея з Волині і передати стародавню кафедру своєму братові Афанасію Шумлянському. За намовою єпископа-ренегата Йосифа Шумлянського король Ян Собеський всіляко переконував
Гедеона перейти в унію, а в разі невиконання прохання тому погрожували віч
ним ув’язненням в мальборкському замку, як ув’язнили у свій час митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького.
Тому для єпископа Луцького ця погроза видалась правдоподібною, він покинув
кафедру і прибув у Київ. 8 жовтня 1684 р. єпископ Гедеон прибуває до гетьманської столиці Батурин і, будучи обласканим гетьманом Іваном Самойловичем,
поселився у батуринському Крупницькому Свято-Микільському монастирі. Пізніше майбутній київський митрополит навіть став родичем для гетьмана, бо
його племінник князь Юрій Андрійович Четвертинський одружився з дочкою
Івана Самойловича Анастасією.
Між тим Київська митрополича кафедра була вдовуючою вже десять років.
Українська Церква, знеможена в боротьбі за свою незалежність з Московською
патріархією, все ж таки ще підпорядковувалась Константинопольському патріархатові. Але давалася взнаки відсутність глави Церкви, який би мав свято берегти її права та привілеї, надані давніми київськими, литовськими князями
та польськими королями. В Москві справа з новим митрополитом просувалася
мляво, тому що патріарх Никон не дуже хотів втручатися у справи чужої йому
юрисдикції, а потім, через конфлікт з царем, взагалі зрезигнував зі становища
патріарха Московського. Справу з остаточним підпорядкуванням Російській
Церкві Київської митрополії завзято повів колишній солдат патріарх Йоаким
(Савелов), який до України мав певне відношення, бо вчився у КМА і у 1655 р.

Анексія Київської митрополії Московською патріархією

був пострижений у ченці у Межигірському монастирі. У 1657 р. він виїхав до Москви і згодом став
там патріархом Московським. З вересня 1683 р. патріарх Йоаким настійливо радив Івану Самойловичу вибрати київського митрополита. Але гетьман з
цим зволікав, бо не мав належної кандидатури. Ще
раніше в митрополити кандидувався Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель, але його позиція не задовольняла Москву, бо він бажав, при всій
повазі і пошані до його царської величності, утримувати Церкву тільки в юрисдикції Константинопольського патріархату. Згодом у листопаді 1683 р.
Гізель помер. Тієї ж самої позиції дотримувались
Чернігівський архієпископ Лазар Баранович та новообраний Києво-Печерський архімандрит ВарлаАрхімандрит Інокентій
ам Ясинський. В такій ситуації кандидатура ГедеГізель. Портрет роботи
она Святополка-Четвертинського була найбільш невідомого художника ХVІІ ст.
прийнятною для Москви у справі зайняття Київської кафедри і підпорядкування її РПЦ. Відтепер «Луцький єпископ у вигнанні» став під пильне «государеве око» і таємно, за цілковитого сприяння гетьмана, готувався до виборів на митрополита. Дослідники зазначали, що біглого
Луцького єпископа духовенство не любило взагалі. Навіть чернігівський архієпископ Лазар Баранович іронічно висловився: «... хіба тільки його митрополитом Київським зроблять, а іншого місця йому немає». У 1685 р. в Києві відбувся
елекційний Собор. Духовенство протестувало і не приймало кандидатури Четвертинського. Але 8 липня, під тиском «дурного Самойловича» (слова Тараса
Шевченка) його було обрано на Київську кафедру. У жовтні того ж року новообраний митрополит з великою делегацією відправився до Москви. 8 листопада 1685 р. патріарх Йоаким інтронізував Гедеона на митрополита Київського, який в свою чергу дав присягу на вірність патріархові Московському. Таким
чином було порушено церковні канони, зокрема правило 2-ге Другого Вселенського Собору і правило 8-ме Третього Вселенського Собору. Додамо, що під
омофором Константинопольського патріарха Київська митрополія перебувала
в ХV—ХVІІ ст. по суті формально, бо Візантійська імперія припинила своє існування. Москва ж одразу повела наступ проти Київської митрополії, про що буде
сказано нижче.
15 грудня митрополит Гедеон покинув Москву з царськими дарами і грамотою, в якій мова йшла про підпорядкування його юрисдикції Чернігівської архієпископії та Києво-Печерської архімандрії, яка мала ставропігію від Вселенського (Константинопольського) Патріарха. Крім цього за митрополитом були
збереженні всі попередні його права та привілеї, особливі відзнаки перед іншими архієреями. Київський митрополит зберігав за собою право безапеляційного суду, право друкувати книги і засновувати школи в межах митрополії, а та-

Історія УПЦ

кож право ношення перед ним хреста. Київська кафедра в Московській Церкві
була визнана першою за честю. 2 лютого 1687 року після довгих років запустіння київський митрополит Гедеон звершив першу відправу у соборі Святої
Софії. Тепер залишалося цей неканонічний акт перепідпорядкування Київської
митрополії з Константинопольського патріархату в Московський довершити хоча б якоюсь згодою на те Царгорода. Після того як Іван Самойлович втратив гетьманську булаву, становище митрополита Гедеона змінилося. Москва,
яка ніколи нікому довго не довіряла, очевидно і щодо нього щось запідозрила,
хоча з усіх сил митрополит намагався бути послушним і патріархові, і цареві.
З 27 січня 1688 р. митрополит втратив свій давно наданий київським святителям титул. Слова титулу «і всієї Руси» вживати було відтепер заборонено. Натомість виправлено на «і Малої Росії». Суттєво також обмежила Москва майнові
права митрополичої кафедри. Такі великі монастирі, як Києво-Печерська лавра, Полоцький Богоявленський, Межигірський Спасо-Преображенський монас
тирі отримали ставропігію від патріарха Московського. З-під влади митрополита Київського була вилучена Чернігівська архієпископія, через що змінювались
канонічні межі митрополії. Відомо, що ініціаторами цих зазіхань патріархії на
права київського митрополита були чернігівський архієпископ Лазар Баранович та Києво-Печерський архімандрит Варлаам Ясинський, чиї інтенції були
зручно використані Москвою. Зі становища, в якому опинилася Православна
Церква України й Білорусі у зв’язку з юрисдикційними обмеженнями і поступовим поглинанням її Московським патріархатом скористалися уніати на Правобережній Україні. Львівський єпископ
Йосиф Шумлянський з таємного відступника став відкритим уніатом.
Від українського духовенства Москва зажадала так званої «чистоти
віри», бо з часом, відколи Московська
митрополія проголосила свою автокефалію, РПЦ в багатьох обрядових і віронавчальних питаннях стала помилятися. За справу виправлення цих недоліків
взявся був патріарх Никон з допомогою
українських, білоруських і грецьких богословів, і в Московській Церкві стався
розкол, бо від неї відійшли старообрядці. Тепер же Москва через свого патріарха Йоакима «вопрошала» вже київських
богословів: чи правильно вони навчають про «преосуществленіє» Святих Дарів і чи часом не тримаються постанов
«Патріарх Никон із кліром».
Флорентійського Собору. Митрополит
Парсуна 1662 р.

Анексія Київської митрополії Московською патріархією

Гедеон, архієпископ Лазар Баранович та архімандрит Варлаам Ясинський за
підписом всіх духовних чинів завіряли патріарха, що вони взагалі є далекими
від усяких там думок і постанов Флорентійського собору. Це лист лише частково заспокоїв Москву, бо незабаром московський Собор 1690 р. накладає «проклятство и анафему» на ряд книг св. Петра Могили, Сильвестра Косова, Йоанікія Ґалятовського та інших, вони були заборонені й спалені. Майже тоді ж
(1689—1690 рр.) Києво-Печерській лаврі було заборонено друкувати книги без
дозволу Московського патріарха.
На відміну від своїх попередників, які не могли знаходитися у своєму кафедральному місці, зі зміною церковної юрисдикції митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський постійно знаходився у Києві. Не маючи особливої
пошани з боку Києво-Печерського архімандрита і братії лаври, митрополит
свої погляди направляє на занедбаний собор Святої Софії, давнє місце осідку і
центр Київської митрополії. Святиня знаходилася у такому запустінні, що митрополит просить у московських царевичів Івана і Петра «пожалувати» йому
церковне начиння і ризи, а також дзвін і «хлібне жалування» для Софійського монастиря. Згодом у 1688 р. митрополит звернувся знову до московських
царів з проханням дозволити для ремонту Софійського собору розібрати напівзруйновані два давніх княжих храми: Св. Василя і Св. Катерини. З Москви
відповіді не надійшло, але київський воєвода Бутурлін з комісією зайнявся
вивченням цих давніх храмів і підрахунками щодо ремонту Святої Софії, даючи схвальну відповідь у Москву відносно ремонту кафедри. Для того щоб хоч
якось матеріально підтримати життєдіяльність кафедрального Софійського монастиря, митрополит Гедеон звернувся і до гетьмана Івана Мазепи, і той
своїми універсалами 1689-го і 1690 р. надав у володіння митрополичій обителі
містечко Муровське з селом Церковищем, містечко Білогородку з селами Рословичі, Малою Бугаївкою, Снітинкою, Крушинкою, Мархелівкою, Жилянами і
містечком Трипіллям.
У квітні 1690 р. митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський помер, проживши майже 90 років і заповівши Святій Софії всі свій гроші і коштовності.
За заповітом тіло спочилого митрополита поклали у Володимирському бічному вівтарі Святої Софії, поруч з саркофагом князя Ярослава Мудрого. Відзначимо, що двоюрідний брат митрополита став Могилевським єпископом у 1704—
1728 рр. під іменем Сильвестра ІІ. Звичайно ж, що у працях російських істориків
митрополиту Гедеону Святополку-Четвертинському проспівано оди як ієрарху
і першому київському святителю у юрисдикції Московського патріархату. Заслужену оцінку дали митрополиту і українські історики. Вона не така пафосна,
більш стримана й правдива. Утримувався від однозначної оцінки цього київського митрополита і найвидатніший український історик Михайло Грушевський. На сторінках його робіт він постає скоріше як жертва російської політики і гетьмана, як абсолютно несамостійна фігура.
Підводячи підсумки, надамо слово представнику Вселенського Патріархату
при Всесвітній раді Церков архієпископу Тельміському Йову (Гечі):

Історія УПЦ

«Україна була і залишалась, навіть після 1686 року, канонічною територією лише Вселенського Патріархату. Після приєднання в середині XVII ст. Лівобережної частини України до складу Московської держави Київська церква
опинилась розділеною на частини між різними ворогуючими країнами (Росією, Польщею і Туреччиною), через що у Києві тривалий час не могли обрати єдиного митрополита. У цій складній ситуації Вселенський Патріарх, щоб
не залишити остаточно українську паству без архіпастирської опіки, частину
Київської церкви на підвладних Росії територіях в 1686 році передав під тимчасову опіку (намісництво) патріархові Московському, аби той міг допомогти
поставити в Києві та інших єпархіях Лівобережної України (Гетьманщини) митрополита і єпископів. При цьому принциповою умовою залишалась вимога,
щоб київські митрополити і надалі лишались автономними від Москви екзархами Вселенського Патріарха і обов’язково поминали його ім’я на всіх богослужіннях. Тобто це жодним чином не було передачею Київської митрополії
під владу патріархів Московських. Бо така передача була б антиканонічною,
оскільки в грамоті про заснування Московського патріаршества межі канонічних впливів московських патріархів визнавались в кордонах Московської
держави 1589 року. І до цих меж жодним чином не входила Київська митрополія, яка включала в себе під омофором Вселенського Патріархату Україну, Білорусь, Литву і Польщу. Тобто це було схожим, як за 66 років до того, в 1620 році,
з благословення Константинопольського патріарха Тимофія ІІ Єрусалимський
патріарх Феофан ІІІ рукоположив у Києві православного митрополита і єпископів, тобто відновив православну ієрархію в Україні. Але ж при цьому ми не
кажемо, що з того часу Київська митрополія стала залежною від Єрусалимського патріархату. Так само було і в 1686 році. Бо в Константинополі і подумати не могли, що в Московській Церкві-доньці порушать домовленості і намагатимуться силоміць скасувати канонічну юрисдикцію Константинопольської
Матері-Церкви в Україні.
Через це пізніше, після розпаду Російської імперії, Вселенський Патріархат
окремим Томосом від 13 листопада 1924 року для надання автокефалії Польській церкві оголосив акт 1686 року неканонічним і нечинним...
Ці дії постійно наражались на спротив українського православного духовенства. Достатньо згадати таких видатних українських святителів, як Сильвестр
Косов, Йосиф Нелюбович-Тукальський, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський, Варлаам Ванатович, Феофілакт Лопатинський, Арсеній Мацієвич, Варлаам Шишацький і багато інших, які чимало постраждали від неканонічних дій
російського уряду та керівництва Російської Церкви. До речі, в межах Лівобережної частини України... саме після подій 1686 року нової сили набрав такий
внутрішньоцерковний рух, як «странствуючі», або «дикі попи». Його суть полягала в тому, що українські православні парафії на Лівобережжі, не бажаючи
визнавати владу Московського патріархату, запрошували до себе служити священиків, рукоположених в юрисдикції Вселенського Патріархату на Правобережній України чи в Молдо-Валахії.

Анексія Київської митрополії Московською патріархією

Протягом цілого XVIII ст. російська світська і церковна адміністрація жорстоко переслідувала цей рух та його представників, відловлюючи та ув’язнюючи
«неканонічних» священиків. Але попри це до самого кінця XVIII ст. віруючі з Лівобережної України з ризиком для життя ходили в Молдо-Валахію за отриманням священицького рукоположення від єпископів Вселенського Патріархату,
минаючи російську синодальну адміністрацію. І ієрархи Вселенського Патріархату фактично ніколи не відмовляли православним вірним з Лівобережної
України у таких проханнях.
Відзначимо також, що акт 1686 року стосувався українських територій Гетьманщини, які тимчасово опинились у складі Російської держави, і не мав канонічного впливу на інші українські території, зокрема Закарпаття, Буковину,
Поділля, Галичину, Волинь, «ханську Україну» на півдні і Крим. Всі ці території й надалі лишались під канонічним омофором Вселенського Патріархату.
Насправді після 1686 року під прямою юрисдикцією Константинополя залишились значно більші українські землі. Так, зокрема, не визнала переходу під
тимчасову опіку патріархів Московських Львівська єпархія. З 1675 року Львівський православний архієпископ був наділений повноваженнями адміністратора Київської митрополії і Києво-Печерської архімандрії під омофором Вселенського Патріархату.
Після 1686 року Львівська єпархія залишилась в канонічній юрисдикції Вселенського Патріархату. Такий її статус лишився і після 1700 року, коли львівський архієпископ Йосиф Шумлянський під тиском польської влади перейшов
в унію, а Львівська православна єпархія опинилась на вдовичому положенні. Пряме підпорядкування Константинополю до 1708 року зберігало і Львівське ставропігіальне братство, поки не було примушене прийняти унію. Проте навіть після цього православні парафії й монастирі в Галичині залишались
в юрисдикції Вселенських Патріархів, які доручили тимчасову опіку над ними
Буковинським митрополитам, що так само входили до складу Вселенського Патріархату. Найбільш відомою чернечою обителлю і центром православ’я в Галичині та Прикарпатті тоді був Великий Манявський скит, братія якого аж до
насильницької ліквідації в 1785 році (тобто ще 100 років після подій 1686 р.)
зберігала вірність Вселенському престолу».

Київська митрополія у складі Московського
патріархату
Ця важлива зміна в становищі Київської митрополії була одним з проявів
колоніальної політики Московської держави, яка посилилась у першій чверті
ХVІІІ ст. за правління Петра І. На початку цього періоду київським митрополитом був Варлаам Ясинський (див. додатки). Якщо московські царі Олексій та
Федір ІІІ (старший брат Петра І) тільки починали підкорювати Україну і поступово обмежували Гетьманщину, то Петро І надзвичайно посилив колоніальну
політику Москви щодо України. Він взяв курс на повну ліквідацію Гетьманщини
і використав поразку повстання Мазепи для прискорення цього процесу.
Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи мало одним із завдань
розрив неканонічної залежності Київської митрополії від Московського патріархату і повернення під омофор Вселенського Патріарха. Це знайшло своє відбиття у Конституції (1710 р.) гетьмана Пилипа Орлика, де у першому параграфі
були прописані зобов’язання відновити юрисдикцію Вселенського Патріархату
та звання Київських митрополитів як Екзархів Вселенських Патріархів. («Теперішній новообраний Гетьман... буде насамперед піклуватися і кріпко стояти...
аби єдина віра православна східного сповідання, під послушенством Святішого
Апостольського Престолу Константинопольського, навічно утверджена була».)
Перша українська Конституція була своєрідним конституційним пактом між
новообраним після смерті Мазепи гетьманом Пилипом Орликом і всім Військом
Запорізьким. Після зруйнування російськими військами Запорозької Січі у
1709 році українське козацтво, яке перейшло під протекторат кримського хана,
повернулось під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Якраз вони
одними з перших повернулись під омофор Вселенського Патріархату, а разом з
ними і козацтво. Незважаючи на накладення Російською Церквою на гетьмана Мазепу неканонічної анафеми, представники Вселенського Патріархату її не
визнавали, адже вона була накладена з політичних мотивів, як засіб політично-ідеологічних репресій і не мала жодних віросповідних, богословських чи канонічних причин. Отже, в еміграції в Бендерах Іван Мазепа вільно сповідався
у православних священиків Вселенського Патріархату. Саме вони напутствували його на смертному одрі й відпустили гріхи, а потім і відспівували. Його тіло
було покладене в православній церкві м. Варниці, яка перебувала у юрисдикції
Вселенського Патріархату, а згодом його перепоховали у місті Галац на Дунаї, де
в центральному соборі Свято-Георгієвського монастиря місцевий митрополит
відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом. Отже, гетьман Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкви Вселенського Патріархату!
Важливою складовою частиною політики Петра І був наступ на Київську митрополію, перетворення її в рядову єпархію Московського патріархату. Останній же був ліквідований у 1700 р., а на його місці створювався Синод, який керу-

Київська митрополія у складі Московського патріархату

вався «Духовним регламентом» 1721 р. Сам цар став главою Російської Православної Церкви з вирішальним голосом при призначенні єпископів та при вирішенні
інших важливих церковних справ. Цар затверджував і київських митрополитів та
єпархіальних єпископів в Україні. Протягом кінця ХVІІ — ХVІІІ ст. в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Синод же на чолі з обер-прокурором став частиною
державного апарату, своєрідним міністерством. Обер-прокурор управляв Церквою, як своїм департаментом, а до Синоду він ставився, як до ради при ньому. Його
влада над Церквою була без порівняння вища й більша влади патріарха, який був
лише виконавчою владою Собору єпископів. Якщо обер-прокурор не погоджувався з постановою Синоду, то протокол останнього знищувався й писався новий.
Здавалось, що в кращі умови була поставлена Церква, коли пізніше, при Миколі І, був проголошений російський лозунг: православіє, самодержавіє і народність. Однак церковне життя підпадало все більшому поневоленню з боку
держави, і цей напрямок життя останньої підкреслювався й у зовнішніх символах урядових чинностей. Помешкання Синоду було переведене в інший будинок, рядом з однаковим будинком сенату; обидві ці установи було покрито
і сполучено однією аркою, яку увінчано царською короною. В залі Синоду поставлено було царське предсідницьке крісло. Але ще більш принижуючий характер мали в цій залі два великих портрети, які залишались там до останніх
днів. Перший — портрет Петра І, що показував рукою на книгу «Духовного Регламенту» зі словами: «Для цього постановили ми установити таку Колегію»...
(Слова блюзнірські по відношенню до Богоустановленої церковної влади.) Лівою рукою імператор погрожує засіданню Синоду. Напевно, в цілій імперії не
було установи, в якій би був зображений цар з жестом, що цій установі погрожував. Справа, зрештою, не в символах, а в тім, що в цей час, а також і в наступне
правління, церковна ієрархія і церковне життя були такими явищами, що держава не опікувалась ними, а хіба тільки терпіла з неохотою. На всякий сильний
прояв релігійного почуття в народі і в духовенстві дивились з таким же ворожим побоюванням, як у Регламенті Петра І.
Цар Петро І, християнські переконання якого були дуже сумнівні, розпочав
секуляризаційну реформу, що негативно відбилося на становищі УПЦ, обмежив
українське книгодрукування (київським та чернігівським типографіям дозволялося лише передруковувати московські й петербурзькі книги, заборонялося видавати книги українською мовою та українською версією церковнослов’янської
мови), а в 1726 р. Синод наказав архімандриту Києво-Печерської лаври пильнувати, щоб написання слів і наголоси було дотримано тільки за московською редакцією церковнослов’янської мови. У 1731 р. імператриця Анна Іоаннівна наказала вилучити з церков та навчальних закладів книги старого українського друку, а запроваджувати викладання наук російською мовою. Це підтвердив імператорський указ 1735 р. Київському митрополиту. У 1755, 1766, 1769, 1786 рр. синод забороняє друкувати українські книги. У 1724 р. печерського архімандрита
Йоанікія Сенютовича оштрафували за неідентичність щойно опублікованої київської «Тріоді Цвітної» з московською, а чернігівську друкарню взагалі закрито
до 1743 р. За Катерини ІІ обмеження стали ще жорсткішими. Процедура перевірки текстів передбачала подвійний контроль: спочатку в Типографський конто-

Історія УПЦ

рі при Синоді цензурували готовий до друку текст, а
пізніше — вже надрукований. Тільки з 1786 р. нагляд
за лаврськими друками поклали на київського митрополита, але він тоді сам був суворим цензором,
який пильнував за відповідністю російським текстам. У 1759 р. було наказано вилучити з українських
шкіл українські букварі. Того ж року було заборонено
мандрівних дяків, які сторіччями тримали початкову
освіту в Україні. Священикам заборонили приймати і
тримати у школах таких учителів. Остаточно мандрівних дяків було заборонено 1782 р.
З метою позбавлення України її культурного потенціалу високоосвічене українське духовенство всуДимитрій Туптало,
переч їхній волі переводилося в Росію. Яскравий примитрополит Ростовський
клад — доля св. Димитрія Ростовського (Туптало),
і Ярославський
якого на старості років всупереч його бажанню забрали до Москви й висвятили на митрополита Сибірського й Тобольського. Тільки через хворобу йому поміняли кафедру, він став митрополитом Ростовським
і Ярославським і в такій якості помер. Така ж доля чекала Стефана Яворського,
Гавриїла Бужинського, Рафаїла Заборовського, Стефана Кришталевського та багатьох інших синів України. І хоча українське духовенство виявило потужний позитивний вплив на Московщину, однак це відбувалося за рахунок України, найкращі представники якої були змушені діяти далеко за межами Батьківщини.
Києво-Печерська лавра і Межигірський
монастир були виведені з-під влади київського митрополита і підпорядковані
безпосередньо патріарху Московському,
який поставляли в Москві чи Петербурзі тощо.
Були порушені віковічні традиції Київської митрополії, насамперед
демократизм: раніше парафіяльного
священика, ігумена, єпископа, митрополита обирали громада чи Собор, тепер же церковних ієрархів призначав
Синод, а у 70—80 рр. ХVІІІ ст. виникла
практика призначення Синодом архімандритів та ігуменів усіх монастирів
в Україні. Нерідкими стали випадки
покарань духовенства, навіть побоїв.
Лише в середині ХVІІІ ст. завдяки зусиллям випускника КМА св. Софронія
Кришталевського, єпископа ІркутськоСтефан Яворський
го, особи духовного стану в Російській

Київська митрополія у складі Московського патріархату

імперії були звільнені від несення селянських повинностей та тілесних покарань. Яскравим прикладом (на жаль, непоодиноким) була трагічна доля св. Арсенія Мацієвича (1697—1772), вихованця КМА, письменника, митрополита
Тобольського і всього Сибіру, пізніше — Ростовського і Ярославського, члена
Синоду. Він відкрито виступав за збереження давніх прав і вольностей Православної Церкви, був автором проекту про відновлення патріаршого правління,
навіть відмовився присягати монарху як найвищому судді в церковних справах. У 1763 р. він виступив проти секуляризаційної реформи Катерини ІІ, проти
відібрання монастирських земель у імперську казну. За це його було заслано
на Північ, до монастиря під Архангельськом. Однак Мацієвича не зламало і заслання, де його (66-річного й хворого старця) змушували виконувати «чорні»
фізичні роботи. Тоді його на підставі доносу одного з монахів, п’яниці Йоасафа
Лєбєдєва, знову судили, його жорстоко допитував сам Шешковський, керівник
Тайної Канцелярії, і за вироком його мали стратити. Але по «милосердию» цариці Катерини ІІ його було розстрижено з ченців і під іменем «Андрея Враля»
у 1768 р. ув’язнено в Ревельській фортеці. Йому заборонили писати, не давали навіть берести, з ним було заборонено говорити, а охороняти мали сторожі,
котрі не знали слов’янських мов. Мацієвича вже зовсім хворого і розбитого на
руках внесли в маленьку камеру (3×2 метри) і кинули на тверде ліжко. У цій камері він мучився ще чотири роки до самої смерті. І це чинилося з наказу «православної» цариці, яка порушувала суворі церковні заборони, навіть входила у

Свято-Успенський Жировицький монастир.
Гравюра з малюнка Н. Орди

Історія УПЦ

вівтар царськими вратами (ними мають право входити тільки священики в облаченні та єпископи). Чоловік же її Петро ІІІ (удушений за наказом дружини)
взагалі показував дулі священикам, які виходили з Євангелієм на літургії...
В результаті реакційної політики монархів, особливо Петра І й Катерини ІІ,
в національному та церковному питанні була остаточно ліквідована українська
державність, Гетьманщина і Запорізька Січ, повним ходом йшов процес закріпачення селянства, а Київська митрополія територіально звузилася до частини
земель колишньої Гетьманщини. 14 грудня 1766 року імператриця Катерина II
звернулася до народу з маніфестом про скликання депутатів. У ньому говорилося, що депутати скликаються від усіх земель: для того, щоб уряд зміг узнати
про проблеми на місцях і для складання нового «Уложення». Щодо Церкви, то в
маніфесті зазначалося, що тільки Синод мав право обрати зі свого боку депутатів в «Комісію Уложення». В той же час Синод визнав за необхідне звернутися
до деяких єпископів з указами надіслати письмові пункти про потреби Церкви
і духовенства. Лише 1 вересня 1767 року Синод звернувся до митрополита Арсенія Могилянського з проханням представити обґрунтовані пункти щодо потреб «малоросійського духовенства». Такі ж самі укази отримали Чернігівський
єпископ Кирило і переяславський єпископ Гервасій та ставропігійні монастирі. Написання і впорядкування петицій київського духовенства було доручено
архімандриту Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Модесту та ігумену Свято-Михайлівського Видубицького монастиря Якову. Складені ними петиції за своєю кількістю і змістовністю є неперевершеними. Петиції київського
духовенства складалися із 75 пунктів, були яскраво доведеними та історично
обґрунтованими, з довідками та посиланнями на грамоти, різні привілеї та дарчі листи. Київське духовенство, як прогресивна частина тодішнього українського суспільства, не могло примиритися з обмеженням своїх стародавніх прав і
привілеїв і активно виступало із заявою про необхідність їх повернення. Водночас київське духовенство, з піднесенням складаючи ці пункти, думало, що настав нарешті той час, коли буде відновлено всі старі звичаї. Проте ця віра була
марною і швидко настало розчарування.
На першому місці в київських пунктах стояли петиції про привілеї, права і владу митрополита Київського. Цього торкалася майже половина з 75 пунктів. Духовенство вказувало на те, що від самого Хрещення київський митрополит мав певні умови першості з певними правами, владою і привілеями. Петиції порушували
питання про межі Київської митрополії, нагадуючи про те, що до Київської митрополії входило 10 єпархій, і всі вони визнавали владу київського митрополита.
Після 1686 р. межі митрополичої області були зведені до єпархіальної. Однак все
це Синод не взяв до уваги. Привілеєм київського митрополита був і пошанований титул. Як відомо, титул митрополита змінювався в залежності від церковноісторичного розвитку. Завжди цей титул, який звучав спочатку: «Київський і всієї
Руси», «Київський і Галицький і всієї Росії» після 1621 р., а після 1686 року — «Київський і Галицький і всієї Малої Росії», відображав реальну церковну, канонічну владу київського святителя. Петро І ліквідував інститут гетьманства, а майже
одночасно був ліквідований титул київського митрополита: Варлаам Ванатович

Київська митрополія у складі Московського патріархату

був висвячений як архієпископ, а не митрополит Київський. І справа торкалася
не тільки авторитету Ванатовича. Російський уряд цим хотів підкреслити, що Київська митрополія є ординарною єпархією РПЦ. Окремі єпархії в Україні було переведено в безпосереднє підпорядкування синодові РПЦ. Таким чином в Україні
з’явилася власне Російська Церква як інструмент колоніальної влади для денаціоналізації корінного населення України. Після того як цей титул був остаточно
скасований Катериною II у 1770 р., київське духовенство неодноразово намагалося повернути його. Але і ця петиція не знайшла підтримки в Синоді. Вимога
повернення титулу йшла пліч-о-пліч з вимогами відновити старі права і привілеї
митрополита Київського. Духовенство наполегливо обґрунтовувало своє прохання і зауважувало, що якщо Синод залишив за митрополитом титул «Київський і
Галицький», а останнє слово «Галицький» мало значення на той час чисто історичне, то можна було б відновити і «Малої Росії» для історичної згадки. Однак на
це Синод не пішов.
Київське духовенство порушувало питання і про вибори самого митрополита. За давнім українським звичаєм митрополит обирався вільними голосами. Із утвердженням Синоду вибори митрополита Київського припинились і
стали компетенцією Синоду. З того часу було скасовано інший принцип: вибори митрополита Київського з українців за походженням. Бачачи такий відступ і порушення стародавніх прав, українське духовенство було незадоволене
цим і заявило про намір відновлення цього права. Це бажання київського духовенства мати виборного митрополита було цілком виправданим. Саме духовенство обиралося. Пам’ять про вибори митрополита зберігалася і не тільки в
середовищі духовенства, а й серед віруючих. Здавна Вселенський (Константинопольський) Патріарх не втручався в судові справи митрополита Київського, і тому духовенство виставило один із важливих пунктів — про незалежність митрополичого суду і право на вибори та затвердження ієрархічних осіб.
Останнє стосувалося призначення в монастирі настоятелів. Петиції київського духовенства викликали в Синоді певне збентеження, бо там ніяк не могли
спочатку вирішити, які пункти слід включити в наказ від усього Синоду. Після
низки засідань Синод поділив петиції з Києва на три групи: перші були включені до синодального наказу, другі — ігнорувались, а треті мали передатися
через депутата від Синоду в усній формі. Все це повністю втратило сенс, бо становище Церкви зовсім не обговорювалося в «Комісії Уложення». Одним словом, і цього разу Православна Церква України й Білорусі засвідчила ностальгію за добрими старими порядками. Петиції, хоч і не дали ніякого практичного
результату, але ще раз засвідчили високу свідомість київського духовенства у
питанні про незалежність УПЦ.
З 1765 р. місцевим архієреям було заборонено висвячувати архімандритів без
дозволу Синоду, а виїхати по такий дозвіл до Росії теж було заборонено. Внаслідок цього вже в 1770-х роках у монастирях Київської єпархії майже половина настоятелів були росіянами. Тоді ж видали чергові накази Києво-Печерській лаврі та чернігівській друкарні друкувати лише ті книги, які відповідні до московських і затверджені Синодом, а у 1786 р. за указом Катерини ІІ всі книжки, «не

Історія УПЦ

свидетельствованные в Синоде», підлягали конфіскації по всій території імперії,
що завдало потужного удару українському книгодрукуванню. Указ 1799 р. Павла І
про створення духовної цензури, котрій підлягали рукописи та книги духовного
змісту, означав цілковите узгодження церковних книг із російськими. У 1786 р.
Катерина ІІ провела новий етап секуляризації церковних земель, продовжуючи
політику Петра І. Внаслідок цього на теренах України було закрито 46 монастирів, які провадили велику культурно-освітню роботу, утримували школи й лікарні, допомагали знедоленим. Церква була позбавлена більшості земель. Одночасно було запроваджено «штати» духовенства, перетворюючи їх на особливий загін державних службовців, що значно посилило негативні тенденції в їх середовищі, наприклад хабарництво. Тоді ж було заборонено співати в церквах духовні
концерти (на слова псалмів, молитов), канти й колядки.
У 1800 р. Павло І видав наказ про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі (купола-«луковки») й заборону церковного будівництва в стилі козацького бароко.
В КМА українська мова витісняється з ужитку російською. Спочатку наказом Катерини ІІ було узгоджено навчання в КМА у відповідності до російських
училищ, потім (1784, 1786 рр.) було остаточно запроваджено російську мову
викладання (нею велося викладання ще з середини ХVІІІ ст.). З 1784 р. Синод
наказує по всіх церквах України правити службу Божу «голосом, свойственным
российскому наречию», з 1785 р. Катерина ІІ посилює це розпорядження своїм
наказом, а з 1794 р. навіть тих, хто читав церковнословянською з українською
вимовою, не допускали в число священнослужителів, позбавляли викладацьких посад. Ясно, що російському Синоду різало слух коли священики читали наприклад «хлІб», «лІто», «Отець», а не «хлЄб», «лЄто», «Атец».
Все ж в таких умовах українське духовенство чинило спротив Московському патріархату. Так, у 1724 р. митрополитом Ясським Георгієм разом з іншими
молдавськими архієреями Вселенського Патріархату без погодження з російським Синодом був рукоположений на єпископа Чигиринського архімандрит
Єпіфаній, помічник і завідувач канцелярією Київського архієпископа Варлаама (Ванатовича). В представленій Єпіфанієм грамоті, написаній від імені архі
єпископа Варлаама на ім’я молдавського митрополита Вселенського Патріархату, вказувалось на незадоволення українців виведенням Київської митрополії
з-під юрисдикції Константинополя, запровадженням «Духовного Регламенту»
та синодального управління, а також низведенням київських митрополитів
до сану архієпископів. Отримавши від ієрархів Вселенського Патріархату сан
єпископа Чигиринського, Єпіфаній повернувся до України, де розгорнув активну діяльність та рукоположив 14 священиків та дияконів. Він неодноразово
ув’язнювався російською владою, але кожен раз тікав із в’язниць. Відомо, що
він служив у межах Вольностей Війська Запорізького. Під час чергового заслання до Сибіру в 1733 р. закутого у кайдани єпископа Єпіфанія у лісі відбили від
варти російські козаки-старообрядці і сховали на Гомельщині, у Ветці — одному з центрів старообрядства. Проте у лютому 1735 р. російські війська за наказом імператриці Анни Іоаннівни оточили Ветку, а єпископа Єпіфанія знову було

Київська митрополія у складі Московського патріархату

заарештовано. Помер він у в’язниці Київської фортеці 1 квітня того ж року, похований біля церкви Св. Феодосія в Києво-Печерській фортеці.
Ще цікавий факт. Протягом 1759 року на Запорізькій Січі діяв як самостійний архієрей поставлений Вселенським Патріархом Кирилом V єпископ Мелетинський Анатолій (Мелесь), який за підтримки запорізького козацтва та без
дозволу російського Синоду цілий рік очолював запорізькі церкви і поминав
Вселенських Патріархів. За це він був ув’язнений російською владою і засланий
до Сибіру, де відбував покарання близько дев’яти років. На думку багатьох дослідників, єпископ Анатолій (Мелесь) намагався створити на Запоріжжі окрему
автономну козацьку єпархію під омофором Вселенського Патріархату.
За Катерини ІІ було заборонено виголошувати проповіді українською мовою, хоч це суперечило чітким вказівкам Христа і здоровому глузду. На посади архієреїв та архімандритів все частіше призначають росіян (після 1799 до
1966 р. українців взагалі не допускали до посади київського митрополита).
Тих, хто виявляв невдоволення, репресували. Київські митрополити в міру занепаду митрополії перетворювалися у слухняних виконавців волі Синоду, навіть зазнавали тяжких репресій (митрополити Йоасаф Кроковський, Варлаам
Ванатович). Хоча у ХVІІІ ст. діяли Переяславська, Чернігівська та Харківська
колегії, створені за зразком Києво-Могилянської, однак наприкінці ХVІІІ ст.
вони були перетворені в звичайні семінарії. Система ж парафіяльного шкільництва опиняється в стані кризи, внаслідок чого рівень освіти народу різко
знизився.
У ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні посилювався колоніальний гніт Російської
імперії, нищилася українська ідентичність, йшов процес закріпачення селян. Не
кращим було становище й Правобережної України, де панувала Річ Посполита,
йшла експансія католицизму, насильницького нав’язування унії. Ще у 1676 р.
польський сейм заборонив спілкування православних у Речі Посполитій зі східними патріархами. Єпископські православні кафедри уряд віддавав лише тим
кандидатам, які згодом погоджувалися перейти в унію. Внаслідок цього у 1711 р.
в унію перейшов останній православний єпископ на правому боці Дніпра.
Долями православних віруючих тут опікувалася Переяславська єпархія,
створена за гетьманства Івана Мазепи. А ситуація продовжувала погіршуватися. Було заборонено будувати нові православні церкви та ремонтувати старі,
православні були усунені з усіх громадських посад. Перелік дискримінаційних
заходів польського уряду можна продовжити, лише народне повстання 1768 р.
(«Коліївщина»), хоча й було придушене польськими та російськими військами, однак завдало удару унії і наблизило кінець польського панування: вже у
1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої.
Навіть в таких складних для України умовах ідея автокефалії жила! Випуск
ник КМА, ректор Переяславського колегіуму і Новгород-Сіверської гімназії, ігумен Свято-Духівського монастиря у Вільні Варлаам Шишацький з однодумцями
скористався ослабленням Речі Посполитої і виступив за незалежну від Москви
й Варшави Українсько-Білоруську Церкву. 15 червня 1791 року в Пінську на
території Богоявленського монастиря відбувся Помісний собор православно-

Історія УПЦ

го духівництва і віруючих Західної України, Білорусі, Литви і Польщі, що увійшов в історію як «Пінська конгрегація». У роботі Пінського собору взяли участь
103 делегати від православного духівництва, чернецтва і мирян. На ньому було
ухвалено рішення щодо відновлення автономії під омофором Вселенського Патріархату. Тимчасовим головою Пінської конгрегації було обрано ігумена Бєльського Саву (Пальмовського). Планувалося скликати Синод, який складався б
з одного архієпископа з повноваженнями митрополита і трьох єпископів. Собор
в Пінську прийняв у 1791 р. постанову з 12 статей, яка відновлювала статус-кво
Церкви до 1685 р., тобто до її підкорення Московському патріархату. Були розроблені «постійні й основні норми і правила організації» Православної Церкви
Речі Посполитої як автономної церковної юрисдикції, що не залежала від Російського синоду і визнавала над собою юрисдикцію Вселенського Патріарха. На
засіданні 21 травня 1792 року більшістю голосів (123 голоси «за» при 13 «проти») польський Сейм затвердив як конституцію запропонований Пінською конгрегацією проект нової організації Православної Церкви в Речі Посполитій, яка
наділялася в державі великими правами і свободами.
Але два нові поділи Речі Посполитої 1793-го і 1795 р. та ліквідація Речі Посполитої Російською, Австрійською імперіями та Пруссією призвели до того, що
рішення Пінського помісного собору і Акт 21 травня 1792 року практично так
і не були реалізовані на практиці, а Синод РПЦ відправив Шишацького подалі
від України, до Новгорода. В 1795 р. його повертають на Волинь в якості Волинського і Житомирського єпископа, згодом переводять на Могилевську кафедру.
Однак коли Наполеон Бонапарт розпочав війну проти Російської імперії, Шишацький з усім духовенством єпархії присягнув йому, сподіваючись з допомогою Франції добитися автокефалії. Після поразки Наполеона Шишацького судили і позбавили сану, останні роки життя він провів у фактичному ув’язненні як
звичайний чернець, виконуючи обов’язки дзвонаря й привратника.
Важливо наголосити, що православні українці на Буковині, Закарпатті і в Галичині тривалий час залишались під опікою Вселенського Патріархату. Ці землі увійшли до складу Московського патріархату лише в середині ХХ століття в
роки радянської окупації Західної України і таке їх насильницьке підпорядкування Москві ніколи не визнавалось Вселенським престолом.
Було продовжено колоніальну політику витіснення єпархій Константинопольського Патріархату з території України. Адже після поразки гетьмана Мазепи у боротьбі за незалежність України і зруйнування Петром І Запорізької Січі,
в період 1711—1734 років у межах «Ханської України» під протекцією кримського хана в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона, діяла нова
Запорізька Січ (т. зв. Олешківська Січ), духовенство якої так само підпорядковувалось Вселенському Патріархату. З 1712 року козацькі володіння Олешківської
Січі поширилися на північ до лівих приток Дніпра — річок Оріль та Самара. Тобто всі ці терени сучасного півдня України не тільки не входили до складу Російської імперії, але й лишались в юрисдикції Вселенського Патріархату. Тож дія
акту 1686 року на них жодним чином не поширювалась. Землі «Ханської України» та православні парафії і монастирі в її межах входили до складу Браїльської

Київська митрополія у складі Московського патріархату

митрополії Вселенського Патріархату. Її центром спочатку було місто Браїла
(суч. Бреїла в Румунії) на лівому березі Дунаю. У 1751—1789 рр. резиденцією
митрополита Браїльського стало місто Ізмаїл. До цієї митрополії Вселенського
Патріархату належали землі Добруджа, Буджак, Бендери (після підписання Бучацького мирного договору 1672 року — Хотинська єпископія і всі православні
території й парафії Правобережної й Лівобережної України, що перебували під
протекторатом Османської імперії, зокрема «Ханська Україна», Олешківська Січ
та православні громади, що знаходилися на материковій території Кримського ханства). З 1751-го до 1773 р. в Ізмаїлі мав кафедру Браїльський митрополит Даниїл, який у церковних грамотах підписувався «Даниїл, милостію Божою
митрополит Проівлавія, Томаровський, Хотинський, всього узбережжя Дунайського, Дніпровського і Дністровського, і цілої України Ханської». Таким титулом підписувалися і наступники Даниїла митрополити Йоаким (1773—1780) і
Кирило (1780—1792), тобто вже через 100 років після акту 1686 року.
Після насильницької ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі в 1775 році чимало запорожців перебрались на підконтрольні Османській імперії терени, де
на берегах Дунаю заснували нову Задунайську Січ. Вона проіснувала до сере
дини ХІХ століття, а в церковному відношенні визнавала над собою виключно
юрисдикцію Вселенського Патріархату. Браїлівська (Проїловська) єпархія з завоюванням Росією Кримського ханства припинила своє існування. Також сумною була доля Готської і Кафської митрополії, яка до кінця XVIII ст. лишалась у
складі Вселенського Патріархату і була ліквідована Російською імперією. Вона
складалась з православних греків, болгар, українців та інших народностей Криму і Причорномор’я. Після першої анексії Криму Російською імперією її православне населення (насамперед греки) було депортовано в Приазов’я. Із смертю
останнього готського митрополита Ігнатія у 1786 р. його вірні були приєднані
до Слов’янської (Катеринославської) єпархії РПЦ. Проте Вселенський Патріархат ніколи не визнавав законності підпорядкування російському Синоду і ліквідації цих своїх історичних митрополій у Криму.

Українська Православна Церква в ХІХ — на початку ХХ ст.

Історія України та Української Православної Церкви у ХІХ ст. пройшла під
знаком жорсткої великоросійської централізаторської політики. Значна частина українських земель після століть державної і релігійної розірваності була
об'єднана, однак не у суверенну і незалежну національну державу, а у етнічно знеособлену складову частину Російської імперії. Тепер український народ
вже не мав національної Православної Церкви як незалежної установи, оскільки всі справи з керування структурами УПЦ поступово перебрав на себе російський синод, а внаслідок його цілеспрямованої політики митрополити Київські
з кінця ХVШ ст. діють вже цілком в руслі російської політики, виконуючи накази та інструкції Синоду з русифікації церковного життя в Україні та подальшої асиміляції його в єдину для імперії Російську Православну Церкву. Через
втрату української державності Київська митрополія змушена була підпоряд-

Історія УПЦ

ковуватись російській церковній владі аж до революційних часів початку XX ст.
Жодна з умов приєднання Київської митрополії до Московського патріархату
(1686) не була виконана, а митрополит Київський і всієї Руси втративши свій
титул, перетворився на рядового архієрея РПЦ. Ліквідація другої Малоросійської колегії у 1781 році і перетворення України на намісництво Російської імперії тяжко відбилися на становищі Української Православної Церкви. Переходячи у XIX століття, український православний народ не мав своєї національної
Церкви як установи. Але навіть перебуваючи в складі РПЦ, він у масі своїй все ж
зберігав і вносив у церковно-релігійне життя національні моменти. Влучно зазначав архієпископ Сава (Тверський), що історію Російської Церкви за XVI вік
доводиться писати по митрополитах, за XVII вік — по патріархах, за ХVIIІ — по
царях, а за ХІХ — по обер-прокурорах. Нівеляційні заходи імперської влади та
Синоду в Україні втілювались у XIX ст. у церковному житті. Внаслідок такої політики припинилось соборне життя Київської митрополії. Церковно-національна українська культура, після використання її освітніх скарбів, вихованців і діячів для Московщини, була в занепаді через русифікаційні заходи. Призначення
консисторіями священиків, замість обрання їх селянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громадами. До призначених священиків громади
ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян. Церква, як церковне управління, стала бюрократичною установою,
поруч з іншими державними інституціями, підірваною до того ж після «Регламенту» Петра І, в засобах до незалежної екзистенції грабунком церковних і монастирських маєтностей при Катерині II на користь придворних фаворитів.
Київська єпархія-митрополія була утворена російським урядом у 1797 р.
після третього поділу Речі Посполитої з щойно приєднаних територій Правобережної України. Відповідно відбулась перебудова адміністративно-територіальної системи українських земель, що призвело до перерозподілу парафій між
новоствореними єпархіями. У 1796 р. утворено Київську губернію, яка повністю
тепер розмістилась на Правобережжі. Тому після наказу Синоду від 7 вересня
1797 р. Київську єпархію складають тільки правобережні парафії і землі, які відійшли від Речі Посполитої до Російської імперії. До складу митрополії увійшли
12 повітів. Відповідно до повітового поділу губерній було зроблено перерозподіл митрополії. У кожному повітовому місті утворювалось Духовне Правління.
Таким чином, церковні органи управління потрапляли під контроль світської
адміністрації. Відбудовувалась чітка церковно-адміністративна структура, яка
сприяла посиленню контрольно-поліційних функцій Церкви над парафіями у
духовній сфері, у боротьбі з вольнодумством, єретицтвом та сектантством.
Головною метою цього «новоутвору» було створення нового єпархіального
устрою за зразком російських єпархій і викорінення попереднього устрою УПЦ з
притаманними йому виборністю ієрархів та духовенства, власним друком богослужбових книжок, існування церковних братств, а також українських церковних обрядів та звичаїв. Російським урядом було поставлено мету: досягти «купночінія» з Російською Церквою шляхом переустрою християнських церков усіх
приєднаних до Росії територій, або навернених у православ’я іновірців. Впро-

Київська митрополія у складі Московського патріархату

довж ХVІІІ ст. в Російській імперії відбувається загальне реформування суспільства на засадах бюрократизації та централізації влади, і значним етапом цього
процесу була реформа церковного устрою. Розподіл українських територій між
кількома єпархіями був одним із заходів, які позбавили київських ієрархів права
претендувати на роль загальноукраїнських архієреїв. Єдиною вигодою одержавлення Православної Церкви на Київщині стало закінчення панських знущань над
церквами і священиками, яких вони зазнавали за часи Речі Посполитої.
На території України з Кримом під РПЦ у ХІХ ст. були єпархії: Київська, Чернігівська, Волинська, Харківська, Полтавська, Подільська, Катеринославська,
Херсонська (з 1837) та Симферопольська (в Криму, з 1859). У 1808 р. до України увійшли Молдавія, Валахія і Бессарабія. Усього було 500 благочинних округів і більше 8200 парафій. Станом на 1900 р. тут було зосереджено п′яту частину православних храмів імперії, 1/7 частину монастирів, 10 333 церкви та
105 монастирських осель, діяло 31 духовне училище, 9 семінарій і Київська
Духовна Академія (КДА) — колишня КМА. На чолі кожної єпархії стояв єпархіальний архієрей. Київську 1-класну єпархію очолював митрополит, 2-класну
очолював архієпископ, а єпархіями 3-го класу керував єпископ. Єпархіальний
архієрей мав адміністративну, судову та господарську владу в єпархії. Адміністративна влада поширювалася на усе духовенство та церковні заклади; судова — на духовенство і мирян в церковних справах; господарська — на церковне
майно. Єпархіальний архієрей призначав посадових осіб єпархіального відомства, здійснював нагляд за їх діяльністю, затверджував рішення єпархіальних
установ, поставляв членів причтів, здійснював ревізію єпархії та її монастирів. При архієреї знаходилася людина (з цивільних осіб), яка вела його діловодство. Архієрей очолював ієрархічну систему управління в єпархії, яка відповідала централізованій структурі державної влади. Єпископів також не обирали, а
призначали в Синоді, переважно з росіян. До русифікації були долучені духовні
консисторії, які, діючи при єпископських кафедрах, поширювали різного роду
укази та постанови. Синод забороняв проповіді українською мовою, українську
вимову в Богослужінні, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні відправи українську вимову, бо іншої не знали. Консисторії комплектувалися «надійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». На чолі єпархій поступово імперською владою
було поставлено росіян чи зденаціоналізованих українців. Наприклад, на Волині з 1795-го по 1917 р. змінилося 34 правлячих та вікарних архієрея. Близько
76 % з них були неукраїнського, в основному російського, походження.
Київська єпархія — митрополія, згідно розподілу у 1786 р. архієрейських кафедр на три класи, одержала разом Московською і Санкт-Петербурзькою єпархіями статус першокласної. Введення штатів у 1786 р. стало великим ударом
як для всієї митрополії, так і для її парафій і монастирів. Після введення штатів діючими залишилось лише 7 чоловічих і 4 жіночих монастирі. Зліквідовано, з метою перенесення в Таврію, навіть ставропігійний Межигірський монастир. Старовинна обитель була піддана грабунку, і у 1787 р. ледь не вся згоріла
від пожежі. На недовгий час було закрито Братський Богоявленський монас-

Історія УПЦ

тир КМА, але після клопотань митрополита Самуїла Миславського його було
відновлено. Тяжкої долі не уникла навіть Києво-Печерська лавра — вона позбулась ставропігії. Київський митрополит від 1786 р. стає настоятелем Києво-Печерської лаври і тому в офіційних документах до титулу владик долучено слова: «Священно-архімандрит Києво-Печерської Свято-Успенської Лаври».
Митрополитам було передано «настоятельські покої», і з того часу вони управляють обителлю через своїх намісників разом з Духовним Собором. Збережено також формальну владу митрополитів і над Київською Академією, але вона
все більше потрапляла під прямий контроль Синоду. З 20-х рр. ХVІІІ ст. все церковне життя регламентувалося наказами Синоду, якому безпосередньо були
підпорядковані єпархіальні архієреї та секретарі духовних консисторій. Синод
контролював широке коло питань, пов’язаних з адміністративними, судовими та господарськими сферами релігійного життя, вирішував питання про відкриття єпархій, вікаріатств, утворення посад і закладів церковного управління,
створення духовно-учбових закладів. Постанови та накази Синоду обумовлювали порядок церковного життя: Синод обирав кандидатів на єпископські кафедри, затверджував на посадах та звільняв настоятелів монастирів, секретарів консисторій, начальників духовно-учбових закладів, розв’язував питання
про зняття священицького та чернечого чину, давав дозвіл на відкриття нових
монастирів, створення парафій; здійснював нагляд за духовно-учбовими закладами; йому підпорядковувалися лаври та ставропігійні монастирі.
У XIX ст. РПЦ вела вперту боротьбу з виявами української національної самобутності: заборонено будувати церкви, малювати ікони в українському стилі, додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослужіння від московського тощо. Політична роль «Вєдомства Православного Исповеданія» на
українських землях не обмежувалась русифікацією самого духовного стану через духовні школи. Адже саме духовенство в його пастирському служінні посеред мас українського народу теж мало сприяти русифікації. Московська вимова богослужбової церковнослов’янської мови впроваджувалась на Україні вже
від часів Катерини II. У XIX ст. ця боротьба з українською вимовою продовжувалась, бо в церковному читанні особливо українських дяків залишалась давня
українська вимова. Все це відбувалось на тлі інтенсивної політики русифікації
в загальнодержавному масштабі. Так, у 1824 р. міністр освіти Російської імперії О. Шишков видав розпорядження, де говорилось: «Воспитание народное по
всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское»,
а щодо цензурного режиму: «Подвергать запрету всякое малороссийское слово
как по существу вредное и опасное для государственного единства».
Денаціоналізацію українського церковного життя можна проілюструвати
прикладом Києво-Печерської лаври — найдревнішої і найпочеснішої обителі.
Від кінця ХVІІІ ст. до 1917 р. на її чолі не було жодного українця. Протягом ХІХ ст.
Печерський монастир виконував функцію провідника ідеї єдиної неподільної
Росії в українські маси. Занепадає місце лаври в культурному житті — за 125 років вона не дала практично жодного значного громадського або культурного
діяча. У ХVІІІ ст. монастир ще живило оригінальне, самобутнє українське мис-

Київська митрополія у складі Московського патріархату

тецтво, що поєднувало народні традиції з монументальною і живописною майстерністю. Після поразки державницьких змагань української еліти в 1709 р.,
котра була матеріальним чинником різкого піднесення мистецтва на Наддніпрянщині і Лівобережжі у ХVІІ—ХVІІІ ст., культурний потенціал не вичерпався
одразу і тому тільки інерція великої культури нагадувала про часи розквіту козацької держави на Україні. Руйнування лаврського господарства провадилося царатом методично і цілеспрямовано. Почалося воно в 1706 р., коли Петро І
під час Північної війни (1700—1721) завітав до Києва і вибрав район лаври під
зведення київської фортеці. За короткий строк знищено Печерське містечко в
кілька тисяч жителів, а всі його мешканці переселені в район сучасного Печерська; руйнуються садиби та дерев’яні храми, що були у залежності від Печерського монастиря. Залишилися незруйнованими лише Воскресенська та Феодосіївська муровані церкви мазепинської доби та Спаська церква княжих часів.
Решта будівель зноситься, територія обноситься земляними валами, ровами,
бастіонами і равелінами. Остаточним ударом був наказ Катерини ІІ 1786 р. про
секуляризацію церковних маєтків і землі в Україні в царську казну. Економічну
незалежність було ліквідовано, за лаврою залишалися лише незначні земельні володіння в районі Києва. Весь монастирський штат і ченці переходили на
утримання Синоду. Всі спроби опору українського духовенства придушувалися. Так, лаврського архімандрита Зосиму Валькевича з проголошенням нових
духовних штатів 1786 р. було увільнено від ігуменства і відправлено на спокій
до Китаївської пустині. Його замінив більш лояльний до уряду Самуїл Миславський. У 1800 р. з’явився відомий указ Павла І, котрим заборонялося будувати
церкви в українському стилі — тричастні та хрестові в плані, з характерними
грушеподібними банями. Натомість велено будувати церкви виробленого в російських столицях класичного типу, пізніше — у псевдовізантійському і псевдоросійському стилях (купола-«луковки»). Наказ цей неухильно виконувався
протягом 100 років і тільки після 1905 р. на Україні знову будуються культові споруди у необарочному українському стилі. Ця нечувана досі регламентація архітектури негативно відбилася на зовнішньому вигляді лаври. Її споруди отримують непритаманні для українського мистецтва шарові завершення,
фасади прикрашалися напівколонками московського наришкінського стилю,
з’явилися незграбні споруди, що дисонували з витонченими формами мазепинського стилю. В результаті Україна втратила найцінніший приклад монументального образотворчого мистецтва пізньобарочних часів.
Іншим прикладом денаціоналізації українського церковного життя є доля
КДА. Головними засадами державної політики щодо України з боку Росії стає
нищення всього українського. В першу чергу це стосувалося шкільництва. Тому
наприкінці ХVІІІ — поч. ХІХ ст. РПЦ запроваджує реформування духовних шкіл
на всій території, отже і в Україні. Внаслідок цілої низки реформ Київська Академія поступово втрачає свої особливості і традиції та перетворюється на одну
з загальноросійських духовних Академій. Це відчутно вдарило по стародавніх
традиціях існування українського шкільництва, започаткованого в добу св. митрополита Петра Могили. Правда, на даний період реформ духовної освіти в

Історія УПЦ

Україні ще залишалась ціла плеяда представників старої Київської Академії.
Саме вони були носіями навчального та наукового досвіду попередніх часів і самого духу шкільництва післямогилянської доби. Для наступних поколінь вихованців КДА цей дух поступово був втрачений. Разом з реформуванням Академії
починається процес відтягування з неї кращих викладацьких та професорських
сил до новоствореної Московської Духовної Академії, призначення викладачами до російських єпархіальних духовних семінарій, священноучителями при
російських посольствах, настановлення новонавернених в православ’я іноземців. Початок ХІХ ст. став для КМА добою занепаду. Як і раніше освіта, отримувана учнями, поєднувала в собі початкову, середню і вищу, але цей стан вже не
відповідав вимогам нового часу та погано узгоджувався з планами російського
керівництва щодо уніфікації духовної освіти в межах імперії. Більшість учнів на
цей час вже складали діти священнослужителів, що було зумовлено поперед
німи указами Синоду та київської духовної консисторії, за якими священики
мусили віддавати дітей у навчання під загрозою штрафу, позбавлення парафії
і навіть переведення в «компут мужичий». Здійснюючи перебудову провідного
вищого навчального закладу України, Синод намагався зробити все можливе,
щоб ліквідувати тут навіть будь-які ознаки старої Академії з її автономністю,
самоврядуванням, виборністю, багатостановістю тощо. Весь попередній професорсько-викладацький склад КДА було звільнено. Піддано нищівній критиці і курси викладання, і самих викладачів, оскільки всі вони, за попередньою
традицією, не включали до розгляду російських духовних і світських авторів.
Стара Академія була закрита у вересні 1817 року, і в її стінах того ж року відкрили Київську Духовну семінарію. З попереднього складу Академії Комісія духов
них училищ залишила тільки ієромонаха Кирила Куницького для викладання
грецької мови. Було закрито колегії у Переяславі та Чернігові. У 1819 р. замість
КМА відкрилася Київська Духовна академія (КДА). Вона вже була уніфікована
за великоросійськими синодальними зразками, була перетворена на суто духовний заклад, доступний лише поповичам. Сюди було прийнято на навчання
49 студентів: 26 з українських єпархій і 23 з російських. Процес обмосковщення
КМА яскраво висвітлив класик української літератури І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари». У XIX ст. процес асиміляції українських інтелігентських верств
з російськими пішов так далеко, що не мало значення те чи інше походження кандидата в єпископи. Оскільки ж посеред єпископату РПЦ, у складі якого
були ж, хоч би і в малій кількості, українці за походженням, майже завмерла національна свідомість. Про це свідчить той факт, що з відродженням до волі й
незалежного життя України під час революції 1917 р. не знайшлося навіть двох
єпископів-українців (з приблизно 250 архіпастирів РПЦ), які могли б довершити хіротонію єпископів для Української Православної Церкви.
Але і в такому вигляді КДА робила певний внесок у розвиток української
культури і духовного життя. Тут склалася солідна богословська, філософська та
історична школи на чолі з відомими церковними вченими. Розвиток і поглиблення богословського курсу в КДА пов’язані з іменами Мойсея Богданова-Платонова, який розробляв богослов′я в напрямку містицизму. З 1830 р. кафедру

Київська митрополія у складі Московського патріархату

богослов′я очолив Інокентій Борисов, який намагався розширити богословські істини за допомогою науково-філософського знання, запроваджував такі
аспекти богослов′я, як релігіозистика, еклезіастика (наука про богослужіння
і управління церкви), порівняльне богослов′я. У 1910 р. праці Інокентія Борисова в 12 томах були видані в Санкт-Петербурзі. Його справу продовжив Димітрій Муретов, а згодом і Антоній Амфітеатров. В другій пол. ХІХ — на початку
ХХ ст. богословські студії в КДА зазнали всебічного поглиблення. В галузі Святого Письма в КДА були спеціалісти з Старого і Нового Заповітів. Над біблійною
історією і археологією працювали Яким Олесницький, який декілька разів проводив дослідження на Святій Землі у 70 рр. ХІХ ст. З початку своєї діяльності
кафедра загальної церковної і світської історії належала до другорядної категорії і вивчення світської історії взагалі було необов′язковим. Деяке пожвавлення у справу вивчення історії вніс митрополит Євгеній Болховітінов. З 1841 р.
в КДА було заведено окрему кафедру російської церковної і світської історії,
яку почав викладати Макарій (Булгаков), пізніше митрополит Московський,
автор ряду відомих творів «История Киевской Академии», «Догматическое богословие», «История Русской Церкви» в 12-ти т. та ін. Його справу продовжив
проф. І. Малишевський (1828—1897). З 1860-х рр. світську історію викладав
П. Терновський, автор праць про Стефана Яворського, Феофана Прокоповича,
південноросійського проповідництва ХVІ—ХVІІ ст. Російську цивільну історію
викладав білорус Володимир Завітневич (1853—1927), автор дослідження «Палінодії» Захарії Копистенського.
Три видатні постаті серед професорського складу КДА заслуговують на особливу увагу, оскільки йдеться про створення історії Київської Академії. Йдеться про Миколая Петрова (1840—1921), Степана Голубєва (1849—1920) і Федора Титова (1864—1922). Своїми дослідами, зібраними матеріалами і документами вони дали основу для наукових студій в галузі церковної історії і культури,
особливо ХVІІІ—ХІХ ст. Звичайно, що для них не існувало «Української Церкви»,
а тільки Православна Церква в «Малоросії» або «в
Юго-Западной Россії», хоча слід зазначити, що зібраний і опрацьований академічними істориками
фактичний матеріал з церковних старожитностей
України різних історичних періодів на сьогодні є
безцінним джерелом для досліджень.
Ще в 1837 р. при ній було засновано журнал «Воскресное чтение», який до початку 1860‑х років був
практично єдиним друкованим органом Київської
єпархії, а з 1859 р. був отриманий дозвіл на випуск
нового журналу — «Труди КДА». У 1872 р. при Академії було засновано Церковно-історичне та археологічне товариство, що займалося збиранням і вивченням пам’яток старовини, відкрито Церковноархеологічний музей. КДА дала цілий шерег святих,
видатних письменників, вчених, громадських діяФеофан Прокопович

Історія УПЦ

чів. У ній утворювалися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України. З вихованців КДА вийшло багато видатних письменників
(А. Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О.
Бодянський, Ф. Лебединцев, М. Грушевський, С. Терновський, П. Житецький, О. Кістяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, О. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшівський,
В. Щербаківський та ін.). Але у 1920 р. більшовицька влада закрила КДА (перейменовану в той час на Київську Православну Богословську академію). Щоправда, є
повідомлення про продовження навчання до 1923 р. приватно, але академічна
система була приречена на вимирання, а ті з професорів і викладачів, які не встигли емігрувати, майже всі були репресовані.
У значно гіршому становищі були навчальні заклади середньої та нижчої
ланки. Кожна з єпархій на українських землях (до них треба додати ще Холмську, відкриту з 1907 р.) мала для підготовки кадрів духовенства семінарію і по
кілька нижчих «духовних училищ» в єпархії, за якими трималася давня назва
«бурса». Навчання в бурсі, яке тривало 5 років (а після її закінчення — в семінарії 6 років), проживання більшості молодих людей при шкільних будинках в
умовах певного режиму, все це сприяло вихованню майбутніх священиків у дусі
«руськости», з яким вони потім йшли в українське село. У XIX ст. в духовних
школах українських єпархій переважали учителі великоруси, які охоче їхали на
службу в «Малороссію», в «край, где все обильем дышит».
Нижча освіта занепадала. Якщо арабський мандрівник середини ХVІІ ст. Павло
Алепський (Халебський), син антіохійського патріарха Макарія з подивом відзначав, що в Гетьманщині не тільки хлопчики, а навіть дівчата вміють читати, знають порядок богослужіння й церковний спів, то з падінням Гетьманщини впав і
рівень освіти. Особливо він впав при Катерині II після остаточного закріпачення
українських селян (1783) та секуляризації церковних та монастирських маєтків
в Україні (1786). Якщо, наприклад, у 1768 році на території майбутніх трьох повітів — Чернігівського, Сосницького та Городенського — було 134 школи, і одна
школа припадала на 746 душ, то 1875 року на тій же території було тільки 52 школи, і одна школа припадала на 6750 душ населення. Селяни самі їх утримували,
але для них, кріпаків, це ставало дедалі тяжчим. На початку XIX ст. переважна більшість шкіл була парафіяльними; крім того, по містах були повітові школи, кількість яких поволі збільшувалася. У школах почали вживати методу «ланкастерського» навчання, себто вчитель доручав кращим учням навчати інших; такий метод значно зменшував витрати на оплату педагогічного персоналу.
Благочестя в широких народних масах залишалось вірою живою і діючою,
підставою для життя людей у Божому світі по Божественному закону. І голов
ним джерелом цієї віри залишалась для народу і далі церковна святиня. Храм
найперше був школою благочестя, в ньому виховувались релігійні настрої і задовольнялись релігійні почуття і потреби людей.
Падіння кріпацтва в Російській імперії у 1861 р. відкрило шлях для швидкого розвитку прогресивних тенденцій. Зокрема, «Положення 1864 року» про
школи давало право відкривати народні школи, пристосовуючи їх програми до

100

Київська митрополія у складі Московського патріархату

місцевих умов. Але ліберальні ідеї 1860-х років зустрічалися з посиленням реакції, яку викликало польське повстання 1863 року, і новим переслідуванням
української мови. Не могло бути й думки про введення української мови як викладової в школах; заборонено друкувати підручники українською мовою, і все
навчання велося тільки російською мовою. Русифікація містила в собі ту ідеологію російського патріотизму, яка базувалась на засадах «православія, самодержавія і народности», ідейна тріада, проголошена міністром Уваровим при імператорі Миколі І. В цій ідеології мала виховуватись молодь по духовних школах,
причому під «народністю» розумілась національність не та, в якій хто родився,
а російська, чи московська по давнішій термінології. Особливо ж це завдання
було покладене на духовенство, коли останнє притягнуте було до справи початкової народної освіти й виховання дітей у церковнопарафіяльних школах.
Історик Власовський так підсумовує це питання: «Церковна школа залишалась
«чужою народові», хоч і з «печаткою православної культури». З чужою мовою,
втративши зв’язок з українським національним минулим, вона нічого не давала народові, як українському народові, а нав’язувала йому «російськість» від часів ніби князя Володимира Великого».
Але і в таких умовах вдавалося зберегти національну ідентичність і важливою справою стало надати народу Священне Писання його рідною мовою. Ставлення української творчої еліти до Великої Книги Книг висловив наш філософ
Григорій Савич Сковорода: «Сія Книга вічная, Книга Божія, Книга Небесная».
Характерно, що цим зайнялися головні творці Кирило-Мефодіївського братства — ідеологи національного пробудження українців кінця 1840-х років (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко). Першим же перекладачем
Євангелія українською мовою став Пилип Морачевський. Його переклад спричинив бурю в російських шовіністичних колах («всяк, кто словом или делом будет
способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность
Герострата») і стимулював появу у 1863 р. горезвісного циркуляру міністра внут
рішніх справ Валуєва, яким заборонялося видавати
українські книги, бо української мови нібито «не было,
нет и быть не может». А переклад Морачевського,
визнаний Російською Академією наук, не був опублікований за життя письменника внаслідок заборони
з боку Синоду. У 1876 р. Олександр ІІ видав таємний
Емський указ, яким взагалі українська мова не допускалася в сферу освіти, книгодрукування, театрального життя тощо. Скажімо народну пісню «І шумить, і
гуде» можна було виконувати на концертах — тільки
не українською мовою, а іноземною, наприклад пофранцузькі! За Олександра ІІІ у 1881 р. було заборонено виголошувати церковні проповіді українською
мовою, а з 1888 р. заборонялося хрестити дітей українськими іменами. І тільки через 47 років, після революції в Росії, у 1907 році переклад МорачевськоГригорій Сковорода

101

Історія УПЦ

го було дозволено друкувати. Перекладав Святе Письмо і М. Лободовський. Варто зауважити, що багато наших письменників також бралися за переклад саме
Псалтиря та Нового Завіту. Це не були переклади, в повному розумінні цього слова, а тільки вільні переспіви. Видатним перекладачем Святого Письма на українську мову є класик української літератури, член Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймон Куліш, який разом з видатним вченим Іваном Пулюєм переклав повний текст Євангелія. Після смерті Куліша у 1897 році його справу продовжив І. Нечуй-Левицький, знову ж разом із І. Пулюєм. Проводилася робота щодо
видання Євангелія українською мовою і завдяки старанням єпископа Парфенія
(Левицького).
Гострі соціально-економічні та національні суперечності в Російській імперії викликали революцію 1905—1907 рр. Зокрема, лібералізація суспільно-політичного життя зробила можливим видання Євангелія українською мовою.
Воно побачило світло у 1906 р. А революційні події 1917 року підштовхнули
проф. І. Огієнка (майбутнього митрополита Іларіона) до перекладу не тільки
Нового, але й Старого Завіту Біблії. Ця титанічна робота в тяжких умовах революцій, війн, поневірянь на еміграції завершилася остаточно в 1962 році.
В умовах Російської імперії ХІХ ст., де українці, як і білоруси, не визнавалися
окремим народом, неможливо було навіть порушувати питання про автокефалію. Однак в передових колах українського руху ідея про автокефалію УПЦ ставала тоді все більш популярною. Так, у листі 1913 р. відомого українського громадсько-політичного діяча Маркіяна Меленевського до Михайла Грушевського
констатувався цей факт і висловлювалася пропозиція до вченого написати «Історію Української Церкви».
Сприятливішою була ситуація на західноукраїнських землях. Зокрема, після
приєднання Буковини до Австрії (1774) австрійський уряд не бажав, щоб Православна Церква цієї землі підлягала владі митрополита чужої держави. Тому
цісар Йосиф II видав у 1781р. «патент», яким віддав всі парафії та монастирі в
межах австрійської Буковини єпископові Досифеєві Херескулу, єпископові Радовецькому. Після того митрополит Ясський зрікся своєї влади над єпархіями
в Радівцях та в Сучаві. Митрополичу кафедру було перенесено до Чернівців, де
збудовано пишну резиденцію й засновано Консисторію.
Але церква була незалежною недовго. У 1783 році її було приєднано до митрополії в Сремських Карловцях до Сербської Православної Церкви. У її складі
перебувала Буковинська Церква до 1873 року. У цьому році відбулися важливі зміни в становищі Церкви завдяки зусиллям митрополита Євгена Гакмана,
українця за походженням. Він боровся зі спробами румунських шовіністів приєднати буковинську єпархію до румунської митрополії в Семигороді і добився від австрійського уряду утворення незалежної Буковинсько-Далматинської
автокефальної митрополії, яку й очолив. До її складу входила Буковина та смуга Адріатичного узбережжя Хорватії. Саме митрополит Євген заснував товариство «Руська Бесіда» в Чернівцях (1870), яке об’єднало національно-свідомих
українців, зокрема С. Смаль-Стоцького, Юрія Федьковича, оо. Г. і Є. Воробкеви-

102

Київська митрополія у складі Московського патріархату

чів, М. Василька та інших діячів. Буковинсько-Далматинська митрополія перебувала автокефальною до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р.
Перекладами Святого Письма українською мовою на західноукраїнських землях займався Маркіян Шашкевич (1811—1834 рр.), завдяки його зусиллям було
перекладено українською мовою Псалми, а також Євангелії від Матфея та Марка. Також відомі такі перекладачі Нового Завіту на українську мову, як Антон
Кобилянський, Володимир Александров, о. Олександр Бачинський, о. Ярослав
Левицький.
Щодо історичних прецедентів призначення в Україну екзархів Вселенського
Патріарха, то таких прикладів з історії було чимало. Щоб не ходити дуже далеко,
звернімось до ХХ століття. Надамо слово згаданому архієпископу Тельміському
Йову: «Оскільки землі Галичини і Закарпаття навіть на початку ХХ століття вважались канонічною територією Вселенського Патріархату, то член синоду Російської церкви митрополит Київський Антоній (Храповицький) з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово
звертався про дозвіл і благословення до Вселенських Патріархів, і навіть просив з цією метою надати йому титул екзарха Вселенського Патріарха в Галичині
і Закарпатті. І таким титулом екзарха Вселенського Патріарха в Галичині і Закарпатті цей російський ієрарх був наділений у 1910 р. грамотою Вселенського
Патріарха Йоакима III. Пізніше цей титул екзарха за ним був підтверджений і
Вселенським Патріархом Германом V (1913—1918 рр.).
Отже, на початку ХХ ст. Російська Церква сама просила призначити її архієрея
екзархом Вселенського Патріарха в українських землях, і тоді вона це не вважала «вторгненням в чужу канонічну територію»... Тобто сама синодальна Російська церква визнавала ці українські землі юрисдикцією Вселенського Патріархату, а один з її провідних ієрархів користувався титулом екзарха Вселенського
Патріарха в Галичині і Закарпатті. На підставі цього історично-канонічного права для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України і Західної Білорусії
Вселенський Патріархат 13 листопада 1924 року
видав Томос про дарування автокефалії Польській
церкві. Цей Томос скасовував акт 1686 року, яким
передавалась Київська кафедра під тимчасову опіку (адміністрацію) Московському патріарху. Томос
Вселенського Патріарха 1924 року стверджує, що
це приєднання суперечило канонічним правилам
і що Московський патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська митрополія повинна була зберегти свої права автономії і канонічний зв’язок із Вселенським
Патріархатом. Таким чином, автокефальна Православна церква в Польщі (а по суті, Західної України і Західної Білорусії) проголошувалася правонаступницею історичної автономної Києво-Галицької
Маркіян Шашкевич

103

Історія УПЦ

митрополії Вселенський Патріархату. До неї, до речі, входила Свято-Успенська
Почаївська лавра, священно-архімандритом якої вважався предстоятель автокефальної Православної церкви в Польщі, митрополит Варшавський і всієї Польщі».

Ліквідація унії

Останній розподіл Речі Посполитої (1795), після якого Польща як держава перестала існувати, для України мав далекосяжні наслідки. По-перше, хоча
і в складі Російської імперії, але Правобережна та Лівобережна Україна були
об’єднані територіально. По-друге, це об′єднання означало припинення католицького впливу та утисків за віросповідною ознакою, оскільки православну віру обороняла держава. З іншого боку, це означало перемогу російського
православ′я в українських землях з відповідним посиленням політики русифікації та занепаду українства в цілому.
За правління царів Павла І (1796—1801) і особливо Олександра І (1801—
1825) польський народ ще не відчув повною мірою російського колоніального
гніту. Скажімо, була відкрита Головна семінарія для підготовки латинського й
уніатського духовенства. Осередком польської культури став і Кременецький
ліцей. При монастирях і парафіяльних церквах відкриті були, під наглядом католицького й уніатського духовенства, польські школи. Але доля православних
людей на українських і білоруських землях, прилучених після поділу Польщі до
Росії, зовсім не свідчила про те, що ці землі опинились у кращих умовах у православній державі. Так, наприклад, на Волині, де за Олександра І польські поміщики займали посади й губернаторів, Поділлі, Поліссі, використовуючи право
пана, поляки-католики багатством, владою, освітою — усіма способами старались принизити православ’я і українську та білоруську народності, а піднести католицтво і польську народність. Хоч у Волинській губернії було в цей час
1580 православних церков, а уніатських 154, одначе вбогість старих дерев’яних
православних святинь супроти розкішних мурованих католицьких костелів
свідчила, що хлопська й панська віри залишились у цьому краї так само, як було
за польського панування.
З точки зору РПЦ потрібно було, з одного боку, підняти православ’я з приниження та поставити його на службу російським державним інтересам, а з
іншого — ліквідувати унію, що торкалось більше Білорусі, бо на Правобережній Україні повернення до Православної Церкви в кінці XVIII ст. наступило силою народного релігійного духу, а не з розрахунків російської національнодержавної політики. Тим не менш, після 1795 р. тільки у Брацлавській губернії
в православ′я було повернуто 1090 церков і понад півмільйона уніатів. Головними напрямками діяльності у справі уніфікації єпархіального устрою Православної Церкви Правобережної України протягом 1795—1839 рр. були наступні: 1) ліквідація УГКЦ (Української Греко-Католицької Церкви) на цих землях, і
перереєстрація уніатських парафій як православних, 2) організація єпархіального управління і церковного життя за вже існуючими зразками Лівобережжя,
3) нове перекроєння територіальних меж єпархій та їх узгодження з межами

104

Київська митрополія у складі Московського патріархату

губерній Малоросії (при тому зникали старовинні православні кафедри і
з’являлися нові), 4) за підтримки російського уряду відбувається поступове
відновлення Православної Церкви на Правобережній Україні з того приниженого стану, в якому вона опинилася у ХVІІІ ст. Павло І (1796—1801) почав запроваджувати російське православ′я на Правобережній Україні та польських
землях під Росією. За його правління було ліквідовано уніатські парафії на Волині — Луцьку і Берестейську, в Білорусії — Пінську. З 5 000 уніатських парафій у Київській, Кам’янець-Подільській, Луцькій та Володимирській єпархіях
залишилося неповних 200. Зліквідовано всі василіянські монастирі. Єдиний
уніатський архієпископ Полоцький Іраклій Лісовський залишався у м. Полоцьку. Після смерті єпископа Іраклія Лісовського російський імператор Олександр І (1801—1825) призначив нового уніатського митрополита Григорія
Кояловича (І809—І8І4), якого римський престол не визнав, але його наступник — Йоасаф Булгак (І8І7—І838) був визнаний римським папою. Таким чином, за Олександра І уніатська Церква отримала можливість існування. В цей
час вона складалася з митрополита, 4 єпископів, церковної колегії з 5 членів,
декількох консисторій по 5 членів в кожній, 3 духовних семінарій, 1476 парафіяльних церков, 1985 священиків, 47 монастирів та майже 1,5 млн вірних.
Ситуація різко змінилася після придушення польського повстання 1830—
1831 рр. Як наслідок, конституційна хартія 1815 р. для Царства Польського була
скасована, було ліквідоване окреме польське військо, закриті польські університети у Варшаві й Вільні, а також Кременецький ліцей та польські парафіяльні
школи в Україні, ліквідовано до 200 католицьких монастирів. (Ще у 1820 р. за
межі Російської імперії були вислані всі єзуїти.) Поразка повстання стала приводом для ліквідації унії на білорусько-українських землях.
Російська державна ідеологія сприймає за одне й те саме слова «православ’я»
і «русскій», як раніше в Московщині за правдиво православне вважалось московське визнання. Тобто всякий «русскій» є православним, тоді як всякий поляк є обов’язково католиком. Правда, що й самі поляки теж вважали, що римо-католицьке тим самим є вже польське. З цих засад виникає на практиці у
перших русифікація через Церкву, у других — полонізація через Церкву. Хоча
в останнє десятиліття ХVІІІ ст. польська нація пережила руйнування польської
держави Берліном, Віднем та Санкт-Петербургом, але Польща збереглася як
суспільство, а в соціальному ландшафті колишньої Речі Посполитої домінували поляки. Хоча Річ Посполита припинила своє існування, селянські маси залишалися під владою польських поміщиків. М. Грушевський зазначав: «В землях,
які відійшли з-під Польщі до Росії, нічим не стало легче українському народові.
Навпаки, сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало
воно за безсилої розколиханої держави Польської. <...> Власть поміщика над
мужиком під новим пануванням дійшла такої моци, якої не мала за польських
часів... за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польський пан
не боявся нічого і міг тягнути з мужика соку, скільки хотів».

105

Історія УПЦ

Нове гоніння на уніатську Церкву (з 1774 року Греко-Католицька) починається від початку правління Миколи І (І825—І855). У 1828 р. в Російській імперії з усіх уніатських єпархій було залишено лише дві, які були підпорядковано
російському сенату. У 1832 р. скасовано уряд протоігумена василіянських монастирів. Але остаточний удар УГКЦ було завдано після польського повстання
1831 р. Незважаючи на те, що українці-католики майже не брали участь у повстанні, воно продемонструвало російському урядові, яку величезну небезпеку
несе польський націоналізм та осередки римо-католицької та греко-католицької Церкви. В ході ліквідації структур Греко-Католицької Церкви на західно
українських землях Микола І ліквідував конституційну хартію 1815 р. і польське військо; закрив Віленський і Варшавський університети, ліцей у Крем’янці,
польські школи, 200 католицьких монастирів; передав православним Почаївську Лавру у 1831 р.; 1832 р. ліквідував орден василіян, майно якого було конфісковано, ченців ув’язнено або заслано в Сибір; дітей від змішаних шлюбів
наказом від 1832 р. наказано писати як православних; заборонено спільні богослужіння православних з римо-католиками; кандидатам на священики треба
було тепер вчитися тільки у московських школах; скасовано свята Йосафата,
Божого Тіла; заборонено вживати католицькі книги і наказано використовувати книги тільки московського друку; священиків з цього часу призначав губернатор з огляду на їх політичну благонадійність тощо.
Акт повної ліквідації УГКЦ було доконано у 1839 р. Ініціатор цього процесу
уніатський єпископ Йосиф Семашко, який перейшов у православ’я, нерідко діяв
силовими методами, що провокувало заворушення та відкриті виступи грекокатоликів. До того ж він став запеклим русифікатором, запроваджуючи російську мову у духовних семінаріях, церковній документації тощо. Отже, штучно
була створена парадоксальна ситуація. Внаслідок такої політики царського
уряду та РПЦ близько мільйона уніатів перейшли у римо-католицизм. Єдиною
територією Російської імперії, де ще зберігалася унія, були Холмщина й Підляшшя — етнічні українські землі. Черга до них дійшла у 1875 р. Хоча частина
віруючих повернулася до православ’я, інша ж частина віруючих, що не сприймала саме казенної московської обгортки православ’я, стали за термінологією
влади «упорствующими». Нелегальні богослужіння жорстоко переслідувалися,
а священиків-уніатів арештовували й засилали в Сибір. Були вжиті й інші жорстокі репресивні заходи, в деяких селах «упорствующие» навіть були розстріляні. До чого призвели такі методи, показали події 1905 р. Коли цар Микола ІІ
видав маніфест 17 жовтня 1905р., де зокрема проголошувалася свобода совісті,
понад 200 тисяч українців Холмщини та Підляшшя покинули РПЦ, але подалися вже не до греко-католиків, а до римо-католиків, де вони швидко сполонізувалися. УГКЦ діяла лише в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття).

Українська Православна Церква у ХХ ст.
УПЦ часів українських визвольних змагань (1917—1921 рр.)
Виявом глибокої кризи Російської імперії стала революція 1905—1907 рр.,
яка зачепила і церковне життя. Прагнучи подолати її, цар Микола ІІ скликав
т. зв. «Передсоборне присутствіє» з метою реформування церковного життя, але
ніяких практичних наслідків його діяльність не мала. Наслідки синодального
періоду (1721—1917) для УПЦ були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної
русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо. Внаслідок політики Синоду щодо призначення кандидатур на київську кафедру і українські єпархії РПЦ виникла ситуація, коли практично весь єпископат в Україні складався з етнічних росіян.
Криза ще більше загострилася внаслідок Першої світової війни 1914—1918
і врешті призвела до Лютневої та Жовтневої революцій 1917 р., українських визвольних змагань 1917—1921 рр. Соціально-політичні зміни й потрясіння спричинили і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію
Української Православної Церкви (1917—1921). Цей рух був реакцією на стан
справ у Церкві, маючи на меті відродження української національної самосвідомості. Почавши з прагнень автономії і українізації Божественної літургії, рух
пішов далі, вимагаючи проголошення автокефалії Української Церкви. Цей процес знайшов своє відображення і в пресі — з’явилися публікації з проектами церковної реформи, розгорнулась полеміка щодо проблем автокефалії, українізації, Соборноправності, відродження українського церковного мистецтва. Серед
віруючих в Україні користувалися популярністю гасла, що пропагували демократизацію та оновлення церковного життя. Головні події з життя УПЦ в добу
українських національно-церковних змагань інтенсивніше проходили на теренах Великої України, або Східної, чи Наддніпрянської, яка до 1917 р. складалась
з наступних губерній-єпархій: Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська,
Катеринославська, Херсонська, Подільська, Волинська. Тут у 1917—1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди, найбільш радикальними з яких у справі українізації
стали Київський і Полтавський. Восени 1917 р. комітет українських військових
священиків, об’єднавшись з передсоборною комісією, на чолі з єпископом Уманським Димитрієм (Вербицьким) створив комітет, реорганізований на засіданні
23 листопада у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка проголосила себе тимчасовим органом з управління Православною Церквою в Україні.
На чолі ВПЦР став колишній архієпископ Олексій (Дородніцин) (1859—
1920) — доктор богослов’я, ректор Казанської духовної академії, професор

107

Історія УПЦ

Кам’янець-Подільського українського державного університету у 1919 р. Він оприлюднив відкритий лист в газеті «Киевлянин» за 6 грудня 1917 р.:
«Я українець і не стидаюся і не боюся заявити се голосно. Я люблю і любив той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого
я родився, виріс, мовою котрого я співав... Не бути
українцем я не можу так само, як дуб не може переродитись в березу, липа в сосну... Я не можу переродитись в якусь етнографічну сумішку з фіна, черемиса, чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком
й безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу, так як я їх
розумію. Та прошу вірити, що до кінця своїх днів зоОлексій Дородніцин
стануся Православним архієреєм, які б не були тяжкі
та злиденні сі дні, не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах
запорожців. Архієп. Олексій, д-р церковної історії».
Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні
1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої
сесії Собору роз’їхалися. Не відкидаючи важливості поставлених Собором завдань, група депутатів, в основному членів Тимчасової ВПЦР, зазначила, що
найголовнішим питанням є питання про статус Української Церкви, і 11 січня
запропонувала проголосити автокефалію Української Церкви. Автокефалістські настрої внесли чіткий розділ в настрої делегатів Собору, розділивши їх на
автокефалістів, які переслідували національні завдання, і консервативні сили,
які об’єднали всі ієрархічні, богословські і почасти наукові сили.
15 січня 1918 р. подовжилися дебати навколо питання про автокефалію.
Але розпочати роботу не вдалось в зв’язку з тим, що війна дійшла до самого Києва, 16 січня 1918 р. постало питання про перерву соборної роботи. Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) вибори нового митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького)
відбулися в травні 1918 р. Літня ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною
делегатів. ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив св. патріарх
Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін).
15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Всеукраїнського Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив Олександр
Лотоцький (1870—1939) — громадський і політичний діяч, письменник, публіцист, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, Українського Наукового Товариства у Києві, міністр ісповідань в гетьманському уряді. Він не визнав
залежності від РПЦ і зокрема від визначеної «Положенням» компетенції Московського патріарха, наголосивши, що основна засада української державної

108

Українська Православна Церква у ХХ ст.

влади полягає в тому, що «в самостійній державі Церква повинна бути самостійною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з
іншими самостійними Церквами».
Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Після приходу до влади уряду Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у прихильників автокефалії з’явилась
можливість впливати на події за допомогою державної влади, яка на відміну
від попередніх урядів стала провадити більш рішучий курс на українізацію.
Уряд Директорії УНР проголосив автокефалію Української Церкви та утворення Українського Синоду, головою якого було призначено архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського).
Головними засадами цього закону були наступні: 1) вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого мають церковно-державне значення; 2) для
керування справами УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви)
утворюється Український Церковний Синод (2 єпископи, 1 протоієрей, 1 священик, 1 диякон, 3 мирянина і 1 священик від Військового Відомства); члени Синоду
призначаються Вищим Республіканським Урядом; 3) Синод керує такими справами, як: а) релігійні, б) адміністративні, в) господарські, г) освітні, д) контрольноревізійні, є) судові; 4) в засіданнях Синоду бере участь Державний представник;
5) держава фінансово утримує УАПЦ; 6) УАПЦ з Синодом і ієрархією не залежить
від РПЦ і Всеросійського Патріарха; 7) Український Церковний Синод виробляє
накази, які вступають в силу після затвердження їх державним урядом України.
Цей документ протиставлявся «Положенню...» і був свідченням непримиренності позицій прибічників Московського патріархату в Україні, з одного
боку, та прихильників автокефалії і їх представників в уряді — з другого. Українська сторона відмовлялася визнати чинність автономного статуту під приводом того, що склад і процедурні питання Собору 1918 р. були самовільні, а
статут не отримав підтримки на державному рівні. Поборники патріархату відкидали закон Директорії, вважаючи його одностороннім актом українського
уряду, що не був затверджений канонічною верхівкою РПЦ в Україні.
Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії УПЦ було здійснено Олександром Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався
добитися згоди на це Вселенського Патріархату. Міністр ісповідань Іван Огієнко
(1882—1972) розгорнув кампанію збору підписів під проханням до Царгородського патріарха благословити УАПЦ у таборах військовополонених українців у
1921 р., коли уряд УНР перебував на вигнанні у Тарнові (Польща). Оскільки місія Олександра Лотоцького не увінчалася успіхом у справі визнання Закону Директорії УНР від 1 січня 1919 р., то міністерство намагалося вплинути на Константинополь масовою кампанією. Втім, текст цього прохання, підкріплений
великою кількістю підписів, залишився без відповіді.
Всі ці процеси проходили на тлі подій, викликаних Жовтневою революцією
1917 р. та її наслідків, насамперед наступу «червоних» та «білих» російських

109

Історія УПЦ

військ на Україну з метою придушення національно-визвольної боротьби українського народу і знищення його держави — Української Народної Республіки.
Одночасно більшовики, насамперед Ленін і Троцький, започаткували політику
«червоного терору», спрямовану також проти Церкви. Досить сказати, що вже в
перші роки радянської влади було фізично знищено 60 % всього православного духовенства. У лютому 1919 р. до Києва увійшли російські червоні війська.
В Україні стало чинним радянське законодавство щодо релігії та Церкви: «Закон про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви» («Декрет про
свободу совісті, церковні та релігійні товариства»). РНК УСРР затвердив його
22 січня 1919 р. і прийняв декрети про ведення актів громадянського стану,
громадянський шлюб та ін. Всі ці заходи мали велике значення для подальшого розвитку конфлікту між прихильниками автокефалії Української Церкви та
єпископатом Російської Церкви у їх відносинах з більшовицькою державою.
У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства.
У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив Михайло Мороз. Перша відправа українською мовою відбулася 22 травня 1919 р. в соборі Св. Миколая на
Печерську. Службу правив протоієрей Василь Липківський. Ця подія мала надзвичайний успіх серед прихильників автокефалії. В червні 1919 р. у Києві було
вже 3 українські парафії: 1) Старокиївська (Софійський собор), 2) Подільська
(Андріївська церква) та 3) Либідська (церква Св. Іллі). Вперше українську службу в Святій Софії Київській українське духівництво в кількості 7 осіб відправило
12 липня 1919 р. на день свв. Апостолів Петра і Павла. До ВПЦР від цієї парафії
увійшли Михайло Мороз, Василь Липківський, Нестор Шараївський, Григорій
Вовкушевський, Микола Пивоваров та ін.
Незважаючи на неприхильне ставлення радянської влади до проектів створення духовних шкіл, ВПЦР не припиняла процес підготовки священицьких та
диригентських кадрів для УАПЦ. Пастирські курси УАПЦ при Св. Софії діяли у
1921 р. Заняття та лекції для курсантів проходили в аудиторіях при Іллінській
церкві. Серед викладачів були майже всі засновники УАПЦ та міські науковці —
о. Нестор Шараївський (голова курсів), о. Ксенофонт Соколовський (секретар),
активіст у справі українізації православних парафій Григорій Стороженко, композитор і диригент Дмитро Ходзицький, історик Василь Данилевич, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, її сестра Марія Старицька, о. Никанор
Ковальський (інспектор) та ін.
5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення
автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919—1921 рр., але безрезультатно. Відзначимо, що для її здобуття, скажімо, необхідна участь як мінімум двох єпископів. Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний
період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/ Синоду єпископів і через
хворобу змушений був відмовитися від цієї співпраці. РПЦ ж заборонила служіння єпископів, які висловлювались за автокефалію УПЦ, а деяких перевела

110

Українська Православна Церква у ХХ ст.

з України в глиб Росії. Спроби добитися висвячення українських кандидатів у
єпископи в Грузії не мали успіху через військові дії (кандидати не могли проїхати на Кавказ). Тим часом в Константинополі помер Вселенський Патріарх, а
той, хто тимчасово виконував його обов’язки, не наважувався вступити в неминучий конфлікт з РПЦ. Коли ж незалежна Українська держава — УНР — впала, питання про автокефалію УПЦ було відкладене. За таких умов вирішили
скористатися прецедентом з давньої практики Александрійського патріархату, коли кандидатів у єпископи висвячували не група єпископів, а на Соборі духовенства (священики й диякони).
Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920—1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії.
ІІ ВПЦР проголосила необхідність скликання Всеукраїнського Церковного Собору для вирішення нагальних проблем церковного життя.
Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14—30 жовтня 1921 р. розпочав свою роботу у великому кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921—1927). Його заступником було
обрано архієпископа Київщини Нестора Шараївського. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р., основними засадами
цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію богослужіння і взагалі церковного життя. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації
було різко негативним як з боку тихонівського єпископату і обновленців, так і
митрополита Іларіона (Огієнка).
Підсумками цього Собору слід вважати наступні: 1) Собор заявив про те,
що він взяв на себе всю повноту влади в Українській Церкві; 2) припинив усі
зв’язки з керівництвом Російської Церкви в Україні; 3) підтвердив автокефалію
Української Церкви, проголошену Законом Директорії УНР 1919 р. та постановою ВПЦР від 5 травня 1920 р.; 4) обрав Митрополита всієї України та єпископат
УАПЦ; 5) затвердив виборність кліру та духовенства; 6) замінив єпископський
синодальний церковний устрій всенародно-соборноправним; 7) постановив,
що Собор буде вищим керівним органом УАПЦ, а в перервах між Соборами —
ВПЦР; 8) зрівняв у правах одружених і неодружених священиків у справі набуття єпископського сану, дозволив носити цивільний одяг в позаслужбовий
час і т. ін.; 9) відкинув, як неканонічну, анексію Київської митрополії у 1686 р.;
10) проголосив Всеукраїнський Собор 1918 р. зборами ворогів українського народу; 11) відновив участь мирян у справах керівництва Церквою; 12) постановив відродити народні релігійні звичаї в житті УАПЦ; 13) наголосив на розвит
ку церковних братств та поширенню благовісництва.
Таким чином, Перший Собор УАПЦ 1921 р. затвердив власні церковні канони згідно яким: 1) Українська Церква є автокефальною; 2) всі попередні акти
Російської Церкви щодо Української Церкви вважаються недійсними; 3) всі

111

Історія УПЦ

Православні Церкви Всесвіту повинні зібратись і утворити принципово новий
устрій Єдиної Апостольської Церкви, який би ґрунтувався на заповітах Ісуса
Христа, а не на російських державницьких засадах поневолення та пригноблення однієї Церкви іншою. Собор поклав початок УАПЦ, популярність якої швидко
зростала. Вже у 1921 р. УАПЦ налічувала понад 2000 парафій.

Висвята єпископату УАПЦ

Після Першого Собору УАПЦ 14—30 жовтня 1921 р. до знищення цієї Церкви у 1937—1939 рр. було висвячено 34 єпископи. Під час Собору 1921 р. та після
його закінчення в храмі Святої Софії Київської відбулися наступні хіротонії кандидатів, обраних голосуванням під час Собору: Василя Липківського (23 жовтня 1921 р.), Нестора Шараївського (25 жовтня 1921 р.), Івана Теодоровича
(26 жовтня 1921 р.), Олександра Ярещенка (27 жовтня 1921 р.), Юрія Міхновського (28 жовтня 1921 р.), Степана Орлика-Волинського (23 жовтня 1921 р.),
Івана Павловського (20 листопада 1921 р.), Григорія Стороженка (27 листопада 1921 р.), Михайла Маляревського (18 грудня 1921 р.), Миколи Пивоварова
(26 лютого 1922 р.), Костянтина Кротевича (26 березня 1922 р.) та ін. Згодом
висвячені єпископи УАПЦ Юхим Калішевський (1922), Миколай Карабіневич
(1923), Антон Гриневич (1923), Володимир Дахівник-Дахівський (1922), Олександр Червінський (1925), Юрій Тесленко (1925), Петро Ромоданов (1923), Марко Грушевський (1922), Володимир Самборський (1923), Володимир Бржосньовський (1921), Петро Тарнавський (1922), Микола Пивоварів (1922) та інші.
Майже всі вони загинули смертю мучеників у 1937—1939 рр. в тюрмах, політ
ізоляторах, таборах, на засланні.

Церква в міжвоєнний період

Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р.
стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства. Згідно з ленінським декретом 1918 р. і прийнятим на його підставі декретом уряду УСРР (19 січня 1919) Церква відділялася від держави. Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період
цілком ґрунтувались на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, а згодом — і на законі про релігійні об’єднання 1929 р.
Нова влада відбирала у Церкви все майно, в т. ч. й храми, та передавала у власність держави, заборонялося викладання Закону Божого навіть факультативно.
Закривалися майже всі семінарії та академії. Так, у 1920 р. була закрита КДА, а
нелегальне навчання на квартирах викладачів було припинено у 1922 р.
Красномовною ілюстрацією ставлення більшовицької влади до Церкви є її
кампанія з вилучення церковних цінностей у 1921—1922 рр., яка проходила
під гаслом допомоги голодуючим Поволжя (хоча цей багато в чому штучний
голод, був викликаний політикою «воєнного комунізму» радянської влади; він

112

Українська Православна Церква у ХХ ст.

охопив і південні губернії України). Озброєні загони т. зв. «продовольчої армії»,
яку спеціально для цього прислали з Росії, силою забирали в селян зерно, прирікаючи їх на голод. Більшовицька влада намагалася замовчати це, але Московський патріарх св. Тихон видав відозву про голод у Поволжі. Про Україну у відозві сказано не було, більшовики заборонили повідомляти в газетах про голод
на її території, то допомога з Заходу надійшла переважно в Поволжя. Необхідність західної допомоги Ленін мотивував тим, що в його уряду немає грошей.
І це в той час, коли за один 1920 р. лише в один із швейцарських банків керівники більшовиків поклали на свої особисті рахунки значні суми, зокрема Ленін — 75 млн швейцарських франків, Зінов’єв — 80 млн, Ганецький — 60 млн,
Троцький — 90 млн, крім того 11 млн доларів тільки в один з банків США. Коли
мільйони людей помирали з голоду, Ленін вичитував керівника кремлівської
їдальні за те, що «ікра вчора дивно тхнула», «гриби були в поганому маринаді»,
за що «годилося би кухаря посадити на тиждень у тюрму». Особливо цинічною
була політика більшовицького уряду з вилучення церковних цінностей. Спочатку Ленін у травні 1921 р. вимагав забрати з України 200—300 млн пудів збіжжя.
Коли цей план провалився, більшовики пішли іншим шляхом і вирішили вбити
одразу трьох зайців: завдати потужного удару по Церкві, збільшити золотий запас держави (саме тоді проходила грошова реформа і в обіг більшовики пустили замість папірців золоті червінці) і водночас особисто збагатитися. Всупереч
своєму ж закону про відділення Церкви від держави, всупереч протестам Православної Церкви (вилучення богослужбових речей і використання їх не для
цілей богослужіння категорично забороняється канонами Вселенської Церкви)
комуністична влада заходилася нещадно грабувати храми, особливо в Україні,
нещадно придушуючи протести. Інструкції щодо цього давалися безпосередньо В. Леніним, про що свідчить його таємний лист В. Молотову (уривки з нього
наводяться в додатку № 9). Показовою є акція з вилучення лаврських скарбів,
яка почалася вночі. Весь монастир було оточено озброєними військовими. Із
повідомлення Комісії пограбування Києво-Печерської лаври виглядало в цифрах таким чином: за одну лише ніч було сконфісковано 3 пуди 9 фунтів золота
та 683 пуди срібла, 2417 штук діамантів, 1106 смарагдів, 1345 рубінів, 40 сапфірів і більше півтисячі дорогоцінних предметів. Обдерли й золоту ризу з ікони
Успіння Божої Матері ХІІ ст., усипану 550 діамантами вагою 92 карати і перлами. Вилучали цінності, послугуючись двотомним каталогом проф. Тітова, складеним з науковими цілями ще в дореволюційний час. Очевидець описав частину побаченого: «Коли мені дозволили зайти і подивитись на ту дивну колекцію
(речей, призначених на конфіскацію — Авт.), я розгубився. То було незвичайне
видовище. Діамати різної величини, починаючи з малих і закінчуючи великими в декілька каратів, перли, золото, платина, рубіни й інші дорогоцінні камені сяяли при світлі воскових свічок, грали й переливалися дивним феєричним
блиском, тисячами вогнів. Ось прекрасної мистецької роботи панагія — дарунок Петра І з його власноручним підписом на зворотному боці. Ось плащаниця, вишита перлами самою царицею, там неоцінені діамантові панагії, ось пре-

113

Історія УПЦ

красної роботи золотий хрест — дарунок Богдана Хмельницького, чудова риза
з ікони Божої Матері, кута золотом і обсипана діамантами. Важко було б описати всі багатства, зібрані в тій кімнаті». Ця кампанія проходила по всій території
колишньої Російської імперії, але найболючіших ударів завдала Україні, де були
сконцентровані найдавніші й найшанованіші церкви й монастирі. Всі речі з металу йшли на переплавку, і тоді загинула велетенська кількість культурно-історичних памяток, які прикрашували святині України.
Але переважна частина награбованого пішла не голодуючим, тим більше не
в Україні! Сюди повернулася допомога, яка не перевищувала її 1/8 частини! Решта переважно була використана владою для інших цілей (військових та економічних), а також нещадно розкрадалася більшовиками. Досить сказати, що
дружина народного (!) комісара, який відповідав за освіту (!), А. Луначарського — актриса Розенель, танцювала в костюмі, прикрашеному діамантами й перлами, виколупаними з чудотворних ікон!
Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося жорстокими репресіями, умисним провокуванням всіляких розколів, руйнацією храмів та монастирів, перетворення їх у клуби, склади та ін., заохоченням до блюзнірства (в центрі
м. Свіяжська поставили пам’ятник Іуді Іскаріоту, що погрожував небу кулаком),
навіть до грубого насильства у спробах зірвати святкування Великодня та інших церковних свят (в цьому брав участь і «педагог» Макаренко, насправді високопоставлений чиновник ГПУ), творенням «Спілки войовничих безбожників», насадженням блюзнірських обрядів, в котрих брала участь навіть дружина
Леніна Крупська, як от «звіздини» (звідси походить слово «звіздануті») замість
таїнства хрещення тощо. Все це походило з антирелігійних настанов атеїстичної
ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині». Компартійна влада переслідувала віруючих, влаштовувала провокації та блюзнірства у храмах під час
богослужінь. Так, за словами очевидця подій, академіка С. Єфремова, на Великдень «усякі рабфаківці, комсомольці і інші дістали завдання — ходити по церквах і робити бешкет. Це вони й виконували совісно: галасували, свистіли, стріляли
з «пугачів» тощо». З варварських дій радвлади особливо вирізняється розкриття
мощей у 1921 р. (потім ще у 1939 р.). «Потребу» в таких діях влади легко зрозуміти: з 128 мощей канонізованих святих 120 перебували в лаврських печерах. І це
робилося не тільки в лаврі, але і в інших місцях (Чернігів та ін.). В результаті проведення чекістами антицерковних заходів і внутрішніх протиріч в середовищі самої УАПЦ виникло розкольницьке об’єднання в УАПЦ під назвою «Діяльно Христова Церква» (1925—1927). На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Київ було вирішено
перенести столицю УСРР з Харкова, знищили за вказівкою другого секретаря ЦК
ВКП(У) Постишева понад 30 храмів, в т. ч. часів Київської Руси (Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир) та мазепинської доби. Тільки чудом вцілів Софійський собор. Взагалі, Православну Церкву як таку більшовики прирікали на повне
знищення в роки «сталінської» третьої п’ятирічки (1938—1942). Досить сказати,
що в Київщині у 1939 р. залишилося діючими лише два православних храми!

114

Українська Православна Церква у ХХ ст.

Занепокоєна потужним розмахом діяльності УАПЦ, яка виходила на перше
місце в Україні з-поміж інших конфесій та православних номінацій, радянська
влада посилила боротьбу проти неї, вдаючись до розколів, провокацій, шантажу та репресій, називала контрреволюційною, петлюрівською, куркульською
тощо. Важко передати, в якій гнітючій атмосфері доводилося діяти всім православним Церквам, за винятком толерованої до часу більшовиками «обновленської», слухняного знаряддя ГПУ. Від священиків під страхом смерті або
репресій вимагалося зректися Бога, чинити святотатства, наприклад під час
богослужіння вдарити чашею із Святими Дарами об підлогу зі словами «Бога
нет» або ж стати «сексотом» (секретним сотрудником ЧК—ГПУ—НКВД), тобто
агентом радянської таємної поліції.
На жаль, ставлення до УАПЦ з боку інших Церков було негативним. У липні 1921 р. з Москви в Україну було направлено патріаршого екзарха київського
митрополита Михаїла (Єрмакова). Рішенням Собору єпископів України в канонічній єдності з Московським патріархатом від 29 жовтня 1921 р. було відлучено від Церкви фундаторів та керівників УАПЦ — митрополита Василя Липківського, архієпископа Нестора Шараївського та мирян — Михайла Мороза та
Володимира Чехівського. Відлученими також вважались всі духовні особи, які
були хіротонізовані єпископатом УАПЦ і навіть ті, хто у майбутньому брав би
участь у спільних богослужіннях з автокефалістами.
Окрім УАПЦ назву «Українська Православна Церква» одночасно мали іще
2 Церкви: 1) «Всеукраїнська Спілка Релігійних Громад Православної Автокефальної Синодальної Церкви («синодальці»), яка нараховувала 2235 громад,
або 25 % та 2) «Українська Православна Автокефальна Церква з канонічно преємственою ієрархією» («Соборно-єпископська»), яка нараховувала 418 громад,
або 5 % від загальної кількості зареєстрованих.
У 1922 р. в Україні розпочалося розгортання структур Синодальної Церкви.
Воно відбувалося в руслі обновленського руху, який був зорієнтований проти
одержавлення Церкви в Російській імперії, відсутності свобод і виборчих начал,
архаїзмів в церковній етиці тощо, висловлював всіляку підтримку радвладі. Перешкоджаючи подальшому розвитку УАПЦ на чолі з митрополитом Василем
Липківським та перетягуючи на свій бік її потенційних прихильників, церковно-обновленський з’їзд у Києві в лютому 1923 р. проголосив автокефалію та
створив Всеукраїнське Вище Церковне Управління (ВУВЦУ), яке за прикладом
ВЦУ в Москві було реорганізоване у Всеукраїнський Священний Синод. Автокефалію цієї Церкви було затверджено у 1925 р. ІІ Всеукраїнським Собором.
Великі Покровські Збори УАПЦ 25—30 жовтня 1926 р. зафіксували розподіл цієї Церкви на 20 церковних округ: Бердичівську, Білоцерківську, Вінницьку,
Волинську, Дніпропетровську, Кам’янецьку, Київську (міську), Київську (сільську), Конотопську, Лубенську, Одеську, Полтавську, Проскурівську, Роменську,
Тульчинську, Уманську, Харківську, Черкаську, Чернігівську, Балтську. УАПЦ в
Україні нараховувала 1217 громад, або 14 % від усіх релігійних об’єднань. Впродовж всього періоду існування УАПЦ були спроби утворити осередки за межа

115

Історія УПЦ

ми України — в Семиріччі, Закавказзі, Зеленому Клину (Далекий Схід), Кубані,
Центральносхідній (Болгарія) і Західній Європі тощо. Але за межами України,
навіть в осередках українських поселень, всі ці спроби довго не протримались.
Виключенням є тільки українські православні парафії в Канаді та США, на чолі
яких у 1924 р. став архієпископ Подільський УАПЦ Іван Теодорович.
Церква, зареєстрована як «Українська Православна Автокефальна Церква з
канонічно преємственою ієрархією», була утворена на Соборі у Лубнах на Полтавщині 4—5 червня 1925 р. Єпископи Павло Погорілко, Феофіл Булдовський,
Іоанікій користувалися великим авторитетом у своїх єпархіях і були провідниками церковних угруповань, відомих як «погорілківщина» (БОПУПАЦ), «булдовщина», «іоанікіївщина». Їх парафії зосереджувалися в основному на Поділлі,
Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині тощо.
ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафед
ральному Софійському соборі 17—30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР
відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ.
Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927—1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних
репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького
режиму, масове зречення ієрархів і священства, закриттям і руйнуванням православних храмів. 1929 р. компартійна влада провела провокаційний процес
СВУ (Спілки визволення України), у справі якої було заарештовано й репресовано кількох лідерів УАПЦ. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28—29 січня 1930 р., на якому на вимогу каральних
органів відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. СВУ відбувся
ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8—12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930—1939), до якої
увійшли парафії УАПЦ. Взагалі, каральні органи фізично знищили майже весь
єпископат УАПЦ — 34 єпископи (живими залишилися лише єпископ Іван Тео
дорович, який ще в 1923 р. виїхав до Америки; архієпископ Йосип Оксіюк заарештований у 1937 р., який був у таборах в Магаданській області до 1945 р., а
потім вирвався і таки переїхав на Україну; Микола Хомичевський (Борис Тен —
поетичний псевдонім), який тривалий час відсидів у тюрмі). Вцілів в еміграції
кандидат в єпископи Євген Бачинський, який став пізніше архієпископом УАПЦ
(Соборноправної) у Західній Європі. Були фізично знищені сотні священнослужителів, незліченні маси віруючих...
Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні Другої світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже
повністю зруйновано церковне життя. Головними напрямами діяльності держави проти Церкви були наступні: 1) позбавлення матеріальної бази (храмів, будинків, нерухомості, рахунків); 2) розкольницька таємна діяльність всередині Церкви, маніпулювання у справі реєстрації громад та почергового служіння в храмах;
3) репресії проти духовенства і вірних попри проголошений закон; 4) ідеологіч-

116

Українська Православна Церква у ХХ ст.

ний тиск в пресі, організація заходів громадських, комсомольських і партійних
структур, які мали відверто антицерковний характер; 5) пограбування церковного майна, плюндрування святинь, «викриття мощів».
У Києво-Печерській лаврі, оточеній мурами та старовинними земляними валами, що були відновлені гетьманом Іваном Мазепою, знаходилося 25 церков
та 40 будинків, збудованих у ХІ—ХХ ст. Це комплекс пам’яток, єдиний на всю
Європу, який ілюстрував розвиток української архітектури майже за 1000 років. Кожна споруда була пов’язана з іменами видатних українських діячів різних епох. На початку 1920-х рр. монастир було зачинено, а його майно передано міському комунгоспу. Якийсь час існувала чернеча громада, діяло кілька
храмів. Але поступово під приводом господарської необхідності одна за одною
зачинялися церкви для влаштування музеїв з антирелігійним спрямуванням.
У 1926 р. Києво-Печерську лавру було оголошено «Державним культурно-історичним заповідником», в якому було утворено «Всеукраїнський музейний городок». Це було зроблено з ініціативи ВУАН, яка сподівалася таким шляхом зберегти споруди лаври. Принаймні руйнацію було припинено, а в пограбованих
та обідраних церквах розташовано музеї, архіви та книгозбірні.

Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918—1939) сталося внаслідок відродження незалежної
Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної
Церкви з православним українським і білоруським населенням Волині, Полісся,
Холмщини та Підляшшя. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом
Московського патріарха у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Він прибув з
Італії на запрошення польського уряду у серпні 1921 р., був призначений екзархом Православної Церкви в Польщі з наданням їй прав широкої автономії наказом Московського патріарха Тихона (Бєлавіна) від 27 вересня 1921 р. і наказом
№ 1424 Синоду Російської Православної Церкви від 28 вересня 1921 р. В сан митрополита він був возведений патріархом Тихоном 30 січня 1922 р.

Ситуація на українських землях під владою Польщі

Західноукраїнські (Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Полісся, Холмщина) опинилися у Польщі на підставі Ризького договору 18.03.1921 р. Тут проживало 2,5 млн православних українців, понад 1 млн білорусів та близько 25 тисяч росіян. Останні складали 1 % православного населення Польщі, але через
довголітні перебування цих земель під владою Росії російські впливи, зокрема
у церковному житті, були дуже значні. Майже весь православний єпископат був
російського походження і не бажав автокефалії, хотів залишатися в юрисдикції
патріарха Московського навіть при тому, що він перебував під владою атеїстичного радянського режиму.

117

Історія УПЦ

Але у вересні 1921 р. було зроблено перший крок до автокефалії, коли московський патріарх Тихон надав архієпископу Юрію (Ярошевському) титул патріаршого екзарха. Очоливши Православну Церкву в Польщі, митрополит Юрій пішов
іншим шляхом всупереч сподіванням Москви. Його діяльність була початком
шляху унезалеження від Москви церковно-православного життя у відновленій
Польщі. Цю справу було започатковано польським урядом на конференції у Варшаві восени 1921 р., коли митрополит Юрій, єпископи Діонісій та Пантелеймон
одержали у розмові з міністром освіти та ісповідань М. Ратаєм категоричну заяву про те, що «Польський уряд не уявляє собі іншого управління Православною
Церквою в Польщі, як на засадах автокефалії...». Митрополит Юрій став діяти у
цьому напрямку, але був вбитий 8 лютого 1923 р. монахом-чорносотенцем Смарагдом. Тоді митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі було обрано Діонісія (Валединського) (1923—1948), який продовжив справу митрополита
Юрія. Врешті-решт за сприяння польського уряду ним було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав неканонічним акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.
Вселенський Патріарх Мелетій IV Метаксакис (1922—1923) на підставі постанови Патріаршого Синоду дав своє благословення новообраному митрополитові Варшавському і всієї Польщі Діонісію (Валединському) і тим самим
скріпив його авторитет. Через зміни в політичному керівництві Туреччини незабаром було обрано нового Константинопольського патріарха — Григорія VІІ,
який продовжив цю справу, і за його підписом та підписами членів Патріаршого Синоду побачив світ історичний акт затвердження автокефалії Православної
Церкви в Польщі: «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської
Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р. про признання Православної Церкви в Польщі автокефальною».
Урочистості з приводу одержання Патріаршого Синодально-Канонічного
Томосу відбулись у м. Варшаві 16—19 вересня 1925 р. Новопоставлений Константинопольський патріарх Василій ІІІ прислав до Варшави делегацію, до якої
в Бухаресті приєдналась інша, від Румунського патріарха. Церемонія вручення Томосу відбулась 17 вересня 1925 р. у варшавському кафедральному соборі
Св. Марії Магдалини.
Основні положення «Патріаршого і Синодально-Канонічного Томосу Вселенської Константинопольської Патріархії» можна звести до наступних: 1) визнан
ня неканонічним акту 1686 р. про прилучення Київської Митрополії, а також
залежних від неї Православних митрополій Литви і Польщі; 2) затвердження
автокефального устрою Православної Церкви в Польщі; 3) найвищою владою
визнати Священний Синод Православної Церкви в Польщі; 4) головою Св. Синоду є «Блаженнійший Митрополит Варшавський і всієї Польщі», 5) в молитвах
слід поминати ім’я Вселенського Царгородського Патріарха, інших Патріархів
та Зверхників Святих Автокефальних Церков; 6) у проблемах чину церковного і
справах загального характеру, які є переступом меж юрисдикції автокефальних

118

Українська Православна Церква у ХХ ст.

Церков, слід звертатись до Вселенської Столиці Патріаршої. Під текстом Томосу
поставлено підписи Константинопольського патріарха Григорія VІІ і 12 митрополитів Православних Церков.
Томос 1924 р. ґрунтувався на засадах «державно-територіальних», хоча звичайно він був адресований православним Західної України та Західної Білорусі, які складали понад 90 % православних Польщі (ПАПЦ). Ініціатива і подальше
впровадження автокефалії Православної Церкви в Польщі було справою польського уряду і Церкви, без участі духовенства і мирян. До того також існували
прецеденти здобуття автокефалії без скликання Собору (напр. 1448 р., коли великий князь Василій Васильович разом з єпископами проголосив автокефалію
Московської Церкви, або у 1919 р. Директорія УНР випустила державний закон
про автокефалію і т. д.). У Польщі мали місце протести проти такого способу запровадження автокефалії Православної Церкви в Польщі, причому росіяни протестували проти виходу з юрисдикції Московського Патріархату, а українці —
проти самого способу впровадження і вимагали затвердження автокефалії соборним способом. Ця боротьба проходила на тлі зростаючого гострого протистояння між католицькою Польщею і православними українським та білоруським
народами. Велике значення мав український церковний з’їзд у Луцьку 1927 р.,
який чітко поставив завдання українізації Церкви. При цьому віруючі, лідером
яких був лікар та історик Арсен Річинський, вимагали проводити богослужіння
українською та білоруською мовами, що викликало опір чорносотенного в більшості єпископату ПАПЦ. У 1933 р. у день св. Йова Почаївського відбулася велелюдна (20 000) маніфестація віруючих у Почаївській лаврі, після чого, зокрема,
українця Олексія (Громадського) призначили архієпископом Волинським і Кременецьким і він почав потроху провадити українізацію. Але органами польської
безпеки йому як єпископу було заборонено виїжджати навіть у сільські парафії.
Польські шовіністи розпочали новий етап у боротьбі з Православною Церквою. Зокрема протягом 1937—1938 рр. було висаджено в повітря 300 православних храмів Волині, серед яких був ряд старовинних пам’яток церковної архітектури. Тільки на Холмщині було стерто з лиця землі 156 церков, в т. ч. одну ХІІ століття. Це надзвичайно загострило українсько-польські відносини і було однією з
головних причин причиною міжусобної війни на Волині у 1943 р.
Святкування 950-ліття хрещення України-Руси в Другій Речі Посполитій було
ініційоване 28 березня 1938 р. в Крем’янці-Волинськім єпархіальним комітетом, а
також Українською Парламентською Репрезентацією Волині та членами Товариства ім. Петра Могили. За умови неможливості офіційного святкування ювілею
950-річчя хрещення України-Руси в УРСР, збори ухвалили святкувати 950-ту річницю хрещення України-Руси 12—14 серпня 1938 р. у м. Володимир-Волинському,
православних монастирях, окремих містах і селах впродовж серпня-жовтня 1938 р.
У своїй промові архієпископ Волинський Олексій (Громадський), визначивши мету святкування ювілею 950-ліття охрещення св. Рівноапостольним князем Володимиром України-Руси у 988 р., казав: «У Києві зовсім не може тепер
наш народ святкувати цієї 950-ї річниці прийняття християнської віри від гре-

119

Історія УПЦ

ків, тому на нас тут лежить особливий обов’язок найурочистіше відсвяткувати
цей ювілей всенародній 950-ліття православної віри і Церкви в українському
народі від часів рівноапостольного князя Володимира». Але напередодні початку Другої світової війни у Другій Речі Посполитій відбувались трагічні події, які
супроводжувались заходами впровадження релігійної і національної асиміляції серед православних українців. Митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) намагався знайти допомогу у президента Польщі Ігнація Мосціцького,
звертався до прем’єр-міністра Славоя-Складковського та маршалка Ридз-Сміг
лого, але уряд ніякої допомоги не надав. Більше того, польський уряд пожвавив
зусилля у запроваджені «неоунії», але її результати були незначними, в унію перейшло лише 25 тис. православних.
Українське Закарпаття після розпаду Австро-Угорської імперії потрапило
під владу Чехословаччини. А православні парафії тут канонічно входили до
юрисдикції Вселенського Патріархату і нетривалий час на початку ХХ ст. —
патріархату Сербського. 4 березня 1923 р. Собор Вселенського Патріархату на
чолі з патріархом Мелетієм IV поставив на архієпископа Празького, колишнього випускника Київської духовної академії владику Савватія (Врабец, 1880—
1959) і постановив, що православні парафії Закарпаття входять до юрисдикції
Вселенського Патріархату. Відтоді канонічно українські православні парафії
Закарпаття остаточно закріпились за юрисдикцією Вселенського Патріархату, де й перебували до приходу радянських окупаційних військ. 9 листопада
1939 року Екзарх Вселенського Патріарха архієпископ Савватій (Врабец) видав наказ, згідно з яким протоієрей Попов призначався Адміністратором Православної Церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського Патріархату, йому також надавався сан протопресвітера. 5 жовтня 1940 року у
листі до Вселенського Патріарха Веніаміна архієпископ Савватій просив висвятити о. Попова на єпископа для Православної Церкви Закарпаття та Угорщини під юрисдикцією Вселенського Патріархату. Проте гітлерівці заарештували архієпископа Савватія, і він три роки перебував у концтаборі Дахау
(1942—1945). Після звільнення він не був допущений новою окупаційною адміністрацією (тепер вже радянською) до виконання своїх обов’язків, оскільки
відмовлявся порвати з Вселенським Патріархатом. Сумною була і доля Адміністратора Закарпатської єпархії Вселенського Патріархату протопресвітера
Михаїла Попова. 13 червня 1944 р. він був заарештований нацистами за підозрою у хрещенні єврейських дітей, але в кінці грудня того ж року під час перевезення в Німеччину на примусові роботи йому вдалося втекти. На початку квітня 1947 р. в Будапешті о. Попов був заарештований вже НКВД, і його
засудили до 25 років ув’язнення у Воркуту, де він і загинув. Тобто канонічні
структури Константинопольського патріархату проіснували на Закарпатті до
1946 року.
Константинополь ніколи жодним актом не визнавав знищення комуністичним режимом на Закарпатті єпархії Вселенського Патріархату і приєднання її

120

Українська Православна Церква у ХХ ст.

до іншої юрисдикції. Це приєднання було неканонічним і насильницьким. І це
було не 300 років тому, а в 1946 році.
Церковне життя на Західній Волині , яка опинилася в складі СРСР у 1939—
1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування
радянською владою духовенства. На час приєднання західних територій України, Білорусі та Прибалтики у 1939—1940 рр. на цій території діяли наступні
ієрархи Російської Православної Церкви: Таллінський митрополит Олександр
(Паулус), екзарх Московської патріархії в Західних областях України і Білорусі митрополит Миколай (Ярушевич), патріарший місцеблюститель митр. Сергій (Страгородський), екзарх Московської патріархії в Прибалтиці митрополит
Сергій (Воскресенський), митрополит Ризький Августин (Петерсон), єпископ
Брестський Венедикт (Бобковський), архієпископ Камінь-Каширський Антоній (Марценко), архієпископ Острозький Симон (Івановський), єпископ Чернівецький Дамаскін (Малюта), єпископ Львівський, намісник Почаївської лаври
Пантелеймон (Рудик).

Українська Православна Церква в роки Другої світової війни

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, а 17 вересня радянські
війська перейшли західний кордон під приводом «визволення», насправді ж
для окупації західних областей України. Головні засади антирелігійної радянської політики на західноукраїнських територіях 1939—1941 рр. залишались
тими самими, що й від початків радянської влади в Україні. Втім, після повного
розгрому церковного і релігійного життя в УРСР антибезбожницький шал почав поступово спадати.
Діяльність «Спілки войовничих безбожників» (СВБ) (1925—1941), головною метою діяльності якої були антирелігійна пропаганда, погроми церков,
влаштування антирелігійних парадів, комсомольських «пасок», палення ікон,
знущання над вірними та церковним кліром, було поширено на приєднані у
вересні 1939 р. українські землі. СВБ станом на 1932 р. нараховувала 5670 тис.
членів в СРСР, наклад газети «Безбожник» сягав 500 тис. примірників, журналу — 200 тис. прим. Але політична ситуація напередодні війни не сприяла діяльності безбожників на щойно приєднаних західноукраїнських землях через
те, що тут було впорядковане церковне життя, брутальне знищення храмів і монастирів могло викликати небажану реакцію населення в прикордонних територіях. До того ж радянський уряд вирішив використати «церковний фактор» у
переконанні місцевого населення і його подальшій радянізації. Про важливість
цієї проблеми свідчить той факт, що з 4 наявних в СРСР архієреїв на західні території було надіслано з надзвичайними повноваженнями двох: митрополита
Сергія (Воскресенського) з призначенням його екзархом Прибалтики та архі
єпископа Миколая (Ярушевича) з призначенням його архієпископом Луцьким і
Волинським, екзархом Західної України з осідком у Луцьку.

121

Історія УПЦ

У червні-липні 1940 р. радянська влада доручила НКВС СРСР викликати до
Москви православних єпископів зі щойно окупованих територій для оформлення Акту про їх юрисдикційне підпорядкування Московській патріархії, хоча
в цей час вона офіційно не діяла. Указом Московської патріархії від 28 жовтня
1940 р. було ухвалено: 1. З метою об’єднання в керівництві новоприєднаних
єпархій Західної України і Білорусі утворити Західний Екзархат в складі єпархій Волинської, Тернопільсько-Галицької, Гродненсько-Віленської і Поліської
на чолі з екзархом Західних України і Білорусі. 2. Екзарх призначається Московською патріархією, титулується по ввіреній йому єпархії і є священно-архімандритом Свято-Успенської Почаївської лаври. 3. Екзарх здійснює управління за
допомогою вікаріїв, наглядає за виконанням розпоряджень Патріархії, є радником архієреїв Екзархату по узгодженню єпархіального управління з державним
законодавством та розпорядженнями влади. 4. Ім’я екзарха після імені Патріаршого Місцеблюстителя згадується у всіх випадках поминання архієреєм у всіх
храмах Екзархату. 5. Преосвященному архієпископу Петергофському Миколаю
(Ярушевичу) бути архієпископом Волинським і Луцьким, священно-архімандритом Почаївської лаври, екзархом Західних України і Білорусі, з правом носіння хреста на клобуці. Завдяки діяльності митрополита Київського і Галицького,
Патріаршого екзарха всієї України Миколая (Ярушевича) (1891—1961) відбулося підпорядкування православних єпархій Московській патріархії, які до того
належали до юрисдикції ПАПЦ. Єпископат східних земель Другої Речі Посполитої змусили присягати на вірність патріарху Московському. Відмовилися від
цього лише єпископ Пінський Олександр (Іноземцев) та єпископ Луцький Полікарп (Сікорський), уникнувши поїздки в Москву.
Москва заходилася проводити свою звичну антиукраїнську політику. РПЦ
не відставала від неї: з церков зникла українська мова, припинилася українська
національно-церковна, перекладацька й видавнича діяльність, розпочалися
утиски й переслідування Церкви атеїстичною владою.
Спочатку іншою була ситуація в Генеральному Губернаторстві під владою
фашистської Німеччини (1939—1941), оскільки німецькі окупанти первісно
проводили досить м’яку політику щодо українців. Тут були досягнуті значні
успіхи в українізації церковного життя на теренах колишньої Польщі, зокрема
було здійснено висвяту української православної ієрархії. Висвята колишнього
міністра ісповідань УНР Івана Огієнка відбулася в Свято-Онуфріївському Яблочинському монастирі. У жовтні 1940 р. митрополит Діонісій (Валединський) та
проф. Іван Огієнко прибули до монастиря і там 9, 10 і 11 жовтня 1940 р. було
довершено чернечий постриг проф. Івана Огієнка (в чернецтві Іларіона) висвятою в ієродиякона та ієромонаха з наданням сану архімандрита. Наречення
в єпископа відбулось в Холмському кафедральному соборі 20 жовтня 1940 р. і
21 жовтня 1940 р. було довершено хіротонію архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського митрополитом Діонисієм, єпископом Тимофієм
(Шреттером) та архієпископом Празьким Савватієм (Врабецем). Під час Великого Входу митрополит Діонісій проголосив Іларіона архієпископом Холмським

122

Українська Православна Церква у ХХ ст.

і Підляським. У Холмі 3 листопада 1940 р. відбулася урочиста інтронізація, після якої архієпископ Іларіон (Огієнко) розгорнув активну українізаційну діяльність в своїй єпархії. За його участі було відновлено 120 православних парафій
Холмщини, які у 1918—1939 рр. були відібрані католиками. Він доклав багато
зусиль для підготовки священиків, відкривши в Холмі Духовну семінарію.
Другим українським єпископом, якого висвятили в Генеральному Губернаторстві, був єпископ Палладій (Петро Відибіда-Руденко; 1891—1971) — український православний церковний діяч, архієпископ, голова УАПЦ в екзилі (1951—
1971). 9 лютого 1941 р. його було висвячено на архієпископа Краківського і
Лемківського, а з 30 червня 1941 р. до титулу було додано «Львівський». В його
єпископській хіротонії брали участь митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко) і єпископ Люблинський Тимофій (Шреттер). Після Другої світової війни в еміграції в США
він спочатку приєднався до Російської Православної Церкви, але потім перейшов до грецьких канонічних ієрархів Константинопольської Церкви. У 1951—
1971 рр. очолював «УАПЦ в екзилі».
З початком війни на території СРСР 22 червня 1941 р. починається німецький окупаційний період. 15 липня 1941 р. митрополит Сергій (Страгородський)
видав наказ, в якому говорилося: «Маємо достовірні відомості, що Преосвященний Митрополит-Екзарх західних областей України і Білорусі Миколай, змушений залишити свою головну квартиру в Луцьку, не бажає залишитися бездіяльним у такий відповідальний час. Переїжджаючи з місця на місце у прифронтовій
смузі, він своїм богослужінням і пастирським словом безпрестанно підтримує
дух місцевого населення... і нашій воюючий Червоній Армії... я знаходжу своєчасним надати йому можливість вести архіпастирське діло у більш широкому
масштабі і з цією метою: перевести його Преосвященство на кафедру Митрополита Київського і Галицького, Екзарха всієї України... з наданням новопризначеному віддавна засвоєних названій кафедрі зовнішніх відзнак: ношення двох
панагій та передношення Св. Хреста за богослужінням».
Після окупації німцями значної території України (окупанти з політичних міркувань спочатку поблажливо ставилися до швидкого відродження
Православної Церкви) українські церковно-громадські кола сподівалися, що
на чолі національно-церковного руху стане найстарший за стажем хіротонії
ієрарх — архієпископ Олексій (Громадський). Але він не виправдав надій і в
серпні 1941 р. провів з трьома іншими єпископами-однодумцями таємний Собор єпископів у Почаєві і вирішив залишитися під юрисдикцією московського
патріарха. Таким чином, було покладено початок розколу в Православній Церкві на «визволених» землях, коли проголосили Українську Автономну Церкву.
Цю Церкву очолив митрополит Автономної Церкви в Україні (1941—1943) в
юрисдикції Московського Патріархату Олексій (Громадський) (1882—1943).
Рішення цього Собору засудили митрополит Діонісій і єпископ Полікарп. Тоді
українці Волині у грудні 1941 р. звернулися до свого чільного ієрарха — архієпископа Полікарпа з проханням очолити УПЦ. Владика Полікарп дав згоду, а

123

Історія УПЦ

митрополит Діонісій підтвердив цей вибір декретом з 24 грудня 1941 р., піднісши єпископа Полікарпа до сану архієпископа. З цього моменту в окупованій
німцями Україні діють дві Церкви — Автономна на чолі з архієпископом Олексієм та Автокефальна на чолі з архієпископом Полікарпом.
Під час зустрічі архієпископа Олексія (Громадського) з архієпископом Іларіоном (Огієнком) 16—18 листопада 1941 р. виник новий варіант упорядкування
церковного життя на території Райхскомісаріату України. Владика Олексій запропонував Іларіону Київську кафедру, і Другий Почаївський Собор Єпископів
Автономної Церкви 25 листопада 1941 р. обрав Іларіона кандидатом на архі
єпископа Київського. Місцеблюстителем Київського митрополичого престолу
був оголошений митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), як канонічний предстоятель автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі,
України і Білорусі, визнаний Вселенським Престолом та іншими Помісними
Православними Церквами.
Безпосереднє відродження УАПЦ почалося з декрету митрополита Діонісія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа
(Сікорського) (1875—1953), котрий був канонічним єпископом ПАПЦ, було
призначено Адміністратором Православної Церкви на окупованій німцями території України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася
8—10 лютого 1942 р. у м. Пінську. 13 березня 1942 р. до Києва прибули нововисвячені єпископи Никанор (Абрамович) і Ігор (Губа). 15 березня обидва
владики відправили Службу Божу українською мовою у Андріївській церкві,
де була громада вірних УАПЦ, що відновила своє існування з початком окупації Києва. Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві
відбулося Собором єпископів УАПЦ 10—17 травня 1942 р. Там же відбулися
нові висвячення єпископів, зокрема Мстислава (Скрипника) — племінника
Симона Петлюри.
Московська патріархія, перебуваючи в м. Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з великодніми посланнями і виголосила
анафему. У Великодньому посланні від 28 березня 1942 р. митрополита Сергія
(Страгородського) йдеться про «змову єп. Полікарпа з фашистами». Засуджуючи владику Полікарпа за нібито співпрацю з німцями, Московський патріархат
не висував подібних звинувачень проти архієпископа Олексія!
Розуміючи ненормальність розколу в Церкві та ще в умовах війни, було
здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков України і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській лаврі. Але до його уневажнення доклала руку окупаційна німецька влада. Через це і через протест єпископів Автономної Церкви об’єднавчий процес
припинився, тим більше що гітлерівці посилили терор на окупованих землях,
який торкнувся і священнослужителів. Так, було розстріляно ряд священиків за
підозри в участі в русі Опору або як звичайних заложників, а після терористичного акту радянського розвідника Кузнєцова у жовтні 1943 р. було розстріляно
1200 українців, в тому числі священика Володимира Мисечка.

124

Українська Православна Церква у ХХ ст.

Після вигнання гітлерівців з України і відновлення радянської адміністрації
українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірних виїхали за кордон у 1943—1944 рр. Єпископат Автономної Церкви, який
весь час боронив церковно-канонічний примат Московського патріархату в Україні і наголошував на своєму канонічному зв’язку з ним, не ризикнув залишитись і
на чолі з хіротонованим у Москві у 1941 р. архієпископом Пантелеймоном (Рудиком) рушив на Захід. У інформації з Миколаївщини для проводу ОУН від 15 листопада 1943 р. говорилося: «Всі... церковники, за національністю українці, евакуювалися, а їх місця зайняли московські прихильники. Відправа відбувається
«общепонятним язиком», а попи закликають населення молитися за «великую
Русь», за її неподільний «русский народ». В церкві не почути вже українського
слова». Жодного православного єпископа в українських землях не залишилося.
Духовенство, яке залишалось на цих землях з українською паствою, після повернення радянської влади змушене було пройти спеціальні комісії для з’ясування
їхньої діяльності під час окупації. Певна частина духовенства була репресована
«за співробітництво», інші залишились служити після відповідної перевірки і подальшого прийняття їх в РПЦ на території УРСР.
Впродовж Другої світової війни митрополит Московський Сергій (Страгородський) як Предстоятель РПЦ 24 рази звертався з патріотичними посланнями до
пастви, що свідчило про зміни у відношенні радянської влади до Православної
Церкви, оскільки до цього часу розповсюдження подібних послань було незаконним. Митрополит Сергій зробив іще один важливий крок у справі фактичної легалізації Православної Церкви в СРСР — 5 січня 1943 р. він надіслав Й. Сталіну
телеграму, в якій просив надати дозвіл на відкриття Церквою банківського рахунку, на який би вносилися кошти, зібрані в церквах на оборону країни. Й. Сталін надав такий дозвіл, і тим самим Церква фактично отримала право юридичної
особи. До того, 30 грудня 1942 р., митрополит Сергій звертався до тих православних, які залишалися на неокупованих землях, з проханням зібрати гроші на створення танкової колони ім. Дмитрія Донського, на яку було зібрано 6 млн крб. До
жовтня 1944 р. на цьому рахунку за весь час війни було зібрано 150 млн крб. Разом з Предстоятелем РПЦ патріотичною роботою займали й інші ієрархи — митрополит Алексій (Сіманський) та митрополит Миколай (Ярушевич). З переломом в ході війни влітку 1943 р. та поверненням радянської влади на окуповані
німцями території України, Білорусі, Прибалтики, Молдавії з’явилася проблема,
яка потребувала негайного вирішення, — сотні храмів та молитовних будинків,
які до 1941 р. були зачинені або й зруйновані, виявилися діючими, та ще й належними до різних християнських конфесій: кількох православних (УАПЦ, Автономна Церква), УГКЦ, баптистів тощо.
Православна Церква в Україні після Другої світової війни впродовж 1945—
1990 рр. була підпорядкована Московському патріархатові, який діяв в СРСР на
умовах т. зв. «Московського конкордату» 1943 р., яким було дозволено існування
РПЦ в СРСР, але під повним державним контролем. На початку осені 1943 р. керівництво Англіканської Церкви виявило бажання відвідати Москву і зустрітися з

125

Історія УПЦ

керівництвом РПЦ. Й. Сталін розумів, що зустріч з новообраним патріархом РПЦ
може справити певний ефект на англійську делегацію і покращити ставлення до
СРСР з боку союзників по Антигітлерівській коаліції. 31 серпня 1943 р. до Москви
з Ульяновська повернувся митрополит Сергій (Страгородський).
Логічним завершенням усіх змін у ставленні керівництва СРСР до РПЦ
впродовж Другої світової війни став прийом 4 вересня 1943 р. у Кремлі, коли
Йосиф Сталін та В’ячеслав Молотов зустрілися з вищим керівництвом РПЦ в
особі митрополитів Сергія (Страгородського) та Миколая (Ярушевича). Згодом митрополит Миколай писав: «Ми були вражені сердечною простотою
прийому і самою особистістю глави уряду; але під цією зовнішньою чарівною
простотою — в його словах, в його спілкуванні з людьми — бачили справжню
велич вождя, котрого вся країна по праву іменує Великим Сталіним». 8 вересня 1943 р. відбувся Архієрейський собор РПЦ, на якому були присутні 19 архієреїв. Деякі з них були доставлені з місць ув’язнення. Митрополита Сергія
(Страгородського) було обрано патріархом Московським і всієї Руси, а також
утворено Синод РПЦ.
В цілому причинами, які викликали зміну становища Православної Церкви
в СРСР були наступні: 1) високий рівень релігійності населення, який, не зважаючи на шалену антирелігійну пропаганду, репресії і руйнацію церковного
життя, залишався дуже високим і збільшився з початком війни; 2) патріотична
діяльність РПЦ та декларація лояльності керівництва до влади; 3) небезпеки
пропаганди німецьких окупаційних властей, яка проголосила захист Церкви і
сприяла відродженню церковного життя на окупованих землях; 4) необхідність
знайти нові форми для існування фактично відновленого релігійного життя,
що відродилося на окупованих землях, а тепер знову опинилося на території
СРСР; 5) перехід від домінування в офіційній ідеології інтернаціонально-космополітичних ідеалів до російських національно-патріотичних; 6) бажання використати РПЦ в державній зовнішньополітичній діяльності. Замість традиційного «Російська» Православну Церкву в СРСР тепер було названо «Русская», чим
було підкреслено її національний характер.
Але в період Другої світової війни Українською Православною Церквою було
здобуто національний український православний єпископат на цілком законних канонічних підставах.

Православна Церква в Україні після Другої світової війни

Після повернення на Україну радвлади там цілковито запанувала РПЦ. Проб
лемною для неї лишалася тільки Галичина, де не існувало жодного православного храму, а домінувала Католицька Церква (Римо-Католицька та УГКЦ). Тоді було
проведено т. зв. Львівський «Собор» 1946 р., на якому під тиском НКВС були зібрані делегації духовенства (не було жодного з трьох єпископів, двох з яких було
знищено, а третій — Предстоятель УГКЦ митрополит Йосип Сліпий був засланий до сибірських таборів). Духовенство змушено було проголосити «самолікві-

126

Українська Православна Церква у ХХ ст.

дацію» УГКЦ, як у свій час УАПЦ. Греко-католицьке духовенство увійшло до складу РПЦ «в сущем стане». Ті, хто був незгодний, мали припинити свою душпастирську діяльність. Але більшість з останніх продовжувала нелегально її проводити,
за що переслідувалися радвладою. У 1946 р. відбулося територіальне оформлення Українського Екзархату Московського патріархату в межах УРСР.
Зміна курсу релігійної політики державної влади відбулася впродовж 1948—
1953 рр. У 1948 р. завершилося організаційне оформлення РПЦ, яке було здійснене в рамках нової державної політики щодо Церкви в СРСР. Були утворені вищі
керівні органи РПЦ, організовані і очолені єпархії, відкриті духовні навчальні заклади, відновилася видавнича діяльність і друк церковної літератури, налагоджені зв’язки з іншими Помісними Православними Церквами за межами СРСР. За
цей період були повністю ліквідовані структури УГКЦ на Галичині та Закарпатті,
а також залишки українських автокефальних та обновленських громад, що діяли
в період німецької окупації України. Цей процес супроводжувався з новою хвилею репресій проти тих, кого звинуватили в колаборації з німецькими окупантами. У 1948 р. за пропозицією Міносвіти було переглянуто програми духовних
семінарій та академій, зокрема вилучено «Історію філософії», «Логіку», «Християнську психологію» та ін. Мета була ясна: знизити рівень підготовки духовенства
і звести їхню богословську освіту до рівня звичайних требовиконавців.
У 1949 р. починається нова кампанія проти Церкви. Кількість діючих храмів була для влади показником впливу Церкви на населення. Тому голова Ради
у справах РПЦ при Раді Народних Комісарів СРСР Георгій Карпов у 1949 р. дав
доручення місцевим уповноваженим вивчити питання існування кожного діючого храму та знайти можливості закрити хоча б деякі з них. Для цього виявилися реальними три можливості зачинити храм і припинити реєстрацію громади: 1) якщо храм до війни належав іншому власнику — колгоспу, клубу, музею
тощо; 2) відсутність священика на парафії; 3) фінансовий тиск на священика
шляхом збільшення податків.
Зовнішньополітична діяльність РПЦ значно активізувалася упродовж
1944—1966 рр. Після завершення Другої світової війни Сталін планував залучити до сфери впливу СРСР всі країни Східної та частково Південної Європи.
Серед них повинні були опинитися й традиційно православні країни — Румунія, Болгарія, Югославія, а також ті країни, де існувала Православна Церква —
Польща, Чехословаччина, Угорщина тощо. Він вважав, що за всебічної підтримки уряду Московська патріархія зможе перетворити Москву на «православний
Ватикан» — центр тяжіння всіх Православних Церков світу. Георгій Карпов повідомляв Сталіну, що станом на 1945 р. Радою у справах РПЦ було організовано
виїзд делегацій РПЦ до 15 країн світу, а також що в підпорядкування Московської патріархії повернулося 3 митрополити, 17 єпископів та 285 парафій, які
знаходилися за кордоном СРСР і в різні часи відпали від РПЦ. Такі успіхи зов
нішньополітичної діяльності настільки надихнули державне і церковне керівництво СРСР, що восени 1947 р. планувалося проведення передсоборної наради
з нагоди скликання у Москві Вселенського Собору у 1948 р. для вирішення пи-

127

Історія УПЦ

тання про присвоєння Московській патріархії титулу «Вселенської». Але на перешкоді цьому стали представники закордонних Церков. Найперше усвідомили небезпеку представники західних держав і Ватикану. У 1947 р. відійшов від
справ Вселенський (Константинопольський) Патріарх Максим і йому на зміну
прийшов Нью-Йоркський архієпископ Атенагорас (Спіру), прихильник боротьби з комуністичним впливом. Представники західних держав почали надавати
допомогу Східним патріархіям з метою виведення їх з-під московського впливу. Таким чином, ця кампанія зазнала поразки. В листопаді 1961 р. РПЦ вступила до Всесвітньої ради церков (ВРЦ) і після цього праця в рамках екуменічного
руху разом із миротворчою діяльністю стала головним напрямом зовнішньополітичної діяльності РПЦ.
Упродовж перших років після смерті Сталіна зацікавленість уряду СРСР у
зовнішній діяльності Московської патріархії зменшилася. Натомість внутрішня політика влади з приходом до влади Микити Хрущова, який, будучи головою Московської парторганізації в 1930-ті рр., доклав багато зусиль у справі
руйнування храмів, почала виразно хилитись у бік посилення репресій. Після
його приходу до влади посилюється увага до питань ідеології, зокрема антирелігійної боротьби. Припиняється період т. зв. «релігійного непу», як дослідники називають період 1955—1957 рр. — відносно м’якої політики держави
щодо Церкви. Український екзархат Московського патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950—1960-ті рр. пережив іще
один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з
1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Щодо Церкви, то КПРС повернулася до планів третьої п’ятирічки, прирікаючи Церкву на знищення. Хрущов навіть обіцяв показати останнього священика! Негативну роль тут відіграла Рада у справах РПЦ, уповноважені якої
були в кожній області й були ініціаторами та провідниками атеїстичної політики радвлади. Не випадково багато дослідників розглядають раду як своєрідну
реінкарнацію імперського оберпрокурора.
Після звільнення «на покой» рішенням Синоду РПЦ від 30 березня 1964 р. митрополита Київського і Галицького Іоанна (Соколова), який керував Українським
Екзархатом Московського патріархату у 1944—1964 рр., на Київську митрополичу кафедру було призначено, з возведенням в сан митрополита, архієпископа
Вінницького Іоасафа (Лелюхіна) (1903—1966). Рукоположений в серпні 1958 р.
на єпископа Сумського РПЦ, маючи важку серцеву хворобу, новий очільник Київської кафедри не міг активно впливати на церковні справи. Через такий стан
речей перед загрозою закриття опинилися Володимирський кафедральний собор, Флорівський монастир у Києві, тривала справжня облога Почаївської лаври.
Патріарший екзарх, митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко)
здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966—1990 рр. У період його керування Українським Екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського патріархату в СРСР, але без обумовленого

128

Українська Православна Церква у ХХ ст.

канонічного статусу. Починаючи з 1956 р., 5 разів було перевидано Біблію. У 1976 р.
було випущено ювілейний випуск Біблії до 100-ліття виходу Біблії російською мовою. Новий Завіт перевидавався окремо тричі, Псалтир — п’ять разів.
У 1982 р. видавничий відділ Українського Екзархату разом з редакцією часопису «Православний вісник» випустив друком збірник «Львовський церковный
собор. Документы и материалы. 1946—1981», до якого вміщено історичний нарис про унію, документи і діяння Львівського Собору 1946 р. та ювілейні матеріали. Виходили друком богослужбові видання, праці церковних ієрархів, ювілейно-документальні видання, книги з історії РПЦ, окремих монастирів, книги
з миротворчої тематики, зокрема про участь РПЦ в міжнародних акціях і конференціях, які були присвячені боротьбі СРСР за мир.

Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді
і Західній Європі (1945—1990)

Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в
основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі
з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945—1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м.
Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість
від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським.
Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до
1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоанна Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник).
Таким чином, відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР у
вільному світі. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924—1947 рр.
була очолювана митрополитом Іоанном Теодоровичем, потім митрополитом
Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади
Іларіоном (Огієнком) (1882—1972).
Євхаристійне єднання УПЦ в Канаді із Вселенським (Константинопольським) Патріархатом відбулося у 1990 р. Собор УПЦ в Канаді звертався до Константинополя з проханням розглянути питання, які стосуються «нормалізації
духовних і церковних потреб українців у Канаді». 1 квітня 1990 р. до Василія
(Федака) (1909—2005), архієпископа Вінніпегу, митрополита УПЦ в Канаді надійшла Грамота від патріарха Константинопольського Димитрія І, в якій було
викладено засади майбутнього статусу УПЦ в Канаді: 1) УПЦ в Канаді затримує
свою церковну ідентичність в межах православного порядку і традиції в складі
Константинопольського Патріархату; 2) Канонічними Головою УПЦ в Канаді є
Св. Патріарх Константинопольський; 3) під час богослужінь Первоієрарх УПЦ в
Канаді поминає ім’я Св. Патріарха Константинопольського; 4) Собор Єпископів
УПЦ в Канаді складається з: а) архієпископа Вінніпегу і всієї Канади, митрополи-

129

Історія УПЦ

та всієї Канади; б) його вікарного єпископа Саскатунського; в) єпископа Торонто і Східної Єпархії; г) його вікарного єпископа Монреаля; д) єпископа Едмонтону і Західної Єпархії і є) його вікарного єпископа Ванкуверського; 5) Кандидатів
на митрополита УПЦ в Канаді та єпископів затверджує Собор Єпископів Канади
і, після консультацій з Екзархом Вселенського Патріарха в США, Священний Синод Константинопольської Патріархії; 6) Св. Миро і Св. Антимінси митрополит
УПЦ в Канаді отримує від Св. Патріарха Константинопольського.
ХVІІІ Собор УПЦ в Канаді, який відбувся 2—8 липня 1990 р., затвердив ці положення щодо статусу УПЦ в Канаді.

Українська Православна Церква у ХХІ ст.
На шляху до автокефалії УПЦ
Третє відродження УАПЦ та утворення кількох Церков в Україні відбулось
у 1990—1992 рр. У лютому 1989 р. виник «Ініціативний комітет відродження
УАПЦ», куди увійшли радянські дисиденти, правозахисники, громадські діячі, студенти. Місцеблюститель Київського митрополичого престолу, митрополит УПЦ в США, Першоієрарх УАПЦ в діаспорі Мстислав (Скрипник) направив
«Звернення до всечесного духовенства і побожних вірних на Батьківщині і по
всьому світу розсіяних», де доводив законність і канонічність свого місцеблюстительства на Київському митрополичому престолі, закликав вірних до праці
та відродження УАПЦ в Україні. Він в листах схвалив перехід під архіпастирську
опіку Вселенського Патріарха Димитрія І парафій УАПЦ в Україні.
Для проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5—6 червня 1990 р. З доповіддю на ньому виступив єпископ Іоанн (Бондарчук). Першим патріархом Київським і всієї
України на цьому Соборі заочно було обрано Мстислава (Скрипника) (1898—
1993), Святійшого патріарха Київського і всієї України (1990—1993). Його інтронізація відбулася у великому кафедральному соборі Софії Київської 18 листопада 1990 р. Оскільки патріарх Мстислав продовжував перебувати в еміграції
в США, керуючим Київського патріархату Собор уповноважив єпископа Іоанна (Бондарчука), який пізніше загинув при загадкових обставинах в автокатастрофі.
У 1990 р. відбулося перейменування Українського Екзархату Московського
патріархату під тиском зовнішніх і внутрішніх обставин на Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським патріархатом. Стрімке наростання напруженості в міжцерковних відносинах у західноукраїнських єпархіях Українського Екзархату РПЦ, поява і різке зростання кількості громад УГКЦ
і УАПЦ змусили церковне керівництво РПЦ вживати заходів з рятування ситуації в УРСР впродовж 1989—1991 рр.
З цією метою було піднято питання про надання автономії Українському
Екзархату РПЦ і відповідно проголошення Української Православної Церкви.
16 жовтня 1989 р. Синод РПЦ доручив архієпископу Смоленському і Калінінградському Кирилу (Гундяєву) скласти проект нового Положення про український і білоруський екзархати. Ступінь запропонованих меж автономії дійсно
був досить широким і після уточнень наближав УПЦ і БПЦ до статусу широкої
автономії. Перейменування Українського Екзархату на Українську Православну
Церкву відбулося у 1990 р. Таким чином було розпочато процес розширення

131

Історія УПЦ

автономного стутусу Української Церкви з метою утримати її в руслі нерозривного зв’язку з РПЦ в межах СРСР.
Цей проект обговорювався на Архієрейському Соборі РПЦ 30—31 січня
1990 р. Були прийнято наступні ухвали: 1) відмінити саму назву «Екзархат» для
православних Церков України і Білорусі; 2) встановити в колишніх екзархатах
Синоди, яким належатиме вища судова, законодавча та виконавча влада; 3) періодичність засідань Синодів встановити 4 рази на рік; 4) на чолі УПЦ залишити екзарха, митрополита Київського і Галицького. Окрім визначення, що Екзарх
очолює УПЦ, було зазначено, що на засіданнях в Синоді РПЦ він уособлює собою
всю Українську або Білоруську Церкву.
3 травня 1990 р. у патріаршій резиденції в Москві упокоївся патріарх Московський і всієї Руси Пімен (Ізвєков) (1910—1990), який очолював РПЦ з 1970 р.
Місцеблюстителем Московського патріаршого престолу було обрано митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка). З метою обрання нового
Патріарха було скликано засідання Синоду 7 травня 1990 р., де винесено ухвалу
щодо скликання Помісного Собору РПЦ впродовж 6—10 червня 1990 р.
Дарування самостійності і незалежності в управлінні УПЦ патріархом Московським і всієї Руси Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти.
28 жовтня 1990 р. до Києва прибула делегація у складі патріарха Московського
і всієї Руси Алексія ІІ, митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія, митрополита Київського і Галицького Філарета та інших делегатів Архієрейського Собору РПЦ від 25—27 жовтня 1990 р. У цей день у Києві проходили ІІ Все
українські збори Народного Руху України, де були присутні делегати більше як
44 громад і політичних організацій української діаспори. Ці збори вітав патріарх Київський і всієї України УАПЦ Мстислав (Скрипник). А приїзд Московського патріарха викликав хвилю протесту і образ на його адресу з боку представників Народного Руху України.
Патріарх Московський і всієї Руси Алексій ІІ привіз Грамоту про надання
самостійності в управлінні УПЦ, яку було передано в Софійському соборі під
час Божественної Літургії. У цій Грамоті предстоятелеві УПЦ митрополиту Київському і всієї України Філарету надавалася самостійність і незалежність в
управлінні, зазначалося, що УПЦ єднається з Єдиною Соборною Святою Православною Апостольською Церквою через РПЦ і тому не повинна без соборного
рішення всієї Православної Кафолічної Повноти нічого змінювати з того, що
стосується догматів віри і св. канонів.
22—23 листопада 1990 р. відбулося засідання Першого Помісного Православного Церковного Собору УПЦ, на якому були присутні єпископи УПЦ, клірики, миряни, представники духовних шкіл та монастирів. На Соборі було прийнято статут УПЦ, після дискусії ухвалено участь представників УПЦ в діяльності Соборів
РПЦ. Собор також засудив дії уніатів та УАПЦ на Західній Україні і обрав предстоятелем УПЦ митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), який
почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах.

Українська Православна Церква у ХХІ ст.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. (пізніше підтверджені й на референдумі 1 грудня 1991 р. понад 91 % громадян України!)
скликаний митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській лаврі в Трапезній церкві Помісний Церковний Собор УПЦ 1—3 листопада 1991 р. проголосив курс на автокефалію і звернувся з офіційним проханням
затвердити незалежність Української Православної Церкви в Україні. На Собор
прибули представники від 22 єпархій УПЦ — всього 95 делегатів від всіх єпархій України, клірики, миряни, яких було обрано на єпархіальних зборах, представники 32 монастирів, в т. ч. Почаївської та Києво-Печерської лавр, представники Київської, Одеської і Волинської духовних семінарій.
На порядок денний було винесено питання щодо автокефалії УПЦ. 1 листопада 1991 р. перед учасниками Собору виступив митрополит Київський і всієї України Філарет з привітальним словом, в якому сказав про те, що за 1 рік
після дарування самостійності і незалежності в управлінні є певні позитивні
наслідки у справі розбудови Церкви, засудив дії уніатів і автокефалістів, а також наголосив на необхідності спільних дій зі встановлення миру в суспільстві і незалежній державі. Далі доповідач наголосив на тому, що Собор відкидає самочинну автокефалію, «яка завела православних людей в розкол».
І тому треба так розбудовувати Церкву, щоб вона продовжувала перебувати в
канонічному єднанні не тільки з РПЦ, але й з іншими Помісними Православними Церквами. В основній доповіді митрополита Київського і всієї України Філарета було вміщено виклад всіх умов отримання Українською Церквою автокефального статусу.
Головні тези доповіді: Київська митрополія була заснована за Хрещення
Київської Руси св. Рівноапостольним князем Володимиром Великим і сучасна
УПЦ є її спадкоємницею; впродовж ХІV—ХV ст. відбувся поділ Руської Церкви на
2 митрополії і почався поступовий занепад Київської митрополії; у 1686 р. відбулося воз’єднання Київської і Московської митрополій; після 1917 р. почалися
автокефальні змагання, але їх потрібно засудити через неканонічні шляхи розбудови Церкви; за радянської доби Православна Церква опинилася в своєрідному «соціальному гетто». У доповіді засуджено прихильників УГКЦ, які звинувачують православних як «москалів-окупантів» і т. д., але саму ідею скликання
Всеукраїнського міжрелігійного форуму для замирення християн всіх конфесій
і напрямків названо доброю справою. Окремою частиною доповіді був виклад
теоретичних засад автокефалії, канонічних основ існування самостійних православних Церков тощо.
З доповіді було зроблено висновки про те, що автокефалія відповідає бажанням православного духовенства і мирян України, а також в незалежній державі
повинна бути незалежна Церква, і тому автокефалія УПЦ є канонічно виправданою й історично невідворотною. Виходячи з вищенаведеного, виникла пропозиція Собору звернутися до патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ і єпископату РПЦ з проханням дарувати самостійність і незалежність УПЦ, а також сприяти її визнанню Східними Патріархатами і всіма Помісними Церквами. Звернув-

133

Історія УПЦ

ся до московського патріарха Олексія II з листом від 10 січня 1991 року і Вселенський Патріарх Димитрій, який писав: «Вселенська Патріархія визнає лише одну
канонічну Православну Церкву у встановлених Патріаршим і Священним Синодом 1593 року кордонах Вашої Святійшої Церкви». Тобто, по суті, в листі Вселенського Патріарха Димитрія було сказано, що кордони 1593 р. залишали Київську митрополію в канонічних межах Вселенського Патріархату. Серед інших
документів Помісного Церковного Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р. були окреме звернення до патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ і єпископату РПЦ
з проханням дарувати самостійність і незалежність УПЦ, визначення Помісного
Церковного Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р. з питання повної самостійності
УПЦ, визначення Собору з приводу релігійної ситуації в Україні, Послання Собору
УПЦ до кліру, чернецтва та всіх вірних Святої УПЦ, звернення до Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука тощо. Постанови Помісного Церковного Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р. підписали всі без винятку єпископи УПЦ.
Натомість відбулася повна нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Церковного Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р. У Свято-Даниловому монастирі в Москві проходив Архієрейський Собор РПЦ 31 березня — 5 квітня 1992 р., який повинен
був дати офіційну відповідь на звернення і постанови Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р. У його засіданнях брали участь 97 архієреїв РПЦ і УПЦ, але з них
право голосувати мали тільки 88. На порядок денний було винесено кілька питань: 1) канонізація новомучеників Російських і св. батьків прп. Сергія Радоніжського; 2) питання про статус УПЦ та про ситуацію в церковному житті України;
3) взаємовідносини Церкви і суспільства.
31 березня 1992 р. було винесено ухвалу про канонізацію прп. схимонаха
Кирила та схимонахині Марії — батьків прп. Сергія, ігумена Радоніжського, чудотворця, канонізовано сонм новомучеників Російських — митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) (1848—1918), митрополита Санкт-Петербурзького і Гдовського Веніаміна (Казанського) (1873—1918)
і вбитих разом з ним схимонаха Сергія (Шеіна) (1866—1922), Юрія Новицького (1882—1922), Іоанна Ковшарова (1878—1922), велику княгиню Єлізавету
(1864—1918) та інокіню Варвару.
На Архієрейському Соборі РПЦ 5 квітня 1992 р., замість офіційного розгляду звернення Помісного Церковного Собору УПЦ 1—3 листопада 1991 р., було
розглянуто особову справу митрополита Київського і всієї України Філарета
(Денисенка). Було заслухано його доповідь з обґрунтуванням автокефалії Української Церкви, але виступи архієреїв РПЦ звелися не до вирішення проблеми
надання автокефалії УПЦ. Обговорюючи особову справу митрополита Філарета, присутні на Соборі архієреї багато говорили про те, що всі попередні спроби
проголошення автокефалії у ХХ столітті «принесли горе всій Церкві», а нинішній митрополит Київський допустив відродження УГКЦ в Україні і утворення
автокефального розколу. Архієрейський Собор РПЦ після «розбору справи Філарета» вимагав від нього залишити місце предстоятеля УПЦ.

134

Українська Православна Церква у ХХІ ст.

Як наслідок антиканонічних дій РПЦ з дискредитації митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ відбулося незаконне зібрання єпископату УПЦ
у м. Харкові 26—27 травня 1992 р. у складі 18 єпископів, які в листопаді 1991 р.
підписали прохання про надання автокефального статусу УПЦ, але потім відійшли від свого предстоятеля. Зібрання відбувалося без відома митрополита
Київського і всієї України Філарета. Його скликанням опікувався митрополит
Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак) за дорученням Синоду РПЦ
від 21 травня 1992 р. Рішеннями харківського зібрання архієреїв УПЦ стали наступні: 1) Предстоятелем УПЦ замість митрополита Київського і всієї України
Філарета 16 голосами з 18 було обрано митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана); 2) змінено статут УПЦ; 3) висунуто 6 звинувачень проти митрополита Філарета. Під час цього «Собору» митрополит Філарет знаходився в Черкасах з архіпастирською візитацією.
У червні 1992 р. з Російської Федерації в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив УПЦ в канонічній єдності з Московським патріархатом за рішеннями харківського зібрання
єпископату. Це обрання визнали Предстоятелі всіх канонічних Помісних Православних Церков. У цьому ж році відбувся Помісний Собор УПЦ під головуванням митрополита Володимира (Сабодана).
Упродовж 1998—2000 рр. тривала відбудова Успенського собору Києво-Печерської лаври. У 2008 р. з нагоди 1020-ліття Хрещення Руси Київ відвідали
Вселенський Патріарх Варфоломій та патріарх Московський і всієї Руси Алексій ІІ. Св. Варфоломій відправив Божественну Літургію в Свято-Софійському соборі та здійснив чин освячення відреставрованих Царських врат XVIII ст.
З 2014 р. після кончини митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) відбулося обрання Собором єпископів Української Православної
Церкви нового Предстоятеля митрополита Онуфрія (Березовського).
У Львові 25 лютого 2000 р. відійшов у вічність предстоятель УАПЦ патріарх
Димитрій І (Ярема) (1915—2000). У 1992 р. він відмовився приєднатися до УПЦ
КП і після цього був пострижений в ченці з ім’ям Димитрія, висвячений в єпископи і у вересні 1993 р. обраний патріархом. Новообраний патріарх УАПЦ обіцяв
скласти патріарший куколь перед Вселенським Православним Собором, який
нарешті об’єднає православних в Україні. 4 лютого 2000 р. за 3 тижні до смерті,
патріарх підписав указ, яким делегував предстоятельські по суті справи функції керуючому справами УАПЦ архієпископу Харківському і Полтавському Ігорю
(Ісіченку).
Патріарха УАПЦ Димитрія І (Ярему) поховали на території Львівської церкви свв. Петра і Павла, де він служив настоятелем понад 20 років. Поховальну
церемонію очолив архієпископ УПЦ в США Всеволод (Майданський). У заповіті патріарха УАПЦ Димитрія І зазначено, що наприкінці 1980-х рр. УАПЦ відродилася як частина діаспорної УАПЦ і тому її головою було визнано патріархом
Мстислава (Скрипника) — предстоятеля УАПЦ в США. У заповіті патріарх Дими-

135

Історія УПЦ

трій закликав клір та мирян не збирати Соборів без діаспорної частини Церкви, поминати за богослужінням як свого першоієрарха митрополита УПЦ в США
Костянтина (Багана) та визнати над собою його юрисдикцію, оскільки УПЦ в
США перебуває в юрисдикції Вселенського Патріархату з 1995 р., причому її
входження під омофор Константинополя викликало жорсткий демарш з боку
Московського патріархату.
14—15 вересня 2000 р. у Києві відбувся Помісний Собор УАПЦ в Свято-Анд
ріївській церкві, в якому взяли участь 647 делегатів, понад 400 гостей, а також
Предстоятель УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі митрополит Костянтин (Баган).
Собор приєднався до думки про недоцільність обрання нового патріарха УАПЦ
після упокоєння патріарха УАПЦ Димитрія І (Яреми). Діяння: 1) Предстоятеля
УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі митрополита Костянтина (Багана) вважати
духовним главою УАПЦ; Предстоятелем УАПЦ обрано митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія (Кудрякова), керуючим справами Патріархії
УАПЦ залишився архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко);
2) обрано Патріаршу раду, Патріаршу ревізійну комісію, Патріарший суд; 3) винесено ухвали: про православну духовну освіту на початку ІІІ тисячоліття; про
довершення канонізації митрополита Київського і всієї України Йосифа Нелюбовича-Тукальського; про запрошення комісії Вселенського Патріарха в Україну; про управління УАПЦ тощо.
Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25—26 червня 1992 р. Патріарх
Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка
була представлена митрополитом Київським і всієї України Філаретом та єпископом Почаївським Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами
об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосила про утворення окремої УАПЦ у 1993 р.
Після упокоєння в США патріарха Київського і всієї України Мстислава
(Скрипника) 11 червня 1993 р. у Києві того ж року було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор (21—24 жовтня), на якому відбулося
обрання патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка) (1925—
1995) як предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату. Перебування патріарха Володимира — колишнього священика-в’язня таборів КДБ на становищі предстоятеля УПЦ КП було нетривалим. Його кончина
і похорон супроводжувалися трагічними подіями, що відбулися на Софійському
майдані і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Його могила і досі знаходиться біля дзвіниці Софійського собору.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 р. в с. Благодатному Амросіївського району Донецької області в родині робітника. Після смерті патріарха Мос-

136

Українська Православна Церква у ХХІ ст.

ковського Пимена (Ізвєкова), який упокоївся 3 травня 1990 р., Синод РПЦ і
Архієрейський Собор РПЦ таємним голосуванням обрали митрополита Філарета місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу. Він був головою Помісного Собору РПЦ 7—8 червня 1990 р. Після обрання Московським
патріархом Алексія ІІ, 27—28 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор РПЦ надав
самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, а митрополит Філарет був
одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем УПЦ в канонічній єдності з Московським патріархатом. Він головував на Всеукраїнському Помісному Соборі УПЦ 1—3 листопада 1991 р. і був автором програмної доповіді про автокефалію Української Православної Церкви. 25 червня
1992 р. обраний заступником патріарха Київського і всієї України Мстислава
(Скрипника).
Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20—22 жовтня 1995 р. обрав патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р.
відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви
Київського Патріархату. Відзначено 2000-літній ювілей Різдва Христового скликанням і проведенням Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї до
2000-ліття Різдва Христового. Відновлено і освячено національні церковні святині українського народу (Михайлівський Золотоверхий собор, Пирогощу та ін.).
Сьогодні Українська Православна Церква Київського Патріархату на чолі з
Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом нараховує 34 єпархії та
43 єпископи. Діє Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату. Поступово розбудовується монастирське життя, здійснюється
пастирське служіння, в т. ч. в зоні АТО. Освітня та наукова діяльність Української
Православної Церкви Київського Патріархату представлена діяльністю 7 вищих духовних навчальних закладів, з яких 3 Духовні академії (Київська, Львівська, Волинська), 1 богословський інститут (в Івано-Франківську), 2 духовні семінарії (Рівненська, Дніпропетровська), 1 богословське відділення КПБА (при
філософсько-теологічному факультеті Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича). Крім цього, при Київській і Волинській православних богословських академіях діють регентські відділення.
Видавнича діяльність представлена офіційними періодичними виданнями
(щорічним «Православним церковним календарем», щомісячним журналом
«Православний вісник Київського Патріархату», двотижневою газетою «Голос
Православ’я»), повним корпусом богослужбових книг, різноманітними духов
но-просвітницькими публікаціями.

Омріяна автокефалія УПЦ звершилася!

Останні роки ознаменувалися надзвичайно важливими подіями в плану здобуття автокефалії УПЦ. На новий рівень ця справа вийшла після Майдану-2014.
Як не парадоксально, анексія Криму і війна на Донбасі проти агресії Росії послу-

137

Історія УПЦ

жили каталізатором автокефалії. Почався процес прозріння віруючих УПЦ МП,
які переконуються в тому, що дана структура у складі РПЦ займає антиукраїнські позиції, освячує зброю сепаратистів. Все більше віруючих стало переходити від УПЦ МП до УПЦ КП та УАПЦ.
16 червня 2016 року Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха з проханням надати автокефалію Православній Церкві
України. 17 квітня 2018 р. на зустрічі з лідерами парламентських фракцій президент Петро Порошенко заявив, що він і ієрархи УПЦ КП та УАПЦ вирішили
офіційно звернутися до Вселенського Патріарха Варфоломія I з проханням про
надання автокефалії православної церкви в Україні і просять парламент підтримати це звернення.
Це прохання 19 квітня було підтримано Верховною Радою України і відповідне звернення Президента, Верховної Ради і єпископату було направлено
Вселенському Патріарху. Зокрема, його підписали всі єпископи УПЦ КП, УАПЦ
і 10 єпископів УПЦ МП. Це зайвий раз переконало Вселенського Патріарха у
серйозності намірів Українських Церкви і Держави. Внаслідок цього відбулися серйозні зміни в позиції Вселенського Патріархату, який уже протягом двох
десятиліть тримав українське питання на денному порядку. 22 квітня прохання було прийнято до розгляду Синодом Вселенського Патріархату. 3 вересня Порошенко повідомив, що Вселенський Патріархат прийняв рішення надати державам право на створення помісної Церкви без урахування позиції
Москви.
Тут варто сказати про деякі важливі моменти здобуття автокефалії будь-якої
православної Церкви. Утворення незалежних держав зазвичай приводило до
проголошення автокефалії, яка тільки з часом отримувала визнання Церкви-Матері. Навіть незважаючи на невизнання, в певний історичний проміжок, автокефалії тої чи іншої Церкви з боку Церкви-Матері, або ж будь-якої іншої Церкви,
вона існувала як Помісна Церква, і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархії
і дійсність таїнств. Тож найактивнішу та вирішальну роль в проголошенні автокефалії завжди мала державна влада та патріотичні політичні сили.
Перш за все Автокефальна (Помісна) Церква починає творитися з часу
отримання нею Томосу від Вселенського Патріарха. Томос (грец. τόμος) —
указ, декрет, грамота, окружне послання предстоятеля Помісної Православної Церкви у деяких важливих питаннях церковного устрою. Томос — це
урочисто оформлений документ, який фактично містить синодальне рішення Вселенської Патріархії про надання автокефалії. Шляхом надання Томосу деякій частині «материнської» (кіріархальної) Церкви офіційно проголошується автономія в управлінні або автокефалія. У Томосі використовується
урочистіший та повніший підпис, ніж в інших патріарших указах. Механізм
отримання Томосу щодо надання будь-якої автокефалії дуже складний. Першою у ньому йде історична частина. Описується сучасний стан церкви країни, яка звертається із проханням про його надання, згадується її зв’язок із
Константинополем. Далі йде частина, яка обгрунтовує, на основі яких кано-

138

Українська Православна Церква у ХХІ ст.

нів він надається і побажання, щоб Церква підтримувала віровчення, керувалася канонами.
Рішення про Томос щодо автокефалії приймається Святим Синодом Вселенського Патріархату. Для того щоб рішення було ухвалено, достатньо більшості
голосів. Позиція і думка Вселенського Патріарха є ключовою. Якщо прийнято
позитивне рішення, то його підписують всі учасники Синоду (Собору), і це рішення є невідворотним.
Слід відзначити важливу роль у цьому процесі Вселенського (Костантинопольського) Патріарха Варфоломія І (нар. 1940), який посідає цей престол з 1991 р. Зокрема, він двічі особисто відвідав Україну (1997 і 2008 рр.),
а з нагоди візиту 2008 р. Національний банк України ввів у обіг пам’ятну
монету «На честь візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія I».
Відзначимо, що Президентами України патріарх Варфоломій І нагороджувався орденом князя Ярослава Мудрого I ступеня та орденом Свободи
за визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету
православ’я у світі.
Після цього і започаткованої Вселенським Патріархом Варфоломієм спеціальної процедури були створені дві комісії з церковних ієрархів Вселенської
єпархії. Завданням першої комісії — об’їхати всі 14 незалежних Церков (14 держав, які мають власні автокефальні Православні Церкви), для того щоб мати
підтримку і згоду на створення ще однієї Церкви. На початку серпня 2018 року
патріарх Варфоломій І заявив: «Сьогодні ми особливо зацікавлені та занепокоєні вирішенням нинішньої української церковної проблеми. Ми бажаємо всім
серцем відновлення єдності для розділеного церковного тіла в Україні. Як і в
минулому, Константинопольська Церква, використовуючи свої канонічні права
та пастирську опіку, працює, щоб успішно вирішувати складні церковні проб
леми, завжди керуючись тим, що корисно для народу Божого та збереження єдності Православної Церкви в цілому».
Після Синаксису (Собору) 1—3 вересня 2018 р. і рішень (зокрема було підкреслено, що Вселенський Патріархат як стояв принципово на позиції, що Україна історично і канонічно була і є його канонічною територією, так і продовжує
послідовно стояти на цьому) друга делегація з офіційним візитом вже була у
Києві із завданням — оцінити готовність українського духовенства, а також
центральної влади до процесу створення Помісної Церкви. І, як стало зрозуміло з промови представника Вселенського Патріарха Варфоломія І митрополита
Гальського Емануїла, Україна її отримає.
7 вересня 2018 року Вселенський Патріарх Варфоломій призначив двох своїх екзархів в Києві у межах підготовки до надання автокефалії, і вони прибули у
Київ. Ними стали архієпископ Данило Памфілійський зі США та єпископ Іларіон
Едмонтонський з Канади, які обидва служать українським православним вір
ним у своїх відповідних країнах у Вселенському Патріархаті. 18 жовтня 2018 р.
Верховна Рада прийняла рішення про передачу у користування Вселенськиму
Патріархові Андріївської церкви у Києві.

139

Історія УПЦ

Все це викликало шалений опір з боку РПЦ і державних структур Росії, а також потоки лайки і фальсифікацій в російських ЗМІ. Предстоятель РПЦ Кирило
навіть прибув у Стамбул для переговорів зі Вселенським Патріархом Варфоломієм І, щоб перешкодити наданню Україні Томосу. Представники РПЦ і російського уряду погрожують релігійною війною в Україні, не зупиняються перед
прокляттями в бік тих, хто підтримує автокефалію, поширюють чутки про дискримінацію РПЦ та УПЦ МП тощо. В зв’язку з цим Президент України Петро Порошенко 20 вересня 2018 р. виступив у Верховній Раді України з посланням до
депутатів «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році», в якому, зокрема, гарантував права вірних РПЦ. РПЦ ж погрожує також розколом
православ’я у світі і на Соборі РПЦ було прийнято рішення не поминати Вселенського Патріарха на Літургії...
Спротив РПЦ не змінив твердої позиції Вселенської Патріархії. Нею було
підкреслено, що Україна, як і Білорусь та Прибалтика, є його канонічною територію і що РПЦ не надавався Томос від Вселенського Патріарха. 9—11 жовтня
в Константинополі відбувся довгоочікуваний Синод, на якому було прийнято
історичне рішення про автокефалію для української Церкви! Одночасно були
прийняті ряд інших постанов, зокрема, про зняття несправедливих анафем,
накладених Московським патріархатом на патріарха Філарета і митрополита
Макарія.
15 грудня 2018 р. відбувся історичний Помісний Об’єднавчий Собор Православної Церкви України, на котрому об’єдналися в одну Церкву УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та частина УПЦ Московського Патріархату. На цьому
Соборі було обрано Предстоятеля Церкви — митрополита Епіфанія з титулом
«Митрополит Київський і всієї України». 5 січня 2019 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломей підписав Томос про надання автокефалії Православній Церкві України, а 6 січня Митрополіт ПЦУ Єпіфаній зустрівся з Вселенським Патріархом Варфоломієм і отримав від нього Томос.
Цим щасливо завершився процес здобуття автокефалії!

Додатки

Додаток 1
Київські митрополити і всієї Руси
Св. Михаїл (988—991)
Леонтій (Лев) І (991—1007)
Іоанн І (1008—1035)
Феопемпт (1035—1049)
Кирило І (1050)
Іларіон (1051—1054)
Єфрем І (1055—1065)
Георгій І (1067—1077)
Іоанн ІІ (1077—1089)
Іоанн ІІІ (1089—1091)
Св. Єфрем ІІ (1092—1097)
Николай (1097—1102)
Никифор І (1103—1121)
Никита (1122—1126)
Михаїл ІІ (1129—1145)
Климент Смолятич (1147—1154)
Св. Костянтин І (1155—1158)
Феодор (1161—1163)
Іоанн ІV (1164—1166)
Костянтин ІІ (1167—1177)
Никифор ІІ (1182—1198)
Гавриїл
Діонісій (згадується під 1205 р.)
Матвій (згадується під 1209 р., помер у 1226 р.)
Кирило ІІ (1224—1233)
Йосиф І (прибув 1237 р.)
Кирило ІІІ (1243—1281)
Максим (1283—1305)
Cв. Петро (1308—1326)
Феодорит (1345—1354)
Cв. Феогност (1328—1353)
Св. Олексій (1355—1378)
Роман (1354—1362)
Пимен (1380, 1382—1388)
Св. Киприян (1381—1406)

142

Додаток 1

Григорій І Цамблак (1415—1419)
Св. Діонісій (1383—1385)
Св. Фотій (1408—1431)
Ісидор (1437—1441)
Герасим (1433—1435)
Св. Йона І (1448—1461)
Григорій ІІ (1458—1473)
Мисаїл (1476—1480)
Спиридон (1476), не прийнятий на кафедру і відлучений

Митрополити Київські, Галицькі і всієї Руси

Симеон (1481—1488)
Йона ІІ Глезна (1492—1494)
Св. Макарій (1495—1497)
Йосиф Болгаринович (1450—1503)
Йона ІІІ (1503—1507)
Йосиф ІІІ Солтан (1509—1521)
Йосиф ІV Русин (1523—1534)
Макарій ІІ Московитянин (1535—1556)
Сильвестр Бількевич (1556—1567)
Йона ІV Протасевич-Островський (1568—1577)
Ілля Куча (1577—1579)
Онисифор Петрович-Дівочка (1583—1588)
Михаїл Рогоза (1588—1596), у 1596 р. прийняв унію

Екзархи Константинопольского трону

Св. Йов Борецький (1620—1631)
Ісайя Борисович-Копинський (1631—1633)
Св. Петро Могила (1633—1647)
Сильвестр Косов (1649—1657)
Діонісій Балабан (1658—1663)
Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663—1676)
Антоній Виницький (1676—1679)

Митрополити Київські, Галицькі і всієї Малої Руси
Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690)
Варлаам Ясинський (1690—1707)
Йоасаф Кроковський (1708—1718)
Варлаам Ванатович (1722—1730), архієпископ
Рафаїл Заборовський (1731—1747), архієпископ до 1743 р.

143

Історія УПЦ

Тимофій Щербацький (1748—1757)
Арсеній Могилянський (1757—1770)

Митрополити Київські і Галицькі (з 1767 р.)
Гавриїл Кременецький (1770—1783)
Самуїл Миславський (1783—1796)
Ієрофей Малицький (1796—1799)
Гавриїл Банулеску-Бодоні (1799—1803)
Серапіон Александрійський (1803—1822)
Євгеній Болховітінов (1822—1837)
Філарет Амфітеатров (1837—1857)
Ісидор Никольський (1858—1860)
Арсеній Москвин (1860—1876)
Філофей Успенський (1876—1882)
Платон Городецький (1882—1891)
Іоаннікій Руднєв (1891—1900)
Феогност Лебедєв (1900—1903)
Флавіан Городецький (1903—1915)
Св. Володимир Богоявленський (1915—1918)
Антоній Храповицький (1918—1919)
Назарій (Блінов) (1919—1921), архієпископ
Михаїл (Єрмаков) (1921—1925)
Георгій (Делієв) (1923—1928), єпископ
Макарій (Карамзін)(1924), єпископ
Сергій (Куминський) (1925—1930), єпископ
Димитрій (Вербицький) (1930—1932), архієпископ
Сергій (Гришин)(1932—1934), архієпископ
Костянтин (Д’яков) (1934—1937)
Олександр (Петровський) (1937—1938), архієпископ
Николай (Ярушевич) (1941—1944)
Пантелеймон (Рудик) (1941—1943), архієпископ
Іоанн (Соколов) (1944—1964)
Іоасаф (Лелюхін) (1964—1966)
Філарет (Денисенко) (1966—1992)
Володимир (Сабодан) (1992—2014)
Онуфрій (Березовський) (з 2014 р.)

Патріархи і митрополити Київські (УАПЦ)
Св. Василь Липківський (1921—1927)
Микола Борецький (1927—1930)

144

Додаток 1

Iван Павловський (1930—1936)
...
Патріарх Димитрій (Ярема) (1993—2000)
Мефодій (Кудряков) (2000—2015)
Макарій (Малетич) (з 2015 р.)

Патріархи Київські і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату
Мстислав (Скрипник) (1990—1993)
Володимир (Романюк) (1993—1995)
Філарет (Денисенко) (з 1995 р.)

Митрополити Київські і всієї України ПЦУ
Єпіфаній (Думенко) (з 2018 р.)

Додаток 2
Вибрані біографії видатних Київських митрополитів
ХVІІІ—ХХІ ст.
Київський митрополит Варлаам Ясинський (1690—1707)
Майбутній митрополит походив із шляхетського роду і народився приблизно у 1627 р. Освіту майбутній митрополит здобував спочатку у КиєвоМогилянській академії в часи ректорства Лазаря
Барановича та фактичного ректорства Феодосія
Софоновича (1650—1657). Ймовірно, що його вчителями були Ігнатій Оксенович-Старушич, Йосиф
Кононович Горбатський, Інокентій Гізель та Лазар Баранович. Саме в останнього Ясинський приймає постриг. У 1651 р., коли військо литовське
гетьмана Радзівіла захопило і пограбувало Київ,
навчання в колегії припинилося і Варлаам Ясинський продовжує науку за кордоном, в університетах Польщі та Чехії (Ельблонг (Ельбінг) та Оломоуц). Він вивчає риторику, філософію, а приблизно
1657 р. вступає до Краківської академії і закінчує
її навчання зі ступенем доктора богослов’я. ПриВарлаам Ясинський
бувши у 1661 р. до Києва, Варлаам Ясинський спочатку оселяється у Києво-Печерській лаврі. Тут він несе послух завідувача лаврської друкарні, а потім стає професором академії. Тут він викладав не
тільки піїтику та риторику, але й філософію і богослов’я. 13 листопада 1665 р.
Варлаам Ясинський був одностайно обраний ректором Київо-Могилянської академії, 6 січня 1666 р., в день храмового свята Братського Богоявленського монастиря, Варлаам Ясинський був зведений в сан ігумена з чином благословення на ректуру. Обрання Ясинського ректором викликало схвалення в
українських наукових колах, серед частини українського суспільства. «Я в захваті, — писав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, — від єдинодушного обрання о. Ясинського — плодоносної гілки могилянського винограду». Але
проти нового ректора виступила... братія монастиря (принаймні її частина),
яка звинувачувала його в тому, що він менше надає уваги монастиреві і геть
його занехаяв. (Це була неправда, бо Ясинський багато уваги приділяв розвит
ку академії, яка ще не відновилася вповні після спустошення Києва, особливо
Подолу, військами Януша Радзівіла та й подальших пожеж.) До цього ще й до-

146

Додаток 2

пліталася московському урядові якась політична неблагонадійність ректора,
напевно його сміливе відстоювання прав і автономії Української Церкви. Справа наклепу дійшла до того, що Варлаама Ясинського ледве виправдали перед
Москвою архієпископ Лазар Баранович та Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель. Київському воєводі Петру Шереметєву довелося примиритися з
«премудрими учителями» і з «многотрудним ректором Варлаамом Ясинським».
У лютому 1666 р. київський полковник Василь Дворецький писав до гетьмана
Івана Брюховецького, щоб той підтримав академію і спонукав до цього й інших
«христолюбивих людей». Монастир дістав кілька садиб у Києві, гроші на відновлення академії тощо, навіть грамоту короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького від 10 жовтня 1670 р., якою дозволялося академії відновити і викладати в ній «всім, хто приходить, всі навчальні предмети, мистецтва, науки
й знання через професорів». В академії у повному обсязі запрацювали всі класи, були відбудовані «учбові училищні здания», побудована нова Богоявленська церква, було повернено ряд монастирських вотчин. Та братія не вщухала
і тому за тяжких обставин, пожежі в академії, матеріальних нестатків, а також
внутрішніх незгод (останньою краплею, видно, стало приховане звинувачення
Ясинського у тому, що татари вбили трьох ченців маєтності Братського монастиря в Новосілках; за це мав нібито відповідати ректор) у 1673 р. ігумен Варлаам Ясинський відмовляється від звання ректора і переводиться на ігуменство
до Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, яким керував у другій половині 70-х рр. ХVІІ ст. Після чотирьох років керівництва «обителю св. вмч. Варвари» ігумен Варлаам Ясинський визначається казнодією (проповідником) у
Києво-Печерську лавру. Тут він стає справжнім помічником для вже немічного
архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Ігумен Варлаам Ясинський, який стає намісником у лаврі, разом з доглядачем Ближніх лаврських
печер ієромонахом Паїсієм і писарем (він же був і типографом) Іваном Армашенком у 1680 р. вирушає до Москви просити перед урядом про визначення
Києво-Печерській лаврі монастиря поблизу Брянська або Трубчевська, де б
лаврські ченці могли мати притулок для себе і скарбів лаври у випадку можливого нападу татар. Делегація була вповноважена просити про дозвіл безборонного виїзду ченців і вивозу ними майна лаври в разі татарського наїзду, а також
про заборону київським громадянам чинити лаврі перешкоди, щодо перевозу
через Дніпро і про видачу стверджувальних царських грамот на все нерухоме
майно лаври, а також і на архімандрію на приїзд до Москви по милостиню і, нарешті, на все майно так званого лікарняного Троїцького монастиря у лаврі. Це
посольство до Москви мало повний успіх і все, чого просило, отримало від московського царя. Через три роки Варлаама Ясинського обрано ігуменом Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. А у 1685 р. майбутній митрополит
стає архімандритом Києво-Печерської лаври (попередній архімандрит Інокентій Гізель помер у 1683 р.). Проте на посвяту до Москви новообраний Києво-Печерський архімандрит не поїхав. Він прийняв її від чернігівського архієпископа Лазаря Барановича. На це було чимало причин і головна — це відстоювання

147

Історія УПЦ

окремішности Київської митрополії та її головної святині — Києво-Печерської
лаври. Варлаам Ясинський пізніше у листі до московського патріарха Йоакима
Савелова від 16 грудня 1684 р. пояснював, чому він зразу після обрання не міг
прибути на посвячення до Москви, і знову просив у патріарха благословенної
грамоти «ради милості до Лаври Святої». Тільки після двох звернень до московського патріарха і ґрунтовних пояснень у лютому 1685 р. архімандрит Варлаам
Ясинський отримав благословенну грамоту.
Московський патріарх Йоаким, як і московський уряд взагалі, з обережністю
і навіть недовірою ставилися до архімандрита Варлаама Ясинського. Позиція ж
архімандрита Києво-Печерської лаври була дуже чіткою — він стояв на обороні прав і звичаїв Київської митрополії і не бажав її підпорядкування Російській
Церкві. Тому, коли настали вибори нового митрополита у Києві, то архімандрит
Варлаам Ясинський не підтримав політики гетьмана Івана Самойловича щодо
виборів київським митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського і всіляко разом з сановитим духовенством протестував проти такого розвитку подій. Згодом Варлаам Ясинський змирився з таким становищем, але не захотів
підпорядковуватися київському митрополиту і у 1688 р. випросив собі в Москві
ставропігію, тобто пряме підпорядкування лаври московському патріархові.
Тут він припустився помилки, бо на суперечностях між митрополитом і архімандритом зіграла Москва, яка використала цю зручну оказію для зменшення
Київської митрополії і наступу на Українську Православну Церкву. Але в іншому
архімандрит Варлаам не корився Москві. Це стосується, наприклад, друкування книг лаврською друкарнею. Без благословення патріарха друкарня видала у
1688 р. книгу «Венец Христов» і у 1689 р. перший том написаних ігуменом Димитрієм Тупталом «Четьїх-Міней». На це наступник патріарха Йоакима — Адріан нарікав: «лаврские книги здаються еже весма непристойно и дерзновенно».
За керівництва лаврою архімандрит Варлаам Ясинський встановив святкування Собору Києво-Печерських святих Ближніх (в першу суботу після віддання
свята Воздвиження Чесного Христа) і Дальніх (28 серпня) печер. За ці та інші
труди Варлаама Ясинського ігумен Димитрій Туптало називав «стовпом обителі», а ігумен Стефан Яворський — «Геркулесом, який прийняв поважне бремя
після Атланта — Інокентія Гізеля».
Після смерті митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського гетьман
Іван Мазепа звернувся до Москви за дозволом звершити вибори нового митрополита, представивши на розгляд царів чотири кандидатури, серед яких найповажнішими були чернігівський архієпископ Лазар Баранович та архімандрит
Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський. 30 квітня 1690 р. царським указом повелівалося «всьому духовному причту» Київської митрополії на чолі з
архієпископом Лазарем Барановичем і архімандритом Варлаамом Ясинським
провести вільне обрання на овдовілий київський митрополичий престол за
давнім звичаєм «мужа, в Божественному Писанні освіченого з тамошніх природних обивателів», за згодою з гетьманом Іваном Мазепою, якому наказувалося якнайшвидше повідомити про те все «малоросійське» духовенство та взага-

148

Додаток 2

лі потурбуватися про заходи до якнайшвидшого обрання нового митрополита і
приїзду його до Москви на посвячення.
1—2 червня 1690 р. в соборі Святої Софії «єдиними усти і єдинолюбящими
сердци» київським митрополитом було обрано архімандрита Варлаама Ясинського, а вже у липні того ж року він у супроводі сановитого духовенства відбув до Москви. 31 серпня 1690 р. в Успенському соборі Кремля патріарх Адріан
здійснив посвячення обраного київського митрополита Варлаама Ясинського. 18 вересня 1690 р. святитель, будучи щедро обдарованим царем, вирушив
в Україну. Діяльність митрополита Варлаама Ясинського на кафедрі київських
першоієрархів була багатогранною. Перш за все всю свою увагу святитель звернув на православну паству, яка перебувала у Речі Посполитій. 15 серпня 1691 р.
митрополит Варлаам звернувся з окружним посланням до «всіх синів Руської
Православної Церкви в Польщі», в якому виступив як справжній турботливий
пастир. За прикладом своїх попередників митрополит Варлаам Ясинський призначив своїм намісником для православних монастирів, братств і парафіяльних
церков всього Великого князівства Литовського слуцького архімандрита Серапіона Полковського, давши йому владу і право «з превелебними отцами, ігуменами та з їх милостями панами, братствами ставропігіальними, а саме Віленським, Пінським, Могилевським, Слуцьким та іншими любовно соглашатися о
цілості Православія Святого совітовати, потребуючих ісправления на путь спасенний наставляти, непокірних духом кротості навчати і обвиненних по правилам святим церковним карати». Особливої уваги митрополит Варлаам Ясинський надавав луцькій православній єпархії. Він, зокрема, докладав усіх зусиль
до того, щоб не допустити переходу цієї єпархії в унію. Проти такої позиції Київського першоієрарха виступили брати Шумлянські — Йосиф, єпископ львівський, і Афанасій, єпископ луцький. Ще раніше у 1689 р., вдаючи з себе ревного
православного єпископа і всіляко маневруючи між польськими і московськими
впливами, єпископ Йосиф Шумлянський звертався до московського патріарха Іоакима з проханням відновити Галицьку митрополію, але той категорично
йому відмовив. Свою митрополичу владу Ясинський простягнув і на білоруські єпархії. Фактично православною залишалася тут одна лише МстиславськоМогилевська єпархія, на яку 1707 р. Варлаам Ясинський висвятив єдиного для
православних білорусів єпископа Сильвестра Святополк-Четвертинського —
родича покійного митрополита. З 1695 р. митрополит Варлаам Ясинський став
просити про відновлення стародавньої Переяславської кафедри, єпископ якої
був би коад’ютором (вікарним) Київської митрополії. За сприяння і цілковитої
підтримки гетьмана Івана Мазепи у 1701 р. коад’ютором Київської митрополії
був призначений Захарія Корнилович з титулом «єпископ Переяславський».
Очевидно, що тут і митрополитом Варлаамом Ясинським, і гетьманом Іваном
Мазепою переслідувалась якась певна церковно-політична мета — намагання
якнайбільше обмежити вплив Москви на церковне життя в Україні.
Своєю невтомною працею митрополит Київський Варлаам Ясинський відновив соборну діяльність УПЦ. Він розумів, що саме таке соборне керівництво

149

Історія УПЦ

Церквою принесе добрі плоди для розвитку українського православ’я. В перший же рік свого святительства, 1 березня 1691 р., у Неділю Православ’я відбувся собор, на якому були затверджені так звані 10 заповідей. Зміст постанов
торкався парафіяльного і чернечого духовенства, його морально-виховного
впливу на паству. Надаючи цим постановам 1691 р. великого значення, митрополит Варлаам звертав особливу увагу на висвячення новообраних кандидатів
у священство. До служіння на парафіях не повинні приходити «неуки, явні безчинники, до благоговіння не звиклі, які мали занадто простору совість, не придатну за своїми звичаями до священства; дуже молоді, або лиховидно покалічені», — говорилось у 6-й заповіді Київського собору 1691 р. Очевидно, що цими
правилами митрополит хотів обмежити так зване виборне право на парафіях,
яке нерідко приводило до того, що до престолу ставали неосвічені священики
і просторіки. Таке «обмеження в правах», особливо синів священиків, не всім
подобалось і на митрополита йшли скарги до Москви, але патріарх Адріан не
дуже хотів в цю справу втручатися, а митрополит, зі свого боку, хотів, щоб на
парафіяльне служіння йшли кандидати, які навчалися у Києво-Могилянській
академії. Взагалі, митрополит Варлаам ревно піклувався про КМА вже як її протектор. У 1707 р. він поновив тут курс математики, тим самим започаткувавши студії з вищої математики. Він намагався зменшити відкликання випускників КМА до московської Слов’яно-греко-латинської академії, звертав увагу на
негативні наслідки такого пограбування інтелектуальних сил для України. По
справжньому митрополит Варлаам Ясинський дбав про київські святині, всіляко підтримуючи меценатські ініціативи гетьмана Мазепи (будівництво храмів,
надання студентам стипендій тощо), допомагав новому ректору Києво-Могилянської академії Йоасафу Кроковському у вирішенні конфліктних майнових
питань. Він виклопотав у Петра І грамоту від 26.09.1701 р., яка підтверджувала
силу попередньої грамоти (1694 р.) (а по суті й Гадяцького договору 1658 р.)
про права Києво-Могилянської академії на самоврядування і підтверджувала
її академічний статус. Митрополит закінчив відродження кафедрального собору Святої Софії, яке ще розпочав його попередник. В такому оновленому вигляді Києво-Софійський кафедральний монастир подається вже на плані міста 1695 р. У київському Пустинно-Микільському монастирі він заклав 1690 р.
кам’яний храм і трапезну. Не забув митрополит і про Києво-Печерську лавру, в
якій 1691 р. спорудив печерну церкву в ім’я свого небесного покровителя преподобного Варлаама, ігумена Печерського, і переніс до цієї церкви його мощі.
Відомою залишилась для нас і богословсько-літературна спадщина митрополита Варлаама Ясинського. До полемічних творів митрополита слід віднес
ти його рукописну працю під назвою «Правдива віра». В рукописах збереглися
його проповіді. До церковно-історичних праць належить його відомий «Венец
из цветов духовного вертограда Печерского». Дуже цікавою є й літописець,
який було створено кимось з найближчого оточення митрополита Варлаама, вірогідно він виступав і редактором твору. При його написанні було використано
твір італійського хроніста Цезаря Баронія, Київський літопис першої половини

150

Додаток 2

ХVІІ ст., український хронограф 2-ї редакції (перша половина ХVІІ ст.). В рукописі, де прекрасним каліграфічним почерком написано роки від Різдва Христова, а
біля деяких з них занотовані відповідні події історії європейських держав, а також України. Тут зафіксовано й окремі події історії Стародавнього Риму, наприклад «Веспасиан воцарился. Того року Титуса, Веспасианов син, взял Иерусалим
и опустошил его». Але найбільш цікавими є записи з ХV ст. Зокрема, відзначено
Флорентійський собор 1438 р., винайдення книгодрукування у 1440 р., падіння Константинополя в 1453 р., Брестський собор 1596 р., повстання Наливайка 1596 р., смерть гетьмана Петра Сагайдачного, події Національно-визвольної
війни українського народу 1648—1658 рр. і Руїни другої половини ХVІІ ст. Але
більшу частину цього твору займають відомості з історії Київської митрополії
(сходження на кафедру митрополитів, єпископів, обрання ігуменів провідних
монастирів, їхня смерть тощо). В подальшому цей літописець ляже в основу подібного твору учня Варлаама Ясинського − митрополита Йоасафа Кроковського. Його учнями були також, зокрема, видатні філософи й проповідники Стефан
Яворський та Христофор Чарнуцький. Митрополит Варлаам користувався повагою вихованців академії, котрі присвятили йому кілька панегіриків та промов, зокрема М. Онимиховського (1696), похвальна промова в курсі риторики
за 1699 р., вірші «Млеко» та «Зегар з полузегарком» видатного українського поета доби бароко Івана Величковського.
Київську митрополичу кафедру Варлаам Ясинський посів вже в солідному
віці. Йому було 63 роки. На 80 році життя 22 серпня 1707 р. митрополит Варлаам Ясинський помер і за заповітом тіло його було покладено в Успенському
соборі Києво-Печерської лаври. Його спадкоємцем став Йоасаф Кроковський,
який належав до грона талановитих учнів покійного митрополита.

Київський митрополит Йоасаф Кроковський (1707—1718)

Перші відомі свідчення біографії Олександра (так називали майбутнього святителя в миру) Кроковського вказують на його високий рівень освіти.
До 1670 р. він навчався у Києво-Могилянській академії, а з 1673 р. вирушив за
кордон, де навчався в зарубіжних університетах, зокрема курси філософії та
богослов’я у Римській католицькій академії (можливо, це Collegium Graecum —
Колегіум св. Афанасія), прийнявши на той час уніатство. Прибувши у 1683 р. до
України, Олександр повернувся у православ’я і прийняв у київському Пустинно-Микільському монастирі від архімандрита Варлаама Ясинського чернечий
постриг з ім’ям Йоасаф (21.11.1683 р.). Того ж року він запрошується на викладання поетики і риторики в академії: 1683 р. — професор поетики та риторики,
1686—1689 рр. — професор філософії та префект, 1689/1690 навчальний рік —
професор богослов’я і ректор академії. 16 грудня 1688 р. Йоасаф Кроковський
був обраний ігуменом київського Пустинно-Микільського монастиря, який на
той час знаходився в адміністративній залежності від Києво-Печерської лаври. На це поставлення він отримав від гетьмана Івана Мазепи універсал від

151

Історія УПЦ

29(10) січня 1689 р. 20 січня 1693 р.
його обрано знову на посаду ректора академії і водночас ігуменом Братського Богоявленського монастиря,
причому Кроковський не полишив ігуменства у Пустинно-Микільській обителі. У ставленній грамоті київського
митрополита Варлаама Ясинського
від 20.01.1693 р., наданій на ректорство, сказано, що «пречестний ігумен...
Йоасаф Кроковський з благовоління
Божого та нашого пастирського благословіння та повеління ясновельможного його милості пана Івана Мазепи, гетьмана Військ... Запорозьких».
З цього приводу сам Мазепа писав до
митрополита Варлаама Ясинського:
«Як завжди я всією душею бажаю того,
щоб в школах братських київських
було належне правління, щоб на пожиток всій... Україні від них добрі виростали плоди, так і тепер... що Йоасаф
Кроковський при своїм ігуменстві був
і ректором Братським, понеже знаю,
що він... людина досконало вчена, богобоязлива, зело розумна і статечна
Йоасаф Кроковський
і краще від інших управляти зможе».
Дійсно Йоасаф Кроковський мав значну підтримку від гетьмана Івана Мазепи. Так, 22(12).1690 р. він (як ігумен Пустинно-Микільський) отримав для цього монастиря оборонний універсал Мазепи на Кононецькі і Савинські ґрунти,
5.03(23.02.).1692 р. — на с. Тростянець. 25(15) червня 1693 р. він дістав від Мазепи універсал, в якому підтверджувалися права Братського монастиря на землі, також на варіння й продаж меду тощо. Наступного дня Мазепа видав універсал і Микільському монастиреві з підтвердженням прав на містечка Максимівку
й Городище, а 7.07(27.06) того ж року універсал щодо прав КМА на с. Виповзівку. Універсал від 9.08(30.07).1694 р. розподіляв між Братським та Межигірським монастирями млини на р. Котор, а універсал від 24(14).06.1699 р. стверджував права лаври на Кропивнянські ґрунти з млином (повторно універсал
було видано 24(14).07.1700 р).
Він знаходився серед «духовного» оточення гетьмана. За згодою і за підтримки митрополита Варлаама Ясинського і гетьмана Івана Мазепи Йоасаф Кроковський очолив посольство до Москви, де й подав чолобитну й 11.01.1694 р.
отримав дві царські грамоти — про закріплення за академією всіх її маєтнос-

152

Додаток 2

тей та про підтвердження прав академії користуватися її давніми привілеями
та правом приймати і навчати дітей всіх станів з України, Росії «и иных стран
приходящих». Крім того, академії призначалося жалування — 50 руб. і 50 чвертей жита на рік. Кроковський відновив студентські конгрегації, засновані ще
св. Петром Могилою. Завдяки плідній співпраці гетьмана, митрополита та ректора-ігумена академія досягла вершини свого розвитку (чисельність її спудеїв
сягнула майже 2000 душ, що і по нинішніх часах чимало) і не випадково стала називатися Києво-Могилянсько-Мазепинською академією. В РДАДА (Російському державному архіві давніх актів у Москві) — найбільшому російському
архіві, який охоплює матеріали до середини ХVІІІ ст., — зберігаються також документи посольства Києво-Печерської лаври у березні 1700 р., лист Йоасафа
Кроковського й відомості про надіслання йому подарунків від царського уряду
(соболі, сукно тощо).
У березні 1697 р. ігумен Йоасаф Кроковський стає архімандритом СвятоУспенської Києво-Печерської лаври. За підтримки гетьмана Івана Мазепи та митрополита Варлаама Ясинського впродовж десяти років успішно керує лаврою
і водночас є найближчим помічником першоієрарха у єпархіальних справах.
18(8) березня 1699 р. Мазепа видав універсал, в котрому підтверджував права
лаври на землі в селі Іванкові, 12(2).09.1702 р. — на хутір Карлики поблизу Омбиша, 25(15).10.1706 р. — на с. Рубежівку та ін. (два універсали). З архімандритства Йоасафа Кроковського лаврська друкарня ще більше стала видавати книг
зі своєрідним українським колоритом. Попередні московські патріархи Іоаким
та Адріан хотіли накласти на ці видання цензуру, але їм це зробити не вдалося,
а тодішній місцеблюститель московського патріаршого престолу митрополит
Стефан Яворський дивився на це «крізь пальці». Саме за десять років керівництва лаврою Йоасафа Кроковського було видано близько 40 видань. Серед них
були і передруки, наприклад, Патерик Печерський 1702 р. із знаменитими гравюрами Леонтія Тарасевича.
Після смерті митрополита Варлаама Ясинського 19 жовтня 1707 р. відбувся
собор київського духовенства для виборів нового першосвятителя. Одноголосно на цьому соборі митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Руси було
обрано Києво-Печерського архімандрита Йоасафа Кроковського. Аж тільки
15 серпня 1708 р. місцеблюститель московської патріархії митрополит Стефан
Яворський звершив висвяту в митрополити Йоасафа Кроковського, а 20 вересня першосвятитель Київський отримав від Петра І грамоту на с. Стайки, а ось
справжня настольна грамота, яка підтверджувала права Йоасафа Кроковського на митрополію Київську, прийшла аж через рік. У цій грамоті дарувались всі
попередні права і привілеї митрополитів Київських, але нагадувалось, що архієпископія Чернігівська та архімандрія Києво-Печерська виведені, як і раніше,
з-під влади митрополита, натомість передавався Йоасафу Кроковському Ніжин
з усіма грецькими церквами і духовенством. Дорогою до Києва в жовтні 1708 р.
митрополит Йоасаф Кроковський зупинився у Борзні для того, щоб зустрітися
з Іваном Мазепою, який хворів, і прийняв з рук святителя таїнство соборуван-

153

Історія УПЦ

ня. Але справжнє прийняття було вчинене для митрополита у Києві. Особливо
це урочисто відбувалося у Києво-Могилянській академії. Окрім читаних віршів
і прекрасних слів для митрополита Йоасафа Кроковського було піднесено в дар
картину, намальовану вихованцем академії Максентієм Щирським.
Сам митрополит зробив неабиякий внесок в українську культуру. Він відомий і як історик. Так, він написав «Літописець», подібний до твору, створеного у колі Варлаама Ясинського, і використавши його. Але Кроковський значно
його розширив, використав «Кройніку» Феодосія Софоновича, київський «Синопсис» (1680 р.), хроніку польського автора Мацея Стрийковського, додав відомості з історії Київської Руси, починаючи від Володимира Святого («988.
Святый Владимер крестися и всю Россию крещением святым просвіти»), особисті свідчення про церковне життя України ХVІІ—ХVІІІ ст. Очевидно, саме Кроковський створив стислі літописні записи останньої третини ХVІІ ст., в котрих
відзначив взяття турками Чигирина у 1678 р., падіння Самойловича і обрання
Мазепи гетьманом, нашестя сарани і повстання Петрика 1690 р. Значно більше
Кроковський прославився як філософ і письменник, про що свідчать, зокрема,
і конспекти курсів його лекцій з риторики і філософії, і захоплені відгуки про
них численних панегіристів і промовців (Й. Валявський, Й. Туробойський, І. Миштальський та ін.).
Але урочисте прийняття у Києві згодом затемнилося справою так званої
зради гетьмана Івана Мазепи. Припускають, що Кроковський був втаємничений в плани Мазепи, але в умовах, що склалися, він не міг виявити свою позицію, а потім й поготів. Буквально через кілька днів митрополит Йоасаф Кроковський змушений був прибути до Глухова разом з іншими українськими
ієрархами. Ще 27—29 жовтня 1708 р. цар Петро послав укази митрополитові і
церковним ієрархам, через які велів прибути їм до Глухова. Київський митрополит Йоасаф Кроковський був силоміць доставлений туди у супроводі царських
посіпак. Крім нього до Глухова 10—11 листопада теж силоміць привезли чернігівського архієпископа св. Іоанна Максимовича, переяславського єпископа Захарію Корниловича та інше сановите духовенство. Їх прибуття до нової гетьманської столиці відбувалося у час страти українських старшин, які потрапили
в полон у Батурині. Серед цих страчених були й церковні люди, клірики, яких
справедливо можна зарахувати до мучеників. Про це повідомляє Лизогубівський літопис: «Також Филипу, реенту певчих, в Батурине взятому, утято голову в Глухове и на спицах железных на глаголях на площади в самом городи заткнено». Так чинили хіба що язичники в часи жорстоких гонінь на християн
перших віків ранньої Церкви.
31 жовтня 1708 р. Петро І надіслав листа патріаршому місцеблюстителю,
митрополиту Рязанському Стефану Яворському з наказом: «Того ради позвольте онаго за такое его дело публично в соборной церкви проклятию предать».
Всі надії Петро І покладав і на київського митрополита Йоасафа Кроковського,
але останній не підписав акту вибору нового гетьмана і не очолив чин анафемування. Митрополиту це пригадають лише у 1718 р., коли будуть звинувачувати

154

Додаток 2

його у підтримці антипетровської змови царевича Олексія. Саме анафемування
гетьмана Івана Мазепи було затіяно 12 листопада 1708 р. в Троїцькій соборній
церкві м. Глухова.
Визвольне повстання Івана Мазепи у 1708—1709 рр. не минуло безслідно для митрополита Йоасафа Кроковського. Він став підозрюватися всіма як
«согласник оному Мазепі». І хоча митрополит все робив обережно, але довіри
йому вже від Петра І не було. Святитель змушений був під великим страхом керувати ще десять років київською паствою. Це було справжнє мучеництво для
митрополита. По той бік Дніпра не все було гаразд з православною паствою.
До Києва 1712 р. прибув останній, гнаний на Волині уніатами, луцький православний єпископ Кирило Шумлянський. Після смерті у 1715 р. єпископа — коадьютора Захарія Корниловича він був призначений на Переяславську кафедру. 1718 року погоріла вся лавра і це нестерпним болем відбилось на здоров’ї
митрополита Йоасафа Кроковського. «Справа царевича Олексія» остаточно
знищила благочестивого ієрарха. На допитах царевич Олексій сказав, що цар
йому погрожував ув’язненням і він просив Кроковського надати цьому розголосу. Митрополита викликали до Санкт-Петербурга для вияснення обставин
відсутності його на соборі, який судив царевича. Однак до столиці він не доїхав — помер у Твері, як припускають, «неприродною смертю», і похований був
місцевим єпископом Варлаамом 24 серпня 1718 р. у Преображенському кафедральному соборі.
Не менш сумною була доля наступника Йоасафа Кроковського — Варлаама
(Василя) Ванатовича, київського митрополита (архієпископа) у 1722—1730 рр.
Випускник Києво-Могилянської академії, викладач Слов'яно-греко-латинської
академії в Москві, архімандрит Олександро-Невського у Петербурзі та Тихвінського монастирів, вже при висвяченні на київського митрополита не дістав традиційного титулу і згідно з синодальним указом мав іменуватися лише архієпископом. Незважаючи на плідну діяльність як предстоятеля Київської єпархії, його
згодом було несправедливо звинувачено згідно з іменним повелінням цариці
Анни Іоаннівни, позбавлено архієрейського сану та священства і заслано у Кирило-Білозерський монастир Новгородської єпархії. Лише в 1741 р. йому було повернено архієрейський сан, але заборонено повертатися в Україну. У тому ж Кирило-Білозерському монастирі він закінчив свій земний шлях і помер у 1751 р.

Київський митрополит (архієпископ) Варлаам Ванатович (1722—1730)

Постать архієпископа Київського Варлаама Ванатовича перш за все дуже
яскраво засвідчує нам ставлення Москви до першосвятителів найдавнішої і
першопрестольної кафедри. Тепер вже не митрополит, а лише «архієпископ Київський і Галицький» без додавання в титулі «і Малої Руси» був принижений
Святійшим урядуючим Синодом пониженням його найдавнішого титулу. Одночасно відбувався наступ на права та привілеї Київської митрополії, яку в часи
правління наступників Петра І і особливо імператриці Анни Іоаннівни намага-

155

Історія УПЦ

лися «височайшими ізьявлєніями» і синодальними
постановами перетворити у звичайну єпархію РПЦ.
Про життя Варлаама Ванатовича до його архієрейства в Києві ми маємо дуже скупі і епізодичні
дані. Відомо, що він народився у галицькому містечку Ярославі (нині — у складі Польщі). В миру
архієпископа Варлаама Ванатовича звали Василь.
Походив з православних міщан. Батьки Василя Ванатовича потурбувались про те, щоб юнак дістав гарну
богословську освіту. Для цього він поступив до Києво-Могилянської колегії (до філософського класу),
в якій провчився 8 років. Близько 1702 р. перейшов
до Слов’яно-греко-латинської академії. Остання потребувала освічених кадрів. Протекторство над акаВарлаам Ванатович
демією Петро І доручив митрополиту Стефану Яворському, який запросив з Києва для викладання богословських та словесних
наук найкращих вихованців Києво-Могилянського колегіуму. Серед цих запрошених (всього 114(!) був і Василь Ванатович. Після закінчення своєї освіти він
був пострижений у чернецтво з іменем Варлаам у Новгородському Великому
Успенському монастирі у Тихвіні. Напевно в цій обителі монах Варлаам Ванатович був викладачем монастирського училища. Саме в ці роки Варлаам Ванатович знайомиться з Феодосієм Яновським, який спочатку був архімандритом
Олександро-Невського монастиря у Санкт-Петербурзі, а потім архієпископом
Новгородським і віце-президентом новозаснованого Синоду. Варлаам Ванатович був певний час духівником Феодосія Яновського. Покровительство архієпископа над ієромонахом Варлаамом Ванатовичем привело до того, що він
досить швидко став просуватися по ієрархічних сходинках. Імператор Петро І
призначив його флотським обер-ієромонахом, а після закінчення служби 2 лютого 1719 р., як в нагороду, він зводиться в архімандрити Тихвінського монас
тиря.
Саме з цього становища імператорським указом від 21 січня 1722 р. архімандрит Тихвінського монастиря був покликаний «во архиєпископи богоспасаємих градов Киева и Галича». Для посвяти архімандрит Варлаам Ванатович
у супроводі кількох монахів і священнослужителів приїхав до Москви і зупинився у подвір’ї Кирило-Білозерського монастиря з дозволу архімандрита Іринарха. Тут звертають на себе увагу деякі обставини, пов’язані з прийняттям
майбутнього очільника київської кафедри в порівнянні з його найближчими
попередниками. Наскільки урочисте і тепле гостинне прийняття знаходили в
Москві ці митрополити, коли вони приїжджали сюди на посвячення, настільки
холодне і сухе випало на долю Варлаама Ванатовича. Перш за все, у минулому
з царської скарбниці виділялася велика сума для таких заходів — прийняття
делегації, харчування і проживання. Сам новопосвячений митрополит і свита
отримували подарунки від царів. Нічого подібного ми тепер вже не бачимо при

156

Додаток 2

поставленні на Київську кафедру Варлаама Ванатовича. Раніше Москві ще доводилося грати роль турботливої покровительки, тепер же цю лицемірну маску
було скинуто. Не випадково, майже в цей самий час відбувається перша ліквідація інституту гетьманства (що звело в домовину гетьмана Івана Скоропадського). Майбутньому предстоятелю було вказано на його місце: керівника рядової
єпархії в Російській імперії.
11 травня 1722 р. відбулося наречення архімандрита Варлаама Ванатовича
на архієпископа Київського, а 14 травня здійснено було архієрейську хіротонію,
яку очолював віце-президент Синоду архієпископ Феофан Прокопович у співслужінні з іншими преосвященними. Богослужіння відбувалися в московському Успенському соборі. Після інтронізації в митрополити київські попередники Варлаама Ванатовича отримували так звані грамоти, в яких засвідчувався
сам акт поставлення в митрополити, а потім визначалося правове становище
Київської митрополії і її архіпастиря. Однак цього всього першосвятитель Київський Варлаам Ванатович не отримав. Замість грамоти нововисвяченому архієпископу було видано синодальний указ на Київську консисторію, в якому
остання сповіщалась про здійснене посвячення Варлаама Ванатовича на Київську кафедру. В цьому якраз указі визначався новий принизливий титул першосвятителя: «И как при наречении и возведении отитлован, так и ныне титулуется, и в прочее престолоправительства его время титуловаться определен
Преосвященным архіепископом Киевским и Галицким». У 1724 р. Ванатович
просив повернути єпархії титул митрополії, але безуспішно. Навіть підтверджувальну грамоту він отримав після двократних звернень до Синоду (отримав її
аж наприкінці 1728 р.). Але як видно з подальших документів і різноманітних
окружних послань та наказів Ванатовича, він, незважаючи на припис щодо титулу, продовжував називати себе «Архієпископом Київським, Галицьким і всієї
Малої Росії». Після чотирьох місяців після поставлення 22 вересня 1722 р. Ванатович прибув на свою кафедру. Приниження в Синоді титулу київського архіпастиря, не без волі на те імператора Петра І, відразу знайшло свій відгук в
Україні. Як кажуть, не без спокуси, ця подія внесла деякі сум’яття серед українського духовенства. Монах Козельського монастиря Епифаній, за свої провини
будучи позбавленим сану, втік за кордон і підробив грамоту від імені Варлаама
Ванатовича. З нею він з’явився до молдавського митрополита Антонія з проханням висвятити його на єпископа Чигиринського і Українського. Перед тим
монах Епифаній навіть заручився підтримкою львівського єпископа Афанасія
Шептицького і духовенства Правобережної України. Зваживши на прохання і
на так звану «грамоту архієпископа Київського Варлаама Ванатовича», ясський
митрополит у співслужінні з іншими єпископами 22 червня 1724 р. звершив хіротонію ієромонаха Епифанія на єпископа Чигиринського і Українського. Мит
рополит і архієреї, які рукополагали єпископа Епифанія, застерегли його від
унії і з миром відпустили в Правобережну Україну, що була під владою Речі Посполитої. Новоприбулий архіпастир став рукополагати нових священиків і тим
вніс сум’яття в плани вже уніатських єпископів Володимира і Львова. Останні

157

Історія УПЦ

стали схиляти єпископа Епифанія до унії і він, не витримавши тиску від уніатів
та польської влади, приїхав до Києва. Тут він був заарештований і за указом Синоду засланий до Соловецького монастиря, з якого втік і перебував у різних монастирях, а потім ще й був розкольницьким єпископом на Вятці.
Архієпископ Варлаам Ванатович, як вже зазначалось, не раз звертався до
Синоду і імператора з проханням повернути йому сан митрополита. В цьому
підтримувало його і київське духовенство. Київський архіпастир сподівався на
милість імператора Петра ІІ, але той помер молодим і на російський престол
зійшла примхлива Анна Іоаннівна, яка залишила клопотання першосвятителя
без відповіді.
Як і попередні митрополити, архієпископ Варлаам Ванатович турбувався
про зміцнення матеріального становища своєї кафедри — собору Святої Софії. За його керівництва була збудована трапезна з церквою святого праведного Лазаря Софійського кафедрального монастиря і келії. Також в соборі Святої
Софії було поновлено фрески та мозаїки. На р. Шулявці, згідно розпорядженню
архієпископа Варлаама Ванатовича, було збудовано заміський архієрейський
дім. 1.03.1724 р. він добився дозволу Синоду на право постриження в ченці студентів та викладачів КМА віком до 30 років і без випробувального терміну. Цей
привілей поширився і на Києво-Печерську лавру, Києво-Межигірський монастир, на Чернігівську і навіть Смоленську єпархії. Ванатович не віддавав Синоду прибутку від «вінечних пам’ятей», а використовував їх на потреби єпархії та
КМА, зокрема на зведення кам’яних будівель, конгрегаційної церкви, кам’яної
бурси (1729), на утримання викладачів і спудеїв. Очевидно, після його клопотань було відновлено видачу грошей на утримання КМА з Генеральної скарбової канцелярії.
Дбав архієпископ Варлаам про неспотворене благочестя і чистоту віри своєї
пастви. З болем у своїх окружних посланнях архієпископ говорив про «бродячих» ченців, які в «бегах обретаются», про симонію, яка ширилась серед протопопів, що намагалися з присланих кандидатів у священство брати «презенти
и безмерные взятки», про моральний стан священиків. Головний засіб викорінення аморальних вчинків Ванатович вбачав у поширенні освіти і 13.11.1723 р.
видав розпорядження про обов’язкове навчання дітей духовенства у КМА. Але
й на саму академію розпочинаються гоніння. КМА мала підкорятися безпосередньо Синоду, який зразу заборонив друкувати «конклюзії» (свого роду автореферати дисертацій) з філософії та богослов’я тощо. Ванатович боровся за
відміну цього рішення і у 1728 р. добивався його скасування, щоправда, під особисту відповідальність архієпископа. Він боровся, наскільки це було можливим,
за збереження викладацьких кадрів у КМА. Так, він відхилив ухвалу Синоду
щодо відрядження в Сербію двох викладачів.
У двох найближчих попередників архієпископа Варлаама Ванатовича були
вікарні єпископи — коад’ютори Переяславські, які допомагали в керівництві єпархією. Коли ж помер у 1727 р. єпископ Переяславський Кирило Шумлянський, то новопосвячений єпископ Іоаким Струков не був названий вже

158

Додаток 2

коад’ютором, а на прохання архієпископа Варлаама Ванатовича про те, щоб
преосвященний Переяславський був підкорений йому, Синод відповів: «О случающихся в Духовных Киевской епархии делах ему преосвященному Иоакиму
епископу иметь с ним преосвященным Варлаамом братолюбное согласие по
правилам святым». З того часу переяславські єпископи стали самостійними.
Архієпископ Варлаам Ванатович не міг похвалитися добрим здоров’ям і у
1725—1726 рр. тяжко хворів. Але на київського першосвятителя чатувала ще
одна прикра ситуація, що кинула його в безодню обмов та несправедливості.
Варлаам Ванатович належав до угруповання противників Феофана Прокоповича. А після того як з новгородської кафедри було усунуто покровителя Варлаама Ванатовича архієпископа Феодосія Яновського, то київський архієпископ
став потерпати від нападок Феофана Прокоповича. Яких тільки обмов та інтриг
не плів проти нього улюбленець російських імператорів. У 1730 р. архієпископ
Феофан Прокопович скористався скаргою київських міщан, бурмістра А. Халявки і війта Д. Полоцького про те, що начебто Варлаам Ванатович не звершував
молебнів з приводу вшестя на престол Анни Іоаннівни. Даремно шукав підтримки Ванатович і у самого Феофана Прокоповича, і у канцлера Г. Головкіна
та в князів Голіциних... 2 серпня 1730 р. він був викликаний до Москви разом
з усіма консистористами — ігуменами київських монастирів. У Москву Ванатович прибув тільки 22 вересня. Ця затримка тільки ускладнила самі звинувачення. Судові розслідування завершилися 25 листопада 1730 р. позбавленням
архієрейського сану і священства. У званні простого монаха за «повелением»
імператриці Анни Іоаннівни Варлаам Ванатович був засланий «на неисходное
жительство» в Кирило-Білозерський монастир Новгородської єпархії (тепер
м. Кирилов), куди він виїхав 28.11.1730 р. Група київських ігуменів, що прибули
до Москви разом з архієпископом, були усунуті із займаних посад.
В той час «архієрейські процеси» стали явищем досить частим. Вони наводили страх на Російську Синодальну Церкву і в них був замішаний головний
інтриган архієпископ Феофан Прокопович. Окрім Варлаама Ванатовича, позбавленими архієрейського сану були ще п’ятеро, а трьох було усунуто з кафедр
Дуже показовим в цьому руслі був процес над архієпископом-сповідником Феофілактом Лопатинським, над яким знущалися три роки, катуючи його і доводячи до напівмертвого стану. Потім настав вирок з позбавленням сану і чернецтва
та ув’язненням у Петропавлівську фортецю. Він був звільнений лише по смерті
імператриці Анни Іоаннівни. Ледь живого страждальця привезли до його дому
в Санкт-Петербурзі і оголосили про повернення йому сану.
Перші три роки Ванатович жив на засланні більш-менш пристойно завдяки
прихильності архімандрита Іринарха, який дозволив жити в архімандричих покоях, тримати при собі племінника Стефана Ваната, на власний розсуд розпоряджатися своїм часом. Але після призначення нового архімандрита Феофілакта
за Ванатовичем було встановлено жорстокий нагляд. Його звільнення настало
при вшесті на престол імператриці Єлизавети. Варлааму Ванатовичу було повернуто архієрейський сан, а у лютому 1741 р. він прибув до Петербурга. Йому

159

Історія УПЦ

було наказано жити в Москві, але колишній київський архієпископ відмовився від попередніх ієрархічних почестей і побажав жити на спокої у Новгородському Тихвінському монастирі. Прийнявши перед смертю 8 січня схиму з іменем Василій, він в подвижницьких трудах і молитві закінчив своє земне життя
17 січня 1751 р. Один із біографів архієпископа Київського Варлаама Ванатовича свідчив, що він був «житієм постник, святости полный, простодушный».

Митрополит Рафаїл Заборовський (1731—1747)

Помітною постаттю серед Київських митрополитів-українців ХVІІІ століття
є блаженний Рафаїл Заборовський. Він за свого життя як «лампада світла засяяв» і був для нас світильником, який горів і світився.
Народився святитель 1676 р. в містечку Зборові Львівської землі Руського
воєводства (нині — Тернопільська обл.) у сім’ї шляхтича, був охрещений у православній вірі і названий Михайлом. Історики вважають, що за назвою цього
містечка він і отримав прізвище «Заборовський». Першопочаткову освіту майбутній архіпастир здобував в єзуїтському колегіумі, але по смерті батька він разом з матір’ю переселився в Київ і став студентом Києво-Могилянської академії. Навчався до класу філософії, слухав лекції Стефана Яворського та Йоасафа
Кроковського. На його здібності свого часу звернув увагу митрополит Стефан
Яворський, який у 1700 р. забрав освіченого юнака до московської Слов'яногреко-латинської академії і там постриг в чернецтво з нареченням імені Рафаїл.
Після рукоположення в сан ієромонаха Рафаїл Заборовський був призначений
на викладача риторики до тієї ж академії. Молодий і здібний ієромонах швидко
просувався по церковній кар’єрі. За рекомендацією вихованця КМА, викладача
московської академії Г. Бужинського, був призначений обер-ієромонахом російського флоту, а у 1723 р. після закінчення морської
служби був призначений архімандритом Троїцького
Колязиного монастиря і синодальним асесором.
9 жовтня 1725 р. згідно з указом імператриці
Анни Іоаннівни, архімандрит Рафаїл був висвячений
на єпископа Псковського, Ізборського і Нарвського та призначений членом Синоду. Скрізь, де тільки доводилось проходити своє архіпастирське служіння вихованцям Київської академії, відкривалися
школи. До цього спонукала їх висока освіченість. Не
був виключенням на своїй кафедрі і єпископ Рафаїл,
який відразу покликав до новозаснованої в Пскові
духовної школи, в якій викладали викликані з КМА
викладачі. Здебільшого засновані такими архіпастирями школи утримувались на кошти не імператорської казни, а самих архієреїв. Нерідко владика РаРафаїл Заборовський
фаїл сам виконував учительські обов’язки. Під його

160

Додаток 2

наглядом школа протягом шести років розквітла. Її випускники ставали достойними священнослужителями. Скрізь, де були ієрархи-українці, в російських
єпархіях заводились порядки, церковне благочиння. Згадати хоча б митрополита Ростовського Димитрія Туптала, його наступника митрополита Арсенія
Мацієвича або ж Іоанна та Павла, митрополитів Тобольських і всього Сибіру. Це
були суворі ієрархи щодо викорінення в тамтешніх священнослужителів розпусти і різного роду недоліків, особливо неосвіченості. Суворі накази і розпорядження єпископа Рафаїла за короткий час викорінили всілякі безпорядки і
втілили в єпархії церковне благочестя. За це православний люд стародавнього Пскова, колишньої Новгородської землі, в якій сформувалось особливе «новгородське православ’я», був вдячний своєму архіпастиреві, так що коли той
від’їжджав на Київську кафедру, псковичі розлучалися з великим жалем і плачем. Упорядник рукопису житія святителя таку дав йому характеристику перебування на Псковській кафедрі: «Муж цей від добродітелей сформований; красота пастирів, правило пастви і жилище благочестя; в усі свята, в суботи і неділі
і майже щоденно в Святу Чотиридесятницю звершував літургію. Ногою лівою
завжди хворів і не звертав увагу на тих, хто радив йому від трудів і молитви
через цю хворобу утримуватись, а говорив так: «мені нехай болить нога, а Богові нехай буде здорова». Лагідним був, незлобивим, прощав усім, злочинців
настановлював, милостивий, нічого не приховував; поглядом був милий і веселий, тихий і солодкий словом, дивний своїм нестяжанням так, що часто служителі його були багатшими за свого владику, який роздавав гроші нужденним.
В мистецтві риторському знаменитий; в проповіді благословесний, в настановах страшний, всіма любимий і шанований. Ревнитель навчання і освічених любитель, шанувальник і благодійник. Постаттю прекрасний, тілом не товстий,
очі світлі і веселі, волосся голови прекрасно-кудряві, білі; борода коротка, рідка,
мало на середині розділена, сива; уста коралові. Ім’я, мораль і погляд, з’єднавши
воєдино, назовеш його ангелом земнородним». Так прекрасно оспівав внутрішній дух і зовнішній вигляд святителя Рафаїла його сучасник-життєписець.
Неспокійно було тоді на кафедрі Київській. Попередник святителя архієпископ Варлаам Ванатович був засланий російською імператрицею Анною Іоаннівною в Кирило-Білозерський монастир. На осиротілу, зубожілу, зухвало потоптану Київську першосвятительську кафедру «височайшим указом» від 13 квітня
1731 р. було призначено єпископа Рафаїла і «вєлєно» титулуватися йому не митрополитом, як здавна права і привілеї митрополії Київської «гласили», а архієпископом, як і скривджений «височайшим указом» його попередник. Правда,
таку наругу київському першосвятителеві, як і всій Українській Церкві і її православній пастві, не довго прийшлося терпіти. В сан митрополита архієпископа Рафаїла звела лояльніша і добріша до українства імператриця Єлизавета Петрівна 2 червня 1743 р. На ввірену йому кафедру Рафаїл прибув десь на початку
місяця вересня 1731 р. Поблизу Глухова, тодішньої нової столиці Гетьманщини,
його зустрів гетьман Данило Апостол з усією своєю свитою, із глухівськими і
навколишніми протопопами та священиками і великою кількістю православ-

161

Історія УПЦ

ного люду. В Глухові було звершено подячний молебень. Тут святитель мав невеликий перепочинок і звершив урочисту Божественну літургію. Архієпископ
Рафаїл оглянув також і найближчі монастирі та храми, які розташувались поблизу Глухова.
Територіально обмежена Київська єпархія на той час складалася із південно-східних повітів нинішньої Чернігівщини, майже всієї Полтавщини, за виключенням Переяславського і Золотонішського повітів, і округу (протопопії)
нижньої і верхньої м. Києва та Трипілля. Все інше, що знаходилося по ліву сторону Дніпра, входило до складу Переяславської і Чернігівської єпархій, які були
вилучені російським Синодом із-під влади київського митрополита.
Архієпископа Рафаїла зустрічали в Києві братія лаври, поважне духовенство, члени магістрату, військові чини і багато киян. Владика спершу зупинився на деякий час в лаврі, але вже 12 жовтня переселився на постійне житло в
свій кафедральний Софійський монастир і відразу оглянув всі київські монастирі, академію і парафіяльні церкви, які знаходилися в протопопіях: верхньокиївській і нижньо-київській та трипільській. Проводячи ревізію монастирів
та храмів Київської єпархії, преосвященний Рафаїл угледів там багато непорядків, всілякого роду зловживань, несправедливих тяглових судів і до кінця
свого життя намагався їх викорінювати та заводити благочестя. Він розсилав
багато указів і послань, які не були сухими і офіційними приписами, а живою,
архіпастирською проповіддю і до сих пір є актуальними для пастирів і для тих,
які хочуть ними стати. Його укази з правом можуть посісти чільне місце в предметах пастирських настанов та пастирського богослів’я, які читаються нині в
духовних школах. В одному із своїх наказів митрополит Рафаїл Заборовський
писав: «Побачили ми, що зовсім молодих років ставленики в кафедру нашу,
для посвячення в пресвітери, від вас посилались і посилаються, і отримують
сан пресвітерства супроти правил святих отців, а після отримання ієрейства
заборонено було їм на чотири, на п’ять і на шість років парафіян своїх сповідати, через молоді свої роки. Яка ж дивна заборона і здивування достойне! Отримують ієрейство від свого архієрея і при священстві всяку владу, яка подобає
пресвітеру, приймають; удостоюються звершувати таїнство Євхаристії — на
яку без трепету ангели не можуть дивитися; а відтак йому сповідати парафіян
своїх, нище діяння, аніж звершення Євхаристії, забороняли...». Наступні укази
стосувалися порядку проведення хрещень, шлюбів і сповідей, зберігання мира
та єлею, порядку наступництва парафій. У наказі від 2 червня 1732 р. він зокрема писав: «Непостійних і ненавчених ієрейських синів та інших родичів ми
позбавляємо приємства парафій і з твердою наполегливістю беремося викорінити таке спадкоємство; а для тих, хто ще таке спадкоємство надіється, нехай
навіть думки про це не буде і говорити треба їм одне: хто достойний парафії,
той і її наслідник». Митрополит Рафаїл Заборовський, дбаючи про благочестя
та спасіння парафіян, заборонив їм стояти у вівтарі, бо часто траплялося так,
що вони розмовляли та сміялися і таким чином заважали священику звершувати службу Божу. Своїм наказом від 22 лютого 1739 р. святитель заборонив

162

Додаток 2

мирянам стояти у вівтарі під час звершення богослужінь і наказав цей наказ
вивісити у всіх церквах.
За виконання таїнства шлюбу і погребіння померлих священики нерідко
брали непомірні суми, і часто це виглядало, як примусове здирство. В наказі від
19 березня 1732 р. митрополит суворо наказував не брати зайвих грошів і не
творити непомірних поборів з парафіян за вінчання та погребіння померлих.
Але найбільше засмучувало архіпастиря поширене п’янство серед духовенства
і він чимало зусиль докладав до викорінення цього пороку.
Особливо його турбував стан освіченості пастирів церкви, які у більшості
своїй були без належної освіти. Він суворо наказував священно-церковно-служителям обов’язково направляти своїх синів на навчання до академії і підготовки до пастирського служіння. Митрополит наказував протопопам кандидатів випробовувати і відправляти їх до священиків на практику як ставлеників.
З особливою пошаною святитель Рафаїл Заборовський відносився до КМА, в
якій і сам колись навчався і допомагав їй, займався збором коштів. Як київський
митрополит, він вніс великий вклад у справу оновлення могилянської школи. За
його святительства зведено було «студентський будинок», а над мазепинським
корпусом Рафаїл Заборовський у 1735 р. надбудував другий поверх з величезною колонадою та Благовіщенською церквою, яка була освячена ним 1 листопада 1740 р. Зображення цієї прекрасної будівлі навіть було вміщене на печатці КМА. Навіть і нині це зображення використовується на виданнях Інституту
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, видань деяких українських дослідницьких центрів Заходу. Зображення Благовіщенського храму КМА знаходимо навіть на сучасній банкноті в 500 гривень! Для виконання будівничих робіт він запросив із Петербурга німецького
архітектора Йоганна Готфріда Шеделя, який і реставрував навчальний (Мазепин) корпус КМА (нині — Староакадемічний), побудував Благовіщенську церкву, виконав декоративну обробку головного входу Богоявленського монастиря
тощо. Реконструював він митрополичий дім на території Софійського собору,
а вінцем його творчості є зведення Великої дзвіниці в Києво-Печерській лаврі.
Дбав митрополит Рафаїл і про внутрішнє науково-богословське наповнення
академії. Велику увагу надавав викладацькому складу, дбав про його матеріальний стан. У 1734 р. митрополит склав інструкцію, в якій, спираючись на давні
традиції й вимоги нового часу, виклав у 22 пунктах правила внутрішнього життя КМА. Цікаво, що в ній передбачалося крім правил навчання, поведінки й гігієни, музична освіта спудеїв, фізкультура (гра в м’яч, кеглі). З-за кордону митрополит у 1735 р. відкликує вихованця й викладача КМА Мануїла Козачинського,
який вже став префектом Карловацької школи в Сербії (він став також основоположником сербського театру) та Петра Падуновського, магістра синтаксими, і Т. Климовського. Оскільки в тодішній Європі зростав інтерес до Сходу,
у 1738 р. Рафаїл Заборовський відкриває кафедри трьох мов: німецької, єврейської і грецької, які читали професори С. Тодорський, В. Лящевський, Д. Нащинський, а також запроваджує читання курсів церковної історії, математики та

163

Історія УПЦ

каноніки. Дуже важко перерахувати всі заслуги перед академією митрополита
Рафаїла Заборовського. Чисельні пожертви на її відбудову та побудову нових
корпусів, на утримання викладачів та студентів настільки запам’ятались спудеям, що вони в назву своєї школи внесли й прізвище митрополита, і так Києво-Могило-Заборовською академія називалася аж до реформування початку
ХІХ ст. Власним коштом, а також коштом померлого Йоасафа Кроковського він
збудував Велику бурсу, що її називали «студентським домом». Дуже дбав митрополит про нову генерацію духовенства, а його улюбленим учнем був святий
Йоасаф Горленко.
Увічнив своє ім’я святитель Рафаїл Заборовський турботою про кафедральний Софійський монастир, в якому, як і в його попередників, знаходилась його
резиденція. Замість дерев’яної огорожі він оточив весь монастир кам’яною стіною зі знаменитою брамою Рафаїла Заборовського. Митрополит наказав провести реставрацію мазепинської дзвіниці і, розібравши два її поверхи, відбудував їх наново з незначними змінами. Власним коштом святитель придбав
дзвона, якого назвали «Рафаїлом». Взагалі митрополит дуже любив займатися
будовами і свідченням цього є те, що монархиня Анна Іоаннівна вислала йому в
подарунок готовальню з усіма приладами для архітектурних креслень. Велику
любов мав святитель Рафаїл і до Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря та деяких інших обителей.
Приблизно на середину 1747 р. архіпастир занедужав і через цю причину
вже не міг звершувати богослужіння. Передбачаючи близький кінець свого
життя, святитель Рафаїл Заборовський вчинив такий короткий заповіт відносно свого майна: «Слава Святей, Единосущней, Животворящей и Нероздельней
Тройце всегда нине и присно и во веки веков. Аминь. Завещание и определение моим от доброхотных подаятелей праведно собранным червонным таковое полагаю: по погребении многогрешнаго тела моего духовным персонам
на молитвы раздати сто червонных. А прочии мои деньги розданы за живота
моего. Смиренный Рафаил Митрополит Киевский». Митрополит Рафаїл Заборовський упокоївся 22 жовтня 1747 р. і похований в Києво-Софійському соборі.
Впродовж більше аніж півтораста років пам’ять блаженного митрополита Рафаїла шанувалася киянами з особливим благоговінням. Вважаючи Рафаїла великим угодником Божим, багато хто із киян і жителів ближніх містечок та сіл
досить часто біля його гробу звершували панахиди і, за молитовним заступництвом його перед Богом, визволялися від різноманітних хвороб, бід і скорбот.

Митрополит Тимофій Щербацький (1748—1757)

Київський митрополит Тимофій Щербацький очолив Київську митрополію в період відносного спокою, коли Російською імперією правила імператриця Єлизавета Петрівна. Він народився у містечку Трипілля на Київщині. Батько його Іван Щербак був міщанином, матір звали Ганною. З дитячих літ Тихон
виявив неабиякі здібності до співу, через це у 8-річному віці був прийнятий

164

Додаток 2

до хору КМА і став зватися за поширеною тоді модою Щербацьким. Під час перебування імператора
Петра І у Києві 1706 р. спів юнака привернув увагу
самодержця і той наказав зарахувати його до придворної капели. Згодом Тихон Щербацький через
звичайну для юнаків ломку голоса втратив голос
і тому повернувся до Києва, де в КМА закінчив повний курс богословських наук. Як один із найкращих студентів на вищих академічних курсах вступив
до Великої студентської конгрегації імені Благовіщення Пресвятої Богородиці і на останньому, богословському, курсі став її секретарем (1725 р.). Після
закінчення КМА у 1727 р. Тихон Щербацький стає на
подвижницький чернечий шлях життя і приймає у
Києво-Межигірському монастирі (за іншими даниТимофій Щербацький
ми — у Софійському монастирі) постриг з іменем
Тимофій. У 1728 р. монаха Тимофія Щербацького висвячують в ієромонаха в Софійському соборі і призначають писарем Київського кафедрального правління.
Початок праці у консисторії збігся з сумною подією — судом над київським архієпископом Варлаамом Ванатовичем, якого звинуватили в «неслыханой в презреніи высочайшей чести ея императорскаго величества продерзости». Після
цих подій ієромонах Тимофій Щербацький втратив свою посаду, але згодом,
1731 р., його та інших осіб було відновлено на праці у Київській духовній консисторії. Служіння на посаді кафедрального писаря дало можливість ієромонаху Тимофію швидко просуватися по церковних щаблях до високого церковного
служіння. У березні 1737 р. його призначають ігуменом Лубенського Мгарського монастиря. Вже того ж року ігумена Тимофія Щербацького переводять на
настоятельство до Києво-Видубицького монастиря, а в серпні 1739 р. він призначається архімандритом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
14.04.1740 р. імператриця Анна Іоаннівна затвердила цей вибір. Відтак, через
рік, у 1740 р., після смерті архімандрита Іларіона Негребецького, духовний собор обирає Тимофія Щербацького настоятелем Києво-Печерської лаври. Архімандритство Тимофія Щербацького виявилось досить корисним для древньої Печерської обителі. За нього у 1745 р. було закінчено будівництво Великої
лаврської дзвіниці. Настоятель святої лаври піклувався також про укріплення
печерських гір, яким загрожували весняні повені, й просив у 1741 р. монархиню
Єлизавету про виділення коштів на ці потреби. Коли у 1744 р. імператриця відвідувала Київ, то на плечі архімандрита Тимофія Щербацького лягли особливі
приготування до її приїзду та побуту, адже Єлизавета Петрівна весь час проживала у лаврі, в покоях настоятеля.
Опікувався архімандрит Тимофій Щербацький і просвітницько-видавничою діяльністю Києво-Печерської лаври, всіляко відстоюючи самостійні права друкарні на власне видання церковно-богослужбових і богословських книг.

165

Історія УПЦ

Зокрема, у 1740 р. він, за допомогою члена Синоду, новгородського архієпископа Амвросія Юшкевича, випросив у імператриці Єлизавети дозвіл розпечатати
лаврську бібліотеку і пустити в продаж «Камінь віри» митрополита Стефана
Яворського, виданий у 1730 р. без дозволу московської цензури. Досі 1194 примірники книги лежали без руху в закритому приміщенні і могли там згнити. За
ініціативи архімандрита у лаврі була створена особлива комісія з могилянців
у складі архімандрита Йосифа Занкевича, ієромонахів Варнави Старжицького,
Арсенія Піонтницького і керівника друкарні Веніаміна Фальковського, які готували до передруку одні з найкращих лаврських видань — Четьї-Мінеї і Печерський Патерик. Семилітнє правління лаврою архімандрита Тимофія Щербацького також характеризувалося особливим напливом до лаври на чернечий
постриг випускників КМА, які займали серед братії чільні місця послуху. В цей
час в святій лаврі перебувають і ченці з Балкан — болгари, серби, македонці,
навіть хорвати і греки, які хотіли навчитися переписувати і друкувати книги,
оздоблювати їх, малювати ікони, вчитися архітектурі.
Неохоче архімандрит Києво-Печерського монастиря розлучався зі своєю посадою. У 1745 р., після смерті московського архієпископа Йосифа Волчанського
(до речі, вихованець і викладач КМА), від Синоду, серед інших кандидатів, був
запропонований на затвердження імператриці і Тимофій Щербацький. За повелінням монархині він був викликаний до Санкт-Петербурга. Але доки затверджувались кандидати на Московську кафедру, у Києві помер митрополит Рафаїл
Заборовський, і тоді імператриця Єлизавета наказала поставити архімандрита
Тимофія Щербацького на київського митрополита. Висвята новообраного кандидата сталася 6 березня 1748 р. у придворній Санкт-Петербурзькій Стрітенській церкві. 26 травня того ж року митрополит Тимофій Щербацький вступив
на свою Київську кафедру.
Тепер вже братія Києво-Печерської лаври не дуже хотіла розлучатися зі своїм колишнім архімандритом. Духовний собор звернувся до Санкт-Петербурга, у
Синод і до цариці Єлизавети з проханням, щоб першосвятитель Тимофій Щербацький був одночасно митрополитом і архімандритом. До списку кандидатів, окрім самого митрополита, у випадку відмови, було дописано кандидатуру
Сильвестра Кулябки, який на той час був єпископом Костромським і Галилицьким. З Синоду прийшло запитання, чи були такі випадки, щоб єпископ був одночасно архімандритом Києво-Печерської лаври. Тоді старці відповіли, що був
такий випадок наприкінці XVI ст., коли монастирем керував єпископ Володимирський і Берестейський Мелетій Хребтович-Богуринський. Однак прохання
ченців не було цього разу почуте і новим архімандритом лаври став настоятель
Слуцького монастиря білорус Йосиф Оранський, вихованець і викладач КМА.
У своїй архіпастирській діяльності митрополит Тимофій Щербацький намагався оберігати давні права Київської митрополії, однак йому доводилося погоджуватися з багатьма рішеннями Синоду, які здебільшого були направлені на
те, щоб викорінити соборність та виборність духовенства різних звань у Київській митрополії. Так, святитель намагався підпорядкувати собі Переяславську

166

Додаток 2

кафедру, проти чого виступив Синод. Особливо турбувався святитель про КМА,
зокрема запровадив викладання французької мови (з 1753 р.). 18 листопада
1751 р. митрополит Тимофій Щербацький видав указ та інструкцію на ім’я ректора Георгія Конисського, згідно з якою було всебічно регламентовано життя
вищого навчального закладу. Вихованців на цей час у Києво-Могилянській академії нараховувалось одна тисяча сто дев’яносто три.
Київський першосвятитель опікувався матеріальним становищем КиєвоБратського монастиря. Києво-Богоявленське братство зобов’язане митрополиту Тимофію побудовою дзвіниці на місці попередньої дерев’яної. До її спорудження приступили 1756 р. Її головним майстром став київський міщанин
Степан Ковнір, який будував дзвіницю і на території Дальніх печер святої лаври. Архітектурний абрис дзвіниці був розроблений керівництвом академії. Митрополит Тимофій Щербацький часто вирішував конфлікти, які виникали між
братією та академічним правлінням. В академічну бібліотеку Тимофій Щербацький передав 144 власні книги. Крім того, він не забував і про Києво-Печерську лавру, до якої надіслав у 1757 р. 400 червінців. Митрополит Тимофій
Щербацький продовжив і завершив будівельні справи Рафаїла Заборовського:
перебудову Софійської дзвіниці, добудову Будинку митрополита, при якому завів сади, створення іконостаса з розкішними царськими вратами. Було зведено
величезний будинок чернечих келій, в якому пізніше розмістилася бурса. Збагатив кафедральну ризницю начинням, прикрасив намісні ікони Софії срібними позолоченими окладами, переважно за власний кошт.
Митрополит Тимофій Щербацький з кожним роком відчував недомагання
і навіть у 1757 р. попросився на спокій до Видубицького монастиря. Але Синод
прохання про звільнення від керівництва Київською кафедрою навіть не показав імператриці. Навпаки, Єлизавета Петрівна звеліла перевести митрополита
Тимофія Щербацького на Московську кафедру, на якій він став першим митрополитом після того, як було скасовано патріаршество. Незважаючи на те, що
здоров’я колишнього київського архіпастиря було досить підірваним, він ще
дев’ять років керував кафедрою у Москві. Дослідники вказують і на іншу причину переводу Тимофія Щербацького до Москви. Постійні конфлікти з ректором
Київської академії С. Ляскоронським, архімандритами Братського монастиря
Н. Солониною і М. Стефановичем призвели 1757 р. до переходу Щербацького до
Москви. Однак за митрополитства Тимофія Щербацького були обмежені деякі
права Української Православної Церкви, КМА. Головна провина за це лежить в
імперській політиці Росії та її знаряддя у цій сфері — Синоду, але якоюсь мірою
приклався до обмеження прав КМА і сам Щербацький. Так, він призначив (не
затверджував обрання!) нового ректора КМА М. Максимовича, обмежив вільне
викладання предметів.
Митрополиту Тимофію Щербацькому довелося бути свідком ганебного судилища над Ростовським митрополитом Арсенієм Мацієвичем. Дивлячись на
таке показове дійство, він гірко плакав. Митрополит Арсеній звернувся до нього зі словами: «Цей воістину ізраїльтянин, в якому немає лукавства».

167

Історія УПЦ

Митрополит Тимофій Щербацький упокоївся 18 квітня 1767 р. Через особ
ливу повагу до пам’яті спочилого імператриця Катерина ІІ наказала звершити
над ним відспівування за священичим чином, бо до того часу всі архієреї, за виключенням патріархів, відспівувались за загальним чернечим чином. З цього
часу було видано указ звершувати над всіма єпископами, архієпископами, екзархами й митрополитами погребіння священиче.

Митрополит Арсеній Могилянський (1757—1770)

Київський митрополит Арсеній Могилянський був чи не останнім оборонцем прав Київської митрополії, а по суті Української Православної Церкви.
Майбутній першосвятитель народився в м. Решетилівка Полтавського полку
(нині — райцентр Полтавської області). Дехто вважає, що він походив з роду Могил, але це твердження не має серйозних аргументів, тим більше, що у козацькому середовищі було поширене це прізвище, досить згадати гетьмана Правобережної Гетьманщини у 1684—1688 рр. Андрія Могилу (Могиленка). Прадід
Арсенія — Симеон Тимофійович Могила був священиком в Решетилівці, відомий як проповідник і духовний письменник. Йому належав збірник проповідей
українською мовою під назвою «Наука Християнская до Євангелія в коротчці
зложная, в каждую неделю и празники Господския и Богоматернія, на увесь цілий рок...». Батько Арсенія Могилянського — Василь Федорович і дід Федір Семенович Могили також були священиками в Решетилівці. Отже, від батьків Федора й Ірини Могилянських народився 17.03.1711 р. син Олексій — майбутній
київський митрополит. Був у нього і брат Остап, якому судилося бути вихованцем КМА та Харківського колегіуму, проповідником, викладачем, священиком,
архімандритом (чернече ім’я — Євстафій) київських, ніжинських і полтавських
монастирів, проповідником при дворі імператриці Єлизавети.
Після домашнього виховання Олексій в одина
дцять років вступив на науку до початкового класу КМА. У 1727 р. він переходить до нововідкритого
Харківського колегіуму, який очолював вихованець
КМА Павло (чернече ім’я — Платон) Малиновський,
знаний своїми філософськими курсами. Після закінчення цієї школи у 1735 р. Олексій Могилянський
був запрошений архієпископом Тверським і Кашинським М. Слотвинським (теж вихованцем КМА)
стати викладачем щойно заснованої Тверської семінарії. З листопада 1741 р. ми бачимо його вже
в московській Слов’яно-греко-латинській академії
при Заіконо-Спаському монастиреві, а з 1742 р. він
викладає в її стінах у класах інфіми, граматики та
катехізису. Сучасниками Могилянського в цій акадеАрсеній Могилянський
мії були — її ректор Кирило Флоринський, префект

168

Додаток 2

Порфирій Крайський, який став з 1742 р. ректором. 21 листопада 1741 р. в Заіконо-Спаській обителі звершився постриг Олексія Могилянського у чернечий
чин. Йому було дане ім’я Арсеній. Після постригу в чернецтво Арсеній Могилянський був висвячений на ієродиякона і залишився проповідником, бо мав до
цього талант. Слава цього молодого проповідника докотилася до імператриці
Єлизавети Петрівни і його було запрошено виголосити промову при дворовій
церкві. Імператриці дуже сподобалися слова о. Арсенія, які він виголосив в неділі 11-ту і 16-ту після П’ятидесятниці, і вона призначила його своїм придвор
ним проповідником. Разом з тим Арсеній Могилянський перейшов на нові місця свого служіння — до Троїцького монастиря і до лаврської семінарії.
Милості від імператриці Єлизавети щедро сипалися на нового проповідника. Так, 10 жовтня 1742 р. імператриця наказала ієродиякона Арсенія Могилянського «произвести в придворной церкви по киевскому обыкновению в иеромонахи». Живучість і оригінальність думки, практичний характер проповідей
надали о. Арсенію слави і прихилили до нього їх величність імператрицю, яка
досить любила проповідників з України. 9 січня 1744 р. помер ректор Троїцької
семінарії архімандрит Кирило Флоринський. Через п’ять днів після його смерті
імператриця призначила ієромонаха Арсенія ректором семінарії і архімандритом Троїце-Сергієвого монастиря, з постійною присутністю у Синоді. Не минуло й п’яти місяців, як вона ж 8 червня 1744 р. звеліла висвятити архімандрита
Арсенія в сан архієпископа Переславля-Залєського. Цього ж таки дня прийшов
до Синоду указ імператриці про те, що Троїце-Сергіїв монастир підноситься до
статусу лаври. Тому за Арсенієм Могилянським зберігався титул архієпископа Переславльського і Дмитровського та архімандрита Троїце-Сергієвої лаври,
члена Синоду. Імператриця нагородила його панагією зі своїм портретом, прикрашеною діамантами та рубінами, вартістю в 60 тис. руб. (нині зберігається
у Троїце-Сергієвій лаврі). Цікаво, що після своєї хіротонії в єпископа, яка відбулася 25 липня, преосвященний Арсеній Могилянський відправився на свою
батьківщину, був навіть у Києві, й ця відпустка тривала до двох місяців. В особі
архієпископа Арсенія Могилянського Переславльська кафедра і Троїце-Сергієва лавра та семінарія мали дуже діяльного архіпастиря, який головним чином
турбувався про освіченість духовенства, розвиток проповідницької справи та
будівництво і прикрасу церков. В цей час архієпископ Арсеній не залишав своєї проповідницької праці в Санкт-Петербурзі. На жаль, саме ці тяжкі обов’язки і
велика відповідальність підірвали здоров’я архієпископа і весною 1752 р. імператриця, на прохання Арсенія Могилянського, почислила його на спокій з правом настоятельства у Новгород-Сіверському монастиреві. Цей «відпочинок»
для архієпископа Арсенія Могилянського був лише своєрідною підготовкою
для більш важливої справи — служіння на давній Київській кафедрі. П’ять років Арсеній Могилянський був на спокої. Це пішло його здоров’ю на користь
і він одужав. Імператриця своїм указом від 22 жовтня 1757 р. викликала архієпископа Арсенія до Москви і призначила митрополитом Київським. Новий
архіпастир змінив на цій давній кафедрі митрополита Тимофія Щербацького,

169

Історія УПЦ

якого було переведено на Московську кафедру. Тим часом у Києві готувалися
до прибуття вже нового митрополита. Для цього 26 листопада 1757 р. засідала
консисторія, яка встановила церемоніал прибуття митрополита Арсенія Могилянського до Києва. Лише 9 червня 1758 р. митрополит Арсеній Могилянський
прибув до Києва і був зустрінутий з належними заздалегідь встановленими почестями. Архіпастир відразу став вникати у кожну справу, пов’язану з єпархією.
Спочатку він ознайомився з консисторією, і митрополиту було надано доповідь
про стан справ у єпархії, кількість монастирів та парафій. Звичайно, митрополит приділяв велику увагу КМА. Дбаючи про піднесення рівня знань спудеями
КМА німецької мови, виписав німецьку газету через відомого українського громадського і культурного діяча Григорія Політику. За його ініціативи було запроваджено нову Інструкцію КМА.
Митрополит щедро жертвував на КМА свої кошти (зокрема, на них була збудована нова бурса, зроблена нова покрівля на навчальному корпусі, закуплено нові книги для бібліотеки КМА), серед понад 650 указів київської консисторії багато стосувалося КМА, її розбудови, навчання дітей священнослужителів
тощо.
Для керівництва Київською єпархією преосвященний Арсеній Могилянський випросив для себе вікарного архієрея, яким став грек архієпископ Герасим. Він жив у Києво-Печерській лаврі і за походженням був із грецького острова Андри. Тепер згідно з рішенням Синоду і монархині від 27 грудня 1758 р.
йому було вручено керівництво Пустинно-Миколаївським монастирем і послух
вікарного архієрея. За митрополитства Арсенія Могилянського на теренах Київської єпархії перебувало ще два преосвященних — Симеон Кончаревич, який
мешкав у Києво-Печерській лаврі, й Феофіл Пасіче, який жив на спокої у Лубенському Мгарському монастиреві. Цікава історія була ще із четвертим архієреєм
Анатолієм, який виявив непослух митрополиту Арсенію Могилянському і, будучи обласканий козаками, перебував на Запорізькій Січі. За походженням він
був українцем із Переяславського полку. Отримавши чернецтво, він подвизався
на Афоні, а потім з благословення Константинопольського патріарха приїхав
за милостинею на терени Російської імперії. Через деякий час з благословення
того ж самого Константинопольського патріарха був посвячений на єпископа з
титулом Мелетинський і знову у 1757 р. приїхав до Санкт-Петербурга під прикриттям деяких важливих справ на користь інтересів Російської імперії щодо
політики на Сході. Однак блукав по Росії і Україні і остаточно осів у Запорізькій
Січі, виявивши непослух київському митрополитові. Козаки влаштували йому
архієрейську ризницю і допустили до престолу. Даремно протестував митрополит Арсеній проти цього. Козаки чинили непослух і вирішили не видавати
єпископа Анатолія. Лише у 1760 р. єпископа Анатолія привезли під вартою до
Києва. Відтак, 1759 р. у Києві помер вікарний архієрей митрополита Арсенія
Могилянського, згадуваний нами архієпископ Герасим. Після нього митрополиту став допомагати єпископ Симеон Кончаревич, який, однак, виїхав 1761 р. до
Санкт-Петербурга, а потім знову повернувся до Києва і допомагав преосвящен-

170

Додаток 2

ному митрополиту у багатьох єпархіальних справах, але без звання вікарного.
Помер 26 серпня 1769 р. у київському Петропавлівському монастирі, де був і
похований митрополитом Павлом, митрополитом Тобольським і всього Сибіру,
що перебував тоді у Києво-Печерській лаврі на спокої.
За святительства Арсенія Могилянського сталася подія, яка ще раз подала надію для київського духовенства дещо поборотися за відродження давніх
прав і привілеїв та особливого статусу Київської митрополії. Наступ царського
уряду на політичну автономію України неминуче призвів до ліквідації і церковної автономії українського народу. Церковна автономія була похована значно
раніше за політичну автономію, яка була скасована у останній третині ХVІІІ ст.
Указом Синоду від 2 квітня 1767 р. було наказано преосвященному Арсенію
Могилянському більше не титулуватися «Митрополит Київський, Галицький і
Малої Росії», а тільки «Митрополит Київський і Галицький». Так остаточно у київського митрополита були відібрані права і титул і зведено його роль до звичайного єпархіального архієрея.
Митрополит Арсеній Могилянський 19 серпня 1767 р. у Києві освячував
Свято-Андріївську церкву, яку ще закладав митрополит Рафаїл Заборовський.
Найбільше ж преосвященний турбувався про Софійський кафедральний монастир, про ремонт Києво-Софійського собору, прикрасу його всередині, оновлення іконопису, накладання ризи на чудотворну ікону Миколая Мокрого, що на
хорах.
Митрополит Київський і Галицький Арсеній Могилянський помер 8 червня
1770 р. в заміській резиденції у митрополичому будинку на Шулявці. Тіло його
звідти було перенесене до Софійського собору. Чин цього перенесення очолював тоді святитель Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський, а 21 липня
священичим погребінням тіло його відспіване преосвященним Самуїлом, єпископом Білгородським, який вступив після Арсенія Могилянського на Київську
митрополичу кафедру.

Митрополит Гавриїл Кременецький (1770—1783)

Митрополит Київський і Галицький Гавриїл Кременецький народився в
містечку Носівка Київського полку (тепер — райцентр Чернігівської області)
20 листопада 1711 р. При хрещенні отримав ім’я Григорій. Батько його Федір
був міським старшиною і з дитинства віддав сина свого на навчання до Київської академії, із якої Григорій Кременецький перейшов до Харківського колегіуму, а потім до Московської академії, де і закінчилось його навчання. З того часу
до призначення його Київським митрополитом він служив у Росії. Спочатку це
був Санкт-Петербург, до якого викликав його на посаду викладача семінарії при
Олександро-Невській лаврі архімандрит Стефан Калиновський, українець за
походженням. Разом з Григорієм Кременецьким був покликаний на викладання наук Андрій Зертис-Каменський (вихованець КМА). Обидва вони заснували
всі класи новоутвореної семінарії і у 1739 р. були пострижені в чернецтво. На-

171

Історія УПЦ

ступного року ієромонах Гавриїл Кременецький був
призначений ректором семінарії, а Амвросій Зертис-Каменський її префектом. У 1748 р. ієромонаха
Гавриїла Кременецького було піднесено до сану архімандрита і настоятеля московського Ново-Спаського монастиря, а за цим наступило призначення
в члени Синоду. 17 вересня 1749 р. архімандрита
Гавриїла Кременецького висвячено в єпископа Коломенського і Каширського. Будучи на цій кафедрі,
він багато надавав уваги місцевій семінарії. У 1755 р.
Гавриїла Кременецького переведено на єпископа
Казанського і Свіяжського. Він характеризувався як
людина набожна, покірна, обачлива, здібна до наук.
Гавриїл Кременецький
Брав участь у перекладі російською «Зерцала» А. Селія, написав «Поучение об обрядах христианских,
или Слова к народу кафолическому». Через 7 років, 25 липня 1762 р., єпископ
Гавриїл Кременецький отримує призначення до Санкт-Петербурга, і через три
дні підноситься до сану архієпископа. За його сприяння в Олександро-Невській
лаврі розпочинається будівництво нових кам’яних келій. Архієпископу Гавриїлу Кременецькому довелося виконувати і неприємні функції — брати участь
у комісії з секуляризації церковного майна, обмежувати Київську митрополію,
устрій КМА намагався влаштувати відповідно до вимог «Духовного регламенту». Він брав активну участь у розробці проекту «Уставу і штатів» навчальних
закладів Росії. Однак українство митрополита Гавриїла, любов до батьківщини
все ж давалися взнаки.
22 вересня 1770 р. рішенням Синоду він був призначений митрополитом
Київським і Галицьким. 25 вересня йому було подане право носіння білого клобука та постійне місце у Синоді. Однак не відразу преосвященний зміг прибути на стародавню Київську кафедру, оскільки тут відкрилася згубна пошесть
(епідемія чуми). Із-за цієї причини він 8 місяців перебував у Санкт-Петербурзі.
У травні 1771 р. приїхав до Москви і звідси прибув до Гамаліївського Харлампієвого монастиря, де перебував у свого приятеля по КМА архімандрита Ісайї Германовського, і від цієї обителі вступив до Києва 4 березня 1772 р.
Саме в період керівництва Гавриїла Кременецького Київською митропо
лією в її територіальних межах відбулися зміни, а саме — у 1775 р. у зв’язку з
ліквідацією Січі указом монархині Катерини ІІ створена Новоросійська губернія і заснована нова єпархія Слов’янська і Херсонська. За рішенням Синоду, для
ствердження цієї новоутвореної єпархії було відокремлено від Київської, Переяславської і Білгородської єпархій деякі повіти. Тому-то із Київської єпархії відійшла до Слов’янської Полтава з повітовими монастирями та церквами, вся
Запорізька Січ і частина Новомиргородського повіту. Переяславська єпархія
також із-за відокремлення території залишилася бідною на кількість парафій,
тому преосвященний Іларіон Переяславський просив від Київської до нього

172

Додаток 2

приєднати хоча б частину парафій. За поданням митрополита Гавриїла Кременецького Синод перевів до Переяславської єпархії із Миргородського полку 109 і із Лубенського 17, всього — 126 церков. Коли ж відкрилося 16 вересня
1781 р. Київське намісництво, то єпархія Київська була переведена у його межі.
За преосвященного Гавриїла Кременецького у Києві знаходилося багато
на спокої різних архієреїв, яким був наданий притулок: Павло Конюшкевич,
митрополит Тобольський, який з 1768 р. мешкав у Києво-Печерській лаврі і
там 4 листопада 1770 р. упокоївся. Феофан Чарнуцький, єпископ Нижегородський, який так само перебував на спокої у лаврі і помер 1780 р. Кирило, єпископ Севський, який з 1778 р. мешкав у Свято-Михайлівському Золотоверхому
монастирі і помер у 1795 р. Відтак в Україні перебували по різних монастирях
10 грецьких ієрархів, які покинули країну внаслідок російсько-турецької війни:
Анатолій, єпископ Морейський, який з 1772 р. був переведений до глухівського Петропавлівського монастиря і ним керував та спочив тут 2 лютого 1775 р.
Серафим Анін, наречений патріарх Костантинопольський, який 1775 р. був визначений на перебування у Спаському Максаківському монастирі, а з 1777 р. на
особисте прохання переведений до Лубенського Мгарського монастиря і там
помер 7 грудня 1779 р. Серафим, митрополит Лакедемонський, який з 1777 р.
жив у лаврі і в 1789 р. тут спочив. Никодим, архієпископ Реондський, з 1777 р.
мешкав у Видубицькому монастирі. Всі ці архієреї мали від Синоду утримання
і з дозволу митрополита Гавриїла Кременецького звершували богослужіння та
навіть його виправляли, якщо помічали будь-які помилки.
Митрополит Гавриїл Кременецький багато турбувався і про КМА, для якої
збудував новий кам’яний корпус, не шкодував і особистих заощаджень, які призначав переважно на бурсу та шпиталь при КМА, на ікони Богоявленської церкви Братського монастиря, а відсотки з приділених грошей розподілив таким
чином: на утримання бідних студентів, на лікування хворих, на Трьохсвятительську богадільню. Дарував КМА книги і навіть свою особисту бібліотеку. Для
ректора було влаштовано покої, також кам’яні. На утримання бідних студентів
митрополит заповів 73 тисячі рублів і поклав їх в опікунську Московську раду,
для отримання від них відсотків. За митрополитства Гавриїла Кременецького
сталася і непоправна втрата — у 1780 р. згоріла бібліотека академії, яку дуже
довго старалися повернути до життя через дарування книг багато архієреїв та
сановитих людей. Він суворо стежив, щоб вихованці КМА ставали священиками та дияконами, навіть заборонив студентам мандрувати з місця на місце і без
користі жити в церковних шкільних приміщеннях. Займався він і вдосконаленням навчального процесу. Так, замість традиційних класів (12 років навчання)
він запровадив нові (нижчий, середній та вищий, всього 9 років), більше уваги приділялося математиці, іноземним мовам (французькій, грецькій та єврейській).
9 серпня 1783 р. Київ почув скорботний дзвін софійської дзвіниці. Помер
митрополит Київський і Галицький Гавриїл Кременецький... Він мав неабиякі
заслуги перед УПЦ, освітою українського народа. Але він був і слухняним ви-

173

Історія УПЦ

конавцем всіх розпоряджень імператриці Катерини ІІ та Синоду. Через це підготував ґрунт для повної ліквідації всіх автономістичних прагнень духовенства
Київської митрополії. Гавриїл Кременецький не був байдужим до свого церковного кар’єрного росту і дуже піклувався про це, дослухаючись до переконань
сильних світу цього. Його побоювання приїхати до Києва в період вирування
згубної пошесті дійшли до того, що він навіть після того, як вона вщухла, вирішив приїхати до Києва вночі, щоб бодай ніхто не поцілував його руку і він
не заразився цією смертельною хворобою. Але найбільше митрополит Гавриїл
Кременецький запам’ятається, як той, що брав участь у несправедливому суді
над митрополитом Ростовським святим Арсенієм Мацієвичем. Саме він під час
ганебного комедійного позбавлення сану відібрав від Арсенія посох, і в той момент засуджений святитель промовив: «Ти забув, яким має бути архієрей Божий... За твою Іродіяду твій суперник задушить тебе, бо так, танцюючи з нею,
ти осудив мене». І дійсно, по Києву ходили такі плітки, що митрополит помер не
своєю природною смертю.

Митрополит Самуїл Миславський (1783—1796)

Митрополит Київський і Галицький Самуїл (в миру Семен Григорович Миславський) народився 24 травня 1731 р. в селі Полошки Глухівського повіту у священичій сім’ї. Батько його Григорій Миславський був парафіяльним священиком і дав своєму сину початкову освіту, навчивши Семена слов’янської грамоти
та церковного співу. У 1742 р. вступив до КМА, в якій навчався 13 років. На другому році навчання у богословському класі (1752/1753 навчального року) він
удостоївся високої оцінки («цвіт між протчиими»). Але після закінчення ІІІ класу покинув навчання і тоді ж прийняв чернечий постриг у Софійському соборі
(12.04.1754 р.) від митрополита Тимофія Щербацького, а 25 листопада цього ж
року рукоположений в сан ієродиякона. Одночасно ієродиякон Самуїл Миславський став викладачем КМА. У 1756 р. його рукополагають в ієромонаха. На кафедрі філософії Самуїл
Миславський став послідовником чеського педагога
Яна Амоса Коменського і філософських систем Вольфа і Бакмейстера. Його «Латинская грамматика», що
була видана 1765 р., довго вважалася найкращим
посібником. З листопада 1757 р. ієромонаха Самуїла
Миславського призначають другою особою в академії — префектом. Відразу новий керівник підняв питання про ремонт приміщень, які були в непридатному стані. Через це вступає у видимий конфлікт із
братією Богоявленського монастиря і домагається в
них повернення колись відібраних ченцями 468 крб.
Поряд з господарськими справами префект ревно
стежить за викладанням богословських дисциплін
Самуїл Миславський

174

Додаток 2

в академії, навіть жаліється преосвященному Арсенію, митрополиту Київському, на те, що погано в академії викладається богослов’я. Київський першосвятитель, переживаючи через такий стан речей в академії, 16 січня 1761 р. призначає ієромонаха Самуїла Миславського на посаду ректора і підносить до сану
архімандрита Богоявленського братського монастиря. Саме в цей час царський
уряд став розглядати КМА як середній духовний навчальний заклад, тому її
ректор все-таки докладав всіх зусиль, щоб зберегти за нею статус вищого навчального закладу. Архімандрит Самуїл Миславський намагався зберегти за
академією і колишні її права та привілеї. Але, побачивши, що це викликає невдоволення російського уряду, ректор змінив тактику і провадив політику, що
диктувалася центром. За цю поступливість щорічно академія отримувала додатково державну субсидію у розмірі 500 крб. У 1767—1768 рр. архімандрит
Самуїл Миславський бере участь у роботі комісії київського духовенства з розробки нового проекту «Уложения про права и привилегии малороссийского духовенства».
Дуже мало часу архімандрит Самуїл Миславський очолював Києво-Пустинно-Миколаївський монастир. У цей період життя отець був уславлений своїми
проповідями, яких дослідники нараховують 57. Саме через проповідницьку діяльність Самуїл Миславський був викликаний до Санкт-Петербурга, де перед
імператрицею Катериною ІІ виголосив кілька проповідей. 28 грудня 1768 р.
він був хіротонізований на єпископа Білгородського і Обоянського. В цей період свого святительства Самуїл Миславський потрудився над тим, щоб у Харківському колегіумі стало викладатися більше іноземних мов ― німецька, французька, російська. Увів навчання малюванню та музиці. На прохання місцевого
духовенства преосвященний Самуїл знову відновив братські підготовчі школи
для дітей. Досить різко єпископ Самуїл відносився до духовенства. Він не любив тих священиків, які були малограмотними і не проповідували. Фактично
за його святительства у Слобідському краї стало втрачатися виборне право на
парафіях. Здебільшого він став призначати священиків сам, своїм указом. 24 вересня 1771 р. преосвященного Самуїла Миславського було переведено на Крутицьку кафедру, а з 17 лютого 1775 р. він стає членом Синоду. Вже через рік,
17 березня 1776 р., його призначають єпископом Ростовським і Ярославським.
22 вересня 1777 р. Самуїла Миславського було зведено у сан архієпископа, а рівно через шість років 22 вересня 1783 р. призначено митрополитом Київським і
Галицьким з правом носіння білого клобука. За рішенням Синоду, він з 10 квітня 1786 р. стає архімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.
Досить владно він став ставитися і до ченців. Своїм указом від 24 квітня
1791 р. він заборонив монахам займати посади наказчиків і керівників в монастирських маєтках і рекомендував призначати на ці посади людей світських. Іншим своїм указом владика заборонив давати відпуск ченцям з монастиря без
особливої на те причини. Він викривав показні благочестя і подвиги, але поважав народні традиції і звичаї Слобідського краю. У 1770 р. преосвященний Самуїл Миславський звернувся в Синод із проханням відновити хресний хід з іко-

175

Історія УПЦ

ною Знамення Божої Матері, який було заборонено чинити через конфлікт двох
монастирів. Але це прохання було задоволене лише у 1790 році.
Київський першосвятитель перш за все боронив духовенство від світських
бюрократичних та секулярних впливів катерининської епохи. Після запровадження в Україні духовних штатів 1786 р. митрополит зумів захистити деякі
українські монастирі від ліквідації. Найбільше ж преосвященний турбувався
про Києво-Могилянську академію. Як тільки-но прибув на Київську кафедру,
то відразу поринув у проблеми вищої школи. Намагаючись урівняти академічну освіту з університетською, святитель запровадив викладання у Київській
академії нових предметів: алгебри, геометрії, тригонометрії, механіки, оптики,
загальної та природничої історії, географії, архітектури, малювання й музики.
Вважаючи стан вищої освіти незадовільним через засилля схоластики та латини, він за вимогою Синоду робив наголос на вивченні загальноімперської, фактично державної мови — російської, запрошував викладачів із Росії. Незважаючи на протести студентів і викладачів, наказав всім вчителям викладати тільки
російською мовою й суворо стежити за вимовою. Так примхливо в одній особі
поєднувались риси русифікатора і патріота. Запроваджуючи новітні філософські системи (Баумейстера), уводячи нові підручники, він одночасно заборонив
професорам укладати власні курси, що знаменувало ліквідацію давньої академічної традиції.
Матеріальне становище академії було вкрай важким. Російський уряд відмовлявся утримувати давню українську школу. 10 квітня 1786 р. вийшов наказ
імператриці Катерини ІІ про переведення академії до Києво-Печерської лаври і про закриття Богоявленського Братського монастиря. Митрополит Самуїл
Миславський зробив все, щоб академія і монастир залишилися на тому ж самому місці, й просив імператрицю, під час перебування її у Києві 1788 р., щоб вона
змінила своє попереднє рішення. Катерина ІІ задовольнила прохання святителя і навіть виділила допомогу на ремонт академічних корпусів. Митрополит же
скористався оказією і відкрив друкарню КМА при Києво-Печерській лаврі, дбав
про наповнення бібліотеки КМА підручниками, стимулював створення при КМА
«Вольного пиитического общества» на чолі з учнем митрополита — видатним
вченим Іринеєм Фальковським, запровадив безкоштовні обіди для студентів та
їх медичне обслуговування. Сам любив займатися історією, особливо періодом
Київської Руси, історією Києва та київських монастирів, зібрав великий архів,
збережена частина якого знаходиться в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (Київ), а частина в Москві у відділі рукописів Державної бібліотеки Росії (колекція М. А. Маркевича і І. Л. Лукашевича).
Роки святительства на давній кафедрі митрополита Самуїла Миславського
збіглися в часі з розділами Речі Посполитої трьома імперіями (у другому розділі Австрійська імперія участі не брала). В межах Російської імперії опинилися
землі Правобережної України й Білорусі, де було чимало уніатів. Оскільки російський уряд надзвичайно вороже ставився до унії, то навернення до православної віри не завжди проходило добровільно. Свою роль відіграв у цій справі

176

Додаток 2

і митрополит Київський, роль якого ще не до кінця вивчена. Як би там було, але
біля 2 мільйонів населення Волині і Поділля перейшло в православ’я і за рахунок Правобережної України значно розширилася територія Київської єпархії.
Знаний митрополит Самуїл Миславський і як церковний письменник. З його
літературної спадщини відомі: «Увещательное поучение новому викарию епископу Виктору», «Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры»,
«Права и преимущества малороссийского духовенства», «Начальные трактаты
богословских лекций Феофана Прокоповича». За ці та інші праці митрополит
Самуїл Миславський був обраний членом Російської академії наук.
Упокоївся святитель 8 січня 1796 р. у Києві і похований у митрополичій усипальниці Києво-Софійського собору.

Митрополит Ієрофей Малицький (1796—1799)

Майбутній святитель Київської митрополії народився 1727 р. на Чернігівській землі. В миру називався Іоаникій Малицький. Щодо його «альма-матер»
думки дослідників розходяться: одні вважають його вихованцем КМА, другі —
Чернігівського колегіуму, треті — Воронезької семінарії. Після здобуття освіти був призначений у Воронезьку семінарію викладачем. Потім займав посаду
проповідника і префекта. На запрошення намісника Троїце-Сергієвої лаври Лящевицького викладав у її семінарії. Після висвячення Лящевицького у 1758 р.
на єпископа Воронезького і Єлецького повернувся з ним до Воронежа. Того ж
року майбутній архіпастир прийняв чернечий постриг у Воронежі і був обраний членом Воронезької консисторії. З 1759 р. викладає риторику й логіку у
Воронезькій семінарії, стає її префектом. Потім (1762 р.) він був переміщений
до Чернігівської єпархії і стає ігуменом Думницького Різдва Христового монастиря, що був у 42 км від Чернігова. Через десять років, у 1772 р., він стає настоятелем Чернігівського Борисоглібського монастиря, а ще через два роки
священноначаліє призначає ігумена Ієрофея Малицького архімандритом Єлецького Чернігівського
Свято-Успенського монастиря. 20.04.1786 р. майбутній митрополит рішенням Синоду був призначений
на посаду ректора Чернігівської духовної семінарії.
6 грудня 1785 р. відбулася хіротонія архімандрита
Ієрофея на єпископа Чернігівського і Ніжинського.
Свою роль відіграв і колишній бунчуковий товариш,
а потім канцлер Російської імперії Олександр Безбородько, з яким приятелював ще з часу ігуменства
у Думницькому монастирі. У Чернігові Малицький
енергійно заходився відновлювати Преображенський собор, заснований ще у 1024 р. Після смерті
київського митрополита Самуїла Миславського був
зведений на давню кафедру святителів Української
Ієрофей Малицький

177

Історія УПЦ

Церкви. Це відбулося 1 квітня 1796 р. Одночасно новопоставленого митрополита призначили членом Синоду.
«Пастир наш із мертвих повстав!» — так виголошував дивний словом і думкою великий проповідник, протоієрей Софійського собору Іоанн Леванда, очевидно натякаючи на дивну схожість митрополита Ієрофея Малицького зі своїм
попередником митрополитом Самуїлом Миславським. День 26 травня 1796 р.
був святковим днем для всього Києва, який зустрічав свого архіпастиря.
Під час свого святительства на Київській кафедрі митрополит Ієрофей Малицький багато потрудився у справі просвітництва. Особливо був великим покровителем КМА. Митрополит багато робив пожертв на школу, піклувався про
її матеріальний стан. Також не забував він турбуватися і про Богоявленський
Братський монастир, закритий Катериною ІІ. Тепер згідно з новими штатами
він ставав другокласним, разом з цим указом Синоду було переведено до Братського закритий Гамаліївський Харлампіїв монастир, покровителем якого був
свого часу гетьман Данило Апостол. До КМА належала й Переяславська семінарія. Багато з тих, хто навчався в ній, вступали потім в академію. Митрополит Ієрофей Малицький наказував суворо дотримуватися правил навчання і
без потреби студентам передчасно не залишати навчання і відходити до Переяславської єпархії з незакінченою освітою у Києві. Своїм указом від 17 вересня
1798 р. київський митрополит Ієрофей Малицький увів Академічне правління,
до якого за посадами увійшли префект, скарбник і бібліотекар. Сприяв пристосуванню КМА до потреб Церкви, збільшив кількість студентів духовного стану,
регулярно проводив богословські диспути.
Святитель Ієрофей Малицький мав добре серце і вмів прощати образи багатьох. Зокрема, так сталося із викладачем архімандритом Іринеєм Фальковським, який, заступившись за одного студента, дуже нагрубив митрополиту.
Справа дійшла до Синоду і Іринею Фальковському, між іншим майбутньому вікарному архієрею, було винесено сувору догану із тим, щоб в подальшому він
припинив своє викладання у КМА і переїхав на працю до цензорського комітету у Санкт-Петербург. Але митрополит з милості просив Синод залишити архімандрита Іринея Фальковського на попередній посаді настоятеля Гамаліївського Харлампієвого монастиря та викладача богослів’я.
18 грудня 1797 р. імператором Павлом І було видано указ про відкриття на
теренах Російської імперії ще двох академій, за зразком Київської і Московської, у Санкт-Петербурзі і Казані. Митрополит Ієрофей Малицький не тільки підтримав цей історичний почин, але й включився в допомогу організації цих академій. Але смерть, що незабаром настала, не дала йому сповна це
виконати.
Митрополит Ієрофей Малицький був здібним адміністратором. Саме в цей
час, внаслідок нового встановлення кордонів, імператорським указом від 7 вересня 1797 р., було значно реорганізовано межі Київської єпархії. Правобережжя, яке внаслідок трьох поділів Польщі відійшло до Російської імперії, виокремлювалось в самостійну єпархію з центром у Переяславі. Натомість до Київської

178

Додаток 2

єпархії відходили такі міста: Умань, Катеринопіль, Чигирин і Черкаси, виведені
із Катеринославської губернії; і Махнівка, Липовець, П’ятигори, Сквира, виведе
ні із Брацлавської губернії; і Радомишль із Волинської губернії. За ревне служіння Ієрофей Малицький 6 листопада 1798 р. був нагороджений орденом Святого
Апостола Андрія Первозваного. «Вже і цей архіпастир наш у вічності, — виголошував знову над гробом спочилого знаменитий Іоанн Леванда, — він не затримався у нас. Не поспів оглянути стадо Христове, не встигнув всіх доброт душі
своєї відкрити нам; вже і покликаний до вічності. О вічносте, що позичаєш і не
віддаєш! Мало було відняти в нас Самуїла; взятий від сердець наших і Ієрофей.
Ми, напевно, осуджені на те, щоб пастирів погребати. Ледь стерли сльози при
погребінні першому і настало друге».
Митрополит Ієрофей Малицький упокоївся 2 вересня 1799 р. Похований в
митрополичому склепі Києво-Софійського собору.

Митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні (1799—1803)

Часи управління митрополита Гавриїла співпали з централізуючою діяльністю імперського уряду, направленою до уніфікації новоприєднаних областей щойно ліквідованої Польщі з порядками Російської імперії в державному
і церковному устрої. На той час Київський владика носив титул митрополита,
але влада його не відрізнялась від повноважень рядового архієрея. Правда, в
царювання Павла І (1796—1801) Київському митрополитові дано було право постачати миро для Катеринославської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Подільської, Слобідсько-Української, Мінської єпархій. Єпископи, що
звертались за св. миром, називали Київського митрополита «Отцем и Благодетелем», хоча насправді київський владика користувався лише перевагою честі
серед єпархіальних владик. Оскільки сліди відмінності у церковно-обрядовому
житті в українських храмах від російських були тоді
дуже сильними, владика Гавриїл, піклуючись про
«купночиніє», з твердістю викорінював такі місцеві звичаї, як хрещення через обливання, уніатський
спосіб устрою престолу, зберігання Св. Дарів і т. д.
Богослужбові книги уніатського походження наказано було вилучати, переправляти в Дикастерію і
замінювати лаврськими. За його наказом богослужіння у всіх київських храмах (окрім лаврських) починались безпосередньо за благовістом Софійського кафедрального собору.
Владика Гавриїл був покровителем Київської
академії. Академія на той час не була виведена з-під
управління єпархіальної влади, тому Академічне
Правління, яке було засноване 16 грудня 1798 р., до
певного часу залишили під нагляд Дикастерії, через
Гавриїл Банулеско-Бодоні

179

Історія УПЦ

яку і проводив свої резолюції митрополит. Святитель вживав заходів щодо економічного стану академії, організації навчально-виховної справи, піклувався
про академічну лікарню, яка до того була в дуже поганому стані. Багато кліриків єпархії не мали духовної освіти. 2 липня 1800 р. митрополит Гавриїл зробив
пропозицію, щоб всі священно- і церковнослужителі подали список своїх дітей
від 8 до 14 років. До 1 вересня в Київську академію подано відомості про 719 дітей, з яких лише 554 зачислено до навчання.
На початку 1803 р. помер митрополит Молдавський, назрівала нова російсько-турецька війна 1806—1812 рр. Владика Гавриїл пише прохання і 21 серпня 1803 р. надходить наказ Синоду про звільнення митрополита Київського і
Галицького Гавриїла за штат, а управління єпархією доручено вікарному єпископу Феофану (Шиянову). Гавриїл же був призначений екзархом Молдавії, Валахії та Бессарабії, де відзначився на церковному полі, зокрема як активний
просвітитель. Відійшов у вічність митрополит 30 березня 1821 р. в Кишиневі.

Митрополит Серапіон (Александровський) (1803—1822)

Згідно наказу Св. Синоду 11 грудня 1803 р. на Київську митрополичу кафедру було призначено архієпископа Казанського і Свіяжського Серапіона (Александровського), який у лютому 1804 р. прибув до Києва. За давнім українським
звичаєм, новому київському архіпастирю було влаштовано урочисту зустріч —
в Броварах його зустріли представники київського єпархіального духовенства:
архім. Іриней (Фальковський), ректор Київської академії, кафедеральний протоієрей Іоанн Леванда та ін. Новому владиці було подано, за звичаєм, позолочену карету. Митрополит Серапіон найперше відвідав Києво-Печерську лавру,
у печерах якої, поклоняючись святим угодникам Божим, попросив у них благословіння для своєї праці. 16 лютого 1805 р. митрополит Серапіон подав до Синоду свій проект реформи академії у Києві, але цей
проект було відкинуто, тому що вирішили реформувати київську академію однаково з іншими вищими духовними школами імперії. Наступного року до
Києва прибув міністр освіти граф Петро Васильович
Завадський, який висунув проект створення у Києві
університету і злиття з ним Могилянської академії.
Міністр також пропонував відкрити у Києві гімназію, до якої мали б увійти молодші класи академії.
Зовні це виглядало як реформа, яка викликалась потребами суспільного розвитку і мала нейтральний
характер, але насправді це було спрямовано на подальше нищення української освіти. Досить сказати, що академія остаточно втрачає відкритість для
всіх прошарків українського суспільства і перетвоМитрополит Серапіон
рюється у вузькостановий заклад, який готував
(Александровський)

180

Додаток 2

лише священнослужителів. Митрополит Серапіон в цілому поділяв погляди міністра на освітню реформу, хоча й пропонував деякі особливості. Він наполягав
на тому, щоб університет і гімназія були відкриті окремо, а академія й надалі залишалась духовно-навчальним закладом. Поряд з питанням реформи академії
митрополит Серапіон звернув увагу на благоустрій її бурси, а також звелів зробити кам’яні прибудови до неї, щоб розмістити усіх учнів школи. 1809 р. було
відкрито Санкт-Петербурзьку духовну академію та утворено Училищний округ.
Проте лише у 1816 р. утворили Київський училищний округ, до якого увійшли
12 єпархіальних семінарій — Волинська, Воронезька, Кам′янець-Подільська,
Катеринославська, Київська, Курська, Мінська, Орловська, Полтавська та Харківський колегіум з підвідомчими їм повітовими та парафіяльними училищами. У жовтні 1817 р. було відкрито Київську духовну семінарію, куди прийнято 273 учні. Семінарію розмістили у академічному корпусі Києво-Братського
монастиря, а ректором призначено архімандрита Моїсея (Антіпова). Разом із
семінарією було відкрито Києво-Подільське духовне училище, куди увійшли
503 учні молодших класів колишньої Києво-Могилянської академії. Кульмінацією реформи духовної освіти в Україні було відкриття Київської духовної академії. 28 вересня 1819 р., в неділю, митрополит Серапіон разом з архімандритами Києво-Братського монастиря — Моїсеєм, Києво-Видубицького — Іринеєм,
Києво-Печерської лаври — Антонієм та кафедеральним протоієреєм Сигаревичем відслужив Божественну літургію в Успенському соборі на Подолі. Потім відбулось урочисте зібрання у Конгрегаційній залі академії, на якому виголосили
свої доповіді ректор академії архім. Моїсей (Антіпов), інспектор КДА О. Леонтович та професор цієї школи М. Максимович (на латинській мові).
На початку 20-х рр. ХІХ ст. владика Серапіон (Александровський) майже відійшов від справ і просив Синод про звільнення його на спокій. Синод визначив
йому місцеперебування у Києво-Печерській лаврі і забезпечив належне фінансове утримання до самої смерті. Упокоївся владика у вересні 1824 р. і був похований в Успенському приділі Києво-Софіївського собору. Поховання очолив
у співслужінні з кафедеральним духовенством митрополит Євгеній (Болхові
тінов).

Митрополит Євгеній (Болховітінов) (1822—1837)

У січні 1822 р. до Cиноду надійшов наказ Олександра І про призначення митрополитом Київським і Галицьким архієпископа Псковського, Ліфляндського
і Курляндського Євгенія (Болховітінова). 16 березня 1822 р. владика Євгеній
виїжджає з Санкт-Петербурга до Києва. 10 квітня 1822 р. у Чернігові його наздогнав царський кур′єр з рескриптом, у якому повідомлялося про підвищення
у сан митрополита. Згідно давньому українському звичаю, новопостановленому Київському митрополитові подавали до Дніпровської переправи позолочену карету. Однак владика Євгеній відмовився і вимагав інший екіпаж для в′їзду
до Києво-Софіївського кафедрального собору.

181

Історія УПЦ

З метою реформування єпархіального життя у
1822—1823 рр. він склав ряд інструкцій для посадових та адміністративних осіб, якими регламентувались різні сторони єпархіального життя. Для підвищення дисципліни на місцях у 1824 р. було видано
інструкції про обов′язки благочинних, настоятелів
монастирів. Відносно діяльності київської Дикастерії митрополит Євгеній у 1822 р. зробив кілька зауважень, в яких окреслював засади її внутрішньої роботи. 9 квітня 1829 р. він видав розпорядження, щоб
усі священики у своїх церквах читали видані Синодом маніфести, укази і повчання, а вчене духовенство складало й виголошувало проповіді. Відомі випадки виголошення проповідей українською мовою
Євгеній (Болховітінов)
кліриками київських церков. Владика Євгеній наказує благочинним провести іспити для церковно- і священнослужителів. Так,
священики екзаменувались з богослов'я і проповіді, а диякони і дячки — з катехізису, церковного уставу і співу. Крім того, встановлено, щоб кандидатів на
нижчі духовні ступені екзаменував кафедральний ключар, а потім сам митрополит вів розмову з опитаними. Від екзаменів перед рукоположенням не звільнялись не тільки особи без духовної освіти, але й випускники семінарій, академії і навіть викладачі духовних шкіл.
Знайшовши у консисторських документах неточні біографічні та статистичні відомості про церковно-і священнослужителів, склад їх сімей, і Синод і
митрополит Євгеній вимагали подавати точні документальні дані, щоб цей недолік не створював непорозумінь у вирішенні приналежності окремих осіб до
духовного чи селянського стану. Для благоустрою храмів та монастирів владика Євгеній клопотав перед губернською владою, а також про усунення сусідства православного храму з корчмами, єврейськими синагогами, католицькими каплицями, а навіть і з панськими конюшнями. Цей спадок залишився ще
від часів Польської держави — періоду приниження і утисків православного духовенства і населення. У 1833 р., за ініціативою митрополита Євгенія, на Правобережжі починається масове будівництво православних храмів, для чого було
виділено із державної скарбниці 150 000 крб. За рахунок конфіскованих маєтків повстанців-католиків наказано збудувати 15 і відновити 77 сільських храмів. Врешті, і Синод через губернську владу передає прохання у вигляді наказу
до поміщиків Київщини, щоб вони своїми засобами ремонтували церкви і утримували їх у належному благоустрої.
Як науковець, владика Євгеній виявляв особливе зацікавлення до бібліотечних зібрань Київської єпархії. Через невпорядкованість бібліотеки Софіївського кафедрального собору та відсутність бібліотечного каталогу 1827 р. він дає
наказ клірику Києво-Софіївського собору о. Михаїлу Кучеровському прийняти
і привести до ладу соборну бібліотеку. При першому відвідуванні церков і мо-

182

Додаток 2

настирів Київської єпархії у травні-червні 1824 р. владика Євгеній помітив, що
у них не було деяких богослужбових книг. Тому він об′явив, що не буде освячувати нові храми чи відновлювати старі до тих пір, доки не буде у них повного необхідного комплекту книг. Процес наповнення парафій новими книгами
московського зразку, започаткований митрополитом Гавриїлом, тривав півстоліття. Це було пов′язано як із дорожнечею друкованих джерел, так і з низьким
матеріальним становищем сільських парафій. Крім того, у 1832 р. владика дає
наказ вилучити у церков ті ікони, які «неохайно» написані, і спалити їх. На жаль,
до числа «неохайних» і «неправильних» віднесено ікони козацького і барокоукраїнського стилю.
31 травня 1823 р. за дорученням Комісії духовних училищ Синоду митрополит Євгеній провів офіційну першу ревізію і огляд Київської духовної академії
(далі — КДА). В результаті він помітив недоліки: недостатню кількість друкованих конспектів для читання лекцій, відсутність каталогу бібліотечних зібрань.
Разом з тим він високо оцінив загальний рівень викладання, тому просив Синод підняти платню викладачам, а найбільш ревним дати нагороди. У грудні
1823 р. з нагоди 1-го випуску академії відбулось урочисте зібрання новоутвореної при КДА Конференції під головуванням владики.
З 1824 р. у КДА починається розвиток літературно-видавничої праці. Митрополит Євгеній особисто подав студентам і викладачам академії приклад для
наслідування. У 1825—1826 рр. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшли дві
книги владики: «Описание Киево-Софиевскаго Собора и Киевской иерархии»,
та «Описание Киево-Печерской Лавры, с присовокуплением разных грамот и
выписок, обьясняющих оное, а так же планов Лавры и обеих пещер». Митрополит Євгеній з 1827 р. подав теми для досліджень у КДА з російської історії
та церковної археології. За його ініціативою було створено преміальний фонд
для підтримки найкращих студентів академії, які писатимуть свої твори на історичну та археологічну теми. Митрополит Євгеній мріяв про окремий журнал
для КДА, у якому б друкувались твори студентів та викладачів академії. Проте
дозвіл на відкриття цього журналу надійшов зі Св. Синоду 27 лютого 1837 р.,
через 5 днів після смерті святителя. Журнал одержав назву «Воскресное чтение». Успіх його був настільким великим, що вже у 1837 р. розійшлось більш як
2000 примірників. У 1834 р. митрополит Євгеній бере участь у відкритті Київського університету Св. Володимира, і цим самим було встановлено досить тісні відносини з ректором нового закладу — проф. М. Максимовичем. Владика
дозволив кільком викладачам КДА перейти сюди на постійне викладання.
Багаторічну працю святителя, під час занять його за письмовим столом, перервав апоплексичний удар о 10 год. ранку 25 лютого 1837 р. Ще за годину до
смерті митрополит встиг переглянути і підписати 28 консисторських документів, але відчувши втому, вирішив відпочити і того ж дня помер. Похорони було
звершено 27 лютого 1837 р. Професор Київської духовної академії прот. Іоанн
Скворцов виголосив надгробне слово. Тіло святителя, згідно заповіту, було поховано у Стрітенському приділі Києво-Софіївського собору за правим кліросом.

183

Історія УПЦ

Митрополит Філарет (Амфітеатров) (1837—1857)
У квітні 1837 р., згідно з наказом Св. Синоду, новим Київським митрополитом був призначений архієпископ Ярославський і Ростовський Філарет (Амфітеатров). Святитель оселився у Києво-Печерській
лаврі. Попередники владики, від часу надання Київським митрополитам статусу священноархіманд
ритів Києво-Печерської лаври у 1786 р., лише навідувались до неї, проживаючи здебільшого у
Києво-Софіївському митрополичому домі. Проте
митрополит Філарет (Амфітеатров) не міг по своєму внутрішньому характеру залишатись без щоденного молитовного спілкування з преподобними
отцями Дальних і Ближніх печер. Тому скориставшись ремонтом Києво-Софіївського кафедрального собору, святитель оселився у лаврі, з якої протяМитрополит Філарет
гом 20 років буде керувати своєю паствою. Бажаючи
(Амфітеатров)
особисто присвятити себе служінню Богові, митрополит Філарет, з благословення свого духівника — ієросхимонаха Парфенія, таємно приймає схиму з ім’ям Феодосія. Ця таємниця нового постригу залишалась нерозголошеною до смерті святителя.
Великі зусилля митрополит Філарет приклав у справі побудови і ремонту
кам′яних храмів замість дерев′яних Київської єпархії. У Києво-Печерській лаврі
у 1839 р. побудовано новий храм на честь усіх преподобних Отців печерських.
Завдяки пожертвам благодійниці графині Ганни Орлової-Чесменської, було
зведено навколо святої обителі кам’яну стіну, на що було витрачено 32 015 крб.,
а також було побудовано у лаврі кілька нових корпусів (готель для паломників,
лікарня для братії та ін.). Графиня Орлова спочатку пропонувала вкласти свою
пожертву у будівництво фонтанів і водоводів у лаврі, на що владика зауважив,
що преподобні Антоній і Феодосій носили воду з Дніпра, а кошти варто витратити на більш корисні потреби. Митрополит звернув свою увагу на зміцнення скитів лаври (Києво-Голосіївська і Китаївська Пустині). У Голосіївській Пустині побудовано нові будинки, а завдяки пожертвам графині Орлової навколо
обителі зведено кам’яну огорожу. У 1846 р. тут було збудовано і освячено нову
трьохпрестольну Свято-Покровську церкву, а у настоятельських покоях зведено домову церкву в честь преподобного Іоанна Багатостраждального. Одночасно велась робота щодо побудови пам’ятника св. Рівноапостольному князю
Володимиру Великому. Думка про це виникла ще у 1832 р. Її підтримав київський генерал-губернатор В. Бібіков, який наполягав на будівництві звичайного пам’ятника князю Володимиру з хрестом, тоді як митрополит пропонував
збудувати соборний храм на честь Первосвятителя Київської Руси. Вступаючи у відкриту суперечку з можновладним чиновником, владика неодноразово
зауважував: «Святий Володимир руйнував ідоли і будував храми, і я ніколи не

184

Додаток 2

погоджусь освячувати статуї». Саме тому можна пояснити той факт, що митрополит Філарет не брав участі ні в освяченні місця під споруду, ні у святковому
відкритті пам’ятника Володимиру Великому у 1853 р. Разом з тим він й надалі
продовжував наполягати на будівництві соборного храму в ім’я Св. Володимира, звертаючись неодноразово з клопотаннями не лише до Синоду, але й безпосередньо до царя Миколи І.
12 липня 1853 р. до Києва надійшов царський наказ про будівництво Володимирського собору. У серпні 1853 р. було створено Комітет, який мав опікуватись збором коштів і будівництвом собору. Багаті і бідні, аристократи і поміщики, чиновники і військові, і навіть селяни-кріпаки вносили пожертви. Тільки до
кінця 1853 р. було зібрано понад 100 000 крб., а Києво-Печерська лавра передала 1 млн цеглин зі своїх заводів. Проте з поразкою Росії у Кримській війні і смертю святителя Філарета, головного ініціатора будівництва, справа зупинилась.
Перший камінь у фундамент собору було закладено у 1862 р. Побудова собору тривала до кінця ХІХ ст., і лише 1896 р. він був освячений. Значно успішним
виявився проект побудови пам’ятника-храму в ім’я благовірної княгині Ольги,
який було освячено у 1839 р.
Митрополит у 1839 р. відкриває Києво-Софіївське духовне училище на території Софійського кафедрального собору для дітей виключно із найбідніших сімей церковно- і священнослужителів. Владика виділив необхідні кошти
на проведення ремонтних робіт приміщення і на утримання учнів. Протягом
усього служіння владики тут було підготовлено до вступу в семінарію понад
500 учнів, які, по суті, були врятовані від трагічної долі напівжебрацького існування.
Вище всього святитель ставив знання Святого Письма і Святоотцівського
Передання. Не менше він оцінював науку провідництва слова Божого, вважаючи цю справу найпершим обов’язком кожного священика. Владика особисто
часто проповідував, знайомлячи студентів і викладачів академії з основними істинами Православного віровчення. Під впливом митрополита-аскета у КДА набирає свого розвитку дух аскетизму, і це спричинилось до постригу у монашество багатьох професорів і випускників цієї школи. В цей період сформувались
такі майбутні видатні особистості, як митрополит Сербський Михаїл (Йованнович), Антоній (Амфітеатров), Димитрій (Муретов), Іоанікій (Руднєв), Філарет
(Філаретов), Феофан Затворник та ін.
Наприкінці свого служіння у Києві владика Філарет практично припинив
практику рукоположення у духовний сан без духовної освіти, і лише у крайніх
випадках робив виключення. При цьому він вимагав, щоб особи, які не закінчили семінарії і бажали прийняти рукоположення, мали вік 25 років для диякона
і 30 — для священика. Таким чином, на 1857 р. у Київській єпархії було 987 священиків, що закінчили повний курс семінарії, і лише 66 осіб, що мали незакінчену середню духовну освіту. Крім того, серед випускників духовних шкіл, що
одержали освіту в часи владики Філарета, більше 50 осіб прийняли чернечий
постриг.

185

Історія УПЦ

Важка хвороба вразила святителя 6 грудня 1855 р. і з того часу він почав
слабнути. 1 серпня 1854 р. митрополит Філарет приймає на себе подвиг щоденного причащання Св. Тайн, щоби зміцнити свої духовні сили. Напередодні смерті митрополит запросив усіх духовних осіб лаври та академії і, благословивши
їх іконою, попрощався з ними до зустрічі у небесному житті. У грудні 1857 р.
архіпастир відійшов до Бога. Поховали його у Києво-Печерській лаврі. Спочатку тіло спочивало в Ближніх печерах у Хрестовоздвиженській церкві, у стіні навпроти Казанської ікони Божої Матері. У 1984 р. мощі святителя Філарета були
урочисто відкриті і перенесені у Дальні печери лаври, де і знаходяться зараз.

Митрополит Ісидор (Нікольський) (1858—1860)

У березні 1858 р. митрополитом Київським і Галицьким було призначено Ісидора, Екзарха Грузії, митрополита Карталінського і Кахетинського. Новий Київський митрополит спочатку впорядковував справи у Тифлісі (столиці
Грузинського Екзархату), а потім виїхав до Санкт-Петербурга. Лише 19 жовтня
1858 р. владика вирушає в Україну і 31 жовтня він прибув до Києва і оселився у
Києво-Софіївському митрополичому домі. Панахиду за спочилого митрополита
Філарета було відслужено 1 листопада 1858 р. у Києво-Печерський лаврі і після богослужіння митрополит Ісидор сказав промову, в якій вказав на важкість
і відповідальність архіпастирського служіння на древній кафедрі, яка «освячена стопами апостола Андрія та подвигами рівноапостольного Володимира».
З 1837 р. виходив журнал КДА під назвою «Воскресное чтение». Однак цього було недостатньо для потреб єпархії духовної школи і тому Конференція
КДА спочатку ініціювала питання щодо заснування нового журналу, очікуючи підтримку митрополита. Синод дав згоду на відкриття нового періодичного видання, однак під назвою «Труды Киевской Духовной Академии». Владика Ісидор проводив підготовчу роботу щодо видання журналу при Київський
духовній семінарії під назвою «Руководство для сельських пастырей», випуск
якого розпочато у 1861 р. Тоді ж було розпочато підготовку до випуску «Киевских Епархиальных Ведомостей», метою якого було опублікування зібраних
статистичних даних про минулий і сучасний стан
Київської єпархії. Впродовж короткочасного перебування у Києві митрополита Ісидора було остаточно
закінчено нівеляцію церковно-богослужбових особливостей Української Церкви. Відійшло старе українське духовенство, а на зміну йому прийшли освічені випускники духовних семінарій і академій. Однак
вони вже не оберігали древні українські традиції і
звичаї, а, навпаки, ревно служили русифікаторській
і централізаційній політиці самодержавства. 1859 р.
Митрополит Ісидор
(Нікольський)
до Київської духовної консисторії надійшов наказ

186

Додаток 2

Синоду про вилучення всіх «неискусонаписаних» ікон. Єпархіальне духовенство, ревно виконуючи розпорядження митрополита Ісидора (Нікольського),
почало вилучати з церков давні українські ікони, які не відповідали тим зразкам, які схвалював Св. Синод. Як і в часи митрополита Євгенія (Болховітінова),
безліч пам'яток українського церковного мистецтва було знищено...
Архіпастирська діяльність владики Ісидора у Київській єпархії була перервана смертю митрополита Санкт-Петербурзького Григорія (Постникова).
1 липня 1860 р. надійшло до Синоду імператорське розпорядження про призначення митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським
високопреосвященнішого Ісидора (Нікольського). Перед від'їздом до СанктПетербурга митрополит Ісидор звершив у храмах Києва богослужіння, а останню літургію було звершено ним у Києво-Софіївському соборі. Потім владика
прибув до Києво-Печерської лаври, де було відслужено молебень, після якого
митрополит виголосив прощальну промову. Наостанок він зробив три поклони
в сторону лаври, попросивши у всіх прощення і благословення у далеку дорогу.
У 1860 р. інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський надіслав Петербурзькому митрополитові Ісидору, який тільки що залишив Київську кафедру, український переклад Св. Євангелій від Матвія та Іоанна. Морачевський
вказував владиці, що багатомільйонний православний український народ, на
відміну від інших народів Росії, не має на своїй мові Св. Письма. Проте у відповідь на прохання перекладача дати йому духовну пораду і благословення на
подальшу працю, митрополит Ісидор 14 листопада 1860 р. повідомив, що цей
переклад або будь-який інший не може бути допущений до друку. Цю заборону
було накладено ще до офіційних імператорських заборон.

Митрополит Арсеній (Москвін) (1860—1876)

У липні 1860 р було призначено на Київську кафедру архієпископа Варшавського і Волинського Арсенія (Москвіна). Новий митрополит вже близько 20 років
перебував на Україні, управляючи спочатку Подільською, а згодом Волинською
кафедрами. Тому на час призначення на Київську кафедру він вже мав знання про
життя України. Під час своїх архієрейських візитацій Київської єпархії митрополит Арсеній звертав головну увагу на церковно-парафіяльні школи. Митрополит
рішуче виступав проти передачі їх міністерству освіти. Він вважав, що навчання
в початкових школах повинно проводитися в дусі віри і благочестя, і для православного народу потрібна не лише освіта, але насамперед збільшення релігійної
свідомості. Для підвищення кваліфікації вчителів церковно-парафіяльних шкіл
18 травня 1861 р. владика Арсеній видає наказ завести у кожному благочинні бібліотеки. Митрополит вимагав щорічного звіту від благочинних щодо чисельності книг у бібліотеках і відвідування їх священиками. Відомо, що владика Арсеній у 1860 р. особисто пожертвував 330 букварів для бідних учнів. Крім того,
у 1867—1868 рр. згідно благословення святителя друкарнею Києво-Печерської
лаври було надруковано 65 000 букварів для церковно-парафіяльних шкіл Київ-

187

Історія УПЦ

ської єпархії. У жовтні 1861 р. було урочисто відкрито
Київське єпархіальне училище для дівчат духовного
звання. У Києво-Софіївському соборі митрополит Арсеній у співслужінні з міським духовенством, з нагоди
початку навчання відслужив Божественну літургію і
подячний молебень. У вересні 1863 р. жіноче єпархіальне училище, завдяки старанням митрополита Арсенія, було переведено у нове відремонтоване приміщення. Своєрідним продовженням урочистостей стало освячення 22 жовтня 1863 р. домової церкви в ім′я
святих Жінок-Мироносиць.
Владика Арсеній піклувався про духовні навчальні заклади, зокрема Києво-Подольським та КиМитрополит Арсеній
єво-Софіївським духовними училищами, Київською
(Москвін)
духовною семінарією, на яку у 1869 р. святитель пожертвував 10 000 крб. У 1860—1869 рр. митрополит Арсеній постійно призначався Синодом екзаменаційним ревізором КДА. Владикою було звернено увагу
на «Труды Киевской Духовной Академии». З благословення владики починають друкуватись роботи, які висувались на здобуття вчених ступенів, переклади з творінь Отців Церкви, статистичні відомості про стан православ′я й церковно-державні події. З 1861 р. журнал виходить щомісячно і замість 4 книжок
друкувалось 12. Крім того, він одержав окрему печатку та оформлення, які відрізняли його від видань 1860 р. З того часу «Труды КДА» зробились науково-літературним органом Академічної Корпорації.
У 1850 р. Синод подав усім єпархіальним архієреям наказ зібрати історичний матеріал та провести статистичний опис єпархій, використавши для цього
архівні документи. Митрополит Арсеній засновує у 1860 р. друкований орган
під назвою «Киевские Епархиальные Ведомости». Редактором журналу з 1 січня 1862 р. призначено протоієрея Петра Лебединцева, а після нього — священика Петра Троцького. У «Киевских Епархиальных Ведомостях» було розпочато
друкування широкого різновиду статей — єпархіальних хронік подій, повідомлень про стан парафій і благочинь, історичних розповідей про минуле Київської єпархії та ін. Для допомоги священнослужителям Київської єпархії у вирішенні пастирських завдань у 1861 р. при Київській семінарії було відкрито
журнал «Руководство для сельских пастырей».
На поч. 70-х рр. ХІХ ст. Російська Церква зіткнулась зі штундизмом. Назва
цього сектантського руху походить від німецького Stunde — година, тобто сектанти збирались для читання Слова Божого і благочестивих роздумів над ним
в особливі години. Головним розсадником штундизму стали німецькі колонії
на Півдні України, які появились тут ще наприкінці ХVІІІ ст. за сприяння Катерини ІІ. Сектантство посеред українського народу спочатку не мало масового
характеру і становило виключно іноземну спільноту. Однак з другої половини
ХІХ ст., особливо після знищення кріпацтва у 1861 р., коли українське селянство

188

Додаток 2

в пошуках заробітку направлялось у німецькі колонії на південь, штундизм поступово набирає масового поширення. Головним центром штундизму на той
час були німецькі поселення Рорбах і Вормс у Херсонській губернії, а найактивнішим проповідником сектантства серед українського населення, з метою навернення їх у штундизм, був пастор Карл Бонекемпер.
У вересні 1870 р. завдяки старанням владики Арсенія у Києві відкрито «Комітет Російського Православного Місіонерського Товариства», який і очолив
його. Разом із відкриттям «Місіонерського Комітету» почалась антисектантська діяльність єпархіальних органів. Арсеній (Москвін) висуває кілька конкретних пропозицій, щоб перешкодити масовому поширенню штундизму: посилити роботу Київського Комітету Російського Православного Місіонерського
Товариства, у КДС і КДА готувати спеціальних місіонерів для боротьби з сектою, вдвічі збільшити грошове утримання духовенству тих парафій, у яких поширився штундизм, ввести обов′язкові бесіди з парафіянами, на яких мали читати і пояснювати Священне Писання.
У Христовоздвиженському храмі, що на Подолі, з благословіння митрополита
Арсенія у травні 1861 р. відслужено Божественну літургію та панахиду над Тарасом Шевченком. Незважаючи на хворість, владика Арсеній востаннє бере в 1875—
1876 рр. участь у засіданнях Синоду. Зранку 28 квітня 1876 р. до Києва телеграфом було передано звістку про смерть митрополита Арсенія (Москвіна). Тіло померлого святителя спочатку перевезли у Москву, а звідти — до Києва. 8 травня
1876 р. у Києво-Софіївському соборі було відслужено Божественну літургію за
упокій спочившого архіпастиря. Тіло святителя з почестями захоронили у лівій
стороні Хрестовоздвиженської церкви, яка знаходиться у Ближніх печерах.

Митрополит Філофей (Успенський) (1876—1882)

5 травня 1876 р. архієпископа Тверського і Каширського Філофея (Успенського) було призначено митрополитом Київським і Галицьким, священноархімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської лаври та постійним членом Св. Синоду. Архіпастирська діяльність Київського митрополита Філофея
(Успенського) була зосереджена на питаннях піднесення духовно-морального
духу серед духовенства і мирян єпархії. Постійно зосереджений у молитовному
стані, він ніколи не відмовляв численним відвідувачам. Святитель не любив,
коли його довго очікували у черзі, і тому, відклавши усі справи, він постійно
виходив назустріч людям. Сучасників вражало, як митрополит Філофей, після
звершення Божественної літургії, терпляче протягом тривалого часу благословляв богомольців і парафіян лаври, очікуючи навіть кілька годин, поки всі,
хто має бажання, одержать від нього архіпастирське благословення. Ведучи суворе аскетичне життя, владика притягував до Церкви навіть безбожників, яких
тоді багато появилось в суспільстві.
До глибини душі Київського митрополита вразила звістка про вбивство
1 березня 1881 р. імператора Олександра ІІ. Для нього, переконаного монар-

189

Історія УПЦ

хіста і російського патріота, ця подія стала приголомшуючим ударом, оскільки він бачив у ній кінець Російської імперії. Після важкої і невиліковної хвороби
12 липня 1881 р. митрополит Філофей видає останні розпорядження. Все літо 1881 р. владика провів у
Голосіївській Пустині. Останні дні життя і безболісна свята кончина архіпастиря 29 січня 1882 р. стали достойним вінцем його святого подвижницького життя. По смерті святителя, в його келії знайдено
схимницький одяг, проте нам не відомо і до цього
часу, чи прийняв митрополит Філофей постриг у
схиму за життя, чи планував його зробити наприкінці свого святительського служіння і, можливо, не
Митрополит Філофей
встиг. Згідно передсмертному заповіту тіло спочи(Успенський)
лого архіпастиря було захоронено у Хрестовоздвиженській церкві у Ближніх печерах. Тут святитель знайшов свій вічний спочинок поряд з митрополитом Філаретом (Амфітеатровим).

Митрополит Платон (Городецький) (1882—1891)

У лютому 1882 р. на Київську митрополичу кафедру було призначено архієпископа Херсонського і Одеського Платона (Городецького) з одночасним підвищенням до сану митрополита. На час свого призначення на кафедру йому було майже
80 років. Для координації загальноцерковної боротьби з сектантством на Україні,
за ініціативою митрополита Платона у 1884 р. було скликано З′їзд преосвященних архієреїв Південно-Західного краю, на який прибуло 7 владик. Протягом місяця активно обговорювалось питання щодо поширення сектантства на Україні
і методи боротьби з ним. Для припинення руху штундизму став випуск у 1891 р.
антисектантського підручника для духовенства Київської єпархії «Несколько практических наставлений
для борьбы с штундизмом», який було складено викладачем Самарської духовної семінарії. Крім того, у
єпархіальному управлінні створено 4 посади місіонерів-проповідників, які повинні були проводити місійну роботу по селах, заражених сектанством.
У своїй архіпастирській роботі митрополит Платон займався проблемою поліпшення економічного
стану Київської єпархії, оскільки від вирішення цього питання залежали всі сторони життя. Основним
джерелом поповнення бюджету був продаж свічок.
Ще митрополит Євгеній (Болховітінов) видав ряд
розпоряджень, щоб усі парафії Київської єпархії у
Митрополит Платон
(Городецький)
майбутньому купували свічки лише на складі Києво-

190

Додаток 2

Софіївського кафедрального собору, а виявлені під час ревізії свічки без єпархіального штампу вилучати. Проте справа так і не була вирішена. Особливу увагу
було звернено на зруйнований Межигірський монастир. У давнину ця обитель
навіть мала ставропігію, однак після введення штатів у 1786 р. вона була закрита і піддана нищівному грабунку. Згодом тут було розміщено фаянсову фабрику
та ще кілька державних підприємств. Владика особисто кілька разів звертався
до Синоду і імператора Олександра ІІІ з проханням відновити діяльність монастиря. І лише після настійливих клопотань святителя будинки Межигірського
монастиря переведено з державного майна в єпархіальну власність. В одному
із переданих корпусів владика Платон влаштував літню резиденцію для київських митрополитів. Крім того, він планував відновити тут чоловічий монастир, створивши при ньому єпархіальний притулок для позаштатних і престарілих священнослужителів, а також і ремісничу школу для дітей духовенства.
Однак у Синоді вважали цілком достатньою ту кількість чоловічих монастирів,
які мала Київська єпархія, і тому зразу ж після смерті владики монастир було
відкрито лише як складову частину Києво-Покровського жіночого монастиря.
У 1888 р. з нагоди святкування 900-річчя хрещення Руси архієпископ Кентерберійський Едуард Бенсон надіслав привітання Платонові (Городецькому), у
якому висловлював щирі побажання «усьому духовенству та православному народові». У відповідь, 14 вересня 1888 р. святитель у своєму посланні Предстоя
телю Англіканської Церкви дякує за привітання, а також висловлює впевненість у тому, що Господь «приведе усіх християн світу до єдності віри і братської
любові». Того ж року було надіслано митрополитом Платоном пастирське послання до старообрядників на території Київської єпархії, де було висловлено
щире прохання до них повернутись у лоно Святої Православної Церкви. Навесні
1891 р. владика переселився у Голосіївську Пустинь, де провів останні дні свого земного служіння. У жовтні 1891 р. сумний благовіст сповістив православне
населення Києва про смерть архіпастиря. 3 жовтня 1891 р. митрополита Платона було поховано, згідно з заповітом, у Києво-Софіївському кафедральному
соборі. Також було передано Києво-Печерській лаврі 10 000 крб. як «непорушний капітал його імені на вічні часи». Кошти були розподілені на 3 частини:
7000 крб. — на Лаврську лікарню, 2000 крб. — на постійне поминання у Лаврських і Пустинних церквах, 1000 крб. — на щорічну милостиню убогих у день
його тезоіменитства і упокоєння. Остання роздача відбулась 31 серпня 1918 р.,
оскільки радянська влада у 1919 р. націоналізувала церковні кошти.

Митрополит Іоанікій (Руднєв) (1891—1900)

У листопаді 1891 р. відбулося призначення на Київську кафедру митрополита Московського і Коломенського Іоанікія (Руднєва). Через 31 рік владика повернувся туди, де отримав вищу богословську освіту і почав пастирське служіння Церкві. Однією із характерних рис митрополита було його благоговійне і урочисте звершення богослужінь. Вже давно кияни не бачили таких величних архі

191

Історія УПЦ

єрейських богослужінь, тому до храмів почали приходити навіть ті люди, які були раніше байдужими до
Церкви. За ініціативою владики Іоанікія в короткий
час було розроблено новий проект побудови свічкового заводу, який разом з проханням про грошовий
кредит надіслано до Синоду. Одержавши позитивну
відповідь, багатьма єпархіальними установами було
виділено значні кошти у вигляді кредиту для свічкового заводу. У 1892 р. було придбано велику земельну ділянку поблизу села Совки, неподалік від Києва,
і вже у 1893 р. тут було збудовано воскобійню, житловий будинок та інші приміщення. Київський єпархіальний завод спеціалізувався не лише на випуску
свічок. Тут вироблялись і інші необхідні речі для православних богослужінь.
Перші думки про побудову собору в ім’я св. рівноМитрополит Іоанікій
апостольного князя Володимира висловлював ми(Руднєв)
трополит Філарет (Амфітеатров). Було розпочато
збір коштів на новий храм, однак участь Росії у Кримській війні призупинила будівництво. При владиці Арсенію (Москвіну) у 1862 р. було закладено перший камінь майбутнього собору, а у 1866 р., коли він був майже збудований, арки і стіни дали тріщини. Будівництво припинилось і було розпочато ремонтні роботи.
Лише після відвідин Києва імператором Олександром ІІ будівельні роботи було
відновлено, і у 1882 р. їх закінчили. З того часу протягом 14 років тривали внутрішні роботи розпису та оздоблення стін Володимирського собору. 20 серпня
1896 р. відбулося освячення Володимирського собору.
У тому ж самому 1896 р. сталась ще одна знаменна подія, яка була тісно
пов’язана з особистістю митрополита Іоанікія — відкриття мощей святителя
Феодосія (Углицького), архієпископа Чернігівського. Напередодні урочистостей до Чернігова почали стікатись маси богомольців зі всієї України та Росії.
7 вересня 1896 р. прибули митрополит Київський і Галицький Іоанікій (Руднєв)
ті інші православні владики. 8 вересня 1896 р. у Спасо-Преображенському кафедральному соборі Чернігова, під головуванням митрополита Іоанікія і в співслужінні 6 архієреїв, міського духовенства було завершено всенічне бдіння, під
час якого мощі святителя Феодосія були перенесені з Борисо-Глібського храму
до кафедрального собору, де вони були виставлені для поклоніння. 9 вересня
1896 р. була звершена Божественна літургія, подячний молебень і хресний хід
з мощами святого, після яких владика Іоанікій прочитав особливу новоскладену молитву до святителя Феодосія (Углицького). Після важкої хвороби 7 червня
1900 р. владика Іоанікій помер. Згідно заповіту, тіло владики Іоанікія було поховано у Хрестовоздвиженській церкві Києво-Печерської лаври.
Узагальнюючи оцінку архіпастирської діяльності Київських митрополитів
ХІХ ст., слід зазначити, що, незважаючи на централістичні, уніфікаційні та анти-

192

Додаток 2

українські заходи Синоду, авторитет Київської кафедри поступово зростав серед інших православних єпархій на Україні. Всі вони приділяли великі зусилля
щодо благоустрою Київської єпархії, підняття освітнього рівня серед підлеглого духовенства і віруючої пастви. Національна приналежність перешкоджала їм
позитивно ставитись до українських питань і тому вони залишались поза народною стихією. Проте в очах простого народу вони зберігали велику пошану і
повагу через своє подвижницьке архіпастирське життя і служіння.

Митрополит Феогност (Лєбєдєв) (1900—1903)

Митрополит Київський і Галицький (1900—1903), священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Синоду. Народився 1830 р. в Тверській єпархії. Після закінчення Тверської духовної семінарії навчався у
Санкт-Петербурзькій духовній академії (1849—
1853), які закінчив зі ступенем кандидата бого
слов’я. 14 березня 1853 р. прийняв постриг з ім’ям
Феогноста. 13 грудня 1866 р. відбулася хіротонія
во єп. Балтського, вікарія Подільської єпархії. Архієрейська хіротонія відбулася в Свято-Успенському
соборі лаври 22 січня 1867 р. Преосв. Феогност послідовно займав Подільську (1874—1878), Володимирську (1878—1892, з 1883 р. — архієпископ),
1892—1900 рр. — Новгородську кафедри. У 1900 р.
Феогноста (Лєбєдєва) призначають на Київську каМитрополит Феогност
федру. Упокоївся 22 січня 1903 р. Похований у Хрес(Лєбєдєв)
товоздвиженській церкві Києво-Печерської лаври.

Митрополит Флавіан (Городецький) (1903—1915)

Митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської лаври, член Синоду,
дворянин. Народився у 1840 р. на Орловщині. Навчався на юридичному факультеті Московського
університету, але не закінчив. В 1861 р. пішов до монастиря, у 1862 р. став послушником. З 1863 р. — в
московському Симонівському монастирі. У 1866 р. як
послушник, що знав іноземні мови, поїхав до Рима.
Став монахом з ім’ям Флавіан. З 1868 р. — ієромонах
Спасо-Преображенського монастиря. З 1873 р. —
член Пекінської духовної місії в Китаї, вивчив китайську мову, з 1879 р. — начальник Пекінської духовної місії в сані архімандрита. У 1892 р. — єпископ

Митрополит Флавіан
(Городецький)

193

Історія УПЦ

Холмський і Варшавський, з 1898 р. — архієпископ Карталінський, екзарх Грузії. У 1900 р. — єпископ Харківський і Охтирський. З 1903 р. і до своєї смерті у
1915 р. — митрополит Київський і Галицький.

Митрополит Володимир (Богоявленський) (1915—1918)

Митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської лаври, доктор богослов’я, член Синоду. Народився 1848 р. на Тамбовщині, закінчив КДА (1874),
викладав в Тамбовській духовній семінарії. Після смерті дружини і дитини став монахом (1886)
з ім’ям Володимир. У 1898—1912 рр. — митрополит Московський. З 1912 р. — митрополит СанктПетербурзький. З 1915 р. — митрополит Київський
і Галицький, але жив в Петрограді. Під час захоплення Києва червоними військами був звіряче вбитий
25 січня 1918 р. Похований у Хрестовоздвиженській
церкві поруч з митрополитом Флавіаном. На білій
мармуровій дошці напис: «Здесь погребен в Бозе почивший Владимир — митрополит Киевский и Галицкий, священноархімандрит сия Святыя Лавры.
Митрополит Володимир
Род. 1 Января 1848 г. Сконч. 25 Января 1918 г.».
(Богоявленський)
У 1991 р. канонізований РПЦ.

Митрополит Антоній (Храповицький) (1918—1919)

Митрополит Київський і Галицький з 1918 р. Народився 1863 р. в дворянській родині в Новгородській єпархії. Закінчив Петербурзьку духовну академію, де з 1887 р. був доцентом. Захистив дисертацію за темою: «Психологические данные в пользу свободы воли и нравственной ответственности».
У 1890 р. — ректор Санкт-Петербурзької семінарії. Після отримання сану архімандрита — ректор Московської духовної академії. З 1895 р. — ректор Казанської духовної академії.
У 1902—1914 рр. — єпископ (з 1906 — архієпископ) Волинський. 1911 р. одержав ступінь доктора
богослов’я. У 1914—1918 рр. — архієпископ Харківський і Охтирський. Заарештований військами Директорії на початку грудня 1918 р. В 1919 р. втік з
рештками армії генерала А. Денікіна в Царгород, де
утворилося «Высшее церковное управление заграницей», що було очолене ним в Сремських КарловМитрополит Антоний
цях (Сербія). Помер 1936 р. у Бєлґраді.
(Храповицкий)

194

Додаток 2

Митрополити Української Автокефальної
Православної Церкви
Митрополит Василь Липківський (1921—1927)
Василь Костянтинович Липківський (1864—1937) — митрополит УАПЦ
у 1921—1927 рр., ім’я якого через ідеологічні й політичні причини було заборонено навіть згадувати в радянський час як страченого карними органами радянської влади очільника Української Церкви. Постать і подвижницька
діяльність Василя Липківського, цього за словами
академіка Агатангела Кримського «Апостола національно-релігійного відродження України», заслуговує на гідне вшанування нащадками після тривалих
років повного забуття.
Голова Київського єпархіального з’їзду 1917 р.,
на якому було проголошено вимоги українізації та
незалежності Православної Церкви в Україні, член
Всеукраїнської Православної Церковної Ради, перекладач богослужбових текстів українською мовою в
перші роки протистояння з проросійськими силами
в добу Української Революції 1917—1921 рр., настоятель великого кафедрального Києво-Софійського
Митрополит Василь
Липківський
собору, всесоборно і всенародно обраний архієпископ Київський і митрополит УАПЦ, борець за всесвітнє об’єднання православних українців в єдину Українську Церкву з центром
у Києві, закатований в Лук’янівській в’язниці і безіменно похований серед тисяч інших жертв політичних репресій НКВС в Биківні, публіцист, історик Церкви, автор гомілетичних творів, епістолярію — ось далеко не повний перелік
його заслуг перед Україною та Православною Церквою.
Народився в с. Попудня 7/20 березня 1864 р., навчався в Уманському духов
ному училищі, Київській духовній семінарії та Київській духовній академії, яку
закінчив зі ступенем кандидата богослов’я. Після закінчення Київської духов
ної академії у 1889 р. Василя Липківського призначили законовчителем до
Шполянського однокласного та двохкласного сільських міністерських училищ.
Згодом його перевели до Черкаського двокласного міського училища на посаду законовчителя з 27 травня 1890 р. Був настоятелем соборної церкви м. Липовця (1891), очільником Липовецького міського благочинства, головою Липовецького відділення єпархіальної училищної ради, доглядачем церковних шкіл
Липовецького повіту, виконував обов’язки завідувача та законовчителя міської
двокласної церковно-парафіяльної школи.

195

Історія УПЦ

Преосвященний Сергій, єпископ Уманський, возвів о. Василя в сан протоієрея. 6 травня 1904 р. протоієрея Василя Липківського було нагороджено камилавкою, а 6 травня 1912 р. — наперсним хрестом від Святійшого урядуючого
Синоду Російської Православної Церкви. Про його зацікавлення українським
життям ще в роки навчання в духовній семінарії згадували його однокласники
й колеги — священики Липовецького повіту. Сам він критично ставився до російського самодержавства, напам’ять знав «Кобзар» Тараса Шевченка.
У 1903 р. прот. Василя Липківського призначено постійним членом Київської єпархіальної училищної ради та членом шкільної комісії при цій раді.
У грудні 1903 р. він став завідувачем Печерської недільної школи, а також викладав Закон Божий у навчальному закладі П. Д. Новицької. У 1905 р. його призначили настоятелем Свято-Покровського храму для київського передмістя
Верхньої Солом’янки.
Революція 1917 р. зрушила з місця самі засади Церкви у державі. Єпархіальні з’їзди духовенства і мирян, які відбулися в Україні весною 1917 р., задемонстрували священноначалію Російської Церкви, що бажання мати відокремлену
від Росії на засадах автономії чи автокефалії Українську Православну Церкву
мають не окремі «сепаратисти», введені в оману «ворогами Великої Росії», а досить широкий загал. Прот. Василь Липківський був обраний головою Київського єпархіального з’їзду 1917 р. Згодом він входив до всіх складів Всеукраїнської
Православної Церковної Ради, яка мала скликати Всеукраїнський Православний Церковний Собор для обрання митрополита-українця.
Починаючи з 1919 р. прот. Василь Липківський був настоятелем великого
Свято-Софійського собору — стародавньої кафедри київських митрополитів,
що також стало однією з причин конфлікту між ВПЦР та проросійським єпископатом в Україні, оскільки представники попереднього складу кліру цього храму
повинні були або приєднатись до автокефалістів, або залишити собор.
Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у
великому Софійському соборі 14−30 жовтня 1921 р. і 23 жовтня шляхом пресвитерської хіротонії обрав прот. Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України УАПЦ. Це була «золота доба» в житті митрополита, коли
він закликав вірних до творення нової, вільної Церкви, української за духом і
за формою, відвідав більше як 500 парафій упродовж 1921−1927 рр., несучи їм
«слово закличне і праведне».
Питання про усунення митрополита УАПЦ від керування Церквою обговорювалося з середини 1926 р., коли непорозуміння з владою вилилися у відкритий конфлікт. Гоніння почалися у 1926 р. заарештуванням трьох єпископів
УАПЦ і викликом до Харкова цілої делегації ВПЦР на чолі з митрополитом, якого було заарештовано.
Митрополита УАПЦ Василя Липківського на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 17−30 жовтня 1927 р. за вимогою карних
органів влади було позбавлено «тягаря митрополичого служіння». На Соборі
під час засідання 19 жовтня 1927 р. почався розгляд питання про провини ми-

196

Додаток 2

трополита у справі створення «загрози для УАПЦ». Митрополит Василь на всі
звинувачення відповів: «Церква наша пробиває нові шляхи в житті релігійному
по непротоптаному місцю між дібровами та кущами. При своїй боротьбі вона
звернула з протоптаного шляху. І державне життя теж саме звернуло з старих
шляхів. При таких умовах можливі тертя, непорозуміння неминучі. На жаль, і я
підпав під ці непорозуміння й підозріння. Як вищий духовний керівник я теж
став під персональне підозріле відношення з боку Держвлади. Воно, зокрема,
стало тяжким тягарем в останні часи. Вам було б не цікаво, що мене персонально підозрівають в контрреволюції. Але недовір’я Державної влади до мене виливається в недовір’я до всієї УАПЦ. Підозріння Влади в контрреволюційних настроях моїх дає привід Владі казати: «який керівник, така і вся УАПЦерква. Вся
Церква мусить сказати своє слово, яка вона є відносно влади. Коли підозріння
набуло загрозливого значіння до мене, я сказав уже всю правду, бо я ніколи неправди не кажу».
Василь Липківський після відходу від митрополичого керівництва УАПЦ
перестав брати участь в церковному житті. За спостереженнями чекістів його
було обрано настоятелем однієї з Київських парафій, але він демонстративно
відмовився, заявивши про те, що прийме цю пропозицію тільки після дозволу
з боку ВПЦР.
Останнє десятиліття свого життя 1927—1937 рр. Василь Липківський провів у поневіряннях і злиднях, втрачаючи дітей і рідних, від нього відвернулися
колишні співпрацівники. Величезне бажання хоч в такому стані служити Українській Церкві спонукало його навіть в часи Голодомору 1932—1933 рр. писати
переклади українською мовою Божественної літургії Св. Іоанна Золотоустого,
богослужбові книги, проповіді на неділі і свята та на Апостольські послання, історичні праці про Українську Церкву, листи за кордон.
Головним джерелом інформації про останнє десятиріччя життя митрополита Василя Липківського є його листи, які він написав впродовж 1933−1937 рр.
до о. Петра Маєвського, архієп. Івана Теодоровича, адвоката Василя Свистуна,
о. Павла Корсуновського, до Консисторії Української Греко-православної Церкви в Канаді тощо. Листування розпочалося у найважчому для України 1933 р.,
коли скрізь лютував голод. Митрополит Василь жив у цей час разом з хворою
дружиною, матір′ю та сестрою в страшній скруті. З квітня 1933 р. про тяжку самотність митрополит пише в кожному листі: «З часу свого оселення на
Солом′янці я майже ніколи в Києві не буваю, жию справжнім анахоретом, мало
коли й на вулицю показуюсь. Ні з ким із сучасних церковних діячів я жодних
стосунків не маю, ні з ким з них за весь час я навіть не разу не зустрічався, ніхто
до мене не заходить і я ні до кого, і тому про стан церкви на Україні я не краще
освідомлений тут на Солом′янці, ніж Ви там в Америці». Він переслав за кордон
«Мінею», «Часословець», «Псалтир», твори Інокентія в 2 частинах. Згодом він
надіслав іще 12 «Міней» і 9 «Октоїхів».
Останній раз Василя Липківського було заарештовано в жовтні 1937 р.,
причому постанову про заарештування підписано 27 жовтня 1937 р. з форму-

197

Історія УПЦ

люванням звинувачення: «був активним учасником антирадянської фашистської організації українських церковників». Постанову у справі № 49329 підписав оперуповноважений ІV Відділу Управління державної безпеки НКВС УРСР
Гольдфарб. У тексті «Постанови про затримання» було вказано, що скоєні ним
«злочини» передбачені ст. ст. 54—11 КК УРСР.
Василь Липківський під час допитів категорично відмовився від висунутих
звинувачень і відкинув усі спроби нав′язати йому керівництво міфічною антирадянською організацією з метою приєднання України до Німеччини і Польщі.
Він зазначив, що зачитані йому показання знайомих йому осіб він не підтверджує і ні в яких антирадянських організаціях участі не брав. Він також категорично відкинув зв′язок УАПЦ з «СВУ», сказавши, що Чехівського знав як церковного діяча, що УАПЦ не була «філією СВУ».
За вироком Особливої «трійки» НКВС від 20 листопада 1937 р. митрополита Василя Липківського було розстріляно в Лук′янівській в′язниці 27 листопада 1937 року. Так закінчилося страдницьке життя засновника Української Автокефальної Православної Церкви, видатного проповідника й історика Церкви
митрополита Київського і всієї України Василя Липківського. Його могила знаходиться серед поховань репресованих в Биківнянському лісі.

Митрополит УАПЦ Микола Борецький (1927—1930)

Майбутній митрополит народився 19 грудня 1879 р. в м. Сарни Липовецького повіту Київської губернії (нині село Монастирищенського району Черкаської
області) в родині священика. Микола Борецький у п’ять років осиротів, по смерті батька при матері залишилося двоє дітей — Микола та старша сестра Віра.
Не маючи майже ніякої підтримки, мати почала працювати вчителькою у початковій школі в Сарнах. Коли Миколі виповнилося
дев’ять років, вона віддала його до Уманської бурси,
сама переїхала туди і почала утримувати сім’ю столуванням школярів. Юнак закінчив Київську духовну семінарію (1901) та дворічні педагогічні курси в Харкові (1902), потім викладав в учительській
школі у с. Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині. Висвячений на священика у 1904 р. Служив
на Поділлі в парафіях: с. Коханівці, в м. Жмеринці та
в м. Гайсині; був законовчителем у школах с. Коханівці, в однокласових школах та в залізничній в м.
Жмеринці, в гімназії в м. Жмеринці, у Вінницькому
учительському інституті, в Черкасах в учительській
семінарії та в м. Гайсині в дівочій гімназії. З 1914 р. —
полковий священик 259-го піхотного полку та благочинний 65-ї дивізії на фронтах Першої світової віМитрополит
йни. Після повернення з фронту навесні 1917 р. він
Микола Борецький

198

Додаток 2

став настоятелем Миколаївського собору у м. Гайсині і невдовзі був обраний
головою міської ради. У 1918 р. подільський єпископ Пимен (Пегов) заборонив
Миколі Борецькому священнослужіння за те, що він використовував у службі
українську мову. Але парафія не прийняла присланого Пименом настоятеля.
У червні 1919 р. заборона повторилася, але наслідків не мала.
Влітку 1921 р., переслідуваний радянською владою, о. Микола Борецький
оголосив про свою приналежність до УАПЦ разом з 50 священиками. Наприкінці жовтня 1921 р. у київському храмі Святої Софії Київської Всеукраїнський
Православний Церковний Собор обрав о. Миколая Борецького кандидатом на
висвячення в єпископи для Гайсинщини. Борецькому невдовзі після обрання
на єпископа довелося пережити двомісячний арешт. 15 лютого 1922 р. висвячений в єпископа Гайсинського УАПЦ. У 1922—1927 рр. — єпископ УАПЦ Гайсинської округи, настоятель Миколаївського храму у Гайсині.
На Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 17—
30 жовтня 1927 р. обраний митрополитом УАПЦ замість Василя Липківського,
усунутого з посади на вимогу радянської влади. 1927—1930 рр. — митрополит УАПЦ. Окрім митрополичого служіння він був також духовним керівником
12 парафій УАПЦ в Києві. У перші ж місяці свого перебування на кафедрі першо
ієрарха УАПЦ митрополит відвідав чимало парафій: на Волині, Полтавщині,
Чернігівщині, в Дніпропетровську, провів кілька єпископських пастирських нарад. 3 січня 1930 р. вже самого митрополита Миколу Борецького допитували в
ДПУ, де він виправдовувався за зміст своїх промов на свята Архістратига Михаїла (21 листопада 1929 р.) і св. Варвари (17 грудня 1929 р.) в Свято-Михайлівському соборі Києва. На запитання слідчого Борецький відповів, що виступав
в Свято-Михайлівському соборі м. Києва з проповідницьким словом на свята
св. вмч. Варвари 17 грудня 1929 р. В той день митрополит Борецький, виступаючи з проповіддю, спочатку розповідав про життя святої Варвари, про її жорстокого батька Діоскора, потім сказав, що настане час, коли «засяє сонце й на
нашій Україні». Порівнював татарську навалу з навалою безбожників в теперішній час. На Різдво 7 січня 1930 р. митрополит виступав з промовою про царя
Валтасара, якого Господь покарав за те, що він пив вино із священних посудин,
що були награбовані Навуходоносором в Єрусалимі. Бог покарає і нинішніх
«Валтасарів», що паплюжать святині, знімають дзвони, зачиняють храми, зневажають все святе.
28—29 січня 1930 р. був головою Першого «Надзвичайного» церковного
Собору, де підписав «акт самоліквідації» УАПЦ, який, в свою чергу, був ланкою
у справі ідеологічного знищення УАПЦ на процесі «Спілки визволення України»,
що і готувався в цей час чекістами. 24 березня 1930 р. заарештований ГПУ УСРР.
Обвинувачувався за ст. 54—10 КК УСРР у тому, що як священик УАПЦ у 1929—
1930 рр. систематично виступав з антирадянськими проповідями під час церковних богослужінь у церквах м. Києва та інших міст. Звільнений під підписку
про невиїзд.

199

Історія УПЦ

Окремо Борецький пригадав на допиті відзначення Шевченкових днів, зокрема відправу панахиди по Тарасу Шевченку в березні 1930 р. у великому Софійському соборі. Про цю подію його окремо допитував слідчий 21 березня
1930 р. Митрополит Микола знову повторив переказ своєї проповіді на Тарасове свято 1930 р. в Софійському соборі, в якому згадав твір Олександра Олеся
«Айстри», пригадав твір Леоніда Андреєва «Рассказ о семи повешенних». Потім зацитував уривок Старого Заповіту, зокрема вірші з книги пророка Даниїла. Звичайно, згадав і вірші самого Шевченка: «все іде, все минає, забудеться
срамная давняя година....». 2 квітня 1930 р. уповноважений 3-го відділу Секретного відділу ГПУ УССР Буссел, розглянувши матеріали попереднього слідства
по справі громадянина Борецького Миколи Миколайовича, підписав постанову про притягнення останнього в якості звинуваченого, пред’явивши йому звинувачення в тому, що він «впродовж 1929 й на початку 1930 р. проводив антирадянську роботу, що полягала в систематичних виступах його з церковної
катедри Софіївської церкви Києва з контрреволюційними промовами, що виховували людність в антирадянському дусі, тобто в скоєнні злочинів, які передбачені ст. 54—10 Карного Кодексу УРСР, про що об’явити йому під розписку на
цьому.
17 червня 1930 р. вдруге заарештований ГПУ УСРР. На час арешту проживав
у м. Києві, Федорівський провулок, 12, кв. 2. Судова «трійка» при колегії ГПУ
УСРР 4 липня ухвалила вирок — ув’язнити у концтаборі терміном на вісім років. Борецького перевезли спочатку в розпорядження секретного відділу ОГПУ
до Москви, а потім разом із групою засуджених у т. зв. справі СВУ — в м. Ярославль (нині РФ) до політичного ізолятора. Там він тяжко захворів. Борецький
відмовився підписати заяву до папи римського про відсутність в СРСР переслідування за віру. Він був доведений тортурами до божевілля і вже тяжко хворий
переведений до Соловецького концтабору, а потім як безнадійно психічно хворого його було перевезено до Ленінградської психіатричної лікарні.
16 листопада 1989 р. реабілітований.

Митрополит УАПЦ-УПЦ Іван Павловський (1930—1937)

Павловський Iван Данилович (1893, с. Соснівка Чигиринського пов. Київської губ., нині Олександрівського р-ну Кропивницької обл. — 9 грудня 1937,
м. Бєлгород Курської обл.) — митрополит УАПЦ, редактор часопису УАПЦ «Церква і Життя». Народився Іван Павловський в с. Соснівці, в побожній селянській
родині. Його батько, Данило Андрійович, — хлібороб, з колишніх реєстрових
козаків, володів шістьма десятинами землі. Мати — Параска, дочка священика
Іхнякевіча з сусіднього с. Матвіївки, була освіченою на той час жінкою: трохи
володіла польською і німецькою мовами, співала в церковному хорі, грала на
фортепіано, багато читала вголос, зокрема і дітям (а їх, крім Івана, було ще четверо). У с. Матвіївці дідусь правив у храмі службу Божу, а онук прислуговував —
подавав кадило, євангеліє, псалтир, запалював свічки. З дідусем вони їздили до

200

Додаток 2

храмів Чигирина, Медведівки, Суботова. Неодноразово бували в Холодному Яру.
Початкову освіту отримав у Соснівський церковно-парафіяльній школі. Хлопчик постійно читав
багато книг і духовних, і світських, продовжив навчання в Уманській духовній бурсі, яку закінчив з
відзнакою і успішно вступив до Київської духовної
семінарії. Тут, крім основних предметів, він спеціалізувався на вивченні іноземних мов. Знав їх п’ять:
польську, німецьку, французьку, англійську та лаМитрополит Іван
Павловський
тину. Сан священика отримав у 1915 р. і служив на
парафії в с. Лебедин Чигиринського повіту. Тут він
зблизився зі священиками Микитою Кохно та Іваном Кульчицьким, які допомагали відкривати нові українські парафії в навколишніх селах, а потім і в м.
Зінов’євську (нині м. Кропивницький).
У 1920—1921 рр. був організатором українських парафій на Чернігівщині. Був підвищений до сану протоієрея на церковному Соборі Київщини 22—
26 травня 1921 р. До того був священиком в с. Липянка Чигиринського пов. На
єпископа Черкасько-Чигиринського УАПЦ висвячений 20 листопада 1921 р.
в Києво-Софійському соборі митрополитом Василем Липківським, посiдав єпископську кафедру в м. Чернiговi. З 1 грудня 1926 р. — архiєпископ Харкiвський
і Слобожанський УАПЦ. Був делегатом ІІ Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 17—30 жовтня 1927 від Слобожансько-Донецької Округи, м. Харків. Одночасно, з 1927 р. — вiдповiдальний редактор журналу «Церква i Життя», видавцем якого з 1928 р. була Харківська Округова Церковна Рада
УАПЦ.
На Другому «Екстреному» Церковному Соборі Української Православної Церкви, який відбувся 8—12 грудня 1930 р. у Києво-Софійському соборі в
зв’язку з утворенням Української Православної Церкви замість ліквідованої на
Першому «Надзвичайному» церковному Соборі 28—29 січня 1930 УАПЦ, Івана Павловського було обрано митрополитом Харкiвським i всiєї України УПЦ.
Після зруйнування кафедрального Воскресенського собору в Харкові, перейшов до собору Св. Івана Предтечі на Основі. Про тодішнє становище митрополита свідчить такий факт: живучи з родиною при храмах (спочатку при Свято-Миколаївському соборі, а після його руйнування при храмі Івана Предтечі),
митрополит УПЦ Іван Павловський відпрацьовував трудову повинність на будівництві Харківського тракторного заводу. З 1934 р. служив у Києвi, де мешкав при Свято-Успенській церкві на Подолі. Після її закриття кафедральним
храмом стала церква Миколи Притиска на Подолі до червня 1935 р. Але в червні 1935 р. влада забрала і цей храм, перетворивши його в складське приміщення. У 1935—1936 рр. проживав у Черкасах, де виконував бухгалтерську роботу
в різних установах, не маючи постійного місця роботи. Останній раз заарештований 30 липня 1937 р. i розстріляний в м. Бєлгород 9 грудня 1937 р. рішенням

201

Історія УПЦ

«трійки» при Управлінні НКВС по Курській області. А в грудні, як розповідала
вже в 1990-ті роки сестра митрополита Феодосія, листоноша приніс коротеньку записочку: «Дорогі мої і рідні, повідомляю, що я від вас дуже далеко. З України нас тут тридцять сім. Щоночі виводять когось без повернення. Важко сподіватися, що в цьому житті ми ще колись побачимося. Не журіться. Ми повинні
витерпіти це випробування. Моліть, мої дорогі, моліть милосердного Господа
Бога, щоб став і заступився за нас, за наше діло Христове, на оборону і життя нашої церкви. Ваш Іван».

Митрополит Київський і всієї України УАПЦ Макарій (Малетич)

Митрополит Київський і всієї України, керуючий Львівською та РівненськоВолинською єпархіями, Предстоятель УАПЦ (в миру Малетич Микола Іванович), народився 1 жовтня 1944 р. в селі Красне Турківського району Львівської
області.
У 1964 р. Миколай Малетич одружився з Катериною Михайлівною Андрійчик. У 1975 р. поступає до Одеської семінарії, де 18 січня того ж року був рукоположений в сан диякона та направляється на служіння в м. Константинівку
Донецької області. 10 серпня цього ж року був рукоположений у сан священика.
Звершував служіння в м. Нижня Кринка Донецької області, а з 28 грудня був переведений у Луганську область у с. Успенка (до 10 липня 1978 року). Після був
переведений під Ростовську область у с. Конишнє, куди направляли «штрафників». Через рік священик Миколай знову повернувся в Донецьку область у с. Свободне, а через два
роки, через прохання парафіян, переведений у Нижню Кринку Совєтського району м. Макієвки, а пізніше — в м. Дзержинськ. У жовтні 1982 р. о. Миколай
у зв’язку із загостренням хвороби переїхав у с. Буців Мостиського району Львівської області, де в підграничній зоні служив в Миколаївській церкві та обслуговував ще два села Шегині й Биків. У 1983 р. із
парафіянами розпочали капітальний ремонт СвятоМиколаївської церкви, разом із громадою побудували сільську школу.
В часи відродження УАПЦ одним із перших у вересні 1989 р. приєднується до неї. У 1993 р. помирає
дружина о. Миколая Катерина, і священик залишився з двома молодшими дітьми: донькою Ганною і сином Петром. У 1994 р. у с. Шегині завершується будова церкви, яка була розпочата у 1989 р. В цій церкві
о. Микола служив до 1 листопада 1996 р. 3 листопада 1996 року Божого в церкві Святих Апостолів ПеМитрополит Макарій
тра і Павла м. Львова за участю патріарха Київсько(Малетич)

202

Додаток 2

го і всієї України Димитрія, архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря
(Ісіченка), єпископа Хмельницького та Кам’янець-Подільського Мефодія (Кудрякова) відбулася його архієрейська хіротонія. Священик Миколай був висвячений у сан єпископа із іменем Макарій та призначений керуючим Львівською
єпархією. За час керівництва отримано у власність будівлю в центрі міста на
930 м2 під консисторію Львівської єпархії, де проведено реконструкцію й капітальний ремонт. Від 25 червня 1997 р. опікується Рівненсько-Волинською єпархією, де за спільними стараннями з отцями єпархії отримано будівлю під єпархіальне управління. А згідно з рішенням Архієрейського Собору від 03.05.2001
(до 23.08.2015) та указом Предстоятеля УАПЦ Мефодія владиці Макарію ввірили опіку Таврійською єпархією, де також передано будівлю під єпархіальне
управління, у якій частково проведено ремонтні роботи.
25.05.2011 р. піднесений в сан митрополита. 27 лютого 2015 р. надзвичайним Архієрейським Собором обраний місцеблюстителем Глави УАПЦ. 4 червня
2015 р. на V Помісному Соборі УАПЦ обраний Предстоятелем УАПЦ.

Патріархи Української Православної Церкви
Київського Патріархату
Патріарх Мстислав (1992—1993)

Патріарх Київський та Всієї України Мстислав (у миру Степан Скрипник;
10.04. 1898—11.06.1993) народився в Полтаві, небіж Симона Петлюри. Після
закінчення офіцерської школі служив у російській армії. У березні 1918 вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку
ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. В її складі, а також 3-ї Залізної дивізії брав
участь у боях проти більшовиків у 1918—1920 роках. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920—1921 роках був особистим
ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри. З 1923 р. перебував в еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві.
У міжвоєнний період працював у кооперативних
установах Галичини й Волині, належав до провідних членів Волинського Українського об’єднання.
У1930 р. обраний послом до Польського сейму, захищав права українців і Православної Церкви у Польщі. У 1940 р. — повітовий інспектор у м. Холм.
Брав участь у церковному та громадському житПатриарх Мстисла́ в
(Скрипник)
ті: представляв мирян у єпархіальних радах, був чле-

203

Історія УПЦ

ном Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював 1941 р. організацію допомоги та милосердя під назвою
Український допоміжний комітет. Того ж року обраний заступником голови
Холмської єпархіальної ради. У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня,
згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного
у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського УАПЦ. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української Автономної Церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання».
Завдяки зусиллям єпископа Мстислава насамперед до УАПЦ було приєднано
групу митрополита Феофіла (Булдовського), який був тим священиком, котрий
хрестив Мстислава ще дитиною. Заарештований гестапо на українських землях
та ув’язнений у тюрмах Чернігова й Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у
Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені та Вюртемберзі.
На Надзвичайному Соборі Української Греко-Православної Церкви (УГПЦ)
12—23.11.1947 року обраний першоієрархом цієї Церкви з титулом архієпископа Вінніпезького і всієї Канади. На Соборі 12—15.10. 1950 р. УГПЦ і УПЦ в США
об’єдналися і об’єднану Церкву очолив митрополит Іоан (Теодорович), а Мстислав став його заступником і головою Консисторії. Він збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку, де знаходяться Консисторія, духовна
семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам’ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово»
й інші релігійні та культурно-освітні заклади. По смерті митрополитів Іоана
(1971) та Никанора (1969) очолив УПЦ у США, а також діаспору в Європі та Австралії. Підтримував рух в Україні за відродження УАПЦ, який почався в 1988 р.,
після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. 30.10.1989 р. був проголошений патріархом УАПЦ в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 р. було затверджено факт утворення
УАПЦ і обрано Мстислава Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990
після 49-річної розлуки митрополит Мстислав прибув в Україну. 18 листопада
1990 року в соборі Святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: Митрополит Мстислав став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 р. УПЦ Київського Патріархату був проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха.
Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.

Патріарх Володимир (Романюк) (1993—1995)

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (в миру Василь Омелянович Романюк народився 9 грудня 1925 у селі Химчин (нині — Косівського району Івано-Франківської області). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. Уперше засуджений 19-літнім — за належність
до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Вій-

204

Додаток 2

ськовим Трибуналом НКВД Станіславської (нині Івано-Франківської) області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін
знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.
1946 в тюрмі йому ухвалюють другий термін за
«антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував у Магаданській області. 1959 року радянська влада дозволила йому з дружиною і сином
Тарасом повернутись в Україну. У 1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську,
згодом — Московську духовну семінарію. З 1964 до
1972 — священик у парафіях Івано-Франківської і
Коломийської єпархій РПЦ. Десь у цей час хрестив
Патріарх Володимир
В’ячеслава Чорновола. У зв’язку з арештом істори(Романюк)
ка Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на
його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу. У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація
і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відбував покарання у таборі ЖХ-389/1—8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні
політв’язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.
1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.
У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність
до УАПЦ, звернувся до митрополита Мстислава з заявою про перехід до неї. З
листопада 1979 — член Української Гельсінської групи. У 1984 за самовіддану
службу Церкві в Україні єпископ УПЦ США Андрій нагороджує Романюка вищою
священицькою відзнакою — митрою. У червні 1987 виступає з лекціями перед
християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії. Перебуваючи за кордоном, мав намір прийняти архієрейську хіротонію
УАПЦ, але Патріарх Мстислав відмовив йому, призначивши у 1990 році нових
осіб. Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво
і возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.
Хіротонію очолили: митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук),
єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук), єпископ Данило (Ковальчук). Виступав за створення незалежної Української православної церкви
з центром у Києві, піднесеної у статус патріархату. З 1991 очолював місійний
відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов’язки вікарія Київської єпархії з титулом
архієпископ Білоцерківський.

205

Історія УПЦ

Був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату (заснована у червні
1992). 17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським. 11 червня — 21 жовтня 1993 р. — митрополит Чернігівський і Сумський.
Після смерті патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському
Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі). Виступав з численними проповідями й
статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.
Помер Володимир від четвертого інфаркту 14 липня 1995 року — з
дев’ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув’язнення в радянських концтаборах). 18 липня 1995 року («чорний вівторок») спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на
опір з боку духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України, що мало наслідком масове побиття
учасників похоронної процесії. Все ж патріарха Володимира вдалося поховати
біля брами Св. Софії у Києві.
Посмертно патріарх Володимир був нагороджений орденом «За мужність»
I ст. (8 листопада 2006).

Патріарх Філарет (Денисенко) (з 1995 р.)

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло
Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 р. в селі Благодатному Амвросіївського району Донецької області в родині робітника. 1946 р. після закінчення середньої школи він вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою і
того ж року вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі, 1 січня 1950 р. прийняв
чернечий постриг з ім’ям Філарета. 15 січня 1950 р.
патріархом Московським і всієї Руси Алексієм І був
рукопокладений в сан ієродиякона, а 18 червня
1951 р. (у день Св. Тройці), — у сан ієромонаха.
1952 р. закінчив Московську духовну академію
з ученим ступенем кандидата богослов’я і був призначений викладачем Священного Писання Нового
Завіту в Московську духовну семінарію. Одночасно
виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври. З 1953 р. — викладач у Московській духовній академії. У 1953—1954 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла
ієромонаху Філарету звання доцента. Того ж 1953 р.
був призначений на посаду старшого помічника інПатріарх Філарет
(Денисенко)
спектора Московської духовної академії і семінарії.

206

Додаток 2

1956 р. призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із возведенням у сан ігумена.
1957 р. переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а
12 липня 1958 р. возведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії. 1960 р. архімандрита Філарета призначено керуючим
справами Українського Екзархату і настоятелем Свято-Володимирського кафедрального собору в м. Києві, а з червня 1961-го по січень 1962 р. він був настоятелем подвір’я РПЦ при Александрійському Патріархаті у місті Александрії
(Єгипет).
12 січня 1962 р. ухваленням патріарха Алексія і Священного Синоду архімандрит Філарет був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії,
з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 р. відбулася його хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, в якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвєков), архієпископ Никодим (Ротов), архієпископ Кипріан (Зернов), єпископ Мисаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб), єпископ Никодим (Русняк) та інші
архієреї.
З 13 червня по жовтень 1962 року виконував обов’язки Екзарха Середньої
Європи. Після утворення єпархії РПЦ на території Австрії у жовтні 1962 р.
призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 р. призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором
Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 р. возведений у
сан архієпископа і призначений Екзархом України, архієпископом Київським
і Галицьким, постійним членом Священного Синоду. 25 лютого 1968 р. патріархом Алексієм возведений у сан митрополита. У 1971 р. патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій. У 70—80-ті роки митрополит
Філарет вів активну церковну громадську діяльність. Він керував та брав
участь в роботі багатьох вітчизняних та міжнародних конференцій, комісій. У 1970 р. Радою академії обраний почесним членом Московської духовної академії, 1973 р. — почесним членом Ленінградської духовної академії.
14 жовтня 1979 р. Будапештська реформаторська духовна академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов’я «Гонорис
кауза», а 20 травня 1980 р. він одержав диплом доктора богослов’я «Гонорис
кауза» Пряшівського богословського факультету. У виданнях Московського патріархату «Журналі Московської Патріархії» та «Православному віснику» у різний час друкувались його богословські статті, доповіді, послання,
проповіді. Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Руси. Всю роботу по підготовці
та проведенню святкування 1000-ліття Хрещення Руси вів митрополит Філарет. Після смерті патріарха Пимена 3 травня 1990 р. Синод РПЦ таємним
голосуванням обрав митрополита Філарета Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного Собору РПЦ 7, 8 червня
1990 р.

207

Історія УПЦ

Єпископат УПЦ за ініціативою митрополита Філарета прийняв звернення
до московського патріарха Алексія II та архієреїв РПЦ про надання Українській
Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. 25—27 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність
в управлінні, а митрополит Філарет, одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом Митрополит
Київський і усієї України. 26 жовтня 1990 р. у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення Архієрейського Собору
РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви.
Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. рішення про
проголошення України незалежною державою, за ініціативою митрополита Філарета 1—3 листопада 1991 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор УПЦ,
який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто
автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до патріарха
Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1—2 квітня 1992 р. відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію.
Патріарх Алексій II вирішив неканонічним засобом усунути митрополита
Філарета з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і поставити на
його місце свого кандидата — митрополита Володимира (Сабодана). 26 червня
1992 р., з порушенням канонів, Статуту УПЦ і постанов Архієрейського Собору
РПЦ про самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказівкою Патріарха Алексія II в Харкові був скликаний «собор», який незаконно обрав ще одного
митрополита Київського. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), який був
перед обранням керуючим справами Московської Патріархії РПЦ.
25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор, на якому проголошено об’єднання частини УПЦ і УАПЦ в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського Собору РПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України
митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополита Філарета було обрано
Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України. У жовтні 1995 р. на
Всеукраїнському Помісному Соборі митрополит Філарет був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Він плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, робить чимало і для об’єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського
Патріархату.
Освячений Архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патрiархату 12 грудня 1996 р. під головуванням Святійшого патріарха
Філарета пiсля старанного дослiдження життя i святительського служiння київського митрополита Петра Могили канонiзував i приєднав його до лику святих. У засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому ювілею 400-ліття митрополита Петра Могили, брав участь і патріарх Філарет, виступивши з промовою

208

Додаток 2

про святительський шлях славетного митрополита та його внесок у розбудову
українського православ’я.
За роки патріаршества вiн об’їхав з архіпастирськими візитами майже всю
Україну, зустрічався з єпископатом, духовенством, віруючими усіх єпархій в
Україні, а також за її межами. За дієвої участі патрiарха Фiларета постали з руїн
Михайлівський Золотоверхий монастир, храми Успiння Пресвятої Богородиці
(Пирогоща), Різдва Христового та багато інших храмів у Києві й по всій Україні.
З 2000 р. вийшло 7 томів повного зібрання послань, проповідей, виступів, звернень і доповідей Святійшого Владики.
15 липня 2004 р. у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря відбувся Помісний Собор, на якому Святійший Патріарх стисло підсумував здобутки
УПЦ Київського Патріархату за дев’ятирічний період, показавши динаміку її
зростання, накреслив перспективи на майбутнє. Собор канонізував преподоб
них Йова (1550—1621) і Феодосія (друга пол. ХVI ст. — 1629) Манявських та
святителя Арсенія Мацієвича (1697—1772), митрополита Ростовського.
13 травня 2006 р. рішенням Священного Синоду під головуванням Святійшого Патріарха і всієї Руси-України Філарета взято курс на реформу освіти в духовних навчальних закладах УПЦ Київського Патріархату. Плідно функціонують Київська і Львівська православні богословські академії, семінарії у
Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне
відділення Філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету. З нагоди ювілею 900-ліття Михайлівського Золотоверхого
монастиря та відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України Святійший Патріарх Філарет 11 липня 2008 р. очолив Помісний Собор Церкви,
а 19 липня 2008 р. на Михайлівській площі у Києві — урочисту Божественну
літургію. У спільній святковій службі взяли участь близько тисячі священиків та понад 15 тисяч вірних. Завдяки наполегливій праці Патріарха було перекладено усі богослужбові книги, які потрібні для відправи богослужінь; він
увійде в історію як четвертий перекладач Біблії українською мовою. З благословення патріарха Філарета було безкоштовно видрукувано і розповсюджено
близько мільйона примірників Закону Божого. Метою акції є те, щоб ця книга з основ божественного вчення потрапила до кожної оселі, завітала в кожну
сім’ю. За роки предстоятельства патріарха Філарета Українська Православна
Церква Київського Патрiархату значно виросла. Якщо в 1995 р. Патріархат мав
1200 парафій, то сьогодні — понад 4 тисячі; тоді у складі Церкви було 15 архієреїв, зараз — 38, що відповідає чисельності єпархій: у 1995 р. їх було 12, тепер — 33. За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується великою підтримкою населення. Так, у грудні 2006 р. в столиці України
Києві 52 % опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8 % —
до Московського Патріархату. За церковні заслуги він був нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського,
Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького
Патріархатів та Церков.

209

Історія УПЦ

Митрополити Київськи і всієї України ПЦУ
Митрополит Епіфаній (Думенко) (з 2018 р.)
Митрополит Київський і всієї України Епіфаній (в миру Думенко Сергій Петрович) народився 3 лютого 1979 року в с. Волково Іванівського району Одеської області в сім’ї робітників. Дитинство та шкільні
роки пройшли в с. Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. 1996 року закінчив
Старожадівську середню школу І-ІІІ ступенів.
1996 року поступив на навчання в Київську духовну семінарію, яку закінчив в 1999 році за першим
розрядом. В тому ж 1999 році поступив до Київської
духовної академії, яку закінчив у 2003 році. Після
успішного захисту кандидатської дисертації на кафедрі церковного права за темою: «Формування
церковно-канонічних збірників у Донікейський період та їх характеристика» Вченою радою КДА йому
було присвоєно вчений ступінь кандидата бого
словських наук.
З 1 липня 2003 року по 31 грудня 2005 року обіМитрополит Епіфаній
ймав посаду секретаря-референта Рівненського
(Думенко)
єпархіального управління та особистого секретаря
митрополита Рівненського і Острозького Даниїла (†2005). Також був викладачем Рівненської духовної семінарії, старшим помічником інспектора, прессекретарем Рівненського єпархіального управління.
У 2006—2007 роках навчався в Афінському Національному університеті
(Греція) на філософському факультеті. З нового навчального 2007 року прийнятий на посаду викладача Київської Православної богословської академії,
а також призначений завідувачем кафедри філології цього учбового закладу.
Член Національної Спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів. З благословення Святійшого Патріарха Філарета 21 грудня 2007 року
архієпископом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм у Михайлівському Золотоверхому монастирі пострижений у чернецтво з іменем Епіфаній (на честь святителя Епіфанія Кіпрського).
6 січня 2008 р. в Свято-Володимирському патріаршому кафедральному
соборі міста Києва Святійшим Патріархом Філаретом рукоположений у сан
ієродиякона, а 20 січня 2008 року в сан ієромонаха. 25 січня 2008 р. згідно
з указом призначений секретарем Патріарха Київського і всієї Руси-України
Філарета.
16 березня 2008 р., в Неділю Православ’я, за Божественною літургією у Володимирському кафедральному патріаршому соборі Святійшим Патріархом
возведений у сан архімандрита.

210

Додаток 2

20 березня 2008 р. призначений намісником Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря міста Києва.
30 травня 2008 р. призначений керуючим справами Київської Патріархії.
7 жовтня 2008 р. присвоєне звання доцента Київської православної богословської академії.
21 жовтня 2009 р. Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату (Журнал засідання № 20) обраний на єпископа Вишгородського, вікарія Київської
єпархії. 15 листопада 2009 р. відбулася архієрейська хіротонія. 27 липня 2010 р.
рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським, керуючим Переяслав-Хмельницькою єпархією та ректором Київської православної богословської академії (КПБА). 17 листопада 2011 р. присвоєне наукове звання професора КПБА.
23 січня 2012 р. указом Святійшого Патріарха Філарета піднесений до сану архієпископа. 30 серпня 2012 р. після успішного захисту докторської дисертації
на тему «Вчення Православної Церкви про спасіння в контексті неперервності святоотцівського передання» рішенням спеціалізованої Вченої ради КПБА
присвоєно науковий ступінь доктора богословських наук. З 20 жовтня 2012 р.
обіймає посаду Голови Синодального управління у справах духовної освіти. Архієпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній був постійним
членом Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату. 28 червня 2013 р. на
засіданні освяченого Архиєрейського Собору УПЦ Київського Патріархату преосвященний Епіфаній, архієпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський
возведений в сан митрополита з титулом «Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський». За церковні заслуги був удостоєний церковної нагороди — ордену
Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Нагороджений державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
15 грудня 2018 р. на історичному Помісному Об’єднавчому Соборі Православної Церкви України був обраний предстоятелем цієї Церкви, митрополитом Київським і всієї України.

Додаток 3
Коротка історія проголошення та визнання
автокефалій Православних Церков нового
та новітнього часу
В історії Церкви Христової ми можемо бачити багато прикладів отримання
автокефалії різними шляхами. Однак всі ці шляхи завжди були тернистими та
складними. Це можна стверджувати по відношенню майже до всіх Православних Церков, які в той чи інший історичний проміжок відокремлювалися від
«Церкви-матері». Ці процеси, як правило, завжди були пов’язані з утворенням
незалежних адміністративно-територіальних одиниць.
Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще
487 року, але у 1811 році внаслідок приєднання Грузії до Російської імперії ця
автокефалія скасована РПЦ. У вирі революційних подій 1917 року грузинське
духовенство та громадськість відновили свою автокефалію. І тільки у 1943 році
Московський патріархат вступив у молитовне єднання з цією Церквою. Константинопольський патріархат та інші грецькі Церкви визнали автокефалію
Грузинської Церкви вже у 1990 році.
Болгарська Православна Церква з 870 року існувала як автономна у складі
Вселенської, а з утворенням Болгарського царства у 919 році була проголошена
автокефальною. Пізніше через втрату державності була скасована автокефалія,
а з відновленням знову проголошена. Боротьба тривала не одне століття. Автокефалію Болгарська Церква отримала завдяки указу (фірману) султана 2 квітня 1872 року. Вселенський (Константинопольський) Патріарх видав окружний
лист, в якому дав 30-денний термін предстоятелю Болгарського екзархату Анфиму та погрожував позбавити його сану. Екзарх оголосив усі заборони Константинополя недійсними і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у
болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною. У відповідь Синод Константинопольської Церкви
оголосив позбавлення сану екзарха Анфима, митрополитів Іларіона та Панарета відлучив від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона піддав анафемі.
На Помісному Соборі (1872) було засуджено «філетизм», тобто національний
поділ у Православ’ї, а Болгарську Церкву оголошено схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарії існували дві паралельні Церкви — національна та підпорядкована Константинополю, де ієрархами були виключно греки.
І лише наприкінці ІІ Світової війни 22 лютого 1945 року за сприяння Москви
«схизму» було подолано, всі анафеми та відлучення визнані такими, що втратили силу. 13 березня болгари отримали Томос про автокефалію підписаний

212

Додаток 3

патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви.
Сербська Православна Церква у 1219 році стала автономною, підпорядко
вуючись Константинопольському патріархату. У 1346 році за короля Стефана
Душана на церковному Соборі у Скоп’є проголошена автокефальною. Новий патріархат визнали лише політично залежні від Сербії патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. Разом з тим король своєю владою вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів греків та поставив на їх місце
сербських ієрархів. За самовільне проголошення автокефалії та все, що з цього
слідувало, Константинопольський патріарх Каліст I наклав на короля Стефана
анафему з «усім його народом сербської землі». Суперечки, незгода та розкол
тривали до 1374 року, коли через посередництво афонського ченця Ісаї Вселенський Патріарх Філофей зняв анафему з «царя, із Патріарха, і з усіх живих та
спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архієреїв та ієреїв». Тож
безрозсудне накладення анафеми закінчилось визнанням її нечинності.
Однак остаточно Сербська Церква утвердилася як автокефальна тільки у
1879 році.
Елладська (Грецька) Православна Церква виникла після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти Османської імперії у 1833 році.
Через те, що Вселенський Патріарх перебував під політичним впливом Османської держави (в Стамбулі) уряд Елладського королівства вирішив відокремитись від нього та проголосити автокефалію Елладської Церкви, яку Константинопольський ієрарх не визнавав до 1850 року.
Румунська Православна Церква проголосила автокефалію у 1865 році, після об’єднання королівства Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік).
Визнано — у 1885 році.
Албанська Православна Церква також утворилася разом з появою на політичній карті Албанської держави в 1922 році.
Православна Церква у Польщі, яка історично пов’язана з Київською митрополією, отримала Томос (грамоту про автокефалію) від 13 листопада 1924 року
завдяки старанням польського уряду. У цьому документів чітко сказано про неканонічність приєднання Київської митрополії до Московської Церкви.
Македонська Православна Церква на Охридському Соборі у 1958 році
проголосила свою автономію, а у 1967 році — автокефалію. Досі залишається
невизнаною більшістю Церков через позицію Сербської Церкви, яка вважає Македонію своєю «канонічною територією». Також і Греція не визнає назву Македонія, вважаючи її історичною назвою однойменної північно-грецької області.

Документи
№1
І—ХI ст. — Уривки з «Повісті временних літ» (Початкового літопису)
«[...] апостол Андрій [...] прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру
вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий,
і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, і поставив хреста.
І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по
Дніпру вгору[...].
А за Божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не здогадувався, що зробити. І послала до нього цесариця [посла], кажучи: «Якщо ти хочеш болісті сеї позбутися, то відразу
охрестись. Якщо ж ні, — то не позбудешся сього». І, це почувши, Володимир сказав: «Якщо буде се правда, — воістину велик Бог християнський». І повелів він
охрестити себе.
І тоді єпископ корсунський з попами цесариними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив [єпископ] руку на нього, він прославив Бога,
сказавши: «Тепер узнав я Бога істинного». А коли побачила це дружина його, —
многі охрестилися.
Охрестився ж він у церківці святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні [...].
По охрещенні ж привів він цесарицю на обручення[...].
Корсунь же він віддав грекам як віно за цесарицю, а сам вернувся до Києва.
[...] А назавтра вийшов Володимир з попами цесариними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.
І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається
[...].
У рік 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Руси
у святій Софії, зібравши єпископів [...].

(Літопис руський. — К., 1989. — С. 3, 63, 66, 95)

214

Документи

№2
1147 р. — Уривок з Київського літопису
[...] У рік 6655 [1147][...]У той же рік поставив Ізяслав [Мстиславич] митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши [його] з [города] Заруба, — а був він
чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого в Руській землі не
було[...]

(Літопис руський. — К., 1989. — С. 208)

№3
Перша чверть ХVІ ст. — Уривки з мемуарів австрійського посла
до Московської держави Сигізмунда Герберштейна
[...] Релігія.
З самого початку і досі руські перебувають у християнській вірі грецького
сповідання. Їхній митрополит мав колись своє місцеперебування у Києві, потім
у Володимирі, а тепер — у Москві. Спочатку митрополити кожні сім років відвідували Русь, що є під владою литовців, і, зібравши гроші, поверталися. Але
Вітовт не хотів допускати, щоб його землі підлягали грошовому виснаженню.
Тому, зібравши єпископів, він поставив особливого митрополита, котрий зараз
має своє місцеперебування у Вільні, столиці Литви, котре хоч і йде за римським
сповіданням, однак в ньому помітно більше храмів руського, ніж римського обряду. Але і руські митрополити отримують поставлення від константинопольського патріарха[...].

(Герберштейн С. Записки о Московии. —
М., 1988. — С. 88. — Перекладено з російської)

№4
20-ті рр. ХVІІ ст. — Уривки з Густинського літопису
[...]В літо 6655. 1147. [...] В то же літо преставися Михаил митрополит, и
бысть смятение велие в дховных, Изяслав бо Мстиславич Киевский собра на собор въсіх епископов и повелі им самім, кромі патріархи, посвятити себі митрополита Климентия Смолятича, его же он им избра (понеже в то время не бысть
патриархи в Царіграді [...] И едины епископы никако же хотіша посвятити его
главою Климентия, папы Римского [...].
В літо 6922. 1412. Фотий, митрополит, понеже по обычаю живяше в Москві,
дани же многия от руских священников взымаше, в сие літо хоті пойти през
Литовскую землю во Цариград и выбираше дани обычныя у священников. Витолт же не любяше сего, еже из его князства дани во ину область износят, и

215

Історія УПЦ

разгнівався на Фотия митрополита, и повелі его зо всего ограбити и нищим на
Москву отпустити. [...]
В літо 6923. 1415. Витолт, великий князь Литовский, видя, яко святая София, столная церков митрополяя, не имущи государя, аки вдова осиротівшая
красоты своя лишенна есть, також и во всей митрополии Киевской строения
несть, а митрополитові, пришедши з Москвы, о сем токмо пекутся, еже обрітше
што красно в Софии себі взяти, також де и дани от священников и инных христолюбец собравши, в Московскую землю со собою отнести, и сожалі о том. Еще же
размысли и се, да не умаляется бoгатство в землі Руской. Собравше же ся по повелінню его епископы всі: Исаия Черніговский, Феодосий Полоцкий, Дионисий
Луцкий, Герасим Володымерский, Харитон Холмский, Евфимий Туровский, и
прочии священници и бояр множество, им же рече Витолт: «Поставите себі митрополита в моей державі, си ест в Киеві, по прежнему обычаю. Аще бо и инной
віры аз есм, но жалею опустіния и обнищания вашей митрополии Киевской в
своей державі, понеже московские митрополитове не пекутся вами, токмо приходами от вас» и проч., яже выше. «Аще ли же не хочете поставити себі зді митрополита, а потом кто пойдет ко митрополиту в Москву, относя казну моея
державы во ину область, смертю умрет». Они же видяше доброе желание князя,
повинушася повелінию его, и согласившася всі епископы и весь освященный
собор, и всі бояре, избраша себі на митрополию благоговінна мужа Григория
Цемивляка. А Витолт посла грамоту моления от всіх епископов и от себе ко святійшему патриарсі Каллисту, да благословит посвятит инаго митрополиту Киеву. Написа же и вины, почто не хощет митрополитов московских. Святійший же
патриарх Каллист, не хоті, да смятение будет во православных, благослови Руси
посвятити себі Григория на митрополию Киевскую, его же благослови Руси посвятити себі Григория на митрополию Киевскую, его же посвятиша благословением патриаршим ноеврия 15. И оттолі начаша быти два митрополиты, един
в Киеві, а другий в Москві.
В літо 6923. 1415. Посвящен есть Григорий Цемовлян от епископов,
благословeнием патриархи Каллиста [...].

(Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 40 (Густынская летопись). —
СПб., 2003. — С. 82, 132—133)

№5
Перша третина ХVI ст. — Уривок з книги Шимона Старовольського
«Польща або опис становища Королівства Польського» (Кельн, 1632)
[...] Червона Русь [...]
Найзначнішим містом в першій цій землі є ЛЬВІВ [...] Воно має садибу львівського арцибіскупа, а також двох єпископів, насамперед вірменського і руського. Однак єретиків нізвідки не допускали і не допускають [...]. Друга земля цього

216

Документи

воєводства є Перемиська; в самому місті ПЕРЕМИШЛІ [...] сяють два єпископа:
латинський чи католицький та руський грецького обряду[...]. Подібно з татарським краєм є в сусідстві КИЇВСЬКЕ воєводство, котре однак частково межує з
Московією і ніби посередині розділене Дніпром, найбільшою з рік. Київ є великим і досить залюдненим містом. Київ колись було столицею своїх князів, котрі володіли всією Руссю або Сарматією [...]. Є тут архієпископ русинів або митрополит, найголовніший над усіма єпископами грецького обряду, які тільки є
в Королівстві Польським, котрий тепер виявляє послушенство римському папі
(тут мається на увазі уніатський митрополит. — Авт.) [...]. Тут знаходяться
числені святині як руські, так і латинські, з котрих однe посідає архімандрит
із своїми ченцями схизматиками, суперечними апостольській столиці, і володіє
сотнею найбільших сіл згідно з правом. Тут є природні печери, в котрих колись
ховали київських князів і ще й нині можна оглядати деякі нетлінні тіла; тут їх
вважають святими [...].
На захід від київського лежить ВОЛИНСЬКЕ воєводство [...] В самому місті
Луцьк має резиденцію руський єпископ. Недалеко знаходиться місто Володимир, в котрому руський єпископ теж має свою столицю, широко поширюючи
свою владу[...].
Останнє місце займає холмська земля [...]. Само місто Холм має двох єпископів: одного католицького [...] та другого, руського, котрий там же знаходиться у
своїй кафедральній святині.

Релігія.

[...]Щоправда є в різних сторонах на Русі й Литві люди грецького обряду, що
живуть згідно з давніми правами, так як і вірмени, частина з них віддає послушенство римському папі, частина ж — ні, котрі мають своїх єпископів і численних ігуменів. Однак вони більше літургійними церемоніями, ніж догматами
віри різняться від нас [...].

(Starowolski S. Polska albo opisanie położenia Krółewsta Polskiego» —
Kraków, 1976. — S. 90—92, 96—99, 136. — Переклад з польської)

№6
Середина ХVІІ ст. — Уривки з мемуарів арабського мандрівника
Павла Алепського (Халебського)
Рашків, 11 червня 1654 р.
[...]На землі руській, тобто козацькій, ми помітили, що багато козаків, а також їхні дружини та дочки, вміють читати, знають порядок богослужби та церковний спів. Духовенство турбується про сиріт, вчить їх і не дозволяє, щоб вони
десь тинялися. У країні дуже велика кількість вдів та сиріт, що спричинили
жахливі війни, котрі не припиняються понині з часу повстання Хмельницкого.

217

Історія УПЦ

Кожного вечора протягом всього року сироти після заходу сонця відвідують всі
будинки, просячи про допомогу. Співають пісні голосом, який зворушує серця
до Пресвятої Діви Марії, їхній голосний спів можна чути здалеку. По закінченні
співу отримують від мешканців дари у вигляді грошей, хліба, їжі та інших речей, котрі помагають їм вижити. Завдяки опіці над ними духовенства, більшість
з них вміє читати.
Кількість письменних тут значно зросла з часу взяття влади Хмельницьким,
котрий звільнив землю і визволив незліченні мільйони православних з ярма
ворогів їхньої віри, проклятих ляхів [...].

Києво-Печерська лавра, 27 червня 1654 р.

[...] перш за все нас провели до викопаної у схилі гори печери з багатьма коридорами, келіями та гробницями, а потім до печери у підніжжі гори, в якій
провадили пустельнє життя свв. Антоній і Феодосій. Вони першими на цих землях показали зразок пустельного й святого життя. Маючи з собою багато свічок, ми оглядали численні закутки, вузькі й убогі келії та місця, де спочивають
тіла багатьох ченців, ієромонахів і єпископів. Донині лежать вони одягнені у
своєму чернечому вбранні, в окриттях, перепоясаних вузькими металевими поясами — всі у незмінній позі з часу їхньої смерті до сьогодні
Про них кажуть: «ці святі є свідоцтвом Божих чудес». Ми й самі переконались у цьому, спостерігаючи явні докази цього [...].

28 червня 1654 р.

[...] Ми увійшли до церкви [...]. Тут знаходяться велике срібне панікадило,
срібні ліхтарі коло вівтаря. Ікони: Господа нашого, Пресвятої Діви, Вознесіння і
святих мучеників, які оздоблені вінцями, розп’яттями, золоті та срібні святі образи з перлами і багатьма дорогоцінними каміннями.[...] Поблизу Великої церкви знаходиться знаменита прекрасна друкарня, яка діє на благо всієї країни.
Тут друкують всі потрібні їм церковні книги різного формату, прекрасно оздоб
лені. Друкують також гравюри на великих аркушах, котрі показують прикметні
місця цих земель, ікони святих і мистецькі речі [...] Великий формат призначений для вельмож, середній — для простолюду, малий — для дітей [...].

2 липня 1654 р.

(...) У архімандрита Печерського монастиря ми бачили старі акти, написані
на пергаменті близько 500 років тому константинопольськими патріархами.
З них випливає, що монастир є незалежний. Оглядали ми також документ подібного змісту померлого єрусалимського патріарха Феофана і нинішнього —
Паїсія. Для монастира написано їхньою мовою акт, котрий підписав наш пан,
патріарх (Макарій. — Авт.) і приклав печатку. Він стверджує, що архімандрит
діє згідно з канонічним правом, що монастир є незалежним; говорить ще про
деякі справи.

218

Документи

Настоятелями монастирів є переважно вчені, які знають право, логіку і філософію, цікавляться важливими питаннями. (...)

(Опубліковано: Kowalska M. Ukraina w połowie XVII w. w relacji
arabskiego podróżnika Pawła, syna Makarego z Aleppo. — Warszawa, 1986. —
С. 19, 59, 61, 67. — Переклад з польської)

№7
1921, жовтня 23. — Київ. — Звернення до вірних
Всеукраїнського Православного Церковного Собору і митрополита
Василя Липківського
ВІД ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ

До братів і сестер вільної всенародньо-соборноправної автокефальної
православної української живої Христової Церкви
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Великий у милости і непереможний у правді, Господь Спаситель наш дав засіяти й над нашою православною церквою світові волі, правди та братерства.
14/1 жовтня 1921 року в предковічній святині українського народу в Київо-Сохвійському соборі зібрався Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який будуючи нове життя української православної церкви, ухвалив, що
українська православна церква є автокефальна, тому ніякому урядові инших
православних церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за
провідництвом Св. Духа, а в своєму внутрішньому урядуванні українська православна церква стає всенародньо-соборноправною; віруючій нарід український
стає вільним церковником в своїй церкві: сам обірає на служіння церкви всіх
працьовників, сам господарює в церкві і самособорним голосом вирішує всі свої
церковні справи.
Відродження вільного життя української православної церкви прийшлось
не до вподоби сучасним епіскопам на Вкраїні, котрих призначили бувші російські царі і московські патріархи, і котри в дійсносте дбають не про православіє,
а про цареславіє і панославіє, які звикли правити українською церквою, як своєю власністю, і тому всі вони відійшли, відокремились від української церкви
і намагаються нині тримати в своїй владі українську церкву іменем патріарха
московського, зневажаючи і Всеукраїнський Православний Церковний Собор і
Всеукраїнську Православну Церковну Раду, що цей Собор скликала.
Не маючи в своєму серці Бога, російські єпіскопи на Україні відмовились висвятити українських єпіскопів, і тому Всеукраїнський Православний Церковний Собор вирішив відновити єпіскопат в українській церкві першохристіянським соборно-церковним апостольським ладом: 28/10 жовтня року Божого
1921, соборним обранням, через апостольське приємство, покладенням рук
священства і всього святого Всеукраїнського Православного Церковного Собо-

219

Історія УПЦ

ру висвятив в Київо-Софійському українському катедральному соборові на Архієпіскопа й Мітрополіта Київського і всієї України настоятеля собору св. Сохвії,
протоїєрея Василя Липківського, і цим завершив відбудову нового життя вільної автокефальної української православної церкви.
Оповіщаючи про це всіх вас, дорогі брати й сестри, діти української церкви,
Всеукраїнський Церковний Собор звертається до вас з щирим закликом апостола Павла: «У волі, котрою Христос визволив нас, стійте і під ярмо неволі знову не піддавайтесь» (Гал. 5.1).
Об’єднайтесь всі ви під вищим духовним керовництвом Всеукраїнського
Православного Церковного Собору, слухайтесь і виконуйте постанови взаконеної Собором Всеукраїнської Православної Церковної Ради, організуйте відправи Божих служб в своїх храмах на рідній мові, як найкраще, міцно тримайте в
своїх руках церковну справу і в своїх молитвах на Божих службах поминайте
обранця Собору Всечесного отця нашого Архієпіскопа Василя, Мітрополіта Київського і всієї України, щоб Господь Бог охоронив його здоров’я і допомагав би
йому правдиво проповідувати слово Христової істини.
Нехай же Божа благодать і вільне життя піднесе святу православну українську церкву нашу на височінь життя Духа, щоб святилось імення Христа і Отця
нашого небеснего Амінь.
З ЛАСКИ БОЖОЇ І ВОЛІ ЦЕРКВИ

Архієпіскоп Василь Липківський Мітрополіт Київський і всієї України.
До всіх дітей вільної всенародньо-соборноправчої
автокефальної української православної Церкви
Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що з великої своєї
ласки знову відродив нас на нове життя по вірі і науці Христової (Петр. 1. 3).
І от я слуга Господа Ісуса Христа, Всеукраїнським Православним Церковним
Собором обраний і благодаттю Святого Духа, через покладення рук українського священства і всього Собору, поставлений на Архіепіскопа і Мітрополіта Київського і всієї України в головній святині українській, в храмі св. Сохвії в м. Київі,
звертаюсь до всіх вас, діти Церкви нашої православної, з першим архіпастирським закликом:
Святу православну Христову віру, яку Христос Спаситель своєю чесною кровію ствердив, якою нарід наш через святе хрещення в річці Дніпрі за святого
князя Володимира просвітив і наших батьків і нас в ній досі охороняв, держить
непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте. Батьки наші охороняли її в
тяжкі часи неволі та кріпацтва: не відходьте ж від неї, коли Господь визволив
Вас з неволі державної і церковної.
Святу християнську надію, надію живу й радісну на відновлення життя нашого воскресінням Христа з мертвих виховуйте і оживляйте в собі, нехай не
в’яне ця надія в нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрача-

220

Документи

ли надії на Христа в самих тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер,
коли світ волі над нами засяяв.
А над усім цім піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів. Нехай любов’ю
буде пройняте все життя нашої нової живої Церкви по слову св. ап. Павла: «від
нині прибуватимуть у нашій Церкві віра, надія і любов, найбільша ж з них любов». Любіть свою рідну українську автокефальну всенародньо-соборноправну православну Церкву, цю найкращу визвольницю нашу по слову Христа: коли
Син Божий визволить вас, дійсно вільними будете (Іоанн. 8, 36). Для неї працюйте, в останню годину за неї Господа моліть, і від неї одержите вічне життя.
Нехай же над нашим новим церковним життям всієї животворчою силою засяє світло науки Христової, нехай щезнуть і розсиплються від Нього всі вороги
Його, нехай, як туман, розвіються всі біди і напасти, вся темрява, та несвідомість народу нашого.
Щиро ж благословляю Вас і всю українську Церкву нашу першим своїм архіпастирським благословенством, не начальницьким, а щирим, рідним, отецьким
благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав,
і єдиний вічний Голова Церкви нашої Христос істиний Бог наш за молитви Пречистої своєї Матері; святих славних і прехвальних апостолів і всіх святих помилує і спасе нас, бо Він милосердний і чоловіколюбець.
Блавословіння Господнє і ласка Його нехай пробуває з вами від нині і до віку.
Амінь.
Архієпіскоп Василь Мітрополіт Київський і всієї України.
Року Божого 1921, місяця жовтня 10—23 дня.

(Опубліковано: Журнал «Церква й життя», ч. І, 1927 р. — С. 125—126)

№8
1921, вересня 9. — Київ. — Лист голови ВПЦР Михайла Мороза
до Леонида (Окропирідзе), Католикоса-Патріарха всієї Грузії,
про сприяння у висвяченні єпископів для Української Церкви
9 вересня 1921 р.

Докласти Церковній] Раді. 4/ VIII [1921 р.]» [підпис М. Мороза]
Мати на увазі 12/ VIII [1921 р.]» [підпис М. Мороза]
Святейшему Леониду
Патриарху Грузинской Автокефальної Церкви

Ваше Святейшество!
Украинская Православная Автокефальная Церковь обращается в лице Вашего Святейшества к своей сестре по Христу Грузинской Православной Автоке-

221

Історія УПЦ

фальной церкви с усердной просьбой оказать ей великую братскую услугу: божественною благодатью своего священства хиротонисать для нея епископов.
Тяжела была судьба Украинской Православной Церкви в прошлом. Горькую
судьбу Украинской Церкви всем сердцем может почувствовать родная сестра ея по
своей тяжелой доле — Церковь Грузии, которая раз с нею всю неправду и неволю
под московским самодержавием и всю тяготу его. Было время, когда Украинская
Православная Церковь была фактически автокефальною, имела своего голову —
митрополита Киевского и всея Руси-Украины, когда Москвы еще не существовало.
До Московских стран и до Москвы православная вера дошла непосредственно из Киева и потому церковь Московская есть дочь церкви Киевской. Но когда
дочь — Московская правдами и неправдами московских царей-самодержцев,
приобрела большую физическую силу (ибо моральною и научною силою она
никогда не отличалась), она насильно подчинила себе свою родную матерь —
церковь Киевскую да еще с помощью светской власти.
Это была такая неправда и такое коренное нарушение и церковных канонов
(см. пр. 8-е ІІІ-го Вселенского Собора, пр. 30 Апост[ольское] и др.) и христианской
морали, какое на протяжении всей истории православной церкви случилось еще
только один раз и опять со сторони церкви Российской — это уничтожение автокефалии и насильное подчинение себе церкви Грузинской, еще более древней,
чем церковь Украинская. Росийская самодержавная власть, которая все время так
гордилась своим благочестием, оставила православие только на своем знамени,
а на самом деле не считалась ни с каким благочестием, ни с какими канонами, ни
даже с христианскою моралью, а только с своею ненасытностью и несла национальную и церковную смерть тем народам, какие имели несчастье подпасть под
ея самодержавную опеку, как прекрасно изобразил это наш национальный гений
поэт [Тарас] Шевченко в своей поэме «Кавказ».
Великая революция 1917 года уничтожила Московское самодержавие, освободила из-под него народы, но осталась Московская церковная власть, такая же
жадная, как и бывшая царская, а только прикрывшись патриаршеством ищет
новых способов для закрепления под своей духовною властью православных
народов, освободившихся из-под власти царской.
Православная Церковь Грузии весьма счастлива тем, что в этот исторический момент Российской революции в лице Вашего Святейшества и Вашего
предшественника покойного патриарха Кириона имела епископов — великих
борцов за свою автокефальность, и благодаря этому уже совсем сбросила с себя
иго подчиненности Московскому патриарху и вполне восстановила свою автокефалию со своим епископатом во главе.
В Украинской же Церкви борьба за свое освобождение проходит далеко
труднее и сейчас достигла наибольшего напряжения. Речь в том, что за время
долгаго (250 лет) подчинения Московскому самодержавию епископат на Украине создавался целиком пропитанный московско-царскою идеологиею, в такой же идеологии долго воспитывалось и духовенство и вообще интеллигенция Украины, и потому не только все епископы Украини в момент революции

222

Документи

остались приверженцами старого царского режима, но и на всех главных церковно-гражданских местах были и остаются противниками автокефалии Украинской Церкви, и борьба с ними для ослабленной долгою неволею Украинской
Церкви очень трудна. Церковно-освободительное движение на Украине возникло еще в начале революции, когда представители народа на епархиальных
сьездах выразили желание возродить автокефальную Украинскую Церковь и
для этой цели созвать Всеукраинский Церковный Собор.
Собор этот был созван в 1918 году, но, во-первых, все епископы Украины
единодушно стали за подчинение Украинской Церкви Московскому патриарху,
а во-вторых, подошли неблагоприятные для освобождения Украинской Церкви
политические события, и Собор этот был обращен в способ церковной санкции
старой подневольной церковной жизни на Украине. Но православный народ
Украины этого Собора, руководимого врагами Украинской Церкви, не признал
за настоящий Украинский Собор, и его постановления церковью Украйны не
приняты, а в последнее время с ним не считается и епископат. Собор этот дал
украинцам только один опыт, что борьбу за освобождение Украинской Церкви
автокефалию нужно начинать не сверху — не с Всеукраинского Собора, а организации украинских приходов (парафий).
И вот весной 1919 года в Киеве и его окрестностях начали основываться украинские приходы, отдельные от российских, а закон про отделение от государства
создал очень благоприятные условия для безпрепятственного открытия этих
приходов. Украинские приходы составили из себя Союз приходов, каковой из
своих представителей создал свой высший орган управления — Всеукраинскую
Православную Церковную Раду для организации украинских приходов по всей
Украине. В основу устава украинских приходов положено стремление к автокефалии украинской церкви, к соборноправности употреблению родного языка в
богослужении.
Местный Киевский Епископат отнесся к учреждению украинских приходов
и деятельности Всеукраинской Церковной Рады крайне враждебно, протестовал против предоставления светской властью украинским приходам церквей, несмотря на просьбы, ни разу никто из епископов не служил в украинских
церквах и с благословения епископов велась враждебная украинской церкви
агитация среди населения.
Когда же осенью 1919 года Киев захватили остатки российской армии — деникинцы, епископы показали свое лицо — все церкви от украинцев
были отобраны и все украинские ники были запрещены в богослужении. Когда
деникинцы были изгнаны из Украины, и с ними бежали все правящие епископы,
оставив в епархиях своих викариев, церкви украинцам были возвращены, с украинских священников запрещение было снято, но когда весною 1920 года пронеслась весть про наступление на Киев монархической армии Врангеля и поляков,
священники украинских приходов опять были запрещены в богослужении.
Так целый год Всеукраинская Церковная Рада все средства употребляла для
соглашения с местными епископами и в ответ получала только упреки, угрозы
и, наконец, запрещением богослужения священникам [сделала] попытку вов-

223

Історія УПЦ

се потушить украинское церковно-освободительное движение. Тогда Всеукраинская Церковная Рада на пленарном заседании своем 5 мая 1920 г. поставила
ребром вопрос про дальнейшее отношение свое к местному царскому епископату и решила, что под управлением своих врагов Украинская Церковь, составившаяся из украинских приходов, больше оставаться на может и провозгласила украинскую церковь автокефальною, киевских епископов, противников
автокефалии, отколовшимися от украинской церкви, и потому объявила автокефальную украинскую церковь вдовствующей, а своим священникам предложила не обращать внимания ни на какие запрещения российских епископов,
клевретов Московского патриарха, прервать с ними сношения, и продолжать
исполнение своих пастырских обязанностей. Об этом событии Всеукраинская Церковная Рада оповестила весь украинский православный народ своим
первым посланием (послание при этом прилагается).
Оставшись без епископов, Всеукраинская Церковная Рада стала принимать
меры к тому, чтобы создать для своей церкви свой епископат: и тогда уже глаза и надежды украинской церкви обращены были к единоверной братской
Грузинской церкви, тем более, что и в Киеве сделалось известным истинное
архипастырское отношение архипастырей Грузии к украинской церкви в пре
делах Грузинского патриархата, но крайне тяжелые условия современной жизни долго не давали возможности иметь сношения с Грузией. Поэтому Всеукраинская Церковная Рада все это время принимала все меры к приисканию себе
епископов из тех, что живут в пределах России и Украины.
Она вела переговоры со всеми епископами-украинцами, но безрезультатно.
Правда, два из них откликнулись более сочувственно на ее обращения: Парфений, управляющий Полтавской епархией, на обращенной к нему записке Церковной Рады написал даже весьма определенную резолюцию (резолюция прилагается), а епископ Антонин (живущий в Москве) частным письмом уведомил
Раду о своей готовности послужить возрождению Украинской Церкви.
Но дальше добрых пожеланий Украинской Церкви они не пошли, и когда Киевский Епархиальный Собор, созванный Всеукраинской Радой 22—26 мая сего
года, избрал архиепископа Парфения митрополитом Киевским, а епископа Антонина его заместителем, и тот и другой от принятия этого избрания уклонились,
ссылаясь на старость и болезнь. Из всех этих сношений Рада вывела только тот
горький опыт, что среди местных епископов нет истинных борцов за автокефалию и освобождение украинской церкви, и она до сих пор остается вдовствующей. Для обеспечения себя епископатом Киевский Епархиальный Собор избрал
из видных своих деятелей несколько кандидатов в епископы и поручил Всеукраинской Церковной Раде принять меры к их хиротонии, но они еще не высвячены,
ибо от российских епископов, кроме запрещения и отлучения, они ничего не могут ожидать, и Украинская церковь до сих пор остается без епископов. А между тем, церковное освободительное движение на Украине приняло огромные
размеры: украинские приходы открылись уже во всех значительных городах
Украины, из городов движение пошло на села и среди селян вызвало сильный
интерес, сотни сельских приходов уже присоединились к союзу Украинских при-

224

Документи

ходов и признали Всеукраинскую Церковную Раду, и тысячи приходов находятся
на пути к присоединению. Из Киевской епархии движение перебросилось на все
епархии Украины и приняло действительно всеукраинский характер.
С другой стороны, и епископы — клевреты Московского патриарха на Украине стали организовываться на борьбу с этим движением: в феврале этого
года из них был учрежден патриархом «Синод епископов Украины», который
лишил сана всех украинских священников, а Всеукраинскую Церковную Раду
и всех, кто с нею в единении, отлучил от церковного общения. Этот «Синод»
патриарха Московского на Украине поставляет епископов-россиян почти на
каждый уезд. Епископы — патриаршие клевреты, ездят по селам, и, пользуясь
своим саном и приниженным ими сельским духовенством, ведут агитацию против украинского церковного движения, устраивают торжественные службы,
сьезды духовенства и темного селянства. Народ украинский видит неправду в
агитации патриарших клевретов и с своей стороны собирается на Волосные,
Уездные Церковные Съезды, выносит постановления об уничтожении старых
враждебных украинской церкви церковных учреждений — епархиальных и
приходских советов, благочиннических миссионерских округов и др., а взамен
их учреждает приходския, волосныя, уездныя и губернския Рады.
Борьба между наличным епископатом Украины, упорно отстаивающим свое
подчинение Московскому патриарху, и украинским народом, стремящимся
к автокефалии, приняла упорный и всеукраинский характер. Но в этой борьбе Украинская церковь не имеет главной церковной силы, какою так злоупотребляет епископат противоукраинский, не имеет своего епископа, и потому в
этой неравной борьбе изнемогает. Необходима братская сочувствующая рука
единоверной автокефальной церкви, которая бы поддержала украинскую церковь в эту трудную минуту и уравняла б средства борьбы. 1—14 октября сего
года Всеукраинской Церковной Радой созывается Всеукраинский Церковный
Собор, и участие в этом Соборе своих украинских епископов, борцов за автокефалию и освобождение украинской церкви крайне необходимо.
Скорбная история Украинской православной церкви знает уже один случай в
своей жизни, когда почти все епископы Украины после Брестскаго Собора 1596 года
отошли к унии с Римом, и Украинская православная церковь десять лет страдала
без епископа, пока не послал Господь на Украину патриарха Иерусалимского Феофана, который, согласно ходатайства украинского народа, рукоположил в Киеве митрополита и 5 епископов для Украинской Церкви в 1620 году. Эта история с Украинской церковью теперь повторяется: личные епископы Украинской церкви отошли
до подчинения Московскому патриарху, Украинская автокефальная православная
церковь осталась без епископа и ожидает братской помощи от первосвятителя единоверной автокефальной церкви, который оказал бы ей ту великую услугу, которую некогда оказал ей незабвенный патриарх Иерусалимский Феофан.
Ваше Святейшество! Очи и вся надежда Украинской автокефальной церкви
обращается теперь к Вам, к братской и по вере, и по тяжкой доле Грузинской автокефальной Церкви. Восполните своею апостольскою благодатью оскудение
сей благодати у Вашей сестры и низведите божественную 6лагодать епископ-

225

Історія УПЦ

ства на избранных автокефальною Киевскою церковью достойных епископского сана священнослужителей. Эта братская услуга со стороны Грузинской
церкви послужит наилучшим залогом для тесной братской любви и взаимопомощи двух братских свободных автокефальных Церквей — Грузинской и Украинской, объединению которых препятствует до сих пор тяжкая неволя.
Изложивши в главных чертах тяжелые обстоятельства борьбы за автокефалию украинской церкви, Всеукраинская Православная Церковная Рада считает
за великую честь через своих уполномоченных протоиерея Стефана Орлика и
священника Павла Погорилка представить приветствие Киевского епархиального Собора Вашему Святейшеству и возглавляемой Вами Церкви (приветствие
прилагается). Уполномоченные протоиерей Стефан Орлик и священник Павел
Погорилко являются к Вам вместе с тем и кандидатами в украинские епископы,
избранные на Киевском Епархиальном Соборе. Всеукраинская Православная
Церковная Рада на основании постановления Киевского Епархиального Собора
усерднейше просит Ваше Святейшество об их хиротонии. Документы их и относящиеся к этому делу постановления киевского Собора при сем прилагаются.
Голова Всеукраинской Православной Церковной Рады
[Відтиск печатки ВПЦР] [М. Мороз]
[протоієрей Василь Липківський]
[Григорій Вовкушевський]
Члени: [протоієрей Нестор Шараївський]
[Володимир Чехівський]
9 сентября 1921 г.
Г. Киев. № 4042.

(Опубліковано: Перший Всеукраїнський Православний
Церковний Собор УАПЦ 14—30 жовтня 1921 року: документи
і матеріали / Упорядники Михайліченко Г., Пилявець Л., Преловська І. —
Київ—Львів: «Жовква», 1999. — С. 508—514)

№9
1922, березня 19. — Москва. — Уривки з таємного листа В. І. Леніна
до В. М. Молотова.
Товарищу Молотову для членов Политбюро.
Строго секретно.
Просьба ни в коем случае копий не снимать, а каждому члену Политбюро
(тов. Калинину тоже) делать свои заметки на самом документе.

Ленин

[...] Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы сможем обеспе-

226

Документи

чить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (надо вспомнить
гигантские богатства некоторых монастырей и лавр). Без этого никакая государственная работа вообще, никакое хозяйственное строительство в частности и никакое отстаивание своей позиции в Генуе в особенности совершенно немыслимы.
Взять в свои руки этот фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (а может быть, и несколько миллиардов) мы должны во что бы то ни стало. [...]
Сейчас победа над реакционным духовенством обеспечена полностью [...].
Мы должны именно теперь дать самое решительное и беспощадное сражение
черносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течение нескольких десятилетий. Самую кампанию проведения это плана я представляю следующим образом:
Официально выступать с какими бы то ни было мероприятиями должен
только тов. Калинин, — никогда и ни в коем случае не должен выступать ни в
печати, ни иным образом перед публикой тов. Троцкий. [...]
Самого патриарха Тихона, я думаю, целесообразно нам не трогать, хотя он
несомненно стоит во главе всего этого мятежа рабовладельцев. Относительно
него надо дать секретную директиву Госполитупру, чтобы все связи этого деятеля были как можно точнее и подробнее наблюдаемы и вскрываемы, именно
в данный момент. Обязать Дзержинского, Уншлихта лично делать об этом доклад в Политбюро еженедельно.
На съезде партии устроить секретное совещание всех или почти всех делегатов по этому вопросу совместно с главными работниками ГПУ, НКЮ и Ревтрибунала. На этом совещании провести секретное решение съезда о том, что
изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть произведено с беспощадной решительностью: безусловно ни
перед чем не останавливась и в самый кратчайший срок. Чем большее число
представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся
нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту
публику так, чтобы они на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении
они не смели и думать. [...]

(Опубліковано: Верига В. Конфіскація церковних цінностей
в Україні в 1922 р. — К., 1996. — С. 138—141)

№ 10
1922, червня 14. — Стаття в лондонській газеті «Times»
Переплавка церковних цінностей.
Більшовицький метод.
(Від нашого кореспондента)
Берлін, 7 червня (поштою).
Сюди надійшла інформація про те, що большевики роблять з конфіскованими церковними скарбами.
Головним збірним центром є московський Кремль. Переплавка золотих і
срібних посудин відбувається на московській плавильній фабриці, яка працює

227

Історія УПЦ

з великим напруженням день і ніч. Всю роботу з конфіскованими скарбами доручено виключно довіреним комуністам.
Цінності надзвичайної мистецької чи історичної вартости відкладаються і
вони чекають на розпорядження Ради Народних Комісарів, яка має вирішити,
що з ними робити. Скарби складаються головно з срібних свічників, розп’ять,
чаш, кадил та прикрас з ікон. Дорогоцінні камені передаються до спеціяльної
комісії, що складається з експертів-ювелірів, які оцінюють їх і після цього їх пересилають до державного сховища цінностей.
Більшість золота і срібла виходить з фабрики у блоках із відштампованими
знаками ваги і якости на кожному з них і відправляється до монетного двору в
Петрограді. Частина, однак, передається до Комісаріяту закордонної торгівлі.
Незважаючи на надзвичайні запобіжні заходи, виявилися також серйозні зловживання. Пропадає багато цінних речей, як здогадуються, під час їх перевезення з місця конфіскації до Москви, і там вони потаємно продаються. На
московському ринку відбувається пожвавлена торгівля церковними цінностями, яка дає можливість багатьом московським і провінційним церквам перекупити раніше сконфісковані у них скарби.

(Опубліковано: Верига В. Конфіскація церковних цінностей
в Україні в 1922 р. — К., 1996. — С. 148—149)

№ 11
1924, березня 12. — Заява о. Сави Духа до Старокостянтинівського
райвиконкому про зняття сану
Заява до Старокостянтинівського райвиконкому
про зняття духовного сану С. Духа
12 березня 1924 р.
Копия
В Староконстантиновский РИК
Гражданина с. Волицы-Керекешина
Саввы Д У Х А
Заявление
Находясь 10 лет в духовном звании диакона на должности псаломщика
мне удалось проникнуть в глубь и смысл этого выдуманного духовного сана
и пришел к следующему заключению, а именно: быть в духовном звании и носить на себе рясу есть смысл только попам, но я, все время пребывания в рясе
испытывал только какую-то тягость, чей-то позор и действительно был помощником попа и имел право носить рясу в награду, которая для меня значит
меньше ефрейторской нашивки.
Кроме того, ряса портит тех людей, которые ее носят, что это верно, то это
доказывают ихние дела идущие вразрез с ихней идеей, благодаря, что я не по-

228

Документи

повский сынок, а крестьянский, то совесть моя за то время еще не испортилась
и я решил отказаться от этого сана и оставаться в рясе дальше не хочу, а потому прошу Староконстантиновский РИК от сего 12-го дня [марта], знаменательного для нас дня не считать меня служителем религиозного культа, а считать
полноправным гражданином, наравне со всеми гражданами нашей советской
Республики и обещаю быть полезным в деле народном и Государственном, в
чем и подписываюсь.

Савва Савич Д У Х

1924 года марта 12 дня.
С подлинным в е р н о: Секретарь Губликвидкома [Громова]

(ЦДАВО України. — Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 252. — Арк. 26.
Засвідчена копія. Машинопис)

№ 12
1927, лютого 20—26. — З щотижневого звіту Секретного відділу ГПУ.
Із щотижневого зведення Секретного відділу ДПУ УРСР № 8/18 щодо підтримки опозиції в середовищі УАПЦ, зміни складу редакції часопису УАПЦ
«Церква і Життя», висвяти Є. Бачинського та запрошення В. Чехівського в якості свідка на процес С. Шварцбарга в Парижі.

20—26 лютого 1927 р.

Совершенно секретно
Еженедельная сводка Секретного отдела ГПУ УССР № 8/18
за время с 20 по 26 февраля [1927 г.]

В 2 адреса:

1. Пред[седателю] ГПУ тов. БАЛИЦКОМУ
2. Нач[альнику] СО ОГПУ тов. ДЕРИБАСУ [...]
ДУХОВЕНСТВО
1. АВТОКЕФАЛИСТЫ (У. А. П. Ц.)

Положение автокефалии характеризуется продолжением скрытой борьбы
оппозиций во главе с ЛИПКОВСКИМ, с новым составом ВПЦР. Фактами, иллюстрирующими эту борьбу являются попытки освобожденного из-под ареста экс-председателя ВПЦР — [ВАСИЛИЯ] ПОТИЕНКО нелегально связаться с
некоторыми Окрцеркрадами для совместных действий против новой ВПЦР.
ПОТИЕНКО состоял в переписке для этой цели с Лубнами и Подолией, а также сгруппировал вокруг себя и ЛИПКОВСКОГО в Киеве нескольких человек. До
сих пор, однако, попытки оппозиции ни к чему не приводили. Все Окрс’езды,
происшедшие в большинстве округов Украины, присоединились к постанов-

229

Історія УПЦ

лениям Покровского собора [19]26 года и целиком поддерживают новую ВПЦР.
Даже Канадийская епархия (Америка) во главе с епископом [ИОАННОМ] ТЕОДОРОВИЧЕМ, присоединилась к постановлениям Покровского Собора. Правда,
в письме ТЕОДОРОВИЧ пишет, что он не согласен с осуждением митрополита.
В самое последнее время «оппозиция» пыталась создать себе почву для деятельности в журнале ВПЦР, который недавно разрешен к выпуску. [ВАСИЛИЙ]
ЛИПКОВСКИЙ, будучи по своему положению, как митрополит «духовным керовником» журнала, создал редакционную коллегию из своих сторонников,
причем в качестве негласного помощника коллегии пристегнул и ПОТИЕНКО.
Мы были своевременно информированы о[бо] всех шагах Липковцев и через
ВПЦР приняли меры к назначению редакционной коллегии из лояльных Сов
власти лиц. Ответственным редактором журнала назначен еп[ископ] Харьковский [ИВАН] ПАВЛОВСКИЙ.
В связи с арестом на днях группы украинских контр-революционеров
(участников мужицкой партии) явился повод и к аресту ПОТИЕНКО, который
содержится в Харькове и будет представлен к админвысылке.
Как известно, представителем УАПЦ в Западной Европе является [ЕВГЕНИЙ] БАЧИНСКИЙ. В своем письме на имя ЛИПКОВСКОГО БАЧИНСКИЙ пишет,
что желал бы получить сан священника украинской автокефальной церкви. Но
так как для рукоположения он на Украину приехать не может, то ему кажется,
что рукоположение можно получить от католического епископа. ЛИПКОВСКИЙ
своим авторитетом просьбу БАЧИНСКОГО санкционировал. Когда об этом стало известно в церковных кругах, на ЛИПКОВСКОГО посыпались нарекания в
том смысле, что рукоположение католическим епископом может быть широкими массами верующих истолковано как уния, чем будет скомпрометирована
церковь. Сейчас мы выясняем, получил ли БАЧИНСКИЙ санкцию на свою просьбу формально от ВПЦР или только от ЛИПКОВСКОГО. В последнем случае нам
ЛИПКОВСКОГО удастся серьезно скомпрометировать.
2. ПРИГЛАШЕНИЕ ЧЕХОВСКОГО НА ПРОЦЕСС ШВАРЦБАРГА
В КАЧЕСТВЕ СВИДЕТЕЛЯ.
Комитет Защиты ШВАРЦБАРГА, убившего [Симона] Петлюру, обратился из
Парижа к доктору Л. А. БЕРНШТЕЙНУ с нижеследующей просьбой: «...Речь идет
о В. Чеховском, быв[шем] председателе первого совета министров Директории
[Украинской Народной Республики], принявшего теперь духовный сан и живущего в Харькове. Мы его знаем как человека в еврейском вопросе безукоризненного
и искренне страдавшего от еврейских погромов, и от своего безсилия прекратить
их, знаем также, что он категорически осуждал политику Петлюры в вопросе о погромах. Его свидетельство было бы, конечно, во всех отношениях ценным.
Однако, прежде чем предложить г. ТОРРЕСУ вызвать ЧЕХОВСКОГО в качестве свидетеля, мы хотели бы частным образом, через доверенное лицо в ни к
чему не обязывающей форме, осведомиться о теперешних настроениях Чеховского: готов ли он выступить в качестве свидетеля защиты, каково теперь его
отношение, что он счел возможным показать на процессе по поводу погромов

230

Документи

и ответственности за них Петлюры. Мы хотели бы иметь хотя бы краткий конспект его эвентуальных показаний, написанных либо им самим, либо с его слов
заслуживающим доверия лицом.
Если у вас в Харькове имеется такое лицо, которому вы могли бы доверять
такую ответственную миссию, то мы просили бы вас возможно скорее снестись с ним по этому поводу и сообщить нам о результатах. Если же нет, то наша
просьба идет еще дальше: мы просим вас лично съездить на несколько дней в
Харьков и все разузнать о ЧЕХОВСКОМ. Нам совершенно ясно, что мы просим у
вас большой жертвы, но вам в той же мере ясно, насколько важен и ответственен этот вопрос. Все сопряженные с такой поездкой расходы мы, конечно, немедленно с благодарностью вернем.
Если ваши сведения о ЧЕХОВСКОМ будут удовлетворительны, г. ТОРРЕС будет ходатайствовать о его приезде в качестве свидетеля, выясните также, не
встретит ли такое ходатайство особенных затруднений.
Мы заранее благодарим вас за неоценимую услугу.
С совершенным уважением,
Секретарь Комитета Защиты И. ЧИРИКОВЕР...
[...]

Нач[альник] СО ГПУ УССР ГОРОЖАНИН.

(Опубліковано: Репресована УАПЦ. Політичні репресії
проти священиків Української автокефальної православної
церкви (1919—1938). За документами ГДА СБ України // З архівів
ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ / Упорядники: І. Бухарєва, С. Кокін,
І. Преловська, Г. Смирнов. — К., 2005. — № 1 /2 (24/25). — Ч. 1. —
С.103—105)

№ 13
1990, червня 4. — Баун-Брук (США). — Звернення митрополита
Мстислава (Скрипника) до Президії Всеукраїнського Православного
Церковного Собору УАПЦ
4 червня 1990 р.
Найпочесніші Отці Архипастирі, Всечесні Отці Духовні,
Дорогі й Улюблені Брати і Сестри!

Благодать Господа і Спаса нашого Ісуса Христа та любов Бога і Отця й присутність Святого Духа нехай перебувають постійно з усіма нами!

ХРИСТОС СЕРЕД НАС І З НАМИ — СЛАВМО ЙОГО!

Божий Промисел зібрав Вас, мої улюблені, передусім для того, щоб дати
всьому християнському світові свідчення, що Українська Автокефальна Православна Церква — дочка славної у віках Київської Митрополії, що заіснувала
тисячу років тому з Божого допусту і пророцтва Апостола Андрія Первозва-

231

Історія УПЦ

ного та волі й труду святих і рівноапостольних князя Володимира і княгині
Ольги, — не зважаючи на перейдений нею у цьому жорстокому XX столітті
страсній шлях знущань над нею, не вмерла, а навпаки — знову стихійно відроджується для дальшого незалежного служіння Всевишньому й своєму побожному народові.
Мені невимовно боляче, що в цю вирішальну в житті українського народу
добу я не буду учасником цього, Духом Святим освяченого Собору.
Мій шлях до стольного Києва, в якому 48 років тому я отримав з Божої ласки архирейську хіротонію, перекритий гострим камінням, що його повно насипано недругами нашого народу та його Святої Церкви-Мучениці... Та вірю, така
вже доля...
Вам же, що з Божої Волі зібралися на цей Духом Святим освячений Собор,
Божий Промисел дав водночас право і силу подбати про майбутню долю побожного українського народу й його Святої Церкви-Матері. Це тяжке завдання. Легше буде його виконати, коли під час цієї почесної праці будете прислухатися до
страдного гомону з відомих і невідомих могил мучеників і страдників нашого
народу, на чолі яких перед Небесним Престолом стоїть священномученик блаженної пам′яті Митрополит Василій [Липківський].
Знаю, мої любі, що Ви сподівались почути від мене на Соборі порад, джерелом яких був би мій довголітній досвід у службі Богові, Його Святій Церкві
Українській Православній та покликаному Божим Провидінням до апостольського служіння на Сході Европи українському народові. Та не судилось.
Проте, почуваюся до обов’язку дати тепер хоч кілька порад. Насамперед: не
вірити тим улесливим і відомим нам недругам, що мають відвагу прикривати
свою ницість почесним йменням УКРАЇНСЬКИЙ. Ці слуги темних сил готові вже
обдарувати нас «своєю автокефалією». Чуйте і вважайте та добре пам′ятайте,
що автокефалія з чужих «ласкавих» рук не береться. Це почесне місце в лоні
Вселенської Православної Церкви здобуває кожний побожний народ жертвою
своїх мучеників і страдників та довголітньою усердною працею над збагаченням скарбниці духовних цінностей Вселенського Православ′я взагалі, а побожного українського народу зокрема.
Кінчаю моє до Вас слово закликом, що випливає із глибин мого люблячого
Вас серця: в цю вирішальну у бутті нашого народу годину віддаймо себе в обійми нашої Матері-Церкви Української і Православної та ні від кого незалежної
в своєму внутрішньому житті й управлінні;
об′єднаймось і станьмо під її омофором зміцнені взаємною любов′ю
та готові до тяжкої праці, яка одна творить непроминаючі й угодні Богові
вартості;
частіше заглядаймо один одному в очі й перевіряймо нашу вірність ХристуСтраднику та його Святій Церкві. Міцніше тиснімо один одному руку на знак
нашої згоди і національної вірності;

232

Документи

збагатімо наші шеренги молодим поколінням. Молю усередно Господа, щоб
праця цього освяченого Собору була Богові вгодною, а рідний Церкві і нашому
народові корисною.
Ваш у Христі Мстислав Митрополит

Дано в Оселі св. ап. Андрія Первозваного в Савт Бавнд-Бруку, Ню Джерсі, ЗСА
четвертого червня, ДЕНЬ СВЯТОГО ДУХА 1990-го року Божого

(Опубліковано: Діяння Першого Собору Української
Автокефальної Православної Церкви / Упорядник О. Ткачук. —
К., 1990. — С. 13—14)

№ 14
1990, червня 5—6. — Київ. — Звернення до Українських Братніх
Православних Церков у країнах Європи від делегатів Собору УАПЦ
5—6 червня 1990 р.

ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКИХ БРАТНІХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
У КРАЇНАХ ЄВРОПИ
В днях 5—6 червня 1990 року відбувся в м. Києві Всеукраїнський Православний Собор УАПЦеркви, який відродив Українську Автокефальну Православну
Церкву.
Патріархом Київським і всієї України соборно обраний Блаженнійший Митрополит Мстислав, Намісником Патріаршого Престолу — Митрополит Львівський і Галицький Іоан.
Відроджена: Українська Автокефальна Православна Церква на Україні вітає
своїх православних братів у Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії та прагне співпраці з ними на ниві поглиблення християнізації народу, в ім′я збереження української православної традиції.
Ми з почуттям вдячності відзначаємо, що Румунська Православна Церква
сприяла збереженню структури і відродженню Української Автокефальної Православної Церкви в Румунії.
Маємо в Бозі надію, що співпраця і духовна єдність наших церков сприятиме
національно-культурному і духовному відродженню українського народу.
Голова Всеукраїнського Православного Собору УАПЦ
Митрополит Львівський і Галицький
[† Іоан] Намісник Патріаршого Престолу;

Члени Президії Собору:

[† Василій] Архиєпископ Тернопільський і Бучацький;
[† Андрій] Архиєпископ Івано-Франківський, Коломийський і Косівський;

233

Історія УПЦ

[† Данило] Єпископ Чернівецький і Хотинський;
[† Володимир] Єпископ Ужгородський і Хустський;
[† Миколай] Єпископ Рівненський і Луцький;
[† Роман] Єпископ Чернігівський і Сумський.

(Опубліковано: Діяння Першого Собору Української
Автокефальної Православної Церкви / Упорядник О. Ткачук. —
К., 1990. — С. 33; Український Православний Церковний
Календар УАПЦ. — Львів: Вид. Львівської єпархії УАПЦ. — С. 77.
Існують окремі відбитки «Звернення», передруковані на машинці
з відтворенням підписів єпископів УАПЦ).

№ 15
1992, травня 30. — Лист київського митрополита Філарета
до Вселенського Патріарха Варфоломія
Его святейшеству, Святейшему Варфоломею, архиепископу Костантинопольскому, Вселенскому Патриарху
Ваше Всесвятейшество!
В Украинской Православной Церкви сложилась чрезвычайная ситуация.
Московский Синод, пренебрегая церковными канонами и действующим
Уставом Украинской Православной Церкви, своими вмешательствами вносит дестабилизацию во внутреннюю жизнь нашей Церкви. Апогеем такой антиканонической деятельности Священного Синода Московской Патриархии
было его последнее решение о моем смещении с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви без каких бы то ни было канонических оснований
и назначение таким же решением Местоблюстителя. При живом и каноническом главе Киевской Митрополии Москва в приказном порядке созывает 27 мая
1992 года в Харькове украинских архиереев, где возводит свого ставленника
митрополита Ростовского и Новочеркасского Владимира в Предстоятеля Украинской Православной Церкви. Таким образом, деятельность Москвы фактически учинила раскол в лоне Украинской Православной Церкви.
В связи с этой экстремальной ситуацией и угрозой смертоносного раскола Православной Церкви на Украине обращаюсь к Вашему Всесвятейшеству с
просьбой назначить аудиенцию делегации Украинской Православной Церкви
в составе: Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, епископа Иакова,
архимандрита Даниила по возможности с 5 по 15 июня сего года.

ФИЛАРЕТ,
Митрополит Киевский и всея Украины
30.05.92 г.
(Неправда московських анафем. — К., 1999. — С. 287—288)

234

Документи

№ 16
1992, червня 10. — Лист київського митрополита Філарета
до Вселенського Патріарха Варфоломія
Святейшему Вселенскому Патриарху Варфоломею
Ваше Святейшество!

Антиканонические вмешательства Московской Патриархии во внутреннюю
жизнь Украинской Православной Церкви резко осложнили церковную ситуацию в Украине. В связи с этим намечается новый раскол.
По указанию Патриарха Алексия в Харькове было проведено собрание украинских епископов в нарушение 34-го Апостольского правила, постановления
Архиерейского Собора Русской Православной Церкви и Устава об управлении в
Украинской Православной Церкви. Совершив каноническое преступление против меня — Митрополита Киевского и всея Украины в Харькове, они готовят в
Москве окончательную судебную расправу надо мной.
Сознавая историческую и фактическую связь Киевской Митрополии с Матерью-Церковью Константинопольской, обращаюсь к Вашему Святейшеству и
к Священному Синоду с просьбой канонически вмешаться в наше дело и не допускать в Москве беззаконного судилища надо мной. Этим вы избавите Украинскую Православную Церковь от назревающего раскола и укрепите Православие в Украине.
При этом направляю мое Открытое письмо к Патриарху Алексию и Обращение Священного Синода Украинской Православной Церкви к Архиерейскому
Собору Русской Православной Церкви.

Вашего Святейшества смиренный богомолец и сослужитель Филарет,
Митрополит Киевский и всея Украины
10.06.92 г.».

(Неправда московських анафем. — К., 1999. — С. 350)

№ 17
2018, жовтня 11. — Константинополь (Стамбул). — Постанова Синоду
Вселенського (Константинопольського) Патріархату
«Вселенський Патріархат
Оголошення

Під головуванням Його Всесвятості, Вселенського Патріарха, Святий і Священний Синод зібрався на чергове засідання з 9 по 11 жовтня 2018 року для вивчення та обговорення питань порядку денного.

235

Історія УПЦ

Священний Синод детально та тривалий час обговорював церковну справу України в присутності Його Преосвященства Архієпископа Даниїла Памфільського та Його Преосвященства Єпископа Іларіона Едмонтонського, Патріарших Екзархів в Україні, та ухвалив після розширеного обговорення:
1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат
приступив до надання автокефалії Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка,
Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних
причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів
з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно
поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та
вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою
канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.
Вселенський Патріархат, 11 жовтня 2018 року
Головний Секретаріат
Святого і Священного Синоду

(Опубліковано: https://www. cerkva. info/posts/dokument-oholoshennia-pereklad)

№ 18
2018, жовтня 12. — Київ. — Заява Прес-центру УПЦ Київського
Патріархату
Про рішення Священного Синоду Константинопольської Матері-Церкви та
їхнє значення для Церкви в Україні
Заява Прес-центру Київської Патріархії
9—11 жовтня 2018 р. Святий і Священний Синод Константинопольського
Патріархату на своєму засіданні під головуванням Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя — Нового Риму і Вселенського Патріарха,
розглянув низку питань і звернень, що протягом багатьох років надходили до

236

Документи

нього з приводу приведення до канонічного порядку церковної ситуації в Україні, зокрема щодо проголошення Томосу про автокефалію Української Православної Церкви.
Синод прийняв належні рішення, про які за його підсумками було офіційно
оголошено.
З цього приводу з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Прес-центр Київської Патріархії сповіщає наступне.
1. Київський Патріархат з подякою Всемогутньому Богові та з вдячністю
Вселенському Патріарху Варфоломію і Константинопольській Матері-Церкві сприйняв рішення Священного Синоду, про які було оголошено 11 жовтня
2018 р. у Вселенській Патріархії. Ці рішення усувають ряд канонічних аномалій та відкривають шлях до утворення в Україні єдиної помісної автокефальної
Української Православної Церкви і до одержання нею Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію.
2. Відновлення патріаршої Ставропігії як представництва Вселенського Патріарха в Києві сприятиме кращій взаємодії між Константинопольською
Матір’ю-Церквою та Помісною УПЦ, слугуватиме видимою ознакою постійного
спілкування між двома Церквами.
3. Задоволення Апеляції Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на неканонічні дії щодо нього з боку Московської Патріархії, визнання
не дійсними і не чинними рішень про нього Російської Православної Церкви
щодо «позбавлення сану» та «проголошення анафеми» — є відновленням канонічного порядку і справедливості. Від 1992 р. наша Церква і особисто Патріарх Філарет вважали не законними і не дійсними всі ці заборони, бо вони
були накладені з політичних причин, а не через порушення догматів та канонів Церкви.
Вселенський Патріархат засвідчив, що всі згадані рішення Московського Патріархату є не дійсними і не чинними, відтак поновив на всеправославному рівні канонічне визнання ієрархічного сану і Патріарха Філарета, і всього єпископату та духовенства Київського Патріархату. Так само підтверджено дійсність
та дієвість усіх звершених ними Таїнств.
Відтепер не існує штучно створеної Російською Православною Церквою ізоляції Київського Патріархату від церковного, молитовного та євхаристичного
спілкування з Повнотою Православ’я.
Все вище сказане рівною мірою стосується і УАПЦ.
4. Київський Патріархат з радістю сприймає усунення наслідків, до яких
привела анексія Московським Патріархатом Київської Митрополії, здійснена у
1686 р. Вкотре було підтверджено, що Московський Патріархат не має канонічних прав щодо Православної Церкви в Україні та що Українська Православна
Церква, як спадкоємиця давньої Київської Митрополії, не має підпорядкування
Церкві Росії.

237

Історія УПЦ

5. Зазначені вище рішення відкривають шлях до скликання Надзвичайного
Об’єднавчого Собору ієрархів Української Православної Церкви у складі всього
українського єпископату, який у квітні 2018 р. звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію УПЦ.
Київський Патріархат закликає ієрархів УАПЦ та залучених до процесу єднання ієрархів Московського Патріархату в Україні приступити до підготовки Надзвичайного Об’єднавчого Собору. Завданням цього Собору є затвердити
рішення про церковну єдність, обрати Предстоятеля єдиної помісної автокефальної УПЦ, який від її імені одержить Патріарший і Синодальний Томос про
автокефалію УПЦ.
Ми очікуємо того, що беручи до уваги всі обставини — давність історії, плідну діяльність, велике число єпископату, духовенства і вірних, монастирів та духовних шкіл, інші фактори — Патріаршим і Синодальним Томосом також буде
всеправославно затверджене достоїнство Патріарха за Предстоятелями помісної УПЦ.
Київський Патріархат закликає єпископат, духовенство та вірних УАПЦ, як
і єпископат, духовенство та вірних Московського Патріархату, підтримати процес об’єднання українського православ’я.
6. Київський Патріархат повністю та беззаперечно поділяє звернення Вселенського Патріархату до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від
захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших
насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христові.
Процес об’єднання українського православ’я повинен відбуватися добровільно, мирно та без примусу, кожен член Церкви, як і кожна громада мирян чи
ченців матимуть право вільно обрати центр свого церковного підпорядкування — належати до Української чи до Російської Церкви.
Ті ієрархи, духовенство і миряни, які бажатимуть, попри всі обставини, надалі підпорядковуватися Московському Патріархату, мають право на це. Російська Православна Церква в Україні буде рівноправно співіснувати з усіма іншими Цервами і релігійними організаціями, як це гарантовано Конституцією та
законами нашої держави і міжнародним правом.
7. Святійший Патріарх Філарет закликає всіх вірних Київського Патріархату та усіх віруючих продовжити підносити молитви за Вселенського Патріарха
Варфоломія, за Президента України Петра Порошенка і Верховну Раду України,
за всіх, хто працює для досягнення єдності українського православ’я і проголошення Томосу про автокефалію УПЦ.
8. Київський Патріархат висловлює вдячність Президенту України П. Порошенку, Верховній Раді та Уряду України, представникам місцевого самоврядування, політичним партіям та громадським організаціям, українським
дипломатам, науковій та творчій інтелігенції, Українським Православним
Церквам у Діаспорі та в цілому світовому українству, представленому через

238

Документи

Світовий конгрес українців, журналістам та усім, хто своєю працею і допомогою наближав нинішній день відновлення справедливості щодо Української
Церкви.
Нехай у довершенні доброго діла єднання Української Церкви та утвердження її автокефалії всім нам допомагає Господь!
Прес-центр Київської Патріархії
12 жовтня 2018 р.

Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Апостольська проповідь і перші століття християнства в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Ширення християнства серед слов’янських племен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
Володимир Святий та остаточне хрещення України-Русі . . . . . . . . . . . . . . . . 18
Розбудова Церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
Розвиток чернечого життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
Занепад Київської держави і стан Церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Церква у XIV—XV ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36
Флорентійська унія й відколення московської церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38
Митрополит Мисаїл (1474—1480) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41
Митрополит Йона І Глезна (1492—1494) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
Митрополит Макарій (І494—1497) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
Митрополит Йосиф І Болгаринович (1498—1501) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43
Митрополит Йона ІІ (1503—1507) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
Митрополит Йосиф ІІ Солтан (1507—1521) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
Митрополит Макарій ІІ (1534—1556) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48
Від Флорентійської до Берестейської унії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46
Митрополит Йосиф ІІІ Русин (1522—1534) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47

Православна Церква у боротьбі за свою ієрархію . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Митрополит Йов Борецький (1620—1631) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56
Митрополит Ісайя Борисович-Копинський (1631—1633) . . . . . . . . . . . . . . . . 59

Православна Церква у ХVIІ столітті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
Св. Петро Могила та його епоха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
Митрополит Сильвестр Косов (1647—1657) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65
Митрополит Діонісій Балабан (1658—1663) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663—1675) . . . . . . . . . . . . . 72

Анексія Київської митрополії Московською патріархією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78
Київський митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690) . . . 78

Київська митрополія у складі Московського патріархату . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84
Українська Православна Церква в ХІХ — на початку ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . 93
Ліквідація унії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104

Українська Православна Церква у ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107
УПЦ часів українських визвольних змагань (1917—1921 рр.) . . . . . . . . . . 107

240

Зміст

Висвята єпископату УАПЦ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112
Церква в міжвоєнний період . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112
Ситуація на українських землях під владою Польщі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117
Українська Православна Церква в роки Другої світової війни . . . . . . . . . . . 121
Православна Церква в Україні після Другої світової війни . . . . . . . . . . . . . . . 126
Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді
і Західній Європі (1945—1990) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129

Українська Православна Церква у ХХІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131
На шляху до автокефалії УПЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131
Омріяна автокефалія УПЦ звершилася! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137

Додатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141
Додаток 1
Київські митрополити і всієї Русі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142
Митрополити Київські, Галицькі і всієї Русі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
Екзархи Константинопольского трону . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
Митрополити Київські, Галицькі і всієї Малої Русі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
Митрополити Київські і Галицькі (з 1767 р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
Патріархи і митрополити Київські (УАПЦ) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
Патріархи Київські і всієї Руси-України УПЦ Київського патріархату . . . . 145

Додаток 2
Вибрані біографії видатних київських митрополитів ХVІІІ—ХХІ ст. . . . . . . . . . . . . 146
Київський митрополит Варлаам Ясинський (1690—1707) . . . . . . . . . . . . . . 146
Київський митрополит Йоасаф Кроковський (1707—1718) . . . . . . . . . . . . 151
Київський митрополит (архієпископ) Варлаам Ванатович (1722—1730) . . 155
Митрополит Рафаїл Заборовський (1731—1747) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160
Митрополит Тимофій Щербацький (1748—1757) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164
Митрополит Арсеній Могилянський (1757—1770) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168
Митрополит Гавриїл Кременецький (1770—1783) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171
Митрополит Самуїл Миславський (1783—1796) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174
Митрополит Ієрофей Малицький (1796—1799) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177
Митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні (1799—1803) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179
Митрополит Серапіон (Александровський) (1803—1822) . . . . . . . . . . . . . . 180
Митрополит Євгеній (Болховітінов) (1822—1837) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181
Митрополит Філарет (Амфітеатров) (1837—1857) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184
Митрополит Ісидор (Нікольський) (1858—1860) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186
Митрополит Арсеній (Москвін) (1860—1876) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187
Митрополит Філофей (Успенський) (1876—1882) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189
Митрополит Платон (Городецький) (1882—1891) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190
Митрополит Іоанікій (Руднєв) (1891—1900) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

241

Історія УПЦ

Митрополит Феогност (Лєбєдєв) (1900—1903) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193
Митрополит Флавіан (Городецький) (1903—1915) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 193
Митрополит Володимир (Богоявленський) (1915—1918) . . . . . . . . . . . . . . 194
Митрополит Антоній (Храповицький) 1918—1919) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194

Митрополити Української Автокефальної Православної Церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . 195
Митрополит Василь Липківський (1921—1927) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 195
Митрополит УАПЦ Микола Борецький (1927—1930) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198
Митрополит УАПЦ-УПЦ Іван Павловський (1930—1937) . . . . . . . . . . . . . . . 200
Митрополит Київський і всієї України УАПЦ Макарій (Малетич) . . . . . . . 202

Патріархи Української Православної Церкви Київського Патріархату . . . . . . . . . . . . 203
Патріарх Мстислав (1992—1993) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203
Патріарх Володимир (1993—1995) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .204
Патріарх Філарет (з 1995) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206

Митрополити Київські і всієї України ПЦУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210
Митрополит Епіфаній (з 2018 р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210

Додаток 3
Коротка історія проголошення та визнання автокефалій Православних
Церков нового та новітнього часу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212

Документи
№ 1 І—ХI ст. — Уривки з «Повісті временних літ»
(Початкового літопису) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214

№ 2 1147 р. — Уривок з Київського літопису . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215

№ 3 Перша чверть ХVІ ст. — Уривки з мемуарів австрійського посла
до Московської держави Сигізмунда Герберштейна . . . . . . . . . . . . . . . 215
№ 4 20-ті рр. ХVІІ ст. — Уривки з Густинського літопису . . . . . . . . . . . . . . . . 215

№ 5 Перша третина ХVI ст. — Уривок з книги Шимона Старовольського
«Польща або опис становища Королівства Польського»
(Кельн, 1632) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216

№ 6 Середина ХVІІ ст. — Уривки з мемуарів арабського мандрівника
Павла Алепського (Халебського) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 217

№ 7 1921, жовтня 23. — Київ. — Звернення до вірних Всеукраїнського
Православного Церковного Собору і митрополита Василя
Липківського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219
№ 8 1921, вересня 9. — Київ. — Лист голови ВПЦР Михайла Мороза
до Леонида (Окропирідзе) , Католикоса-Патріарха всієї Грузії,
про сприяння у висвяченні єпископів для Української Церкви . . . . . 221

242

№ 9 1922, березня 19. — Москва. — Уривки з таємного листа
В. І. Леніна до В. М. Молотова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 226

Зміст

№ 10 1922, червня 14. — Стаття в лондонській газеті «Times» . . . . . . . . . . 227

№ 11 1924, березня 12. — Заява о. Сави Духа до Старокостянтинівського
райвиконкому про зняття сану . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 228
№ 12 1927, лютого 20—26. — З щотижневого звіту Секретного
відділу ГПУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229

№ 13 1990, червня 4. — Баун-Брук (США) . — Зверенення митрополита
Мстислава (Скрипника) до Президії Всеукраїнського
Православного Церковного Собору УАПЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231

№ 14 1990, червня 5—6. — Київ. — Звернення до Українських Братніх
Православних Церков . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 233

№ 15 1992, травня 30. — Лист київського митрополита Філарета
до Вселенського патріарха Варфоломія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234

№ 16 1992, червня 10. — Лист київського митрополита Філарета
до Вселенського патріарха Варфоломія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235

№ 17 2018, жовтня 11. — Константинополь (Стамбул) . — Постанова
синоду Вселенського (Константинопольського) Патріархату . . . . 235

№ 18 2018, жовтня 12. — Київ. — Заява Прес-центру УПЦ Київського
Патріархату . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236

Історія УПЦ

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ
Юрій Мицик (нар. 1949 р.)
Протоієрей УПЦ Київського Патріархату, доктор історичних наук, доктор
церковно-історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, професор Київської православної богословської академії УПЦ Київського
Патріархату, заслужений діяч науки і техніки України. Автор понад 1750 праць.

Ірина Преловська (нар. 1966 р.)
Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України; доктор церковно-історичних наук, професор Київської православної богословської академії УПЦ Київського Патріархату, автор праць і публікацій з історії, джерелознавства, історії Церкви, біографістики.
Віталій Клос (нар. 1979 р.)
Протоієрей УПЦ Київського Патріарху, кандидат церковно-історичних наук, доцент і проректор Київської православної богословської академії, автор понад 50 наукових праць.
Дмитро Гордієнко (нар. 1977 р.)
Український історик-медієвіст, кандидат історичних наук, старший науковий
співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська». Автор понад 200 наукових публікацій з історії Церкви, історії та культури Середньовічної України та Візантії.

244

Громадсько-політичне видання
Серія «Великий науковий проект»

ГОРДІЄНКО Дмитро
КЛОС Віталій
МИЦИК Юрій
ПРЕЛОВСЬКА Ірина

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
(Українською мовою)

Головний редактор О. В. Красовицький
Відповідальна за випуск А. М. Гопаченко
Художній редактор О. А. Гугалова-Мєшкова
Технічний редактор Г. С. Таран
Комп’ютерна верстка: В. А. Мурликін
Коректори Р. Є. Панченко

Формат 70×100 1/16.
Умов. друк. арк. 19,35. Облік.-вид. арк. 19,88.
Тираж 1000 прим. Замовлення №
ТОВ «Видавництво Фоліо»
вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016
Сайт та інтернет-магазин видавництва:
www.folio.com.ua
Електронна адреса:
market@folio.com.ua
Надруковано з готових позитивів
у ТОВ «Видавництво Фоліо»
вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016

Історія Української Православної Церкви / Дмитро Гордієнко, Віталій
І-90 Клос, Юрій Мицик, Ірина Преловська; худож.-оформлювач М. С. Мендор. —
Харків: Фоліо, 2019. — 244 с.: іл. — (Великий наук. проект).
ISBN 978-966-03-8087-5
(Великий наук. проект)
ISBN 978-966-03-8662-4

У виданні подається історія Української Православної Церкви з часів напівлегендарної проповіді апостола Андрія Первозваного на берегах Чорного моря й
Дніпра та хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим до сьогодення,
коли вирішилося важливе для духовності нашого народу питання про незалежну
Українську Церкву.
Автори книги, українські історики й богослови, використовуючи історичні та
церковні документи різних часів, доводять правомірність надання Томосу Українській Православній Церкві Вселенською (Константинопольською) Патріархією,
яка є Церков’ю-Матір’ю Української Церкви.
Особлива увага приділяється ролі Церкви у боротьбі за державну незалежність України, а також розповідається про видатних діячів Української Церкви, які
зробили неоціненний внесок у розвиток самосвідомості українців.
Книга допоможе широким колам читачів краще орієнтуватися у доволі
складних для сучасної людини питаннях церковного життя.
УДК 281.9:94(477)